Було це не одне тисячоліття тому, коли на світі панували жінки: на чолі роду й родини стояли матері, яких слухались і вшановували, а поява на світ дівчинки була багато бажаніша, ніж народження хлопчика.

В одному селі жила прамати роду, сторічна або й ще старіша жінка, яку всі боялися й поважали, мов королеву, хоч вона, скільки пам’ятали люди, хіба що тільки, бувало, ворухне пальцем чи скаже слово. День у день сиділа вона біля порога своєї хижі, оточена ріднею, що слугувала їй, і жінки з села приходили, щоб виявити їй свою пошану, розповісти про свої турботи, показати дітей та попросити для них благословення; приходили й вагітні, щоб вона торкнулася їхнього живота й дала ім’я сподіваній дитині. Прамати часом клала руку їм на живіт, а часом лише кивала чи хитала головою або й зовсім не рухалась. Вона рідко щось казала, тільки існувала в селищі, була присутня: сиділа й володарювала, сиділа й рівно тримала стару голову з жовтавосизими тонкими пасмами волосся навколо пергаментного обличчя, з гострозорими, як у орла, очима, сиділа й приймала шану та подарунки, вислухувала прохання, новини, розповіді, скарги, сиділа і була всім відома як мати сімох дочок і як баба та прабаба багатьох онуків та правнуків, сиділа і зберігала в поораних глибокими зморшками рисах та за потемнілим чолом мудрість, перекази, права, звичаї і гідність селища.

Був весняний вечір. Небо затяглося хмарами, тому швидко почало смеркати. Перед глиняною хижею праматері сиділа не вона сама, а її дочка, майже така ж сива й велична, та й, власне, не набагато молодша. Вона відпочивала, сидячи на пласкому кам’яному порозі, прикритому шкурою, бо було холодно, а далі півколом попримощувалися на піску чи в траві кілька дітлахів та кілька жінок з немовлятами; вони сходилися сюди щовечора, якщо не йшов дощ і не було морозу, бо хотіли послухати, як дочка праматері розповідає історії або наспівує примовки. Раніше їх розповідала й наспівувала сама прамати, але тепер вона вже стала надто стара й маломовна, тому на її місці сиділа й оповідала дочка, і так само як вона перейняла від матері всі історії і примовки, так вона перейняла від неї і голос, поставу, спокійну гідність у поведінці, рухах і мові. Молодші слухачі знали дочку багато краще за її матір і вже майже не пам’ятали, що колись на цьому місці сиділа інша жінка й розповідала історії та перекази роду. З її уст лився вечорами потік мудрості, під її сивим волоссям були сховані скарби роду, за її поораним тонкими зморшками старим чолом жили пам’ять і дух селища. Коли хтось набирався розуму і знав примовки чи перекази, то все від неї. Крім неї та праматері, в роду був ще тільки один мудрець, але він уникав людей, був якийсь загадковий, мовчазний і вмів викликати дощ чи годину.

Серед слухачів сидів також хлопчик, що звався Кнехтом, тобто Служником, а біля нього — маленька дівчинка на ім’я Ада, тобто Врода, Кнехт прихилився до тієї дівчинки, часто ходив з нею і охороняв її, звичайно, не з кохання, такого почуття він ще не знав, бо сам був дитиною, а тому, що вона була дочкою заклинача дощу. Хлопчик захоплювався заклиначем дощу, — так, як його, він іще шанував тільки праматір та її дочку. Але то були жінки. Їх можна було обожнювати, боятися, а проте не можна було не тільки мріяти, а навіть думати про те, щоб колись зрівнятися з ними. Інша річ заклинач погоди. Проте він не любив ні з ким водитися, і хлопчик не міг приступитись до нього, доводилося шукати кружного шляху; таким кружним шляхом і стала для Кнехта турбота про його доньку. Хлопчик при кожній нагоді заходив по дівчинку до хижі заклинача погоди на околиці селища, щоб увечері разом з нею посидіти біля хатини старої і послухати її розповідей. Потім він відводив дівчинку додому. Так він прийшов з нею і сьогодні. Сівши рядком у темному гурті слухачів, вони ловили кожне слово старої.

Сьогодні стара розповідала про Відьомське селище. Вона казала: — Інколи серед жінок селища трапляється котрась дуже поганої вдачі, що нікому не бажає добра. Переважно такі жінки бездітні. Часом вона, буває, так допече людям, що вони не хочуть більше терпіти її в селищі. Тоді вони приходять уночі до її хижі, чоловіка зв’язують, а жінку хапають і шмагають різками, а потім женуть далеко в хащі й болота, проклинають і залишають там саму. Після цього знімають з чоловіка пута, і він, коли ще не дуже старий, може взяти собі іншу жінку. А та, вигнана, якщо не загине, блукає лісами та болотами, вчиться мови звірів і врешті, добре наблукавшись і наволочившись, потрапляє до невеличкого селища, що зветься Відьомським. Там збираються всі лихі жінки, яких прогнали від себе люди. То їхнє селище, там вони живуть, чинять зло, чаклують, а особливо люблять заманювати із звичайних людських селищ до себе дітей, оскільки не мають своїх власних. Тож як котра дитина піде в ліс і не вернеться, то не думайте, що вона неодмінно втонула десь у трясовині чи її роздер вовк; може, її відьма звабила на манівці й завела до Відьомського селища. На ту пору, коли я була ще малою, а моя бабуся — найстаршою жінкою в селі, одна дівчинка якось пішла з іншими дітьми по чорниці. Вони довго збирали ягоди, дівчинка стомилася та й заснула. Вона була ще така мала, що папороть укрила її з головою, і решта дітей пішли далі, нічого не помітивши. Аж увечері, вже вертаючись додому, вони побачили, що дівчинки з ними немає. До лісу послали молодих хлопців, вони шукали й гукали дівчинку до пізньої ночі, але дарма. А мала, виспавшись досхочу, встала й побігла в ліс, усе далі й далі. І чим більший охоплював її страх, тим швидше вона бігла, але давно вже не знала, де вона, просто бігла наосліп, усе далі від свого селища, туди, де вже ніхто не ходив. На шиї в дівчинки на ликовому шнурочку висіло вепряче ікло, його подарував їй батько, він приніс його з ловів, камінцем просвердлив у ньому дірочку, щоб можна було засилити шнурок, а ще тричі виварив його у вепрячій крові й проспівав над ним мудрі примовки, і хто таке ікло має при собі, на того не діють ніякі чари. Та ось з гущавини вийшла якась жінка, — то була відьма, — солодко усміхнулася і сказала: «Добридень, доню моя, ти, певне, заблукала? Ходино зі мною, я відведу тебе додому». І дівчинка пішла за нею. Але згадала, що їй казала мама й тато: щоб вона нікому чужому не показувала вепрячого ікла, тому дорогою вона непомітно стягла зі шнурочка ікло й сховала його за пазуху. Чужа жінка довго вела дівчин2ку, вже смеркло, коли вони прийшли до селища, але то було не наше селище, а Відьомське. Дівчинку відьма замкнула в темному хліві, а сама пішла спати до хижі. Вранці вона спитала: «У тебе є з собою вепряче ікло?» Дівчинка відповіла: «Ні, я згубила його, як блукала в лісі». І вона показала ликовий шнурочок, на якому вже нічого не було. Тоді відьма принесла кам’яний горщик, він був повний землі, а в землі росли три бадилини. Дівчинка глянула на бадилини й запитала, що то. Відьма показала на першу бадилину й мовила: «Це життя твоєї матері». Тоді показала на другу бадилину й мовила: «Це життя твого батька». Потім показала на третю бадилину й мовила: «А це твоє власне життя. Поки бадилини зеленітимуть і ростимуть, ви будете живі й здорові. Якщо котрась почне в’янути, той, чиє життя вона означає, занедужає. Якщо котрусь вирвати, як я ось зараз її вирву, той, чиє життя вона означає, помре». Відьма схопила рукою бадилину, що означала батькове життя, й почала тягти її, і коли витягла стільки, що стало видно білий корінець, бадилина тихо застогнала… На цьому слові дівчинка біля Кнехта схопилася, ніби її вкусила гадюка, зойкнула й стрімголов кинулась тікати. Вона вже давно вся тремтіла, такою страшною здавалась їй казка, а тепер не витримала. Одна літня жінка, серед тих, що слухали стару, засміялася. Решта теж були налякані не менше за дівчинку, але стримувалися й сиділи далі. Проте Кнехт, отямившись від чару й страху, навіяних казкою, і собі схопився й помчав за дівчинкою. Дочка праматері повела далі свою розповідь.

Хижа заклинача дощу стояла над ставком, і туди Кнехт подався шукати втікачку. Щоб приманити й заспокоїти дівчинку, він кликав її різними голосами, так, як жінки скликають курей, протягло, ласкаво, ніби хочуть їх зачарувати. «Адо, — наспівував він, — Адонько, ходино сюди… Не бійся, це я, Кнехт». Так він виспівував раз по раз і, ще не почувши й не помітивши її, відчув раптом, як її маленька м’якенька ручка торкнулась його долоні. Вона стояла надворі, притулившись спиною до стіни хижі, й чекала на нього, коли почула, що він її гукає. Вона з полегкістю зітхнула й притулилася до хлопчика, що здавався їй таким великим і дужим, як дорослий.

— Ти злякалася, га? — запитав він. — Не треба, ніхто тебе не скривдить, усі люблять Аду. Ходімо тепер додому.

Дівчинка все ще тремтіла й схлипувала, але поволі заспокоїлась і вдячно, довірливо пішла з хлопчиком.

З дверей хижі блимало тьмяне червоне світло, всередині, біля вогнища, сидів, згорбившись, заклинач дощу, на його навислому на очі волоссі мерехтіли яскраві відблиски. Старий розпалив вогнище й варив щось у двох горщиках. Ще на заходячи з Адою до хижі, Кнехт зацікавлено втупив очі у вогнище й відразу збагнув, що там вариться не їжа, її готують не в таких горщиках, та й надто пізно було вечеряти. Але заклинач дощу вже почув, що хтось прийшов.

— Хто там стоїть за дверима? — гукнув він. — Заходь, швидше! Це ти, Адо? Він прикрив горщики накривками, обгорнув їх жаром і обернувся.

Кнехт усе ще не зводив очей з таємничих горщиків, його опанувала цікавість, почуття глибокої пошани й ніяковості, як завжди, коли він бував у цій хижі. Він приходив сюди, коли тільки міг, вигадував різні причини й приводи, і завжди його опановувало якесь щемке, наче застережливе почуття легенької ніяковості, в якому жадібна цікавість і радість змагалися зі страхом. Старий не міг не помітити, що Кнехт давно стежить за ним, з’являється скрізь, де сподівається його зустріти, що він, наче мисливець, ходить по його сліду й мовчки пропонує свої послуги і своє товариство.

Туру, заклинач дощу, глянув на хлопця ясними, гострими, як у хижого птаха, очима.

