Наскільки Сонце віддалене від Землі? Це питання інтригувало багатьох астрономів, особливо після заяви Коперника про те, що в центрі всесвіту розташоване саме Сонце, а не Земля. Ціла низка астрономів та математиків намагались обчислити цю відстань, але їхні методи давали дуже різні результати. Нарешті, в середині ХVІІІ століття був запропонований надійний спосіб вимірювання. Річ у тім, що кожні кілька років планета Венера проходить якраз між Сонцем та Землею. Якщо дивитися з різних точок земної поверхні, тривалість цього проходження варіюється через крихітну різницю в куті, під яким дивиться спостерігач. Тому, якщо зробити кілька спостережень того самого проходження з різних континентів, для обчислення нашої точної відстані від Сонця достатньо буде простої тригонометрії.

Астрономи передбачили, що наступні проходження Венери відбудуться в 1761-му та 1769-му. Тому з Європи були відправлені експедиції до чотирьох частин світу, з метою спостереження за цими проходженнями з якомога більшої кількості віддалених точок. У 1761 році вчені спостерігали проходження з Сибіру, Північної Америки, Мадагаскару та Південної Африки. З наближенням проходження 1769 року європейська наукова спільнота доклала ще більших зусиль, і експедиції були відправлені аж до Північної Канади та Каліфорнії (що тоді була дикою місцевістю). Але Лондонське королівське товариство з розвитку знань про природу дійшло висновку, що й цього замало. Для отримання найточніших результатів необхідно відправити астронома на постійне місце спостереження в південно-західній частині Тихого океану.

Королівське товариство вирішило відправити видатного астронома Чарльза Гріна на Таїті, не шкодуючи для цієї місії ні зусиль, ні грошей. Але, оскільки йшлося про фінансування такої дорогої експедиції, навряд чи мало сенс проводити лише одне астрономічне спостереження. Тому Грін вирушив разом із командою з восьми інших фахівців із кількох наукових дисциплін, очолюваної ботаніками Джозефом Бенксом та Деніелом Соландером. До складу експедиції входили також художники, завданням яких було замалювати нові землі, рослин, тварин та людей, яких, безсумнівно, зустрінуть учені. Оснащені найсучаснішими інструментами, які Бенкс та Королівське товариство лише змогли купити, науковці перейшли під командування капітана Джеймса Кука, досвідченого мореплавця, а також чудового географа та етнографа.

Експедиція вирушила з Англії в 1768 році, спостерігала проходження Венери з Таїті в 1769-му, розвідала кілька островів Тихого океану, відвідала Австралію та Нову Зеландію та повернулася до Англії в 1771-му. З собою вона привезла величезні обсяги астрономічних, географічних, метеорологічних, ботанічних, зоологічних та антропологічних даних. Її відкриття зробили величезний внесок у низку дисциплін, вразивши уяву європейців дивовижними розповідями про південну частину Тихого океану та надихнувши на дослідження майбутні покоління натуралістів та астрономів.

Однією зі сфер, якій пішла на користь експедиція Кука, стала медицина. У той час екіпажі кораблів, що вирушали до далеких берегів, знали, що під час подорожі помре більше половини з них. Смерть їм несли не злі місцеві мешканці, ворожі бойові кораблі або туга за Батьківщиною. Причиною була таємнича недуга під назвою цинга. Люди, яких вражала ця хвороба, ставали апатичними та пригніченими, а їхні ясна та інші м’які тканини починали кровоточити. У міру прогресування хвороби в них випадали зуби, на тілі з’являлися відкриті виразки, починались лихоманка, розлиття жовчі та втрата контролю над кінцівками. За деякими оцінками, між ХVІ та ХVІІ століттями цинга забрала близько двох мільйонів життів моряків. Ніхто тоді не знав, що її спричиняє, але, які б ліки не випробовувались, моряки продовжували помирати. Переламний момент настав лише в 1747 році, коли британський лікар Джеймс Лінд провів контрольований експеримент на матросах, які страждали від цієї небезпечної хвороби. Він поділив їх на кілька груп і кожній призначив інше лікування. Одній із груп хворих було прописано їсти цитрусові, загальноприйнятий народний метод лікування цинги. Пацієнти цієї групи швидко одужали. Лінд тоді не знав, що такого містять цитрусові, чого бракувало організмам моряків, але сьогодні ми знаємо, що то був вітамін C. Типовий корабельний раціон у той час був помітно бідним на продукти з високим вмістом цієї необхідної речовини. Протягом тривалої подорожі члени екіпажу корабля зазвичай харчувалися галетами та солониною, а фруктів та овочів практично не бачили.

Результати експерименту Лінда не переконали Королівський флот, але переконали Джеймса Кука. Він вирішив довести правоту лікаря. Він навантажив свій корабель великою кількістю квашеної капусти та наказав матросам їсти багато свіжих фруктів та овочів кожного разу, коли експедиція причалювала до берега. Так от, Кук не втратив жодного матроса через цингу. В наступні десятиліття флоти всього світу перейняли морську дієту Кука, що врятувало життя просто незчисленної кількості моряків та пасажирів.^[85]

Проте експедиція Кука мала також інший, значно менш милосердний результат. Кук був не лише досвідченим мореплавцем та географом, а й морським офіцером. Королівське товариство фінансувало велику частину витрат експедиції, але сам корабель був наданий Королівським флотом. Флот відкомандирував вісімдесят п’ять добре озброєних моряків та солдатів морської піхоти, а також спорядив корабель гарматами, мушкетами, порохом та іншим озброєнням. Велика кількість інформації, зібраної експедицією (особливо астрономічних, географічних, метеорологічних та антропологічних даних) мала очевидну політичну та військову цінність. Відкриття ефективного лікування цинги значно посприяло встановленню контролю Британії над світовим океаном та її здатності відправляти армії на інший кінець світу. Кук заявив права Британії на багато островів та земель, які він «відкрив», найпомітнішою з яких була Австралія. Його експедиція заклала фундамент британської окупації південно-західної частини Тихого океану, завоювання Австралії, Тасманії та Нової Зеландії; заселення нових колоній мільйонами європейців та знищення тубільних культур та більшості тубільного населення.^[86]

У наступному столітті після експедиції Кука європейські поселенці відібрали найродючіші землі Австралії та Нової Зеландії в їхніх попередніх мешканців. Кількість тубільного населення там впала ледь не на 90 %, а ті, хто вижив, були піддані жорстокому режиму расового пригноблення. Для аборигенів Австралії та маорі Нової Зеландії експедиція Кука стала початком катастрофи, оговтатися від якої вони вже не змогли.

Ще гірша доля спіткала тубільців Тасманії. Проживши 10 тисяч років у благословенній ізоляції, після прибуття Кука вони були повністю винищені, до останнього чоловіка, жінки та дитини, лише за одне століття. Передусім європейські поселенці витіснили їх із найродючіших частин острова, а потім, забажавши забрати собі навіть дикі райони, що залишилися, почали взагалі полювали на них та систематично вбивати. Тих небагатьох, кому вдалося вижити, загнали в євангелістський концентраційний табір, де начебто доброзичливі, але насправді не надто щирі місіонери намагалися втовкмачити їм принципи сучасного світу. Тасманійців вчили читати та писати, християнської етики та різних «продуктивних навичок», на кшталт пошиття одягу та землеробства. Але вони відмовлялись вчитися у своїх пригноблювачів. Дедалі більше вони впадали в меланхолію, поступово перестали народжувати дітей, цілковито втратили інтерес до життя і, нарешті, обрали єдиний шлях до втечі від сучасного світу науки та прогресу – смерть.

