Браун Жанна

Зорчина пісня

Частина перша

Вибух заклубився, трусонув цегляну школу. Якусь мить школа ще стояла, біла, сувора, з червоними патьоками гасел на стінах, а тоді здригнулась і завалилася.

Вибухова хвиля вдарила Зорку в груди, шпурнула на асфальт. Зорка вивернулась, мов котеня, стала рачки, потім підвелася, оглушена, й побігла до школи.

Школа горіла. Вапняний пил, змішаний з чорним димом, мутною завісою коливався в повітрі. Серед палаючих руїн уже метушилися люди. Вони мовчки пірнали у вогонь, з'являлись і знову пропадали, як на екрані німого кіно.

Назустріч Зорці низкою потягнулись ноші. Зорка уповільнила крок, зупинилась, а тоді знову пішла. Вона боялась навіть глянути на вимазані сажею, запорошені рожевим цегляним пилом обличчя дітей на ношах, але щімка, хвороблива цікавість мовби штовхала її у спину... Ось Вовка Череда, Мишко Яковенко, Надя... Вони завжди були разом, відколи Зорка себе пам'ятає. Разом ходили в дитячий садок, разом пішли до школи. Тільки на різні зміни...

Вапняний пил ліз в очі, щипав повіки. Зорка відступила до кам'яної огорожі, сіла на землю і тут же підхопилася.

Просто на неї в роздертій до стегна сукні йшла Валентина Василівна, її учителька. Вона ступала по землі, мов по сходах, високо піднімаючи ноги, і пильно вдивлялася поперед себе нерухомими очима. Короткі чорні коси спадали на її мертвотно застигле обличчя.

Валентина Василівна несла на руках дівчинку в синьому платтячку з білим мереживом.

— Валентино Василівно! — загукала Зорка й простягнула руки. — Валентино Василівно!

Їй раптом захотілося знову сісти на землю, заплющити очі й нічого не бачити.

Валентина Василівна зупинилася, дівчинка на її руках застогнала. «Натка з першого класу», — впізнала Зорка. Це платтячко пошила Натці її мама до початку навчального року. Всі дівчатка, навіть старшокласниці, заздрили мереживам.

— Це ти, Зорко? — безбарвним голосом мовила Валентина Василівна. — Іди додому, занять сьогодні не буде...

І пройшла мимо Зорки в найдальший, найсонячніший куток шкільного саду, до волейбольного майданчика. Там, на зеленій м'якій траві, мішма, поранені й мертві, лежали рядами учні першої зміни 356-ї неповної середньої школи.

А над білим тихим містом, над вишневими червоними садами, над волейбольним майданчиком й далі вихоплювався в лихе хитливе небо зойк сирени.

Розділ 1. До побачення, бабусю!

— Ні, ні й ні, — рішуче відмовлялася бабуся Катя, — не можу. Я тут народилася, тут і помру...

Зорка поквапно впихала до валізки поверх одежі свої улюблені книжки — казки братів Грімм і «Повість про руду дівчинку», — забинтовану ляльку Лисавету, пачку перебивних картинок і тривожно прислухалася до суперечки. А що, коли бабуся й справді відмовиться їхати.

Досі німецькі літаки прилітали раз на добу, найчастіше вночі, а тепер бомбували безперервно, вдень і вночі. Сирени повітряної тривоги й відбою змінювали одна одну так часто, що бабуся зрештою заплуталась у них і перестала сходити до бомбосховища. Недалекий гарматний гуркіт безперервно потрясав стіни будинку, і вже важко було дібрати, що це — зенітки чи артилерійська канонада.

Фронт наближався.

Тато ходив по кімнаті, наражаючись на речі, й припалював одну цигарку від одної. Зім'яті недокурки валялись на столі, на підлозі, стирчали в склянці. Коли тато сердився, він курив безперестанку і тикав недокурки абикуди, розтираючи вогник пальцями.

— Катерино Семенівно, збагніть же, нарешті, у вас восьмеро дітей і семеро з них комуністи!

— Льоня на фронті поступить, — сказала бабуся.

— Не сумніваюсь, — утомлено згодився тато, — але ж ви загинете! Вірочка мені не простить, і... я не можу більше чекати. Я сьогодні повинен бути в частині. Невже ви не бачите, що коїться навкруги?

Бабуся мовчала й дивилась у вікно, повернувшися до тата спиною. Тоді тато підхопився, зняв з вішалки біля дверей гвинтівку, перекинув ремінь через плече й наказав:

— Одягайтесь! Коли самі не розумієте, що робите, то хоча б слухали, що вам кажуть.

Бабуся відійшла од вікна й стала перед татом, високо звівши голову, щоб бачити його обличчя.

— А Парася? — тихо спитала вона.

Зорка кілька разів була в тітки Парасі, бабусиної подруги. Та лежала паралізована ще з часів громадянської війни. А взагалі-то колись, іще до поранення, розповідала бабуся, тітка Парася була ой і бойова ж! Комісар! У неї навіть орден є.

— Ти вважаєш, Аркадію, що я можу залишити Парасю саму... в такий час?

Тато похнюпив голову. Постояв. Потім обняв бабусю й пригорнув до грудей.

* * *

За півгодини Зорка сиділа на валізці в кузові зеленої військової вантажної машини, а бабуся стояла на балконі й плакала.

Крім Зорки, в кузові сиділо ще троє червоноармійців. Вони похмуро дивилися собі під ноги й мовчали.

Нарешті з будинку вибіг тато. Оглянувся на бабусю, насунув пілотку і з одного маху перестрибнув через борт. Машина рушила.

— До побачення, бабусю! — закричала Зорка. — Ти не журись, я скоро приїду! Не журися! Добре?

— Добре! — крикнула бабуся й затулила рот фартухом.

— Бабусю! — надривалася Зорка. — «Гуллівера» нікому не давай читати! Вона бібліотечна!

— Сиди! — сказав літній червоноармієць із забинтованою ногою. Він глянув у сумні батькові очі, зітхнув і вийняв з кишені розчавлену карамельку в рожевій обгортці. — На ось і сиди, не крутися, а то ще, гляди, випадеш.

Машина мчала вулицями, спритно об'їжджаючи протитанкові загородження: колючі, нащетинені іржавими гратами їжаки, барикади із лантухів з піском — і нарешті вискочила на широку асфальтовану дорогу.

Узбіччям ішли та йшли в напрямку до міста червоноармійці із скатками через плече й протигазами. По дорозі тяглись із міста підводи, машини. На обочинах, а інколи й посеред шляху зяяли вирви.

Позаду, з боку міста, гуркотіли, чимраз наростаючи, гарматні постріли.

Зорка принишкла.

За стіною тополь майоріли, потопаючи в пишній зелені, будинки, побілені вапном. Потім тополі порідшали, зникли зовсім — і вздовж дороги потяглись цегляні заводські корпуси на чорній, ніби випаленій землі. Велика споруда в центрі заводу була зруйнована від прямого влучання. В інших будівлях щось гримотіло, відсвічувало у вікнах полум'ям. На вузькоколійці, що розтинала завод на дві частини, стояв товарний ешелон. Робітники й червоноармійці вантажили у вагони величезні гратчасті ящики.

— Куди ж ти її? — спитав у тата червоноармієць із забинтованою ногою.

— У дитячий будинок. Їх сьогодні вивезуть.

— А мати ж де?

— Не відпустили з госпіталю... поранених багато.

— Авжеж, — погодився червоноармієць, — війна..

Він обернувся до Зорки й погладив її по голові.

— Нічого, мала, після війни маму зустрінеш, правду я кажу? Мама в тебе, мабуть, справді бойова!

— Ага, — сказала Зорка і всміхнулася, підбадьорена гарною розмовою.

Розділ 2. Коля-Ваня

У сосновому лісі на широкій галявині стояв білий будинок під червоним черепичним дахом, із різьбленими зеленими віконницями. Всі вікна на обох його поверхах навхрест заклеєні смужками різнобарвного ялинкового паперу. Будинок був ніби не справжній, а казковий. Здавалося, ось-ось розчиниться вікно й вигляне дівчинка з блакитними косами або вибіжить із різьблених дверей веселий витівник Буратіно.

Перед будинком на галявині височіла тонка блакитна щогла з червоним прапором. Коло підніжжя щогли, під дощаним помостом, сиділи на траві діти в однакових темних куртках. Поряд з ними примостилась навпочіпки жінка в білому халаті. Вона плакала й втиралася смугастим фартухом.

— Ну, ось і приїхали! — вдавано весело сказав тато, коли вантажна машина порівнялася з будинком. Тато зіскочив на землю, і червоноармійці подали йому спочатку валізку, а потім Зорку.

— Швидше! — крикнув з кабіни водій.

— Де ваш директор? — спитав тато в дітей.

Жінка підвелася, схлипнула, обсмикнула халат і витерла фартухом обличчя. Вона була дебела, з жовтаво-карими очима, мокрі щоки її червоніли, мов райські яблучка.

— Директор? Та в себе в кабінеті, — швидко й охоче обізвалася жінка. — Ви підіть подивіться, на першому поверсі, одразу праворуч. Либонь, дитя до нас улаштовувати привезли? — Вона жалібно зітхнула. — Донька?

— Донька.

— Донька?! — жінка сплеснула короткими руками.— Ох ти ж, моя бідолахо! — вона взяла Зорку за плечі й міцно пригорнула до себе.

Водій у машині засигналив.

Тато оглянувся, махнув йому рукою й, притримуючи пілотку, хутко побіг стежкою до будинку.

— Ти тепер з нами будеш жити? — спитало Зорку худеньке дівча з довгими й ніжними, наче світлий шовк, косами.

— Тобі, Даринко, завше більше од усіх треба знати. — Рудий веснянкуватий хлопчисько засміявся й смикнув дівчинку за коси.

Зорка подумала, що Даринка зараз розсердиться і вдарить хлопчиська, але, на її подив, та не розгнівалася. Вона подивилася на кривдника прозорими, як агрус, очима й винувато всміхнулася.

— Хіба я її образила? — вона обернулася до Зорки. — Ти ж не образилась, еге ж? Мене також, коли маму бомбою вбило, сюди привезли. Я спочатку весь час плакала, а Маря зі мною щоночі сиділа, й Коля-Ваня теж, це наш директор... Тут добре, ти не бійся... Мені Коля-Ваня стрічку в коси подарував, тільки я їх не заплітаю. Хочеш, я тобі її віддам назовсім. Ти ж тепер з нами житимеш?

Зорка подивилася на припухле від сліз обличчя жінки, на дітей, глянула на будинок, у якому зник тато, й похнюпила голову.

— Не знаю... може, і побуду поки що, коли захочу.

— Ой, силоньки моєї нема, — сказала жінка крізь сльози, — а якщо не захочеш, куди подінешся? Татові ж на війну треба. Ні, мабуть, твоя доля з нами. Тебе як звати?

— Будницька Зорка.

Веснянкуватий смішливо пирснув.

— У нас корову Зоркою звали!

Зорка спершу розгубилася, а потім образилась і покрутила пальцем біля скроні.

— Багато ти знаєш! По-справжньому я і не Зорка зовсім, а Зоря, це такий журнал був у більшовиків ще до революції, по-лі-тич-ний! Що, спіймав? — І показала веснянкуватому язика.

Діти зареготали, а жінка покуйовдила рудий хлопчиків чуб.

— Це тобі, Генько, наука! Іншим разом не лізь поперед батька в пекло.

— Дивіться, — зраділа Даринка, — Коля-Ваня йде!

Від будинку прямували до них тато й худорлявий літній чоловік у синій ватянці. З-під ватянки виглядали біла сорочка й тугий вузол краватки. Чоловік ішов швидко, заклавши руки за спину й трохи звівши гострі плечі. Тато ледь устигав за ним.

— Варю, — суворо сказав чоловік, — ви знову скандалили у воєнкома?

Сухе обличчя в чоловіка через великий гулястий лоб здавалося трикутним. Під густими білими бровами глибоко запали жваві сині очі.

— А що, я в бога теля з'їла, чи що? — хлюпаючи маленьким червоним носом, ображено озвалася жінка. — Не хочу я в тил, і край. Я коло поранених, як біля дітей, ходила б...

Чоловік сумно похитав головою.

— Ех, Варю, Варю, а дітей вам не жаль кидати? — він обернувся до тата. — Знаєте, як діти її звуть? Мама Варя!

— Маря, — поправила Даринка, — це скорочено.

— Та я ж, я ж нічого... — розгублено залебеділа жінка, озираючись на дітей. — Я ж без них... самі знаєте...

— Знаю, — лагідно мовив директор, — ідіть, Марю, в комору: треба харчі на станцію везти. І перекажіть старшому вихователю, що я поїду на станцію разом з вами.

— Марю, ми з тобою!

Діти юрбою побігли за Марею. Біля Зорки лишилася тільки Дарина.

Чоловік обернувся до Зорки, поклав руку їй на голову і всміхнувся:

— Ну, то ось ти яка, Зорка Будницька? Нумо, познайомимося. Ти знаєш, хто я?

— Знаю, — сказала Зорка, — ви директор, Коля-Ваня.

Дарина злякано зойкнула, затулила руками рота й зашарілася.

Директор перестав усміхатись і здивовано втупився в Зорку. Потім скосував на Дарину, розуміюче хмикнув, випростався, засунув руки в кишені штанів і весело спитав:

— Теж скорочено, га, Даринко?

Даринка почервоніла ще дужче й позадкувала.

— Миколо Івановичу... я не навмисно... я... Миколо Івановичу...

Микола Іванович простяг Зорці руку й підморгнув, ніби вона була з ним у згоді.

— Чула? Ну, ось і познайомилися!

Зорка мимоволі всміхнулася, але директорове обличчя вже стало серйозне.

— Прощайся з батьком, Зоря, — неголосно сказав він. — На нього чекають.

Зорка подивилась на тата. Той усміхався, але усміхався він якось дивно. Самими губами. А очі сумні. Вона кинулась до батька, вчепилася йому за руку.

Тато підняв Зорку, притулився до її обличчя неголеною щокою. Зорка схлипнула і обома руками обняла батька за шию.

— Тату, не їдь...

— Нічого, донечко,— сказав тато, ховаючи очі,— нічого. Ти в мене хоробрий козак...

На ганок будинку вийшла сива жінка в окулярах і в такій самій, як у Миколи Івановича, синій ватянці. Погукала:

— Дівчатка, Дарино Лебідь, нумо до групи! Зараз надійдуть машини!

Тато ще раз притулився до Зорчиного обличчя щокою і обережно, ніби Зорка скляна, поставив її на землю. Потім підійшов до директора й простягнув руку. Микола Іванович узяв татову руку в обидві долоні, й вони кілька секунд стояли мовчки, дивлячись один на одного.

— Одна вона в мене лишилась, — сказав тато.

«Як одна? А брат? Він же на фронті воює...» — стривожено подумала Зорка.

— Зрозуміло, — сказав Микола Іванович. — Тільки-но приїдемо, я одразу повідомлю вас.

Вони обнялися.

— Тату! — нарешті видушила з себе Зорка.

Але тато вже біг до машини, гупаючи черевиками по втоптаній кам'янистій доріжці.

— Тату-у-у-у! — у відчаї закричала Зорка, кидаючись услід за батьком.

Тато, тримаючись за борт машини, оглянувся, але в цю мить два червоноармійці схопили його за руки й втягли до кузова.

Очі Зорці заступили сльози. Машина подвоїлась, потроїлась... Здавалося, весь ліс наповнився зеленими військовими машинами, і в кожній із них їхав на війну тато.

Розділ 3. Даринка Лебідь

Зелена військова машина зникла вдалині, тільки маленький жовтавий хвіст куряви й досі ще звивався в повітрі, й від цього дорога здавалася живою.

Важкі машини мчали мимо, лишаючи за собою бензиновий ядучий сморід. Привчені до дорожнього життя коні, розмірено клацаючи підковами, тягли вози з клумаками. На возах сиділи, звісивши ноги, жінки й діти, закутані, попри спеку, в шерстяні хустки.

А стежкою обіч шляху йшли і йшли низкою сірі, запорошені люди з клунками за плечима і з валізами, перев'язаними вузлуватими мотузками.

Дарина взяла Зорку за руку, потягла за собою.

— Зоренько, ходімо...

— Ходімо, — похмуро й покірно повторила Зорка, та очі її знову налилися слізьми. Вона затулила їх руками й сіла на землю.

— Ну, чого ти? Не плач, — Даринка схилилася до Зорки й стала її умовляти, наче маленьку. — Повернеться твій тато, війна ж не надовго... мій тато теж на війні, а я не плачу. Маря каже: не можна за живими плакати.

Зорка поглянула на Дарину, витерла пеленою сукні мокре обличчя.

— Краще б я з бабусею лишилась... І чому тільки тато мене в дитячий будинок віддав? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона.

— Ну то й що? У дитячому будинку добре, дівчаток багато, весело...

— А ти давно тут?

— Не дуже давно, відколи маму бомбою вбило... Я вже спала. Раптом як завиє сирена, як завиє. Мама каже: «Швидше біжи в підвал, я тільки Олександри Іванівни Петрика заберу на чорних сходах, вона-бо в госпіталі чергує». Я побігла — і все... Нас тільки вранці відкопали.

Даринчин голос тепер звучав рівно, ніби вона промовляла звичні слова, за якими для неї уже не було болю. Тільки худі пальці перебирали поясок сукні, чимраз тугіше затягуючи вузол.

— А моя мама хірург у госпіталі, — голосно й швидко, мимохіть заглушаючи Даринчині слова, заторохтіла Зорка, пойнята раптовим страхом. — Закінчиться війна, й вона по мене приїде.

Даринка похнюпила голову.

— А моя мама балериною була.

— І тато приїде, і брат, і дядько Льоня, і бабуся...

— Ну і нехай, нехай...

Дарина схопилася, припала до сосни. Плечі її затремтіли.

Зорка вмовкла, розгублено дивилася на Дарину.

— Не плач, — сказала вона, мружачись від жалю, — до тебе теж тато приїде. Може, обидва разом приїдуть: до тебе і до мене! Ото буде здорово!

Дарина повернулася до Зорки, очі її заблищали.

— Атож! Здорово буде — до тебе й до мене водночас! — Вона труснула головою, відкидаючи коси за плечі.— А я до війни в балетній школі вчилася. Цілі чотири роки! Не віриш? Ось поглянь...

Дарина стала навшпиньки, підняла сукню, ледь схилила голову до плеча. Тонке обличчя її порожевіло, великі очі дивилися вже не на Зорку, а кудись удалину, ніби Дарина прислухалася до лиш їй одній чутної музики. Вона повагом простягла праву руку вперед, схилилась у напівпоклоні, випросталась, відкинула голову назад і закружляла по галявині.

Зорка дивилась на неї, мов зачарована. Їй здавалося, що Дарина танцює, не торкаючись ногами трави,— такі невагомі й стрімкі її рухи.

— Ой, як здорово! — Зорка не втрималась і заплескала в долоні. Дарина зупинилася. Збуджена, щаслива.

— Тобі сподобалось? Еге ж, сподобалося? — ледь перевела подих.

— Ще й як! Страшенно сподобалось! А я так не вмію. Я тільки співати трошки вмію. Мій тато багато різних пісень знає.

Дарина опустила руки й одразу якось поникла.

— Моя мама балериною була... у справжньому театрі.

На шляху зупинилося кілька машин. Із передньої вантажної машини виліз на підніжку замурзаний хлопець у картузі козирком назад.

— Гей, малюки, це дитячий будинок номер три? — спитав він, витягаючи з кишені пачку цигарок.

— Ага,— потвердила Даринка й раптом злякано глянула на Зорку. — Ой, Зоренько, це ж по нас приїхали!

— Ану, чешіть до начальства, — сказав хлопець і всівся на підніжку, попихкуючи цигаркою.

Дівчатка схопили Зорчину валізку й побігли до будинку.

— Швидше, швидше, — підганяла Дарина, — Віра Іванівна й так гніватиметься.

— Вона зла?

— Ні... аніскілечки. Віра Іванівна добра, тільки трошки нервова. Вона лише два дні в нас, а та, яка до неї була, малят в інший дитбудинок повезла.

В широкому вестибюлі було похмуро й порожньо. На затоптаній підлозі валялися клапті газет, обрізки мотузків, сіре лушпиння з насіння.

Дарина повернула в довгий коридор й стала біля високих білих дверей. На дверях теліпалася червона скляна табличка з жовтими літерами: «Червоний куток».

— Тепер тут наша група, — сказала Дарина, — ходімо, не бійся. Ми тепер усі гуртом, усі дівчатка, і навіть із четвертого є, і з п'ятого!

— А я не боюся, — хоробро відповіла Зорка.

У великій світлій кімнаті було гамірно. Дівчатка сиділи на зсунутих у кутках столах, на підлозі, кілька старших дівчаток стояли кружка біля вікна й співали.

Поряд з дівчатками, що співали, за маленьким столом сиділа сива жінка в окулярах і щось писала на довгих смужках паперу.

Дарина підштовхнула Зорку до столу й голосно відрапортувала:

— Вірванно, це Зорка Будницька. Вона тепер з нами буде. Вона тата проводжала.

Вихователька, підсліпкувато мружачись, глянула на Зорку поверх окулярів. У неї було таке сіре й виснажене обличчя, ніби вона не спала кілька ночей поспіль.

— Так, так, мені Микола Іванович казав, — розгублено мовила вона й знову втупилась у папери.

— Там машини прийшли, — сказала Дарина.

— Гаразд, спасибі, Даринко... Простирадел сто двадцять штук, наволочок вісімдесят... Що ти сказала? — Віра Іванівна підвела голову й вказівним пальцем торкнулася дужки окулярів. — Машини прийшли?

— Еге, аж три! А це Зорка Будницька. Новенька, — повторила Даринка й знову підштовхнула Зорку до столу.

Віра Іванівна подивилася на Зорку і всміхнулась. Обличчя її зразу помолоділо.

— Мені Микола Іванович казав про тебе. Здрастуй, Зоренько. Я сподіваюся, тобі з нами буде добре, еге ж?

— Атож, — з готовністю відповіла Зорка.

— От і гаразд! Наталю!

До столу підійшла повна, дуже гарна дівчинка з пишними рудуватими кучерями, перехопленими на потилиці блакитною стрічкою. Дівчинка була на голову вища за Зорку і видавалася набагато старшою.

— Наталю, познайомся, наша нова дівчинка. Сподіваюся, ви будете дружити.

Віра Іванівна встала, скрутила паперові смужки в рурочку, засунула в потертий брезентовий портфель і голосно сказала, звертаючись уже до всіх:

— Діти, виходьте у двір і шикуйтеся біля прапора.

Вона накинула на плечі ватянку й вийшла, а дівчатка обступили Зорку, розглядаючи її весело й безцеремонно.

— Як тебе звати? — спитала Наталя.

— Зорка, — відповіла Дарина.

— Твій номер — сім, дійде черга, як усім, — сказала чорнява чубата дівчинка. З-під густого чубчика на Зорку націлилися нахабнуваті циганські очі.

Наталя звела тонку темну брову, гордовито глянула на Дарину й недбало поклала руку на плече чорнявої.

— Як ти гадаєш, Галко, вона сама вже вміє говорити?

— Вона німа!

Галка труснула чубчиком і зареготала. Вслід за нею засміялися й інші дівчатка.

Зорка розгублено озирнулася. Її очі бігали з одного обличчя на інше.

— Я не німа, — сказала вона ображено, — чому ви смієтесь?

— Як тобі не соромно, Галко, адже вона новенька, — не стримала свого обурення Даринка.

— Була новенька, стане старенька! — Галка вже не сміялася. Вона стукнула носком черевика по валізці.

— Що в тебе там?

— Книжки, сукні й лялька є, — охоче відповіла Зорка, радіючи, що зав'язалась нарешті хороша розмова. — Це мені бабуся поклала.

— Ходімо швидше, — раптом заспішила Дарина, — там же машини...

— Байдуже. Без нас не поїдуть, — упевнено заявила Наталя й привітно глянула на Зорку яскравими, як у порцелянової ляльки, блакитними очима.— Гарні сукні? Покажи.

— Ходімте швидше, — ще наполегливіше сказала Дарина. Вона взяла валізку й потягла до виходу. Наталя засміялася, щось шепнула Галці і, граючи плечима, пішла з класу.

Зорка наздогнала Дарину в коридорі.

— Чому ти так? — спитала вона сердито. Ось тепер через Дарину ця вродлива Наталя не захоче з нею дружити. Подумає, що Зорка скупа й не захотіла показати сукні.

— Вони лихі, — сказала Дарина.

— Хто?

— Галка Ляхова й Наталка Доможир — староста, а ще Любов Орлову із себе вдає, задавака противна. Завжди в новеньких усе видурюють.

— Як видурюють?

— А так. Спочатку попросять поносити, а потім не віддають.

— Ну і хай. Шкода, чи що?

— Не шкода, а несправедливо! — Дарина поставила валізку, випросталась і глянула Зорці просто у вічі. — Наталка до Краги підлизується, до старшого вихователя. Він, як прийшов до нас, одразу її старостою замість Анки поставив. Вона ябеда й підлиза; якщо ти теж така, я з тобою не буду водитись!

Зорка злякалася. Ще бракувало, щоб її вважали за ябеду й підлизу.

— Слово честі, я не така!

Мимо них із списками в руках поквапно пройшли Віра Іванівна та високий чорний чоловік у синьому галіфе й військовій гімнастерці, перехрещеній новенькими ременями. Чоловік трохи накульгував, спираючись на ціпок. На довгих тонких ногах його блищали, ніби лаковані, жовті краги.

Дарина провела чоловіка неприязним поглядом.

— Бачила? Крага... — і засміялась. — Взагалі-то він Кузьмін Степан Федорович... це діти його так прозвали, кумедно, еге ж?

* * *

На подвір'ї перед щоглою з прапором уже вишикувалися діти. Дівчатка стояли на лівому фланзі. Дарина й Зорка пришикувалися в останньому ряду.

На невеликому дощаному примостку біля підніжжя щогли стояв Кузьмін. Однією рукою він спирався на грубий сучкуватий ціпок, а другу заклав за широкий ремінь.

— Дитячий будинок, стру-у-унко! — несподівано високим голосом проспівав він. — До спуску прапора ту-у-у-йсь!

До щогли підбіг високий хлопчик із сурмою в руках. Відкинувши голову назад, він підніс до губів сурму, і над притихлою лінійкою полинула в небо сумна й мужня мелодія: «Наверх вы, товарищи, все по местам...»

Старший вихователь повернувся до щогли й почав повільно спускати прапор.

Зорка відчула, як її пригнітила раптова тиша. Навіть сурмач перестав грати й завмер, напіврозтуливши рота, дивився, як чимраз нижче опускається прапор. Степан Федорович відчепив прапор, обернувся до лінійки й підняв його над головою.

— Діти, дорогі діти, — тихо сказав він, уважно оглядаючи стрій, — ми опустили прапор. Наш прапор! Сьогодні ми залишаємо будинок. Наш будинок! Гірко й боляче. Так! Гірко й боляче... Ваші батьки й брати борються зараз із віроломним ворогом. Уся наша величезна країна стала до зброї.

Він замовк і, все ще тримаючи прапор над головою, підійшов до самого краю дощаного помосту.

Поруч Зорки тихенько заплакала негарна білява дівчинка. Навіть кручена Галка принишкла й стояла, похнюпивши голову.

— Ми опустили наш прапор, — вів далі Степан Федорович, чимраз підвищуючи голос, — але це не означає, що ми піддаємося! Настане день, і ми доб'ємо ворога у його власному лігві! Ура!

— Ур-р-р-а-а-а! — дружно підхопила лінійка.

Обличчя в дітей повеселішали. Білява дівчинка перестала плакати й вигукувала вкупі з усіма, розмахуючи руками.

Степан Федорович зачекав, поки діти стихнуть, ретельно склав прапор.

— І в цей час, у цей тяжкий час Батьківщина не забуває про своїх дітей. Про вас! Сьогодні ми вирушаємо в евакуацію, щоб ви могли там жити і... що?

— Вчитися! — озвалась лінійка.

— Правильно! А все чому? Тому що діти — це... що?

— Квіти життя! — перебиваючи одне одного, весело залементували діти.

— Правильно! Діти — це квіти життя! І я сподіваюся, що там, у глибокому тилу, своїм відмінним навчанням і сумлінною працею ми допоможемо нашим батькам і братам бити ворога! А зараз усі організовано підемо в їдальню. Машини чекають, і тому наказую: обідати швидко, по-солдатськи! Вантажити будемо самі, через це вимагаю дотримуватися суворої дисципліни й свідомості!

Стрій розсипався.

Розділ 4. Цього разу минулося

Сонце сіло за водогін і на обрії у хмаринах розплавилося. На сортувальну станцію, що потопала в шумі й куряві, на чорні цистерни з бензином, на дерев'яні бурі теплушки й сіро-зелені санітарні вагони полилося з-за хмар важке багряне світло. Здавалося, ніби все навколо охоплено полум'ям.

Начальник станції проліз попід цистерною і підійшов до теплушок, у які вантажився дитячий будинок.

— Швидше вантажтесь! Чого ви бабляєтесь!.. — крикнув він хрипко й закашлявся, мацаючи пальцями забинтоване горло.

Зорка зупинилась поруч з ним, обіруч притискуючи до грудей стос алюмінієвих мисочок.

— Дядечку, а нас один паротяг повезе чи два? — ввічливо, перечекавши напад кашлю, спитала вона, з повагою розглядаючи червоний кашкет і перехрещену широкими ременями шкіряну куртку начальника.

Нарешті начальник перестав кашляти і, шумно вдихнувши повітря, зняв кашкет і витер підкладкою лоба. Неголене його обличчя зморщилося, ніби він пробував усміхнутися і не зміг.

— Один, — прохрипів начальник, піднісши до Зорчиного обличчя вказівний палець, — зрозуміла?

— Шкода. Якби два, тоді швидше, еге ж? А нальоти ще будуть чи вже ні?

Зорка поставила миски на землю, обсмикнула сукенку, збираючись завести грунтовну воєнну розмову, та в цей час із теплушки, що була поблизу, вистрибнув Микола Іванович.

Не звертаючи уваги на засмучену Зорку, начальник поквапився до директора.

— Нумо швидше! Щоб до ночі встигнути. Тільки-но стемніє, даю відправлення.

— Авжеж, я розумію, — сказав Микола Іванович, струшуючи зі штанів соломинки. Із роздертого рукава ватянки стирчав жмутик вати. — На жаль, дорослих у нас мало, діти самі вантажать... Але ми постараємося... Стійте!..

Двоє хлопчаків, трохи старші за Зорку, тягли круглу залізну грубку. Шматочок червоно-іржавої труби стирчав із грубки, ніби ствол кулемета.

Микола Іванович підбіг до них. Випередивши директора, біля хлопчиків опинився начальник станції. Удвох вони підняли грубку в теплушку, відтягли її на середину вагона й зістрибнули на землю.

— Бачите, — витираючи носовиком руки й ніби вибачаючись сказав Микола Іванович,— діти стараються як можуть.

Начальник похмуро глянув на купу матраців і клунків біля теплушок.

«Дін-нь! Дін-дін-дінь!» — раптом почулося з боку вокзалу. І тієї ж миті хтось злякано заволав:

— По-овітря!

Слідом за цим, ніби перегукуючись, над ближніми й дальніми ешелонами знялися гудки паровозів.

Начальник з ненавистю глянув на небо й помчав до станції, пірнаючи під вагони.

— Ля-а-гай! — протяжно крикнув Микола Іванович. Незграбно розмахуючи руками, він побіг уздовж вагонів, біля яких уже метушилися Маря і Віра Іванівна, заганяючи під вагони дітей.

Зорка кинулася до смугастої купи матраців. Сіла, задерши голову.

На побагровілому присмерковому небі з'явилися блискучі хрестики. Вони йшли рівним строєм, прямо до станції.

Суцільний гул, наростаючи, стелився по землі.

Зенітна батарея за станцією вдарила раптово, оглушивши Зорку.

Здавалося, що то якийсь велетень з усієї сили грюкнув чобітьми по даховій блясі. Вслід за першою батареєю біля станції загупали гармати другої батареї. З якимось гарчанням і тріском вдарили зенітні кулемети.

Перетинаючи шлях літакам, лопали в повітрі десятки іскристих, схожих на клаптики вати, димків.

Один із літаків раптом порушив стрій і каменем пішов униз, забруднюючи небо чорним димовим хвостом.

— Ага! — закричала Зорка схоплюючись.— Що, з'їв?!

Земля двигтіла від близького бою зеніток. Гул літаків, гудки паротягів зливалися в нестерпний гнітючий рев. Зорка не чула власних слів, та все-таки й далі кричала, ніби ті, прокляті, могли почути її у своїх літаках.

Несподівано вона побачила перед собою сіре обличчя Миколи Івановича. Він із силою придавив Зорчине плече, пригинаючи її до землі.

Зорка впала на матраци і тут же знову підхопилася, стала навколішки, оглянулася до директора.

— Збили! Збили! — крикнула вона, показуючи пальцем на другий димовий слід.

Ще один літак відстав од строю і, знижуючись, пішов на захід. Хвіст у нього задимів, потім заграв червонястими омахами полум'я.

Решта бомбардувальників розвернулися й пішли на місто, далеко обминаючи станцію. Звідти долинув гуркіт вибухів. Над містом, то з одного боку, то з іншого, шугнули в небо чорні стовпи диму.

Із-за вагонів вигулькнув начальник станції.

— Нумо вантажитись! — гукнув він. — Цього разу минулося!

Зорка зібрала миски й побігла до свого вагона.

«Збили! Збили! — раділа вона. — Просто на очах збили!»

Присмеркове небо з того боку, де було місто, ніби розпечене палахкотіло червонясто-вишневою загравою.

«Бабуся! — раптом подумала Зорка. — Там же в місті бабуся!» Бомбують її місто, її рідненьку бабусю...

Сльози безсилля засліпили Зорку. Із заграви, яка вирувала над містом, долинали тихі вибухи. Один, другий, третій, десятий...

«Фашисти! Дурні фашисти!» — плачучи й лаючись, Зорка кинула на землю миски, підняла уламок цеглини і щосили шпурнула його в небо. Цеглина описала дугу, стукнулась об щось залізне й скотилася.

Зорка нагнулась, схопила другий уламок...

— А це що таке?! — нараз почула вона обурений владний голос.

Стискаючи в руці камінь, Зорка швидко обернулася на окрик, не зовсім тямлячи, кого він стосується.

Тримаючи ціпок під рукою, до Зорки майже підбіг Степан Федорович Кузьмін.

— Негайно ж оддай камінь! — наказав він.

Зорка сховала руку з каменем за спину. Вона ще не збагнула, що він од неї хоче, та водночас відчула раптом якусь незрозумілу провину.

— Та-ак...

Кузьмін ураз різко зігнувся, мовби переломився навпіл, боляче стиснув Зорчин кулак твердими холодними пальцями і забрав камінь.

Зорка несамохіть скрикнула й задмухала на побілілу долоню.

— Новенька? — швидко й суворо запитав Кузьмін, розмахуючи рукою з каменем перед лицем Зорки. — Так, так, новенька, не встигла, власне кажучи, вступити і вже ганьбиш дитячий будинок хуліганськими діями?

Зорка перестала дмухати на пальці й з подивом утупилася в старшого вихователя.

— Я не хуліганю, — ображено мовила дівчинка, — слово честі!

— Отже, це я кидав камені в цистерну з пальним, так, власне кажучи, виходить? — не слухаючи Зорку, вів далі Кузьмін. — Люди кожну краплю пального добувають своїм потом, щоб відправити на фронт, а ти псуєш? Невже ти гадаєш, що війна — це іграшка?!

Зорка відчула, як уся кров прилинула їй до обличчя. «Камені в цистерну? Хіба я кидала камені в цистерну? Що він каже?» Губи її затіпались.

— Ну? Відповідай!

— Я... я не в цистерну, я... там бабуся, — розгублено прошепотіла Зорка, ковтаючи сльози. — Я не зумисне, слово честі...

— Де бабуся? В цистерні?

— У мі... місті, — Зорка не стрималася, голосно заплакала, затуливши лице руками й похитуючись з боку на бік.

— Та-ак, — Кузьмін подивився на руку з каменем, чомусь підкинув його, піймав і викинув геть. Потому незграбно, однією рукою пригорнув Зорку до себе.

— Ну, гаразд, не плач. Нічого, власне кажучи, з твоєю бабусею не сталося. Це в іншому районі бомбують.

— Правда? Ні, слово честі? — Зорка витерла очі й, позираючи на довге темне обличчя вихователя, заторохтіла: — Я так злякалася, я думала, а раптом на наш будинок бомба впала... А ви бачили, як наші зенітки бомбилку збили? Ми з Миколою Івановичем дивилися! А ви й справді знаєте, що з бабусею нічого не скоїлося?

— Правда, правда. А тепер, власне кажучи, гайда у групу. Це знічев'я тобі в голову всілякі думки лізуть, вояко! Га? Повтори, що я сказав? — Кузьмін усміхнувся підбадьорливо й підморгнув.

— Це знічев'я мені... Тільки я, слово честі, не просто так ходила, я по миски...

— Р-розмови! — жартома пригрозив Кузьмін.— У групу, кулею! Повтори!

— Кулею! — Зорка вдячно всміхнулася старшому вихователеві й помчала чимдуж у групу.

— Стій! — гукнув її Кузьмін. Він не кваплячись витягнув із кишені гаманець, насипав тютюну в люльку, старанно притоптав великим пальцем і тільки після цього, докірливо похитавши головою, кінцем ціпка поворушив купу мисок.

— А це я за тебе повинен збирати, га?

— Ой... Забула! Побігла притьмом і забула, — винувато всміхаючись, виправдовувалася Зорка.

— Забула, — передражнив Кузьмін, попихкуючи люлькою, — ото завжди так: поспішиш — людей насмішиш, га? Повтори.

Зорка перестала складати миски й здивовано звела очі на вихователя. Що це він? Чому завжди? І розгнівалася: «Нізащо не повторю! Хіба я папуга!»

— Негайно повтори! Ну...

Він височів над Зоркою, широко розставивши ноги у жовтих зашнурованих крагах, нетерпляче супив брови. І все навколо: й вагони, й люди, й Кузьмін — здалися Зорці враз такими великими, що, хоч скільки кричи, ніхто не почує.

— Поспішиш і людей насмішиш, — покірно прошепотіла Зорка.

— Ой лишенько! Я геть зомліла, куди дівча поділось? А воно тутечки... — Маря несподівано налетіла десь ізбоку, обхопила Зорку за плечі й притиснула до своїх широких м'яких грудей.

— Степане Федоровичу, там вас якісь військові шукають.

— Де вони? — запитав Кузьмін.

— Та о-он тамечки! — Маря показала рукою на останні вагони ешелону.— Сердиті,— співчутливо додала вона.

— Так, так, — пробубонів Кузьмін і, вже не звертаючи уваги на Зорку й Марю, дуже припадаючи на ліву ногу, зашкутильгав до останніх вагонів.

— А ти що тут накоїла? — напалася Маря на Зорку, коли Кузьмін відійшов. — Бог знає, де бігаєш, усіх переполошила... Та ти чого так тремтиш? Вилаяв? Ой лишенько, ну, заспокойся, прийде і на пса колись зима. Давай хутенько зберемо миски, там Віра Іванівна хвилюється...

Маря пригладила Зорці розкошлані коси й заходилася швидко збирати злощасні миски.

Розділ 5. Запитання і відповіді

Побачивши Зорку, Даринка поставила на землю відро з ложками й побігла назустріч.

— Зоренько, де ти завіялася? Я так злякалася!

— Нічого, цього разу минулося, — поважно сказала Зорка, — бачила, як фашиста підбили? Жаль, що на фронт дівчат не беруть, я показала б їм!

Даринка винувато всміхнулась.

— Ти хоробра, Зоренько, а я тільки-но почую літак, то геть холону вся... Все здається, що знову бомба... а тут іще й тебе немає, я боялася, все думала, куди ти пропала... Ходімо хутчій, Віра Іванівна гнівається, їй Наталка понабріхувала, каже, послала по миски, а ти пропала.

Староста групи Наталя Доможир стояла на ящику біля вагона, мов на трибуні, й командувала.

