Малювали В. Безп’ятов і Г. Філатов

ПЕРША ЗУСТРІЧ

І

Ніч на Землі була світлою. Місяць, немов велетенський ліхтар, заливав усе навкруги рівним блідим сяйвом. Полотно залізниці розтинало навпіл густий ліс і, поблискуючи рейками, тяглося від обрію аж до залізничного мосту. Далі, по той бік мосту, дорога побила поворот і ховалася за пагорбом.

Такої місячної ночі вартувати міст було, мабуть, анітрохи не краще, ніж темної

У непроглядній темноті доводилося стежити лише за ділянкою, освітленою сяйвом електричних ламп. Далі однак нічого не було видно. Місячної ж ночі чергувати було складніше. Звиклі до темряви очі чітко розрізняли тіні від дерев. Місяць поволі котився по небу, то заходячи за хмари, то виглядаючи з-за них, і тіні неквапно пересувалися, створюючи на землі кожної хвилини новий візерунок. Здавалося, що разом з тінями хтось таємничий і спритний поволі пробирається в тиші ночі з лісу до залізничного мосту…

Гвинтівка, заряджена бойовими патронами, не гнітила плеча. Навіть приємно було відчувати ліктем її приклад. Приторкання до неї створювало відчуття впевненості й сили.

Вартовий зітхнув і закрокував у зворотний бік. Ліс стояв довкола безлюдний і загадковий, тихо шелестячи листом… Попереду по річці повільно підпливав до мосту буксир з двома вогнями на бортах — зеленим і червоним. Вартовий дійшов до будки і машинально поглянув на годинника. Час тягся нудотно довго. До зміни ще цілих сорок п’ять хвилин. З порту, розташованого внизу на ріці, долинув глухий гудок пароплава. Вартовий прислухався. Там ішло своє звичайне життя. Там не було такої самотності, як у людини на варті нічної зміни. Гудок пароплава завмер. Вартовий повернувся і поволі рушив назад. Ось так усю зміну: вперед-назад, вперед-назад, тільки б не заснути…

Здалеку знов долинув сильний гул низького тону, який буває на заводах, коли випускають надлишок пари високого тиску. Минуло декілька секунд, почувся короткий ляск, і гул змовк.

II

Якби вартовий зміг заглянути на десять кілометрів вдалину, то він побачив би на галявині в густому лісі дивний предмет, що мав форму зрізаного конуса з опуклими днищами. Він непорушно лежав на боці, великий, завбільшки як висока сосна. Довкіл нього палахкотіло полум’я — горіли стовбури повалених дерев, поламані сучки, сухе листя, чагарі. Полум’я підкрадалося знизу до молодих ялинок, перекидалося по тоненьких сухих гіллячках з однієї на іншу, підіймалося вгору, і молоді ялинки спалахували враз, наче смолоскипи, потріскуючи зеленими голками. До неба злітали снопи іскор. На галявині пахло хвоєю. На низьких хмарах з’явилась рожевувата пляма — відблиск лісової пожежі, що почалася. Десь збоку, в гущавині темного лісу, різними голосами кричали розбуркані птахи. Мурашки сміливо кидалися назустріч полум’ю, намагаючись захистити від нього свої житла, й гинули, спалахуючи одна по одній — маленькі непомітні герої…

І раптом з дивного предмета в усі боки з шипінням ринули товсті білі струмені рідини. Вони випаровувались у повітрі, перемішуючись з полум’ям, окутуючи все навколо густою голубувато-білою завісою. Щільна хмара поповзла лісом, залазячи в кожну щілинку, огортаючи кожен листок, підіймаючись вище верхівок дерев, немов ковтаючи розбурхане полум’я.

Відблиск пожежі на низьких хмарах зник. Слабкий вітер через силу гнав лісом важку хмару. Вона пересувалася поміж стовбурів, наче ватяна, знехотя, чіпляючись за кожне дерево, за кожен сучок, за кожну травинку. Коли хмару віднесло вбік, на галяві годі було помітити бодай іскринку чи найменшу тліючу вуглинку. Ніде не курів димок. Пожежу було погашено майже миттю. Тільки пара, що здіймалася де-не-де від обпаленої землі, та чорні плями опіків на стовбурах дерев нагадували тепер про неї.

Всередині важкого дивного предмета пролунав гул, і величезний зрізаний конус гойднувся, підвівся вертикально й повільно злинув у повітря над обпаленою галявиною. Його нижнє днище висіло всього за два-три метри над поверхнею землі, а верхня частина підносилась метрів на п’ять над лісом.

Не чути було ревіння заведених реактивних двигунів. Не було вогняних струменів, не було і гвинтів, що крутилися б, та, незважаючи на це, величезний конус висів над землею без усяких видимих опор. Ось він повільно наблизився до високої берези. На якусь частку секунди із нижнього днища майнув сліпуче-білий промінь, черкнув по стовбуру, за одну мить навкоси перерізав його, і велике дерево, осівши, здригнулося і впало вниз, чіпляючись зеленою верхівкою за гілки найближчих дерев. Почувся глухий удар об землю і тріск сучків, що ламалися…

III

У приміщенні командного пункту протипожежної оборони пролунав телефонний дзвінок. Черговий офіцер швидко зняв трубку. Те, що він почув, вразило його.

— Повторіть донесення! — наказав він.

— У квадраті 167-В дві хвилини тому зробив посадку невідомий літальний апарат.

— На якій висоті, яким курсом, з якою швидкістю підлітав цей літак до квадрата 167-В?

— Невідомо. Радіолокаційні станції зафіксували його тільки в мить посадки. Але це не літак…

— А що ж?

— Неясно. Літак у тому квадраті сісти не може. Там густий ліс. Сигнали були дуже інтенсивні, як від металевого предмета, що знижувався вертикально. Схоже, що сіла велетенська ракета…

Черговий офіцер невдоволено поморщився. Після численних космічних польотів довкола земної кулі операторам радіолокаційних станцій тепер ввижаються ракети й космічні кораблі, що приземляються.

— Гаразд. Стежте далі! — кинув він у трубку і поклав її на телефонний апарат.

Офіцер уважно подивився на карту. Квадрат 167-В був недалеко від річки. Поблизу населених пунктів не значилось. Кілометрів за сорок — річковий порт, а неподалік нього — великий залізничний міст.

Що це могло бути? Можливо, аварія, впав літак? Але тоді його “вели” б радіолокаційні станції на всьому попередньому маршруті. Чому ж так врізалися в пам’ять слова, що сигнали були дуже інтенсивні? А раптом і справді якась ракета?..

Він прийняв рішення.

— Екіпажеві вертольота номер чотирнадцять. Бойова тривога! Негайно обстежити квадрат 167-В. Приземлився невідомий літальний апарат. Тримати зі мною постійний радіозв’язок! — віддав він команду.

За кілька хвилин з аеродром піднявся військовий вертоліт. На крайках його алопатій горіли білі електричні лампочки. Вони зливалися у вогняну стрічку від швидкого обертання. Знизу здавалося, що в нічне небо звилося вогняне коло. Вертоліт на секунду завмер над аеродромом, потім упевнено розвернувся і швидко пішов у бік квадрата 167-В.

IV

Помічник капітана буксира “Чайка” примружив очі і пильно придивився вперед. Місяць тільки-но зайшов за хмару. Стало темно. Помічникові здалося, що попереду над свинцево-чорною поверхнею річки бовваніє якийсь великий предмет.

Справді, щось чорніло над водою. Чи то зустрічний пароплав без вогнів, чи якесь плавуче громаддя, а може, баржа, що занурилася носом у воду й, захоплена течією, швидко пливла назустріч. Помічник капітана схопився за ручку і різко смикнув її. Сильний гудок розітнув нічну тишу й покотився над річкою, затихаючи у прибережному лісі.

Незрозумілий предмет швидко наближався, ніяк не реагуючи на гудок. Помічник майже повністю зупинив машину. Гукнув капітана. Тепер буксир завмер на середині річки. Течією його зносило назад, під міст.

— Що за біс! — вилаявся капітан “Чайки”. — Ця брила лізе просто на нас!

Місяць виглянув із-за хмари, й одразу стало світло. Тепер ясно було видно, що загадковий предмет має форму зрізаного конуса із опуклими днищами. Він не плив по річці, а вільно летів над її поверхнею, не торкаючись води.

— На вертоліт не схоже. Можливо, новий якийсь? — здивувався капітан. — Невже вони не бачать наших вогнів? Летять просто на нас. Помахай-но їм ліхтарем, а то наштовхнуться!

Помічник помахав. Та це не тільки не сповільнило руху летючого громаддя, а навпаки, здавалось, прискорило його. За одну мить воно опинилося перед самим носом буксира й зависло непорушно над ним.

— Ви що, посліпли? — закричав капітан у рупор, відчайдушно махаючи руками, звертаючись до невидимого екіпажу летючого предмета. — Відчалюйте! Давайте задній хід!

Проте дивний предмет не рухався. На його поверхні капітан помітив опуклі лінзи, розташовані через рівні проміжки. Поверхні лінз виблискували при місячному світлі. Здавалося, що зрізаний конус, наче жива істота, пильно розглядає буксир, мовби небачене диво. Так тривало декілька хвилин. Капітанові стало трохи моторошно…

V

Жодна людина на Землі не могла б сказати в цю мить про дивний зрізаний конус, який ширяв над поверхнею річки.

Жодна людина на Землі навіть не мала уявлення про ту планету, з якої конус було послано на Землю. її неможливо було роздивитися ні в який найсильніший телескоп — так далеко була вона від Землі. її мешканці називали свою планету Лтець. Потрібні були довгі роки за земним літочисленням для того, щоб посланий із Лтеці зрізаний конус досяг поверхні нашої планети.

Чому саме на Землю, а не на якусь іншу планету вирішили послати лтецяни свій корабель? Невже Земля так дуже відрізняється від інших численних планет різних зоряних систем, що саме вона повинна була зацікавити розумних лтецян?

Так, відрізняється, й дуже сильно. Точніш, стала дуже відрізнятися від них відтоді, як на ній настало XX століття, коли люди, навіть не підозрюючи про це, повідомили про своє існування всьому космосові.

Люди, що проживали на Землі до нашої ери, побудували велетенські кам’яні піраміди, які збереглися досі й дивують усіх своїми розмірами. Та ці гігантські споруди не можна було помітити навіть з Місяця. Минули віки. Люди стали обробляти обширні площі на планеті, засіваючи їх корисними рослинами. Змінилось сезонне забарвлення поверхні планети, та цю зміну хтозна, чи можна було розрізнити навіть з поверхні Марса. Настало XX століття. З’явились радіо— й телевізійні станції величезної потужності. Електромагнітні коливання вирвалися за межі планети й полинули в космос. Вони несли з собою численну інформацію, вони вміщували в собі усі новини, вони говорили всіма мовами, вони плакали й сміялися, співали й голосили, погрожували й жартували, вони повідомляли всім, що на Землі живе цивілізоване суспільство.

Розумним істотам інших світів треба було лишень зуміти прислухатися до голосу космосу. І вони прислухались. Першими виявилися лтецяни. Вони зловили земні радіохвилі, що пролетіли мільйони мільйонів кілометрів, і почули на тлі клацаючих, скриплячих і потріскуючих перешкод космосу дещо таке, що змусило їх задуматись…

Зірка Б-62/1602, як вони називали наше Сонце, випромінювала значно більше енергії на хвилях метрового діапазону, аніж це їй на жало за всіма законами фізики.

Лише лтецянські астрономи схильні були приписувати загадковому радіовипромінюванню природний характер. Але в такому випадку скромна оранжева зірка Б-62/1602 повинна була б мати значно вищу температуру у порівнянні з її шістьма тисячами абсолютних градусів. Або ж на її поверхні мали відбуватися якісь невідомі лтецянам ядерні перетворення, що були причиною потужного випромінювання енергії у метровому діапазоні за порівняно низької температури.

Інші лтецянські астрономи гадали, що випромінює не сама зірка Б-62/1602, а якась невидима в телескоп холодна планета, котра обертається довкола неї і на якій, очевидячки, живуть досить високорозвинуті розумні істоти, що користуються у своєму повсякденному житті радіохвилями метрового діапазону.

Ця гіпотеза не сприймалася всерйоз у вченому світі. Простіше було повірити в загадкову ядерну реакцію на поверхні оранжевої зірки, аніж в існування населеної планети.

Так чи ні, а протягом багатьох років зірка Б-62/1602 тільки й знай згадувалася у лтецянській літературі. Багаторазові згадування призвели до того, що зірка стала притчею во язицех, набула світової популярності й була оголошена “загадкою космосу № 1”. Це визначило усі подальші події. Лтецяни були такі багаті матеріально, що цілком могли послати до неї недешевий космічний корабель-робот.

І його було послано. Він мав назву Щехс, що означало “перший гість”. Спочатку лтецяни довго вдивлялися у нічне небо, намагаючись розгледіти ледве помітну блискучу цятку корабля, який віддалявся. З кожним днем вона ставала тьмянішою і меншою. Потім щезла зовсім. Минуло декілька років, і за повсякденними турботами багато хто із лтецян забув про зоряний корабель. А він усе летів і летів, самотній, загублений у тиші неосяжної безодні мандрівник, згусток наукових досягнень лтецянської техніки, неживий блукач…

Тільки зрідка — разів зо два на місяць — з його борту надходила на Лтець передача, що являла інтерес для вузького кола фахівців. Це були відомості про склад і концентрацію елементарних частинок у космосі, дані про гравітаційне поле, повідомлення про склад випромінювання різних зірок. Ці відомості регулярно з’являлись у лтецянїській пресі, та їх мало хто уважно аналізував. Більшість лтецян поспіхом проглядали короткі повідомлення й задоволено говорили:

— А Щехс все ще летить! Добре. Подивимось, що буде далі.