На жаль, наука та прогрес переслідували їх навіть після смерті. В ім’я науки тіла останніх тасманійців були віддані антропологам та працівникам музеїв. Їх розтинали, зважували, вимірювали та аналізували в багатьох наукових статтях. Черепи та скелети потім були виставлені в різного роду музейних експозиціях та антропологічних зібраннях. Скелет Труганіні, останньої тубільної тасманійки, яка померла за сто років до того, Тасманійський музей дозволив поховати лише в 1976 році. Королівська колегія хірургів Англії зберігала зразки її шкіри та волосся взагалі до 2002 року.

Чим насправді був корабель Кука: науковою експедицією під захистом військових чи військовою експедицією за участю кількох учених? Це все одно, що питати, наполовину порожній ваш нафтовий танкер чи наполовину повний. Він був і тим, й іншим. Наукова революція та сучасний імперіалізм були невіддільні один від одного. Такі люди, як капітан Джеймс Кук та ботанік Джозеф Бенкс, навряд чи могли відрізнити науку від імперії. Не могла цього зробити й нещасна Труганіні.

Той факт, що люди з великого острова у північній частині Атлантичного океану завоювали великий острів на півдні від Австралії, є однією з найдивніших подій в історії. Порівняно незадовго до експедиції Кука Британські острови (та й уся Західна Європа загалом) були лише задвірками Середземноморського світу. Те, що там відбувалося, мало кого хвилювало. Навіть Римська імперія – єдина важлива досучасна європейська імперія – черпала більшість її багатств зі своїх північноафриканських, балканських та близькосхідних провінцій. Західноєвропейські провінції Риму були свого роду бідним Диким Заходом, з якого мало що можна було взяти, крім мінералів та рабів. Північна ж Європа була настільки безлюдним та варварським місцем, що навіть не вартувала завоювання.

Центром важливих військових, політичних, економічних та культурних подій Європа стала лише наприкінці ХV століття. Між 1500 та 1750 роками Західна Європа отримали потрібний поштовх та стала володарем «Зовнішнього світу», під яким розумілися обидва американські континенти, а також океани. Проте навіть тоді Європа ще не могла зрівнятися з великою потугою Азії. Європейцям вдалося завоювати Америку та здобути перевагу на морі, здебільшого тому, що азійські держави просто мало цікавилися цими напрямками. Рання сучасна ера була золотою добою Османської імперії в Середземномор’ї, Сефевідів у Персії, Моголів в Індії, а також китайських династій Мін та Цінь. Вони суттєво розширили свої території та насолоджувались безпрецедентним демографічним та економічним зростанням. У 1775 році Азія контролювала 80 % загальної світової економіки. Економіки самих лише Індії та Китаю становили дві третини всього світового виробництва. У порівнянні з ними Європа була економічним карликом.^[87]

Глобальний центр сили перемістився до Європи лише між 1750 та 1850 роками, коли європейці завдали ганебної поразки азійцям у низці війн та завоювали великі частини Азії. До 1900 року європейці вже неподільно контролювали світову економіку та більшість територій. У 1950 році Західна Європа та Сполучені Штати Америки разом становили понад половину світового виробництва, тоді як частка Китаю зменшилася до нещасних 5 %.^[88] Під європейською егідою з’явилися новий глобальний порядок та глобальна культура. Сьогодні всі люди, навіть якщо зазвичай вони не готові це визнати, є європейцями за одягом, думками та смаками. Вони можуть бути пристрасними антиєвропейцями за своєю риторикою, але майже всі на планеті дивляться на політику, медицину, війну та економіку з європейської точки зору та слухають музику в європейському стилі зі словами європейськими мовами. Навіть китайська економіка, яка сьогодні швидко розвивається та невдовзі може повернути собі світову першість, побудована на європейській моделі виробництва й фінансування.

Яким же чином люди з цієї невеличкої частини Євразії примудрилися вийти за межі віддаленого куточка земної кулі та завоювати весь світ? Дуже часто за це вихваляють переважно європейських учених. Безумовно, що з 1850 року домінування Європи, великою мірою, спиралося на військово-промислово-науковий комплекс та технологічні дива. Усі успішні пізньосучасні імперії культивували наукові дослідження в надії на рясний урожай технологічних інновацій, а багато вчених більшість свого часу присвячували роботі над зброєю, ліками та машинами для своїх імперських володарів. Серед європейських солдатів перед лицем африканських ворогів була популярна така приказка: «Хай там як, ми маємо кулемети, а вони – ні». Не менш важливими були й цивільні технології. Консерви дозволяли прогодувати солдатів, залізниці та пароплави – перевозити солдатів та їхнє спорядження, a новий арсенал медикаментів – лікувати солдатів, матросів та залізничників. Ці логістичні новинки відіграли в європейському завоюванні Африки, мабуть, ще суттєвішу роль, аніж кулемети.

Але до 1850 року, повторюся, ситуація була іншою. Військово-промислово-науковий комплекс лише тільки починав розвиватися, технологічні плоди Наукової революції ще поки не дозріли, а технологічний розрив між європейськими, азійськими та африканськими державами був доволі незначним. У 1770 році Джеймс Кук, звісно, мав значно кращі технології, ніж австралійські аборигени, але їх мали також і китайці з османцями. Чому ж тоді Австралію досліджував та колонізував капітан Джеймс Кук, а не капітан Ван Чжен Се або капітан Хусейн-паша? Ще цікавіше, якщо в 1770 році європейці не мали суттєвих технологічних переваг над мусульманами, індійцями та китайцями, як тоді вони примудрилися в наступному столітті досягти такого відриву від решти світу?

Чому військово-промислово-науковий комплекс стрімко розвивався саме в Європі, а не, скажімо, в Індії? Коли Британія зробила стрибок уперед, чому за нею швидко послідували Франція, Німеччина та Сполучені Штати, тоді як Китай лишився далеко позаду? Коли відрив індустріальних держав від не індустріальних став очевидним економічним та політичним чинником, чому Росія, Італія та Австрія змогли його надолужити, а Персія, Єгипет та Османська імперія провалилися? Зрештою, технології першої індустріальної хвилі були відносно простими. Невже китайцям або османцям було так важко розробити парові двигуни, налагодити виробництво кулеметів та прокласти залізниці?

Перша у світі комерційна залізниця відкрилася для бізнесу в 1830 році у Британії. До 1850 року західні країни були розкреслені вже майже 40 тисячами кілометрів залізниць – але в Азії, Африці та Латинській Америці разом було лише 4 тисячі кілометрів шляхів. У 1880 році Захід пишався понад 350 тисячами кілометрів залізних доріг, тоді як у решті світу нараховувалося лише 35 тисяч кілометрів колій (причому більшість із них були прокладені Британією в Індії).^[89] Перша залізниця в Китаї відкрилася лише в 1876 році. Вона мала довжину 25 кілометрів та була збудована європейцями – наступного ж року китайський уряд її зруйнував. У 1880-му в Китайській імперії не працювало жодної залізниці. Перша залізниця в Персії була збудована лише в 1888 році, з’єднавши Тегеран з мусульманською святинею приблизно за десять кілометрів на південь від столиці. Вона була збудована та управлялася бельгійською компанією. В 1950 році загальна мережа залізниць Персії все ще складала жалюгідні 2,5 тисячі кілометрів – і це в країні, у сім разів більшій за Британію.^[90]

Насправді, китайцям та персам аж ніяк не бракувало технічних винаходів, на кшталт парових двигунів (які можна було вільно скопіювати або купити). Їм бракувало цінностей, міфів, судового апарату та соціополітичних структур, які століттями формувалися та дозрівали на Заході та які не можна було вільно скопіювати та швидко перейняти. Франція та Сполучені Штати Америки швидко пішли по слідах Британії тому, що французи та американці вже поділяли найважливіші британські міфи та соціальні структури. Натомість китайці та перси не змогли зреагувати так швидко, бо думали та організовували свої суспільства геть інакше.

