Першого разу Кнехт прожив у монастирі два роки; на той час, про який тут мовиться, йому йшов тридцять сьомий рік. Наприкінці тих двох років, десь через два місяці після того, як він послав довгого листа панові Дюбуа, якось уранці його покликали до абатової приймальні. Він подумав, що привітний чернець захотів побалакати про китайські премудрощі, і негайно пішов засвідчити йому свою пошану. Отець Гервасій рушив йому назустріч з якимось листом у руках.

— Мені випала честь, вельмишановний, передати вам приємну звістку, — весело, з добродушною зичливістю мовив він і зразу ж перейшов на іронічний, дражливий тон, що запанував між ними як вияв ще не зовсім усталених дружніх стосунків між духовним та касталійським орденами і, власне, був витвором отця Якоба. — Але ж молодець ваш Magister Ludi! Вміє писати листи! Мені він, бозначому, написав латиною, — у вас, касталійців, ніколи до пуття не втямиш, чи ви дуже ввічливі, чи глузуєте, чи хочете виявити свою пошану, чи повчаєте. Отже, шановний dominus^[37] написав мені латиною, та ще й такою латиною, якою тепер уже ніхто не володіє в усьому нашому ордені, хіба що за винятком отця Якоба. Вона ніби вийшла із школи самого Ціцерона, але її присмачено добре відміряною пучкою церковної латини, знову ж таки невідомо, з якою метою: чи ця присмака наївно задумана як принада для нашої попівської братії, чи це ознака іронії, чи вона просто з’явилася з нестримної потреби грати, стилізувати й декорувати. Так от, високоповажний Магістр Гри пише мені: вони там вважають, що з вами бажано було б побачитись, обняти вас і перевірити, чи, бува, не підточило таке довге перебування серед нас, напівварварів, вашої моралі і вашого стилю. Словом, якщо я правильно зрозумів і витлумачив цей довгий літературний шедевр, вам дають відпустку, а мене просять відіслати свого гостя на невизначений термін до рідного йому Вальдцеля, проте не назовсім, ваше скоре повернення, оскільки воно, здається, нам бажане, цілком відповідає і намірам вашого начальства. Вибачте мені, але я неспроможний передати належним чином усі тонкощі цього листа, та Магістр Томас навряд чи й сподівається цього від мене. А цю цидулку мені доручено передати вам. Більше я вас не затримую, вирішуйте, чи ви їдете і коли їдете. Нам бракуватиме вас, любий, і якщо ви надто довго затримаєтесь, ми заявимо про свої претензії вашому начальству.

У листі, який абат передав Кнехтові, Колегія коротко повідомляла його, що для відпочинку й для наради з керівництвом йому надають відпустку і найближчим часом чекають на нього у Вальдцелі. Курс Гри для початківців він може не доводити до кінця, хіба що абат наполягатиме на його закінченні. Колишній Магістр музики передає йому вітання. Ці останні слова здивували й насторожили Йозефа: чого це раптом авторові листа, Магістрові Гри, доручили передати це вітання, не зовсім доречне в такому офіційному посланні? Мабуть, відбулася конференція всіх Колегій з участю й тих Магістрів, що вже пішли з своїх посад. Ну що ж, його не обходили ті конференції та їхні ухвали; але вітання Магістра музики викликало в ньому якесь дивне почуття, воно прозвучало незвичайно тепло, справді подружньому. Байдуже, що там обговорювали на тій конференції, проте вітання, передане в листі, свідчило, що керівництво Провінції при цій нагоді щось казало й про нього, Йозефа Кнехта. Може, на нього чекає нове доручення? Може, його відкличуть з Маріафельса? Чи це буде підвищення, чи, навпаки, пониження? Але ж у листі мовилося тільки про відпустку. Так, відпусткою він щиро тішився і найкраще поїхав би завтра ж таки вранці. Та треба ж хоч попрощатися з учнями й дати їм завдання на той час, що його не буде. Мабуть, Антона дуже зажурить його від’їзд. І з декотрими святими отцями він повинен попрощатися особисто. Раптом він згадав отця Якоба і сам трохи здивувався, відчувши, як посмутніла його душа, — це була певна ознака того, що він прихилився серцем до Маріафельса дужче, ніж йому здавалося. Тут йому бракувало багато чого з того, до чого він звик і що цінував, і через це, а також через те, що здалека, з чужини, Касталія здавалася йому ще кращою, цієї миті він виразно усвідомив: в особі отця Якоба він здобув щось незамінне, чого йому вже бракуватиме в Касталії. І тепер він збагнув краще, ніж досі, що пізнав, чого навчився в монастирі, і його заполонило почуття радості й надії від думки про поїздку до Вальдцеля, про зустріч з друзями, про Гру в бісер, про канікули, і це почуття було б набагато менше, якби не певність, що він знов повернеться в Маріафельс.

Він зненацька зважився, знайшов отця Якоба, розповів йому про лист, про відпустку й про те, який він був сам вражений, коли усвідомив, що, втішаючись майбутньою поїздкою до Касталії і побаченням з друзями, він уже наперед втішався й своїм поверненням сюди, в монастир, а особливо новими розмовами з ним, шановним отцем Якобом, до якого він. Кнехт, прихилився всім серцем, а тому й набрався сміливості звернутися до нього з проханням: він хотів би, щоб після його повернення святий отець узяв його до себе в науку, хоча б годину чи дві на тиждень учив його історії. Отець Якоб засміявся, замахав руками й почав виголошувати найчудовіші іронічні компліменти неперевершеній, різнобічній касталійській освіті, яку він, скромний чернець, може тільки споглядати в німому захваті і з подиву хитати головою; проте Йозеф уже помітив, що відмова була жартівливою, і коли він, прощаючись, подав отцеві Якобу руку, той ласкаво втішив його, пообіцяв зробити все можливе, щоб задовольнити його прохання, й тепло попрощався з ним.

З радісним почуттям виїздив Кнехт на канікули, уже певний у душі, що він недарма пробув тут два роки. Він так тішився, що сам собі здався хлопчаком, але зразу ж усвідомив, що він не хлопчак і вже навіть не юнак: доказом цього було почуття сорому і внутрішнього опору, який з’являвся в нього кожного разу, коли він жестом, вигуком чи якимось хлоп’ячим вибриком хотів дати вияв почуттю волі й школярського канікулярного щастя. Ні, те, що колись було б звичайною річчю, способом вилити свою душу — радісний поклик до пташок у гіллі, голосно проспівана мелодія маршу, ритмічна хода, ніби в танці, — стало вже неможливим, усе це вийшло б вимушеним, неприродним, дитинним, дурним. Він відчув себе дорослою людиною з молодечими почуттями й молодечою силою, але вже відвиклою віддаватися хвилинному настроєві, вже не вільною, змушеною завжди бути насторожі, взятою в шори обов’язку — але якого? Службового? Обов’язку репрезентувати серед святих отців свою країну і свій Орден? Ні, то була відповідальність за сам Орден, за ієрархію, з якою він під час цього раптового самоспоглядання відчув себе незбагненно зрослим, як частка з цілим, то було злиття з чимось загальним і вищим, злиття, від якого багато молодих людей можуть здатися старими і старих — молодими, злиття, яке тримає тебе, підтримує, але й відбирає в тебе волю, немов тичка, прив’язана до молодого деревця, додає тобі досвіду й заразом вимагає від тебе дедалі більшої ясності й чистоти.