И раптом інтерес до повідомлень Щехса різко посилився. Це сталося у той момент, коли космічний корабель підліта в досить близько до Сонця і зміг розрізнити своїми приладами, що загадкове випромінювання насправді йде не від самої оранжевої зірки, а від планети, що обертається навколо неї.

Лтецяни були схвильовані. “Невже радіохвилі посилають розумні істоти?” — питали вони одне одного. Усі з нетерпіннями чекали нових повідомлень. Вони надходили регулярно, й усе більше й більше розпалювали пристрасті.

“Довкола зірки Б-62/1602 обертається дев’ять планет. Джерелом радіовипромінювання є третя з них”, — повідомляв Щехс.

“Третя планета має величезного природного супутника”, — довідались невдовзі лтецяни.

“Я потрапив у радіаційний пояс планети. Відстань до поверхні 80 тисяч кілометрів. Навколо мене — елементарні частинки малих енергій”, — передав Щехс через кілька діб, опинившись у зовнішньому радіаційному поясі Землі.

З наближенням до поверхні планети кількість повідомлень росла, наче лавина. Усі сто п’ятнадцять передавальних каналів Щехса були завантажені до краю. Передачі велись безперервно. Щехс вийшов на колову орбіту біля Землі і вже зовсім з малої висоти, що дорівнювала яким-небудь двомстам кілометрам, уважно розглядав поверхню планети в електронні телескопи. Зображення кодувалося й тут же передавалося на Лтець. Але там його отримували не в той самий час, а з великим запізненням. Лтець була так далеко від Землі, що навіть променеві світла й тому потрібні були роки, щоб долинути до неї.

Лтецяни бачили на своїх екранах телеприймачів і чули по радіо передачі, які Щехс вів чотири з лишком роки тому за земним літочисленням. Вони бачили ті події, які минули давним-давно.

Простір розділяв у часі мислячі істоти, створював непереборну перешкоду для миттєвої реакції, робив практично неможливим керування роботом з рідної планети. Відстаневий бар’єр обмежував можливості мислячих істот.

VI

На Лтеці була велетенська будівля з красивим прозорим куполом, яку знав кожний лтецянин. Це був Центральний Зал керування космічними перельотами. Сюди надходили всі відомості про космічні кораблі, запущені з Лтеці. Тут також обробляли повідомлення, які одержували від Щехса. Звідси інформація направлялася у величезні куби електронної пам’яті, що зберігаються глибоко під поверхнею планети у спеціальних підвалах, де записувались назавжди. У Центральному Залі були приміщення, де стояли прилади спостереження, аналізуюча апаратура — технічні очі та вуха лтецян величезної чутливості, якими вони прислуховувались до голосу космосу і вдивлялися в його безкрайні далечіні.

Майже рівно двадцять п’ять років тому тут, у Центральному Залі, точилися палкі суперечки. Спеціальна комісія обговорювала програму досліджень, яку потрібно було запрограмувати для Щехса. Цією програмою визначалися майбутні дії Щехса в різних ситуаціях.

У той час тут зіткнулося двоє угруповань учених. Одне з них очолював високий похилого віку чоловік з вольовим енергійним лицем, гучним голосом і впевненими рухами. Це був відомий астроном Гон. Він був противником гіпотези населеної планети. Відгадку таємниці зірки Б-62/1602 він шукав у невідомій реакції, в невідомих ядерних перетвореннях на її поверхні. За нього стояла велика група вчених. Вони наполягали на тому, щоб у пам’ять Щехса було закладено програму, націлену переважно на вивчення властивостей самої зірки.

— Щехс повинен наблизитися до Б-62/1602 настільки, наскільки це можливо, — казав Гон. — Основа досліджень — ядерні перетворення. Всі комірки його пам’яті мусять бути заповнені інформаціями про відомі нам ядерні реакції. Щехс має протягом короткого часу виявити нову реакцію і повідомити про неї на Лтець. Після повної витрати пального Щехс упаде на Б-62/1602 і згорить. На цьому його місія закінчується. Що ж до гіпотези колеги Чадаза про штучне походження радіосигналів, то… — він зробив виразну паузу, посміхнувся, немовби закликаючи аудиторію поспівчувати йому і зрозуміти, як важко дібрати слів у такій смішній ситуації, що склалася з цим Чадазом, і закінчив: — … то треба подякувати йому за сміливість наукової гіпотези й на цьому обмежитися. На кожну гіпотезу неможливо витрачати дорогоцінні комірки пам’яті Щехса.

Чадаз у всьому був повною протилежністю Гону, якщо не брати до уваги такого ж похилого віку і такої ж слави. Він був середній на зріст, із звичайним дуже спокійним лицем, з рівним, навіть трохи монотонним голосом, зі стриманими, на перший погляд, навіть несміливими рухами. Ті, хто були з ним знайомі ближче, прекрасно знали, що за цією найзвичайнісінькою зовнішністю приховується справжній вчений — педантичний і врівноважений, надзвичайно пунктуальний і добросовісний, з величезною ерудицією і з великою силою волі. Знав це і Гон. йому неодноразово доводилося бути опонентом Чадаза. Тепер Гон нетерпляче чекав його відповіді на свій виступ. За Чадаза стояли горою астроботаніки, астрогеологи і астропалеонтологи.

Чадаз поволі підвівся зі свого місця і, дивлячись у вічі Гону, дуже спокійно сказав своїм звичайним тихим голосом, що змушував усіх напружувати слух і зір і дотримуватися тиші, аби почути:

— Я згоден з колегою Гоном. На кожну гіпотезу справді не варт витрачати дорогоцінних комірок пам’яті Щехса.

Очі Гона загорілися радісним вогнем. “Невже він справді поступається Щехсу? Щось не схоже на Чадаза. Можливо, пастка?” Радість Гона була передчасною. Чадаз перевів погляд на голову засідання і так само спокійно вів далі:

— Саме тому я міг би запропонувати зараз не відводити на гіпотезу Гона жодної комірки пам’яті Щехса. його гіпотеза про загадкову, надтаемничу реакцію на поверхні Б-62/1602 обгрунтована ще менше, ніж наша. Ймовірність виявлення нової реакції на Б-62/1602 у декілька разів менша, ніж ймовірність виявлення життя на одній з її планет. Але я не пропоную використовувати Щехса тільки для наших досліджень. Одну п’яту частину комірок пам’яті наша група може відвести групі Гона. Все ж таки вірогідність відкриття нової реакції не дорівнює нулю, хоч і дуже близька до нього. Ми визначаємо це.

Якби Гону привселюдно дали ляпаса, він образився б менше

— Це не наукова розмова! — гнівно закричав він.

— Не я її почав, — незворушно відповів Чадаз, не підсилюючи голосу.

Слова Чадаза, мовлені спокійним тихим голосом, справляли на аудиторію сильніше враження, аніж гнівні вигуки запального Гона.

Один за одним виступали прихильники цієї й іншої гіпотез.

— Ми одержимо уявлення про невідому цивілізацію, познайомимося із зовсім новою культурою, запозичимо в мислячих істот іншої планети силу-силенну нових знань, — казали прихильники Чадаза. — Це значно цінніше, аніж відкриття однієї нової реакції.

— Але ж наявності цивілізації, більше того, наявності самої планети біля Б-62/1602 зовсім не доведено!

— А радіосигнали? Останні дослідження доводять, що вони мають закономірний характер.

— Чому ж ви досі їх не розшифрували?

— Заважають природні перешкоди. Однак сигнали рано чи пізно будуть розшифровані.

Що більше сперечалися вчені, то більше і більше чаша терезів схилялася на користь групи Чадаза. Гон сидів блідий, нервово кусаючи губи. Він уже боявся, що йому справді не виділять на Щехсі комірок пам’яті. Але суперечка кінчилася не так трагічно. Після голосування виявилося, що групі Гона виділено 3/7 ємності пам’яті Щехса, а групі Чадаза — 4/7. Перемогла цікавість до нового життя.

Так вивішилася суперечка двадцять п’ять років тому. Гон вважав себе ображеним. Можливо, саме після цього голосування він і вирішив узятися до експериментального вивчення головних частин комет.

Через п’ять років, коли Щехса ще було видно із Лтеці тьмяною зірочкою, Гон загинув разом з усіма членами своєї експедиції, його ракету, що залетіла всередину головної частини комети, затерло величезними кам’яними брилами.

На Лтеці біля Центрального Залу йому було поставлено пам’ятник…

Тільки-но Щехс розпочав свої передачі, усі колишні члени комісії з’їхалися з різних кутків планети до Центрального Залу.

Чадаз, уже зовсім старий, зайшов до залу з великою свитою асистентів і учнів. Картини давноминулих подій виразно спливли в його пам’яті, тільки-но він сів до столу наради. Тут сиділи усі ті, хто виряджав Щехса в дорогу двоє з половиною десятиріч тому. За традицією всі сіли на свої місця. Чадаз обвів зал очима. Порожнювало й місце Гона. Двадцять п’ять років — великий термін, а смерть невблаганна. Не було колишнього голови. На його місці сидів новий молодий вчений. Щемливий біль раптом охопив Чадаза. Він відчув зовсім ясно, фізично, матеріально, як нестримно відходить життя, як мало йому залишилось, як багато він ще не зробив…

Слова голови, який згадував заслуги його групи, що наполягла двадцять п’ять років тому на дослідженні невидимої планети, чомусь дратували його.

— Тепер усім зрозуміло, що групі Гона надаремне було тоді відведено 3/7 пам’яті Щехса, їх треба було передати групі Чадаза. Зараз через цю помилку ми можемо одержати менше даних про нову планету. Щехс вийшов у нас не дуже розумним…

Завжди спокійний Чадаз вибухнув. Ніхто із присутніх ніколи не бачив його таким.

— Облиште! — крикнув він тремтячим голосом. — Коли відкриття зроблене, легко ганити опонентів. Тепер усі на нашому боці Але з таким же успіхом міг мати рацію й Гон. Я пропоную взятися до роботи!

Далі нараду вів фактично не голова, а Чадаз. Він розподілив обов’язки між усіма присутніми, нагадав усім програму, закладену у 4/7 комірок пам’яті Щехса, і попрохав загальної уваги.

Саме тоді Щехс вийшов на колову орбіту біля Землі й розпочав свої телепередачі.

Перед очима лтецян на банеподібному екрані з’явилася величезна блакитна планета, освітлена яскравим оранжевим промінням. Поверхню планети затягли білі хмари. Подекуди у їхніх просвітках виднілася нескінченна водяна поверхня. Зрідка мерехтіли обриси материків. Лтецяни бачили Землю так, ніби самі перебували всередині Щехса.

Раптом у залі пролунали невідомі мелодійні звуки, немов весняний струмок, радісний, що іскрився веселощами, увірвався зненацька сюди. Це Щехс зловив передачу однієї із земних радіостанцій і ретранслював її своїм вузьким променем на Лтець. Пісня прорвалася крізь космос, майже не засмічена перешкодами, і лтецяни уперше почули незнайомий ніжний голос живої істоти з чужої планети. Співала жінка. Чадаз слухав мов зачарований. Щехс опускався все нижче й нижче до планети, голос лунав все чистіш і голосніш, мов голос сирени, що манить до себе стомленого подорожнього. Голос загадковий і приємний, здавалося, промовляв про головну таємницю життя…

Чадаз, похопившись, попросив увімкнути електронні перекладачі. Майже миттєво в залі залунав переклад. Голос співав про молодість, про весну, про любов і безсмертя.

— Так нас не зустрічала ще жодна планета! — стиха прошепотів Чадаз. — Дивно, у мене якесь неприємне передчуття…

Усі, хто сидів поруч нього і чув його слова, здивовано переглянулися поміж собою. І тільки один із його давніх приятелів нахилився ближче й розуміюче прошепотів:

— Якби ми чули цей голос раніш, то, очевидно, склали б іншу програму для Щехса. Чи не так?

Чадаз ствердно хитнув головою і з подякою непомітно потис йому руку. Отже, побоювання виникли не тільки в нього одного.

— Зараз уже нічого не можна змінити.

Тим часом Щехс, зробивши декілька обертів навколо Землі, почав спускатися. Усі, хто сидів у Залі, побачили, як на них стрімголов лине поверхня чужої планети. Оболонка Щехса розжарилась. Від неї полетіли вогняні іскри. Робот увімкнув гальмівні двигуни. Це врятувало корабель від загибелі. На екрані промайнули верхів’я якихось зелених високих рослин, потім почувся глухий удар. Щехс повалився набік — відмовила одна з опор. Довкола палало полум’я. Гальмівні двигуни й розжарена оболонка спричинили пожежу.

Чадаз уп’явся руками в бильця крісла.

— Почали з пожежі. Погано! — шепотів він, ні до кого не звертаючись. — Вони нас зустріли піснею…

Він заспокоївся, коли Щехс струменями рідкого азоту швидко згасив полум’я. Це було передбачено програмою.

