Юрій ВИННИЧУК

ГРУШІ В ТІСТІ

Оповідання

Прокидаючись вранці у Винниках, ви не почуєте ані пронизливого скавуління трамваю, ані гуркоту авт. Натомість ваші напівсонні вуха лоскотатимуть грайливий щебіт пташок, дзижчання бджіл і ліниве сокотіння курей. І так щоранку. А вночі ви засинаєте під організоване кумкання жаб і витончений сюркіт стрикоників. Я вже мовчу про запаморочливий запах матіол і бузини.

Сонячне проміння поволі проникає крізь примружені повіки, і сиза поволока дрімоти сповзає з очей, щоб явити цей тихий розморений світ будинку.

Ранок як ранок. Міг бути схожим на безліч інших. Але не був. Бо коли я прокинувся, моє чутливе вухо вловило чийсь ритмічний подих. Хтось лежав поруч, і його тепле дихання ледь-ледь відчутними хвилями торкалось моєї щоки.

Хто б то міг бути? Я напружив свій розімлілий за ніч мозок і відразу ж дійшов висновку, що то може бути лише жінка. Якби це був чоловік, він би спав на іншому ліжку, бо я ж не гомик. Отже — жінка. Але далі мої роздуми вперлися в глуху стіну. Я ніяк не міг пригадати, звідки вона тут взялася.

Я скосив очі, але це нічого мені не дало, бо вона накрилася з головою. Мені чомусь щастило саме на дівчат, які в ліжку накриваються з головою. Чому вони так роблять, я ніколи не міг вивідати — з тієї простої причини, що це у них виходить цілком несвідомо. Бо коли таку панну запитуєш, чому вона завше накривається з головою, звучить одна і та ж відповідь: «Справді?».

Уявляєте — вони самі цьому дивуються, єдине, що вони чітко пам'ятають, — це те, в чому сплять. Жінки тут поділяються на дві більш-менш однакові половини: тих, які сплять у майточках, і тих, що — без. Відповідь одна: «Я так звикла».

Принаймні хоч ця звичка є усвідомленою. А тому навіть не намагайтеся їх перевиховати. Це все одно, що навчати кішку подавати вам пантофлі. Жінка, як уже до чогось звикне, то не розлучиться з тією звичкою до самої смерті. Одна половина перед сном ні за що не скине, друга ні за що не вдягне.

Панна, що сопіла біля мене того ранку, могла належати як до одних, так і до других. Чесно кажучи, мене нервують саме ті, що після палких любощів натягують на себе майтки з таким виглядом, мовби їх і не скидали. Я ніколи не міг збагнути, що це має означати. Що вона вже свою місію виконала і брама на ніч зачинена? Що вона боїться, аби я не зґвалтував її серед ночі? А може, майтки для неї щось як вінок невинності?

Невже і ця в майтках? Я ковзнув рукою під ковдру і відчув розпашіле дівоче тіло. Пальці мої торкнулися пружної сіднички і я полегшено зітхнув. Та цього було замало, аби я врешті згадав її.

Я підвівся на ліктях і оглянув покій. На кріслі лежали дбайливо складені джинси і біла майка. Мій одяг валявся на підлозі. Це схоже на мене. Інколи я шпурляю його на стіл. Цього разу стіл був заставлений пляшками з-під шампанського, мадярського вина, горілки і пива. О Боже! Не дивно, що мені відбило пам'ять.

Чи тільки пам'ять? Щось я ніяк не міг пригадати жодного сексуального моменту з учорашнього вечора. Чи ми взагалі кохалися? Логічно було б припустити, що так, бо коли двоє різностатевих осіб лягають у ліжко, то ж не для того, щоб обговорити останні рішення нашого парламенту.

Кількість порожніх пляшок вражала. З якої нагоди була забава? Де решта народу? Чим ми займалися весь вечір?

