Жуль ВЕРН

П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН

Роман

Частина перша

Розділ перший

Шхуна-бриг «Пілігрим»

2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» знаходилась під 43°57 південної широти і 165°19 західної довготи. Це судно водотоннажністю у чотириста тонн було споряджене до Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях.

«Пілігрим» належав заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Уелдону; керував судном протягом багатьох років капітан Гуль.

Джемс Уелдон щороку виряджав цілу флотилію суден у північні моря, за Берингову протоку, а також у моря Південної півкулі, до Тасманії та до мису Горн. «Пілігрим» вважали одним із найкращих кораблів флотилії. Він мав чудовий хід. Бездоганне оснащення давало йому можливість разом із невеличкою командою доходити до самого кордону суцільної криги Південної півкулі.

Капітан Гуль умів лавірувати, як кажуть моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують улітку південніше Нової Зеландії і мису Доброї Надії, тобто на нижчих широтах, ніж у північних морях. Щоправда, це лише невеличкі айсберги, потріскані й розмиті теплою водою, і переважна їх частина швидко тане в Атлантичному чи Тихому океані.

На «Пілігримі» під керуванням капітана Гуля, чудового моряка і одного з найкращих гарпунників південної флотилії, було п’ятеро досвідчених матросів і один новачок. Цього було недостатньо: полювання на китів вимагає присутності досить великого екіпажу для обслуговування шлюпок і для розбирання здобутих туш. Але містер Джемс Уелдон, як і інші судновласники, вважав вигідним вербувати у Сан-Франциско лише матросів для керування кораблем. У Новій Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало майстерних гарпунників і матросів, готових винайнятись на один сезон. Після закінчення кампанії вони отримували розрахунок і на березі очікували наступного року, коли їхні послуги знову могли б знадобитися китобійним суднам.

За такої системи судновласники економили чималі суми на забезпеченні суднової команди і збільшували власні прибутки від промислу.

Саме так вчинив і Джемс Уелдон, споряджаючи у плавання «Пілігрим».

Шхуна-бриг щойно закінчила китобійну кампанію на кордоні Південного полярного кола, проте в її трюмах залишалося ще чимало місця для китового вуса і чимало бочок, не заповнених ворванню. Вже на той час китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: давалися взнаки результати їх нещадного винищення. Справжні кити почали вимирати, і мисливцям доводилося промишляти смугачами,[1] полювання на яких вельми небезпечне.

Те ж саме змушений був робити і капітан Гуль, але він розраховував пройти під час наступного плавання у вищі широти — якщо знадобиться, аж до земель Клари та Аделі, відкритих, як це твердо встановлено, французом Дюмоном Дюрвілем, як би не сперечався щодо цього американець Уїлкс.

«Пілігриму» не пощастило цього року. На початку січня, у самісінький розпал літа у Південній півкулі і, відповідно, задовго до закінчення промислового сезону, капітану Гулю довелося залишити місце полювання. Допоміжна команда, зборище досить сумнівних особистостей, поводилася нахабно — матроси-найманці ухилялися від роботи — і капітан Гуль змушений був розпустити її.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда, розташованого у глибині затоки Хауракі на східному березі північного острова Нової Зеландії. Тут капітан висадив китобоїв, найнятих на сезон.

Постійна команда «Пілігрима» була не вельми вдоволена: шхуна-бриг не дібрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були такими мізерними.

Найбільше був незадоволений капітан Гуль. Самолюбність славетного китобоя була глибоко вражена невдачею: вперше він повертався з такою скупою здобиччю; він проклинав ледарів і гультіпак, які зірвали промисел.

Даремно намагався він набрати в Окленді новий екіпаж: моряки були вже зайняті на інших китобійних суднах. Довелося, таким чином, відмовитися від сподівання вщерть навантажити «Пілігрим». Капітан Гуль збирався вже піти з Окленда, коли до нього звернулися з проханням взяти на борт пасажирів. Відмовити він не міг.

Місіс Уелдон, дружина власника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та їхній родич, якого всі називали «кузен Бенедикт», саме перебували в Окленді. Вони приїхали туди з Джемсом Уелдоном, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах, і мали намір разом із ним повернутися до Сан-Франциско. Проте у переддень від’їзду маленький Джек серйозно занедужав. Джемс Уелдон змушений був їхати до Америки у термінових справах, і він поїхав, залишивши дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта в Окленді.

Минуло три місяці, три важкі місяці розлуки, які здавалися безкінечно довгими бідолашній місіс Уелдон. Коли маленький Джек оклигав від хвороби, вона почала збиратися в дорогу. Саме у цей час «Пілігрим» прийшов до Оклендського порту.

У ті часи прямого шляху між Оклендом і Каліфорнією не було. Місіс Уелдон мала спочатку поїхати до Австралії, аби там пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золотий вік», які пасажирськими рейсами з’єднували Мельбурн із Панамським перешийком через Папєете. Діставшись до Панами, вона мала б чекати на американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією.

Такий маршрут віщував довгі затримки і пересадки, особливо неприємні для жінки, яка мандрує з дітьми. Тому, дізнавшись про прибуття «Пілігрима», місіс Уелдон звернулася до капітана Гуля з проханням доставити її до Сан-Франциско разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і Нан — старенькою негритянкою, яка бавила ще саму місіс Уелдон.

Здійснити мандрівку у три тисячі льє на вітрильному судні! Проте судно капітана Гуля завжди було бездоганно споряджене, а пора року була ще сприятлива по обидва боки екватора.

Капітан Гуль погодився і відразу надав у розпорядження пасажирки власну каюту. Він прагнув, аби під час плавання, яке мало тривати днів сорок — п’ятдесят, місіс Уелдон почувалася якомога комфортніше на борту китобійного судна.

Таким чином, для місіс Уелдон мандрівка на «Пілігримі» мала багато переваг. Щоправда, шхуна-бриг повинна була спочатку зайти для розвантаження до порту Вальпараїсо у Чілі, що був розташований трохи осторонь від прямого курсу. Проте від Вальпараїсо до самого Сан-Франциско судно вже прямуватиме вздовж американського узбережжя, гнане погожими береговими вітрами.

Місіс Уелдон, досвідчена мандрівниця, яка не раз супроводжувала чоловіка у його далеких подорожах, була хороброю жінкою і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізнялася неабияким здоров’ям. Вона знала, що капітан Гуль чудовий моряк, якому Джемс Уелдон цілком довіряв, а «Пілігрим» — надійний корабель і на гарному рахунку серед американських китобійних суден. І якщо вже випала нагода, гріх нею не скористатися. І місіс Уелдон зважилася здійснити плавання на борту судна невеликого тоннажу.

Ясна річ, кузен Бенедикт мав супроводжувати її.

Кузену було років п’ятдесят. Незважаючи на солідний вік, його не можна було випускати самого з дому. Швидше сухоребрий, аніж худий, і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з велетенською скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі — таким був кузен Бенедикт. На перший погляд у цьому довгов’язому чолов’язі можна було розпізнати одного з тих вельмишановних учених, сумирних і щиросердих, яким на роду написано завжди залишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і померти з душею немовляти. «Кузеном Бенедиктом» звали його не лише члени родини, але й сторонні — такі простодушні добряки сприймаються як спільні родичі.

Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки й ноги; важко було знайти людину більш безпомічну і несамостійну, особливо у тих випадках, коли йому доводилося вирішувати звичайні буденні, житейські питання. Не можна сказати, що він був тягарем для оточуючих, але він якимось чином примудрявся завдавати клопоту кожному та й сам почувався заклопотаним від власної незграбності. Хоча він був невибагливим, поступливим, не чутливим до спеки і холоду, міг не їсти і не пити цілими днями, якщо його забували погодувати і напоїти. Здавалося, кузен Бенедикт належить більше до рослинного, аніж тваринного царства. Він був як безплідне, безлисте дерево, не здатне ані прихистити, ані нагодувати мандрівника. Але в нього було щире серце. Він залюбки допомагав би людям, якби вмів це робити, як сказав би Прюдом, і всі його любили, незважаючи на слабкості, а може, саме за них і любили. Місіс Уелдон сприймала його як власного сина, старшого брата маленького Джека.

Варто, одначе, уточнити, що кузена Бенедикта ніхто б не наважився назвати неробою. Навпаки, це був невтомний трудівник. Єдина пристрасть — природнича історія — цілком поглинала його.

Сказати «природнича історія» — означає сказати дуже багато. Адже ця наука включає у себе зоологію, ботаніку, мінералогію і геологію. Та кузен Бенедикт у жодному разі не був ані ботаніком, ані мінералогом, ані геологом.

Чи був він у такому разі зоологом у повному сенсі цього слова — кимсь на кшталт Кюв’є[2] Нового Світу, здатним аналітично розкласти чи синтетично відтворити будь-яку тварину?

А раптом він присвятив власне життя вивченню тих чотирьох типів — хребетних, м’якунів, членистих і променевих, — на які сучасна природнича наука ділить увесь тваринний світ?[3] А може, цей наївний, але сумлінний учений вивчав різноманітні ряди, підряди, родини, підродини, роди та види цих чотирьох типів? Ні! Або присвятив себе кузен Бенедикт вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб? Ні, в жодному разі ні!

Можливо, його цікавили молюски? Або ж головоногі та мухуватки? Теж ні!

Хіба це заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірих, найпростіших та інших представників променевих він до глибокої ночі палив гас у лампі?

Слід відверто сказати, що не променеві цілковито поглинали увагу кузена Бенедикта.

А оскільки із усієї зоології залишається лише розділ членистих, то, певно, саме цей розділ і був предметом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта. Проте й тут варто дещо з'ясувати.

Членисті нараховують шість рядів: комахи, багатоніжки, павукоподібні, ракоподібні, вусоногі, кільчасті черви.

Кузен Бенедикт, відверто кажучи, не зумів би відрізнити дощовика від медичної п’явки, павука від псевдоскорпіона, морського жолудя від креветки, ківсяка від сколопендри.

Ким же був у такому разі кузен Бенедикт? Лише ентомологом, і ніким іншим!

На це можна заперечити, що ентомологія є частиною природничої історії, яка займається вивченням усіх членистих. Загалом, це так.

Але зазвичай у поняття «ентомологія» вкладається більш обмежений зміст. Цей термін застосовується лише для позначення науки про комах, тобто членистих безхребетних, у тілі яких розрізняють три частини — голова, груди і черевце — і які мають одну пару члеників і три пари ніг, через що їх і назвали шестиногими.

Тож кузен Бенедикт був ентомологом і присвятив усе своє життя вивченню комах. З цього напрошується висновок, що кузену Бенедикту нічого було робити? У цьому класі не менше десяти рядів:

Прямокрилі (представники: коники, цвіркуни тощо).

Сітчастокрилі (представники: мурашині леви, бабки).

Перетинчастокрилі (представники: бджоли, оси, мурахи).

Лускокрилі (представники: метелики).

Напівтвердокрилі, або клопи (представники: цикади, блохи).

Твердокрилі, або жуки (представники: хрущі, бронзівки).

Двокрилі (представники: комарі, москіти, мухи).

Віялокрилі (представники: стилопси, або віялокрилі).

Паразити (представники: кліщі).

Нижчі комахи (представники: лепізма, або лусківниця).

Проте серед одних лише твердокрилих нараховується не менше тридцяти тисяч різних видів, а серед двокрилих — шістдесят тисяч,[4] тому не можна не визнати, що роботи для однієї людини тут було більше ніж достатньо.

Життя кузена Бенедикта цілком було присвячене винятково ентомології. Цій науці він віддавав увесь свій час: не лише денний час, але й години сну, бо ж йому навіть уві сні постійно ввижалися комахи. Неможливо порахувати, скільки шпильок було наколото в обшлаги його рукавів, у відвороти і поли його піджака, у поля його капелюха. Коли кузен Бенедикт повертався додому із заміської прогулянки, метою якої завжди були наукові дослідження, його капелюх виглядав, немов вітрина з колекцією найрізноманітніших комах. Наколоті на шпильки, вони були приліплені до капелюха як із зовні, так і з середини.

Щоб домалювати портрет цього дивака, розкажемо, що він вирішив супроводжувати містера і місіс Уелдон до Нової Зеландії виключно заради того, аби задовольнити свою пристрасть до нових відкриттів в ентомології. У Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію кількома рідкісними екземплярами, і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілим нетерпінням рвався назад, до Сан-Франциско, бажаючи якомога швидше розсортувати цінні надбання у ящики у своєму робочому кабінеті.

Оскільки місіс Уелдон із сином поверталися додому на «Пілігримі», то цілком зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав разом із ними.

Місіс Уелдон менше за все могла розраховувати на допомогу кузена Бенедикта у випадку якоїсь небезпеки. На щастя, попереду на них чекала лише приємна мандрівка морем, спокійним у цю пору року, і на борту судна, що вів капітан, який заслуговує на цілковиту довіру.

Протягом трьох днів стоянки «Пілігрима» у Вайтематі місіс Уелдон встигла зробити всі приготування до від’їзду. Вона дуже поспішала, бо не хотіла затримувати відправлення судна. Розрахувавшись із туземною прислугою, вона 22 січня перебралася на «Пілігрим» разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і старою негритянкою Нан.

Кузен Бенедикт з усіма застереженнями вклав свою безцінну колекцію в особливу жерстяну коробку, яку носив на ремені через плече. У цій колекції, між іншим, зберігався зразок жука-стафіліна — м’ясоїдного твердокрилого, з очима, розташованими у верхній частині голівки, який досі вважався представником лише новокаледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували захопити з собою отруйного павука «катіпо», як його називають маорі,[5] укус якого смертельно небезпечний для людини. Але павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, і, відповідно, він абсолютно не цікавив кузена Бенедикта; наш ентомолог зневажливо відмовився від павука і вважав найціннішим екземпляром власної колекції новозеландського жука-стафіліна.

Звичайно ж, кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не пошкодувавши грошей на виплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за увесь вантаж ворвані і китового вуса, що знаходився у трюмі «Пілігрима».

Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни-брига і настала хвилина зніматися з якоря, капітан Гуль підійшов до своєї пасажирки і сказав:

— Само собою зрозуміло, місіс Уелдон, ви приймаєте на себе всю відповідальність за те, що обрали «Пілігрим» для плавання через океан.

— Які дивні слова, капітане Гуль?

— Я змушений нагадати вам про це, місіс Уелдон, бо не отримав жодних вказівок від вашого чоловіка. Це по-перше. А по-друге — шхуна-бриг в розумінні безпеки, звичайно, поступається пакетботам,[6] спеціально пристосованим для перевезення пасажирів.

— Як ви вважаєте, містере Гуль, якби мій чоловік був тут, чи наважився би здійснити це плавання на «Пілігримі» разом зі мною і своїм сином?

— О, так. Жодних сумнівів! — відповів капітан. — Я і сам, не замислюючись, узяв би на борт «Пілігрима» свою сім’ю. «Пілігрим» — чудове судно, незважаючи на те, що цього року невдало закінчило промисловий сезон. Я впевнений у ньому, наскільки може бути впевненим у власному судні моряк, який командує ним вже багато років. Я поставив вам це запитання, місіс Уелдон, лише для очищення совісті та ще для того, аби зайвий раз перепросити за те, що у мене немає можливості надати вам зручності, до яких ви звикли.

— Якщо вся справа зводиться лише до зручностей, капітане Гуль, це не зупинить мене. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які дошкуляють капітанам скаргами на тісняву кают і поганий стіл.

Поглянувши на свого маленького сина, якого вона тримала за руку, місіс Уелдон закінчила:

— Отже, рушаймо, капітане!

Капітан Гуль тієї ж миті наказав підняти якір. За короткий час «Пілігрим» поставив вітрила, вийшов з Оклендського порту і взяв курс до американського узбережжя.

Проте за три дні після відбуття зі сходу подув сильний вітер, і шхуна-бриг змушена була лягти на лівий галс, аби йти проти вітру. Саме тому 2 лютого капітан Гуль ще знаходився в широтах вищих, ніж він би того бажав, — і був у становищі моряка, який мав намір обігнути мис Горн, а не плисти найкоротшим шляхом до західного берега Нового Світу.

Розділ другий

Дік Сенд

Погода стояла гарна, і, якщо не брати до уваги відхилення від курсу і довгий шлях, плавання тривало у пристойних умовах.

Місіс Уелдон влаштували на борту «Пілігрима» якомога зручніше. На кормі не було ані юта, ані рубки, і, відповідно, не було й каюти для пасажирів. Місіс Уелдон оселили у крихітній каюті капітана Гуля. Це було найкраще приміщення на кораблі. Делікатну жінку ще й вмовляти довелося, аби зайняла його. У цій тісній комірчині з нею оселилися маленький Джек і старенька Нан. Там вони снідали і обідали разом із капітаном та кузеном Бенедиктом, якого влаштували у кліточці на носі судна.

Капітан Гуль перебрався до каюти, призначеної для його помічника. Позаяк екіпаж «Пілігрима» через економію не був укомплектований повністю, і капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» — п’ять вправних і досвідчених моряків, які дотримувалися однакових поглядів та однакових звичок, — жила мирно та дружно. Вони плавали разом уже четвертий промисловий сезон. Усі матроси були американцями з узбережжя Каліфорнії і здавна знали один одного.

Ці славні люди були дуже завбачливими у ставленні до місіс Уелдон як до дружини власника судна, якому вони були безмежно віддані. Варто сказати, що всі вони були дуже зацікавлені у доходах китобійного промислу і до цього часу отримували чималий прибуток від кожного плавання. Якщо вони й працювали, не шкодуючи сил, адже ця суднова команда була вельми невеликою, то будь-яка зайва робота збільшувала їхню частку у прибутках при підведенні балансу після закінчення сезону. Цього разу, щоправда, прибуток очікувався мінімальний, і тому вони не безпідставно проклинали «цих негідників із Нової Зеландії».

Лише одна людина на судні не була американцем за походженням. Негоро, який виконував на «Пілігримі» скромні обов’язки суднового кока, народився в Португалії. Хоча і він чудово розмовляв англійською. Після того як в Окленді втік попередній кок, Негоро запропонував свої послуги. Цей понурий на вигляд, небалакучий чолов’яга тримався осторонь товаришів, проте справу свою знав непогано. У капітана Гуля, який його винайняв, очевидно, було наметане око: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не заслужив ані найменшого докору.

І все ж таки капітан Гуль шкодував, що не встиг розпитати у нового кока про його минуле. Зовнішність португальця, точніше — його погляд і очі, що постійно бігали, не дуже подобалися капітану. У крихітному, тісному світі, яким було китобійне судно, кожна людина була на вагу золота, і перш ніж допустити незнайомця у цей світ, потрібно дізнатися все про його життя.

Негоро мав близько сорока років. Худорлявий, жилавий, чорнявий ще й смаглявий, він, незважаючи на невеличкий зріст, справляв враження дужої людини. А чи отримав він якусь освіту? Скидалося, що так, з огляду на зауваження, які він зрідка кидав. Негоро ніколи не згадував про своє минуле, родину.

Ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше. Ніхто не відав, чого він очікує в майбутньому. Відомо було лишень, що він мав намір списатися на берег у Вальпараїсо. Оточення вважало його диваком.

Негоро, очевидно, не був моряком. Більше того — товариші по шхуні помітили, що у морських справах він тямить менше, ніж будь-який кок, який бодай незначну частину свого життя провів у плаванні. Проте ані бічна, ані кільова качка на нього не діяли, морською хворобою, від якої потерпають новачки, він не страждав, а це вже чималі переваги для суднового кухаря.

Негоро зрідка виходив на палубу. Цілісінький день він проводив на своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Із настанням ночі, загасивши вогонь у плиті, Негоро йшов до своєї комірки, виділеної йому на носі. Там він відразу лягав спати. Як вже було сказано, екіпаж «Пілігрима» складався з п’яти бувалих матросів і одного юного новачка.

Цей п’ятнадцятирічний матрос був сином невідомих батьків. У дитячому віці його знайшли під чужими дверима, і виріс він у дитячому будинку.

Дік Сенд — так називали його — вірогідно, народився у штаті Нью-Йорк, а може, й у самому місті Нью-Йорку.

Ім’я Дік, зменшене від Ричарда, дали знайді на честь співчутливого перехожого, який підібрав його і доправив до дитячого будинку. Прізвище Сенд слугувало нагадуванням про те місце, де було знайдено Діка, — про піщану косу Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, біля Нью-Йоркського порту.

Дік Сенд був невисоким, і жодного натяку не було на те, що коли-небудь він матиме зріст вище середнього, проте був міцно збитим. У ньому відразу можна було впізнати англосакса, хоча він мав темне волосся і вогняний погляд блакитних очей. Важка праця моряка вже підготувала його до житейських битв. Його розумне обличчя пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, але й здатної проторувати шлях.

Часто цитують три слова незакінченого вірша Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Сміливим доля допомагає…»), проте цитують неправильно. Поет сказав: «Audentes fortuna juv at…» («Тим, хто насмілився, доля допомагає…»). Осміленим, а не просто сміливим майже завжди посміхається доля. Сміливий може часом діяти не думаючи. А осмілений спочатку думає, а потім діє. У цьому тонка відмінність. Дік Сенд був «audens» — осміленим.

У п’ятнадцять років він вже умів приймати рішення і доводити до кінця все те, на що обдумано зважився. Його жваве й серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків Дік був скупим на слова і жести. У віці, коли діти ще не замислюються про майбутнє, Дік усвідомив свою участь і пообіцяв собі самотужки «стати людиною».

І він досяг свого: він був вже дорослим у той час, коли його однолітки ще залишалися дітьми. Спритним, жвавим і сильним. Дік був одним із тих обдарованих людей, про яких кажуть, що вони народилися з двома правими руками і двома лівими ногами: що би вони не робили — їм усе «з руки», з ким би вони не йшли — вони завжди ступають «у ногу».

Як було заведено раніше, Діка виховували за рахунок громадської доброчинності. Спочатку його помістили до притулку для знайд, яких багато в Америці. У чотири роки почали вчити читати, писати й рахувати в одній із тих шкіл штату Нью-Йорку, які утримувалися на пожертви щирих та милосердних громадян. У вісім років його прилаштували юнгою на судно, що здійснювало рейси у південні країни; до моря у нього був вроджений потяг. На кораблі він почав вивчати морську справу, яку й слід вчити з дитячих років. Суднові офіцери добре ставилися до кмітливого хлопчака і охоче керували його заняттями. Юнга дуже швидко мав стати молодшим матросом в очікуванні кращого. Той, хто з малечку знає, що праця є законом життя, хто замолоду втямив, що хліб добувається лише у поті чола (заповідь Біблії, яка стала правилом для людства), тому судилося вершити великі справи, адже у потрібний день і час у нього знайдуться воля і сили для їх звершення.

Капітан Гуль, який керував торговим судном, на якому служив Дік, звернув увагу на здібного юнгу. Бравий моряк полюбив сміливого хлопчину, а повернувшись до Сан-Франциско, розповів про нього Джемсу Уелдону. Той зацікавився долею Діка, влаштував його до школи в Сан-Франциско і допоміг закінчити її; виховували його у католицькій вірі, якої дотримувалися і в родині самого судновласника.

Дік пожадливо всотував знання, особливо його цікавили географія та історія мандрів; він чекав, коли виросте і розпочне вивчати ту частину математики, що стосується навігації. Закінчивши школу, він став молодшим матросом на китобійному судні свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» — китобійний промисел — не менш важливий для виховання справжнього моряка, ніж далеке плавання. Це чудова підготовка до професії моряка, сповненої всіляких несподіванок. До того ж цим навчальним судном виявився «Пілігрим», який плавав під командуванням його покровителя — капітана Гуля. Так молодому матросу були забезпечені найкращі умови для навчання.

Чи варто казати, що юнак був глибоко відданий родині Уелдона, якій він був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі за себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Уелдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча і розумів, що положення його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, впали на родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він не вагаючись віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту і навчив любити Бога.

Отож, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина тридцяти років — таким був Дік Сенд.

Місіс Уелдон високо цінувала Діка і розуміла, що цілком може розраховувати на його відданість. Вона залюбки довіряла йому свого маленького Джека. Хлопчик горнувся до Діка, розуміючи, що «старший братик» любить його.

Плавання у гарну погоду у відкритому морі, коли вітрила поставлені і не потребують маневрування, залишає матросам багато вільного часу. Дік весь вільний час віддавав маленькому Джеку. Молодий матрос розважав дитину, показував йому все, що могло бути захопливим для хлопчика у морській справі.

Місіс Уелдон без остраху дивилася на те, як Джек ліз по вантах на щоглу чи навіть на салінг брам-стеньги[7] і стрілою сковзав по оснащенню вниз на палубу. Дік Сенд завжди був поруч із малюком, готовий підтримати, підхопити його, якби рученята п’ятирічного Джека раптом ослабли. Вправи на відкритому повітрі були на користь дитині, яка щойно одужала після тяжкої хвороби; морський вітер і щоденна гімнастика швидко повернули здоровий рум’янець його зблідлим щічкам.

У таких умовах здійснювався перехід із Нової Зеландії до Америки. Не було б східних вітрів, екіпаж «Пілігрима» і його пасажири не мали б жодних причин для невдоволення.

Проте зухвалість східного вітру не подобалася капітану Гулю. Йому ніяк не вдавалося лягти на сприятливіший курс. До того ж він переймався, аби не потрапити у смугу штилів поблизу тропіка Козеріг, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла більше відкинути його на захід. Капітан непокоївся головним чином про місіс Уелдон, хоча й усвідомлював, що його провини у цій затримці немає. Якби неподалік від «Пілігрима» пройшов який-не-будь океанський пароплав, прямуючи до Америки, він негайно умовив би свою пасажирку пересісти на нього. Але, на жаль, «Пілігрим» знаходився під такою високою широтою, що важко було сподіватися зустріти пароплав курсом на Панаму. Та й зв’язок між Австралією і Новим Світом через Тихий океан на той час не був таким налагодженим, яким він став у подальшому.

Капітану Гулю залишалося лише чекати, поки погода не змилостивиться над ним. Здавалося, ніщо не мало порушити одноманітності цього морського переходу, як раптом 2 лютого, під широтою і довготою, вказаними на початку цієї повісті, відбулися несподівані події.

День видався сонячним та ясним. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд і Джек залізли на салінг фор-брам-стеньги; звідти їм видно було всю палубу корабля і океан далеко внизу. Кормову частину горизонту затулила грот-щогла, яка несла косий грот і топсель. Перед їхніми очима над хвилями здіймався гострий бушприт із трьома туго натягнутими кліверами, схожими на три крила нерівної величини. Під ногами у них надувалося полотнище фока, а над головою — фор-марсель і брамсель. Шхуна-бриг трималася якомога крутіше до вітру.

Дік Сенд пояснив Джеку, чому правильно навантажений і врівноважений у всіх своїх частинах «Пілігрим» не може перекинутися, хоча він і дає досить сильний крен на штирборт,[8] як раптом хлопчик перервав його вигуком:

— Що це?!

— Ти щось побачив, Джеку? — запитав Дік Сенд, випроставшись на весь зріст на реї.

— Так, так! Отам! — сказав Джек, вказуючи пальчиком на якусь крапочку, що виднілася у просвітку між клівером і стакселем.

Поглянувши у той бік, куди вказував Джек, Дік Сенд крикнув на весь голос:

— З правого борту, попереду, під вітром, уламок судна!

Розділ третій

Судно, що потрапило в катастрофу

Окрик Діка Сенда переполошив увесь екіпаж. Вільні від вахти матроси кинулися на палубу. Капітан Гуль вийшов зі своєї каюти. Місіс Уелдон, Нан і навіть незворушний кузен Бенедикт, обіпершись об поручні штирборту, прискіпливо розглядали уламок судна, що виднівся на морі.

Лише Негоро залишився у комірчині, яка слугувала на судні камбузом. З усієї команди лише його одного не зацікавила несподівана зустріч.

Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».

— Що б це могло бути? — поцікавився один із матросів.

— Як на мене, пліт! — відповів інший.

— Може, там люди?… Нещасні потерпають… — сказала місіс Уелдон.

— Підійдемо ближче — дізнаємось, — відповів капітан Гуль. — Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля…

— Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! — заявив кузен Бенедикт.

— Я так не вважаю, — сказав юнак.

— А що ж це, на твою думку, Діку? — поцікавилася місіс Уелдон.

— Я вважаю так само, як і капітан Гуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.

— Так… так… тепер і я бачу, — підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: — Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!

— Так, капітане! — відповів стерновий.

— Я дотримуюсь власної думки, — заявив кузен Бенедикт. — Беззаперечно, перед нами морська тварина.

— У такому разі це мідний кит, — сказав капітан Гуль. — Дивіться, як він виблискує на сонці.

— Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, — додала місіс Уелдон. — Чітко видно, що він лежить нерухомо.

— Що з того, кузино Уелдон? — наполягав на своєму вчений. — Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!

— Справді так, — сказав капітан Гуль. — І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.

— Побачимо, — відповів упертюх.

Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.

— Притримуй, Болтоне, притримуй! — крикнув капітан Гуль. — Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов.[9] Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд![10]

Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з тонучого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» — за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.

За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.

— Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! — вигукнув Дік Сенд.

— Так, поза сумнівами, — підтвердив капітан Гуль. — Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.

— Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, — зауважила місіс Уелдон.

— Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.

— Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!

— На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.

Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках — надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

— Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? — сказала місіс Уелдон. — Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?

— Це малоймовірно, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! — крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі насторожились.

— Здається, собака гавкає…

Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.

— Якщо навіть там залишився один лише пес, — врятуємо його, капітане, — сказала місіс Уелдон.

— Так, так, — вигукнув маленький Джек. — Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!

— Стій на місці, синку, — посміхаючись, сказала місіс Уелдон. — Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.

— То віддай їй мій суп, — сказав хлопчик. — Я можу обійтися без супу!

Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.

— Говіку! — гукнув капітан до боцмана. — Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.

— Тримайся, песику! Тримайся! — кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.

Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені[11] так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Гуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.

Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» — розмірковувала місіс Уелдон.

Шлюпка була вже близько до мети — ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.

Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.

— Що з собакою? — запитав капітан Гуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.

Ані капітан Гуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.

Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.

Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Найменування порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпуса та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі моряку, капітан Гуль встановив, що корабель американський.

Та й власне назва підтверджувала цю здогадку. Корпус — ось все, що вціліло від великого брига водотоннажністю у п’ятсот тонн.

На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна — слід смертельного зіткнення. Завдяки тому що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.

На палубі не було ані душі. Собака, полишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка і, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.

— Певно, цей пес — не єдина вціліла істота на кораблі, — зауважив Дік Сенд.

— Я й сам так гадаю, — сказав капітан Гуль. Шлюпка пливла тепер вздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдек» на дно.

На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли і фок-щогли, переламані у двох футах від пяртнерса.[12] Мабуть, щогли рухнули при зіткненні і впали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте, скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. Із цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.

— Якщо люди і вціліли після зіткнення, — сказав капітан Гуль, — то, певно, вони загинули від спраги та голоду: адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишилися одні трупи.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака не гавкала б так. Тут є живі. І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море і, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, вона жадібно накинулася не на сухар, який простягнув їй Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.

— Бідолашна тварина помирає від спраги! — вигукнув Дік Сенд.

У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби тонучого корабля. Собака, очевидно, вирішив, що її рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно й жалісливо загавкав.

Всі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.

Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Гуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши з собою собаку. Не без зусиль, по-плазунськи, дісталися вони отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.

У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт[13] і своєю вагою утримував судно на боці. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.

— Тут нікого немає, — сказав капітан Гуль.

— Нікого, — підтвердив юнак, пройшовши у передню частину трюму.

Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.

— Тут нічого робити, — сказав капітан Гуль. — Йдемо назад.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них, потім поповз до юту,[14] ніби кликав їх туди. І люди пішли за ним.

П’ятеро людей — ймовірно, п’ять трупів — лежали у кубрику.[15] При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Гуль розгледів, що це були негри.

Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.

— На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! — наказав капітан Гуль. Матросів, які залишилися у шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.

Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили у шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Гуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток-інший води повернуть цих людей до життя.

«Пілігрим» дрейфував лише у півкабельтові, й шлюпка швидко підплила до нього.

За допомогою підйомного горденя,[16] спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.

— Ото нещасні! — вигукнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпластаних нерухомих тіл.

— Вони живі, місіс Уелдон! — сказав Дік Сенд. — Вони ще живі. Ми їх врятуємо!

— Що з ними сталося? — запитав кузен Бенедикт.

— Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, — відповів капітан Гуль. — Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув:

— Негоро!

Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.

— Негоро! — ще голосніше крикнув капітан Гуль.

Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.

Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.

— Ви знаєте цього пса? — запитав капітан Гуль у кока.

— Я? — здивовано вигукнув Негоро. — І в очі його ніколи не бачив!

— Дивно! — прошепотів Дік Сенд.

Розділ четвертий

Врятовані із «Вальдека»

Работоргівля все ще широко розповсюджена у всій Екваторіальній Африці. Незважаючи на те що уздовж берегів континенту курсують англійські і французькі військові кораблі, судна работоргівців так само вивозять із Анголи й Мозамбіка негрів-невільників. Попит на «чорний товар» все ще великий у багатьох країнах, і, слід зазначити, — навіть цивілізованого світу. Капітану Гулю це було відомо.

Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», лежала осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.

На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Уелдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, ймовірно, були, позбавлені кілька днів.

Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них — на вигляд старий років шістдесяти — розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.

— Що сталося з «Вальдеком»? — насамперед запитав капітан Гуль.

— Він зіткнувся з іншим судном?

— Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель, — відповів старий негр.

— Що сталося з командою «Вальдека»? — Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.

— Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?

— Слід сподіватися, що саме так і було, пане.

— І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?

— Ні.

— Можливо, воно затонуло?

— О ні, — похитавши головою, відповів старий негр, — ми бачили, як воно віддалялося.

Те ж саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!

Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопаючих у відкритому морі? Такі люди — ганьба для всього роду людського!

Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:

— Звідки йшов «Вальдек»?

— Із Мельбурна.

— Це означає, що ви не раби?

— Ні, пане, — жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст. — Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.

— Друзі мої, — сказав капітан, — знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.

З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,[17] жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітану Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.

Заплатили за проїзд на «Вальдеку» як звичайні пасажири і 5 січня відпливли з Мельбурна. За сімнадцять діб, пізно вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось кораблем. Негри спали. Їх розбудив страшенний поштовх. За кілька секунд вони вибігли на палубу.

Щогли вже попадали за борт, і «Вальдек» лежав на боці; але він не пішов на дно, бо у трюм потрапило відносно небагато води.

Капітан і команда «Вальдека» зникли: мабуть, одних скинуло в море, інші вчепилися за оснащення корабля, який збивши «Вальдек», поспішав утекти геть. П’ятеро негрів залишилися на ушкодженому судні, приблизно за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Старшого з негрів звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Цим Том завдячував не лише власному віку, але й своїй енергії та великому досвіду, зібраному за довге трудове життя. Решта негрів були молодими у віці від двадцяти п’яти до тридцяти років. Звали їх: Бат, Остін, Актеон і Геркулес. Бат був сином старого Тома.

Усі четверо були високорослими й широкоплечими молодиками — на невільницьких ринках Центральної Африки за них добре б заплатили. Тепер вони були виснажені, змучені, але все одно в очі відразу кидалася могутня стать цих справжніх представників міцної чорної раси, також відчувалося, що дається взнаки певне виховання, отримане ними в одній із чисельних шкіл Північної Америки.

Отож, після катастрофи Том та його товариші залишилися наодинці з бідою. Вони не могли ані ліквідувати ушкодження на «Вальдеку», ані полишити його, бо ж обидві шлюпки розбилися при зіткненні. Врятувати їх могла лише зустріч з яким-небудь кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою для вітру і течії. Цим і пояснюється, що «Пілігрим» зустрів розтрощене судно на значній відстані від його курсу, набагато південніше звичного шляху для кораблів, які курсували з Мельбурна до Сполучених Штатів.

Протягом десяти днів, які минули з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, знайденими у буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, що зберігалися на палубі, розбилися під час зіткнення, а камбуз, у якому можна було дістати спиртні напої, було залито водою.

На дев’ятий день Том та його товариші, страшенно змучені спрагою, втратили свідомість; «Пілігрим» саме вчасно встиг на допомогу.

Том коротко розповів про все це капітану Гулю. Не було жодних причин сумніватися у правдивості розповіді старого негра. Самі факти підтверджували це, та й супутники Тома також.

Інша жива істота, врятована з розтрощеного корабля, ймовірно, повторила б те саме, якби вміла розмовляти. Мова йде про пса, який страшенно розлютився, коли побачив Негоро. Було щось дивне у цій антипатії тварини до суднового кока.

Дінго — так кликали пса — був із породи великих сторожових псів, які водяться у Новій Голландії.[18] Проте капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому капітан знайшов напівмертвого від голоду пса на західному березі Африки поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася чудова тварина, і він узяв її до себе на корабель. Одначе Дінго не прив’язався до нового власника. Можна було подумати, що він сумує за попереднім господарем, з яким його силоміць розлучили і якого неможливо було розшукати у цій пустельній місцевості.

Дві букви — «С» і «В», вигравіювані на ошийнику, — все, що пов’язувало собаку з її минулим, яке залишилося для нового власника загадкою.

Дінго був великим, сильним псом, більшим за піренейських собак, і міг вважатися чудовим зразком новоголландської породи собак. Коли він ставав на задні лапи й закидав голову, то був зростом з дорослу людину.

М’язисті, дужі, незвично рухливі родичі Дінго, не вагаючись, нападають на ягуара чи пантеру і не бояться самотужки боротися з ведмедем.

Шерсть у Дінго була густа, темно-руда, з білуватими підпалинами на морді, хвіст довгий, пухнастий і пружний, як у лева. Такий пес, якщо його розгнівати, міг стати небезпечним ворогом, і не дивно, що Негоро не був у захваті від прийому, який виказав йому цей дужий пес.

Дінго не виглядав надто люб’язним, проте й хижим його назвати не можна було. Швидше, він виглядав сумним. Старий Том ще на «Вальдеку» помітив, що Дінго ніби недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм зла, але весь час тримався від них на відстані. Може, під час його мандрівок узбережжям туземці погано з ним поводилися? Так чи інакше, але він не підходив до Тома та його товаришів, хоча це були славні, добрі люди. За ті десять днів, які вони провели разом на борту корабля, що зазнав катастрофи, Дінго все ще тримався осторонь товаришів по нещастю. Як і чим він харчувався у ці дні, залишилося невідомим, але так само, як і ці люди, він жорстоко страждав від спраги.

При першому ж хвилюванні на морі судно мало б затонути і, звичайно ж, забрало би з собою у безодню океану лише трупи. Але несподівана зустріч із «Пілігримом», який затримався в дорозі через штилі й несприятливі вітри, та його капітаном врятувала їм життя.

Треба було лише завершити справу, повернувши на батьківщину врятованих із «Вальдека» негрів, які на додаток до нещастя ще й залишилися без усіх своїх заощаджень, зібраних за три роки роботи. Це й передбачалося зробити.

«Пілігрим», розвантажившись у Вальпараїсо, мав піднятися вздовж американського узбережжя до берегів Каліфорнії. І місіс Уелдон щиросердно пообіцяла Тому та його супутникам, що там вони знайдуть прихисток у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх усім необхідним для повернення до Пенсільванії. Нещасні могли тепер бути впевненими у майбутньому, і їм залишалося лише дякувати місіс Уелдон та капітанові Гулю. Справді, бідолашні негри були їм дуже зобов’язані і сподівалися коли-небудь віддячити за турботу.

Розділ п'ятий

«С» і «В»

«Пілігрим» пішов далі, намагаючись, наскільки це можливо, тримати курс на схід. Незмінні штилі трохи непокоїли капітана Гуля. У тому, що перехід з Нової Зеландії до Вальпараїсо триватиме зайвий тиждень чи два, не було нічого тривожного. Проте ця непередбачувана затримка могла стомити пасажирів. Але місіс Уелдон не нарікала і терпляче витримувала всі незручності плавання.

Надвечір цього ж дня, 2 лютого, корпус «Вальдека» зник із горизонту. Капітан Гуль найперше зробив усе, аби зручно влаштувати Тома та його супутників. Тісний кубрик «Пілігрима» не міг вмістити зайвих п’ятеро людей, і капітан вирішив виділити їм місце на баку.[19] До того ж ці загартовані люди звикли працювати в важких умовах і були невибагливими. У погожу днину — а дні були спекотними й сухими — вони цілком могли там залишатися упродовж всього плавання.

Життя на судні, одноманітність якого лише ненадовго було порушено зустріччю з «Вальдеком», знову увійшло у звичну колію.

Том, Остін, Бат, Актеон і Геркулес раді були будь-якій роботі. Але коли вітер дме постійно в одному напрямку і вітрила вже поставлені, на судні робити нічого. Проте, коли потрібно було лягти на другий галс,[20] старий негр та його товариші взялися до роботи разом з екіпажем. І слід сказати, що коли гігант Геркулес брався тягти снасті, решта матросів могли стояти склавши руки. Цей могутній чолов’яга, зростом у шість футів з лишком, міг замінити собою лебідку.

Маленький Джек із захоплення спостерігав, як працює велетень. Він ніскілечки не боявся Геркулеса, коли той високо підкидав його у повітря, ніби ляльку. Джек верещав від задоволення.

— Ще вище, Геркулесе! — кричав він.

— Прошу, містере Джеку, — відповідав Геркулес.

— А тобі не важко?

— Та ви ж, мов пір’їнка!

— Тоді підніми мене високо-високо! Якомога вище!

І коли Геркулес підставив свою широку долоню і запропонував Джеку стати на неї обома ніжками, а потім витягнув руку і ходив так із хлопчиком по палубі, ніби цирковий атлет, Джек дивився на всіх згори вниз і, уявляючи себе велетнем, від душі веселився. Він напинався, аби стати важчим, але Геркулес навіть не помічав його зусиль.

Відтак маленький Джек мав уже двох друзів: Діка Сенда і Геркулеса.

Невдовзі у нього з’явився і третій друг — Дінго.

Як вже згадувалося, Дінго був не схильним до спілкування. Можливо, ця здатність з’явилася в нього на «Вальдеку», де люди йому були не до вподоби.

Але на «Пілігримі» настрій собаки швидко змінився. Джек, певно, зумів завоювати серце Дінго. Пес із задоволенням бавився з хлопчиком, а тому ці ігри були в радість. Невдовзі стало очевидно, що Дінго був із тих собак, які дуже люблять дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Але перетворювати пса у жвавого скакуна, хіба ж це не чудово? Можна сміливо сказати, що будь-яка дитина обере таку «конячку» натомість найгарнішого дерев’яного коника, навіть якщо у того до ніг прикручені коліщатка. Джек часто з насолодою стрибав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю забаганку свого маленького друга; худеньке хлопченя було для нього не важче, ніж жокей для скакового коня.

А яких втрат зазнавав щодня запас цукру на камбузі!

Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався не зустрічатися з Дінго, який з першої ж миті, не зрозуміло чому, зненавидів кока.

Проте захоплення собакою не зменшило любові Джека до давнього друга — Діка Сенда. Як і раніше юнак проводив зі своїм маленьким приятелем увесь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, ясна річ, була дуже задоволена цією дружбою.

Якось — це було 6 лютого — вона заговорила з капітаном Гулем про Діка Сенда. Капітан палко нахвалював молодого матроса.

— Можу ручитися вам, — казав він місіс Уелдон, — що хлопчик стане чудовим мореплавцем. Точно кажу, у нього вроджений інстинкт моряка. Мене вражає, з якою швидкістю він засвоює знання у нашій справі, хоча не має теоретичної підготовки, а як багато він дізнався за такий короткий час!

— До цього варто додати, — сказала місіс Уелдон, — що він чесний і добрий юнак, не по роках серйозний і дуже старанний. За всі роки, що ми знаємо його, жодного разу не дав ані найменшого приводу для невдоволення ним.

— Що й казати! — підхопив капітан Гуль. — Гарний хлопчина цей Дік! Недарма всі його так люблять.

— Коли ми повернемося до Сан-Франциско, — продовжувала місіс Уелдон, — чоловік віддасть його до морського училища, аби він міг отримати диплом капітана.

— І дуже добре зробить містер Уелдон, — зауважив капітан Гуль. — Я певен, що Дік Сенд колись стане гордістю американського флоту.

— У бідолашного хлопчика було важке сирітське дитинство. Він пройшов тяжку школу, — сказала місіс Уелдон.

Її уроки не минули даремно. Дік зрозумів, що лише наполеглива праця допоможе йому вибитися в люди, і зараз він на правильному шляху. Так, він буде людиною честі.

— Ну ж бо, погляньте на нього, місіс Уелдон, — продовжував капітан Гуль. — Він саме на вахті біля стерна і не зводить очей із фока. Він сама зосередженість і увага, тому судно йде просто за курсом. У хлопчика вже зараз виправка старого стернового. Гарний початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремеслом моряка треба займатися змалку.

Хто не почав служби юнгою, той ніколи не буде справжнім моряком, принаймні на торговому флоті. У дитинстві добре засвоюєш уроки, і поступово твої дії стають не лише свідомими, але й інстинктивними, і зрештою моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.

— Проте, капітане, є чимало чудових моряків і на військовому флоті, — зауважила місіс Уелдон.

— Ясна річ. Але наскільки мені відомо, майже всі найкращі моряки змалку службу починали. Достатньо згадати Нельсона,[21] та й багатьох інших, які починали юнгами.

Цієї миті з каюти вийшов кузен Бенедикт. Як і зазвичай, весь у власних думках, він розсіяно блукав палубою, зазираючи у всі шпарини, нишпорив під клітками з курами, проводячи пальцями по швах в обшивці борту, — там, де вар облупився.

— Як почуваєтесь, кузене Бенедикте? — поцікавилася місіс Уелдон.

— Дякую вам, кузино, добре. Як завжди… Проте я вмираю від нетерпіння швидше повернутися на землю.

— Що ви там шукаєте під лавкою, містере Бенедикте? — запитав капітан Гуль.

— Комах, шановний, комах! — сердито відповів кузен Бенедикт. — Що, по-вашому, я можу шукати, якщо не комах?

— Комах? На жаль, вам доведеться потерпіти: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.

— Чому ж це так, шановний? Хіба не можна собі уявити, що на кораблі опиниться кілька екземплярів…

— Ні, кузене Бенедикте, ви нічого тут не знайдете, — перервала його місіс Уелдон. — Сердьтесь не сердьтесь на капітана Гуля, але його корабель — взірець чистоти, тож ваші пошуки даремні.

Капітан Гуль розсміявся.

— Місіс Уелдон перебільшує, — мовив він. — Проте, мені здається, ви й справді даремно витрачаєте час на пошуки комах, особливо, якщо йдеться про пошуки в каютах.

— Знаю, знаю! — з прикрістю стинувши плечима, вигукнув кузен Бенедикт.

— Я вже обнишпорив усі каюти згори до низу…

— Але в трюмі, — продовжував капітан Гуль, — ви таки знайдете кілька тарганів, якщо вони вас, звичайно ж, цікавлять!

— Безумовно, цікавлять! Як можуть не цікавити мене ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія і Горація! — почав виголошувати кузен Бенедикт, гордо випроставшись на весь зріст. — Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі «Periplaneta orientalis» і американського альбіноса, таргани, що мешкають…

— У бруді… — сказав капітан Гуль.

— Що владарюють на борту! — гордо поправив його кузен Бенедикт.

— Царство тарганів!

— О, відразу видно, що ви не ентомолог, шановний!

— У жодному разі!

— Послухайте, кузене Бенедикте, — посміхнулася місіс Уелдон, — сподіваюся, ви не вимагатимете, аби з любові до науки ми покірно віддали б себе на поживу тарганам?

— Я нічого не вимагаю, кузино! — відповів палкий ентомолог. — Єдине, чого я прагну, — це прикрасити свою колекцію яким-небудь рідкісним екземпляром.

— Ви невдоволені своїми новозеландськими знахідками?

— Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, якого до мене знаходили лише у Новій Каледонії, тобто на кілька сот миль далі.

У цю хвилину Дінго, який весь час бавився з Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.

— Йди геть, забирайся! — загаласував той, відштовхуючи собаку.

— О, містере Бенедикте! — вигукнув капітан Гуль. — Як можна любити тарганів і ненавидіти собак?

— Та ще й таких гарних собачок! — додав маленький Джек, обхопивши обома руками голову Дінго.

— Та… може… — пробурчав кузен Бенедикт. — Але ця огидна тварина обманула мої сподівання.

— Як, кузене Бенедикте! — вигукнула місіс Уелдон. — Невже ви й Дінго збиралися зарахувати до ряду двокрилих чи перетинчастокрилих?

— Ні, звичайно, — цілком серйозно відповів вчений. — Але ж Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрали на західно-африканському узбережжі!

— Абсолютно правильно, — підтвердила місіс Уелдон. — Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».

— Так от… я думав… я сподівався… що на цій тварині знайду хоч якихось комах, які належать лише до західно-африканської фауни…

— О, небо! — вигукнула місіс Уелдон.

— І я припускав, що, може, на ньому знайдеться яка-не-будь особливо люта блоха ще невідомого, нового виду…

— Ти чуєш, Дінго? — сказав капітан Гуль. — Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язків!

— Але я даремно вичісував йому шерсть, — продовжував із неприхованим смутком ентомолог, — на ньому не виявилося жодної блохи!

— Якби вам вдалося знайти бліх, сподіваюся, ви негайно би знищили їх? — вигукнув капітан.

— Шановний, — сухо відповів кузен Бенедикт, — вам не завадить знати, що сер Джон Франклін[22] ніколи даремно не вбивав комах, навіть американських комарів, укуси яких набагато болючіші від блошиних.

Гадаю, ви не будете заперечувати, що сер Джон Франклін у морській справі дещо тямив?

— Так! — Із поклоном відповів капітан Гуль.

— Якось його страшенно покусав москіт. Але Франклін лише дмухнув на нього і, відігнавши, з повагою сказав: «Будь ласка, йдіть геть. Світ достатньо великий для вас і для мене!»

— Так! — вимовив капітан Гуль.

— Так, шановний!

— А чи відомо вам, пане Бенедикте, — зауважив капітан Гуль, — що інша людина сказала про це набагато раніше за Франкліна?

— Інша?

— Так. На ймення дядечко Тобі.

— Хто ж він? Ентомолог? — жваво запитав кузен Бенедикт.

— Та ні, стерновий дядечко Тобі[23] не був ентомологом, але це не завадило йому, без зайвої, щоправда, поштивості, сказати мусі, яка гуділа біля його носа: «Забирайся, бідолашна! Світ великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному».

— Молодчина цей дядечко Тобі! — вигукнув кузен Бенедикт. — Він помер?

— Припускаю, що так, — незворушно відповів капітан Гуль, — бо ж він ніколи й не існував.

Всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.

Такі дружні посиденьки допомагали урізноманітнювати довгі години плавання, яке вже добряче затяглося. Ясна річ, що у присутності кузена Бенедикта розмова щоразу провадилася довкола яких-небудь питань ентомологічної науки.

Море весь час було спокійним, але слабкий вітер ледь надував вітрила шхуни-брига, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Гуль нетерпляче чекав, коли ж судно досягне, нарешті, тих місць, де подують більш сприятливі вітри.

Слід сказати, що кузен Бенедикт намагався втаємничити Діка Сенда у царину ентомології. Але юнак ухилявся від цієї честі; тоді вчений почав читати лекції неграм. Справа скінчилася тим, що Том, Бат, Остін і Актеон почали тікати від кузена Бенедикта, варто лише було йому з’явитися на палубі. Шановному ентомологу доводилося задовольнятися лише одним слухачем — Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від вилохвостих комах.

Велетень-негр жив тепер в оточенні жуків-шкіроїдів, жужелиць, рогачів, жуків-могильників, довгоносиків, жуків-гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який з острахом тремтів, коли бачив своїх тендітних комашок у товстих і міцних, як лещата, пальцях Геркулеса. Але велетень-учень так уважно слухав лекції, що професор вирішив навіть ризикнути заради нього своїми скарбами.

У той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Уелдон навчала читанню й письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з азами арифметики.

П’ятирічна дитина легше схоплює знання, коли уроки схожі на захопливу гру. Місіс Уелдон вчила Джека читанню не за абеткою, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі гарні букви.

Малюка забавляло, що від поєднання цих букв виходять слова. Спочатку мама сама складала певне слово, а потім, перемішуючи кубики, пропонувала Джеку самостійно скласти те ж саме слово.

Хлопчику подобалося навчатися граючись. Щодня він довго грався своїми кубиками у каюті чи на палубі, то складав слова, то знову перемішував усі букви алфавіту.

Ця гра стала причиною випадку, настільки незвичайного і несподіваного, що про нього варто розповісти детально.

Трапилося це вранці 9 лютого.

Джек розташувався на палубі напівлежачи і складав із кубиків якесь слово; старий Том мав би знову скласти це слово після того, як хлопчик перемішає кубики. Дотримуючись правил гри, Том заплющив очі долонею, аби не бачити, яке слово складає Джек.

У наборі кубиків були не лише букви, але й цифри, — а відтак ця гра слугувала посібником для навчання не лише читанню, але й лічбі.

Джек влаштував усі кубики в один ряд і, нахмуривши брівки, обрав потрібні йому букви. Робота не з легких, і хлопчик так захопився нею, що не звертав уваги на Дінго, який кружляв біля нього. Раптом пес завмер на місці, уп’явшись очима в один кубик. Потім підняв передню праву лапу і завиляв хвостом. Далі схопив у зуби кубик, відбіг трохи далі і поклав його на палубу.

На цьому кубику було зображено велику літеру «С».

— Дінго, віддай! — вигукнув хлопчик, злякавшись, що пес проковтне кубик.

Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд із першим.

На другому кубику було намальовано велику «В».

Тут Джек скрикнув.

На його крик прибігли місіс Уелдон, капітан Гуль і Дік Сенд, які гуляли по палубі. Джек розповів про те, що сталося.

Дінго розрізняв букви! Дінго вмів читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.

Дік Сенд пішов за кубиками, аби повернути їх Джеку. Дінго зустрів його гарчанням.

Проте юнак таки підняв кубики з палуби і поставив їх у ряд. Дінго знову кинувся до них, знову вибрав ті ж дві букви і відніс їх убік. Він ліг і, поклавши лапи на кубики, з викликом дивився на людей — чітко даючи зрозуміти, що не хоче їх віддавати. Решта букв абетки у нього не викликала жодного інтересу і ніби й не існувала для нього.

— Як дивно! — вигукнула місіс Уелдон.

— І справді, дуже дивно, — сказав капітан Гуль, пильно приглядаючись до кубиків.

— С, В, — прочитала місіс Уелдон.

— С, В, — повторив капітан Гуль. — Ті ж букви, що й на ошийнику Дінго! І, раптом повернувшись до старого негра, він запитав:

— Томе, ви, здається, казали, що цей пес лише віднедавна належав капітану «Вальдека»?

— Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» років зо два тому.

— Капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?

— Так, пане, поблизу гирла Конго. Я не раз чув, як капітан «Вальдека» розповідав про це.

— І ніхто не знає, кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?

— Ніхто, капітане. Адже з собаками справи значно гірші, ніж із дітьми: документів у них немає жодних, та й розповісти вони нічого не можуть.

Капітан Гуль замовчав і замислився.

— Хіба ці дві букви про що-небудь вам кажуть, капітане? — поцікавилась місіс Уелдон, зважившись, нарешті, порушити мовчанку.

— Так, місіс Уелдон. Вони наводять мене на думку… Хоча, це може бути лише випадковий збіг.

— Який?

— Можливо, у цих двох буквах криється таємниця і вони допоможуть з’ясувати долю одного сміливого мандрівника.

— Не розумію. Що ви хочете цим сказати?

— Зараз поясню, місіс Уелдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз подався до Африки з ініціативи Паризького географічного товариства, намагаючись перетнути континент із заходу на схід. Висхідним пунктом його експедиції саме було гирло річки Конго. Кінцевим пунктом, як це задумувалося, мав бути мис Дельгадо у гирлі ріки Рувума, за течією якої мандрівник збирався спуститися. Цю людину називали Самюель Вернон.

— Самюель Вернон?! — повторила місіс Уелдон.

— Так, місіс Уелдон. Прошу звернути увагу, що ім’я і прізвище починаються саме на ті букви, які Дінго обрав зі всієї абетки, і саме вони вигравіювані на його ошийнику.

— Справді, — сказала місіс Уелдон. — А що сталося з мандрівником?

— Він вирушив в експедицію, — відповів капітан Гуль, — і відтоді від нього жодної звістки.

— Жодної звістки? — перепитав Дік Сенд.

— Жоднісінької, — сказав капітан.

— Який же висновок з цього ви робите? — запитала місіс Уелдон.

— Я гадаю, що Самюелю Вернону не вдалося дістатися східного берега Африки. Або ж він загинув в дорозі, або ж його взяли в полон туземці.

— Тож цей пес…

— Господарем цього пса міг бути Самюель Вернон. Але якщо моє припущення правдиве, Дінго виявився щасливішим за свого господаря: йому пощастило повернутися назад до гирла Конго, де його знайшов капітан «Вальдека».

— А ви впевнені, що француза-мандрівника справді супроводжував собака, чи це лише ваші припущення?

— Ні, місіс Уелдон, це лише мої припущення, — відповів капітан Гуль.

— Але беззаперечним фактом залишається те, що Дінго знає букви «С» і «В», ініціали мандрівника. Як і де собака навчився розрізняти ці букви, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго чудово їх знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, ніби просить нас прочитати букви.

І справді, поведінку Дінго не можна було пояснити інакше.

— Хіба ж Самюель Вернон зважився на таку важку експедицію сам? — не вгавав Дік Сенд.

— Не знаю, — відповів капітан Гуль. — Але цілком можливо, що він узяв із собою загін носіїв-туземців.

Цієї хвилини Негоро вийшов з каюти на палубу. Спочатку ніхто не звернув на нього уваги, і тому ніхто не помітив його дивного погляду, який португалець кинув на собаку — той і далі стеріг два кубики з буквами «С» і «В». Але, вгледівши суднового кока, Дінго раптом люто загарчав і вишкірився. Негоро тієї ж миті пішов назад до каюти, але погляд, який він кинув на собаку, і погрозливий жест, який вирвався в нього, не віщували Дінго нічого доброго.

— Тут криється якась таємниця, — прошепотів капітан Гуль, від очей якого не приховалася жодна деталь цієї короткої сцени.

— І все ж таки дивно, містере Гулю, — зауважив Дік Сенд. — Як же це собака навчився розрізняти букви абетки?

— І нічого тут немає дивного! — заявив маленький Джек. — Мама часто розповідала мені про собаку, який вмів читати і писати, як справжній шкільний учитель, і навіть грав у доміно.

— Любий мій хлопчику, — посміхнувшись, сказала місіс Уелдон, — пес Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як тобі здається. Якщо вірити тому, що мені розповідали, Муніто не вмів відрізнити одну букву від іншої, з яких він складав слова. Таємниця його «вченості» у тому, що Муніто мав чудовий гострий слух. Його господар, винахідливий американець, помітив цю якість у Муніто, почав розвивати її і зрештою досяг неймовірних результатів.

— Як же він досяг цього, місіс Уелдон? — запитав Дік Сенд. Таємниця вченого пса зацікавила його не менше, ніж Джека.

— А ось як, мій друже. Коли Муніто потрібно було «працювати» перед публікою, на столі розставляли кубики з буквами, на зразок кубиків Джека. Собака ходив по столу чекаючи, поки з публіки назвуть слово, яке він мав скласти. Обов’язковою умовою було, щоб це слово знав господар Муніто.

— Значить, за відсутності господаря… — почав юнак.

— … пес нічого не міг зробити, — сказала місіс Уелдон. — І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака походжав туди-сюди вздовж столу. І, коли підходив до букви, яка входила у задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав цю букву, а через те, що розрізняв звук, не вловимий ні для кого іншого; чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це слугувало для нього сигналом, Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншим кубиком у певній послідовності.

— І в цьому вся таємниця? — вигукнув Дік Сенд.

— Так, таємниця, як бачиш, зовсім нескладна, — відповіла місіс Уелдон. — Хоча, й більшість інших фокусів зазвичай такі ж прості. Коли господаря не було поруч, Муніто втрачав свій «хист». Тому мене так дивує, що і за відсутності Самюеля Вернона, — якщо тільки він справді був господарем собаки, — Дінго зумів розрізнити ці дві букви.

— Справді, — додав капітан Гуль, — це гідне подиву. Але ж тут пес не складає з букв слово, на вибір публіки: він обирає лише дві букви — завжди одні й ті ж самі. Зрештою, собака, який дзвонив у двері монастиря, аби отримати рештки обіду, що залишалися для бідних, чи той пес, який по черзі з іншим через день мав повертати веретено і відмовлявся працювати позачергово, — може, ці собаки значно кмітливіші від нашого Дінго. Проте не у цьому суть. Перед нами беззаперечний факт: з усіх букв алфавіту Дінго обрав лише дві — «С» і «В». Інших букв він, мабуть, не знає.

З цього можна зробити лише один висновок, що існували певні причини, які змусили собаку запам’ятати саме ці дві букви.

— Ох, капітане Гулю, — зітхнув Дік Сенд, — якби Дінго міг говорити! Він би пояснив нам, що означають ці букви і чому він точить зуб на нашого кока!

— Та ще й який зуб! — розсміявся капітан Гуль, вказуючи на Дінго, який цієї хвилини позіхнув, виставивши свої страшні ікла.

Розділ шостий

Кит на горизонті

Легко собі уявити, що цей дивний випадок із Дінго не раз слугував темою для розмов, які точилися на кормі «Пілігрима» між місіс Уелдон, капітаном Гулем і Діком Сендом. Молодий матрос інстинктивно не довіряв Негоро, хоча поведінка суднового кока як і раніше була бездоганною. На баці, у приміщенні команди, також чимало гуторили про Дінго, але зробили інший висновок: він був визнаний вченим псом, який не лише читає, але, можливо, й пише краще за деяких матросів. І якщо він ще не заговорив людською мовою, то лише тому, що в нього були вагомі причини зберігати мовчання.

— Ось побачите, — проголошував стерновий Болтон, — одного чудового дня цей пес підійде до мене і поцікавиться: «Куди тримаємо курс, Болтоне? Який вітер нині дме? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І мені доведеться відповідати.

— Та хіба ж мало тварин, які розмовляють, — розмірковував інший матрос, — сороки, папуги!.. Чому б і псу не заговорити, якщо йому цього захочеться? Здається, дзьобом розмовляти важче, аніж пащею.

— Так, — підтвердив боцман Говік, — та чомусь досі псів, які вміють розмовляти ще не було.

Команда «Пілігрима» надзвичайно здивувалася б, якби дізналася, що такі собаки існують. Наприклад, в одного данського вченого був песик, який чітко вимовляв слів із двадцять. Але величезне провалля віддаляє таке вміння від справжньої усвідомленої мови. У собаки данського вченого голосові зв’язки були влаштовані так, що дозволяли відтворювати членороздільні звуки. Але зміст цих слів пес розумів не більше, аніж, скажімо, папуги, сойки чи сороки. Для всіх «балакучих» тварин слова — це лише різновид співу чи крику, — значення цих звуків залишається для них неосяжним.

Як би то не було, але Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». До його честі слід сказати, що він через це аніскілечки не запишався. Капітан Гуль неодноразово повторював дослід: він розкладав дерев’яні кубики перед собакою, і Дінго безпомилково і не вагаючись щоразу витягав два кубики з буквами «С» і «В», не звертаючи уваги на решту букв абетки.

Кілька разів капітан цей дослід провів і при кузені Бенедикті. Але вчений переймався лише комахами, і поведінка Дінго аніскілечки не цікавила його.

— Не варто думати, — сказав він якось, — що лише собаки обдаровані подібною кмітливістю. Є чимало й інших розумних тварин. Але й вони, так само як і собаки, лише підпорядковуються інстинкту. Згадайте хоча б пацюків, які тікають з кораблів, приречених на загибель; згадайте бобрів — вони передбачають підіймання води у річці і надбудовують свої греблі; згадайте віслюків, у яких чудова пам’ять; згадайте, зрештою, трьох коней, які належали Нікомеду, Скандербегу і Оппієну, — вони померли з горя після смерті своїх господарів. Були й інші тварини, якими мав би пишатися весь тваринний світ. Відомі випадки, коли на диво навчені птахи писали без помилок слова під диктовку свого вчителя, коли папуги рахували, скільки гостей у кімнаті, з точністю, якій позаздрив би обчислювач бюро довготи і широти. Хіба ж не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих, бо він читав одному кардиналу, своєму господарю, весь символ віри не запинаючись. Хіба ж ентомолог не має законно пишатися, коли бачить, як прості комахи дають докази високо розвинутого інтелекту і підтверджують вислів: «In minimis maximus Deus».[24] Адже мурахи могли б побитися об заклад із будівельниками наших великих міст. Я дуже пишаюся тим, що деякі крихітні комахи також проявляють певний інтелект. Водяні павуки-сріблянки, які не знають законів фізики, будуть повітряні дзвони, блохи везуть екіпажі, як треновані рисаки, виконують стройові вправи не згірш від карабінерів, стріляють із гармат краще за дипломованих артилеристів, які закінчили Вест-Пойнт.[25] Ні, Дінго не заслуговує, аби його так хвалили. Якщо він такий тямущий в абетці — це не його заслуга: він належить до ще новітньої для зоології породи canis alphabeticus — «собак-грамотіїв», які, як очевидно, зустрічаються у Новій Зеландії. Але такі речі заздрісливого ентомолога аніскільки не принизили Дінго в очах спільноти, і на баці про нього як і раніше говорили не інакше, як про справжнє диво.

Один лише Негоро не розділяв загального захоплення псом. Можливо, він вважав його занадто розумним. Дінго ставився до суднового кока так само вороже, і Негоро не втратив би нагоди відплатити йому за це, якби Дінго не був здатен «постояти за себе», по-перше, і якби, по-друге, він не став улюбленцем всього екіпажу.

Негоро намагався якомога рідше перетинатися із Дінго. Це не завадило Діку Сенду підмітити, що після випадку з кубиками взаємна ненависть людини і собаки посилилась. У цьому було щось незбагненне.

Десятого лютого стомлюючі штилі, під час яких «Пілігрим» не рухався з місця, чергувалися з поривами зустрічного вітру. Але цього дня норд-ост помітно затих, і капітан Гуль мав надію на швидку зміну вітру. Він мріяв про північно-західний вітер, який дав би можливість шхуні-бригу підняти усі вітрила. З Оклендського порту «Пілігрим» вийшов лише дев’ятнадцять днів тому. Затримка була не така вже й велика, і, якби повіяв попутній вітер, чудово влаштована шхуна-бриг могла би швидко надолужити згаяний час. Але бажана зміна вітру ще не настала. Треба було чекати ще кілька днів.

Як і раніше, океан лежав водяною пусткою. Жодне судно не зазирало у ці широти. Мореплавці залишили їх. Китобої, які полювали у південних полярних морях, не збиралися ще повертатися на батьківщину, і «Пілігрим», який через надзвичайні обставини залишив місце полювання раніше часу, не міг сподіватися на зустріч хоч з якимось кораблем, який іде до тропіку Козерога.

Трансокеанські пакетботи, як вже говорилося, здійснювали рейси між Америкою та Австралією під більш низькими широтами.

Одначе саме тому що море було таким порожнім, воно особливо приваблювало до себе увагу. Водночас, на відміну від поверхового спостерігача, справжнім морякам, людям, які вміють бачити і вгадувати, воно видається безкінечно розмаїтим. Невловима його мінливість захоплює людей, які мають уяву і відчувають поезію океану. Ото пливе пучок морської трави; там довгі водорості залишають на поверхні води легкий хвилястий слід; а ось хвилі гойдають уламок дошки, і так хочеться вгадати, яка подія пов’язана з цим уламком. Безкінечний простір дає багату поживу для уяви. У кожній із цих молекул води, які то піднімаються в димці пари до хмарин, то проливаються дощем у море, приховується, ймовірно, таємниця якоїсь катастрофи. І як же треба заздрити тим допитливим головам, які вміють вивідувати в океану його таємниці, підніматися від його вічно рухливих вод до небесної височини.

Скрізь життя — і під водою, і над водою! Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як полюють на маленьких рибок зграї перелітних пташок, які залишили приполярні краї перед приходом зимової стужі. Дік Сенд, перейнявши у Джемса Уелдона разом із багатьма іншими корисними навичками також і мистецтво влучної стрільби, довів, що він однаково гарно володіє рушницею і револьвером: юнак підстрелив на льоту кілька пташок.

Над водою кружляли буревісники — одні абсолютно білі, інші з темною облямівкою на крилах. Іноді пролітали зграї капських буревісників, а у воді проносилися пінгвіни, які на землі такі недолугі й так смішно ходять. Одначе, як зауважив капітан Гуль, обрубки крил слугують пінгвінам справжніми плавниками, у воді ці птахи можуть змагатися з найшвидшими рибами, тож моряки іноді приймають їх за тунців. Високо у небі планерують гігантські альбатроси, розкинувши крила у десять футів завширшки. Вони спускаються на воду і дзьобом шукають собі в ній їжу.

Ці постійно мінливі картини — неймовірно захопливе видовище. Лише людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним.

Удень 10 лютого місіс Уелдон, прогулюючись палубою «Пілігрима», помітила, що поверхня моря раптово стала червонуватою. Здавалося, воду пофарбувала кров. Скільки бачить око, навсібіч розляглося це загадкове червоне поле. Дік Сенд грався з маленьким Джеком неподалік від місіс Уелдон, вона сказала йому:

— Поглянь, Діку, який дивний колір має море. Звідки це забарвлення?

Може, тут якась морська трава?

— Ні, місіс Уелдон, — відповів юнак, — цього забарвлення воді надають міріади крихітних ракоподібних, які слугують звичайним харчем для великих морських ссавців. Рибалки дуже вдало назвали цих рачків «китовою юшкою».

— Рачки! — сказала місіс Уелдон. — Але вони такі крихітні, що їх цілком можна назвати морськими комахами! Кузен Бенедикт, певно, з радістю додасть їх до своєї колекції. І місіс Уелдон гучно покликала:

— Кузене Бенедикте! Йдіть-но сюди. Кузен Бенедикт вийшов з каюти майже водночас із капітаном Гулем.

— Погляньте лишень, кузене Бенедикте! Бачите величезну червону пляму на морі? — запитала місіс Уелдон.

— Еге ж! — вигукнув капітан Гуль. — Китова юшка! Оце чудова нагода вивчити дуже цікавих рачків, пане Бенедикте!

— Дурниці! — сказав ентомолог.

— Як «дурниці»?! — вигукнув капітан. — Ви не маєте права виявляти таку байдужість! Якщо не помиляюся, ці рачки належать до одного з шести класів членистоногих і у як такі…

— Дурниці! — повторив кузен Бенедикт, заперечуючи головою.

— Одначе! Така байдужість у ентомолога…

— Не забувайте, капітане Гулю, — перервав його кузен Бенедикт, — що я вивчаю комах, зокрема шестиногих.

— Тож вас ці рачки не цікавлять, пане Бенедикте? Але якби ви мали шлунок кита, неймовірно зраділи би такому банкету! Знаєте, місіс Уелдон, коли нам, китобоям, трапляється наткнутися у морі на таку зграю рачків, ми поспішаємо підготувати гарпуни і шлюпки. У таких випадках можна не сумніватися, що здобич десь поблизу…

— Але як можуть такі крихітні рачки нагодувати велетенського кита? — запитав Джек.

— Що ж тут дивного, друже? — відповів капітан Гуль. — Адже готують смачні страви з манки, крохмалю або з борошна найдрібнішого помелу. Так вже вигадала природа: коли кит пливе у цій червоній воді, юшка для нього готова, — йому потрібно лише відкрити свою величезну пащеку.

Міріади рачків потрапляють туди, і він стуляє рота. Тоді рогові пластинки, — так званий «китовий вус», — які щіткою звисають у нього з піднебіння, виконують роль сіті. Ніщо не може вислизнути з його рота, і маса рачків прямує у великий шлунок кита так само просто, як суп у твій животик.

— Ти розумієш, Джеку, — додав Дік Сенд, — що пан кит не витрачає часу на те, аби чистити від шкаралупи кожного рачка, як ти, наприклад, коли їси креветок.

— У той час як велетень-ненажера ласує своєю «юшкою», — сказав капітан Гуль, — кораблю легше підійти до нього, не викликаючи в кита занепокоєння. Найбільш влучна мить пустити в хід гарпуна…

Цієї миті, ніби на підтвердження слів капітана Гуля, вахтовий матрос крикнув:

— Кит на горизонті — попереду з лівого борту! Капітан Гуль випростався на весь зріст.

— Кит! — вигукнув він і в мисливському запалі побіг на ніс.

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд і навіть кузен Бенедикт пішли за ним. Справді, за чотири милі, під вітром, в одному місці море ніби закипіло. Досвідчений китобій не міг помилитися: серед червоних хвиль рухався велетенський морський ссавець. Але відстань ще була надто великою, щоб можна було визначити породу цього ссавця. Пород цих кілька, і кожна досить різко відрізняється від інших.

Можливо, це один із видів справжніх китів, за якими зазвичай полюють китобої північних морів? У справжніх китів немає спинного плавця, під шкірою у них товстий шар жиру. Довжина справжніх китів іноді сягає вісімдесяти футів, але середня їхня довжина не більше шістдесяти футів. Від одного такого страховиська можна отримати до ста бочок ворвані.

А може, це смугач, який належить до породи спиноперих китів, — одна вже назва має викликати повагу в ентомолога. У смугачів — схожі на крила спинні білі плавці завдовжки у половину тулуба, це своєрідний літаючий кит. Але це міг бути і великий смугач, відомий також під назвою смугача-горбача, в нього також є плавець на спині, а завдовжки він не поступається справжнім китам. Поки ще не можна було визначити, до якого виду належить кит, якого помітив вахтовий.

Капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима» жадібно стежив за ссавцем.

Якщо годинникар, дивлячись на настінні годинники у чужій кімнаті, відчуває нездоланну потребу їх завести, то яке пристрасне бажання загарпунити здобич охоплює китобоя при спогляданні плаваючого в океані кита? Кажуть, полювання на великого звіра захоплює ще більше, ніж полювання на дрібну здобич. Якщо мисливський запал тим сильніше, чим більша здобич, то що ж має відчувати ловець слонів чи китів?

Екіпаж «Пілігрима» хвилювався ще й тому, що судно поверталося на батьківщину недостатньо завантаженим!..

Капітан Гуль пильно вдивлявся вдалечінь. Кита ще важко було роздивитися з такої відстані, але око досвідченого китобоя безпомилково визначало деякі ознаки навіть здалеку: за фонтанами, які виривалися з водометних отворів кита, вже можна було визначити, до якої породи він належить.

— Це не справжній кит! — вигукнув капітан Гуль. — У справжніх фонтани вищі і тонші. Без сумнівів, це й не горбач! Коли фонтан вилітає з шумом, схожим на віддалений гул канонади, можна впевнено сказати, що маємо справу з горбачем. Але тут нічого подібного немає. Прислухайтеся гарненько. Тут фонтан видає шум зовсім інакший.

— Що ти скажеш про це, Діку? — запитав капітан Гуль, повернувшись до юнака.

— Мені здається, капітане, що це смугач, — відповів Дік Сенд. — Дивіться, які потужні фонтани вилітають у повітря. І нібито водяних струменів у них більше, ніж пара. Якщо я не помиляюся, саме ця особливість притаманна смугачам?

— Правильно, Діку! — відповів капітан Гуль. — Жодних сумнівів! Там, у червоній воді, пливе смугач.

— Як добре! — вигукнув маленький Джек.

— Так, дорогенький! Подумати лишень, яка велетенська тварина спокійно смакує собі і навіть не підозрює, що за нею стежать китобої!

— Мені здається, — скромно зауважив Дік, — що це дуже великий екземпляр смугача.

— Беззаперечно! — відповів капітан Гуль, у якого сяяли очі від хвилювання. — Завдовжки щонайменше футів сімдесят.

— Чудово! — вигукнув боцман. — Загарпунити б із півдюжини таких китів, і тоді повністю навантажили б усі трюми нашого корабля.

— Так, півдюжини цілком було б достатньо, — зітхнувши мовив капітан Гуль. Аби краще роздивитися кита, він виліз на бушприт.

— У нас двісті порожніх бочок. От якби впіймати цього кита, — додав боцман, — відразу б заповнили ворванню не менше сотні бочок…

— Так… Не менше сотні! — шепотів капітан Гуль.

— Це правда, — підтвердив Дік Сенд, — але напасти на такого здорованя — справа не з легких.

— Так. Справа важка, вельми важка. У великих смугачів хвіст велетенської сили, і до них треба наближатися дуже обережно. Найміцніша шлюпка розлетиться в друзки від удару їхнього хвоста. Але заради такої наживи варто ризикнути.

— Великий смугач — велика здобич! — сказав один із матросів.

— І вигідна! — додав інший.

— Шкода пройти повз і не привітатися з таким китом! — підсумував третій.

Всій команді страшенно закортіло пополювати. Скільки ворвані було у цій тушці, яка зараз плавала на поверхні води так близько, що, здавалося, рукою дістати можна!

Здавалося, варто лише підставити бочки — і ворвань поллється в них широким струменем. Трохи зусиль — і трюм «Пілігрима» буде заповнено.

Піднявшись на ванти фок-щогли, матроси жадібно стежили за кожним рухом кита, і нетерплячі вигуки видавали їхні почуття.

Капітан Гуль замовк і гриз від напруження нігті. Ніби потужний магніт, смугач притягував до себе «Пілігрим» і весь його екіпаж.

— Мамо! Мамо! — вигукнув маленький Джек. — Я хочу подивитися, як влаштований кит!

— Ох, ти хочеш подивитися на кита, друже? Що ж, а чому б не потішити тебе? Чи не так, друзі? — звернувся капітан Гуль до матросів, вже не в змозі протистояти спокусі. — Людей у нас малувато… Та байдуже, якось впораємося…

— Упораємося, впораємося! — в один голос закричали матроси.

— Мені не вперше доведеться виконувати обов’язки гарпунника, — продовжував капітан Гуль. — Подивимося, чи не розучився я метати гарпун…

— Ура, ура, ура! — загукали матроси.

Розділ сьомий

Підготовка до полювання

Зрозуміло, чому поява велетенської морської тварини викликала таке збудження екіпажу «Пілігрима». Кит, який плавав посеред червоного водного поля, виглядав гігантським. Добути його і заповнити трюм корабля — спокуса неймовірна! Чи ж могли китобої проґавити таку нагоду?

Місіс Уелдон запитала капітана Гуля, чи не небезпечно в таких умовах це для команди і для нього самого.

— Ні, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Жодної небезпеки немає. Мені не раз доводилося полювати на китів на одній шлюпці, і не було випадку, щоб я не досяг мети. Повторюю, жодної небезпеки ані для нас, ані для вас.

Місіс Уелдон заспокоїлась і припинила розпитувати.

Капітан Гуль відразу ж дав розпорядження зробити всі необхідні приготування для полювання на смугача. Він із досвіду знав, що полювання буде важким, і вирішив якомога краще підготуватися.

На «Пілігримі» була шлюпка, встановлена на кіль-блоках між грот-щоглою і фок-щоглою, ще три китобійні шлюпки: одна підвішена з лівого, інша з правого борту, а третя — на кормі, за гакабортом.

Зазвичай ці три китобійні шлюпки використовували усі разом в погоні за китами.

Але капітан Гуль міг вислати проти смугача лише одну шлюпку. Як відомо, при стоянці у Новій Зеландії вербувалися матроси і гарпунники, які допомагали постійній команді «Пілігрима» під час промислового сезону. Наразі цієї допоміжної команди не було, і «Пілігрим» міг спорядити на полювання лише п’ять матросів, тобто стільки, скільки потрібно для обслуговування однієї шлюпки. Від допомоги Тома та його товаришів, які поспішили запропонувати свої послуги, капітан Гуль змушений був відмовитись: керувати шлюпкою під час полювання на кита можуть лише досвідчені моряки. Один невдалий поворот керма чи несвоєчасний помах весла у момент нападу загрожують шлюпці загибеллю.

З іншого боку, капітан Гуль не міг залишити своє судно без принаймні одного досвідченого моряка на борту: раптом щось трапиться.

Та й на китобійній шлюпці потрібні сильні люди, капітану Гулю хоч-не-хоч довелося доручити судно Діку Сенду.

— Діку, — сказав він, — залишаю тебе своїм заступником на час полювання. Сподіваюся, що воно не буде довгим.

— Так, капітане! — відповів юнак.

Діку Сенду самому кортіло взяти участь у полюванні, але він розумів, що на шлюпці більше користі буде від досвідченого китобоя, та й, крім того, лише він один може замінити капітана Гуля на «Пілігримі». Тому він беззаперечно підкорився.

Отже, на полювання вирушила уся команда «Пілігрима». Четверо матросів сядуть на весла, а боцман Говік стане біля кормового весла, яке слугує стерном звичайного зразка. Стерно не дає можливості миттєво маневрувати. Якщо під час полювання гребні весла зламаються, то кормове весло в умілих руках може вивести шлюпку з-під ударів розлюченого кита.

Капітан Гуль займе місце гарпунника — йому ця робота дістається не в перше. Він має закинути гарпун, стежити за розмотуванням довгої мотузки, закріпленої на кінці гарпуна, і, нарешті, добити пораненого кита списом, коли той спливе на поверхню океану.