Будь-хто з космонавтів, пролетівши декілька десятків років у космосі і здійснивши висадку на чужу планету, відчув би себе стомленим. Далося б узнаки нервове напруження минулих років. Та Щехс був усього лише роботом. Йому не потрібен був відпочинок. Коли його центральна система отримала відомості про справність усіх елементів, він почав діяти за програмою, закладеною в його пам’яті.

— Роблю аналіз хімічного складу грунту й рослин, — пролунав у Залі його чіткий металевий голос.

Чадаз побачив, як Щехс зрізав тепловим променем високу рослину. Через кілька хвилин на Лтець були передані мікрофотографії клітин деревини, її хімічний склад і багато інших даних.

— Вуглець! — захоплено вигукнув астроботанік, потираючи руки. — Я так і знав! Я передбачав це! Вуглець — це чемпіон у своїй справі. Він і тільки він може давати мільйони різноманітних сполук. Вуглець і вода — ось основа нескінченного розмаїття живого світу!

З такою ж легкістю Щехс зробив хімічний аналіз грунту. Потім, слухняний сигналам логічної системи керування, він піднявся вище дерев. Лтецяни побачили на екрані широку стрічку ріки, що блищала при місячному світлі. Щехс полетів до неї і невдовзі на екрані з’явилося зображення буксира з двома вогниками — червоним і зеленим — на бортах. Він поволі просувався річкою.

— Що це? Жива істота? Механізм? — запитав Чадаз астробіолога.

— За зовнішнім виглядом важко сказати, — ухилився той від прямої відповіді. — Різноманіття форм живих істот величезне і у нас на Лтеці. Цей предмет самостійно пересувається по воді, має температуру вищу за довколишнє середовище, кліпає вогнями… Деякі живі істоти на Лтеці також світяться.

— Що передбачає програма для Щехса?

— Аналіз.

— Ми вирішили долю цього предмета двадцять п’ять років тому, — задумливо сказав Чадаз. — Боюся, що це було не найкраще рішення, та ми вже нічого не можемо виправити…

VII

Вартовий на мосту вже давно звернув увагу на дивну сцену з буксиром, що відбувалася біля мосту посеред річки.

До нього долинали схвильовані вигуки капітана і його помічника. Він бачив і химерний конусоподібний предмет, що заважав пересуванню буксира. Таке він спостерігав уперше. Та й чути ні про що подібне йому не доводилося. Руки мимоволі скинули з плечей гвинтівку. Він намагався добре роздивитися, хто ж саме напав на буксир. “А можливо, винен не той, хто нападає, а команда буксира? — майнула думка. — Ні, зброю в хід пускати рано. Треба ще з’ясувати”.

Хвилина йшла за хвилиною. Буксир відносило течією все ближче й ближче до мосту.

Тепер вартовому було добре видно, що на палубі річкового судна піднялася вся його нечисленна команда. Вигуки капітана і його помічника підняли усіх на ноги. Люди стояли на борту і щось голосно кричали конусові, що летів на них. Розбірливих фраз вартовий чути не міг. До нього долинали тільки загальний гамір і окремі слова. Видно, команда збентежилась не на жарт. Конус підлітав до буксира все ближче й ближче…

І раптом з-під опуклого днища конуса різко вискочили два блискучі металеві стержні з загнутими гачками-зубцями на кінцях та зі скреготом уп’ялися в ніс буксира. їх страшна хватка була така сильна, що сталева обшивка буксира прогнулася і тріснула в кількох місцях. Буксир хитнуло з корми на ніс. Хтось із команди не втримався на ногах і впав на палубу.

В цю саму мить вартовий побачив, як із-під днища конуса вирвався тонкий промінь. Своїм кінцем він уперся в воду, яка тут же закипіла й заклекотіла довкола нього, мовби це був не промінь світла, а струмінь розплавленого металу. У всі боки повалила пара, що розірваною хмарою попливла за вітром.

Тепловий промінь торкнувся борту буксира. Яскравим снопом увсебіч бризнули краплини розплавленого металу. Промінь різав буксир без усякого зусилля. На його шляху трапився якірний ланцюг. Промінь без труднощів розтяв його на частини. З такою ж легкістю він перерізав і товсті металеві кнехти біля клюза, на лівому борту.

Капітан мимоволі заволав від жаху, коли край теплового променя пройшов по палубі за якийсь метр від його ніг. За секунду промінь уже пропалив усю носову частину буксира від палуби до днища. Вода, що вривалася у пробоїну, одразу ж перетворювалася на пару.

Летючий конус з незвичайною легкістю підняв над водою важкий відрізаний ніс буксира і швидко засунув його своїми металевими стержнями в люк, що відкривався збоку. Тепловий промінь одразу згас. Буксир різко накренився на ніс і став швидко тонути. Вода ринула у величезний вільний отвір.

— У воду! Всім у воду! — не своїм голосом закричав капітан, кидаючись до борту по палубі, що накренилась.

Його крик немовби вивів людей з заціпеніння. Один за одним усі кинулися в річку.

Вартовий на мосту підбіг до своєї будки й подав сигнал тривоги. Він не відводячи очей стежив за всім, що відбувалося на річці. Буксир затонув майже миттєво біля самого мосту. На воді з’явилася велика масляна пляма. Спливли якісь дошки й темні предмети, їх тут же понесла течія. Команда буксира пливла до берега. До вартового долинали голоси потерпілих.

Дивний конус висів у повітрі над річкою, не рухаючись з місця.

Вартовому здалося, що він чує знайоме стрекотіння, яке наближалось. Низько над лісом летів вертоліт. Він попрямував просто до конуса.

VIII

Чадаз і астробіолог уважно розглядали результати хімічного аналізу носової частини буксира “Чайка”, виконаного роботом Щехса з усією ретельністю, яка притаманна автоматам. Перед ними була велика кількість цифр.

— Дивно, — сказав астробіолог, — сумніватися у показаннях Щехса не доводиться. Але за його даними виходить, що спійманий ним предмет на дев’яносто п’ять відсотків складається з заліза, а на долю решти хімічних елементів припадає п’ять відсотків.

— Ви вбачаєте в цьому щось дивне? — запитав Чадаз.

— Звичайно. Я ніколи не повірю, що жива істота складається майже цілком із заліза. Цього не може бути. Залізо, звісно, повинне входити у склад живого організму, але не в такій кількості!

— Який же ви робите висновок?

— Це була не жива істота.

— А що ж?

— Не знаю. Можливо, штучна споруда, механізм, машина, — усе що завгодно, тільки не живий організм!

— Ви помітили, — звернувся хтось до Чадаза, — коли дивний предмет тонув, з нього у воду зіскочили якісь постаті і попливли он до того берега. Можливо, це й були справжні господарі планети?

— Може бути. Я добре не розгледів. Але, очевидно, наш астробіолог має рацію. Щехс, здається, напав на одну з їхніх машин…

— Дивіться! — перепинили його. — До Щехса наближається літальний предмет! Зверніть увагу на те, як дивно він махає крильми!

На екрані всі побачили вертоліт, що виринув із-за верхівок дерев. Він підлітав усе ближче й ближче до робота. Ось він підлетів зовсім близько, завис над водою й освітив конус, що ширяв у повітрі, яскравим променем фари для посадки.

Далі події розгорталися, як ніколи, стрімко.

Робот Щехс виконував задану програму. Вона говорила: “Аналіз будови цікавих предметів”. Під “цікавими” він розумів ті предмети, які не так часто попадались йому на шляху… Спрощення, на яке пішла група Чадаза двадцять п’ять років тому через нестачу комірок пам’яті.

Буксир був одним із цікавих предметів. Вертоліт — другим. Він був нагрітий. З патрубків його двигуна било полум’я вихлопів. Він літав. Логічна схема керування робота виробила програму-команду: “Зустріч з цікавим летючим предметом. Хімічний аналіз летючого теплого предмета”. І робот полетів до вертольота. Полетів просто по променю фари для посадки…

— Що він робить! — вигукнув Чадаз. — Це ж явно літальний апарат, а не жива істота! Він знищить його! Я не хочу цього! Я неправильно склав його програму! Ми не хотіли нападати на них! Ми не хотіли, щоб Щехс руйнував їхні машини! Стій! Стій! — крикнув він у мікрофон.

Проте Щехс не чув його. Команда Чадаза повинна була чотири з половиною роки линути крізь космос, щоб досягти Землі…

IX

Вартовий на мосту не міг довше залишатися тільки пасивним спостерігачем, бачачи усе те, що відбувалося над річкою.

Дивний летючий конус наближався до вертольота. Шугонув тепловий промінь, й у всі боки полетіли обрізані біля самої основи лопаті гвинта. Вертоліт ринувся вниз, але був тут же підхоплений цупкими металевими лапами конуса. Увесь корпус вертольота тремтів і бився, наче у передсмертних корчах. Екіпаж вистрибнув через бокові двері в річку.

Вартовий підніс гвинтівку до плеча. Чорний силует конуса чітко виділявся на тлі річки, що поблискувала. Перед тим як натиснути на спусковий гачок, вартовий на мить затамував дух. Відчув, як віддало в плече. Одразу ж перезарядив гвинтівку і вистрелив удруге. Потім утретє. Постріл за пострілом розрядив усю обойму. Він знав, що влучив. Промаху не було.

Велетенський конус раптом спалахнув синім полум’ям і разом з вертольотом, ніби підбитий шуліка із здобиччю в пазурах, опукою звалився в річку.

Вартовий встиг кинути вниз з мосту екіпажеві вертольота кілька рятувальних кругів…

У воді, в тому місці, де затонув летючий конус, якийсь час було ще видно голубе світло. Немовби там ще догоряло синє полум’я.

X

Уся ця сцена промайнула на екрані перед очима розгублених лтецян за одну хвилину.

Вони бачили все: й екіпаж вертольота, який вискакував з кабіни, і постріли вартового з мосту, і лопаті гвинта вертольота, відрізані автоматом…

Робот вів передачі до самого кінця. Він тримався, наче мужній боєць. Охоплений полум’ям, падаючи в річку, пробитий кулями, він безперервно передавав результати хімічного аналізу:

— Летючий теплий предмет складається на 95 відсотків з алюмінію, на 4 відсотки з міді, на піввідсотка з…

Це була остання наукова інформації Щехса. Вона обірвалася в ту мить, коли він зник під водою. Екран у Центральному Залі керування почав темніти, потім на хвильку яскраво спалахнув і згас назовсім. Репортаж із Землі закінчився.

Хвилину панувало мовчання. Всі дивилися на Чадаза.

Він сидів непорушно, глибоко замислившись.

— Ну, що ж, — зітхнув він. — От і все. Це й була перша зустріч з розумними істотами іншої планети. Ми вірили, що вона відбудеться, й вона відбулася. Щоправда, ми уявляли її зовсім інакше. Ми гадали, що нас зустрінуть квітами… Вийшло по-іншому. Ми втрутилися в їхнє життя, не маючи анінайменшого уявлення про нього, не знаючи їхніх взаємин, поняття не маючи про їхні звичаї. Коли б їхній робот, що прилетів би до нас, на Лтець, почав ламати все заради аналізу, ми змушені були б знищити його. їх не можна винуватити. Вони вчинили розумно. Вони не чекали нас… Зате ми багато про що дізналися. Ми не одні у Всесвіті. Поруч є розумні сусіди. Ми бачили їх. У нас збереглися їхні знімки. Але коли вони побачать нас? Адже туди летіти двадцять п’ять років…

У відповідь на його слова зі свого місця підвівся наймолодший космонавт.

— Наш екіпаж долетить за п’ятнадцять.

Чадаз здригнувся. Перед ним була молодість. Вона не знала меж. Вона була готова на подолання будь-яких труднощів. Він зрозумів — Щехс проклав дорогу. По ній полетять космонавти. Полетять молоді — незалежно від того, хоче він того чи ні. Що ж! Нехай летять. І його справа тільки застерегти.

— П’ятнадцять у один кінець, — сказав він. — У два — тридцять. І всі ці тридцять років — добровільне ув’язнення. Спілкування тільки з двома-трьома членами екіпажу. Майже повна самотність. Житимете лише спогадами. Повернетеся старими. Загубите кращі роки…

— Ми витримаємо. Через п’ятнадцять років ми зустрінемося з ними. А на зворотному шляху ми будемо обробляти матеріали. На Лтець прилетимо з новими, цікавими книгами…

Чадаз подивився на нього так, як він подивився б на власного сина, якби той зібрався у довгу й небезпечну дорогу. Потім потиснув йому руку і сказав:

— Мені б дуже хотілося бути разом з вами, та мене не пустять. Я обов’язково проживу ще п’ятнадцять років. У вас вони не будуть стріляти. Ви подружите з ними. Вони мають полюбити вас.

УЛАМОК ЗІРКИ

І

“Я пишу Вам тому, що Вам, як фантастові, найлегше повірити у той незвичайний випадок, який стався зі мною торік улітку. Я працюю трактористом. Цим вже все сказано про мою професію, у поясненнях нема потреби.

Якось уранці, здається, дев’ятого вересня, я мав з’їздити в місто. Прокинувся о четвертій ранку, нашвидкуруч поснідав, сів на велосипед і поїхав. Спершу дорога йшла лісом, та кілометрів за два ліс скінчився, і потяглися наші поля. Саме цю відкриту ділянку я й хотів проїхати за ранкової прохолоди.

День обіцяв бути спекотним. На голубому небі не видно було ані хмаринки. Немовби всю землю було накрито блакитною чашею. Тиша незвичайна. Тільки й чутно було щебіт розбурканих птахів та шурхотіння велосипедних шин по зарослому травою путівцю.

