Жуль Верн

Діти капітана Ґранта

Передмова

Незвичайне бачення Жуля Верна

Слава Жуля Верна така велика, що п’ятдесят томів його творів перекладено майже всіма мовами, їх читають у найвіддаленіших куточках Землі. Цього француза, який не здобув систематичної освіти і не мав досвіду мандрівника, Дмитро Менделєєв називав науковим генієм, Лев Толстой – дивовижним майстром, а Папа Римський Лев XII благословив його книги.

Романи Жуля Верна стали джерелом натхнення для вчених, винахідників, мандрівників; вони спонукали повірити у мрію – і майже всі пророцтва письменника в галузі науки й техніки вже за кілька десятиліть ставали реальністю. Він був єдиною людиною свого часу з надзвичайним баченням – таким, що дозволяло одним поглядом охопити всю нашу планету цілком, побачити її в усьому різноманітті та єдності.

А про небувалу інтуїцію письменника годі й говорити. Досить пригадати, що герої його роману «Із Землі на Місяць», опублікованого 1865 року, вирушають у космос із того місця на півострові Флорида в США, де нині розташовано космодром Канаверал, а приземляються всього за три милі від тієї точки, де 1969 року здійснив посадку космічний корабель «Аполлон-11», що побував на Місяці.

Вважають, що всі книги Жуля Верна поділяються на «романи про науку» та «романи про незвичайні подорожі», але насправді письменник створив зовсім новий вид літератури – чарівну казку, в якій на зміну вірі в дива прийшла віра у всемогутність знання та силу людського духу.

Тому нові покоління юних читачів, затамувавши подих, стежать за небезпечними пригодами його героїв – диваків, які прагнуть недосяжної мети, людей ідеї, обов’язку, моральності, сильних духом, часом комічних і простодушних, але неодмінно привабливих життєлюбів. Уперше в книгах Ж. Верна з’являється і прообраз сучасних «супергероїв» – це всім відомий капітан Немо з романів «20 тисяч льє під водою» й «Таємничий острів».

Визначний французький письменник і гуманіст народився 1828 року в багатому портовому місті Нанте в родині адвоката. Коли Жулю виповнилося двадцять, батьки відправили його до Парижа, де він мав здобути юридичну освіту. Проте молодий Жуль Верн уже через рік покинув навчання, захопившись літературною творчістю. Він пише водевілі й комедії у віршах, співпрацює з популярними журналами, пропонуючи видавцям маленькі кореспонденції на історичні та науково-популярні теми. Ціле десятиліття тривало напівголодне і невлаштоване життя в мансардах, без грошей, проте з невгасимою вірою в свою щасливу зірку.

Восени 1863 року побачив світ перший роман письменника – «П’ять тижнів на повітряній кулі», який відразу ж завоював читацьке визнання. Його було перекладено всіма європейськими мовами. За першим романом один по одному з’явилися справжні шедеври – «Подорож до центру Землі» (1864), «Із Землі на Місяць» (1865), «Діти капітана Ґранта» (1868), «20 тисяч льє під водою» (1869), «Навколо світу за 80 днів» (1872), «Таємничий острів» (1874) та «П’ятнадцятирічний капітан» (1878), які принесли Жулю Верну всесвітню популярність і нарешті заможність.

Аж тепер письменник, який подумки відвідував найвіддаленіші та найекзотичніші країни, зміг дозволити собі справжні подорожі. На перші ж гонорари було придбано яхту «Сен-Мішель» – прообраз «Дункана» в романі «Діти капітана Ґранта», і Жуль Верн вирушив у плавання вздовж берегів Європи та Середземним морем. 1867 року він відвідав Сполучені Штати, причому перетнув Атлантичний океан на славетному «Ґрейт Істерн» – найбільшому з колісних пароплавів, що будь-коли існували. Враження від цієї подорожі лягли в основу роману «Плавучий острів», написаного 1895 року. Мав Жуль Верн і досвід повітроплавця, щоправда, невеликий – його єдиний політ на повітряній кулі тривав усього 24 хвилини.

1871 року він назавжди оселився в Ам’єні та з головою поринув у працю. Протягом сорока років, починаючи з 1862 року, письменник опублікував 65 романів, і брешуть ті лихі язики, які стверджують, що створення нових книг давалося йому з неймовірною легкістю. Жуль Верн був «людиною факту» і на фактах, ретельно відібраних і осмислених, засновував навіть найфантастичніші твори. А така праця потребує справді титанічних зусиль.

Уже на схилі літ, відповідаючи на запитання репортера австрійської газети, Жуль Верн казав таке: «Я завжди намагався враховувати запити і можливості юних читачів, для яких і написано всі мої книги. Працюючи над своїми романами, я завжди думаю про те, щоб з-під мого пера не вийшло жодної сторінки, жодної фрази, яку не змогли б прочитати і зрозуміти наймолодші… Моє життя було сповнене справжніх і уявлюваних подій. Я бачив багато чудових речей, але ще дивовижніші створила моя фантазія. І я невимовно шкодую про те, що мені доведеться завершити свій земний шлях на порозі епохи, яка обіцяє стільки чудес!»

Жуль Верн помер в Ам’єні 1905 року. Він похований неподалік свого будинку, а на його могилі встановлено пам’ятник – велична фігура, що підносить руку до зірок.

Та навіть смерть не змогла змусити письменника замовкнути: його творчий доробок був такий великий, що впродовж п’яти років потому, до кінця 1910 року, кожні шість місяців читачі розгортали новий том «Незвичайних подорожей», на титульній сторінці яких значилося ім’я автора – «Jules Verne».

Частина перша

1

Рибина-молот

Двадцять шостого липня 1864 року водами Північної протоки близько берегів Шотландії повним ходом летіла чудова яхта під британським прапором. Ця яхта, що мала назву «Дункан», належала лордові Едварду Гленарвану, почесному членові славнозвісного Королівського яхт-клубу. Нове судно тепер поверталося до Ґлазґо після випробування, яке проходило в морі за кілька миль від Клайдської затоки. На борту разом із лордом Гленарваном та його дружиною леді Елен був майор Макнабс, двоюрідний брат власника «Дункана».

На горизонті вже з’явились обриси острова Арран, коли вахтовий матрос несподівано вгледів за кормою величезну рибину. Капітан Джон Манґлс зараз же наказав повідомити про це лорда, і Гленарван разом із майором Макнабсом притьмом зійшли на ют – кормову частину яхти.

– Що це за страховисько?! – спитав лорд капітана.

– Гадаю, сер, це величезна акула, – відповів Джон Манґлс.

– Акула в наших водах? – не повірив Гленарван.

– Якщо я не помиляюся, перед нами риба-молот, – сказав капітан. – А цю акулу можна зустріти де завгодно, в будь-яких широтах. Якщо не заперечуєте, сер, ми б із вашого дозволу цю пожадливу рибинку виловили.

Відтак він дав усі необхідні вказівки. А на юті, зацікавлена майбутнім видовищем, тим часом з’явилася леді Елен. У прозорій воді протоки можна було чудово бачити всі рвучкі рухи величезної акули, яка то пірнала в глибінь, то знов виринала на поверхню.

З правого борту матроси спустили міцну линву зі сталевим гаком, на вістря якого насадили наживку – чималий шмат солонини. Голодна рибина хутко зачула сало та мерщій кинулася за здобиччю, наздоганяючи яхту. Було видно, як її грудні плавці з силою розтинають хвилі. Вирячені очі акули пожадливо спалахували; підпливши зовсім близько до корми, вона перевернулася на спину і роззявила пащу, в якій на мить зблиснули кілька рядів грізних зубів. Величезна голова чудовиська й справді скидалася на молоток, насаджений на ручку. Джон Манґлс не помилився – це таки була риба-молот – кровожерлива хижачка.

Усі, хто був на борту «Дункана», напружено стежили за акулою. Описавши півколо, вона наблизилася до наживки, знову перевернулася догори черевом, і шматок сала вмить безслідно зник у її пащеці, а сама вона опинилася на гаку. Матроси поспішно заходилися витягувати здобич за допомогою блоків, прикріплених до нижньої реї грот-щогли. Акула несамовито тіпалася, била своїм дужим хвостом, та її швидко приборкали. Вже за хвилину хижачку підняли над водою й опустили на палубу. Один із матросів обережно підійшов до акули та відтяв її сильного хвоста, двічі вдаривши сокирою. Акула все ще дихала. Це була велика рибина – понад десять футів завдовжки і вагою понад шістсот фунтів. Невдовзі її розрубали на частини. Залізний гак у нетрях її шлунка був порожній. Мабуть, риба-молот уже давно не їла. Моряки вже хотіли були скинути порубану тушу в море, аж раптом боцман звернув увагу на дивний предмет, що застряг в одній зі складок нутрощів хижачки.

– І що то за штукерія? – здивувався він.

– Мабуть, уламок рифу, який вона проковтнула, щоб набити черево, – висловив здогад хтось із матросів.

– Бридня! – сказав інший матрос. – Це гарматне ядро, адже тільки чавун їй не під силу перетравити.

– Погляньте уважніше, – усміхнувся помічник капітана Томас Остін. – Хіба не бачите, що наша акула – гірка п’яниця. Жаднюга проковтнула навіть пляшку. І, здається, з винного погреба її дістали давненько!

– Витягуйте, Томе, цей предмет, – звелів лорд Гленарван. – Іноді в закоркованих пляшках, знайдених у морі, трапляються важливі речі. Та обережніше з пляшкою… Обмийте її як слід, а потім принесіть мені.

Томас Остін виконав розпорядження, і загадкова пляшка, виявлена за таких дивних обставин, невдовзі вже була в кают-компанії. Навколо столу тут зібралися лорд Гленарван, майор Макнабс, капітан Джон Манґлс та леді Елен – цікава, як усі молоді жінки. На морі навіть дрібниця стає подією, адже в плаванні не так багато вражень, тому погляди всіх було звернено на закорковану посудину.

Лорд Гленарван не поспішав. Перше ніж відкоркувати пляшку, він уважно роздивився її зовні. На видовженій шийці залишився скручений шматок поіржавілого дроту. Міцні стінки пляшки, здатні витримувати великий тиск, свідчили про те, що її виготовлено в Європі.

– Пляшка з-під шампанського, – упевнено сказав майор Макнабс.

– Яка різниця, – зауважила леді Елен, – що за вино хтозна-коли було в цій пляшці, якщо ми навіть не уявляємо, де її кинули в море?

– Ця пляшка, здається, довгенько подорожувала, перше ніж потрапила в акуляче черево. Бачите вапняні відкладення, якими вона покрита? – мовив лорд. – То результат дії морської води.

– Але як же визначити, звідки вона? – нетерпеливилася леді Елен.

– Зачекайте, люба. Я цілком переконаний, що пляшка сама відповість на всі питання.

Сказавши так, Гленарван заходився злущувати твердий вапняний панцир із шийки пляшки, – і невдовзі всі побачили корок, який сильно пошкодила морська вода.

– От халепа! – вигукнув лорд. – Якщо там і є якісь папери, то вони могли геть зіпсуватися за цей час.

– Певно, – погодився з ним Джон Манґлс, – проте було б краще виловити пляшку у відкритому морі, знаючи точні координати – широту й довготу. Тоді, вивчивши морські течії та напрями вітрів, можна було б визначити її шлях. А з такою листоношею, як наша акула, хтозна чи й удасться щось дізнатися напевно.

– Зараз поглянемо, – мовив Гленарван, надзвичайно обережно витягуючи корок.

Кают-компанією почав розходитися йодистий запах морської води.

– Я мав рацію, – повідомив лорд, – тут дійсно є папери. Здається, вони геть відволожилися, бо їх зовсім неможливо витягти – так міцно поприлипали до стінок.

– Може, розіб’ємо пляшку? – запропонував Макнабс.

– Я хотів би зберегти її цілою, – заперечив Гленарван.

– Сер, може, відіб’ємо саму шийку? – запропонував Джон Манґлс. – Тоді, здається, можна буде вийняти папери, не пошкодивши їх.

Але вапняна шкаралупа на дорогоцінній пляшці за тривалий час стала твердою, мов камінь, тому довелося скористатися молотком, щоб розбити її. Нарешті перед очі дослідників з’явилися злиплі клаптики паперу. Лорд Гленарван обережно вийняв їх і розклав перед собою.

2

Троїсте послання

Витягнуті з пляшки папірці майже наполовину роз’їла солона морська вода. Чорнильні рядки порозпливалися, і тільки подекуди можна було розібрати окремі слова. Минуло кілька хвилин, доки лорд, уважно вивчивши ці залишки послання, сказав:

– Маємо три документи, можливо, копії того самого листа. Один написаний англійською, другий – французькою і третій – німецькою мовами. Про це безсумнівно свідчать кілька вцілілих слів, написаних саме цими мовами.

– Та чи можна з цього зрозуміти, про що йдеться? – спитала леді Гленарван.

– Я не можу стверджувати щось напевне, люба. На жаль, слів, які можна прочитати, надто мало.

– А може, в різних копіях вони доповнюють одне одного? – спитав майор.

– Справді, навряд щоб вода й сіль знищили в усіх документах ті самі слова, – погодився Джон Манґлс. – Порівнявши вціліле, ми зрештою дійдемо суті.

– Гаразд, це й зробимо, адже нам нікуди поспішати. Спершу почнімо з англійського документа, – запропонував лорд Гленарван. – У ньому збереглися слова «зазнати корабельної аварії», «на землі», «цей» і «зниклий», а напіврозмите «skipp…», імовірно, означає «шкіпер». Ще тут є неповне ім’я якогось містера Ґр…

– Додамо до цього ще уривки слів «monit…» та «…ssistance», – сказав Джон Манґлс. – Здається, це частини слів «monition» та «assistance», тобто хтось благає про допомогу.

– Але ж тут бракує забагато рядків, – розчаровано зауважив майор. – Як тут дізнатися назву загиблого судна чи місце корабельної аварії?

– Рано втрачати надію, – мовив лорд Гленарван. – Спробуймо доповнити один документ іншим.

Другий, аж потемнілий, клаптик паперу, написаний німецькою, вода пошкодила ще гірше.

– Вам знайома ця мова, Джоне? – спитав Гленарван.

– Знайома, і досить пристойно, сер.

Капітан якийсь час мовчки уважно вдивлявся в розмиті рядки.

– Насамперед, – нарешті сказав він, – тепер ми можемо точно встановити, коли сталася корабельна аварія. Це трапилося 7 червня тож, додавши цифру «62» з англійського тексту, ми отримаємо повну дату: 7 червня 1862 року.

– Кажіть далі, Джоне! – вигукнула леді Елен.

– Можна також прочитати уривок слова «Glas…»; з’єднавши його зі словом «…gow» у тому-таки рядку першого документа, маємо «Glasgow». Тобто йдеться про судно з порту Ґлазґо. Другий рядок геть розплився, але далі я розібрав важливі для нас слова: «zwei», що означає «два», і «…atrosen», напевно це «matrosen», що в перекладі означає «матроси». Змушений визнати, товариство, що наступне слово «graus» я витлумачити не зміг. Сподіваюся, тут нам стане у пригоді третій документ. Щодо решти, то зрозуміти легко: «bringt ihnen», безперечно, означає «надайте їм…» Якщо ж пов’язати ці слова з англійським словом «assistance» з відповідного рядка першого документа, то вони складуться в фразу: «Надайте їм допомогу».

– Будемо сподіватися, що нам зарадить хоча б французький текст, – сказала леді Елен.

– Спробуймо розшифрувати і його, – запропонував лорд Гленарван. – Та це не так і важко, адже французьку ми всі з вами знаємо. Спершу перекладемо всі повні слова, а також уривки слів. От що ми маємо: «…три…оглове…танія…гонія… південний… діст… контин… пол… жорсто… інд… кинут…овго… ° 11́ шир…» Спробуймо одне по одному відтворити неповні слова. Либонь, ідеться про трищоглове судно, чию назву ми дізналися, коли зіставили англійський і французький документи: «Британія». З наступних двох слів – «…гонія» і «південний» – зрозуміле тільки друге.

– Напевне, корабельна аварія сталася десь у Південній півкулі, – припустив Джон Манґлс.

– Імовірно, так, – погодився з ним лорд Гленарван. – Ці троє бідолашних дістались якогось узбережжя. А от якого й де? Це загадка.

– Жорстокий! – вигукнув раптом Джон Манґлс. – Маємо переклад пошкодженого німецького слова «graus…»: це «grausam» – «жорстокий»!

– Чудово! Далі – «інд…» Можливо, йдеться про Індію. Чекайте, – спохмурнів Гленарван. – Так ми можемо нафантазувати бозна-чого… Спершу слід об’єднати всі три листи, адже в кожному з них – однакова кількість рядків, і спробувати якнайповніше розшифрувати зміст. Найбільш повно збереглися слова в тексті французького документа, отож я з’єднаю уривки слів і фраз, заповнивши прогалини тими словами, які не викликають сумнівів.

Сказавши так, лорд Гленарван зараз же взявся за перо і вже за кілька хвилин прочитав коротенький текст французькою мовою: «7 червня 1862 трищоглове судно «Британія»… Ґлазґо… зазнало аварії… гонія… півден… берег… два матроси… капітан Ґр… діст… контин… пол… жорсто… інд… кинуто цей документ……довготи і 37°11́ широти… допоможіть їм,… загинуть…»

Він відклав аркуш. З’явився матрос і доповів, що «Дункан» саме входить у Клайдську затоку.

– Які будуть розпорядження, сер? – звернувся Джон Манґлс до власника яхти.

– Нам треба якнайшвидше прибути до Дамбартона, Джоне. Звідти леді Елен повернеться додому, в Малкольм– Кастл, а я вирушу в Лондон – треба негайно подати цей документ до Адміралтейства.

Джон Манґлс віддав відповідні накази, і матрос поквапився на місток.

– Друзі! – почав лорд Гленарван. – Усі ми розуміємо, що натрапили на слід жахливої катастрофи і від наших дій залежить життя людей. Необхідно розгадати цю таємницю. Отже, що нам достовірно відомо? Сьомого червня тисяча вісімсот шістдесят другого року трищоглове судно «Британія», що вирушило з порту Ґлазґо, потонуло, після чого капітан і два матроси кинули в море близько широти тридцять сім градусів одинадцять мінут свій заклик про допомогу. Найімовірніше, корабельна аварія сталася в південних морях, і тут слід уважніше подивитися на уривок слова «…gonie». Можливо, це назва країни чи узбережжя.

– Патагонія! – вигукнула леді Елен.

– Певно що так!

– Невже тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? – не погодився майор.

– Це легко перевірити, – мовив Джон Манґлс, розгортаючи детальну карту Південної Америки. – Авжеж: тридцять сьома паралель перетинає частину Чилі, яку населяють індіанці-араукани, тягнеться рівнинами північної Патагонії і далі пролягає через простори Атлантичного океану.

– Дуже добре! Тоді ходімо далі. Зверніть увагу: тут ідеться не про острів, а про континент. Яка ж доля спіткала цих нещасних? Про неї нам говорять лише три вцілілі літери «пол…» Здається, вони потрапили в полон, але до кого? Можливо, зможемо відповісти й на це питання. Це «жорсто… інд…», тобто «жорстокі індіанці». Думаю, це досить переконливо. Я вважаю, що корабельна аварія таки й справді сталася коло берегів Патагонії. Залишилося дізнатися в Ґлазґо про останній маршрут «Британії», і таким чином ми з’ясуємо, чи могла вона опинитись у водах Південної Атлантики.

– Так, – зауважив Джон Манґлс, – але для цього не треба їхати в Ґлазґо: маємо на яхті повний комплект «Торговельної та мореплавної газети», з якої легко довідаємося про все, що нас цікавить.

Узявши весь комплект чисел газети за 1862 рік, він почав гортати сторінки і невдовзі з явним задоволенням прочитав: «30 травня 1862 року «Британія» під командуванням капітана Ґранта вийшла з перуанського порту Кальяо. Місце призначення – порт Ґлазґо».

– Капітан Ґрант! – вигукнув Гленарван. – Чи це часом не той відчайдух-шотландець, що мріяв заснувати Нову Шотландію на одному з безлюдних островів у Тихому океані?

– Авжеж, 1861 року саме він відчалив із порту Ґлазґо на «Британії», і відтоді про нього не було ні слуху ні прослуху, – підтвердив Джон Манґлс.

– Понад усякі сумніви, це він! – Схвильовано підвівся лорд Гленарван. – «Британія» відпливла від Кальяо 30 травня, а 7 червня, вже за тиждень, зазнала аварії коло берегів Патагонії. Вся історія цієї катастрофи тепер зрозуміла. Друзі, здається, ми знайшли ключ до таємниці, та єдине, що залишається невідомим, – це довгота, на якій сталась аварія «Британії».

Потому лорд Гленарван знову взяв до рук перо й не вагаючись написав: «7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, приписане до порту Ґлазґо, затонуло біля берегів Патагонії в Південній Атлантиці. Два матроси й капітан Ґрант намагатимуться досягти континенту, де напевно стануть бранцями жорстоких індіанців. Цю пляшку з документами кинуто в океан… градуси довготи і 37°11́ південної широти. Допоможіть їм, інакше вони загинуть».

– Не залишається жодного сумніву, – мовив він, – що Англія обов’язково подасть допомогу своїм підданим, які зазнали лиха.

– Але ж у цих нещасних, – сказала леді Елен, – очевидно, є родини.

– Ви маєте рацію, люба, і я негайно повідомлю їх, що з’явилася надія на порятунок їхніх рідних. А тепер, друзі, нам час на палубу – яхта вже підходить до порту.

Справді, в цю мить із правого борту «Дункана» вже виднівся Ротсей, мальовниче чарівне містечко, що розташувалося в родючій прибережній долині. Далі яхта пропливла повз Грінок, і о шостій вечора капітан Джон Манґлс наказав кинути якір біля підніжжя базальтової скелі Дамбартон, на вершині якої здіймався славетний замок – притулок національного героя Шотландії Волліса.[1]

На пристані на них уже чекав екіпаж, який мав доставити леді Елен і майора Макнабса до Малкольм-Кастла; сам же лорд Гленарван поспішив на потяг. Перед його відходом лорд іще встиг скористатися телеграфом, і за лічені хвилини редакції газет «Таймс» та «Морнінґ кронікл» отримали депеші такого змісту: «Для всіх зацікавлених. За довідками про долю трищоглового судна «Британія», приписаного до порту Ґлазґо, і капітана Ґранта звертатися до лорда Едварда Гленарвана, Малкольм-Кастл, Люсс, графство Дамбартон, Шотландія».

3

Малкольм-Кастл

Поблизу села Люсс над мальовничою долиною здіймався один із найдавніших замків гірської Шотландії Малкольм-Кастл. Кришталево-чисті води озера Ломонд струменіли край підніжжя його неприступних кам’яних мурів. З давніх-давен замок був власністю знатного роду Гленарванів, який завжди був хоронителем традицій шотландської гостинності.

Попри свій величезний статок, лорд Гленарван був щедрою людиною та робив багато добрих справ. У палаті лордів сер Едвард, як найбільший землевласник, був представником від графства і завзято відстоював інтереси своїх земляків. Гленарван шанував звичаї предків і не підкорявся політиці Лондона, від якої не було жодної користі Шотландії. Але не був він при цьому й консерватором – у своєму графстві лорд радо підтримував усе нове та прогресивне, завжди залишаючись пристрасним патріотом. Навіть участь у перегонах вітрильних суден Королівського яхт-клубу він брав заради того, щоб уславити свою батьківщину.

Едвард Гленарван мав тридцять два роки. Це був високий на зріст кремезний чоловік із різкими й мужніми рисами обличчя, проте очі його завжди сяяли лагідністю. Лорд зажив слави благородної та відважної людини, багато хто вважав його схожим на героїв стародавніх шотландських балад.

Усього три місяці тому він одружився з дочкою відомого мандрівника Вільяма Таффнелла, який став жертвою жадоби до географічних відкриттів. Лорд познайомився з чарівною Елен, самовідданою й сміливою дівчиною з надзвичайними блакитними очима, невдовзі після смерті її батька, коли вона самотньо жила в рідній домівці в Кілпатріку. Гленарван із першого погляду зрозумів, що двадцятидворічна Елен буде йому чудовою, вірною дружиною, і негайно обвінчався з нею. Лорд не помилився – вона покохала чоловіка безмежно, а навколишнім фермерам та слугам у маєтку так сподобалася молода господиня Малкольм-Кастла, що вони називали її не інакше як «наша добра пані».

Молоде подружжя почувалося цілком щасливим в оточенні дикої природи гірської Шотландії. Молодята часто гуляли в затінку дубових і кленових алей, берегами озер, долинами, де іноді ще можна було почути старовинні шотландські пісні, або блукали серед прадавніх руїн, де кожен камінь міг повідати про славетну історію цього дивовижного краю. Та лорд Гленарван ані на мить не забував, що його молода дружина – донька видатного мандрівника, тож напевно мала б успадкувати батькове захоплення далекими мандрами. Заради цього й було побудовано яхту «Дункан» – його подарунок для Елен.

Зараз леді Елен не засмутилася через поспішний від’їзд Едварда до Лондона, хоча вона й не любила розлучатися з чоловіком. Та й у телеграмі, яку вже назавтра було доставлено, сповіщалося про його швидке повернення, але потім надійшов лист, із якого Елен дізналася, що лорд затримується, бо в справі виникли певні труднощі. Наступного дня поштар приніс нового листа, в якому лорд Гленарван висловлював надзвичайне невдоволення поведінкою чиновників Адміралтейства.

Був вечір, леді Елен саме сиділа у вітальні, коли управитель замку Хальбер спитав її, чи не побажає вона прийняти юну дівчину та хлопчика, які вперто добиваються зустрічі з лордом Гленарваном.

– Це хтось із місцевих? – спитала Елен.

– Ні, – відповів управитель. – Вони дісталися потягом до Баллоха, а звідти пішки прийшли до Люсса.

– Гаразд, Хальбере, запросіть їх до мене, – наказала леді Елен.

Невдовзі до вітальні ввійшли молодесенька дівчина з хлопчиком. Вони були дуже схожі між собою, тож відразу було зрозуміло, що це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять і її вродливе, стомлене обличчя з першого погляду на неї приваблювало, а бідний, але охайний одяг викликав співчуття. Хлопчик років дванадцяти стискав її руку з такою рішучістю, що було зрозуміло – він цілком серйозно вважав себе захисником сестри. Опинившись у вітальні, дівчина трохи зніяковіла, та леді Елен лагідно сказала їй:

– Здається, ви хотіли поговорити зі мною. Про що ж?

– Не з вами, – спохмурнів хлопчик, – ми маємо побачити лорда Гленарвана!

– Так, але лорда Гленарвана зараз немає, – сказала леді Елен. – Я – його дружина і, можливо, могла б чимось зарадити вам замість нього…

– Ви – леді Гленарван? – вигукнула дівчина. – Пробачте моєму братові, він просто надто нетерплячий. Лорд Гленарван помістив у газеті оголошення про судно «Британія»…

– Справді! – поспішно мовила Елен. – Але хто ви?

– Я – донька зниклого капітана Ґранта, а це мій брат.

– Міс Ґрант! О Боже мій! – вигукнула леді Елен, обіймаючи дівчину та цілуючи хлопчика в тугенькі щічки.

– Пані, – звернулася до Елен схвильована дівчина, – що вам відомо про «Британію»? Наш батько… Чи він іще живий? Благаю, скажіть нам!

– Люба дитино! Я не хотіла б вводити вас в оману та вселяти облудні надії…

– Кажіть же мерщій, пані! Ми так багато пережили, що зараз готові до всього.

– Бідні мої! – схвильовано промовила Елен. – Надія дуже мала, але, можливо, настане день, коли ви знову побачите свого батька.

Міс Ґрант більше не могла стримати сліз, і вони, як роса з листя, полилися з її очей.

Нарешті бурхливий напад гіркої радості минув, дівчина засипала Елен запитаннями, і та розповіла їй історію пляшки та переказала зміст послання, що було в ній.

Увесь час, поки Елен говорила, Роберт Ґрант не зводив із неї очей, слухаючи так уважно, ніби саме його життя залежало від слів цієї жінки. В уяві хлопчика постали всі жахливі події, які мав пережити його батько.

Міс Ґрант слухала мовчки, міцно стиснувши руки.

– Чи можу я поглянути на ті листи, пані? – спитала вона, щойно леді Елен закінчила розповідь.

– На жаль, я їх не маю: лорд Гленарван відвіз листи в Адміралтейство. Але я цілком точно переповіла вам зміст. Серед розмитих водою слів уціліло кілька цифр, у тому числі й широта, на якій сталася корабельна аварія. Але, на лихо, не вдалося дізнатися довготу.

– Менше з тим! – перебив її хлопчик. – Обійдемося без довготи!

– Авжеж, містере Роберте, – посміхнувшись, погодилася Елен, зачудована рішучістю молодшого Ґранта. – Адже нам і так відомо досить багато.

– Безперечно, пані, – сказала дівчина, – та мені б так хотілося побачити рядки, які написав наш батько!

– Сподіваюся, лорд Гленарван незабаром повернеться додому. Він має твердий намір добитися в Адміралтействі термінової відправки експедиції на пошуки капітана Ґранта.

– Він справді зробить це заради нас?

– Звісно, люба. Я з хвилини на хвилину чекаю чоловіка. Сподіваюся, до приїзду лорда Гленарвана ви обоє не відмовитеся побути гостями в нашому замку?

– Але ж, пані, ми для вас зовсім сторонні!

– Що ви, люба дитино! Ані ви, ані ваш брат не сторонні в цьому домі. І лорд Гленарван після повернення відразу розповість дітям відважного капітана Ґранта про все, що робиться задля майбутнього порятунку їхнього батька.

4

Пропозиція леді Гленарван

У родині капітана Ґранта, що мешкала в місті Данді в графстві Перт, Мері й Роберт були єдиними дітьми. Дружина Гаррі Ґранта померла під час пологів, народивши сина Роберта, отож, коли капітан бував у плаванні, за дітьми наглядала його двоюрідна сестра, вже літня жінка. Гаррі Ґрант був споконвічним шотландцем, відважним мореплавцем. Він чудово знався на мореплавстві, був вельми освіченою людиною, а ще й, як шкіпер торговельного флоту, з часом став досвідченим купцем. Спочатку Ґрант ходив у далекі морські плавання як помічник, а відтак і як капітан, його мандрівки були успішними, і за кілька років після народження сина йому вдалося зібрати чималі заощадження.

У той час у нього й виник той задум, що зробив капітана Гаррі Ґранта популярним на його батьківщині. Річ у тім, що капітан, як і багато його однодумців – представників знатних шотландських родів, – вважав Англію гнобителькою Шотландії. Інтереси шотландців жодним чином не відповідали інтересам англосаксів, тож капітан і вирішив заснувати на одному з островів Тихого океану шотландську колонію. І хоча англійський уряд не тільки не сприяв йому в цьому, а, навпаки, повсякчас, як кажуть, підставляв капітанові ногу, заважаючи здійснити задумане, проте Гаррі Ґрант не занепадав духом. Він звернувся по допомогу до своїх свідомих співвітчизників, а ще вклав увесь свій капітал, і нарешті побудував чудове судно «Британія», на якому з добірною командою вирушив обстежувати острови Тихого океану.

Від часу відплиття 1861 року, і аж до травня 1862 року з «Британії» регулярно надходили звістки. А коли судно вирушило з Кальяо в червні 1862 року, то відтоді ніхто нічого не чув ані про долю «Британії», ані про її капітана. На той час старенька родичка несподівано померла, залишивши дітей відважного капітана зовсім самих. Мері Ґрант тоді саме виповнилося чотирнадцять років. І хоча сама вона була ще зовсім юною дівчиною, змогла мужньо здолати труднощі, які їх спіткали, і цілком присвятила себе вихованню молодшого брата. Вона заощаджувала геть на всьому, працювала день і ніч, відмовляючи собі у найнеобхіднішому заради Роберта, і як могла замінила йому матір.

Так і жили в Данді знедолені сироти, відчайдушно змагаючись зі злигоднями. Мері сказала собі раз і назавжди: «Британія» загинула, нашого батька більше немає, отже, сподіватися можна тільки на свої сили». Тож тільки уявіть собі хвилювання дівчини, коли їй на очі випадково потрапило оголошення в «Таймс»! Того-таки дня діти капітана Ґранта не вагаючись сіли в потяг, що їхав на Перт, а надвечір уже були в Малкольм-Кастлі.

Швидко поночіло, і леді Елен, похопившись, що діти, мабуть, потомилися з дороги, припинила розмову. Мері й Роберта відвели до кімнат, які їм підготували, і скоро обоє дітей міцно спали. А леді Елен тим часом запросила до себе майора Макнабса й кількома словами переповіла йому події сьогоднішнього вечора.

– Надалі все залежатиме від того, чи вдасться лорду досягти бажаної мети, – сказала Елен, – інакше становище цих дітей справді стане жахливим!

– Авжеж, Едвард неодмінно доб’ється свого, такий уже в нього характер, – відповів Макнабс.

Та незважаючи на тверду впевненість майора, Елен спала тієї ночі неспокійно.

Уранці наступного дня Мері й Роберт Ґрант саме прогулювалися просторим двором замку, коли до них долинув гуркіт коліс екіпажа, який на повному скаку мчали коні: це повертався до Малкольм-Кастла лорд Гленарван. І відразу в дворі з’явилася леді Елен у супроводі майора й побігла назустріч чоловіку. Гленарван міцно мовчки обійняв дружину.

– Ну що, Едварде? – схвильовано спитала леді Елен.

– Погано, люба, але нічого не вдієш – у цих людей немає серця! – відповів лорд Гленарван.

– Як?! Тобі відмовили?

– Еге ж… Пустопорожні балачки і тільки. Ти можеш собі уявити: вони вважають, що документ незрозумілий, неточний, катастрофа сталася бозна-коли, тому жодної надії на те, щоб знайти кого-небудь живого з «Британії» немає. Справді, який сенс прочісувати всю Патагонію заради трьох невдах-моряків, та ще й шотландців, – так вони сказали! І нібито в подібних ризикованих експедиціях завжди гине більше людей, ніж вони намагаються врятувати. Словом, це була остаточна відмова. Тепер бідний Ґрант справді загинув!

– Мій бідний батько! – почувши лордові слова, розпачливо скрикнула Мері Ґрант.

– Ваш батько? – здивовано мовив Гленарван, розглядаючи незнайому дівчину. – Чи не хочете ви сказати, міс…

– Так, Едварде, – підтвердила Елен. – Міс Мері та її брат Роберт – діти капітана Ґранта, яких Адміралтейство щойно остаточно посиротило.

– О Боже, якби я знав, що ви тут… – тільки й мовив Гленарван, подаючи дівчині руку, і сумно схилив голову.

Гнітючу мовчанку порушив майор:

– Хочете сказати, лорде, у нас не залишилося жодної надії?

– Саме так!

– Що ж, тоді я сам піду до цих панів, – запально мовив Роберт Ґрант, – і тоді ми…

– Ні, Роберте, марно! – спинила його запал старша сестра. – Зараз ми з тобою подякуємо великодушним господарям цього замку за все, що вони для нас зробили, і підемо звідси.

– Мері, заждіть! – гукнула леді Елен. – Вона подивилася на чоловіка. – Едварде, послухай! Капітан Ґрант, укидаючи в море цього листа, довірив свою долю тому, до кого він потрапить. Його знайшли ми…

– Що ви хочете сказати, люба?

– А те, що ми з вами давно спланували морську мандрівку, чи не так? Таку собі розважальну подорож на яхті… Та що може бути благородніше, ніж порятунок людського життя? І саме нам зараз випала ця щаслива нагода, адже наш «Дункан» – чудове надійне судно: якщо буде треба, ця яхта здатна здійснити й навколосвітнє плавання. Для чого ж відкладати? Рушаймо на пошуки капітана Ґранта!

Едвард Гленарван ніжно обійняв свою молоду дружину. Він щасливо посміхався – адже його Елен зараз показала, що вона справжня донька свого батька. А Мері й Роберт Ґрант, оговтавшись від подиву, поспішали обняти цих надзвичайно шляхетних людей – лорда Едварда Гленарвана та його дружину. Тиша, що запала на мить після слів Елен, вибухнула вигуками захоплення:

– Слава! Слава лордові та леді Гленарван!

5

Відплиття «Дункана»

Леді Елен і справді мала мужнє, великодушне та шляхетне серце, тож Едвард Гленарван із повним правом міг пишатися дружиною, яка так тонко розуміла свого чоловіка. Ще в Лондоні, коли Адміралтейство відхилило клопотання лорда, йому спало на думку організувати власну експедицію для пошуків капітана Ґранта. Тож він не розпочав першим розмову про це тільки тому, що його засмучувала неминуча в такому разі розлука з Елен. Але тепер, коли вона сама це запропонувала, Едвард більше не вагався ані миті.

Не гаючись, лорд Гленарван того-таки дня надіслав Джону Манґлсу наказ привести «Дункан» у порт Ґлазґо та підготувати судно для плавання в Південних морях. Коли леді Елен говорила, що «Дункан» чудово впорається з такою експедицією, вона зовсім не перебільшила мореплавні якості яхти: «Дункан» і справді міг сміливо вирушати в навколосвітнє плавання, а для цього його капітан Джон Манґлс мав лише подбати про деяке переобладнання судна. Насамперед він звелів розширити ями для вугілля, щоб яхта могла взяти на борт якомога більший запас палива. Так само Манґлс потурбувався й про запаси провізії, забезпечивши яхту харчами майже на два роки плавання. Потім він придбав невеличку гармату, яку встановили на шканцях яхти, – у морській подорожі могло трапитися будь-що, тож не зайвим було мати на борту зброю.

Капітана Джона Манґлса мали за одного з найкращих мореплавців у Ґлазґо, адже він таки розумівся на своїй справі. Йому було тридцять років. Суворі риси його обличчя виявляли мужність і врівноваженість. Рано втративши батьків, малий сирота потрапив до замку Малкольм-Кастл, де родина Гленарванів виховала хлопця, дала йому освіту, завдяки чому він став чудовим моряком. На той час, про який розповідається, Манґлс уже побував у кількох далеких плаваннях, неодмінно виявляючи надзвичайну енергію та холоднокровність у різних ризикованих ситуаціях, тому, коли лорд Гленарван запропонував йому командувати «Дунканом», капітан радо пристав на пропозицію – він любив власника Малкольм-Кастла як рідного брата і шукав нагоди ділом довести йому свою відданість.

А ще в команді був старий моряк Том Остін, помічник Джона Манґлса, який мав величезний досвід морських подорожей. Отже, екіпаж «Дункана», включаючи капітана та його помічника, складався з двадцяти п’яти чоловік. Ці справжні морські вовки всі як один були уродженцями графства Дамбартон, тож на яхті склався такий собі клан бравих шотландців, а лорд Гленарван дістав у своє розпорядження добірну команду відданих йому моряків, що вправно володіють зброєю та готові до будь-яких небезпек.

Тим часом Джон Манґлс, хоч який був заклопотаний навантаженням палива та провіанту на «Дункан», усе ж не забув підготувати для далекого плавання каюти лорда та леді Гленарван, а також обладнати каюти для дітей капітана Ґранта – Елен не змогла відмовити в проханні Мері й погодилася взяти їх із братом на борт «Дункана».

На яхті був іще один пасажир – майор Макнабс. Цей п’ятдесятирічний чоловік із правильними рисами завжди незворушного обличчя мав чудову вдачу: стриманий, мовчазний і добродушний, він ніколи не сперечався й не втрачав самовладання. Однаково врівноважено майор сходив і сходами до власної спальні, і на бруствер траншеї під шквальним вогнем супротивника. Макнабс належав до рідні лорда Гленарвана і нізащо в світі не відмовився б від участі в захопливій експедиції на «Дункані».

Відколи яхта лорда Гленарвана пришвартувалася біля пристані в порту Ґлазґо, вона цілковито заполонила увагу натовпу роззяв. Пліч-о-пліч з яхтою стояв пароплав «Шотландія», що готувався відплисти до Калькутти. Командував ним капітан Бертон, якого надзвичайно дратувала така надмірна увага до нікчемного «Дункана» – справді, величезна «Шотландія» мала право дивитися згорда на крихітну порівняно з нею яхту, – але загальна цікавість до яхти щодень зростала.

Швидко наближався день відплиття, призначений на 25 серпня. Перед тим Едвард Гленарван, леді Елен, майор Макнабс, Мері й Роберт Ґрант, а ще стюард яхти містер Олбінет та його дружина, покоївка леді Елен, покинули Малкольм-Кастл. Із ними зворушливо попрощалися віддані родині старі слуги, залишаючись чекати їхнього повернення.

За кілька годин усі мандрівники дісталися борту «Дункана».

Об одинадцятій вечора всі зібралися на борту яхти. Джон Манґлс наказав розводити пари, і невдовзі чорний вугільний дим уже клубочився, змішуючись із нічним туманом. О другій годині ночі корпус яхти затремтів і перегріта пара зі свистом вирвалася з-під клапанів. Світало, і вже видно було фарватер річки Клайд, позначений бакенами. Пролунав гудок «Дункана»: швартови були віддані, яхта відчалила від пристані. Невдовзі фабрики, склади й мануфактури, розташовані на берегах, змінили мальовничі вілли, що притулилися на прибережних пагорбах. За годину «Дункан» проминув скелі Дамбартона і незабаром уже плив затокою поблизу гирла річки Клайд.

Була шоста ранку, коли яхта, обігнувши мис Малл-оф-Кінтайр, нарешті вийшла у відкритий океан.

6

Пасажир із шостої каюти

Свіжий вітер надвечір першого дня плавання помітно розгойдав «Дункана», а вранці різко змінив свій напрям. Капітан Джон Манґлс наказав поставити вітрила – фок, контр-бізань та малий марсель, – і «Дункан» відразу став стійкіший. Тепер леді Елен і Мері Ґрант змогли піднятися на палубу, де вже були лорд Гленарван та майор із капітаном.

– Едварде, скільки триватиме наше плавання? – спитала леді Елен.

– Відповісти на це може тільки наш капітан. Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Авжеж, сер. Немає на що скаржитися. Зараз «Дункан» долає сімнадцять морських миль на годину. Це означає, що днів за десять ми перетнемо екватор, а приблизно за п’ять тижнів обминемо мис Горн.

– Чи не дошкуляє вам хитавиця, міс Мері? – спитав Гленарван, обернувшись до дівчини.

– Сподіваюся, невдовзі звикну до неї.

– А що наш юний морський вовк?

– Роберт? – утрутився в розмову Джон Манґлс. – Ну, той якщо зараз не в машинному відділенні, то неодмінно на щоглі. Цей хлопчина просто насміхається з морської хвороби. Та ось він, погляньте-но!

Усі подивилися туди, куди вказував капітан, – на фок-щоглу. Там, футів за сто від палуби, вчепившися за снасті брам-стеньги, висів Роберт. Мері перелякано скрикнула.

– Не хвилюйтеся, міс! – заспокоїв її Джон Манґлс. – Я ручаюся за цього хлопчину. Будьте певні: мине не так багато часу, і я обов’язково відрекомендую капітанові Ґранту ще одного відважного мореплавця, адже присягаюся – ми неодмінно знайдемо вашого батька.

– Я на це дуже сподіваюся! – промовила схвильовано дівчина.

– Бачите, люба міс Мері, – посміхнувся лорд Гленарван, – усе віщує нам успіх у подорожі: маємо найкращу команду та найкраще судно серед усіх можливих. Адже «Дунканом» не можна не захоплюватися, еге ж?

– Безперечно, сер, – відповіла Мері Ґрант, – та він викликає моє захоплення не тільки як пасажира…

– Справді?! Це ж як?

– Ще дитиною я постійно гралася на батькових кораблях, і дечого навчилася з корабельної справи. Якщо буде треба, я й зараз змогла б узяти рифи чи поставити вітрило.

– Овва, міс! Невже? – здивовано вигукнув Джон Манґлс.

– А це означає, – зауважив Гленарван, – що віднині капітан Джон – ваш найкращий друг. Адже понад усе на світі він цінує професію моряка.

– Це правда, сер, – відповів капітан, – та, здається мені, міс Ґрант більше пасує сидіти в рубці, ніж ставити брамсель.

– Мати Божа! Ви так пишаєтесь обидва своєю яхтою, – усміхнулася леді Елен, – що мені закортіло прогулятися нею перед сніданком.

– Будь ласка, – сказав Гленарван. – Треба тільки сказати Олбінету.

Стюард «Дункана» з’явився відразу. Містер Олбінет мав такий поважний вигляд, що міг би служити метрдотелем де-небудь у Франції. А свої обов’язки він при цьому завжди виконував тямущо та старанно.

– Олбінете, ми йдемо подихати свіжим повітрям, – сказав йому Гленарван так, ніби мова йшла про прогулянку околицями замку. – Сподіваюся, до нашого повернення стіл буде готовий до сніданку.

І Олбінет ввічливо та поважно вклонився на його слова.

Майор Макнабс залишився на палубі сам, а всі зійшли в кубрик.

Зоставшись на самоті, майор поринув у роздуми. Кілька хвилин він споглядав пінистий слід за кормою, доки нарешті обернувся й раптом побачив поряд себе на палубі зовсім невідомого йому пасажира.

Перед ним невідомо звідки виник високий, сухорлявий чоловік, із виду років сорока, що нагадував своєю довготелесою статурою цвях із широкою головкою. Голову мав круглу й міцну, ніс – довгий, рот – великий, підборіддя випиналося вперед, а короткозорий погляд заховався за скельця окулярів. З усього його вигляду, з розумного та веселого обличчя відчувалося, що незнайомий майорові пасажир яхти – добра людина, і в інших помічає тільки хороші риси. Вдягнутий незнайомець був у дорожнє кепі, оксамитові панталони і куртку з такої самої тканини з безліччю кишень. А ще на ньому були важезні жовті черевики та шкіряні гетри.

Знявши з плеча підзорну трубу, що теліпалася на ремінці, загадковий пан розсунув її і спрямував у бік горизонту, силкуючись щось розгледіти в неї. Так у спогляданні виднокола простояв хвилин із п’ять, далі опустив свій інструмент і сперся на нього, як на ціпок, – але труба раптово склалася, і дивак, втративши точку опори, мало не простягся на палубі на весь свій височенний зріст.

Майор Макнабс на те й бровою не повів.

– Стюарде! – голосно гукнув дивний пан.

Містер Олбінет, піднявшись на ют, попрямував до незнайомця.

– Де стюард цього судна? – спитав його незнайомець.

– Це я, сер, та я не маю честі…

– Перед вами пасажир із шостої каюти, – перебив його дивакуватий пан.

– Із шостої каюти? – розгублено повторив Олбінет.

– Авжеж. Як вас звуть?

– Олбінет.

– Чудово, друже Олбінете, – промовив пасажир із шостої каюти. – Я прошу вас подбати про мій сніданок. Я, щоб ви знали, просто помираю з голоду – вже тридцять шість годин як я нічого не їв. Власне кажучи, ці тридцять шість годин я проспав, що цілком нормально для людини, яка, не зупиняючись, примчала з Парижа до Ґлазґо. Коли снідають на борту цього судна?

– О дев’ятій, – механічно відповів Олбінет.

Незнайомець спробував було поглянути на годинника, але зміг знайти його тільки в дев’ятій кишені, безуспішно перевіривши попередньо вісім із них.

– От лихо, зараз ще й восьмої немає! – розчаровано вигукнув він. – От що, Олбінете, принесіть мені тарілку бісквітів та склянку шеррі, щоб я не помер від виснаження.

Олбінет остовпіло стояв, чудуючись дивній поведінці балакучого пасажира.

– Де ж наш капітан? Він що, досі спить? А його помічник? – сипав запитаннями незнайомець, роззираючись навсібіч.

У цю хвилину на трапі нарешті з’явився Джон Манґлс.

– Капітан перед вами, – сказав Олбінет.

– Дуже, дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Я просто щасливий познайомитися з вами, капітане Бертон!

Настала черга дивуватися капітану Джонові Манґлсу. І не тільки тому, що його назвали чужим ім’ям, а й дивній появі на борту судна нового пасажира.

– Дозвольте потиснути вашу мужню руку! Мені здалося це нетактовним у момент відплиття, коли навколо було стільки метушні. Але сьогодні…

Джон Манґлс мовчки подивився на стюарда, потім на незнайомця.

– …Але сьогодні, дорогий капітане, – вів своєї дивак, – ми з вами вже майже друзі, так? Чи задоволені ви зі своєї «Шотландії»?

– Даруйте, про яку «Шотландію» ви весь час торочите? – промовив нарешті Джон Манґлс.

– Як?! Про чудове судно «Шотландія», на якому ми з вами маємо щастя зараз перебувати. Скажу вам, я багато втішних відгуків чув про «Шотландію» і про її чудового командира, капітана Бертона! Ви випадком не родич легендарного африканського мандрівника Бертона? Ця надзвичайно відважна людина…

– Сер, я не родич не тільки мандрівника Бертона, а й самого капітана Бертона, – сухо мовив Джон Манґлс.

– Е-е… – Пан на мить застиг, забувши закрити рота. – То я, виходить, маю честь розмовляти з містером Берднессом, помічником капітана?