Це пояснення кидає нове світло на період історії людства з 1500 до 1850 року. На той час Європа не мала очевидної технологічної, політичної, військової або економічної переваги над державами Азії, однак володіла унікальним потенціалом, важливість якого раптово стала помітною близько 1850-го. Видима рівність між Європою, Китаєм та мусульманським світом у 1750-му виявилася міражем. Уявіть собі двох будівельників, які зводять дуже високі вежі. Один будівельник використовує дерево та глиняну цеглу, тоді як інший – сталь та бетон. Спершу здається, що між цими двома методами немає великої різниці, оскільки обидві вежі ростуть зі схожою швидкістю та сягають схожої висоти. Проте, щойно перетинається критичний поріг, вежа з дерева та глини не здатна більше витримати навантаження та розвалюється, тоді як вежа зі сталі та бетону зростає поверх за поверхом, скільки сягає око.

Що ж за потенціал з’явився у Європи в ранній сучасний період, який уможливив її домінування в пізньому сучасному світі? На це запитання є дві взаємодоповнюючі відповіді: сучасна наука та капіталізм. Європейці звикли мислити та поводитись у науковий та капіталістичний спосіб ще до того, як здобули хоч якісь суттєві технологічні переваги. Коли ж почався технологічний розвиток, вони зуміли скористатися ним значно краще за будь-кого іншого. Тому навряд чи є збігом, що саме наука та капіталізм стали найважливішою спадщиною, яку європейський імперіалізм передав постєвропейському світові ХХІ століття. Європа та європейці більше не правлять світом, але наука та капітал зростають ще інтенсивніше, ніж раніше. Перемоги капіталізму розглядаються в наступному розділі. Цей же розділ присвячений історії кохання між європейським імперіалізмом та сучасною наукою.

Сучасна наука розквітла всередині європейських імперій та завдяки їм. Очевидно, що вона у величезному боргу перед давніми науковими традиціями, наприклад класичної Греції, Китаю, Індії та ісламу. Проте її унікальний характер почав формуватися лише в ранній сучасний період історії, рука в руку з імперською експансією Іспанії, Португалії, Британії, Франції, Росії та Нідерландів. Звісно, під час раннього сучасного періоду китайці, індійці, мусульмани, тубільні американці та полінезійці продовжували робити важливі внески до Наукової революції. Ідеї мусульманських економістів пізніше вивчалися Адамом Смітом та Карлом Марксом, методи лікування тубільних американців знайшли відображення в англійській медичній літературі, а дані, отримані з полінезійських джерел, стали справжньою революцією для західної антропології. Однак до середини ХХ століття панівною та інтелектуальною елітою глобальної європейської імперії стали люди, які співставляли ці незліченні наукові відкриття, створюючи в процесі наукові дисципліни. Далекий Схід та ісламський світ породжували не менш блискучі та допитливі уми, ніж Європа. Проте між 1500 та 1950 роками вони не запропонували нічого подібного до фізики Ньютона або біології Дарвіна.

Це не означає, що європейці мають унікальний ген, що відповідає за науку, або що вони завжди домінуватимуть у вивченні фізики та біології. Свого часу іслам теж почався як прерогатива виключно арабів, але пізніше був перейнятий турками та персами. Так і сучасна наука почалась як європейська спеціалізація, але сьогодні поступово стає мультиетнічним підприємством.

Що ж створило міцний історичний зв’язок між сучасною наукою та європейським імперіалізмом? Технології були важливим чинником в ХІХ та ХХ століттях, але на початку сучасної ери мали обмежену важливість. Ключовим чинником стало те, що ботанік, який шукає рослини, та морський офіцер, який шукає місце для колонії, поділяли схожий світогляд. Як учений, так і завойовник почали з визнання свого невігластва – обоє сказали: «Я не знаю, що там є». Обоє почувалися змушеними піти та зробити нові відкриття. І обоє сподівалися, що здобуті таким чином нові знання зроблять їх володарями світу.

Європейський імперіалізм був зовсім не схожим на всі інші імперські проекти в історії. Адже попередні прихильники імперії зазвичай припускали, що вони вже повністю зрозуміли світ. Завоювання просто використовували та поширювали їхній погляд на світ. Візьмімо хоча б кілька прикладів. Араби не завойовували Єгипет, Іспанію чи Індію з метою відкрити щось, чого вони не знали. Римляни, монголи та ацтеки зажерливо підкорювали нові землі в пошуках влади та багатств, а не знань. Натомість європейські імперіалісти вирушали до далеких берегів у надії здобути не лише нові території, але й нові знання.

Джеймс Кук був не першим дослідником, який так думав. Так робили ще португальські та іспанські мореплавці ХV та ХVІ століть. Принц Генріх Мореплавець та Васко да Гама досліджували береги Африки, паралельно встановлюючи контроль над островами та бухтами. Христофор Колумб, щойно «відкрив» обидві Америки, одразу проголосив на нових землях суверенну владу короля Іспанії. Фернан Магеллан знайшов спосіб обійти навколо світу й одночасно заклав фундамент іспанського завоювання Філіппін.

З плином часу завоювання знань та завоювання територій переплелися ще щільніше. У ХVІІІ та ХІХ століттях майже всі важливі військові експедиції, що вирушали з Європи до далеких земель, мали на борту вчених, завданням яких були не військові дії, а наукові відкриття. Коли Наполеон вторгся в Єгипет у 1798 році, він узяв із собою 165 вчених. Серед іншого, вони започаткували зовсім нову дисципліну єгиптологію та зробили важливий внесок у вивчення релігії, лінгвістики та ботаніки.

У 1831 році Королівський флот відрядив корабель британських ВМС «Бігль» для складання мап узбережжя Південної Америки, Фолклендських островів та Галапагоських островів. Флот потребував цих знань, щоби краще підготуватися на випадок можливої війни. Капітан корабля, який сам був ученим-любителем, вирішив долучити до експедиції фахівця для вивчення геологічних формувань, які вони зустрінуть дорогою. Після того, як кілька професійних геологів відхилили його запрошення, капітан запропонував цю роботу 22-річному випускникові Кембриджу Чарльзу Дарвіну. Дарвін збирався стати парафіяльним священиком англіканської церкви, але значно більше цікавився геологією та природничими науками, ніж Біблією. Він ухопився за цю можливість, а решта вже є історією. Капітан проводив свій час в експедиції, малюючи військові мапи, тоді як Дарвін збирав емпіричні дані та формулював ідеї, які згодом втілилися в теорію еволюції.

20 липня 1969 року Ніл Армстронг та Базз Олдрін висадилися на поверхні Місяця. Протягом довгого часу перед цією експедицією астронавти космічного корабля «Аполлон-11» тренувались у далекій, схожій на Місяць, пустелі на заході Сполучених Штатів. Та земля є рідною для кількох громад індіанців, й існує оповідка (або легенда), що описує зустріч астронавтів з одним із місцевих мешканців.

Якось під час тренування астронавти зустріли старого американського індіанця. Чоловік запитав їх, що вони роблять у пустелі. Вони відповіли, що є членами дослідної експедиції, яка невдовзі вирушить для вивчення Місяця. Коли старий це почув, то трохи помовчав, а потім запитав астронавтів, чи не могли б вони зробити йому послугу.

– Чого ж ви хочете? – спитали вони.

– Ну, – сказав старий, – люди мого племені вірять, що на Місяці мешкають святі духи. Я хотів спитати, чи не могли би ви передати їм важливе послання від мого народу.

– Яке послання? – спитали астронавти.

Чоловік щось промимрив мовою свого племені, а потім просив астронавтів повторювати це знову та знову, поки вони не запам’ятали все правильно.

– Що це означає? – спитали астронавти.

– О, я не можу вам сказати. Це – таємниця, знати яку дозволено лише нашому племені та місячним духам.