— Тобі чого тут треба? — холодно спитав він. — Так пізно не ходять по чужих хижах, хлопче.

— Я привів додому Аду, майстре Туру. Вона була в праматері, ми слухали розповідь про відьму, і Ада раптом злякалася, закричала, от я й пішов з нею.

Батько обернувся до малої.

— Ти боягузка, Адо. Розумна дівчинка не лякається відьми. А ти ж бо розумна дівчинка, правда? — Та воно так. Але відьми знають різні лихі чари, а коли не маєш вепрячого ікла…

— Он що, ти хочеш мати вепряче ікло? Побачимо. Я знаю щось краще за нього. Знаю один корінь, я тобі його принесу, але шукати й витягати його треба восени, він захищає розумних дівчаток від усяких чарів і навіть додає їм ще більшої вроди.

Ада радісно всміхнулася, вона перестала боятися, відколи опинилася серед знайомих запахів і мала біля себе охорону. Кнехт несміливо запитав: __ Може, я пішов би пошукати кореня? Ви мені тільки розкажіть, який він…

Туру примружив очі.

— Не один хлопчик хотів би це знати, — мовив він, але не сердитим голосом, а швидше глузливим. — Поспішати нема куди. Побачимо восени.

Кнехт вийшов і зник у напрямку хижі хлопчиків, де він ночував. Він не мав батьків, був круглим сиротою, і його ще й через це так тягло до Ади та до її хижі.

Заклинач дощу Туру був маломовний, не любив ні слухати когось, ані сам говорити; дехто вважав його диваком, а дехто — відлюдкуватим буркуном. Але він не був ані тим, ані тим. Він знав про все, що діялося навколо нього, куди більше, ніж можна було сподіватися від такого начебто неуважного, заглибленого тільки в свої справи самітника. Добре знав він, між іншим, і те, що цей трохи настирливий, але непоганий І явно не дурний хлопець усюди за ним ходить І не спускає його з очей; він помітив це з самого початку, рік або й більше тому. Знав він також, що це означало. Це означало дуже багато Для підлітка, але й для нього самого також. Це означало, що хлопець захоплений ремеслом заклинача дощу й нічого так не хоче, як опанувати його. Час від часу в селищі з’являлися такі хлопці. Дехто з них уже пробував підступитися до нього. Одних легко було відстрашити й пригасити їхній запал, а інших ні, і він протягом кількох років мав уже двох учнів і помічників, які потім виїхали в далекі селища, одружилися і стали там заклиначами дощу або збирачами цілющого зілля; відтоді Туру залишився сам, і якщо він ще колись візьме собі учня, то для того, щоб підготувати собі наступника. Так завжди велося, так було справедливо й не могло бути інакше: час від часу мусив з’явитися обдарований хлопчик, і він мусив стати учнем і послідовником того, кого він вважав майстром своєї справи. Кнехт був обдарований, мав усе потрібне, ті риси, які свідчили на його користь: насамперед допитливий, водночас гострий і мрійливий погляд, стриману й мовчазну вдачу, а в виразі обличчя та порухах голови щось чуйне, сторожке, напружене, уважне до шурхотів і запахів, щось від птаха і від мисливця. З цього хлопця напевне вийде знавець погоди, а може, й чарівник, принаймні щось путяще. Але квапитися немає потреби, він ще надто молодий, і нізащо не можна показувати йому, що він припав до вподоби майстрові, не можна полегшувати йому шляху, хай спробує всього. Якщо вія дасть себе залякати, завагається, здригнеться, відступить, так йому й треба. Хай чекає і служить майстрові, хай скрадається за ним і завойовує його прихильність.

Вдоволений і радісно схвильований Кнехт ішов додому. Пітьма дедалі густішала, на захмареному небі блимало тільки дві чи три зірки. Жителі селища не знали тих розваг, тих чудових, витончених утіх, які нам, теперішнім людям, здаються такими звичайними й необхідними і які приступні навіть найубогішим, вони не знали ні освіти, ні мистецтва, не знали інших будинків, крім сяктак зліплених глиняних хиж, не знали вони залізного та сталевого знаряддя, такі речі, як пшениця й вино, теж були не відомі їм, а свічка чи лампа здалися б їм дивом із див. Але життя і уява Кнехта через це не були бідніші, світ здавався йому безмежною таємницею, велетенського книжкою з малюнками, щодня він пізнавав якусь нову частку того світу, від життя тварин і рослин до зоряного неба, і та природа була близько спорідненою з його самотнім серцем, що билося в несміливих хлоп’ячих грудях, у ньому жили всі тривоги, весь страх, цікавість і жадоба пізнання, на які тільки здатна людська душа. Нехай у його світі не було ні науки, ні історії, ні книжок, ні алфавіту, нехай усе, що лежало далі як за двітри години ходу від селища, було для нього цілком невідоме й недосяжне, зате він був нероздільний зі своїм світом і своїм селищем. Селище, батьківщина, родова спільність під проводом матерів давали йому все, що може дати людині народ і держава: землю з тисячами коренів, у плетиві яких сам він був однією ниточкою, часткою цілого.

Задоволений, він ішов уперед, у деревах шелестів нічний вітер, щось тихенько порипувало, пахло вологою землею, очеретом і намулом, димом із сирих дров, і той міцний, солодкуватий запах дужче, ніж будьякий інший, втілював у собі батьківщину; коли ж Кнехт, нарешті, наблизився до хижі хлопчиків, запахло молодими людськими тілами. Він тихенько заліз під очеретяною матою в теплу пітьму, що сонно дихала, й ліг на солому. Він згадував історію про відьом, вепряче ікло, Аду, заклинача дощу та його горщики в жару, аж поки заснув.

Туру дуже стримано йшов назустріч хлопцеві, він не хотів полегшувати йому дороги. Але той завжди ходив за ним назирці, хлопця вабило до старого, він і сам, бувало, не знав чому. Часом, коли старий десь у найпотаємнішому куточку лісу, болота чи луки ставив пастки, виню2хував звірячий слід, викопував коріння чи збирав насіння, він раптом відчував на собі погляд хлопчика, який годинами скрадався за ним і дивився, що він робить. Інколи заклинач дощу вдавав, що нічого не помічає, інколи сердився й нещадно гнав переслідувача геть, але інколи й підкликав його ближче, водив з собою цілий день, користався його допомогою, дещо показував, а дещо велів йому вгадувати самому, випробовував його, пояснював йому назви рослин, доручав принести води чи розпалити багаття, показував, як до чого братись і як що робити, вчив його примовок і заклинань, що їх хлопець мав тримати в суворій таємниці. І, нарешті, коли Кнехт трохи підріс, старий зовсім залишив його в себе, забрав з хижі хлопчиків до власного житла, визнав у ньому свого учня. Цим він вирізнив Кнехта перед усім плем’ям: він був уже не хлопчак, а учень заклинача погоди, а це означало, що як він витримає спробу і виявиться здатним, то стане наступником старого.

Від тієї хвилини, коли заклинач дощу забрав Кнехта до своєї хижі, стіна між ними впала — не стіна шаноби й послуху, а стіна недовір’я й стриманості. Туру піддався, скорений наполегливістю хлопця, і тепер хотів тільки одного: зробити з нього доброго заклинача погоди і свого наступника. Для такого навчання не було ні усталених способів, ні теорії, ні методики, ні письма, ні цифр, навіть було дуже мало слів, і майстер удосконалював не стільки розум Кнехта, скільки його чуття. Треба було не лише опанувати силусиленну переказів і величезний досвід, усі знання тодішньої людини про природу, але й уміти передавати їх далі. Поволі й невиразно розкривалася перед хлопцем широка, насичена система досвіду, спостережень, інстинктів і навичок дослідження, майже нічого з неї не можна було вкласти в чіткі поняття, все доводилося пробувати, вивчати, перевіряти чуттям. Але основою і центром тих знань була наука про місяць, про його фази і вплив, про те, як він завжди повнішає і знов тоншає; місяць був заселений душами померлих, які він посилав для нових народжень, щоб звільнити місце новим померлим.

Так само як той вечір, коли він, весь під чарами праматериної казки, пішов до хижі старого й побачив його таємничі горщики, в пам’яті хлопчика закарбувалася ще одна хвилина між ніччю і ранком; майстер збудив його через дві години після півночі і вийшов з ним у непроглядну пітьму, щоб показати, як востаннє сходитиме серпик старого місяця. Вони стояли на голій кручі серед лісистих пагорбів — майстер мовчазний і непорушний, а хлопець трохи наляканий, сонний і тремтячий — і довго чекали, поки в тому місці, яке докладно визначив учитель, і в такому вигляді й положенні, як він описав, з’явився тонесенький місяць, округла рисочка. Боязко й зачаровано дивився Кнехт на світило, що поволі випливало з мороку хмар на острівець чистого неба.

— Скоро він змінить свій вигляд, почне знов повнішати, тоді настане пора сіяти гречку, — сказав заклинач дощу, порахував на пальцях, скільки днів лишилося до того часу, і знов замовк.

Немов покинутий напризволяще, Кнехт зіщулився на блискучому від роси камені й тремтів з прохолоди. З глибини лісу долинув протяглий крик сови. Старий довго мовчав, потім випростався, поклав руку на голову хлопцеві й промовив тихим голосом, ніби крізь сон: — Коли я помру, дух мій полетить на місяць. Ти вже на той час змужнієш і матимеш дружину, моя дочка Ада стане твоєю дружиною. Коли вона народить тобі сина, мій дух повернеться, щоб оселитись у твоєму синові, і ти назвеш його Туру, так, як звуть мене.