Джон Манґлс уже майже здогадався, що сталося, коли раптом на палубі з’явилися лорд Гленарван, леді Елен та Мері Ґрант.

– А, от і пасажири! Сподіваюся, містере Берднесс, ви познайомите мене! – вигукнув незнайомець і, не чекаючи відповіді, подався просто до Мері Ґрант. – Місіс… – посміхнувся він. – Міс… – Чоловік уклонився леді Елен. – Сер… – нарешті він помітив лорда Гленарвана, – я прошу не судити мене за те, що називаю своє ім’я сам, та пусте – адже в морі не до етикету. Сподіваюся, подорож на пароплаві «Шотландія», до того ж у товаристві таких чарівних пані, здасться нам недовгою та вельми приємною.

Ні леді Елен, ані міс Ґрант не промовили жодного слова. Обидві не могли збагнути, яким чином ця людина опинилася на палубі «Дункана».

– Сер, – стримано сказав Гленарван, – з ким маю…

– Так, даруйте мою неуважність, я – Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Лейпціга, Лондона, Петербурга та Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного товариства. Словом, я та людина, що двадцять років вивчала географію як кабінетний учений і нарешті вирішила пізнати її на практиці. Зараз я прямую до Індії, щоб завершити працю великих мандрівників минулого.

7

Куди прямував Жак Паганель

Авжеж, лорд Гленарван знав, хто перед ним, – ім’я та заслуги шановного Жака Паганеля були добре відомі в науковому середовищі, тому Гленарван приязно потис руку нежданому гостю.

– А зараз дозвольте мені, мосьє Паганель, – сказав лорд, – поставити вам одне запитання.

– Будь ласка, хоч дві дюжини, сер, – добродушно одказав географ.

– Ви сказали, що піднялися на борт цього судна тридцять шість годин тому?

– Так, сер, позавчора, о восьмій вечора. Зійшовши з потяга, я сів до екіпажа й подався просто на «Шотландію», на якій ще з Парижа телеграфом замовив для себе каюту номер шість. На той час уже смеркло, і на судні мене ніхто не зустрів. А я був такий натомлений з далекої дороги, що відразу ж ліг спати. І проспав, мов той бабак, аж тридцять шість годин!

Тепер усі зрозуміли, як учений опинився на борту яхти. Француз просто переплутав судна й помилково сів на «Дункан». Але що зараз скаже цей дивакуватий географ, коли дізнається назву і маршрут судна, на яке потрапив?

– Отже, мосьє Паганель, як я зрозумів, за відправний пункт вашої подорожі суходолом ви обрали саме Калькутту? – спитав лорд Гленарван.

– Еге ж, сер, саме так. Я все життя мріяв побачити Індію, і нарешті моя заповітна мрія скоро здійсниться!

– То ви, певне, засмутилися б, потрапивши до якоїсь іншої країни?

– Звісно, сер, надзвичайно! Адже я маю при собі рекомендаційні листи до генерал-губернатора Індії, а ще доручення Географічного товариства, яке неодмінно мушу виконати. Я хочу втілити в життя те, що не зміг 1846 року зробити місіонер Крік, – тобто обстежити русло річки Яру-Дзангбо-Чу, яка протікає через увесь Тибет, огинаючи Гімалаї з півночі, та з’ясувати, чи впадає ця річка в Брахмапутру. Це, безперечно, найважливіше географічне дослідження, і той, хто зможе його здійснити, здобуде собі безсмертні лаври…

– Мосьє Паганель, – мовив лорд Гленарван, вислухавши його полум’яну промову. – Немає жодних сумнівів у тому, що ви запланували видатну наукову подорож, але… Не хотів би вас засмучувати, та на деякий час вам доведеться відмовитися від насолоди побачити казкову Індію.

– Відмовитися?! На Бога, з якої причини я мушу відмовлятися?

– Ну, хоча б через те, що зараз ви пливете в напрямі, протилежному півострову Індостан.

– Що таке? Де капітан Бертон?!

– Я не капітан Бертон, – миттю відгукнувся Джон Манґлс. – І наше судно – не «Шотландія»!

Здавалося, ученому перепинило мову. Якусь мить приголомшений Жак Паганель розпачливо дивився то на лорда Гленарвана, то на леді Елен і Мері Ґрант, погляди яких виразно свідчили про щире співчуття, далі на Джона Манґлса та на майора, незворушного й усміхненого, як завше. Далі, знизавши плечима, він вигукнув:

– Що за дурний розіграш!

Тієї-таки миті його погляд зупинився на колесі штурвала, де мідно виблискував напис: «ДУНКАН. ҐЛАЗҐО».

– «Дункан!» – скрикнув у відчаї Паганель, а далі збіг по трапу й мерщій побіг до своєї каюти.

Тільки-но вчений покинув палубу, як усі присутні, крім майора, зареготали; навіть вахтові матроси – й ті не змогли стримати сміх. Справді, сісти замість потяга, що прямує до Едінбурга, на потяг у Дамбартон це одне, а переплутати судна й вирушити до Чилі, намагаючись потрапити до Індії, – це щось нечуване, найвища міра неуважності!

– Не дивно, адже Жак Паганель відомий учасник подібних халеп, – зауважив лорд Гленарван. – Утім, це жодним чином не заважає йому залишатися видатним ученим і одним із найкращих географів нашого часу.

– То що ж нам робити з цим неборакою? – засмучено сказала леді Елен. – Як я розумію, не повеземо ж ми його з собою до Патагонії?

– А що нам заважає? – спокійно мовив Макнабс. – Якби він, скажімо, сів не в той потяг, то чи змінював би машиніст через кожного роззяву-пасажира свій маршрут?

– Так, але в такому разі він міг би зійти на найближчій станції, – заперечила леді Елен.

– Він і зараз може так зробити, якщо побажає: зійде на берег у першому ж порту, – сказав Гленарван.

Тим часом невдаха Паганель, переконавшись, що весь його багаж на яхті цілий та неушкоджений, знову з’явився на палубі, весь час повторюючи те саме, таке прикре для нього, слово: «Дункан»! Насилу заспокоївшись, він підійшов до лорда Гленарвана.

– І куди ж прямує ваш «Дункан»? – спитав географ.

– До Америки, мосьє Паганель. У порт Консепсьон.

– Чилі! – вигукнув учений. – Боже милосердний, моя експедиція!..

– Але ж, мосьє Паганель, не варто втрачати надію, – Гленарван спробував його заспокоїти, – все буде добре. Насправді ви згайнуєте не надто багато часу, та й річка Яру-Дзангбо-Чу нікуди від вас не подінеться. Послухайте, незабаром ми зробимо зупинку на острові Мадейра, і там ви зможете пересісти на судно, що йде до Європи.

– О, я дуже вдячний вам, сер! Нехай і так, мушу з цим змиритися. Це ж треба! Тільки зі мною могло таке статися! – не міг заспокоїтися Паганель, і раптом згадав: – А моя каюта на «Шотландії»?

– Я б радив вам на якийсь час забути про «Шотландію».

Несподівано Паганелю спала на думку якась ідея.

– Хотів би зробити вам одну пропозицію, сер, – із запалом сказав учений. – Вдячний вам за вашу гостинність, але ж Індія – це дивовижна країна. Кращої для розважальної прогулянки на вашій яхті годі й шукати! Варто вам тільки захотіти – і ваш стерновий одним рухом штурвала змінить курс, а «Дункан» із такою самою легкістю рушить до Калькутти, як зараз іде до Консепсьона…

Гленарван заперечливо похитав головою, і засмучений Жак Паганель замовк на півслові.

– Мосьє Паганель, – м’яко промовила леді Елен, – якби це була розважальна подорож, я б неодмінно погодилася з вами: справді, чому б не до Індії? Повний вперед! Та й лорд Гленарван, гадаю, не заперечував би. Але «Дункан» пливе до Патагонії, щоб знайти й повернути на батьківщину людей, які зазнали корабельної аварії. І немає такої сили, яка змогла б змусити нас відмовитися від цієї благородної мети.

Уже за кілька хвилин учений дізнався про історію капітана Ґранта і про те, як виникла ідея подорожі на «Дункані» до берегів Південної Америки.

– Мадам, – із хвилюванням вислухавши розповідь, сказав він, – я в захваті від вашого шляхетного вчинку. Нехай ваша яхта прямує своїм курсом! Мене б сумління замучило, якби через мене вам довелося затриматися хоча б на день!

– А чи не бажаєте й ви приєднатися до нашої експедиції? – спитала леді Елен.

– На жаль, це неможливо, пані. Я зобов’язаний виконати доручену мені справу. Тому я покину борт «Дункана» на першій же стоянці.

Так науковець змушений був змиритися зі своєю долею і чекати, коли яхта дістанеться острова Мадейра, звідки до Ліссабона «лишатиметься всього сто вісімдесят льє», як сказав Паганель, маючи намір дочекатися на острові якогось попутного судна.

А оскільки географ був товариською, веселою та доброзичливою людиною, то вже надвечір першого дня він заприятелював з усіма на яхті. На його прохання йому показали листа й пляшку; Паганель, ретельно дослідивши всі три документи, теж погодився з висновком лорда Гленарвана. Вельми тепло вчений поставився до Мері Ґрант та її брата, щиро намагаючись підтримати в них надію на швидку зустріч із батьком.

Коли ж Паганель дізнався, що леді Елен – дочка славетного мандрівника Вільяма Таффнелла, то ледь не скакав від захоплення. Ще б пак! Адже він не раз зустрічався з батьком леді Гленарван, відважним ученим, листувався з ним, обмінювався науковими матеріалами. Розчулений географ був готовий розцілувати леді Елен, і навіть попросив у неї на те дозволу. Правду кажучи, після такого бурхливого вияву почуттів цей його цілунок міг вважатися майже по-родинному невинним.

8

Однією хорошою людиною більше

Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора і вже 30 серпня на видноколі з’явився острів Мадейра. Лорд Гленарван запропонував кинути якір і висадити Жака Паганеля на берег, але те, що сказав йому вчений, стало для всіх цілковитою несподіванкою.

– Мій дорогий лорде, – задумливо мовив географ, – я хотів би бути з вами відвертий. Скажіть, чи планували ви до зустрічі зі мною заходити на Мадейру?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте мені самому вирішити, як скористатися з моєї прикрої помилки. Річ у тім, що острів Мадейра вже вельми добре відомий, а тому не цікавий для мене як географа. Тож, якщо ваша ласка, я вважав би за краще висадитися на Канарських островах.

– Гаразд, зробимо зупинку на Канарах, – погодився Гленарван, – адже наш маршрут пролягає й через них.

– Чудово, лорде, адже всі три групи Канарських островів досить привабливі для дослідження, не кажучи вже про вулкан на Тенеріфе, який мені давно кортить побачити.

– Як собі схочете, – мимоволі посміхнувся лорд Гленарван.

Отож 31 серпня о другій годині Джон Манґлс і Паганель прогулювалися по палубі, і вчений безперестанку розпитував співрозмовника про Чилі.

– Мосьє Паганель! – спинив потік запитань француза капітан, указуючи на південь. – Ми зараз за сорок миль від острова Тенеріфе, і вершина вашого улюбленого піку досить виразно здіймається над обрієм.

– М-м… Здається мені, лорде, що це не надто показна гора. Чи й варто марнувати стільки сил, видираючись на неї, – зневажливо зазначив географ. – До того ж геніальний Гумбольдт так докладно її описав, що до того зовсім нічого додати. Тож скажіть мені, будь ласка: чи є сенс мені сходити на той вулкан після Гумбольдта?

– Маєте рацію, – кивнув Джон Манґлс, – навряд щоб там з’явилося щось невідоме. До того ж ви геть знудитеся в Тенеріфському порту, очікуючи попутне судно.

– Ото ж бо, – усміхнувся Паганель і раптом пожвавішав. – Скажіть, дорогий капітане, а на островах Зеленого Мису зручні якірні стоянки?

– Безумовно, і у Вілла-Прая можна легко сісти на пароплав, що йде до Європи.

– Авжеж, так і вчинимо, – заявив Паганель. – Отже, вирішено – пливімо туди.

– Робіть, як вам здається найкращим. – Джон Манґлс нишком посміхнувся. – На моє глибоке переконання, ваша присутність на островах Зеленого Мису збагатить сучасну науку.

Так вони розмовляли, доки пік острова Тенеріфе зник у прозорому серпанку за кормою «Дункана».

Не збавляючи ходу, 2 вересня о п’ятій ранку яхта перетнула тропік Рака. Повітря в цих широтах стало задушливим, вологим і важким. Розбурхане море не дозволяло пасажирам виходити на палубу, тому жваві розмови тепер тривали в кают-компанії.

3 вересня Жак Паганель знов заходився пакувати свій багаж, готуючись висісти на сушу, а «Дункан» тим часом лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта проминула острів Сель, обігнула ланцюг коралових рифів, увійшла до бухти Вілла-Прая та кинула якір за півмилі від берега.

Погода була жахлива: прибій вирував, крізь сильну зливу ледве можна було розгледіти місто, що притулилося на похилій терасі, на відножинах гірського хребта. Картина острова навіювала сум.

Леді Гленарван хотіла була побувати в місті, та через негоду нічого не вийшло. За такої високої хвилі навіть вантажити вугілля на яхту було нелегко, а пасажири «Дункана» ніби потрапили під домашній арешт на судні. Тільки й балачки були, що про погоду.

Паганель нервово походжав уперед і назад, нудно хитаючи головою.

– Ніби якесь прокляття, – бубонів він сам до себе. – Дійсно-бо, сама стихія заповзялася проти мене…

– Чи не хочете ви сказати, що ладні висісти на берег під такою зливою? – стривожено мовила леді Елен.

– За себе, мадам, мені нічого хвилюватися, а от мій багаж і прилади в небезпеці: адже все може загинути.

– Небезпека існує тільки в момент висадки, – сказав лорд Гленарван, – але у Вілла-Прая ви зможете непогано влаштуватися. Там, щоправда, бруднувато, та й сусідити з мавпами й свинями нелегко, але ж такому досвідченому мандрівникові як ви вередувати не випадає. Сподіваюся, що за якихось сім чи вісім місяців вам пощастить відплисти до Європи.

– Сім або й вісім місяців! – скрикнув вражений Паганель.

– Саме так, друже, не раніше. У сезон дощів кораблі рідко підпливають до островів Зеленого Мису. Але ж для вас це не буде гайнуванням часу, чи не так? Архіпелаг іще недосить вивчений, тут є над чим попрацювати.

– Ви могли б дослідити місцеві річки, – підказала леді Елен.

– Тут немає й ніколи не було річок, мадам, – буркнув географ.

– У такому разі поцікавтеся тутешніми лісами, – докинув Макнабс.

– Ліс, пане, – це дерева, а дерев тут теж немає.

– Приємна місцина, що й казати! – підсумував майор.

– Далебі, вам краще було висісти ще на Мадейрі, – сказав лорд Гленарван.

Учений секретар Паризького географічного товариства похмуро зиркнув на Гленарвана.

– Дорогий лорде, – спитав він, – де ви збираєтеся зробити наступну зупинку?

– Тепер уже не раніше Консепсьона.

– Сто чортів! Я тільки й роблю, що віддаляюся від Індії!

– Зовсім ні: щойно ми обігнемо мис Горн, «Дункан» відразу почне наближатися до цієї країни.

– Спритно, сер! Ви справжній мастак, сер! – із посмішкою вигукнув Паганель. – Ось аргумент, який ніколи не спав би мені на думку!

– До того ж золоту медаль Географічного товариства, шановний Жаку, – вів далі Гленарван, – можна однаково заслужити і в Кордильєрах, і в горах Тибету.

– Мені це відомо, дорогий лорде. До того ж я нітрохи не сумніваюся, що Географічне товариство так само охоче відрядило б мене до Патагонії, як і до Індії, але ця ідея, на жаль, дещо спізнилася…

– А чи не вирушити вам разом із нами, мосьє Паганель? – несподівано запропонувала леді Елен.

– Мадам! А як же моє завдання?

– Між іншим, ми пропливатимемо Маґеллановою протокою, – улесливо мовив Гленарван. – А крім того, побуваємо в порту Голоду…

– Порт Голоду! – сплеснув руками вчений. – Порт, занесений у всі літописи географічних досліджень!

– І головне, мосьє Паганель, – вела далі Елен, – ваша участь в експедиції уславить Францію не згірш Шотландії. Та й справжній географ, безсумнівно, стане нам у пригоді, а що може бути благородніше, ніж допомога науки людяній справі. Якщо вже доля привела вас на борт «Дункана», просто – зостаньтеся на яхті!

– Я второпав, – пробурмотів француз, – ви всі хочете, щоб я плив із вами далі.

– Таж вам, дорогий, і самому понад усе хочеться залишитися, – не витримавши, розреготався Гленарван.

– Присягаюся, це щира правда! – вигукнув Паганель. – Але ж я… боявся здатися надокучливим.

9

Маґелланова протока

Закінчивши навантаження вугілля, «Дункан» покинув цей похмурий острівний край і, взявши курс на захід, невдовзі увійшов у хвилі течії, що мала наблизити його до берегів Бразилії. 7 вересня за сильного північного вітру яхта перетнула екватор і продовжила плавання вже в Південній півкулі.

Подорож Атлантикою тривала успішно, віра команди в успіх експедиції щодень зростала. Здавалося, що з кожною пройденою сотнею миль шанси знайти капітана Ґранта подвоювалися. Серед тих, хто палко прагнув якнайшвидше здійснити благородний задум, був і капітан «Дункана». Він щиро бажав бачити міс Мері спокійною та щасливою. Ця тендітна смілива дівчина так полонила капітанове серце, що всі на яхті, крім нього і самої Мері Ґрант, здогадалися про його почуття, хоч як він намагався їх приховати. Щодо вченого-географа, то він давно вже вважав себе найщасливішою людиною в усій Південній півкулі, а своє перебування на «Дункані» – справжньою вдачею. Цілісінькими днями Паганель безперестанку вивчав географічні карти. Ще, знайшовши серед суднового майна скрині з книгами, серед яких було кілька томів іспанською, Паганель вирішив вивчити мову Сервантеса. Іспанською ніхто на яхті не володів, і його набуті знання мали на меті полегшити дослідникам вивчення чилійського узбережжя.

Тим часом яхта з надзвичайною швидкістю линула шляхом, відкритим свого часу славетними мандрівниками Америго Веспуччі та Фернаном Маґелланом. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога й узяла курс на протоку, що зажила легендарної слави в моряків. Іноді на горизонті вже проступали обриси берегів Патагонії.

Через десять днів «Дункан» плавно увійшов у Маґелланову протоку. Цим шляхом зазвичай пливуть торговельні кораблі, що прямують у Тихий океан, оскільки на берегах протоки є безліч джерел питної води та безпечних гаваней.

Жак Паганель ані на мить не покидав палуби, боячись проґавити бодай найменшу деталь берегового рельєфу протоки. Єдине, що засмучувало вченого, це те, що йому досі не вдалося побачити жодного патагонця.

– Терпіння, мій друже, незабаром вони з’являться, – утішав його лорд Гленарван.

– Щось мені не віриться.

– Але ж слово «патагонці», іспанською «великоногі люди», не може означати якісь примарні створіння, тож вони напевне існують, – зауважила леді Елен.

– Це зовсім нічого не означає, мадам! – вигукнув Паганель. – Між іншим, досі абсолютно незрозуміло, як їх слід називати. Якщо хочете знати, це саме Маґеллан назвав тутешніх тубільців патагонцями, самі ж вони кличуть себе «іпокен». Крім того, у цього народу існує ще сила-силенна різних назв.

– Припустімо, – сказав лорд Гленарван, – думки щодо того, як називати патагонців, різні, але, сподіваюся, наш друг Паганель погодиться, що стосовно їхнього зросту всі дослідники сходяться в одному?

– Жахливе невігластво! – вигукнув обурений Паганель.

– Але ж патагонці – справжні велетні!..

– Не впевнений. Дослідники, які з ними стикалися, суперечать один одному. Наприклад, Маґеллан казав, що його голова ледве сягала їм до пояса, водночас Дрейк вважав, що будь-який англієць вищий за найвищого патагонця.

– Ну, про англійців то звичайна байка, – презирливо докинув бравий майор. – От якби йшлося про шотландців!

– А істина полягає в особливостях статури тубільців. Ноги в них короткі, а тулуб непомірно довгий, із широкими грудьми і м’язистими плечима. Це, так би мовити, люди шести футів заввишки, коли сидять, і п’яти – коли стоять. Та все ж, друзі мої, мушу зізнатися, що Маґелланова протока й без патагонців просто чудова.

У цей час яхта проминала розташований у протоці півострів Брансуїк. Удалині, в гущавині дерев, промайнув чилійський прапор, потім на мить вигулькнула дзвіниця. Підніжжя гір вкривали густі ліси, а вершини їх були повиті хмарами. На південному заході громадилася вершина гори Тарн.

Сутінки поглинули землю і море, настала ніч. У м’якому світлі зірок яхта продовжувала свій рух уперед. Скоро на березі з’явилися обриси розвалин – то були руїни давно покинутої колонії. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

1581 року тут висадилися чотириста переселенців з Європи. Емігранти заснували місто Сан-Феліппе, але вже першої ж суворої зими половина з них загинула від морозів, а голод доконав тих, хто вцілів після зими. Корсар Кевендіш, що відвідав 1587 року злощасну колонію, на руїнах міста знайшов останнього живого з бідолах, та і той конав із голоду. Місто зникло – воно проіснувало всього шість років, а здавалося, що його покинули шість століть тому.

На ранок яхта дісталася такого вузького місця протоки, що здавалося, ніби вона йде зеленим коридором. По берегах із гущавини ясеневих, березових та букових лісів здіймалися гори, вкриті непрохідною гущавиною.

Коли яхта проминула вхід до бухти Сан-Ніколас, удалині з’явилися табуни тюленів, а поміж них – могутні фонтани води, які викидали кити. «Дункан» обігнув південний край американського материка – досі вкритий снігом мис Фроуорд. А незабаром на Вогняній Землі забовваніла гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, оповите пасмом хмар.

Через тридцять шість годин після входження яхти до Маґелланової протоки перед нею лежав самий тільки безмежний водний простір.

10

Тридцять сьома паралель

Минув тиждень відтоді, як «Дункан» залишив за кормою мис Пілар, і зараз яхта на всіх парах увіходила до бухти Талькауано – просторої закритої гавані. Стояла погожа днина. Небо в цих краях із листопада по березень зовсім безхмарне, і вздовж берегів, захищених гірськими пасмами Анд, постійно дме південний вітер. За наказом лорда Едварда капітан проклав курс «Дункана» поблизу архіпелагу Чілое та інших незліченних островів цієї частини Американського континенту. Адже випадкова знахідка рештків загиблого судна могла наштовхнути мандрівників на слід корабельної аварії «Британії». Проте в цих місцях нічого не вдалося знайти, і яхта кинула якір у порту Талькауано – рівно через сорок два дні після того, як залишила води Клайдської затоки.

Гленарван наказав спустити шлюпку, сів у неї разом із Паганелем, і незабаром вони обидва зійшли на берег біля дощаного причалу. Учений палко бажав перевірити свої успіхи в іспанській мові, на вивчення якої він витратив стільки часу протягом подорожі, але, на його превеликий подив, місцеві жителі не зрозуміли жодного слова.

На митниці за допомогою кількох калічених англійських фраз та красномовних жестів їм пояснили, що до резиденції англійського консула – міста Консепсьона – кіньми можна дістатися за годину. Гленарван одразу взяв двох верхових коней, і за якийсь час вони з Паганелем уже в’їжджали у велике місто, яке іспанці заснували два століття тому.

Саме тоді Консепсьон переживав не найкращі свої часи. Протягом минулих століть тубільці не раз грабували місто. Останній набіг стався 1819 року, і сплюндроване місто досі виглядало спустошеним. Вулиці заросли чортополохом, скоротилася торгівля, завмерло ділове життя. Консепсьон занепав, перетворившись на село, населене самими жінками та дітьми.

Лорд Гленарван попрямував до британського консула, містера Бентока. Проте ні містер Бенток, ані консули інших європейських держав не мали жодних повідомлень про англійський корабель. Повернувшись до Талькауано, Гленарван розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки хоча б якихось звісток.

Минуло вже шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано; всі пасажири яхти зібралися на юті. Леді Елен намагалася, як могла, втішити й підбадьорити дітей капітана Ґранта, а Жак Паганель знову й знову заглиблювався в папери і з напруженою увагою вивчав їх, ніби прагнув вивідати, які ще таємниці там можуть ховатися. Раптом лорд Гленарван спитав його:

– Мосьє Паганель! Чи не могло так статися, що слова, якими ми доповнили текст послання, неправильні? Можливо, ми помиляємося щодо місця катастрофи?

Учений мовчав.

– Мені здається, – після досить тривалої паузи багатозначно мовив географ, – що капітан Ґрант зараз перебуває в полоні індіанців. Ваша помилка в тому, що ви прочитали «напевно стануть бранцями», а слід було читати – «стали бранцями». Тоді все стає зрозумілим.

– Але це неможливо! – вигукнув Гленарван. – Пляшку могли кинути в океан тільки тоді, коли судно наразилося на скелі. Отже, координати, зазначені в посланні, збігаються з координатами місця корабельної аварії.

– Тут я не погоджуюся з вами, – заперечив Паганель. – Чому не припустити, що індіанці відвели жертв аварії вглиб материка? Можливо, вони намагалися повідомити, де перебувають, уже звідти, адже щоб кинути пляшку в море, необов’язково стояти на морському березі – досить мати поблизу річку, що впадає в море.

Так, це припущення вченого було слушним. Усі здивовано мовчали. Першою заговорила леді Елен.

– І що ж ми маємо тепер робити?

– Я гадаю, слід розпочати з того місця тихоокеанського узбережжя, де проходить тридцять сьома паралель, і прямувати далі, не збочуючи ані на півградуса, до такого самого пункту на атлантичному березі. Так, рухаючись цим маршрутом, ми, можливо, й знайдемо потерпілих із «Британії».

– Що й казати, шансів на це небагато, – зауважив майор.

– Хай хоч які вони мізерні, ми не маємо права їх легковажити, – заявив Паганель. – Якщо я не помиляюся, і пляшка дійсно потрапила в океан, пливучи за течією однієї з річок, ми рано чи пізно натрапимо на слід полонених. – По цім слові вчений розгорнув на столі карту Чилі та аргентинських провінцій. – Отже, ми спочатку пройдемо вузьку смугу Чилі. Потім перейдемо через хребти Кордильєр і спустимося вниз, до пампи. Тут безліч річок, річечок, гірських потічків, що перетинають тридцять сьому паралель, і всі вони могли віднести пляшку з посланням до моря. Тож цілком можливо, що в якійсь зі стоянок на березі, в ущелині чи гірській долині зараз караються в індіанській неволі ті, хто чекає на порятунок.

– Мосьє Паганель має рацію! Мій батько там! – вигукнув Роберт, не зводячи з карти очей.

– Якщо капітан Ґрант потрапив у полон до невеликого племені, то ми самі спробуємо його звільнити, – сказав лорд Гленарван. – А якщо ні, то нам доведеться, дізнавшись якомога більше про становище бранців, повернутися на східне узбережжя і на «Дункані» вирушити до Буенос-Айреса. А вже там майор Макнабс хутко спорядить військовий загін, який легко впорається з усіма індіанцями, які тільки є в Аргентині.

– Ви маєте рацію, – підтримав лорда Паганель. – До того ж сила-силенна людей до нас пройшли цим шляхом, не маючи ні таких можливостей, ані такої мети, як у нас! Йдеться про подорож усього в тисячу миль – адже нам доведеться весь час рухатися по прямій; а коли згадати, що на цій самій широті в Північній півкулі розташовані Іспанія, Сицилія та Греція, отже, кліматичні умови будуть майже ідеальними та й сама подорож триватиме щонайбільше місяць. Та це ж просто приємна прогулянка!

– Мосьє Паганель, – звернулася до вченого леді Елен, – ви справді впевнені, що індіанці зберегли життя потерпілим у корабельній аварії?

– Авжеж, пані, насамперед тому, що індіанці не людоїди. У тутешніх краях європеєць – істота корисна; тубільці знають йому ціну та піклуються про нього як про рідкісну тварину.

– По сій думці, – твердо вимовив лорд Гленарван, – вирушаймо негайно. Яким шляхом підемо?

– Найлегшим, – відповів Паганель. – Спершу горами, далі положистим східним схилом Кордильєр і потім рівниною, подекуди вкритою травою, подекуди піщаною.

Описуючи маршрут майбутньої експедиції, географ жодного разу не поглянув на карту: він так досконало вивчив її, що тепер не мав у ній потреби.

– Таким чином, усього за місяць ми досягнемо східного узбережжя континенту – навіть раніше, ніж туди прийде «Дункан», – підсумував учений.

– Тобто «Дункану» після прибуття доведеться крейсувати між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо? – спитав Джон Манґлс.

– Так, справді. Оскільки мета нашої сухопутної подорожі – з’ясувати становище капітана Ґранта та його супутників, а не воювати з тубільцями, то очолити експедицію найкраще буде лордові Гленарвану. Майор, звичайно, також нікому не поступиться своїм місцем в експедиції, як і ваш відданий слуга Жак Паганель, – учений намагався визначити оптимальний склад учасників майбутнього походу.

– А я? – вигукнув юний Ґрант.

– Роберте! – суворо зупинила його сестра.

– Чом би й ні? – озвався Паганель. – Хлопці мужніють у мандрах, нехай іде. Отже, ми четверо – і ще троє матросів із «Дункана».

– А мене ви з собою не берете? – звернувся Джон Манґлс до лорда.

– Ми залишаємо на борту яхти жінок, дорогий Джоне. Хто, як не ви, найліпше подбає про них?!

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Щоб не образити нікого з матросів, кинули жереб, і він випав помічникові капітана Тому Остіну, здорованю Вілсону та бойовому боксеру-аматору Малреді. Тим часом Джон Манґлс поповнив запаси палива та води і був готовий будь-якої хвилини вийти в море.

Перед відплиттям усі знову зібралися в кают– компанії. «Дункан» знімався з якоря, і лопаті гвинта вже збивали на піну води бухти. Лорд Гленарван, Паганель, Макнабс, Роберт Ґрант, Том Остін, Вілсон та Малреді, одягнені по-похідному й озброєні, готувалися покинути борт яхти. Провідники та нав’ючені мули чекали їх біля причалу.

– Уже час, панове! – сказав нарешті Гленарван.

– Так, ідіть, любий Едварде, хай вам щастить, – намагаючись не показувати хвилювання, мовила Елен.

– А зараз, друзі мої, – вигукнув географ, – потиснімо руки – і до швидкої зустрічі на березі Атлантичного океану!

І вже за кілька хвилин сім членів експедиції покинули борт «Дункана». Шлюпка висадила їх край набережної, до якої наблизилась яхта, розвертаючись на вихід із гавані, й леді Елен востаннє гукнула:

– Хай вас Бог боронить!

Коли вершники, пришпоривши мулів, попростували прибережною дорогою, гвинт яхти набрав обертів і вона на всіх парах рушила у відкритий океан.

11

Через Чилі

Лорд Гленарван залучив до експедиції чотирьох місцевих мешканців: трьох чоловіків середніх років і хлопчика. Один із них виявився англійцем, який прожив у цих краях понад два десятки років. Добре знаючи стежки, що вели через перевали, він наймався провідником. І хоча мешкав серед індіанців та мулатів багато років, усе ж не забув рідної мови і легко порозумівся з мандрівниками.

Провідник мав при собі двох підручних пеонів[2] і дванадцятирічного хлопчину. Пеони поганяли мулів, навантажених в’юками експедиції, а хлопчик вів «мадрину» – всуціль обвішану бубонцями низькорослу кобилку. Кобилка йшла попереду на гірських стежках і вела за собою десяток мулів. На семи з них їхали мандрівники, а на восьмому – провідник-англієць. Решта мулів експедиції була нав’ючена провізією. Пеони здебільшого рухалися пішки…

Перейти хребти Анд через перевал не надто легко. Для такої подорожі потрібні надзвичайно витривалі мули, яких вирощують в Аргентині та Чилі. На всьому довгому шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівникам доводиться харчуватися в’яленим м’ясом, рисом, а також дичиною, якщо її пощастить уполювати дорогою. За ліжко звичайно слугує місцеве сідло особливої будови, яке виготовляють із баранячих шкур, видублених з одного боку та вкритих шерстю з другого; воно кріпиться на спині мула широкими попругами. Загорнувшись уночі в теплу овчину, мандрівник може спати, не боячись холоду та нічної вогкості.

Лорд Гленарван придбав для себе та своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, просунувши голови в пончо – широкі плащі із закотом посередині, – не тямилися з радості від захвату. Взулися мандрівники у високі чоботи зі шкіри лошати.

Маленький загін швидко просувався берегом бухти, щоб за тридцять миль на південь вийти на тридцять сьому паралель. Їхали мовчки. Чути було тільки голос Паганеля: старанний географ раз у раз ставив собі питання іспанською і сам же на них відповідав.

Звичайно погоничі починають денний перехід о восьмій ранку та зупиняються на нічліг о четвертій годині пополудні. Лорд Гленарван також дотримувався цього звичаю. Позаяк ближню частину узбережжя вже було досліджено раніше, але пошуки слідів корабельної аварії виявилися марними, вирішили почати експедицію з містечка Арауко, а звідти до бухти Карнеро, через яку й пролягає тридцять сьома паралель, уже залишалося щось із двадцять миль.

Вступивши в містечко, маленький загін розташувався на нічліг просто неба, посеред двору харчевні, оскільки в самому приміщенні було дуже брудно та задушливо. Поки готувалася вечеря, Гленарван, Паганель і провідник– англієць прогулювалися між валькованими[3] хатинами. Лорд спробував був щось дізнатися тут про «Британію», але ці спроби виявилися марними.

Назавтра зранку загін рушив уздовж тридцять сьомої паралелі на схід, углиб материка. Попервах родюча місцевість поступово ставала все більш пустинною і дикою. Цього дня шлях загону перетнули дві річки, проте провідник відшукав брід, і мандрівники змогли переправитися без перешкод. На обрії вже виднілися оповиті серпанком гірські пасма Анд.

О четвертій годині дня загін зупинився на ночівлю в затінку гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, звільнили від поклажі й відпустили пастися. З в’юків дістали в’ялене м’ясо і традиційний рис. Після вечері, приладнавши сідла й попони замість ковдр і подушок, мандрівники полягали на густій траві й міцно заснули. Провідник та його пеони пильнували табір і по черзі не спали всю ніч. Наступного дня, коли мандрівники розбили табір на березі річки Біобіо, лорд Гленарван занотував у своєму похідному щоденнику, що вони здолали ще тридцять п’ять миль.

Це був край багатої зеленої рослинності, що ряснів амарилісами, фіалковими деревами, кущами дурману й кактусами, вкритими золотистими квітами. Тубільці траплялися на шляху дуже рідко. Іноді назустріч, немов тіні, пролітали вершники гаучо – пастухи й скотарі, в жилах яких тече змішана кров індіанців та іспанців. І через те, що дорога здебільшого була безлюдна, довелося облишити думку про те, що вдасться хоча б щось розпитати в кого-небудь.

17 жовтня загін рушив у дорогу як завжди. Місцевість ставала все більш горбкуватою, а це означало, що гори близько. Численні річки та струмки бурхливо збігали схилами. Паганель часто зазирав у карту, і, якщо яка-небудь річка не була позначена на ній – а це траплялося досить часто – завзятого географа це обурювало і він одразу давав річці гучну іспанську назву.

О п’ятій годині вечора загін зупинився в неглибокій ущелині за кілька миль від містечка Лоча. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя сьєри[4] – першого щабля на підходах до високих хребтів Андських Кордильєр.

12

На висоті дванадцять тисяч футів

Відтепер досі приємна мандрівка для загону перетворювалася на складний гірський похід, пов’язаний з труднощами та справжньою небезпекою. Необхідно було вирішити, який перевал через Кордильєри обрати, щоб не збочити зі свого маршруту. На запитання лорда Гленарвана провідник відповів:

– У цій частині гір мені відомо лише два перевали, які можуть подолати мули.

– На жаль, жоден із них не годиться, адже перший відведе нас занадто далеко на північ, а другий – на південь, – зауважив географ, здається, не згірш провідника обізнаний з місцевим рельєфом.

– А ви знаєте ще якийсь? – спитав майор.

– Так, – відповів Паганель, – це гірський прохід Антуко, який тягнеться по схилу вулкана під тридцять сім градусів три мінути південної широти, що зовсім мало відхиляється від потрібного нам напряму. А вам, провіднику, відомий цей перевал?

– Так, сеньйоре, мені випадало іноді користуватися ним. Це стежка в горах, якою пастухи-індіанці перегоняють свою худобу зі східних схилів гір.

– Отже, мій друже, – сказав Гленарван, – якщо там можуть пройти отари й табуни, зможемо пройти й ми. Триматимемося цього шляху.

Відразу ж прозвучав сигнал рушати, і загін заглибився в долину. Схил тут був такий пологий, що зовсім не відчувався. Близько одинадцятої ранку на шляху мандрівникам трапилося невелике мальовниче озерце, яке довелося об’їхати. Вище здіймалися рівнини, порослі злаковими травами, на яких паслася худоба індіанців. Іще за півгодини загін потрапив у болото, і лише завдяки чуттю мулів мандрівники змогли щасливо вибратися звідти. О першій годині дня побачили фортецю Баленаре, що здіймалася на гострому піку гори. Тим часом шлях ставав усе більш стрімким, каміння з гуркотом осипалося вниз, зрушене копитами мулів. Близько третьої години мандрівники проминули мальовничі руїни ще однієї фортеці, зруйнованої під час повстання індіанців 1770 року.

У цих місцях дорога стала набагато важчою. Мули йшли, похиливши морди вниз, ніби винюхували кам’янистий шлях. Трава тут усе ще була густою, але скрізь можна було помітити червонасті уламки застиглої лави, укриті жовтими кристалами, – давалася взнаки близькість вулкана Антуко. У таких місцевостях часті підземні поштовхи постійно змінюють їхній вигляд: лавини засипають стежки, а все, що могло бути дороговказом, просто безслідно зникає. Отож провідник завагався: зупинившись, він почав озиратися, намагаючись знайти стежку серед кам’яного кришива.

Лорд Гленарван не відставав від провідника ні на крок. Він не поспішав із запитаннями, вважаючи, що у досвідчених провідників, як і в мулів, є особливий інстинкт, і в таку скрутну хвилину краще покластися на нього. Так загін проблукав іще близько години, марно намагаючись відшукати дорогу, і нарешті змушений був зупинитися – шлях заступала прямовисна скеля. Провідник зліз із мула, схрестив на грудях руки і мовчки стояв, роздумуючи.

– Ви загубили прохід? – спитав його Гленарван.

Провідник заперечливо похитав головою.

– Ні, сер. Ми на ньому стоїмо. Бачите – ось попіл від вогнища, яке розкладали індіанці-пастухи, а ось – сліди копит коней і овець.

– Тобто вони йшли саме цим шляхом?

– Так. Але тепер це неможливо: землетрус перепинив дорогу.

– Для мулів, та не для людей, – озвався майор.

– Вирішуйте самі, – знизав плечима провідник, – хоча ще не пізно повернутися й піти через інший перевал.

– Скільки на це знадобиться часу?

– Днів зо три, не менше.

Лорд Гленарван замислився. Було цілком очевидно, що мули тут не пройдуть.

– Ну як, друзі, підемо вперед чи повернемо? – запитав він супутників.

– А що, власне, сталося? – вигукнув, посміхаючись, Паганель. – Адже залишилося зовсім небагато – тільки здолати гірське пасмо, протилежний схил якого значно легший для спуску, ніж той, на якому ми зараз стоїмо. На східному схилі ми знайдемо і провідників, і коней. Отже, вперед!

– А ви не підете з нами? – спитав провідника– англійця лорд.

– Я лише простий погонич мулів, – відповів той, – і не можу кинути своїх тварин.

– Обійдемося й без провідника, – мовив Паганель. – По той бік скелі ми знову опинимося на стежці, і я не згірше за місцевого жителя приведу вас простісінько до східного підніжжя Кордильєр.

Потому Гленарван заплатив провідникові й відпустив його разом із пеонами та мулами. Зброю, інструменти та харчі семеро мандрівників розділили – кожен отримав свою частку поклажі. Вирішили рушати в дорогу негайно і, якщо буде треба, продовжити сходження навіть потемки. На лівому схилі розпадини петляла ледь помітна стежка, і після напруженого й небезпечного двогодинного підйому та спуску загін знов потрапив у прохід Антуко. Проте стежки між скелями знайти так і не вдалося: останній землетрус перетворив усе довкола на хаотичні купи скельних уламків.

Усю ніч тривало непросте сходження. Мандрівникам доводилося видиратися на неприступні пласкі «полиці» в горах, перестрибувати через широкі й глибокі розколини. Ось коли стали в пригоді сила Малреді та спритність Вілсона – ці двоє шотландців устигали скрізь. Лорд Гленарван не випускав з очей Роберта, стежачи, щоб завзятий хлопчина часом не припустився якоїсь непоправної помилки на цьому вкрай небезпечному шляху. Паганелем, здавалося, постійно рухала вперед його запальна французька вдача. А майор Макнабс, як завше з незворушним спокоєм, не поспішав і не відставав, щасливо просуваючись по схилу.

На п’яту годину ранку барометр, який мандрівники використовували як висотомір, показав, що вони досягли висоти сім із половиною тисяч футів. Тепер загін перебував на мертвих високогірних плато, де не ростуть дерева. Серед сухої трави та чагарників траплялися дикі тварини, які, тільки-но помітивши людей, відразу кидалися врозтіч. Роберту вдалося побачити лам – копитних родичок верблюда, які індіанцям, що живуть у горах, замінюють і овець, і корів, і навіть в’ючних коней. Були тут також шиншили – невеличкі вухаті гризуни з чудовим сріблястим хутром.

Невдовзі місцевість навколо дуже змінилася. Повсюди здіймалися крижані брили, що синіли й виблискували в променях уранішнього сонця, а розколини між брилами заповнював злежаний сніг. Вілсон рухався на чолі загону, перевіряючи ногою й палицею міцність льоду. Його супутники ступали слід у слід за ним і боялися голосно розмовляти, бо найменше коливання повітря могло викликати снігову лавину.

Проминувши льодовик, загін знов опинився в зоні чагарників, які незабаром змінили злакові та кактуси. Проте на висоті одинадцяти тисяч футів зникли будь-які сліди рослинності. За цей час члени експедиції зупинялися на відпочинок усього раз – о восьмій ранку, – щоб трохи підснідати й поновити сили, а потім знову рушили вперед. Їм доводилося перелазити через гострі, мов леза, гребені та крок за кроком просуватися понад самим краєм проваль, у які навіть заглянути було страшно!

Близько другої години дня між голими загостреними вершинами перед очима мандрівників постало величезне пустельне плато. З-під щільного сніжного покриву повсюди випиналися гострі порфірові й базальтові уламки.

Розріджене повітря заважало мандрівникам дихати, сліпучий блиск сонячних променів, що відбивалися від снігу, різав очі, які й без того сльозилися, а запаморочення, викликане високогір’ям, геть позбавляло останніх сил. Лорд Гленарван із жахом подумав про майбутній нічліг у пітьмі, холоді та мороці.

Несподівано його руки торкнувся Макнабс.

– Бачите хатину, Едварде? – спокійно спитав майор.

13

Униз із Кордильєр

Якби не досвідчений Макнабс, ніхто з мандрівників навіть не подумав би, що в цих диких місцях можна віднайти якийсь притулок, адже завалена снігом індіанська хатина була зовсім непомітна серед навколишніх скель. Майже півгодини знадобилося Вілсону та Малреді, щоб відкопати вхід.

Хижка, складена з сирцевої цегли, тулилася коло скелі. Вона мала єдиний отвір – вхід, до якого вели кам’яні сходи. Всередині приміщення могли вільно розміститися з десятеро людей, стіни непогано захищали від різкого холоду, якщо врахувати, що температура надворі вже опустилася до десяти градусів нижче нуля. Тут був димар, можна було розкласти вогонь.

– Та це ж справжній палац! – вигукнув Паганель.

– Особливо коли запалає вогонь, а в ньому затріщать поліна, – докинув Том Остін. – Особисто я зараз значно більше зрадів би добрячій в’язці хмизу, ніж палацовим хоромам.

– Ну що ж, Томе, спробуймо знайти паливо.

– Паливо на цьому голому камінні? – Малреді недовірливо похитав головою.

– Але ж хтось колись розкладав вогонь у цій хатині, отже, десь недалеко має бути й паливо, – зауважив майор.

– Певно що так, – погодився лорд Гленарван. – Діставайте провізію, а я спробую себе в ролі дроворуба.

– Ми з Вілсоном теж підемо з вами, – заявив Паганель.

Залишивши змореного Роберта відпочивати, Гленарван, географ і Вілсон вийшли з хижі. Мороз пощипував за щоки. Синє небо поступово темніло, сонце сідало, його багряні промені осявали гострі вершини гірського пасма. Зараз мандрівники були на висоті, лише на дві з половиною тисячі футів нижчій за найвищу вершину Європи – Монблан. Вдалині виднілися кряжі морен – довгих смуг кам’яних уламків і валунів, принесених льодовиками, що сповзають із вершин.

Долини поступово оповила пітьма. На півдні височіла гора Антуко, вершиною якої був кратер живого вулкана. Із самих глибин його вічно палаючого жерла з клекотом вивергалася пара, змішана з клубами розжареного попелу, і здавалося, що відножини навколо вулкана охоплені полум’ям.

Паганель і лорд Гленарван, мабуть, довго б іще захоплено спостерігали за цим грандіозним видовищем, проте найперше зараз було потрібне паливо, і воно знайшлося: так, дерева справді тут не росли, зате скелі були вкриті сухим лишайником, а ще чагарником, коріння якого непогано горить. Проте розпалити вогонь виявилося нелегкою справою. Ще важче було підтримувати його. Макнабс пояснив, що це все через розріджене повітря, яке містить дуже мало кисню.

Проте всі з насолодою попили запашної гарячої кави. А от в’ялене м’ясо їли без апетиту – здається, одноманітна їжа потроху набридала.

Докинувши палива у вогонь, мандрівники закуталися в пончо, і незабаром хатина вже здригалася від богатирського хропіння.

Тільки лорд Едвард Гленарван не склепив очей – йому не давала заснути якась тривога, якесь передчуття близької небезпеки. Та скоро й він, не маючи більше сили опиратися сну, втомлено й тривожно задрімав. Раптом почувся віддалений глухий гуркіт, що нагадував перекоти грому. Підвівшись зі своєї твердої постелі, Гленарван вийшов із хатини.

Зійшов місяць. Повітря було нерухоме та прозоре, як кришталь. Удалині мерехтіли багряні відсвіти з кратера Антуко. У нічному небі поблискували міріади зірок, не видно було жодних блискавиць. Проте гуркіт не стихав. Лорд повернувся в хижу й поглянув на годинник – друга година ночі. Гленарван вирішив не будити стомлених товаришів, а незабаром і сам забувся важким сном.

Утім, за кілька годин жахливий гуркіт знову змусив його підхопитися.

Оглушливий шум скидався на звук коліс безлічі громохких возів, навантажених артилерійськими снарядами, та ще й коли їх чимдуж котять бруківкою баскі коні. Раптово Гленарван відчув, як ґрунт тікає у нього з-під ніг; хатина затряслася, по її стінах зазміїлися тріщини.

– Тривога! – відчайдушно заволав він.

Його супутники прокинулися і прожогом побігли до виходу.

– Землетрус! – Голос Паганеля ледве долинав крізь близьке стугоніння та гуркіт.

Справді, вчений не помилявся. Це було одне з тих стихійних лих, які нерідко трапляються в чилійських горах. Ця частина земної кулі особливо часто зазнає дії підземних сил, а вулкани, яких чимало в Кордильєрах, відомі своєю лихою вдачею.

Те, що відбувалося зараз, було справжньою катастрофою. Частина гірської брили-полиці, що відірвалася від хребта, тим часом згинаючись і розгойдуючись, поплила в долину зі швидкістю кур’єрського потяга, а на ній – купка людей, приголомшених, охоплених панікою, що силкувалися втриматися, намагаючись учепитися за камені та кущі. Нікуди було втекти, ніде сховатися. Глухий підземний гул, тріск гранітних і базальтових скель, що наштовхувалися одна на одну, здіймаючи хмари сніжної куряви – і жодного певного опертя під ногами. Кряж стрімголов зсувався вниз, проминав урвища, куди падали брили гірських порід, викорчовував столітні дерева і, мов той гігантський плуг, зрізав виступи й нерівності східного схилу на своєму шляху.

Ніхто не зміг би сказати точно, скільки тривало це моторошне падіння в безодню. Задубілі від крижаного вітру та засліплені сніжним вихором, мандрівники, які ледь не задихнулися від стрімкого карколомного спуску, чіплялися за каміння. Ними зараз керувало єдине – інстинкт самозбереження. Раптовий поштовх неймовірної сили зненацька відірвав їх від скелі, жбурнув уперед, і вони покотилися шкереберть по уступах і розсипах кам’яних уламків. Плато завмерло й після несамовитого гуркоту запала могильна тиша…

Кільках хвилин ніхто з учасників експедиції не ворушився. Нарешті один почав підніматися та насилу звівся на ноги. Це був майор Макнабс. Обтрусившись від снігу, майор озирнувся. Віддалік нерухомо лежали його супутники.