Повернувшись на базу, астронавти довго шукали, поки не знайшли людину, яка знала мову цього племені, а тоді попросили її перекласти таємне послання. Після того як вони повторили те, що запам’ятали, перекладач почав нестримно реготати. Коли ж він заспокоївся, астронавти спитали в нього, що це означало. Той пояснив, що речення, яке вони ретельно запам’ятали, перекладалося так: «Не вірте жодному слову цих людей. Вони прийшли, щоби вкрасти ваші землі».

Сучасний менталітет «досліджуй та завойовуй» чудово ілюструється вдосконаленням мап світу. Багато культур складали мапи ще задовго до сучасної ери. Зрозуміло, що ніхто з них насправді не знав про весь світ. Жодна афроазійська культура не знали про Америку, а жодна американська культура не знала про Афро-Азію. Але невідомі території просто не позначалися на мапі або населялись вигаданими монстрами та дивами. При цьому мапи не мали порожніх місць. Вони створювали враження знайомства з усім світом.

Протягом ХV та ХVІ століть європейці почали малювати мапи світу з багатьма порожніми місцями, що було однією з ознак розвитку наукового світогляду, а також європейського імперського поступу. Порожні мапи стали психологічним та ідеологічним проривом, чітким визнанням, що європейці не знали про великі частини світу.

Надзвичайно важливий переламний момент настав у 1492 році, коли Христофор Колумб відплив на захід від Іспанії, шукаючи новий маршрут до Східної Азії. Колумб все ще вірив у старі «повні» мапи світу. Використовуючи їх, він вирахував, що Японія має розташовуватися приблизно за 7 тисяч кілометрів на захід від Іспанії. Насправді ж, Східну Азію відділяє від Іспанії понад 20 тисяч кілометрів та цілий невідомий тоді континент. 12 жовтня 1492 року, приблизно о 2:00 ранку, експедиція Колумба зіткнулася з цим невідомим континентом. Хуан Родрігес Бермейо, спостерігач на щоглі каравели «Пінта», помітив острів, який ми сьогодні називаємо Багами, та закричав: «Земля! Земля!»

Колумб вірив, що досяг невеликого острова поблизу узбережжя Східної Азії. Він назвав народ, який знайшов там, «індіанцями», бо думав, що знаходиться в Індії (сьогодні ми називаємо ці землі Ост-Індією або індонезійським архіпелагом). Колумб не хотів визнавати цю помилку до кінця свого життя. Думка про те, що він відкрив абсолютно невідомий раніше континент, для нього та багатьох із його покоління була немислимою. Тисячі років не лише найвидатніші мислителі та вчені, але й непогрішиме Святе Письмо розповідали лише про Європу, Африку та Азію. Чи могли вони всі помилятися? Чи могла Біблія випустити з уваги половину світу? Це було так, неначе дорогою до Місяця в 1969 році «Аполлон-11» врізався би в до того часу не відомий нікому місяць, що обертався навколо Землі, який примудрилися дивом не виявити жодні попередні спостереження. У своїй відмові визнати невігластво Колумб залишався середньовічною людиною. Він був глибоко переконаний, що знає весь світ, і навіть таке важливе відкриття не могло переконати його в іншому.

Першою сучасною людиною став Амеріго Веспуччі, італійський матрос, який брав участь у кількох експедиціях до Америки в 1499–1504 роках. Між 1502 та 1504 роками в Європі були опубліковані два тексти, що описували ці експедиції. Головна роль у них відводилася Веспуччі. Ці тексти стверджували, що нові землі, відкриті Колумбом, не були островами поблизу узбережжя Ост-Індії, а цілим континентом, невідомим авторам Святого Письма, класичним географам та тогочасним європейцям. У 1507 році, переконаний цими аргументами, поважний картограф на ім’я Мартін Вальдземюллер випустив оновлену мапу світу, де місце висадки європейських флотів, що прямували на Захід, вперше було зображено як окремий континент. Намалювавши його, Вальдземюллер дав йому назву. Помилково вірячи, що людиною, яка його відкрила, був Амеріго Веспуччі, Вальдземюллер назвав цей континент на його честь – Америка. Мапа Вальдземюллера набула великої популярності. Її скопіювали багато інших картографів, поширюючи назву, яку він дав новій землі. Простежується просто ідеальна справедливість у тому факті, що чверть світу та два континенти названі на честь маловідомого італійця, єдиною заслугою якого стала сміливість голосно сказати: «Ми не знаємо».

Відкриття Америки стало фундаментальною подією Наукової революції. Вона не лише навчила європейців віддавати перевагу теперішнім спостереженням перед минулими традиціями. Бажання завоювати Америку також зобов’язало європейців шукати нових знань із карколомною швидкістю. Якщо вони дійсно хотіли контролювати величезні нові території, то мали зібрати надзвичайно великі обсяги нових даних про географію, клімат, флору, фауну, мови, культури та історію нового континенту. Християнське Святе Письмо, старі книги з географії та давні усні традиції допомагали в цьому мало.

З того часу не лише європейські географи, але й європейські вчені з майже всіх інших галузей знань почали складати мапи з вільними місцями для подальшого заповнення. Вони почали визнавати, що їхні теорії не є ідеальними, а також що існують важливі речі, про які вони поки не знають.

Європейців тягнуло до білих плям на мапі, неначе магнітом, і вони негайно кинулися їх заповнювати. Протягом ХV та ХVІ століть європейські експедиції обійшли навколо Африки, неодноразово досліджували Америку, перетнули Тихий та Індійський океани, а також створили мережу баз та колоній по всьому світі. Вони заснували першу дійсно глобальну імперію та першу глобальну мережу торгівлі. Європейські імперські експедиції трансформували історію світу: з низки історій ізольованих народів та культур вона стала історією єдиного інтегрованого людського суспільства.

Ці європейські дослідні та завойовні експедиції настільки знайомі нам, що зазвичай ми не помічаємо, яке надзвичайне значення вони мали. Адже раніше нічого подібного не траплялося. Завойовні кампанії на далекі відстані не були в порядку речей. Протягом усієї історії людства більшість людських суспільств були так зайняті місцевими конфліктами та сварками з сусідами, що й не думали про дослідження та завоювання далеких земель. Більшість великих імперій поширювали свій контроль лише на території неподалік їхніх кордонів – далеких земель вони досягали лише завдяки поступовому розширенню власних меж. Так римляни завоювали Етрурію, щоб захистити Рим (350–300 рр. до н. е.). Потім вони завоювали долину річки По, щоб захистити Етрурію (200 р. до н. е.). Після цього вони завоювали Прованс, щоб захистити долину річки По (120 р. до н. е.), Галлію, щоб захистити Прованс (50 р. до н. е.), та Британію, щоб захистити Галлію (50 р.). Щоб дістатися від Рима до Лондона, їм знадобилося 400 років. У 350 році до нашої ери жоден римлянин навіть не думав про те, щоби завоювати Британію, перепливши до неї напряму.

Час від часу якийсь амбітний правитель або авантюрист починав далекосяжну завойовну кампанію, але такі кампанії зазвичай слідували протореними імперськими або комерційними шляхами. Кампанії Олександра Македонського, наприклад, привели не до заснування нової імперії, а скоріше, до узурпації вже існуючої – Перської. Найближчими прецедентами до сучасних європейських імперій були давні морські імперії Афіни та Карфаген, а також середньовічна морська імперія Меджепегіт, яка в ХІV столітті охоплювала більшу частину Індонезії. Проте навіть ці імперії рідко пускалися в плавання по невідомих морях – в порівнянні з глобальними експедиціями сучасних європейців, їхні морські розвідки були місцевими.

