Розділ 1
Ксайд Селбіт працював програмістом і багатогодинне просиджування біля монітора та малорухливий спосіб життя не сприяли хорошому фізичному стану організму. Тому, коли він відчував потребу фізичних навантажень, Сел (так його скорочено називали друзі) дзвонив своєму старому другові Поттеру Хабу, який був військовим, і вони організовували відпочинок на природі з ночівлею. Поттер, чи просто Пот, любив природу. Він був один з небагатьох людей, який розумів її, хоча вона ніколи не винагороджувала його за це. Цього разу друзі домовилися зустрітись вже в горах.
Ксайд залишив машину в знайомого фермера. Машини Поттера ще не було і можна було його почекати. Але Сел вирішив йти бо заходило на дощ, і він надіявся встигнути дійти до місця їх зустрічі, яке виднілося вдалині між горами у вигляді великого каменю, що вертикально бовванів на горизонті. Це приблизно дві години ходьби від стоянки автомобіля. Тому, вдихаючи чисте повітря на повні груди, Ксайд весело крокував ледве помітною стежкою заглиблюючись в гори.
До місця дислокації залишалося не багато як небо затягли хмари, змовкли голоси птахів і все віщувало швидку, літню грозу. Тому, повагавшись, Сел все ж таки звернув зі стежки в гори, щоб знайти де перечекати дощ, тому що зробити курінь він вже не встигне. Він піднімався все вище і вище, але нічого такого, де можна сховатися, не було. Нарешті йому трапився величезний виступ скелі під яким можна було перечекати. З першими краплями дощу, виснажений швидким підйомом, наш герой скинув рюкзак та притулився до каменю. І якраз вчасно, бо небеса розверзилися страшною зливою. Ксайду довелося відступити на край провалля, куди виходив виступ, щоб вберегтися від дощу який лив суцільною стіною. За десять хвилин все навколо було залите водою. Зі скелі падав водоспад, а в низу сухий каньйон перетворився на вируючу річку, вода в якій все прибувала.
Раптом почувся глухий гул і відчувалося тремтіння скелі. Майже інстинктивно він присів притулившись до скелі, бо з гори посипалося каміння. Спершу дрібне, потім велике, а далі розпочався каменепад. Каміння в перемішку з водою пролітали на відстані метра від Ксайда зі страшним гулом. Деякі валуни були величезною з мікроавтобус. І хоча каменепад тривав кілька секунд, жах і заціпеніння довго не покидали нашого героя.
Нарешті, коли він відновив можливість, ні не рухатися, дихати, Ксайд відчув, що його серце вискакує з грудей, а ноги стали ватними. Адже зачепи якийсь із цих "мікроавтобусів" за його, Селбіта, вступ і летів би він, Селбіт, слідом за цим каменепадом. Першою думкою було по швидше втекти. Він вже хотів піднятися на ноги, як зрозумів, що йти нікуди. В низу вирував потік, з верху лилася вода та каміння, а дощ був такий щільний, що ним можна захлинутися. Найбезпечнішим місцем був саме цей виступ, що нависав над головою.
Повторився гул і тремтіння. Знову посипалося каміння. Ксайду здалося, що земля захиталася. І в цей момент пролунав страшний гуркіт. Глянувши що коїться поряд, Селбіта скував жах повторно. Його тіло охопило тремтіння, а все стало ніби уві сні. Він побачив як скеля розкололася і величезний кусок почав осідати вниз, зариваючись в землю. А коли зариватися було нікуди, переломився. Нижня частина залишилася, а верхня зсунулася далі по схилу. Це супроводжувалося страшним шумом, тремтінням та іскрами. Від побаченого Ксайду не те що перехопило дихання, в нього навіть серце зупинилося. Адже шматок скелі висотою з дев'ятиповерховий будинок та довжиною в шість під'їздів обвалився за кілька метрів від нього. Так близько від смерті він не був ніколи.
Як швидко все почалося, так швидко все скінчилося. Поки Ксайд приходив до тями, дощ почав вщухати. Гуркіт грому вже чути було здалека, пориви вітру стали слабші. Сел дивився на скелю, що відвалилася, і розмірковував. Страх перейшов у відчуття якоїсь нереальності. Чому відкололася ця скала? Каменепад зрозуміло, за такої зливи може статися обвал. Але що б розколоти гору, дощу мало. Напевно був землетрус. Але що землетрус для такого моноліту? А якщо це був не моноліт? Одні питання… проте час вибиратися. Поттер, мабуть, вже на місці. Треба буде привести його сюди, бо він не повірить.