Тут були всі, крім Роберта Ґранта.

14

Рятівний постріл

Східні схили Кордильєр такі положисті, що зовсім непомітно переходять у рівнини. На такій рівнині й опинився уламок гори разом із людьми. Це був родючий край – всюди простягалися соковиті пасовища, шуміли густим листям ліси та гаї. Мандрівники не могли вийти з дива, приголомшені таким раптовим переходом від холодної пустелі до квітучого оазису, від снігових вершин до зелених лугів.

Підземні поштовхи зовсім припинились, але те, що трапилося, цілковито змінило ландшафт. На тлі безхмарного неба виразно виднілися нові обриси вершин, гребенів, піків, і індіанець із пампи марно шукав би серед них звичні орієнтири.

На восьму годину ранку лорд Гленарван та його супутники завдяки зусиллям майора мало-помалу повернулися до життя. Ніхто з них серйозно не покалічився, але всі тимчасово поглухли. До того ж вони так швидко спустилися з Кордильєр, що іншим разом можна було б тільки радіти цій несподіваній послузі природи, якби не зник Роберт Ґрант.

– Ми повинні його знайти! – розпачливо повторював лорд Гленарван. – Треба обшукати всі розщелини, провалля, рівнину. Все, що завгодно, але знайти хлопчика живого!

Загальну мовчанку порушив майор Макнабс:

– Хто з вас, друзі мої, пам’ятає, коли саме пропав Роберт?

Відповіді не було.

– Скажіть, принаймні, поряд з ким із вас був хлопчик під час землетрусу? – вів далі майор.

– Поряд зі мною, – відгукнувся Вілсон.

– До якої миті? Постарайся пригадати!

– За дві хвилини до того поштовху, яким закінчився спуск, – відповідав Вілсон, – Роберт був біля мене. Він чіплявся за кущ.

– Ліворуч чи праворуч від тебе? – уточнив Макнабс.

– Ліворуч. Я відчував, як край його пончо хльоскав мене по обличчю.

– А ти був з якого боку від усіх нас?

– Знову ж таки ліворуч.

– Виходить, Роберт міг упасти в розщелину тільки з цього краю полиці, – промовив майор, указуючи пальцем. – А якщо враховувати час зникнення хлопчика, можна припустити, що він упав на ту частину гори, де внизу починається рівнина, а вгорі – стіна в дві тисячі футів заввишки. Там і слід його шукати.

Шість чоловіків узялися до справи. Вони обшукували тріщини, спускалися, ризикуючи життям, на дно проваль, захаращених уламками, і вибиралися звідти зі скривавленими руками, в подертому на клоччя одязі. Протягом кількох годин усю цю ділянку схилу якнайретельніше було обстежено, але пошуки виявилися марними.

Близько першої години дня Гленарван та його супутники, украй розбиті й пригнічені, знов зійшлися на дні долини. Гостре страждання краяло серце лорда Гленарвана.

– Я не піду звідси без Роберта!

– Треба хоча б трохи відпочити, – сказав Паганель. – Незалежно від того, відновимо ми пошуки чи підемо далі.

– Ми залишимося тут, якщо того вимагає Едвард, – спохмурнівши, мовив Макнабс.

– Бідолашний хлопчина! – сказав Том Остін.

Майор вибрав місце в тіні ріжкових дерев у долині й дав наказ розбити тимчасовий табір. Кілька ковдр, зброя, трохи в’яленого м’яса та рису – це все, що вціліло після катастрофи. Поблизу жебонів струмок. Малреді розклав багаття і незабаром подав лордові Гленарвану кухоль гарячого чаю, але той відмовився, залишившись незрушно сидіти на землі.

З настанням сутінків Гленарван знову пішов блукати по схилах. Він увесь час прислухався, сподіваючись почути голос Роберта. Лорд проблукав у горах усю ніч, і лише вдосвіта друзям вдалося силоміць відвести його в табір.

Майор спробував підбадьорити Гленарвана, відвернути його думки від страшного лиха, але той, здавалося, не чув ані слова. Нарешті лорд пробурмотів:

– Час вирушати, але почекаймо ще бодай годину.

Ніхто не заперечив, і година розтяглася до полудня.

Зненацька лорд Гленарван підвів догори руку і завмер, указуючи на крихітну чорну цятку високо в небі.

– Погляньте туди! – скрикнув він.

Тим часом чорна цятка збільшилася, перетворившись на величезного птаха, що ширяв у вишині.

– Це кондор, – першим визначив Паганель.

– Він спускається… – сказав Гленарван.

Хижого птаха вже можна було побачити досить виразно. Слід сказати, що в цих місцевостях кондор досягає надзвичайно великих розмірів. Він зненацька нападає на овець, кіз, телят на пасовищах, а потім, учепившись кігтями в жертву, злітає з нею на величезну висоту. Звичайно кондор ширяє на висоті декількох тисяч футів і, залишаючись невидимим, зірко оглядає землю в пошуках здобичі.

Птах стрімко знижувався, наближаючись, і вже почав окреслювати кола – ніби шукав здобич. Потім кондор зник за прямовисними скелястими стрімчаками, а за кілька секунд уже знову ширяв у небі, тільки тепер він летів набагато повільніше, обтяжений здобиччю.

Усі мандрівники зойкнули від жаху – в кігтях кондора погойдувалося нерухоме тіло Роберта Ґранта. Хижак нарешті помітив людей і, сильно змахуючи дужими крильми, поспішав зникнути з їхнього поля зору зі своєю здобиччю.

– Стріляйте! – закричав Гленарван. – Хай краще Роберт розіб’ється об скелі, ніж…

Майор Макнабс зловив кондора на мушку карабіна, але не встиг спустити курок: у долині пролунав постріл; білий димок злетів між базальтовими глибами, і величезний птах почав стрімко знижуватися, не розтискаючи пазурів. Навіть не замислившись про те, хто зробив цей рятівний постріл, усі поспішили до кондора, що впав на березі струмка. Тіло хлопчика закривали величезні розпростерті крила мертвого птаха.

Лорд Гленарван вирвав нерухомого Роберта з пазурів кондора, поклав на траву й припав вухом до його грудей.

– Він дихає! Живий…

Хлопчика миттю роздягли, змочили його обличчя водою й обережно поклали на пончо. Роберт поворухнувся, розплющив очі, озирнувся й прошепотів:

– О, це ви, сер!..

Від хвилювання, що охопило його, лорд Гленарван не зміг нічого відповісти. Впавши навколішки біля дивом урятованого хлопчика, він беззвучно заплакав із радості.

15

Іспанська мова Жака Паганеля

Уникнувши однієї страшної небезпеки, Роберт потрапив під нову загрозу: його ледь не задушили в обіймах. Потім усі згадали про того, хто зробив такий влучний постріл, і заповзялися розшукати невідомого рятівника.

Та шукати нікого не довелося: на уступі, край підніжжя гори, зіпершися на довгоствольну рушницю, незрушно стояв, спостерігаючи за мандрівниками, височенний на зріст чолов’яга. Незнайомець мав міцну статуру, широкі плечі й довге темне волосся, стягнуте шкіряним ремінцем. Зріст його був набагато більшим за шість футів, бронзово-смугляве обличчя було розмальоване по-бойовому в червоно-біло-чорні кольори. Вбраний він був у традиційний для мешканця патагонського пограниччя плащ зі шкури гуанако. Під плащем видно було одяг із лисячого хутра, стягнутий паском. Взуття незнайомця було зроблене з бичачої шкіри і на кісточках перев’язане тонкими ремінцями.

Обличчя патагонця, незважаючи на барвистий малюнок на ньому, мало спокійний, величний вираз, а поза була сповнена гідності. Майор указав лордові на індіанця, і вони вдвох подалися до уступу. Патагонець зробив два кроки назустріч – і Гленарван вдячно потиснув йому руку. В очах Едварда Гленарвана, в його обличчі, у всій його зовнішності променіло почуття палкої подяки. Патагонець злегка нахилив голову та мовив кілька слів, яких ані майор, ані лорд не зрозуміли. Тоді, уважно придивившись до чужоземців, патагонець заговорив іншою мовою, але й цього разу порозумітися не вдалося. Втім, деякі з вимовлених тубільцем слів здалися Гленарвану схожими на іспанські – він знав кілька фраз цією мовою.

– Ви розмовляєте по-іспанськи? – спитав він.

Індіанець кивнув.

– Чудово, – заявив майор, – тоді справа за нашим другом Паганелем. Як добре, що йому спало на думку вивчати саме іспанську!

Покликали Паганеля, і той привітався з індіанцем із суто французькою чемністю. Широко відкриваючи рота і повільно вимовляючи слова, він сказав:

– Ви добра людина!

Тубілець уважно вислухав, але у відповідь із його вуст не пролунало жодного звуку.

– Здається, не виходить, – здивувався географ.

– Можливо, ви не зовсім правильно ставите наголоси? – припустив майор.

– Не знаю. Вимова якась диявольська!

Паганель знову повторив фразу, але без успіху.

– Vos compriendes? Ви розумієте мене? – відчайдушно крикнув Паганель.

– No comprendo! – нарешті вимовив незнайомець. – Не розумію!

– Хай мене повісять на ріжковому дереві, якщо я можу розібрати хоч слово з його бісового діалекту! – Знову обернувшись до тубільця, француз іще раз спитав його, чи говорить той по-іспанськи, і дістав ствердний кивок у відповідь.

Паганель остовпів від подиву. Майор і лорд Гленарван перезирнулися.

– Мій учений друже, – з глузливою усмішкою вимовив Макнабс, – чи не стали ви знов, як завше, жертвою власної неуважності?

– Що ви маєте на увазі? – насупився географ.

– Річ у тім, що патагонець явно розуміє і говорить по-іспанськи. А ви? Чи не вивчили ви, бува, помилково яку-небудь іншу мову, вважаючи її за…

Паганель обурено перепинив майора.

– Цього не може бути, Макнабсе, – втрутився Гленарван.

– Тоді, дорогий Едварде, хай мосьє Паганель розтлумачить нам, що відбувається.

– Не буду я нічого розтлумачувати, – образився географ. – Ось книга, за якою я щодня вправлявся у вивченні іспанської. – По цих словах Паганель почав ритися в незліченних кишенях своєї куртки і нарешті витяг пошарпаний томик.

– Це що за твір? – Майор ледь поглянув на книжку.

– «Лузіади»,[5] – сказав Паганель, – героїчна поема, яка принесла безсмертну славу Камоенсу!

– Що таке? – вигукнув лорд Гленарван. – Але ж Камоенс – португалець!

– Як?… – червоніючи з сорому, пробелькотів Паганель. – Виходить, увесь цей час я вивчав португальську?

Очі географа забігали за скельцями окулярів, а громовий регіт супутників, що обступили його, здавалося, приголомшив ученого. Лише патагонець був незворушний.

– Отакої! – вигукнув нарешті Паганель. – Ні, ви бачили такого роззяву: їхати до Індії, а опинитися в Чилі! Вивчати іспанську, а вивчити португальську! Ну, це вже занадто! З мене досить!

Сказавши так, невдаха-вчений і собі зареготав.

– Отже, ми залишилися без перекладача, – зауважив майор.

– О, це легко виправити, – гмикнув Паганель, – португальська та іспанська схожі, й це допоможе мені швидко порозумітися з патагонцем.

Учений сказав правду – вже за кілька хвилин йому вдалося обмінятися з тубільцем двома-трьома словами. Він з’ясував, що патагонця звуть Талькав і що це ім’я означає «Повелитель Грому». Мабуть, своє прізвисько він отримав за спритність і вміння користуватися вогнепальною зброєю.

Разом із тубільцем мандрівники повернулися до Роберта. Талькав мовчки поклав долоню йому на голову. Потім він уважно оглянув хлопчика, помацав забиті місця й садна на його тілі, після чого зірвав коло берега струмка кілька стебел дикої селери. Повернувшись, він почав ними розтирати Роберту тіло. Тепер хлопчику треба було лише кілька годин спокою, щоб одужати.

Тож вирішили на день і ніч залишитися в долині. Ні запасів, ані мулів у них більше не було, зате з’явився Талькав, досвідчений провідник. Саме він узявся забезпечити всім необхідним експедицію і для цього запропонував навідатися до індіанського селища, вгору проти течії струмка.

Півтори години лорд, Роберт і Паганель швидко йшли, намагаючись не відстати від велетня-патагонця. Мальовнича місцевість довкола них біля підніжжя Кордильєр була напрочуд родюча. Широкі озера, сполучені між собою мережею річок і струмків, живили вологою зелені розкішні рівнини. У цьому царстві ставків плавали чорноголові лебеді й походжали водою страуси нанду, яких до половини ховала висока трава. Сірі горлиці з білими смужками на шиї та жовті кардинали пишалися на гілках дерев, немов живі квіти, а співочі птахи наповнювали повітря дзвінким різноголосим співом.

Тольдерія, як називають своє поселення тубільці, лежала в глибині долини, затиснутої відножинами Анд. Тут мешкали близько тридцяти індіанців-кочівників, які пасли стада корів, биків, табуни коней та отари овець.

Талькав узявся вести переговори і вигідно домовився. Сім низькорослих конячок при повній збруї, сто фунтів в’яленого м’яса, кілька мірок рису та десяток міхів для води індіанці погодилися віддати за двадцять унцій золота. Невдовзі всі троє повернулися до табору, де їх зустріли захопленими вигуками.

Паганель став ніби справжньою тінню Талькава – не відступав від нього ні на крок: нарешті він на власні очі бачив живого патагонця. Француз раз у раз обсипав незворушного тубільця іспанськими фразами, і той терпляче вислуховував його та відповідав.

– Якщо я іноді помилюся у вимові, будьте поблажливі до мене, – зауважив географ. – Буває ж таке! Я й гадки не мав, що іспанської мови мене колись навчатиме патагонець!

16

Ріо-Колорадо

22 жовтня о восьмій ранку Талькав подав сигнал вирушати. Тепер на мандрівників чекав спуск пологим схилом до узбережжя. За хвилину до початку походу Талькав свиснув, і тієї-таки миті з сусіднього гайка вибіг баский кінь аргентинської породи, про яких кажуть «саганистий», тобто на високих ногах. Це була чудова тварина темно-гнідої, або карої, масті, сильна й горда. Кінь мав кличку Таука, що означає «птах», і був цілком гідний її.

Талькав виявився прекрасним вершником і мисливцем. До його сідла були приторочені предмети, якими часто користуються мешканці аргентинських рівнин: ласо – аркан із петлею для ловитви тварин, та болас – грізна зброя, що складається з трьох кам’яних куль, з’єднаних довгим шкіряним ременем. Спорядження патагонця завершував довгоствольний карабін.

Покинувши долину біля підніжжя гір, загін потрапив на сипкі піщані дюни, де в повітрі постійно висіли найдрібніші порошинки піску, що набивався в очі й ніс. Та це не завадило мандрівникам хутко просуватися вперед, і до шостої години вечора Кордильєри вже були ледь видні на горизонті.

На перепочинок спинилися на березі швидкоплинної і каламутної річечки Неукен, затиснутої між високих червонястих крутосхилів. А надвечір наступного дня овид суціль заволокли хмари, що свідчило про зміну погоди. Патагонець, поглянувши на географа, вказав на західну частину неба.

– Боюся, – сказав Паганель своїм супутникам, – що погода погіршується.

Він не помилився: опівночі здійнявся шалений вітер. Коні полягали на землю, люди збилися до купи, попритулявшись один до одного. Проте несподівано вітер ущух, і решта ночі минула спокійно.

До місця, де річка Ріо-Колорадо перетинає тридцять сьому паралель, залишалося близько трьох днів дороги. Гленарван нетерпляче чекав зустрічі з тубільцями, сподіваючись дістати хоч якусь звістку про капітана Ґранта. Проте їх маршрут пролягав безлюдними місцями, куди рідко заходять кочівники-індіанці.

Талькав здогадувався, що загін не намагається добутися до якого-небудь міста, бо щоранку мандрівники починали свій рух назустріч уранішньому сонцю, що сходило над небокраєм, і протягом дня не змінювали свого напряму. Надвечір сонце завжди сідало в них за спиною. Але стриманий патагонець не виказував свого здивування і досі ні разу не запитав про маршрут. Та все ж того дня, коли загін дістався широкої дороги, якою пастухи перегонили худобу, Талькав зупинив коня і, звертаючись до Паганеля, сказав:

– Це дорога на Кармен.

– Я знаю, – відповів географ.

– Ми повернемо туди? – спитав індіанець.

– Ні.

– Куди ж ми йдемо?

– На схід.

– Тоді ми нікуди не потрапимо.

У цей момент лорд Гленарван, наблизившись до Паганеля, спитав, чому зупинився провідник.

– Нашого друга цікавить, куди ми прямуємо, – пояснив Паганель.

– Авжеж, наш маршрут і справді має здаватися йому дивним, – зауважив Гленарван. – Послухайте, а чом би вам не розповісти патагонцеві про мету нашої експедиції?

– Індіанці нічого не знають про географічні координати, а якщо розповісти йому історію з пляшкою і посланням, навряд чи він сприйме її не як таку собі казку, – відповів Паганель.

– Тоді якось простіше розтлумачте йому все!

Таке пояснення потребувало чималих зусиль від географа, якому раз по раз доводилося доповнювати свою промову якоюсь неймовірною жестикуляцією. Талькав незворушно дивився, як нещасний учений вимахує руками, метушиться, намагаючись добрати слів чи хоча б на мигах пояснити речі, невідомі розумінню тубільця. По тривалій своїй лекції знесилений Паганель нарешті замовк і запитально витріщився на тубільця.

Талькав стояв нерухомо. На обличчі майора Макнабса з’явилась іронічна усмішка, і Паганель, якого це взяло за живе, зібрався був знову роз’яснювати, та індіанець рухом руки зупинив його.

– Ви… шукаєте бранця? – спитав він.

– Слушно! – зрадів Паганель.

– Він має бути десь на прямому шляху, який веде від заходу до сходу сонця?

– Саме так!

– Тоді, якщо буде треба, ми йтимемо до самого сонця, – урочисто промовив Талькав.

Паганель від захоплення мало не скакав, він негайно переклав слова патагонця. Саме час було розпитати Талькава, чи не чув він що-небудь про якихось чужоземців, які б останнім часом потрапляли в полон до індіанців.

– Трохи, – коротко відповів патагонець.

Паганель, хвилюючись і насилу добираючи слова, далі розпитував патагонця:

– Хто був цей бранець?

– Білий чоловік. Кажуть, дуже сміливий.

– Мій батько! – вигукнув Роберт Ґрант, а потім, звертаючись до Паганеля, спитав: – Як сказати по-іспанськи: «Це мій батько»?

– Es mi padre, – відповів географ.

Роберт схопив Талькава за руки і з глибоким почуттям мовив:

– Es mi padre!

– Твій батько? – здивувався патагонець.

На розумному й спокійному обличчі індіанця відбивалося співчуття.

Проте Паганель іще не закінчив. Він просто бомбардував своїми запитаннями Талькава, і відразу ж діставав відповіді.

Так усі дізналися, що європейця спочатку захопило в полон одне з племен, які кочують на рівнині між річками Колорадо та Ріо-Негро.

– А де він був останнім часом? – спитав Паганель.

– У вождя Кальфоукоура, – відповів Талькав.

– Це далеко від нашого маршруту?

– Близько.

– А що за один цей вождь?

– Він ватаг племені пойуче. Це людина з двома язиками і двома серцями.

– Тобто торгує на два базари, або, сказати інакше, хитра шельма, – кивнув Паганель. – Чи зможемо ми порятувати нашого друга?

– Можливо, якщо він усе ще там. Я чув про нього давно. Відтоді сонце двічі посилало літо в пампу.

– Талькаве, ви казали тільки про одного бранця. А інших не було?

– Це мені не відомо.

Можливо, полонених розлучили на самому початку. Але набагато важливішим було інше: серед індіанців усе ще ходили чутки про європейця, який потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місце, куди доставили полоненого, і навіть згадка про його мужність – усе це, без сумніву, мало безпосередній стосунок до капітана Гаррі Ґранта.

Загін із новим піднесенням рушив на схід. Шлях пролягав глинистою рівниною, яку вітри згладили за багато років: на ній не було ні каміння, ні розсипів гравію. Воду можна було знайти лише в невеликих ставочках, виритих індіанцями для водопою худоби. Зрідка траплялися справжні чагарникові нетрі; серед них подекуди височіли білі стовбури ріжкових дерев, чиї плоди були наповнені відсвіжливою смачною м’якоттю.

26 жовтня був важкий день. Під вечір мандрівники планували вже дістатися Ріо-Колорадо, тож від самого ранку підганяли коней, доки на горизонті не заблищала затока однієї з найгарніших річок пампи.

Найперше, що зробив Паганель, це роздягнувся й викупався в червонястій від глини річковій воді.

Течія в річці була надто швидкою, щоб пускати коней уплав. На щастя, рухаючись угору річкою, мандрівники натрапили на підвісний міст, побудований індіанцями з гілок, скріплених ремінцями, і перебралися по ньому на лівий берег.

Наступні два дні минули без пригод. Перед заходом сонця коні спинилися на березі великого озера Лаукем, гірка вода якого містить багато мінеральних солей. Ніч була б спокійною, коли б не мавпи сапажу та дикі собаки навколо. Цілі зграї цих тварин влаштували справжній концерт, який довго заважав мандрівникам спати.

17

Пампа

Пампа простяглася від тридцять четвертого до сорокового градуса південної широти. Слово «пампа» означає «низовина, поросла травою». Розкішні луги, на яких подекуди ростуть гайки акацій, надають західній частині пампи неповторного вигляду. Підсоння не таке м’яке, як на узбережжі, тут завжди сувора зима і спекотне літо. Зараз, у жовтні, погода стояла посушлива і надзвичайно спекотна.

Удосвіта загін знову вирушив у дорогу. Коні йшли бадьоро серед високої трави. Дедалі рідше траплялися водойми. Талькав постійно тримався попереду, обстежуючи зарості та полохаючи чолінас – небезпечних гадюк, від укусу яких протягом години може загинути навіть бик.

На нічліг стали коло покинутого ранчо – обвалькованої зовні халупи з гілок, навколо якої зберігся напівзогнилий гострокіл. За кілька кроків від хатини знайшли яму, що колись слугувала за вогнище. Усередині житла була лава, застелена бичачою шкурою, казанок, рожен і чайник для мате – напою з листя одного з південноамериканських дерев. Талькав приготував кілька кухлів цього чаю, і мандрівники із задоволенням запили ним вечерю.

Наступного дня спека стояла нестерпна, та все ж маленький загін знову рушив на схід. На його шляху не раз траплялися величезні череди корів та биків, які через задуху не мали сили пастися й сумирно лежали на траві. Пастухів ніде не було видно, і лише їхні вівчарки стерегли худобу.

Ближче до полудня місцевість почала змінюватися. Злаки тепер траплялися рідше. Тут і там виднілися низькорослі колючі чагарі. Корму для коней ставало дедалі менше. Паганель поцікавився у Талькава, де той розраховує знайти воду.

– В озері Салінас, – відповів індіанець.

– А коли ми до нього дійдемо?

– Завтра ввечері.

Оскільки спека й далі тривала, воду довелося економити.

Увечері, після тридцятимильного переходу, влаштували привал. Уночі цілі хмари москітів і комарів не дали нікому відіспатися. Поява цих комах означала майбутню зміну вітру, і невдовзі він дійсно змінив напрям і дув тепер із півночі.

Коні були стомлені до краю та помирали від спраги, хоча вершники заради них зменшили свою порцію води.

Малреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив, що помітив удалині озброєних індіанців. Це порадувало лорда Гленарвана, але не Талькава, який не бажав зустрічі з кочівниками, вважаючи їх грабіжниками. За його командою члени експедиції збилися щільним гуртом і налаштували до бою всю свою зброю.

Незабаром індіанці наблизилися на відстань пострілу. Проте їхній загін складався всього з десяти чоловік, і це заспокоїло патагонця. Гленарван рушив був до них, та не встиг проїхати й двадцяти футів, як кочівники повернули коней і блискавично щезли.

– Хто вони, ці індіанці? – спитав Паганель.

– Гаучо, – відповів Талькав.

– Немає чого було вживати запобіжних заходів, – сказав француз.

– Чому? – поцікавився майор.

– Тому що гаучо – мирні пастухи. Ці індіанці подумали, що ми грабіжники, і тому втекли.

– А мені здається, вони просто не наважилися напасти на нас, – пробурчав Гленарван, прикро вражений тим, що йому не вдалося розпитати цих тубільців.

О восьмій годині вечора Талькав повідомив, що вони наближаються до озера Салінас, і вже за чверть години мандрівники стояли на його крутому березі. Але тут їх спіткало страшне розчарування: в озері не було ані краплини води.

18

У пошуках питної води

Колись давно численні експедиції вирушали з Буенос-Айреса в ці краї по кухонну сіль, адже води озера Салінас містять її у великій кількості. Та зараз через неймовірну спеку тонкий шар води випарувався й сіль випала в осад, перетворивши дно озера на блискуче дзеркало.

Коли Талькав казав, що вони знайдуть тут питну воду, він мав на увазі не саме озеро Салінас, а безліч струмків і річечок із прісною водою, що впадають у нього. Тепер і вони пересохли – всю вологу випило сонце.

Залишки затхлої води в бурдюках стали непридатними для пиття. Виснажені мандрівники сховалися під шкіряним наметом, забутим тубільцями. Їхні так само знесилені коні намагалися жувати сухі водорості та очерет понад берегом.

Паганель спитав патагонця, що, на його думку, треба робити далі. Географ з індіанцем заговорили швидко, але Гленарван зміг зрозуміти кілька слів з їхньої розмови.

– Мені здалося, ніби провідник хоче, щоб ми розділилися, так? – спитав він.

– Справді, – сказав Паганель. – Талькав пропонує тим, у кого коні вже зовсім виснажилися, й далі поволі рухатися вздовж тридцять сьомої паралелі. А тим, у кого коні в кращому стані, пропонує випередити перший загін і вирушити на пошуки річки Гуаміні за тридцять миль звідси. Якщо вода в цій річці є, другий загін просто дочекається першого на її березі. Якщо ж Гуаміні також пересохла, він рушить назад – назустріч товаришам, щоб вони не витрачали сили на марну подорож.

– А що робити, якщо й ця річка висохла? – спитав Том Остін.

– Доведеться повернути на сімдесят п’ять миль на південь, до відножин Сьєрра-Вентана. Там є безліч річок, що збігають із гір. О цій порі вони повноводні.

– Мій кінь іще тримається, – сказав лорд Гленарван, – і я можу поїхати з провідником.

– О, мілорде, візьміть і мене з собою! – благально попросив лорда Роберт, ніби йшлося про легку приємну прогулянку. – У мене чудовий кінь… Прошу вас!

– Гаразд, – згодився Гленарван. – Утрьох ми напевно відшукаємо якесь джерело!

– А ви, друже Паганелю, маєте очолити решту загону, – озвався майор. – Адже ніхто краще за вас не зможе відшукати те місце, яке Талькав призначить для зустрічі, а ще ви чудово знаєте маршрут і пампу.

– Але, дорогий Гленарване, як же ви самі порозумієтеся з Талькавом? – здивувався Паганель.

– Не думаю, щоб нам довелося довго з ним розмовляти, – відповів лорд, – а за потреби тих іспанських слів, які я знаю, цілком вистачить.

Уже на світанку коней Талькава, Гленарвана і Роберта Ґранта засідлали, напоївши перед дорогою рештками гнилої води з бурдюків. Вершники сіли на коней і вже невдовзі втратили з очей ту частину загону, якою тепер опікувався географ.

Пустеля Салінас, що нею скакали вершники, була рівниною, на якій росли рідкі чагарі та мімози. Подекуди траплялися відкладення солі, що виблискували на сонці. Якби не пекуча спека, можна було б подумати, що це не солончаки, а справжні крижані поверхні.

Зовсім по-іншому виглядала Сьєрра-Вентана, розташована на вісімдесят миль далі на південь. Якщо річка Гуаміні теж пересохла, саме в цей родючий край довелося б вирушити розвідникам. Північно-західні схили Сьєрра-Вентани вкриті буйними травами, а біля підніжжя шумлять ліси з різноманітних видів дерев і чагарників. Там можна зустріти ріжкове дерево, білий та червоний квебрахо з цінною деревиною, насичений ефірними оліями наудубай, віраро з розкішними бростями лілових квітів, і велетня тімбо, який у затінку своєї гігантської крони може сховати цілу череду. І все це розкішне багатство природи живлять численні річки, що збігають схилами гірського пасма Вентана.

Коні прудко мчали вперед. Індіанець часто обертався і схвально поглядав на Роберта, який упевнено тримався в сідлі.

– Браво, Роберте! – сказав хлопчикові Гленарван. – Схоже, Талькав задоволений з тебе. Станеш чудовим кавалеристом!

– Це, звичайно, добре, – сміючись, промовив Роберт, – але батько мріяв зробити з мене моряка.

– Одне другому не зашкодить…

– Мій бідний батько! – Згадка про батька засмутила хлопчика. – Він був таким добрим! Коли ви познайомитеся з моїм батьком, то неодмінно стоваришуєте з ним! Ми ж знайдемо його, правда?

Під час цієї розмови їхні коні стишилися і, дрібно перебираючи ногами, пішли повільніше, ступою.

– Так, – відповів лорд Гленарван. – Талькав указав нам слід, а наш провідник заслуговує на довіру.

У цю хвилину патагонець подав знак, щоб вони поквапилися. Проте невдовзі стало очевидним, що виснажені тварини, крім дивовижного коня Талькава, так довго бігти не можуть, тож опівдні довелося дати їм годинний перепочинок.

Близько третьої години дня попереду заблищала срібляста смуга.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

Тепер уже не було потреби підганяти коней – тварини самі щодуху помчали вперед. За кілька хвилин вони вже добігли до берега Гуаміні й кинулися в річку, принагідно скупавши в благодатних водах і своїх вершників.

– Ой, як смачно! – сміявся Роберт, повними жменями зачерпуючи прозору воду потоку.

– Дякувати Богу, сподівання наших друзів не марні, – сказав Гленарван, відсапуючись. – Тут досить води, якщо тільки ми не вип’ємо її всю до краплі.

– Можливо, варто відразу ж вирушити їм назустріч? – спитав Роберт. – Так ми позбавили б їх кількох годин страждань.

– Справедливо, мій хлопчику, але як ми повеземо воду, адже всі бурдюки приторочені до сідла Вілсона, а його з нами немає. Тому краще буде дочекатися прибуття другого загону, як і домовлялися. Зате ми приготуємо для них затишний нічліг.

Тим часом Талькав подався шукати відповідне місце для привалу. Невдовзі він знайшов на березі критий загін для худоби, загороджений з трьох боків.

– Ну, коли місце для нічлігу ми вже маємо, – мовив Гленарван, – саме час подумати про вечерю. Чи не спробувати нам уполювати якої звірини, га, Роберте, ти готовий?

– Так, сер, – охоче відповів хлопчик, завдавши на плече карабін.

Здавалося, що на берегах Гуаміні збирається вся дичина з навколишніх рівнин. Цілими зграями бродили по мілинах і злітали в повітря схожі на червоних куріпок тінаму, чорні рябчики, жовті деркачі та водяні курочки з чудовим зеленим оперенням. Чотириногих – ні хижих, ані травоїдних – не було видно, але Талькав, указавши на прибережні хащі, дав зрозуміти, де саме ховаються ці тварини.

Оскільки косулі й гуанако швидко втікали, не даючи змоги мисливцям наблизитися на відстань пострілу, то вирішили звернути увагу на менш прудку дичину, і незабаром їм вдалося підстрелити цілу дюжину куріпок та деркачів; окрім того, Гленарван влучно поцілив у поросятко пекарі, а Роберт уполював рідкісну тварину – броненосця, м’ясо якого місцеві жителі вважають справжнім делікатесом. Талькав помітив нанду – південноамериканського страуса – і погнав свого коня чвалом просто на здобич. Наблизившись, він метнув болас так віртуозно, що ремінь миттєво обкрутився птахові навколо ніг. Ще кілька секунд – і здобич лежала, розпластавшись на землі.

Після вдалого полювання вдоволені мисливці зі своїми трофеями повернулися до місця нічлігу – готувати вечерю.

Зі страуса здерли цупку шкуру і нарізали його м’ясо на тоненькі скибочки. За порадою Талькава броненосця, заздалегідь випатравши, поклали на розжарене вугілля в його ж власному панцирі. За вечерею всі троє задовольнилися самими смаженими куріпками. Запивали їжу холодною водою, яка здалася мандрівникам смачнішою за всі вина світу.

Настала беззоряна ніч перед молодиком, над безмежною пампою залягла велична тиша. Лорд Гленарван, Роберт і патагонець міцно спали, розпроставшись на розкішній трав’яній постелі. Стомлені коні теж полягали на землю. Лише Таука спав стоячи, навіть уві сні готовий кинутися вперед на перший заклик свого господаря.

19

Аргентинські рівнини

Удосвіта подув легкий вітерець. Протягом години вершники мовчки рухалися на захід, доки вдалині не почулися сигнальні постріли.

– Це вони! – вигукнув лорд Гленарван.

Хоч би якою радісною була зустріч, та Паганель, Макнабс, Остін, Вілсон і Малреді помирали від спраги. На щастя, два загони зустрілися вже неподалік річки, і мандрівники, тепер у повному складі, повернули до своєї стоянки.

Після того, як прибульці втамували спрагу, коло багаття всіх нагодували розкішним сніданком. О десятій ранку лорд Гленарван подав сигнал вирушати. Мандрівники наповнили бурдюки свіжою водою, і загін вирушив у дорогу.

Увечері третього листопада члени експедиції зупинилися на привал на кордоні між пампою та землями провінції Буенос-Айрес. Позаду залишилася половина шляху. Саме в цих краях Талькав розраховував зустріти племена, в руках яких, як він сподівався, досі перебували Гаррі Ґрант і двоє його товаришів.

Відтоді, як мандрівники покинули береги Гуаміні, температура спадала з кожним днем, тож тварини й люди, змучені бездощів’ям і спекою, нарешті змогли дихати на повні груди.

Паганель їхав, розмовляючи з Талькавом. Потім він звернувся до Гленарвана.

– Сер, нашого провідника, – сказав він, – вельми дивує одна обставина.

– Яка саме?

– Скрізь, куди не кинеш оком, не видно ані індіанців, ані слідів їхніх стоянок, хоча зазвичай цілими загонами вони борознять ці рівнини в усіх напрямках: то вони переганяють худобу, то пробираються до Кордильєр, щоб продати там вовняні килими тутешньої роботи чи батоги з бичачої шкіри.

– А які племена наш провідник розраховував зустріти в цій частині рівнини?

– Ті, в чиїх руках перебували полонені-європейці; ними правлять вожді Кальфоукоур, Катріель та Янчетрус. Я й сам не менше від Талькава здивований тим, що нам досі не трапились їхні сліди.

– То що ж робити? – спитав Гленарван.

– Патагонець вважає, що нам слід і далі рухатися на схід до форту, що має назву Індепенденте, тобто «Незалежний». Якщо там ми не дізнаємося нічого про капітана Ґранта, то хоча б з’ясуємо, куди поділись індіанці. Щоб дістатися туди, треба близько двох днів.

Перед лордом Гленарваном постало нове складне завдання. Він замислився. Не було сумнівів у тому, що не просто так червоношкірі раптом розчинилися в просторах пампи. Але якщо Гаррі Ґрант і справді перебуває в полоні в одного з місцевих племен, необхідно з’ясувати, куди його відвели індіанці: на північ чи на південь.

Надвечір на обрії постала грива гір. Ці пагорби називалися Сьєрра-Тапалькем, і мандрівники вирішили стати табором біля їх підніжжя.

Наступного дня вони без перешкод перевалили через кряж, а вже опівдні проминули закинутий форт Тапалькем. Але й тут, на превеликий подив Талькава, не було жодних слідів індіанців. Лише близько полудня ген-ген забовваніли постаті трьох озброєних вершників. Якийсь час вони спостерігали за маленьким загоном, а потім помчали геть зі швидкістю вітру.

Талькав розпорядився, щоб усі члени загону трималися якомога ближче, остерігаючись засідки. Але ця пересторога знову виявилася зайвою.

На підступах до гірського пасма Танділь з’явилися перші ферми, але Талькав порадив рухатися далі до форту Індепенденте: тільки там і можна було з’ясувати причину загадкового зникнення людей із цих місць.

Опівдні на рівнині почали траплятися дерева, яких мандрівники не бачили відтоді, як покинули підгір’я Кордильєр. Найчастіше дерева оточували коралі – просторі обори, де індіанці тримали величезні череди корів, отари овець та кінські табуни.

Удень 6 листопада загін проминув кілька ферм і боєнь-саладеро, що бовваніли віддалік: саме на таких саладеро тутешні м’ясники забивають тварин.

Тим часом Талькав квапив загін. Коні, яких підганяли вершники, стрімко мчали серед високих трав. Трохи згодом почали траплятися маєтки, оточені гостроколами і захищені глибокими ровами. Проте вершники, ніде не зупиняючись, продовжували свій рух до цілі. Невдовзі стало видно заломи гірського пасма Танділь, і за годину в глибині вузької ущелини мандрівники побачили селище, над яким здіймалися похмурі стіни форту.

20

Форт Індепенденте

Гірське пасмо Сьєрра-Танділь вивищується над рівнем моря всього на тисячу футів. Воно складається з низки круглястих вершин, порослих травою й чагарями. Округа Танділь, названа, як і гірське пасмо, охоплює всю південну частину провінції Буенос-Айрес. Цю саму назву має й містечко, що розкинулося коло північних схилів гір під захистом форту, населяють який, за відомостями Паганеля, здебільшого французькі баски – представники народу, що мешкає на кордоні між Францією та Іспанією. 1828 року, щоб захистити колонії від постійних нападів індіанців, французький інженер Паршап збудував форт Індепенденте.

Танділь лежить на роздоріжжі торговельних шляхів. На високих двоколісних возах, запряжених волами, містяни добираються до Буенос-Айреса за дванадцять днів і провадять жваву торгівлю зі столицею. Вони везуть туди на продаж худобу, солонину, вироби індіанських ремісників. У містечку також є школа й церква. Повідомивши ці подробиці, географ додав: немає жодних сумнівів у тому, що саме в Танділі мандрівникам пощастить дізнатися про те, що їх цікавить. Тут можуть стати в пригоді не тільки мешканці містечка, а й солдати гарнізону аргентинських військ, що постійно стоїть у форті.

Щойно прибувши, лорд Гленарван розпорядився відвести коней на стайню заїжджого двору, а потім разом із Паганелем, майором, Робертом і Талькавом попрямував до форту, де вони вільно проминули варту, адже аргентинець-вартівник не сказав їм ані слова – це означало, що він був цілком упевнений у відсутності бодай найменшої загрози з їхнього боку.

У цей час на плацу солдати виконували стройові вправи; найстаршому з них було років двадцять, а молодшому – не більше як сім. Власне кажучи, це була дюжина дітей та підлітків. Уся уніформа їх складалася зі смугастої сорочки, підперезаної шкіряним паском. Військо було озброєне шаблями та важкими старовинними рушницями. Юні солдати марширували, як справжні французькі піхотинці, чітко виконуючи стройові прийоми, а капрал віддавав команди рідною мовою географа.

Невдовзі з’явився й сам комендант. Індіанець відрекомендував йому лорда Гленарвана та його супутників. Але комендант так пильно роздивлявся Паганеля, що той мимоволі зніяковів. Раптом комендант без жодних церемоній схопив Паганеля за руку і радісно вигукнув, перейшовши з іспанської на французьку:

– Ви француз, мосьє?

– Безперечно, – відповів Паганель.

– Дуже радий! Ласкаво просимо до нашого форту! Будь ласка, прошу! Я теж француз!

Комендант форту Індепенденте виявився сержантом французької армії і від самого заснування форту не покидав містечка, а згодом був призначений командувати гарнізоном. Проживши близько року в Танділі, він змінив громадянство, вступив до лав аргентинської армії й одружився з індіанкою. А незабаром дружина подарувала йому двох близнят – зрозуміло, хлопчиків. Що далі, то більше, і тепер сержант сподівався з часом створити зі своїх хлопців цілий взвод юних солдатів.

Розповідь коменданта тривала понад чверть години. Ніхто не перебивав вояка, доки той, вичерпавши своє красномовство, не запросив гостей до своєї домівки. І лише там сержант нарешті поцікавився, що привело їх у таку глушину.

Паганель почав із того, що розповів комендантові про їхню подорож пампою, а закінчив запитанням, з якого дива індіанці покинули цей край.

– Їх і справді немає! – вигукнув комендант, знизуючи плечима. – Нікогісінько… Ми всі сидимо згорнувши руки… І торгівлі немає.

– Але в чому ж річ?

– Війна.

– Яка війна?

– Між Парагваєм та Буенос-Айресом, – відповів комендант. – Індіанці пішли на північ, услід за загонами генерала Флореса.

– А де ж їхні вожді?

– І вожді теж.

Ця звістка засмутила лорда Гленарвана. Де тепер шукати капітана? Чи варто змінити маршрут експедиції і починати нові, небезпечні й, можливо, марні пошуки на півночі пампи?

Майор Макнабс тим часом без церемоній спитав, чи не чув, бува, шановний комендант про європейців, які потрапили в полон до індіанських вождів.

Мануель раптом широко посміхнувся.

– О так, я чув! Багато років тому… – почав комендант. – Еге ж, саме так, білі бранці… Але я ніколи нікого з них не бачив…

– Багато років тому? – вигукнув Гленарван. – Ви не помиляєтеся?

– Звичайно ні! Це було… чекайте! Коли народився Пепе… Мені розповідали про якихось двох полонених…

– Вони були англійцями? – здивовано спитав Гленарван.

– До чого тут англійці? – обурився комендант. – Один француз, а другий – італієць.

– Цього італійця потім убили індіанці племені пойуче! – несподівано вигукнув Паганель.

– Так… Але француз урятувався – якось примудрився втекти.

Паганель ляснув себе по лобі.

– Я розумію, – пробурмотів він. – Нарешті все стало на свої місця…

– У чому річ? – спохмурнів Гленарван.

– Друзі мої, – відповів Паганель, – нам доведеться змиритися з жахливою думкою: весь цей час ми йшли помилковим шляхом! Сержант говорить не про капітана Ґранта, а про мого співвітчизника, природознавця Анрі Ґінара, спільника якого, Марко Вазелло, справді вбили індіанці. Цього дослідника бродячі індіанці кілька разів викрадали, він зазнав страшних тортур, але врешті-решт йому вдалося вирватися з полону і 1861 року повернутися до Франції. Нині це один із моїх колег по Географічному товариству…

Після такого гіркого розчарування вечеря минула без звичних жартів. Комендант мав рацію: справді, хоч хто б із європейців потрапив до рук індіанців на узбережжі Атлантичного океану, про це обов’язково було б йому відомо. А тому мандрівникам залишалося тільки одне: вирушити туди, де на них чекатиме «Дункан» – до мису Меданос.

Паганель знову й знову перечитував документ, що змусив їх узятися до таких невдалих пошуків, – ніби це папір навмисне обдурив його.

– Коли ми не знайшли капітана Ґранта в пампі, отже, його немає ніде в Америці. Трапилася жахлива помилка, а послання й далі зберігає свою таємницю. І хай я не буду Жаком Паганелем, якщо не розгадаю її!

21

Розбурхана стихія

Лорд Гленарван гадав, що мандрівники дістануться «Дункана» за чотири дні. Вже о восьмій годині ранку наступного дня загін спускався вниз трав’янистими схилами Сьєрра-Танділь. Опівдні мандрівники перевалили через гірський кряж і опинилися на рівнині, що полого спускалася до самого океану.

Досі стояла прекрасна погода, але невдовзі небо стуманіло. Величезна кількість водяної пари, що утворилася через спеку, поступово перетворювалася на щільні, важкі хмари. Надвечір коні, пройшовши сорок миль, дісталися берега глибокої водойми. Тут мандрівники вирішили зупинитися на привал. Тут не було де сховатися, тож пончо замінили їм намети та ковдри, і невдовзі всі міцно спали просто неба, на якому не було видно жодної зірки.

Наступного дня підземні води стали ще помітніші – волога проступала просто з-під землі. Дорогу раз у раз перетинали мілководі озерця. Коні спочатку легко долали ці водні перешкоди, але коли з’явилася трясовина, заросла болотними травами, просуватися стало значно важче.

Талькав часто зупиняв коня і підводився на стременах. Іноді він від’їжджав на деяку відстань то на північ, то на південь, а повернувшись, знову ставав на чолі загону. Така поведінка провідника занепокоїла лорда Гленарвана. Він попросив ученого дізнатися, що відбувається.

На запитання Паганеля Талькав відповів, що ніяк не може зрозуміти, чому земля в цих місцях так сильно насичена водою, – адже навіть у сезон дощів по Аргентинській рівнині завжди можна без перешкод проїхати. Тому, на його думку, треба просуватися вперед якнайшвидше.

Проте зробити це було надзвичайно важко. Коні, ступаючи по грузькій землі, стомилися надзвичайно, а вода все прибувала. Вершники пришпорювали їх, та близько другої години на рівнину ринула тропічна злива, сховатися від якої у мандрівників не було жодної змоги.

Тож промоклі, змерзлі, напівживі від утоми, мандрівники лише надвечір дісталися напівзруйнованого ранчо й забилися в злиденну халупу, де їм насилу вдалося розкласти вогнище з вологої трави, від якої було більше диму, ніж тепла. За стінами періщив дощ, шаленіла негода, а крізь прогнилу солом’яну покрівлю просотувалася дощова вода.

Убога вечеря теж не викликала пожвавлення, і найкраще, що можна було зробити зараз, – це лягти спати. Але й заснути виявилося непростою справою: під поривами вітру стіни ранчо хиталися, щохвилини загрожуючи завалитися. Коні поводилися неспокійно.

Уранці зливу змінив дрібний дощ, затони й болітця навколо злилися в один безмежний водний простір, де на кожному кроці мандрівники могли натрапити на підступні провали. Поглянувши на карту, Паганель вирішив, що це розлилися Ріо-Гранде та Ріо-Віварата, в які зазвичай стікає дощова вода з рівнини.

Довелося відпустити поводи, дозволивши коням самим обирати дорогу. Раптом Таука, який увесь час скакав попереду, почав виявляти ознаки тривоги. Кінь індіанця повсякчас обертав голову на південь і протяжно іржав, роздуваючи ніздрі.

– Таука чує небезпеку, – сказав індіанець.

Мандрівники почули глухий гуркіт десь ген-ген на обрії. Налітав поривчастий вітер, приносячи з собою водяний пил. Коні ледве брели у воді, що сягала їм до колін, усе сильніше відчуваючи натиск течії. Невдовзі з півдня з’явилися незліченні стада оскаженілої від страху худоби.

– За мною! – загукав Талькав, пришпорюючи щосили коня та повертаючи на північ. – Це потоп!

Усі вершники помчали за Таукою. Не можна було гаяти ані секунди: миль за п’ять на півдні було видно, як насувається гігантський водяний вал. Високі трави зникали на очах, мов скошені велетенською косою; чагарники, вирвані з землі, несла течія. Потоки води змітали все на своєму шляху; коні мчали несамовитим галопом, і вершники ледве трималися в сідлі.

– Швидше! – обернувшись, крикнув Талькав.

Проте вершники вже не могли прискорити біг коней. Тварини перечіпалися, плуталися в невидимих під водою чагарниках, падали. Їх примушували встати, та вони падали знову, а тим часом рівень води неухильно підвищувався. Урешті-решт коні поплили. Тепер мандрівників несла навальна й стрімка течія.

Загибель здавалася невідворотною, коли прогримів голос майора:

– Дерево!

– Де? – озвався Гленарван.

– Там! – Талькав указав рукою на гігантське дерево, що самотньо здіймалося з води за півмилі від них.

Коні більше не мали сил, щоб допливти, але люди ще могли врятуватися: течія сама несла їх до дерева. І ось кінь Тома Остіна надривно заіржав і зник під водою.

– Тримайся за моє сідло! – крикнув лорд Гленарван.

– Дякую, сер, – бадьоро відповів Том. – Я непоганий плавець!

– Як твій кінь, Роберте? – спитав Гленарван, обертаючись до юного Ґранта.

– Поки тримається.

– Стережіться!.. – раптом голосно крикнув майор.

І відразу стіна води заввишки в сорок футів упала на них зі страхітливим гуркотом. Люди й тварини зникли в пінистому вирі. Коли вал води прокотився далі, вершники спливли на поверхню. Всі були живі, але їхні коні, крім Тауки, зникли.

– Залишилося зовсім трохи! – підбадьорював Паганеля лорд Гленарван, підтримуючи його однією рукою над поверхнею води і загрібаючи другою.

Майор розміреними гребками просувався вперед, матроси не відставали від нього. За ними, вчепившись у гриву Тауки, плив Роберт.

