СКАРГА

Нам буття не судилось. Ми — тільки потік.
Ми всі форми наповнюєм радо собою:
Форму ночі і дня, русла років і рік,
Піднебіння печери і тишу собору.

І нема нам спочинку, нема вороття,
Ми в дорозі, ми гості, — ні поля, ні плуга.
Нас жене по світах вічна спрага буття,
У завершеність форми не втілена туга.

Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.
Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.
Ми лиш глина покірна у бога в руках,
Котру ліплять, але не випалюють зроду.

Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!
Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.
Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,
Що ніколи не стане спочинком в дорозі.