Литагент «Стрельбицький»f65c9039-6c80-11e2-b4f5-002590591dd6

Жуль Верн

П’ятнадцятирічний капітан

Частина перша

Розділ перший. Шхуна «Пілігрим»

Другого лютого 1873 року топсельна шхуна «Пілігрим» перебувала на 43˚57’ південної широти та 165˚19’ східної довготи від Гринвіча. Це судно водотоннажністю чотириста тон споряджене у Сан-Франциско для полювання на китів в південних водах, належало заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Уелдону; керував судном вже багато років капітан Халл.

Джемс Уелдон щорічно відправляв до північних морів цілу флотилію суден – за Берингову протоку, а також до морів Південної півкулі, острова Тасманії та мису Горн. «Пілігрим», хоча й найменший з усіх суден флотилії, вважався одним з найкращих з-поміж них. Хід в нього був чудовий. Завдяки відмінному, вельми зручному оснащенню він з невеликою за кількістю командою досягав кордону суцільної криги Південної півкулі. Капітан Халл вмів маневрувати, як говорять моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують влітку на південь від Нової Зеландії та мису Доброї Надії, тобто набагато нижче північних морів. Щоправда, це лише всього на всього невеликі за розміром айсберги, потріскані та розмиті теплою водою, більша частина яких тане у водах Атлантичного або Тихого океанів.

На «Пілігримі» під керівництвом капітана Халла, чудового моряка та одного з найкращих гарпунників південної флотилії, перебував екіпаж із п’яти матросів та одного молодшого матроса. Цього було недостатньо, оскільки полювання на китів вимагає достатньо великого екіпажу для обслуговування шлюпок та розбирання впольованих туш. Проте містер Джемс Уелдон, як і інші судновласники, вважав, що набагато вигідніше винайняти в Сан-Франциско лише матросів для керування човном. В Новій Зеландії було більш ніж достатньо вправних гарпунників та матросів різноманітних національностей, безробітних або просто покинувших свій корабель, завжди готових найнятися на один сезон. По закінченню промислового рейсу вони отримували розрахунок и залишалися чекати на березі наступного року, коли їхні послуги знову могли знадобитися китобійникам. За такої системи судновласники економили чималі суми на платні судновій команді та збільшували свої доходи від промислу.

Саме так діяв і Джемс Уелдон, споряджаючи в плавання «Пілігрим».

Шхуна щойно закінчила китобійну кампанію поблизу Південного Полярного кола, але в її трюмах залищалося ще багато місця для китового вуса та чимало бочок ще не заповнених ворванню. Китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: далося взнаки їх нещадного винищення. Справжні кити, яких на півночі називають ґренландськими, а на півдні – австралійськими, почали зникати і мисливці змушені промишляти смугачами[1], полювати на яких було достатньо небезпечно.

Так само вчинити цього разу змушений був і капітан Халл, хоча він розраховував наступного плавання перейти вище за широтою: якщо знадобиться аж до Землі Клері та Землі Аделі, відкритих, за точно встановленими даними, французом Дюмоном-Дюрвілем на «Астролябії» та «Зеле», хоча це й піддає сумніву американець Уілкс.

Загалом, «Пілігриму» не щастило цього року. На початку січня, у розпалі літа в Південній півкулі, тобто задовго до закінчення промислового сезону, капітан Халл змушений був покинути місце полюванння. Допоміжна команда – збіговисько доволі темні суб’єкти – поводила себе зухвало, найняті матроси ухилялися від своїх обов’язків, через що капітан Халл змушений був розпрощатися з нею.

«Пілігрим» взяв курс на північний захід, в напрямку Нової Зеландії, і вже 15 січня прибув до Вайтемати, порт Окленду, розташований вглиб затоки Хауракі на східному березі північного острова. Тут капітан висадив китобіїв, найнятих на сезон.

Постійна команда «Пілігрима» була невдоволена: шхуна недобрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були настільки жалюгідними.

Найбільше був незадоволений капітан Халл. Самолюбство прославленого китобоя зазнало глибокої невдачі: вперше він повертався з такою мізерною здобиччю; він кляв ледацюг, непокора яких зірвала промисел.

Марно він намагався найняти в Окленді новий екіпаж: усі моряки були вже зайняті на інших китобійниках. Таким чином довелося відмовитися від надії наповнити вантаж «Пілігриму» і капітан Халл збирався вже піти із Окленду як отримав прохання прийняти на борт пасажирів – прохання, в якому він не міг відмовити. В цей час в Окленді перебувала місіс Уелдон, дружна власника «Пілігриму», її п’ятирічний син та родич, якого всі кликали «кузен Бенедикт». Джем Уелдон, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах та привіз туди всіх трьох, мав намір особисто вивезти їх до Сан-Франциско. Проте, перед самісіньким від’їздом малюк Джек серйозно захворів і його батько, на якого в Америці чекали невідкладні справи, поїхав, залишивши в Окленді дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта.

Минуло три місяці – три важких місяці розлуки, що здалися нещасній місіс Уелдон безкінечними. Поступово малюк Джек видужав і місіс Уелдон могла поїхати. Як раз в цей час в Оклендській порт прийшов «Пілігрим».

Справа в тім, що, для того, щоб повернутися до Сан-Франциско, місіс Уелдон мусила поїхати спочатку до Австралії, аби там пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золоте століття», які відправлялися із Мельбурна через Папеете до Панамського перешийку. Досягнувши Панами, вона мусила дочекатися американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією. Подібний маршрут означав тривалі затримки та пересадки, що є особливо неприємним для жінки, яка подорожує з дитиною. Тому, дізнавшися про прибуття «Пілігриму», місіс Уелдон звернулася до капітана Халла з проханням доставити її в Сан-Франциско разом з Джеком, кузеном Бенедиктом та Нен – старою негритянкою, яка доглядала ще саму місіс Уелдон. Витримати подорож на відстань трьох тисяч льє[2] на вітрильному човні! Проте, судно капітана Халла завжди підтримувалося в бездоганному стані, до того ж пора року була ще прийнятною для плавання з обох сторін екватору. Капітан Халл одразу погодився і поступився каютою своїй пасажирці. Він бажав, аби під час плавання, яке мало тривати діб 40–50, місіс Уелдон на китобійнику оточували затишок та комфорт.

Таким чином, місіс Уелдон мала деякі переваги під час подорожі «Пілігримом». Щоправда плавання мусило трохи затягнутися, оскільки шхуні необхідно було спочатку зайти для розгрузки в порт Вальпараїсо, Чилі. Проте, одразу потому, човен йтиме до самого Сан-Франциско вздовж американського узбережжя.

Неодноразово подорожуючи зі своїм чоловіком, місіс Уелдон була хороброю жінкою і не лякалася моря; їй було близько тридцяти років, мала міцне здоров’я і не боялася тягарів та небезпек плавання на судні невеликого тоннажу. Вона знала, що капітан Халл – вправний моряк, якому Джем Уелдон достатньо довіряє, а «Пілігрим» – надійний швидкий корабель і має чудову репутацію серед американських бистрохідних суден. Треба скористатися шансом. І місіс Уелдон їм скористалася.

Звичайно кузен Бенедикт мусив супроводжувати її.

Кузен мав років п’ятдесят. Проте, незважаючи на доволі солідний вік, було справжнім безглуздям випускати його самого з дому. Швидше сухорлявий ніж худий, не те, щоб високий, але задовгий, з величезною копицею скуйовдженого волосся, з золотими окулярами на носі – таким був кузен Бенедикт. В цьому довготелесому чоловікові з першого погляду вгадувався один із тих поважних вчених, невинних та добрих, які приречені на все життя залишатися дорослими дітьми, жити до ста років та померти з душею немовляти.

«Кузен Бенедикт» – так до нього зверталися не лише члени родини, а й сторонні. І, дійсно, він був одним із тих простодушних добряків, які здаються загальними родичами: кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки та ноги, важко було знайти людину більш безпорадну та несамостійну навіть в повсякденних, рутинних питаннях. Не можна сказати, що він був тягарем для оточуючих, але він якось змушував ніяковіти кожного і сам ніяковів через власну незграбність. Втім, він був невибагливим, поступливим, невибагливим, байдужим до спеки та холоду, міг не їсти та не пити цілими днями, якщо його забували нагодувати. Здавалося, він належить до царства рослин, а не тварин. Уявіть неродюче, майже лисе дерево, що не здатне ані прихистити, ані нагодувати подорожнього, однак яке має чудову серцевину.

Таким був кузен Бенедикт. Він із радістю надавав би людям послуги, якби був спроможнім до цього.

І його всі любили, не зважаючи на його слабкості, а може саме завдяки ним. Місіс Уелдон вважала його своїм сином, старшим братом малого Джека.

Варто, однак, зауважити, що кузен Бенедикт не був ані ледарем, ані неробою. Навпаки, це був невтомний працівник. Єдине захоплення – природнича історія – поглинало його цілком.

Згадати «природничу історію» означає згадати дуже багато.

Відомо, що ця наука включає в себе зоологію, ботаніку, мінералогію та геологію.

Однак, кузен Бенедикт не був ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом.

Чи був він, в такому випадку, справжнім зоологом, кимось на зразок Кюв’є[3] Нового Світу, що здатен до аналітичного розподілу або синтетичного відтворення будь-якої тварини, одним із тих прославлених мудреців, які все своє життя присвячують вивченню чотирьох типів – хребетних, м’якунів, членистих та променевих, – на які сучасне природознавство поділяє весь тваринний світ? Чи вивчав цей наївний, проте старанний вчений різноманітні ряди, підряди, родини та підродини, родини та види цих чотирьох типів?

Ні!

Чи присвятив кузен Бенедикт своє життя вивченню хребтових: ссавців, птахів, плазунів та риб?

Ні і ні!

Можливо, він цікавився молюсками? Можливо, головоногі та мохуватки відкрили йому свої таємниці?

Теж ні!

Отже, саме заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірів, губок, найпростіших та інших представників променевих він до глибокої ночі спалював керосин?

Відверто кажучи, не променеві заволоділи увагою кузена Бенедикта.

А, оскільки, з усьієї зоології зостається лише розділ членистих, то, властиво, що саме цей розділ і був об’єктом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта.

Проте, і тут варто уточнити.

Членисті поділяються на шість рядів: комахи, багатоноги, павукоподібні, ракоподібні, вусоноги, кільчасті черви.

Так от, кузен Бенедикт, послуговуючись мовою науки, не зміг би відрізнити дощового черв’яка від медичної п’явки, домашнього павука від псевдоскорпіона, балянуса від креветки, ківсяка від сколопендри.

Ким все ж таки був кузен Бенедикт?

Ентомологом і тільки ентомологом!

На це можна заперечити, що власне ентомологія[4] є складовою природничою історії і вивчає усіх членистих. Загалом, це вірно. Проте, зазвичай, поняття «ентомологія» містить більш вузьке значення. Цей термін вживають виключно на позначення науки про комах, тобто членистоногих безхребетних, тіло яких складається з трьох частин – голова, груди, черевце – і трьох пар ніг, через що вони і отримала назву шестиногі.

Отже, кузен Бенедикт був ентомологом, який присвятив все своє життя вивченню виключно класу Комахи.

Не варто сумніватися в тому, що кузену Бенедикту було чим зайнятися. Цей клас нараховував не менше десятка рядів:

Прямокрилі (представники: коники, цвіркуни);

Сітчастокрилі (представники: мурашины леви, мошки);

Перетинчастокрилі (представники: бджоли, оси, мурахи);

Лускокрилі (представники: метелики);

Напівтвердокрилі (представники: цикади, блохи);

Твердокрилі (представники: хрущі, бронзівки);

Двокрилі (представники: комарі, москіти, мухи);

Віялокрилі (представники: стилопси або віялокрилі);

Паразити (представники: кліщі);

Нижчі комахи: (представники: лусочниці).

Лише серед твердокрилих нараховується не менше тридцяти тисяч різноманітних видів, а серед двокрилих – шістдесят тисяч[5], тому неможливо не визнати, що роботи для однієї людини тут більш ніж достатньо.

Таким чином, життя кузена Бенедикта було цілком і повністю присвячене виключно ентомології.

Цій науці він присвячував весь свій вільний час, а також години сну, тому що навіть уві сні йому постійно снилися комахи. Неможливо порахувати кількість булавок, що стирчали з його вилог, лацканів і подолу жакета, з його жилета, з крисів капелюха. Коли кузен Бенедикт повертався додому з прогулянки, що завжди здійснювалася з науковою метою, його капелюх був схожий на вітрину з колекцією найрізноманітніших комах. Насаджені на булавки, вони стирчали як ззовні, так і з середини капелюха.

Щоб остаточно сформувати образ цього дивака, зауважимо, що він вирішив супроводжувати містера і місі Уелдон до Нової Зеландії виключно заради задоволення власної жаги до нових відкриттів в ентомології. В Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію декількома рідкісними екземплярами і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілою нетерплячкою поривався назад, в Сан-Франциско, бажаючи якомога скоріше розкласти дорогоцінні надбання в шухляди свого робочого кабінету.

І, оскільки, місіс Уелдон з сином поверталися «Пілігримом» до Америки, зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав з ними. Однак, у випадку будь-якої небезпеки, місіс Уелдон найменше могла розраховувати на кузена Бенедикта. На щастя, на неї очікувало всього на всього приємна подорож морем, спокійним цієї пори року, на борту човна під керуванням капітана, який цілковито заслуговував на довіру.

Протягом трьох днів зупинки «Пілігрима» у Вайтаматі місіс Уелдон встигла повністю підготуватися до від’їзду. Вона дуже поспішала, оскільки не хотіла затримувати відправки судна. Розрахувавши місцеву прислугу, яку найняла в Окленді, вона 22-ого січня перебралася на «Пілігрим» разом з Джеком, кузеном Бенедиктом та старою негритянкою Нен.

Кузен Бенедикт носив з собою в особливій скринці усю свою дорогоцінну колекцію. В тій колекції, між іншим, зберігалося декілька екземплярів жука стафіліна: твердокрилого хижака, очі якого розташовано в верхній частині голови, що до недавнього часу вважалося ознакою представників новокаледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували прихопити з собою отруйного павука «катіпо», як його називають маорі[6], укус якого часто буває смертельним для людини. Проте, павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, а, отже, він не мав ніякої цінності для кузена Бенедикта. Тому наш ентомолог з відразою відмовився від павука і, як і раніше, вважав найціннішим екземпляром своєї колекції новозеландського жука-стафіліна.

Звичайно ж кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не жалкуючи грошей на сплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за всі ворвань та китовий вус з трюмів «Пілігриму».

Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни и прийшла пора зніматися з якоря, капітан Халл наблизився до своєї пасажирки і промовив:

– Зрозуміло, місіс Уелдон, що відповідальність за рішення вирушити «Пілігримом» лежить повністю на Вас.

– Чому Ви про це згадали, капітане Халл? – запитала місіс Уелдон.

– Тому що я не отримував будь-яких розпоряджень з цього приводу від Вашого чоловіка, а подорож шхуною не може бути настільки легкою та приємною, на відміну від пакетбота[7], що призначений спеціально для перевезення пасажирів.

– Як Ви гадаєте, містере Халл, – відповіла місіс Уелдон, – якби мій чоловік був присутнім тут, чи вагався би він здійснити цю подорож «Пілігримом» разом зі мною та нашим сином?

– Ні, звичайно! – відповів капітан. – Він вагався б не більше за мене. «Пілігрим» – неперевершений вітрильник, не зважаючи на те, що промисловий сезон цього року в нього невдалий. Я впевнений в ньому настільки, наскільки може бути впевненим в своєму кораблі моряк, який керує ним багато років. Я сказав Вам це, місіс Уелдон, тільки щоб полегшити своє сумління та ще раз наголосити на тому, що тут Ви не знайдете того затишку та комфорту, до якого звикли.

– Якщо вся проблема заключається у затишку та комфорті, капітане Халл, – заперечила місіс Уелдон, – то мене це не тривожить. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які постійно скаржаться на тісняву в каюті та одноманітність раціону.

Місіс Уелдон з хвилину дивилася на свого маленького сина, якого тримала за руку, і закінчила:

– Отже, рушаймо, капітане!

Тієї ж миті капітан Халл наказав підняти якір. Скоро «Пілігрим», піднявши вітрила, покинув порт Окленду і взяв курс на американське узбережжя. Однак, через три дні подорожі зі сходу піднявся сильний вітер і шхуна змушена була тримати курс круто до вітру.

Тому 2-ого лютого капітан Халл все ще знаходився вище за широтою, ніж того хотів – у становищі моряка, який має намір обігнути мис Горн, а не пливти у напрямку західного узбережжя Нового Світу.

Розділ другий. Дік Сенд

Погода була чудовою і, якщо не зважати на затримку, подорож відбувалася за непоганих умов.

Місіс Уелдон влаштувалася на борту якомога зручніше. Корабель не мав ні юта, ні будь-якої іншої надбудови, а, отже, не було і каюти для пасажирів. Місіс Уелдон мусила задовольнятися крихітною каютою капітана Халла, розташованою на кормі. Делікатну жінку вмовляли зайняти її. В цій комірчині поряд з нею розмістилися малюк Джек та стара Нен. Там вони снідали та обідали разом з капітаном та кузеном Бенедиктом, якому запропонували халупку на носі корабля.

Власне, капітан Халл перемістився до каюти, призначену для його помічника. Відомо, що екіпаж «Пілігрима» заради економії був недоукомплектованим, тому капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» – вправні та досвідчені моряки з однаковими поглядами та однаковими звичками, – жила в мирі та злагоді. Вони плавали разом вже четвертий промисловий сезон. Всі матроси були американцями, всі з узбережжя Каліфорнії і знали один одного все життя.

Ці славні люди поводили себе дуже люб’язно з місіс Уелдон, дружиною власника корабля, якому вони були безмежно відданими. Варто додати, що всі вони були дуже зацікавленими в прибутковості китобійного промислу і досі отримували чималий прибуток від кожного плавання. Щоправда, вони працювали в поті чола, оскільки команда за кількістю була доволі невеликою. Проте, їхня малочисельність збільшувала частку для кожного під час підбиття балансу в кінці сезону. Цього разу, правда, доходу ніякого не очікувалося і тому вони мали повне право проклинати «цих мерзотників з Нової Зеландії».

Лише одна людина на кораблі не була американцем за походженням. Негоро, який виконував обов’язки кока, народився в Португалії. Проте, він достатньо добре володів англійською.

Після того, як попередній кок втік в Окленді, Негоро запропонував капітану Халлу свої послуги. Мовчазний та потайний, він тримався осторонь товаришів, проте справу свою виконував непогано. Капітан Халл, вочевидь, мав добрий нюх: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не отримав жодної догани.

І все ж таки, капітан Халл жалкував через те, що не встиг довідатися про минуле нового кока. Зовнішність португальця, його метушливі очі не дуже подобалися капітану, а перш ніж допустити незнайомця в крихітний світ китобійника, необхідно було дізнатися все про його минуле життя.

На вигляд Негоро мав приблизно років сорок. Середнього зросту, худорлявий, жилавий, смаглявий і з темним волоссям, він здавався сильною людиною. Чи мав він якусь освіту? З огляду на зауваження, що їх іноді він вставляв, схоже, що так. Втім, Негоро ніколи не згадував ні про своє минуле, ні про свою сім’ю, ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше і що збирається робити далі. Він лише сказав, що планує зійти на берег в Вальпараїсо. Загалом, він був дуже дивним. І, беззаперечно, не моряк. На морській справі він розумівся навіть менше, ніж звичайний кок, більша частина життя якого пройшла в морі.

Однак, ані бокова, ані кільова хитавиці не діяли на нього, на морську хворобу, до якої вразливі усі новачки, він не страждав, що було вже неабиякою перевагою для корабельного кока.

Попри це, Негоро рідко виходив на палубу. Цілими днями він сидів в своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Поночі, вимкнувши плиту, Негоро зникав в своїй комірчині на носі палуби. Там він відразу лягав у ліжко.

Як вже було зазначено, екіпаж «Пілігрима» складався із п’яти матросів та одного молодшого матроса.

Невідомо, хто були батьками цього п’ятнадцятирічного молодшого матроса. Зовсім крихітним його знайшли на чужому ґанку, а виріс він в дитячому будинку.

Схоже, Дік Сенд (таким було його ім’я) народився в штаті Нью-Йорк, можливо, навіть, в самому місті Нью-Йорк.

Ім’ям Дік, скорочено від Річард, назвали знайду на честь співчутливого перехожого, який підібрав малюка і відвіз до інтернату. Прізвище Сенд нагадувало про місце, де його знайшли: піщана коса Сенді-Хук в гирлі річки Гудзон, штат Нью-Йорк.

Дік Сенд був невисоким і, схоже, в майбутньому не обіцяв стати вищим за середній зріст, проте міцної статури. В ньому одразу відчувався англосакс попри те, що мав темний колір волосся та темно-сині очі. Важка праця моряка загартувала його. Його розумне лице пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, а й готової ризикувати.

Часто цитують три слова незакінченного вірща Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Доля сміливим допомагає…»), проте цитують невірно. Поет сказав: «Audantes fortuna juvant…» («Доля відчайдухам допомагає …»). Відчайдухам, а не просто сміливцям, майже завжди посміхається доля. Сміливий, інколи, може діяти необдумано. Відчайдух же спочатку подумає, а потім діє.

Дік Сенд належав до «audens» – відчайдухів. В п’ятнадцять років він вже вмів приймати рішення та доводити до кінця все те, на що свідомо наважився. Його жвавість та серйозність привертали увагу. На відміну від більшості своїх одноліток, Дік був скупим на слова та жести. У віці, коли діти ще не задумуються про майбутнє, Дік усвідомив своє жалюгідне положення і твердо вирішив «вибитися в люди» власними силами.

І він досяг свого: він був вже майже чоловіком в той час, як його ровесники все ще залишалися дітьми.

Спритний, моторний та сильний, Дік належав до обдарованих людей, про яких можна сказати, що вони народилися в сорочці: щоб вони не робили, куди не йшли – їм все до снаги.

Як вже зазначалося, Дік виховувався за благодійні відрахування суспільства. З початку його розмістили в притулку для підкидьків, розповсюджених в Америці. В чотири року його почали навчати читанню, письму та математиці в одній із тих шкіл штату Нью-Йорк, які існують на пожертви шляхетних доброчинців. У вісім років вроджена пристрасть до моря змусила його влаштуватися юнгою на корабель, що виконував рейси в країни півдня. На судні він почав вивчати морську справу, якій варто навчатися з дитинства. Судові офіцери добре ставилися до допитливого хлопчини и залюбки викладали для нього. Незабаром юнга мав стати молодшим матросом – безумовно, очікуючи подальшого росту. Той, хто з дитинства знає, що праця – закон життя, хто рано зрозумів, що хліб добувається в поті чола (Біблійський заповіт, що став правилом для людства), той призначений для великої справи, бо в потрібний день та час він знайде в собі сили для їх здійснення.

Завітавши якось на борт торгового судна, де служив Дік, капітан Халл помітив здібного юнгу. Бравому морякові сподобався сміливий юнак і, по поверненню до Сан-Франциско, розповів про нього своєму хазяїнові Джемсу Уелдону. Останній зацікавився долею Діка, віддав його до школи в Сан-Франциско і допоміг її закінчити, паралельно виховуючи хлопця в католицькій вірі, яку сповідувала сім’я судновласника.

Дік жадібно поглинав знання, особливо цікавлячись географією та історією мандрівок, очікуючи на вік, який дозволить йому вивчати той розділ математики, що присвячено навігації. Він не нехтував і практичною підготовкою. Закінчивши школу, він влаштувався молодшим матросом на китобійник свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» (китобійний промисел) не менш важливе у вихованні справжнього моряка, ніж далекі плавання. Це відмінна підготовка до професії моряка, де на кожному кроці підстерігає небезпека. До того ж, цим навчальним судном виявився «Пілігрим» під командуванням його заступника – капітана Халла. Таким чином, молодому матросу було забезпечено найкращі умови для навчання.

Чи варто зазначити, що юнак був безмежно відданим родині Уелдон, якмй він стільком завдячував? Нехай промовляють факти. Можна з легкістю уявити як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон з сином подорожуватимуть «Пілігримом». Місіс Уелдон протягом декількох років заміняла Діку матір, а малого Джека він обожнював як рідного брата хоча й розумів, що становище в нього дещо інакше, ніж у сина багатого судновласника. Проте, його благодійники знали, що насіння добра втрапили на родючий ґрунт. Сирітське серце повнилося вдячності і Дік, не вагаючись, віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту. Загалом, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина років тридцяти років – ось який він, Дік Сенд.

Місіс Уелдон високо цінувала Діка. Вона знала, що може без вагань довірити йому свого маленького Джека. Дік Сенд обожнював малюка, який линув до нього, відчуваючи любов «старшого брата». Ті довгі години, що часто трапляються під час хорошої погоди у відкритому морі, коли всі вітрильники виставлені і не потребують жодного втручання, Дік з Джеком проводили разом. Юний матрос розважав дитину, показував йому все, що могло б зацікавити хлопчика в морській справі. Місіс Уелдон без остраху дивилася як Джек підіймався вантами то на ґрот-марс, то на фор-брам-стеньґу[8] і зісковзував снастями донизу, на палубу. Дік Сенд завжди був поряд з малюком, готовий підтримати, підхопити його, якщо б рученята п’ятирічного Джека раптово заслабли. Вправи на свіжому повітрі йшли на користь дитині, що тільки-но оговталася від важкої хвороби; морське повітря та щоденна гімнастика швидко повернула рум’янець блідим щічкам малюка.

Так проходило життя на «Пілігримі». Окрім східного вітру, ні екіпажу, ні пасажирам не було на що нарікати.

Проте, тривалість східного вітру не подобалася капітану Халлу. Йому ніяк не вдавалося взяти підходящий курс. Тим паче, він побоювався у подальшому потрапити в смугу безвітря поряд з тропіком Козерога, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла відкинути його далі на захід. Капітан непокоївся головно про місіс Уелдон, хоча й розумів, що його провини в цій затримці немає. Якби поблизу «Пілігриму» проходив будь-який океанський пароплав, що направляється в Америку, він обов’язково порадив би своїй пасажирці пересісти на нього. На жаль, «Пілігрим» відхилився настільки далеко на південь, що не варто було сподіватися зустріти пароплав, що йде до Панами. Тай сполучення між Австралією та Новим Світом через Тихий океан в той час не було настільки жвавим, як воно стало згодом. Капітану Халлу залишалося лише чекати доки погода змилується над ним. Здавалося, нічого не повинно було порушити одноманітність цієї подорожі морем, аж раптом саме цього дня, 2-ого лютого, на широті та довготі, вказаної на початку цього оповідання, відбулася перша несподіванка.

Стояла погожа днина. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд та Джек видерлися на салінґ[9] фок-мачти; звідти їм відкривалася вся палуба корабля та безмежні океанський простір. Лише частину горизонту за бортом затуляла ґрот-мачта, яка підтримувала ґрот і топсель. Попереду, над хвилями височів гострий бушприт з трьома туго натягнутими кліверами, неначе три крила різного розміру. Під їхніми ногами простягнулося полотнище фока, а над головами – фор-марсель та брамсель. За можливості шхуна трималася якнайкрутіше до вітру.

Дік Сенд пояснював Джеку, чому правильно навантажений «Пілігрим» не може перекинутися попри те, що він доволі сильно перехилився на штирборт[10], як раптом хлопчик закричав:

– Що це?!

– Ти щось побачив, Джеку? – запитав Дік Сенд, випроставшись на реї.

– Так, так! Ось там! – відповів Джек, показуючи на якусь цятку, що маячила в отворі між клівером та стакселем.

Придивившись туди, куди вказував Джек, Дік Сенд заволав на все горло:

– Праворуч по носу, під вітром, затонуле судно!

Розділ третій. Кораблетроща

Крик Діка Сенда збурив всю команду. Вільні від вахти матроси кинулися до палуби. Капітан Халл, покинувши свою каюту, направився на ніс човна.

Місіс Уелдон, Нен і навіть зазвичай байдужий до всього кузен Бенедикт, спершись на поручні штирботра, намагалися розгледіти затонулий корабель, про який сповістив Дік.

Лише Негоро не покинув комірчини, що слугувала йому камбузом. З усієї команди схоже його єдиного не зацікавила ця несподівана зустріч.

Всі уважно слідкували за предметом, поміченим Діком Сендом, що погойдувався на хвилях в трьох милях від «Пілігриму».

– Що б це могло бути? – запитав один із матросів.

– Здається, покинутий пліт. – відповів інший.

– Можливо, там якісь нещасні потребують допомоги? – сказала місіс Уелдон.

– Зараз побачимо. – відповів капітан Халл. – Проте, це – не пліт. Більше схоже на перекинутий на бік корабель…

– Ні!… Як на мене це велика морська тварина! – заявив кузен Бенедикт.

– Я так не думаю, – сказав Дік Сенд.

– Діку, як гадаєш, що це? – запитала місіс Уелдон.

– Я погоджуюсь з капітаном Халлом щодо перекинутого корабля, місіс Уелдон. Здається, я навіть бачу як відблискує на сонці його мідне покриття.

– Так…дійсно. Тепер і я бачу, – відповів капітан. І, обернувшись до кермового, він скомандував: – Спускайся під вітер, Болтон. Тримай курс на це судно!

– Є, капітане! – відповів кермовий.

– Я наполягаю на своєму, – заявив кузен Бенедикт. – Перед нами, безумовно, морська тварина!

– В такому випадку це мідний кит, – сказав капітан Халл. – Подивіться як він виблискує на сонці!

– Якщо це і кит, кузене Бенедикт, то він – мертвий, – зауважила місіс Уелдон. – Чітко видно, що він нерухомий.

– Що з того, кузино Уелдон? – наполягав вчений. – Це не вперше, коли корабель зустрічає сплячого на воді кита!

– Воно дійсно так, – сказав капітан Халл, – і тим не менш перед нами не сплячий кит, а судно.

– Подивимося, – відповів упертюх, який з радістю проміняв би ссавців всіх арктичних та антарктичних морів на одну єдину комаху рідкісного виду.

– Відводь, Болте, відводь! – крикнув капітан Халл. – Не слід підходити до уламків ближче ніж на кабельтов[11]. Ми вже нічим не зашкодимо бідоласі, проте я не хочу, щоб він подряпав бік «Пілігриму». Переводь в бейдвінд![12]

Легким помахом керма «Пілігрим» повернув трохи ліворуч.

Шхуна все ще знаходилася на відстані милі від перевернутого судна. Матроси з великим зацікавленням вдивлялися в нього. Можливо, його трюми наповнено цінним вантажем, який пощастить забрати на борт «Пілігрима»? Відомо, що рятівникам вантажу затонулого корабля належить третина від його вартості. Якщо вміст трюмів не пошкоджено водою, екіпаж «Пілігрима» міг «зірвати куш» і за один день компенсувати невдачі всього сезону.

За чверть години потому «Пілігрим» вже був за півмилі від предмета, що погойдувався на хвилях. Не залишилося жодних сумнівів: це дійсно корпус перекинутого корабля. Палуба стирчала з води. Щогли знесено. Від снасті звисали залишки тросу та розірвані такелажні ланцюги. В скулі правого борту виднілася величезна дірка. Шпангоути та обшивка загнуті всередину.

– Цей корабель зіштовхнувся з якимось іншим судном! – скрикнув Дік Сенд.

– Жодного сумніву, – відповів капітан Халл. – Дивовижно, що він не затонув одразу.

– Сподіватимемося, корабель, що наскочив на це судно, підібрав з нього всю команду, – зауважила місіс Уелдон.

– Сподіватимемося, місіс Уелдон, – відповів капітан Халл. – Можливо, після зіткнення, екіпажу вдалося врятуватися на власних шлюпках, навіть якщо той корабель і покинув місце пригоди, – нажаль, і таке трапляється.

– Хіба це можливо! Це було б занадто жорстоко, капітане Халл!

– На жаль, таке трапляється, місіс Уелдон. Прикладів вистачає. Власне, я не бачу жодної шлюпки на цьому кораблі, отже, команда покинула його. Сподіватимемося, бідолах підібрало якесь зустрічне судно, адже дістатися суші шлюпками звідси майже неможливо – занадто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

– Можливо, ми так ніколи і не дізнаємося тайну цієї катастрофи. – сказала місіс Уелдон. – Як гадаєте, капітане Халл, чи залишився на кораблі хто-небудь із команди?

– Навряд чи, місіс Уелдон. Нас би вже давно помітили і подали б який-небудь сигнал. Втім, зараз перевіримо… Переведи круто до вітру, Болтон! Бейдевінд! – крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» знаходився в трьох кабельтових від уламків корабля. Без сумніву, команда покинула його.

Раптом, Дік Сенд жестом наказав всім замовкнути.

– Слухайте! Слухайте! – сказав він.

Всі насторожилися.

– Здається, це пес… – сказав Дік.

Дійсно, з уламків доносився гавкіт. Без сумніву там був живий собака. Можливо, він не міг вибратися назовні через герметично закриті люки. В будь-якому випадку, його не було видно.

– Навіть якщо там лише пес, врятуймо його, капітане! – вигукнула місіс Уелдон.

– Так, так! – закричав малюк Джек. – Врятуймо його! Я сам годуватиму його! Він нас полюбить… Мамо, я збігаю за шматочком цукру!

– Не йди, синку, – посміхаючись відповіла місіс Уелдон. – Нещасна тварина, либонь, помирає з голоду і, очевидно, надала б перевагу наваристій юшці, а не твоєму цукру.

– Так віддай йому мій суп, – сказав хлопчик. – Я можу обійтися й без супу!

Гавкотіння ставало чутніше з кожною хвилиною. Відстань між кораблями тепер становила лише триста футів. Раптом над бортом вигулькнула голова великого собаки. Спершись лапами на фальшборт, він несамовито лементував.

– Хоуік! – покликав капітан боцмана. – Лягайте в дрейф та спустіть шлюпку на воду.

– Тримайся, песику, тримайся! – кричав Джек; неначе у відповідь, собака продовжував гавкати.

Вітрила «Пілігриму» було швидко переведено в положення, при якому корабель застигнув нерухомий в півкабельтові від кораблетрощі.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилях. Капітан Халл, Дік Сенд та два матроси заплигнули до неї.

Пес чіплявся за фальшборт, зривався з нього, падав на палубу, лаючи без перестанку; але, здавалося, він гавкав не на шлюпку, що наближалася до нього. Можливо, він кликав пасажирів або матросів, яких було ув’язнено на цьому судні?

«Невже там залишився хтось живий?» – питала себе місіс Уелдон.

Залишилося не більше кількох помахів веслами і шлюпка наблизиться до борту, що стримів з води.

Собака знов залаяв, але тепер він вже не кликав на допомогу. В його голосі відчувалася лють. Ця зміна дуже здивувала всіх.

– Що з собакою? – запитав капітан Халл, коли шлюпка обгинала корму, щоб пристати з затопленого боку корабля.

Ні капітан Халл, ні ті, хто лишився на борту «Пілігрима» не помітили, що поведінка собаки змінилися як раз в хвилину, коли Негоро, покинувши камбуз, вийшов на бак.

Невже пес впізнав корабельного кока? Мало схоже на правду.

Як би там не було, кинувши оком на несамовитого собаку і анітрохи не здивувавшись, Негоро, насупивши брови, обернувся і попрямував до себе.

Тим часом шлюпка обігнула корму судна, на якій виднівся напис: «Вальдек».

Жодної згадки про порт, якому належить вітрильник. Проте за формою корпусу та деякими особливостями конструкції, які моряки впізнають з першого погляду, капітан Халл зрозумів, що корабель – американський. Здогадку підтверджувала назва човна. Корпус – все що вціліло від бригантини водотоннажністю п’ятсот тон.

Величезна діра на носі «Вальдека» свідчила про місце фатального зіткнення. Завдяки тому, що човен дав крен, пролам піднявся на п’ять-шість футів над водою – ось чому «Вальдек» не затонув.

На палубі – жодної живої душі.

Собака, полишивши борт, дістався палубою до відчиненого центрального люка і продовжував гавкати, то опускаючи голову в люк, то обертаючись до прибулих моряків.

– Схоже, цей пес не єдина жива істота на кораблі, – зауважив Дік Сенд.

– Я теж такої думки, – відповів капітан Халл.

Шлюпка пливла тепер вздовж борта, зануреного у воду. Найперша ж сильна хвиля неодмінно відправила б «Вальдек» на дно. На палубі бригантини начисто зметено все. Стирчали лише основи грот-щогли та фок-щогли, не вище двох футів над палубою. Очевидно, щогли зламалися під час зіткнення і впали за борт, потягнувши за собою вітрила та снасті. Проте у воді навколо човна не було видно жодних уламків, що означало єдине: катастрофа на «Вальдеку» відбулася декілька днів назад.

– Якщо люди вціліли після кораблетрощі, – сказав капітан Халл, – то, найімовірніше, вони загинули від спраги та голоду, адже камбуз заповнено водою. Напевно, на борту залишилися самі трупи.

– Ні! – вигукнув Дік Сенд. – Ні! Пес не став би так гавкати. Тут є живі.

І він покликав собаку. Розумний пес одразу зісковзнув в море і, заледве перебираючи лапами від слабкості, поплив до шлюпки. Коли собаку затягнули до неї, він жадібно накинувся, але не на сухар, що йому протяягнув Дік Сенд, а до цеберка з прісною водою.

– Бідолашний пес помирає від спраги! – викликнув Дік Сенд.

В пошуках місця для найлегшого причалювання, шлюпка відійшла від палуби напівзатонулого корабля на декілька футів. Пес, очевидно, вирішив, що його рятівники не хочуть піднятися на палубу, оскільки він схопиів Діка Сенда за край куртки і знову голосно і жалісно заскавчав.

Рухи собаки і його скавуління були зрозумілими краще за будь-які слова.

Шлюпка наблизилася до крамболу[13] лівого борту. Матроси надійно закріпили її і капітан Халл з Діком Сендом плигнули на палубу одночасно із собакою. Не без труднощів, повзком дісталися вони центрального люку, що виднівся між уламками щогли, і спустилися в трюм.

В напівзатопленому трюмі не було ніяких товарів. Вітрильник йшов виключно під балластом; тепер пісок пересипався на лівий борт і своєю вагою втримував човен на боку. Надії на цінний вантаж не справдилися. Тут не було чого рятувати.

– Тут нікого немає, – сказав капітан Халл.

– Нікого, – підтвердив Дік Сенд, заглядаючи в передню частину трюма.

Але пес на палубі заходився гавкотінням, наполегливо намагаючись привернути увагу людей.

– Повертаймося, – сказав капітан Халл.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них і почав тягнути до юта[14].

Вони пішли за ним.

Там, на підлозі кубрика[15], лежало п’ять чоловік – ймовірно, трупи. При яскравому світлі, що проникав через ґрати, капітан Халл побачив, що це були негри.

Дік Сенд переходив від одного до іншого. Йому здалося, що безталанні ще дихають.

– На борт «Пілігрима»! Всіх на борт! – наказав капітан Халл.

Було покликано усіх матросів, що залишилися в шлюпці. Вони допомогли винести потерпілих від кораблетрощі з кубрика.

Це не було легко, проте через декілька хвилин всіх п’ятьох спустили до шлюпки. Ніхто з них не приходив до тями. Можливо, кілька краплин бальзаму и ковток води зможуть повернути їх до життя.

«Пілігрим» стояв в дрейфі всього за пів-кабельтова і шлюпка швидко підпливла до нього.

За допомогою каната, спущеного з грот-щогли, потерпілих один за одним підняли на палубу «Пілігрима». Не забули й собаку.

– Ох, бідолашні! – скрикнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпростягнутих непорушних тіл.

– Вони живі, місіс Уелдон! – сказав Дік Сенд. – Вони ще живі! Ми врятуємо їх!

– Що з ними трапилося? – запитав кузен Бенедикт.

– Зачекаємо, поки вони прийдуть до тями, і тоді вони самі розкажуть свою історію, – відповів капітан Халл. – Але перш за все необхідно дати їм води, в яку додаймо краплину рому. – І, повернувшись до камбузу, він голосно крикнув: – Негоро!

Почувши це ім’я, пес весь витягнувся, неначе виконуючи стійку, глухо загарчала, а її шерсть стала дибки.

Кок не з’являвся і не відповідав.

– Негоро! – ще голосніше крикнув капітан Халл.

Негоро вийшов з камбуза.

Заледве він зробив крок, пес плигнув, намагаючись вчепитися йому в горло.

Португалець відбив напад кочергою, яку прихопив, виходячи з камбуза. Два матроси схопили собаку.

– Ви знаєте цього собаку? – запитав кока капітан Халл.

– Я?!? – здивовано вигукнув Негоро. – В житті не бачив!

– Як дивно! – прошепотів Дік Сенд.

Розділ четвертий. Врятовані з «Вальдека»

Работоргівля все ще широко розповсюджена на території Екваторіальної Африки. Попри те, що узбережжя континенту патрулюють англійські та французькі військові кораблі, работорговці продовжують вивозити із Анголи та Мозамбіку чорношкірих невільників. «Чорний товар» ще доволі популярний в багатьох країнах, на жаль, навіть в країнах цивілізованого світу.

Капітан Халл знав про це.

Хоча й та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», пролягала осторонь від маршрутів, якими зазвичай користуються кораблі поневолювачів, капітан Халл вирішив, що, вочевидь, негри належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз на продаж в одну із колоній Тихого океану.

«Пілігрим» з великою увагою поставився до врятованих негрів. Місіс Уелдон за допомогою Нен та Діка Сенда напувала їх із ложки свіжою водою, якої, вочевидь, вони не бачили декілька днів.

Врешті-решт вода та трохи юшки повернули бідолах до життя. Один із них, на вигляд старий шістдесяти років, незабаром вже був спроможним відповідати на питання. Він володів англійською.

– Що сталося з «Вальдеком»? – найперше запитав капітан Халл. – Він зіткнувся з іншим кораблем?

– Приблизно десять днів назад, вночі, коли всі спали, на нас наскочив якийсь корабель, – відповів старий негр.

– Що сталося з командою «Вальдека»?

– Я не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, сер.

– Як Ви гадаєте, екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, з яким ви зіштовхнулися?

– Маю надію, що так все і сталося, сер.

– Цей корабель, після зіткнення, не зупинився, аби підібрати постраждалих?

– Ні.

– Можливо, він затонув?

– О, ні! – заперечив старий негр. – Ми бачили, як він зникав у пітьмі.

Те саме підтвердили і інші врятовані з «Вальдека». Наскільки це здавалося неймовірним, проте нерідко трапляється, що капітан корабля, з провини якого відбулося зіткнення, поспішає щезнути з місця катастрофи, нехтуючи бідолахами, приреченими через нього на смерть, і яким він навіть не намагається надати допомогу!

На осуд заслуговує навіть візник, який, наїхавши на перехожого, намагається зникнути, полишаючи жертву власної неуважності на інших. Постраждалому від нещасного випадку на вулиці швидко нададуть першу допомогу, але як бути з тими, хто покидає напризволяще потерпілих у відкритому морі? Такі особи знеславлюють рід людський!

Капітан Халл міг би згадати багато випадків такої немилосердної жорстокості. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не були подібні випадки, на жаль, вони трапляються і доволі часто.

Потому він продовжив:

– Звідки йшов «Вальдек»?

– Із Мельбурна.

– Отже, ви не раби?

– Ні, сер, – випроставшись, жваво відповів негр. – Ми мешканці штату Пенсельванія, громадяни вільної Америки.

– Друзі, – промовив капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського корабля, ніхто не наважиться відняти у вас вашу свободу.

Дійсно, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсильванія. Найстаршого серед них продали в невільники у віці шести років. Із Африки його доставили в Сполучені Штати, де він вже давно отримав свободу. Його молодші супутники народилися вільними і ніхто з білих не мав права називати їх своєю власністю. Вони навіть не знали тієї мови, яку використовували негри до війни[16], мови, в якій не існувало відмінювання і всі дієслова вживалися в неозначеній формі. Ці негри покинули Америку вільними громадянами і вільними громадянами поверталися назад.

Вони розповіли капітану Халлу, що влаштувалися на плантацію до якогось англійця неподалік Мельбурна, Південна Австралія. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, та із закінченням строку дії контракту вирішили повернутися на батьківщину.

Вони заплатили за проїзд «Вальдеком» як звичайні пасажири і 5-ого січня покинули Мельбурн. Через сімнадцять діб, вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось великим пароплавом.

Негри спали в цей час. Вони прокинулися від сильного поштовху. Коли через декілька секунд вони вибігли на палубу, щогли вже були за бортом, а «Вальдек» лежав на боці. Він не затонув тільки тому, що в трюм потрапили порівняно небагато води.

Капітан та команда «Вальдека» щезли: напевно, деяких скинуло в море, інші вчепилися за снасті пароплава, що після зіткнення з «Вальдеком» поспіхом зник.

П’ятеро негрів залишилося на напівзатонулому човні за двісті тисяч миль від найближчого суходолу.

Найстаршого звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Том завдячував цьому не лише завдяки віку, а й своєю енергію та багатому досвіду, накопиченому за довге трудове життя. Інші негри були молодими чоловіками років двадцяти п’яти – тридцяти. Звали їх: Бат, Остін, Актіон та Геркулес.

Всі четверо були високі на зріст, з широкими плечами – на невільничих ринках Центральної Африки за них віддали би високу ціну. Попри те, що зараз вони були зморені та виснажені, в око все ж таки впадала могутня постава цих чудових представників витривалої чорної раси, а також відчувалось певне виховання, отримане ними в одній із багатьох шкіл Північної Америки.

Отже, після катастрофи Том та його товариші залишилися самі на потрощеному судні. Вони не мали змогу ні виправити шкоду, завдану «Вальдеку», ні покинути його, оскільки обидві шлюпки було розбито. Врятувати їх могла лише зустріч з якимось кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою в руках вітру та течії. Цим пояснюється, чому «Пілігрим» зустрів вітрильник далеко від його маршруту, набагато південніше від звичайних шляхів кораблів, що прямують із Мельбурна до Сполучених Штатів.

Протягом десяти днів, які пройшли з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, що знайшли в буфеті кают-компанії. Діжки з питною водою, що розміщувалися на палубі, розтрощило під час зіткнення, а камбуз, в якому можна було б знайти щось їстівне, повністю залило водою.

На дев’ятий день Том та його товариші, страждаючи від нестерпної спраги, втратили свідомість, тож «Пілігрим» нагодився дуже вчасно.

Том коротко розповів все це капітану Халлу. Сумніватися в правдивості оповідання старого негра не було потреби. Факти промовляли самі за себе, та й супутники Тома підтверджували його слова.

Вочевидь інше створіння, врятоване з затонулого корабля, повторило б те саме, якби мало дар мови. Маємо на увазі собаку, який так сильно розлютився, коли побачив Негоро. Цю ворожість тварини до корабельного кока неможливо було пояснити.

Дінго – саме так звали собаку – належав до породи крупних сторожових собак, які розповсюджені в Новій Голандії[17]. Однак, капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому він знайшов напівмертвого пса на західному узбережжі Африки, поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася прекрасна тварина і він взяв його до себе на корабель, проте Дінго не прив’язався до нового господаря. Складалося враження, що він тужить за колишнім господарем, з яким його сильцем розлучили і якого неможливо було відшукати в цій безлюдній місцині.

Дві літери, «С» та «В», на нашийнику – все, що пов’язувало собаку з її минулим і які залишалися таємницею для нового хазяїна.

Дінго був великим, сильним собакою, значно більшим від піренейських собак і міг вважатися чудовим взірцем новоголандської породи. Коли він спирався на задні лапи та закидав голову, ставав зростом з людину. Мускулястий, сильний, жвавий, він був одним із тих собак, які, не вагаючись, нападають на ягуара або пантеру та не лякаються сутички з ведмедем. Дінго мав темно-руду густу шерсть з білими плямами на писку, довгий хвіст, пишний та гнучкий наче в лева. Розлютившись, такий пес міг виявитися небезпечним ворогом. Зрозуміло, чому зустріч з ним не викликала у Негоро ентузіазму.

Дінго не вирізнявся товарискістю, але й злим його не можна було назвати. Швидше він здавався сумним. Старому Томові ще на «Вальдеку» здалося, що Дінго недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм шкоди, але постійно тримався від них на відстані. Можливо, під час його поневірянь африканським узбережжям туземці погано поводилися з ним? В будь-якому випадку, він не наближався до Тома та його друзів попри те, що це були хороші та добрі люди. За той десяток днів, який вони провели разом на палубі розбитого човна, Дінго як і раніше тримався осторонь товаришів у недолі. Чим він харчувався тими днями невідомо, але, так само як і люди, він дуже страждав від спраги.

Ось кого підібрали з кораблетрощі. За першої нагоди судно мусило піти на дно і, беззаперечно, потягнуло б за собою в океанську безодню виключно померлих. Однак, несподівана зустріч з «Пілігримом», якого затримали в дорозі штиль та протилежний вітер, дала можливість капітану Халлу зробити добру справу.

Залишалося тільки довести цю справу до кінця, повернувши на батьківщину усіх врятованих з «Вальдека» негрів, які на додачу втратили усі свої заощадження, зароблених впродовж трьох років. Саме це і планувалося зробити. «Пілігрим», розвантажившись в «Вальпараїсо», мусив пройти вздовж американського узбережжя до Каліфорнії. Місіс Уелдон великодушно пообіцяла Тому та його товаришам, що там вони знайдуть притулок у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх всім необхідним для повернення в Пенсильванію. Бідолашні тепер могли впевнено дивитися у майбутнє і їм не залишалося нічого, окрім як дякувати місіс Уелдон та капітану Халлу. Дійсно, вони почувалися винними перед ними і попри те, що були всього бідними неграми, сподівалися колись віддячити їм по-справжньому.

Розділ п’ятий. «С» та «В»

«Пілігрим» йшов далі, намагаючись, за можливості, дотримуватися курсу на схід. Стійкий штиль чимало хвилював капітана Халла. В тому, що перехід від Ноаої Зеландії до Вальпараїсо триватиме на тиждень або й на два довше, не було нічого жахливого. Однак, непередбачувана затримка могла зморити пасажирів.

Проте, місіс Уелдон не нарікала і терпляче ставилася до усіх незручностей плавання.

Ввечері цього дня, 2-ого лютого, корпус «Вальдека» зник на горизонті.

Капітан Халл найперше подбав про Тома та його товаришів. В затісний кубрик «Пілігрима» не могло поміститися ще п’ять чоловік, тому капітан вирішив розмістити їх на носі корабля. Втім, загартовані чоловіки, звиклі до тяжких умов праці, не нарікали. Якщо б трималася хороша погода – було спекотно та сухо – вони цілком могли знаходитися там впродовж всієї подорожі.

Одноманітність життя на вітрильнику, яку лиш на недовгий час порушила зустріч з «Вальдеком», відновилася.

Том, Остін, Бат, Актіон і Геркулес дуже хотіли бути корисними. Однак, коли вітер постійно дме в одному напрямку, а вітрильники вже закріплено, на кораблі майже немає чим займатися. Зате, коли треба було змінити галс[18], старий негр та його товариші поспішили допомогти екіпажу. Варто зазначити, що, коли гігант Геркулес починав тягнути снасть, решта матросів могла лишатися осторонь. Цей могутній чоловік шести футів на зріст міг замінити собою лебідку.

Малюк Джек з захопленням дивився як працює велетень. Він зовсім не боявся Геркулеса і, коли той високо підкидав його в повітря, неначе ляльку, Джек верещав від захоплення.

– Вище, Геркулесе! – кричав він.

– Прошу, містере Джек, – відповідав Геркулес.

– Я занадто важкий?

– Що Ви! Як пір’їнка!

– Тоді підіймай мене високо-високо! Набагато вище!

І, коли Геркулес згрібав своєю широкою долонею обидві ніжки Джека, витягнувши руку, походжав з хлопчиком палубою, неначе силач з цирку, Джек глядів на усіх зверху вниз і, уявляючи себе велетнем, сміявся від щирого серця. Він намагався «стати важче», але Геркулес навіть не помічав його зусиль.

Таким чином, в малюка Джека було двоє друзів: Дік Сенда та Геркулеса.

Невдовзі з’явився і третій – Дінго.

Як вже зазначалося, Дінго був відлюдькуватим. Беззаперечно, він став таким на «Вальдеку», де люди були йому не до вподоби. Однак, на «Пілігримі» характер собаки різко змінився. Джек, вочевидь, запав в серце Дінго. Пес з задоволенням бавився з хлопчиком і ці забавки дуже тішили малого. Незабаром стало зрозуміло, що Дінго був із тих собак, що обожнюють дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Перетворити пса на жвавого скакуна – хіба не привабливо? Властиво, кожна дитина надала б перевагу такій конячці на противагу найкращому дерев’яному жеребцю, навіть на колесах. Джек часто скакав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю примху свого маленького друга: худорлявий хлопчик був для нього набагато легшим, аніж жокей для скакового коня.

А які втрати щоденно зазнавали запаси цукру в камбузі!

Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався уникати зустрічі з Дінго, який з першої ж секунди, незрозуміло через що, зненавидів його.

Захоплення собакою, однак, не зменшило інтересу Джека до старого приятеля – Діка Сенда. Як і раніше, юнак проводив зі своїм маленьким другом весь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, зрозуміло, була дуже задоволена цією дружбою.

Одного разу – це було 6-ого лютого – вона розмовляла з капітаном Халлом про Діка Сенда. Капітан від щирого серця хвалив молодого матроса.

– Запевняю вас, – говорив він до місіс Уелдон, – цей хлопчина стане чудовим моряком. В нього дійсно вроджений інстинкт моряка. Я вражений з якою швидкістю він засвоює інформацію з нашої справи, хоч і не має теоретичної підготовки, а як багато він вивчив за короткий час!

– Варто додати, – сказала місіс Уелдон, – що він чесний і добрий, серйозний не по роках та дуже старанний. За всі роки, що ми його знаємо, він не разу нас не розчарував.

– Що й казати! – підхопив капітан Халл. – Він добрий хлопець! Недарма всі так обожнюють його.

– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала місіс Уелдон, – чоловік віддасть його до морської академії, щоб потім він мав змогу отримати диплом капітана.

– Містер Уелден вчинить дуже шляхетно, – зауважив капітан Халл. – Я впевнений, що Дік Сенд коли-небудь стане гордістю американського флоту.

– Бідолашна сирітка, в нього було важке дитинство. Йому було важко, – промовила місіс Уелдон.

– Дійсно, але це не дарма. Дік зрозумів, що лише важка праця допоможе йому вибитися в люди і зараз він на правильному шляху.

– Так, він стане людиною сумління.

– Погляньте на нього, місіс Уелдон, – продовжував капітан Халл. – Він зараз несе вахту біля штурвалу і не спускає очей з бізань-щогли. Він – зосереджений та уважний, саме тому судно не рискає, а дотримується курсу. Хлопчик вже зараз має навички бувалого кермового. Хороший початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремесло моряка необхідно вивчати з дитинства. Хто не почав служити юнгою, той ніколи не стане справжнім моряком, принаймні на торговому судні. В дитинстві з усього отримаєш вигоду і поступово твої дії стають не лише свідомими, а й інстинктивними. В результаті моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.

– Однак, капітане, існує не мало вправних моряків і в військовому флоті, – зауважила місіс Уелдон.

– Так, звичайно. Проте, наскільки я знаю, майже усі найкращі моряки починали службу з дитинства. Достатньо згадати Нельсона[19] та багато інших, які починали юнгою.

В цю хвилину з каюту вийшов кузен Бенедикт. За звичкою занурений у свої думки, він блукав розсіяним поглядом по палубі, заглядаючи в усі шпарини, нишпорив під кліткою з курками, проводив пальцем по швах та обшивці борту – там, де вона була намащена смолою.

– Як ви себе почуваєте, кузене Бенедикт? – запитала місіс Уелдон.

– Дякую, добре, кузино. Як завжди… Однак, мені кортить якнайшвидше повернутися на сушу.

– Що ви шукаєте там під лавою, містере Бенедикт? – запитав капітан Халл.

– Комах, пане, комах! – спересердя відповів кузен Бенедикт. – Що ще я по вашому можу шукати?

– Комах? На жаль, вам варто зачекати: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.

– Чому ж, пане? Хіба не можна припустити, що на кораблі виявиться декілька екземплярів…

– Ні, кузене Бенедикт, ви нічого тут не знайдете. – перервала його місіс Уелдон. – Гнівайтесь не гнівайтесь на капітана Халла, але він утримає свій корабель настільки чистим, що усі ваші пошуки будуть марними.

Капітан Халл розсміявся.

– Місіс Уелдон перебільшує, – промовив він. – Однак, мені здається, що ви дійсно даремно витратите час, якщо шукатимете комах в каютах.

– Знаю, знаю! – роздратовано вигукнув кузен Бенедикт. – Я вже обнишпорив всі каюти зверху донизу…

– Однак, в трюмі, – продовжував капітан Халл, – ви, можливо, знайдете декілька тарганів. Звичайно, якщо вони вас зацікавлять.

– Звичайно, зацікавлять! Як мене можуть не зацікавити ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія та Горація! – відказав кузен Бенедикт, гордо випроставшись. – Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі periplaneta orientalis та американського таргана, що мешкають…

– …що забруднюють… – сказав капітан Халл.

– …що царюють на борту! – гордовито поправив його кузен Бенедикт.

– Непогане царство!

– О! Одразу помітно, що ви не ентомолог, пане!

– В жодному випадку!

– Послухайте, кузене Бенедикт, – посміхаючись, промовила місіс Уелдон, – сподіваюся, ви не віддасте нас на поталу тарганам заради науки?

– Я бажаю лише одного, кузино! – палко відповів ентомолог. – Лише одного: прикрасити свою колекцію якимось рідкісним екземпляром.

– Отже, вас не задовільнили новозеландські знахідки?

– Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, який до мене знаходили лише в Новій Каледонії, за декілька сотень миль від Нової Зеландії.

Цієї хвилини Дінго, який грав із Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.

– Згинь, згинь! – закричав той, відштовхуючи собаку.

– О, містере Бенедикт, – вигукнув капітан Халл, – як можна любити тарганів й ненавидити собак?!

– Ще таких гарненьких собачок! – сказав маленький Джек, обійнявши обома рученятами голову Дінго.

– Так…можливо… – пробурмотів кузен Бенедикт. – Але ця потворна тварина обдурила мої надії.

– Як, кузен Бенедикт! – вигукнула місіс Уелдон. – Невже ви зібрались зарахувати Дінго до ряду двокрилих та перепончастокрилих?

– Ні, звичайно, – цілком серйозно відповів вчений. Але ж Дінго хоча і належить до австралійської породи собак, був підібраний на західноафриканському узбережжі!

– Цілком вірно, – підтвердила місіс Уелдон. – Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».

– Так це….я думав…я сподівався…що на цій тварині знайдуться будь які комахи властиві тільки західноафриканській фауні.

– О небо! – вигукнула місіс Уелдон.

– Я вважав, що, можливо, знайдеться якась особливо зла блоха ще невідомого, нового виду..

– Чуєш, Дінго? – сказав капітан Халл. Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язів!

– Я даремно вичісував йому шерсть, – з погано прихованою прикрістю продовжив ентомолог, – на ньому не виявилося жодної блохи!

– Як би вам пощастило знайти блох, сподіваюсь, ви б одразу знищили їх? – вигукнув капітан.

– Добродію, – стримано зауважив кузен Бенедикт, – ви повинні знати, що сер Джон Франклін[20] ніколи марно не вбивав комах, навіть американських комарів, які кусаються незрівнянно болючіше ніж блохи. Гадаю ви не станете заперечувати що сер Джон Франклін дещо тямив в морській справі?

– Безсумнівно! – вклонившись, відповів капітан Халл.

– Одного разу його страшенно покусав москіт. Але Франклін тільки дмухнув проганяючи комаху й чемно сказав: «Будь ласка, йдіть. Світ достатньо великий для нас обох!»

– Ах так! – промовив капітан Халл.

– Так, шановний!

– А чи знаєте ви, містере Бенедикт, – зауважив капітан Халл, – що інша людина сказала це, набагато раніше за Франкліна?

– Інша?

– Так. Його звали дядечко Тобі.

– Він хто? Ентомолог? – жваво запитав кузен Бенедикт.

– Ні, стернівський дядечко Тобі[21] не був ентомологом, хоча це не завадило йому без зайвої чемності сказати мусі, яка дзижчала коло його носа: «Забирайся, бідолаха! Світ великий, ми можемо жити не заважаючи один одному».

– Молодець цей дядечко Тобі! – вигукнув кузен Бенедикт. – Він уже помер?

– Думаю, так, – з незворушним обличчям відповів капітан Халл, – оскільки він ніколи не існував.

І всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.

Такі дружні бесіди допомагали коротати довгі години тривалого плавання. Зрозуміло, що в присутності кузена Бенедикта розмова весь час оберталась навколо питань ентомологічної науки.

Весь час море було спокійне, слабкий вітерець ледь надував вітрила шхуни, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Халл нетерпляче чекав, коли ж судно нарешті досягне тих місць, де дують справжні вітри.

Треба сказати, що кузен Бенедикт намагався посвятити Діка Сенда в таємниці ентомології. Але коли юнак ухилився від цієї честі, вчений, за відсутності кращого, почав читати лекції неграм. Справа закінчилась тим, що Том, Бат, Остін та Актеон стали тікати від кузена Бенедикта, як тільки він з’являвся на палубі. Поважному ентомологу доводилось задовольнятися тільки одним слухачем – Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від щетинохвостих.

Велетень негр тепер жив у світі жуків-кожоїдів, турунів, коваликів, рогачів, жуків мертвоїдів, довгоносиків, гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який тремтів, коли бачив своїх крихких комах в товстих і міцних, наче лещата, пальцях Геркулеса. Але дивлячись, як велетень-учень уважно слухає лекції, професор вирішив заради нього ризикнути своїми скарбами.

В той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Уелдон вчила читанню та письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з основами арифметики.

П’ятирічній дитині легше запам’ятовувати, коли уроки схожі на цікаву гру. Місіс Уелдон вчила Джека читати не за букварем, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі червоні літери. Малюк був у захваті від того, що літери поєднувалися у слова. Спочатку мати складала якесь слово, потім змішавши кубики, пропонувала Джеку самому скласти те саме слово.

Хлопчику подобалось вчитись у такій спосіб. Щодня він вовтузився зі своїми кубиками в каюті або на палубі, спочатку складаючи слова, а потім змішуючи всі літери алфавіту. Ця гра стала причиною події, настільки надзвичайної й несподіваної, що про неї варто розповісти детальніше.

Сталося це ранком 9 лютого.

Лежачи на палубі, Джек складав з кубиків якесь слово; старий Том мусив знову скласти це слово, після того, як хлопчик змішає кубики. Дотримуючись правил гри, Том закрив очі долонею, аби не бачити яке слово складає Джек.

Набір кубиків складався з великих і малих літер та з цифр: таким чином, ця гра була посібником для навчання не лише читанню, але й рахуванню. Джек складав кубики рядком, а потім, насупивши брови, обирав потрібні йому для того, щоб скласти слова. Хлопчик так захопився цією нелегкою роботою, що не звертав уваги, на Дінго, який крутився коло нього. Раптом собака завмер на місці, вирячившись на один з кубиків. Потім підняв праву лапу, завертів хвостом, схопив в зуби кубик, відбіг в бік і поклав його на палубу.

На кубику була намальована велика літера «С».

– Дінго, віддай! – крикнув хлопчик, перелякавшись, що собака розгризе кубик.

Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд з першим.

На другому кубику була намальована велика «В».

Джек закричав.

Зачувши його прибігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, яки саме в той час гуляли по палубі.

Джек розповів їм про те, що сталося.

Дінго розрізняє літери! Дінго вміє читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.

Дік Сенд хотів повернути кубики Джеку, але Дінго зустрів його гарчанням.

Проте юнак підняв кубики і повернув їх на своє місце. Дінго знов кинувся до кубиків, знов вибрав ті ж самі літери і відніс їх в бік. Цього разу він притиснув кубики лапами, ясно даючи зрозуміти, що не має наміру їх віддавати. Інші літери для нього наче не існували.

– Дивно! – скликнула місіс Уелдон.

– Дійсно, дуже дивно, – сказав капітан Халл, пильно дивлячись на кубики.

– С, В, – прочитала місіс Уелдон.

– С, В, – повторив капітан Халл. – Такі ж самі літери, що і на нашийнику Дінго! – Том, Ви здається, казали, що цей собака лише з недавніх пір належав капітанові «Вальдека»? – несподівано озвався він до старого негра.

– Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» лише два роки тому.

– І Ви кажете, що капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?

– Так, пане, біля гірла Конго. Я багато разів чув, як капітан «Вальдека» говорив про це.

– Отже ніхто не знає кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?

– Ніхто, капітане. Адже з собаками важче, ніж з покинутими дітьми: документів немає, а розповісти вони нічого не можуть.

Капітан Халл замовк і задумався.

– Хіба ці дві літери говорят, Вам про що-небудь, капітане? – запитала через хвилину місіс Уелдон.

– Так, місіс Уелдон. Вони наводять мене на думку… А, втім, можливо це просто випадковий збіг.

– Який?

– Можливо в цих літерах є сенс і вони допоможуть з’ясувати долю одного відважного мандрівника.

– Не розумію. Що ви цим хочете сказати?

– Зараз поясню, місіс Уелдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз, за ініціативою Паризького географічного товариства, вирушив в Африку аби спробувати перетнути континент із заходу на схід. Експедиція повинна була розпочатися біля гирла ріки Конго. Кінцевою точкою планувався мис Дельгадо в гирлі річки Рувума, за течією якої мандрівник мав намір спуститися. Цю людину звали Самюель Вернон.

– Самюель Вернон? – повторила місіс Уелдон.

– Так, місіс Уелдон. Зверніть увагу, ім’я і прізвище розпочинаються як раз з тих літер, які Дінго вибрав з усього алфавіту, і вони ж намальовані на його нашийнику.

– Справді – сказала місіс Уелдон. – А що трапилося з цим мандрівником?

– Він вирушив в експедицію, – відповів капітан Халл, – і відтоді від нього не було повідомлень.

– Жодної звісточки? – запитав Дік Сенд.

– Жодної, – сказав капітан.

– А що Ви про це думаєте? – запитала місіс Уелдон.

– Я гадаю, що Самюел Вернон не зміг дістатися східного берегу Африки. Або він загинув в дорозі, або його взяли у полон туземці.

– Отже, цей собака…

– Можливо належить Самюелю Вернону. Але якщо я не помиляюся, Дінго виявився щасливішім за свого хазяїна, і йому вдалося повернутися назад до гирла Конго – адже його саме там знайшов капітан «Вальдека».

– А Ви напевно знаете, що у француза-мандрівника був собака, або це тільки ваша здогатка?

– Ні, місіс Уелдон, це тільки моя здогадка, – відповів капітан Халл. – Але безперечно Дінго знає ініціали мандрівника «С» і «В». Яким чином і де собака навчився розрізняти ці літери, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго їх відмінно знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, наче просить нас прочитати ці дві літери.

І справді, поведінку Дінго не можна було описати інакше.

– Хіба Самюель Вернон сам відправився в таку важку подорож? – запитав Дік Сенд.

– Не знаю, – відповів капітан Халл. – Але напевно він взяв із собою загін носильників-туземців.

У цю хвилину на палубу з кубрика вийшов Негоро. Ніхто не звернув на нього увагу, а тому й ніхто і не помітив, яким дивним поглядом португалець подивився на собаку, що як і раніше сидів біля кубиків з літерами «С» і «В». Але Дінго, побачивши судового кока, люто загарчав і вишкірив зуби. Негоро негайно сховався в кубрик, але погляд, яким він подивився на собаку і невільний загрозливий жест не віщували Дінго нічого доброго.

– В цьому є якась таємниця, – прошепотів капітан Халл, який не пропустив жодної подробиці цієї короткої сцени.

– А все ж таки дивно, містере Халл, – помітив Дік Сенд, – як собака навчився розпізнавати літери?

– І нічого тут немає дивного! – заявив маленький Джек. Мама мені часто розповідала про собаку, який вмів читати і писати, як справжнісінький шкільний вчитель, і навіть грав у доміно.

– Мій коханий хлопчику, – посміхнулась місіс Уелдон, – собака Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як ти гадаєш. Якщо вірити тому, що мені казали, Муніто не вмів розрізняти літери, з яких складав слова. Увесь секрет полягав в загостреному слуху. Його хазяїн, один спритний американець, помітив цю здібність Муніто, став розвивати її і в решті решт добився дивовижних результатів.

– Що ж він зробив, місіс Уелдон? – запитав Дік Сенд. Таємниця вченого собаки зацікавили його не менш, ніж Джека. – Ось що, друже мій. Коли Муніто повинен був «працювати» перед публікою, на столі ставили кубики з літерами, схожі на Джекові. Собака ходив по столу і стежив, коли з публіки назвуть слово, яке він повинен скласти, – голосно або пошепки, все одно. Єдиною умовою було, щоб це слово знав хазяїн Муніто.

– Виходить що коли хазяїна не було… – почав юнак

– … собака нічого не міг вдіяти, – закінчила місіс Уелдон. – І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака ходив уздовж цього алфавіту. Коли Муніто підходив до букви, яку потрібно було взяти, щоб скласти задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав букву, а тому, що розрізняв звук, не чутний для інших, – він чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це і був сигнал. Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншими.

– Ось і увесь секрет? – вигукнув Дік Сенд.

– Так. Як бачиш, нічого складного, – відповіла місіс Уелдон. – Загалом, це стосується будь-якого фокусу. Коли хазяїна не було поряд, Муніто втрачав свій «дар». Власне, тому мене і дивує як Дінго вдалося розпізнати ці дві літери без Семюеля Вернона, якщо він справді був власником собаки.

– Насправді, – зауважив капітан Халл, – це гідно подиву. Проте, в цьому випадку пес не складає слово із літер, на вибір глядачів: він обирає лише дві літери, постійно ті самі. Зрештою, собака, що дзвонив у двері монастиря, аби отримати залишки вечері для жебраків, або ж пес, який мусив по черзі з іншим псом крутити коловорот через день і відмовлявся виходити не в свою зміну, – можливо, ті собаки набагато розумніші за нашого Дінго. Що б там не сталося, проте факт залишається фактом: з усіх літер абетки Дінго обрав лише дві – «С» та «В». Інші літери, схоже йому не знайомі. Це може означати лише те, що певні обставини змусили собаку запам’ятати лише ці дві букви.

– Ох, капітане Халл, – промовив Дік Сенд, – якби тільки Дінго міг говорити! Він пояснив би нам значення цих двох літер та чому він має зуб проти нашого кока!

– Ще й який зуб! – засміявся капітан Халл, вказуючи на Дінго, який в цей момент позіхнув, демонструючи оточуючим свої гострі ікла.

Розділ шостий. Кит на обрії

Недивно, що цей дивний випадок з Дінго неодноразово слугував темою для бесід на палубі «Пілігрима» між місіс Уелдон, капітаном Халлом та Діком Сендом. Останній інстинктивно ставився до Негоро з певною недовірою попри те, що поведінка корабельного кока як і раніше не викликала нарікань. Бак та кубрик також долучилися до обговорення, але там дійшли іншого висновку: Дінго був визнаним наймудрішим собакою, який не лише читає, але, можливо, й пише краще від деяких матросів. Якщо він ще не почав говорити мовою людини то лише тому, що на те, вочевидь, є переконливі причини.

– Ось побачите, – запевняв кермовий Болтон, – одного чудового дня цей пес наблизиться до мене і запитає: «Куди ми тримаємо курс, Болтон? Який нині вітер? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І я змушений буду відповісти йому.

– Чимало існують тварин, що розмовляють, – розмірковував вголос інший матрос, – сороки, папуги!.. Чому б і собаці не заговорити як їй так хочеться? З дзьобом важче розмовляти, аніж пащею.

– Що правда, те правда, – підтвердив боцман Хоук, – ось тільки балакучих собак ніколи не існувало.

Команда «Пілігрима» дуже б здивувалася, дізнавшись, що собаки, що розмовляють, існують, і що в одного данського вченого жив пес, який вмів чітко вимовляти слів зо двадцять. Проте, непролазні хащі розділяли здатність до говоріння та розуміння людської мови. Голосові зв’язки собаки данського вченого були влаштовані таким чином, що він міг видавати виразні звуки, проте значення слів він розумів так само як, скажімо, папуга, сойка чи сорока. Для всіх «балакучих» тварин слова – різновид співу чи крику, значення яких залишається недосяжним для них.

Попри все Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». Варто зазначити, що він ніскілечки не загордився від цього. Капітан Халл неодноразово повторював один й той самий дослід: він розкладав перед собакою дерев’яні кубики і Дінго, не вагаючись, безпомилково кожного разу обирав з-поміж усіх саме ті, з літерами «С» та «В». Декілька разів капітан Халл проводив експеримент в присутності кузена Бенедикта. Однак, вченого вабили виключно комахи і поведінка Дінго минула повз його увагу. Проте, одного разу, він зглянувся і провів коротку лекцію з цієї теми.

– Не слід вважати, – промовив він, – що лише собаки такі кмітливі. І вони, і інші подібні до них тварини насправді слідують інстинкту. Згадайте хоча б кнурів, які тікають з корабля, приреченого на загибель; згадайте бобрів, які передбачають підйом води в річці і добудовують зверху свої греблі; згадайте віслюків, які мають дивовижну пам’ять; згадайте, зрештою, про коней власників Нікомеда Скандерберга та Оппієна – вони померли з горя після смерті своїх господарів. Існують і інші тварини, що прославляють своїх родичів. Відомі випадки, коли чудово навчені птахи писали слова під диктант свого вчителя без помилок, коли папуги рахували гостей в кімнаті з точністю, якій позаздрив би обчислювач Бюро довготи і широти. Хіба не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих через те, що він читав без запинки якомусь кардиналу, своєму хазяїнові, увесь Символ віри? Зрештою, хіба ентомолог не мусить відчувати гордість, коли він бачить, як звичайні комашки демонструють докази високорозвиненого інтелекту, підтверджуючи вираз «In minimis maximus Deus»[22]? Адже мурахи могли б посперечатися з будівничими наших великих міст, водяний павук-сріблянка, не знаючи законів фізики, створюють повітряні дзвоники, а блошиці везуть екіпажі, як справжні рисаки, виконують стройові вправи не гірше від карабінерів, стріляють з гармат краще за дипломованих артилеристів, випускників Вест-Поінт[23]. Ні, цей ваш Дінго не заслуговує надмірної похвали. Якщо він так добре знає алфавіт, то це зовсім не через його мудрість: просто він належить до ще не відомої в зоології породи «canis alphabetias» – «письменних собак» з Нової Зеландії.

Проте ця палка промова заздрісного ентомолога ніскільки не принизили Дінго в очах мешканців «Пілігрима», а бак, як і раніше, вважав його справжнім дивом. Лише Негоро не поділяв загального захвату від собаки. Можливо, він вважав її зарозумілою. Дінго ставився до кока так само вороже і Негоро не згаяв би шансу відплатити йому за це, якщо б Дінго не міг постояти за себе, по-перше, і якщо б, по-друге, він не став улюбленцем всього екіпажу.

Тепер Негоро більше ніж раніше уникав Дінго. Це не завадило Дікові Сенду помітити, що після випадку з кубиками взаємна ненависть людини та собаки посилилася. В цьому було дещо незрозуміле.

Десятого лютого норд-ост, змінюючись постійно нестерпним безвітрям, під час яких «Пілігрим» стояв на місці неначе вкопаний, почав затихати і капітан Халл почав сподіватися на швидку зміну вітру. Він мріяв про північно-західний вітер, який дозволив би шхуні підняти всі вітрила. «Пілігрим» покинув Оклендський порт всього дев’ятнадцять діб тому. Затримка була не такою ж великою і за попутнього вітру, на всіх вітрилах, шхуна могла надолужити втрачене. Проте бажані зміни вітру ще не наступили. Залишалося чекати.

Ця частина океану була зовсім безлюдною. Жоден корабель не проходив тут. Мореплавці, здавалося, назавжди покинули цю широту. Китобійники, які полювали в південних полярних морях, ще не збиралися повертатися додому і «Пілігрим», покинувший місце полювання через непередбачувані обставини раніше запланованого, не сподівався на зустріч з яким-небудь побратимом на півшляху до тропіку Козерога.

Трансокеанські ж пакетботи, як вже зазначалося, виконували свої рейси між Америкою та Австралією набагато нижче за широтою.

Однак, саме тому, що море було таким пустельним, воно особливо привертало увагу. Одноманітне на погляд поверхневого глядача, для справжніх моряків, для людей, які вміють бачити та здогадуватися, воно здавалося безмежно різноманітним. Зрадливі його води захоплюють тих, хто має багату уяву и відчуває поезію океану. Ось пливе пучок морської трави, ось довга водорость розпласталася на воді легким хвилястим візерунком, а ось хвилі погойдують уламок дошки; так хочеться відгадати, звідки він тут узявся? Безкрайній простір підживлює багату уяву. В кожній із частинок цієї води – і в тій, що лине парою до неба, і в тій, що повертається зливою до моря, – містить в собі, можливо, тайну якої-небудь катастрофи. Як можна не заздрити тим допитливим головам, які вміють вивідати в океану всі його таємниці, підійматися від вічно-рухомих його вод до небесних висот.

І повсюдно вирує життя: під водою і над водою! Пасажири «Пілігриму» дивилися як полюють на маленьких рибок зграї перелітних птахів, які покинули приполярний простір, передчуваючи зиму. Дік Сенд, навчившись у Джемса Уелдона багатьом корисним речам, зокрема, майстерності влучно стріляти, довів, що він однаково вправно володіє рушницею та револьвером: він підстрелив декількох із цих стрімких літунів.

Над водою кружляли буревісники: деякі зовсім білі, інші – з темною смужкою на крилах. Іноді пролітали зграйки капських голубів, а в товщі води стрілою проносилися пінгвіни, які на суші виглядають так кумедно та незграбно. Однак, за словами капітана Халла, короткі крила слугують пінгвінам справжніми плавниками; у воді ці птахи можуть змагатися з найшвидшими рибами, так що моряки іноді помилково сприймають їх за тунця.

Високо в небі ширяли гігантські альбатроси, розкинувши крила розмахом в десть футів. Вони сідали на воду и занурювали в неї свій дзьоб в пошуках здобичі.

Ці картини, безперестанку змінюючи один одного, захоплювали дух. Лише глибоко байдужому до природи море може здатися одноманітним.

Вдень 10 лютого місіс Уелдон, прогулюючись палубою «Пілігрима», помітила, що поверхн моря стала червонуватою. Здавалося, у воді кров. Навкруги, на скільки вистачало очей, простягнулося це загадкове червоне поле. Дік Сенд бавився з малим Джеком неподалік від місіс Уелдон; вона промовила до нього:

– Подивися, Діку, який дивний колір у моря. Можливо, тут якась морська трава?

– Ні, місіс Уелдон, – відповів Дік, – такого кольору вода набуває через міріади крихітних рачків, які, зазвичай, вживають у їжу крупні морські ссавці. Рибалки дуже влучно прозвали їх «китова юшка».

– Рачки! – вигукнула місіс Уелдон. – Вони настільки крихітні, що їх можна назвати морськими комахами! Кузен Бенедикт, напевно, з радістю додасть їх до своєї колекції. – І місіс Уелдон голосно покликала: – Кузене Бенедикт! Ходіть-но сюди.

Кузен Бенедикт вийшов з каюти майже одночасно з капітаном Халлом.

– Погляньте, кузене Бенедикт! Бачите цю величезну червону пляму на морі? – запитала місіс Уелдон.

– А! – вигукнув капітан Халл. – Китова юшка! Маєте гарну нагоду вивчити доволі цікавий вид, містере Бенедикт!

– Дурниці! – відказав ентомолог.

– Що значить «дурниці»?! – вигукнув капітан. – Ви не маєте права на подубну байдужість! Якщо я не помиляюся, ці рачки належать до одного з шести класів членистоногих і є представниками…

– Дурниці! – повторив кузен Бенедикт, хитнувши головою.

– Ого! Така байдужість і у ентомолога…

– Не забувайте, капітане Халл, – перебив його кузен Бенедикт, – що я вивчаю виключно комах.

– Отже, всі ці рачки вас мало цікавлять, містере Бенедикт? Проте, якби ви мали шлунок кита, ви б дуже зраділи такому бенкету!.. Знаєте, місіс Уелдон, коли нам, мисливцям, вдається наткнутися в морі на таку зграю рачків, ми негайно хапаємося за гарпуни та шлюпки. В таких випадках не варто сумніватися – здобич близько.

– Але як такі крихітні рачки можуть прогодувати величезного кита? – запитав Джек.

– Що тебе дивує, друже? – відповів капітан Халл. – Адже готують смачні страви з манки, з крохмалю, з муки найтоншого помелу. Така воля матінки-природи: коли кит пливе в цій червоній воді, юшка вже готова дл нього – йому залишається лише розтулити свою величезну пащу. Міріади рачків потрапляють всередину, тоді рогові пластини, – їх ще називають китовий вус, – які щіткою звисають з його піднебіння, виконують роль риболовної сітки. Ніхто не може вислизнути з його рота. Величезна кількість рачків потрапляє до просторого шлунку кита так само просто, як суп до твого животику.

– Розумієш, Джеку, – додав Дік Сенд, – мсьє кит не витрачає часу на те, щоб зчищати шкаралупу з кожного рачка, так як ти очищуєш креветки.

– Варто додати, що, як раз в той час, в який ненажера насолоджується своїм смаколиком, – промовив капітан Халл, – до нього найлегше підібратися непомітно. Найкраща хвилина аби запустити гарпун…

Цієї миті, неначе на підтвердження слів капітана Халла, вахтовий вигукнув:

– Кит на горизонті – вперед по лівому борту!

Капітан Халл випростався.

– Кит! – вигукнув він і, куруючись інстинктом мисливця, побіг на ніс корабля.

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд і навіть кузен Бенедикт, всі побігли за ним.

Дійсно, за чотири милі від корабля, за вітром, море в одному місці, здавалося, кипіло. Досвідчений китобій не міг помилитися: серед червоних хвиль порпався крупний морський ссавець.

Однак відстань була все ще занадто великою, аби можна було встановити різновид цього ссавця. Їх декілька і кожен достатньо сильно відрізняється один від одного.

Можливо, це один з так званих справжніх китів, на яких головно і полюють китобої північних морів? У справжніх китів немає спинного плавця, а під шкірою – товстий шар жиру. Довжина справжніх китів досягає вісімдесяти футів, але в середньому вони не більше шістдесяти футів довжини. З одного такого чудовиська можна наповнити ворванню до сотні бочок.