До гігантського дерева залишалося футів шістдесят: іще трохи, і весь загін досяг могутнього стовбура. Вода покривала підніжжя дерева до нижніх гілок, тому залізти на нього було нескладно. Індіанець, відпустивши Тауку, підсадив Роберта і першим видерся вгору, потім його дужі руки допомогли всім іншим знесиленим мандрівникам познаходити безпечні місця.

Тим часом швидка течія відносила Тауку геть. Кінь раз у раз повертав до господаря свою розумну морду і, струшуючи мокрою гривою, іржав, немов закликаючи його на допомогу. Талькав озирнувся, махнув рукою і кинувся з дерева у вир води.

Випірнув він уже футів за тридцять від стовбура дерева. За кілька хвилин рука провідника вчепилася в гриву Тауки, і вони обоє, кінь і вершник, підхоплені стрімкою течією, поплили до невидимого горизонту.

22

Життя з птахами

Дерево, яке стало порятунком для мандрівників, називалося омбу. Це був один із тих гігантів, які де-не-де поодиноко здіймаються посеред аргентинських рівнин. Його вузлатий стовбур чіплявся за землю не тільки товстим корінням, а й цупкими відгалуженнями, що додавали дереву особливої стійкості. Через те омбу й вистояв під навалою шаленої води.

Він досягав ста футів у висоту, і тінь від його крони могла покрити коло діаметром у чотириста футів. Від стовбура відходили три великі гілки, кожна з яких – завбільшки зі звичайне дерево. Дві росли вертикально вгору, підтримуючи крону, третя лежала майже горизонтально – так, що нижнє листя торкалося води. На дереві виявилося ціле царство птахів: тут були сотні чорних дроздів і шпаків, та найбільше – колібрі.

Роберт із Вілсоном відразу ж видерлися на верхівку. Крізь листяне склепіння їм відкрився виднокрай, але картина була невесела. Навколо, скільки сягало око, розляглися безкраї водні простори. З півдня на північ вода несла вирвані з корінням стовбури, дахи зруйнованих ранчо, трупи тварин. Ген-ген на обрії Вілсон зміг розгледіти ледь помітну темну цятку. То був індіанець зі своїм вірним Таукою.

Спустившись униз, Роберт Ґрант і матрос опинилися в місці розгалуження головних гілок омбу. Тут уже примостилися Гленарван, Паганель, майор, Остін та Малреді. Вілсон розповів про патагонця, якого вони з Робертом побачили згори, і всі одностайно вирішили, що Талькаву напевне вистачить спритності не тільки порятуватися самому, а й зберегти коня.

Тим часом становище мандрівників і далі залишалося небезпечним. Могутнє дерево, можливо, і встояло б перед силою течії, але, піднімаючись, вода могла затопити його до самої верхівки, бо омбу ріс на дні глибокої улоговини. Проте вода більше не прибувала, і це частково заспокоїло Гленарвана.

– Що тепер робити? – спитав лорд.

– Гніздо мостити, чорт забирай! – посміхнувшись, відгукнувся Паганель. – Адже тепер нам доведеться жити серед птахів.

– Гаразд, – не заперечував Гленарван, – але як бути з харчами?

– Полишіть це мені, – несподівано сказав майор.

І Макнабс, який улаштувався в кріслі з двох гнучких гілок, показав супутникам дві намоклі, проте щільно набиті харчами сідельні сумки.

– Маємо провіанту для сімох чоловік на два дні, – сказав він.

– Чудово! – мовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода спаде або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися суші.

– А де взяти вогонь? – спитав Вілсон.

– Просто – добути його, – озвався географ. – Сухого гілля тут удосталь, отже, жменька моху, збільшувальне скло від моєї підзорної труби, промінь сонця – і ви побачите, яке вогнище в нас запалає. Ну, хто піде по хмиз?

– Я! – першим відгукнувся Роберт, забираючи із собою в гущавину крони дерева й Вілсона.

Паганель роздобув трохи сухого моху, уклав його на товстий шар вогкого листя на дереві, де розгалужувалися гілки, щоб уберегти саме дерево від вогнища, а потім вигвинтив із підзорної труби об’єктив. Зловивши з його допомогою сонячний промінь, він спрямував його на мох, і за хвилину стало видно, як над мохом в’ється білястий димок.

Тим часом повернулися Вілсон і Роберт із цілим оберемком сухого гілля. Щоб вогонь швидше розгорівся, Паганель роздував полум’я полами пончо. Гілля спалахнуло, і вгору злетіли язики полум’я. Тепер можна було обсушитися й поснідати.

На жаль, порції довелося обмежити: ніхто не знав, як швидко спаде вода й скільки доведеться так просидіти, а провізії залишалося не так багато. Омбу не дає плодів, та на ньому є сила-силенна пташиних гнізд, отож якийсь час можна прохарчуватися і пташиними яйцями, і пернатими мешканцями дерева.

– Друзі, погляньте: вгорі є справжні природні гамаки, – сказав Паганель. – Якщо міцніше прив’язатися, на них можна навіть спати. До того ж нема чого боятися хижаків чи волоцюг – із такої позиції загін із сімох чоловіків може відбити атаку цілого племені.

– Авжеж, – зауважив Том Остін, – от тільки зброї бракує.

– Мої револьвери в порядку, – заявив Гленарван.

– І мої теж, – сказав Роберт.

– А яка від них користь? Хіба що мосьє Паганель знайде ще й спосіб виготовити порох, – зауважив Том Остін.

– У цьому немає необхідності, – сказав Макнабс, показуючи друзям цілком суху порохівницю. – Але мене цікавить інше: як далеко ми зараз від узбережжя Атлантичного океану?

– Миль за сорок, не більше, – відповів географ. – Мабуть, друзі мої, я видеруся вгору та погляну, що там робиться на білім світі.

По цих словах Паганель, спритно перелазячи з гілки на гілку, хутко зник за листяною завісою. Його супутники заходилися лаштувати собі сякі-такі ложа. Невдовзі всі знову зібралися коло вогню й заговорили про долю капітана Ґранта.

– Усе-таки тридцять сьома паралель – правильний орієнтир, – задумливо мовив лорд Гленарван. – Не важливо, означає вона координати місця, де Гаррі Ґрант потрапив у полон, чи корабельної аварії. Ця цифра не вигадка.

– Так-то воно так, сер, – відгукнувся Том Остін, – проте пошуки наші ні до чого не привели.

– Впадати в розпач не слід, – сказав Макнабс. – Якщо існує така беззаперечна цифра, ми повинні спробувати все можливе. Коли дістанемось яхти, то візьмемо курс на схід і пливтимемо вздовж тридцять сьомої паралелі до тієї самої точки в Південній Америці, з якої вирушили в дорогу суходолом.

– Я також думав про це, – відповів Гленарван. – Але які шанси на успіх? До того ж і Патагонія, про яку йдеться в посланні, залишиться позаду.

– Отже, ви маєте намір провести нові пошуки в пампі? – спитав майор.

Гленарван похмуро мовчав.

– Я готовий зробити все, щоб відшукати капітана Ґранта, – нарешті мовив лорд. – Навіть обігнути земну кулю по тридцять сьомій паралелі. Та спершу маємо вирішити, чи варто нам остаточно припинити пошуки на американському материку.

– Насамперед я хотів би точно знати, через які країни й материки проходить тридцять сьома паралель південної широти, – мовив Макнабс.

– Та це не складно. Гадаю, Паганель відповість вам якнайдокладніше.

Географа не видно було в густому листі, тож лордові довелося погукати:

– Мосьє Паганель!

– Я тут, – почувся голос ученого.

– Не могли б ви на хвилину спуститися до нас? Ми хотіли б з’ясувати, через які краї проходить тридцять сьома паралель.

– Гм, задля цього не варто спускатися, – відповів Паганель. – Покинувши Америку, тридцять сьома паралель перетинає Атлантичний океан і проходить на два градуси південніше від мису Доброї Надії. В Індійському океані вона ніби легенько торкається острова Сен-П’єр з архіпелагу Амстердам і перетинає Австралію, розділяючи провінцію Вікторія.

Остання фраза залишилася незакінченою. І тієї-таки секунди згори пролунав нелюдський крик.

Лорд Гленарван та його співрозмовники вражено перезирнулися. Невже бідолашний Паганель зірвався з височенної верхівки?

Вілсон і Малреді поспішили на поміч, та ось серед гілля з’явилася довготелеса постать – Паганель ковзав із гілки на гілку, марно силкуючись за що-небудь зачепитися та затримати своє стрімке падіння. Ще мить, і він би впав у воду, але міцна рука майора зупинила його на льоту.

– Щиро вам дякую, Макнабсе! – вигукнув Паганель, віддихавшись, і тут же заволав: – Ми помилилися!

– Що ви хочете цим сказати?

– Гленарване, майоре, Роберте і ви, друзі мої! Ми шукали капітана Ґранта там, де його зовсім немає!.. І ніколи не було! – додав Паганель.

23

Розмова з неочікуваними наслідками

Ця заява стала для всіх справжньою несподіванкою. Гленарван із сумнівом похитав головою.

– Поясніть вашу думку, Паганелю, – попросив Макнабс.

– Усе дуже просто, майоре. Я неправильно витлумачив документ. І лише в ту мить, коли, відповідаючи на ваші запитання, я вимовив «Австралія», мені сяйнула правильна думка й усе стало зрозуміло. Поєднання літер «austral…» у документі – не вціліле слово, як ми вважали, а лише корінь слова «Australia».

– Але це просто неможливо, – сказав, знизуючи плечима, Гленарван.

– Неможливо? – запально викрикнув Паганель. – Чому?

– Тому, що ви, посилаючись на документ, стверджуєте, ніби «Британія» зазнала аварії біля берегів Австралії. А вам не здається, Паганелю, що вельми дивно чути таку заяву від поважного секретаря Географічного товариства, – мовив Гленарван.

– І чому б то? – поцікавився Паганель, якого слова лорда допекли до живого серця.

– А тому, що коли в документі йдеться про Австралію, то як бути з індіанцями, яких там немає?

На ці слова француз тільки іронічно посміхнувся.

– Я б не поспішав із такими категоричними висновками, любий друже Гленарване, – сказав він. – У документі про індіанців сказано не більше, ніж про Патагонію. Уривок слова «indi…» означає не «іndien» – «індіанці», а «indigenes» – тубільці! Сподіваюся, з тим, що в Австралії живуть «тубільці», ви погодитесь? Таке тлумачення приймається?

– Приймається, якщо ви доведете, що поєднання «…gonie» не є закінченням слова «Патагонія».

– Патагонія тут узагалі ні до чого! – вигукнув Паганель. – Можна підставити замість неї будь-які інші співзвучні слова, це не має значення. Важливе те, що «austral…» вказує на Австралію.

Гленарван майже готовий був здатися.

– Стривайте, шановний Паганелю. Лишень одне запитання, – сказав він. – Як ви тепер розшифруєте послання капітана Ґранта?

– Це дуже легко. Читаємо: «7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з порту Ґлазґо… зазнало корабельної аварії після… – тут можна вставити будь-яке схоже слово, це байдуже, – біля берегів Австралії. Прямуючи до берега, двоє матросів і капітан Ґрант спробують висадитися… або висадилися… на континент, де вони потраплять… або потрапили… у полон до жорстоких тубільців. Вони кинули цей документ у море…» – і так далі. Переконливо?

– Переконливо. Тепер, друзі, мені більше нічого додати, крім одного: вперед, до Австралії! – вигукнув лорд Гленарван.

Настрій мандрівників одразу поліпшився. Вони знову мали провідну нитку, яка повинна була вивести їх із лабіринту. Тепер вони могли, не вагаючись, покинути американський материк.

24

Поміж двох стихій

Надворі тим часом смеркло. Перед тим як лягати спати, Гленарван, Роберт і географ іще раз видерлися на верхівку дерева. Західна частина неба, де нещодавно сховалося сонце, потопала у вогнистому тумані, а яскраві сузір’я Південної півкулі мерехтіли тьмяно, ніби крізь легкий серпанок. На сході горизонт похмурнів, звідти насувалася густа імла, дихати ставало все важче.

– Здається, наближається гроза, – стурбовано мовив Паганель. – Повертаймося до своїх «гнізд».

І всі троє, чіпляючись за гладенькі гілки, спустилися донизу, а Гленарван наказав усім якомога міцніше прив’язатися до гілок, щоб не впасти у воду, бо перед грозою напевно налетить шквал, який може сильно розгойдати дерево. Тож мандрівники, закріпившись на дереві, закуталися в пончо й спробували заснути.

Проте тривога та втома не давали їм склепити очей, і коли прогримів перший гуркіт грому, ніхто не спав. Блискавки врізалися в хмари, немов у грубу тканину.

– Якщо так триватиме й далі, буря буде страшна, – сказав Гленарван.

– Тим краще! – вигукнув завжди оптимістичний Паганель. – Якщо нам не вдається уникнути цього природного явища, то хай воно буде визначним і чудовим…

Гуркання грому заглушило його слова. Здавалося, що все навколо охоплене вогнем. Блискавки спалахували безперервно. Та це все тривало, доки не було дощу й вітру. Проте невдовзі чорне небо посмугували скісні потоки зливи, яка хлинула на озерну гладінь і розсипалася тисячами бризок.

У самому розпалі зливи на кінці товстої горизонтальної гілки дерева зненацька з’явилася вогняна куля завбільшки з кулак. Повисівши та покружлявши кілька секунд на місці, вона з гуркотом вибухнула, мов артилерійський снаряд. Потягло сіркою. На мить усе затихло, і в цій тиші пролунав розпачливий вигук Тома Остіна: «Дерево горить!»

Полум’я швидко охопило весь західний бік крони омбу. Сухе гілля, пташині гнізда та дірчастий верхній шар кори стали чудовою поживою для вогню, а ще й вітер роздмухував полум’я все сильніше.

Треба було тікати якнайшвидше. Лорд Гленарван та його супутники почали поспіхом перебиратися на східний бік крони, якого ще не торкнувся вогонь; розгублені, вони видиралися чимраз вище, ковзали та хапалися за гілки. Тим часом гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні. Палаюче гілляччя падало у воду, розсипаючи тисячі іскор, і течія відразу підхоплювала й відносила його геть.

Мандрівники втрапили в справжню халепу: вони задихалися в густому диму, їх обпікав нестерпний жар, бо вогонь уже підібрався до них майже впритул. Зрештою терпіти це стало несила.

– Усі у воду! – рішуче наказав Гленарван.

Вілсон першим кинувся вниз, та раптом звідти пролунав його розпачливий крик:

– Рятуйте!

Том Остін мерщій зісковзнув стовбуром додолу та простяг руку морякові. Обидва видерлися назад.

– Там каймани! – кричав Вілсон.

Справді, у воді навколо дерева аж кишіло від страшних плазунів, яких в іспанських провінціях звуть кайманами. Їх було не менше як десять.

Мандрівникам здалося, що їхня загибель цього разу справді неминуча.

Тим часом стихія вщухала, але її несамовите шаленство спричинило скупчення в атмосфері величезної кількості пари, насиченої електрикою. На південь від дерева формувався величезний смерч, схожий на перевернутий конус. Незабаром він почав наближатися, кружляючи з неймовірною швидкістю. Ще кілька хвилин – і гігантська воронка налетіла на омбу.

Стовбур тяжко затремтів і так струснувся, що Гленарвану здалося, ніби це тисячі кайманів намагаються вирвати дерево з корінням своїми ікластими щелепами. Мандрівники хапались один за одного, намагаючись хоч якимсь чином утриматися: вони відчували, що велетенське дерево хилиться й от-от упаде.

Усе сталося блискавично. Смерч помчав далі, а повалений гігантський стовбур омбу поплив, підхоплений течією, здавшись на волю стихії. Каймани повтікали.

Мандрівники перебралися на підвітряний бік дерева, і омбу, наполовину підтоплений, а наполовину розжарений, поплив, гнаний вітром, ніби корабель під вогняними вітрилами.

25

Атлантичний океан

Минуло понад дві години, а дерево все мчало безмежним озером, і берега все ще не було видно. Язики полум’я поволі згасли, отже, головна небезпека минула.

Пітьма знов стала непроникною. Гроза віддалялася. Зливу змінила дрібна мжичка. Здавалося, омбу буде плисти так іще багато днів, проте близько третьої ранку майор помітив, що його коріння почало іноді черкати по дну. Справді, хвилин за десять усі відчули поштовх і дерево різко зупинилося.

Мабуть, іще жоден мореплавець так не втішався, наскочивши на мілину, як оці змучені мандрівники. Роберт і Вілсон першими пострибали на сушу, аж раптом почувся знайомий свист, потім тупіт копит, і гінка постать індіанця вигулькнула з мороку.

– Це Талькав! – радісно вигукнув Роберт.

Так, вірний Талькав чекав на мандрівників саме там, куди їх мала прибити течія, адже сюди вона нещодавно принесла і його самого з конем.

Уже за кілька хвилин індіанець відвів їх до покинутої хатини, що знайшлася поблизу. Там уже палало вогнище, а на вугіллі смажились апетитні кавалки дичини, яку голодні мандрівники не забарилися з’їсти всю, до останнього шматочка. Вони досі не могли повірити, що їм удалося так щасливо уникнути стількох небезпек.

Талькав двома словами розповів про свій порятунок, а потім Паганель заходився пояснювати патагонцеві, як і чому змінилася мета експедиції.

На восьму ранку мандрівники вже були готові покинути місце ночівлі. Тепер до узбережжя залишалося щось із сорок миль, а це вже було не так далеко.

Наступного дня члени експедиції вже відчували близькість океану. З’явилися лісові молодники, деревоподібні мімози, кущі акації. Повсюди блищали води солоних лагун. Близько восьмої вечора вдалині зарясніли піщані дюни, а невдовзі вже було чути, як рокотять хвилі прибою.

Схилами дюн піднялися швидко. Проте стемніло так зненацька, що дарма було намагатися розгледіти будь-що в океанському просторі.

– Але ж «Дункан» безперечно тут, коло цих берегів! – упевнено заявив лорд Гленарван.

На березі ніде не видно було зручної гавані – ні затоки, ні бухти, ні порту. На цілі милі тяглися піщані мілини, ще більш небезпечні для кораблів, аніж рифи. А Джон Манґлс, обережний і досвідчений моряк, нізащо не наважився б підійти до такого узбережжя. Тож «Дункан» мав крейсувати щонайменше за п’ять миль від берега.

Майор Макнабс заходився лаштуватися на нічліг за грядою дюн, що захищала від вітру. За вечерею подоїдали все, що залишилося з провізії. Потім, узявши приклад із майора, кожен вирив собі кубельце і, занурившись у ще теплий пісок, заснув важким сном. Лише лордові Гленарвану не спалося тієї ночі.

Океан ще не втихомирився після недавньої бурі. Високі хвилі з гуркотом розбивались об берег. Усвідомлення того, що «Дункан» так близько, хвилювало Гленарвана і не давало йому склепити очей. Про те, що корабель міг спізнитися на зустріч, він і думати не хотів. Адже яхту ніщо, крім ураганів, не могло затримати в дорозі. До того ж «Дункан» – міцне судно, а його капітан – чудовий моряк.

Тож Гленарван ще довго блукав безлюдним берегом, прислухаючись і вдивляючись удалину.

Удосвіта всі підхопилися від крику:

– «Дункан»! Слава!

Далеко у відкритому морі дрейфувала яхта: то був «Дункан»; дим із труби парової машини змішувався з ранковим туманом. Море й далі залишалося бурхливим, і судно не могло наблизитися до берега, не ризикуючи лягти на мілини. Лорд Гленарван, озброївшись підзорною трубою, стежив за маневрами яхти, а індіанець, зарядивши свій карабін подвійним зарядом пороху, випалив ним у повітря. У відповідь у морі знявся вгору білий димок, і трохи згодом мандрівники почули віддалений звук гарматного пострілу. Тієї-таки хвилини «Дункан» змінив курс і, прискоривши хід, повернув до берега.

У підзорну трубу Гленарван бачив, як матроси на яхті поспішно спускають шлюпку.

Патагонець, схрестивши на грудях руки, стояв поряд із вірним Таукою й спокійно дивився на пінливі хвилі. Гленарван підійшов до нього, взяв за руку і, вказавши на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

– Ні. Тут Таука, там пампа. – Індіанець заперечливо похитав головою та широким жестом обвів рівнину.

Лорд знав, що Талькав ніколи добровільно не покине землю, де поховані його предки. Тому він тільки міцно потиснув йому руку. Не наполягав він і тоді, коли індіанець, посміхнувшись, відмовився взяти плату за свою працю.

– Ви – мої друзі! – просто сказав він.

Зворушений Гленарван не здобувся на відповідь. Йому хотілося залишити цьому мужньому та чесному чоловікові бодай що-небудь на згадку. Вийнявши з гаманця золотий медальйон із мініатюрним портретом, він простяг його індіанцю.

– Моя дружина! – пояснив він. – Візьми.

Обережно відкривши медальйон, Талькав поглянув і щиро сказав:

– Ця жінка така ж добра, як і вродлива!

Патагонець по черзі прощався з усіма своїми друзями, притискаючи кожного до своїх широких грудей. Географ подарував йому на згадку карту Південної Америки – найкоштовнішу річ із того, що в нього вціліло. Роберт палко обійняв свого рятівника.

Тим часом шлюпка наближалася. Нарешті, прослизнувши у вузький проміжок між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Як почувається моя дружина? – насамперед спитав лорд Гленарван.

– І моя сестра? – підхопив Роберт.

– Леді Гленарван і міс Ґрант чекають вас на яхті, – відповів стерновий. – Слід поспішати, сер, – додав він, – починається відплив.

Тієї миті, коли Роберт уже готовий був стрибнути в шлюпку, індіанець підхопив його на руки й мовив:

– Аж тепер ти по-справжньому змужнів!

Шлюпка вийшла у відкрите море. Але ще довго за смугою прибою виднівся нерухомий силует Талькава.

За півгодини Роберт Ґрант першим злетів по трапу на борт «Дункана» й кинувся на шию Мері під вигуки «слава», якими вітав мандрівників екіпаж яхти.

Так закінчився для них сповнений суворих випробувань перехід по тридцять сьомій паралелі через Південну Америку.

Частина друга

1

Знову на яхті

Доки шлюпка наближалась до яхти, леді Елен та Мері Ґрант устигли перелічити всіх, хто повертався на борт. Джон Манґлс був поряд, так само пильно вдивляючись у туманну далечінь. Проте зіркі очі моряка не знаходили серед пасажирів капітана Ґранта.

– Він там, мій батько? – шепотіла дівчина.

Шлюпка наближалась, а надії тим часом танули. Легке суденце було вже за триста футів, і тепер не тільки капітан «Дункана», а й Мері, яка за сльозами, що навернулись їй на очі, нічого не бачила, зрозуміла, що серед тих, хто повертається на борт, її батька немає. Тому перші слова лорда Гленарвана пролунали так:

– Вірмо в успіх, друзі мої! Капітан Ґрант іще не з нами, але ми твердо переконані, що незабаром відшукаємо його!

Гленарван схвально відгукнувся про Роберта та запевнив Мері, що вона може пишатися своїм братом. Лорд так яскраво розповідав про його мужність і здатність холоднокровно долати небезпеку, що хлопчик аж зашарівся від збентеження.

– Тобі нема через що червоніти, Роберте, – заявив Джон Манґлс. – Ти – гідний син свого батька.

А про те, як щиро зустрічали майора й географа, з якою подякою всі згадували гідного Талькава, годі й казати. Після перших дружніх обіймів і привітань Макнабс спустився до себе в каюту, щоб ретельно поголитися. Щодо Паганеля, то він був готовий стиснути в обіймах увесь екіпаж «Дункана», а оскільки Елен Гленарван і Мері Ґрант стали невід’ємною частиною цього екіпажу, почав із них і закінчив стюардом Олбінетом.

Тут містер Олбінет оголосив, що сніданок подано.

– Сніданок?! – закричав географ. – За справжнім столом, із приборами та серветками?!

– Певна річ, мосьє Паганель! – із гідністю підтвердив Олбінет.

– І на столі немає ні в’яленого м’яса, ні печених яєць, ані рису?

– О, пане! – тільки й мовив докірливо ображений стюард.

– Даруйте, я не хотів вас образити, друже мій, – сказав учений, – але увесь цей місяць ми споживали їжу, лежачи на землі або сидячи на дереві. Тому сніданок, який ви нам обіцяєте, здається зараз недосяжною, нереальною мрією.

– Досить спуститися до кают-компанії, мосьє Паганель, і ви переконаєтеся, що це реальність, – усміхаючись, сказала Елен.

Містера Олбінета заслужено похвалили, сніданок визнали за чудовий, а Паганель примудрився з’їсти подвійну порцію кожної страви, запевняючи, що це нібито «через його звичну неуважність».

– Як минуло ваше плавання, дорогий Джоне? – звернувся Гленарван до капітана.

– Успішно, сер, – відповів капітан. – Проте ми були змушені йти не через Маґелланову протоку.

Джон Манґлс доповів, що, огинаючи край американського материка, він обстежив усі острови Західного архіпелагу, але не виявив там жодних слідів «Британії». Коло мису Пілар, що біля самого входу в Маґелланову протоку, задув сильний зустрічний вітер, тож довелося повернути на південь. «Дункан» проминув острови Безнадії і, пройшовши крізь протоку Лемера, залишив позаду Вогненну Землю. Надалі курс судна пролягав уздовж берегів Патагонії. Там «Дункану» довелося пережити сильну бурю. Проте яхта з честю витримала випробування, досягла призначеного місця зустрічі й протягом трьох днів курсувала вздовж берегів. Насамкінець капітан розповів про виняткову відвагу та силу духу леді Гленарван і міс Ґрант, які не злякалися бурі, і єдине, чим переймалися протягом морської подорожі, – це долею друзів і близьких.

– Може, тепер і ви, сер, розповісте нам докладніше про вашу подорож через гори та пампу? – сказав Джон Манґлс.

Лорд Гленарван повідав про весь нелегкий перехід від океану до океану і закінчив розповідь словами:

– На жаль, цього разу ми не знайшли моряків, що зазнали корабельної аварії на «Британії», але маємо надію все ж таки їх відшукати. Друзі мої, у нас виник здогад, а тепер ми в цьому впевнені, – катастрофа сталася не в Тихому і не в Атлантичному океанах. Ми помилково тлумачили документ у всьому, що стосувалося Патагонії та індіанців. На щастя, мосьє Паганелю вдалося довести, що ми рухалися неправильним шляхом. Я просив би нашого географа дати свої пояснення, щоб ні в кого не залишилося сумнівів.

Паганель охоче виконав прохання Гленарвана. Дотепні припущення вченого та його висновки були такі переконливі, що навіть Джон Манґлс, людина вкрай обережна та розважлива, змушений був погодитися з міркуваннями географа. Гленарван оголосив, що «Дункан» негайно бере курс на Австралію.

– Перше ніж ми попрямуємо до Австралії, я б хотів, щоб було проведено останню перевірку, – сказав Макнабс. – У кают-компанії є документи і карти. Подивимося, чи не зустрінеться на тридцять сьомій паралелі інша країна, якої б стосувалося послання.

– Немає нічого легшого, – заявив учений. – Тридцять сьома паралель, пройшовши через Південну Америку, перетинає острови Трістан-да-Кунья. І я переконаний, що в документі немає жодного натяку на ці острови.

Звірившись зі змістом послання, всі визнали, що Паганель має рацію.

– Покинувши Атлантичний океан, паралель проходить на два градуси нижче від мису Доброї Надії і спрямовується в Індійський океан, – вів далі вчений. – Тільки одна група островів лежить на її шляху – архіпелаг Амстердам.

Амстердамські острови теж можна було знехтувати: жодне слово ані в французькому, ані в німецькому, ані в англійському посланнях не могло стосуватися цього архіпелагу в Індійському океані.

– Ось ми й досягли Австралії, – сказав Паганель. – Тридцять сьома паралель перетинає цей материк від мису Бернуїллі до затоки Туфолда. Покинувши затоку, паралель зустрічає на своєму шляху Нову Зеландію. Ще раз повторю: неповне слово «contin…» у французькому документі, без сумніву, читається як «континент». А це свідчить, що капітан Ґрант не міг знайти притулку в Новій Зеландії, яка, як відомо, є всього лише групою островів. Далі тридцять сьома паралель перетинає тільки один безплідний і відлюдний острів. Це острів Марії-Терезії, але анінайменших указівок на нього немає в жодному з трьох документів. Отже, самі вирішуйте, чи справедливе моє припущення, що в документі йдеться саме про Австралію.

– Немає жодного сумніву, – одностайно погодилися всі.

– Джоне, – звернувся до капітана судна Гленарван, – чи досить у нас запасів провізії та палива?

– Так, сер, я заповнив трюми ще в Талькауано.

– Що ж, тоді командуйте відплиття.

– Ще одне невелике зауваження, – перервав Гленарвана майор. – Хоч якою великою була впевненість, що успіх чекає нас на узбережжі Австралії, чи не слід зробити зупинку на архіпелазі Амстердам та островах Трістан-да-Кунья? Вони на нашому шляху, це нас аніскільки не затримає. Зате ми точно знатимемо, що «Британії» там не було.

– Така передбачливість цілком доречна, – погодився Гленарван. – Джоне, пливемо до островів Трістан-да-Кунья.

– Слухаю, сер, – відповів капітан і піднявся на місток.

Невдовзі американські береги залишилися за кормою «Дункана», який плив тепер новим курсом.

2

Острови Трістан-да-Кунья

До островів Трістан-да-Кунья було дві тисячі сто миль, і цю відстань Джон Манґлс сподівався подолати днів за десять, якщо «Дункану» не стануть на заваді східні вітри. Мандрівники з надією чекали австралійського берега, а про капітана Ґранта говорили так, ніби яхта рухалася прямісінько до вказаного місця зустрічі з ним.

16 листопада задув сприятливий західний вітер, на «Дункані» поставили вітрила і яхта ще стрімкіше помчала вперед. Проте назавтра мандрівники побачили, що поверхня океану всуціль укрита водоростями, ніби килимом, і тепер вона нагадувала гігантський зарослий ставок. Іноді серед водоростей траплялись уламки дерев і залишки рослин, занесених у море хвилями з берега. Здавалося, «Дункан» несподівано потрапив у Саргасове море, за тисячі миль від свого маршруту, і, зрозуміло, рух яхти в таких умовах дещо уповільнився.

Пройшли ще добу, й удосвіта пролунав крик стежового матроса:

– Земля!

На палубу яхти відразу висипали пасажири та члени команди. Паганель розсунув свою підзорну трубу, спрямував її в потрібний бік, але не виявив нічого схожого на землю.

– Погляньте на хмари, – порадив Джон Манґлс.

– Справді, – пробурмотів Паганель, – там здалека манячить щось схоже на кручі.

– Це ж і є архіпелаг Трістан-да-Кунья!

– Отже, – зауважив учений, – ми зараз за вісімдесят миль від нього, оскільки вершину заввишки в сім тисяч футів, що має назву Трістан, можна бачити над горизонтом саме з такої відстані.

А за кілька годин усі виразно побачили кілька високих скелястих островів.

О третій годині дня «Дункан» увійшов до бухти Фалмут на острові Трістан-да-Кунья. Яхта кинула якір за півмилі від берега на глибині шістдесят футів. Пасажири зараз же посідали у велику шлюпку і невдовзі зійшли на берег.

Столицею архіпелагу виявилося невелике селище. Тут було щось із півсотні чепурних будиночків. За селищем розстелялася широка рівнина, оточена високим насипом із застиглої лави, а за ним велично здіймалася вершина гори Трістан.

Лорда прийняв губернатор острівної колонії, і під час свого візиту Гленарван, привітавшись, відразу запитав: чи йому часом не відомо що-небудь про долю Гаррі Ґранта і «Британію»? Проте цих імен тут ніхто з місцевих старожилів ніколи не чув, можливо, тому що архіпелаг розташований осторонь від морських шляхів і тут рідко бувають кораблі. Власне кажучи, лорд і розпитував губернатора лише для того, щоб мати чисту душу. З тієї ж таки причини він наказав матросам обійти острів на шлюпках понад берегом (а це всього сімнадцять миль), щоб оглянути узбережжя.

А пасажири «Дункана» тим часом вирушили на прогулянку селищем та його околицями. На острові Трістан-да-Кунья мешкало сто п’ятдесят душ, здебільшого це були англійці та американці, що одружилися з темношкірими жінками – представницями народу зулу.

Частина узбережжя, з якою межувала долина, була на архіпелазі єдиним місцем із родючим ґрунтом. Решта всього безлюдного простору була вкрита корою застиглої лави. Там мешкала безліч гігантських альбатросів і сотні тисяч пінгвінів. Оглянувши похмуре нагромадження вулканічних скель, мандрівники спустилися в долину, де дзюркотіло безліч струмків і струмочків. Тут чагарі, серед яких пурхали різноманітні пташки, робили краєвид дещо веселішим. На лужках траплялися дерева з родини ріжкових, величні ломарії з вигадливо переплетеними волокнистими стеблами, багаторічні квітучі кущі анцерії, що розносить навкруги свої дурманні пахощі, а також бальзамний мох і рідкісні папороті. За розмовами та замилуванням природою непомітно минув день, а як смеркло, мандрівники повернулися на яхту.

Прибули й шлюпки з матросами, які всього за кілька годин устигли обійти весь острів, проте жодних слідів «Британії» не знайшли. «Дункан» міг би покинути архіпелаг того самого вечора, але не знявся з якоря, бо Гленарван дозволив команді пополювати на морських корів, морських левів та морських слонів. Раніше сюди заходили й кити, але бездумне жорстоке винищення призвело до того, що тепер їх майже не лишилося в цих широтах.

Після вдалого полювання вся команда заходилася коло здобичі: обробляли тюленячі шкури, витоплювали ворвань,[6] таку необхідну на судні, і так, за роботою, минула ніч і весь наступний день, тому відплиття «Дункана» було перенесено на 20 листопада.

Тож пасажири скористалися й цим днем стоянки, знову висадилися на берег, а лорд Гленарван і майор навіть прихопили з собою рушниці. Було вирішено дістатися підніжжя гори Трістан. Продираючись крізь лавові осипи та звалища уламків пемзи, мандрівники сполохали в чагарникових хащах кількох вепрів. Одного з них куля майора звалила на місці, а лорд підстрелив кілька чорних куріпок. На карнизах гірських схилів, до яких не досягали кулі, гуляло безліч диких кіз, у кущах траплялися здичавілі кішки – єдині хижаки на всьому острові.

На восьму вечора всі повернулися на яхту, а опівночі «Дункан» покинув архіпелаг Трістан-да-Кунья.

3

Методом виключення

Для того щоб поповнити запаси вугілля на мисі Доброї Надії, капітанові Джону Манґлсу довелося відхилитися на два градуси на північ від тридцять сьомої паралелі, де «Дункан» потрапив у смугу ходових для нього дужих західних вітрів і вже 24 листопада о третій годині дня на обрії забовванів силует Столової гори, а трохи згодом яхта порівнялася з Сигнальною горою – дороговказом до входу в бухту Кейптауна. «Дункан» увійшов туди о восьмій годині вечора.

Мандрівники використали час короткої стоянки для прогулянки містом із тридцятьма тисячами білих та чорношкірих мешканців. Гостям Кейптауна достатньо було оглянути фортецю в південно-східній частині міста, палац і сад губернаторської резиденції, біржу, місцевий музей, помилуватися на кам’яний хрест, споруджений Бартоломео Діасом, і випити склянку понтейського, найкращого з місцевих вин, – і на цьому вичерпувалися всі варті уваги місцеві пам’ятки, тож наступного дня рано-вранці «Дункан» знявся з якоря і вже за кілька годин пропливав повз усім відомий мис Бур, який свого часу португальський король Хуан II так недоладно назвав мисом Доброї Надії.

6 грудня перші промені сонця освітили гору, що немов випірнула з морської глибини. Це й були Амстердамські острови, за милю від яких яхта лягла в дрейф.

Віддалений архіпелаг в Індійському океані складався з двох клаптиків суші: безлюдного острова Сен-Поль та острова Сен-П’єр, на який пасажири «Дункана» дісталися шлюпкою. Його населення складалося з кількох добровільних відлюдків – доглядачів риболовецьких промислів, що належали, як і сам острів, якомусь комерсантові з острова Реюньон.

Зараз на острові було троє мешканців: француз та два мулати. Тож Паганель міг потиснути руку співвітчизникові, старому поважному мосьє Віо, який надзвичайно гостинно зустрів мандрівників.

Він розповів їм, що архіпелаг Амстердам двічі ставав прихистком для моряків, які врятувалися від загибелі, а більше жодне судно не зазнало корабельної аварії біля цих берегів. Коли б це раптом і сталося, хвилі винесли б на берег уламки судна, а люди неодмінно добралися б на шлюпках до риболовецьких промислів мосьє Віо. Старий, що прожив багато років на острові, нічого не знав про «Британію» і капітана Ґранта, а це означало тільки одне: що катастрофа сталася зовсім в іншому місці.

Це не здивувало і не засмутило Гленарвана. Він діяв методом виключення, і головною його метою було встановити факт, що в цій точці на тридцять сьомій паралелі Гаррі Ґранта немає, – і більше нічого.

Після тривалої прогулянки, вже в сутінках, мандрівники розпрощалися з шановним мосьє Віо і шлюпка з «Дункана» допровадила мандрівників на борт яхти.

7 грудня о третій годині ранку острів Амстердам розтанув у тумані на західному горизонті.

Мері Ґрант і Роберт не могли спокійно дивитися на хвилі Індійського океану. Можливо, саме тут їхній батько на пошкодженому судні разом із уцілілими членами команди боровся проти страшного урагану. Джон Манґлс показав дівчині на морській карті головні течії цих широт. Одна з великих течій перетинає весь Індійський океан і прямує просто до австралійського материка. Сила цієї течії така велика, що мореплавці відчувають її в обох океанах – і в Тихому, і в Атлантичному. Тож якщо «Британія» під час урагану навіть утратила щогли й кермо і стала зовсім безпорадною перед шаленством хвиль, її чекав неминучий фінал – бути викинутою на берег силою течії.

Але і в капітана, і в лорда Гленарвана все ще залишалися певні сумніви. Як відомо, остання звістка про капітана Ґранта надійшла 30 травня 1862 року з Кальяо. Яким же чином 7 червня, тобто всього за вісім днів по тому, як «Британія» залишила береги Перу, вона могла опинитися в Індійському океані? Як це могло статися? Про це вони й запитали Паганеля. Не кажучи ні слова, вчений пішов по документ. Він повернувся, даючи зрозуміти всім, ніби йому соромно, що розумні, освічені люди можуть брати під сумнів такі очевидні речі.

– Дозвольте запитати вас тільки про одне, капітане Джон, – мовив географ.

– Прошу, мосьє Паганель, – озвався Джон Манґлс.

– Чи може швидкохідне судно за місяць пройти відстань від Америки до Австралії?

– Так, якщо долатиме по двісті миль за добу. Вітрильні кліпери проходять цю відстань набагато швидше.

– Тобто залишається припустити, що морська вода просто розмила одну цифру, і замість «7 червня» слід читати «17 червня» або «27 червня». Отже, цілком можливо, що за цей час капітан Ґрант міг перетнути весь Тихий океан і опинитися в Індійському, – підсумував свої доводи Паганель.

– Гаразд, тепер іще одне місце в посланні з’ясовано, – сказав Гленарван. – Нам залишається дістатися берегів Австралії та розпочати пошуки слідів «Британії» на її західному узбережжі.

– Або на східному, – докинув Джон Манґлс.

– Тут ви маєте рацію, Джоне: у документі немає точної вказівки на те, що катастрофа сталася біля західного, а не біля східного берега. Очевидно, ми маємо провадити свої пошуки в двох напрямах, адже тридцять сьома паралель перетинає обидва узбережжя материка.

– Де ж усе-таки нам його шукати? – з тривогою спитала Мері.

– Не забуваймо про те, – поспішив заспокоїти дівчину Манґлс, – що, якби капітан Ґрант висадився на східному узбережжі Австралії, він неодмінно знайшов би там допомогу. Все це узбережжя густо заселене англійцями-колоністами, тож команда «Британії» натрапила б на співвітчизників, не пройшовши й десяти миль.

– Правильно, – підтвердив Паганель. – Не тільки допомогу, а й судно, на якому екіпаж «Британії» давним-давно міг би повернутися до Європи. А в західній частині Австралії, куди зараз прямує «Дункан», береги зовсім пустельні. Якщо судно розбилося об берегові рифи саме в тих краях, то чекати допомоги потерпілим немає звідки. Я міркую так, що Гаррі Ґрант та його супутники або дістались англійських колоній, або потрапили в полон до тубільців, або ж заблукали в неосяжних пустелях континенту. Перше припущення відкидаємо відразу, адже якби Гаррі Ґрант зустрів англійців, то вже давно повернувся б до своїх любих дітей у рідне місто Данді. Єдине, що я вважаю цілком імовірним, це те, що капітан Ґрант перебуває в полоні в австралійських тубільців.

– А ці тубільці, – втрутилася леді Елен, – вони дуже небезпечні?

– Австралійські племена й справді дикі, але далеко не такі кровожерні, як-от їхні новозеландські сусіди. Я запевняю вас: якщо вже капітан Ґрант із супутниками й потрапили до них у полон, то їм навряд чи загрожує якась небезпека, – як міг, заспокоїв присутніх учений.

– А якщо батько заблукав на цьому величезному материку? – спитала дівчина.

– Ми і в такому разі обов’язково знайдемо його! – упевнено мовив географ.

– У мене не вкладається в голові, щоб такий чудово обізнаний з навігацією чоловік міг заблукати, хай навіть і в Австралії! – бадьоро вигукнув Гленарван, бажаючи дещо змінити тему розмови.

– А ця Австралія, вона справді велика? – спитав Роберт.

– Площа її, мій дорогий юний друже, приблизно така сама, як чотири п’ятих частини Європи. Та історії поки що не відомі випадки, щоб мандрівники чи дослідники безслідно зникали на її величезних обширах.

4

Розбурханий Індійський океан

13 грудня океан застиг у мертвому штилі. Вітрила безсило обвисли, і, якби яхта не мала потужної парової машини, їй довелося б лягти в дрейф.

Капітана непокоїло те, що запаси вугілля на «Дункані» танули на очах, і невідомо було, скільки ще стоятиме така безвітряна пора. Він наказав розгорнути всі вітрила, щоб зловити найменший порух повітря, але, як кажуть матроси, вітру було замало навіть для того, щоб наповнити капелюха. А тим часом, хоча на небі не було ні хмаринки, барометр почав падати, що було явною ознакою зміни погоди.

Цю ніч капітан Джон Манґлс не залишав капітанський місток. Передчуття його не зрадили: об одинадцятій годині південь небосхилу вкрили хмари. Капітан звелів свистати всіх нагору, щоб команда змогла спустити вітрила. Невдовзі, швидко набираючи силу, подув свіжий вітер. Усі чоловіки піднялися на палубу, готові взяти участь у авралі.

– Це ураган? – коротко спитав у капітана лорд Гленарван.

– Ще ні, але, схоже, він хутко наближається, – відповів Джон Манґлс. – Барометр упав до семисот двадцяти трьох міліметрів, що буває надзвичайно рідко.

На палубі з’явилися леді Елен та Мері Ґрант, які також наважилися піднятися нагору, хоча вітер уже сягав швидкості двадцяти п’яти метрів на секунду і шалено завивав у снастях. Побачивши жінок, капітан миттю підбіг до них і наказав негайно повертатися до кают-компанії. Тим часом хвилі вже перекочувалися через борти, і, щойно Елен Гленарван та Мері Ґрант покинули палубу, як височенна хвиля накрила кормову частину яхти.

«Дункан», вивергаючи клуби чорного диму, завзято працював гвинтом. Гленарван, майор, Паганель і Роберт із жахом і захватом спостерігали за цією боротьбою яхти з морською стихією. Міцно вчепившись у стійки фальшборту і не маючи змоги перемовитися й словом, вони стежили за буревісниками, які з лиховісними криками кружляли над судном.

Зненацька різкий свист заглушив ревіння бурі. Яхта дала страшний крен, і Вілсон, що стояв коло штурвала, був збитий з ніг ударом румпеля. «Дункан», утративши керування, почав розвертатися до хвилі бортом.

– Що сталося? – прокричав Джон Манґлс, кидаючись до містка.

– Судно лягає набік, – відповів Том Остін. – Щось трапилося з машиною.

Капітан мерщій побіг до трапа. Усе машинне відділення було заповнене густою парою. Потужні шатуни більше не обертали гребний вал. Механік, виявивши поломку, випустив усю пару з циліндрів через аварійний клапан, щоб не вибухнули котли.

– Гвинт! Чи лопаті погнулися, чи ми за щось зачепилися! – прокричав механік. – Вал заклинило.

Звісно, що про ремонт у таких умовах годі було й думати. Залишалося єдине – діяти залежно від обставин. Джон Манґлс негайно вирішив знову вдатися до вітрил, щоб тепер використати вітер як союзника.

Повернувшись на палубу, капітан двома словами виклав лордові Гленарвану стан справ і попросив, щоб той разом із рештою пасажирів спустився в кают– компанію. Потім, не гаючи ні секунди, він поклав судно в дрейф, прагнучи якомога менше відхилятися від курсу на схід. Головне завдання зараз було зберегти хоча б частину вітрил і розвернути яхту форштевнем до розбурханих, ошаленілих хвиль.

Описавши дугу, яхта врешті-решт стала носом за вітром. Тепер усе залежало від того, чи витримають вітрила. Судно стрічало удари хвиль своїми найміцнішими частинами і трималося потрібного напряму. Джон Манґлс вирішив залишатися в дрейфі доти, доки будуть цілими щогли й вітрила.

Близько восьмої ранку вітер знов подужчав: тепер його швидкість досягала тридцяти п’яти метрів на секунду. Це був уже справжнісінький шторм.

Залишалося тільки одне: спробувати йти за вітром. Але це потребувало кількох годин наполегливих зусиль усіх матросів і лише на третю годину дня вдалося закріпити вітрило на фок-щоглі.

Тільки тепер «Дункан» полинув, мов призовий скакун. Буря мчала яхту на північний схід. Судно іноді випереджало хвилі, що котилися в тому самому напрямі. Тоді яхта заривалася в них, ніби величезний кит, а водяні вали перекочувалися палубою.

У такому безпорадному, надзвичайно напруженому стані мореплавці провели весь день 15 грудня і наступну ніч. «Дункан», відкинутий ураганом убік від курсу, з шаленою швидкістю мчав до австралійського узбережжя. Капітан Джон Манґлс не мав змоги визначити положення судна за приладами. Чуття підказувало йому, що яхта віддалася на волю якоїсь надзвичайно швидкої течії. За його розрахунками берег був за якихось десять миль із підвітряного боку, а зустріч із ним за таких обставин означала тільки одне – страшну кораблетрощу, загибель людей і судна. Не знаходячи рішення, капітан урешті-решт покинув місток і пішов поговорити сам-на-сам із лордом Гленарваном. Він попередив лорда, що, можливо, «Дункану» доведеться викинутися на берег.

– Ви повідомите про це леді Елен і міс Ґрант?

– Я попереджу їх в останню хвилину – тоді, коли не буде жодної надії на порятунок. Сповістіть мене, Джоне, якщо це трапиться.

По цім слові Гленарван повернувся до кают-компанії. Обидві жінки, хоча й не знали, наскільки велика небезпека, все ж багато про що здогадувалися. Паганель, щоб заповнити чимось години тоскного очікування, навчав Роберта теорії руху повітряних потоків, порівнюючи бурі, циклони та урагани, а мужній майор, здавалося, був готовий до будь-якого розвитку подій.

Близько одинадцятої ранку вітер ніби почав ущухати. Вологий туман ледь розсіявся, та Джон Манґлс зміг розгледіти миль за шість із підвітряного боку низовинний берег. «Дункан» на повній швидкості мчав просто до нього. Гребені хвиль іноді злітали надзвичайно високо.

– Тут, очевидно, тягнуться піщані обмілини, – сказав він Тому Остіну. – І якщо Господь не вкаже нам шлях між ними, – ми загинемо.

– Приплив досяг верхньої межі, капітане, – відповів помічник. – А раптом удасться проскочити над мілинами?

До берега залишалося менше двох миль. Туман щохвилини застилав узбережжя, та капітан Манґлс таки розгледів за шумливою смугою прибою більш спокійну водну гладінь. Якби «Дункану» вдалося пробратися туди, він був би там у відносній безпеці. Та як це зробити?

Джон попросив усіх пасажирів піднятися на палубу, щоб у момент можливої катастрофи вони не потрапили в пастку під палубою. Гленарван та його супутники окинули поглядом грізне розбурхане море. Мері Ґрант зблідла.

Раптом Джон Манґлс голосно гукнув матросам:

– Ворвань! Швидше, хлопці, тюленячу ворвань нагору!

Команда вмить зрозуміла задум свого капітана. Авжеж, шаленство хвиль і справді можна стримати, якщо покрити поверхню води шаром рідкого жиру. Висота хвиль різко зменшується, гребені на їхніх вершинах зникають. На жаль, цей засіб діє дуже недовго, але спробувати було варто. Матроси хутко викотили на бак барила з тюленячим жиром. Днища повибивали сокирами, а самі барила попідвішували над бортами праворуч і ліворуч.