У Монтпорті Кнехт відвідав колишнього Магістра музики, який сам замолоду гостював у Маріафельсі, вивчав там музику бенедиктинців і який тепер почав докладно розпитувати його про багато що з тамтешнього життя. Кнехтові старий Магістр здався хоч і якимось притихлим, відчуженим, але й здоровішим на вигляд, веселішим, ніж останнього разу, втома зникла з його обличчя, він не помолодшав, відколи відмовився від посади, проте став ніби ще симпатичніший, витонченіший. Кнехтові впало в око, що він жваво розпитував його про орган, про скрині з нотами, про маріафельський хор, навіть про дерево в галереї, чи воно й досі ще росте, але до його теперішньої діяльності, до курсу Гри, до мети його відпустки, здавалося, був зовсім байдужий. А проте на прощання старий дав йому цінну пораду.

— Я чув, — сказав він наче жартома, — що ти став немовби дипломатом. Що ж, не дуже приємне поле діяльності, але тобою, кажуть, задоволені. Звичайно, це твоя справа. Та якщо тебе не тішить перспектива назавжди лишитися дипломатом, то будь насторожі, Йозефе, здається, на тебе наставили пастку. Боронися, це твоє право. Ні, не розпитуй мене, я більше не скажу жодного слова. Сам побачиш, що й до чого.

Незважаючи на це попередження, що, мов колючка, застрягло у нього в грудях, Кнехт, повернувшись до Вальдцеля, додому, так радів, як ніколи досі. Йому здавалося, що Вальдцель — не тільки його батьків1щина і найкращий куточок у світі, а й що цей куточок, поки не було його тут, став ще кращий і цікавіший, — чи, може, він глянув на нього новими очима, став зіркіший, ніж був? І так було не тільки з брамами, вежами, деревами й річкою, подвір’ями й залами — під час своєї відпустки він поособливому сприймав дух Вальдцеля, Орден і Гру в бісер, краще, ніж будьколи досі, розумів їх, відчував до них глибоку вдячність, як мандрівник, що повернувся додому, дозрівши й помудрішавши за час своєї відсутності.

— Мені здається, — сказав він своєму приятелеві Тегуляріусу на закінчення палкого гімну Вальдцелеві й Касталії, — мені здається, що я всі ті роки, які пробув тут, жив уві сні, щасливо, але не усвідомлюючи свого щастя, а тепер прокинувся й чітко, ясно бачу, що воно справді було. Аж дивно, що за два роки, проведені на чужині, може так вигостритись зір! Відпустка стала для нього святом, особливо Ігри й дискусії з товаришами, в колі еліти Vicus Lusorum, зустрічі з друзями, з вальдцельським genius loci.^[38] Та лише після першого прийому в Магістра Гри його всього заполонило почуття щастя й захвату, бо досі до його радості домішувавсь і якийсь острах.

У Магістра Гри було менше запитань, ніж Кнехт сподівався, він наче між іншим згадав про курс Гри для початківців та про Йозефову працю в музичному архіві й тільки про отця Якоба ніяк не міг наслухатися, знов і знов заводив про нього мову, і хоч скільки Йозеф розповідав про старого вченого, Магістрові все було мало. Що ним і його місією в бенедиктинців задоволені, навіть дуже задоволені, Кнехт бачив не лише з незвичайної привітності Магістра, але, мабуть, ще більше з поведінки пана Дюбуа, до якого Магістр зразу ж відіслав його після закінчення прийому.

— Ти чудово впорався зі своїм завданням, — мовив той і, всміхнувшись, додав: — Я справді не виявив тоді належного чуття, коли відраджував посилати тебе до монастиря. Те, що ти, крім абата, прихилив до себе ще й славетного отця Якоба і спонукав його змінити на краще свою думку про Касталію, — велике досягнення, ніхто навіть не сподівався такого.

Через два дні Магістр Гри запросив Кнехта разом з Дюбуа і тодішнім директором вальдцельської школи, наступником Цбіндена, на обід, а коли вони пообідали й почалася розмова, непомітно з’явився й новий Магістр музики, а за ним Архіваріус Ордену, тобто ще двоє членів Виховної Колегії, і один з них потім забрав ще Кнехта з собою до готелю і мав з ним довгу бесіду. Це запрошення вперше помітно для всіх висунуло Кнехта в найвужче коло кандидатів на високі посади, і між ним та звичайними членами еліти зразу ж постав чіткий бар’єр; Йозеф, у якого на багато що відкрилися тепер очі, виразно відчував його. Та хоч би як там було, а поки що він отримав чотиритижневу відпустку і офіційний Дозвіл зупинятися в усіх готелях Провінції, який звичайно отримують службові особи. Хоч йому не дали ніяких доручень і навіть не зобов’язали відмічатися, все ж таки він помітив, що згори за ним стежать, бо коли він справді відвідував деякі місця й установи, наприклад, Койпергайм, Гірсланд і Східноазіатський інститут, його всюди запрошували до себе тамтешні високі службові особи; за ті тижні він перезнайомився з усім керівництвом Ордену і з більшістю Магістрів та викладачів наукових закладів Касталії. Якби не ці дуже офіційні запрошення й знайомства, поїздка по Касталії була б для Кнехта радісним поверненням до студентського вільного життя. Та він обмежував себе, насамперед задля Тегуляріуса, що тяжко переживав кожну його відсутність, але й задля Гри також, бо для нього дуже важливо було взяти участь у найновіших вправах і познайомитися з її найновішими проблемами, і тут Тегуляріус робив йому неоціненну послугу. Другий його близький приятель, Ферромонте, належав тепер до оточення нового Магістра музики, і за всі канікули Кнехтові пощастило зустрітися з ним тільки двічі; він бачив, що Ферромонте багато працює і задоволений своєю працею, а саме тепер захопився музикознавчим дослідженням про античну музику та її відгомін у танці й піснях балканських народів. Ферромонте залюбки розповідав приятелеві про свої останні праці й відкриття з епохи поступового занепаду бароккової музики десь наприкінці вісімнадцятого сторіччя й проникнення в неї нового музичного матеріалу з слов’янських народних мотивів.

Та найбільше свого святкового, канікулярного часу Кнехт віддав Вальдцелю і Грі в бісер. Він уважно проглянув з Фріцом Тегуляріусом його записи лекцій, які Магістр Гри прочитав протягом останніх двох семестрів для найздібніших студентів, і знов, після дворічної перерви, всією душею поринув у шляхетний світ Гри, — її чари здавалися йому тепер такими ж невіддільними від його життя, такими ж необхідними його серцю, як і чари музики.