Дощ закінчився. Ксайд обережно пішов до місця обвалу. Страху вже не було. Ну може легка слабкість в ногах, але то таке. Підійшовши він зрозумів як важко буде пробратися крізь цей завал. Але добре те, що все обійшлося, бо могло бути й гірше. Проте, якщо забратися на шматок що відвалився, який височів метра три вгору, то, можливо, завал можна буде минути, пройшовши по ньому і злізти в його кінці.
Хвилин десять важкої роботи з перетягування каміння, з яких Сел зробив подобу схилу, і він заліз на скелю. Шматок був справді величезний. На ньому могло б розміститися футбольне поле. Та частина, на якій знаходився Сел, була цілою, а яка відламалася при падінні, розкололася ще на кілька величезних частини що лежали схилом нижче. Ксайд оглянув стіну розлому - скеля справді не була монолітною. Площина була вся в слідах від осаду. Виходить що багаторічна, а більш імовірно багатовікова робота води, плюс невеликий землетрус змусили добряче похвилюватися Ксайда Селбіта і зробили початок його відпочинку видовищним та хвилюючим.
Оглядаючи скалу Ксайд звернув увагу на одну цікаву деталь, а саме на круглий отвір. І не просто круглий, а ідеально круглий, якого в природі просто не зустрінеш. Теоретично це могла бути гра тіней, хоча вкраплення якогось чорного матеріалу виглядав вірогідніше. Селбіт пофантазував, що може це кам'яне вугілля чи навіть невідомий мінерал і він буде першовідкривачем родовища яке назвуть його ім'ям… Але це тривало в нього не довго і він повернувся в реальність. В принципі, частина плями має бути внизу. Але пляма якщо і була, то на якомусь з уламків, що лежали нижче, а туди піднятися було неможливо бо вони були величезні і неприступні.
Ставало спекотно. Сел глянув в бік місця зустрічі і побачив дим від багаття - Поттер Хаб вже на місці. Настав час йти і розповісти про те, що трапилося. Ну а потім разом обстежити цю дивну пляму якщо захотять.
Як виявилося, з каменю не можливо було злізти і найнижчим місцем було те, в якому він забрався на нього. Тому побродивши, Сел зліз там де виліз і почав пробиратися крізь завал. Раптом він побачив місце, де можна залізти на карниз, і далі по виступах можна спробувати дістатися до загадкової плями. Повагавшись Ксайд вирішив ризикнути подивитися, тому що вибравшись з завалу, він навряд чи захоче повернутися сюди знову.
І от Ксайд Селбіт обережно просувається карнизом назустріч з невідомим. Це виявилося досить важко і Сел відзначив про себе, що завтра його м'язам буде дуже боляче. Але ж він за цим і приїхав, тож звинувачувати нема кого. Свій рюкзак залишив внизу, але прив'язав до нього шнурок, який був довгим і тонким та не заважав руху. Нарешті він дістався того місця, з якого можна було чітко побачити, що пляма в скелі є не чим іншим як круглим отвором близько метра в діаметрі. На дотик стіни в середині були рівними, але щось розгледіти не було можливості. Сел втягнув рюкзак, дістав ліхтар і почав досліджувати печеру.
Печера була незвичайна. Незвичайна тим, що мала правильну прямокутну форму з рівними стінами, стелею та підлогою і являла собою величезний зал. Дві торцевих стіни мали вигляд частини сфери великого діаметру. Тому діра, що утворилася, і була ідеально круглою, так як розлом пройшовся в центральній точці півкулі. Ближче до торцевих стін стояли дві колони приблизно метрової товщини. Нижній кінець колон виходив з сильно сплюснутих еліпсоїдів. Самі еліпсоїди мали в діаметрі метрів п'ять і заввишки були метри зо два. Від кожного з них відходило по два циліндри в протилежні сторони півметрової товщини, які закінчувалися теж еліпсоїдами що формою нагадували м'яч для гри в регбі, приблизно метри два в довжину і метр завширшки. Довжина циліндрів до яких вони кріпилися, була теж приблизно п'ять метрів, і еліпсоїди обох колон сходилися в центрі зали. Цікаво було те, що якщо промінь ліхтаря потрапляв на колону або еліпсоїд, то в печері ставало світліше, хоча матеріал був абсолютно чорний.