Можливо, це фінвал з породи крилоподібних китів, – сама ця назва мусить викликати повагу у ентомолога. Фінвал має схожі на крила спинні плавники білого кольору, які досягають довжини майже половини тулуба. Це свого роду летючий кит.

Проте, це міг бути і великий смугач, відомий під назвою синій кит. Він також має спинний плавець, який за довжиною не поступається справжнім китам.

Поки ще не можна було визначити до якого різновиду належить кит, помічений вахтовим, однак капітан Халл та весь екіпаж «Пілігрима» пильно слідкували за ним.

Якщо годинникар, оглядаючи в гостях чужий настінний годинник, відчуває непереборне бажання його завести, то як палко бажає загарпунити здобич китобій, вгледівши плаваючого в океані кита! Стверджують, що полювання на крупного звіра захоплює більше, аніж полювання на іншу дрібноту. Отже, запал мисливця зростає пропорційно до розмірів дичини. Що тоді відчувають мисливці на слонів та китів? А екіпаж «Пілігриму» хвилювався ще й через те, що корабель повертався додому з неповним грузом…

Капітан Халл пильно вдивлявся в далечінь. На такій відстані важко було розгледіти кита, проте досвідчене око китобоя безпомилково відзначило деякі ознаки, помітні навіть здалека: за фонтанами води або, точніше, парою, що виривалася з дихала кита, вже можна було визначити, до якого різновиду він належить.

– Це не справжній кит! – вигукнув капітан Халл. – Справжні пускають фонтани вищі та тонкіші. Якби фонтан виривався з шумом, схожим на далеке відлуння канонади, можна було б впевнено сказати, що маємо справу з фінвалом. Проте тут нічого подібного. Добре прислухайтеся. Фонтан видає зовсім інший звук. Як гадаєш, Дік? – запитав капітан Халл, повернувшись до юнака.

– Здається, капітане, це смугач, – відказав Дік Сенд. – Подивіться, з якою силою вилітають в повітря фонтани. І водних струменів в них, здається, більше ніж пари. Якщо я не помиляюся, ця риса притаманна смугачам.

– Вірно, Діку! – відповів капітан Халл. – Не варто сумніватися! Там, в червоній води, пливе смугач.

– Як гарно! – вигукнув малюк Джек.

– Так, сонечко! Уявити лишень, що це величезне створіння спокійно годується навіть не підозрюючи, що за ним спостерігають мисливці!

– Я б навіть насмілився зауважити, – скромно промовив Дік, – що це доволі крупний смугач.

– Без сумніву! – відповів капітан Халл, у якого через хвилювання виблискували очі. – Його довжина щонайменше сімдесят футів.

– Чудово! – вигукнув боцман. – Якби загарпунити з півдюжини таких китів, ми б тоді повністю заповнили наші трюми.

– Так, півдюжини було б достатньо, – зітхнувши промовив капітан Халл.

Для того, щоб краще роздивитися кита, він виліз на бушприт.

– Далебі і з цим, – додав боцман, – ми за декілька годин наповнили б ворванню не менше половини із наших двохсот пустих бочок…

– Так… Це вірно… Так! – пробуркотів капітан Халл.

– Це правда, – підтвердив Дік Сенд, – проте, подолати такого великого смугача – справа не з легких.

– Звичайно, – відповів капітан Халл. – Справа важка, дуже важка. Великі смугачі мають дивовижної сили хвіст і нам необхідно підібратися до нього дуже обережно. Найміцніша шлюпка розлітається на друзки від удару їхнього хвоста. Однак заради такої наживи варто ризикнути.

– Великий смугач – велика здобич! – промовив один із матросів.

– І вигідна! – додав інший.

– Шкода пройти повз і не привітатися з таким китом! – підсумував третій.

Було зрозуміло, що вся команда дуже зраділа зустрічі з китом. Скільки ворвані плавало так близько у воді! Матроси говорили так, ніби варто лише підставити бочки і ворвань стрімко лине до них широкою рікою.

Видершись на ванти фок-щогли, вони пильно спостерігали за кожним рухом кита і нетерплячі вигуки видавали їхні почуття. Капітан Халл мовчки гриз нігті. Здавалося, смугач, неначе могутній гігант, притягує до себе «Пилигрим» та увесь його екіпаж.

– Мамо! Мамо! – вигукнув малюк Джек. – Мені дуже хочеться подивитися, який він – кит!

– То ти хочеш подивитися на кита поближче, серденько? Чому б і ні, друзі? – звернувся капітан Халл до матросів, вже не в силах протистояти спокусі. Людей в нас замало… Ай, та якось впораємося…

– Впораємося, впораємся! І в один голос закричали матроси.

– Я не вперше змушений буду виконувати обов’язки гарпунщика, – продовжував капітан Халл. – Подивимося, чи я ще не розучився метати гарпун…

– Ура, ура, ура! – закричали матроси.

Розділ сьомий. Підготовка до полювання

Зрозуміло, чому поява величезної морської істоти так схвилював екіпаж «Пілігрима». Кит, що плавав посеред червоного поля, здавався гігантом.

Зловити його та заповнити трюми корабля – спокуса не з малих! Чи могли китобії втратити таку можливість?

Однак місіс Уелдон запитала капітана Халла чи безпечне полювання за таких умов для команди та, власне, для нього самого.

– Так, місіс Уелдон, – відповів капітан Халл. – Небезпеки немає. Мені неодноразово доводилося полювати на кита з однією шлюпкою і жодного разу я не помилявся. Повторюю, небезпека не загрожує нам і, відповідно, вам.

Місіс Уелдон заспокоїлася і більше питань не задавала.

Капітан Халл тієї ж хвилини наказав розпочати всі необхідні приготування. З досвіду він знав, що полювання буде складним і вирішив прийняти всі необхідні запобіжні заходи. Складнощі полювання обумовлювалися ще тим, що екіпаж шхуни міг скористатися лише однією шлюпкою попри те, що на «Пілігримі», на кільблоках між ґрот-щоглою та фок-щоглою, було встановлено не лише шлюпку, але й три китобійні вельботи: один був підвішений ліворуч, другий – праворуч, третій – на кормі.

Зазвичай, ці три вельботи кидалися в погоню за китом всі разом. Проте, для цього, як відомо, під час зупинки в Новій Зеландії вербувалися матроси та гарпунники, які допомагали постійній команді «Пілігрима» під час промислового сезону. Тепер цієї допоміжної команди не було і «Пілігрим» міг спорядити на полювання лише п’ятьох матросів, тобто, якраз стільки, скільки необхідно для обслуговування одного вельбота. Від допомоги Тома та його товаришів, які поспішили запропонувати свої послуги, капітан Халл змушений був відмовитися: керування вельботом під час полювання на кита до снаги лише найдосвідченішим морякам. Невірний поворот керма або невчасний помах веслом під час нападу коштує життя.

З іншого боку, капітан Халл не міг покинути свій корабель, не залишивши на борту хоча б одного досвідченого моряка – про всякий випадок.

Оскільки керування вельботом потребує сильних рук, капітан Халл, попри все, змушений був полишити судно на Діка Сенда.

– Діку, – сказав він, – залишаю тебе своїм заступником на період полювання. Сподіваюся, вона буде недовгим.

– Є, капітане! – відповів молодий матрос.

Дік Сенд дуже хотів прийняти участь в полюванні, але він розумів, що у вельботі більше користі буде від сильного дорослого чоловіка. До того ж, лише він може замінити капітана Халла на «Пілігримі». Тому він без заперечень скорився.

Отже, на полювання відправлялася вся команда «Пілігрима». Чотири матроси сядуть на опачини, а боцман Хоуік візьметься за кермове весло, що на вельботі слугувало звичайним кермом, яке не дозволяє моментально виконувати маневри. До того ж, якщо під час полювання гребні весла зламаються, то кермове у вправних руках може вивести вельбот з-під атаки розгніваного кита.

Капітан Халл мав зайняти місце гарпунника: з його слів, це було не вперше. Він повинен був закинути гарпун, слідкувати за розмотуванням довгої мотузки, прив’язаної до кінчика гарпуна і, нарешті, добити поранену тварину списом, коли та зрине на поверхню океану.

Іноді в китобійному ремеслі використовується вогнепальна зброю. На борту корабля або на носі шлюпки встановлюється особлива гармата: вони викидає гарпун, який тягне за собою довгий лінь[24], або вистрілює розривними гранатами, завдаючи киту серйозних ушкоджень.

Проте на «Пілігримі» не було таких знарядь. До речі, це доволі дорогий пристрій, що потребує особливих навичок, а моряки не дуже полюбляють нововведення і тому надають перевагу звичайним гарпунові та спису, якими вони володіють дуже вправно.

Саме з такою зброєю капітан Халл відправився полювати на смугача, який маячив за п’ять миль від «Пілігрима».

Здається, погода сприяла китобіям. Море було спокійним – отже, вельботу буде легше маневрувати. Вітру майже не було і не варто було побоюватися, що «Пілігрима» віднесе далеко в сторону в той час, як екіпаж переслідуватиме кита.

Лівий вельбот спустили на воду і четверо матросів зайняли свої місця.

Боцман Хоуік скинув для них два гарпуни та декілька довгих списів з гострими наконечниками. До цих знарядь нападу він додав п’ять бухт[25] гнучкого та міцного ліня, шістсот футів на кожну бухту. Коли одна бухта розмотується, матроси підв’язують до кінця ліня другу, третю і так далі. Однак, іноді і трьох тисяч футів ліня виявляється недостатньо – настільки глибоко пірнає кит.

Ось яке спорядження для полювання на кита зберігалося на носі човна.

Зайнявши свої місця, Хоуік та чотири матроси чекали на наказ віддати кінці.

Тепер вільним залишалося лише одне місце на носі вельбота – місце, яке мав зайняти капітан Халл.

Звична річ, перед відправленням на полювання корабель поставили на дрейф, тобто реї було встановлено таким чином, щоб вітрила на обох щоглах тягнули його в різні боки, і тому він залишався нерухомим.

Перед тим, як спуститися на вельбот, капітан Халл востаннє кинув оком на вітрильник. Запевнився, що все в порядку, вітрила встановлено вірно, снасті добре натягнуто. Діку Сенду доведеться лишатися на судні самому, можливо, впродовж довгого часу, і капітан хотів позбавити його клопоту переставляти вітрила та маневрувати, якщо тільки того не вимагатимуть обставини.

Запевнившись, що все в порядку, капітан прикликав юнака до себе, мовлячи:

– Діку, залишаю тебе самого. Пильнуй добре! Можливо, попри очікування, «Пілігрим» буде змушений піти за нами, якщо кит потягне нас занадто далеко. Тоді Том з товаришами допоможуть тобі налаштувати вітрила. Ти добре розтлумачиш їм, що треба зробити, і я впевнений, вони чудово впораються з завданням.

– Так, капітане Халл, – сказав старий Том, – містер Дік може розраховувати на нас.

– Наказуйте, наказуйте! – вигукнув Бат. – Ми покажемо, як ми вміємо працювати!

– Що тягнути? – запитав Геркулес, засукуючи рукава.

– Поки що нічого, – посміхнувся Дік.

– Я готовий! – відповів велетень.

– Погода сьогодні чудова, – продовжува капітан Халл, – вітер стих і можна припустити, що він не відновиться. Однак, щоб не сталося, Діку, не спускай на воду шлюпку та не покидай корабель!

– Є, капітане!

– Якщо буде необхідно, щоб «Пілігрим» пішов за нами, я подам тобі сигнал – підніму вимпел на кінці гака.

– Не переживайте, капітане. Я ока не спущу з вашої шлюпки, – відповів Дік Сенд.

– Молодець, – сказав капітан Халл. – Будь хоробрим, але зберігай холоднокровність. Пам’ятай: ти тепер помічник капітана. Не сором свого звання. Нікому ще не вдавалося отримати його в твоєму віці.

Дік не відповів, тільки посміхнувся і порум’янів. Капітан Халл зрозумів значення цієї посмішки та рум’янцю.

«Який хороший хлопець! – подумав він. – Скромність та жвавість – от і весь характер!»

Судячи з останніх прощальних настанов, легко було здогадатися, що капітан Халл знехотя покидає корабель навіть на декілька годин навіть попри те, що ніякої небезпеки не очікувалося. Всесильна жага мисливця і, головно, гаряче бажання поповнити запаси ворвані, аби виконати зобов’язання Джемса Уелдона в Вальпараїсо, все це підбурювало його насмілитися на небезпечну експедицію. З іншого боку, спокійне море обіцяло легке полювання. Ані команда «Пілігрима», ані сам капітан не могли протистояти такій спокусі. Нарешті шхуна заповнить свої трюми – ця думка остаточно взяла гору над усіма іншими в голові капітана.

Він рішуче зробив крок в сторону штормтрапа.

– Нехай щастить! – побажала йому місіс Уелдон.

– Дякую!

– Благаю, капітане Халл, не робіть боляче цьому нещасному киту! – крикнув малюк Джек.

– Намагатимуся, мій маленький! – відповів капітан Халл.

– Зловіть його тихенько!..

– Так… так… Я надягну рукавиці, сонечко.

– Іноді на спині цього ссавця знаходять доволі цікавих комах! – зазначив кузен Бенедикт.

– Ну що ж, містере Бенедикт, – сміючись відповів капітан Халл, – ніхто не стане вам на заваді, коли наш смугач буде пришвартований до борту «Пілігрима»! – Повернувшись до Тома, він додав: – Томе, я розраховую на те, що ви і ваші товариші допоможете нам розібрати тушу, коли ми підтягнемо кита до корабля – а це відбудеться скоро.

– До ваших послуг, пане капітан! – відповів старий негр.

– Дякую! – промовив капітан Халл. – Дік, ці добрі люди допоможуть підготувати тобі пусті бочки. Поки ми полюватимемо, вони піднімуть бочки на палубу. І коли ми повернемося, робота піде швидше

– Є, капітане! Буде зроблено!

Людині необізнаній слід пояснити, що, у випадку вдалого полювання, кита необхідно відбуксувати до «Пілігрима» та міцно пришвартувати його вздовж правого борта. Тоді матросам, взувшись у чоботи з шипами на підошвах, необхідно видряпатися на спину велетня, розітнути шар жиру, що його вкриває, на паралельні смуги від голови до хвоста, потому розділити ці смуги впоперек на скиби товщиною півтора фути, розрізати кожну на шматки, закласти в бочки та спустити їх в трюм.

Зазвичай китобійне судно намагається одразу після полювання чимшвидше причалити до берега і там остаточно покінчити з розділкою туші. Екіпаж спускається на берег і приступає до розтоплення жиру: розтанувши від вогню, китове сало виділяє найкориснішу свою частину, тобто ворвань[26].

Проте тепер капітан Халл не допускав навіть думки повернутися на сушу після полювання, аби там закінчити цю операцію. Він розраховував перетопити додатково здобутий жир аж у Вальпараїсо. Вітер мав скоро змінитися на західний і капітан «Пілігрима» сподівався підійти до американського узбережжя десь за три тижні – за такий строк здобич не могла зіпсуватися.

Настав час відпливати. Перш ніж «лягти у дрейф», «Пілігрим» злегка наблизився до того місця, де смугач все ще виказував себе, викидаючи в повітря струмені пари та води.

Смугач плавав просторим полем, червоним від крихітних рачків, і щохвилини роззявляючи широченну пащеку, захоплював міріади мікроскопічних істот.

На думку тих досвідчених китобіїв, які слідкували за ним, не варто було боятися, що він втікатиме. Беззаперечно, це був один із тих китів, яких гарпунники називають «бойовими».

Капітан Халл переліз через борт і штормтрапом спустився на ніс вельбота.

Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Том та його товариші востаннє побажали капітану удачі.

Навіть Дінго, піднявшись на задні лапи та виставивши голову за борт, неначе прощався з екіпажем.

Потому всі перейшли на ніс, щоб не упустити подробиць захоплюючого полювання.

Вельбот відчалив. Рівномірні сильні помахи чотирьох весел швидко відділяли його від «Пілігриму».

– Діку, добре за усім наглядай! – востаннє вигукнув капітан Халл.

– Покладіться на мене, капітане.

– Одним оком за шхуною, іншим – за вельботом. Не забувай!

– Буде зроблено, капітане, – відповів Дік і став за штурвал.

Легенький човник був вже на відстані декількох сотень футів від «Пілігриму». Капітан Халл стов на носі. Він ще щось сказав, але його голосу вже не було чутно і лише за виразними жестами капітана Дік зрозумів, що той повторює свої нвстанови.

Цієї хвилини Дінго, що весь цей час стояв, спершись на борт, жалібно завив. Це завжди до неймовірності вражає людей, схильних до забобонів.

Місіс Уелдон здригнулася.

– Ох, Дінго, Дінго! – промовила вона. – Хіба так проводжають друзів на полювання! Ану ж бо, веселіше!

Дінго замовкнув. Прибравши лапи з поруччя, він повагом підійшов до місіс Уелдон і з ніжністю лизнув їй руку.

– Він вихляє хвостом, – прошепотів Том. – Недобрий знак!.. Недобрий знак!..

Раптом Дінго наїжачився та люто загарчав.

Місіс Уелдон обернулася.

Виявилося, що Негоро вийшов із камбуза і направився на ніс корабля. Його, вочевидь, зацікавило майбутнє полювання і він хотів подивитися як маневруватиме шлюпка.

Дінго кинувся до корабельного кока, трясучись від очевидної, проте зовсім незрозумілої люті.

Негоро підібрав з палуби гандшпуг[27] і зайняв оборону.

Пес кинувся на нього і хотів вчепитися йому в горлянку.

– Дінго, сюди! – закричав Дік Сенд і, на долю секунди, покинувши свій спостережний пункт, побіг на бак.

Місіс Уелдон теж намагалася заспокоїти собаку.

Дінго з неохотою підкорився і з глухим гарчанням підійшов до Діка.

Негоро не промовив жодного слова, тільки сильно зблід. Викинувши гандшпуг, він повернувся і пішов до своєї каюти.

– Геркулесе! – промовив Дік Сенд. – Я доручаю вам слідкувати за цією людиною.

– Слідкуватиму, – просто відповів велетень, стискаючи гігантські кулаки.

Місіс Уелдон та Дік Сенд повернулися до спостереження за вельботом, який швидко віддалявся від корабля.

Тепер він здавався малюсінькою крапкою посеред безкрайнього моря.

Розділ восьмий. Смугач

Досвідчений китобій капітан Халл не хотів сподіватися на випадок. Полювання на смугача – справа не з легких, жодний із заходів безпеки не може бути зайвим. Капітан Халл не гребував жодним.

Насамперед, він наказав кермовому наблизитися до кита з-під вітру, аби скрипіння весел не виказало мисливців.

Хоуік повів вельбот на межі червоного поля, на середині якого плавав кит. Таким чином, мисливці збиралися обігнути його.

Боцман був бувалим, досвідченим моряком і відрізнявся рідкісною холоднокровністю. Капітан Халл знав, що може повністю розраховувати на свого кермового: він не розгубиться вирішальної миті, швидко і з точністю виконає необхідний маневр.

– Увага, Хоуік! – сказав капітан Халл. – Спробуємо застати смугача зненацька. Намагайтеся непомітно підійти на відстань, з якої можна було б одразу закинути гарпун.

– Є, капітане! – відповів боцман. – Я триматимуся на межі з червоним полем, але так, щоб вітер весь час був в наш бік.

– Нехай! – відказав капітан. – Веслуйте тихо, хлопці! Якнайтихіше!

Весла, вальки якого були завбачливо огорнуті шкірою, не рипіли у кочетах.

Вправно керуючи, боцман підвів вельбот впритул до поля червоних рачків. Весла праворуч заринали ще у прозору воду зеленуватого відтінку, а з лопатей ліворуч вже весело бігли струмочки червоної, схожої на кров, рідини.

– Вино і вода, – підмітив один із матросів.

– Так, – відповів капітан Халл. – Однак ця вода не втомить спраги, а вино не захмелить голови. А тепер: цить! Налягай на весла!..

Вельбот під керуванням боцмана Хоуіка ковзав водою зовсім безшумно.

Смугач не рухався. Здавалося, він ще не помітив шлюпки, що оминала його по колу.

Дотримуючись цього кола, вельбот, звісно ж, віддалявся від «Пілігрима», і корабель здавався все меншим і меншим.

Всі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, що завжди викликає дивне відчуття – неначе дивишся на них в підзорну трубу, але догори дриґом. Ілюзію, в даному випадку, можна пояснити тим, що, вочевидь, в широкому морському просторі немає з чим порівняти віддалений предмет. Так відбулося і з «Пілігримом»: він зменшувався на очах кожної хвилини і, здавалося, що він знаходиться набагато далі ніж насправді.

За пів години після того, як шлюпка відчалила від корабля, вона знаходилася прямо під вітром від кита, який тепер розміщувався в положенні між нею та «Пілігримом».

Настав час підійти ближче до смугача. Це необхідно було зробити тихо. Можливо, вдасться непомітно наблизитися до кита збоку і закинути гарпун з близької відстані.

– Повільніше, хлопці! – пошепки наказав капітан Халл.

– Здається, наша рибка щось почула, – промовив Хоуік. – Тепер дихає не так голосно, як раніше.

– Тихше! Тихше! – повторив капітан Халл.

За п’ять хвилин мисливці були всього за один кабельтов від кита.

Боцман навстоячки направив вельбот так, щоб наблизитися до лівого боку смугача, намагаючись, однак, триматися подалі від страшного хвоста, від одного удару якого вельбот міг розлетітися на друзки.

Капітан Халл стояв на носі, ноги на ширині плеч для стійкості, у руках – гарпун. Це знаряддя, влучно кинуте його рукою, без сумніву глибоко б увійшло в соковиту спину кита, що горбом виднілася з води.

Поряд з капітаном в цеберці лежало перше із п’яти кілець ліня, міцно прив’язане до заднього краю гарпуна. Решта чотири знаходилися під рукою, аби без затримки підв’язувати одне до іншого, якщо кит пірне занадто глибоко.

– Готові? – прошепотів капітан Халл.

– Готові! – відповів Хоуік, міцно вчепившись за кермо.

– Підходь!

Боцман виконав наказа і шлюпка зрівнялася зі смугачем. Між ними було трохи більше десяти футів.

Смугач не ворушився і, здавалося, спав. Кит, захоплений під час сну, легкою стає здобиччю мисливців. Іноді вдається порішити його з одного удару.

«Дивно, що він настільки нерухомий, – подумав капітан Халл. – Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось інше!»

Подібна думка промайнула і в голові боцмана Хоуіка, який намагався зазирнути по інший бік кита.

Однак часу на роздуми не залишилося: настав час дій.

Тримаючи гарпун посередині руків’я, капітан Халл декілька разів покачав ним для того, щоб краще прицілитися, і потому з силою жбурнув його в смугача.

– Назад, назад! – відразу скрикнув він.

Матроси, дружньо навалившись на весла, рвонули вельбот назад, аби вивернутися від ударів хвоста пораненого кита.

І в цю хвилину вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки смугача, його непорушність.

– Китеня! – вигукнув Хоуік.

Поранена самиця майже перевернулася на бік і тоді моряки побачили китеня, якого вона годувала.

Капітан Халл знав, що присутність дитинча ще більше ускладнює полювання. Самка, без сумнівну, буде боротися з подвійним запалом, захищаючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати істоту завдовжки двадцять футів.

Однак, всупереч побоювань капітана Халла, смугач не кинувся одразу ж на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна лінь, рятуючись від розлюченого ссавця. Навпаки, кит, що часто трапляється, спочатку глибоко пірнув, потім стрімко виринув і з неймовірною швидкістю помчав уперед біля самісінької поверхні води. Дитинча рушило вслід за ним.

Капітан Халл і боцман Хоуік встигли роздивитися кита перш ніж він пірнув і змогли гідно оцінити його.

Смугач виявився потужною істотою довжиною не менше вісімдесяти футів, жовтувато-бура шкіра рябіла темними цятками.

Прикро було б після вдалого початку відмовлятися від такої багатої здобичі.

Почалося переслідування чи, точніше, буксирування. Вельбот з піднятими веслами розсікав хвилі.

Хоуік незворушно направляв його попри те, що шлюпку несамовито кидало із сторони в сторону.

Капітан Халл, не зводячи очей зі своєї здобичі, безперестанку повторював:

– Увага, Хоуік! Увага!

Однак, і без цього попередження, боцман був насторожі.

Вельбот йшов набагато повільніше за кита і бухта розмотувалась з такою швидкістю, що, можна було побоюватися чи не загориться лінь від тертя з човном. Тому капітан повсякчас змочував канат, наповнюючи морською водою цеберко, в якому він знаходився.

Смугач, схоже, не збирався ані зупинятися, ані скидати швидкість. Другий лінь був підв’язаний до першого і почав розмотуватися з тією ж швидкістю.

За п’ять хвилин довелося підв’язати і третій лінь, який також стрімко пішов під воду.

Смугач стрімголов летів вперед. Вочевидь, гарпун не зачепив жодного важливого для його життя органу. Судячи з нахилу каната, можна було здогадатися, що кит не лише не збирається підніматися на поверхню, але й, навпаки, глибше і глибше занурюється під воду.

– Чорти б його вхопили! – вигукнув капітан Халл. – Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять кілець!

– І відтягти нас подалі від «Пілігрима», – додав боцман Хоуік.

– І все ж таки він буде змушений піднятися на поверхню, аби ковтнути повітря, – зауважив капітан Халл. – Адже кит – не риба: він потребує повітря так само як людина.

– Він затримує дихання, щоб плисти швидше, – засміявся один із матросів.

Дійсно, канат продовжував розмотуватися з тою самою швидкістю.

Невдовзі до третього ліня довелося прив’язати четвертий і матроси, підрахувавши подумки свою частку від продажу кита, занепали духом.

– Проклятуща тварюка! – бурмотів капітан Халл. – Нічого подібного в житті не бачив! Чортів смугач!

Врешті-решт і п’яте кільце пустили в хід. Залишилася ще половина, коли раптом канат послабшав.

– Чудово! Чудово! – вигукнув капітан Халл. – Лінь провисає, отже, смугач стомився.

Цієї хвилини вельбот знаходився за п’ять миль за вітром від «Пілігрима».

Капітан Халл підняв вимпел на кінці багра тим самим даючи сигнал наблизитися.

За мить він побачив як Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів налаштовує реї, хапаючи вітрилами вітер.

Але вітер був слабким, він задував поривчасто і дуже швидко спадав. За цих умов «Пілігриму» було складно наблизитися до вельбота, навіть якщо б кораблю вдалося його наздогнати.

Тим часом, як і припускав капітан Халл, смугач піднявся на поверхню подихати. Гарпун все ще стирчав з нього. Поранена тварина декілька хвилин незворушно лежала на воді, вочевидь, чекаючи на дитинча, яке, схоже, відстав під час цих шалених перегонів.

Капітан Халл наказав веслярам налягти на весла і невдовзі вельбот знову опинився поряд зі смугачем.

Два матроси склали весла і, так само як капітан, взяли до рук списи, якими добивають пораненого кита.

Хоуік обережно просував вельбот, ладний тієї ж миті відвести його на безпечну відстань, якщо кит раптово кинеться на них.

– Увага! – гукнув капітан Халл. – Добре прицільтеся, хлопці, бийте без промаху!.. Ти готовий, Хоуік?

– Та я готовий, капітане, – відповів боцман, – але мене бентежить те, що після такого скаженого ривка наш смугач раптово затихнув…

– Мені теж це видається підозрілим.

– Слід бути обачними.

– Так. Одначе, не кидати ж усе напризволяще! Вперед!

Запал капітана Халла зростав.

Шлюпка наблизилася до кита, який лише кружляв на місці. Дитинча біля нього не було і, можливо, мати шукала його.

Раптом смугач махнув хвостом і одразу відплив вперед футів на тридцять.

Невже він знову налагодився тікати? Невже доведеться поновити це безкінечне переслідування?

– Начувайся! – закричав капітан Халл. – Він зараз набере розгону і накинеться на нас! Відходь, Хоуік! Відходь!

Дійсно, смугач повернувся головою до вельбота. Грізно вдаряючи плавцями по воді, він кинувся на людей.

Боцман, вдало розрахувавши напрям атаки, рвонув вельбот в бік, і кит з розгону проскочив повз човен, не зачепивши його.

Капітан Халл та обидва матроси скористувалися нагодою і встромили списи в тіло ссавця, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.

Смугач зупинився, високо випустив два фонтани кривавого кольору і знову кинувся на вельбот, буквально вистрибуючи з води. Необхідно мати неабияку мужність, щоб не втратити голову перед розлюченним гігантом.

Проте Хоуік знову встиг відвести вельбот в сторону і ухилитися від удару.

Тієї миті, коли смугач пронісся повз вельбот, три списи знову залишили три глибокі рани на його тілі. Проте цього разу кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що здійнялася величезна хвиля, неначе в бурю.

Вельбот трохи не перекинувся. Хвиля перехлюпнула через борт і затопила його наполовину.

– Відро! Відро! – вигукнув капітан Халл.

Двоє матросів покинули весла і гарячково почали вичерпати воду. Тим часом капітан Халл відрубав лінь, зовсім непотрібний тепер.

Ні, втративши глузд від нестерпного болю, тварина навіть і не думала більше про втечу. Кит в свою чергу нападав першим і його агонія обіцяла бути жахливою.

Втретє смугач повернувся до шлюпки – «лоб до лоба», як сказав би моряк.

Однак тепер, обважнілий від води човник втратив моторність. Яким чином він міг уникнути загрози? Вже неможливо було ним кермувати, а тим більше врятуватися втечею.

З яким завзяттям не гребли б матроси, відтепер стрімкий смугач міг ривком наздогнати шлюпку. Час було припинити погоню та подбати про самозахист.

Капітан Халл добре розумів це.

Під час третьої атаки Хоуіку вдалося лише послабити удар, але не уникнути його. Смугач зачепив вельбот своїм величезним спинним плавцем. Поштовх був такої сили, що Хоуік шубовснув на дно шлюпки.

– Хоуік! Хоуік! – загукав капітан Халл, який сам ледь втримався на ногах.

– Я тут, капітане! – встаючи відповів боцман.

Раптом він помітив, що при падінні зламав посередині кормове весло.

– Візьми інше! – крикнув капітан Халл.

– Є! – відповів Хоуік.

Цієї хвилини вода неначе закипіла і за декілька сажнів від шлюпки з’явилося китеня.

Смугач його побачив і швидко поплив до нього.

Це могло лише підвищити запеклість сутички, адже тепер смугач змушений боротися за двох.

Капітан Халл кинув оком в бік «Пілігрима» і несамовито замахав вимпелом, прив’язаним до багра.

Але що міг зробити Дік Сенд такого, що не зробив досі за першим сигналом капітана? Вітрила «Пілігриму» було налаштовано і вітер почав наповняти їх. На жаль, шхуна не мала мотора, який міг би прискорити її хід. Для того, аби спустити на воду ще одну шлюпку і відправитися на допомогу капітану, знадобилося б занадто багато часу, та й капітан особисто заборонив Діку Сенду покидати корабель, щоб не сталося. Все ж Дік наказав спустити кормову шлюпку і повів її за вітрильником на буксирі, аби капітан та його товариші змогли за необхідності скористатися нею.

Цієї миті, прикриваючи своїм тілом дитинча, смугач знову перейшов в атаку. Цього разу він стрімко кинувся прямо на шлюпку.

– Увага, Хоуік! – востаннє вигукнув капітан Халл.

Проте боцман, повністю роззброєний, замість кормового весла, довжина якого додавала гребцю сили, тримав у руках звичайне, доволі коротке весло.

Він намагався розвернути вельбот.

Це виявилося неможливим.

Матроси зрозуміли, що це – кінець. Вони схопилися на ноги та закричали. Можливо, цей сповнений відчаю крик долинув до «Пілігрима»…

Страшенний удар хвостом небаченої сили підкинув шлюпку в повітря. Розламавшись на три частини, вона впала в чорторий, збурений китом.

Бідолашні матроси, попри важкі поранення, могли б втриматися на поверхні, якби вхопилися за уламки вельбота.

Саме так і зробив капітан Халл і навіть допоміг боцману Хоуіку вчепитися за той самий уламок…

Але кит повернувся і знову кинувся на них, можливо, в передсмертних судомах люто забив хвостом по скаламученій воді, на якій намагалися ще втриматися матроси…

Впродовж декількох хвилин нічого не було видно, окрім водяного смерчу, бризок та піни.

Коли за чверть години потому Дік Сенд, який кинувся з неграми в шлюпку, досяг місця поєдинку, там вже не залишилося нічого живого. На поверхні червоної від крові води плавали лише уламки човна.

Розділ дев’ятий. Капітан Сенд

Жалість та жах – перше, що відчули пасажири «Пілігрима» після катастрофи. Загибель капітана Халла та п’ятьох матросів приголомшила усіх. Все відбулося в них на очах, а вони були безсилі допомогти своїм побратимам!.. Дік та його супутники не встигли вчасно навіть для того, щоб витягти з води поранених, проте ще живих людей і підставити корпус корабля під удари розлюченого кита!

Океан поглинув капітана Халла та його матросів.

Коли «Пілігрим» нарешті наблизився до місця катастрофи, місіс Уелдон стала на коліна и простягнула руки до неба.

– Помолімося! – промовила вона.

Малий Джек зі сльозами на очах став поряд. Нещасна дитина, він все зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та решта негрів стояли, похиливши голови. Усі повторювали слова молитви, якою місіс Уелдон зверталася до Бога, благаючи його змилостивитися над тими, хто щойно постав перед ним.

Потому місіс Уелдон звернулася до своїх супутніків:

– Друзі, тепер попросімо Всевишнього сили та мужності для нас самих!

Дійсно, вони потребували допомоги Всевишнього, адже їхнє становище було вкрай важким.

Корабель втратив і капітана, і матросів. Загубившись посеред безкрайнього тихоокеанського простору, за сотні миль від найближчого острову, він безпорадній проти вітру та підводних течій.

З чиєї злої волі «Пілігрим» зустрів цього кита? Яка мана спонукала бідолашного капітана Халла, зазвичай такого обачливого, піти на такий страшний ризик заради того, аби поповнити трюми?

В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, нараховують одиниці.

Безумовно, загибель капітана Халла та його товаришів виявилася великим нещастям!

На «Пілігримі» не залишилося жодного з колишнього екіпажу.

Хоча ні. Один залишивс. Дік Сенд – молодший матрос, п’ятнадцятирічний юнак, ще зовсім хлопчисько.

Саме йому доведеться тепер замінити капітана, боцмана, всю команду!..

На кораблі перебували пасажири, матір з малою дитиною; їхня присутність ще більше ускладнювала ситуацію.

Щоправда, були ще п’ятеро негрів. Ці шляхетні, хоробрі та щирі люди готові були виконати будь-який наказ того, хто тепер очолював їхній корабель, але ж вони зовсім нічого не тямили у морській справі!

Дік Сенд закляк на палубі. Схрестивши руки на грудях, він глядів на воду, що поглинула капітана Халла – його заступника, людину, яка замінила йому батька. Потому він поглянув на обрій. Він шукав хоча б якийсь корабель, до якого можна звернутися за допомогою або хоча б довірити йому місіс Уелдон.

Але Дік не збирався покидати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, щоб завести вітрильник до найближчого порту. Адже на іншому кораблі місіс Уелдон та її сину було б набагато безпечніше і Діку не довелося б переживати за життя двох найдорожчих йому людей.

Океан був пустинним. Після зникнення смугача ніщо не порушувало його спокою. Навкруги від «Пілігрима» були лише небо та вода.

Дік Сенд точно знав, що «Пілігрим» знаходиться обабіч від звичного шляху торгових суден і що всі китобійні флотилії цієї пори року ще полюють далеко на півдні.

Отже, слід дивитися небезпеці прямо у вічі, без прикрас. Подумки попросивши небо про допомогу, Дік глибоко замислився.

Що він вирішить?

Цієї хвилини на палубі з’явився корабельний кок, який кудись зник після катастрофи. Ніхто не міг сказати яке враження справило на нього нещодавня трагедія. Він дуже уважно слідкував за усім перебігом фатального полювання, проте не промовив ні слова, не зробив жодного руху. Якби комусь тієї хвилини спало на думку глянути на нього, то спостерігача вразила б байдужість, з якою він спостерігав за подіями. В будь-якому випадку, він зробив вигляд, що не почув заклику набожної місіс Уелдон, що молилася за потопельників, і взагалі ніяк не відгукнувся на нього.

Тепер Негоро без поспіху пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки до нього.

– Ви хочете щось сказати мені? – запитав Дік Сенд.

– Ні, – байдуже відповів кухар. – Я хотів би поговорити з капітаном Халлом, але яещо його немає, то з боцманом Хоуіком.

– Ви ж бачили, вони обидва загинули! – вигукнув Дік.

– Хто ж тепер керує кораблем? – зухвало запитав Негоро.

– Я! – без вагань відповів Дік Сенд.

– Ви?! – Негоро стенув плечима. – П’ятнадцятирічний капітан?

– Так, п’ятнадцятирічний капітан! – відповів Дік, роблячи крок назустріч.

Негоро позадкував.

– Пам’ятайте, – промовила місісУелдон, – тут є лише один капітан… капітан Дік Сенд. І нехай ніхто не сумнівається, що йому вдасться змусити усіх коритися його наказам.

Негоро вклонився, глузливо пробурмотів щось собі під ніс, і зник в своєму камбузі.

Отже, Дік Сенд вирішив!

Тим часом вітер набрав сили і безкрайній простір червоних рачків залишився далеко позаду.

Дік Сенд оглянув вітрила, потім уважно подивився на людей перед ним. Він відчув, що якою б важкою не була відповідальність, він не має права її уникати. Його супутники тепер пильно дивилися на нього і, зрозумівши, що він може покладатися на цих людей, юнак відповів їм взаємністю.

Дік усе тверезо зважив.

За допомогою Тома та його компаньйонів він міг, залежно від обставин, налаштувати або згорнути вітрила. Проте він добре усвідомлював, що має недостатньо знань для того, аби визначити положення судна у відкритому морі за допомогою приладів.

Ще б років чотири або п’ять і Дік ґрунтовно підготувався б до складної та захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом – приладом, за допомогою якого капітан Халл щодня вимірював висоту небесних тіл. Використовуючи хронометр, що вказує на час Гринвіцького меридіана, він, за різницею у часі, вирахував би довготу. Сонце стало б для нього вірним порадником, місяць та зорі промовляли б до нього: «Твій корабель знаходиться в ось такій точці океану!» Найдосконаліший та безпомилковий годинник, який ніщо не здатне зіпсувати, циферблат яких – небо, а стрілки – зорі, щоденно б вказував на час та подолану кораблем відстань. За допомогою астрономічних спостережень він зміг би, як капітан Халл, визначати з точністю до однієї милі положення «Пілігрима», курс, за яким він йде, і курс, якого слід дотримуватися.

Але Дік Сенд вмів визначати положення судна лише приблизно, спираючись на показники компаса та лага[28] з похибкою на вітер та течію.

Однак, Дік не злякався.

Місіс Уелдон здогадалася про все, що відбувалося в серці сміливого юнака.

– Дякую, Діку! – промовила вона рівним голосом. – Капітана Халла більше немає серед живих, весь екіпаж разом з ним. Доля вітрильника в твоїх руках. Я вірю, Дік, ти врятуєш корабель і всіх нас!

– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік, – Господь допоможе мені.

– Том та його друзі – хороші люди. Ти можеш повністю розраховувати на них.

– Я знаю. Я навчу їх морській справі і ми разом керуватимемо судном. За хорошої погоди це не складно, а от під час бурі… Але, нехай! Ми подолаємо буревій і врятуємо вас, місіс Уелдон, малюка Джека, усіх! Я відчуваю, мені до снаги це! – І він повторив: – Господь допоможе.

– Ти можеш визначите теперішнє положення «Пілігрима», Дік? – запитала місіс Уелдон.

– Це легко, – відповів Дік. – Достатньо подивитися на карту – там капітан Халл вчора позначив наше місце.

– А ти зможеш повести корабель в необхідному напрямку?

– Так. Я дотримуватимуся курсу на схід, приблизно на той пункт, до якого ми маємо причалити.

– І ти, звісно, розумієш, Діку, що після того, що сталося, можливо і навіть необхідно змінити наші початкові наміри? Звичайно, «Пілігрим» не піде тепер до Вальпараїсо. Найближчий американський порт – ось віднині наша мета!

– Звичайно, місіс Уелдон, – відповів Дік. – Не хвилюйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк не зможемо його оминути.

– З якого боку він знаходиться? – запитала місіс Уелдон.

– Ось там… – сказав Дік, вказуючи рукою на схід, який він визначив за компасом.

– Ну добре, Діку. Вальпараїсо чи будь-який інши порт – це не важливо. Єдина наша мета – дістатися землі!

– І ми дістанемося її, місіс Уелдон! – впевнено промовив хлопець. – Я обіцяю, що доставлю вас в безпечне місце. Однак, я не втрачаю надії, що ближче до суші ми зустрінемо якийсь корабель, що здійснює каботажні рейси[29]. Розумієте, місіс Уелдон, здіймається північно-східний вітер. Дасть Бог, він втримається і тоді ми й не стямимося, як сходитимемо на берег. Налаштуємо усі вітрила, від гроту до клівера, і полетимо швидше за світло!

Молодий матрос говорив із впевненістю досвідченого моряка, який знає на що здатен його корабель, і не сумнівається, що за будь-якої швидкості він не втратить керма над ним. Він хотів вже стати до штурвала і покликати своїх супутників, аби ті налаштували вітрила, але місіс Уелдон нагадала йому, що найперше треба визначити місцезнаходження «Пілігрима».

Дійсно, це треба було зробити найпершим. Дік збігав в каюту і приніс звідти карту, на якій виднілася вчорашня позначка-місцезнаходження вітрильника. Тепер він міг сказати місіс Уелдон, що «Пілігрим» знаходиться під 43˚35’ південної широти та 164 ˚13’ західної довготи, оскільки за минулу добу вони майже не зійшли з місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. вона пильно вдивлялася на брунасту смугу, що зображала землю праворуч від океану. Це було узбережжя Південної Америки – величезна перепона від мису Горн до побережжя Колумбії, що відділяє Тихий океан від Атлантичного. Дивлячись на розстелену карту, на якій вмістився весь океан, здавалося, що земля зовсім близько і пасажири «Пілігрима» зможуть легко дістатися домівки. Подібне враження виникає у всіх, хто не звик до масштабу морських карт. Побачивши землю на карті, місіс Уелдон подумала, що і справжня земля ось-ось з’явиться на горизонті.

Між тим, якщо б «Пілігрим» був зображений на цій карті в правильному масштабі, він виявився б менше за інфузорію-туфельку. І тоді ця математична точка без суттєвого розміру була б на карті такою ж одинокою та розгубленою, так само як і «Пілігрим» посеред безкрайнього морського простору.

Дік не відчував подібного. Він точно знав, наскільки далеко знаходиться земля, що багато сотень миль відокремлюють корабель від неї. Проте це не похитнуло його впевненості. Відповідальність, яку відчував всім своїм єством, перетворила його на дорослого чоловіка.

Настав час дій. Необхідно було скористатися з північно-західного вітру, який швидко набирав сили. Протилежний вітер змінився на ходовий і перисті хмари високо в небі обіцяли, що вщухне він не скоро.

Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.

– Друзі мої, – промовив він, – «Пілігрим» не має нікого з екіпажу, окрім вас. Без вашої допомоги я не зможу виконати жодного маневру. Звичайно, ви не моряки, проте у вас вправні руки. Віддайте їх на службу «Пілігримові» і нам вдасться керувати ним. Від цього залежить наш порятунок.

– Капітане Дік, – відповів Том, – мої товариші і я особисто із задоволенням станемо вашими матросами. Нам вистачить доброї волі. Все, що можуть зробити люди під вашим командуванням, ми зробимо!

– Добре мовиш, старий Томе! – вигукнула місіс Уелдон.

– Так, добре мовиш, але ми мусимо бути дуже обережними, – мовив Дік Сенд. – За жодних обставин я не буду ризикувати і піднімати зайві вітрила. Нехай ми втратимо трохи швидкості, проте переможемо в безпеці. Цього вимагають від нас обставини. Я казатиму вам, друзі, хто і що мусить робити. Особисто я стоятиму біля штурвала доки вистачить сил. Мені вистачить дві-три години сну, аби знову прийти до тями. Втім, яким коротким не був би мій сон, хтось із вас мусить заміняти мене. Томе, я навчу вас, як керувати кораблем за компасом. Це не дуже складно і за бажанням ви швидко навчитеся тримати судно за курсом.

– Як скажете, капітане Дік, – відповів старий негр.

– Добре, – промовив хлопець. – Залишайтеся зі мною біля штурвала допоки стемніє і, якщо я звалюся від утоми, ви одразу ж підміните мене на декілька годин.

– А я? – запитав малий Джек. – Хіба я нічим не можу допомогти моєму другу Дікові?

– Про що мова, любий! – відповіла місіс Уелдон, обнімаючи малого. – Ти також навчишся керувати вітрильником і я впевнена, що коли ти стоятимеш біля штурвала, вітер обов’язково буде погожим.

– Обов’язково, мамо, обов’язково! – плескав в долоні хлопчик. – Я тобі обіцяю!

– Так, – посміхнувся Дік, – старі моряки говорять, що хороший юнга приносить судну щастя та погожий вітер. – І, звертаючись до Тома та решти негрів, він додав: – До справи, друзі! Ходімо, встановимо реї на повний бакштаг[30]! Я покажу, що робити, а ви виконуйте мої накази.

– Наказуйте, капітане Сенд, – промовив Том, – ми готові!

Розділ десятий. Наступні чотири дні

Отже, Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Не зволікаючи, він вирішив підняти вітрила.

Зрозуміло, що пасажири бажали лиш одного: якнайшвидше дістатися нехай не до Вальпараїсо, але хоча б до якогось порту на американському узбережжы. Дік Сенд мав намір, слідкуючи за напрямком та швидкістю «Пілігрима», підраховувати середнє число та щоденно відмічати на карті пройдений шлях. Для цього достатньо мати під рукою компас та лаг.

На кораблі як раз містився також патент-лаг з вертушкою та циферблатом. Стрілка циферблата вказувала швидкість руху вітрильника за певний проміжок часу. Патент-лаг міг стати в нагоді: він доволі простий у використанні і навчити ним користуватися навіть недосвідчених матросів було не складно.

Втім, залишалося єдине невиправне джерело помилок – течія. Числення[31] тут безсиле і лише астрономічні показники зможуть чітко вказати точну інформацію про місцезнаходження корабля у відкритому морі. На нещастя, молодий капітан ще не вмів визначати астрономічні показники.

Спочатку в голові Діка Сенда промайнуло направити «Пілгрим» назад до Нової Зеландії. Це було б швидше. Напевно, Дік так би й зробив якби вітер, який задував весь час назустріч кораблю, не змінився на погожий. Тепер легше було тримати курс на Америку.

Вітер змінився майже на протилежний: тепер він віяв із північного заходу і, здавалося, дужчав. Варто було цим скористатися, аби просунутися під ним якнайдалі.

Дік Сенд мав намір йти в повний багштаг.

Фок-щогла топсельної шхуни мала чотири прямих вітрила: фок – на щоглі, вище – марсель на стеньзі, потім брамсель та бом-брамсель на брам-стеньзі.

На грот-щоглі вітрил менше: лише навскісний грот, а над ним – топсель.

Між двома щоглами на штангах, які підтримують грот-щоглу спереду, можна підняти ще три яруси навскісних стаксель-вітрил.

Нарешті, над бушпритом – навскісної щогли, що стирчить поперед носа – височіють три клівери.

Клівер, стаксель, навскісний грот і топсель можна регулювати безпосередньо з палуби, оскільки їх не закріплено на реї сезнями, які заздалегідь необхідно скидати.

Однак, налаштування вітрил на фок-щоглі найбільше потребує моряцької спритності.

Для того, щоб зробити який-небудь маневр з цими вітрилами, потрібно піднятися по вантах на стеньгами, брам-стеньгами або бом-брам-стеньгами цієї щогли. Лізти на щоглу доводиться не тільки для того, щоб поставити або прибрати вітрило, але й тоді, коли потрібно зменшити його площу, яку обдуває вітер – «взяти риф»[32], як кажуть моряки. Тому матроси повинні спритно пересуватися пертами – канатами, вільно підвішеними вздовж реї – і працювати однією рукою, тримаючись іншою. Це дуже небезпечно, особливо для людей, що не мають необхідних навичок. Не кажучи вже про бортову та кільову хитавиці, які сильнішають залежно від висоти щогли, на яку матрос підіймається, найменший подув свіжого вітру, раптово заповнивший вітрила, може перекинути матроса за борт. Така робота була дуже небезпечною для Тома та його товаришів.

На щастя, вітер дув з помірною силою. На морі ще не встигли піднятися хвилі і хитавиця була незначною.

Коли Дік Сенд, за сигналом капітана Халла, повів «Пілігрим» до місця катастрофи, на судні було піднято грот, клівер, фок та марсель. Щоб покинути дрифт, необхідно було налаштувати всі вітрила на фок-щоглі під прямим кутом. Негри без особливих зусиль допомогли йому виконати цей маневр.

Тепер залишалося лише розвернути корабель, щоб він йшов в повний бакштаг, і підняти брамсель, бом-брамсель, топсель та стакселі.

– Друзі мої, – сказав молодий капітан п'ятьом неграм – робіть те, що я вам накажу, і все буде чудово.

Особисто він продовжував стояти біля штурвала.

– Том, віддайте брас! – гукнув він.

– Віддати? – перепитав Том здивовано, не зрозумівши цього виразу.

– Так… відв'яжіть його! І ви, Бате, робіть те саме!.. Так, чудово! Тепер витягайте! Викидайте… віднесіть… Загалом, тягніть!

– Ось так? – запитав Бат.

– Так, так! Дуже добре! Геркулесе, ваша черга! Нумо, напружте м’язи, тут потрібна сила!

Просити Геркулеса «напружити м’язи» було щонайменше необачно: велетень сумлінно шарпнув снасть з такою силою, що ледь не відірвав її зовсім.

– Не настільки сильно! – заволав Дік Сенд, посміхаючись. – Так ви завалите щоглу!

– Та ж я тільки трохи потягнув, – виправдовувався Геркулес.

– Ось що, Геркулесе: тоді краще тільки вдавайте, що тягнете. Побачите, цього буде достатньо… Увага, друзі! Попускайте ще… Послабте!.. Так… Скріпляйте… Та ж скріпляйте!.. Тобто прив’яжіть! Так, так! Чудово! Разом! Вибирайте… тобто тягніть брас!..

І всі вітрила фок-щогли, браси яких ліворуч було віддано, повільно розвернулися. Наповнені вітром, вони потягнули судно вперед.

Потому Дік наказав витравити шкоти клівера, після чого зібрав негрів на кормі.

– Відмінно попрацювали, друзі мої! – нахвалював Дік Сенд матросів. – А тепер перейдемо до грот-щогли. Тільки будьте уважними, Геркулесе, нічого не рвіть і не ламайте.

– Намагатимусь, – відповів велетень, не наважуючись твердо обіцяти.

Другий маневр також був неважким. Гика-шкот злегка відпустили, грот повернувся під потрібним кутом; його одразу заповнив вітер і його потужна сила додалася до сили передніх вітрил.

Потому над гротом підняли топсель і, оскільки його просто взяли на гітови, достатньо було підібрати фал і вибрати галс[33], а потім закріпити їх. Однак Геркулес та його друг Актіон, не враховуючи маленького Джека, що взявся допомагати їм, вибирали фал з такою силою, що він не витримав і лопнув.

Всі троє перекинулися навзнак, на щастя, не заподіявши собі шкоди. Джек був у захваті!

– Нічого, нічого! – загукав молодий капітан. – Зв'яжіть фал та тягніть, тільки не так сильно!

Нарешті все було зроблено належним чином і Дікові Сенду не довелося навіть відходити від штурвала. Тепер «Пілігрим» швидко прямував на схід і залишалося лише стежити за тим, щоб судно не відхилялося від курсу. Це було найпростіше, оскільки вітер був помірним і судно не рискало.

– Відмінно, друзі мої, – сказав Дік Сенд. – Ви станете справжніми моряками ще до того, як закінчиться наше плавання.

– Намагатимемося, капітане Сенд, – відповів за всіх старий Том.

Місіс Уелдон також похвалила старанних матросів.

Частку похвали отримав і маленький Джек, адже він попрацював на славу.

– Здається мені, Джеку, що це ти обірвав фал, – посміхнувся Геркулес. – Які ж сильні у тебе рученята! Не знаю, що б ми робили без тебе!

І маленький Джек, дуже задоволений собою, міцно потис руку своєму другові Геркулесу.

Проте «Пілігрим» розкрив ще не всі вітрила. Не було піднято брамсель, бом-брамсель та стакселі. Між тим, за бакштагу вони могли значно прискорити хід «Пілігрима». Дік Сенд вирішив підняти й їх.

Якщо стакселі можна було поставити без особливих зусиль, прямісінько з палуби, то з прямими вітрилами фок-щогли все було набагато складніше: для того, щоб підняти їх, необхідно було видряпатися на реї. Не бажаючи піддавати ризику нікого з членів своєї недосвідченої команди, Дік Сенд особисто зайнявся цією справою.

Він підкликав Тома, передав йому штурвал і показав, як слід кермувати судном. Поставивши Геркулеса, Бата, Актіона та Остіна біля фалів брамселя та бом-брамселя, він поліз на щоглу. Піднятися лінем вант фок-щогли, видертися на марс, дістатися до реї для Діка було справжньою грою. Рухливий та спритний юнак миттю подолав перт брам-реї та віддав сезні, що підтягували брамсель.

Потому він перебрався на бом-брам-рей[34] та швидко розпустив вітрило.

Покінчивши з цією справою, Дік Сенд зісковзнув одним із фордунів[35] правого борту прямісінько на палубу.

Тут за його вказівкою матроси розтягли обидва вітрила, тобто притягнули їх шкотами за нижні кути до ноків[36] нижче лежачих реїв, і міцно закріпили шкоти. Потому було налаштовано стакселі між грот-щоглою та фок-щоглою і цим було завершено підйом вітрил.

Цього разу Геркулес нічого не порвав.

«Пілігрим» мчав тепер на всіх вітрилах. Звичайно, Дік міг налаштувати ще ліві лісель фок-щогли, однак за таких умов їх було важко ставити і ще важче було б швидко прибрати у випадку бурі. Тому молодий капітан вирішив обмежитися вже піднятими вітрилами.

Том отримав дозвіл відійти від штурвала і Дік Сенд повернувся на своє місце.

Вітер посвіжішав. «Пілігрим», злегка нахилившись на правий борт, швидко ковзав морем. Плоский слід позаду судна свідчив про відмінний стан підводної частини судна.

– Ось і потрібний нам курс, місіс Уелдон, – промовив Дік Сенд. – Господь милостивий, нехай би тільки втримався погожий вітер!

Місіс Уелдон потисла руку юнакові. Раптова сильна втома від усіх пережитих за останні години хвилювань, змусила її піти в свою каюту, де на неї очікувало важке забуття, яке важко назвати сном.

Нова команда шхуни залишилася на палубі. Матроси несли вахту на баку, готові за найпершим наказом Діка Сенда виконати будь-яку роботу, переставити вітрила. Однак допоки сила та напрям вітру не зміниться, їм нема було що робити.

А чим же займався весь цей час кузен Бенедикт?

Кузен Бенедикт вивчав за допомогою лупи комаху, яку йому нарешті вдалося розшукати на борту «Пілігрима», звичайне прямокриле з головою, вкритою виступаючим краєм передспинки, з плоским надкриллям, округлим черевцем і досить довгими крилами, яке належало до ряду тарганів і до виду американських тарганів.

Кузенові Бенедикту пощастило наткнутися на цю знахідку в камбузі. Він поспів якраз вчасно: Негоро щойно підніс ногу, аби безжально розчавити вищевказану комаху. Вчений з обуренням рушив на португальця. Втім, це не справило на останнього ніякого враження.

Чи знав кузен Бенедикт, які зміни відбулися на борту корабля після того, як капітан Халл та його супутники вирушили на нещасливе полювання за смугачем? Звичайно, що знав. Ба-більше: він був на палубі, коли «Пілігрим» наблизився до місця катастрофи, де ще хлюпотіли у воді рештки потрощеного вельбота. Отож, екіпаж корабля загинув на його очах.

Стверджувати, що ця катастрофа не засмутила його, означало б звинуватити кузена Бенедикта в жорстокості. Почуття жалю не було чужим для нього, йому було жаль бідолашних мисливців. Він був засмучений ще й тим, що його кузина опинилася в такому скрутному становищі. Він підійшов до місіс Уелдон і потис їй руку, ніби промовляючи: «Не бійтеся! Я тут! У вас ще є я!»

Потому він повернувся до своєї каюти, без сумніву для того, щоб гарненько обміркувати наслідки цієї катастрофи і скласти план, сповнений рішучих дій.

Однак, дорогою він наткнувся на вищезгаданого таргана і, оскільки кузен Бенедикт мріяв довести, що, всупереч думці деяких ентомологів, звички тарганів, що належать до роду форасопіїв, відомі своїм забарвленням, зовсім відрізняються від звичок тарганів звичайних, він одразу ж прийнявся за дослідження, миттю забувши про те, що на світі існує шхуна «Пілігрим», що нею командував капітан Халл і що цей бідолаха загинув разом з усім своїм екіпажем. Тарган захопив його з головою. Він милувався ним так, неначе ця бридка комаха була із справжнього золота.

Життя на борту відновило свій звичний ритм, навіть попри те, що ще довгий час всі залишалися під враженням від страшної та несподіваної катастрофи.

Першого дня Дік Сенд буквально розривався на частини, щоб повсюди встигнути та підготуватися до всіляких несподіванок. Негри старанно виконували всі його розпорядження. На борту «Пілігрима» панував зразковий порядок. Можна було сподіватися не те, що й надалі все йтиме добре.

Негоро не намагався більше оскаржувати владу Діка Сенда. Здавалося, він безперечно визнав його капітаном. Він, як і раніше, багато часу проводив у своєму тісному камбузі, зрідка виходивши на палубу. Зі свого боку, Дік Сенд твердо вирішив запроторити Негоро у трюм до кінця плавання за найменшого порушення дисципліни. Молодомо капітанові варто було тільки кивнути і Геркулес вхопив би кока за барки та відніс його до трюму. Це б зайняло небагато часу. Стара Нен, яка вміла готувати, могла б підмінити його в камбузі. Вочевидь, Негоро розумів, що без його послуг чудово можуть обійтися, і, відчуваючи, що за ним пильно стежать, не бажав завдавати собі зайвих клопотів.

Хоч й до вечора посилився вітер, «Пілігримові» вдавалося йти під тими самими вітрилами. Міцні щогли корабля, залізні поковки на них, хороший стан всього оснащення дозволяли нести ці вітрила навіть за більш сильного вітру.

З настанням темряви кораблі зазвичай зменшують паруси за рахунок верхніх вітрил: брамселів, бом-брамселів та топселю. Це доволі розумно, оскільки тоді корабель застраховано від раптових шквалів. Однак, Дік Сенд вирішив знехтувати цією мірою безпеки: погода не віщувала жодних неприємних несподіванок, а молодий капітан мав намір провести всю цю першу ніч на палубі і особисто стежити за всім. Окрім того, йому не хотілося зменшувати швидкості судна, допоки вони не вибралися з цієї пустельної частини океану.

Ми вже згадували про те, що лаг та компас були єдиними приладами, якими Дік Сенд міг користуватися для приблизного визначення шляху, пройденого «Пілігримом».

Молодий капітан наказав кидати лаг щопівгодини, щоб занотовувати його показники.

Що стосується компасів, то на борту їх було два: один було встановлено в нактоуз[37], під носом у кермового. Його картушка, яку вдень освітлювало сонце, а вночі дві бічні лампи, завжди вказувала курс судна, тобто напрямок його руху.

Другий компас було закріплено в перевернутому положенні до стелі колишньої каюти капітана Халла. Таким чином, капітан, не виходячи з каюти, завжди знав чи притримується кермовий заданого курсу чи, навпаки, через недосвідченість або внаслідок недбалості дозволяє кораблеві рискати надміру.

Власне, всі судна, які ходять у далекі плавання, зазвичай мають не менше двох компасів, а також не менше двох хронометрів. Час від часу доводиться звіряти показники цих приладів для того, щоб упевнитися, чи справно вони працюють.

«Пілігрим», з огляду на вищезазначене, не відставав в цьому від інших суден, і Дік Сенд наказав своєму екіпажові пильнувати обидва компаса, які були такими необхідними для нього.

Але в ніч з 12 на 13 лютого, коли юнак ніс вахту біля штурвала, трапилася прикра неприємність. Компас, що висів в капітанській каюті на мідному кільці, зірвався і впав на підлогу. Помітили це тільки на наступний ранок.

Яким чином зірвалося кільце? Ніхто не міг цього пояснити. Можна було лише припустити, що воно було вже зношене і через бортову або кільову хитавиці розламалося. Вночі якраз досить сильно хитало. Але так чи інакше, другий компас розбився, і полагодити його було неможливо.

Дік Сенд дуже засмутився. Тепер він змушений був покладатися на свідчення компаса в нактоуз. Без сумніву, ніхто не був винен у тому, що другий компас розбився, і все ж це могло мати вельми неприємні наслідки. Дік Сенд прийняв всі можливі заходи для того, аби захистити останній компас від всіляких випадковостей.

Не зважаючи на цю подію, на «Пілігримі» все було гаразд.

Спостерігаючи за спокійним Діком, місіс Уелдон знову вірила в щасливий кінець подорожі. Втім, вона ніколи не впадала у розпач, бо найперше покладалася на милість Господа та черпала душевну бадьорість в щирій вірі та молитві.

Дік Сенд розподілив час так, що на його долю випадали нічні вахти біля штурвала. Вдень він спав п'ять-шість годин і, певно, цей недовгий сон відновлював його сили – особливої втоми він не відчував. Коли молодий капітан відпочивав, біля штурвалу стояли Том або його син Бат. Завдяки допомозі Діка вони потроху ставали непоганими кермовими.

Місіс Уелдон часто розмовляла з Діком. Він дуже цінував поради цієї відважної та розумної жінки. Кожен день він показував їй на карті пройдений «Пілігримом» добовий шлях, визначаючи його лише за напрямком судна та середньою швидкістюі його ходу.

– От бачите, місіс Уелдон, – говорив він, – за такого погожого вітру перед нами скоро постане узбережжя Південної Америки. Я не наважуюся стверджувати, однак дуже сподіваюся, що ми опинимося якраз поблизу Вальпараїсо.

Місіс Уелдон не сумнівалася, що «Пілігрим» тримає правильний курс і що погожий північно-західний вітер мчить його до обраної мети. Проте яким ще далеким здавався берег Америки! Скільки небезпек очікувало на корабель дорогою до суші, навіть не беручи до уваги загрозливих змін на небі та на морі!

Безтурботний, як і всі діти його віку, Джек знову почав бавитися та бігати палубою, вовтузитися з Дінго. Він помічав, звичайно, що Дік приділяє йому тепер менше часу, ніж раніше, але місіс Уелдон пояснила синові, що не слід відривати Діка від роботи, і слухняний хлопчик не чіплявся до «капітана Сенда».

Так минали будні на борту «Пілігрима». Неграм все краще вдавалося опановувати своє нове матроське ремесло та непогано справлятися з завданнями. Старий Том виконував обов'язки боцмана і, безсумнівно, співтовариші самі вибрали б його на цю посаду. В ті години, коли молодий капітан відпочивав, Том був начальником вахти, а разом з ним чергували Бат та Остін; з Актіона та Геркулеса було зформовано другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Таким чином, кожного разу одна людина знаходилася біля штурвалу, а двоє інших несли вахту на носі.

Хоча судно знаходилося в безлюдній частині океану і тут можна було не боятися зіткнень з зустрічним кораблем, Дік Сенд вимагав від вахтових пильності. З настанням темряви він наказував запалювати ходові вогні: зелений ліхтар на правому борту та червоний на лівому – вимога, звичайно, цілком виправдана.

Іноді, тими ночами, коли Дік Сенд стояв коло штурвала, він зовсім занемагав, відчуваючи непереборну слабкість. Рука його повертала штурвал майже інстинктивно. Втома, на яку він не хотів зважати, брала верх.

У ніч з 13 на 14 лютого Дік змушений був піти на кількагодинний відпочинок. За штурвал став старий Том.

Хмари щільно затягнули небо; до вечора похолоднішало і вони спустилися дуже низько. Було так темно, що верхні вітрила губилися в мороку і їх неможливо було розгледіти з палуби. Геркулес та Актіон несли чергували на баку.

На кормі слабко світився нактоуз і це м'яке світло відбивалося в металевій оздобі штурвалу. Ліхтарі ходових вогнів були звернуті до горизонту і палуба судна залишалася зануреною в пітьму.

Близько третьої години ночі зі старим Томом, стомленим тривалою вахтою, трапилося щось схоже на гіпнотичний сон: очі його, які занадто довго вдивлялися в блискуче коло нактоуза, раптом перестали бачити, і він заціпенів, скуваний дрімотою.

Він не лише нічого не бачив, але якби й навіть його сильно вщипнули, він, ймовірно, теж нічого не відчув би. І тому він не помітив, що палубою ковзнула якась тінь.

То був Негоро.

Підкравшись до компасу, судновий кок підклав під нактоуз якийсь важкий предмет, який він тримав у руці. Кілька секунд він дивився в нактоуз на освітлену картушку, а потім безшумно зник.

Якби Дік Сенд, який змінив на ранок Тома, помітив предмет, покладений Негоро під нактоуз, він поспішно б прибрав його.

Це був брусок заліза, під дією якого показання компаса змінилися. Замість того, щоб вказувати напрямок на магнітний полюс, який лише трохи відрізняється від напрямку на справжній полюс, стрілка вказувала тепер на північний схід. Це відхилення досягло чотирьох румбів[38], тобто половини прямого кута.

За мить Том прокинувся. Він кинув оком на компас… Йому здалося, – чи могло бути інакше? – що «Пілігрим» відхилився від курсу.

Том повернув штурвал і направив корабель прямо на схід… Так йому принаймні здавалося.

Однак, внаслідок відхилення стрілки, про яке він, звичайно, і не підозрював, курс корабля, змінений на чотири румба, пролягав тепер на південний схід.

Таким чином, «Пілігрим», продовжуючи йти вперед з колишньою швидкістю, відхилився від заданого курсу на 45 °.

Розділ одинадцятий. Буря

За наступний тиждень, з 14 по 21 лютого, на судні не відбулося нічого особливого. Північно-західний вітер потроху міцнішав і «Пілігрим» швидко просувався вперед, долаючи в середньому сто шістдесят миль на добу. Більшого не варто було й вимагати від судна подібної тонажності.

Дік Сенд припускав, що шхуна наближається до шляхів трансокеанських пароплавів, що підтримують пасажирське сполучення між двома півкулями. Він сподівався на зустріч із таким пароплавом і твердо вирішив або переправити на нього своїх пасажирів, або отримати з нього тимчасове підкріплення у вигляді декількох матросів, а можливо й офіцера. Проте, як пильно Дік не вдивлявся в далечінь, жодного судна не бачив. Море як і раніше залишалося пустельним.

Це дивувало Діка Сенда. Він тричі брав участь в далеких плаваннях на китобійних судах і багато разів перетинав цю частину Тихого океану, де, за його розрахунками, знаходився зараз «Пілігрім». При цьому він неодмінно зустрічав американське чи англійське судно, які або йшли у напрямку від мису Горн до екватора, або поспішали до південної частини Американського континенту.

Дік Сенд не знав і навіть не підозрював, що «Пілігрім» зараз знаходиться набагато вище за широтою, тобто набагато південніше, аніж він припускав.

На те було дві причини.

По-перше, швидкість місцевих течій Дік Сенд міг оцінити дуже приблизно і вони непомітно, однак безперервно зносили корабель вбік від курсу.

По-друге, зіпсований злочинною рукою Негоро компас показував невірно, а Дік Сенд, не міг його перевірити, оскільки другий компас також був зламаним. Тому, хоча й молодий капітан вважав, – а він не міг вважати інакше, – що веде судно на схід, насправді він вів його на південний схід! Компас завжди був перед його очима. Лаг повсякчас кидали. Ці два прилади дозволяли приблизно визначити кількість пройдених миль і більш менш вірно вести судно за курсом. Однак, чи достатньо цього?

Дік Сенд всіляко намагався підбадьорювати місіс Уелдон, яка іноді тривожилася через останні неприємні випадковості.

– Ми допливемо, ми допливемо, – говорив він їй. – Ми дістанемося американського узбережжя. Місце значення немає, однак оминути його ми не зможемо.

– Я не сумніваюсь в цьому, Діку!

– Звичайно, місіс Уелдон, мені було б спокійніше, як би вас не було на борту і я б мусив думати лише за нас, однак…

– Однак, якби мене не було на кораблі, – відповідала місіс Уелдон, – якби кузена Бенедикта, Джека, Нен та мене не було б на «Пілігрімі», якби ви не підібрали в морі Тома та його товаришів, то ви залишилися б вдвох – ти та Негоро! Що було б з тобою, якби ти залишився наодинці з цією злою людиною, якій ти не можеш довіряти? Так, хлопчику мій, що б з тобою сталося?

– Я розпочав би з того, – рішуче промовив юнак, – що позбавив би Негоро можливості нашкодити…

– І самотужки впорався б із судном?

– Так, самотужки, за Божої підтримки.

Твердий і рішучий тон юнака заспокоював місіс Уелдон. Та все ж вона не могла позбавитися тривожного відчуття, коли дивилася на свого маленького сина. Мужня жінка намагалася не видавати свого занепокоєння, але як сильно стискав незрозумілий жаль батьківське серце!

Проте, якщо молодий капітан не мав ще знань з навігації достатніх для того, щоб визначати місцеперебування свого корабля в морі, він володів чуттям справжнього моряка та «чуттям погоди». Небо, з одного боку, і показники барометра – з іншого, дозволяли йому наперед підготуватися до змін вітру. Капітан Халл, хороший метеоролог, навчив його користуватися цим напрочуд точним інструментом.

Ми коротко розповімо тут, як потрібно проводити спостереження за допомогою барометра[39].

1. Коли після досить тривалого періоду хорошої погоди показники барометра швидко та безперервно знижуються – це вірна ознака дощу. Проте, якщо гарна погода тривала дуже довго, ртутний стовпчик може опускатися два-три дні перед тим, як в атмосфері відбудуться якісь помітні зміни. В таких випадках чим більше часу пройшло від початку падіння ртутного стовпчика до початку дощів, тим довше протримається дощова погода.

2. Якщо, навпаки, під час тривалого періоду дощів показники барометра почнуть повільно, але безперервно підвищуватися, можна з впевненістю очікувати на хорошу погоду, і ця хороша погода триватиме так довго, як проміжок часу між початком підйому ртутного стовпчика та першим сонячним днем.

3. В обох випадках, якщо погода зміниться одразу після початку підйому або падіння ртутного стовпчика, ця зміна буде дуже недовгою.

4. Якщо показники барометра повільно, але безперервно збільшуються впродовж двох-трьох днів або більше, це віщує гарну погоду, навіть якщо впродовж цих днів безперестанку періщив дощ, і vice versa[40]. Однак, якщо стовпчик барометра повільно повзе вгору в дощові дні, а з настанням гарної погоди починає падати, – гарна погода протримається дуже недовго, і vice versa.

5. Навесні і восени швидке падіння барометра передбачає вітряну погоду. Влітку, якщо жарко, – грозу. Взимку, після тривалих морозів, швидке падіння ртутного стовпчика свідчить про майбутню зміну напряму вітру, відлигу та дощ, а от підвищення під час тривалих морозів провіщає снігопад.

6. Часті коливання рівня ртутного стовпчика вверх-вниз ні в якому разі не слід розглядати як ознаку наближення тривалого періоду сухої або дощової погоди. Лише поступове та повільне падіння або підвищення ртутного стовпчика вказує на настання тривалої та стійкої погоди.

7. Коли вкінці осені, після довгих вітрів та дощів, стовпчик барометра починає підійматися, це віщує північний вітер та настання морозів».

Такими є загальні висновки, які можна зробити спираючись на показники цього цінного приладу.

Дік Сенд відмінно знав ці правила і за своє життя на морі багато разів переконувався, наскільки вони є вірними, а тому йому заздалегідь вдавалося підготуватися до усіх змін погоди.

І ось 20 лютого показники барометра стривожили молодого капітана і він декілька разів на день підходив до приладу звірятися. Річ у тім, що стовпчик барометра почав повільно та безперервно падати. Це провісник дощу; але, оскільки дощ все не починався, Дік Сенд дійшов висновку, що погана погода триватиме довго. Дійсно, саме цього і слід було чекати.

Однак, початок дощу означав і початок вітру; і справді, станом на цей день вітер посвіжішав настільки, що його швидкість досягла шістдесяти футів в секунду, тобто тридцяти однієї милі на годину[41].

Молодому капітанові довелося вжити деяких запобіжних заходів, аби вітер не пошкодив вітрила та щогли «Пілігрима».

Він вже наказав прибрати бом-брамсель, топсель та клівер, а тепер звелів ще й спустити брамсель та взяти два рифи на марселі.

Цей останній маневр нелегко було виконати з таким недосвідченим екіпажем. Але відступати було не можна і, насправді, ніхто й не відступився.

Дік Сенд у супроводі Бата та Остіна піднявся на рею і, щоправда не без зусиль, прибрав брамсель. Якби зменшення тиску в барометрі не було таким зловісним, він залишив би на щоглі обидві реї. Однак тепер, передбачаючи, що йому доведеться полегшити цю щоглу, а, можливо, зовсім її зняти, він спустив їх та поскладав на палубі. Адже цілком зрозуміло, що за буревію треба зменшити не лише площу вітрил, але й площу самої щогли. Це дуже допомагає судну, адже чим нижче розташований вантаж, тим легше воно переносить сильну хитавицю.

Коли з роботою було покінчено – а вона тривала зо дві години, – Дік Сенд та його помічники взяли два рифи на марселі. «Пілігрим» не мав подвійного марселя, який нині встановлюють на більшості суден, і це полегшило їм завдання. Екіпажу випало, як за старих часів, бігати пертами, ловити покручений вітром кінець вітрила, притягувати його, а потім дуже міцно прив'язувати лінями. Робота була важкою, довгою та небезпечною, однак врешті-решт площу марселя зменшили і шхуна пішла рівніше.

Дік Сенд, Бат та Остін спустилися на палубу. Тепер «Пілігрим» було підготовлено до плавання навіть за дуже свіжого вітру.

Впродовж наступних трьох днів – 20, 21 і 22 лютого – ані сила, ані напрям вітру помітно не змінилися. Проте стовпчик барометра неухильно падав і двадцять другого числа Дік помітив, що він вказує нижче двадцяти восьми та семи десятих дюйма[42].

Не було ніякої надії на те, що показники барометра зростуть найближчими днями. Небо грізно хмурилося, пронизливо свистів вітер. Море було вкрито туманом. Темні хмари так щільно затягували небо, що майже неможливим було визначити місце сходу та заходу сонця.

Дік Сенд почав тривожитися. Він не покидав палуби. Він майже не спав. Але йому вистачало сил залишатися незворушним.

Вранці 23 лютого вітер неначе почав вщухати, проте Дік Сенд не вірив, що погода покращується. І він мав рацію: опівдні задув міцний вітер і хвилі на морі посилилися.

Десь за чотири години після полудня Негоро, зазвичай такий рідкісний гість на палубі, вийшов з камбуза. Дінго, мабуть, спав в якомусь закутку, тому що цього разу він, напротивагу своїй звичці, не загавкав на суднового кока.

Мовчазний, як завжди, Негоро з півгодини простояв на палубі, пильно вдивляючись в горизонт.

Океаном одна за одною прокочувалися довгі хвилі, однак ще без набігу однієї на одну. Вони були вищими, ніж зазвичай бувають за вітру такої сили. Таким чином, можна було зробити висновок, що неподалік на заході лютує сильний шторм і що він дуже скоро наздожене корабель.

Негоро подивився на розбурхане море навколо «Пілігрима», а потім здійняв свої завжди спокійні, холодні очі до неба.

Вигляд неба занепокоював. Хмари летіли з різною швидкістю: верхні набагато швидше за нижні. Слід було очікувати на те, що невдовзі ці важкі маси опустяться до самісінької поверхні океану, і тоді на зміну дуже свіжого вітру прийде буря, тобто повітря переміщатиметься зі швидкістю приблизно сорока трьох миль на годину.

Або Негоро був людиною безстрашною, або не розумів цих грізних ознак – він залишився абсолютно спокійним. Ба-більше: його вуста скривилися від злої посмішки. Схоже було, що така погоди швидше тішить, аніж засмучує його. Він піднявся на бушприт і видерся до самого бом-утлегаря[43]. Здавалося, він намагається щось розгледіти на горизонті. Потім він спокійно спустився на палубу і, не вимовивши ані слова, сховався у своїй каюті.

Втім, з-поміж усіх цих тривожних ознак одна обставина залишалася незмінною і сприяла «Пілігримові»: вітер, яким би сильним він не був, залишався попутним, так що корабель, мабуть, швидко наближався до берега Америки. Навіть якщо почнеться ураган, плавання саме по собі не буде особливо небезпечним, а справжні труднощі розпочнуться лише тоді, коли необхідно буде причалити до незнайомого берега.

Саме цим дуже переймався Дік Сенд. Що він робитиме, якщо судно опиниться посеред безлюдних земель, де не можна знайти лоцмана або рибалку, що знає береги? Що він зробить, якщо негода змусить його шукати притулку в якомусь абсолютно невідомому куточку узбережжя? Без сумніву, зараз ще не час було мізкувати над такими питаннями. Однак настане мить, коли потрібно буде прийняти рішення. Нехай! Дік Сенд його прийме.

Протягом наступних тринадцяти днів – від 24 лютого до 9 березня – погода майже не змінилася. Небо як і раніше було затягнуте важкими темними хмарами. Іноді вітер слабшав, але за декілька годин знову починав дути з колишньою силою. Два-три рази ртутний стовпчик барометра починав повзти вгору, проте цей підйом на декілька ліній[44] був занадто швидким та не віщував тривалої зміни погоди та хорошого вітру. Стовпчик знову знижувався і ніщо не провіщало зміни погоди на краще, принаймні найближчим часом.

Іноді вдаряли сильні грози; вони дуже непокоїли Діка Сенда. Два або три рази блискавки вдаряли у воду на відстані всього лиш одного кабельтова від судна. Потому починався проливний дощ і навколо «Пілігрима» клубами ширився густий туман.

Траплялося, вахтовий годинами нічого не міг розгледіти попереду, і судно йшло наосліп.

Корабель добре тримався на хвилях, але його все ж таки сильно гойдало. На щастя, місіс Уелдон чудово витримувала і бічну, і кільову хитавиці. Однак бідолашний Джек дуже мучився і мати дбайливо доглядала за ним.

Що стосується кузена Бенедикта, то він страждав від хитавиці не більше, ніж американські таргани, в суспільстві яких він проводив увесь свій час. Цілими днями ентомолог вивчав свої колекції, немов у своєму затишному кабінеті в Сан-Франциско.

На щастя, Том та інші негри також не були схильними до морської хвороби і як і раніше виконували всі необхідні суднові роботи за вказівкою молодого капітана, який особисто давно вже звик до всілякої хитавиці на кораблі під буйним вітром.

«Пілігрим» швидко мчав вперед, незважаючи на згорнуті вітрила, і Дік Сенд передбачав, що скоро доведеться зменшити їх ще трохи. Проте він не хотів робити цього, поки не було безпосередньої небезпеки. За його розрахунками, земля була вже близько. Він наказав вахтовим бути насторожі. Але молодий капітан не міг розраховувати на те, що недосвідчені матроси помітять землю здалека. Адже недостатньо мати хороший зір – для того, щоб розрізнити невиразні контури землі на горизонті, затягнутому туманом, потрібна ще й звичка. Тому Дік Сенд особисто постійно вдивлявся в далечінь і часто підіймався на щоглу, щоб бачити далі. Проте, берег Америки все не показувався.

Це було дивно. За декількома словами, що вирвалися у нього, місіс Уелдон здогадалася про його здивування.

Дев'ятого березня Дік Сенд стояв на носі. Він то дивився на море і на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», які починали гнутися під сильними поривами вітру.

– Нічого не видно, Діку? – запитала місіс Уелдон, коли юнак опустив підзорну трубу.

– Нічого, місіс Уелдон, нічого. Адже горизонт трохи очистився – вітер ще посилиться і розгонить туман.

– А ти вважаєш, що тепер американський берег недалеко?

– Інакше бути не може, місіс Уелдон, і мене дуже дивує, що ми ще його не бачимо.

– Але ж корабель весь час йшов правильним курсом?

– Весь час, відколи подув північно-західний вітер, – відповів Дік Сенд. – З того самого дня, коли загинув нещасний капітан Халл та весь екіпаж «Пілігрима». Це було десятого лютого. Сьогодні дев'яте березня; значить, минуло двадцять сім днів!

– А на якій відстані від материка ми були тоді? – запитала місіс Уелдон.

– Приблизно за чотири тисячі п'ятсот миль, місіс Уелдон. Вже в чому, в чому, а в цій цифрі я впевнений. Помилка не може бути більшою за двадцять миль.

– А з якою швидкістю йшов корабель?

– Відколи вітер посилився, ми в середньому проходимо по сто вісімдесят миль в день, – відповів Дік Сенд. – Тому мені і видається дивним, що досі не видно землі. Але ще дивовижнішим є те, що ми за останні дні не зустріли жодного корабля, а тим часом тут доволі жваво проходять корабельні шляхі.

– А ти не міг помилитися при обчисленні швидкості? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, місіс Уелдон! Тут я помилитися не міг. Лаг кидали щопівгодини і я дуже точно записував його свідчення. Якщо бажаєте, я зараз накажу знову кинути лаг! Ви побачите, що ми йдемо із швидкістю десяти миль на годину, що в добу складає більше двохсот миль!

Дік Сенд покликав Тома і наказав йому кинути лаг. Цю операцію старий негр виконував тепер цілком спритно.

Принесли лаг, міцно прив'язаний до ліня, і кинули його за борт.

Але ледве він витравив двадцять п'ять ярдів,[45] як раптом лінь провис.

– Ох, капітане! – вигукнув Том.

– Що сталося, Томе?

– Лінь лопнув!

– Лопнув лінь? – вигукнув Дік. – Значить, лаг пропав!

Старий негр показав йому шматок ліня, що залишився у нього в руці.