— Це сюди, — трохи розтягуючи слова, тонким голосом розпоряджалась вона, — а це... Геньку, ну, куди ти кладеш? Сказано тобі — на горішні... Анко Чистова! От тумба неповоротка, швидше, швидше. Гей, Лапонько, відра на стінку вішай, сліпа, чи що? Маря цвяхів набила, а ця на підлогу ставить! Зорко, де ти пропадала? Тебе лише по смерть посилати! Просто неподобство, не можу ж я сама за всім устежити!

— А ти не стеж, ти працюй! — глузливо сказав Генько, вкидаючи до вагону подушки. Від подушок навсебіч летів пух. Наталя й оком не змигнула. Буде вона ще увагу звертати на всякого. Тільки обережно струсила пушинки з рукава курточки.

Мимо вагона, накульгуючи на хвору ногу, пройшов Кузьмін з огрядним військовим у розхристаній шинелі. Окинувши вдоволеним поглядом купи речей, що танули просто на очах, Кузьмін вигукнув:

— Молодці! От що значить, коли дружно взялися! Наталочко, тобі як старості оголошую подяку!

Наталка лукаво глянула на Генька і взялася в боки.

— Швидше, швидше! Чистова Анко, чого ти бабляєшся? Зорко, Лебідь Дарино, а ще менше ви не могли взяти?!

Анка Чистова — гладуха з товстими кренделиками кісок навколо вух — підвела до Наталки вилицювате обличчя з плескатим широким носом.

— Чого це ти весь час галасуєш? — осудливо сказала вона низьким голосом. — Узяла б та й допомогла. Язиком, звичайно, легше подяки заробляти, аніж руками.

— Що-о?! — ніби не вірячи вухам своїм, протягнула сторопіла Наталка. Вона зіскочила на землю й підійшла близько до Анки. Голубі лялькові очі її потемніли, звузились. — Нумо повтори, що ти сказала?!

— Що чула. Бридко дивитись, як ти зі шкури пнешся перед Крагою.

Дівчатка миттю покидали речі й збентежено обступили тих, що почали сваритися.

— А й правда, кричить і кричить!

— Гадає, коли староста, то краща за всіх!

— Ой, що буде! — вискнули в Зорки за плечима. Вона озирнулася. Білява Ніна аж навшпиньки стала, витягнувши лице вгору, наче повітря нюхала.

У коло промкнулася Галка.

— Ти чого, Чистова? Духопеликів закортіло?

— Це несправедливо! — не втрималася від обурення Даринка. — Ніна — найслабкіша — й та носить речі, а ти, Наталко, старша за всіх, а байдикуєш. Та ще гримаєш на всіх...

Чорні Галчині очі заіскрилися веселістю.

— Ти диви, Балерина розійшлася! Тьху ти, ну ти, ніжки гнуті! А оце бачила? — Галка тицьнула Даринці під носа стиснутий кулак, але Анка перехопила Галчину руку й відштовхнула.

Наталка сполотніла.

— Що ви, дівчатка... — злякано озираючись, забелькотіла вона, — я ж староста... старості належить командувати...

— А ми тебе не обирали, — відрізала Анка.

Від вагона хлопчиків уже бігла Віра Іванівна. Уздрівши виховательку, Наталка розштовхала дівчаток, що оточили її, скочила на ящик і залементувала:

— Як не соромно?! Вірванна покладає на нас надію, а у вас ніякої свідомості! Що, я сама за всіх повинна працювати?

Віра Іванівна зупинилася, з трудом перевела подих.

— Що... що скоїлося?

Дівчатка мовчали, засоромлено поглядаючи на виховательку. Переконавшись, що всі цілі та здорові, Віра Іванівна витерла носовичком лоба й повіки під окулярами.

Зорка спантеличено дивилася на дівчаток. Чому вони мовчать? Розповісти все виховательці — хіба це означає ябедничати?

— Все гаразд, Вірванно! — невимушено порушила надто тривалу мовчанку Галка, підняла з землі перетягнутий мотузкою пак ковдр і понесла у вагон. За нею рушили й інші дівчатка.

— Заждіть, — раптом сказала Віра Іванівна. — Я бачу, ви не довіряєте мені... Але я завжди вважала, що не вірять людині лише тоді, коли вона вже у чомусь не виправдала довір'я людей.

— Вірванно, навіщо ви так? — засмучено мовила Даринка. — Ми вам віримо!

Віра Іванівна сумно всміхнулася.

— Дякую, Даринко. Ви не хочете пояснити мені причину сварки... Певне, ви й самі зумієте розібратися, що й до чого. Я тільки хочу сказати вам: я старша за вас, дівчатка, досвідченіша і вочевидь знаю про життя багато такого, чого ви ще не знаєте. Я не знаю, про що ви оце сперечалися, що у вас сталося, я просто хочу сказати: будьте справедливі одне до одного, адже образити людину, завдати їй біль дуже легко...

— Вірванно, — знову обізвалася Даринка, зосереджено розглядаючи нігті на своїх пальцях, — хіба це справедливо, коли одна людина тільки командує і гримає на всіх, а інші за неї працюють?

— Гадаю, що несправедливо.

— А якщо ця людина потай бігає до... вихователя і доносить на всіх? Як до такої людини треба ставитися?

— Брешеш! — з обуренням гаркнула Галка. — Наталка не така!

— Така, — спокійно, й оком не змигнувши, сказала Даринка.

Віра Іванівна зняла окуляри, почала повільно витирати скельце носовичком. Дівчатка напружено стежили за кожним її рухом.

— Ти хочеш знати мою думку, Даринко? — врешті заговорила Віра Іванівна. — Я такій людині не подала б руки.

Дівчатка, знову залементувавши, обступили виховательку. І ніхто не помітив, як підійшов Кузьмін.

— Що за мітинг? — басом запитав він.

Дівчата злякано кинулися врізнобіч. Тільки Даринка, Анка і трошки далі за ними Зорка лишилися біля виховательки.

— Віро Іванівно, доповідайте, що у вас тут скоїлося?

Даринка з Анкою тривожно переглянулися. Невже Віра Іванівна зараз усе розкаже Кузьміну?

— Нічого особливого, Степане Федоровичу,— сказала Віра Іванівна, — у дівчаток виникли запитання, і я постаралась на них відповісти.

— Знайшли час, — сердито пробурчав Кузьмін, — кожна хвилина на рахунку... Треба все-таки зважати на момент.

І тут раптом заговорила Наталка, що досі мовчала:

— Їм не подобається, що ви призначили мене старостою.

Кузьмін здивовано звів брови.

— Кому не подобається? — він підозріливо зиркнув на виховательку.

— Ось їм, — Наталя кивнула на Дарину з Анкою.

— Та-ак,— багатозначно протягнув Степан Федорович,— питаннячка, кажете, виникли? Зрозуміло...

І наказав:

— Прізвища!

— Чистова, Лебідь, — послужливо підказала Наталка.

— Степане Федоровичу, — квапливо звернулася Віра Іванівна, — дозвольте нам обговорити це питання на загальних зборах групи.

Кузьмін пильно глянув на Віру Іванівну й нахмурився.

— Не дозволю! — різко сказав він. — Прошу пробачити, як старший вихователь я не дозволю обговорювати мої розпорядження.

Він витягнув із накладної кишені гімнастерки записник і не поспішаючи переписав прізвища. Погляд його упав на знічену Зорку, що стояла осторонь.

— A-а, і ти тут? Похвально, похвально, власне кажучи, нумо, показуй себе з кращого боку.

Зорка хотіла сказати, що вона тут ні при чому, але, глянувши на Даринку й Анку, змовчала.

— І запам'ятайте, — вів далі Кузьмін, — вам цей бунт не минеться. Усі, хто потрапить сюди, — він постукав указівним пальцем по записничку, — будуть покарані. А тепер до праці! Віро Іванівно, — Кузьмін обернувся до виховательки, — мені хотілося про дещо порадитися з вами. Відійдімо трохи.

Вони повільно пішли насипом...

— Дорога Віро Іванівно, ви працюєте вихователем усього лише кілька днів, а я на ниві керівництва зуби з'їв, — заговорив Кузьмін. — Коли ви хочете, щоб діти вас поважали, потрібно тримати їх у кулаці, — він стиснув кулак, ніби хотів показати наочно, як це робити — керувати. — Інакше вони матимуть вас за ніщо...

— Ну що, Балерино, з'їла? — запитала Наталка, коли вихователі пішли.

Розділ 6. Мамо, я тут!

Темне громаддя паровоза з величезними колесами й високою трубою, важко відсапуючись клубами пару, зупинилось на сусідній колії. З вагонів повисипали червоноармійці. Припасовували скатки. Гупали черевиками, наче пробували, чи міцна земля. А земля безперервно гула, двигтіла; гул котився з боку міста. Небо з того краю було запнене хмарами пилу. Червоноармійці прислухалися до гулу з однаково тривожним виразом, і від цього їхні обличчя ставали схожими одне на одного.

— Ши-и-ку-у-уйсь! — хвацько проспівав сивий командир і, заклопотано хмурячись, пробіг уздовж строю, притримуючи рукою планшетку.

Ластатий Генько зупинився поруч із Зоркою та Даринкою, скинув з плеча мішок.

— Ач, щастить людям, зараз я-ак почнуть німця шкварити, іди здоров і не кашляй, а тут... — він презирливо носком черевика пхнув мішок і сплюнув.

Зорка вийшла наперед і голосно запитала, намагаючись стримати пискляві нотки в голосі:

— Не віддасте міста?

По обличчях бійців пробігла усмішка.

— Не віддамо! А ти чия? Звідки?

— З дитячого будинку! Ми евакуюємось! — відповіли Зорка й Даринка одночасно.

— Костю! Соколов! Тут дитячий будинок! — загукали червоноармійці.

— Гей, малечо, Соколова є?!

Даринка та Генько розгублено перезирнулися.

— Хто Соколова?

— Ой, чийсь батько, напевне, тут!

До них підбігали діти й собі кричали.

— Соколова-а-а!

Від службового вагона вже бігла вихователька. Із шеренги бійців вискочив молоденький червоноармієць. Він тримався обіруч за скатку, витягуючи вперед тонку шию.

— Мамо! — розгублено вигукнув він. — Мамо! Я тут!

Віра Іванівна зупинилася, ніби спіткнулась, і судорожно втягнула в себе повітря.

— Живий! — видихнула вона, прикладаючи пальці до рота. Плечі її затремтіли, мовби вихователька сміялася й плакала водночас.

— Товаришу командир! — загукали бійці. — Соколов матір зустрів!

Той самий сивий хвацький командир з планшеткою підійшов до Соколова, глянув на годинник.

— Три хвилини! Доганяйте! — уривисто сказав він і скомандував: — Р-рівняйсь!

— Мамо! — ще раз гукнув червоноармієць.

Умах він перестрибнув колії, що відділяли військовий ешелон від вагонів дитячого будинку, і обійняв Віру Іванівну.

— Стр-р-рунко! Пр-раве плече вперед, руш!

Стрій хитнувся, здригнувся, наїжившись тьмяними багнетами. Гупання солдатських черевиків злилося з далеким гарматним гулом.

Соколов поправив гвинтівку й побіг, наздоганяючи стрій, раз по раз оглядаючись назад.

— Костику! — скрикнула Віра Іванівна. — Ми в Казахстан... У Казахстан!

Діти оточили виховательку, неначе боялися, що вона зараз покине їх і побіжить услід за сином. Вона й справді побігла, наражаючись руками на плечі й голови дітей.

Червоноармієць востаннє оглянувся, підняв руку, але стрій уже поглинув його, як ріка поглинає дощові краплини.

— Вірванно-о! Ідіть швидше, Петрусеві ящик упав на ногу-у! — загукали одночасно кілька голосів від хлопчачого вагона.

Вихователька зупинилася. Якусь мить вона дивилася на дітей, на вагони нерухомим, відсутнім поглядом.

— Чому ж ви стоїте, діти? — запитала вона. — Ще вантажити треба...

І подалася до хлопчачого вагона, чимдуж прискорюючи кроки.

Розділ 7. Неправда, я не сирота

Тривожна задушлива ніч заповнила теплушку. Придушила, зменшила її до того, що, здавалося, руку нікуди простягнути.

На сусідній колії брязнули буфери. Сторожко пробуючи рейки, застукали колеса. Почулися притишені голоси. Стелею теплушки побігли довгі бліді смужки світла.

Ешелони оживали для нічної важкої роботи.

Зорці набридло лежати мовчки. Рух на сусідній колії розігнав тривогу. Ешелони відходять, отже, все гаразд. Вона перевернулася на бік і обняла подругу. Даринка дихала часто, з присвистом, ніби їй бракувало повітря.

— Ти навіщо так дихаєш? — пошепки запитала Зорка.

— Пити хочеться, — не відразу озвалася Даринка. Вона намацала в темряві Зорчину руку. — Душно тут...

Даринчина рука була гаряча й волога. Зорка стурбувалася.

— Ой, таж у тебе температура! Шкода, немає градусника, а то зараз би поміряли. Що ж тепер діяти?

— Минеться, — мовила Даринка, — ти краще розкажи щось, а то темно... Вони до нас уночі завжди прилітали. І того разу теж уночі...

Зорка пригорнула Даринку.

— А ти не думай про це. Я завжди про жахне не думаю, нібито його й зовсім немає. Бабуся каже, коли весь час про погане думати, й жити не можна.

За Даринчиною спиною поворухнулася Ніна Лапіна.

— Я теж про страшне думати не хочу, а воно саме думається. Ми з мамою шляхом ішли, і ще багато людей ішло, а він як зацокотить, зацокотить з кулемета... прямо по нас.

— Не треба, Лапонько, — попрохала Даринка, — Зорко, розкажи щось веселе.

Зорка перевернулася на спину, заклала руки під голову.

— У мене у валізці книжка одна є, шкода, що темно зараз, а то дала б тобі почитати. Про руду дівчинку Єву. Батько в неї був справжній тобі звір. Як є справжнісінький поліцай! А Єва за одним гімназистом Миколкою упадала...

Ніна Лапіна тоненько хихикнула:

— А Наталка бігає за Сашком-сурмачем, сміхота!

— Що ти там брешеш? — обурилася Наталка. — Потрібен мені він!

— А що, неправда?

— Нінко! — погрозливо вигукнула Галка.

— Ну, годі вам, — сказала Анка Чистова з долішніх нар. — Зорко, розказуй далі, тільки до ладу і спочатку.

— Пити хочеться, — прошепотіла Даринка, — хоч ковточок...

— Зараз принесу, — з готовністю обізвалася Зорка.

— Де ти візьмеш? У титані окріп, Маря лиш недавно налила...

— На станцію збігаю.

— Ой, не ходи! — тривожно попросила Даринка. — А раптом поїдемо?

— Встигну. Я швидко.

— Зоренько, ти тільки нікому не кажи про мене, гаразд? А то мене в санітарний віднесуть...

— Ото дурненька! — щиро здивувалася Зорка. — Там же у сто разів ліпше.

Зовсім не такою уявляла собі Зорка подорож залізницею, їй гадалося, що їхатиме вона в довгому розкішному вагоні з м'якими диванами та дзеркалами на стінах. А їх запхали у якісь дощані будиночки на колесах. Товарні вагони. Теплушки. По боках теплушки дерев'яні нари, а посередині кругла грубка-буржуйка на ніжках-розчепірках. Комедія, а не подорож. Аби захворіла Зорка, а не Даринка — вона неодмінно перейшла б у санітарний вагон.

Зорка зістрибнула з нар і навпомацки добулася до дверей. Двері були не зовсім зачинені — лишилася вузька щілина.

— Зорко, не смій виходити з вагона! — сказала Наталка.

— А якщо Даринка пити хоче?

— Потерпить, не маленька! — втрутилася Галка. — Ти що, в лакеї до неї найнялася?

— А тобі яке діло? — розгнівалася Зорка. — Чого ти всякий раз лізеш? Лакеїв, між іншим, ще у вісімнадцятому році відмінили...

Вона взяла з титана кухоль, скочила на насип.

Мимо Зорки, не помітивши її в темряві, пробігли Віра Іванівна й Маря. Двері теплушки надсадно проскрипіли й щільно зачинилися.

Перестрибуючи через рейки, Зорка помчала до питної колонки. Спритно підставила кухоль під тугий струмінь. Холодні бризки обілляли поділ сукні. Зорка заходилася викручувати пелену, і цієї миті за її спиною заскреготало. Поїзд повільно рушив. Схопивши кухоль, Зорка кинулася до поїзда.

Безмовні, мов тіні, без жодної смужки світла, пропливали повз неї вагони. Чимдуж, швидше, швидше... До дверей теплушки високо, не дотягнутися... Зорка бігла вздовж поїзда, розпачливо махаючи кухлем. Мокре плаття боляче стьобало по ногах.

Ось санітарний вагон. На низьких сходинках стояли жінка в білому халаті й червоноармієць. Зорка скільки стало духу рвонулася до підніжки вагона.

— Я відстала-а-а! Забері-і-іть!

— Мабуть, дитбудинківка! — вигукнув червоноармієць, утягуючи Зорку в тамбур. — Відстала б і загинула, як цуценя!

— Сироти, — гірко мовила жінка. — Одне слово — сироти...

Зорка притисла порожній кухоль до мокрого живота й заплакала.

Там, позаду, лишилися бабуся, тато, мама... Тепер їх немає поруч. Вона сама. Сама на весь світ... сирота. Зорка заридала ще дужче.

— Неправда, я не сирота! У мене є мама! І тато! І бабуся! І... — шепотіла вона.

Жінка нахилилася до Зорки.

— Де ж твоя мама? — запитала вона.

— На фронті... вона хірург. Тато приїхав на машині з війни на один день і відвіз мене в дитячий будинок. А бабуся зосталася з тітонькою Парасею, вона ще з громадянської хвора лежить...

Сльози так і полилися з очей.

— Ось як... — жінка випросталася. Постояла хвильку нерухомо. Потім нагнулася, взяла Зорку на руки й понесла у вагон.

Зорка ще раз схлипнула, судорожно перевела подих і, міцно обнявши жінку за м'яку, ніжну, як у мами, шию, заплющила очі.

Розділ 8. У лісі, ой у темному

Зорка спала довго. Сонце вже пражило вагонні вікна, коли вона нарешті прокинулася. Не розплющуючи очей, солодко потягнулась і звично покликала:

— Бабусю-у... Який я сон бачила-а, цікавий-прецікавий.

— Ото лихо! — глухо пробасив хтось над Зорчиною головою і надовго закашлявся.

Зорка схопилася й сіла, злякано озираючись. Кашель чувся десь аж ізгори, а навпроти навзнак лежав схожий на велику ляльку чоловік і дивився на неї. Він увесь, од голови до ніг, був замотаний у широкі бинти, лише виднілися гострі, ясні очі, тонкий кирпатий ніс та сухі білі губи.

На всіх полицях лежали забинтовані люди. Стільки поранених ураз не бачила ще Зорка.

Де вона? І запахи тут якісь дивні: йоду, гречаної каші і ще чогось неприємного й тривожного.

— Сестро... пи-ити! — протяжно покликали за стінкою.

Санітарний вагон, пригадалося Зорці. Авжеж! Спочатку вона бігла на станцію по воду, а потім... Ой, там же Даринка, вона пити хоче, а в титані окріп.

Треба швидше бігти у свій вагон, там, вочевидь, усі хвилюються, гадають, що вона відстала, а ця бридка Наталка уже встигла, напевне, наскаржитися Вірі Іванівні.

Зорка рішуче простягнула руку до сукні, що висіла біля ніг, але, натрапивши на уважний погляд забинтованого чоловіка, злякано відсмикнула руку й принишкла.

Очі в пораненого ледь примружились, повеселіли. Губи затремтіли.

— Що, в-вертуха... з-злякалася? — важко, нібито добираючи слова, запитав він.

Повільна мова пораненого чомусь заспокоїла Зорку. Вона завовтузилася, вмощуючись якомога зручніше, і стала роздивлятися його уже не від страху, а з цікавості.

— Ні... А вам дуже боляче?

— Ід-ди... ближче... т-таємниця.

Таємниці Зорка любила. Вона швидко натягнула платтячко, злізла з полиці й наставила вухо майже до губів пораненого.

— Ц-це лікарі... гадають... б-боляче, а м-мені... н-не боляче... Л-лікарям н-не... к-кажу... об-бразяться...

— Чому? — здивувалася Зорка.

— Ну, як же... м-мало не згорів, а н-не... боляче... н-не гаразд...

— Звісно, не гаразд, — охоче погодилася Зорка. — Я одного разу руку ошпарила молоком, знаєте, як боляче було! Я цілих два дні плакала. А потім зразу зажило, у вас теж загоїться, ви не думайте! Ще й як! То добре, що не боляче, коли боляче, завжди хочеться плакати, а військовим плакати не можна, еге ж?

— Не можна... — Він стулив темні повіки й замовк.

Зорка трішки почекала. Поранений лежав непорушно.

Тільки висохлі, мов неживі, губи ледь кривилися.

— Дядечку, ви спите? — обережно запитала Зорка.

— Ч-чому... сплю? Д-думаю... — не одразу обізвався він.

— А про що? Як ви воюватимете?

— І про... це... т-також.

— А страшно воювати?

— С-страшно...

Зорка недовірливо гмикнула. Такий великий, а воювати боїться!

— А тато казав — зовсім не страшно!

— Т-татові... н-не с-страшно, а м-мені с-страшно.

— Чому?

— Я н-не... тато, — він знову заплющив очі, поринаючи у свою страшну, незрозумілу нерухомість.

З горішньої лави звісилася людина з забинтованою головою.

— Зажди трішки, дай хлопцеві перепочинок, не можна йому багато говорити. Грицю, чуєш? Як ти там?

— Н-нічого... — сказав Гриць. — Н-нехай... так легше,— він трошки помовчав і запитав: — Т-ти... в-вірші... знаєш?

— Знаю, — Зорка зраділа, — прочитати?

Вірші вона любила. І бабуся, і мама, і тато, і навіть старший брат читали їй і одне одному вірші. Вся величезна книжкова шафа в їхній кімнаті була наповнена віршами.

Не чекаючи відповіді, Зорка стала в позу й співучо затягнула, відтінюючи кожне слово помахом руки.

— Це я сама вигадала, — сказала вона. — Ще?

— Ламца-дріца-лам-ца-ца,— продовжив поранений, що сидів зверху.

— М-молодець... Тільки н-не треба... щось інше.

Зорка задумалася. Що ж інше? Цікаво, сам військовий, а про війну не хоче. Може, йому пісеньку заспівати? Зорка вмостилася на лаві побіля вікна, підібгала ноги під себе, поставила лікті на стіл і підперла щоку долонею.

За вікном, тримаючись гіллям одна за одну, поквапно тікали назад сосни. Несподівано ці сосни нагадали Зорці ялинку, яка на Новий рік стояла в них з бабусею дома. Тоді ще не було війни, і бабуся пекла величезні, на весь стіл, пироги з яблуками. А потім, пізно вночі, коли маленький годинник прокукукав північ, тато вимкнув люстру, а мама й брат запалили на ялинці різнокольорові свічки. В кімнаті одразу стало якось казково. Потім вони всі разом сиділи на підлозі під цією ялинкою і співали... Зорка й сама незчулася, як стиха заспівала:

Вона замовкла й невпевнено подивилася на Гриця.

— Н-ну... ще, — майже не розціплюючи щільно стулених губів, попросив він.

Зорка підбадьорилась. Таких пісень вона знає скільки завгодно, навіть кращих за цю. Приміром, про сотню юних бійців, що скакали полями в розвідку. Чи про молодого бійця з комсомольським розбитим серцем.

Колеса швидко цокотіли на стиках. Вагон погойдувався, колисав. Потяг мчав у глибокий тил. Від учора без зупинок.

Зорка співала свої пісеньки одну за одною і все дивилася у вікно на пронизаний сонцем ліс, на спокійні голубі поля, і їй здавалося, що не було ані бомбування, ані заграви над містом, ані бабусі на балконі, ані прощання з батьком. Ось зараз він підійде до неї ззаду, покладе руку на плече й підхопить пісню. Голос у тата низький, м'який, Зорчин — високий. Вони любили співати разом. І Зорка мимовільно заспівала улюблену батькову пісню. Про маленького хлопчину їжачка, якого червоні партизани знайшли в безлюдному степовому хутірці. Тато казав, що ця пісня ніби про нього складена.

Їжачок став партизаном. Справжнім молодим бійцем. Та ось одного разу біляки оточили партизанів. У глибокому байраці. Здавалося, немає рятунку. Тоді командир покликав їжачка, наказав йому:

Їжачок дістався до наших. Він крався темної ночі; навколо гриміли постріли, розривалися бомби, а біляки повзли в кущах, мов гадюки. Та їжачок нічого не боявся. Він привів партизанам підмогу! З останніми словами Зорчин голос затремтів.

Дівчинка замовкла й оглянулася. В купе було повнісінько поранених.

Вони сиділи рядочком на полицях, стояли в проході, спираючись на милиці, й слухали. Слухали так уважно, мовби Зорка — справжня співачка.

Деякий час у купе було тихо.

Потім на горішній полиці заворушився поранений із забинтованою головою.

— Ну, донечко, спасибі тобі, — сказав він.

— Та-ак, — невизначено мовив один із поранених. Обидві його ноги були в гіпсі, і він не стояв на милицях, а висів, подавшись уперед розхристаними грудьми.

Гриць лежав із заплющеними очима, неначе міцно спав.

— Грицю! — гукнув його поранений зверху.

Гриць не обізвався.

Хтось із поранених, котрі стояли в купе, тривожно крикнув:

— Сестро! Любо!

До купе зайшла сестра. Зорка одразу впізнала її і радісно заусміхалася. Але сестра, відсторонивши Зорку, схилилася над Грицем і доторкнулася до нього щокою.

— Василю, — не повертаючи голови, тихенько попросила сестра пораненого на милицях. — Заберіть дівчинку.

Розділ 9. Якщо треба, то треба

Василь лежав горілиць, утупивши очі в стару, протерту на згинах газету, в якої поля давно були обірвані на самокрутки.

— Дядю Василю, що з Грицем? — Зорка смикнула свого нового знайомого за смугастий рукав.

Василь склав газету, сховав її під подушку, трохи підвівся і вмостив зручніше забинтовані ноги. Великі, незграбні, вони займали півлави.

— Василю, а може, вона їсти хоче? — запитав поранений, котрий лежав на другій полиці.

— Точно! — зрадів Василь. — Анумо, співухо, підзаправимося. Ти гарно співала, отож сповна заробила солдатський пайок.

Він стягнув зі столика марлеву серветку. Під серветкою виявилася залізна миска з гречаною кашею, кухоль з молоком і великий окраєць житнього хліба.

Василь прицмокнув і хитро подивився на Зорку.

Зорка відвернулася. Надула губи.

«Важко сказати, що з Грицем, нібито я маленька. Ось візьму і назло їм не буду їсти, цілий рік не буду...»

— Я не хочу їсти...

— Он як! — засмутився Вася.— Та ти, виявляється, така собі людинка, а я, бач, гадав... «Хочу не хочу», — передражнив він Зорку. — Чула таке слово «треба»?

Василів голос став суворий, і в ньому вже не було тієї доброти, з якою він пропонував Зорці окраєць.

Зорка розгублено заморгала. Що вона таке вчинила? Весь ранок розмовляла з Грицем, співала пісні — й нічого, а тепер чомусь не можна, й одразу сердяться. Злякано позираючи на Василя, вона нерішуче взяла ложку.

— От і добре. Молодець. Так і треба, — Василь раптом зрадів, заусміхався і підморгнув Зорці правим оком, від чого ліва брова кумедно поповзла вгору, зупинилася, затремтіла.

Зорка мимохіть усміхнулася.

— Можна, я Грицеві ще пісеньку заспіваю.

Василь присунувся до Зорки, обняв її однією рукою за плечі і так пригорнув до себе, що Зорка не могла й поворухнутися.

— Ти вже заспівала йому... Коли треба, заспівала, розумієш?

— Ото лихо ще, — з жалем мовив поранений на другій полиці й сів, випроставши голі ноги з-під сірої тоненької ковдри. Його нерухома забинтована рука із синіми пальцями була туго прив'язана до дошки. Притуливши до грудей хвору руку, поранений устав і, уникаючи Зорчиного погляду, вийшов.

«Не розумію, — розгублено подумала раптом Зорка, — як це: коли треба, заспівала? А тепер не потрібно? Зовсім?.. Чому?» Вона похнюпила голову і втупилась у свої обкусані нігті. Ще незбагненна туга, що була дужча за образу, наростала в ній. Вихоплювалася назовні. В роті пересохло, стало гаряче. Зорка облизала губи й заплакала.

До купе зайшла Люба.

— Що скоїлося? Ти плачеш, Зорко?

Зорка стихла. Роззирнулася. Поранені дивилися на неї мовчки, ніби чекали...

Зорка, схлипуючи, зітхнула.

— Я? Навіть не думала! — виклично мовила дівчинка.

— Ото й добре, — з полегшенням сказала Люба. — Години за три зупинка,— і я повідомлю директора дитбудинку про тебе. Ну, не сумуй!

Василь улігся зручніше, заклав руки за голову і втупився поглядом у стелю, мовби поруч з ним і не було нікого.

Вагон гойдало, кидало з боку в бік. Зорка відвернулася і притулилася щокою до круглого залізця, на якому трималася горішня полиця. Чи тому, що голову весь час трясло та било об залізце, чи тому, що потяг мчав і мчав у невідому даль, а Василь мовчав, неначе беріг слова для інших людей, Зорці раптом стало нестерпно боляче за себе. Хотілося плакати. Але вона стрималася. Тільки засунула пальці у рота і почала гризти нігті.

За це бабуся завжди на неї гнівалася. «Кинь негайно!» — казала. І Василь, певно, розгнівається. Зорка навмисне обличчям обернулася до Василя, а то ще не помітить, і здибалася з хитрющим Василевим поглядом.

— Ти любиш казки? — несподівано запитав він.

— Люблю, — сумовито відказала Зорка. Бо хто ж їх не любить?

Вона непомітно обтерла пальці об сукенку й склала руки на колінах.

— І я люблю! — Василь почухав п'ятірнею потилицю, пригладив задумливо чуба, примружився.

Я знаю, — сказала Зорка. — Це про Балду. Мені мама читала, коли я ще в дитячому садку була.

— Он як? — Вася здивувався. — Ну, а цю?

Він зіперся на лікоть, зробив великі очі, а тоді скоромовкою сказав:

— Коли б я була цариця, — підхопила Зорка, вже весело поглядаючи на Василеве обличчя, що одразу видовжилося, посмутніло.

— І про ріпку знаєш? — недовірливо запитав поранений.

— Знаю!

— І про... про... про... — Василь заклопотано почухав за вухом і рішуче стукнув кулаком по столику. — Знайшов! — люто насуплюючи брови, сказав він. — Голову відтяти даю — не знаєш!

— А найменший — як тумак, — лукаво проспівала Зорка й закусила нижню губу, тамуючи сміх.

— Петре, — кволим голосом озвався Василь до сусіда, — підкинь тютюну, щоб здоров'я підправити, геть заморило окаянне дівчисько.

— Василю! — домагалася свого Зорка. — Казку! Ти ж обіцяв казку!

— Гаразд! Нумо! Василю Петровичу, утни казку щонайвеселішу, — сказав Петро, колишучи хвору руку.

Василь поклав на столик гаманець із тютюном, відкинувся на подушку й склав на грудях руки.

— Отже, казку бажаєте? То ти ж, Зорко, всі на світі казки знаєш.

— Не всі, не всі, я про чарівне люблю.

— Ага! То вам об чім? Як жила на світі баба-яга, костяна нога, чи щось незвичайне?

— Давай незвичайне.

— Ну-с-с, то ось, — поважно й урочисто почав Василь. — Не далеко і не близько, не високо й не низько, не в лісі на дереві, не в селищі, не в селі, а, коротше кажучи, в одному з міст столичних жив Доберман Пінчер.

Хоч ім'я він носив не російське, не французьке, не англійське, не турецьке, а справжнісіньке німецьке — ненавидів Доберман Пінчер фашистів лютою ненавистю. Незвичайний це був...

Та Василь так і не встиг доказати, хто був Доберман Пінчер... Потяг несподівано сіпнувся, заскреготів гальмами. Мимо вікон пропливла й одразу застигла маленька дерев'яна будівля станції. Поранені заворушилися, зчинився гамір.

— Сестро, листи, листи відправте!

Проходом бігла Люба.

Зорка злякано блимнула на Василя.

— Василю, — розгублено благала вона, сподіваючись, що хоч він заступиться за неї і їй дозволять лишитися,— Василю...

— Ну, ну, — сумовито відказав Василь, — коли треба, значить, треба, пам'ятаєш умову?

Він одірвав клаптик газети, швидко написав щось недогризком олівця й тицьнув папірець Зорці.

— Це моя польова пошта. Не знаю, куди мене завезуть лікуватися, але в свою частину я неодмінно повернуся, втямила? І будь людиною, дуже прошу. Пам'ятай. Так треба.

Що ж, коли треба, то треба. Зорка підвелася й подибала за Любою, міцно затиснувши в кулаці папірець з Василевою адресою.

Розділ 10. Крем-брюле

Маря в спортивній майці та лижних шароварах ходила по вагону навколо грубки, як на фізкультурному параді, її калатала ополоником по каструлі.

Ану, підйом! Підйом! — вигукувала вона. — Вставайте, дівчатка, зараз зупинка, окропу наберемо!

Нікому не хотілося вставати. Ранок тільки-но зазирнув у маленьке віконце під стелею.

Та й навіщо?

Бурчали: усі ліси проїхали, тільки степ навколо, сірий, порепаний. А ще піски подибуються, нерівні. В таких пісках самі колючки ростуть. Хіба можна в таких місцях жити? Куди ж вони їдуть та їдуть?

— Окропчику наберемо, чайком побавимося, — співучо виводила Маря.

— Знову сухарики хрумати! — пробурчала Наталя. — Остогидло!

Маря перестала стукати. Засмутилася.

— І то правда... А що вдієш, коли харчі скінчилися?

— На станції вимагати. Ми діти, нам усе краще належить давати!

Галка вмостилася на нарах, звісила ноги в подертих панчохах.

— Авжеж! — хрипким зі сну голосом мовила вона. Відкашлялась і додала солідно: — Діти — квіти життя.

— Тьху на тебе! — Маря аж затряслася від сміху. Гримнула каструлею об грубку. — Колючка ти нечесана, а не квітка. Хлопці самі собі сорочки перуть, а ти панчоху собі не зацеруєш, а вимагати вмієш. А де ж тобі те краще візьмуть? Ось приїдемо на велику станцію, отоваримося. Знову зварю вам юшку. Потерпіть трішки.

— Самі їдять, аж запихаються, — невгавала Наталя, — а тут...

— Ти що брешеш?! — обурилася Маря. — Хто самі? Микола Іванович ще з громадянської на шлунок хворують, теж на сухарях сидять. Віра Іванівна ледве ногами волочить. Совісті в тебе немає, а ще староста! — І взявши руки в боки, крикнула вимогливо: — Нумо, вставай! Геть розледачіли, бісові дочки! Цілими днями сидять нечесані, невмивані. Куди воно годиться?!

Ступила до нар, схопила Наталю за руку, стягнула на підлогу.

— Маря, ти що?! — Наталка тріпотіла в Мариних руках, як риба в підсаці.

— Нічого, нічого... — примовляючи, Маря притягла Наталку до рукомийника, спритно вмила їй лице, вуха. Розтерла щоки рушником. На порцеляновому Наталчиному обличчі заграв рум'янець. Чистий ніс заблищав.

Маря, відсапуючись, усілася на ящику, затиснула Наталку коліньми, щоб не втекла. Витягнула із своїх кіс круглий щербатий гребінець.

— Бач, як волосся закуйовдилося!.. Ледарка ти, Наталко, бісова донька. Не дам таким гарним косам пропасти!

Дівчатка з цікавістю дивилися на розправу Марі з Наталкою і хихикали.

— Ану цитьте! — Маря насварилася на них гребінцем. — Зараз доберуся й до вас! Усім повичісую воші!

Зорка дістала з-під подушки недогризок сухаря, відкусила половинку.

— Даринко, вставай!

Даринка обернулася до Зорки обличчям, розплющила очі.

— Погризи. Смачно!

Даринка байдуже подивилася на сухар. Похитала головою.

— У мене під подушкою аж два... Візьми собі.

— А ти?

— Я спати хочу.

— Не спи, а то Маря тебе зараз, як Наталку, вмиє.

Зорка сіла, обхопила коліна руками й засміялася, глянувши вниз. Наталка стояла біля грубки й обстригала нігті на пальцях. Розчесані кучері лежали рівними хвилями на гострих трикутних лопатках. А біля рукомийника уже крутилась і верещала од холодної води та Мариних ляпасів Галка.

Даринка всміхнулася до слів подружки, прозора шкіра зібралася коло тонких сухих губів промінчиками зморщок.

— А ти над силу поїж,— умовляла Зорка.— Ну, я тебе дуже прошу, ну, будь людиною, благаю тебе. А то зараз Марю покличу, вона по Віру Іванівну збігає до хлопців.

Даринка злякано підвела голову.

— Не треба... Ти ж обіцяла нікому не казати. Я не хочу в лікарні лишатися. Не скажеш?

— Нізащо! — заприсяглася Зорка.

За дорогу чотирьох дівчаток уже здали в лікарню.

Даринка, заспокоєна, лягла. Натягла ковдру до підборіддя. Зіщулилася.

— Спочатку жарко було, а тепер холодно, — винувато мовила дівчинка. — Так кортить молока... Мама завше вранці давала мені молоко. Щоранку...

— Подумаєш — уранці... — сказала Зорка. — Ось скоро приїдемо в евакуацію, там молока хоч залийся. Там все, що хочеш, є.

Даринка пожвавішала.

— Правда? А коли приїдемо?

— Скоро... Завтра, напевне, а може, сьогодні. Я тобі одразу цілу пляшку принесу! Ти тільки сухарик пожуй. Відкуси, заплющ очі й уяви, ніби ти молоком запиваєш. Прямо як насправді виходить!

Даринка недовірливо взяла сухар, відкусила, заплющила очі, стала повільно жувати. Тоді здивовано глянула на Зорку.

— Правда... А як ти взнала?

— Сама здогадалася! — гордо сказала Зорка. — А з чаєм теж добре. На зупинці наберемо окропу, зробимо солодкий-солодкий чай, як до війни був.

* * *

— Хутчій, хутчій, дівчатка, — підганяла Маря, знімаючи із цвяхів на стіні теплушки відра й чайники, — хлопці ген уже де!

Потяг стояв на маленькій степовій станції.

Зорка взяла чайник і зістрибнула на насип. Упродовж насипу де-не-де росли хиряві ромашки, а коло станції в палісаднику буяли осіннім квітом жоржини.

«Наберу окропу, а потім цілий букет нарву Даринці. Ото зрадіє! Може, видужає», — подумала Зорка і, розмахуючи чайником, помчала до станції.

Коло білої кам'яної буди з чорними літерами «Окріп» уже гримотіла посудом черга.

Ластатий Генько стояв третій од крана, поруч з довготелесим головатим хлопцем-семикласником. «Сурмач, який грав на прощальній лінійці перед від'їздом»,— пізнала Зорка. Вона прибігла до Генька, розтягнула губи в привітній усмішці.

— Генько, ти для мене чергу зайняв?

Сурмач відкинув назад голову, зачудовано примружився. З-під високого чола, прикритого русявим чубом, що звисав аж до брів, на Зорку дивилися насмішкуваті сіро-зелені очі.

— Хлопці! Генькова наречена знайшлася! — весело гукнув сурмач.

У Генька аж вуха засвітилися, так почервонів.

— Чого лізеш?! — крізь зуби засичав він і відштовхнув Зорку ліктем.

— Молода без тіста, жених без пирога! — зареготала черга.

Наталя й Галка стояли аж у кінці, за хлопцями.

— Гей, Зорко, ти чому наперед лізеш? — обурилася Галка.

Зорка безпорадно озиралася. Що ж робити? Вони ж не знають, що Даринка хвора, а сказати не можна...

— Генько, мені швидше... мені ще квітів треба, — благально мовила Зорка, знову підступаючи до Генька.

— Принцеса яка, квіточки їй треба, а крем-брюле не потрібно? — веселився сурмач.