Тільки в останні дні відпустки Magister Ludi знов завів мову про місію Йозефа в Маріафельсі, про його найближче майбутнє і про його завдання. Спершу в тоні невимушеної розмови, а потім уже поважніше й наполегливіше Магістр почав йому розповідати про плани Колегії, яким більшість Магістрів і пан Дюбуа надають дуже великого значення: про заснування в майбутньому постійного представництва при Апостольському Престолі в Римі. Настала чи принаймні наблизилась історична мить, казав Магістр Том ас, нанизуючи одну на одну переконливі, як завжди, досконало складені фрази, коли через прірву, що віддавна ділила Рим і Орден, треба перекинути міст, бо ворог у них, безперечно, спільний, їх чекають однакові небезпеки, однакова доля, вони союзники за своєю природою, а такий стан, як існував досі, далі існувати не може, він просто не гідний їх: дві світові держави, що мають історичне завдання берегти й плекати духовність і мир, живуть окремо, майже відчужено одна від одної. Римська церква, незважаючи на тяжкі втрати, витримала струси й кризи останньої великої епохи воєн, вони її не знищили, а тільки обновили й очистили, тим часом як багато світських інституцій, що мали дбати про науку й освіту, зазнали краху разом з крахом культури, і на їхніх руїнах виник Орден і касталійське вчення. Вже саме це та ще такий поважний вік римської церкви дають їй право на першість: вона старша, вища, випробувана в більших бурях сила. Отже, найперше треба було б і в Римі пробудити й виплекати свідомість того, що ці дві сили споріднені й що вони залежатимуть одна від одної в усіх майбутніх кризах.

«Ось у чім справа, — подумав Кнехт, — вони хочуть послати мене до Риму, і, можливо, назавжди!» І, згадавши застереження старого Магістра музики, внутрішньо зразу ж приготувався до опору.

Важливим кроком у цьому розвитку подій, давно вже бажаному для Касталії, вів далі Магістр Томас, була місія Кнехта в Маріафельсі, Ця місія, сама по собі тільки спроба, жест ввічливості, була здійснена без будьяких задніх думок у відповідь на запрошення партнера, а то б, звичайно, для неї вибрали не гравця в бісер, що не розуміється на політиці, а, може, котрогось із молодших службовців відділу пана Дюбуа, Але ця спроба, ця невеличка, невинна місія дала несподівано добрі наслідки, завдяки їй один із провідних інтелектів сучасного католицизму, отець Якоб, познайомився трохи ближче з духом Касталії і дістав про нього краще уявлення, ніж досі. Орден вдячний Йозефові Кнехту за ту роль, яку він відіграв у цій справі. В цьому, власне, й полягає сенс і успіх його місії, саме під цим кутом зору треба розглядати не тільки всю спробу зближення, а й особливо подальшу діяльність Кнехта, його наступну поїздку, йому надано відпустку, і її можуть ще трохи продовжити, якщо він захоче, з ним тут поговорили, його познайомили з більшістю членів Виховної Колегії, всі вони висловили своє довір’я Кнехтові й тепер уповноважили його, Магістра Гри, знов послати Кнехта з особливим дорученням і ширшими повноваженнями до Маріафельса, де, на щастя, його чекає гостинна зустріч.

Магістр замовк, наче давав співрозмовникові час на якесь запитання, але той обмежився ввічливим жестом, який мав засвідчити, що він уважно слухає і готовий виконати своє завдання.

— Доручення, яке я повинен тобі передати, — повів далі Магістр, — полягає ось у чому: ми хочемо раніше чи пізніше заснувати постійне представництво нашого Ордену при Ватікані, можливо, на засадах взаємності. Як молодші, ми ладні виявити Римові дуже глибоку, хоч і не рабську пошану, залюбки віддамо йому перше місце, а самі вдовольнимося другим. Може, — мені про це мало відомо, так само, як і панові Дюбуа, — папа вже тепер прийме нашу пропозицію; але нам будьщо треба уникнути негативної відповіді. Є одна людина, голос якої має величезну вагу в Римі, — ми її знаємо і маємо тепер до неї доступ, це отець Якоб. Ти повинен, повернувшись до бенедиктинського монастиря, жити так, як жив там досі, провадити далі свої дослідження, читати свій скромний курс Гри в бісер, але всю свою увагу звернути на отця Якоба, всіма силами намагатися прихилити його до нашого Ордену, домогтися, Щоб він підтримав наш план щодо Риму. Отже, цього разу остаточна мета твоєї місії чітко окреслена. Скільки тобі потрібно буде часу на її досягнення — не так важливо, мабуть, щонайменше рік чи два, а може, й більше. Ти ж бо знаєш тамтешній ритм життя і навчився пристосовуватись до нього. Але в них ні в якому разі не повинне скластися враження, що ми нетерплячі й хапливі, справа має визріти наче сама собою, правда ж? Думаю, ти згоден узяти на себе таке доручення, і прошу тебе висловити всі свої сумніви, якщо вони в тебе є. Коли хочеш, можу дати тобі кілька днів на роздуми.

Кнехта не здивувало таке доручення: після деяких попередніх розмов він був уже в душі готовий до нього. Він сказав, що роздумувати йому не треба, він береться виконати покладене на нього завдання, але додав: — Ви знаєте, що такі місії найкраще вдаються тоді, коли виконавцеві не треба гамувати свій внутрішній опір і свою нехіть. Проти самого доручення я нічого не маю, розумію, яке воно важливе, і сподіваюся впоратися з ним. Але мене трохи лякає і пригнічує думка про моє майбутнє. Прошу вас, Магістре, вислухати моє дуже особисте, егоїстичне прохання. Як ви знаєте, я гравець у бісер. Гостюючи в святих отців, я пропустив цілих два роки, нічого нового не навчившись у Грі і навіть занедбавши те, що знав, а тепер до цих двох років треба ще додати щонайменше рік, а може, й більше. Я б не хотів за цей час відставати далі. Тому прошу вас часто надавати мені короткі відпустки до Вальдцеля, а також налагодити постійний радіозв’язок, щоб я міг слухати доповіді й спеціальні вправи з вашого семінару для найздібніших гравців.

— Залюбки даю свою згоду, — мовив Магістр, видно вважаючи розмову закінченою.

І тоді Кнехт сказав, що в нього є ще одне застереження: він боїться, щоб його, бува, не відправили в Рим на дипломатичну службу, якщо йому пощастить виконати своє доручення в Маріафельсі.

— А така перспектива гнітила б мене, і я з важким серцем взявся б виконувати своє завдання в монастирі. Бо я дуже не хотів би, щоб мене запхнули на дипломатичну службу.

Магістр насупив брови й осудливо звів пальця: — Як це «запхнули»? Ти вибрав дуже невдале слово. Ніхто тебе не думав нікуди запихати, йшлося швидше про відзнаку, підвищення. Я не уповноважений давати якісь обіцянки чи пояснювати, що тобі думають доручити в майбутньому. А проте я трохи розумію твої сумніви й сподіваюся, що зможу тобі допомогти, якщо твої побоювання справдяться. А тепер вислухай мене: в тебе є якийсь хист викликати симпатію і любов до себе, недруг міг би тебе навіть назвати charmeur,^[39] можливо, саме цей хист і спонукав Колегію двічі посилати тебе в монастир. Але не зловживай ним, Йозефе, й не пробуй набивати собі ціну. Якщо тобі пощастить навернути на наш бік отця Якоба, тоді й доречно буде викласти твоє прохання Колегії. А поки що надто рано говорити про нього. Скажеш мені, коли від’їздитимеш.