Іноді для китобійного промислу використовують вогнепальну зброю. На борту корабля чи на носі шлюпки встановлюється особлива гармата, вона стріляє розривними кулями, які кромсають тіло кита, чи ж за допомогою якої викидають гарпун, на кінчику якого закріплена мотузка. Але на «Пілігримі» не було таких пристосувань. До речі, моряки не надто полюбляють новаторства, надаючи перевагу перед цим дорогим і складним у керуванні штукенціям звичайному гарпуну і спису, якими вони володіють дуже вправно. І капітан Гуль теж вирушав на полювання зі звичайною зброєю китобоїв.

Смугастик знаходився на відстані близько п’яти миль від «Пілігрима». Погода ніби сприяла полюванню. Море було спокійним — тож шлюпці легше буде маневрувати. Вітру майже не було, і не доводилося побоюватися, що «Пілігрим» віднесе далеко убік, поки екіпаж полюватиме.

Штирбортну шлюпку спустили на воду, і четверо матросів зайняли у ній місця.

Боцман Говік скинув їм два гарпуни і кілька довгих списів із гострими наконечниками. До цього знаряддя нападу він додав п’ять бухт[26] гнучкого й міцного троса, по шістсот футів у кожній бухті. Коли одна бухта розмотається, матроси підв’язують до кінця троса другу, третю… Але інколи й трьох тисяч футів троса буває замало, — так глибоко пірнає кит.

Гарпуни, списи і трос — все спорядження для китобоїв було вкладено на носі човна. Зайнявши свої місця, Говік і четверо матросів чекали лише наказу капітана. Тепер залишилося лише одне вільне місце на носі шлюпки, його мав зайняти сам капітан Гуль.

Перед тим як вирушити на полювання, екіпаж «Пілігрима» поклав корабель у дрейф, тобто реї були обрасоплені так, що вітрила справляли протидію і судно залишалося на місці майже нерухомо.

Перед тим як сісти у шлюпку, капітан Гуль кинув останній погляд на шхуну. Вітрила були надійно закріплені, снасті гарно витягнуті. Дік Сенд мав сам залишатися на судні, можливо, навіть протягом тривалого часу.

Капітан хотів позбавити його від необхідності переставляти вітрила і маневрувати, якщо тільки цього не вимагатимуть особливі обставини.

Переконавшись, що все гаразд, капітан покликав до себе юнака і сказав йому:

— Діку, залишаю тебе самого. Пильнуй! Можливо, наперекір очікуванням, «Пілігриму» доведеться піти нам назустріч, якщо ми запливемо надто далеко, тоді Том і його товариші допоможуть тобі поставити вітрила. Ти гарненько розтовкмачиш їм, що треба робити, і я певен, що вони чудово впораються з роботою.

— Капітане Гулю, — сказав старий Том. — Містер Дік може розраховувати на нас.

— Наказуйте, наказуйте! — вигукнув Бат. — Ми покажемо, як ми вміємо працювати!

— Навіщо зволікати? — запитав Геркулес, закачавши рукави.

— Поки що немає потреби, — посміхаючись, відповів юнак.

— Я готовий! — сказав велетень.

— Погода сьогодні чудова, — продовжував капітан Гуль, — та й вітер, припускаю, не посвіжішає. Проте, що б не трапилося, Діку, не спускай на воду шлюпку і не залишай судно!

— Так, капітане!

— Якщо, переслідуючи кита, ми відійдемо далеко в бік і потрібно буде, аби «Пілігрим» пішов за нами, я подам тобі сигнал: підніму вимпел на кінці багра.

— Будьте спокійні, капітане. Я очей не спущу з вашої шлюпки, — відповів Дік Сенд.

— Чудово, голубчику, — сказав капітан Гуль. — Більше холоднокровності і хоробрості! Пам’ятай, ти тепер помічник капітана. Дивись, Діку, не осором свого звання. Нікому ще не доводилося отримати його в твоєму віці.

Дік не відповів, лише посміхнувся і зашарівся. Капітан Гуль зрозумів значення цієї посмішки та рум’янцю.

«Який славний хлопчина! — подумав він. — Скромність і доброта — у цих двох словах весь характер Діка!».

Судячи з прощальних напучувань, легко було здогадатися, що капітан Гуль знехотя залишає корабель навіть на кілька годин, хоча жодної небезпеки не передбачалося. Але всемогутня пристрасть мисливця і, найголовніше, палке бажання поповнити вантаж ворванню, аби виконати зобов’язання, взяті на себе Джемсом Уелдоном у Вальпараїсо, — усе це спонукало його зважитись на небезпечну експедицію.

Спокійне море обіцяло легку погоню за китом. Ані команда «Пілігрима», ані сам капітан не могли встояти перед спокусою. До того ж китобійну експедицію буде, нарешті, закінчено, — і це останнє міркування переважило усе решту в душі капітана.

Він рішуче ступив до штормтрапу, спущеного у шлюпку.

— Вдалого полювання! — побажала йому місіс Уелдон.

— Дякую!

— Будь ласка, капітане Гулю, не бийте боляче цього бідолашного кита! — крикнув маленький Джек.

— Буду намагатися, мій хлопчику! — відповів капітан Гуль.

— Упіймайте його тихенько!..

— Так… так… Я одягну пальчатка!

— Інколи на спинах цих ссавців знаходять досить цікавих комах! — поквапився зауважити кузен Бенедикт.

— Що ж, пане Бенедикте, — сміючись, відповів капітан Гуль, — ніхто не завадить і вам «пополювати», коли нашого смугача буде пришвартовано до борту «Пілігрима»!

І, повернувшись до Тома, він додав:

— Томе, я розраховую, що ви і ваші товариші допоможете нам розкроїти тушу… коли ми притягнемо кита до корабля… Ми з ним швидко впораємося.

— До ваших послуг, пане капітане! — відповів старий негр.

— Дякую! — сказав капітан Гуль. — Діку, ці гарні люди допоможуть тобі викотити на палубу порожні бочки, поки ми полюватимемо. І коли ми повернемося, робота піде швидко.

— Буде зроблено, капітане!

Людям непосвяченим варто пояснити, що у разі вдалого полювання вбитого кита слід було відбуксирувати до «Пілігрима» і міцно пришвартувати його до судна з правого борту. Тоді матроси, одягнувши чоботи з шипами на підошвах, повинні були вилізти на спину велетня, розсікти шар жиру на паралельні смуги від голови до хвоста, потім ці смуги розділити упоперек на шматки завтовшки у півтора фути, розрізати кожен на дрібніші шматки, викласти у бочки і спустити їх до трюму.

Зазвичай китобійне судно після завершення полювання маневрує так, аби швидше причалити до берега і там довести до кінця обробку туші. Екіпаж сходить на берег і береться до переплавлення жиру; розтоплений на вогні китовий жир виділяє увесь свій корисний вміст, тобто ворвань.[27]

Але тепер капітан Гуль не міг би після полювання повернутися назад на сушу, аби завершити цю операцію. Він розраховував «виплавити» додатково видобутий жир лише у Вальпараїсо. Вітер мав невдовзі змінитися на західний, і капітан «Пілігрима» сподівався підійти до американського узбережжя тижня за три — за цей час здобич не могла зіпсуватися.

Настав момент відбуття. Перш ніж лягти у дрейф, «Пілігрим» трохи наблизився до того місця, де смугач ласував юшкою і викидав струмені води та пару.

Смугастик усе плавав по водному полю, червоному від крихітних рачків, та щохвилини роззявляв широку пащеку, захоплюючи при кожному ковтку міріади мікроскопічних істот.

На думку досвідчених китобоїв, які стежили за ним, не варто було хвилюватися через те, що він раптом спробує втекти. Це, без сумнівів, був один із тих китів, яких гарпунники називають «бойовими».

Капітан Гуль переліз через борт і по штормтрапу спустився на ніс шлюпки.

Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Том та його товариші востаннє побажали капітану удачі.

Навіть Дінго, ставши на задні лапи і виставивши голову за борт, ніби прощався з екіпажем.

Далі пасажири «Пілігрима» перейшли на ніс, щоб не проґавити ані найменшої подробиці захоплюючого полювання.

Шлюпка відчалила, і рівномірні потужні помахи чотирьох весел швидко її погнали далі від «Пілігрима».

— Діку, стеж за всім, стеж ретельно! — востаннє вигукнув капітан Гуль юнакові.

— Розраховуйте на мене, капітане.

— Стеж, друже, одним оком за судном, а іншим — за шлюпкою. Не забувай цього!

— Буде зроблено, капітане, — відповів Дік і, підійшовши до румпеля, став біля нього.

Легке суденце було вже на відстані кількох сот футів від «Пілігрима». Капітан Гуль стояв на носі. Він ще щось казав, але вже голосу його не було чути, і лише виразні жести капітана давали зрозуміти Діку, що він повторює свої напучування.

Цієї миті Дінго, який не відходив від борту, жалібно завив. Протяжне виття собаки зазвичай справляє тяжке враження на людей, схильних до забобонів. Місіс Уелдон навіть здригнулася.

— Мовчи, Дінго! — сказала вона. — Соромся! Хіба так проводжають друзів на полювання! Ану ж, загавкай веселіше!

Але Дінго мовчав. Знявши лапи з поручнів, він повільно підійшов до місіс Уелдон і лизнув їй руку.

— Дінго не махає хвостом, — прошепотів Том. — Поганий знак! Поганий знак!

Раптом Дінго, охоплений сильною і абсолютно безпідставною люттю, вишкірився і загарчав. Місіс Уелдон обернулася. Негоро вийшов зі своєї каюти. Мабуть, його зацікавило полювання, і він мав намір подивитися на маневри шлюпки.

Дінго кинувся до суднового кока, весь тремтячи від непоясненної люті.

Негоро підняв з палуби вимбовку[28] і зайняв оборонну позицію.

Собака кинувся на нього і хотів було вчепитися йому в горло.

— Дінго, назад! — крикнув Дік Сенд. Залишив свій пост спостереження і миттю кинувся на бак. Місіс Уелдон, зі свого боку намагалася заспокоїти пса. Дінго знехотя підкорився і з глухим гарчанням відійшов до юнака.

Негоро не промовив жодного слова, лише зблід. Кинувши на палубу вимбовку, він повернувся і пішов до своєї каюти.

— Геркулесе! — покликав Дік Сенд. — Я доручаю вам стежити за цією людиною.

— Стежитиму, — просто відповів велетень, стискаючи величезні кулаки.

Місіс Уелдон і Дік Сенд знову повернулися до шлюпки, яка швидко віддалялася від судна.

Тепер вона виглядала вже маленькою крапочкою серед безмежного моря води.

Розділ восьмий

Смугастик

Досвідчений китобій, капітан Гуль не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугачів — справа важка, тут жодні заходи безпеки не будуть зайвими. І капітан Гуль не знехтував жодним із них.

Перш за все він наказав стерновому підійти до кита з вітряного боку і так, щоб шум не видавав наближення мисливців.

Говік повів шлюпку в обхід кордонів червоного поля, посеред якого плавав кит. Так мисливці планували його обігнути.

Боцман був старим, досвідченим моряком і вирізнявся рідкісною витримкою.

Капітан Гуль знав, що може цілком покластися на свого стернового: він не розгубиться у вирішальну мить, швидко й точно виконає потрібний маневр.

— Увага, Говіку! — сказав капітан Гуль. — Спробуємо підійти до смугача несподівано. Намагайтеся непомітно підійти на таку відстань, з якої можна вже кидати гарпун.

— Буде зроблено, капітане! — відповів боцман. — Якщо йти краєм червоного поля, вітер весь час буде у наш бік.

— Це добре! — сказав капітан і, звертаючись до матросів, додав:

— Гребіть без шуму, хлопці! Якомога менше шуму!

Весла, завбачливо обгорнуті шкірою, не скрипіли і безшумно заходили у воду.

Майстерно керована боцманом шлюпка підійшла упритул до поля червоних рачків. Весла правого борту поринали ще у зеленувату прозору воду, а по веслах лівого борту вже стікали струмені червоної, схожої на кров рідини.

— Вино і вода, — прокоментував один із матросів.

— Так, — відповів капітан Гуль, — але ця вода не втамує спраги, а вино не сп’янить! Нумо, друзі, тепер мовчки! І налягайте на весла!

Шлюпка сковзала по воді наче по маслу — абсолютно безшумно.

Смугастик не рухався і ніби не помічав шлюпки, яка описувала кола, рухаючись в обхід.

Огортаючи коло, шлюпка, ясна річ, віддалялася від «Пілігрима»; корабель здавався усе меншим і меншим.

Усі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, і це завжди справляє дивне враження, начебто дивишся у перевернуту підзорну трубу. Оптичний обман у цьому випадку, ймовірно, пояснюється тим, що на широкому морському просторі предмет немає із чим порівняти.

Так було і з «Пілігримом» — він зменшувався на очах щохвилини, і людям у шлюпці здавалося, що він знаходиться значно далі, ніж це було насправді.

За півгодини після того як шлюпка віддалилася від корабля, вона знаходилася точно під вітром від кита, який тепер був у положенні між шлюпкою і «Пілігримом». Настав час підійти ближче до смугача. Це треба було зробити дуже тихо. Може, вдасться непомітно підійти до кита збоку і кинути гарпун з близької відстані.

— Повільніше, хлопці! — тихо скомандував гребцям капітан Гуль.

— Здається, наша рибка щось запідозрила, — сказав Говік. — Дихає тепер не так шумно, як раніше.

— Тихше! Тихше! — повторив капітан Гуль.

За п’ять хвилин мисливці були в одному кабельтові від кита. Боцман Говік, стоячи на повен зріст на кормі, скерував шлюпку так, щоб підійти до лівого боку кита, намагаючись, проте, триматися трохи на віддалі від страшного хвоста, бо ж одного удару його було достатньо, аби розтрощити шлюпку.

Капітан Гуль стояв на носі шлюпки, розчепіривши ноги для більшої стійкості, і тримав у руці гарпун. Це знаряддя, кинуте його вмілою рукою, без жодного сумніву мало б міцно уп’ястися у м’ясисту спину кита, що горбом виступала з води.

Поряд із капітаном у бадді лежала перша з п’яти бухт канату, міцно прив’язана до тупого кінця гарпуна. Решта чотири були під рукою, щоб без затримки підв’язувати одну до іншої, якщо кит піде на велику глибину.

— Готуйся! — прошепотів капітан Гуль.

— Так! — відповів Говік, міцніше стиснувши стернове весло.

— Підходь!

Боцман виконав команду, і шлюпка зрівнялася з твариною. Їх відділяла відстань у якийсь десяток футів.

Тварина не рухалася. Здавалося, що вона спала. Про кращу нагоду годі й мріяти. Зі сплячим китом можна легко покінчити з першого удару.

«Підозрілива тиша! Щось дивно! — подумав капітан Гуль. — Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось не так!».

Така ж думка промайнула і у боцмана Говіка, який намагався розгледіти інший бік кита, але йому це ніяк не вдавалося. Проте часу на роздуми не було: треба діяти.

Вхопивши гарпун посередині держака, капітан Гуль кілька разів замахнувся, аби краще прицілитися, а потім потужно кинув його у смугача.

— Назад, назад! — тієї ж миті вигукнув капітан. Матроси, дружньо взялися за весла і рвонули шлюпку назад, аби вивести її з-під ударів хвоста пораненого кита.

Вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки тварини.

— Дитинча! — вигукнув Говік.

Поранена самка, судомно метнувшись, майже перевернулася на бік, і тоді моряки теж побачили її дитинча. Гарпун захопив їх під час годування.

Капітан Гуль знав: присутність дитинчати робить полювання небезпечним. Самка, поза сумнівами, захищатиметься з подвійною люттю, рятуючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати тварину завдовжки у двадцять футів.

Проте, наперекір побоюванням капітана Гуля, смугач не накинувся відразу на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна канат, аби бігти від розлюченої тварини.

Навпаки, як це часто буває, кит пірнув і, описавши у воді дугу, потужним ривком піднявся на поверхню і з неймовірною швидкістю поплив. Дитинча рушило за мамою.

Капітан Гуль і боцман Говік встигли розгледіти кита, перш ніж він пірнув, і, відповідно, оцінити його належним чином. Смугастик виявився могутньою твариною завдовжки не менше як вісімдесят футів. Його жовтувато-коричнева шкіра була поцяткована безліччю темно-коричневих плям.

Було б прикро після вдалого початку відмовитися від такої багатої здобичі. Почалося переслідування. Шлюпка з піднятими веслами стрілою неслася хвилями. Говік незворушно скеровував її за китом, незважаючи на те що шлюпку щоразу нещадно кидало у різні боки.

Капітан Гуль, який не зводив очей зі своєї здобичі, постійно повторював:

— Увага, Говіку! Увага!

Але й без цього попередження боцман був насторожі.

Шлюпка йшла повільніше за кита, і бухта розмотувалася з такою швидкістю, що капітан Гуль побоювався, аби канат не загорівся від надмірного тертя об борт човна. Він поспішив наповнити морською водою баддю, у якій лежала бухта.

Смугастик, ймовірно, не збирався ані зупинятися, ані зменшувати швидкість. Капітан Гуль підв’язав другу бухту. Але і її вистачило ненадовго. За п’ять хвилин довелося підв’язати третю, яка теж невдовзі розмоталася під водою.

Смугастик стрімголов нісся уперед. Мабуть, гарпун не зачепив жодних важливих для його життя органів. Судячи з нахилу канату, можна було припустити, що кит не лише не збирається виходити на поверхню, але й, навпаки, все глибше і глибше занурюється під воду.

— Дідько забирай! — вигукнув капітан Гуль. — Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять бухт!

— І відтягне нас далеко від «Пілігрима», — додав боцман Говік.

— А все ж таки киту доведеться піднятися на поверхню, аби набрати повітря, — зауважив капітан Гуль. — Адже кит — не риба: повітря йому потрібне так само, як і людині.

— Він затримує дихання, аби швидше плисти, — сміючись, сказав один із матросів.

І справді, канат продовжував розмотуватися з незмінною швидкістю. До третьої бухти невдовзі довелося прив’язати четверту.

Матроси вже підрахували подумки свою частку баришу від упольованого кита і зажурилися.

— Ото проклятуща тварюка! — бурмотів капітан Гуль. — Нічого подібного я не бачив за все життя.

Нарешті, і п’яту бухту пустили у справу. Вона розмоталася майже наполовину, і раптом напруга каната послабла.

— Ура! — вигукнув капітан Гуль. — Канат провисає — тож смугач втомився!

Цієї миті шлюпка знаходилася за п’ять миль від «Пілігрима».

Капітан Гуль підняв вимпел на кінці багра, дав кораблю сигнал наблизитись.

Ще за одну мить він побачив, як на «Пілігримі» брасопили реї, наповнюючи вітрила.[29] Цей маневр Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів провів чітко і швидко.

Проте вітер був слабким, він задував поривами і дуже швидко спадав. За таких умов «Пілігриму» важко було наздогнати шлюпку.

Тим часом, як і передбачав капітан Гуль, смугач піднявся на поверхню океану подихати. Гарпун так само стирчав у нього у боці. Поранена тварина деякий час нерухомо лежала на воді, чекаючи на дитинча, яке, певно, дуже відстало під час такого шаленого бігу.

Капітан Гуль наказав гребцям налягти на весла, і дуже швидко шлюпка знову опинилася поблизу смугача.

Двоє матросів склали весла і, так само як капітан, озброїлися довгими списами, якими добивають пораненого кита.

Говік насторожився. Хвилина була небезпечна: кит міг кинутися на них, і потрібно було триматися напоготові, щоб миттю відвести шлюпку на безпечну відстань.

— Увага! — крикнув капітан Гуль. — Цільтеся гарненько, хлопці, бийте без промаху! Ти готовий, Говіку?

— Я готовий, капітане, — відповів боцман, — але мене непокоїть, чому після такої скаженої біганини наш смугач раптом затих!

— Мені це також видається підозріливим.

— Треба бути насторожі!

— Так. Проте не кидати ж полювання! Уперед! Капітан Гуль почувався украй збудженим.

Шлюпка наблизилася до кита, який лише крутився на одному місці.

Дитинчати біля нього не було, і, можливо, мати шукала його.

Раптом смугач махнув хвостовим плавником і відразу відплив уперед футів на тридцять.

Невже він знову збирався бігти? Невже доведеться відновити це безкінечне переслідування?

— Бережись! — крикнув капітан Гуль. — Смугастик зараз розженеться і кинеться на нас. Повертай, Говіку! Повертай!

І справді, смугач повернувся головою до шлюпки. Далі, потужно б’ючи по воді плавцями, рвонув на людей.

Боцман точно розрахував напрямок атаки, рвонув шлюпку вбік, і кит з розгону проплив повз, не зачепивши її. Капітан Гуль і обидва матроси скористалися цим, аби всадити списи у тіло велетня, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.

Смугастик зупинився, викинув високо вгору два забарвлених кров’ю фонтани і знову кинувся на шлюпку. Потрібна була велика мужність, аби не втратити сміливості перед розлюченим велетнем. Але Говік знову встиг відвести шлюпку вбік і ухилився від удару. Знову у цю мить, коли смугач проносився повз шлюпку, йому нанесли три глибокі рани. Кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що піднялася велетенська хвиля, так ніби зненацька налетів шквал. Шлюпка мало не перевернулася. Хвиля переплеснула через борт і наполовину затопила шлюпку.

— Відра! Відра! — крикнув капітан Гуль.

Матроси кинули весла і з шаленою швидкістю почали вичерпувати воду. Тим часом капітан Гуль обрубав канат, тепер вже непотрібний, — приголомшена болем тварина навіть не думала більше про втечу. Кит у свою чергу нападав сам, його агонія ставала страшною.

Втретє смугач повернувся до шлюпки. Але важке від води суденце втратило рухливість: воно не могло ані відступити, ані вивернутися від нападу. Як йому тепер уникнути удару? Вже неможливо було ані керувати ним, ані, тим більше, рятуватися втечею.

Як не гребли матроси, смугач кількома ривками міг наздогнати шлюпку. Треба було припинити напад і поміркувати про самозахист. Капітан Гуль добре це розумів.

При третій атаці Говіку вдалося лише послабити удар, але не уникнути його. Смугастик зачепив шлюпку своїм велетенським спинним плавцем. Поштовх був таким потужним, що Говік впав на спину.

Від того ж таки поштовху збився приціл трьох списів: цього разу вони не влучили у ціль.

— Говіку! Говіку! — гукнув капітан Гуль, який сам ледве втримався на ногах.

— Я тут, капітане! — відповів боцман і, піднявшись, став на своє місце.

Але тут він побачив, що кормове весло переламалось навпіл. Він мовчки показав уламок капітану Гулю.

— Бери інше!

— Так! — відповів Говік.

Цієї хвилини вода неподалік від шлюпки ніби закипіла. За кілька сажнів з’явилося дитинча кита. Смугастик його побачив і стрімко поплив до нього. Тепер він повинен був битися за двох. Боротьба ставала ще жорсткішою. Капітан Гуль кинув погляд у бік «Пілігрима» і у відчаї замахав вимпелом, піднятим на кінці багра.

Але Дік Сенд вже за першим сигналом капітана зробив усе, що міг. Вітрила на «Пілігримі» були поставлені, і вітер почав заповнювати їх. На жаль, шхуна-бриг жодним чином не могла пришвидшити свій хід, на ній не було гвинтового двигуна. Що залишалося робити Дікові? Спустити на воду ще одну шлюпку і разом із неграми кинутися на допомогу капітану? Але гребній шлюпці знадобилося б чимало часу, аби подолати таку відстань, та й сам капітан заборонив юнакові залишати корабель, що би не сталося.

Все ж таки Дік наказав спустити на воду кормову шлюпку і повів її за судном на буксирі, аби капітан та його товариші могли нею скористатися, якщо знадобиться.

У цей час, прикриваючи своїм тілом дитинча, смугач знову стрімко кинувся на мисливців.

— Бережися, Говіку! — востаннє вигукнув капітан Гуль.

Але стерновий тепер був без зброї. Замість довгого кормового весла, яким можна було скористатися як важелем, у Говіка було гребне, досить коротке, весло. Він спробував розвернути шлюпку. Але це було неможливо.

Матроси зрозуміли, що справи кепські. Усі вони скочили на ноги і закричали. Може, цей жахливий крик донесеться до «Пілігрима».

Страхітливий удар хвоста підкинув шлюпку, жахлива сила підняла її у повітря. Розколовшись на три частини, вона упала у водоверть, яку здійняв кит. Нещасні матроси, хоча усі вони й були важко поранені, могли б ще втриматися на поверхні. З «Пілігрима» видно було, як капітан Гуль допомагав боцману Говіку вчепитися за уламок шлюпки… Але кит у передсмертних судомах люто забив хвостом по воді.

Протягом кількох хвилин не було видно нічого, крім шаленого водяного смерчу і піни. Дік Сенд кинувся з неграми у шлюпку, але коли вони дісталися місця битви, там не було вже нікого живого.

На поверхні червоної від крові води плавали лише уламки шлюпки.

Розділ дев'ятий

Капітан Сенд

Скорбота і жах — ось перші почуття, які охопили пасажирів «Пілігрима» від вигляду жахливої катастрофи. Усіх вразила загибель капітана Гуля і п’ятьох матросів. Бути свідками страшного лиха і безсилими, аби допомогти товаришам!.. Дік та його супутники не могли навіть встигнути вчасно, щоб витягти з води поранених, але ще живих людей, і, піднявши їх на борт, захистити корпусом корабля від страшних ударів розлюченого кита.

Коли «Пілігрим» підплив, нарешті, до місця катастрофи, ніщо вже не могло повернути до життя капітана Гуля і п’ятьох матросів, — океан поглинув їх…

Місіс Уелдон впала на коліна і простягла руки до неба.

— Помолимося! — сказала вона.

Маленький Джек із плачем став на коліна поряд із матір’ю. Бідолашне дитя все зрозуміло. Дік Сенд, Нан, Том і решта негрів стояли, схиливши голови. Усі повторювали слова молитви, яку місіс Уелдон промовляла до Бога з проханням про безмежне милосердя для тих, хто щойно постав перед ним.

Далі місіс Уелдон, повернувшись до своїх супутників, сказала:

— А тепер, друзі мої, попросимо у Всевишнього сили і мужності для нас самих!

І справді, зараз їм так була потрібна допомога Всевишнього, адже становище їхнє було вкрай важким.

Загублений посеред безкрайого простору Тихого океану, за сотні миль від найближчої землі, корабель, залишився без капітана і матросів. Він міг стати іграшкою для вітрів і течії.

Яка зла доля послала цього кита назустріч «Пілігриму»? Яка зла доля підштовхнула капітана Гуля, зазвичай такого обережного і розважливого, вирушити на це полювання заради поповнення вантажу?

В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, дуже поодинокі. Так, загибель капітана Гуля та його команди була страшною бідою! На «Пілігримі» не залишилося жодної людини з команди. Залишився живим лише Дік Сенд. Але ж Дік був юнаком п’ятнадцяти років, майже хлопчиськом. І цей хлопчик мав замінити тепер капітана, боцмана, увесь екіпаж!

На борту судна були пасажири — матір з маленькою дитиною, їхня присутність ще більше ускладнювала становище.

Щоправда, було ще п’ятеро негрів, і ці чесні, хоробрі та наполегливі люди готові були виконати будь-яку команду, але ж вони зовсім не розумілися на морській справі.

Дік Сенд довго мовчки стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, він дивився на воду, яка поглинула капітана Гуля, його покровителя, людину, яку він любив як батька.

Потім він обвів поглядом горизонт. Він шукав якесь судно, щоб попросити у нього допомоги, сприяння або хоча б відправити з ним місіс Уелдон.

Сам він не збирався залишати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, аби довести судно до найближчого порту. Але на іншому кораблі місіс Уелдон та її син були б у безпеці, і Діку не довелося б непокоїтись за життя цих двох істот, до яких він прив’язався усією душею. Та океан був ніби пустеля. Після зникнення смугача довкола «Пілігрима» були лише небо і вода.

Дік Сенд чудово знав, що «Пілігрим» знаходиться оддалік від звичайних торгових шляхів кораблів і що всі китобійні флотилії у цю пору року плавають ще далеко і зайняті промислом.

Він розумів, що небезпеці треба дивитися просто в очі, не прикрашаючи свого становища. І, глибоко у серці молячись небу про допомогу і покровительство, Дік замислився.

До якого ж рішення він схилиться?

У цей момент на палубу вийшов судновий кок, якого не було видно після катастрофи. Негоро дуже пильно стежив за всіма перипетіями нещасливого полювання, проте не вимовив жодного слова, не зробив жодного поруху. Ніхто не міг сказати, яке враження справило на нього нещастя. Якби у таку мить комусь спало на думку спостерігати за ним, то його вразила би байдужість цієї людини, на обличчі якої жоден м’яз не здригнувся. Він ніби й не чув про благочестивий заклик місіс Уелдон, яка молилася за душі загиблих, і не відгукнувся на нього.

Негоро не поспіхом пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете зі мною поговорити? — запитав Дік Сенд.

— Ні, — холодно відповів кок. — Я хотів би поговорити з капітаном Гулем чи хоча б із боцманом Говіком.

— Але ж ви знаєте, що вони загинули! — вигукнув Дік.

— Хто ж тепер командир судна? — нахабно запитав Негоро.

— Я! — не вагаючись, відповів Дік Сенд.

— Ви?! — Негоро знизав плечима. — П’ятнадцятирічний капітан!

— Так, п’ятнадцятирічній капітан! — відповів Дік, наступаючи на нього.

Негоро відступив.

— На «Пілігримі» є капітан, — сказала місіс Уелдон. — Це Дік Сенд. І не завадить усім знати, що новий капітан Дік Сенд зуміє кожного примусити слухатися його.

Негоро вклонився, насмішкувато пробурмотівши під носа кілька слів, яких ніхто не розібрав, і сховався на своєму камбузі.

Отже, Дік Сенд прийняв рішення!

Тим часом вітер почав свіжішати, і шхуна-бриг вже залишила позаду широкий водяний простір, який ряснів червоними рачками.

Дік Сенд оглянув вітрила, а потім обвів уважним поглядом людей, які стояли на палубі. Юнак відчув, що якою б важкою не була відповідальність, яку він на себе брав, він не має права від неї ухилятися. Очі всіх мандрівників тепер дивилися на нього, і, прочитавши в них, що може розраховувати на цих людей, юнак просто сказав, що й вони можуть на нього розраховувати.

Дік не переоцінював власних сил. За допомогою Тома та його товаришів він міг, залежно від обставин, ставити чи прибирати вітрила. Він усвідомлював, що в нього бракує знань, аби керувати судном за допомогою приладів у відкритому морі.

Ще років чотири чи п’ять, і Дік Сенд ґрунтовно підготувався б до важкої і захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом — приладом, за допомогою якого капітан Гуль щоденно вимірював висоту світил, а вже за нею визначав широту судна. Користуючись хронометром, що вказував час меридіану за Гринвічем, він би вираховував довготу за годинниковим кутом. Сонце було б його вірним порадником. Місяць і планети сповіщали б йому: «Твій корабель знаходиться у ось такій точці океану!». Досконалий і точний годинник, у якому за циферблат слугувало небо, а за стрілки — зірки, щоденно б доповідав йому про пройдену відстань. За астрономічними спостереженнями він міг би кожного дня, як це робив капітан Гуль, визначати з точністю до однієї милі місце «Пілігрима», курс судна і, курс, якого слід дотримуватися.

А Дік Сенд міг визначати місце судна лише приблизно, керуючись компасом і показниками лага[30] з поправками, спричиненими дрейфом. Проте Дік не злякався.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що коїлося в душі хороброго юнака.

— Дякую тобі, Діку! — сказала вона твердим голосом. — Капітана Гуля більше немає на світі, весь екіпаж загинув разом із ним. Доля корабля в твоїх руках. Я вірю, Діку, ти врятуєш корабель і усіх нас!

— Так, місіс Уелдон, — відповів Дік, — я робитиму все можливе для цього.

— Том і його товариші — гарні люди. Ти можеш цілком покластися на них.

— Я знаю це. Я навчу їх морській справі, і ми разом будемо керувати судном. У погожу днину це не важко. Якщо ж погода зіпсується… Ну що ж, ми подолаємо й непогоду, місіс Уелдон, і врятуємо вас, маленького Джека і усіх решту! Я відчуваю в собі сили зробити це! — І він додав: — З Божою допомогою.

— Ти знаєш, Діку, де зараз знаходиться «Пілігрим»? — поцікавилася місіс Уелдон.

— Це легко встановити, — відповів Дік. — Достатньо поглянути на карту: капітан Гуль вчора наніс на неї нашу точку.

— А ти зможеш повести судно у потрібному напрямку?

— Сподіваюся. Я триматиму курс на схід, на той пункт американського узбережжя, до якого ми маємо прибути.

— Але ти, звісно ж, розумієш, Діку, що після нещастя треба змінити наш початковий маршрут? Ясна річ, «Пілігрим» не піде тепер у Вальпараїсо. Найближчий американський порт — ось куди ти маєш вести судно!

— Так, місіс Уелдон, — відповів Дік. — Не турбуйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк його не оминемо.

— У якій стороні він знаходиться? — запитала місіс Уелдон.

— Ось там… — сказав Дік і вказав рукою на схід, який він визначив за компасом.

— Отже, Діку, тепер не має значення, прийде судно у Вальпараїсо чи у будь-який інший американський порт. Єдина наша мета — дістатися суходолу!

— І ми дістанемося його, місіс Уелдон! — впевнено відповів юнак. — Я ручаюся, що доправлю вас у безпечне місце. Хоча, я не втрачаю надії, що поблизу суходолу ми зустрінемо яке-небудь судно, що здійснює каботажні рейси.[31] Бачите, місіс Уелдон, здіймається північно-західний вітер. Дасть Бог, він утримається, а тоді ми й озирнутися не встигнемо, як дістанемося берега. Поставимо усі вітрила — від грота до клівера, і полетимо стрілою!

Молодий матрос говорив з упевненістю бувалого моряка, який знає ціну своєму кораблю і не сумнівається, що за будь-якої швидкості цей корабель не вийде з-під його контролю.

Дік вже збирався було кликати своїх супутників, аби поставити вітрила і стати за штурвал, та місіс Уелдон нагадала йому, що перш за все необхідно з’ясувати, де знаходиться «Пілігрим».

І справді, це було першочергове завдання. Дік побіг до каюти капітана Гуля і приніс звідтіля карту, на яку було нанесено вчорашнє розташування судна. Тепер він міг показати місіс Уелдон, що «Пілігрим» знаходиться під 43°35 південної широти і 164°13 західної довготи — за минулу добу він майже не зрушив із місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона уважно дивилася на коричневу пляму — зображення землі, по правий бік океану. Це був материк Південної Америки, величезний бар’єр, який простягнувся від мису Горн до берегів Колумбії і відгороджував Тихий океан від Атлантичного. Якщо розглядати розіслану карту, де зменшувався не лише південноамериканський континент, але й весь океан, складається враження, що земля зовсім поряд і пасажирам «Пілігрима» буде легко повернутися на батьківщину. Це оманливе враження незмінно виникає у всіх, хто не звик до масштабів морських карт.

Побачивши землю на аркуші паперу, місіс Уелдон на мить уявила, що й справжня земля ось-ось постане перед її очима.

Між тим, якби «Пілігрим» був зображений на цьому ж аркуші паперу у правильному масштабі, він виявився б значно меншим від найменшої інфузорії. І тоді ця математична точка, яка не має відчутного розміру, виявилася б такою ж одинокою і загубленою на карті, яким був і сам «Пілігрим» серед безконечного простору океану.

Дік мав іншу думку, ніж місіс Уелдон. Він знав, що земля далеко, що багато сотень миль відділяють її від корабля. Проте це не могло похитнути його рішучості.

Відповідальність за долю людей зробила з Діка справжнього дорослого чоловіка.

Настав час діяти. Потрібно було скористатися попутним північно-західним вітром, який щогодини ставав свіжішим.

Пір’їсті хмари, які плавали високо у небі, віщували, що вітер не швидко спаде. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.

— Друзі мої, — сказав він, — на «Пілігримі» немає іншого екіпажу, крім вас. Без вашої допомоги я не можу виконати жодного маневру. Ви не моряки, звичайно ж, але у вас вмілі руки. Якщо ви виявите наполегливість, ми зможемо керувати «Пілігримом». Від цього залежить наш порятунок.

— Капітане Діку, — відповів Том, — мої товариші і я сам залюбки станемо вашими матросами. Нам не забракне доброї волі. Усе, що можуть зробити п’ятеро чоловіків під вашим керуванням, ми зробимо!

— Чудово сказано, друзяко Томе! — вигукнула місіс Уелдон.

— Проте ми маємо бути дуже обережними, — сказав Дік Сенд. — Я не ризикуватиму і не підніматиму всі вітрила. Нехай ми й програємо трохи часу та швидкості, але виграємо у безпеці. Таке рішення диктують нам обставини. Зараз я викладу кожному з вас його обов’язки. Сам я стоятиму біля стерна, скільки вистачить сил. Час від часу я дозволятиму собі трішки поспати, годинку-іншу. Але, яким би коротким не був би мій сон, комусь доведеться підміняти мене. Хочете, Томе, я навчу вас? Не так вже й важко керувати кораблем за компасом. За бажання ви швидко навчитеся тримати судно на курсі.

— Я готовий, капітане Діку, — відповів старий негр.

— Добре, — сказав юнак. — Постійте до вечора зі мною біля стерна, і, якщо я впаду від втоми, ви сьогодні ж з успіхом заміните мене на короткий час.

— А я? — запитав маленький Джек. — Хіба ж я не можу допомогти моєму другу Дікові?

— Ясна річ, любий хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, притискаючи Джека до грудей. — І тебе теж навчать керувати судном. Я впевнена, коли ти стоятимеш біля стерна, обов’язково буде попутний вітер.

— Звісно, мамусю, звісно! — вигукнув хлопчик, плескаючи в долоні. — Я тобі це обіцяю!

— Так, — посміхаючись, сказав Дік, — старі моряки кажуть, що гарний юнга приносить судну щастя і попутний вітер.

І, звертаючись до Тома та решти негрів, Дік додав:

— До роботи, друзі! Йдемо брасопити реї у повний бакштаг.[32] Я покажу, що робити, а ви точно виконуйте мої вказівки.

— Наказуйте, капітане Сенде, — сказав Том, — ми готові!

Розділ десятий

Наступні чотири дні

Отже, Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Не втрачаючи марно часу, він вирішив підняти вітрила.

У пасажирів було лише одне бажання: якомога швидше дістатися до Вальпараїсо чи до будь-якогось іншого порту на американському узбережжі.

Дік Сенд стежив за напрямком і швидкістю ходу «Пілігрима», обчислював середню швидкість і наносив щоденно на карту пройдений шлях. Для цього достатньо було керуватися компасом і лагом.

На судні саме був патент-лаг з вертушкою і циферблатом. Стрілка на циферблаті показувала швидкість руху судна протягом певного проміжку часу. Патент-лаг міг також добре прислужитися; прилад був вельми простий, і навчити користуватися ним навіть не дуже досвідченого, нового матроса було не важко.

Та існувало ще одне джерело помилок в обрахунках — це океанська течія. Лаг і компас не враховують швидкості і напрямку течії. Лише астрономічні спостереження дають змогу визначити точне місце судна у відкритому морі. Але, на жаль, молодий капітан ще не вмів проводити астрономічні спостереження.

Спочатку у Діка Сенда промайнула думка відвести «Пілігрим» назад до берегів Нової Зеландії. Цей перехід був би коротшим. Ймовірно, Дік так би й вчинив, якби вітер, який постійно дув назустріч, не змінився раптом на попутний. Тому легше було продовжувати шлях до Америки.

Вітер змінив напрямок майже на 180°; тепер він дув з північного заходу і ніби щоразу дужче. Цим варто було скористатися, аби пройти за попутним вітром якомога далі.

Дік Сенд мав намір йти у повний бакштаг.

На шхуні-бригу фок-щогла несе чотири прямих вітрила: фок — на щоглі, вище — марсель на стеньзі, далі на брам-стеньзі брамсель і бом-брамсель. Грот-щогла несе менше вітрил: лише косий грот, а над ним — топсель. Між цими двома щоглами на штагах, які кріплять грот-щоглу попереду, можна підняти ще три яруси косих вітрил-стакселів. І нарешті, на бушприті — похилій щоглі, що стирчала попереду носа, — піднімають три клівери: зовнішній, внутрішній і бом-клівер.

Клівер, стакселі, косий грот і топсель легко ставити і прибирати просто з палуби, не піднімаючись на реї. Проте встановлення вітрил на фок-щоглі вимагає морської виправки. Для того аби провести будь-який маневр з цими вітрилами, потрібно дістатися вантами на стеньгу, брам-стеньгу чи бом-брам-стеньгу. Лазити на щоглу доводиться не лише для того, аби підняти чи прибрати вітрило, але й тоді, коли потрібно зменшити його площу, підставлену до вітру, — «взяти рифи»,[33] як кажуть моряки.

Тому матроси повинні вміти лазити по пертах[34] — канатах, які вільно підв’язані під реями, і працювати однією рукою, тримаючись іншою за канат. Маневр цей небезпечний, особливо для новачків. Не кажучи вже про бортову і кільову качку, яка відчувається тим потужніше, чим вище матрос піднімається на щогли, щонайменший порив свіжого вітру, який зненацька може наповнити вітрила, скине матроса за борт.

Отож, на Тома та його товаришів чекала небезпечна робота. Вітер дув помірний. На морі не встигло ще здійнятися хвилювання, і качка була невеличка. Коли Дік Сенд, за сигналом капітана Гуля, повів «Пілігрим» до місця катастрофи, на судні були підняті косий грот, клівер, фок і марсель. Щоб знятися з дрейфу, потрібно було перебрасопити всі вітрила на фок-щоглі. Негри без особливих зусиль допомогли йому у цьому маневрі. А щоб іти у повний бакштаг, тепер достатньо було підняти брамсель, бом-брамсель, топсель і стакселі.

— Друзі мої, — сказав молодий капітан своїм помічникам, — максимально точно виконуйте всі мої накази, і справи у нас підуть чудово.

Стоячи за штурвалом, Дік Сенд дав команду:

— Томе, травіть шкот!

— Травити?

Том боязко взявся за трос, не знаючи, що з ним робити.

— Так-так, травіть! Це означає — послабити шкот! І ви, Бате, робіть так само! Так, добре! Тепер витягуйте. Витягуйте ж, Бате!

— Ось так?

— Так, так! Дуже добре! Геркулесе, ваша черга! Ну ж-бо, зробіть зусилля, тут потрібна сила!

Просити Геркулеса «зробити зусилля» було щонайменше необережно: велетень рвонув снасть так потужно, що мало не обірвав зовсім.

— Не так сильно! — закричав Дік Сенд, всміхаючись. — Так ви вирвете щоглу з гнізда!

— Та я ж ледь-ледь потяг, — виправдовувався Геркулес.

— Це називається «ледь-ледь»? От що, Геркулесе: ви вже краще тільки робіть вигляд, ніби тягнете. Цього буде достатньо. Увага, друзі! Потравіть ще… Послабте!.. Так… Закріплюйте… Та закріплюйте вже!.. Не розуміють! Ох, та прив’язуйте! Отак, так! Добре! Дружніше! Обирайте браси!

І всі щогли фока, у якого ліворуч браси були послаблено, повільно повернулися.

Вітер наповнив їх, і судно рвонуло вперед. Далі Дік звелів послабити шкоти клівера, а потім покликав негрів на корму.

— Чудова робота, друзі мої! — похвалив Дік Сенд матросів. — А тепер берімося до грот-щогли. Лише дивіться, Геркулесе, нічого не рвіть і не ламайте.

— Намагатимуся, — сором’язливо відповів велетень, не наважуючись дати тверду обіцянку.

Наступний маневр вийшов у матросів вже значно легше. Косий грот було поставлено під потрібним кутом, він відразу наповнився вітром, і його потужна дія додалася до дії передніх вітрил.

Далі над косим гротом підняли топсель, а оскільки він був просто узятий на гітови,[35] достатньо було підібрати фал, обрати[36] галс,[37] а далі закріпити їх. Але Геркулес, його друг Актеон, не беручи вже до уваги маленького Джека, який також заходився їм допомагати, підібрали фал так сильно, що він луснув.

Усі троє попадали горілиць, на щастя, не завдавши собі жодної шкоди. Хлопчик був у захваті.

— Нічого, нічого! — крикнув молодий капітан. — Зв’яжіть кінці фала і тягніть, лиш не так сильно!

Нарешті вітрила було закріплено належним чином, і Діку Сенду не довелося навіть відійти від стерна. Тепер «Пілігрим» швидко йшов на схід, і залишалося лише стежити за тим, аби судно не відхилялося від курсу. Це було простіше простого, бо вітер був помірним, і судно не хитало.

— Чудово, друзі мої, — сказав Дік Сенд. — Невдовзі ви станете справжніми моряками.

— Намагатимемося, капітане Сенд, — відповів за всіх старий Том. Місіс Уелдон теж похвалила старанних матросів. На похвалу заслужив і маленький Джек: адже він трудився не покладаючи рук.

— Мені здається, Джеку, що ти обірвав фал, — посміхаючись, сказав Геркулес. — Ти такий сильний! Не знаю, що б ми робили без тебе! Хлопчик зашарівся від задоволення і міцно засмикав руку свого друга Геркулеса.

Проте «Пілігрим» ніс ще не всі вітрила. Не були підняті брамсель, бом-брамсель і стакселі. А між тим при ході у бакштаг вони могли значно пришвидшити хід «Пілігрима». Дік Сенд вирішив підняти й ці вітрила. Якщо стакселі можна було поставити без особливих зусиль, просто з палуби, то з прямими вітрилами фок-щогли справи були гірші: аби підняти їх, потрібно було лізти на реї. Не бажаючи ризикувати життям недосвідченої команди, Дік Сенд сам взявся до цієї роботи.

Спершу він передав Тому штурвал і показав, як потрібно керувати судном. Далі поставив Геркулеса, Вата, Актеона і Остіна біля горденів брамселя та бом-брамселя і поліз на щоглу. Залізти по вибленкам вант фок-щогли, дістатися марса, дістатися реї — для Діка було за виграшки. Жвавий та спритний юнак миттю побіг по портах брам-реї і віддав сезні, які стягували брамсель. Потім він перебрався на бом-брам-рей[38] і хутко розпустив вітрило.

Завершивши цю роботу, Дік Сенд зісковзнув по одному з фордунів[39] правого борту просто на палубу. Тут за його вказівками матроси розтягли обидва вітрила, тобто притягли їх шкотами за нижні кути до ноків[40] нижчих рей і міцно закріпили шкоти.

Потім підняли стакселі між грот-щоглою і фок-щоглою, і на цьому робота з підіймання вітрил закінчилася.

Геркулес намагався не тягти снасті щосили і нічого не розірвав цього разу. «Пілігрим» йшов тепер на всіх вітрилах. Дік міг поставити ще ліселі, але за таких умов було їх важко ставити, ще важче було б швидко прибрати їх у випадку, якби почався шквал. Тому молодий капітан вирішив обмежитися вже піднятими вітрилами.

Том отримав дозвіл відійти від штурвала, і Дік Сенд знову став на своє місце.

Вітер свіжішав. «Пілігрим» трохи накренився на правий борт і швидко ковзав морем. Плаский слід, який він лишав на воді, свідчив про чудову форму підводної частини судна.

— Ось ми й на правильному шляху, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд. — Лише, дай Боже, втримати попутний вітер!

Місіс Уелдон потисла руку юнакові. А потім, відчувши надмірну втому від усіх пережитих останнім часом хвилювань, пішла до своєї каюти й задрімала. Це було якесь тяжке забуття, а не сон.

Нова команда шхуни-брига залишилася на палубі. Негри-матроси несли вахту на баку, готові на першу ж вимогу Діка Сенда виконати будь-яку роботу, змінити розташування вітрил. Але поки сила і напрям вітру не змінилися, команді нічого було робити.

Але чим же в цей час займався кузен Бенедикт?

Кузен Бенедикт вивчав за допомогою лупи членистоногих комах, яких йому, нарешті, вдалося розшукати на борту «Пілігрима». Це була проста прямокрила комаха; голівка її зникала під виступаючим краєм передгруддя, вусики були довгі, а шкірясті передні крила перетворилися на надкрила. Комаха ця належала до загону тарганів і до виду американських тарганів.

Кузену Бенедикту пощастило зробити цю знахідку на камбузі, — він встиг якраз вчасно: Негоро тільки-но підняв ногу, аби безжалісно розчавити бідолашну комашку. Вчений із докором накинувся на португальця. Слід зазначити, що гнів кузена Бенедикта не справив жодного враження на кока. Чи знав кузен Бенедикт, які події розігралися після того, як капітан Гуль та його супутники подалися на те нещасливе полювання за смугачом?

Звісно, знав, більше того: він був на палубі, коли «Пілігрим» підійшов до місця катастрофи, де ще плавали уламки розбитої шлюпки. Відповідно, екіпаж шхуни-брига загинув на його очах.

Припустити, що ця катастрофа не засмутила його, означало б звинуватити кузена Бенедикта у черствості. Співчуття не було для нього чужим, він шкодував нещасних мисливців. Він також засмутився через те, що кузина його опинилася у складному становищі. Він підійшов до місіс Уелдон і потиснув їй руку, ніби промовляючи: «Не бійтеся! Хіба ж я не з вами? Зі мною вам нічого не загрожує!» Потім він повернувся до своєї каюти. Ймовірно, він збирався гарно обміркувати, якими можуть бути наслідки сумної події, створити план рішучих дій. Проте дорогою наштовхнувся на таргана, про якого вже згадувалося, і комаха цілком поглинула його увагу. Адже кузен Бенедикт мав намір довести, і цілком обґрунтовано, що, незважаючи на думку деяких ентомологів, звички тарганів, які належать до роду фораспеїв, із чудовим забарвленням, абсолютно відмінні від звичок тарганів звичайних, і тепер він взявся за дослідження, миттю забувши, що на світі існує шхуна-бриг «Пілігрим», що нею керував капітан Гуль і що цей нещасний загинув разом з усією командою. Він милувався своїм тарганом, ніби ця гидка комаха була рідкісним золотим жуком.

Життя на борту знову увійшло в звичне русло, хоча пасажири все ще перебували під гнітючим враженням від страшної катастрофи, яка забрала життя шістьох людей.

Першого дня Дік Сенд просто розривався на частини: він прагнув впорядкувати судно, аби бути готовим до будь-яких несподіванок. Негри-матроси ретельно виконували усі розпорядження. До вечора на борту «Пілігрима» вже панував зразковий порядок. Можна було сподіватися, що й далі все піде добре.

Негоро не намагався більше спростовувати авторитет п’ятнадцятирічного капітана. Здавалося, він мовчки визнав Діка Сенда керівником. Він як і раніше багато часу проводив на своєму тісному камбузі і рідко виходив на палубу.

Дік Сенд твердо вирішив посадити Негоро під арешт на весь час плавання за найменшої спроби порушити дисципліну. За першим же знаком молодого капітана Геркулес схопив би кока за комір і відніс би до трюму. Цю операцію велетень зробив би завиграшки. Стара Нан, вправна кухарка, чудово б могла виконувати обов’язки кока на камбузі. Очевидно, Негоро розумів, що його не вважають незамінним, і відчуваючи, що за ним пильнують, не мав бажання накликати на себе неприємності.

Надвечір вітер дужчав, але напрямок його залишався незмінним, і до ночі не довелося переставляти вітрила. Солідні щогли, їхнє залізне кріплення, гарний стан всього оснащення корабля дозволяли зберігати таку велику вітрильність навіть і при дужчому вітрі.

До ночі кораблі зазвичай зменшують вітрильність за рахунок спускання верхніх вітрил — брамселя, бом-брамселя, топселя та інших. Тоді кораблю не страшні несподівані шквали. Але Дік Сенд вирішив не застосовувати цих застережних заходів: погода не віщувала жодних неприємних несподіванок, і йому не хотілося зменшувати швидкість судна, поки воно не вибралося з цієї пустельної частини океану. Крім того, молодий капітан хотів простояти на вахті першу ніч і особисто за всім стежити.

Ми вже згадували, що лаг і компас були єдиними приладами, якими Дік Сенд міг користуватися для приблизного розрахунку шляху, пройденого «Пілігримом». Молодий капітан наказав кидати лаг кожні півгодини і записував показання приладу.

Щодо компаса, який називають також бусоллю, то на борту їх було два: один було встановлено в нактоузі,[41] перед очима стернового. Його картушка вдень освічувалася сонячним світлом, а вночі двома бічними лампами, щохвилини вказуючи напрямок, яким рухається судно. Другий компас — перевернута бусоль — був закріплений у каюті, яку займав раніше капітан Гуль. Таким чином капітан, не виходячи з каюти, міг завжди знати, чи стерновий веде корабель згідно із заданим курсом, чи, навпаки, через недосвідченість або необережність дозволяє йому відхилятися.

Усі судна, які здійснюють далекі мандрівки, зазвичай мають не менше двох компасів і запасаються щонайменше двома хронометрами.

Час від часу доводиться порівнювати показання цих приладів, аби переконатися, чи справно вони працюють. «Пілігрим», як бачимо, не був винятком.

Дік Сенд запропонував своєму екіпажу дуже обережно поводитися з обома компасами, які були йому так необхідні.

Проте вночі з 12 на 13 лютого, коли юнак ніс вахту за стерном, сталася біда з компасом, який був у капітанській каюті. Мідний гачок, на якому він висів, вирвався з дерева, і компас впав на підлогу. Помітили це лише наступного дня.

Як же міг вирватися гачок?

Ніхто не міг пояснити, як сталося це нещастя. Залишалося лише припустити, що бічна качка поступово розхитала гачок, а кільова, струшуючи прилад, довершила справу. Вночі було досить сильне хвилювання. Проте так чи інакше, але другий компас розбився, і відремонтувати його було неможливо.

Дік Сенд дуже засмутився. Тепер він повинен був довіряти лише показникам компаса на нактоузі. Ніхто не був відповідальним за пошкодження другого компаса, і все ж воно могло спричинити дуже неприємні наслідки.

Діку Сенду залишилося лише вжити заходів, аби вберегти від таких прикрих несподіванок останній компас.

Якщо не брати до уваги цього випадку, то на «Пілігримі» досі справи йшли благополучно.

Спокій Діка змусив місіс Уелдон знову повірити у щасливе завершення мандрівки. Хоча вона ніколи не піддавалася відчаю, бо найперше покладалася на милість неба і черпала душевну бадьорість у щирій молитві.

Дік Сенд розподілив час так, аби на його долю випадали нічні вахти за стерном. Удень він спав п’ять-шість годин, і, мабуть, цей нетривалий сон поновлював його сили, — він не почувався стомленим. Коли молодий капітан відпочивав, за штурвалом стояв Том чи його син Бат. Завдяки мудрому керівництву Діка вони поволі ставали непоганими стерновими.

Часто місіс Уелдон спілкувалася з Діком. Юнак дуже цінував поради цієї сміливої і розумної жінки. Щодня він показував їй на карті шлях, який пройшов «Пілігрим» за добу, визначаючи його лише за напрямком судна і середньою швидкістю його ходу.

— Ось бачите, місіс Уелдон, — казав він, — якщо вітер буде сприятливим, як зараз, перед нами невдовзі відкриються береги Південної Америки. Я не беруся стверджувати, але дуже сподіваюся, що ми опинимося тоді поблизу Вальпараїсо. Місіс Уелдон не мала сумнівів, що «Пілігрим» тримає правильний курс і що попутний північно-західний вітер несе його до наміченої цілі. Але яким ще далеким був берег Америки! Яка небезпека підстерігала судно на шляху до суходолу, хоч би від тих змін, якими погрожує і небо, і море!

Безпечний, як усі діти його віку, Джек і далі бешкетував, бігав палубою, грався з Дінго. Він помічав, звісно, що Дік тепер приділяє йому менше часу, але місіс Уелдон змогла переконати сина, що не варто відволікати Діка від роботи, і слухняний хлопчик не чіплявся більше до «капітана Сенда».

Так протікало життя на борту «Пілігрима». Негри все краще засвоювали своє матроське ремесло і добре виконували належну роботу. Старий Том виконував обов’язки боцмана, і, поза сумнівами, товариші при нагоді самі обрали б його на цю посаду. У той час, коли молодий капітан відпочивав, Том був начальником вахти; разом із ним чергували Бат і Остін; Актеон і Геркулес складали другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Відтак, щоразу один кермував, а ще двоє несли вахту на носі.

Судно знаходилося у пустельній частині океану, і тут можна було не побоюватися зіткнення із зустрічним кораблем. Проте Дік Сенд вимагав від вахтових бути пильними і уважними. З настанням темряви він наказував запалювати ходові вогні: зелений ліхтар з правого борту і червоний — з лівого, — вимога, звісно, цілком, мудра.

Ніч за ніччю Дік Сенд проводив за стерном. Інколи він зовсім виснажувався, відчував нестерпну слабкість, рука його майже інстинктивно кермувала тоді стерном. У такі години втома, з якою він не бажав рахуватися, таки брала своє.

Уночі з 13 на 14 лютого Діку довелося дозволити собі кілька годин відпочинку. За стерном його підмінив старий Том.

Небо суцільно вкрилося хмарами; надвечір, коли стало прохолодно, вони нависли дуже низько. Було так темно, що з палуби неможливо було розгледіти горішні вітрила, які губилися у мороці. Геркулес і Актеон несли вахту на баку. На кормі слабенько світився нактоуз, і це м’яке світло відбивалося у металевій вичинці стерна. Ходові вогні кидали сяйво лише за борт, а на палубі судна панувала суцільна темрява.

Близько третьої ночі зі старим Томом, стомленим тривалою вахтою, сталося щось на кшталт явища гіпнотизму: очі його, які надто довго вдивлялися у сяюче коло нактоуза, раптом перестали бачити, і він заціпенів у дрімоті. Він не лише нічого не бачив, але й, якби його сильно вщипнули, мабуть, нічого й не відчув би. Тому старий Том і не помітив, як по палубі сковзнула чиясь тінь. Це був Негоро.

Судновий кок підкрався до компаса і підклав під нактоуз щось важке, предмет, який він приніс із собою.

Якусь мить від дивився на освітлену в нактоузі картушку, а далі безшумно зник.

Якби Дік Сенд, який змінив вранці Тома, помітив предмет, підкладений Негоро під нактоуз, він би швидко прибрав його, адже це був залізний брусок. Під дією цього шматка заліза показання компаса змінилися, і замість того, аби показувати напрямок на магнітний полюс, який трохи відрізняється від напрямку на полюс світу, стрілка вказувала тепер на Північний Захід; девіація компаса досягла чотирьох румбів,[42] тобто половини прямого кута.

Том за хвилю отямився. Він кинув поглядом на компас… Йому здалося — а чи могло бути інакше? — що «Пілігрим» зійшов з курсу.

Том повернув штурвал і спрямував корабель прямо на схід… Так йому принаймні здавалося. Та через відхилення стрілки, про яке вахтовий стерновий, звичайно ж не підозрював, курс корабля, змінений на чотири румби, тепер лежав на Південний Схід.

Відтак, «Пілігрим» відхилився від заданого курсу на 45°, продовжуючи нестися вперед з тією ж швидкістю.

Розділ одинадцятий

Буря

За весь наступний тиждень, з 14 по 21 лютого, на судні не сталося нічого незвичного. Північно-західний вітер дедалі дужчав, і «Пілігрим» швидко просувався вперед, роблячи у середньому по сто шістдесят миль на добу. Більшого годі було й вимагати від судна такої тоннажності.

Дік Сенд припускав, що шхуна-бриг наближається до вод, які відвідували трансокеанські пароплави, що підтримують пасажирське з’єднання між двома півкулями.

Юнак усе ще сподівався зустріти один із таких пароплавів і твердо вирішив або ж переправити на нього своїх пасажирів, або ж попросити у капітана допомоги: отримати на «Пілігрим» тимчасове підкріплення з кількох матросів, а може, й офіцера. Пильним оком він неухильно стежив, чи не видно на горизонті подібного судна. Але море, як і раніше, залишалося пустельним. Це не могло не дивувати Діка Сенда. Адже молодий матрос вже встиг взяти участь у трьох далеких плаваннях на китобійних суднах і кілька разів перетинав ту частину Тихого океану, де, за його підрахунками, знаходився у цей час «Пілігрим». Раніше він постійно зустрічав на шляху то американське, то англійське судно, які або ж піднімалися від мису Горн до екватора, або ж спускалися до цієї крайньої південної точки американського континенту.

Але Дік Сенд не знав і не міг навіть підозрювати, що саме зараз «Пілігрим» прямує на вищій широті, тобто значно південніше, ніж планувалося. І на це було дві причини.

По-перше, течія. Дік Сенд лише приблизно уявляв, якою може бути її швидкість. Між тим течії тут були потужні, і вони непомітно для ока, але безперервно зносили корабель у бік від курсу, а Дік не міг визначити це. По-друге, компас, зіпсований злочинною рукою Негоро, давав хибні показання, а Дік Сенд не міг їх перевірити, бо ж другий компас був зламаний.

Отож, молодий капітан вважав — і не міг не вважати, — що веде судно на схід, а насправді вів його на Південний Схід.

Компас завжди був перед його очима. Лаг регулярно опускали за борт. Ці два прилади давали можливість приблизно визначити кількість пройдених миль і вести судно за курсом. Але чи було цього достатньо?

Дік Сенд усіляко намагався підбадьорити місіс Уелдон, яку інколи охоплювали тяжкі тривожні думки.

— Тижнем раніше, тижнем пізніше, — казав він їй, — але ми доберемося до американського узбережжя. І не так вже й важливо, у якому місці ми пристанемо… Головне, що ми все ж таки вийдемо на берег!

— Я не сумніваюся у цьому, Діку!

— Звичайно, місіс Уелдон, я почувався б значно спокійніше, якби вас не було на борту, якби мені доводилося відповідати лише за екіпаж, але…

— Проте якби випадок не привів мене на борт, — відповіла місіс Уелдон, — якби кузен Бенедикт, Джек, Нан і я не пливли на «Пілігримі», якби у морі не підібрали Тома та його товаришів, тобі б, мій хлопчику, довелося залишитися один на один із Негоро… А хіба ти міг би довіритися цій злій людині? Що ти тоді робив би?

— Перш за все, — рішуче сказав юнак, — я не залишив би Негоро можливості зробити якусь шкоду…

— І самостійно керував би судном?

— Так, сам… із Божою допомогою.

Твердий і рішучий тон юнака заспокоював місіс Уелдон. І все ж вона не могла позбутися відчуття тривоги, коли дивилася на свого маленького сина. Мужня жінка намагалася нічим не виявляти занепокоєння, але як щеміло материнське серце від прихованої туги!

Якщо молодий капітан ще не мав достатньо знань з гідрографії, аби визначати місце перебування свого корабля у морі, то чуття істинного моряка і «відчуття погоди» у нього беззаперечно були. Вигляд неба і моря, по-перше, і показань барометра, по-друге, готували його наперед до всіх несподіванок.

Капітан Гуль, гарний метеоролог, навчив його розуміти показники барометра. Ми коротко розповімо, як слід користуватися цим чудовим приладом.[43]

«1. Коли після тривалого періоду гарної погоди барометр починає різко і постійно падати — точна ознака дощу. Проте, якщо гарна погода тривала дуже довго, то ртутний стовпчик може опускатися два-три дні, і лише після цього в атмосфері відбудуться помітні зміни. У таких випадках чим більше часу минуло між початком падіння ртутного стовпчика і початком дощу, тим довше стоятиме дощова погода.

2. І навпаки, якщо під час тривалого періоду дощів барометр розпочне повільно, але постійно підніматися, можна впевнено передбачити настання гарної погоди. І гарна погода протримається тим довше, чим більше часу минуло між початком підйому ртутного стовпчика і першим погожим днем.

3. В обох випадках зміни погоди, які сталися відразу після підйому чи падіння ртутного стовпчика, протримаються вельми не довго.

4. Якщо барометр повільно, але безперервно піднімається протягом двох-трьох днів і довше, це віщує гарну погоду, навіть якщо увесь цей час лив, не вщухаючи, дощ, і vice versa.[44] Але якщо барометр повільно піднімається у дощові дні, а з настанням гарної погоди відразу починає падати, — гарна погода триватиме дуже недовго, і vice versa.

5. Навесні і восени різке падіння барометра віщує вітряну погоду. Влітку, у спеку, воно віщує грозу. Взимку, особливо після тривалих морозів, швидке падіння ртутного стовпчика прогнозує зміни напрямку вітру у поєднанні з відлигою та дощем. Навпаки, підвищення ртутного стовпчика під час тривалих морозів віщує снігопад.

6. Часті коливання рівня ртутного стовпчика, який то піднімається, то падає, у жодному разі не варто розглядати як ознаку наближення тривалого періоду сухої чи дощової погоди. Лише поступове і повільне падіння ртутного стовпчика віщує прихід тривалого періоду стійкої погоди.

7. Коли наприкінці осені, після довгого періоду вітрів і дощів, барометр починає підніматися, це віщує північний вітер з приходом морозів».

Ось загальні висновки, які можна зробити з показників цього цінного приладу.

Дік Сенд чудово вмів розбиратися у прогнозуваннях барометра і не один раз переконувався у їхній правдивості. Щодня він радився зі своїм барометром, аби погодні зміни не застали його зненацька.

20 лютого юнака занепокоїли показники барометра, і кілька днів поспіль він підходив до приладу, аби записати коливання ртутного стовпчика.

Барометр постійно повільно падав. Це віщувало дощ. Проте дощ усе не починався, і Дік Сенд зробив висновок, що погана погода триватиме недовго. Так і мало статися. Але разом із дощем у цю пору року мав прийти й потужний вітер. Справді, за день вітер посвіжішав настільки, що швидкість переміщення повітря сягала шістдесяти футів за секунду, тобто тридцяти однієї милі за годину.[45] Молодому капітанові довелося вжити застережних заходів, аби вітер не розірвав вітрила «Пілігрима» і не зламав щогли. Він наказав прибрати бом-брамсель, топсель і клівер, а невдовзі вирішив, що цього замало і наказав опустити брамсель і взяти два рифа на марселі.

Цей останній маневр нелегко було виконати з таким недосвідченим екіпажем. Але не можна було спинятися перед труднощами, і справді, вони нікого не зупинили.

Дік Сенд разом із Батом та Остіном залізли на рей і, щоправда не без зусиль, прибрали брамсель. Якби падіння барометра не було таким лиховісним, він би залишив на щоглі обидві реї. Але коли вітер переходить в ураган, потрібно зменшити не лише площу вітрил, але й полегшити щогли: чим менше вони навантажені, тим краще витримують сильну качку. Тому Дік спустив обидві реї на палубу.

Коли роботу було завершено — а вона зайняла близько двох годин, — Дік Сенд і його помічники взяли два рифи на марселі. У «Пілігрима» не було подвійного марселя, який ставлять тепер на більшості суден. Екіпажу довелося, як у давнину, бігати пертами, ловити кінець вітрила, підтягувати його і вже потім міцно прив’язувати линями.[46] Робота була важка, тривала і небезпечна, але зрештою площу марселя було зменшено, і шхуна-бриг пішла рівніше.

Дік Сенд, Бат і Остін спустилися на палубу лише тоді, коли «Пілігрим» був готовий до плавання при дуже свіжому вітрі, як називають моряки погоду, — на суші її іменують бурею.

Протягом наступних трьох днів — 20, 21 і 22 лютого — ані сила, ані напрямок вітру помітно не змінилися. Барометр непохитно падав, і двадцять другого Дік зауважив, що він стоїть нижче двадцяти восьми і семи десятих дюйма.[47]

Не було жодної надії на те, що барометр розпочне найближчим часом підніматися. Небо погрозливо насупилося, пронизливо свистів вітер. Над морем постійно стояв туман. Темні хмари так щільно затягували небо, що майже неможливо було визначити місце сходу і заходу сонця.

Діка охопила тривога. Він постійно був на палубі і майже не спав. Проте силою волі він примушував себе зберігати незворушність.

Двадцять третього лютого вранці вітер ніби почав вщухати, але Дік Сенд не вірив, що погода поліпшиться. І він мав рацію: після опівдня подув потужний вітер, і хвилі на морі посилилися.

Близько четвертої години після опівдня Негоро, який рідко коли залишав свій камбуз, вийшов на палубу. Дінго, вочевидь, спав десь у куточку: цього разу він, на диво, не загавкав на суднового кока.

Мовчазний, як завжди, Негоро з півгодини стояв на палубі, уважно вдивляючись у горизонт.

Океаном перекочувалися довгі хвилі. Вони змінювали одна одну, але ще не зіштовхувалися. Хвилі були вищі, ніж зазвичай бувають за вітру такої сили.

Це означало, що десь неподалік на заході лютував надпотужний шторм і що він дуже швидко може наздогнати корабель.

Негоро обвів очима збаламучений водний простір довкола «Пілігрима», а потім підняв до неба завжди спокійні холодні очі. Вигляд неба викликав тривогу. Хмари кочували небом із неоднаковою швидкістю — верхні хмари бігли значно швидше за нижні. Треба було чекати, що невдовзі повітряні потоки, які неслися небом, опустяться до самої поверхні океану. Тоді дуже свіжий вітер зміниться на бурю, тобто повітря переміщуватиметься зі швидкістю сорок три милі за годину. Негоро або ж нічого не тямив у морській справі, або ж був людиною хороброю: на його обличчі не було ані тіні занепокоєння. Більше того: хижа посмішка скривила його губи. Можна було подумати, що такий стан погоди швидше радує, аніж засмучує його. Він заліз верхи на бушприт і поповз до бом-утлегаря. Здавалося, що він силувався щось розгледіти на горизонті. Далі він спокійно зліз на палубу і, не вимовивши жодного слова, сховався у своїй каюті. Серед усіх цих тривожних передчуттів одна обставина залишалася незмінно сприятливою для «Пілігрима»: вітер, яким би сильним він не був, залишався попутним. Усі на борту знали, що, навіть якби він перетворився на ураган, «Пілігрим» від цього лише швидше наблизиться до американського берега. Сама по собі буря ще нічим не загрожувала такому надійному судну, як «Пілігрим», і справжня небезпека розпочнеться лише тоді, коли потрібно буде пристати до незнайомого берега.

Ця думка вельми непокоїла Діка Сенда. Як вчинити, якщо судно опиниться поблизу пустельної землі, де неможливо знайти ані рибалки, ані лоцмана, який знає її береги? Що робити, якщо негода змусить шукати схованку в якомусь абсолютно невідомому закутку узбережжя? Поза сумнівами, наразі ще не час був ламати собі голову над такими запитаннями, та рано чи пізно вони можуть виникнути, і тоді часу на роздуми не буде. Що ж, коли настане час, Дік Сенд прийме рішення!

Протягом наступних тринадцяти днів — від 24 лютого до 9 березня — погода майже не змінилася. Небо як і раніше було у полоні важких темних хмар. Іноді вітер ущухав, але за кілька годин знову починав дути з незмінною силою. Разів зо два ртутний стовпчик у барометрі починав повзти вгору; але, піднявшись на кілька поділок, знову падав. Коливання атмосферного тиску було різким, і це не віщувало змін погоди на краще, принаймні найближчим часом.

Кілька разів вибухали сильні грози; вони дуже непокоїли Діка Сенда. Блискавки билися об воду на відстані буквально якогось кабельтова від судна. Часто зустрічалися зливи, і «Пілігрим» тепер майже весь час був оточений густими клубами туману. Траплялося, вахтовий годинами нічого не міг розгледіти, і судно йшло навмання. Корабель добре тримався на хвилях, але його таки жорстоко розгойдувало. На щастя, місіс Уелдон чудово зносила і бічну, і крилеву хитавицю. Проте бідолашний Джек дуже мучився, і мама турботливо доглядала за ним.

Кузен Бенедикт страждав від хитавиці не більше, аніж американські таргани, в товаристві яких він проводив увесь свій час. Цілісінькими днями ентомолог вивчав власні колекції, ніби сидів у своєму спокійному кабінеті в Сан-Франциско.

На щастя, Том і решта негрів не страждали від морської хвороби: вони як і раніше виконували всі суднові роботи за вказівками молодого капітана. А вже він сам давно призвичаївся до будь-яких хитавиць на кораблі, гнаному шаленим вітром.

«Пілігрим» швидко нісся вперед, не зважаючи на невелику вітрильність, і Дік Сенд передбачав, що вже невдовзі доведеться зменшувати і її. Проте він не поспішав із цим, поки не було безпосередньої небезпеки. За розрахунками Діка, земля була вже зовсім близько. Він наказав вахтовому бути напоготові. Але молодий капітан не сподівався, що недосвідчені матроси помітять здалеку появу землі. Адже мало володіти гарним зором, аби розрізнити далекі обриси землі на горизонті, затягнутому туманом. Тому Дік Сенд часто сам ліз на щоглу і довго вдивлявся у горизонт. Проте берег Америки все не з’являвся. Молодий капітан дивувався. Із кількох слів, які вирвалися в нього, місіс Уелдон здогадалася про це.

Дев’ятого березня Дік Сенд стояв на носі. Він то дивився на море і на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», які гнулися під тягарем вітру.

— Нічого не видно, Діку? — запитала місіс Уелдон, коли юнак відвів від очей підзорну трубу.

— Нічого, місіс Уелдон, абсолютно нічого… А між тим вітер, до речі, ніби посилюється і вже розігнав туман на горизонті…

— А ти все ще вважаєш, що тепер американський берег недалеко?

— Жодних сумнівів, місіс Уелдон. Мене дуже дивує, що ми досі його не бачимо.

— Але ж корабель постійно йшов правильним курсом?

— О так! Незмінно, відтоді як подув північно-західний вітер, — відповів Дік Сенд. — Якщо пригадуєте, це сталося десятого лютого, у той нещасливий день, коли загинув капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима».

Сьогодні дев’яте березня, тож минуло двадцять сім днів!

— На якій відстані від материка ми тоді були? — запитала місіс Уелдон.

— Приблизно за чотири тисячі п’ятсот миль, місіс Уелдон. Якщо що-небудь інше і може викликати в мене сумніви, то у цій цифрі я впевнений. Помилка не може перевищувати двадцяти миль у той чи інший бік.

— А з якою швидкістю йшов корабель?

— Відтоді як вітер подужчав, ми в середньому проходимо по сто вісімдесят миль на день. Саме тому мене й дивує, що досі не видно землі. Але ще більше дивує, що ми за останні дні не зустріли жодного корабля, а між іншим, ці води часто відвідують судна.

— А ти часом не помилився в розрахунках швидкості ходу? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон! За це я абсолютно спокійний. Жодної помилки бути не може. Лаг кидали кожні півгодини, і я щоразу сам записував його показники. Хочете, я зараз накажу знову кинути лаг: ви побачите, що ми йдемо зі швидкістю десять миль за годину, тобто з добовою швидкістю більше двохсот миль!

Дік Сенд покликав Тома і наказав йому кинути лаг. Цю операцію старий негр тепер виконував дуже майстерно. Принесли лаг. Том перевірив, чи міцно він закріплений до линя, і кинув його за борт. Та ледь він витравив двадцять п’ять ярдів,[48] як раптом линь провис.

— Ох, капітане! — вигукнув Том.

— Що сталося, Томе?

— Линь луснув!

— Луснув линь? — вигукнув Дік. — Та й лаг зник!

Старий негр замість відповіді показав обірваний шмат линя. Нещастя таки сталося. Лаг був міцно прив’язаний, линь обірвався посередині. А між тим линь був скручений із прядок найкращої якості. Він міг луснути лише за умови, що волокна на місці обриву дуже сильно перетерлися. Так воно й було, Дік Сенд переконався у цьому, коли взяв до рук кінець линя. «Але чому перетерлися волокна? Невже від частого застосування лага?» — недовірливо думав юнак і не знаходив відповіді на це запитання. Та що б там не було, а лаг зник безповоротно, і Дік Сенд більше не міг перевіряти швидкість руху судна. У нього залишався лише один прилад — компас. Але Дік не знав, що і його показання хибні! Місіс Уелдон бачила, що Дік страшенно засмучений тим, що сталося, тому припинила розпитувати і з важкістю на серці пішла в свою каюту.

Та хоча тепер вже не можна було визначити швидкість ходу «Пілігрима», а відповідно, й вираховувати пройдений ним шлях, проте і без лага легко було помітити, що швидкість судна не зменшується.

Наступного дня, 10 березня, барометр упав до двадцяти восьми і двох десятих дюйма[49] Це віщувало наближення поривів вітру, що несеться зі швидкістю близько шістдесяти миль за годину. Потрібно було негайно зменшити площу піднятих вітрил, інакше судну загрожувала небезпека. Дік Сенд вирішив спустити фор-брам-стеньгу й грот-стеньгу, прибрати основні вітрила й пливти далі лише під стакселем і зарифленим марселем.

Він покликав Тома й усіх його товаришів на палубу — цей важкий маневр міг виконати лише весь екіпаж разом. На жаль, прибирання вітрил вимагало досить тривалого часу, а тим часом буря щохвилини все посилювалася.

Дік Сенд, Остін, Актеон і Бат піднялися на реї. Том став за стерно, а Геркулес залишився на палубі, аби травити шкоти, коли це знадобиться. Після довгих безуспішних спроб фор-брам-стеньга й грот-стеньга були, нарешті, спущені. Щогли так розгойдувалися й вітер задував із такою скаженою силою, що цей маневр ледь не вартував життя сміливцям-матросам — сотні разів вони ризикували полетіти у воду. Потім взяли рифи на марселі, фок прибрали і шхуна-бриг йшла тепер лише на стакселі й зарифленому марселі. Та незважаючи на малу вітрильність, «Пілігрим» продовжував швидко нестися хвилями.

Дванадцятого березня погода стала ще гіршою. Цього дня, поглянувши на барометр, Дік Сенд похолов від жаху: ртутний стовпчик упав до двадцяти семи й дев’яти десятих дюйма.[50]

Це віщувало надпотужний ураган. «Пілігрим» не міг нести навіть тих вітрил, що залишилися не спущеними. Вгледівши, що вітер ще трохи й порве марсель, Дік Сенд наказав прибрати вітрило. Але трішки запізнився з рішенням… Страшний шквал, що налетів в мить на судно, зірвав і поніс вітрило. Остіна, який знаходився на брам-реї, вдарило вільним кінцем гордія. На щастя, він відбувся досить легким забиттям і міг сам спуститися на палубу.

Діка Сенда охопила страшна тривога: за його розрахунками з хвилини на хвилину мав з’явитися берег, і він побоювався, аби судно, що мчало з величезною швидкістю, на ходу не налетіло на прибережні рифи. Він кинувся на ніс і почав вдивлятися в далечінь. Проте спереду не було видно жодних ознак землі. Дік повернувся до штурвала. За хвилину на палубу вийшов Негоро. Ніби знехотя, він витягнув руку, вказуючи на якусь крапку на обрії. Можна було подумати, що він бачить знайомий берег в тумані…

Знову зловтішна посмішка промайнула на обличчі португальця, і, не вимовивши жодного слова, він повернувся в камбуз.

Розділ дванадцятий

Острів на обрії

Цього дня вибухнув ураган — найжахливіша форма бурі. Повітряні потоки неслися тепер із південного заходу зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Це був справжній ураган, один із тих, які жбурляють на берег судна, пришвартовані в порту на якорях, зривають з будинків дахи й перекидають на землю міцні будівлі. Таким був ураган, що зруйнував 23 липня 1825 року Гваделупу. Якщо ураганний вітер може скинути з лафетів важкі знаряддя, то легко уявити, як він жбурляє судно, яке не має іншої точки опори, крім хвиль, що лютують. Проте саме в цьому русі й полягає для корабля єдина надія на порятунок. Корабель не намагається протистояти страшним поривам вітру, він поступається і, якщо тільки його конструкція міцна, може встояти перед будь-яким шквалом стихії.

Так було й з «Пілігримом». За кілька хвилин після того як вітер зірвав марсель, новий порив роздер на жмути стаксель. Дік Сенд не міг поставити навіть трисель, хоча цей маленький шматок міцної парусини значно полегшив би керування судном.

Усі вітрила на «Пілігримі» були прибрані, але вітер тиснув на корпус судна, на щогли, на такелаж, і корабель мчав із величезною швидкістю. Часом навіть здавалося, що він вискакує із хвиль і мчить, ледь торкаючись води. Судно шалено підкидало на величезних валах, що котилися океаном, і ця кільова хитавиця була страшною. До того ж хвилі погрожували судну ще й зрадницькими ударами ззаду, бо ж цілі гори води неслися тепер морем, ще хутчіш, аніж шхуна-бриг. Коли корма недостатньо швидко піднімалася на гребінь валу, що набігав позаду, він загрожував потопити корабель. У цьому й полягала головна небезпека для кораблів, що тікають від бурі.

Але як боротися з цією небезпекою? Пришвидшити хід «Пілігрима» було неможливо — адже на судні всі вітрила було прибрано, а поставити їх — то не вцілів би навіть малюсінький клаптик. Єдине, що залишалося робити, — це тримати ніс на противагу хвилі за допомогою керма, але судно часто не слухалося керма. Дік Сенд не відходив від штурвалу. Він прив’язав себе мотузкою, щоб яка-небудь очманіла хвиля не змила його в море. Том і Бат, також прив’язані, стояли поруч, готові прийти на допомогу своєму капітанові. На носі чергували, ухопившись за бітенг,[51] Геркулес і Актеон.

Місіс Уелдон, маленький Джек, стара Нан і кузен Бенедикт, підкоряючись наказу Діка Сенда, не полишали своєї каюти. Місіс Уелдон з більшим бажанням залишилася б на палубі, проте Дік категорично заперечив — він не міг дозволити їй без потреби ризикувати життям.