На жаль, все було саме так. Лаг прив'язано було міцно, однак лінь обірвався посередині. Між іншим, його було зкручено з прядива найвищої якості. Він міг лопнути тільки у тому випадку, якщо волокна на місці обриву істотно стерлись. Дійсно, все саме так – Дік Сенд переконався в цьому, коли взяв до рук кінець ліня. «Але чому стерлися волокна? Невже через часте користування лагом?» – недовірливо запитував себе юнак.

Якби там не було, лаг пропав, і Дік Сенд втратив тепер можливість точно визначати швидкість руху судна. У нього залишався тільки один прилад – компас. І він не знав, що показники цього компаса невірні!

Розуміючи, як засмучений Дік цією подією, місіс Уелдон припинила розпити. З важким серцем вона повернулася до каюти.

Однак, хоча й тепер вже було неможливим визначати швидкість «Пілігрима», а, відповідно, і визначати подоланий ним шлях, і без лагу можна було легко помітити, що хід судна не зменшується.

Наступного дня, 10 березня, показники барометра знизилися до двадцяти восьми та двох десятих дюйми[46]. Це вказувало на те, що швидкість вітру сягне шістдесяти миль на годину.

Треба було негайно зменшити площу піднятих вітрил, інакше судну загрожувала небезпека.

Дік Сенд вирішив спустити фор-брам-стеньгу і грот-стеньгу, прибрати основні вітрила та йти далі тільки під стакселем та зарифленим марселем.

Він покликав Тома та всіх його товаришів, щоб вони допомогли виконати цей важкий маневр, який, на нещастя, вимагав досить багато часу.

Тим часом саме часу і бракувало, оскільки буря з кожною хвилиною посилювалася.

Дік Сенд, Остін, Актіон та Бат піднялися на реї. Том спинився біля штурвалу, а Геркулес залишився на палубі, щоб труїти за необхідності шкоти.

Після довгих зусиль фор-брам-стеньгу та грот-стеньгу було нарешті спущено – щогли так розгойдувалися, що сміливі матроси сотні разів ризикували опинитися у воді. Потому взяли рифи на марселі, фок прибрали і тепер шхуна несла тільки стаксель та зарифлений марсель.

Незважаючи на це, «Пілігрим» продовжував швидко мчати хвилями.

Дванадцятого березня погода стала ще гіршою. Цього дня, на світанку, Дік Сенд не без остраху побачив, що ртутний стовпчик впав до двадцяти семи і дев'яти десятих дюйма[47].

Це віщувало найсильніший ураган. «Пілігрим» не міг нести навіть ті з небагатьох залишених йому вітрил.

Усвідомлюючи, що вітер ген-ген та й порве марсель, Дік Сенд наказав прибрати його.

Однак, він запізнився з наказом. Страшний шквал, що налетів цієї хвилі на судно, миттю зірвав і поніс вітрило. Остіна, який якраз був на брам-peї, вдарило вільним кінцем горденя. Він забився, однак не дуже сильно і зміг самостійно спуститися на палубу.

Дік Сенд тривожився лише за одне: за його розрахунками, з хвилини на хвилину повинен був показатися берег, і він боявся, що судно на величезній швидкості з розгону налетить на прибережні рифи. Він кинувся на ніс, але попереду не було видно жодних ознак землі, і він повернувся до штурвалу.

За хвилину на палубу вийшов Негоро. Немов проти волі, він витягнув руку, вказуючи на якусь точку на горизонті. Здавалося, він бачить в тумані знайомий берег.

Знову зла усмішка майнула на обличчі португальця, і, не вимовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.

Розділ дванадцятий. Острів на горизонті

Цього дня вибухнув ураган – найжахливіша форма бурі. Повітряні потоки мчали тепер з південного заходу зі швидкістю дев'яносто миль[48] на годину.

Це був справжній ураган, один із тих, що зривають судна з якоря, випльовуючи їх на берег, і перед яким не можуть встояти навіть найміцніші будівлі на суші. Саме такий ураган спустошив Гваделупу 23 липня 1825 року. Якщо ураганний вітер може перекинути з лафетів снаряд масою вісімдесят футів, то з легкістю можна уявити, що станеться з судном, що не має жодної іншої точки опори, окрім розбурханих хвиль! Проте саме ця рухливість є єдиною надією корабля на порятунок. Він відступає перед страшними поривами вітру і лише за міцної конструкції може витримати будь-яке скаженство бурі.

Саме таким був «Пілігрим».

За декілька хвилин після того, як вітер зірвав марсель, новий порив розшматував стаксель. Дік Сенд не міг встановити навіть трисель, цей маленький шматок міцної парусини, який так полегшив би керування судном.

Отже, «Пілігрим» залишився без вітрил, проте вітер давив на корпус судна, на щогли, на такелаж, і цього вистачало для того, щоб корабель мчався з величезною швидкістю. Іноді здавалося навіть, що він виплигує з хвиль і заледве торкається води.

При цьому судно жахливо хитало від величезних хвиль, здійнятих бурею. Доводилося остерігатися і страшного удару ззаду. Сила-силенна води мчала швидше за шхуну, загрожуючи рушити на корму, якщо корабель не встигне швидко піднятися на хвилю. Ось в чому полягає головна небезпека для суден, що втікають від бурі.

Втім, як боротися з цією небезпекою? Прискорити хід «Пілігрима» було неможливо, адже в нього не було вітрил. Єдине, що залишалося робити – маневрувати за допомогою керма, якого судно часто не слухалося.

Дік Сенд не відходив від штурвалу. Він обв’язав себе мотузкою, щоб хвиля не змила його в море. Том та Бат, також прив'язані, стояли поряд, готові кинутися йому на допомогу. На носі, вхопившись за бітенг[49], несли вахту Геркулес та Актіон.

Місіс Уелдон, маленький Джек, стара Нен та кузен Бенедикт, виконуючи наказ Діка Сенда, не покидали своїх кают на кормі. Місіс Уелдон охочіше залишилася б на палубі, однак Дік твердо наказав їй віддалитися, оскільки інакше вона без всілякої на те необхідності наражала б себе на смертельну небезпеку.

Всі люки було наглухо задраєно. Залишалося сподіватися, що вони втримаються навіть у тому випадку, якщо велика хвиля рушить скалою на судно. Але якщо вони не витримають під тяжкістю водної маси, корабель наповниться водою та піде на дно. На щастя, вантаж «Пілігрима» було добре закріплено і, незважаючи на страшенну хитавицю, не зрушився з місця.

Дік ще більше скоротив час, відведений йому для сну. Місіс Уелдон почала навіть тривожитися, аби він не заслаб від перевтоми. Вона наполягла, щоб Дік хоча б трохи відпочив.

В ніч з 13 на 14 березня, коли Дік ліг спати, трапилося таке.

Том і Бат перебували на кормі. Негоро, який рідко з'являвся в цій частині корабля, несподівано підійшов до них і навіть спробував налагодити розмову. Однак, ані старий Том, ані його син нічого йому не відповіли.

І раптом, коли судно дало крен на борт, Негоро впав і, напевно, зірвався б в море, якби не встиг вчепитися за нактоуз.

Том закричав: він перелякався за компас.

Дік Сенд, крізь сон почувши цей крик, миттєво побіг палубою до корми.

Однак Негоро вже звівся на ноги, тримаючи в руках залізний брусок, який він вийняв з-під нактоуза. Він сховав цей брусок, перш ніж Дік побачив його.

Отже, Негоро хотів, щоб стрілка компаса знову вказувала правильний напрям? Так, бо тепер південно-західний вітер сприяв його таємним цілям.

– Що трапилося? – запитав Дік Сенд.

– Цей клятий кок впав на компас! – відповів Том.

У страшній тривозі Дік повернувся до нактоуза, але він був неушкодженим, і компас, освітлений лампочками, як і раніше спочивав в двох концентричних кругах свого підвісу.

Молодий капітан зітхнув з полегшенням. Якби зіпсувався єдиний компас, що залишився на кораблі, це було б великим нещастям.

Втім, Дік Сенд не міг знати, що тепер, коли з-під нактоуза прибрали залізний брусок, стрілка компаса знову зайняла нормальне положення та вказувала своїм вістрям прямісінько на магнітний полюс.

Негоро, щоправда, не можна було звинуватити в тому, що він впав на компас (це могло відбутися цілком випадково), але все ж таки Дік Сенд мав право здивуватися, заставши його такої пізньої години на кормі судна.

– Що ви тут робите? – запитав він.

– Що хочу, те і роблю, – відповідав Негоро.

– Що ви сказали? – сердито вигукнув Дік.

– Я сказав, – відповів судновий кок, – що немає правила, яке б забороняло гуляти кормою.

– Так от, з цього моменту я встановлюю таке правило, – сказав Дік Сенд. – Я забороняю вам виходити на корму!

– От як! – глузливо протягнув Негоро.

І ця людина, що зазвичай так вміло стримувала себе, зробила загрозливий жест.

Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і прицілився в суднового кока.

– Негоро, – промовив він, – знайте, що я ніколи не розлучаюся з револьвером і що за найменшого порушення дисципліни я прострілю вам голову!

Цієї миті Негоро раптом відчув, що якась непереборна сила нагинає його до палуби.

Це Геркулес поклав свою важку руку йому на плече.

– Капітане Сенд, – сказав велетень, – дозволите мені викинути цього негідника за борт? Акули тішитимуться. Адже вони нічим не гребують.

– Поки не потрібно, – відповів Дік Сенд.

Негоро випрямився, коли гігант зняв руку з його плеча. Але, проходячи повз Геркулеса, він пробурмотів крізь зуби:

– Зачекай-но, клятий негре, ти ще поплатишся!

Тим часом напрям вітру змінився на сорок п'ять градусів – так принаймні подумав Дік Сенд, глянувши на компас. Його дуже здивувало, що така різка зміна ніяк не відбилася на морі. Судно йшло тепер колишнім курсом, але хвилі, замість того щоб розбиватися об корму, хлюпали під кутом з лівого борту. Це було небезпечно і Дік Сенд, щоб порятуватися від цих підступних ударів хвиль, змушений був змінити курс на чотири румби, щоб вітер як і раніше дув в корму.

Тривожні думки не давали спокою молодому капітанові. Він все питав себе, чи немає зв'язку між сьогоднішнім ненавмисним падінням Негоро та поломкою першого компаса. Навіщо вийшов на корму судновий кок? Можливо, йому для чогось потрібно, щоб і другий компас вийшов з ладу? Однак, для чого? Це було абсолютно незрозумілим. Адже Негоро не менше, ніж решта, повинен був бажати якнайскоріше дістатися американського материка.

Коли Дік Сенд розповів місіс Уелдон про цю подію, вона зауважила, що теж не занадто довіряє Негоро, але не розуміє навіщо б йому знадобилося навмисно псувати компас.

Все ж Дік вирішив про всяк випадок постійно спостерігати за Негоро. Втім, той пам'ятав про заборону молодого капітана і більше не показувався на кормі, де йому позаяк нічого було робити за своїми службовими обов'язками. Окрім того, тепер на кормі постійно жив Дінго, до якого кок намагався не наближатися.

Весь тиждень буря не вщухала. Показники барометра впали ще нижче. З 14 по 26 березня вітер не спадав ані на хвилю, так що не можна було розраховувати на затишшя, щоб поставити вітрила. «Пілігрим» мчав на північний схід зі швидкістю не менше двохсот миль на добу, а землі все ще не було! Адже ця земля – континент Америки – величезною перепоною простягнулася між Тихим та Атлантичним океаном більш ніж на сто двадцять градусів.

Дік Сенд задавався питанням, чи не втратив він розуму, чи не втратив почуття реальності, чи «не йде Пілігрим» вже протягом багатьох днів неправильним курсом. Але ні, він не міг так помилитися! Сонце, хоча й невидиме через хмари, незмінно сходило перед носом корабля і сідало за його кормою. Що ж у такому разі сталося із землею? Ця Америка, об яку його корабель міг розбитися, куди вона подівалася? Північну або Південну – все було можливо за цього хаосу, – але хоч якусь з них «Пілігрим» не міг оминути! Що сталося з початком цієї жахливої бурі? Що відбувається зараз, якщо цей берег – на щастя або на нещастя для подорожніх – все ніяк не з'являється перед ними? Невже компас обдурив їх? Адже Дік не міг звірити його показники після того, як було зламано другий компас! Саме цього він і боявся, адже чим ще можна було пояснити те, що досі вони не побачили взагалі ніякої землі?

Весь час, вільний від чергування за штурвалом, Дік розглядав карту. Проте, скільки він не запитував її, ані вона, ані хтось інший не могли відповісти на загадку, яку загадав Негоро.

Близько восьмої години ранку 26 березня сталася найбільш важлива подія.

Геркулес, який ніс вахту, раптом закричав:

– Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на бак. Адже Геркулес – не моряк. Можливо, очі обманюють його?

– Де земля? – крикнув Дік.

– Онде! – відповів Геркулес, вказуючи рукою на ледь помітну крапку в північно-східній частині горизонту.

Через заглушливий рев вітру та моря голос його було заледве чутно.

– Ви бачили землю? – перепитав юнак.

– Так! – закивав Геркулес.

І він знову витягнув руку, вказуючи на північний схід.

Дік примружив очі… однак нічого не побачив.

Цієї хвилі, порушуючи обіцянку, дану Дікові, на палубу вийшла місіс Уелдон: вона також почула крики Геркулеса.

– Місіс Уелдон! – загукав Дік.

Що сказала місіс Уелдон, розчути було неможливо, проте вона також намагалася розгледіти землю, яку помітив Геркулес, і, здавалося, вся її доля зосередилася в цьому погляді.

Однак, вочевидь, Геркулес погано вказав напрям: ані місіс Уелдон, ані Дік нічого не бачили на горизонті.

І раптом Дік витягнув руку вперед.

– Так! Земля! Земля! – промовив він.

В прогалині між хмарами показалося щось схоже на гірську вершину. Очі моряка не могли помилитися: це була земля.

– Нарешті, нарешті! – закричав він.

Він міцно вхопився за поручні; Геркулес підтримував місіс Уелдон, і вона не зводила погляд з землі, яку вже не сподівалася побачити.

Вершина гори знаходилася в десяти милях з підвітряного боку, по лівому борту. Прогалина між хмарами збільшилася і тепер її вже можна було розрізнити абсолютно виразно. Без сумніву, це був який-небудь мис на Американському континенті. «Пілігрим», що плив з оголеними щоглами, не міг повернути до нього, але тепер він обов'язково мусив підійти до землі.

Це було питанням декількох годин. Було вже восьма година ранку; значить, опівдні «Пілігрим» наблизиться до берега.

За наказом юного капітана Геркулес відвів в каюту місіс Уелдон: за такої сильної хитавиці без допомоги вона не змогла б пройтися палубою.

Затримавшись ще на хвильку на носі, молодий капітан повернувся до штурвалу, який тримав Том.

Нарешті Дік побачив цю довгождану і таку бажану землю! Але тепер замість радості він відчував страх.

Так, тепер, коли «Пілігрим» мчав за ураганом, поява землі з підвітряного боку означала кораблетрощу з усіма її жахливими наслідками.

Минуло дві години. Скелястий мис було вже видно на траверзі[50] «Пілігрима».

Цієї миті Негоро знову з'явився на палубі. Він пильно подивився на берег, кивнув головою з виглядом людини, що розібралася в ситуації, і, пробурмотівши якесь слово, якого ніхто не розчув, негайно ж пішов до свого камбуза.

Дік Сенд намарне намагався розгледіти низьку лінію узбережжя, яка мусила простягнутися за мисом.

Минуло дві години. Мис все ще виднівся ліворуч за кормою судна, але берег не з'являвся. Між тим горизонт посвітлішав і високий американський берег, вздовж якого тягнеться велетенський гірський ланцюг Анд, чітко проглядався навіть на відстані двадцяти миль.

Дік Сенд озброївся підзорною трубою і, повільно переводячи її, оглянув усю східну сторону горизонту.

Нічого! Він нічого не побачив!

За дві години після полудня помічена ранком земля остаточно залишилас позаду «Пілігрима». Попереду навіть через підзорну трубу не можна було виявити ані високих, ані низьких берегів.

Тоді Дік, голосно закричавши, кинувся вниз трапом і вбіг до каюти, де сиділи місіс Уелдон, маленький Джек, Нен та кузен Бенедикт.

– Острів! – вигукнув він. – Це був лише острів!

– Острів, Діку? Але який? – запитала місіс Уелдон.

– Зараз подивимося на карті! – відповів юнак.

І, зганявши до своєї каюти, він приніс корабельну карту.

– Ось, місіс Уелдон, ось! – промовив він, розгорнувши карту. – Земля, яку ми помітили, може бути тільки цією точкою, загубленою посеред Тихого океану. Це острів Пасхи. Інших островів в цих місцях немає.

– Отже, земля залишилася позаду? – запитала місіс Уелдон.

– Так, далеко з навітряного боку!

Місіс Уелдон пильно вдивлялася в ледве помітну на карті крапку – острів Пасхи.

– На якій відстані знаходиться цей острів від американського берега?

– За тридцять п'ять градусів.

– Тобто?

– Близько двох тисяч миль.

– Однак, це означає, що «Пілігрим» майже не рухався, якщо ми все ще так далеко від землі?

– Місіс Уелдон, – почав Дік Сенд і торкнувся рукою чола, немов для того, щоб зібратися з думками. – Я не знаю. Я не можу пояснити такого сповільнення. Ні, не можу. Хіба що компас показував невірно. Але цей острів може бути тільки островом Пасхи, тому що вітер весь час гнав нас на північний схід, і слава Богу, що нам вдалося нарешті визначити наше місцеперебування. Так, це острів Пасхи! Так, ми за дві тисячі миль від берега. Однак тепер я знаю куди нас віднесла буря. І якщо вона вщухне, ми зможемо без особливої небезпеки висадитися на американському узбережжі. Принаймні тепер наш корабель віднайдено у безмежжі Тихого океану.

Впевненість молодого капітана передалася всім навкруги. Навіть місіс Уелдон розвеселилася. Втомлені мандрівники почували себе так, немов усі біди залишилися позаду, немов «Пілігрим» знаходиться неподалік від надійної гавані і потрібно дочекатися лише припливу, аби увійти до неї.

Острів Пасхи – його справжня назва Ваїху або Рапа-нуї, – відкритий Девідом в 1686 році і досліджений Куком та Лаперузом, розташований на 27° південної широти 112° східної довготи. Це свідчить про те, що «Пілігрим» виявився на п'ятнадцять градусів північніше, ніж потрібно, – звичайно, через бурю, яка погнала корабель на північний захід.

Отже, «Пілігрим» все ще знаходився за дві тисячі миль від суші. З таким ураганним вітром йому знадобиться менше ніж десять днів, щоб дістатися будь-якого порту на узбережжі Південної Америки.

Втім, чи можна сподіватися на те, що за цей час погода поліпшиться, що, побачивши берег, їм вдасться розправити хоча б якісь вітрила?!

Дік Сенд дуже сподівався на це. Він повторював собі, що ураган, лютує вже стільки днів підряд, що врешті-решт мусить вщухнути. Тепер, коли завдяки острову Пасхи він точно знав своє місцерозташування, він знову повірив в те, що він хазяїн корабля і що він зуміє довести його до безпечної гавані.

Так, вид цього нікчемного, загубленого в океані острова як за помахом чарівної палички повернув Діку віру в себе. Нехай шхуна як і раніше була іграшкою для урагану, але тепер, принаймні, вони перестали плити наосліп.

Окрім того, міцно побудований та добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав від несамовитих натисків бурі. Він втратив тільки марселі та стакселі, але це буде неважко відшкодувати. Жодна крапля води не просочилася всередину судна крізь ретельно проконопачені шви корпусу та палуби. Помпи залишилися справними. З цього боку ніяка небезпека не загрожувала «Пілігримові».

Проте, залишався ще ураган, чия лють, здавалося, не хотіла спадати. Молодий капітан міг підготувати своє судно для боротьби з ним, але він не міг наказати вітру стишитися, хвилям – заспокоїтися, небу – прояснитися. На борту свого корабля він був «першим після Бога», натомість за бортом один лише Бог керував вітрами та хвилями.

Розділ тринадцятий. «Земля! Земля!»

Тим не менш, надія, що сповнила серце Діка, здавалося, почала частково справджуватися.

Наступного дня, 27 березня, ртутний стовпчик барометра піднявся. Підйом цей не був ані швидким, ані занадто великим – всього на декілька ліній, – але скидалося на те, що він виявиться безперервним. Буря, вочевидь, закінчувалася, і хоча хвилювання на морі залишалося ще дуже сильним, можна було помітити, що вітер спадає та йде на захід.

Дік Сенд розумів, що ще зарано думати про те, як лаштувати вітрила. Вітер зірвав би навіть найменший клаптик парусини. Але він сподівався, що менше ніж за двадцять чотири години можна буде підняти хоча б штормові вітрила.

Дійсно, вночі вітер помітно стих, та й хвилі вже не так сильно жбурляли корабель, хоча ще напередодні вони грозилися розтрощити його на друзки.

Вранці на палубу почали виходити пасажири. Можна було вже не боятися, що несподівана хвиля змиє їх за борт.

Місіс Уелдон першою покинула каюту, де вона на вимогу Діка просиділа весь час, поки тривала буря. Вона вийшла поговорити з Діком, якому нелюдських зусиль коштувало витерпіти усі ці нечуванні випробування. Схудлий, зблідлий попри засмагу, він найважче переносив брак сну, такого необхідного для його віку. Але його вдача мужньо підтримувала його впродовж усіх випробувань. Можливо, відбиток цих поневірянь колись і проявлять себе. Проте, зараз не час здаватися, говорив він собі. І коли місіс Уелдон підійшла до нього, він був так само споповнений енергії, як завжди.

До того ж відважний Дік вірив в себе і, якщо віра в себе не приходить за наказом, зате вона може наказувати іншим.

– Любий мій хлопчику, мій капітане! – сказала місіс Уелдон, простягаючи йому руку.

– Ох, місіс Уелдон, – посміхаючись, відповів Дік, – ви не слухаєтеся свого капітана. Ви виходите на палубу, ви покидаєте вашу каюту попри усі його шанобливі прохання.

– Так, я не послухалася тебе, – погодилася місіс Уелдон, – але чомусь мені здалося, що буря заспокоїлася або заспокоюється.

– Дійсно, погода поліпшується, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Ви не помилилися. Відучора стовпчик барометра не падав. Вітер стихає і мені здається, що найважче вже позаду.

– Дай Боже, любий мій, дай Боже! Ох, ти так змучився, бідолашний! Ти поводився…

– Я тільки виконував свій обов'язок, місіс Уелдон.

– Але тепер ти зможеш відпочити!

– Відпочити? – заперечив юнак. – Я анітрохи не потребую відпочинку, місіс Уелдон. Я почуваюся чудово і повинен протриматися до кінця. Ви призначили мене капітаном «Пілігрима» і я залишатимуся капітаном доти, доки усі пасажири мого корабля не опиняться у безпеці!

– Діку, – промовила місіс Уелдон, – ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!

– Ну що ви… місіс Уелдон! – пробурмотів Дік.

– Любий мій хлопчику, я повторюю, ти поводився як справжній чоловік, як гідний капітан корабля, і в недалекому майбутньому, тільки-но закінчиться твоє навчання, ти станеш капітаном судна, що належить торговому дому «Джемс Уелдон». Мій чоловік скаже те саме.

– Я… я… – почав Дік і очі його наповнилися сльозами.

– Діку, – продовжувала місіс Уелдон, – ти вже був нашим названим сином, але тепер ти воістину мій рідний син. Ти врятував свою матір і свого маленького брата Джека! Любий мій, дай я тебе поцілую і за чоловіка, і за себе!

Обіймаючи Діка, місіс Уелдон намагалася стримати своє хвилювання, але сльози наповнили очі. Щодо Діка, ніяке перо не зможе описати його почуттів. Він був би радий віддати за своїх благодійників життя, ба-більше ніж життя, і заради них заздалегідь погоджувався на всі випробування, які могло підготувати йому майбутнє.

Після цієї розмови Дік відчув себе сильнішим. Аби лише вщух вітер, хоча б настільки, щоб можна було налаштувати вітрила, і йому вдасться привести судно в безпечний порт, врятувавши тим самим пасажирів.

Двадцять дев'ятого березня вітер стих ще трохи і Дік вирішив налаштувати фок та марсель, щоб збільшити швидкість ходу свого судна та змусити його слухатися керма.

– Томе! Друзі мої! – закричав він, піднявшись на палубу на світанку цього дня. – Ходіть сюди. Мені потрібна ваша допомога.

– Ми готові, капітане Сенд, – відповів старий Том.

– Звичайно, готові! – додав Геркулес. – Під час бурі нам нічого було робити і я почав вже іржавіти.

– А ти б набрав повітря у свої великі щоки, – промовив маленький Джек. – Адже ти, напевно, можеш дмухати так само сильно, як вітер.

– Ось чудова думка, Джеку! – розсміявся Дік Сенд. – Коли настане штиль, ми попросимо Геркулеса надути наші вітрила.

– Тільки накажіть, капітане Сенд, – відповів велетень, надуваючи щоки, як гігант Борей.

– Розпочнемо з того, друзі мої, – промовив Дік, – що прив'яжемо до реї запасне вітрило, адже наш марсель зник разом із бурею. Робота нелегка, однак її необхідно зробити.

– Зробимо! – відповів Актіон.

– А можна я вам допомагатиму? – запитав маленький Джек, завжди готовий працювати разом з матросами.

– Звичайно, Джеку, – відповів Дік Сенд. – Ти станеш за штурвал з нашим другом Батом та допомагатимеш йому кермувати.

Чи варто зазначати, що маленький Джек з гордістю обійняв свою нову посаду помічника рульового!

– А тепер, – продовжував Дік Сенд, – за справу! Тільки пам'ятайте, друзі, не ризикувати без необхідності!

Негри під керівництвом молодого капітана енергійно взялися до роботи. Прив'язати марсель до реї було нелегкою справою для Тома та його товаришів. Потрібно було підняти згорнуте вітрило на щоглу і там прив'язати його до леєра.

Проте Дік Сенд так майстерно віддавав накази, а матроси корилися йому з такою завзятістю та готовністю, що за годину вітрило було прив'язано, рею піднято, а на марселі взято два рифи.

Щодо фока та клівера, які вдалося прибрати до початку бурі, то їх команда «Пілігрима», незважаючи на сильний вітер, налаштувала без особливих зусиль.

Отже, станом на десяту ранку «Пілігрим» вже ніс фок, марсель і клівер.

Дік Сенд вирішив, що ставити інші вітрила було б необачно. Ті, що було піднято, забезпечували добовий шлях в двісті з гаком миль, а цієї швидкості було достатньо для того, щоб менше ніж за десять днів досягти Американського континенту.

Коли Дік повернувся до штурвалу, подякував матросові Джеку, помічнику рульового, і знову взявся за руків'я, він був дуже задоволений. «Пілігрим» тепер не залежав від капризів вітру та хвиль. Він біг з достатньою швидкістю та в потрібному напрямку. Радість Діка зрозуміє кожен, хто хоч трохи знається на морській справі.

Наступного дня хмари мчали небом так само швидко, але між ними вже виникали широкі прогалини, і промені сонця пробивалися крізь них до золотистої поверхні океану, освітлюючи час від часу «Пілігрим». Яке щастя – це життєдайне світло! Іноді хмари ховали його, однак вітер відганяв їх на схід і сонце знову показувало увесь свій блиск. Погода дійсно покращувалася.

На судні відкрили усі люки, аби провітрити приміщення. Свіже солоне повітря увірвалося в трюм, в каюти, в кубрик. Мокрі вітрила розклали просушити на рострах[51]. На палубі розпочалося генеральне прибирання. Дік Сенд не міг дозволити, щоб його корабель зайшов в порт брудним та неприбраним. Вистачило декілька годин щодня, аби, не перевтомлюючи екіпаж, надати судну належний вигляд.

Дік вже не міг наказати кинути лаг, але він був досить досвідченим, щоб точно оцінити швидкість ходу судна лише за слідом, що залишає корабель на поверхні океану. Тому він не сумнівався, що корабель побачить землю не пізніше ніж за тиждень, і зумів переконати в цьому місіс Уелдон, вказавши їй на карті те місце, де, за його припущеннями, знаходився «Пілігрим».

– Добре, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Тепер скажи-но мені, до якого пункту узбережжя ми підійдемо?

– Ось сюди, місіс Уелдон, – відповів Дік, вказуючи на довгу смугу берега, що тягнеться від Перу до Чилі. – Точніше сказати я не можу. Дивіться, ось острів Пасхи, який ми залишили на заході, і, судячи з напряму вітру, який не мінявся впродовж останніх днів, ми повинні побачити землю ось тут, на сході. Вздовж цього узбережжя розкидано чимало портів, однак сказати напевно до якого саме ми виявимося найближче я зараз не можу.

– Власне, це і не важливо, Діку. Аби дістатися до якогось порту!

– Зрозуміло, місіс Уелдон, і ви, напевно, зможете швидко повернутися в Сан-Франциско. «Тихоокеанська морехідна компанія» чудово обслуговує це узбережжя. Її пароплави заходять в усі головні порти і ви легко дістанетеся Каліфорнії.

– Хіба ти не збираєшся привести «Пілігрим» в Сан-Франциско? – запитала місіс Уелдон.

– Звичайно! Але тільки після того, як ви пересядете на якийсь пасажирський пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам вдасться знайти офіцера та команду, ми відправимося до Вальпараїсо розвантажити ворвань, як зробив би капітан Халл. Звідти ми підемо до Сан-Франциско. Для вас це було б зайвою затримкою, хоч як би мені не було сумно розлучатися з вами…

– Добре, Діку, – перервала його місіс Уелдон. – Ми потім вирішимо, що нам робити. Скажи мені, раніше ти неначе боявся наблизитися до незнайомого берега?..

– Я й зараз боюся, – зізнався юнак. – Але я сподіваюся зустріти в тих водах якесь судно і мене дуже дивує, що цього ще не сталося. Якби ми побачили хоч якесь судно, ми б зв'язалися з ним, встановили наше точне місцеперебування, і тоді було б набагато легше підійти до берега.

– Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводжають судна до гавані? – запитала місіс Уелдон.

– Напевно, є, – відповів Дік Сенд, – але набагато ближче до берега. Так що поки потрібно просто дійти до нього.

– А якщо ми не зустрінемо лоцмана? – запитала місіс Уелдон, яка хотіла дізнатися, як він підготувався до несподіванок.

– В такому випадку, місіс Уелдон, якщо погода буде сприятливою, а вітер помірним, я спробую підійти ближче до берега, аби розшукати безпечне місце для висадки, якщо вітер знову свіжітиме, тоді…

– Тоді… Що ти робитемеш, Діку?

– Розумієте, в такому становищі, в якому знаходиться «Пілігрим», якщо вітер приб'є його до землі, відійти буде важко.

– І що ти робитимеш? – знову запитала місіс Уелдон.

– Я муситиму викинути корабель на берег, – відповів юнак і обличчя його на мить витягнулося. – Але це – крайній засіб і я сподіваюся, що нам не доведеться до нього вдаватися. Тим часом погода поліпшується і не може такого статися, щоб ми не зустріли жодного судна або лоцманського катера. Не втрачаймо надії! «Пілігрим» йде у напрямку суші, яку ми скоро побачимо.

Викинути судно на берег! На таку крайність навіть найсміливіші моряки вирішуються не без остраху. Недивно, що Дік Сенд також не хотів думати про неї, допоки у нього ще була хоч якась надія на інший результат.

Наступні декілька днів погода була нестійкою, що тривожило молодого капітана. Вітер не стихав і коливання ртутного стовпчика у барометрі передбачало новий напад урагану. Дік Сенд вже почав побоюватися, що знову доведеться, прибравши усі вітрила, бігти навтьоки від бурі. Адже так важливо було зберегти хоча б марсель! І він вирішив не спускати його, допоки вітер не набуде загрозливої сили. Щоб зміцнити щогли, він наказав обтягнути ванти та фордуни: положення «Пілігрима» надзвичайно б похитнулося, якби він втратив свій рангоут[52].

Зо два рази барометр різко стрибав вгору – це загрожувало тим, що вітер змінить напрям і почне дути зі сходу.

Тоді доведеться йти майже прямо проти нього.

Новий привід тривоги для Діка Сенда. Що робити, якщо вітер перекинеться на супротивний? Лавірувати? Але ж яка це затримка, який ризик знову відкинутися назад у відкрите море!

На щастя, його побоювання не виправдалися. Протягом декількох днів вітер мінявся то на північний, то на південний, але врешті-решт знову стійко задув із заходу. Проте, він був, як і раніше, дуже сильним і розхитував щогли.

Настало 5 квітня. Пройшло вже більше двох місяців відколи «Пілігрим» покинув Нову Зеландію. Впродовж перших двадцяти днів то штилі, то зустрічні вітри затримували судно. Потому подув погожий вітер і «Пілігрим» швидко став приближатися до землі. Особливо великою була швидкість ходу під час урагану: Дік Сенд вважав, що судно проходило в середньому не менше двохсот миль на добу. Чому ж в такому разі воно досі не досягло берегів? Невже узбережжя тікало від «Пілігрима»? Це було абсолютно незрозумілим!

Та все ж суша не з'являлася навіть попри те, що один із негрів безперервно видивлявся її з висоти бом-брам-рея.

Часто Дік Сенд сам піднімався на щоглу. Він довго дивився в підзорну трубу, вишукуючи темний силует якоїсь гірської вершини. Анди, як відомо, дуже високі, і тому вершини їх слід було шукати серед хмар, що тягнуться над серпанком горизонту.

Багато разів Том та його товариші помилялися, приймаючи за сушу яку-небудь віддалену хмару незвичної форми. Траплялося, що вони наполегливо стверджували, ніби дійсно бачать землю, однак за деякий час їм доводилося визнати, що вони стали жертвою зорового обману. Уявна земля зрушувалася з місця, розпливалася та безслідно зникала.

Проте 6 квітня для сумнівів не залишилося місця.

Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно виліз на рею. Перші промені сонця розігнали туман і лінія горизонту виднілася досить виразно.

І тут з вуст Діка Сенда вирвався нарешті довгожданне:

– Земля! Попереду земля!

Почувши ці слова, на палубу вибігли усі: маленький Джек, допитливий, як усі діти; місіс Уелдон, яка сподівалася, що суша на горизонті покладе край усім її стражданням; Том та його товариші, яким не терпілося ступити на свою землю; і навіть кузен Бенедикт, який мріяв збагатити свою колекцію новими комахами.

Один лише Негоро не з'явився.

Усі вони бачили тепер те, що побачив Дік Сенд: одні – насправді, інші – крізь віру. Але Дік був досвідченим моряком, він звик вдивлятися в морську далечінь і не міг помилитися. І дійсно, за годину всім стало зрозуміло, що цього разу їхня надія справдилася.

На сході, на відстані близька чотирьох миль, виднівся досить низький берег – таким принаймні він здавався. За ним повинні були височіти Анди, однак залишки хмар від колишньої бурі не дозволили розгледіти їхніх верхівок.

«Пілігрим» йшов прямо до берега, який зростав та підіймався прямо на очах.

За дві години судно від суші відокремлювало три милі.

Берегова лінія закінчувалася на північному сході досить високим мисом, біля підніжжя якого виднілося щось на зразок відкритого рейду. На південному сході земля врізалася в океан вузькою низинною косою.

Біля берега височіло пасмо невисоких скель, над яким на тлі неба темніли дерева. Згідно карти десь позаду них повинні майоріти Анди.

Ані людського житла, ані порту, ані гирла річки, де корабель міг би віднайти безпечний притулок!

Вітер гнав «Пілігрим» прямісенько до землі. Відсутність вітрил та сильний прибережний вітер не давали Діку можливості змінити курс.

Попереду вимальовувалася довга смуга прибережних рифів, на яких вирувала та пінилася вода. Видно було, як хвилі злітають до середини висоти скель. Прибій, поза сумнівом, був дуже сильним.

Дік Сенд деякий час стояв на носі, пильно вдивляючись у берег. Потому, не промовивши жодного слова, він повернувся на корму і став до штурвалу.

Вітер все міцнішав. Швидко «Пілігрим» опинився всього лише за одну милю від берега.

Тепер Дік Сенд побачив маленьку бухту і вирішив направити до неї корабель. Однак, щоб потрапити до неї, потрібно було оминути бар'єр з підводних скель, а проскочити повз них було дуже важко. Буруни вказували на малу глибину вздовж усієї смуги рифів.

Цієї хвилі Дінго, який гасав палубою туди й назад, кинувся на ніс та, втупившись в землю, протяжно та тужливо завив. Здавалося, собака упізнав цей берег і його вигляд пробудив в ньому якісь сумні спогади.

Негоро, поза сумнівом, почув це виття – він вийшов зі своєї каюти і, попри побоювань через собаку, встав на носі, спершись на борт.

На щастя для нього, Дінго продовжував тужливо вити, дивлячись на берег, і не звернув на кока жодної уваги.

Негоро дивився на люті буруни без жодного остраху. Місіс Уелдон, що спостерігала за ним, тим не менш здалося, що його обличчя почервоніло, а риси здригнулися.

Невже Негоро знав цей берег, до якого вітер мчав «Пілігрим»?

Тим часом Дік Сенд передав штурвал старому Томові. Востаннє він пішов на ніс подивитися на бухту, що помалу відкривалася для зору.

– Місіс Уелдон, – промовив він потому твердим голосом, – я не сподіваюся більше знайти безпечний притулок. Не пізніше ніж за півгодини корабель, незважаючи на всі мої зусилля, опиниться на рифах. Доведеться викинутися на берег. Я не приведу «Пілігрим» в порт. Щоб врятувати вас, я повинен знищити його. Однак, вагатися тут ніколи.

– Ти зробив все, що від тебе залежало, Діку? – запитала місіс Уелдон.

– Все! – відповів юнак.

І він негайно ж зайнявся підготовкою до майбутнього небезпечного маневру.

Передусім місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт та Нен мусили вдягти рятувальні пояси. Том, негри-матроси та сам Дік були відмінними плавцями, проте і вони вжили заходів на випадок, якщо їх викине в море.

Геркулесові доручили допомагати місіс Уелдон. Молодий капітан взяв на себе турботу про Джека. Кузен Бенедикт, дуже спокійний, вийшов на палубу, перекинувши через плече свою металеву коробку з комахами. Дік доручив його Батові та Актіону. Що стосується Негоро, то його вражаюча холоднокровність свідчила про те, що він не потребує жодної допомоги.

Про всяк випадок Дік Сенд звелів підняти на палубу десять бочок з ворванню.

Якщо вилити в потрібну мить китовий жир на поверхню води, це на секунду заспокоїть буруни і полегшить кораблю прохід між рифами.

Дік вирішив не нехтувати нічим, що могло б врятувати життя екіпажа та пасажирів.

Скінчивши з усіма приготуваннями, юнак повернувся на корму і став до штурвалу.

«Пілігрим» був тепер всього за два кабельтових від берега, іншими словами – майже біля самих рифів. Його правий борт вже облизувала біла піна прибою. Молодий капітан чекав, що з секунди на секунду кіль судна наскоче на якусь підводну скелю.

Раптом за кольором води Дік зрозумів, що між рифами є прохід. Необхідно було сміливо увійти до нього, щоб викинутися на мілину якомога ближче до берега.

Молодий капітан не завагався ані на мить. Він круто повернув штурвал і направив корабель до вузького звивистого проходу.

В цьому місці море вирувало з особливої люттю. Хвилі стали заливати палубу.

Матроси стояли на носі біля бочок з жиром, очікуючи на наказ капітана.

– Виливай ворвань! – крикнув Дік. – Хутчіше!

Під шаром жиру, який потоком линув на хвилі, море, немов під чарами, заспокоїлося, однак за хвилину завирувало з подвоєною силою.

Проте цієї хвилини затишшя вистачило для того, щоб «Пілігрим» проскочив за лінію рифів та кинувся на берег.

Страшенний поштовх. Величезна хвиля підняла корабель та жбурнула його на камені. Щогли рухнули – на щастя, нікого не зачепивши.

Під час удару корпус судна отримав пробоїну і до неї ринула вода. Але до берега залишалося менше півкабельтова. До нього легко було добратися ланцюжками з чорних каменів, що стирчали з води.

За десять хвилин після катастрофи всі пасажири та команда «Пілігрима» опинилися на суші, біля підніжжя прибережної кручі.

Розділ чотирнадцятий. Що тепер робити?

Отже, після переходу, що тривав цілих сімдесят чотири дні, після впертої боротьби зі штилями, супротивним вітром та ураганом, подорож «Пілігрима» закінчилася на тому, що його викинуло на берег.

Та все ж місіс Уелдон та її супутники дякували небу, відчуваючи себе у безпеці. Адже вони були на материку, а не на якомусь злощасному острові Полінезія, куди могла б їх закинути буря. В який би точці Південної Америки вони не висадилися, їм все одно неважко буде повернутися на батьківщину.

Проте, «Пілігрим» загинув. Від нього залишився лише непотрібний каркас і за декілька годин прибій забере його уламки. Про порятунок вантажу не варто було й думати. Проте, якщо Дікові Сенду і не вдалося зберегти корабель і переправити його власникові, він все ж мав право пишатися тим, що цілими та неушкодженими він переправив на берег всіх, хто знаходився на борту, і серед них дружину та сина Джемса Уелдона.

В якій частині південноамериканського узбережжя загинув «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як вважав Дік Сенд? Цілком можливо. Адже після того, як корабель минув острів Пасхи, вітри екваторіальної течії погнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг з сорок третього градуса південної широти потрапити на п'ятнадцятий градус.

Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав краху «Пілігрим». На узбережжі Перу безліч портів, містечок та селищ і, якби припущення Діка Сенда виявилося правильним, легко було б дістатися до якогось населеного пункту. Проте, ця частина узбережжя виглядала зовсім безлюдною.

Це був крутий, однак не занадто високий берег. Вузьку піщану смугу було всіяно уламками скель чорного кольору. То тут, то там в скелях глибочіли широкі тріщини, подекуди пологішими місцями можливо було піднятися на гребінь кручі.

За чверть милі на північ скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря видно не було. Над річкою схилялися численні різофори – різновид мангрових дерев, – що істотно відрізняються від своїх індійських родичів.

Поблизу самої верхівки обриву, як одразу виявилося, починався густий зелений ліс, який тягнувся вдалечінь, до височенних гір на горизонті. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він прийшов би в захват від різноманіття абсолютно незнайомих для нього порід дерева.

Тут росли високі баобаби, яким раніше помилково приписували неймовірне довголіття та кора яких схожа на єгипетський сієніт, а також міскантуси, тамаринди, хрінниця та тисячі інших рослин, що не зустрінеш в північній частині Нового Світу, і які є незвичними для американців.

Однак дивним було те, що серед усіх цих дерев не зустрічалося жодного представника численної родини пальмових, яка налічує більше тисячі видів та поширена майже всією земною кулею.

Над берегом ширяли зграї галасливих пташок: головно ластівки з блакитно-чорним пір’ям та світло-каштановими голівками. Подекуди злітали куріпки – сірі птахи з абсолютно голою від пір'я шийкою.

Місіс Уелдон та Дік Сенд помітили, що всі ці птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи остраху. Невже вони ніколи не бачили людину і не навчилися остерігатися її? Невже цей безлюдний берег ще ніколи не чув пострілу рушниці?

Коло берега поміж камінням незграбно прогулювалися птахи – вочевидь, невеликі пелікани; вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, який звисає у них під нижньою стулкою дзьоба.

Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що налетіли з океану.

Птахи, мабуть, були єдиними живими істотами, що відвідували цю ділянку узбережжя, якщо не враховувати, зрозуміло, безліч комах, які могли б зацікавити кузена Бенедикта. Проте ані птахів, ані комах не спитаєшся, що це за берег, дізнатися назву країни можна було тільки у якось місцевого жителя.

Однак, жителів тут не було або, принаймні, жоден з них не виказував себе. Ніде не було видно ані будинку, ані хатини, ані куреня. Жоден димок не зміївся в повітрі ані на півночі – по той бік річки, – ані на півдні, ані в густому лісі, що простував вглиб континенту. Не було ніяких ознак того, що цей берег колись відвідувала людина.

Діка Сенда це дуже здивувало.

– Де ж ми є? Куди ми потрапили? І нікого, хто міг би нам про це повідомити!

Дійсно, навколо нікого не було: якби якийсь туземець наблизився до них, Дінго здійняв би ґвалт. Собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю і опустивши хвіст, і глухо гарчав. Поза сумнівом, він поводився дуже дивно, проте було зрозуміло, що ані людину, ані тварину Дінго не відчував.

– Діку, поглянь на Дінго! – промовила місіс Уелдон.

– Так, це дивно! – відповів юнак. – Неначе собака розшукує чийсь слід.

– Дійсно, дивно, – прошепотіла місіс Уелдон. Потому додала: – А що робить Негоро?

– Те саме, що й Дінго, – відповів Сенд, – нишпорить берегом. Втім, тут він вільний робити, що йому заманеться. Я вже не маю права віддавати йому накази. Його служба закінчилася після краху «Пілігрима».

Справді, Негоро ходив піщаною косою, оглядав річку та прибережні скелі, неначе намагався щось згадати. Чи бував він тут раніше? Ймовірно, якби в нього запитале подібне, він відмовився б відповісти. Найкраще було не звертати уваги на таку нетовариську людину. Дік Сенд бачив, як Негоро пішов у напрямку до річки, і як тільки він зник за прибережними скелями, одразу забув про нього.

Дінго люто загавкав, коли Негоро вибрався на берег, однак майже тієї ж миті затих.

Час було подумати про те, що робити далі. Власне, передусім потрібно було знайти якийсь притулок, якусь схованку для відпочинку та їжі. Після цього можна буде обговорити становище та окреслити план дій.

Про провіант можна було не турбуватися. Вже не згадуючи про фрукти та дичину, якою рясніли ці землі, постраждалі могли скористатися запасами з корабля. Прибій виплюнув на змілілі з настанням відливу рифи багато різноманітних предметів з загиблого судна. Том та його товариші вже зібрали декілька бочок з сухарями, коробки з консервами, ящики з в'яленим м'ясом. Вони ще не встигли просякнути водою і маленький загін був забезпечений з надлишком їжею на весь час, який знадобиться, щоб дістатися до найближчого поселення. Так що за це можна було не переживати. Запаси провізії було вже переправлено в сухе місце на березі, до якого не міг дістатися приплив.

Прісної води також було вдосталь. Дік Сенд одразу ж відправив Геркулеса з відром до річки. Однак, негр-силач притяг на плечі ціле барильце, наповнивши його в гирлі річки, де вода під час відливу була прісною та цілком придатною до пиття.

Не варто було турбуватися й про вогонь: якби знадобилося розкласти вогнище, навколо було досхочу палива – хмиз та висохлі мангрові корені. Старий Том, затятий курець, прихопив з собою бляшану герметичну коробку, в якій містився трут. Він будь-якої миті добути іскру за допомогою кресала та підібраного на березі моря кременя.

Залишалося тільки відшукати сховок, де маленький загін зміг би відпочити та переночувати перед походом.

І хто б міг подумати: «готель» знайшов маленький Джек. Гасаючи біля підніжжя скель, він випадково надибав простору печеру з гладенькими відполірованими стінами – одну із тих, яку море вимиває в скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Малюк прийшов в захват. Він радісно покликав мати та показав їй свою знахідку.

– Молодець, Джеку! – промовила місіс Уелдон. – Якби ми були Робінзонами та оселилися на цьому березі надовго, ми неодмінно назвали б цю печеру на твою честь.

Печера була невеликою, десять – дванадцять футів глибиною та стільки ж завширшки, хоча Джекові вона здалася величезною. Постраждалі могли зручно в ній розміститися, а, окрім того – місіс Уелдон та Нен із задоволенням це підкреслили, – вона була абсолютно сухою. На небі сяяв молодик, а, отже, не варто було остерігатися особливо сильних припливів, які могли б сягнути підніжжя скель, а отже, і печери. Таким чином, усе необхідне для перепочинку було в наявності.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже розмістилися в печері на підстилці з сухих водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них і отримати свою частку вечері, яку вони готували спільно. Вочевидь, йому здалося необачливим самостійно відправлятися у мандри глухим лісом, який перетинала звивиста річка.

Було близько першої години. Обід складався з сухарів, консервів та свіжої води з додаванням кількох крапель рому. Бат серед продуктів знайшов ціле барильце цього напою.

Хоча й Негоро обідав поряд з усіма, він не втручався в загальну бесіду, коли обговорювався план майбутніх дій. Проте, не подаючи виду, він уважно прислухався до розмови і, без сумніву, робив з того якісь свої висновки.

Тим часом Дінго, що отримав свою частку їжі, охороняв вхід в печеру. З таким вартовим можна було відпочивати спокійно. Жодна жива істота не могла з'явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не здійняв ґвалт.

Місіс Уелдон, посадовивши собі на коліна сплячого Джека, заговорила першою.

– Діку, друже мій, – промовила вона, – ми всі вдячні тобі за відданість, яку ти виявляв досі, однак звільнити тебе від твоїх обов'язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Усі ми довіряємо тобі. Говори, що треба робити?

Місіс Уелдон, стара Нен, Том та інші негри не спускали очей з Діка Сенда. Навіть Негоро чомусь пильно дивився на нього. Вочевидь, йому було надзвичайно цікаво, що ж відповість Дік.

Дік Сенд декілька хвилин роздумував. Потому промовив:

– Найперше, місіс Уелдон, дуже важливо з'ясувати, де ми знаходимося. Я думаю, наш корабель міг вийти виключно до берегів Перу. Вітер та течії, напевно, віднесли його приблизно до цих широт. Чи не знаходимося ми в одній з південних, найменш населених провінцій Перу, які межують з пампою? Я б сказав навіть, що так і є: адже берег здається зовсім безлюдним і на ньому навряд чи бувають люди. Якщо моє припущення вірне, нам, на нещастя, доведеться йти пішки досить довго, щоб дістатися найближчого поселення.

– Що ж ти хочеш робити? – запитала місіс Уелдон.

– Я вважаю, що ми мусимо залишатися в печері доти, доки не з'ясуємо точно, де ми знаходимося. Завтра, після ночі відпочинку, двоє з нас відправляться на розвідку. Вони намагатимуться, не занадто віддаляючись від печери, розшукати якихось місцевих жителів; з'ясувавши у них про все, що нас цікавить, вони повернуться назад. Не може бути так, щоб на відстані десяти – дванадцяти миль не знайшлося жодної людини.

– Чи потрібно нам розділитися? – запитала місіс Уелдон.

– Я думаю, це необхідно, – відповів юнак. – Якщо ж нічого довідатися не вдасться, якщо, попри очікування, виявиться, що ця місцевість цілковито безлюдна, що ж… тоді ми придумаємо щось інше!

– А хто піде на розвідку? – запитала місіс Уелдон після хвилини роздумів.

– Це треба обміркувати, – відповів Дік Сенд. – В будь-якому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт та Нен не повинні покидати печеру. Бат, Геркулес, Актіон та Остін залишаться з вами, а ми з Томом відправимося на розвідку. Негоро, звичайно, вважатиме за краще залишитися тут? – додав юнак, дивлячись на кока

– Ймовірно, – ухиляючись відповів Негоро. Він не любив зв'язувати себе будь-якими зобов'язаннями.

– Ми візьмемо з собою Дінго, – продовжував Дік. – Він може нам знадобитися.

Почувши своє ім'я, Дінго вигулькнув біля входу в печеру та загавкав, немов виражаючи цим свою згоду.

Поки Дік говорив усе це, місіс Уелдон задумливо мовчала. Розлука, навіть найкоротша, дуже бентежила її. Звістка про крах «Пілігрима», можливо, вже облетіла сусідні туземні племена, які могли бувати на узбережжі північніше або південніше, і у випадку, якщо б сюди нагрянули берегові пірати, краще було б триматися усім разом, щоб, за необхідності, відбити їхній напад.

Це зауваження місіс Уелдон слід було серйозно обговорити.

Проте у Діка Сенда знайшлися вагомі аргументи проти нього. Індіанців не слід порівнювати з африканськими або полінезійськими дикунами, говорив юнак, і немає ніяких підстав побоюватися, що вони здатні на розбійницький напад. А пуститися в мандри цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи собі, в якій частині Південної Америки вона розташована і на якій відстані знаходиться найближче поселення, означало б марно витрачати сили. Беззаперечно, ця ідея має свої мінуси, однак все ж таки це краще, аніж всім разом пускатися наосліп крізь гущавину дикого лісу, який, напевно, простягається аж до самих гір.

– Та й взагалі, – наполягав Дік, – я не думаю, що ми розлучимося надовго. Я навіть упевнений, що цього не станеться. Якщо ми з Томом не знайдемо якогось селища або місцевого жителя найбільше ніж за два дні, ми повернемося до печери. Але це неможливо! Я переконаний, що ми не минемо й двадцяти миль, як вже визначимо, де знаходимося. Я міг помилитися в численні, адже я ніколи не робив астрономічних спостережень, і не виключено, що ми знаходимося північніше або південніше, ніж вважаємо.

– Так… Звичайно, ти маєш рацію, хлопчику мій, – з сумом відповіла місіс Уелдон.

– А що ви думаєте з цього приводу, містере Бенедикт? – запитав Дік Сенд.

– Я? – перепитав ентомолог.

– Так. Якої ви думки?

– Я не маю жодної думки, – відповів кузен Бенедикт. – Я згоден з усім запропонованим і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-інший, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, щоб вивчити узбережжя з точки зору ентомології.

– Ну, роби як знаєш, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.

– Чудово! – сказав кузен Бенедикт найспокійнішим тоном. – А я піду знайомитися з місцевими комахами.

– Тільки, будь ласка, не заходьте далеко, містере Бенедикт, – промовив Дік Сенд. – Ми всі дуже просимо вас про це.

– Не турбуйся, мій любий.

– І головне, не приносьте сюди занадто багато москітів! – додав Том.

За декілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог вийшов з печери.

Негоро пішов майже одночасно з ним. Здавалося, ця людина вважала абсолютно природним завжди піклуватися лише про себе. Однак, в той час, як кузен Бенедикт дряпався на скелю, щоб обстежити узлісся, Негоро неспішно попрямував до гирла річки і знову зник за її крутим берегом.

Джек спав. Місіс Уелдон поклала його на коліна Нен і вийшла на піщаний берег. Дік Сенд і негри послідували за нею. Треба було подивитися, чи можливо, користуючись з відливу, дістатися розтрощеного судна, де залишалося ще чимало речей, що могли знадобитися маленькому загонові.

Рифи, біля яких розбився «Пілігрим», тепер стирчали голими. Над ними, оточений різноманітними уламками, височів корпус корабля, який під час приливу був майже цілковито занурений у воду. Діка Сенда це дуже здивувало, оскільки він знав, що на американському узбережжі Тихого океану приливи та відливи доволі невеликі. Втім, ця дивина могла пояснюватися сильним вітром, який дув у напрямку до берега.

Місіс Уелдон та її супутникам було прикро дивитися на корабель. На його борту вони провели стільки днів, зазнали стільки страждань! Побачивши бідолашний, зкалічений корабель, без вітрил та щогл, що лежав на боці, як істота, позбавлена життя, у них йокнуло на серці.

Проте, необхідно було побувати на кораблі раніше, ніж океан остаточно його зруйнує.

Дік Сенд та п'ятеро негрів легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, які звисали з бортів. Том, Геркулес, Бат та Остін зайнялися перенесенням їстівних припасів та напоїв, що зберігалися в камбузі, а Дік Сенд відправився до головної комори. На щастя, вода не дісталася цієї частини судна: його корма навіть після краху стрімко височіла над водою.

Дік Сенд знайшов тут чотири цілком справних рушниці – чотири прекрасні карабіни з відкидними затворами заводу «Парді та K°» – і з сотню патронів, ретельно поскладаних в ладунки. Маленький загін був тепер озброєним і міг чинити опір індіанцям, якби вони, попри очікування, надумали напасти на нього.

Він не забув захопити і кишеньковий ліхтарик, однак географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, всі змокли, і користуватися було неможливо.

Арсенал «Пілігрима» складався також з великих ножів для обробки китової туші. Дік узяв шість таких ножів, щоб поповнити озброєння своїх супутників, не забувши ще одну нешкідливу зброю – іграшкову рушницю, що належала маленькому Джекові.

Решта майна, що знаходилося на кораблі, або загинула під час аварії, або стало непридатним через воду.

Втім, не варто було перевантажувати загін поклажею, якщо до найближчого населеного пункту йти всього декілька днів. Продовольства та зброї було більш ніж достатньо. Окрім того, за порадою місіс Уелдон Дік Сенд забрав з корабля усі гроші, які знайшов, – близько п'ятисот доларів.

Дуже мало! Місіс Уелдон везла з собою значно більше, однак їх ніде не було.

Тільки Негоро міг випередити Діка Сенда у цих пошуках та присвоїти гроші місіс Уелдон та капітана Халла. Когось іншого запідозрити в цій крадіжці було неможливо. Та все ж Дік Сенд завагався. Так, все, що він про нього знав, і те, про що здогадувався, примушувало його побоюватися цієї замкнутої людини, у якої чуже горе викликало лише злісну посмішку. Однак, чи означало це, що він був злочинцем? Особисто Дік був занадто благородним, щоб так думати. Проте, чи можна запідозрити у викраденні грошей когось іншого? Негри були чесними людьми, та й до того ж вони ні на секунду не відходили від місіс Уелдон та Діка, а Негоро постійно тинявся берегом. Ні, тільки він міг бути винен у цьому! Дік Сенд вирішив допитати Негоро, як тільки той повернеться, а за потреби навіть обшукати його. Це питання необхідно було з'ясувати до кінця.

Сонце повільно спускалося до горизонту. Цієї пори року воно ще не перетнуло екватор, несучи весняне тепло та світло Північній півкулі, однак цей день вже наближався. Воно опускалося майже перпендикулярно до тієї лінії, де небо з'єднується з морем. Сутінки були короткими і дуже скоро змінилися на непроглядну тьму. Це підтвердило припущення Діка Сенда, що судно зазнало краху десь між тропіком Козерога та екватором.

Місіс Уелдон, Дік Сенд та негри повернулися до печери, де всі вони мусили декілька годин відпочити.

– Ніч буде бурхливою, – помітив Том, вказуючи на чорні хмари, що скупчилися на горизонті.

– Так, – підтвердив Дік, – вітер, здається, розіграється не на жарт. Втім, що нам тепер до цього! Наш бідолашний корабель загинув і буря вже не може нам зашкодити!

– Що поробиш! – промовила місіс Уелдон.

Було вирішено, що всю ніч, яка обіцяла бути дуже темною, негри по черзі вартуватимуть біля входу в печеру. Окрім того, можна було розраховувати і на Дінго.

Раптом вони помітили, що кузена Бенедикта все ще немає.

Геркулес покликав його з усієї сили своїх богатирських легень і майже негайно ж ентомолог спустився з крутої скелі, ризикуючи зламати собі шию.

Кузен Бенедикт буквально осатанів. Він не знайшов в лісі жодної нової комахи – жодної, гідної зайняти місце в його колекції. Сороконіжок, сколопендр та решти представників багатоніжок – скільки завгодно, навіть занадто. Однак відомо ж, що кузенові Бенедикту не було жодного діла до багатоніжок!

– Чи варто було долати п'ять, можливо навіть, всі шість тисяч миль, – скаржився він, – потрапити в найсильнішу бурю, зазнати краху, щоб не знайти жодної з тих американських комах, які прикрашають кожен ентомологічний музей?! Ні, ні, однозначно це того не вартувало!

На закінчення кузен Бенедикт зажадав негайно покинути ці землі. Він не на мить не залишатиметься на цьому огидному березі.

Місіс Уелдон заспокоїла цю велику дитину. Вона запевнила його, що завтра йому пощастить більше в його пошуках, і всі полізли в печеру, щоб не прокидатися до найпершого проміння, однак раптом Том звернув увагу на те, що Негоро ще не повернувся, хоча вже й стемніло.

– Де він може бути? – запитала місіс Уелдон.

– Яка різниця! – сказав Бат.

– Е ні, – заперечила місіс Уелдон, – я б вважала за краще, щоб ця людина весь час перебувала в полі нашого зору.

– Ви маєте рацію, місіс Уелдон, – сказав Дік Сенд, – але якщо він добровільно покинув нас, не уявляю, як ми змусимо його повернутися. Невідомо, чи не має він причини назавжди сховатися від нас.

І, відвівши місіс Уелдон вбік, Дік поділився з нею своїми підозрами. Місіс Уелдон зовсім не здивувало, що Дік так само, як і вона, вважає Негоро підозрілим. Проте, в одному вони з Діком не могли дійти згоди.

– Якщо Негоро повернеться, – зауважила вона, – це означатиме, що він заховав вкрадені гроші в надійному місці. Оскільки ми не можемо спіймати його на гарячому, мені здається, краще приховати наші підозри і зробити вигляд, що йому вдалося нас обдурити.

Місіс Уелдон мала рацію і Дік погодився з її думкою.

Між тим Негоро кликали знов і знов. Він не відповідав. Чи то він зайшов занадто далеко й не чув їх, чи то не хотів вертатися.

Негри зовсім не шкодували за тим, що позбавилися португальця, однак, як правильно зауважила місіс Уелдон, Негоро був, вочевидь, більш небезпечним здалека, аніж зблизька. І до того ж, як пояснити те, що судновий кок ризикнув самостійно відправитися в мандрівку цими незнайомими місцями? Можливо, він заблукав і тепер в непроглядній темряві безуспішно шукає зворотній шлях?

Місіс Уелдон та Дік Сенд не знали, що й думати. Втім, як би там не було, не варто було позбавляти себе такого необхідного відпочинку тільки заради того, щоб дочекатися Негоро.

Раптом Дінго, гасаючи піщаним берегом, відчайдушно загавкав.

– Чого гавкає Дінго? – запитала місіс Уелдон.

– Варто дізнатися, – відповів Дік Сенд. – Можливо, Негоро вертається?

Тієї ж миті Дік, Геркулес, Остін та Бат направилися до гирла річки.

Проте на її березі нікого не було. Дінго більше не гавкав.

Дік Сенд та його супутники повернулися до печери.

Всі намагалися влаштуватися якомога зручніше. Негри розподілили між собою чергування.

Однак, тривога не давала заснути місіс Уелдон. Їй чомусь здавалося, що цей довгожданий берег не виправдав надії, яку вони покладали на нього, – не приніс ані безпеки її близьким, ані спокою для неї самої.

Розділ п'ятнадцятий. Гарріс

Вранці 7 квітня Остін, який вартував на світанку, побачив, як Дінго, розлючено гавкаючи, кинувся до річки. Негайно ж місіс Уелдон, Дік Сенд та негри вибігли з печери.

Поза сумнівом, щось трапилося.

– Дінго відчув людину або якусь тварину, – промовив Дік Сенд.

– В будь-якому випадку, це не Негоро, – зауважив Том. – На нього Дінго гавкає особливо люто.

– Однак, якщо це не Негоро, куди ж він подівався? – запитала місіс Уелдон, кинувши на Діка косий погляд, значення якого зрозумів тільки він один. – І якщо це не він, то хто ж?

– Зараз дізнаємося, місіс Уелдон, – відповів Дік. Потому, звертаючись до Бата, Остіна та Геркулеса, він додав: – Візьміть рушниці та ножі, друзі мої, і ходімо.

Вслід за Діком Сендом кожен негр заткнув за пояс ніж та взяв до рук рушницю. Потім всі четверо зарядили карабіни та, озброївшись таким чином, швидко рушили до берега річки.

Місіс Уелдон, Том та Актіон залишилися біля входу в печеру, де під наглядом старої Нен ще спав маленький Джек.

Сонце тільки-но зійшло. Воно ще ховалося за скелями на сході і піщане узбережжя перебувало в тіні, однак на заході море аж до обрію вже іскрилося від першого сонячного проміння.

Дік Сенд та його супутники швидко йшли берегом до гирла річки.

Дінго стояв там, зяклякши, немов під час стійки, і гавкав без зупину. Було зрозуміло, що він бачить або відчуває когось стороннього.

Втім, гавкав він дійсно не на Негоро, свого давнішнього ворога.

Цієї миті якась людина обігнула виступ на кручі. Опинившись на пляжі, вона обережно рушила вперед, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Видно було, що він побоюється великого пса.

– Це не Негоро, – промовив Геркулес.

– Ми нічого не втратимо від заміни, – зауважив Бат.

– Дійсно, – відповів Дік Сенд. – Ймовірно, це якийсь місцевий. Його поява звільнить нас від неприємної необхідності розлучитися. Нарешті ми точно дізнаємося, де ми знаходимося!

І всі вчотирьох, закинувши рушниці за плечі, швидко попрямували назустріч незнайомцеві.

Незнайомець, побачивши їх, спочатку виявив усі ознаки подиву. Він, поза сумнівом, не чекав зустріти людей в цій частині узбережжя. Вочевидь, він ще не помітив корпусу «Пілігрима», інакше поява жертв краху здалася б йому абсолютно природною. Втім, за ніч прибій довершив руйнування корабля і тепер від нього не залишилися нічого, окрім уламків.

Побачивши, що до нього йдуть четверо озброєних людей, незнайомець зупинився і навіть зробив крок назад. За спиною у нього висіла рушниця; він швидко взяв її до рук і підкинув на плече. Його побоювання були зрозумілими.

Проте, Дік Сенд зробив вітальний жест і незнайомець, беззаперечно зрозумів його, оскільки, завагавшись на хвильку, знову рушив вперед.

Тепер Дік Сенд міг розгледіти його.

Це був високий чоловік, років з сорок, не більше, з сріблястим волоссям та бородою, з жвавими, прудкими очима та майже чорний від засмаги, яка буває лише у кочівників, вічно мандруючих на відкритому повітрі лісами та рівнинами. Незнайомець був вдягнутий у широкополий капелюх та куртку з вичененої шкіри; до високих – по коліна – шкіряних чобіт було прикріплено великі шпори, що дзвеніли з кожним кроком.

Дік Сенд з першого погляду зрозумів – так воно і виявилось, – що перед ними не індіанець, корінний житель пампи, а швидше іноземець, сумнівний авантюрист, яких чимало можна зустріти в цих далеких краях. Судячи з його стриманих манер та рудуватої бороди, можна було навіть припустити, що за походженням він англосакс. В будь-якому випадку, він не був ані індійцем, ані іспанцем.

Здогадка ця змінилася на впевненість, коли Дік Сенд промовив до нього англійською: «Ласкаво просимо», а незнайомець відповів тією ж мовою без жодного акценту.

– Ласкаво просимо вас, юний друже! – сказав він і, підійшовши ближче, міцно потиснув руку Дікові Сенду.

Неграм, супутникам Діка, він лише мовчки кивнув головою.

– Ви англієць? – запитав він у Діка.

– Американець, – відповів юнак.

– Мешканець півдня?

– Ні, мешканець півночі.

Ця відповідь неначе потішила незнайомця. Він ще раз щиро, чисто по-американськи, потряс руку Дікові Сенду.

– Чи можу я запитати вас, мій юний друг, яким чином ви опинилися на цьому березі?

Однак, перш ніж Дік Сенд встиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха та низько вклонився.

Місіс Уелдон вийшла на пляж та стала перед ним.

Вона сама відповіла на питання незнайомця.

– Добродію, – промовила вона, – ми зазнали краху. Наш корабель вчора розбився на цих рифах!

На обличчі незнайомця співчутливо скривилося. Повернувшись до океану, він подивився, чи не видно де-небудь корабля.

– Від нашої шхуни не залишилося нічого, – сказав Дік. – Прибій розтрощив її остаточно цієї ночі.

– І передусім ми хочемо дізнатися, – додала місіс Уелдон, – де ми знаходимося.

– На узбережжі Південної Америки, – відповів незнайомець. Здавалося, питання місіс Уелдон дуже здивувало його. – Хіба ви маєте сумніви щодо цього?

– Так, добродію, – відповів Дік Сенд, – тому що буря могла віднести корабель вбік і я не мав можливості визначити його положення. Однак, я прошу вас точніше вказати, де ми є. На узбережжі Перу, чи не так?

– Ні, не так, мій юний друже! Трохи південніше. Ви зазнали краху біля берегів Болівії.[53]

– Ага! – вигукнув Дік Сенд.

– Ви знаходитеся в південній частині Болівії, майже на кордоні з Чилі.

– А як називається цей мис? – запитав Дік Сенд, вказуючи на північ.

– Не знаю, – відповів незнайомець. – Я добре обізнаний у внутрішніх областях країни, які мені часто доводилося відвідувати, проте на цей берег я потрапив вперше.

Дік Сенд обдумав те, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований, оскільки, не знаючи сили течії, легко міг помилитися в своїх розрахунках, та й помилка виявилася не такою вже й великою. Дік, ґрунтуючись на тому, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав краху десь між двадцять сьомою та тридцятою паралеллю південної широти, а вони виявилися на двадцять п'ятій паралелі. Судно подолало довгий шлях і в такому незначному відхиленні не було нічого дивного.

Окрім того, що Дік не мав жодних підстав сумніватися в правдивості слів незнайомця, а, оскільки, цей берег належав Нижній Болівії, було зрозумілим, чому він такий безлюдний.

– Добродію, – промовив він до незнайомця, – судячи з вашої відповіді, я припускаю, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?

– О, Ліма далеко. Ліма там, на півночі!

Місіс Уелдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, дуже уважно придивлялася до незнайомця. Проте, ані в його поведінці, ані в його словах вона не помітила нічого підозрілого.

– Добродію, – промовила вона, – даруйте, якщо моє питання видасться вам нескромним. Адже ви не є уродженцем Болівії?

– Я американець, так само як і ви, місіс…

Незнайомець змовк, чекаючи, що американка назве йому своє ім'я.

– Місіс Уелдон, – відповіла вона.

– Моє прізвище Гарріс, – продовжував незнайомець. – Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я покинув свою батьківщину і живу в пампасах Болівії, а тому мені дуже приємно зустріти співвітчизників!

– Ви постійно проживаєте в цій частині Болівії, містере Гарріс? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, на чилійському кордоні, однак зараз прямую на північний схід, в Атакаму.

– Отже, ми знаходимося недалеко від цієї пустелі? – запитав Дік Сенд.

– Цілком вірно, мій юний друже. Вона починається за гірським пасмом, що видніється на горизонті.

– Пустеля Атакама? – повторив Дік Сенд.

– Так, так, – підтвердив Гарріс. – Ця пустеля дуже своєрідна і зовсім не схожа на іншу Південну Америку. Це найцікавіша і занадто мало досліджена країна.

– І ви прямуєте туди один? – запитала місіс Уелдон.

– О, це не вперше! – відповів Гарріс. – За двісті миль звідси розташована велика ферма – асьєнда Сан-Фелісе. Вона належить одному з моїх братів і я часто гостюю в нього, перебуваючи там у своїх торгових справах. Якщо ви бажаєте відправитися зі мною, на вас чекатиме там найщиріший прийом, а звідти вже легко дістатися до міста Атаками. Мій брат з великою радістю надасть вам необхідні засоби для пересування.

Ця пропозиція, здавалося від чистого серця, промовляла на користь американця, який негайно продовжив, звертаючись до місіс Уелдон:

– Ці негри – ваші раби?

І він вказав на Тома та його товаришів.

– В Сполучених Штатах більше не існує рабів, – жваво заперечила місіс Уелдон. – Північні штати давно знищили рабство і мешканцям півдня довелося наслідувати їхній приклад.

– Ах, дійсно, саме так, – сказав Гарріс. – Я й забув, що війна 1862 року вирішила це важливе питання. Прошу пробачення у цих славних людей, – додав Гарріс з відтінком іронії, так само, як говорили з неграми американці з південних штатів. – Побачивши, що ці джентльмени служать вам, я подумав…

– Вони не служили і не служать мені, добродію, – перервала його місіс Уелдон.

– Ми вважали б за честь служити вам, місіс Уелдон, – сказав старий Том. – Однак, нехай буде відомо містерові Гаррісу, що ми нікому не належимо! Так, я був рабом, це правда. Коли мені виповнилося шість років, мене продали в Африці в рабство. Однак, мій син Бат народився, коли я вже був вільною людиною, і всі мої супутники – діти вільних людей.

– Я можу вас з цим тільки привітати, – відповів Гарріс тоном, в якому місіс Уелдон почулося кепкування. – Втім, на землях Болівії немає рабів. Отже, вам нічого боятися, і ви можете бути тут так само вільними, як і в штатах Нової Англії[54].

Цієї миті з печери, протираючи очі, вийшов маленький Джек в супроводі Нен.

Побачивши матір, він прожогом кинувся до неї. Місіс Уелдон зустріла його ніжним поцілунком.

– Який славний хлопчина! – промовив американець, наближаючись до Джека.

– Це мій син, – відповіла місіс Уелдон.

– О місіс Уелдон! Ви, напевно, під час цих тяжких випробувань страждали вдвічі більше: за себе та за сина!

– Дяка Богові, Джек здоровий та неушкоджений, як і всі ми.

– Ви дозволите мені поцілувати це чарівне дитятко? – запитав Гарріс.

– Охоче, добродію, – відповіла місіс Уелдон.

Але, вочевидь, містер Гарріс не сподобався маленькому Джекові: він лише щільніше притиснувся до матері.

– От як! – вигукнув Гарріс. – Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Я здаюся тобі страшним?

– Вибачите йому, добродію, – квапливо промовила місіс Уелдон. – Джек дуже сором'язлива дитина.

– Ну добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче, – відповів Гарріс. – Коли ми дістанемося асьєнди, там для тебе знайдеться чудовий поні, який допоможе нам здружитися.

Сама згадка про «чудового поні» пом'якшила маленького Джека не більше, аніж пропозиція поцілувати містера Гарріса.

Місіс Уелдон невдоволено поспішила змінити тему розмови: вона боялася, що непривітність Джека зачепить за живе людину, яка так люб'язно запропонувала їй свої послуги.

Дік Сенд міркував над пропозицією піти до асьєнди Сан-Фелісе. Це, згідно Гарріса, означатиме перехід в двісті миль чи то лісами, чи то голою рівниною – без сумніву, дуже стомлива подорож, позак жодних засобів пересування не було.

Дік поділився своїми сумнівами з Гаррісом та очікував на відповідь американця.

– Дійсно, це досить довгий перехід, – промовив Гарріс. – Однак в лісі, за сто кроків від берега, на мене чекає кінь, якого я хочу віддати у розпорядження місіс Уелдон та її сина. А для нас піший перехід не викличе ніяких труднощів і не буде занадто стомливий. До речі, коли я говорив про двісті миль, я мав на увазі шлях вздовж звивистого берега, яким тільки-но подолав сам. Але якщо ми підемо навпростець, через ліс, дорога скоротиться щонайменше миль на вісімдесят. Долаючи в день до десяти миль, ми без особливих зусиль дістанемося асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

– Якщо ви дійсно хочете довести свою вдячність, то прийміть моє запрошення, – відповів Гарріс. – Мені, щоправда, ще жодного разу не доводилося перетинати цей ліс, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звиклий до мандрівки пампою. Ось з продовольством гірше. Я прихопив з собою рівно стільки, скільки потребую сам, щоб дістатися до Сан-Фелісе.

– Містере Гарріс, – промовила місіс Уелдон, – на щастя, в нас провізії більше ніж достатньо і ми охоче поділимося з вами.

– Відмінно, місіс Уелдон! – вигукнув Гарріс. – На мою думку, краще не придумаєш. Нам залишається тільки вирушити в дорогу.

Гарріс повернувся було до лісу, щоб привести залишеного там коня, однак Дік Сенд спинив його новим запитанням.

Йому дуже не хотілося віддалятися від берега та заглиблюватися в дикий ліс, що простягається на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком і він вважав за краще йти вздовж узбережжя.

– Містере Гарріс, – сказав він, – замість того, щоб йти сто двадцять миль Атакамською пустелею, чи не краще нам рухатися вздовж берега? На північ або на південь – немає значення, аби лиш дістатися найближчого приморського міста.

Гарріс злегка насупився.

– Мій юний друже, – сказав він, – наскільки погано я знаю це узбережжя, однак мені здається, що найближче приморське місто знаходиться від нас за триста або чотириста миль.

– На північ – так, – перервав його Дік, – але на південь…

– А на південь, – заперечив американець, – треба буде дістатися самого Чилі. Так що перехід коротшим не стане, а на вашому місці я постарався б не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Особисто я, на превеликий жаль, не зможу супроводжувати вас там.

– Хіба кораблі, що виходять з Чилі в Перу, не проходять повз цей берег? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, – відповів Гарріс. – Вони тримаються у відкритому морі, і ви, ймовірно, не зустріли жодного судна.

– Так і є, – промовила місіс Уелдон. – Отже, Діку, чи маєш ще якісь запитання до містера Гарріса?

– Лише одне, місіс Уелдон, – відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися. – Я хотів би дізнатися у містера Гарріса, в якому порту ми могли б відшукати судно, яке доставить нас в Сан-Франциско.

– Насправді, мій юний друже, мені важко відповісти на це питання, – сказав американець. – Я знаю тільки, що в асьєнді Сан-Фелісе ми знайдемо спосіб доставити вас в місто Атакама, а звідти…

– Містере Гарріс, – перебила його місіс Уелдон, – не думайте, будь ласка, що Дік не хоче прийняти ваше запрошення!

– Ні, місіс Уелдон, звичайно, ні! – вигукнув юнак. – Я готовий з вдячністю пристати на пропозицію містера Гарріса, але все ж таки жалкую, що ми не знаходимося на декілька градусів вище північніше або південніше. Тоді б ми були ближчі до якогось порту, нам легше було б повернутися на батьківщину і не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

– Прошу, я дуже радий! – промовив Гарріс. – Як я вже казав, тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене справжнє задоволення зробити вам послугу.

– Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Однак, я б не хотіла забирати в вас коня. Я доволі витривалий пішоходець.

– А я ще витриваліший, – ухилився Гарріс. – Я звик мандрувати пампою і, в будь-якому випадку, я не затримуватиму наш караван. Ні, місіс Уелдон, конем поїдете ви та ваш маленький Джек. Можливо, дорогою ми зустрінемо когось із працівників асьєнди. Якщо вони їхатимуть верхи, ми заберемо їхніх коней.

Дік Сенд розумів, що, висуваючи нові заперечення, він лише засмутить місіс Уелдон.

– Містере Гарріс, – сказав він, – коли рушаємо?

– Сьогодні ж, мій юний друже! – відповів Гарріс. – Дощовий сезон розпочинається тут в квітні і потрібно зробити все можливе, щоб ви дісталися асьєнди Сан-Фелісе раніше його початку. Дорога через ліс – найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко забираються в ліс: вони вважають за краще грабувати на узбережжі.

– Томе і ви, друзі мої, – повернувся Дік до негрів, – нам залишається тільки підготуватися до походу. Відберемо із запасів провізії лише те, що найлегше нести, спакуємо до торби і кожен візьме свою.

– Містере Дік, – промовив Геркулес, – якщо бажаєте, я сам один понесу весь вантаж.

– Ні, мій славний Геркулесе, – відповів юнак, – краще розподілити ношу між усіма.

– Ви, схоже, силач, Геркулесе, – промовив містер Гарріс, оглядаючи негра з голови до ніг, немов того було виставлено на продаж. – На африканських невільничих ринках за вас заплатили б чимало.

– Не більше, ніж я коштую, – сміючись, відповів Геркулес. – І покупцям довелося б здорово побігати, аби спіймати мене.

Все було вирішено і кожен взявся за справу, щоб прискорити виступ в похід. Втім, турбуватися потрібно було лише про продовольство для маленької групи на час подорожі до асьєнди Сан-Фелісе, тобто всього на десять – дванадцять днів.

– Але перш ніж скористатися вашою гостинністю, містере Гарріс, ми хотіли б запросити вас до себе, – промовила місіс Уелдон. – Сподіваюся, ви не відмовитеся поснідати з нами?

– Із задоволенням, місіс Уелдон, із задоволенням, – весело відповів Гарріс.

– За декілька хвилин сніданок буде готовий.

– Добре, місіс Уелдон. Я тим часом сходжу за конем. Він, напевно, вже поснідав.

– Бажаєте, щоб я пішов з вами? – запитав американця Дік Сенд.

– Як вам завгодно, мій юний друже, – відповів Гарріс. – Ходімо, я покажу вам нижню течію цієї річки.

І вони пішли вдвох. Тим часом місіс Уелдон послала Геркулеса за ентомологом. Кузен Бенедикт не звертав ніякої уваги на те, що відбувалося навкруги. Він тинявся на верхівці обриву у пошуках рідкісних комах, однак нічого не знайшов.

Геркулесові випало трохи не силою привести його. Місіс Уелдон повідомила кузенові Бенедикту, що вони рушають і що похід через ліс триватиме днів десять – дванадцять.

Кузен Бенедикт відповів, що він готовий відправлятися і що він згоден перетнути пішки усю Америку, аби йому дозволили дорогою колекціонувати комах.

Потому місіс Уелдон з допомогою Нен приготувала поживний сніданок. Перед далекою дорогою він був зовсім не зайвим.

Тим часом Гарріс та Дік обігнули виступ кручі та пройшли кроків з триста вгору за течією річки. Там вони побачили прив'язаного до дерева коня, який веселим іржанням привітав свого хазяїна.

Це був прекрасний кінь невідомої Дікові Сенду породи. Але для досвідченої людини досить було кинути оком на тонку шию, маленьку голову, довгий круп, похилі плечі, майже горбоносу морду, щоб упізнати характерні риси арабського скакуна.

– Бачите, мій юний друже, – промовив Гарріс, – яка це прекрасна тварина. Цілком можна розраховувати на те, що вона не підведе в дорозі.

Гарріс відв'язав коня, взявся за вуздечку і спустився на пляж попереду Діка. Останній кинув швидкий погляд на річку та ліс, що піднімався по обидва її боки. Проте, він не помітив нічого підозрілого.

Наздогнавши американця, він поставив йому запитання, на яке той ніяк не очікував.

– Містере Гарріс, – запитав він, – чи ви не зустрічали цієї ночі португальця на ім'я Негоро?

– Негоро? – перепитав Гарріс тоном людини, що не розуміє, чого від нього хочуть. – Хто такий цей Негоро?

– Це кок з «Пілігрима», – відповів Дік Сенд. – Він кудись зник.

– Потонув? – запитав Гаррис.

– Ні, ні, – відповів юнак. – Вчора ввечері він ще був з нами, а вночі пішов і, ймовірно, піднявся вгору за течією річки. Я тому й запитую вас, що ви прийшли з того боку. Ви не зустрічали його?

– Я не зустрів нікого, – промовив американець. – Якщо ваш кок сам один забрався в лісову гущавину, він ризикує заблукати. Можливо, ми наздоженемо його дорогою.