І раптом ніби гарматний постріл несподівано почувся неподалік. Щось промайнуло зовсім поруч зі мною і врізалось у путівець метрів за двадцять від мене, здійнявши клуби пилюки. Спершу я розгубився з несподіванки. Потім скочив з велосипеда і, поклавши його на землю, кинувся до хмарини пилюки, що осідала.

Я розгріб руками землю й намацав невеликий круглий предмет. Він був ще гарячий і обпікав пальці. Мені все зразу стало ясно. Метеорит! Невеликий гість із космосу впав трохи не на голову мені. Він лишив на дорозі неглибоку борозну, притрусив пилюкою траву і перевернув шар свіжої землі.

В самому падінні метеорита нічого особливого не було. Та я вирішив написати Вам листа, щоб розповісти про його чудові властивості і про те, що сталося далі.

Метеорит був зовсім чорний, об’єм мав як три сірникові коробки. За формою — майже правильна куля, наче бритвою зрізана з одного боку. Його поверхня виблискувала, мов полірована. Моє обличчя відбивалося в ньому, як у кривому свічаді.

Головні дивні властивості метеорита виявилися пізніш. Я повернувся з міста серед дня й став розглядати камінь пильніше, через збільшувальне скло. Сонячне проміння падало через відчинене вікно на стіл, яскраво освітлюючи чорний камінь. Скільки я не вдивлявся в його поліровану поверхню, не зміг помітити жодної, бодай найменшої тріщини. Він був зовсім монолітним, цей маленький важкий предмет.

Я навів збільшувальне скло на його поверхню і сфокусував промені. Диск сонця, зменшений у багато разів, заяскравів на його блискучій поверхні маленькою цяткою, що сліпила очі. Мені хотілося перевірити, чи не плавитиметься ця речовина під час нагрівання. На тому місці, де була сонячна пляма, на камені з’явився невеликий горбик.

Здавалося, що камінь увібрав сонячне проміння і перетворив його на свою дивну чорну речовину. Раніш я ніколи не чув, щоб каміння росло під дією світла.

За півгодини на камені був уже не горбок, а чорна гілочка завдовжки трохи більше сантиметра! Вона була вся нерівна, у патьоках і напливах, як гілка старої тополі. З години на годину вона все видовжувалась. Я наводив промінь сонця то на один її бік, то на другий і змусив гілочку подвоїтись на кінці. Тепер цей чорний відросток ще більше нагадував живу гілочку.

В моєму житті це було перше, а може, й останнє наукове відкриття. У мене був камінь, про який, як я з’ясував, не повідомлялося навіть у книжках!

Зрештою я зрозумів, що мене схвилював не так сам факт падіння метеорита, як його незвичайна здатність рости під дією сонячних променів. У мене якось не вкладалося в голові, що невідчутні на дотик промені світла можуть раптом перетворюватись на відчутну дуже міцну чорну речовину.

Довго я намагався відшукати яке-небудь схоже явище в природі, але так і не знайшов.

Та, можливо, мій камінь не просто камінь, а уламок рослини з якоїсь далекої зруйнованої планети? Можливо, там, на її поверхні, росли непроглядні ліси з деревами з чорного каменю?

Під ранок, провертівшись усю ніч з боку на бік, я чітко сформулював два найнеясніших для себе питання: чи матеріальне світло і як рослини використовують його для свого росту? Я зважився поговорити з головним інженером і з нашим агрономом.

Я схопився якомога раніше і зустрів нашого головного інженера біля його домівки. На моє щастя, він теж вийшов раніше.

— Чатуєш? — розсміявся він. — Певне, знову щодо пального чи по запчастини прийшов?

— Та ні, інше…

— Що ж саме? Кажи прямо. Поговоримо відверто. Тільки без усяких там вигадок, без підходів. Не люблю цього! Давай просто до діла!

“Ну, що ж, до діла, так до діла, — подумав я. — Ще краще!” І просто напрямки спитав його:

— Семене Семеновичу, як по-вашому, чи матеріальне світло?

Головний інженер навіть зупинився від несподіванки, насупився й недовірливо оглянув мене з ніг до голови швидким поглядом.

— Яке світло?

— Ну, звичайне, сонячне, наприклад?

— Я ж просив тебе починати розмову без підходів. От манера починати від Адама! Кажи, чого тобі треба?

— А я й кажу без усякого Адама. Мені цікаво знати, чи матеріальне світло? Вчора з вечора засіла ця думка в голові, ніч погано спав, усе думав. Вирішив поговорити з вами. Ви не подумайте, я без усякої задньої думки!

Здається, головний інженер почав вірити, що я не жартую, але питання було надто незвичним і несподіваним.

— Що ж воно від бога, по-твоєму? Звичайно, матеріальне!

— Мені також здається, що матеріальне, от тільки якась незвичайна в нього матерія. Ось камінь — це справді матерія, його й помацати, й потримати можна в руках! А світло, воно якесь не таке… Не відчутне на дотик…

— А ти знаєш, як Ленін визначив матерію? — інженер навіть поморщився, намагаючись якнайточніше згадати ленінське формулювання. — “Філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. Розумієш?

Я про всяк випадок ствердно кивнув головою.

— Світло є об’єктивна реальність, що існує незалежно від нашої свідомості. Ми лише відчуваємо його своїми органами чуттів постільки, поскільки можемо.

— Зрозумів. Тепер зрозумів.

— Ну, ось і все! Отже, світло — матерія й ніщо інше! Так і вважай надалі!

Тепер усе стало на місце. Оскільки світло матеріальне, то мені здавалося вже менш дивним, що воно перетворюється в моєму чорному камені на речовину. Просто матерія з однієї форми переходить в іншу форму.

Того ж дня я вибрав час для розмови й з агрономом. З ним ми зустрілися просто в полі. Я зупинив свого трактора й зіскочив на землю. Почати розмову після декількох звичайних фраз було зовсім не важко.

— Усе ніяк не зберуся спитати вас, як рослини використовують світло для свого росту.

— Щось ти занадто шкільне питання поставив мені, — усміхнувся агроном. — Ти ж про фотосинтез чув, напевне?

— Чути-то я чув, але забув.

— То я тобі коротко нагадаю основне. Рослини переробляють під дією світла вуглець, що є в повітрі, й воду на органічні речовини. Енергія сонячного світла перетворюється рослинами на хімічну. Це найосновніше…

Агроном далі довго розповідав мені про фотосинтез, а я кивав йому головою тільки з ввічливості. Він у нас любить побалакати!

Ні, те, що відбувалося в метеориті, зовсім не було схоже на фотосинтез. Мені здалося, що камінь ріс не за рахунок води й вуглецю, а саме за рахунок засвоєння світла. Я вирішив перевірити це в експериментальний спосіб. Ідея досліду була напрочуд простою.

Я поклав камінь на порцелянову тарілку, накрив його скляною банкою, а краї залив воском. Для ще надійнішої герметизації я налив у тарілку поверх воску шар води. Камінь було ізольовано від зовнішнього середовища надійно. До нього не було доступу повітря.

Через скло банки я навів збільшувачем на поверхню метеорита сонячне проміння. Якби для росту каменя потрібні були вуглець і вода, як для росту рослин, то мій камінь анітрохи не виріс би в замкненому просторі.

Приладнати поруч із банкою збільшувальне скло й навести сонячне проміння було справою кількох хвилин. Минула година, і я одержав точну відповідь на питання, яке мене схвилювало. Камінь ріс у замкненому об’ємі!

На кілька днів я облишив свій камінь. Зрання до вечора сидів у районній бібліотеці і перечитав усе, що там було про будову речовини та про перетворення енергії з одного виду в інший.

II

Я уявив собі метеорит до його падіння на поверхню Землі. Він линув у космосі відкілясь з невідомих глибин у напрямку до Сонця. Промені зірок безперервно, кожну мить, кожну секунду освітлювали його поверхню, И він увесь час ріс, ріс протягом усього свого довгого польоту, безперервно вбираючи в себе матерію, що ринула до нього з усіх сторін Всесвіту. Кожна, навіть найдальша, зірочка простягала до нього свій тоненький, ледве відчутний промінь.

Що б зробилося з цим уламком далекої зірки, коли б він не впав на поверхню Землі, а пролетів би повз наше Сонце та летів собі далі? Напевно, через декілька мільйонів років це був би вже не шматочок речовини, а велетенська брила, завбільшки, можливо, як наша планета.

Тиск всередині цього громаддя безперервно зростав би. Врешті-решт цей гігант досяг би таких розмірів, що його чорна речовина стала б плавитися в центрі від того, що на неї тиснули б горішні шари. Створилися б нові хімічні сполуки, змінилися б електронні оболонки атомів, невідома зоряна речовина поступово перетворювалася б у звичні для нас сполуки. Можливо, минули б ще сотні тисячоліть, і планета розплавилася б уся — від центра до самої поверхні. Колосальна енергія, накопичена в речовині, прагнула б вивільнитись, вирватись назовні.

У Всесвіті спалахнула б нова зірка, а мільярди її уламків, що перетворюють світло в речовину, стали б основою для створення нових планет і зірок. Можливо, деякі з них полинули б до інших галактик і через багато мільйонів років запалали б там зірками.

А що ж далі? Поміркуйте самі. Адже Всесвіт існує безконечно і безконечно існуватиме. Що це означає? Тільки те, що зірки й галактики не існували б, коли б матерія не перетворювалася із світла в речовину.

Так, так, так! Саме такого висновку я дійшов. У розвиткові галактик обов’язково повинно відбуватися перетворення світла й інших електромагнітних випромінювань на речовину. Інакше просто не могла б існувати речовина.

Отже, я дійшов висновку, що у Всесвіті відбувається безперервний замкнений цикл перетворення матерії. Перше перетворення, перша половина циклу всім добре відома. Друга ж відбувалася в моєму метеориті.

Завдяки цьому циклові навіть найдальші галактики безперервно обмінюються матерією, що поширюється зі швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Цей обмін вічний. Звідси сама собою випливає матеріальна єдність Всесвіту.

III

Вранці я зіскочив з ліжка й підбіг до столу. Слабенькі промені сонця, як і раніше, освітлювали чорний камінь, що лежав на порцеляновій тарілці під скляною банкою. Придумана мною ізоляція була надійною. За всю ніч у банку не просмокталося ні краплі води.

Чорний уламок зірки з гілочками, що їх я виростив, лежав так само, як я залишив його ввечері. Ні, все це мені не приснилось. Я справді був володарем казкового багатства: на моєму столі під звичайнісінькою скляною банкою лежав шматочок речовини, який міг розростися до об’ємів нашої планети, спалахнути вогненною зорею, долетіти до ядра нашої Галактики й розповісти людям про безліч нерозгаданих таємниць світобудови.

Ні, не мені, простому трактористові, слід було володіти цим скарбом. Є вчені, котрі, дослідивши цей камінь, відкриють такі загадки, про існування яких я й підозри не маю. І я вирішив переслати камінь із детальним описом усього, що було з ним пов’язане, просто до Академії наук.

Мені захотілося лишити собі яку-небудь пам’ять про цю дивну зоряну речовину. Я взяв фотоапарат і зробив кілька знімків свого першого в житті наукового досліду — чорного каменя під скляною банкою, що стояла на тарілці, наповненій водою. Якомога обережніше я потяг за денце банку, притримуючи лівою рукою тарілку з водою. Віск відстав од неї. Утворилася щілина, в яку одразу ж ринула вода…

Те, що відбулося далі, я пам’ятатиму все життя. Тільки-но вода торкнулася каменя, почулося сильне шипіння, банка виповнилась чорним димом. Наступної миті шипіння перейшло в скрегіт і булькання, чорний дим важкими клубами вирвався з-під банки, швидко розповзаючись по всій кімнаті.

Я пожбурив банку геть і, задихаючись від їдкого диму, постарався вихопити свій чорний метеорит з води. Замість великого каменя я намацав на тарілці маленький розпечений шматочок, довкіл якого клекотіла вода. Я схопив його лівою рукою й затис у кулаці. Він обпікав мені руку, але я, зціпивши зуби,

Не розгинав пальців! Я зрозумів, що тримаю в руці маленький шматочок матерії, який дорожчий за всі самоцвіти. Треба було врятувати його будь-що!

Та марно! Камінь пропалив мені шкіру на руці. Від зіткнення з кров’ю він за одну мить перетворився на клуби чорного диму.

Цікаво Вам знати, що сталося далі? Нічого особливого.

Сусіди помітили, що з моєї кімнати валує чорний дим, подумали, що в мене пожежа, і примчали на допомогу. Мене відвезли в лікарню. Опік на лівій руці затягнувся навдивовижу швидко. За тиждень я знову міг повернутись на роботу.

Коли мої знайомі й сусіди просять розповісти, чому з моєї кімнати того ранку йшов чорний дим, я розповідаю їм усе те, що написав Вам”.

IV

Так закінчувався цей лист. Я виразно уявив собі його автора — тракториста, до рук якого потрапив незвичайний камінь. Безперечно, він знав замало для того, щоб розгадати таємниці цієї дивної речовини. Та зате в ньому прокинувся справжній дослідник, який у простому горбику, що виріс під дією світла на поверхні каменя, уздрів долю всієї світобудови, вічність матерії, безперервний, всеохопливий коловорот життя, його першоджерела й циклічність.

Він не побоявся висунути нової сміливої гіпотези про походження й розвиток небесних тіл та систем за рахунок безперервного процесу перетворення світла в речовину й навпаки.