Зорка не знала, що таке крем-брюле, й тому слова єхидного хлопця видалися їй до жаху образливими й несправедливими.

— Йди звідси, — уже не вимагав, а благав її Генько, — іди, ну невже тобі важко?

Зорка подивилася на нього так, немовби не вона, а він присікався до неї.

— Боягузе! Дурневих слів злякався!

— Диви, яка мудра об'явилася?! — подивувався сурмач.

— А ти... а ти... — Зорка підняла чайника, підстрибнула й з силою вдарила хлопця по його великій голові.

Хлопець випустив з рук відро, схопився за голову. Обличчя його перекривилося.

Дівчатка злякано заверещали.

— Дай їй, Сашко, добряче, чого дивишся! — загукали хлопчаки.

Сашко опустив руки. Русявий чуб на скроні потемнів, злипся. Зорка з ляку кинула чайник. На розчепірених Сашкових пальцях була кров.

До них підійшла Віра Іванівна.

— Що скоїлося? — запитала вона. — Зорко, що сталося?

Зорка мовчки дивилася на Сашкові пальці й тремтіла.

Побачивши кров, Віра Іванівна зблідла.

— Боже мій, цього тільки ще й бракувало!

Наталка підбігла до виховательки. Зацокотіла, обурено витріщаючи блакитні чисті очі:

— Це все Зорка... Всі стоять як люди, а вона полізла наперед, нібито краща за інших, а потім я-ак торохне чайником! Прямо жах якийсь!

Сашко витер пальці об штани, подивився на Зорку. І несподівано всміхнувся.

— Нічого схожого, Вірванно, обернувся незграбно — і ось... — І він торкнувся пальцем скроні, поморщився. — Буває... Сам винен.

Наталя так і завмерла з роззявленим ротом, страшенно обурена.

Віра Іванівна нагнула Сашкову голову до себе, уважно оглянула рану. Зітхнула полегшено.

— Невеличка подряпина. Неодмінно змасти йодом.

Потім обернулася до заціпенілої Зорки. Зміряла її стомленими, запаленими очима.

— Негайно йди до вагона, — крижаним голосом наказала вона.

Зорка згорбилася, покірно похнюпила голову. Ноги не слухалися. Мовби вросли в землю.

— Ну-бо!

— Віро Іванівна, вона не винна, — наполягав на своєму Сашко.

— Та що ти кажеш?! — отямилася врешті Наталя.

— І чому ти, Наталко, лізеш? Без тебе хіба не дійдуть згоди? — загули діти.

Наталя відступила, обурено знизавши плечима.

— Припиніть гамір! — звеліла Віра Іванівна. — Зорко, довго я чекатиму? Мені набридли твої вибрики! Ганьба! То відстанеш! То б'єшся... Чому інші дівчатка поводяться зразково?

Зорка стояла геть червона, неначе її обдали гарячим паром. Вуха й щоки палали від сорому. Краще вихователька вдарила б її, аніж ганити отак перед усіма.

«Нарвала Даринці квітів, називається, — зі смутком подумала вона. — А все через цього Сашка. Навіщо поліз? Крем-брюле бридкущий!»

— Зараз же вибачись перед Сашком!

Образа з новою силою запаморочила Зорці голову.

— Не буду! — закричала вона.— Нізащо в світі!

Розділ 11. А ти відчайдушна

Зорка стояла на свіжоотесаній колоді біля водокачки. Колода була гладенька, тепла й липла до босих ніг. На зрізі її жовтіли бурштинові сльозинки.

Водокачка височіла на глиняному пагорбі. По один бік водокачки станція. Долі кам'яна, вгорі дерев'яна, з різьбленими блакитними лиштвами.

Крізь грубе, по-осінньому сонне листя тополь цідилися сонячні промені, грали зайчиками на закіптюжених стінах.

Станція гула людськими голосами. Дзвеніла ударами дзвону. Чекала, коли загуркоче земля розпеченим металом і понесе в різні боки поїзди.

А над станцією, пересилюючи всі звуки, лунали динаміки:

«...Фашистські бандити рвуться до столиці, до міста, яке дороге серцю кожної радянської людини. Над червоною столицею нависла загроза.

Не допустимо ворога до Москви! Битимемося вперто, жорстоко, до останньої краплі крові за нашу рідну Москву!»

Зорчин ешелон стояв на другій колії. На першій простяглися платформи. Під зеленим брезентом причаїлися танки.

На бортах платформ сиділи танкісти в новеньких синіх комбінезонах і похмуро слухали радіо.

А ще далі, на запасній колії, розвантажувався товарняк. По похилих дошках із дверей вагонів гримотіли на землю залізні діжки, з'їжджали дерев'яні ящики з незрозумілим написом «Не кантувати».

Вітер змішував степові пахощі з чадом паровозних топок, бензину і пропеченого сонцем заліза. Здавалося, навіть квіти в палісаднику біля станції пахнуть гаром.

З другого боку водокачки вирував базар. Тут панували ситі пахощі.

Зорка дивилася на молоко, як зачарована.

На всіх станціях були базари. І на кожній станції Зорка вертілася коло прилавків, ризикуючи відстати.

Даринка слабла. Зорка насилу змушувала її випити кухоль підсолодженого окропу і з'їсти розмочений у гарячій воді сухар.

— Що це Даринки не чути? — запитала одного разу Маря.

Сусідка по нарах Ніна, дівча боязливе й тихе, розтулила була рота, але Зорка насварилася їй кулаком. Нінка злякано стулила рот і шмигнула під ковдру.

— Спить вона, — сказала Зорка, завмираючи зі страху: раптом Маря зараз полізе до них нагору. Але Маря не полізла. Тільки здивувалася:

— Це ж треба, всю дорогу спати...

Даринка з тривогою дослухалася до розмови.

— Я скоро одужаю, Зоренько, — зашепотіла вона, — ось побачиш... мені б молока... білого...

«Молока, молока», — у відчаї думала тепер Зорка, розглядаючи неповоротку тітку з бідоном. Хоч трішки молока. Попросити? Ні, не дасть.

На попередній зупинці Зорка наважилася, попрохала в найбалакучішої і, як їй здалося, доброї жінки, але жінка чомусь розгнівалася на неї, закричала: «Багато вас таких знайдеться!»

Маленький червоноармієць у зім'ятій вилинялій гімнастерці підійшов до прилавка. Принюхався.

— Духмяно! — чи то з радістю, а чи то з подивом звернувся до жінки. — Ану, налий!

Тітка мовчки відсторонила простягнутий казанок, потерла великий палець об вказівний.

— Та заплачу, не бійся, — образився червоноармієць. Квапливо поліз у кишеню, дістав пачку грошей і, відрахувавши, простягнув тітці кілька дбайливо складених кредиток. — Лий! — наказав він, підставляючи казанок.

Тітка повагом перелічила гроші, похитала головою і показала червоноармійцеві два пальці.

Зорка зістрибнула з колоди й підійшла ближче. Дивна якась тітка. Може, вона німа? Німих торговок вона ще не зустрічала.

— Та ти що? — розгнівався червоноармієць. — Утридорога лупиш? Користаєшся з воєнного часу? Спекулянтка!

Тітчине обличчя стало зле. Вона подалася вперед, навалилася грудьми на бідон. Руками вперлася в прилавок, виставивши сухі, як дрючки, лікті.

— Ти що мене ганьбиш, змію! — басом відізвалася вона. — Окопався в тилу, а мого мужика в перші дні війна з'їла! Ти, чи що, тепер дітей моїх годуватимеш?

Червоноармієць відступив на крок, розправив гімнастерку.

— Годі-бо, — примирливо мовив він, — чого зіпаєш? Я сам, може, двічі поранений.

Тітка випросталась, поправила хустку, що сповзла з голови, й наповнила казанок молоком. По вінця.

— Пий, двічі поранений,— похмуро сказала вона й схлипнула, — всю душу розбурхав, змію, щоб ти здоровий додому повернувся!

— Чудна ти, — червоноармієць позадкував і мало не наступив на Зорку. — Тьху! — спересердя докинув він. — Через тебе мало дівчину не роздавив.

Тітка опустила ображені очі на Зорку.

— Тобі що треба?

Зорка мовчки переступала з ноги на ногу.

— Відомо що, — сказала інша тітка, біля якої на рушнику височіла гора круглих рум'яних коржиків, і позіхнула, дрібно хрестячи рота. — Шпани цієї тепер розвелося не доведи господи, тільки й дивися — обікрадуть... Ану, геть звідси, іди геть!

Зорка відбігла вбік, та зовсім піти не могла. Бідон з молоком вабив її до себе, мов магніт.

— Звідки ти? — запитала понура тітка.

— З дитбудинку,— прошепотіла Зорка.

— Ех, і торгівля в мене сьогодні прибуткова! — неприязно дивлячись на Зорку, сказала тітка.— Мабуть, і посудини немає ніякої?

— Нема...— винувато обізвалася Зорка.

Тітка зітхнула, витягла з-під прилавка півлітрову скляну банку, подмухала в неї, витерла спідницею й хлюпнула в банку трошки молока.

— Держи!

— Та ти що, Клавдіє, задумала весь світ нагодувати? — обурено сказала тітка з коржиками.— У самої дома дрібнота по лавах повзає! Багатирка яка!

— A-а, один дідько! — махнувши рукою, сердито мовила Клавдія й закричала басом на Зорку: — Та бери ж, кому кажуть!

Зорка схопила банку, притисла її до грудей.

— Д-дякую...

Близький запах молока залоскотав ніс, ударив у голову теплим, парним рухом. Зорка стулила губи, зажмурилась і швидко сьорбнула один ковток, потім ще й ще, жалкуючи за білими краплями, що стікали по краях банки.

«Даринка тепер одужає»,— промайнуло в Зорчиній голові, і раптом усередині в неї усе похололо. Молока в банці не було. Зорка розгублено труснула банку. Відчай охопив її з подвоєною силою, ніби хтось чужий відібрав у неї молоко. Що тепер діяти? Вона повинна принести Даринці молока... Мусить!

Зорка поставила банку на землю, скинула з себе плаття й простягнула тітці. Гарне плаття, байкове. У голубу й коричневу картку.

Тітка з коржиками перехопила плаття, пом'яла матерію жадібними пальцями.

— Скільки візьмеш? Два коржики дам! Бери, бери, плаття ношене.

— Мені молока треба,— сказала Зорка.

Клавдія взяла плаття, оглянула його з усіх боків.

— Казенне?

— Так... мені ще дадуть, ви не думайте.— Зорка злякалася, що Клавдія відмовиться взяти казенне плаття. Але Клавдія склала плаття, сунула в мішок під прилавком.

— Дочці знадобиться. Обносилася геть. Давай банку. Зінаїдо, дай у борг коржика, плаття ж нічогеньке, ціле!

Вона прикрила банку коржиком і простягнула Зорці.

Тепер Зорка тримала банку на випростаних руках, відвертаючи носа й міцно зціпивши зуби.

* * *

Наталка сиділа на порозі вагона, розчісувала свої кучері перед маленьким люстерком, яке догідливо тримала перед її лицем Нінка Лапіна.

Галка сиділа поруч з Наталкою, махала ногами й бадьоро виводила хвацьким голосом: «Ой ти, мати моя рідна, навіщо в світ мене пустила? Матроса долею нагоро...»

Забачивши Зорку, Галка обірвала пісню на півслові.

— Ого-го! — захоплено заволала вона.— Гола! Без плаття! Де взяла? — спитала вона, угледівши коржик і молоко.

— На базарі,— охоче розповіла Зорка,— там багато... Мені одна тітка дала.

Нінка завмерла. Вона дивилася на молоко й коржик так, ніби не вірила власним очам.

— За плаття. Я знаю, дарма ніхто не дасть! — переконано мовила Галка. Вона зіскочила на землю і підступила до Зорки.

— Будницька, дай шматочок.

Зорка відломила окрайчик коржика. Будь ласка, вона не жадна.

Наталя всміхнулася лагідно.

— Будницька, а мені?

Зорка відломила і їй. «Байдуже,— подумала вона,— ще ціла половинка лишилася».

Нінка тільки зітхнула.

— Ти молодець, Зорко,— сказала Галка, спішно ковтаючи коржик, і діловито похвалила: — Ловко поміняла! Ще дай!

— Не дам.

— Не даси?!

Наталка скорчила гримасу й одразу відступилася од Зорки, ніби боялася забруднитися.

— Ти що?! — раптом дуже природно жахнулася вона, сплеснувши руками.— Збожеволіла. Плаття проміняла! Цього ж не можна!

— Зажди! — швидко сказала Галка, переводячи жадібний погляд з банки молока на гнівну Наталку.— Чого ти, справді? Ну, проміняла людина, ну й що тут такого?

Зорка вдячно глянула на Галку. Виручає все-таки. І з чого Даринка взяла, що Галка лиха?

— Ти, здається, забуваєш, що я староста,— докірливо кинула Наталка.

Галка досадливо поморщилась. Огледілася навкруги. Нінки біля вагона не було. Дівчата навіть не помітили, коли вона зникла.

— Зорко, давай навпіл, а ми виміняємо — тобі дамо,— діловито запропонувала Галка.— Еге ж, Наталю?

Наталка зам'ялася, невпевнено похитала головою.

— А якщо дізнаються?

— Та облиш ти! Давай, Зорко, ти для нас, ми для тебе...

Зорка зраділа. Оце здорово! І Даринці молока більше дістанеться. Галка принесла кухлі. Вони поділили молоко порівну і всілися на порозі вагона. Наталя їла повільно, охайно, відщипуючи двома пальцями малесенькі шматочки коржика й запиваючи їх маленькими ковтками. Галка — швидко, не встигаючи пережовувати.

— Зоренько, а ти чому не їси? — лагідно поспитала Наталя.— Не хочеш?

— Авжеж, не хочу! — Зорка з жалем подивилася на молоко.— Це я Даринці.

Галка глянула спочатку на молоко, потім на Зорку.

— А ти відчайдушна... з тобою можна водитися, — сказала вона. — Як ти тоді цього Сашка по голові чайником!

— Хай не лізе! — гордо мовила Зорка й підвелася.— Я зараз, я тільки Даринці віднесу.

Залізаючи у вагон, Зорка озирнулася й побачила Нінку. Вона бігла до вагона в самих трусиках, притискаючи до голого живота два великі коржики.

Зорка вилізла на нари. Банку з молоком поставила на подушку перед Даринчиним носом. Біля неї — шматок коржика. Даринка підвела голову. Закліпала очима,— напевне, вирішила, що їй це все сниться. Потому недовірливо провела пальцями по вінцях банки.

— Справді, молоко,— здивовано й водночас радісно прошепотіла вона,— біле... це... це мені?

Знизу долинув відчайдушний Нінчин вереск.

— Не дам!.. Чого ти?! Сама йди міняй!

І обурений Наталчин голос:

— Скнара!

І тиша.

Цікаво, що там таке? Зорка вистромила голову. На поріг вагона гепнувся мішок. За мішком з'явилася велика, розкуйовджена голова Марі й охайна, з косичками — Анки Чистової.

— Ой, не можу, — сказала Маря, відсапуючись. — Поки пайок одержали, аж упріли... Анко, де наволочка з цукром? Ви чому такі тихі?

Нінка зіп'ялася на нари, швидко проповзла коліньми до свого місця, так само притискуючи до голого живота коржики, й шмигнула з головою під ковдру. Пововтузилася, вмощуючись, тоді виткнула гострого носа й запитала напханим ротом:

— Даринко, хочеш коржика?

Наталя й Галка, ніби нічого й не сталося, підбігли до Марі, допомогли їй піднятися у вагон.

— Маренько, люба,— лагідно заторохкотіла Наталя,— а ми на тебе чекали, чекали, хотіли вже іти на підмогу... Втомилася, бідолашна? Анко, давай допоможу.

— Обійдуся,— мовила Анка, відсторонюючи од себе Наталчину руку.

Наталя відступилася, ображено пересмикуючи плечима. Маря сіла на перевернуте відро і, важко дихаючи, замахала долонями перед розпашілим обличчям:

— Х-ху, спекота клята! — й з осудом додала: — Не гоже так, Анко. Наталочка до тебе з щирим серцем, а ти грубиш... Обидві дівчини хоч куди, а не дружите поміж себе. І чого ви не поділили?

Розділ 12. Карти під замком

Діти з'юрмилися біля грубки. Вони так близько розсілися і вляглися одне коло одного на підлозі, що важко було й добрати, де чия рука, де чия нога.

— Сашко, ходи до нас, розкажи що-небудь,— покликав ластатий Генько,— сумно...

— А ти помрій про наречену,— кепкував Сашко.

Діти, підтримуючи жарт, зареготалися. Генько спаленів:

— Ну, чого ти причепився? Наречена, наречена... Потрібна вона мені! Я цю жіночу стать ненавиджу!

— Хіба? — ніби сумніваючись, подивувався Сашко.

Він любив кепкувати з довірливого, як овечка, Генька.

Тим паче, що до кожного слова Генько ставився поважно і зовсім не розумів жартів.

— Та й ти, правда, їй не дуже потрібен,— зауважив Сашко.

— Це ж чому? — підозріливо запитав Генько.

— А що на тобі гарного? Саме ластовиння...

Генько ображено насупився.

— Та я... Та вона... — від обурення він розгубив усі слова й тільки поводив навколо виряченими очима.

— Одружишся? — вкрадливо запитав Сашко.

— Одружуся! — загорланив Генько так упевнено, мовби весілля було призначене на завтра.

— Оце-то так!

— Молодий!

Генько розгублено переводив погляд з одного обличчя на інше — всі реготали. Поступово до нього почав доходити увесь комізм становища, в яке його так хитро втягнув Сашко. Він почухав потилицю, втер носа вказівним пальцем і сказав незлобиво:

— Та йди собі, Сашко, завжди ти щось вигадаєш, аби покепкувати з людини. Не доберу, як і розмовляти з тобою.

Хлоп'ячий регіт розбудив Віру Іванівну. Вона стурбовано підвела голову, потім сіла, поправляючи халат.

— У чому річ, діти?

— Та ось... Сашко знову Генька розіграв,— захлинаючись сміхом, пояснили хлопці.

Віра Іванівна всміхнулася, глянула на годинник, дістала з-під подушки книжку.

Сашко добродушно поплескав Генька по спині.

— Не сумуй, не дамо ми тебе на глум. І правда, навіщо вона тобі — така?

Генько остаточно заспокоївся.

— Еге ж! Прямо жабеня якесь, а не дівчина... О, хлопці, оказія була мені! Йдемо ми з Мишком, братаном, на ніч рибу ловити, а...

Сашко обернувся до розчинених дверей і став дивитися, як біжить мимо вагона земля.

«І справді, жабеня,— думав Сашко.— Рот від вуха до вуха, очі круглі, ніби коричневі гудзики... Та за себе, видно, вміє постояти. Як вона мене! — Сашко всміхнувся.— Що ж, сам винен...»

У степу було безвітря. Прудкий дощ сипонув на вагони й пропав. Паровозний дим висів у нерухомому повітрі жовтими клаптями. Запах диму перебивав свіжий запах виораної, змоченої дощем землі.

— Сашко, ти чому сидиш, як сновида? Я гадав, ти спиш...

Сашко обернувся до Генька.

— Думаю. Коля-Ваня сам поїхав... Важко йому буде. Він же зовсім хворий.

— Думай не думай, а без нього нам кінець! — Генько озирнувся на Віру Іванівну й додав пошепки: — Крага вчора погрожував: «Микола Іванович лібе... лібел...»

— Ліберал?

— О! — зрадів Генько й тут же здивувався: — У тебе, Сашко, язик по-особливому влаштований, чи що? І як тільки ти їх вимовляєш?

— Нумо, розповідай далі, що було,— нетерпляче загомоніли хлоп'ята.

— То я ж розповідаю. Я собі отож іду на станцію зведення послухати. Наші всипали Гітлерові під Тулою, ходи здоровий і не кашляй! Мільйон танків захопили в полон!

— Правда?!

— Точно! Сам чув, як Левітан розказував!

— Генько, ти ж про Крагу хотів,— нагадав Сашко.

— То я ж про те й кажу... А Крага йде з нашою,— Генько скосував на Віру Іванівну і ледь чутно зашепотів: — Вона голову схилила, а Крага довбе своїм ціпком, як дятел: «Микола Іванович з вами лібе... Загалом, розпустив вас... рідний батенько!»

— Це він про Колю-Ваню так?! — обурилися хлопці.

— Тихіше,— зашипів Генько,— каже: «Я дисципліну наведу!» Чому, мовляв, про бійку не доповіли? Це про жабенятко, коли воно Сашка по голові чайником угріло...

Віра Іванівна підвела голову, прислухалась до Геньчиного шепоту. Сашко непомітно підштовхнув його.

— Ти чого? — здивувався Генько. Озирнувся. І безневинним голосом протягнув: — Вірванно, їсти хочеться, аж кишка кишці марш грав.

— Хто в нас сьогодні черговий? — запитала вихователька.

— Заєць, Петрусю! Чуєш?!

— Що-о! — озвався з горішньої полиці невдоволений охриплий голос.

— От дає! — здивувався Генько.— Заєць, а спить всю дорогу, як ведмідь. Петре, діли сухарики!

Петро звісив кудлату голову, заспаними очима подивився на хлопців, що голосно реготали.

— Що я, рудий?

— Пофарбуюсь у чорний колір, був рудий я, став не схожий! — проспівав Генько. Раптом замовк і тужно додав: — Ех, хлопці, туга-смуток бере... тікаємо в тил, як малята дитсадківські. Гайнути б усім гуртом, га?

Петро зістрибнув на підлогу, потягнувся всім своїм худим довгим тілом.

— Еге ж, а тебе командиром призначимо. Знатний вийде з тебе командир!

Генько схопився:

— А чому б ні? У громадянську в Будьонного скільки нашого брата воювало? Не полічити... Он Гайдар трохи старший за тебе, Сашко, був, а вже цілим взводом командував. Не віриш? Я сам читав! Ви як собі хочете, а я на фронт майну, снайпером стану. Ми з братаном щонеділі в тир ходили! Чого я в тилу не бачив? Гадаєш, стріляти не вмію? А «Ворошиловський стрілець» не хочеш?

— У тебе?!

— Ні, в братана. А ми з ним однієї породи. Я, коли хочеш, усю гвинтівку на зубок знаю.

— Сиди,— Сашко невесело посміхнувся,— не один ти такий...

Сашко давно б уже втік на фронт, коли б не слово, яке дав Миколі Івановичу. Незадовго до від'їзду директор зібрав у себе старших хлопців. Тих, хто перейшов до сьомого класу.

— Будемо евакуюватися,— сказав він.

— Як евакуюватися! — загули діти.— Війна ж незабаром скінчиться!

— Ось побачите, до сьомого листопада! — впевнено вигукнув Петрусь Заєць, найкращий Сашків друг.

Микола Іванович підвівся з-за столу. За його спиною висіла на стіні шапка-будьонівка з матерчатою червоною зіркою на рудуватому, опаленому вогнем козирку. В цій шапці Микола Іванович воював у громадянську.

— Будемо евакуюватися,— повторив Микола Іванович і відійшов до вікна. Повернувся до дітей спиною. Згорбився.

Діти принишкли. Сашко дивився на Миколу Івановича, кожному слову якого він звик вірити, і в душу його закрався сумнів. Невже Микола Іванович злякався бомбувань? Невже він не вірить у швидку перемогу? Як же так?

— Це... це боягузтво,— тихо мовив Сашко. Сказав і сам злякався своїх слів.

Микола Іванович навіть не обернувся. Тільки згорбився ще дужче, засунув руки в рукава ватянки, підвів плечі.

Хлопці мовчки дивилися на директора й чекали. Микола Іванович стояв кілька хвилин нерухомо, потім обернувся до дітей. Витягнув з кишені портсигар, дістав цигарку, але так і не курив.

— Скільки в дитячому будинку дітей? — несподівано запитав він.

Сашко розгубився.

— Не знаю, чоловік сімдесят, мабуть.

— П'ятдесят. П'ятнадцятеро ми відправили в госпіталь після бомбувань,— твердо сказав Микола Іванович.— Ми ж не боягузи, еге ж, Сашко? Ми хоробро підставляємо малюків під бомби.

— Я ж не про це,— запротестував Сашко.

— А я про це. І ні про що інше ми зараз не маємо права говорити. Ми повинні вивезти в тил п'ятдесят дітей, щоб зберегти для Батьківщини живими й здоровими п'ятдесят майбутніх робітників, інженерів, учителів, учених... І не гадайте, що це буде легко...

Микола Іванович підійшов до столу, поклав руки на плечі Сашкові й Петрусю.

— Я сподіваюся на вас, хлопці. Ви старші.

— Впораємося,— поважно заявив Петро,— хіба ми ликом шиті, чи що?

— Авжеж,— Микола Іванович усміхнувся. Довгі сиві брови прикрили очі.

— Карти під замком. Усе зрозуміло?

— Зрозуміло,— скрушно відказав Петрусь і підштовхнув ліктем Сашка. Скільки років минуло, а все пам'ятає Коля-Ваня...

...Коли Сашко й Петрусь навчалися ще в третьому класі, в Іспанії точилася війна з фашистами. Сашко запропонував своєму однокласникові й другові Петрові Зайцю втекти в Іспанію — на допомогу республіканцям.

Петрусь згодився одразу, не вагаючись.

— Хіба ми з іншого тіста ліплені? — палко підтримав він.— Громадянська війна закінчилася до нас, а в Іспанії люди он як потрібні!

На вокзалі хлоп'ята причаїлися за штабелем дров коло будки стрілочника. Тут не так дуло. Мокра земля надвечір змерзлася, холодно потріскувала під ногами крижинками. На дровах кошлатим шаром лежав іній.

Хлоп'ята тулилися один до одного. Вітер задував у рукава, судомив спини.

— Хай йому дідько, холоднеча яка! — не стримався Петрусь, од холоду цокаючи зубами.— А в Іспанії зима буває?

— Ні,— сказав Сашко,— там спека знаєш яка!

— Пощастило іспанцям,— зітхнув Петрусь.— Ти бачив море?

— Ні.

— От і я не бачив. Кажуть, воно в тисячу разів більше за річку, аж берегів не видно. Брехня, мабуть. На чому ж тоді земля тримається по краях?

— На воді,— сказав Сашко.

— Хе! Підставляй жмені! На річці земля за мости тримається. Їй-їй! А ти як гадав? Ой, холоднеча яка! Аж сил не стає... Сашко, гайда на вокзал, погріємося. Коли ще поїзд той прийде!

Хлопці заховали наволочку з сухарями під дрова і клуса припустили на вокзал.

Там їх і здибав Микола Іванович.

Вони доїдали морозиво на останні десять копійок, коли Микола Іванович підійшов до них і мовчки став поруч.

Сашко перший побачив директора. Він поклав у рот рештки морозива і завмер, корчачись від пекучого холоду в роті.

— В Іспанію? — запитав Микола Іванович.

Петрусь кивнув. Біле лице його порожевіло й вкрилося крапельками поту.

— А карта Іспанії у вас, сподіваюся, є?

Діти розгублено перезирнулися.

— Немає,— прошепотів Сашко.

— От тобі й маєш! — здивувався Микола Іванович.— Поважні люди — й без карти?

Всю дорогу до дитячого будинку вони йшли пішки, тримаючись за руки Миколи Івановича, й голосно співали пісню про червоне знамено. Пісню іспанських республіканців. Тоді всі її співали.

«Не так уже й багато літ минуло відтоді,— думалося Сашкові,— всього чотири роки...» І знову його шлях лежить не на війну з фашистами, а в тил. Прикро.

Вдалині завиднів глиняний будиночок з плескатою покрівлею. Коло будинку бовваніло самітне дерево з товстим стовбуром і тонкими голими гілками. До дерева припнуто верблюда.

— Хлопці, верблюд! — вигукнув Сашко.

Діти стовпилися біля дверей.

— Корабель пустелі,— статечно мовив Генько,— бач, стоїть собі витрішкуватий, ніби й війни ніякої немає... Хлопці, а правда — Крага в ногу поранений чи бреше?

— Геннадію!

Генько оглянувся.

Віра Іванівна сипала чайною ложкою цукор на сухарі, які Петро Заєць розкладав купками на розісланому по підлозі простирадлу.

— А що? Я просто... — забелькотав Генько.

Віра Іванівна похитала головою, короткі коси вибилися з-за вуха, впали на лице. Вона підвела пасмо й сказала стримано:

— Соромно. Ти просто взяв і сказав за спиною в людини гидоту... Це... не по-чоловічому, коли хочеш.

Генько відвернувся. Засопів ображено.

Вихователька сумним поглядом дивилася на дітей, що раптом замовкли.

— Я бачу, хлопці, ви... як би це сказати? Недолюблюєте старшого вихователя. Я не хочу нав'язувати вам свою думку, але... людина повинна бути справедливою. Степан Федорович суворий і вимогливий. На його плечах зараз увесь дитячий будинок. Ви ж знаєте, що Микола Іванович поїхав...

— А скоро ми приїдемо? — запитав Генько. Образи не затримувалися в Геньковому серці.

— Очевидно, вночі,— Віра Іванівна зітхнула і зачерпнула ложкою цукор у наволочці.

Мимо вагона замелькали будинки. Промайнули й повільно попливли по обрію смуги виораної землі, покраяні мокрими вузькими канавами на квадрати.

На зупинці до вагона підійшов Кузьмін.

— Добридень, діти! — бадьорим басом привітався він, прикладаючи випростану долоню до військового кашкета.— Всі здорові? — І, не дочекавшись відповіді, розпорядився: — Вихователя до мене!

Сашко знехотя підвівся.

— Віро Іванівно, вас!

Вихователька віддала ложку й наволочку з цукром Генькові й зістрибнула на насип.

Кузьмін відступив од дверей і сказав багатозначно, дивлячись згори вниз на виховательку, ніби закликаючи її до відповіді:

— Довірили, власне кажучи, дітей неписьменній дівчині, а там казна-що діється!

— Що таке? — стривожилася вихователька.

— Ходімо. Дізнаєтесь. Ганьба!

І Кузьмін швидко пішов уперед, цюкаючи ціпком по землі.

«Мабуть, жабеня щось накоїло,— промайнула Сашкові здогадка.— Ото бідове дівча! А може, її за бійку чиститимуть?»

Йому пригадалося, як тремтіли Зорчині губи, коли вона благала Генька: «Мені швидше треба... мені квітів треба...» І свій сміх.

«Ото дурень,— із запізнілим каяттям подумав Сашко.— Може, людина квіти любить!»

Сашко глянув на станцію. Дерев'яний будинок під бляшаним високим дахом. Майданчик перед будинком глиняний, утоптаний. Навколо майданчика глиняна огорожа.

А за огорожею квіти...

Розділ 13. Суд та діло...

Маря вмостилася на підлозі, біля розчинених дверей. Витягнула з-під нар клунок з подертими сукенками, сорочками, штаньми, в'язкою різнобарвних клаптиків. Дістала з валізки моток чорних ниток — своє найголовніше багатство. Пришивши чергову латку, Маря спершу милувалася нею, схиляючи голову то на один бік, то на другий, розгладжуючи латочку рукою на коліні, й вдоволено мружилася. Потім зітхала, складала полагоджену сукенку чи сорочку в чепурненьку купку й бралася до іншої, щось заклопотано бурмочучи собі під ніс.

Рясний дощ полив із самітної пухкої хмари несподівано й прудко. Здавалося, хтось велетенський зібрав дощові струмені в один жмут, наче віник, і почав стьобати по даху та стінах вагона. Свіжий вітер сповнив теплушку.

Дівчатка позлазили з нар. Усілися кружка навколо Марі.

— А що, дівчатка, заспіваємо? — запропонувала Маря, милуючись черговою латкою, і, не ждучи на відповідь, завела високо та журно:

Анка Чистова перестала витирати кухлі. Так і застигла, притиснувши до грудей шмат вологої марлі.

підхопила вона низом.

Біжить тим гаєм річечка, вода, як скло, блищить. Відбиваються в річці хмарки і біжать, біжать разом з водою широкою долиною кудись далеко-далеко... А край берега у затишку схилилися над водою три верби. Купають тоненьке гілля у воді й журяться. Пройде весна, промайне гаряче літо, набіжать холодні вітри до річки, й посиплеться із верб зелене листячко. І понесе його вода далеко-далеко...

Марин голос линув аж до хмар і лунав там, у високості, на одній світлій сумовитій ноті.

Дівчатка принишкли, наїжилися, зачаровані піснею. Маря обірвала пісню, затулила лице руками й схлипнула.

— Україно моя... чи побачу я тебе знову?

Аня присіла поруч неї, обняла, припала головою до Мариного плеча. Хтось із дівчаток тоненько схлипнув. У Зорки защеміло в носі. Вона обняла Даринку й теж заплакала.

Галка підвела голову, подивилася на дівчат, що ридма ридали, перевернулася на живіт, стукнула кулаком по краю настилу.

— Гітлерюка проклятий! — вигукнула вона.— Піймати б його, паразита!

— А я,— Зорка схлипнула, витерла пеленою ніс,— я його в клітку посадила б — і в зоопарк. Еге, Даринко?

— Гадає, що йому все так і минеться,— мовила тихо Даринка.— Якби-то я могла... — Вона простягла вперед тонкі руки і з несподіваною силою стиснула кулачки.— Якби я могла,— задихаючись, повторила вона,— я пішла б на фронт і своїми руками застрелила...

Дівчатка внизу вже не плакали, а, перебиваючи одна одну, вигадували для Гітлера жахливі кари.

— А правда, він дітьми харчується? — пищала Нінка.

— Атож! По радіо ж казали, що він людожер. Німецьких дітей усіх пожер і на нас поліз! — сказала Зорка.

— Ой, дівчата, раптом німці хоч ненадовго переможуть? — злякано запитала Нінка, витріщаючи очі й шморгаючи носом.

— Дулю з маком! — зло відрубала Анка.

— Правильно! Не на тих натрапили! Я сама чула, як по радіо говорили: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!» — сказала Галка.

— І я чула! — підхопила Зорка.

— І я. Якийсь дядько на станції розказував — днями наші так німців торохнули, що тільки держись! — додала Анка.

Дівчатка радісно завищали.

— Правда?!

— Ой, може, тепер війна закінчиться і ми додому поїдемо, еге, Маря?!

— Може, так, а може, й ні,— Маря зітхнула.— Ось приїдемо до великого міста, всі новини взнаємо.

— Велике місто ми вчора вночі проїжджали,— мовила Наталка,— Коля-Ваня там на швидкий поїзд пересів.

У вагоні одразу стало тихо. Всі повернули голови до дверей, де, обнявши руками коліна, сиділа Наталя.

— Щоб раніше за нас приїхати й усе приготувати. А Степан Федорович за директора лишився.

— Отже, ми незабаром приїдемо? — зраділа Зорка й заторсала Даринку: — Чула?!

— Ур-ра! — закричала Галка.— Марю, дай гітару!

Вона злетіла долі й стала перед Марею, нетерпляче поводячи плечами. Маря витягнула з коси круглий гребінець, приклала його до губів і заграла.

Дівчатка стали в коло.

— Нумо, Лях!

— Гей, Галченя, вибий циганочку!

...Мимо вагона мелькали будинки, глиняні огорожі. Вдалині чорніли смуги зораної землі. Поїзд уповільнив хід, сіпнувся і зупинився.

Дівчатка навалилися одна на одну. Зчинилася весела метушня.

— Гайда на станцію! — підхопившись, гукнула Галка.

— Гайда, узнаємо новини з фронту та окропу наберемо про запас.

Маря поправила розкуйовджену косу й зняла з цвяха відро. Дівчатка стали поквапно обтрушуватись.

— Ніхто нікуди не піде,— спокійно сказала Наталка,— зараз будуть збори.

Дівчата нараз сторопіли, потім невдоволено забуркотали. Подорожнє життя і так не дуже багате на розваги.

— Які ще збори?!

— А що, хлопці теж прийдуть?

— Степан Федорович прийде,— сказала Наталка.

З останніми Наталчиними словами Ніну наче хто підкинув на місці. Вона спритно викарабкалася на полицю і вмостилася біля Зорки, звісивши ноги у подертих парусинових капцях. Гостре личко її зблідло, мовби одразу зсохлося.

— Зоренько, — зашепотіла вона збентежено, — це про мене збори.

— Про тебе? — здивувалася Зорка.— Звідки ти знаєш?

— Відчуваю.

У відчинені двері теплушки, важко дихаючи, влізла Віра Іванівна. Осмикнула халат, поправила окуляри й привітно всміхнулася. Слідом за нею вніс своє дуже, сухе тіло Кузьмін Степан Федорович. Старший вихователь.

— Степане Федоровичу! Вірванно! — проспівала Наталка своїм тоненьким тендітним голоском.— Добридень вам!

Вона дивилася на старшого вихователя з такою безмежною повагою, що Кузьмін мимоволі зніяковів.

— Здрастуй, здрастуй, Наталочко, — він лагідно поплескав старосту по щічці, потому по-начальницьки оглянув вагон і приклав до кашкета випростану долоню.— Здрастуйте, діти!

— До-бри-день!

Дівчатка мостилися по краях полиць, підгортаючи ноги під себе, ніби кури на жердині.

Зорка влаштувалася так, щоб з-за її спини не було видно Даринки.

— Усі здорові? — гримотів Кузьмін своїм грубуватим рішучим голосом.

— Усі! Всі!

— Жерти здорові, як корови! — вигукнула, пустуючи, Галка. Вихователька похитала головою. Галка набрала придуркуватого вигляду.

— Чому? Я й кажу: всі здорові, як корови!

Маря метушливо витягла з-під полиці дві валізки, поставила їх одна на одну, змахнула фартушком порохняву.

— Сідайте, будь ласка, — звернулася привітно, мовби дома в себе гостей приймала.

Кузьмін опустився на валізки всією своєю вагою, розставивши ноги в блискучих крагах, і заходився набивати тютюном люльку. На свіжій його гімнастерці виблискували, як ордени, значки ГПО і БГПО.

Віра Іванівна мерзлякувато пощулилась, прихилилася плечем до грубки й сховала руки в кишені халата.

— Ну, то що ж у нас з вами скоїлося? — кинув Кузьмін, натоптуючи тютюном люльку.

Наталка вийшла на середину. Поправила коси. Відкашлялась.

— Сьогодні ми повинні обговорити неморальні вчинки,— сказала й запитливо подивилася на Кузьміна. Старший вихователь поважно кивнув.— Неморальні вчинки,— повторила Наталка й глянула в вічі Ніни своїми чистими правдивими очима. — Лапонько... — вона запнулася, але тут же виправилась: — Лапіна Ніна, ми, вся наша група, вимагаємо, щоб ти чесно розказала нам, як ти проміняла казенне плаття на коржики.

— Це ж коли? — здивувалася Маря.

Віра Іванівна здригнулася. Видно було, що для неї це така ж новина, як і для Марі.

У вагоні запала тиша. Дівчатка дивилися не на Ніну, а на Зорку. Зорка мимохіть засовалася, ніби намагалася скинути з себе похмурі погляди. Галка схопилася на коліна, подалася вперед, до Наталки.

— Базікало,— видихнула вона крізь щільно стиснуті губи.

Наталка якусь мить пильно, не кліпаючи, дивилася на подругу, потім перевела погляд на Кузьміна й усміхнулася до нього ясною, відкритою усмішкою.

— Лапіна,— нетерпеливо обізвався Кузьмін, вистукуючи пальцями по набалдашнику ціпка,— ми чекаємо.

Ніна покірно злізла додолу.

— Ну, чому ти, власне кажучи, мовчиш? — запитав Степан Федорович, примруженими очима роздивляючись Ніну крізь тютюновий дим, неначе в мікроскоп.

— Я... я не знаю... що казати,— розгублено пробелькотіла Ніна.

Зорка відчула, як бентежно й часто закалатало серце. Невже Ніна проговориться? Невже скаже?

Віра Іванівна поклала руку Ніні на плече. Нахилилася до неї:

— Ніночко, ти живеш у колективі й тому повинна відповідати за свої вчинки, ти розумієш мене? Це... правда? Скажи нам.

Ніна похнюпила голову, шморгнула носом. По щоках, наздоганяючи одна одну, покотилися сльози.

— Правда,— прошепотіла вона.

— Ну, навіщо... навіщо ти це зробила?!