Це те що побачив Ксайд. Першою думкою було що це військовий об'єкт. Але Сел ніколи не бачив тут військових, та й свої об'єкти вони охороняють. Значить, якщо немає охорони, то може бути щось, що автоматично нейтралізує порушників. Сел не був з боягузливих, але вважав за краще розумний ризик, а те що цей об'єкт не був цивільним він не сумнівався - хто ще крім військових захоче ховати щось в такій товщі скелі? І яка має бути таємничість, що ніхто не помітив таких грандіозних робіт? У Ксайда можуть бути великі неприємності, якщо вони дізнаються, що він знає. Тому Сел вирішив спочатку розповісти все Хабу і не забиратися всередину.
За годину Селбіт сидів біля вогнища, підкріплював свої сили і розповідав все Поттеру.
- Так, я чув що був обвал. Після того як труснуло, гуркіт обвалу було чути добре. Я ж приїхав хвилин п'ятнадцять пізніше за тебе, але пішов не стежкою, а прямо, і дощ мене захопив майже на нашому місці. Поряд є невелика печера де можна сховатися.
- А я пішов ховатися в гори. - Продовжував Ксайд. - як я злякався. Так, я там реально злякався. Бачив би ти, як в мене тряслися коліна. А руки як тремтіли?
- Знаєш, - промовив Хаб, ігноруючи зізнання Селбіта, - я жодних військових об'єктів тут не зустрічав. І навіть не чув про них.
- Може це якийсь надсекретний об'єкт?
- Та ні, я б знав.
- Ти що, всі таємні об'єкти знаєш?
- Гаразд, годі. Розмовляти будемо по дорозі. Пішли туди і глянемо. Це також відпочинок.
Вони швидко зібралися.
- І все-таки, якщо нас загребуть, - не вгавав Сел, - то при такій секретності нас живих, напевно, не випустять?
- Випустять, я ж таки військовий.
- Але я ні.
- Тебе доведеться прибрати. - серйозно сказав Пот. - Мене не чіпатимуть, в мене допуск є.
- Ні, я серйозно.
- І я серйозно.
- То, може, не йдемо? - Було не зрозуміло чи Ксайд жартує, чи дійсно злякався. - Я майже нічого не бачив.
- Сел, вистачить нити. Невже ти думаєш, що я вів би тебе на секретний об'єкт?
- Але, може, ти сам не знаєш?
- Сел, повір мені, в цьому районі немає жодного військового об'єкта від слова взагалі. Я це точно знаю.
- Добре, переконав. Слухай, а навіщо ми братимемо з собою рюкзаки, може, залишимо тут?
- Якщо є печера, там можна заночувати.
– Це не печера, це зал прямокутних розмірів. - Поправив Ксайд.
- Так вже й прямокутних?
- Так, прямокутних. Ні, ти мені не віриш? Ти думаєш, що я вигадав, так?
- Ну чому вигадав? Просто після того шоку, що ти пережив, як я зрозумів, тобі могло й здатися. Навіть прямокутні мури.
- І еліпси мені здалися так?
- А от еліпси можуть бути. Або щось дуже схоже. Природа здатна творити чудеса.
- Та кажу тобі, що це не природа зробила!
- Ну тоді Бог.
– Бог так, може бути. Ні, ти все ж таки думаєш що я брешу, адже думаєш, вірно?
Сперечаючись, вони дійшли до місця. Коли Сел показав Хабу шматки скель, що відвалилися - той не повірив. І тільки передбачливо залишена Ксайдом мотузка, яку він перекинув за виступ скелі біля отвору, дещо розвіяли його скепсис.
Поттер мав при собі гарну мотузку. Він завжди казав, що йти в гори потрібно добре екіпірованим, що і робив. Також змушував Селбіта носити з собою різні пристосування. І Сел носив. Не все, але більшу половину, те що вважав за потрібне. Або полегшений варіант як у випадку з мотузкою - в нього вона була, але тоненька, що б помістилася у рюкзаку, а не на рюкзаку. Але завдяки їй вони втягли нормальну мотузку і влізли на карниз біля отвору.
- Ну? Хіба може природа зробити такий вхід до печери?
- Всяке буває. – буркнув Пот заглядаючи в середину - Давай витягай ліхтар і показуй, що там знайшов.
- Ага, скепсису поменшало? І скеля ця, між іншим, розламалася теж в мене на очах.
- Добре, вірю.