Якщо крісла і стіл стоять не посеред покою, а попід стінами — отже, були танці. Я зиркнув на годинник. Половина першої дня! Ну-у, все ясно. Забава була до рання. О шостій ранку, коли починає їздити транспорт, тепла компанія подалася на автобус. Цікаво, чи займалися ми після цього любощами? Важко це уявити після цілонічної забави.

Я обережно виповз з-під ковдри, підхопив з підлоги сорочку і поплуганився до лазнички. Ані гаряча, ані зимна вода пам'яті мені не вернули. Я далі не міг вирахувати, хто лежить у моєму ліжку. Коли ж я зайшов на кухню, то остовпів. Там було все чисто і прибрано. Стіл уже не був завалений посудом, пуделочками приправ, крихтами хліба, а підлога блищала і сяяла. І, мовби цього було замало для повного щастя, блищав і сяяв весь посуд, використаний на вчорашній забаві.

Я запарив каву і, замислено попиваючи, вперто намагався уявити її зовнішність. Висока. Це я збагнув, ненароком торкнувшись випростаною ногою її стіп. Не хропе. І спить без. Вбрання дбайливо повісила на крісло. Хоча могла в екстазі жбурнути на абажур. І роздягнулася сама, бо якби роздягав я, то все це не висіло б на кріслі. По-моєму позитивних рис забагато.

І тут ми знову мусимо поділити жінок на дві половини. Тих, які роздягаються самі, і тих, які чекають, аби їх роздягнули. Вся штука, одначе, полягає в тому, що, навіть розіклавши все по поличках, ви все одно не збагнете, хто вона, ваша панна. Те, що вона не роздягається сама, а соромливо віддається вашим рукам, зовсім не означає, що чинить це уперше, вдруге, втретє чи всьоме. Є панни, які просто люблять, коли з них скидають усі ці лушпайки, і готові кайфувати з цього у тисяча перший раз так само, як і в перший. Є серед них і такі, що чинять це не від кайфу, а щоби вас збаламутити, і коли ви її спитаєте, скільки вона мала мужчин, можете не сумніватися, що відповідь буде одна: «Ти у мене другий». Хоча запитувати про такі речі безглуздо. Правди ви все одно не почуєте. А тому, коли вона вам шепоче у хвилини ніжності: «Ах, як давно я цим не займалась», — приймайте її слова із вдячністю, мовби ви й не здогадуєтесь ні про що інше.

Панна, яка роздягається сама, робить це з двох причин: а) має тебе в дупі і їй глибоко начхати, що ти про неї думаєш, б) не має тебе в дупі, а тому не бажає грати вар'ята.

З превеликим задоволенням я дійшов висновку, що панна в дупі мене не має, бо якби мала, то не прибирала б кухні. Хоча це не свідчить про її палкі почуття. Може, вона просто органічно не витримує розгардіяшу. Є й такі. Переважно вони виявлялися колєжанками моїх друзів і, прибираючи мою кухню, прагнули справити враження не на мене, а на того, з ким прийшли.

Але одна річ прибрати стіл, а інша — помити підлогу. Може, вона й не кохає мене, але мити підлогу, маючи мене в дупі, це вже патологія. Ні, вбийте мене, а я не повірю, що вона мене не любить.

Єдине, що турбувало мене, коли ж вона цим займалась? І що далі я про це думав, то все з більшим жахом усвідомлював собі всю цю ганебну для мене картину. Адже вона не лягла доти, доки все не прибрала. Це дуже похвально. Це характеризує її з найкращого боку. Але коли я цього не пам'ятаю, значить, я спав. Я відрубався. А вона, бідачка, звершивши цей подвиг, з надією скинула майточки і лягла поруч. Може, навіть пригорнулася до мене, може, щось чутливо шепотіла на вушко. Та ледве чи я це усвідомив. Який же я негідник! Я обхопив голову руками і тяжко замислився. Та що тут думати! Щойно тепер у мою остаточно просвітлілу голову дійшло: я ж бо — у майтках. Ну все, я зганьбився навіки. Нема мені виправдання. Ясно, що ніч минула сповнена цноти і лінивого посапування.