У міжзоряному просторі зустрічаються поодинокі атоми речовини. Можливо, саме на них, як на центрах кристалізації, й відбувається перетворення фотонів на речовину? Може, рік за роком, тисячоліття за тисячоліттями, мільярди літ підряд триває цей дивовижний процес. Із світла утворюються туманності, що потім згущуються, перетворюються на зорі, притягують до себе сусідні туманності, створюють з них планети й крутяться разом з ними у вічному танку, без якого немислима сама матерія.

Ви спитаєте: “А звідки у міжзоряному просторі беруться ті поодинокі атоми речовини, які виступають потім центрами кристалізації світла?”. Окремі атоми завжди наявні у міжзоряному просторі. Так за даними голландського фізика Ван де Хюдста з ядра нашої Галактики відбувається потужне витікання атомів водню зі швидкістю близько п’ятдесяти кілометрів на секунду. Потужність витікання така, що за мільйони років в усіх напрямках може бути викинута маса близько сотень тисяч мас Сонця. Одне тільки наше Сонце за добу зменшує свою масу за рахунок випромінювання на триста шістдесят мільярдів тонн!

Отже, лише в нашій Галактиці щодоби перетворюється на речовину енергія, еквівалентна мільярдам тонн зоряної речовини…

На багато які роздуми наводить лист цієї вдумливої людини, котра, перш ніж написати його, напевне прочитати немало книжок.

НІЧОГО ОСОБЛИВОГО

Ранок випав чудовий. Анінайменшого вітерця. Море спокійно погойдувалось. Перші промені сонця підмалювали краєчки хмар у золотий колір.

Човен плив по спокійній воді майже безшелесно. Тихо поскрипували кочети.

У човні було троє: професор-іхтіолог Поляков, бухгалтер Никодимов та інженер Берданов. Вони любили плавати під водою Це захоплення й рибальство зблизили їх.

Коли човен відплив від берега, залишивши далеко позаду поодиноких купальників, Берданов одягнув маску. Він натяг на ноги темно-зелені ласти, взяв у руки рушницю і, намагаючись не зчиняти шуму, спустився в воду. Друзям було видно, як упевнено він тримається під водою. Ось він помітив здобич і зник у глибині. Минуло декілька секунд, і Берданов з’явився на поверхні, тримаючи в руках забиту кефаль. Він кинув рибу через борт і, залізши в човен, зняв маску.

— Великий косяк кефалі. Пішов туди, — він показав рукою у відкрите море.

Налягли на весла Десь далеко в небі почувся характерний звук реактивного літака. Всі троє, мов по команді, глянули вгору, але нічого не побачили

— Де ж він? — здивувався Берданов, прислухаючись до свисту реактивних двигунів, що все наростав.

— Бачу! — зрадів Никодимов, показуючи рукою в небо. — Дивіться туди, лівіше!

Справді, в небі показалась невелика срібна цятка. Вона поступово збільшувалась. Скоро можна було розрізнити обриси літака. Він швидко знижувався Літак дивної форми, з довгими трикутними крилами падав хвостом уперед. З двигунів, розташованих у фюзеляжі, зрідка вилітали клуби диму. Почулось кілька різких вихлопів.

— Катастрофа! — вигукнув Никодимов, підхоплюючись на ноги. Від різкого поштовху човен захитався. — Він падає просто на нас!

Це враження виявилось обманливим. Літак знаходився над морем досить далеко від човна. Він наблизився до поверхні води і на мить завмер у повітрі. Очевидно, екіпаж літака намагався витиснути з двигунів усю їхню потужність, щоб запобігти катастрофі. Двигуни відчайдушно ревли, спінюючи струменями вихлопних газів гладеньку поверхню моря. Вода фонтанами злітала й розсипалася на всі боки. Здавалося, море кипить навколо повітряного гіганта. Тепер над поверхнею води було видно лише половину його велетенського фюзеляжу.

Зненацька на літаку заревла сирена. Одразу ж припинили роботу двигуни, і літак пірнув у воду. Море, ліниво хлюпнувши білими гребенями високих хвиль, проковтнуло його. На поверхні зосталось лише гігантське коло білої піни, що, мов саваном, накрила місце катастрофи.

— Мерщій туди! — заспішив Поляков. — Треба рятувати екіпаж. Можливо, вони зуміють залишити літак!

Човен помчав уперед. Від місця загибелі літака друзів відокремлювало декілька кілометрів. Сидячи на кормі, Поляков уважно вдивлявся в далечінь, намагаючись помітити на поверхні людей. Але марно! Лише кілька разів підряд море знову спінилось: з-під води виривались бульбашки повітря.

— Дивно. Дуже дивно… — пробурмотів Поляков.

— Що саме? — спитав Берданов.

— Мене вразив незвичайний вигляд затонулого літака. До самого хвоста трикутне крило. Небачені розміри. Величезна потужність двигунів, які тримали його вертикально над водою. Ця дивна посадка хвостом уперед…

— Посадка? — перепитав Никодимов. — Але ж він упав, а не робив посадку.

— Можливо. А може, й ні. Був би я фантастом, я сказав би, що це не літак…

— А що ж?

— Швидше він схожий на космічний ракетоплан. І зроблений він, я гадаю, не в нас, на земній кулі, а на іншій планеті. Можливо, на Марсі…

Човен підійшов до місця, де впав літак, лише хвилин через сорок. Усі понагинались через борт, уважно вдивляючись у воду. Двигуни літака здійняли хмари мулу, піску і шматків водоростей. Де-не-де на поверхні погойдувались прозоро-голубі медузи й оглушені рибини.

— Нічого не бачу, — розчаровано сказав Берданов, оглядаючись по боках. — Ні літака, ні людей.

— Доведеться пірнати, — мовив Поляков. — Можливо, внизу що-небудь побачимо.

Він швидко натяг маску, рушницю і занурився в воду.

Далеко внизу крізь каламутну товщу води просвічували темні валуни дна. Вгорі, зовсім поряд, бовваніло червоне днище човна і частина зануреної в воду лопаті весла. Поверхня води здавалася срібною, вона відбивала занурені в воду предмети, мов дзеркало.

Просто перед собою Поляков побачив самотню велику кефаль. Здавалося, що рибина зовсім не рухала плавцями і воднораз пливла досить швидко, зрідка змінюючи напрямок.

Раптом кефаль кинулася спочатку вправо, потім вліво і пірнула вглиб. Слідом за нею дуже швидко промчало велике чорне тіло. На спині цього гіганта, що проплив зовсім поряд, Поляков устиг помітити високий вертикальний плавець.

“Акула!” — промайнуло в його голові.

Хижачка кинулась навздогін кефалі і тут же догнала її. Поляков побачив, як на мить розкрилась і стулилась її здоровенна паща. Все сталося за якісь частки секунди. Кров похолола в його жилах, коли риба повернулась до нього мордою. Акула-молот! Один з найбільших підводних хижаків! Чи ж йому, іхтіологові, не впізнати її!.. Від голови в обидва боки йшов характерний горизонтальний виступ. Позад голови на тулубі двоє великих вирячених очей. Зненацька вони спалахнули зеленкуватим котячим світлом. Жах охопив Полякова. Відчайдушно перебираючи ластами, він метнувся до поверхні.

Задихаючись, не в змозі вимовити й слова, він тільки показував рукою у воду Берданову й Никодимову, які тягли його в човен.

— Акула-молот! — не сказав, а видихнув він, зриваючи маску.

— Не може бути! Вони не водяться в Чорному морі! — встиг тільки крикнути Берданов, як на поверхні води, поряд з човном, з’явився гострий плавець і частина спини гігантської риби.

Наляканий Никодимов відсахнувся до другого борту. Човен дуже загойдався. Акула зробила навколо нього коло, потім друге, третє…

— Подивіться на її хвіст! — прошепотів Поляков. — Це не акула. В акул вертикальні хвости, а в цієї горизонтальний, мов у китових.

— Так що ж це?

— Не знаю… Дивно…

Тим часом химерна істота й далі монотонно описувала кола, наче й не збиралася нападати на човен. її мокрий плавець, що виступав із води, відсвічував рожевуватим світлом. Поляков раптом схопив Берданова за руку.

— Мені здається, це не жива істота…

— Що-о?

— Придивіться уважніше…

Плавці і хвіст величезної схожої на веретено істоти були зовсім нерухомі. Вони завмерли в одному положенні. Годі було зрозуміти, як пересувається чудовисько. Нахилившись до води, Поляков почув ледве вловимий шум, ніби поряд із човном працював невеликий моторчик.

— Чуєте? Ця штуковина звідти…

— Звідки?

— З марсіянської ракети, яка сіла в морі.

— Ну, це ви вже занадто!

— Дивіться! Дивіться! — закричав Никодимов, показуючи в море.

З правого боку до човна наближалося ще дві “акули”.

Берданов мигцем подивився на далекий берег: чи можна дістатися плавом? Поляков, зовні спокійний, не відводячи очей стежив за “акулами”. Никодимов сполотнів.

В цю мить одна з “акул” пірнула під човен. Почувся сильний удар, і всі троє сторчма полетіли в воду.

Останнє, що побачив Берданов, було перекошене від жаху й болю обличчя Никодимова: весло, що відлетіло, вдарило його по голові.

…Пірнувши під воду, Берданов побачив поруч себе невиразні обриси “акули”. Хижачка роззявила здоровенну пащу, й він відчув, що вона всмоктує його. Метнувся вбік. Пізно! Щелепи “акули” м’яко стулились у нього на поясі і рвучко втягували його всередину. Ще мить, і вони стулилися в нього над головою. Серце Берданова шалено калатало. Він відчув, що повітря в легенях вистачить всього тільки на декілька секунд. Перед очима попливли червоні кола. Майже непритомніючи, він підвів голову і видихнув повітря. Інстинктивно зробив глибокий вдих…

“Що за чортівня!” — подумав він.

Всередині “акули” було повітря. Ще не вірячи самому собі, він почав дихати швидко й часто, ніби після стрімкого бігу.

Помацав стінки “акули”. Тверді й міцні, мов із металу.

Мимоволі згадалися слова Полякова: “Це не жива істота…”.

Навкруги непроникна темрява. Монотонно гуде невидимий моторчик. Отже, “акула” пливе. Але куди? Згори на обличчя Берданова спустилося щось холодне. Помацав рукою — тонка плівка. Простяг руку вперед — теж плівка. Ззаду — так само. Невидима плівка окутала його з усіх боків. Дихати стало важко. Берданов спробував розірвати плівку руками — не вийшло. Вона була тонка, але міцна.

Минуло декілька хвилин, і в мішку стало душно і жарко.

Він схопив плівку зубами і прокусив у ній невелику дірку. Пальцями розірвав плівку і висунув голову з мішка.

Зненацька він відчув, що корпус “акули” вдарився об щось тверде й за інерцією проскочив уперед. Паща “акули” раптово розтулилась, Берданов помітив перед собою світло і відчув м’який поштовх ззаду, який викинув його через пащу назовні.

Він упав у воду. Тонка плівка заважала рухатись. Борсаючись у воді, намацав дно і став на ноги.

В ту ж мить Берданов відчув, як хтось торкнув його за плече. Позад нього стояв професор Поляков.

— Ну як моя гіпотеза?

— Яка?

— Щодо марсіян. Адже ми на їхньому ракетоплані під водою.

— Ви так гадаєте?

— Певен!

— А де ж Никодимов?

— Не знаю…

— Вас теж… “акула”?

— Угу…

Берданов озирнувся. Вони були в невеликому напівтемному відсіку ракетоплана. На стінах тьмяно просвічували два ілюмінатори. Підлога відсіку була залита на метр водою. Поляков допоміг другові звільнитися від плівки. Зненацька почувся удар по лівому борту.

В стіні відсіку утворився пробій, крізь який ринув великий струмінь води.

— Люк… — коротко пояснив Поляков, тягнучи Берданова вбік. В люкові, з якого лилася вода, з’явилась морда “акули”. Механічна риба влізла у відсік до половини тулуба, спинивши своїм тілом, наче пробкою, доступ води. Паща розтулилася, і з неї вислизнула всередину людина, закутана в прозору плівку.

— Никодимов! — вигукнув Поляков, кидаючись до нього на допомогу.

Механічна “акула” шарпнулася назад, у відсік знову ринула вода, однак лише на секунду. Кругла металева кришка люка закрилась і перепинила доступ воді.

Никодимов був непритомний. Обличчя скривавлене: ударом весла йому здерло шкіру на голові. Берданов і Поляков розірвали непіддатливу плівку і підняли Никодимова на руки, підтримуючи його над водою. Поляков притулив вухо до його грудей і прислухався.

— Живий! Он там, у кутку відсіку, сухий поміст. Віднесемо його туди. Обережніше. Тепер йому треба щось підкласти під голову.

Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.

— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…

Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо сказав:

— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?

— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще непритомний.

Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.

— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову залазити в холодну воду, та що вдієш?..

Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.

— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.

Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи, проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна знайти в морі і на його дні.

— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.

— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!

Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова. Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік. Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.

— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!

Вони кинулись до помосту і стали тарабанити в закритий люк кулаками. Глухий звук ударів тут же завмирав, люк не відкривався.

— Треба берегти сили, — мовив Поляков, присідаючи на поміст. — Важко сказати, що з нами буде далі.

Несподівано у відсіку спалахнуло яскраве світло. Здавалося, що освітилась одразу вся стеля.