- А тепер подивись у середину. Тадаааа….
Сел урочисто спрямував промінь ліхтаря в печеру. Те саме зробив і Хаб.
- Ну? Що скажеш? - Запитав Селбіт.
- Ти вже мені набрид своїм нуканням. Я тобі кінь, чи що? – І за хвилину додав. – Стіни справді рівні.
- Це зал прямокутних розмірів.
- Так, добе, зал прямокутних розмірів. – роздратовано буркнув товариш - Полегшало?
- Полегшало, але я ще не забув твоїх знущань.
- Сел, ми тут стоїмо на вузькому карнизі на висоті третього поверху і в низу, якщо ти ще не зауважив, купа уламків скель з гострими кутами, падіння на які гарантує перебування в лікувальному закладі з частковою або повною втратою рухомості.
- Добре. Зрозумів. Діставатиму я тебе потім.
- Показуй, що ти побачив.
- Те саме, що бачиш зараз.
- Загалом нічого і не видно. Але те, що це зробила не природа, погоджуюся.
- Я тобі говорю, це військові.
- Як на військових то дуже дивні споруди.
- Слухай, а може, це інопланетяни?
- Так, залетіли в товщу скелі прямо на своїх тарілках?
- А чому б і ні?
- А чому б тобі не замовкнути? - розлютився Хаб. - Може ми все-таки заберемося всередину?
- А якщо там пастки чи навіть автоматичний винищувач інтрусів? - Не вгавав Сел.
- Ти далі захоплюєшся фантастикою? – Пот глянув в його бік і махнув рукою. - Можеш не відповідати.
Але обережність була притаманна Поттеру. Він спочатку кинув в середину кілька камінчиків. Нічого не трапилося. Потім вони разом покидали камінці в різні боки і по стінах. Нічого не сталося. Селбіт продовжив фантазувати.
- Може цей знищувач реагує лише на живі істоти?
– Тоді ми це зараз перевіримо.
– Як?
- Кинемо тебе в середину.
- Може краще якусь тваринку?
- Ні, я таки повний ідіот. - Стукнув себе по лобі Поттер. - ну повний ідіот.
– Чому?
- Бо слухаю такого ідіота, як ти. Ще одне слово і ти полетиш в цю печеру за тим камінням. Відв'язуй рюкзак і давай сюди. Треба ж, повівся на маячню цього божевільного. Та тут вже роки нікого не було. Мовчи, а то спущу в низ. Добре мотузку в'яжи. – І вже спокійніше додав. - Ну, я лізу. Спустиш ліхтар на своїй мотузці. Тільки дивись, не розбий.
З цими словами Поттер спустився на один з «м'ячів». Ксайд опустив ліхтар, потім рюкзаки та зліз сам. Вони стояли на еліпсоїді, але нічого особливого, крім самих еліпсоїдів і колон, не було видно. Поттер зістрибнув вниз. Сел подав йому рюкзаки спершись рукою на еліпсоїд. І що ви думаєте? Ні його не вдарило струмом і він не обпікся. З ним взагалі нічого не трапилося. Просто він не відчув холоду. Було враження що він сперся на пінопласт чи пористий пластик, тобто на матеріал, який не проводить тепло. Селбіт разів поплескав долонею по поверхні.
– Слухай, це не камінь.
- Та звичайно що не камінь, - сказав Пот знімаючи рюкзаки, - з металу легше зробити таку дуру, тільки навіщо?
- Це не метал, попробуй.
Поттер торкнувся.
– Здається теплим.
- Не теплим, а поганим провідником тепла. - Поправив Сел.
- Напевно з якогось пластику? - Висловив припущення Хаб і подивився нагору. - Ти нарешті злізеш чи ні?
Друзі світили ліхтарями. Зал був великий на стільки, щоб помістилися дві еліпсоїдні конструкції, і мав довжину близько тридцяти п'яти метрів. Пот спробував зрушити один з еліпсоїдів, але нічого не вийшло. Ксайд побачив в одній зі стін вхід і покликав Поттера. Це був звичайний дверний проріз близько метра ширини і більше двох висотою. Вони обережно заглянули в середину. Там була ще одна кімната приблизно десять на десять метрів. По середині стояв круглий вівтар метрової висоти та діаметром близько двох. По периметру кімнати біля стін йшла широка кам'яна лава чи парапет близько метра заввишки і такої ж ширини. Все. Більше нічого не було, тільки це і рівні стіни, стеля та підлога. Ніякого входу ззовні не було, або він був так захований, що виявити його не вдалося.