– З Богом!!! – скомандував Джон Манґлс.

Потоки ворвані хлинули в море. Масний шар відразу втихомирив пінисту поверхню, ніби її раптово скувало льодом. «Дункан» поплив по гладкій поверхні води. Він уже входив у затоку, проминувши небезпечні мілини, коли за його кормою з подвоєною люттю знову забурхав океан.

5

Мис Бернуїллі

Було кинуто відразу два якорі, тож судну більше не загрожувала небезпека знов опинитись у відкритому морі чи сісти на мілину. Після стількох, здавалося, нескінченних годин боротьби з ураганом «Дункан» опинився в затишній маленькій бухті, захищеній від океанських вітрів високою косою.

Залишалося з’ясувати головне: куди закинуло яхту? Капітан негайно заходився робити виміри та обчислення і невдовзі визначив, що «Дункан» відхилився від наміченого курсу всього на два градуси. Судно перебувало коло мису Катастроф на південному узбережжі Австралії, за триста миль від мису Бернуїллі.

Мис із такою лиховісною для моряків назвою лежить у протоці між материком та островом Кенгуру. Обабіч протоки розташувалися затоки Спенсера на півночі й Сент-Вінсент на півдні. На східному березі Сент-Вінсента стоїть порт Аделаїда, столиця Південної Австралії. Місто це налічує сорок тисяч жителів, причому для більшості з них основне заняття – це обробіток землі, тож інженерів і техніків тут значно менше, ніж агрономів, тобто не було певності в тому, чи можна полагодити саме тут вельми значні пошкодження яхти.

Гленарван та капітан Манґлс, гаразд помізкувавши, вирішили далі йти під вітрилами вздовж австралійського узбережжя, принагідно розшукуючи сліди «Британії», потім зробити зупинку коло мису Бернуїллі, розпитати місцевих колоністів і продовжити плавання до Мельбурна, де яхту, безумовно, полагодять за лічені дні. Коли гвинт запрацює, «Дункан» залишиться крейсувати коло східних берегів материка, де й закінчить свої пошуки.

Надвечір ураган ущух, задув легкий південно– західний бриз. На яхті поставили нові вітрила. О четвертій ранку «Дункан» плавно рушив уздовж австралійських берегів.

20 грудня мандрівники порівнялися з мисом Бернуїллі, не знайшовши дорогою жодних ознак будь-якої корабельної аварії. Та й те сказати, що від загибелі «Британії» минуло два роки: адже за цей час море могло розкидати і знищити уламки трищоглового судна, а тубільці – підібрати вцілілі металеві частини. Що стосується Гаррі Ґранта та його супутників, які потрапили в полон, то їх напевно відвели вглиб материка.

Трохи дивувало одне: річок в Австралії, які перетинають тридцять сьому паралель, не так багато, а гирла їх – то великі сучасні порти. Важко собі уявити, щоб через один із таких портів зі жвавим рухом різних суден пляшка могла безперешкодно потрапити до Індійського океану. А раз так, то координати, зазначені в документі, можуть стосуватися тільки місця катастрофи «Британії» коло західного узбережжя континенту.

Проте, як справедливо зауважив Гленарван, таке припущення не спростовує версію, згідно з якою капітан Ґрант перебуває в полоні. Адже в посланні є фраза: «…де напевно потраплять у полон до жорстоких тубільців». Зрештою мандрівники дійшли висновку: якщо поблизу мису Бернуїллі не вдасться відшукати слідів «Британії», залишається повернутися до Європи. Це рішення засмутило пасажирів «Дункана», а Мері й Роберта Ґрантів охопив справжній відчай.

Висідаючи на берег разом із Гленарваном, Елен, Джоном Манґлсом, Макнабсом і Паганелем, діти капітана Ґранта весь час казали собі: ще трошки, і питання про те, живий їхній батько чи ні, буде вирішено остаточно. Шлюпка причалила в крихітній бухточці, утвореній двома кораловими мілинами. Цілком можливо, що саме на такій небезпечній обмілині й розбилася «Британія».

Лорд і його супутники піднялися доволі крутим схилом на вершину стрімчака та стали оглядати рівнину, що лежала внизу перед ними. Можна було помітити вдалині кілька споруд, явно зведених європейцями.

– Та це ж справжній вітряк! – раптом вигукнув Роберт, і всі попрямували туди, де справді оберталися крила вітряка.

Після півгодинної ходьби місцевість змінилася. З’явилися оброблені людиною поля. На луках паслися бики й коні. Далі зарясніли посіви пшениці, стіжки сіна, а за огорожами – фруктові сади. Потяглися сараї, стайні, і, нарешті, мандрівники побачили простий і вигідний дім, на покрівлю якого кидав рухливі тіні своїх крил вітряк.

На гавкіт собак, що сповістили про появу чужих, із будинку вийшов чоловік років п’ятдесяти. Услід за ним з’явилися п’ятеро високих хлопців, очевидно його синів, і так само висока жінка. Перед мандрівниками стояв типовий колоніст-ірландець.

– Ласкаво просимо в дім Падді О’мура! – привітав господар гостей.

– Ви з Ірландії? – спитав Гленарван, тиснучи міцну руку колоніста.

– Тепер я австралієць, – відповів господар. – Почувайтесь як удома.

Місіс О’мур відразу запросила в дім Елен і Мері Ґрант, а сини колоніста допомогли гостям звільнитися від спорядження.

Обід подали рівно опівдні. За стіл на рівні з господарями посідали й робітники фермера. Падді О’мур указав рукою на оббиті шкірою табурети, запрошуючи до столу гостей. Потім господар дому проказав молитву перед трапезою, а його родина та робітники в цей час шанобливо стояли навколо столу.

Падді О’мур розповів свою історію. Він, як багато емігрантів, колись покинув рідний Дундалк, де ледве животів, і разом із сім’єю вирушив до Австралії. Висівши на берег в Аделаїді, він обрав для себе заняття землеробством і вже через два місяці почав розчищати свою першу ділянку.

Усю територію Південної Австралії помежовано на земельні ділянки площею по вісім-десять акрів. Місцеві власті безкоштовно надають їх переселенцям. Падді О’мур знав про це. Він невтомно працював і на прибуток від ферми купував усе нові ділянки. Його господарство збільшувалося, і колишній убогий ірландський емігрант за два роки перетворився на успішного заможного землевласника.

Господар замовк. Він чекав, щоб на його відвертість гості відповіли так само відвертістю. І тоді Гленарван навпростець запитав у ірландця, чи не чув той про загибель «Британії». Падді заперечливо похитав головою. Ні, він нічого про це не знав. Протягом двох останніх років жодної корабельної аварії ні поблизу мису, ні в околицях не було.

– Чому вас так цікавить це питання?

Лорд докладно розповів про все, починаючи зі знахідки в череві акули.

Коли він нарешті замовк, у кімнаті запала гнітюча тиша – адже ця заперечна відповідь ірландця руйнувала останні надії на успіх експедиції. Аж раптом пролунав чийсь голос:

– Сер, не втрачайте надії! Якщо капітан Ґрант живий, він перебуває тут, в Австралії.

6

Айртон

Лорд Гленарван рвучко схопився, турнувши табурет.

– Хто це сказав?

– Я, – відповів один із робітників Падді О’мура, що сиділи навколо обіднього столу.

– Ти, Айртоне? – спитав колоніст, уражений не менше за Гленарвана.

– Так. – Голос робітника звучав схвильовано, але рішуче. – Я такий самий шотландець, як і ви, сер, і я – один із тих, хто зазнав аварії на «Британії».

Ці слова неймовірно збурили всіх, ніби за столом зараз вибухнула бомба. Схвильовані, всі кинулися до робітника, якого Падді О’мур назвав Айртоном.

Це був чоловік років сорока п’яти, суворої зовнішності, з густими бровами, жвавими очима, видно було, що має велику фізичну силу. Широкоплечий і енергійний, Айртон із першого погляду викликав симпатію.

Лорд відразу ж закидав його питаннями:

– Ви член команди «Британії»?

– Я служив боцманом у капітана Ґранта, сер.

– Ви не один із тих матросів, про яких згадав у своєму посланні капітан?

– Ні, сер! Мене змило з палуби хвилею, а потім викинуло на берег. Я й гадки не мав про існування цього послання. Імовірно, капітан кинув його в море, коли мене вже не було на судні. Я був упевнений, що він загинув разом з усією командою «Британії».

– Але ж ви сказали, що капітан Ґрант живий!

– Ні, сер, я сказав: «Якщо капітан Ґрант живий…» Тільки від вас я дізнався, що йому, можливо, пощастило врятуватися.

– Де сталася аварія? – спитав майор Макнабс.

Саме про це слід було запитати з самого початку.

– Коли хвиля змила мене з бака, «Британію» несло просто до австралійського берега – до скель залишалося менше від двох кабельтових. Гадаю, аварія трапилася саме в цьому місці, – відповів Айртон.

– Під тридцять сьомим градусом широти? – поцікавився Джон Манґлс. – Тут, на західному узбережжі?

– Так, під тридцять сьомим, але на східному, – уточнив боцман.

– Коли ж це сталося?

– У ніч на 27 червня 1862 року.

– Усе збігається – це саме те число! – вигукнув Гленарван.

Схвильовані мандрівники оточили Айртона. Не залишилося жодних сумнівів у тому, що він справді був супутником і товаришем капітана Ґранта. Він знав Мері й Роберта, бачив їх у Ґлазґо в день відплиття «Британії». Він нагадав дівчині про той прощальний сніданок на борту корабля, який капітан дав для своїх друзів, а потім докладно розповів усю історію плавання «Британії».

Гаррі Ґрант побував на багатьох островах Океанії. Місцеві британські власті часто перешкоджали задумам Ґранта, та все ж капітан знайшов на захід від Нової Гвінеї підхоже місце. Він не сумнівався, що шотландська колонія, заснована там, могла б досягти процвітання. На цьому острові була зручна гавань, яка могла б привабити торгові судна різних країн. Оглянувши узбережжя Нової Гвінеї, «Британія» увійшла до Кальяо, щоб поповнити запаси продовольства і палива. 30 травня 1862 року судно покинуло порт і вирушило через Індійський океан навколо мису Доброї Надії до Європи. Та через три тижні знялася страшна буря. У трюмі зробилася теча, яку ніяк не вдавалося закласти. Команда була до краю виснажена, помпи не встигали відкачувати воду. Цілий тиждень «Британія» була іграшкою урагану, який зірвав із палуби рятувальні шлюпки. Тож на екіпаж чекала неминуча загибель, але в ніч на 27 червня вдалині вже показалося східне узбережжя Австралії. Не минуло й кількох годин, як «Британію» зі страшною силою викинуло на берег. Хвиля оглушила і змила за борт Айртона, він знепритомнів. До тями прийшов уже в полоні у тубільців. Відтоді він нічого не чув про «Британію» і був упевнений, що судно розбилося на друзки в затоці Туфолда, а його екіпаж загинув.

Але з послання виходило, що Гаррі Ґрант і ще двоє матросів, так само, як і Айртон, опинилися на березі, а знаючи долю одного, можна було приблизно уявити собі долю інших. Виживши після кораблетрощі та потрапивши в полон, Айртон опинився у місцях, де протікає річка Дарлінг, – приблизно на чотириста миль північніше від тридцять сьомої паралелі. Його доправили туди тубільці. Спосіб життя племені, що полонило його, був майже первісним. Два тяжкі роки невільництва тяглися нескінченно, і колишній моряк тільки й чекав слушної нагоди вирватися на волю.

Якось жовтневої ночі 1864 року Айртону вдалося обдурити своїх вартових і сховатися в лісових нетрях. Цілий місяць він блукав у глушині, харчуючись корінням та їстівними паростками папороті; вдень дороговказом йому було сонце, а вночі – зорі. Морякові довелося подолати десятки миль боліт, річки й гори, аж доки він добрався до гостинної ферми Падді О’мура, виснажений, ледь живий.

Несподівано майор звернувся до робітника з питанням:

– Ви сказали, що служили боцманом на «Британії»?

– Так, сер, – із готовністю відповів Айртон. – Коли ваша ласка, можете подивитися на мій судновий договір. Я завжди тримав його при собі, і він якимсь дивом уцілів.

Айртон пішов по документ і за хвилину передав його майору. Це був укладений за всіма правилами договір, підписаний капітаном Ґрантом. Мері з першого погляду впізнала батькову руку. Документ свідчив ось про що: «Томаса Айртона, матроса першого класу, прийнято на службу на трищоглове судно «Британія», приписане до порту Ґлазґо, як боцмана».

– Цього цілком достатньо, – кивнув Гленарван. – А зараз я пропоную всім висловитися стосовно того, як нам краще діяти надалі. Ваша порада, Айртоне, може стати для нас особливо цінною.

– Дякую вам, сер, за довіру. Я вважаю, що капітан Ґрант і два матроси справді змогли врятуватися після аварії. А оскільки вони не дістались англійських колоній і про них досі ніхто не чув, то це означає, що вони, очевидно, так само опинилися в полоні тубільців.

– Але як виявити сліди полонених на величезному материку? – схвильовано мовив Гленарван. – Що б зробили ви, містере Айртон?

– Я повернувся б на «Дункан» і рушив на місце катастрофи, – з натхненням відповів Айртон. – А потім, уже на місці, почав би діяти залежно від обставин…

– Досить слушно, – сказав Гленарван, – тільки доведеться дочекатися, поки «Дункан» відремонтують.

– Ваше судно пошкоджене? – спитав Айртон.

– Так, – озвався Джон Манґлс, дивлячись на нього спідлоба. – Нічого особливого. Зігнуто лопать гвинта, полагодити її можна тільки в Мельбурні. А якщо йти під вітрилами, перехід триватиме надто довго, і тоді…

– Та нехай «Дункан» і пливе собі до Мельбурна, – перебив Манґлса географ, – а ми самі дістанемося затоки Туфолда!

– Яким же чином, мосьє Паганель?

– Уздовж тридцять сьомої паралелі: перетнемо Австралію так само, як перетнули Південну Америку. Якщо нам пощастить найближчим часом знайти капітана Ґранта, ми разом із ним прибудемо в Мельбурн, а раптом розшуки заведуть нас до самого східного узбережжя, тоді «Дункан» чекатиме нас у затоці. Це всього якихось триста п’ятдесят миль, не більше. Ми пройдемо їх за місяць – саме стільки часу знадобиться для ремонту «Дункана». Тридцять сьома паралель пролягла через провінцію Вікторія в помірному кліматі, там є навіть шосе й залізниці. Схожу подорож можна здійснити, не виходячи з коляски або фермерського візка, і вона така сама безпечна, як прогулянка з Лондона до Единбурга.

– А як же збіглі каторжники, яких, як то кажуть, у Австралії є сила-силенна?

– Зустріч із ними загрожує тільки на сході. Провінція Вікторія не надає права притулку колишнім в’язням і навіть видала закон, що забороняє людям, які відбули покарання в інших провінціях, перебувати на її території.

– Це правда, – підтвердив Падді О’мур. – Відтоді, як я поселився в цих місцях, тут не було чути про жодного каторжника.

– Та й мені вони не траплялися, – докинув Айртон.

– Елен, а ви як гадаєте? – звернувся Гленарван до дружини.

– Я вважаю, Едварде, що всі ми думаємо про одне: нам час рушати в дорогу!

7

Від’їзд

Лорд Гленарван звелів починати підготовку до експедиції.

– Айртоне, а ви готові долучитися до пошуків капітана Ґранта? – спитав він.

Колишній боцман відповів не одразу.

– Добре, сер, я подамся з вами. У будь-якім разі я покажу вам місце, де розбилася «Британія». А які ваші розпорядження щодо яхти? Її капітан теж вирушить із вами?

– Джон чекатиме моїх розпоряджень у порту Мельбурна.

– Ну що ж, сер, – сказав Айртон, – можете розраховувати на мене.

Довіривши господареві дому забезпечити експедицію всім необхідним для майбутньої подорожі, мандрівники повернулися на яхту.

Джон Манґлс був переконаний, що і йому нарешті пощастить узяти участь у розшуках капітана Ґранта. Обговорюючи це з Гленарваном, він навів безліч доводів щодо того, яким корисним він може бути в поході, крім найголовнішого, про що Гленарван здогадувався й сам.

Вислухавши його, лорд запитав:

– Чи довіряєте ви своєму помічникові?

– Безперечно, цілком. Том Остін – досвідчений моряк. Ви можете покластися на нього так само, як на мене, сер.

– Що ж, тоді ходімо з нами, – сказав Гленарван і посміхнувся. – Дехто буде цьому дуже радий!

У відповідь на це Джон Манґлс почервонів і ледве спромігся на кілька слів подяки.

Назавтра капітан у супроводі теслі й матросів знову повернулися в садибу Падді О’мура. Фермер із синами чекав на них, щоб узятися до роботи. Айртон теж був тут. Вирішили, що жінкам найзручніше їхати у фургоні, запряженому биками, а чоловіки вирушать верхи на конях. Ірландець узявся забезпечити експедицію не тільки биками, а й самим фургоном, який насправді був возом завдовжки в двадцять футів, критий брезентом, із колесами з суцільного дерева. Керування цією колимагою потребувало неабиякої спритності, тому за візника було призначено колишнього боцмана.

Джон Манґлс постарався зробити фургон зручним хоча б усередині. Найперше, що він зробив, – це розділив його дощаною перегородкою на два відділення. Заднє призначалося для зберігання їстівних запасів, багажу та похідної кухні містера Олбінета, переднє цілком було віддане в розпорядження жінок. Тесля перетворив його на подобу каюти з килимом на підлозі, туалетним столиком та двома ліжками для Елен і Мері Ґрант. Уночі для захисту від холоду та вогкості вікна фургона запиналися щільними шкіряними завісками. Місця було досить, щоб і чоловіки могли сховатися всередині в негоду, проте звичайно вони мали спати в наметі.

Було споряджено для переходу семеро міцних невибагливих коней: для Гленарвана, Паганеля, Роберта Ґранта, Макнабса, Джона Манґлса та двох матросів – Вілсона і Малреді, які теж мали вирушити в експедицію. Айртонове місце візника було на передку фургона, а містерові Олбінету належало влаштуватися в багажному відділенні. Віддавши розпорядження теслі, Джон Манґлс оголосив ірландській родині, що лорд Гленарван запрошує їх на обід на «Дункан», і відвіз їх усіх на яхту. Айртон також приєднався до них.

– Маєте чудове судно, сер! – сказав Айртон лордові Гленарвану після того, як прискіпливо оглянув на яхті все, до самого трюму (як справжній мореплавець, він не міг залишитися байдужим до такого чудового витвору корабельників). – «Дункан» – справжня гоночна яхта і не дасть себе обігнати за будь-якої погоди. Під усіма вітрилами вона, я думаю, робить п’ятнадцять вузлів.

– Сімнадцять. Навіть без пари, – озвався Джон Манґлс. – Жодне військове судно не може змагатися з ним!

– Прийміть вітання старого моряка, сер. Хто-хто, а я напевне що знаю ціну добрячому судну.

– Спасибі, Айртоне, – посміхнувся Гленарван. – Запрошую в нашу команду!

– Я подумаю, сер…

Надвечір родина Падді О’мура, а з нею й Айртон, повернулася до себе на ферму.

Коні й фургон мали бути готові наступного дня. Від’їзд призначили на восьму ранку. Коли ж мандрівники висіли на берег, Айртон уже чекав розпоряджень нового господаря.

– Чорт мене забирай! – закричав Паганель. – Чудова балагула![7] Жоден поштовий диліжанс у світі не зрівняється з нею.

Пролунав сигнал до від’їзду. Леді Елен та міс Мері зайняли свої місця, Айртон усівся на передку, а містер Олбінет – у задній частині фургона. Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манґлс та обидва матроси, озброєні карабінами й револьверами, посідали на коней.

Айртон штрикнув вістрям палиці одного з биків, фургон рушив, дошки перегородок затріщали, вісі в маточинах коліс заскрипіли, і невдовзі ферма зникла за поворотом дороги.

8

Провінція Вікторія

Грудень на австралійському континенті відповідає європейському червню. Подолавши за два дні шістдесят миль, 24 грудня 1864 року караван прибув до Апслі, прикордонного містечка в провінції Вікторія. Коли Айртон зупинив фургон коло заїжджого двору, який пишно іменував себе «Королівським готелем», гаряча вечеря з кількох страв, приготованих переважно з баранини, вже парувала на столі. Добре попоївши, мандрівники закидали Паганеля запитаннями про провінцію, до якої вони щойно прибули.

– Правильніше було б назвати ці місця «Багатою Австралією», – заявив Паганель. – Після відкриття у Вікторії золотих розсипів сюди сунули полчища лютих і хижих авантюристів, що спустошують цей край. 1836 року колонія Порт-Філіпп налічувала двісті сорок чотири мешканці, а зараз населення провінції Вікторія досягає п’ятисот п’ятдесяти тисяч. Сімдесят тисяч акрів виноградників приносять їй щороку сто двадцять одну тисячу галонів вина. Сто три тисячі коней бігають на її рівнинах, а рогата худоба в кількості шестисот сімдесяти п’яти тисяч двохсот сімдесяти двох голів мирно жиріє на її безмежних пасовищах. Не кажучи вже про свиней та овець.

– А якщо без статистики? – усміхнувся Макнабс.

– Ви, майоре, нестерпна людина, – відмахнувся географ. – Австралія – це найцікавіший край на всій земній кулі. Уявіть-но, друзі мої: материк, де річки влітку зникають, а взимку з’являються знов; де немає вологи ні в повітрі, ні в ґрунті; де дерева щорічно скидають не листя, а кору, а їхнє листя обернене до сонця пругом і не відкидає тіні; де деревина не горить, а камінь тане від дощу; де трави іноді вищі за ліс; де у чотириногих є дзьоби, як у єхидни і качконоса, а лапи мають різну довжину, як у кенгуру; де лисиці пурхають із дерева на дерево, а лебеді чорні; де щури в’ють гнізда, а співочі птахи імітують будь-які звуки… Найхимерніша, найалогічніша країна, що спростовує всі закони природи…

Майор, пихкаючи сигарою, спитав:

– І це все, Паганелю?

– Звісно що ні! – азартно вигукнув учений. – Клімат! Авжеж, тутешнє підсоння має одну особливість… Я назвав би її неправдоподібною.

– Що ж у ньому такого особливого?

– Воно сприяє виправленню вдачі! В австралійському повітрі метали не іржавіють. В Англії помітили цю особливість тутешнього клімату й вирішили засилати сюди різних лиходіїв і злочинців для виправлення. Тут і тварини інакші…

– Ви жартуєте, мосьє Паганель!

– Не жартую. Мабуть, ви помітили, що австралійські коні й велика рогата худоба на диво слухняні. Хіба це не доказ?

– Яким же станете ви, Паганелю, у цій благодатній країні, якщо ви й без того добра людина? – з посмішкою промовила Елен.

– Ідеальним! – відказав географ.

Зранку наступного дня знову рушили в дорогу. Невдовзі караван заглибився в досить рідкий ліс, а надвечір зупинився на відпочинок на березі Білого озера, вода якого виявилася солонуватою та непридатною для пиття. Містер Олбінет приготував і подав вечерю, а потім мандрівники – одні у фургоні, а інші в наметі – поснули, незважаючи на тужливе завивання австралійських диких собак дінго.

Уранці вони виявили, що за Білим озером лежить чудова рівнина. На обрії виднілися горби, а до самих їх підошов уся прерія зеленіла і рясніла квітами. Через десяток миль з’явилися гайки акацій, мімоз та білих камедних дерев. Подекуди по рівнині походжали ему. Макнабсу вдалося підстрелити цього рідкісного птаха, і майор так і залишився б героєм дня, якби Роберт дещо пізніше не поцілив влучним пострілом дивну тварину з довгим липким язиком – чи то їжака, чи то мурахоїда.

– Перед вами єхидна, – пояснив Паганель. – Чи випадало вам коли-небудь бачити щось подібне?

Фургон рухався далі й увечері спинився біля підніжжя гори Талбот. Тільки на привалі Паганель раптом пригадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва. Але містера Олбінета неможливо було заскочити зненацька: у наметі вже була сервірована дуже смачна вечеря. На стіл подавали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг з ячмінного та вівсяного борошна, удосталь віскі та кілька пляшок портвейну.

Через день експедиція зупинилася коло річки Віммері, що сягала завширшки півмилі. Річка несла свої прозорі води між берегами, порослими високими акаціями та миртовими деревами. Безліч птахів пурхала в зеленому вітті. Біля самого берега хлюпалася пара чорних лебедів. Ні мосту, ні порома не було й близько. Шукаючи брід, Айртон піднявся на чверть милі вгору річкою. Замірявши в кількох місцях глибину, він повідомив, що вона не перевищує трьох футів.

Вершники оточили фургон і одночасно з ним увійшли у воду. Колишній боцман, сидячи на передку, правив запряжкою биків, майор і два матроси долали течію за кілька сажнів попереду. Гленарван і Джон Манґлс тримались обабіч фургона, готові будь-якої миті рятувати жінок у разі потреби, а Паганель і Роберт ішли позаду.

Усе було добре до середини Віммері, але потім річка поглибшала, вода вже сягала вище за маточини коліс. Бики, яких зносила сильна течія, могли от-от утратити дно під ногами й потягти за собою фургон. І коли б не Айртон, який миттю кинувся у воду і, схопивши биків за роги, змусив їх повернути до берега, могло трапитися лихо. Проте наступної миті пролунав тріск, фургон накренився, а потім, попри всі відчайдушні зусилля Гленарвана та Джона Манґлса, течія підхопила його.

На щастя, саме тоді дужі бики рвонули вперед, тягнучи за собою воза. Глибина почала зменшуватися, і невдовзі тварини й люди були в безпеці. Але від сильного поштовху у фургона тріснула вісь, а кінь Гленарвана загубив передні підкови.

Зі зламаною віссю просування стало неможливим. Айртон запропонував з’їздити верхи на стоянку Блек-Пойнт, що була за двадцять миль на північ від переправи, і привезти звідти коваля.

– Чудова ідея, містере Айртон! – зрадів Гленарван. – Вирушайте зараз же, а ми будемо чекати вашого повернення і станемо табором на березі Віммері.

9

Лінія Мельбурн – Сендгорст

Айртон повернувся вдосвіта наступного дня разом із чоловіком, який назвався ковалем зі стоянки Блек-Пойнт.

– Він добрий коваль? – спитав Джон Манґлс боцмана.

– Я знаю його не більше, ніж ви, капітане, – відповів Айртон.

Коваль відразу взявся до роботи. Працював він вправно, видно було, що цей чоловік знає своє ремесло, але в якусь мить майор помітив, що шкіра в нього навколо зап’ястків, ледь прикритих рукавами копійчаної вовняної сорочки, аж ятриться – руки були ніби в браслетах із запеченої крові. Макнабс спитав коваля про ці його виразки, які, напевне, дуже боліли, але той нічого не відповів і мовчки працював далі.

Уже за дві години фургон був готовий до подальшої мандрівки. Коня Гленарвана коваль підкував за лічені хвилини підковами, які прихопив із собою. На їх зовнішньому боці був недоладний відбиток трилисника. Майор помітив його і спитав у Айртона, що це означає.

– Це тавро стоянки Блек-Пойнт, – пояснив боцман. – Воно допомагає знаходити коней, що втекли, за їхніми слідами.

За півгодини караван уже рухався далі. Просуваючись без зупинок, загін невдовзі перетнув поштовий тракт, що веде з Кроуленда на Горсгем. Увечері мандрівники стали табором на відпочинок.

Наступного дня, 29 грудня, рух загону сповільнився, бо їхати довелося досить нерівною, пагористою місцевістю, причому жінки не побажали трястись у фургоні й вирішили цю частину шляху йти пішки. Незадовго до полудня вдалині вже виднілося містечко Карлсбрук, і Айртон запропонував обігнути його, щоб не гаяти часу; Гленарван погодився, та Паганель не хотів проминути нагоди там побувати й хоча б поглянути на життя золотошукачів. Тож географ вирушив до Карлсбрука разом із Робертом. Вони пробули там недовго, але навіть таких коротких відвідин виявилося задосить, щоб скласти вельми правильне уявлення про австралійські міста. У містечку був банк, будівля окружного суду, кілька копальневих контор, ринок, школа, церква та сотня однотипних будиночків із червоної цеглини, розташованих по-англійськи, – правильним чотирикутником. Коло копальневих контор Карлсбрука юрмилися торговці золотом. Дорогоцінний метал під охороною поліції доставляли сюди з копалень поблизу гори Александр.

Паганель і Роберт, покружлявши містом, виїхали в поля, що прилягали до Карлсбрука, пришпорили коней і невдовзі наздогнали супутників. За полями потяглися широкі луки з незліченними овечими отарами й хатинами вівчарів. Далі перед вершниками відкрилася пустеля.

– Ми вступаємо в країну золота, – мовив учений. – За кілька днів ми опинимося в багатющій окрузі гори Александр. 1852 року туди понаїхала ціла навала золотошукачів з усього світу, тому тубільці були змушені полишити ці місця й відкочувати в пустелі Центральної Австралії.

Потужний гудок паровоза перервав його розповідь. Паровоз, що рухався на малій швидкості з півдня, зупинився саме в тому місці, де дорога, по якій котився фургон, перетинала рейки.

Ця залізнична лінія сполучала столицю провінції Вікторія з долиною найбільшої австралійської річки – Муррею. Тепер, завдяки залізничному сполученню з Мельбурном, там виникало дедалі більше господарств, які засновували скватери.[8] Тридцять сьома паралель перетинала залізничну колію біля Кемден-Бріджа – мосту, перекинутого через Луттон, одну з приток Муррею. Саме туди і поправував Айртон свого фургона, а вершники, випередивши його, учвал помчали вперед.

Проте невдовзі вони мусили звернути з прямого шляху – коло мосту зібралася величезна юрба людей. Намагаючись швидше дізнатися, що сталося, Гленарван та його супутники приострожили коней.

Видовище, яке вони побачили, було жахливе: всю течію річки загатили уламки вагонів і паровоза. Локомотив і п’ять із шести вагонів упали в річку Луттон. Тільки останній вагон, що дивом уцілів, стояв на рейках за кілька футів від прірви. Очевидним було й те, що в цій страшній катастрофі загинули люди.

Аварія сталася вночі. На початку дванадцятої ночі потяг вийшов зі станції, а за двадцять п’ять хвилин упав у річку. Пасажири й провідники з уцілілого вагона спробували викликати допомогу, але телеграф не працював – стовпи попадали. Тому рятувальні роботи почалися тільки о шостій ранку. Керував ними головний інспектор колонії містер Майкл. Із ним прибув загін поліції на чолі з офіцером, а невдовзі для допомоги полісменам приспіли скватери зі своїми робітниками. Пасажирів уціліло лише десятеро – ті, хто їхали в останньому вагоні.

Відрекомендувавшись інспектору та поліційному офіцерові, лорд Гленарван вступив із ними в розмову. У відповідь на схвильовані слова лорда: «Яке страшне нещастя!» – офіцер лише сухо зауважив:

– Гірше, ніж нещастя, сер. Це – злочин! Багажний вагон розграбовано дощенту, на вцілілих пасажирів напала зграя негідників, а доглядач мосту безслідно зник. Звідси випливає, що міст було розведено умисно, а людям, що влаштували залізничну аварію, – додав офіцер, показуючи на ручні кайданки, – добре знайома ця іграшка.

– Це означає, що ви підозрюєте…

– …безкоштовних пасажирів із кораблів флоту її величності.

– Тобто каторжників? – вигукнув Паганель. – Але ж вони не мають права проживати в провінції Вікторія!

– Не мають, та самі собі його ж і надають! – іронічно відгукнувся поліційний офіцер. – Деяким із цих молодчиків пощастило втекти. Але будьте певні – ми хутко, як кажуть, раз-два і готово, – повернемо їх назад.

Саме в цей час до переїзду через залізничну колію під’їхав фургон. Гленарван повідомив леді Елен про катастрофу, утім, не обмовившись і словом про те, що вона стала наслідком злочину. Не згадав він також і про зграю збіглих каторжників, вирішивши поговорити про це тільки з Айртоном.

10

«Австралійська та Новозеландська газета»

2 січня на світанку мандрівники минули кордон золотоносного району, а заразом і округи Талбот. Отже, половина шляху лишилася позаду.

Айртон, дізнавшись про причину аварії потяга, наполіг на тому, щоб було вжито запобіжних заходів. Тепер фургон завжди мав бути на очах вершників, а під час привалів запровадили чергування. Двічі на день мандрівники перевіряли та перезаряджали всю зброю. Все це робилося потай від леді Елен і Мері Ґрант: лорд не хотів лякати жінок.

Минуло небагато часу, і мандрівники ввійшли в гігантський евкаліптовий ліс. Стовбури дерев тут були віддалені один від одного, і між ними, немов просікою, міг вільно проїхати не тільки звичайний віз, а й громіздкий фургон мандрівників. Трав’яний килим– моріжок біля підніжжя величних дерев, майже цілковитий брак тіні та якесь особливе світло, немов проціджене крізь тонкий серпанок, створювали химерне видовище.

Евкаліпт тара з родини миртових – головне дерево Австралії. Відсутність тіні під зеленими склепіннями зумовлене особливістю його листя, яке повернене до сонця пружком. Тому сонячні промені проникають крізь крони евкаліптів, ніби крізь відкриті багатостулкові віконниці.

За весь день маленькому загонові не трапилася на шляху жодна тварина чи людина. Тільки білі й рожеві какаду сиділи на верхівках гігантських дерев; подеколи між стовбурами перепурхували зграйки хвилястих папужок. З настанням сутінків мандрівники зупинилися табором під тими-таки евкаліптами.

Містер Олбінет за порадою Паганеля розклав багаття для приготування вечері в одному з мертвих стовбурів зі струхлявілою серцевиною. Тяга вийшла, як у коминку, і весь дим відносило вгору, де він зникав у темному листі.

Цілий наступний день шлях загону пролягав евкаліптовим лісом, проте надвечір дерева порідшали і вдалині на галявині забовваніли якісь споруди.

– Сеймур! – повідомив географ. – Останній населений пункт провінції Вікторія.

– Сподіваюся, там знайдеться пристойний готель, – зауважив лорд Гленарван, – адже всі стомилися і потребують відпочинку. А завтра вдосвіта знову рушимо в дорогу.

Було близько дев’ятої вечора. Вже сутеніло, коли загін на чолі з Паганелем підійшов до готелю «Північна Британія».

Коней і биків поставили на стайню, фургон закотили в сарай для екіпажів, а мандрівникам запропонували кімнати. О десятій подали вечерю. Паганель до цього часу вже встиг разом із Робертом прогулятися містечком і коротко відзвітував: нічого цікавого. Проте якби він був трохи уважнішим, то запримітив би на вулицях Сеймура незвичне пожвавлення: коло будинків юрмилися гурти містян, щось тривожно обговорюючи. Тим часом майор погомонів із балакучим господарем готелю містером Діксоном і вже встиг дізнатися, в чому річ.

Після вечері, коли Елен, Мері та Роберт Ґрант розійшлися по своїх кімнатах, майор попросив решту супутників затриматися і повідомив:

– Знайдено злочинців, що влаштували аварію потяга на залізниці.

– Їх схопили? – швидко спитав Айртон.

– Ні, – відповів Макнабс. – От, погляньте.

І майор простяг Гленарвану свіже число «Австралійської та Новозеландської газети», де лорд уголос прочитав таке:

«Сідней, 2 січня 1865 року. Наші читачі напевно пам’ятають, що в ніч із 29 на 30 грудня сталася катастрофа поблизу Кемден-Бріджа. Нічний кур’єрський потяг із Мельбурна об одинадцятій сорок п’ять упав у річку Луттон, оскільки Кемденський міст виявився розведеним. Пограбування жертв і вбивство охоронця – це все свідчить про те, що катастрофа сталася внаслідок злочину. Поліційне розслідування встановило, що злочин скоєно бандою каторжників, що втекли півроку тому з Пертської виправної в’язниці в Західній Австралії саме тоді, коли їх збиралися переправити на острів Норфолк. Банда налічує двадцять дев’ять чоловік. Її ватажком є такий собі Бен Джойс. Властям не вдалося затримати нікого зі злочинців, тому ми рекомендуємо мешканцям міст, колоністам і фермерам бути пильними й повідомляти слідство про все, що може допомогти розшуку та спійманню негідників».

– Вважаю, – сказав Гленарван, відклавши газету, – що це не змінить наших планів. А ви як гадаєте, Джоне?

Джон Манґлс дещо вагався з відповіддю.

– Якби з нами не було леді Гленарван і міс Ґрант, – мовив він нарешті, – мене б ця зграя аніскільки не турбувала.

– Можливо, заради безпеки наших супутниць обачніше було б повернутися до Мельбурна, сісти на «Дункан» і вирушити морем до східного узбережжя. І вже там поновити розшуки Гаррі Ґранта. Якої ви думки про це, Макнабсе?

– Спершу я хотів би, – відповів майор, – почути думку Айртона щодо цього.

Скоса поглянувши на Гленарвана, колишній боцман сказав:

– Ми зараз перебуваємо за двісті миль від Мельбурна. Мені здається, якщо небезпека справді існує, то немає особливої різниці, чи вирушимо ми на південь, до Мельбурна, чи й далі рухатимемось як перше на схід. Обидві дороги – і південна, і східна – досить безлюдні. І потім, я не думаю, щоб три десятки лобуряк змогли налякати вісьмох добре озброєних чоловіків. Я вважав би за краще рухатися вперед.

– Правда ваша, Айртоне, – погодився Паганель. – Я згодний з вами.

– Мені хотілося б сказати ще таке. Чи не слід віддати «Дункану» наказ триматися поблизу берегів?

– Навіщо? – втрутився Джон Манґлс. – Таке розпорядження ніколи не пізно відправити. До того ж може трапитися так, що несподівані обставини змусять нас вирушити до Мельбурна. Буде прикро, якщо ми не застанемо там яхту.

Айртон знизав плечима.

Наступного ранку загін покинув Сеймур. Невдовзі мандрівники знову опинилися в глушині лісів, увечері перетнули сто сорок шостий меридіан і стали табором на кордоні округу Муррей.

11

Австралійські Альпи

Шлях на південний схід заступав ланцюг Австралійських Альп – гірська система, що простяглася на тисячу п’ятсот миль.

На небі з’явилися хмари, спека спала, проте просуватися вперед було все важче. Там-сям почали траплятися пагорби, які поступово виростали, перетворюючись на гірські відножини.

Джон Манґлс із матросами їхали попереду. Іноді Вілсону доводилося братися за сокиру та прокладати шлях серед заростей колючих чагарників. Вологий глинистий ґрунт тікав з-під ніг, і мандрівники були вимушені об’їжджати високі гранітні скелі, глибокі яри, водойми. Тому за день їм вдалося просунутися не більше ніж на десяток миль.

Та 9 січня маленький загін на превелику силу все ж таки перевалив через гори. Без провідника доводилося йти навмання, блукаючи в тісних ущелинах, з яких часто не було виходу. Після двох годин важкого шляху гірською стежкою перед мандрівниками несподівано виникла жалюгідна хижка – придорожній шинок, що притулився до схилу.

У супроводі Айртона Гленарван пішов до халупи. Господар справляв враження людини грубої і непривітної. Чи не єдиними відвідувачами його «закладу» були мандрівні мисливці й пастухи, що перегоняють худобу через гори. Шинкар на запитання відповідав неохоче, та все ж Айртон зумів зорієнтуватись і визначити, якою дорогою слід рухатися загонові далі.

Гленарван поклав на брудний стіл кілька крон і вже збирався йти, як раптом помітив на дощаній стіні оголошення колоніальної поліції про втечу каторжників із Пертської в’язниці та нагороду в сто фунтів стерлінгів за впіймання їхнього ватажка Бена Джойса. Айртон гмикнув, прочитавши й собі оголошення:

– Авжеж, сто фунтів – непогані гроші. От тільки спершу треба зловити цього хлопця…

Коли обидва повернулися до фургона, загін відразу ж рушив туди, де дорога входила в звивистий прохід, що перетинав гірський ланцюг. Підійматися вгору стало ще важче. Не раз жінкам доводилося виходити з фургона, а їхнім супутникам – спішуватися. Підйоми змінялися небезпечними спусками, де під колеса треба було підкладати клини і навіть розпрягати биків на поворотах.

Чи то від утоми, чи то з якоїсь іншої причини цього дня поліг один із коней – той, на якому їхав Малреді. Коли матрос спробував підняти його, виявилося, що кінь уже мертвий. Айртон оглянув тварину, але так і не зміг зрозуміти причину цієї раптової загибелі.

– Мабуть, від перенапруження в нього луснула яка-небудь судина, – припустив Гленарван. – Беріть мого коня, Малреді, а я поїду у фургоні.

Удень 10 січня фургон досяг перевалу, що розташовувався на висоті двох тисяч футів. Сонце вже сідало, і мандрівникам довелося заночувати на перевалі.

Наступного ранку почався спуск, і спершу все йшло досить добре, коли б не гроза із сильним градом, що раптово налетіла, змусивши мандрівників сховатися під навісом скель, адже деякі градини були завбільшки з людський кулак.

Перечекавши близько години, доки вщухне негода, маленький загін знову рушив у дорогу слизькими кам’янистими стежками, засипаними цим дивним крижаним градом, що тепер танув під ногами. Надвечір фургон здолав останні уступи Австралійських Альп. Айртон знову почав наполягати на тому, щоб лорд Гленарван якомога скоріше віддав екіпажу «Дункана» розпорядження прибути на східне узбережжя. На його думку, яхта могла надзвичайно придатися під час пошуків, а зараз для цього був найбільш підхожий момент – адже загін от-от перетне дорогу, що зв’язує Люкноу з Мельбурном, отож пізніше відправити посланця буде набагато важче, бо попереду немає жодної дороги, яка б вела в потрібному напрямі.

Гленарван, можливо, послухав би Айртона, коли б не майор, який несподівано заявив, що єдиний, хто може вирушити до Мельбурна, – це Айртон, але його присутність необхідна для експедиції, оскільки тільки йому відоме місце катастрофи «Британії». Джон Манґлс підтримав Макнабса, вважаючи, що розпорядження власника судна набагато легше переправити на «Дункан» просто із затоки Туфолда.

Раз у раз дорогу фургона заступали швидкоплинні струмки, на берегах яких ріс густий очерет та орхідеї. Коли до них наближався загін, звідти квапливо розбігалися зграї казуарів, а через кущі, немов на пружинах, перестрибували сполохані кенгуру…

Несподівано Жак Паганель дивно гойднувся в сідлі, змахнув руками та разом із конем повалився на землю. Всі кинулися до вченого.

– На жаль, – похмуро мовив географ, вивільняючи ноги зі стремен, – мій кінь загинув точнісінько так само, як і кінь Малреді.

– Дивно! – задумливо мовив Джон Манґлс, перезирнувшись із майором.

Лорд був спантеличений, адже в цих місцях ніде було роздобути коня; і якщо обидві тварини загинули від якоїсь пошесті, очевидно, що й решту чекає та сама доля. Ще до настання вечора його припущення про епідемію підтвердилося: пропав кінь, що належав Вілсону, та один із биків. У розпорядженні загону тепер залишалося всього три бики та четверо коней.

Та на те не було ради, й загонові довелося рушати далі. Увечері, після переходу в десять миль, вирішили зробити привал. Ніч минула без пригод.

Наступна днина була погожою. Коні й бики непогано справлялися зі своєю роботою, тож і настрій учасників експедиції поліпшився. Загін подолав понад п’ятнадцять миль на сильно порізаній місцевості, і мандрівники розраховували надвечір розбити табір на берегах Снові, – повноводої річки, що впадає на півдні в Тихий океан. Незабаром фургон уже котився річковою долиною.

Сутеніло. За невеликим пагорбом дорога круто завертала до лісу. Фургон уже був досяг узлісся за півмилі від річки, як раптом хитнувся і загруз аж по самі вісі.

– Обережніше! – крикнув візник вершникам, що їхали позаду. – Трясовина!

Він почав підганяти биків криками й ударами загостреної палиці, але тварини не могли зрушити фургон із місця.

– Ну що ж, – мовив Джон Манґлс, – якщо ми не можемо рухатися далі, доведеться отаборитися просто тут.

– Привал! – наказав лорд Гленарван.

Настала ніч, яка не принесла прохолоди. Повітря здавалося густим; на горизонті час від часу спалахували зірниці далекої грози.

Айртону насилу вдалося повипрягати биків та вивести їх із болота, в якому вони застрягли. Він, як завше, сам вибрав для них пашу, залишивши їх у лісі на галявині разом із кіньми.

Вечеряти не хотілося, так-сяк попоївши, мандрівники влаштувалися на нічліг. Леді Елен та Мері Ґрант, побажавши супутникам на добраніч, полягали у фургоні, а чоловіки – хто-де: хто в наметі, а хто й просто неба, на густій траві.

Мало-помалу всі заснули. Тим часом нахмарило. Повітря, здавалося, було абсолютно нерухоме. Лише зрідка нічну тишу розривали тужливі крики якогось птаха. Близько одинадцятої години майор несподівано прокинувся. Озирнувшись, він із подивом помітив якесь дивне світло, що мерехтіло в гущавині лісу. Макнабс підхопився та попрямував у гущавину, але яким же було його здивування, коли він виявив, що це блідо-голубе сяйво випромінює величезне поле грибів: він на власні очі бачив зараз явище природної фосфоресценції. Світло було таким сильним, що можна було розрізнити окремі травинки.

Раптом Макнабс ніби прикипів до місця: він побачив, як на узліссі майнули якісь тіні. Він миттєво заліг за кущем і виразно побачив силуети зовсім незнайомих людей. Треба було будь-що дізнатися, чого вони хочуть, отож майор проповз кілька футів і зник у високій траві.

12

Помилка Едварда Гленарвана

О другій годині ночі ринула злива. Намет відразу змок, і чоловікам довелося втікати у фургон. Заснути ніхто не міг, тому вбивали час за розмовами. Лише майор, чиєї короткої відсутності ніхто не помітив, мовчав і весь час до чогось прислухався. Найгірше було те, що через зливу річка могла вийти з берегів, і тоді фургон, що загруз у трясовині, навряд чи вдалося б зрушити з місця.

Удосвіта дощ стих, але сонце так і не виглянуло з-за хмар. Кругом стояли величезні калюжі, від ґрунту здіймалися задушливі випари, насичуючи повітря вологою.

Перш за все слід було дати ради фургону. Важкий віз глибоко вгруз у напіврідку глину посеред невеликої улоговини.

– Слід поспішати, – зауважив Джон Манґлс. – Якщо глина підсохне, витягти з неї фургон буде взагалі неможливо.

Гленарван, обидва матроси, Джон Манґлс та Айртон зараз же пішли по биків і коней на галявину, де тварин залишали на ніч. Ліс довкола здавався похмурим – він складався з сухих дерев, що давним-давно скинули кору. Жоден птах не вив гніздо на цих деревних скелетах. В Австралії таке трапляється часто-густо – зненацька гинуть цілі ліси, і ніхто не знає справжньої причини їх загибелі.

Чоловіки хутко вийшли на галявину, але ні биків, ані коней там не знайшли. Це здивувало всіх, але особливо не стурбувало – адже стриножені тварини не могли зайти далеко. Проте пошуки виявилися марними. Айртон повернувся на берег Снові, раз-по-раз гучно кличучи биків, звиклих до його голосу, та й це не допомогло. Минула година, і Гленарван уже збирався повертатися до фургона, аж раптом із кущів почулося неголосне кінське іржання.

Усі кинулися в хащі гастролобіума, де могла б сховатися ціла череда, і остовпіло завмерли: перед ними на землі лежали бики і коні, немов убиті блискавкою. Життя покидало нещасних тварин. Уціліли один бик і один кінь.

– Айртоне, заберіть звідси уцілілих тварин. Тепер їм доведеться виручати нас із біди, – промовив, ледве стримуючи себе, лорд Гленарван.

Відчай охопив лорда, здавалося, він геть утратив надію на щасливий кінець цієї експедиції.

– Якби вдалося витягти фургон із трясовини, – мовив Джон Манґлс, – ця пара, мабуть, змогла б дотягти його до узбережжя.

– Погляньте, Айртоне – раптом звернув увагу Макнабс, – з усіх наших коней уцілів тільки той, що його перекував ваш коваль.

– Чиста випадковість, – процідив колишній боцман, спідлоба зиркнувши на майора, і обидва мовчки подалися до фургона.

– Що це все означає? – спитав Гленарван капітана, коли чоловіки повернулися в табір.

– Не знаю, – відповів Манґлс, – але майор не з тих, хто розкидається словами. Можливо, в нього виникли якісь підозри.

– Підозри? У чому? – здивувався Гленарван. – Невже Макнабс уважає, що це Айртон винен у загибелі коней і биків?

Джон Манґлс задумливо знизав плечима.

Тим часом колишній боцман і обидва матроси силкувалися визволити фургон із трясовини. Бик і кінь, запряжені один коло одного, тягли його, напружуючи останні сили; посторонки, здавалося, ось-ось порвуться. Вілсон і Малреді намагалися зрушити з місця колеса, Айртон підганяв тварин криками й ударами, але важкий віз не рушав з місця. Глина затужавіла, і він мов уріс у неї, та так, що хоч зубами його виривай.