– Так, можливо… – пробурмотів Дік Сенд.

Коли вони повернулися до печери, сніданок був вже готовий. Як і вчорашня вечеря, він складався з консервів та сухарів. Гарріс віддав йому належне як людина, яку природа наділила вовчим апетитом.

– Я бачу, – помітив він, – що ми не помремо з голоду дорогою. Але не скажу те саме про цього бідолашного португальця, про якого мені розповів наш юний друг.

– А! – вигукнула місіс Уелдон. – Дік Сенд вже повідомив вам про зникнення Негоро?

– Так, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Я хотів дізнатися, чи не зустрів його містер Гарріс.

– Ні, не зустрів, – сказав американець. – Однак, забудемо про цього утікача й займатимемося нашими справами. Ми можемо вирушати в похід, місіс Уелдон, коли ви забажаєте.

Кожен взяв призначену йому торбу. Місіс Уелдон за допомогою Геркулеса влаштувалася в сідлі, а невдячний маленький Джек з іграшковою рушницею за плечима всівся поперед неї, навіть не подумавши подякувати людині, яка позичила йому такого прекрасного коня.

Він, проте, одразу ж заявив матері, що зумів би керувати конем «цього пана».

Йому дали в руки повід і Джек одразу ж відчув себе справжнім очільником загону.

Розділ шістнадцятий. В дорозі

Злегка стривожений, хоча, здавалося, без жодної на те причини, Дік Сенд, за триста кроків вгору берегом річки, заглибився в густий ліс, заплутаними вузькими стежками якого йому та його супутникам належало пробиратися з десяток днів.

Навпаки, місіс Уелдон – жінка та мати, яку невідомість повинна була лякати вдвічі більше, – була абсолютно спокійною. На це у неї були дві вагомі причини. По-перше, вона знала, що в цій частині пампи немає ані небезпечних туземців, ані диких звірів. А по-друге, вона вірила, що з таким надійним провідником, яким їй здавався Гарріс, можна не боятися заблукати.

В дорозі маленький загін дотримувався за можливості такого порядку: попереду йшли Дік Сенд та Гарріс – один з довгоствольною рушницею в руках, інший – з карабіном;

за ним йшли Бат та Остін, відповідно з карабіном та ножем;

позаду них верхи місіс Уелдон та Джек;

за ними – Том та Нен.

Ар'єргард складався з Актіона, озброєним четвертим за ліком карабіном, та Геркулеса з сокирою за поясом.

Дінго крутився біля загону, то відстаючи, то забігаючи наперед, і, як зауважив Дік Сенд, немов би весь час шукав якийсь слід. Відколи Дінго потрапив на сушу після краху «Пілігрима», поведінка його сильно змінилася. Він був занадто збуджений та повсякчас глухо гарчав – скоріше тужливо, ніж злісно. Дивну поведінку собаки помітили усі, проте ніхто не зміг її пояснити.

Змусити кузена Бенедикта йти разом з усіма було так само важко, як і Дінго. Для цього його треба було б тримати на прив'язі. З бляшаною коробкою на боці, з сіткою в руці, з великою лупою, що бовталася у нього на шиї, він нишпорив гущавиною, забирався у високу траву у пошуках прямокрилих, сітчастокрилих та решти «крилих», ризикуючи натрапити на якусь отруйну змію.

В перші години походу стривожена місіс Уелдон окрикувала його разів зо двадцять. Однак, це не допомагало.

– Кузене Бенедикт, – сказала вона йому нарешті, – я дуже прошу вас не віддалятися від нас і востаннє вимагаю, щоб ви прислухалися до мого прохання!

– Проте, кузино, – заперечив упертюх, – якщо я побачу комаху…

– Якщо ви побачите комаху, – перебила ентомолога місіс Уелдон, – ви залишите її в спокої, інакше мені доведеться відібрати ваш ящик з колекцією.

– Як – відібрати мою колекцію?! – вигукнув кузен Бенедикт таким тоном, немов місіс Уелдон погрожувала вирвати в нього серце.

– Вашу колекцію та вашу сітку! – відповіла невблаганна місіс Уелдон.

– Сітку також, кузино?! А чом би й не прихопити окуляри? Ні! Ви не наважитеся! Ви не наважитеся!

– Так, і окуляри, про які ви нагадали! Дякую вам, кузене Бенедикт. Ви мені нагадали, що я можу зробити з вас сліпого і хоч б у такий спосіб змусити поводитися розумно!

Ця потрійна загроза втихомирила непокірного кузена майже на цілу годину. А потім він знову став відходити вбік і, оскільки було зрозуміло, що він все одно полюватиме на комах, навіть залишившись без сітки, без ящика та без окулярів, довелося махнути на нього рукою і надати йому повну свободу. Втім, Геркулес визвався стежити за ним – це якось природно увійшло до його обов'язків, – і було вирішено, що він робитеме з кузеном Бенедиктом так само, як ентомолог з рідкісними комахами, тобто у випадку необхідності ловити його та примощувати на місце так само делікатно, як сам кузен Бенедикт зробив би це з найрідкіснішим лускокрилим.

Вирішивши таким чином питання, кузена Бенедикта залишили в спокої.

Маленький загін, як бачимо з вищезазначеного, був добре озброєним та готовим до всіляких несподіванок. Проте Гарріс стверджував, що в цьому лісі можна не боятися неприємних зустрічей, хіба що з кочівниками-індіанцями і то навряд чи.

В усякому разі, прийнятих запобіжних заходів було досить, щоб змусити усіх зустрічних відноситися до загону з повагою.

Стежки, петляючи в густому лісі, власне, не заслуговували на цю назву. Вони були схожими швидше на звірині тропи, аніж на людські дороги, і просуватися ними було нелегко. Гарріс не помилився, стверджуючи, що за дванадцять годин ходьби загін проходитеме за день від п'яти до шести миль.

Погода, щоправда, була неймовірною. Сонце досягло зеніту і його проміння падало на землю майже вертикально. На відкритій рівнині спека була б нестерпною, про що Гарріс і повідомив своїх супутників, проте під щільним зеленим покровом зносити її було неважко.

Більшість порід дерев в цьому лісі були незнайомі ані місіс Уелдон, ані її супутникам, як білим, так і чорним. Проте досвідчена людина помітила б, що попри свої цінні властивості, вони невеликі за висотою. Тут росла баугінія, або «залізне дерево», далі – моломп, схожий на індійське сандалове дерево, з легкої та міцної деревини яких виготовляють весла; з його стовбура рясно сочилася камідь. Подекуди виднілися сумахи, в яких міститься велика кількість фарбувальних речовин. Були тут і бакаути з товстелезними стовбурами футів зо дванадцяти в діаметрі, менш цінні за звичайних гваякових.

Дік Сенд дорогою запитував у Гарріса назви дерев.

– Отже, вам ніколи не доводилося бувати на узбережжі Південної Америки? – запитав той, перш ніж відповісти.

– Ніколи, – промовив Дік Сенд. – За моїх плавань я жодного разу не бував в цих місцях і, здається, навіть не стикався з людьми, які б добре зналися на цьому.

– Можливо, ви відвідували хоча б Колумбію, Чилі або Патагонію? – запитав Гарріс.

– Ні, ніколи…

– Можливо, місіс Уелдон відвідувала цю частину материка? – продовжував Гарріс. – Адже американки такі невтомні мандрівниці.

– Ні, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Мій чоловік бував у справах тільки в Новій Зеландії і я супроводжувала його тільки туди. Ніхто з нас не знає цієї частини Болівії.

– Ну що ж, місіс Уелдон, на вас та ваших супутникім очікує дивовижна країна, яка дуже відрізняється від Перу, Бразилії та Аргентини. Її флора та фауна вразять будь-якого дослідника природи. Я б навіть сказав, що ви зазнали краху в дуже вдалому місці. І якби тільки можна було тішитися з такого випадку…

– Я хочу вірити, що нас привів сюди не випадок, містере Гарріс, а Бог…

– Бог? Так, так, звичайно, Бог, – відповів Гарріс тоном людини, яка не допускає втручання провидіння в справи земні.

І, оскільки ніхто з мандрівників не знав ані цієї країни, ані її рослинності, Гарріс люб'язно розповідав їм про найцікавіші зразки місцевої флори.

Дійсно, дуже шкода, що ентомолог кузен Бенедикт не був заодно і ботаніком. Якщо він досі й не знайшов ніяких рідкісних або нових комах, він міг би зробити безліч відкриттів у ботаніці. Скільки тут було рослин найрізноманітніших розмірів, про існування яких в тропічних лісах Нового Світу наука і не підозрювала! Кузен Бенедикт, поза сумнівом, міг би додати своє ім'я до багатьох з їхніх назв. Однак, на нещастя, він не любив ботаніку та нічого в ній не тямив. Він навіть квітами бридив, оскільки деякі їхні різновиди, стверджував він, наважуються ловити комах та, замкнувши їх у своїх вінчиках, труюять їх своїми отруйними соками.

В лісі почали зустрічатися заболочені місця. Під ногами хлюпала вода. Зливаючись в одне, її цівки живили притоки вже знайомої мандрівникам річки. Деякі з цих струмочків були такими широкими, що доводилося шукати брід, щоб переправитися на інший берег.

Низькі та багнисті береги річок густо поросли очеретом; Гарріс сказав, що це папірус. Він не помилився: ця трав'яниста рослина густо росла на вологих берегах.

Потомум болота зкінчилися і над вузькими стежинами знову спадав покрив з високих дерев.

Гарріс вказав місіс Уелдон та Дікові на прекрасний ебен, набагато товщий за звичайний, чорна деревина якого гарніша та твердіша за широковідомі сорти. Окрім того, хоча загін знаходився далеко від берега моря, в лісі росло багато мангових дерев. Від кореня до гілок їхні стовбури були немов закутані в хутро лишайниками. Мангові дерева відкидають густу тінь, вони дають дивовижно смачні плоди, та все ж, розповідав Гарріс, жоден туземець не наважується розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре» – так стверджує місцева легенда.

В другій половині дня, після недовгого відпочинку, маленький загін почав підніматися пологим схилом. Це ще не було передгір'ям високого хребта, а щось на зразок хвилястого плато, що сполучало рівнину з горами.

Тут ліс прорідів, дерева росли купами, і дорога стала б легшою, коли б не густа висока трава. Здавалося, загін перемістився в джунглі Індії. Рослинність була не такою пишною, як в понизов’ях річки, що впадає в океан, однак все ж таки густішою, аніж в країнах помірного поясу Старого та Нового Світів. Повсюди виднілися індиго[55] – за словами Гарріса, ця бобова рослина вважалася тут найнебезпечнішим бур'яном: варто було землеробові занедбати поле, як його негайно ж захоплювали індиго, до яких тут відносилися з такою ж зневагою, як в Європі відносяться до кропиви та будяка.

Між тим, в лісі, напевно, були зовсім відсутні дерева, від яких повинно було б рясніти в очах в цій частині Південної Америки, – каучуконоси. Між тим ficus prinoides, castilloa elastica, cecropia peltata, collophora retilis, cameraria latifolia і особливо suphonia elastica, що належать до різних родин, дуже звичні для південноамериканських лісів. І, проте, як не дивно, ніде не було видно жодного з каучуконосів.

Адже Дік Сенд саме поообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звичайно, був дуже розчарованим: він уявляв, що м'ячі, гумові ляльки, блазні зі свистілками та гумові кулі ростуть прямо на гілках цих дерев.

Джек поскаржився матері.

– Терпіння, друже, – сказав Гарріс. – Ми побачимо сотні каучукових дерев навколо асьєнди.

– Вони зі справжньої гуми? – запитав маленький Джек.

– З найсправжнісінької. А доки чи не хочеш покуштувати ось цих плодів? Вони дуже смачні та тамують спрагу.

По цих словах Гарріс зірвав з дерева декілька плодів, на вигляд так само соковитих, як і персики.

– Ви упевнені, що ці плоди не нашкодять? – запитала місіс Уелдон.

– Можу поручитися, місіс Уелдон, – відповів Гарріс і сам відкусив великий шматок. – Це плід мангового дерева.

Маленький Джек не змусив себе довго просити і повторив за ним. Він заявив, що «груші дуже смачні», і дерево негайно ж було обібране.

У цього різновиду мангових дерев плоди достигають у березні та в квітні, а не у вересні, як у інших, і тому вони виявилися дуже доречними.

– Дуже смачно, дуже смачно, – з набитим ротом говорив хлопчик. – Проте, мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимуся. Я хочу гумове дерево!

– Ти побачиш його, синку! – заспокоювала хлопчика місіс Уелдон. – Адже містер Гарріс обіцяв тобі.

– Це не все, – не вгавав Джек. – Дік обіцяв мені ще…

– Що ще обіцяв тобі Дік? – посміхаючись, запитав містер Гарріс.

– Пташку-муху!

– Побачиш і пташку-муху, мій хлопчику! Тільки подалі… подалі звідси! – відповів Гарріс.

Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних колібрі: адже він потрапив в країну, де їх проживає безліч. Індіанці, які вміють вправно плести прикраси з пір'я колібрі, наділили цих неймовірних представників пернатих поетичними іменами. Вони називають колібрі «сонячним промінням» або «сонячними кучерями». В деяких місцевостях колібрі – «цариця кольорів», в інших – «небесна квітка, що принесла милість квітці земній». Або ж «букет із самоцвітів в сонячному промінні»! Мабуть, уява індіанців підказала поетичні назви для кожного зі ста п'ятдесяти видів, що становлять дивовижну родину колібрієвих.

Проте, хоча й у болівійських лісах мешкали безліч колібрі, маленькому Джекові довелося задовольнятися лише обіцянками Гарріса. За словами американця, загін був ще занадто близько від берега, а колібрі не люблять пустинних берегів океанського узбережжя. Гарріс розповідав Джекові, що ці пташки не бояться людей і на асьєнді весь день чується їхній крик «пір-пір» і ляскання крилець, схоже на дзижчання прядки.

– Ех, як мені хочеться якомога швидше туди дістатися! – вигукував маленький Джек.

Найпевнішим способом скоріше дістатися асьєнди Сан-Фелісе, було скоротити зупинки в дорозі. Тому місіс Уелдон та її супутники вирішили зупинятися лише задля такого необхідного відпочинку.

Вигляд лісу вже змінився. Між деревами все частіше з’являлися широкі узлісся. Крізь зелений килим трави проглядалися рожевий граніт та блакитнуватий анепіт, схожий на ляпіс-лазур. Інші пагорби вкривала сасапарель – рослина з м'ясистими бульбами, що витикалася крізь непрохідні зарості. Вузьких стежинами лісової гущавини пробиратися було набагато легше.

До заходу сонця маленький загін перебував приблизно за вісім миль від початку шляху. Цей перехід закінчився без пригод та навіть нікого не виснажив. Щоправда, це був лише перший день – слід було очікувати на те, що наступні етапи виявляться важчими.

За загальної згоди було вирішено спинитися на відпочинок. Справжнього табору розбивати не стали, а розташувалися прямо на землі. Оскільки не доводилося побоюватися ані туземців, ані диких звірів, то для охорони досить було виставити на ніч одного вартового, змінюючи його щодві години.

В якості притулку вибрали величезне мангове дерево – його розлогі густі гілки утворили щось на зразок природної альтанки. За потреби можна було б сховатися в його листі.

Однак, як тільки маленький загін наблизився до дерева, на його верхівці розпочався оглушливий концерт.

Мангове дерево слугувало сідалом для цілої зграї сірих папуг, балакучих, задеркуватих та лютих пернатих, які часто нападають на інших птахів. Було б дуже помилковим судити їх за їхніми родичами, яких в Європі тримають в клітках.

Папуги здійняли такий ґвалт, що Дік Сенд мав намір рушничним пострілом змусити їх замовкнути або принаймні відлетіти. Однак Гарріс відрадив його натякаючи не те, що в цих безлюдних місцях краще не видавати своєї присутності звуками пострілу.

– Пройдемо без шуму, а, отже, і без небезпеки, – сказав він.

Вечеря була незабаром готова, її не довелося навіть варити: вона складалася з консервів та сухарів. Струмочок, що протікав під травою, забезпечив подорожніх водою; її пили з додаванням декількох крапель рому. Десерт у вигляді соковитих плодів висів на гілках мангового дерева та був зірваний, незважаючи на пронизливий протест папуг.

До кінця вечері майже стемніло. Тіні повільно підіймалися від землі до верхівок дерев, чиє листя тендітним різьбленням вимальовувалося на світлішому фоні неба. Перші зірки здавалися яскравими квітами, що тремтіли на кінчиках верхніх гілок. Вітер з настанням ночі почав стихати і більше не шелестів гілками. Замовкли навіть папуги. Природа відходила до сну та закликала до того усіх живих істот.

Приготування до сну були не дуже складними.

– Чи не розкласти нам на ніч вогнище? – запитав Дік Сенд у американця.

– Навіщо? – відповів Гарріс. – Ночі, на щастя теплі, а крона цього велетенського дерева затримує вологу. Таким чином, нам не загрожують ані холод, ані вогкість. Я повторюю, мій друже, те, що вже говорив: намагаймося пройти непоміченими. Не потрібно, за можливості, ані стріляти, ані розкладати вогнищ.

– Я гадаю, – втрутилася в розмову місіс Уелдон, – що нам нічого побоюватися індіанців і навіть тих лісових нишпорок, про яких ви нам розповідали, містере Гарріс. Однак, існують і інші лісові бродяги – чотириногі. Чи не краще відігнати їх яскравим вогнищем?

– Місіс Уелдон, ви робите надто багато честі місцевим хижакам. Вони більше бояться зустрічі з людиною, аніж людина зустрічі з ними.

– Адже ми в лісі, – промовив маленький Джек, – а в лісах завжди водяться звіри.

– Ліси, друже, так само як і звіри бувають різними, – сміючись, відповів Гарріс. – Уяви, що ти знаходишся у великому парку. Адже недаремно індійці говорять про свою країну: «Es como el Parаiso!» – «Вона зовсім як рай на землі».

– А змій тут немає? – запитав Джек.

– Ні, мій хлопчику, – відповіла місіс Уелдон. – Тут немає змій. Можеш спати спокійно.

– А леви? – запитував Джек.

– І жодних левів, мій хлопчику, – відповів Гарріс.

– А тигри?

– Спитайся своєї мами, чи чула вона, щоб в Південній Америці водилися тигри.

– Ніколи, – відповіла місіс Уелдон.

– Це вірно, – сказав кузен Бенедикт, що випадково прислухався до розмови. – В Новому Світі немає ані тигрів, ані левів. Однак, тут є ягуари та кугуари.

– Вони злі? – запитав маленький Джек.

– Та! – сказав Гарріс. – Туземці б'ються з ними один на один, а нас багато і ми добре озброєні. Ваш Геркулес міг би голими руками задушити відразу двох ягуарів, по одному кожною рукою.

– Диви, Геркулесе, не спи! – промовив маленький Джек. – І якщо звір захоче укусити мене…

– То я сам його вкушу, містере Джек! – відповів Геркулес, оголовши два ряди прекрасних зубів.

– Ви вартуватимете, Геркулесе, – сказав Дік Сенд, – доки я не зміню вас, а мене потім змінять решта.

– Ні, капітане Дік, – заперечив Актіон, – Геркулес, Бат, Остін та я впораємося з цим самі. Ви повинні відпочивати всю ніч.

– Спасибі, Актіон, – відповів Дік Сенд, – однак я мушу…

– Ні. Нехай ці славні люди чинять як вважають за потрібне, Діку! – заявила місіс Уелдон.

– Я теж вартуватиму, – пробурмотів маленький Джек, у якого вже злипалися очі.

– Але якщо в лісі немає левів та тигрів, – продовжував хлопчик, – то є вовки?

– Не справжні… – відповів американець. – Це навіть не вовки, а особлива порода лисиці або, вірніше, лісової собаки. Їх називають «гуари».

– А гуари кусаються? – запитав Джек.

– Ваш Дінго може проковтнути його за один раз.

– І все ж таки, – відчайдушно позіхаючи, сказав Джек, – гуари – це вовки, якщо їх називають вовками.

І з цими словами хлопчик спокійно заснув на руках у старої Нен, яка сиділа, притулившись до ствола мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сплячу дитину, вляглася на землі поряд з нею і невдовзі теж заснула.

За декілька хвилин Геркулес привів на стоянку кузена Бенедикта, який відправився ловити світляків: тих «кокуйо» – мух, що світяться, якими туземки-чепурухи прикрашають своє волосся, немов живими коштовностями. Ці комахи, випромінюючі досить яскраве синювате світло з двох плям, розташованих біля основи щитка, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедикт сподівався наловити багато таких світляків, але Геркулес чинив опір його намірам і, незважаючи на протести вченого, притягнув його до місця привалу. Річ в тому, що Геркулес був людиною дисциплінованою і, отримавши наказ, виконував його по-військовому, чим врятував немало мух-світляків від ув’язнення у бляшаній коробці ентомолога.

Незабаром увесь загін, окрім гіганта, міцно спав.

Розділ сімнадцятий. Сто миль за десять днів

Мандрівники та мисливці, що ночують в тропічному лісі просто неба, зазвичай прокидаються від дуже незвичайних та неприємних завивань. У цьому вранішньому концерті було чутно й квоктання, й хрюкання, й каркання, й гавкіт, й вереск, а глузливе бубоніння доповнювало це звукове різнобарв’я.

Так зустрічають початок дня мавпи. В тропічному лісі можна зустріти маленьких марикіну, сагуїна із пістрявим писком, сірого моно, шкірою якого індійці накривають казенну частину своїх рушниць, сагу, яких можна впізнати за двома довгими пучками шерсті за вухами, і багатьох інших представників численної родини чотирируких.

Напевно, найцікавішими з-поміж них є ревуни – мавпи із фізіономією справжнього Вельзевула та довгим чіпким хвостом. Щойно сходить сонце, найстарша мавпа зграї завиває похмурим, добре поставленим голосом монотонну мелодію – це баритон групи. Юні тенори підхоплюють слідом за ним вранішню симфонію. Індійці говорять, що в такий спосіб ревуни «читають свої молитви».

Однак того дня мавпи, вочевидь, не бажали читати молитви, оскільки їх не було чутно, а, до речі, їхні голоси лунають на велику відстань: такий сильний звук утворюється через швидке коливання особливої кісткової перетинки, що у ревунів утворюється з потовщення під'язикової кістки.

Коротше кажучи, з якоїсь невідомої причини того ранку ані ревуни, ані сагу, ані інші мавпи цього величезного лісу не дали свого звичного вранішнього концерту.

Подібна поведінка мавп дуже засмутила б індійців-кочівників. Не те щоб вони любили такий тип хорового співу, проте вони із задоволенням полюють на мавп і роблять це тому, що цінують їхнє м'ясо, дійсно дуже смачне, особливо в підкопченому вигляді.

Дік Сенд та його супутники не мали, звичайно, зеленого поняття про звички ревунів, інакше мовчання мавп дуже б їх здивувало. Мандрівники прокинулися один за одним. Ніч пройшла спокійно і декілька часів відпочинку відновили їхні сили.

Маленький Джек розплющив очі одним із перших. Насамперед він запитав, чи з'їв Геркулес вночі вовка. Однак виявилось, що жоден вовк не з'являвся, тому Геркулес ще не снідав.

Інші мандрівники теж зголодніли і Нен почала готувати сніданок.

Меню було таким, як і вечеря напередодні, однак вранішнє лісове повітря викликало у всіх апетит і ніхто особливо не вередував. Всі зрозуміли, що треба поповнити сили для виснажливого денного переходу, і тому з апетитом хрумкотіли сніданком. Навіть кузен Бенедикт, можливо вперше в житті, змізкував, що сніданок – недаремний та дуже потрібний для життя процес. Проте він заявив, що «відвідав» цю країну зовсім не для того, аби розгулювати, запхавши руки до кишень, і якщо Геркулес наважиться й надалі заважати йому полювати на кокуйо та інших світлякових, то йому ой як не пощастить!

Погроза, здавалося, не дуже налякала велетня. Проте місіс Уелдон відвела Геркулеса вбік і сказала, що, напевно, можна дозволити цій великій дитині відхилитися від маршруту групи, не випускаючи при цьому його із поля зору. Не варто позбавляти кузена Бенедикта безневинних задоволень, таких природних для його віку.

О сьомій годині ранку маленький загін рушив далі на схід, зберігаючи встановлений напередодні похідний порядок.

Дорога як і раніше пролягала крізь ліс. Тут, де жаркий клімат та велика кількість вологи, поєднуючись, сприяла бурхливому росту рослин на цьому родючому ґрунті, слід було очікувати на появу безмежно зеленого простору. Це велике плоскогір'я було розташоване на самісінькій межі з тропіками і деякими літніми місяцями сонце, проходячи в зеніті, кидало свої промені на землю майже прямовисно. Тому в ґрунті накопичувалися величезні запаси тепла, а підґрунтя завжди залишалося вологим. Всі ці ліси, що йшли один за одним, а точніше, цей безкінечний ліс був прекрасним.

Проте, Дік Сенд не міг не помітити дивовжної суперечності. Зі слів Гарріса, подорожні знаходилися в області пампи. А «пампа» – це слово походить з мови кечуа та означає «рівнина». І якщо пам'ять йому не зраджує, характерні риси цієї рівнини є такими: брак води, відсутність дерев, повна відсутність каміння, а в сезон дощів – могутні зарості чортополоху, який сягає розмірів невисокого дерева і у спеку утворює непрохідні зарості; окрім того, карликові дерева та колючі кущі – все це надає місцевості похмурого та посушливого вигляду.

Однак, відколи маленький загін під керівництвом американця рушив в дорогу, попрощавшись з узбережжям, все було інакшим. Непрохідний ліс тягнувся з усіх сторін аж до горизонту. Ні, не такою уявляв собі Дік Сенд пампу. Але ж, можливо, Атакамське плоскогір'я, як стверджував Гарріс, занадто своєрідне? Адже Дік знав тільки те, що Атакама – одна із величезних пустель Південної Америки, між Андами та берегом Тихого океану.

Цього дня Дік Сенд задав американцеві декілька питань про це і сказав, що його дуже здивував такий вигляд пампи.

Проте Гаррісу вдалося розвіяти сумніви юнака, розповівши йому безліч фактів про цю частину Болівії, підтвердивши тим самим відмінне знання країни.

– Ви маєте рацію, мій юний друже, – мовив він до Діка Сенда, – справжня пампа дійсно така, як її описують в книгах про подорожі. Це досить посушлива рівнина і подорож нею пов’язана з великими труднощами. Пампа дещо нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани часто заболочені. Так, саме такий вид має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко та Венесуели. Однак, ми знаходимося в місцевості, вигляд якої навіть мене дивує. Щоправда, я вперше перетинаю плоскогір'я, щоб скоротити наш шлях. Але хоч я й бував тут раніше, я знаю, що Атакама абсолютно не схожа на пампу, а справжню пампу ви б могли побачити не між західними Кордільєрами та головним хребтом Анд, але по той бік гір, на сході материка. Вона простягається до самого Атлантичного океану.

– Нам доведеться переходити Анди? – швидко запитав Дік Сенд.

– Ні, мій юний друже, не доведеться, – посміхаючись, відповів американець. – Адже я сказав «ви б могли побачити», а не «ви побачите». Не турбуйтеся, нам не доведеться виходити за межі цього плоскогір'я, яке вище за півтори тисячі футів ніде не піднімається. За наших засобів пересування я ні за що б не повів вас через Анди.

– Набагато простіше було б йти берегом, – промовив Дік Сенд.

– О так, в тисячу раз простіше, – погодився Гарріс. – Проте асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Таким чином, впродовж усієї подорожі ми не зазнаємо жодних серйозних труднощів.

– Ви не боїтеся заблукати в лісі, адже ви перетинаєте його вперше? – запитав Дік Сенд.

– Ні, мій юний друже, не боюся, – відповів Гарріс. – Я на відмінно знаю, що цей ліс подібний до безкрайнього моря або, скоріше, морського дна, де навіть моряк не зміг би визначити своє положення. Але ж я звик мандрувати лісами та вмію знаходити в них дорогу за розташуванням гілок на деяких деревах, за напрямком, в якому росте їхнє листя, за рельєфом та складом ґрунту, за безліччю дрібниць, яких ви не помічаєте. Зберігайте спокій, я виведу вас та ваших супутників до потрібного нам місця.

Гарріс говорив дуже впевнено. Дік Сенд та американець йшли поруч поперед загону і ніхто не втручався в їхню розмову. Якщо у Діка і залишалися деякі сумніви, які американцеві не завжди вдавалося розсіяти, то він вважав за краще тримати їх при собі.

Восьме, дев'яте, десяте, одинадцяте та дванадцяте квітня минули без несподіванок. За дванадцять годин загін просувався не більше ніж на вісім-дев'ять миль. Решта часу залишалася на зупинки для перекусу та на нічний відпочинок. Хоча подорожні починали відчувати деяку втому, загалом стан здоров'я у всіх був задовільним.

Маленькому Джекові вже надокучило ця одноманітна мандрівка лісом. Окрім того, дорослі не стримали свої обіцянки. Гумові дерева та птахи-мухи – все це постійно відкладалося. Говорили, що покажуть йому найкрасивіших папуг на світі. Але де ж зелені папуги, батьківщиною яких були ці ліси? Де вкриті усіма кольорами веселки ара з голими щоками та довгим хвостом, ара, які ніколи не спускаються на землю? Де амазони, що мешкають переважно в тропіках? Де дрібні строкаті папужки з пухнастим нашийником з пір'я? Де всі ці балакучі птахи, які, на думку індіанців, досі говорять на мовах давно вимерлих племен?

З усіх папуг Джекові показали лише попелясто-сірих жако з червоним хвостом. Їх було багато під деревами. Однак, цих жако хлопчик бачив і раніше. Вони є в усіх частинах світу. Будинки двох континентів сповнені їхніми нестерпними криками і з усіх папугових їх найлегше навчити говорити.

Варто зазначити, що якщо Джек почувався обуреним, то не менш обуреним почував себе і кузен Бенедикт. Щоправда, йому не заважали тепер під час переходів нишпорити лісом. Однак йому і досі не вдалося знайти жодної комахи, гідної зайняти місце в його колекції. Навіть світляки наполегливо відмовлялися показуватися йому вечорами й приваблювати його мерехтінням своїх щитків. Природа, здавалося, знущалася з нещасного ентомолога, і не дивно, що кузен Бенедикт весь час перебував в огидному настрої.

Впродовж наступних чотирьох днів загін продовжував так само рухатися на північний схід. До 16 квітня подорожні пройшли не менше ста миль від берега океану. Якщо Гарріс не заблукав – а він категорично це заперечував, – асьєнда Сан-Фелісе була не більш як за двадцять миль від того місця, де вони цього дня зупинилися на нічліг. Отже, найпізніше за сорок вісім годин мандрівники опиняться під її гостинним дахом і нарешті відпочинуть від своїх пригод!

Тим часом, хоча й вони майже повністю перетнули плоскогір'я Атакама посередині, вони не зустріли в цьому безкінечному лісі жодного туземця.

Дік Сенд неодноразово про себе шкодував, що «Пілігрим» не зазнав краху в якомусь іншому місці узбережжя. Трохи південніше або трохи північніше вони б давно натрапили на місто, село або плантацію, і місіс Уелдон та її супутники давним давно були б у безпеці.

Однак, якщо ця область здавалася зовсім безлюдною, то тварин з кожним днем ставало все більше. Час від часу здалеку доносилося протяжне жалібне завивання. Гарріс говорив, що це виє ай-ай – крупний лінивець, широко поширений цими лісовими краями.

Шістнадцятого квітня пополудні, коли загін розташувався на відпочинок, в повітрі пролунав різкий свист, такий дивний, що місіс Уелдон стривожилася.

– Що це таке? – запитала вона, швидко скочивши на ноги.

– Змія! – скрикнув Дік Сенд і, схопившись за рушницю, став перед нею. Справді, можна було побоюватися, що якийсь плазун проповз густою травою аж до самого місця привалу. Це міг бути гігантський «сукур» – вид удава, що довжиною іноді сягає сорок футів.

Втім, Гарріс зараз же відкликав назад Діка Сенда та негрів, заспокоїв місіс Уелдон.

Він пояснив, що це не сукур, що сукур не свистить, а звук цей видають зовсім безпечні чотириногі, яких дуже багато в тутешніх краях.

– Заспокойтеся, – додав він, – і не ворушіться, а то перелякаєте цих безневинних тварин.

– Що це за тварини? – поцікавився Дік Сенд, який не втрачав можливості розпитати американця, який, втім, і так розповідав про все дуже охоче, не примушуючи зайвий раз просити.

– Це антилопи, мій юний друже, – відповів Гарріс.

– Ой! Я хочу подивитися на них! – вигукнув Джек.

– Це дуже складно, мій хлопчику, – сказав Гарріс, – дуже складно.

– Можливо, я все ж таки спробую наблизитися до цих антилоп-свистунців? – запитав Дік Сенд.

– Ви не встигнете зробити й трьох кроків, – заперечливо похитав головою американець, – як все стадо моментально здимиь. Не раджу вам намарне витрачати сили.

Втім, Дік Сенд мав свою думку щодо цього. Не випускаючи рушниці з рук, він ковзнув у траві. Тієї ж секунди з десяток граціозних антилоп з маленькими, проте гострими ріжками вихором промчали повз табір. Їхня яскраво-руда шерсть вогняною плямою майнула на темному фоні дерев.

– От бачите, я попереджав вас! – сказав Гарріс, коли юнак повернувся.

Антилопи, такі прудкі, що їх не вдалося розглядіти, були не єдиними тваринами, що потрапили на очі подорожнім. Інших вдалося роздивитися – щоправда, не дуже добре, – проте їхня поява викликала доволі дивну суперечку між Гаррісом та його супутниками.

Близько чотирьох годин по обіді маленький загін ненадовго спинився на лісовій галявині, як раптом декілька крупних тварин виплигнули з гущавини за сто кроків від них і тієї ж миті помчалися з блискавичною швидкістю.

Попри всі попередження американця, Дік Сенд цього разу закинув на плече рушницю та вистрілив. Однак, тієї миті, коли пролунав постріл, Гарріс штовхнув дуло і, хоча Дік був влучним стрільцем, куля в ціль не потрапила.

– Не потрібно стріляти! Не потрібно стріляти! – загукав Гарріс.

– Так, але ж це були жирафи! – вигукнув Дік Сенд, пропустивши повз вуха зауваження американця.

– Жирафи! – вигукнув маленький Джек, підводячись в сідлі. – Де жирафи?!

– Жирафи? – перепитала місіс Уелдон. – Ти помиляєшся, Діку. Жирафи не водяться в Америці.

– Звичайно ж, в цій країні не може бути жирафів! – сказав Гарріс дещо здивовано.

– В такому випадку, що ж це за тварина? – спитав Дік Сенд.

– Не знаю, що й думати, – відповів Гарріс. – Можливо, ваші очі вас обдурили, мій юний друг? Можливо, це були страуси?

– Страуси? – одночасно повторили місіс Уелдон та Дік, здивовано переглянувшись.

– Так-так, звичайні страуси, – повторив Гарріс.

– Але ж страуси – птахи, – сказав Дік, – а, отже, вони двоногі…

– Саме так, – підхопив Гарріс, – і я як раз чітко бачив, що ці тварини, які помчали так швидко, були двоногими.

– Двоногими? – повторив юнак.

– А мені здалося, що в них чотири ноги, – сказала місіс Уелдон.

– І мені також, – зауважив старий Том.

Бат, Актеон та Остін підтвердили його слова.

– Чотириногі страуси! – розреготався Гарріс. – Ото було б сміху!

– Ось тому ми й подумали, що це жирафи, а не страуси, – заперечив Дік Сенд.

– Ні, мій юний друже, ні! – сказав Гарріс. – Ви погано роздивилися. Це пояснюється швидкістю, з якою страуси втекли. І досвідченим мисливцям інколи трапляється помилятися в таких випадках.

Пояснення американця виглядали дуже правдоподібним. На далекій відстані великого страуса нескладно сприйняти за невеликого жирафа. Обидва мають дуже довгі шиї та закинуту назад голову. Страус схожий, так би мовити, на напівжирафа. Він не має другої пари ніг. На швидкості, коли вони лише промайнуть перед очима, їх можна переплутати.

Головним доказом помилки місіс Уелдон та її супутників слугував факт, що жирафи не водяться в Америці.

– Мені здається, страуси теж не водяться в Америці, – зауважив Дік.

– Ні, водяться, мій юний друже, – заперечив Гарріс. – Якраз в Південній Америці водиться один різновид страуса – нанду. Саме його ми і бачили.

Гарріс говорив правду. Нанду – типовий житель південноамериканських рівнин, а м'ясо їхнього молодняку дуже смачне; це сильний птах, зростом іноді більше двох метрів, з прямим дзьобом, в нього довгі крила з густим синюватим пір’ям, а на ногах три кігтисті пальці, чим нанду істотно відрізняється від двопалих африканських страусів.

Про всі ці відомості, цілком точні, Гарріс, який, вочевидь, дуже добре був обізнаним у звичках цих птахів, повідомив мандрівникам. Місіс Уелдон та її супутники були змушені визнати свою помилку.

– Можливо, ми зустрінемо ще стадо страусів, – продовжував Гарріс. – Спробуйте трохи краще розглянути їх, щоб надалі не сприймати птахів за чотириногих. А головне, мій юний друг, не забувайте моїх порад і не стріляйте більше, яку б тварину ви не зустріли. Нам немає потреби полювати заради прожитку і я повторюю: не слід пострілами сповіщати всіх навколо про наше перебування в цьому лісі.

Дік Сенд нічого не відповів. Він глибоко замислився: в його голові знову зажеврів сумнів…

Наступного дня, 17 квітня, загін зранку вирушив у путь. Гарріс стверджував, що не мине доба, як подорожні опиняться вже під дахом асьєнди Сан-Фелісі.

– Там, місіс Уелдон, – говорив він, – ви отримаєте все необхідне для вашого положення і кілька днів відпочинку відновлять ваші сили. Можливо, ви не знайдете на цій фермі тієї розкоші, до якої звикли у вашому будинку в Сан-Франциско, однак все ж переконайтеся, що наші асьєнди навіть у найглухіших куточках країни не позбавлені комфорту. Ми не такі вже й дикуни.

– Містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон, – на жаль, вдячність – все, чим ми можемо вам віддячити за вашу благородну допомогу, але, повірте, вона йде від чистого серця! Так, вже б час прибути на місце!..

– Ви дуже стомилися, місіс Уелдон?

– Я – ні! – відповіла місіс Уелдон. – Але я бачу, що Джек дуже стомлений. Кожен день певної годину його лихоманить.

– Хоча клімат цього плоскогір'я вважається здоровим, – сказав Гарріс, – трапляється, що в березні та в квітні люди іноді хворіюють тут на переміжну гарячку.

– На щастя, передбачлива природа розмістила протиотруту поруч з отрутою, – зауважив Дік Сенд.

– Що ви хочете цим сказати, мій юний друже? – здивовано запитав Гарріс.

– Хіба тут не ростуть хінні дерева? – відповів Дік.

– Так, дійсно – сказав Гарріс, – ви маєте рацію. Тут батьківщина хінних дерев, кора яких так добре лікує гарячку.

– Мене, відверто кажучи, дивує, що ми досі не побачили жодного хінного дерева, – додав Дік Сенд.

– Ех, мій юний друже, – сказав Гарріс, – хінні дерева не так вже й легко розпізнати. Щоправда, вони часто дуже високі, у них велике листя та рожеві пахкі квіти, проте виявити їх нелегко. Ростуть вони зазвичай не групами, а поодинці, поміж іншими деревами. Індіанці, які збирають хінну кору, впізнають їх лише за вічнозеленим листям.

– Якщо ви помітите таке дерево, вкажіть мені на нього, містере Гарріс, – попросила місіс Уелдон.

– Звичайно, місіс Уелдон, але на асьєнді Сан-Фелісі ви знайдете сірчанокислий хінін. Цей засіб ефективніший за просту кору хінного дерева[56].

Останній день подорожі пройшов без пригод. Настав вечір і загін зупинилися на нічліг як зазвичай. Погода весь час була сухою та ясною, але зараз, схоже, збиралося на дощ. Тепла земля парувала і ліс затягнуло непроглядним туманом.

У цьому не було нічого дивного, оскільки наближався початок дощового сезону. На щастя для маленького загону, гостинна асьєнда була вже зовсім недалеко. Залишалося кілька годин.

Хоча, за розрахунками Гарріса, який спирався на час шляху, загін знаходився не далі як за шість миль від асьєнди, але тим не менш на ніч необхідно було прийняти всі звичні запобіжні заходи. Том та його товариші повинні були по черзі нести вахту. Дік Сенд рішуче наполягав на цьому. Більш ніж будь-коли він вимагав дотримання всіх пересторог, бо страшна підозра вгризалася в його розум, хоча поки що він не хотів ні з ким про це говорити.

Привал влаштували в гаю, біля підніжжя гігантського дерева. Втомившись від довгого переходу, місіс Уелдон та її супутники невдовзі заснули, однак раптом їх розбудив гучний крик.

– Що трапилося? – спитав Дік Сенд, який перешим схопився на ноги.

– Це я… Це я кричав! – відповів кузен Бенедикт.

– Що з вами?

– Мене щось вкусило…

– Змія? – жахнулася місіс Уелдон.

– Ні-ні, не змія, якась комаха, – відповів кузен Бенедикт. – Зачекайте, ось вона, я його зловив.

– Так роздушіть його і не заважайте нам спати! – сказав Гарріс.

– Розчавити комаху?! – скрикнув кузен Бенедикт. – Ні ні! Я повинен її оглянути!

– Якийсь москіт, – стиснув плечима Гарріс.

– Ні, – заперечив кузен Бенедикт, – це муха… і вельми цікава муха.

Дік Сенд ввімкнув свій ручний ліхтарик і наблизився до кузена Бенедикта.

– Господи, що я бачу! – вигукнув ентомолог. – Нарешті мене винагороджено за всі мої негаразди та розчарування! Я зробив велике відкриття!

Кузен Бенедикт захлинався від щастя. Він дивився на спійману муху поглядом тріумфатора. Здавалося, він готовий був її розцілувати.

– Але що це таке? – запитала місіс Уелдон.

– Двокрила комаха, кузино, і яка чудова!..

Кузен Бенедикт продемонстрував всім буру муху, розміром трохи менше бджоли, з жовтими смужками на черевці.

– Вона не отруйна? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, кузино, людині вона не загрожує. Однак для тварин – для антилоп, буйволів, навіть для слонів – це страшний ворог! Яка ж чарівна, прекрасна мушка!..

– Тож ви скажете нам нарешті, що це за муха? – вигукнув Дік Сенд.

– Ця муха, – відповів ентомолог, – ця мила мушка, яку я тримаю в руці, називається цеце[57]. Цією мухою досі по праву пишався лише один континент! Ніхто і ніколи ще не знаходив цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився запитати кузена Бенедикта, в якій же частині світу досі зустрічалася ця жахлива цеце!

І хоча всі мандрівники знову поринули в сон, перерваний цією подією, проте Дік Сенд, незважаючи на сильну втому, до самого ранку не стулив очі.

Розділ вісімнадцятий. Страшне слово

Вже давно час дістатися до асьєнди! Місіс Уелдон настільки заслабла від втоми, що не могла більше продовжувати настільки важку подорож. На її маленького сина шкода було дивитися. Його личко палало під час нападів лихоманки і було біліше за крейду, коли напади скінчалися. Мати страшенно турбувалася і не довіряла його навіть старій Нен. Вона не випускала тепер дитини з рук.

Так, вже давно час дістатися до асьєнди! Але якщо вірити американцеві, саме в цей день, 18 квітня, маленький загін до вечора повинен увійти до її воріт.

Дванадцять днів мандрів тропічним лісом, дванадцять ночей, проведених під відкритим небом, – цього було достатньо, щоб підірвати сили навіть такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. Однак малій дитині було ще гірше і вигляд хворого хлопчика, позбавленого необхідного догляду та ліків, остаточно її зломив.

Дік Сенд, Нен, Том та його товариші краще витримували труднощі та втому.

Продовольство, щоправда, добігало кінця, але поки його вистачало, а тому їхній стан був цілком задовільний.

Що стосується Гарріса, то, здавалося, ця людина була створена для довгих подорожей непролазними нетряма, втома не мала над ним влади. Однак Дік помітив, що в міру наближення до асьєнди Гарріс набував все більш стурбованого вигляду, а колишню балакучість як вітром здуло. Здавалося б, все повинно бути навпаки. Так принаймні думав юнак – він з кожним днем все менше довіряв американцеві. Втім, з іншого боку, навіщо Гаррісу знадобилося б їх обманювати? Дік Сенд цього не розумів, але дуже пильно спостерігав за своїм провідником.

Очевидно, той відчував, що Дік косо на нього поглядає, і, безсумнівно, недовіра «юного друга» була однією із причин мовчазливості американця.

Загін знов вирушив у путь.

Ліс прорідів. Непрохідні хащі змінилися на невеликі перелісками, між якими простяглися широкі галявини. Чи не почалася справжня пампа, про яку говорив Гарріс?

За перші години походу не відбулося нічого, щоб дало Дікові новий привід для занепокоєння. Однак, дві обставини звернули на себе його увагу. Можливо, самі по собі вони не мали особливого значення, проте за тих умов, в яких знаходилися мандрівники, не можна було нехтувати навіть дрібницями.

Увага Діка Сенда привернуло насамперед дивна поведінка Дінго.

Собака, який весь цей час немовби йшов по сліду, раптово став зовсім іншим. Дотепер він біг, опустивши ніс до землі, обнюхуючи траву й кущі, і або похмуро мовчав, або жалібно завивав і в тому завиванні чувся чи то біль, а чи то горе.

Проте, цього дня гавкіт собаки раптом став дзвінким, сердитим, часом навіть лютим. Дінго гавкав тепер так само, як на палубі «Пілігрима», коли там з'являвся Негоро.

В голові Діка Сенда майнула підозра і вона ще більш зміцніла, коли Том сказав йому:

– От дивина, містере Дік! Дінго не обнюхує більше трави, як вчора. Він тримає ніс за вітром, шерсть дибки, він злиться. Можна подумати, що він відчув…

– Негоро, чи не так? – докінчив Дік, схопив за руку старого негра та знаком наказав стишити голос.

– Так, Негоро, містере Дік. Можливо, він йде слідом за нами?

– Так, Томе, можливо, він зараз зовсім близько до нас?

– Але навіщо? – спитав Том.

– Або Негоро не знає місцевості, – відповів Дік Сенд, – і тоді йому ніяк не можна втрачати нас з поля зору, або…

– Або? – спитав Том, тривожно поглядаючи на Діка.

– Або він її добре знає і тоді…

– Але як Негоро може знати цю країну? Адже він ніколи тут не був!

– Ніколи тут не був?.. – прошепотів Дік. – Однак, абсолютно безперечно: Дінго поводиться так, немовби ця людина, яку він ненавидить, знаходиться десь поруч.

Він зупинився і покликав собаку. Дінго знехотя наблизився.

– Ату! – крикнув Дік. – Негоро, Негоро, Дінго! Ату його!

Пес люто загавкав. Ім’я суднового кока викликало в нього звичну реакцію і він кинувся вперед, неначе Негоро зачаївся за найближчим кущем.

Гарріс здалека бачив цю сцену. Зціпивши зуби, він наблизився до юнака.

– Що ви сказали Дінго? – запитав він.

– Нічого особливого, – жартома відповів Том. – Ми запитували Дінго, чи немає ніяких звісток про одного нашого супутника з корабля, який кудись подівся.

– Зрозуміло, – промовив американец, – це той самий португалець, судновой кок, про якого ви мені розповідали?

– Так, – відповів Том. – Якщо вірити Дінго, то Негоро десь зовсім неподалік.

– Як він міг сюди дістатися? – запитав Гарріс. – Ви, здається, казали, що він ніколи не бував у Болівії?

– Якщо тільки він не приховав цього від нас, – відповів Том.

– Навіщо б йому приховувати це? – зауважив Гарріс. – Втім, якщо хочете, можна обшукати чагарник. Можливо, бідолаха потребує допомоги, можливо, він потрапив у біду…

– Ні, це намарне, – сказав Дік Сенд. – Якщо Негоро вдалося дістатися сюди, він зможе йти і далі. Він людина енергійна.

– Як хочете, – відповів Гарріс.

– Дінго, замовкни! – крикнув Дік Сенд, щоб припинити неприємну розмову.

Друге спостереження, яке зробив юнак, відносилося до коня американця.

З його поведінки непомітно було, що стайня десь близько. Кінь не втягував ніздрями повітря, не прискорював крок, не іржав – словом, нічим не виявляв нетерпіння, властивого коням, коли наприкінці довгої подорожі вони відчувають наближення відпочинку. Він залишався так само спокійним, немов асьєнда, на якій він бував сотні разів, знаходилася ще за сотню миль від нього.

«Ні, якщо зважати на коня, кінця нашому шляху ще не видно!» – подумав Дік.

Адже напередодні Гарріс стверджував, що до асьєнди залишилося не більше шести миль. Втім, до п'ятої години після обіду з цих шести миль, безсумнівно, залишалося щонайменше дві.

Однак кінь все ще не впізнав стайні, за якою він мусив дуже скучити, та й взагалі ніщо навколо не вказувало на близькість такої великої плантації, як асьєнда Сан-Фелісі.

Навіть місіс Уелдон, цілком заклопотана своєю дитиною, дивувалася тому, що місцевість як і раніше здається такою пустельною. Жодного туземця, жодного слуги з асьєнди, яка була так близько! Чи не заблукав Гарріс? Ні! Місіс Уелдон відігнала від себе цю думку: нова затримка могла виявитися згубною для її маленького Джека…

Тим часом Гарріс, як і раніше, йшов поперед загону. Він вдивлявся в глибину лісу, поглядаючи то праворуч, то ліворуч з виглядом людини не дуже впевненої в собі… або в правильності обраного шляху.

Місіс Уелдон заплющила очі, аби не бачити цього.

За рівниною з милю шириною знову замайорів ліс, щоправда, не такий густий, як на заході, і маленький загін знову вступив під покров високих дерев.

О шостій годині вечора подорожні дісталися заростей чагарнику, крізь які, напевно зовсім недавно, пройшло стадо якихось великих тварин.

Дік Сенд уважно роззирнувся довкола.

На висоті, що набагато перевищує людський зріст, гілки було зірвано або поламано. Трава на землі була прим'ята і місцями на вологому ґрунті виднілися сліди великих ніг – такі сліди не належали ані ягуарові, ані кугуарові.

Чиї ж ноги залишили такі сліди – ай-ай чи якийсь інший лінивець? І чому поламані гілки знаходяться так високо?

Звичайно, слони могли б залишити такі сліди, прокласти таку просіку в чагарнику. Але ж слони не водяться в Америці. Ці величезні тварини не живуть в Новому Світі і їх ніколи не намагалися туди завезти.

Думку про те, що сліди належать слонам, довелося відкинути.

Як би там не було, Дік Сенд ні з ким не поділився міркуваннями, що виникли у нього від цих загадкових слідів. Він навіть не став розпитувати про них американця. Та й на що він розраховував від людини, яка намагалася видати жирафів за страусів? Гарріс придумав би якесь фантастичне пояснення, але що від цього зміниться?

В будь-якому випадку, Дік склав для себе цілком повне уявлення про Гарріса. Він відчував, що це зрадник. Дік чекав лише нагоди, щоб зірвати з нього маску, і все вказувало на те, що чекати залишилося недовго.

Однак, яку таємну мету переслідував Гарріс? Яка доля очікувала на людей, що йому довірилися? Дік Сенд повторював собі, що він все ще відповідає за долю своїх супутників. Як і раніше – і більше ніж колись – він зобов'язаний піклуватися про безпеку всіх, кого через крах «Пілігрима» викинуло на цей берег. Саме він повинен врятувати своїх товаришів по нещастю: цю жінку, її маленького сина, негрів, кузена Бенедикта. Проте, якщо юнак мав сили щось зробити як моряк, перебуваючи на борту корабля, то що він міг зробити тут?

Дік Сенд не хотів закривати очі на жахливу істину, яка з кожною годиною ставала все чіткішою і беззаперечнішою. П'ятнадцятирічному капітанові «Пілігрима» в мить грізної небезпеки знову довелося взяти на себе важку місію командира та керівника. Однак, він не хотів нічого говорити, що могло б стривожити бідолашну матір Джека, до тих пір допоки не настане час діяти.

І він нічого не сказав навіть тоді, коли, обігнавши свій загін на сотню кроків, раптово побачив попереду, на березі досить широкої річки, величезних тварин, які швидко переміщалися в тіні прибережних дерев.

«Бегемоти! Бегемоти!» – хотілося закричати йому.

Так, це дійсно були вони: товстошкірі тварини з величезною головою, широкою мордою та гігантською пащекою, озброєні довгими, довшими за фут іклами, з важкими короткими ногами та голою, немов видубленою, шкірою. Гіпопотами в Америці?!

Загін йшов вперед аж до вечора, хоча й з великими труднощами. Навіть найвитриваліші починали здаватися. Вже б час дістатися до асьєнди. Інакше вони муситимуть спинитися на нічліг.

Цілком заклопотана маленьким Джеком, місіс Уелдон, здавалося, не помічала свою втому, однак сили її були на межі. Всі – хто більше, хто менше – були виснажені. І лише Дікові було байдуже: він черпав енергію та стійкість у відчутті свого обов’язку.

Близько четвертої години по обіді старий Том знайшов в траві якийсь предмет. Виявилося, що це ніж дивної форми, з широким кривим лезом та грубим руків’ям зі слонової кістки, прикрашеної доволі незграбним різбленням.

Том відніс нож Дікові Сенду. Розглянувши уважно знахідку, юнак показав її американцеві.

– Мабуть, туземці десь неподалік, – промовив він.

– Дійсно, – відповів Гарріс. – Проте…

– Проте? – повторив Дік Сенд, дивлячись прямо в очі Гаррісу.

– Ми мали б уже підходити до асьєнди, – нерішуче промовив Гарріс, – проте я не впізнаю місцевості…

– Отже, ви заблукали? – жваво запитав Дік.

– Заблукав? Ні. Асьєнда мусить бути десь за три милі звідси, не більше. Щоб скоротити дорогу, я пішов навпростець, через ліс… Здається, я помилився…

– Можливо, – сказав Дік Сенд.

– Гадаю, краще мені самому піти вперед на розвідку, – сказав Гарріс.

– Ні, містере Гарріс, – рішуче заявив Дік, – нам не слід розлучатися!

– Як хочете, – відповів американець. – Але ж вночі я не зможу знайти дороги.

– Ну що ж! – вигукнув Дік. – Ми зупинимося на ночівлю. Місіс Уелдон погодиться провести ще одну ніч під відкритим небом, а завтра з першим сонцем ми знову вирушимо в дорогу. Останні дві-три милі можна пройти за годину.

– Нехай буде так, – сказав Гарріс.

Цієї хвилини Дінго люто загавкав.

– Назад, Дінго, назад! – крикнув Дік Сенд. – Ти добре знаєш, що там нікого немає, адже ми в пустелі!

Отже, було вирішено востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не вимовила жодного слова, полишаючи турботи своїм супутникам. Маленький Джек, що заснув після нападу лихоманки, лежав у неї на руках.

Почали шукати місце, де б можна було розміститися на ночівлю.

Дік вибрав для цього купу великих дерев, що росли поряд. Старий Том попрямував до них, однак раптом спинився і заволав:

– Дивіться! Дивіться!

– Що там сталося, Томе? – спитав Дік тоном спокійної людини, готової до будь-чого.

– Там, там… – буркотів Том, – під деревом… криваві плями… а на землі… відрубані руки…

Дік Сенд кинувся до дерева, на яке вказував Том. Потому, повернувшись назад, він сказав:

– Мовчіть, Томе! Не кажіть нікому!

На землі дійсно валялися відрубані людські руки. Поруч з ними лежали порваний ланцюг та зламані кайданки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цієї страшної картини.

Гарріс стояв осторонь. Якби хтось глянув на нього цієї хвилини, то був би вражений змінами, що відбувалися з американцем: його обличчя тепер випромінювало невблаганну жорстокість.

Дінго підбіг до закривавлених останків і злісно загарчав.

Юнакові коштувало чималого відігнати собаку.

Тим часом старого Тома заціпило, неначе його ноги вросли в землю. Не в силі відірвати очей від кайданок та ланцюгів, він судорожно стискав руки та незв’язно бурмотав:

– Я вже бачив… бачив… ці колодки… зовсім малим… Я бачив…

Тривожні спогади з раннього дитинства крутилися в його голові. Він намагався згадати… Він хотів заговорити…

– Замовкни, Томе! – сказав Дік Сенд. – Заради місіс Уелдон, заради всіх нас мовчіть!

І юнак поспішно відвів вбік старого негра.

Місце для привалу знайшли трохи подалі та підготували все для ночівлі.

Приготували вечерю, але її майже ніхто не чіпав: втома перемогла голод. Всі відчували якесь незрозуміле занепокоєння, близьке до страху.

Темрява швидко густішала і незабаром все навколо заволокло мороком. Небо затягнули чорні грозові хмари. На заході, далеко на обрії, в просвітах між деревами мигтіли зорі. Вітер стих, жоден листок не ворушився на деревах. Денний шум витіснила глибока тиша. Здавалося, щільне, насичене електрикою повітря втратило здатність проводити звуки.

Дік Сенд, Остін та Бат стояли на варті разом. Вони напружували зір та слух, аби не пропустити якогось підозрілого шурхоту або найменший проблиск світла. Проте ніщо не порушувало спокою, що панував в темній лісовій гущавині.

Том не спав, проте, занурений у спогади, він сидів нерухомо, похиливши голову, неначе не міг оговтатися від якогось несподіваного удару.

Місіс Уелдон колисала свою дитину і всі її думки були присвячені виключно їй.

Лише кузен Бенедикт спокійно спав, бо його єдиного не вразила загальна тривога. Його здатність передчувати не була настільки розвинутою.

Раптом близько одинадцятої години вечора вдалині пролунало довге та грізне ричання, до якого долучився пронизливіший крик.

Том схопився на ноги та простягнув руку в напрямку густої хащі, що знаходилися не далі за милю від привалу.

Дік Сенд схопив його за руку, але не встиг зупинити Тома і той голосно викрикнув:

– Лев! Лев!

Старий негр впізнав ричання лева, яке йому так часто доводилося чути в дитинстві.

– Лев! – повторив він.

Дік Сенд не міг більше стримуватися, вихопив ніж і кинувся до того місця, де розмістився на ніч Гарріс.

Однак ані Гарріса, ані коня там вже не було.

Блискавичний здогад глибоко вразив Діка Сенда… Загін знаходився не там, де вважав.

Отже, «Пілігрим» зазнав краху не біля узбережжя Південної Америки. Дік визначив своє перебування в морі не за островом Пасхи, а за якимось іншим, що знаходився на заході від того континенту, на якому вони опинилися, абсолютно так само, як острів Пасхи знаходиться на захід від Америки.

Компас частину шляху показував невірно і можна було здогадатися чому. Корабель, підхоплений бурею, сильно відхилився від правильного курсу, обігнув мис Горн і з Тихого океану потрапив в Атлантичний!

Помилковою була оцінка швидкості «Пілігрима». Буря подвоїла цю швидкість.

Ось чому ані на узбережжі, ані в лісі мандрівники не побачили жодного каучукового або хінного дерева. Вони ростуть в Південній Америці, однак те місце, куди доля привела подорожніх, не було ані Атакамською рівниною, ані болівійською пампою.

Так, на галявині від них тікали жирафи, а не страуси! Дорогу через чагарник витоптали слони! Біля річки Дік наполохав бегемотів! Муха, що її зловив кузен Бенедикт, дійсно була страшною мухою цеце, від укусів якої помирають в’ючні тварини караванів. І, нарешті, щойно в темряві проричав лев! А кайданки, ланцюги, ножі дивної форми – знаряддя работорговців, а відрублені руки – руки чорних невільників.

Португалець Негоро та американець Гарріс – без сумніву, спільники.

Здогадки Діка Сенда змінилися на впевненість і, нарешті, з його вуст вирвалося жахливе:

– Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців та рабів!..

Частина друга

Розділ перший. Работоргівля

Работоргівля! Всім відомо значення цього жахливого слова, якому не місце в словнику. Ганебна торгівля людьми, яку довгий час з великою вигодою для себе проводили європейські країни-володарі заоокеанських колоній, вже давно заборонена. Однак вона все ще ведеться – до того ж у великому обсязі – головно в Центральній Африці. Навіть сьогодні, всередині XIX століття, деякі держави, які називають себе християнськими, все ще не поставили свій підпис під забороною работоргівлі.

Багато хто вважає, що купівля-продаж живих людей безповоротно канула у вічність, що її більше не існує. Однак це не так і читач мусить дізнатися про це, аби підвищити його цікавість до другої частини нашої оповіді. Читач повинен знати, що в Африці все ще полюють на людину, що є ризик знелюднення усього материка лише заради того, щоб поставляти дармову робочу силу в деякі колонії. Він повинен знати, де і як відбуваються ці варварські набіги, скільки проливається при цьому крові, скільки це зумовлює грабунків та пожеж, а також хто отримує з цього прибуток.

Початок торгівлі неграми-невільниками було покладено в XV столітті і ось за яких обставин.

Вигнані з Іспанії мусульмани влаштувалися на іншому боці Гібралтарської протоки, на африканському узбережжі. Португальці, які займали в той час це узбережжя, запекло переслідували їх. Деяких втікачів було спіймано переслідувачами та відправлено до Португалії. З них зробили рабів і вони стали першими африканськими рабами в Західній Європі після початку нашої ери.

Проте, більшість полонених мусульман належали до заможних родин, які намагалися викупити їх за велику ціну. Однак португальці відмовлялися навіть від найбагатшого викупу. Куди було їм подіти іноземне золото? Вони відчували потребу в робочих руках для новонароджених колоній, скажімо прямо – руках рабів.

Не отримавши можливості викупити полонених родичів, багаті мусульмани запропонували обміняти їх на більшу кількість африканських негрів, здобути яких було дуже легко. Португальці визнали цю пропозицію вигідною та погодилися на неї. Так розпочалася торгівля рабами в Європі.

До кінця XVI століття це паскудне крамарство вже набуло широкого поширення і воно анітрохи не суперечило варварським звичаям тієї епохи. Всі держави протегували работоргівлю, вважаючи її вірним засобом швидко та надійно колонізувати свої віддаленні володінння в Новому Світі. Адже чорні раби могли жити та працювати в таких місцях, де європейці, незвичні до тропічного клімату, гинули б тисячами. Тому спеціально побудовані кораблі стали регулярно поставляти в американські колонії великі партії рабів-негрів, а статус міжнародної викликав появу на африканському узбережжі великих агентств. «Товар» коштував на своїй батьківщині недорого і приносив величезний прибуток.

Але якими б необхідними не були, з будь-якої точки зору, заморські колонії, це не виправдовувало безжальну торгівлю неграми. Багато шляхетних людей подали свій голос, протестуючи проти неї, і на захист гуманності з вимогою до європейських урядів прийняти закон про скасування рабства негрів.

У 1751 році рух за скасування рабства очолили квакери. Це відбулося в тій самій Північній Америці, де сто років потому спалахнула війна між Північчю та Півднем, наріжнем каменем якої було питання про звільнення негрів. Декілька північних штатів – Віргінія, Коннектикут, Массачусетс, Пенсільванія – оголосили про скасування рабства та надали свободу чорним невільникам, доставка яких на їхню територію коштувала їм чималих грошей.

Втім, кампанія, розпочата квакерами, не обмежувалася декількома північними штатами Нового Світу. Велика боротьба проти захисників рабства розпочалася й по інший бік Атлантичного океану. У Франції і в Англії було особливо багато прихильників цієї благородної справи. «Нехай краще загинуть колонії, аніж принцип!» – таким величним було гасло, що прозвучало в Старому Світі, і, всупереч великим політичним та економічним силам, зацікавленим у торгівлі рабами, воно переможно пронеслося над всією Європою.

Штурхануло добряче. У 1807 році Англія заборонила торгівлю рабами у своїх колоніях, а Франція наздогнала її у 1814 році. Ці дві могутні нації уклали договір про заборону работоргівлі, який було підтверджено Наполеоном під час періоду Ста днів[58].

Одначе це все було в теорії. На практиці невільницькі кораблі продовжували рейсувати морем та вивантажувати в колоніальних портах свій вантаж «чорного дерева».

Щоб покласти край цьому злу, потрібні були реальніші заходи. Сполучені Штати в 1820 році, Англія в 1824 році прирівняли работоргівлю до піратства і оголосили, що з работорговцями будуть поводитися як з піратами. Це означало, що спіймані на гарячому работорговці підлягають моментальному арешту. Франція невдовзі також долучилася до цього договору. Проте держави Південної Америки, іспанські та португальські колонії не приєдналися до акту про заборону работоргівлі. Вони продовжували торгувати чорними невільниками з великою вигодою для себе, незважаючи на те, що право на огляд кораблів отримала міжнародна спільнота. Втім, цей огляд зазвичай обмежувався перевіркою документів підозрілих суден.

Окрім того, закон про заборону работоргівлі не мав зворотньої сили. Він забороняв купувати нових рабів, однак не повернув свободи колишнім невільникам.

Першою подала приклад Англія. 14 травня 1833 вона опублікувала декларацію про звільнення всіх негрів в британських колоніях і в серпні 1838 шістсот сімдесят тисяч невільників отримали свободу.

Десять років потому, в 1848 році, Французька республіка звільнила рабів своїх колоній – двісті шістдесят тисяч негрів.

В 1859 році війна, що спалахнула в Сполучених Штатах між федералістами і конфедератами, завершила справу знищення рабства негрів і повсюдно в Північній Америці чорні невільники отримали свободу.

Отже, три великі держави зробили цю гуманну справу. Нині работоргівля провадиться лише в іспанських та португальських колоніях та ще на Сході для задоволення господарських потреб турецьких та арабських володінь. Хоча Бразилія не визволила своїх невільників, вона принаймні не допускає появи нових, і діти негрів народжуються на її території вільними людьми.

Тим часом у внутрішній Африці не припиняються кровопролитні війни. Туземні царки продовжують полювати на людей і, як наслідок, цілі племена потрапляють у рабство. Невільницькі каравани слідують в двох напрямках: перший шлях пролягає на захід, до португальської колонії в Анголі, другий – на схід, до Мозамбіку. Звідти цих нещасних, з яких лише деякі добираються живими до кінцевих пунктів слідування караванів, відправляють кого на острів Кубу або на Мадагаскар, кого в арабські або турецькі провінції в Азії, в Мекку або в Маскат. Англійські та французькі сторожові кораблі не можуть перешкодити цій торгівлі: за такої величезної протяжності берегової лінії важко встановити дієвий контроль.

Наскільки великим є обсяг цього мерзотного експорту?

Він є дуже великим. За найбільш оптимістичними підрахунками, не менше вісімдесяти тисяч рабів привозять на узбережжя, а число вбитих під час облав, мабуть, є вдесятеро більшим. Там, де відбувалася ця огидна бійня, залишаються лише витоптані поля, попіл від спорожнілих селищ. Там в річках плавають трупи і дикі звірі господарюють в усій місцевості. Лівінгстон після цих кривавих набігів не впізнавав місць, в яких він побував кількома місяцями раніше. Його свідчення підтверджують решта мандрівників: Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, які відвідали лісисте плоскогір'я Центральної Африки, головну арену кривавих війн туземних царків. Саме безлюддя, руїна й розгром в колись квітучих селищах району Великих озер, всій великій області, що поставляє «чорний товар» на занзібарський ринок, в Борну, в Феццан і південніше – вздовж берегів Ньяссе та Замбезі, і на захід – у верхів'ях Заїру, які нещодавно перетнув відважний Стенлі. Невже работоргівля в Африці припиниться лише тоді, коли буде знищено всю чорну расу? Невже на африканських негрів очікує та сама доля, що спіткала туземців Австралії?

Але ринки іспанських і португальських колоній коли-небудь закриються, їх більше не існуватиме – цивілізовані народи не можуть й далі ігнорувати работоргівлю!

Так, звичайно, вже тепер, в 1878 році, ми повинні побачити, як звільняють всіх рабів, які ще залишаються в християнських державах. Втім, мусульманські країни, ймовірно, ще довгий час продовжуватимуть цей торг, який перетворює Африканський континент в безлюдну пустелю. Саме в ці країни і прямує тепер найбільша частина вивезених з Африки невільників: число туземців, яких щорічно відривають від батьківщини та відправляють на східне узбережжя, перевершує сорок тисяч. Задовго до єгипетської експедиції негрів Сенаара тисячами продавали неграм Дарфура і навпаки. Генерал Бонапарт зміг навіть придбати чималу кількість негрів, з яких він набрав солдатів і сформував з них загони на кшталт мамелюків. Минуло вже чотири п'ятих XIX століття, а оборот работоргівлі в Африці не скорочується, а навіть навпаки.

Справа в тому, що іслам прихильно ставиться до работоргівлі. Адже потрібно було, щоб чорний раб замінив у мусульманських країнах колишнього білого невільника. Работорговці будь-якого походження займаються цією огидною торгівлею в широких масштабах. Таким чином вони поставляють додаткове населення расам на межі зникнення, оскільки вони не трудяться і через те не відроджуються. Ці раби, як і за часів Бонапарта, часто стають солдатами. У деяких народів з верхів'я Нілу з них складається половина військ африканських царків. У цьому випадку їхня доля виявляється лиш трохи гіршою за долі вільних людей. Однак, якщо раб не стає солдатом, він перетворюється на валюту: навіть в Єгипті та в Борну офіцери та чиновники отримують платню саме такими грошовими одиницями. Гійом Лежан стверджує, що він на власні очі бачив це.

Такою є работоргівля нині.

Варто додати, що багато представників європейських держав в Африці проявляють ганебну поблажливість. Адже це незаперечний факт: у той час як морська охорона патрулює африканські береги Атлантичного й Індійського океанів, всередині країни, під носом у європейських чиновників, продовжують активно торгувати людьми, йдуть каравани захоплених невільників, регулярно відбуваються масові побиття, під час яких вбивають з десяток негрів, щоб обернути на раба одну людину.

Тепер нам зрозуміло, наскільки жахливими були слова, що їх промовив Дік Сенд:

– Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців та рабів!..

І він не помилився: це справді була Африка, де чимало небезпек загрожували йому самому та всім його супутникам.

Проте, в яку частину Африканського континенту закинула їх дивовижна фатальна випадковість? Безсумнівно, в західну, і до того ж скидається на те, що «Пілігрим» швидше за все зазнав аварії якраз біля узбережжя Анголи, куди ведуть каравани работоргівців з усієї цієї області Екваторіальної Африки.

Дійсно, це була Ангола, той край, який кілька років потому ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні та Стенлі на півночі. З-поміж усієї цієї великої території, що складається з трьох провінцій: Бенгели, Конго та Анголи, в той час відома була тільки прибережна смуга – вона простягається від Нурс на півдні до Заїру на півночі. Два найважливіших населених пункти на цьому узбережжі слугують одночасно портами. Це Бенгела та Сан-Паулу-ді-Луанда, столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні її області в той час залишалися майже недослідженими. Лише деякі мандрівники наважувалися заглибитися в ті місця. Згубний вологий та жаркий клімат, який породжує лихоманки, дикуни, з-поміж яких деякі й досі займаються людожерством, постійні війни між племенами, підозріле ставлення работорговців до будь-якого чужинця, який намагається проникнути в таємниці їхньої огидної торгівлі, – ось які труднощі треба подолати, ось які небезпеки треба перемогти в одній із найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.

В 1816 році Таккі піднявся вгору за течією Конго, за водоспади Елла, однак йому вдалося пройти не більше двохсот миль. За одну таку експедицію неможливо було хоч якось вивчити країну, однак вона коштувала життя більшої частини вчених та офіцерів, що брали в ній участь.

Тридцять сім років потому доктор Лівінгстон пройшов від мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідси в листопаді 1853 року він, набравшись сміливості, яка назавжди залишилася неперевершеною, перетнув Африку з півдня на північний захід, переправився через Кванго – притоку Конго – і 31 травня 1854 прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Таким чином було прокладено першу стежку в незвіданих нетрях величезної португальської колонії.

Вісімнадцять років потому двоє відважних дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши величезні труднощі, вийшли на узбережжя Анголи: один – у південній, інший – в північній його частині.

Першим цей перехід здійснив лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. У 1872 році виникли припущення, що експедиція американця Стенлі, вислана на пошуки Лівінгстона в область Великих Озер, опинилася у важкому становищі. Лейтенант Камерон зголосився відправитися на її пошуки. Пропозицію було прийнято. Камерон у супроводі доктора Діллона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона, вирушив у похід із Занзібару. Перетнувши Угого, вони зустріли жалобний караван: вірні слуги несли тіло Лівінгстона на східний берег. Камерон все ж продовжив свою подорож на захід, обравши собі за мету будь-що перетнути материк від океану до океану. Через Уніяніембе та Угунду енергійний лейтенант Камерон дійшов до Кагуеле, де знайшов щоденники Лівінгстона, переплив озеро Танганьїка, перейшов гори Бамбаре, переправився через Луалабу, однак не зміг спуститися вниз за течією цієї ріки. Після цього він відвідав області, спустошені недавніми війнами, обезлюднені після набігів работорговців: Кілембе, Уруа, витоки Ломані, Улунді, Ловаліо, переправився через Кванзу, перетнув незаймані ліси, в які Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, і, нарешті, побачив хвилі Атлантичного океану, досягнувши Сан-Феліппе-ді-Бенгалу. Ця подорож тривала три роки та чотири місяці і коштувала життя двом супутникам Камерона – докторові Діллону та Роберту Моффа.

Американець Генрі Мортон Стенлі незабаром замінив на цьому шляху відкриттів англійця Камерона. Відомо, що цей відважний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», відправлений на пошуки Лівінгстона, знайшов його 30 жовтня 1871 в Уджіджі, на березі озера Танганьїка. Цю подорож, настільки вдало здійснену в ім'я людини, Стенлі вирішив продовжити в інтересах географічної науки. Він хотів детально дослідити берега Луалаби, з якими в першу подорож ознайомився лише поверхово. Камерон ще мандрував в нетрях Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 виступив з Багамойо на східному узбережжі, через рік і дев'ять місяців, 24 серпня 1876 року, покинув спустошений епідемією віспи Уджіджі і після переходу за сімдесят чотири дні дійшов до Танганьїке-Ньянгва, великого невільничого ринку, де до нього вже побували Лівінгстон та Камерон. У Ньянгве Стенлі був свідком жахливого кривавого набігу загонів Занзібарського султана на області Марунга та Маніуем.

Тут Стенлі зробив дослідження берегів Луалаби і пройшов її до самого гирла. У його експедицію входили сто сорок носіїв, найнятих в Ньянгве, та дев'ятнадцять човнів. З перших же кроків загін Стенлі повинен був битися з людожерами Укусу і перетягувати човни руками, щоб обійти непрохідні пороги річки. Біля екватора, в тому місці, де Луалаба робить вигин на північно-північний схід, п'ятдесят чотири човни, в яких було декілька сотень туземців, напали на маленьку флотилію Стенлі, проте йому вдалося відбити їхній напад. Відважний дослідник, пропливши до другого градуса північної широти, встановив, що Луалаба не що інше, як верхів'я Заїру або Конго, і що, слідуючи за її течією, можна вийти прямісенько до берега океану. Саме цей шлях і обрав Стенлі. Дорогою йому майже щодня доводилося відбивати напади прибережних племен. 3 липня 1877, під час переходу через пороги Массаса, загинув один з його супутників, Френсіс Покок, а 18 червня човен самого Стенлі потрапив у водоспад Мбел і лише диво врятувало його від смерті.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, що знаходилося за чотири дні ходу від океанського берега. За два дні він знайшов у Банзая-Мбуко припаси, що їх було відправлено назустріч експедиції двома торговцями з Ембоми; в цьому маленькому прибережному містечку Стенлі нарешті дозволив собі відпочити. Він постарів в свої тридцять п'ять років від труднощів та поневірянь під час подорожі через весь Африканський материк, яка зайняла два роки та десять місяців. Зате течія річки Луалаби була відомою тепер аж до самого Атлантичного океану. Також було встановлено, що поряд з Нілом, головною північній артерією Африки, і Замбезі, головною східною її артерією, на заході Африканського континенту тече третя в світі за величиною ріка довжиною дві тисячі дев'ятсот миль[59], що в різних частинах своєї течії має назви Луалаба, Заїр або Конго та з'єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.

Однак, експедиції Стенлі та Камерона відбувалася вздовж північної та південної меж Анголи, сама ж ця область в 1873 році, тобто в той час коли «Пілігрим» зазнав аварії, була ще майже не дослідженою. Про Анголу знали лише, що вона є головним невільничим ринком на заході Африки і що центрами работоргівлі в ній є Біє, Касонго та Казонде.

І саме в ці згубні місця, за сотні миль від океанського узбережжя, Гарріс заманив Діка Сенда та його супутників: жінку, змучену горем та втомою, помираючу дитину та п'ятьох негрів, приречених стати здобиччю жадібних работорговців.

Так, це була Африка, а не Південна Америка, де ані туземці, ані звірі, ані клімат нічим не загрожували подорожнім, де між хребтом Анд та океанським узбережжям простягнулася привітна країна з безліччю поселень, в яких місіонери гостинно надають притулок кожному мандрівникові. Якими далекими були Перу та Болівія, куди буря, напевно, принесла б «Пілігрим», якби злочинна рука не змінила його курс, і де потерпілі від аварії віднайшли б стільки можливостей повернутися на батьківщину!

Це була страшна Ангола, до того ж її найглухіша частина, куди не заглядали навіть португальські колоніальні власті, дикий край, де під свист батога наглядачів тягнулися каравани рабів.

Що знав Дік про цю країну, в яку його привела зрада? Дуже небагато – те, що говорили місіонери XVI і XVII століть та португальські купці, які постійно їздили з Сан-Паулу-ді-Луанда через Сан-Сальвадор до Заїра, те, що розповів доктор Лівінгстон про свою поїздку 1853 року, – і цього було достатньо, щоб зломити людину навіть менш мужню за Діка.

Дійсно, становище було жахливим.

Розділ другий. Гарріс та Негоро

Наступного ранку після того, як Дік Сенд та його супутники востаннє зупинилися в лісі на ночівлю, за три милі від місця ночлігу, як заздалегідь і домовлялися, зустрілися двоє.

Цими двома були Гарріс та Негоро. В подальшому ми дізнаємося, чи випадковою була зустріч на узбережжі Анголи португальця, що прибув з Нової Зеландії, з американцем, якому у справах работоргівлі часто доводилося навідуватися цю область Західної Африки.

Гарріс та Негоро всілися попід корені величезної смокви, на березі прудкого струмка, вода якого дзюркотіла поміж двома щільними рядами папірусу. Розмова щойно розпочалася, оскільки португалець з американцем зустрілися всього хвилину назад і тепер розповідали один одному про те, що відбулося впродовж останніх декілька годин.

– Отож, Гаррісе, – промовив Негоро, – тобі не вдалося заманити ще далі в глиб Анголи загін капітана Сенда, адже так вони називають це п'ятнадцятирічне хлопченя.

– Так, друзяко, – відповів Гарріс. – Я навіть дивуюся, що мені вдалося заманити їх на сотню миль від узбережжя! Останніми днями мій юний друг Дік Сенд слідкував за кожним моїм рухом. Його підозра замінювалася впевненістю і, чесно кажучи…

– Зайва сотня миль, Гаррісе, і ці люди, вочевидь, були б у нас в руках. Втім, ми і так намагатимемося їх не впустити.

Гаррс стиснув плечима.

– Куди вони подінуться? – сказав він. – Я повторюю, Негоро, мені ледве вдалося вчасно дати драла! По очах мого юного друга я зрозумів, що він готовий всадити в мене цілий заряд свинцю прямісінько в груди, а, варто зазначити, я зовсім не перетравлюю сливові кісточки по дванадцять штук на фунт.

– Зрозуміла річ! – сказав Негоро. – Я сам маю зуб на цього молодика.

– Що ж, тепер ти маєш можливість відплатити йому з повна і навіть з відсотками! Першими днями мені неважко було видавати Анголу за Атакамську пустелю, адже я бував там одного разу. Однак, малюк Джек вимагав «гумові дерева» та пташку-муху; його матуся – хінне дерево, а кузен обов'язково хотів знайти кокуйо. Чесне слово, я знесилився вигадувати. І після того, як мені величезними зусиллями вдалося видати жирафів за страусів… Геніальна думка, Негоро! Я вже не знав, що й придумати. Та й мій юний друг, як я помітив, більше не вірив моїм поясненням. А потім ми побачили сліди слонів. А потім ще й, – звідки вони взялися? – бегемоти! Розумієш, Негоро, бегемоти та слони в Америці – це ж те саме, що порядні люди в бенгельскій каторжній в'язниці. І, нарешті, на довершення, старий негр примудрився знайти під деревом ланцюг та кайданки, які скинув, напевно, якийсь невільник під час втечі. Тієї самої миті десь неподалік загарчав лев. Зрештою, я ж не міг їм стверджувати, що то муркотить домашній кіт! Мені тільки й вистачило часу, що скочити в сідло та втікти.

– Розумію, – відповів Негоро. – Та все ж я вважав б за краще, якби вони забрели ще на сотню миль далі вглиб країни.

– Я зробив все, що міг, друзяко, – заперечив Гарріс. – До речі, добре, що ти йшов за нами на достатній відстані. Вони неначе здогадувалися про тебе. Там був один песик – Дінго. Скидається на те, що ти йому не дуже до вподоби. Що ти йому зробив?

– Нічого, – відповів Негоро, – однак, він скоро отримає кулю в лоба.

– Таким самим гостинцем тебе почастував би Дік Сенд, якби помітив тебе на відстані пострілу. Варто визнати, мій юний друг стріляє добре, та й взагалі легінь хоч куди.

– Яким би легінем він не був, Гаррісе, йому задорого стане його зухвалість, – відповів Негоро і на його обличчі з'явився вираз невблаганної жорстокості.

– Чудово, – стиха сказав Гарріс. – Вочевидь, ти, мій любий, зовсім не змінився. Подорожі не зіпсували тебе!

Після хвилинного мовчання американець знову заговорив.