— Їсти хотіла,— прошепотіла Ніна ще тихіше.

Всі мовчали.

Кузьмін стукнув ціпком об підлогу так, що підстрибнув кухоль, припасований до титана довгим іржавим ланцюжком.

— Їсти хотіла? А я не хочу? А ось вони не хочуть? Сьогодні ти їсти захотіла, а завтра... — Він помовчав і додав з несподіваною гіркотою: — Триває війна. Тяжка війна! Люди останнє віддають фронтові. А, власне кажучи, ви, замість свідомо й дисципліновано їхати в глибокий тил, цупите казенні речі? Соромно? Так, соромно. Я прямо скажу — ганьба!

Кузьмін неквапом, мовби цілячись, навів на Ніну палець.

— Ми всі повинні засудити Ніну Лапіну за її неморальні діла! — вигукнула Наталка, рожевіючи від усвідомлення власної непогрішності.— За...

— ...розкрадання соціалістичної власності, — підказав старший вихователь.

— Степане Федоровичу, ви перегинаєте... — швидко й нервово кинула Віра Іванівна.

Але Кузьмін перебив її:

— Я порадив би вам мені не радити! Я, власне кажучи, виправляю ваш недоробок, шановна товаришко Соколова, а оскільки Микола Іванович у від'їзді, то й обов'язки — що? — директора! Далі, Наталю.

— За систематичну крадіжку казенних речей, за те, що дбає тільки про себе! Ніно, ти повинна перед усіма визнати свою провину.

— Нумо, Нінко, не тягни, зізнавайся! — весело втрутилася Галка, мовби радіючи, що є розвага.

— Авжеж,— підтримала її Анка,— чого вже там...

— Ото ще кара господня... — голосним шепотом проказала Маря.

Ніна прошепотіла щось неслухняними губами.

— Що? Не чую,— Кузьмін глянув на годинник і підвівся, нависаючи над Ніною.— Кажи зрозуміліше. Соромно? Твої подруги не їли цих брудних коржиків, і вони чесно можуть дивитися всім у вічі. Так! Усім!

— Я... Я теж їла...

Даринка намагалася говорити спокійно, але голос її уривався од слабості. Обома руками вперлася вона в краї настилу, щоб не впасти. Худа, з тонким, майже прозорим лицем, від чого здавалася особливо беззахисною, Даринка дивилася на старшого вихователя розширеними очима й повторювала, як у маренні:

— Я... я теж їла... Ніна не сама... Вона не винна, якщо...

— Ц-це ще що таке?! — здивувався Кузьмін.

— Дарина Лебідь,— підказала Наталка.

Зорка спершу розгубилася, та потім схаменулася.

— Дарко! — злякано закричала вона. — Замовкни! Ну чого ти втручаєшся!

Вона схопила Даринку за плечі, штовхнула подалі на нари, аби швидше сховати подругу од Кузьміна. Даринка впала, тоді підвелася знову, відштовхуючи од себе Зорчині руки.

У відчаї Зорка зістрибнула на підлогу й закричала, притискаючи до грудей кулаки:

— Ну так, і я міняла! Можете карати! Мені байдуже!

— Припини істерику! — гаркнув Степан Федорович. Відсторонивши Зорку, він кинувся до нар. Але Кузьміна випередила Віра Іванівна. Перевернувши порожнє відро, вона стала на нього обома ногами і обережно зняла Даринку.

— Що з нею? — тривожно запитав ззаду Кузьмін.

Вихователька обернулася до нього сполотніла, перелякана. Вона тримала Даринку на руках, пригортаючи до грудей, наче маленьку дитину.

— Не знаю...

— Ой лишенько! — Маря схлипнула, витерла фартушком губи й накинулася на Зорку.— Ти що ж мовчала? Я питаю її, чому Дарини не видно, а вона каже — Даринка спить. Хіба можна спати всю дорогу? Ой горенько! Ой лишенько...

— Варю! — гнівно сказав Кузьмін, стукнувши ціпком об підлогу.— Власне кажучи, вам довірили дітей!

Маря замовкла, із схлипом втягуючи в себе повітря.

— Степане Федоровичу, це все Зорка,— швидко знайшлася Наталка,— знала й нічого мені не казала. Просто неподобство. Не можу ж я сама за всіма встежити!

Кузьмін ковзнув поглядом по обуреному Наталчиному обличчю. Стурбовано потер лоба. Насупився.

— Негайно в лікарню!

Даринка заплакала. Обхопила руками шию виховательки.

— Не треба... Вірванно, любесенька... не треба в лікарню.

Кузьмін нагнувся до Дарини. Ліва його повіка затіпалась.

— Там тобі молоко даватимуть,— м'яко сказав він,— ну не плач, одужаєш — і ми по тебе приїдемо.

— Я тут одужаю... мені Зорка молока принесла... за плаття.

— Віро Іванівно, віднесіть Лебідь у службовий вагон,— звелів Кузьмін.— Варю, допоможіть виховательці. Зрештою вночі будемо на місці...

— Даринко! — Зорка кинулася до подружки, але Кузьмін схопив її за руку, різко повернув до себе. Зорка зіщулилася, чекаючи, що Кузьмін зараз нагримає на неї, як допіру гримав на Ніну. Вона глибоко зітхнула й войовничо виставила плече вперед, ладна битися з цілим світом сам на сам, коли вже однаково Даринку забрали.

Та Кузьмін не гримав. Він стояв посеред вагона, широко розставивши ноги, трохи похитуючись, курив, притримуючи люльку біля рота, й дивився на Зорку з чудним подивом, нібито бачив уперше.

— Гм... — вимовив нарешті,— за героя себе вважаєш? Так, так... А коли б Лебідь померла, га? Мовчиш?

— Я... я гадала, вона одужає,— прошепотіла Зорка.

— Гадала-думала... Головою треба було думати, а не заднім місцем, га? Повтори!

— Заднім місцем,— розгублено повторила Зорка.

Нагорі зареготала Галка. Слідом за нею, ніби оговтавшись від заціпеніння, заговорили, зашепотілися дівчатка. Ніна відступила вбік і непомітно шмигнула за титан.

— Ти гадаєш, Будницька,— вів далі Кузьмін, уже, видно, забувши про існування Ніни,— я нічого не знаю про бійку? Як ти голову розбила Дмитрієву? Я все знаю! Від мене ніщо не приховається! Як стоїш? Облиш кусати нігті й стань струнко, коли розмовляєш зі старшими! Геть розбестилися! Зчиняють бійки, відстають од поїзда, цуплять казенні речі! Ганьба! Я вам покажу кругову поруку у воєнний час, власне кажучи! Марш на місце!

Зорка метнулася убік, наштовхнулася на когось і навмання полізла в найтемніший куток на долішні нари.

— Усім зрозуміло?! — долинув до неї виразний бас Кузьміна.— Сподіваюся, запитань не буде?

— Будуть... Наталко, не смикай за ногу, може, я запитати хочу.

— Нумо, Ляхова, питай, — дозволив Кузьмін, — лише по суті питання.

— Я по суті,— запевнила Галка.— А що з Гітлером зроблять, коли спіймають?

* * *

Зорка тицьнулася носом у подушку, натягнула ковдру на голову.

Чому так буває? Хочеш зробити щось гарне, а виходить погане?.. Може, вона просто така невдатна? Жила собі з татом, мамою, бабусею, а тепер нікого немає. І Даринку забрали. Всі тільки те й знають, що лають, кричать... Краще б вона залишилася в санітарному вагоні з Васею. Поїхала б із ним у госпіталь, а звідти на фронт. Усе ж краще, аніж тут лишатися. Наталці так щастить — хоч що зробить — усе добре, Кузьмін їй: «Наталочко, Наталочко...» Лялька жалюгідна!

Зорка намацала під подушкою клаптик газети з Василевою польовою поштою і заспокоєно зітхнула.

«Втечу,— твердо поклала собі вона.— Тільки-но приїдемо, одразу втечу! Ото Василь зрадіє!»

Зорка облизала солоні губи, вклалася зручніше й уявила собі, як вона втече, як Василь зустріне її і вони разом стануть бити фашистів.

...Біжать солдати широким полем, а попереду всіх вона. Зорка, з гвинтівкою! «Ур-р-ра!» Тікають від них фашисти. Зорка попереду... і несподівано вибігла в степ, стала рвати жоржини, але звідкілясь нагодився Кузьмін, вихопив букет і почав топтати його ногами в жовтих крагах.

— Уставай! — закричав він і потягнув Зорку додолу.— Вставай, сплюхо!

Зорка злякано скрикнула й розплющила очі. Хтось настирливо тягнув з неї ковдру.

Вона хутенько сіла, швидко смикнула ковдру вгору, враз відчуваючи, як усе тіло миттю вкрилося липким гарячим потом.

— Тю, навіжена! Тримай! — сказала Маря й поклала Зорці на коліна величезний букет квітів.

— Поки ти спала, до тебе кавалер прибігав. Гарненький такий хлопчик із розтрощеною головою! — Маря пирснула в кулак і вся зайшлася, загойдалася од сміху.

Зорка розгублено дивилася на квіти, не зовсім тямлячи, сниться їй все це чи ні.

Від квітів гірко й ніжно пахло степом. Зорка нерішуче простягнула руку й торкнула оксамитне серденько ромашки. На пальці залишився жовтий пилок...

— Нерозлий-вода, молодий-молода! — лукаво проспівала Галка й зареготала. Та цього разу її ніхто не підтримав. Дівчата оточили Зорку й дивилися на квіти з незлобливою заздрістю.

— Живі... — здивовано прошепотіла Ніна, присуваючись ближче.— І це все тобі?

Зорка взяла квіти обома руками, зарилася в них лицем і, відчуваючи, як зникає із серця туга, промовила:

— Сашко... Ото дурний!

Розділ 14. «Приїхали, здрастуйте...»

Від самого вечора по стінах і покрівлі вагона одноманітно порощив дощ, і від цього в теплушці раптом стало затишніше, було приємно лежати під теплою ковдрою і слухати крізь дрімоту, як Маря виводить сонним голосом свою безкінечну казку про гарну дівчину й відважного козака, яких «розраяли злії люди...»

А над ранок Зорка несподівано прокинулась од якоїсь особливої стійкої тиші. Вагон не рухався. Але не так, як це бувало на попередніх зупинках, а тривко, ніби колеса нарешті відкладали своє і завмерли тепер назавжди.

Зорка сповзла з нар і визирнула в прочинені двері.

Дощ перестав. У розривах хмар холодно голубіло небо. Від вагонів до самого обрію тяглося похмуре безлісся степу, і тільки подекуди ворушилася на вітру суха ламуча трава. Вітер прасував її, ганяючи по степу сірі кулі перекотиполя. А на самому обрії, ніби застиглі хвилі, ліловіли піщані бархани. Неподалік ешелону видніли кілька жовтаво-сірих будинків з пласкими покрівлями. Коло будівель диміли паровози, рухалися товарні состави. Там була станція.

То ось у чому річ! Вагони з дитячим будинком стояли в тупику.

— Дівчата! — заволала Зорка.— Вставайте! Приїхали!

— Цить, причинна! Зіпаєш удосвіта, як той півень,— сердито озвалася Маря.

Визирнула з вагона й сполошилася.

— Справді, приїхали! Чого ж ти мовчала?! Вставайте, дівчатка, вставайте!

Поряд, у хлоп'ячому вагоні, зашуміли, загупали, протяжно здивовано засвистіли.

Дівчатка зістрибували з нар. Сонні, закудлані, нічого до ладу не втямивши, товпилися в проході, штовхалися й галасували:

— Ой-о-ой!

— Завезли!

— Ой, дівчата, ні деревця, ні травинки!

— А казали — в евакуацію їдемо! Яка ж це евакуація, коли нічого немає?!

Біля вагона з'явився Кузьмін. Заклопотано-бадьорий. У чистій гімнастерці з тугим білим підкомірцем.

— Здрастуйте, діти! — низький голос його перекрив лемент.

Дівчатка принишкли, блимаючи на старшого вихователя з полохливою цікавістю.

— Вивантажувати речі! — гучно скомандував Кузьмін.

Галка ступила вперед.

— Це ми тут житимемо?

Кузьмін кивнув, нетерпляче глянув на годинник.

— Тю-ю, та тут же самий степ...

— Їхали, їхали і... приїхали! — знову загаласували дівчата.

Кузьмін насупився.

— P-розмови! Це вас, власне кажучи, не стосується, зрозуміло? Що?

— Аж ніяк незрозуміло,— Галка набрала дурнуватого вигляду й випросталася, як по команді струнко. Але очі її досить нахабно косували на старшого вихователя.

— Що незрозуміло?

— Чому не стосується, що стосується?

— Галко, чи тобі не соромно! — обурилася Наталка.

— Зажди, зажди, Наталочко,— тихо промовив Кузьмін, пильно розглядаючи Галку.— Отже, незрозуміло? Так, так, Ляхова, дурника вирішила корчити? Начувайся, я тобі цю демонстрацію ще пригадаю...

— А чому? Ви ж самі запитали: зрозуміло? А як незрозуміло? — безвинним голосом виправдувалася Галка.— Вже й спитати не можна...

— Ой, Лях, відчайдушна,— захоплено прошепотіла Ніна.

— А Микола Іванович говорив, що нас усе стосується,— стиха докинула Анка.

Кузьмін випростався, розправив плечі й поволі обвів поглядом дівчаток, що юрмилися біля дверей вагона.

— Ну, то кому ще незрозуміло, здається, Чистовій? Га?

Анка мовчала, опустивши долу очі й покусуючи губи.

Кузьмін осміхнувся і відшукав очима Зорку, яка боязко ховалася за Анчиною спиною.

— А тобі, Будницька?

Зорка стрепенулася і раптом з відчайдушною рішучістю випалила:

— А де Даринка Лебідь? Ви її в лікарню здали?

Степан Федорович повагом дістав з кишені просторого галіфе яскраво вишитого гаманця, потримав його на долоні й поклав у кишеню. Спохмурнів.

— Погані справи в Лебідь. Це на твоїй совісті, Будницька, зрозуміло? Щастя, що вчасно зуміли влаштувати в лікарню. — Він зітхнув і вів далі вже зовсім іншим тоном: — Ех, діти, діти, гадаєте, мені тут до вподоби? Та коли наказано, власне кажучи, значить, треба терпіти, не роздумуючи. Йде війна, гинуть люди, та країна вивезла нас у глибокий тил, щоб ви могли — що? — вчитися. А чим ми повинні відповісти на піклування? Добрим навчанням і залізною дисципліною, зрозуміло? Не чую!

— Добрим навчанням і залізною дисципліною,— гучніше за всіх випалила Наталка.

Кузьмін глянув на годинник і заквапився.

— Варю, ви відповідаєте за своєчасне вивантаження!

— А куди ж дінешся? — Маря розвела руки й зітхнула.— Всю дорогу за щось-нещось відповідаю, така вже моя доля...

Дівчатка заметушилися, почали квапливо збирати речі. Зорка стояла, мов прибита.

З Даринкою погано... і в цьому вона, Зорка, винна... Але ж Даринка сама просила нікому не казати. Як же так? Раптом перед нею постало Грицькове обличчя. Зорка стиснула щоки долонями, затрясла головою. «Ні, ні, з Даринкою цього не станеться! Я не винна... Я слово дала; а може, не треба було слова давати? А якщо вона просила?»

— Зорко, ти чому стоїш, наче стовп при дорозі?

Зорка заціпеніло дивилася на Анку, неспроможна збагнути, чому Чистова тримає в руках порожній матрац, а дівчата з виском гасають по вагону в клубах пилюки й солом'яної потерті.

— Що з тобою? — уже співчутливо запитала Анка.

— Так... нічого,— ледь розтуляючи губи, прошепотіла Зорка й заплакала.

Анка злякано кинула матрац на підлогу й пригорнула Зорку.

— Перестань... Ну, чого ти? Все буде гаразд, побачиш!

— Нехай усі... усі на мене... нехай, якщо... я винна,— захлинаючись, бурмотіла Зорка, припавши до Анчиного плеча. — Нехай я помру... коли погана, а вони хороші... мені байдуже...

Дівчата обступили їх з усіх боків.

— Зорко, тьху на тебе! Чого ти? — запитала Галка, яка прибігла пізніше за всіх.

— Я знаю, це вона через Даринку,— пропищала Ніна. Гостре личко її жалісливо скривилося, здавалося, вона теж ось-ось заплаче.

— Марю! — збентежено покликала Наталка.— Марю!

— Зорко, та плюнь ти на цього Крагу! — зло сказала Галка.

— Марю! Та де ж вона?!! — надривалася Наталка.

— Та ось же я,— важко дихаючи, озвалася Маря десь ізнизу.

Дівчатка розступилися.

Маря вибралася з-під нар, тягнучи за собою клунок з білизною.

— Що тут у вас скоїлося? — запитала вона, поправляючи косинку, що сповзла з голови.

— Зорка плаче!

— Крага сказав, що з Даринкою погано!

— Та ні, він сказав, що Зорка винна!— перебиваючи одна одну, загомоніли дівчатка.

— А вона не винна!

— Ні, винна! — втрутилася Наталка.— Бо мовчала.

— То й що ж, як мовчала?

— Не можна про хвору мовчати!

— Та годі тобі! Не можна мовчати... А якщо вона слово дала?

— Ану цить! — різко сказала Маря. Вона насильно відірвала Зорку від Анки й повернула до себе.— Цить! Кому кажу?! Знайшла час рюми розпускати!

Зорка перестала плакати й лише судорожно зітхала.

— Дурне дівча,— виказувала Маря, витираючи фартухом зарюмане Зорчине обличчя.— Не годиться завчасно живе хоронити... Одужає Даринка й до нас приїде.

— Авжеж,— підтримала Марю Галка,— мало що Крага збреше.

— Дивіться, он попрямував до станції і не кульгає зовсім,— простодушно пропищала Ніна.

— А чому б то він кульгав? Адже фронт — о-он де зостався! — ущипливо зауважила Галка.

Наталка обурилася.

— Як вам не соромно! Степан Федорович не винен, що в нього нога хвора! І ти, Галко, теж...

— Сором не дим, очей не виїсть! — Галка пустотливо зареготала й поплескала Зорку по плечі.— Гайда матраци стягувати!

Анка зачудовано подивилася на Галку, потім перевела погляд на сторопілу Наталку й стенула плечима. Галка голосно заспівала:

— Довкруг, а не на нім, дурепо! — розсміявшись, поправила Анка.

— Пусте! — весело вигукнула Галка нагорі, скидаючи матраци.

— Зорко, ану хапай за гузир! Так його, фашиста! А пилюги, пилюги скільки!

Наталка, ніби оговтавшись після раптового заціпеніння, закричала на дівчат, раз у раз поглядаючи вгору, де так само весело, як і співала, поралася Галка.

Під цю мить у вагон заліз незнайомий юнак. Стрункий чорний хлопчина в зеленому стьобаному халаті, затягнутому на вузьких стегнах шкіряним поясом, у червоному залізничному кашкеті.

Він заліз у вагон і став біля дверей, мружачи вузькі довгасті очі.

— Приїхали, драстуйте,— скалячи в усмішці великі зуби, сказав він і чхнув. — Уй-юй, який пил-мил підняв! Давай швидко збирай речі-печі, вагон треба! Ваш директор гарба-марба пригнав...

Маря взялася в боки, труснула головою так, що коса розкрутилася, розсипалась по плечах.

— А ти хто такий? Чого командуєш? — грізно запитала вона, наступаючи на парубка.

Хлопчина витріщився на Марю в захопленні, усміхнувся ще ширше і вчепився руками за пояс.

— Начальник я! — гордо відповів він, виставивши наперед ногу в м'якому шкіряному чоботі.

— Який ще там начальник?

— Станції начальник! — юнак поправив кашкета, відступив од дверей і повів рукою на будиночки, що громадилися вдалині. — Станція Берекельде. Швидко, швидко треба. Вагон треба. Один приїхав, другий поїхав, що вдієш, війна!

Зорка злізла з нар і з цікавістю роздивлялася хлопця.

— Берекельде — це вже евакуація? — ввічливо поспитала вона.

— Уй-юй, яка худа кизимка! — начальник похитав головою.— Зовсім худа... Нічого. Їсти будеш бішбармак, коржі... живіт о-ось такий буде,— він простягнув руки й заокруглив їх.— Як великий кавун буде. Добре?

Дівчатка зареготали. Маря пирснула, прикриваючи долонею рот.

— Як у буржуя! Ото заживемо! — вигукнула Галка, звісивши голову з нар.

Начальник ображено звів брови.

— Навіщо буржуй? У Казахстані немає ніяких буржуїв-муржуїв.

— Зорко, годі патякати,— не стерпіла Наталка,— хто за тебе працюватиме?

— Годі тобі,— сказала Анка,— вже й побалакати з людиною не можна.— Вона кинула ковдру до купи на підлозі й підійшла до начальника.

— А Казахстан великий?

— Дуже! — похвастав начальник.— Республіка! Міст багато, людей багато, колгоспів багато, їжі багато, добре жити будемо! — і додав, невпевнено поглядаючи на розпашілу Марю: — У гості ходити будемо...

— Ой, не можу! Вже й у гості ходити... — сердито обізвалася Маря, весело мружачи очі.

Повз вагон швидко протупцював Кузьмін.

Слідом за ним потягнулися хлоп'ята з клунками на плечах.

Прибігла весела Віра Іванівна.

— Дівчатка, любенькі, нумо швидше. Хлопці вже вантажать речі на підводи.

— А Ко... Микола Іванович приїхав? — запитала Анка.

— Приїхав, приїхав!

— Ура! — загорлала Галка.

— Ура! — закричала й собі Зорка.

— Ура-а-а,— збуджено підхопили дівчата, оточивши виховательку.

— Все, все буде гаразд,— незвично швидко й збуджено казала Віра Іванівна, обіймаючи дівчат.— Зараз у селище поїдемо, звідси кілометрів десять. Нас уже чекають у колгоспі... Нарешті в нас з вами почнеться нормальне життя!

Частина друга

Розділ 15. Хлопці — мододці...

Коли дитбудинківці на величезних рипливих гарбах, у які були запряжені статечні верблюди, дісталися селища, навкруг було тихо й порожньо: усі жителі пішли працювати на поле.

Діти з цікавістю озиралися довкола. Майже усі будинки глиняні. Упереміж з російськими будинками на четверо вікон з різьбленими віконницями стояли низенькі мазанки з одним віконцем, під плескатою покрівлею. Де-не-де за деревами виднілися повстяні юрти.

У центрі селища біліла церква із зеленими банями. Над головним входом до неї висіла афіша: «Сьогодні кіно „Трактористи“, а від бані до бані — гасло: „Все для фронту, все для перемоги! Товаришу, пам'ятай: бавовна — це наша зброя!“»

Гарби прорипіли повз церкву, повернули за ріг і зупинилися навпроти одноповерхового барака за високим дерев'яним парканом.

Довга шерега вікон біліла фіранками. Навколо барака — яблуні. По-осінньому сумні, з пов'ялим сірим листям. Земля під деревами розпушена, сипка, а на подвір'ї тверда, наче глиною обмазана. Над навстіж розчиненими дверима висіло гасло, виведене невпевненою рукою, хоч видно, що той, хто писав, дуже старався, бо кожна літера була заголовна: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»

Тільки-но розвантажили останню гарбу і Кузьмін з Марею та старшими дітьми пішли до сільради по харчі, як молодших обступили місцеві хлопчаки й дівчатка. Вони боязко купчилися оддалік, усі смагляві, чорноокі, й розглядали приїжджих з неприхованою цікавістю.

— Гей, чого витріщився? — вигукнула Галка товстунові з качаном вареної кукурудзи в руках. Хлопчик утупив у Галку темні очі і не переставав жувати.

— Ого, як наминає, і не вдавиться! — заздрісно сказав Генько, не спускаючи очей з качана.

Хлопчик діловито обгриз качан, зашпурив його й витягнув з кишені шмат білого коржа.

— Ану, геть звідси! — закричали дитбудинківці.

— Ще й дратується! Жуйна тварина!

Хлопчик засунув руки в кишені, підсмикнув штани. Тоді стулив губи й насупився.

— Що ти сказав? П-повтори,— заїкаючись, перепитав він.— Повтори, кажу тобі!

Генько стиснув кулаки й ступив до хлопця.

— Жуйна тварина! — вигукнув він, озираючись до своїх.

— А ти... ти од війни втік!

Тієї ж миті Геньчин кулак збив з хлопця тюбетейку.

Миттю і дружно місцеві навалилися на Генька, але тут підоспіли дитбудинківці. Місцеві опиралися хоробро, та дитбудинківців було більше, і до того ж, на боці селищних билися тільки хлопчаки. Дівчата з вереском кинулися врозтіч, і лише одна з них, у червоній краватці, безстрашно стала до бою, відчайдушно метляючи численними кісками.

— Ой-бой! Хуліган! Навіщо так?! — кричала вона, силкуючись розтягти забіяк.

А від будинку вже біг Микола Іванович. Слідком поспішала, чомусь накульгуючи, Наталя Доможир.

Угледівши директора, дитбудинківці неохоче припинили бійку. Дехто навіть устигнув сховатися за будинок, але більшість дітей залишилися на місці. Вони ледь стримували переможні усмішки.

Микола Іванович зупинився, розстебнув комір ватянки. У нього раптом стало чуже обличчя і чужі, незвично злі очі.

— То що ж ви... — хрипко дихаючи, видавив він із себе.— Нумо далі... Не бійтеся. Ви ж у мене хоробрі: семеро на одного...

Галка не витримала, вибралася з натовпу, вдарила кулаком себе в груди.

— Миколо Івановичу, вони перші!

— Мовчи вже,— пошепки мовила Анка, потираючи садно на щоці.

— Чому? З'ясувати спочатку треба!

Микола Іванович заклав руки за спину і глянув Галці у вічі:

— Цього разу я не буду з'ясовувати, Галю! — І наказав: — Геннадію та Наталко, негайно зніміть гасло.

Генько та Наталка сторопіло втупилися в директора.

— Навіщо?

— Миколо Івановичу, хай висить!

— Воно ж нікому не заважав! — перебиваючи одне одного, загомоніли діти.

— Замовкніть! — крикнув Микола Іванович.— Гасло писали діти, яких ви щойно набили.

Запала тиша. Генько й Наталя повільно, наче на страту, попленталися до дверей, над якими сяяли білістю слова: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»

І серед цієї тиші несподівано пролунав тонкий, сповнений гіркого подиву вигук:

— Ой-бо-ой!

Від гурту місцевих дітей відокремилася смаглява дівчинка. У білій сукенці, що віялом розбігалася з-під чорного камзола, у червоній краватці та в зелених сатинових шальварах. Тоненькі тугі кіски розсипалися по плечах. На відстані вони здавалися чорними шовковистими шнурками, пришитими до малинової тюбетейки. На кінці кожної кіски блищали сріблясті монетки.

— Навіщо так? Не треба знімати! Дуже прошу, таксир! Хіба погано написали? Ташен їв корж, а... — вона озирнулася на дитбудинківців.— У них тата нема, мами нема... Навіщо він сам один їв? Пригощати треба...

— Неправда! — закричала Зорка.— В мене тато на війні, і мама, і...

— І в мене!

— А в мене брат! — силкуючись усіх перекричати, загорлав Генько.

Микола Іванович нахилився до дівчинки.

— Як тебе звати?

— Рахія...

— Дякую, Рахіє.

— Ой-бой! — Рахія здивовано сплеснула в долоні.— Бабатай писав, Арсен писав. Уся команда — Тимур писав. Я зовсім тропіки допомагала...

Микола Іванович випростався, уважно оглянув похнюплених дітей.

— Ну, то що робитимемо?

Анка підвела голову, засмучено шморгнула широким розплесканим носом.

— Знімати.

Галка глянула на неї спідлоба й пробурмотіла:

— Вони ж перші... Теж знайшлася справедлива...

— А що хіба, ні? Нехай висить, очі коле, га?

Галка єхидно посміхнулася.

— Ніби ти не билася?

— А я, як і всі! — запально мовила Анка, але тут же схаменулася, розгублено махнула рукою і, відступивши, зникла в юрбі.

Діти зареготали. Усміхнувся і Микола Іванович. Рахія радісно задзеленчала кісками.

— Ой-бой! Добре! Не треба їх карати, таксире!

— Бачиш, Рахіє,— поважно сказав Микола Іванович,— іноді покарати людину — значить виявити повагу до неї.— Він повільно обвів поглядом усіх навколо, пригладив обрідний сивий чуб і поклав руку на Галчине плече.— Але, зважаючи, так би мовити, на обставини... Сподіваюся, такого більше не повториться? Як ти вважаєш, Галю?

— А навіщо він сказав, що ми од війни втекли?

— Правильно! — загаласували діти.— За такі слова ще не так треба всипати!

Ташен злякано відступив, сховався за спинами місцевих дітей і загукав звідти тонко й ображено:

— Самі перші обзивали! Навіщо обзивали, га? Навіщо тоді до нас приїхали? Ми вас кликали, га?

Рахія зойкнула, затулила рукою рота.

Серед місцевих почулися гнівні вигуки. Кілька смаглявих рук уп'ялися в Ташена й виштовхнули його наперед. Високий плечистий хлопчина у військовій гімнастерці з закасаними рукавами, який стояв попереду всіх, щось презирливо й швидко сказав Ташенові, сплюнув і додав:

— Ішак!

Ташен ображено випростався, закусив губу і замотав головою. Та в цей час інший хлопчак, русявий, стрункий, підскочив до нього:

— Ти не казах! Правильно Бабатай сказав — ішак ти!

— Сам Арсен ішак! — закричав Ташен, замахнувшись на русявого хлопця рукою з затиснутою в кулаці тюбетейкою.— Свою вівцю від чужої не відрізняєш, еге?

— Ташене! — голосом, глухим від стримуваного гніву, сказав Микола Іванович.— Для казахського народу немає своєї і чужої землі. Є одна земля — наша Батьківщина. І тому б'ються зараз з фашистами на Україні, звідки ми приїхали, тисячі казахів.— Микола Іванович помовчав і виразно, ніби після кожного слова ставив крапку, наказав:— Іди звідси!

В темних Ташенових очах заблищали сльози. Тремтячими руками він надів тюбетейку, потім скинув її, знову надів і пішов геть.

Микола Іванович похмуро дивився йому вслід. Рахія підійшла до Миколи Івановича, смикнула його за рукав.

— Таксире, — наче вибачаючись, мовила вона, — не треба...

Їх обступили діти. Вони позирали на місцевих з почуттям переваги.

— А здорово ви його! — весело сказала Галка.

Микола Іванович глянув на неї сумними очима.

Наталя й Генько принесли гасло. Зорка тицьнула в літери пальцем.

— Написали, а самі! Теж мені господарі! Нехай тепер тільки полізуть, ми їм покажемо, де раки зимують.

— Е-е! — раптом гнівно сказала Рахія.— Порожню голову дурні очі прикрашають, дурні вуста порожніми словами сиплють!

— Ти чого? — сторопіла Зорка, розгублено блимаючи очима.

Але Рахія, не відповідаючи, обернулася й пішла до воріт.

Слідом за нею потягнулися місцеві, неприязно озираючись на дитбудинківців.

— Рахіє! — покликав Микола Іванович.

Рахія зупинилася, постояла хвилинку, ніби розмірковуючи, потім обернулася до Миколи Івановича. За її спиною, незалежно заклавши руки в кишені, стояли Арсен і Бабатай.

— Ходи до нас, Рахіє,— знову покликав Микола Іванович.

У Зорки аж у носі закрутило від заздрощів та образи.

— Подумаєш,— промимрила вона, ревниво копилячи губи,— теж знайшлася принцеса на горошині... То одне, то інше...

Рахія ступила вперед.

— Якщо один баранчук хворий, навіщо всю отару різати? Очі є? Дивитися треба! Справедливо треба!

Микола Іванович кашлянув у кулак і сердито глянув на своїх.

— То що, друзі любі, дістали? Соромно? Мені на вашому місці теж було б соромно... Будницька, ти щось сказала чи мені вчулося? Кажи голосніше, не соромся, тут усі свої.

Зорка похнюпила голову. Вона вважала, що нічого поганого не зробила, і водночас чомусь почувалася винною.

— Чому ж ти мовчиш, Зорко? Чи ти вважаєш за правильне на «ласкаво просимо» відповісти кулаком у зуби?

— Ми не хотіли, воно само так вийшло... — сказала Зорка, не підводячи голови.

— Авжеж! — підтримала її Галка.— Ми що, Миколо Івановичу, ми такі: нас не чіпай — і ми не зачепимо!

— Хіба?! — здивувався Микола Іванович.— А то я вас не знаю, безневинні овечки...

Діти зніяковіло засміялися. На обличчях місцевих теж заграли усмішки.

— Ее-е, що там казати, таксире, усе добре навпіл,— сказала Рахія. Вона підійшла до Зорки й простягнула руку.— В нас кажуть: «Як сто чоловік знати на обличчя, то краще одного на ім'я». Тебе звати Зорка, мене Рахія, давай тепер знайомитися будемо. Ей, Бабатаю, Арсене, ходіть сюди, ви в нас теж... безневинні овечки!

Розділ 16. Бойове завдання

По обіді час минув у господарських турботах.

Поки Сашко й Петрусь розпалювали величезний казан у мазанці на задвірку й нашвидкуруч пристосовували мазанку під лазню, Віра Іванівна з дівчатами затіяли генеральне прибирання.

З району привезли на двох вантажних машинах вузькі залізні ліжка, схожу на величезну шафу дезинфекційну камеру, або, попросту кажучи, «вошобийку», й фанерні, пофарбовані сірою олійною фарбою тумбочки.

Дезкамеру встановили за мазанкою. Тут верховодила Анка Чистова. Хлопці зносили сюди ковдри, білизну, матраци, подушки, одяг. Анка по-господарськи лічила речі, записувала в зошиті й направляла у «вошобийку».

Дівчата мили вікна. Цеглою драїли дерев'яну непофарбовану підлогу. Розставляли в спальнях змащені гасом ліжка й тумбочки.

Ударна бригада Галки Ляхової давала лад на подвір'ї. Віра Іванівна, Зорка, Рахія та Наталя чепурили їдальню. Рахія принесла з дому пишний фікус з широкими, неначе вирізаними із блискучої зеленої шкіри листками й маленький горщик журавцю. Фікус поставили на ослінчик у кутку їдальні, журавець — на вікно. На простінках між вікнами повісили гасла. Довгі дерев'яні столи замість скатерок накрили сніжно-білими простирадлами.

З роздавального вікна, що сполучало кухню з їдальнею, линула весела українська пісня. Смачно пахло вареною картоплею. Маря готувала урочисту вечерю.

Зорка викрутила ганчірку, струсила її і розстелила на порозі.

— Нехай ноги добре витирають!

У вікно зазирнула розпатлана весела Галка.

— Гей, мадами, лазня готова, запрошуємо митися.

Біля мазанки вже скрекотав машинкою місцевий перукар.

Увечері, пострижені, помиті, в чистому одязі, зібралися дитбудинківці в їдальні на врочисту вечерю.

Надворі дув холодний вітер. Небо було темне й низьке. А в їдальні гоготіла полум'ям кругла залізна грубка, було гамірно й весело.

Галка вмостилася на лавці впівоберта до грубки, обіперлася на лікоть і втупилась у вогонь. Світла не запалювали, звикли за дорогу до вагонного каганця, а від грубки світло було навіть яскравіше.

У напівтемряві їдальні святково біліли марлеві косинки на головах у дівчаток.

Зорка втиснулася поміж Галкою й Анкою. Обстрижена голова від незвички мерзла. Зорка пощулилась, звела комір байкового плаття і притулилася плечем до Анки. Навпроти Зорки поруч Нінки сиділа засмучена Рахія. Ніяк не могла заспокоїтися, навіщо дівчат постригли.

Дівчата сиділи уподовж столу, як маленькі бабусі, у насунутих на лоб косинках, склавши руки на колінах, і дивилися на роздавальне вікно. За вікном на кухні чаклувала біля вагів Віра Іванівна. Зважувала пайки хліба, розкладала їх на дерев'яній таці. До кожної пайки дбайливо приколювала скалочкою доважок. Виховательці допомагала поважна, розчервоніла Наталя в білому, розшитому кольоровими мережками Мариному фартусі.

За хлопчачим столом Арсен тихцем розповідав щось веселе. Мовчазний, статечний Бабатай з насмішкуватою гордістю позирав на друга й теж усміхався, прикриваючи рота тюбетейкою.

Після ранкової пригоди друзі так і не пішли додому. Носили речі в дезкамеру, допомагали дівчатам розставляти у спальнях ліжка й тумбочки, носили відрами воду з криниці для миття підлоги та вікон. Під кінець дня всі вже ставилися до них так, наче Арсен і Бабатай теж були дитбудинківці.

— Вста-а-ти! Стру-у-нко! — несподівано при вході до їдальні проспівав Кузьмін.

Під стелею спалахнули дві лампочки. Сміх обірвався ураз. Діти схопилися, виструнчилися уподовж столів.

Кузьмін задоволено оглянув гарно вбрану їдальню і, легко спираючись на ціпок, пройшов через усю кімнату. Високий, хвацький, увесь перехрещений ременями. Слідком за ним, трошки горблячись і заклавши за звичкою руки за спину, йшов Микола Іванович, у чорному мішкуватому костюмі, наче з чужого плеча. І тільки зараз при яскравому безпощадному світлі електричних лампочок стало видно, як змарнів за дорогу Микола Іванович.

На порозі показався Сашко Дмитрієв із сурмою в руці. Він став біля дверей, злегка задер голову, приклав до губів мундштук і заграв пісню іспанських республіканців «Червоне знамено».

Петрусь Заєць, невпізнанно врочистий, у білій сорочці, по-військовому карбуючи крок, уніс до їдальні розгорнутий прапор.

Микола Іванович ступив до прапора, але його випередив Сашко. Сашко припинив грати, підніс над головою руку зі стиснутим кулаком, неначе давав клятву, і нерівним від хвилювання голосом заспівав:

І тоді пісню підхопили всі. Зорка відчула, як у неї від хвилювання пробігли мурашки по спині, а на очах виступили сльози.

— Під червоним стягом боролися з фашизмом іспанські республіканці. Під червоним стягом бореться зараз із фашизмом наш народ за свободу і щастя всіх людей на землі,— неголосно почав казати Микола Іванович, коли пісня стихла й діти сіли.— Сьогодні двадцять друге жовтня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Чотири місяці, точніше — сто двадцять два дні, кожна радянська людина віддає всі свої сили, всі свої знання і вміння фронтові. Я прочитаю вам передане по радіо звернення групи учасників спорудження оборонних рубежів навколо Москви. «Ворог не пройде!» — так називається це звернення.

«Грізні, суворі дні переживає наша Батьківщина,— голос Миколи Івановича залунав на повну силу.— Над Москвою, великою столицею Радянської держави, нависла сувора небезпека. Гітлер кинув на Москву свої броньовані дивізії, заніс над нами криваву лапу...»

«Напевне, тато теж там, і дядько Льоня, і брат, і мама»,— думала Зорка, слухаючи звернення, і в душі її народжувалася образа. Хіба вона винна, що не встигла вирости?

«Тисячі нас, москвичів,— читав Микола Іванович,— вийшли на оборонні роботи. Важкої праці ми не боїмося, не пошкодуємо ні сил, ні здоров'я. Будемо працювати від зорі до зорі. Холод, дощ, багнюка нас не злякають. Не повинно бути серед нас жодної людини, яка б у ці суворі дні ледарювала. Зневажати й таврувати ганьбою будемо таких людей!

До роботи, до самовідданої бойової роботи! Не гаяти ані хвилини! Ані хвилини на розкачування!

Ворог не пройде! Перемога буде за нами!

Хай живе Москва!

18 жовтня 1941 року».

Микола Іванович закінчив читати і, не опускаючи руки зі зверненням, глянув на похмурі, зосереджені обличчя дітей.

Якусь мить діти мовчали, потім загомоніли, заворушилися, кожен намагався щось сказати, але слова тонули в загальному гаморі.

Сашко підніс руку вгору.

— Одні л-люди воюють, інші працюють для фронту, а ми? — голосно, трохи заїкаючись од хвилювання, сказав він.— Н-нас везли за тисячі кілометрів. Х-харчі видали нарівні з пораненими. Так сказав той дядько на складі: «нарівні з пораненими». Та хіба ми маємо на це право?