Йозеф мовчки вислухав слова Магістра, більше дослухаючись до схованої за ними зичливості, ніж до вкладеної в них догани, і невдовзі після цього поїхав до Маріафельса.

Тепер, коли його завдання в монастирі було чітко визначене, він зразу ж відчув себе там упевненіше й вільніше. До того ж це завдання було важливе, почесне й певною мірою збігалося з його потаємним бажанням якомога ближче зійтися з отцем Якобом, остаточно завоювати його приязнь. Монастирське керівництво, а особливо абат, ставилося тепер до нього трохи інакше: дуже привітно, проте ледь шанобливіше, ніж досі, а це свідчило про те, що до його місії тут виявляють належну увагу й що сам він набув вищого рангу. Він уже був не просто молодим гостем без титулу, якого трактують дуже ввічливо з огляду на країну, звідки він прибув, і з симпатії до нього особисто; тепер його приймали як високого касталійського службовця, десь так, як повноважного посла. Він уже не був сліпий на такі речі й зробив свої висновки.

Тільки вставленні отця Якоба він не помітив ніяких змін: той зустрів його приязно й радісно, без прохань і нагадувань зразу ж завів мову про спільну працю, чим дуже зворушив Йозефа. Тепер розпорядок дня у Кнехта мав інший вигляд, ніж до відпустки. В робочому плані курс Гри в бісер посідав аж ніяк не перше місце, а про студії в музичному архіві і про товариське співробітництво з органістом не було вже взагалі мови. Над усе тепер Йозеф ставив уроки отця Якоба, присвячені одночасно кільком дисциплінам історичної науки, бо святий отець знайомив свого улюбленого учня не лише з початковою історією ордену бенедиктинців, але й з джерелознавством раннього середньовіччя, а крім того, виділяв окрему годину на читання старовинних хроністів в оригіналі. Сподобалося святому отцеві й те, що Кнехт наполегливо просив його дозволити й послушникові Антону бути присутнім на тих уроках, проте йому не важко було переконати свого учня, що навіть найуважніша й найскромніша третя особа на таких приватних уроках буде обтяжливою, тому Антон, який і гадки не мав про Кнехтове клопотання, був запрошений тільки на читання хроністів, що його страшенно втішило. Безперечно, ці уроки були для молодого послушника, про дальшу долю якого ми нічого не знаємо, високою відзнакою, насолодою і стимулом: йому, неофітові в науці, дозволено інколи спостерігати працю, слухати бесіди двох найсвітліших, найоригінальніших інтелектів свого часу. В подяку за науку отця Якоба Кнехт зразу ж після лекцій епіграфіки й джерелознавства знайомив його з історією і структурою Касталії та з основними ідеями Гри в бісер, і таким чином учень ставав учителем, а шановний учитель — уважним слухачем, на питання й критичні зауваження якого часом дуже важко було знайти задовільну відповідь. Недовір’я отця Якоба до всієї касталійської ідеології ніколи не згасало; оскільки він не знаходив у ній релігійних засад, то й не вірив, що вона здатна виховати справді гідний уваги людський тип, хоч в особі Кнехта перед ним поставав шляхетний взірець цього виховання. Навіть коли він, завдяки Кнехтовим лекціям і його прикладові, давно вже, так би мовити, навернувся, наскільки це було можливо, й вирішив сприяти зближенню Касталії з Римом, його недовір’я не зникло остаточно. Кнехтові нотатки, роблені зразу ж після їхніх розмов, повні разючих прикладів такого недовір’я. Наведемо один із них: Отець Якоб: «Ви, касталійці, великі вчені й естети, ви можете виміряти вагомість голосних у якомусь давньому вірші й знайти зв’язок між формулою тієї вагомості та орбітою якоїсь планети. Це все чудово, але Це — гра. І ваша найбільша таємниця й символ, Гра в бісер, — теж тільки гра. Я ладен визнати, що ви намагаєтесь зробити з цієї милої Гри якусь святиню чи принаймні засіб духовного вдосконалення. Але такі намагання не створюють святині, гра лишається грою».

Йозеф: «Ви вважаєте, святий отче, що нам бракує теологічної основи?» Отець Якоб: «Ну, про теологію краще не будемо говорити, ви від неї надто далекі. Якби ви мали хоч якусь простішу основу, і то вже було б добре. Наприклад, антропологічну — справжнє вчення, справжні знання про людей. Бо ви не знаєте людини, не знаєте, що вона може бути і звіром, і подобою бога. Ви знаєте лише касталійця, особливий вид, штучно виведену задля спроби породу, касту».

Кнехтові надзвичайно пощастило: для того, щоб успішно виконати поставлене йому завдання, тобто прихилити отця Якоба до Касталії і переконати його, що союз їхніх орденів дав би лише користь, кращої нагоди важко було й придумати. Ситуація була така сприятлива найзаповітнішим його задумам, так відповідала його бажанням, що він невдовзі відчув докори сумління, йому почало здаватися, що робити об’єктом своїх таємних політичних планів та інтриг шановну людину, яка, ні про що не здогадуючись, довірливо сидить перед ним або ходить туди й сюди по галереї, — ганебно й негідно. Кнехтові було вже легше терпіти таке становище, і він почав обмірковувати, в якій формі краще признатися про все старому, коли той, на його превеликий подив, випередив його, — Любий друже, — сказав він одного дня наче між іншим, — ми з вами справді придумали собі надзвичайно приємний і, сподіваюся, корисний вид спілкування. Обидва види діяльності, які я найдужче любив ціле своє життя — учитися і вчити, — вдало, зовсім поновому, поєдналися в наших спільних лекціях, і мені доля послала їх саме вчасно, бо я починаю старіти, а кращої терапії і відпочинку для мене годі й придумати. Отже, що стосується мене, то я, в кожному разі, маю з них користь. Але я зовсім не певний, що й ви, друже, а особливо ті люди, які послали вас сюди і на службі в яких ви перебуваєте, матимуть із нашого спілкування ту користь, на яку вони, можливо, сподіваються. Я не хотів би, щоб вони потім були розчаровані, а крім того, не хотів би, щоб між нами виникли якісь непорозуміння, а тому дозвольте мені, старому практикові, поставити одне запитання. Хоч як мені приємно бачити вас у нашому скромному притулку, ваша присутність тут, звичайно, не раз уже мене дивувала. Донедавна, а саме до вашої відпустки, я був майже певний, що ви й самі не зовсім чітко усвідомлювали собі сенс і мету свого перебування тут. Правильні були мої спостереження? Кнехт сказав, що правильні, і отець Якоб повів далі: — Добре. А коли ви повернулися з відпустки, сталися зміни. Ви вже не думаєте про мету свого приїзду сюди, вона вас не турбує, бо ви ЇЇ знаєте. Так чи ні? Добре, отже я не помилився. Мабуть, я так само не помилився і в своїх здогадах про мету вашого перебування в нас. Ви виконуєте дипломатичне доручення, і стосується воно не нашого монастиря й не нашого абата, а мене… Бачите, від вашої таємниці мало що лишилося. Щоб з’ясувати становище до кінця, я роблю останній крок і раджу вам розповісти мені решту. То яке ваше завдання? Кнехт схопився з місця, вражений, збентежений, майже переляканий.