– До речі, Негоро, – промовив він, – коли ми з тобою так несподівано зустрілися неподалік від місця катастрофи корабля, поблизу гирла Лонгі, ти встиг лише розповісти мені про цих милих людей і попросити мене завести їх якнайдалі вглиб уявної Болівії, однак ані слова не сказав про те, що ти робив впродовж останніх два роки. А два роки в нашому бурхливому житті – це довгий термін, друзяко. Відколи старий Алвіш, якому ми вірно служили, відправив тебе з Касонго на чолі невільничого каравану, від тебе не було жодних новин. Відверто кажучи, я думав, що ти мав неприємності з англійським крейсером, через що твоє тіло замайоріло на реї.

– Трохи не закінчилося тим, Гаррісе.

– Нічого, ще попереду, Негоро.

– Дякую!

– Що ж поробиш, – відповів Гарріс з філософською байдужістю. – Професійний ризик. Якщо вже займаєшся работоргівлею на африканському узбережжі, не варто розраховувати на смерть у власному ліжку. Отже, тебе впіймали?

– Так.

– Англійці?

– Ні. Португальці.

– До або після здачі вантажу? – запитав Гаррис.

– Після, – відповів Негоро, трохи повагавшись. – Португальці тепер, коли вони непогано розжилися на работоргівлі, роблять вигляд, ніби вони проти неї. Мене виказали, простежили за мною, впіймали.

– І засудили?

– До пожиттєвого ув'язнення на каторзі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

– Тисяча чортів! – вигукнув Гарріс. – Каторга! Не дуже хороше місце для таких людей, як я і ти. Адже ми звикли до життя на волі! Мабуть, я б обрав шибеницю.

– З шибениці втікти неможливо, – промовив Негоро, – а от з в'язниці…

– Тобі вдалося втекти?

– Так, Гаррісе. Рівно за два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського корабля, що вирушав до Окленду, в Нову Зеландію. Бочка з водою та ящик з консервами, між якими я причаївся, забезпечували мене їжею та питвом впродовж всього плавання. Для мене то було дуже тяжко, однак я не хотів виказувати себе допоки судно перебувало у відкритому морі. Я знав, що варто мені висунутися з трюму, як мене негайно ж відправлять назад, і тортури будуть такими самими з тією лише різницею, що вони перестануть бути добровільними. Окрім того, після прибуття в Окленд мене б передали до рук англійців, а ті закували б мене в кайданки і відправили назад в Сан-Паулу-ді-Луанда, а там, гляди, й замайоріти на реї, як ти виражаєшся, недовго. З усіх цих міркувань я вважав за краще подорожувати інкогніто.

– І без квитка! – зі сміхом вигукнув Гарріс. – Фу, друзяко, і не соромно тобі? Їхати зайцем, ще й на всьому готовому.

– Так, – зітхнув Негоро, – одначе тридцять днів в темному трюмі…

– Годі тобі, Негоро, це все вже позаду! Отже, ти поїхав в Нову Зеландію, в країну маорі? Однак, ти там не залишився. Як же ти їхав назад? Знову в трюмі?

– Ні, Гаррісе. Сам розумієш, там я думав лише про єдине: як би повернутися в Анголу та знову взятися за свою торгівлю.

– Так, – зауважив Гарріс, – ми своє діло любимо… за звичкою.

– І я півтора роки…

Раптом Негоро замовк. Схопивши Гарріса за руку, він напружився.

– Гаррісе, – сказав він пошепки, – чи не чув ти якогось шурхоту в заростях папірусу?

– Дійсно, – відповів Гарріс, хватаючись за заряджену рушницю.

Вони підвелися, насторожено озираючись і прислухаючись.

– Нічого немає, – промовив Гарріс. – Просто струмок роздуло після дощів і через те він дзюркотить гучніше, ніж зазвичай. За ці два роки ти, друзяко, відвик від лісовго гомону. Однак, це не біда, скоро знову звикнеш. Ну, розповідай далі про свої пригоди. І коли я знатиму твоє минуле, ми поговоримо про майбутнє.

Негоро та Гарріс знову всілися біля підніжжя смокви і португалець продовжив перервану розповідь:

– Півтора роки я животів в Окленді. Коли корабель прибув туди, я зумів непомітно вибратися на берег. Однак, кишені у мене були порожніми: жодного піастра, жодного долара. Щоб заробити на хліб, мені доводилося братися за всяку роботу.

– Навіть за чесну роботу, Негоро?

– Так, Гаррісе.

– Бідолаха!

– Весь цей час я шукав слушної нагоди, а її довго не було, допоки в Оклендський порт не завітало китобійне судно «Пілігрим».

– Те саме, що розбилося біля берегів Анголи?

– Те саме, Гаррісе, і місіс Уелдон з сином та кузеном Бенедиктом надумали відправитися ним в якості пасажирів. Мені не важко було отримати роботу на кораблі: адже я колишній моряк і навіть служив другим помічником капітана на невільничому кораблі. Я пішов до капітана «Пілігрима», але він не мав потреби в матросах. На щастя для мене, судновий кок щойно втік. Нікчема той моряк, що не вміє готувати. Я відрекомендувався досвідченим коком. За відсутності кращого капітан Халл найняв мене. За декілька днів «Пілігрим» покинув берег Нової Зеландії.

– Проте, – перебив його Гарріс, – наскільки я зрозумів зі слів мого юного друга, «Пілігрим» зовсім не мав наміру йти до берегів Африки. Як так сталося, що потрапило сюди?

– Дік Сенд, напевно, й досі цього не розуміє, – відповів Негоро, – і навряд чи взагалі коли-небудь зрозуміє. Однак тобі, Гаррісе, я поясню, як це сталося, а ти, як схочеш, можеш переповісти мою розповідь своєму юному другові.

– Аякже, не забуду! – прореготав Гарріс. – Розповідай, друзяко, розповідай!

– «Пілігрим», – розпочав Негоро, – прямував до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я розраховува лише дістатися Чилі. Адже це все ж таки півдороги від Нової Зеландії до Анголи, а я наблизився б на декілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Одначе сталося так, що за три тижні після виходу із Окленда капітан Халл та всі матроси загинули під час полювання на кита. На борту «Пілігрима» залишилися тільки два моряки: молодший матрос Дік Сенд та судновий кок Негоро.

– І ти зайняв посаду капітана судна? – запитав Гарріс.

– Спочатку мені майнула така думка, однак я бачив, що мені не довіряють. На кораблі перебувало п'ять негрів і всі п'ятеро – силачі та ще й вільні люди. Мені все одно не вдалося б стати хазяїном на борту і, добре помізкувавши, я вирішив залишитися на «Пілігримі» тим, ким був, тобто судновим коком.

– Отже, це чиста випадковість, що корабель прибило до берегів Африки?

– Ні, Гаррісе, – заперечно похитав головою Негоро, – випадковим було лише те, що ми з тобою зустрілися, тому що через твої торгові справи ти потрапив якраз туди, де зазнав крах «Пілігрим». Але те, що він з'явився біля берегів Анголи, – це секретна справа моїх рук! Твій юний друг – салага в мореплавстві: він вмів визначати місце перебування свого корабля у відкритому морі тільки за допомогою лагу та компаса. І ось одного чудового дня лаг пішов на дно. Іншої не менш чудової ночі дивним чином зіпсувався компас і «Пілігрим», підхоплений сильним буревієм, збився з курсу. Дік Сенд не міг зрозуміти, чому так затягнувся наш перехід, проте на його місці розгубився і найдосвідченіший моряка. Хлопчик і не підозрював, що ми обігнули мис Горн, але я, Гаррісе, я розгледів його в тумані. Незабаром після цього стрілка компаса завдяки мені повернулася в нормальне положення. Судно, завдяки найсильнішому ураганові, стрімголов понеслося на північний схід і розбилося поблизу африканського узбережжя, якраз в Анголі, куди я й хотів потрапити.

– І якраз цієї миті, – підхопив Гарріс, – випадковість вивела мене на цей берег, щоб зустріти тебе і послужити провідником твоїм славним супутникам. Вони були впевнені, що знаходяться в Америці, і мені з легкістю вдалося видати Анголу за Нижню Болівію – адже вони і справд дещо схожі.

– Так, вони дійсно сприйняли Анголу за Болівію. Так само, як твій юний друг сприйняв острів Пасхи за острів Тристан-да-Кунья.

– Подібну помилку зробив би на його місці будь-хто інший, Негоро.

– Я знаю, Гаррісе, і я покладав великі надії на цю помилку. І ось тепер місіс Уелдон та її супутники опинилися за сотні миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх завести.

– Однак тепер вони знають, де знаходяться, – зауважив Гарріс.

– Зараз це вже не має значення! – вигукнув Негоро.

– І що ти робитимеш з ними? – запитав Гарріс.

– Що треба, те й робитиму, – відповів Негоро. – Розкажи-но мені спочатку, як там наш хазяїн Алвіш. Адже я не бачив його більше двох років.

– О, старий пройдоха почувається пречудово! – відповів Гарріс. – Він дуже зрадіє тобі.

– Він на ринку Біє? – запитав Негоро.

– Ні, друзяко, ось вже рік, як він живе у себе в Казонде.

– Справи йдуть добре?

– О так, тисяча чортів, – вигукнув Гарріс, – хоча з кожним днем торгувати невільниками стає все важче, особливо на цьому узбережжі! Португальська влада, з одного боку, та англійські крейсери з іншого всіляко перешкоджають вивезенню рабів. Лише на півдні Анголи, в околицях Моссамедішу, ще абияк можна завантажити чорний товар. Саме тому тепер всі бараки повністю забито невільниками, які очікують кораблів для їхньої відправки до іспанських колоній. Про відправку вантажу через Бенгелу та Сан-Паулу-ді-Луанда не може й мови бути. Губернатор нічого слухати не хоче і чиновники також. Доведеться, ймовірно, повернутися на факторії всередині країни і старий Алвіш вже розмірковує над цим. Він має намір вирядити караван вбік Ньянгве та Танганьїки для того, щоб обміняти дешеві тканини на слонову кістку та рабів. Доволі непогано поки що йде торгівля із Верхнім Єгиптом та Мозамбіком – вона постачає невільників на Мадагаскар. Однак, боюся, що настане мить, коли работоргівлею більше не можна буде займатися. Англійці все глибше проникають у внутрішні області Африки. Місіонери пролазять все глибше та бунтують проти нас. Лівінгстон – чорти б його вхопили! – закінчив дослідження області озер і тепер прямує, подейкують, в Анголу. А ще подейкують, що якийсь лейтенант Камерон має намір перетнути увесь материк зі сходу на захід. Побоюються також, щоб він не зробив те саме, що й американець Стенлі. Всі ці відвідувачі можуть сильно нашкодити нам, Негоро, і якби ми докінця розуміли свої інтереси, жоден з них не повернувся б в Європу і не розповідав би про те, що він мав необережність побачити в Африці.

Якби хтось почув бесіди цих негідників, він міг би подумати, що тут розмовляють двоє поважних комерсантів, що нарікають на затримку в комерційних справах. Кому б спало на думку, що мова йде не про мішки кави, не про бочки цукру, а про живих людей? Торговці невільниками вже не відрізняють справедливого від несправедливого, вони не мають ані честі, ані совісті, вони не відчувають жодного сумління, а якщо й відчували колись, то вони давно втратили до цього здатність, коячи безперестанку жахливі звірства африканської работоргівлі.

Побоювання Гарріса недаремні, оскільки цивілізація і справді поступово проникає в дикі області слідом за тими відважними мандрівниками, імена яких нерозривно пов'язують з відкриттями в Екваторіальній Африці. Такі герої, як Девід Лівінгстон, а за ним Ґрант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, назавжди отримають звання благодійників людства.

Тепер Гарріс вже знав, як жив Негоро останні два роки. Колишній агент работорговця Алвіша, втікач з каторги в Луанді, аніскільки не змінився, тобто як і раніше був готовим до будь-якого злочину. Однак, що він збирається робити з потерпілими на «Пілігримі», Гарріс ще не знав, а тому спитав:

– А тепер розкажи-но: що ти зробиш зі своїми колишніми супутниками?

– Я їх розділю, – відповів Негоро не замислюючись. Видно було, що план давно дозрів в його голові. – Одних продам в рабство, а решту…

Португалець не закінчив фрази, однак жорстока гримаса на його обличчі промовляла сама за себе.

– Кого ти продаси? – запитав Гарріс.

– Негрів, які супроводжують місіс Уелдон, – відповів Негоро. – За старого Тома, мабуть, багато не дадуть, однак решта – четверо міцних хлопців, на ринку в Казонде за них дадуть хорошу ціну.

– Це вірно, Негоро! – сказав Гарріс. – Четверо чорних здорованів, звичних до роботи, не схожі на цих тварин, яких доставляють з внутрішніх областей. Звичайно, ти продаси їх задорого! Раб, що народився в Америці, – рідкість на ринках Анголи. До речі, – продовжував він, – ти не сказав мені, чи не було на «Пілігримі» готівки?

– Дурниці! Мені вдалося врятувати всього декілька сотень доларів. На щастя, у мене є деякі плани на майбутнє.

– Які, друзяко? – з цікавістю запитав Гарріс.

– Різноманітні, – відрізав Негоро.

Здавалося, він вже жалкував, що бовкнув зайве.

– Таким чином, залишається тільки прибрати до рук цей дорогоцінний товар? – зауважив Гаррис.

– Хіба це так важко? – запитав Негоро.

– Ні, друзяко. За десять миль звідси на березі Кванзи отаборився невільничий караван під керівництвом араба Ібн-Хаміса. Він лиш чекає на моє повернення, аби вирушити до Казонде. Там більше туземних солдатів, ніж потрібно для того, аби захопити Діка Сенда та його супутників. Якщо тільки мій юний друг додумається прямувати до річки Кванза.

– А якщо така думка не осяє його? – перебив Негоро.

– Звичайно осяє! – відповів Гарріс. – Він розумний, однак не може прорахувати небезпеки, які підстерігають його там. Дік Сенд, звичайно, і не подумає вертатися до берега тією дорогою, якою йшли ми. Він неминуче заблукав би в лісі. Тому він, без сумніву, намагатиметься дістатися якоїсь річки, що впадає в океан, щоб спуститися вниз за течією на плоту. Це єдине, що можна зробити, і я його знаю – він так і зробить.

– Так… мабуть, – сказав Негоро після недовгих роздумів.

– Кажи не «мабуть», а «неодмінно»! – вигукнув Гарріс. – Я настільки впевнений в цьому, неначе мій юний друг особисто призначив мені побачення на березі Кванзи.

– Ну, тоді, рушаймо! – сказав Негоро. – Я знаю Діка Сенда. Він не гаятиме жодної хвилини, а нам необхідно випередити його.

– Рушаймо, друзяко!

Гарріс та Негоро вже встали, як раптом знов почувся той самий шурхіт, що й раніше турбував португальця. Шурхотіло в заростях папірусу.

Негоро закляк на місці, вхопивши Гарріса за руку.

Раптом почулося глухе гарчання і із зарості вибіг великий собака. Шерсть його стояла дибки, пащека широко розкрита. Він був готовий накинутися на людей.

– Дінго! – заволав Гарріс.

– Ага! Цього разу йому нікуди подітися від мене! – гукнув Негоро.

І тієї ж миті, як собака кинувся на нього, португалець схопив рушницю Гарріса, підкинув її та вистрілив.

Пролунало тужливе виття і Дінго зник в пишних кущах яки росли обабіч річки.

Негоро поквапився підійти до самої води.

Краплинки крові виднілися на декількох стеблах папірусу, а по прибережній гальці простягнулася кривава смуга.

– Нарешті мені вдалося розрахуватися з цим клятим псом! – вигукнув Негоро.

Гарріс мовчки спостерігав за цієї сценою.

– Схоже, – сказав він, – пес давно гострив на тебе зуби, Негоро.

– Гострив, Гаррісе, однак більше не буде.

– Друзяко, чому він так ненавидить тебе?

– У нас з ним давні рахунки!

– Давні рахунки? Які саме? – запитав Гарріс.

Проте Негоро більше нічого не сказав і Гарріс вирішив, що португалець приховує від нього якісь давні свої пригоди, але допитуватися не став.

За декілька хвилин спільники вже прямували вниз за течією струмка у напрямку Кванзе.

Розділ третій. За стомиль від берега

Африка, а не Америка! Ці слова, що безперечно означали грізну небезпеку, не йшли з голови Дікові Сенду.

Знову і знову пригадуючи події останніх тижнів, він марно шукав відповіді на запитання: яким чином «Пілігрим» опинився біля цього небезпечного узбережжя? Як так сталося, що він обігнув мис Горн та з одногу океану потрапив до іншого? Лише тепер Дік міг зрозуміти, чому, незважаючи на швидкість корабля, так довго на горизонті не з’являлася земля: «Пілігрим» пройшов вдвічі більше за необхідне для того, щоб дістатися берегів Америки.

– Африка!.. Африка!.. – повторював Дік Сенд.

І раптом, доки він перебирав подумки всі обставини загадкового плавання, йому майнула думка, що компас було зіпсовано навмисно. Дік згадав, як розбився запасний компас, як через надірваний мотузок пропав лаг, через що він не міг виміряти швидкість корабля.

«Так, – думав він, – на кораблі залишався тільки один компас і мені не було з чим звірити його показники. А якось вночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі був Негоро. Він зашпортався і впав на нактоуз. Чи не пошкодив він компас під час падіння?»

Немов промінь світла осяяв думки Діка Сенда. Він вже почав здогадуватися як розгадати цю таємницю. Він почав розуміти, наскільки підступною була поведінка Негоро. Він відчував руку Негоро в цілій низці нещасних випадків, які спершу загубили «Пілігрим», а тепер загрожували смертю усім його пасажирам.

Однак, ким він є, цей негідник? Чи не був він моряком, хоча й приховував це? Можливо, він мав намір задумати та здійснити мерзотний план, який привів судно до берегів Африки?

В будь-якому випадку, якщо минуле і залишалося невизначеним, то теперішнє було більш ніж зрозумілим. Дік Сенд знав, що знаходиться в Африці і, ймовірно, в найнебезпечнішій її частині – в Анголі, за сотню миль від морського берега. Він знав також, що Гарріс виявився зрадником. І цілком логічно було припустити, що американець та португалець були давніми знайомими, і що фатальний випадок згуртував їх на цьому узбережжі, і що вони вдвох змовилися проти пасажирів «Пілігрима».

Незрозумілим залишалося єдине: навіщо вони це зробили? Можна було припустити, що Негоро хоче захопити в полон Тома та його товаришів, щоб продати їх в рабство в цій країні работоргівлі. Зрозуміло було також, що португалець хоче помститися йому, Дікові Сенду, хоча юний капітан поводився з ним саме так, як він на те заслуговував. А місіс Уелдон, а Джек?.. Що збирається зробити цей негідник з матір'ю та її маленьким сином?

Якби Дікові Сенду вдалося підслухати розмову між Гаррісом та Негоро, він знав би, на що йому розраховувати, знав би, яка небезпека загрожує місіс Уелдон, п'ятьом неграм та йому особисто.

Становище було жахливим, проте Дік не втратив мужності. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суші. Його обов’язок – врятувати місіс Уелдон, маленького Джека та решту, відповідальність за життя яких довірили йому небеса. Він лише щойно приступив до виконання свого завдання. І він його виконає.

За дві чи три години, протягом яких Дік Сенд розмірковував, зважував та перебирав подумки все те хороше й погане, – на жаль, останнього виявилося значно більше! – що обіцяло їм майбутнє, він звівся на ноги, сповнений спокою та рішучості.

Перше проміння сонця освітили верхівки дерев. Окрім Діка та старого Тома, всі спали.

Молодий капітан наблизився до негра.

– Томе, – стиха промовив він, – ви впізнали гарчання лева, ви бачили ланцюги та кайданки работорговців. Отже, ви знаєте, що ми знаходимося в Африці?

– Так, капітане, знаю.

– Так от, Томе, жодного слова про це ані місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Ми єдині знатимемо про це, ми єдині пильнуватимемо.

– Так… вірно, містере Дік, – відповів Том.

– Томе, – продовжував юнак, – ми мусимо пильнувати удвіче більше. Ми у ворожій країні. Це страшна країна і страшні вороги. Нашим супутникам ми розповімо лише те, що Гарріс зрадив нас і що необхідно бути обережними. Нехай вони думають, що нам загрожує напад індіанців, – цього буде достатньо.

– Ви можете цілком розраховувати на відвагу та відданість моїх товаришів, містере Дік!

– Знаю. Також я знаю, що можу розраховувати на ваш здоровий глузд і досвідченість, Томе. Адже ви не відмовитеся допомогти мені?

– Завжди і в усьому, капітане.

Дік пояснив Томові свої наміри, а старий схвалив їх. На щастя, зрада Гарріса розкрилася раніше, аніж він встиг здійснити свій план, тому пряма небезпека Дікові Сенду та його супутникам не загрожувала. Адже американець несподівано зник саме тому, що вони знайшли кайданки та ланцюги, покинуті тікаючими невільниками, а потім почули гарчання лева. Гарріс зрозумів, що його викрито, і втік – ймовірно, раніше, аніж маленький загін, який він супроводжував, дістався того місця, де на нього очікувала засідка. А Негоро, якого Дінго відчував поряд протягом останніх днів, вочевидь, вже встиг зустрітися з Гаррісом та домовитися з ним. В будь-якому випадку, до нападу на їхній загін, без сумніву, залишається ще декілька годин, і ними необхідно скористатися.

Єдино можливий план полягав в тому, щоб якнайшвидше повернутися до узбережжя. Дік мав усі підстави вважати, що це узбережжя Анголи. Діставшись до нього, Дік Сенд мав намір рушити на північ або на південь і дійти до найближчої португальської факторії, де його супутники матимуть змогу безпечно чекати на повернення додому.

Однак, як дістатися берега? Повертатися назад тим самим шляхом? Дік Сенд ані хвилини про це не думав і цілком погоджувався з Гаррісом, який передбачав, що обставини змусять його обрати найкоротший шлях.

Дійсно, повертатися старою дорогою через ліс було б щонайменше необачно: вони повернулися б всього навсього туди ж, звідки починали. Та й Негоро зі своїми спільниками зміг би з легкістю відшукати їх за чіткими слідами. Єдиний спосіб піти, не залишаючи по собі сліду – дістатися річки та спуститися нею. В таком випадку можна було б менше остерігатися нападу хижих звірів, які досі, на щастя, до них не наближалися. Менш страшною видавалася і зустріч з дикунами на річці. На міцному плоту, добре озброєні Дік Сенд та його супутники могли вдало захищатися. Все вказувало на те, щоб обрати саме цей шлях.

Варто також зазначити, що такий спосіб пересування був би зручнішим для місіс Уелдон та маленького Джека, адже вони так змучилися. Безперечно, для того, щоб нести хвору дитину, рук вистачало. Коня Гарріса більше не було поряд, однак для місіс Уелдон та хворої дитини можна було сплести з гілок носилки. Проте, тоді двоє з п'ятьох негрів були б зайнятими цією роботою, а Дік Сенд вважав за краще, щоб у усіх його товаришів руки були вільними на випадок раптового нападу.

Окрім того, спускаючись річкою на плоту, він почувався б у своїй тарілці…

Залишалося дізнатися чи є поблизу річка, якою можна скористатися. Дік Сенд припускав, що така річка знайдеться, і ось чому він так думав.

Ріка, що впадала в Атлантичний океан в тому самому місці, де зазнав аварії «Пілігрим», не могла текти так далеко ані з півночі, ані зі сходу, оскільки горизонт з цих боків було замкнуто на доволі близько розташований гірський хребет – той самий, який цілком можна було сприйняти за Анди. Отож, або річка витікали з цих вершин, або її русло вигиналося на південь – в будь-якому випадку вона була десь неподалік. Можливо, що, поблизу цієї великої річки (вона мала право називатися великою, оскільки впадала прямісінько в океан), вони натраплять на одну з її притоки, і маленький загін зможе спуститися на плоту. Словом, неподалік, без сумніву, пролягав якийсь водний шлях.

Дійсно, впродовж останніх миль переходу вигляд місцевості змінився: схили стали пологішими, а земля – вологішою. То тут, то там зміїлися струмочки, що вказувало на велику кількість підземних вод. В останній день загін йшов вздовж розмитого берега одного з таких струмочків: вода в ньому була червоною від окису заліза. Відшукати його було не важко. Звичайно, спуститися на плоту цим бурхливим струмком було б неможливо, однак, притримуючись його берегів, загін, без сумніву, дістався б до більш повноводної річки, в яку вона впадає і якою вже можна буде плисти.

Таким дуже простим виявився план, який Дік і затвердив, попередньо порадившись із старим Томом.

З настанням ранку подорожні прокинулися один за одним. Місіс Уелдон передала до рук Нен ще сплячого маленького Джека. В проміжках між нападами лихоманки дитина була такою блідою, що на неї було боляче дивитися.

Місіс Уелдон наблизилися до Діка Сенду.

– Діку, – сказала вона, подивившись йому в очі, – де Гарріс? Я його не бачу.

Дік не хотів порушувати впевненість своїх супутників, що вони знаходяться на землі Болівії, проте зраду американця він приховувати не збирався. Тому він не вагаючись відповів:

– Гарріса тут більше немає.

– Він поїхав вперед? – запитала місіс Уелдон.

– Він втік, місіс Уелдон, – відповів Дік Сенд. – Гарріс виявився зрадником. Він завів нас сюди, тому що вони з Негоро змовилися.

– А навіщо він це зробив? – з тривогою в голосі запитала місіс Уелдон.

– Не знаю, – відповів Дік Сенд. – Однак я знаю, що нам потрібно негайно повернутися до океану.

– Ця людина… зрадник? – промовила місіс Уелдон. – Я передчувала це! І ти, Діку, вважаєш, що він змовився з Негоро?

– Ймовірно, місіс Уелдон. Цей негідник увесь час йшов по нашому сліду. Якась випадковість об’єднала цих двох шахраїв і…

– І я сподіваюся, що вони не розлучаться до тих пір, доки не потраплять до мене в руки, – втрутився в розмову Геркулес. – Я зіштовхну їх лобами так, що голови відіб'ються! – додав гігант, піднімаючи в повітря величезні кулаки.

– А Джек? – закричала місіс Уелдон. – Я сподівалася, що в асьєнді Сан-Фелісе зможу отримати все, чого він потребує!

– Джек одужає, як тільки ми дістанемося берега, там повітря краще, – сказав старий Том.

– Діку, – знову заговорила місіс Уелдон, – ти впевнений, що Гарріс нас зрадив?

– Так, місіс Уелдон, – коротко відповів юнак, який хотів уникнути пояснень із цього приводу. Тому він поквапився додати, дивлячись на старого негра: – Цієї ночі ми з Томом розкрили його зраду. Якби він не скочив на свого коня і не поїхав, я убив би його!

– Отже, ця ферма…

– Тут немає ані ферми, ані села, ані селища, – відповів Дік Сенд. – Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба негайно повернутися до океану.

– Тим самим шляхом, Дік?

– Ні, місіс Уелдон. Ми спустимося вниз річкою на плоту. Течія доставить нас до моря. Це безпечний та лекгий шлях. Ще декілька миль пішки і я не сумніваюся, що…

– О, я сповнена сил, Діку! – вигукнула місіс Уелдон, намагаючись надати собі бадьорого вигляду. – Я піду. Я понесу свого сина.

– А ми тут для чого, місіс Уелдон? – заперечив Бат. – Ми понесемо вас обох!

– Так, так, – підхопив Остін. – Два патички, декілька гілок впоперек…

– Дякую вам, друзі мої, – відповіла місіс Уелдон, – однак я хочу йти сама. І я піду! Рушаймо!

– Рушаймо! – повторив Дік Сенд.

– Дайте мені Джека, – сказав Геркулес, забираючи малюка у Нен, – я стомлююся, коли нічого не несу.

І велетень так дбайливо підібрав сплячу дитину своїми могутніми руками, що той навіть не прокинувся.

Зброю уважно перевірили. Все, що залишилося від провізії, поскладали в єдиний тюк, щоб його могла нести одна людина. Актіон закинув цей тюк на плече; таким чином, руки його товаришів залишилися вільними.

Кузен Бенедикт, чиї довгі сталеві ноги не знали втоми, був готовий до походу. Чи помітив він, що Гарріс зник? Було б необачно стверджувати це. Кузенові Бенедикту взагалі не було ніякого діла до Гарріса, а тим паче зараз, оскільки з ним трапилося найстрашніше з нещасть, які могли спіткати його. На жаль, бідолаха втратив окуляри та збільшувальне скло!

На щастя (хоча кузен Бенедикт про це й не знав), Бат знайшов обидва дорогоцінні прилади у високій траві поряд з місцем привалу, однак за порадою Діка Сенда сховав їх. Тепер можна було розраховувати на те, що ця велика дитина дорогою поводитиметься сумирно, адже він далі свого носа, як кажуть, нічого не бачив.

Саме тому, коли йому вказали на місце поміж Актіоном та Остіном і суворо наказали ані на крок не відходити від них, бідолашний кузен Бенедикт навіть не намагався заперечити і покірно поплентався за своїми супутниками, як бандурист за поводирем.

Маленький загін не встиг зробити й п'ятдесяти кроків, як раптом старий Том зупинився.

– А Дінго? – вигукнув він.

– Дійсно! Дінго немає, – відгукнувся Геркулес.

І він голосно покликав собаку. Перший раз, другий, третій.

Проте у відповідь не пролунало знайомого гавкання.

Дік Сенд мовчав. Зникнення собаки було дуже неприємним, оскільки він завжди міг підняти ґвалт у випадку неочікуваної небезпеки.

– Чи не побіг Дінго слідом за Гаррісом? – запитав Том.

– За Гаррісом? Ні. – відповів Дік Сенд. – Однак він міг взяти слід Негоро. Він увесь час чув, що португалець йде за нами.

– Цей клятий кухар одразу пристрелить його! – вигукнув Геркулес.

– Якщо тільки Дінго не встигне загризти його! – заперечив Бат.

– Можливо, – сказав Дік Сенд. – Проте, ми не можемо чекати, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, йому вдасться розшукати нас. Вперед!

Було дуже спекотно. Від самого світанку небо було вкрито хмарами. Задуха. Відчувалося, що насувається гроза. Схоже було на те, що без громовиці не минеться. На щастя, в лісі, хоч він і прорідів, було ще порівняно прохолодно. Подекуди серед заростей вигулькували великі галявини, вкриті жорсткою та високою травою. Інколи на землі лежали величезні закам'янілі стовбури дерев: ознака ґрунту кам'яновугільної формації, що доволі розповсюджено Африкою. На галявках, поміж зеленої трави та рожевих гілочок, рябіли яскраві квіти: жовтий та синій імбир, світлі лобелії, багряні орхідеї; над квітами ширяв рій комах, переносячи від однієї чашечки до іншої запліднюючий пилок.

Навколо більше не було непроникних заростей, а дерева стали різноманітнішими. Тут росли олійні пальми, з яких добувають олію, що дуже поціновується на материку, а також кущі бавовника, що утворюють живопліт заввишки футів з десять. З їхніх волокнистих стебел виробляють бавовну із довгими шовковистими нитками, майже таку саму, як і з пернамбука. Із деревини копалу крізь дірочки, пронизені хоботками комах, сочилася ароматна смола. Накрапаючи, вона застигала на землі до послуг туземцям. Росли тут і лимонні дерева, і дикі гранати, і десятки інших видів дерев – все свідчило про вражаючу родючість цього плоскогір'я Центральної Африки. Подекуди повітрям ширився тонкий аромат ванілі і годі було здогадатися, якому із дерев він належить.

Всі ці дерева та кущі милували око свіжою зеленню попри те, що стояла посушлива пора року і рідко коли потужні зливи зволожували родючий ґрунт. Саме був пік сезону лихоманки, проте, як виявив Лівінгстон, хворий зазвичай позбавляється хвороби, як тільки покидає місце, де її підчепив. Дік Сенд пам’ятав про цю вказівку великого мандрівника і сподівався, що вона справдиться на маленькому Джекові. Він сказав про це місіс Уелдон, коли помітив, що звична година нападу минула, а хлопчик продовжує спокійно спати на руках у Геркулеса.

Загін швидко, проте обережно рухався вперед. Місцями земля зберігала свіжі сліди людей або тварин, що проходили лісом. В місцях, де гілки кущів було розсуното або поламано, вдавалося йти швидше. Однак частіше подорожнім доводилося прокладати собі дорогу самостійно, долаючи безліч перешкод, і це, до великого жалю Діка, затримувало маленький загін. Дуже заважали ліани, які можна порівняти із заплутаним такелажем, які було всіяно паростками, подібними до кривого дамаського ножа, і леза цих ножів було всіяно шипами. Такі змієрослини простягалися на п'ятдесят – шістдесят футів і, коли наступити на них, переверталися, вганяючи в ступню гострі наче голки колючки. Негри, озброївшись сокирами, прокладали дорогу крізь зарості, а на зустріч їм з’являлися все нові й нові ліани, звиваючись навколо дерева від самої землі аж до верхівок.

Тварини і птахи, що населяють цю частину Анголи, були не менш оригінальними, аніж її рослинний світ. Безліч птахів ширяли під зеленими кронами дерев. Однак неважко здогадатися, що люди в своїх прагненнях якомога швидше та непомітніше перетнути ліс, не намагалися підстрелити їх. Тут великими зграями водилися цесарки, перепілки, до яких так важко підібратися, і навіть ті птахи, яких північноамериканці називають «віп-пур-віу», – ці три склади повністю відтворюють їхній крик. Дік Сенд та Том могли б подумати, що знаходяться в якійсь області Нового Світу, однак, на жаль, вони точно знали що це не так.

Досі хижаки, такі небезпечні в Африці, не з'являлися поблизу маленького загону. Подорожні знову бачили жирафів, яких Гарріс, звичайно, намагався б видати за страусів, але цього разу безуспішно. Ці швидкі тварини миттю зникли, налякані появою каравану посеред їхнього зазвичай безлюдного лісу; кілька разів впродовж дня вдалечині здіймалася густа курява: це стадо буйволів пробігало із звуками, схожими на гуркіт перевантажених возів.

Впродовж двох миль Дік Сенд вів свій загін вздовж струмка, який мусив з’єднатися із повноводною річкою. Він хотів якнайшвидше передати своїх супутників швидкій течії, що поспішає до узбережжя. Він сподівався, що небезпека та втома за такого способу пересування будуть набагато меншими.

До обіду загін подолав три милі без жодної неприємної зустрічі. Ані Гарріс, ані Негоро не з'являлися. Дінго також не повернувся.

Бівуак влаштували посеред густого бамбукового гаю, в якому маленький загін не зовсім було видно. За їжею майже не розмовляли. Місіс Уелдон знову взяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

– Вам неодмінно треба поїсти, місіс Уелдон, – знову і знову повторював Дік Сенд. – Що з вами буде, коли ви втратите сили? Потрібно їсти! Ми скоро знову вирушимо в дорогу і без жодних зусиль зручною річкою дістанемося до океану.

Поки Дік говорив, місіс Уелдон дивилася йому прямо в очі. Його погляд випромінював непохитну волю та мужність. Дивлячись на нього, дивлячись на п'ятьох негрів, таких відданих та стійких, місіс Уелдон, дружина та мати, відчула, що вона не має права втратити надію. Та й з якого дива її втрачати? Адже вона вважала, що перебуває на гостинній землі. А щодо зради Гарріса, то вона не уявляла собі усіх її жахливих наслідків.

Дік Сенд здогадувався про її думки і йому довелося зібратися з силами, аби витримати її погляд.

Розділ четвертий. Складними дорогами Анголи

Цієї миті маленький Джек прокинувся та обійняв руками шию матері. Його погляд був ясним. Лихоманка не поверталася.

– Тобі краще, серденько? – запитала місіс Уелдон, притискаючи хвору дитину до грудей.

– Так, мамо, – відповів Джек. – Лише трохи пити хочеться.

Мати могла дати хлопчикові лише холодної води. Втім, він із задоволенням зробив декілька ковтків.

– А де мій друг Дік? – запитав він.

– Я тут, Джеку, – відповів Дік Сенд, взявши дитину за руку.

– А мій друг Геркулес?

– Геркулес тут, – відповів гігант, посміхаючись до Джека своєю доброю посмішкою.

– А конячка? – не вгавав Джек.

– А конячки не має, містере Джек! Втекла! Тепер я буду твоєю конячкою. Як вважаєте, чи не занадто труська рись в мене?

– Ні, – відповіла дитина. – А вуздечки більше немає?

– Я візьму вуздечку до рота, – сказав Геркулес, широко розтуляючи рота, – а ти зможеш смикати за неї скільки тобі завгодно.

– Ти ж знаєш, я тягнутиму потихеньку.

– Марно! У мене рот міцний.

– А де ж ферма містера Гарріса? – запитав хлопчик.

– Скоро ми будемо там, Джеку, – відповіла місіс Уелдон. – Так… скоро…

– Хіба не час вирушати? – спитав Дік Сенд, аби припинити цю розмову.

– Так, Діку, вже час! – відповіла місіс Уелдон.

Швидко зібравшись, загін рушив в дорогу, зберігаючи колишній стрій. Щоб не віддалятися від берегів струмка, їм довелося зануритися в лісову гущавину. Колись тут простягалися стежки, однак тепер вони, за словами туземців, «померли», тобто заросли колючими кущами та ліанами. З добру милю загін пробирався крізь непролазні зарості, витративши на це три години. Негри працювали без перестанку. Передавши маленького Джека до рук старої Нен, Геркулес також взявся за справу, та ще й як! Він опускав сокиру з могутнім «гух!» і в гущавині моментально виникала просіка, неначе від пожежі.

На щастя, потреба в цій кроптливій праці незабаром відпала і через милю в лісі відкрився широкий прохід; навкоси перетинаючи зарості, він вів до струмка і тягнувся вздовж його берега. Цю стежку витоптали слони; ймовірно, сотні тварин за звичкою ходили цією частиною лісу. Великі вм’ятини від ніг товстошкірих, колосального розміру, вкривали землю, розм’яклу від дощу: її вологий рихлий шар з легкістю зберігав їхні величезні сліди.

Незабаром стало зрозуміло, що цією стежкою користувалися не лише слони. Неодноразово проходили цією дорогою й люди, однак вони йшли не з власного бажання, а як худоба, яку безжальні погоничі ударами батогів женуть на бійню. В багатьох місцях землю було всіяно кістками і цілими людськими скелетами, обгризеними дикими звірами, і декотрі в кайданах!

В Центральній Африці є чимало довгих доріг, які немов тичками, відмічено людськими рештками. Невільничі каравани інколи здійснюють переходи довжиною в безліч сотень миль і скільки нещасних рабів падають дорогою під батогами лютих наглядачів, помирають від неймовірних виснажень та поневірянь, гинуть від хвороб! А скількох вбивають самі наглядачі, коли караван зазнає нестачу в їстівних припасах! Так, так! Якщо рабів нічим годувати, їх розстрілюють з рушниць, заколюють ножами, рубають шаблями, і такі криваві розправи зовсім не рідкість.

Отже, слоняча стежка слугівала дорогою для невільничих караванів. Протягом милі Дік Сенд та його супутники щораз бачили людські кістки, полохали великих канюків, які важко здіймалися при їхній появі та кружляли в повітрі.

Місіс Уелдон дивилася на все це, але, здавалося, нічого не бачила. Дік Сенд боявся, як би вона не почала його розпитувати: він ще сподівався вивести загін на берег океану, приховавши від своїх супутників, що зрадник Гарріс заманив їх вглиб Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон не думала про те, що бачила довкола. Вона знову взяла на руки сина і спрямувала всю свою увагу на сплячу дитину. Нен йшла поряд з нею і ані стара негритянка, ані її хазяйка не поставили Діку тих запитань, яких він так боявся. А старий Том плентався, опустивши очі додолу. Він занадто добре знав, чому стежку всіяно людськими кістками.

Його товариші здивовано роззиралися, немовби йшли безкінечним кладовищем, де землетрус порозкручував могили, однак і вони ні про що не запитували.

Між тим русло струмка розширилося і помітно поглибилося. Течія перестала бути такою стрімкою. Дік Сенд сподівався, що або сам струмок скоро стане суднопрохідним, або він впаде в якусь велику річку, що мчить водами в Атлантичний океан.

Він твердо вирішив, незважаючи ні на які труднощі, рухатися вздовж струмка і тому без вагань покинув стежку, коли вона повернула вбік від берега.

Отже, маленький загін знову занурився в густі зарості. Мало не на кожному кроці доводилося вирубувати сокирою ліани та непролазні кущі. Все ж таки зарості не були схожами на лісову гущавину, що прилягала до океанського узбережжя: дерева тут зустрічалися рідше. Лише бамбук здіймався над травою, такою високою, що із-за неї ген-ген не було видно навіть Геркулеса. Про те, що тут йде загін, можна було здогадатися лише по верхівках стебел, що гойдалися.

Проте, цього дня, близько третьої години, навколишня природа різко змінилася. Навкруги розкинулася безмежна рівнина, яку, ймовірно, всю затоплювало в сезон дощів; болотистий г'рунт густо поріс мохом, і, подекуди, над їхнім зеленим килимом граційно погойдувалися папороті. Іноді земля здіймалася крутим горбом, схили якого вкривав темно-бурий кривавик – без сумніву, вихід якихось багатих покладів руди.

Дік Сенд дуже вчасно згадав, що в своїх книгах Лівінгстон згадує про такі болотисті рівнини. Відважний дослідник декілька разів потрапляв до зрадницької трясовини, де ступати слід дуже обережно, аби не зав'язнути в драговині.

– Будьте обережними, друзі! – сказав Дік, стаючи на чолі загону. – Намацуйте землю ногою, перш ніж робити крок!

– Дійсно, – зауважив Том, – земля неначе розм’якла від дощу, але останніми днями дощу не було.

– Не було, однак скоро, напевно, поллє. Насувається гроза, – відмовив Бат.

– Потрібно поквапитися, – сказав Дік Сенд, – необхідно подолати це болото перш, ніж воно вибухне. Геркулесе, візьміть Джека на руки! Бат та Остін, тримаєтеся біля місіс Уелдон, щоб допомогти їй, якщо знадобиться. А ви, містере Бенедикт… Перепрошую, що ви робите, містере Бенедикт?

– Я провалююся, – просто відповів кузен Бенедикт і занурився у болото з такою швидкістю, неначе під його ногами несподівано відкрили люк.

Бідолаха втрапив в трясовиння і по пояс опинився в багні. Йому простягнули руку і він вибрався на стежку, вкритий тванню, але дуже задоволений тим, що не пошкодив свою дорогоцінну бляшану коробку. Актіон пішов поряд з ним і отримав завдання оберігати короткозорого вченого від нового падіння.

Слід зазначити, кузен Бенедикт дуже невдало вибрав яму для того, аби провалитися. Коли його витягнули, з рідкого бруду здійнялися безліч бульбашок газу, які лопалися, поширюючи смердючий, задушливий запах. Лівінгстон, що не раз провалювався по груди в болото, порівнював цю пористу чорну землю, з якої на кожному кроці бризкають цівки води, з велетенською губкою. Подібне драговиння дуже небезпече для подорожніх.

Дікові Сенду та його супутникам довелося подолати близько півмилі такого губчастого ґрунту. В одному місці він виявився настільки замуленим, що місіс Уелдон змушена була зупинитися, оскільки по коліно загрузла в твані. Геркулес, Бат та Актіон, в бажанні звільнити її від труднощів та неприємностей подорожі цією болотистою рівниною, зробили із бамбука носилки, на які вона погодилася сісти. Вона взяла на руки маленького Джека і всі поспішили чимскоріше перетнути це смердюче болото.

Йти було важко. Актіон твердою рукою підтримував кузена Бенедикта. Том вів стару Нен – без його допомоги вона давно б вже загрузла у болоті. Решта троє негрів несли носилки. Дік Сенд йшов попереду загону, вибираючи шлях. Це виявилося непростою справою. Найкраще було б йти купиною, вкритою густою та жорсткою травою. Однак і тут часто не знаходилося точки опору і нога провалювалася в драговину по коліно.

Нарешті, до п'ятої години після обіду трясовина залишилася позаду. Подорожні ступили на щільну глинисту землю, але під тонким шаром твердого ґрунту все ще відчувалося болотистий прошарок. Мабуть, рівнина розташовувалася нижче за рівень сусідніх річок і їхні води просочувалися крізь пористу землю.

До цього часу спека стала незтерпною. Було б неможливо перенести її, якби землю від пекучого сонця не затулила завіса з темних грозових хмар. На горизонті вже блимала блискавка та зглуха рокотав грім. З хвилини на хвилину могла вибухнути страшенна гроза.

Так, гроза в Африці жахлива. Найсильніша злива, пориви буревію, що зносять найміцніші дерева, безперервна блискавиця – так проходять зливи у цих широтах. Дік Сенд знав це і, природно, дуже нервував. Загін не міг залишитися на ніч просто неба. Рівнині загрожувала повінь, а на ній не видно було жодного підвищення, на якому можна було б знайти притулок!

Як відшукати притулок в цій безлюдній та голій улоговині, де немає жодного дерева, жодного куща? Неможливо було його вирити і в землі – за два фути від її поверхні вже б виднілася вода.

Правда, на півночі виднілося пасмо невисоких пагорбів, що замикали болотисту рівнину. Це був неначе берег улоговини. Там, на світлій смузі, що відділяла лінію горизонту від темного навісу із хмар, виразно вимальовувалися силуети декількох дерев.

Якщо на цих пагорбах не знайдеться укриття від грози, то там, принаймні, подорожнім не загрожуватиме повінь. Саме там, можливо, усі вони знайдуть порятунок.

– Вперед, друзі мої, вперед! – повторював юнак. – Ще якихось три милі і ми опинимося в більш безпечному місці, ніж тут, в цій небезпечній западині.

– Швидше, швидше! – кричав Геркулес.

Сміливий негр був би радий посадити собі на плечі усіх своїх товаришів, аби винести їх з лощини.

Ці слова підбадьорили відважних мандрівників і, незважаючи на втому, що накопичилася за цілий день ходу, вони попрямували вперед навіть швидше, ніж на початку шляху.

Загін був ще за дві милі від мети, коли вибухнула гроза. На щастя, дощ, якого потрібно було побоюватися найбільше, почався не одразу після того, як перші блискавки зблиснули між землею та насиченими електрикою хмарами. Хоча сонце ще не сховалося за горизонтом, навколо стало зовсім темно. Чорний купол із грозових хмар повільно сунувся на землю; здавалося, він ось-ось рухне і все затопить водою. Червоні та сині зигзаги блискавок розсікали небосхил тисячами, звиваючись навколо рівнини вогняним мереживом.

Кожну секунду в подорожніх могла влучити блискавка. На голій рівнині, де не було жодного дерева, група людей ризикувала принадити до себе електричні розряди. Джек, якого розбудив гуркіт грому, зіщулився на руках в Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх, щоб не засмучувати матір. Геркулес йшов широким кроком і утішав дитину як тільки вмів.

– Не бійся, малюче, не бійся, – повторював він. – Якщо грім наблизиться до нас, я переламаю його однією рукою. Адже я сильніший за грім!

І хлопчик трохи заспокоювався, відчуваючи, який сильний його захисник.

Проте з хвилини на хвилину повинен був початися дощ і тоді із навислих над землею хмар хлинуть потоки води. Що трапиться з місіс Уелдон та її супутниками, якщо до початку зливи вони не знайдуть хоч який-небудь притулок?

Дік на секунду затримався біля старого Тома.

– Що робити? – запитав він.

– Йти вперед, – відповів старий. – Дощ перетворить цю улоговину на непрохідне болото. Тут залишатися не можна.

– Зрозуміло, Томе, зрозуміло, однак потрібно знайти хоч якийсь притулок. Хоча б на якусь хатину натрапити!..

Дік Сенд раптом замовк. Сліпучо біла блискавка засвітила усю рівнину від краю до краю.

– Що це там видніється за чверть милі звідси? – вигукнув Дік.

– І я теж бачив!.. – відповів старий Том, киваючи головою.

– Табір? Чи не так?

– Так, неначе табір. Але табір туземців!

Новий спалах блискавки дозволив краще розглянути цей табір.

На рівнині симетричними рядами вишикувлися близько сотні наметів конічної форми заввишки від дванадцяти до п'ятнадцяти футів. Однак людей не було видно. Чи сховалися вони від грози в наметах, чи табір було покинуто?

В першому випадку маленькому загонові слід було, незважаючи ні на яку бурю, щонайдужче бігти якнайдалі. Проте в другому – табір міг виявитися тим самим притулком, якого вони так потребували.

«Я все з'ясую!» – подумав Дік Сенд.

Опісля, повернувшись до старого Тома, він наказав:

– Залишайтеся тут! Я піду на розвідку до табору.

– Дозвольте комусь із нас супроводжувати вас, містере Дік.

– Ні, Томе, я піду один. Я зможу непомітно підкрастися до табору. Чекайте на мене!

Маленький загін, на чолі якого йшли Дік Сенд та Том, зупинився. Дік пішов вперед і одразу зник в темряві, яка в проміжках між спалахами блискавок була абсолютно непроглядною.

На землю впали перші великі краплі дощу.

– Куди пішов Дік? – запитала місіс Уелдон, наблизившись до старого негра.

– Ми побачили якийсь табір, місіс Уелдон, – відповів Том. – Табір, можливо, й селище. Наш капітан вирішив піти на розвідку, перш ніж відвести нас туди.

Місіс Уелдон більше нічого не запитувала.

Через три хвилини Дік Сенд повернувся.

– Ходіть за мною! – радісно вигукнув він.

– В таборі нікого немає? – запитав Том.

– Це не табір, – відповів Дік, – і не селище. Це прості мурашники.

– Мурашники? – закричав кузен Бенедикт, одразу пожвавівши.

– Так, містере Бенедикт, але мурашники висотою щонайменше дванадцять футів. Ми спробуємо забратися в них.

– Однак, в такому випадку, це, напевно, будівлі ратних термітів, – сказав кузен Бенедикт. – Лише ці комахи-будівельники здатні створювати монументальні споруди, які зробили б честь будь-якому архітекторові.

– Терміти це або ні, – відповів Дік Сенд, – але нам доведеться виселити їх, містере Бенедикт, і зайняти їхнє місце.

– Вони зжеруть нас! І матимуть рацію.

– В дорогу! В путь!

– Та ж зачекайте-но! – додав кузен Бенедикт. – Я думав, що такі мурашники можна зустріти лише в Африці.

– В дорогу! – голосно крикнув Дік Сенд; він боявся, що місіс Уелдон почує останні слова ентомолога.

Всі поспішили за Діком Сендом. Здійнявся скажений вітер. Великі краплі дощу забили по землі. Буря вирувала не на жарт.

Незабаром подорожні дісталися одного з конусів, що височіли над рівниною. Яки б небезпечні не були терміти, вагатися не було часу: слід або вигнати їх, або змиритися з їхнім сусідством.

У нижній частині цього конуса, спорудженого з особливої червонястої глини, виднівся вузький отвір, який Геркулес за декілька секунд розширив ножем до таких розмірів, що крізь нього могла пролізти навіть така велика людина, як він.

На великий подив кузена Бенедикта, жоден із багатьох тисяч термітів, які повинні були займати мурашник, не показувався. Невже власники покинули конус?

Коли Геркулес закінчив свою роботу, Дік Сенд та його супутники по черзі прослизнули всередину будівлі і Геркулес заповз останнім якраз тієї миті, коли дощ хляпнув з такою силою, немов хотів загасити блискавки.

Однак тепер вже нічого було боятися шаленого буревію. Щасливий випадок привів подорожніх в притулок надійніший за намет чи навіть хатину туземця.

Це був один із тих конусів, про які лейтенант Камерон говорив, що мистецтво термітів заслуговує на більший подив, аніж мистецтво древніх єгиптян, що спорудили піраміди.

«Щоб зрівнятися з термітами, – стверджував він, – людям необхідно було б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв».

Розділ п'ятий. Лекція про термітів, прочитана в термітнику

За декілька хвилин гроза несамовито вирувала, як ніколи в помірному кліматі. Для Діка Сенда та його супутників було великим щастям, що вони натрапили на цей притулок.

Дощ сипав не окремими краплями, а лив як із відра. Часом потоки води лили на землю суцільною стіною, як Ніагара. Немов на небесах перекинувся догори дном неосяжний басейн і вся вода з нього одразу ж вихлюпнулася на землю. Така злива миттєво перетворює рівнини на озера, а струмочки – на бурхливі потоки; річки виходять з берегів і запруднюють величезні території. На відміну від помірного поясу, де чим сильніше гроза, тим вона коротша, в Африці найсильніші грози часто тривають впродовж декількох днів.

Як хмари можуть накописити стільки електрики? Звідки береться стільки водяної пари? Важко зрозуміти це, проте саме так воно і є – ми немов би переносимося в епоху великого потопу.

На щастя, товсте склепіння термітника виявилося непроникним для зливи, в цьому вони не поступалися міцним бобровим хатинкам. Навіть якщо б на них хлинув цілий водоспад, жодна крапля води не проникла б всередину.

Як тільки мандрівники зайняли термітник, найперше вони ознайомилися з його нутрощами. Світла ліхтаря було достатньо, аби оглянути його повністю. Споруда конусної форми сягала всередині дванадцять футів у висоту та одинадцтяь футів у діаметрі, окрім верхівки, яка мала круглу форму на кшталт цукрової голови. Товщина стін досягала одного фута і до них прикріплювалися декілька поверхів комірок, відокремлених один від одного проміжками.

Може здатися неймовірним те, що загони нікчемних комах будують такі монументальні споруди, проте факт залишається фактом: термітники досить часто зустрічаються у внутрішніх областях Африки. Голландський мандрівник минулого століття Смітман розміститися на верхівці одного із таких конусів разом з чотирма своїми супутниками. Лівінгстон бачив в Лунде декілька термітників з червоної глини заввишки п'ятнадцять та двадцять футів. У Ньянгве лейтенант Камерон не раз помилявся, вважаючи здалека селищами великі скупчення таких мурашників. Він відкрив велетенські термітники, справжні будівлі заввишки навіть не двадцять, а сорок та п'ятдесят футів. Це були величезні конусоподібні споруди округлої форми, а з їхніх боків стирчали вузькі прибудови на зразок дзвіниці якогось собору.

Тож, які терміти будують такі дивовижні споруди?

– Ратні терміти, – без коливань відповив кузен Бенедикт, ледве ознайомившись з матеріалом, з якого було побудовано мурашник.

Стіни, як ми вже зазначали, було зведено з червонястої глини. Якби їх було зліплено з сірої або чорної землі, то їхнє будівництво слід було б приписати «термітам кусючим» або ж «термітам жахливим». Неважко помітити, що назви всіх цих комах не дуже заспокоюють, і вони могли подобатися тільки такому пристрасному ентомологові, як кузен Бенедикт.

У порожній центральній частині конуса, де спочатку розташувався маленький загін, не вистачило б місця для всіх, проте комори, розташовані ярусами, вільно могли вмістити людей середнього зросту. Уявіть собі ряд відкритих ящиків, а в глибині цих ящиків мільйони комірок, які раніше займали терміти, і ви легко зрозумієте внутрішній устрій мурашника. Ящики ці були розташовані ярусами, один над одним, неначе ліжка в каюті пароплаву. На верхньому ярусі розмістилися місіс Уелдон, маленький Джек, Нен та кузен Бенедикт. Нижче влаштувалися Остін, Бат та Актіон. Дік Сенд, Том та Геркулес зосталися в найнижчій частині конуса.

– Друзі, – звернувся юнак до двох негрів, – підлога сиріє. Потрібно зробити насип з глини. Відколюйте глину від нижньої частини стін. Але обережно, не затуліть отвір, через який проходить повітря, а то ми задихнемося.

– Але ж ми тут на одну ніч, – відповів старий Том.

– Тож відпочиньмо гарненько. Адже за десять днів ми вперше ночуватимемо під дахом.

– Десять днів! – повторив Том.

– Окрім того, – продовжував Дік Сенд, – оскільки цей термітник виявився таким надійним, можливо, ми затримаємося тут на цілу добу. Я тим часом піду на пошуки річки, яка не може бути далеко. Я думаю навіть, що нам краще не покидати цього притулку, допоки ми не збудуємо пліт. Тут нам не варто боятися жодної зливи. Отже, за роботу! Зробимо насип і втрамбуємо підлогу.

Наказ Діка Сенда було виконано тієї ж миті. Геркулес відколов ударом сокири нижній ярус камер, який складався з досить крихкої глини. Глину цю навалили купою на підлогу термітника, піднявши таким чином її майже на цілий фут над болотистим ґрунтом, на якому розмістився конус, і Дік Сенд переконався, що повітря вільно надходить всередину через вихідний отвір.

Мандрівникам залишалося тільки радіти, що терміти покинули своє житло. Адже, якби у будівлі залишилася хоч би частина її багатотисячного населення, люди не мали б змоги зайняти її. Однак, чи давно термітник покинули хазяї, або ж ці ненажерливі комахи пішли з нього зовсім недавно? Подумати про це було далеко не зайвим.

Кузен Бенедикт, надзвичайно здивований тим, що терміти покинули свою домівку, негайно запитав себе про це, незабаром переконавшись, що сталося це нещодавно.

Спустившись на підлогу, він озброївся ліхтарем і почав заглядати в найпотаємніші закапелки конуса. Йому вдалося знайти те, що він назвав «головним склад» термітів, тобто місце, де ці працелюбні комахи зберігають усі свої продовольчі запаси.

Цей склад розміщувався в нижньому ярусі, поряд з «королівською» коміркою, яку зруйнувала сокира Геркулеса так само, як і комірки, призначені для личинок.

Кузен Бенедикт знайшов тут декілька крапель ґледі, що ще не встигли затвердіти – отже, терміти доставили її на склад зовсім нещодавно.

– Ні, ні! – вигукнув вчений, немов заперечуючи якомусь опонентові. – Ні, цей термітник хазяї покинули зовсім нещодавно.

– Це ніхто і не заперечує, містере Бенедикт! – промовив Дік Сенд. – Давно або ні, для нас важливо єдине: вони його покинули і ми змогли зайняти їх місце.

– Є дуже важливим дізнатися, чому саме терміти пішли звідси, – заперечив кузен Бенедикт. – Адже вчора, а, можливо, й сьогодні вранці ці мудрі комахи ще мешкали тут: бачте, онде навіть ґледь не встигла затвердіти.

– Та що нам від цього, містере Бенедикт? – запитав Дік Сенд.

– Лише інстинкт міг змусити термітів покинути своє житло. Подивіться: в комірках не залишилося жодної комахи! Ба більше, вони дбайливо перенесли всіх до останньої личинок – я не можу знайти жодної. Так от, я повторюю: на це є причина – завбачливі комахи відчували наближення якоїсь серйозної небезпеки.

– Вони, напевно, передбачали, наше вторгнення до їхнього житла! – сміючись, промовив Геркулес.

– Авжеж! – вигукнув кузен Бенедикт, якого жарт славного негра зачепив за живе. – Гадаєте, у вас достатньо сили, щоб ви могли залякати цих хоробрих комах? Декілька тисяч термітів швидко перетворили б вас на обгризений скелет, якби наткнулися на ваш труп на своєму шляху.

– Теж мені – обгризти мерця! – відповів Геркулес, який не мав наміру здаватися. – Живим я легко роздавлю купу термітів!..

– Ви роздавите сто тисяч, двісті тисяч, п'ятсот тисяч, мільйон, – заперечив кузен Бенедикт і очі його горіли вогнем, – але не мільярд! А мільярд термітів з'їсть вас, живого або мертвого, обгризе до останнього хрящику!

Під час цієї суперечки, яка зовсім не була такою безглуздою, як могло здатися на перший погляд, Дік Сенд роздумував над зауваженням кузена Бенедикта. Без сумніву, вчений досить добре знав звички термітів і не помилявся у своїх припущеннях. Якщо він стверджує, що покинути своє містечко термітів спонукав інстинкт, отже, перебування в нім дійсно може бути небезпечним.

Але, оскільки не варто було й думати про те, щоб покинути цей притулок тієї хвилини, коли з небувалою люттю вирувала гроза, Дік Сенд не став морочитися над тим, що здавалося абсолютно нез'ясованим, і лише додав:

– Ну гаразд, містере Бенедикт; якщо терміти залишили в мурашнику свої запаси продовольства, згадаймо про наші запаси і займемося приготуванням вечері. Завтра, коли мине гроза, ми вирішимо, що робити далі.

Тієї ж миті почали готувати вечерю, бо якою б великою не була втома мандрівників, вона не зменшила їхнього апетиту. Консерви, яких повинно було вистачити ще на два дні, було сприйнято на відмінно. Сухарі ще не встигли відсиріти і протягом декількох хвилин тільки і чутно було, як вони хрускотять на міцних зубах Діка Сенда та його товаришів. Потужні щелепи Геркулеса працювали, мов справжні жорна в млину: він не жував, він перемелював.

Лише місіс Уелдон заледве торкнулася їжі і те лише через те, що Дік попросив її про це. Смілива жінка здавалася заклопотанішою і сумнішою, аніж в усі попередні дні. Тим часом маленький Джек почував себе краще. Напади лихоманки припинилися і тепер він спокійно спав на очах у матері в комірці термітника, де йому постелили м'яку постіль з одягу. Дік Сенд не знав, що й подумати.

Без зайвих слів зрозуміло, що кузен Бенедикт віддав належне вечері. Не слід, проте, вважати, що вченого цікавили якість або кількість страв, які він вживав. Аніскільки! Він просто тішився з можливості під час вечері провести для супутників лекцію про термітів. Ех, якби йому вдалося знайти в покинутій споруді хоча б одного терміта, одного-єдиного!..

– Ці дивовижні комахи, – почав вчений-ентомолог свою промову, зовсім не зважаючи на те, чи слухає його хто-небудь, – ці дивовижні комахи належать до сітчастокрилих[60]: їхні сяжки довші за голову, щелепи добре розвинені, нижні крила здебільшого однакової довжини з верхніми. Цей вельми цікавий ряд складається з п'ятьох груп: скорпионові мухи, мурашині леви, золотоглазки, веснянки та терміти. Без жодних сумнівів, комахи, житло яких ми – можливо, зовсім не маючи на це права! – зайняли, належать до останньої з перелічених груп.

З цієї хвилини Дік Сенд почав уважно слухати лекцію кузена Бенедикта. Чи не здогадався ентомолог після цієї знахідки поселення термітів, що мандрівники опинилися в Африці, попри те, що він не знав, через яку фатальну випадковість він опинився на зовсім іншиму континенті? Саме тому Дік з великою тривогою слухав його лекцію.

Тим часом кузен Бенедикт, вмостившись зручно на свого улюбленого коника, мчав ним що є сили.

– Для термітів, – сказав він, – характерні чотирьохчленисті лапки та розкішні сильні роговидні щелепи. Є родини мантисп, родини рафіди, родини термітів, відомих також під назвою білих мурашок. До них відносяться фатальний терміт, жовтошийний терміт, терміт, що боїться світла, терміт кусючий, руйнівник…

– А які терміти побудували цей конус? – запитав Дік Сенд.

– Зрозуміло, саме той вид, що в науці отримав назву ратних термітів, – відповів кузен Бенедикт таким тоном, немов говорив про македонців або про якесь інше славетне античне плем’я. – Так-с, ратні терміти різного розміру! Різниця між Геркулесом та карликом менша, ніж між найбільшим та найменшим з цих комах. Поміж ними є «робітники» – терміти завдовжки п'ять міліметрів та «солдати» завдовжки десять міліметрів, самці та самиці завдовжки двадцять міліметрів, зустрічається і надзвичайно цікава порода термітів – сірафу з півдюйма довжиною, у них щелепи як лещата, а голова більша за тіло, як у акул! Це акули серед комах і за умови сутички між сірафу та акулою я б наврядчи поставив на акулу!

– Де зазвичай мешкають ці сірафу? – запитав Дік.

– В Африці, – відповів кузен Бенедикт, – в Центральній та Південній Африці. Адже Африка – це головно країна мурах. Варто прочитати, що написав про них Лівінгстон в останніх своїх замітках, доставлених Стенлі. Докторові Лівінгстону пощастило більше, ніж мені: він був свідком великої битви між двома арміями мурах: чорних та червоних. Червоні мурахи, яких називають «драйверс», а для туземців «сірафу», перемогли. Переможені чорні мурахи, «чунгу», після мужнього спротиву тікали щодуху, прихопивши яйця та личинки. Лівінгстон стверджує, що ніколи ані люди, ані тварини не виявляють такого войовничого запалу. Перед сірафу, які своїми потужними щелепами виривають цілі шматки, задкуватиме навіть найхоробріша людина. Навіть леви та слони тікають від них. Ніщо не годне спинити їх: ані дерева, на які вони легко підіймаються до самої верхівки, ані струмки – вони долають їх, зчепившись лапками одине за одним, утворючи живий підвісний міст. А як їх багато! Інший дослідник Африки, Дю-Шаллю, спостерігав, як одна нескінченна колона термітів проходила повз нього впродовж дванадцяти годин і йшли вони безупинно! Втім, що дивовижного в тому, що їх міріади? Ці комахи вражаюче плодючі і, повертаючись до наших ратних термітів, слід зауважити, що одна самиця відкладає в день до шістдесяти тисяч яєчок! Так що ці комахи слугують джерелом смачної їжі для туземців. Подумайте, друзі мої, що може бути смачнішим за запечених термітів!

– А ви їх куштували, містере Бенедикт? – запитав Геркулес.

– Ніколи, – відповів учений. – Однак, їстиму!

– Де?

– Тут!

– Але ж ми не в Африці! – поспішно сказав Том.

– Ні… Ні… – відповів кузен Бенедикт. – Тим часом донині ратні терміти та їхні поселення спостерігалися виключно на Африканському континенті. Теж мені, ці мандрівники! Вони не вміють дивитися. Втім, тим краще. Я вже знайшов в Америці муху цеце! Моя слава ще більше зросте через те, що я перший знайшов на Американському континенті і ратних термітів. Скільки матеріалу для сенсаційної статті, яка приголомшить увесь вчений світ Європи, а, можливо, й для цілої антології із вкладишами таблиць та кольорових малюнків!

Зрозуміло, що кузен Бенедикт і не підозрює гіркої правди. Бідолаха вчений та його супутники, включно з Діком Сендом та старим Томом, все ще вірили, та й мусили вірити, що вони перебувають в Америці. Аби розкрити їм очі на гірку правду, потрібні були інші, незрівнянно важливіші події.

Була вже дев'ята година вечора, а кузен Бенедикт ще не закінчив свою лекцію. Чи помітив він, що більшість слухачів, що лежали в глиняних комірках, заснули під його энтомологічне міркування? Ні, звичайно. Втім, кузенові Бенедикту не потрібні були слухачі. Він мовив до самого себе. Дік Сенд не задавав йому більше питань і лежав нерухомо, хоча й не спав. Геркулес боровся зі сном довше за інших, але незабаром втома поборола його і він заснув, більше нічого не чуючи.

Кузен Бенедикт ще деякий час продовжував свою лекцію. Нарешті його самого зморила дрімота і він забрався в комірку верхнього ярусу, яку вподобав часом раніше.

В термітнику запанувала тиша, хоча за його глиняними стінами так само лютувала буря, гуркотів грім та блимали блискавки. Здавалося, ніщо не вказувало на швидке закінчення грози.

Ліхтар загасили. Всередині термітника все занурилося в темряву.

Усі втомлені мандрівники, без сумніву, міцно спали. Лише Дікові Сенду, незважаючи на шалене виснаження, було не до сну. Турботи не давали йому спокою. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Їхні жорстокі випробування не закінчилися з крахом «Пілігрима». Інші, набагато жахливіші страждання чекають на них, якщо вони потраплять до рук туземців.

Як уникнути цієї небезпеки, найстрашнішої з усіх, що загрожували маленькому загонові на шляху до океану? Поза сумнівом, Гарріс та Негоро завели мандрівників вглиб Анголи для того, щоб схопити їх. Однак, що задумав безсовісний португалець? Кого і за що він так люто ненавидить? Юнак переконував себе, що Негоро ненавидить тільки його одного. Знову і знову перебирав він в пам'яті усі події, якими відзначилося плавання «Пілігрима»: зустріч з потерпілими, порятунок негрів, полювання на кита, загибель капітана Халла та усіх матросів.

І ось в п'ятнадцять років йому довелося прийняти командування судном, яке незабаром через злочинні махінації Негоро залишилось і без компаса, і без лагу. Він згадав, як в суперечці із зухвалим коком він своєю владою, владою капітана, змусив його підкоритися, пригрозивши мерзотникові закувати його в кайдани або випустити йому кулю в лоба. Ех, чому він не зробив цього? Труп Негоро було б викинути за борт і усі ці жахливі катастрофи ніколи не відбулися!

Ось про що думав молодий моряк. Потім він на мить згадав крах «Пілігрима». Тоді з'явився зрадник Гарріс і ця провінція Південної Америки поступово змінилася. Болівія перетворилася на страшну Анголу з її убивчими лихоманками, дикими звірами і людьми, небезпечнішими за звірів! Чи вдасться маленькому загонові уникнути зіткнення і з тими, і з іншими на шляху до океану? А ця річка, яку Дік Сенд шукав, яку він сподівався знайти, чи донесе вона їх до узбережжя з більшою безпекою та меншими зусиллями? Дік відганяв від себе сумніви, оскільки знав: новий перехід довжиною в сто миль цією негостинною країною, де постійно загрожувала небезпека, вчинити неможливо.

«На щастя, – подумав він, – місіс Уелдон та решта не підозрюють наскільки небезпечним є наше становище. Лише старий Том та я знаємо, що Негоро привів корабель до берегів Африки, а його спільник Гарріс заманив нас вглиб Анголи».

Тим часом, як Дік Сенд прокручував в голові ці похмурі думки, він відчув на своєму лобі чиєсь дихання. Чиясь рука лягла на його плече і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

– Я про все знаю, мій бідолашний Дік, але Господь ще може врятувати нас. Нехай буде воля його!

Розділ шостий. Водолазний дзвін

Дік Сенд не зміг вимовити жодного слова у відповідь на це несподіване зізнання. Втім, місіс Уелдон і не чекала на відповідь. Вона одразу повернулася на своє місце поряд з маленьким Джеком. Вона явно не хотіла більше розмовляти і Дікові не вистачало мужності втримати її.

Отже, місіс Уелдон про все знала. Можливо, останні події все їй пояснили, можливо, слово «Африка», яке так недоречно вимовив кузен Бенедикт.

«Місіс Уелдон про все знає! – мовив до себе Дік Сенд. – Що ж, мабуть, це на краще. Вона не втрачає бадьорість духу. І я теж не втрачу»!

Тепер Дік з нетерпінням чекав на світанок, аби розвідати околиці поселення термітів. Необхідно розшукати річку, якою маленький загін зміг би дістатися до берегів Атлантичного океану, і Дік мав передчуття, що така річка протікає десь неподалік. Втім, найважливіше було уникнути зустрічі з туземцями, які, можливо, вже переслідували їх під керівництвом Гарріса та Негоро.

До світанку було ще далеко. Жоден промінь світла не проникав крізь вхідний отвір всередину конуса. Гуркіт грому, що глухо доносився крізь товсті стіни, свідчив про те, що гроза все ще не вщухла. Прислухавшись, Дік розрізнив шум безперервної зливи. Важкі краплі падали не на тверду землю, а у воду, з чого можна було зробити висновок, що усю рівнину затоплено.

Було близько одинадцятої години. Дік Сенд відчув, що його опановує якщо не сонливість, то якесь заціпеніння. Зрештою, це теж відпочинок. Проте, перш ніж він заснув, йому майнула думка, що навалена на підлогу глина, змокнувши, може затулити вихід. Тоді свіже повітря перестане надходити всередину і десять чоловік, що розмістилися в конусі, ризикують задихнутися від надлишку вуглекислоти.

Дік Сенд зісковзнув на підлогу, яка завдяки глині з першого поверху комірок, стала помітно вищою.

Цей глиняний майданчик залишався сухим. Отвір був як і раніше відкритим, повітря вільно проникало всередину конуса, а разом з ним і відблиски блискавок, і перекіт грому, які не могло заглушити хлюпотіння проливного дощу.

Все було в порядку. Здавалося, ніяка безпосередня небезпека не загрожує людям, що вмостилися в термітнику замість колонії комах. Дік Сенд вирішив дати собі декілька годин на відпочинок, відчуваючи, що сили покидають його.

З обережностю він ліг прямісінько на глину біля виходу. Тут він першим міг підняти ґвалт, якби що-небудь сталося ззовні. Тут його розбудять перші сонячні проміні і він негайно ж відправиться на розвідку.

Поклавши рушницю поряд з собою, Дік ліг, притулився головою до стіни і майже одразу заснув.

Він не міг би сказати, як довго тривав його сон. Розбудило його щось холодне на дотик.

Він схопився на ноги і з жахом зрозумів, що вода заливає термітник так швидко, що за декілька секунд її рівень піднявся до нижніх комірок, де спали Том та Геркулес.

Дік Сенд розбудив їх і повідомив про нову небезпеку.

Запалений ліхтар висвітив нутрощі конуса.

Вода досягла висоти приблизно в п'ять футів і перестала прибувати.

– Що сталося, Дік? – запитала місіс Уелдон.

– Дурниці, – відповів юнак. – Нижню частину конуса затоплено. Мабуть, через зливу річка вийшла з берегів і затопила рівнину.

– Відмінно! – вигукнув Геркулес. – Це означає, що річка дійсно близько.

– Так, – сказав Дік Сенд, – нею ми спустимося до узбережжя. Не турбуйтеся, місіс Уелдон, вода не підніметься ані до вас, ані до малюка Джека, ані до Нен, ані до містера Бенедикта.

Місіс Уелдон не відповіла. Щодо кузена Бенедикта, то він спав, як справжній терміт.

П'ять негрів мовчки дивилися на воду, в якій відбивалося світло ліхтаря, і чекали на розпорядження, доки Дік Сенд вимірював її глибину.

Він наказав покласти зброю та провізію в комірку верхнього ярусу, щоб вони не змокли, і замовк.

– Вода потрапила через вхідний отвір? – запитав Том.

– Так, – відповів Дік Сенд, – і тепер вона не пропускає ззовні повітря.

– А ми не можемо зробити новий отвір в стіні, вище рівня води? – запитав старий негр.

– Звичайно, що… ні, Том. Якщо у нас тут рівень води сягає п’яти футів, це не означає, що ззовні він не піднявся… на шість або й на сім… якщо не більше.

– Ви дійсно так думаєте, містере Дік?

– Я думаю, Том, що вода, проникнувши в конус, стисла повітря в його верхівці і тепер воно не дає їй піднятися вище. Якщо ми проб'ємо отвір в стіні, повітря вирветься назовні, тиск впаде і зрівняється з тиском всередині конуса. А якщо рівень води ззовні виявиться вищим за цей отвір, то вона підніматиметься до тих пір, допоки її знову не зупинить стисле повітря. У цьому конусі ми неначе робітники у водолазному дзвоні.

– Що ж нам робити? – запитав Том.

– Спочатку гарненько подумати, а потім вже діяти, – відповів Дік Сенд. – Необережність може коштувати нам життя.

Це було цілком вірно. Дік мав рацію також, коли порівнював затоплений повінню термітник з водолазним дзвоном. Однак у водолазному дзвоні атмосфера безупинно оновлюється за допомогою насосів, водолази вільно дихають і не відчувають жодних незручностей, окрім тих, які пов'язані з тривалим перебуванням в камері, де повітря знаходиться під великим тиском.

Тут до цих незручностей додалося ще й те, що вода, увірвавшись до конусу, зменшила вільний об'єм на третину, а повітря в ньому могло оновитися тільки у тому випадку, якщо в стіні буде пробито отвір, що сполучається з зовнішнім світом.

Чи можна пробити подібний отвір без ризику, про який говорив Дік Сенд? Чи не погіршить це їхнього становища?

Поки зрозуміло було єдине: рівень води всередині конуса залишався незмінним і підвищитися він міг лише у двох випадках: якщо в стіні буде пробито діру і виявиться, що ззовні рівень води вищий, ніж всередині конуса, або ж якщо повінь підніметься ще вище. В обох випадках вода залишить всередині термітника лише невеликий простір, в якому важке від дихання людей повітря стиснеться ще більше.

А чи не може вода відірвати термітник від землі та перевернути його? Це було б дуже небезпечно для всіх, хто знаходився в ньому. Але ні, цього не могло статися: помешкання термітів прикріплено до основи не гірше за хатини бобрів.

Отже, найбільше слід було побоюватися, що гроза затягнеться надовго, тобто посилення повіні. Якщо рівень води на рівнині досягне тридцяти футів, тобто підніметься на вісімнадцять футів над верхівкою конуса, повітря всередині нього знаходитиметься під тиском майже в одну атмосферу.

А тим часом Дік Сенд мав усі підстави побоюватися посилення повіні. Адже підйом води залежав не лише від цієї неймовірної зливи – можливо, якась річка, що протікає поблизу, вийшла з берегів і затопила рівнину. Хтозна, можливо, конус цілковито занурився під воду і з нього вже не можна вибратися, навіть пробивши верхівку, хоча зробити це можна легко та швидко!

Дік Сенд, дуже стривожений, запитував себе, як діяти далі: чи потрібно чекати або ж, з'ясувавши обставини назовні, намагатися одразу відшукати вихід з положення?

Була третя година ранку. У конусі ніхто не рухався, всі мовчки прислухалися до відгомонів грози, що глухо доносилися ззовні. Беззупинний гул свідчив про те, що боротьба стихій не закінчилася.

І тут раптом старий Том помітив, що рівень води продовжує помалу підніматися.

– Так, – сказав Дік Сенд. – Повітря не може вирватися звідси, а вода все ж таки підіймається. Отже, і назовні вода прибуває і її тиск збільшується.

– Ну, поки підйом незначний, – сказав Том.

– Але невідомо, коли він припиниться, – відповів Дік Сенд.

– Містере Дік, – сказав Бат, – давайте я спробую вибратися з термітника. Я пірну і спробую вилізти через отвір.

– Краще я сам спробую це зробити, – відповів Дік.

– Ні, містере Дік, ні! – гаряче заперечив Том. – Нехай краще спробує мій син. Ви цілком можете покластися на його спритність. А якщо йому не вдасться повернутися, ваша присутність тут потрібна. – І старий пошепки додав: – Не забувайте про місіс Уелдон та маленького Джека!..

– Гаразд, – сказав Дік. – Дійте, Бате. Якщо конус затоплено, не намагайтеся повернутися. Ми тоді намагатимемося вибратися тим самим шляхом, що й ви. Але прихопіть з собою сокиру і, якщо верхівка термітника височіє над водою, рубаєте її. Ми почуємо стук, це послужить нам сигналом, і ми почнемо ламати покрівлю зсередини. Все зрозуміло?

– Так, містере Дік, – відповів Бат.

– Ну, йди, синку, – сказав Том, стискаючи його руку.

Бат зробив глибокий вдих і, набравши запас повітря в легені, пірнув у воду, глибина якої вже перевищувала п'ять футів. Перед Батом стояло нелегке завдання: знайти під водою вхідний отвір, пролізти крізь нього і піднятися на поверхню. Усе це треба було виконати дуже швидко.

Минуло півхвилини. Дік вирішив, що негр вже вибрався назовні, як раптом з води показалася голова Бата.

– Ну як? – запитав Дік Сенд.

– Отвір забитий глиною, – відповів Бат, відсапуючись.

– Забитий! – повторив Том.

– Так, – сказав Бат. – Напевно, вода розмила глину. Я мацав рукою стіни – отвору більше немає.

Дік Сенд похитав головою. Маленький загін був герметично заткнутий в цьому конусі, який, можливо, вже цілковито занурився у воду.

– Якщо старого отвору немає, треба зробити новий, – сказав Геркулес.

– Зачекайте! – вигукнув Дік, зупиняючи Геркулеса, який схопив сокиру і зібрався вже пірнати. Він хвилину роздумував, а потім промовив: – Ні, ми вчинимо інакше. Питання полягає ось в чому: покриває вода термітник чи ні? Зробивши отвір у верхівці конуса, ми отримаємо відповідь на це запитання. Однак, якщо конус затоплений, повітря вмить вирветься назовні, вода заповнить увесь простір і ми загинемо. Необхідно бути обережними.

– Тоді необхідно поквапитися, – зауважив старий Том.

Насправді, вода в конусі продовжувала помалу підійматися. ЇЇ рівень вже досяг шести футів. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт та Нен піднялися на верхній ярус комірок, до якого ще не встигла підібратися вода; решта мандрівників були вже до пояса занурені у воду.

Потрібно було скоріше спробувати те, що запропонував Дік.

Він вирішив просвердлити отвір в стіні на висоті одного фута від поверхні води, тобто в семи футах від підлоги.

Якщо в отвір увірветься зовнішнє повітря, це означатиме, що конус височіє над рівнем води. Якщо ж отвір виявиться нижчим за нього, вода в термітнику почне підійматися. Тоді доведеться швидко заткнути отвір, інакше вода підніметься до нього. Потім необхідно просвердлити новий, на фут вищий, і так далі. Якщо ж виявиться, що й отвір у верхівці конуса не сполучено з повітрям, це означатиме, що рівень води на рівнині вищий за п'ятнадцять футів і все поселення термітів затоплено. Як в такому випадку ув’язнені в термітнику зможуть уникнути найжахливішої і найтяжчої загибелі – повільної смерті від задухи?!

Дік Сенд розумів все це, проте холоднокровність ні на мить не покидала його. Він заздалегідь вирахував усі можливі наслідки своєї спроби. Не діяти далі було небезпечно: повітря всередині конуса було вже настільки зіпсоване, що мандрівникам стало важко дихати, а вільний простір все зменшувався.

Найкращим інструментом, який Дік Сенд міг обрати, щоб просвердлити отвір в стіні, виявився шомполом рушниці з гвинтовою нарізкою для витягання куль на кінці. При швидкому обертанні він вгризався в глину, неначе свердел. Діаметр отвору, щоправда, виходив не більшим за діаметр шомполу, але цього було достатньо. Повітря могло проникнути і через таку вузеньку дірку.

Геркулес, піднявши ліхтар, світив Діку Сенду. Про запас залишалося ще декілька свічок і можна було не боятися, що вони опиняться в темряві.

Через хвилину шомпол пробив стіну наскрізь. Негайно ж почувся глухий шум, схожий на звук, з яким бульбашки повітря пробиваються крізь товщу рідини. Повітря виривалося з конуса, а вода швидко прибувала і зупинилася на рівні просвердленого отвору. Це означає, що його просвердлили занадто низько, і він вийшов назовні під водою.

– Доведеться повторити! – холоднокровно сказав Дік Сенд, поспіхом затуляючи отвір грудкою глини.

Вода перестала прибувати, однак її рівень встиг підвищитися приблизно на вісім дюймів. Дихати ставало чимраз важче, оскільки кисню в повітрі залишилося мало. Полум'я в ліхтарі почервоніло, поступово тьмяніючи.