Учень вражено слухав майстра, але сам не зважувався вимовити жодного слова. Тоненький срібний серпик підійшов вище, його вже наполовину заступили хмари. В душі у хлопця ворухнулося дивне передчуття того, що між речами і явищами існує багато складних взаємозв’язків, що вони повторюються й перехрещуються; дивним здалося йому й те, що він був глядачем, ба навіть учасником усього, що діялося на незнайомому нічному небі, де над безкраїми лісами й пагорбами, саме в тому місці, що передбачив майстер, з’явився тоненький серпик; дивним видався йому й сам майстер, оточений безліччю таємниць, майстер, який думав про свою смерть і душа якого полине на місяць, а потім повернеться й знов оселиться в тому, хто буде Кнехтовим сином і хто має носити ім’я померлого майстра. І Кнехтові враз відкрилось його майбутнє, чітке, місцями прозоре, мов це захмарене небо, його доля лежала перед ним, як на долоні, і те, що її можна було передбачати, називати, вкладати в слова, наче дозволило йому заглянути в неозорий простір, сповнений чудес, а проте суворо впорядкований. На мить йому здалося, що все можна охопити духом, усе збагнути, все підслухати: нечутний, твердо визначений хід небесних світил угорі, життя людей і тварин, їхню єдність і ворожість, зустрічі й сутички, все велике й мале, разом із смертю, яку носить у собі кожна жива істота; все це він побачив чи збагнув у першому тремтливому передчутті цілого, побачив, що й він сам належить до того цілого, входить у нього як щось суворо підпорядковане йому, підлегле його законам, приступне духові. Це було перше передчуття великої таємниці, її значущості й глибини, а також можливості її пізнання, воно ніби невидимою рукою торкнулося хлопця серед досвітньої лісової прохолоди, на кручі, яка здіймалася над тисячами дерев, що озивалися з мороку тихим шелестом. Він не міг би розповісти про це передчуття ні тоді, ні протягом цілого свого життя, але думав про нього багато разів, і не тільки думав: у його подальшому житті й досвіді те, що він тоді пережив, та хвилина завжди багато важила, завжди нагадувала про себе. «Не забувай, — нашіптувала вона йому, — не забувай, що все це існує, що між тобою, місяцем, Туру й Адою проходять промені й виникають струми, що існують смерть, і країна душ, і повернення з неї, і що на всі образи та явища світу відповідь є в твоєму серці, що все тебе стосується, що ти повинен про все знати стільки, скільки може знати людина». Щось таке нашіптував йому той голос. Кнехт уперше почув голос духу, його зваблювання, його вимогу, його таємничий поклик. Не раз він бачив, як мандрував по небу місяць, не раз чув нічний голос сови, а з уст учителя, хоч який той був неговіркий, не раз сходили слова, плід прадавньої мудрості й самотніх роздумів, але тепер, цієї нічної пори він усе сприймав інакше, поновому, у нього з’явилось передчуття цілого, взаємозв’язку і взаємостосунків, ладу, який і його втягував у свою орбіту, і на нього покладав частку відповідальності. Той, хто оволодів би ключем до цих таємниць, мусив би вміти не тільки вистежувати по сліду звіра, впізнавати рослину за її корінням чи насінням, а й уміти охоплювати весь світ: небесні світила, духів, людей, тварин, цілющі засоби й отрути, все в його сукупності, як ціле, і за окремими частинами цього цілого, за окремими його ознаками вміти впізнавати інші частини. Бувають добрі мисливці, що зі сліду, шерстинки, посліду чи якихось інших ознак можуть дізнатися більше за інших; з кількох шерстинок вони не тільки дізнаються, що то за тварина, а й чи вона стара, чи молода, чи то самець, чи самиця. Інші з форми хмари, з запаху повітря, з поведінки якоїсь тварини чи рослини за кілька днів угадують бурю; вчитель Кнехта в цій царині був неперевершений і майже непомильний. Ще інші мають природжену спритність: декотрі хлопці за тридцять кроків влучають камінцем у птаха — цього їх ніхто не вчив, їм було дуже просто це зробити, воно в них виходило саме собою, без ніяких вправ, а завдяки чарам чи допомозі якоїсь неземної сили камінець у їхніх руках летів сам, хотів влучити, а птах хотів, щоб у нього влучили. Є ще такі, що вміють угадувати майбутнє: чи хворий помре, чи виживе, чи вагітна жінка народить хлопчика, чи дівчинку; цим уславилась дочка праматері, казали, що й заклинач погоди знав дещо з цієї мудрості. Отже, здавалося Кнехтові тієї хвилини, в безконечному плетиві взаємозв’язків має бути якийсь осередок, де все відомо, де можна побачити і вгадати все минуле і все прийдешнє. До того, хто стоїть у тому осередку, сходяться знання, як у долину стікається вода чи зайці збігаються до капусти, слово тієї людини має бути гостре й непомильне, мов камінь, що летить з найспритнішої руки, силою свого духу вона мусить об’єднати в собі всі ті чудесні здібності та знання й домогтися, щоб вони служили їй: ото була б досконала, розумна, неперевершена людина! Стати такою людиною, наблизитись до цього взірця, вічно до нього прагнути — ось де шлях, найкращий з усіх шляхів, ось де мета, ось що надає життю священного сенсу. Такі приблизно були відчуття Кнехта, і хоч би як ми намагалися висловити їх нашою абстрактною, чужою для нього мовою, ніщо не може передати того тремтіння, того захвату, який тоді палав у його серці. Пробудження серед ночі, мандрівка темним, безмовним лісом, повним небезпек і таємниць, чекання в досвітній прохолоді на кручі, поява тоненького, примарного місяця, скупі слова старого мудреця, перебування на самоті з майстром такої незвичайної хвилини — все це Кнехт пережив і запам’ятав як свято і таїнство, як урочистість посвячення, як прийняття до якоїсь спілки, приєднання до якоїсь віри, як початок нерівних, але почесних взаємин із тим, що не має назви, з таємницею всесвіту. Це переживання чи щось схоже на нього не можна було вкласти в думку, а тим паче в слово; і ще дальшою, ще неможливішою, ніж будьякі інші, була б така думка: «Чи це тільки моє суб’єктивне переживання, чи об’єктивна дійсність? Чи майстер почуває те саме, що й я, Чи кепкує з мене? Чи мої думки, пов’язані з цим переживанням, якісь нові, притаманні тільки мені, неповторні, чи, може, майстер і ще хтось інший до нього переживали й думали те саме?» Ні, таких варіацій і такої розчленованості думки він не знав, для нього все було реальністю, все було насичене й просякнуте дійсністю, мов тісто дріжджами. Хмари, місяць, мінлива картина неба, волога, холодна вапнякова круча під босими ногами, пронизлива досвітня прохолода в сіруватій імлі, затишний запах рідного житла, диму з вогнища й сухого листя, що тримався в шкурі, в яку був загорнутий майстер, відтінок гідності і легеньке відлуння старості та готовності вмерти в його суворому голосі, — все це було аж надто реальне і майже силоміць вривалося в почуття хлопця. А для згадок чуттєві враження — поживніший грунт, ніж найкращі системи й методи мислення.

Хоч заклинач дощу належав до небагатьох привілейованих, що мали фах, хоч він опанував особливе мистецтво й набув у ньому великого вміння, зовні його буденне життя мало чим відрізнялося від життя решти жителів селища. Він займав високу посаду, тішився пошаною і отримував від племені пайку зі спільної здобичі та винагороду, коли робив щось для громади, але таке бувало тільки в особливих випадках. Його найважливішим, найурочистішим, навіть найсвященнішим завданням було визначати навесні день, коли треба сіяти чи садити кожен плід і кожну рослину; він докладно узгоджував ті дні з певними фазами місяця, частково спираючись на заведені до нього звичаї, а частково на власний досвід. Проте врочиста церемонія початку сівби, висівання першої жмені зерна в громадську землю, вже не входила в його обов’язки, такої високої честі не удостоювали жодного чоловіка; це власноручно робила щороку прамати або ж котрась із найстарших її родичок. Найважливішою особою в селі майстер ставав тоді, коли справді виступав у ролі заклинача дощу. Таке бувало в ті часи, коли довга посуха, сльота чи холоднеча облягали поля й загрожували племені голодом. Тоді Туру вдавався до засобів, які завжди застосовували проти посухи й неврожаю: приносив жертви, заклинав погоду, влаштовував молитовні походи. За переказами, коли під час довгої посухи чи ненастанних злив усі засоби виявлялися безсилими й духів не щастило ні вмовити, ні власкавити, ні залякати погрозами, вдавалися до останнього, певного засобу, який не раз застосовували в давнину, в часи панування жінок — громада приносила в жертву самого заклинача дощу. Прамати, кажуть, бачила ще таке на власні очі.

Крім турботи про погоду, старий мудрець робив ще й приватні послуги: заклинав духів, виготовляв амулети, варив чарівне зілля, а часом і лікував, коли це не було привілеєм праматері. Але загалом Туру жив так само, як усі. Він допомагав, як наставала його черга, обробляти громадське поле і мав біля хижі ще й свій власний невеличкий город. Він збирав ягоди, гриби, хмиз і робив запаси. Він рибалив і ходив на лови, тримав козу або й дві. Як хлібороб він не відрізнявся від інших своїх одноплемінців, зате в полюванні, риболовлі й збиранні коренів з ним ніхто не міг зрівнятися, тут він був єдиний, геній, ходили чутки, що він знає безліч таємниць, хитрощів і всіляких способів, чарівних і підглянутих у природи. Казали, що з його сильця, сплетеного з лози, не вирветься жоден звір, що принаду на рибу він готував особливо смачну й запашну, знав, як приманювати раків, а дехто вірив, що він також розумів мову багатьох тварин. Але справді його, більше нічиєю, цариною була магічна наука: спостереження за місяцем і зірками, знання прикмет погоди, вміння вгадувати наперед, яка вона буде і як вплине на врожай, — тобто все те, що допомагало йому в магічній діяльності. Він був великим знавцем і збирачем тих видів рослинного і тваринного світу, з яких можна було готувати ліки, отрути та всілякі чари і які могли прихилити до людини добрих духів і оборонити її від лихих. Він знав і вмів відшукати кожну рослину, навіть найрідкіснішу, знав, де й коли вода квітне і дає насінні, коли час викопувати її корінь. Він знав і вмів відшукати всі види змій і жаб, знав, що можна зробити з рогів, копит, кігтів і шерсті, розумівся на всіляких викривленнях, спотвореннях, химерних і страхітливих формах у природі, на ґулях, потовщеннях і наростах, на дереві й листі, на зерні й на горіхах, на рогах і на копитах.

Кнехтові доводилося вчитись не так розумом, як почуттями, ногами й руками, очима, шкірою, вухами, смаком, та й сам Туру більше показував йому, давав приклад, ніж розповідав чи навчав. Майстер взагалі дуже рідко вимовляв цілі фрази, але якщо й вимовляв, то тільки для того, щоб іще підсилити словами свої дуже виразні жести. Кнехтова наука мало чим відрізнялася від тієї, яку, скажімо, проходить у доброго майстра молодий мисливець чи рибалка, і вона давала йому велику радість, бо він учився лише того, що було закладене в ньому від природи. Він учився підстерігати, наслухати, підкрадатися, стежити, бути насторожі, коли треба, не спати, винюхувати і обмацувати; але дичиною, яку вік та його вчитель підстерігали, були не тільки лисиця, борсук, гадюка й жаба, птах і риба, але й дух, цілість, сенс і взаємозв’язок явищ. Визначити, впізнати, вгадати й передбачити мінливість і примхи погоди, знати, які ягоди і змії несуть із собою смерть, підгледіти таємницю взаємозв’язку хмар та вітрів із фазами місяця і їхнього впливу на посіви й на їхній ріст, на розквіт чи кінець людського й тваринного життя, — ось що вони хотіли осягнути. Власне, вони прагнули до тієї самої мети, що в пізніші тисячоліття наука й техніка, — підкорити природу й навчитися керувати її законами, але йшли до неї зовсім іншими шляхами. Вони не відділялися від природи, не пробували силоміць проникнути в її таємниці, не суперечили й не ворогували з нею, а завжди були її живою часткою, завжди шанобливо любили її. Можливо навіть, що вони краще її знали й мудріше з нею поводились. Та одне в них було зовсім неможливе, навіть у найзухваліших їхніх помислах: підходити до природи й до світу духів без ляку, відчувати себе непідлеглими їй, а тим більше — вищими за неї. Таке блюзнірство не спало б їм на думку, вони не могли б собі уявити, що до сил природи, до смерті, до демонів можна ставитися без страху. Страх завжди тяжів над життям людини. Вони його не могли подолати. Зате вони мали цілу систему жертв, щоб зменшити його, тримати в певних межах, перехитрити й приховати його, підпорядкувати плинові життя. Весь їхній вік минав під гнітом страху, але без цього тяжкого гніту, хоч їм було б легше, вони втратили б життєвий імпульс. Той, кому щастило трохи облагородити цей страх, надавши йому форми святобливої пошани, багато чого досягав, такі люди, у яких страх переростав у побожність, були праведниками й мудрецями своєї доби. Жертв тоді складали багато, в різних формах, і заклинач погоди, крім інших своїх обов’язків, мав складати частину цих жертв і виконувати відповідні обряди.