Обоє притулились до стіни, пильно стежачи за незвичайними змінами у відсіку. З води з дна відсіку повільно підіймалась металева сітка. Ось вона перехнябилась, дрібно задрижала. Мішечки-плівки з рибами, рачками і пробами грунту сповзли до помосту просто під ноги Берданову і Полякову. З-під помосту висунулось кілька двопалих лап і дуже спритно, допомагаючи одна одній, за хвилину вибрали з сітки всі до єдиного предмети. Короткі пожадливі лапи зникли під помостом так само несподівано, як і з’явились.

Берданов стрепенувся. Він відчув, що двері люка в сусідній відсік, на які він спирався спиною, повільно відчинялись. Він озирнувся. В щілину між люком і стіною пробивалось світло.

— Гляньте-но, — торкнув він за руку Полякова, показуючи на напівпрочинені двері.

Удвох вони навалились на люк. Він повільно беззвучно відкрився. Очманілі від радощів, вони вскочили в сусідній відсік і спинились на порозі. Другий відсік був яскраво освітлений рівномірним голубим світлом. Води у відсіку не було. Стіни були вкриті рівним шаром білої емалі. Вздовж усього відсіку тяглись рядами, майже торкаючись одна одної, білі високі шафи, зачинені з усіх боків. З правого боку кожної з них було видно невелике скляне вічко.

Поляков не стримався, підійшов до першої шафи і зазирнув крізь вічко всередину.

— Еге! Та це препараторна! Дивіться: механізми розчиняють спійманих риб.

Механічні лапи підхоплювали з бункера одну по одній знахідки акул-роботів і через певні проміжки часу клали їх у велику білу кулю. З неї частина знахідок ішла по правому прозорому трубопроводі, а частина — по лівому. Ось лапи вхопили великого краба з мішка-плівки і понесли його в кулю. За кілька секунд краб, підхоплений струменем води, помчав правим трубопроводом до сусідньої шафи.

— Очевидно, це автоматична куля-аналізатор, — висловив припущення Поляков. — Вона сортує знахідки. Думаю, що тут використано систему електронної пам’яті. Вона порівнює знахідку з усім, що було до неї. Непотрібне чи схоже відкидає, а нові екземпляри віддає в колекцію. Добре придумано! А як чітко працює!

В сусідній шафі краба підхопили чергові двопалі руки і швидко помістили в невеликий ящик. Минуло менше хвилини, і з ящика було вийнято акуратний кубик льоду, всередині якого був краб!

— Ого! Вони його живцем заморозили!

— Причому разом з тією водою, в якій його спіймали, — додав Поляков. — Тепер зрозуміло, чому акули-роботи обтягують плівкою свою здобич. Це дозволяє марсіянам вивчати не лише саму тварину, але й середовище, в якому вона жила.

— Така ж доля чекала й на нас… — здригнувся Берданов.

Зазирнувши до сусідньої шафи, професор Поляков був вражений:

— Оце так колекція!

На полицях шафи в суворому порядку були закріплені кубики льоду, всередині яких знаходились заморожені тварини і риби. Тут були і темні краби, й прозорі креветки, і черепашки. Кілька полиць займали кубики льоду з замороженими рибами. Крізь лід просвічували скумбрії, кефалі, морські скати, ставриди, зеленухи, голка-риба, морські коники, хамса та інші мешканці Чорного моря. При потребі ця шафа могла б умістити навіть і гігантську голубу акулу, якби вона водилася в Чорному морі.

— Молодці марсіяни! — вигукнув професор Поляков. — Скоро вони знатимуть про Чорне море не менше, ніж ми. В такому стані експонати можуть зберігатися сотні років. Поляков пройшов до наступної шафи, зазирнув у вічко і тут же відсахнувся. В холодній глибині шафи на сліпучо-білому столі лежало накрите напівпрозорим покривалом непорушне тіло Никодимова. його неприродно випростані руки й відкинута назад голова були нерухомі, ніс загострився, щоки позападали.

Поляков і Берданов ледве встигли роздивитись його, як стіл з тілом здригнувся й повільно опустився вниз, під підлогу. Зачинились білі стулки. Шафа спорожніла.

— Вони заморозили його як експонат!

— Так чому ж вони не заморозили і нас з вами?

— Можливо, їм потрібен всього лише один екземпляр, а може, наша черга просто не підійшла…

Берданов замислився.

— Тоді нам не обіцяє нічого хорошого зустріч з вашими марсіянами. В цьому відсіку холодильних шаф ми просто повмираємо з голоду, а потім вони перетворять нас на крижані мумії.

— Як врятувати Никодимова? — насупився Поляков.

Друзі обійшли відсік, заглядаючи в усі кутки. Берданов помітив двері, намацав збоку кнопку і натис її. Двері тихо відчинились.

— Професоре! Хутчій сюди! Вони забули відключити керування цими дверима.

Високі пульти керування, пофарбовані в сірий колір, стояли вздовж стін сусіднього приміщення. Від численних кольорових вогників, перемикачів, важільців і кнопок зарябіло в очах. Безшумно зачинились двері.

Інженер Берданов уважно роздивлявся пульти керування.

— Вам ці матові стекла не нагадують телевізійних екранів? Хотів би я знати, навіщо вони тут? — Він подивився на ряди кнопок і натиснув одну з них. Екран одразу ж спалахнув голубим світлом. Відтак на ньому з’явилось кольорове зображення хвостової частини ракетоплана.

— Що ви робите? — розсердився Поляков. — Один необережний рух — і ми злетимо в повітря!

Берданов розсміявся.

— Невже ви думаєте, що вони, здатні здійснити міжпланетний переліт, не змогли завбачити звичайного блокування на випадок неправильного ввімкнення кнопок? Запевняю вас, що це абсолютно немислимо з інженерної точки зору. Не думайте, що марсіяни менш обережні, ніж ми.

— Тоді натисніть другу кнопку!

На екрані з’явилось зображення носової частина ракетоплана. Гігантський, з великим вістрям, що виступало наперед, він нагадував казкового однорога. Ілюмінатори в його носовій частині світилися. Найпевніше, що там і знаходились марсіяни.

— Дивіться… — прошепотів Берданов, не зводячи очей з екрана.

До носової частини ракетоплана наблизилось шість постатей у скафандрах. Вони тягли за собою мережу, наповнену здобиччю.

Біля гострого носа ракетоплана розчинились двері. Один по одному господарі ракетоплана перебралися всередину корабля.

— Помітили? В них по дві ноги й руки, — сказав Поляков. — Бачили?

— Я-то бачив, але й вони бачили, що ми стежимо за ними, — озвався Берданов. — Адже ми з пульта керування включили прожектори ракетоплана.

— Очевидно, за допомогою цих кнопок ми можемо оглянути ракетоплан не лише ззовні, а й зсередини, — висловив припущення Поляков. — Давайте спробуємо…

В цю мить чиясь важка рука лягла на плече Берданова. Він обернувся й закляк від подиву. Перед ним стояв високий марсіянин, одягнений у міцний металевий скафандр. Крізь вузьку прозору щілину в шоломі на Берданова дивились уважні голубі очі.

Першим опам’ятався Поляков.

— Ми звідти, з берега! Одного з нас заморозили тут!

— Стривайте, професоре, — перебив його Берданов. — Таж вони не розуміють нас..

Він показав марсіянинові три пальці. Той здивовано подивився на нього і заперечно покрутив головою. Берданов ще раз підняв три пальці вгору, загнув одного і показав на себе. Марсіянин зрозумів. Кивнув головою. Берданов загнув другий палець і показав на Полякова. Марсіянин знову кивнув. Третього пальця Берданов не згинав. Він повернувся в бік зачинених дверей до холодильного відсіку і показав туди рукою. Марсіянин підійшов до дверей, непомітним рухом руки розчинив їх і жестом запросив Берданова йти услід за ним. Берданов підійшов до шафи, в якій вони з Поляковим бачили замороженого Никодимова, і показав марсіянинові на третій палець. Той зазирнув у скляне вічко, угледів порожню шафу і повернувся до двох марсіян, що невідомо коли з’явились на порозі. Ні Поляков, ні Берданов не чули розмови марсіян. Жорсткий скафандр не пропускав звуків. Зазирнувши ще раз у холодильну шафу, марсіянин взяв Берданова і Полякова за руки і впевнено повів їх. Перед ними, мов за помахом чарівної палички, відчинялись усі двері відсіків. Вони пройшли в носову частину ракетоплана і потрапили в жилий відсік.

Марсіянин сів на м’яку постелю, прикріплену до стіни, швидким рухом скинув з голови шолом, потім скафандр і бездоганно чистою російською мовою сказав:

— Чого ж ви стоїте? Сідайте!

Берданов і Поляков отетеріли. Перед ними був молодий блакитноокий чоловік років тридцяти двох. Він провів рукою по стомленому обличчю і повторив:

— Ну сідайте ж!

Поляков сів, але тут же спитав:

— Хто ви?

— Такі ж радянські люди, як і ви, — стомлено відповів блакитноокий “марсіянин”.

Поляков розсердився:

— Тоді для чого вся ця комедія? Навіщо ви заморозили Никодимова? Чому так довго нічого не казали нам?

— Сергійку! — звернувся блакитноокий до одного з своїх товаришів. — Поясни їм усе. Я піду посплю Видно, перевтома.

По цих словах він через силу заліз на верхню постелю і зразу ж заснув.

Той, кого він назвав Сергійком, сів на його місце.

— Даремно ви на нього так напали. Сьогодні він кілька разів спускався на велику глибину.

— Де ж ми перебуваємо, нарешті?

— Та не хвилюйтесь, усе гаразд, — відповів Сергій. — Ви випадково потрапили на дослідний ракетоплан, який випробовується перед польотом до зірки Тау із сузір’я Кита. Наш екіпаж уже зробив декілька польотів навколо Землі. Тепер ми відпрацьовуємо посадку на нову планету.

— Чому ж у морі?

— За припущеннями декого з учених, поверхня однієї з планет Тау — суцільний океан. Можлива посадка в воду.

— А ваші “акули”?

— Це електронні розвідники. Вони приносять нам експонати і теж проходять випробовування.

— Навіщо ж вони захопили нас?

— На себе нарікайте. Ви запливли надто далеко від берега і потрапили в зону дії наших “акул”. А ми в цей час були за бортом корабля. На ракетоплані лишався самий лікар. Він терміново викликав нас. З вами він не зустрівся, бо клопотався біля Никодимова.

— До речі, що з ним?

— Наш лікар зробив усе, що слід. Він у відсіку-ізоляторі, і зараз йому ніщо не загрожує. Сьогодні полежить у нас, а там відправимо його на берег. Вам доведеться залишити ракетоплан без нього, — сказав Сергій.

Високий юнак підійшов до нього і поклав йому на плече руку. Сергій обернувся.

— Уже час?

Той мовчки кивнув у відповідь.

— По вас прибув прикордонний катер, — сказав Сергій. — Ходімте…

Минуло півроку. Якось уранці професор Поляков за звичкою розгорнув свіжу газету. У вічі впав великий заголовок:

“Повідомлення ТАРС.

Про політ радянського космічного корабля до зірки Тау із сузір’я Кита”.

Поляков швидко пробіг очима текст повідомлення:

“Сьогодні о 5 годині 33 хвилини за московським часом радянський космічний корабель стартував до зірки Тау, що в сузір’ї Кита… Самопочуття екіпажу чудове… З екіпажем підтримується стійкий радіозв’язок…”

Далі професор Поляков не зміг читати. Він раптом згадав стомленого командира ракетоплана, потім дебелого балакучого Сергія, уявив їх у кораблі і тихо прошепотів:

— Ну, що ж… Нічого особливого…

ЛЯМБДА 0,76-420

“Невже я заблукав?” — промайнула в голові думка, яка здалася мені спершу сміховинною. Справді — заблукати в підмосковному лісі за два кроки від велетенського міста вдасться, либонь, далеко не кожному. Моє триразове “Аго-о-ов!” завмерло за кілька сотень метрів, загубившись у листі дерев. Я прислухався. Відповіді не було. Видно, я справді відійшов досить далеко від своїх.

“Шукатимуть. Будуть кепкувати. Миколка не промине, щоб не вмістити карикатури в чергову стінгазету Або ще й блискавку випустять — один у джунглях Підмосков’я чи ще якось. Безглуздо отак заблукати. Треба неодмінно зорієнтуватись і йти напрямцем, не звертаючи уваги ні на що”.

Я озирнувся, Ніч була безмісячна Як на лихо, небо затягло хмарами. Зірки не проглядали Треба було шукати орієнтири в самому лісі. Та спробуй їх знайди в цьому іскристому морі барв, яскравих вогнів і блискотливих цяток. Стовбури дерев, їхні сучки, листки, стебельця травинок, дрібні краплинки вечірньої роси, опале листя і навіть сама земля — все це сяяло й переливалося всіма кольорами веселки.

З чим можна було порівняти цю чарівну пишноту? Мабуть, лишень з казковим царством якогось лісовика, що обернув кожну билинку і дерево свого царства на самоцвіт та примусив світитися його зсередини своїм власним, неповторним світлом

Грубі стовбури дубів і лип внизу, біля товстих окоренків, сяяли золотим промінням Цей колір вгору по стовбуру поступово переходив у ніжний рожевий, наче в уральського аметиста; його химерний малюнок змінював рубіновий, а ще вище, вже між сучками, стовбур здавався темно-вишневим. Сучки, темно-вишневі біля стовбура, ставали синіми, сапфіровими біля кінців, тонкі брунатні гілки були всіяні тисячами аквамаринових листків, що безперервно переливались ніжно-голубим сяйвом при кожному подиху вітерця Важко було повірити, що цей тонкий напівпрозорий листок можна зірвати з дерева і що при цьому він не задзвенить ніжним дзвоном та не розіб’ється на тисячі дрібних скалок. І ця казкова краса була повсюдно навкруги, куди не повернеш голови.