— Ваша правда! — вигукнув він. — Ви полегшили моє становище, але й присоромили мене, бо перші зробили те, що я тільки намірявся зробити. Я вже не один день міркую про те, як домогтися, щоб у наших стосунках не було ніяких недомовленостей, тобто про те, чого ви тепер так швидко досягли. На щастя, я напросився до вас в учні, і ви погодилися ввести мене в свою науку ще до моєї відпустки, а то й справді могло б скластися враження, що все це було з мого боку тільки дипломатією, а наші студії — лише приводом до ближчого знайомства з вами.

Старий ласкаво заспокоїв його: — Я хотів тільки одного: допомогти нам обом вийти з прикрого становища. Вам не треба доводити, що наміри ваші чисті. Якщо я просто випередив вас і не робив нічого такого, чого б не хотіли зробити й ви, то все гаразд. — А з приводу доручення Кнехта, про яке той тепер розповів йому, він зауважив: — Ваші касталійські добродії не те, щоб геніальні, але все ж таки непогані дипломати, а крім того, їм щастить. Доручення ваше я обміркую на дозвіллі, а моя думка почасти залежатиме від того, наскільки ви зумієте ввести мене в світ ваших касталійських звичаїв та ідей і зробити їх прийнятними для мене. — Побачивши, що Кнехт ніяк не може опам’ятатися від збентеження, він сухо засміявся й додав: — Як хочете, то вважайте мою поведінку своєрідним уроком. Ми з вами дипломати, а кожна зустріч дипломатів — це завжди боротьба, якщо навіть вона відбувається в дружніх формах. У нашій з вами боротьбі я часто був у невигідному становищі, втрачав ініціативу, бо ви знали більше за мене. Ну, а тепер наші позиції зрівнялися. Мій шаховий хід виявився вдалим, отже, був правильним.

Якщо Кнехтові здавалося, що він зробить важливу й корисну справу, здобувши підтримку отця Якоба планам касталійської Колегії, то ще важливіше для нього було якомога більше навчитися від старого і, в свою чергу, стати для цієї вченої і впливової людини надійним проводарем у касталійський світ. Кнехт багато чим викликав заздрість у декого з своїх приятелів і учнів, як завжди небуденна людина викликає заздрість не тільки своєю внутрішньою величчю й силою, але й своїм уявним таланом, своєю начебто щасливою долею. Менший бачить у більшому те, що він здатний бачити, а кар’єра Йозефа Кнехта, його шлях до вершин справді для кожного, хто його спостерігає, здається просто блискучим, швидким, подоланим без будьяких зусиль; про ту пору його життя так і хочеться сказати: він мав щастя. Не будемо розглядати це «щастя» з погляду рації чи моралі, як причинний наслідок зовнішніх обставин чи як своєрідну винагороду за його особливу доброчесність. Щастя не має нічого спільного ні з рацією, ні з мораллю, воно самою своєю суттю щось магічне, властиве раннім, початковим ступеням людства. Наївний щасливець, обдарований феями, улюбленець богів, не може бути предметом раціоналістичного, а отже, й біографічного розгляду, це — символ, що перебуває поза межами особистого й історичного. А проте бувають видатні люди, в житті яких не можна не добачити «щастя», хай навіть воно полягає тільки в тому, що ці люди й відповідне до їхньої сили і здібностей завдання історично й біографічно не розминулися, знайшли одне одного, що вони народилися не надто рано й не надто пізно; до таких людей, здається нам, належить і Кнехт. Складається враження, немовби в його житті, принаймні на певному відтинку, все, що він міг би собі побажати, приходило наче саме собою. Не будемо заперечувати й замовчувати цього аспекту, ми навіть могли б тверезо пояснити його біографічним методом, чужим нам і небажаним, недозволеним у Касталії, Тобто за допомогою майже необмежених екскурсів у сферу найінтимні1шого, найприватнішого — здоров’я й хвороб, коливань і змін у самопочутті й світосприйманні. Ми певні, що такий несприятливий для нас вид біографії дав би нам докази цілковитої рівноваги між «щастям» і стражданнями Кнехта, а проте спотворив би його образ, картину його життя.

Та вернімося до своєї теми. Ми говорили про те, що багато людей, які знали Кнехта чи чули про нього, заздрили йому. Але, мабуть, ніщо в його житті не викликало у всіх, хто був нижчий за нього, таких заздрощів, як його стосунки зі старим бенедиктинським ученим, де він одночасно вчився і вчив, брав і давав, здобував і підкорявся, стосунки, що були заразом дружбою і щирим співробітництвом. Та й самого Кнехта жодна перемога від часів Старшого Брата так не тішила, не сповнювала його серце таким глибоким відчуттям відзнаки й сорому, нагороди й спонуки до нових досягнень. Мало не всі його близькі учні засвідчували, що він потім дуже часто, охоче, з великою радістю розповідав про отця Якоба. В нього Кнехт навчився того, чого навряд чи зміг би навчитися в тодішній Касталії. Він не тільки дістав уявлення про методи й засоби історичного пізнання і дослідження та перші навички застосування їх на практиці, але й щось набагато більше: вміння переживати історію не як галузь науки, а як дійсність, як життя, що неминуче викликало бажання переінакшити своє власне, особисте буття, підняти його на такий рівень, щоб воно стало історією. У простого вченого він би цього не зміг навчитися. Отець Якоб, крім своєї вченості, був не лише мудрим споглядачем, а й діяльним творцем, він використовував місце, на яке його поставила доля, не для того, щоб утішатися в затишку споглядальним існуванням, а відкрив свою вчену келію всім вітрам світу, а серце — всім турботам і сподіванням своєї епохи, він був учасником подій своєї доби, взяв на себе частку вини й відповідальності за них і не тільки оглядав, упорядковував і тлумачив давно минуле, мав справу не тільки з ідеями, а й долав опір матерії та людей. Саме отця Якоба разом з одним його соратником і суперником, недавно померлим єзуїтом, вважали тими, хто заклав підвалини дипломатичної та моральної могутності й високого політичного авторитету, які римська церква знов здобула після доби бездіяльності й великого застою.