Поряд із Кнехтом у хижі підростала маленька Ада, миле дівчатко, пестунка старого батька, і коли, на його думку, настала пора, він віддав її за дружину своєму учневі. Кнехта відтоді всі почали вважати помічником заклинача дощу. Туру відрекомендував його праматері як свого зятя й наступника і тепер доручав йому виконувати замість себе деякі церемонії та завдання. Помалу минали пори року й цілі роки, майстер остаточно заглибився в старече споглядання й передав зятеві всі свої обов’язки, а коли він помер — його знайшли неживого біля вогнища, по2хиленого над горщиками з чарівним зіллям, з обпаленим сивим волоссям, — його учень Кнехт давно уже був відомий у селищі як заклинач дощу. Він зажадав від ради селища, щоб його вчителя поховали з почестями і, як жертву, спалив на його могилі велику в’язку коштовного зілля та коріння. І це все також минуло, серед нащадків Кнехта, таких численних, що в Адиній хижі давно стало тісно, був один хлопець на ім’я Туру; в його особі старий майстер повернувся зі своєї посмертної мандрівки на місяць.

Із Кнехтом сталося те, що свого часу і з його вчителем. Трохи його страху переродилося в побожність і духовність, трохи юнацького запалу і глибокої туги залишилось, а трохи з віком відмерло, загубилось. Він помалу старівся в праці, любові й турботах про Аду та дітей. Та найбільшим почуттям у його серці назавжди лишилась любов до місяця, він не переставав найретельніше досліджувати його вплив на пори року й на погоду; в цій царині він зрівнявся зі своїм учителем Туру, а нарешті й перевершив його. А оскільки народження й поступове зникнення місяця тісно пов’язане зі смертю й народженням людей і оскільки з усіх страхів, серед яких живе людина, страх перед неминучою смертю найбільший, Кнехт як шанувальник і знавець місяця, внаслідок своїх близьких інтенсивних стосунків з цим світилом, виробив і своє власне, мудріше, майже святобливе ставлення до смерті; в зрілому віці він уже не боявся її так, як інші люди. Він умів розмовляти з місяцем шанобливо, благально та ніжно, вважав, що між ним і цим світилом існують тісні духовні зв’язки, добре знав життя місяця, брав близько до серця все, що на ньому діялося й мінялося, як таємницю сприймав кожне його зникнення і кожну появу, вболівав і лякався, коли наставало страшне і здавалося, що місяцеві загрожували недуги й небезпеки, зміни й пошкодження, коли він втрачав свій блиск, мінився, тьмянів так, наче отот мав згаснути. Щоправда, такої пори всі боялися за долю місяця, тремтіли за нього, відчували загрозу й наближення лиха, нажахано вдивлялися в його постаріле, хворобливе, темне обличчя. Але саме тоді виявлялося, що заклинач дощу Кнехт ближче зв’язаний з місяцем і більше за інших знає про нього; він теж уболівав за його долю, в нього теж стискалося й стукотіло серце, але він краще, чіткіше пам’ятав про такі самі явища, що траплялися вже й раніше, його довір’я було обгрунтованіше, а віра у вічність і кругообіг подій, у можливість відновлення, перемоги над смертю — непохитніша. Більшою була і його самовідданість: у такі хвилини він почував себе готовим поділяти разом із світилом його долю аж до скону й нового народження, часом він навіть відчував наче якусь зухвалість, відчайдушну відвагу й готовність протиставити смерті дух, відданістю надлюдській долі утвердити своє «я». Щось від цього прозирало в його істоті і навіть було помітне стороннім: він здобув славу мудрого й побожного, надзвичайно спокійного чоловіка, що не дуже боявся смерті, людини, що спілкувалася з вищими силами.

Не раз йому доводилося піддавати цей свій хист і свої чесноти тяжким випробуванням. Якось йому випало змагатися з неврожаєм і поганою погодою, що тривала понад два роки; то було найтяжче випробування за все його життя. Прикрощі й зловісні прикмети почалися вже під час сівби, яку двічі довелося відкладати, а коли посіяне зійшло, на нього посипалися всі, які тільки можна собі уявити, лиха й шкоди, що майже геть його знищили; громада тяжко голодувала, і Кнехт разом з нею, але те, що він витримав той страшний рік, що він, заклинач дощу, не втратив віри в себе і свого впливу, а зумів допомогти своєму племені, вже дуже багато важило. Коли ж другого року, після суворої зими, що забрала багато людей з їхнього селища, повторилися всі торішні біди й злигодні, коли громадська земля в тяжку літню спеку геть висохла й порепалась, коли понад усяку міру розплодилися миші, а самітні благання й жертви заклинача дощу виявились надаремними й залишилися без відповіді, так само як і спільні замови, барабанний хор і молитовні походи всієї громади, коли стала очевидною страшна правда, що цього разу заклинач погоди не зможе викликати дощу, то це вже була не дрібниця, і лише така незвичайна людина, як він, змогла витримати всю відповідальність і не похитнутися перед наляканим і роздратованим народом. Протягом двох чи трьох тижнів Кнехт залишався самодин, а проти нього виступала вся громада, виступав голод і відчай, виступало давнє народне повір’я, що, тільки принісши в жертву заклинача погоди, можна власкавити найвищі сили. Він переміг своєю поступливістю. Коли виникла така думка, він не тільки не почав опиратися, а навіть сам запропонував себе в жертву. Крім того, він з нечуваною наполегливістю й відданістю намагався полегшити лихо, все вишукував нові джерела — то криничку, то струмок, не допустив до того, щоб у найтяжчі часи знищили всю худобу, а головне — своєю підтримкою, порадами, погрозами, чарами й молитвами, власним прикладом і навіть залякуванням не дав тодішній праматері селища, старій слабкій жінці, охопленій згубним розпачем, у таку скруту занепасти духом і нерозважно махнути на все рукою. Отоді й виявилося, що в часи неспокою і загального лиха людина стає тим корисніша, чим більше її життя й думки спрямовані на духовне й понадособисте, чим більше вона вміє шанувати, спостерігати, молитися, служити й жертвувати собою. Ті два страшні роки, що мало не зробили з нього жертви й не знищили його, кінець кінцем принесли йому велике визнання і довір’я, не тільки серед натовпу невтаємничених, але й серед тих небагатьох, що відповідали за інших і могли оцінити людину такої натури.

Серед цих і багатьох інших випробувать минало Кнехтове життя. Так він дожив до зрілого віку й перебував у розквіті своїх сил. За цей час він поховав двох праматерів роду, втратив гарненького шестирічного сина, якого вхопив вовк, подолав без нічиєї допомоги тяжку хворобу, сам себе вилікувавши. Не раз він терпів голод і холод. І все це лишило сліди на його обличчі й не менші — в душі. Спізнав він також на власному досвіді, що людина з багатим духовним життям викликає в інших своєрідну неприязнь і відразу, що її хоч здаля й шанують і в скруті звертаються до неї, але зовсім не люблять, не вважають за рівну собі й намагаються уникнути. Переконався він також у тому, що хворі й нещасні швидше скористаються з успадкованих від предків чи вигаданих заклинань і примовок, ніж з мудрої поради, що людина швидше терпітиме біду, удавано каятиметься, ніж змінить чи бодай спробує змінити свою вдачу, що вона швидше повірить у чари й замовляння, ніж у розум і досвід: це все речі, які протягом подальших тисячоліть, мабуть, не за2знали таких великих змін, як запевняють декотрі історичні праці. Проте Кнехт усвідомив і те, що спостережлива, духовно багата людина не повинна втрачати почуття любові й не повинна згорда дивитися на бажання і навіженство інших людей, хоч і має стерегтися, щоб вони не опанували і її, що від мудреця до дурисвіта, від жерця до штукаря, від людини, готової побратньому допомогти іншому, до гультяя, який користується чужою працею, — всього один крок і що люди, власне, з більшою охотою заплатять шахраєві, дадуть себе ошукати базарному крикунові, ніж приймуть дармову, безкорисливу допомогу. Люди воліють платити грішми і своїм майном, ніж любов’ю і довір’ям. Вони дурять інших і думають, що їх також хочуть обдурити. Треба було навчитися бачити в людині слабку, самолюбну і боягузливу істоту, але й усвідомлювати, наскільки тобі самому теж притаманні ці погані риси й інстинкти, і все ж таки вірити, схилятися серцем до думки, що в людині живе також дух і любов, живе щось таке, що опирається інстинктам і намагається їх облагородити. Проте, звичайно, ці думки сформульовані тут стисліше й виразніше, ніж їх здатен був сформулювати Кнехт. Скажемо тільки, що він ішов до них, його стежка привела б колись до цих думок і повела б крізь них далі.