Де ж було не заблукати. Але краса красою, а робити все-таки щось треба. “Які орієнтири я знаю в лісі?” — спитав я сам себе, намагаючись зосередитись лише на цій думці.

“Каміння обростає мохом і лишайником з північного боку”, — спливла із закапелків пам’яті давно забута істина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не виявилось.

“Мурашники завжди розташовуються тільки з південного боку пеньків або дерев. Так мурахам тепліше жити”, — пригадалась ще одна надійна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я зовсім недавно проходив повз один великий мурашник. Але тоді я не скористався з нього як з компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як і всі в цьому лісі предмети довкола мене, дивно змінилися. От і зараз у мене під ногами в густій синій траві, покритій іскристими жовтими намистинками нічної роси, були добре помітні дві здорові мурахи, що ліниво тягли за обидва кінці невелику фіолетову гусеницю. Черевце в кожної з комах світилося яскраво-смарагдовим світлом, осяюючи поряд з собою крихітний клаптик жовтогарячої землі, наче мініатюрний ліхтарик. Груди й голова мурахи світилися тьмяніше. Шість ніжок і пара ламаних вусиків, що увінчували голову, горіли яскраво-червоним вогнем, мов живі неонові трубки, зменшені до невпізнанності. Коли мураха наближала вуса до якогось предмета, він освітлювався гарним червоним кольором.

“Так ніколи не зорієнтуюсь, — подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь мурах. — Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж нема. Видно, я не в той спосіб шукаю орієнтирів. Треба почати з зворотнього кінця. Подивитися, що є довкола, і скористатися з цих речей як з орієнтирів”.

Нічого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декілька високих сосон…

“Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де північ, а де південь. Навіть достеменно можна. Пам’ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгі шпильки, — перебирав я в пам’яті прикмети сосни, намагаючись згадати, як по ній відшукати південь. — Відшаровується кора. Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагріває дужче сосни з півдня, і на цьому боці стовбура в основному виступає смола. Смола на півдні!”

Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу відшукати правильну дорогу. І раптом мене осяяла проста думка. Як я міг не подумати раніше про нагрівання стовбурів дерев сонцем? Я з моїм зором, здатним бачити власне випромінювання всіх предметів, шукаю якісь сосни, коли стовбур усякого дерева теж дужче нагрівався вдень з південного боку. Значить, і всі предмети довкола повинні і випромінювати дужче з південного боку. Це було просто, як двічі по два

Справді, було добре помітно нерівномірне світіння всіх предметів навкруги. Всі світили в один бік сильніше, аніж у протилежний. Придивившись, я розгледів на землі слабкі тіні, що їх відкидали всі стовбури в одному й тому ж напрямку — строго на південь. Орієнтуватись виявилось набагато простіше, ніж я думав. “Не буде Миколчиної карикатури в стіннівці!” — з задоволенням подумав я і, вибравши потрібний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.

Тепер ніщо не заважало мені дивитись по боках. Ще здалеку я розрізнив у густій траві плямисті капелюшки тугих білих грибів, що світилися почергово різнобарвними коричневими, червоними, голубими й білими кільцями. Як я шкодував, що не прихопив із собою кошика! Я міг назбирати їх стільки, скільки зумів би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я зробив з неї пакета і почав дорогою збирати найвідбірніші гриби. Найменшу червивину всередині гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих красенів, що світилися. Наймолодші гриби просвічували крізь шар опалого листя. Я швидко навчився розрізняти їх за кольором. Малахітовим світлом горіли підберезники. Тьмяним фіолетовим сяйвом виділялись грузді, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами світилися на пеньках капелюшки опеньків. Неприємним синім кольором відсвічували поганки.

Через годину я вийшов на якусь просіку Тепер, судячи з усього, мені було вже не дуже далеко й до шосе, де стояв наш автобус Було біля другої години ночі. За півгодини всі мали зібратися до автобуса.

Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене тріском галузок під моїми ногами, злетіла нічна птаха. Мов огненна біла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона між верхів’ями дерев і з криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.

“Добре, що мисливці не можуть бачити в темряві, — подумав я. — А то давним-давно всю дичину б перестріляли. В таку сяючу ціль важко схибити”.

Далеко попереду на просіці я помітив двох подорожніх. “Мабуть, наші”, — подумав собі і поспішив їм назустріч. Але я помилився. Стежиною ішли з кошиками й валізами чоловік і жінка.

Коли ми порівнялися, нас розділяв рідкий чагарник.

— Далеко до шосе? — голосно спитав я.

— Тьху, сатана! — аж підстрибнула з несподіванки жінка і шарпнулася вбік. — Звідки ти взявся?

— Пробачте, я налякав вас?

— Не дуже, — посміхнувся чоловік. — Станція прямо по просіці. Метрів за п’ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, — він махнув рукою в інший бік. Ідіть прямо.

Вони подалися далі зі своєю ношею.

— Ходять тут усякі сновиди… — долетіло до мене невдоволене бурмотіння переляканої жінки, що віддалялася просікою разом зі своїм супутником.

“Залізниця? Станція? — міркував я сам про себе, намагаючись згадати деталі багатомасштабної карти, що її наш керівник показував нам перед початком роботи. — Але ж це зовсім в інший бік від шосе. Можливо, перехожі пожартували? Тільки ні, не схоже. Начебто із станції. З речами”.

Що ближче я підходив до залізниці, то більші сумніви охоплювали мене.

“Не міг же я помилитись в орієнтації за сонячним нагрівом. Вже в чому, в чому, а в сонці можна бути впевненим завжди”, — заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишні дерева, які своїм випромінюванням показували, що я йду правильно.

На платформі було безлюдно в цю нічну годину. Здалеку я вздрів сліпуче світло електричних ламп, що різало очі, і одягнув щільну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для підводного полювання. Тільки переднє скло було в неї не прозоре, як у тієї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променів спеціальної полірованої смоли, яка добре пропускала інфрачервону частину спектра. В ній я був схожий на героя мушкетерських часів, що зійшов з кону провінціального театру. Чорні фільтри захисної маски нітрохи не шкодили зорові. Я так само чітко розрізняв усе довкола, як і без неї.

Спершу я не повірив власним очам, коли прочитав назву станції. Проте жодних сумнівів бути не могло. Я був зовсім по інший бік від свого автобуса. До призначеного часу зустрічі залишались лічені хвилини. Про вчасне повернення годі було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочісувати ліс, хвилюватись, гукати. Потім, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами…

З гіркоти мені захотілося пожбурити на рейки свій газетний пакунок з білими грибами, але тут я помітив самотню постать міліціонера, що походжав по платформі.

В мене з’явилась надія. Я поспішив до нього. Він ввічливо козирнув, але дещо недовірливо оглянув мою маску, зміряв швидким поглядом пакунок з грибами і трохи відступив назад.

— Допоможіть мені, товаришу міліціонер! — почав я зразу по-діловому, не гаючи часу.

— А що сталося?

— На п’ятдесят восьмому кілометрі стоїть автобус Академії наук. Ми проводимо винятково важливі для держави (я не скупився на гіперболи) досліди по посиленню нічного зору людини. Я один із таких піддослідних кроликів. Але я заблукав у лісі і вийшов не до п’ятдесят восьмого кілометра, а на вашу станцію. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможіть мені дістатися до п’ятдесят восьмого кілометра.

— Але ж туди кілометрів з п’ятнадцять, якщо не більше.

— Ось тому я й прошу вас допомогти мені!

— Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цій платформі. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через півтори години, та й зупиняється він осторонь п’ятдесят восьмого. Години дві з половиною або й три доведеться затратити.

— Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?

— Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рідко хто їздить уночі. Це ж убік від основного шосе. Не знаю, як вам і допомогти.

Ми помовчали.

— А ви що, таки справді можете вночі бачити? — поцікавився міліціонер.

— Так, ось гриби зараз у лісі збирав. Спеціально тільки білі, — я розгорнув пакунок і простяг йому.

Він зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його і тоном знавця сказав:

— Зрізаний недавно. Гарні гриби. Тільки як же ви в своїй чорній масці можете вгледіти їх? Я ось ваших очей зовсім не бачу.

— А я от ваші бачу. І ще дещо.

— Що саме?

— Ви правої щоки випадково не вдарили?

Міліціонер мимоволі підняв руку і помацав свою праву щоку. Потім сторожко подивився на мене.

— Звідки ви знаєте? Ви що, вчора були присутні при цьому? Так і скажіть, і нічого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.

— При чому я був присутній?

— Вчора мені довелося тут хуліганів угамовувати. Трьох у відділення доправив. Ну, трохи й мені перепало. Але ж зовні нічого нема. Адже я сьогодні уважно дивився в дзеркало.

— Зовні нічого не видно, а я бачу, як ваша права щока світиться сильніше за ліву. Інфрачервоні промені. Температура щоки на соті частки градуса підвищена. Жоден термометр не розрізнить, а я бачу. Я й судини під шкірою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.

— Здорово! — у захваті вигукнув міліціонер. — А чого ж ви маски не скинете?

— Не можна. Очі можуть осліпнути від світла електричних ламп.

— Що ж, тепер усе життя так і ходитимете в цій масці?

— Ні. Години через три-чотири препарат перестане діяти і маску можна скинути. Нам спеціальний препарат дають на час досліду. Відтак знову бачиш, як усі люди.

— І кожна людина так може бачити з вашим препаратом?

— Кожна.

— Здорово! — знову вигукнув міліціонер. — А чому ж вас не супроводжують, коли дослід такий важливий?

Видно було, що його зацікавила незвичайна наукова розмова з самотнім нічним перехожим.

— На перших дослідах супроводжували. А зараз провадиться серія завершальних експериментів. Оператори повинні діяти самостійно. Без супровідників.

— А хто винайшов цей препарат?

— Академік Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволі суворий чоловік. Він зараз на п’ятдесят восьмому кілометрі в автобусі сидить. На мене чекає. Решта операторів, певно, повернулась.

— Як же ви заблукали?

Міліціонерові очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цікавій розмові. Але в мене було зовсім інше на меті — за всяку ціну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далі відповідати на його запитання і сам перейшов у наступ.

— Як я заблукав — це довга історія. А от ви мені краще скажіть, чи далеко ваше відділення від станції?

— Он за тим будинком. Зовсім поряд. А що?

Я вже звик і не звертав на те, що тепле повітря, яке виходило з рота людини під час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у відомому цирковому фокусі, коли з рота видувають запалений спирт. Після кожної фрази смолоскип поволі згасав, холонув і розчинявся в нічному повітрі, підіймаючись угору.

— Чи не могли б ви відвести мене у відділення?

— Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її відвели у відділення. Можу, звичайно, але навіщо це вам?

— Хочу побалакати з вашим начальником, може, він дозволить скористатися службовим міліцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у відділенні?

— Звісно, є. Але ж і в нас начальник суворий. Хоч і не академік. Може й не дати.

— Та вже кат із ним, спробувати ж не штука. Ходімте?

— Ходімо.

— Ви посидьте тут, — сказав він мені, коли ми зайшли у відділення. — Я доповім про вас начальникові.

Крізь нещільно причинені двері до мене долинали окремі слова міліціонера, який пояснював начальству мету мого візиту: “З Академії наук… інфрачервоні промені… вночі бачить, як удень… грибів назбирав… крізь шкіру дивиться…”.

Потім він запросив мене увійти. Старший лейтенант міліції, що сидів за столом, підвівся мені назустріч і, простягнувши руку, привітався. Такий люб’язний прийом мені сподобався. Але старший лейтенант тут же перейшов на офіційний тон.

— Які-небудь документи у вас із собою є?

Я простяг йому своє службове посвідчення. Він уважно оглянув його і повернув мені.

— Сержант Остапенков доповів про суть вашої справи. Виходить, інфрачервоні промені?

Я кивнув головою:

— Атож, саме вони.

— Авжеж, авжеж, чував. Нам в управлінні недавно лекцію читали з криміналістики. Лектор, між іншим, і про ваші інфрачервоні промені розповідав. Казав, що неабияк допомагають вони криміналістам злочини розкривати.

— Ще й як допомагають! — радісно підтвердив я, згадавши численні приклади застосування інфрачервоної техніки по розшифруванню документів. — Адже ми кінець кінцем і для вас стараємось, щоб вам легше було працювати.

Цієї хвилини я ладний був сказати йому, що академік Кащеєв ні про що інше й знати не хоче, як тільки про застосування інфрачервоних променів на службі нашої міліції. Ладний був висловити все, що завгодно, тільки б він наказав дати мені мотоцикл. Але брехати я не вмів, і досвідчений старший лейтенант одразу ж відчув це й посміхнувся.