І розпач з такою силою потряс мою душу, що я вирішив зробити щось для цієї дівчини приємне. В моєму розумінні приємне — це щось смачне. Сніданок у ліжко. А що люблять панни на сніданок?

Є безліч тупоголових чоловіків, які на сніданок панні пропонують ковбасу, яєшню, смажену бульбу або вчорашній олів'є з великою байдою хліба.

О жах! О кари Господні! Це страшна помилка, це удар по системі й крах усіх сподівань. Таким сніданком можна зруйнувати геть усе, що було збудовано за вечір і ніч. Ви могли вночі демонструвати вершини сексу, а вранці все це полетить коту під хвіст. Ні! Ні! І триста разів ні!

Записуйте, невігласи. Життя людині дається один раз, і прожити його треба так, аби не зіпсувати майбутнє одним-єдиним сніданком. Отже, найголовніше: панна вранці нічого жувати не любить. Жодних ковбас, шинок, сальцесонів, шпондерків, макаронів. Сніданок мусить бути легким і повітряним, танути в писку, розтікатись по яснах і не застрягати в зубах. А з першим ковтком кави розлитись устами, як пісня гуцулки над зеленим плаєм.

Що в нас не застряє в зубах? Ну? Я вас питаю! Так-от, в зубах не застряють млинці, налисники і яблука в тісті. Збиваєте два яйка зі шклянкою молока, цукром і мукою, вмакаєте в них плястерка яблук і смажите на пательні, або печете налисники і перемащуєте їх джемами, вареннями, конфітурами, мармулядами, чоколядами, спогадами про минулу ніч, сонячними зайчиками і власними секреціями. І ось настає священна хвилина. При перших звуках пробудження панни до активного життя берете тацю з кавою, налисниками чи яблуками в тісті й несете до покою. Це історичне видовище вже ніколи не зітреться з її пам'яті; вона пронесе спогад про нього крізь усі злигодні життя. І коли-небудь, коли вона буде прощатися з цим зафайдоленим світом, з її потьмянілих вуст злетять слова, звернені до чоловіка: «А ти мені ніколи на сніданок не приносив у ліжко яблука в тісті». Він, бідолашний, відразу стрепенеться, обхопить її за плечі: «А хто! Хто приносив? Хто?!». Та у відповідь дістане лише гірку усмішку — останню в її житті.

Яблук у мене не було. Зате були соковиті груші. А груші в тісті — записуйте! — ще смачніші за яблука.

І ось так почався цей ранок. Я смажив груші в тісті, панна спала в моєму ліжку, і здавалось, її не розбудить навіть гуркіт порожньої цистерни.

Життя було прекрасне. Сонячний ранок сповнював душу невимовною радістю. Я вже уявляв, як після сніданку ми знову пірнемо у ліжко, а потім наберемо їжі та питва й подамося на ставки.

У пам'яті я перебирав усіх знайомих дівчат і намагався вирахувати, котра з них могла опинитися в моєму ліжку.

Щоб легше було вирахувати панну, я взяв свого нотатника і виписав на окремому аркуші всіх колєжанок, а тоді почав по одній викреслювати. Половина різко відпала, бо я ніколи не вів би їх до себе навіть на п'яну голову. Ще кілька панночок на виданні дивилися на мене як на серйозний об'єкт, і в ліжко їх змусив би лягти хіба лише штамп у паспорті. В крайньому випадку — пропозиція буквально завтра нести заяву.

Я замислився. Чи міг я аж так далеко зайти в прагненні кохатися? Хто його зна. Деколи хочеться сказати панні щось приємне. Закінчується це тим, що одного чудового ранку зазираєш на кухню і усвідомлюєш собі, що ти вже одружений. Можливо, це якраз і є той фатальний ранок.