Пот і Сел дослідили матеріал усіх споруд. Вівтар зроблений з того ж, що й еліпси, а все інше було зі звичайного каменю.
- Нічого. – підсумував Пот. – Навіть прикро якось.
- Могли б хоча напис залишити. - Погодився Сел.
– Але де вхід? Адже якось сюди все це заносили? Давай оглянемо ще раз.
За півгодини марних пошуків друзі так нічого й не знайшли. Так само марно намагалися зрушити з місця еліпсоїди – ті не ворухнулися. Вони розглядали їх у всіх доступних місцях, намагаючись знайти хоч щось, але безрезультатно. Ніяких написів, жодних кришок, кришечок, отворів чи щілин – нічого. Все монолітно, гладко та без слідів.
Перевалило за полудень. Сонце заглянуло в отвір та розсіяло темряву. Матеріал з якого були зроблені конструкції дивним чином розсіював та відбивав світло і при цьому залишався чорним. Коли сонце попало на найближчу еліпсоїдну конструкцію, світло від неї освітлило всю печеру, а сама конструкція опинилася в світловому ореолі.
- Ти колись бачив щось подібне? - спитав Поттер.
- Ні. - відповів Ксайд.
- Що ж це за пластик такий? - Поттер витяг ножа і підійшов до еліпса - спробуємо його надрізати.
Ніж ковзнув по гладкій площині і не залишив навіть подряпини. Поттер натиснув сильніше і тільки затупив кінчик ножа. І це ножа, який перерізав дріт або цвяхи як сучки на дереві. А матеріал запросто затупив його. Цей факт дуже розлютив Поттера. Він міцно вилаявся і проліз в дірку назовні. Там відколов шматок каменю значних розмірів та щосили шпурнув в низ. Камінь вдарився об поверхню і від нього відлетіло кілька дрібних уламків.
- Подивися, щось відкололося чи ні?
Сел заліз на місце удару та розчистив пилюку.
- Уламків багато, але тріщини немає.
- Як це? – не зрозумів Пот.
- Дуже просто. При ударі деформація матерії має місце у всіх випадках. Але як правило, великих руйнувань зазнає той матеріал, який має меншу міцність. В даному випадку меншою міцністю мав шматок граніту, який був кинутий тобою з такою люттю, і тому він зазнав найбільших деформацій. Щодо матеріалу з якого були зроблені ці …
- Ти що, знущаєшся? – скипів товариш - Ця дура подряпалася чи ні?
- Ні.
– Це не пластик. - Зробив висновок Хаб. – Але й не метал. Мій ніж дряпає будь-який метал. А ну ще раз вдар каменюкою.
Камінь цього разу розколовся, але подряпати матеріал так і не вдалося. Поттер заліз в середину, і вони вкотре все оглянули при майже денному світлі, але так нічого і не знайшли.
Втомлені й голодні, вони вилізли з печери. Хаб взяв рушницю і пішов щось підстрелити, а Сел пішов збирати дрова на багаття та шукати воду. Незабаром в нього весело булькав суп з концентратів засипаний макаронами і заправлений салом. На відміну від інших мисливців, а Сел ніколи себе до них не відносив, він не сподівався на удачу та щедрість природи. Тому завжди набивав свій рюкзак консервами та концентратами. Пот брав з собою випивку і висококалорійну їжу на кшталт сала і ковбаси, а також хліб.
Як Селбіт і припускав, Поттер нічого не підстрелив.
- Навіщо десь ходити, коли в тебе повний рюкзак жратви? - резюмував Хаб.
Добре поївши, взяли по банці пива і лягли відпочити. День був на заході, але до сутінків ще було далеко. Весело перекрикувались птахи, ледь чутно дзижчали комахи. Все нахабнішими ставали комарі і друзі ліниво відмахувалися.
- Що ти, як військовий, можеш про це сказати? - Запитав Ксайд.
- Що я можу сказати? – Поттер потер лоба - Та нічого не можу сказати.
- Ну, проаналізуй з воєнної сторони. - Наполягав Сел. - Наприклад, зі сторони оборони.
- Як це оборони?
-Ну не знаю. Бери та аналізуй, або фантазуй по військовому, якщо хочеш.