Багато вчених стверджують, що передвісником європейських дослідниих експедицій стали ще видатніші подорожі адмірала Чжен Хе з китайської династії Мін. Між 1405 та 1433 роками Чжен Хе очолив сім величезних армад із Китаю, які досягли найвіддаленіших куточків Індійського океану. Найбільша з них включала в себе майже 300 кораблів та близько 30 тисяч людей.^[91] Вони відвідали Індонезію, Шрі-Ланку, Індію, Перську затоку, Червоне море та Східну Африку. Китайські кораблі кидали якір у Джедді, головній бухті регіону Хіджаз, а також у порту міста Maліндi, що на узбережжі Кенії. Порівняно з армадою драконів на носах кораблів Чжен Хе, флот Христофора Колумба 1492 року – що складався лише з трьох маленьких каравел та 120 членів екіпажу – нагадував трійку комариків.^[92]

Але головна різниця між ними полягала в іншому. Чжен Хе досліджував океани, саджав на трони прокитайських правителів, але не намагався підкорити або колонізувати країни, які відвідував. Більш того, експедиції Чжен Хе не були тісно пов’язані з китайською політикою та культурою. Після зміни панівної еліти в Пекіні в 1430-х роках нові володарі різко згорнули цю операцію. Великий флот був розпущений, важливі технічні та географічні знання – втрачені, і більше жодна дослідна експедиція такого розмаху та значення не відпливала з китайського порту. В наступні століття китайські правителі, як і більшість китайських правителів у попередні століття, обмежували свої інтереси та амбіції безпосереднім оточенням Серединного царства, як вони називали свою імперію.

Експедиції Чжен Хе підтверджують, що Європа не мала якоїсь надзвичайної технічної переваги над іншими частинами світу. Винятковими європейців зробило їхнє виключне та ненаситне прагнення досліджувати та завойовувати. Хоча римляни, мабуть, мали таку можливість, вони ніколи не намагалися завоювати Індію чи Скандинавію, перси ніколи не намагалися завоювати Мадагаскар чи Іспанію, а китайці ніколи не намагалися завоювати Індонезію чи Африку. Більшість китайських правителів не займали навіть сусідню Японію. І в цьому не було нічого дивного. Дивним є якраз те, що ранні сучасні європейці підхопили лихоманку, яка змушувала їх плисти в далекі та зовсім невідомі землі, повні чужих культур, робити один крок по їхньому березі та одразу казати: «Заявляю права на всі ці території від імені мого короля!»

Приблизно в 1517 році до іспанських колоністів на Карибських островах почали доходити неясні чутки про могутню імперію десь у центрі материкової частини Мексики. Усього через чотири роки столиця ацтеків перетворилася на руїни, їхня держава перестала існувати, а Ернан Кортес очолив величезну нову Іспанську імперію з центром у Мехіко.

При цьому іспанці навіть не зупинилися, щоб один одного привітати або хоча б перевести подих. Вони одразу ж розпочали дослідно-завойовні операції в усіх інших напрямках. Попередні правителі Центральної Америки – ацтеки, тольтеки, майя – заледве знали про існування Південної Америки й ніколи не робили жодних спроб її підкорити протягом 2 тисяч років. А всього через десять років після іспанського завоювання Мексики Франсиско Пісарро відкрив у Південній Америці Імперію інків, підкоривши її в 1532 році.

Якби ацтеки та інки трохи більше цікавилися навколишнім світом та знали, що іспанці зробили з їхніми сусідами, – то могли би протидіяти іспанському завоюванню рішучіше та успішніше. Адже за роки, що відділяли першу подорож до Америки Колумба (1492) від висадки в Мексиці Кортеса (1519), іспанці завоювали більшість Карибських островів, заснувавши там низку нових колоній. Для підкорених місцевих мешканців ці колонії стали пеклом на землі. Ними залізною рукою правили зажерливі та безпринципні колоністи, які перетворили їх на рабів, змушуючи працювати в копальнях та на плантаціях, вбиваючи всіх, хто чинив хоч найменший опір. Більшість місцевого населення невдовзі вимерла: чи то через нестерпні умови праці, чи то через вірусні захворювання, що дісталися до Америки на кораблях завойовників. Не спливло й двадцяти років, як майже все тубільне населення Карибських островів зникло з лиця землі. Тоді, щоби заповнити вакуум, іспанські колоністи почали завозити собі рабів із Африки.

Цей геноцид відбувався біля самісіньких воріт Імперії ацтеків, але, коли на східному березі імперії висадився Кортес, ацтеки нічого про нього не знали. Поява іспанців нагадувала фантастичне вторгнення прибульців із далеких зірок. Ацтеки були переконані, що знають увесь світ і що більшою його частиною правлять вони. Для них було просто неможливо уявити, що за межами їхньої імперії можуть існувати інші людські істоти, на кшталт цих іспанців. Коли Кортес та його команда висадилися на сонячному пляжі сьогоднішнього міста Веракрус, ацтеки вперше в житті побачили геть невідомих їм людей.

Ацтеки просто не знали, як реагувати. Вони ніяк не могли визначити, що ці чужинці собою являють. На відміну від усіх відомих їм людей, прибульці мали білу шкіру. Вони також мали багато волосся на обличчі, причому в деяких воно було кольору сонця. Крім того, від них страшенно смерділо. (Місцева гігієна була значно кращою за іспанську. Коли іспанці вперше прибули в Мексику, їх скрізь супроводжували місцеві мешканці з курильницями ладану. Іспанці думали, що то такий знак божественної честі. Натомість з місцевих джерел нам відомо, що прибульці просто нестерпно смерділи.)

Ще більше збивала з пантелику матеріальна культура прибульців. Вони з’явилися на величезних кораблях, які ацтеки навіть не могли собі уявити, не те що десь бачити. Вони їхали на спинах моторошних велетенських тварин, швидких як вітер. Вони вміли випускати грім та блискавку з металевих палок. Вони мали блискучі на сонці довгі мечі та непробивні обладунки, проти яких дерев’яні мечі та кремнієві наконечники місцевих мешканців були безпорадні.

Деякі ацтеки думали, що це, мабуть, боги. Інші ж стверджували, що це – демони, привиди мертвих або могутні чаклуни. Замість того, щоби зібрати разом всі доступні їм сили та перебити іспанців, ацтеки сумнівалися, коливалися, гаяли час та вступали в пустопорожні перемовини. Вони не бачили жодної причини для поспіху. Зрештою, з Кортесом було не більше 550 іспанців. Що могли зробити 550 чужинців імперії мільйонів?

Кортес так само нічогісінько не знав про ацтеків, але він та його люди мали перед своїм супротивником суттєві переваги. Тоді як ацтеки не мали досвіду, який би підготував їх до появи цих дивних на вигляд смердючих прибульців, іспанці знали, що на землі повно невідомих людських царств, і вже точно ніхто не мав більшого за них досвіду в завоюванні чужих земель та розв’язанні раніше невідомих ситуацій. Тогочасних європейських завойовників, як і сучасних європейських учених, усе незвідане лише збуджувало.

Тому, коли Кортес кинув якорі поблизу того сонячного пляжу в липні 1519 року, він діяв без найменших вагань. Подібно до прибульця з наукової фантастики, який тільки-но вийшов зі свого космічного корабля, він одразу ж заявив охопленим благоговійним жахом місцевим мешканцям: «Ми прийшли з миром. Відведіть нас до свого вождя». Кортес пояснив, що він – мирний посланець великого короля Іспанії, та попросив про дипломатичну зустріч з правителем ацтеків Монтесумою II. (Це було безсовісною брехнею. Кортес очолював незалежну експедицію жадібних авантюристів. Король Іспанії ніколи й не чув ані про Кортеса, ані про ацтеків.) Прибульцям надали провідників, їжу та захист від місцевих ворожих племен. Після цього вони вирушили до столиці ацтеків, великого міста Теночтітлан.