Зорка затамувала подих. Сашко говорив так, ніби підслухав Зорчині думки. Але вона ніколи не зуміла б так добре й доладно все сказати.

Сашкова сміливість дивувала й захоплювала її. А Микола Іванович тільки всміхається, неначе йому до душі Сашкова палкість.

«Крага показав би Сашкові, якби той посмів з ним отак говорити»,— раптом подумала Зорка й поглянула на старшого вихователя.

Кузьмін стояв осторонь, мовчки, засунувши обидві долоні за пояс, здивовано звівши брови.

— Миколо Івановичу, виходить, ми — утриманці?!

— Ми — діти,— поважно сказала Наталя.

Галка примружила очі і, наслідуючи тоненький Наталчин голос, проспівала:

Петрусь підхопився, став поруч Сашка, розітнув повітря долонею.

— Я згоден із Сашком! Чи звернення нас не стосується?

— А що ти пропонуєш робити? — запитала Віра Іванівна.

Петрусь розгублено глянув на неї, почухав за вухом, розмірковуючи, і рішуче заявив:

— По дванадцять годин на добу працювати. Для фронту!

— Правильно. Згоден. А школа? — запитав Микола Іванович.

— Учитися ніколи не пізно!

Діти підтримали Петруся схвальним гомоном. Петрусь позирав на дітей хитрувато й дещо зверхньо: докумекали? Де, мовляв, вам, лопухам, самим додуматись!

— Війна, а ми прикметники повинні зубрити. Немає дурнів! — висловила загальну думку Галка.— Це ж збожеволіти треба, скільки часу марнувати на уроки... Німці пруть і пруть, а ми сидітимемо собі за партами, наче до війни нам байдуже!

— Навіщо прикметники? Танки, наприклад, можна створювати. Або новий тип літака,— підказав Микола Іванович і гмукнув.

Петрусь обурився:

— Вам смішно... ви й воювали і... ну, загалом, багато що вже зробили в житті. Хай ми не вміємо робити танки, але ж щось інше, потрібне, зможемо.

Микола Іванович кивнув.

— Звичайно. Поряд з нами колгосп «Кзил-аскер», там дуже потрібна була б ваша допомога. Але перш за все ви повинні вчитися, розумієте? Вчитися!

— Та що ви, Миколо Івановичу... школа та школа... А якщо душа палає! Невже не розумієте?!

— Заєць! — не стримавшись, урвав Петруся Кузьмін.— Забув, з ким розмовляєш?!

— Я нічого не забув,— гнівно відказав Петрусь і сів. Щоки і шия в нього почервоніли.

Запала ніякова тиша, і в цій тиші якось особливо спокійно пролунав голос Анки Чистової:

— Навіщо ж тоді ви звернення нам читали? Хіба ми не зможемо, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, працювати й навчатися?

— Ну, це ти занадто! — обізвався хтось несміло.

І тут же схопилася з місця Галка Ляхова.

— Ти чому, Чистова, за інших розписуєшся?

— Мовчи,— спробувала втримати її Зорка.

— Чому це я повинна мовчати? Що, мене вже позбавлено права голосу? Працювати зараз треба, вчитися ми ще встигнемо.

— Правильно! — підхопив Генько.

— Ляхова! Припини демагогію! — Кузьмін ступив крок до Галки, але Микола Іванович заспокійливо підніс руку вгору.

— Стривайте, Степане Федоровичу, розв'язується важливе питання. Нехай говорять.

— Нумо, Лях, не бійся! — підохотив Галку Петрусь.

— А я й не боюся! Я ніякої роботи не боюся. Я для фронту що завгодно зроблю, але ще й учитися на додачу не згодна. І край! Не той час! Схопиш «погано» — знову в калоші сидіти? Анці що, вона й так відмінниця, для неї, хоч працюй — не працюй, байдуже. А я ось по саме горло маю ваших калош!

Останні Галчині слова потонули в загальному реготі.

Зорка схилилася до Анки:

— Чому вони сміються?

— У нас газета виходила; хто схопить «погано», того в калоші малювали або верхи на ракові... Галка з калош не вилазила.

— Що, Лях, силоньки бракує? — сміючись, запитав Сашко.

— Не твій клопіт! — самолюбно відповіла Галка.

— Як це «не твій клопіт»? А чий же це клопіт? Хлопці, дівчата, це наш клопіт чи не наш?

— Наш! — залементували діти.

Анка Чистова звелася, поправила косинку, підійшла до Галки.

— Ну, то ось, із навчання я беру Ляхову на буксир! Коли вона схопить «погано», саджайте мене разом з нею в калошу!

— Правильно, Чистова, молодець!

— Знаєш що, Чистова? — остаточно розізлилася Галка.— Гадаєш, тільки в твоїй голові мозок, а в інших тирса? Гадаєш, тільки ти така свідома? Я, коли захочу, не гірше за тебе працювати і вчитися буду. Затямила?

І сіла, ні на кого й не глянувши.

Петрусь підхопився, почав гатити кулаком по столі.

— Хлопці, голосуємо резолюцію?

— А навіщо голосувати? Всі «за»!

— Оце-то по-нашому, по-військовому! — схвально прогув Кузьмін.— Чуєте, Миколо Івановичу?

Микола Іванович не відповів. Якусь мить він стояв, схиливши сиву голову, потім поважно, без тіні усмішки подивився в очікуючі очі дитбудинківців.

— Ну, діти, самі зголосилися, так, будьте ласкаві, потім не хникайте. Завтра о шостій нуль-нуль ранку ми приступаємо до виконання важливого бойового завдання! Збиратимемо бавовник!

Петрусь осміхнувся, покрутив обстриженою головою.

— Ой, і хитрун же ви, Миколо Івановичу! Чому ж одразу не сказали? Гадали, скиснемо працювати й вчитися?

— Ти помиляєшся, Петрусю, я знав, що ви не скиснете. В усякому разі, старші. Та вас небагато. Більшості — від десяти до дванадцяти років. На це не можна не зважати. Але ваша допомога дуже потрібна фронтові. Отож, щоб успішно виконати це завдання, ми з Степаном Федоровичем вирішили поділити вас на два загони. Перший загін — хлопці. Командир загону Бабатай Тайменов, комісар — Сашко Дмитрієв... Бабатай, ти згоден?

Бабатай підвівся і поважно кивнув — згоден.

— Чому Бабатай? — здивувалися хлопці.

— Бабатай добре знає місцеві умови. Другий загін — дівчатка. Командир Рахія Утемисова, комісар... Ляхова Галя.

Рахія залилася рум'янцем і сховала обличчя в долонях.

Галка отетеріло витріщилася на Миколу Івановича, не тямлячи, сміється він з неї чи каже серйозно. Та вже за кілька секунд, пересвідчившись, що Микола Іванович не сміється, Галка отямилася, набрала поважного вигляду і лукаво підморгнула Анці.

— Комісаре... а як же калоші? — шепнула Анка.

— Будь спок,— чинно відповіла Галка.

Наталя сиділа приголомшена й розгублено дивилася на Кузьміна. Старший вихователь насупився. Видно, призначення Галки і йому було несподіванкою.

— Завтра неділя,— вів далі Микола Іванович,— у понеділок почнуться заняття в школі. Завважте, ніякої знижки не буде. То як, витримаєте?

— Витримаємо!

— Не маленькі!

Микола Іванович пройшов уздовж столів, поглядаючи на дітей, і несподівано запитав:

— Невже ви так і не зрозуміли, що ваше навчання — теж зброя? І значно могутніша за танки, кулемети, бомби! Тільки подумайте самі: фашисти галасують на весь світ, що вони знищать нашу армію, зламають наш опір. Вони не тільки руйнують наші міста, вбивають мирних жителів — вони намагаються вбити наше майбутнє! Тож поміркуйте, діти, що виходить: тисячі дітей разом з учителями вивезено в тил. У Казахстані, на Уралі, в Сибіру працюють школи, технікуми, інститути... Скінчиться війна, і ви: Сашко, Петрусь, Аня, Зорка, Галя... усі ви, майбутні вчителі, інженери, агрономи, робітники, відбудуєте зруйновані міста, зробите нашу країну ще кращою. У ваші руки, діти, партія більшовиків дає наймогутнішу, найсвітлішу зброю — ЗНАННЯ! Пам'ятайте про це.

* * *

Цього вечора довго не спали. Зорка вже вкотре починала розповідати казку, але дівчатка ніяк не могли заспокоїтись: обговорювали збори. Нінка Лапіна сиділа на ліжку біля Анчиних ніг і жалісливо скімлила:

— Аню, з російської в мене ще сяк-так, а з арифметики просто ніяк, хоч помирай... може, я просто така нездатна, га? Бувають же такі люди? Бувають? Може, моя голова не така, як у всіх?

— А рот у тебе такий? — насмішкувато запитала Наталя, збиваючи подушку. — Може, тобі пайку меншу видавати?

Зорка вже крізь сон чула, як Галка доводила комусь:

— Коли в колгоспі працювати, то яке ж це бойове? Це трудове. А бойове, коли на фронті або шпигунів ловити. Я одного шпигуна мало не піймала... Бігла, бігла за ним, а він, гад, сів у машину й чкурнув.

— А як ти його розпізнала?

— А хіба в моїй голові полова? Будь спок... іде собі в капелюсі, вуса чорні, а борода руда, одразу видно — приліплена... Іншим разом нізащо не випущу.

До спальні зайшла Віра Іванівна. Стала, тоді стушила до Зорчиного ліжка.

— Зорю, скільки вже казала тобі: не вкривайся з головою, це шкідливо.

Зорка вистромила з-під ковдри носа. Просто перед собою вона побачила вузькі плечі Віри Іванівни, худу шию і сиві коси, що відросли за дорогу нерівними пасмами. Вихователька закладала коси за вуха, від чого обличчя її здавалося ще вужчим і гострішим.

— Це востаннє, Вірванно, більше не буду.

Віра Іванівна всміхнулася, постояла кілька хвилин, дослухаючись сонного дихання дівчаток, і, обережно причинивши за собою двері, навшпиньках вийшла в коридор.

Зі спальні хлопчиків долинав регіт.

Віра Іванівна відчинила двері й суворо сказала:

— На добраніч, діти!

Сміх затих, наче його й не було.

...На маленькому ганочку флігеля, в якому розмістилися виховательська та кабінет директора, сиділи Микола Іванович і Кузьмін.

— Віро Іванівно, приставайте до гурту,— покликав Микола Іванович і посунувся, поступаючись місцем на вузенькій сходинці.— Трудний сьогодні був день. Перший... а скільки ще таких днів попереду?

— Саме так,— багатозначно докинув Кузьмін, попихкуючи люлькою.— Я, власне кажучи, чекав, що ви згадаєте на зборах про бійку.

— Навіщо?

— Як це навіщо? Ви що, схильні лишити це ганебне порушення дисципліни без наслідків?

— А що ви пропонуєте?

— Я не пропоную, я вимагаю,— різко мовив Кузьмін,— щоб заводії були суворо покарані.

— Я ненавиджу бійку... з дитинства,— не одразу обізвався Микола Іванович,— але іноді... доводилось. Наші діти травмовані війною, загибеллю рідних. Я хочу, щоб тут вони знайшли сім'ю, дружню, добру, розумну, де дітей не ділять на гарних і поганих. І починати наше нове життя покараннями... вибачайте, Степане Федоровичу. За ці чотири місяці війни, за дорогу діти змужніли, в них розвинулося почуття відповідальності; згадайте сьогоднішні збори. І треба дати добрий вихід цим новим силам; повірте мені, це дасть більше, аніж будь-яке покарання.

— Все це дуже добре,— перебив Кузьмін,— але якщо ми не доможемося залізної дисципліни і вихованці розмовлятимуть з вихователями так, як сьогодні з вами говорив Заєць, я, власне кажучи, ні за що не ручаюсь. Ви мрійник, Миколо Івановичу, і забуваєте, що триває війна і ми не маємо права бути добряками, потрібна дисципліна і ще раз дисципліна.

Віра Іванівна сиділа мовчки, тільки надмірним зусиллям волі змушуючи себе не заснути тут же на ганку. Встати й піти, на її думку, було неввічливо, і вона мучилася, терпеливо чекаючи кінця розмови. Але слова Кузьміна несподівано боляче вразили її, неначе він замірився на найголовніше, без чого вона вже не могла жити. Сонливість щезла.

Вірі Іванівні хотілося посперечатися з Кузьміним, та вона тільки промовила:

— З ними не можна бути дуже суворими, треба інакше.— Вона збентежилася і додала засмучено: — Я сама не знаю ще, як інакше, але не тільки дисципліною...

Кузьмін підвівся. Витрусив люльку. Віра Іванівна мимоволі простежила поглядом, як погасли біля самої землі гарячі іскри.

— Вибачайте,— сухо сказав Кузьмін,— утопії.— це не з моєї галузі. Янголяток тут немає. Є зіпсовані, занедбані діти, і ми зобов'язані зробити з них звичайних дітей. Не гратися у виховання, а виховувати. Так я розумію свій обов'язок. На добраніч.

— Чому ви не заперечили йому? Чому? — палко запитала Віра Іванівна, коли Кузьмін пішов.— Він небезпечний, злий...

Микола Іванович поворухнувся і сказав, повільно вимовляючи слова:

— Небезпечний? Що ви, голубонько... по-моєму, він... просто... без уяви. Ідіть відпочивати, Віронько... Я трошки посиджу сам...

Віра Іванівна занепокоїлась. Вона нахилилася і взяла Миколу Івановича за руку. Рука була важка, з набряклими венами...

— Вам погано?

— Ні... нічого.

Віра Іванівна завагалася, вдивляючись в обличчя Миколи Івановича, та в темряві обличчя не було видно.

— Ну, що ж ви? — нетерпляче повторив Микола Іванович.

Коли Віра Іванівна пішла, Микола Іванович ліг на ганку, ледь стримуючись, щоб не застогнати. Біль у шлунку поступово минув. Останнім часом він з'являвся дедалі частіше, нагадуючи про тяжке поранення гайдамацькою кулею під Києвом.

Розділ 17. Даєш бавовну!

На світанку до воріт дитячого будинку під'їхала вантажна машина.

— Швидше, швидше, час — гроші,— квапив Кузьмін.

Діти квапливо вишкрібали з мисок вівсяну кашу-розмазню, обпікаючись, сьорбали з бляшаних кухлів чай. Хліб ховали в кишенях, щоб потім їсти довго, відщипуючи по шматочку.

Кузьмін особисто перевірив борти машини, став на колесо, перерахував дітей по головах і заліз у кабіну.

Хлопці відтіснили дівчаток до заднього борту й розляглися як пани. Галка затіяла була сварку з Геньком, але Генько насунув кепку на рудий ніс і демонстративно захропів, поклавши голову на мішок з мисками.

Машина вирушила на центральну вулицю й помчала дорогою, підскакуючи на вибоїнах. Було холодно. На шляху, на траві біля ариків сріблився тонкий іній. Селище не спало. За деревами біля будинків куріли літні печі, мукали корови, бекали вівці. Назустріч рухалися підводи, навантажені жовтими динями й кукурудзою.

Зорка сиділа, щільно затиснута між Анкою і Наталею, щипала хліб і думала, що, мабуть, вона ніколи вже не побачить бабусі, тата, мами і тепер довіку житиме в дитячому будинку разом з веселою, відчайдушною Галкою Ляховою, спокійною, розважливою Анкою, з Наталею, яка думає, що вона схожа на актрису.

Біля кам'яної сільради з прибитим до горища прапором стояли жінки з кетменями, закутані в білі хустки.

Осторонь сиділи навпочіпки Рахія та Бабатай з вузликами на колінах.

Машина пригальмувала. Рахія та Бабатай залізли в кузов. Жінки засміялися. Одна, молодша, з темним широким лицем, гукнула:

— Гей, Бабатаю, дівок багато, не помилися!

Дівчатка засміялися. Бабатай почервонів і сів Анці на ногу.

Мимо промайнули глинобитні будинки. Шпилясті юрти. Щільна стіна акації, що відокремлювала тином селище од степу. Аж на околиці, під корявою аличею стояв верблюд із перехнябленим набік, облізлим горбом і ліниво ремигав, розмірено рухаючи м'якою роздвоєною губою.

Почався безкраїй, похмурий степ, укритий білястими лисинами солончаків, острівцями полину, брудно-зеленого типчака та обрідними сухими чагарниками білого саксаулу.

Сонце підбивалося чимраз вище, сушило степ. У незрушному, гіркуватому полиновому повітрі дзвеніли коники. Здивовано кричала якась птаха: «Хто? Хто?»

Зорка сонливо дивилася в порожнє зеленаве небо, впіввуха дослухаючись балачок.

Нінка Лапіна розповідала Рахії:

— Ми йшли дорогою, а вони я-ак налетять та з кулеметів прямо по нас, прямо по нас...

— Ой-бой,— тихенько шепотіла Рахія.

— А он Коля-Ваня і Вірванна! — радісно загукала гострозора Галка.

Машина зупинилася біля втрамбованого майданчика край величезного біло-зеленого поля. Зорка перелізла через борт, намацала ногами колесо й зістрибнула на м'яку, вкриту пилом землю. Слідом за нею стрибали й інші дівчатка. Хлопці почали будити Генька, але він не прокидався і тільки бурмотів невдоволено й сварливо.

— Йому тепер хоч гарматою гати — не розбудиш! — Петрусь махнув рукою і зіскочив на шлях.

— Невже не розбудиш? — лукаво перепитала Галка, кинувши хитрий погляд на довготелесого Петруся, і полізла в кузов, де, підібгавши ноги, солодко сопів Генько. Хлопці розступилися. Галка нахилилася й сказала трагічним шепотом:

— Чортяки, весь хліб ум'яли, а де ж Генькова пайка?

Генько прокинувся миттю. Перескочив через борт і, позираючи навколо сонними, безтямними очима, заволав:

— Хто мою пайку зжер?

Діти од сміху попадали на землю.

— Ото ненажера ластатий, — спересердя сказав Петрусь,— як на роботу, не докличешся...

Навіть Кузьмін не витерпів і теж зареготав.

На майданчику стояли ваги, лежали купи плетених кошелів і купа складеного брезенту. А далі, скільки сягає зір, тяглися до обрію рівні ряди бавовника. Червонясто-зелені кущі, а на них коричневі коробочки з білими ватяними кучерями.

— Тю-ю,— розчаровано сказала Галка.— Я гадала — бавовна... а це просто вата... Теж мені — бойове завдання! Ось якби хліб збирати...

— Вата? — перепитав Микола Іванович і обернувшися помахав рукою у бік шляху.— Дивіться, що таке ця вата!

Уздовж поля були встановлені саморобні барвисті плакати. Сашко Дмитрієв закріплював кожен лист на жердині цвяхами, щоб не зірвав вітер.

«Бавовна — це тисячі метрів тканини»,— а під написом намальовано бійця з гвинтівкою.

«Бавовна — це мило, стеарин, гліцерин!»

«Бавовна — це штучний шовк для парашутів!» — І десятки парашутистів опускаються на голови німців, які щодуху тікають.

«Бавовна — це вибухові речовини, порох!»

«Пам'ятай: збираючи бавовну, ти робиш набої, снаряди, бомби!»

— Оце так! — сказав Генько.— А подивишся — звичайна собі вата...

— Даєш бавовну! — вигукнула Галка. — Бий фашистських гадів!

Віра Іванівна роздала плетені кошики. Загін хлопців вирушив на інший край поля. Микола Іванович оголосив: загонові, який збере більше бавовни, буде надано звання «Смерть фашизму!», і хлопці, заздалегідь упевнені в своїй перемозі, марширували на свою ділянку з піснею:

Рахія, ніби човник, снувала поміж рядами від однієї дівчини до іншої, терпляче показуючи, як ліпше й швидше вибирати бавовну з коробочок. Коли пелена була повна, витрушувала бавовну в кошіль, а потім несла її до майданчика біля вагів. Гірка бавовни на майданчику зростала, дівчатка одна за одною висипали повні кошелі й бігом верталися на поле.

Прийшов од хлопців Кузьмін, пошукав виховательку, але вона була далеко. Перед очі йому потрапила Анка Чистова.

— Ви записуєте, скільки зібрали кошелів?

— Ні... а що?

Кузьмін не відповів. Витягнув з кишені галіфе записник, вирвав аркушик.

— Наталю Доможир! — покликав він.

Наталя кинула кошіль на півдорозі й підбігла до Кузьміна.

— Ось тобі папір і олівець. Сідай тут і записуй, хто скільки збере кошелів.

— Наталя найстарша,— почала була Анка, та Кузьмін не дав їй висловитися до кінця.

— Йди працювати, Чистова. Ти, здається, взагалі любиш обговорювати розпорядження старших?

І пішов.

Дівчатка одразу, наче за командою, кинули роботу й зібралися біля вагів. Розпорядження Кузьміна обурило їх.

— Наталя найздоровіша й сидітиме!

— Гей, комісаре! Ляхова! Чуєш?

На майданчик прибігла Галка з кошиком на плечі.

— Чого галас зчинили?

— Крага поставив Наталю кошики рахувати.

Галка підійшла до Наталі й скрутила їй дулю під ніс.

— А це бачила?

— Якщо вже так припекло рахувати, нехай Ніна Лапіна не працює, вона найслабіша,— мовила Анка,— я хотіла сказати Кразі, так він і слухати не захотів.

— Атож! — розпорядилася Галка. — Ніно, бери папір і сідай записувати.

Наталя підхопилася, заховала папір за спину.

— Ти що, сваволити надумала? Степан Федорович мені наказав! Я зараз Вірі Іванівні скажу!

— Гайда! Твій Крага швендяє руки в кишенях, а Вірванна з нами спину гне.

Зорка озирнулася. Далеко в полі маячила згорблена постать виховательки.

— А навіщо записувати? — запитала Зорка.— Ми ж усі разом... один загін. Хай кожний лічить свої кошики, а потім скаже.

— Голова! — вигукнула Галка й задоволено ляпнула Зорку по спині.— Нумо, дівчатоньки, завершуй мітинг! Нумо, нумо, Наталко, нічого сало нагулювати.

День видався спекотний, наче в степ ненадовго повернулося літо. Розмови поступово стихли. Була задуха, пилюка. Від спраги дерло в горлі, шерхли губи, вкриваючись бридкою плівкою. Навіть Галка, така невтомна на витівки, знітилася.

Дівчатка вже не бігали з кошиками до майданчика, а ледь тягли їх по землі між рядами.

Анка Чистова несподівано сіла й мовила спокійно:

— Дівчата... край.

Вона зблідла. Хтось крикнув:

— Води!

Зорка відчула: ще секунда — й вона теж упаде. Поле насунулося на неї, загойдалося перед очима. Лемент дівчат, що миттю з'юрмилися навколо Анки, вона чула ніби десь іздалеку.

Вона заплющила очі. «Нічого, зараз минеться... Нічого, доню, ти в мене хоробрий козак...» — ніби наяву почула вона батькові слова.

Зорка хитнула головою, розплющила очі. Поле ще повільно пливло, погойдуючись... Зелене море... білі буруни на хвилях. Чи настане колись їм край? «Кожна врятована коробочка — це постріл по ворогові», — сказав Коля-Ваня...

Скільки ж вийде пороху із кошиків, що вона зібрала? Багато, мабуть... Порохом набивають патрони... Немов начиняють пиріжки капустою... Удавиться Гітлер такими пирогами.

— Ось тобі, ось тобі, жери, фріце! — зі злістю шепотіла Зорка і, вже не розгинаючись — так легше, переходила від куща до куща, тягнучи за собою важкого кошика.

Дівчата щось гукали, але Зорка не чула. Вона втратила лік часові й уже не відчувала втоми.

— Бововна! — раптом закричала в неї над головою Рахія. — Бавовну рятуй!

Зорка злякано випросталась.

Рахія бігла до майданчика, де неначе жива ворушилася гора зібраної бавовни.

Вітер дужчав.

За шляхом по степу котилися, чіпляючись одна за одну, сірі кулі перекотиполя.

Удалині, там, де ряди бавовнику зливалися в рівне суцільне поле, раптом виникла буро-жовта вирва з пилюги, що несамовито крутилася. На своєму шляху вона підхоплювала суху траву, гілки саксаулу, опале листя, гнала поперед себе каламутну хвилю пилюки.

Дівчата панічно заметушилися по полю.

На майданчику металися Віра Іванівна й Рахія, намагаючись натягнути брезент на зібрану бавовну. Зорка щодуху помчала до них.

— Тримайте міцніше! — кричала Галка, яка саме нагодилася.

Поруч із Зоркою та Вірою Іванівною за брезент учепилася Анка Чистова.

Вирва наближалася, збільшуючись, виростаючи у величезний рухливий стовп. Хвилі дрібної гострої пилюки йшли одна за одною.

В останню мить дівчата встигли натягнути брезент на бавовняний курган.

Хвиля піску уперіщила їх по спинах. Зорка заплющила очі й щосили вчепилася за брезент. Вітер виривав його з рук, напинав вітрило.

— Нівроку погода, ніби в Африці! — вигукнула Галка, випльовуючи пісок.

Коли Зорка розплющила очі, стовпа вже не було. Вітер віяв поривчасто. Галузки бавовнику стелилися низом. Степом котилися зірвані з жердин гасла, мчали навперегінки кулі перекотиполя.

Тільки сухе біле гілляччя саксаулу тягнулося до похмурого червонястого неба.

Розділ 18. Чорні плями

— Ти була коли-небудь у справжніх горах? — запитала Галка.

— Ні... тато тільки намірився узяти відпустку й податися в гори, а тут війна почалася. А ти?

— І я не була... а може, й була коли, не знаю. Ми з мамою та бабусею, вважай, усю землю обходили. Бабуся моя добре ворожила. А потім мама захворіла. Ми вночі стукали-стукали в хату, а тітка вийшла, здорова, як діжа, та як закричить: «Геть звідси, циганські волоцюги! Ще обкрадете!» Дуже нам потрібне її багатство. Потім мама померла в лісі. Все плакала перед смертю, що немає в нас своєї хати... І бабуся померла.

— Бідолашна... — Зорка зітхнула й погладила Галку по руці.

Галка зірвала очеретину, розім'яла оксамитову голівку, випростала долоню і дмухнула. Білі пушинки закружеляли в повітрі. Вона поглядом провела пушинки й сказала просто:

— Чого вже там бідолашна. В кожного своє щастя.

— А в тебе яке?

— У мене? — Галка всміхнулася.— У мене циганське. Я, знаєш, що хочу?

Вона набрала поважного вигляду й скоса зиркнула на Зорку.

— Не будеш сміятися?

— Не буду.

— Виросту велика й вилізу на найвищу гору, яка тільки є на землі... щоб хмари внизу. Збудую собі хату й житиму. З гори геть усе видно внизу... міста, села. Все, все... Сяду на самий шпиль і цілий день пісні співатиму.

— Здорово. Тільки я не змогла б так, сама, без людей.

— А я тобі про що кажу: у всякого своя доля. Ось і ти, як і я, у дитбудинку, а різниця між нами є.

— А яка різниця?

— Для Колі-Вані ніякої, а для Краги є.

— Хіба?!

— Він тебе за вухо ще не скуб? Ось бачиш, боїться: прийде твій батько з війни і всипле йому за це, а в мене нікого немає, мене можна...

— Чому ж ти Колі-Вані не скажеш? Ніхто не давав права Кразі скубти за вуха!

Галка помовчала й мовила стиха:

— Хворий Коля-Ваня... Скажеш йому, а він і захворіє одразу. Дідько з ним, із Крагою, не відірвав же вуха... Ой, і розквитаюся я з ним колись, довіку пам'ятатиме!

Вони сиділи в очереті на бугуті — довгому земляному насипі. Ці насипи ділили рисове поле на рівні квадрати. Коли рис достигав, воду з квадратів спускали в арик і чекали, поки земля висохне, щоб почати жнива. Волотки рису місцями полягли, переплутались. Зашкарублий глинястий грунт, посічений багатьма тріщинами, колов ноги. Дівчата шкодували взуття й жали босоніж.

У понеділок школу в селищі зачинили до кінця жнив. На високих, оббитих повстю дверях повисло оголошення: «Всі пішли в колгосп».

За ці дні діти навчилися орудувати казахським серпом-різаком, крутити перевесла, в'язати снопи.

Для дитячого будинку виділили найближчу до селища ділянку. Глибокий арик, зарослий очеретом, розділяв плантацію на дві частини. По один бік арика працювали колгоспники, а по другий — дитбудинківці. Й хоча діти виходили з дому на світанку, а верталися пізно ввечері, коли на небі з'являлися перші зорі, робота посувалася повільно.

Колгоспники давно впоралися на своїй ділянці й перейшли на інше поле, а в дітей лишилося понад половину.

— А ще я танці люблю,— казала Галка,— не такі, як Даринка Лебідь танцювала, навшпиньках, а справжні: циганочку, чечітку... щоб душа грала!

Зорка посмутніла. Даринка... Вона там, бідолаха, лежить у лікарні сама... Цікаво, що сказала б Даринка, якби дізналася, що Зорка заприятелювала з Галкою? Розгнівалася б, напевне? Вона ж не знає, що Галка вже не водиться з Наталкою.

— Тобі шкода Наталки?

Гадка здивовано глянула на Зорку.

— А чого її жаліти, хіба вона — хвора?

— Ну, ти ж не схотіла з нею дружити.

— Не люблю, коли перед вихователями вислужуються. Я спочатку гадала, що Даринка та Анка набріхують на Наталку, заздрять, що вона така гарна й що Крага її старостою призначив. А тоді дивлюся, він мене за вухо скубе, а вона перед ним на задніх лапках ходить... Ой, Зорко! Гайда, дивися, Анка з Вірванною он як нас обігнали!

Зорка з тугою подивилася на поле. І що воно за робота така? Жнеш, жнеш, а кінця-краю не видно. Бавовну й то швидше збирати. Там знай собі коробочки оббирай, а тут... Спочатку ріжеш, ріжеш переплутані колоски, потім перевесло крутиш, потім збираєш оберемки в сніп... А що, коли б... Ого-го! Це ж куди швидше!

Зорка підхопилася й побачила Кузьміна, який продирався до них бугутом. Степан Федорович зупинився, тропіки погойдуючись, і подивився на дівчат.

— Так я й знав. Ляхова й Будницька, одна одної варта... Ввесь колектив, власне кажучи, працює, а вони, як дезертири, по кущах ховаються. У чому річ? Чому не працюєте?

— Ми лише на хвильку,— сказала Зорка.

Галка мовчала, роздивляючись дерев'яне руків'я різака.

— Ляхова, ти що — язик проковтнула? Скасовувати мої розпорядження у тебе вистачає зухвальства. Ти гадаєш, я нічого не знаю? Від мене не заховаєшся, зрозуміло? Що?

Кузьмін казав усе це незвично тихо, розглядаючи дівчат темними очима. Білки його очей були жовтавого кольору.

«Бабуся казала, якщо білки жовті, значить, печінка хвора, а від хворої печінки в людей удача псується. Може, тому Крага такий злий?» — подумалося Зорці, а вголос вона мовила, прагнучи вигородити Галку:

— Це я запропонувала, щоб кожний сам запам'ятовував, скільки збере кошиків. Микола Іванович казав же, що зараз усі руки дорогі.

— Ось яка ти, виявляється, свідома... — чи з іронією, чи то здивовано обізвався Кузьмін.

Але Зорка не помітила іронії.

— Я й зараз, знаєте, що придумала? Якщо...

— Гайда працювати! — не дослухавши Зорки, наказав Кузьмін.— Твої цінні пропозиції, Будницька, ми послухаємо на вечірній лінійці, де ти, до речі, поясниш колективові, чому просиділа в кущах половину робочого дня, що?

Зорка аж рота роззявила, та Галка схопила її за руку й потягнула за собою.

— Знайшла перед ким розводитися. Хіба йому доведеш?

— Байдуже! — сказала Зорка.— А я, знаєш, що придумала? Скільки нас усіх? Тридцять п'ять, якщо з Вірванною. Нехай найсильніші жнуть, а слабші — десь троє, готують перевесла, а шестеро чи п'ятеро в'яжуть снопи. Одразу робота швидше піде.

— Будницька! Голова! — захоплено заверещала Галка.— Гайда швиденько до Вірванни.

За півгодини робота на дитбудинківській ділянці закипіла. Хлопці й старші дівчатка з Вірою Іванівною жали, Ніна Лапіна та ще двоє крутили перевесла, а решта в'язали снопи й ставляли їх куренями по кілька штук.

За три години такої роботи дитбудинківці зробили більше, ніж за ввесь учорашній день.

Після роботи до Зорки несподівано підійшов Сашко.

— А ти молодець! Добре придумала.

Зорка здригнулася, зніяковіла. Сашко дивився на неї і всміхався.

— Просто дивно, як це досі нікому не спало на думку? Ну та ти в нас завжди така... винахідлива, еге ж?

Зорка зашарілася й нічого не відповіла. Їй хотілося багато що сказати Сашкові, вибачитися за ту витівку в черзі по окріп, але від хвилювання вона не могла й слова вимовити.

— Чому ж ти мовчиш? — запитав Сашко й поклав руку Зорці на плече.— Ходімо, вже всі вишикувалися.

Зорка безпорадно озирнулася. Ну де ж та Галка? Коли потрібна, тоді її немає... і зустрілася з ревнивим, підозріливим поглядом Наталі. «Ага, ковтнула?» — злорадо подумала Зорка й раптом відчула себе з Сашком легко й вільно, ніби вони давні друзі.

— Я про це в одній книжці читала. Там колгоспники так пшеницю жали.

— Ти любиш книжки?

— Ще й як! У нас удома багато всіляких книжок. Ти Жюля Верна читав? А Вальтера Скотта? А Тома Сойера? І я читала. Та понад усе я люблю казки. У них закінчення завжди гарне. Коли книжка закінчується погано, так прикро стає, і нічого не вдієш.

— У житті теж так буває, коли почуваєш себе безсилим,— задумливо й сумно сказав Сашко.

Зорка кивнула на знак згоди. Вона йшла позаду всіх, трошки відставши від строю. Пилюка на шляху, прибита вечірньою росою, холодила босі ноги.

Швидко темніло.

— Коли місто бомбували... в мене там бабуся лишилася... Вона там, а я нічого, нічогісінько не можу вдіяти.

— Чому бабуся не виїхала?

— Вона не могла. Тітонька Парася, бабусина подруга, ще з громадянської лежить паралізована. У неї навіть орден є, вона хоробра була. Комісар! Не могла ж бабуся лишити її... саму...

Сашко стиснув Зорчине плече.

— Я по-дурному поводився тоді на станції, ти не гнівайся,— сказав він.

Зорка аж зупинилася.

— Та що ти! Це я... Я тоді Даринці Лебідь хотіла квітів нарвати... Я все сподівалася, що вона одужає. Як ти гадаєш, вона одужає?

— Авжеж.

Сашко помовчав, так само тримаючи руку на Зорчиному плечі, й сказав чомусь гнівно:

— Ось що, Будницька, коли тебе хтось образить, ти мені скажи, гаразд?..

Вечірню лінійку Віра Іванівна провадила в їдальні відразу після вечері. Миколи Івановича не було, він ще зранку поїхав у район на нараду, а Кузьмін затримувався в правлінні колгоспу.

Лінійка відбувалася як завжди. Віра Іванівна прочитала останні вісті з фронту, потім відзначила тих, хто добре працював, і особливо від імені дирекції подякувала Зорці.

— Будь завжди такою, Зоренько,— мовила вона,— ти всім дуже допомогла. Молодець!

Якраз під цю мить з'явився Кузьмін.

— Прошу уваги! — голосно сказав він, прямуючи на середину.— Тільки-но закінчилось правління колгоспу, і мене просили передати вам велику подяку за допомогу. Очевидно, наш дитячий будинок буде нагороджено грамотою райради за самовіддану працю на збиранні врожаю.

— Ура-а-а! — закричала Наталя й заплескала в долоні. Діти підтримали. Кузьмін почекав, поки вщухнуть оплески.

— Але я змушений вас засмутити. Поряд із самовідданою працею всього колективу у нас з'явилися чорні плями.

Діти зачудовано дивилися на Кузьміна. Які ще там чорні плями?

— Так, так,— солідно підтвердив Кузьмін.— І ми не маємо права обминати їх. Будницька та Ляхова, вийдіть зі строю і розкажіть своїм товаришам, чому ви тоді, коли вони працюють не покладаючи рук, відсиджуєтесь у кущах?

Ця заява була такою несподіванкою, що діти спочатку нічого не второпали. Тільки Зорка й Галка перезирнулися, розуміючи все. Піднесений настрій, що охопив Зорку після розмови з Сашком і теплих слів Віри Іванівни, раптом пропав. Вона сховалася за спину Анки Чистової, і ніяка сила не змогла б примусити її вийти на середину.

— І друге,— вів далі Кузьмін.— Вони хотіли подати якусь пропозицію. Будницька! Ми вислухаємо тебе тепер, а не під час роботи.

— Степане Федоровичу, про що ви? — дивуючись, запитала Віра Іванівна.

— Тобто як про що? — в свою чергу запитав Кузьмін. І затнувся, здивовано й розгублено поглядаючи на дітей.

Вони сміялися. Спочатку боязко, притлумлено, а потім у їдальні вибухнув відвертий, невтримний регіт.

Навіть Віра Іванівна не витримала й тицьнулася обличчям у плече Марі, яка аж схлипувала од сміху.

Перший схаменувся Сашко Дмитрієв.

— Степане Федоровичу... це ж Зорка,— все ще сміючись, сказав він,— Зорка придумала таке, що ми сьогодні зробили вдвічі більше, ніж учора... А ви кажете — плями...

Кузьмін на якусь мить заплющив очі, потім обернувся і швидко, майже не кульгаючи, вийшов з їдальні. Та раптом вернувся й глухо видавив із себе:

— Вибачте.

У спальні, коли дівчатка вже вклалися, Галка сказала:

— То подяки, то догани... Життя!

Анка Чистова обернулася до Зорки й збентежено промовила:

— Дивися, Зорко, Крага не пробачить тобі сьогоднішнього... не вірю я йому.

Розділ 19. Школа

Цілу ніч лив дощ. Порощив по бляшаному даху. Стукав у вікна важкими краплями. Неначе просився в тепло, до людей. А над ранок прокинувся за відрогами Каратау вітер, розкидав хмари, розчищаючи для себе вільний простір над степом. І пішов гуляти селищем, видуваючи з будинків рештки тепла.

Люди ховали руки, щулилися, кутались у хустки та шарфи.

Але для дитбудинківців вітер ніщо.

Микола Іванович ішов обіч шляху, намагаючись тримати крок, і теж співав, широко розмахуючи руками. А Кузьмін — попереду строю, і в руці його тріпотіли, наче прапорці, довжелезні стрічки обгорткового паперу із списками учнів.

Біля школи стрій змішався, утворився натовп. А натовп завжди неспокійний. Лементує, якщо погано, галасує, коли й добре. Дитбудинківцям було весело.

Вчора на зборах голова колгоспу врочисто вручив дитбудинкові почесну грамоту від райвиконкому, а від колгоспу цілого баранця за самовіддану працю на збиранні врожаю.

Учителі зустріли дітей біля школи. З їхніх облич одразу видно, що вони стурбовані: хіба жарт — цілу ораву дитбудинківців добавили, а дитбудинківці, як відомо, народ відчайдушний...

— Як у вас з дисципліною? — допитувався директор школи, цілячись у Кузьміна рудуватим клинцем борідки.

— Можете бути спокійні,— пробасив Кузьмін. Але очі його чомусь ховалися, уникали доскіпливого погляду директора.

— Ради не дам собі, що з ними робити? — розводила руками завуч.— Стільки часу пропустили...

— Вони неодмінно доженуть. Ви навіть не знаєте, які в нас здібні діти,— запевняв її Микола Іванович.

— Дивися — Рахія! — вигукнула Зорка. Галка витягнула шию, розглядаючи у вікнах школи цікаві носи, приплюснеш до шибок.

— Гей, Рахіє! Привіт! — загукала вона й підштовхнула Зорку ліктем.— Глянь, цей, як його... Ташен! Сміхота!

Зорка підійшла до Сашка.

— Я, мабуть, усе-все перезабула. А ти?

Сашко всміхнувся.