– Фантазувати то ти майстер. А я можу сказати, що ці споруди не мають жодного сенсу. Якщо, наприклад, це пускові установки, то який толк з них в такій товщі скелі? Яка-небудь приймально-передавальна апаратура? Можливо, але де датчики, дроти?
- Може все заховано в еліпсах та вівтарі? - Припустив Сел.
– Може, але де вихід на зовні? Як туди зайти чи вийти? І навіщо такий захист? Що це повинні бути за прилади, щоб їх так ховати? Де, нарешті, сліди перебування там когось? Чому там так сухо? Адже у будь-якій товщі скелі завжди просочується вода, а там ні? І, нарешті, що це за матеріал такий дивний, що світиться і водночас залишається чорний, який не можна навіть подряпати і ще й не проводить тепло? Слухай, а якщо його нагріти? - запитав Пот, і тут же зрозумів безглуздість запитання. – Але чим? Не тягти ж туди автоген чи зварювальний апарат? Цікаво чи він проводить електрику? Ай, одні питання без відповіді.
- Так, дивне місце. - Погодився Сел. – А якщо припустити, що це не справа рук людських?
- Ну, давай фантазуй тепер ти. – буркнув Поттер сьорбаючи пиво.
- Що тут фантазувати? В нас є факти і плюс поправка на інопланетян.
- Тоді з матеріалом зрозуміло бо вони його створили, і тому ми не знаємо про нього. – сказав Пот потягуючи пиво.
- Форма еліпсів в середині не викликає особливих питань якщо ця споруда має обертатися. - добавив Ксайд.
- Так, з цим все нормально коли припустити, що еліпси повинні обертатися. Залишається питання про місце розташування?
- Теж зрозуміло, - відповів Сел. - Що б не знайшло людство.
- А як бути із грандіозним обсягом робіт? - Запитав Пот.
- Це ж інопланетяни. - Розвів руками Ксайд. – Для них це дрібниця.
- Тоді куди поділася порода, яку вони вигребли?
Сел подивився навкруги.
- Не скажеш же ти, що вони її забрали з собою? – продовжив Пот. – Чи я не помітив кілька тисяч тон?
- Так, породи не видно. - Погодився Сел. - Тоді треба зробити поправку на час. Може цій печері тисячі років? Ось тобі відповідь – природа сама подбала про породу. Це вирішує питання чому ніхто нічого не зауважив.
- Як бути із входом?
– Його завалило за цей час.
– А де завал? В середині його немає, стіни рівні – парирував Хаб. – І як бути з тріщинами та водою?
- Так, як бути із цим? - Задумався Сел. – З тріщинами можна припустити що вони обробили камінь якоюсь хімічною сполукою. А вхід чи вихід то ми його просто не знайшли. Двері добре підігнані і відкриваються прихованим механізмом. Може відсувається вся стіна?
– Як в тебе все просто.
- Звичайно, варто лише трішки напружити уяву.
- А з реальним життям як?
- Та ось тобі реальне життя Пот, за цією діркою! - Сел показав в бік печери.
– Цією кімнатою давно не користувалися. – Поттер змінив тему
- Напевне. Ми її можемо зробити своєю резиденцією.
- А якщо раптом з'явиться справжній господар? - поцікавився Поттер.
- Може й з'явиться, але тут питання коли? Минули століття і можуть пройти ще століття. А наше життя коротке порівняно з цим часом.
– Логічно. - Поттер підвівся на ноги. – Тоді давай обживати нашу нову резиденцію?
Сонце вже було низько, коли вони знову залізли в середину. Світло ще падало на колони, і тому було досить видно. Поттер ще раз спробував відколоти шматок матеріалу, тепер уже від вівтаря, і знову зазнав фіаско. Але він вже не сердився. Він дбайливо витер сліди невдалого вандалізму, зібрав всі уламки каменю з підлоги що залишилися від першого відвідування і друзі почали подумки впорядковувати свою майбутню резиденцію. Хаб спочатку був скромним у своїх бажаннях, але за порадою Селбіта відкинув цю благочестиву цеху і їх понесло. Вони зайнялися плануванням і переплануванням. Дофантазувалися навіть до маленького Лас-Вегаса з дорогою, магазинами, ресторанами і навіть борделями. Мрії підігрівалися міцним напоєм із запасів Поттера та заїдалися солодкими запасами Селбіта. На загал, друзі не погано повеселилися і набралися. Нарешті втома і сон загнали їх у спальні мішки. Вони розташувалися на парапеті і спокійно заснули.