Всі люки було наглухо задраєно. Дік сподівався, що вони витримають навіть у тому випадку, якщо хвиля накотиться на судно. Але якщо вони не витримають ваги води, станеться лихо: корабель наповниться водою, втратить плавучість і піде на дно. На щастя, «Пілігрим» був правильно навантажений, і, незважаючи на страшну хитавицю, вантаж у трюмах не зрушився з місця. Дік ще більше скоротив години, відведені ним для сну. Місіс Уелдон спочатку навіть непокоїлася, щоб він не занедужав від перевтоми. Жінка наполягла, аби Дік хоч би ненадовго ліг відпочити.

У ніч із 13 на 14 березня, у той час, як Дік відпочивав, сталося наступне.

Том і Бат перебували на кормі. Негоро — він рідко з’являвся у цій частині корабля — зненацька підійшов до них і навіть спробував розпочати розмову. Проте ані старий Том, ані його син нічого не відповіли йому. Раптом судно різко нахилилося на борт. Негоро впав і, напевно, його знесло б у море, якби він не встиг вчепитися за нактоуз. Том скрикнув: він злякався за компас. Дік Сенд, почувши крізь сон крики, миттю вибіг на палубу й кинувся на корму. Але Негоро вже підвівся на ноги. В руках він тримав залізний брусок, який вийняв з-під нактоуза. Він викинув цей брусок у воду, перш ніж Дік побачив його. Виходить, Негоро хотів, аби стрілка компаса знову вказувала правильний напрямок? Очевидно, південно-західний вітер, що гнав тепер судно вперед, служив його потаємним цілям.

— Що сталося? — запитав юнак.

— Той проклятий кок упав на компас! — відповів Том.

У страшній тривозі Дік нагнувся до нактоуза — на щастя, компас був неушкоджений, і, освітлений лампочками, як і раніше стояв на двох концентричних колах. Молодий капітан зітхнув з полегшенням. Якби зіпсувався єдиний компас, це було б справжнім нещастям. Але Дік Сенд не міг знати, що після того, як з-під нактоуза було прибрано залізний брусок, стрілка компаса знову стала в нормальне положення й вказувала своїм вістрям просто на магнітний полюс.

Негоро не можна було звинувачувати в тому, що він упав на компас (це могло бути звичайною випадковістю), але все ж таки Дік Сенд цілком виправдано здивувався, заставши його такої пізньої години на кормі судна.

— Що ви робите тут? — запитав він.

— Те, що мені подобається, — відповідав Негоро.

— Що ви сказали? — сердито крикнув Дік.

— Я сказав, — спокійно відповів судновий кок, — що немає правила, яке б забороняло прогулюватися кормою.

— Такого правила не було, але з цієї миті я його встановлюю, — сказав Дік Сенд. — Я забороняю вам ходити на корму!

— Он як! — глумливо протягнув Негоро.

І цей чоловік, який, зазвичай, так добре володів собою, зробив погрозливий рух. Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і прицілився в суднового кока.

— Негоро, — сказав він, — знайте, що я ніколи не розлучаюся з револьвером і що за першого ж порушення дисципліни, я прострелю вам голову!

Негоро раптом відчув, що якась надпотужна сила схиляє його на палубу. Це Геркулес поклав свою важку руку йому на плече.

— Капітане Сенде, — сказав велетень, — дозвольте мені викинути цього негідника за борт. Акули будуть задоволені. Вони ж бо нічим не гидують.

— Ні, ще не час, Геркулесе, — відповів Дік.

Негоро випростався, коли гігант зняв руку з його плеча. Проходячи повз Геркулеса, він процідив крізь зуби:

— Стривай же, проклятий негре, ти дорого заплатиш мені за це!

Напрямок вітру змінився, принаймні так подумав Дік Сенд, поглянувши на компас, — він перескочив одразу на чотири румба. Юнака дуже здивувало, що така різка зміна ніяк не позначилася на морі. Судно йшло колишнім курсом, але хвилі замість того, аби битися об корму, били тепер під кутом у лівий борт. Таке положення було небезпечним, і Діку Сенду довелося, рятуючись від цих підступних ударів хвиль, змінити курс на чотири румба.

Тривожні думки не давали спокою молодому капітанові. Він запитував себе, чи не існує зв’язку між сьогоднішнім ненавмисним падінням Негоро й виведенням з ладу першого компаса. Навіщо прийшов на корму судновий кок? Що йому там було потрібно? Може, він чомусь зацікавлений у тому, аби й другий компас став непридатним? Для чого це могло йому знадобитися? Дік не міг знайти пояснення цій загадці. Адже Негоро не менше, ніж всі решта мав би бажати якомога швидше дістатися американського материка. Місіс Уелдон, коли Дік Сенд розповів їй про цю подію, зауважила, що й вона не довіряє Негоро, але не бачить підстав підозрювати його у навмисному псуванні навігаційних приладів. Все ж заради обережності, Дік вирішив постійно спостерігати за Негоро. Не заспокоївшись на цьому, він переселив Дінго на корму, знаючи, що судновий кок не любить зустрічатися з ним. Але Негоро пам’ятав заборону молодого капітана й більше не з’являвся на кормі, де йому рішуче нічого було робити згідно зі службовими обов’язкам.

Цілісінький тиждень буря лютувала з колишньою силою. Барометр упав ще нижче. З 14 по 26 березня вітер не спадав ані на мить, так що не можна було вибрати моменту затишшя, аби поставити вітрила. «Пілігрим» нісся на північний схід зі швидкістю не менше двохсот миль за добу, а землі все не було видно! Тим часом ця земля — континент Америки — величезним бар’єром простягнулася більш ніж на сто двадцять градусів між Тихим і Атлантичним океанами. Дік Сенд запитував себе, чи не втратив він розуму, чи не зробив він якоїсь жахливої помилки в обчисленнях — помилки, через яку «Пілігрим» уже багато днів йде за неправильним курсом. Але ні, він не міг так помилитися. Сонце, хоч і ховалося за хмарами, незмінно сходило перед носом корабля й закочувалося за кормою. Що ж у такому випадку сталося із землею, об яку його корабель міг розбитися? Куди поділася ця Америка, якщо її немає тут? Північна або Південна Америка — усе було можливе в цьому хаосі, — але до однієї із двох «Пілігрим» таки мав би пристати. Що сталося від початку цієї жахливої бурі? Що відбувається наразі, якщо цей берег — на щастя чи на жаль мандрівників — усе не з’являвся перед їхніми очима? І чи не випливало з цього, що компас обдурив їх? Адже Дік не міг перевірити його показників після того, як інший компас було зіпсовано. Це припущення ще більше зміцнювалося, бо ж лише так можна було пояснити, чому дотепер не видно жодної землі. Увесь час, вільний від чергування за стерном, Дік уважно вивчав карту. Проте скільки він не дивився на неї, не знаходив пояснення незбагненній загадці.

Близько восьмої години ранку 26 березня сталася вельми значуща подія. Вахтовий — це був Геркулес — раптом закричав:

— Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на бак. Геркулес не був моряком. Може, очі обманювали його?

— Де земля? — крикнув Дік.

— Там! — відповів Геркулес, вказуючи рукою на ледь помітну крапочку біля північно-східної частині обрію.

Голос його було ледь чутно серед розпачливого ревіння вітру й моря.

— Ви бачили землю? — перепитав юнак.

— Так! — відповів Геркулес, киваючи головою. І знову простягнув руку, вказуючи на північний схід. Юнак пильно вдивлявся вдалечінь… і нічого не бачив. Цієї миті, порушуючи обіцянку, дану Дікові, на палубу вийшла місіс Уелдон — вона почула крик Геркулеса.

— Місіс Уелдон! — вигукнув Дік.

Слів місіс Уелдон не можна було розчути; вона теж намагалася розгледіти землю, яку помітив Геркулес, і, здавалося, все життя її зосередилося у цьому погляді. Але, мабуть, Геркулес вказував невірний напрямок — ані місіс Уелдон, ані Дік нічого не виявили на обрії.

Раптом Дік в свою чергу витягнув руку вперед.

— Так! Земля! Земля! — крикнув він.

У просвіті між хмарами замаячило щось схоже на гірську вершину. Око моряка не могло помилитися — це була земля.

— Нарешті, нарешті! — повторював він радісно.

Дік міцно вхопився за поручні; місіс Уелдон підтримував Геркулес, вона не зводила очей із землі, яку вже й не сподівалася побачити.

Берег був приблизно за десять миль із підвітряного боку, з лівого борту. Просвіт між хмарами збільшився, оголивши шматок неба. І тепер вже виразно можна було розрізнити високу вершину гори. Без сумніву, це був який-небудь мис на американському континенті.

«Пілігрим», що плив з оголеними щоглами, не міг тримати курс на цей мис. Але судно неминуче мало підійти до землі — це стало питанням декількох годин. Йшла вже восьма година ранку; тож до настання полудня «Пілігрим» підійде до самого берега. За знаком юного капітана Геркулес відвів у каюту місіс Уелдон: у таку сильну хитавицю вона не могла б сама пройти по палубі. Постоявши ще хвильку на носі, молодий капітан повернувся до штурвала, за яким стояв Том.

Нарешті Дік побачив цю довгоочікувану й таку бажану землю! Чому ж замість радощів він відчував страх? Тому що поява землі для судна, що неслося, гнане ураганним вітром, означала катастрофу з усіма її жахливими наслідками. Минула друга година. Скелястий мис було вже видно на траверсі.[52] У цей момент Негоро знову з’явився на палубі. Він пильно поглянув на берег, кивнув головою з багатозначним виглядом людини, що знає те, чого не знають інші, й, пробурмотівши слово, яке ніхто не розчув, негайно ж пішов на свій камбуз. Дік Сенд марно намагався розгледіти за мисом низьку лінію узбережжя. Наприкінці другої години мис залишився праворуч за кормою судна, але обриси берегів усе ще не з’являлися.

Тим часом обрій прояснився, і високий американський берег, облямований гірським ланцюгом Анд, мав би чітко виднітися навіть із відстані двадцяти миль.

Дік Сенд озброївся підзорною трубою й, повільно переводячи її, оглянув увесь східний бік обрію. Землі на горизонті не було.

О другій годині після опівдня помічена вранці земля зникла безвісти за «Пілігримом». Попереду підзорна труба не могла більше виявити ані високих, ані низьких берегів.

Тоді Дік, голосно скрикнувши, кинувся вниз по трапу й забіг до каюти, де перебували місіс Уелдон, маленький Джек, Нан і кузен Бенедикт.

— Острів! Це був острів! — вигукнув він. — Лише острів!

— Острів, Діку? Але який? — запитала місіс Уелдон.

— Зараз подивимося по карті! — відповів юнак, побіг до каюти і приніс корабельну карту.

— Ось, місіс Уелдон, ось! — сказав він, розгорнувши карту. — Земля, яку ми помітили, може бути лише цією цяткою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи. Інших островів у цих місцях немає.

— Виходить, земля залишилася позаду? — запитала місіс Уелдон.

— Так, нас вже далеко віднесло вітром… Місіс Уелдон пильно вдивлялася у ледь помітну цятку на карті — острів Пасхи.

— На якій відстані від американського берега перебуває цей острів?

— За тридцять п’ять градусів.

— Скільки це миль?

— Близько двох тисяч.

— Але ж, виходить, «Пілігрим» майже не зрушився з місця! Як могло статися, що ми все ще перебуваємо так далеко від землі?

— Місіс Уелдон… — розпочав Дік Сенд і кілька разів провів рукою по чолу, ніби для того, аби зібратися з думками. — Я не знаю… Я не можу пояснити… Так, не можу… Хіба що компас у нас несправний… Але цей острів може бути лише островом Пасхи — вітер увесь час гнав нас на північний схід… Так, це острів Пасхи, і треба дякувати Богові, що ми, нарешті, довідалися, де ми перебуваємо. Ми за дві тисячі миль від берега! Що ж, зате я тепер знаю, куди нас загнала буря! Коли вона вщухне, ми висадимося на американському узбережжі. У нас є надія на порятунок! Принаймні тепер наш корабель не загублений у безмежності Тихого океану. Упевненість молодого капітана передалася всім оточуючим. Навіть місіс Уелдон повеселішала. Нещасним мандрівникам здавалося, що вже все лихо минуло й «Пілігрим» начебто перебуває біля надійної гавані, й треба тепер лише зачекати припливу, аби увійти в неї. Острів Пасхи — його справжня назва Вай-Гу, або Рап-Нуї, — було відкрито Давидом у 1686 році; його відвідали Кук і Лаперуз. Він розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Так з’ясувалося, що шхуна-бриг на п’ятнадцять градусів відхилилася на північ від свого курсу. Дік Сенд приписав це бурі, що гнала корабель на північний захід. Отже, «Пілігрим» усе ще знаходився за дві тисячі миль від суходолу. Якщо вітер дутиме з тією ж ураганною силою, судно пробіжить цю відстань днів за десять і досягне узбережжя Південної Америки. Але невже за цей час погода не поліпшиться? Невже не можна буде підняти вітрила навіть тоді, коли «Пілігрим» побачить землю?

Дік Сенд сподівався на це, він казав собі, що ураган, який бушує вже багато днів поспіль, зрештою вщухне. Появу острова Пасхи юнак вважав щасливою ознакою: адже тепер він точно знав, у якому місці океану знаходиться «Пілігрим». Це повернуло йому віру в самого себе й надію на щасливе завершення подорожі.

Так, немов по милості провидіння, мандрівники помітили серед безмежного простору океану самітний острів, маленьку крапку, і це відразу їх збадьорило. Корабель їх усе ще був іграшкою вітру, але принаймні вони пливли тепер не наосліп. Міцно збудований і добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав від шалених натисків бурі. Він втратив лише марселі й стакселі, але ці збитки неважко буде відшкодувати. Жодна крапля води не просочилася усередину судна крізь ретельно законопачені шви корпуса й палуби. Помпи були повністю справні. Щодо цього небезпека не загрожувала «Пілігриму». Проте ураган усе ще продовжував бушувати, й здавалося — ніщо не могло стримати лють стихії. Молодий капітан як міг озброїв своє судно для боротьби з нею, але не в його силах було змусити вітер затихнути, хвилі — заспокоїтися, небо — прояснитися… На борті свого корабля він був першим після Бога, а за бортом — один лише Бог керував вітрами та хвилями.

Розділ тринадцятий

«Земля! Земля!»

Сподіванням Діка ніби судилося здійснитися. Вже наступного дня, 27 березня, ртутний стовпчик барометра піднявся, щоправда усього на кілька позначок. Збільшення атмосферного тиску було незначним, проте обіцяло бути стійким. Буря, мабуть, йшла на спад, і хоча хвилювання на морі було дуже великим, вітер почав спадати й повертати на захід.

Дік розумів, що ще рано думати про те, аби ставити вітрила. Вітер зірвав би навіть найменший клаптик парусини. Та все ж молодий капітан сподівався, що не пізніше ніж за двадцять чотири години можна буде поставити хоч би один зі стакселів.

І справді: вночі вітер помітно послабшав, та й хитавиця вже не так люто струшувала корабель, але ж напередодні вона загрожувала рознести його в друзки.

Вранці на палубу почали виходити пасажири. Вони вже не побоювалися, що раптово набіжить хвиля і змиє їх за борт. Місіс Уелдон перша залишила каюту, де вона на вимогу Діка просиділа увесь час, доки тривала буря. Вона підійшла до Діка. Надлюдська сила волі цього юнака допомогла йому перебороти нечувані труднощі. Він стояв схудлий, змарнілий, обвітрений. Найважчим у його віці були, мабуть, безсонні ночі. Здавалося, сили хороброго юнака мали послабшати. Але ні, його мужня натура встояла перед всіма випробуваннями. Можливо, перенесені страждання коли-небудь й дадуться йому взнаки. Але наразі не час здаватися, казав сам собі Дік. І місіс Уелдон бачила, що він так само сповнений енергії, як і раніше. Крім того, у сміливого юнака з’явилася тепер упевненість у своїх діях — її насильно не вселиш, але ж скільки вона додає наснаги!

— Любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! — сказала місіс Уелдон, простягаючи йому руку.

— Ох, місіс Уелдон, — всміхаючись, відповів Дік, — ви не слухаєтеся свого капітана. Ну навіщо ви вийшли на палубу? Я ж просив вас…

— Так, я не послухала тебе, — зізналася місіс Уелдон, — але щось підказало мені, що буря минає.

— Справді, погода поліпшується, місіс Уелдон, — відповів юнак. — Ви не помилилися. Від учорашнього дня стовпчик ртуті в барометрі не понизився.

Вітер вщухає, і мені здається, що найважче вже позаду.

— Дай Боже, дорогий мій, дай Боже! Але скільки ти вистраждав, бідолашний хлопчику! Знаєш, ти поводився як…

— Я лише виконував свій обов’язок, місіс Уелдон.

— Тепер тобі необхідно відпочити.

— Відпочити? — перепитав юнак. — Я анітрішки не потребую відпочинку, місіс Уелдон. Я почуваюся чудово й сподіваюся протриматися до кінця. Ви призначили мене капітаном «Пілігрима», і я збережу це звання доти, поки всі пасажири мого корабля не опиняться у безпеці!

— Діку, — сказала місіс Уелдон, — ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!

— Та що ви…, місіс Уелдон! — стиха мовив Дік. — Господь Бог нам допоміг.

— Милий мій хлопчику, я повторюю, ти поводився як справжній чоловік. Ти виявив себе вмілим і гідним командиром судна. І в недалекому майбутньому, тільки-но ти закінчиш своє навчання, ти станеш капітаном судна, яке належить торговому дому Джемса Уелдона. Я впевнена, що мій чоловік скаже те ж саме.

— Я… я… — почав Дік, і очі його наповнилися слізьми.

— Діку, — продовжувала місіс Уелдон, — ти був нашим прийомним сином, а тепер ти воістину рідний мій син. Ти врятував свою матір і свого маленького брата Джека! Дорогий мій, дай я тебе поцілую за чоловіка й за себе!

Місіс Уелдон не могла стримати свого хвилювання. Серце цієї мужньої жінки переповнювали емоції, і сльози виступили на очах, коли вона обіймала юнака. Що сказати про почуття, які відчував цієї миті Дік? Він радий був би віддати життя за своїх благодійників, більше ніж життя, і заради них він заздалегідь приймав усі випробування, які приготувало йому майбутнє.

Після цієї розмови Дік відчув себе сильнішим. Він не сумнівався, що зуміє привести судно у безпечний порт і врятувати пасажирів. Лише б стих вітер, хоч би настільки, аби можна було поставити вітрила!

Двадцять дев’ятого березня вітер почав слабшати. Дік вирішив поставити фок і марсель, аби збільшити швидкість ходу свого судна.

— Друзі мої, — сказав він матросам, піднявшись на палубу на світанку цього дня. — Йдіть-но сюди. Мені потрібна ваша допомога.

— Ми готові, капітане Сенде, — відповів за всіх старий Том.

— Звичайно, готові! — додав Геркулес. — В бурю нам нічого було робити, і я почав вже вкриватися іржею.

— А ти дув би у вітрила своїм великим ротом, — сказав маленький Джек. — Я впевнений, ти можеш дути так само сильно, як вітер.

— Ото чудова думка, Джеку! — засміявся Дік Сенд. — Як тільки настане штиль, ми попросимо Геркулеса надувати наші вітрила.

— Накажіть лише, капітане Сенде, — відповів велетень, роздуваючи щоки.

— Розпочнемо з того, друзі мої, — сказав Дік, — що поставимо новий марсель, замінивши розірваний бурею. Робота нелегка, але її потрібно зробити.

— Зробимо! — відповів Актеон.

— А мені можна вам допомагати? — запитав маленький Джек, завжди готовий працювати разом із матросами.

— Звісно, Джеку, — відповів Дік Сенд. — Ти станеш за штурвал із нашим другом Батом і допомагатимеш йому керувати.

І маленький Джек з гордістю прийняв свою нову посаду помічника стернового.

— А тепер, — продовжував Дік Сенд, — до роботи! Тільки пам’ятайте, друзі: не ризикувати собою без потреби!

Негри енергійно взялися до справи під керівництвом молодого капітана. Потрібно було спущене вітрило підняти на щоглу й там прив’язати його до реї. Справа нелегка. Але Дік Сенд так вміло керував роботою, а матроси корилися йому з такою ретельністю й готовністю, що за годину вітрило було прив’язане, рею піднято і на марселі взято два рифи. Попри потужний вітер, команда без особливих зусиль підняла вітрила, прибрані перед бурею, і на десяту годину ранку «Пілігрим» вже біг під фоком, марселем і одним із кліверів. Дік Сенд із міркувань безпеки вирішив не ставити інших вітрил. Ті, що було піднято, забезпечували добовий пробіг у двісті з лишком миль, а цієї швидкості було достатньо, аби менше ніж за десять днів досягти американського континенту.

Дік із задоволенням подумав, що тепер «Пілігрим» перестав цілком залежати від вередування вітру та хвиль. Він біг з достатньою швидкістю й у потрібному напрямку. Радість Діка мали зрозуміти всі, хто хоч трохи розуміється на морській справі. Молодий капітан повернувся до штурвала й, подякувавши маленькому помічникові стернового, став на свій пост.

Наступного дня небом так само швидко неслися хмари, але між ними вже з’являлися широкі просвіти, й промені сонця пробивалися крізь них, освітлюючи поверхню океану. Часом «Пілігрим» потрапляв у смугу сонячного світла.

Яке щастя — це життєдайне світло! Іноді нові хмари затемнювали його, але вітер відганяв їх до сходу, і сонце знову з’являлося в усій своїй красі. Погода поліпшувалася.

На судні відкрили всі люки, аби провітрити приміщення. Свіже, солоне повітря увірвалося до трюму, кубрика, до кают-компанії. Мокрі вітрила розклали для просушування на рострах.[53] На палубі розпочалося генеральне прибирання. Дік Сенд не міг дозволити, аби його корабель прийшов у порт брудним і неприбраним. Досить було кількох годин щоденної роботи, аби, не перевтомлюючи екіпаж, привести судно в належний вигляд. Тепер на кораблі вже не могли кидати лаг, Дік вимірював швидкість ходу судна лише по сліду, що залишається на поверхні океану. Спосіб цей був неточний, і все ж таки Дік Сенд не сумнівався, що земля на горизонті з’явиться не пізніше як за тиждень. Він зумів переконати у цьому й місіс Уелдон, показавши їй на карті те місце, де, на його думку, перебував «Пілігрим».

— Добре, Діку, — сказала місіс Уелдон. — Тепер скажи мені, до якого пункту узбережжя ми підійдемо?

— От сюди, місіс Уелдон, — відповів Дік, вказуючи на довгу смугу берега, що тягнеться від Перу до Чілі. — Точніше вказати я не можу. Дивіться, ось острів Пасхи, який ми залишили на заході. Вітер не змінював напрямку протягом останній днів, отже, ми маємо побачити землю ось тут, на сході. Уздовж цього узбережжя розкидано чимало портів, але сказати з упевненістю, який порт виявиться ближче за інші, коли «Пілігрим» підійде до землі, я зараз не можу.

— Та це й неважливо, Діку… Аби лише дістатися до якого-небудь порту!

— Зрозуміло, місіс Уелдон. Куди б ми не прийшли, ви звідусіль зможете повернутися до Сан-Франциско. «Тихоокеанська морехідна компанія» чудово обслуговує це узбережжя. Її пароплави заходять до всіх головних портів, а відтіля легко вже потрапити до Каліфорнії.

— Хіба ти не збираєшся привести «Пілігрим» назад до Сан-Франциско? — запитала місіс Уелдон.

— Так, звісно! Але лише після того, як ви пересядете на який-небудь пасажирський пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам вдасться знайти офіцера й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, аби здати вантаж ворвані, — безсумнівно, так вчинив би капітан Гуль. Звідти ми підемо до Сан-Франциско. Але для вас це було б зайвою затримкою, і як мені не сумно розлучатися з вами…

— Добре, Діку, — перервала його місіс Уелдон. — Про це ми ще поговоримо. Скажи мені — раніше ти начебто боявся наближатися до незнайомого берега?

— Я й зараз боюся, — зізнався юнак. — Проте я сподіваюся зустріти в тих водах яке-небудь судно. Мене, щиро сказати, дуже дивує, що цього ще не сталося… Хоч якесь судно! Ми б зв’язалися з ним, довідалися точно, де перебуває «Пілігрим», і тоді можна було б сміливо причалити до берега.

— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна у гавані? — запитала місіс Уелдон.

— Певно, є, — відповів Дік Сенд. — Але вони плавають поблизу берега. Тому ми повинні намагатися підійти якомога ближче до землі.

— А якщо ми не зустрінемо лоцмана? — запитала місіс Уелдон. Вона наполегливо допитувалася в молодого капітана, щоб з’ясувати, чи підготувався він до всіляких випадків.

— У цьому разі, місіс Уелдон…, якщо погода буде гарна й вітер помірний, я скерую судно вздовж берега й плистиму доти, поки не знайду безпечне місце для висадження. Якщо ж вітер знову посвіжіє…

— Що тоді, Діку?

— Розумієте, якщо вітер приб’є «Пілігрим» до землі…

— То?… — запитала місіс Уелдон.

— То я буду змушений викинути корабель на берег, — відповів юнак, і його обличчя на мить затьмарилося. — Але це у крайньому разі. Я сподіваюся, що нам не доведеться вдатися до цього останнього засобу. Ви не переймайтеся даремно, місіс Уелдон: погода, очевидно, поліпшується. Не може бути, щоб ми не зустріли жодного судна або лоцманського катера.

Сподіватимемося, що «Пілігрим» йде просто до землі й незабаром ми її побачимо.

Викинути судно на берег! На такі останні крайнощі навіть найсміливіші моряки не наважуються без тремтіння. Не дивно, що Дік Сенд також не хотів думати про це, поки в нього ще була надія на краще.

У наступні дні погода була нестійкою, і це дуже турбувало молодого капітана. Сила вітру не слабшала, і падіння ртутного стовпчика у барометрі віщувало новий натиск урагану.

Дік Сенд почав побоюватися, що знову доведеться прибрати всі вітрила і тікати від бурі. Але ж так важливо було зберегти хоча б одне вітрило, і він вирішив не спускати марселя, поки не виникне реальна небезпека, що його знесе вітер.

Аби зміцнити щогли, він розпорядився витягнути ванти й фордуни. Це була необхідна обережність: положення «Пілігрима» значно б ускладнилося, якби він втратив свій рангоут.[54]

За останні дні барометр двічі робив стрибок вгору — це змушувало непокоїтися через різку зміну напрямку вітру. Що робити, якщо вітер подує зі сходу й просто в чоло кораблю? Лавірувати? Але якщо обставини змусять його лавірувати — це знову затримка і великий ризик знову бути відкинутим у відкрите море!

На щастя, його побоювання не виправдалися. Протягом кількох днів вітер метався по румбах, перескакуючи з півночі на південь, але зрештою знову подув із заходу. Вітер був дуже свіжий і розхитував рангоут.

Настало 5 квітня. Вже минуло більше двох місяців відтоді, як «Пілігрим» полишив Нову Зеландію. Протягом перших двадцяти днів то штилі, то зустрічні вітри перешкоджали просуванню судна. Потім подув попутній вітер, і «Пілігрим» швидко почав наближатися до землі. Особливо великою була швидкість ходу під час урагану: Дік Сенд зауважив, що судно проходило в середньому не менше двохсот миль на добу. Чому ж у такому разі воно досі не досягло берега? Це було абсолютно незрозуміло!

Один із матросів безупинно виглядав суходіл з висоти бом-брамрея. Часто Дік Сенд й сам піднімався на щоглу. Він довго видивлявся в підзорну трубу, чи не промайне серед хмар темний контур якої-небудь гори: ланцюг Анд, як відомо, славиться високими вершинами, і з великої відстані їх потрібно шукати саме на обрії в піднебессі.

Багато разів Том і його товариші помилялися, приймаючи за суходіл яку-небудь віддалену хмару незвичайної форми. Траплялося, що вони завзято стверджували, буцімто виявили землю, і визнавали свою помилку лише тоді, коли обриси примарної землі розпливалися й вона губилася безвісти серед інших хмар.

Але 6 квітня сумнівам не залишилося місця.

Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно піднявся на рею. Перші промені сонця розігнали туман, і лінія обрію виднілася досить чітко. З вуст Діка Сенда вирвався, нарешті, довгоочікуваний вигук.

— Земля! Перед нами земля!

На цих словах усі вибігли на палубу: маленький Джек, цікавий, як усі діти; місіс Уелдон, яка сподівалася, що суша врешті покладе кінець усім її стражданням; Том і його товариші, яким не терпілося ступити на рідну землю; навіть кузен Бенедикт, який мріяв збагатити свою колекцію новими комахами. Один лише Негоро не вийшов на палубу.

Землю бачили тепер усі: якщо гострий зір справді дозволяв розрізнити її, то інші так знудьгувалися за землею, що сприймали її появу на віру. Проте юнак був досвідченим моряком, який звик вдивлятися в морську далечінь. Він не міг помилитися. І справді, за годину всім стало зрозуміло, що цього разу надія їх не обманула.

На сході, на відстані близько чотирьох миль, виднівся контур досить низького берега — таким принаймні він здавався. Навислі хмари не давали розгледіти гірський ланцюг Анд, що тягнеться неподалік від морського берега.

«Пілігрим» скерували просто до берега, смуга його розширювалася й наближалася щохвилини.

За дві години судно було вже за три милі від суходолу. Берегова лінія замикалася на північному сході досить високим мисом, в основі якого виднілося щось схоже на відкритий рейд. На південному сході земля випиналась в океан вузькою і низинною косою.

Біля берега піднімалася гряда невисоких стрімчаків, на яких вимальовувалися в небо дерева. Судячи з характеру місцевості, ці стрімчаки були лише передгір’ями високого ланцюга Анд. Ані людського житла, ані порту, ані устя ріки, де корабель міг би знайти безпечний притулок!

Вітер гнав «Пілігрим» просто до землі. Зменшена вітрильність і потужний натиск вітру не давали Діку можливості змінити курс і відійти у відкрите море. Попереду вимальовувалася довга смуга прибережних рифів. Над ними вирувало й пінилося море. Прибій, безсумнівно, був дивовижний. Видно було, як хвилі злітають до середини висоти стрімчаків.

Молодий капітан постояв якийсь час на носі, пильно вдивляючись у берег. Потім, не промовивши жодного слова, він повернувся на корму і став за штурвал. Вітер усе дужчав. Незабаром шхуна-бриг опинилася лише за милю від берега. Тепер Дік Сенд міг розгледіти маленьку бухту. Він вирішив скерувати корабель туди. Але вхід у бухту перекривав бар’єр підводних скель, між якими пройти кораблю було дуже важко. Буруни вказували на малу глибину води над всією смугою рифів.

Цієї миті Дінго, який бігав туди сюди по палубі, кинувся на ніс і, уп’явшись поглядом на землю, жалібно завив. Здавалося, пес впізнав цей берег і його вигляд розбудив у нього якісь сумні спогади.

Почувши це виття, Негоро вийшов зі своєї каюти й, хоча мав усі підстави побоюватися сусідства собаки, став на баку, притулившись до борту. Проте Дінго продовжував жалібно вити, дивлячись на берег і, на щастя для суднового кока, не звертаючи на нього жодної уваги.

Негоро дивився на люті буруни без тіні страху. Місіс Уелдон, яка саме спостерігала за ним, здалося, що обличчя його на мить дивно скривилося. Може, й Негоро був знайомий цей берег, до якого вітер ніс «Пілігрим»?

Дік Сенд в цей час передав штурвал старому Томові й пішов на ніс, щоб востаннє подивитися на вхід у бухту, що саме зараз відкривався перед кораблем. За кілька хвилин він твердим голосом сказав:

— Місіс Уелдон, у мене немає жодної надії знайти безпечний притулок для «Пілігрима». Не пізніше як за півгодини корабель, незважаючи на всі мої зусилля, буде на рифах… Доведеться викинутися на берег. Мені не вдалося привести «Пілігрим» у порт. Аби врятувати вас, я маю загубити корабель. Іншого виходу немає…, і довго розмірковувати немає часу.

— Ти зробив усе, що від тебе залежало, Діку? — сказала місіс Уелдон.

— Усе! — коротко відповів юнак.

І негайно ж взявся готуватися до майбутнього небезпечного маневру. Насамперед він змусив місіс Уелдон, Джека, кузена Бенедикта й Нан вдягти рятувальні пояси. Негри-матроси й сам Дік були гарними плавцями, але й вони вжили заходів на випадок, якщо поштовхом їх скине у море.

Геркулесу доручили допомагати місіс Уелдон. Молодий капітан узяв на себе турботу про Джека. Кузен Бенедикт, дуже спокійний, вийшов на палубу: на ремені через плече в нього висіла металева коробка з комахами. Дік доручив його Бату й Актеону. Щодо Негоро, то його вражаюча холоднокровність свідчила про те, що він не має потреби ані в чиїй допомозі. Про всяк випадок Дік Сенд наказав підняти на палубу десяток бочок із ворванню.

Якщо вилити китовий жир на поверхню води, коли «Пілігрим» проходитиме крізь буруни, це на мить заспокоїть хвилювання й полегшить кораблю прохід через рифи. Дік вирішив не нехтувати нічим, аби лише врятувати життя екіпажа й пасажирів. Покінчивши з усіма приготуваннями, юнак повернувся на корму й став за штурвал. «Пілігрим» був тепер усього за два кабельтові від берега, іншими словами — майже біля самих рифів. Правий борт його вже купався в білій піні прибою. Молодий капітан чекав, що з секунди на секунду кіль судна наткнеться на яку-небудь підводну скелю.

Раптом за кольором води Дік здогадався, що перед ним прохід між рифами. Необхідно було сміливо увійти в нього, аби викинутися на мілину якомога ближче до берега.

Молодий капітан не зволікав жодної хвилини. Він круто повернув штурвал і скерував корабель у вузький звивистий прохід. У цьому місці море бушувало особливо люто. Хвилі почали заливати палубу. Матроси стояли на носі біля бочок із жиром, очікуючи наказу капітана.

— Лий ворвань! — крикнув Дік. — Хутчіш!

Під шаром жиру, який потоками лився на хвилі, море заспокоїлося, ніби за помахом чарівної палички, та лише для того, аби за хвилину забушувати з подвоєною люттю.

Проте цієї хвилини затишку було досить, аби «Пілігрим» проскочив за лінію рифів. Тепер його несло на берег.

Страшний поштовх. Величезна хвиля підняла корабель і кинула його на каміння. Щогли звалилися, але нікого не поранило. При ударі корпус судна отримав вибоїну, і в неї заюшила вода. Але до берега було менше половини кабельтова. До нього легко було дістатися по ланцюжку чорного каміння, що стирчало з води. За десять хвилин після катастрофи всі пасажири й команда «Пілігрима» опинилися на суходолі, біля підніжжя прибережного стрімчака.

Розділ чотирнадцятий

Що робити?

Отже, після переходу, що тривав не менше сімдесяти чотирьох днів, після завзятої боротьби зі штилями, вітрами й ураганом «Пілігрим» закінчив тим, що викинувся на берег і розбився об рифи.

Проте місіс Уелдон та її супутники були безмежно вдячні провидінню, відчувши себе нескінченно щасливими, коли нарешті опинилися на суходолі. Адже вони були на материку, а не на якому-небудь злощасному острові Полінезії, куди буря могла б їх закинути. У якому б місці Південної Америки вони не висадилися, вони без особливих зусиль повернуться на батьківщину.

Проте «Пілігрим» загинув безповоротно: за кілька годин прибій розкидає навсібіч уламки його кістяка. На порятунок вантажу годі було й сподіватися.

Якщо Діку Сенду не вдалося зберегти корабель й доставити його власникові, він все ж таки мав усі підстави пишатися тим, що цілими й неушкодженими доставив на берег усіх, хто перебував на борту, і серед них дружину й сина Джемса Уелдона.

У якій же частині південноамериканського узбережжя зазнав катастрофи «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як припускав Дік Сенд? Цілком можливо: адже після того як корабель минув острів Пасхи, екваторіальні течії й вітри гнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг із сорок третього градуса південної широти потрапити на п’ятнадцятий градус. Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав катастрофи «Пілігрим». На узбережжі Перу багато портів, містечок і селищ, а якщо припущення Діка Сенда виявиться правильним, легко буде дістатися якого-небудь населеного пункту.

Крутий, але не надто високий берег поблизу місця катастрофи виглядав пустельним… Вузька піщана смуга була засіяна чорними уламками скель. Подекуди у скелях виднілися широкі тріщини, подекуди більш пологими місцинами можна було піднятися на гребінь стрімчака.

За чверть милі до півночі скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря не було видно. Над річкою схилилися численні ризофори — різновид мангового дерева, що має істотні відмінності від своїх індійських родичів. Густий зелений ліс, що брав початок від самісінького провалля, тягся вдалину, до лінії гір, що піднімалися на обрії. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він був би у захваті від нескінченного розмаїття деревних порід — тут росли високі баобаби, яким раніше приписували неймовірне довголіття, а їхню кору порівнювали з єгипетським сієнітом, тут росли віяльники, білі сосни, тамаринди, перцеві та сотні інших рослин, що не зустрічаються в північній частині Нового Світу й незвичні для американців.

Проте цікавою обставиною було те, що серед цих деревних порід не зустрічалося жодного представника численної родини пальм, яка нараховує понад тисячі видів й поширена майже по всій земній кулі.

Над берегом літали зграї крикливих пташок — головним чином ластівок із синювато-чорним пір’ям і світло-каштановими голівками. Подекуди злітали й куріпки — сірі птахи зі струнким тілом і голою шийкою.

Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи страху. Невже вони ніколи не бачили людини й не навчилися остерігатися її? Невже тишу цього пустельного берега ніколи ще не порушували постріли рушниць?

Поблизу берега поміж каміння прогулювалися незграбні птахи, що належать до роду малих пеліканів. Вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, що висить у них під нижньою стулкою дзьоба.

Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що прилетіли з океану. Птахи, ймовірно, були єдиними живими істотами, які відвідували цю частину узбережжя. Зрозуміло, тут водилося також чимало комах, які дуже цікавили кузена Бенедикта.

Проте ані у птахів, ані в комах не запитаєш, що це за берег. Повідомити його назву міг лише який-небудь місцевий житель. А жителів якраз і не було. Принаймні жоден із них не з’являвся. Ані будинків, ані хатин, ані хоча б якогось куреня. Жоден димок не здіймався у повітря ані на півночі — по той бік річки, ані на півдні, ані в густому лісі, що тягнувся у глиб континенту. Ніщо не вказувало, що цей берег коли-небудь відвідувала людина.

Діка Сенда це дуже дивувало.

— Де ж ми? Куди ми потрапили? Невже не знайдеться людини, яка могла б нам про це розповісти?

Але такої людини не було: якби який-небудь тубілець перебував поблизу, Дінго підняв би тривогу. Тим часом собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю й опустивши хвіст. Він глухо гарчав. Його поведінка виглядала дивною, але було зрозуміло, що Дінго не чув ані людини, ані тварини.

— Діку, поглянь-но на Дінго! — сказала місіс Уелдон.

— Як дивно! — промовив юнак. — Можна подумати, що пес розшукує чийсь слід.

— Справді дивно, — прошепотіла місіс Уелдон. Потім, отямившись, вона додала:

— Що робить Негоро?

— Те ж, що й Дінго, — відповів Сенд, — нишпорить берегом. Утім, тут він вільний поводитися, як йому завгодно. Я вже не можу йому наказувати. Його служба скінчилася після катастрофи «Пілігрима». Негоро оглядав піщану косу, річку й прибережні скелі з виглядом людини, що потрапила у знайомі, але забуті місця. Чи бував він тут?

Мабуть, він відмовився би відповісти, якби його про це запитали. Проте не варто звертати уваги на цього нетовариського португальця. Дік Сенд стежив за ним, поки Негоро крокував у напрямку до річки, але щойно він сховався за прибережними стрімчаками, юнак перестав ним цікавитися.

Дінго люто загавкав, побачивши Негоро, але негайно ж перестав. Саме час було поміркувати про те, що робити далі. Спочатку треба було знайти який-небудь притулок, аби відпочити й поїсти. Після цього можна буде радитися й накреслити план подальших дій.

Легше за все розв’язалося питання про їжу. Крім плодів і дичини, на які була багата ця земля, потерпілі від катастрофи могли скористатися тим, що було у коморах корабля. Прибій викинув на мілину з настанням відпливу багато різних предметів із загиблого судна. Том та його товариші зібрали кілька бочок із сухарями, коробки консервів, ящики з сушеним м’ясом. Вода не встигла ще їх зіпсувати. Маленький загін з надлишком був забезпечений їжею на увесь час, що знадобиться, аби дістатися до найближчого селища! Запаси провізії були переправлені в сухе місце на березі, куди не міг дістати приплив.

Прісної води також не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Силач негр приніс на плечі повне барило. Хоча під час припливу море й заходило в гирло річки, вода в ній під час відпливу була прісна й цілком придатна для пиття.

Вогнем також не доводилося опікуватися: якби знадобилося розвести багаття, навкруги було б скільки завгодно дров — деревини й висохлих корінців мангіфер. Старий Том, затятий курець, захопив із собою герметичну бляшану коробку, що закривалася, з губкою. У будь-який момент він міг висікти іскру за допомогою кресала й кременя, знайденого на березі моря. Залишалося лише відшукати прихисток, де маленький загін міг би відпочити й переночувати перед походом.

«Готель» знайшов маленький Джек. Бігаючи поблизу підніжжя скель, хлопчик випадково побачив простору, гладенько відполіровану печеру — один із тих гротів, які море вимиває у скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Хлопчик радісно закричав і покликав матір помилуватися своєю знахідкою.

— Молодець, Джеку! — похвалила місіс Уелдон. — Якби ми були Робінзонами й змушені були поселитися на цьому березі, ми неодмінно б назвали цей грот твоїм ім’ям.

Печера була невелика: десять-дванадцять футів завглибшки й стільки ж завширшки, але Джеку вона здавалася величезною. Бідолашні мандрівники могли зручно в ній розміститися. Місіс Уелдон і Нан із задоволенням зауважили, що печера зовсім суха. Місяць був у першій чверті, — отже, не доводилося побоюватися особливо сильних припливів, які могли б дістатися підніжжя скель і печери. Отже, все необхідне для відпочинку було.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже лежали у гроті на підстилці із сухих водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них і отримати свою частку сніданку. Мабуть, він не наважився мандрувати глухим лісом на самоті.

Було близько першої години після опівдня. На сніданок використали сухарі та сушене м’ясо.

Запивали його свіжою водою з декількома краплями рому — Бат серед продуктів знайшов барило рому.

Негоро снідав з усіма, але не втручався у загальну бесіду, в якій обговорювався план подальших дій. Однак він не нав’язливо, проте уважно дослухався до розмови й, без сумніву, робив з неї якісь висновки.

Дінго, також отримавши свій сніданок, вартував біля входу до печери. З таким сторожем можна було спокійно відпочивати. Жодна жива істота не могла з’явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не підняв тривоги. Місіс Уелдон, посадивши до себе на коліна сонного Джека, заговорила перша.

— Діку, друже мій, — сказала вона, — всі ми вдячні тобі за відданість, яку ти виявив у ці важкі дні. Але звільнити тебе від твоїх обов’язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Всі ми довіряємо тобі. Кажи ж: з чого потрібно почати?

Місіс Уелдон, Нан, старий Том та інші негри не зводили очей з Діка Сенда. Навіть Негоро пильно дивився на нього. Очевидно, португальця надзвичайно цікавило, що ж відповість юнак.

Дік Сенд трішки подумав, а потім мовив:

— Насамперед, місіс Уелдон, потрібно з’ясувати, де ми перебуваємо. Я гадаю, що наш корабель зазнав катастрофи біля берегів Перу. Вітер і течії мали віднести його приблизно до цих широт. Можливо, ми перебуваємо в одній із південних, найменш населених провінцій Перу, які межують з пампою. Я би сказав навіть, що це досить вірогідно, адже берег здається зовсім безлюдним. Якщо моє припущення правильне, нам, на жаль, доведеться досить довго йти до найближчого поселення.

— Що ж ти хочеш робити? — запитала місіс Уелдон.

— Я вважаю, що ми не повинні залишати грот доти, поки не з’ясуємо точно, де ми перебуваємо. Завтра після відпочинку двоє з нас підуть у розвідку. Ми намагатимемося, не дуже віддаляючись від табору, розшукати тубільців і з’ясувати у них все, що нас цікавить, а потім повернемося назад. Не може бути, щоб у радіусі десяти-дванадцяти миль не знайшлося людей.

— Невже нам доведеться розділитися? — вигукнула місіс Уелдон.

— Це необхідно, — відповів юнак. — Якщо ж не вдасться нічого дізнатися, якщо проти очікування виявиться, що місцевість зовсім пустельна, що ж… тоді ми вигадаємо щось інше!

— А хто піде у розвідку? — запитала місіс Уелдон після хвилинного роздумування.

— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. У будь-якому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Нан не повинні йти із гроту. Бат, Геркулес, Актеон і Остін можуть залишитися з вами, а Том і я вирушимо в розвідку. Ймовірно, й Негоро волітиме залишитися тут, — додав юнак, позираючи на суднового кока.

— Ймовірно, — ухильно відповів той.

— Ми візьмемо з собою Дінго, — продовжував Дік, — він може стати нам у пригоді.

Почувши своє ім’я, Дінго подався до входу у грот й коротко загавкав, ніби виказуючи цим свою згоду.

Місіс Уелдон замислилася. Розлука, навіть нетривала, дуже бентежила її. Звістка про катастрофу «Пілігрима», можливо, вже облетіла сусідні племена тубільців, які мешкають у південній або північній частині узбережжя; в будь-який момент могли наскочити місцеві жителі з наміром поживиться дечим із затонулого корабля, — чи варто було розбивати сили загону, якщо потрібно буде відбити напад.

Це зауваження місіс Уелдон слід було серйозно обговорити.

Проте у Діка знайшлися вагомі аргументи проти її побоювань. Індіанців не можна порівнювати з африканськими або полінезійськими дикунами, казав юнак, і немає підстав припускати, що вони здатні на розбійницький набіг. А вирушати у мандрівку цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи, в якій частині Південної Америки вона розташована й на якій відстані знаходиться найближче поселення, — це означало б даремно витрачати сили.

Словом, неприємно розлучатися, але все ж це краще, аніж усім загоном наосліп пускатися в похід крізь хащу незайманого лісу.

— І нарешті, — скінчив Дік свою промову, — я й думки не припускаю, що ми розлучимося надовго. Якщо упродовж двох днів Том і я не знайдемо жодного селища або тубільця, ми повернемося у грот. Але цього бути не може! Я переконаний, що ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як вже визначимо її географічне положення. Можливо, я помилився в обчисленнях, — зрештою, я ж не робив астрономічних спостережень. А якщо ми перебуваємо в інших широтах?

— Так…, справді так, мій хлопчику, — сумно відповіла місіс Уелдон.

— А як ви ставитеся до мого плану, пане Бенедикте? — запитав Дік Сенд.

— Я? — перепитав ентомолог.

— Так. Яка ваша думка?

— У мене немає власної думки на цей рахунок, — відповів кузен Бенедикт, — я згоден з усім, що мені запропонують і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-два, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, аби вивчити узбережжя… з погляду ентомолога, звісно.

— Тож роби, як вирішив, Діку, — сказала місіс Уелдон. — Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.

— Вирішено! — сказав кузен Бенедикт дуже спокійним тоном. — А я піду знайомитися з місцевими комахами.

— Тільки, будь ласка, не заходьте надто далеко, пане Бенедикте, — попросив Дік Сенд, — дуже просимо вас про це.

— Не турбуйся, мій милий.

— А головне — не нацькуйте на нас москітів! — додав Том.

За кілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог пішов.

Негоро вийшов із грота майже водночас із ним. Здавалося, ця людина вважала цілком природним завжди опікуватися лише самим собою. Але в той час як кузен Бенедикт видирався на гору, аби вибратися на узлісся, Негоро не поспішаючи попрямував до гирла річки й далі за течією.

Місіс Уелдон, поклавши сонного Джека на коліна до Нан, вийшла на піщаний берег. Дік Сенд і негри пішли за нею.

Потрібно було, користуючись відпливом, дістатися до розбитого судна, де залишалося ще чимало речей, які могли б знадобитися маленькому загону.

Рифи, об які розбився «Пілігрим», були тепер оголені. Посередині різних уламків стримів кістяк корабля. Раніше море майже цілком закривало його, і Дік Сенд серйозно замислився над тим, що судно було зараз оголене. Він знав, що на американському узбережжі Тихого океану не буває сильних припливів і відпливів. Юнак пояснив це дивне явище сильним вітром, що дув до берега.

Місіс Уелдон та її супутники відчули тягар на душі, побачивши свій корабель. На його борту вони провели стільки днів, пережили стільки випробувань! Боляче стискалося серце від вигляду бідолашного, скаліченого судна, без вітрил і без щогл, що лежало на боці, як істота, позбавлена життя.

Та, одначе, необхідно було побувати на кораблі раніше, ніж океан довершить його руйнування.

Дік Сенд і п’ятеро негрів легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, які звисали з бортів. Том, Геркулес, Бат і Остін взялися переносити їстівні припаси, що зберігалися на камбузі, і напої, а Дік Сенд подався до головної комори. На щастя, вода не просякла у цю частину судна, його корма й після катастрофи виступала над водою. Юнак знайшов тут чотири цілком справні чудові карабіни збройового заводу Пурдей і Ко і близько сотні патронів, ретельно вкладених у патронташі. Маленький загін був тепер озброєний і міг чинити опір індіанцям, якби вони надумали напасти на нього.

Дік Сенд не забув прихопити й кишенькового ліхтарика. На жаль, географічні карти, що зберігалися в каюті на носі, були зіпсовані водою, і користуватися ними було неможливо. Дік Сенд узяв також із арсеналу «Пілігрима» шість великих ножів, які слугували для обробки китових туш, — ножі мали доповнити озброєння його супутників. Заодно він захопив ще одну, безпечну зброю — іграшкову рушничку, що належала маленькому Джекові. Інше майно, що перебувало на кораблі, або загинуло при катастрофі, або було непридатне для використання. Втім, не було потреби перевантажувати загін поклажею, якщо перехід до найближчого населеного пункту мав тривати всього кілька днів. Продовольства й зброї було більше ніж достатньо.

В останню мить Дік Сенд згадав, що місіс Уелдон порадила забрати з корабля гроші. Він знайшов усього лише п’ятсот доларів, тим часом як одна лиш місіс Уелдон везла із собою набагато більшу суму. Куди ж вони поділися? Тільки Негоро міг випередити Діка Сенда у цих пошуках. Один він міг взяти гроші місіс Уелдон і заощадження капітана Гуля. Нікого іншого не можна було запідозрити в цій крадіжці. І все ж Дік спочатку засумнівався. Що він знав про цю людину? Лише те, що Негоро був замкненим і відлюдькуватим, що чуже горе викликало в нього злу посмішку. Але чи означало це, що він був злочинцем? Дік не знав, що й думати. Але кого іншого можна було запідозрити у викраденні грошей? Кого-небудь із негрів? Але це були чесні люди, крім того, вони ані на секунду не відходили від місіс Уелдон і Діка, а Негоро довго блукав берегом. Ні, Негоро, і лише Негоро, вкрав гроші!

Дік Сенд вирішив допитати Негоро, щойно той повернеться, і у разі необхідності навіть обшукати його. Це питання він мав з’ясувати до кінця.

Сонце котилося на захід. У цю пору року воно ще не перейшло екватор, несучи весняне тепло й світло Північній півкулі, але день цей уже наближався. Сонце опускалося майже перпендикулярно до тієї лінії, де небо з’єднується з морем. Сутінки були короткими й вже невдовзі змінилися повною темрявою. Це підтвердило припущення Діка Сенда, що судно зазнало катастрофи десь між тропіком Козерога та екватором.

Усі повернулися у грот, де вони мали розташуватися й відпочити кілька годин.

— Ніч буде бурхливою! — зауважив старий Том, вказуючи на чорні хмари, які вже скупчилися на обрії.

— Так, — підтвердив Дік, — вітер, мабуть, розгуляється не на жарт. Але що нам тепер до цього! Бідний корабель наш загинув, і бурі вже не можуть заподіяти нам шкоди!

— Так, нехай допоможе нам Бог! — промовила місіс Уелдон.

Було вирішено, що всю ніч, яка обіцяла бути дуже важкою, негри по черзі сторожуватимуть біля входу у грот. Крім того, можна було сміливо розраховувати на чуття Дінго. Повернувшись у грот, помітили, що кузена Бенедикта й досі немає. Геркулес покликав його на повну силу своїх багатирських легенів, і ентомолог негайно ж спустився з крутого схилу, ризикуючи зламати собі шию.

Кузен Бенедикт був розлючений. Він не знайшов у лісі жодної нової комахи, жодної, гідної зайняти місце в його колекції. Стоніг, сколопендр та інших багатоногих було скільки завгодно, навіть занадто багато, але крім них — нічого! Але ж відомо, що кузена Бенедикта аніскілечки не цікавили ці багатоногі!

— Чи варто було проїхати п’ять, а може, й усі шість тисяч миль, — скаржився він, — потрапити в найсильнішу бурю, зазнати катастрофи, щоб не знайти жодного з тих американських шестиногих, які є прикрасою будь-якого ентомологічного музею?! Ні, ні, справді гра не варта свічок!

На завершення кузен Бенедикт заявив, що він і години не залишиться на цьому нікчемному узбережжі, і зажадав, аби всі негайно ж вирушали в дорогу. Місіс Уелдон заспокоїла цю велику дитину. Вона запевнила його, що завтра талан обернеться до нього обличчям. Потім усі зайшли в грот, аби поспати до сходу сонця. І раптом Том помітив, що Негоро ще не повернувся, хоча вже настала ніч.

— Де він пропадає? — запитала місіс Уелдон.

— Нам немає до нього діла, — сказав Бат.

— Навпаки, — заперечила місіс Уелдон, — я воліла би, аби цей чоловік увесь час був у нас на очах.

— Справді, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд, — але якщо він добровільно залишив нас, я не уявляю собі, як можна змусити його повернутися. Хто знає, може у Негоро достатньо причин, аби назавжди зникнути.

І, відвівши місіс Уелдон у бік, Дік поділився з нею своїми підозрами. Місіс Уелдон анітрішки не здивувала розповідь Діка. Вона також підозрювала колишнього суднового кока й не сходилася з Діком лише в одному: як поводитися з Негоро.

— Якщо Негоро повернеться, — зауважила вона, — це означає, що він приховав украдені гроші в надійному місці. А позаяк ми не можемо впіймати його на місці злочину, як на мене, найкраще зробити вигляд, що ми не помітили пропажі, і промовчати щодо нашої підозри.

Місіс Уелдон мала рацію, і Дік погодився з її думкою. Тим часом Геркулес кілька разів погукав Негоро. Той не відповідав: або він зайшов занадто далеко, й не міг почути окриків, або не хотів повертатися.

Негри анітрошки не шкодували про те, що позбулися португальця. Але, як правильно сказала місіс Уелдон, Негоро був, мабуть, менш небезпечним поблизу, ніж оддалік.

Проте як, одначе, пояснити, що судновий кок насмілився на самоті вирушити у подорож цією незнайомою місцевістю? Чи не заблудився він? Може, він шукав і не знайшов у непроглядній пітьмі дорогу до гроту?

Місіс Уелдон і Дік Сенд не знали, що й подумати. Але як би не було, мешканці грота не мали права позбавляти себе такого необхідного відпочинку через Негоро.

Раптом Дінго, який бігав піщаним берегом, розпачливо загавкав.

— Чому гавкає Дінго? — запитала місіс Уелдон.

— Зараз довідаюся, — відповів Дік Сенд. — Може, Негоро повертається?

Негайно ж Дік, Геркулес, Остін і Бат вийшли із грота й попрямували до річки. Але вони нікого не побачили на березі. Дінго більше не гавкав.

Дік Сенд та його супутники повернулися у грот і спробували якнайкраще влаштуватися там на нічліг. Негри розподілили між собою чергування, і всі подорожани лягли спати. Не могла заснути лише одна місіс Уелдон. Їй чомусь здавалося, що цей довгоочікуваний берег не виправдав надій, які вона покладала на нього, — не приніс ані безпеки її близьким, ані спокою їй самій.

Розділ п'ятнадцятий

Герріс

Уранці 7 квітня Остін, який стояв на варті в досвітні години, побачив, як Дінго, сердито гавкаючи, кинувся до річки. Негайно ж із грота вибігли місіс Уелдон, Дік Сенд і негри. Мабуть, щось сталося.

— Дінго відчув поблизу людину або якусь тварину, — сказав юнак.

— У будь-якому разі, це не Негоро, — зауважив Том, — на нього Дінго гавкає з особливою люттю.

— Але куди ж подівся Негоро? — запитала місіс Уелдон, кинувши скоса на Діка погляд, значення якого зрозумів лише він один. — І якщо це не Негоро, то хто б це міг бути?

— Зараз довідаємося, місіс Уелдон, — відповів Дік. І, вже звертаючись до Бата, Остіна й Геркулеса, він додав: — Візьміть рушниці й ножі, друзі мої, йдіть за мною.

За прикладом Діка Сенда кожен із негрів заткнув за пояс ніж і взяв рушницю. Потім всі четверо зарядили рушниці й швидко рушили до берега річки. Місіс Уелдон, Том і Актеон залишилися біля входу в грот, де під доглядом старої Нан спав маленький Джек.

Сонце щойно зійшло. Скелі, що здіймалися на сході, ще приховували його, і піщане узбережжя було в тіні. Але на заході до самого обрію море вже виблискувало під першими сонячними променями. Дік Сенд та його супутники швидко йшли берегом до гирла річки.

Там вони побачили Дінго. Собака нерухомо стояв на місці, немов робив стійку, і гавкав без упину. Ясно було, що він побачив або почув когось стороннього. Старий Том мав рацію: Дінго гавкав не на Негоро, свого давнього ворога. Якийсь чоловік спустився схилом крутого берега. Опинившись на пляжі, він повільно покрокував уперед, намагаючись голосом і жестами заспокоїти Дінго. Видно було, що він побоюється сердитого пса.

— Це не Негоро! — сказав Геркулес.

— Ми нічого не втратимо від такої заміни, — зауважив Бат.

— Ймовірно, це тубілець, — сказав юнак. — Його прихід позбавить нас від неприємної необхідності розлучатися. Нарешті, ми довідаємося, де ми знаходимося!

І всі четверо, закинувши рушниці за спину, швидко попрямували назустріч незнайомцеві.

Незнайомець, побачивши їх, справді був досить здивований. Він начебто не очікував зустріти людей у цій частині узбережжя. Ймовірно, він ще не помітив уламків «Пілігрима», інакше поява на березі моря жертв катастрофи видалася б йому зовсім природною. До речі сказати, уночі прибій розламав корпус корабля, і тепер в морі плавали лише його уламки.

Помітивши, що люди, які йдуть назустріч, озброєні, незнайомець зупинився й навіть зробив крок назад. Рушниця висіла в нього за спиною; він швидко взяв її в руки й скинув з плеча. Його побоювання були зрозумілі. Але Дік Сенд зробив привітальний жест. Незнайомець, безсумнівно, зрозумів, що у прибульців наміри мирні, і після певних роздумів підійшов до них.

Дік Сенд міг тепер розгледіти його.

Це був високий чоловік, років сорока на вигляд, із сивуватими волоссям й бородою, з живими очима, що швидко бігали, засмаглий майже до чорноти. Така засмага буває в кочівників, які вічно мандрують по лісах і рівнинах. Незнайомець носив крислатий капелюх, куртку з дубленої шкіри, схожу на камзол, і штани; до високих — до колін — шкіряних чобіт було прикріплено великі шпори, що дзенькали при кожному кроці.

Дік Сенд з першого погляду зрозумів — і так воно й виявилося, — що перед ним не корінний мешканець. Це був швидше іноземець, сумнівний авантюрист, яких чимало у віддалених і напівдиких краях. Судячи з його манери триматися, ніби навитяжку, і з рудуватої бороди, він, ймовірно, був за походженням англосаксом. У будь-якому разі, він не був ані індіанцем, ані іспанцем.

Здогадка перейшла у впевненість, коли у відповідь на англійське вітання Діка Сенда незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

— Ласкаво просимо, юний друже!

І, підійшовши ближче, він міцно потис руку Діка Сенда. Неграм, супутникам Діка, незнайомець лише кивнув, не вимовивши жодного слова.

— Ви англієць? — запитав він у Діка.

— Американець, — відповів юнак.

— Мешканець півдня?

— Ні, мешканець півночі.

Ця відповідь начебто задовольнила незнайомця. Він ще раз суто по-американськи, з розмахом потряс руку Діку Сенду.

— Чи можу я запитати вас, мій юний друже, як ви опинилися на цьому узбережжі?

Але перш ніж Дік Сенд встиг відповісти на запитання, незнайомець зірвав з голови капелюха і низько вклонився.

Місіс Уелдон, нечутно ступаючи по піску, підійшла й зупинилася перед ним. Вона сама відповіла на запитання незнайомця.

— Пане, — сказала вона, — ми зазнали катастрофи. Наш корабель учора розбився об прибережні рифи!

На обличчі незнайомця відбилося співчуття. Повернувшись обличчям до океану, він шукав поглядом сліди катастрофи.

— Від нашого корабля нічого не залишилося, — розповів Дік. — Прибій розбив його на тріски цієї ночі.

— І насамперед ми хочемо знати, — додала місіс Уелдон, — де ми знаходимося.

— На південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець. Здавалося, запитання місіс Уелдон дуже здивувало його. — Невже ви цього не знаєте?

— Так, пане, — відповів Дік Сенд. — Ми сумнівалися в цьому, через те, що під час бурі корабель міг відхилитися у бік від курсу, а я не мав можливості визначити його місцеперебування. Але я прошу вас точніше вказати, де ми. На узбережжі Перу, чи не так?

— Ні, ні, юний друже мій! Небагато південніше. Ви зазнали катастрофи поблизу берегів Болівії.[55]

— Але ж! — вигукнув Дік Сенд.

— Точніше — ви перебуваєте у південній частині Болівії, майже на кордоні з Чілі.

— Як називається цей мис? — запитав Дік Сенд, вказуючи на північ.

— На жаль, не знаю, — відповів незнайомець. — Я добре знайомий з центральними областями країни, де мені часто доводилося бувати, але на цей берег я потрапив уперше. Дік Сенд замислився над тим, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований. Не знаючи сили течії, він легко міг помилитися в обчисленнях. Але помилка ця виявилася не настільки значною. Дік, зважаючи на те, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав катастрофи десь між двадцять сьомою й тридцятою паралеллю південної широти. Виявилося — на двадцять п’ятій паралелі. Судно проробило довгий шлях, і така незначна помилка в обчисленнях була цілком ймовірною. У Діка не було жодних підстав сумніватися у правдивості слів незнайомця. Довідавшись, що «Пілігрим» зазнав катастрофи у Нижній Болівії, Дік вже не дивувався пустельності берега.

— Пане, — сказав він незнайомцеві, — судячи з вашої відповіді, я маю припустити, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?

— Ні, Ліма далеко… Ліма там! — Незнайомець махнув рукою, вказавши на північ.

Місіс Уелдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, з прискіпливою увагою стежила за цією людиною. Проте ані в його поведінці, ані в його відповідях вона не помітила нічого підозрілого.

— Пане, — розпочала вона, — вибачте, якщо моє запитання видасться вам нескромним. Адже ви не уродженець Болівії?

— Я такий же американець, як і ви, місіс… — Незнайомець замовк, очікуючи, що йому підкажуть ім’я.

— Місіс Уелдон, — сказав Дік.

— Моє прізвище Герріс, — продовжував незнайомець. Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я залишив свою батьківщину й живу в пампі Болівії. Мені дуже приємно зустріти співвітчизників!

— Ви постійно мешкаєте в цій частині Болівії, містере Герріс? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я мешкаю на півдні, на чілійському кордоні. Але зараз мені потрібно на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо недалеко від Ата-камської пустелі? — запитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже. Ця пустеля починається за гірським хребтом, що видніється на обрії.

— Пустеля Атакама! — повторив Дік Сенд.

— Так, мій юний друже, — підтвердив Герріс. — Ата-камська пустеля, мабуть, найцікавіша й найменш досліджена частина Південної Америки. Ця своєрідна місцевість різко відрізняється від всієї іншої країни.

— Невже ви ризикуєте на самоті подорожувати пустелею? — запитала місіс Уелдон.

— Та що ви, я вже не раз робив такі переходи! — відповів Герріс. — За двісті миль звідси розташована велика ферма — гацієнда Сан-Феліче. Вона належить моєму братові. Я часто буваю в нього у своїх торговельних справах і зараз прямую саме до нього. Якщо ви побажаєте вирушити зі мною — можу поручитися, що вас зустріне там найгостинніший прийом. Звідти вже легко дістатися до міста Атаками: мій брат з найщирішою радістю надасть вам засоби пересування.

Ця люб’язна пропозиція, зроблена начебто від щирого серця, була на користь американця. Герріс, очікуючи на відповідь, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці негри — ваші невільники? Він вказав на Тома та його товаришів.

— У Сполучених Штатах немає більше рабів, — жваво заперечила місіс Уелдон. — Північні штати давно знищили рабство, і мешканцям півдня довелося вчинити за прикладом мешканців півночі.

— Так-так, справді, — сказав Герріс. — Я й забув, війна тисяча вісімсот шістдесят другого року розв’язала це важливе питання. Прошу вибачення в цих панів, — додав Герріс із відтінком іронії в голосі; так говорили з неграми американці з південних штатів. — Але побачивши, що ці джентльмени служать у вас, я подумав…

— Вони не служили й не служать у мене, пане, — перервала його місіс Уелдон.

— Ми б мали за честь служити вам, місіс Уелдон, — сказав старий Том. — Але — нехай це буде відомо містерові Геррісу — ми нікому не належимо! Щоправда, я був рабом. Коли мені було шість років, мене захопили в Африці работоргівці й продали до Америки. Але мій син Бат народився, коли я вже був вільною людиною, та й всі мої супутники — діти вільних людей.

— Із чим вас і поздоровляю, — відповів Герріс тоном, у якому місіс Уелдон почула нотки глузування. — Втім, на землі Болівії немає рабів. Отже, вам немає чого боятися, і ви можете подорожувати тут так само безпечно, як і штатами Нової Англії.[56]

У цю минь із грота вийшов маленький Джек у супроводі Нан. Хлопчик тер оченята. Побачивши матір, він бігцем кинувся до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.

— Яке славне хлопченя! — сказав американець, підходячи до Джека.

— Це мій син, — відповіла місіс Уелдон.

— О місіс Уелдон! Ви, певно, страждали подвійно під час цих тяжких випробувань: за себе й за сина!

— Тепер це все позаду, містере Геррісе. Хвала Богові, Джек цілий і неушкоджений, як і всі ми.

— Дозволите поцілувати це чарівне дитя? — запитав Герріс.

— Так, пане.

Але, мабуть, містер Герріс не сподобався маленькому Джеку — він лише тісніше пригорнувся до матері.

— От як! — сказав Герріс. — Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Виходить, я здаюся тобі страшним?

— Вибачите його, пане, — поспішила сказати місіс Уелдон. — Джек дуже сором’язлива дитина.

— Добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче, — відповів Герріс. — Коли ми прийдемо в гацієнду, там для тебе знайдеться славний поні, який допоможе нам подружитися.

Але навіть згадування про «славного поні» не потішило маленького Джека. Місіс Уелдон поспішила перемінити тему розмови — вона боялася, що непривітність Джека зачепить людину, яка так люб’язно запропонувала їм свої послуги.

Дік Сенд розмірковував над запрошенням Герріса йти з ним на гацієнду Сан-Феліче. Воно пролунало дуже доречно, але перехід у двісті миль то по лісах, то по голій рівнині мав дуже стомити місіс Уелдон і Джека: адже не було жодних засобів пересування.

Дік поділився своїми сумнівами з Геррісом і з цікавістю чекав на його відповідь.

— Справді, це довгий перехід, — сказав Герріс. — Але в лісі, за сотню кроків від берега, на мене чекає кінь. Я охоче надам його у розпорядження місіс Уелдон та її сина. Чоловіки підуть пішки, але маю вас запевнити, що й піший перехід не буде складним і занадто стомлюючим. До речі, коли я говорив про двісті миль, я мав на увазі шлях уздовж звивистого берега: цим шляхом я щойно пройшов сам. Але якщо ми підемо навпростець, через ліс, дорога скоротиться щонайменше на вісімдесят миль. Роблячи в день до десяти миль, ми непомітно доберемося до гацієнди.

Місіс Уелдон подякувала американцю.

— Якщо справді хочете показати свою вдячність, прийміть запрошення, яке я вам зробив — відповів Герріс. — Мені, щоправда, жодного разу не доводилося бувати в цьому лісі, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звик мандрувати лісами. От із продовольством справа трохи гірша. Я захопив із собою в дорогу рівно стільки провізії, скільки потрібно мені одному, аби дістатися до Сан-Феліче.

— Містере Герріс, — сказала місіс Уелдон, — у нас, на щастя, провізії більше ніж достатньо, і ми охоче поділимося з вами.

— То й чудово, місіс Уелдон! — вигукнув Герріс. — Все влаштовується щонайкраще, і, мені здається, нам залишається лише вирушати в дорогу.

Герріс пішов було до лісу, аби привести коня, але Дік Сенд зупинив його новим запитанням. Юнака не втішала перспектива відійти від берега моря й заглибитися у незайманий ліс, що тягнеться на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком, і йому не хотілося залишати узбережжя.

— Містере Геррісе, — сказав він, — мене бентежить цей перехід у сто двадцять миль Атакамською пустелею. Чи не краще нам йти уздовж берега? На північ або на південь — мені однаково, аби лише дістатися до найближчого приморського міста.

Герріс злегка насупив брови.

— Юний друже мій, — сказав він, — як не погано я знаю це узбережжя, але мені відомо, що найближче приморське місто за триста або й чотириста миль звідси.

— На північ — це точно, — перервав його Дік, — але на південь?

— А на південь, — заперечив американець, — потрібно буде спуститися до самого Чілі. Отже перехід буде не коротшим. Крім того, на вашому місці я б постарався не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Сам я, на превеликий жаль, не можу супроводжувати вас туди…

— Хіба кораблі, що випливають із Чілі в Перу, не проходять поблизу цього берега? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, — відповів Герріс. — Курс їхній прокладено у відкритому морі. Ймовірно, ви не зустріли жодного судна?

— Справді, — сказала місіс Уелдон. — Отже, Діку, чи є в тебе ще якісь запитання до містера Герріса?

— Лише одне, місіс Уелдон, — відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися. — Я хотів би довідатися в містера Герріса, у якому порту ми знайдемо судно, що доставить нас до Сан-Франциско.

— Шкода, мій юний друже, але мені важко відповісти на це запитання, — сказав американець. — Я знаю лише, що з гацієнди Сан-Феліче ми знайдемо спосіб доставити вас до міста Атаками, а звідтіля…

— Містере Геррісе, — перервала його місіс Уелдон, — не думайте, будь ласка, що Діку не до душі ваше запрошення!

— Ні, місіс Уелдон, ні! — вигукнув, юнак. — Я з вдячністю готовий прийняти пропозицію містера Герріса. Одне лише, про що я шкодую, так це про те, що «Пілігрим» не зазнав катастрофи на декілька градусів північніше або південніше. Тоді б ми були поблизу порту, нам легше було б повернутися на батьківщину й не довелося б зловживати люб’язністю містера Герріса.

— Змилуйтесь, я дуже радий, — сказав Герріс. — Адже я вам уже казав, що тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене щире задоволення зробити вам цю послугу.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Геррісе, — відповіла місіс Уелдон. — Але все ж я не хочу позбавляти вас коня. Я добре ходжу…

— А я ще краще, — з поклоном сказав Герріс. — Я звик мандрувати пампою, і якщо наш загін затримається в дорозі, то, сподіваюся, це відбудеться через мене. Ні, місіс Уелдон, на коні поїдете ви та ваш маленький Джек. Утім, може статися, що дорогою ми зустрінемо кого-небудь із службовців гацієнди. І якщо вони їхатимуть верхи, то охоче поступляться нам своїми кіньми.

Дік Сенд бачив, що, висуваючи нові заперечення проти пропозиції Герріса, він лише засмутить місіс Уелдон.

— Містере Геррісе, — сказав він, — коли ми виступаємо?

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів Герріс. Дощовий період розпочинається тут у квітні, і треба постаратися до його настання прибути у гацієнду Сан-Феліче. Дорога через ліс — найкоротша й, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко заглядають до лісу: вони воліють грабувати на узбережжі.

— Томе, і ви, друзі мої, — сказав Дік, звертаючись до негрів, — нам потрібно вже зараз розпочати готуватися до походу. Відберемо із запасу провізії те, що легше нести, і все спакуємо в тюки; поклажу ми розподілимо між собою.

— Містере Діку, — сказав Геркулес, — якщо хочете, я один понесу весь вантаж.

— Ні, мій славний Геркулесе, — відповів юнак, краще поділити ношу між усіма.

— Ви, мабуть, силач, Геркулесе, — сказав містер Герріс, оглядаючи з голови до ніг негра, ніби той був виставлений для продажу. — На африканських невільничих ринках за вас дали б чимало.

— Не більше, ніж я коштую, — сміючись, відповів Геркулес. — Тільки покупцям довелося б добряче побігати, аби впіймати мене.

Умовившись про усе, взялися до справи, щоб прискорити вихід. Збори були нетривалі, адже шлях від узбережжя до гацієнди Сан-Феліче мав забрати не більше десяти днів.

— Містере Геррісе, перш ніж ми скористаємося вашою гостинністю, ми хотіли би бачити вас у себе в гостях, — сказала місіс Уелдон. — Сподіваюся, ви не відмовитеся поснідати з нами?

— Із задоволенням, місіс Уелдон, із задоволенням, — весело відповів Герріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— Чудово, місіс Уелдон. Я використаю цей час, аби привести коня. Він вже поснідав.

— Дозволите супроводжувати вас? — запитав Дік Сенд американця.

— Якщо хочете, мій юний друже, — відповів Герріс, — підемо, я покажу вам нижню течію цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Тим часом місіс Уелдон послала Геркулеса на пошуки ентомолога.

Кузена Бенедикта не хвилювало нічого з того, що діялося довкола. Він тинявся узліссям у пошуках рідкісних комах, але нічого не знайшов. Геркулесу довелося ледве не силоміць привести його. Місіс Уелдон повідомила кузену Бенедиктові, що вирішено вирушати пішки через ліс у глиб країни й що похід триватиме днів десять. Кузен Бенедикт відповів, що він готовий вирушати будь-якої миті. Він згодний пройти пішки через усю Америку від краю до краю, якщо тільки йому дозволять дорогою колекціонувати комах.

Потім місіс Уелдон разом із Нан приготувала смачний і ситний сніданок. Він був аж ніяк не зайвим перед далекою дорогою.

Тим часом Герріс і Дік пройшли берегом до гирла річки й піднялися на кілька сотень кроків вгору за її течією. Там вони побачили прив’язаного до дерева коня, який веселим іржанням привітав свого господаря.

Це був чудовий кінь невідомої Діку Сенду породи. Але для досвідченої людини досить було кинути погляд на тонку шию, маленьку голову, довгий круп, похилі плечі, майже горбоносу морду, аби помітити помітні ознаки арабської породи.

— Ви бачите, мій юний друже, — сказав Герріс, — яка це сильна тварина. Цілком можна розраховувати, що вона не підведе в дорозі.

Герріс відв’язав коня, узяв його за вуздечку й, крокуючи попереду Діка, пішов до гроту. Юнак йшов за ним, пильно вдивляючись, оглядаючи ліс і обидва береги ріки. Але він не помітив нічого підозрілого. Вже підходячи до гроту, він поставив американцеві запитання, на яке той аж ніяк не міг очікувати.

— Містере Герріс, — запитав він, — чи не зустріли ви цієї ночі португальця на ім’я Негоро?

— Негоро? — перепитав Герріс тоном людини, яка не розуміє, чого від нього хочуть. — Хто такий цей Негоро?

— Судновий кок «Пілігрима», — відповів Дік Сенд. — Він кудись зник.

— Потонув? — запитав Герріс.

— Ні, ні, — відповів юнак. — Учора ввечері він ще був з нами, а вночі пішов. Ймовірно, він піднявся нагору за течією річки. Я тому й запитую вас, бо ви прийшли з того боку. Ви не зустріли його?

— Я не зустрів нікого, — сказав американець. — Якщо ваш кок один забрався в лісову хащу, він ризикує заблудитися… Втім, може, ми наздоженемо його дорогою.

— Так, можливо… — пробуркотів юнак.

Коли Дік Сенд і Герріс підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Як і вчорашня вечеря, він складався із усяких консервів і сухарів. Герріс накинувся на їжу з вовчим апетитом.

— Я бачу, — сказав він, — що ми не помремо з голоду дорогою. Але що буде із цим нещасним португальцем, про якого мені розповів наш юний друг?

— А! — перервала його місіс Уелдон. — Дік Сенд вже сказав вам, що Негоро зник? — Так, місіс Уелдон, — відповів юнак. — Я хотів довідатися, чи містер Герріс не зустрів Негоро.

— Ні, не зустрів, — сказав американець. — Не варто думати про цього дезертира, краще перейдемо до нашої справи. Ми можемо виступити в похід, місіс Уелдон, коли ви побажаєте.

Кожен узяв призначений йому тюк. Місіс Уелдон за допомогою Геркулеса сіла в сідло. Маленький Джек, з іграшковою рушницею за плечима, сів попереду неї, навіть не збираючись дякувати людині, яка надала в його розпорядження такого чудового коня.

Джек негайно заявив матері, що він сам керуватиме конем «чужого пана». Йому дали тримати повід, і Джек відразу відчув себе визнаним начальником загону.

Розділ шістнадцятий

У дорозі

Пройшовши кроків триста берегом річки, маленький загін вступив під покров незайманого лісу, по звивистих стежках якого йому потрібно було мандрувати упродовж десяти днів. Дік Сенд не без остраху поглядав на лісову хащу, хоча, власне кажучи, у нього не було жодних підстав тривожитися. Навпаки, місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпека невідомості мала лякати подвійно, — була зовсім спокійною. Вона знала, що ані люди, ані звірі, що зустрічаються в районі пампи, не були небезпечними, — у цьому полягала перша причина її спокою. По-друге, вона вірила, що з таким надійним провідником, яким їй видавався Герріс, немає ризику заблукати в лісі.

Попереду маленького загону йшли Дік Сенд і Герріс — один із довгоствольною рушницею, інший з карабіном. За ними йшли Ват і Остін, також озброєні карабінами й ножами. За ними їхали на коні місіс Уелдон і Джек. За ними йшли Том і стара Нан. Ар’єргард становили Актеон, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Цей порядок мав по можливості зберігатися упродовж всього переходу. Дінго кружляв біля загону, то відстаючи, то забігаючи вперед. Дік Сенд звернув увагу на те, що собака начебто увесь час шукає сліди. Дінго поводився дуже дивно відтоді, як він потрапив на сушу після катастрофи «Пілігрима». Собака увесь час перебував у стані сильного збудження. Часто він глухо гарчав, але й у цьому гарчанні швидше вчувалася скарга, ніж погроза. Дивну поведінку собаки помітили усі подорожани, але ніхто не міг її пояснити.

Кузена Бенедикта, так само як і Дінго, неможливо було змусити крокувати у визначеному порядку. Для цього його потрібно було б тримати на прив’язі. Із бляшаною коробкою на боці, із сіткою в руці, з великою лупою, що висіла на грудях, він нишпорив довкола, забирався у високу траву в пошуках прямокрилих, сітчастокрилих та інших «крилих», ризикуючи, що його вкусить яка-небудь отруйна змія.

На початку походу стривожена місіс Уелдон раз у раз кликала його. Але з ентомологом неможливо було нічого вдіяти.

— Кузене Бенедикте, — сказала вона йому нарешті, — не спокушайте мого терпіння. Востаннє пропоную вам нікуди не відходити від нас!

— Дозвольте, кузино, — заперечив затятий ентомолог, — а якщо я побачу комаху…

— Якщо ви побачите комаху, — відразу перервала вченого місіс Уелдон, — ви дасте їй спокій, інакше мені доведеться відібрати у вас ящик з колекцією.

— Як це відібрати в мене колекцію?! — вигукнув кузен Бенедикт таким тоном, немов місіс Уелдон загрожувала вирвати йому серце.

— Так! І, крім ящика, сітку! — відповіла невблаганна місіс Уелдон.

— І сітку, кузино?! Може, й окуляри? Ні! Ви не посмієте! Ви не посмієте!

— Так. І окуляри! Дякую вам, кузене Бенедикте. Ви мені нагадали, що я можу зробити вас сліпим і хоча б у такий спосіб змусити вас поводитися розумно!

Ця потрійна погроза втихомирила непосиду кузена майже на цілу годину. А потім він знову почав відходити у бік. Було зрозуміло, що він все одно полюватиме за комахами, навіть залишившись без окулярів, сітки і ящика. Довелося махнути на нього рукою й надати йому свободу для дій. Геркулес зобов’язався стежити за кузеном Бенедиктом. Місіс Уелдон уповноважила негра-велетня поводитися з кузеном Бенедиктом так само, як сам ентомолог поводився з рідкісними комахами. Іншими словами, якби знадобилося, Геркулес мав би упіймати його й поставити на місце так само делікатно, як сам кузен Бенедикт зробив би це з рідкісним лускатокрилим.

Після такого розпорядження кузеном Бенедиктом припинили перейматися. Маленький загін, як видно зі сказаного, був добре озброєний і готовий до всіляких несподіванок, хоча Герріс і стверджував, що у цьому лісі не доводиться побоюватися неприємних зустрічей, хіба що з кочівниками-індіанцями. У будь-якому разі, вжитих заходів обережності було достатньо, аби тримати всіх зустрічних на належній відстані.