Залишався єдиний вихід – розібрати фургон на частини, але для цього потрібні слюсарні інструменти, а їх не було. Лише Айртон не здавався, та Гленарван зупинив його.

– Досить, Айртоне, – сказав він. – Пожалійте тварин. Якщо вже нам судилося далі подорожувати пішки, кінь повезе жінок, а бик – харчі.

– Гаразд, сер, – похмуро відповів боцман і заходився розпрягати знесилених тварин.

– А зараз, – вів далі Гленарван, – я пропоную підживитися й обміркувати наше становище.

На раду зібралися всі без винятку, і невдовзі було ухвалено рішення: не гаючись, рухатися до узбережжя океану. Елен і Мері Ґрант були готові, якщо доведеться, пройти пішки всі сімдесят п’ять миль від річки Снові до затоки Туфолда.

– Хвилинку! – вигукнув Паганель. – Нам слід зважити на те, що місто Іден – досить великий порт. Напевно, там є суднове сполучення з Мельбурном і телеграф. А за тридцять п’ять миль звідси, в селищі Деледжіт, ми зможемо поповнити запаси провізії та роздобути які-небудь засоби пересування.

– А як же з «Дунканом»? – утрутився Айртон. – Чи не час, нарешті, мілорде, подати звістку на судно, що йому слід вирушати до Туфолдської затоки?

– Мені здається, поспішати не варто, – заперечив Джон Манґлс. – Викликати Тома Остіна в будь-яке місце узбережжя встигнемо завжди, до того ж днів за п’ять-шість ми будемо в Ідені.

– Помиляєтеся, капітане. – Айртон із сумнівом похитав головою. – Вважайте, що днів п’ятнадцять, коли не двадцять.

– Сімдесят п’ять миль за двадцять днів? – здивувався Гленарван.

– Не менше, сер. Нас чекає шлях по найбільш дикій частині Вікторії. У таких умовах більше ніж чотири милі за день не здолати. Глухі місця, жодних стоянок, нічого не можна роздобути. Повсюди – зарості чагарнику, справжні нетрі, крізь які доведеться прокладати дорогу сокирою або вогнем. І ми не зможемо переправитися через річку, доки не спаде вода. Я вже намагався знайти брід, але марно. Боюся, сер, що, коли не надійде допомога, ми й через місяць усе ще сидітимемо на берегах Снові.

– У вас є якийсь план? – роздратовано спитав Джон Манґлс.

– Так, але для цього «Дункану» доведеться покинути Мельбурн і вирушити на східне узбережжя.

– А чим, скажіть, нам зможе допомогти яхта, прийшовши в затоку Туфолда?

– Я пропоную, сер, не ризикувати, віддаляючись від берегів річки, – почав Айртон. – Краще дочекатися допомоги просто тут, а дістати її ми зможемо тільки від «Дункана». Станемо табором, пошлемо когось із нас відвезти Томові Остіну наказ вирушати до Туфолдської затоки. Тим часом вода в Снові спаде, і ми перейдемо річку бродом або збудуємо човна.

– Гаразд, Айртоне, – мовив Гленарван, – ваша пропозиція заслуговує, щоб її обміркувати, але вона має одну суттєву ваду, – ми згаємо час… Що скажете, друзі?

– Я підтримую план Айртона, – несподівано заявив майор.

– А ви, Джоне? – спитав Гленарван молодого капітана. – Ви згодні, що краще залишитися тут?

– Так, – відповів Джон Манґлс, – якщо тільки посланець, на відміну від нас, зуміє переправитися через Снові.

По цих словах погляди всіх звернулися на колишнього боцмана. Той радісно-переможно усміхнувся.

– Посланцеві нема потреби переправлятися через річку, – сказав Айртон. – Досить повернутися на Люкновський шлях і по ньому вирушити до Мельбурна.

– Двісті п’ятдесят миль пішки?!

– Не пішки, а верхи, – відповів Айртон. – У нас є один здоровий кінь. На ньому цю відстань можна подолати за чотири дні. Додайте ще два дні, які будуть потрібні на перехід «Дункана» до затоки Туфолда, і ще добу – щоб дістатися від узбережжя до нашого табору. Отже, за тиждень посланець із загоном матросів буде тут.

Слухаючи Айртона, майор кивав, погоджуючись, і це здивувало Джона Манґлса. Зрештою пропозицію боцмана було прийнято одностайно.

– Залишається тільки обрати гінця, – мовив лорд. – Хто готовий зважитися на такий ризик?

Усі чоловіки відгукнулись як один, та ось пролунав голос Айртона:

– Сер, їхати мушу я. Скажу, чому: я знаю цей край, не раз поневірявся в ще більш диких і небезпечних місцях. Я виплутаюся з біди там, де інший загине. Тому прошу відрядити до Мельбурна саме мене.

Джон Манґлс спробував заперечити, нагадавши, що Айртон потрібен тут, бо тільки він може показати місце загибелі «Британії», але майор зауважив, що раз уже до повернення посланця експедиція залишиться в таборі, то не може бути й мови про які-небудь розшуки.

– Що ж, лаштуйтеся в дорогу, Айртоне, – сказав Гленарван. – Не баріться…

Боцман одвернувся, намагаючись приховати тріумфальний блиск очей.

Матроси допомогли Айртону підготуватися до від’їзду, а Гленарван тим часом написав лист Томові Остіну з наказом негайно привести «Дункан» до затоки Туфолда. Після прибуття яхти на східне узбережжя помічник капітана повинен був виділити в повне розпорядження Айртона загін матросів і шлюпку.

Гленарван саме дійшов у листі до цього місця, коли Макнабс, що не спускав з очей свого кузена, ніби байдужним тоном поцікавився, як правильно пишеться ім’я «Айртон».

– Так, як і вимовляється, – здивовано відповів Гленарван.

– Помиляєтесь, кузене, – заявив майор. – Воно вимовляється «Айртон», а пишеться – «Бен Джойс»!

13

«…ландія» – це «Зеландія»!

Його слова справили враження удару блискавки.

Айртон різко випрямився, в руках у нього блиснув револьвер, і тут-таки пролунав постріл. Лорд Гленарван хитнувся.

Водночас звідусюди з лісу почулася стрілянина. Джон Манґлс і матроси миттю кинулися на Бена Джойса, але зухвалого каторжника вже і слід загув. Йому вистачило часу, щоб покинути намет і приєднатися до своєї банди, що розсипалася цепом уздовж узлісся. Легко поранений у руку Гленарван уже звівся на ноги.

– Мерщій до фургона! – крикнув капітан Джон, затуляючи собою леді Елен і Мері й тягнучи їх до воза.

За мить усі члени експедиції вже були під прикриттям бічних стінок фургона. Чоловіки, сховавшись за колесами, готувалися відбити атаку бандитів.

Тільки-но Бен Джойс з’явився в банді, рушничні постріли змовкли.

Майор і Джон Манґлс пішли на розвідку та підібралися майже до узлісся. На вологій землі виднілися численні сліди чобіт, але навколо нікого не було. Банда Бена Джойса як у воду впала.

Тепер фургон перетворився на справжню фортецю, що загрузла в глині. Двоє дозорців, змінюючи один одного щогодини, стояли на чатах. Майор оглянув рану лорда і переконався, що куля не завдала серйозної шкоди, лише зачепила тканини.

Макнабс був змушений нарешті розповісти леді Елен і про втечу банди каторжників із Пертської тюрми, і про їх появу в провінції Вікторія, і про те, що катастрофа потяга на Кемден-Брідж була справою їхніх рук. Але яким чином Макнабс упізнав у боцмані Айртоні Бена Джойса?

У перший же день знайомства з Айртоном, розповідав майор, він відчув до нього недовіру. Кілька незначних, здавалося, дрібниць, погляд, яким колишній боцман обмінявся з ковалем біля річки Віммері, небажання Айртона наближатися до поселень, уперті спроби викликати яхту на східне узбережжя, загадкова загибель коней і биків, якими він опікувався, – це все, а на додачу ще й якась нашорошеність цієї людини, посилили сумніви майора. А сьогодні вночі всі його підозри справдилися: майор розповів, як, продираючись поповзом серед кущів, зумів майже впритул наблизитися до підозрілих тіней, що привернули його увагу. Троє незнайомців розглядали якісь сліди на землі. «Це вони, – почув майор, – дивись, трилисник на підкові…» – «Решта коней сконала?» – «Авжеж, отрута ж бо напохваті… Добре діло іноді цей гастролобіум…», – пролунав хрипкий смішок. – «Ну й спритник наш Айртон, – Макнабс упізнав голос коваля, – мені б його розум! Вправно він наплів їм про корабельну аварію! Якщо його діло вигорить, ми з вами, хлопці, багачі! Справжній диявол, а не людина…» – «Його звати Бен Джойс, а не Айртон, і він чесно заслужив це ім’я!»

Потім голоси затихли, – мабуть, бандити пішли з лісу.

– Виходить, Айртон заманив нас сюди тільки для того, щоб пограбувати і вбити? – спитав обурений лорд Гленарван.

– Саме так! – відповів майор. – І його зграя йде за нами назирці, вичікуючи лише зручного моменту.

– Отже, цей негідник ніякий не моряк із «Британії»?

– Моя версія така, – стримано мовив Макнабс. – Звуть його, мабуть, таки й справді Айртон. Бен Джойс – лише бандитське прізвисько. Він, безперечно, знайомий з Гаррі Ґрантом і служив боцманом на борту «Британії». А відтак став ватажком банди збіглих каторжників.

– Тоді поясніть, як і чому колишній боцман капітана Ґранта опинився в Австралії?

– Не можу. – Майор розвів руками. – Тут є якась таємниця, котра, сподіваюся, згодом з’ясується.

– Поліція не підозрює, що це та сама особа, – зауважив Джон Манґлс. – Можливо, і на ферму Падді О’мура він улаштувався з якоюсь особливою метою.

– Еге ж, – погодився Макнабс. – Він щось замислив був проти ірландця, але тут йому трапилося, очевидно, більш принадне дільце. З розповіді лорда Гленарвана він дізнався про корабельну аварію і вирішив цим скористатися. Бен Джойс сприяв організації нашої експедиції, а вже дорогою зв’язався з одним зі своїх людей – тим самим ковалем із Блек-Пойнта. Той підкував коня лорда Гленарвана підковою з трилисником, і відтоді банда дістала змогу йти нашими слідами. Потім за допомогою отруйної рослини Бен Джойс вигубив наших биків і коней, а коли вирішив, що час настав, завів нас у болото біля річки Снові, щоб віддати просто в руки збіглих каторжників.

Саме цієї миті Джон Манґлс помітив, як смертельно зблідла Мері Ґрант.

– Міс Мері! Ви плачете! – вигукнув молодий капітан.

– Мій бідолашний батько…

Викриття Айртона вбило будь-яку надію відшукати капітана «Британії». Поза всяким сумнівом, задля того, щоб заманити Гленарвана вглиб материка, збіглий каторжник просто вигадав корабельну аварію на австралійському узбережжі. Насправді «Британія» ніколи не розбивалася на рифах у Туфолдській затоці, а Гаррі Ґрант не поневірявся пустелями австралійського материка! Так, уже вдруге, вони в своїх пошуках знову пішли хибним шляхом.

Щоб не бачити цих сліз, лорд вийшов до Малреді та Вілсона, які охороняли фургон. У долині річки панувала глибока тиша. Мабуть, Бен Джойс і його зграя були зараз далеко, інакше птахи і тварини не поводилися б так спокійно.

– Нічого підозрілого? – спитав Гленарван у матросів.

– Їх було дуже мало, тому бандити не ризикнули напасти, – озвався Малреді. – Схоже, Бен Джойс вирушив вербувати спільників серед інших утікачів, які вештаються передгір’ям Альп. Якби ж нам удалося вибратися з цього триклятого болота!

Тим часом підійшли Джон Манґлс, майор і Паганель. Капітан підтвердив, що про переправу, принаймні в найближчий день, годі й думати.

– Але ж і сидіти згорнувши руки теж не має сенсу. Нам терміново необхідна допомога, і хтось має таки вирушити до Мельбурна.

– Це дуже ризиковано, – сказав Гленарван.

– Слушно, сер, але бездіяльність – перший крок до загибелі. Через шість днів я міг би повернутися сюди з матросами з «Дункана».

– Але чому саме ви? – спитав майор. – Невже ми ні на що не здатні?

Гленарван запропонував кинути жереб, і він випав Малреді.

Від’їзд матроса призначили на той час, коли після коротких південних сутінків землю швидко огортає пітьма. Вілсон запропонував про всяк випадок замінити зрадницьку підкову з трилисником на звичайну, зняту з копита одного з коней, який сконав, а Гленарван попросив Паганеля написати під його диктовку листа Томові Остіну. Проте вчений зосереджено думав про щось своє, тож лордові довелося двічі повторити прохання.

Гленарван почав диктувати: «Наказую Тому Остіну негайно вийти в море і привести «Дункан»…» У цю мить погляд Паганеля впав на число «Австралійської та Новозеландської газети», що лежала долі, й географ відразу ж забув і про Гленарвана, і про те, що йому диктували.

– Що там таке, Паганелю?

– Боже правий! – вигукнув географ.

– Що сталося? – спитав майор.

– Нічого… – пробурмотів учений. – Зела… ланд… ландія!!!

Рвучко підвівшись, він схопив газету та почав люто трясти нею в повітрі. Трохи заспокоївшись, Паганель нарешті вимовив:

– Я до ваших послуг, сер. Кажіть далі.

Остаточний вигляд листа був такий: «Наказую Томові Остіну негайно вийти в море і привести «Дункан», тримаючись тридцять сьомої паралелі, до східного узбережжя Австралії». Закінчивши писати, географ повернув папір для підпису Гленарвану. Той підписав абияк – йому все ще заважала рана. Лист запечатали, і Паганель додав на конверті адресу: «Тому Остіну, помічникові капітана яхти «Дункан», Мельбурн».

Після того він вискочив із фургона, розмахуючи руками і раз у раз повторюючи незрозуміле:

– Ланд… ландія… Зеландія!..

14

Чотири тривожні дні

Усе було готове до від’їзду Малреді, й Паганель ніби заспокоївся. Щоправда, він і далі час від часу щось бурмотів, і майорові вдалося випадково почути, як учений ніби веде суперечку з самим собою:

– Ні… Ніхто в це не повірить!.. Та й навіщо?… На жаль, надто пізно.

Надвечір географ показав Малреді на карті маршрут степовими стежками до дороги, яка тяглася на південь до узбережжя і там круто повертала до Мельбурна. Небезпека загрожувала гінцеві тільки поблизу табору, де, очевидно, Бен Джойс та його банда зробили засідку. Далі посланець міг їхати з цілковитою певністю, що каторжники його не наздоженуть.

Знову лив дощ, тому всі сховалися у фургоні. О восьмій вечора зовсім стемніло. Джон Манґлс передав матросові револьвер, який перед тим сам ретельно зарядив, і Малреді скочив у сідло.

– Лист віддаси Томові Остіну, – звелів Гленарван. – А на словах перекажи: він мусить негайно привести «Дункан» у затоку Туфолда. Якщо нас там не буде, значить, ми так і не зуміли переправитися через річку. Тоді нехай висаджує загін і поспішає нам на підмогу суходолом. Хай Бог помагає тобі!

– Прощайте, сер, – промовив вірний матрос.

Дощ перейшов у справжній шквал, і після від’їзду Малреді мандрівники знову сховалися до фургона. Майор та Джон Манґлс залишилися знадвору, щоб не дати бандитам заскочити мандрівників зненацька. Іноді вітер ненадовго вщухав, і лише Снові й далі вирувала між чорними стінами очерету. В одну з таких хвилин здалеку долинув короткий пронизливий свист. Невдовзі свист повторився і йому відповів звук, віддалено схожий на постріл. З фургона визирнув Гленарван.

– Де стріляли?

– Звідти, – відповів Макнабс, указуючи на темний пагорб, через який мав перевалити Малреді.

Немов підтверджуючи слова майора, за чверть милі від фургона пролунав розпачливий крик. Потім, уже зовсім близько, почувся голос:

– Рятуйте!..

Джон Манґлс і майор кинулися в темряву і за якусь мить помітили на галявині людину, що повзла попід лісом і час від часу стогнала. Це був Малреді – поранений, він спливав кров’ю.

У фургоні майор поклав матроса на ліжко леді Елен, стягнув набряклу від крові та дощу куртку і побачив на його правому боці глибоку ножову рану. Обмивши рану свіжою водою, майор наклав на неї щільний тампон із трута і корпії,[9] а потім міцно перев’язав. Кровотеча зупинилася. За чверть години поранений заворушився, очі його розплющилися, а губи зашептали плутані слова. Майор нахилився й розчув, як матрос кілька разів повторив:

– Сер… лист… Бен Джойс…

Лорд Гленарван оглянув кишені куртки Малреді. Листа, адресованого Томові Остіну, не було!

Ніч минула в болісній тривозі за життя пораненого, який, здавалося, був на волоску від смерті. Малреді вогнем палила гарячка, і Елен та Мері Ґрант не відходили від моряка ні на мить. На світанку дощ припинився, але важкі хмари все ще повзли по небу. Глина навкруги знов розмокла, і хоча фургон більше не вгрузав, підходити до нього стало ще важче.

Удосвіта капітан, Паганель і Гленарван вирушили обстежувати околиці. Дійшовши до місця, де на матроса напали, супутники натрапили на два трупи: то були бандити, убиті кулями з револьвера Малреді. Один із них виявився ковалем із Блек-Пойнта.

– Хай там як, сер, а треба спробувати дістатись яхти, – уперто мовив Джон Манґлс. – Відпустіть мене.

– Ні, Джоне. Тепер у нас немає навіть коня, а піший перехід у двісті миль – це безумство. Дочекаймося, доки вода в Снові спаде. А потім, короткими переходами, дістанемося затоки Туфолда і вже звідти пошлемо розпорядження на «Дункан».

Повернувшися до табору, лорд побачив, що леді Елен та Мері трохи повеселішали, адже з’явилася надія на одужання матроса – він прийшов до тями.

У цю мить шкіряні завіси фургона розсунулись і з’явився майор Макнабс. Його звичайно незворушне обличчя здавалося похмурим і стурбованим. Він розповів лорду все, що йому тільки-но сказав поранений Малреді: як той, покинувши табір, поїхав прямісінько по стежці, на яку йому вказав Паганель. Їхав він якнайшвидше, в майже цілковитій темряві. Здається, він проскакав не менше як дві милі, коли раптом кілька чоловік кинулися навперейми коню. Переляканий кінь звівся дибки, а Малреді вихопив револьвер і відкрив вогонь. У спалахах пострілів він упізнав Бена Джойса, але тут страшний удар у бік вибив його з сідла. Вбивці подумали, що він мертвий і почали обнишпорювати його кишені. Він чув, як один із розбійників вигукнув: «Ось він, лист!» – «Дай сюди, – звелів йому Бен Джойс. – Тепер «Дункан» наш! Хутчіш ловіть коня! За два дні я буду на борту «Дункана», а ще через шість – у затоці Туфолда. Там ми й зустрінемося. Гленарван зі своїм табором ще довго борсатиметься в болотах Снові. Перейдете на той бік через Кемплпірський міст, дістанетесь узбережжя, а вже там я відкрию вам дорогу на борт яхти. Команду і помічника капітана – в море, а далі, маючи таке судно, як «Дункан», ми з вами станемо господарями всього Індійського океану…» Потім він чвалом погнав коня Малреді до дороги, що веде на Люкноу, а решта банди рушила до річки. Моряк, попри значну втрату крові, все ж зміг доповзти туди, де ми його й знайшли.

– Бандити! – з відчаєм у голосі мовив Гленарван. – Вони переб’ють команду та захоплять «Дункан»!

– Ми повинні дістатись узбережжя раніше за негідників! – вигукнув Паганель.

– Але як же переправитися на той бік Снові? – спитав Вілсон.

– Лише тим самим шляхом, що й каторжники, – відповів Гленарван. – Вони прямують до Кемплпірського мосту – підемо туди й ми. Малреді доведеться нести, час від часу змінюючи один одного. Не можна ж дозволити цим мерзотникам перерізати команду!

– Сер, – звернувся до Гленарвана Джон Манґлс, – перше ніж зважитися на такий крок, варто все ж заздалегідь розвідати, що діється на мосту. Я беру це на свої плечі.

– Я готовий піти з вами, Джоне, – заявив Паганель.

Добре озброєні, з невеликим запасом провізії, обидва за годину вже були в дорозі.

На них чекали цілий день, та тільки пізно вночі Вілсон, який саме вартував, сповістив про те, що Паганель і капітан повертаються. Гленарван вибіг їм назустріч.

– Цю споруду з ліан важко назвати мостом, – утомлено промовив Джон Манґлс, – але каторжники дійсно переправилися через нього. Проте…

– …після переправи вони спалили його вщент! – закінчив Паганель.

15

Іден

Назавтра, 16 січня, Гленарван і Джон Манґлс вирушили до річки. Снові, як і раніше, залишалася непокірною, але треба було за будь-яку ціну знайти вихід і організувати переправу.

Молодий капітан почав споруджувати з кори камедних дерев щось подібне до індіанської піроги. Опівдні 18 січня капітан і Вілсон зважилися випробувати суденце, але щойно бистрина підхопила пірогу, як вона перекинулася догори дном і обидва мало не поплатилися життям за свою відчайдушну спробу.

Так минав день за днем, усі спроби перейти річку провалилися, і здавалося, не лишилося жодної надії врятувати «Дункан». Проте вранці 21 січня Паганель повідомив Гленарвана про те, що рівень води в Снові за ніч різко впав.

– Яка різниця! – сумно озвався той. – Усе одно надто пізно!

– Послухайте, сер, що я вам скажу, – почав Джон Манґлс. – Я чудово знаю Тома Остіна. Він, поза сумнівом, виконає ваш наказ і, тільки-но це буде можливо, вийде в море. Утім, ми не знаємо напевне, чи завершиться ремонт яхти до того, як Бен Джойс з’явиться в Мельбурні, і тому мусимо дістатися затоки Туфолда. Зараз ми всього за тридцять п’ять миль від Делегіта. Не може бути, щоб там не знайшлося хоча б якихось засобів пересування. Може статися так, що ми з’явимося саме вчасно.

І Джон Манґлс разом із матросами заходився споруджувати великого плота. Пліт був готовий лише наступного дня, а тим часом вода в Снові швидко спадала. Грізний потік перетворився на звичайну річку зі стрімкою течією, і тепер Джон Манґлс був упевнений, що їм таки вдасться щасливо досягти протилежного берега.

О першій годині дня всі мандрівники зійшли на пліт. Молодий капітан приладнав на правому борті незграбної споруди щось схоже на стернове весло, за допомогою якого можна було керувати його рухом. Орудувати цим веслом доручили Вілсону. Сам Джон Манґлс, стоячи на кормі, мав просувати пліт уперед за допомогою кормового весла. Леді Елен, Мері Ґрант та Малреді, який був іще надто слабкий, розмістилися в центрі плоту. Їх оточили Гленарван, майор, Паганель і Роберт, готові прийти на допомогу будь-якої миті.

Спочатку все йшло добре. Але невдовзі пліт винесло на бистрину, він потрапив у вир і втратив керування. Спочатку його розвернуло кормою вперед, потім він почав обертатися навколо своєї осі й, нарешті, рушив у плин за водою. Джон Манґлс і Вілсон, шалено працюючи веслами, спробували виправити курс, але за двісті футів від берега стернове весло зламалося навпіл.

Тільки за півгодини нічим не стримуваний пліт ударився об стрімкий протилежний берег. Поштовх був таким дужим, що мотузки, якими було зв’язано колоди, полопалися, колоди розсунулись, і на пліт потоками ринула вода. Усі мандрівники вціліли, але більшу частину провіанту і зброю, за винятком карабіна майора, річка віднесла геть разом з уламками плоту.

Проте мандрівники вирішили не гаяти часу та рухатися далі. Для пораненого Малреді виготовили ноші з пружних гілок евкаліпта. На них настелили свіжої трави і вклали пораненого. Носильники змінювалися кожні десять хвилин, але ніхто не скаржився, хоча всі втомилися, до того ж стояла страшенна спека. Надвечір, пройшовши п’ять миль, загін спинився на привал у гайку камедних дерев. Повечеряли харчами, що вціліли, а надалі залишалося розраховувати тільки на карабін майора та його мисливську вдачу. Дощовий ранок приніс із собою ті самі тяготи, а ще майорові так і не поталанило нічого підстрелити: здавалося, навіть дикі тварини уникають цих лихих місць.

Робертові пощастило більше: він натрапив на гніздо дрохви з дюжиною чималих яєць. Містер Олбінет запік їх у гарячому приску, і ці яйця разом із паростками портулаку, що знайшлися на дні вологої лощини – ото й увесь сніданок для мандрівників 22 січня.

Наступного дня загін із самого ранку рушив у дорогу, але, обігнувши підніжжя гори, опинився на широкому лузі, порослому невідомою в Європі травою. Ця трава утворювала ніби суцільний заслін із гострих, переплетених між собою гачкуватих шпичаків, тому дорогу через колючий луг довелося протягом довгих годин прокладати сокирою. Відразу за лугом лежала мертва, випалена рівнина. Тепер мандрівники потерпали не тільки від голоду, а й від спраги – у них не залишилося ні краплі води. За дві наступні години Гленарван та його супутники заледве здолали півмилі. На щастя, на шляху загону росли кущі цефалоту, чиї коралові квіти, подібні до чаш, наповнювала приємна на смак рідина. Нарешті всі вгамували спрагу, а за їжу мандрівникам цього разу послужила рослина нарду, яку споживають тубільці, коли не можуть уполювати ні дичини, ні комах, ані гадюк; у пересохлому річищі її знайшов всюдисущий Паганель.

Почався дрібний пронизуватий дощ, і на ніч довелося зупинитися в покинутій хатині, в якій навіть не вдалося розкласти багаття.

Удосвіта загін знов рушив у дорогу, і близько одинадцятої ранку вдалині стало видно Делегіт, невелике містечко, розташоване за п’ятдесят миль від затоки Туфолда. Там Гленарвану нарешті вдалося винайняти просторий диліжанс із кіньми.

Опівдні, як слід пообідавши, мандрівники влаштувалися в диліжансі, й дебелі коні помчали їх геть із Делегіта. Диліжанс не зупинявся весь день і всю ніч, долаючи по шість миль на годину. Вранці наступного дня глухий гуркіт хвиль сповістив про близькість океану. Але треба було ще обігнути затоку, щоб досягти тридцять сьомої паралелі – точки, де Том Остін мусив чекати на експедицію.

Коли очам мандрівників відкрився океанський простір, усі спрямували погляди в далечінь, сподіваючись побачити яхту, проте вода і небо невиразно зливалися на виднокраї, і жодне вітрило не майоріло в безмежному просторі.

– До Ідена! – віддав наказ лорд Гленарван.

Диліжанс негайно звернув праворуч і помчав дорогою вздовж берега до маленького містечка Іден, що було лише за п’ять миль звідси. Кучер притримав коней поблизу маяка, що вказував на вхід у порт. На рейді стояло кілька суден, але жодне з них навіть віддалік не нагадувало «Дункан». Ще й доглядач маяка повідомив лорда, що протягом минулого тижня жодне судно не входило в Іденськую гавань.

– Можливо, «Дункан» ще не покинув Мельбурн? – із надією вигукнув Гленарван. – І ми просто випередили його?

Джон Манґлс заперечливо похитав головою – він надто добре знав Тома Остіна. Його помічник за жодних обставин не міг запізнитись аж на десять днів із виконанням наказу. Начальникові порту Мельбурна відправили телеграму, після чого мандрівники вирушили до готелю «Вікторія». О другій годині дня прийшла відповідь із Мельбурна. У телеграмі зазначалося таке: «Лордові Гленарвану. «Дункан» вийшов у море 18 числа цього місяця. Начальник морського порту Дж. Ендрю».

Більше не було сумнівів у тому, що їхня яхта потрапила до рук розбійника Бена Джойса і перетворилася на піратське судно!

Так закінчився перехід через Австралію. Сліди капітана Ґранта та його супутників, здавалося, були безповоротно втрачені. Більш того – ця невдача коштувала життя екіпажу «Дункана».

Частина третя

1

«Макарі»

Справді, надії знайти капітана Ґранта не було жодної, одначе це не означало, що наші герої визнали поразку та опустили руки. Відразу ж постали питання, на які треба було знайти відповіді. Якщо доведеться все починати наново, то якими мають бути перші кроки? Адже їхнього «Дункана» більше не існувало, ба навіть повернення на батьківщину тепер було пов’язане з великими труднощами. Мері Ґрант виявила надзвичайну мужність, вона жодного разу навіть не згадала більше про свого батька, і саме вона першою завела мову про повернення до Шотландії. Джон Манґлс спробував заперечити, проте серйозний погляд дівчини так подіяв на нього, що він не зміркував, як їй відповісти. Коли ж вони залишилися самі, молодий капітан палко вигукнув:

– Ваша правда, міс Мері! Але ви маєте знати: я не облишу початі розшуки, навіть якщо мені доведеться далі вести їх самому. Я будь-що знайду капітана Ґранта!

Цього дня вирішили остаточно – повертатися на батьківщину. Для цього спершу слід було дістатися Мельбурна, Сіднея або Пойнт-де-Галла. Тільки у цих трьох портах можна було знайти кораблі, що відпливають до Англії. Гленарван вирішив добиратися до Сіднея суходолом, коли раптом Паганель запропонував інший план.

Географ тим часом уже встиг побувати в порту і дізнався, що ні до Мельбурна, ні до Сіднея судна, що стоять на рейді, не збираються. Проте один бриг готувався йти на Окленд, столиці Північного острова Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг і вирушати на ньому, адже з Окленда зовсім просто повернутися до Англії, – це велике місто зв’язують зі Старим світом регулярні рейси. А ще вчений сказав, що плавання триватиме не більше ніж п’ять-шість днів, оскільки від Австралії до Нової Зеландії всього близько тисячі миль. І хоча Окленд лежав саме на тридцять сьомій паралелі, уздовж якої мандрівники так довго досі прямували від самих берегів Південної Америки, але Паганель цього разу навіть не згадав про цю обставину. Джон Манґлс гаряче підтримав географа, проте наполіг на тому, що спершу слід навідатися на бриг.

Це було судно на двісті п’ятдесят тонн тоннажу, що мало назву «Макарі». Воно робило нерегулярні рейси між портами Австралії та Нової Зеландії. Капітан, він же власник брига, зустрів відвідувачів не вельми гостинно. З одного погляду на нього було зрозуміло, що цей брутальний мугиряка недалеко відбіг від своїх голодранців-матросів. Спітніла, аж бурякова, мармиза, плескатий ніс не робили його привабливим, а відсутність одного ока та відвисла нижня губа взагалі надавали Білу Геллі звірячого вигляду. Та вибирати не було з чого, і всі розуміли: на кілька днів дороги з цим доведеться змиритися.

– Гей, ви, хто такі? Чого вам тут треба? – гаркнув Геллі, коли мандрівники піднялися на палубу брига.

– Ви капітан? – спитав Джон Манґлс. – «Макарі» йде з вантажем до Окленда?

– А хоч би й так, – відповів Геллі, – що вам до того?

– Коли знімаєтеся з якоря?

– Завтра опівдні, з відпливом.

– Пасажирів візьмете?

– За умови, що їх влаштує матроська кухня.

– У них вистачить своєї провізії.

– Скільки їх?

– Дев’ять, із них двоє жінок.

– У мене на судні кают нема.

– Ви надасте їм рубку. Згода? – спитав Джон Манґлс, анітрохи не збентежений поведінкою капітана.

Білл Геллі пройшовся по палубі, гупаючи чобітьми, і, зупинившись перед Манґлсом, прохрипів:

– Скільки дасте?

Гленарван запропонував п’ятдесят фунтів, капітан брига погодився.

– А завдаток? – буркнув Геллі, простягуючи руку.

– Тримайте половину. – Джон Манґлс подав хазяїну брига гроші.

– Завтра до полудня щоб усі були на судні. Спізнитеся – ремствуйте на себе, нікого не чекатиму, – прохрипів цей мореплавець, запихаючи гроші до кишені.

Потому мандрівники покинули судно.

Елен і Мері Ґрант зраділи, дізнавшись, що відплиття вже завтра. Містер Олбінет запасався провізією. Майор заходився купувати зброю та боєприпаси, а Паганель придбав чудову карту Нової Зеландії. Малреді майже одужав після поранення, а Вілсону було доручено підготувати на «Макарі» приміщення для пасажирів.

Перше ніж відплисти, Гленарван вирішив іще раз побувати там, де тридцять сьома паралель перетинає берегову лінію материка. Він хотів поглянути на місце, де, як вони припускали, розбилася «Британія», і переконатися, що саме там «Дункан» захопили каторжники. Джон Манґлс теж поїхав із лордом. Господар готелю дав їм коней, і незабаром вершники вже рухалися на північ дорогою, що огинала Туфолдську затоку. Їхали мовчки.

Кожен куточок узбережжя вони обстежили якнайретельніше, проте і тут не знайшлося жодних ознак аварії «Британії». Нічого не знайдено було й такого, що стосувалося б «Дункана». Тільки Джон Манґлс відшукав на березі сліди покинутої стоянки, а поблизу Гленарван помітив матроську робу. На старому лахмітті стояло тавро Пертської виправної в’язниці – ото й усе підтвердження того, що каторжники тут нещодавно побували.

– Джоне, – гірко мовив Гленарван, – негідники були тут! Де ж тепер наші нещасні товариші з «Дункана»?

– Очевидно одне, – глухо мовив капітан, – їх не висадили на берег. А це означає, що всі вони загинули!

Треба було заявити про те, що сталося, представникові австралійських властей. Мер Ідена Томас Генкс насилу зміг приховати радість, коли дізнався, що Бен Джойс та його банда покинули континент. Полегшено зітхнуло і все місто, незважаючи на те що бандити, перше ніж утекти, скоїли ще один страшний злочин. Новину було негайно передано телеграфом до Мельбурна та Сіднея.

Потім Гленарван повернувся до готелю «Вікторія». Останній вечір в Австралії минув сумно. І тільки Паганель невідомо чому був пройнятий якимсь гарячковим збудженням.

2

Рифи поблизу невідомих берегів

Опівдні 27 січня команда «Макарі» почала вибирати якорі. З південного заходу дув рівний вітер, і п’ятеро матросів брига неспішно ставили вітрила. Вілсон хотів був допомогти, але Геллі гримнув на нього, заявивши, що він не потерпить, щоб на його судні пасажири пхали носа куди не слід. Зауваження стосувалося перш за все Джона Манґлса, який, помітивши незграбність матросів, не зміг стримати глузливої усмішки.

Нарешті бриг вийшов у відкрите море. Хоча на ньому було багато вітрил, та судно ледве рухалося. Тупий ніс, широке днище і занадто важка корма – «Макарі» був зразком тих незграбних вітрильників, які моряки називають «калоша».

Тільки близько сьомої вечора береги Австралії зникли за обрієм, а невдовзі не стало видно й іденського маяка. Море було неспокійне, і бриг досить відчутно гойдало. Усім остогидла задушлива рубка, а вийти на палубу пасажири не могли через сильний дощ.

Минуло чотири дні відтоді, як «Макарі» вийшов із гавані, а бриг не здолав іще й двох третин шляху до Нової Зеландії. Білл Геллі навіть не показувався на містку. Капітан щодня впивався джином чи бренді, а матроси охоче його наслідували. Така безтурботна недбалість змушувала Джона Манґлса весь час пильнувати за рухом судна. Не раз траплялося, що Малреді та Вілсон ставали до штурвала, коли бриг сходив із курсу і вітер починав кренити судно. Тоді Геллі відразу ж роззявляв на них пельку та шпетив їх на всю губу, а обурені моряки, своєю чергою, ладні були зв’язати п’яницю й замкнути його в трюмі на весь час плавання, щоб не заважав. Проте Джон Манґлс стримував справедливе обурення своїх вірних матросів.

– Якщо буде треба, Джоне, – заявив Макнабс, – не вагаючись перебирайте на себе командування кораблем. А цей пияк знову стане хазяїном брига, тільки-но ми зійдемо в Окленді, й тоді вже хай тоне, скільки йому заманеться.

– У відкритому морі так, але, зізнаюся, на підході до берега нам буде дуже скрутно.

– Проте ви й самі можете тримати правильний курс, – зауважив Паганель.

– Боюся, це не так просто, – відповів Джон. – Уявіть-но: на цій калоші немає жодної морської карти. Отже, Білл Геллі добре знайомий з цими місцями, тож йому не потрібні ні карти, ні навігаційні обчислення.

– Але якщо доведеться, ви зумієте ввести «Макарі» в Оклендський порт? – спитав майор.

– Без карти це неможливо. Узбережжя порізане безліччю химерних заток, що нагадують фіорди Норвегії, до того ж на них повно рифів. Щоб обійти їх без карти, треба мати неабиякі навички. І хоч яке б міцне було судно, та воно неминуче піде на дно, якщо зачепить кілем одну з підводних скель.

– І тоді нам доведеться шукати порятунку на березі?

– Це вельми ризиковано, – зауважив Паганель. – Узбережжя Нової Зеландії дуже негостинне, і на суходолі нам загрожуватиме не менша небезпека, ніж у морі. Новозеландці давно зажили недоброї слави. Вони й сьогодні так само кровожерні, як і багато років тому, отож пощади від цих людоїдів чекати марно.

2 лютого, через шість днів після відплиття, з капітанського містка «Макарі» ще не було видно новозеландського узбережжя. І хоча вітер дув ходовий, на заваді бригу стали супротивні течії, тому він ледве просувався вперед. Джон Манґлс сподівався тільки на те, що це злиденне корито якось таки доповзе до гавані.

З усіх пасажирів «Макарі» найтяжче було Гленарвану. Цілий день і частину ночі лорд не покидав палубу, не звертаючи уваги на солоні бризки й дощові потоки. Він не міг змиритися з нещастям, яке спіткало «Дункан». Джон не відходив від Гленарвана і разом із ним стійко терпів усі примхи погоди. Але сьогодні лорд надто пильно вдивлявся в каламутні просвіти в туманній далечіні.

– Ви намагаєтеся побачити землю? – спитав Манґлс. – Тоді вам, сер, слід дивитися в підзорну трубу праворуч.

– Навіщо, Джоне? – ледве стримуючи гнів, промовив Гленарван. – Мене не цікавить узбережжя Нової Зеландії. Мені потрібний мій «Дункан»! Він плаває десь тут, у цих водах, і служить мерзотному ремеслу піратів! Яхта тут, Джоне! Я відчуваю, що ми зустрінемо її.

– Краще б цього не сталося, сер! Що ми зможемо зробити на цій калоші, якщо «Дункан» поженеться за нами? Нас захоплять, і ми змушені будемо коритися волі негідників, а Бен Джойс уже довів, що не зупиниться й перед найстрашнішим злочином. Подумайте про леді Гленарван та Мері Ґрант!

– Мені здається, що сама доля повстала проти нас і попереду тільки нові лиха, – прошепотів Гленарван.

– Не треба хвилюватися, сер, – сказав молодий капітан. – Звичайно, «Макарі» – незграбна калоша, та, попри все, вона таки рухається. Білл Геллі – тупа тварюка, але ж я тут! Якщо я побачу, що біля берега небезпечно, то просто поверну судно назад у відкрите море.

Так, Джон Манґлс, безперечно, мав рацію: натрапити зараз на «Дункан» було б непоправним лихом для «Макарі». На щастя, море було пустинне і шоста ніч від часу виходу брига з Туфолдської затоки минула без подій.

Проте наступна ніч була тривожною. Вже о сьомій вечора раптово стемніло, небо нахмарилося. Інстинкт моряка прокинувся навіть в отупілому від пиятики хазяїні судна. Він очманіло виповз із каюти, з силою втягуючи ніздрями повітря, а потім заходився оглядати вітрила. Вітер посвіжішав – тепер він дув із заходу і ніс бриг просто до новозеландського побережжя.

Тим часом море ставало дедалі бурхливішим. Дужі хвилі з силою били в носову частину брига, а вали, що наздоганяли судно, перехлюпувалися через борти і потоками заливали палубу. Шлюпку, що висіла на талях над лівим бортом, змило в одну мить.

Джон Манґлс стривожився: неповороткий «Макарі» міг піти на дно будь-якої хвилини. Невдовзі Вілсон почув незвичний шум.

– Прибій! – вигукнув він.

– Ні, – мовив Манґлс. – Це хвилі розбиваються об рифи. Приблизно за два кабельтова від нас. Вілсоне, лот! Хутчіш!

Матрос схопив лот і метнув його у воду. Лотлінь поплив у його кулаку, але на третьому вузлі застиг.

– Три сажні, – повідомив Вілсон.

– Капітане, ми коло лінії прибою! – крикнув Джон, звертаючись до Білла Геллі.

Власник «Макарі» тільки знизав плечима. Тоді молодий капітан, відштовхнувши стернового, кинувся до керма і вивернув румпель, а Вілсон у цей час почав підтягувати марсель, щоб привести судно до вітру.

Близько півхвилини бриг ішов, ледь чиркаючи правим бортом підводні скелі, й, хоча було темно, Джон Манґлс уже бачив попереду футів за двадцять ревучі білі гребені прибою. Білл Геллі, нарешті усвідомивши небезпеку, що загрожувала судну, почав віддавати команди. Його напівп’яні матроси ніяк не могли второпати, чого від них вимагає капітан, – та й не дивно: адже хазяїн «Макарі» вважав, що земля за сорок миль, а вона виявилася зовсім поруч, бо течія віднесла судно далеко вбік від його звичайного маршруту.

Досі «Макарі» щастило ухилятися від рифів, але Джон Манґлс не знав, як бути далі, раптом підводні скелі оточують судно зусібіч? Вітер постійно ніс бриг на схід, і будь-якої хвилини він міг налетіти на одну з таких невидимих скель.

Тим часом «Макарі» наблизився до нової гряди рифів. Треба було негайно, хай що там стало, вийти у відкрите море, але здійснити цей маневр на нестійкому судні було неймовірно важко.

Вілсон і Малреді щосили налягли на штурвал, намагаючись розвернути судно, – і тут бриг жахливо струсонуло. Вітер раптово стих, вал, що налетів, підхопив бриг, підняв і з неймовірною силою жбурнув ним у скелі. Судно двічі вдарилося кілем об піщану мілину й завмерло, накренившись на правий борт.

Скляні вікна в рубці розсипалися на друзки. Пасажири вибігли на палубу, але по ній перекочувалися хвилі, й залишатися там було небезпечно.

– Джоне, – спитав Гленарван, – яке наше становище?

– На дно ми напевно не підемо, сер, хоча судно можуть зрештою розбити хвилі. Ще маємо час. Треба дочекатися ранку.

Тим часом Білл Геллі розпачливо гасав палубою, а звідти, де збилася в купу його команда, долинала брудна лайка.

– Я розорився! – волав хазяїн брига.

Джон Манґлс порадив своїм супутникам тримати напоготові зброю, щоб за потреби дати відсіч п’яним матросам.

– Першого, хто тільки наважиться наблизитися до рубки, я застрелю, як собаку! – гаркнув майор.

Вітер стихав, і море поволі почало заспокоюватися. Корпус судна цілком міг протриматися ще кілька годин, а зі сходом сонця Джон Манґлс сподівався визначити, чи далеко звідси до суші. Щоб висісти на берег, знадобиться ялик – єдиний рятувальний засіб, що залишився на судні. Молодий капітан напружено вслухався в шум прибою.

Близько четвертої ранку він піднявся на палубу. Туман як і раніше застеляв обрій. Легкі брижі бігли поверхнею океану. Поволі яснішало, туман набув яскраво-червоних і рожевих барв і поступово розтанув. З води виступали чорні скелі. Нарешті вдалині з’явилася темна смуга. Суша була приблизно за дев’ять миль від місця, де нерухомо застиг бриг.

Мандрівники попрокидалися й висипали на палубу.

– Де Білл Геллі? – спитав Гленарван.

– Не знаю, сер, – відповів Джон Манґлс.

– А матроси?

Малреді й Вілсон спустилися в кубрик, але там було порожньо. Тоді матроси ретельно обшукали судно – ні Геллі, ні його команди ніде не було.

– Чи не попадали вони, бува, сп’яна у воду? – спитав Паганель.

– Цілком можливо, – озвався Джон Манґлс, ледве стримуючи тривогу, і подався на корму. Поспішаючи, він крикнув матросам: – Ходіть до ялика!

Вілсон і Малреді повернулися, щоб спустити на воду рятувальне суденце, але на місці не було і його – ялик також пощез.

3

Мореплавці мимоволі

Білл Геллі та його команда, скориставшись із того, що ніч темна, хоч в око стрель, утекли з розбитого брига на єдиному вцілілому човні.

– Утекли, – гнівно мовив Джон Манґлс. – От негідники!

– Проте, – гмикнув Гленарван, – у нас є свій шкіпер і свої матроси. Тож судно у вашому розпорядженні, Джоне! З чого почнемо?

– Маємо, сер, два виходи. Можна зняти бриг із рифів і знову вийти в море. Якщо ж це не вдасться, спробуймо дістатися берега на плоту. Але далі пересуватися нам буде ні на чому, і залишиться одне – йти пішки.

– У будь-якому разі нам краще не висідати на берег, – нагадав Паганель. – Не забувайте, що це Нова Зеландія!

– До того ж ми значно відхилилися від курсу, – додав Манґлс. – Швидше за все, нас віднесло на південь. Опівдні я спробую визначити, де перебуває судно. Не думаю, що «Макарі» пошкоджений аж так серйозно, щоб на ньому не можна було рухатися далі.

Гленарван, Джон Манґлс і Малреді спустилися по трапу в трюм, де були купами звалені пакунки з бичачою шкірою. Завдяки припасованим до штага талям пакунки можна було переміщати без особливих зусиль, і, щоб полегшити судно, капітан розпорядився викинути частину вантажу за борт. Через три години такої роботи днище брига нарешті можна було оглянути. Два шви в обшивці лівого борту розійшлися, але «Макарі» стояв на мілині з креном на правий борт, і пошкоджені місця виявилися над поверхнею води. Тільки завдяки цьому вода не залила трюм доверху. Вілсон законопатив шви клоччям, а потім затулив їх листом міді. У трюм опустили лот – води в ньому було не більше як два фути, і її легко можна було відкачати ручними помпами. Отож насправді від удару об рифи бриг постраждав не так сильно, як здавалося спочатку.

Джон Манґлс розраховував, що вода, яка все прибувала, допоможе зняти «Макарі» з мілини. Бриг сів на пісок приблизно за годину до початку відпливу і, у міру того як відплив тривав, чимдуж кренився на правий борт. О шостій ранку, за найбільшого спаду води, цей крен дійшов до краю, бриг більше не хилився.

Залишалося зробити все необхідне, щоб «Макарі» знявся з мілини.

Передусім капітан наказав згорнути всі вітрила. Потім треба було завести обидва якорі за корму та кинути їх на лінії кіля судна – це мало допомогти під час припливу зняти «Макарі» з мілини силою тяги якірного ланцюга за допомогою лебідки. Це зовсім не важко зробити, коли на судні є шлюпка. Якір просто вантажать на неї, доставляють у потрібне місце і там кидають у воду. Але зараз на бригу човна не було, і конче треба було знайти якийсь вихід і чим-небудь замінити його.

Усіх, хто були на судні, викликали на палубу. Спершу обрубали сокирами снасті на щоглі, що впала, і зняли з неї марсовий майданчик. Саме з нього Джон Манґлс вирішив спорудити пліт. Потім збитий з міцних дощок майданчик закріпили на порожніх барилах, щоб він міг витримати вагу якорів. На кормі плоту встановили весло.

До полудня пліт майже спорудили і Джон Манґлс, знайшовши в каюті Білла Геллі щорічний довідник Грінвіцької обсерваторії та старий секстант, заходився визначати координати брига. Почистивши брудний прилад, Джон виніс його на палубу.

Координати «Макарі» становили 38° південної широти та 78°13́ західної довготи. Звірившись із картою, Джон Манґлс переконався, що аварія судна сталася біля входу в бухту Аотеа поблизу мису Кахуа, коло берегів провінції Окленд. А взявши до уваги те, що місто Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, можна було зрозуміти, що течія віднесла «Макарі» всього на один градус на північ.

– Отже, нам залишається подолати якихось вісімдесят миль, – зауважив Гленарван.

– Дрібниця, якщо йти морем, але суходолом це досить довга і небезпечна дорога, – заперечив Паганель.

На другу годину дня пліт був готовий. На нього навантажили менший якір, а Джон Манґлс і Вілсон спустилися на пліт, заздалегідь прикріпивши до корми судна перлінь.[10] Приплив відніс їх на півкабельтова від «Макарі», й тут, на глибині десяти сажнів, вони кинули якір. Ґрунт був підхожий, якір тримав добре, і пліт повернувся до брига. Тепер треба було те саме проробити з другим якорем, що був утричі більший за перший. Це виявилося набагато складніше, але зрештою і великий якір також пішов на дно, на глибину близько п’ятнадцяти сажнів.