Дік Сенд почав свердлити так само другий отвір, на фут вищий за перший. Якщо і ця спроба виявиться невдалою, вода всередині конуса підніметься ще вище. Однак, варто було ризикнути!

В той час, як Дік Сенд свердлив стіну в новому місці, роздався крик кузена Бенедикта:

– Так от воно що! Тепер все зрозуміло!

Геркулес направив промінь світла на кузена Бенедикта. На обличчі ентомолога застигла гримаса глибокого задоволення.

– Так, так. Зрозуміло, чому ці мудрі комахи покинули своє житло! – говорив кузен Бенедикт. – Вони передчували повінь! О, це інстинкт, це інстинкт, друзі мої! Терміти хитріші за нас! Набагато хитріші!

І, висловивши таким чином свою думку про події, кузен Бенедикт замовк.

Цієї миті Дік Сенд, просвердливши дірку в стіні, потягнув шомпол на себе. Знову почулося те саме булькання. Вода піднялася ще на один фут. Отже, цей отвір також нижчий за рівень повіні!

Становище було воістину жахливим. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, схопила на руки сина. Всі задихалися в тісному приміщенні, у всіх шуміло у вухах. Ліхтар майже не давав світла.

– Невже весь конус повністю знаходиться під водою? – прошепотів Дік Сенд.

Щоб з'ясувати це, потрібно було просвердлити третю дірку – в самісінькій верхівці конуса.

Однак, якщо ця остання спроба виявиться такою ж невдалою, як і дві попередні, мандрівникам загрожувала миттєва смерть. Залишок повітря вирветься назовні і вода заповнить повністю весь конус.

– Місіс Уелдон, – сказав Дік, – ви знаєте, в якому ми становищі. Якщо ми зволікатимемо, повітря придатне для дихання закінчиться. Якщо ж і остання спроба виявиться невдалою, вода затопить повністю увесь конус. Врятуватися ми можемо тільки у випадку, якщо верхівка конуса височіє над водою. Варто ризикнути. Ви погоджуєтесь?

– Так, Діку, – відповіла місіс Уелдон.

У цю хвилину вогонь в ліхтарі згас через брак кисню. Місіс Уелдон та її супутники занурилися в найтемніший морок.

Дік Сенд заліз на плечі Геркулеса, який вчепився за одну із бічних перегородок. З води стирчала лише голова гіганта. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт та Нен забилися у верхні яруси термітника.

Дік Сенд намацав місце і шомпол почав швидко вгризатися в глину. В цьому місці стінка була товщою та твердішою і свердлити її було важче. Дік продовжував працювати з шаленою швидкістю. Його охопила жахлива тривога, бо крізь вузьку свердловину за якусь мить в конус увірветься або свіже повітря і за ним – життя, або вода і за нею – смерть!

Раптом почулося пронизливе свистіння. Стисле повітря з силою вирвалося назовні… і у отворі зблиснуло світло. Вода всередині конуса піднялася ще на вісім дюймів і на цьому зупинилася, так що Дікові Сенду не довелося затикати діру. Вочевидь, рівні води назовні та всередині термітника зрівнялися. Отже, верхівка конуса піднімалася над водою. Місіс Уелдон та її супутників було врятовано!

В термітнику пролунало радісне «ура», серед якого громовими голосом сміявся Геркулес. В хід негайно ж пустилися ножі. Пробоїна у верхівці конуса поступово розширилася, пропускаючи свіже повітря та перші промені вранішнього сонця. Заледве з конуса зіб'ють верхівку, легко буде видертися на стіну і тоді вже вирішити, як дістатися до найближчого пагорба, вільного від повені.

Дік першим висунувся назовні.

З грудей його вирвався крик.

Тієї ж миті пролунав свист, добре знайомий мандрівникам Африкою: свист випущеної стріли.

Дік Сенд встиг розгледіти за сто кроків від поселення термітів табір туземців, а за десять кроків від конуса, на затопленій рівнині, довжелезні піроги, в яких сиділи туземні вояки.

Один із цих човнів і випустив цілу хмару стріл тієї миті, коли голова Діка вигулькнула над верхівкою конуса.

Коротко Дік Сенд розповів про все це своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік, Геркулес, Актіон та Бат висунулися з отвору і відкрили вогонь по цьому човну.

Декілька туземців впали. У відповідь на залпи наших мандрівників роздалися дикі воплі та незлагоджена стрільба з рушниць.

Однак, що могли вдіяти Дік Сенд та його товариші проти сотні воїнів, що оточили їх з усіх боків?

Термітник захоплено. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедикта схопили та кинули в одну із пірог. Вони не встигли навіть попрощатися, не встигли подати востаннє руки друзям, з якими їх розлучили. Без сумніву, африканці діяли згідно заздалегідь отриманих розпоряджень.

Перша пірога забрала місіс Уелдон, маленького Джека та кузена Бенедикта і Дік Сенд бачив, як вони зникли поміж хатин туземців.

Самого Діка, Нен, старого Тома, Геркулеса, Бата, Актіона та Остіна вкинули до другої піроги, яка рушила в протилежний бік.

В цій пірозі сиділи двадцять воїнів, а слідом за нею пливли ще п'ять великих пірог. Опиратися було безглуздо, але Дік Сенд та його товариші намагалися боротися. Вони поранили декілька африканських солдатів і, безумовно, заплатили б за це життям, якби воїнам не було суворо наказано доставити їх живими.

Переїзд тривав всього декілька хвилин. Проте в момент, коли пірога причалювала, Геркулес могутнім стрибком вискочив на берег. Двоє туземців кинулися до нього, але велетень замахнувся своєю рушницею, неначе палицею, і обидва переслідувачі впали на землю з розсіченим черепом.

За хвилину, щасливо уникнувши граду із куль, Геркулес сховався в лісі, якраз коли туземці, перетягнувши Діка Сенда та його супутників на берег, закували їх в ланцюги, як рабів!

Розділ сьомий. Табір на березі Кванзи

Після повені, що перетворила на озеро рівнину, де знаходилося поселення термітів, вид місцевості змінився до невпізнаваності. Лише конусоподібні верхівки двох десятків термітників височіли над поверхнею води посеред цього своєрідного ставка.

Через зливу стрімко піднявся рівень води в усіх притоках Кванзи і вночі річка вийшла з берегів.

Кванза, одна з великих річок Анголи, впадає в Атлантичний океан за сто миль від місця катастрофи «Пілігрима». Саме цю річку через декілька років довелося перетнути лейтенантові Камерону, перш ніж він досягнув Бенгели. Кванзі самою природою судилося стати внутрішнім водним шляхом в цій частині португальської колонії. Пароплави вже піднімаються за її нижньою течією і мине не більше десяти років, як вони полаватимуть її верхів'ям. Таким чином, Дік Сенд діяв цілком вірно, шукаючи судноплавну річку на півночі. Струмок, вздовж якого він вів свій загін, впадав прямісінько в Кванзу. Якби не раптовий напад, якого Дік Сенд не міг передбачати, він знайшов би річку на відстані однієї милі від поселення термітів. Маленький загін вмостився б на пліт, який неважко було змайструвати, і щасливо б дістався португальських поселень в низовині Кванзи. Туди часто заходять пароплави і там мандрівники опинилися б в цілковитій безпеці.

Але доля розпорядилася інакше.

Помічений Діком табір туземців було розбито на пагорбі із тим фатальним для подорожніх термітником. На вершині пагорба росла величезна смоква, під широкою кроною якої вільно могло б розміститися п'ятсот чоловік. Хто не бачив цих африканських дерев-гігантів, той не може собі уявити, наскільки вони великі. Їхні гілки утворюють непролазні хащі, в яких можна заблукати. Пейзаж доповнювався баньянами: деревами з оголеним насінням без м’якоті.

Під покривом смокви, неначе в затишному сховку, тільки-но примостився на відпочинок цілий караван невільників – той самий, про який Гарріс розповідав Негоро. Агенти работорговця Алвіша гнали нещасних, відірваних від рідних селищ невільників в Казонде, на головний ринок чорного товару. Звідти рабів за потреби відправляли у бараки на західному узбережжі або ж в Ньянгве, в район Великих озер. З Ньянгве їх відправляли до Верхнього Єгипту або на ринки Занзібара.

У таборі Дік Сенд та його супутники негайно перетворилися на рабів. Із старим Томом, з його сином, з Остіном, з Актіоном та бідолашною Нен, хоч вони й не були африканцями, стали поводитися так само, як і з туземними невільниками. Нових полонених, незважаючи на їхній відчайдушний опір, роззброїли, розбили на пари і кожній наділи на шию довгу, довжиною в шість футів, палицю з розвилкою на обох кінцях, що замикалися на залізну клямку. Таким чином, невільники змушені були йти один за одним, не відхиляючись ні на крок ані праворуч, ані ліворуч. Окрім цієї рогатини, їх скували попарно важким ланцюгом навколо стегон. У них залишалися вільними руки – виключно для перенесення вантажу та ноги – виключно для ходьби, однак не для втечі. В такому положенні вони мусили пройти під пекучим сонцем сотні миль під батогом наглядача – хавільдара. Розсіяні по всьому каравану, знесилені недавньою боротьбою, Дік та його товариші не зробили більше жодного руху. Чому їм не вдалося втекти як Геркулесові? Втім, на що міг сподіватися втікач? Навіть за умови його неабиякої сили на що він міг розраховувати в цій жахливій країні, де проти нього були і голод, і дикі звіри, і туземці? Можливо, скоро він заздритиме своїм товаришам, що потрапили в неволю! А тим часом полоненим не доводилося розраховувати ні на яку поблажливість з боку начальників каравану. Ці останні – араби та португальці – говорили між собою незрозумілою для полонених мовою, а з невільниками спілкувалися лише загрозливими жестами та вигуками.

Діка Сенда не закували в пару з іншим рабом. Він був білим і работорговці, напевно, не наважувалися поводитися з ним як з рештою. Його роззброїли, але ланцюга не наділи, зате один із наглядачів не спускав з нього погляд. Дік увесь час оглядав табір, очікуючи на те, що зараз з’являться Негоро або Гарріс. Вони не з'являлися. Та все ж Дік ні на хвилину не сумнівався, що обидвоє негідників причетні до нападу на його загін.

Йому майнула в голові думка, що місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедикта відокремили від решти полонених за розпорядженням американця або португальця. Не зауваживши в таборі ані одного, ані другого, він вирішив, що обидва спільники супроводжують свою жертву. Куди ж вони відвели місіс Уелдон та її супутників? Що збираються зробити з ними? Тяжке занепокоєння долею місіс Уелдон та її близьких примушувало Діка забути про власні біди.

Караван, що розташувався на відпочинок під велетенською смоквою, налічував не менше восьмисот чоловік: з п'ятисот невільників обох статей, двісті солдатів-тузумців і близько сотні носильників, наглядачів та агентів работорговця.

Наглядачів було відібрано з-поміж арабів та португальців. Важко уявити жорстокість, з якою ці люди ставилися до невільників. Вони лупили їх без жодної причини, а тих, хто падав від виснаження, добивали ударом ножа або кулею, оскільки їх вже не можна було виставити на продаж. Звіряча лють допомагала утримувати невільників в покорі, проте в результаті такого ставлення караван втрачав дорогою не менше половини рабів: деяким вдавалося втікти, а решта вкривала своїми кістками невільничий шлях із внутрішніх областей Африки до океанського узбережжя.

Неважко зрозуміти, що агенти-європейці (здебільшого португальці) були покидьками, викинутими зі своєї країни, злочинцями, колишніми каторжниками або власниками невільничих кораблів, що уникнули шибениці. До такого людського непотребу належали й Негоро з Гаррісом. Вони служили одному із видатних работорговців Центральної Африки, Жозе-Антоніу Алвішові, добре відомого усім дрібним торговцям «чорним товаром»; лейтенант Камерон розповів про нього дещо цікаве.

Солдатів для охорони невільників работорговці вербували більшою мірою з-поміж туземців. Однак, полювання на людей не було перевагою виключно работорговців. Негритянські царки також влаштовували криваві набіги на своїх сусідів з подібною метою: переможених – чоловіків, жінок та дітей – переможці перетворювали на рабів і продавали работорговцям за декілька ярдів коленкору, за порох, за рушниці, за рожеві або червоні намистини, а посушливими роками, за твердженням Лівінгстона, нерідко навіть за жменю маїсу.

Загін солдат, що супроводжував караван Алвіша, являв собою типовий зразок найманого африканського війська. Це було збіговисько напівоголених чорношкірих бандитів, озброєних кременевими рушницями із мідними кільцями на довгих стволах. З такою охороною агентам работорговця доводилося нелегко. Ця банда заперечувала накази, власноруч призначала годину виступу в похід, час та місце зупинки для відпочинку, погрожувала покинути караван. Агентам нерідко доводилося поступатися своїм солдатам.

Попри те, що вантаж каравану несли на плечах самі невільники, чоловіки та жінки, работорговці все ж таки наймали деяку кількість носильників. Їх називали «паґазі» і їм довіряли пакунки з особливо цінним товаром, зокрема із слоновою кісткою. Іноді траплялися величезні слонові бивні вагою до ста шістдесяти фунтів і тоді необхідно було двоє носильників на кожен з них для доставки в прибережні факторії, звідки слонову кістку відправляли на ринки Хартума, Занзібара та Наталь. Послуги носильників оплачувалася після прибуття на місце призначення декількома метрами бавовняної тканини, так званою «мерікані», порохом, жменею каурі,[61] ниткою з намистинами, а іноді, якщо у работорговця не було інших цінностей, – невільником, за якого він не розраховував отримати велику суму.

Серед п'ятьох сотень невільників каравану Алвіша було дуже мало літніх людей. Річ у тому, що під час набігу усіх полонених старших сорока років безпощадно вбивали на селеновому згарищі або вішали на навколишніх деревах. На ринок відправляли лише молодих, здорових невільників, невільниць та дітей. Не більше десятої частини переможених залишалося в живих після таких кривавих побоїщ. Цим пояснюється, чому такою шалено безлюдною стала Екваторіальна Африка, де спустошеними залишилися безліч територій.

Наготу усіх цих дітей та дорослих заледве прикривали клапті жорсткої матерії, яку роблять з кори деяких дерев і називають в цих краях «мбузу». Чи можна уявити собі що-небудь жахливіше, ніж оце людське стадо: жінки у виразках від батога хавільдарів, змучені, виснажені діти із закривавленими ногами, яких матері намагалися нести на руках попри свою важку ношу, молоді люди, зв'язані рогатиною, важчою за кайдани каторжників! Вид цих нещасних, заледве живих людей з ледь чутним голосом, цих «скелетів з чорного дерева», як сказав про них Лівінгстон, міг би розчулити навіть дикого звіра. Але усі ці нещастя аніскільки не цікавили наглядачів – арабів та португальців, які, за словами Камерона, були жорстокішими за арабів.[62]

Зрозуміло, що за полоненими було встановлено найсуворіший нагляд як під час походу, так і під час привалу. Дік Сенд одразу зрозумів, що про втечу не варто й думати. Але як тоді знайти місіс Уелдон? Жодних сумнівів: її та її сина захопив Негоро. Португалець намагався розлучити жінку з іншими її супутниками. Навіщо це йому знадобилося Дік Сенд не розумів. Але сумніватися в тім, що тут не обійшлося без Негоро, було неможливо, і серце Діка обливалося кров'ю при думці про небезпеки, що загрожували місіс Уелдон.

«Ех! – повторив він. – Подумати-но, я міг пристрелити і одного, і другого негідника, але не зробив цього»!

Його знову і знову лихоманило від думок. Скільки жахіть уникнули б вони через смерть, заслужену смерть Гарріса та Негоро! Скільком людям, до яких ці торговці людським м’ясом ставляться як до рабів, вона принесла б полегшення!

Він чітко уявив собі увесь жах становища, в якому опинилися місіс Уелдон та маленький Джека. Ані мати, ані син не могли розраховувати на допомогу кузена Бенедикта. Добре ще, якщо він зуміє потурбуватися хоча б про себе. Поза сумнівом, їх втрьох вже затягнули в якийсь глухий кут Анголи. Але хто нестиме дорогою хворого хлопчика?

«Його мати, – мовив до себе Дік. – Так, його мати! Заради нього вона знайде сили. Вона вчинить так само як бідолашні рабині! І, як і вони, вона впаде посеред дороги. Ох, якби Господь дав мені можливість залишитися віч-на-віч з цими катами».

Однак він сам був у полоні. Він був однією із голів цього стада, яке наглядачі гнали вглиб Африки. Він навіть не знав, чи ведуть особисто Негоро та Гарріс ту партію невільників, в яку потрапили їхні жертви. Тут більше немає Дінго, нікому відшукати слід Негоро і підняти ґвалт при його наближенні. Лише один Геркулес ще міг допомогти нещасній місіс Уелдон. Втім, хіба можна сподіватися на таке диво?

Та все ж Дік чіплявся за цю надію. Він повторював собі, що Геркулес на волі. Можна було не сумніватися у його відданості. Заради місіс Уелдон Геркулес зробить все, що в його силах. Так, або Геркулес намагатиметься йти за ними і дасть про себе знати, або, якщо він втратив їхній сліди, він спробує об'єднати свої сили з Діком, – можливо, викрасти його або звільнити силою. Під час нічного відпочинку, проникнувши непомітно в натовп невільників, так само чорний, як вони, чи вдасться йому обдурити солдатів, дістатися до Діка, зламати його кайдани, вивести його до лісу? А тоді удвох, вільні, що тільки не зроблять вони для звільнення місіс Уелдон! Ріка дає їм можливість спуститися до узбережжя і Дік Сенд, краще обізнаний з усіма труднощами, що стоять на шляху до порятунку, успішніше здійснить свій план, так не вчасно зіпсований нападом туземців.

Надія змінялася на відчай в думках юного моряка. Однак, завдяки своїй енергійності він не піддавався смутку і готовий був скористатися щонайменшою можливістю, як тільки вона з’явиться.

Передусім слід було дізнатися, до якого з ринків ведуть агенти свій караван. Можливо, кінцевим пунктом маршруту була одна із факторій Анголи, до якої залишалося всього декілька денних переходів. Якщо караван прямував до внутрішньої області Екваторіальної Африки, то попереду залишалися ще сотні та сотні миль шляху. Головний невільничий ринок знаходився в Ньянгве, в області маньїмів, на меридіані, який ділить Африканський континент майже навпіл, в країні Великих озер, якою подорожував тоді Лівінгстон. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве було дуже далеко – шлях триватиме багато місяців.

Це турбувало Діка найбільше: адже з Ньянгве не варто було навіть намагатися втікти. Якби місіс Уелдон, Дікові, Геркулесові та решті неграм навіть і вдалося б вирватися з полону, наскільки важким, а то й неможливим було б повернення до океану цим довгим шляхом, сповненим небезпек!

Втім, скоро у Діка Сенда з'явилися усі підстави вважати, що караван повинен скоро прибути на місце. Навіть не розуміючи мови, якою говорили між собою начальники каравану, – то була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою, – він все ж помітив, що вони часто вимовляють назву одного з найважливіших невільничих ринків цих місць. Назва ця була «Казонде» і Дік знав, що Казонде – центр работоргівлі в Анголі. Це наштовхнуло його на думку, що саме там вирішиться доля усіх полонених: вони потраплять до рук місцевого царка або якогось багатого работорговця. І ми знаємо, що він не помилявся.

Дік Сенд, старанно вивчаючи географію, знав усе, що було відомо про Казонде. Відстань від Сан-Паулу-ді-Луанда до цього міста не перевищує чотирьохсот миль, а, отже, від табору на Кванзі до невільничого ринку було не більше двохсот п'ятдесяти миль. Дік вирахував це приблизно, прийнявши за основу перехід, здійснений його маленьким загоном під керівництвом Гарріса. За звичайних умов такий шлях можна подолати за десять – дванадцять днів. Але, оскільки караван вже був знесилений попередньо подоланою відстаню, Дік подвоїв цей час і вирішив, що на перехід від Кванзи до Казонде знадобиться не менше трьох тижнів. Він дуже хотів поділитися своїм припущеннями зі старим Томом та його товаришами. Вони би дещо потішилися новиною про те, що їх не відведуть в нетрі Екваторіальної Африки, в ті страшні краї, звідки немає ніякої надії вибратися. Досить було б обмінятися мимохідь декількома словами, щоб повідомити їм те, чого вони не знають. Але чи вдасться це зробити?

Том і Бат – випадково об’єднані батько та син, – Актіон та Остін, закуті попарно, знаходилися в правому кінці табору. За ними спостерігали хавільдар та дюжина солдатів.

Дік, який міг вільно пересуватися, вирішив поступово скорочувати відстань в п'ятдесят кроків, що відділяла його від групи невільників, серед яких і його товариші. Він став обережно наближатися до них.

Ймовірно, старий Том здогадався про наміри Діка – він щось пошепки сказав своїм товаришам і ті почали уважно слідкувати за Діком. Вони не рухалися, однак готові були дивитися та слухати.

Незабаром Дік з недбалим виглядом подолав половину відстані. Тепер він міг би вже викрикнути Томові назву міста, до якого прямує караван, і сказати, скільки приблизно часу триватиме подорож. Було б ще кращим все детально йому розповісти та домовитися, як їм поводитися під час переходу. Тому він продовжував рухатися вперед. Серце його сповнилося надії. Лиш декілька кроків відділяло його від бажаної мети, як, раптом, наглядач, немов зненацька розгадавши його задум, з криком кинувся йому навперейми. Солдати, що прибігли на крик наглядача, негайно ж грубо відштовхнули Діка, а Тома та його супутників відігнали в протилежний кінець табору.

Нетямлячись від гніву Дік Сенд кинувся на наглядача. Він спробував вихопити у нього з рук рушницю і відірвав ствол від ложа. Чоловік вісім солдатів напали на нього, щоб відняти уламок рушниці. Розлючені, вони б розшматували юнака, якби не втрутився один із начальників каравану: високий араб з жорстоким виразом обличчя. Це був той самий Ібн-Хаміс, про якого балакали Гарріс та Негоро. Він промовив декілька незрозумілих Діку слів і солдати слухняно відступили, покинувши свою жертву.

Тепер стало абсолютно зрозумілим те, що охороні було суворо наказано, з одного боку, не давати Діку спілкуватися з товаришами, а з іншого – зберегти йому життя. Хто ще міг віддати такі накази окрім Гарріса або Негоро?

Цієї миті, о 9 годині ранку 19 квітня, хрипко пролунав звук рогу та гуркіт барабанів. Відпочинок закінчився.

Негайно всі – начальники, солдати, носильники та невільники – скочили на ноги. Невільники розібрали пакунки з вантажем та вишикувалися в колону, попереду якої став наглядач з розгорнутим яскравим прапором.

Пролунав сигнал до виступу.

Почулася неголосна пісня. Однак, співали не переможці, а переможені.

І ця пісня, підкріплена наївною вірою, була сповнена загроз їхнім катам, їхнім гнобителям:

«Ви женете мене на узбережжя, однак, коли я помру, на мені вже не буде ярма, і тоді я прийду і вб'ю вас!»

Розділ восьмий. Із записника Діка Сенда

Хоча вчорашня гроза пройшла, небо все ще супилося. Прийшла пора «мазіки» – другого сезону дощів в Екваторіальній Африці. Дощі йтимуть ще два – три тижні, особливо вночі, і для невільничого каравану ця обставина стала додатковим випробуванням.

Раннім похмурим ранком караван покинув берег Кванзи, прямуючи на схід.

П'ятдесят солдатів крокували попереду, по сотні з кожного боку колони, а решта – ар'єргард. Невільникам було б важко бігти, навіть якщо б вони не були скутими. Жінки, діти, чоловіки йшли впереміж, а наглядачі батогами підганяли їх. Подекуди видно були нещасних матерів, які на ходу годували немовлят, а у вільній руці несли другу дитину. Інші тягнули за собою по жорсткій колючій траві голих і босих дітей.

Начальник каравану, жорстокий араб Ібн-Хаміс, той самий, який втрутився у суперечку Діка з наглядачем, гострим оком стежив за своїм стадом: він походжав вздовж колони, то пропускаючи її вперед, то знову обганяючи. Ібн-Хаміса та його помічників мало хвилювали страждання полонених, але вони не могли не зважати на солдатів, які домагалися збільшення пайка, і з носильниками, які постійно вимагали зупинку на відпочинок. Через це виникали суперечки, а то й бійки. Наглядачі зганяли свою злість на нещасних полонених. В повітрі постійно лунали погрози хавільдарів та крики невільників, і ті, що йшли в останніх рядах ступали по землі, просякнутій кров'ю рабів, що йдуть попереду.

Діку так і не вдалося переговорити зі своїми товаришами, тому що їх вели в перших рядах каравану. Вони йшли гуськом, пара за парою, відокремлені один від одного рогатиною, яка не дозволяла їм повернути голови. Батоги наглядачів розсікали їхні спини так само часто, як і спини інших нещасних.

Бат поруч із батьком йшов попереду, ступаючи обережно, щоб не труснути рогатиною, вибираючи зручніший шлях, тому що за ним цим самим шляхом мусив пройти Том. Час від часу, коли хавільдар трохи відставав, він промовляв слова підбадьорення і деякі з них долітали до вух Тома. Коли він помічав, що Том втомився, то намагався навіть сповільнити крок. Тяжче за все для бідолашного малого було те, що він не міг обернутися та подивитися на коханого батька. Том, поза сумнівом, був радий, що бачить сина, однак старому доводилося дорого платити за цю розраду. Скільки разів він умивася сльозами, коли батіг наглядача ляскав по спині Бата! Ці удари були для батька болючішим, аніж якби батіг ляскав його самого.

Актіон та Остін, закуті поряд, йшли від них за декілька кроків та зазнавали тих самих катувань. Як заздрили вони Геркулесові! Які б небезпеки не підстерігали його в цій дикій місцині, він принаймні був вільним та міг боротися за своє життя!

У перші ж хвилини полону старий Том відкрив своїм товаришам усю гірку правду. Бат, Остін та Актіон були вражені, дізнавшись, що вони знаходяться в Африці, що їх привела сюди та заманила вглиб країни подвійна зрада Негоро та Гарріса і що їм не варто розраховувати на поблажливість з боку людей, до яких вони потрапили в полон.

Із старою Нен поводилися не краще, аніж з іншими полоненими. Вона йшла разом з жінками всередині каравану. ЇЇ було прикуто до молодої матері з двома дітьми: немовлям та хлопчиком років трьох, що ледве навчився ходити. Нен, сповнена жалістю, викликалася піклуватися про цього хлопчика і в очах молодої рабині зблиснула сльоза вдячності. Нен несла дитину на руках, тим самим рятуючи її і від втоми, яка напевно убила б його, і від нещадного батога наглядачів. Однак, це була важка ноша для старої Нен; вона боялася, що сил їй вистачить ненадовго, і думала про Джека. Вона уявляла малюка на руках у матері. Джек схуднув за час хвороби, але все ж таки був занадто важкий для слабких рук місіс Уелдон. Де вона тепер? Що з нею трапилося? Чи побачиться з нею коли-небудь її стара нянька?

Діка Сенда вели майже в самому хвості. Зі свого місця він не міг розгледіти ані Тома, ані його супутників, ані стару Нен. Початок довжелезної колони він бачив лише тоді, коли вони проходили повз рівнину. Він крокував, занурившись в свої похмурі думки, від яких його не могли відірвати навіть крики наглядачів. Він не думав ні про себе, ні про тягар, який йому ще належало зтерпіти, ні про тортури, можливо, підготовлені для нього Негоро. Його з головою поглинула тривога за місіс Уелдон. Намарно вдивлявся він в землю, в колючі кущі, що оточували стежку, в гілки похилених дерев. Він ніде не бачив слідів, які вказували б на те, що вона пройшла тут. Якщо її дійсно відправили до Казонде, то іншого шляху тут не було. Щоб тільки не зробив Дік, аби отримати хоч якусь вказівку на те, що і вона йде туди ж, куди ведуть їх усіх!

Таким був тілесний та душевний стан Діка Сенда та його товаришів. Але якою б великою не була тривога за їхню власну долю, якими важкими не були б страждання, вони не могли без жалю дивитися на муки натовпу виснажених рабів, що оточували їх, не могли не відчути обурення, побачивши звірячу жорстокість наглядачів. Дарма! Вони не в силах були ні допомогти одним, ні чинити опір іншим.

На двадцять з гаком миль на схід від Кванзи тягнеться суцільний ліс. Проте дерева тут, чи через те, що їх нищать місцеві комахи, чи то через те, що стадо слонів витоптують молоді пагони, ростуть менш щільно, аніж біля узбережжя. Йти таким лісом було легше, ніж пробиратися крізь зарості кущів. Але і тут було вдосталь бавовняних кущів заввишки сім-вісім футів; з бавовни виробляють звичні для цих країв тканини з чорними та білими смугами.

Іноді стежка заглиблювалася в справжні джунглі, де і раби, і варта грузли у високому чагарникові. З усіх місцевих тварин лише слони та жирафи можуть підняти голову вище за цей очерет, схожий на бамбук, за цю траву, стебла якої сягають дюйма в діаметрі. Агентам потрібно було прекрасно знати місцевість, щоб не заблукати в таких заростях.

Щодня караван рушав на зорі і тільки опівдні робив зупинку на одну годину. На привалі розв'язували декілька пакунків із маніокою[63] і хавільдари байдуже розподіляли між невільниками цю жалюгідну їжу. Якщо солдати встигали розграбувати дорогою яке-небудь село, до цього мізерного сніданку додавалося два-три батати[64] і шматочок м'яса – козлятини або телятини. Однак втома була такою великою, відпочинок таким малим, а дощовими ночами й зовсім неможливий, що, коли наставав час обіду, невільники заледве могли їсти. Не минуло й тижня після того, як караван покинув узбережжя Кванзи, як зо два десятка невільників впали безсилі посеред дороги, ставши поживою для хижих звірів, що йшли за караваном. Леви, пантери та леопарди очікували на приречених, які більше не могли від них рятуватися. Кожен вечір після заходу сонця їхнє гарчання лунало так близько від табору, що щохвилинно можна було побоюватися нападу.

Прислухаючись до гарчання хижих звірів, що в темряві здавалися особливо ворожими, Дік Сенд з жахом думав про перешкоди, які могла принести подібна зустріч Геркулесові, про небезпеки, що на кожному кроці очікували його в цих тропічних лісах. Та все ж, якби у нього самого з'явилася можливість втекти, він, не вагаючись, скористався б з неї.

Тут ми наводимо замітки Діка Сенда, які він зробив дорогою між Кванзою та Казонде. Щоб пройти відстань в двісті п'ятдесят миль, знадобилося двадцять п'ять переходів. «Перехід» мовою работорговця означає подобовий шлях відстанню десять миль з обідньою зупинкою та привалом на ніч.

«З 25 по 27 квітня. Минули негритянське селище, оточене загорожею з кущів висотою вісім-дев'ять футів. Поля засіяно маїсом, бобами, сорго та арахісом. Двох жителів схопили і закували в кайданки. П'ятнадцятьох вбито, населення розбіглося.

Вранці переправилися через швидку річку шириною сто п'ятдесят ярдів. Плавучий міст зі стовбурів дерев перев’язаних ліанами. Деяких колод бракує. Дві жінки в одній рогатині зірвалися у воду. Одна з них несла на руках дитину. Вода збурилася та почервоніла. Крокодили ховаються під мостом; є ризик втрапити ногою прямо до відкритої пащі.

28 квітня. Йшли лісом баугіній. Дерева високі. Португальці називають їх «залізними».

Злива. Ґрунт розм’як. Йти дуже важко.

Бачив в середині каравану стару Нен. Вона несе малого негренятка. Заледве йде. Невільниця поряд з нею шкутильгає, з її плеча, розітнутого батогом, тече кров.

На ніч бівуак розбили під велетенським баобабом з ніжно-зеленим листям та білим цвітом.

Вночі гарчали леви та леопарди. Один солдат вистрілив з рушниці в пантеру. Що з Геркулесом?

29 і 30 квітня. Перший холод так званої африканської зими. Роса. В останніх числах квітня закінчується сезон дощів, починається він в листопаді. Усі рівнини ще затоплено. Східні вітри заважають вільно дихати та несуть з собою болотяну лихоманку.

Жодних слідів місіс Уелдон та кузена Бенедикта. Куди їх ведуть, якщо не в Казонде? Вони повинні йти тим самим шляхом поперед нас. Мене мучить тривога. Напевно, маленький Джек в цій нездоровій місцевості знову захворів на лихоманку. Чи ще живий він?.

1–6 травня. Впродовж декількох днів йшли ще не просохшими широкими рівнинами. Скрізь вода, в деяких місцях по пояс. Тисячі п'явок присмоктуються до тіла. Однак, треба йти. Подекуди на купині, що виступає з води, ростуть лотоси, папіруси. На болотах якісь водяні рослини з великим, як у капусти, листям. Люди зашпортуються об них і часто падають.

Тут безліч дрібної риби штибу сома. Туземці ловлять їх міріадами, заганяючи в плетені загородки, і продають каравану.

Неможливо знайти місце для ночівлі. З усіх боків затоплена рівнина. Доводиться йти в темряві. На ранок в каравані недораховуються багатьох невільників. Стільки страждань! Якщо падаєш, не варто підніматися. Декілька зайвих хвилин під водою і з усім покінчено! Смертельна імла навік сховає від палиці хавільдара.

Так, але місіс Уелдон та її син! Я не маю права покинути їх. Я витримаю до кінця! Це мій обов’язок!

Вночі пролунали несамовиті крики.

Солдати наламали смолянистих гілок, що стирчали з води. Слабке світло в темряві.

Ось причина криків, які я чув. В темряві на край табору напали крокодили. Дванадцять чи п’ятнадцять чудовиськ схопили жінок та дітей, аби затягнути їх до «комор». Так Лівінгстон називає глибокі ями, де ці тварини зберігають свої жертви після того, як втоплять їх: крокодил з'їдає здобич лише тоді, коли вона вже починає розкладатися.

Мене крокодил сильно подряпав своєю бронею. Одного дорослого невільника поряд зі мною він вирвав з колодки, переламавши її навпіл. Як кричав нещасний, яким жахом та болем був сповнений його крик! Я все ще чую його.

7 і 8 травня. Ранком підрахували втрати. Зникли двадцять рабів.

Удосвіта я став шукати очима Тома та його товаришів. Яке щастя – вони живі! Однак, чи щастя це? Чи не краще було б в одну мить звільнитися від усіх страждань?

Том йде в перших рядах каравану. Коли його син Бат щось обходив, рогатина обернулася і Томові вдалося побачити мене.

Марно шукаю стару Нен! Чи загубилася вона серед невільників, чи загинула тієї жахливої ночі?

Наступного ранку ми покинули затоплену рівнину після двадцяти чотирьох годин переходу у воді. Табір розбито на пагорбі. Сонячне проміння трохи обсушило нас. Поснідали, проте який жалюгідний сніданок! Трохи маніоки, декілька жмень кукурудзи. З напоїв – сама каламутна вода! Скільком з тих, хто розлігся на землі, не судилося звестися на ноги!..

Ні! Не може бути, щоб місіс Уелдон та Джек пройшли через усі ці муки! Господь, напевно, змилувався над нею, і їх повели в Казонде іншою дорогою. Нещасна мати не витримала б!..

Ще один випадок захворювання на віспу серед невільників – туземці називають її «ндуе». Хворі не мають сил йти далі. Невже їх покинуть?

9 травня. На зорі рушили в дорогу. Тих, що відстали, немає. Батоги хавільдарів підняли заслаблих. Невільники – це товар. Це гроші. Агенти не покинуть їх, допоки вони мають сили рухатися.

Я в оточенні живих скелетів. Вони не можуть вже навіть стогнати.

Нарешті я побачив стару Нен. Як боляче дивитися на неї! Дитина, яку вона несла на руках, зникла. Тепер вона одна. Їй легше йти, однак, як і раніше, її закуто ланцюгами, вільний кінець якого її довелося перекинути через плече.

Я прискорився і мені вдалося наблизитися до неї. Але вона, здається, навіть не впізнала мене! Невже я так змінився?

– Нен, – покликав я.

Бідолашна стара довго вдивлялася в мене і нарешті сказала:

– Це ви, містере Дік? Я… я… скоро помру.

– Ні, ні! Будьте мужніми! – відповів я, опустивши додолу очі, аби не бачити цю жахливу безкровну примару.

– Так, я помру, – повторила Нен, – і не побачу більше моєї любої хазяйки, мого маленького Джека!.. Господи, Господи, зглянься наді мною!

Я хотів підтримати стару Нен, яка уся тремтіла у своїх лахміттях. Я б радий був, якби мене прикували до неї, щоб розділити з нею вагу ланцюга, який вона несе одна після смерті своєї супутниці.

Але сильна рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом батога загнано назад у натовп невільників. Я хотів накинутися на цього звіра. Але з'явився начальник-араб, схопив мене за руку і не відпускав, допоки я не опинився вкінці колони.

Потім він промовив:

– Негоро!

Негоро! Значить, це за наказом Негоро зі мною поводяться не так, як з моїми товаришами по нещастю?

Що ж очікує на мене?

10 травня. Сьогодні проминули два села, охоплені пожежою. Хатини підпалено з усіх боків. На деревах, вцілілих від вогню, висять трупи. Мешканці втікли. Поля спустошено. Ці села зазнали нападу. Убили зо двісті чоловік аби захопити десяток невільників.

Вечоріє. Ночівля. Табір розбито під великими деревами. Узлісся оточено високою, як кущі, травою.

Вчора вночі, зламавши рогатину, втікли декілька полонених. Їх упіймали та надзвичайно жорстоко покарали. Сьогодні хавільдари та солдати особливо пильні на варті.

Настала ніч. Гарчання левів та гієн. Десь далеко пихкають бегемоти. Ймовірно, поряд озеро або річка.

Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою.

Через деякий час мені здалося, що хтось тиняється високою травою. Напевно, якийсь хижак. Чи наважиться він увірватися до табору?

Прислухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї! Однак я захищатимуся! Я покличу на допомогу. Моє життя, можливо, потрібне місіс Уелдон, моїм товаришам!

Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна.

Ось в пітьмі серед папірусів зблиснули два вогники: очі леопарда або гієни. Вони зникли. З'явилися знову.

Трава шарудить. Звір кидається на мене!

Я хочу закричати, підняти насполох.

На щастя, я вчасно стримався!

Не вірю своїм очам. Це Дінго! Дінго поряд зі мною?! Славний Дінго! Як він повернувся? Як знайшов мене? А-а, це інстинкт. Але чи може інстинкт пояснити таку дивовижну відданість? Дінго лиже мені руки. Славний пес і віднині мій єдиний друг! Отже, тебе не вбито!

Дінго лащиться до мене. Він розуміє мене!.. Він хоче загавкати.

Я заспокоюю його. Не можна, щоб його почули. Нехай він непомітно йде слідом за караваном і хто знає, можливо… Однак, чому Дінго так наполегливо підставляє шию під мої долоні? Він неначе говорить мені: «Шукай! Нуж-бо, шукай»! Я шукаю і знаходжу щось, що прив'язане до його шиї… тоненький очерет стирчить із застібки на нашийнику із таємничими літерами «С» та «В».

Дістаю очерет. Ламаю його. Там записка!

Але я не можу прочитати її в такій темряві. Треба дочекатися світанку. Я хотів би притримати Дінго, але славний пес, хоч і лиже мені руки, неначе виривається геть. Він розуміє, що доручення, покладене на нього, виконано. Один стрибок і він тихцем зникає в траві. Господи, порятуй його від левів та гієн!

Дінго, зрозуміло, повертається до того, хто відправив його на завдання.

Записка, яку все ще не можливо прочитати, горить в моїх долонях. Хто її написав? Місіс Уелдон? Геркулес? Яким чином відданий пес, якого ми вважали мертвим, зустрівся з тією або з іншим? Що в цій записці? Чи запропонує вона мені план втечі або ж це тільки звісточка від тих, хто мені дорогий? Як би там не було, ця подія приємно розбурхала мене. Можливо, це покладе край усім нещастям?

Ох, але ж як довго не світає!

Я чекаю на перші промені на горизонті. Я не можу зімкнути очі. Десь далеко як і раніше чутно ревіння хижого звіра. Мій бідолашний Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ним?

Нарешті розвиднюється. В тропіках швидко свтлішає. Я влаштовуюся із запискою так, аби прочитати її непомітно.

Намагаюся прочитати. Ще темно, нічого не видно.

Нарешті я прочитав! Записка від Геркулеса!

На клаптику паперу декілька рядів олівцем.

Ось про що там мова:

Місіс Уелдон та маленького Джека понесли в кітанді у супроводі Гарріса та Негоро. Вони з містером Бенедиктом випередили караван на три-чотири дні. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. Його, здається, було поранено кулею, але тепер він здоровий. Не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про усіх вас і втік для того, щоб бути корисним для вас.

Геркулес.

Отже, місіс Уелдон та її син живі! Слава Богу, їм не довелося, як нам, страждати від цієї тяжкої дороги! «Кітанда» – це гамак, який сплетено із сухої трави та підвішано на дві довгі бамбукові жердини. Такі кітанди несуть на плечах двоє носильників. Їх прикрито запиналом з легкої тканини. Отже, місіс Уелдон та Джека несуть в кітанді. Навіщо вони Гаррісу та Негоро? Ці негідники, вочевидь, відправили їх до Казонде. Так-так, поза сумнівом. Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку з-поміж усіх цих страждань отримав я від славного Дінго!

11–15 травня. Караван продовжує свій шлях. Полонені з кожним кроком йдуть все повільніше. Більшість залишають по собі кривавий слід. Я підрахував, що до Казонде залишилося ще десять переходів. Скільки людей перестане страждати. Але я повинен дійти живим і я дійду!

Це жахливо! В каравані нещасні, у яких тіло – кривава рана. Мотузки, якими їх зв’язано, врізаються в оголену плоть.

Одна мати несе на руках тіло своєї дитини, що померла від голоду. Вона не хоче з ним розлучитися!

Дорогу позаду нас всіяно трупами. Епідемія віспи спалахнула з новою силою.

Ми пройшли повз дерево. До цього дерева прив'язано за шию невільників. Їх залишили тут помирати від голоду.

16–24 травня. Сили мої закінчуються, однак я не маю права слабнути. Дощі зовсім припинилися. День за днем ми йдемо в прискореному темпі. Работорговці називають це «тиркеза», тобто вечірні переходи. Потрібно йти швидше, а дорога піднімається вгору досить круто.

Пройшли через зарості дуже високої та жосткої трави. Це н’яссі. Її стебла подряпали мені усе лице, колюче насіння набилося під порваний одяг. На щастя, маю міцні чоботи, які ще тримаються купи.

Агенти починають покидати тих, хто важко хворий і не може йти. Нам загрожує нестача продовольства. Солдати та носильники збунтувалися б, якби їхню долю пайку зрізали. На них не заощадиш на нещастя для невільників!

– Нехай жеруть один одного! – сказав начальник.

Тому декотрі з молодих, сильних невільників помирають без будь-яких ознак хвороби. Я згадую, що і Лівінгстон описував подіібні випадки. «Ці нещасні, – писав він, – раптом починають скаржитися на біль в серці. Вони прикладають руку до грудей і падають мертвими. Поза сумнівом, вони помирають від розриву серця. Це особливо часто трапляється з вільними людьми, несподівано ставших рабами: вони не готові до таких випробувань».

Сьогодні хавільдари зарубали сокирами зо двадцять невільників, які вже не мали сил плентатися за караваном. Начальник-араб не перешкоджав цій бійні.

Це було жахливе видовище.

З розколеним черепом впала і стара Нен. Я зашпортався дорогою об її труп. Я не маю змоги навіть поховати її.

Серед тих, хто потерпів катастрофу на «Пілігримі», її першою прикликав до себе Господь. Бідолашна добра Нен.

Щоночі я чекаю на Дінго. Він більше не з'являється. Чи не сталося з ним нещастя? Чи з Геркулесом? Ні… ні! Не хочу думати про це! Довге мовчання Геркулеса означає тільки, що він не має для мене новин. Окрім того, йому доводиться бути дуже обережним і зайвий раз не ризикувати».

Розділ дев'ятий. Казонде

Двадцять шостого травня караван прибув в Казонде. Половина полонених, захоплених під час цього набігу, загинули дорогою. Проте работорговці все ж розраховували на чималий зиск: попит на рабів не зменшувався, а ціни на невільничих ринках Африки зростали.

Ангола в той час була великим центром торгівлі неграми.

Португальська влада в Сан-Паулу-ді-Луанда та Бенгеле нічого не могла вдіяти, оскільки каравани невільників стали переправляти через внутрішні області материка. Бараки на узбережжі було забито чорними полоненими. Та невелика кількість невільничих кораблів, яким вдалося проскочити повз крейсери, що стережуть узбережжя, не могли зібрати увесь вантаж, призначений для переправки в американські володіння Іспанії.

Казонде, розташований за триста миль від гирла Кванзи, вважався одним із найбільших «лаконі» – невільничих ринків Анголи. Купівля-продаж людей відбувалася зазвичай на «читоке» – головній площі міста. Тут виставлялися і продавалися раби, і звідси ж каравани вирушали в дорогу до Великих озер.

Як і всі міста Центральної Африки, Казонде поділявся на дві частини. В одній знаходилися будинки арабських, португальських та туземних купців, а також бараки для їхніх невільників; друга складалася із резиденції туземного царка. Зазвичай це був лютий п'яниця з короною на голові, який правив за допомогою терору та існував головним чином за рахунок щедрих дарунків работорговців.

В той час торговий квартал Казонде належав Жозе-Антониу Алвішу – тому самому, про якого говорили Негоро та Гарріс, які працювали у нього прикажчиками. Тут розміщувалася головна контора цього работорговця, друга знаходилася у Біє, а третя – в Касанзі, в провінції Бенгала, де через декілька років її побачив Камерон.

З обох сторін головної вулиці торгового кварталу Казонде тягнулися «тембе» – одноповерхові вальковані будиночки з плоским дахом, квадратні подвір’я яких служили кошарами. В кінці вулиці знаходилася велика площа – «читока», оточена невільничими бараками: високо над дахами будинків велично розкинулися пишні крони велетенських баньянів, тут і там росли високі пальми, схожі на закляклого в землі віника; у відходах на вулиці порпалися стерв'ятники, заклопотані санітарним обслуговуванням містечка. Таким був торговий квартал Казонде.

Недалеко від міста протікає Лві – ще не досліджена річка, що, ймовірно, є однією із притоків, хоч би й вторинної, великої річки Кванго, що впадає в Конго.

Прилегла до торгового кварталу резиденція царка Казонде була скупченням брудних халуп, що розкинулися майже на квадратну милю. Деякі з цих хатин були відкриті погляду, інші обнесено очеретяним парканом або густо засаджені низькими смоквами.

Окрема ділянка, оточена живоплотом з папірусу, на якому стояло зо три десятки халуп для невільників царка, декілька хатин для його дружин та тембе, оточений заростями маніоки, трохи вищий та просторіший за інших, – таким був палац царка Казонде, людини років п'ятдесяти на ім'я Муані-Лунга. Володіння, вже достатньо розорені його попередниками, під його управлінням остаточно занепали. Зараз він мав лише близько чотирьох тисяч солдатів, тоді як раніше португальці-работорговці нараховували їх двадцять тисяч, але він вже не міг більше, як раніше, приносити в жертву богам по двадцять п'ять – тридцять рабів щодня.

Це був передчасно постарівший від всіляких надмірностей, наскрізь проспиртований злісний маніяк, який, коли капризував, калічив своїх рабів, воєначальників та міністрів: він наказував відрізувати одному ніс або вуха, другому ногу, а третьому руку. Можна було не сумніватися, що його смерть, вочевидь, вже близька, ні в кого не викличе жалю.

Лише одній людині з усього Казонде смерть Муані-Лунга, можливо, заподіяла б збиток – Жозе-Антоніу Алвішу. Работорговець відмінно ладнав з захмелілим владикою і, користуючись дружбою з ним, господарював над усією областю. У нього були підстави побоюватися, що після смерті царка, якщо не визнають право на спадок його головної дружини Муани, володіння Муані-Лунга захопить сусідній царок, один з володарів Укусу. Цей царок був молодшим та енергійнішим за Муані-Лунга і вже захопив декілька сіл, підвладних правителю Казонде; до того ж він працював із конкурентом Алвіша, крупним работорговцем Тіпо-Тіпо, чистокровним чорним арабом, який трохи потому відвідав Камерона в Ньянгве.

Поки що справжнім володарем цього краю був Жозе-Антоніу Алвіш, бо він цілком підкорив собі здурілого негритянського царка, потураючи його пристрастям, вправно користуючись його вадами.

Жозе-Антоніу Алвіш, людина вже літня, не належав, як можна було подумати, до «мсунгу», тобто до білої раси. Португальським у нього було тільки ім'я, прийняте їм, звичайно, з комерційних міркувань. Насправді цей знаменитий работорговець був негром на ім'я Кенделе. Він народився в Дондо, на березі Кванзи, і розпочав свою кар'єру простим агентом у работорговця. Тепер цей старий негідник, що називав себе найчеснішою людиною у світі, став одним із видатних торговців чорними невільниками.

У 1874 році Камерон зустрів Алвіша в Кілембо, столиці Кассонго, і пройшов разом з його караваном всю дорогу до Біє – тобто сімсот з гаком миль.

Після прибуття в Казонде усю партію рабів вивели на головну площу.

Було 26 травня. Таким чином, розрахунки Діка Сенда виявилися правильними. Подорож з моменту виходу із табору, розташованого на берегах Кванзи, тривала тридцять вісім днів. П'ять тижнів найжахливіших мук, які тільки може витримати людина!

Коли вони увійшли до Казонде, був полудень. Забили барабани, загудів ріг куду, затріщали рушниці: солдати, що супроводжували караван, стріляли в повітря, і слуги Жозе-Антоніу Алвіша із захопленням відповідали їм. Усі ці бандити зраділи зустрічі з приятелями після чотирьох місяців розлуки. Нарешті вони можуть відпочити і нагородити себе за втрачений час розгулом та пиятикою.

До Казонде дійшло в цілому тільки двісті п'ятдесят зовсім змучених невільників. Їх прогнали, як стадо, вулицями міста і замкнули в бараках, які американський фермер визнав би непридатними навіть для худоби. У бараках вже сиділо з тисячу – півтори рабів в очікуванні ярмарку, який повинен був відкритися через день на головній площі. З прибуттям нової партії в них стало ще тісніше. Важкі рогатки з невільників зняли, однак від кайданів не звільнили.

Носильники розташувалися на площі, віддавши торговцям свій найцінніший вантаж – слонову кістку, призначену для продажу в Казонде. Отримавши плату – декілька ярдів коленкору або іншої трохи коштовнішої тканини, – вони відправляться шукати інший караван, що потребуватиме їхніх послуг.

Отже, старий Том та його супутники позбавилися рогаток, які вони несли протягом п'яти тижнів. Бат нарешті зміг обійняти свого батька. Усі обмінялися рукостисканнями. Однак, вони мовчали. Про що їм було говорити? Скаржитися, нарікати на долю? Бата, Актіона, Остіна – сильних молодих людей, звичних до важкої фізичної праці, – втома зламати не могла. Але старий Том, змучений поневіряннями, абсолютно вибився з сил. Ще декілька днів шляху і його труп викинули б на поталу хижим звірам, як був викинутий труп бідолашної Нен.

Усіх чотирьох заштовхнули в тісний сарайчик і двері негайно ж замкнули ззовні на ключ. Там полонені знайшли мізерну їжу і, підкріпившись, стали чекати приходу работорговця, якому збиралися, – без особливих надій – повідомити, що вони американські громадяни.

Діка Сенда залишили на площі під наглядом приставленого до нього хавільдара.

Нарешті він в Казонде! Він не сумнівався, що місіс Уелдон, маленький Джек та кузен Бенедикт давно вже знаходяться тут. Він видивлявся їх на усіх вулицях, якими проходив караван, в усіх тембе та на читоке, майже порожнім в ту годину.

Але місіс Уелдон ніде не було.

«Невже її не привели до Казонде? – запитував себе Дік. – Де ж вона тоді? Ні, Геркулес не міг помилитися! Це, напевно, входить в таємні плани Гарріса та Негоро. Проте їх також не видно».

Пекуча тривога охопила Діка Сенда. Зрозуміло, що місіс Уелдон, як полонянку, могли тримати під замком. Але Гарріс та Негоро – особливо Негоро – не відкладали б побачення з юним моряком, який тепер був цілковито під їхньою владою. Ні, вони негайно прийшли б, щоб насолодитися своєю владою, щоб познущатися з Діка, мучити його, щоб, нарешті, помститися йому. Якщо їх тут немає, отже, вони пішли кудись ще, значить, місіс Уелдон відправили до якогось іншого місця в Центральній Африці! Нехай поява американця та португальця означала для Діка Сенда початок тортур, однак він все одно з нетерпінням чекав цієї зустрічі. Адже їхня присутність в місті запевнила б його у тому, що місіс Уелдон та маленький Джек теж знаходяться тут!

Дік Сенд пригадав, що й Дінго не з'являвся з того часу, як приніс йому записку від Геркулеса. Таким чином, відповідь, написана їм про всяк випадок, відповідь, в якій він просив Геркулеса думати лише про місіс Уелдон, йти за нею, не втрачати її із виду і за можливості повідомляти її про все, що відбувається, – ця відповідь залишалася неотриманою. Дінго вже одного разу прокрався до табору. Чому ж Геркулес не спробував ідправити його знову? Можливо, вірний пес загинув під час цієї спроби або ж Геркулес, слідкуючи, як зробив би на його місці і сам Дік, за місіс Уелдон, заглибився разом з Дінго в хащі цього африканського плоскогір'я, сподіваючись дістатися якої-небудь факторії?

Що ще міг подумати Дік, якщо ні місіс Уелдон, ні її викрадачів не було видно в місті? Він настільки вірив в те, – можливо, намарне, – що зустріне їх в Казонде, що тепер, не побачивши їх, був приголомшений. Його охопив відчай, якого він не міг подолати. Якщо він не міг віддати своє життя тим, кого любив, то воно не потрібна було і йому самому, і залишалося тільки померти. Однак, вважаючи так, Дік помилявся в собі. Від тяжких ударів долі хлопець подорослішав і його відчай був лише слабким місцем властивим кожній людині, що на короткий час нагадав про себе.

Цієї миті пролунали фанфари та гучні крики. Дік Сенд, що понуро сидів на запорошеній землі читока, миттєво схопився на ноги. Будь-яка нова подія могла вивести його на слід тих, кого він шукав. Його недавній смуток як рукою зняло.

– Алвіше! Алвіше! – гукали солдати та туземці, що натовпом валили на площу.

Нарешті мусила з'явитися людина, від якої залежала доля стількох нещасних. Можливо, Гарріс та Негоро супроводжують його? Дік Сенд стояв у повний зріст, очі його були широко розплющені, ноздрі роздулися. Якщо ці двоє зрадників з'являться перед ним, п'ятнадцятирічний моряк твердо і сміливо погляне їм в очі. Капітана «Пілігрима» не залякає колишній судновий кок!

В кінці головної вулиці замайоріла кітанда – носилки із латаним запиналом із дешевої бляклої тканини з шматками торочки по краях. З носилок виліз старий негр. Це був работорговець Жозе-Антоніу Алвіш.

Декілька слуг йшли за ним, низько вклонившись.

Поряд з Алвішом йшов його друг Коїмбра, син майора Коїмбра з Біє, – зі слів лейтенанта Камерона, найзапекліший негідник в усій області, брудний лупатий паруб'яга з жовтуватим роздутим обличчям та розкуйовдженою копицею жорстких кучерів, в подертій сорочці та зплетеної із трави спідниці; обшарпаний солом'яний капелюх надавав йому схожості із потворною старою відьмою. Коїмбра був повірником Алвіша, організатором набігів на мирні селища та видатним вождем зграї розбійників, що обслуговувала работорговця.

Щодо Алвіша, то він у своїй одежі, схожій на карнавальний турецький наряд, виглядав, мабуть, не настільки гидко, як його повірник. Проте, він в жодному разі не викликав благородного враження про власників факторій, що ведуть оптову работоргівлю.

На велике розчарування Діка Сенда, ані Гарріса, ані Негоро серед почету Алвіша не опинилося. Невже доведеться полишити надію зустрітися з ними в Казонде?

Між тим начальник каравану Ібн-Хаміс обмінявся рукостисканнями з Алвішом та Коїмброю. Вони привітали його з успішним завершенням походу. Щоправда, при звістці про загибель половини каравану невільників Алвіш скривився, але, загалом, справи шли не так вже й погано. В той же час «товару», який розмістився у бараках, работорговець мав досить, щоб задовольнити попит внутрішнього ринку та обміняти їх на слонову кістку та мідні «ханни» – скошені хрести, у формі яких цей метал вивозять в Центральну Африку.

Работорговець подякував наглядачам і наказав негайно ж розплатитися з носильниками.

Жозе-Антоніу Алвіш та Коїмбра говорили португальсько-африканською говіркою, яку навряд чи зрозумів би уродженцеві Лісабона. Тому Дік Сенд абсолютно не розумів, про що говорять між собою ці поважні «негоціанти». Можливо, про нього та про його супутників, яких через зраду обернули на невільників? Ця здогадка перетворилася на впевненість, коли за сигналом Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до сарая, де сиділи замкнені Том, Остін, Бат та Актіон.

Майже тієї ж миті четверо американців підвели до Алвіша.

Дік Сенд обережно підійшов ближче. Він не хотів пропустити найменші подробиці цієї сцени.

Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша вдоволено засяяло посмішкою, коли він побачив прекрасну статуру та могутні м'язи молодих негрів. Декілька днів відпочинку та достатня кількість їжі повинні були відновити їх сили. На Тома він поглянув без жодного інтересу: похилий вік позбавляв старого негра будь-якої цінності. Однак, на трьох інших під час наступного ярмарку в Казонде можна було вигідно заробити.

Пригадавши ті декілька англійських слів, яким його навчили агенти на зразок американця Гарріса, Алвіш, кривляючись, іронічно привітав своїх нових невільників з благополучним прибуттям.

Том зрозумів слова Алвіша: він зробив крок вперед і, вказуючи на своїх товаришів і на самого себе, промовив:

– Ми – вільні люди! Ми – громадяни Сполучених Штатів!

Алвіш, без сумніву, зрозумів його. Він скривився у веселій посмішці і, кивнувши головою, відповів:

– Так. Так. Американці! Ласкаво просимо!. Ласкаво просимо!

– Ласкаво просимо, – повторив за ним Коїмбра.

З цими словами він підійшов до Остіна і, немов менджун, що купує на ярмарку коня, обмацав його груди, плечі, біцепси, а потім спробував розкрити Остіну рот, щоб подивитися на його зуби.

Цієї миті сеньйор Коїмбра отримав такий удар кулаком по обличчю, якого до нього, ймовірно, не отримував жоден син майора.

Повірник Алвіша відлетів кроків на десять. Декілька солдатів кинулися до Остіна і ще б трохи і він поплатився за свою зухвалість.

Проте Алвіш жестом зупинив їх. Він щиро розреготався, побачивши, що його дорогий друг Коїмбра втратив два із вцілілих шестьох його зубів.

Жозе-Антоніу Алвіш зовсім не хотів, аби солдати псували його майно. Окрім того, він відрізнявся веселою вдачею і йому давно вже не вдавалося так посміятися.

Він заспокоїв розлюченого Коїмбру і той, насилу звівшись на ноги, повернувся на своє місце біля работорговця і пригрозив кулаком відважному Остіну.

В цей час хавільдари підштовхнули до Алвіша Діка Сенда.

Работорговець, вочевидь знав, хто цей юнак, звідки він сюди потрапив і яким чином був захоплений в таборі на Кванзі.

Він подивився на нього досить злісно і пробурмотів англійською:

– Ага, маленький янкі!

– Так, янкі! – відповів Дік Сенд. – Що ви збираєтеся робити зі мною і моїми супутниками?

– Янкі, янкі! Маленький янкі, – повторив Алвіш.

Він не зрозумів або не захотів зрозуміти, про що його запитують.

Дік повторив своє питання. Розуміючи, що работорговець не збирається відповідати, він звернувся до Коїмбре, з обличчя якого, хоч і понівеченого злістю та пияцтвом, він зрозумів, що це не туземець.

Однак Коїмбра тільки повторив свій загрозливий жест, але не відповів.

Тим часом Алвіш жваво втокмачував щось Ібн-Хамісу. Вочевидь це «щось» мало безпосереднє відношення до Діка та його друзів. Поза сумнівом, їх збиралися знову розлучити і хто знає, чи вдасться їм ще побачитися та перекинутися хоча б декількома словами?

– Друзі мої, – промовив Дік Сенд пошепки, немов розмовляючи сам з собою, – слухайте мене. Геркулес прислав мені разом із Дінго записку. Він йшов слідом за караваном. Гарріс та Негоро відвезли місіс Уелдон, Джека та містера Бенедикта. Куди? Не знаю. Можливо, вони в Казонде. Будьте терплячими та мужніми, готовими до будь-якої нагоди втікти. Нехай помилує нас Господь!

– А Нен? – запитав старий Том.

– Нен померла.

– Перша жертва.

– І остання, – відповів Дік Сенд. – Ми впораємося.

Цієї миті чиясь рука лягла на плече юнака і добре знайомий йому голос вкрадливо промовив:

– Ага, якщо не помиляюся, це ви, мій юний друг? Радий вас бачити!

Дік Сенд обернувся.

Перед ним стояв Гарріс.

– Де місіс Уэлдон? – закричав Дік, навалюючись на американця.

– На жаль, – відповів Гарріс з вдаваною прикрістю, – нещасна матір! Чи могла вона витримати.

– Померла? – крикнув Дік. – А її син?

– Бідолашний хлопчик, – відповів Гарріс таким самим голосом, – чи міг він витримати ці тяжкі випробування.

Ті, кого Дік любив, померли! Що відчув він цієї хвилини? Порив нестримного гніву, жагу помсти, яку він повинен задовольнити чого б йому це не вартувало!

Дік Сенд накинувся на Гарріса, вихопив з його пазухи ножа і всадив йому в серце.

– Прокляття! – закричав Гарріс, звалюючись на землю.

Гарріс помер.

Розділ десятий. Ярмарок

Все відбулося так стрімко, що ніхто не встиг зупинити Діка Сенда. Втім, одразу ж декілька туземців накинулися на юнака і вбили б його, якби не з'явився Негоро.

Знаком португалець наказав відпустити Діка, підняти з землі і забрати труп Гарріса. Алвіш і Коїмбра вимагали негайної смерті Діка Сенда, але Негоро тихо сказав їм, що вони нічого не втратять, якщо трохи зачекають, і хавільдарам було наказано забрати юнака і не спускати з нього очей. Нарешті Дік Сенд побачив Негоро – вперше відтоді, як маленький загін покинув узбережжя. Він знав, що цей негідник – єдиний винуватець катастрофи «Пілігрима»! Здавалося б, юний капітан мусив ненавидіти Негоро ще більше, аніж його спільника. Але після того як Дік розібрався з американцем, він не вшанував Негоро жодним словом.

Гарріс сказав, що місіс Уелдон та її син загинули!.. Тепер ніщо більше не цікавило Діка, навіть його власна доля. Хавільдари потягли його. Куди? Діку було байдуже.

Його міцно зв'язали і посадовили до тісного сараю без вікон – це була темниця, в якій Алвіш замикав рабів, засуджених до смерті за бунт або за інші провини. Тут Дік був відгороджений глухими стінами від усього світу, але він не жалкував про це. Він помстився за смерть тих, кого любив і кого тепер більше не було на світі… Яка б доля не очікувала на нього самого, він був готовий до всього.

Легко здогадатися, чому Негоро завадив туземцям розправитися з Діком: він хотів перед стратою жорстоко катувати юнака, до чого дикуни були такими здібними. П'ятнадцятирічний капітан був під владою суднового кока. Тепер не вистачало тільки Геркулеса для того, щоб помста Негоро була повною.

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок-лаконі, на який з'їхалися работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та безліч туземців із сусідніх провінцій. Лаконі – це не лише ринок невільників. На нього стікаються усі продукти із родючої африканської землі, а також люди, що її обробляють.

З самого рання на широкому чітоке Казонде панувало буйне пожвавлення, яке важко описати. Чотири чи п'ять тисяч чоловік юрмилося на площі, якщо не вважати рабів Жозе-Антоніу Алвіша, серед яких були Том і його товариші. Саме через те, що ці бідолахи – чужинці, вони, без сумніву, мусили викликати особливе зацікавлення серед работорговців.

Алвіш був найважливішою персоною на ярмарку. Він ходив площею зі своїм другом Коїмбра і пропонував работорговцям безліч невільників для попвнення нових караванів. Серед покупців були метиси з Уджіджі: торгового міста, розташованого на озері Танганьїка, та декілька набагато багатших арабських купців.

Там було і безліч туземців: дітей, чоловіків та жінок, надзвичайно ревних торговок, які за своїми торговельними здібностями могли б перевершити навіть торговок білої раси. Жоден ринок великого європейського міста, навіть в день щорічного ярмарку, не шумить і не хвилюється, не укладає таку кількість угод, як цей африканський базар. У цивілізованих народів необхідність продавати, напевно переважає над прагненням купляти. Африканських же дикунів однаково збуджують і пропозиція, і попит.

Для всіх туземців лаконі – велике свято, заради якого вони вдягнули нехай не найкращий свій одяг, але точно найкращі свої прикраси. Шевелюри, розділені на чотири частини, укладено у вигляді подушечок або зав'язаних у вузол кіс; у формі гриба або у вигляді ручки сковороди, прикрашені китицями з червоного пір'я; зачіски у формі кривих рогів, вкриті червоною глиною та маслом; копиці свого або накладного волосся, підтримувані шпильками та булавками із заліза або слонової кістки, а чепуруни в курчаву масу воллосся втикнули ще й ніж для татуювань, а самі кучері прикрасили «сафі», тобто скляними бусами, через що ті здавалися різнобарвною бісерною вишивкою – такими були споруди, що найчастіше височіли на чоловічих головах. Жінкам було притаманне розділяти волосся на маленькі чубчики розміром із вишню, на жмути та джгути, кінчики яких складалися в рельєфний малюнок, на закручені коркотяги, що облямовували лице. Деякі, простіші, а можливо, більш гарні, відкидали волосся на спину на манер англійок, другі мали на лобі підстрижений чубчик, як у француженок. І майже всі рясно змащували волосся жирною глиною та блискучою червоною «нколо» – смолистим соком сандалового дерева. Здалека здавалося, неначе голови місцевих дженджиків вкрито черепицею.

Не слід, однак, вважати, що святкове убрання обмежувалося тільки розкішною зачіскою. Для чого людині потрібні вуха, якщо не просовувати в них палички, вирізані з дорогоцінного дерева, мідні кільця з мереживною різьбою, ланцюжки із кукурудзяної соломи або, зрештою, маленькі порожнисті гарбузи замість табакерок так, що мочки видовжуються під їхньою вагою і майже досягають плечей! Адже африканські дикуни не мають кишень, та й де б вони їх зробили? Саме тому їм треба якось і десь носити ножі, трубки та інші предмети повсякденного вжитку. Що стосується шиї, зап'ястків, литок та щиколоток, то, з точки зору дикунів, ці частини тіла самою природою призначено для мідних або бронзових обручів, рогових браслетів, прикрашених блискучими ґудзиками, та намиста з червоних бус «само-само», або «талака», що було в той час дуже модним серед африканців. Обвішані цими сліпучими коштовностями, вдосталь виставленими на загальний огляд, місцеві багатії були схожими на ходячі діамантові табакерки.

Окрім того, якщо природа наділила людей зубами, то хіба не для того, щоб вони виривали собі верхні та нижні різці або ж заточували їх подібно до гострих гачків, як у гримучих змій? А якщо природа дала їм нігті на пальцях, то хіба не для того, щоб відрощувати їх так, що стає майже неможливим користуватися руками? Так само людське тіло вкриває чорна або коричнева шкіра, звичайно, для того, аби її прикрашали «теммбо» – татуюванням, що зображає дерева, птахів, місяць, або розмальовували такими хвилястими лініями, в яких Лівінгстон помітив деяку схожість з малюнками стародавніх єгиптян. Це татуювання, що передавалася з покоління в покоління, зберігалося на шкірі за допомогою синюватої фарби, яку вводили в надрізи на тілі дітей. По ній одразу можна було дізнатися, до якого роду і до якого племені належить людина. А як інакше? Якщо ви не можете намалювати свій герб на дверцятах карети, доводиться гравірувати його на грудях.

Ось яке важливе місце займали прикраси в африканській моді. Що стосується самого одягу, то у чоловіків він обмежувався фартухом до коліна за шкіри антилопи або строкатою спідницею, сплетеної з трави. Одяг жінок також включав лише зелену спідницю, розшиту різнокольоровим шовком, бісером або черепашками каурі та поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартух із «ламби»: вельми цінної в Занзібарі тканини, сплетеної із трав та пофарбованої в синій, чорний та жовтий кольори.

Втім, все вищезазначене притаменне лише туземцям із вищого світу. Інші – торговці та невільники – взагалі ходили майже голими. Жінки здебільшого виконували обов'язки носіїв та приходили на ярмарок із величезними кошиками за спиною, притримуючи їх за допомогою ременю на лобі. Обравши місце на площі, вони вивантажували свій товар і, поставивши порожні кошики, сідали в них навпочіпки.

На ярмарку були удосталь представлено всі продукти цієї дивовижно родючої землі. Тут продавався рис, який приносить врожай сам-сто, кукурудза, що родить тричі за вісім місяців і дає двісті зерен з кожного посіяного зерна; кунжут, перець з регіону Уруа, більш гострий за відомий каєнський; маніока, сорго, мускатні горіхи, сіль, пальмова олія. На площу зігнано сотні кіз, свиней, тонкорунних та курдючних овець, вочевидь, привезених із татарського степу, сюди ж принесли безліч живої та забитої птиці, а також рибу. Дуже вправно виліплені гончарні вироби привертали увагу своїм яскравим малюнком. Любителів випити спокушали напоями, назви яких верескливим голосом вигукували хлопчаки: бананове вино, міцна настоянка «помбе», солодке пиво «малофу», виготовлене з бананів, а також прозора суміш меду та води, зброджені за допомогою солоду.

Але ще більш мальовничим ринок Казонде видавався через тканини та слонову кістку, що тут продавали.

Тканин тут були тисячі «шукка», тобто сажнів; «мерікані» – небілений міткаль виробництва салемських фабрик з Массачусетса, «канікі» – блакитна бавовняна тканина шириною тридцять чотири дюйми, «сохарі» – щільна матерія в синю та білу клітинки з червоним берегами, підкресленими блакитною смужкаю, а також дорога «діула» – зелений, червоний та жовтий суратський шовк; шматок розміром в три ярда коштує не менше семи доларів, а якщо він витканий золотом, то ціна сягає вісімдесяти доларів.

Слонову кістку в Казонде доставляли з усіх факторій Центральної Африки, а звідси вона розходилася в Хартум, Занзібар, Наталь. Багато хто із купців займалися виключно цією галуззю африканської торгівлі.

Скільки ще слонів потрібно вбити, щоб добути ті п'ятсот тисяч кілограмів слонової кістки[65], які щорічно вивозяться на європейські, і, зокрема, на англійські ринки? Для того, щоб задовольнити потреби тільки однієї англійської промисловості необхідно близько сорока тисяч щорічно. Тільки із західного берега Африки вивозять сто сорок тонн цього цінного товару. Середня вага пари слонових бивнів – двадцять вісім фунтів. В 1874 році ціна на них сягала півтори тисячі франків. Однак, бувають бивні, вага яких досягає сто шістдесят фунтів; і якраз на ринку Казонде поціновувачі могли б знайти чудову слонову кістку: щільну й напівпрозору, що легко піддається обробці, з тонким верхнім шаром коричневого відтінку, що зберігає білу серцевину, яка на відміну від слонової кістки, що надходить з інших провінцій, не жовтіє з часом.

Чим же розраховувалися між собою покупці та продавці після того, як уклали угоду? Якими грошовими одиницями вони користувалися? Як відомо, для работорговців єдиною грошовою валютою були невільники.

Туземцям грошима слугували скляні намистини: молочно-білі називалися «качоколо», чорні – «бубулу», а рожеві – «сікундерече». Намисто з десятки рядів бісеру, або «хеті», що двічі обвивають шию, називається «фундо» і коштує досить дорого. Більш звична міра цього намиста – «фразілах», тобто сімдесят фунтів. Лівінгстон, Камерон та Стенлі, вирушаючи вглиб Африки, завжди стежили за тим, щоб у них було вдосталь такої «монети». За відсутності скляних різнокольорових намистин на африканських ринках можна зустріти «пісе» – занзібарська монета вартістю чотири сантима та «віунга» – особливі черепашки, що зустрічаються на східному узбережжі. Для племен, у яких збереглося людожерство, доволі цінними були також людські зуби. На ярмарку можна було побачити намисто з людських зубів на шиї у будь-якого туземця, який, напевно, сам же і з'їв їхніх колишніх володарів, щоправда, останнім часом такий вид грошей починає виходити з ужитку.

Так виглядав чіток під час ярмарку. До полудня навколишній запал неймовірно зріс і галас став нестерпним для вуха.

Неможливо описати шаленство продавців, яким не вдавалося всучити свій товар, і гнів покупців, з яких вимагали занадто велику ціну. У цьому збудженому, верескливому натовпі раз у раз виникали бійки, і, властиво, ніхто не докоряв забіякам.

Незабаром опівдні Алвіш наказав вивести на площу невільників, призначених для продажу. Натовп одразу збільшився майже на дві тисячі бідолах найрізноманітнішого віку, яких работорговець утримував у своїх бараках декілька місяців. Цей «товар» виглядав непогано. Тривалий відпочинок і достатня кількість їжі зробили невільників цілком підходящими для ярмарку. Однак, новоприбулі шалено відрізнялися від них. Якби Алвіш протримав і цю партію один-два місяці в бараках, він, без сумніву, продав би її за більш високою ціною. Однак попит на невільників на східному узбережжі був таким величезним, що работорговець вирішив продати їх одразу.

Це було великим нещастям для Тома та його трьох супутників. Хавільдари виштовхнули їх у стадо, що заповнило чіток. Всі четверо раніше були скутими ланцюгами і їхні погляди красномовніші за будь-які слова відображали лють та обурення, що оволоділи ними.

– Містера Діка тут немає! – одразу ж сказав Бат, оглянувши велику площу.

– Звичайно, – відповів Актеон. – Його на продаж не виставиш!

– Його уб'ють, якщо ще не вбили! – промовив Том. – А ми можемо сподіватися тільки на те, що який-небудь работорговець купить нас усіх разом. Якщо нас не розлучать, це хоча б трохи полегшить нашу долю!

– Ех, знати, що ти далеко від мене гаруєш як раб… Бідолашний мій старий батько! – ридаючи, вигукнув Бат.

– Ні, – відповів Том. – Ні, вони не розлучать нас. Можливо, нам вдасться…

– Якби Геркулес був тут! – сказав Актіон.

Однак, від велетня не було жодної звістки. З тих пір як він прислав Діку записку, нічого не було відомо ні про нього, ні про Дінго. Чи варто було заздрити його долі? О так, безсумнівно! Навіть якщо він загинув, йому не довелося носити рабських кайданок!

Тим часом торг відкрився. Агенти Алвіша проводили площею групи невільників – чоловіків, жінок, дітей, абсолютно не турбуючись про те, що вони розлучають матерів з їхніми дитинчатами. Тільки так і можна назвати цих бідолашних, до яких ставилися як до домашньої худоби! Тома та його товаришів теж водили від покупця до покупця. Агент, який йшов попереду, викрикував ціну, назначену Алвішом за всю групу. Купці – араби або метиси з центральних областей – підходили та уважно оглядали «товар». Вони не знаходили в ньому звичних ознак африканської раси, ознак, вже зниклих у цих американців у другому поколінні. Однак, ці міцні й розумні негри, дуже мало схожі на чорношкірих з берегів Замбезі або Луалаби, мали в їхніх очах неабияку цінність. Перекупники обмацували їхні м'язи, оглядали їх з усіх боків, заглядали їм в рот, неначе менджун, що купує на ярмарку коней. Потому вони жбурляли на дорогу палицю і змушували бігти за нею, щоб перевірити, чи здатен невільник швидко бігати.

Так оглядали і перевіряли всіх невільників. Нікого не оминали ці випробування. Не слід вважати, що нещасні були байдужими до такого ставлення. Ні, окрім дітей, які ще не розуміли, якого приниження вони зазнають, решті, і чоловікам, і жінкам, було дуже соромно. Окрім того, невільників при цьому обсипали лайкою та били. Напівтверезий Коїмбра та агенти Алвіша вкрай жорстоко поводилися з рабами, а нові господарі, які куплять їх за слонову кістку, коленкор або намисто, поводитимуться з ними не краще. Насильно розлучаючи чоловіка з дружиною, мати з дитиною, брата з сестрою, работорговці не дозволяли їм навіть попрощатися. Вони бачились востаннє на ярмарковій площі і розлучалися назавжди.

Справа в тому, що інтереси цієї торгівлі вимагають відправлення рабів різної статі в різні місця. Зазвичай купці, які торгують невільниками-чоловіками, жінок не купують. Через те що на мусульманському Сході поширене багатоженство, жінок відправляють головним чином до арабських країн та обмінюють їх там на слонову кістку. Невільники ж чоловіки використовуються на важких роботах і тому їх відсилають на ринки західного та східного узбережжь, а звідти – в іспанські колонії або в Маскат та на Мадагаскар. Це розставання супроводжується жахливими сценами, оскільки розлучені знають, що вони помруть так більше і не побачив один одного.

На Тома та його супутників очікувало те саме. Щоправда кажучи, це їх не лякало. Для них було б навіть краще, якби їх вивезли в одну із рабовласницьких колоній. Принаймні там у них з'явилася б примарна надія на звільнення. Якщо ж, навпаки, їх залишили б в будь-яких з областей Центральної Африки, їм годі було й мріяти про повернення на свободу.

Сталося те, чого вони так бажали. Сталося те, на що вони майже не могли сподіватися, – їх продали одній людині. За цю партію з чотирьох негрів сперечалися багато работорговці з Уджіджі. Жозе-Антоніу Алвіш потирав руки. Ціна піднімалася. Збиралися цілі натовпи, щоб подивитися на рабів, за яких пропонували небачені в Казонде гроші. Алвіш, звичайно, не розповідав, де він здобув їх, а Том та його товариші, які не знали місцевої говірки, не могли протестувати.

Їхнім господарем став заможний арабський купець, який мав намір за декілька днів відправити їх до озера Танганьїка, де, в основному, проходять каравани невільників, а звідти – до занзібарської факторії.

Дійдуть вони живими крізь найнебезпечніші області Центральної Африки? Адже вони мусили пройти півтори тисячі миль в неймовірно тяжких умовах, місцинами, де не припинялися війни між царками різних племен і де клімат був убивчим. Чи вистачить на це сил у старого Тома? Чи він не витримає мук і помре дорогою, як нещасна Нен?

Принаймні четверо друзів залишалися разом! Від усвідомлення цього навіть їхні кайдани неначе ставала легшими. Новий господар-араб велів розмістити їх в окремому бараці. Він явно піклувався про «товар», який обіцяв йому чималий бариш на ринках Занзібара.

Тома, Бата, Остіна та Актіона негайно вивели з площі і вони так і не дізналися, якою несподіванкою закінчився ярмарок в Казонде.

Розділ одинадцятий. Королівський пунш

Близько четвертої години в кінці головної вулиці почувся гуркіт барабанів, дзвін цимбалів та інших африканських музичних інструментів. Збудження натовпу на площі до цього часу досягло межі. Пів дня суперечок, бійок та криків не приглушили дзвінких голосів і не втомили шалених торговців. Ще не всіх невільників було продано і покупці відбивали один у одного партії рабів із запалом, перед яким тьмяніє навіть азарт лондонських біржових маклерів в день великої гри на підвищення.

Однак при звуках цього, раптово розпочатого неладного концерту всі угоди було відкладено, а крикуни могли перевести подих.

Ярмарок вшанував своїми відвідинами його величність Муані-Лунга, король Казонде. Його супроводжувала досить численна свита із дружин, «чиновників», солдатів та рабів. Алвіш та інші работорговці поспішили йому назустріч. Вони не скупилися на шанобливі вітання, знаючи, що короновани й п'яничка є вельми чутливим до лестощів.

Старий паланкін, в якому принесли Муані-Лунга, зупинився посеред площі, і царок, підтримуваний десятком послужливих рук, ступив на землю.

Муані-Лунга мав п'ятдесят років, але на вигляд йому можна було дати усі вісімдесят і схожий він був на старезну мавпу. На голові у нього маячило щось подібне до тіари, прикрашене пазурями леопарда червоного кольору та пучками білої вовни. Це була корона володарів Казонде. Дві розшиті перлами спідниці зі шкіри антилопи куду, більш зашкарублі, аніж фартух коваля, обіймали стегна короля. Його груди прикрашало складне татуювання, що свідчило про давність королівського роду; якщо вірити йому, родовід королівського дому Муані-Лунга сягав далечі століть. На щиколотках, на зап'ястках, на обох передпліччях короля дзвеніли мідні браслети, інкрустовані скляними бусами, а взутий він був у чоботі виїзного лакея з жовтими вилогами – подарунок Алвіша двадцятирічної давнини. У лівій руці король тримав палицю з круглим срібним набалдашником, а в правій – хлопавку від мух з рукояткою із перлами. Парадний наряд короля довершувала стара парасоля із різнобарвних латок, неначе над головою майоріли штани арлекіна, лупа на шиї та окуляри на носі, за якими так журився кузен Бенедикт: їх знайшли в кишені Бата і Алвіш підніс їх його величності Муані-Лунгу. Ось так виглядав цей негритянський монарх, від якого жахалися околиці за сто миль навколо міста.

Вже через те, що він обіймав королівський престол, Муані-Лунга вважав, що він походить «прямо з небес», і будь-кого зі своїх підданих, який наважився б сумніватися у цьому, він відправив би на той світ пересвідчитися в справедливості цього твердження. Він стверджував також, що плоть його божественна, і тому він вільний від усієї земної нужди. Якщо він їсть, то лише тому, що це йому подобається, а п'є виключно заради задоволення. Втім, пити більше за Муані-Лунга було неможливо. Його міністри, його чиновники, беспросвітні п'яниці, здавалися в порівнянні з ним непитущими. Його величність був проспиртований наскрізь і невпинно вливав в себе міцне пиво, настоянку «помбе» і, особливо, горілку, яку в достатній кількості постачав йому Алвіш.