Стежки, прокладені в густому лісі, більше скидалися на звірині, і пересуватися ними було нелегко. Герріс не помилився, коли казав, що за дванадцять годин ходьби загін долатиме на день у середньому від п’яти до шести миль.

Погода стояла чудова. На безхмарному небі сонце стояло у самісінькому зеніті. Його промені падали на землю майже прямовисно. На відкритій рівнині спека була б нестерпна, але під непроникною зеленню дерев її було неважко переносити. Герріс не втратив можливості звернути на це увагу своїх супутників. Більшість деревних порід у лісі були незнайомі місіс Уелдон та її супутникам, як білим, так і чорним. Однак людина тямуща помітила б, що, крім всіх своїх цінних якостей, вони не відрізняються великою висотою. Тут росла баугінія, або «залізне дерево», моломпі, подібна до індійського дерева птерокарпа, легка й міцна деревина якого йде на виготовлення весел; з його стовбура рясно сочився сік. Подекуди виднілися сумахи, інакше їх ще називали «фарбувальними жовтниками», вони містять велику кількість барвників. Були тут і бакаути з товстими стовбурами, футів по дванадцять в діаметрі, але менш цінні, ніж звичайні гваякові дерева.

Дік Сенд розпитував у Герріса про назви дерев.

— Хіба вам ніколи не доводилося бувати в Південній Америці? — запитав той, перш ніж відповістити на запитання юнака.

— Ніколи, — сказав Дік Сенд. — Я вже чимало поїздив по світу, але жодного разу не бував у цих місцях. Правду кажучи, я навіть не зіштовхувався з людьми, які добре знали б узбережжя Південної Америки.

— А в Колумбії, Чілі або Патагонії ви не бували? — запитав Герріс.

— Ні, ніколи…

— І місіс Уелдон теж ніколи не відвідувала цієї частини материка? — продовжував Герріс. — Адже американки такі невтомні мандрівниці…

— Ні, містере Герріс, — відповіла молода жінка. — Мій чоловік їздить у справах лише в Нову Зеландію, тому й мені не довелося побувати в інших місцях. Ніхто з нас не знає Нижньої Болівії.

— Що ж, місіс Уелдон, вам і вашим супутникам варто познайомитися з дивовижною місцевістю, природа якої різко відрізняється від природи Перу, Бразилії й Аргентини. Флора й фауна Болівії вразять будь-якого натураліста. Ви можете лише радіти, що зазнали катастрофи у такій цікавій місцевості. Ото вже справді можна сказати: «Не було б щастя, так нещастя допомогло…»

— Я хочу вірити, що привів нас сюди не випадок, містере Герріс, а Бог…

— Бог? Так, так, звісно, Бог, — відповів Герріс тоном людини, яка не допускає втручання провидіння в справи земні.

А через те, що ніхто з мандрівників не знав цієї країни, Герріс люб’язно вказував їм на різні зразки місцевої флори й повідомляв назви найоригінальніших дерев у лісі. Кузен Бенедикт міг пошкодувати, що цікавиться лише однією ентомологією. О, якби він був ще й ботаніком! Яке розмаїття відкриттів і знахідок зробив би він у цьому лісі! Скільки тут було рослин, про існування яких у тропічних лісах Нового Світу наука й не підозрювала! Кузен Бенедикт міг би навіки прославити власне ім’я. Але, на жаль, він не любив ботаніку й нічого в ній не тямив. Скажемо більше: він навіть відчував відразу до квітів — адже деякі різновиди квітів, казав він, насмілюються ловити комах і, замкнувши їх у свої вінчики, отруюють власними соками.

Все частіше в лісі почали зустрічатися заболочені місця. Під ногами хлюпотіла вода. Зливаючись разом, її струмки живили припливи вже знайомої мандрівникам річки. Деякі припливи були так широкі й повноводі, що доводилося шукати брід, аби переправитися на інший берег. Низькі й топкі береги річок густо заросли очеретом.

Обминувши болота, мандрівники знову ступили під покров високих дерев. Вузенькі стежки зазміїлися в лісі.

Хоча загін відійшов вже на достатньо велику відстань від берега моря, у лісі росло багато мангових дерев. Від кореня й до галузок їхні стовбури були наче хутром обкутані лишайниками. Мангові дерева дають густу тінь, їхні плоди надзвичайно смачні, і все ж, розповідав Герріс, жоден тубілець не насмілюється вирощувати їх. «Хто посадить мангове дерево, той умре», — йшлося у місцевому повір’ї. Герріс також вказав місіс Уелдон і Діку на дивовижне ебенове дерево, чорна деревина якого краща й твердіша від звичайних видів. Герріс, сказав, що це папірус і не помилився.

У другій половині дня після нетривалого відпочинку маленький загін почав підніматися на пологі пагорби, які слугували ніби передгір’ям високого хребта, що тягся паралельно до берега, і з’єднував з ним рівнину.

Тут ліс почав рідшати, дерева вже не тіснилися суцільними рядами. Однак дорога не покращилася: земля суцільно була вкрита буйними, високими травами. Здавалося, загін перенісся у джунглі Східної Індії. Рослинність була не такою рясною, як у низовині річки, що впадає в океан, але все ж густіша, ніж в країнах помірного поясу Старого й Нового Світу. Всюди виднілися індигоноски. Ця стручкова рослина має надзвичайну життєздатність. Зі слів Герріса, варто було хліборобові закинути поле, як негайно ж його захоплювали індигоноски, до яких тут ставилися з такою ж зневагою, як у Європі ставляться до кропиви й будяків.

Але зате в лісі зовсім не було каучукових дерев. А тим часом «Ficus prinoides», «Castillia elastica», «Cecropia pelta-ta», «Cameraria latif olia», і особливо «Suphonia elastica», що належать до різних родин, вдосталь зустрічаються в південноамериканських лісах. На диво мандрівників, вони не знаходили жодного каучуконоса.

А Дік Сенд давно вже обіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звичайно, був дуже розчарований: він уявляв, що м’ячі, гумові ляльки, що пищать, та гумові кулі ростуть просто на гіллі цих дерев. Джек поскаржився матері.

— Май терпіння, друже, — відповів Герріс. — Ми побачимо сотні каучукових дерев довкола гацієнди.

— Вони справді гумові? — запитав маленький Джек.

— Найсправжнісінькі. А поки що чи не хочеш скуштувати ось ці плоди? Дуже смачні й втамовують спрагу.

З цими словами Герріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд такі ж соковиті, як персики.

— А ви впевнені, що ці плоди не нашкодять? — запитала місіс Уелдон.

— Можу запевнити, місіс Уелдон, — відповів Герріс, — а як доказ я скуштую їх сам. Це плід мангового дерева.

І Герріс встромив у соковитий плід свої міцні білі зуби. Маленький Джек не змусив себе довго припрошувати й вчинив так само. Він заявив, що «груші дуже смачні», і дерево негайно стали оббирати. У цього різновиду мангових дерев плоди достигають у березні й у квітні, тоді як в інших — тільки у вересні, і тому вони стали в пригоді.

— Дуже смачно, дуже смачно, — з повним ротом казав хлопчик. — Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимуся. Я хочу гумове дерево!

— Потерпи трішки, синку! — заспокоювала хлопчика місіс Уелдон. — Адже містер Герріс обіцяв тобі.

— Це ще не все, — не вгавав Джек. — Дік обіцяв мені ще…

— Що ж ще обіцяв тобі Дік? — посміхаючись, запитав містер Герріс.

— Пташку-муху!

— Побачиш і пташку-муху, мій хлопчику! Лише трохи далі… далі звідси! — відповів Герріс.

Джек мав право вимагати, аби йому показали чарівних колібрі: адже він потрапив до країни, де їх дуже багато. Індіанці, які вміють майстерно плести пір’я колібрі, наділили цих чарівних представників пернатих поетичними іменами. Вони називають колібрі «сонячним променем» або «сонячними кучерями». Для них колібрі — «цариця квітів», «небесна квітка, яка прилетіла з ласкою до квітки земної», «букет із самоцвітів, що виблискує при світлі дня», тощо. Розповідають, що в індіанців є поетичні назви для кожного зі ста п’ятдесяти різновидів чудесного сімейства колібрі.

Однак, хоча всі мандрівники одностайно стверджували, що в болівійських лісах водяться безліч колібрі, маленькому Джеку довелося задовольнятися лише обіцянками Герріса. Зі слів американця, загін рухався ще занадто близько до берега океану, а колібрі не люблять пустельних місць на океанському узбережжі. Герріс розповідав Джеку, що ці пташки не бояться людей; на гацієнді Сан-Феліче тільки й чути їхній щебет: «тер-тер» і ляскіт крилець, схожий на дзижчання бджілки.

— Ох, як би я хотів вже бути там! — не вгавав маленький Джек.

Аби швидше дістатися до гацієнди Сан-Феліче, треба було менше зупинятися в дорозі. Тому місіс Уелдон та її супутники вирішили скоротити час зупинок.

Вигляд лісу вже змінювався. Все частіше зустрічалися широкі галявинки. Крізь зелений килим трав проглядав рожевуватий граніт і блакитнуватий камінь, схожий на ляпіс-лазур. Інші пагорби вкривала сасапарель — рослина з м’ясистими бульбами. Її непрохідні зарості часом змушували мандрівників жалкувати за вузькими стежками в лісовій хащі, якими все таки легше було пробиратися.

До заходу сонця маленький загін пройшов близько восьми миль. Цей перехід закінчився без пригод і не викликав ні в кого втоми. Щоправда, то був лише перший день в дорозі — потрібно було готуватися до того, що наступні етапи виявляться важчими.

За спільною згодою вирішено було зупинитися на відпочинок. Розбивати табір за всіма правилами не варто було на одну ніч, і мандрівники розташувалися просто на землі. Загрози нападу з боку тубільців або диких звірів не було, тож для охорони досить було виставити одного вартового, змінюючи його кожної другої години.

Привал влаштували під величезним манговим деревом; його розлоге гілля, вкрите густим листям, утворило ніби природну альтанку. У разі необхідності можна було б сховатися серед його листя. Але як тільки-но прибув маленький загін, на верхівці дерева здійнявся галасливий концерт. Мангове дерево слугувало сідалом для цілої зграї сірих папуг, балакучих, задерикуватих пернатих, які зазвичай нападають на інших птахів. Було б помилкою складати про них думку, спостерігаючи тільки за їхніми родичами, яких в Європі можна зустріти лише у клітках.

Папуги здійняли такий галас, що Дік Сенд мав намір рушничним пострілом змусити їх замовчати або розлетітися. Проте Герріс відмовив його, мовляв, у цих безлюдних місцях краще не видавати своєї присутності подібними звуками.

— Пройдемо без шуму, і не буде жодної небезпеки, — сказав він.

Вечеря була невдовзі готова, не довелося навіть готувати продукти на вогні: вона складалася з консервів і сухарів. Струмочок, що протікав під травою, постачав подорожанам воду; її пили, додаючи по кілька крапель рому. Десерт у вигляді соковитих плодів мангового дерева зірвали, незважаючи на пронизливий лемент папуг.

До кінця вечері стало темнішати. Тіні повільно піднімалися від землі до верхівок дерев. Тонке різьблення листя незабаром виділилося на тлі неба. Перші зірки здавалися яскравими квітками, що спалахнули на кінцях горішніх гілок. Вітер з настанням ночі почав вщухати й не шелестів більше у гіллі. Замовкли навіть папуги. Природу обіймав сон й закликав у свої обійми всі живі істоти.

Приготування до нічлігу було дуже нескладним.

— А чи не розкласти нам на ніч багаття? — запитав Дік Сенд в американця.

— Не варто, — відповів Герріс. — Ночі, на щастя, тепер теплі, а крона цього гігантського дерева затримує випаровування. Таким чином, нам не загрожує ані холод, ані вогкість. Я повторюю, мій друже, те, що вже говорив: постараємося прослизнути непоміченими. Не треба ані стріляти, ані розводити багаття.

— Я знаю, — втрутилася в розмову місіс Уелдон, — що нам нема чого побоюватися індіанців, навіть тих кочових лісових жителів, про яких ви нам говорили, містере Геррісе… Проте є й інші мешканці лісів — чотириногі… Чи не краще відігнати їх яскравим багаттям?

— Місіс Уелдон, місцеві чотириногі не заслуговують такої честі. Швидше вони бояться зустрічі з людиною, аніж людина зустрічі з ними.

— Ми ж в лісі, — сказав маленький Джек, — а в лісах завжди водяться звірі.

— Є різні ліси, друже, так само як і звірі бувають різні, — сміючись відповів йому Герріс. — Уяви, що ти знаходишся у великому парку. Адже недарма індіанці кажуть про свою країну: «Es como el Pariso!» Вона зовсім як рай земний.

— А змій тут немає? — запитав Джек.

— Ні, мій хлопчику, — відповіла місіс Уелдон. — Тут немає ніяких змій. Можеш спати спокійно.

— А леви? — не вгавав Джек.

— Жодних левів, мій хлопчику, — відповів Герріс.

— А тигри?

— Запитай у своєї мами, чи чула вона, щоб у Південній Америці водилися тигри.

— Ніколи, — відповіла місіс Уелдон.

Кузен Бенедикт, який був присутній при цій розмові, зауважив:

— Це точно, у Новому Світі немає ані тигрів, ані левів. Зате тут є ягуари й кугуари.

— Вони хижі? — запитав маленький Джек.

— Ба! — сказав Герріс. — Тубільці борються з ними один на один, а нас багато, і ми добре озброєні. Ваш Геркулес міг би голими руками задушити відразу двох ягуарів, по одному кожною рукою.

— Дивися, Геркулесе, не спи! — сказав маленький Джек. — І якщо звір захоче вкусити мене…

— То я сам його вкушу, містере Джеку! — відповів Геркулес, вишкіривши два ряди міцних зубів.

— Ви будете на варті, Геркулесе, — сказав Дік Сенд, — поки я не зміню вас, а мене потім перемінять інші.

— Ні, капітане Діку, — заперечив Актеон, — Геркулес, Бат, Остін і я впораємося самі з вартою. Вам треба відпочити цієї ночі.

— Дякую, Актеоне, — відповів Дік Сенд, — але я маю…

— Нічого ти не маєш, Діку! — заявила місіс Уелдон. — Подякуй цим славним людям і прийми пропозицію.

— Я теж буду на варті, — промурмотів маленький Джек, в якого вже злипалися оченята.

— Так, звичайно, мій хлопчику, — сказала мама, не бажаючи сперечатися з ним, — ти теж будеш на варті.

— Але якщо в цьому лісі немає ні левів, ні тигрів, — продовжував хлопчик, — то є вовки?

— Не справжні… — відповів американець. — Це особлива порода лисиць, або, точніше, лісові собаки. Їх називають гуарами.

— А гуари кусаються? — запитав Джек.

— Ваш Дінго може проковтнути великого гуара за один раз.

— А все ж, — солодко позіхаючи, продовжував Джек, — гуари — це вовки, якщо їх називають вовками.

На цих словах хлопчик спокійно заснув на руках у старої Нан, яка сиділа, притулившись до стовбура мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сплячу дитину, вляглася на землі поряд із ним і невдовзі теж зімкнула втомлені очі.

За кілька хвилин після цього Геркулес привів на стоянку кузена Бенедикта, який намагався вислизнути в ліс, аби зайнятися ловлею «кокюйо» — мух, які світяться, і якими чепурухи-тубілки прикрашають своє волосся, ніби живими коштовностями. Ці комахи, що випромінюють досить яскраве синювате світло з двох плям, розташованих в основі щитка, досить поширені в Південній Америці. Кузен Бенедикт сподівався наловити багато таких світляків, але Геркулес заперечив проти його намірів і, незважаючи на протести вченого, притяг його до місця привалу. Геркулес був людиною дисциплінованою і, отримавши наказ, виконував його з військовою обов’язковістю. Так велетень-негр урятував чимало мух-світляків від ув’язнення у бляшаній коробці ентомолога.

Невдовзі весь загін, крім Геркулеса, який стояв на варті, спав глибоким сном.

Розділ сімнадцятий

Сто миль за десять днів

Мандрівників і мисливців, які ночують у тропічному лісі під відкритим небом, звісно, будить досить неприємний концерт. У ньому можна почути й квоктання, і рохкання, і каркання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння, що доповнює ці різноманітні звуки.

Так вітають пробудження дня мавпи. У тропічному лісі можна зустріти маленьких «марикіну», «сагуїна» зі строкатою мордою, сірого «моно», шкірою якого індіанці вкривають казенну частину своїх рушниць, «сагу», яких можна розпізнати за двома довгими пучками шерсті, і багато інших представників численного сімейства чотирируких.

Мабуть, найцікавішими з них є ревуни, мавпи зі справжньою фізіономією Вельзевула й довгим чіпким хвостом, що допомагає їм триматися на деревах.

Лише сходить сонце, найстарший зі зграї затягує сумним голосом монотонну пісню. Це баритон трупи. Молоді тенори підхоплюють слідом за ним ранкову симфонію. Індіанці кажуть тоді, що ревуни «читають свої молитви». Але в той день мавпи, очевидно, не бажали читати молитви, тому що їх не було чути, а між тим їхні голоси розносяться далеко, — такий сильний звук виходить від швидкого коливання особливої кісткової перетинки, що утворилася у ревунів від потовщення під’язичної кістки.

Однак з якоїсь невідомої причини того ранку ані ревуни, ані інші мавпи, які мешкали у величезному лісі, не дали свого звичайного ранкового концерту. Така поведінка мавп досить засмутила б індіанців-кочівників. Не тому, що вони люблять цей вид хорового співу, але вони полюють на мавп і роблять це тому, що цінують головним чином їхнє м’ясо, дійсно дуже смачне, особливо копчене.

Дік Сенд і його супутники не мали жодного уявлення про звички ревунів, інакше мовчання мавп привернуло б їхню увагу. Мандрівники прокинулися один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку відновили їхні сили. Маленький Джек розплющив оченята одним із перших. Побачивши Геркулеса, він запитав, чи не з’їв той уночі вовка. Але виявилося, що жоден вовк не з’являвся поблизу привалу, і Геркулес поскаржився Джеку на страшенний голод.

Інші мандрівники теж зголодніли, і Нан заходилася готувати сніданок.

Меню було таке ж, як і напередодні за вечерею. Але свіже ранкове повітря збуджувало у всіх апетит, і подорожани не були особливо вибагливими. Усі розуміли, що потрібно набратися сил для стомлюючого денного переходу, і тому вшанували сніданок як слід. Навіть кузен Бенедикт зметикував, — можливо, вперше у житті, — що їжа не марний і не байдужний для життя процес. Однак він заявив привселюдно, що «приїхав у цю країну аж ніяк не для того, аби прогулюватися, засунувши руки в кишені». І якщо Геркулес, продовжував він, насмілиться й надалі заважати йому полювати на мух та інших комах, то Геркулесові це не минеться даремно!

Погроза, здавалося, не справила на велетня великого враження. Проте місіс Уелдон відвела Геркулеса убік і порадила йому дозволити розважитися цій великій дитині, не втрачаючи, одначе, його з поля зору.

— Не треба, — сказала вона, — позбавляти кузена Бенедикта безневинних задоволень, настільки природних у його віці.

О сьомій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу, прямуючи на схід. Встановлений напередодні похідний порядок зберігався й тепер. Дорога як і раніше пролягала через ліс. Спекотний клімат і достатність вологи сприяли щедрій родючості ґрунту. Здавалося, на цьому великому плоскогір’ї, розташованому на межі з тропіками, рослинний світ південних країн був представлений у всій своїй красі. У літні місяці сонячні промені падали тут майже прямовисно, у ґрунті накопичувалися величезні запаси тепла, а підґрунтя завжди залишалося вологим. І якими ж чудовими були ці ліси, що безкінечно змінювалися, або, якщо точніше, це був нескінченний ліс.

Дік Сенд не міг не помітити дивного протиріччя: зі слів Герріса, подорожани перебували в області пампи. Між тим пампа мовою індіанців «кишна» означає «рівнина». І Дік вважав, якщо його не зраджувала пам’ять, що пампа — це великі безводні й безлісі степи, де не зустрінеш каменю, величезні рівні простори, що вкриваються на період дощів будяком. У спекотний час цей будяк, розростаючись, перетворюється на справжній чагарник і утворює непрохідні зарості. Є в пампі й карликові дерева, й голі кущі колючок — і все це надає місцевості похмурого, сумного вигляду.

Але те що Дік Сенд бачив довкола відтоді, як маленький загін на чолі з американцем вирушив у дорогу, розпрощавшись з узбережжям, анітрішки не було подібним до пампи. Непрохідний ліс простягався на всі боки до самого обрію. Ні, не такою уявляв собі юнак пампу. Проте, можливо, мав рацію Герріс, коли казав, що Атакамське плоскогір’я — дуже своєрідна область. Що знав про нього Дік? Лише те, що Атакама — одна з найбільших пустель Південної Америки, що вона тягнеться від берегів Тихого океану до підніжжя Анд.

Цього дня Дік Сенд поставив американцеві кілька запитань з цього приводу й сказав, що його дуже дивує дивний вигляд пампи. Але Герріс розвіяв сумніви юнака. Він розповів чимало цікавого про цю частину Болівії, виявивши при цьому чудове знання країни.

— І дійсно, мій юний друже, — сказав він Діку Сенду, — справжня пампа відповідає тому опису, про який ви прочитали у своїх книжках. Це рівнина, подорож якою пов’язана з великими труднощами. Пампа трохи нагадує наші північноамериканські савани, з тією лише різницею, що савани частіше бувають заболоченими. Так, саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але тут ми перебуваємо в місцевості, вигляд якої навіть мене дивує. Щоправда, я вперше йду найкоротшою дорогою й перетинаю Атакамське плоскогір’я — зазвичай я обирав обхідний шлях. Але, хоча мені не доводилося бувати тут раніше, я чув, що Атакама зовсім не схожа на пампу. Між Західними Андами й середньою, найвищою частиною Анд ви справжньої пампи й не побачите — щоб до неї потрапити, потрібно перетнути хребет: вона займає східну, рівнинну частину материка, що простирається до самого Атлантичного океану.

— Хіба нам доведеться переходити через Анди? — жваво запитав Дік Сенд.

— Ні, юний друже мій, ні, — посміхаючись, відповів американець. — Адже я сказав: «потрібно перетнути», я не сказав: «ми перетнемо гори». Не турбуйтеся, нам не доведеться виходити за межі цього плоскогір’я, а на ньому найвищі вершини не перевищують півтори тисячі футів. З тими засобами пересування, які ми маємо, було б справжнісіньким божевіллям зважитися на похід через Анди. Я б нізащо цього не дозволив!

— Набагато простіше було б йти берегом, — сказав Дік Сенд.

— Так, у сто разів простіше, — погодився Герріс. — Але ж гацієнда Сан-Феліче розташована по цей бік Анд. Таким чином, впродовж усього переходу нам не доведеться долати серйозних перешкод.

— А ви не боїтеся заблукати у лісі? — запитав Дік Сенд. — Адже ви вперше подорожуєте тут.

— Ні, мій юний друже, не боюся, — відповів Герріс. — Я чудово знаю, що цей ліс подібний до безмежного моря або, швидше, до морського дна, де навіть моряк не зміг би визначити свого місцезнаходження. Проте ж я звик мандрувати лісами і вмію знаходити в них дорогу. Я керуюся при цьому розташуванням гілля на деяких деревах, напрямком, у якому росте їхні листя, рельєфом і складом ґрунту, а також безліччю дрібниць, яких ви не помічаєте. Будьте певні, я приведу вас і ваших супутників у потрібне нам місце.

При цьому Герріс говорив дуже впевнено. Дік Сенд і американець йшли поруч попереду загону. Дорогою вони часто обговорювали подібні питання, і ніхто не втручався в їхню розмову. Якщо в юнака й залишалися певні сумніви, які американцеві не вдавалося розвіяти, то він волів зберігати їх поки що при собі.

Дні восьмого, дев’ятого, десятого, одинадцятого й дванадцятого квітня минули без усіляких подій. У середньому загін проходив вісім-дев’ять миль за дванадцять годин. Решта часу витрачалася на зупинки для їжі та на нічний відпочинок. Подорожани відчували якусь втому, але, загалом, стан здоров’я в усіх був задовільний.

Маленький Джек вже знудився від цих одноманітних лісових мандрів. Крім того, дорослі не дотримали своїх обіцянок. Гумові дерева й птахи-мухи — все це без кінця відкладалося. Казали, що покажуть йому найгарніших папуг у світі, — адже вони мали бути в цьому лісі. Але де ж вони? Де зелені папуги, батьківщиною яких були ці ліси? Де забарвлені всіма кольорами веселки араконги з голими щоками й довгим хвостом, араконги, які ніколи не ступають лапками по землі; де камендеї, які мешкають переважно в тропіках; де дрібні строкаті папужки з пухнастим нашийником із пір’я, — де всі ці балакучі птахи, які, на думку індіанців, дотепер розмовляють мовою давно вимерлих племен? З усіх цих папуг Джеку показали лише попелясто-сірих жако із червоним хвостом. Їх було багато під деревами. Але цих жако хлопчик бачив і раніше. Їх привозять в усі частини світу. На обох континентах вони продзижчали всім вуха своєю нестерпною балаканиною, і зі всього сімейства папуг вони найлегше навчаються говорити.

Слід сказати, що якщо Джек був незадоволений, то кузен Бенедикт теж не мав підстав тішитися. Щоправда, йому не заважали тепер нишпорити лісом. Але дотепер йому все ще не вдавалося розшукати жодної комахи, гідної посісти місце в його колекції. Навіть жуки-світляки, яких тут мало бути безліч, немов змовилися — жоден із них не з’являвся поблизу загону. Природа, здавалося, знущалася з нещасного ентомолога, і не дивно, що кузен Бенедикт увесь час мав поганий настрій. Протягом наступних чотирьох днів загін продовжував рухатися на північний схід в тих же умовах. До 16 квітня подорожани пройшли не менше ста миль від берега океану. Якщо Герріс не заблукав, гацієнда Сан-Феліче, як він стверджував, була не більше як за двадцять миль від того місця, де в цей день зупинилися на нічліг. Отже, найпізніше за сорок вісім годин мандрівники будуть, нарешті, під її гостинним дахом і відпочинуть від своїх переходів!

Незважаючи на те що плоскогір’я Атакама у середній його частині було пройдено майже від краю до краю, протягом усього цього довгого шляху загону не зустрівся жоден тубілець.

Дік Сенд шкодував, що «Пілігрим» не зазнав катастрофи у якому-небудь іншому місці. Якби катастрофа сталася південніше або північніше, місіс Уелдон та її супутники давно дісталися б вже до якої-небудь плантації, селища або міста.

Але якщо ця область здавалася безлюдною, то за останні дні маленькому загону все частіше почали траплятися тварини. Вечорами здалеку чулося протяжне, жалібне виття якихось звірів. Герріс казав, що це виє лінивець — великий звір-тихохід, досить розповсюджений у цих лісових краях.

Шістнадцятого квітня опівдні, коли загін розташувався на відпочинок, у повітрі пролунав якийсь різкий свист. Місіс Уелдон свист цей видався дуже дивним і стривожив її.

— Що це таке? — запитала вона, швидко піднявшись із землі.

— Змія! — закричав Дік Сенд.

І, схопивши рушницю, юнак закрив собою місіс Уелдон. Справді, будь-який плазун міг заповзти у густу траву, що оточує місце привалу. Це міг бути «сукуру» — різновид удава — гігантська змія, яка сягає іноді сорока футів завдовжки.

Проте Герріс заспокоїв місіс Уелдон. Він запропонував Діку Сенду й неграм, що кинулись було до юнака на допомогу, сісти на свої місця. Американець пояснив, що це не удав; удави не свистять; звук цей видають зовсім нестрашні чотириногі — їх дуже багато в тутешніх краях!

— Заспокойтеся, — додав він, — і не лякайте тварин.

— Але що це за тварини? — запитав Дік Сенд, який не втрачав нагоди дізнатися в американця якомога більше подробиць про цю країну. Американець розповідав охоче, не змушуючи себе просити.

— Це антилопи, мій юний друже, — відповів американець.

— О! Антилопи? Я хочу подивитися на них! — вигукнув Джек.

— Це дуже важко, мій хлопчику, — сказав Герріс, — дуже важко.

— Може, мені таки вдасться наблизитися до цих свистячих антилоп? — запитав Дік Сенд.

— Ви не встигнете зробити й трьох кроків, — заперечив американець, похитавши головою, — як вся череда кинеться навтьоки. Не раджу вам даремно витрачати сили.

Але в Діка Сенда були підстави наполягати на своєму. Не випускаючи рушниці з рук, він сковзнув у траву. У ту ж секунду кілька граційних антилоп з маленькими й гострими ріжками вихором пронеслися повз привал. Їхня яскраво-руда вовна вогненною плямою промайнула на темному тлі дерев.

— Ось бачите, я попереджав вас! — сказав Герріс, коли юнак повернувся на своє місце.

Антилопи зникли з такою швидкістю, що Дік Сенд не встиг розгледіти їх.

Того ж дня на очі загону втрапила ще одна череда якихось тварин. Цього разу ніщо не заважало Діку дивитися на них, щоправда, з великої відстані. Їхня поява викликала досить дивну суперечку між Геррісом та його супутниками. Близько четвертої години після опівдня маленький загін ненадовго зупинився на лісовій галявинці. Раптом серед хащі, не більше ніж за сто кроків, з’явилася череда якихось великих тварин. Вони відразу ж кинулися тікати й зникли з блискавичною швидкістю.

Незважаючи на багаторазові попередження американця, Дік Сенд скинув з плеча рушницю й вистрілив. Одначе у той момент, коли пролунав постріл, Герріс штовхнув стовбур, і хоча Дік був влучним стрільцем, але на цей раз куля не влучила у ціль.

— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — бурмотів Герріс.

— Це були жирафи! — вигукнув Дік Сенд, пропускаючи повз вуха зауваження американця.

— Жирафи! — вигукнув маленький Джек, піднімаючись у сідлі. — Покажіть мені жирафів!

— Жирафи? — перепитала місіс Уелдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. Жирафи не водяться в Америці.

— Ну, звісно, у цій країні не може бути жирафів! — сказав Герріс із невдоволеним видом.

— У такому разі, що ж це за тварина? — запитав Дік Сенд.

— Не знаю, що й подумати, — відповів Герріс. — Чи не помилилися ви, мій юний друже? Може, це були страуси?

— Страуси? — в один голос повторили місіс Уелдон і Дік. Вони здивовано перезирнулися.

— Так, так, звичайні страуси, — наполягав Герріс.

— Але ж страуси — птахи, — сказав Дік, — тож вони двоногі…

— Саме так, — підхопив Герріс, — мені саме впало в око — ці тварини, які мчали з шаленою швидкістю, були двоногі.

— Двоногі? — повторив юнак.

— А мені здалося, що це були чотириногі, — сказала місіс Уелдон.

— І мені також, — зауважив старий Том.

— І нам, і нам! — і собі підтримали Бат, Актеон та Остін.

— Чотириногі страуси! — зареготав Герріс. — Ото кумедна гра природи!

— Тому ми й подумали, що це жирафи, а не страуси, — заперечив Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні! — рішуче заявив Герріс. — Ви погано роздивилися їх. Це пояснюється швидкістю, з якою страуси втекли. І досвідченим мисливцям часом трапляється помилятися у таких випадках.

Пояснення американця було досить схожим на правду. На далекій відстані великого страуса неважко прийняти за жирафа. У того й іншого дуже довга шия, а голова закинута назад. Страус схожий на жирафа, у якого, можна сказати, відрубали задні ноги. Враховуючи швидкість бігу, коли вони лише промайнути перед очами, їх можна було переплутати. Головний же доказ помилки місіс Уелдон та її супутників був у тому, що жирафи не водяться в Америці.

— Якщо не помиляюся, то й страуси теж не водяться в Америці, — зауважив Дік.

— Помиляєтеся, мій юний друже, — заперечив Герріс, — у Південній Америці водиться один різновид страуса нанду. Його ми й бачили.

Герріс сказав правду.

Нанду — постійний мешканець південноамериканських рівнин. Це великий птах, заввишки близько двох метрів, із прямим дзьобом; пір’я його пухнате, крила мають синюватий відтінок. Ноги в нанду трипалі, чим він істотно відрізняється від двопалих африканських страусів, пальці закінчуються пазурами. М’ясо молодих нанду дуже смачне.

Герріс, який добре знав звички цих птахів, поділився з Діком своїми знаннями, до речі сказати, цілком точними. Місіс Уелдон та її супутникам довелося визнати, що вони помилилися.

— Можливо, ми зустрінемо ще череду страусів, — продовжував Герріс. — Спробуйте гарно їх роздивитися, щоб надалі не помилятися й не приймати птахів за чотириногих. А головне, мій юний друже, не забувайте моїх порад і не стріляйте без нагальної потреби, яку б тварину ви не зустріли. Нам немає потреби полювати заради їжі, і тому, я повторюю, не треба рушничними пострілами сповіщати всіх про наше перебування в цьому лісі.

Дік Сенд нічого не відповів. Він глибоко замислився: сумнів знову закрався в його голову…

Наступного дня, 17 квітня, загін зранку вирушив у дорогу. Герріс стверджував, що не пізніше як за двадцять чотири години подорожани будуть вже під дахом гацієнди Сан-Феліче.

— Там, місіс Уелдон, — казав він, — на вас чекає щирий прийом і турбота. Кілька днів відпочинку відновлять ваші сили. Можливо, ви не знайдете там тієї розкоші, до якої ви звикли в Сан-Франциско, але все ж ви переконаєтеся, що наші гацієнди, навіть у глухих куточках країни, не позбавлені комфорту. Ми не такі вже й дикуни.

— Містере Геррісе, — відповіла місіс Уелдон, — ми нескінченно вдячні вам за все, що ви для нас зробили. На жаль, ця вдячність на словах — все, чим ми можемо вас віддячити, але, вірте, вона йде від чистого серця! Та час було б уже нам прибути на місце!

— Ви дуже стомилися, місіс Уелдон?

— Не про мене мова! — відповіла місіс Уелдон. — Але мій хлопчик день від дня стає все більше кволим. Щодня в певну годину його починає морозити.

— Хоча клімат цього плоскогір’я вважається здоровим, — сказав Герріс, — але я чув, що в березні й у квітні люди іноді хворіють тут на лихоманку.

— На щастя, завбачлива природа розмістила протиотруту поруч із отрутою, — зауважив Дік Сенд.

— Що ви хочете цим сказати, мій юний друже? — з подивом запитав Герріс.

— Хіба тут не ростуть хінні дерева? — відповів Дік.

— О так, — сказав Герріс, — справді! Ви маєте рацію. Це батьківщина хінних дерев, їхня кора має такі дорогоцінні цілющі властивості, як протигарячковий засіб.

— Мене, щиро кажучи, дивує, що ми дотепер не зустріли жодного хінного дерева, — додав Дік Сенд.

— Річ у тому, мій юний друже, — відповів Герріс, — що хінні дерева не так-то й легко розпізнати. Це високі дерева з великим листям і рожевими запашними квітами. Але ростуть вони звичайно не групами, а поодинці, загублені серед інших дерев. Індіанці, які займаються збиранням хінної кори,[57] розпізнають їх лише за вічнозеленим листям.

— Якщо ви помітите таке дерево, покажіть мені його, містере Герріс, — попросила місіс Уелдон.

— Добре, місіс Уелдон, хоча в гацієнді Сан-Феліче ви знайдете запас сірчанокислого хініну — цей засіб ще краще припиняє лихоманку, ніж проста кора хінного дерева.

Останній день подорожі минув без усіляких пригод. Настав вечір, і, як зазвичай, загін зупинився на нічліг. Увесь час погода стояла суха та ясна; але наразі, вірогідно, збиралося на дощ. Теплі випаровування піднялися від землі й огорнули ліс непроникним туманом.

У цьому не було нічого несподіваного, адже наближався початок дощового періоду. На щастя, для маленького загону, гацієнда, що гостинно запропонувала притулок, була вже зовсім недалеко. Залишалося потерпіти лише кілька годин.

За приблизними розрахунками Герріса, в яких він відштовхувався від кількості часу, проведеного в дорозі, загін знаходився не далі ніж за шість миль від гацієнди. Проте на ніч були застосовані всі звичайні заходи безпеки. Том та його товариші мали по черзі нести варту.

Дік Сенд наполягав на цьому з усією рішучістю. Більше ніж будь-коли юнак хотів дотримуватися обережності. Страшна підозра свердлила його розум, але поки вона не перейшла у впевненість, Дік ні з ким не хотів про це говорити.

Привал влаштували в гаю, поблизу підніжжя гігантського дерева. Стомлені тривалим переходом, місіс Уелдон та її супутники невдовзі заснули, але раптом їх розбудив гучний лемент.

— Хто кричить? — запитав Дік Сенд, першим скочивши на ноги.

— Це я… Це я крикнув! — відповів кузен Бенедикт.

— Що з вами?

— Мене хтось вкусив…

— Змія? — з жахом запитала місіс Уелдон.

— Ні, ні, не змія, а якась комаха, — відповів кузен Бенедикт. — Зачекайте, ось вона, я її впіймав.

— То розчавіть же її і не заважайте нам спати! — роздратовано сказав Герріс.

— Розчавити комаху? — обурився кузен Бенедикт. — Як би не так! Ні, я повинен її розглянути!

— Який-небудь москіт, — сказав Герріс, знизуючи плечима.

— Ні, — заперечив кузен Бенедикт, — це муха… і досить цікава муха.

Дік Сенд запалив свій ручний ліхтарик і підійшов до кузена Бенедикта.

— Боже мій, що я бачу! — закричав ентомолог. — Нарешті, я отримав нагороду за всі незгоди й розчарування! Ура! Я зробив велике відкриття!

Кузен Бенедикт захлинався від щастя. Він дивився на спійману муху поглядом тріумфатора. Здавалося, він готовий був її розцілувати.

— Але що це таке? — запитала місіс Уелдон.

— Двокрила комаха, кузино, і яка чудова! — Кузен Бенедикт показав усім буру муху, розміром менше бджоли, з довгим хоботком і жовтими смужками на черевці.

— Вона не отруйна? — запитала місіс Уелдон.

— О ні, кузино, людині вона не страшна. Але для тварин, для антилоп, буйволів, навіть для слонів це страшний ворог! Ох, яка чарівна, чудова мушка!

— То скажіть же нам, нарешті, що це за муха? — попросив Дік Сенд.

— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця мила мушка, яку я тримаю у руці, називається цеце.[58] Цією мухою дотепер по праву пишався лише один континент! Жоден учений не знаходив ще цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився запитати кузена Бенедикта, у якій же частині світу дотепер зустрічалася ця проклята муха. Всі мандрівники знову поринули у сон, який увірвала ця подія, проте Дік Сенд до самого ранку не заплющив очей, незважаючи на сильну втому.

Розділ вісімнадцятий

Страшне слово

Здавалося, що вже час прибути на місце! Місіс Уелдон знемагала від втоми. Вона не могла більше продовжувати подорож. Шкода було дивитися й на її маленького сина. Личко Джека палало під час нападів лихоманки й було біліше за крейду, коли напади минали. Мама страшно стривожилася й, не довіряючи догляду за ним навіть старої Нан, не спускала тепер дитини з рук. Так, давно слід було прибути на місце! Якщо вірити американцеві, то цього дня, 18 квітня, маленький загін до вечора ступить за огорожу гацієнди Сан-Феліче.

Дванадцять днів мандрів тропічним лісом, дванадцять ночей, проведених під відкритим небом, — цього було досить, аби підірвати сили навіть такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут ще й хвороба маленького Джека, позбавленого необхідного догляду, відсутність ліків. Будь-яка мати на її місці прийшла б у розпач.

Дік Сенд, Нан, Том та його товариші краще долали труднощі й утому. Запаси харчів, щоправда, закінчувалася, але дотепер загін мав усе необхідне. Тому стан їхнього здоров’я був задовільний.

Щодо Герріса, то здавалося, що цей чоловік, ніби був створений для довгих подорожей непролазними нетрями, й утома не мала над ним влади.

Проте Дік помітив, як в міру наближення до гацієнди Герріс став стурбованим і не таким говірким, як раніше. Здавалося, мало би бути все навпаки. Так принаймні вважав юнак — він із кожним днем усе менше довіряв американцеві. Одного не міг зрозуміти Дік: з якою метою мав би їх обманювати Герріс? На це запитання юнак не знаходив відповіді. Але він постійно пильнував за своїм провідником. Ймовірно, той відчував, що Дік його в чомусь підозрює. Ця підозрілість «юного друга», певно, й була однією з причин похмурої заклопотаності американця.

Загін рушив у дорогу. Ліс рідшав. Непрохідні хащі змінилися невеликими гаями, між якими лежали широкі галявини. Чи передувало це справжній пампі, про яку казав Герріс?

Перші години походу не дали Діку нових приводів для занепокоєння. Проте дві обставини вразили його. Самі по собі вони не мали особливого значення, але за тих обставин, в яких перебували мандрівники, не можна було нехтувати навіть дрібницями.

Дік Сенд звернув увагу на дивну поведінку Дінго. Всі ці дні собака біг, опустивши ніс до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто йшов слідом. Він або тужливо мовчав, або жалібно завивав, і в тому витті вчувалися чи то біль, чи то жаль. Але в цей день гавкіт собаки раптом став дзвінким, сердитим, часом навіть лютим. Дінго гавкав тепер так само як на палубі «Пілігрима», коли там з’являвся Негоро. Неясна підозра промайнула в голові Діка Сенда. Вона перейшла у впевненість, коли старий Том сказав йому:

— От дивно, містере Діку! Дінго не обнюхує більше трави, як усі ці дні. Бачите, він тримає ніс за вітром, шерсть на ньому скуйовджена, він дуже збуджений. Можна подумати, що він відчуває…

— Негоро, чи не так? — підхопив Дік. Юнак вхопив за руку старого негра й зробив йому знак говорити тихіше.

— Так, Негоро, містере Діку. Мені здається, він йде слідом за нами…

— Я й сам так думаю, Томе. Ймовірно, зараз він зовсім близько від нас.

— Але навіщо він це робить? — запитав Том.

— Можливо, Негоро не знає місцевості, — відповів Дік Сенд. — Тоді цілком зрозуміло, що він йде за нами по п’ятах. Або…

— Або що? — схвильовано запитав Том, дивлячись на Діка.

— Або, навпаки, він занадто добре знає місцевість, і тоді…

— Але як Негоро може знати цю країну? Адже він ніколи не бував тут!

— Ніколи не бував тут?… — прошепотів Дік. — Не знаю. Але одне не викликає сумнівів: Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, перебуває десь поруч.

Він урвав свою промову й гукнув собаку. Дінго знехотя наблизився.

— Ату! — сказав Дік. — Негоро, Негоро, Дінго! Ату його!

Пес люто загавкав. Ім’я суднового кока справило на нього звичне враження, і він кинувся вперед, ніби Негоро причаївся за найближчим чагарником.

Герріс побачив цю сцену і підійшов до юнака.

— Що ви сказали Дінго? — запитав він крізь зуби.

— О, нічого особливого, — відповів жартівливо старий Том. — Ми запитували в Дінго, чи немає звісток про одного нашого супутника з корабля, який кудись зник.

— Ага, — сказав американець, — це той португалець, судновий кок, про якого ви мені розповідали?

— Так, — відповів Том. — Судячи з шаленого гавкоту Дінго, цей чоловік має бути десь неподалік.

— Як він міг дістатися сюди? — запитав Герріс. — Ви, здається, казали, що він ніколи не бував у Болівії?

— Якщо тільки він не приховав цього від нас, — відповів Том.

— Навіщо йому було б це приховувати? — запитав Герріс. — Утім, можна обшукати чагарники. Що, якщо бідолаха потребує допомоги? А якщо він потрапив у халепу?…

— Ні, у цьому немає потреби, — сказав Дік Сенд. — Якщо Негоро зумів дістатися сюди сам, він може й вибратися звідсіля без нашої допомоги!

— Як хочете, — відповів Герріс.

— Замовкни, Дінго! — прикрикнув Дік Сенд, аби припинити неприємну розмову.

Друге спостереження, яке зробив юнак, стосувалося коня американця.

За його поведінкою непомітно було, що стайня десь близько. Кінь не втягував ніздрями повітря, не пришвидшував кроку, не іржав — словом, нічим не виявляв нетерпіння, властивого коням, коли наприкінці тривалої подорожі вони відчувають наближення відпочинку. Кінь Герріса, який багато разів бував на гацієнді, йшов стежкою так байдуже, начебто ця гацієнда знаходилася ще за сотні миль.

«Ні, якщо взяти до уваги поведінку коня, то нашій мандрівці ще далеко до завершення!» — думав юнак.

Напередодні Герріс стверджував, що маленький загін перебуває лише за шість миль від гацієнди; до п’ятої години після полудня із цих шести миль, безсумнівно, вже було пройдено не менше чотирьох. Проте кінь усе ще не відчув стайні, та й ніщо навколо не видавало близькості такої великої плантації, як гацієнда Сан-Феліче. Навіть місіс Уелдон, вся в турботах про свою дитину, дивувалася тому, що місцевість як і раніше видається пустельною й ненаселеною. Жодного тубільця, жодного слуги з гацієнди, яка б мала бути так близько! Чи не заблукав Герріс? Місіс Уелдон відігнала цю думку: нова затримка загрожувала загибеллю її маленькому Джекові…

Герріс, як і колись, йшов поперед загону. Але він вдивлявся у темряву лісу, повертав голову то праворуч, то ліворуч з таким виглядом, ніби він не дуже був упевнений у собі й в дорозі, якою йшов.

Місіс Уелдон заплющила очі, аби не бачити цього. За рівниною, завширшки з милю, знову виднівся ліс, але не такий густий, як на заході; маленький загін знову ступив під покров високих дерев.

О шостій годині вечора подорожани підійшли до заростей чагарників, крізь які, ймовірно нещодавно, пройшла череда якихось великих тварин. Дік Сенд уважно озирався навкруги.

На висоті, що набагато перевищує людський зріст, гілля було поламане. Трава на землі була прим’ята, і місцями на вологому ґрунті виднілися великі сліди; такі сліди не могли належати ані ягуарам, ані кугуарам. Чиї ж це ноги залишили такі сліди? Може, тут проходив лінивець? І чому гілки обламані так високо? Тільки слонам під силу було прокласти таку просіку в чагарнику й вибити такі величезні сліди у вологому ґрунті. Одначе слони не водяться в Америці! Ці величезні тварини не живуть у Новому Світі, і їх ніколи не намагалися акліматизувати там.

Виходить, припущення про те, що сліди належать слонам, потрібно було відкинути як зовсім неймовірне.

Дік Сенд ні з ким не поділився думками, які виникли, коли помітив ці загадкові сліди. Він навіть не запитав про це в американця. Та й чого міг він очікувати від людини, яка намагалася видати жирафів за страусів? Герріс вигадав би яке-небудь фантастичне пояснення, але становище загону від цього анітрішки б не змінилося. В усякому разі, Дік склав собі певну думку про Герріса. Він відчував, що це зрадник. Дік чекав лише випадку, аби зірвати з нього маску, і все говорило юнакові, що цей випадок не змусить себе довго чекати. Але яка таємна мета могла бути в Герріса? Що готував він людям, які довірилися йому?

Дік Сенд продовжував вважати себе відповідальним за долю своїх супутників. Більше ніж будь-коли на ньому лежала турбота про порятунок усіх, кого катастрофа «Пілігрима» викинула на цей берег. Тільки він один міг урятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду матір, її маленького сина, негрів, кузена Бенедикта. Але якщо юнак міг спробувати щось зробити як моряк, перебуваючи на борту корабля, то що він міг вдіяти, відчуваючи небезпеку, запобігти якій не мав змоги.

Дік Сенд не хотів заплющувати очі перед жахливою істиною, що з кожною годиною ставала все більш ясною й незаперечною. П’ятнадцятирічному капітанові «Пілігрима» у хвилину грізної небезпеки знову доводилося брати на себе важку місію командира й керівника. Але Дік не бажав завчасно тривожити бідну матір Джека, — доки не настане час діяти. І він нічого не сказав навіть тоді, коли раптом побачив попереду, на березі досить широкої річки, що перетинала їм дорогу, величезних тварин, які швидко рухалися під прибережними деревами.

«Гіпопотами! Гіпопотами!» — кортіло йому крикнути.

Але він промовчав. Дік йшов за сотню кроків попереду загону, і, крім нього, ніхто не помітив цих приосадкуватих коротконогих і товстошкірих тварин бурого кольору. У них була велика голова й широка паща, що оголювала величезні, більше фута завдовжки, ікла.

Гіпопотами в Америці?!

До вечора загін йшов уперед, докладаючи чимало зусиль. Навіть найвитриваліші починали відставати. Час вже було б прибути на місце! Або ж потрібно робити зупинку для нічлігу.

Заклопотана маленьким Джеком місіс Уелдон, може й не зауважувала, яка вона стомлена, але сили її закінчувалися. Інші учасники походу перебували не в кращому стані. І лише один Дік не піддавався втомі: він черпав енергію й стійкість з усвідомлення свого обов’язку.

Близько четвертої години після опівдня старий Том знайшов якийсь предмет, який лежав у траві. Це виявився ніж дивовижної форми із широким кривим лезом і товстим руків’ям зі шматка слонової кістки, прикрашеної досить грубим різьбленням.

Том підняв ніж і приніс його Діку Сенду. Розглянувши уважно знахідку, юнак передав її американцеві.

— Певно, тубільці недалеко, — сказав він.

— Справді, — відповів Герріс. — Але…

— Але? — повторив Дік Сенд, дивлячись просто в очі Геррісу.

— Ми мали б уже підійти до гацієнди, — нерішуче сказав Герріс, — але я не впізнаю місцевості…

— Ви заблукали? — жваво запитав Дік.

— Заблукав? Ні. Гацієнда має бути не далі як за три милі. Щоб скоротити дорогу, я пішов навпростець, через ліс… Здається, я помилився…

— Можливо, — сказав Дік Сенд.

— Я думаю, краще мені одному піти вперед на розвідку, — запропонував Герріс.

— Ні, містере Геррісе, — рішуче заявив Дік, — вам не треба відлучатися!

— Як знаєте, — відповів американець. — Але майте на увазі, що вночі мені не знайти дороги.

— Ну що ж! — вигукнув Дік. — Ми зупинимося на нічліг. Місіс Уелдон не відмовиться провести ще одну ніч під відкритим небом, а завтра з настанням дня ми знову рушимо в дорогу. Останні дві-три милі можна буде пройти за годину.

— Згоден, — сказав Герріс. Цієї миті Дінго гучно загавкав.

— Назад, Дінго, назад! — погукав Дік Сенд. — Ти чудово знаєш, що там нікого немає, адже ми в пустелі!

Отже, вирішено було востаннє заночувати в лісі, Місіс Уелдон не вимовила жодного слова, надаючи своїм супутникам право самим вирішити, де влаштовувати привал. Маленький Джек, який заснув після приступу лихоманки, лежав в неї на руках.

Взялися шукати місце, де розташуватися на нічліг. Дік обрав для цього кілька великих дерев, що росли разом. Старий Том попрямував було до них, але раптом зупинився й скрикнув:

— Погляньте! Погляньте!

— Що там таке, Томе? — запитав Дік спокійним тоном людини, готової до будь-яких несподіванок.

— Там, там… — бурмотав Том, — криваві плями… а на землі відрубані руки…

Дік Сенд кинувся до дерева, на яке вказував Том. Потім, повернувшись назад, він сказав:

— Мовчи, Томе! Не кажи нікому!..

На землі справді валялися відрубані людські руки. Поруч із ними лежали обривки ланцюгів й зламані колодки.

На щастя, місіс Уелдон не бачила цієї страшної картини.

Герріс стояв осторонь. Якби хто-небудь глянув на нього в цю мить, то був би вражений зміною, що відбулася в американці: його обличчя пашіло тепер невблаганною жорстокістю.

Дінго підбіг до закривавлених останків і люто загарчав. Юнакові коштувало великих зусиль відігнати собаку. Тим часом старий Том завмер в нерухомості, начебто його ноги вросли в землю. Не в змозі відірвати очей від колодок і ланцюгів, він судомно стискував руки й бурмотів незв’язні слова.

— Я вже бачив… бачив… коли був маленьким… ланцюги, я бачив… колодки…

Неясні спогади раннього дитинства роїлися в його голові. Він хотів згадати… Він готовий був заговорити.

— Замовкни, Том! — сказав Дік Сенд. — Мовчи заради місіс Уелдон! Заради усіх нас, мовчи!

І юнак поспіхом відвів убік старого негра.

Привал перенесли в інше місце й усі влаштувалися для нічлігу. Стара Нан подала вечерю, але ніхто до неї не доторкнувся: втома перемогла голод. Усі відчували якесь незрозуміле занепокоєння, подібне до страху.

Сутінки швидко згущувалися, і невдовзі настала темна ніч. Небо затягли чорні, грозові хмари. На заході, далеко на обрії, у просвітах між деревами миготіли блискавиці. Вітер стих, і жоден листок не ворушився на деревах. Денний шум змінився глибокою тишею. Можна було подумати, що щільне, насичене електрикою повітря втратило звукопровідність.

Дік Сенд, Остін і Бат стояли на варті всі разом. Вони напружували зір і слух, аби не пропустити жодного підозрілого шарудіння, побачити найменший проблиск світла. Проте ніщо не порушувало спокою.

Том, хоча й вільний від варти, не спав. Опустивши голову, він сидів нерухомо, занурений у спогади. Здавалося, старий негр не міг отямитися від якогось несподіваного удару.

Місіс Уелдон заколисувала свого сина, і всі її думки були тільки про нього. Один лише кузен Бенедикт спокійно спав, тому що не відчував тривоги, від якої знемагали його супутники, і не передчував нічого поганого.

Раптом близько одинадцятої години вечора вдалині почулося довге й грізне ревіння і негайно ж слідом за ним пронизливе виття. Том підхопився й простягнув руку в напрямку густої хащі, що була не більше як за милю від привалу.

Дік Сенд схопив його за руку, але не міг перешкодити Тому крикнути:

— Лев! Лев!

Старий негр впізнав ричання лева, що йому доводилося чути в дитинстві!

— Лев! — повторив він.

Дік Сенд не міг більше стримувати гнів. Він вихопив ніж і кинувся до того місця, де розташувався на ніч Герріс.

Герріса вже не було, разом із ним зник і його кінь. Істина блискавкою сяйнула в голові Діка Сенда…

Загін перебував зовсім не там, де він думав.

«Пілігрим» зазнав катастрофи не поблизу берегів Південної Америки. Дік визначив у морі положення не острова Пасхи, а якогось іншого острова, який знаходився на заході від того континенту, на якому вони опинилися, зовсім так само, як острів Пасхи розташований на захід від Америки.

Компас давав неточні показання, він був зіпсований. Корабель, що захопило бурею, відхилився далеко у бік від правильного курсу. «Пілігрим» обігнув мис Горн і з Тихого океану потрапив в Атлантичний! Помилковими були обчислення швидкості ходу «Пілігрима». Буря подвоїла цю швидкість. От чому ні на узбережжі, ні в лісі мандрівники не зустріли ані каучукових, ані хінних дерев! Вони ростуть у Південній Америці, але те місце, куди доля закинула подорожан, не було ні Атакамською рівниною, ні болівійською пампою.

Поза сумнівами — Дік бачив жирафів, а не страусів. Дорогу в чагарнику протоптали слони. Біля струмка Дік потривожив гіпопотамів. Муха, спіймана кузеном Бенедиктом, була страшною мухою цеце, від укусів якої гинуть в’ючні тварини в караванах. І, нарешті, зараз у темних хащах гарчав лев! А колодки, ланцюги, ніж дивної форми — це були знаряддя работоргівців. Відрубані руки — то були руки чорних бранців. Португалець Негоро й американець Герріс, мабуть, спільники!

Здогади Діка Сенда перетворилися на впевненість і страшні слова вирвалися, нарешті, з його вуст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і рабів.

Частина друга

Розділ перший

Работоргівля

Работоргівля! Усі знають, що означає це страшне слово, якому не має бути місця в людській мові.

Ганебну торгівлю людьми тривалий час та з великим власним зиском застосовують європейські країни в своїх заокеанських колоніях. Минуло вже багато років після заборони работоргівлі. Однак вона все ще ведеться, й дуже активно, — головним чином у Центральній Африці. У XIX столітті деякі держави, що називають себе християнськими, ще не поставили свого підпису під актом про заборону работоргівлі.

Багато хто вважає, що купівля-продаж живих людей безповоротно відійшли в минуле, що більше цього не існує. Це не правда, і читачам необхідно це знати, аби глибше зрозуміти другу частину нашого оповідання. Нехай усі знають, що в Африці ведеться полювання на людину, і це загрожує суцільно знелюдити материк. Нехай усі довідаються, які варварські набіги здійснюються й досі, аби постачати дешеву робочу силу — невільників у деякі колонії, як палають вогнем пограбовані села, скільки проливається крові під час таких набігів і хто має від цього прибуток.

Початок торгівлі невільниками-неграми було покладено в XV столітті. За яких же обставин вона виникла? Вигнані з Іспанії мусульмани облаштувалися по інший бік протоки[59] — на африканському узбережжі. Португальці, які на той час захопили це узбережжя, вперто переслідували їх. Деяку частину втікачів було захоплено переслідувачами й доставлено до Португалії. Бранців перетворили на рабів. Це були перші африканські раби у Західній Європі від початку нашої ери. Проте полонені мусульмани здебільшого були із заможних родин. Родичі намагалися викупити в’язнів і пропонували багато золота. Португальці відмовлялися від найбагатшого викупу. Бо ж хіба було де застосувати іноземне золото? А ось робочої сили щойно створені колонії потребували багато. Справді, Португалії потрібні були раби, а не золото.

Не маючи можливості викупити полонених родичів, заможні мусульмани запропонували обміняти їх на велику кількість африканських негрів, яких дуже легко можна було виловити. Португальці пристали на таку вигідну пропозицію. Так було покладено початок торгівлі рабами в Європі.

Наприкінці XVI століття ця мерзенна торгівля набула широкого розповсюдження, вона не суперечила варварській моралі тогочасної епохи. Всі держави обстоювали работоргівлю, позаяк це був вдалий спосіб швидкої колонізації власних віддалених володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити й працювати в таких місцях, де європейці, не призвичаєні до тропічного клімату, гинули б тисячами. Тому спеціально збудовані судна почали регулярно доправляти до американських колоній великі партії рабів-негрів. Міжнародна торгівля людьми збільшувалася, і невдовзі на африканському узбережжі з’явилися великі агентства. «Товар» недорого коштував на своїй батьківщині й давав величезний прибуток.

Проте яким би не було доцільним і всебічно обґрунтованим заснування заморських колоній, це не могло виправдати торгівлі людьми. Знайшлося чимало милосердних, які співчутливо підняли свій голос на знак протесту проти купівлі-продажу людей. В ім’я гуманності вони вимагали від європейських урядів закону про скасування рабства негрів.

1751 року аболіціоністський рух очолили квакери. Це сталося в тій самій Північній Америці, де за сто років спалахнула війна за відділення Півдня від Півночі, спричинена зокрема спробами звільнити негрів. Чотири північних штати — Вірґінія, Коннектікут, Массачусеттс, Пенсільванія — проголосили скасування рабства й дали волю чорним невільникам, постачання яких на територію цих штатів коштувало їм великих грошей.

Проте кампанія, розпочата квакерами, не обмежувалася лише кількома північними штатами Нового Світу. По інший бік Атлантичного океану (особливо у Франції та Англії), навпаки, посилився рух захисників рабства, до якого долучалися щодалі більше прихильників цієї справи.

«Швидше загинуть колонії, аніж принцип!» — таким було шляхетне гасло, що пролунало на весь Старий Світ і набуло ваги в Європі всупереч великим політичним та економічним інтересам, пов’язаним із цим питанням. Таким був перший поштовх.

У 1807 році Англія заборонила торгівлю рабами у власних колоніях, її приклад наслідувала Франція 1814 року. Дві могутні нації вклали угоду про заборону работоргівлі, яку підтвердив Наполеон під час Ста днів.[60] Однак це була суто теоретична декларація. Невільничі кораблі як і раніше перетинали моря й вивантажували в колоніальних портах свій вантаж «чорного дерева».

Потрібні були більш практичні заходи, аби покласти кінець цьому злу. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року прирівняли работоргівлю до піратства й оголосили, що з работоргівцями обходитимуться як з піратами. Це означало, що пійманим на місці злочину рабо-торгівцям загрожує негайна страта. Франція невдовзі долучилася до цієї угоди. Але південні американські штати, іспанські та португальські колонії не приєдналися до акту про скасування рабства негрів. З великою вигодою для себе вони продовжували торгувати чорними невільниками, незважаючи на те що право огляду кораблів дістало міжнародне визнання. Втім, цей огляд звісно обмежувався перевіркою документів підозрілих суден. Однак закон про скасування рабства негрів не мав зворотної сили. Закон забороняв брати нових рабів, проте старим невільникам він не повернув волі.

Англія першою показала приклад. 14 травня 1833 року було видано декларацію про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали волю.

На десять років пізніше, у 1848 році, французька республіка звільнила рабів у своїх колоніях — усього двісті шістдесят тисяч негрів.

У 1859 році війна, що спалахнула між федералістами та конфедератами Сполучених Штатів, поклала край рабству негрів, і по всій Північній Америці чорні невільники також дістали волю.

Отож, три великі держави завершили цю гуманну справу. Нині работоргівля здійснюється лише в іспанських і португальських колоніях і на Сході для задоволення господарських потреб у турецьких та арабських володіннях. Хоч Бразилія й не звільнила своїх колишніх невільників, однак вона не допускає появи нових, і діти негрів народжуються там вільними людьми.

Проте в Африці не припиняються кровопролитні війни. Тубільські царики продовжують полювати на людей, і внаслідок цих міжусобиць цілі племена потрапляють у рабство.

Невільничі каравани вирушають у двох напрямках: перший шлях лежить на захід, до португальської колонії — Анголи, другий — на Схід, до Мозамбіку. Лише невелика частина нещасних невільників дістається живими до цих кінцевих пунктів проходження караванів. Звідси вцілілих відправляють кого на острів Кубу, кого на Мадагаскар, кого в арабські або турецькі провінції в Азії, у Мекку або в Маскат.

Англійські та французькі сторожові судна не можуть зашкодити цій торгівлі: через величезну довжину берегової лінії важко встановити пильний нагляд.

Виникає запитання: наскільки великий розмах цього мерзенного експорту? Дуже великий! Навіть за приблизними підрахунками не менше вісімдесяти тисяч рабів привозять на узбережжя, і це, вірогідно, лише десята частина тубільців, уцілілих після побиття.

Там, де відбувається ця огидна бійня, залишаються лише курні витоптані поля та руїни спорожнілих селищ. Там ріки несуть за течією трупи, а дикі звірі захоплюють безлюдну місцевість.

Лівінгстон, йдучи по слідах цих кривавих набігів, не впізнавав провінцій, в яких побував кілька місяців тому. Його свідчення підтверджують решта мандрівників — Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, які відвідали лісисте плоскогір’я Центральної Африки — головну арену кривавих воєн тубільських цариків. Такими ж безлюдними, спустошеними й розгромленими були і колись квітучі селища в районі Великих озер, у всій великій області, що постачає «чорний товар» на занзібарський ринок, до Борні та Феццану, і південніше — уздовж берегів Ньяси й Замбезі, і на захід — у район верхів’їв Заїру, які перетнув відважний Стенлі. Невже работоргівля в Африці припиниться лише тоді, коли буде знищено всю чорну расу. Невже на африканських негрів чекає така ж доля, яка спіткала австралійських тубільців?…

Але ринки іспанських і португальських колоній колись закриються, їх більше не буде — цивілізовані народи не можуть довше стерпіти работоргівлі! Так, звісно, і нині, в 1878 році, ми маємо побачити, як звільнять всіх рабів, яких ще утримують люди в християнських державах. Хоча упродовж тривалого часу в мусульманських країнах, ймовірно, ще триватиме цей торг, який зменшує кількість населення африканського континенту. До цих країн наразі й направляється переважна більшість невільників, яких вивозять з Африки; кількість тубільців, відірваних від батьківщини й доставлених на східне узбережжя, щороку перевищує сорок тисяч. Задовго до єгипетської експедиції негрів Сенаара тисячами продавали неграм Дарфура, і навпаки. Навіть генерал Бонапарт закупив чимало негрів, з яких набрав солдатів і створив загони на кшталт мамелюків. Минуло вже чотири п’ятих XIX століття, а работоргівля в Африці не зменшилася. Навіть навпаки. І справді, ісламізм прихильно ставиться до работоргівлі. Адже конче потрібно, аби чорний раб замінив у мусульманських країнах колишнього білого невільника. І работоргівці будь-якого походження займаються цією огидною справою в широкому масштабі. Вони постачають у такий спосіб додаткове населення расам, що загасають і приречені на вимирання. Ці раби, як і за часів Бонапарта, часто стають солдатами. У деяких народів верхів’їв Нілу вони становлять половину військ африканських цариків. За цих умов їхня доля значно гірша за долю вільних людей. Але якщо раб не стає солдатом, він перетворюється на розмінну монету, навіть у Єгипті й у Борні офіцерам і чиновникам платять цією монетою. Гійом Лежан розповідає про це як свідок-очевидець. Так виглядає работоргівля на цей час.

Не можна замовчувати ганебну байдужість до торгівлі людьми, яку виявляють чимало представників європейських держав в Африці. Адже це незаперечний факт: у той час як патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного та Індійського океанів, усередині країни, на очах у європейських чиновників, широко розгорнулася торгівля людьми. Тут ідуть один за одним каравани захоплених невільників, у певний час відбуваються масові побиття, під час яких вбивають десять негрів, аби одного перетворити на раба.

Отакі справи в Африці й донині.

Тепер буде зрозуміло, чому Дік Сенд з таким жахом вигукнув:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і рабів!

І він не помилився.

Це справді була Африка, де безліч небезпек загрожували йому самому й усім його супутникам. Але в яку частину африканського континенту фатальна випадковість закинула їх? Без сумніву, у західну, і це ускладнювало положення. Швидше за все «Пілігрим» зазнав катастрофи саме поблизу узбережжя Анголи, куди приходять каравани работоргівців із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.

Справді, це було узбережжя Анголи, той край, що за кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні й Стенлі на півночі. Із цієї великої території, що складається з трьох провінцій — Бенгели, Конго й Анголи, — на той час була досліджена лише прибережна смуга — вона тягнеться від Нурсі на півдні до Заїра на півночі. Два найважливіших населених пункти на цьому узбережжі слугують портами. Це — Бенгела й Паоло-де-Луанда, столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні області Екваторіальної Африки на той час залишалися майже не дослідженими. Лише деякі мандрівники наважувалися заглиблюватися у ці місця. Вогка й спекотна місцевість, де лютує лихоманка, де живуть дикуни (деякі з них і дотепер є людожерами), постійні війни між племенами — ось що таке Ангола, одна з найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки. Підозріливе ставлення работоргівців до будь-якого чужинця, який намагається проникнути у таємницю їхньої безчесної торгівлі, ще більше ускладнює завдання мандрівників, які розпочали похід до Анголи.

Тюккей у 1816 році піднявся нагору за течією Конго, за водоспади Іеллала. Проте йому вдалося пройти не більше двохсот миль. У такій невеликій експедиції неможливо було скільки-небудь серйозно вивчити країну, однак вона коштувала життя більшій частині її учасників.

Через тридцять сім років доктор Лівінгстон пройшов від мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідси в листопаді 1853 року зі сміливістю, яку й досі нікому не вдалося перевершити, він перетнув Африку з півдня на північний захід, переправився через Куанго — одну із приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Паоло-Де-Луанда. Лівінгстон проклав першу стежину в незвіданих нетрях великої португальської колонії.

Через вісімнадцять років двоє хоробрих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід. Переборовши нечувані труднощі, обидва вийшли на узбережжя Анголи: один — у південній, інший — у північній її частині.

Першим цей перехід зробив лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. У 1872 році з’явилися припущення, що експедицію американця Стенлі, що вирушила на пошуки Лівінгстона в район Великих озер, спіткало нещастя. Лейтенант Камерон вирішив піти по слідах Стенлі.

Пропозицію було схвалено. Камерон виступив у похід із Занзібара; його супроводжували доктор Діллон, лейтенант Сесіль Мерфі й Роберт Моффа, племінник Лівінгстона. Перетнувши Угого, вони зустріли сумний караван: вірні слуги несли тіло Лівінгстона до східного берега. Камерон все ж продовжував свою подорож на захід, поставивши собі за мету будь-що перетнути материк від океану до океану. Через Уніяніембе, Угунду він дійшов до Кагуеле, де знайшов щоденники Лівінгстона.

Камерон перетнув озеро Танганьїку, здолав гори Бамбаре, переправився через Луалабу, проте не зміг спуститися вниз за течією цієї річки. Потім він відвідав області, спустошені нещодавніми війнами, що збезлюділи після набігів работоргівців: Кілембу, Уруа, верхів’ях Ломане, Улуду, Ловале, пройшов через Кванзу й незаймані ліси, в які Герріс завів Діка Сенда і його супутників. Енергійний лейтенант Камерон побачив, нарешті, хвилі Атлантичного океану. Ця подорож від Занзібара до Сан-Феліппе в Бенгелі тривала три роки й чотири місяці й коштувала життя двом супутникам Камерона — доктору Діллону й Роберту Моффа.

На цьому шляху відкриттів американець Генрі Стенлі невдовзі змінив англійця Камерона. Відомо, що цей безстрашний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», який вирушив на пошуки Лівінгстона, знайшов його 30 жовтня 1871 року в Уджіджі, на березі озера Танганьїка.

Вдалу подорож в ім’я людинолюбства Стенлі вирішив продовжити в інтересах географічної науки й докладно досліджувати береги Луалаби, з якими під час першої подорожі ознайомився лише мимохідь. Камерон ще мандрував у нетрях Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року виступив із Багамойо на східному узбережжі. Через рік і дев’ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошений епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу досяг Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінгстон і Камерон. У Ньянгве Стенлі був свідком жахливого кривавого набігу загонів занзібарського султана на області Марунгу й Маніуема. Звідси Стенлі розпочав дослідження берегів Луалаби й пройшов до самого її гирла. Його експедиція складалася зі ста сорока носіїв, найнятих в Ньянгве, і дев’ятнадцяти човнів. З перших кроків загін Стенлі повинен був боротися з людожерами з Угусу. Човна довелося тягти на руках, аби обійти непрохідні пороги річки. Поблизу екватора, у тому місці, де Луалаба вигинається до північного сходу, п’ятдесят чотири човни, в яких було кілька сотень тубільців, напали на маленьку флотилію Стенлі; йому вдалося втекти від них.

Потім хоробрий дослідник піднявся до другого градуса північної широти й встановив, що Луалаба не що інше, як верхів’я Заїру, або Конго, і, пливучи за течією, можна вийти до берега океану. Цей шлях Стенлі й обрав. Дорогою йому майже щодня доводилося відбивати напади прибережних племен. Третього червня 1877 року під час переходу через пороги Массаса загинув один із його супутників Френсіс Покок. 18 червня човен Стенлі, підхоплений потоком, понесло до водоспаду Мбело, і лише якимсь дивом йому вдалося врятуватися від смерті.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув у селище Ні-Санда, що знаходилося за чотири дні дороги від берега океану. Через два дні він був у Банца-Мбуко. Тут на нього чекали припаси, надіслані назустріч експедиції двома торговцями з Ембоми; у цьому маленькому прибережному містечку Стенлі, нарешті, дозволив собі відпочити. Важкий перехід через увесь африканський материк забрав у Стенлі два роки й десять місяців життя, передчасно зістарив цього ще молодого чоловіка (йому було тридцять п’ять років). Зате течію річки Луалаби він дослідив до Атлантичного океану. Ним було встановлено, що поряд із Нілом, головною північною артерією Африки, і Замбезі, головною східною її артерією, на заході африканського континенту тече третя за величиною у світі річка, завдовжки у дві тисячі дев’ятсот миль. Річка ця, що носить у різних частинах свого плину назви — Луалаба, Заїр і Конго, — з’єднує область Великих озер з Атлантичним океаном.

Експедиції Стенлі й Камерона пролягали вздовж північного та південного кордонів Анголи. Сама ж область у 1873 році, тобто в той час, коли «Пілігрим» зазнав катастрофи, була ще майже не дослідженою. Про Анголу знали лише те, що вона є головним невільничим ринком на заході Африки та що центрами работоргівлі в ній є Біхе, Касонго й Казонде.

Саме до цієї страшної місцевості, загубленої за сотні миль від океанського узбережжя, Герріс заманив Діка Сенда та його супутників: жінку, змучену горем і втомою, дитину у важкому стані та п’ятьох негрів, приречених стати здобиччю жадібних работоргівців.

Так, це була Африка, а не Південна Америка, де ані тубільці, ані звірі, ані клімат нічим не загрожували подорожанам, де між хребтом Анд і океанським узбережжям простяглася благодатна смуга землі, де розкидано безліч поселень, в яких місіонери гостинно надають притулок кожному мандрівникові. Як далеко були Перу й Болівія, куди буря, напевно, занесла би «Пілігрим», якби злочинницька рука не змінила його курс, і де ті, хто потрапив у катастрофу мали би стільки можливостей повернутися на батьківщину.

Але вони опинилися в Африці, у страшній Анголі, так ще й у найглухішій її частині, куди не зазирала навіть португальська колоніальна влада. Вони потрапили в дикий край, де під свист нагая наглядачів тяглися каравани рабів.

Що знав Дік про цю країну, куди закинула його зрада? Дуже мало. Він читав повідомлення місіонерів XVI і XVII століть, читав про подорожі португальських купців, які їздили з Паоло-Де-Луанда до Занру. Нарешті, він був знайомий зі звітом доктора Лівінгстона про його поїздку 1853 року. Проте й цих скупих відомостей було досить, аби на людину, менш мужню, ніж Дік, навіяти жах. Справді, становище було страшним.

Розділ другий

Герріс та Негоро

Два чоловіки зійшлися в лісі за три милі від місця нічлігу загону, керованого Діком Сендом. Про зустріч вони домовилися заздалегідь. Це були Герріс і Негоро. Надалі читач довідається, як зустрілися на узбережжі Анголи прибулий із Нової Зеландії португалець і американець, якому у справах работоргівлі часто доводилося об’їжджати цю область Західної Африки.

Герріс і Негоро сіли на коріння величезної смоківниці, на березі швидкого струмка, який звивався між заростями папірусу. Вони щойно зустрілися й тепер розповідали одне одному про останні події.

— Отже, Геррісе, — сказав Негоро, — тобі не вдається затягти ще далі у глиб Анголи загін «капітана» Сенда — адже так вони називають цього п’ятнадцятирічного хлопчиська.

— Ні, приятелю, далі затягти їх не можу, — відповів Герріс. — Добре ще, що мені вдалося заманити їх за сотню миль від узбережжя! Останні дні «мій юний друг» Дік Сенд не зводив з мене очей. Його підозри змінилися впевненістю. Слово честі…

— Ще сотня миль, Геррісе, і ці люди напевно потрапили б до наших рук. Утім, і так ми намагатимемося не втратити їх.

Герріс знизав плечима.

— Куди вони подінуться? — сказав він. — Розумієш, Негоро, я вчасно накивав п’ятами! Я читав у погляді «мого юного друга» палке бажання послати мені повний заряд свинцю просто в груди, а треба тобі сказати, я зовсім не переварюю сливових кісточок, які відпускають у збройових крамницях по дванадцять штук на фунт.

— Звісно! — сказав Негоро. — Я сам маю рахунки з цим молодиком.

— Що ж, у тебе тепер є можливість сплатити йому за всіма рахунками сповна, і навіть із відсотками! У перші дні походу мені неважко було видавати Анголу за Ата-камську пустелю — адже я був там колись. Проте потім малюк Джек почав вимагати «гумових дерев» і пташку-муху; його матусі знадобилося хінне дерево, а здорованеві кузену — світлячків подавай. Слово честі, я використав усю свою винахідливість! Після того як я зумів, щоправда з великим зусиллям, запевнити їх, що перед ними не жирафи, а страуси, я вже не знав, що й вигадувати. Та й «мій юний друг», як я помітив, більше не вірив моїм поясненням, особливо після того, як ми натрапили на сліди слонів. А тут ще й звідки не візьмись гіпопотами! Розумієш, Негоро, гіпопотами й слони! В Америці вони так само недоречні, як чесні люди в бенгальській каторжній в’язниці. Потім ще й старому негру треба було знайти під деревом ланцюги та колодки, скинуті, мабуть, якимось невільником під час втечі. І нарешті, десь неподалік загарчав лев. Погодься сам, не міг же я їх запевнити, що це муркоче домашня кицька! Мені залишалося лише підхопитися в сідло й поскакати.

— Розумію, — відповів Негоро. — І все ж я волів би, аби вони зайшли ще хоч на сотню миль у глиб країни.

— Я зробив усе, що міг, наймиліший, — заперечив Герріс. — До речі, добре, що ти йшов оддалік від нас. Вони начебто здогадувалися про твою присутність. І знаєш, там був такий собі песик — Дінго… Він начебто не дуже тебе полюбляє. Що ти йому зробив?

— Поки що нічого, — відповів Негоро, — але незабаром обов’язково всаджу йому кулю в голову.

— Такий самий гостинець і ти отримав би від Діка Сенда, якби він помітив тебе на відстані пострілу. Я маю зізнатися, «мій юний друг» — чудовий стрілець. І в цьому він молодець.

— Яким би молодцем він не був, Геррісе, він дорого заплатить за своє зухвальство, — відповів Негоро. Весь його вигляд свідчив про невблаганну жорстокість, що переповнювала його цієї миті.

— Добре, — прошепотів Герріс, — мабуть, ти, мій любий, залишився таким самим, яким я тебе знав. Подорожі не зіпсували тебе!

Після хвилинного мовчання американець знову заговорив.

— До речі, Негоро, — сказав він, — коли ми з тобою так зненацька зустрілися недалеко від місця катастрофи корабля, в гирлі Лонге, ти встиг лише попросити мене завести цих милих людей якнайдалі в глиб уявної Болівії. Але ти жодним словом не згадав про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому бурхливому житті — довгий строк, приятелю. Відтоді як старий Альвеца послав тебе з Кассана на чолі невільничого каравану, про тебе не було жодної звістки. Зізнатися відверто, я думав, що в тебе були неприємності з англійськими патрульними суднами і що тебе підняли на реї.

— Саме так мало не скінчилася та справа, Геррісе.

— Нічого, не переймайся, Негоро. Шибениці тобі однаково не минути.

— Дякую!

— Що зробиш, — відповів Герріс з філософською байдужістю. — Це неминучий ризик у нашій справі. Якщо вже займаєшся работоргівлею на африканському узбережжі, не розраховуй на спокійну й безболісну кончину. Виходить, тебе впіймали?

— Так.

— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До чи після здачі вантажу?

— Після, — відповів Негоро після певного коливання. — Португальці тепер роблять вигляд, нібито вони проти работоргівлі, після того як дуже непогано на ній нажилися. На мене донесли, стежили за мною і, зрештою, впіймали…

— І засудили?

— До довічного ув’язнення на каторзі в Паоло-Де-Луанда.

— Тисяча чортів! — вигукнув Герріс. — Каторга! Зовсім невідповідне місце для таких людей, як ми з тобою. Адже ми звикли до життя на вільному повітрі! Мабуть, я обрав би шибеницю.

— Повішеник втекти не може, тоді як з каторги…

— Тобі вдалося втекти?

— Так, Геррісе. Якраз через п’ятнадцять днів після того як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського корабля, який прямував до Окленда, в Нову Зеландію. Бочка з водою і ящик з консервами, між якими я забився, забезпечили мене їжею й питвом упродовж всього переходу. Я жахливо страждав у темному, задушливому трюмі. Але годі було й думати вийти на палубу, поки судно перебувало у відкритому морі: я знав, що варто мені висунути ніс із трюму, як мене негайно ж запроторять назад і катування триватиме, з тією лише різницею, що воно перестане бути добровільним. Крім того, після прибуття до Окленда мене здадуть англійській владі, а та закує мене в кайдани, відправить назад до Паоло-Де-Луанда або, чого доброго, піднімуть на реї, як ти кажеш. Ото ж я й вирішив подорожувати інкогніто.

— І без квитка, — зі сміхом вигукнув Герріс. — Так-так, приятелю, і тобі не соромно? Їхати «зайцем», та ще й на готових харчах.

— Так, — зітхнув Негоро, — але тридцять днів провести добровільно замкненим у тісному трюмі…

— Та все це вже в минулому, Негоро! Отже, ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорі? Але ж ти там не залишився. Як же ти їхав назад? Знову у трюмі?

— Ні, Геррісе. Сам розумієш, там у мене була лише одна думка: повернутися до Анголи й знову взятися за свою прибуткову торгівлю.

— Так, — зауважив Герріс, — ми своє ремесло любимо… звісно.

— Одначе я півтора роки… — Негоро раптом перервав розповідь. Схопивши Герріса за руку, він напружено прислухався.

— Геррісе, — сказав пошепки, — мені почувся якийсь шерех у заростях папірусу!

— Подивимося, що там таке, — прошепотів Герріс, виставляючи поперед себе рушницю й готуючись стріляти.

Вони піднялися, насторожено озираючись і прислухаючись.

— Нічого немає, це тобі примарилося, — сказав Герріс. — Просто струмочок розлився після дощів і дзюрчить дужче, ніж звичайно. За ці два роки ти, приятелю, відвик від лісових шумів. Але це не страшно, невдовзі ти знову звикнеш. То розповідай далі про свої пригоди. А потім ми поговоримо про майбутнє.