Після обіду за борт повикидали решту вантажу, що був у трюмах. Важкі дерев’яні бруси, запасні реї та кілька тонн чавуну, що служив баластом, перемістили на корму, щоб їх вага допомогла звільнити форштевень. Ці роботи було закінчено опівночі.

Коли почався приплив, настав майже повний штиль. Спостерігаючи за хмарами, молодий капітан виснував, що вітер починає змінювати напрям із південно– західного на північно-західний, і тому вирішив відкласти знімання брига з мілини до завтра.

– Усі ми сьогодні дуже натомилися, а щоб вивільнити «Макарі», знадобиться величезне напруження сил кожного з нас. Та й як вести його серед рифів у цілковитій темряві? Набагато безпечніше буде зробити це вдень. Крім того, схоже, що вже завтра вітер стане сприятливим для нас.

На світанку вітер задув із північного заходу і подужчав. Невдовзі весь екіпаж покликали нагору.

Була дев’ята година ранку. До верхньої точки припливу залишалися ще чотири години, і Джон Манґлс вирішив скористатися цим часом, щоб установити тимчасову щоглу. Завдяки їй «Макарі» дістане змогу покинути небезпечні води, щойно його кіль відірветься від піску.

Приплив усе сильніше гнав піняві хвилі. Чорні верхівки підводних скель потроху зникали; наближався найвідповідальніший момент. О першій годині дня вода досягла того найвищого рівня, коли він ненадовго залишається постійним. Поставили грот і грот-марсель, і обидва вітрила відразу ж наповнив свіжий вітер. Гленарван, Малреді й Роберт з одного боку, Паганель, майор і Олбінет із другого налягли на важелі якірних лебідок. Джон Манґлс і Вілсон, схопивши важкі жердини, приєднали свої зусилля до зусиль товаришів. Линва й перлінь туго натяглися, та якорі як і раніше міцно сиділи в ґрунті. Слід було діяти негайно. Вітер надимав вітрила, тимчасова щогла стогнала від напруги, корпус брига тремтів. Останнє відчайдушне зусилля – але «Макарі» так і не зрушив із місця.

Невдача! Починався відплив, і всі зрозуміли, що навіть за сприяння вітру й хвиль із такою нечисленною командою зняти судно з мілини неможливо.

4

Берег, від якого краще триматися подалі

Залишався ще один шлях до порятунку, але і з ним теж не можна було зволікати – перший же шторм розіб’є безпорадний бриг на тріски. Слід було якнайшвидше покинути судно. Для цього вирішили побудувати новий пліт – такий, щоб на ньому можна було перевезти на берег усіх пасажирів і запаси провізії. Негайно заходилися споруджувати пліт і припинили роботу тільки коли настала ніч.

Паганель спитав у Джона Манґлса, чи не можна було б замість того, щоб висідати на берег, вирушити на плоту вздовж узбережжя і так дістатись Окленда. Капітан відповів, що це вельми небезпечна й ризикована авантюра.

– А чи могли б ми допливти на ялику?

– Тільки у разі доконечної потреби, причому лише вдень.

– Отже, ті, хто кинув нас напризволяще…

– Ці горе-мореплавці? – усміхнувся Джон Манґлс. – Швидше за все, вони заплатили життям за свою підлоту. Пам’ятаєте ту непроглядну ніч?

– Я думаю, що пліт не гірше за ялик доставить нас на сушу, – втрутився в розмову Гленарван.

– Саме цього мені й не хочеться, – зауважив географ.

– Та що ви кажете, Паганелю! – вигукнув Гленарван. – Невже нас, людей, загартованих випробуваннями, може налякати прогулянка в якихось вісімдесят миль? І це після всіх пригод в американській пампі та в Австралії!

– Друзі мої, – відповів Паганель, – я не маю сумнівів ані в вашій мужності, ні в мужності наших супутниць. Вісімдесят миль – справжня дрібниця в будь-якій країні, тільки не в Новій Зеландії.

– А чого, власне, ви так страшитеся?

– Дикунів! – відповів учений. – Племена новозеландців завжди добре згуртовані та войовничі, вони нерідко перемагають навіть регулярні британські війська й до сьогодні в них існує звичай поїдати тіла вбитих ворогів. Війна для них – лишень полювання на дичину, тобто на людину. Отож маорі як були людожерами протягом тисячоліть, так ними і залишилися. Вся їхня історія – справжня бійня. На думку маорі, в людоїдстві немає нічого протиприродного. Коли місіонери почали розпитувати тубільців про те, чому вони пожирають своїх побратимів, ті відповіли, що риби ж їдять риб, а собаки – собак. Новозеландці вірять, що, з’їдаючи ворога, вони дістають у спадок його душу, фізичну силу та доблесть.

– А як вони його їдять – смаженим чи вареним? – похмуро буркнув майор.

– Навіщо вам це, містере Макнабс? – вигукнув Роберт.

– Хлопче, – сказав йому майор, – якщо мені судилося закінчити своє життя в шлунку людоїда, я б волів, щоб мене зварили, а не з’їли живцем.

– Тоді знайте, Макнабсе, що новозеландці віддають перевагу смаженому або вудженому м’ясу. Про себе скажу тільки те, що перспектива закінчити життя в шлунку дикуна мене аніскілечки не вабить!

– Із цього випливає, – сказав Джон Манґлс, – що нам за жодних обставин не слід потрапляти до рук тубільців. А в усьому іншому залишається сподіватися тільки на себе.

– І коли ж ми рушаємо в дорогу? – поспішив змінити страшну тему лорд Гленарван.

– Завтра, о десятій ранку, – відповів капітан і додав: – У цей час почнеться приплив, який і понесе нас просто до берега.

Спорудження плоту завершилося вранці 5 лютого. Джон Манґлс зробив усе, щоб обладнати його якнайкраще. Вілсон і Малреді зрубали весь такелаж брига, а потім заходилися коло вцілілої грот-щогли. Це були головні частини плоту, і їх відразу ж спустили на воду, приєднавши до уламків фок-щогли. Потім ці довгі бруси якнайміцніше зв’язали між собою линвами, а з боків капітан наказав припасувати півдюжини порожніх бочок – вони мали збільшити вантажопідйомність і підняти настил плоту над водою. На цю міцну основу Вілсон настелив щось схоже на поміст із ґратчастих кришок корабельних люків. Тепер хвилі могли перекочуватися через пліт, а вода, не затримуючись, протікала крізь ґрати. Порожні бочки утворювали такий собі захисний борт. У центрі встановили щоглу з вітрилом, а в кормовій частині – важке стернове весло з широкою лопаттю.

На пліт перенесли харчі в такій кількості, що їх вистачило б до самого Окленда. Із запасів, які зробив Олбінет іще в Ідені, уціліла тільки невелика кількість м’ясних консервів, тому довелося скористатися запасами, якими харчувалася команда «Макарі»: старі морські сухарі та два барильця солоної риби. Провізію склали в ящики, спустили їх на пліт і міцно прикріпили до основи щогли. Не менш ретельно було обладнано місце для рушниць та боєприпасів.

Капітан наказав прихопити також невеликий якір – на випадок, якщо не вдасться дістатися берега до закінчення припливу: тоді пліт зможе спокійно дочекатися наступного підйому води, стоячи на якорі.

Невдовзі з’явилися перші ознаки початку припливу.

– Усе готове? – спитав Джон Манґлс.

– Так точно, капітане! – відповів Вілсон.

– Усі на пліт!

Леді Елен та Мері Ґрант спустилися з борту «Макарі». Обох жінок посадовили коло щогли на ящики з харчами, а їхні супутники розмістилися навколо. Вілсон узявся за стернове весло, Джон Манґлс став до снастей, а Малреді одним ударом сокири обрубав линву, якою пліт було прив’язано до брига. Підняли вітрило, і пліт рушив у напрямі берега.

Відстань у дев’ять миль шлюпка з добрими веслярами легко здолала б за три години, але пліт, звичайно ж, не міг плисти так швидко. Якщо вітер не зміниться, то, можливо, вдасться дістатися берега до початку відпливу, але якщо він змінить напрямок або настане штиль, відплив понесе пліт назад у відкрите море, тож доведеться ставати на якір і чекати наступного припливу.

Перші кілька миль усе йшло гаразд. Зубчаті верхівки рифів і піщані мілини потроху зникали в хвилях припливу, і капітанові було потрібне все його вміння та пильність, щоб пліт не зіткнувся зі скелями. До того ж пліт погано слухався керма і весь час повертався з одного боку в інший.

Опівдні вони опинилися за п’ять миль від берега. Небо було ясне, і можна вже було розгледіти всі вигини берегової лінії. На північному сході вимальовувались обриси гори заввишки дві з половиною тисячі футів; це була гора Піронгія, розташована просто на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу географ вказав супутникам на те, що всі підводні скелі, крім однієї, накрили хвилі припливу. Пліт пройшов іще півмилі, але та ж таки скеля й далі виднілася серед гребінців хвиль. Джон Манґлс узяв у Паганеля підзорну трубу і придивився до неї уважніше.

– Те, що я бачу, піднімається та опускається разом із хвилями, – сказав він. – Чекайте! Та це ж наш ялик, перевернутий догори дном!

Кілька хвилин мандрівники мовчки стежили за тим, як пліт наближається до вутлого човника, що гойдався на хвилях. Ялик, найімовірніше, перекинувся просто тут, за чотири милі від берега, і навряд чи хтось із його пасажирів урятувався.

– А це суденце може ще нам стати в пригоді, – зауважив Гленарван. – Кермуйте до ялика, Вілсоне.

Матрос виконав наказ, але вітер раптово стих, і пліт уповільнив рух. Малреді, що перебрався на носову частину плоту, вправно підтяг ялик до борту.

– Порожньо? – спитав Джон Манґлс.

– Так, – відповів матрос, – і в днищі кілька дір, тому придатися він нам не може. Повертаємо до берега, капітане?

Доки тривав приплив, удалося пройти ще зо дві милі. Проте скоро пліт зупинився, а далі течія відпливу почала зносити його у відкрите море.

– Кидай якір! – скомандував капітан.

Наступний приплив мав початись о дев’ятій вечора, а оскільки Джон Манґлс відмовлявся плисти в темряві, то пліт мусив простояти на якорі до самого світанку всього за три милі від берега.

Насувалася ніч. Море виблискувало, ніби розтоплене золото, і на тлі західного неба вдалині чорнів корпус «Макарі», що нерухомо застиг на мілині. Коли ж смеркло остаточно, все накрила пітьма. Удосвіта почався приплив і з боку відкритого моря знов задув вітер. Джон Манґлс наказав матросам підняти якір, але той так глибоко вгруз у мулистий ґрунт, що довелося рубати якірну линву, після чого розгорнули вітрило і пліт понесло до берега.

Рифи залишилися позаду. Але вітер із моря був такий мінливий і слабкий, що пліт ледве повз. Скелясті береги здіймалися над високими хвилями прибою, і час уже було підшукувати зручне місце для висадки. Тим часом вітер остаточно стих – і вітрило безпорадно затріпотіло на щоглі. Тепер тільки сама припливна течія несла некерований пліт до берега, а водорості, що траплялися на шляху, уповільнювали його хід.

Нарешті всі відчули сильний поштовх – і пліт зупинився, натрапивши на мілину за сто футів від берега. Матроси пострибали в воду і притягли його швартовами до виступів скель. Мандрівниць обережно перенесли на сушу, а невдовзі й решта учасників експедиції вперше ступила на землю Нової Зеландії.

5

Тридцять миль на північ

Ближче до полудня небо заволікло темними хмарами і вперіщив дощ, який незабаром перетворився на справжню зливу. Вілсон побачив серед базальтових скель грот, який вимили хвилі, й мандрівники сховалися в ньому. У гроті знайшлася купа сухих водоростей, які занесло сюди море, – справжня природна підстилка, а біля самого берега було чимало плавнику, що годився для багаття, тож можна було обсушитися.

– А на островах багато тубільців? – спитав географа Джон Манґлс.

– За останні сто років корінне населення значно порідшало, – відповів Паганель. – 1769 року Джеймс Кук оцінював їхню кількість у чотириста тисяч душ. А перепис, проведений англійськими властями 1845 року, показав, що маорі залишилося всього сто дев’ять тисяч. На сьогодні, хоча різноманітні хвороби, алкоголь, завезений англійськими «просвітителями», та їхня жорстокість до тубільців вигубили немало місцевих жителів, усе ж на островах налічується близько дев’яноста тисяч тубільців. З них тридцять тисяч – вельми вправні воїни. Навіть самі англійці іноді бувають просто вражені стійкістю та відвагою новозеландців. Маорі й зараз ведуть партизанську війну – винищують невеликі загони регулярних військ, грабують садиби англійських поселенців. Тому жоден британець не почувається тут у цілковитій безпеці.

– Отже, – сказав Гленарван, – ареною бойових дій може бути й провінція Окленд, куди ми потрапили через крах «Макарі»?

– Авжеж, це цілком можливо.

– Чи не здається вам, Паганелю, що краще було б вирушити не на південь, а на північ? – зауважив лорд.

– Так, справді, – кивнув географ. – Адже новозеландці однаково ненавидять не тільки англійців, а й усіх європейців.

– А раптом нам трапиться який-небудь загін колоніальних військ? – припустила леді Елен.

– Звичайно, так може статися, – сказав учений, – та занадто тішити себе такою надією не варто, бо нечисленні англійські загони теж уникають подібних місць. Проте на західному узбережжі, уздовж якого пролягатиме наш небезпечний шлях до Окленда, є кілька місій, на гостинність яких ми, здається, могли б розраховувати.

Сьомого лютого о шостій годині ранку Гленарван дав знак рушати. Було досить тепло, проте не жарко, щільні сіруваті хмари знов затягли небо. Паганель визначив за картою відстань від мису Кавіа до Окленда: вона й справді становила вісімдесят миль, тож, долаючи по десять миль щодня, весь шлях можна було пройти за вісім днів. Географ запропонував супутникам податися в бік селища, що було лише за тридцять миль від берега в місці злиття двох річок – Ваїкато та Вайпи. Через селище проходив поштовий тракт, власне, стежка, якою міг рухатися кінний віз. Цей тракт проліг по всьому острову до самого Окленда, і ним можна було дістатися Друрі, де розташовано чудовий готель.

Мандрівники рушили вздовж берега бухти. З обачності вони намагалися весь час триматися напоготові, в руках стискали заряджені карабіни та постійно вдивлялися в пагористі рівнини, що лежали на схід від узбережжя.

На березі гралися кілька тюленів. Вони не боялися людей. Серед них можна було побачити й кількох морських слонів. Скрізь на скелях мешкало багато морських птахів: фрегатів, кочівних буревісників, чайок. На пласких верхівках круч нерухомо сиділи гігантські альбатроси.

Попереду тяглися нескінченні луки. Проте замість трави на них росли низькорослі чагарі з білими квітами, серед яких було багато папоротей. Прокласти собі шлях між їхніми міцними, мов віття дерев, стеблами для мандрівників стало справжньою морокою. Та все ж на восьму вечора загін досяг перших відножин гірського пасма і зупинився на привал.

Ночувати довелося просто неба, розстеливши ковдри на сухій, усипаній глицею землі. Вирішено було пильнувати і вночі. По двоє озброєних чоловіків, змінюючи один одного, мали стояти на чатах до самого ранку. Побоялися розпалювати й вогонь, але ніч минула загалом добре – мандрівників турбували лише укуси піщаних мух та нахабна родина щурів, що постійно намагалася добратися до мішків із харчами.

Прокинувшись назавтра зранку, Паганель мав чудовий настрій. Маорі, яких географ мав усі підстави остерігатися, не показувались, і він вигукнув:

– Я починаю вірити, що нам таки вдасться щасливо завершити нашу маленьку прогулянку. Увечері ми дістанемося місця злиття річок і вийдемо на шлях, що приведе нас в Окленд. А в тих краях уже можна не боятися зустріти тубільців. Маршрут пролягає вздовж берега Вайпи, там дорога набагато легша.

Щоб перетнути рівнину, за якою гірський ланцюг Гакарігатоа перетворюється на невеликі пагорби, загону довелося подолати безліч перешкод, але ще до полудня він досяг річки Вайпи і звідти повернув уздовж її крутого берега на північ.

Навкруги лежала чудова долина, пересічена невеликими струмками з чистою водою, що збігають із навколишніх гір. Над темною зеленню папоротей високо здіймалися верхівки дерев – метросідер, що цвіли о цій порі яскраво-червоними квітами, норфолкських сосен, туй та кипарисів-риму. Між гілками дерев і над кущами пурхали папуги: галасливі какаду, зелені з червоною смугою на шиї какарікі, туапо з розкішними чорними баками та «південний нестор» – рудий птах завбільшки зі свійську качку.

Майорові й Роберту вдалося підстрелити кількох куликів та куріпок, а Паганелю – побачити іншого птаха, який трапляється лише в Новій Зеландії і, мабуть, скоро взагалі зникне з лиця землі. Роберт, що нишпорив навколо стежки, наткнувся на гніздо, сплетене з деревного коріння, в якому сиділа пара птахів без крил і хвоста, з чотирма пальцями на сильних лапах, довгим, як у бекаса, дзьобом і густим оперенням, схожим на шерсть тварини. Це були ківі, птахи, які не вміють літати, живляться личинками, хробаками та насінням злаків. У захваті від такої знахідки Паганель запхав до торбини двійко безкрилих і безхвостих пташенят, сподіваючись, що рано чи пізно зможе передати свою здобич Паризькому зоологічному саду.

Близько четвертої години дня позаду залишилися дев’ять миль.

– Здається, нам і цю ніч доведеться спати просто неба, – зауважив лорд Гленарван. – Мосьє Паганель, ви, здається, згадували про якесь селище, розташоване поблизу злиття двох річок?

– Правильно, – відповів географ, – на карті воно називається Нгаруавагіа і розташоване за дві милі звідси, коли йти вгору річкою.

– А чи не могли б ми там улаштуватися на ніч, щоб відпочити в пристойних умовах?

– Нгаруавагіа – не що інше, як просто купка тубільних хижок. Там немає навіть заїжджого двору, тож нам краще триматись якнайдалі від цього села!

– Знов за рибу гроші, Паганелю? Невже ви й досі не переконалися, що всі ваші страхи занадто перебільшені?

– Повірте, сер, коли маєш справу з маорі, завжди краще перестрахуватися. Ще невідомо, які в них зараз відносини з англійцями.

Думка француза переконала всіх, і невдовзі загін знову прямував уздовж берега. За дві години вечірні тіні залягли в міжгір’ях схилів. Стало холодно, на землю ліг туман, а глухе рокотання потоку, яке почули мандрівники, означало, що зовсім поряд дві річки зливаються в єдине русло.

– Ось вона, Ваїкато! – зрадів Паганель.

– На річку ми помилуємося завтра, а зараз саме час лаштуватися на нічліг, – сказав Макнабс.

Недалеко темнів гай. Сховавшись у ньому, мандрівники повечеряли сухарями та в’яленим м’ясом, і невдовзі всіх охопив глибокий сон.

6

Головна річка маорі

Удосвіта туман усе ще огортав річку та її береги щільною завісою, траву й чагарники вкривала рясна вранішня роса. Проте вже скоро під променями сонця туман почав підніматися, і Ваїкато постала з нього в усій своїй первозданній красі.

Вузька довга коса, поросла чагарником, на місці злиття двох річок обривалася гострим мисом. Протягом чверті милі стрімка й бурхлива Вайпа мчала, не зливаючись із Ваїкато, але більш повноводна й спокійна з річок таки брала гору над примхливим гірським потоком і, поглинувши його, повільно несла свої води аж до Тихого океану.

Коли туман зовсім розвіявся, на плесі річки з’явилася пірога. Це був великий човен, видовбаний з цілого стовбура гірської ялини. Чотири пари весел швидко несли пірогу водами річки, а на її кормі сидів тубілець, який правив схожим на лопату стерновим веслом.

Судячи з майстерно виконаного вигадливого татуювання, що покривало його обличчя й тіло, це був один із вождів маорі. Від крил орлиного носа вождя тяглися дві чорні спіральні лінії, а навколо рота з міцними білими зубами вилися строкаті узори, що переходили на шию й груди. Таке татуювання має право носити лише відважний воїн, уславлений у багатьох битвах. Вождь був закутаний у плащ, витканий з волокон місцевої рослини форміум і оздоблений собачим хутром. У відтягнутих мочках вух гойдалися сережки із зеленого нефриту, а на шиї – намисто зі священних камінчиків, які вельми шанують марновірні новозеландці. Поруч із вождем лежала зброя – англійський карабін та двогостра сокира.

Крім вождя в пірозі нерухомо сиділи дев’ять суворих воїнів у повному спорядженні, а коло їхніх ніг згорнулися клубком три великі собаки. Веслярі щосили гребли веслами, й човен досить швидко просувався проти течії. Посередині піроги притулились один до одного полонені – ноги їм були міцно зв’язані, але руки залишалися вільними.

Це були наші мандрівники, які влаштувалися на нічліг мало не посеред табору, розбитого загоном тубільців. Близько півночі сплячих білих безшумно зв’язали і перенесли в пірогу. Полонені навіть не намагалися чинити опору – вся їхня зброя тепер була в руках дикунів.

Вождя звали зловісним ім’ям Кай-Куму, що на маорійському діалекті означає «Той, хто пожирає ворогів». Він був відважний, сміливий, але його жорстокість не поступалася його доблесті, й даремно було сподіватися на пощаду від такої людини. За його голову губернатор Нової Зеландії призначив чималу нагороду.

З тієї миті як пірога відчалила від берега, маорійські воїни перемовилися всього кількома фразами, проте Гленарван зрозумів, що англійська мова їм знайома.

– Що ти збираєшся зробити з нами, великий вождю? – спитав він у Кай-Куму.

В очах Кай-Куму зблиснув злий вогонь.

– Я обміняю тебе на своїх, якщо ваші захочуть узяти тебе. І вб’ю тебе, якщо вони відмовляться.

Мабуть, якісь маорійські воїни потрапили в полон до англійців, і тубільці розраховували звільнити їх шляхом обміну. Це означало, що надія на порятунок існує.

Тим часом човен плив угору головною для маорі річкою, якою вони пишаються не менше, ніж німці Рейном, а слов’яни – Дунаєм. Двісті миль вона несе свої води через надзвичайно родючі та мальовничі місцевості Північного острова – по провінціях Веллінгтон та Окленд. Її ім’ям називають себе прибережні тубільні племена. У гирло Ваїкато ніколи не заходять чужоземні судна, самі лише піроги остров’ян розтинають гострими носами її хвилі.

Про все це знав Паганель, якому було відомо й те, що жоден дослідник природи не піднімався по Ваїкато вище від місця її злиття з Вайпою. Але куди вождь везе своїх бранців? Навіть географ не зміг би відповісти на це запитання, якби його увагу не привернуло слово «Таупо», що пролунало в розмові тубільців. Поглянувши на карту, він з’ясував, що це назва озера, розташованого в найбільш горяній частині острова, і річка Ваїкато бере з нього свій початок. Перейшовши на французьку, щоб дикуни його не зрозуміли, Паганель попросив Джона Манґлса визначити швидкість руху піроги. Той відповів, що вона становить приблизно три милі на годину.

– У такому разі, – сказав географ, – якщо ми приставатимемо на ночівлю, наша подорож триватиме не менше ніж чотири дні.

Кілька зруйнованих хижок на березі свідчили про недавні битви, які тут відбулися. Селища здавалися покинутими, і лише птахи порушували тишу цих спустошених безлюдних місць. Кай-Куму звелів видати полоненим їхні власні їстівні запаси, захоплені ще вночі. Сам великий вождь, його воїни та веслярі споживали звичайну тубільну їжу – їстівні пагони папороті, печене коріння та місцеву солодку картоплю, яку вирощують на обох островах Нової Зеландії.

Сонце вже наполовину сховалося за обрій, коли пірога пристала до берега, на якому скрізь були купи каміння вулканічного походження, нанесеного сюди течією Ваїкато. Тут росло кілька дерев, і Кай-Куму, очевидно, вирішив стати табором саме на цьому місці. Він наказав висадити бранців на берег. Чоловікам зв’язали руки, але жінок залишили вільними. Полонених розмістили посередині табору, а навколо розпалили багаття, які горіли всю ніч.

Назавтра пірога неслася проти води ще швидше, ніж учора. Тепер до загону Кай-Куму приєдналася нова пірога з десятьма тубільцями, і далі обидва човни плили поруч.

Надвечір вождь велів причалити до вузької берегової смуги, над якою нависали гірські прискалки. Там уже лаштувалися на ночівлю близько двадцяти тубільців, які також прибули на пірогах. До Кай-Куму повагом підійшов іще один вождь, мабуть, так само значний, і дружньо привітав його, потершися носом об ніс. Полонених знову розмістили посеред табору та приставили до них пильну варту, а зранку маорі знов рушили вгору Ваїкато. З дрібних приток прибували все нові човни з десятками воїнів і приєднувалися до вождів. Це були учасники останніх боїв з англійцями, які поверталися до себе в гори. Тепер піроги йшли річкою, мов та військова ескадра в похідному строю, і над гладінню води злітав горловий голос співака, що відлунював у горах.

Близько четвертої години пополудні флагманська пірога увійшла до вузької ущелини. Сотні гейзерів і гарячих ключів уздовж берегів то обпікали парою, то вивергали фонтани киплячої води. Цілі дві милі пірогам довелося плисти серед задухи сірчистих випаровувань, поки не повіяло чистим гірським повітрям. Протягом дня «ескадра» подолала ще дві бистрини, а коли ввечері Кай-Куму наказав зупинитися на нічліг, вона була вже за сотню миль від місця злиття Вайпи та Ваїкато.

Наступного ранку на правому березі річки стало видно гору, і Жак Паганель, поглянувши на карту, з’ясував, що це вершина Таубара. Близько полудня флотилія пірог увійшла в озеро Таупо через один із річкових рукавів. Тубільці палко вітали квітчасту шматину, що майоріла на даху самотньої хижі, – то був їхній національний прапор.

7

Фортеця на озері

Це незвичайне озеро тубільці назвали Таупо. На його західному березі здіймалися шпилясті скелі, а на півночі було кілька гірських вершин, порослих лісом. Східний берег озера Таупо широкий і пологий; зарості чагарників перетинала дорога, а на півдні над гущавиною лісів височіли конічні вершини вулканів.

Пірога Кай-Куму перетнула невелику бухту, обігнула гострий мис і пристала біля підніжжя гори Манго. Тут усюди росли дикі кущі форміуму – новозеландського льону, зі стебел якого виготовляють мотузки, канати і рибальські сіті, а також легкі й цупкі тканини, з яких шиють одяг для знатних маорі.

На стрімкому схилі виднілося укріплене селище маорі – самі вони називають такі селища-фортеці «па». Полонених висадили з піроги і, розв’язавши, повели до гори. Стежка, по якій вони йшли, зміїлася між кущами форміуму, далі пірнула в хащі, звідки в повітря налякано злетіла ціла хмара голубів і шпаків із червонястими чубками.

Фортецю було обнесено гостроколом із міцних п’ятнадцятифутових кілків та подвійним тином із верболозу, в якому було пророблено бійниці. Всі ці зовнішні укріплення оточували близько чотирьох десятків хатин та кілька більших споруд. Бранці вжахнулися, побачивши відрубані голови ворогів, настромлені на палі іншого гостроколу. Придивившись, Паганель зрозумів, що багато з них належали англійцям, яких убили тубільці.

Резиденція вождя Кай-Куму розташувалася в глибині перед добре втрамбованим майданчиком. Саме житло споруджено з міцних кілків, обплетених гілками. Вікон не було, а єдиний отвір, що правив за двері, затуляла щільна циновка. Очеретяний дах тримався на кроквах. Їхні випнуті кінці прикрашала різьба з фігурок язичницьких божеств і вигадливих візерунків. Замість ліжок були дерев’яні ґрати, встелені матрацами з сухої папороті. Посеред хатини обладнано, очевидно, піч – яма, обкладена пласким камінням. Дим виходив крізь дірку в даху. Поряд із хатиною Кай-Куму стояли комори, трохи далі, в загородах, містилися свині й кози; всюди нишпорили худі, голодні собаки.

На майданчику зібралося близько сотні маорі. Кай-Куму мав повідомити одноплеменцям сумну звістку. З двохсот воїнів, яких він повів у бій, повернулися живими всього п’ять десятків. Важко передати відчай і лють, що охопили тубільців, уражених тяжкою звісткою. Прокльони маорі ставали все голоснішими, а жести – дедалі погрозливішими. Будь-якої хвилини оскаженілий натовп міг накинутися на полонених.

Нарешті Кай-Куму наказав відвести бранців у святилище, – споруду, розташовану на майданчику, що стрімко обривався. У цьому тубільному храмі стомлені полонені нарешті змогли прилягти на матах із форміуму. Леді Елен схилилася на груди чоловіка, і Гленарван міцно обійняв її.

– Тримайся, моя люба, – прошепотів він.

– Едварде, – вигукнула вона, протягуючи чоловікові заряджений револьвер, – ні я, ні Мері Ґрант не повинні живими потрапити до рук дикунів! Обіцяй мені…

– Сховайте зброю, Гленарване, – квапливо шепнув майор. – Сюди йдуть!

Револьвер зник під одягом Гленарвана. І тієї-таки миті до святилища увійшов тубілець і подав знак полоненим іти за ним.

Кай-Куму сидів на площі, оточений воїнами племені. Серед них бранці впізнали й того маорі, чия пірога приєдналася до піроги вождя. Звали його Кара-Тете, що означає «Запальний». Татуювання на його обличчі й тілі свідчило про його високе становище.

– Ти англієць? – звертаючись до Гленарвана, спитав Кай-Куму.

– Так.

– А твої супутники?

– Такі самі англійці, як і я. Ми – мандрівники, зазнали корабельної аварії. Ніхто з нас не брав участі у війні.

– Це не має значення! – різко втрутився Кара-Тете. – Усі англійці – вороги.

– Тож слухай! – вів далі вождь. – Тогонга, верховний жрець бога Нуї-Атуа, потрапив до рук твоїх братів, тепер він полонений. Якби моя воля, я б вирвав твоє серце… але Нуї-Атуа сказав своє слово! Чи погодяться англійці обміняти тебе на Тогонга?

– Я не знаю, – сказав Гленарван.

– Чи варта твоя голова голови Тогонга?

– Я не вождь і не служитель бога. Можливо, на всіх нас разом.

– Ми, маорі, міняємо голову на голову.

– Тоді запропонуй англійцям обміняти твого жерця на цих двох жінок, – сказав лорд, указуючи на Елен і Мері Ґрант. – Це знатні особи.

Вождь холодно поглянув на бранця і тицьнув пальцем у бік леді Елен.

– Брехун! – вигукнув він. – Ти думаєш, Кай-Куму сліпий? Це твоя дружина!

Несподівано Кара-Тете кинувся до Елен із криком:

– Тепер вона моя, моя!

– Едварде! – зойкнула нещасна жінка.

Пролунав постріл, і Кара-Тете впав мертвим до її ніг.

Тубільці повибігали з хатин і миттю заповнили майданчик. Хтось вирвав револьвер із рук Гленарвана. Проте Кай-Куму якось дивно швидко зиркнув на лорда, а потім скинув догори руку і щосили гукнув:

– Табу!

Почувши це слово, натовп маорі завмер. За кілька хвилин полонених знову відвели до святилища, яке стало їхнею в’язницею. Але Роберт Ґрант і Жак Паганель зникли безслідно.

8

Втеча

Табу, яке вождь так не очікувано для бранців проголосив, урятувало їх від сліпої люті воїнів – вони стали недоторканні. Проте Гленарван не надто повірив у те, що їм так легко вдасться уникнути кари. Він вважав, що гнів Кай-Куму спрямований тепер тільки на нього одного. Йому з думки не сходило прохання Елен про її бажання померти, щоб урятуватися від тортур і рабства. Роберт і Паганель зникли; не менше десятка озброєних воїнів пильно охороняли вхід у святилище.

Настав ранок 13 лютого. Вся фортеця готувалася до похорону Кара-Тете, і Джон Манґлс, ставши Вілсону на плечі, довго спостерігав за діями тубільців крізь отвір між кіллям хатини, але в якусь мить навколо стало зовсім безлюдно, жоден тубілець не показувався.

Нарешті з’явився Кай-Куму, оточений маорійською знаттю. Він зійшов на земляний насип у самому центрі фортеці. Тубільці стали натовпом за кілька сажнів позаду; за знаком вождя один із воїнів пішов до святилища.

– Пам’ятай мої слова, – прошепотіла леді Елен, обіймаючи чоловіка.

Вона не встигла закінчити: циновка відкинулася й полонених повели до насипу. Кай-Куму привселюдно спитав Гленарвана:

– Це ти вбив Кара-Тете?

– Так!

– Завтра на світанні ти помреш.

Його слова заглушив галас – крізь натовп пробирався воїн-посланець. Вождь звернувся до нього англійською; він хотів, щоб і полонені знали, про що йдеться:

– Ти прибув із країни білих? Чи бачив ти там Тогонга?

– Так, – відповів посланець.

– Він живий?

– Тогонга помер. Англійці розстріляли його.

Отже, долю Гленарвана та його супутників було вирішено.

– Усі ви помрете завтра вдосвіта – така моя воля! – Кай-Куму байдуже відвернувся.

Пролунав сигнал до початку церемонії поховання. Тіло вождя принесли з хатини та поклали на пагорбі – там само, де раніше стояв Кай-Куму. Мрець був пишно вбраний і покритий розкішною циновкою з форміуму. Родичі й друзі Кара-Тете наблизилися до могильного насипу, і повітря оповістилося риданнями та стогонами.

Невдовзі з’явилася молода вдова Кара-Тете. Вона безперервно ридала й голосила. Врешті-решт у страшній розпуці вона, охоплена горем, простяглася біля підніжжя могильного насипу. Цієї миті до неї наблизився Кай-Куму й одним могутнім ударом дубця з’єднав її життя із замогильним життям чоловіка. Така сама доля спіткала й шістьох рабів-маорі, призначених для поминальної трапези канібалізму. Потім почалися ритуальні танці…

Місце для поховання було вибране за межами маорійської фортеці – на вершині невеликої гори Маунганаму. Після того, як трупи Кара-Тете та його дружини усадили на мари, прив’язавши ліанами, і четверо воїнів завдали ті мари собі на плечі, процесія урочисто попрямувала до місця вічного спочинку вождя. Слідом рушило все плем’я, виспівуючи тужливу жалобну пісню, і потроху похоронний спів та журливе голосіння затихли вдалині.

Усипальню Кара-Тете оточував гострокіл із паль, а біля ями, де мали покоїтися тіла вождя та його дружини, було розставлено вирізьблені фігури богів маорі, пофарбовані червоною вохрою. Біля могили разом зі зброєю й одягом небіжчика було складено різну їжу – вважалося, що це все знадобиться вождеві в іншому світі.

Опустивши тіла до ями і наповнивши все навколо новими жалобними зойками, родичі засипали могилу землею впереміш із квітами. Потому процесія повернулася до фортеці. Відтепер ніхто під страхом смертної кари не смів підніматися на Маунганаму – на гору було накладено табу…

Для полонених настала їхня остання ніч.

Святилище однією стіною спиралося на кам’яну скелю, дві з його чотирьох стін ледь нависали над прірвою футів сто завглибшки, тож потрапити всередину будівлі можна було тільки крізь вхідний отвір. Джон Манґлс підняв циновку й перелічив воїнів, що стерегли вхід до святилища: двадцять п’ятеро, на площі навколо палаючого вогнища розташувалися дикуни. Отже, сподіватися на втечу було марно.

Спливала остання для бранців тривожна ніч, наближався світанок. На небі не було ні місяця, ні зірок, тільки зрідка зривався вітер. Він роздмухував напівзгасле багаття вартівників, і відсвіти полум’я малювали химерні тіні на стінах хатини, в якій цієї ночі в’язні не склепили повік.

Несподівано увагу майора привернуло ледь чутне шарудіння, що долинало від задньої стіни хатини. Макнабс припав вухом до глиняної підлоги – звук посилився. Хтось – людина чи тварина – рив землю. Невдовзі посипалися дрібні камінці. Може, який звір риє собі лігво?

– А от ми зараз усе і з’ясуємо, – прошепотів майор.

Удвох із Джоном Манґлсом вони знайшли по гострій каменюці й собі спробували пошкребти підлогу. Малреді, лежачи на підлозі й ледь піднявши циновку, стежив за тубільцями коло багаття. Земля виявилася крихкою і сипкою, під нею лежав крем’янистий туф, отож рити виявилося неважко і яма швидко глибшала. За якихось півгодини біля задньої стіни вона вже була близько трьох футів завглибшки. Тепер шарудіння чулося зовсім близько: від невідомого землекопа їх відокремлював тільки тонкий шар землі. Раптом майор різко відсмикнув руку – він зачепив якесь гостре знаряддя. Це було лезо ножа, що висунулося з землі, і Джон Манґлс миттєвим рухом перехопив тонку руку, яка його тримала. Це була рука білошкірої дитини!

– Це ти, Роберте? – видихнув Гленарван.

– Еге ж, це я, – долинув із глибини голос юного Ґранта. – Тихіше! Стежте за дикунами довкола.

– Усе гаразд, – обернувшись, прошепотів Малреді, – тільки четверо на варті, решта поснули.

В одну мить отвір було розширено і Роберта схопили в обійми сестра та леді Елен. Стан хлопця був обмотаний довгим мотузком.

– Як тобі вдалося вислизнути?!

– Сам не знаю. Випадково. Коли після пострілу зчинилася метушня, я вибрався з селища і сховався в чагарнику на горі. Поки всі були на похороні, я оглянув той бік фортеці, де стоїть святилище, і побачив, що зможу дістатися вас. Я поцупив у якійсь хижі оцей ніж та мотузку і видерся нагору, чіпляючись то за жмутки трави, то за гілля кущів. Мені пощастило – в скелі, на якій стоїть в’язниця, трохи нижче є такий собі грот, і, щоб добутися до вас, довелося прокопати всього кілька футів землі. Ходімо ж швидше!

– А Паганель? – спитав лорд Гленарван. – Хіба ви не разом утекли?

– Ні, сер. Я його не бачив, – розгублено відповів хлопчик.

– Хай би де був зараз Паганель, – зауважив майор, – його становище навряд чи більш небезпечне, ніж наше. Ходімо мерщій, треба поспішати!

Один по одному полонені пробралися через вузький прохід і опинилися в гроті. Перше ніж покинути святилище, Джон Манґлс прикрив отвір біля задньої стіни циновкою, щоб підкоп не можна було помітити відразу.

Далі треба було спуститися до самого підніжжя урвища. Для цього один кінець мотузка прив’язали до виступу скелі, а другий скинули додолу. Перше ніж спускатися, Джон випробував тубільний виріб.

– Першим усе-таки піду я, – сказав Роберт. – Я знайшов унизу глибоку западину, де можуть заховатися всі, хто спуститься за мною.

Невдовзі мотузок сіпнувся – це означало, що хлопчик дістався низу. Гленарван і Елен зробили крок до краю бескиду, за ними спустилися молодий капітан та Мері Ґрант. Уже за п’ять хвилин усі втікачі зібралися в тимчасовому притулку, а потім швидко рушили вузьким вибалком углиб гірського масиву. Зараз вони йшли навмання, намагаючись відійти якнайдалі від страшного місця, та головне – вони були вільні!

Близько п’ятої години ранку хмари на небі набули кольору рожевого мармуру, на вершинах гір поступово танув туман. Долати крутосхили ставало дедалі важче, але треба було поспішати: от-от мало зійти сонце. Гленарван майже ніс на руках леді Елен, Мері спиралася на руку Джона Манґлса. Роберт і обидва матроси йшли позаду.

Вони не знали, куди йдуть. Рухаючись увесь час на схід, вони невдовзі досягли висоти п’ятисот футів над рівнем озера, де їх огорнули хмари холодного туману. Попереду вимальовувалися нечіткі контури гірських хребтів.

Перші промені сонця осяяли землю – і зненацька в повітрі пролунало страхітливе виття сотень глоток. Воно лунало з фортеці маорі. На той час і туман майже розвіявся, тож утікачі виразно побачили величезний натовп біснуватих тубільців. Після марних спроб спуститися з кручі, над якою стояло святилище, все плем’я метнулося до виходу з фортеці – мерщій наздоганяти своїх в’язнів.

9

Табу

Коли натовп дикунів наближався до підніжжя гори, утікачі вже досягли вершини й на мить зупинилися, щоб відсапнути й вирішити, як збити тубільців із пантелику. Зараз орда переслідувачів затрималася лише приблизно на п’ятсот футів нижче від них, тому кожна хвилина була на вагу.

– Хутчіше! – гукнув Гленарван. – Інакше нам відріжуть шлях!

– Не варто поспішати, Гленарване, – несподівано мовив Макнабс. – Гляньте!

Справді, тубільці чомусь повелися дивно. Погоня раптом припинилася біля підніжжя гори, а вже наступної миті натовп відринув назад, мов та хвиля, що розбилась об гранітну скелю. Нараз у Джона Манґлса вихопився крик, аж усі обернулися до нього:

– Могила Кара-Тете! Еге ж, його несли саме сюди…

Футів за п’ятдесят вище над утікачами, на краю невеликого майданчика, височів гострокіл із різьбленими статуями. Видершись уступами, Гленарван та його супутники опинилися перед самою могилою. Лорд хотів був увійти всередину огорожі, але, здригнувшись, відсахнувся:

– Там якийсь дикун!

– У могилі? – здивувався майор. – Не може бути!

Проте там таки й справді сидів якийсь маорі, закутаний у довгий плащ із форміуму. Тубілець безтурботно й незворушно гриз собі нишком морський сухар, а потім, помітивши Гленарвана, чистою англійською люб’язно запропонував:

– Сідайте, дорогий лорде! Саме час перекусити.

Почувши голос Паганеля, всі кинулися обіймати географа, але Гленарван нагадав друзям:

– Небезпека ще не минула – внизу тубільці!

– Ці бовдури-дикуни? Та подивіться лишень на них. – Паганель підійшов до краю майданчика. Маорі як і раніше стовбичили коло підгір’я, несамовито галасуючи та потрясаючи зброєю.

– Хай погорлають, – єхидно всміхнувся Паганель. – Вони ніколи не ризикнуть сюди піднятися. Тут поховано поважну особу, і на вершину накладено табу. Отож я й сховався тут. Відтепер гора Маунганаму навіки недоступна для марновірних дикунів.

Але на запитання друзів про те, як Паганелю вдалося сюди потрапити, завжди такий балакучий учений чомусь відповідав неохоче. Він розповів тільки про те, що, як і Роберт, скориставшися загальною панікою серед тубільців, утік із фортеці. Потім він потрапив до сусіднього маорійського селища і там наткнувся на вождя – високого на зріст тубільця, який доволі пристойно володів англійською. Мабуть, завдяки окулярам і підзорній трубі Паганель справив на тубільців враження якоїсь вищої істоти, і вождь, чиє ім’я перекладалося як «Промінь сонця», вирішив із ним не розлучатися і прив’язати до себе не тільки щедрим пригощанням, а й міцними мотузками.

Уночі Паганель примудрився перегризти зубами пута і втік. Блукаючи понад озером, він почув, як після похорону Кара-Тете на гору Маунганаму було накладено табу, тож і вирішив сховатися саме на ній.

Тим часом становище втікачів усе ще залишалося ненадійним. Тубільці, не наважуючись зійти на заборонену вершину, мабуть, вирішили заморити полонених голодом та спрагою, і вони врешті-решт здадуться. Проте Паганель заявив, що могила воїна дасть їм змогу якийсь час протриматися.

Справді – навколо могильного горбика в суворому порядку було розкладено зброю та бойове спорядження: заряджені рушниці, спис і сокира з нефриту, запас куль та пороху. А ще ж були й їстівні припаси, призначені для Кара-Тете! Що ж, родичі та друзі добре подбали про покійного – десятьом утікачам цих харчів могло вистачити на півмісяця. У великих посудинах зберігалася чиста вода.

Олбінет заходився рити яму, щоб заховати в неї бульби й коріння від променів сонця, але з ґрунту раптом зі свистом ударив стовп пари. Пойнятий жахом стюард відскочив, дивом уникнувши опіків.

Тим часом Паганеля це неабияк зацікавило: він уважно оглядав дивне місце.

– Виявляється, тут є не тільки їжа та вода, а ще й вогонь у землі! Так, ця гора – справжній скарб! Шкода тільки, що нам невдовзі доведеться її покинути, і я, здається, вже знаю, як саме!..

Ніч на горі виявилася досить прохолодною. Добре, що Кара-Тете прихопив із собою на той світ теплі ковдри з собачих шкур. Укрившись ними, втікачі під захистом тубільного табу скоро поснули на дивній теплуватій землі, що безперервно здригалася. Здається, вперше за ці дні вони спали спокійно.

Від самого світанку тубільці вже тупцяли коло підніжжя Маунганаму. Вони зустріли чужоземців цілим хором проклять, щойно ті з’явилися з-за огорожі нараз спаплюженої ними священної для дикунів могили. Гленарван та його супутники окинули поглядом навколишні гори та озеро Таупо, а, підкріпившись скромним сніданком, усі захотіли дізнатися, що ж замислив Паганель.

– Мій план, друзі, – сказав учений, – гарний тим, що раптом він і не вдасться, то принаймні наше становище від цього не погіршає. Саме дикунські забобони нам у цьому й допоможуть. Якщо Кай-Куму повірить, що нас побив гнів їхнього божества, скарав на смерть, тубільці покинуть обніжжя Маунганаму і повернуться назад у фортецю. А караюче полум’я – воно ось тут, просто в нас під ногами. Тож відкриймо йому дорогу, як це вже спробував зробити мосьє Олбінет!

– Ви хочете викликати виверження вулкана? – вигукнув Джон Манґлс.

– Саме так, адже під нами клекоче справжнє море розжарених вулканічних газів і вогню. То чом би не влаштувати невелике рукотворне виверження? А ми тим часом сховаємося в могилі Кара-Тете і перебудемо там, доки дикуни повірять у нашу загибель.

– Коли ви плануєте це спробувати? – спитав лорд Гленарван.

– Сьогодні, – відповів Паганель, – щойно стемніє.

Цей день, здавалося, ніколи не закінчиться! Усе було готове для втечі. Харчі, рушниці та кілька циновок утікачі розподілили між собою. Приготування, звісно ж, проходили за огорожею, непомітно від дикунів.

О шостій годині стюард подав обід. Головною стравою була печеня з великих трав’яних щурів, які зловилися у Вілсонове сильце. Леді Елен та Мері Ґрант рішуче відмовилися від цієї дичини, зате чоловіки пообідали залюбки.

На заході сонце сховалося за пасмом грозових хмар. На обрії спалахнуло кілька блискавиць, звідти долинав глухий далекий гуркіт грому. Паганель радів погоді: гроза сприяла його задумам. Близько восьмої години вечора вершину Маунганаму оповив зловісний морок.

Місце для рукотворного кратера обрали за двісті футів від могили Кара-Тете, де Паганель запримітив підхожу скелю, навколо якої постійно клубочила пара. Пильнували, щоб виверження випадком не пошкодило могилу, бо тоді й табу не діятиме. От якби їм вдалося зрушити кам’яне громаддя вбік – тоді гарячим газам і лаві не залишиться нічого іншого, крім як вибухнути через новий отвір! За важелі правили жердини з огорожі. Чоловіки за командою Паганеля почали розхитувати важку кам’яну брилу, і за кілька хвилин скеля піддалася. З-під шару гірської породи чути було глухе гуготіння, скоро на поверхні землі з’явилося кілька тріщин. Лишатися далі тут ставало небезпечно, та ось останнє зусилля – і скеля, зірвавшись із місця, покотилася вниз. Тонкий шар ґрунту провалився, а з отвору з гуркотом вирвався вогонь і хмара гарячих газів здійнялася над кратером. Вершина гори здригнулася, з кратера Маунганаму шугнув стовп диму та розжареного каміння, а потоки рідкої лави ринули по схилу гори до табору маорі, і знизу почувся страшний крик. Іще мить – і пойняті жахом дикуни кинулися врізнобіч. Уражені помстою свого розгніваного божества, що таки покарало нечестивців, які так зухвало порушили священне табу, дикуни видиралися на сусідні пагорки, куди не досягала лава.

Утікачі ледве встигли сховатися за огорожею. Вулкан вирував цілу ніч, і його глухе ревіння зливалося з гуркотом грому та шумом дощу. Отвір кратера все ширшав, і мандрівники стривожено спостерігали за шаленством підземних сил.

Настав ранок, а маорі як і раніше юрмилися на схилах горбів, із релігійним жахом поглядаючи на вершину Маунганаму. Біля підніжжя гори лежало кілька обгорілих трупів, оддалік коло фортеці розжарена лава спалила з десяток хижок. У цей час серед воїнів з’явився сам Кай-Куму. Вождь прокричав кілька слів: як і передбачав Паганель, відтепер на гору-месницю накладалося ще суворіше закляття.

– Вони пішли! – закричав Гленарван. – Дикуни зняли варту, вони повірили, що нас поглинули земні надра. А ми вже сьогодні воскреснемо й покинемо нашу могилу!