У гаремі Муані-Лунга було безліч дружин усіх рангів та віку. Більшість дружин прийшли разом з ним на ринкову площу. Муана – перша дружина, яка носила титул королеви, – була відьмою років сорок. У її жилах, як і у більшості її товаришок, текла королівська кров. Вона носила рябу картату хустку, спідницю, сплетену з трави і розшиту намистом, і стільки коралів, скільки вдалося вмістити на її шиї, на руках і ногах. Багатоповерхова складна зачіска облямовувала її мавп’яче крихітне обличчя. Загалом, вона була справжнім страхіттям. Решта дружин його величності, які обиралися з його сестер та інших родичок, були не так ошатно вбраними, однак молодшими, слідували за першою дружиною, готові за найпершим сигналом володаря приступити до виконання своїх обов'язків живих меблів. Тільки так можна назвати цих нещасних. Коли королю хотілося сісти, двоє із них нагиналися до землі і слугували йому сидінням, а інші стелилися попід його ногами своєрідним чорним килимом.

Вслід за дружинами у свиті Муані-Лунга чимчикували його міністри, воєначальники та чаклуни, які, як і їхній монарх, теж не трималися на ногах. При першому погляді на цих дикунів насамперед впадало в очі те, що у кожного з них не вистачало якоїсь частини тіла. Один був безвухим, інший – безносим, третьому бракувало руки, четвертому – ока. Серед них не було жодного, хто міг би похвалитися повним комплектом частин свого тіла. Це пояснювалося тим, що законодавством Казонде було передбачено лише два види покарань: смертна кара або каліцтво, причім ступінь покарання залежала від капризу Муані-Лунга. За найменшу провину наближених до короля калічили та нівечили, і найбільше придворні боялися позбутися вух, бо тоді вони вже не могли носити сережки!

Начальники «кілоло», тобто правителі районів, що отримували цю посаду у спадок або їх призначали на чотири роки, носили червоний жакет та ковпак із зебровой шкіри. В руках вони тримали знак своєї влади – довгий бамбуковий жезл, один кінець якого було натерто магічним зіллям.

Солдатам знаряддям нападу та захисту слугували луки, обмотані запасною тятивою та прикрашені бахромою, гостро відточені ножі, списи з довгими та широкими наконечниками та пальмові щити, прикрашені чудернацьким різьбленням. Щодо мундирів, то на них його величність не витратив ані копійки.

Замикали королівський кортеж придворні чаклуни та музиканти.

Мґанґа – одночасно є чаклуном та лікарем. Африканські дикуни сліпо вірять в чудодійну силу заклинань своїх мґанґа, вірять у ворожіння та фетиш – глиняні фігурки, поцятковані білими та червоними плямами, що зображують фантастичних тварин, або вирізані з дерева фігури чоловіків та жінок. Втім, багато чаклунів були так само понівечені, як і решта придворних. Мабуть, розгніваний монарх оплачував в такий спосіб невдалі спроби лікування.

Музиканти, чоловіки та жінки, трясли неймовірно дзвінкими тріскачками, били в лункі барабани, били довгими паличками з каучуковою кулькою на кінці у свої «марімба», тобто у тимпани, зроблені з декількох гарбузових пляшок різного розміру. Загалом, гуркіт стояв неймовірний і витерпіти його могли лише вуха африканців.

Над королівським кортежем майоріли прапори і прапорці, а ще вище на вістрях пік біліли черепи кількох сусідніх негритянських царків, яких Муані-Лунга переміг.

Як тільки король з'явився на площі, з усіх боків пролунали бурхливі вітальні вигуки. Солдати караванів вистрілили в повітря зі своїх старих рушниць, однак звук пострілів загубився у несамовитому реві натовпу. Хавільдари поспішно натерли свої чорні фізіономії порошком кіноварі, який вони носили в мішках на паску, і простяглися перед королем долілиць. Потім Алвіш, виступивши наперед, підніс королю велику пачку тютюну – «заспокійливої трави», як її називають у Казонде. Муані-Лунга якраз вельми потребував якогось заспокійливого засобу, бо невідомо чому перебував у дуже поганому настрої.

Вслід за Алвішом Коїмбра, Ібн-Хаміс та інші работорговці, араби та метиси, запевнили могутнього володаря Казонде в своїй відданості. «Мархаба!» – промовляли до короля араби, що мовою жителів Центральної Африки означало «ласкаво просимо». Метиси з Уджіджі плескали в долоні та низько, до самої землі, вклонялися королю. Деякі мастили обличчя брудом та улесливо простягалися ниць перед своїм мерзенним володарем.

Проте Муані-Лунга навіть не дивився на підлабузників і йшов повз них непевною ходою, широко розставляючи ноги, немов земля під ним дрижджала. Так він пройшов, а вірніше, прошкандибав серед натовпу рабів для продажу. І якщо работорговці боялися, як би король не оголосив своєю власністю будь-якого із невільників, то останні не менше страшилися потрапити під владу цієї лютої тварини.

Негоро ні на крок не відходив від Алвіша і разом з ним низько вклонився королю. Вони розмовляли туземною говіркою, якщо можна назвати бесідою розмову, при якій Муані-Лунга лише п’яно цідив крізь зуби нечленороздільні звуки. До того ж, він зажадав, аби його друг Алвіш поповнив запаси горілки, спустошені останніми гулянками.

– Король Лунга – бажаний гість на ринку в Казонде! – говорив Алвіш.

– Пити хочу! – відповідав монарх.

– Король отримає свою частку від прибутків ярмарку, – додав Алвіш.

– Пити! – повторив Муані-Лунга.

– Мій друг Негоро щасливий споглядати короля Казонде після такої довгої розлуки.

– Пити! – загарчав п'яниця, від якого тхнуло огидним запахом горілчаного перегару.

– Чи бажає король помбе чи меду? – лукаво запитав работорговець, чудово розуміючи, чого домагається Муані-Лунга.

– Ні, ні!.. – заволав король. – Горілки! За кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Алвішу…

– По краплині крові з білої людини! – підказав Негоро, зробивши Алвішові знак, на який той ствердно кивнув головою.

– Білого? Вбити білого! – вигукнув Муані-Лунга, чиї дикі інстинкти відразу ожили з цією пропозицією португальця.

– Білий убив одного із агентів Алвіша, – продовжував Негоро.

– Так, мого агента Гарріса, – підхопив Алвіш. – Ми мусимо помститися.

– Відправте його до короля Массонго, у верхів'ї Заїру, до племені ассуа. Вони розріжуть його на шматочки і з'їдять живцем. Вони ще не втратили смаку до людського м'яса! – вигукнув Муані-Лунга.

Массонго був царком племені людожерів. У деяких провінціях Центральної Африки ще й досі практикується людожерство. Лівінгстон відзначає це у своїх подорожніх записках. Плем'я маньїма, яке живе на берегах Луалаби, з'їдає не тільки ворогів, вбитих під час бою, але й купує рабів, аби з'їсти їх, при цьому стверджуючи, що «людське м'ясо трошки солоне і майже не вимагає приправи». Камерон також зіткнувся з племенем людожерів – моена бугге, які по декілька днів вимочують в проточній воді трупи вбитих, перед тим як з'їсти їх, а Стенлі спостерігав випадок людожерства у жителів Укусу; словом, це доволі пошерений звичай в Центральній Африці.

Однак, якою жахлива не була б страта, видумана королем для Діка Сенда, Негоро вона не сподобалася: він не планував випускати жертву зі своїх рук.

– Цей білий убив нашого друга Гарріса в Казонде, – сказав він.

– І тут він мусить померти! – додав Алвіш.

– Де хочеш, Алвіше, – відповів Муані-Лунга. – Але за краплину вогняної води за кожну краплину крові білого!

– Так, вогняна вода, і сьогодні ти побачиш, що вона заслуговує на цю назву. Вона палатиме! Сьогодні Жозе-Антоніу Алвіш частуватиме короля Муані-Лунга пуншем!

П'яниця з розмаху ляснув по руці Алвіша. Він не тямив себе від щастя. Свита та дружини короля також розділили його захоплення. Вони ще ніколи не бачили, як палає «вогняна вода», і, без сумніву, думали, що її можна пити палаючою. Потім, вгамувавши спрагу алкоголю, вони вгамують ще й спрагу крові, таку могутню серед дикунів.

Бідолашний Дік Сенд! Які страшні катування чекали на нього! Якщо цивілізовані люди від горілки втрачають людську подобу, то можна собі уявити, як діє алкоголь на дикунів!

Неважко зрозуміти, що можливість піддати тортурам білу людину прийшлася до смаку й туземцям, і Жозе-Антоніу Алвішу, такому самому негру, як і вони, і Коїмбре, метисові з негритянської кров'ю, і, врешті-решт, Негоро, який відчував люту ненависть до людей своєї раси.

Настав вечір – вечір без сутінків, коли вслід за днем майже одразу ж наступає ніч, найсприятливіша пора для полум'яного алкоголю.

Ідея Алвіша запропонувати його негритянській величності пуншу, піднести йому горілку з нового боку, була дійсно блискучою. Останнім часом Муані-Лунга вже здогадувався, що «вогняна вода», власне кажучи, погано виправдовує свою назву. Можливо, вогонь, що жеврітиме від неї, більш помітно лоскотатиме втратившого чутливість королівського язика!

Отже, у вечірній програмі на першому місці стояв пунш, а на другому – катування.

Дік Сенд, замкнений у своїй тісній темниці, вийде з неї тільки назустріч смерті. Невільників – проданих таі непроданих – загнали назад по бараках. На великому чітоку залишилися лише работорговці, хавільдари та солдати, готові скуштувати свою частку пуншу, якщо король і його почет хоча б щось їм залишать.

Жозе-Антоніу Алвіш, дотримуючись порад Негоро, приготував усе необхідне для пуншу. На середину площі винесли великий мідний казан, що вміщає щонайменше двісті пінт рідини. У нього вилили кілька діжок найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж вкинули перцю, кориці та інших прянощів, аби надати пуншу більшої гостроти.

Всі стали навколо короля. Муані-Лунга, похитуючись, підійшов до казана. Його притягувало до горілки, неначе магнітом, – здавалося, він готовий був кинутися в казан.

Алвіш благородно втримав його і сунув йому в руку палаючий гніт.

– Вогонь! – зкрикнув він з удавано захопленою посмішкою.

– Вогонь! – повторив Муані-Лунга і ткнув палаючий гніт в казан.

Як загорівся спирт, як гарно затанцювали на його поверхні сині вогники! Алвіш – без сумніву, для того, аби додати напою більш пряного смаку, – вкинув у пунш жменю морської солі. Відблиски полум'я надавали людям навколо казана тої примарної синяви, яку людська уява надає привидам. Сп’янівши від самого очікування, туземці дико заволали, застрибали і, взявшись за руки, закружляли у величезному танку навколо короля Казонде.

Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував в котлі вогнену рідину, від якої обличчя скажених танцюристів відблискували синім.

Муані-Лунга підступив ближче. Він вирвав ополоника з рук работорговця, занурив його в казан, набрав палаючого пуншу і підніс його до рота…

Як страшно скрикнув король Казонде!

Відбулося самозаймання. Його наскрізь проспиртована величність спалахнув, як спалахнув би бутель з гасом. Вогонь цей не давав сильного жару, але тим не менш пожирав плоть.

Через таке несподіване видовище танок туземців розпався.

Один із міністрів Муані-Лунга кинувся до свого повелителя, щоб загасити його. Однак, будучи проспиртованим не менше за короля, міністр тієї ж миті загорівся сам.

Те саме очікувало на решту придворних, якщо б вони втрутилися.

Алвіш і Негоро не знали, як допомогти палаючому королю. Королівські дружини швидко кинулися навтьоки. Коїмбра біг ще швидше, знаючи про свою легкозаймисту натуру.

Король та міністр, впавши на землю, корчилися від нестерпного болю.

Коли тканини тіла так глибоко просякнуто алкоголем, при горінні виникає легке синувате полум'я, яке не можливо загасити водою. Навіть якщо вдасться загасити його ззовні, воно горітиме всередині. Не існує способу припинити горіння живого організму, всі пори якого насичено спиртом.

За кілька хвилин Муані-Лунга і його міністр були мертвими, але їх трупи все ще продовжували горіти. Незабаром лише жменя попелу, декілька хребців та фаланги пальців, не вразливі до вогню, але покриті смердючою сажею, лежали біля казана з пуншем.

Це все, що залишилос від короля Казонде та його міністра.

Розділ дванадцятий. Похорон короля

Наступного дня, 29 травня, Казонде виглядало незвично. Перелякані туземці поховалися у своїх хатинах. Вони ніколи не бачили, щоб король, плоть якого божественна, або якийсь міністр загинули такою страшною смертю. Декому із них траплялося спалювати собі подібних, а найстаріші ще пам'ятали про кулінарні складнощі приготування, пов'язані із людожерством. Тому вони знали, як важко обернути на попіл людське тіло, а тут король і його міністр раптом згоріли самі по собі! В цьому їм ввижалося та й дійсно було щось незбагненне.

Жозе-Антоніу Алвіш також причаївся в своєму будинку. Він боявся, щоб його не визнали винним у тому, що відбулося. Негоро пояснив йому через що помер король і порадив триматися подалі. Кепсько буде Алвішові, якщо його визнають винним: тоді без чималих збитків йому не викрутитися.

Однак, в голові Негоро майнула блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвична смерть володаря Казонде – неабияка милість до нього великого Маніту, що це честь, якою боги відзначають лише обраних. Забобонні туземці легко повірили в цю нісенітницю. Вогонь, який вийшов із тіл короля та міністра, був оголошений священним. Залишалося тільки вшанувати останній путь Муані-Лунгу, людини, що стала богом.

Ці похорони і пов'язані з ними своєрідні обряди африканських племен відкривали для Негоро можливість звести рахунки з Діком Сенд. Якби не свідчення багатьох дослідників Центральної Африки і, зокрема, Камерона, важко було б повірити у те, скільки крові проливається на похороні негритянських царків штибу Муані-Лунга.

Законною спадкоємицею царка Казонде була його дружина Муана. Негайно влаштувавши похорон, вона тим самим проголошувала свої права на трон і могла випередити інших претендентів, в першу чергу короля Укусу, який прагнув стати володарем Казонде. Крім того, ставши королевою, Муана уникала жорстокої долі, що їх очікували решта подружжя покійного короля, і одночасно позбувалася молодших дружин, які їй, першою за часом і старшої за віком дружині, чимало дошкуляли. Це особливо припало до смаку лютій мегері. Тому вона наказала оголосити народу під звуки рогу куду та марімби, що завтра ввечері тіло покійного короля буде поховано з дотриманням всіх встановлених звичаїв.

Наказ нової королеви не викликав заперечень ані з боку придворних, ані з боку народу. Алвішу та іншим работорговцям не варто було боятися сходження на престол королеви Муани. Вони не сумнівалися, що за допомогою лестощів і подарунків легко впливатимуть на неї. Отже, питання престолонаслідування було вирішено швидко та безболісно. Непокоївся лише гарем покійного короля і не дарма.

Підготовка до похорону розпочалася того ж дня. Вкінці головної вулиці Казонде жваво протікав повноводний струмок, притока Кванго. Його слід було відвести вбік для того, щоб осушити русло, і на його дні вирити могилу; після похорону струмок мусив відновити колишнє русло.

Туземці взялися будувати греблю, перекриваючи хід струмкові і тимчасово переправляючи його на рівнину Казонде. Наприкінці похоронної церемонії цю греблю необхідно зруйнувати, щоб вода могла повернутися до природніх форм.

Негоро вирішив приєднати Діка Сенда до тих, кого принесуть в жертву на могилі короля. Португалець був свідком того нестримного пориву, яким розгніваний юнак зустрів Гаррісову звістку про смерть місіс Уелдон та Джека. Залишись Дік на волі, жалюгідний боягуз Негоро побоявся б підійти до нього, аби не спіткати долі свого спільника. Однак, тепер при вигляді безпорадного, зі зв'язаними руками та ногами бранця, він розумів, що боятися нічого, і вирішив провідати його. Португалець був одним із тих мерзотників, яким мало мучити свою жертву, їм треба знущатися над нею.

Тому він відправився вдень у сарай, де юнака пильнували хавільдари. Дік Сенд лежав на підлозі зі зв'язаними руками та ногами. Останньої доби йому зовсім не давали їжі. Заслаблий від усього пережитого, змучений мотузками, що впивалися в його тіло, Дік Сенд чекав на смерть – якою б жорстокою вона не була, смерть принаймні покінчить з усіма його стражданнями.

Однак, побачивши Негоро, він стрепенувся. Він інстинктивно намагався розірвати пута, які заважали йому накинутися на зрадника і придушити його. Однак навіть Геркулес не зміг би впоратися з такими міцними мотузками. Дік зрозумів, що хоч боротьбу не закінчено, характер її змінюється, і спокійно подивився Негоро прямо в очі, вирішивши не удостоювати португальця відповіддю, що б той не сказав.

– Вважаю своїм обов'язком, – почав Негоро, – востаннє привітати мого юного капітана і висловити йому співчуття з приводу того, що він позбавлений можливості командувати тут, як командував на борту «Пілігрима».

Дік нічого не відповів і Негоро продовжував:

– Одначе, капітане, невже ви не впізнаєте свого колишнього кока? А я так поспішав до вас за розпорядженнями! Чого бажаєте на сніданок?

За цими словами Негоро грубо пхнув ногою розпластавшогося на землі юнака.

– До речі, маю до вас ще одне запитання, капітане. Чи не можете ви нарешті пояснити, яким чином, збираючись причалити до узбережжя Південної Америки, ви врешті-решт прибули до Анголи?

Дік Сенд і без того знав, що здогад його був вірним і що зрадливий португалець навмисно зіпсував компас «Пілігріма». Глузливі питання Негоро були підтвердженням цього. Однак, він знову відповів йому тільки презирливим мовчанням.

– Зізнайтеся, капітане, – продовжував Негоро, – вам дуже пощастило, що на борту «Пілігрима» виявився моряк, справжній досвідчений моряк. Де б ми опинилися без нього, страшно уявити! Але замість того, щоб розбитися на скелях там, куди занесла б вас буря, ви, завдяки ньому, прибули на гостинну землю, і якщо ви нарешті опинилися в безпечному притулку, то зобов'язані цим лише цьому досвідченому морякові, якого зовсім даремно зневажаєте, мій юний господарю!

І, говорячи це, Негору, якому зовнішній спокій коштував величезних зусиль, схилився над Діком Сенд; обличчя його, раптово стало жорстоким, майже торкалося молодого моряка, ненача він хотів його з'їсти. Прихована довгий час лють нарешті прорвалася назовні.

– Кожному свій час! – закричав він у пориві шаленої злоби, яка зростала через непохитний спокій його жертви. – Сьогодні капітан – я! Я господар! Твоє життя, юнго-невдаха, в моїх руках!

– Візьми його, – спокійно відповів Дік Сенд. – Але пам'ятай: на небі є Бог, він карає за будь-який злочин, і час розплати не за горами.

– Ну, якщо Бог дбає про людей, час йому подбати про тебе.

– Я готовий постати перед Всевишнім, – холодно промовив Дік Сенд. – Я не боюся смерті.

– Це ми ще побачимо! – загарчав Негоро. – Чи не сподіваєшся ти на чиюсь допомогу? І це в Казонде, де Алвіш і я всесильні? Божевільний! Можливо, ти думаєш, що твої супутники – Том та решта негрів – все ще тут? Помиляєшся! Їх давно продано і вони вже йдуть до Занзібару. Їм ще пощастить, якщо вони не виздихають дорогою.

– Бог має тисячі способів провадити свій суд, – відповів Дік Сенд. – Йому може вистачити і найменшого знаряддя… Геркулес на волі.

– Геркулес? – повторив Негоро, тупнувши ногою. – Його давним давно розшматували леви та леопарди і я шкодую лише про те, що дикі звірі відняли у мене можливість помститися йому.

– Якщо Геркулес помер, – заперечив Дік Сенд, – то Дінго ще живий. А такого собаки, як Дінго, більш ніж достатньо, щоб впоратися з такою людиною, як ти. Я бачу тебе наскрізь, Негоро: ти боягуз! Дінго шукає тебе, він зуміє тебе знайти і день зустрічі з ним стане твоїм останнім днем.

– Негідник! – заричав оскаженіло португалець. – Негідник! Я власноруч застрелив твого Дінго. Дінго так само мертвий, як місіс Уелдон та її син, мертвий, як помруть всі, хто був на «Пілігрімі»!..

– Так само як і ти помреш, – відповів Дік, чий спокійний голос і сміливий погляд остаточно вивели португальця з рівноваги.

Не тямлячи себе від люті, Негоро вже готовий був від слів перейти до справи і своїми руками задушити беззахисного бранця. Він накинувся на Діка і скажено струснув юнака, але раптова думка зупинила його. Він зрозумів, що вбити Діка зараз означає позбавити його двадцяти чотирьох годин тортур. Тому він випростався і, наказавши хавільдару, що байдуже стояв осторонь, пильно глядіти бранця, швидким кроком покинув барак.

Дік не лише не зневірився після цієї сцени, але й навпаки, зміцнився духом, і, окрім того, він раптово відчув приплив фізичної сили. Можливо, Негоро, люто вчепившись в нього, трохи послабив пута, які досі не дозволяли йому поворухнутися? Цілком можливо, оскільки Дік відчув, що може рухати руками і ногами набагато вільніше, аніж до появи свого ката. Він навіть подумав, що йому достатньо легко вдасться звільнити руки. Щоправда, під замком та пильним оком охоронця це лише б трохи полегшало його становище; проте це був один із тих моментів життя, коли навіть найкрихітніше поліпшення здається найбільшим щастям.

Зрозуміло, Дік вже ні на що не сподівався. Порятунок він міг отримати тільки ззовні, але хто б його врятував? Він змирився зі своєю долею. Відверто кажучи, йому зовсім не хотілося жити. Він згадував усіх тих, хто вже випередив його на шляху до смерті, і хотів тепер лишень якомога скоріше приєднатися до них. Негоро щойно повторив слова Гарріса: місіс Уелдон та Джека вже немає серед живих! Ймовірно, і Геркулес, якого на кожному кроці підстерігали стільки небезпек, також помер, і ця смерть була жахливою. Том та його товариші далеко і варто погодитися з тим, що їх назавжди втрачено для Діка. Сподіватися на що-небудь краще за смерть, яка все ж таки буде менш болісною, аніж його теперішнє життя, було б справжнім божевіллям. І юнак готувався померти, благаючи Бога лише про мужність, лише про те, щоб витримати тортури до кінця. Однак, коли Дік Сенд вже готовий був розлучитися з життям, в глибині його душі зайнявся промінь надії, слабкий зблиск, який, всупереч жорстокій реальності, ще міг перетворитися на сліпуче світло.

Час спливав, наближалася ніч. Проміння денного світла, що прорізалися крізь щілини солом'яної покрівлі, поступово згасли. Заспокоїлося й на площі: в той день на ній взагалі було тихо порівняно з несамовитим репетом, що тут стояв напередодні. Темінь в тісній камері Діка загусла і настала ніч. Казонде затихло.

Дік Сенд заснув і міцно спав близько двох годин. Прокинувся він бадьорим та відпочившим. Йому вдалося звільнити від мотузки одну руку, набряк на ній трохи спав і він з величезною насолодою випростав її, згинав та розгинав зап’ясток.

Вочевидь, вже перевалило за північ. Хавільдар міцно спав: ввечері він видудлив до останньої краплі пляшку горілки і його пальці все ще чіпко стискали її. Дікові Сенду майнула в голові думка заволодіти зброєю свого тюремника: вона могло стати в нагоді йому при втечі. Однак, тієї хвилі йому почулося якесь шарудіння за дверима барака, біля самої землі. Спираючись на вільну руку, Дік ухитрився підповзти до дверей, не розбудивши хавільдара.

Дік не помилився. Щось дійсно шаруділо за стіною – здавалося, хтось риє землю під дверима. Але хто? Людина чи тварина?

– Ех, якби ж Геркулес! – прошепотів юнак.

Він глянув на хавільдара. Той лежав зовсім нерухомо. Дік приклав губи до щілини над порогом і ризикнув ледь чутно покликати: «Геркулесе!» У відповідь пролунало жалібне, глухе скавуління. «Це не Геркулес, – подумав Дік, – це Дінго! Розумний пес відчув мене навіть у цьому бараці! Чи не приніс він нової записки від Геркулеса? Однак, якщо Дінго живий, значить, Негоро збрехав, і можливо…»

Цієї миті під дверима з’явилася лапа. Дік схопився за неї і відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо вірний пес приніс записку, вона мусить бути прикріплена до нашийника. Що робити? Чи можна розширити дірку під дверима, аби Дінго просунув голову? У будь-якому випадку, варто спробувати.

Як тільки Дік Сенд почав розривати землю руками, на площі пролунав гавкіт і це не був голос Дінго. Місцеві собаки помітили чужинця і Дінго, звичайно, довелося втікати. Пролунало декілька пострілів. Хавільдар наполовину прокинувся. Дік Сенд, змушений через цей переполох полишити будь-яку надію на втечу, знову забився до свого кутка і за декілька годин, що здалися йому вічністю, побачив, як займається день – востаннє в його житті…

Протягом усього цього дня тривала підготовка до похорону. У ній брали участь безліч тузземців під керівництвом першого міністра королеви Муани. Все потрібно було підготувати у визначений термін, інакше недбалим працівникам загрожувало каліцтво: нова повелителька збиралася в усьому наслідувати приклад свого покійного чоловіка.

Струмок було відведено вбік і посередині голого русла вирито велику яму: п'ятдесят футів в довжину, десять у ширину і стільки ж в глибину.

До кінця дня яму почали заповнювати живими жінками з-поміж рабинь Муані-Лунга. Як правило, цих нещасних просто закопують живими в могилу, але з нагоди незвичайної і, можливо навіть, надприродної смерті Муані-Лунга вирішено було змінити церемоніал та втопити їх поруч з тілом покійного короля.

Звичай вимагав також, щоб покійний король, перед тим як його спустити в могилу, був зодягнений у свій найкращий одяг. Однак цього разу, оскільки від Муані-Лунга залишилося лише декілька вуглинок, довелося вчинити інакше. З вербової лози сплели опудало, що давало цілком задовільне, або, можливо навіть, занадто приємне уявлення про Муані-Лунга, в яке поклали усі його незгорілі останки. Потому на опудало вдягнули парадний королівський наряд – ми знаємо, що це лахміття коштувало зовсім недорого, – не забувши прикрасити його окулярами кузена Бенедикта. Цей маскарад видавався дещо кумедним і водночас дуже моторошним.

Обряд урочистого поховання належало здійснити вночі, при світлі смолоскипів і з великими пишнотами. За наказом королеви все населення Казонде – і місцеві, і приїжджі – повинні бути присутнім на похороні.

Заледве стемніло, довга процесія потягнулася головною вулицею, від чітока до місця поховання. Впродовж усього шляху процесії, ні на мить не припинялися обрядові танці, крики, завивання чаклунів, гуркіт музичних інструментів та залпи зі старих мушкетів, позичених зі збройового складу.

Жозе-Антоніу Алвіш, Коїмбра, Негоро, араби-работорговці та їхні хавільдари також долучилися до населення Казонде. Ніхто ще не покинув великий ярмарок. Королева Муана заборонила це і було б необачно не послухатися наказу тієї, хто вивчає ремесло володарки.

Тіло Муані-Лунга, покладене до паланкіна, несли в останніх рядах процесії. Його оточували дружини другого рангу. Деякі з них мусили супроводжувати свого чоловіка та повелителя до іншого світу. Королева Муана в парадній одежі слідувала за тим, що можна назвати катафалком. До того часу коли процесія досягла берега струмка, вже зовсім стемніло, але червонувате полум'я безлічі смоляних факелів, якими учасники процесії постійно розмахували, відкидало на похоронну ходу тремтячі відблиски.

При цьому світлі чітко видно було яму, вириту в осушеному руслі струмка. Тепер вона була заповнена чорними тілами – ще живими, бо вони ворушилися, прикуті кайданками до землі. П'ятдесят невільниць чекали тут, коли вода обрушиться на них, – переважно молоді негритянки. Одні мовчки підкорилися своїй долі, інші тихо стогнали та плакали.

Виряджених мов на свято дружин, які мусили померти, заздалегідь обрала королева.

Одну із цих жертв, яка мала титул другої дружини, змусили стати на коліна і спертися руками об землю: вона слугувала кріслом мертвому королю, так само як слугувала йому живому; третя дружина підтримувала опудало, а четверта лягла йому до ніг замість подушки.

Прямо перед опудалом, на протилежному кінці ями, стояв вкопаний у землю стовп, пофарбований у червоний колір. До стовпа прив'язали білого чоловіка, приреченого на смерть разом з іншими жертвами кривавого похорону.

Цим білим був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди катуваннь, до яких засудив його Негоро. Прив'язаний до стовпа Дік спокійно чекав на смерть, знаючи, що на землі йому більше немає на що сподіватися.

Однак мить, призначена для руйнування греблі, ще не настала.

За сигналом королеви Муани кат Казонде перерізав горло четвертій дружині: тій, яка лежала в ногах у короля і її кров потекла до ями. Це розпочало жахливу різанину. П'ятдесят рабинь впало мертвими. Висушеним руслом струмка потоком хлинула кров.

Протягом півгодини крики жертв змішувалися з лютими криками натовпу і марно було шукати в ній жалю або відрази!

Нарешті королева Муана знов подала сигнал і декілька туземців почали пробивати діру в греблі. З витонченою жорстокістю греблю не зруйнували одразу, а пустили воду до колишнього русла тонким струменем. Смерть повільна замість смерті швидкої!

Вода залила спочатку тіла рабинь, що розпласталися на дні ями. Ті з них, які були ще живими, відчайдушно вигибалися, захлинаючись. Коли вода дійшла до колін Діка Сенда, він зробив останнє відчайдушне зусилля, намагаючись розірвати свої пути.

Проте, вода все піднімалася. Маківки останніх жертв одна за одною зникли в потоці, що повертався у своє колишнє русло. Не залишилося жодного сліду виритої на дні струмка могила, де сотня людських життів було принесено в жертву на славу короля Казонде.

Перо відмовилося б описувати такі події, якби не прагнення до істини, що зобов'язує мене відтворити їх у всій їхній огидній реальності. У цій похмурій країні людина досі перебуває на такому низькому щаблі розвитку! І про це не можна більше забувати.

Розділ тринадцятий. В факторії

Гарріс і Негоро брехали, стверджуючи, що місіс Уелдон та малий Джек померли. І вона, і він, і кузен Бенедикт перебували в Казонде.

Після того, як термітник було захоплено штурмом, їх під конвоєм з десятка місцевих солдат відправили з берегів Кванзи до Казонде. Очолювали цей загін Гарріс та Негоро.

Місіс Уелдон та маленькому Джеку надали криті носилки – кітанди, як їх тут називають. Чому така людина, як Негоро, раптом виявилася настільки турботливою? Місіс Уелдон воліла не шукати відповіді на це запитання.

Шлях від Кванзи до Казонде було швидко подолано і бранці не встигли стомитися. Кузен Бенедикт, який, мабуть, анітрохи не відчував цих обмежень, виявився відмінним ходоком. Оскільки йому ніхто не заважав нишпорити околицями, він не скаржився на свою долю. Маленький загін прибув до Казонде на тиждень раніше каравану Ібн-Хаміса. Місіс Уелдон із сином та кузена Бенедикта замкнули в факторії Алвіша.

Одразу ж слід зазначити, що Джек почував себе набагато краще. З того часу як загін покинув болотисті місця, де хлопчик занедужав на лихоманку, він потроху одужував і тепер був майже зовсім здоровим. Ані мати, ані син, звичайно, не витримали б труднощів пішого переходу з невільничим караваном. Однак, подорожуючи в такий спосіб, причому їм не відмовляли і в піклуванні, обидвоє почувалися непогано, принаймні фізично.

Про своїх супутників місіс Уелдон більше нічого не знала. Вона бачила, як Геркулес втік до лісу, але й гадки не мала, що з ним сталося далі. Вона сподівалася, що за відсутності Гарріса та Негоро, які могли б катувати Діка Сенда, дикуни не посміють погано поводитися з білою людиною. Однак, вона розуміла, що справи Тома, Нен, Бата, Актіона та Остіна погані: вони негри, і з ними, без сумніву, поводитимуться як з неграми. Бідолашні чоловіки, їм не слід було б наближатися до африканської землі, а зрада Негоро привела їх саме сюди.

Про прибуття каравану Ібн-Хаміса до Казонде, місіс Уелдон, не маючи жодного зв'язку із зовнішнім світом, нічого не знала.

Шум та пожвавлення в день відкриття ярмарку також нічого не означали для місіс Уелдон. Вона не знала ні про те, що Тома та його товаришів купив работорговець із Уджіджі, ні те, що скоро їх заберуть. Вона не чула ні про загибель Гарріса, ні про смерть короля Муан-Лунга, ні про його пишні похорони, де Діку призначили роль однієї із багатьох жертв. Нещасна самотня жінка була цілковито під владою работорговців та Негоро; вона не могла навіть розглядати можливість позбавлення лихоліття через смерть, бо з нею був її син!

Місіс Уелдон нічого не знала про те, що її очікує. За весь час подорожі Гарріс та Негоро не сказали їй жодного слова. Після прибуття в Казонде вона жодного разу їх більше не бачила і не могла вийти за паркан, що оточував особистий маєток багатого работорговця.

Чи варто говорити, що місіс Уелдон не отримала жодної допомоги від дорослої дитини – кузена Бенедикта. Це зрозуміло само собою.

Коли високоповажний вчений дізнався, що він знаходиться зовсім не в Південній Америці, як припускав, він навіть не запитав, яким чином таке могло трапитися. Він відчув лиш глибоке розчарування. Адже він пишався тим, що першим серед вчених знайшов в Америці муху цеце і ратних термітів, і раптом виявилося, що це звичайнісінькі африканські комахи, яких до нього знаходили і описували багато натуралістів. Отже, його надію прославити своє ім'я цими відкриттями розбито вщент! Справді, кого могло здивувати, що кузен Бенедикт привіз колекцію африканських комах, якщо він приїхав з Африки?

Однак, коли перша хвиля обурення вляглася, кузен Бенедикт сказав собі, що ця «земля фараонів» – так він називав Африку – є невичерпною скарбницею для ентомолога і що він не тільки нічого не втратив, а навіть виграв, потрапивши сюди, а не на «землю інків»[66].

– Подумати тільки, – говорив він до себе і не тільки до себе, але й до місіс Уелдон, яка його не слухала, – подумати тільки: тут батьківщина мантікори – жорсткокрилої комахи з довгими волохатими лапками, із загостреними, зрощеними надкриллями і з величезними щелепами, а найчудовіша, звичайно, горбата мантікора. Це батьківщина краснотілих турунів, гвінейських та габонських жуків-голіафів з шипами на ніжках; батьківщина плямистих бджіл-антідій, що відкладають свої яйця в порожні мушлі равликів; батьківщина священних скарабеїв, яких стародавні єгиптяни шанували на рівні з богами. Тут батьківщина метелика-сфінкса або «мертвої голови», якого зараз можна зустріти у будь-якому куточку Європи, батьківщина «біготової мухи», укуса якої так побоюються сенегальці. Так, тут можна зробити дивовижні відкриття і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені зайнятися пошуками.

Ми знаємо, ким були ці «славні люди», яких кузен Бенедикт навіть і не думав засуджувати. Втім, як вже зазначалося, Негоро та Гарріс надавали вченому-ентомологу деяку свободу, тоді як Дік Сенд під час переходу від океанського узбережжя до Кванзи суворо забороняв йому всілякі екскурсії. Наївний вчений був вельми зворушений такою поблажливістю.

Отже, кузен Бенедикт був би найщасливішим ентомологом у світі, якщо б не одна сумна обставина: бляшана коробка для колекції як і раніше висіла у нього на паску, однак окуляри вже більше не прикрашали його перенісся, а лупа не звисала на його грудях. Де це чувано: вчений-ентомолог без окулярів і без лупи! І, до того ж, кузенові Бенедикту більше не судилося заволодіти знову цими оптичними приладами, оскільки їх було поховано на дні струмка разом з опудалом короля Муан-Лунга. Нещасний вчений був змушений тепер підносити до самих очей впійманих комах, аби розрізнити хоча б найпомітніші особливості їхньої тілобудови. Це завдавало чимало прикростей для кузена Бенедикта і він готовий був заплатити будь-яку суму за пару окуляр, але, на нещастя, цей товар був занадто рідкісним на ярмарку в Казонде. Як би там не було, кузенові Бенедикту надали право блукати всією факторією Жозе-Антоніу Алвіша. Всім було зрозуміло, що він нездатний на втечу. Втім, факторія була огороджена з усіх боків високим частоколом, через який нелегко було перелізти.

Власне, ця загороджена частоколом ділянка мала в діаметрі майже цілу милю. Дерева, кущі, декілька струмочків, бараки, курені, хатини – всього цього було більш ніж достатньо для пошуків всіляких рідкісних комах, які могли якщо не збагатити, то принаймні ощасливити кузена Бенедикта. І він дійсно зловив кілька комах і так старанно вивчав їх неозброєним оком, що мало не втратив зір, але врешті-решт поповнив свою дорогоцінну колекцію, а, окрім того, встиг впорядкувати подумки план фундаментальної праці про африканських комах. Якби йому ще вдалося знайти якогось нового жука і присвоїти йому своє ім’я, годі було бажати більшого.

Якщо маєток Алвіша був достатньо великим для вчених прогулянок кузена Бенедикта, то маленькому Джеку він здавався величезним. Йому дозволяли вільно бігати повсюди. Однак, малюк не шукав задоволень, настільки властивих його віку. Він рідко покидав матір, яка не любила залишати його одного і весь час боялася якогось нещастя. Джек часто говорив про батька, якого він так давно не бачив. Він просив якнайшвидше повернутися до тата. Він розпитував матір про стару Нен, про свого друга Геркулеса, про Бата, Актіона, Остіна і про Дінго, який також покинув його. Він хотів побачити свого приятеля Діка Сенда. Вразливу дитячу душу переповнювали щасливі спогади і він жив виключно ними. Однак, у відповідь на допити сина місіс Уелдон лише притискала його до себе, вкриваючи поцілунками. Єдине, що вона могла зробити, – не плакати при ньому.

Однак місіс Уелдон не могла не помітити, що під час переїзду від Кванзи до Казонде з нею поводилися зовсім непогано і ніщо не вказувало на наміри змінити таке ставлення до неї тут, у маєтку Алвіша. У факторії жили лише ті невільники, які обслуговували самого работорговця. Всі інші були «товаром» і жили в бараках на площі, де їх і забирали покупці. Нині склади репалися від запасів різних тканин і слонової кістки; тканин, які Алвіш обміняє на невільників у внутрішніх областях Африки, і слонової кістки, яку продадуть на головних ринках континенту для вивозу в Європу.

Отож, у факторії мешкало небагато людей. Місіс Уелдон із Джеком займали окрему хатину, кузен Бенедикт – іншу. Зі слугами работорговця вони не зустрічалися. Снідали вони за одним столом. Годували їх добре: козлятиною, бараниною, овочами, маніокою, сорго та місцевими фруктами. До місіс Уелдон приставили Халіму, молоду невільницю: ця дикунка прикіпіла до неї і, як тільки вміла, проявляла свою відданість, без сумніву дуже щиру.

Місіс Уелдон майже не бачила Алвіша, який мешкав в головній будівлі факторії, і зовсім не бачила Негоро, який жив десь в іншому місці. Незрозуміла відсутність Негоро дивувала і водночас непокоїла місіс Уелдон.

«Чого він хоче? Чого чекає? – питала вона себе. – Навіщо він привіз нас в Казонде?»

Так минули п'ять днів після прибуття в Казонде каравану Ібн-Хаміса: два дні до похорону Муані-Лунга і три дні після них.

Незважаючи на власні прикрощі та турботи, місіс Уелдон не могла забути про те, що її чоловік напевне охоплений відчаєм, адже ані його дружина, ані його син не повернулися до Сан-Франциско. Він не міг знати, що його дружина прийняла фатальне для себе рішення піднятися на борт «Пілігрима», і, ймовірно, припускав, що вона приїде на одному із океанських пароплавів. Однак, ті пароплави прибували в порт Сан-Франциско регулярно в призначений час, проте ані місіс Уелдон, ані Джека, ані кузена Бенедикта на них не було. Окрім того, вже час і для «Пілігрима» повернутися в Сан-Франциско. Але він не з'являвся і, не отримуючи від нього жодних звісток, Джемс Уелдон, вочевидь, вніс цей корабель до списку зниклих. Якого потрясіння зазнає він того дня, коли отримає повідомлення від своїх оклендських кореспондентів, що місіс Уелдон виїхала з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Як діятиме містер Уелдон? Він, звичайно, не погодиться з думкою, що його дружина та син загинули в морі. Однак, де він їх шукатиме? Звичайно, на тихоокеанських островах і, можливо, на узбережжі Південної Америки. Але він ніколи не здогадається, що його дружина та син могли потрапити до похмурої Африки!

Так міркувала місіс Уелдон. Але що могла вона зробити? Тікати? Як? За кожним її рухом стежили. А, окрім того, бігти означало заглибитися в цей густий ліс, свідомо піти назустріч небезпеці при спробі подолати шлях до узбережжя довжиною більше двохсот миль!

І все ж місіс Уелдон готова була ризикнути, якщо ніякої іншої можливості повернути собі свободу не буде. Але перш ніж прийняти рішення, вона хотіла дізнатися про наміри Негоро.

І вона, зрештою, дізналася.

Шостого червня, за три дні після похорону короля Муані-Лунга, Негоро зайшов до факторії, де він жодного разу не з'являвся з часу свого повернення, і попрямував до хатини своєї полонянки.

Місіс Уелдон була сама: кузен Бенедикт здійснював чергову наукову прогулянку, маленький Джек під наглядом Халіми бавився у межах факторії.

Негоро штовхнув двері хатини, увійшов і сказав без жодної передмови:

– Місіс Уелдон, Тома та його супутників продано работорговцю із Уджіджі.

– Нехай допоможе їм Господь! – промовила місіс Уелдон, витираючи сльозу.

– Нен померла дорогою. Дік Сенд загинув…

– Нен померла! І Дік! – скрикнула місіс Уелдон.

– Так, це справедливо, що ваш п'ятнадцятирічний капітан заплатив своїм життям за вбивство Гарріса. Ви сама в Казонде, місіс Уелдон, зовсім сама і знаходитеся цілком у владі колишнього кока з «Пілігрима». Зрозуміло?

На жаль, Негоро говорив правду навіть про те, що стосувалося Тома та його товаришів. Старий негр, його син Бат, Актіон та Остін напередодні покинули Казонде з караваном работорговця з Уджіджі, навіть не отримавши можливості побачитися з місіс Уелдон, навіть не знаючи, що вона знаходиться в Казонде, у факторії Алвіша. Вони вже прямували до області Великих озер. Перед ними простягнувся шлях, довжина якого вимірювалася сотнями миль; не багатьом людям вдалося подолати його і мало кому пощастило повернутися.

– Ну що ж… – прошепотіла місіс Уелдон і мовчки спрямувала погляд на Негоро.

– Місіс Уелдон, – відривчасто заговорив португалець, – я міг би помститися вам за всі приниження, що я їх зазнав на «Пілігрімі». Втім, я готовий задовольнитися смертю Діка Сенда! Тепер я знову стаю купцем і ось які маю плани на вас…

Місіс Уелдон продовжувала мовчки дивитися на нього.

– Ви, – продовжував Негоро, – ваш син і цей дурень, який ганяється за мухами, зрозуміло, становите комерційну цінність, чим я і маю намір скористатися. Коротше кажучи, я маю намір вас продати!

– Я вільна людина! – твердо відповіла місіс Уелдон.

– Як я захочу, ви станете рабинею!

– Хто насмілиться купити білу жінку?

– Є людина, яка заплатить за вас стільки, скільки я забажаю.

Місіс Уелдон на мить схилила голову. Вона знала, що в цій жахливій країні можливо все.

– Ви мене зрозуміли? – повторив Негоро.

– Хто ця людина, якій ви маєте намір мене продати? – запитала місіс Уелдон.

– Продати або перепродати, як мені здається!.. – знущаючись, посміхнувся португалець.

– Як звати цю людину? – наполягала місіс Уелдон.

– Ця людина… Джемс Уелдон, ваш чоловік!

– Мій чоловік! – вигукнула місіс Уелдон, не вірячи своїм вухам.

– Саме він, місіс Уелдон. Ваш чоловік! Саме йому я збираюся не просто повернути, а продати дружину та сина і в якості безкоштовного додатку блаженного кузена!

Місіс Уелдон питала себе: чи не причаїлася в словах Негоро яка-небудь пастка? Та ні, він, вочевидь, говорив серйозно. Цьому клятому негідникові, для якого найважливіше за все є матеріальний зиск, можна було вірити, якщо йшлося про вигідну для нього угоду. А ця угода дійсно обіцяла йому чималий прибуток.

– Коли ж ви думаєте здійснити цей продаж? – запитала місіс Уелдон.

– Якомога швидше.

– Де?

– Тут. Містер Уелдон не вагатиметься і приїде в Казонде, щоб врятувати від лиха дружину та сина?

– Звичайно. Однак, хто сповістить його про це?

– Я особисто. Я вирушу в Сан-Франциско та зустрінуся з вашим чоловіком. Грошей на подорож у мене вистачить.

– Тих грошей, що ви викрали з «Пілігрима»?

– Саме їх… та ще деяких, – нахабно відповів Негоро. – Втім, я хочу продати вас не тільки швидко, а й дорого. Я гадаю, ваш чоловік не пошкодує ста тисяч доларів?..

– Не пошкодує, якщо вони в нього є, – холодно відповіла місіс Уелдон. – Проте, мій чоловік, якщо ви скажете йому, що мене тримають у полоні в Казонде, в Центральній Африці…

– Саме так.

– Мій чоловік не повірить вам без доказів. Він не настільки нерозважливий, щоб за одним вашим словом стрімголов кинутися у Казонде.

– Він приїде сюди, – заперечив Негоро, – якщо я доставлю йому лист, написаний вашою рукою. В ньому ви зазначити дійсний стан справ і відрекомендуєте мене своїм вірним слугою, з яким вам пощастило врятуватися від дикунів.

– Я ніколи не напишу такого листа! – ще холодніше промовила місіс Уелдон.

– Ви відмовляєтесь? – скрикнув Негоро.

– Я відмовляюся!

Думка про небезпеку, якої зазнає її чоловік, опинившись в Казонде, недовіра, з якою вона ставилася до обіцянок португальця, легкість, з якою останній, вже отримавши викуп, міг затримати містера Уелдона, – всі це спонукало її одразу, не роздумуючи, забувши про сина, відхилити пропозицію Негоро.

– І все ж таки ви напишете цей лист! – заявив Негоро.

– Ні! – твердо відповіла місіс Уелдон.

– Стережіться! – заволав португалець. – Ви тут не одна! Ваш син в моїх руках, як і ви самі, і я зумію…

Місіс Уелдон хотіла сказати, що він не може цього зробити, але серце її шалено стукалося в груди і вона не змогла вимовити жодного слова.

– Місіс Уелдон, – закінчив Негоро, – добре обміркуйте мою пропозицію. За тиждень я отримаю від вас лист для Джемса Уелдона, інакше ви гірко пошкодуєте через свою затятість!

По цих словах португалець швидко пішов, стримуючи свій гнів. Однак, було зрозуміло, що він не перед чим не зупиниться, аби підкорити місіс Уелдон.

Розділ чотирнадцятий. Звістка про доктора Лівінгстона

Коли місіс Уелдон залишилася одна, найпершою її думкою була про те, що Негоро повернеться за відповіддю не раніше ніж через тиждень. Отже, є час подумати і прийняти рішення. На совість Негоро покладатися не можна, однак тут мова йшла про його вигоди. Та «комерційна цінність», яку являла собою місіс Уелдон для свого тюремника, вочевидь, повинна була уберегти її від всіляких нових небезпек і від поганої поведінки принаймні протягом найближчих днів. За цей час їй, можливо, вдасться вигадати план, за яким вона повернулася б до свого чоловіка і йому не потрібно було б приїжджати до Казонде. Вона не сумнівалася, що, отримавши її лист, Джемс Уелдон негайно ж вирушить до Африки попри усі можливі ризики, до найнебезпечніших її куточків. Однак, хто гарантуватиме йому безперешкодний виїзд з Казонде з дружиною, дитиною та кузеном Бенедиктом, коли Негоро до рук потраплять сто тисяч доларів? Адже для арешту досить простої примхи королеви Муани! А чи не краще було б, якби передача бранців і сплата викупу відбулися де-небудь у визначеному місці на океанському узбережжі? Це позбавило б містера Уелдона необхідності небезпечної поїздки до внутрішніх областей Африки та дозволило б їм подолати труднощі, аби не сказати неможливість, повернення.

Ось про що міркувала місіс Уелдон. Ось чому вона відмовилася одразу ж прийняти пропозицію Негоро і дати йому лист для чоловіка. До того ж вона розуміла, що Негоро надав їй тиждень на роздуми тільки тому, що йому самому потрібен був час, аби підготуватися до поїздки, інакше він намагався б отримати бажане набагато раніше.

– Невже він дійсно має намір розлучити мене з сином? – прошепотіла місіс Уелдон.

Цієї миті до хатини влетів Джек. Мати інстинктивно схопила його на руки і притиснула до грудей так міцно, немов Негоро вже стояв поруч, готовий відняти у неї дитину.

– Мамо, ти чимось засмучена? – запитав хлопчик.

– Ні, синку, ні! – відповіла місіс Уелдон. – Я думала про тата. Тобі хочеться побачити його?

– Так, мамо, дуже хочеться! Він приїде сюди?

– Ні ні! Він не повинен приїжджати!

– Отже, ми поїдемо до нього?

– Так, Джеку!

– Мій друг Дік також? І Геркулес? І старий Том?

– Так… так… – відповіла місіс Уелдон і похилила голову, аби приховати сльози.

– Тато надіслав листа? – запитав Джек.

– Ні, коханий.

– Значить, ти сама напишеш йому?

– Так… можливо, – відповіла мати.

Сам того не підозрюючи, Джек заговорив якраз про те, чим найбільше переймалася місіс Уелдон, і, щоб припинити цю розмову, вона вкрила дитину поцілунками.

Варто зазначити, що до причин, через які місіс Уелдон відмовлялася віддати Негоро лист, додалася ще одна вагома думка. В неї абсолютно несподівано виникла ідея повернути собі свободу не лише без втручання чоловіка, але й всупереч бажанню Негоро. Це був лишень проблиск надії, слабкий промінь, проте він все ж жеврів в її душі.

Справа в тому, що за кілька днів до цього вона випадково почула уривок розмови, які пробудили у неї надію на близьку й зовсім несподівану допомогу.

Алвіш і один торговець-метис з Уджіджі розмовляли в саду, неподалік від хатини, де жила місіс Уелдон. Навряд чи когось здивує, що темою розмови цих поважних негоціантів була работоргівля. Торговці людьми обговорювали свої справи. Вони обговорювали своє доволі сумне майбутнє: їх турбували намагання англійців припинити торгівлю невільниками не лише за межами Африки, узбережжя якої контролювали їхні крейсери, але й всередині континенту – за допомогою місіонерів та мандрівників.

Жозе-Антоніо Алвіш вважав, що наукові дослідження та географічні відкриття відважних мандрівників нутрощами Африки можуть сильно нашкодити комерційних операцій работоргівців. Його співрозмовник цілком погоджувався з цією думкою і вважав, що всіх цих вчених мандрівників та попів слід було б зустрічати з рушницею.

Нерідко саме так все і відбувалося, однак, на превеликий жаль поважних торговців, негайно ж після вбивства одного допитливого мандрівника прибувало ще декілька, не менш допитливих. А потім, повернувшись на батьківщину, ці люди розпускали «сильно перебільшені», як казав Алвіш, чутки про жахіття работоргівлі, чим надзвичайно шкодили цій і не без того занадто популярній справі.

Метис співчутливо підтакував йому і особливо жалівся на становище ринків Ньянгве, Уджіджі, Занзібара та області Великих озер. Там побували один за іншим Спік, Грант, Лівінгстон, Стенлі та багато інших. Це ж справжнє нашестя! Скоро туди перебереться усі Англія та Америка!

Алвіш поспівчував побратимові і визнав, що Західній Африці у цьому відношенні щастить: досі її менше кривдили, тобто менше відвідували. Однак, епідемія подорожей починає розширюватися. Щоправда, до Казонде вона ще не дісталася, але Касанго та Біє, де Алвіш також має факторії, вже під загрозою. Здається навіть, що Гарріс розповідав Негоро про якогось лейтенанта Камерона, у якого вистачить нахабства перетнути всю Африку від одного берега до іншого і, висадившись на африканську землю в Занзібарі, вийти через Анголу.

Побоювання работорговців були цілком обґрунтовані. Відомо, що за декілька років після подій, що ми їх тут описуємо, Камерон з півдня та Стенлі з півночі дійсно проникли в недосліджені області Західної Африки. Вони детально описали усі жахіття торгівлі людьми, викрили нечувану жорстокість работорговців, а, заразом, продажність європейських чиновників, які сприяли цьому мерзенному промислу, вказавши на відповідальних за подібний стан речей.

Про ці дослідження Стенлі та Камерона ані Алвіш, ані метис з Уджіджі, поки ще нічого не знали. Проте те, що вони знали, те, про що вони говорили, те, що почула місіс Уелдон та що її так цікавило, те, що, коротше кажучи, зміцнило її рішучість не піддаватися вимогам Негоро, полягало в наступному: Лівінгстон, ймовірно, найближчими часом прибуде до Казонде.

Прибуття Лівінгстона з ескортом, вплив, яким цей великий мандрівник користувався в межах всієї Африки, підтримка, в якій не могла відмовити йому португальська влада, – все це могло принести свободу самій місіс Уелдон та її близьким, всупереч бажань Негоро, всупереч бажань Алвіша! Можливо, зовсім скоро бранці повернуться на батьківщину, а Джемсу Уелдону не доведеться здійснювати ризиковану подорож з виключно сумною кінцівкою!

Але наскільки ймовірно, що доктор Лівінгстон незабаром відвідає цю частину континенту? Так, це дуже ймовірно, бо, притримуючись такого шляху, він закінчив би своє дослідження Центральної Африки.

Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, графство Ленарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року і був другим із шістьох дітей. Отримавши богословську й медичну освіту, Лівінгстон після недовгої роботи в Лондонській місіонерській спілці прибув у 1840 році в Кейптаун з наміром приєднатися до місіонера Моффата на півдні Африки.

З Кейптауна майбутній мандрівник вирушив на землі бечуанів. Він був першим білим, який дослідив ці території. Повернувшись до Куруману, він одружився на доньці Моффата, яка виявилася гідною супутницею його життя, а в 1843 заснував місію в долині Маботса.

За чотири роки Лівінгстон перебрався до Колобенгу, в регіоні бечуанів, за двісті двадцять п'ять миль на північ від Курумана.

Ще за два роки, у 1849, Лівінгстон покинув Колобенг разом з дружиною, трьома дітьми і двома друзями, Осуеллом та Мерреєм; першого серпня того ж року відкрив озеро Нґамі і повернувся до Колобенга, спустившись вниз за течією річки Цуга.

Під час цієї подорожі ворожість дикунів завадила Лівінгстону досліджувати країну за озером Нґами. Друга спроба виявилася такою ж невдалою. Зате третя пройшла успішно. Здійснивши потому нову подорож на північ, в якій брала участь вся його сім'я та його друг Осуелл, Лівінгстон, слідом за течією Нхобе, притоки Замбезі, після найскладнішої подорожі, під час якої нестача їжі та води мало не коштували життя його дітям, добрався до земель племені макололів. Їхній вождь Себітуан зустрів Лівінгстона в Ліньянті. Наприкінці червня 1851 річка Замбезі була відкритою і відважний дослідник повернувся до Кейптауну, аби відправити на батьківщину, до Англії, свою сім'ю.

Безстрашний Лівінгстон не бажав ризикувати ще чиїмось життям, окрім свого, під час нової небезпечної подорожі в глиб країни.

Цього разу він мав намір перетнути Африку навскіс з півдня на захід, розпочавши з Кейптауна і досягнувши Сан-Паулу-ді-Луанда.

Лівінгстон вирушив у подорож 3 червня 1852 у супроводі декількох туземців. Досягнувши Курумана, він пішов уздовж з кордоном пустелі Калахара. 31 грудня він увійшов до Літубаруби і побачив, що країна бечуанів абсолютно розорена бурами – нащадками голандських колоністів, які володіли Каплендом до приходу англійців.

З Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853. Він дістався самісінького серця земель бамангвато і 23 травня досягнув Ліньянті, де молодий вождь племені макололів, Секелету, прийняв його з великою пошаною.

Лівінгстон, який надовго затримався тут через напад небезпечної лихоманки, вивчав побут і звичаї цієї країни і вперше дізнався, яких страшних наслідків зазнає Африка через работоргівлю.

Місяцем пізніше він спустився вниз за течією Нхобе, до місця її зустрічі із Замбезі, побував у Наньєле, Катонге, Лібонте і дістався нарешті до місця злиття Замбезі з Лібою[67], замислив тут експедицію вгору за течією цієї ріки, до західних володінь Португалії і, щоб як слід підготувати все необхідне для цієї мандрівки, після дев'ятитижневої відсутності повернувся до Ліньянті.

Одинадцятого листопада 1853 Лівінгстон на чолі загону з двадцяти семи макололів вирушив із Ліньянті і 27 грудня досяг гирла Ліби. Потому він піднявся вгору за течією річки, у напрямку земель племені балунда: до того місця, де в Лібу зі сходу впадає Макондо. Він був першою білою людиною, що дісталася цього регіону.

Чотирнадцятого січня 1854 Лівінгстон увійшов до Шинто, резиденції наймогутнішого з царків племені балунда, який гостинно прийняв його. За декілька днів він переправився на протилежний берег Ліби і 26 січня опинився у володіннях короля Катемі. Тут його теж гостинно зустріли і 20 лютого загін Лівінгстона вже стояв табором на березі озера Ділоло.

Тут почалася смуга невдач. Місцевість стала важкопрохідною, туземці вимагали плати за прохід їхніми землями та, іноді, нападали на караван. Особистий загін Лівінгстона збунтувався і йому загрожувала смерть. Менш енергійна людина підкорилася б цим труднощам. Однак, доктора Лівінгстона вони не злякали і вже 4 квітня він вийшов на берег Кванго – повноводної річки, з якої утворено східний кордон португальських володінь і яка на півночі впадає в Конго.

Через шість днів Лівінгстон дістався Кассанги, де його й бачив работорговець Алвіш, а 31 травня прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Так закінчилася ця дворічна подорож, під час якої Африку вперше перетнули навскіс з півдня на захід.

Двадцять четвертого вересня того ж року Девід Лівінгстон покинув Сан-Пауло-ді-Луанда. Він попрямував уздовж правого берега Кванзи – тієї самої Кванзи, яка зіграла таку фатальну роль у долі Діка Сенда і його супутників, – дійшов до місця злиття цієї річки з Ломбе, зустрічаючи на шляху безліч невільничих караванів, вдруге перетнув Кассангу, покинув її 20 лютого, переправився через Кванго і в Кававе вийшов до басейну річки Замбезі. 8 липня він вперше знову опинився на березі озера Ділоло, потім знову побачив Шинто, спустився вниз за течією Замбезі і повернувся до Ліньянті, звідки знову вирушив у путь 3 листопада 1855.

Ця частина подорожі повинна була завершити перший в історії перетин Центральної Африки із західного до східного її берега.

Відкривши знаменитий водоспад Вікторія, «Гримлячий дим», Девід Лівінгстон покинув берег Замбезі і попрямував на північний схід. Подорож землями племені Батока, де люди курили гашиш, відвідини могутнього місцевого царка Семалембуе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до короля Мбурума, огляд руїн старовинного португальського міста Зумбо, зустріч 17 січня 1856 з царком Мпенде, який у той час воював із португальцями, і, нарешті, прибуття 2 березня в Тете на березі Замбезі – ось головні етапи цієї подорожі. Двадцять другого квітня Лівінгстон покинув це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до дельти Замбезі і прибув до Келімане поблизу її гирла 20 травня, через чотири роки після того, як покинув Кейптаун. Дванадцятого липня він вирушив кораблем до острова Маврикій і 22 грудня, після шістнадцять років відсутності, повернувся до Англії.

Тут на знаменитого мандрівника чекала урочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства, велика медаль Лондонського географічного товариства. Інший на його місці вирішив би, що заслужив на відпочинок, однак Лівінгстон думав інакше. 1 березня 1858 він у супроводі свого брата Чарлза, капітана Бедіндфілда, Торнтона, Бейнса, лікарів Кірка та Меллера знову відправився до Африки і в травні висадився на мозамбікському узбережжі з наміром розпочати дослідження басейну Замбезі.

Не всім пощастило повернутися з цієї подорожі.

За допомогою маленького пароплаву «Ma-Роберт» дослідники піднялися вгору за течією великої ріки через рукав Конгоні. До Тете вони прибули 8 вересня. У січня 1859 – дослідження нижньої течії Замбезі і її лівої притоки Шире; в квітні того ж року – поїздка до озера Шірва, дослідження області Манганья; 10 вересня – відкриття озера Ньяса; 9 серпня 1860 – повернення до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 – прибуття до гирла Замбезі єпископа Маккензі та його супутників; в березні 1861 – дослідження Рувуми на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 – повернення на озеро Ньяса та перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 – прибуття другого пароплава «Леді Ньяса», на якому приїхала місіс Лівінгстон. Такими були головні події перших років роботи цієї нової експедиції. До того часу єпископ Маккензі й один із місіонерів уже померли, не витримавши жахливого клімату, а 27 квітня на руках чоловіка померла місіс Лівінгстон.

У травні того ж року Лівінгстон спробував удруге дослідити Рувуму, а потому, вкінці листопада, він повернувся до Замбезі й піднявся вгору за течією Шире, втратив у квітні 1863 року свого супутника Торнтона, відправив до Європи свого брата Чарлза та доктора Кірка абсолютно виснажених хворобами, і сам один 10 листопада втретє відвідав озеро Ньяса, завершивши його географічний опис. За три місяці він повернувся до гирла Замбезі, звідки вирушив до Занзібара, щоб 20 липня 1864 року, після п'ятирічної відсутності, прибути до Лондона. Там він надрукував свою працю під назвою «Дослідження Замбезі та її притоків».

Двадцять восьмого січня 1866 Лівінгстон знову висадився на берег Занзібара. Він розпочав нову подорож, четверту за ліком!

Восьмого серпня, після того як він на власні очі побачив жахіття, від яких страждала країна через работоргівлю, доктор Лівінгстон, у супроводі лише декількох сипаїв[68] та негрів, прибув до Мокалаозе на березі озера Ньяса. За шість тіжнів більша частина ескорту втікла і, повернувшись в Занзібар, поширила там помилкове твердження про смерть Лівінгстона.

Проте відважний мандрівник не здавався. Він вирішив дослідити місцевість, що простяглася між озерами Ньяса и Танганьїка. 10 грудня разом з декількома провідніками-туземцями Лівінгстон переправився через річку Лванґва і 2 квітня 1867 дістався озера Ліємба. Тут він захворів і протягом цілого місяця його життя висіло на волосині. Ледь оговтавшись від хвороби, він 30 серпня дістається озера Мверу, досліджує його північний берег і 21 листопада приходить у місто Казембе, де відпочиває протягом сорока днів, встигаючи за цей час двічі побувати на озері Мверу.

З Казембе Лівінгстон вирушив на північ з наміром відвідати великий населений пункт Уджіджі на березі озера Танганьїка. Захоплений повенями, покинутий провідниками, він змушений був повернутися до Казембе, звернув 6 липня на південь і за шість тижнів дістався великого озера Бангвеулу. Тут він залишався до 9 серпня, а потім знову спробував пройти на північ, до Танганьїки.

Якою болісною виявилася ця подорож! Героїчний мандрівник настільки заслаб, що з 7 січня 1869 його несли на руках. У лютому він нарешті побачив Танганьїку і дістався Уджіджі, де отримав деякі речі, які Східне суспільство відправило на його ім'я з Калькутти.

У Лівінгстона була тепер лише одне на думці: просуватися на північ від Танганьїки і дійти до витоків або ж долини Нілу. 21 вересня він був у Бамбаре, в Маніїмі, країні людожерів, і звідти дістався берегів Луалаби, яка, як здогадувався Камерон і як згодом встановив Стенлі, являє собою верхів'ї Заїру або Конго. В місті Мамогел хвороба знову вклала до ліжка Лівінгстона на вісімдесят днів. З ним залишалися лише три служники. Нарешті 21 липня 1871 він відправився в зворотній шлях до Танганьїки і тільки 23 жовтня дібрався в Уджіджі. Хвороба та злидні перетворили його на ходячий скелет.

Впродовж всього цього довгого часу від Лівінгстона не надходило жодних звісток. У Європі його вже вважали померлим, сам він більше не сподівався на допомогу.

За одинадцять днів після повернення Лівінгстона в Уджіджі за четверть милі від озера пролунали постріли. Лівінгстон вийшов зі свого куреня. Перед ним стояла людина – білий.

– Доктор Лівінгстон, чи не так? – запитав він.

– Так, – відповів мандрівник і, привітно посміхаючись, підняв кашкета.

Вони обмінялися міцним рукостисканням.

– Слава Богу! – промовив білий. – Нарешті я знайшов вас.

– Я щасливий, що і я зміг зустріти вас, – відповів Лівінгстон.

Новоприбулий був американцем Стенлі, репортером газети «Нью-Йорк геральд». Директор цієї газети містер Беннет послав його в Африку на пошуки Девіда Лівінгстона.

У 187 °Стенлі без коливань, без гучних заяв, просто, як і личить героям, сів у Бомбеї на корабель, доплив до Занзібара і вирушив далі майже тим самим маршрутом, що й Спік та Бертон; зазнавши дорогою безліч поневірянь, багато разів ризикуючи життям, він прибув нарешті в Уджіджі.

Лівінгстон і Стенлі подружилися, разом сходили в експедицію на човнах до північних берегів Танганьїки, дісталися мису Магалі і опісля ретельного дослідження дійшли висновку, що водостоком для озера Танганьїка служить одна із приток Луалаби. Через кілька років Камерон і Стенлі зуміли довести беззаперечність цього припущення. 12 грудня Лівінгстон і його супутник повернулися до Уджіджі.

Стенлі готувався повернутися на батьківщину. 27 грудня, після восьмиденного плавання, він і Лівінгстон прибули до Урімби. 23 лютого вони були вже в Куїхарі.

Дванадцятого березня настав день прощання.

– Ви зробили те, на що не багато б хто зважився, і зробили все набагато краще, ніж більшість досвідчених мандрівників, – промовив Лівінгстон до Стенлі. – Я безмежно вам вдячний. Нехай вас і ваші наміри благословляє Господь.

– Сподіваюся ще побачити вас живим і здоровим поміж нами, – відмовив Стенлі, міцно стискаючи йому руку. І, наспіх вирвавшись з його обіймів, відвернувся, аби приховати сльози. – Прощайте, докторе, любий друже, – сказав він глухим голосом.

– Прощайте, – тихо відповів Лівінгстон.

Стенлі поїхав і 12 липня 1872 висадився в Марселі.

Лівінгстон продовжував своє дослідження. Провівши в Куїхарі п'ять місяців, він 25 серпня у супроводі трьох його чорних слуг, Сузі, Шума та Амодея, двох інших слуг, п'ятдесяти шести туземців, залишених для нього Стенлі, а також Джекоба Уейнрайта відправився до південного берега Танганьїки.

За місяць після виступу караван прибув до Мури. Впродовж усього шляху через страшну посуху вирували бурі. Післ цього розпочалися дощі. В'ючні тварини гинули через укуси мух цеце. Місцеве населення ставилося до них вороже. Все ж таки 24 січня 1873 маленька експедиція Лівінгстона прибула до Чітункве. 27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вона попрямувала до села Читамбо.

Саме тут декілька работорговців бачили Лівінгстона, про що вони одразу повідомили Алвіша та його поважному приятелю з Уджіджі. Цілком можна було припускати, що Лівінгстон, закінчивши дослідження південного берега Танганьїки, рушить на захід, до Лоанде, до ще не досліджених ним місць. Звідти він попрямує до Анголи, в похмурий край работоргівлі, дійде до Казонде – маршрут здавався цілком логічним.

Місіс Уелдон мала право розраховувати на швидку появу великого мандрівника, адже минуло вже більше двох місяців з тих пір, як його бачили на південному березі озера Бангвеулу.

Однак, на жаль, 13 червня, напередодні того дня, коли Негоро мав з'явитися за листом, обіцявшим йому сто тисяч доларів, в Казонде прийшла звістка, що дуже потішилп Алвіша та інших работорговцім: на світанку, 1 травня 1873, доктор Девід Лівінгстон помер.

Маленький караван Лівінгстона дістався 29 квітня села Читамбо, розташованого на південному березі Бангвеулу. Лівінгстона несли на ношах. В нічь на 30 квітня під впливом сильного болю він застогнав, ледь чутно вимовив: «Боже мій! Боже мій!» – і знову втратив свідомість.

Через годину він покликав свого слугу Сузі, попросив принести ліки, а потім прошепотів слабким голосом:

– Добре… Тепер можеш йти!

Близько четвертої години ранку Сузі і п'ятеро чоловік з експедиції увійшли до хатини мандрівника.

Девід Лівінгстон стояв на колінах біля свого ліжка, опустивши голову на руки, і, здавалося, молився.

Сузі обережно торкнувся пальцем його щоки: вона була холодною.

Девід Лівінгстон помер.

Десять місяців потому вірні слуги, подолавши безліч труднощів, принесли його тіло до Занзібару. 12 квітня 1874 Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві, серед інших великих людей Англії, яких вона шанує не менше за своїх королів.

Розділ п'ятнадцятий. Куди може вивести мантікора

Потопаючий хапається за соломинку. Як би слабко не мерехтів промінь надії, очі засудженого на смерть спрагло шукають його.

Те саме відбувалося і з місіс Уелдон. Неважко уявити її відчай, коли з вуст самого Алвіша вона дізналася, що доктор Лівінгстон щойн помер в невеликом негритянському селищі на березі Бангвеулу. Раптово вона відчула себе такою самотньою і нещасною. Ниточка, що з'єднувала її з мандрівником, а через нього і з цивілізованим світом, раптом обірвалася. Рятівна соломинка вислизнула з її рук, промінь надії згасав на її очах. Том і його товариші пішли з Казонде до Великих озер. Від Геркулеса як і раніше не було жодної звістки. Місіс Уелдон усвідомлювала, що вона не має більше на кого розраховувати… Залишилося тільки прийняти пропозицію Негоро, але намагатися змінити її так, аби забезпечити щасливе закінчення справи.

Чотирнадцятого червня, в призначений день, Негоро з'явився в хатині місіс Уелдон.

Португалець, за своєю звичкою, поводив себе діловито. Він, насамперед, заявив, що не поступиться жодним центом з назначеної суми викупу, яку, втім, його полонянка не оспорювала. Однак і місіс Уелдон проявила чималу діловитість, відповівши йому наступне:

– Якщо ви хочете, аби операція відбулася, не унеможливлюйте її, висуваючи неприйнятні вимоги. Обмін нашої свободи на суму, яку ви вимагаєте, може відбутися і без того, щоб мій чоловік приїжджав в цю країну – ви ж знаєте, що тут роблять з білими. Я ні за що на світі не погоджуся на його приїзд.

Трохи повагавшись, Негоро погодився, і місіс Уелдон домоглася того, що Джемс Уелдон не муситиме ризикувати життям, подорожуючи в Казонде. Він приїде в Моссамедіш – маленький порт на півдні Анголи, що часто відвідують кораблі работорговців, і який добре знайомий Негоро. Негоро відвезе туди містера Уелдона і туди ж, в Моссамедіш, агенти Алвіша доставлять до вказаної дати місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедикта. Містер Уелдон внесе викуп, бранці отримають свободу, а Негоро, який розігруватиме перед містером Джеймсом Уелдоном роль найшляхетнішої людини, зникне, як тільки прибуде корабель.

Цей пункт угоди, якого домоглася місіс Уелдон, був дуже важливий. Таким чином вона позбавляла свого чоловіка від небезпечної подорожі в Казонде, від ризику бути затриманим там після того, як він внесе викуп, і від небезпек на зворотньому шляху. Відстань у шістсот миль, що відділяє Казонде від Моссамедіша, не лякала місіс Уелдон. Якщо цей перехід здійсниться за таких самих умов, як і її подорож від Кванзи до Казонде, то він буде не таким важким. До того ж Алвіш, який отримував свою частку викупу, буде зацікавлений в тому, аби бранців доставили на місце здоровими й неушкодженими.

Домовившись про все з Негоро, місіс Уелдон написала чоловікові листа, дозволивши работорговцю тимчасову можливість вдати із себе відданого їй слугу, якому пощастило втекти з полону. Негоро взяв лист, який, без сумніву, змусив би Джемса Уелдона без зайвих вагань піти за ним в Моссамедіш, і наступного дня у супроводі ескорту з двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він обрав саме цей напрямок? Можливо, мав намір влаштуватися пасажиром на будь-який з кораблів, які заходили в гирло Конго і уникнути таким чином португальських поселень і каторжних в'язниць, в яких неодноразово гостював? Досить ймовірно. Принаймні саме так він пояснив свій вибір Алвішові.

Після його від'їзду місіс Уелдон залишалося тільки влаштувати свій побут в Казонде таким чином, щоб аби якомога комфортніше витерпіти відрізок часу, що їй залишився жити в Казонде. Відсутність Негоро за найсприятливіших обставин мала тривати три-чотири місяці – це найменший термін, необхідний на поїздку в Сан-Франциско й назад.

Місіс Уелдон не збиралася покидати маєток Алвіша. Тут вона, її дитина та кузен Бенедикт були у відносній безпеці. Дбайливість Халіми набагато поліпшувала скруту цього ув'язнення. Та й навряд чи работорговець погодився б випустити бранців за межі факторії. Великий бариш, який обіцяв йому викуп, вартий клопотів суворого нагляду. Алвіш навіть тішився, що йому не довелося залишати Казонде для поїздки на факторії Біє та Касанге. Нову експедицію, відправленої для захоплення рабів, очолив замість нього Коїмбра. Жалкувати про відсутність цього п'янички, звичайно, не доводилося.

Негоро перед своїм від'їздом залишив для Алвіша найдетальніші інструкції щодо місіс Уелдон. Потрібно було пильно стежити за нею, адже ніхто не знав, що сталося з Геркулесом. Якщо він не загинув у небезпечних нетрях провінції Казонде, він, можливо, намагатиметься підібратися до факторії і вирвати бранців із рук Алвіша. Работорговець чудово зрозумів, що неохідно робити, аби не втратити багатотисячний заробіток. Він заявив, що доглядатиме за місіс Уелдон, як за власною касою.

Буденщина, що розпочалася з прибуттям полонянки до факторії, продовжувалася. Життя в будинку з точністю відтворювало побут туземців. Алвіш суворо дотримувався звичаїв корінних жителів Казонде. Жінки в факторії виконували ту саму роботу, що і в місті, догоджаючи своїм чоловікам або господарям. Вони товкли рис важкими товкачами в дерев'яних ступах, злушчуючи лушпиння з його зерен; просівали кукурудзу, розтираючи її між двома каменями, і заготовляи крупу, з якої туземці варять юшку під назвою «мтіелле»; збирали врожай сорго, різновид дрібного проса – про те, що воно дозріло, тільки що урочисто сповістили населення; виготовляли запашну олію з кісточок «мпафу» – плодів, подібних до оливок, з есенції яких виробляють улеблені парфуми туземців; пряли бавовну, прокручуючи веретено завдовжки в півтора фути; наперед відбивши калаталами деревну кору, виробляли з неї тканину; викопували коріння маніоки, обробляли землю під їстівні рослини: маніоку, з якої виготовляють борошно «касаву»; боби, що ростуть стручками на деревах-«мозітзано» заввишки двадцять футів, завдовжки п'ятнадцять дюймів; арахіс, з якого вичавлюють олію; світло-блакитний багаторічний горох, відомий під назвою «чілобе», – його квіти додають трохи гостроти прісному на смак вареному сорго; місцеву каву; цукровий очерет для приготування солодкого сиропу; лук, гуаява, кунжут, огірки, зерна яких смажать, як каштани; виготовляли хмільні напої: бананову «малофу», «помбу» та всіляки настоянки; доглядали за тваринами: за коровами, які дозволяють себе доїти тільки у присутності теляти або хоча б його опудала, за нечистокровними теличками, невисокими та, подекуди з горбом на холці, за цапами, м’ясо яких, таке звичне в цій країні, сталио важливим предметом обміну, розмінною монетою на рівні з рабами; врешті-решт, розводили домашню птицю, свиней, вівць, биків і т. п. Цей довгий перелік є свідченням важкої праці тендітних дикунок Африканського континету.

Чоловіки ж в цей час курили тютюн або гашиш, полювали на слонів або на буйволів, наймалися до работорговців захоплювати невільників. Збирання кукурудзи або полювання на рабів, як і будь-який збір урожаю або як і всіляке полювання, відбуваються в певний період.

З усього різноманіття місіс Уелдон бачила в факторії Алвіша лише ту частину, яка припадали на долю жінок. Вона іноді спинялася біля туземок і дивилася як вони працюють, а ті, варто зазначити, зустрічали її зовсім не посмішками. Вони інстинктивно ненавиділи білих, хоча знали, що місіс Уелдон – полонянка, однак анітрохи не співчували їй. Винятком була Халіма. Місіс Уелдон, запам'ятавши кілька слів з місцевої говірки, швидко, хоча й не без труднощів, порозумілася з юною невільницею.

Маленький Джек часто супроводжував свою мати на прогулянках факторією, однак йому дуже хотілося вийти за її межі. Адже там, на величезному баобабі, побудовано з декількох хмизин гнізда марабу та «суїмангів» з червоними грудкою та шийкою, подібних до ткачика; там мешкали «вдовиці», що підцуплюють для своїх гнізд солому з дахів; а також птахи-носороги маніми з сильним та красивим голосом; попелясті з червоним хвостом папуги, яких маньїми охрестили «роус» і на честь яких називають своїх вождів; комахоїдні «друґо», схожі на коноплянок, але з червоним дзьобиком. Над кущами кружляли сотні метеликів, особливо поряд зі струмками, що протікали факторією. Втім, метеликами цікавився більше кузен Бенедикт, аніж Джек, і хлопчик дуже шкодував, що він ще не виріс і не може виглянути за огорожу факторії. Ой леле, де ж нині його бідака-друг Дік Сенд, з допомогою якого йому вдавалося видиратися так високо щоглами «Пілігрима»? Разом вони вилізли б на гілки цих дерев, вершини яких стриміли вгору на сотню футів! Як весело було б їм!..

Кузен Бенедикт – цей почував себе відмінно повсюдно, аби лишень навколо було достатньо комах. Йому пощастило знайти в факторії і дослідити, наскільки це було можливо без окулярів і лупи, крихітну бджілку, яка відкладає свої яєчка в ходи червиць, а також паразита осу-сфекса, яка підкладає яйця до чужих комірок подібно до зозулі, яка залишає своє потомство в гніздах інших птахів. В межах факторії, особливо поблизу струмків, не бракувало москітів, і вони прикрасили його своїми укусами до невпізнання. А коли місіс Уелдон дорікала кузенові Бенедикту за те, що він дозволив капосним комахам так спотворити себе, вчений, роздераючи собі до крові шкіру, відповідав:

– Що поробиш, кузино Уелдон, в них такий інстинкт. Не можна сердитися на них за це!

І, нарешті, одного разу – це було 17 червня – кузен Бенедикт мало не став найщасливішим серед ентомологів. Втім, ця пригода, яка мала найнеочікуванші наслідки, заслуговує на більш ґрунтовну розповідь.

Було близько одиннадцятої години ранку. Через нестерпну спеку всі мешканці факторії змушені були сховатися в своїх помешканнях, навіть вулиці Казонде зпорожніли.

Місіс Уелдон дрімала навсидячки біля малого Джека, який міцно спав. Навіть кузен Бенедикт відчував вплив цієї тропічної спеки і відмовився від чергової ентомологічної прогулянки. Відверто кажучи, зробив він це з великим небажанням, бо чув, як під палючими променями полуденного сонця в повітрі гуде незліченна кількість комах. Тим не менш, хоч і з глибоким смутком, він зник у своїй хатині і сон почав опановувати ним.

Повіки його вже наполовину зімкнулися, як раптом він почув якесь дзижчання, нестерпний дратівливий звук, який комаха виробляє за рахунок махання крильцями: у деяких екземплярів швидкість помаху складає п’ятнадцять-шістнадцять тисяч за секунду.

– Комаха! – скрикнув кузен Бенедикт, миттєво пробудившись і змінивши горизонтальне положення на вертикальне.

В тому, що в хатині дзижчить комаха, не могло бути жодного сумніву. Хоча кузен Бенедикт страждав на короткозорість, слух він мав надзвичайно тонкий. Він навіть вмів відрізняти одну комаха від іншої лише за характером її дзижчання. І от, дзижчання цієї комахи здалося кузену Бенедикту незнайомим, а, судячи з сили помахів, воно походило від якогось гіганта.

«Що ж це за комаха?» – питав себе ентомолог. Він відчайдушно мружив короткозорі очі, намагаючись без окулярів встановити джерело звуку. Ентомологічний інстинкт підказував йому, що перед ним відкривається можливість зробити видатне відкриття, що комаха, яка милістю долі залетіла до нього в хатину, не абиякий пересічний жук.

Кузен Бенедикт, сидячи на своєму ліжку, закляк. Він нашорошив вуха. Сонячне проміння злегка висвітлювало напівтемряву, що панувала в халупі. І кузен Бенедикт помітив велику чорну пляму, що кружляє в повітрі, однак занадто далеко, щоб її розглядіти як слід. Він затамував подих і навіть якщо б невідомий гість вкусив його, він не ворухнувся б, аби не злякати його.

Нарешті дзвінка комаха, описавши безліч кіл навколо нього, всілася йому на голову. Вуста кузена Бенедикта здригнулися, немов намагаючись розпливтися в усмішці – але ж в якій усмішці! Він відчував, як легенька комаха бігає його волоссям. Його нестримно тягнуло піднести руку до голови і схопити комашину, але йому вдалося придушити в собі це бажання і, тим самим, вчинити правильно.