Не хотілося вірити. І я не повірив. Тому з легкою душею викреслив і панночок на виданні. Залишилось кілька осіб, поява яких у моєму ліжку була найвірогідніша.

Отже, за порядком. Олюня відпадає, бо поїхала на море. З Мар'яною ми посварилися навіки і помиримося за тиждень, коли її батьки чкурнуть на курорт. Віра вихідні проводить винятково зі своїм женихом. Ліда приперлася минулої суботи, не попередивши, і застала Марту, яка мирно засмагала в саду, навіть не хочу згадувати, чим це скінчилось. Обох викреслюємо. Залишаються Леся, Оксана або Уляна.

На столі парувала повна тарілка груш у тісті. Я заварив свіжу каву, поклав на тацю і зосередився. Хто… Хто… Хто…

Оксана, щоб я здох, підлоги не помиє, це вже точно. Буде сидіти цілий вечір, втупившись у телевізор. Або лежати. Уляна сама не роздягнеться. Ні за що в житті. Крім того, завше вбирає майтки. Такий стиль. Ну, що ж, і їх викреслюю.

Залишається Леся. Боже мій! Яким же я негідником був у ставленні до неї! Скільки разів обманював, крутив голову, обіцяв. Одного разу навіть щось плів про любов. І вона повірила. Вона взагалі довірлива і дуже добра. Я просто не вартую її.

Мені раптом забаглося впасти перед нею на коліна, цілувати її ніжки і просити вибачення. За все, все, все. І за це також.

Вона! Тільки вона може бути ідеальною жінкою. Вона так мало говорить. Все, досить з мене цих пригод, цього безладдя, немитого посуду, скандальних історій і з'ясування стосунків з чоловіками, в яких завдяки мені виросли оленячі роги. Все. От зайду зараз і скажу. Що скажу? І чорт… Давай одружимося, чи як? Ні, не так. Спочатку покаятись. Я їй все розповім. Ні, це буде довго. Я їй розповім у загальних рисах. Не називаючи імен. І взагалі, спалю нотатник. О! Знахідка! Я спалю нотатник на її очах. Це мені недорого коштує, бо маю ще одного. А тоді вже скажу, мовляв, давай… Тобто одружимося.

З покою тим часом долинули перші звуки пробудження. Я відразу відчув палке бажання опинитися поруч і пригорнути це гаряче розімліле тіло.

І ось я хапаю тацю і з усмішкою від вуха до вуха влітаю до покою.

— Лесюньчику! — вигукую, розпашілий від несподіваного спалаху жаги і любові. — Дивися, що я тобі приніс!

І якби в ту мить у мене під вікнами відбулося виверження Везувію, це ошелешило б мене значно менше, ніж тоді, коли з-під моєї білосніжної ковдри вигулькнула не янгольська голівка Лесюні в золотистих кучерях, а велика розкудлана й бородата мармиза Стефка Оробця.

Коліна піді мною захитались, і я відчув, як втрачаю потенцію на весь наступний тиждень.

— Ну, чого розрипівся?! — прогуркотів Стефцьо, шкробаючи широкі свої груди усіма п'ятьма пальцями.

— Сте… Стефцю! — белькотів я. — Звідки ти взявся?

— З програми «Для вас, дебіли».

— А… а чому ти в моєму ліжку?

— Бо ти, гівнюху, напився і не хотів мені постелити на канапі.

— А… а чому ти голий?

— Бо я так звик, йолопе! І нема чого мене за дупу мацати, гомик нещасний!

— А хто ж поприбирав усе?

— Леська.

— І де вона зараз?

— Поїхала з Орком.

— Що за дідько? Чому з Орком?

— Бо ти, ідийото, сказав, що женишся. І запросив навіть на заручини.

— Я?! Женюся?! З ким?

— Спитайся в шампанського. І перестань мене діставати! Що ти там маєш? Що то за пляцки? Ти що — не міг ковбаси з яйцями всмажити? А де вчорашнє олів'є?