Але до тієї пори, коли можна буде вирушити в новий похід, маленький загін змушений був залишатися на вершині ще цілісінький день. Увесь цей час мандрівники обмірковували подальший маршрут. Вирішили податися на схід, до бухти Пленті, де було кілька місіонерських поселень.

Гленарван і Джон Манґлс до самого вечора спостерігали за тубільцями. Коли пітьма огорнула навколишні долини, жодний вогник не засвітився внизу. Тим часом виверження поволі стихало, і тепер лише густі клуби диму здіймалися з кратера, створеного втікачами. Шлях був вільний!

О десятій годині вечора маленький загін рушив униз із Маунганаму. Під покривом ночі мандрівники обережно просувалися вузьким скельним гребенем. Коли Джон Манґлс досяг його нижньої точки, то опинився всього за двадцять п’ять футів від майданчика, де ще напередодні стояли табором тубільці. Далі гребінь стрімко здіймався вгору і через кілька сотень футів переходив у схил, порослий лісом. Іще чверть години втікачі безшумно піднімалися лісистим схилом до плоскогір’я, що лежало над ним.

Невдовзі попереду зринули контури деревних крон. Ще кілька кроків – і наші герої сховалися під густими вітами дерев.

10

Між двох вогнів

Темна ніч сприяла втечі, і до дев’ятої ранку мандрівники пройшли дванадцять миль. Утомлені втікачі дістались ущелини, що розмежовувала гірські ланцюги, і перетнули дорогу на Окленд, а на ніч мандрівники стали табором за вісім миль від гірського ланцюга.

У цій дивній місцевості просто в гаях струмували мінеральні джерела, над якими кружляли міріади комах. Вода в них тхнула перепаленим порохом і залишала на каменях білий осад, схожий на сніг. Вода в цих джерелах кипіла і вирувала, а зовсім поруч інші з них були холодні та скуті кригою. Звідусіль у повітря злітали струмені води, оповиті парою. Коли гарячі ключі й гейзери залишилися позаду, з’явилися димучі сірчані сопки – земля здавалася вкритою пухирями. Крізь безліч тріщин у ґрунті зі свистом виривалися вулканічні гази.

У таких умовах ніде було зупинитися на ніч. До того ж мисливцям досі не потрапив на очі жоден птах, отож утікачі змушені були вдовольнятися пагонами їстівної папороті та бататом.[11] Маленький загін прагнув щонайшвидше проминути цей неродючий пустельний край.

Тільки 23 лютого мандрівники змогли отаборитися, здолавши близько п’ятдесяти миль. Удалині простягалася рівнина, вкрита чагарями, а на горизонті темніли ліси. Цього дня Макнабс і Роберт уполювали трьох ківі. Далі подорож тривала без особливих подій, до того ж за весь цей час маленький загін не зустрів жодного тубільця. І хоча втома мандрівників щодня зростала, вони поспішали якнайшвидше пройти намічений шлях.

Через два дні дорогу загону перегородила річка Ваїкарі, яку вдалося перейти бродом. Перед мандрівниками тепер лежали дрімучі ліси, в яких справжніми патріархами були гігантські сосни каурі. Їхні крони-парасолі здіймалися над землею на висоту двохсот футів.

Три дні шлях мандрівників пролягав під зеленими склепіннями. Надвечір 1 березня загін нарешті вийшов із безмежного, здавалося, лісу та розташувався під горою Ікірангі. Звідси до берега океану Гленарвану та його супутникам тепер залишалося два дні дороги. Довелося подвоїти пильність: далі починалася місцевість, де часто траплялися тубільці.

Особливо важко було перетинати долину між горами Ікірангі й Гарді. Упродовж десяти миль вона була вкрита виткими рослинами, які тубільці називають «ліанами– душительками». Два дні довелося прокладати собі шлях сокирою, відчайдушно змагаючись із чагарниками. До того ж закінчувалися харчі, поповнити їх було нічим; не було й води.

Виснажені, знесилені мандрівники, здається, вперше за всю подорож мало не занепали духом. Зараз вони змушували себе просуватися вперед самим тільки зусиллям волі. Врешті попереду таки заголубіла гладінь океану – загін дістався мису Лоттін. На жаль, усе навколо свідчило про війну і руїну. Скрізь на березі виднілись уламки спалених хатин колись багатолюдного селища, раз по раз траплялися спустошені поля.

Зненацька на березі невідь-звідки з’явився загін тубільців. Дикуни, вимахуючи зброєю, кинулися до маленького загону. Тікати було нікуди – за спиною шуміли хвилі прибою…

– Пірога! – закричав раптом Джон Манґлс.

Справді, за двадцять кроків від них, занурена носом у пісок, стояла містка пірога на вісім весел. Гленарван та його супутники миттю зіштовхнули човен із мілини, забралися в нього й заходилися щосили веслувати, намагаючись плисти якомога швидше. Невдовзі пірога була вже за чверть милі від небезпечного берега. Море було спокійне, аж раптом капітан мов застиг на місці й облишив гребти – з-за виступу мису з’явилися ще три піроги з тубільцями. Погоня!

Утікачам не лишалося нічого іншого, як спрямувати човен у відкрите море. Четверо веслярів щосили налягли на весла, і пірога мов стріла полинула хвилями. Проте втома давалася взнаки, скоро знесилені мандрівники підупали на силі, а тим часом човни з дикунами почали наближатися. Переслідувачі вже готувалися стріляти.

Лорд Гленарван, стоячи на кормі піроги, у розпачі шукав поглядом на горизонті якоїсь допомоги. Зненацька він вигукнув:

– Корабель! Веслуйте, друзі! Веслуйте щосили!

Паганель схопив підзорну трубу.

– Справді, – пробурмотів він. – Судно повертає… Воно йде до нас!

Ще з півгодини веслярі відчайдушно утримували піроги тубільців на колишній відстані. Обриси судна вимальовувалися все чіткіше. Та що це? Обличчя лорда Гленарвана раптом стало білим, як крейда…

– Яхта, – вимовив він. – Це «Дункан» із командою каторжників…

– «Дункан»! – зойкнув Джон Манґлс, припинивши гребти.

Це й справді був «Дункан». Майор Макнабс не зміг стриматися від прокляття.

Тепер на пірозі ніхто не веслував, її було покинуто на волю вітру та хвиль. З човна дикунів пролунав постріл, і куля розтрощила Вілсону весло. Тим часом «Дункан» наближався повним ходом, і тепер вороги оточили нещасних мандрівників зусібіч. Обидві жінки поставали навколішки й молилися. Кулі дикунів градом сипалися у воду коло бортів, аж раптом гримнув гарматний залп і над головами втікачів просвистіло ядро.

І відразу ж пролунав радісний голос Роберта:

– Том Остін! Я бачу його! Він на містку, розмахує капелюхом!

Над утікачами з виском пролетіло друге ядро і розтрощило на друзки ближчу пірогу переслідувачів. Серед дикунів зчинився переполох – вони втікали, рвучко розвертаючи свої човни.

За кілька хвилин мандрівники, ще не усвідомлюючи, яке диво з ними сталося, вже були в безпеці на борту «Дункана».

11

Як «Дункан» опинився біля берегів Нової Зеландії

Захопленими вигуками «Слава!» команда вітала повернення лорда на яхту.

Перше ніж подумати про відпочинок, їжу й питво, Гленарван спитав Тома Остіна тільки про одне: «Яким чином «Дункан» опинився біля східного берега Нової Зеландії і яка сила привела судно до втікачів?» Про це запитували всі одночасно, і помічник капітана не знав, кого слухати.

– Де ж каторжники? – поцікавився лорд.

– Хто-хто? – спантеличено перепитав Том Остін.

– Бандити, які хотіли захопити яхту!

– Які бандити? – розгубився Том Остін. – Вашу яхту, сер?

– Авжеж. Адже Бен Джойс з’явився до вас із моїм листом?

– Не знаю я ніякого Бена Джойса, я його зроду не бачив.

– Тоді чому «Дункан» крейсує коло берегів Нової Зеландії? – вражено вигукнув Гленарван.

– Та ви ж наказали, сер, – спокійнісінько відповідав Том Остін. – Я лише виконував розпорядження, що було у вашому листі від 14 січня.

– Стривайте, – сказав Гленарван, – мені просто голова йде обертом від усього, що я чую. Ви одержали листа, Томе?

– Так.

– У Мельбурні?

– Так, саме тоді, коли команда завершувала ремонт. Лист було написано не вашою рукою, сер, але підпис стояв ваш.

– Правильно! Його доставив каторжник на ім’я Бен Джойс.

– Ні, сер. Це був моряк на ім’я Айртон, колишній боцман «Британії».

– І що ж я вам велів?

– Ви наказували мені покинути Мельбурн і вирушити крейсувати вздовж східного узбережжя…

– Австралії! – ствердно кивнувши, вигукнув Гленарван, остаточно спантеличивши старого моряка.

– Австралії? – здивувався Том Остін. – Та ні ж бо, мілорде! Йшлося про Нову Зеландію!

– Про Австралію, Томе! – закричали всі як один.

– Цього не може бути! – збентежено пробурмотів помічник капітана. – Я не міг помилитися!.. Ось і Айртон теж прочитав листа і почав умовляти мене, щоб я, всупереч вашому наказу, вів яхту до австралійських берегів! Ваш посланець присягався, що в листі помилка і що місцем зустрічі ви призначили затоку Туфолда.

– У вас зберігся цей лист, Томе? – спитав майор.

– Звичайно, містере Макнабс! – закричав помічник капітана.

І вже за хвилину він повернувся з листом.

– Ось, прошу вас, сер: «Наказую Томові Остіну негайно вийти в море і відвести «Дункан», тримаючись тридцять сьомої паралелі, до східного узбережжя Нової Зеландії…»

– Нової Зеландії! – вигукнув, зірвавшись із місця, Паганель.

Він вирвав аркуш із Гленарванових рук, поправив окуляри на носі й ще раз його перечитав. У цю мить на плече географа лягла чиясь рука. Паганель озирнувся й побачив перед собою майора.

– Добре вже й те, шановний професоре, – незворушно мовив Макнабс, – що ви не відправили «Дункан» до Індокитаю.

Пролунав нестримний регіт команди, а Паганель, мов божевільний, забігав палубою вперед і назад, розмахуючи руками, доки не вискочив на бак. Там він спіткнувся об якусь линву, і, щоб не впасти, схопився за перший-ліпший мотузок, що трапився під руку. Пролунав оглушливий гуркіт, заряд картечі обсипав води океану – мотузок виявився спусковою линвою корабельної гармати, яка залишилася зарядженою. Паганель від жаху скотився в кубрик.

Матроси гуртом кинулися вниз і винесли географа на палубу. Він лежав, не маючи сил вимовити ані слова.

– Ви нічого не зламали? – співчутливо спитав ученого майор. – Дозвольте вас оглянути…

– Нізащо! – закричав географ, схоплюючись і поспішно запинаючи тіло подертим шматтям, що лишилося від його одягу за час подорожі. – Я нікому не дозволю оглядати себе. А те, що зламав, легко полагодить корабельний тесля.

– Що ви маєте на увазі, Паганелю?

– Брус, що підпирає палубу в кубрику. Я зачепив його, коли падав додолу.

Його слова викликали новий вибух реготу.

– Відповідайте щиро, Паганелю, – сказав Гленарван. – Визнаю: ваша неуважність справді врятувала нас від неминучої загибелі. Коли б не ви, «Дункан» потрапив би до лап каторжників. Але чому ви замість «Австралія» написали в листі «Нова Зеландія»?

– Та тому, хай йому біс, – вигукнув Паганель, – що… – Тут він поглянув на Роберта і його сестру й раптом замовк. А далі сказав: – Що вдієш, сер! Я невиправний божевільний і, здається, таким і помру…

Отже, причину дивовижної появи яхти було з’ясовано, і тепер мандрівники мріяли лише про одне: швидше потрапити до своїх кают, переодягтися, а потім нарешті по-справжньому поснідати. Лорд Гленарван і Джон Манґлс ненадовго затрималися на палубі.

– А зараз, мій добрий Томе, – звернувся Гленарван до старого моряка, – скажіть, вас не здивував наказ вирушити до берегів Нової Зеландії?

– Так, сер, сказати правду, я здивувався, – відповів Том Остін. – Але я не звик обговорювати накази, я просто виконую їх. А ви, капітане, хіба вчинили б інакше? – Він поглянув на Джона Манґлса.

– Ні, Томе, я б зробив те саме.

– Я подумав, що так треба для розшуків Гаррі Ґранта. Тож у гавані Мельбурна я нікого не повідомив, куди ми прямуємо, і команда довідалася про це тільки у відкритому морі. І якби не подія на борту…

– Яка подія, Томе? – спитав Гленарван.

– Коли наступного дня після відплиття з Мельбурна боцман Айртон довідався, куди йде «Дункан»…

– Айртон! – вигукнув Джон Манґлс. – Хіба він тут, на яхті?

– Так точно, сер. У каюті на баку, під вартою.

– Ви заарештували його?

– Коли Айртон дізнався, що яхта прямує до Нової Зеландії, він просто оскаженів від люті та спробував змусити мене змінити курс судна. А переконавшись, що це марно, почав підбурювати команду до заколоту. Це відчайдушний шибайголова, тому я вжив необхідних заходів. Відтоді він і сидить у каюті.

– Ви вчинили правильно, Томе!

Тим часом сніданок, про який усі давно мріяли, було подано. За столом ніхто й словом не обмовився про Айртона, але після того, як мандрівники добре попоїли і знов піднялися на палубу, Гленарван розповів їм, що колишній боцман «Британії» зараз на «Дункані» й буде допитаний у їхній присутності.

– Дозвольте мені, любий Едварде, не бути при цьому допиті, – сказала леді Елен. – Мені б дуже прикро було бачити цього нещасного.

– Вам доведеться бути мужньою, Елен, – відповів Гленарван. – Я прошу вас залишитися. Необхідно, щоб Бен Джойс зустрівся віч-на-віч із нами всіма.

12

Допит

Ставши перед лордом Гленарваном, Айртон мовчки схрестив руки на грудях.

– Отже, – почав Гленарван, – ми з вами знову на тім самім «Дункані», який замірялася була привласнити банда Бена Джойса. Що скажете?

Губи колишнього боцмана затремтіли, але він відказав спокійно:

– З дурної голови я потрапив у пастку, яку сам же й приготував, тому можете чинити зі мною так, як знаєте.

– Я гадаю, – ледь стримуючи себе, сказав Гленарван, – що ви не відмовитеся відповісти на кілька запитань. Я хотів би знати, як вас називати – Айртон або Бен Джойс – і чи насправді ви служили на «Британії»?

Айртон так само байдуже дивився на далекий берег.

– Скажіть, коли ви покинули «Британію» і як опинилися в Австралії?

Відповіді знову не було.

– Послухайте, мовчати зараз не у ваших інтересах. Тільки відвертість може полегшити вашу долю.

Айртон поглянув лордові просто в очі й усміхнувся.

– Сер, я не скажу вам жодного слова. Навіть найкращий суддя добряче поморочить собі голову, коли розбиратиме мою справу. Хто зуміє довести, що Айртон і Бен Джойс – одна людина? Хто, крім вас, може звинуватити мене не те що в злочині, а навіть у провині, гідній осуду? Хто підтвердить, що я замірявся захопити це судно? Ви підозрюєте мене? Чудово! Але щоб засудити людину, потрібні докази, а у вас їх немає. І доти, доки їх не буде, я залишаюся Айртоном, боцманом судна «Британія».

Гленарван не збирався відступати.

– Я не судовий слідчий і мене не обходить ваше минуле, – заявив лорд. – Мені не потрібні відомості, які могли б вас викрити. Але вам відомо, заради чого я веду пошуки. Одне слово, і ви могли б навести нас на слід.

Айртон похитав головою.

– Ви знаєте, де зараз капітан Ґрант? – наполягав Гленарван. – Де насправді розбилася «Британія»?

– Я не скажу вам цього, сер!

– Айртоне, – голос лорда затремтів, – якщо вам відомо, де зараз Гаррі Ґрант, скажіть про це хоча б його нещасним дітям, адже вони живуть надією!

Було видно, що Айртон збентежений, але він швидко опанував себе.

– Я не можу, сер. Ні! Якщо хочете, можете повісити мене на реї.

– Айртоне, серед нас немає ні суддів, ані катів. На першій же стоянці вас передадуть британським властям.

– Тільки цього я й хочу. – Колишній боцман відвернувся і під конвоєм двох матросів попрямував до каюти, що правила йому за в’язницю.

Що мав робити лорд Гленарван? Очевидно, «Дункану» слід було повертатися на батьківщину, і всі пов’язані з цим справи належало обміркувати з Джоном Манґлсом. Оглянувши вугільні бункери, капітан переконався, що палива вистачить усього на п’ятнадцять днів. Тому він запропонував узяти курс на бухту Талькауано, до узбережжя Південної Америки, – «Дункан» уже побував там на самому початку їхньої подорожі. Шлях туди пролягав просторами Тихого океану. Поповнивши запаси, яхта поверне на південь і, обігнувши мис Горн, попрямує через Атлантику прямо до Шотландії. План було схвалено, механік дістав наказ розводити пари, а за годину «Дункан» уже ліг на новий курс і прямував в океанські простори, тримаючись усе тієї самої тридцять сьомої паралелі. Надвечір із корми вже не видно було на обрії новозеландського верхогір’я – воно зникло в серпанку туману.

Плавання було невеселим – відважні люди, що жили надією відшукати капітана Гаррі Ґранта, поверталися в рідні краї без нього. Команда «Дункана» занепала духом. Навіть завжди балакучий і жвавий Паганель засумував – здавалося, учений переживає останні події ще більш пригнічено, ніж решта учасників.

Лорд Гленарван кілька разів намагався змусити Айртона відповідати, але всі обіцянки й погрози були марні. Незрозуміло було, чому колишній боцман так затято мовчить. Майор навіть узяв під сумнів, чи відомо йому будь-що взагалі про капітана Ґранта.

П’ятого березня леді Елен тихо постукала в двері каюти чоловіка. Побачивши схвильовану дружину з очима, повними сліз, Гленарван кинувся їй назустріч.

– Що трапилося? – спитав він.

– Едварде! – вигукнула Елен. – Я все-таки поговорила з Айртоном.

– Невже вам вдалося щось довідатися?

– Ні, але тепер він хоче поговорити з вами.

– Ви обіцяли йому що-небудь?

– Тільки одне: мій чоловік докладе всіх зусиль, щоб полегшити його долю.

Колишнього боцмана негайно привели до кают– компанії, де на нього з нетерпінням очікував Гленарван.

13

Угода

Щойно Айртон увійшов, лорд звелів матросам вийти.

– Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? – спитав Гленарван.

– Так, сер. Було б непогано, якби ми розмовляли в присутності майора Макнабса і пана Паганеля.

Гленарван наказав запросити до себе Макнабса й географа.

Кілька секунд Айртон збирався на думці, а тоді нарешті мовив:

– Сер, коли двоє людей укладають між собою угоду, потрібні свідки. От чому я попросив, щоб пан Паганель і майор Макнабс були тут. Скажу відверто: я хочу запропонувати вам ділову угоду. Скажіть, сер, ви як і раніше маєте намір передати мене до рук англійської влади й аж ніяк не погодитеся повернути мені свободу?

Гленарван якусь мить вагався. Врешті-решт почуття обов’язку взяло гору і лорд відповів:

– Ні, Айртоне, я не можу вас звільнити.

– Але я й не прошу!

– Тоді що вам треба?

– Ви могли б висадити мене на одному з безлюдних островів у Тихому океані, забезпечивши речами першої необхідності. Можуть минути роки, доки я виберуся звідти, а за цей час я – хтозна! – можливо, і подумаю… про каяття.

Гленарван швидко поглянув на друзів. Ті мовчали. Трохи поміркувавши, лорд сказав:

– Якщо я пообіцяю виконати те, про що ви просите, ви розповісте мені все, що знаєте?

– Так, сер. Усе, що я знаю про капітана Ґранта і долю «Британії».

– Щиру правду?

– Так. Вам доведеться повірити мені на слово. Але я хочу остаточно переконати вас у тому, що граю чесно і не збираюся вводити вас в оману.

– Говоріть же, Айртоне, – буркнув Макнабс.

– Скажу відразу – я знаю про Гаррі Ґранта дуже мало. Подробиці, які я можу повідомити, навряд чи допоможуть вам відшукати капітана. Тепер ви попереджені, сер: ця оборудка вигідніша для мене, ніж для вас.

Глибоке розчарування відбилося на обличчях Гленарвана і майора. Тільки Паганель і далі сидів незворушно – здається, він мав щодо цього свою думку.

– Це не має значення, – відповів Гленарван. – Я пристаю на вашу пропозицію, Айртоне, і даю слово, що висаджу вас на одному з островів Тихого океану, забезпечивши всім потрібним.

– Чудово, – усміхнувся колишній боцман. – Тепер я готовий відповісти на ваші запитання.

– Просто розкажіть усе, що вам відомо, розпочинаючи з того, хто ви є.

– Я, панове, справді Томас Айртон, боцман із «Британії». 12 березня 1861 року я відплив із Ґлазґо на кораблі Гаррі Ґранта. Близько року ми плавали в пошуках відповідного місця для шотландської колонії. Ґрант – людина, створена для великих справ, але ми з ним постійно сперечалися. Як то кажуть, не зійшлися характерами. Я не вмію смиренно коритися, а він не терпів жодних заперечень. І все-таки я ризикнув піти проти нього. Я спробував збунтувати матросів і захопити «Британію». Чия була тоді правда, хто винен – зараз не важить, але Гаррі Ґрант не вагаючись висадив мене 8 квітня 1862 року на західному узбережжі Австралії.

– Австралії? – перепитав майор. – Значить, ви покинули «Британію» ще до того, як вона зайшла до південноамериканського порту, звідки були останні відомості про неї?

– Так, – відповів боцман. – Поки я був на «Британії», вона не заходила до Кальяо, і на фермі Падді О’мура я згадав про це тільки тому, що почув назву порту з вашої розмови. Я опинився зовсім сам на пустинному березі за двадцять миль від Пертської виправної в’язниці. Блукаючи узбережжям, я зустрів банду каторжників, що втекли з ув’язнення, і пристав до них. Не розповідатиму довго про своє тодішнє життя, скажу тільки, що під ім’ям Бена Джойса я врешті-решт став їхнім ватажком. У вересні 1864 року я найнявся на ферму ірландських колоністів робітником під своїм справжнім ім’ям. Там я розраховував дочекатися слушної нагоди, щоб захопити яке-небудь судно. Це стало моєю заповітною мрією. А за два місяці потому з’явилися ви. Я не вагався ні хвилини і негайно вирішив привласнити ваш чудовий «Дункан». Але яхта мала серйозні пошкодження та потребувала ремонту. Тож я дав «Дункану» відплисти до Мельбурна й запропонував вам свої послуги як провідника до вигаданого місця корабельної аварії судна капітана Ґранта на східному узбережжі. Моя банда рушила назирці за експедицією, то відстаючи, то випереджаючи караван. Це мої хлопці скоїли той даремний злочин на Кемден-бріджі. Врешті-решт, не викликаючи особливих підозр, я таки довів ваш загін до річки Снові. Бики й коні сконали, отруєні гастролобіумом, фургон загруз у трясовині. Решта вам відома, сер, і можливо тільки неуважність пана Паганеля зашкодила моїм намірам, інакше зараз я стояв би на капітанському містку «Дункана», віддаючи накази… От і вся історія. Навряд щоб вона допомогла вам виявити сліди капітана Гаррі Ґранта.

Першим порушив тишу Макнабс.

– Скажіть, Айртоне, – спитав він, – вас висадили на західному узбережжі Австралії 8 квітня 1862 року?

– Саме так.

– А ви знали про подальші плани Гаррі Ґранта?

– Лише приблизно.

– І все-таки? Навіть найдрібніша деталь, незначний факт може нам допомогти.

– Капітан Ґрант, сер, – відповів боцман, – мав намір відвідати Нову Зеландію. Але поки я був на борту «Британії», цей намір не було здійснено. Не виключено, що Ґрант, відпливши з Кальяо, попрямував саме туди. Це цілком узгоджується з датою корабельної аварії, вказаною в його посланні: 27 червня 1862 року.

– Проте жоден з уцілілих уривків слів не можна пов’язати з Новою Зеландією, – заперечив Гленарван і вів далі: – Ну що ж, Айртоне, ви дотримали слова, і я додержу свого. Поговорімо про те, на якому з островів вас висадити.

– Це мені байдуже, сер.

– Тоді вертайтеся в каюту і чекайте нашого рішення.

Коли колишній боцман пішов, лорд Гленарван щільно причинив за ним двері й сказав:

– Боюся, що капітан «Британії» загинув. Бідолашні діти! І ніхто не знає, де могила їхнього батька!

– Я знаю! – миттєво відгукнувся Паганель, що досі не промовив ані слова.

Лорд Гленарван був уражений.

– Ви знаєте, де капітан Гаррі Ґрант? – вигукнув він. – І які ж у вас для цього є підстави?

– Той-таки документ.

– І все?… – спроквола уточнив майор тоном глибокого розчарування.

– Спочатку вислухайте, Макнабсе, – зауважив географ. – Я наважився говорити тільки тому, що слова Айртона цілковито збігаються з моїми припущеннями. Міркуйте самі – помилки, яка врятувала нам життя, я припустився не безпідставно. Пишучи листа під диктовку Гленарвана, я весь час ловив себе на думці, що мені не виходить із голови слово «Зеландія», і ось чому. Коли я закінчував листа, переді мною на землі лежала стара «Австралійська та Новозеландська газета», причому зібгана так, що в назві однієї зі статей можна було розібрати всього три склади – «…ландія». І раптом мені сяйнула думка, що уривок слова «…ландія» в посланні Ґранта є частиною географічної назви «Нова Зеландія». До цього я не додумався раніше тільки тому, що вивчав французький примірник послання, а саме цього слова в ньому й немає.

– Мосьє Паганель! – спохмурнів Макнабс. – Щось ви надто легко відмовляєтеся від попередніх висновків!

– Прошу, майоре, я готовий розвіяти ваші сумніви!

– Тоді скажіть, що означає слово «austral…»?

– Те саме, що й раніше: «південні».

– Гаразд! А уривок слова «indi…», який ви вважали за частину слова «indiens» – «індіанці», а пізніше частиною «indigenes» – «тубільці»? Як ви тепер його розумієте?

– Остаточне тлумачення таке: воно є частиною слова «indigence» – «злидні».

– А «contin…»? Як і раніше «континент»?

– Ні, оскільки Нова Зеландія – група островів.

– Тоді що ж? – спитав Гленарван.

– Шановний, зараз я прочитаю вам остаточно розтлумачений документ, а рішення залишиться за вами. Але спершу хочу попросити: постарайтеся забути про будь-яку упередженість. У своєму тлумаченні я спирався на французький текст документа, який писав усе-таки англієць, а йому можуть бути невідомі деякі тонкощі чужої мови. Отже: «27 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з Ґлазґо після тривалої боротьби зазнало краху в південних морях біля берегів Нової Зеландії. Двом матросам і капітанові Ґранту вдалося дістатися берега. Тут, у постійних страшних злиднях, вони кинули цей документ у море на… градусі західної довготи і 37°11́ південної широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть».

Географ замовк. Таке прочитання документа було правдоподібним, але не більшою мірою, ніж усі попередні. Чергова гіпотеза Паганеля могла виявитися так само помилковою, як і решта.

– А оскільки слідів «Британії» не було виявлено ні коло берегів Патагонії, ні поблизу берегів Австралії, де проходить тридцять сьома паралель, – усі переваги на боці Нової Зеландії, – зробив висновок учений.

– Чому ж ви аж два місяці не розповідали нам про свої міркування? – спитав Гленарван.

– Не хотів марно обнадіювати вас. До того ж ми все одно прямували до Окленда, що лежить на тій широті, яка вказана в документі.

– А відтоді, як ми відхилилися від цього маршруту? Чому ви й далі мовчали?

– Тому що моє тлумачення все одно не допомогло б урятувати капітана Ґранта.

– Чому ви так вирішили?

– Та хоча б тому, що з часу краху «Британії» минуло два роки. І якщо за цей час капітан не дав про себе знати, отже, він став жертвою або катастрофи, або дикунів. Не така вже й велика Нова Зеландія, щоб по ній поневірятися роками. Ми могли б знайти уламки «Британії», але членів її команди давно немає серед живих.

14

Крик серед ночі

А тим часом яхта й далі йшла визначеним курсом. Єдине, що залишалося, – це вибрати острів, який би підійшов для висадки Айртона. Роздивившись уважно мореплавні карти, Паганель і Джон Манґлс виявили на тій-таки же тридцять сьомій паралелі крихітний острівець Марії-Терезії. Цей загублений серед океанських просторів клаптик твердої землі лежав за три з половиною тисячі миль від американського узбережжя і тисячу п’ятсот – від Нової Зеландії. Коли Айртона повідомили про місцеположення острова, колишній боцман згодився висісти там, і «Дункан» ліг на потрібний курс.

Через дві доби вахтовий матрос подав сигнал, що він бачить землю на горизонті. Це й був острів Марії-Терезії, який обрисами нагадував величезного кита.

Яхта розтинала хвилі зі швидкістю шістнадцять вузлів на годину, і контури узбережжя проступали все чіткіше. Невдовзі стало видно невисокі скелясті вершини, що рожевіли в променях призахідного сонця.

Уже в сутінках Джону Манґлсу видалося, ніби над островом в’ється ледве помітний димок.

– Як ви гадаєте, це вулкан? – звернувся він до Паганеля, який розглядав берег у підзорну трубу.

– Не знаю, що вам і сказати, – знизав плечима географ, – острів погано вивчений.

До них підійшов лорд Гленарван і спитав капітана:

– Джоне, ми зможемо висадитися на берег завидна?

– Ні, сер. Підходити вночі до незнайомого берега – великий ризик. Ми ляжемо в дрейф, а завтра вдосвіта відправимо на острів шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марії-Терезії, що був за якихось п’ять миль, ледь вирізнявся в пітьмі. «Дункан» обережно наближався до нього.

О дев’ятій на березі раптом спалахнув яскравий вогник.

– Схоже на маяк, – задумливо мовив Джон Манґлс. – Але звідки тут узятися маякам? А он і другий вогник – набагато нижче, коло самої води. Він рухається!

– Виходить, острів заселений? – припустив Гленарван. – Тоді ми навряд чи зможемо висадити на ньому нашого бранця.

– Авжеж, – посміхнувся майор, – ні в якому разі. Це був би кепський подарунок навіть для людоїдів.

– Доведеться пошукати інший острів, – сказав Гленарван, посміхаючись на його слова. – Я обіцяв Айртону, що він буде живий і неушкоджений, і маю намір дотримати слова.

– У будь-якому разі треба стерегтися, – зауважив Паганель, – у Полінезії досі існує звичай заманювати судно за допомогою вогнів, що спалахують у різних місцях, на рифи, а потім грабувати його.

За годину до півночі капітан та його співрозмовники розійшлися по своїх каютах. На баку походжав вахтовий, на кормі коло штурвала стояв стерновий. За кілька хвилин на ют піднялися Мері Ґрант і Роберт. Діти капітана Ґранта, спершись ліктями на поручні, сумно дивилися на океан, що мінився фосфорним блиском за кормою яхти.

– Мері, – тихо мовив Роберт, беручи сестру за руку, – не треба втрачати надію. Пригадай, чого нас навчав батько: найголовніше – не занепадати духом. Я маю сказати тобі дещо. Ти не сердитимешся? Дозволиш мені зробити те, що я задумав?

– Що ти задумав? – стривожено спитала дівчина.

– Я збираюся стати моряком. Джон обіцяв зробити з мене справжнього морського вовка, і тоді ми разом вирушимо на пошуки батька. Скажи, що ти згодна!

Мері Ґрант пригорнула брата до серця.

– Мене лякає думка, що нам доведеться розлучитися. – прошепотіла дівчина.

– Але ж ти не будеш сама, Мері! Місіс Гленарван просила тебе залишитися разом із нею в Малкольм-Кастлі. Ти мусиш пристати на її пропозицію – інакше тебе вважатимуть невдячною. Але я чоловік і повинен сам будувати своє життя!

– Що ж буде з нашим старим будинком у Данді?

– Ми його збережемо! Ти житимеш у замку Малкольм у лорда і леді Гленарван. Там тобі не буде сумно й самотньо. А одного чудового дня батько постукає в твої двері! – аж засяяв Роберт.

– Ти так схожий на нього!

– О, Мері…

Обоє замовкли. За бортом яхти стиха хвилювався океан.

– Сюди! Рятуйте! – раптом пролунало в нічній тиші.

– Мері, ти чула? – прошепотів Роберт.

Перегнувшись через поруччя, брат і сестра напружено вдивлялися в пітьму.

– Боже! – Мері зблідла. – Мені здалося… Роберте, любий…

Далекий знайомий голос пролунав знову, хлопчик здригнувся і закричав у відповідь:

– Батьку!..

Для Мері це вже було занадто. Здригаючись усім тілом, вона похитнулась і повільно зсунулася на палубу.

– Допоможіть! Швидше! Моя сестра…

На відчайдушні вигуки хлопчика до непритомної дівчини поспішив стерновий. Розбуджені галасом, нагору піднялися Джон Манґлс, леді Елен і Гленарван.

– Сестра… вона помирає… Наш батько… – захлинаючись, бурмотів Роберт, указуючи рукою за борт. – Ми обоє чули, як він кличе на допомогу!..

У цю мить Мері прийшла до тями.

– Батько… Мілорде, леді Елен! – вигукнула вона. – Запевняю вас, він там! Я впізнала його голос, пустіть мене до нього… – Дівчина не зводила очей з темного берега.

Елен насилу вдалося відвести її до своєї каюти. Роберт же й далі повторював:

– Це наш батько кликав на допомогу! Сер, чому ви нам не вірите?!

Зрозумівши, що переконати хлопчика неможливо, Гленарван покликав стернового.

– Гоукінсе, – спитав він, – ви стояли біля керма, коли міс Ґрант знепритомніла?

– Так, сер.

– І не помітили нічого підозрілого, нічого не чули?

– Нічого, сер.

– От бачиш, Роберте!

– Якби це був батько Гоукінса, то він не сказав би, що нічого не чув! – уперто мовив хлопчик, ледь стримуючи сльози, що виступили на очах.

Паганель подав усім знак мовчати і почав прислухатися. Проте з пітьми не долинало жодного звуку.

– Бідолашні діти. – пробурмотів Джон Манґлс.

Назавтра вдосвіта всі пасажири зібралися на палубі «Дункана». Підзорні труби звернулися до острова. Яхта йшла на відстані милі від узбережжя.

Раптом пролунав крик Роберта – він помітив трьох чоловік на березі.

– Я бачу англійський прапор! – Джон Манґлс не відривався від підзорної труби.

– Сер, – вигукнув Роберт, звертаючись до лорда Гленарвана, – якщо ви не хочете, щоб я кинувся до берега плавом, накажіть спустити шлюпку! Благаю вас, дозвольте мені висадитися на берег першим!

Ніхто не наважився зупинити його. На острівці, що лежав на тридцять сьомій паралелі, було троє людей, які не могли сюди потрапити інакше, як через корабельну аварію! І ці люди були англійцями!

В одну мить шлюпка зісковзнула з талів. Діти капітана Ґранта, лорд Гленарван, Джон Манґлс і Паганель спустилися в неї, і човен стрімко понісся, гнаний ударами весел шістьох матросів.

Недалеко від берега Мері схопилася на ноги і нестямно закричала:

– Батьку!

На крайці прибою поряд із двома іншими людьми стояв високий, міцний чоловік. Його мужнє обличчя було звернене до шлюпки з невимовною надією. Почувши голос доньки, капітан Ґрант простяг до неї руки і впав навколішки, мов підтятий.

15

Острів Табор

З радості не помирають – ця істина підтвердилася. І батько, і діти опритомніли ще до того, як шлюпка доставила їх на борт яхти. Піднявшися на палубу «Дункана», Гаррі Ґрант палко подякував Гленарвану, леді Елен і всьому екіпажеві судна. Мері й Роберт уже встигли розповісти батькові всю історію його розшуків.

Леді Елен розказала капітанові Ґранту про подорож, про подвиги юного Роберта в пампі та в таборі маорі й додала, що капітан може пишатися своїми дітьми – і сином, і донькою.

Перше ніж висадити Айртона, Гаррі Ґрант запросив відвідати його хижу на острові й пообідати за столом робінзонів Океанії. Всім кортіло побачити те місце, де так довго мучилися капітан і два його матроси. Знов було споряджено шлюпку.

Володіння Гаррі Ґранта виявилися невеликими – острів Марії-Терезії був лише пласкою вершиною підводної гори, яка колись давно піднялася з вод Тихого океану. Першими колоністами на острові були різні рослини, що поступово створили шар родючого ґрунту, і птахи. Китобої, які зрідка зупинялися на острові, завезли сюди свійських тварин – кіз і свиней, які з часом здичавіли. Коли ж на острів потрапили моряки із загиблої «Британії», вони зуміли розпорядитися природними багатствами Марії-Терезії, і за два з половиною роки зовсім змінили острів. Кілька доглянутих і старанно оброблених акрів землі забезпечували остров’ян усім необхідним, а решту їм посилали море та лісові чагарники.

Хижа виявилась охайним будиночком, збудованим із корабельних брусів і дощок. Обідній стіл стояв у затінку дерев, а обід, що складався із запеченої задньої ніжки козеняти, коржиків та зелені цикорію, виявився чудовим.

– Жаліти пройдисвіта Айртона нічого, – віддихуючись після обіду, мовив Паганель. – Цей острівець – справжній рай!

– Так, він дійсно був раєм для нас трьох, – погодився з ним Гаррі Ґрант. – Шкода, що малуватий. Я міг би заснувати тут, у Тихому океані, шотландську колонію.

– Отже, ви не відмовилися від цієї думки? – спитав лорд Гленарван.

– Звичайно ні, сер. Мені здається, ви й урятували мене тільки для того, щоб я завершив справу свого життя.

– Майбутнє в наших руках! – сказав Гленарван. – Спробуймо разом здійснити вашу мрію, капітане. А зараз ми готові послухати вашу історію.

– У ніч проти 27 червня 1862 року, – почав Гаррі Ґрант, – «Британія», втративши керування, розбилася об скелі поблизу острова Марії-Терезії. Практично вся моя команда загинула. Лише матросам Бобу Лірсу, Джозефу Беллу і мені вдалося дістатися берега. Земля, що прихистила нас, виявилася безлюдним острівцем завдовжки п’ять і завширшки дві милі. Тут росло кілька дерев, було джерело прісної свіжої води. Ми не занепали духом і приготувалися до впертої боротьби за життя. Почали з того, що підібрали всі уламки судна, інструменти, невелику кількість пороху, зброю та мішок із зерном, що став для нас найвищою цінністю. Перші тижні нам було дуже тяжко, але невдовзі полювання та риболовля змогли забезпечити нас харчами. Врятовані з судна астрономічні прилади допомогли точно визначити, де лежить наш острівець. Саме тоді я зрозумів, що сподіватися ми можемо тільки на щасливий випадок.

Ми трудилися не покладаючи рук. Уже невдовзі кілька акрів землі було оброблено і засіяно. Картопля, цикорій та щавель урізноманітнили нашу мізерну їжу. З часом з’явилися й інші овочі. Ми зловили та приручили кілька козенят – тепер у нас з’явилося молоко і масло.

Потім із викинутих на берег уламків «Британії» ми збудували цей будиночок, укрили його просмоленою парусиною і щасливо пережили період дощів. Не раз хотілося мені вирушити в море на човні, збудованому з плавника і корабельних дощок, але найближча земля – архіпелаг Паумоту – була від нас за півтори тисячі миль. Як часто, стоячи на берегових скелях, ми мріяли побачити в морській далечіні обриси корабля! Але за весь цей час тільки два-три рази на горизонті майнули вітрила, та й ті незабаром зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже не сподівалися, але вчора, зійшовши на найвищу гору, я побачив на заході легкий димок, який поступово наближався. Незабаром я вже міг бачити судно, що прямувало до острова.

Це був день, сповнений тривоги! Мої товариші розклали багаття на одній з тутешніх вершин. Настала ніч, але з яхти не було знаку, що нас помітили, і я більше не вагався. Стемніло, судно могло вночі покинути ці води. Тоді я кинувся у воду і поплив. Я був уже за якихось тридцять сажнів від судна, коли воно раптом змінило галс і почало віддалятися. От тоді-то я й почав кричати.

Утомлений, знесилений, я повернувся на берег. До ранку ми з товаришами не стулили очей – ми відчували, що віднині приречені на самоту. Але настав світанок, і ми побачили, що судно ще й досі поблизу узбережжя, а потім від нього раптом відчалила шлюпка. Яка це була радість! Коли ж я зрозумів, що в човні до мене пливуть мої дорогі діти… о, то була найщасливіша мить мого життя!

Тільки тепер капітан дізнався, що врятований завдяки тому самому документу, який за тиждень після корабельної аварії поклав у пляшку і довірив морю, не тішачи себе особливими надіями на успіх.

Жак Паганель, вислухавши розповідь Ґранта, нетерпляче вигукнув:

– Капітане, але скажіть мені на Бога, що ви насправді написали у вашому посланні? Адже повний текст так до нас і не дійшов!

– Будь ласка, – відповів Гаррі Ґрант. – Я вклав у пляшку послання, написані трьома мовами. Яке з трьох вас цікавить?

– Хай буде французьке, – запропонував лорд Гленарван, – воно збереглося найкраще, і наше тлумачення ґрунтувалося на ньому.

– Дослівно: «27 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з Ґлазґо зазнало аварії за тисячу п’ятсот льє від Патагонії, у Південній півкулі. Два матроси і капітан Ґрант дістались острова Табор…»

– Як?! – скрикнув географ.

– «…і там, зазнаючи постійних страшних злигоднів, вони кинули в море цей документ на 153° західної довготи і 37° 11́ південної широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть».

Паганель підхопився з місця:

– Але чому Табор? Адже це острів Марії-Терезії!

– Звичайно, пане Паганелю, – кивнув капітан Ґрант. – На англійських і німецьких картах його позначено як острів Марії-Терезії, а на французьких – як острів Табор.

– Як бачите, капітане, – сказав Макнабс, – наш Паганель був не далекий від істини. Послідовно Патагонія, Австралія і Нова Зеландія здавалися йому беззаперечним місцем, де треба було шукати потерпілих в аварії. Слово «contin…», яке він спочатку тлумачив як «континент», перетворилося згодом на «continuelle», тобто «постійно», «indi…» означало спершу індіанців, а потім тубільців, поки нарешті не було правильно розшифроване як «indigence» – «злигодні». І лише уривок слова «…abor» увів його в оману. Наш друг уперто вважав його частиною французького дієслова «aborder», що означає «причалювати», тоді як це була назва острова Табор, що став притулком для вас трьох. Помилка ця, втім, простима, оскільки на корабельних картах «Дункана» острівець, на якому ми щойно пообідали, позначений під ім’ям імператриці Марії-Терезії.

– Не виправдовуйте мене, майоре! – заволав Паганель, хапаючись за волосся. – Я зобов’язаний був пам’ятати про цю подвійну назву! Це ганебна помилка! Я знеславив себе навіки!

– Мосьє Паганель, заспокойтеся! – закричали всі хором.

Обличчя дітей капітана Ґранта сяяли, Джон Манґлс не зводив закоханих очей з Мері, а леді Гленарван, посміхаючись, тримала чоловіка за руку. Учений, засоромившись власної нестриманості, швидко опанував себе і нарешті посміхнувся:

– Усе добре, що на добре виходить!

Шлюпка повернулася на яхту, і Гленарван відразу ж наказав висадити колишнього боцмана на острів. Але перед цим Айртона привели на ют, і лорд сказав йому:

– Айртоне, як бачите, я виконую умови нашої угоди. Дива трапляються рідко, і навряд щоб вам удалося будь-коли вибратися звідси. Але ви не будете назавжди відрізані від світу, як це трапилося з капітаном Ґрантом. Мені відомо, де ви перебуваєте, і, можливо, колись я знайду час, щоб відвідати вас.

– Буду вдячний вам, сер, – сухо промовив Айртон.

То були останні слова, якими обмінялися лорд Гленарван і колишній боцман.

На острів було відправлено кілька ящиків із консервами, одяг, інструменти, зброю, а також запас куль та пороху для набоїв. Уся команда і пасажири зібралися на палубі. Мері Ґрант і леді Елен не могли приховати хвилювання.

Нарешті Гленарван подав знак – і шлюпка відчалила від яхти. Айртон зняв капелюха і мовчки вклонився товариству.

Була четверта година дня, і з юта пасажири могли бачити фігуру колишнього боцмана, що піднявся на прибережну скелю. Погляд його не відривався від «Дункана».

– Знімаємося з якоря, сер? – спитав Манґлс.

– Так, Джоне, – схвильовано відповів Гленарван.

– Повний вперед! – скомандував молодий капітан механіку.

Епілог

Через одинадцять днів уже було видно береги Південної Америки, а 19 березня яхта кинула якір у бухті Талькауано. «Дункан» повернувся сюди після п’ятимісячного плавання, під час якого здійснив навколосвітню подорож. Учасники експедиції побували в Чилі, в Аргентині, в Атлантичному океані, на островах Трістан-да-Кунья, в Індійському океані, на архіпелазі Амстердам, у Австралії, Новій Зеландії, на острові Табор і в Тихому океані. Вони поверталися на батьківщину, досягнувши мети.

Поповнивши запаси вугілля і продовольства, «Дункан» попрямував уздовж берегів Патагонії, обігнув мис Горн і вийшов на простори Атлантичного океану. А через п’ятдесят три дні від того дня, як вони вийшли з бухти Талькауано, Джон Манґлс помітив вогні маяка на мисі Клір. Яхта перетнула Ірландське море і 10 травня вже була в Клайдській затоці. Об одинадцятій ранку «Дункан» кинув якір у Дамбартоні, а о другій годині ночі його пасажири входили у ворота замку Малкольм-Кастл.

Гаррі Ґрант і обидва його товариші врятувалися, донька капітана Мері стала дружиною Джона Манґлса, а Роберт – бравим моряком. Мрія капітана Ґранта знайшла відгук і підтримку лорда Едварда Гленарвана та його вірної Елен. Як же склалася доля Жака Паганеля?

Учений став знаменитістю. Географ був нарозхват і навіть не встигав відповідати на всі запрошення. Саме в цей час одна тридцятирічна дівчина – вона ж двоюрідна сестра майора Макнабса, – особа трохи неврівноважена, але мила й добра, закохалася в дивака-географа так, що була готова не зволікаючи віддати йому руку і серце. Додамо, що в її руці лежав мільйон фунтів стерлінгів, але ця обставина не стосується теми ніжних почуттів.

Паганель теж не залишився байдужим до міс Арабелли, проте освідчитися їй чомусь не поспішав. Довелося майорові стати посередником між закоханими.

– Хіба моя кузина вам не до вподоби? – суворо спитав Макнабс.

– Що ви, майоре! Вона не просто чарівна, вона досконала, – похнюпившись, відповів Паганель. – І я, мабуть, був би тільки радий знайти в міс Арабеллі хоч одну крихітну ваду!

– Щодо цього будьте певні, – усміхнувся майор, – вади у жінок завжди знайдуться. Ну що, друже мій, справу вирішено?

– Я не смію! – боязко пробелькотав француз.

– Але чому ви такий нерішучий?

– Я негідний міс Арабелли.

Але дійшлий та наполегливий майор все-таки загнав географа в кут, і той, узявши з нього клятву мовчати, повідав щось таке, про що ніхто з його супутників і гадки не мав.

– Он воно що! – полегшено вигукнув майор. – Але ж це не має аж ніякого значення, Паганелю!

– Ви впевнені?

– Цілком. Більш того – завдяки цьому кумедному… м-м… казусу ви стаєте, так би мовити, оригінальним, а саме про такого чоловіка завжди мріяла моя кузина.

Між майором Макнабсом і Арабеллою відбулася коротка розмова віч-на-віч. А через два тижні в Малкольм-Кастлі з великою пишнотою відсвяткували бучне весілля Жака Паганеля та міс Арабелли. Жених був блідий і застебнутий на всі ґудзики, а наречена аж сяяла.

На весіллі майор був такий задоволений, що не зміг утриматись і поділився таємницею Паганеля з гостями. Виявилося, що під час свого триденного перебування у гостинного вождя маорі Паганеля татуювали – і тепер екзотичні малюнки вкривали його шкіру від шиї до ніг. Особливо чудовим було зображення геральдичного птаха ківі з розпростертими крилами на грудях ученого.

Татуювання стало причиною того, що географ попри всі наполегливі запрошення так і не повернувся до Франції, хоча й постійно сумував за нею. Паганель боявся, щоб Географічне товариство в особі свого татуйованого секретаря не зазнало глузувань карикатуристів та газетних писак.

Повернення капітана Ґранта на батьківщину стало справжнім національним тріумфом. Разом із сином і вірними друзями він, як і раніше, не втрачає надії заснувати Нову Шотландію на островах Тихого океану.