Ацтеки дозволили прибульцям спокійно дійти маршем до самої своєї столиці, а потім з почестями провели їхнього ватажка на зустріч з імператором Монтесумою. Посеред зустрічі Кортес подав умовний сигнал, після якого іспанці у сталевих обладунках перебили охоронців Монтесуми (озброєних лише дерев’яними палицями та кам’яними ножами). Почесний гість узяв свого господаря в полон.

Тепер Кортес опинився в дуже делікатній ситуації. Він захопив імператора, але був оточений десятками тисяч розлючених ворожих воїнів, мільйонами негостинних цивільних та цілим континентом, про який він практично нічого не знав. У своєму ж розпорядженні він мав лише кілька сотень іспанців, причому найближчі іспанські війська перебували на Кубі, більш ніж за 1,5 тисячі кілометрів звідти.

Кортес ув’язнив Монтесуму в його ж власному палаці, зробивши вигляд, що імператор залишається вільним та при владі, а «іспанський посол» є всього лише гостем. Імперія ацтеків була надзвичайно централізованою державою, і ця безпрецедентна ситуація її просто паралізувала. Монтесума продовжував поводитись так, неначе він править імперією, а ацтекська еліта продовжувала йому підкорятися, що означало, що вони підкоряються іспанцям. Така ситуація тривала кілька місяців, протягом яких Кортес постійно допитував Монтесуму та його слуг, готував перекладачів з багатьох місцевих мов та відправляв невеликі іспанські експедиції в усіх напрямках, аби познайомитись із Імперією ацтеків та різними племенами, народами й містами, якими вона правила.

Врешті-решт ацтекська еліта повстала проти Кортеса та Монтесуми, обрала нового імператора та вигнала іспанців з Теночтітлана. Проте на той час в імперській системі з’явилися численні тріщини. Кортес скористався отриманими знаннями, щоби зробити ці тріщини якомога глибшими та розколоти імперію зсередини. Він переконав багато підкорених імперією народів приєднатися до нього проти панівної ацтекської еліти. Підкорені народи тоді сильно прорахувались. Вони ненавиділи ацтеків, але нічого не знали про Іспанію або про геноцид на Карибських островах. Тому вони вирішили, що за допомогою іспанців зуміють скинути ацтекське ярмо. Те, що вони просто поміняють хазяїв, навіть не спадало їм на думку. Вони були впевнені, що якщо Кортес та його кілька сотень супутників створюватимуть проблеми, їх можна буде легко усунути. Бунтівні народи надали іспанцям армію з десятків тисяч місцевих бійців, за допомогою якої Кортес спочатку взяв Теночтітлан в облогу, а потім захопив штурмом.

На цьому етапі в Мексику посунуло дедалі більш іспанських солдатів та поселенців, як з Куби, так і з самої Іспанії. Коли ж місцеві мешканці усвідомили, що відбувається, було вже надто пізно. Не минуло й століття після висадки у Веракрус, як тубільне населення обох Америк зменшилося приблизно на 90 %, переважно через незнайомі захворювання, що досягли тих земель разом із загарбниками. Ті ж, хто вижив, опинилися під п’ятою зажерливого та расистського режиму, який був значно гіршим за ацтекський.

Що було далі? Через десять років після висадки Кортеса в Мексиці на узбережжя Імперії інків прибув Пісарро. Він мав значно менше солдатів, аніж Кортес, – його експедиція нараховувала лише 168 людей! Однак Пісарро мав перевагу всіх знань та досвіду, отриманих протягом попередніх вторгнень. Інки ж, натомість, нічого не знали про долю ацтеків. Пісарро скористався прикладом Кортеса. Він проголосив себе мирним емісаром короля Іспанії, запросив правителя інків Атагуальпу на дипломатичну зустріч, а потім викрав його. Далі Пісарро так само підкорив паралізовану імперію за допомогою місцевих союзників. Якби підкорені народи Імперії інків знали про сумну долю мешканців Мексики, то не спіймалися би на гачок загарбників. Але вони не знали.

Корінні народи Америки були не єдиними, хто заплатив високу ціну за свій обмежений світогляд. Великі імперії Азії (Китайська, Османська, Сефевідів та Моголів) невдовзі дізналися, що європейці дещо відкрили. Проте вони мало зацікавилися цими відкриттями. Вони продовжували вважати, що світ обертається навколо Азії, та не робили жодних спроб позмагатися з європейцями за контроль Америки або нові торговельні шляхи в Атлантичному та Тихому океані. Навіть невеличкі європейські королівства, на кшталт Шотландії та Данії, відправили до Америки кілька дослідно-завойовних експедицій, але з ісламського світу, Індії чи Китаю туди за весь час не було відправлено жодної експедиції: ані дослідної, ані завойовної. Першою неєвропейською державою, яка спробувала відправити до Америки військову експедицію, стала Японія. Це сталося в червні 1942 року, коли японська експедиція завоювала Кіску та Атту, два маленькі острівці поблизу узбережжя Аляски, захопивши в процесі десять солдатів армії США та собаку. Ближче до материка японці не підходили взагалі ніколи.

Навряд чи можна стверджувати, що Османська або Китайська імперії розташовувалися надто далеко або що вони не мали необхідних технічних, економічних чи військових засобів. Сил, які адмірал Чжен Хе направив з Китаю до Східної Африки в 1420-х роках, було цілком достатньо, щоби досягти Америки. Китайці просто не були в цьому зацікавлені. Перша китайська мапа світу із зображенням Америки була випущена лише в 1602 році – причому європейським місіонером!

Протягом 300 років європейці насолоджувалися беззаперечним пануванням в Америці та Океанії, на просторах Атлантичного та Тихого океанів. Єдині суттєві сутички у тих районах відбувалися між різними європейськими державами. З часом накопичені європейцями багатства та ресурси дозволили їм вторгтися також в Азію, перемогти її імперії та поділити їх між собою. Коли османці, перси, індійці та китайці, нарешті, схаменулися й почали звертати увагу на те, що відбувається навколо, було вже запізно.

Справжнє глобальне бачення неєвропейські культури прийняли лише у ХХ столітті. Це стало одним із ключових чинників, які призвели до закінчення європейської гегемонії. Так під час Алжирської війни за незалежність (1954–1962) алжирські повстанці розбили французьку армію, яка мала надзвичайну чисельну, технічну та економічну перевагу. Алжирцям вдалося перемогти тому, що їх підтримувала глобальна антиколоніальна мережа, а також тому, що вони зрозуміли, як можна скористатися світовими медіа – як і громадською думкою в самій Франції. На аналогічній стратегії базувалася й поразка, якої маленький Північний В’єтнам завдав американському колосу. Ці повстанські сили продемонстрували, що навіть супердержаву можна перемогти, якщо локальна боротьба стане справою глобальною. Цікаво уявити, що могло би статися, якби Монтесума зумів скористатися громадською думкою в Іспанії та отримати допомогу від одного із суперників Іспанії – Португалії, Франції чи Османської імперії.

Сучасна наука та сучасні імперії мотивувалися неспокійним відчуттям, що там, за горизонтом, на них, можливо, очікує щось важливе – щось, що їм краще було би дослідити та опанувати. Проте зв’язок між наукою та імперією проростає значно глибше. Будівничі імперій були пов’язані з ученими не лише мотиваційно, а й практично. Для сучасних європейців будівництво імперії стало науковим проектом, тоді як започаткування наукової дисципліни стало імперським проектом.