Негоро й Герріс знову сіли біля підніжжя смоківниці, і португалець продовжував перервану розповідь:

— Півтора роки я животів в Окленді. Коли корабель прибув, я зумів непомітно вибратися із трюму й вийти на берег. Але кишені в мене були порожні, хоч виверни, — жодного долара. Аби не вмерти з голоду, мені довелося братися до будь-якої роботи…

— Не можу повірити, Негоро! Невже ти працював, як якийсь чесний чолов’яга?

— Працював, Геррісе.

— Бідолашний.

— І весь цей час я шукав спосіб вибратися із цього проклятого місця. Та все не траплялося нагоди. Нарешті до Оклендського порту прибуло китобійне судно «Пілігрим».

— Саме те, що розбилося поблизу берегів Анголи?

— Так. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедиктом надумали мандрувати на ньому як пасажири. Мені неважко було отримати службу на кораблі: адже я колишній моряк, служив другим помічником капітана на невільничому кораблі. Я пішов до капітана «Пілігрима», але матроси йому були не потрібні. На щастя для мене, судновий кок тільки-но втік. Поганий той моряк, який не вміє куховарити. Я відрекомендувався досвідченим коком. Через брак кращого капітан Гуль винайняв мене. За кілька днів «Пілігрим» відчалив від берегів Нової Зеландії…

— Але, — перервав його Герріс, — наскільки я зрозумів зі слів «мого юного друга», «Пілігрим» зовсім не мав намірів плисти до берегів Африки. Яким же чином судно потрапило сюди?

— Дік Сенд, ймовірно, дотепер цього не розуміє, — відповів Негоро, — і навряд чи взагалі колись зрозуміє. Але тобі, Геррісе, я охоче поясню, як це сталося, а ти, якщо хочеш, можеш переказати мою розповідь своєму «юному другові».

— Аякже, не втрачу такої нагоди! — регочучи сказав Герріс. — Розповідай, приятелю, розповідай!

— «Пілігрим», — почав Негоро, — прямував до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я думав лише про те, як дістатися Чілі. Адже Чілі на півдороги між Новою Зеландією й Анголою, і я наблизився би на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Проте дорогою обставини змінилися. За три тижні після виходу з Окленду капітан Гуль і всі матроси загинули під час полювання на кита. На борту «Пілігрима» залишилося лише два моряки: молодий матрос Дік Сенд і судновий кок Негоро.

— І ти обійняв посаду капітана судна? — запитав Герріс.

— Спочатку в мене промайнула така думка. Але я бачив, що мені не довіряють. На кораблі було п’ятеро негрів, всі п’ятеро — силачі, і до того ж вільні люди. За цих умов мені однаково не вдалося б стати господарем на борту. Тому, поміркувавши, я вирішив залишитися на «Пілігримі» тим, ким був, власне судновим коком.

— Виходить, це справді випадок, що корабель прибило до берегів Африки?

— Ні, Геррісе, — заперечив Негоро, — випадковою була лише наша з тобою зустріч: твої торгові справи привели тебе саме у те місце узбережжя, де зазнав катастрофи «Пілігрим». Зміна ж курсу судна та його поява поблизу берегів Анголи — справа моїх рук! Твій «юний друг» — звісно, ще дитина у мореплавстві: він умів визначати місце свого корабля у відкритому морі лише за допомогою лага й компаса. І ось одного чудового дня лаг пішов на дно. А іншої не менш дивовижної ночі я підклав під нактоуз залізний брусок і таким чином відхилив стрілку компаса. «Пілігрим», підхоплений потужною бурею, збився з курсу… Дік Сенд не міг зрозуміти, чому так затягся наш перехід. Утім, на його місці навіть найдосвідченіший моряк нічого б не второпав. Хлопчик і не підозрював, що ми обігнули мис Горн, але я, Геррісе, бачив його в тумані. Невдовзі після цього я прибрав залізний брусок, і стрілка компаса стала в нормальне положення. Судно, гнане потужним ураганом, одразу понесло на північний схід, де воно й розбилося об африканський берег, саме в тих місцях, куди я хотів потрапити.

— І саме в цей час, — підхопив Герріс, — випадок привів мене на цей берег, — ніби навмисне, аби зустріти тебе й послужити провідником твоїм симпатичним супутникам. Вони були впевнені в тому, що перебувають в Америці, і мені легко було видати Анголу за Нижню Болівію… Між ними й справді є деяка подібність.

— Так, вони дійсно прийняли Анголу за Болівію. Так само як твій «юний друг», Дік Сенд, прийняв за острів Пасхи острів Трістан-да-Кунья.

— Подібної помилки припустився би будь-хто інший на його місці, Негоро.

— Знаю, Геррісе. Я скористався цією помилкою Діка Сенда. І саме тому місіс Уелдон та її супутники ночують під відкритим небом за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх завести.

— Проте наразі вони знають, де перебувають.

— Яке це має тепер значення?! — вигукнув Негоро.

— І що ти збираєшся зробити з ними? — запитав Герріс.

— Що зроблю, те й зроблю, — відповів Негоро. — Розкажи-но мені спочатку, як поживає наш господар Альвеца. Адже я не бачив старого більше двох років.

— О! Старий пройдисвіт пречудово почувається! — відповів Герріс. — Він дуже втішиться тобою.

— Він як і колись мешкає в Біхе? — поцікавився Негоро.

— Ні, приятелю, ось уже рік, як він перевів свою «контору» до Казонде.

— І справи добре йдуть?

— Так-так, до біса! — вигукнув Герріс. — Справи йдуть добре, хоча з кожним днем торгувати невільниками стає все важче, особливо на цьому узбережжі. Португальська влада з одного боку, англійські сторожові судна — з іншого всіляко перешкоджають вивезенню рабів. Лише в одному місці, на півдні Анголи, на околицях Мосамедеса, можна більш-менш спокійно вантажити чорний товар. Тому тепер всі бараки ущент набиті невільниками, ми очікуємо на кораблі, які переправлять їх до іспанських колоній. Про відправлення вантажу через Бенгелу й Паоло-Де-Луанда нема й мови, губернатор і чиновники навіть чути не хочуть про це. Старий Альвеца міркує над тим, аби переселитися у внутрішні області Африки. Він має намір спорядити караван у напрямку Ньянгве й Танганьїки, де можна вигідно обміняти дешеву тканину на слонову кістку та рабів. Поки що непогано йде торгівля з Верхнім Єгиптом і Мозамбіком — вони забезпечують невільниками Мадагаскар. Проте я побоююся, що прийде час, коли работоргівлею не можна буде займатися.

Англійці з кожним днем зміцнюють свої позиції у Внутрішній Африці. Місіонери залазять усе глибше, а вони налаштовані проти нас. Лівінгстон — побий його грім — закінчив дослідження зони озер і тепер, кажуть, прямує до Анголи. А ще кажуть, що якийсь лейтенант Камерон має намір перетнути весь материк зі сходу на захід. Побоюються також, як би не намірився вчинити те ж саме й американець Стенлі. Всі ці дослідники можуть дуже нашкодити нам, Негоро. Нам треба триматися разом і оберігати власні інтереси, аби жоден із цих незваних гостей, повернувшись до Європи, не почав розповідати про те, що він мав зухвалість побачити в Африці.

Якби цю бесіду почув хтось інший, то він, напевне б, міг подумати, що це розмовляють двоє поважних комерсантів, ремствуючи на затримку в торговельних справах, викликану кризою, а не двійко негідників. Кому б спало на думку, що йдеться не про мішки кави, не про бочки цукру, а про живих людей. Торговці невільниками вже не відрізняють справедливого від несправедливого, у них немає ані честі, ані совісті, моральні якості зовсім відсутні, та якщо вони й мали їх коли-небудь, то давно вже розгубили серед страшних звірств работоргівлі.

Герріс мав підстави для таких побоювань, бо ж цивілізація поступово проникає у дикі області слідами тих відважних мандрівників, імена яких нерозривно пов’язані з відкриттями в Екваторіальній Африці. Такі герої як Девід Лівінгстон насамперед, а за ним Грант, Бертон, Камерон, Стенлі, залишать по собі вічну пам’ять як благодійники людства.

Із розповіді Негоро Гарріс довідався, як той жив останні два роки, і з задоволенням зауважив, що колишній агент работоргівця Альвеца, який втік із в’язниці для каторжан в Луанді, анітрохи не змінився та, як і раніше, був здатний на будь-який злочин. Герріс не знав лише, що саме задумав його спільник щодо потерпілих від катастрофи на «Пілігримі». Він запитав Негоро:

— А тепер скажи, які в тебе плани стосовно твоїх колишніх супутників?

Негоро відповів, не замислюючись. Видно було, що план давно дозрів у його голові:

— Одних продам у рабство, а інших… Португалець не закінчив фрази, але погрозливий вираз його обличчя був красномовнішим за слова.

— Кого ти збираєшся продати? — запитав Герріс.

— Негрів, які супроводжують місіс Уелдон, — відповів Негоро. — За старого Тома, мабуть, не багато виручиш, але інші четверо — міцні молодці, й на ринку в Казонде за них дадуть гарну ціну.

— Так, Негоро! — сказав Герріс. — Четверо здорованів-негрів, звичних до роботи, не схожі на цих тварин, яких доставляють із Внутрішньої Африки! Зрозуміло, звісно, що їх можна продати з великою вигодою. Негр, який народився в Америці, — рідкісний товар на ринках Анголи. Проте, — продовжував він, — ти забув сказати мені, чи не було на «Пілігримі» грошей?

— Дріб’язок! Мені вдалося привласнити всього кілька сотень доларів. На щастя, у мене є деякі плани на майбутнє…

— Які, друже? — з цікавістю запитав Герріс.

— Різні, — відрізав Негоро.

Здавалося, він шкодував про те, що бовкнув зайве.

— Ото ж залишається прибрати до рук цей коштовний товар? — зауважив Герріс.

— Хіба це так важко? — запитав Негоро.

— Ні, друже. За десять миль звідси на березі Кванзи стоїть табором невільничий караван, що веде араб Ібн-Хаміс. Він чекає лише мого повернення, аби вирушити до Казонде. Караван іде в супроводі загону тубільських солдатів, досить численного, аби захопити в полон Діка Сенда та його супутників. Якщо «моєму юному другові» спаде на думку попрямувати до річки Кванзи…

— А якщо йому не до вподоби така думка? — перебив Герріса Негоро.

— Певно, таки до вподоби! — відповів Герріс. — Хлопчик розумний, проте не підозрює про небезпеку, що підстерігає його там. Дік Сенд, звісно, не захоче повертатися до берега тією дорогою, якою ми йшли. Він розуміє, що неминуче заблукає в лісі. Тому він прагнутиме дійти до якої-небудь річки, що впадає в океан, і спробує спуститися вниз за течією на плоті. Іншого порятунку для його загону немає. Я знаю хлопчика, він саме так і вчинить.

— Так… мабуть, — сказав Негоро після недовгих роздумів.

— Та які там «мабуть» — неодмінно так вчинить! — вигукнув Герріс. — Я такий впевнений у цьому, ніби «мій юний друг» сам мені призначив зустріч на березі Кванзи.

— Виходить, нам варто негайно вирушати, — сказав Негоро.

— Я теж знаю Діка Сенда. Він не витрачатиме даремно жодної години, а ми маємо випередити його.

— Що ж, в дорогу — то й в дорогу!

Герріс і Негоро вже зібралися йти, як раптом знову почули той самий підозріливий шерех у заростях папірусу, який раніше стурбував португальця.

Негоро завмер на місці, схопивши Герріса за руку. Раптом почувся приглушений гавкіт, і із заростей вискочив великий собака. Шерсть його була скуйовджена, пащека широко розкрита. Він готовий був кинутися на людей.

— Дінго! — закричав Герріс.

— О, цього разу він не втече від мене! — вигукнув Негоро.

Тієї миті, коли пес кинувся на нього, португалець вирвав в Герріса рушницю, скинув її на плече й вистрілив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику, що облямовував річку. Негоро поспіхом спустився до самої води.

Крапельки крові заплямували кілька стебел папірусу, і кривава смуга потяглася вздовж прибережною галькою.

— Нарешті мені вдалося поквитатися із цим клятим псом! — вигукнув задоволено Негоро.

Герріс мовчки спостерігав цю сцену.

— Як видно, Негоро, — сказав він, — пес давно точив на тебе зуби.

— Точив, Геррісе. Та тепер він від мене відчепиться.

— А чому він так ненавидить тебе, приятелю?

— У нас із ним давні рахунки, — ухильно відповів Негоро.

— Давні рахунки? Які ж? — перепитав Герріс.

Негоро не відповів. Герріс вирішив, що португалець приховує від нього якісь минулі пригоди, проте не став про це допитуватися.

За кілька хвилин спільники вже спускалися вниз за течією струмка, прямуючи через ліс до Кванзи.

Розділ третій

За сто миль від берега

«Африка!.. Екваторіальна Африка…, а не Америка?» Ці слова, які означали безсумнівну й загрозливу дійсність, увесь час лунали у вухах Діка Сенда.

Перебираючи в пам’яті події останніх тижнів, юнак марно шукав відповіді на запитання: як «Пілігрим» міг опинитися біля цих небезпечних берегів? Як сталося, що він обігнув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Лише тепер Дік міг усвідомити, чому незважаючи на швидкий хід корабля, так довго не з’являлася земля: пройдена «Пілігримом» відстань була вдвічі більшою того переходу, який він мав би здійснити, аби досягти берегів Америки.

— Африка! Африка!.. — повторював Дік.

Епізод за епізодом він відновлював у пам’яті всі обставини загадкового плавання. Дік згадав, як розбився запасний компас, як обірвалася мотузка і зник лаг. І раптом йому на думку спала здогадка: компас було зіпсовано навмисне. «На кораблі, — думав він, — залишився лише один компас. Мені ні з чим було звірити його показники. Якось вночі мене розбудив лемент старого Тома… Я застав на кормі Негоро… Він оступився й упав на нактоуз… Чи не пошкодив він компас при падінні?» Ніби промінь світла спалахнув у голові Діка. Він навпомацки підходив до розгадки таємниці. Дік починав розуміти, наскільки підозрілою була поведінка Негоро. Він відчував, що ніхто інший, лише Негоро долучився до цілої низки нещасних «випадків», які спершу вразили «Пілігрим», а тепер загрожували загибеллю й усім його пасажирам. Але хто він, цей негідник! Він стверджував, що ніколи не був моряком, — чи правда це? Лише досвідчений моряк міг замислити і здійснити мерзенний план, який привів судно до берегів Африки.

Як би то не було, якщо в минулому й залишалися нез’ясованими деякі обставини, то нині все було зрозуміло. Юнак добре знав, що перебуває в Екваторіальній Африці і, ймовірно, у найнебезпечнішій її частині — в Анголі, за сотню миль від морського берега… Для нього стало безсумнівним, що Герріс виявився зрадником. І цілком природною, логічною була думка, що американець і португалець віддавна знайомі один з одним; випадок звів їх на цьому узбережжі, і вони спільно склали змову проти пасажирів «Пілігрима»… Незрозумілим було лише одне: що замислили ці негідники? Можна було припустити, що Негоро вирішив захопити в полон Тома та його товаришів, аби продати їх у рабство в цій країні работоргівлі. Зрозуміло було, що португалець хоче помститися йому, Діку Сенду, за старі «образи», хоча юний капітан поводився з ним як він того заслуговував. Але місіс Уелдон, але Джек? Що задумав вчинити цей негідник із матір’ю та її маленьким сином?

Якби Діку Сенду вдалося підслухати бесіду Герріса з Негоро, він знав би, яка небезпека загрожує місіс Уелдон, п’ятьом неграм та власне і йому.

Становище було жахливим, проте юнак не втратив мужності. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суші. Його обов’язок — врятувати місіс Уелдон, маленького Джека та інших людей, чию долю небо довірило йому. Він лише приступив до виконання свого завдання. І він його виконає.

Упродовж двох чи трьох безсонних годин Дік Сенд міркував, подумки зважуючи й перебираючи все те гарне й погане — на жаль, останнього було більше! — що обіцяло майбутнє. Потім він піднявся на ноги, сповнений спокою та твердої рішучості. Перші промені сонця вже освітили верхівки дерев; усі спали, крім Діка та старого Тома.

Молодий капітан підійшов до негра.

— Томе, — тихо сказав він, — ви чули ревіння лева, ви бачили ланцюги й колодки работоргівців. Виходить, ви знаєте, що ми знаходимося в Африці?

— Так, капітане, знаю.

— Отож, Томе, жодного слова про це ані місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Ніхто, крім нас, не повинен нічого знати. Ми не лякатимемо нікого.

— Так… правильно, містере Діку… — відповів Том.

— Томе, — продовжував юнак, — ми маємо подвоїти пильність. Ми у ворожій країні. Страшна країна й страшні вороги!.. Нашим супутникам ми скажемо, що Герріс зрадив нас, — цього достатньо, аби вони були насторожі. Нехай вони думають, що нам загрожує напад тубільців.

— Ви можете, містере Діку, цілком покластися на моїх товаришів! Вони люди хоробрі й віддані вам.

— Знаю. І знаю, що я можу покластися на ваш здоровий глузд і досвідченість, Томе. Адже ви не відмовитеся допомогти мені?

— Завжди й в усьому, капітане.

Дік пояснив Тому свої наміри, і старий схвалив їх. На щастя, зрада Герріса виявилася раніше, ніж він встиг здійснити свій план, тому Діку Сенду та його супутникам не загрожувала безпосередня небезпека.

Несподівана знахідка колодок і ланцюгів, кинутих невільниками, які рятувалися втечею, а потім ще й гарчання лева видали нечесну гру американця. Герріс зрозумів, що його викрито, і втік перш ніж маленький загін, який він вів, дійшов до того місця, де на нього мали напасти. Поведінка Дінго свідчила про те, що Негоро протягом останніх днів йшов назирці за своїми колишніми супутниками. Очевидно, він уже встиг зустрітися з Геррісом, і зараз вони разом розробляють план подальших дій. Дік припускав, що нападуть на їхній загін лише за кілька годин, і вирішив скористатися цим. План його полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя — у юнака були всі підстави вважати, що це узбережжя Анголи, — далі рушити на північ або на південь і дійти до найближчої португальської факторії, де його супутники будуть в безпеці й чекатимуть можливості повернутися на батьківщину.

Але яким шляхом йти до берега? Повертатися назад вже пройденою дорогою? Дік Сенд не вважав це за розумне. Герріс не помилявся, коли стверджував, що юнак обере коротший шлях.

Справді, було б щонайменше необачно повертатися старою дорогою через ліс — вони всього-на-всього повернулися б на те ж місце, звідки вирушали. Та й Негоро зі своїми спільниками пішов би просто за ними. Єдиний спосіб піти, не залишаючи слідів, це спуститися річкою. Крім того, так можна було менше боятися нападу хижих звірів, які дотепер, на щастя, не підходили до них близько. На річці не так страшно зустріти дикунів. На міцному плоті, добре озброєні, Дік Сенд та його супутники могли б з успіхом захищатися.

Такий спосіб пересування був би зручний для місіс Уелдон і маленького Джека — адже їх обох так змучила дорога, а коня Герріса тепер не було.

Звісно, якби вирішили рухатися лісом, то для місіс Уелдон і хворого малюка сплели б із гілля ноші. Але тоді двоє негрів з п’яти були б зайняті цією роботою, а Дік Сенд волів, аби у всіх його товаришів руки були вільні на випадок раптового нападу.

Та й спускаючись плотом за течією річки, юнак почувався б у своїй стихії! Залишалося довідатися, чи є поблизу повноводна річка. Дік Сенд припускав, що річка знайдеться, і ось чому він так думав.

Річка, що впадала в Атлантичний океан у тому самому місці, де сталася катастрофа «Пілігрима», не могла текти здалеку. З півночі та зі сходу обрій змикав досить близький гірський ланцюг, який цілком можна було прийняти за Анди. Отже, річка або витікала з цих висот, або русло її загиналося на південь, — в обох випадках вона була десь недалеко. Можливо, що не доходячи до цієї великої річки (вона мала право називатися великою, адже впадала прямісінько в океан), зустрінеться яка-небудь з її приток, і маленький загін зможе сплавлятися нею на плоті. Словом, неподалік, мав бути який-небудь водний шлях. І Дік Сенд згадав, як справді протягом останніх миль переходу змінився характер місцевості: схили гір стали пологими, а земля вогкою. В багатьох місцях у траві зміїлися струмочки, що вказувало на підґрунтові води. В останній день загін йшов уздовж підмитого берега одного з таких струмочків — води його були забарвлені в червоний колір від окису заліза. Неважко було знову його розшукати. Звісно, спуститися плотом цим вузьким та порожнистим струмком було б неможливо. Проте, прямуючи його берегом, загін, безсумнівно, дійшов би до більш повноводної річки, в яку він впадає.

І, порадившись зі старим Томом, Дік прийняв цей простий план.

З настанням ранку подорожани прокинулися один за одним. Місіс Уелдон передала на руки Нан ще сплячого маленького Джека… У проміжках між приступами лихоманки дитина була така бліда, що на неї боляче було дивитися.

Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.

— Діку, — сказала вона, озирнувшись довкола, — де Герріс? Я його не бачу.

Юнак не хотів засмучувати своїх супутників і розповідати, що вони перебувають на землі Болівії. Проте зраду американця він не збирався приховувати. Тому Дік, не вагаючись, сказав:

— Герріса тут більше немає.

— Він поїхав уперед? — запитала місіс Уелдон.

— Він утік, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Герріс виявився зрадником. Він діяв заодно з Негоро, і вони змовилися затягти нас сюди.

— Для чого? — схвильовано запитала місіс Уелдон.

— Не знаю, — відповів Дік Сенд. — Проте я знаю, що нам потрібно негайно повернутися до берега океану.

— Ця людина… зрадник? — мовила ледь стримуючи розчарування і гнів місіс Уелдон. — Я передчувала це! І ти гадаєш, Діку, що він у змові з Негоро?

— Ймовірно, місіс Уелдон. Негоро увесь час йшов за нами. Очевидно, випадок звів цих двох шахраїв і…

— І я сподіваюся, що вони не розлучаться доти, поки не потраплять мені під руку, — втрутився в розмову Геркулес. — Я стукну їх одне об одного так, що в них голови розіб’ються! — додав гігант, розмахуючи величезними кулачищами.

— Але що робити з Джеком? — закричала раптом місіс Уелдон. — Мені так хотілося б якнайшвидше потрапити в гацієнду Сан-Феліче! Адже хлопчикові потрібен догляд!..

— Джек одужає, коли ми вийдемо до берега, там повітря здоровіше, — сказав старий Том.

— Діку, — знову заговорила місіс Уелдон, — а ти впевнений, що Герріс зрадив нас?

— Так, місіс Уелдон, — коротко відповів юнак, бажаючи уникнути пояснень щодо цього. І, пильно дивлячись на старого негра, він додав:

— Цієї ночі Том і я викрили його зраду. Якби він не втік на своєму коні, я вбив би його!

— Виходить, ця гацієнда… ця ферма…

— Тут немає ані гацієнди, ані ферми, ані села, ані селища, — відповів Дік Сенд. — Місіс Уелдон, я повторюю, нам потрібно негайно повернутися на берег океану.

— Тією ж дорогою, Діку?

— Ні, місіс Уелдон. Ми спустимося вниз по річці на плоті. Течія доставить нас до моря. Це безпечний і значно легший шлях. Треба пройти ще кілька миль пішки, і я не сумніваюся, що…

— О, я повна сил, Діку! — вигукнула місіс Уелдон, намагаючись виглядати бадьоро. — Я можу йти. Я понесу свого сина…

— А ми ж навіщо, місіс Уелдон? — заперечив Бат. — Ми понесемо вас обох!

— Так, так, — підхопив Остін. — Візьмемо дві жердини, переплетемо їх гілками, зробимо підстилку з листя…

— Дякую вам, друзі мої, — відповіла місіс Уелдон, — але я волію йти пішки… І я піду! В дорогу!

— У дорогу! — повторив Дік Сенд.

— Дайте мені Джека, — сказав Геркулес. — Я втомлююся, коли мені нічого нести.

І велетень так дбайливо взяв сплячу дитину на руки, що той навіть не прокинувся.

Зброя була у бойовій готовності. Залишки провізії склали в один тюк. Актеон легко закинув цей тюк собі на спину; таким чином, у його товаришів руки звільнилися.

Кузен Бенедикт першим був готовий до походу, його довгі сталеві ноги не знали втоми. Чи помітив він, що Герріс зник? Було б необачно стверджувати це. Кузенові Бенедикту взагалі не було жодного діла до Герріса, а зараз тим більше… Ще б пак, його спіткало найстрашніше з нещасть, яких лише може зазнати ентомолог. Бідолашний втратив окуляри і збільшувальне скло!

Учений не знав, що Бат знайшов обидва безцінних прилади у високій траві, на місці привалу, але за порадою Діка Сенда сховав їх. Відтак, можна було сподіватися, що велика дитина поводитиметься сумирно в дорозі — тепер він не бачив, як то кажуть, далі свого носа. Йому вказали місце між Актеоном і Остіном та суворо звеліли не відходити від них. Бідолашний кузен Бенедикт навіть не заперечував, він покірно поплівся за своїми супутниками, як сліпий за поводирем.

Маленький загін не пройшов і п’ятдесяти кроків, як, раптом старий Том зупинився.

— А Дінго? — вигукнув раптом він.

— Справді! Дінго немає, — вигукнув і собі Геркулес. І він голосно покликав собаку. Раз, ще раз, утретє… Йому відповіла тиша.

Дік Сенд переймався зникненням собаки, який завжди міг попередити про несподівану небезпеку.

— Чи не побіг Дінго слідом за Геррісом? — запитав Том.

— За Геррісом? Ні… — відповів Дік Сенд. — Проте він міг напасти на слід Негоро. Він відчув, що португалець десь поруч.

— Цей проклятий кухар уб’є його, лишень побачить, — вигукнув Геркулес.

— Якщо тільки Дінго раніше не загризе його самого! — заперечив Бат.

— Може й так, — сказав Дік Сенд. — Але ми не можемо затримуватися через собаку. Якщо Дінго живий, він такий розумний, що зуміє розшукати нас. Уперед, друзі!

Стояла неймовірна спека. Від світання обрій затягнуло хмарами. Відчувалося, що насувається гроза. Схоже було на те, що без гуркоту грому день не обійдеться. На щастя, у лісі, хоча він і порідшав, ще було порівняно прохолодно. То тут, то там серед заростей відкривалися великі галявини, вкриті високою травою. У багатьох місцях на землі валялися величезні скам’янілі стовбури — ознака ґрунту кам’яновугільної формації, що часто зустрічається на африканському материку. На зеленому килимі лісових галявин майоріли рожеві пагони, вражали яскравими барвами квіти — жовтий і синій імбир, світлі лобелії, багряні орхідеї; над квітами звивалися хмари комах, переносячи із чашечки в чашечку пилок та запліднюючи їх.

Навкруги вже не було непроникної хащі, але породи дерев вражали розмаїтістю. Тут росли олійні пальми, з яких видобувають цінну олію, кущі бавовнику, що утворюють живопліт заввишки з десять футів. З їхніх волокнистих стебел виробляють бавовну з довгими шовковистими нитками, майже таку, як бавовна Фернамбука. Зі щілин стовбурів сочилася ароматна смола, стікаючи на землю, де застигала на потребу тубільцям.

Росли тут і лимонні дерева, і дикі гранати, і двадцять інших деревних порід — усе свідчило про вражаючу родючість цього плоскогір’я Центральної Африки. Подекуди в повітрі розливався приємний тонкий аромат ванілі, і не можна було виявити, яке деревце пахтить ним.

Усі ці дерева й кущі пестили погляд свіжою зеленню, не зважаючи на те що стояла посушлива пора року, і лише зрідка грозові зливи зрошували родючий ґрунт.

Час лихоманок був в самому розпалі, але, як зауважив Лівінгстон, хворий може позбутися лихоманки, залишивши місце, де заразився нею. Дік Сенд знав цю вказівку великого мандрівника й сподівався, що так і станеться з маленьким Джеком. Коли година нападу минула, а хлопчик продовжував спокійно спати на руках у Геркулеса, Дік поділився своїми сподіваннями з місіс Уелдон.

Загін поспіхом, але обережно рухався вперед. Місцями земля зберігала свіжі сліди людей, які проходили лісом, або звірів. І там, де в чагарниках гілки були розсунуті, поламані, вдавалося йти швидше. Але частіше подорожанам доводилося прокладати собі шлях, долаючи нескінченні перешкоди. Тоді, як не прикро було від цього Дікові, маленький загін просувався вперед вбивчо повільно. Обвиті ліанами дерева стояли, мов щогли корабля зі сплутаним такелажем. Гілля деяких кущів було подібне до кривих дамаських клинків, з тією лише різницею, що леза цих клинків мали ще й шипи. Змієподібні ліани завдовжки у п’ятдесят-шістдесят футів стелилися по землі, і горе подорожньому, який необережно наступив на них: гострі, як голки, колючки боляче проштрикували ноги. Бат, Остін та Актеон сокирою прокладали стежку крізь зарості. Ліани росли скрізь, обвивали дерева від самісінької землі до верхівок і звисали з них довгими гірляндами.

Тварини й птахи, що населяють цю частину Анголи, були не менш своєрідні, аніж її рослинний світ. Безліч птахів пурхали під зеленим склепінням лісу. Проте не важко здогадатися, що люди, які прагли якомога швидше й непомітніше прослизнути лісом, не намагалися підстрелити їх. Були тут великі зграї цесарок, рябчики, до яких важко наблизитися, і птахи, яких у Північній Америці називають «віп-пурвіл» — ці склади точно відтворюють їхній спів. Дік Сенд і Том могли б подумати, що перебувають у якій-небудь області Нового Світу. Проте, на жаль, вони знали, де перебувають насправді. На щастя, дикі звірі, такі небезпечні в Африці, не з’являлися поблизу маленького загону.

Подорожні знову бачили жирафів, яких Герріс, звичайно, намагався би видати за страусів (цього разу безуспішно); проте ці швидконогі тварини моментально зникли, перелякані появою каравану в їхніх безлюдних лісах; кілька разів протягом дня на обрії здіймалася до неба густа хмара пилу — це череди буйволів бігли із шумом, схожим на гуркіт навантажених важкою поклажею возів.

Дік Сенд вів свій загін уздовж берега струмка, прагнучи досягти якої-небудь повноводної річки. Йому хотілося якнайшвидше спуститися зі своїми супутниками за течією вниз до узбережжя. Він розраховував, що небезпека й утома при цьому будуть не настільки великими.

Ближче до опівдня загін подолав три милі без єдиної неприємної зустрічі. Від Герріса та Негоро не було ані слуху, ні духу. Дінго також не з’являвся. Загін зупинився в густому бамбуковому гаю, аби відпочити й поїсти. За сніданком не чути було розмов. Місіс Уелдон знову взяла на руки сина. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

— Вам неодмінно потрібно поїсти, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд.

— Що з вами буде, якщо ви втратите сили? Треба їсти! Ми незабаром знову вирушимо в дорогу, знайдемо річку й тоді вже легко попливемо до океану.

Місіс Уелдон дивилася Діку просто в очі, коли він говорив це. В погляді юнака світилися незламна воля й мужність. Дивлячись на нього, дивлячись на п’ятьох негрів, таких відданих і стійких людей, місіс Уелдон відчула, що вона не має права на відчай. Та й чого б їй втрачати надію? Адже вона гадала, що перебуває на гостинній землі. Зрада Герріса не лякала місіс Уелдон, адже вона не уявляла собі важких наслідків цього зрадництва. Дік Сенд, здогадуючись про думки цієї жінки, мав робити над собою зусилля, аби витримати її погляд, не відвівши очей.

Розділ четвертий

Тяжкими шляхами Анголи

Тієї миті маленький Джек прокинувся й оповив рученятами шию матері. Очі в нього були ясні. Лихоманка не поверталася.

— Тобі краще, любий? — запитала місіс Уелдон, пригортаючи хворого сина до серця.

— Так, мамо, — відповів Джек. — Тільки пити хочеться. Мати могла дати хлопчикові лише холодної води.

— Де мій друг Дік? — запитав він, із задоволенням ковтнувши трохи води.

— Я тут, Джеку, — відповів Дік, взявши дитину за руку.

— А мій друг Геркулес?

— Тут Геркулес, — відповів гігант, посміхаючись Джеку своєю доброю посмішкою.

— А конячка? — продовжував він допит.

— Конячки немає, містере Джеку! Втекла! Тепер я буду твоєї конячкою. Хіба ти не хочеш, щоб я тебе катав?

— Хочу, — відповів хлопчик. — Але як же я керуватиму? Ти ж не маєш вуздечки.

— Не біда, я триматиму вуздечку губами, — сказав Геркулес, широко розкриваючи рота, — а ти можеш смикати за повіддя, скільки тобі завгодно.

— Ні, я тягтиму потихеньку.

— Дарма! У мене рот міцний.

— А де ж ферма містера Герріса? — запитав хлопчик.

— Невдовзі ми будемо там, Джеку, — відповіла місіс Уелдон. — Так, невдовзі, невдовзі…

— Чи не час вирушати? — запитав Дік Сенд, аби припинити цю розмову.

— Так, Діку, йдемо! — відповіла місіс Уелдон.

Після недовгих зборів загін вирушив, зберігаючи свій колишній похідний стрій. Щоб не віддалятися від берегів струмочка, довелося заглибитися в лісову хащу. Колись тут було прокладено стежки, але тепер вони, як би пояснили тубільці, «вмерли», тобто заросли колючками, чагарником й ліанами. Близько милі загін пробирався крізь непролазну хащу й згаяв на це чимало часу. Негри працювали без відпочинку, прокладаючи шлях. Передавши маленького Джека на руки старої Нан, Геркулес також взявся за цю справу, та ще й як! Він галасливо вдихав повітря, змахував сокирою, і посеред хащі виникала просіка, ніби випалена вогнем.

На щастя, дуже швидко зникла потреба в цій тяжкій роботі: відкрився широкий прохід; навскіс перетинаючи зарості, він вів до струмка й далі вздовж берега. То була стежка, протоптана слонами; ймовірно, сотні слонів мали звичай спускатися до водопою по цей бік лісу. Великі западини, вичавлені ногами могутніх тварин, виднілися скрізь у вологій землі, що розм’якла під час дощів. На пухкому, вогкому ґрунті залишалися їхні широкі сліди.

Невдовзі виявилося, що цією стежкою користувалися не лише слони. Не воднораз проходили їхньою дорогою й люди, брели не з власної волі, а як худоба, яку безжалісні погоничі ударами нагаїв женуть на бійню. У багатьох місцях на землі можна було побачити кості й цілі людські кістяки, обгризені дикими звірами. На деяких ще трималися кайдани.

У Центральній Африці є чимало довгих доріг, що ніби віхами позначені людськими останками. Невільничі каравани роблять іноді переходи за багато сотень миль. Нещасні раби тисячами вмирають дорогою під батогами жорстоких наглядачів, гинуть від неймовірної втоми, від хвороб. А скількох убивають наглядачі, коли караван починає відчувати нестачу харчів! Так, так! Якщо рабів нічим годувати, їх розстрілюють із рушниць, заколюють ножами, рубають шаблями. Такі криваві розправи зовсім непоодинокі.

Тож слонова стежка була дорогою невільничих караванів. Протягом милі Діку Сенду та його супутникам раз по раз траплялися людські кістки. Наближення людей сполошило дрімлюг. Птахи важко злітали й кружляли в повітрі.

Місіс Уелдон озиралася довкола, але, здавалося, нічого не бачила. Дік Сенд тремтів від самої думки, що вона почне розпитувати його: юнак сподівався привести загін на берег океану, не зізнаючись своїм супутникам у тому, що зрадник Герріс затяг їх в Екваторіальну Африку. На щастя, місіс Уелдон не переймалася тим, що відбувалося довкола. Вона знову взяла на руки сина, і спляча дитина поглинула всю її увагу. Нан крокувала поруч із нею, і ні стара негритянка, ні її господиня не ставили Діку запитань, яких він так боявся.

Старий Том йшов, опустивши очі додолу. Він надто добре знав, чому стежка засіяна людськими кістками. Товариші Тома здивовано озиралися навсібіч. Їм здавалося, що вони йдуть безконечним цвинтарем, де землетрус повивертав могили. Але й вони ні про що не розпитували.

Тим часом береги струмка роздалися вшир, а русло помітно поглибилося. Потік котився вже не так стрімко. Можна було сподіватися, що або сам струмок незабаром стане судноплавним, або він приведе подорожан до якої-небудь великої річки, що несе свої води до Атлантичного океану.

Юнак твердо вирішив, незважаючи на жодні труднощі, рухатися вздовж струмка. Тому він без вагань залишив стежину, коли вона відійшла убік від берега.

Маленькому загону знову довелося пробиратися крізь нерозривні сплетіння ліан і чагарнику. Ледь не кожен крок потрібно було відвойовувати сокирою. Але все ж зарості не були схожі на лісову хащу, що примикала до океанського узбережжя: дерева тут росли рідше. Над високими травами часом піднімався бамбук. Про присутність тут загону подорожан можна було судити лише з коливання стебел, та іноді з них визирала голова Геркулеса.

Близько третьої години дня подорожани, нарешті, вибралися з лісу. Вигляд місцевості різко змінився. Попереду виднілася безкрая рівнина. З усього було видно, що під час періоду дощів її повністю затоплювало, коли розливалися річки. Болотистий ґрунт густо заріс мохом, подекуди над його зеленим килимом погойдувалися граціозні папоротники. Іноді земля круто здіймалася вгору і утворювала пагорби, на схилах яких виступали шари темного гематиту, там мали бути багаті поклади якої-небудь руди.

Дік Сенд вчасно згадав, що в книгах Лівінгстона згадуються такі болотисті рівнини. Хоробрий дослідник кілька разів потрапляв у зрадницькі драговини, де кожен крок потрібно було ретельно обмірковувати, аби не загрузнути в трясовині.

— Увага, друзі! — раптом вигукнув Дік, стаючи на чолі загону. — Торкайтеся ногою землі, перш ніж зробити крок!

— Як дивно! — зауважив Том. — Земля нібито розмокла від дощів, а тим часом останніми днями дощу не було.

— Не було, та невдовзі, мабуть, поллє. Насувається гроза, — відповів Бат.

— Виходить, треба поспішати, — сказав Дік Сенд, — і пройти це болото перш, ніж розіграється гроза. Геркулесе, візьміть Джека на руки! Бате і Остіне, тримайтеся поблизу місіс Уелдон, підтримуйте її, якщо знадобиться. А ви, містере Бенедикте… Перепрошую, що ви робите, містере Бенедикте?

— Я провалююся, — просто відповів кузен Бенедикт. Він поринав у болото з такою швидкістю, ніби під його ногами раптово розкрився люк. Бідолашний потрапив у трясовину й до половини загруз у багнюці. Йому простягнули руку, і він вибрався на поверхню, вкритий тванню, але дуже задоволений тим, що не пошкодив своєї цінної бляшаної коробки ентомолога. Далі Актеон мав йти поруч із невдахою-вченим і отримав завдання оберігати його від нової пригоди.

Кузен Бенедикт невдало обрав яму, до якої провалився. Коли його витягли, з рідкого бруду здійнялося безліч пухирців газу, розповсюджуючи їдкий, смердючий запах. Лівінгстону не раз траплялося провалюватися по груди в болото. Він казав, що ця пориста чорна земля, з якої при кожному кроці бризкають струмки води, схожа на гігантську губку. Ця драговина досить небезпечна для подорожан.

Діку Сенду та його супутникам довелося близько півмилі крокувати таким губчастим ґрунтом. В одному місці місіс Уелдон по коліна загрузла в багнюку. Тоді Геркулес, Бат і Актеон, аби позбавити її нових, ще більш неприємних несподіванок, зробили з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. На руки їй дали маленького Джека й поспішили якомога швидше пройти це страшне болото.

Йти було важко. Актеону довелося увесь час підтримувати кузена Бенедикта. Том вів стару Нан — без його допомоги вона неодмінно загрузла б у болоті. Дік Сенд йшов попереду загону, прокладаючи стежку. Це виявилося нелегкою справою. Найлегше було йти краєчком болота, вкритого густою й жорсткою травою. Але й тут точка опори часто виявлялася хибною, і нога провалювалася в драговину по коліна.

Нарешті до п’ятої години після опівдня трясовина залишилася позаду. Подорожани ступили на глинисту землю; але під тонким шаром твердого ґрунту ще відчувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина була розташована нижче рівня сусідніх річок, і їхні води просочувалися крізь пористу землю.

Спека стояла безжальна. Було б неможливо витримати її, якби між землею й пекучими променями сонця не простягнулася завіса темних грозових хмар. Вдалині небо розтинали блискавиці й лунав грім. Із хвилини на хвилину могла вибухнути страшна африканська гроза. Найсильніша злива, пориви ураганного вітру, які звалюють найміцніші дерева, безперервні спалахи блискавки — така картина цієї грози. Дік Сенд знав це і, природно, дуже тривожився. Загін не міг провести ніч під відкритим небом: рівнині загрожувало затоплення. Проте Дік не бачив попереду жодного пагорба, де можна було б знайти прихисток від повені.

Не можна було вирити собі притулок і в землі — за два фути від її поверхні була вода.

Як відшукати закуток у цій пустельній і голій улоговині, де немає жодного дерева, жодного куща?

На півночі виднілася низка невисоких пагорбів, що змикали собою улоговину. Там, на тлі світлої смуги, що відокремлювала лінію обрію від темної завіси хмар, чітко вимальовувалися силуети кількох дерев.

Дік Сенд не знав, чи знайдеться на цих пагорбах притулок від грози. Але, принаймні, подорожанам там не загрожувала повінь.

— Уперед, друзі мої, вперед! — повторював юнак. — Ще якихось три милі, і ми виберемося із небезпечної западини.

— Хутчіше, вперед! — вигукнув Геркулес.

Цей славний чолов’яга радий був би посадити собі на плечі всіх своїх товаришів і винести їх із западини.

Слова Діка Сенда підбадьорили подорожан, і, незважаючи на втому, вони попрямували вперед навіть швидше, ніж на початку шляху.

Загін був ще за дві милі від мети, коли вибухнула гроза. На щастя, дощ розпочався не відразу після того, як перші спалахи блискавиці розітнули захмарене небо. Сонце ще не зникло за обрієм, але довкола стало зовсім темно. Темний купол грозових хмар повільно спускався; здавалося — от-от він звалиться на землю й затопить все зливою. Червоні й сині зигзаги блискавок перетинали небо у тисячах місць, обплутуючи рівнину мережею вогнів.

Щосекунди мандрівників могла вразити блискавка. На голій рівнині, де не було жодного деревця, група людей ризикувала притягнути електричні розряди.

Джек, якого розбудив грім, сховав личко в Геркулесових грудях. Бідний хлопчик боявся грози, але, не бажаючи засмучувати маму, намагався приховати свій страх. Геркулес йшов широкими кроками і втішав дитину як умів.

— Не бійся, малий, не бійся, — повторював він. — Якщо грім наблизиться до нас, я зламаю його навпіл однією рукою. Я ж бо сильніший за грім!

І хлопчик заспокоювався, відчуваючи, який сильний його захисник.

Із хвилини на хвилину мав пуститися дощ, і тоді з низько навислих хмар на землю проллються потоки води. Що станеться з місіс Уелдон і маленьким Джеком, якщо до початку зливи не знайдеться хоч який-небудь притулок? Дік Сенд підійшов до Тома.

— Що робити? — запитав він.

— Йти вперед, — відповів старий. — Дощ перетворить цю улоговину на непрохідне трясовиння. Тут залишатися не можна.

— Звісно, Томе, звісно, але треба знайти хоч який-не-будь притулок. Хоч би яка хатина трапилася!

Дік Сенд раптом замовк.

Осліплююча яскрава блискавка освітила всю рівнину від краю до краю.

— Що це там видніється за чверть милі звідсіля? — запитав Дік.

— І мені привиділося там щось… — відповів старий Том, киваючи головою.

— Табір? Чи не так?

— Так, начебто табір… Але табір тубільців. При новому спалахові блискавки вдалося краще розгледіти табір. На рівнині симетричними рядами розташувалося близько сотні наметів конічної форми заввишки від дванадцяти до п’ятнадцяти футів. Проте людей у таборі не було видно. Де ж вони? Якщо мешканці табору сховалися від грози в намети, маленькому загону залишалося лише якомога швидше тікати подалі, незважаючи на бурю. Якщо ж табір був порожній, він міг послужити притулком для подорожан. «Я з’ясую це!» — сказав собі Дік Сенд. — Звернувшись до старого Тома, він наказав:

— Не рухайтеся з місця! Я піду на розвідку.

— Дозвольте кому-небудь супроводжувати вас, містере Діку, — попросив старий Том.

— Ні, Томе, я піду сам. Я непомітно підкрадуся до табору. Чекайте на мене!

Маленький загін, на чолі якого йшли Дік Сенд і Том, зупинився. Юнак зник у темряві, яка здавалася непроникною в проміжках між спалахами блискавок.

На землю впали перші великі краплини дощу.

— Куди пішов Дік? — схвильовано запитала місіс Уелдон, наблизившись до старого негра.

— Ми побачили якийсь табір, місіс Уелдон, — відповів Том. — Табір, а може, й село. Наш капітан вирішив піти на розвідку, перш ніж вести нас туди.

Місіс Уелдон задовольнилася цією відповіддю. За кілька хвилин Дік Сенд повернувся.

— Йдіть за мною! — радісно вигукнув він.

— У таборі нікого немає? — запитав Том.

— Це не табір, — відповів юнак, — і не село. Це просто мурашники.

— Мурашники? — закричав кузен Бенедикт, відразу пожвавішавши.

— Так, містере Бенедикте, але мурашники заввишки щонайменше у дванадцять футів. Ми спробуємо сховатися в них.

— Але в такому разі це, мабуть, будівлі тропічних термітів, — сказав кузен Бенедикт. — Ці комахи-будівельники вміють зводити монументальні споруди, які були би до честі будь-якому архітекторові.

— Терміти це чи ні, але доведеться виселити їх, містере Бенедикте, і зайняти їхнє місце.

— Вони зжеруть нас! І матимуть рацію.

— Рушаймо! — скомандував Дік.

— Стривайте ж! — додав кузен Бенедикт. — Я гадав, що такі мурашники зустрічаються лише в Африці.

— Рушаймо! — сердито буркнув Дік Сенд; він боявся, що місіс Уелдон зверне увагу на останні слова ентомолога.

Всі поспіхом рушили за Діком Сендом. Зірвався скажений вітер. Великі краплі дощу забарабанили по землі. Буря розходилася не на жарт.

Незабаром подорожани дісталися до найближчого термітника. Їм потрібно було або змиритися із сусідством грізних термітів, або ж витурити їх із житла.

У нижній частині цього конуса, спорудженого з особливої червонуватої глини, був вузький отвір, який Геркулес за кілька хвилин розширив ножем до таких розмірів, що в нього могла пролізти навіть така велика людина, як він сам.

На превеликий подив кузена Бенедикта, жоден із багатьох тисяч термітів, які мали займати мурашник, не з’явився. Невже цей конус порожній?

Коли Геркулес скінчив свою роботу, Дік Сенд і його супутники по черзі прослизнули усередину будівлі, Геркулес заповз останнім. Тієї ж миті дощ полив з такою силою, ніби хотів загасити блискавки.

Але тепер вже нічого було боятися шаленіючих стихій. Щасливий випадок привів подорожан у притулок більш надійний, ніж намет чи навіть хатина тубільця.

Лейтенант Камерон, у захваті від того, що маленькі комахи вміють будувати такі величезні споруди, казав, що мистецтво термітів заслуговує на більший подив, аніж навіть мистецтво древніх єгиптян, які будували піраміди.

— Щоб зрівнятися з термітами, — казав він, — людям потрібно було б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв.

Розділ п'ятий

Лекція про термітів, прочитана в термітнику

Для Діка Сенда та його супутників було найбільшим щастям, що, з волі провидіння, вони знайшли цей прихисток. За кілька хвилин гроза лютувала із завзяттям, небаченим у помірному кліматі.

Дощ не падав окремими краплями, а лив струменями. Часом потоки води падали на землю суцільною стіною, як Ніагара. Ніби в небесах перевернувся догори дном безкраїй басейн і вся вода відразу заюшила на землю. Така злива миттєво перетворює рівнини на озера, а струмочки — на бурхливі потоки; ріки виходять з берегів і затоплюють величезні простори. На відміну від зон помірного поясу, де сила грози обернено пропорційна її тривалості, в Африці найсильніші грози часто тривають по кілька днів.

Як може скупчитися у хмарах стільки електрики? Звідки береться стільки водяної пари? Важко зрозуміти це, однак трапляється саме так — ми начебто переносимося в неймовірну, дилювіальну епоху.

На щастя, товсте склепіння термітника виявилося непроникним для зливи, щодо цього воно не поступалося навіть міцним хаткам бобрів. Якби навіть на них раптом ринув цілий водоспад, і тоді жодна крапля води не проникла б усередину конуса.

Тільки-но мандрівники зайняли термітник, вони найперше ознайомилися з його влаштуванням. При світлі ліхтарика вони побачили, що будівля зсередини є конусом заввишки у дванадцять футів і діаметром біля основи в одинадцять футів. Товщина стін досягала одного фута, і по них ліпилися в кілька поверхів камери, відокремлені одна від одної проміжками.

Може здатися неймовірним, що полчища дрібних комах будують такі монументальні споруди, проте це беззаперечно: поселення термітів існують і досить часто зустрічаються у внутрішніх областях Африки. Голландський мандрівник минулого століття Смітмен помістився з чотирма своїми супутниками на верхівці одного з таких конусів. Лівінгстон бачив в Лунде кілька термітників із червоної глини заввишки у п’ятнадцять і двадцять футів. У Ньянгве лейтенант Камерон не раз приймав на відстані скупчення таких мурашників за військовий табір; йому зустрічалися велетенські термітники, цілі будинки, що досягали сорока й п’ятдесяти футів заввишки. Це були величезні округлі конусоподібні споруди, які зводять у Південній Африці, а з боків біля них височіли вузькі прибудови, схожі на дзвіниці собору. Які ж терміти вміють будувати такі дивовижні будинки?

— Войовничі терміти, — не вагаючись, відповів кузен Бенедикт, лишень ознайомившись із матеріалом, з якого було збудовано мурашник.

Стіни, як ми вже казали, були побудовані із червонуватої глини. Якби вони були зліплені із сірої або чорної землі, то таку будівлю варто було б приписати «кусючим термітам» («termes mordah»), або «термітам жахливим» («termes atroh»). Як бачите, вже самі назви цих комах відлякують, вони могли б сподобатися хіба що такому завзятому ентомологові, як кузен Бенедикт.

У порожній центральній частині конуса, яку спочатку зайняв маленький загін, не вистачило би місця для всіх, але в камерах, розташованих ярусами, вільно могли б розташуватися люди середнього зросту. Уявіть собі ряд відкритих шухляд, у глибині цих шухляд мільйони комірок, які колись були зайняті термітами, і ви легко намалюєте собі картину внутрішнього облаштування мурашника.

Шухляди розташовувалися ярусами, один над одним, як ліжка в каюті пароплава. На верхніх ліжках розмістилися місіс Уелдон, маленький Джек, Нан і кузен Бенедикт. Нижче влаштувалися Остін, Бат і Актеон. Дік Сенд, Том і Геркулес залишилися в нижній частині конуса.

— Друзі мої, — сказав юнак двом неграм, — вода починає заливати підлогу. Треба зробити насип із глини. Відколюйте глину з нижньої частини стін. Лише обережніше, не заваліть вхід — тоді припиниться доступ повітря й ми задихнемося.

— Та ми ж затримаємося тут лише на одну ніч, — відповів старий Том.

— То й що? Потрібно скористатися з нагоди й відпочити гарненько. Адже за десять днів ми вперше ночуємо під дахом.

— Десять днів! — повторив Том.

— Крім того, — продовжував Дік Сенд, — можливо, ми затримаємося тут на кілька днів; термітник виглядає надійно. А я тим часом піду подивлюся, чи далеко річка, яку ми шукаємо. Я гадаю навіть, що нам краще не залишати наш притулок, поки ми не збудуємо пліт. Нам тут не загрожує гроза. Отже, до роботи! Зробимо насип і втрамбуємо підлогу.

Наказ Діка Сенда негайно ж було виконано. Геркулес зрушив сокирою нижній ярус камер і навалив глину на підлогу термітника, піднявши таким чином підлогу майже на цілий фут над болотистим ґрунтом, на якому стояв конус. Дік Сенд стежив за тим, аби вхідний отвір, через який надходило повітря, залишався відкритим.

Мандрівники мали лише радіти, що терміти залишили своє житло. Адже якби в будівлі була хоч частина багатотисячного її населення, люди не могли б зайняти її.

Чи давно господарі залишили термітник, а, може, ненажерливі комахи зовсім нещодавно пішли геть? Знайти відповідь на це запитання було б зовсім не зайвим.

Кузена Бенедикта надзвичайно здивувало те, що терміти залишили свій будинок, і незабаром він переконався, що це сталося нещодавно. Спустившись на підлогу, він озброївся ліхтарем і став оглядати найпотаємніші закапелки конуса. Йому вдалося виявити «головне сховище» термітів, тобто місце, де ці працьовиті комахи зберігають свої продовольчі запаси. Ця комора розташувалася у нижньому ярусі, біля «королівських апартаментів», зруйнованих сокирою Геркулеса, так само як і стільники, призначені для личинок.

Кузен Бенедикт знайшов тут трохи крапель камеді, які ще не встигли скам’яніти — виходить, терміти зовсім недавно доставили її в комору.

— Ні, ні! — вигукнув учений, ніби заперечуючи якомусь опонентові. — Ні, цю будівлю господарі залишили зовсім недавно.

— Хто ж сперечається з вами, пане Бенедикте? — сказав Дік Сенд. — Коли б терміти не залишили своє житло — рік тому чи сьогодні, — для нас важливе лише одне: воно порожнє.

— Ні, зачекай, — заперечив кузен Бенедикт, — дуже важливо довідатися, чому терміти пішли звідси. Адже вчора, а може, й сьогодні вранці, ці хитромудрі сітчастокрилі ще жили тут: бачите, навіть камедь не встигла затвердіти…

— Але яке нам до цього діло, пане Бенедикте? — запитав Дік Сенд.

— Лише інстинкт міг змусити термітів залишити власне житло. Погляньте: у комірках не залишилося жодної комахи! Більше того, вони дбайливо зібрали всі личинки до останньої. Отож, я повторюю: все це сталося не без причини — завбачливі комахи відчули наближення грізної небезпеки.

— А може, вони передбачали, що ми вторгнемося в їхнє житло? — сміючись, сказав Геркулес.

— Либонь так! — вигукнув кузен Бенедикт, якого зачепив за живе жарт. — Невже ви вважаєте себе сильнішим за цих хоробрих комах? Кілька тисяч термітів швидко перетворили б вас в обгризений кістяк, якби знайшли ваш труп на своєму шляху.

— Велика хитрість — обгризти мерця! — відповів Геркулес, який не бажав здаватися. — А живого Геркулеса їм не з’їсти! Я легко розчавлю сотню тисяч термітів!

— Ви розчавите сто тисяч, двісті тисяч, п’ятсот тисяч, мільйон, — жваво заперечив кузен Бенедикт, — але не мільярд! А мільярд термітів з’їдять вас, живого чи мертвого, обгризуть до останньої кісточки!

Під час цієї суперечки, яка на перший погляд могла здатися пустою розвагою, Дік Сенд замислився. Зауваження кузена Бенедикта справило на нього велике враження. Він не сумнівався, що вчений, який чудово знається на звичках комах, не помилився у своїх припущеннях. Якщо інстинкт спонукав термітів залишити власне містечко, — виходить, перебування в ньому дійсно загрожувало небезпекою.

Гроза бушувала з небувалою люттю, і мови не могло бути про те, щоб залишити притулок у таку негоду. Тому Дік Сенд не став перейматися тим, що здавалося зовсім непоясненим, і лише згадав:

— Ви сказали, що терміти залишили в мурашнику свої запаси харчів, пане Бенедикте? Це нагадує мені про те, що свій провіант ми принесли з собою. Пропоную повечеряти. Завтра, коли гроза вщухне, ми вирішимо, що робити далі. Негайно берімося до приготування вечері. Якою великою не була втома мандрівників, вона не зменшила їхнього апетиту. До консервів, яких мало би вистачити ще на два дні, поставилися дуже тепло. Сухарі ще не встигли розм’якнути, і протягом кількох хвилин лише й чути було, як вони хрумтять на міцних зубах Діка Сенда та його товаришів. А потужні щелепи Геркулеса працювали, як справжні жорна млина.

Проте місіс Уелдон ледь торкнулася їжі, та й то лише через те що Дік просив її про це. Діку здалося, що мужня жінка чимось украй стурбована й сумніша, ніж в усі попередні дні. А тим часом маленький Джек почувався краще. Напади лихоманки більше не повторювалися, і тепер він спокійно спав у комірчині термітника, де йому влаштували м’яку постіль з одягу. Дік Сенд не знав, чим пояснити зневіру місіс Уелдон.

І без слів зрозуміло, що кузен Бенедикт віддав належне вечері. Не варто, однак, думати, що вчений переймався через якість або кількість страв, які він поглинав. Анітрішки! Він був просто радий можливості під час вечері прочитати супутникам лекцію про термітів. От якби в покинутій будівлі залишився хоча б один терміт, один-однісінький!..

— Ці дивовижні комахи, — розпочав учений-ентомолог свою промову, мало опікуючись тим, слухають його товариші чи ні — належать до сітчастокрилих: у них довгі голови, щелепи гарно розвинені, нижні крила переважно однакові завдовжки з верхніми. До складу цього найцікавішого загону входять п’ять груп: скорпіонові мухи, мурашині леви, золотоочки, веснянки й терміти. Поза сумнівами, комахи, житло яких ми зайняли — можливо й зовсім недоречно — належать до останньої із перерахованих груп.

Дік Сенд з цієї миті почав уважно слухати лекцію кузена Бенедикта. Чи не здогадався ентомолог після знахідки поселення термітів, що мандрівники перебувають в Африці? Це було цілком можливо, хоча вчений навряд чи уявляв собі, яка фатальна випадковість закинула його замість одного материка на інший. Тому Дік з великою тривогою слухав його лекцію. А кузен Бенедикт, осідлавши улюбленого коника, не вгавав.

— Для термітів, — сказав він, — характерні лапки із чотирма суглобами і чудові сильні рогоподібні щелепи. Зустрічаються різні породи — мантісп, рафіди, порода термітів, відомих під назвою білі мурахи, до яких належать терміт «фатальний», також відомі терміти із жовтим щитком, такі, які втікають від світла, ті, що кусають, будують…

— А які терміти побудували цей конус? — поцікавився Дік Сенд.

— Звісно, той вид, що відомий науці під назвою «войовничий терміт», — відповів кузен Бенедикт таким тоном, ніби говорив про македонців або про яке-небудь інше античне плем’я, що славилося військовою доблестю. — Ці войовничі терміти мають різні розміри! Різниця між Геркулесом і карликом була б меншою, ніж між найбільшою та найменшою із цих комах. Є між ними «робітники» — терміти завдовжки у п’ять міліметрів і «солдати» — завдовжки у десять міліметрів, самці й самки завдовжки у двадцять міліметрів, зустрічається й надзвичайно цікава порода термітів — «сірафу», довжина яких пів дюйма, у них щелепи як лещата, а голова більша від тіла, як в акул! Це акули серед комах, і при сутичці, якщо брати сірафу й акулу, я не тримав би парі за акулу!

— Де зазвичай водяться войовничі терміти? — запитав Дік.

— В Африці, — відповів кузен Бенедикт, — у Центральній Африці, в південних її областях. Адже Африка — відома «мурашина» країна. Варто прочитати, що писав про мурах Лівінгстон в останніх своїх нотатках, доставлених Стенлі. Докторові Лівінгстону пощастило незрівнянно більше, ніж нам із вами: йому довелося бути свідком великого бою між двома арміями мурах — чорних і червоних. Червоні мурахи, яких називають «драйвери», а тубільці йменують їх «сірафу», перемогли. Переможені чорні мурахи, «чунгу», після мужнього опору змушені були залишити поле бою. Проте вони відступили в повному порядку, захопивши із собою личинки. Лівінгстон стверджує, що ніколи ані люди, ані тварини не виявляють такого войовничого запалу.

Перед сірафу відступає навіть найхоробріша людина, тому що своїми сильними щелепами ці терміти миттю виривають у ворога шматки живого тіла. Сірафу бояться, від них біжать навіть леви й слони. Ніщо не може зупинити натиск армії сірафу — ані дерева, на які вони легко піднімаються до самої верхівки, ані струмки, — вони переходять через них завдяки своєрідним висячим мостам, які створюють, зчіплюючи свої тіла. А які численні полчища термітів! Інший дослідник Африки, де Шеллю, протягом дванадцяти годин спостерігав проходження однієї нескінченної колони термітів. Утім, яка дивина в тому, що вони прямують міріадами? Ці комахи вражаюче плідні, самка войовничого терміта може відкласти на день до шістдесяти тисяч яєчок! Тубільці вживають у їжу цих сітчастокрилих. Подумайте, друзі мої, що може бути смачнішим за печених термітів!

— А ви куштували їх, містере Бенедикте? — запитав Геркулес.

— Поки що ні. Але я їх їстиму!

— Де?

— Тут!

— Але ж ми не в Африці! — поквапливо сказав Том.

— Ні… Ні… — відповів кузен Бенедикт. — А тим часом дотепер учені зустрічали войовничих термітів та їхні поселення лише на Африканському континенті. Ох вже ці мандрівники! Вони не вміють бачити. Втім, тим приємніше. Я вже знайшов муху цеце в Америці! Моя слава ще більше зросте завдяки тому, що я перший знайшов на американському континенті войовничих термітів. Який матеріал для сенсаційної статті! Що там стаття — для товстого тому із вкладними аркушами таблиць та кольоровими малюнками! Увесь вчений світ Європи буде вражений.

Звісно, кузен Бенедикт і не підозрював гіркої правди. Бідолаха-вчений та його супутники, крім Діка та старого Тома, як і слід було сподіватися, все ще вірили, що вони в Америці.

Мали би статися інші, незрівнянно важливіші події, щоб вивести їх з омани.

Йшла вже дев’ята година вечора, коли кузен Бенедикт скінчив свою промову. Чи помітив він, що більшість слухачів, які лежали у глиняних чарунках, заснули під його ентомологічні міркування? Навряд чи. Проте кузенові Бенедиктові й не потрібні були слухачі. Він говорив для себе. Дік Сенд більше не ставив йому запитань і лежав не рухаючись, хоча й не спав. Геркулес боровся зі сном довше за інших, проте невдовзі втома зімкнула його очі, він заснув і вже нічого не чув.

Кузен Бенедикт ще якийсь час просторікував. Але, нарешті, його самого почала долати дрімота, і він вмостився в комірці верхнього ярусу, яку облюбував для себе.

У термітнику запанувала тиша, а за глиняними його стінами й досі вирувала буря, гуркотів грім і спалахували блискавки. Ніщо, здавалося, не вказувало на те, що гроза наближається до краю.

Ліхтар погасили. Всередині конуса все поринуло в темряву. Стомлені подорожани міцно спали. Одному лише Діку Сенду, незважаючи на велику втому, було не до сну. Турботи не давали йому спокою. Він усе думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. З катастрофою «Пілігрима» їхні жорстокі випробування не скінчилися. Інші, жахливіші страждання чекають на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.

Але як уникнути цієї небезпеки, найстрашнішої зі всіх, що загрожували маленькому загону на шляху до берега океану? Безсумнівно, Герріс і Негоро з хижим наміром завели мандрівників у нетрі Анголи. Але що замислив негідник португалець? До кого й за що відчував таку чорну ненависть? Юнак переконував себе, що Негоро ненавидить лише його одного. Ще і ще раз він перебирав у пам’яті всі події, якими ознаменувалося плавання «Пілігрима»: зустріч із судном, що потрапило у катастрофу, порятунок негрів, полювання на кита, загибель капітана Гуля й усіх матросів… Дік Сенд згадав, як він, п’ятнадцятирічний юнак, повинен був прийняти командування судном, на якому невдовзі через злочинні махінації Негоро не виявилося ані компаса, ані лага; згадалося йому, як у суперечці з Негоро він своєю владою, владою капітана, примусив його підкоритися, пригрозивши мерзотнику закувати його в кайдани або всадити йому кулю в чоло. Ось лише чому він не зробив цього? Якби він тоді ж покінчив із Негоро й викинув його труп за борт, не було б цих жахливих катастроф…

Картини пережитого лиха змінювали одна одну. Він згадав катастрофу «Пілігрима». Згадав, як з’явився зрадник Герріс і як оманлива Болівія поступово й з повною очевидністю перетворилася на Анголу, страшну Анголу, з її вбивчими лихоманками, дикими звірами й людьми, які були небезпечніші за звірів! Чи вдасться маленькому загону уникнути зіткнення з тими й іншими на шляху до океану? Чи вдасться йому, Діку, здійснити свій план — дістатися морського берега на плоту річкою, яку він сподівався знайти? Чи буде цей спосіб пересування менш стомлюючим і безпечнішим, ніж піший похід?

Дік гнав від себе сумніви. Він знав, що ані Джек, ані місіс Уелдон не витримають нового переходу в сто миль цією негостинною країною серед постійної небезпеки.

«Яке щастя, — думав він, — що місіс Уелдон та інші не підозрюють, яке небезпечне наше становище! Тільки старий Том і я знаємо, що Негоро завів корабель до берегів Африки, а його спільник Герріс заманив нас у глиб Анголи!»

Чийсь подих відчув на своєму чолі Дік Сенд. Ніжна рука обперлася об його плече. Схвильований голос, перервавши його важкі думки, прошепотів йому на вухо: — Я все знаю, мій бідолашний Діку! Але Господь може врятувати нас. Нехай буде воля його!

Розділ шостий

Водолазний дзвін

Дік Сенд не зміг вимовити жодного слова у відповідь на це несподіване зізнання. Проте місіс Уелдон і не чекала на відповідь. Вона повернулася на своє місце поруч із маленьким Джеком; юнак не наважився затримувати її. Отже, місіс Уелдон все знала…

Очевидно, події останніх днів посіяли в її голові сумніви, і одного слова «Африка», вимовленого кузеном Бенедиктом, було достатньо, аби ці сумніви перетворилися на впевненість.

«Місіс Уелдон все знає! — казав сам до себе Дік Сенд. — Що ж, мабуть, це на краще. Вона не втрачає бадьорості духу — виходить, мені й поготів не можна впадати у відчай!»

Тепер Дік із нетерпінням чекав світанку. Щойно займеться зоря, він вирушить на розвідку в околиці селища термітів і розшукає річку, якою маленький загін дістанеться берегів Атлантичного океану. У Діка було передчуття, що така річка протікає десь неподалік. Тепер найважливіше було уникнути зустрічі з тубільцями — Герріс і Негоро, можливо, вже спрямували їх по слідах мандрівників.

До світанку було ще далеко. Жоден промінь світла не проникав усередину конуса. Гуркотіння грому, яке глухо долинало крізь товсті стіни, свідчило про те, що гроза все ще не вщухає. Прислухавшись, Дік розрізнив шум безупинної зливи. Проте важкі краплі падали не на тверду землю, а у воду. Дік зробив із цього висновок, що вся рівнина затоплена.

Було близько одинадцятої вечора. Дік Сенд відчув, що якесь заціпеніння, провісник міцного сну, опановує ним. Що ж, можна хоч відпочити трохи. Але раптом в нього промайнула думка, що навалена на підлогу глина, намокнувши, може перекрити вхід, припинити доступ свіжого повітря, і десятеро людей, які розмістилися в конусі, ризикують задихнутися від надлишку вуглекислого газу.

Дік зісковзнув на підлогу, глина, збита з першого поверху чарунок, підвищила її рівень. Цей глиняний майданчик був абсолютно сухим; отвір був відкритим, повітря вільно проникало всередину конуса, а разом із ним і спалахи блискавок, що шугали небом, і оглушливий гуркіт грому, і шум проливного дощу.

Усе було добре. Здавалося, жодна небезпека безпосередньо не загрожує людям, які заступили в термітнику колонію сітчастокрилих. Дік Сенд вирішив дати собі кілька годин відпочинку, відчуваючи, що сили полишають його. Проте з обережності він ліг біля входу на насип.

Тут він першим зможе підняти тривогу, якщо щось станеться. Тут його розбудять перші промені зорі, і він негайно ж вирушить на розвідку.

Поклавши рушницю поряд із собою, Дік ліг, притулившись головою до стіни, й заснув.

Він не міг би сказати, чи довго тривав його сон. Розбудив його дотик чогось холодного. Він схопився на ноги. На свій жах, він побачив, що вода заливає термітник. Вода прибувала з такою швидкістю, що за кілька секунд рівень її піднявся до нижніх комірок, де спали Том і Геркулес.

Дік Сенд розбудив їх і розповів про нову небезпеку. Том запалив ліхтар і посвітив довкола.

Піднявшись до рівня приблизно у п’ять футів, вода перестала прибувати.

— Що сталося, Діку? — запитала місіс Уелдон.

— Дрібниці, — відповів юнак. — Нижня частина конуса затоплена. Певно, через зливу річка вийшла з берегів і розлилася рівниною.

— Чудово! — вигукнув Геркулес. — Це значить, що річка справді близько.

— Так, — сказав Дік Сенд, — і за течією цієї річки ми спустимося до узбережжя. Не переймайтеся, місіс Уелдон, вода не піднімається вище, і верхні яруси залишаться сухими.

Місіс Уелдон не відповіла. Щодо кузена Бенедикта, то він спав як справжній терміт.

П’ятеро негрів мовчки дивилися на воду, що відбивала світло ліхтаря, чекаючи розпоряджень Діка Сенда, який вимірював висоту повені. Юнак наказав покласти зброю й провізію в чарунки верхнього ярусу, аби їх не підмочило.

— Вода проникла крізь вхідний отвір? — запитав Том.

— Так, — відповів Дік Сенд, — і тепер вона не пропускає ззовні повітря.

— Давайте зробимо новий отвір у стіні, вище рівня води, — запропонував старий негр.

— Мабуть… Ні, Томе. Якщо в нас тут рівень води тільки п’ять футів, це не означає, що зовні вона не піднялася вище… Ймовірно, там рівень досягає семи-восьми футів, а можливо, й більше.

— Ви так гадаєте, містере Діку?

— Я вважаю, Томе, що вода, що проникла в конус, стисла повітря, яке було в ньому, і тепер це стиснене повітря не дає їй піднятися вище. Але якщо ми прорубаємо отвір у стіні, повітря вирветься назовні, тиск упаде, і рівень води зовні й усередині конуса зрівняється. Якщо ж рівень води зовні значно вищий, ніж тут, то вода підніматиметься доти, поки її знову не зупинить тиск повітря. У цьому конусі ми — як робітники у водолазному дзвоні.

— Що ж нам робити? — запитав Том.

— Спочатку гарненько обміркувати, а потім вже діяти, — відповів Дік Сенд. — Необережність може вартувати нам життя.

Це зауваження було дуже слушним. Дік також мав рацію, коли порівнював затоплений розливом термітник із водолазним дзвоном. Але у водолазному дзвоні повітря безупинно оновлюється за допомогою спеціальних насосів. Водолази вільно дихають і не відчувають інших незручностей, крім тих, які пов’язані із тривалим перебуванням у камері, де повітря перебуває під великим тиском. У конусі ж до цих незручностей додалося й те, що вода зайняла близько третини об’єму приміщення, а повітря могло оновитися лише в тому випадку, якщо буде пробито в стіні отвір, сполучений з атмосферою. Але пробивати такий отвір — означає наражатися на ризик, про який говорив Дік Сенд, і, можливо, лише погіршити положення.

Поки що рівень води усередині конуса залишався незмінним. Підвищитися він міг лише у двох випадках: по-перше, якщо в стіні буде пробито дірку й виявиться, що зовні вода стоїть вище, ніж усередині конуса, по-друге якщо рівень води підніматиметься ще вище. В обох випадках вода залишить усередині термітника лише невеликий простір, у якому отруєне видихуваною вуглекислотою повітря стискатиметься ще більше.

Діку спало на думку, а що як розлив зірве з місця конус?… Це було би вкрай небезпечно для всіх, хто зараз перебував у ньому. «Ні, — вирішив він, — цього не може бути: будівлі в термітів надзвичайно міцні, не гірші, ніж у бобрів».

Тож найбільше слід було побоюватися, що гроза затягнеться надовго, а отже, й повінь посилиться. Якщо рівень води на рівнині досягне тридцяти футів, тобто підніметься на вісімнадцять футів над верхівкою конуса, повітря всередині нього перебуватиме під тиском майже в одну атмосферу!

А тим часом у Діка Сенда були підстави побоюватися, що повінь посилиться. Адже підйом води залежав не лише від цієї неймовірної зливи, — можливо, що якась із річок, що протікали поблизу, вийшла з берегів і затопила цю улоговину. У такому разі можна було припустити, що конус цілком перебуває під водою, й з нього вже не можна вибратися, навіть пробивши верхівку, що зробити не дуже складно.

Дік Сенд, вкрай стривожений, запитував себе, що робити: чекати чи, з’ясувавши реальне становище, якнайшвидше знайти вихід із ситуації?

Йшла третя година ранку. У конусі всі принишкли, прислухаючись до відгомону грози, що долинав із зовні. Безперервний гул і тріскіт свідчили про те, що боротьба стихій не скінчилася.

Старий Том звернув увагу на те, що рівень води продовжує потроху підніматися.

— Так, я теж це помітив, — спохмурнів Дік Сенд. — Повітря не може вирватися звідси, а вода все ж піднімається. Виходить, вода ззовні прибуває й просочується сюди.

— На щастя, підйом ледь помітний, — заспокоїв Том.

— Проте невідомо, коли він припиниться, — відповів Дік Сенд.

— Капітане Діку, — запропонував Бат, — якщо хочете, я спробую вибратися з термітника. Я пірну й спробую вилізти через отвір…

— Краще я сам спробую це зробити, — відповів Дік.

— Ні, ні! — гаряче заперечив Том. — Нехай краще мій син спробує. Ви цілком можете покластися на його спритність. А якщо йому не вдасться повернутися… Ваша присутність тут вкрай необхідна. — І пошепки старий додав: — Не забувайте про місіс Уелдон і маленького Джека!

— Добре, — сказав Дік. — Ідіть, Бате. Якщо конус затоплений, і не думайте повертатися. Ми тоді спробуємо вибратися тим же шляхом, що й ви. Але прихопіть із собою сокиру. Якщо верхівка термітника виступає над водою, рубайте її. Ми почуємо стукіт і зрозуміємо, що це сигнал ламати покрівлю зсередини. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Бат.

— Ну, йди, синку, — сказав Том, стиснувши його руку. Бат глибоко вдихнув і, набравши повітря в легені, пірнув.

Глибина води в конусі перевищувала п’ять футів. Перед Батом було нелегке завдання: знайти під водою отвір, пролізти крізь нього й піднятися на поверхню. Все це потрібно було встигнути зробити за кілька секунд.

Минуло півхвилини. Дік вирішив, що негр уже вибрався назовні, як раптом з води з’явилася голова Бата.

— Ну що? — запитав Дік Сенд.

— Отвір завалило глиною, — відповів Бат, перевівши подих.

— Отвір завалено! — повторив Том.

— Так, — сказав Бат. — Очевидно, вода розмила глину. Я обмацав рукою стіни — отвору більше немає.

Дік Сенд похитав головою. Маленький загін був герметично закупорений у цьому конусі. Так, цілком можливо, що термітник затоплено повінню.

— Якщо старого отвору немає, потрібно зробити новий, — сказав Геркулес.

— Стривайте! — раптом гукнув Дік, утримуючи Геркулеса, який вже було взяв сокиру і приготувався пірнати.

Юнак замислився й після довгого мовчання сказав:

— Ні, ми зробимо інакше. Адже питання полягає ось у чому: покриває вода термітник чи ні? Просвердливши шпарину у верхівці конуса, ми отримаємо відповідь на це запитання. Але якщо конус затоплено, повітря миттю вирветься назовні, вода заповнить весь простір і ми загинемо. Тут потрібна обережність…

— Проте й часу гаяти не можна, — зауважив старий Том.

Справді, вода в конусі продовжувала потроху підніматися. Рівень її досяг шести футів. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт і Нан сховалися на горішньому ярусі чарунок, до якого вода ще не дійшла; всі інші подорожани були вже по пояс у воді.

Треба було якнайшвидше випробувати запропонований Діком спосіб. Юнак вирішив просвердлити шпарину у стіні на відстані одного фута від поверхні води, тобто за сім футів від підлоги. Якщо в отвір увірветься ззовні повітря, то конус, звісно, виступає над водою. І навпаки, якщо виявиться, що отвір просвердлено нижче рівня розливу, вода в конусі почне підніматися. Тоді, швидко заткнувши шпарину, потрібно буде свердлити нову, футом вище, і так далі. Якщо виявиться, що й у верхівці отвір конуса не виходить на повітря, то вода на рівнині стоїть вище п’ятнадцяти футів, і все поселення термітів затоплене.

І в цьому випадку Діку Сенду та його супутникам загрожує жахлива й болісна загибель — повільна смерть від задухи. Дік Сенд знав про це, проте намагався зберігати спокій і ясність думки. Він заздалегідь врахував усі можливі наслідки прийнятого ним рішення. Але не робити нічого й надалі було небезпечно: і без того повітря усередині конуса було вже настільки зіпсоване, що мандрівникам стало важко дихати, а вільний простір все зменшувався.

Найкращим інструментом, який Дік Сенд міг обрати, аби просвердлити отвір у стіні, був рушничний шомпол із гвинтовою нарізкою на кінці; при швидкому обертанні він вгризався в глину як бур, діаметр отвору виходив дуже незначний, але повітря могло проникнути й через таку маленьку дірочку.

Геркулес, піднявши ліхтар, світив Діку Сенду. У запасі було ще трохи свічок, і Дік міг не боятися, що він залишиться в темряві.

За хвилину просвердлили стіну наскрізь. Негайно ж почувся глухий шум, схожий на звук, з яким пухирці повітря пробиваються крізь товщу рідини. Повітря виривалося з конуса, а вода швидко прибувала й зупинилася на рівні продірявленого отвору. Виходить, отвір просвердлили занадто низько, і він вийшов назовні під водою…

— Доведеться повторити! — безпристрасно мовив Дік Сенд і поспіхом заткнув отвір грудкою глини.

Підйом води припинився, але рівень її встиг підвищитися приблизно на вісім дюймів. Це означало, що на стільки ж зменшився обсяг, зайнятий повітрям. Дихати стало важче, адже кисню в повітрі залишилося мало. Полум’я в ліхтарі стало червоним і поступово тьмяніло.

Дік Сенд заходився свердлити другий отвір, на фут вище від першого. Якщо й ця спроба скінчиться невдачею, вода всередині конуса підніметься ще вище… Але потрібно було ризикувати!

У той час як Дік Сенд свердлив стіну в новому місці, почувся голос кузена Бенедикта:

— От воно що! Тепер все зрозуміло!

Геркулес спрямував промінь світла на кузена Бенедикта. Обличчя ентомолога виражало глибоке задоволення.

— Так, так… Зрозуміло, чому ці розумні комахи залишили своє житло! — завзято продовжував кузен Бенедикт. — Вони передчували повінь! О, це інстинкт, це інстинкт, друзі мої! Терміти хитріші за нас! Набагато хитріші!

І, висловивши в такий спосіб своє ставлення до подій, кузен Бенедикт замовк.

Цієї миті Дік Сенд, просвердливши шпарину в стіні, потяг шомпол до себе. Знову почулося те ж булькотіння. Вода піднялася ще на один фут. Виходить, цей отвір також виявився нижче рівня розливу!

Становище було справді жахливим. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла на руки сина. Усі задихалися в тісному просторі, шуміло у вухах і пришвидшено билися серця, ліхтар майже не давав світла.

— Невже весь конус знаходиться під водою? — прошепотів Дік Сенд.

Щоб з’ясувати це, потрібно було просвердлити третю шпарину — у самісінькій верхівці конуса. Задуха, смерть — от що загрожувало мандрівникам, якщо остання спроба виявиться такою ж марною, як і дві попередні. Залишок повітря вирветься назовні, і вода заповнить весь конус.

— Місіс Уелдон, — сказав Дік, — ви знаєте, в якому ми становищі. Якщо ми баритимемося, то задихнемося. Якщо й остання спроба буде невдалою, вода нас затопить. Врятуватися ми можемо лише в тому разі, якщо верхівка конуса виступає з води. Я пропоную ризикувати… Чи згодні ви?

— Я згодна, Діку, — просто відповіла місіс Уелдон.

Цієї миті вогонь у ліхтарі згас через брак кисню. Настав цілковитий морок. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт, які сиділи у верхньому ярусі комірок, злякано пригорнулися одне до одного.

Геркулес вчепився в одну з бічних перегородок. Лише голова його виступала з води. Дік Сенд піднявся до нього на плечі й заходився свердлити шомполом отвір у самісінькій верхівці конуса. Тут шар глини був товстішим й твердішим. Шомпол із зусиллям проникав углиб. Дік продовжував свердлити із шаленою швидкістю. Він був охоплений жахливою тривогою — крізь вузьку шпарину за кілька секунд у конус увірветься або свіже повітря, а з ним і життя, або ж вода, а з нею — смерть!

Раптом почувся пронизливий свист. Стиснене повітря із силою вирвалося назовні… А крізь отвір блиснуло світло. Вода всередині конуса піднялася ще на вісім дюймів і зупинилася на цьому рівні. Очевидно, між рівнями води зовні й усередині термітника встановилася рівновага.