Поки Кнехт простував цим шляхом, прагнучи думки, а проте живучи більше в чуттєвому світі, зачарований місяцем, пахощами зела, соком коренів, смаком кори, вирощуючи цілющі рослини, готуючи мастила, відданий погоді й атмосферним явищам, він розвинув у собі чимало всіляких здатностей, навіть таких, яких ми, пізніші жителі землі, вже не маємо й тільки наполовину розуміємо. Найважливішою з них була, звичайно, здатність заклинати дощ. Навіть якщо й були окремі випадки, що небо залишалося незворушним і жорстоко глумилося з його зусиль, все ж таки Кнехт сотні разів викликав дощ, і майже щоразу трохи іншим способом. Щоправда, в обряд принесення жертв і молитовних походів, заклинань і барабанних хорів він не зважувався запроваджувати жодних змін чи щось пропускати в ньому. Але це була тільки офіційна, видима частина його діяльності заклинача дощу й жерця, так би мовити, її фасад; звичайно, коли ввечері після принесення жертви й походу небо скорялося, обрій затягало хмарами, вітер доносив запах вологи і на землю спадали перші краплі, це чудове видовище викликало у всіх захват і піднесення. Але саме тут і потрібне було мистецтво заклинача дощу, щоб вибрати відповідний день і не рватися наосліп до недосяжного; небесні сили доводилось благати, навіть набридати їм, проте знати міру, виявляти покірність їхній волі. А ще приємнішими за ці чудові, святкові ознаки успіху і прояви небесної ласки були інші переживання, про які, крім нього, ніхто не знав і які навіть сам він сприймав зі страхом, не стільки розумом, скільки почуттям. Іноді бувала така погода, така напруга повітря й тепла, хмар і вітру, так пахла вода, земля й курява, такі виразні ставали погрози чи обіцянки, настрої чи примхи демонів погоди, що Кнехт передчував і сприймав їх своєю шкірою, волоссям і всіма чуттями, тому його ніщо не могло ні приголомшити, ні розчарувати, він, як резонатор, концентрував у собі погоду, ніби носив її в собі і здатен був керувати хмарами й вітром — не як йому заманеться, не свавільно, а виходячи з тієї спільності, з того злиття з природою, яке цілком стирало відміну між ним і світом, між внутрішнім і зовнішнім. Тоді він здатен був забути про все на світі й тільки слухати, в екстазі завмерти навпочіпки і всіма своїми порами не лише вбирати в себе кожен порух повітря і хмар, але й керувати ними, відтворювати їх десь так, як ми можемо збудити в собі й відтворити добре відомий нам музичний уривок. Тоді йому досить було стримати подих, і вітер або грім затихали, досить було кивнути чи похитати головою, і град починав падати або переставав, досить було показати усмішкою, що суперечливі сили в ньому припинили боротьбу й помирилися, і вгорі над ним розгладжувалися побрижені хмари й відслоняли чисту, осяйну блакить. Часом, у хвилини особливо погідного настрою і душевної рівноваги, він відчував у собі погоду найближчих днів, передбачав її точно й непомильно, ніби в його крові була записана вся партитура, за якою вона мала розігратися надворі. То були його найкращі дні, його винагорода і його радість.

Коли ж цей зв’язок з навколишньою природою порушувався, коли погода і світ ставали ненадійними, незрозумілими й примхливими, то й у його душі порушувався лад, припинялися струми, тоді Кнехт відчував, що він не справжній заклинач дощу, і сприймав свою роботу й відповідальність за погоду й за врожай як великий тягар і несправедливість. У такі дні він любив сидіти вдома, слухався Ади й допомагав їй, запопадливо працював у господарстві, майстрував дітям іграшки та домашнє начиння, варив зілля, відчував потребу в чиїйсь любові і бажав якомога менше відрізнятися від решти людей, ладен був цілком підкоритися звичаям і порядкам селища, навіть вислуховував нудні розмови своєї дружини з сусідками про життя, здоров’я й поведінку жителів селища. Зате в щасливі дні його рідко можна було побачити вдома, тоді йому не сиділося в хижі, він ловив рибу, полював, вишукував коріння, залягав у траві або примощувався на дереві, принюхувавсь, дослухався, наслідував голоси тварин, розпалював невеличкі багаття й порівнював, чи дим із них клубочиться так само, як хмари на небі, насичував свою шкіру й волосся туманом, дощем, повітрям, сонцем, місячним світлом і при нагоді збирав, як свого часу його вчитель і попередник Туру, такі речі, сутність і зовнішня форма яких начебто належали до різних сфер, в яких мудрість чи примха природи ніби виявляли деякі свої правила гри й таємниці творення і які поєднували в собі найвіддаленіші ознаки, наприклад, нарости на гілках, схожі на голови людей чи тварин, відшліфовані камінці з візерунком дерева, скам’янілі відбитки давно вимерлої тварини, спотворені чи здвоєні кісточки, камені у формі нирки або серця. Він читав візерунок на листку дерева й поплутане мереживо ліній на шапочці сморжа, вгадуючи в них щось таємниче, духовне, майбутнє, можливе: магію знаків, передчуття чисел і письма, перетворення безмежного й багатоликого в просте, в систему, в поняття. Бо в ньому були закладені всі ці можливості пізнання світу за допомогою духу, хоч іще безіменні, далекі від того, щоб їх можна було назвати, але вже передчувані, вже здійсненні, ще тільки в паростку, в бруньці, проте властиві йому, те, що існує в ньому й органічно росте. І якби ми могли повернутися ще за кілька тисячоліть до того, коли жив цей заклинач дощу, доба якого здається нам дуже ранньою і примітивною, то й тоді, ми в цьому впевнені, — в першій же людині виявили б дух, той дух, який не має ні початку, ні кінця і якому споконвіку властиве була в зародку все те, що він пізніше витворив.

Заклиначеві дощу не судилося увічнити бодай одне з своїх передбачень і хоч якось довести його, та й навряд чи він цього потребував. Він не став одним із численних винахідників письма, не заснував ні геометрії, ні медицини, ні астрономії. Він залишився невідомою ланкою в ланцюзі, але такою самою необхідною, як і кожна інша; він передав далі все, що засвоїв від предків, й те, чого домігся й досяг сам. Бо й він мав своїх учнів. Протягом довгих років він готував двох заклиначів дощу, з яких один потім став його наступником.

Багато років він робив свою справу сам, і коли до нього — це сталося невдовзі після великого неврожаю і голоду, — почав навідуватись один із тих, кого він мав зробити заклиначем дощу й майстром, у нього дивно, тужливо стиснулося серце, бо він вернувся думкою до найглибшого переживання своєї молодості і вперше тверезо, засмучено, але й трохи вдоволено, як після закінченої праці, усвідомив, що молодість його минула, що він переступив середину життя, що з квітки зробився плід. Хлопець підглядав за ним, підстерігав його, шанобливо ходив за ним назирці. І Кнехт, хоч ніколи цього не сподівався, поставився до хлопця точнісінько так, як колись старий Туру до нього самого: він був неприступний, стриманий, немов очікував, як його молодий шанувальник поведеться далі. Все це вийшло в нього само собою, цілком мимовільно; постава його не була наслідуванням померлого майстра і не випливала з міркувань моралі чи виховання — він не думав про те, що спершу слід добре перевірити, чи в хлопця вистачить витривалості, що треба не полегшувати йому шляху до посвяти в таємницю, а, навпаки, робити його якомога важчим тощо. Ні, просто Кнехт ставився до своїх учнів так, як кожен літній уже самітник, кожен учений дивак поставився б до своїх шанувальників і послідовників: збентежено, несміливо, відштовхуючи їх і сам ладен утекти, лякаючись, що він позбудеться своєї дорогої самоти і волі, змоги блукати по хащах, полювати і збирати зілля, мріяти й дослухатися до голосів природи, не обтяжуючи себе нічиєю присутністю, з ревнивою любов’ю до всіх своїх звичок і замилувань, таємниць і роздумів. Він нітрохи не заохочував боязкого хлопця, що наближався до нього з чемною цікавістю, нітрохи не допомагав йому подолати страх і не підбадьорював його, не сприймав його появу як радість і винагороду, як визнання і втішне досягнення: нарешті, мовляв, світ послав до нього свого вісника, ознаку своєї прихильності, хтось домагається його уваги, прагне показати йому свою відданість і душевну спорідненість і, так само, як він, вбачає своє покликання в слугуванні таємницям. Ні, спершу Кнехт сприйняв цю появу тільки як обтяжливу перешкоду, замах на його права і звички, спробу позбавити його незалежності, такої дорогої для нього, як він аж тепер пересвідчився. Він завзято опирався порушникові свого спокою, винаходив різні способи, щоб перехитрувати його, сховатися, замести свої сліди, ухилитися від зустрічі, уникнути її. Але й тут сталося те саме, що колись із Туру: тривале, мовчазне домагання хлопця поволі розтопило його серце, підточило й послабило його опір, і він поступово обернувся до хлопця, який почував дедалі твердіший грунт під ногами, відкрив йому своє серце, погодився з його вимогами, прийняв домагання і навчився бачити в цьому новому, обтяжливому обов’язку — вихованні учня — неминучість, послану долею, веління духа. Доводилось поступово відмовлятися від мрії про насолоду безмежними можливостями, багатоликим майбутнім. Замість мрії про нескінченний поступ, про підсумок усієї мудрості в нього тепер з’явився учень, дрібна, близька, вимоглива дійсність, непроханий порушник спокою, якого не спекаєшся й не уникнеш, єдиний шлях до реального майбутнього, найважливіший обов’язок, єдина вузенька стежина, якою заклинач дощу міг урятувати від смерті своє життя, свої вчинки, погляди, думки і почуття, бо існувати далі він міг тільки в цій маленькій бруньці. Зітхаючи, скрегочучи зубами, всміхаючись, він узяв на себе цей тягар.

І навіть у цій важливій, може, найвідповідальнішій галузі своєї діяльності — передаванні далі того, що він колись отримав від свого вчителя, у вихованні наступника — заклинач погоди не уник тяжкого, гіркого досвіду й розчарування. Перший хлопець, що домагався його прихильності і після довгого очікування й опору Кнехта став його учнем, звався Маро; саме він приніс своєму вчителеві розчарування, якого той так ніколи й не зміг остаточно забути. Хлопець був покірний, улесливий, довгий час удавав із себе дуже слухняного, а проте йому дечого бракувало, і насамперед відваги: він боявся ночі й темряви. Він намагався приховати цю свою ваду, а Кнехт, коли помітив її, ще довго вважав, що це залишки дитячих страхів, які згодом зникнуть. Але вони не зникали. А ще в цього учня зовсім не було хисту всією душею, безкорисливо віддаватися спостереженням, виконанню своїх завдань, роздумам і передчуттям. Він був недурний, мав ясний, швидкий розум і те, чого можна було навчитися без самопосвяти, опановував легко і впевнено. Але дедалі видніше ставало, що осягти мистецтво заклинача дощу він хотів із корисливою метою, з самолюбства. Насамперед він прагнув мати якусь вагу, впливати, грати певну роль; йому властиве було шанолюбство обдарованого, але не покликаного. Він любив, щоб ним захоплювались, хвалився перед однолітками своїм першим знанням і вмінням — але й це могло бути дитинністю і з часом зникнути. Проте він домагався не тільки успіху, а й влади над іншими, вигоди; і коли вчитель почав помічати це, він вжахнувся і поволі відвернувся від нього серцем. Уже провчившись у Кнехта кілька років, Маро двічі чи тричі був спійманий на тяжких провинах. Не встоявши перед спокусою, він самовільно, без відома й дозволу вчителя, брався за винагороду то лікувати зіллям хвору дитину, то виганяти заклинанням пацюків із хижі, і оскільки його, незважаючи на всі погрози і обіцянки, знов і знов застукували на таких вчинках, майстер відмовився його вчити, доповів про цю подію праматері й спробував викреслити невдячного й негідного юнака зі своєї пам’яті.