Коли мусульмани завоювали Індію, вони не привезли з собою археологів для систематичного дослідження індійської історії, антропологів для вивчення індійської культури, геологів для вивчення індійських ґрунтів або зоологів для вивчення індійської фауни. Коли ж Індію завоювали британці, вони всі ці речі зробили. 10 квітня 1802 року стартувало Велике дослідження Індії. Воно тривало шістдесят років. За допомогою десятків тисяч місцевих робітників, вчених та провідників британці детально нанесли на мапи всю індійську територію, розмітили кордони, виміряли відстані та навіть вперше розрахували точну висоту гори Еверест та інших гімалайських піків. Британці вивчили військові ресурси індійських провінцій та місцезнаходження їхніх золотих копалень, а також подбали зібрати інформацію про рідкісних індійських павуків, видати каталоги кольорових метеликів, прослідкувати давнє походження індійських мов, що вийшли з ужитку, та провести розкопки занедбаних руїн.

Одним із головних у цивілізації долини Інду було місто Мохенджо-Даро, яке процвітало в ІІІ тисячолітті до нашої ери, але приблизно в 1900 році до нашої ери було зруйноване. Жоден з індійських правителів до появи там британців – ані Маур’ї, ані Гупта, ані Делійські султани, ані Великі Моголи – не звертав на його руїни особливої уваги. А от британські археологи в 1922 році згадали про це місце. Британські вчені провели там розкопки і виявили першу велику цивілізацію Індії, про яку не знав на той час жоден індієць.

Ще одним яскравим прикладом британської наукової допитливості стала розшифровка клинопису. То була основна писемність, яка використовувалася по всьому Близькому Сходу протягом близько 3 тисяч років, але остання людина, здатна його прочитати, мабуть, померла ще на початку І тисячоліття. З того часу мешканці регіону часто натрапляли на клинописні написи на пам’ятках, стелах, давніх руїнах та глиняних черепках. Але вони не мали жодної гадки, як прочитати дивні, кутасті подряпини та, наскільки нам відомо, й не особливо намагалися. У 1618 році клинопис привернув до себе увагу європейців, коли іспанський посол у Персії оглядав руїни давнього міста Персеполіса, де побачив написи, які ніхто не міг йому розтлумачити. Новина про невідому писемність швидко поширилася серед європейських спеціалістів, викликавши у них неабиякий інтерес. У 1657 році європейські вчені опублікували перший запис клинописного тексту з Персеполіса. Потім було дедалі більше записів, і протягом майже двох століть вчені усього Заходу намагалися їх розшифрувати. Жодному з них це не вдалося.

У 1830-х роках до Персії, з метою допомогти підготувати армію шаха в європейському стилі, був направлений британський офіцер на ім’я Генрі Роулінсон. У свій вільний час Роулінсон полюбляв подорожувати країною. Одного дня місцеві провідники привели його до Бехістунської скелі в горах Загрос та показали величезний напис на ній. Близько п’ятнадцяти метрів заввишки та двадцяти п’яти метрів завширшки, цей напис був вирізьблений високо на передньому боці скелі за наказом царя Дарія І десь так 500 років до нашої ери. Він був виконаний клинописом трьома мовами: давньоперською, еламською та вавилонською. Цей напис був добре відомий місцевому населенню, але ніхто не міг його прочитати. Роулінсон переконав себе, що коли він зможе розшифрувати цей напис, це дозволить йому та іншим ученим прочитати численні написи та тексти, які в той час знаходили по всьому Близькому Сходу, відкривши двері в давній та забутий світ.

Першим кроком у розшифруванні напису стало створення точного запису, який можна було би надіслати до Європи. У процесі роботи над цим Роулінсон ледь не розбився насмерть, піднімаючись на круту скелю, щоб скопіювати дивні літери. Собі на допомогу він найняв кількох місцевих мешканців, зокрема одного курдського хлопчика, який дістався до найбільш недоступних ділянок скелі для копіювання верхньої частини напису. В 1847 році проект був завершений, і повну та точну копію відправили до Європи.

Роулінсон не спочивав на лаврах. Звичайно, як армійський офіцер, він мав військові та політичні завдання, які мав виконувати, але кожного разу, як йому випадала вільна хвилина, ламав голову над таємницею писемності. Він пробував один варіант за іншим і, нарешті, зумів розшифрувати давньоперську частину напису. Вона була найлегшою, бо давньоперська не надто відрізнялася від сучасної перської мови, яку Роулінсон добре знав. Розуміння давньоперської частини дало йому потрібний ключ для розкриття таємниці еламської та вавилонської частин тексту. Великі двері розчахнулися, і назовні долинули давні, але живі голоси – гамір шумерських базарів, едикти ассирійських царів, аргументи вавилонських бюрократів. Без зусиль сучасних європейських імперіалістів, таких як Роулінсон, ми не багато змогли би дізнатися про долю давніх близькосхідних імперій.

Іншим імперським ученим, який залишив помітний слід в історії людства, був Вільям Джонс. Ця людина прибула до Індії у вересні 1783 року, щоб обійняти посаду судді у Верховному суді провінції Бенгалія. Він був так зачарований дивами Індії, що менш ніж через шість місяців після приїзду заснував Азійське товариство. Завданням цієї наукової організації було вивчення культур, історії та суспільств Азії, особливо Індії. Минуло ще два роки, і Джонс опублікував працю під назвою «Санскритська мова», яка стала основою науки про порівняльну лінгвістику.

У цій книзі вчений наголошує на дивовижних подібностях між санскритом, давньоіндійською, що стала сакральною мовою індуїстських ритуалів, та грецькою й латиною, а також подібностях між усіма цими мовами та готською, кельтською, давньоперською, німецькою, французькою та англійською. Так, санскритом слово «мати» буде матар, латиною – матер, а давньокельтською – матхір. Джонс припускав, що всі ці мови мають спільні корені, походячи від нині забутого давнього предка. Таким чином, він перший виявив те, що пізніше почали називати родиною індоєвропейських мов.

Твір «Санскритська мова» став продуктивним дослідженням завдяки не лише сміливим (та точним) гіпотезам Джонса, а й розробленій ним упорядкованій методології порівняння мов. Він був схвально прийнятий іншими вченими, дозволивши їм систематично вивчати розвиток усіх світових мов.

Лінгвістика взагалі отримувала завзяту імперську підтримку. Європейські імперії вірили, що для ефективного управління потрібно знати мови та культури своїх підданих. Так повелося, що британські офіцери, які прибували в Індію, проводили до трьох років у Калькуттському університеті, де вивчали гінді та мусульманські закони нарівні з англійськими; санскрит, урду та перську нарівні з грецькою та латиною; а також тамільську, бенгальську та індостанську культури нарівні з математикою, економікою та географією. Вивчення лінгвістики надавало просто безцінну допомогу в розумінні структури та граматики місцевих мов.

Завдяки невтомній праці таких людей, як Вільям Джонс та Генрі Роулінсон, європейські завойовники дуже добре знали свої імперії. Значно краще, насправді, ніж будь-які попередні завойовники чи навіть місцеве населення. Їхні чудові знання мали очевидні практичні переваги. Малоймовірно, що без таких знань до смішного маленька кількість британців зуміла б управляти, пригноблювати та експлуатувати стільки сотень мільйонів індійців протягом двох століть. Адже протягом усього ХІХ та початку ХХ століть менш ніж 5 тисяч британських чиновників, близько 40–70 тисяч солдатів та, можливо, ще 100 тисяч бізнесменів, різних компаньйонів, жінок та дітей було цілком достатньо для підкорення та управління приблизно 300 мільйонами індійців.^[93]

Однак ці практичні переваги були не єдиною причиною, чому імперії фінансували вивчення лінгвістики, ботаніки, географії та історії. Не менш важливим був і той факт, що наука давала імперії ідеологічне виправдання. Сучасні європейці дійшли думки, що здобуття нових знань – це завжди добре. Те, що імперії виробляли постійний потік нових знань, позначав їх як прогресивні та позитивні підприємства. Навіть сьогодні історія таких наук, як географія, археологія та ботаніка, не може уникнути схвалення європейських імперій, хоча б опосередкованого. Історія ботаніки мало розповідає про страждання австралійських аборигенів, але зазвичай знаходить добрі слова для Джеймса Кука та Джозефа Бенкса.