Якщо під час бесід учителя з учнем майже не заходила мова про політичну сучасність — причиною цьому були не тільки стриманість отця Якоба і його вміння мовчати, але й не меншою мірою побоювання молодшого співбесідника, як би його часом не втягли у сферу дипломатії і політики, — то все ж таки політичне становище й діяльність бенедиктинця неминуче відбилися на його міркуваннях про світову історію, кожна його думка, кожен погляд у вир світових подій зраджував практичного політика, проте не шанолюбного політикаінтригана, не правителя чи вождя і не кар’єриста, а порадника й посередника, діяча, активність якого врівноважувалась мудрістю, а прагнення до успіху — глибоким розумінням недосконалості й складності людської природи, але якому його слава, досвід, знання людей та обставин і, не в останню чергу, його безкорисливість та особиста чесність давали неабияку владу. Про все це Кнехт, коли приїхав до Маріафельса, не мав ніякого уявлення, він не знав навіть імені святого отця. Більшість касталійців жили в такій політичній невинності й сліпоті, як, бувало, деякі вчені за давніх часів; активних 1політичних прав та обов’язків вони не мали, газет майже не бачили, і якщо така була позиція і такі звички пересічного касталійця, то ще більший страх перед актуальністю, політикою, газетою мали гравці в бісер, які полюбляли вважати себе справжньою елітою, вершками Педагогічної Провінції і дуже дбали про те, щоб розріджену, прозору атмосферу їхнього інтелектуальноартистичного існування ніщо не затьмарювало. Адже першого разу Кнехт приїхав до монастиря без дипломатичного доручення, тільки як учитель Гри в бісер і не мав ніяких політичних знань, крім тих, що йому за кілька тижнів устиг прищепити пан Дюбуа. Тепер, порівняно з тими часами, він знав набагато більше, але нітрохи не, позбувся властивої мешканцям Вальдцеля відрази до політики. І хоч спілкування з отцем Якобом з цього погляду багато чого дало йому, виховало в ньому чуття до політики, то сталося це не тому, що Кнехт мав таку потребу, як, скажімо, з історією, до якої він був просто жадібний, а тому, що інакше не могло статися, все відбулося наче саме собою.

Щоб краще озброїтись і успішно виконати почесне завдання — дати святому отцеві своїми лекціями якнайбільше уявлення de rebus castaliensibus,^[40] Кнехт привіз із Вальдцеля літературу про устрій та історію Провінції, про систему елітарних шкіл та становлення Гри в бісер. Деякі з цих книжок уже прислужилися йому двадцять років тому в його змаганні з Плініо Десиньйорі — відтоді він їх не брав до рук, — інші, яких на той час йому ще не могли дати, бо вони були призначені тільки для службових осіб Касталії, він прочитав аж тепер. Отож і вийшло, що саме тоді, коли так розширилися межі його наукових студій, йому довелося переглянути, усвідомити й зміцнити свої власні духовні й історичні підвалини. Намагаючись якнайпростіше і якнайзрозуміліше витлумачити святому отцеві суть Ордену і касталійської системи, він — інакше й бути не могло — дуже швидко знайшов найвразливіше місце своєї власної, а так само і всієї касталійської освіти: переконався, що його уявлення про історичні обставини, які свого часу сприяли виникненню Ордену і всього з ним пов’язаного, дуже схематичні й невиразні, що їм бракує чіткості і стрункості. Оскільки ж отець Якоб був аж ніяк не пасивним учнем, це призвело до інтенсивної співпраці, до жвавого обміну думками: тим часом як Кнехт намагався викласти старому вченому історію касталійського Ордену, той допомагав йому вперше побачити й пережити ту історію в правильному освітленні, знайти її коріння в історії світу і окремих держав. Далі ми пересвідчимося, що це активне взаємозбагачення, яке часом, завдяки темпераментові святого отця, виливалося в бурхливі дискусії, давало свої наслідки ще й через багато років, його вплив Кнехт відчував на собі до останніх днів свого життя. З іншого боку, вся пізніша поведінка святого отця свідчить про те, як уважно він слухав Кнехтові лекції і наскільки завдяки їм пізнав і визнав Касталію. Саме цим двом людям ми зобов’язані тією згодою між Римом і Касталією, яка почалася з доброзичливого нейтралітету та принагідного обміну наслідками наукових досліджень, часом доходила до справжньої співпраці та Союзу і триває й понині. Кінець кінцем святий отець захотів, хоч спершу. Усміхаючись, відмовлявся від цього, щоб Кнехт ознайомив його навіть з теорією Гри в бісер, бо, мабуть, відчув, що саме там треба шукати таємницю Ордену, так би мовити, його віру чи релігію. Оскільки ж він тепер захотів проникнути в цей світ, який досі знав тільки з чуток і якому не вельми симпатизував, то з властивою йому енергією і хитрістю рушив до самого його центру, і хоч не став гравцем у бісер — для цього він просто був надто старий, — дух Гри і Ордену навряд чи здобував колинебудь поза межами Касталії такого поважного й цінного прихильника, як старий бенедиктинець.

Час від часу, коли Кнехт прощався з святим отцем після спільної праці, той давав йому зрозуміти, що ввечері можна прийти до нього, і після напруженої лекції чи запальної дискусії наставала мирна година відпочинку: Йозеф приносив клавікорди або й скрипку, старий сідав за фортепіано в лагідному сяйві свічки, солодкий восковий запах якої сповнював маленьку кімнату разом із музикою Кореллі, Скарлатті, Телемана чи Баха, що їх вони грали по черзі або разом. Старий рано лягав спати, а Кнехт, набравшись сили від тієї невеликої музичної молитви, працював потім до пізньої ночі, поки дозволяли монастирські правила.

Крім навчання й викладання в отця Якоба, не дуже суворо веденого курсу Гри та врядигоди китайського колоквіуму з абатом Гервасієм, Кнехт віддавався тоді ще одній великій праці: брав участь, після того як двічі пропустив їх, у щорічних змаганнях вальдцельської еліти. Для цих змагань треба було на задані тричотири головні теми опрацювати начерки партій Гри в бісер; особливо цінували нові, сміливі й оригінальні комбінації тем, виконані з формального боку надзвичайно точно й чисто, і в цьому єдиному випадку конкуренти мали право переступати канони, тобто користуватись новими шифрами, які ще не ввійшли до офіційного кодексу й алфавіту Гри. Тому ці змагання, поряд з великою святковою Грою, вже самі собою були визначною подією, що хвилювала ціле Селище Гри, а крім того, вони ставали ареною для суперництва кандидатів, які мали найбільше шансів ввести в Гру нові знаки, і найвища, дуже рідко отримувана винагорода переможцеві полягала в тому, що його партію не тільки врочисто розігрували як найкращу з кандидатських за рік, але й офіційно визнавали і вводили в Архів та в мову Гри запропоновані ним доповнення до її граматики й словникового складу. Колись, років двадцять п’ять тому, цієї рідкісної шани удостоївся великий Томас фон дер Траве, теперішній Magister Ludi, за свої нові абревіатури алхімічних значень знаків зодіаку, та й пізніше Магістр Томас немало зробив для пізнання й освоєння алхімії як дуже змістовної таємної мови. Цього разу Кнехт не захотів використовувати нові ігрові значення, що їх у нього, як, мабуть, у кожного кандидата, був чималий запас, і не скористався також можливістю показати свою прихильність до психологічного методу Гри, чого, властиво, від нього можна було б сподіватися, а побудував партію хоч і сучасну й своєрідну за своєю структурою і тематикою, але насамперед надзвичайно прозору, — вона впадала в око своєю ясною, класичною композицією і суворо симетричним, тільки злегенька орнаментованим, старомодновишуканим виконанням. Можливо, сталося так через те, що Кнехт був віддалений від Вальдцеля й Архіву Гри, можливо, через те, що він багато сили й часу віддавав історичним студіям, а можливо, вія свідомо чи несвідомо намагався так стилізувати свою партію, щоб вона якнайбільше відповідала смакам його вчителя і друга, отця Якоба; ми цього не знаємо.