— І я. Нічого, не бійся, малечо, я тобі допоможу.

— А я тобі допоможу,— поважно сказала Зорка.

На ганок вийшов дід у хутряній трикутній шапці і в баранячій шубі. Вклонився вчителям, витягнув з кишені дзвона й зателіпав ним над головами дітей.

Сашко засміявся.

— Діти,— врочисто мовив Кузьмін.— Від сьогоднішнього дня ви знову почнете вчитися. Я гордий з того, що в тяжкий воєнний час, коли, власне кажучи, точиться війна, кровопролитна війна, ви можете вчитися! — Він звів угору палець і зробив паузу, щоб діти змогли осмислити сказане.— Я сподіваюся, я вірю, що ви не зганьбите честь рідного дитячого будинку поганою успішністю і поганою дисципліною. Що? Не чую!

— Дисципліною! — дружно відповіли діти.

Микола Іванович нахилив голову й посміхнувся.

Діти почали розходитися по класах. І тут, уперше за весь час Зорчиного життя в дитячому будинку, дівчаток роз'єднали. Наталя пішла в шостий клас, Анка — до п'ятого, а Галка й Ніна Лапіна — в четвертий. Зорка, не роздумуючи, рушила слідом за Галкою.

Біля дверей четвертого класу Зорку зупинив Кузьмін:

— Будницька, а ти куди прямуєш?

— Я? Я з ними.

— Тобто як це з ними? Тобі ж потрібно в третій.

— Ну то й що... А я з Галею хочу... ми разом,— Зорка благально подивилася на старшого вихователя,— будьте ласкаві, Степане Федоровичу, хай я з ними буду!

Кузьмін зареготав. Дивлячись на нього, зареготала й Зорка.

— Ох, Будницька, біда мені з тобою...

З класу визирнула вчителька:

— В чому річ? Ви заважаєте заняттям.

Кузьмін перестав сміятися.

Зорка, усміхаючись, з нетерпінням чекала, коли Кузьмін дозволить їй іти в клас до Галки.

— Іди-но в свій клас, Будницька. Що? Не чую...

— Ну, я вас дуже прошу,— ослаблим голосом сказала Зорка.

— Щось я, Будницька, не збагну, чи ти насправді така дурна, чи прикидаєшся? Гайда у свій клас, і щоб я більше тебе не чув!

— Не піду, і край! — вигукнула Зорка.

— То ось як ти заговорила?! Ну, начувайся, я тобі покажу! Я тобі всі твої коники, власне кажучи, пригадаю!

Кузьмін схопив Зорку за комір і потягнув по коридору. Зорка відчайдушно борсалася, намагаючись вирватись. Образа й злість переповнювали її. Вона вивернулася і вкусила Кузьміна за руку. Кузьмін скрикнув, розтулив пальці, Зорка впала, схопилася і відскочила вбік.

— І будь ласка! Мені байдуже!

Вона вибігла на вулицю, Кузьмін щось кричав їй услід, але Зорка, не слухаючи, мчала дорогою, чалапаючи по калюжах. У вухах їй гуло, сльози заступали очі.

Нехай усі на неї! Ніхто їй не потрібен! Ще за комір тягне, теж знайшовся! Крага нещасний! А що вона таке вчинила? Шкода йому, чи що? А Галка теж гарна, пішла собі й лишила її саму. То й нехай, якщо вона нікому не потрібна, хай собі живуть як хочуть, вона й без них обійдеться! «Ось візьму й зовсім утечу. До Василя. От зараз утечу!»

Думка про втечу сподобалася Зорці. Всі образи, й Кузьмін заодно, вмент вилетіли з голови. Мовби їх і не було. Зорка полегшено висякалась, витерла сльози і, стрибаючи через калюжі, подалася в той бік, звідки, приглушені відстанню, долинали гудки паровозів.

«Добре придумала!» — раділа Зорка. Ось зараз вона сяде на поїзд і приїде до Василя. На станціях завше багато солдатів, вони напевне знають, де госпіталь. Потім вони разом з Василем поїдуть на фронт, битимуть фашистів або ходитимуть у розвідку...

А коли закінчиться війна, поїдуть до бабусі. Й тато приїде, і мама, і брат... Усі разом зберуться. Нехай тоді Крага тільки поткнеться! Ось лише Колю-Ваню шкода... й Сашка. Коля-Ваня буде прикро вражений, а йому не можна хвилюватися... І все це через Крагу ненависного...

Вона вибігла на шлях, по якому йшли до станції машини. Купами пухнастого снігу лежала в кузовах бавовна, накрита зверху від дощу й вітру брезентом. Машини бігли довгою низкою, похитуючись на вибоях. На бортах машин червоні смуги тканини: «Все для фронту! Все для перемоги!» і ще: «Ворога буде розбито — перемога буде за нами!»

Обіч шляху стояла жінка з кошиком. Ось вона підвела руку. Одна з машин загальмувала.

— Підвези до станції, синку! — гукнула жінка водієві й полізла в кабіну.

Зорка стала на те саме місце, де стояла жінка, й теж підняла руку. Але машини проїжджали мимо. Тоді вона почала гукати:

— Дядечку! Дядечку!

Нарешті! Водій виглянув з кабіни, подивився на Зорку втомленими, червоними очима.

— Чого кричиш? — прохрипів він.

— Дядечку, візьміть до станції... — попрохала Зорка.

В кабіні було тепло. Пахло розпеченим залізом і ще чимось запаморочливим і приємним. Зорку розморило, хилило на сон. Вона завовтузилася на сидінні, вмощуючись зручніше.

— Дядечку, а далеко ще?

— Далеченько. Ти що, нетутешня?

— Ні, ми тільки-но приїхали з дитячим будинком, — охоче сказала Зорка й схопилась. Проговорилася! Тепер водій про все здогадається і відвезе назад, у дитячий будинок.

Але водій не догадався. Відчинив дверцята маленької скриньки коло керма й дістав шматочок коржа.

— На, поїж...

Зорці у грудях аж запекло. Вона витерла руки об пелену плаття, відломила половину, решту простягнула водієві.

— Їж усе... В мене, розумієш, у горлі сохне. Квасу б зараз холодненького. — Він перехопив баранку вище. Машина затрусилася, заметляла, об'їжджаючи вибоїну.— Ох, рідна матінко, так хочеться спатоньки. Був би час, ліг та виспався б...

Водій зітхнув, спохмурнів. Дорога пішла рівна, вкочена, і він заклював носом.

— А ви лягайте й спіть,— порадила Зорка.

— Не можна, сестричко... війна.

Водій скинув картуза. Через лоба йому тягнувся червоний рубець.

Зорка поперхнулася шматком коржа. Водій скосив запалені очі на Зорку й натягнув картуза аж до брів.

— Це... це на війні? — чомусь пошепки запитала Зорка.

— На війні. Прикордонником був. Чула про таких?

— Ага. Я одну книжку читала. Тільки назву забула. Прикордонники біля стовпа стоять з гвинтівками.

— Саме так. З гвинтівками! — сказав водій і, ніби бажаючи змінити розмову, запитав: — А які в тебе діла на станції?

— Ніяких... — Зорка розгубилася і подивилася на водія з острахом. Ось візьме та й відвезе її назад.

— А навіщо їдеш? — здивувався водій.

— Одного знайомого побачити,— несподівано відповіла Зорка й сама здивувалася своїй винахідливості. Здивувалася й зраділа. Начальник добрий, він неодмінно допоможе їй відшукати Василя! — Там є такий начальник, станції начальник, — заспішила вона, несвідомо копіюючи мову хлопця в червоному залізничному кашкеті.

Водій зареготав і притьма загальмував біля приземкуватого дерев'яного барака, з вигляду схожого чи то на сарай, чи то на склад.

— Приїхали. Далі мені ходу немає. Тобі куди?

— А вам?

— Мені в інший бік. Розвантажуватись. Ну, бувай. Вокзал трішки далі. Якщо впораєшся швидко, то приходь сюди.

Я незабаром їхатиму назад.

Залізничні колії були густо забиті товарними поїздами та ешелонами з евакуйованими. Біля вагонів товпились усілякі люди. Впевненими кроками проходили військові. Вовтузилися жінки, шастали діти. Тут же йшла жвава торгівля. Евакуйовані міняли на харчі костюми, сукні, взуття...

Зорка зупинилася розгублена, спантеличена вигуками, сльозами, пахощами їжі. Біля неї, затиснувши ногами відро з вареною картоплею, торгувалася з хлопцем стара казашка.

Вони смикали з рук одне одного чоловічу сорочку й діловито сварилися.

Парубок веселий, рудуватий, чимось схожий на Василя. Згадавши про Василя, Зорка засумувала. Що ж тепер діяти? Куди йти? Може, й справді до начальника? А коли він розгнівається й відвезе її в дитячий будинок?

Зорка вибралася з натовпу.

Неподалік розвантажували санітарний. Там снували люди в білих халатах. Біля критих машин з червоними хрестами просто на землі рядами стояли ноші.

Зорка зраділа. Ось тут вона вже напевне дізнається про госпіталь. Вона зазирнула в останній вагон.

— Ти що тут загубила? — гримнув на неї літній санітар у жовтому халаті поверх ватянки.— Ану, геть! Не плутайся під ногами.

Зорка скотилася східцями додолу, і в цю мить із вагона винесли ноші. На ношах лежала людина із заплющеними очима.

Зорка злякано відступила й мало не наштовхнулася на довгого, як тичка, військового, поруч якого, нервово бгаючи поясок халата, дріботіла молода жінка.

— Зрозумійте, товаришу начальник,— мало не плачучи, благала вона,— госпіталь не гумовий: жовтень кінчається, ми не можемо тримати поранених у неопалюваних приміщеннях...

Зорка стала як укопана. Госпіталь? Тут! Вона підбігла до санітара в жовтому халаті й смикнула його за рукав:

— Дядечку, а де госпіталь?

— У селищі, де ж йому ще бути? — здивовано сказав санітар.

Розділ 20. Де ж Василь?

Госпіталь розмістився в колишніх казармах козацького полку. Двоповерхову муровану будівлю оточували з усіх боків дерева. Вітер зривав сухе листя і кидав на кам'яні доріжки, мощені різнокольоровою брущаткою. По саду тинялися люди в білих штанях і сірих халатах. Кілька чоловік, обіперши на спинки лав милиці, стукали камінчиками доміно.

У вестибюлі дівчина-санітарка мила підлогу. Терла дошки залізною скребачкою, щедро поливала окропом із чайника. Дівчина морщилася, відвертаючись од гарячої пари. Під ногами в неї розпливалися чорні калюжі, хлюпотіла багнюка.

— Тітонько! — покликала Зорка. — Тітонько! Мені Василя потрібно, він поранений...

Дівчина викрутила ганчірку й кинула Зорці під ноги. Ганчірка впала в калюжу, аж бризки полетіли.

— Витирай ноги!

— Тітонько, мені потрібно Василя. Ви медсестра?

Санітарка стулила губи, набрала поважного вигляду й одразу стала старшою.

— Пройдіть на чисту середину підлоги, — поважно мовила вона. — Я не можу з вами посеред калюжі розмовляти.

Зорка старанно витерла брудні черевики й пострибала, як горобець, бочком, на чисте місце. З ближньої палати вийшов на милицях поранений.

— Ганнусько! — весело гукнув він. — Кінчай аврал! Гуляти хочу.

Санітарка взялася в боки. Хлюпнула простудженим носом. І тут Зорка розгледіла, що Ганнуся випередила її на якихось чотири роки, хоча й видалася спочатку старшою.

— І чого це ви, хворий, ганнуськаєте? Я на посаді перебуваю як-не-як... Ось дівчина прийшла, Василя шукає...

— А прізвище в твого Василя є? — запитав поранений.

Зорка розгубилася. Прізвище у Василя, звичайно, є, але воно лишилося в дитячому будинку на клаптику газети... Що ж тепер робити?

— От тобі й маєш... Василів на Русі не перелічити. Лише в нашій роті їх троє було.

— Самі не знають, чого хотять, — презирливо сказала Ганнуся, згрібаючи ганчіркою воду, — тільки людей відривають од роботи.

Зорка жалібно всміхнулася. Підійшли ще кілька чоловік. Вони оточили Зорку й почали розпитувати її, співчутливо зітхаючи.

— Я знаю, він у госпіталі... Він сам сказав, — повторювала Зорка, розмазуючи по щоках сльози.

— А це що за товкотнеча?! — пролунав гучний сердитий голос.

— Та ось дівча Василя шукає, а прізвища не знає.

Поранені розступилися. До Зорки підійшов лікар у білому ковпаці.

— Родич?

— Ага.

— Як же ти не здогадалася запитати прізвища в свого родича?

— Та що з неї візьмеш? — загомоніли поранені. — Два вершки від горшка!

— Ганнусю, дайте дівчинці халат, хай пройде по палатах,— звелів лікар і швидкими кроками попрямував до широких дверей, над якими червоніла лампочка і напис: «Перев'язочна».

— Ходять і ходять,— невизначено буркнула Ганнуся,— ще й халати їм давай.

Поранені довго водили Зорку по палатах. У неї навіть почало наморочитися в голові од безконечного мелькання облич.

Василя ніде не було.

— А ти точно знаєш, що твій Василь у цьому госпіталі? — запитав один поранений, коли вони вийшли в сад і зупинилися біля лави.

— Він же сказав, у госпіталь повезуть...

Поранений пригорнув Зорку до себе, погладив по голові й зітхнув.

— Ех, донько, та хіба на таку війну одного госпіталя стане? Їх тисячі по всіх містах набудували, та все мало...

Плутаючись ногами в довгому халаті, Зорка побрела до воріт. Як же їй тепер знайти Василя?

Біля хвіртки її наздогнала Ганнуся.

— Совість треба мати! — лаялася вона, смикаючи Зорку за рукав.— Халата ж віддай!

Зорка підвела голову.

— Ну, чого ти кричиш? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона. — Потрібний мені твій халат!

— Він не мій, він казенний, і зовсім я не кричу, я працюю.

— То й працюй собі, а кричати нічого...

— Еге, — раптом жалібно сказала Ганнуся, хлюпаючи простудженим носом, — якщо кричати не будеш, дуже вони слухають...

Зорка довго стояла на одному місці, дивилася, як гуляють по саду ті, хто одужує, як від'їжджають і під'їжджають санітарні машини. Тоді повільно почалапала.

«Наші, напевне, вже давно повернулися зі школи, обідають. Маря картоплі з бараниною підсмажила на друге...» — ковтаючи слину, тоскно думала вона. А Сашко, мабуть, шукає її. І Коля-Ваня клопочеться. Тепер Крага набалакає йому всячини, і Коля-Ваня подумає, що вона й справді така погана... Правильно Анка тоді сказала, що Крага не простить їй... Що ж його робити? Може, вернутися? Еге, вернешся, а там Крага...

Зорка сама не знала, куди і навіщо вона йде, але повернутися в дитячий будинок до Кузьміна було для неї страшніше за невідомість.

Розділ 21. Начальник Дармен

— Начальнику! Начальнику! — загукала Зорка, кидаючись до юнака в червоному залізничному кашкеті.

Юнак озирнувся. На обличчі його подив. Він зняв кашкета, витер хусткою виголену, аж синю, голову й знову надів, ретельно перевіряючи відстань від брів до козирка.

Зорка припала обличчям до ватяного халата начальника й заплакала.

— Е-е-е... — сказав начальник розгублено,— навіщо сльози? Хто образив?

Він ледь відірвав од себе Зорку і присів навпочіпки, притримуючи її за плечі обома руками.

— Кажи, кизимко, де твої татко-мамка? Загубила?

Зорка похитала головою, ковтаючи сльози.

— Ні? — начальник зрадів. — Скажи тоді, чому горе-море? Який поїзд-моїзд їдеш?

Знайомі примовляння «горе-море» і «поїзд-моїзд» несподівано заспокоїли Зорку. Вона схлипнула й витерла долонею мокре лице, повеселіла від упевненості, що начальник не залишить її тут саму і тепер все владнається.

— Я не на поїзді, я з дитячого будинку, — сказала Зорка. — Пам'ятаєте, ви ще говорили: «Ой, який худий кизимка, їсти багато треба...»

Начальник задер голову і відкопилив нижню губу, з трудом пригадуючи Зорку. На худому вилицюватому обличчі його застигло здивування, потім досада. Він насупився і суворо запитав:

— Чому сама на станцію ходиш? Хто пускав?

Зорка відвернулася. Сльози знову побігли швидко-швидко, вона розмазувала їх кулаками по щоках, завмираючи од страху, що він зараз розгнівається й піде і вона знову залишиться сама.

До них підбіг чоловік у шинелі.

— Начальнику! — хрипло сказав він. — Дармен-жан! Райком викликає!

Начальник, притримуючи Зорку за плечі, швидкими кроками повів її поперед себе до станції.

У приміщенні стояла напівтемрява. Вікна щільно завішано плетеними матами, а над вхідними дверима й під стелею світилися лампочки, нерівно замазані синьою фарбою. На широких підвіконнях, на лавах і просто на підлозі сиділи й спали люди. Начальник Дармен, Зорка й чоловік у шинелі з трудом добулися до дверей аж у кінці приміщення.

Назустріч начальникові кинулася жінка з дитиною на руках.

— Товаришу начальнику, — благала вона.— Мені потрібно в Арись, розумієте, в Арись... Я третю добу тут сиджу.

— Поїзд є, квитків немає, — неголосно сказав начальник Дармен. — Що я можу вдіяти?! Війна!

— Мені потрібно в Арись, розумієте, там мене чекають, а тут я... з дитиною... — жінка хапала начальника за халат, настирливо втовкмачуючи, ніби він не розумів її.

Начальник витягнув з кишені блокнота, щось швидко написав у ньому і, відірвавши аркушик, простягнув його чоловікові в шинелі.

— В касу. Сеїде, допоможи жінці.

Люди навколо загули. До начальника владно протовпився гладкий чоловік з брезентовим портфелем.

— Послухайте, шановний, — зарокотав він, але начальник, не слухаючи його, штовхнув Зорку до кімнати, ускочив сам і щільно зачинив за собою двері.

— Швидше, Дармене, райком на проводі!

Начальник стягнув з голови кашкета, не дивлячись, повісив на гачок біля дверей і схопив біля рогатого телефона трубку, що голосно хрипіла.

Зорка огледілася. Маленька вузька кімната була забита людом. Не пасажирами, а залізничниками. Вони мовчки курили, вичікувально поглядаючи на начальника.

— Начальник слухає! — кричав у трубку Дармен, прикриваючи рота зігнутою долонею. — Е-е, дівчино, нумо швидко райком! Начальник Дармен слухає!

У трубці почувся чоловічий голос. Дармен замовк, напружено зсунувши брови. Нарешті він поклав трубку. Глянув у вікно відсутнім поглядом, потім обернувся й міцно витер обличчя долонями.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав залізничник з вусами, які, наче в моржа, стирчали вперед.

— Увесь урожай бавовни за три дні вивезти потрібно, — рівним голосом сказав начальник. Помовчав, вистукуючи пальцями по столі, вдарив долонею і додав, стиснувши кулак: — А де людей візьмемо стільки, щоб повантажити? Вагони всі заберемо... Люди знову на станції сидітимуть? Звичайно, фронту бавовна потрібна, а хіба людям їхати не треба? Працювати не треба? Скільки, розумієш, рук без праці марнується!

— А що вдієш? — залізничник з моржевими вусами зітхнув і підвівся, струшуючи з ватяних штанів крихти махорки.

— Чекай! Чекай! — сердито закричав начальник. — Війна, війна! Ійє! Джигіти, давай іди, говори людям, хто допомагає швидко бавовну вантажити, в першу чергу саджати вагони будемо.

Кімната спорожніла.

Дармен, усе ще насуплений, глянув на Зорку, яка застигла в кутку, і раптом широко всміхнувся.

— Відал-міндал? Іди сідай... кушать-мушать хочеш?

У цей час задзвонив телефон. Начальник зняв трубку. Прислухався. Звів брову й хитро подивився на Зорку крізь довгі вузькі щілини очей.

— Я... здрастуй, здрастуй, Баскармо! Як не бачив? Тут, куди дінеться? Нікуди не дінеться... Добре, добре... Е-е-е, скажи йому, Баскармо, від доброго пастуха вівця не тікає... Чому мої слова, народу слова... Добре, давай приїжджай, ждемо!

Він поклав трубку, сперся ліктями на стіл, погрозив Зорці вказівним пальцем.

— Недобре, кизимко, навіщо тікала? Директорові боляче зробила... Добру людину образила.

Зорка мовчала. Посмикувала, бгала комір сукні, не маючи сили подолати тремтіння.

Начальник прицмокнув язиком і з досадою ляснув себе долонями по колінах...

— Е-е, геть дурний став! Давай їсти-місти будем, зо-о-ов-сім інший розмова піде, еге?

Дармен скинув з шиї хустку, яка правила йому за шарф, розстелив її прямо на письмовому столі. Витягнув скриньку й почав жваво викладати на хустку шматки коржів, кружальця білого пресованого сиру, сушений урюк.

— Татко-мамка війну скінчать. У дитячий будинок приїдуть: давай, директоре, нашу кизимку, а тебе немає... Добре? Недобре.

Зорка покірно кивала. В неї наморочилось у голові з голоду й нетерпіння. Вона майже не чула начальникових слів, їй було байдуже, що з нею станеться потім, аби тільки зараз швидше дали їсти.

У кімнату заглянув залізничник з моржевими вусами.

— Дармен-жан, вийди на секунд, тут один громадянин...

Начальник вийшов. Зорка, розморена їжею, задрімала, зручно згорнувшись калачиком на лавці.

Розбудив її крик. У кімнаті товпилися люди. Гладкий чоловік з брезентовим портфелем тицяв в обличчя начальника жмуток паперів і горлав обурливим начальницьким басом:

— Я вам не вантажник!

Зорка злякано схопилася. Їй здалося, ніби вона почула голос Кузьміна. Ось таким же обурливим начальницьким басом він кричав на неї в школі: «Я тобі всі твої витівки пригадаю!»

Ні, вона нізащо не повернеться в дитячий будинок!

Зорка позадкувала й непомітно шмигнула в двері.

На вулиці швидко смеркало. Вітер дужчав. Гнав по землі оберемки сіна, сухі кізяки. Здіймав над паровозами блискотливі снопи іскор. Наближення ночі лякало Зорку, вона нерішуче зупинилася. Може, й справді повернутися? Начальник добрий, хіба він хоче їй зла? А Микола Іванович?! Кузьмін, мабуть, йому такого набалакав! «Ганьба! — скаже, — зараз війна! — І пальцем показуватиме, як тоді на Нінку.— Всьому дитячому будинкові ганьба через таких, як вона!»

Ні, в дитячий будинок нема вороття... А куди? Зараз Зорка була наїдена, в кишені курточки про запас лежав шматок коржа, тому майбутнє не видавалося їй таким сумним. Вона дужче закуталася в куртку й побігла аж на край привокзального майдану, де товпилися люди. Там важче буде знайти її.

Розділ 22. Кумалаки

Біля дерев'яної гратчастої скрині просто на землі сидів, підібгавши під себе ноги, старий казах. Він був у м'якій козячій шапці з довгими вухами. На груди збігала білими хвилями довга вузька борода. Перед старим на широкій картатій хустці розкидані глиняні кульки.

Старий то збирав кульки в жменю, то кидав їх на хустку й щось казав жінкам, які поприсідали навпочіпки коло нього. Вони кивали головами, з тривогою і надією прислухаючись до швидкої дідової мови.

Зорка ступила ближче. Сидять собі люди й розмовляють. Навколо гамір, суєта, а ці неначе на окремішньому острові. Цікаво!

Старий зібрав кульки в жменю, прикрив поверх рукою, потрусив і різко кинув на хустку. Кульки розлетілися врізнобіч, наражаючись одна на одну, і завмерли групами та поодинці. Дід нахилився, кілька секунд уважно розглядав кульки, зосереджено накручуючи на палець кінець бороди. Потім підвів голову.

— Суюнші! — радісно мовив він до російської жінки в старому, залатаному на ліктях чоловічому пальті. — Коли кумалаки падають отак, кажуть: «Уже видно стежку, якою йде караван!»

— То це виходить — живий? — запитала жінка, недовірливо розглядаючи кумалаки. — Ти правду ворожиш?

Старий зібрав у кулак бороду, докірливо похитав головою.

— Жінко! — поважно й трошки ображено сказав він. — Я пас отари, коли тебе ще й на світі не було. Я ходив товмачем з кизил-аскерами, коли ти ще трималася за мамину спідницю. Спина моя давно перетворилася на суху арчу, але ніхто не чув від старого Токатая слова неправди. «Цінність слова — в істині»,— казав мій батько. Вай, жінко, хай зникнуть з твого обличчя зморшки горя та відчаю. Твій джигіт живий! Перемога стоїть за його плечима, і в серці твого чоловіка палає вогонь мужності й сміливості.

Жінка встала й простягнула старому гроші, але той відвів її руку.

Старий зібрав кумалаки в жменю й знову кинув їх на хустку. Жінки слухали діда так, наче від нього залежало все.

А головне — чи живі ті, кого вони чекали з війни.

Підійшов пасажирський поїзд. Люди з мішками заметушилися по перону. Жінки, які оточували діда, сполошилися, підхопили свої кошики та замотані ганчір'ям відра.

Старий сидів непорушно, задумливо цідячи бороду крізь пальці. Зорка переступила з ноги на ногу, кашлянула. Дід поворухнувся. Дістав з-за пазухи шкіряну торбинку, обережно розв'язав поворозку, прихопив звідти двома пальцями пучку якоїсь зеленої трави й поклав за щоку. Зорка зачудовано дивилася на нього.

— Ти хочеш у мене щось запитати?

Зорка знічено зам'ялася.

— Хіба в домі, де ти живеш, тебе не вчать поважати старших?

— Здрастуйте, — сказала Зорка і, посмілівши, попросила: — Подивіться, будь ласка, мій тато живий?

Дід торкнув кульки долонею.

— Живий.

— А мама? — поспішила Зорка. — І ще брат, дядя Льоня, бабуся, Даринка й потім... в якому госпіталі Василь?

— Вай, дівчинко, я чую, в тебе багато рідних людей. Це добре, отже, ти не самітна.

— Та що ви! — гордо сказала Зорка. — У мене ще Сашко є... І Коля-Ваня, і Галка... тільки про них не треба ворожити.

Старий усміхнувся, намотав на палець кінець бороди, другою рукою зібрав кульки й кинув їх.

— Усі живі, — сказав він. — А Василь у найкращому госпіталі. Його лікують найкращі лікарі. Ти напиши йому листа.

— У мене лише воєнна адреса є.

— Вай, добре! Напиши йому на війну. Такий джигіт, як твій Василь, не буде довго хворіти.

До них підійшов міліціонер, туго підперезаний поясом поверх синьої шинелі.

— Недобре, батьку, старий уже, а обдурюєш людей.

Дід зібрав кумалаки і, зав'язавши їх у хустку, заховав за пазуху.

— Зобидив тебе аллах, синку, — насмішкувато сказав він, — у тіло мужчини вклав короткий розум жінки.

— Попрошу не ображати, — міліціонер скривджено насупив обрідні білі брови. — Й іди звідси по-доброму.

Старий устав. Тонкі криві ноги в білих штанях і калошах згиналися й тремтіли. Він узяв сучкуватого ціпка, що стояв біля ящика, й зіперся на нього обома руками.

— Чому кричиш? — зі смутком запитав дід. — Хіба ти не чув: «У горлатому дзвоні всередині порожньо»? Я стара людина, мої руки вже не тримають кетмень, а очі втратили зіркість. Мій син, військовий начальник, присилає гроші — атестат. Я можу сидіти в моїй халабуді й пити міський кумис.

— Ото й сиди, — сказав міліціонер, — живи, батьку, і радій. А то знайшов забаву! Дивися, ще раз побачу — складу протокола!

Старий зацмокав язиком, похитуючи головою:

— Вай, чоловіче, сам собі на радість ніхто не живе... Хіба ковток надії, улитий моїми словами в серце матері, не важливіший за твій протокол?

Старий пішов, човгаючи калошами. Міліціонер збентежено дивився йому вслід, гмукнув. Погляд його впав на Зорку.

— А ти що тут робиш? Евакуйована?

Зорка подивилася вбік і нічого не відповіла.

— Чекай-чекай, — спохопився міліціонер, розглядаючи Зорку,— а ти часом не з дитячого будинку втекла?

Так само мовчки, не спускаючи з міліціонера переляканих очей, Зорка позадкувала й кинулась навтьоки.

— Стій! — пролунав услід їй сердитий голос. — Кому кажу, стій!

Зорка бігла щодуху. Якась жінка піймала її за рукав, але Зорка вивернулась і помчала далі.

На вулиці вже зовсім смеркло. Став накрапати дощ. Вітер гнав небом чорні кошлаті хмари. Зорка мчала вперед, не добираючи дороги, забувши про все на світі. Тупіт за спиною гнав її чимдалі від станції.

Вона бігла доти, поки відчула: ще один крок — і вона впаде безсила. Зорка зупинилася. Вона була сама на путівці. Усе навколо: і низьке кошлате небо, лише де-не-де проясніле, і запнений темрявою степ — наче обгорнене грубим шаром сирої вати, крізь яку не проминався жоден живий звук.

Дощ дедалі дужчав. Зорка перевела дух, натягнула на голову курточку й повільно почвалала вперед. Десь у кінці степу миготіли червонясті вогні селища. Там було тепло, їжа й постіль...

Зроду Зорка не знала ще такого пекельного почуття повної безпорадності та самотності. Навіть на станції навколо неї все-таки були люди. Хай чужі, та люди...

«Дівчата, певно, вже давно сплять, — думала Зорка, — їм добре... Чому цей Крага завжди прискіпується? Якби вона не втекла, то він, мабуть, як і Галці, почав би їй вуха м'яти... Теж знайшовся, ніхто йому права не давав... Невже вона тепер ніколи не побачить Миколу Івановича? Сашка? Дівчат? Тато й мама приїдуть, а її немає... Що ж робити?»

Благенька суконна курточка промокла до рубця. Сукня стала важка й липла до ніг.

Несподівано ліворуч шляху забовваніла якась велика будівля. Вона була така темна, що морок навколо неї уже не здавався непроглядним. Зорка звернула з дороги й скоро намацала рукою шерхку стінку. Пальці наражалися на сухі остюки соломи. Видно, стіни були складені з саману[1]. Зорка йшла вподовж стіни, поки рука повисла в порожнечі. Двері! Зсередини пахло сіном і живим теплом, ніби в приміщенні хтось був.

— Хто тут? — пошепки запитала Зорка.

Щось кудлате завищало й тицьнулось їй у ноги. Зорка зі страху припустилася навтьоки, ковзаючи черевиками по мокрій траві. За її спиною заскавучав собака, догнав Зорку й знову притулився до її ніг. Страх зник.

— Собачко, — радіючи, що не сама в цій ночі, прошепотіла Зорка, — бідолашненький, мокрий весь.

Позаду на шляху загальмувала вантажна машина. Почулися чоловічі голоси. Яскравий сніп світла вихопив із темряви будівлю. Це був низенький сарай, з чорним отвором замість дверей. Собака лизнув Зорчиного носа й сховався в отворі.

У сараї було тепло. Обмазана глиною покрівля не пропускала доїду. Зорка простягнула руку й намацала сіно. Собака крутився поруч, скавучав, видно, теж був до смерті радий живій душі. Зорка розгребла сіно, зарилася поглибте. Дрімота владно захопила її, і, вже ні про що не думаючи, Зорка поринула у довгождане сонне тепло.

Розділ 23. Кара-джель

Зорчина втеча розбурхала дітей. У спальні дівчаток зчинився такий гвалт, що з кухні прибігла Маря з ополоником У руці.

— Та ви що, показилися, бісові дочки? Зорку шукати треба, а вони мітингують!

Наталя гнівно грюкала кулаком по столі, намагаючись перекричати дівчат.

— Так лише егоїсти роблять! Просто неподобство! Геть розпустилися! Якщо належить у третій клас, значить, треба йти, а не корчити з себе... Тепер бігай шукай її... Я знімаю з себе усяку відповідальність за її поведінку!

За останніми словами Наталі Маря зайшла до кімнати, втомлено опустилась на крайнє ліжко, потерла обличчя червоними товстими пальцями:

— Ой, не можу! Та хто ж на тебе ту відповідальність поклав?

— Ну чистісінький тобі Крага! — вигукнув хтось із дівчаток.

— Як вам не соромно! — обурилася Наталя. — Я як староста заявляю: треба засудити Зорку за втечу, за те, що нагрубила Степанові Федоровичу.

— Ти знайди її спершу, потім засуджуй, — сказала Анка, — од твого Краги хто хоч утече.

Наталя підступила до неї, загородивши прохід між ліжками.

— Що ти сказала?!

Анка насупилась. Нінка схвильовано замотала головою.

— Щохвилини бігаєш до Краги, все доносиш! — пропищала вона й шмигнула за Анчину спину, мов у нірку сховалася.

Наталчине обличчя взялося червоними плямами. Вона хотіла щось сказати, але в цей час до кімнати влетіла захекана Галка.

— Наталко! Там уже старші шукати зібралися! Гайда швидше!

— І не подумаю... Зорка дисципліну порушуватиме, а ми бігай шукай її у таку холоднечу.

— Та ти що?! — сторопіла Галка. Підійшла ближче, покрутила пальцем біля скроні. — З глузду з'їхала?

— Вона з себе всяку відповідальність уже зняла, — насмішкувато мовила Маря, підводячись. — Ех ти, Наталко, кукіль з тебе виросте, а не людина. Тьху!—і пішла на кухню.

Галка засунула руки в кишені.

— Ви собі як хочете, можете слухати цю... — вона кивком голови показала на Наталю, — я й сама піду!

— Чому це сама? Разом підемо. — Анка поправила хустинку й пішла на Наталю так, ніби перед нею було порожнє місце. Наталя мимоволі позадкувала, звільняючи Анці дорогу.

...Сашко й Петрусь ходили по селищу, заглядали в кожний закуток, стукали в хати, розпитували місцевих жителів, чи не бачив хто обстрижену дівчину в білій марлевій косинці, зеленій байковій сукенці та чорній суконній курточці.

Разом з ними ходили Галка й Анка.

Зорки ніде не було.

Почало смеркати. Небо затягло густими хмарами. Дрібний дощик посіяв, ущух на кілька хвилин і раптом прошив повітря крижаними струменями з такою силою, неначе хотів пробити землю наскрізь.

Діти кинулися до найближчого будинку, затарабанили у хвіртку. Голосно загавкав собака. Тривожно забекали в хліві вівці. З-за хвіртки виглянула закутана в білу хустку жінка. За нею з'явилася дівчина, в тюбетейці, з багатьма тоненькими кісками.

— Ой-бой! — здивовано вигукнула дівчинка. — Галя! Аня!

— Ой-бой! — так само, як дівчинка, вигукнула жінка. — Зовсім мокрі! Заходь швидко, швидко!

Діти зайшли до хати й ніяково стали біля порога. Слідком за ними вбігла Рахія.

— Добре, що прийшли! Проходьте, чому стоїте? Чай пити будемо, зелений, смачни-ий!

Мати Рахії скинула хустку й лишилася в просторому картатому платті. Кругла, усміхнена. Дві товстих, що аж вилискували синявою, коси навколо голови. Клопоталася біля столу, розставляючи піали.

Діти очей не зводили з бурштинових, медових шматків вареного гарбуза, що його внесла на дерев'яній таці Рахія. Сашко подивився на бліде, загострене Петрусеве обличчя, на Галку й Анку, зітхнув і зняв картуза.

— Вибачте нам... ми не можемо, — цієї хвилини Сашко був злий на Зорку як ніколи. — У нас дівчина пропала... ми повинні йти шукати... Та ось через дощ забігли...

— Хто пропала? — стривожилась Рахія.

— Зорка, — в один голос сказали Галка й Анка.

Рахія заметушилася по кімнаті.

— Апа! Де великий чапан? На голову надіну, шукати піду.

— Маленька кизимка? — допитувалася господиня. — Кара-джель дме та ще й дощ! Захворів...

Рахія принесла з передпокою величезну коричневу накидку і закуталася з головою. Тільки ніс стирчав та блищали чорні очі.

— Зараз Арсена, Бабатая покличу — разом підемо!

І побігла.

— Їжте, — сказала господиня, — курсак порожній, як шукати будете?

Діти перезирнулися, обступили стіл. У кімнаті запала тиша. Роти набиті коржами, гарбузом. Очі сяють від задоволення. Галка з'їла другий шмат гарбуза, облизала тверду кірку, потяглася за третім.

— Здорово! — сказала вона й підштовхнула Анку ліктем.— Чого ти? Чому ти така? Дощ перестане, й підемо.

— Ми-то їмо, а вона... цілий день без обіду,— мовила Анка.

Петрусь Заєць витер рукавом рота, з досадою почухав потилицю. Сашко насупився й відійшов од столу. Зняв з вішалки картуза.

— Пішли, друзі, — він повернувся до господині. — Дякуємо вам...

Діти вийшли на вулицю. Дощ періщив, як і раніше. Самотній ліхтар веселковою тремтячою плямою блимав десь попереду. Від його світла ще темнішими здавалися вулиці.

Діти натягнули на голови курточки й побігли, хляпаючи в темряві по калюжах.

«А раптом їй спаде на думку сісти на поїзд? — тривожився Сашко. — Загине сама... Не вірю Кразі, Зорка не така, щоб ні з сього ні з того втекти... Сидить, напевне, десь під дощем і плаче. Лише б знайти... лише б знайти...»

На одній з вулиць вони здибали мокрого як хлющ Генька. Над головою він тримав шмат фанери, яка хоч і не рятувала його від дощу, але так сильно торохтіла, що ніхто 8 дітей не міг спочатку почути й слова.

— От! Цілих... дві години... бігаю... причинний! — нарешті почули діти. — Коля-Ваня прийшов, сказав — найшли, сказав — біжи, там Сашко...

— Ур-ра! — не дослухавши Генька, радісно закричала Галка й помчала до дитячого будинку. За нею кинулись решта, далеко позаду лишивши Генька.

— Почекайте-е! — загукав він, розмахуючи фанерою. — Вона ж однак пропала-а-а!

Діти зупинилися, Петрусь підбіг до Генька, схопив його за комір і притягнув до себе.

— Хто знову пропав?

— Та жабеня ж! От, не дослухають і біжать... пришелепкуваті! Та не тіпай ти, що я — винен!

Сашко звільнив Генька, відтягнув з дороги й поставив біля тину.

— Кажи до ладу, що там знову?

— А я хіба що, не кажу? — образився Генько. — Я весь час кажу, а ви не слухаєте... Шукав, шукав вас, знайшов...

— Давай коротше, — став благати Петрусь.

— А я хіба що, не коротше? На станції вона знайшлася, в начальника. Коля-Ваня тільки домовився в колгоспі про коня, а вона знову тю-тю! Шукай вітра в полі! Коля-Ваня сказав, щоб я вас знайшов, зараз він на станцію поїде.

Біля воріт дитячого будинку під ліхтарем стояв Микола Іванович в брезентовому плащі з відлогою.

— Сашко, Петрусю, — гукнув він, угледівши дітей, — перевдягніться і допоможіть Вірі Іванівні. Простежте, щоб усі діти лягли спати.

— А ви?

— Зараз ми з Степаном Федоровичем поїдемо на станцію. Будницька десь там.

— І я з вами, — сказав Сашко.

— І ми! — в один голос заявили Галка й Анка.

— Ні. Ніхто не поїде. Ідіть у будинок і перевдягніться.

— Миколо Івановичу, я повинен поїхати, — тихо й наполегливо мовив Сашко.

В цей час до дитячого будинку підкотила вантажна машина. Відчинилися дверцята, і на дорогу зістрибнули одна за одною дві темні постаті. Велика й маленька.

— Сашко! — скрикнула Зорка й заплакала.

А міліціонер ступив до Миколи Івановича у світле коло, окреслене ліхтарем, і підніс руку до козирка.

— Директор? Ваша втікачка? Ходімте, будь ласка, складемо протокола...

...Галка та Анка роздягнули Зорку, вклали в ліжко. Зорку морозило, в усьому її тілі оселився терпкий біль. Микола Іванович за цей день змарнів, пожовтів. Під очима лягли темні тіні. Від цього сивий чуб і брови стали ще білішими.