Отже, верхівка конуса піднімалася над водою. Мандрівники були врятовані! У термітнику пролунало шалене «ура», і в хорі голосів громовими розкотами звучав потужний бас Геркулеса.

Негайно ж були пущені в хід ножі й сокира. Пролам у верхівці конуса швидко розширювався, пропускаючи свіже повітря й перші промені сонця. Усі сподівалися, що, як тільки з конуса зіб’ють верхівку, буде легко видертися на стіну й тоді вирішити, як дістатися найближчого підвищення, недосяжного для повені.

Дік першим висунув голову назовні. Із грудей його вирвався крик. І відразу пролунав свист, добре знайомий мандрівникам Африкою, — свист пролітаючої стріли.

Дік Сенд сковзнув униз, проте він встиг розгледіти за сто кроків від поселення термітів табір тубільців.

Біля конуса затопленою рівниною плавали довгі піроги. У пірогах сиділи тубільські воїни. З одного із цих човнів і пустили цілу хмару стріл, коли юнак визирнув назовні.

Дуже коротко Дік Сенд розповів про все це своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік, Геркулес, Актеон і Бат вибралися з отвору й почали стріляти в цей човен.

Їхні кулі наздогнали кількох тубільців. Дикий лемент й безладна стрілянина з рушниць були відповіддю на залп наших подорожан. Але що могли зробити Дік Сенд і його товариші, жменька хоробрих, проти сотні воїнів, які оточили їх з усіх боків?

Термітник взяли приступом. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедикта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли навіть попрощатися, не встигли потиснути востаннє руки друзям, з якими їх розлучили. Безсумнівно, африканці діяли відповідно до заздалегідь отриманих розпоряджень. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців і зникла там.

Самого Діка, Нан, старого Тома, Геркулеса, Бата, Актеона та Остіна кинули в другу пірогу, що попливла в інший бік.

Двадцять воїнів сиділи в цій пірозі, а слідом за нею пливли ще п’ять, більших. Будь-яка спроба чинити опір була приречена на невдачу, проте Дік Сенд і його товариші все ж намагалися боротися. Вони поранили декількох африканських солдатів і безумовно заплатили би життям за свою зухвалість, якби воїни не отримали суворого наказу доставити їх живими.

Переїзд тривав усього кілька хвилин. Але в той момент, коли пірога черкнула днищем об прибережний пісок, Геркулес відштовхнув воїнів, що тримали його, і вистрибнув на берег. Двоє тубільців кинулися до нього, але велетень махнув своєю рушницею, як палицею, і обидва переслідувачі впали із проломленими черепами.

За хвилину, благополучно уникнувши граду куль, Геркулес зник у лісі. А Діка Сенда та його супутників тубільці перетягли на берег і закували в ланцюги, як рабів…

Розділ сьомий

Табір на березі Кванзи

Після повені, що перетворила на озеро всю рівнину, де знаходилося поселення термітів, вид місцевості змінився до непізнаваності. Лише конусоподібні верхівки двох десятків термітників здіймалися над поверхнею води в цьому своєрідному басейні.

Через зливу рівень води в затоках Кванзи різко піднявся, і вночі річка вийшла з берегів.

Кванза, одна з найбільших рік Анголи, впадає в Атлантичний океан за сто миль від місця катастрофи «Пілігрима». Цю річку довелося перетнути лейтенантові Камерону, перш ніж досягти Бенгели. Кванзі самою природою призначено стати внутрішнім водним шляхом у цій частині португальської колонії. Пароплави вже піднімаються за її нижньою течією. Не мине й десяти років, як вони попливуть до її верхів’я. Дік Сенд вчинив цілком правильно, коли шукав на півночі судноплавну річку. Струмочок, уздовж якого він вів свій загін, впадав безпосередньо у Кванзу. Якби не раптовий напад тубільців, якого Дік Сенд не міг передбачити, він знайшов би річку на відстані однієї милі від поселення термітів. Якби не халепа, маленький загін благополучно б дістався плотом до португальських поселень у низинах Кванзи. Туди часто заходять пароплави, і там мандрівники були б у повній безпеці. Проте доля розпорядилася інакше.

Табір тубільців було розбито на пагорбі по сусідству з термітником, який виявився фатальною пасткою для мандрівників. На вершині пагорба росла величезна смоківниця. Під її розлогим гіллям вільно могло б розміститися п’ятсот осіб. Хто не бачив цих африканських дерев-гігантів, той не може собі уявити, наскільки вони велетенські.

Їхнє гілля утворює густу хащу, у якій можна загубитися. Пейзаж доповнювали баньяньг — дерева, в яких насіння не обростає м’якоттю. Під покровом смоківниці розташувався, як у затишному притулку, цілий невільничий караван, той самий, про який Герріс розповідав Негоро. Агенти работоргівця Альвеца гнали невільників у Казонде, на головний ринок чорного товару. Звідти цих нещасних, вирваних з рідних селищ, відправляли в бараки на західне узбережжя або в Ньянгве, в область Великих озер. У Ньянгве утворювали нові каравани, що пливли на північ — до Верхнього Єгипту або на схід — у факторії Занзібару.

У таборі Дік Сенд та його супутники одразу перетворилися на рабів. Зі старим Томом, його сином, Остіном, Актеоном і бідолашною Нан, хоча вони й не були африканцями, поводилися так само, як і з тубільськими невільниками. Нових бранців знезброїли, незважаючи на їхній опір, розбили на пари, і кожній парі надягли на шию довгу, у шість футів, колодку з розтрубами на кінцях у формі римської цифри V. Розтруби рогатини, які щільно охоплювали шию, замикалися залізною скобою. Жахливі нашийники змушували невільників йти вервечкою, не ухиляючись ані на крок ні праворуч, ні ліворуч. Крім цієї рогатини, нещасних попарно скували важким ланцюгом, що оперізував їм стегна. У невільників залишалися вільними руки — але лише для носіння вантажу, і ноги — лише для ходи, а не для втечі… І так вони мали брести під палючим сонцем сотні миль… А щоб полонені рухалися швидше, їх щоразу підстьобували батогом наглядачі — хавільдари. Дік та його товариші, знесилені боротьбою, яка щойно скінчилася, більше не чинили опору. І чому їм не вдалося втекти, як Геркулесові? Але, при всій могутній силі втікача, що чекало його в цій жахливій країні? На що він міг сподіватися, коли проти нього були голод, дикі звірі, тубільці?

Можливо, невдовзі він заздритиме своїм товаришам, які потрапили в неволю! А тим часом бранці не могли розраховувати на жодне послаблення з боку провідників каравану. Останні — араби й португальці — розмовляли між собою якоюсь своєю мовою, а з невільниками спілкувалися лише погрозливими жестами та окриками.

Дік Сенд був білим, і работоргівці не наважувалися поводитися з ним, як з іншими. В нього забрали зброю, але ланцюгів не одягали й не з’єднували рогатиною з невільниками. Та поруч йшов спеціальний доглядач, який не зводив з нього очей. Дік Сенд озирався навсібіч, очікуючи, що зараз з’являться Негоро або Герріс, але їх не було. І все ж Дік ані на мить не сумнівався, що ці двоє негідників причетні до нападу на його загін. Йому спало на думку, що місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта відокремили від інших бранців за розпорядженням американця або португальця. Не бачачи в таборі ані того, ні іншого, Дік подумав, що обидва спільники супроводжують свої жертви. Куди ж вони відвели місіс Уелдон? Що збираються вчинити з нею? Болісна тривога за місіс Уелдон та її близьких не давала Дікові спокою й змушувала забувати про власне лихо.

Караван, що розташувався на відпочинок під гігантською смоківницею, налічував не менше восьмисот осіб, серед них близько п’ятисот невільників обох статей, двісті солдатів-тубільців і близько сотні носіїв, наглядачів та агентів работоргівця.

Наглядачі були набрані з арабів і португальців. Важко уявити собі, як жорстоко ці люди поводилися з невільниками. Вони били їх з приводу і без нього, а тих, хто занедужував, втрачав сили, не витримував катувань, позбавляли життя ударом ножа або кулею, бо їх вже не можна було продати.

Невільників тримали в покорі звірячою жорстокістю. Через такі порядки рідко коли караван доходив до кінця хоч би з половиною живого «товару». Решта встеляли своїми кістками караванні шляхи із внутрішніх областей Африки до берега океану; лише декому вдавалося втекти дорогою. Легко уявити собі моральний вигляд європейців (здебільшого, португальців), які супроводжували невільничі каравани як агенти работоргівця. Це були покидьки суспільства, викинуті зі своєї країни, злочинці, каторжани, власники невільничих кораблів, яким вдалося уникнути шибениці. Такою людською потолоччю були й Негоро з Геррісом. Вони служили в одного з найбільших работоргівців Центральної Африки Хозе-Антоніо Альвеца, — добре відомого всім дрібним торгівцям «чорним товаром»; лейтенант Камерон повідомив про нього цікаві відомості.

Для конвою невільників работоргівці вербували солдатів переважно серед тубільців. Але полювання на людей не були монополією работоргівців. Негритянські царьки теж влаштовували криваві набіги на своїх сусідів з тією ж метою; переможених чоловіків, жінок і дітей продавали работоргівцям за кілька ярдів коленкору, за порох, рушниці, за рожеве або червоне намисто, а в голодні роки, розповідав Лівінгстон, навіть за жменю маїсу.

Загін солдатів, що супроводжував караван Альвеца, був типовим зразком найманого африканського війська. Це було збіговисько напівголих чорношкірих бандитів, озброєних кремінними рушницями, в яких довге дуло було закуте у мідні кільця. З такою охороною агентам работоргівця було нелегко впоратися. Ця банда завжди дуже неохоче підкорялася наказам. Вона сама призначала час виступу в похід і час зупинки для відпочинку. Незговірливих агентів охорона швидко змушувала погрозами залишати караван.

Важкий вантаж каравану несли на плечах самі невільники — чоловіки й жінки, але работоргівці все ж наймали певну кількість носіїв — «пагазисів». Їм довіряли тюки з особливо цінним товаром, головним чином зі слоновою кісткою. Інколи траплялися величезні слонові бивні вагою до ста шістдесяти фунтів, і для перенесення кожного з них було потрібно по два носії. Із прибережних факторій слонову кістку переправляли на ринки у Хартум, Занзібар і Наталь. Праця носіїв оплачувалася після прибуття на місце призначення декількома метрами бавовняної тканини, яку називали «мерикані», пригорщею каурі,[61] порохом, разком намиста, а іноді — невільником, якщо в работоргівця не було інших цінностей або якщо він не розраховував багато виручити за цього невільника.

Серед п’яти сотень невільників каравану Альвеца було дуже мало літніх людей. Зазвичай під час набігу на руїни палаючого селища нещадно вбивали всіх бранців у віці за сорок років: на ринку був гарний попит лише на молодих здорових невільників, невільниць і на дітей. Не більше десятої частини переможених залишалося в живих після таких кривавих побоїщ. Цим пояснюється, чому так страшно збезлюділа Екваторіальна Африка, де великі області перетворилися на пустелю.

Яким страшним видовищем була ця людська череда! Напівголі невільники, прикриті хіба що клаптем «мбузу» — цупкої тканини з кори дерева, жінки всі у виразках від ударів нагая, змучені, виснажені діти із закривавленими ногами, — матері намагалися нести їх на руках, незважаючи на свою важку ношу, — скуті люди з колодками на шиї, які були ще болючіші від каторжних кайданів.

Ці нещасні, ледь живі люди, майже безголосі, ці «кістяки з чорного дерева», як сказав про них Лівінгстон, могли б розчулити своїм виглядом навіть дикого звіра. Проте наглядачів-арабів це видовище анітрохи не вражало, а наглядачі-португальці, зі слів Камерона, були ще жорстокішими за арабів.[62] За бранцями було встановлено найсуворіший нагляд як під час походу, так і на стоянках. Дік Сенд зрозумів, що годі й думати про втечу. Але як же тоді знайти місіс Уелдон. Жодних сумнівів: Негоро брав участь у захопленні матері й сина. Яку мету переслідував португалець, розлучаючи тих, хто потрапив в аварію на «Пілігримі», Дік Сенд ще не знав. А те, що Негоро був здатен на будь-який злочин, ще більше лякало, і серце юнака обливалося кров’ю від самої думки про небезпеку, яка загрожує місіс Уелдон.

«Ох! — повторював він. — Подумати тільки, що я міг пристрілити й того, й іншого негідника і не зробив цього!» Знову й знову юнакові допікали болісні думки. Від яких страшних нещасть позбавила би людей заслужена страта Герріса й Негоро. Від яких тяжких прикрощів позбавила б вона принаймні тих, із ким ці торговці людським м’ясом поводяться як з рабами. Місіс Уелдон і маленький Джек зовсім безпомічні й самотні. Кузен Бенедикт — для них не опора. Добре, якщо він зуміє подбати хоч про себе самого. Напевно, всіх трьох вже відправили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто понесе дорогою хворого хлопчика?

«Матір, — казав собі Дік, — матір! Вона візьме Джека на руки й нестиме його до повної знемоги, поки не впаде на дорозі… Вона зробить те ж, що роблять нещасні рабині… Так як і ці рабині, вона помре в дорозі… Ох, дав би мені Господь опинитися вічна-віч із цими катами…»

Проте Дік і сам був бранцем. Він був однією з голів цієї череди, яку наглядачі гнали в глиб Африки. Він не знав навіть, чи ведуть Негоро й Герріс самі ту партію невільників, в яку включили свої жертви. Тепер уже немає Дінго, нікому відшукати сліди Негоро й зчинити тривогу при його наближенні.

Один лише Геркулес міг прийти на допомогу нещасній місіс Уелдон. Та хіба ж можна сподіватися на диво?

І все ж Дік, як потопаючий за соломинку, чіплявся за цю надію. Дік вважав, що він добре знає Геркулеса й може не сумніватися, що, опинившись на волі, Геркулес зробить все підвладне силам людським для порятунку товаришів, і особливо місіс Уелдон. Геркулес, напевно, йде слідом за бранкою і вже знайшов спосіб дати їй знати, що допомога близько. А може Геркулес має на меті спочатку звільнити його, Діка Сенда, аби потім вже удвох звільнити місіс Уелдон?

Дік жваво уявляв собі, як уночі Геркулес пробирається до табору невільничого каравану. Він обдурив пильність сторожі: такий же чорний, як інші раби, непомітно сховався поміж їхньої юрби. Ось він підповзає до Діка, звільняє його й забирає за собою в ліс… Ось вони обидва на волі!.. Чого тільки не зроблять вони для звільнення місіс Уелдон!..

Річка дає їм можливість спуститися до узбережжя, і Дік Сенд, краще знаючи тепер всі труднощі, що чекають на шляху до порятунку, успішніше здійснить свої плани і врятує місіс Уелдон…

Так юнак переходив від розпачу до надії. Він не впадав у зневіру, його енергійна натура не хотіла коритися лихій долі. Дік Сенд готовий був скористатися з найменшої можливості, аби розпочати боротьбу. Насамперед потрібно було довідатися, куди прямував невільничий караван. Можливо, що кінцевим пунктом маршруту була одна з факторій Анголи, до якої залишалося всього кілька денних переходів. Але якщо караван йшов у внутрішні області Екваторіальної Африки, то попереду лежали ще сотні й сотні миль шляху. Головний невільничий ринок знаходився у Ньянгве, в області Великих озер, якими подорожував тоді Лівінгстон. Ньянгве лежить на меридіані, що ділить Африку на дві майже рівні частини. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве було дуже далеко, — тож в дорозі потрібно було б провести багато місяців.

Не дивно, що Дік так переймався питанням, куди прямує караван: адже з Ньянгве не варто було навіть намагатися тікати. Якби місіс Уелдон, Діку, Геркулесу та решті негрів пощастило вирватися з полону, вони однаково б загинули десь між областю Великих озер і берегом океану.

Проте невдовзі Дік Сенд заспокоївся: очевидно, партія мала швидко прибути на місце. Не розуміючи мови, якою перемовлялися між собою провідники каравану, — то була суміш арабської мови з якимсь із африканських наріч, — він все ж зауважив, що вони часто називають один із місцевих невільничих ринків. Йшлося про Казонде, а Дік знав, що саме це місце — центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував Дік, вирішується доля всіх бранців, вони потраплять там до рук місцевого царька або ж до рук работоргівця. І він не помилився.

Дік Сенд, який старанно вивчав географію, знав, що відстань від Паоло-де-Луанда до Казонде не перевищує чотирьохсот миль. Отже, табір на Кванзі перебував не більше як за двісті п’ятдесят миль від цього невільничого ринку. Дік вирахував це приблизно, ґрунтуючись на переході, зробленому його маленьким загоном у супроводі Герріса. За звичайних умов такий шлях можна пройти за десять-дванадцять днів. Але караван вже був знесилений пройденою далекою дорогою, і Дік припускав, що потрібно буде не менше трьох тижнів на перехід від Кванзи до Казонде.

Діку дуже хотілося поділитися своїми здогадами зі старим Томом та його товаришами. Для них було б чималою розрадою довідатися, що караван не заженуть у нетрі Екваторіальної Африки, у ті страшні краї, звідки немає жодної надії вибратися. Але як передати цю приємну звістку? Досить було б кинути мимохідь кілька слів. Чи вдасться це зробити?

Четверо полонених негрів перебували на правому фланзі табору. Вони були скуті попарно: Актеон з Остіном, Том із Батом — батько й син випадково опинилися поруч. Бранців постійно супроводжував спеціальний наглядач і варта — з десяток солдатів.

Дік, вільний від кайданів, вирішив підійти ближче до своїх товаришів, які сиділи на землі не далі ніж за п’ятдесят кроків від нього. Він став обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том вгадав намір Діка — він щось шепнув своїм товаришам, і ті, припинивши розмову, уважно стежили за Діком. Вони не могли зрушити з місця, але ніщо не заважало їм дивитися й слухати.

Невдовзі Дік непомітно пройшов половину відстані. Він міг уже крикнути Тому назву міста, куди прямує караван, і скільки приблизно може тривати дорога. Але йому хотілося поговорити з товаришами й домовитися, як триматися під час цієї подорожі. Тому він продовжував з байдужим виглядом рухатися вперед. Серце його скажено калатало — лише кілька кроків відокремлювали його тепер від мети… Але раптом наглядач, ніби розгадавши його задум, з криком кинувся йому напереріз. Солдати, яких налякав лемент наглядача, негайно ж підбігли й грубо відштовхнули Діка. А далі погнали Тома і його супутників у протилежний кінець табору.

Обурений і розгніваний Дік Сенд кинувся на наглядача. Він намагався вихопити в нього з рук рушницю й, коли це не вдалося, відірвав дуло від ложа. Але солдати юрбою накинулися на нього й забрали уламок рушниці. Розлючені, вони роздерли б юнака на частини, якби не втрутився один із провідників каравану — високий араб з дуже лютим обличчям. Це був той самий Ібн-Хаміс, про якого Герріс розповідав Негоро.

Араб промовив кілька слів — Дік, звісно, не зрозумів їх значення, — і солдати, слухняно залишивши свою жертву, відійшли вбік.

Бранцям, мабуть, забороняли спілкуватися між собою. Але, з іншого боку, варті, безсумнівно, було суворо наказано зберегти Діку життя. Хто міг віддати такий наказ, крім Герріса і Негоро?

Це було вранці 19 квітня. Пролунав хрипкий звук рога й слідом за ним гуркіт барабанів. Відпочинок скінчився. Табір знімався з місця. За мить усі — провідники, солдати, носії й невільники — були вже на ногах.

Невільники розібрали тюки з поклажею й вишикувалися в колону, попереду якої став наглядач із розгорнутим строкатим прапором. Було дано сигнал виступати. Почулася неголосна пісня. Але співали не переможці, а переможені. І в пісні цій лунала наївна віра пригноблених і погроза катам-гнобителям: «Ви женете мене в рабство — сила на вашому боці. І я незабаром помру. Але мертвий я позбудуся ярма, тоді я прийду і уб’ю вас!»

Розділ восьмий

Із записника Діка Сенда

Гроза вщухла, проте небо й досі було хмарним та непривітним. В Екваторіальній Африці у квітні розпочинається другий період дощового сезону, так звана «мазіка». У цей час дощі ллють найчастіше вночі — упродовж двох, а іноді й трьох тижнів. Для невільничого каравану це було новим і важким випробуванням. Рано вранці караван залишив місце привалу й, відійшовши від берега Кванзи, вирушив просто на схід. П’ятдесят солдатів крокували попереду, по сотні обабіч колони, а інші конвоїри утворювали ар’єргард. За таких умов було б важко втекти, навіть якби люди й не були скуті. Ряди невільників змішалися. Жінки, діти, чоловіки, підлітки йшли упереміж, а наглядачі нагаями підганяли їх. Були там нещасні матері, які пересувалися, на ходу годуючи немовлят, а вільною рукою притримуючи іншу дитину. Деякі жінки волочили за собою по твердій колючій траві голих та босих дітей.

Начальник каравану, той самий араб Ібн-Хаміс, який напередодні втрутився у зіткнення Діка з наглядачем, уважно стежив за своєю чередою: він походжав уздовж колони, то пропускаючи її вперед, то знову стаючи в голові. Ібн-Хаміса та його помічників не обходили страждання бранців, але вони не могли не рахуватися зі «своїми» людьми: увесь час то солдати вимагали збільшення пайки, то носії вимагали частіших зупинок. І через це раз у раз виникали суперечки й зчинялася груба лайка. Наглядачі зганяли свою лють на нещасних невільниках. Усю дорогу не змовкали нарікання солдатів і носіїв, погрози й лайка хавільдарів, лемент невільників. Ті, хто йшов в останніх рядах, ступали по землі, зрошеній кров’ю рабів, які йшли попереду…

Діку так і не вдалося переговорити зі своїми товаришами, бо їх вели під посиленим конвоєм у перших рядах каравану. Вони йшли вервечкою, пара за парою, відділені одне від одного рогатинами, що не дозволяли поворухнути головою. Нагаї наглядачів смугували їхні спини так само часто, як і спини всіх інших нещасних.

Бат у парі з батьком йшов попереду, обережно ступаючи, аби не труснути рогатиною й не завдати Томові болю. Час від часу, коли хавільдар не міг чути, він пошепки намагався підбадьорити старого. Коли він бачив, що Том стомився, намагався сповільнити крок. Бідний малий навіть не міг повернутися назад і поглянути на батька. У Тома була хоч одна розрада — він бачив сина, але старому доводилося гірко розплачуватися за цю радість: скільки разів сльози котилися з його очей, коли нагай наглядача залишав криваві смуги на спині Бата, ці удари для батька були болючішими, ніж якби батогом шмагали його самого.

Актеон і Остін, скуті одне з одним, йшли на відстані декількох кроків і зазнавали таких самих катувань. Як заздрили вони Геркулесові! Яка б небезпека не загрожувала йому в цих диких місцях, він був вільний і міг боротися за своє життя!

У перші ж хвилини полону старий Том розповів своїм товаришам гірку правду. З глибоким здивуванням довідалися Бат, Остін і Актеон, що перебувають вони в Африці, що їх привело сюди й затягло в глиб країни віроломство зрадників Негоро й Герріса та що даремно чекати на розуміння і співчуття від людей, до яких вони потрапили в полон.

Зі старою Нан поводилися не краще, ніж з іншими полоненими. Вона йшла в середині каравану, у групі невільниць. Її скували ланцюгом із молодою матір’ю, у якої було двоє дітей — немовля та хлопчик трьох років, який ледь навчився ходити. Нан взяла під свою опіку хлопчика. Матір не посміла навіть подякувати їй і лише підняла на Нан очі, сповнені сліз. Дитина не встигала за дорослими, і довгий перехід напевно вбив би її. Нан взяла хлопчика на руки, аби позбавити його втоми й нещадного нагая наглядача. Це була важка ноша для старої і вона побоювалася, що сил її вистачить ненадовго.

Нан несла малюка й думала про Джека. Вона уявляла собі хлопчика на руках у матері. Як же їй тяжко, бідолашній! Джек схуд за час хвороби, але все ж слабенькій місіс Уелдон, напевно, важко нести його. Де вона тепер? Що з нею? Чи ще доведеться побачитися з нею коли-небудь старій няньці?

Діка Сенда вели в ар’єргарді. Зі свого місця він не міг бачити ані Тома, ані його супутників, ані старої Нан — голову довгої колони було видно йому, лише коли проходили через яку-небудь рівнину.

Дік крокував, поринувши в смутні думки, і лише окрики наглядачів відривали його від цих думок. Він не думав ні про самого себе, ні про майбутні труднощі шляху, ні про катування, які, можливо, підготував для нього Негоро. Його цілком поглинула турбота про місіс Уелдон. Дік не відривав очей від землі: він пильно вдивлявся в кожну зім’яту травинку, у кожну зламану гілочку — він шукав якийсь слід, що сповістив би про те, що тут проходила місіс Уелдон. Дік знав, що іншого шляху від Кванзи до Казонде немає. Виходить, якщо місіс Уелдон також прямує в Казонде — а це припущення було досить ймовірним, — вона неминуче мала пройти тут. Юнак дорого би заплатив бодай за маленьку звістку про її долю.

Такий був тілесний і сердечний стан Діка Сенда та його товаришів. Якою б великою не була їхня тривога за власну долю, якими б тяжкими не були їхні страждання, вони не могли без здригання дивитися на муки оточуючої їх юрби виснажених рабів, не могли не відчувати обурення через нелюдську жорстокість доглядачів, але, на жаль, вони не мали сил хоч якось допомогти невільникам і вчинити опір їхнім катам.

На двадцять із зайвим миль на схід від Кванзи тягнеться суцільний ліс. Дерева тут ростуть не так густо, як у прибережних лісах, — певно, череди слонів витоптують молоді пагони, а може, їх знищують личинки численних комах. Йти таким лісом було легше, ніж продиратися крізь зарості чагарників. Тут росло чимало бавовнику, кущами заввишки у сім-вісім футів; із бавовни виробляють звичайні в цих краях тканини з чорними та білими смугами. У деяких місцях стежина заглиблювалася у справжні джунглі, де і раби, й варта потопали у високій рослинності.

З усіх місцевих тварин лише голови слонів та жирафів піднімалися вище цих очеретів, схожих на бамбук, цих трав, у яких стебла мають дюйм у діаметрі. Слід було чудово знати місцевість, аби не заблукати там.

Караван виступав на світанку й не спиняючись просувався вперед до полудня. Опівдні робили зупинку на одну годину. На привалі розв’язували тюки з маніокою,[63] і хавільдари роздавали невільникам по пригорщі борошна. Якщо солдати на шляху встигали розграбувати яке-не-будь село, до цього вбогого сніданку додавалися два-три батати[64] і шматочок м’яса — козлятини або телятини.

Але відпочинок був таким коротким і навіть неможливим у дощові ночі, а довгі переходи були такими виснажливими, що більшість невільників майже не торкалися їжі. Не минуло й восьми днів після того, як караван залишив береги Кванзи, а вже двадцять невільників впали знесилені й стали здобиччю хижих звірів, які крадуться по слідах каравану. Леви, пантери й леопарди кружляли довкіл каравану, терпляче очікуючи на приречених, і щовечора після заходу сонця їхнє гарчання лунало так близько від табору, що щохвилини можна було чекати нападу.

Дік Сенд дослухався до ревіння хижих звірів, що лунало крізь тишу ночі особливо загрозливо. Юнак із жахом думав про небезпеку, яка підстерігала Геркулеса на кожному кроці в цих тропічних лісах. Проте, якби йому самому випала можливість втекти, він скористався би нею не вагаючись.

Тут ми наводимо уривки із записника Діка Сенда. Ці нотатки він робив у дорозі між Кванзою й Казонде. Аби подолати відстань у двісті п’ятдесят миль знадобилося двадцять п’ять переходів — мовою работоргівця «перехід» означає щодобовий шлях у десять миль із денною зупинкою та привалом на нічліг.

25 і 26 квітня. Проходили повз негритянське селище, оточене огорожею із чагарників заввишки у вісім-десять футів. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та арахісом. Двох жителів схопили й закували. П’ятнадцять убито; населення розбіглося.

27 квітня. Переправилися через швидку, досить широку річку. Місток зі стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Кількох дошок бракувало. Дві жінки, з’єднані однією колодкою, оступилися і впали у воду. Одна з них несла дитину. Вода негайно ж завирувала й забарвилася кров’ю. Крокодили ховаються під настилом мосту; ризикуєш втрапити ногою просто у відкриту пащу.

28 квітня. Йшли лісом. Безліч високих баугіній. Це дерево португальці називають «залізним». Сильний дощ. Ґрунт розмок. Дорога дуже важка. Бачив у середині каравану стару Нан. Вона несе маленьке негреня, хоча сама ледь волочить ноги. Невільниця, скута з нею, кульгає, і кров юшить з її плеча, розсіченого ударом батога.

На ніч бівуак розбили під гігантським баобабом із ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Уночі довго було чути ревіння левів і леопардів. Солдат застрелив із рушниці пантеру. Як там наш Геркулес?…

29 і 30 квітня. Перші провісники африканської «зими». Рясна роса. Дощовий сезон розпочинається в листопаді й закінчується наприкінці квітня. Всі рівнини ще затоплені розливами. Східні вітри дмуть із такою силою, що затамовуєш подих; вони несуть із собою болотяну лихоманку.

Де ж місіс Уелдон? Де кузен Бенедикт? Жодних слідів. А тим часом їх могли відправити лише до Казонде! Мабуть, вони пройшли той самий шлях, що й наш караван, проте випередили нас. Мене мучить тривога. Напевно, маленький Джек знову занедужав лихоманкою в цій нездоровій місцевості. Чи живий він?…

1–6 травня. Протягом кількох днів ми йшли заболоченою місцевістю, де стоять ще не просохлі калюжі. Всюди вода, подекуди по пояс… Тисячі п’явок присмоктуються до тіла. І все ж треба йти. Часом на купинах, що виступають із води, ростуть лотоси, папіруси. На болотах якісь водяні рослини з великим, як у капусти, листям. Люди спотикаються, наткнувшись на їхнє коріння, і часто падають.

У цих місцях безліч риби, цілі міріади, тубільці приносять на продаж кошики, повнісінькі риби.

Важко, а часто й неможливо знайти місце для нічлігу. Навсібіч простирається затоплена рівнина. Доводиться крокувати в темряві. Вранці в каравані недораховуються багатьох невільників. Коли ж кінець стражданням? Люди падають і вже не можуть підвестися на ноги. Та й навіщо?… Трохи довше затриматися під водою — ось і порятунок!.. Ніколи вже не наздожене тебе в мороці ціпок наглядача. Але що станеться з місіс Уелдон та її сином? Я не маю права залишити їх. Я витримаю всі випробування. Це мій обов’язок!

Уночі пролунав несамовитий лемент! Солдати наламали смолянистого гілля, що стирчить із води, і запалили його. Смолоскипи ці тьмяно світили в темряві. А причина ось в чому: крокодили напали на караван. Дванадцять чи п’ятнадцять чудовиськ виринули невідомо звідки, з суцільної темряви, і, схопивши кількох дітей та жінок, потягли їх до води, у свої «комори». Так Лівінгстон називає ті глибокі ями, куди ці тварини складають свою здобич після того як утоплять її, позаяк крокодил з’їдає здобич лише тоді, коли вона вже достатньо розклалася.

Мене крокодил лише зачепив лускою й відразу здер шкіру з ноги. Але одного підлітка-невільника поруч зі мною він вирвав з колодки, переломивши її навпіл. Як закричав нещасний хлопчик! Яким жахом і болем був сповнений його крик! Я все ще чую його…

7 і 8 травня. Підрахували втрати минулої ночі. Не вистачає двадцятьох людей. На світанку я шукав очима Тома і його товаришів. Яке щастя — вони живі! Втім, чи щастя це? Чи не краще було б в одну мить позбутися усіх страждань?

Том іде в перших рядах каравану. На вигині шляху на якусь секунду його колодка нахилилася, і це дало Томові можливість озирнутися назад. Наші погляди зустрілися.

Дарма шукаю очима стару Нан, чи не загинула вона минулої ночі? Нарешті, затоплена рівнина залишилася позаду. Двадцять чотири години ми йшли по воді. Тепер табір розбили на пагорбі. Сонце обсушило нас. Ми трохи поїли. Але який жалюгідний сніданок після такого переходу! Кілька зерен маїсу, пригорща борошна з маніоки — ось і все. Вода каламутна, брудна, а її доводиться пити. Скільки ж цих розпластаних на землі невільників не знайдуть у собі сил підвестися?

Не може бути, щоб місіс Уелдон і Джека змусили так мучитися! Ні, Господь над нею змилостивився, їх напевно повели до Казонде іншою дорогою. Нещасна матір не витримала б таких страждань!

У каравані кілька людей занедужали на віспу — тубільці називають її «ндуе». Хворі не можуть рухатися далі. Що з ними зроблять? Невже залишать тут?

9 травня. На світанку вирушили в дорогу. Ніхто не відстав. Хавільдари зуміли бичами підняти на ноги виснажених і хворих. Невільники — це товар. Це гроші. Доки в них жевріє бодай іскорка життя, хавільдари змусять їх іти.

Мене оточують живі кістяки. У них не вистачає сил навіть на те, аби голосно стогнати.

Нарешті я побачив стару Нан. Боляче дивитися на неї! Хлопчик, якого вона несла на руках, зник. Немає і її сусідки. Нан тепер одна. Без колодки їй легше рухатися. Але ланцюг як і раніше оперізує її стегна. Вільний кінець вона перекинула через плече.

Мені вдалося непомітно наблизитися до неї. Що це? Вона не впізнає мене? Невже я так змінився?

— Нан, — покликав я її.

Бідолашна старенька довго вдивлялася в мене й, нарешті, мовила:

— Це ви, Діку? Я… я… скоро помру…

— Ні, ні! Тримайтеся, Нан! — відповів я, потупивши очі. Вона так ослабла й виглядала такою змученою, що мені було страшно дивитися на цю знекровлену примару.

— Так, я помру, невдовзі помру… — повторила Нан. — Не побачу більше моєї дорогої господині… мого маленького Джека!.. Господи! Господи, зглянься на мене!

Я хотів підтримати стару Нан, вона вся тремтіла у своєму лахмітті. Я би радий був, якби мене прикували до неї, аби зменшити вагу ланцюга, який Нан несла одна після смерті своєї супутниці.

Але сильна рука відіпхнула мене убік, а удар нагая загнав нещасну Нан назад до юрби невільників. Я хотів накинутися на кривдника, але раптом поруч зі мною опинився Ібн-Хаміс. Не вимовивши жодного слова, араб схопив мене за руку й не відпускав, поки весь караван не пройшов. Коли я опинився на своєму колишньому місці, у хвості колони, він сказав:

— Негоро!

Негоро? Виходить, це за наказом Негоро зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами по нещастю?

Яку ж долю готує мені португалець?

10 травня. Пройшли сьогодні повз два палаючі села. Хати палають. На деревах, що не охоплені полум’ям, висять трупи. Мешканці втекли. Поля спустошені. Село після набігу. Вбили двісті людей, аби захопити десяток невільників…

Насувається вечір. Караван зупинився. Табір розбили під великими деревами. Узлісся, ніби чагарником, облямоване високою травою.

Учора вночі, зламавши колодки, втекли кілька бранців. Їх упіймали та жорстоко покарали. Сьогодні хавільдари й солдати вартують особливо суворо.

Настала ніч. Довкола голосно рикають леви й завивають гієни. Здалеку чути гучну метушню гіпопотамів. Ймовірно, там озеро чи річка. Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою. Мені здається, що чую рух у високій траві. Мабуть, якийсь хижий звір. Чи насмілиться він увірватися в табір? Дослухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї, але я захищатимуся! Я закричу, покличу на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон, моїм товаришам!

Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна. От серед папірусів блиснуло два вогники — це очі леопарда або гієни. Вони зникли. З’явилися знову…

Трава шарудить. Звір кидається на мене! Я хочу крикнути, підняти тривогу.

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю власним очам! Це Дінго! Дінго поруч зі мною?! Милий Дінго! Як він знайшов мене? Який дивний інстинкт! Ні, одним інстинктом не пояснити цієї дивовижної відданості… Дінго облизує мені руки. О славний песику, єдиний мій друже! Виходить, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він готовий загавкати, але я заспокоюю його. Ніхто не повинен знати, що він тут. Нехай іде слідом за караваном. Хто знає, може… Але чому це Дінго так завзято треться шиєю об мої руки? Він начебто говорить мені: «Шукай! Шукай мерщій!» Я шукаю й навпомацки знаходжу щось на ошийнику… Це тоненька очеретина, встромлена в пряжку ошийника, на якому вирізані загадкові букви «С» і «В».

Обережно вивільняю очеретинку. Розламую її! Там записка! Але я не можу прочитати її в такій темряві. Потрібно дочекатися дня… Я хотів би втримати при собі Дінго, але славний пес начебто рветься геть. Він розуміє, що доручення, дане йому, виконано…

Я відпускаю його, і одним стрибком він безшумно зникає в траві. Аби лише він — борони Боже! — не втрапив у пащу лева або гієни!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав. Записка, яку все ще не можна прочитати, обпалює мені руки. Хто написав її? Місіс Уелдон? Геркулес? Як відданий пес натрапив на них? Адже ми вважали, що він помер? Що в цій записці? План порятунку чи лише звісточка від дорогих друзів? Що б там не було, але ця подія радісно схвилювала мене. Може, нещастю кінець? Ох, швидше б настав день!

Я жадібно вдивляюся в небо на обрії, підстерігаючи перші промені світанку. Я не можу зімкнути очей. Поодаль як і раніше чути ревіння хижаків. Бідолашний мій Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ними? Нарешті займається зоря. У тропіках світає швидко. Я згортаюся калачиком, аби непомітно прочитати записку щойно почне світати. Пробую читати… Ще темно, нічого не видно. Нарешті! Я прочитав. Записку написано Геркулесом. Кілька рядків накидано олівцем на клаптику паперу:

«Місіс Уелдон і маленького Джека посадили на китанду. Герріс і Негоро супроводжують їх. З ними пан Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири дні шляху. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. У Дінго хтось стріляв. Його було поранено, але тепер здоровий. Тримайтеся й сподівайтеся, Діку. Я думаю про вас усіх і втік для того, аби бути вам корисним.

Геркулес».

Тож місіс Уелдон та її син живі! Дякувати Богові, що вони не з нами: вони не витримали б цієї тяжкої дороги! Китанда — це гамак, сплетений із сухої трави та підвішений до двох довгих бамбукових жердин. Такі китанди двоє носіїв несуть на плечах. Вони вкриті пологом з легкої тканини. Отже, місіс Уелдон і Джека несуть на китанді. Навіщо вони потрібні Геррісу й Негоро? Ці негідники, мабуть, направлять їх у Казонде. Так, так, безсумнівно.

Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку приніс мені славний Дінго! Забуваються страждання останніх днів.

11–15 травня. Караван продовжує свій шлях. З кожним днем бранцям стає все сутужніше й сутужніше… Більшість залишають за собою криваві сліди. Я підрахував, що до Казонде залишилося не менше десяти переходів. Для скількох людей увірветься їхнє стражденне життя, перш ніж ми досягнемо мети? Але я маю дійти живим! Я дійду! Я дійду!

Це жахливо! У каравані є нещасні, у яких все тіло — суцільна кривава рана. Мотузки, якими вони зв’язані, врізаються просто в оголене м’ясо.

Одна матір несе на руках трупик своєї дитини, яка померла вчора від голоду!.. Вона не хоче його залишати!

Дорога за нами всіяна трупами. Епідемія віспи спалахнула з новою силою.

Ми пройшли повз дерево, біля підніжжя якого лежало кілька трупів. Вони були прив’язані до дерева. Це були невільники, з якими за щось розправилися дуже жорстоким способом. Прив’язали їх до дерева й залишили вмирати з голоду.

16–24 травня. Сили мої вичерпуються, але я не дозволю слабкості зламати себе. Я маю дійти. Дощі зовсім припинилися. Переходи під палючим сонцем, які работоргівці називають «тиркеза», з кожним днем стають все нестерпнішими. Наглядачі підганяють нас, а дорога піднімається вгору досить круто.

Учора продиралися крізь зарості «ньясі» — високої та жорсткої трави. Стебла подряпали мені все обличчя, колюче насіння насипалося під подертий одяг і нестерпно жалить шкіру. На щастя, чоботи в мене міцні й ще тримаються.

Хавільдари починають викидати з каравану хворих і слабких: нам загрожує нестача харчів, а солдати й носії бунтуватимуть, якщо їхні пайки уріжуть. Ватажки каравану відіграються на невільниках.

— Тим гірше для них, нехай жеруть одне одного! — сказав начальник.

Деякі молоді, на вигляд здорові невільники раптово падають мертвими. Я згадую, що й Лівінгстон описував такі випадки. «Ці нещасні, — писав він, — раптом починають скаржитися на біль у серці. Вони прикладають руку до грудей і падають мертвими. Я гадаю, що вмирають від розриву серця. Як показують мої спостереження, це особливо часто трапляється з вільними людьми, які потрапили у рабство зненацька: вони не підготовлені до таких випробувань».

Сьогодні хавільдари зарубали сокирами з двадцять невільників, які знесиліли настільки, що вже не могли плестися за караваном.

Ібн-Хаміс бачив цю бойню і не припинив її. Це було жахливе видовище. Впала з розсіченим черепом і стара Нан. Я спіткнувся на дорозі об її труп. Я не можу навіть поховати її. Із числа пасажирів, які вціліли після катастрофи на «Пілігримі», її першу покликав до себе Бог. Бідна добра Нан.

Щоночі я чекаю на Дінго. Проте славний пес не з’являється більше. Аби не сталося з ним нещастя! А може із самим Геркулесом сталося лихо? Ні… ні! Не хочу вірити в це! Геркулес мовчить, бо йому нічого мені повідомити. Крім того, йому доводиться бути дуже обережним і зайвий раз не ризикувати…

Розділ дев'ятий

Казонде

Двадцять шостого травня караван прибув до Казонде. Лише половина всіх захоплених невільників. Решта загинули в дорозі. Однак работоргівці все ж розраховували на значний бариш: попит на рабів не зменшувався, і ціни на невільничих ринках Африки стояли високі.

Ангола на той час вела велику торгівлю неграми. Однак португальська влада в Паоло-Де-Луанда та Бенгелі протестувала проти цього, і тому каравани з невільниками почали спрямовувати через внутрішні, недоступні й дикі місця материка.

Бараки на узбережжі були вщерть набиті чорними бранцями. Деякі невільничі кораблі, яким вдавалося благополучно проскочити повз патрульні судна, що стережуть африканське узбережжя, не могли забрати весь вантаж «чорного товару», призначений для вивезення до Америки, у колоніальні володіння Іспанії.

Казонде розташоване за триста миль від гирла Кванзи і вважається одним із найбільших «лаконі» — невільничих ринків Анголи. Купівля-продаж людей зазвичай відбувалася на «читоці» — головній площі міста. Тут була «виставка товару», і звідси ж вирушали в дорогу каравани до Великих озер.

Як і всі міста Центральної Африки, Казонде розділялося на дві частини. У торговельній частині були розташовані житлові будинки тубільських, арабських та португальських купців, а також бараки для їхніх невільників; другу частину становила резиденція тубільського царька. Зазвичай це був лютий коронований п’яниця, який керував за допомогою страху й існував, загалом, за рахунок щедрих приношень работоргівців.

Увесь торговельний квартал Казонде належав у той час Хозе-Антоніо Альвеца — тому самому работоргівцеві Альвеца, про якого розмовляли Негоро з Геррісом, вони лише працювали на нього.

У Казонде знаходилася головна контора Альвеца, а відділення її були відкриті в Біхе, Касанге й Бенгелі. За кілька років після згадуваних подій Камерон побував тут, у бенгельському відділенні контори Альвеца і описав його.

Обабіч головної вулиці торговельного кварталу Казонде тяглися «тембе» — одноповерхові глиняні будиночки із пласкими дахами; їхні квадратні дворики слугували кошарами. Наприкінці головної вулиці розкинулася велика площа — читока, оточена невільницькими бараками. Високо над будинками здіймалися пишні крони чарівних смоківниць; уздовж вулиць росли високі пальми, схожі на поставлені сторчма мітли. На вулицях у помиях длубалися стерв’ятники, зайняті санітарним обслуговуванням містечка. Так виглядав торговельний квартал.

Неподалік від міста протікає Лухі — ще не досліджена річка, яка є, ймовірно, однією із заток Конго, хоча й вторинною.

Прилегла до торговельного кварталу «резиденція» царька була нічим іншим як скупченням жалюгідних халуп, що розкинулися майже на квадратну милю. Деякі хатини були обнесені очеретяними огорожами, інші — густо обсаджені чагарником, а решта обходилися й зовсім без огорожі. Між плантаціями маніоки, за частоколом, оточеним живоплотом із папірусу, стояли на окремому полі десятка три халуп для невільників царька, кілька хатин для його дружин і королівський «тембе», трохи вищий та просторіший за решту. Оце і все.

Муані-Лунга, царикові Казонде, було років під п’ятдесят. Володіння, достатньо розорені попередниками, під його керуванням прийшли в остаточний занепад. У нього наразі було лише близько чотирьох тисяч солдатів, тоді як у португальців-работоргівців кількість найманців досягала двадцяти тисяч. Царьок не мав можливості, як у добрі старі часи, приносити жертву богам по двадцять п’ять-тридцять рабів щодня. Розпуста та зловживання спиртними напоям перетворили цього ще не старого чоловіка на давню руїну, на злого, позбавленого розуму божевільного злочинця. Заради власних забаганок він калічив і калічив своїх рабів, воєначальників та міністрів: він відрізав одному ніс або вуха, іншому ногу, а третьому руку. Піддані з нетерпінням очікували на його смерть, і звістка про неї була б прийнята з радістю.

Лише одній людині у всьому Казонде смерть Муані-Лунга завдала би збитків — Хозе-Антоніо Альвецу. Работоргівець чудово ладнав із царьком-п’яничкою й, користуючись дружбою з ним, господарював у всій області. Після смерті короля престол мав би перейти до його першої дружини, королеви Муане. Альвеца побоювався, що її не визнають і що сусідній царик, один із господарів Оукусу, скористається смутою й захопить володіння Муані-Лунга.

Цей царик був молодшим, енергійнішим і вже заволодів декількома селами, підвладними правителеві Казонде; до того ж він вів справи з конкурентом Альвеца, великим работоргівцем Тіпо-Тіпо, чистокровним арабом, — невдовзі Камерону довелося зустрітися з ним у Ньянгве.

Поки що єдиним володарем цього краю був Хозе-Антоніо Альвеца — він цілком підкорив собі негритянського царика, якого приборкав, потураючи його забаганкам, спритно користуючись його слабкостями.

Хозе-Антоніо Альвеца, людина вже літня, не належав до «мсунгу», тобто до білої раси, португальським у нього було лише ім’я, прийняте ним, звісно, з комерційних міркувань. Альвеца був негром на ім’я Кенделе. Він народився в Дон-до, на березі Кванзи, розпочав свою кар’єру агентом у работоргівця. Тепер цей старий негідник, який називав себе найчеснішою людиною на світі, став одним із найбільших торговців чорними невільниками.

У 1874 році Камерон зустрів у Кілембо, столиці Кассона, цього самого Альвеца і разом з його караваном пройшов весь шлях до Біхе — тобто сімсот з лишком миль.

Після прибуття в Казонде партію рабів привели на головну площу. Було 26 травня. Таким чином, розрахунки Діка Сенда виправдалися. Подорож тривала тридцять вісім днів від часу виходу з табору, розташованого на берегах Кванзи. П’ять тижнів найжахливіших мук, які лише може витримати людина! Був полудень, коли увійшли в Казонде. Забили барабани, загудів ріг, затріщали рушничні постріли: солдати, які супроводжували караван, стріляли в повітря, і слуги Хозе-Антоніо Альвеца захоплено відповідали їм. Усі ці бандити зраділи зустрічі з приятелями після чотирьох-місячної розлуки. Нарешті вони можуть відпочити і винагородити себе за втрачений час розпустою та пияцтвом.

До Казонде дійшло лише двісті п’ятдесят невільників. Напівмертвих від утоми бранців, які ледве волочили ноги, прогнали, як череду, вулицями міста й замкнули в бараках, які американський фермер визнав би негідними навіть для хліва. У бараках, чекаючи на ярмарок, вже сиділи тисячі півтори рабів. Ярмарок мав відкритися через день на головній площі.

Із прибуттям нової партії в бараках стало ще тісніше. Важкі колодки з невільників зняли, але від ланцюгів не звільнили.

Носії зупинилися на площі й склали на землю свій коштовний вантаж — слонову кістку, призначену для продажу в Казонде. Коли їм видадуть платню — кілька ярдів коленкору або іншої трохи дорожчої тканини, — вони вирушать на пошуки іншого каравану, що потребуватиме їхніх послуг.

Отже, старий Том та його супутники позбулися колодок, які мучили їх упродовж п’яти тижнів. Бат, нарешті, міг обійняти свого батька. Товариші по нещастю потисли один одному руки. Перекинувшись декількома словами, вони замовкли. Та й про що їм було говорити. Скаржитися, ремствувати на долю? Бата, Актеона, Остіна — сильних молодих людей, звичних до важкої фізичної праці — втома не могла зломити. Але старий Том зовсім знесилів. Якби караван затримався в дорозі бодай на день-два, труп Тома кинули б на поживу хижим звірам, як труп бідної Нан.

Усіх чотирьох заштовхнули в тісний сарайчик і двері негайно ж замкнули зовні на замок. Підкріпившись убогою їжею, бранці чекали на прихід работоргівця. Вони наївно сподівалися, що Альвеца звільнить їх, довідавшись що вони американські громадяни.

Діка Сенда залишили на площі під наглядом приставленого до нього хавільдара. Нарешті він у Казонде! Він не сумнівався, що місіс Уелдон, маленький Джек і кузен Бенедикт давно вже перебувають тут. Він виглядав їх на всіх вулицях, по яких проходив караван, оглянув усі тембе й всю читоку, майже порожню у цей час. Але місіс Уелдон ніде не було.

«Невже її не привели до Казонде? — запитував себе Дік. — Де ж вона в такому разі? Ні, Геркулес не міг помилитися! Невідомо, які плани у Герріса й Негоро, але я впевнений, що вони доставили її сюди. Проте і їх теж чомусь не видно…» Пекельна тривога охопила Діка Сенда. Місіс Уелдон могли тримати замкненою — цим пояснювалося те, що Діку не вдалося побачити її. Але де Герріс, де Негоро? Вони, особливо португалець, не мали би баритися й відкладати зустріч з юним капітаном, який відтепер цілковито був під їхньою владою. Ні, вони прийшли б негайно, аби насолодитися власним торжеством, аби познущатися над Діком, помучити його, аби помститися йому нарешті.

Чому ж їх не видно? Невже їх немає в Казонде? Але тоді, виходить, і місіс Уелдон перебуває не в Казонде, а в якомусь іншому пункті Центральної Африки? Якби з появою Герріса та португальця Діку Сенду загрожувало катування, і тоді б він із нетерпінням чекав на них. Адже якщо вони в місті, то, звісно, й місіс Уелдон з маленьким Джеком перебувають тут.

Дінго не з’являвся відтоді, як приніс Діку записку від Геркулеса. Таким чином, юнак не міг відіслати з ним заготовлену відповідь. А в цій відповіді Дік доручав Геркулесові стежити за місіс Уелдон, не втрачати її з поля зору й, коли випадатиме нагода, повідомляти їй про все, що відбувається. Дінго одного разу вже пробрався в табір, чому б Геркулесові не послати його вдруге? Але, можливо, вірний пес загинув, виконуючи це доручення? Або місіс Уелдон повезли далі, до якоїсь факторії в глибині лісистого плоскогір’я, і Геркулес, як це зробив би й сам Дік, разом із Дінго йде слідом за нею? Думки ці невідступно супроводжували юнака.

Як діяти, якщо з’ясується, що ані місіс Уелдон, ані її викрадачів немає в місті? Дік настільки зжився з надією, мабуть оманливою, зустріти в Казонде місіс Уелдон, що тепер, не вгледівши її ніде, був вражений і навіть пережив хвилини розпачу, які не в змозі був здолати.

«Для чого жити, — думав, — якщо не можеш допомогти людям, яких любиш? Ні, краще смерть, ніж таке животіння!» Проте, думаючи так, Дік помилявся в собі. Під ударами тяжких випробувань хлопчик став дорослим. У таких мужніх людей, як Дік, розпач — лише тимчасова данина слабкості людської натури.

Раптом над напівпорожньою площею пролунали звуки фанфар і гучні вигуки. Дік Сенд, який понуро сидів на курній землі, миттю схопився на ноги. Будь-яка нова подія могла навести його на слід тих, кого він шукав. Зневіри як не бувало, Дік знову був готовий до боротьби.

— Альвеца! Альвеца! — кричали солдати та тубільці, юрбою поваливши на площу.

Нарешті з’явиться людина, від якої залежала доля стількох нещасних людей. Можливо, Герріс та Негоро супроводжують його.

П’ятнадцятирічний капітан стояв, випроставшись на повен зріст і широко розкривши очі; ніздрі його роздувалися; він чекав: якщо ці двоє зрадників з’являться перед ним — він твердо й прямо погляне їм в обличчя. Капітан «Пілігрима» не злякається колишнього суднового кока!

Наприкінці головної вулиці з’явилися ноші-китанда із залатаним пологом з дешевої вицвілої тканини, обшитої общипаною бахромою. Із нош зліз старий негр. Це був работоргівець Хозе-Антоніо Альвеца. Кілька слуг підбігли до нього з низькими поклонами.

Услід за Альвеца з нош зліз його товариш метис Коімбра, син правителя Біхе. Зі слів лейтенанта Камерона, цей товариш Альвеца був найжахливішим негідником у всій області. Це був банькуватий здоровань із жовтим набряклим обличчям, з нечесаною гривою твердого кучерявого волосся. Щось у ньому було нечисте й відразливе. У рваній сорочці, в сплетеній із трави спідниці, в обтріпаному солом’яному капелюсі він був схожим на потворну стару відьму.

Коімбра був наперсником і довіреною особою Альвеца, організатором набігів на мирні селища та гідним вождем зграї розбійників, які обслуговували работоргівця.

Щодо Альвеца, то він у своєму одязі, схожому на карнавальне турецьке вбрання, був, мабуть, не такий огидний, як його наперсник, але в жодному разі не міг слугувати високим взірцем власників факторій, які займаються оптовою работоргівлею.

До великого розчарування Діка Сенда, Герріса та Негоро не виявилося в свиті Альвеца. Невже потрібно було полишити надію зустрітися з ними в Казонде?…

Тим часом провідник каравану Ібн-Хаміс обмінявся рукостисканням з Альвеца та Коімброю. Ті гаряче привітали його з успішним завершенням походу. Щоправда, після звістки про загибель половини каравану невільників обличчя Альвеца трохи потьмарилося.

Проте, загалом, справа була не такою вже й поганою: разом із тим «чорним товаром», який утримувався в бараках, у работоргівця було достатньо невільників, аби задовольнити попит внутрішнього ринку. І Альвеца навіть повеселішав, підрахувавши подумки, яку кількість слонової кістки він зможе отримати в обмін на рабів, скільки може вторгувати міді, яку вивозять в Центральну Африку у формі «ханн», схожих на андріївський хрест.

Работоргівець подякував наглядачам і наказав негайно ж розплатитися з носіями. Хозе-Антоніо Альвеца та Коімбра спілкувалися на португало-африканському жаргоні, який навряд чи був би зрозумілий вихідцю Лісабона і тим більше був зовсім незрозумілий Діку Сенду. Проте він здогадувався, що «поважні негоціанти» говорять про нього та його супутників, яких зрадою перетворили на невільників і пригнали сюди з караваном. Його здогадка перетворилася на впевненість, коли за знаком Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до сараю, де були замкнені Том, Остін, Бат і Актеон. Усіх чотирьох підвели до Альвеца.

Дік Сенд непомітно підійшов ближче. Він не хотів втратити жодної найменшої дрібниці цієї сцени.

Обличчя Хозе-Антоніо засяяло вдоволеною посмішкою, коли він побачив чудову поставу та могутні м’язи молодих негрів. Кілька днів відпочинку й поживна їжа мають поновити їхні сили. На Тома він зиркнув лише мигцем: похилий вік позбавляв старого негра будь-якої цінності. Але за трьох інших можна було взяти гарну ціну.

Зібравши в пам’яті кілька англійських слів, яких він навчився в американця Герріса, старий Альвеца, гримасуючи, іронічно привітав своїх нових невільників із благополучним прибуттям.

Том зробив крок до Альвеца і, вказуючи на своїх товаришів і на самого себе, сказав:

— Ми вільні люди… громадяни Сполучених Штатів!

Очевидно, Альвеца зрозумів його. Він скривив обличчя у веселу посмішку й, кивнувши головою, відповів:

— Так… так… Американці!.. Ласкаво просимо!.. Із приїздом!

— Із приїздом, — повторив за ним Коімбра.

На цих словах він підійшов до Остіна й, немов баришник, який купує на ярмарку коней, почав обмацувати йому груди, плечі, біцепси. Але в той момент, коли він спробував розкрити Остіну рота, аби переконатися, що в нього цілі зуби, сеньйор Коімбра отримав такий потужний удар кулаком, якого до цього, певно, не отримував жоден син господаря.

Наперсник Альвеца відлетів на десять кроків. Кілька солдатів кинулися до Остіна, і він дорого заплатив би за свою зухвалість, якби Альвеца не зупинив їх. Работоргівець від душі розреготався, побачивши, що його дорогий друг Коімбра втратив два із шести вцілілих у нього зубів. Альвеца вирізнявся веселою вдачею, і ця сцена дуже його звеселила. Крім того, він не хотів, аби солдати зіпсували цінний товар.

Він заспокоїв розлюченого Коімбру. Ледь підвівшись на ноги, той повернувся на своє місце біля работоргівця й погрозив кулаком хороброму Остіну.

У цей час хавільдари підштовхнули Діка Сенда до Альвеца. Работоргівець, очевидно, знав, хто цей юнак, як він потрапив до Анголи і як опинився бранцем у каравані Ібн-Хаміса. Він подивився на нього досить злобливо й промурмотів англійською:

— Агов, маленький янкі!

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд. — Що ви збираєтесь робити зі мною та моїми супутниками?

— Янкі, янкі! Маленький янкі, — повторив Альвеца. Він не зрозумів або не хотів зрозуміти запитання юнака. Дік повторив своє запитання.

Побачивши, що работоргівець не збирається відповідати, він звернувся до Коімбри, в якому він, незважаючи на його жахливий вигляд, вгадав європейця. Але Коімбра лише погрозливо замахнувся кулаком і відвернув свою спухлу від алкоголю мармизу.

Тим часом Альвеца жваво розмовляв з Ібн-Хамісом. Мабуть, вони говорили про щось, що безпосередньо стосувалося Діка та його друзів. «Хто знає, — подумав юнак, — які плани має Альвеца? Чи вдасться нам ще побачитися й обмінятися хоч декількома словами!»

— Друзі мої, — сказав він неголосно, начебто розмовляючи сам із собою, — слухайте мене. Геркулес надіслав мені через Дінго записку. Наш товариш йшов слідом за караваном. Герріс і Негоро відвезли місіс Уелдон, Джека й пана Бенедикта. Куди? Не знаю. Але, можливо, вони в Казонде. Наберіться терпіння й мужності, а головне, будьте готові скористатися найменшим випадком для втечі! Хай допоможе нам Господь!

— А Нан? — запитав старий Том.

— Нан померла!

— Перша жертва…

— І остання, — відповів Дік Сенд. — Ми зуміємо… Цієї миті важка рука лягла на плече юнака, і добре знайомий голос вкрадливо вимовив:

— Агов, якщо не помиляюся, це ви, мій юний друже? Який же я радий бачити вас!

Дік Сенд хутко обернувся. Перед ним стояв Герріс.

— Де місіс Уелдон? — закричав Дік, наступаючи на американця.

— На жаль, — відповів Герріс із вдаваною прикрістю, — нещасна матір! Чи ж могла вона пережити…

— Померла? — крикнув Дік. — А син її?

— Бідний хлопчик, — відповів Герріс тим самим тоном, — він не витримав цих тяжких випробувань…

Ті, кого Дік любив, померли… Можна уявити собі, що відчував цієї миті юнак. У пориві нестримного гніву, охоплений жагою помсти, він накинувся на Герріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і всадив йому в серце по самісіньке руків’я.

— Прокляття! — закричав Герріс, падаючи на землю. Це було його останнє слово. Коли до нього підбігли, він був уже мертвий.

Розділ десятий

Ярмарок

Порив Діка Сенда був такий стрімкий, що ніхто з оточуючих не встиг втрутитися. Але кілька тубільців негайно накинулися на юнака й зарубали б його, якби не з’явився Негоро.

За знаком португальця тубільці відпустили Діка. Потім вони підняли з землі та понесли геть труп Герріса. Альвеца та Коімбра вимагали негайної страти Діка Сенда, але Негоро тихо сказав їм, що вони нічого не втратять, якщо трохи зачекають. Хавільдарам було наказано забрати юнака та стерегти його як зіницю ока.

Дік Сенд не бачив Негоро відтоді, як маленький загін залишив узбережжя. Він знав, що цей негідник — єдиний винуватець катастрофи «Пілігрима». Здавалося б, юний капітан мав ненавидіти Негоро ще більше, ніж його спільника. Але після того як Дік завдав удару американцеві, він не промовив до Негоро жодного слова.

Герріс сповістив про те, що місіс Уелдон та її син загинули. Тепер ніщо більше не цікавило Діка. Йому було байдуже навіть до власної долі. Хавільдари потягли його. Куди? Діку було все одно…

Юнака міцно зв’язали й посадили в тісний сарай без вікон. Це був карцер, куди Альвеца замикав рабів, засуджених до страти за бунт чи інші провини. Тут Дік був відгороджений глухими стінами від усього світу.

Він не шкодував і про це. Він помстився за смерть тих, кого любив, і тепер страта не була для нього страшною. Яка б доля не чекала на нього, він був готовий до всього.

Легко здогадатися, чому Негоро не дав тубільцям розправитися із Діком: він хотів перед стратою завдати юнакові жорстоких катувань, до яких винахідливі дикуни мають великий хист. П’ятнадцятирічний капітан був під владою суднового кока. Тепер не вистачало лише Геркулеса, аби помста Негоро була повною.

За два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — «лаконі», на який з’їхалися работоргівці з усіх факторій Внутрішньої Африки та безліч тубільців із сусідніх з Анголою областей. Лаконі — не лише невільничий торг, це разом із тим і найбагатший ринок всіх продуктів родючої африканської землі, що привозяться сюди людьми, які займаються їх вирощуванням.

Від самісінького ранку на великому майдані панувало неймовірне пожвавлення. Чотири-п’ять тисяч осіб юрмилися на площі, не беручи до уваги рабів Хозе-Антоніо Альвеца, серед яких були й Том з товаришами. На цих нещасних — саме тому, що вони чужоземці — попит, безсумнівно, очікувався особливо великий.

Альвеца був найважливішою персоною на ярмарку. Він ходив по площі з Коімброю, пропонуючи работоргівцям із внутрішніх областей партії невільників. Серед покупців було багато тубільців, були метиси з Уджіджі — торговельного міста, розташованого на озері Танганьїка, трохи арабських купців, великих майстрів в галузі работоргівлі.

Там було багато тубільців, дітей, чоловіків і жінок, надзвичайно вправних торговок, які своїми талантами перевершили би навіть торгашів білої раси. Жоден ринок великого європейського міста, навіть у день щорічного ярмарку, не шумить і не вирує так, як цей африканський базар, ніде не укладається стільки угод. У цивілізованих народів прагнення продати, мабуть, переважає над бажанням купити. В африканських дикунів пропозиція та попит однаково великі. Для тубільців лаконі — велике свято, і заради цієї події вони прикрашалися якнайпарадніше (слово «вбиралися» тут було б недоречним). Головна прикраса місцевих чепурунів та чепурух — їхні зачіски. Одні чоловіки заплели коси і вклали їх на маківці високим шиньйоном. Інші розділили волосся на кілька тоненьких кісок, що звисали наперед, як щурячі хвостики, а на маківку встановили пишний султан із червоного пір’я. Треті спорудили з волосся вигнуті роги й, густо змастивши їх жиром, для міцності ще й вкрили червоною глиною, ніби суриком, розтертим мастилом, яким змащують машини, — і всі ці зачіски із власного та штучного волосся були прикрашені безліччю залізних та кістяних шпильок і паличок. Деякі франти, не задовольняючись цими прикрасами, нанизали на свої кучері різнокольорові скляні намистини — «софі», а в середину складного строкатого візерунка встромили ніж для татуювання з різьбленим кістяним руків’ям.

Зачіски жінок складалися із безлічі чубчиків, кучериків, жмутиків, які утворювали заплутаний і складний рельєфний малюнок, або зі звисаючих на обличчя довгих пасом, що круто завивалися штопором. Лише кілька молодих та миловидніших жінок обмежилися тим, що просто зачесали волосся назад так, аби воно спадало їм на спину, як в англійок, або підстригли чубчик за французькою модою. І майже всі жінки рясно змащували свою шевелюру жирною глиною та блискучою червоною «нкола» — смолянистим соком сандалового дерева, так що здаля здавалося, начебто голови тубільських модниць вкриті черепицею.

Не варто, однак, думати, що парадне вбрання тубільців обмежувалося лише розкішною зачіскою. Для чого людині вуха, якщо в них не можна понанизувати паличок, вирізаних із коштовних порід дерев, мідних кілець з ажурним різьбленням, плетених ланцюжків із маїсової соломи або, нарешті, гарбузових пляшечок для тютюну? Не біда, що мочки вух витягуються від цього тягаря та майже дістають плечей. Африканські напівголі дикуни не знають, що таке кишені, тому носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки, все те, що цивілізовані люди носять у кишенях.

Щодо шиї, зап’ясток рук, ікр та щиколоток — це ті, з погляду дикунів, частини тіла, що самою природою призначені для носіння мідних або бронзових обручів, рогових браслетів, прикрашених блискучими ґудзиками, червоного намиста, що має назву «саме-саме», або «талака» — модна прикраса в африканців по ті часи. Із цими блискучими коштовностями, у достатку виставленими на загальний огляд, місцеві багатії були схожі на ходячу оздоблену раку для мощів.

Крім того, якщо природа наділила людей зубами, то хіба не для того, аби виривати собі по два-три передні зуби або ж підточувати їх, загинати на зразок гострих гачків, як у гримучих змій? А якщо природа дала їм нігті на пальцях, то хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аби було майже неможливо щось робити руками?

Та й шкіра, чорна або коричнева, що прикриває людське тіло, звісно, теж існує для того, аби її прикрашали «теммбо» — татуюванням, що зображує дерева, птахів, місяць, або розмальовували тими хвилястими лініями, в яких Лівінгстон знайшов якусь подібність до малюнків древніх єгиптян. Татуювання увіковічувалося за допомогою блакитнуватої фарби, яку вводили в надрізи на тілі, а візерунок, що прикрашав батьків, точно відтворювали на тілах дітей — по ньому відразу можна було довідатися, до якого роду-племені належить дитина. Що ж робити, якщо ви не можете намалювати його на дверцятах карети через її відсутність! Таке важливе місце займають прикраси в моді африканців. Що ж власне до одягу, то в чоловіків він складається просто з фартуха зі шкіри антилопи, який спускається від стегон до колін, або зі строкатої спідниці, сплетеної з трави. Одяг жінки також складався лише із зеленої спідниці, розшитої різнобарвним шовком, бісером або черепашками й стягнутої паском із намиста.

Деякі жінки замість спідниці носили фартух із «ламби» — тканини, що досить високо цінується у Занзібару, сплетеної із трави та пофарбованої в синій, чорний і жовтий кольори.

Проте розкішне вбрання було доступне лише заможним тубільцям. Решта — носії та невільники — були одягнені скромніше, — інакше кажучи, ходили майже голі.

Перенесенням важких речей тут займалися переважно жінки. Вони стікалися на ярмарок з величезними кошиками за спиною, притримуючи їх ременем, що стискав чоло; обравши місце на площі, вони вивантажували свій товар і, поставивши порожні кошики поряд, сідали на них навпочіпки. Всі продукти цієї чудової родючої землі були вдосталь представлені на ярмарку. Тут продавався рис; маїс, що дає три врожаї за вісім місяців і двісті зерен на кожне посіяне зерно; кунжут, перець із області Уруа, гостріший, аніж знаменитий кайєнський; маніоку, сорго, мускатний горіх, пальмову олію. На велику площу зігнали сотні кіз, свиней, овець тонкорунної й курдючної порід, очевидно завезених з татарських степів. Сюди нанесли безліч живих і битих птахів, риби. Різноманітні, дуже рівно виліплені гончарні вироби тішили око своїм яскравим розфарбуванням. Площею снували хлопчаки, які верескливими голосами оголошували назви усіляких звабливих напоїв. Вони продавали бананове вино, міцну настоянку — «помбе», «малофу» — солодке пиво, виготовлене з бананів, та прозору хмільну медову воду. Але головним товаром на ринку в Казонде були слонова кістка й тканини, тисячі стосів усіляких тканин: «мерикані» — невибілений міткаль виробництва Салемських фабрик у Масачусетсі, «каніки» — блакитна бавовняна тканина завширшки у тридцять чотири дюйми, «сохарі» — щільна матерія в синю та білу клітинку із червоною облямівкою, відтінена блакитними смужками, і, нарешті, дорога «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк — відріз у три ярди якої коштує не менше семи доларів, а якщо він затканий золотом — то й усі вісімдесят доларів.

Слонову кістку в Казонде доставляли з усіх факторій Центральної Африки, і звідси вона вже розходилася до Хартуму, Занзібару і Наталю; багато африканських купців займалися лише цим напрямком торгівлі.

Важко уявити собі, скільки слонів потрібно забити, аби дістати ті п’ятсот тисяч кілограмів слонової кістки, яких щорічно вимагають європейські й, зокрема, англійські ринки. Лише для задоволення потреб однієї англійської промисловості щороку потрібно вбивати сорок тисяч слонів.[65]

З одного лише західного берега Африки вивозять сто сорок тонн цього коштовного товару. Середня вага пари слонових бивнів — двадцять вісім фунтів, а в 1874 році ціна на них сягала півтори тисячі франків, але бувають екземпляри вагою у сто шістдесят і більше фунтів. І саме на ринку в Казонде знавці могли б знайти чудову слонову кістку — щільну й напівпрозору, що легко піддається обробці, і, коли з бивня знімали тонкий верхній шар темнуватого відтінку, оголювалася біла серцевина, яка на відміну від слонової кістки, що надходить з інших місць, не жовтіє з часом.

Як же розраховувалися між собою покупці й продавці при укладенні угод? Якими грошовими одиницями вони користувалися? Як відомо, для работоргівців єдиним мірилом цінності були невільники. У тубільців грошима вважалися скляне намисто, що вироблялося у Венеції: молочно-біле намисто — «качоколо», чорне — «бубулу» і рожеве «сікундерече». Звичайна міра цього намиста — «фразілах» — має вагу сімдесят фунтів. Намисто з десяти рядів бісеру, або «хете», що двічі обвивало шию, називалося «фундо». Фундо — це цілий капітал. Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в експедиції в глиб Африки, завжди брали з собою великий запас цієї «монети». Поряд зі скляним різнокольоровим намистом на африканських ринках ходить «пісе» — занзібарська монета в чотири сантими, і «віунга» — черепашки, які зустрічаються на східному узбережжі. Для племен, у яких збереглося людожерство, також мали певну цінність людські зуби, і на ярмарку можна було побачити намиста з людських зубів на шиї у якого-небудь тубільця, який, варто думати, сам і з’їв колишніх власників цих зубів. Проте останнім часом такий вид грошей почав виходити із ужитку.

Такий вигляд мала читока в ярмарковий день. До опівдня загальне збудження зросло надзвичайно й гамір став оглушливим. Словами не передати люті продавців, яким не вдавалося всунути свій товар покупцям, і гніву покупців, з яких продавці брали занадто дорого. Раз по раз у цій збудженій, волаючій юрбі виникали бійки, і ніхто не вгамовував тих, хто чубився — охорони було занадто мало.

Десь після опівдня Альвеца наказав привести на площу невільників, які чекали на продаж. Юрба відразу збільшилася майже на дві тисячі осіб. Багато хто із цих нещасних провів у бараках по кілька місяців. Тривалий відпочинок і нормальна їжа повернули пристойний вигляд цій партії «товару» і підвищили його ринкову цінність. Інша справа новоприбулі: у них був дуже виснажений і хворобливий вигляд. Якби Альвеца протримав і цю партію місяць-другий у бараках, він, безсумнівно, продав би її за вищою ціною. Але попит на невільників був такий великий, що работоргівець розраховував продати їх такими як є.

Це було найбільшим нещастям для Тома та трьох його супутників. Хавільдари їх теж погнали до череди, що заповнила читоку.

Усі четверо як і раніше були скуті ланцюгами, але погляди їх красномовніше від слів говорили, яка злість та обурення опанували ними.

— Містера Діка тут немає! — сказав Бат, обвівши очима велику площу.

— Звісно, — відповів Актеон. — Вони не сміють продати його в рабство.

— Але вони можуть убити його, і вб’ють неодмінно! — сказав Том. — А ми можемо лише сподіватися на те, що нас купить всіх разом який-небудь работоргівець. Хоч би не розлучатися!

— Ох, як страшно подумати, батьку, що ти будеш далеко від мене… Ти… старий… станеш рабом… — ридаючи, вигукнув Бат.

— Ні, — відповів Том. — Ні, вони не розлучать нас, нам вдасться…

— Якби ще Геркулес був з нами! — сказав Актеон.

Але велетень не подавав про себе звісток. Відтоді як він надіслав Діку записку, про нього не було ні слуху, ні духу. Чи варто заздрити Геркулесові? О так! Навіть у тому разі, якщо він загинув! Адже він помер як вільна людина, захищаючи власне життя. Адже він не зазнав тяжких ланцюгів неволі. Тим часом торг відкрився. Агенти Альвеца вели площею групи невільників — чоловіків, жінок, дітей; вони не переймалися тим, що розлучають чоловіка з дружиною, батька з сином чи матір з дочкою. Для цих людей невільники були домашньою худобою, не більше… Тома та його товаришів водили від покупця до покупця. Агент, який йшов попереду, вигукував ціну, призначену Альвеца за всю групу. Купці — араби або метиси із центральних областей — підходили й уважно оглядали «товар». Вони з подивом зауважували, що молоді товариші Тома не схожі на негрів, пригнаних із берегів Замбезі або Луалаби: риси, характерні для африканських негрів, в них змінилися в Америці з другого покоління, а щодо розвитку та фізичної сили вони були набагато кращими. Тому ціна за них була вищою. Перекупники обмацували їхні м’язи, оглядали їх з усіх боків, заглядали їм до рота, точнісінько як баришники, купуючи на ярмарку коней. Вони шпурляли на дорогу ціпок і наказували бігти за ним, аби перевірити таким чином, чи може невільник швидко бігати.

Так оглядали й перевіряли всіх невільників. Ніхто не був звільнений від цих принизливих випробувань. Не варто думати, що нещасні були байдужі до такого поводження. Ні, всі вони відчували сором і образу за зганьблене людське достоїнство, і лише діти ще не розуміли, як їх принижують. Невільників при цьому ще й обсипали лайками, били. Вже встиг напитися Коімбра й агенти Альвеца вкрай жорстоко поводилися з рабами, а в нових господарів, які куплять їх за слонову кістку, коленкор або намисто, на них чекало, можливо, ще гірше життя. Розлучаючи чоловіка з дружиною, матір з дитиною, работоргівці не дозволяли їм навіть попрощатися. Вони бачилися востаннє на ярмарковій площі й розлучалися назавжди. В інтересах цієї особливої галузі комерції рабів різної статі направляють у різні частини країни. Звісно, купці, які торгують невільниками-чоловіками, не купують жінок. Річ у тім, що попит на невільниць є в основному на мусульманському Сході, де поширене багатоженство. Тому жінок переправляють на північ Африки і обмінюють там на слонову кістку. Невільника ж чоловіка використовуються на важких роботах в іспанських колоніях або везуть на продаж до Маскату та на Мадагаскар. Тому чоловіків відправляють на захід або схід, у прибережні факторії. Прощання чоловіків із дружинами супроводжується жахливими сценами, бо вони розлучаються навіки й знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.

На Тома та його супутників чекала та сама доля. Але, щиро кажучи, це їх не лякало. Для них навіть було б краще, якби їх вивезли в одну з рабовласницьких колоній. Там принаймні в них з’явилася б хоч якась надія на відновлення своїх прав. Якщо ж, навпаки, їх надумали б залишити в якій-небудь області Центральної Африки, їм нічого було й мріяти про повернення волі.

Сталося так, як вони й хотіли. Несподівано вони отримали розраду — їх продали в одні руки. На цю «партію» із чотирьох негрів знайшлося багато мисливців. Работоргівці з Уджіджі сперечалися за них.

Хозе-Антоніо Альвеца потирав від задоволення руки. Ціна на «американців» піднімалася. Покупці мало не билися через рабів, яких ще не бачили на ринку в Казонде. Альвеца, звісно, не розповідав, де він добув їх, а Том та його товариші не могли протестувати.

Зрештою, вони дісталися багатому арабському купцеві. Новий господар мав намір за кілька днів відправити їх на озеро Танганьїка, де головним чином проходять каравани невільників, і звідти переправити до Занзібарських факторій. Чи дійдуть вони живими до місця призначення? Адже їм потрібно було пройти півтори тисячі миль найважчими та найнебезпечнішими областями Центральної Африки, де, крім того, постійно точилися війни між вождями різних племен. Чи вистачить на це сили старому Тому? Чи він, не витримавши мук, помре дорогою, як нещасна Нан?…

Але все ж четверо друзів не були розлучені! Від усвідомлення цього навіть ланцюг, що сковував їх, начебто полегшав.

Новий господар — араб — наказав відвести куплених невільників до окремого бараку. Він опікувався «товаром», що обіцяв чималий бариш на Занзібарському ринку. Тома, Бата, Остіна та Актеона негайно ж вивели з площі. Тому вони не побачили й не довідалися, якою несподіваною подією закінчився ярмарок в Казонде.

Розділ одинадцятий

Королівський пунш

Близько четвертої години наприкінці головної вулиці почувся бій барабанів, дзенькіт цимбалів та інших африканських музичних інструментів. Збудження юрби у цей час досягло межі. Довгі години суперечок, бійок та лементу не приглушили дзвінких голосів і не стомили шалених торговців. Ще не всіх невільників було продано.

Покупці перебивали одне в одного партії рабів із таким запалом, перед яким затьмарюється навіть азарт лондонських біржових маклерів у день великої гри на підвищення.

Але при звуках цього розмаїтого концерту, що раптово розпочався, всі угоди були відкладені, і горлані могли перевести подих.

Його величність Муані-Лунга, король Казонде, вшанував ярмарок власною присутністю. Його супроводжувала досить численна свита із дружин, «чиновників», солдатів і рабів. Альвеца та інші негроторгівці поспішили йому назустріч. Вони не скупилися на шанобливі привітання, знаючи, що коронований п’яничка досить чутливий до лестощів.

Старий паланкін, у якому принесли Муані-Лунга зупинився посередині площі, і царьок, підтримуваний десятком послужливих рук, ступив на землю. Муані-Лунгу було п’ятдесят років, але на вигляд йому можна було дати всі вісімдесят, і скидався він на старезну, облізлу горилу. Його голова була пишно вбрана в якусь подобу тіари, прикрашену пазурами леопарда, пофарбованими кіновар’ю, з пучками білої вовни. Це була корона володарів Казонде. Дві вишиті перлами спідниці зі шкіри антилопи куду, зашкарубліші за фартух коваля, оперізували стегна короля. Його груди були прикрашені татуюванням зі складним візерунком, що свідчило про старовиність королівського роду; якщо вірити цим вказівкам, родовід королівського дому Муані-Лунга губився в пітьмі століть. На щиколотках, на зап’ястках, на обох передпліччях короля дзенькали мідні браслети з інкрустацією зі скляного намиста, а взутий він був у чоботи виїзного лакея з жовтими відворотами, — їх подарував йому Альвеца років двадцять тому. У лівій руці король тримав ціпок з круглим срібним набалдашником, а в правій — хлопавку для мух, з руків’ям, прикрашеним перлами. Парадне вбрання короля завершувала стара парасоля, що здіймалася над його головою, поцяткована різнобарвними латками, як штани Арлекіна, лупою, що висіла на шиї, та окулярами, які прикрашали ніс, — предметами, якими переймався кузен Бенедикт, — їх знайшли в кишені у Бата, і Альвеца подарував їх його величності Муані-Лунгу. Таким був цей негритянський монарх, який тримав у страху область, що простяглася на сто миль.

Вже з тієї причини, що він обіймав королівський престол, Муані-Лунга вважав, що веде свій початок «просто з небес», а тих своїх підданих, які б насмілилися засумніватися в цьому, він відправив би на той світ переконатися у справедливості його твердження. Муані-Лунга заявляв також, що за своєю божественною природою він вільний від всіх земних потреб. Якщо він їсть, то лише тому, що це йому подобається, а п’є лише заради задоволення. До речі, слід сказати, що не можливо було випити більше, ніж Муані-Лунга. Його міністри, його чиновники, закоренілі п’янчуги, виглядали непитущими у порівнянні з ним. Його величність був проспиртований наскрізь і без упину вливав у себе усілякі напої: міцне пиво, настоянку «помбе», а особливо — горілку, яку у великій кількості постачав йому Альвеца.