Потім його винагородили за цю прикрість два пізніші учні, а особливо другий, його власний син Туру. Цього останнього і наймолодшого з учнів він дуже любив і вважав, що з сина може вийти щось більше, ніж із нього самого, бо в хлопця явно переселився дух його діда. Кнехт відчував цілющу радість, коли думав про те, що всю сукупність своїх знань і віри він передав майбутньому, що є людина, подвійно син йому, якому він будьколи може доручити свою службу, якщо сам уже не матиме сили її виконувати. Але того невдалого першого учня він всетаки не зміг викрес2лити з свого життя та з своїх думок; хоч Маро в селищі й не вельми поважали, але багато хто дуже любив його. Він одружився, здобув деякий вплив, розважав людей як своєрідний штукар і блазень, навіть став головним барабанщиком у барабанному хорі і весь час заздрив заклиначеві дощу, був його потаємним ворогом, завдаючи йому дрібних, а часом і великих прикрощів. Кнехт ніколи не був товариською людиною, що любить посидіти й побалакати з односельцями, йому потрібна була самота і воля, він ніколи не домагався пошани й любові, хіба що хлопчиком у майстра Туру. Але тепер він відчув, що означає мати ворога, який тебе ненавидить: це йому отруїло не один день життя.

Маро належав до тих дуже обдарованих учнів, що, незважаючи на свій хист, у всі часи були для вчителів тягарем і мукою, бо їхній хист — не глибоко вкорінена, органічна сила, що росте з них самих, з їхнього єства, не філігранна, благородної дії ознака доброї породи, доброї крові й доброї натури, а наче щось стороннє, випадкове, щось привласнене чи вкрадене. Учень із нікчемною вдачею, проте з великим розумом чи блискучою уявою, неминуче ставить учителя в прикре становище: він повинен передати йому успадковані від попередників знання й методи, підготувати його до співробітництва, до духовного життя, а тим часом відчуває, що його справжній і найвищий обов’язок — якраз охороняти науку й мистецтво від домагань людей тільки обдарованих; бо вчитель має служити не учневі, а вони обидва — духові. Ось чому вчителі відчувають ніяковість і страх перед деякими блискучими талантами: кожен такий учень спотворює весь сенс праці вчителя. Всяка підтримка такого учня, що здатен тільки величатися, а не служити, власне, шкодить цьому служінню, до певної міри стає зрадою духу. Ми знаємо в історії багатьох народів періоди, коли під час глибокого зрушення духовних основ такі тільки обдаровані люди просто штурмують керівні посади в громадах, школах, академіях і державах, і тоді скрізь урядують надзвичайно талановиті люди, що геть усі хочуть керувати, але не вміють служити. Вчасно розпізнати такі таланти, поки ще вони не оволоділи основами інтелектуальних професій, і, якщо треба, твердою рукою звернути їх на шлях неінтелектуальної праці часто буває, звичайно, дуже важко. Кнехт також допустився помилки, він надто довго терпів свого учня Маро, встиг уже, на жаль, трохи втаємничити легковажного шанолюбця у свій фах. Наслідки виявилися для нього куди гіршими, ніж він собі міг уявити.

Настав такий рік — борода в Кнехта на той час уже добре посивіла, — коли надзвичайно сильні й підступні демони, здавалося, геть порушили лад між небом і землею. Почалися ці порушення восени, моторошно й велично, до самого дна струснувши нажахані душі жителів селища не баченим досі видовищем на небі невдовзі після рівнодення, яке заклинач дощу завжди спостерігав і переживав особливо уважно, навіть урочисто, з глибокою пошаною. Настав вечір, легенький, вітряний, досить холодний, небо було прозоре, як скло, лише кілька неспокійних хмаринок пливло в безмежній високості, незвичайно довго затримуючи на собі рожевий відблиск уже невидимого сонця: рухливі, кучеряві, піняві пучки світла в холодному, бляклому світовому просторі. Кнехт уже кілька днів відчував щось могутніше й дивовижніше, ніж те, що йому доводилося відчувати щороку о цій порі, коли дні починали коротшати, — боротьбу стихій у небесному просторі, тривогу, що пойняла землю, рослини й тварин, якийсь неспокій у повітрі, якусь нестійкість, очікування, страх і передчуття в усій природі; навіть ці хмарки, що так довго й тремтливо спалахували на вечірньому небі, теж були незвичайні, вони наче не пливли, а пурхали, і не в тому напрямку, що вітер на землі, їхній благальний червоний відблиск довго й сумно опирався згасанню, а після того, як він вичах і збляк, раптом зникли й самі хмарки. В селищі було спокійно, дорослі й діти, що слухали розповіді праматері перед її хижею, давно порозходилися, лише кілька хлопчаків ще гасали й боролися на вулиці, а решта всі вже повечеряли й сиділи біля своїх вогнищ. Чимало було й таких, що вже спали, і навряд чи хтось, крім заклинача дощу, спостерігав за багряними вечірніми хмаринками. Кнехт неспокійно ходив по маленькому городу за своєю хижею, напружено й схвильовано розмірковуючи про погоду, час від часу сідав трохи відпочити на пень у кропиві, на якому рубали дрова. Коли в хмарках погасла остання заграва, на ясному, ще зеленкуватому небі раптом чіткіше проступили зірки, їх швидко більшало, і світились вони дедалі яскравіше: де щойно було дві чи три, вже з’явилося десять, двадцять. Багато з тих зірок і сузір’їв були знайомі заклиначеві дощу, він їх бачив сотні разів, у тому, що вони незмінно поверталися, було щось заспокійливе, втішне, далекі й холодні, вони, щоправда, не випромінювали тепла, але були надійні, мали своє твердо визначене місце, знаменували порядок і обіцяли тривалість. Такі, здавалося б, чужі, далекі від земного життя, від життя людей, такі несхожі на нього, такі недосяжні для людського тепла, тремтіння, страждання й захвату, такі глузливо зверхні в своїй благородній холодній величі, в своїй вічності вони все ж таки зв’язані з нами, можливо, вони навіть ведуть нас, керують нами, і якщо деякі люди досягають колись мудрості, духовних вершин, впевненості й переваги духу над усім минущим, то вони стають схожими на зірки, світяться, як вони, холодним спокоєм, утішають своїм холодним сяйвом, вічні і трохи глузливі. Так не раз здавалося заклиначеві дощу, і хоч він не був із зірками в таких близьких, бентежних, випробуваних у ненастанному коловороті стосунках, як із місяцем, з тим великим, близьким, вологим світилом, з тією товстою рибиною в небесному морі, все ж він їх глибоко шанував і був зв’язаний з ними багатьма повір’ями. Довго спостерігаючи зірки, скоряючись їхньому впливові, довіряючи свій розум, своє серце, свій страх їхньому холодному й незворушному поглядові, він ніби занурювався в купіль, припадав до цілющого напою.

І сьогодні зірки дивилися на нього, як завжди, тільки дуже яскріли, ніби відшліфовані, в колючому, розрідженому повітрі, але він не знаходив у них спокою, щоб піддатися їм, з невідомих просторів до нього надходила якась сила, боляче проникала в усі пори, просочувалася в очі, нечутно і вперто гнітила його, якийсь струм, якесь застережливе коливання. Поряд у хижі червоно жеврів пригаслий, теплий жар вогнища, текло маленьке тепле життя — хтось когось покликав, засміявся, позіхнув, пахло людським духом, теплою шкірою, материнською любов’ю, дитячим сном, і це невинне життя своєю близькістю робило ще темнішою ніч, відсувало зірки ще далі в неосяжну далечінь і висоту.

Саме тієї миті, коли Кнехт почув, як Ада в хижі заколисувала дитину, наспівуючи їй щось мелодійним голосом, у небі почалася катастрофа, яку селище пам’ятало ще довгі роки. В непорушній блискучій мережі зірок то тут, то там почали з’являтися спалахи, наче невидимі нитки тієї мережі раптом зайнялися, в небесному просторі навскоси, немов кинуті камінці, полетіли, розгоряючись і швидко згасаючи, окремі зірки, то одна, то друга, то кілька разом, і ще не встигло око відірватися від першої падучої зірки, не встигло ще скам’яніле від цього видовища серце забитися знов, як по небу кривими смугами, доганяючи одні одних, уже замиготіли цілі пригорщі зірок, які чи падали самі, чи їх хтось кидав; десятками, сотнями, цілими хмарами летіли вони крізь німотну ніч, немов гнані шаленою бурею, ніби осінь всесвіту зривала їх з небесного дерева, як зів’яле листя, і нечутно гнала в небуття. Наче зів’яле листя, наче легкі сніжинки, летіли вони тисячами серед моторошної тиші вниз, у далину, і зникали за лісистими пагорбами на південному сході, десь у безодні, куди, скільки пам’ятають люди, не заходила жодна зірка.

Серце у Кнехта завмерло, очі полум’яніли. Задерши голову, він стояв і нажахано, а проте жадібно дивився на змінене, зачароване небо, не вірячи своїм очам, а все ж певний, що діється щось страшне. Як і всім, хто спостерігав те нічне видовище, йому здавалося, що й добре знайомі зірки розхитувались, відривалися й летіли вниз, і він чекав, що скоро побачить, якщо його самого перед тим не поглине земля, як небесне склепіння почорніє і спорожніє. Щоправда, за хвилину він збагнув те, чого інші не здатні були зрозуміти: що знайомі зірки і тут, і там, і всюди залишалися на місці, що зоряна буря шаленіла не серед давніх, відомих зірок, а десь у просторі між землею і небом, і що ці падучі чи кидані нові світила, які швидко спалахували й швидко гасли, горіли полум’ям трохи іншого відтінку, ніж давні, справжні зорі. Це втішило Кнехта й допомогло йому отямитись, та хоч ці зірки, що своєю віхолою сповнювали повітря, були нові, скороминущі і якісь інші, вони, страшні і злісні, однаково віщували нелад і лихо, і з пересохлого горла Кнехта вихоплювалися тяжкі зітхання. Він відірвав погляд від неба, оглянувся навколо й прислухався, щоб довідатись, чи це примарне видовище спостерігає тільки він, чи й ще хтось. І скоро до нього долинули з сусідніх хиж стогін, плач, переляканий крик; отже, інші теж бачили це, своїми зойками сповістили решту жителів селища, зчинили тривогу серед тих, що сиділи в хижах чи спали, ще мить, і страх, паніка охоплять ціле селище. Кнехт востаннє глибоко зітхнув; його, заклинача дощу, це нещастя торкалося найбільше: він до певної міри відповідав за спокій на небі і в повітрі. Досі він завжди передбачав і передчував великі стихійні лиха: повідь, град, бурю, і щоразу підготовляв, попереджав праматір та старійшин, запобігав найгіршому, своїми знаннями, мужністю і довір’ям до вищих сил оберігав селище від розпачу. Чому ж тоді цього разу він нічого не передбачив і не підготувався? Чому нікому не сказав, що його всетаки мучили якісь невиразні, тривожні передчуття? Він відхилив мату при вході до хижі й тихо покликав дружину. Вона вийшла, тулячи до грудей найменшого. Він узяв від неї дитину, поклав на солому, притулив пальця до губ, даючи їй знак, щоб вона мовчала, вивів за руку з хижі й побачив, як її обличчя, завжди терпляче й спокійне, миттю застигло з переляку.