— Утнути такий номер! — обурювався Кузьмін. — Переполошити весь дитячий будинок.

Бас Кузьміна котився кімнатою, відлунювався в Зорчиних скронях тупим болем. Вона благально подивилася на Сашка.

— Скажи... йому... хай не кричить...

— Заждіть, Степане Федоровичу, — сказав Микола Іванович і нахилився до Зорки.

— Я... не хотіла... а воно саме...

— Втеклося? — запитав Микола Іванович. Він провів долонею по Зорчиній голові, затримав руку на лобі.

— Ага... я до Василя... на війну... хотіла...

— Болить голова? — запитав Микола Іванович, не знімаючи руки із Зорчиного лоба.

Кузьмін постукав кісточками пальців по столі.

— Брешуть на кожному кроці, хуліганять!

Зорка з остраху повернулася до Сашка, взяла його за руку, припала до неї обличчям.

— Неправда... — зашепотіла Зорка, хоча їй здавалося, що вона кричить на весь голос, — неправда... ніхто не дав... вам права... вуха скубти...

Сашко обережно вивільнив свою руку.

— Ви що, не бачите? Їй погано! — придушеним голосом вигукнув він.

Зорка знепритомніла. І вже непритомну, її закутали в ковдри й повезли на гарбі за багато кілометрів од селища в районну лікарню.

Розділ 24. Бережіть дружбу

Зорка сиділа біля вікна на клунку з простирадлами й писала листа. Вона любила ховатися в комірчину. Тут тепло. Від стелажів з білизною, валізами й купами старого одягу терпко пахло висушеним полином, яким Маря щедро пересипала речі, щоб не заводилася міль. Тут Зорка була сама, відокремлена від усього світу.

Гамір голосів з коридора й спалень майже не проникав до комори.

«Доброго дня чи вечора, любесенький Васильку, — писала Зорка,— я живу нічого. А як ти живеш? Як твоє здоров'я? Скільки ти вбив фашистів? Убивай їх якнайбільше, не бійся. Ворог буде розбитий — перемога буде за нами! Любенький Васильку, я хворіла на запалення легенів і тепер уже одужала. В лікарні було добре. Микола Іванович приїздив до мене в лікарню, і Сашко теж приїздив...»

Вона вмочила перо в чорнильницю й подивилася в темне, розцяцьковане крижаними візерунками вікно. Третій день над селищем гасав і вив буран. Змітав зі степу тонкий шар снігу. Оголена земля промерзла й дзвеніла під ногами.

Зорка хворіла довго й тяжко. Майже два місяці. За цей час вона витягнулася, і Маря, вдавано гніваючись, казала: якщо Зорка й далі так ростиме, то в неї бракуватиме обрізків доточувати «бісовій доньці» сукню.

«Я, коли хворіла, відстала од школи, і Сашко тепер зі мною працює, і я дожену всіх, — писала Зорка. — Любесенький Васильку, якщо ти побачиш на війні тата й маму, передай їм привіт, а я не знаю, куди їм писати. Любесенький Васильку, ти за мене не бійся, бий фашистів і в хвіст, і в гриву, а ми тут у глибокому тилу будемо трудитися не покладаючи рук, щоб кувати фронтові перемогу! Любесенький Васильку, приїзди швидше з перемогою. Галка не вірить, але ти неодмінно напиши мені відповідь, коли твоя рука спочине після автомата. Дуже прошу тебе, напиши мені швидше.

Жду отвіту, як соловейко літа.

Твоя навіки Будницька Зорка».

Зорка склала аркуш трикутником і старанно, друкованими літерами вигаптувала адресу. Потім засунула листа в кишеню і дістала із своєї валізки забинтовану ляльку Єлисавету. Єдину згадку про своє довоєнне життя. Зорка розрівняла ляльці плаття, міцніше перев'язала відірвану руку. Лялька дивилася на неї скляними очима й усміхалася. Буцім запитувала: «Ну, що ж ти? Невже ти забула, як бавляться ляльками?»

Двері сіпнулися. Зорка квапливо засунула ляльку до валізки й відкинула гачок.

У коридорі стояв запорошений снігом Сашко. Він мовчки зайшов у комору і став біля вікна.

— Що з тобою? — стривожилася Зорка.

— Погано... з Колею-Ванею, — сказав Сашко.

— Як погано? Зовсім?

— Крага по лікаря поїхав...

Зорка сіла. Якусь мить вона сиділа мовчки, дивлячись на Сашка переляканими очима, потім підхопилася, взяла його за руку й потягнула до дверей.

— Чого ж ми стоїмо? Ходімо... Треба щось діяти... Не можна ж так...

На ганку директорської юрмилися діти. Сашко й Зорка пройшли до кімнати Миколи Івановича. Там були Віра Іванівна й Маря. Вихователька сиділа поруч Миколи Івановича і вологим рушником витирала його обличчя. Маря наливала в грілку окріп із чайника. Угледівши дітей, вона сердито тихцем сказала:

— А ви чого? Ідіть, ідіть... не можна.

— Хто там? — кволим голосом запитав Микола Іванович.

Він лежав горілиць, укритий до підборіддя ватяною ковдрою.

— Сашко?.. Нічого, Маря... мені вже краще... Ходи ближче, Сашко, сідай...

Микола Іванович витягнув з-під ковдри руку й погладив Віру Іванівну по плечі:

— А ви йдіть, Вірунько... до дітей... не можна залишати... самих...

Віра Іванівна підвелася, нахилилася до Миколи Івановича, поцілувала його в щоку й швидко, ні на кого не дивлячись, вийшла з кімнати.

— Ходи сюди... Зорю, розкажи, які в тебе успіхи... в школі?

Зорка сіла на краєчок ослінця і озирнулася на Сашка.

— Добре. Я вже майже всіх наздогнала, правда! Мені Сашко допомагає...

Підійшла Маря, замінила Миколі Івановичу грілку й побігла на кухню по нову порцію окропу.

— Я знаю, — сказав Микола Іванович, подивився на Сашка й усміхнувся. — Бережіть вашу дружбу... нікому не давайте її кривдити...

— Ми не дамо, еге ж, Сашко? — впевнено мовила Зорка.

Вона підбадьорилася. Коли Микола Іванович усміхається, то не так все й погано. Зорка підвелася і пройшла по кімнаті, роздивляючись корінці книжок на грубих дерев'яних полицях уподовж стіни.

— Скільки у вас книжок! Дивіться... Пушкін...

— Ти читала Пушкіна? — запитав Микола Іванович.

— Ага. Ми вже й у школі його проходили. Миколо Івановичу, а чому мені «Пікову даму» не можна читати? Я взяла в бібліотеці, а Кра... Степан Федорович відняв. Як закричить: «Хто тобі дозволив такі книжки брати?!» А я однаково прочитала, нишком. Зовсім нецікава...

— Ось бачиш... тобі можна все читати... Лише є такі... книжки, які ти ще просто не зможеш... зрозуміти... Прочитаєш, книжка... видасться тобі нецікавою... і ти втратиш для себе чудову книгу... Розумієш?

Микола Іванович поворухнувся, заплющив очі. Губи його щільно стулилися. Лоб спітнів.

Сашко схопив рушничок і почав обережно витирати йому обличчя. Зорка навшпиньках підійшла до ліжка.

— Сашко, може, Вірванну покликати? — пошепки запитала вона.

— Не потрібно... — сказав Микола Іванович.

— Миколо Івановичу... а якщо вас у лікарню заберуть, — злякано запитала Зорка, — як же ми... без вас...

Сашко гнівно глянув на неї.

— Нічого, — ледь зміг вимовити Микола Іванович і спробував усміхнутися, — живі будемо, не помремо...

До кімнати швидко зайшов Кузьмін з двома жінками в білих халатах.

Сашко й Зорка вийшли на подвір'я. Біля ганку стояла гарба, вимощена сіном. На худій спині коня лежала снігова наліпка. А трошки далі, коло дверей до корпусу, обступивши Віру Іванівну, стояли діти.

Миколу Івановича відвезли в лікарню.

У спальнях дівчатка голосно плакали. Зорка залізла в комору. Сашко вмовляв її іти спати, але вона не слухала.

— Заспокойся, малечо, все минеться... Зроблять Колі-Вані операцію, він одужає і повернеться до нас... Коля-Ваня не такий, він не кине нас...

— А якщо... якщо... Крага...

— Годі-бо плакати... Нас же з тобою двоє, малечо... Вдвох нам ніхто не страшний, еге?

— Еге, — сказала Зорка, заспокоюючись.

Сашко обняв її, пригорнув до себе й погладив по голові.

— Ось так, а тепер іди спати. Уроки всі зробила?

— Ага...

Двері в комору розчинилися. На порозі стояв Кузьмін.

— Дмитрієв? Будницька? — здивовано, наче очам своїм не вірячи, запитав він.

Сашко стояв так само, пригорнувши Зорку до себе, й дивився на Кузьміна.

— Так-так, Дмитрієв... — покручуючи в пальцях люльку, насмішкувато сказав Кузьмін.

Сашко спалахнув, відсторонив од себе Зорку.

— Біжи...

Зорка прожогом, скільки було духу, кинулась у спальню. Щоки її палали. Вона не могла збагнути, чому їй раптом стало так соромно, неначе у їхній дружбі з Сашком було щось недобре.

Позаду неї чути було гнівний бас Кузьміна та обурений голос Сашка, який аж заїкався од хвилювання.

Не роздягаючись, Зорка пірнула в ліжко й вкрилася з головою.

Розділ 25. Щука

Продавець хапав хлібини одну за одною, кидав їх на широкий, наче майдан, щербатий прилавок і краяв на шматочки. Зорка тяглася до прилавка, але її весь час одштовхували. А буханців щоразу меншало.

Полиці несподівано зсунулися, і на Зорку зівсебіч посипався хліб. Зорка хапала буханці й ховала за пазуху. Їй раптом стало лячно. Загине стільки хліба! Швидше, швидше, поки ніхто не побачив, не відібрав! Продавець, розмахуючи ножем, бігав навколо неї і кричав:

— Зорко, ти чого сіпаєшся?!

Зорка випустила з рух хлібину, і хлібина заплигала, як гумовий м'ячик. Вище, вище! Зорка підстрибнула, щоб піймати її, і вдарилася головою об щось тверде.

Зорка злякано розплющила очі. Поруч неї сиділа сонна Галка, терла долонею скроню.

— Ти чого? — ледь прочумавшися, запитала Зорка.

— Це не я чого, а ти чого! — розгнівалася Галка. — Спочатку сіпаєшся, як навіжена, а потім я-ак даси головою... аж гуля вискочила!

Дівчата спали. Біля вікна скрутилася калачиком під ковдрою Наталя. На подушці стирчали тільки ріжки з паперу, на які староста дбайливо накручувала перед сном відрослі за зиму золотаві коси. Тоненько, ніби крадькома, посвистувала носом Нінка. Широко розкинувши руки, розплаталася на спині Анка.

Під стелею біля дверей тьмяно блимала синім вогником нічна лампочка у залізній сітці. В спальні стояла задуха.

Галка вмостилася, натягнула на голову ковдру і затихла, сердито посапуючи. Зорка теж перевернулася на другий бік, спиною до подружки, намагаючись заснути, але буханці хліба весь час кружляли перед очима. Зорка зітхнула й повернулася до Галки.

— Галю, ти спиш?

— Сплю.

— А мені хліба стільки снилося...

— Мені він щоночі сниться, — пробурчала Галка під ковдрою.

Зорка лягла горілиць, закинула руки за голову й стала дивитися у вікно.

Надворі погойдувався од вітру ліхтар у бляшаному круглому брилику, підвішений до дроту, і від його хитливого світла темінь за вікном то спалахувала яскравим колом, то гасла.

«Чому від Василя так довго листа немає? Раптом віл не одержав, загубився лист десь у дорозі чи ще що скоїлося? Галка каже, дуже вже йому потрібно відповідати... Дурна вона, просто не знає, який Василь... Ото здорово було б, аби Василь, тато і мама разом приїхали й всипали б Кразі, щоб знав... Невже тепер ось так на все життя в дитячому будинку лишатися? А як же бабуся там сама буде? Швидше б Коля-Ваня одужував, а то Крага геть вреднючий став, прискіпується, як навіжений, тільки Наталочка в нього в хороших ходить, ябеда нещасна... І їсти так хочеться, аж сил не стає... Хоч би маленький шматочок хліба або ще чогось», — з сумом подумала Зорка, а вголос мовила:

— Я, коли виросту велика, куплю собі цілу хлібину.

Галка заворушилася. Скинула з голови ковдру.

— А ти могла б зараз із'їсти хлібину?

— Подумаєш, хлібину... я дві, ні, цілі три зараз із'їла б!

— Бреши, три не з'їла б!

— Ні, з'їла б!

— Парі?

— Парі! На що?

Прокинулась Анка, підвела голову.

— Ви чого? — І тут же знову заснула.

Дівчата невесело перезирнулися.

— От чумні, — зажурено мовила Галка, — знайшли про що сперечатися.

Ліхтар за вікном раптом погас, і нічна темрява одразу порідшала, розбавилася світанковою білястою синню.

— Гайда на кухню, Маря вже картоплю чистить, — запропонувала Галка.

Зорка запалилася. І як вона забула про Марю? Маря ж таки завжди підкине картоплину, а то й дві.

Дівчатка вдягнулись і безшумно вислизнули зі спальні. В кухню можна було потрапити через їдальню, але зараз їдальня замкнена на ключ. Дівчата навшпиньках прокралися довгим коридором мимо хлоп'ячої спальні, мимо піонерської кімнати, де ночувала Віра Іванівна, й вийшли У Двір.

Хоча був уже початок березня, ночами ще брав мороз. Нерівна горбиста земля вкривалася інеєм, хрустіла під ногами тонкими крижинками. Степом ще коли-не-коли гуляли бурани, ламаючи сухі трави, що високо стирчали над тонким шаром снігу в низинах. Але вдень сонце гріло вже по-весняному. Земля під його теплим промінням розм'якла, парувала. На деревах бубнявіли бруньки. Місцеві жителі, прийшовши з роботи, до пізньої ночі поралися на своїх городах.

У флігелі, де розмістилися кабінет і квартира Кузьміна, було ще темно. Хоча старший вихователь уставав завжди завидна, дівчатка полегшено зітхнули: краще не попадатися йому на очі.

У кухні віяло жаром від натопленої печі. Над казанком, закритим пласкою дощаною покришкою, білою хмарою висіла пара. Вогненним блиском сяяли мідні каструлі. Темніли гори алюмінієвих мисок на вузьких полицях. Усе, як завжди. Тільки замість Марі біля чана з картоплею сиділа незнайома жінка в білій хустинці, туго напненій до густих чорних брів.

нудним голосом виводила тітка, широко роззявляючи рота з дрібними зубами. Картоплини сонно ворушилися в її млявих вузлуватих пальцях.

— Тю-ю, — здивовано протягнула Галка, — це ж треба...

Тітка глянула на дівчат світлими нерухомими очима, навіть не моргнувши, тоді позіхнула, потяглася і встала, відсунувши кирзовим чоботом лантух з картоплею.

— Чого вам треба?

— А де Маря? — запитала Зорка.

— Немає вашої Марі. Директор у пральню перевів.

— А... а хто ж тепер на кухні?

— Я. Ідіть, ідіть звідси, кому кажу? Нічого вам тут огинатися!

Вона штурхнула дівчаток з порога й зачинила двері.

— От чумна! — вражено прошипіла Галка.

— Ще й дверима грюкає, щука! Звідки вона взялася?

— А й правда, Щука, — Галка лукаво засміялася, приставила до роззявленого рота руку з розчепіреними пальцями.— Зубиська о-о! Страхолюдина бридка!

Галка притьма відчинила двері. Тітка стояла біля плити, помішувала дерев'яною ложкою в зеленій емальованій каструлі. По кухні линули духмяні пахощі вареного м'яса, присмаченого червоним стручкуватим перцем. Галка притулилася плечем до одвірка, голосно втягнула в себе м'ясний дух і вп'ялася в тітку нахабними очима.

— Це що, на сніданок м'ясо буде?

Тітка швидко прикрила каструлю покришкою, відскочила од плити й замахала перед Галкою руками, неначе хотіла відігнати од дівчаток пахощі м'яса.

— Ви чого тут швендяєте? — злим надривним голосом закричала вона.

Галка відскочила, штовхнула спиною Зорку. Двері перед ними знову зачинилися.

На подвір'ї щось заскрипіло. З-за рогу флігеля з'явилася темна постать у волохатій шапці-вушанці.

— Хайт, чу! — вигукнула постать високим протяжним голосом, махнула рукою, і до дверей кухні чинно підплив величезний верблюд, тягнучи за собою скрипучу гарбу з великими колесами. Візник кинув віжки на горб верблюда, зняв з гарби лантух і, весело «гекнувши», взяв його на плечі.

— Гей, господине! Продухт привіз!

Широко відчинивши двері, він уніс лантух у кухню, перекинув його на стіл і дістав з-за пазухи зібгані папірці.

— Тут пиши... усе привіз, усе одержав. Один мішок госпіталь, один мішок дитячий будинок — усе правильна. Ваш директор будив, вікно стукав, сказав кухню вези. Кухню привіз — пиши, будь ласка. Хороший продухт, крупа гречана.

«Гречана крупа, — зраділа Зорка, — ото здорово! Тепер хоч кашу варитимуть».

Галка підморгнула Зорці й заспівала їй на вухо пошепки:

Візник вийшов з кухні.

— Повістку одержав, війна йдемо! — ні з того ні з сього сказав він і зробив руками так, ніби тримав біля плеча гвинтівку. — Весь фашист — бах! бах!

Він засміявся, зняв з горба верблюда віжки й виліз на гарбу.

— Чу! Чу! — натягаючи віжки, загукав він. Верблюд ліниво гойднувся, вигнув довгу шию і потяг з двору гарбу з веселим візником.

На порозі з'явилася тітка.

— То ви ще тут? Усе видивляєтесь та винюхуєте? — просичала вона.

— Ми не видивляємося, — озлилася Галка. — Дуже нам треба!

Двері грюкнули, загримів зсередини засув. І тієї ж миті над головами дівчаток пролунав бас:

— Так-так, власне кажучи, жебраєте, га?

Зорка з Галкою притулилися до стіни. Перед ними, постукуючи палицею по кразі, стояв Кузьмін у накинутому на плечі новому дубленому кожусі.

— Ні... ми до Марі, — розгублено пробелькотіла Зорка, зіщулившись під насмішкуватим поглядом Кузьміна. Він осміхнувся, провів пальцем по тонких, підбритих вусах, похитав головою.

— Ясна річ, власне кажучи, що не до Параски Семенівни, — і несподівано підвищив голос: — Геть звідси, і щоб я вас тут більше не бачив, що? Повторіть!

Двері на кухню зарипіли. Параска Семенівна повагом переступила поріг, витерла об фартух руки й низенько вклонилася Кузьміну.

— Ох, лишенько, Степане Федоровичу,— задушевним голосом прошепелявила вона. — Так уже ви сушите своє серце всіляким клопотом. Не гнівайтесь на бідних сиріток, голодні, ото їх і бере нетерплячка...

Зорка й Галка сторопіло дивилися на нову куховарку. Не менше, ніж вони, був здивований і Кузьмін. Він ступив до куховарки і, затуливши її спиною од дівчаток, щось тихо сказав.

Кухарка відповіла йому спочатку пошепки, а потім мовила голосно:

— Ох, лишенько, не крайте свою душу тривогою, Степане Федоровичу, не зобиджу ваших діточок: і нагодую, і напою...

Кузьмін стенув плечима й пішов, широко й твердо переставляючи свої довгі, що не згиналися в колінах, ноги в жовтих рипливих крагах.

Параска Семенівна завела дівчаток на кухню, посадила біля чана з картоплею. Дала ножі.

— Ох, лишенько, — воркотала вона, — зголодніли, га?

— Факт, зголодніли, — потвердила Галка, заходжуючись чистити картоплю. Зорка понуро мовчала. Не збагнеш її: то проганяла, то шанує, мов рідних дочок.

Тітка відійшла до плити, заходилася мішати вариво в казані. Сипнула солі, взяла на смак, зморщилася, наче оцту схопила. В багряному відблиску печі обличчя її здавалося якимось розпливчастим. Світлі очі, навіть коли вона всміхалася, лишалися холодними.

— Ти чого? — шепнула Галка, зиркнувши на Зорчине похмуре обличчя.

— Так... Щука вона слизька, ось що.

— А тобі не однаково? Аби жерти дала...

Параска Семенівна кинула меткий погляд на дівчаток. Вони замовкли, старанно здираючи з підмерзлої картоплі мокру гнилу шкірку.

— Зголодніли, сирітки, — знову заспівала своєї куховарка.

— Ми не сирітки,— сказала Галка,— в нас усі на фронті...

Куховарка зітхнула, підставила долоню під щоку, зіперлася ліктями на вибілений край плити.

— Дурненькі ви ще... на те вона й війна, щоб сиріт лишати. Ох, лишенько мені, що ж з вами робити? Час воєнний, страдницький, ніхто задарма хліба не дасть...

Дівчатка лише зітхнули.

— А від такого харчу швидко ноги витягнеш, — невгавала куховарка, киваючи на казан, де булькало рідке вариво.

— Атож, — згодилася Галка і, непомітно підштовхнувши мовчазну Зорку, додала зі слізливими нотками в голосі: — Просто живіт до спини приріс, сил не стає терпіти...

Параска Семенівна знову зітхнула, підійшла й сіла поруч Зорки на лаву.

— Я одразу збагнула, ви дівчатка тямущі, собі на шкоду зайве ляпати язиками не будете, еге ж? Недарма приказка є: поволі їдеш, далеко будеш. Життя таке настало: ти мені, я тобі, а інакше не проживеш...

— Факт,— солідно, під тон куховарки, потверджувала Галка.

На подвір'ї дзвінко залунали звуки сурми. Куховарка поспіхом тицьнула дівчаткам по шматку хліба й притьмом виштовхала їх із кухні.

* * *

— Оце-то пощастило,— раділа Галка, наминаючи хліб.— А ти чому така?

— Так... гидка вона якась.

— Тю! Заторочила одне й те саме. Про мене, то якою вона не є, лише б користь була.

— Все одно, — не могла заспокоїтися Зорка, мимоволі прагнучи віднайти причину тривоги. — Я одну таку знала, теж казала «поволі їдеш, далеко будеш», а сама німців чекала.

— То й що? Подумаєш, казала... Людей он скільки, мільйони тисяч, а слова для всіх однакові... Зі слів не можна судити. Твоя тітка німців чекала, а Щука хліба нам дала, — слушно зауважила Галка і, ляпнувши Зорку по плечі, зареготала: — Та облиш ти! Хто багато думає, в того зморшки виростають.

Зорка розгублено глянула у веселі Галчині очі. Адже правда. Ось Сашко весь час каже: «Вчи уроки». І Наталка те ж саме повторює. А вони ж не однакові. Хіба порівняєш Сашка з Наталкою? Та нізащо! І все ж таки... все-таки...

— Як ти гадаєш, про що це Щука веліла мовчати? — запитала Зорка вже на порозі будинку.

Галка непевно стенула плечима.

— Не знаю... видно, про хліб. Побоялася, що скажуть: навіщо дала?

— А чому Марю перевели?

— Ну, чого ти причепилася, — розгнівалася Галка, — ото чумна: «чому, чому»... А нам що до цього?

Розділ 26. Кужіль

Головною вулицею селища рухався караван. Попереду на сивих худих конячинах їхали верхи три дівчини в яскравих шовкових сукнях і темних оксамитових камзолах, оторочених стеклярусом. За дівчатами поважно йшли верблюди, нав'ючені юртами та речами. На речах сиділи смагляві чорноброві жінки та діти. За верблюдами в клубах пилу рухалась величезна отара вузькоголових горбоносих овець. Вівці охляли за зиму, у них були підтягнені животи. Вони голодно бекали і разом кидалися на кожну травинку, що росла обіч шляху.

Діти вибігли із школи й стали, очікуючи, коли пройде галаслива отара.

— Ух ти! Скільки шкарпеток! — захоплено вигукнула Зорка.

Два темнолиці статечні пастухи в лисячих малахаях і ватяних стьобаних халатах їхали за отарою, підганяючи дерев'яними гострими палицями овець, які відставали.

— Куди їх женуть? На м'ясокомбінат? — запитала Галка.

— На коктеу кочують... весняні пасовиська, — відповіла Рахія. — Зима важка була, овечки зовсім худі... На коктеу овечки погуляють на молодій траві, ягнят приведуть. Свято буде.

Галка зітхнула.

— Надіне наш хлопець на фронті шкарпетки, притупне ногою і скаже: «Ото гарні дівчата в тилу! Тепер мені ніякий мороз не страшний, не те що якийсь там поганий фріц!» — говорила Маря. — Ось по весні в колгоспі настрижуть з овечок вовни, рукавичок сплетемо...

Зорка вколола гострою спицею палець і жалібно глянула на виховательку.

— Вірванно... я знову забула, як плести п'ятку...

— Скільки разів я тобі показувала? — суворо запитала Віра Іванівна.

Зорка винувато зітхнула:

— Багато...

Віра Іванівна ввіткнула голку у вилогу халата, обмотала її ниткою і взяла Зорчине плетиво.

— Подивися, скільки ти петель спустила? Куди годиться така робота? Неміцна й негарна...

— Байдуже, — сказала Зорка, — однаково в чоботях не видно, гарно чи ні.

— Хіба? — запитала Віра Іванівна. — Можливо. Ану, дивись уважно. Ці дві спиці облиш, а ці дві сплети з двох боків. Старайся, Зоренько, раптом ці шкарпетки та до твого батька потраплять. Уявляєш, як він зрадіє?

— А як він узнає?

— Ти записку в шкарпетку поклади...

Зорка зраділа. Забула про вколений палець, підхопилася, кинулася в кімнату по папір. За хвилину вона влетіла в піонерську і ще з порога гукнула:

— Вірванно! Де мої готові шкарпетки?

Віра Іванівна поважно, без тіні усмішки на обличчі, подала Зорці дві пари готових шкарпеток з кривими, негарно виплетеними п'ятками й спущеними петлями, абияк скріпленими ниткою.

Зорка розгублено розглядала своє рукоділля. А що, коли й правда до тата або до Василя потраплять сплетені нею шкарпетки? З кривими п'ятками?

— Вірванно, можна, я в інші записку покладу?

— А ці чим погані?

Зорка почервоніла, похнюпила голову, намагаючись не дивитися на дівчаток, що потай посміхалися.

— Тут... п'ятки...

Дівчатка вже голосно реготали з Зорки.

— Подумаєш, біда яка, — весело сказала Віра Іванівна, — в чоботях однаково не видно...

— Отож-бо, дівча, — вдоволено обізвалася Маря, насмішкувато позираючи на червоне розгублене обличчя Зорки, — збагнула? Га? Чим же інший боєць гірший за твого батька? Ану давай твою роботу. Ось це все — до резинки — розпусти й почни спочатку. Розумієш?

Зорка взяла рукоділля. Ні, тепер вона жодної петлі не спустить і п'ятку цю кляту навчиться в'язати так само гарно, як Віра Іванівна або Маря. А потім покладе в шкарпетки записку: «Любий боєць, носи на здоров'я, це я тобі сплела. Зорка Будницька».

— Зорко, ти уроки зробила? — запитала Анка.

— Ага, — відповіла Зорка, рада зміні розмови, і, не чекаючи, поки Анка зажадає звіту, зацокотіла:

— Родинні закінчення прикметників...

— Які? Які? — тамуючи сміх, перебила її Віра Іванівна.

— Родинні, а що?

— Ро-до-ві! — по складах виголосила Наталя. — Ех, ти... Краще б уроки готувала як слід, аніж бігати за... — вона подивилася на виховательку й не доказала. Тільки посміхнулась презирливо.

Дівчатка принишкли. Зорка спалахнула, хотіла щось сказати, та не знайшла, що відповісти. Анка Чистова опустила плетиво на коліна й здивовано глянула старості просто в вічі.

— Чому ж ти вмовкла? Домовляй! — своїм спокійним низьким голосом наказала вона.

— Замірилася, то бий! — підтримала Чистову Галка.— Скисла чи завидки беруть?

— А й не скисла! — гонористо відрубала Наталя й насмішкувато глянула на розгублену Зорку. — Ми всі вважаємо, що просто соромно дівчині дружити з хлопцем.

— Хто це «ми»? — запитала Віра Іванівна.

— Ми... весь колектив.

— А ти за всіх не розписуйся! — розгнівалася Галка. — Теж знайшлася!

— Хлопці, дівчата, — сказала Анка, — а Коля-Ваня говорив: брати й сестри...

— Дуже вже ти любиш, Наталко, інших гудити, — докинула Маря.

— Чому ж соромно? — знову запитала Віра Іванівна.

Наталя стенула плечима.

— Наче ви самі не знаєте...

— Не знаю. Може, ти поясниш мені?

— А що тут пояснювати?! — вигукнула Галка. — Завидки беруть, що ніхто не хоче дружити з нею... Сама ще й як бігала за Сашком!

Наталя кинула на Галку обурений погляд і зневажливо зморщила ніс.

— Дуже він мені потрібний... Правду Степан Федорович каже, що Дмитрієв брутальний...

— І неправда! — Зорка підскочила до Наталі. — Сашко хороший! Справедливий! І розумний, а ти...

— Правильно! — загукали дівчатка, перебиваючи одна одну. — Наталка просто базікало, а Сашко справедливий! Він не лише Зорці допомагає, він усім допомагає!

Віра Іванівна зняла окуляри і, покусуючи дужку, кілька хвилин дивилася уважно на бундючно надуту Наталку. Потім обернулася до дівчат.

— Заспокойтесь. Я рада, що ви з повагою ставитеся до Саші. Ну, а хто тепер так само тепло скаже про Наталю?

Дівчатка сиділи мовчки, опустивши очі на плетиво.

— Я чекаю...

— Наталя вродлива, — несміливо обізвалась нарешті Ніна Лапіна.

— І лише? Малувато, мабуть, для... людини, — з жалем сказала Віра Іванівна й обернулася до Наталі.

Раптом староста закрила лице руками й вибігла з піонерської, мало не збивши в дверях Рахію.

— Ой-бой! Що таке? — скрикнула Рахія, сторонячись. — Чому Наталя плаче?

— То нічого, — сказала Маря, — то хороші сльози...

Розділ 27. «Ось так, Степанку...»

Минуло вже два тижні відтоді, як веселий візник привіз гречану крупу. Зорка й Галка щодня, тільки-но сигналило, з надією бігли в їдальню, та довгожданою гречаною кашею навіть не пахло.

Дівчатка губилися в здогадках, але про своє знайомство з новою куховаркою не розповідали нікому. Раз Щука просила мовчати, та ще й хліба дала за це, значить, треба мовчати.

Нарешті Галці терпець урвався. Перед вечерею, коли Віра Іванівна й Маря пішли в колгосп здавати нові шкарпетки, вона покликала Зорку з піонерської кімнати в коридор.

— Гайда на кухню... Може, Щука гречану кашу варить?

— А коли ні?

— Тоді запитаємо. Чому вона зволікає? Мені ця каша щоночі сниться.

Двері на кухню були навстіж розчинені, і з них шугала пара. Щука стояла біля столу й великим товкачем товкла варену картоплю в каструлі. Біля плити в дерев'яному кориті плавали оселедці.

Дівчатка перезирнулися. Виходить, на вечерю знову пюре з оселедцем, а де ж каша гречана?

Загледівши на порозі дівчаток, Щука вишкірила дрібні зуби, що стирчали вперед.

— Ох, лишенько мені, сирітоньки, провідати прийшли?

— Ага, — сказала Зорка, виступаючи з-за Галчиної спини. — Ми про гречку хотіли запитати.

— Про яку таку гречку?

— Як про яку? — перепитала Зорка й, озирнувшися на Галку, засміялася. Таким безглуздим видалося їй Щучине запитання.

— Звичайну, — мовила Галка, — яку тоді в мішку привезли.

Щука відійшла од столу, виглянула з кухні, пересвідчуючись, чи нікого немає поблизу, потім відчинила шафочку над столом, дістала звідти два шматки хліба й простягнула дівчаткам.

— Їжте, любі, їжте! Будьте розумненькі, я вас не залишу.

— Спасибі! — зраділа Галка й потяглася до хліба, але Щука швидко відсмикнула руку й заховала хліб за спину. І хоча її рот усміхався, очі лишалися холодні, насторожені.

— На самому спасибі, люба, сьогодні далеко не заїдеш. Хіба ти забула, що гречка в юшці була. Призабула? Ой-ой. Негарно на мене зводити наклеп.

— Коли це було? — все ще нічого не розуміючи, запитала Зорка і вмовкла. Пригадала, що днями справді в юшці плавали зернятка гречки, але ж тої гречки був мішок... цілий мішок!

Щука перестала всміхатися.

— Що, забули? Пригадайте. Для вас же краще буде, дійшло?

— Дійшло, — прошепотіла Галка, задкуючи.

— І запам'ятайте, будете язиком ляпати, людей обмовляти, пожалкуєте!

Щука тицьнула дівчатам хліб і зачинила двері.

— Оце-то так! — чи то засуджуючи, чи то від захоплення сказала Галка, скоса поглядаючи на двері, за якими чимось залізним гримотіла Щука. — Ну й падлюка! Добре, хоч хліба дала... Загула наша гречка!

— Чому?

Галка багатозначно постукала пальцем себе по лобі.

— Мозок є? Розуміти треба. Щука напевне майже весь мішок сама зжерла, дуже їй хочеться нашу баланду сьорбати.

— Але ж це несправедливо! — обурилася Зорка, яка тільки тепер збагнула весь смисл розмови зі Щукою.

— Справедливо, несправедливо, а який сенс? — заперечила Галка. — Гречка ж однаково загула! Не повернеш! Ти краще мовчи про це, боюся я цієї Щуки... Сама ж чула, як вона погрожувала... Хіба не так?

— Так, — згодилася Зорка.

Справді, якась страшна ця тітка, краще не зв'язуватися з нею. Зорка розломила хліб і половинку заховала для Сашка в кишеню.

У коридорі налетів на них захеканий Генько.

— Жабеня, тебе Сашко шукав! — видихнув він. — Лях, іди сюди на хвилинку.

Галка з Геньком відійшли вбік і зашепотілися про щось. Зорка побігла в хлопчачу спальню, звідки линули звуки Сашкової сурми.

У спальні Сашко був сам. Він сидів на вікні й грав свою улюблену пісню «Ти, знамено червоне...» Цієї пісні колись навчив його Микола Іванович. Зорці теж подобалася пісня про червоний прапор. Але зараз їй було не до цього.

— Сашко, а що в мене є для тебе! — весело похвалилася вона.

Сашко опустив сурму й рукавом сорочки витер рота.

— Де ти була, малечо?

— Так... з Галкою ходила в одній справі, — ухильно сказала Зорка і, торжествуючи, протягнула Сашкові приховану половинку хліба.

— Хліб? — здивовано вигукнув Сашко й зістрибнув з вікна. — Звідки?!

— Ти їж... він смачний!

Сашко узяв хліб, потримав його в руці й поклав на стіл.

— Де ти взяла?

Зорка закопилила губи. А вона ж гадала, що Сашко зрадіє.

— Ось який... «Де, де»... Я тобі принесла, й годі.

Сашко всміхнувся, поплескав Зорку по плечі.

— Ти в мене справжній друг. Ось знайшла хліб і принесла!

Зорка зареготала.

— Еге ж... знайшла! — і враз перелякано затулила рукою рота.

Сашко підступив до Зорки, обняв її, посадив поруч себе на лавку.

— Ну, розповідай. Чи ти не віриш мені?

Зорка звела очі й зустрілася з уважним, трохи насмішкуватим поглядом сіро-зелених очей. Їй стало соромно. Хіба можуть бути в неї таємниці від Сашка?

— Щука дала, — боязко позираючи на двері, шепнула Зорка, — тільки вона погрожувала... щоб нікому не казали.

— Погрожувала? І ти злякалася?

— Де ж пак! — гонористо сказала Зорка і тут же розповіла Сашкові, як вони з Галкою одного разу прийшли на кухню й побачили, що привезли гречку, і як потім два тижні чекали гречаної каші, а сьогодні не втерпіли, пішли на кухню дізнатися, і що з цього вийшло.

— Цікаво... — задумливо сказав Сашко, коли Зорка замовкла. Він устав і, потираючи перенісся, заходив по кімнаті великими кроками.

Потім засунув руки в кишені й став перед Зоркою.

— Як же ти могла... взяти цей хліб?

— А що? Гречка ж однаково загула, — розгублено мовила Зорка.

— Замовкни! — Сашко нахилився, схопив Зорку за плечі й трусонув із силою. — Це ж підло! Невже ти сама не розумієш?! Щука вкрала крупу, а ти... ти покриваєш її!

Зорці на очі навернулися сльози. Сашко розумний, він одразу все збагнув, а вона... просто дурна, боязлива дурепа... зраділа шматкові хліба!

— Я... я... більше ніколи не буду, чесне слово!

Сашко відпустив Зорку, взяв хліб зі столу й вийшов. Від хвилювання Зорка не могла всидіти на місці. Що тепер буде? Все-таки добре, що вона розповіла Сашкові, тепер Щука хай погрожує, скільки хоче. Ніяким хлібом ніколи в житті її не купиш! Зорка походила по кімнаті, взяла сурму, спробувала подути в неї, але тут же поклала й помчала шукати Галку.

Галка була в піонерській і разом з Анкою та Наталкою клеїла на стінгазету аплікації, вирізані з барвистих бойових плакатів.

— Зорко, — сердито озвалася Анка, — де ти ходиш? Ти ж обіцяла вірші для стінгазети. Придумала?

— Ага... тобто ні... я зараз! Галю, вийди на хвилинку!

Галка ткнула пензлик в слоїк з клеєм і слідом за Зоркою вийшла в коридор.

— Я сама хотіла йти шукати тебе, — швидко сказала Галка. — Генько бачив: тут у якихось на даху стільки курту сушиться! І диню сушену в'язками повісили — провітрити на сонці. Одразу після вечері й підемо!

— Я не знаю, — відмовила Зорка, — тут таке, а ти...

— Чому не знаєш, — перебила її Галка. — Друг ти мені чи не друг?

— Друг.

— Нема чого маніритись!

— Але ж це злодійство, як Щука...

— Ох, Будницька, сміх та й годі з тобою! Ми ж не все візьмемо, а трішки, вони навіть і не помітять. Згода?

— Згода, — машинально відповіла Зорка, думаючи про своє, — Галю, я Сашкові все розповіла про Щуку, а він тепер до Краги пішов...

— З глузду з'їхала! — розгнівалася Галка. — Тепер Щука зі світу нас зживе!

— Не зживе, не бійся. Їй самій тепер перепаде, знатиме, як красти!

Дівчатка вибігли в двір. Цієї миті двері директорської розчинилися навстіж і на ганок кулею вилетів розлючений Крага зі злощасним шматком хліба в руці. Майже не накульгуючи, він помчав через двір у кухню. Слідом за ним з директорської вийшов Сашко.

Дівчатка гайнули в їдальню, защепнули за собою двері й припали до роздавального вікна, затуленого з кухні фанерою.

І тут у кухні загримів бас Кузьміна.

— Ц-це що таке, власне кажучи?

— Хліб, Степанку... — почувся лагідний голосок Щуки.

— Я вам, Параско Семенівно, на роботі не Степанко!

— Ох лишенько мені, Степане Федоровичу, даруйте, я ж вас як сина...

— Цить! Де гречана крупа? Дітей надумали обкрадати?!

— Як-ка к-крупа? — заїкаючись, перепитала Щука.

— Я все знаю! Від мене нічого, власне кажучи, не приховаєте! Я вас як майбутню родичку влаштував на хлібне місце, а вам, виявилося, замало безкоштовних обідів, га? Закортіло на дітях наживатися? На юшку пішло всього два-три кілограми. Завтра ж поверну на кухню Марю, а ви підете під суд! Що?

— Спасибі, Степане Федоровичу, — тремтливим, ледь чутним голосом сказала Щука. Дівчатка аж подих затамували, щоб краще чути. — Ото ви так відповідаєте на мою любов та ласку? Значить, мене під суд, а ви, Степане Федоровичу, зі спокійнісінькою совістю з донечкою моєю, Люсенькою, одружитесь?