У гаремі Муані-Лунга було безліч дружин всіх рангів і віку. Більшість дружин супроводжували його на ринкову площу. Муане — першій дружині, королеві, яка носила титул, — було років під сорок. На ній була строката картата хустка й спідниця, сплетена із трави та розшита намистом. Вона обцяцькувала себе такою кількістю намиста, скільки вмістилося на шиї, на руках і ногах. Багатоповерхова, складна зачіска облямовувала її крихітне мавпяче обличчя. Загалом — справжнє страховисько. Інші дружини його величності, які набиралися з його сестер та інших родичок, не такі ошатні, але молодші, випливали за першою дружиною, готові за першим знаком господаря взятися до виконання своїх обов’язків… живих меблів: коли королю завгодно було сісти, дві з них пригиналися до землі й слугували йому сидінням, а інші розстелялися під його ногами своєрідним чорним килимом!

Слідом за дружинами у свиті Муані-Лунга йшли його міністри, воєначальники та чаклуни; вони, як і їхній монарх, теж не дуже твердо трималися на ногах. При погляді на цих дикунів насамперед впадало в око, що в кожного з них не вистачало якої-небудь частини тіла. Один був безвухим, інший — безносим, у третього бракувало руки, у четвертого — ока. Серед них не було жодного, хто міг би похвалитися наявністю повного комплекту частин свого тіла. Це пояснювалося тим, що законодавство Казонде визнавало лише два види покарань: страту або каліцтво, причому ступінь покарання залежав від забаганки Муані-Лунга. За найменшу провину наближених короля калічили й калічили, і найбільше придворні боялися втратити вуха, бо тоді вже вони не могли носити сережки.

Єдиним одягом начальників, «кілоло», тобто правителів районів (декому з них ця посада переходила у спадок, інших призначали на чотири роки), був червоний жилет і ковпак зі смугастої шкіри зебри, а в руках вони тримали знак своєї влади — довгий бамбуковий жезл, один кінець якого був натертий магічним зіллям.

Солдатам за знаряддя нападу та оборони слугували луки, у яких руків’я було обгорнене запасною тятивою й прикрашене бахромою, гостро відточені ножі, списи з довгими та широкими наконечниками та пальмові щити, прикрашені вигадливим різьбленням. Щодо мундирів, то його величність не переймалася витратами на них.

Кортеж замикали придворні чаклуни та музики. Мганнги — чаклуни — водночас були й лікарями. Африканські дикуни сліпо вірять у чудотворну силу заклинань своїх мганнгів, вірять у ворожіння та у фетиші, за які їм слугують глиняні фігури, поцятковані білими й червоними плямами, що мають означати фантастичних тварин, або вирізані з дерева фігурки чоловіків і жінок. Утім, багато чаклунів були так само покалічені, як і решта придворних. Ймовірно, розгніваний монарх саме так карав і своїх мганнгів, коли їхні ліки не приносили йому полегшення.

Музики — чоловіки й жінки — трясли неймовірно дзвінкими тріскачками, били у гучні барабани, гупали довгими палицями з гутаперчевими кульками на кінцях у свої «марімеба» — щось подібне до тимпана, зробленого з декількох гарбузових пляшок різного розміру. Загалом, шум виходив неймовірний, і сприймати його могли лише вуха африканців.

Над королівським кортежем майоріли прапори й прапорці. Воїни несли на вістрях пік побілілі черепи сусідніх негритянських царьків, переможених Муані-Лунгом. На площі короля зустріли бурхливими привітальними вигуками. Охорона караванів розрядила в повітря рушниці, проте звук пострілів потонув у розпачливому ревінні юрби. Хавільдари поспішно натерли свої чорні фізіономії порошком кіноварі, яку носили в мішках за поясом, і простяглися ниць перед королем.

Альвеца, виступивши наперед, підніс королеві велику пачку тютюну — «заспокійливої трави», як її називають у Казонде. Це було досить доречно: Муані-Лунга саме мав потребу в якому-небудь заспокійливому засобі, тому що він з ранку чомусь перебував у дуже поганому гуморі.

Слідом за Альвеца Коімбра, Ібн-Хаміс та інші работоргівці, араби й метиси, запевнили у своїй відданості могутнього володаря Казонде.

«Мархаба!» — казали королеві араби, прикладаючи руку до чола, до губ і серця. «Мархаба» мовою жителів Центральної Африки значить «добро подарувати». Метиси з Уджіджі ляскали в долоні та вклонялися низько до землі. Деякі змащували обличчя брудом і плазували перед своїм мерзенним володарем.

Проте Муані-Лунга навіть оком не накидав на раболіпних підлесників. Він проходив повз них непевною ходою, широко розставляючи ноги, ніби земля хиталася під ним. Так він обійшов усю площу, оглядаючи виведених на продаж рабів. У той час як работоргівці боялися, аби королеві не закортіло оголосити своєю власністю якогось із невільників, останні не менше побоювалися потрапити під владу цієї безжальної тварини.

Негоро ані на крок не відходив від Альвеца. Разом із ним він представився королеві. Вони розмовляли на тубільному наріччі, якщо можна назвати бесідою розмову, в якій одна сторона п’яна й лише мугикає чи то видає якісь вигуки. Мова Муані-Лунга стала зрозумілою лише тоді, коли він попросив свого друга Альвеца поповнити запас горілки, вичерпаний останніми випивками.

— Король Лунга — бажаний гість на ринку в Казонде! — вигукнув Альвеца.

— Пити хочу! — відповів монарх.

— Король отримає свою частку від прибутків ярмарку, — додав Альвеца.

— Пити! — бубонів про своє Муані-Лунга.

— Мій друг Негоро щасливий бачити короля Казонде після тривалої розлуки.

— Пити! — рикав п’яниця, від якого так і тхнуло огидним спиртовим перегаром.

— Чи не завгодно королеві скуштувати помбе або меду? — лукаво запитав работоргівець, який чудово знав, чого домагається Муані-Лунга.

— Ні, ні!.. — закричав король. — Вогняної води! За кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Альвецу…

— По краплі крові білої людини! — підказав Негоро, зробивши Альвецу знак, на який той відповів стверджувальним кивком голови.

— Кров білої людини? Убити білого? — перепитав Муані-Лунга.

Дикі інстинкти його відразу ожили від цієї пропозиції.

— Білий убив одного з агентів Альвеца, — продовжував португалець.

— Так, він убив Герріса, — підхопив Альвеца. — Ми маємо помститися.

— Тоді треба послати його до короля Массонго, у верхів’я Заїра. Воїни племені ассуа розріжуть його на шматочки і з’їдять заживо. Вони ще добре знають смак людського м’яса, — вигукнув Муані-Лунга.

Массонго й справді був цариком племені людожерів. У нетрях Центральної Африки ще зберігався звичай людожерства. Лівінгстон у своїх записах відзначає, що плем’я ман’єма, що заселяє береги Луалаби, з’їдає не лише ворогів, убитих на війні, але й купує рабів собі на обід, заявляючи, що «людське м’ясо ледь солонувате й вимагає зовсім трохи приправи». Камерон також зіштовхнувся із племенем людожерів — менне бугга, які для вживання в їжу по кілька днів вимочують у проточній воді трупи вбитих, а Стенлі спостерігав випадок людожерства серед мешканців Нукуса. Словом, звичай цей досить розповсюджений у Центральній Африці. Проте, якою б не була жахливою страта, вигадана королем для Діка Сенда, вона не сподобалася Негоро: у його розрахунки не входило випускати жертву з власних рук.

— Цей білий убив нашого друга Герріса в Казонде, — сказав він.

— Тут він і має померти! — додав Альвеца.

— Убивай його де хочеш, Альвеца, — відповів Муані-Лунга. — Лише пам’ятай угоду: по краплині вогняної води за кожну краплю крові білого!

— Ти отримаєш вогняну воду, мій королю! — відповів работоргівець. — І переконаєшся, що її недарма називають вогняною. Вона буде палати! Сьогодні Хозе-Антоніо Альвеца почастує короля Муані-Лунга пуншем!

П’яничка з розмаху ляснув по руці Альвеца. Він не тямив себе від радості. Свита та дружини короля поділяли його захоплення. Вони ніколи не бачили, як горить «вогняна вода», і думали, що її можна пити палаючою. А потім, упившись, вони ще насолодяться й спогляданням пролитої крові.

Бідолашний Дік! Яке страшне катування приготували для нього! Якщо навіть цивілізовані люди у п’яному стані втрачають людську подобу, можна лише уявити собі, як діє алкоголь на дикунів!

Не важко зрозуміти, що нагода закатувати білу людину припала до смаку не лише Негоро, у якого були особисті рахунки з юнаком, але також метисові Коімбрі, Альвецу та й решті работоргівців і тубільців.

Вечір підкрався непомітно, а за ним швидко, без сутінків, насунулась ніч. У темряві пунш мав горіти особливо ефектно. Альвеца осяяла справді блискуча ідея запропонувати його королівській величності новий різновид спиртного напою. Останнім часом Муані-Лунга вже заявляв, що вогняна вода, власне кажучи, погано виправдує свою назву. Можливо, горілка, що палахкотить вогнем, краще лоскотатиме королівський язик, що втратив чутливість…

Отже, у програмі вечора першим номером стояв пунш, а другим — катування білої людини.

Дік Сенд, який сидів у темниці, мав вийти відтіля лише на власну смерть. Невільників — проданих і непроданих — загнали назад до бараків. На великому майдані залишилися лише король, його наближені, работоргівці, а також хавільдари й солдати, які сподівалися, що їм буде дозволено скуштувати королівського пуншу, якщо після короля та придворних щось залишиться.

Хозе-Антоніо Альвеца, дотримуючись порад Негоро, приготував усе необхідне для пуншу. За наказом работоргівця на середину площі винесли мідний казан, що вміщає щонайменше двісті пінт рідини. У нього вилили кілька барил найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж поклали перець, корицю та інші прянощі, аби додати пуншу ще більшої міцності.

Учасники пиятики стали довкола короля. Муані-Лунга, похитуючись, підійшов до казана. Горілка притягувала його, як магніт, — здавалося, він готовий був кинутися в казан.

Альвеца утримав його й тицьнув до рук палаючий ґніт.

— Вогню! — крикнув він з хитрою посмішкою.

— Вогню! — повторив Муані-Лунга й тицьнув палаючим ґнотом у спирт.

І відразу зайнявся спирт, і гарно затанцювали на його поверхні сині вогники!

Альвеца кинув у пунш пригорщу морської солі, аби напій став ще гострішим. Відблиски полум’я надавали людям, які обступили казан, тієї синюшності, яку людська уява приписує примарам. Сп’янівши від алкоголю, тубільці дико заволали й, узявшись за руки, закружляли у скаженому хороводі довкола короля Казонде.

Альвеца, озброївшись величезною розливною ложкою з довгим держаком, помішував у казані вогняну рідину. На обличчях очманілих танцюристів відблискувало синє полум’я.

Муані-Лунга підступився ближче. Вирвавши ложку з рук работоргівця, зачерпнув палаючого пуншу і підніс до рота. Як же страшно скрикнув король Казонде! Його наскрізь проспиртована величність запалала, як спалахнула би сулія гасу. Вогонь не палав довго, проте горіння тривало.

При цьому несподіваному видовищі хоровод тубільців розпався. Один із міністрів Муані-Лунга кинувся до свого господаря, аби загасити його. Але позаяк був проспиртований не менше, ніж король, відразу зайнявся й сам. Усьому двору Муані-Лунга загрожувала та ж сама доля.

Альвеца і Негоро не знали, як врятувати палаючого короля. Королівська дружина від жаху кинулася навтьоки. Коімбра біг щодуху, знаючи свою легкозаймисту натуру…

Король і міністр, упавши додолу, корчилися від нестерпного болю. Якщо жирові тканини глибоко просочені алкоголем, горіння дає лише легке синювате полум’я, і вода не може його загасити. Навіть якщо вдасться пригасити його ззовні, воно горітиме зсередини. Немає жодного способу припинити горіння живого організму, всі пори якого просочені спиртом…

За кілька хвилин Муані-Лунга та його міністр були мертві, але трупи їх ще продовжували горіти. Невдовзі лише жменя попелу та кілька хребців і фаланги пальців, що не піддалися вогню, вкриті смердючою сажею, лежали біля казана з пуншем.

Ось і все, що залишилося від короля Казонде та його міністра.

Розділ дванадцятий

Похорон короля

Наступного дня, 29 травня, місто Казонде мало незвичний вигляд. Налякані тубільці боялися вийти на вулицю. Вони досі ніколи не бачили, щоб король божественного походження загинув разом зі своїм міністром такою страшною смертю. Декому з них, особливо старим, траплялося ще присмажувати на багатті простих смертних. Вони пам’ятали, що такі бенкети завжди вимагали складних приготувань через те, що людське м’ясо дуже важко засмажити. А тут король та його міністр згоріли, як хмиз! У цьому було щось незбагненне. Хозе-Антоніо Альвеца також причаївся у своєму будинку. Він боявся, аби на нього не звалили відповідальності за це нещастя.

Негоро пояснив йому причину смерті короля й порадив триматися насторожі. Поганими будуть справи Альвеца, якщо смерть короля виставлять йому в рахунок: тоді не відвертітися йому, не зазнавши збитків. Але Негоро спала на думку чудова ідея. За його порадою розпустили чутки, що незвичайна смерть володаря Казонде — знак особливої милості до нього великого Маніту, що це честь, якою боги одаровують лише небагатьох обраних. Марновірні тубільці легко піймалися на цю нехитру брехню. Вогонь, що зжер тіла короля та міністра, оголосили священним. Залишалося лише вшанувати Муані-Лунга похованням, гідним людини, яку возведено в ранг божества.

Це поховання та своєрідні обряди, пов’язані з ним в африканських племенах, давали Негоро можливість звести рахунки з Діком Сендом. Якби не свідчення багатьох дослідників Центральної Африки й, зокрема, Камерона, ніхто не повірив би, скільки проливається крові при похованні негритянських царьків на кшталт Муані-Лунга.

Королева Муана мала успадкувати королівський престол. Вона поспішала закріпити свої права на трон і негайно ж віддала наказ розпочати підготовку до поховання. Тим самим вона проголосила свої верховні права, випередивши в такий спосіб інших претендентів, і в першу чергу короля Нукусу, який прагнув стати володарем Казонде. Як правителька держави, Муана уникала жорстокої долі, що чекала на решту дружин покійного короля. Нарешті вона позбулася молодших дружин, які чимало насолили їй — першій і старшій за віком дружині. Це особливо припало до смаку лютій мегері. Вона наказала оголосити народові у супроводі звуків рога і маремби про те, що завтра ввечері тіло покійного короля буде піддане похованню з дотриманням усіх встановлених обрядів.

Наказ нової королеви не викликав заперечень ані з боку двору, ані з боку народу. Альвецу та іншим работоргівцям нічого було боятися сходження на престол королеви Муани. Вони не мали сумнівів, що лестощами й подарунками зможуть завоювати її прихильність. Отже, питання про наступника престолу вирішилося швидко й мирно. Розпач обійняв лише гарем покійного короля, і не без причин.

Підготовка до поховання розпочалася того ж дня. Наприкінці головної вулиці Казонде протікав повноводний і стрімкий струмок, затока Куанго. На його дні Муана наказала вирити могилу. Для цього на час похорону потрібно було відвести у бік плин струмка. Тубільці взялися зводити греблю, що перепиняла шлях струмку й скеровувала його на рівнину Казонде. Під кінець похоронної церемонії цю греблю мали зруйнувати, аби вода могла повернутися у попереднє русло.

Негоро вирішив долучити Діка Сенда до людей, яких буде принесено в жертву богам на могилі короля. Португалець був свідком того удару ножем, яким розгніваний юнак зустрів звістку про смерть місіс Уелдон і Джека. Якби Дік був на волі, жалюгідний боягуз Негоро побоявся б до нього підійти, аби його не спіткала доля спільника, але безпомічний, зв’язаний по руках і ногах бранець був цілком безпечний, і Негоро зважився відвідати його.

Португалець був із тих страшних негідників, яким недостатньо було завдати мук, їм потрібно було познущатися над своєю жертвою. Він хотів насолодитися видовищем страждань Діка Сенда.

Удень він пішов до сараю, де юнака пильнували хавільдари. Хлопець лежав на підлозі, зв’язаний по руках і ногах. В останню добу йому зовсім не давали їжі. Ослаблений від пережитих страждань, змучений болем через те, що мотузки впивалися йому в тіло, Дік Сенд думав про смерть — нехай страта буде жорстокою, але вона принаймні покладе край всім його стражданням. Проте вгледівши Негоро він стрепенувся. Дік спробував розірвати пута, аби кинутися на зрадника й задушити його. Однак навіть Геркулес не зміг би впоратися з такими міцними мотузками. Дік зрозумів, що боротьбу не закінчено, але характер її змінився. Він спокійно поглянув Негоро просто в очі. Він вирішив не вдостоювати португальця відповіддю, що би той не казав.

— Я вважаю за свій обов’язок, — розпочав Негоро, — востаннє відвідати мого юного капітана й висловити йому співчуття з приводу того, що він не має змоги командувати тут, як командував на борту «Пілігрима».

Дік нічого не відповів, і тоді Негоро продовжив:

— Як, капітане, невже ви не впізнаєте свого колишнього кока? А я так поспішав до вас за розпорядженнями! Що накажете приготувати на сніданок?

І тут Негоро з розмаху штовхнув ногою розпростертого на землі юнака.

— До речі, у мене ще одне запитання до вас, капітане. Чи не могли б ви, нарешті, пояснити, яким чином, зібравшись пристати до берегів Південної Америки, ви прибули до Анголи?

Дік Сенд і без того знав, що здогадка його була правильною й що зрадник португалець навмисне зіпсував компас на «Пілігримі». Глузливе запитання Негоро було прямим зізнанням у цьому.

Дік нічого не відповів. Це презирливе мовчання почало дратувати колишнього кока.

— Зізнайтеся, капітане, — продовжував Негоро, — для вас було великим щастям, що на борту «Пілігрима» опинився моряк, справжній, досвідчений моряк. Страшно подумати, куди б ви завезли нас, якби не його втручання. Загинув би корабель, наткнувшись на якісь скелі, загинули б і ми разом із ним! Проте завдяки цьому морякові пасажири потрапили на гостинну землю, до людей, дружньо налаштованих до вас, і ви, нарешті, опинилися у надійному притулку. Бачите, парубче, як ви глибоко помилялися, зневажаючи цього моряка!

Негоро тримався спокійно, проте цей спокій вартував йому величезних зусиль. Скінчивши промову, він схилився над Діком Сендом і зазирнув йому в очі. Звіряча гримаса скривила обличчя португальця. Здавалося, він хоче вкусити Діка. Довго стримувана лють, нарешті, прорвалася.

— На все свій час! — закричав він у пориві скаженої люті, шаленіючи від непохитного спокою жертви. — Сьогодні капітан — я! Я господар! Твоє життя, моряче-невдахо, у моїх руках!

— Цим ти мене не злякаєш, — холодно відповів Дік Сенд. — Але пам’ятай, на небі є Бог, він карає за будь-який злочин, і час розплати невдовзі.

— Ну, якщо Бог думає про людей, час йому подбати про тебе.

— Я готовий постати перед Всевишнім. Смерті я не боюся, — не підвищуючи голосу, відповів Дік Сенд.

— Це ми ще побачимо, — загарчав Негоро. — Чи не сподіваєшся ти, часом, на чиюсь допомогу? І це в Казонде, де Альвеца і я всесильні? Безумець! Можливо, ти гадаєш, що твої супутники — Том та інші негри — все ще тут? Помиляєшся! Їх давно вже продано й бредуть вони дорогою до Занзібару… Їм не до тебе, вони зайняті однією лише думкою: як би вберегти власну шкіру.

— У Бога тисячі способів вершити свій суд. Він може скористатися і найменшим знаряддям. Пам’ятай, Геркулес на волі, — спокійно зауважив Дік.

— Геркулес? — повторив Негоро, тупнувши ногою. — Його давно роздерли леви й пантери, і я шкодую лише про те, що дикі звірі позбавили мене можливості помститися йому.

— Якщо Геркулес і помер, — відповів йому Дік Сенд, — то Дінго ще живий. А такого собаки, як Дінго, цілком достатньо, аби впоратися з такою людиною, як ти. Я бачу тебе наскрізь, Негоро: ти боягуз! Дінго ще знайде тебе, і день зустрічі з ним буде твоїм останнім днем.

— Негідник! — заревів розлютований португалець. — Негідник! Я власноруч застрелив твого Дінго! Дінго так само мертвий, як місіс Уелдон і її син. І так само, як цей проклятий пес, помруть усі, хто був на «Пілігримі»!

— І ти також, — відповів Дік. — Лише ти помреш раніше.

Спокійний голос юнака і його сміливий погляд остаточно вивели Негоро з рівноваги. Не тямлячи себе від люті, португалець готовий був від слів перейти до справи й своїми руками задушити беззахисного бранця. Він уже накинувся на Діка, взявся трясти його й вчепився було йому пальцями в горло… але стримав себе. Убити Діка зараз — означало б позбавити його довгих катувань, які на нього чекали. Негоро випростався й, наказавши хавільдару, який безпристрасно стояв на варті, гарненько стерегти бранця, швидко вийшов із барака.

Ця сцена не лише не викликала в Діка зневіру й паніку, але, навпаки, повернула йому міцність духу й мужність, здатність все стерпіти. Дік Сенд раптом відчув приплив сил. Він помітив, що може вільніше ворушити руками й ногами, ніж до приходу Негоро. Мабуть, Негоро сам послабив пута, коли люто струшував його. Юнак подумав, що тепер, можливо, йому вдасться без зайвих зусиль визволити руки. Це було б певним полегшенням, і тільки. Ні на що інше Дік не міг розраховувати у цій наглухо замкненій темниці, де постійно чергувала сторожа, яка не зводила з нього очей. Проте в житті бувають такі хвилини, коли навіть найменше поліпшення становища здається неоціненним щастям.

Звісно, Дік не мав надії на звільнення. Порятунок міг прийти до нього лише ззовні. Але хто захоче надати йому допомогу? Ніхто! Та й чи варто жити тепер? Він згадав всіх тих, хто вже випередив його на шляху до смерті, і хотів наразі лише одного: швидше піти за ними. Негоро підтвердив слова Герріса: місіс Уелдон і Джека вже немає серед живих. Ймовірно, і Геркулес, якого на кожному кроці підстерігала смертельна небезпека, також загинув. Тома та його супутників продали у рабство. Вони вже далеко, вони назавжди втрачені для Діка. Сподіватися на якийсь щасливий випадок було б справжнім божевіллям. І Дік Сенд вирішив зустріти смерть із твердістю, смерть, що припинить його страждання не може бути жахливішою, ніж його життя тепер. І юнак готувався померти, молячи Бога лише про мужність, лише про те, аби з гідністю витримати катування до кінця. Проте сама думка про Бога — гарна, шляхетна думка. Тож не дарма підносяться душею ті, хто звертається до Всевишнього, і, коли Дік Сенд вже приготувався розстатися з життям, у самій глибині його серця зажевріла іскорка надії, слабкий проблиск, що подувом ззовні, всупереч жорстокій дійсності, може перетворитися на сліпуче світло.

Години спливали. Наближалася ніч. Промені денного світла, що пробивалися крізь щілини в солом’яній покрівлі, поступово згасли. Заспокоїлася й площа — у той день там взагалі було тихо в порівнянні із шаленим гамором, що стояв на ній учора. Тіні в тісній камері Діка згустилися, і настав повний морок. Місто Казонде затихло.

Дік Сенд заснув і проспав близько двох годин. Прокинувся він бадьорим. Йому вдалося визволити з мотузок одну руку, набряк на ній спав, і він з величезною насолодою витягав, згинав і розгинав її.

Очевидно, вже перевалило за північ. Хавільдар спав важким сном: увечері він спорожнив до останньої краплі пляшку горілки, і навіть уві сні його судомно стиснені пальці міцно обхоплювали її горлечко.

Діку Сенду спала на думку шалена ідея заволодіти зброєю свого тюремника: вона могла стати в пригоді на випадок втечі. Але в цей час почувся якийсь шурхіт за дверима сараю, у самій землі. Спираючись на вільну руку, Дік примудрився підповзти до дверей, не розбудивши хавільдара.

Дік не помилився. Щось дійсно шаруділо за стіною, — здавалося, хтось риє землю під дверима. Але хто? Людина чи тварина?

— Ох, якби це був Геркулес! — прошепотів юнак.

Він подивився на хавільдара. Той лежав зовсім нерухомо: мертвецький сон скував його. Дік приклав губи до щілини над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» У відповідь пролунало жалібне, глухе скиглення.

«Це Дінго! — подумав юнак. — Розумний пес розшукав мене навіть у в’язниці! Чи не приніс він нової записки від Геркулеса? Але якщо Дінго живий, виходить, Негоро збрехав! Виходить, і…»

Цієї миті під дверима з’явилася лапа. Дік схопив її й одразу ж впізнав лапу Дінго. Але якщо вірний пес приніс записку, вона мала бути прив’язана до нашийника. Що робити? Чи можна так розширити діру під дверима, аби Дінго просунув в неї голову? Що б там не було, треба спробувати.

Та тільки-но Дік Сенд розпочав рити землю нігтями, як на площі загавкали собаки: міські пси почули чужинця. Дінго кинувся геть. Пролунало кілька пострілів, хавільдар заворушився уві сні. Дік Сенд, полишивши думку про втечу, повернувся назад до свого закутка. За якийсь час, що видався юнакові нескінченно довгим, він побачив, як займається світанок. Настав день — останній день його життя! Упродовж усього цього дня безліч тубільців під керівництвом першого міністра королеви Муани ревно працювали над спорудженням греблі. Треба було закінчити її на призначений час, або ж недбалим працівникам загрожувало каліцтво: нова володарка збиралася в усьому діяти за прикладом свого покійного чоловіка.

Коли води струмка було відведено у бік, посередині русла, що оголилося, вирили велику яму — п’ятдесят футів завдовжки, десять завширшки й стільки ж у глибину.

Увечері цю яму почали заповнювати жінками, рабинями Муані-Лунга. Зазвичай цих нещасних просто закопують заживо у могилу, але на честь чудесної кончини Муані-Лунга вирішено було змінити церемоніал і спочатку втопити. Звичай вимагав, аби небіжчиків ховали в їхньому найкращому вбранні. Проте цього разу, оскільки від Муані-Лунга залишилася лише купка обвуглених кісток, довелося діяти інакше. З вербового гілля сплели опудало, схоже на Муані-Лунга, навіть, мабуть, гарніше. У нього поклали все, що залишилося від Муані-Лунга; потім його вбрали у парадний королівський одяг, що коштував, як відомо, зовсім недорого. Не забули також і про окуляри кузена Бенедикта. У цьому маскараді було щось смішне й в той же час моторошне. Обряд урочистого поховання планувалося зробити вночі, при світлі смолоскипів. За наказом королеви все населення Казонде мало бути присутнім при похованні.

Увечері довга процесія потягнулася від читоки до місця поховання. На головній вулиці на шляху проходження кортежу не припинялися ані на мить обрядові танці, лемент, завивання чаклунів, гуркіт музичних інструментів і залпи зі старих мушкетів, взятих зі зброярні.

Хозе-Антоніо Альвеца, Коімбра, Негоро, араби-рабо-торгівці та їхні хавільдари брали участь у цій процесії. Королева Муана заборонила приїжджим полишати ярмарок до похорону, і всі торговці покірно залишилися в Казонде. Вони розуміли, що було б необережно не послухатися наказу жінки, яка лише вчиться ремеслу володарки.

Рештки Муані-Лунга несли в останніх рядах процесії. Китанду з опудалом короля оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводжувати свого чоловіка й володаря на той світ. Королева Муана у парадному одязі йшла за китандою-катафалком. Ніч настала раніше, ніж процесія досягла берега струмка, але червонувате полум’я безлічі смолоскипів розсіювало темряву й кидало тремтячі полиски на поховальний хід.

При цьому світлі чітко було видно яму, вириту в осушеному руслі струмка. Тепер її заповнювали чорні тіла; прикуті ланцюгами до забитих у землю кілків ці люди були ще живі. Вони ворушилися. П’ятдесят молодих невільниць чекали тут смерті. Одні безмовно скорилися своїй долі, інші тихо стогнали й плакали.

Королева обрала серед юрби ошатних дружин тих, які мали розділити долю рабинь.

Одну із цих жертв, яка носила титул другої дружини, змусили стати навколішки й обпертися руками об землю: вона мала служити кріслом мертвому королеві, як служила йому живому. Іншу змусили підтримувати опудало, третю жбурнули на дно ями — йому під ноги.

Просто перед опудалом, на протилежному боці ями, стояв забитий у землю стовп, пофарбований у червоний колір. До стовпа прив’язали мотузками білу людину, приречену на смерть разом з іншими жертвами кривавого поховання.

Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака були сліди катувань, яких він зазнав за наказом Негоро. Дік спокійно чекав смерті, знаючи, що на землі йому більше немає на що сподіватися. Однак хвилина, призначена для руйнування греблі, ще не настала.

За знаком королеви Муани кат Казонде перерізав горло одній із дружин — тій, що лежала в ногах короля. Це слугувало сигналом до початку дивовижної бійні. П’ятдесят рабинь безжалісно зарізали, і кров потоками заюшила на дно ями. Лемент жертв потонув в лютих криках юрби, і марно було б шукати в ній почуття жалю або відрази до цих вбивств.

Нарешті королева Муана знову подала знак, і кілька тубільців почали пробивати стік у греблі. З витонченою жорстокістю греблю не зруйнували відразу, а пустили воду в старе русло тонким струменем. Смерть повільна замість смерті швидкої.

Вода залила спочатку тіла рабинь, які лежали на дні ями. Ті з них, які були ще живі, з останніх зусиль звивалися, захлинаючись. Дік Сенд, коли вода дійшла йому до колін, зробив останнє розпачливе зусилля: він спробував розірвати мотузки, якими його прив’язали до стовпа.

Вода піднімалася. Голови рабинь одна за одною зникали в потоці, що заповнював своє старе русло. За кілька хвилин вже не залишилося жодних свідчень про те, що на дні струмка вирито могилу, де десятки людських життів принесли у жертву на славу короля Казонде.

Перо відмовилося б описувати такі сцени, якби прагнення до правди не зобов’язувало мене відтворити їх у всій їхній огидній реальності. В цій похмурій країні люди перебували ще на такому низькому щаблі розвитку! Не можна більше ігнорувати цього.

Розділ тринадцятий

У факторії

Герріс і Негоро збрехали про смерть місіс Уелдон та маленького Джека. Матір з сином та кузен Бенедикт, живі й неушкоджені, були в Казонде.

Після захоплення термітника штурмом, їх під конвоєм тубільських солдатів відправили з берегів Кванзи до Казонде. Герріс і Негоро очолювали цей загін.

Місіс Уелдон і маленькому Джеку надали криті ноші — китанду, як їх тут називають. Чому раптом Негоро виявив таку турботу? Місіс Уелдон не знаходила відповіді на це запитання. Шлях від Кванзи до Казонде пройшли швидко, не стомивши бранців. Кузен Бенедикт, на якого, вірогідно, анітрошки не впливали важкі випробування, виявився чудовим ходоком. Йому ніхто не заважав нишпорити обабіч дороги, і він не нарікав на свою долю.

Маленький загін прибув до Казонде на тиждень раніше за караван Ібн-Хаміса. Місіс Уелдон із сином та кузена Бенедикта оселили у факторії Альвеца. Джек почувався набагато краще. Відтоді як загін полишив болотисті місця, де хлопчик занедужав на лихоманку, напади не поновлювалися, він потроху одужував і тепер був майже зовсім здоровим. Ані мати, ані син не знесли би труднощів пішого переходу з невільничим караваном. Проте, подорожуючи в китанді, обоє почувалися добре, принаймні фізично. Варто зауважити, що дорогою їм виказували навіть деякі люб’язності.

Місіс Уелдон нічого не вдалося довідатися про свої супутників. Вона бачила, як Геркулес вистрибнув із човна й втік у ліс, але не знала, що з ним сталося далі. Вона втішала себе надією, що за відсутності Герріса й Негоро, які не пошкодували би Діка Сенда, дикуни не наважаться погано поводитися з білою людиною. Проте вона розуміла, що справи Тома, Нан, Бата, Актеона та Остіна кепські: вони негри, і їх вже точно ніхто не пошкодує. Їм, нещасним, не слід було й наближатися до африканської землі, а зрадництво Негоро привело їх саме сюди.

Не маючи жодного зв’язку із зовнішнім світом, місіс Уелдон не знала навіть про прибуття до Казонде каравану Ібн-Хаміса. Шум і пожвавлення в день відкриття ярмарку докотилися до факторії, але місіс Уелдон, звісно, нічого не пояснили. Вона не знала ані того, що Тома та його товаришів купив работоргівець з Уджіджі, ані того, що невдовзі їх поведуть із Казонде. Вона не чула ні про загибель Герріса, ні про смерть короля Муані-Лунга, ні про його урочисте поховання, де Дікові було відведено роль однієї із жертв. Нещасна самотня жінка була цілком під владою работоргівців та Негоро; вона не могла навіть шукати порятунку в смерті, бо з нею був її син.

Місіс Уелдон нічого не знала й про долю, яка очікувала на неї саму. За весь час подорожі Герріс і Негоро не перекинулися з нею жодним словом. У Казонде вони не заходили до неї, а самій місіс Уелдон було заборонено залишати володіння багатія-работоргівця.

Чи варто казати, що велика дитина — кузен Бенедикт — нічим не міг допомогти місіс Уелдон. Це само собою зрозуміло. Коли високоповажний учений довідався, що він перебуває в Африці, а не в Південній Америці, як він гадав, то навіть не запитав, яким чином це могло статися. Він відчував лише глибоке розчарування. Справді, він пишався тим, що першим серед учених знайшов в Америці муху цеце і войовничих термітів. Та раптом виявилося, що це звичайнісінькі африканські комахи, яких до нього знаходили й описували багато натуралістів. Отже, було розбито його надії прославити власне ім’я цим відкриттям. Хто би міг бути здивований тим, що вчений-ентомолог привіз з Африки колекцію африканських комах? Проте коли образа відступила, кузен Бенедикт сказав собі, що ця «земля фараонів» — так він називав Африку — є невичерпною скарбницею для ентомолога, і що він не лише нічого не втратив, а навіть виграв, потрапивши сюди, а не на «землю інків».[66]

— Подумати лишень, — повторював він собі, і не тільки собі, але й місіс Уелдон, яка не слухала його, — подумати лишень, що тут батьківщина жужелиць-мантікор, цих жорсткокрилих жуків з довгими волохатими лапками, із загостреними надкрилами, що зрослися, й з величезними щелепами! І, звісно, найкраща серед жужелиць — горбкувата мантікора. Це батьківщина жужелиць-червонотілів, гвінейських і габонських жуків-голіафів, ніжки яких вкриті шипами; батьківщина плямистих бджіл-антидій, що відкладають свої яйця у порожні мушлі равликів; батьківщина священних скарабеїв, яких древні єгиптяни вшановували нарівні з богами. Тут батьківщина метелика-сфінкса, або інакше кажучи, метелика «мертвої голови», що наразі поширився по всій Європі, батьківщина «біготової мухи», укусу якої так бояться сенегальці. Словом, тут можна зробити дивовижні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені зайнятися пошуками!

Неважко здогадатися, хто були ці «славні люди»! Проте кузен Бенедикт не мав підстав скаржитися на них. Негоро та Герріс надавали ученому-ентомологові деяку волю, тоді як Дік Сенд під час переходу від океанського узбережжя до Кванзи суворо заборонив йому будь-які екскурсії. Наївний вчений був досить розчулений такою поблажливістю.

Отже, кузен Бенедикт був би найщасливішим ентомологом у світі, якби не одна сумна обставина: бляшана коробка для колекцій як і раніше висіла в нього на боці, проте окуляри вже більше не прикрашали його перенісся, а лупа не погойдувалася на його грудях. Хто би міг подумати — учений-ентомолог без окулярів і без лупи! Однак, кузенові Бенедикту не судилося знову стати господарем цих оптичних приладів: їх поховали на дні струмка разом з опудалом короля Муані-Лунга. Нещасному вченому доводилося тепер підносити дуже близько до очей впійману комаху, аби розрізнити особливості її будови. Це слугувало джерелом постійних прикрощів для кузена Бенедикта. Він готовий був сплатити будь-яку суму за пару окулярів, та, на жаль, цей товар ні за які гроші не можна було купити в Казонде. Проте Кузенові Бенедиктові надали право снувати всією факторією Хозе-Антоніо Альвеца, бо розуміли, що йому й на думку не спаде тікати.

Утім, факторію було обнесено з усіх боків високим частоколом, перелізти через який учений все одно не зміг би. Ділянка, обгороджена частоколом, мала в діаметрі майже цілу милю. На цій великій території росли дерева, кущі, протікало кілька струмочків, стояли бараки, курені, хатини — словом, це було дуже гарне місце для пошуків усіляких рідкісних комах, які могли якщо не збагатити, то зробити щасливим кузена Бенедикта… І кузен Бенедикт цілком віддався пошукам. Він так старанно вивчав впійманих шестиногих неозброєним оком, що ледь вкрай не зіпсував свій зір. Колекція його значно поповнилася, і, крім того, він встиг накидати загальний план фундаментальної праці про африканських комах. Якби йому вдалося ще знайти якого-небудь нового жука і пов’язати зі знахідкою власне ім’я, кузен Бенедикт був би найщасливішою людиною на світі.

Маленькому Джекові також дозволяли вільно гуляти по всій факторії, і коли вже кузен Бенедикт вважав її площу достатньо великою для своїх ентомологічних досліджень, то дитині вона здавалася величезною. Проте Джека не приваблювали ігри, що захоплюють дітей його віку. Він майже не відходив від матері. Місіс Уелдон сама не любила залишати його без нагляду: вона боялася, що з її сином станеться якесь нещастя. Джек часто говорив про батька, за яким дуже сумував у довгій розлуці, просив повернутися до тата якнайшвидше; запитував матір про стару Нан, про свого друга Геркулеса, про Бата, Актеона, Остіна. Він скаржився, що навіть Дінго залишив його. Але особливо часто він згадував свого приятеля Діка Сенда.

Вразливу дитячу душу розчулювали щасливі спогади, він жив лише ними. На всі розпитування сина місіс Уелдон відповідала тим, що притискала його до грудей і обсипала поцілунками. Їй вартувало нелюдських зусиль не плакати при хлопчикові. Ані під час переїзду від Кванзи до Казонде, ані у факторії Альвеца місіс Уелдон не мала підстав скаржитися на погане ставлення до себе, а, за всіма ознаками, работоргівці й не збиралися змінювати його. У факторії мешкали лише ті невільники, які обслуговували самого работоргівця. Всі решта були «товаром» й жили в бараках на площі, звідкіля їх і забирали покупці. А тут, у володіннях Альвеца, були лише сховища. Вони тріщали від запасів різних тканин і слонової кістки; тканину Альвеца обмінював на невільників у внутрішніх областях Африки, а слонову кістку продавав на головному ринку континенту для відправлення до Європи.

Отже, у факторії мешкало небагато людей. Місіс Уелдон відвели окрему хатину, кузенові Бенедиктові — також. Їли вони за одним столом. Годували їх ситно: м’ясом, овочами, маніокою, сорго та фруктами. До послуг місіс Уелдон навіть приставили невільницю — Халіфу. Ця дикунка дуже прив’язалася до неї і, як уміла, виявляла свою відданість, безсумнівно, щиру. З іншими слугами Альвеца бранцям зовсім не доводилося зіштовхуватися.

Самого работоргівця, який займав головний будинок факторії, місіс Уелдон бачила лише зрідка. Негоро жив десь в іншому місці, і його вона не зустріла жодного разу від часу приїзду до Казонде. Відсутність Негоро, зовсім незрозуміла, спочатку дивувала, а потім навіть почала тривожити місіс Уелдон.

«Чого він хоче? — запитувала вона себе. — Чого вичікує? Навіщо він привіз нас до Казонде?»

Так у тривожному очікуванні минуло вісім днів, які передували прибуттю до Казонде каравану Ібн-Хаміса, — два дні до поховання Муані-Лунга і шість днів після нього.

Незважаючи на власні кривди й турботи, місіс Уелдон часто думала про те, як там її чоловік. Джемс Уелдон, безсумнівно, був у розпачі. Мабуть йому й на думку не спадало, що його дружина прийняла фатальне рішення плисти на борту «Пілігрима». Він думав, що вона прибуде з одним із океанських пароплавів. Ці пароплави прибували до порту Сан-Франциско регулярно в зазначений час, проте ані місіс Уелдон, ані Джека, ані кузена Бенедикта на них не було.

Час вже було повернутися до Сан-Франциско й «Пілігримові». Не отримуючи жодних звісточок від капітана Гуля, Джемс Уелдон, мабуть, заніс цей корабель до списку зниклих безвісти.

Але яким страшним ударом буде для нього повідомлення оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон виїхала з Нової Зеландії на борту «Пілігрима». Що робитиме містер Уелдон? Він, звісно, не змириться з думкою, що його дружина та син зникли безвісти. Проте де він шукатиме їх? Зрозуміло, на тихоокеанських островах і, можливо, на узбережжі Південної Америки. Де завгодно, але лише не в цих страшних краях. Ніколи йому не спаде на думку, що дружина та син його потрапили до Африки!

Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона зробити? Тікати? Але як? За кожним її кроком стежили. І навіть при вдалій втечі їй довелося б розпочати подорож більш як у двісті миль і, пробираючись до узбережжя, йти навмання крізь незайманий ліс, уникаючи смертельної небезпеки, що загрожувала звідусіль.

І все ж місіс Уелдон готова була піти на цей ризик, якщо не трапиться жодної іншої можливості повернути собі волю. Проте, перш ніж прийняти рішення, вона хотіла довідатися, які наміри мав Негоро.

Настав день, коли вона, нарешті, довідалася про плани цього чоловіка.

Шостого червня, за три дні після поховання короля Муані-Лунга, Негоро вперше прийшов у факторію. І відразу попрямував до хатини, у якій оселили його бранку.

Місіс Уелдон була сама. Кузен Бенедикт робив чергову наукову прогулянку. Маленький Джек бавився на території факторії під доглядом Халіми. Негоро штовхнув двері, увійшов і сказав без усяких передмов:

— Місіс Уелдон, Тома та його супутників продали работоргівцеві з Уджіджі.

— Нехай Господь береже їх! — сказала місіс Уелдон, витираючи сльозу.

— Нан померла дорогою, Дік Сенд загинув…

— Нан померла! І Дік! — скрикнула місіс Уелдон.

— Так, — відповів Негоро. — Справедливість вимагала, аби ваш п’ятнадцятирічний капітан заплатив своїм життям за вбивство Герріса. Ви самотні в Казонде, місіс Уелдон, зовсім самотні й перебуваєте цілком під владою колишнього кока з «Пілігрима». Розумієте?

Як це не було гірко, проте Негоро говорив правду. Том, його син Бат, Актеон та Остін напередодні залишили Казонде з караваном работоргівця з Уджіджі. Її товариші, на жаль, не мали можливості побачитися з нею, вони не знали, що вона перебуває в Казонде, у факторії Альвеца. Втім, їм однаково не дозволили б попрощатися з нею. У цю годину вони вже брели в напрямку до області Великих озер. Перед ними лежав шлях, довжина якого вимірювалася сотнями миль; деяким людям вдалося пройти цей шлях; ще меншій кількості людей пощастило благополучно повернутися.

— Що вам потрібно від мене? — прошепотіла місіс Уелдон, пильно вдивляючись в обличчя Негоро.

— Місіс Уелдон, — уривчасто заговорив португалець, — я міг би помститися вам за всі приниження, які я пережив на «Пілігримі». Проте я готовий задовольнитися смертю Діка Сенда! Наразі я знову стаю купцем, і ось що я думаю щодо вас…

Місіс Уелдон мовчки дивилася на нього.

— Ви, — продовжував Негоро, — ваш син і цей дурень, який ганяється за мухами, маєте чималу комерційну цінність. І цю цінність я можу вигідно реалізувати. Коротше кажучи, я маю намір вас продати!

— Я — вільна людина! — твердо відповіла місіс Уелдон.

— Якщо я захочу, ви станете рабинею!

— Хто посміє купити білу жінку?

— Є людина, яка заплатить за вас стільки, скільки я запрошу.

Місіс Уелдон на мить нахилила голову. Вона знала, що в цій жахливій країні можливо все.

— Ви мене зрозуміли? — запитав Негоро.

— Хто ця людина? — запитала місіс Уелдон.

— Ви запитуєте, хто захоче купити вас? — єхидно посміхаючись, запитав португалець.

— Так, як його кличуть? — наполягала місіс Уелдон.

— Ім’я цієї людини… Джемс Уелдон. Це ваш чоловік!

— Мій чоловік! — вигукнула місіс Уелдон, не наважуючись вірити власним вухам.

— Так-так, місіс Уелдон. Ваш чоловік! Йому я й збираюся не те щоб повернути, але продати дружину й сина і, як безкоштовний додаток, — блаженного кузена!

Місіс Уелдон запитала у себе — чи немає потаємного змісту в словах Негоро. Але ні, очевидно, він казав те, що думав. Такому страшенному негідникові, для якого пожива понад усе, можна повірити, якщо мова йде про вигідну для нього угоду. А ця угода справді обіцяла йому чималий прибуток.

— Коли ж ви плануєте укласти цю угоду? — запитала місіс Уелдон.

— Якомога швидше.

— Де?

— Тут. Містер Уелдон не побоїться приїхати до Казонде, аби врятувати від лиха дружину та сина?

— Звісно. Але хто його сповістить про це?

— Я сам. Я вирушаю до Сан-Франциско, аби побачитися з вашим чоловіком. Грошей на дорогу в мене вистачить.

— Тих грошей, що ви поцупили на «Пілігримі»?

— Тих самих… І ще решти, — нахабно відповів Негоро. — Майте на увазі, що я хочу не тільки швидко, але й дорого продати вас. Я гадаю, що ваш чоловік не пошкодує ста тисяч доларів?…

— Не пошкодує, якщо вони в нього є, — холодно відповіла місіс Уелдон. — Ви скажете чоловікові, що мене тримають у полоні в Центральній Африці?

— Звісно.

— Проте він не повірить вам, якщо ви не надасте доказів. Почувши ваші порожні балачки, він не поїде до Казонде.

— Він приїде сюди, якщо я надам йому написаний вами лист, де ви викладете стан справ і відрекомендуєте мене своїм вірним слугою, який щасливо врятувався від дикунів.

— Ніколи я не напишу такого листа! — рішуче сказала місіс Уелдон.

— Ви відмовляєтеся? — погрозливо запитав Негоро.

— Навідріз!

Місіс Уелдон уявила собі, з якою небезпекою пов’язана поїздка до Центральної Африки, і подумала про те, що не можна довіряти обіцянкам португальця, який, отримавши викуп, легко міг затримати містера Уелдона в Казонде, і такі міркування спонукали її без роздумів відхилити пропозицію Негоро. Проте бідолашна забула, що вона не сама, що з нею її дитина…

— І все ж ви напишете цього листа! — заявив Негоро.

— Ні! — твердо відповіла місіс Уелдон.

— Стережіться! — закричав португалець. — Ви тут не сама! Ваш син також під моєю владою, як і ви самі! Я зумію змусити вас…

Місіс Уелдон хотіла було сказати, що жодні погрози не зламають її рішучості, але серце її скажено калатало, вона не могла вимовити жодного слова.

— Місіс Уелдон, — закінчив Негоро, — обміркуйте гарненько мою пропозицію. За тиждень я отримаю від вас листа до Джемса Уелдона, а інакше ви гірко покаєтеся у своїй затятій впертості!

Із цими словами португалець швидко вийшов з будинку, не давши волі своєму гніву. Проте видно було, що він ні перед чим не зупиниться, аби змусити місіс Уелдон коритися.

Розділ чотирнадцятий

Вісті про доктора Лівінгстона

Коли місіс Уелдон залишилася на самоті, перша її думка була про те, що Негоро прийде за відповіддю не раніше, ніж за тиждень. За цей час треба щось вирішити. Не можна покладатися на совість Негоро. Йшлося про його зиск.

Та «комерційна цінність», якою була місіс Уелдон для свого тюремника, мабуть, мала вберегти її від усіляких нових небезпек, принаймні протягом найближчих днів. А за цей час, можливо, їй вдасться вигадати такий план, за якого повернення її до Сан-Франциско не вимагало би приїзду містера Уелдона до Казонде.

Вона не сумнівалася, що, отримавши її листа, Джемс Уелдон негайно ж поїде до Африки, проникне в найстрашніші її краї, незважаючи на небезпеку цієї подорожі. Проте хто може поручитися, що йому дозволять без перешкод виїхати з Казонде із дружиною, дитиною та кузеном Бенедиктом, коли сто тисяч доларів вже будуть в руках у Негоро? Достатньо простого вередування королеви Муани, аби всіх їх тут затримали! Чи не краще було б, якби передача бранців і сплата викупу відбулися десь на океанському узбережжі? Це дозволило би містерові Уелдону уникнути необхідності вирушати у небезпечну мандрівку у внутрішні області Африки й дало б їм усім можливість вирватися з рук цих негідників після того як її чоловік внесе викуп.

Про це й розмірковувала місіс Уелдон. Ось чому вона відмовилася прийняти пропозицію Негоро. Вона розуміла, що Негоро дав їй тиждень на роздуми лише тому, що йому самому потрібен був час, аби підготуватися до поїздки.

— Невже він справді має намір розлучити мене з сином? — прошепотіла місіс Уелдон.

Цієї миті Джек забіг до хатини. Мати схопила його на руки й пригорнула до грудей так міцно, ніби Негоро вже стояв поруч, готуючись відняти в неї дитя.

— Мамо, ти чимось засмучена? — запитав хлопчик.

— Ні, синку, ні! — відповіла місіс Уелдон. — Думала про тата. Тобі хочеться побачитися з ним?

— Так, мамусю, дуже хочеться! Він приїде сюди?

— Ні… ні! Він не повинен приїжджати!

— Тож ми поїдемо до нього?

— Так, Джеку!

— І Дік теж? І Геркулес? І старий Том?

— Так… так… — відповіла місіс Уелдон і схилила голову, аби сховати сльози.

— Тато листа надіслав? — запитав Джек.

— Ні, дорогенький.

— Виходить, ти сама напишеш йому?

— Так… можливо, — відповіла матір.

Джек, сам того не знаючи, торкнувся болючого місця. Аби припинити ці розпитування, місіс Уелдон обсипала дитя поцілунками.

До причин, з яких місіс Уелдон відмовлялася дати Негоро листа, додалося ще одне не менш важливе міркування. Зненацька у неї з’явилася надія повернути собі волю без втручання чоловіка і всупереч волі Негоро. Це був лише проблиск надії, слабкий промінець, але все ж він замерехтів в її душі. Випадково вона почула лише кілька фраз із розмови Альвеца з його гостем, і в неї зародилася думка про те, що, можливо, наближається допомога, яку нібито надсилає саме провидіння.

Якось Альвеца і один торговець-метис із Уджіджі розмовляли в садку, неподалік від будиночка, де жила місіс Уелдон. Темою їхньої розмови, як і слід було очікувати, була работоргівля. Вони розмовляли про власну справу та про свої досить сумні види на майбутнє — їх турбували прагнення англійців припинити торгівлю невільниками не лише за межами Африки, для чого вони підключили свої крейсери, але й усередині континенту — за допомогою місіонерів та мандрівників.

Хозе-Антоніо Альвеца вважав, що наукові дослідження та географічні відкриття хоробрих мандрівників у Внутрішній Африці можуть дуже зашкодити комерційним операціям работоргівців. Його співрозмовник цілком погоджувався з цією думкою й додав, що всіх учених-мандрівників та проповідників варто було б зустрічати вогнем із рушниць.

Нерідко їх дійсно так і зустрічали. Проте, на превелику прикрість поважних торговців, негайно ж після вбивства одного цікавого мандрівника приїжджали інші, не менш цікаві. А потім, повернувшись на батьківщину, ці люди розпускали надто перебільшені, як казав Альвеца, чутки про жахи работоргівлі, що завдавало шкоди й без того досить важкій справі.

Метис співчутливо підтакував йому і у свою чергу зауважив, що особливо не пощастило ринкам у Ньянгве, Уджіджі, Занзібару та у всій області Великих озер: там побували один за одним Спік, Грант, Лівінгстон, Стенлі та багато інших. Ціла навала! Невдовзі вся Англія й вся Америка переселяться у внутрішні області Африки.

Альвеца поспівчував побратимові й сказав, що Західна Африка у цьому щасливіша: дотепер прокляті шукачі сюди майже не зазирали. Однак епідемія подорожей починає захоплювати й Західну Африку. Казонде поки ще поза небезпекою, але Кассанго й Біхе, де в Альвеца теж були свої факторії, вже під загрозою. Пригадується, навіть Герріс розповідав Негоро про якогось лейтенанта Камерона, у якого вистачило би нахабства перетнути всю Африку від одного берега до іншого, — ступивши на африканську землю в Занзібару, вийти через Анголу.

Побоювання работоргівців були цілком обґрунтовані. Відомо, що кількома роками пізніше описуваних нами подій Камерон на півдні та Стенлі на півночі справді проникли в недосліджені області Західної Африки й, описавши потім всі жахи торгівлі людьми, викрили нечувану жорстокість работоргівців, продажність європейських чиновників, під покровительством яких процвітав цей мерзенний промисел, і поклали відповідальність за все це на справді винних у такому стані речей.

Імена Стенлі та Камерона поки що не були відомі ані Альвецу, ані метисові з Уджіджі. Зате вони добре знали ім’я доктора Лівінгстона. Те, що вони говорили про Лівінгстона, глибоко схвилювало місіс Уелдон та зміцнило її рішучість не здаватися на вимоги Негоро; Лівінгстон, ймовірно, найближчими днями прибуде до Казонде зі своїм ескортом!

Цей мандрівник був дуже впливовою особою в Африці, влада Анголи змушена була йому сприяти. Знаючи це, місіс Уелдон сподівалася, що заступництво Лівінгстона поверне волю їй самій та її близьким, усупереч Негоро та Альвецу. Можливо, у близькому майбутньому бранці повернуться на батьківщину, і Джемсу Уелдону не доведеться для цього ризикувати життям у подорожі, результат якої міг бути дуже сумним.

Але чи правда, що доктор Лівінгстон невдовзі відвідає цю частину континенту? Так, це досить ймовірно, адже, рухаючись цим шляхом, він закінчив би дослідження Центральної Африки. Відомо, яким було героїчне життя Лівінгстона. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року в родині дрібного торговця і був другим серед шістьох дітей. Батьківщиною його було село Блентайр у графстві Ленарк, в Англії. Отримавши богословську та медичну освіту, Лівінгстон після нетривалої роботи в Лондонському місіонерському товаристві прибув у 1840 році до Кейптауна з наміром приєднатися до місіонера Моффата в Південній Африці. З Кейптауна майбутній мандрівник попрямував до землі бечуанів. Він був першим білим, який дослідив цю місцевість. Повернувшись у Куруман, він одружився з дочкою Моффата, жінкою, яка виявилася гідною його, і в 1843 році заснував місію в долині Маботса.

За чотири роки Лівінгстон переселився в Колобенг, область бечуанів, за двісті двадцять п’ять миль до півночі від Курумана.

Ще за два роки, в 1849 році, Лівінгстон залишив Колобенг разом із дружиною, трьома дітьми та двома товаришами — Осуеллом і Мерреєм; першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся в Колобенг, спустившись вниз за течією річки Цуги.

Під час цієї подорожі ворожість дикунів зашкодила Лівінгстону досліджувати країну за озером Нгамі. Друга спроба пробратися в цей край виявилася такою ж невдалою. Зате третя закінчилася успіхом. Розпочавши потім нову подорож на північ, у якій брала участь уся його родина та його товариш Осуелл, Лівінгстон, рухаючись за течією Хобе, затоки Замбезі, дістався земель племені макололів. Дорога була неймовірно важкою. Нестача харчів та води ледь не коштували життя дітям Лівінгстона. Але все ж наприкінці червня 1851 року річку Замбезі було відкрито.

Потім Лівінгстон повернувся до Кейптауна, аби вирушити на батьківщину, до Англії. Хоробрий дослідник мав намір розпочати нову небезпечну мандрівку у глиб країни й не хотів наражати на небезпеку життя своїх близьких.

Маршрут цієї подорожі перетинав Африку навскіс із півдня на захід, від Кейптауна до Паоло-Де-Луанда.

Лівінгстон вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі декількох тубільців. Від Курумана він попрямував на захід, уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня він увійшов у Літубарубу. Землю бечуанів він знайшов зовсім розореною бурами — нащадками голландських колоністів, які володіли Каплендом перед тим, як його захопили англійці.

Із Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853 року. Він проник у центр області бамангуатів і 23 травня дістався Ліньянті, де молодий вождь племені макололів, Секелету, прийняв його з великою пошаною.

Тут Лівінгстона надовго затримала небезпечна лихоманка. Однак, незважаючи на хворобу, мандрівник вивчав побут і звичаї цієї країни й виявив, які страшні спустошення спричиняє в Африці работоргівля.

Місяцем пізніше він вже спускався вниз за течією Хобі, до впадання її в Замбезі, побував у Нальелі, Катонзі, Лібонті й дістався, нарешті, до місця злиття Замбезі із Лібою. Тут він запланував експедицію вгору за течією цієї річки до західних володінь Португалії й після дев’яти-тижневої відсутності повернувся до Ліньянті, аби як слід підготувати все необхідне для цієї експедиції.

Одинадцятого листопада 1853 року Лівінгстон виступив з Ліньянті на чолі загону із двадцяти семи макололів і 27 грудня досяг гирла Ліби. Потім він піднявся вгору за течією річки, поблизу землі племені балунда, — до того місця, де в Лібу впадає протока зі сходу Макондо.

Лівінгстон був першою білою людиною, яка проникла в цю область. Чотирнадцятого січня 1854 року Лівінгстон вступив у Шінте, резиденцію наймогутнішого із цариків племені балунда. Незважаючи на гарний прийом, невтомний мандрівник за кілька днів переправився на протилежний берег Ліби й 26 січня опинився у володіннях короля Катеме. Тут його теж зустріли гостинно, а 20 лютого загін Лівінгстона вже стояв табором на березі озера Ділоло.

Тут і розпочалася смуга невдач. Місцевість ставала все важчою, тубільці були налаштовані вороже, власний загін збунтувався. Над головою мандрівника нависла загроза смерті. Менш енергійна людина не встояла би перед цими труднощами. Проте доктора Лівінгстона вони не зломили, і 4 квітня він дістався берегів Кванго — повноводної річки, що утворює східний кордон португальських володінь і на півночі впадає в Заїр.

За шість днів Лівінгстон вступив у Кассангу, де його й бачив Альвеца. 31 травня він прибув у Паоло-Де-Луанда. Так закінчилася подорож, що тривала два роки, під час якої Африку вперше перетнули навскіс, із півдня на захід.

Двадцять четвертого вересня того ж року Девід Лівінгстон вийшов із Паоло-де-Луанда. Він рухався уздовж правого берега Кванзи — тієї самої Кванзи, що виявилася згубною для Діка Сенда та його супутників, — і дійшов до місця злиття цієї річки з Ломбе. На шляху він зіштовхнувся з багатьма невільницькими караванами та удруге відвідав Кассангу. Звідти він вийшов 20 лютого, перебрався через Кванго й у Кававе досяг берегів Замбезі. 8 липня він знову був на березі озера Ділоло, потім знову побачив Шінте, спустився вниз за течією Замбезі й повернувся до Ліньянті, звідки знову вирушив у дорогу 3 листопада 1855 року.

Ця частина мандрівки мала стати завершальною у першому в історії переході Центральної Африки із західного до східного її берега.

Відкривши знаменитий водоспад Вікторія — «Гуркітливий дим», Девід Лівінгстон залишив береги Замбезі й попрямував на північний схід. Ось такий швидкий перелік найголовніших етапів цього маршруту: перехід через область племені батока, де люди до очманіння вдихали пару гашишу, відвідання могутнього місцевого царика Семалембуе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до королеви Мбурума, огляд руїн стародавнього португальського міста Зумбо, 17 січня 1856 року зустріч із цариком Мпенде, який на той час воював із португальцями, і, нарешті, 2 березня прибуття до Тете, на березі Замбезі. Двадцять другого квітня Лівінгстон залишив це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до дельти Замбезі й прибув до Келімане 20 травня, через чотири роки після виходу з Кейптауна.

Дванадцятого липня він відплив на кораблі до острова Маврикія й 22 грудня після шістнадцятирічної відсутності повернувся до Англії.

Тут на знаменитого мандрівника чекала врочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства, Велика медаль Лондонського географічного товариства. Хтось інший на його місці вирішив би, що заслужив право на відпочинок, але Лівінгстон вважав інакше. 1 березня 1858 року він знову вирушив до Африки й у травні висадився на мозамбіцькому березі. Він мав намір розпочати дослідження басейну Замбезі. У цій поїздці Лівінгстона супроводжували його брат Чарльз, капітан Бедіндфілд, Торнтон, Бейнс, доктори Кірк та Меллер.

Не всім судилося повернутися на батьківщину. Маленький пароплавчик «Ма-Роберт» повіз дослідників вгору за течією великої річки. До Тете вони прибули 8 вересня. Перші роки роботи нової експедиції ознаменувалися наступними подіями: у січні 1859 року — розвідка нижньої течії Замбезі та її лівої притоки Шире; у квітні того ж року — похід до озера Ширва; дослідження області Манганья, 10 вересня — відкриття озера Ньяса; 9 серпня 1860 року — новий похід до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 року — прибуття єпископа Макензі та його супутників до гирла Замбезі; у березні 1861 року — дослідження Рувумі на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 року — повернення на озеро Ньяса й перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 роки — прибуття другого пароплава, «Леді Ньяса», на якому приїхала місіс Лівінгстон. На той час єпископ Макензі та один із місіонерів вже загинули, не витримавши тропічного клімату, а 27 квітня місіс Лівінгстон померла на руках у чоловіка.

У травні того ж року Лівінгстон спробував удруге досліджувати Рувумі; наприкінці листопада він повернувся до Замбезі й піднявся нагору за течією Шире. У квітні 1863 року помер його супутник Торнтон. Лівінгстон відіслав до Європи свого брата Чарльза та доктора Кірка, які були зовсім виснажені хворобами, і сам 10 листопада втретє відвідав озеро Ньяса, аби довести до кінця свою роботу з гідрографічного опису цього озера. За три місяці він повернувся до гирла Замбезі, звідки вирушив до Занзібару, і 20 липня 1864 року, після п’ятирічної відсутності, прибув до Лондона. Там він надрукував свою працю, яку назвав «Дослідження Замбезі та її приток».

Двадцять восьмого січня 1866 року Лівінгстон знову висадився у Занзібару. Він розпочинав нову подорож, четверту за рахунком.

У Занзібарі Лівінгстону довелося наочно переконатися в тому, якого величезного зла завдає країні торгівля рабами. 8 серпня він прибув до Мокалаозе, на березі Ньяса; цього разу його супроводжував маленький ескорт, що складався лише з декількох сипаїв[67] та негрів. За шість тижнів більша частина ескорту втекла від нього й, повернувшись до Занзібару, поширила там неправдиві чутки про смерть Лівінгстона.

Проте хоробрий мандрівник і тут не відступив: він вирішив, попри все, продовжувати дослідження простору, що лежить між озерами Ньяса й Танганьїка. 10 грудня разом із декількома провідниками-тубільцями Лівінгстон переправився через річку Лоангава й 2 квітня 1867 року дійшов до озера Льєммба. Тут він захворів, і цілий місяць життя його висіло на волосині. Але, не встигнувши ще повністю одужати, 30 серпня він вирушає до озера Мверу, досліджуючи його північний берег, і 21 листопада приходить до міста Казембе. Тут він відпочиває сорок днів і за цей час встигає двічі побувати на озері Мверу.

Із Казембе Лівінгстон вирушив на північ із наміром побувати у великому населеному пункті Уджіджі, на березі Танганьїки. Однак від розливів дорога стала непрохідною. Провідники залишили Лівінгстона, і він змушений був повернутися до Казембе. Звідси він спішно попрямував на південь, і 6 червня, через шість тижнів, він вже досяг великого озера Бангвеоло. Тут дослідник провів два місяці. 10 серпня він поновив спробу пробратися на північ, до Танганьїки. Якою ж нестерпною була ця мандрівка! У січні 1869 року героїчний мандрівник так заслаб, що не міг йти, і його несли на руках. У лютому, нарешті, він побачив Танганьїку. В Уджіджі він застав пакунок, відправлений йому з Калькутти Східним товариством.

У Лівінгстона була тепер лише одна думка — піднятися до півночі від Танганьїки й розшукати джерела Нілу. 21 вересня він вже був у Бамбарі, у Маніуемі, області людожерів, і дійшов до річки Луалаби, що, як здогадувався Камерон і як згодом встановив Стенлі, представляє собою верхів’я Заїру, або Конго. У Мамогелі хвороба знову звалила Лівінгстона з ніг на вісімдесят днів. На цей час поруч із ним залишилося лише троє слуг.

Нарешті, 21 липня 1871 року він вирушив в дорогу назад, до Танганьїки. 23 жовтня він дістався Уджіджі. Хвороба й страждання перетворили його на справжній кістяк.

Упродовж тривалого часу від Лівінгстона не було жодних звісток. У Європі його, певно, вважали померлим, і він більше не сподівався, що звідти йому нададуть допомогу.

Через одинадцять днів після повернення Лівінгстона в Уджіджі за чверть милі від озера пролунали рушничні постріли. Лівінгстон вийшов зі свого куреня. До нього підійшов якийсь білий.

— Ви доктор Лівінгстон, чи не так? — запитав прибулець.

— Так, — відповів мандрівник і, радо посміхаючись, підняв кашкет.

Вони обмінялися міцним рукостисканням.

— Дякувати Богові! Нарешті я знайшов вас.

— Я щасливий, що затримався тут і ми зустрілися, — відповів Лівінгстон.

Новоприбулий був американцем Стенлі. Він служив репортером у газеті «Нью-Йорк геральд», і містер Беннет послав його до Африки на пошуки Девіда Лівінгстона.

Стенлі без зволікань, без голосних фраз, зовсім просто, як і личить героям, взявся за це доручення. У жовтні 1870 року він сів у Бомбеї на корабель, на якому дістався Занзібара й попрямував далі майже тим самим маршрутом, що й Спік, і Бертон. Дорогою йому було нелегко, не раз його життю загрожувала небезпека, і, нарешті, він прибув до Уджіджі.

Лівінгстон і Стенлі подружилися й разом розпочали ще одну експедицію на човнах, до північних берегів Танганьїки, дісталися миса Магалі та після ретельного дослідження дійшли висновку, що одна із заток Луалаби слугує водостоком для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі зуміли переконатися в правильності цього припущення.) 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулися до Уджіджі.

Стенлі вирішив повернутися на батьківщину. 27 грудня, після восьмиденного плавання, разом із Лівінгстоном вони прибули в Уримба. 23 лютого вони були вже у Куїхарі.

Дванадцятого березня настав день прощання.

— Ви зробили те, на що не кожен би відважився, і все зробили набагато краще, ніж це вдавалося досвідченим мандрівникам, — сказав Лівінгстон Стенлі.

— Я надзвичайно вдячний вам. Нехай буде над вами й вашими починаннями благословення Господнє.

— Сподіваюся ще побачити вас здоровим і неушкодженим на батьківщині, — відповів Стенлі, міцно стискаючи йому руку. І швидко вирвавшись з його обіймів, відвернувся, аби приховати сльози.

— Прощавайте, докторе, любий друже, — сказав він глухим голосом.

— Прощавайте, — тихо відповів Лівінгстон.

Стенлі виїхав і 12 липня 1872 року висадився в Марселі, у Франції. Лівінгстон продовжував свої дослідження. Відпочивши в Куїхарі п’ять місяців, 25 серпня він вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводжували троє його чорних слуг — Сузі, Шуму та Амода, двоє інших слуг, п’ятдесят шість тубільців, яких залишили йому Стенлі та Джек Кенрайт.

За місяць після виступу караван прибув до Мура. Всю дорогу лютували грози, спричинені страшенною засухою. Потім розпочалися дощі. В’ючних тварин кусали мухи цеце, і вони гинули. Тубільське населення трималося вороже. І все ж 24 січня 1873 року експедиція Лівінгстона прийшла у Чітункуе, 27 квітня, обігнувши зі сходу озеро Бангвеоло, мандрівник попрямував до села Чітамбо.

Тут деякі работоргівці бачили Лівінгстона. Вони сповіщали про це Альвецу і його надійному товаришеві з Уджіджі. Були всі підстави припускати, що Лівінгстон, закінчивши дослідження південного берега Танганьїки, рушить на захід, у ще не досліджені ним місця. Звідти він піде до Анголи, в похмурий край негроторгівлі, дійде до Казонде — маршрут цей виглядав цілком природним, і місіс Уелдон могла розраховувати на швидкий прихід великого мандрівника, тому що вже більше двох місяців, як він мав бути на південному березі Бангвеоло.

Проте 13 червня, напередодні дня, коли Негоро мав з’явитися за листом, що обіцяв йому сто тисяч доларів, до Казонде надійшла звістка, вельми радісна для Альвеца та решти работоргівців.

Першого травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер! На превеликий жаль, звістка ця була правдивою. Маленький караван Лівінгстона 29 квітня дістався села Чітамбо, розташованого на південному березі Бангвеоло. Лівінгстона принесли на ношах. 30 квітня вночі від сильного болю він застогнав і ледве чутно вимовив: «Боже мій! Боже мій!» — і знову знепритомнів.

За годину він прийшов до тями, покликав свого слугу Сузі, попросив принести ліків й потім прошепотів слабким голосом:

— Добре! Тепер можеш іти!

Близько четвертої години ранку Сузі та ще п’ять чоловіків з ескорту ввійшли до куреня мандрівника.

Девід Лівінгстон стояв навколішки біля свого ліжка, похиливши голову на руки, й, здавалося, молився.

Сузі обережно торкнувся пальцем до його щоки: щока була холодна. Девід Лівінгстон був мертвий…

Вірні слуги понесли тіло мандрівника на морський берег. Довгим і важким був їхній шлях, але за дев’ять місяців вони доставили тіло до Занзібару.

Дванадцятого квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві поряд з іншими великими людьми Англії, яких вона вшановує та відводить місце для їхнього поховання у стародавній усипальниці королів.

Розділ п'ятнадцятий

Куди може завести мантікора?

Потопаючий хапається за соломинку. Як би слабенько не жеврів вогник надії, засудженому до смерті він здається сліпуче яскравим.

Так було і з місіс Уелдон. Неважко уявити собі горе жінки, коли вона довідалася з вуст самого Альвеца, що доктор Лівінгстон помер у маленькому негритянському селищі на березі Бангвеоло. Вона раптом відчула себе такою самотньою і нещасною… Ниточка, що поєднувала її з цивілізованим світом, раптом увірвалася. Рятівна соломинка вислизнула з її рук, промінь надії вгасав просто в неї на очах. Тома та його товаришів погнали з Казонде до Великих озер. Про Геркулеса й досі не було жодної звісточки. Місіс Уелдон бачила, що ніхто не прийде до неї на допомогу… Залишалося тільки прийняти пропозицію Негоро, додавши до неї виправлення, які б забезпечили щасливе завершення справи.

Чотирнадцятого червня, в обумовлений день, Негоро з’явився в хатину до місіс Уелдон.

Португалець, як і звичайно, поводився як ділова людина. Він насамперед заявив, що не поступиться жодною копійкою із призначеної суми викупу. Втім, і місіс Уелдон виявила стійкість характеру, відповівши йому наступними словами:

— Якщо ви хочете, щоб угода відбулася, не ставте неприйнятних вимог. Я згодна на викуп, який ви вимагаєте, але за однієї умови: мій чоловік не повинен приїжджати у цю країну. Я нізащо на світі не погоджуся на це. Ви ж знаєте, що тут роблять із білими.

Після деяких роздумів Негоро згодився на умови місіс Уелдон. І ось у чому вони полягали: Джемс Уелдон не повинен вирушати у ризиковану подорож в Казонде. Він приїде в Моссамедес — маленький порт на південному березі Анголи, що часто відвідують кораблі работоргівців. Негоро добре знав цей порт. Він привезе туди містера Уелдона. Туди ж, у Моссамедес, агенти Альвеца доставлять у домовлений термін місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта. Містер Уелдон внесе викуп, бранці отримають волю, а Негоро, який перед містером Джемсом Уелдоном буде грати роль чесного друга, зникне, як тільки прибуде корабель.

Цей пункт угоди, якого домоглася місіс Уелдон, був дуже важливий. У такий спосіб вона рятувала свого чоловіка від небезпечної подорожі в Казонде, від ризику бути затриманим там після того, як він внесе викуп, і від небезпечної дороги назад.

Відстань у шістсот миль, що відокремлює Казонде від Моссамедеса, не лякала місіс Уелдон. Якщо цей перехід буде зроблено у таких же спосіб, як її подорож від Кванзи до Казонде, то він буде не таким вже й обтяжливим. Крім того, Альвец, що отримував свою частку викупу, був зацікавлений, аби бранців доставили на місце здоровими й неушкодженими.

Домовившись про все з Негоро, місіс Уелдон написала чоловікові листа. Негоро повинен був видати себе за відданого їй слугу, якому пощастило втекти з полону. Отримавши листа, Джемс Уелдон, звичайно ж, без вагань, піде за Негоро в Моссамедес.

Негоро взяв листа і наступного дня у супроводі ескорту з двадцяти негрів, рушив на північ. Чому він обрав цей напрямок? Можливо, мав намір улаштуватися пасажиром на якому-небудь із кораблів, що заходять в гирло Конго? Або ж він обрав цей маршрут, щоб минути португальські факторії й каторжні в’язниці, де він бував не раз в якості гостя. Можливо. Принаймні, саме таке пояснення він дав Альвецу.

Тепер місіс Уелдон залишалося тільки набратися терпіння і, спробувати налагодити своє життя в Казонде, очікуючи на повернення Негоро. За найсприятливіших обставин, його відсутність мала тривати три-чотири місяці — це час, необхідний на поїздку в Сан-Франциско й назад.

Місіс Уелдон не збиралася залишати факторію Альвеца. Тут вона сама, її дитина й кузен Бенедикт були у відносній безпеці. Дбайливість і люб’язність Халіми пом’якшували суворість ув’язнення. Навряд чи работоргівець погодився б випустити бранців зі своєї факторії. Пам’ятаючи про великий бариш, що обіцяв йому викуп, Альвеца розпорядився встановити за ними суворий нагляд. Альвеца надавав цій справі такого великого значення, що навіть відмовився від поїздки в Біхе й Касангу, де в нього були факторії. Замість нього нову експедицію, а точніше черговий набіг на мирні селища, очолив Коімбра. Жалкувати про відсутність цього п’яниці звичайно, не доводилося.

Негоро напередодні свого від’їзду залишив Альвецу найдокладніші настанови щодо місіс Уелдон. Він радив пильно стежити за нею, бо ж невідомо, що сталося з Геркулесом. Якщо велетень-негр не загинув у небезпечних нетрях, він, безсумнівно, спробує вирвати бранців з рук Альвеца.

Работорговець чудово зрозумів, що потрібно робити, аби не втратити багатотисячний заробіток. Він заявив, що буде доглядати за місіс Уелдон як за власною касою.

Дні у чеканні тяглися одноманітно й нудно. Життя у факторії нічим не відрізнялася від життя негритянського міста. Альвеца суворо дотримувався звичаїв корінних мешканців Казонде. Жінки у факторії виконували ті ж роботи, що й їхні сестри у місті, догоджаючи своїм чоловікам або хазяям. Вони товкли в дерев’яних ступах рис, звільняючи його від лушпиння; просівали маїс, розтираючи його між двома каменями, і готували крупу, з якої тубільці варять юшку під назвою «мтіелле»; збирали врожай сорго, різновид великого проса, — про те, що воно дозріло, тільки що врочисто сповістили населення… Виготовляли запашну олію з кісточок «мпафу» — плодів, схожих на оливки; з їхньої есенції виробляють улюблені парфуми тубільців; пряли бавовну за допомогою веретена завдовжки у півтора фути, прядильниці швидко обертали його, зсукуючи й витягаючи нитку з бавовняних волокон; виробляли матерію з деревної кори, викопували їстівне коріння, обробляли землю й вирощували рослини, що йдуть у їжу: маніоку, з якої роблять борошно — «касаву», боби, які ростуть на деревах заввишки у двадцять футів в стручках, що називаються «мозітзано», завдовжки у п’ятнадцять дюймів; арахіс, з якого вичавлюють олію, що вживається у їжу; багаторічний горох, відомий під назвою «чілобе», квіти його надають деякої гостроти прісному смаку каші із сорго; цукровий очерет, з соку якого виробляють солодкий сироп; а ще цибулю, гуаву, кунжут, огірки, зерна яких смажать, як каштани; готували хмільні напої: «малофу» з бананів, «помбе» і усілякі настоянки; доглядали за свійськими тваринами — за коровами, які дозволяють себе доїти тільки у присутності теляти або при опудалі теляти, за непородистими, іноді горбатими, теличками з короткими рогами, за козами, які в цій країні, де козяче м’ясо слугує продуктом харчування, стали важливим предметом обміну й, можна сказати, є ходовою монетою, так само як і раби; нарешті, вирощували домашніх птахів, свиней, овець, биків тощо. Цей довгий перелік показує, які важкі роботи покладають на слабку стать у диких областях Африканського континенту.

А в цей час чоловіки курили тютюн або гашиш, полювали на слонів або на буйволів, наймалися до работорговців для облав на негрів. Збір маїсу або полювання на рабів, як будь-який збір урожаю й усяке полювання, — справи сезонні. Серед усіх цих різноманітних занять місіс Уелдон бачила в факторії Альвеца тільки ті, які випадали на частку жінок.

Гуляючи факторією Альвеца, вона іноді зупинялася біля тубілок, які працювали, і стежила за одноманітними рухами їхніх рук. Негритянки зустрічали її далеко не привітними гримасами. Вони ненавиділи білих і, хоча знали, що місіс Уелдон бранка, анітрішки не співчували їй. Тільки Халіфа становила виняток. Місіс Уелдон запам’ятала кілька слів з тубільського прислів’я й незабаром навчилася хоч якось спілкуватися з юною невільницею.

Маленький Джек зазвичай прогулювався з матір’ю по факторії. У саду було чимало цікавого, на високих баобабах виднілися зроблені із пруття розпатлані гнізда поважних марабу. На гіллі сиділи маленькі пташки з пурпурово-червоними купками й рудувато-бурими спинками — це були амарантові ткачі, що славляться своїм мистецтвом вити гнізда. У траві стрибали, підбираючи насіння, що обсипалося, і ловили комах пташки-«удовиці»;. галасливі «калао» розтинали повітря веселими трелями; пронизливо кричали ясно-сірі, із червоними хвостами папуги, яких тубільці в Манеме називають «роус» і дають це ім’я вождям племен. Комахоїдні «друго», схожі на коноплянок, але тільки із червоним дзьобом, перепурхували з гілки на гілку. Безліч метеликів вилося над кущами, особливо поблизу струмочків, що перетинали факторію. Але метелики — це предмет цікавості кузена Бенедикта. Джеку вони швидко набридли. Хлопчикові хотілося хоч би одним оком зазирнути за огорожу факторії. Він усе частіше думав про свого веселого і невичерпно винахідливого друга Діка Сенда. Як вони лазили разом на щогли «Пілігрима»! О, якби Дік був тут, Джек поліз би з ним на верхівку найвищого баобаба!

Кузен Бенедикт — той почувався чудово скрізь, звичайно, якщо довкола нього було достатньо комах. Йому пощастило знайти у факторії малюсіньку бджілку, що робить свої чарунки у стовбурах дерев, і паразитарну осу, що відкладає яйця у чужі чарунки, як зозуля підкидає свої яйця в гнізда інших птахів. Учений вивчав цих комах, наскільки це було можливо без окулярів і збільшувального скла.

У факторії, особливо поблизу струмочків, не бракувало й москітів. Якось вони сильно покусали бідолашного вченого. Коли місіс Уелдон почала дорікати кузену Бенедикту за те, що він дозволив злобливій комасі так спотворити себе, учений, до крові розчісуючи собі шкіру, відповів:

— Що поробиш, кузино Уелдон, такий їхній інстинкт. Не можна на них за це гніватися!

Одного чудового дня — 17 червня — кузен Бенедикт ледь не став найщасливішою людиною серед усіх ентомологів. Ця подія, що мала найнесподіваніші наслідки, заслуговує докладної розповіді.

Було близько одинадцятої години ранку. Нестерпна спека загнала в хати мешканців факторії. На вулицях Казонде не видно було жодного перехожого. Місіс Уелдон дрімала, сидячи біля маленького Джека, що міцно спав.

Навіть на кузена Бенедикта ця тропічна спека подіяла розслаблююче, і він змушений був відмовитися від чергової ентомологічної прогулянки. Скажемо просто, зробив він це з великою неохотою, тому що під палючими променями полуденного сонця в повітрі літала незліченна кількість комах. Все ж він побрів у халупу й приліг на постіль. Але раптом крізь дрімоту до вченого долинуло якесь дзижчання, нестерпно дратівливий звук, що комаха робить змахами своїх крилець, — деякі комахи можуть робити п’ятнадцять-шістнадцять тисяч помахів крильцями на секунду.

— Комаха! Шестинога! — закричав кузен Бенедикт.