— Нехай діти сплять, їм не треба цього бачити, чуєш? — схвильовано прошепотів Кнехт. — Не пускай їх надвір, навіть Туру. І сама теж сиди в хижі.

Він завагався, не знаючи, що їй треба сказати, а чого не треба, якими думками він повинен поділитися з нею, і нарешті врочисто додав: — Тобі й дітям нічого не станеться.

Вона йому відразу повірила, хоч так швидко не могла подолати свого страху.

— Що ж це таке? — запитала вона, дивлячись не на нього, а знов на небо. — Щось страшне? — Страшне, — лагідно відповів він, — я навіть думаю, що дуже страшне. Але тебе й дітей воно не зачепить. Сиди в хижі й не відхиляй мати. А мені треба піти до людей, поговорити з ними. Іди до хижі, Адо! Він підштовхнув її до входу, щільно запнув мату, постояв ще хвилину, дивлячись на зоряний дощ, що й далі рясно лився додолу, потім опустив голову, ще раз тяжко зітхнув і швидкою ходою подався в темряву, до хижі праматері.

Там уже зібралося півселища, стояв приглушений гомін, люди були приголомшені, пригнічені страхом і розпачем. Серед жінок і чоловіків були й такі, що віддавалися своєму жахові перед близькою загибеллю з якоюсь особливою люттю і хтивістю: вони, мов зачаровані, заклякли на місці або шалено вимахували руками й ногами, в однієї жінки на губах виступила піна, вона витанцьовувала якийсь розпачливий і водночас непристойний танок, висмикуючи з голови цілі жмути довгого волосся. Кнехт бачив: уже почалося, майже всі вони вже сп’яніли, були зачаровані цим зоряним дощем, охоплені шалом, мабуть, зараз почнеться оргія божевілля, люті й самознищення, треба негайно зібрати біля себе кількох мужніх, розважних людей і підтримати їхній дух. Стара прамати була спокійна, вона вважала, що настає кінець усьому, але не опиралася, йшла назустріч долі з твердим, запеклим, майже глузливим виразом на скам’янілому обличчі. Кнехтові пощастило примусити стару вислухати його. Він спробував показати їй, що давні зірки, які завжди були на небі, й далі лишаються на своєму місці, проте вона не сприймала його доказів, чи тому, що її очі втратили гостроту й не бачили так далеко, чи тому, що її уявлення про зорі дуже відрізнялися від уявлень заклинача дощу і вони не могли зрозуміти одне одного. Вона хитала головою з тією самою відважною, глузливою гримасою на обличчі. Та коли Кнехт почав благати її не кидати людей на поталу страхові й лихим демонам, вона відразу з ним погодилась. Навколо неї та заклинача дощу згуртувалося невеличке коло наляканих, але не знавіснілих людей, що ладні були коритися наказам.

Ще хвилину тому Кнехт сподівався, що йому пощастить своїм прикладом, розважністю, словами, поясненнями й порадами втихомирити охоплених панікою людей. Та вже коротка розмова з праматір’ю показала йому, що він спізнився. Він сподівався поділитися з ними своїм переживанням, подарувати їм його, дати їм відчути те саме, що й він, мав надію мудрим словом переконати їх, що це не самі зірки чи принаймні не всі з них падають додолу, підхоплені світовою бурею, і цим з наляканої, безпорадної юрби зробити діяльних спостерігачів, щоб вони могли витримати струс. Але, як він скоро переконався, в цілому селищі лише кілька людей здатні були його слухати, і поки він зумів би їх переконати, решта б зовсім утратили глузд. Ні, тут, як часто трапляється, мудрим словом годі було чогось досягти. На щастя, існували й інші способи. Якщо не можна розігнати смертельний страх, освітивши його розумом, то можна той смертельний страх спрямувати, організувати, надати йому форми, виразу і зневірену, знавіснілу юрбу перетворити в міцну єдність, злити неслухняні, дикі окремі голоси в гармонійний хор. Кнехт відразу взявся до діла, і його спосіб швидко дав свої наслідки. Він став перед людьми й почав вигукувати добре відомі всім слова молитви, якою звичайно починався жалобний чи покутний ритуал — поминальний плач за праматір’ю, свято принесення жертви чи загальної покути, яку влаштовували, коли всьому селищу загрожувало лихо, таке, як пошесть чи повідь. Він вигукував слова ритмічно, відбиваючи такт долонями, і в такому самому ритмові низько схилявся, майже до самої землі, випростувавсь і знов схилявся, і ось уже десятеро, двадцятеро людей почали робити те саме, стара прамати, стоячи, теж щось ритмічно замурмотіла, порухами голови диригуючи ритуальними поклонами. Ті, що надходили сюди з хиж, відразу скорялися ритмові й духові церемонії, а кілька цілком знавіснілих або, втомившись, попадали додолу й лежали непорушно, або ж, захоплені гомоном хору і ритмом молитовної церемонії, приєднались до неї. Кнехтів задум удався. Замість охопленої розпачем, божевільної юрби перед ним стояла громада людей, готових до жертви й до покути, і кожен відчував полегкість, кожному додавало сили те, що не треба було ховати в собі свій переляк, свій смертельний страх чи лементувати самому, а можна приєднатися до благальної церемонії, підпорядкуватись ритмові загального хору. Багато таємничих сил допомагає такій дії, її найбільша розрада полягає в одноманітності, що подвоює в людині почуття приналежності до громади, а її найкраща дія — міра і лад, ритм і музика.

Нічне небо все ще вкривала силасиленна падучих зірок, ніби нечутні каскади світляних крапель, що цілих дві години ненастанно виливалися червонястими вогненними потоками, але панічний страх селища вже перетворився в покору і посвяту, в молитву і каяття, і перед лицем неба, що порушило свій лад, людські страх і немічність обернулися в порядок і в духовну врівноваженість. Це диво, ця цілюща зміна сталася ще до того, як зоряний дощ почав трохи вщухати, падати вже не такими густими струменями. А коли небо поволі заспокоїлось і наче відродилося, смертельно стомлені молільники з почуттям радісної полегкості пересвідчилися, що їм пощастило вблагати вищі сили і на небі знов настав лад.

Люди не забули цієї моторошної ночі, про неї говорили цілу осінь і зиму, але вже не пошепки, не з забобонним ляком, а буденним тоном, задоволено згадуючи, як мужньо вони витримали нещастя і як успішно подолали небезпеку. Вони дозволяли собі навіть вдаватися в подробиці: кожного посвоєму приголомшило нечуване видовисько, кожен запевняв, що він перший його побачив, особливо боягузливих і розгублених зважувалися брати на сміх, селище довго було схвильоване — адже люди щось пережили, були свідками чогось великого, щось відбулося перед їхніми очима! Кнехт не поділяв такого настрою, не применшував і не забував тієї великої події. Для нього зловісне видовище було незабутнім застереженням, колючкою, якої не можна позбутися, і те, що воно минулося, що з допомогою співів, молитов і поклонів його пощастило уласкавити, зовсім не означало, що лихо відвернене і можна заспокоїтись. Навпаки, ця подія навіть здавалася йому дедалі важливішою, він наповнював її глибоким змістом, не переставав розмірковувати про неї і тлумачити її. Для Кнехта саме це видовище, незвичайне явище природи, стало страшенно великою і важкою проблемою з багатьма наслідками: той, кому судилось таке побачити, повинен був ціле життя пам’ятати про нього. В селищі тільки єдина людина поглянула б на зоряний дощ з такими самими думками й такими самими очима, як він сам, — його власний син і учень Туру, лише міркування чи здогади цього єдиного свідка були б для Кнехта важливі. Але сина він тоді не дозволив збудити і чим більше тепер думав про те, чому ж, власне, він так зробив, чому під час такої нечуваної події відмовився від єдиного справжнього свідка, близького йому спостерігача, тим міцнішало в його душі переконання, що вчинив він добре, не помилився, послухавшись мудрого внутрішнього голосу. Він хотів уберегти від того видовища своїх найближчих, свого учня і товариша, і найперше саме його, бо нікого він не любив так, як свого сина. Кнехт не показав йому зоряного дощу, приховав від нього це видовище, бо насамперед вірив у добрих духів сну, а особливо хлоп’ячого, і, крім того, якщо пам’ять йому не зраджує, ще тієї миті, як на небі тільки почали з’являтися ці небезпечні ознаки, він побачив у них не стільки безпосередню небезпеку для всіх, скільки застереження, попередження про нещастя в майбутньому, та ще й про таке нещастя, яке нікого не торкнеться, не зачепить так близько, як його, заклинача дощу. Щось надходило, якась небезпека, загроза з тих сфер, з якими його єднали обов’язки, і хоч у якому вигляді з’явиться та небезпека, вона найперше і найтяжче відіб’ється на ньому самому. Зустріти цю небезпеку чуйно й сміливо, підготуватись до неї в душі, прийняти її, але не принижуватись перед нею і не втрачати гідності — ось який висновок, яке рішення склалося в нього, коли він думав про ту дивовижну прикмету. Те, що його чекало, вимагало від нього зрілості й мужності, тому було б нерозважно тягти за собою ще й сина, робити з нього учасника чи бодай свідка своїх страждань, бо хоч як високо він його ставив, а все ж таки не знав, чи такий молодий, незагартований хлопець матиме силу їх витримати. ‘ Туру, певна річ, був дуже невдоволений, що проґавив, проспав таке велике видовище. Хоч би як тлумачили його, в кожному разі це було незвичайне явище, хтозна, чи за ціле життя йому доведеться побачити щось подібне, він пропустив таку подію, таке диво, тому хлопець довго гнівався на батька. Але потім перегнівався, бо старий намагався винагородити його ще більшою ласкою і увагою, частіше залучав його до виконання всіх своїх обов’язків: видно, передчуваючи майбутні події, він докладав ще більше зусиль, щоб зробити з Туру якомога кращого наступника, знайомого з усіма тонкощами свого фаху. Він рідко говорив з ним про той зоряний дощ, зате дедалі сміливіше передавав йому свої таємниці, способи, свої знання і досвід, брав хлопця з собою в ліс І в поле, дозволяв йому бути присутнім під час своїх спроб підгледіте таємниці природи, що досі завжди робив сам.