«Ні ні! – думав кузен Бенедикт. – Я можу схибити або, ще гірше, заподіяти їй шкоду. Почекаю, поки вона спуститься нижче. От вона біжить! Я відчуваю, як її лапки торкаються мого черепа…

Вочевидь, це дуже велика комаха. Господи, зроби так, щоб вона спустилася на кінчик мого носа, і тоді, скосивши очі, я зможу, напевно, розглядіти її і визначити, до якого ряду, роду, родини, підродини і групи вона належить!»

Так думав кузен Бенедикт. Але відстань від гострого кінчика його маківки до кінчика його доволі довгого носа була дуже великою. І скільки інших шляхів могла обрати вибаглива комаха – наприклад, у бік вух або потилиці, шляхів, що відводять її від очей вченого, не кажучи вже про те, що вона могла будь-якої секунди піднятися у повітря, покинути темну хатину і зникнути в сонячному променіння, туди, де вона, без сумніву, проводить своє життя і звідки лине поклик його родичів.

Кузен Бенедикт подумав про все це. Ніколи ще у своєму житті він не зазнавав подібного хвилювання. Африканський шестиніг невідомої науці родини або невідомого виду, або хоча б невідомого підвиду всілся у нього на маківці і він міг розпізнати його тільки в тому випадку, якщо той люб’язно наблизиться до його очей на відстань одного дюйма.

Однак небо, ймовірно, почуло молитви кузена Бенедикта. Потинявшись його розпатланим волоссям, схожим на густий чагарник, комаха повільно почала спускатися лобом кузена Бенедикта, і в нього нарешті з'явилася надія, що вона дістанеться його перенісся. А, оскільки, вона долатиме цю вершину, то чому б їй не обстежити підніжжя?

«Я б на її місці обов'язково зацікавився!» – розмірковував поважний вчений.

Відверто кажучи, будь-хто інший на його місці, властиво, з усієї сили ляснув би собі по лобі, аби убити або хоча б прогнати надокучливу комаху. Відчувати, як шість лапок ганяють шкірою, вже не кажучи про можливість укусу, і не зробити жодного руху: погодьтеся – це справжній героїзм. Спартанець, який дозволяв лисиці кромсати собі груди, або римлянин, який тримав голою рукою розжарене вугілля, чи не краще володіли собою, аніж кузен Бенедикт, який, безперечно, був прямим нащадком цих двох героїв!

Комаха після двох дюжин кружлянь дісталася перенісся. Тут вона на мить завагалася і у кузена Бенедикта скажено забилося серце. Чи підніметься комаха вгору, до чола, чи спуститься носом додолу?

Вона спустилася. Кузен Бенедикт відчув, як волохаті лапки дрібцують його носом. Комаха не звертала ані ліворуч, ані праворуч. На мить вона затрималась поміж тремтячими крилами ніздрів на невеличкому горбочку на носі вченого, що блискуче годився для окулярів. Вона перебралася через заглибинку, що утворилася під тиском цього оптичного приладу, якого так не вистачало цієї миті бідолашному кузенові Бенедикту, а потім зупинилася на самому кінчику носа.

Комаха обрала найкраще місце. Звівши до однієї точки обидва ока, кузен Бенедикт міг тепер, неначе через збільшувальне скло, розгледіти комаху.

– Боже мій! – вигукнув кузен Бенедикт нестямлячись від радості. – Горбата мантікора!

Однак, варто було не кричати, а тільки подумати про це! Але чи не занадто багато ми вимагаємо від найбільшого ентузіаста серед ентомологів?

Побачити у себе на кінчику носа горбату мантікору з широкими надкриллями, комаху з підроду скакунів, різновид, що надзвичайно рідко зустрічається у колекціях, який ніби-то розповсюджений виключно на півдні Африки, і стримати вигук захвату – ні, це вже понад людських можливостей!

На нещастя, мантікора почула цей окрик, а негайне чхання, що виникло слідом, струснуло височину, на якій вона сиділа. Кузен Бенедикт хотів схопити її, підняв руку, міцно стиснув пальці в кулак – і вхопив лишень кінчик власного носа!

– Прокляття! – вигукнув вчений.

Проте, він одразу взяв себе в руки і всі його подільші дії могли б стати зразком чудової витримки.

Кузен Бенедикт знав, що горбата мантікора майже не літає: вона тільки пурхає з місця на місце, ба навіть перебігає. Саме тому він став на коліна і незабаром йому вдалося побачити за десять дюймів від свого носа чорну цятку, що швидко ковзала в сонячному промінні. Найкраще було не заважати мантікорі, вивчати її на волі. От тільки не слід втрачати її з поля зору.

– Спіймати мантікору, – промовив до себе кузен Бенедикт, – означає ризик розчавити її. Ні! Я піду за нею. Я милуватимуся нею! А зловити її я завжди встигну.

Чи помилявся кузен Бенедикт? Як би там не було, він став на карачки, уткнувся носом в землю, немов мисливський собака, що зачув слід, і почимчикував слідом за мантікорою, не відстаючи від неї більше ніж на вісім дюймів. За мить вчений опинився поза межами своєї халупи, під полуденним сонцем, а ще за кілька хвилин – біля самого частоколу, що обгороджував факторію Алвіша.

Як діятиме мантікора далі? Підніметься в повітря і перенесеться через паркан, полишивши свого палкого прихильника в його межах? Ні, це було не властиво мантікорі – кузен Бенедикт добре знав звички скакунів. А тому він продовжував переслідувати комашину, ковзаючи в траві немов вуж, занадто далеко для того, аби мати змогу надати їй ентомологічне визначення (втім, це він вже зробив), однак досить близько, щоб бачити, як рухається по землі ця велика пляма.

Коли мантікора дісталася огорожі, перед нею з’явився широкий вхід до кротячої нори, яка починалася попід самим частоколом. Без вагань мантікора рушила до цієї підземної галереї, оскільки вона завжди прагне темряви. Кузен Бенедикт було вирішив, що от-от втратить її з поля зору. Однак, на превеликий його подив, ширина виритого кротом лазу сягала щонайменше двох футів. Це було щось на зразок підземної галереї, в яку сухорлявий ентомолог міг з легкістю проповзти. З запалом тхора він попрямував туди вслід за мантікорою і навіть не помітив, що, «зарившись у землю», таким чином знаходиться вже під огорожею факторії. Кротячий лаз був природньою комунікацією між огородженою територією та зовнішнім світом. За півхвилини кузен Бенедикт опинився поза межами факторії. Проте, він навіть не звернув на це жодної уваги. Його цілковито поглинула гонитва за цією витонченою комахою. Однак, мантікорі, вочевидь, набридло йти пішки. Вона розсунула надкрилля і розправила крильця. Кузен Бенедикт відчув небезпеку. Він витягнув руку, аби накрити комаху долонею, тим самим тимчасово запроторивши до в’язниці, як раптом… Фух! Мантікора полетіла.

Не важко уявити собі відчай кузена Бенедикта. Втім, мантікора не могла відлетіти далеко. Ентомолог звівся на ноги, озирнувся і кинувся вперед, витягнувши руки…

Комаха крутилася в повітрі над його головою. Він розрізняв тільки маленьку чорну плямку невизначеної форми.

Чи сяде вона на землю перепочити після того, як опише кілька чудернацьких кіл над його скуйовдженим волоссям? Все вказувало на те.

На нещастя горопахи вченого, ця частина факторії Алвіша, розташованої на північній околиці міста, прилягала до великого лісу, що тягнувся територією Казонде на багато миль вперед. Якщо мантікора дістанеться дерев і там почне перелітати з гілки на гілку, доведеться розпрощатися з надією оселити її в знамениту жерстяну коробку, де вона була б найкращою в колекції.

На жаль, так і сталося! Однак… мантікора знову опустилася на землю. Кузену Бенедикту несподівано пощастило: він помітив місце, на яке всілася комаха, і негайно ж з розгону кинувся на нього. Проте мантікора більше не повзала – тепер вона пересувалася стрибками по землі.

Абсолютно змучений, з обдертими до крові колінами і роздряпаними руками, кузен Бенедикт теж стрибав. Витягнувши руки, він кидався то праворуч, то ліворуч, слідуючи за чорною цяткою. Він підстрибував, неначе під ним знаходилася розпечена лава, і змахував руками, немов плавець.

Все надарма! Його руки повсякчас хапали повітря. Комаха гралася з ним, уникаючи його, і, нарешті, дісталась свіжої зелені дерев, здійнялася в повітря, зачепила вухо вченого і зникла остаточно, роздражнивши на останок його слух найіронічнішим дзижчанням.

– Прокляття! – знову вигукнув кузен Бенедикт. – Вона зникла! Невдячна тварюка! А я ж призначав тобі почесне місце у своїй колекції! Але ні! Я від тебе не відстану, я переслідуватиму тебе, допоки не впіймаю…

Прикро вражений ентомолог забув, що за його короткозорості марно шукати мантікору серед зеленого листя. Однак, він вже не належав собі. Гнів та роздратування поглинули його. Він і лише він був винним у цій невдачі! Якби він одразу схопив комаху, замість того щоб вивчати її на волі, нічого цього не сталося б і він володів би зараз прекрасним екземпляром африканської мантікори – комахи з ім’ям казкової тварини, яка нібито мала обличчя людини і тулуб лева.

Кузен Бенедикт втратив голову. Він навіть не помітив, що ця несподівана подія повернуло йому свободу. Він не думав про те, що кротячий лаз, в який він спустився, став для нього тим шляхом, за допомогою якого він покинув факторію Алвіша. Перед ним був ліс і десь в ньому його зникла мантікора. За будь-яку ціну він мусить зловити її!

І він побіг лісом, вже не усвідомлюючи що робить, повсюди вбачаючи дорогоцінну мантікору, розмахуючи в повітрі руками, як величезна сінокосарка. Куди він прямує, як знайде дорогу назад і чи знайде її взагалі – про це він себе не питав. Він заглибився в ліс принаймні на цілу милю, ризикуючи зіткнутися з ворожим туземцями або потрапити в пащу хижому звіру.

І раптом, коли він проходив повз зарості чагарнику, з них вискочила якась величезна істота, стрибнула і накинулася на нього. Вона схопила кузена Бенедикта однією рукою за шию, а іншою за спину, як він сам схопив би мантікору, і, не даючи йому отямитися, потягнула в гущавину.

Гай-гай! Цього дня кузен Бенедикт безповоротно втратив можливість стати найщасливішим із ентомологів усіх п'яти континентів!

Розділ шістнадцятий. Мґаннґа

Коли цього дня, 17 червня, кузен Бенедикт не з'явився звичної години, місіс Уелдон дуже стривожилася. Вона не могла собі уявити, куди поділася ця велика дитина. Не думала вона й про те, що він вислизнув з факторії – занадто неприступна огорожа. Окрім того, вона добре знала характер свого кузена: він навідріз відмовився б від свободи, якби при втечі йому необхідно було покинути напризволяще жестяну коробку з колекцією комах. Однак, коробка з усіма екземплярами, знайденими вченим в Африці, лежала незайманою тут, в його хатині. Добровільно кузен Бенедикт не міг розлучитися зі своїм ентомологічним скарбом – таке припущення здавалося неймовірним.

І тим не менш, кузена Бенедикта на території факторії Жозе-Антоніу Алвіша не було!

Цілий день місіс Уелдон шукала його по всіх закапелках. Малюк Джек і Халіма допомагали їй. Однак, усе було намарне.

Місіс Уелдон змушена була дійти невтішного висновку: вочевидь, работорговець наказав вивести кузена Бенедикта з факторії задля якоїсь незрозумілої їй мети. Але що зробив Алвіш з кузеном Бенедиктом? Можливо, він посадовив його в один із бараків на площі? Однак, нащо знадобилося це викрадення після того, як було укладено угоду між місіс Уелдон та Негоро, угоду, за якою кузен Бенедикт був одним із тих бранців, яких Алвіш мав доставити в Моссамедіш і передати Джемсу Уелдону за викуп в сто тисяч доларів?

Якби місіс Уелдон знала, як розгнівався Алвіш, коли йому повідомили, що кузен Бенедикт зник, вона зрозуміла б, що работорговець не причетний до цього зникнення. Втім, якщо кузен Бенедикт втік з власної волі, чому він не розкрив їй свого наміру?

Розслідування, розпочате Алвішом та його слугами, незабаром виявило кротячу нору, що з'єднувала двір факторії з прилеглим лісом. Работорговець не мав сумніву: «мисливець на мух» втік саме цією вузькою лазівкою. Легко уявити собі, як розлютувала його сама думка про те, що втечу кузена Бенедикта поставлять йому на карб, а, отже, зменшать частку його приходу.

«Цей недоумок сам по собі шеляга не вартий, а мені доведеться дорого заплатити за нього! Хай тільки попадеться!» – думав Алвіш.

Втім, незважаючи на найприскіпливіші пошуки всередині факторії, незважаючи на те, що було оглянуто доволі велику ділянку навколишнього лісу, жодного сліду втікача виявити не вдалося. Місіс Уелдон довелося змиритися зі зникненням кузена, а Алвішу залишалося тільки горювати за втраченими відкупними. Оскільки не варто було припускати, що кузен Бенедикт діяв у змові з кимось поза межами факторії, залишалося думати, що він випадково натрапив на кротячий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, неначе їх ніколи й не існувало.

Місіс Уелдон мусила визнати, що, ймовірно, все так і сталося, однак, їй і на думку не спадало гніватися на бідолашного ентомолога, абсолютно нездатного відповідати за свої вчинки.

«Бідолаха! Що з ним стане?» – зверталася до себе. Не варто казати, що кротячу нору ретельно засипали того ж дня, і що за рештою бранців ще більше посилили нагляд.

Одноманітне, нудотне життя місіс Уелдон та її сина продовжувалося.

Тим часом у провінції Казонде сталося надзвичайне кліматичне явище. Попри те, що дощовий сезон – «мазіка» як його називають місцеві, —закінчився ще в квітні, 19 червня знову пішли дощі. Небо було затягнуте хмарами і безперервна злива затопила всю місцевість навколо Казонде.

Якщо для місіс Уелдон дощ був лише прикрим явищем, оскільки він заважав її щоденним прогулянкам факторією, то для місцевих це виявилося справжнім лихом. Дозрілі посіви в низинах, що очікували жнив, затопило. Населенню, яке раптово позбулося врожаю, загрожував голод. Вся праця виявилася намарне. Королева Муана та її міністри розгубилися, не знаючи, як запобігти наявній катастрофі.

Вирішено було покликати на допомогу чаклунів, однак не тих, хто виліковує хворих замовляннями та заклинаннями і не тих, хто пророкує туземцям майбутнє. Лихо було настільки великим, що лише наймудріші мґаннґа – чаклуни, які вміють викликати і проганяти дощі, – могли зарадити горю.

Однак, мґаннґа не допомогли. Даремними виявилися тужливий спів та заклинання, впусту дзинчали подвійні брязкальця та дзвіночки, безсилими виявилися найнадійніші амулети і, зокрема, ріг з трьома маленькими розгалудженнями на кінці, наповнений грязюкою та шматочками кори. Не подіяли ані обрядові танці, ані плювки в обличчя найважливіших придворних, ані гнойові кульки, якими жбурляли в них. Злих духів, які збирають хмари докупи, ніяк не вдавалося прогнати.

Становище з кожним днем ставало загрозливішим, і королеві Муані майнула думка запросити видатного мґаннґа, який жив тоді на півночі Анголи. Це був знаменитий чаклун з великими здібностями, сила якого зростала ще й через те, що ніколи не піддавалася випробуванням в цій частині країни, де він ніколи не бував. У будь-кому випадку, він прославився як заклинатель «мазіки».

Двадцять п'ятого червня вранці гучний передзвін дзвіночків сповістив про прихід великого мґаннґи в Казонде.

Чаклун пропрямував на чіток, до якого негайно ж ринув натовп туземців. Небо цього дня не було аж так занадто густо затягнуто хмарами, вітер здавалося збирався змінити напрям. Ці прикмети, що так слушно співпадали з появою мґаннґи, привертали до нього всі серця.

До того ж, це був вродливий негр, чорний як сажа. Його зріст перевищував шість футів і, вочевидь, він був дуже сильний. Вже самим зовнішнім виглядом він справляв враження на натовп.

Зазвичай чаклуни, минуючи села, об’єднуються втрьох, вчотирьох або вп’ятьох, а до їхньої процесії приєднуються численні помічники та шанувальники. Однак, цей мґаннґа прийшов один. Перса його були вкриті смужками з білої глини. Від талії до низу широкими складками спадала спідниця з трави, зі шлейфом, не гірше за сучасних модниць. Коралі з пташиних черепів на шиї, шкіряний ковпак на голові, прикрашений пір'ям та намистинами, шкіряний пасок навколо стегон, до якого було прикріплено сотні бубонців та дзвіночків, і які з кожним порухом мґаннґа гуркотіли сильніше, аніж збруя іспанського мула – таким було убрання цього розкішного представника громади африканських чаклунів.

Всі необхідні атрибути його ремесла – черепашки, амулети, маленькі різьблені дерев'яні ідоли й талісмани, і, нарешті, кульки гною, – постійно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядах та віщуваннях, розміщувались в бокастомуу кошик із гарбуза.

Скоро натовп помітив ще одну особливість нового мґаннґи: він був німим. Втім, німота лише збільшувала повагу, яку дикуни вже почали відчувати до гіганта-чаклуна. Він видавав якісь дивні, низькі і протяжні звуки, позбавлені всілякого сенсу. Проте, це лише сприяло успіхові його чаклунства.

Мґаннґа почав з того, що обійшов кругом весь чіток, виконуючи якийсь урочистий танець, під час якого бубонці на його паску оскаженіло дзеленчали. Натовп слідував за ним, повторюючи кожен його рух. Здавалося, що це зграя мавп йшла за своїм гігантським ватажком. Раптом мґаннґа звернув з чітока на головну вулицю Казонде і попрямував до королівського палацу.

Як тільки королеві Муані повідомили про наближення нового чаклуна, вона поспішила вийти йому назустріч у супроводі всієї челяді.

Мґаннґа схилився перед нею до самої землі і потім випростався у весь зріст, розправивши свої широкі плечі. Він простягнув руки до неба, яким шпарко гнали шаруваті хмарини. Чаклун вказав на них королеві і енергійними жестами зобразив, як вони пливуть на захід, а потім, описавши коло, повертаються в Казонде зі сходу, і цієї круговерті ніщо не в силах зупинити.

І раптом, до великого здивування глядачів, городян і придворних, чаклун схопив грізну володарку Казонде за руку. Декілька придворних хотіли перешкодити такому наглому порушенню етикету, однак силак мґаннґа підняв за барки у повітря сміливця, що наблизився до нього і відкинув його убік кроків за п'ятнадцять.

Королеві цей вчинок чаклуна схоже навіть сподобався. Вона скривилася, що означало люб'язну посмішку. Однак, чаклун, не звертаючи уваги на цей знак королівської прихильності, потягнув Муану за собою. Натовп кинувся за ними.

Цього разу чаклун крокував навпрямки до факторії Алвіша. Скоро він дійшов до воріт огорожі. Вони були зачинені. Одним ударом могутнього плеча він жбурнув їх на землю і зачарована королева увійшла разом з чаклуном на подвір’я факторії.

Работорговець, його солдати і невільники прибігли, аби покарати зухвалого зайду, що ламає ворота замість того, щоб дочекатися, поки їх відкриють. Однак, помітивши, що чаклуна супроводжує королева, і що його дії не обурюють її, вони застигли, шанобливо схиливши голови.

Алвіш, певна річ, хотів запитати королеву про мету її візиту, однак чаклун не лишив йому на це часу. Він відтіснив натовп у бік таким чином, що навколо нього утворився вільний простір, і ще більш енергійно, ніж раніше, замахав в повітрі руками. Він показував хмарам кулак, погрожував їм, заклинав їх, робив вигляд, що спочатку утримує хмари на місці, а потім відштовхує їх. Він надував свої величезні щоки і з усієї сили дмухав у небо, немов у нього було достатньо сил, щоб розсіяти хмари. Потім він піднімав руки, витягуючись жилкою, неначе намагаючись зупинити їхній плин, і здавалося, його гігантський зріст дозволить йому дотягнутися до них.

Забобонна Муана, не інакше як зачарована грою цього талановитого актора, вже не належала собі. Скрикуючи та тремтячи, вона інстинктивно повторювала кожен його рух. Челядь та місцеві взяли з неї приклад і гугняве мугикання німого було абсолютно заглушено криками, вереском та співами екзальтованого натовпу.

Чи розійшлися хмари, чи перестали вони затуляти сонце? Чи заклинання безголосого мґаннґа прогнали їх? Ні. Навпаки, саме тієї хвилини, коли королева і народ вже повірили, що злі духи, які спрямовували на них таку кількість злив, подолано, небо, на мить проясніло, потому насупилося ще більше, і перші краплини дощу важко впали на землю.

У настрої натовпу одразу стався перелом. Всі із загрозою подивилися на нового мґаннґа, який виявився не краще за попередніх. Королева насупила брови і за цією ознакою можна було здогадатися, що чаклунові загрожує щонайменше втрата обох вух. Коло щільніше зімкнулося навколо нього, стиснуті кулаки вже загрозливо потягнулися до нього. Ще мить і справа виявилася згубною для нього, однак, нова подія направила гнів натовпу в інше русло.

Мґаннґа, на цілу голову вищий за завиваючий натовп, раптом витягнув руку, вказуючи у бік огорожі. Жест його був настільки вимогливим, що всі мимоволі обернулися.

Місіс Уелдон та малий Джек, зацікавившись криками і завиваннями натовпу, щойно вийшли зі своєї хатини. На них і вказував розгніваний чародій лівою рукою, здіймаючи правицю до неба.

Ось хто винен у всьому! Ця біла жінка з дитиною! Ось джерело усіх нещасть! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країв, це вони накликали повінь і голод на землі Казонде!

Мґаннґа не вимовив жодного слова, але його всі зрозуміли. Королева Муана загрозливо простягла руки в сторону місіс Уелдон. Натовп з лютим криком кинувся до неї.

Місіс Уелдон вирішила, що настав її смертний час. Притиснувши Джека до грудей, вона заклякла перед осатанілим, ревучим натовпом неначе статуя.

Мґаннґа попрямував до неї. Дикуни розступилися перед чаклуном, який неначе знайшов не лишее причину лиха, але й засіб порятунку від нього.

Работорговець Алвіш, для якого життя його полонянки представляло неабияку цінність, теж підійшов до неї, не знаючи, що робити далі.

Мґаннґа схопив малюка Джека, вирвав його з рук матері і підняв над головою. Здавалося, він зараз розіб'є його череп об землю, аби задобрити духів!

Місіс Уелдон відчайдушно скрикнула і знепритомніла.

Однак мґаннґа, подавши королеві знак, який, вочевидь, та добре зрозуміла, підібрав з землі нещасну матір і поніс її разом із сином. Приборканий натовп шанобливо розступився перед ним.

Алвіш осатанів. Впустити спочатку одного з трьох бранців, а тепер байдужо споглядати, як вислизає ввірена йому застава, а разом з нею і надія на велику нагороду, обіцяну йому Негоро – ні, Алвіш не міг змиритися з цим, хоча б й всьому Казонде загрожувала смерть від нового всесвітнього потопу! Він спробував чинити опір викраденню.

Проте, гнів натовпу обернувся проти нього. Королева наказала охороні схопити Алвіша і, розуміючи, що опір може дорого йому коштувати, работорговець змирився, хоч як би голосно не проклинав про себе дурнувате легковір'я підданих королеви Муани.

Дикуни дійсно очікували, що хмари підуть разом з тими, хто їх накликав, і не сумнівалися, що чаклун за допомогою крові чужинців прожене геть дощі, від яких так страждав увесь край.

Тим часом мґаннґа ніс свої жертви з легкістю лева, що тягне в своїй могутньої пащі двійко козенят. Малюк Джек тремтів од страху, а місіс Уелдон залишалася без свідомості. Божевільний від люті натовп з лементом слідував за чаклуном. Однак він вийшов з факторії, перетнув Казонде, ступив під склепіння лісу, тим же твердим і розміреним кроком пройшов більше трьох миль і, залишившись на самоті, – дикуни врешті зрозуміли, що він не хоче, щоб за ним бігли, – вийшов на берег річки, швидкі води якої текли на північ.

Тут, вглибині вузької бухти, прихованої від очей густим чагарником, на причіпку стояло каное, на якому височіла невеличка солом'яна хатина.

Мґаннґа опустив на дно каное свою ношу, з лекгістю зіштовхнув човен у воду і, коли швидка течія підхопила його, голосно заявив:

– Капітане, дозвольте вам відрекомендувати місіс Уелдон та її сина Джека! А тепер рушаймо і нехай в Казонде всі хмари проллються зливами на голови цих ідіотів!

Розділ сімнадцятий. Вниз за течією

Ці слова промовив Геркулес, якого було не впізнати в образі чаклуна. Звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда, який був ще заслабкий і лише за допомогою кузена Бенедикта зміг підвестися назустріч новоприбулим. Дінго лежав в ногах у вченого.

Місіс Уелдон, отямившись, змогла лише ледь чутно промовити:

– Це ти, Діку? Ти?..

Хлопець спробував підвестися на ноги, але місіс Уелдон поквапилася заключити його в свої обійми. Малюк Джек теж обійняв і став цілувати Діка Сенда.

– Мій друже Дік! Мій друже Дік! – повторював хлопчик. Потім, повернувшись до Геркулеса, він додав: – А я зовсім не впізнав тебе!

– Вдало я перевдягнувся! – відповів Геркулес і почав витирати з грудей білий візерунок.

– Фе, яким негарним ти був! – промовив малюк Джек.

– Нічого дивного: я зображував чорта, а дідько, як відомо, не дуже привабливий.

– Геркулесе! – вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негру.

– Він вас звільнив, – промовив Дік Сенд. – І мене він також врятував, от тільки не хоче з цим погоджуватися.

– Врятував, врятував… Зарано ще говорити про порятунок! – відмовив Геркулес. – До того ж, якби не з'явився містер Бенедикт і не сказав мені, де ви знаходитесь, місіс Уелдон, ми нічого б не змогли вдіяти.

Так, це саме Геркулес накинувся на вченого, коли той, захопившись погонею за своєю дорогоцінною мантікорою, заглибився в ліс, опинившись від факторії на відстані двох миль. Якби цього не трапилося, Дік і Геркулес так і не дізналися б, де работорговець ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не майнула б ідея пробратися в Казонде під виглядом чаклуна.

Поки каное пливло за течією, дуже швидкою, оскільки річка тут звужувалася, Геркулес розповів місіс Уелдон все, що відбулося з моменту його втечі з табору на Кванзі: як він непомітно йшов слідом за кітандою, в якій несли місіс Уелдон та її сина; як він знайшов пораненого Дінго і вони разом дісталися околиці Казонде; як він послав Діку записку з Дінго, повідомивши в ній, що сталося з місіс Уелдон; як після несподіваної появи кузена Бенедикта він марно намагався проникнути в факторію, охорона якої стала ще більш суворою; як, врешті-решт, йому вдалося вирвати бранців із рук жахливого Жозе-Антоніу Алвіша. Слід додати, що вдалося це якраз вчасно. Якийсь мґанґа, здійснюючи свою чаклунську подорож країною (це був той самий славнозвісний чарівник на якого з нетерпінням чекали в Казонде), з'явився в лісі, де Геркулес тинявся щоночі, прислухаючись, виглядаючи, готовий до будь-чого. Напасти на мґанґа, зняти з нього одежу та прикраси, натягнути на себе, прив'язати пограбованого чолов’ягу до дерева ліанами так, що сам дідько не зміг би розплутати, розфарбувати своє тіло, взявши за зразок зв’язаного мґанґа, і розіграти роль заклинателя дощів – все це зайняло лише кілька годин, однак знадобилася вражаюча довірливість дикунів, аби все пройшло блискуче.

У цьому короткому оповіданні Геркулеса ані слова не було про Діка Сенда.

– А ти, Дік? – запитала місіс Уелдон.

– Я, місіс Уелдон? – відповів Дік. – Я не маю про що розповідати. Остання моя думка була про вас, про Джека!.. Намарне я намагався розірвати пута, що прикували мене до стовпа… Вода накрила мене з головою… Я знепритомнів. Прийшовши до тями, я опинився в затишній місцині в заростях папірусу, де Геркулес дбайливо доглядав за мною…

– Ще б пак! Адже я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і провісник! – зауважив Геркулес.

– Геркулесе, – промовила місіс Уелдон, – ви забов’язані розповісти, як ви врятували Діка.

– Хіба це я його врятував? – заперечив велетень. – Хіба не могла хвиля, що хлинула до старого русла, перекинути стовп і викинула нашого капітана там, де я його, напівживого, виловив з води? Втім, хіба так важко було в темряві пролізти до могили і, сховавшись серед убитих, зачекати, доки спустять воду і потім підпливти до стовпа, докласти трохи зусиль і висмикнути стовп із землі разом із прив'язаним до нього капітаном? Ні, це було зовсім не важко. Хто завгодно міг би це зробити. Ось хоча б містер Бенедикт… або Дінго! Справді, чи не Дінго зробив це?

Почувши своє ім'я, Дінго весело загавкав і Джек, обійнявши рученятами пса, лагідно поплескуючи його по голові, промовив до нього:

– Дінго, це ти врятував нашого друга Діка?

І він зхитав головою собаки справа наліво і зліва направо.

– Він каже «ні», – відказав Джек. – Ти бачиш, Геркулес, це не він! Скажи, Дінго, а чи не Геркулес врятував капітана Діка?

І хлопчик примусив пса декілька разів кивнути головою ствердно закивати.

– Він каже «так»! Він каже «так»! – вигукнув Джек. – От бачиш, отже, це ти!

– Отакої, Дінго, – відповів Геркулес, пестячи собаку, – як тобі не соромно! Адже ти обіцяв не видавати мене!

Так, це дійсно Геркулес, ризикуючи власним життям, врятував Діка Сенда. Але через скромність він довго не зізнавався в цьому. Втім, особисто він не вбачав у своїй поведінці нічого героїчного і стверджував, що кожен з його супутників вчинив би так само.

При згадці про супутників місіс Уелдон пригадала їхніх бідолашних товаришів, а саме про старого Тома, його сина Бата, про Актеона та Остіна.

Їх відправили до Великих озер. Геркулес бачив їх серед нащасних невільничого каравану. Певний час він йшов слідом, але так і не зміг поговорити з ними. Вони зникли! Вони загинули!..

І щиру посмішку на обличчі Геркулеса замінили сльози, які він не намагався стримати.

– Не плачте, друже мій, – промовила місіс Уелдон. – Я вірю, Бог змилостивиться і ми ще побачимося з ними.

Місіс Уелдон стисло переповіла Дікові Сенду все, що відбувалося у факторії Алвіша.

– Можливо, – зауважила вона на додачу, – краще було б залишитися в Казонде.

– Отже, я втрутився не вчасно! – вигукнув Геркулес.

– Ні, Геркулесе, ні! – заперечив Дік Сенд. – Ці негідники, без сумніву, винайшли б спосіб заманити містера Уелдона в пастку. Ми мусимо тікати разом і негайно! Тоді ми прибудемо на узбережжя раніше, ніж Негоро повернеться в Моссамедіш. Там отримаємо від португальської влади допомогу та захист і, коли Алвіш з'явиться за своєю сотнею тисяч доларів…

– Сто тисяч ударів палицею по голові старого негідника! – скрикнув Геркулес. – Я особисто передам йому цю винагороду!

Тим не менш, все це ускладнювало ситуацію, хоча й про повернення місіс Уелдон до Казонде, звичайно, не могло бути й мови. Отже, необхідно будь-що дістатися цілі раніше за Негоро. Дік Сенд мусив обов’язково враховувати цю обставину в усіх своїх подальших планах.

Нарешті молодому капітанові вдалося реалізувати давно задуманий проект: спуститися до океанського узбережжя за допомогою якої-небудь ріки. Річка, на узбережжі якої вони перебували, текла на північ, і можна було припустити, що вона впадає в Конго. В такому випадку замість Сан-Паулу-ді-Луанда Дік Сенд і його товариші опиняться в гирлі ціього гіганта. Втім, подібна перспектива їх анітрохи не бентежила, оскільки в колонії Нижньої Гвінеї вони, безперечно, могли розраховувати на таку ж допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.

Коли Дік вирішив спуститися вниз за течією цієї ріки, найпершою його думкою було влаштуватися на одному з плавучих, порослих травою острівців[69], які у великій кількості несуть африканські води.

Однак Геркулесу під час його поневірянь пощастило натрапити на каное, викинутого річкою на берег.

Дік Сенд і уявити собі не міг чогось кращого, адже знайдене Геркулесом каное не було схожим на ті вузькі човни, якими зазвичай послуговуються туземці. Це був місткий човен завдовжки тридцять футів і чотири фути завширшки; подібні човни розраховані на декілька веслярів і стрімко несуться водним простором великих озер під натиском їхніх весел. Місіс Уелдон та її супутники могли зручно розташуватися в ньому і достатньо було міцно тримати кормове весло, аби човен йшов вниз за течією.

Спочатку Дік хотів плисти виключно вночі, аби не потрапити в поле зору туземців. Однак, якщо використовувати лише дванадцять годин із двадцяти чотирьох, тривалість подорожі, яка і без того могла виявитися чималою, зросте вдвічі. Тоді Діку спала на думку чудова ідея: замаскувати каное під напиналом з трави. Це накриття підтримувала довга палиця, яка стирчала попереду і позаду човна. Трава, звисаючи до самої води, приховувала навіть кормове весло. Замасковане каное здавалося простим скупченням трави, яке бистрина проносить поміж пливучих острівців. Вонао могло плисти і вдень, не привертаючи зайвої уваги. Траву розташували настільки вдало, що навіть птахи повірили: червонодзьобі чайки, аррінги з чорним пір’ям, білі і сірі рибалочки частенько сідали на каное, щоб подзьобати зерна.

Зелене напинало не лише маскувало каное, але й захищало пасажирів від пекучого сонця. Така подорож майже не виснажувала, однак все ж таки була небезпечною.

Позаяк дорога до океану далека, протягом усього шляху їм необхідно було щодня добувати їжу. Це визначало необхідність полювати на берегах річки, оскільки самою риболовлею було важко прогодувати втікачів. Між тим, після нападу туземців на термітник в Діка залишилися лише одна рушниця, яку під час втечі прихопив із собою Геркулес, і дуже обмежений запас набоїв – кожен патрон був на вагу золота. Дік сподівався, що не витратить даремно жодного пострілу. Можливо, сховавшись під напиналом і вистромивши дуло рушниці, він зможе стріляти більш влучно, неначе мисливець, що причаївся в засідці.

Згідно визначень Діка Сенда, каное пливло за течією зі швидкістю щонайменше дві милі на годину. Саме тому він розраховував на те, що за добу човен подолає приблизно п'ятдесят миль. Швидкість течії вимагала від кермового бути постійно пильним, аби не натрапити на перешкоди: підводні камені, мілководдя й стовбури дерев. До того ж бистрина викликала підозри, що попереду можуть опинитися пороги і водоспади, що так часто зустрічаються на африканських річках.

Дік Сенд, якого нова зустріч з місіс Уелдон та її сином повернула до життя, прийняв на себе командування і зайняв місце на носі каное. Крізь шпаринки в трав'яному покрові він стежив за фарватером річки і то словом, то жестом віддавав накази Геркулесові, могутня рука якого тримала кормове весло, як треба зробити, аби не втратити напрямок.

Місіс Уелдон, занурившись у свої думки, лежала на підстилці з сухого листя посеред каное. Мовчазний і незадоволений кузен Бенедикт сидів біля борту, витягнувши ноги і схрестивши на грудях руки, супився, поглядаючи на Геркулеса, якому він не міг пробачити його втручання під час полювання на мантікору, міркував про свою втрачену колекцію, про ентомологічні нотатки, – навряд чи мешканцям Казонде вдасться усвідомити їхню цінність, – і час від часу машинально підносив руку до перенісся, аби підняти на лоб окуляри… Але на жаль, їх у нього не було. Що стосується малюка Джека, то він розумів, що шуміти не можна, але, оскільки, ніхто не забороняв йому рухатися, то він, подібно до свого друга Дінго, повзав рачки з одного кінця каное в інший.

Впродовж двох перших днів мандрівники харчувалися тими запасами, які Геркулесу вдалося відшукати перед від'їздом. Дік Сенд зупиняв каное лише вночі, аби дати собі кілька годин відпочинку. Однак, на берег він не висаджувався. Дік не хотів ризикувати без потреби і остаточно вирішив не виходити на сушу до тих пір, поки не з’явиться потреба поповнити запаси провізії.

Далебі мандрівка невідомою річкою, ширина якої в середньому не перевищувала ста п'ятдесяти футів, нічим особливим не вирізнялася. За течією пливло декілька плавучих острівців, які рухалися з тією ж швидкістю, що й каное. Можна було не боятися зіткнень з ними, якщо тільки їх не спинить якась перешкода.

Місцевість навколо здавалися абсолютно безлюдною: вочевидь, цю частину Казонде туземці відвідували вкрай рідко.

Вздовж річки витягнулися два ряди заростей; поміж ними, виблискуючи яскравими фарбами, скупчилися ваточник, шпажник, лілії, атрагени, рослини родини бальзамінових та селерових, алое, деревовидні папороті, пахучі чагарники, утворюючи по обидва боки їхнього шляху бордюр незрівнянної краси. Іноді узлісся тягнулося аж до самої річки. Над водою схилялися копалові дерева, акації з жорстким листям, «залізні дерева» – баугінії, стовбур яких зі сторони, звідки дмуть найхолодніші вітри, немов хутром, обріс лишайниками, смокви, які, як і мангові дерева, спираються на повітряні корені, схожі на палі, і багато інших дивовижних дерев. Дерева-велетні висотою сто футів, перепліталися гілками, вкривали річку склепінням, крізь яке не проникало сонячне світло. Подекуди ліани перекидали з берега на берег свої стовбури, утворюючи висячі мости, і 27 червня малюк Джек, замилувавшись, побачив, як подібним до такого зеленим мостом переправлялася зграя мавп, які, зчепившись хвостами, утворили живий ланцюг на випадок, якщо міст не витримає їхньої ваги.

Характерною рисою цих мавп, яких в Центральній Африці називають «соко», був досить бридкий писок: низький лоб, світло-жовті щоки, високо розміщені вуха. Вони живуть зграями-десятками, гавкають, мов собаки, і наводять страх на туземців, бо, інколи, викрадають дітей, щоб дерти їм шкіру та кусати їх. Просуваючись мостом з ліан, вони зовсім не підозрювали, що під купою трави стрімко гнаної течією, знаходиться маленький хлопчик, який міг би стати справжньою забавкою для них. Значить, маскування, придумане Діком Сендом, було вдалим: навіть ці пильні тварини обдурилися.

Того ж дня ближче до вечора, за двадцять миль від цього місця, човен раптово зупинився.

– Що трапилося? – запитав Геркулес, не відходивши від керма ані на хвилю.

– Загата, – відповів Дік Сенд. – Але загата природна.

– Треба зруйнувати її, містере Дік, – промовив Геркулес.

– Так, Геркулесе. Доведеться взятися за сокиру. – У загату врізалося декілька плавучих острівців, проте вона встояла.

– Що ж, за справу, капітане! – сказав Геркулес, переходячи на ніс каное.

Загату утворила трава, гнучкі стебла і довге блискуче листя якої, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на дуже міцну повсть. Вона називається «тікатіка». Таким плетивом можна переправитися з одного берега на інший, неначе через міст, якщо не боятися загрузнути по коліно в цьому трав'яному болоті. Поверхня цієї загати була заквітчана неймовірно гарними лотосами.

Вже стемніло. Геркулес без особливого ризику міг вибратися з човна. Вправно орудуючи сокирою, він менш ніж за дві години перерубав посередині сплетіння трав. Загата розпалася, течія повільно віднесла до берегів обидві її частини. Каное поплило вниз по річці.

Чи потрібно говорити про те, що ця велика дитина, кузен Бенедикт, спочатку сподівався, що їм не вдасться здолати перешкоду? Подорож річкою здавалося вченому нестерпно нудною. Він з жалем згадував факторію Алвіша, свою хатинку і дорогоцінну бляшанку з колекцією. Його журба була настільки щирою, що на нього було шкода дивитися. Справді, жодної комахи! Жодної!

Як же він тішився, коли Геркулес – його «учень»! – приніс йому якусь маленьку потворну істоту, яку він зловив на стеблі тікатікі. Навдивовижу, Геркулес, передаючи свій подарунок вченому, здавалося, був чимось збентежений.

Але ж який лемент здійняв кузен Бенедикт, коли, обережно затиснувши комаху між великим і вказівним пальцями, він підніс його як найближче до своїх короткозорих очей, яким тепер не могли допомогти ані окуляри, ані лупа!

– Геркулесе! – закричав він. – Геркулесе! Ти заслужив на цілковите прощення. Кузіно Уелдон! Діку! Єдина у своєму роді комаха і, до того ж, беззперечно, африканська! Цього вже ніхто не наважиться заперечити і я віддам його тільки заодно з життям!

– Отже, це дійсно вартісна знахідка? – запитала місіс Уелдон.

– Вартісна знахідка?! – скрикнув кузен Бенедикт. – Комаха, яку не можна віднести ані до жорсткокрилих, ані до сітчастокрилих, ані до перетинчастокрилих, яка не належить до жодного з десяти відомих науці рядів, яку, найімовірніше, можна було б віднести до павукоподібних!.. Комаха, яка дуже схожа на павука! Комаха, яка була б павуком, якби мала вісім лапок, і яка все ж таки залишається комахою, оскільки має лише шість лапок. Ох, друзі мої, небо все ж таки змилувалося наді мною! Нарешті моє ім'я увійде в науку! Ця комаха отримає назву «Hexapodes Benedictus»[70]!

Радість вченого була настільки великою, що, осідлавши свого незмінного коника, він зовсім забув про всі минулі та майбутні випробування. Місіс Уелдон і Дік щиро привітали його зі знахідкою.

Тим часом каное продовжувало свій шлях темними водами ріки. Нічну тишу розсікало тільки фуркотіння гіпопотамів, що вибиралися на берег, та цокання крокодилячої луски.

Потому над верхівками дерев вийшов повний місяць. Його м'яке світло просочувалося крізь щілини в напиналі, засвічуючи нутро каное.

Раптом, з правого берега почулося приглушене тупотання, що змінилося на дудніння, неначе у темряві запрацювало одночасно декілька насосів.

Це величезне, у декілька сот голів, стадо слонів, досхочу наївшись за день волокнистих стебел рослин, перед сном прийшло на водопій. Здавалося, всі ці хоботи, що повсякчас механічно то піднімалися, то занурювалися у воду, здатні висушити річку!

Розділ вісімнадцятий. Різне

Наступного тиждня каное так само продовжувало спуск за течією. Нічого особливого за ці дні не відбулося. Протягом багатьох миль річка пролягала серед прекрасного лісу. Потім ліс скінчився і вздовж обох берегів простягнулися нескінченні, аж до обрію, зарості чагарнику.

Тут також не було жодного сліду туземця. Дік Сенд, певна річ, анітрохи не був цим засмучений, проте навколо було безліч тварин. На березі бешкетували зебри, із заростей виходили канни і «каами», граційні та витончені антилопи, які зникали із заходом сонця, поступаючись місцем леопардам, які наповнювали повітря гнівним гарчанням, і навіть левам, що стрибали у високій траві. Тим не менш, втікачі досі не мали жодної сутички з хижаками ані з річковими, ані з лісовими.

Кожного дня, найчастіше опісля обіду, Дік скеровував каное до якогось із берегів, пришвартовувався і обстежував прилеглу ділянку заростей.

Справа в тому, що маленькому загонові необхідно було час від часу повнювати припаси. У цій глушині не варто було розраховувати ані на фрукти або маніоку, ані на сорго та кукурудзу – головні складові усіх страв туземців. Все це росло тут, але в дикому вигляді, а, отже, було непридатне до вживання. Дік Сенд вимушений був полювати попри те, що звуки пострілів могли привернути чиюсь небажану увагу.

Вогонь вони добували, швидко прокручуючи дерев'яну паличку у заглибленні в сухій гілці смокви, подібно до місцевих або навіть мавп: вважають, що в такий спосіб видобувають вогонь і деякі горили. На багатті смажили м'ясо якоїсь антилопи, залишаючи шматки про запас, одразу на кілька днів. 4 липня Діку вдалося одним пострілом прикінчити «покоу», яка стала для них неабияким джерелом м'яса. Тварина була завдовжки п'ять футів, з великими, загнутими до потилиці рогами, з рудуватою шерстю, всіяною блискучими цятками, і білим черевом. Її м’ясо виявилося дуже смачним.

Через майже щоденні зупинки на полювання й кількох годин перепочинку щоночі, станом на 8 липня каное вдалося подолати лише сто миль. Однак, це було вже чимало, і Дік починав замислюватися, куди приведе їх цей нескінченний водний потік. Дотепер річка увібрала в себе лише кілька дрібних приток і скидалося на те, що вона не збирається розширюватися. Спочатку вода линула на північ, проте тепер повернула на північний захід.

Річка також забезпечувала подорожніх їжею. За допомогою колючки замість гачка на кінці довжелезного стебла ліани їм декілька разів вдавалося спіймати санджіку – дрібну рибку, дуже ніжну на смак, яку в підкопченому вигляді можна знайти в будь-якому куточку цієї країни; досить смачного чорного «узака», «мондеса» з великою головою і жорсткою щетиною замість зубів, дрібних «даг», що полюбляють проточну воду і належать до родини оселедців – вони нагадують верховодок, які водяться в Темзі.

Вдень, дев'ятого липня, хоробрість Діка Сенда підтвердилася новим випробуванням. Він був сам один на березі і підкрадався до каами, роги якої стирчали над заростями чагарнику. Як тільки він вистрілив, за тридцять кроків від нього вискочив інший – набагато небезпечніший – мисливець, який, без сумніву, нагрянув за своєю здобиччю і, вочевидь, не збирався нею поступатися.

То був величезний лев з тієї породи, яку туземці називають «карама»: вони зовсім не схожі на так званих малавійських левів, позбавлених гриви. У висоту він досягав не менше п'яти футів. Казкова тварина!

Один стрибок і лев каменюкою налетів на кааму, яку куля Діка Сенда щойно звалила з ніг. З жалібним криком бідолашна тварина в гарячці забилася під пазурями грізного хижака.

Безоружний, Дік Сенд не мав часу закласти в дуло новий патрон.

Лев одразу помітив його, проте обмежився лише поглядом.

Діку вистачило мужності залишатися на місці, без найменшого поруху. Він пригадав, що саме непорушність іноді рятує в таких випадках. Він не намагався ані бігти, ані перезаряджати рушницю.

Налиті кров'ю очі хижого кота невідривно стежили за ним. Звір, здавалося, не знав, яку здобич обрати: ту, що тріпалася під лапою, чи ту, що нерухомо застигла перед ним. Якби антилопу не корчило в його кігтях, Діку Сенду настав би гаплик.

Так минули дві довгі хвилини: лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд дивився на лева, навіть не кліпаючи.

Нарешті, лев одним рухом схопив пащею ще живу кааму, підібрав її, як собака підбирає зайця, і, хльостаючи по кущах жорстким хвостом, зник в густих заростях лісу.

Дік стояв нерухомо ще декілька секунд, потім обережно зрушив з місця і, повернувшись до своїх супутників, навіть не заїкнувся про небезпеку, від якої він врятувався лише завдяки своїй холоднокровності. Дійсно, якби втікачі не плили за швидкою течією річки, а змушені були б пробиратися рівнинами та лісами-помешканнями подібних до таких хижих звірів, очевидно, жодного з тих, хто врятувався з «Пілігрима», нині не залишилося б в живих.

Окрім того, якщо ця місцевість і здавалася безлюдною, вона була такою не завжди. В місцях, де берег полого спускався до води, траплялися залишки колишніх поселень. Досвідчений мандрівник, неодноразово відвідувавший цю частину Африки, на кшталт Девіда Лівінгстона, безпомилково здогадався б, у чому річ. Придивившись до огорожі з високого молочаю, що збереглася краще за солом'яні хати, на одиноку в середині огорожі священну смокву, він одразу зрозумів би, що на цьому місці колись було селище. Згідно звичаїв більшості африканських племен, варто померти вождю, як жителі покидають свої домівки, аби збудувати нові в іншому місці.

Можна також припустити, що тут, як і в інших областях Центральної Африки, мешкали племена, які не будують будинків, а оселяються в ямах, виритих в землі. Це дикуни, що стоять на найнижчому щаблі розвитку, і виходять зі своїх помешкань виключно вночі, неначе хижаки із лігва. Так само, як і з хижаками, зустріч з ними дуже небезпечна.

Дік Сенд не сумнівався, що саме тут розташована країна людожерів. Разів зо три-чотири йому траплялися в ще теплій золі загаслого багаття на лісових галявинах обгорілі кістки людського скелета – залишки моторошного бенкету. Фатальна випадковість могла привести цих людожерів верхнього Казонде на берег річки саме в момент полювання Діка Сенда. Саме тому юнак висаджувався на берег виключно за умов крайньої необхідності, щоразу примушуючи Геркулеса дати обіцянку, що за найменшої небезпеки, він, не чекаючи на повернення юного капітана, негайно відчалить від берега. Геркулес давав необхідну обіцянку, але весь час, поки Дік Сенд знаходився на березі, великими зусиллями він приховував свою відчайдушну тривогу від місіс Уелдон.

Ввечері 10 липня їм довелося збільшити вдвічі кількість запобіжних заходів. На правому березі річки з’явилася низка будівель на палях. Розширюючись, річка утворювала там невелику бухту, де з води стирчало десь з тридцяток хатин. Бистрина несла каное у напрямку халуп і човен змущений був плисти між палями, оскільки вздовж лівого берега річки пробратися було неможливо – там з води стирчали каменюки.

Селище було велелюдним: у кількох хатинах світилися вогники і над тихою гладдю ріки линули голоси, схожі на гарчання. Якщо б виявилося, як зазвичай буває, що дикуни натягнули тенета між палями, то намагання каное прокласти собі шлях могла здійняти загальну тривогу.

Дік Сенд стояв на носі і пошепки віддавав команди, маневруючи так, щоб човен не натрапив на ці підточені хробаками стовпи. Ніч була ясна: видко було досить добре для керування човном, але і досить добре для того, щоб помітити їх самих.

Це була страшна хвилина. На риштуванні, над самою водою сиділи двоє туземців і голосно розмовляли. Каное, підхоплене течією, мусило пройти точно під ними, звернути вбік виявлялося неможливим через вузькість проходу. Туземці не могли не помітити човна. Що як вони піднімуть тривогу і розбудять все селище?

Якась сотня футів відокремлювала каное від стовпів, як Дік Сенд почув, що туземці заговорили ще голосніше. Один з них вказав іншому на купу трави, що спускалася за течією і яка загрожувала порвати тенета з ліани, які вони щойно прилаштували. Негайно ж обидвоє почали поспішно витягувати сіті з води, гучно закликаючи на допомогу одноплемінників.

П'ять чи шість інших дикунів, несамовито репетуючи, палями зісковзнули вниз і влаштувалися на балках між ними.

Зате в каное панувала мертва тиша, якщо не брати до уваги наказів, що їх тихцем віддавав Дік Сенд, і цілковита нерухомість, якщо не зважати на ледь помітні рухи Геркулеса, який крутив кермовим веслом. Іноді лунало приглушене ричання Дінго, але малюк Джек притискав рученятами його величезний писок. Ззовні вода тихо хлюскала на палі, а вище, з риштування лунав дикий лемент.

Тим часом туземці швидко витягали тенета. Якщо вони встигнуть прибрати їх до того, як каное увійде в проміжок між палями, все закінчиться щастливо; якщо ж ні, човен застрягне і це означатиме кінець для всіх, хто в ньому знаходиться. Ані спинити каное, ані змінити напрямок його руху Дік Сенд не міг, ба більше – палі стисли річку на цій ділянці і вода мчала тут надзвичайно швидко. За півхвилини каное опинилося під риштуванням. Втім, – яке щастя! – в останню мить дикунам вдалося витягнути свою пастку з води.

І все ж таки, як і передбачав Дік Сенд, проходячи повз палі, каное зім’яло увесь правий бік свого покрову.

Один з дикунів голосно скрикнув. Чи встиг він розгледіти, що ховалося під накривалом? Чи попередив він своїм криком одноплемінників? Це було більш ніж ймовірно.

Однак, Дік Сенд і його товариші вже знаходилися поза зоною їхньої досяжності. Річка, що перетворилася на стрімкий потік, мчала їх вперед, і за кілька секунд село на палях розтануло на горизонті.

– Триматися лівого берега! – наказав про всяк випадок Дік Сенд. – Підводних каменів більше немає!

– Є триматися лівого берега! – повторив Геркулес, навалюючись на кермове весло.

Дік Сенд перейшов на корму і, розвернувшись назад, став пильно вдивлятися в освітлену місяцем поверхню води. Однак нічого підозрілого він не помітив. Жоден човен не переслідував їх. Найімовірніше, дикуни не мали каное, а коли розвіднілося, ні на березі, ні на воді не було видно жодного туземця. Проте, з міркувань безпеки, Дік Сенд продовжував весь час вести каное вздовж лівого берега.

Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, місіс Уелдон та її супутники почали помічати, що місцевість сильно змінюється. Перед їхніми очима був тепер не пустельний край, а найсправжнісінька пустеля, на зразок тієї пустелі Калахарі, яку Лівінгстон досліджував під час першої своєї подорожі. Сухий ґрунт був зовсім не схожий на родючі землі у верхів'ї річки.

А річка все тягнулася далеко за обрій безкінечною блакитною стрічкою і, скидалося на те, що повинна була впадати прямісінько в Атлантичний океан.

У цій безплідній місцевості нелегко було добувати їжу для п'ятьох. Від колишніх запасів продовольства не залишилося нічого. Риболовля давала мало, полювання не приносило більше жодної користі. Антилопи та інші травоїдні не знайшли б тут ніякого поживку, разом з ними зникли і хижаки.

Тому вночі вже не чутно було такого звичного гарчання. Нічну тишу порушували лише жаб'ячі концерти, які Камерон порівнює зі звуком, що видають конопатники під час конопачення, свердлувальники під час свердлування і клепальники під час клепання на корабельні.

Пласка, випалена сонцем рівнина без жодного деревця простягнулася по обидві боки від річки аж до пагорбів на схід та захід вздовж горизонту. Тут ріс лише молочайник, але не той його різновид, з якого добувають борошнисту масу – касаву, а той, з якого можна отримати виключно непридатну в їжу олію.

Необхідно було, однак, якось добувати їжу. Дік Сенд не знав, що робити, але раптом Геркулес згадав, що туземці нерідко вживають в їжу молоді пагони папороті і м'якуш стебел папірусу. Він сам неодноразово тамував в такий спосіб свій голод, коли просувався лісами вслід за кітандою місіс Уелдон. На щастя, папороть і папірус було удосталь вздовж річки, а солодка серцевина папірусу сподобалася усім і, особливо, малому Джекові.

Ця страва не вирізнялася особливими поживними властивостями. Однак вже наступного дня за допомогою кузена Бенедикта їм вдалося виправити становище.

Від моменту відкриття «шестиніга Бенедикта», якому судилося увіковічнити його ім'я, ентомолог збадьорився та перебував у доброму гуморі. Заховавши комаху в надійне місце, тобто в тулію свого капелюха, кузен Бенедикт використовував кожну зупинку для того, щоб продовжувати свої дослідження. Того дня, нишпорячи у високій траві, він сполохав якусь пташку, що зацікавила його своїм пір’ям.

Дік Сенд вже хотів вистрілити, як кузен Бенедикт заволав:

– Не стріляйте, Діку! Не стріляйте! Все одно цієї пташки не вистачить на п'ятьох.

– Зате вистачить Джеку, – заперечив Дік Сенд, вдруге прицілюючись в пташку, яка не поспішала відлітати.

– Ні! Ні! – вигукнув кузен Бенедикт. – Не стріляйте. Це медник, він вкаже на місце, де багато меду.

Дік Сенд опустив рушницю, зрозуміши, що кілька фунтів меду цінніші за одного птаха, і разом з кузеном Бенедиктом пішов за медником, який, то здіймався вверх, то спускався додолу, немов припрошуючи мисливців слідувати за ним.

Далеко йти не довелося – за дві-три хвилини вони побачили посеред заростей молочайника стару трухляву колоду, навколо якої голосно дзижчали бджоли.

Кузену Бенедикту не хотілося позбавляти цих перетинчастокрилих «плодів їхньої праці», як він висловився, але Дік дотримувався іншої думки. За допомогою сухої трави він викурив бджіл з вулика і набрав неабияку кількість меду. Потому, дозволивши пташинці-меднику підкріпитися своєю часткою здобичі – бджолиними сотами, він разом з кузеном Бенедиктом повернувся до каное.

Мед зустріли із величезним захопленням, однак, зрештою, його виявилося недостатньо. Всі вже нестерпно страждали від голоду, коли 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що землю, неначе килимом, вкрито сараною. Тут були мільярди цих комах, які вдвічі, а місцями навіть втричі вкривали траву та кущі. Кузен Бенедикт одразу повідомив, що туземці нерідко вживають цих прямокрилих в їжу – це було чистою правдою, – і мандрівники одразу кинулися збирати цю «манну небесну». Її було так багато, що вистачило б навантажити з десяток таких човнів. Підсмажена на слабкому вогні, сарана була стравою, яка смакувала б і менш голодним людям. Навіть кузен Бенедикт, щоправда, важко зітхаючи, з'їв чимало.

Все ж таки ця низка фізичних і моральних випробувань мусила закінчитися. Щоправда, сплавляння швидкою річкою не так втомлює, як попередня мандрівка прибережним лісом, проте, неймовірна спека вдень, вологий туман вночі і постійні атаки москітів робили занадто нестерпною і цей вид подорожі. Дійсно, вже час дістатися до мети, проте Дік не бачив кінця цієї подорожі. Скільки часу триватиме плавання? Тиждень, місяць? Ніщо не підказувало відповіді на це запитання. Якби річка текла на захід, вони були б вже неподалік від північного узбережжя Анголи; однак річка текла скоріше на північ і вони могли плисти так ще дуже довго, перш ніж досягнути берега океану.

Дік Сенд уже починав сильно хвилюватися, аж раптом вранці 14 липня напрямок річки раптово змінився.

Малюк Джек сидів на носі човна і дивився крізь трав'яне покривало, аж раптом на горизонті з'явилася широка смуга води.

– Море! – закричав він.

По цих словах Дік Сенд здригнувся і підійшов до Джека.

– Море? – перепитав він. – Ще ні, однак це – велика річка, що тече на захід. Вочевидь наша річка була тільки її притокою. Можливо, це – Заїр?

– Було б добре, Діку! – відгукнулася місіс Уелдон.

Так, дійсно, тому що, якщо це був Заїр або Конго, який Стенлі відкрив через декілька років, то залишалося б плисти за його течією аж до самого гирла, де розташовано португальські поселення. Дік Сенд сподівався, що саме так все і відбуватиметься, і у нього були на це всі підстави.

П'ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого і вісімнадцятого липня каное пливло сріблястою поверхнею широкої річки. Земля навколо більше не була такою безплідною. Втім, Дік Сенд продовжував поводитися обережно і, як і раніше, вниз за течією плив не човен, а невеличкий острівець.

Ще кілька днів і, без сумніву, настане кінець усім нещастям пасажирів «Пілігрима»! За цей час кожен з них виявив чимало самовідданості і, якщо Дік Сенд не визнавав, що його вклад був найбільшим, то це визнавали його друзі, і можна було не сумніватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.

Однак, вночі 18 липня сталася подія, яка ледь не коштувала всім їм життя.

Близько третьої години після опівночі вдалині на захід почувся якийсь заглушений відстанню гуркіт. Дік, дуже стривожений, вирішив дізнатися, що є джерелом цього шуму. Поки місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт спали під напиналом, він покликав Геркулеса на ніс човна і попросив його гарненько прислухатися.

Ніч була тиха. Жодного вітерця в повітрі.

– Це море! – промовив Геркулес і очі його заблищали від радості.

– Ні, – заперечно похитав головою Дік Сенд.

– Що ж це? – запитав Геркулес.

– Дочекаємося ранку, а поки будьмо обачні.

Після цього Геркулес повернувся на корму до свого весла.

Дік Сенд залишився на носі човна. Він напружено вслухався. Гуркіт наростав. Незабаром він перетворився у віддалений ревіт.

День настав одразу, майже без зоряниці. На відстані в півмилі вниз за течією над річкою в повітрі висіло щось на зразок хмари. Втім, це був не туман – це відразу стало зрозуміло, коли при перших променях сонця в хмаринці з одного берега на інший перекинулася кольорова веселка.

– До берега! – на всю глотку заволав Дік Сенд так, що аж розбудив місіс Уелдон. – Попереду водоспад! Ця хмарина – водяні бризки! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилявся. Русло річки нижче за течією раптово обривалося вниз, утворюючи стіну висотою в сто футів, з якої річка спадала з стрімким, величним водоспадом. Ще півмилі і каное поглинула б прірва.

Розділ дев'ятнадцятий. «С. В.»

Потужним помахом весла Геркулес направив човен до лівого берега. На щастя, швидкість течії ще не збільшилася, оскільки річка майже до самого водоспаду зберігала пологість своїх берегів. Лишень перед водоспадом дно різко обривалося, а течія відчувалася тільки за триста – чотириста футів від нього.

Лівий берег вкривав густий, незайманий ліс. Крізь його суцільну листву не проникав жоден промінь світла. Дік Сенд з жахом вдивлявся в ці хащі, в яких мешкали людожери внутрішнього Конго і які тепер мандрівники змушені перетинати пішки, оскільки плисти річкою далі було неможливо. Про те, щоб оминути водоспад, тягнучи за собою пірогу, не могло бути й мови. Яка жорстока несподіванка для змучених людей, які сподівалися сьогодні-завтра прибути в португальські поселення в гирлі річки! До нині їм так щастило! Невже тепер доля покине їх напризволяще?

Пірога наближалася до лівого берега. З кожним помахом весла, Дінго проявляв все більше дивних ознак нетерпіння і горя.

Дік Сенд помітив це – він завжди був насторожі, оскільки небезпека чатувала на кожному кроці – і запитав себе: чи не ховаються на березі серед заростей високого папірусу дикуни або ж хижі звірі? Проте, невдовзі він зрозумів, що Дінго зовсім не розлючений.

– Погляньте, Дінго ніби-то плаче! – вигукнув малюк Джек, обіймаючи шию пса.

Однак, Дінго вирвався з обіймів хлопчика, зістрибнув у воду за двадцять футів від берега, вибрався на нього і зник у високій траві.

Ані місіс Уелдон, ані Дік Сенд, ані Геркулес й гадки не мали що сказати.

За кілька секунд пірога м'яко увійшла носом в зелену товщу прибережних рослин. Сполохані наближенням людей, в повітря з різкими криками здійнялися рибалочки і сніжно-білі чаплі. Геркулес міцно прив'язав пірогу до стовбура мангру, що низько схилився над водою, і всі мандрівники вибралися на берег. У лісі не було видно жодної стежки, однак прим'ята в багатьох місцях трава свідчила про те, що тут недавно пройшла людина або звір.

Дік Сенд із зарядженою рушницею і Геркулес із сокирою в руках рушили вперед. Й десяти кроків не пройшли, як натрапили на Дінго. Пес, припавши носом до землі, приривчасто гавкаючи біг по якомусь сліду і неголосно вив. Щось незрозуміле привабило його до берега, а тепер тягнуло вглиб лісу. Це було зрозуміло всім.

– Увага! – промовив Дік Сенд. – Місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт, не відставайте, будь ласка! Геркулесе, будь напоготові!

Цієї миті Дінго підняв голову й нетерпляче застрибав на місці, немов припрошуючи слідувати за ним.

За кілька секунд місіс Уелдон та її супутники підійшли до підніжжя старої смокви в самому серці хащів.

Під нею виднілася стара, похилена набік халупа. Дінго зупинився перед нею і жалібно завив.

– Агов, є хто? – крикнув Дік Сенд.

Він зайшов всередину.

Місіс Уелдон і всі решта пішли за ним. На земляній підлозі було розкидано кістки, побілілі від вологого повітря.

– Тут померла людина, – промовила місіс Уелдон.

– І Дінго знав цю людину! – підхопив Дік Сенд. – Напевно, це був його господар. Погляньте!

Дік Сенд вказав пальцем вглиб халупи, на стовбур смокви, з якого було зчищено кору.

Там виднілися дві великі червоні літери, майже затерті, проте все ще помітні.

Дінго сперся правою лапою на стовбур, неначе вказуючи на ці букви мандрівникам.

– «С» та «В»! – вигукнув Дік Сенд. – Дві літери, які Дінго впізнає серед усіх інших літер алфавіту. Ті самі літери, що вигравірувано на його нашийнику!

Раптом, він замовк і, нахилившись, підняв у кутку невелику позеленілу мідну коробку.

Коли він відкрив коробку, з неї випав клаптик паперу. Дік Сенд прочитав наступне:

Тут… за 120 миль від океанського берега… 3 грудня 1871… смертельно поранений… пограбований моїм провідником Негоро… Дінго!.. До мене…

С. Вернон.

Ця записка пояснювала все. Французький мандрівник Самюель Вернон, відправляючись досліджувати Центральну Африку, найняв провідником Негоро. Гроші, які взяв з собою мандрівник, пробудили жадібність у негідника-португальця, і він вирішив заволодіти ними. Самюель Вернон, діставшись берега Конго, зупинився в цій халабуді. Тут Негоро смертельно поранив його, пограбував і покинув напризволяще… Скоївши вбивство, Негоро, без сумніву, втік у португальські володіння. Однак, там його заарештували як агента работорговця Алвіша; в Сан-Паулу-ді-Луанда його засудили до довічного ув'язнення в одній із каторжних в'язниць на території колонії. Ми знаємо, що йому вдалося втекти звідти, пробратися до Нової Зеландії і влаштуватися там коком на «Пілігрим» до горя тих, хто знаходився на цьому кораблі. Однак, що відбувалося в хатині після злочину? Легко було здогадатися. Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, в якій вказав час, причину вбивства та ім'я душогубця. Він заховав її в коробці, де, безперечно, раніше зберігав гроші, викрадені Негоро, і з останніх сил вивів кров'ю, немов епітафію, свої ініціали на дереві. Дінго, ймовірно, чимало часу провів перед цими двома буквами! Він навчився розпізнавати їх серед усіх інших літер алфавіту. Однак, не забув! Потім Дінго вийшов на берег океану, де його підібрав капітан «Вальдека», і, нарешті, потрапив на «Пілігрим», де він знову зустрівся з Негоро. Останки мандрівника тим часом зотлівали в нетрях Центральної Африки і всі вже забули про загиблого, окрім його вірного собаки. Так, без сумніву, все саме так і відбувалося. Дік Сенд і Геркулес вже зібралися ховати рештки бідолахи Самюеля Вернона, аж раптом Дінго з несамовитим гавкотом вибіг з хатини.

Цієї ж миті знадвору долинув жахливий крик. Вочевидь, Дінго напав на когось.

Геркулес кинувся за ним. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і Бенедикт вибігли за ним, вони побачили, що пес накинувся на якусь людину, яка тепер качалася по землі, намагаючись звільнитися від собаки, що вчепився їй в горло.

То був Негоро.

Наближаючись до гирла Конго, де він збирався сісти на пароплав до Америки, португалець полишив свій ескорт і сам один пішов до місця, де він підступно вбив довірявшого йому Вернона.

Він мав особисту причину повернутися сюди і всі зрозуміли яку, коли побачили в свіжій ямі біля підніжжя смокви декілька жмень французьких золотих монет. Вочевидь, після вбивства Самюеля Вернона, але перш ніж потрапити до рук португальців, Негоро закопав у землю вкрадені гроші, аби коли-небудь повернутися за ними. Якраз тієї миті, коли він зібрався скористатися плодами свого злочину, Дінго вистежив його і вчепився йому в горло. Захопленому зненацька покидьку все ж таки вдалося витягнути з-за паска ніж і з силою всадити його в груди собаки, аж коли Геркулес підбіг до нього з вигуком:

– Ах ти паскуда! Задушу!..

Проте втручання Геркулеса не знадобилося. Португалець більше не рухався: можна сказати, що доля спіткала злочинця в тому місці, де він скоїв свій злочин. Однак, поранення вірного пса також виявилося смертельним – собака поповзом добрався до того місця в хатині, де було вбито Самюеля Вернона, і там помер.

Геркулес закопав останки мандрівника глибоко в землю, а оплакуваного усіма Дінго поклали поруч.

Негоро не було більше серед живих, однак туземці, що супроводжували його з Казонде, знаходилися десь неподалік. Помітивши, що португалець довго не повертається, вони, зрозуміло, відправляться шукати його на березі річки, що становило серйозну загрозу для мандрівників.

Дік Сенд і місіс Уелдон порадилися що робити далі. Діяти слід було негайно, не втрачаючи ні секунди.

Було вже цілком зрозуміло, що велика річка, по якій вони пливли, – це точно Конго, яку туземці називають Кванго або Ікута-я-Коного; дехто називає її також Заїр, інші – Луалабі. Власне це була та сама найбільша водна артерія Центральної Африки, яку відважний Стенлі прозвав «Лівінгстон», але географам, можливо, слід було б замінити цю назву на ім'я самого Стенлі.

Однак, якщо це – Конго, то в записці Самюеля Вернона вказано, що гирло річки знаходиться на відстані сто двадцять миль від цього місця, але, на лихо, тут річка була непрохідною. Жоден човен не перетнув би могутній водоспад, – ймовірно, це були водоспади Нтама.

Слід йти пішки берегом милю або дві і, оминувши водоспад, будувати пліт і знову пуститися вниз за течією.

– Залишається вирішити, – мовив Дік Сенд, – яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз знаходимося, або правим. І цей, і інший небезпечні, місіс Уелдон, слід остерігатися туземців. Однак, мені здається, що на цьому березі ризик більший, оскільки тут слід остерігатися зустрічі з ескортом Негоро.

– Переправляймося на інший берег, – відповіла місіс Уелдон.

– Однак, чи зможемо там пройти? – далі міркував вголос Дік Сенд. – Дорога до гирла Конго, ймовірніше, пролягає на лівому березі – недарма ж Негоро просувався саме ним. Однак, не важливо! Вагатися немає часу. Проте, перш ніж ми переправимося на правий берег всі разом, я сам один перевірю, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.

Це дійсно було розважливіше і Дік Сенд одразу ж почав втілювати свій план.

За шириною річка, в місці, де знаходилася хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і молодому моряку, вправному до керування веслом, неважко було її перетнути. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт, допоки Дік не повернеться, мусили залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.

Залишивши усі вказівки, Дік вмостився в каное і вже збирався відштовхнутися від берега, як місіс Уелдон промовила:

– Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у вир?

– Ні, місіс Уелдон. Я омину її на відстані в чотириста футів.

– А на тому березі?

– Я не висаджуватимуся, якщо відчую найменшу небезпеку.

– Візьми з собою рушницю.

– Добре. Будь ласка, не хвилюйтеся за мене.

– Можливо, нам все ж таки краще залишатися вкупі, Діку? – додала місіс Уелдон, неначе мучилася від передчуття лихого.

– Ні, місіс Уелдон… Я мушу поїхати сам, – відповів Дік Сенд. – Це необхідно для загальної безпеки. Я повернуся менше ніж за годину. Пильнуй, Геркулесе!

З цими словами Дік відчалив, направивши човен до іншого берега.

Місіс Уелдон і Геркулес, зачаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.

Дік Сенд швидко досяг середини річки. Течія тут була не занадто сильна, проте відчутна. Однак вже за чотириста футів від цього місця вода з диким ревінням спадала зі скелі і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до каное, в якій сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що, якби вони були менш уважні минулої ночі, каное неминуче потрапило б у водоспад, який викинув би на прибережні камені лише п'ять понівечених трупів. Проте, зараз такої небезпеки не було: каное перетинало річку майже по прямій, для цього достатньо було вправно керувати кормовим веслом.

За чверть години Дік дістався правого берега річки і вже готувався на нього зістрибнути, однак цієї миті раптом здійнявся галас, і з десяток дикунів кинулися до зеленої купи, яка прикривала каное.

Це були дикуни-людожери з селища на палях. Впродовж тижня вони йшли слідом за мандрівниками правим берегом річки. Коли човен пропливав під палями і з нього зірвало трав'яний оберіг, вони побачили, що на уявному плавучому острівці ховаються люди, і припустили за ними. Вони були впевнені, що здобич не зникне, оскільки водоспад перекривав річку і втікачам рано чи пізно довелося б висадитися на берег.

Дік Сенд зрозумів, що для нього немає порятунку. Він запитував себе: чи може він, пожертвувавши своїм життям, врятувати життя своїх побратимів? Не втрачаючи холоднокровність, юнак стояв в каное і, навівши на дикунів рушницю, не давав їм підійти.

Тим часом дикуни вже встигли здерти з пироги захисний настил, розраховуючи знайти там ще декілька жертв. Побачивши, що в їх руки потрапила лише одна людина, вони люто завили. П'ятнадцятирічний хлопчик на десятьох!

Раптом один із туземців підвівся, простягнув руку в сторону лівого берега і вказав на місіс Уелдон та її супутників, які все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли з-під прикриття заростей папірусу.

Втративши всіляку надію, Дік молив Господа підказати йому, як врятувати його друзів.

Дикуни кинулися на корму човна і відштовхнули її від берега. Вони мали намір перепливти річку. Рушниця в руках Діка все ще утримувала їх від нападу – вочевидь, вони знали, чим загрожує вогнепальна зброя. Один з-поміж них, узявшися за кормове весло, вміло направив каное впоперек течії. Незабаром вона вже була за сто футів від лівого берегу.

– Тікайте! – загукав Дік Сенд місіс Уелдон. – Рятуйтеся!

Ні місіс Уелдон, ні Геркулес не поворухнулися, немов заклякли.

Тікати? Навіщо? Менше ніж за годину їх все одно наздоженуть і вони втраплять до рук людожерів.

Дік Сенд зрозумів це. Цієї хвилини в нього майнула думка, про яку він так просив небо: він знайшов спосіб врятувати тих, кого любив, врятувати ціною власного життя! І він, не вагаючись, зробив це.

– Господи, захисти їх! – прошепотів він.

Тієї ж миті він направив рушницю на того дикуна, який керував каное, і вистрілив. Кормове весло, розтрощене кулею, тріснуло навпіл.

У людожерів вирвався крик жаху.

Каное, вже без керма, повернуло за течією у напрямку водоспаду. Воно мчало все швидше і за мить лише сто футів відділяло його від гуркотливої бурхливої безодні.

Місіс Уелдон і Геркулес все зрозуміли. Дік Сенд, намагаючись врятувати своїх супутників, вирішив згодувати човна водоспаду: дикуни загинуть, проте і він загине разом з ними. Малюк Джек, його мати, стоячи на колінах, жестами просили пробачення у Діка Сенда. Геркулес у відчаї простягав до нього руки.

Цієї хвилини дикуни, вирішивши дістатися лівого берега вплин, кинулися за борт і каное, від поштовху, перекинулося.

Дік Сенд навіть перед обличчям смерті ні на йоту не втратив холоднокровності. Останньою його думкою було, що, завдяки тому, що човен перекинувся, він може виявитися для нього засобом порятунку.

І дійсно, тієї миті, коли Діка Сенда закрутить у вирі, йому загрожуватиме дві небезпеки: захлинутися у воді або задихнутися у вихорі водяного пилу. Перекинутий корпус човна стане ніби ящиком, під яким йому, можливо, вдасться утримувати голову над водою і в той же час сховатися від повітряного вихору, в якому він, безсумнівно, задихнувся б при швидкому падінні. За такого захисту, він, напевне, врятувався б навіть спускаючись водоспадом Ніагара!

Все це блискавкою промайнуло в голові Діка Сенда. Останнім інстинктивним рухом він вчепився за лаву, яка з'єднувала обидва борти човна, і, тримаючи голову над поверхнею води під перекинутим човном, він відчув, як стрімкий потік з непереборною силою затягує його і він майже вертикально падає вниз…

Каное круто увійшло в яму від падаючої води біля підніжжя водоспаду, закрутилося на глибині, а потім знову спливло на поверхню річки. Дік Сенд, чудовий плавець, зрозумів, що порятунок залежить тепер виключно від сили його рук…

За чверть години боротьби з течією він вибрався на лівий берег і побачив там місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта, яких поспіхом привів туди Геркулес.

Вир поглинув дикунів. Без захисту у вигляді перекинутого каное, вони задихнулися ще перш, ніж досягли дна прірви, а їх трупи розбилися об гострі скелі, серед яких пінилася вода нижче за течією.

Розділ двадцятий. Висновок

За два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, що прямував до Ембоми у гирлі Конго. Це були не работорговці, а порядні португальські купці, які везли до Європи слонову кістку. До втікачів поставилися дуже добре і остання ділянка шляху не викликала жодних труднощів.

Зустріти цей караван дійсно було великою удачею. Даремно Дік Сенд сподівався спуститися на плоту до гирла річки: ділянка від Нтами до Елали була ніщо інше, як чергування стромовини з водоспадами. Стенлі нарахував їх тут сімдесят два, жоден човен не зміг би їх подолати. Саме в гирлі Конго чотири роки потому відважний мандрівник провів свій останній тридцять другий бій з туземцями, потрапив нижче за течією у водоспад Мбел і лише дивом врятувався від смерті.

Одинадцятого серпня місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд, Геркулес і кузен Бенедикт прибули до Ембома, де їх гостинно зустріли панове Мотта-Вьега та Гаррісон. Тут вони застали американський пароплав, що вирушав у напрямку до Панамського перешийка, і який вдало доправив Місіс Уелдон та її супутників до Америки.

З телеграми, відправленої того ж дня в Сан-Франциско, Джемс Уелдон дізнався про неочікуване повернення на батьківщину його дружини та сина, сліди яких він намарне розшукував повсюди, де, за його припущеннями, міг би бути викинутий на берег «Пілігрим».

Нарешті, 25 серпня мандрівники потягом прибули до головного міста Каліфорнії. Ех, якби ж тільки старий Том з друзями були тут!..

Що додати про подальші долі Діка Сенда та Геркулеса? Один став сином, інший – другом сім’ї Уелдон. Джемс Уелдон усвідомлював свій обов’язок перед юнаком-капітаном та відважним негром. Слава Богу, Негоро не встиг побувати в Сан-Франциско, бо містер Уелдон, зрозуміло, не пошкодував би усього свого статку, аби витягнути з полону дружину і сина. Він стрімголов кинувся б до Африки і ніхто не знає, яке лихо могло б спіткати його там!

Кілька слів щодо кузена Бенедикта: в день приїзду до Сан-Франциско, поспіхом потиснувши руку Джемсу Уелдону, поважний вчений замкнувся в своєму кабінеті і одразу приступив до роботи. Він марив гігантською науковою працею під назвою «Шестиніг Бенедикта», працею, якій судилося здійснити переворот в ентомології.

В своєму кабінеті, захаращеному колекціями комах, найперше він розшукав окуляри і лупу… О, Господи! Який зойк відчаю вирвався з грудей вченого, коли він, озброївшись оптичним приладдям, вперше гарненько роздивився цього єдиного представника африканських комах, якого йому вдалося привезти з подорожі!

«Шестиніг Бенедикта» виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайнісінький павук! І якщо у нього і було шість ніг замість восьми, то це виключно через те, що йому бракувало дві передні лапки. А бракувало їх тому, що Геркулес випадково відірвав їх, полюючи на павука. Таким чином, уявний «шестиніг Бенедикта» не мав жодної цінності з наукової точки зору. Це був звичайнісінький павучок, яких вистачало, до того ж ще й каліка! І лише короткозорість кузена Бенедикта завадила йому помітити це раніше. Через таке потрясіння він серйозно захворів, але, на щастя, його вдалося вилікувати.

Три роки потому, коли малюкові Джеку виповнилося вісім років, Дік Сенд допомагав йому з домашнім завданням, не припиняючи власних інтенсивних занять. Одразу ж після повернення до Сан-Франциско, він приступив до навчання із шаленим завзяттям: він не міг собі пробачити, що, через брак знань, він не зміг якісно виконати свої обов’язки на вітрильнику.

«Так, – повторював про себе, – якби на борту» Пілігрима «я знав усе те, що мусить знати справжній моряк, скільки нещасть можна було б уникнути!»

Так говорив Дік Сенд. У вісімнадцять років він вже з відзнакою закінчив гідрографічні курси і, отримавши за спеціальним дозволом диплом, готувався стати частиною команди на одному із кораблів Джемса Уелдона.

Ось чого досягнув завдяки своїй поведінці, завдяки своїй праці маленький знайда з піщаної коси Сенді-Хук. Попри його молодий вік, до нього ставилися з повагою, але, простий та скромний за характером, він навіть не підозрював цього. Він і гадки не мав, що рішучість, мужність, твердість, що виявив їх під час випробувань, зробили з нього своєрідного героя, хоча, по суті, він і не вчинив нічого такого, що б можна було назвати подвигом.

І все ж таки єдине дошкуляло йому: в ті рідкісні вільні від занять хвилини, він завжди подумки повертався до старого Тома, Бата, Актеона та Остіна. Він вважав себе винним у їхньому нещасті. Місіс Уелдон зі смутком згадувала про тяжке становище своїх колишніх супутників. Джемс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес готові були перевернути все навколо догори дриґом, аби розшукати їх. І ось, нарешті, завдяки широким зв’язкам Джемса Уелдона в комерційному світі, їм вдалося розшукати їхні сліди: виявилося, що Тома та його друзів продали на Мадагаскар, де, слід зазначити, рабство незабаром відмінили. Дік Сенд хотів віддати всі свої невеликі заощадження, аби викупити їх, але Джеймс Уелдон нічого не хотів чути. Один із його агентів уклав договір і вже 15 листопада 1877 чотири негри постукали в двері будинку Джемса Уелдона.

То були Том, Бат, Остін і Актеон. Цих славних чоловіків, яким вдалося уникнути стільки смертельних небезпек, ледь не задушили в обіймах їхні друзі.

З-поміж тих, кого «Пілігримом» закинуло на пекельне африканське узбережжя, не вистачало лише бідолашної Нен. На жаль, похилу служницю не можна було повернути до життя, втім як і Дінго. І звичайно ж, було просто неймовірно, що лише вони двоє загинули під час таких жахливих випробувань.

Зрозуміло, що в день приїзду чотирьох негрів в будинку каліфорнійського купця Джемса Уелдона було влаштовано свято, на якому найкращий тост, під загальне схвалення, проголосила місіс Уелдон: тост на честь Діка Сенда – «п'ятнадцятирічного капітана».