Ми вжили вислів «психологічний метод Гри», може, не всім нашим читачам зрозумілий, проте за часів Кнехта дуже широко вживаний. Мабуть, за кожної епохи серед втаємничених у Гру існували різні течії і моди, точилася боротьба між різними поглядами й тлумаченнями, а в той час найбільше прихильників мали два погляди на Гру, навколо яких провадились суперечки й дискусії. Тоді розрізняли два типи Гри — формальний та психологічний, і нам відомо, що Кнехт, так само як і Тегуляріус, хоч і уникав словесних сутичок, належав до прихильників і захисників другого типу, тільки він волів називати його не «психологічним», а «педагогічним». Формальна Гра прагнула з конкретних тем кожної партії — математичних, мовних, музичних тощо — витворити якомога щільнішу, суцільнішу, формально бездоганну єдність і гармонію. Психологічна ж Гра, навпаки, намагалася досягти єдності і гармонії космічної заокругленості й довершеності не стільки через вибір, упорядкування, сполучення, пов’язування й протиставлення тем, скільки через медитацію, яка наставала після кожного етапу Гри і на якій робився особливий наголос. Така психологічна, чи, як Кнехт любив казати, педагогічна, Гра зовні не справляла враження досконалої, але, завдяки чергуванню докладно визначених медитацій, підводила гравця до відчуття досконалого, божистого. «Гра, як я собі її уявляю, — писав колись Кнехт старому Магістрові музики, — охоплює гравця після закінчення медитації, як поверхня сферичного тіла охоплює свою серцевину, і викликає в нього почуття, що якийсь бездоганно гармонійний і симетричний світ забрав його зі світу хаотичного й випадкового і прийняв у себе».

Але та партія, яку Кнехт приготував до великого змагання, була за своєю побудовою формальною, а не психологічною. Можливо, він нею хотів довести керівництву й самому собі, що, провадячи початковий курс Гри в Маріафельсі й виконуючи свою дипломатичну місію, він як гравець нітрохи не втратив навички, гнучкості, елегантності й віртуозності, і довів це. Останній варіант і чистовий запис свого начерку Гри, оскільки її можна було виконати тільки у вальдцельському Архіві, він доручив своєму другові Тегуляріусу, до речі, теж учасникові змагань. Він мав змогу сам передати другові свої матеріали, докладно обговорити їх з ним, а також проглянути Тегуляріусів проект, бо йому вдалося викликати Фріца на три дні до монастиря: цього разу Магістр Томас виконав його прохання, яке він повторював двічі. Та хоч як тішився Тегуляріус відвідинами, хоч яка цікавість посідала його, відрізаного від світу касталійця, почував він себе в монастирі вкрай незатишно. Дуже вразливий, він навіть мало не захворів від безлічі незвичайних вражень, серед привітних, але простих, здорових і трохи грубуватих людей, для жодного з яких його думку, турботи і проблеми нічогісінько не важили.

— Ти живеш тут на чужій планеті, — сказав він своєму другові. — Не розумію, як ти міг тут витримати вже три роки, і просто захоплююсь тобою. Твої святі отці дуже чемні, але я почуваю себе тут страшенно чужим, усе мене відштовхує, ніщо не дається в руки, не сприймається саме собою, не засвоюється без мук і опору. Якби мені довелося прожити тут два тижні, то це було б для мене пеклом.

Кнехтові було важко з ним, він уперше з неприємним почуттям ніби збоку побачив відчуженість між двома орденами, двома світами, і відчув, що його надчутливий друг своєю боязкою безпорадністю не справить тут гарного враження. Проте вони грунтовно, критично проглянули обидві свої партії, з якими мали виступати на змаганні, і коли Кнехт після такої спільної праці йшов у інший флігель до отця Якоба чи до трапезної, йому здавалось, що він раптом із рідної країни перенісся в зовсім іншу, де все було не таке — земля й повітря, клімат і зірки.

Коли Фріц поїхав, Кнехт викликав отця Якоба на відверту розмову про нього.

— Сподіваюся, — сказав святий отець, — що більшість касталійців схожа на вас, а не на вашого приятеля. В його особі ви показали нам чужу, занадто витончену, слабку і, боюся, ще й до того ж трохи зарозумілу породу людей. Я волію і надалі мати справу з вами, а то я став би несправедливий до касталійців. Через цього вразливого, аж надто розумного, нервового бідолаху може спротивитися вся ваша Провінція.

— Ну що ж, — відповів Кнехт, — на протязі сторіч, можливо, й серед шановних бенедиктинців траплялися хворобливі, фізично кволі, зате духовно повноцінні люди, як мій друг. Мабуть, я зробив нерозважно, що запросив його сюди, де його вади пильно помічають, а великих вартостей не бачать. Мені він своїм приїздом зробив неоціненну послугу. — І він розповів старому вченому про свій намір узяти участь у змаганні.

Отцеві Якобу сподобалося, що Кнехт боронить друга.

— Добрий хід! — засміявся він і приязно додав: — Але, здається мені, у вас приятелі справді всі такі, що з ними нелегко ладнати.

Кнехт подивився на нього, нічого не розуміючи. Отець Якоб хвилину весело спостерігав його розгубленість, тоді сказав, наче нічого й не сталося: — Цього разу я маю на увазі іншого. Ви не чули нічого нового про свого друга Десиньйорі? Ці слова зовсім спантеличили Йозефа. Безмежно здивований, він попросив пояснень. Виявилось ось що: Десиньйорі в одній своїй полемічній статті висловив гостро антиклерикальні погляди і при цьому досить завзято напав на отця Якоба. Вчений дістав від своїх приятелів у католицькій пресі відомості про Десиньйорі, де було згадано і про його навчання в касталійській школі та про відомі всім стосунки з Кнехтом. Йозеф попросив у старого, щоб той дав йому прочитати статтю Плініо; тільки після цього відбулася його перша розмова з отцем Якобом на актуальну політичну тему, але й надалі їх було дуже мало. «Я здивувався і майже злякався, — писав Кнехт своєму приятелеві Ферромонте, — побачивши раптом на арені світової політики постать нашого Плініо і як додаток до нього свою власну, — ніколи не думав, що можливий ще й такий аспект». А втім, святий отець відгукувався про полемічну статтю Плініо швидше схвально, принаймні без дражливості, похвалив його стиль і зауважив, що в Десиньйорі добре видно касталійську школу, звичайно в політичній пресі вдовольняються набагато скромнішим інтелектуальним рівнем.