Настала й минула зима, вогка й не дуже сувора. З неба більше не падали зірки, не діялось нічого незвичайного й важливого, селище заспокоїлось, мисливці ретельно ходили на полювання, на кілках над хижами у вітряну морозяну погоду лопотіли вивішені замерзлі шкури, на довгих обтесаних жердинах тягли по снігу дрова з лісу. Саме під час коротких морозів померла в селищі одна стара жінка, і її не можна було відразу поховати; багато днів, поки земля трохи підтанула, замерзлий труп стояв біля входу до хижі, припертий до стіни.

Аж навесні частково підтвердилися лихі передчуття заклинача погоди. Весна була погана, смутна, небесні світила відвернулись від неї, ніщо не росло й не наливалося соком. Місяць весь час спізнювався, прикмети, необхідні, щоб призначити день сівби, ніколи не збігалися, на диких луках майже не цвіли квітки, на гілках звисали зів’ялі, нерозквітлі пуп’янки. Кнехт дуже журився, але не показував цього, тільки Ада, а особливо Туру бачили, як його сушить тривога. Він не лише виконував звичайні заклинання, а й приносив окремі жертви від себе особисто, варив для демонів запашні каші й настої, що збуджували хіть, коротко обстриг бороду, а волосся спалив — уночі, коли наставав молодик, додавши до нього живиці та сирої кори, щоб був густіший дим. Він, доки можна було, ухилявся від спільних молитов і спільних жертв, від благальних походів і барабанних хорів, скільки можна було, хотів сам змагатися з проклятою погодою цієї лихої весни. І все ж таки, коли звичайна пора сівби давно минула, Кнехтові довелося піти до праматері й доповісти їй про свої міркування, але й тут його спіткали невдача і неприємність. Стара прамати, його добра приятелька, що завжди була майже поматеринському ласкава до нього, не прийняла його: вона нездужала, лежала в постелі і всі свої обов’язки й турботи передала сестрі, а та сестра ставилася до заклинача дощу досить холодно. Вона була не такої суворої, відвертої вдачі, як старша сестра, а любила розважитись, повеселитися, і це наблизило її до барабанщика і блазня Маро, що вмів забавити її і підлеститися до неї. А Маро був Кнехтовим ворогом. Уже під час першої розмови Кнехт відчув її холод і неприхильність, хоч вона жодним словом не заперечила йому. Його міркування і пропозиції почекати з сівбою і відповідними жертвами та обрядами стара схвалила і прийняла, проте розмовляла з ним непривітно, поставилась до нього, немов до підлеглого, а його прохання побачитись із хворою праматір’ю чи хоча б приготувати їй ліки рішуче відхилила. Пригнічений, ніби скривджений, з гірким присмаком у роті повернувся Кнехт після тієї розмови і ще протягом двох фаз місяця намагався відомими йому способами домогтися сприятливої для сівби погоди. Але стихії, що так часто рухалися в одному напрямку з течіями його душі, цього разу відповідали йому впертим глумом і ворожістю, ні чари, ні жертви нічого не допомагали. Не було ради, заклиначеві дощу довелося знов іти до сестри праматері, тепер уже він майже просив, щоб вона почекала, дала йому ще деякий час, і відразу помітив, що вона, мабуть, говорила про нього та про його справи з блазнем Маро, бо в розмові про необхідність призначити день сівби чи влаштувати моління всієї громади стара надто намагалась по2казати, що й сама все добре знає, і вживала таких висловів, які могла почути тільки від Маро, колишнього учня заклинача дощу. Кнехт випросив для себе ще три дні, потім знов визначив розташування зірок, переконався, що воно трохи сприятливіше, й призначив сівбу на перший день третьої фази місяця. Стара погодилась і закінчила розмову ритуальною примовкою; про цю постанову повідомили жителів селища, і всі почали готуватися до свята сівби. І ось, коли все начебто влаштовувалося, демони знов показали свою неласку. Саме за день до вимріяного, так добре підготованого свята сівби померла стара прамати. Свято довелося відкласти, а натомість оголосити про похорон і готуватися до нього. Похорон відбули надзвичайно врочисто; за новою праматір’ю, її сестрами й дочками ступав заклинач дощу, в шатах, які він одягав під час найбільших молитовних походів, і в гостроверхій шапці з лисячого хутра, поруч із ним ішов його син Туру й калатав у двоголосе калатало з твердого дерева. Небіжчиці, а також її сестрі, новій праматері, всі виявляли велику пошану. Маро із своїм барабанним хором проштовхався далеко вперед і домігся уваги й успіху. Селище плакало і святкувало, люди втішалися голосінням, урочистою церемонією, барабанною музикою і принесенням жертви, то був для всіх чудовий день, але сівбу знов відклали. Кнехт стояв зосереджений і сповнений гідності, проте в душі був глибоко засмучений, йому здавалося, що разом з праматір’ю він ховає найкращі дні свого життя.

Невдовзі після того, на бажання нової праматері, так само врочисто відбули сівбу. Процесія велично обійшла поле, стара вкинула перші жмені зерна в громадську землю, обабіч неї ступали сестри, кожна з клунком зерна, з яких прамати набирала його в жменю. Кнехтові трохи відлягло від серця, коли церемонія була нарешті закінчена.

Але зерно, так урочисто посіяне, не дало ні радості, ні врожаю, — то був страшний, нещадний рік. Почавши з повернення до зими й до морозу, погода тієї весни робила людям різні каверзи й капості, а влітку, коли нарешті ріденька, низенька, жалюгідна ярина вкрила поля, прийшло останнє і найгірше лихо — почалася нечувана посуха, якої ще не пам’ятали люди. Тиждень за тижнем сонце кипіло в білястій спекотній імлі, струмки попересихали, від сільського ставка залишилася тільки брудна калюжа — рай для бабок і незчисленних хмар комарів, суха земля порепалася, на очах в’янув і гинув урожай. Часом над селищем збиралися хмари, але вітер їх розганяв, а коли й випадав ріденький дощик, то після нього цілими днями віяв зі сходу суховій, часто блискавка влучала у високі дерева, і напівсухі верхівки вмент спалахували вогнем.

— Туру, — сказав якось Кнехт синові, — не буде з цього добра, всі демони повстали проти нас. Почалося з того зоряного дощу. Мені здається, що я накладу життям. Затям собі: якщо доведеться принести мене в жертву, ти негайно ж заступи моє місце і найперше зажадай, щоб тіло моє спалили й розвіяли попіл на полі. Взимку вам доведеться тяжко голодувати. Та після цього ваше лихо скінчиться. Ти мусиш подбати про те, щоб ніхто не чіпав громадського насіння, за це треба карати на смерть. Другий рік буде вже кращий, і люди казатимуть: «Добре, що в нас новий, молодий заклинач погоди».

Селище було охоплене розпачем, Маро нацьковував людей на Кнехта, часто, коли він ішов вулицею, люди вигукували навздогін йому погрози й прокльони. Ада лежала в гарячці, її мучила блювота. Молитовні походи, жертви, довгі барабанні хори, що могли хоч кого розчулити, вже не допомагали. Кнехт керував ними, це був його обов’язок, та потім, коли люди розходились, залишався сам, усі його уникали. Він знав, що треба робити, знав також, що Маро вже вимагав у праматері, щоб його, Кнехта, віддали в жертву. Дбаючи про свою честь, а також з любові до сина він нарешті зважився на останній крок: одяг Туру в парадні шати, повів його до праматері як свого наступника, а сам склав із себе обов’язки й запропонував себе в жертву. Прамати хвилину зацікавлено, пильно дивилась на нього, тоді кивнула головою і сказала: — Гаразд.

Жертву принесли того ж таки дня. Всі жителі селища хотіли бути присутніми на цій церемонії, але багатьох звалила з ніг різачка, Ада також лежала тяжко хвора. Туру в урочистих шатах і гостроверхій шапці з лисячого хутра мало не зомлів від спеки. В поході брали участь усі найшановніші й найдостойніші люди селища, які не були хворі: прамати з двома сестрами, старійшини, головний барабанщик Маро. За ними безладною юрбою ішла решта. Заклинача дощу ніхто вже не ображав, усі були мовчазні й пригнічені. Похід посувався до лісу, до великої круглої галявини, яку Кнехт сам вибрав для цього. Багато чоловіків узяли з собою кам’яні сокири, щоб нарубати дров для вогнища, на якому спалюватимуть тіло. Прибувши на галявину, ті, що йшли на чолі походу, поставили заклинача дощу посередині, а самі оточили його невеликим колом. Далі, більшим колом, поставали всі інші. Оскільки люди нерішуче, збентежено мовчали, першим озвався сам Кнехт.

— Я був вашим заклиначем погоди, — сказав він, — і довгі роки намагався виконувати свої обов’язки якомога краще. Тепер демони повстали проти мене, мені вже ні в чому не щастить. Тому я запропонував себе в жертву. Демони стануть після цього ласкавіші. Мій син Туру буде вашим новим заклиначем дощу. А тепер убийте мене, і коли я буду мертвий, докладно виконуйте всі вказівки мого сина. Прощавайте! Але хто ж мене вб’є? Я пропоную барабанщика Маро, це робота якраз для нього.

Кнехт замовк, але ніхто не ворухнувся з місця. Туру, аж багряний під тяжкою хутряною шапкою, страдницьким поглядом обвів присутніх, уста його батька скривилися в глузливій посмішці. Нарешті прамати розлючено тупнула ногою, жестом підкликала Маро й гукнула йому: — Іди ж! Бери сокиру і роби, що треба! Маро з сокирою в руках спинився перед своїм колишнім учителем, він ненавидів його тепер ще дужче, ніж досі, глузлива посмішка на мовчазних старечих устах тяжко ображала його. Він підняв сокиру, замахнувся, цілячись у голову, але не вдарив, затримав сокиру вгорі й уп’явся поглядом у свою жертву, чекаючи, поки вона заплющить очі. Та дарма, Кнехт уперто тримав очі розплющеними й дивився на чоловіка а сокирою. Обличчя його майже нічого не виражало, якщо й можна було щось прочитати на ньому, то хіба що співчуття чи глум.

Маро люто шпурнув сокиру геть.

— Я не можу! — пробурмотів він, проштовхався крізь коло найдостойніших і зник в юрбі.

Дехто стиха засміявся. Прамати побіліла з люті, сердита на боягузливого, нікчемного Маро не менше, ніж на зарозумілого заклинача дощу. Вона кивнула одному із старійшин, тихому поважному чоловікові, що стояв, спершись на сокиру і, видно, соромився всього цього неприємного видовиська. Той виступив наперед, коротко, приязно кивнув жертві, — зналися вони ще з хлоп’ячих років, — і тепер Кнехт послужливо заплющив очі, міцно заплющив і ледь схилив голову. Старий ударив його сокирою, і жертва впала додолу. Туру, новий заклинач дощу, не міг вимовити й слова, тільки жестами показав, що треба робити. Невдовзі виріс великий стос дров, і на нього поклали мертве тіло. Врочистий ритуал добування вогню з допомогою двох освячених паличок був першим актом Туру на посаді заклинача дощу.