Більш того, накопичувані імперіями нові знання дозволяли, принаймні, в теорії, покращити життя підкорених народів та нести їм переваги «прогресу» – забезпечувати їм медичне обслуговування та освіту, будувати залізниці та водні канали, гарантувати справедливість та процвітання. Імперіалісти стверджували, що їхні імперії були не величезними підприємствами з експлуатації, а скоріше, альтруїстичними проектами, які реалізовувалися заради неєвропейських рас. Ось, як сказав про це британець Редьярд Кіплінг у своєму творі «Тягар білої людини»:

Звісно, цей міф часто спростовувався фактами. У 1764 році британці завоювали Бенгалію, найбагатшу провінцію Індії. Нових правителів мало що цікавило, крім самозбагачення. Вони затвердили провальну економічну політику, яка через кілька років призвела до спалаху Великого бенгальського голоду. Він почався в 1769-му, досяг катастрофічного рівня в 1770-му та тривав до 1773-го. Під час цього лиха померло близько 10 мільйонів бенгальців, третина усього населення провінції.^[95]

Насправді, і розповіді про утиски та експлуатацію, і «Тягар білої людини» не повністю відповідають фактам. Європейські імперії робили стільки різних речей у таких великих масштабах, що можна знайти багато прикладів для підтвердження всього, чого завгодно. Ви вважаєте, що ці імперії були злими монстрами, що несли по всьому світі смерть, пригноблення та несправедливість? Можна легко скласти енциклопедію їхніх злочинів. Ви хочете довести, що вони, фактично, покращували умови життя своїх підданих за допомогою нових ліків, передової економіки та більшої безпеки? Можна скласти іншу енциклопедію їхніх досягнень. Завдяки тісній співпраці з наукою ці імперії зосередили в своїх руках таку владу та змінили світ до такої міри, що, мабуть, їх не можна позначити просто як добрі чи злі. Вони створили світ таким, як ми його знаємо сьогодні, включаючи навіть ідеології, які ми використовуємо, щоб їх судити.

Тим часом використання імперіалістами науки призводило й до гірших наслідків. Біологи, антропологи та навіть лінгвісти надавали наукові докази, що європейці є вищими за всі інші раси, а тому мають повне право (якщо взагалі не обов’язок) цими расами правити. Після того, як Вільям Джонс заявив, що всі індоєвропейські мови походять від однієї давньої мови, багато вчених захопилися відкриттям, ким же були ті, хто нею говорив. Вони виявили, що найдавніші люди, які говорили санскритом, вторглися в Індію із Середньої Азії понад 3 тисячі років тому і називали себе арія. Найдавніші люди, які говорили перською мовою, називали себе айрійя. Відповідно, європейські вчені припустили, що люди, які говорили первісною мовою, яка породила і санскрит, і перську (а також грецьку, латину, готську та кельтську мови) мали б називати себе арійцями. Чи могло бути збігом, що ті, хто заснував величні індійську, перську, грецьку та римську цивілізації, всі були арійцями?

Після цього британські, французькі та німецькі вчені поєднали лінгвістичну теорію про працелюбних арійців із теорією природного добору Дарвіна та дійшли висновку, що арійці були не просто якоюсь лінгвістичною групою, а біологічною сутністю – расою. І не просто якоюсь там, а расою панів: високих, світловолосих, блакитнооких, працелюбних та надзвичайно раціональних людей, які прийшли з північних туманів, щоби започаткувати культуру по всьому світі. На жаль, арійці, які вторглися в Індію та Персію, вступали в змішані шлюби з місцевими мешканцями, яких вони знайшли у цих землях, поступово втрачаючи свій світлий колір обличчя та біляве волосся, а з ними й свою раціональність та старанність. Так і занепали цивілізації Індії та Персії. Натомість у Європі арійці зберегли свою расову чистоту. Ось чому європейці зуміли підкорити собі світ та чому вони були придатними ним правити – за умови, що вживатимуть заходів перестороги, щоб уникнути змішування з нижчими расами.

Сьогодні такі расистські теорії, помітні та шановані протягом багатьох десятиліть, піддані анафемі серед учених та політиків. Люди продовжують вести героїчну боротьбу проти расизму, не помічаючи, що лінія фронту зсунулась, і місце расизму в імперській ідеології вже зайняв так званий «культуризм». Узагалі-то, такого слова не існує, але воно точно відображає час, у який ми зараз живемо. Серед нинішніх еліт припущення про суперечливі переваги різних груп людей майже завжди викладаються термінами історичних відмінностей між культурами, а не біологічних відмінностей між расами. Ми більше не кажемо: «Це у них в крові». Ми кажемо: «Це у них в культурі».

Так, європейські праві партії, що виступають проти мусульманської імміграції, зазвичай намагаються уникати расової термінології. Спічрайтерам Марін Ле Пен одразу ж вказали би на двері, якби вони запропонували лідерці Національного фронту виступити на телебаченні зі словами: «Ми не хочемо, щоби ці нижчі семіти розріджували нашу арійську кров та псували нашу арійську цивілізацію». Натомість французький Національний фронт, нідерландська Партія за свободу, Альянс за майбутнє Австрії та їм подібні зазвичай стверджують, що західна культура, з самого свого виникнення в Європі, характеризується демократичними цінностями, толерантністю та гендерною рівністю, тоді як мусульманська культура, що виникла на Близькому Сходу, характеризується ієрархічною політикою, фанатизмом та жінконенависництвом. Оскільки ці дві культури такі різні та оскільки багато мусульманських іммігрантів не бажають (а може, і нездатні) прийняти західні цінності, не слід дозволяли їм в’їзд, щоби вони не збурювали внутрішні конфлікти та не підривали європейську демократію та лібералізм.

Такі культуристичні аргументи підживлюються дослідженнями з гуманітарних та соціальних наук, що підкреслюють так зване зіткнення цивілізацій та фундаментальні відмінності між різними культурами. Не всі історики та антропологи погоджуються з цими теоріями або підтримують їх політичне застосування. Але річ у тім, що, хоча біологам сьогодні легше розвінчувати расизм, просто пояснюючи, що біологічні відмінності між нинішніми популяціями людей є надто незначними, історикам та антропологам доводиться важче. Адже, якщо відмінності між людськими культурами є надто незначними, навіщо тоді платити історикам та антропологам за їх вивчення?

Учені забезпечили імперський проект практичними знаннями, ідеологічними виправданнями та технологічними новинками. Дуже сумнівно, що європейці змогли би завоювати світ без цього внеску. Завойовники повернули послугу, забезпечивши вчених інформацією та захистом, підтримуючи всі види дивних та захопливих проектів і поширюючи науковий спосіб мислення до віддалених куточків землі. Сумнівно, що без імперської підтримки сучасна наука змогла би досягти значного прогресу. Існує дуже мало наукових дисциплін, що не почали своє існування як слуги імперського зростання та що не завдячують великою часткою своїх відкриттів, колекцій, будівель та стипендій щедрій допомозі армійських офіцерів, морських капітанів та імперських губернаторів.

Але це не повна картина. Наука підтримувалась також іншими інституціями, не лише імперіями. Та й європейські імперії зростали та процвітали завдяки також іншим чинникам, окрім науки. Зокрема, за приголомшливим злетом науки та імперії стоїть одна надзвичайно важлива сила – капіталізм. Якби не бізнесмени у пошуках способів заробити, Колумб не досяг би Америки, Джеймс Кук – Австралії, а Ніл Армстронг ніколи б не зробив свого маленького кроку на поверхні Місяця.