Сну наче й не було. Кузен Бенедикт із горизонтального положення негайно перейшов у вертикальне. Без сумніву, дзижчання видавала якась велика комаха. Кузен Бенедикт страждав на короткозорість, але слух у нього був надзвичайно тонкий і витончений: учений міг визначити комаху за характером її дзижчання. Однак дзижчання цієї комахи було незнайоме кузенові Бенедиктові, а через свою потужність, здавалося, що воно долинає від якогось гігантського жука.

«Що це за шестиноге?» — запитував себе ентомолог.

І він завзято витріщав короткозорі очі, намагаючись виявити джерело шуму. Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедиктові, що комаха, яка залетіла в його будинок за милістю провидіння, не який-небудь пересічний жук, а шестиноге незвичайне.

Кузен Бенедикт завмер у нерухомості й весь перетворився на слух. Сонячний промінь скупо проникнув у півморок, що панував у халупі, і тоді вчений помітив велику чорну крапку, що кружляла у повітрі. Але комаха літала на шанобливій відстані від ученого, і бідолаха ніяк не міг її розгледіти. Кузен Бенедикт затамував подих. Якби невідомий гість вкусив його, він навіть не поворухнувся б, побоюючись, що необережний рух примусить комаху втекти.

Заспокоєна нерухомістю вченого, комаха, описавши безліч кіл, зрештою сіла йому на голову. Рот кузена Бенедикта розплився у посмішці. Він відчув, як легка комаха бігає по його волоссю. Його нестримно тягло підняти руку до голови, але він зумів придушити в собі це бажання й вчинив правильно.

«Ні, ні! — думав кузен Бенедикт. — Я можу промахнутися або, що ще гірше, заподіяти шкоду комашці. Почекаю, поки вона спуститься нижче. Як вона бігає! Я відчуваю, як її лапки снують по моєму черепі! Це, напевно, дуже велика комаха. Господи, зроби так, щоб вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би розглянути її й визначити, до якого загону, роду, сімейства, підродини й групи вона належить!», — так міркував кузен Бенедикт. Але відстань від гострої верхівки його голови до кінчика його досить довгого носа була великою, і хто міг знати, чи захоче примхлива комаха розпочати таку далеку подорож? Можливо, вона попрямує до вух, до потилиці, і сховається від очей ученого. І чи не спурхне вона, чи не полетить із темної хатини на вільне повітря, до своїх родичів, що заклично дзижчать під палючими променями сонця?

Кузен Бенедикт з острахом подумав, що це досить імовірно. Ніколи ще ентомологам не доводилося так хвилюватися. Африканське шестиноге невідомого науці сімейства або хоча б ще невідомого виду сиділо в нього на тім’ї, і він міг розпізнати його тільки в тому випадку, якщо воно наблизиться до його очей на відстань одного дюйма. Однак небеса, ймовірно, почули мольбу кузена Бенедикта. Побродивши по його розпатланій голові, схожій на зарості дикого чагарника, комаха повільно почала спускатися його чолом, прямуючи до перенісся. Хвилювання кузена Бенедикта досягло межі: комаха перебувала на вершині гори, невже вона не спуститься до підніжжя?

«На її місці я б обов’язково спустився!» — думав учений. Інший на місці кузена Бенедикта, безсумнівно, зі всієї сили ляснув би себе рукою по чолу, щоб убити або хоча б прогнати настирливу комаху. Було щось героїчне у нерухомості вченого, який терпляче терпів лоскіт і стоїчно очікував на укус. Спартанець, що дозволяв лисиці терзати свої груди, і римлянин, що тримав у голій руці розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедикт. Безсумнівно, учений-ентомолог був прямим нащадком цих двох героїв! Комаха, погулявши по чолу, відпочивала тепер на переніссі… У кузена Бенедикта вся кров прихлинула до серця: чи підніметься комаха вище надбрівних дуг або спуститься униз по носі?…

Вона спустилася. Кузен Бенедикт відчув, як волохаті лапки дрібочуть по його носі. Комаха не ухилилася ні праворуч, ні ліворуч. На секунду вона затрималася на легкому горбочку носа, чудово пристосованого для носіння того оптичного приладу, якого так не вистачало зараз бідному вченому, а потім рішуче спустилася униз і зупинилася на самісінькому кінчику носа. Кращого місця комаха не могла обрати. Звівши в одну точку зорові лінії обох своїх очей, кузен Бенедикт міг тепер, немов крізь збільшувальне скло, розглянути комаху.

— Боже мій! — закричав кузен Бенедикт у нестямі від радості. — Горбкувата мантікора.

Груба помилка: треба було не викрикнути, а тільки подумати це! А ле чи не занадто багато ми жадаємо від найбільшого ентузіаста серед ентомологів? Як тут не вигукнути від радості, коли у вас на носі сидить горбкувата мантікора із широкими надкрильми, комаха із сімейства жужелиць? Найрідкісніший різновид мантікори, що водиться начебто тільки в південній частині Африки, екземпляр, якого немає у кращих колекціях! Так хіба можна тут не вигукнути від радості? Це вже понад сили людські.

Але лихо не приходить одне: кузен Бенедикт не тільки скрикнув, але й пчихнув. Лемент оглушив мантікору, а чихання викликало струс її опори. Кузен Бенедикт швидко підняв руку, із силою стис пальці в кулак й захопив тільки кінчик власного носа! Мантікора встигла полетіти.

— Прокляття! — вигукнув учений.

Але відразу узяв себе в руки, і вся подальша його поведінка могла служити зразком чудового самоконтролю.

Кузен Бенедикт знав, що мантікора майже не літає, вона тільки перепурхує з місця на місце, а більше бігає. Він опустився на коліна. Незабаром учений побачив за десять дюймів від свого носа чорну крапку, що швидко рухалася у світлі сонячних променів. Найкраще було не чіпати мантікори, а вивчати її на віддалі. Тільки б не втратити її з поля зору.

— Піймати її зараз, — сказав собі кузен Бенедикт, — це значить ризикувати розчавити її. Ні! Я не зроблю цього! Я поповзу за нею назирці. Я буду вивчати її поведінку у природних умовах! Я буду милуватися нею! А впіймати її я завжди встигну. Хіба кузен Бенедикт був не правий? На це питання важко дати відповідь. Як би там не було, але кузен Бенедикт опустив ніс до самої землі й поповз слідом за мантікорою, насторожившись, немов мисливський собака, який зачув слід. За мить учений вже виповз зі своєї хатини й пересувався обпаленою полуденним сонцем травою просто у напрямку до огорожі факторії. Ще за кілька хвилин він був вже біля частоколу.

Як вчинить мантікора? Підніметься в повітря й перенесеться через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по той бік частоколу? Ні, це не в характері мантікори — кузен Бенедикт добре знав звички цих жужелиць. І він усе продовжував повзти вже занадто далеко від комахи, щоб дати їй ентомологічне визначення (втім, це було вже зроблене до нього), але настільки близько, що увесь час бачив, як рухається по землі ця велика крапка.

Раптом шлях мантікорі перепинив широкий отвір кротячої нори під самою огорожею. Не замислюючись, жужелиця попрямувала у цю підземну галерею — вона завжди шукає підземні ходи. Кузен Бенедикт злякався, що комаха вислизне від нього. Але, на превеликий його подив, ширина проритого кротом ходу досягала щонайменше двох футів. Це була своєрідна підземна галерея, якою сухореброму ентомологові неважко було проповзти. Він кинувся туди слідом за жужелицею й не помітив навіть, що, «зарившись у землю», перебуває вже під огорожею факторії. Кротячий хід з’єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. Через півхвилини кузен Бенедикт виповз із факторії на волю. Але вчений навіть не звернув на це уваги: настільки він був захоплений думками про витончену комаху, що вела його за собою.

Але мантікорі, вірогідно, набридло ходити пішки. Вона розсунула надкрила й розправила крильця. Кузен Бенедикт відчув небезпеку. Він витягнув руку, щоб накрити комаху долонею, ніби вкласти її в темницю, і раптом… фрр! Жужелиця полетіла.

Легко собі уявити розпач кузена Бенедикта. Але мантікора не могла полетіти далеко. Ентомолог піднявся на ноги, роззирнувся й кинувся за нею, витягнувши вперед руки.

Комаха кружляла в повітрі над його головою; маленька чорна цятка невловимої форми миготіла перед його короткозорими очима. Кузен Бенедикт завмер на місці, очікуючи, що, покружлявши над його скуйовдженою шевелюрою, втомлена мантікора знову сяде на землю. Усе говорило про те, що саме так вона й вчинить.

Але, на превелике нещастя для невдахи-вченого, факторія Альвеца, розташована на північній окраїні міста, примикала до великого лісу, що тягся на багато миль. Якщо мантікора надумає полетіти під покров дерев і там почне пурхати з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією оселити у бляшану коробку найбільшу прикрасу колекції.

На жаль, так і сталося! Покружлявши у повітрі, мантікора спочатку опустилася на землю. Кузенові Бенедиктові зненацька пощастило: він помітив місце, куди сіла комаха, і негайно ж з розмаху кинувся на землю. Але мантікора більше не намагалася літати — вона стрибками пересувалася по землі.

Зовсім змучений, з обдертими до крові коліньми й роздряпаними руками, ентомолог не відставав від неї. Він кидався то праворуч, то ліворуч, кидався ниць, підхоплювався, начебто земля була розпечена, і змахував руками, немов плавець, у надії схопити невловиму чорну цятку. Усе даремно! Руки його вхопили порожнечу. Комаха, граючись, вислизала від нього. Нарешті, діставшись до свіжої зелені дерев, вона здійнялася в повітря, зачепила вченого й зникла остаточно, подратувавши на прощання його слух іронічним дзижчанням.

— Прокляття! — ще раз вигукнув кузен Бенедикт. — Зникла! Невдячна тварина! А я ж призначав тобі почесне місце у своїй колекції! Ну ні! Я від тебе не відстану, я буду переслідувати тебе, поки не впіймаю.

Засмучений ентомолог забув, що при його короткозорості даремно було шукати мантікору серед зеленого листя. Але він вже не тямив себе від гніву і розчарування. Він сам був винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив цю жужелицю, замість того, аби «вивчати її поведінку в природних умовах», нічого б не трапилося й він володів би зараз чудовим зразком африканської мантікори — комахи, якій дали ім’я казкової тварини, що нібито мала людську голову й тулуб лева.

Кузен Бенедикт розгубився. Він навіть не підозрював, що в гонитві за мантікорою вибрався з факторії Альвеца, що несподівана подія повернула йому волю. Він думав лише про одне: от ліс, і десь у ньому — його мантікора. Якою завгодно ціною впіймати її!

І він біг лісом, не думаючи про те, що робить. Усюди йому ввижалася дорогоцінна мантікора. Він махав у повітрі руками й мчав уперед. Куди заведе його це безглузде переслідування, як він знайде назад дорогу й чи знайде він її взагалі, — про це він себе не запитував. Він заглибився у ліс щонайменше на цілу милю, ризикуючи зіштовхнутися з ворожим тубільцем або потрапити у зуби хижому звіру.

Зненацька не відомо звідки з-за дерева вискочила якась величезна істота. Вона накинулося на вченого ентомолога, як сам він кинувся б на мантікору, схопила його однією рукою за комір, іншою за штани й, не даючи часу отямитися, потягла у хащу.

Бідолашний кузен Бенедикт! У цей день він безповоротно проґавив можливість стати найщасливішим серед ентомологів усіх п’яти частин світу!

Розділ шістнадцятий

Мганнга

Цього дня, 17 червня, місіс Уелдон дуже стривожилася, коли кузен Бенедикт не з’явився на обід. Куди поділася ця велика дитина? Місіс Уелдон не припускала й думки, що він втік з факторії. Йому не перелізти через високий частокіл. Крім того, вона добре знала характер свого кузена: він навідріз відмовився б від волі, якби при втечі йому треба було залишити напризволяще колекцію комах, що зберігається в бляшаній коробці. Але коробка з усіма знахідками, зробленими вченим в Африці, лежала недоторканною. Кузен Бенедикт не міг добровільно розлучитися зі своїми ентомологічними скарбами — таке припущення було просто неймовірним.

І все ж кузена Бенедикта не було у факторії Хозе-Антоніо Альвеца! Весь день місіс Уелдон шукала його по всіх закавулках. Маленький Джек і Халіма допомагали їй. Але всі пошуки були марними. Місіс Уелдон дійшла сумного висновку: мабуть, кузена Бенедикта повели з факторії за наказом работоргівця. Чому Альвеца вчинив так? Що він зробив з кузеном Бенедиктом? Може, він посадив його в один з бараків на читоці? Це було зовсім незрозуміло: адже за угодою, укладеною з Негоро, кузен Бенедикт був одним із бранців, яких Альвеца повинен був доставити в Моссамедес і передати Джемсу Уелдону за викуп у сто тисяч доларів.

Якби місіс Уелдон знала, як розгнівався Альвеца, коли йому повідомили, що кузен Бенедикт зник, вона зрозуміла б, що работорговець непричетний до цього зникнення. Але якщо кузен Бенедикт втік з власній волі, чому він не відкрив їй свого задуму? Розслідування, розпочате Альвецою і його слугами, незабаром виявило існування кротячої нори, що з’єднувала двір факторії із сусіднім лісом.

Работорговець не сумнівався, що «мисливець за мухами» втік саме через цей вузький прохід. Легко уявити собі, який гнів охопив Альвеца від думки, що втеча кузена Бенедикта буде на його рахунку і, виходить, це зменшить частку його баришу.

«Цей недоумкуватий сам по собі ламаної копійки не вартий, а мені доведеться дорого заплатити за нього! Попадися він тільки мені в руки!» — міркував Альвеца. Але, незважаючи на найретельніші пошуки усередині факторії й у лісі, жодних слідів утікача не вдалося виявити. Місіс Уелдон довелося змиритися зі зникненням кузена, а Альвецу залишалося тільки бідкатися про загублений викуп. Кузен Бенедикт, безумовно, не міг діяти за змовою з ким-небудь із тих, хто живе поза факторією; тому залишалося припустити, що він випадково виявив кротячий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, немов їх і не існувало на світі.

Місіс Уелдон змушена була визнати, що, ймовірно, це так і сталося. Але їй і в голову не прийшло гніватися на бідного ентомолога, зовсім нездатного відповідати за свої вчинки.

«Нещасний! Що з ним станеться?» — запитувала вона себе. Прохід під огорожею знищили, звичайно, у той же день і за бранцями, що залишилися, встановили ще суворіший нагляд. Життя місіс Уелдон та її сина стало відтоді ще нудніше й одноманітніше.

Дощовий період, «мазіка», як його тут називають, закінчився ще у кінці квітня, але 19 червня знову пішли дощі. Небо затягли хмари, і безперервні зливи затопили усю область Казонде. Такі явища рідко спостерігаються у Центральній Африці у цю пору року.

Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою неприємністю — вони заважали її щоденним прогулянкам факторією. А для тубільців вони були справжнім нещастям. Посіви в низовині, вже дозрілі і врожай виявився затопленим розливом рік. Населенню, що зненацька залишилося без урожаю, загрожував голод, загинула уся його праця. Королева Муана та її міністри розгубилися, не знаючи, як запобігти катастрофі. Вирішили покликати на допомогу чаклунів. Але не тих чаклунів, чиє мистецтво не йшло далі лікування хвороб замовляннями, заклинаннями, ворожбою. Розміри нещастя були так великі, що тільки наймайстерніші мганнги — чаклуни, що вміють викликати й проганяти дощі, — могли допомогти горю.

Але й мганнги не допомогли. Марними виявилися тужливий спів і заклинання, даремно дзенькали брязкальця й дзвіночки, недієвими виявилися навіть перевірені сотні разів амулети й, зокрема, ріг із трьома маленькими розгалуженнями на кінці, наповнений брудом і шматочками кори. Не подіяли ні обрядові танці, ані плювання в обличчя найважливіших придворних, ні гнойові кульки, якими в них жбурляли… Злих парфумів, що збирають хмари в хмари, ніяк не вдавалося прогнати.

Становище з кожним днем ставало усе більше загрозливим. Королева Муана веліла покликати прославленого чарівника з Північної Анголи. Про могутність цього мганнги розповідали чудеса, і віра в нього була тим сильніше, що він ніколи не бував у Казонде. Це був першокласний чаклун і до того ж прославлений заклинатель «мазіки».

Двадцять п’ятого червня вранці великий мганнга врочисто вступив у Казонде. Переливчастий дзенькіт дзвіночків, якими він був обвішаний, оголосив про його прибуття. Він пройшов просто на читоку, і негайно ж юрба тубільців оточила його тісним колом. Небо у цей день було не так густо обкладене хмарами, вітер начебто збирався перемінити напрямок, і ці сприятливі ознаки, що збігалися із приходом мганнги, розташовували до нього усі серця.

Зовнішність нового мганнги й горда його постава справили на юрбу глядачів значне враження. Це був чистокровний негр, на зріст не менше шести футів, широкоплечий і, ймовірно, дуже сильний.

Звичайно чаклуни об’єднуються по троє, по чотири або по п’ять і з’являються у селах тільки у супроводі численних помічників і шанувальників.

Цей мганнга прийшов один. Груди його були поцятковані смужками з білої глини. Від талії звисала складками широка спідниця з трав’яної тканини і зі шлейфом, не гірше, ніж у сучасних модниць. На шиї в чаклуна висіло намисто із пташиних черепів, на голові височів шкіряний ковпак, прикрашений пір’ям і намистом. Навколо стегон обвивався шкіряний пояс, і до нього підвішені були сотні бубонців і дзвіночків. При кожному русі мганнги вони видавали дзенькіт голосніше, ніж збруя іспанського мула. Таким було вбрання цього чудового представника африканських чарівників. Усі необхідні атрибути його мистецтва — черепашки, амулети, різьблені дерев’яні ідоли і фетиші й, нарешті, кавальчики калу, — їх застосування є традиційним у Центральній Африці при усіх чаклунських обрядах і пророцтвах, були покладені в пузатий кошик.

Незабаром юрба помітила ще одну особливість нового мганнги: він був німим. Але німота могла тільки збільшити повагу, що дикуни вже почали відчувати до велетня-чарівника. Він видавав якісь дивні, звуки, схожі на мукання. Але це тільки мало сприяти успіху його чаклунства.

Мганнга почав з того, що обійшов навкруги всю читоку, виконуючи якийсь урочистий танок. Бубонці на його поясі при цьому скажено дзенькали. Юрба рухалася за ним, наслідуючи кожен його рух, як зграя мавп за своїм ватажком. Раптом мганнга звернув з читоки на головну вулицю Казонде й попрямував до королівських покоїв.

Королева Муана, попереджена про наближення нового чарівника, поспішила вийти до нього назустріч у супроводі всіх своїх придворних. Мганнга схилився перед нею до самої землі й потім випростався на повен зріст, розправивши свої широкі плечі. Він простягнув руки до неба, по якому швидко бігли рвані хмари. Чарівник вказав на них королеві й жвавою пантомімою зобразив, як вони пливуть на захід, потім, описавши коло, повертаються в Казонде зі сходу. Цього кругообігу хмар ніщо не може припинити.

І раптом, до глибокого подиву глядачів — городян і придворних, чаклун схопив за руку грізну володарку Казонде. Деякі придворні хотіли перешкодити такому грубому порушенню етикету, але силач-мганнга підняв за зашийок першого сміливця, що наблизився до нього і швиргонув убік кроків на п’ятнадцять. Королеві цей вчинок чаклуна начебто навіть сподобався. Вона скорчила гримасу — це мало означати люб’язну посмішку. Але чаклун, не звертаючи уваги на цей знак королівської прихильності, потяг Муану за собою. Юрба кинулася слідом за ними.

Чаклун швидко крокував просто до факторії Альвеца. Незабаром він дійшов до воріт огорожі. Вони були замкнені. Мганнга без зусиль виважив ворота плечем, і, вони, зірвавшись із петель, впали. Вражена королева увійшла разом з ним у двір факторії. Работорговець, його солдати й невільники хотіли накинутися на зухвалого прибульця, що зламує ворота, замість того щоб дочекатися, поки їх відчинять. Але, побачивши, що чаклуна супроводжує королева і що вона не обурена його діями, вони завмерли у шанобливій позі.

Альвец хотів було поцікавитися у королеви, чим він зобов’язаний честю її відвідин, але чаклун не дав йому й слова промовити. Він відтіснив юрбу убік і, ставши посередині вільного простору, що утворився, зі ще більшим пожвавленням, ніж перше, повторив свою пантоміму. Він загрожував кулаками хмарам, заклинав їх. Потім, зробивши вигляд, що із зусиллям утримує хмари на місці, він надував щоки й що є сили дмухнув у небо, немов сподіваючись одним своїм подихом розсіяти скупчення водяної пари. Потім він здіймав руки, весь витягався нагору й, здавалося, дістаючи головою до хмар, відкидав їх урізнобіч. Марновірна Муана, захоплена — іншого слова не знайдеш — грою цього талановитого актора, вже не володіючи собою, скрикувала й, вся тремтячи, інстинктивно повторювала кожен його рух. Придворні й городяни повторювали за нею, і гугняве мукання німого було зовсім заглушене криками, лементом і співом екзальтованої юрби.

Що ж, хмари розійшлися й перестали затуляти сонце? Заклинання німого мганнги прогнали їх? Ні. Навпаки, тієї ж самої миті, коли королева і народ думали, що злі парфуми вже переможені й нажахані біжать, небо, на мить посвітлішало, а потім насупилося ще більше, і перші важкі краплі дощу впали на землю.

У настрої юрби відразу відбувся злам. Усі з погрозою подивилися на нового мганнгу, що виявився не краще колишніх. Королева насупила брови, і за цією ознакою можна було здогадатися, що чаклунові загрожує щонайменше втрата обох вух. Коло глядачів щільніше зімкнулося довкола нього. Стислі кулаки вже злетіли в повітря. Ще мить — і непереливки мганнзі, але нова подія скерувала гнів юрби в інший бік.

Мганнга — він на цілу голову був вище розгніваних глядачів — раптом витягнув руку й вказав на щось, що знаходилося усередині факторії. Жест його був таким наказовим, що всі мимоволі обернулися.

Місіс Уелдон і маленький Джек, увагу яких привернув лемент і завивання юрби, вийшли зі своєї хатини. На них і вказував розгніваний чарівник лівою рукою, піднімаючи праву руку до неба.

От хто винен у нещастях! Ця біла жінка і її дитина! От джерело всіх бід! Це вони покликали хмари зі своїх дощових країн, це вони накликали повінь і голод на землю Казонде!

Мганнга не вимовив жодного слова, але всі його зрозуміли. Королева Муана загрозливо простягла руки убік місіс Уелдон. Юрба з лютим лементом кинулася до неї.

Місіс Уелдон зрозуміла, що настала її смертна година. Пригорнувши Джека до грудей, вона стояла нерухомо, як статуя, перед ревучою юрбою, що біснується.

Мганнга попрямував до неї. Дикуни розступилися перед чаклуном, що начебто знайшов не тільки причину нещастя, але й засіб порятунку від нього. Альвеца, для якого життя бранки становило неабияку цінність, не знаючи, як вчинити, також наблизився до неї.

Мганнга вирвав маленького Джека з рук матері й підняв його до неба. Здавалося, він хотів розбити йому череп об землю, щоб умилостивити парфумів. Місіс Уелдон скрикнула й впала непритомна. Але мганнга зробив королеві знак, який та, очевидно, добре зрозуміла, підняв із землі нещасну матір і поніс її разом із сином. Вражена юрба шанобливо розступилася перед ним.

Альвеца був розлютований. Спочатку він втратив одного свого бранця, а тепер мав байдуже спостерігати, як вислизають двоє інших, а разом з ними й надія на велику нагороду, обіцяну йому Негоро, — ні, Альвеца не міг примиритися з цим, хоча б всьому Казонде загрожувала загибель від нового всесвітнього потопу!

Він спробував стати проти викрадення. Але тоді гнів юрби обернувся проти нього. Королева наказала варті схопити Альвеца, і, розуміючи, що опір може дорого обійтися, работорговець упокорився. Але як проклинав він у душі дурне легковір’я підданих королеви Муани!

Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом з тими, хто їх накликав; вони не сумнівалися, що чарівник кров’ю чужоземців умилостивить злих парфумів і прожене геть від Казонде дощі, від яких так страждав увесь край.

Тим часом мганнга ніс свої жертви так само легко, як лев тягне у своїй могутній пащі пару цапенят. Маленький Джек тремтів від страху, а місіс Уелдон була непритомна. Збожеволіла від люті юрба із криками вирушила за чаклуном. Він вийшов з факторії, перетнув Казонде, ступив під склепіння лісу і тим же твердим і розміряним кроком пройшов більше трьох миль. Помалу дикуни почали відставати. Нарешті, й останні повернули назад, зрозумівши, що чаклун хоче залишитися один. А чаклун, не обертаючись, усе крокував уперед, поки не дійшов до берега ріки, швидкі води якої текли на північ. Тут, у глибині вузької бухти, схованої від очей густим чагарником, він знайшов пірогу із солом’яною покрівлею.

Німий мганнга опустив на дно піроги свою ношу, зіштовхнув легеньке суденце у воду й, коли швидка течія підхопила його, голосно мовив:

— Капітан, дозвольте вам представити місіс Уелдон і її сина! А тепер в дорогу, і нехай у Казонде всі хмари небесні проллються зливою над головами цих ідіотів!

Розділ сімнадцятий

Вниз за течією

Ці слова вимовив Геркулес, невпізнанний у вбранні чаклуна; звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був ще дуже слабким і тільки за допомогою кузена Бенедикта міг піднятися назустріч новоприбулим. Дінго сидів біля ніг ученого. Місіс Уелдон прийшла до тями і ледь чутно сказала:

— Це ти, Діку? Ти?

Юнак спробував підвестися, але місіс Уелдон поспішила обійняти його. Маленький Джек заходився цілувати Сенда.

— Мій друже Діку, мій милий Діку! — повторював хлопчик. Потім, повернувшись до Геркулеса, він додав: — А я і не впізнав тебе!

— Гарний був маскарад! — сміючись, сказав Геркулес. І він заходився стирати з грудей білий візерунок.

— Фу, який ти негарний! — сказав маленький Джек.

— Що ж тут дивного? Я зображував чорта, а чорт, як відомо, негарний.

— Геркулесе! Друже мій! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.

— Він урятував і мене, — сказав Дік Сенд. — Але тільки не хоче, щоб про це говорили.

— Врятував, врятував… Рано ще говорити про порятунок! — відповів Геркулес. — Та якби не з’явився пан Бенедикт і не сказав мені, де ви перебуваєте, місіс Уелдон, ми взагалі нічого не могли б зробити.

Геркулес напав на вченого, коли той, захопившись переслідуванням своєї безцінної мантікори, заглибився у ліс, віддалившись від факторії на дві милі. Коли б не це, Дік і Геркулес так і не довідалися б, де работорговець ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не прийшла б у голову думка пробратися в Казонде під виглядом чаклуна.

Пірога пливла за течією. Геркулес розповів місіс Уелдон усе, що відбулося після його втечі з табору на Кванзе: як він непомітно рухався за китандою, у якій несли місіс Уелдон та її сина; як він знайшов пораненого Дінго й вони разом дісталися до околиць Казонде; як він послав Діку записку з Дінго, повідомивши в ній, що сталося з місіс Уелдон; як після несподіваної появи кузена Бенедикта він марно намагався проникнути у факторію, що охороняли дуже суворо; як, нарешті, він знайшов спосіб вирвати бранців з рук жахливого Хозе-Антоніо Альвеца.

А трапилося це так. Геркулес, як звичайно, вештався лісом, стежив за усім, що відбувається у факторії, готовий скористатися будь-яким випадком, щоб проникнути за її огорожу, і раптом повз нього пройшов мганнга — той самий північний чаклун, якого так нетерпляче очікували в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього одяг і прикраси, вбратися в них самому, прив’язати пограбованого до дерева ліанами так, що сам чорт не міг би розплутати вузли, — все це зайняло не так вже й багато часу. Потім він розфарбував собі тіло, беручи за зразок візерунки на тілі прив’язаного мганнги. Залишалося тільки розіграти роль заклинателя дощів, що й вдалося блискуче завдяки разючій довірливості дикунів.

Місіс Уелдон звернула увагу на те, що Геркулес не згадав у своїй розповіді про Діка Сенда.

— А ти, Діку? — запитала вона.

— Я, місіс Уелдон? — відповів юнак. — Я нічого не можу розповісти вам. Остання моя думка була про вас, про Джека!.. Я дарма намагався порвати ліани, якими був прив’язаний до стовпа… Вода вже захлиснула мене, піднялася вище голови… Я знепритомнів… Коли ж отямився, опинився у затишному куточку в заростях папірусу, а Геркулес дбайливо доглядав за мною…

— Ще б пак! Я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і віщун!

— Геркулесе, — сказала місіс Уелдон, — ви повинні розповісти, як ви врятували Діка.

— Хіба це я його врятував? — заперечив велетень. — Хіба не міг потік, що хлинув у старе русло, перекинути стовп і віднести із собою Діка? Мені залишалося тільки виловити з води нашого капітана. Втім, хіба вже так важко було в темряві зісковзнути в могилу й, сховавшись серед убитих, почекати, коли спустять греблю? Хіба важко було підплисти до стовпа, піднапружитися і висмикнути стовп разом із прив’язаним до нього капітаном? Ні, це було зовсім не важко. Хто завгодно міг би це зробити. От хоча б пан Бенедикт… або Дінго! Справді, чи не Дінго зробив це?

Почувши своє ім’я, Дінго весело загавкав. Джек, обійнявши рученятами велику голову пса й лагідно його поплескуючи, заговорив до нього:

— Дінго, це ти врятував нашого друга Діка? — І відразу покачав голову собаки праворуч і ліворуч, а потім знову праворуч і ліворуч.

— Дінго каже «ні», — мовив Джек. — Ти бачиш, Геркулесе, це не він! Скажи, Дінго, а чи не Геркулес урятував капітана Діка?

І хлопчик змусив собаку кілька разів кивнути головою.

— Дінго каже «так»! Він каже «так»! — вигукнув Джек. — От бачиш, виходить, це ти?

— Ай-я-яй, Дінго, — відповів Геркулес, пестячи собаку, — як тобі не соромно! Адже ти обіцяв не видавати мене!

Так, справді, Геркулес, ризикуючи власним життям, урятував Діка Сенда! Але зі скромності він довго не хотів зізнатися в цьому. Втім, сам він не бачив нічого героїчного у своєму вчинку і стверджував, що кожен на його місці зробив би так само.

Звичайно, слідом за цим мова зайшла про нещасних товаришів Геркулеса — про Тома, його сина Бата, про Актеона й Остіна. Нещасних гнали тепер в область Великих озер. Геркулес бачив їх у рядах невільничого каравану. Він якийсь час йшов слідом за караваном, але встановити зв’язок з товаришами йому не вдалося. Погнали бідолах. Погані їхні справи!

І обличчям Геркулеса, що тільки-но сяяло добродушною посмішкою, потекли великі сльози. Велетень і не намагався сховати їх.

— Не плачте, друже мій, — втішала місіс Уелдон. — Я вірю, Бог милостивий, і коли-небудь ми ще побачимося з ними.

Коротенько місіс Уелдон розповіла Діку Сенду та всім, що відбулося у факторії Альвеца.

— Може, — помітила вона наприкінці, — нам безпечніше було б залишатися в Казонде.

— Виходить, я зробив вам ведмежу послугу! — вигукнув Геркулес.

— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Ці негідники, безсумнівно, постараються заманити містера Уелдона в пастку. Ми повинні поспішати всі разом і негайно, щоб прибути на узбережжя раніше, ніж Негоро повернеться в Моссамедес. Там португальська влада візьме нас під своє заступництво, і коли Альвеца з’явиться за своєю сотнею тисяч доларів…

— Він отримає сто тисяч ударів ціпком по голові, старий негідник! — закричав Геркулес. — І я нікому не поступлюся задоволенням заплатити йому сповна за цим рахунком!

Про повернення місіс Уелдон у Казонде, звичайно, не могло бути й мови. Отже, потрібно було неодмінно випередити Негоро. Дік Сенд вирішив прикласти усі зусилля, щоб домогтися цього. Нарешті молодому капітанові вдалося здійснити давно задуманий план: спуститися за течією ріки до океанського узбережжя. Ріка текла на північ. Можна було припустити, що вона впадає в Конго. У цьому випадку замість Сан-Паоло-Де Луанда Дік Сенд і його супутники опиняться біля гирла Конго. Така перспектива анітрошки не бентежила їх, тому що в колоніях Нижньої Гвінеї вони, безсумнівно, могли розраховувати на таку ж допомогу, як і в Паоло-де-Луанда.

Дік розраховував зробити цю подорож на плавучому, зарослими травою острівці,[68] яких в африканських річках плаває незліченна кількість. Однак Геркулесові під час його мандрів пощастило наткнутися на пірогу. Випадок зіслужив гарну службу. Нічого кращого й бажати було не можна. Знайдена Геркулесом пірога не схожа була на звичайний вузький човник, на яких тубільці роз’їжджають по ріках. Це був місткий човен завдовжки у тридцять футів й чотири завширшки; ці човни розраховані на невелику кількість веслярів, а як швидко вони несуться під ударами весел просторами великих озер! Місіс Уелдон та її супутники зручно розташувалися у пірозі. Швидка течія легко несла її униз річкою, і досить було одного кормового весла, щоб нею керувати.

Спочатку Дік вирішив плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо їхати тільки дванадцять годин з двадцяти чотирьох, тривалість подорожі зросте удвічі. Тоді Діку сяйнула гарна думка: замаскувати пірогу навісом із трави. Цей навіс тримався на довгих палицях, що виступали попереду носа й за кормою. Трава, звисаючи до самої води, приховувала навіть кормове весло. Замаскована пірога здавалася звичайним плавучим острівцем. Вона могла плисти й удень, не привертаючи нічиєї уваги. Навіс над пірогою обманював навіть птахів — червонодзьобих чайок, «архінгів» із чорним пір’ям, білих і сірих зимородків, — вони сідали на нього, щоб подзьобати зернят.

Зелений навіс не тільки маскував пірогу, але й захищав пасажирів від палючого сонця. Таке плавання не було дуже стомлюючим, але воно все ж було небезпечним. Шлях до океану лежав довгий і потрібно було добувати їжу для п’ятьох мандрівників. Треба було полювати на берегах ріки, бо однією лише риболовлею не можна прогодувати втікачів. А тим часом Дік Сенд мав лише одну рушницю, яку прихопив із собою під час втечі Геркулес, і дуже невеликий запас зарядів; кожен патрон був на вагу золота. І Дік не хотів витрачати даремно жодного пострілу. Можливо, ховаючись у човні під навісом і висунувши дуло рушниці, вдасться стріляти влучніше, як мисливцеві, що причаївся у засідці.

Пірога пливла за течією зі швидкістю не менше двох миль за годину. Дік Сенд думав, що за добу вона пройде близько п’ятдесятьох миль. Але швидка течія жадала від стернового постійної пильності, щоб обгинати перешкоди: підводні камені, мілини й стовбури дерев. До того ж така стрімкість плину наводила на думку, що попереду могли з’явитися пороги й водоспади, що досить часто зустрічаються на африканських ріках.

Дік Сенд, якому радість побачення повернула сили, прийняв на себе командування й зайняв місце на носі піроги. Крізь щілини в трав’яному навісі він стежив за фарватером ріки й встигав давати вказівки Геркулесові, що керував кормовим веслом.

Місіс Уелдон лежала на підстилці із сухого листя посередині піроги. Кузен Бенедикт, похмурий і незадоволений сидів біля борту, схрестивши на грудях руки. Часом він машинально підносив руку до перенісся, щоб підняти на чоло окуляри… яких у нього не було. Він зі смутком згадував дорогоцінну колекцію та ентомологічні записки, що залишилися в Казонде. Хіба зрозуміють дикуни, який скарб дістався їм! Коли погляд його випадково зупинявся на Геркулесі, учений невдоволено кривився — він досі не міг пробачити велетневі, що той насмілився перешкодити йому переслідувати мантікору.

Маленький Джек розумів, що шуміти не можна, але ніхто не забороняв йому рухатися, і він, наслідуючи свого друга Дінго, плазував рачки по всій пірозі. Упродовж двох перших днів плавання мандрівники харчувалися тими запасами, які Геркулес зібрав перед від’їздом. Дік Сенд тільки уночі зупиняв пірогу, щоб дати собі кілька годин відпочинку. Але він не висаджувався на берег: Дік не хотів ризикувати без потреби й твердо вирішив виходити на сушу лише у тих випадках, коли необхідно буде поповнити запас провізії.

Поки що плавання за течією невідомої ріки не ознаменувалося жодними подіями. Ширина ріки в середньому не перевищувала ста п’ятдесяти футів. За течією рухалося кілька плавучих острівців, але, тому що пливли вони з тією ж швидкістю, що й пірога, можна було не побоюватися зіткнень, якщо тільки їх не зупинить яка-небудь перешкода.

Береги здавалися безлюдними; ця частина території Казонде, мабуть, була мало населена. Пірога плила серед двох рядів заростей, де, виблискуючи яскравими фарбами, тіснилися ластів’янник, косарик, лілеї, ломиніс, бальзамінові і парасолькові рослини, алое, деревоподібна папороть, запашні чагарники — незрівнянна за красою облямівка. Іноді узлісся підступало до самої річки. Вода обмивала копалові дерева, акації із твердим листям, «залізні дерева» — баугінії, в яких стовбур з північного, невітряного боку, немов хутром, обріс лишайниками; смоківниці, які, як мангові дерева, піднімалися на повітряних коренях, схожих на палиці, і багато інших чудових дерев здіймалося над рікою. Дерева-велети, що здіймаються вгору на сто футів, переплітаючись гіллям, вкривали річку навісом, непроникним для сонячних променів. Подекуди ліани перекидали з берега на берег свої стебла, утворюючи підвісні мости. Двадцять сьомого червня мандрівники побачили, як таким місточком переправлялася зграя мавп.

Тварини, зчепившись хвостами, утворили живий ланцюг на випадок, якщо міст не витримає їхньої ваги. Видовище це викликало захоплення у маленького Джека. Мавпи належали до породи маленьких шимпанзе, яких у Центральній Африці називають «соко», і відрізнялися досить бридкою мордою: низьке чоло, ясно-жовті щоки, високо поставлені вуха. Вони живуть зграями по десятеро, гавкають як собаки й вселяють страх тубільцям, тому що, часом, викрадають дітей, дряпають і кусають їх. Проходячи містком з ліан, вони й не підозрювали, що під купою трави, яку жене течія, перебуває маленький хлопчик, з якого вони зробили б для себе забаву. Виходить, маскування, вигадане Діком Сендом, було добре зроблене, якщо ввело в оману навіть цих задерикуватих тварин. У той же день надвечір пірога раптово зупинилася.

— Що сталося? — запитав Геркулес, що незмінно стояв біля кермового весла.

— Загата, — відповів Дік Сенд. — Але загата природна.

— Зруйнуємо її, Діку? — запитав Геркулес.

— Так, Геркулесе. Доведеться попрацювати сокирою. Загата, мабуть, міцна — на неї наткнулося кілька плавучих острівців, і вона встояла.

— Що ж, за справу, капітане! — сказав Геркулес, переходячи на ніс піроги.

— Загату спричинила трава «тікатика», гнучкі стебла якої й довге глянцювате листя, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на повсть. По такому сплетенню трав можна перебратися через річку, як місточком, якщо не боятися загрузнути по коліна у цьому трав’яному настилі. Неймовірної краси лотоси цвіли на поверхні цієї загати.

Вже стемніло, і Геркулес без ризику міг вибратися з човна. Спритно орудуючи сокирою, він менш як за дві години перерубав посередині сплетення трав. Загата розпалася, течія повільно віднесла до берегів обидві її частини, і пірога знову рушила вниз по ріці.

Чи треба про це говорити? Велика дитина, кузен Бенедикт спочатку сподівався, що Геркулесові не вдасться здолати перешкоду й човен застрягне. Плавання річкою здавалося вченому нестерпно нудним. Він з жалем згадував факторію Альвеца, свою хатину й безцінну бляшанку з колекціями. Він почувався таким нещасним, що всім стало шкода його. Справді, жодної комахи! Жоднісінької! Якою ж великою була радість кузена Бенедикта, коли Геркулес, якого він уважав своїм «учнем», приніс йому якусь потворну комашину, знайдену в загаті на стеблі «тікатика». Дивна річ: Геркулес, здавалося був чимось збентежений, передаючи свій подарунок ученому. Кузен Бенедикт обережно затис комаху між великим і вказівним пальцями й підніс її до самісіньких очей, з тугою згадавши про лупу й окуляри, — як би вони йому зараз знагодилися!

Раптом учений схвильовано вигукнув:

— Геркулесе! Геркулесе! Ти заслужив на повне прощення. Кузино Уелдон! Діку! Це єдина у своєму роді комаха й до того ж, безсумнівно, африканська! Цього ніхто не посміє заперечити!

— Виходить, це справді коштовна знахідка? — запитала місіс Уелдон.

— Ви ще сумніваєтеся в цьому?! — закричав кузен Бенедикт. — Комаха, яку не можна віднести ні до твердокрилих, ані до сітчастокрилих, ні до перетинчастокрилих. Комаха, що не належить до жодного з десяти відомих науці загонів… Мабуть, можна було б віднести його до групи павукоподібних. Комаха, дуже схоже на павука! Комаха, що була б павуком, якби в нього було вісім лапок, і яка усе ж залишається комахою, тому що в нього тільки шість лапок. Ох, друзі мої, чи міг я чекати на таке щастя?! Безсумнівно, моє ім’я увійде в науку! Цій комасі я дам ім’я «Hexapodes Benedictus».[69] Радість ученого була настільки великою, що, осідлавши свого улюбленого коника, він зовсім забув про всі перенесені та ще майбутні випробування. Місіс Уелдон і Дік щиро привітали його зі знахідкою.

Тим часом пірога продовжувала плисти темною рікою. Нічну тишу порушували тільки метушня гіпопотамів і шурхіт крокодилів, що плазували берегом.

Над верхівками дерев зійшов повний місяць. Його м’яке світло проникло крізь щілини в навісі й освітили внутрішність піроги.

Раптом на правому березі почувся якийсь глухий шум, начебто у темряві запрацювало одночасно кілька насосів. Це велика череда слонів, вдосталь поласувавши за день волокнистих стебел рослин, перед сном прийшла на водопій. Хоботи їх піднімалися й опускалися з рівномірністю механізму. Здавалося, величезні тварини мають намір висушити усю річку.

Розділ вісімнадцятий

Різні події

Наступні вісім днів пірога продовжувала спускатися за течією. Нічого особливого за ці дні не відбулося. Протягом багатьох миль річка протікала серед чудових лісів. Потім ліси скінчилися, і уздовж обох берегів потягнулися нескінченні джунглі.

І ця місцевість також здавалася безлюдною. Дік Сенд, зрозуміло, анітрішки не був цим засмучений. Зате навкруги було безліч тварин. По берегах проносилися зебри, із заростей виходили лосі й дуже граційні антилопи «ками». Увечері ці мирні тварини зникали, поступаючись місцем леопардам і левам, що наповнювали округи грізним риканням і ревінням. Однак утікачі дотепер не стикалися ні з річковими, ані з лісовими хижаками.

Щодня, найчастіше в пообідні години, Дік скеровував пірогу до одного або іншого берега, причалював і висаджувався на землю.

Маленькому загону доводилося відновляти запаси продовольства. У цих диких місцях не можна було розраховувати ні на фрукти, ні на маніоку, ні на сорго, ані на маїс, які становлять головну їжу тубільців. Точніше, усе це росло тут, але в дикому вигляді, і було не придатне для їжі. Дік Сенд змушений був полювати, хоча звуки пострілів могли привернути увагу тубільців.

Мандрівники видобували вогонь, обертаючи з великою швидкістю дерев’яну паличку в заглибленні, зробленому в сухій гілляці смоківниці. Цей спосіб вони запозичили у дикунів; кажуть, одначе, що у такий же спосіб видобувають вогонь і деякі горили. На багатті смажили м’ясо антилопи або лося, заготовляючи їжу взапас, відразу на кілька днів.

4 липня Діку вдалося одним пострілом укласти на місці каму, яка забезпечила їм неабиякий запас м’яса. Це була тварина завдовжки у п’ять футів, з великими загнутими назад рогами, з рудуватою вовною, усіяною блискучими цятками, і білим черевом. М’ясо її всі визнали чудовим.

Через щоденні зупинки для нічного відпочинку й полювання пірога до 8 липня пройшла загалом лише близько ста миль. Однак проїхати у Центральній Африці сто миль — справа серйозна. Дік вже починав замислюватися, куди заведе їх ця ріка, яка здавалася нескінченно довгою. Дотепер вона увібрала в себе лише кілька дрібних припливів, і непомітно було, щоб вона хоч трохи розширилася. Спочатку річка текла прямо на північ, але тепер вона повернула на північний захід.

Ріка теж постачала подорожанам свою частку їжі. Замість вудок вони закидали довгу ліану, а замість гачка прив’язували на кінці ліани колючку. Так вони ловили санджику — дрібну рибку, дуже ніжну на смак, яка довго зберігається в копченому стані, досить смачних чорних «узаків», «монндесів», з великою головою й твердою щетиною замість зубів, маленьких «дагала», що полюбляють проточну воду й належать до породи оселедців, — вони нагадують уклейок, яких ловлять у Темзі.

9 липня вдень мужність Діка Сенда піддалася новому випробуванню. Юнак був один на березі. Він підстерігав каму, роги якої виднілися над заростями чагарника. Як тільки він вистрілив, звідки не візьмися, за тридцять кроків від нього, вискочив інший дуже страшний мисливець. Він з’явився за своєї здобиччю і, схоже на те, не збирався поступатися.

Це був величезний лев, щонайменше у п’ять футів на зріст, з тієї породи, яку тубільці називають «карамо», — вони зовсім не схожі на так званих ньяських левів, позбавлених гриви. Одним стрибком лев опинився біля ками, підстреленої Діком Сендом. З жалібним лементом бідна тварина судомно забилася у пазуристих лабетах грізного хижака.

Дік Сенд щойно розрядив рушницю і перш ніж він встиг закласти новий заряд, лев помітив його.

У Діка вистачило самовладання зупинитися на місці, не роблячи ні найменшого руху. Він згадав, що в такі моменти повна нерухомість буває іноді рятівною. Він не намагався ані тікати, ані перезаряджати рушницю.

Налиті кров’ю котячі очі лева невідступно стежили за ним. Хижак, здавалося, не знав, яку здобич обрати: чи ту, що билася під його лапою, або ж ту, що стояла нерухомо. Якби кама не звивалася під пазурами лева, Діку Сенду були б непереливки.

Так минули довгі дві хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд дивився на лева, навіть не кліпаючи.

Нарешті лев зробив вибір. Потужним рухом він схопив у пащу каму й поніс її, як собака несе зайця; Дік бачив, як бив по кущах його твердий хвіст, як лев зник у густій хащі лісу. З обережності Дік стояв нерухомо ще кілька секунд, потім повернувся до своїх супутників; він нічого не сказав їм про небезпеку, від якої він урятувався завдяки своїй холоднокровності. Якби втікачі не пливли швидкою річкою, а пробиралися по рівнинах і лісах, де водяться такі хижаки, то, можливо, жодного з потерпілих катастрофу на «Пілігримі» уже не було б у живих.

Ніде не було видно людей. Ці краї здавалися ненаселеними. Але не завжди вони були такими. В інших місцях, де береги були пологими, траплялися сліди селищ. Досвідчені мандрівники, що не раз відвідували цю частину Африки, як Девід Лівінгстон, безпомилково вгадали б це. Кинувши оком на високі живі огорожі, що збереглися довше солом’яних хатин, на самотньо зростаючу за огорожею священну смоківницю, він одразу визначив би, що тут було колись селище. За звичаєм багатьох африканських племен, після смерті вождя мешканці залишають своє село й переселяються на нове місце.

Можливо також, що тут, як і в інших частинах Центральної Африки, мешкали племена, які не будують будинків, а селяться в ямах, виритих у землі. Ці дикуни стоять на найнижчому щаблі розвитку людства, вони виходять зі своїх помешкань лише уночі, як хижак з барлоги, і так само, як з хижаками, зустріч із ними дуже небезпечна.

Дік Сенд не сумнівався, що жителі цих місць людожери. Разів три-чотири йому траплялися на лісових галявинах у попелі згаслого багаття обгорілі людські кістки — недоїдки жахливого бенкету. Випадок міг привести цих людожерів на берег річки саме у той час, коли Дік Сенд там полював. Тому він висаджувався на сушу якомога рідше й щоразу брав з Геркулеса слово, що за найменшої небезпеки, не чекаючи на його повернення, він негайно ж відчалить від берега. Геркулес давав необхідну обіцянку, але увесь час, що Дік Сенд перебував на березі, дуже тривожився, і йому коштувало великих зусиль приховувати своє занепокоєння від місіс Уелдон.

Увечері 10 липня Діку Сенду й Геркулесові довелося пережити чимало важких хвилин. На правому березі ріки вдалині виднівся ряд пальових будівель. Річка розширювалася там, утворюючи невеличку бухту. У цій бухті виднілися палі помосту, на якому стояло близько тридцяти хатин. Течія несла човен просто на палі, і човен повинен був пропливти між ними. Ухилитися вбік не було можливості, тому що до лівого берега річки не можна було наближатися — там з води стирчало каміння.

Селище було населеним. Над тихою рікою розносився спів, подібний вовчому завиванню. В декількох хатинах світилися вогники. Якби виявилося, як це часто буває, що дикуни простягнули тенета між палями, то становище мандрівників стало б критичним: пірога заплуталася б у сітях, а поки б її вивільняли, все село піднялося б на ноги.

Понизивши голос до шепотіння, Дік Сенд, стоячи на носі, подавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наткнувся на ці оскалені стовпи. Ніч була світлою. Це полегшувало керування пірогою, але й помітити її було легше у таку ніч. Настала страшна хвилина. На помості, над самою водою, сиділи два тубільці. Пірога, захоплена течією, мала пройти саме під ними, і не можна було звернути убік — прохід був дуже вузький. Тубільці не могли не помітити човен. А якщо вони здіймуть тривогу й розбудять усе селище? Всього яка-небудь сотня футів відокремлювала пірогу від паль, і раптом тубільці сполохалися і заговорили голосно. Один з них підхопився й вказав іншому на «плавучий острівець, що спускається за течією» і загрожує роздерти на жмуття щойно поставлені ними сітки з ліан.

Негайно ж обидвоє почали поспішно витягати сіті з води й голосним лементом кликати на допомогу односельців.

Кілька дикунів вибігло зі своїх хатин і, кинувшись на поміст, здійняли неймовірний галас.

Зате в пірозі панувала цілковита тиша, якщо не зважати на накази, які пошепки віддавав Дік Сенд; повна нерухомість, якщо не брати до уваги ледь помітних рухів, якими Геркулес кермував човном. Маленький Джек стискав рученятами пащу Дінго, щоб той не загавкав, і пес лише глухо гарчав; вода з тихим плескотом набігала на палі. А на помості панувало дике сум’яття і лунали злісні вигуки дикунів. Якщо вони встигнуть забрати свої сіті до того, як пірога увійде в прохід між палями, усе скінчиться благополучно. Якщо ні — пірога застрягне й тоді усім її пасажирам загрожує загибель. Ані зупинити пірогу, ні змінити напрямку руху Дік Сенд не міг: палі стисли річку, і вона неслася в цьому місці з надзвичайною стрімкістю.

Пірога вступила під поміст, і саме в цю секунду — на щастя! — дикуни останнім зусиллям витягли свої сіті з води. Але тут трав’яний навіс піроги зачепився за палю, і весь правий бік його миттєво було зірвано.

Один з дикунів голосно скрикнув. Чи встиг він розгледіти, що ховалося під навісом? Чи попередив він своїм галасуванням односельців? Це було більш ніж ймовірно.

Але як би там не було, Дік Сенд та його товариші перебували вже поза межами досяжності. Потік мчав їх уперед, і незабаром вогні пальового села зникли.

— Триматися лівого берега! — скомандував про всяк випадок Дік Сенд. — Підводного каміння більше немає!

— Є триматися лівого берега! — повторив Геркулес і круто повернув пірогу.

Дік Сенд перейшов на корму й, обернувшись назад, став пильно вдивлятися в освітлену місяцем поверхню води. Проте нічого підозрілого він не помітив. Жоден човен не переслідував їх. Ймовірніше за все, у дикунів не було пірог.

Настав день, а дикуни не з’являлися ані на березі, ані на річці. Однак з обережності Дік Сенд продовжував вести пірогу уздовж лівого берега. Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, мандрівники почали зауважувати, що краєвид дуже змінився.

Перед їхніми очима постав не просто пустельний край, а найсправжнісінька пустеля, начебто Калахарі, яку Лівінгстон досліджував під час першої своєї подорожі. Після родючих долин, що тішили око, ця гола рівнина здавалася особливо похмурою.

А річка все тяглася вдалину нескінченною блакитною стрічкою і, судячи з усього, мала б впадати в Атлантичний океан.

У цих пустельних місцях нелегко було добувати їжу для п’яти людей. Від старих запасів продовольства не залишилося й сліду. Риболовля давала мало, полювання більше нічого не давало. Антилопи й інші травоїдні тварини тут не водилися, для них не знайшлося б жодного корму, а без них і хижакам тут нічого було робити.

Тому вночі вже не чути було звичного рикання левів. Нічну тишу порушували лише жаб’ячі концерти, які Камерон порівнює із шумами, що лунають на кораблебудівній верфі, коли там конопатять, бурять і заклепують морські судна. Пласка, безліса, випалена сонцем рівнина тяглася з обох боків річки аж до віддалених пагорбів, що замикали обрій на сході й заході. На цій рівнині ріс тільки молочай, але не той його різновид, з якого видобувають борошнисту маса, кассаву, а молочай, що дає лише непридатну до їжі олію.

Дік Сенд не знав, що й робити з продовольством, але тут Геркулес нагадав йому, що тубільці вживають у їжу молоді пагони папороті й м’якоть стебел папірусу. Сам Геркулес не раз втамовував таким чином свій голод, коли він пробирався лісами слідом за китандою місіс Уелдон. На щастя, папороть і папірус удосталь росли на берегах ріки.

Солодка серцевина папірусу сподобалася всім мандрівникам, а маленькому Джеку особливо.

Однак ця страва не вирізнялася особливою поживністю, і якщо б не допомога кузена Бенедикта, мандрівникам було б сутужно. З часу знахідки «шестинога Бенедикта», що повинна була обезсмертити його ім’я, ентомолог знову був бадьорий і мав гарний настрій. Сховавши комаху у надійне місце — між стулками свого капелюха, кузен Бенедикт користувався кожною стоянкою біля берега, щоб продовжувати свої дослідження. Якось, нишпорячи у високій траві, він злякав якусь пташку, що зацікавила його своїм пір’ям.

Дік Сенд хотів було застрелити її, але вчений закричав:

— Не стріляйте, Діку! Не стріляйте! Однаково однієї цієї пташки не вистачить на п’ятеро осіб.

— Але зате вистачить одному Джеку, — заперечив Дік Сенд, вдруге прицілюючись у пташку, що не поспішала летіти.

— Ні! Ні! — вигукнув кузен Бенедикт. — Не стріляйте. Це «навідниця», вона вкаже нам місце, де багато меду.

Дік Сенд опустив рушницю — адже кілька фунтів меду цінніше, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедиктом він пішов за пташкою, що, то злітала, то опускалася на землю, немов запрошувала мисливців рухатися за собою. Їм не довелося далеко ходити: серед заростей молочаю вони побачили старий дуплистий пеньок, навколо якого дзижчали бджоли.

Кузенові Бенедикту не хотілося позбавляти цих перетинчастокрилих «плодів їх праці», як він висловився. Але Дік притримувався на цей рахунок іншої думки. Він запалив оберемок сухої трави, викурив бджіл з вулика й набрав чималу кількість меду. Потім дав пташці-«навідниці» поживитися бджолиними личинками, що складали частину її здобичі, і разом з кузеном Бенедиктом повернувся до піроги.

Мед зустріли із захопленням, але зрештою цього було мало, і подорожани дуже страждали від голоду, поки 12 липня, причаливши до берега, вони не побачили, що вся земля, як килимом, вистелена сараною. Тут були мільярди цих комах, які у два, а місцями навіть у три шари вкривали траву й кущі. Кузен Бенедикт зараз же згадав, що тубільці вживають сарану в їжу. Мандрівники негайно кинулися збирати її й набрали так багато цієї «манни небесної», що можна було навантажити десять човнів. Підсмажена на слабкому вогні, сарана являла собою страву, яка б припала до смаку навіть менш голодним людям. Правда, кузен Бенедикт зітхав, але все ж їв і, незважаючи на свої зітхання, з’їв чимало сарани.

Де ж кінець цій довгій низці фізичних і моральних випробувань? Правда, плисти за течією швидкої ріки було не так стомливо, як мандрувати лісами у пошуках «гацієнди» Герріса. Але все ж палюча спека удень, вологі тумани вночі й невпинні напади москітів украй змучили їх. Так, час було вже дістатися до мети. І, однак, Дік не бачив ще кінця цій подорожі. Скільки часу ще протриває плавання? Тиждень, місяць? Ніхто не міг підказати відповіді на це запитання. Якби ріка дійсно текла на захід, то її течія принесла б мандрівників просто до португальських поселень, розташованих на узбережжі Анголи. Дік Сенд сподівався, що так і станеться; але річка текла швидше на північ, і цілком можливо було, що вона ще дуже не скоро доставить їх до берега океану.

Дік Сенд був украй занепокоєний, як раптом вранці 14 липня напрямок ріки несподівано змінився. Маленький Джек перебував на носі човна й дивився крізь трав’яний навіс — на обрії виднілося велике водне плесо.

— Море! — закричав хлопчик.

На цих словах Дік Сенд стрепенувся й підійшов до Джека.

— Море? — повторив він. — Ні ще, але принаймні більша річка, вона тече на захід, а наша ріка була тільки її притокою. Може, це сам Заїр?

— Хай почує тебе Бог, Діку! — відгукнулася місіс Уелдон.

Так, якщо це був Заїр, або Конго, що Стенлі відкрив за кілька років, то залишалося б тільки плисти його течією до самого гирла, щоб досягти португальських поселень, розташованих там. Дік Сенд сподівався, що так і буде, і в нього були підстави так вважати.

П’ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого липня пірога пливла сріблистою поверхнею широкої річки. Її береги вже не були такими пустельними. Але Дік Сенд був обережним. Як і раніше навіс із трав укривав пірогу, і здавалося, що за течією пливе не човен, а невеличкий плавучий острівець.

Ще кілька днів — і настане кінець нещастям пасажирів «Пілігрима»! За цей час кожен з них виявив чимало самовідданості й геройства і заслуговував на вдячність; якщо Дік Сенд не визнавав, що його частка була тут найвагомішою, то це визнавали його друзі, і можна було не сумніватися, що місіс Уелдон подбає про нього.

Але 18 липня вночі відбулася подія, що ледве не коштувала всім життя, могла б згубно відбитися на долі мандрівників і позбавити їх будь-якої надії на порятунок.

Близько третьої години попівночі вдалечині почувся якийсь глухий шум. Дік стривожився й ніяк не міг усвідомити, звідки долинає цей шум. Не бажаючи будити місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта, які спали, лежачи під навісом, він викликав Геркулеса на ніс човна й попросив його гарненько прислухатися.

Ніч була тиха. У повітрі не відчувалося жодного найменшого подмуху.

— Це шум моря! — сказав Геркулес, і очі його заблищали від радості.

— Ні, — заперечив Дік Сенд, похитавши головою, — це не море.

— Що ж це? — запитав Геркулес.

— Дочекаємося ранку, довідаємося. А поки що будемо насторожі.

Геркулес повернувся на корму до свого весла, а Дік Сенд залишився на носі човна. Він напружено прислухався. Шум усе дужчав. Незабаром він перетворився на віддалене ревіння.

День настав відразу, майже без світання. На відстані півмилі униз за течією над рікою в повітрі висіло щось подібне до хмари. Але то не був туман, і Дік Сенд зрозумів це, коли при перших же променях сонця, перетинаючи цю хмару, з одного берега на іншій перекинулася чудова веселка.

— До берега! — щосили вигукнув Дік Сенд, і голос його розбудив місіс Уелдон. — Попереду водоспад! Це хмара не що інше, як водяні бризки! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилявся. Русло ріки раптово обривалося стрімкою стіною заввишки у сто футів, і ріка падала з неї стрімким, величним водоспадом. Ще півмилі, і пірогу б понесло у прірву.

Розділ дев'ятнадцятий

«С. В.»

Геркулес потужним ударом весла скерував човна до лівого берега. На щастя, швидкість течії поки ще не збільшилася, бо русло ріки майже до самого водоспаду зберігало той же пологий спуск. Лише за триста-чотириста футів від водоспаду дно круто обривалося, і ріка з неприборканою силою несла до провалля свої води.

На лівому березі темнів густий, незайманий ліс. Жоден промінь світла не проникав крізь суцільну завісу його листя. Дік Сенд із жахом дивився на цю землю, де жили людожери; тепер мандрівникам потрібно було йти пішки уздовж берега — про те, щоб перетягти пірогу волоком в обхід водоспаду й мови не могло бути. Це було не під силу маленькому загону.

Який жорстокий удар для змучених людей, що сподівалися не сьогодні завтра прибути в португальські поселення, розташовані в гирлі ріки!

Пірога вже підходила до лівого берега. У міру того як вона наближалася до землі, Дінго виявляв усе більше занепокоєння.

Дік Сенд — він був завжди насторожі, адже небезпеки загрожували з усіх боків, — не зводив очей із собаки й запитував себе: чи не ховаються у хащі лісу дикуни або хижі звірі? Але незабаром він зрозумів, що не це турбує Дінго.

— Дивіться, Дінго начебто плаче! — вигукнув маленький Джек.

І він оповив рученятами шию розумного пса.

Але Дінго вирвався з обіймів хлопчика й стрибнув у воду. Перш ніж пірога торкнулася берега, він уже встиг зникнути у високій траві. Дік Сенд і місіс Уелдон перезирнулися, не знаючи, що подумати. За кілька секунд пірога м’яко врізалася носом у зелену товщу водоростей. Сполохані наближенням людей, з різким галасом злетіли в повітря зимородки і сніжно-білі чаплі. Геркулес міцно прив’язав пірогу до стовбура зігнутої над водою мангифери, і всі мандрівники вийшли на берег.

У лісі не було стежок, та, однак, прим’ята в багатьох місцях трава свідчила про те, що тут недавно пройшли люди або були звірі.

Дік Сенд із зарядженою рушницею й Геркулес із сокирою пішли поперед загону. Не пройшли вони й десяти кроків, як натрапили на Дінго. Розумний пес, опустивши ніс до землі, з уривчастим гавканням біг по чиїхось слідах. Щось незрозуміле штовхнуло її до берега й тепер вело в глиб лісу. Це було зрозуміло усім.

— Увага! — сказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Пане Бенедикте, не відставайте, будь ласка! Геркулес, будь напоготові!

Дінго часто обертався біля старої смоківниці. Під смоківницею тулилася стара, похилена набік халупа. Дінго жалібно завив.

— Агов, хто тут? — гукнув Дік Сенд.

Він увійшов усередину хатини. Місіс Уелдон та інші пішли за ним. На земляній підлозі були розкидані побілілі кістки.

— Тут померла людина! — сказала місіс Уелдон.

— І Дінго знав цю людину! — підхопив Дік Сенд. — Напевно, це був його хазяїн! Дивіться, дивіться!

Дік Сенд вказав пальцем на стовбур смоківниці, що заміняв четверту стіну халупи. Кора на ній була зчищена, і на дереві виднілися дві великі напівстерті червоні літери. Дінго вперся лапами у дерево й начебто вказував на ці букви мандрівникам.

— «С» і «В»! — вигукнув Дік Сенд. — Дві букви, які Дінго впізнав серед усіх букв алфавіту. Ті самі букви, які вигравірувані на його нашийнику!

Юнак раптом замовк. Нагнувшись до землі, він підняв невеличку, всю позеленілу мідну коробку.

Коли він відкрив коробку, з неї випав клаптик паперу. Дік Сенд прочитав наступне:

«Тут… за 120 миль від берега океану… 3 грудня 1871 року… мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негоро… Дінго!.. до мене…

С. Вернон»

Записка пояснювала все. Французький мандрівник, Самюель Вернон, що вирушив досліджувати Центральну Африку, узяв за провідника Негоро. Велика сума грошей, що мандрівник мав при собі, розбудила жадібність негідника португальця. Він вирішив заволодіти грішми. Самюель Вернон, діставшись до берега Конго зупинився в цій хатині. Негоро смертельно поранив його й, пограбувавши, втік у португальські володіння. Але там Негоро заарештували як агента работоргівця Альвеца; у Паоло-Де-Луанда його судили й присудили до довічного ув’язнення в одній з каторжних в’язниць колонії. Що було далі, відомо: він втік з каторги, пробрався у Нову Зеландію й там влаштувався коком на «Пілігрим», до нещастя тих, хто плив на цьому кораблі.

Але що відбулося в хатині після злочину? Це неважко було угадати. Нещасний Вернон перед смертю встиг написати записку, що викривала убивцю. Він сховав її в коробці, де раніше зберігав гроші, украдені Негоро. Останнім зусиллям він начеркав кров’ю свої ініціали на дереві. Дінго, ймовірно, чимало днів просидів перед цими двома буквами й навчився розпізнавати їх серед усіх інших букв алфавіту. Нарешті, зрозумівши, що хазяїн ніколи більше не встане, Дінго побрів на берег океану, де його й знайшов капітан «Вальдека», і, нарешті, потрапив на «Пілігрим», де він знову зустрівся з Негоро! А рештки мандрівника тим часом дотлівали у нетрях Африки, і всі забули про загиблого, крім його вірного собаки. Схоже, події відбувалися саме так, як і уявляв собі Дік Сенд. Юнак уже зібрався було разом з Геркулесом поховати останки нещасного Самюеля Вернона, як раптом Дінго із шаленим гавкотом вибіг з хатини. Негайно ж слідом за цим зовні донісся жахливий крик. Очевидно, Дінго напав на когось. Геркулес кинувся за ним. Коли Дік Сенд і всі інші вибігли з хатини, вони побачили на землі якусь людину, яка відбивалася від собаки, що уп’явся йому в горло. Це був Негоро.

Наближаючись до гирла Конго, де він збирався сісти на пароплав, що слідував в Америку, португалець залишив свій ескорт і один пішов до місця, де він убив Вернона. У нього були свої причини повернутися сюди, і всі зрозуміли, які саме, коли побачили у свіжо виритій ямі біля підніжжя смоківниці кілька жмень французьких золотих монет. Ймовірно, після вбивства Самюеля Вернона він закопав у землю вкрадені гроші, для того щоб коли-небудь повернутися за ними. Але в той момент, коли португалець зібрався скористатися плодами свого злочину, Дінго вчепився йому в горло. Негоро вдалося витягти з-за пояса ножа, і він із силою всадив його в груди собаки саме в той момент, коли Геркулес підбіг до нього з вигуком:

— Ах, негідник! Нарешті я можу задушити тебе своїми власними руками!

Але втручання Геркулеса не знадобилося: небесне правосуддя покарало злочинця в тому місці, де він зробив злодіяння. Дінго, стікаючи кров’ю, з останніх сил стис щелепи — і португалець перестав дихати; потім вірний пес поповзом дістався до того місця, де був убитий Самюель Вернон, і там помер.

Геркулес закопав у землю останки мандрівника, і в тій же могилі поховали оплакуваного всіма Дінго.

Негоро не було більше серед живих. Але тубільці, що супроводжували його від Казонде, повинні були перебувати десь неподалік. Побачивши, що португалець не повертається, ці люди, безсумнівно, будуть шукати його по березі ріки. Це була серйозна небезпека для мандрівників.

Дік Сенд і місіс Уелдон порадилися про те, що робити далі. Діяти потрібно було негайно, не втрачаючи ні хвилини. Для всіх стало ясно, що велика ріка, до якої вони наблизилися, була саме Конго, яку тубільці називають Коанго, або Ікуто-Йя-Конго; на одній широті її йменують також Заїром, на іншій — Луалабою. Це була та сама велика артерія Центральної Африки, якій герой Стенлі дав славне ім’я «Лівінгстон», але географам, можливо, варто було б замінити це ім’я на ім’я самого Стенлі.

Але якщо не залишалося жодних сумнівів, що це Конго, то в записці, залишеній Самюелем Верноном, було зазначено, що гирло річки перебуває на відстані ста двадцяти миль від цього місця. На жаль, далі не можна було пересуватися по воді — жоден човен не пройшов би через водоспад — імовірно, це були водоспади Нгама. Треба було пройти пішки берегом милю або дві й, оминувши водоспад, побудувати пліт і знову пуститися униз за течією.

— Залишається вирішити, — сказав Дік Сенд, — яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз перебуваємо, чи правим. І той і інший небезпечні, місіс Уелдон, — доводиться остерігатися тубільців. Але все ж мені здається, що нам краще було б переправитися на інший берег. Там принаймні нам не загрожує зустріч із ескортом Негоро.

— Добре, переправимося на правий берег, — сказала місіс Уелдон.

— Але чи є там дороги? — продовжував міркувати вголос Дік Сенд. — Негоро прийшов по лівому березі, — треба думати, що це зручніше сполучення з гирлом ріки. Втім, я перевірю. Перш ніж ми всі разом переправимося на правий берег, я піду один на розвідку. Треба довідатися, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.

І Дік Сенд відразу ж вирушив в дорогу.

Ширина ріки в тому місці, де стояла хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і юнак, який чудово вмів правити кормовим веслом, без зусиль міг переплисти ріку. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт після повернення Діка Сенда повинні були залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.

Дік уже сів у човен й збирався було відштовхнутися від берега, коли місіс Уелдон сказала йому:

— Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у водоспад?

— Ні, місіс Уелдон. До водоспаду ще футів чотириста.

— А на тому березі?

— Я не висаджуся, якщо помічу яку-небудь небезпеку.

— Візьми із собою рушницю.

— Добре. Але, будь ласка, не турбуйтеся про мене.

— А все ж краще було б нам не розлучатися, Діку, — додала місіс Уелдон, їй не давало спокою передчуття лиха.

— Ні, місіс Уелдон… Я повинен поїхати один, — твердо відповів Дік Сенд. — Це необхідно для загальної безпеки. Менше ніж за годину я повернуся. Гарно пильнуй, Геркулесе!

По цих словах Дік відчалив і скерував човен до іншого берега. Місіс Уелдон і Геркулес, причаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.

Дік Сенд незабаром досяг середини ріки. Течія тут була не дуже сильна, зате за чотириста футів від цього місця вода з шаленим гуркотом падала зі скелі, і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до піроги, де сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що якби він заснув минулої ночі, то пірога неминуче потрапила б у водоспад, який викинув би на прибережне каміння лише п’ять понівечених трупів. Але зараз такої небезпеки не було: пірога перетинала ріку майже по прямій, для цього досить було мистецьки правити кормовим веслом. За чверть години Дік дістався до правого берега Заїра. Але не встиг він ступити на землю, як пролунав оглушливий крик, і чоловік десять дикунів кинулися до піроги, яку ще прикривала купа трави.

Це були дикуни-людожери з пальового села. Упродовж восьми днів вони кралися слідом за мандрівниками по правому березі ріки. Коли човен пропливав між палями і з нього зірвало трав’яний покрив, вони побачили, що на так званому плавучому острівці ховаються люди, і кинулися навздогін. Вони були впевнені, що здобич не втече від них, адже водоспад перепиняв течію ріки. Утікачам однаково довелося б висадитися на берег.

Дік Сенд зрозумів, що для нього немає порятунку. Але він запитував себе: чи не може він, пожертвувавши своїм життям, урятувати супутників? Не втрачаючи самовладання, юнак спокійно стояв на носі піроги. Наставивши на дикунів рушницю, він не підпускав їх до себе.

Тим часом дикуни вже встигли здерти з піроги захисний навіс. Побачивши тільки одну людину там, де вони розраховували знайти багато жертв, дикуни люто завили. П’ятнадцятирічний хлопчик на десятьох! А ле тут один з тубільців піднявся, простягнув руку до лівого берега і вказав на місіс Уелдон та її супутників, які все бачили, і, не знаючи, що робити, вийшли із заростей папірусу. Дік тепер не переймався турботою про себе самого і лише молив небо надихнути його на дії для порятунку його товаришів.

Дикуни залізли на корму піроги й відіпхнули її від берега. Рушниця у руках Діка усе ще стримувала їх від нападу, — очевидно, вони знали, чим загрожує вогнепальна зброя. Один з дикунів, взявши кормове весло, вправно скерував пірогу поперек течії. Незабаром вона вже була за сто футів від лівого берега.

— Біжіть! — крикнув Дік Сенд місіс Уелдон. — Біжіть!

Ані місіс Уелдон, ні Геркулес не поворухнулися, ніби у них заніміли ноги.

Тікати? Навіщо? Не мине й години, як їх наздоженуть і вони потраплять до рук людожерів.

Дік Сенд зрозумів це. І в цю ж мить у нього в голові сяйнула думка, про яку він просив небо: Дік знайшов спосіб урятувати тих, кого любив, урятувати ціною власного життя. І він без коливань зробив це.

— Господи, захисти їх! — прошепотів він. — І за милістю твоєю, зглянься наді мною!

Опустивши рушницю, він прицілився й вистрілив. Кормове весло, розщеплене кулею, переломилося навпіл.

У людожерів вирвався крик жаху. Справді, пірога, вже ніким не керована, попливла за течією просто до водоспаду. Вона неслася усе швидше, і за кілька митей вже не більше ста футів відокремлювало її від ревучої й гуркітливої безодні.

Місіс Уелдон і Геркулес усе зрозуміли. Дік Сенд, щоб урятувати своїх супутників, вирішив скерувати човен у безодню водоспаду — дикуни загинуть, але й він загине з ними. Маленький Джек і його мати, стоячи на колінах, посилали Діку Сенду останні прощання, Геркулес у нестямному розпачі простягав до нього руки…

Цієї миті дикуни кинулися за борт, очевидно сподіваючись вплав дістатися до лівого берега; човен перевернувся від поштовху.

Дік Сенд не втратив твердості перед лицем смерті. Крім того, він раптом згадав, що човен, саме тому, що він плив кілем догори, може бути для нього засобом порятунку.

Подвійна небезпека могла загрожувати Діку Сенду в ті миті, коли його підхопить водоспад: захлинутися у воді, задихнутися у вихорі водяного пилу. А перевернений корпус човна був ніби скринею, в якій йому, можливо, вдасться сховатися від води й одночасно — від повітряного вихору, в якому він, безсумнівно, задихнувся б при швидкому падінні. Маючи такий захист, кожна людина, мабуть, мала би деякий шанс врятуватися від небезпеки задихнутися, навіть якби вона спускалася водоспадом Ніагара!

Усе це блискавкою промайнуло в голові Діка Сенда. Останнім інстинктивним рухом він вчепився за дошку, що з’єднувала обидва борти човна, і, укривши голову під перекинутим корпусом човна, відчув, як потік з непереборною силою несе його і як він майже прямовисно падає униз…

Пірога поринула в киплячу безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилася у глибині, а потім спливла на поверхню ріки. Дік Сенд, гарний плавець, зрозумів, що порятунок залежить тепер від сили його рук…

За чверть години боротьби із течією він вибрався на лівий берег і там побачив місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта, яких поспішно привів туди Геркулес.

А, нічим не захищені, дикуни загинули у вирі під час падіння, вони задихнулися перше, ніж досягли дна прірви. Скажений потік жбурнув їхні трупи на гострі скелі…

Розділ двадцятий

Підсумки

Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував у Ембому біля гирла Конго. Це були не работоргівці, а чесні португальські купці, які везли в Європу слонову кістку. Утікачів дуже гостинно зустріли і остання ділянка шляху не спричинила їм особливих труднощів.

Зустріч із цим караваном воістину була милістю небес. Дік Сенд дарма сподівався спуститися плотом до гирла ріки. Випливаючи від Нгами до Іеллали, Стенлі нарахував на цій ріці сімдесят два водоспади. Жоден човен не міг би тут прослизнути. В гирлі Конго безстрашному мандрівникові за чотири роки довелося витримати останній із тридцяти двох боїв, які він вів з тубільцями. А нижче він потрапив у водоспад Мбело й тільки дивом урятувався від смерті.

Одинадцятого серпня місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд, Геркулес і кузен Бенедикт прибули у Ембому, де на них очікувала сердечна зустріч. Тут вони застали американський пароплав, що вирушав до Панамського перешийку. Місіс Уелдон і її супутники сіли на цей пароплав і благополучно прибули в Америку.

Телеграма, відправлена того ж дня у Сан-Франциско, повідомила Джемса Уелдона про несподіване повернення на батьківщину його дружини й дитини, сліди яких він марно розшукував усюди, де, за його припущеннями міг бути викинутий на берег «Пілігрим».

Нарешті 25 серпня мандрівники залізницею дісталися у головне місто Каліфорнії. О, якби Том і його товариші були з ними! Що сказати про подальшу долю Діка Сенда і Геркулеса? Перший став сином, другий — другом сімейства Уелдон. Джемс Уелдон усвідомлював, що він усім зобов’язаний юнакові-капітанові й відважному негрові Геркулесові. Добре, що Негоро не встиг побувати в Сан-Франциско. Зрозуміло, містер Уелдон не пошкодував би всіх своїх статків, щоб викупити з полону дружину й сина. Він помчався б до берегів Африки, але хто знає, яким небезпекам він піддався б там, жертвою якого підступництва став би, чи повернувся б він звідти цілим і неушкодженим?

Скажемо кілька слів про кузена Бенедикта. У день приїзду в Сан-Франциско, поспіхом потиснувши руку Джемсу Уелдону, він замкнувся у своєму кабінеті. Кузенові Бенедиктові кортіло якомога швидше взятися за писання гігантської праці про «шестиноге Бенедикта» — «Нехароdes Веnеdictus», — праці, що мала спричинити переворот в ентомологічній науці. У своєму кабінеті, захаращеному колекціями комах, він найперше розшукав окуляри й лупу… Але який крик розпачу вирвався із грудей ученого, коли він, озброївшись цими оптичними приладами, уперше гарненько роздивився єдиного представника африканських комах, вивезеного ним з подорожі!

«Шестиніг Бенедикта» виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайний павук! І якщо в нього було шість ніг замість восьми, то це означало тільки, що двох передніх ніг у нього бракувало. А бракувало їх тому, що Геркулес необережно відірвав їх, коли ловив павука. Таким чином, уявний «Нехароdes Вепеdictus» не являв жодної цінності з наукової точки зору. Це був звичайний павучок, яких багато, крім того — ще й інвалід! А помітити це раніше перешкодила ентомологові його короткозорість.

Кузен Бенедикт не переніс такого удару; він серйозно занедужав, але, на щастя, його вдалося вилікувати.

Через три роки маленькому Джеку виповнилося вісім років. Він уже почав вчитися, і Дік Сенд допомагав йому готувати уроки, у вільний від власних занять час. Негайно ж після повернення до Сан-Франциско Дік Сенд взявся за навчання із запопадливістю людини, яка потерпає від мук совісті: він не міг собі пробачити, що через брак знань не міг як слід впоратися зі своїми обов’язками на кораблі.

«Так, — говорив він собі, — якби на борту „Пілігрима“ я знав все те, що повинен знати справжній моряк, скількох нещасть можна було б уникнути!» Так говорив Дік Сенд. І у вісімнадцять років він з відзнакою закінчив гідрографічні курси й, отримавши диплом, готувався взяти на себе командування одним з кораблів Джемса Уелдона.

От чого досяг завдяки своїй наполегливості і праці маленький сирота, підібраний на краю піщаної коси Сенді-Хук. Незважаючи на свою молодість, він користувався загальною повагою, можна навіть сказати, пошаною; але через скромність свою він і не підозрював того. Йому й на думку не спадало, що рішучість, мужність, твердість, виявлені ним у всіх випробуваннях, зробили з нього героя, хоча він і не прославився блискучими подвигами.

І все ж одна гірка думка переслідувала його.

У рідкісні хвилини дозвілля, які йому залишали заняття, він завжди думав про старого Тома, Бата, Актеона й Остіна. Він вважав себе відповідальним за їхні нещастя. Місіс Уелон також не могла без смутку згадувати про тяжку долю своїх колишніх супутників. Джемс Уелдон, Дік Сенд і Геркулес готові були перевернути небо й землю, щоб розшукати їх. Нарешті, завдяки широким зв’язкам Джемса Уелдона в комерційному світі вдалося розшукати їхні сліди: Том та його супутники знайшлися на Мадагаскарі, де, до речі сказати, рабство незабаром було знищено. Дік Сенд хотів віддати свої невеликі заощадження, щоб викупити їх, але Джемс Уелдон і чути не хотів про це. Один з його агентів здійснив цю угоду, і 15 листопада 1877 року чотири негри постукали у двері будинку Джемса Уелдона. Це були Том, Бат, Остін і Актеон. Цих славних людей, що вціліли у стількох небезпеках, ледь не задушили в дружніх обіймах.

І тим, кого «Пілігрим» закинув на згубний берег Африки, бракувало тільки бідної Нан. Але стару служницю не можна було повернути до життя, так само як і Дінго. І, звичайно, це диво, що тільки вони двоє загинули при таких жорстоких випробуваннях.

Ясна річ, що у день приїзду чотирьох негрів у будинку каліфорнійського купця Джемса Уелдона був бенкет, і кращий тост, який зустрів загальне схвалення, проголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда, «п’ятнадцятирічного капітана».