Десь на той час Ферромонте прислав Кнехтові копію першої частини своєї праці, яка згодом стала широко відомою: «Використання й переробка слов’янської народної музики в творчості німецьких композиторів, починаючи від Йозефа Гайдна». У своїй відповіді на це послання Кнехт між іншим пише: «Твої студії, в яких мені колись певний час дозволено було теж брати участь, дали вагомий наслідок: обидва розділи про Шуберта, особливо той, де ти пишеш про квартети, належать до найсолідніших сучасних праць з історії музики, які я знаю. Згадуй інколи й про мене, мій урожай набагато менший від того, що тобі пощастило зібрати. Хоч який я міг би бути вдоволений тутешнім життям — бо свою місію в Маріафельсі я, здається, виконую успішно, — все ж таки часом мене пригнічує довга розлука з Провінцією і вальдцельським колом, до якого я належу. Я тут учуся, багато дечому вчуся, але від цього росте не моя впевненість і фахова придатність, а мої сумніви. Щоправда, ширшає мій світогляд. І я став спокійніший, мене вже не мучать так, як перші два роки тут, почуття непевності, відчуженості, безпросвітності, недовір’я до себе та інші химери. Недавно сюди приїздив Тегуляріус, тільки на три дні, але хоч як його тішила зустріч зі мною, хоч як йому цікаво було побачити Маріафельс, його вже другого дня опанувало таке гнітюче почуття чужини, що він насилу витримував тут. Оскільки ж монастир також, кінець кінцем, затишний, мирний світ, не чужий духовним потребам, аж ніяк не схожий на в’язницю, казарму чи фабрику, то я з свого досвіду роблю висновок, що ми, жителі нашої любої Провінції, набагато розпещеніші і вразливіші, ніж самі собі уявляємо».

Саме в той час, яким був датований цей лист до Карло, отець Якоб, якого намовив Кнехт, у кількох словах відповів керівництву касталійського Ордену ствердно на відомий дипломатичний запит і додав прохання, щоб «усім нам тут любого гравця в бісер Йозефа Кнехта», який його, отця Якоба, вшанував privatissimum de rebus castaliensibus^[41] лишили їде на якийсь час у Маріафельсі. Певна річ, у Вальдцелі вважали за честь для себе вдовольнити його прохання. А Кнехт, який щойно нарікав, що його «врожай» такий малий, отримав підписаного керівництвом Ордену й паном Дюбуа листа з подякою за виконане доручення. Найважливішою здалася йому в цьому надзвичайно офіційному посланні і найбільшу радість викликала в нього (він майже переможно повідомив про це Фріца) коротка фраза такого змісту: Магістр Гри поставив до відома Орден про бажання Кнехта повернутися у Vicus Lusorum, і Орден цілком згоден після закінчення його теперішньої місії задовольнити це прохання. Йозеф прочитав це місце й отцеві Якобу і признався йому, як воно його тішить і як він боявся, щоб його часом не послали до Риму й не розлучили надовго з Касталією.

Отець Якоб усміхнувся.

— Так, ордени мають у собі притягальну силу, друже, — мовив він, — хочеться жити краще в їхньому лоні, ніж на периферії чи, не дай боже, у вигнанні. Можете з чистим сумлінням забути ту дещицю знань про політику, яких ви набралися, опинившись тут аж надто близько від неї, бо ви не політик. Але історії не зраджуйте, хоч, може, вона завжди буде Для вас другорядним фахом, аматорством. Хоч ви історик за своєю природою. А тепер, поки ви ще в моїх руках, повчімося один в одного.

Дозволом частіше відвідувати Вальдцель Йозеф Кнехт, здається, майже не скористався, але він слухав по радіо семінарські вправи, а також чимало доповідей і партій. Так, сидячи у старовинній вітальні монастиря, далеко від Касталії, він брав участь у святі, яке відбувалося в парадній залі Vicus Lusorum і на якому оголошували наслідки змагань. Він послав туди не надто оригінальну, аж ніяк не таку, що робила революцію в Грі, проте солідну й надзвичайно вишукану партію, якій сам знав ціну, а тому сподівався похвальної згадки або, може, третьої чи й другої премії. На свій подив, він почув, що йому присуджено першу премію, і не встиг ще зрадіти, як уповноважений канцелярії Магістра Гри гарним, низьким голосом назвав і того, хто здобув другу премію, — Тегуляріуса. Це була справді зворушлива, радісна подія — вони обидва плічопліч вийшли переможцями в цьому змаганні! Не слухаючи далі, він схопився й побіг униз сходами, а потім лунким коридором надвір. У листі до старого Магістра музики, написаному в ті дні, ми читаємо: «Я дуже щасливий, Превелебний, як ти, мабуть, і сам собі уявляєш. Спершу успіх моєї місії і почесне визнання його керівництвом Ордену разом із такою важливою для мене перспективою невдовзі повернутися на батьківщину, до друзів і до Гри в бісер, замість лишатися далі на дипломатичній службі, а тепер ще й ця перша премія за партію, до якої я, щоправда, з формального боку доклав чимало праці, але яка із зрозумілих причин не вичерпує всього того, що я міг би дати, та ще радість від того, що я поділяю цей успіх з приятелем, — справді аж забагато на один раз. Я щасливий, так, але не сказав би, що й веселий. За короткий час чи, може, за час, що здавався мені коротким, надто раптово й надто щедро здійснилися мої найзаповітніші бажання; до почуття вдячності в мене домішується якийсь острах, наче в налиту вщерть посудину досить додати ще тільки одну краплю, і все знов буде поставлене під сумнів. Але прошу тебе, вважай, що я цього не казав, тут кожне слово зайве».

Ми побачимо, що налитій ущерть посудині судилося незабаром прийняти в себе ще не одну краплю. Проте до того недалекого часу Кнехт так безоглядно, всією душею віддавався своєму щастю й домішаному до нього острахові, наче передчував великі зміни, що мали скоро настати. Для отця Якоба ці кілька місяців також були щасливими і минули дуже швидко, йому було шкода втрачати такого учня й колегу, і він намагався під час самих лекцій, а ще більше під час розмов у вільні хвилини передати йому якнайбільше з того, що він, підіймаючись на вершини й заглядаючи в прірви людського буття та історії народів, здобув за своє довге життя трудівника й мислителя. Інколи він заводив також мову про наслідки Кнехтової місії, про можливість і вагу приязні й політичної згоди між Римом та Касталією і радив Йозефові вивчити епоху, одним із наслідків якої було заснування касталійського Ордену, а так само й поступове відродження Риму після доби принизливих випробувань. Він рекомендував йому також дві праці про Реформацію і розкол церкви в шістнадцятому сторіччі, але гаряче радив завжди, в кожному випадку краще грунтовно вивчати першоджерела і обмежуватись чітко визначеними темами, аніж читати грубезні томи з всесвітньої історії, і не приховував свого глибокого недовір’я до будьякої філософії історії,