— До чого тут Люся? Ви в наші стосунки не вплутуйтесь!

Щука несподівано заговорила злим, безпощадним голосом, і відчувалося, що вона анітрохи не боїться Кузьміна.

— Ось що, Степанку, не вдавай із себе дурника, ніхто не повірить. Ти ж як гадаєш, кожушок дублений, що Люсенька подарувала тобі, задарма мені дістався? Де ж пак, любий мій зятю, разом грішили, разом і каятись, коли доведеться, будемо.

— Яка ж ви... підла! — помовчавши, здивовано проказав Кузьмін.

— Та вже яка є, — обізвалася Щука. — І чого ти розлютувався? Хіба мало про що малолітні дівчатка язиком ляпають? Документи в мене всі в порядку, ніхто не причепиться. Ось, дивись...

— Обкрадати дітей... — не слухаючи Щуки, неначе сам до себе, сказав Кузьмін і погрозливо вигукнув: — Ну, заждіть, я вам цього не прощу!

— Та годі вже, не лякай, — миролюбно мовила Щука, — лякані...

В кухні грюкнули двері.

Розділ 28. Дідусь Токатай

Із заростей лопушиння та пирію добре було видно утоптаний двір з глиняною піччю, що диміла посеред двору. Біля печі сиділа навпочіпки молода жінка в білій сукні та ватяній стьобаній безрукавці з пухнастою облямівкою з козячого хутра.

Смеркало швидко. Низки сушеної дині, розвішані гронами на мотузках під дахом, поступово втрачали своє соковите медяне забарвлення і ставали невидимими в темряві.

Жінка підійшла до сарая. Набрала в пелену плиток пресованого кізяка й знову вмостилася біля печі, підкидаючи кізяк у вогонь. Ядучий дим сизими кільцями висів над землею.

Очі сльозилися, Зорка нагнулася, витерла їх пеленою плаття. Галка засовалася, вмощуючись якомога зручніше, й зашепотіла, гаряче дихаючи на Зорчину потилицю:

— Ще довго вона? До ночі, чи що, нам тут сидіти?

Ластатий Генько підвів голову, сердито глянув на Галку круглими витрішкуватими очима.

— Тихіше, ти... зате диню їстимемо. Дякуй, що собаки немає. З вами, боягузками, зв'яжешся — діла не буде.

— Годі-бо вам, — примирливо шепнула Зорка, — зараз вона піде.

Жінка линула в піч коряк води, прихопила ганчіркою казан і понесла його в юрту, гукнувши щось по-казахськи. З чорного отвору дверей у мазанці вигулькнула згорблена постать, закутана в біле покривало, й почовгала в юрту. У дворі запала тиша.

— Пора! — підвівшися, сказала Галка й озирнулася на Генька. — Поки вони поїдять, ми вже дома будемо. Зорко, ти лізь на дах, там курат сохне, а ми з Геньком наберемо сушениць.

Зорка послинила під жижкою затерплу ногу й вилізла приставленою драбиною на дах. На темній повстині невиразно біліли кругляки твердого сиру, наче камені, обточені морем і хтозна-як занесені в казахський безводний степ. Зорка тугіше зав'язала пасок сукні й почала сипати кругляки за пазуху. Несподівано в домі грюкнули двері, почувся сполоханий жіночий зойк:

— Шайтан! Дитбудинок шайтан!

— Зорко! Тікай! — гукнула Галка знизу.

Зорка впала на дах плиском, підповзла до краю, де була приставлена драбина, але саме в цьому місці стояла жінка й кричала так, ніби її різали:

— Злодій! Шайтан! Держи злодій!

Галка та Генько майнули подвір'ям і зникли в кущах. Зорка заметалася по даху. А від юрти вже бігли люди.

— Де злодій?

— Держи!

— Ой, на даху! На даху!

Хтось ухопив занімілу зі страху Зорку, волоком стягнув по драбині. Зорка спробувала вирватися. Пасок сукні лопнув, і на землю з дрібним стукотом посипався сир.

— Злодій! — заверещала жінка. — Вбивати треба!

Зорка вклякла й припала до землі, очікуючи, що її зараз почнуть убивати.

— Вай! Що там скоїлося? — долинув з юрти неквапливий старечий голос. У голосі діда вчувалося Зорці щось знайоме. Зорка підхопилася й помчала до юрти.

Зі страху не тямлячи себе, Зорка кулею влетіла в юрту і, спіткнувшись, упала на м'яку повсть. Слідом за нею вбігли жінки.

— Вай! Стільки гамору з-за маленької дівчинки, — насмішкувато проказав над Зоркою знайомий голос.

Зорка підвела голову.

В юрті яскраво палало вогнище. Біля вогнища перед великою дерев'яною тацею з вареною кукурудзою на купі ватяних ковдр сидів, підібгавши під себе ноги, дідусь Токатай. Він сидів непорушно, склавши руки на колінах, і дивився на Зорку.

«Кумалаки... кумалаки», — застрибало від щастя, задзвеніло Зорці в голові й відлунилось у серці солодкою надією.

— Маленький, маленький, а злодій! — сказала ображено чорнокоса жінка.

Старий Токатай похитав головою, процідив бороду крізь смагляві сухі пальці.

А жінки, що стовпилися на порозі юрти, кричали:

— Все цуплять!

— Ми працюємо, працюємо, а вони цуплять!

— Звісно, дитбудинківські!

Чорнокоса поворушила кочергою у вогнищі, підкинула кілька жовтих плиток кізяка, підвела голову й просто в очі гидливо подивилася на Зорку.

— Коли таке було, га? Зроду не було. У-у-у, злодій! Убивати треба!

— Вай, донько, а може, дівчинку нагодувати треба? Кульшат, принеси води, хай дівчинка освіжить лице й руки.

Чорнокоса Кульшат змахнула широкими рукавами сукні, схопилася за вилоги безрукавки на знак подиву.

— Астапир алла! — спроквола й обурено сказала вона.— Ата, відколи казахи частують злодіїв?

— А відколи казахи називають голодних дітей злодіями? — у тон їй запитав дідусь Токатай і, витягнувши з-за спини подушку, поклав її поряд себе.

— Сідай, дівчинко, і хай вогнище моєї доньки розтопить страх у твоєму серці. Сідай...

Зорка схлипнула, боязко глянула на Кульшат, підвелася навкарачки, підповзла до старого й сіла на подушку.

— Як твоє ім'я?

— Зорка... — насилу розціплюючи зуби, відповіла вона. І раптом почала викрикувати: — Це Щука все! Якщо ми голодні! Коля-Ваня в лікарні. А Щука крупу гречану продала. Вони разом з Крагою, разом! Я знаю! Він з дочкою Щучиною одружується! А нам капусту гнилу дають!

Кульшат підійшла до Зорки й присунула її разом з подушкою до таці з кукурудзою.

— Їж, — сказала вона, — мамка де?

— На війні мама, й тато на війні, й дядя Льоня, і брат у мене є, він теж на війні, й Василь... Усі на війні!

— Скільки тобі років?

Але Зорка вже нічого не чула. Кукурудза була ще тепла, трошки підсолена. Зорка хапала один качан за одним і обгризала їх, майже не пережовуючи. Вона не бачила, як люди в юрті старалися не дивитися на неї. Лише почула тонке жалібне схлипування в кутку. Там сиділа згорблена постать, закутана в біле покривало.

Старий Токатай сказав їй щось по-казахськи швидко й лагідно. Постать умовкла, хитнула головою. Біле покривало сповзло, й Зорка побачила зморшкувате, як печене яблуко, лице старої жінки. У напівтемряві воно здавалося вирізьбленим з дубової кори.

— Ти їж, їж,— примовляла до Зорки Кульшат.— Моя мама плаче. Брат — великий начальник на війні, командир, його дружина в лікарні лежить, тиф дістала. А син братів на війну втік. Тиждень, як утік. Міліція каже: знайдемо, а як знайдеш? Батько теж став хворий, ноги не слухаються. Весь день у юрті сидить, нікуди не ходить. Ой, горе, горе... до п'ятого класу ходив Ташен, живий чи його вже й немає?

— Живий. Ви не гадайте. Я теж тікала й жива зосталася.

Зорка подивилася на кукурудзу, що залишилась; живіт бут такий повний, що навіть найменше зернятко вже не помістилося б у ньому. Вона зітхнула з жалем і відкинулася на м'яку повсть. Соннота охопила її, вона заплющила очі. Розмова в юрті долинала до неї десь іздалеку, ніби співрозмовники сиділи в іншій кімнаті.

— Ex, Токатай Шакенович, добра душа, — казала котрась із жінок, — ця щука Параска до них примазалась. Вона весь дитбудинок по нитці розтягне, й слідів не знайдеш. Мало Парасці сина голови сільради, вона й дочку норовить за хлібного чоловіка видати, їхнього нового директора. Лапиську вона загребущу на дитячий харч наклала... Спробуй знайди на них управу, ще й сам у винуватцях ходитимеш!

— Вай, жінко, листа писатиму великому начальнику в місто, великий начальник у місті побачить, де кінь, а де вершник!

— Зорко, дівчинко, пий чай,— зовсім близько над Зоркою пролунав голос дідуся Токатая.

Зорка розплющила очі. Старий простягав до неї піалу із запашним зеленим чаєм. Біля вогнища, там, де стояла таця з кукурудзою, була розстелена біла скатертина, а на ній здіймалася купа ламаних коржів і в'язка сушеної дині. Побачивши диню, Зорка спалахнула, заперечливо похитала головою і відвернулася.

Розділ 29. Стіна

— Ми ковалі, червона молодь, ключі ми долі куємо! — хвацько виспівував на все селище Петрусь Заєць.

Сашко сміючись поглядав на друга. Ось так завжди, схопить Петрусь «задовільно» і ледь плентається із школи, буцімто його хлібної пайки позбавили. А якщо раптом «добре» чи, що буває дуже нечасто, «відмінно» — повертається зі школи додому героєм.

— Здіймайся вище, важкий наш молот, в крицеві груди ми б'ємо, б'ємо, б'ємо! — Петрусь прокричав останні слова, вдарив себе кулаком у груди, прислухався.

— Б'єш у крицеві груди? — глузливо поспитав Сашко.

— Б'ю! Чув зведення? Наші нівечать фріців, як бог черепаху! Так і війна скінчиться... Сашко, тікаймо? Хіба ми гірші за цього Ташена? Війна, а ми, два здоровані, ходимо до школи, як малята...

— Я про це весь час думаю,— сумно сказав Сашко,— якби не слово Колі-Вані...

Петрусь зітхнув.

— Ото була людина!

Сашко зупинився, сунув руки в кишені, затиснувши під пахвою книжки.

— Слухай, Зайцю,— обурився він,— Коля-Ваня є і буде, втямив? — останнє слово Сашко майже вигукнув.— Верзеш сам не знаєш що...

Петрусь винувато заморгав білястими віями.

— Ти що, Сашко?! Та для мене кращої за Колю-Ваню людини на світі немає! Та я за нього, знаєш... — Петрусь помовчав.— Крага весілля готує... Аби моя воля, влаштував би я йому весілля!

Він підняв камінь і шпурнув його в напівзруйновану цегляну стіну, що стирчала, наче пам'ятник, на руїнах коло шляху. Камінь цокнув об стіну, відколов шматок білого тиньку і впав на купу порослого травою щебеню. З-під уламка цегли вискочила смарагдова метка ящірка й невдоволено витріщила на дітей чорні намистинки.

Сашко задумливо оглянув руїни, невесело посміхнувся. Нахилився, підняв лозинку й полоскотав спинку ящірки. Та злякано порснула в траву.

— Будували, будували люди для себе, а виявляється — для неї...

Петрусь уїдливо засміявся.

— Крага теж будує до весілля... перебудовує Щучину нору. Тільки на заводі йому дулю скрутили. Цегла для воєнних об'єктів потрібна, а йому дулю! Коли що, кричить — війна! Всі повинні... зобов'язані, а сам? Сашко, що ж, отак і буде? Щука харчі краде, а дрібноту від гнилої капусти проносить, повний ізолятор набили, а їм усе, як з гуски вода...

Сашко присів на купу щебеню, понуро втупився в землю, наче хотів відшукати там щось важливе. Петрусь скинув сорочку й вмостився поруч Сашка, підставивши сонцю худу незагорілу спину.

— Ми з Вірванною ходили в райвідділ,— помовчавши, обізвався Сашко,— а начальник каже: «Як доведете? Факти, факти треба...» Ми йому про гречку, а він говорить: «Розібратися треба...»

— Розберуться, жди,— скептично завважив Петрусь.

— Не думаю... Начальник — дядько поважний, тільки задовго розбирається... Гаразд, сьогодні субота, у понеділок ми йому на стіл ще дещо викладемо. Вірванна правильна людина, недаремно її Микола Іванович любить.

— Здорово! — Петрусь пожвавішав.— Ну, начувайся тепер, Краго! Чуєш, Сашко, гайда завтра ранком у степ? Бабатай каже, там мазар[2] є, років двісті стоїть, коли не більше! Цікаво! Відпросимося у Вірванни й подамося, набридло весь час у чотирьох стінах нидіти! А то потім іспити почнуться, а там на все літо в колгоспи поїдемо... гайда!

В провулку показалася Віра Іванівна, оточена дівчатками. Наталка йшла поруч виховательки і, тримаючи її за руку, щось збуджено розповідала. Її світлі, відрослі за зиму кучері золотилися на сонці.

Позаду всіх, розмахуючи підручниками, йшли Зорка, Галка й Рахія.

Сашко провів дівчаток очима. Потім сказав.

— Ні. Не можу...

Петрусь перехопив його погляд, лукаво прищулився.

— Любо-о-ов, любо-о-ов! — стиха проспівав він.

Сашко спалахнув. Так, що йому аж шия почервоніла.

— Облиш.

— А що,— невинно перепитав Петрусь,— неправда хіба? — І додав із щирим подивом: — І що ти в ній знайшов? Жабеня та й годі...

— Облиш,— повторив Сашко. Цього разу в його голосі прозвучали погрозливі нотки.

Петрусь умовк, поглядаючи на друга. Гмикнув і тут же сказав примирливо:

— Та годі тобі... Ну, хочеш, її з собою візьмемо?

Сашко підвівся. Засунув підручники за пояс.

— Ось що... — починаючи заїкатись, глухим голосом мовив він,— р-раз і назавжди прошу. Якщо для тебе дорога наша дружба... облиш! Зорка для мене як сестра, зрозуміло?

— Здаюся! Здаюся! — заволав Петрусь, схоплюючись. Він обняв Сашка за плечі, заглянув у похмуре лице.— Слово честі, виправлюсь!

Петрусеве кирпате обличчя дихало таким щирим і повним каяттям, що Сашко мимоволі всміхнувся.

— Я завтра до Миколи Івановича піду в лікарню,— уже спокійно сказав він.— Минулого разу лікар не пустив, погано йому було, може, завтра пустить... На цьому тижні йому операцію мають робити.

— Я з тобою,— не роздумуючи запропонував Петрусь.— Чим поїдемо?

— На попутних...

* * *

У дворі дитячого будинку, на втоптаному майданчику перед ганком, у колі дітей хвацько витанцьовувала гопака Галка Ляхова. Відбувалася підготовка до шефського концерту в госпіталі. Галка притупнула, взялася в боки й весело глянула на Віру Іванівну.

— Підійде? Я ще й заспівати можу!

Миттю лице її стало дурнуватим і пихатим. Вона зробила багатозначну паузу, підморгнула й заспівала:

Дівчата схвально загомоніли, заплескали в долоні.

— Дуже добре, Галю,— сказала Віра Іванівна,— ми потім доберемо з тобою ще щось веселе, а зараз вам треба знайти щось більш... — вона пошукала слово, ляснула пальцями.

— Воєнне,— підказала Наталя.

Зорка вилізла наперед.

— Не треба воєнне.

Віра Іванівна здивовано глянула на Зорку.

— Завше ти, Будницька, лізеш,— невдоволено сказала Наталя,— вони ж поранені...

— Тому й не потрібно, що поранені,— вперлася Зорка.— Вони самі не хочуть воєнне.

— Звідки ти знаєш? — допитувалась Анка.

— Мені один поранений сказав... у санітарному вагоні. Я співала для нього, а потім... потім він... — Зорка раптом замовкла й похнюпила голову.

Стало тихо. Дівчатка вп'ялися в Зорку очима.

— А потім? — запитала Віра Іванівна.

Зорка не відповіла. Вихователька нахилилася до неї.

— Тому ти й відмовилася співати?

Зорка мовчки кивнула. Обличчя виховательки спохмурніло. Вона випросталась. Мовчки поклала руку на Зорчине плече, пригорнула до себе. Другою рукою погладила її по щоці й запропонувала:

— Дівчатка, а якщо хором?

Дівчатка знову пожвавішали, загомоніли. Стали, перебиваючи одне одного, пропонувати пісні.

Віра Іванівна засміялася, звела руки вгору:

— Дівчатка, діти, заспокойтеся! Нумо по черзі. Значить, так: хорові пісні — раз,— вона загнула палець,— Галя танцює — два, Наталя й Анка читають вірші — три. Рахія, ти співатимеш? Дуже добре. Крім того, я пропоную зробити інсценізацію. Цей концерт ми дамо не лише в госпіталі. Незабаром літні канікули, ми всі поїдемо в колгосп допомагати сапати й влаштуємо концерт для колгоспників.

— Ур-ра! — закричала Галка.

У дворі показалися Сашко й Петрусь.

— Ей, Заєць! Сашко! Гайда до нас! — Генько побіг назустріч хлопцям.— Ми концерт придумуємо для госпіталю!

продекламував Петрусь.

— Дуже добре, Петрусю,— зраділа Віра Іванівна,— ти весь знаєш?

— Здорово! Цей я теж знаю! — вигукнув Генько.

— Отож, діти,— мовила Віра Іванівна,— ще один номер готовий. А ти, Сашко?

Сашко всміхаючись знизав плечима.

— Хіба що на сурмі...

Генько збігав у піонерську, приніс сурму.

— Облиште!.. Та ви що, насправді! — Сашко сміючись відштовхував од себе сурму.— Я ж оглушу там усіх!

— Зіграй, Сашко,— попросила Зорка.

Сашко взяв сурму, приставив до губів і заграв марш.

Несподівано з директорської вийшов стурбований Кузьмін. Постояв на ганку, злегка погойдуючись на розставлених ногах.

— Дмитрієв! Заєць! До мене! — наказав він.

Сашко перестав грати, насупився й неохоче пішов до Кузьміна. Слідом за Сашком повагом підійшов Петрусь і став, дивлячись спідлоба на старшого вихователя.

— Молодець! Добре граєш! — схвально сказав Сашкові Кузьмін і тут же діловито додав: — Візьміть біля кухні візок і їдьте до зруйнованої будівлі. Знаєте куди?

Хлопці кивнули.

— То ось, щоб до вечора розібрали стіну по цеглині й привезли до будинку Параски Семенівни, зрозуміло?

— Степане Федоровичу, можна вас на хвилинку? — озвалася Віра Іванівна.

Вони відійшли вбік.

Віра Іванівна пошепки про щось швидко заговорила, раз у раз поправляючи пасма сивих кіс, що вибивалися з-за вух. Кузьмін уважно слухав її, хитаючи головою, ніби погоджувався з кожним її словом.

— Усе? — голосно запитав він, коли Віра Іванівна замовкла.— Чого це ви останнім часом обговорюєте будь-яке розпорядження?.. Так, цегла потрібна для мене особисто. Неетично? Ну, знаєте... а хіба я, власне кажучи, не віддаю дітям увесь свій час? Ви стомилися просто, вам потрібно відпочити, шановна Віро Іванівно, підлікувати нерви... Так, так, у вашому віці нелегко нести таке навантаження. Я подумаю про це, що?

Віра Іванівна розгублено зняла окуляри й підняла до Кузьміна бліде обличчя з короткозорими безпомічними очима.

— Що ви, Степане Федоровичу, я... я цілком здорова...

Не слухаючи більше виховательку, Кузьмін обернувся до Сашка та Петруся й весело гукнув гучним голосом:

— Нумо, орли, до роботи!

...А за дві години у воротях дитячого будинку показався Петрусь Заєць. Він ішов заточуючись і тягнув за собою візок, на якому лежав непритомний Сашко. Закривавлена розпухла рука його безпомічно звисала з вузького візка.

Діти заціпеніло дивилися на Сашка.

* * *

До самісінького вечора юрмилися дитбудинківці біля паркана госпіталю, куди терміново доправили Сашка. Дівчата плакали, обступивши заціпенілу з горя Зорку. Вона сиділа на землі, обхопивши коліна, й сухими очима дивилася на освітлене вікно операційної. Хоч як благала Зорка, в приміщення її не впустили.

— Ти поплач, поплач, легше стане,— втішали дівчатка.

Зорці весь час хотілося плакати, але сліз не було.

А хлопці похмуро слухали Петруся, котрий уже всоте розповідав, як усе сталося, і запевняв, що Крага навмисне все так улаштував, бо хотів помститися Сашкові за те, що він у міліцію ходив.

Госпітальна Ганнуся снувала по двору й приносила дітям вістки:

— У виховательки перша група крові, у Марі друга...

— Виховательку повели вже до операційної...

— Ой що було, що було! Ваша Маря як кинеться з кулаками на Кузьміна, він аж затрусився весь, аж побілів! Головлікар каже: «Геть, не кричіть»,— а вона не йде. Каже: «Я кого хочеш на ноги підніму, сама доглядатиму його!»

— Вона така... Маря! Ти про Сашка скажи, як він?

Ганнуся поважно підібгала губи.

— Ні за що ручатися не можу. Живий. Опритомнів. Я сама чула, навмисно під дверима стояла. Каже: «Лікарю, руку врятуйте!» А йому маску під ніс — і приспали.

— Як приспали? Навіщо?

— Щоб операцію робити. Гадаєте, просто, коли рука геть розчавлена?

З дверей госпіталю вийшов постарілий, змарнілий Кузьмін. Діти мовчки розступилися; одні дивилися на нього з відвертою ненавистю, інші ховали очі.

— Діти,— тихим, незвичним для нього голосом звернувся Кузьмін,— ідіть додому... На нас звалилося велике горе... велике. Сашка вже прооперували.

Він пожував губами, хотів ще щось сказати і не сказав. Швидкими метушливими руками почав ляпати себе по кишенях гімнастерки й галіфе. Шукав люльку. Не знайшов, і, наче пригадавши щось невідкладне, нерівними кроками майже побіг до дитячого будинку.

Потім прийшла Маря. Заплакана, ображена...

— Йдіть додому, хлопці, вже коли мене вигнали, то вам і поготів нема чого тут робити.

Маря підняла Зорку з землі, обтрусила їй платтячко і, взявши за руку, повела до будинку.

— Не горюй, Зоренько, дасть бог, усе минеться, я до Сашка все одно на ніч прийду... Тільки два пальці йому відрізали... два пальці — це ж дрібниця для чоловіка, розумієш? Для чоловіка головне, щоб голова була на плечах...

Зорка покірно йшла поруч з Марею.

Розділ 30. Ніхто їм не повірить

Віра Іванівна прийшла пізно. Дівчатка ще не спали. Зорка сиділа на своєму ліжку в тій же позі, що й біля госпіталю, й мовчала. За цей час вона мовби розучилася говорити.

Вихователька повільно, ніби кожен крок долати було важко, підійшла до столу й сіла, поклавши голову на зігнуті лікті.

— Це Крага все накоїв,— обізвалася Галка.

Вихователька підвела голову.

— Галя Ляхова,— рівним, якимось аж надто рівним голосом сказала вона,— ти ще дуже мала, щоб судити вчинки старших.

— А хіба неправда, га? — не вгамовувалася Галка.

— Облиш! — крикнула Анка, й це було так несподівано для спокійної і такої завжди стриманої Чистової, що Галка мимоволі вмовкла.

Анка витягла з тумбочки миску з холодним картопляним пюре та шматочком оселедця й поставила на стіл.

— Поїжте, Вірванно, — Анка засоромлено зам'ялася і стала настирливо тицяти ложку у мляві пальці виховательки.

Дівчатка обступили їх.

— Поїжте, Вірванно,— хором умовляли вони.

Віра Іванівна встала. Очі її дивно заблищали.

— Дякую! — сказала голосом, що аж бринів сльозами.

— Я по чай збігаю,— несподівано мовила Зорка і, в чому була — в трусах та майці, вибігла зі спальні.

Кухня виявилася на замку. Зорка оббігла навколо їдальні. Одно вікно було відчинене. Вона викарабкалася на підвіконня, влізла в їдальню і через вікно роздавальні дісталася на кухню. Чай у казані був іще теплий. Зорка вилізла на плиту, зачерпнула кухлем. Міцно вмазаний у плиту казан несподівано захитався і провиснув боком. Зорка злякано зістрибнула з плити. Що це з казаном? Але гадати ніколи, треба принести Вірі Іванівні чай, поки він не охолов остаточно.

У Кузьміновому флігелі горіло світло. «Цікаво, що зараз Крага робить?» — з ненавистю подумала Зорка. Вона підійшла ближче. Крізь нещільно зачинені лутки долинали стишені голоси.

— Ти, Степанку, їж,— почула Зорка лагідний голос Щуки,— чого не буває... Оклигає хлопчисько. А я для тебе кашки рисової на молоці наварила, з цукром, масельце сьогодні одержали... «Рисова каша на молоці! — здивувалася Зорка.— Треба ж! І масло! Сашко в лікарні, а вони кашу жеруть».

— Прокляття! — голосно сказав Кузьмін.— Треба ж такому скоїтися? Сто років стояла — й нічого, власне кажучи, а тут... І чого вам заманулося будинок перебудовувати? Втягли мене в цю історію, що? Тепер слідство почнуть... ви, звичайно, осторонь залишитесь!

— Не збагну, Степанку, чого ти винуватиш себе без вини? В кухні плита провалилася, потрібна цегла, щоб полагодити, не лишати ж діточок без гарячого? Кумекаєш?

— Яка плита? — не зрозумів Кузьмін.

— Кухонна,— значуще сказала Щука,— не втямиш? Ех, Степанку, Степанку, молодий ти та зелений, до всякого діла розум треба докласти. І що б ти робив без мене?

— Та ви поясніть до ладу, власне кажучи, що? — гнівався Кузьмін.

— Я цеглинки з плити повитягала, побила,— Щука знизила голос до шепоту, і Зорка з великим трудом добирала слова,— лагодити тепер потрібно, кумекаєш?

— Так-так,— недовірливо й водночас радісно протягнув Кузьмін,— кумекаю, кумекаю, власне кажучи... Трясця його матері!

«Гадина, гадина,— мало не плакала від злості Зорка,— то ось чому казан провалився!»

— І не побивайся даремно, не в таких тарапатах бували,— далі втокмачувала Щука.— Люди на війні тищами гинуть, і то нічого, а ці безрідні кому потрібні? Й виховательку приберемо до рук. Час голодний, страдницький, підкинемо їй хлібця, м'ясця, масельця... До своєї користі лише дурень байдужий, кумекаєш? А дітям самим хто повірить?

Зорку охопила сліпа, шалена лють. «Значить, ніхто нам не йнятиме віри? A-а, змовились!» Вона зістрибнула з призьби, пошукала очима камінь і, не знайшовши його, шпурнула у вікно кухоль з чаєм.

Скло розлетілося в друзки.

— Злодій! Злодій! Дурень! — закричала Зорка.— І Щука твоя фашистська!

Вона кричала й тупала ногами. Страху не було. Була тільки скажена, сліпа ненависть до цих двох...

Несподівано Зорка відчула, як шорстка долоня затулила їй обличчя.

— Цить! — Кузьмін схопив Зорку за плечі й потягнув у темряву.

Зорка засіпалась, силкуючись вирватися.

— Швидше, швидше,— підганяла Щука.

Тоді Зорка зіщулилась, мов пружина, підібгала ноги до живота і, випроставшись, стусонула Кузьміна обома ногами в живіт. Кузьмін зойкнув, рука його, що затуляла Зорці рота, зісковзнула.

— Дурень! — знову закричала Зорка, сподіваючись, що її крик почує в спальні Віра Іванівна, і побігла до корпусу, але Кузьмін кинувся їй навперейми.

Тоді Зорка помчала подвір'ям до воріт, вихором майнула мимо Щуки й вибігла на вулицю.

Вона мчала в темряві вулицею, радіючи, що так удатно втекла від Краги, й бігла доти, поки ноги самі принесли її до оселі дідуся Токатая.

Біля хвіртки вона зупинилася, звела подих. Піт заливав очі.

«Зараз усе, все розповім,— поклала собі Зорка.— Може, він уже написав папір великому начальнику в місто? Нічого, тепер ще й про Сашка напише, і як Щука плиту в кухні навмисне розібрала».

У вікнах мазанки було темно. Зорка довго стукала в двері. Ніхто не озивався. Тоді вона підійшла до юрти й, відкинувши повстину, що правила за двері, покликала:

— Дідусю Токатай!

У темному отворі з'явилася Кульшат.

— Хто тут?

— Це я. Зорка... мені дідуся Токатая потрібно... дуже-дуже потрібно!

— Яка Зорка? — здивувалася Кульшат і раптом заплакала.— Зовсім погано стало, Зорко, ой, погано... Аллах розгнівався на нас... Брат, великий командир на війні... папір надіслали... загинув! Не минула біда нашу оселю, Зорко...

Зорка відсахнулася. Приготовлені слова про справи в дитячому будинку застрягли в горлі. А Кульшат плакала, не витираючи сліз, і говорила, говорила, безвільно опустивши руки.

Довгі, розпущені коси спадали їй на плечі, немов жалобна шаль.

— А як же... папір... він хотів папір? — розгублено прошепотіла Зорка.

— Папір надійшов... брат загинув,— сказала Кульшат і затулила обличчя рукавом.

Зорка обернулася й повільно почвалала до хвіртки. Що ж тепер робити? Сашко в лікарні, а Крага й Щука осторонь, і все їм зійде з рук?..

А що, коли дідусь Токатай ще не написав папір у місто? Що ж тоді робити? Скоритися Кразі?

«Ну ні! — поклала Зорка.— Піду в місто, знайду найбільшого начальника й усе йому розкажу. Взнає тоді Щука, як нам ніхто не повірить!»

Було далеко за північ, коли Зорка вийшла із селища на широкий проїжджий шлях, що вів до міста. Коли бігла зі спальні по чай, то поспішаючи не наділа сукні й тепер тремтіла від нічної прохолоди.

Місяць світив збоку, і Зорчина тінь, чорна, дивовижно вкорочена, бігла поряд. Рівний, без єдиного деревця степ сріблився, залитий місячним сяйвом, і тільки обабіч шляху вузьким густим живоплотом росла кошлата трава. В її темно-синій гущині весь час щось дзвеніло, потріскувало, немовби невидимі кравці краяли на шматочки щільну тканину й цокотіли на своїх чарівних швейних машинках.

На дворищах селищної околиці гавкали собаки, протяжно, ніби зі сну, прокричав осел.

Зорці було трошки моторошно в цьому величезному, нічному незнайомому світі, й вона, намагаючися ступати твердіше, голосно заспівала. Дорожній пил, шорхаючи, порскав під ногами.

Зорка співала голосно, розмахуючи у такт ходи руками, й серце її сповнювалось відвагою.

Розділ 31. Зорчина пісня

До міста Зорка добулася, коли вже зовсім розвиднілось і на вулицях було багато людей. Похитуючись від утоми, дівча вперто дибало від одного будинку до другого, читаючи вивіски. Ніччю в степу їй здавалося, що тільки-но прийде в місто, як одразу помітить потрібний будинок, але великих будинків у місті було багато, і всі вони схожі один на одного.

Врешті на протилежному боці вулиці Зорка вгледіла червону, не схожу на інші будівлю з голубою банею, що виблискувала проти сонця, та двома високими круглими різьбленими вежами.

Величезна арка над візерунчатими дверима вимощена кольоровими скляними плитками. «Тут!» — поклала Зорка й з останніх сил побігла через дорогу.

Раптом перед її лицем мелькнули чорні вуса, хтось рвучко вхопив її за плече, смикнув убік. Зорка побачила розгніваного міліціонера. Він міцно тримав Зорку за руку й тягнув за собою до тротуару.

— Ти людина чи машина? — сердито запитав він.

— Лю... людина,— розгублено прошепотіла Зорка.

— Чому тоді, наче машина, бруківкою ходиш? Для людей тротуар є. Машина задавить, мамка плакатиме: навіщо моя донька така дурна під машину потрапляла, га?

— Моя мама на війні...

Міліціонер поворушив вусами.

— У такої героїчної мамки така дурна донька,— вже добродушно сказав він і підморгнув: — Давай, ходи додому, лице мий, руки мий, сукня надівай. У трусах, розумієш, тільки хлопчиська ходять.

— Дядечку, пустіть мене, мені он у той будинок треба, до найбільшого начальника.

Міліціонер нагнувся до Зорки.

— До найбільшого? — здивовано перепитав він. — Навіщо?

— Треба. Мені дуже, дуже треба...

— Тоді тобі інший будинок треба. Це мечеть. За цією вулицею друга, праворуч, буде, там ще сад такий великий побачиш і гарний білий будинок з червоним прапором. Там начальник.

— Він там живе?

— Там міськрада. Радянська влада, розумієш? Виконком.

— Ага,— кивнула Зорка й, забувши з радощів подякувати, помчала в той бік, але міліціонер наздогнав її, узяв за руку.

— Разом підемо... ти де живеш?

Зорка йшла поруч з міліціонером, ледь постигаючи за його сягнистими кроками, й довірливо повідувала йому про своє життя-буття в дитячому будинку.

— Трошки неправильно йдемо,— сердито казав міліціонер.— Твого Крагу в міліцію треба. Давай до начальника міліції підемо?

— Ні, ні,— швидко мовила Зорка,— в міськраду треба.

В цьому будинку, як сказав міліціонер, Радянська влада, а Зорці потрібний був найбільший начальник.

У маленькій світлій кімнатці, перед дверима, що вели до кабінету голови виконкому, за письмовим столом сиділа старенька жінка в окулярах. Вона куталася в сіру пухнасту хустку й слухала воєнне зведення.

— Нам до Івана Спиридоновича,— сказав міліціонер.

Бабуся вимкнула радіо й підвелася.

— Іван Спиридонович зайнятий. Готує доповідь,— сказала вона, здивовано поглядаючи на Зорку, на її бузкову брудну майку та довгі, до колін, труси.— А ви в якій справі?

Міліціонер щось сказав жінці, відчинив двері й уштовхнув туди Зорку.

— Іди! Я тут почекаю.

Зорка стала на порозі. Від утоми й хвилювання в неї підломилися ноги. Однорукий сивий чоловік вибіг з-за столу й підхопив Зорку.

— Що сталося? Звідки ти, дівчинко?

— Я з дитбудинку,— прошепотіла Зорка.

Голова виконкому посадив її на чорний шкіряний диван і сів поруч. Налив у склянку води з карафки.

Зорка засоромлено всміхнулася й швидко, боячись, що слабість повернеться і вона не встигне, почала розповідати про Кузьміна, про Сашка, про Щуку, про все, що сталося в дитячому будинку відтоді, як захворів Микола Іванович.

Іван Спиридонович слухав Зорку мовчки, схиливши велику, коротко підстрижену голову.

Коли Зорка стала розповідати про підслухану останню розмову Кузьміна із Щукою, Іван Спиридонович підвівся, поставив склянку на стіл так, що вода з неї хлюпнула через край, і заходив по кабінету, трохи хилячись на той бік, де порожній рукав гімнастерки заправлено за пояс. Опісля він підійшов до дверей, розчинив їх широко і наказав:

— Машину! І начальника міліції негайно!

За годину Зорка, нагодована й закутана в теплу пухнасту хустку старенької секретарки, зручно вмостилася на задньому сидінні виконкомівського газика з брезентовим верхом.

Попереду, біля водія, сидів гладкий начальник міліції, а поруч із Зоркою на задньому сидінні — похмурий, зосереджений Іван Спиридонович.

Машина мчала у селище степовою дорогою, підстрибуючи на вибоїнах. Люди в машині мовчали. Зорка теж мовчала й дивилася у вікно.

Скільки око сягає — шовковистий весняний степ. Колишеться за вітром ковила. Перекочуються по степу хвилі. Виграють різноманітними барвами. То сіро-зелені, то зеленаво-сині... А серед ковили маки. Немовби ввесь степ пообтикано червоними прапорцями. Що далі, то густіше прапорців, а біля самого обрію неначе ввесь степ червоним вогнем палахкотить.

«Тільки-но приїдемо, нарву Сашкові маків,— подумала Зорка.— Ото зрадіє він, коли про все дізнається... І Коля-Ваня, як одужає, теж зрадіє».

У селище приїхали несподівано швидко. Так швидко, що Зорку аж подив узяв. А вона ж ішла цілу ніч!

Біля воріт дитбудинку водій загальмував. Діти обступили машину, пильно розглядаючи поважну Зорку в сірій пухнастій хустці.

— Ото дає! — мовив Генько.— Вірванна тебе всю піч шукала... А вранці прийшов якийсь дід, сказав, що ти до нього приходила.

— Дідусь Токатай? — здивувалася Зорка.

— Атож! — підхопила всюдисуща Галка.— Вони з Вірванною біля школи довго розмовляли, а потім дід сходив по підводу, й вони поїхали в місто.

— Тихіше, ви! — миттю подала знак Анка.— Крага!

У глибині подвір'я з'явився Кузьмін. Побачивши голову виконкому й начальника міліції, Кузьмін ще здалеку привітно став усміхатися і заквапився до них. Високий, засмаглий, із значками, що виблискували на грудях, у начищених рипучих крагах. Шкутильгав він сьогодні дужче, ніж звичайно, спираючись на сучкувату різьблену палицю.

Іван Спиридонович нерухомо стояв біля машини і, схиливши голову, спідлоба дивився на Кузьміна.

Поруч з головою виконкому, розставивши ноги, стояв, засунувши руки в кишені, начальник міліції.

Що ближче підходив Кузьмін, то більше втрачало його лице привітний вираз, що змінювався відвертою розгубленістю. Він помітно зблід.

— Доброго ранку, Іване Спиридоновичу, — привітався Кузьмін тремтячим голосом.

— Здрастуйте, Степане Федоровичу,— несподівано ввічливо, навіть привітно відповів Іван Спиридонович.

Зорка з тривогою глянула на голову виконкому.

«Що ж це? Адже так вітаються лише з добрими людьми...»

— Прошу до мого кабінету, — веселіючи, сказав Кузьмін і широким порухом господаря показав у бік директорської.— діти, йдіть у своїх справах.

— Зараз підуть,— зупинив Іван Спиридонович і, обвівши очима насторожених дітей, запитав усміхаючись: — Ну, зміна, як живемо? Ростемо, їмо, дихаємо? Чому очі сумні?

— Ростемо, їмо, дихаємо,— ввічливо, у тон голові викопному, відповіла Наталя.

І раптом Галка голосно сказала:

— Погано живемо!

Іван Спиридонович перестав усміхатися.

— Що ж, діти, зараз усім трудно. Війна. Доведеться потерпіти до перемоги. Але, може, у вас щось особливе сталося? Тоді розкажіть.

— А хіба Зорка нічого вам не розказала? — недовірливо запитала Галка.

— Тому я й приїхав,— Іван Спиридонович відійшов убік, сів на колоду коло паркана.

— А Коля... Микола Іванович коли до нас повернеться? — поспитала Анка.

— Скоро, тепер уже дуже скоро,— Іван Спиридонович жестом руки запросив дітей: — Сідайте, поговоримо. Зорка мені все розказала, але я хотів би ще й вас послухати.

Кузьмін глибоко зітхнув і, опустивши голову, почвалав до будинку. Слідом за ним не кваплячись важко покрокував начальник міліції.

— А Щука ще казала, що нам ніхто не повірить,— мовила Зорка, вмощуючись на колоду поруч з головою виконкому.— «Кому ці безрідні потрібні?»

— А ти сама як гадала? — запитав Іван Спиридонович.

— А я не гадала. Я просто знала, та й годі. Навіщо б тоді я до вас пішла? — відповіла Зорка, дивлячись услід Кузьміну.