— Ні, таки справді. Таж ви повинні знати, що за допомогою інфрачервоних променів виявляють плями крові на темному одязі, сліди пороху і межі обпаленого місця на темній тканині, а це дозволяє судити про відстань, з якої було зроблено постріл. Інфрачервоні промені дозволяють виявляти татуїровку, яка стала невидимою після спеціальної обробки шкіри, а це дозволяє затримати злочинця, коли нема інших його прикмет. В таємному листуванні текст листа може бути спеціально написаний двома сортами чорнила, що їх годі розрізнити у видимих променях, але які мають зовсім інші характеристики в інфрачервоних променях. Інфрачервоні промені дозволяють виділити з тексту тільки ті слова, які складають потаємний зміст листа…

Я ввійшов в азарт і міг би прочитати у відділенні міліції цілу лекцію на тему “Інфрачервоні промені на службі криміналістів”, але вчасно згадав про Кащеєва і вирішив бути небагатослівним.

— Досі всі ці документи розшифровували за допомогою інфрачервоної фотографії. Процес цей забарний. Самі знаєте. А тепер? Глянув — і годі. Вся експертиза.

Старший лейтенант уважно слухав, розуміюче кивав головою.

— Я вже не кажу про використання інфрачервоних променів мистецтвознавцями при встановленні автентичності старовинних картин. Коли пам’ятаєте, в шістдесят четвертому році Мусієнко знайшов у фондах Києво-Печерської лаври давній портрет і за допомогою інфрачервоної фотографії з’ясував, що це оригінал Рембрандта?.. А застосування їх у техніці? Коли б у вас у відділенні був радіоприймач, то, глянувши на його схему, я цілком точно сказав би наперед, яка деталь першою вийде з ладу… А використання цих променів у військовій справі? В космічній техніці? Я міг би говорити про це годинами, тільки я поспішаю…

Старший лейтенант взяв зі столу чистий аркуш паперу.

— Багато з того, що ви розповіли, мені вже доводилось чути. Але зізнаюся вам чесно, я ніколи не бачив, як робиться експертиза за допомогою інфрачервоних променів. Ну, скажімо, як читають документи, що їх умисне залили чорнилом. Чи не могли б ви нам із сержантом продемонструвати цього? Мотоцикл зараз підготують. Я дам команду.

— З превеликим задоволенням! — зрадів я.

— Остапенков, — звернувся старший лейтенант до сержанта, — принесіть із сусідньої кімнати чорнило.

— Я чував, — вів далі старший лейтенант, — що найкраще читаються документи, написані одним сортом чорнила, а залиті іншим.

— Так, — ствердив я.

— У нас лише один сорт чорнила Якщо ви не заперечуєте, то текст, який ви маєте прочитати, я ледь помітно напишу простим олівцем.

— Будь ласка.

— Відверніться!

Поки старший лейтенант писав олівцем, сержант Остапенков пильно стежив за мною, щоб я не підглядав. Ясно було, що цей маленький експеримент дає йому велике задоволення і що вже сьогодні він буде дуже детально розповідати про нього своїм співробітникам.

— Готово! Остапенков, я триматиму аркуш над кошиком для сміття, а ви заливайте текст чорнилом. Акуратніше! На руки мені лляти не обов’язково! Все. Здається, у вас здорово вийшло! Ви що-небудь зможете прочитати, Остапенков?

Сержант уважно розглядав мокрий аркуш

— Залито високоякісно, — авторитетно мовив він, — нічого не можна розібрати.

— Тепер ваша черга, — звернувся до мене старший лейтенант, поклавши аркуш на газету. — Покажіть своє мистецтво.

Я підсунув аркуш ближче до настільної лампи. Інфрачервоні промені від неї проходили наскрізь через шар чорнила, відбивалися від напису олівцем і повертались назад без найменшого напруження я прочитав уголос напис:

“Ми вдячні вам за цікаву розповідь. Мотоцикл чекає на вас. Щасливої дороги!”

— Оце так так! — вигукнув старший лейтенант.

— Правильно прочитав? — поцікавився Остапенков.

— Слово в слово. Цей аркуш я лишу собі на пам’ять. А то ще й не повірять, якщо кому-небудь розповім! Ну що ж, на все краще!

На мотоциклі мене доправили на п’ятдесят восьмий кілометр за півгодини. Автобуса на місці не було.

— Невже поїхали, не почекали вас? — спитав міліціонер, котрий привіз мене. — Чи місце неточно визначили?

— І місце точно знали, і не поїхали без мене, — впевнено відповів я.

— Звідки ви знаєте?

— Бачу його тепловий відбиток на асфальті шосе.

Міліціонер, якому Остапенков уже розповів про мене, дорогою встиг розпитати досить глибоко про інфрачервоні промені і тепер цікавився деталями.

— Добре видно? — Чудово.

Я виліз з коляски мотоцикла і ногами показував йому обриси автобуса.

— Тут двигун. Тут випускна труба. Судячи з яскравості відбитка, він стояв досить довго з включеним мотором. Немов чекав на когось, а потім поїхав у той же бік, як і стояв. Коли б він розвертався, то на цій вузькій ділянці шосе мусив би кілька разів подаватись назад і вперед, роблячи зупинки. Шосе було б усе в його теплових відбитках. їх нема. Значить, він поїхав уперед, а там кілометрів через п’ять глухий кут. Виходить, ми його знайдемо, якщо поїдемо далі.

— Шерлок Холмс! — захоплено вигукнув міліціонер.

Автобус ми наздогнали за два кілометри. Він повільно їхав по шосе з увімкненими фарами і час од часу подавав гучні звукові сигнали.

— А чому препарат Кащеєва назвали “лямбда 0,76-420”? — спитав на прощання міліціонер.

— Лямбда — грецька літера. Нею звичайно позначають довжину хвилі. А цифри — це початок і кінець інфрачервоного діапазону спектра в мікронах, — відповів я.

Виявилося, що з семи операторів в автобусі тільки троє. Я повернувся четвертим. Кащеєв нервував.

— Скільки разів випробовували, і на останньому етапі всі неначе змовились і втратили орієнтування!

— Я орієнтувався за нагрівом дерев, — почав було виправдовуватись я.

— Хіба й ви теж? — здивувався Кащеєв. — Та невже ж ніхто з вас не звернув уваги, що опівдні, коли сонце стояло високо, небо затягло хмарами. Отже, сьогодні опівдні дерева з південного боку нагрівались слабко. У другій половині дня, коли сонце було в західній частині небосхилу, погода прояснилася. Хмари розвіялись. Стовбури дерев добре прогрілися з західного боку. Невже ви цього не помітили?

— Ні, — сказав хтось з операторів.

— Чому?

— З вашого наказу ми всі вдень спали, готуючись до нічного експерименту

Кащеєв весело зареготав.

— Ви маєте рацію. Провина моя. Треба було зробити коротеньке роз’яснення. Ну що ж: як кажуть, вік живи, вік учись!

За кілька годин розвиднилось. Вдалося розшукати ще двох операторів. Не було одного. Він вийшов до залізниці і вранці електричкою повернувся в Москву. Це був Миколка. Ми оформили на честь цієї події зворушливу блискавку з карикатурою і підписом: “Миколка в джунглях Підмосков’я”.

НИТЬ ЖИТТЯ

Щось він сьогодні знову не в дусі. Вже з місяць у нього кепський настрій. З кожним днем Нірф стає все дратівливіший. Треба було б поговорити з ним, та він ухиляється від розмови. І Рен, знову вдавши, мовби нічого не помічає, спокійно сказала:

— Допоможи мені, Нірфе. В оранжереї назбиралося до смутку роботи. Треба замінити живильні розчини, підрізати галузки, промити коріння, перевірити жирові й білкові установки. Мені не впоратись самій. А ти вже кілька тижнів не допомагаєш мені.

— Невже? — здивувався Нірф. — Як швидко летить час! Гаразд, Рен. Та тільки не зараз. Я мушу пройти до мікроскопів.

— Іди, — відгукнулась Рен. — А за півгодини — в оранжерею. Домовились?

Рен глянула чоловікові вслід, зітхнула й узялася до роботи.

Оранжерея була найбільшим циліндричним відсіком корабля; діаметр відсіку — близько п’ятнадцяти, довжина — біля ста метрів. Ця велетенська труба, як і вся решта відсіків, рівномірно оберталася навколо поздовжньої осі всередині міцного зовнішнього корпуса. Так створювалася штучна сила тяжіння. По осі оранжереї з кінця в кінець тяглася тонка труба-лампа, що світилася й замінювала сонце. У прозорих резервуарах-акваріумах під світлом сліпучо-білих ламп швидко росли й розмножувались мікроскопічні голубі водорості, багаті на білки й жири. Два невеликих стакани-автомати виробляли з водоростей масло й борошно. В інших резервуарах рівненькими рядами росли овочі й ягоди.

Рен підстригала галузки і думала про Нірфа.

Вже шістдесят років вони летіли разом, і щодня вона бачила поруч себе радісну, захоплену своєю справою людину. Та останнім часом Нірф змінився. Зробився неуважний. Не відповідає на запитання, намагається усамітнитися.

Ні, вона ніяк не розуміє, що могло схвилювати Нірфа. Але якась-то причина повинна бути? Можливо, неприємні новини? Вона була дуже заклопотана і не чула останніх передач.

— Кібо, — покликала Рен, — мене цікавлять повідомлення за останні два-три тижні.

— Повідомлення за останні два-три тижні? — в ту ж мить відгукнувся механічний голос. — Чекайте одну хвилину.

Рен зірвала і поклала на прозору таріль чотири запашних плоди-півмісяці й дві білі їстівні квітки їхній смачний сік знімав утому. Сьогодні Рен хотілося особливо гарно накрити обідній стіл.

— Виконую наказ! — пролунав голос кіби. — За останні три тижні зв’язок був, як звичайно, нестійкий. Записано зміст математичної книжки, двох художніх творів і кінофільму.

— Що з цієї інформації дивився Нірф?

— Тільки останню математичну книжку

— Тоді що ж могло засмутити Нірфа?

У завдання центральної кібернетичної машини, або, як скорочено називали її Рен з Нірфом, кіби, входило спостереження за тисячами процесів на кораблі, в тім числі й за станом його екіпажу. За допомогою біологічних датчиків високої чутливості машина вловлювала біоструми мозку й могла судити про настрої людей

— Що з цієї інформації могло його прикро вразити? — перепитала Рен.

— його вразила не інформація

— Тоді що ж?

— Голубі світні мікроби, які він побачив у мікроскоп.

— Коли це сталося?

— Двадцять сім діб дванадцять годин тому.

— Як же він реагував на появу голубих мікроорганізмів?

— Облишив спостерігати. Довго сидів, відхилившись на спинку крісла. Потім ходив з кутка у куток. Увесь час мовчав. Кількість голубих мікробів збільшується з кожним днем.

— Це невідомий нам вид мікроорганізмів?

— Так. Раніш таких не було.

— Гаразд. Дякую.

Кіба замовкла так само покірно, як і ввімкнулася в роботу. Вона була незамінним секретарем. Вона вмить оцінювала обстановку в космосі, контролювала траєкторію польоту корабля, регулювала роботу двигунів, стежила за температурою, тиском і складом повітря — одне слово, була невсипущою пам’яттю корабля, без якої тривалий багаторічний космічний політ був би просто нездійсненним завданням.

Рен поправила довге коріння фіолетової рослини, що плавала у поживному розчині, і замислилась.

За шістдесят років польоту у них з Нірфом було чимало різних труднощів. На десятому році кіба вибула з ладу. Автомати, які раніш керувалися й настроювались центральною кібою, тоді залишились без нагляду й майже щогодини вмикали аварійні дзвінки, вимагаючи, щоб до них підійшли й перевірили режим їхньої роботи. То були важкі дні. Спати доводилось не більше чотирьох годин на добу. Невдовзі вони буквально падали з ніг. Якось Рен не помітила, як заснула у відсіку двигунів. Вона проспала понад п’ятнадцять годин, а коли прокинулась, то побачила, що Нірф відімкнув другорядні автомати, скинув чохла з кіби й намагається знайти пошкодження в цій фантастично складній машині. Рен зрозуміла, що Нірф прийняв єдино правильне рішення, хоч за інструкцією й заборонялося розкривати кібу. Цілий тиждень вони промарудилися з машиною й нарешті полагодили. Правда, їхня відремонтована кіба втратила пам’ять, і довелося просити, щоб їм знову передали усі давніші відомості, які зберігалися в ній. А була ж мить, коли здавалося, що все втрачено й доведеться повернутися назад.

На тридцять шостому році польоту почав перериватися зв’язок з батьківщиною. Потужності вузькоспрямованих випромінювачів, як і розраховували, цілком вистачало для зв’язку. Але вся трудність полягала в тім, щоб точно спрямувати цей промінь на їхній корабель. Найменші вібрації антени призводили до того, що кінець променя завдовжки декілька світлових років кидався всередині окружності радіусом у сотні тисяч кілометрів, лише зрідка проковзуючи по кораблеві. Тільки величезна швидкість передачі забезпечувала прийом.

З кожним днем перерви ставали усе довшими й довшими. Здавалось, батьківщина прощається з ними. І це вони пережили разом. Чом же зараз Нірф затаює від неї свої думки? Невже голубі бактерії небезпечніше за все, що було за ці роки?

* * *

Залишивши дружину в оранжереї, Нірф пройшов у лабораторію, до мікроскопів. Поспіхом переглянув учорашні результати й заходився аналізувати проби, взяті сьогодні…

Методику досліджень, якою користувався Нірф, було вироблено ним ще до польоту, понад шістдесят років тому, коли він вивчав горішні шари атмосфери.

Нірф провадив свої досліди на тій висоті, де проходить нечіткий кордон поміж атмосферою й космосом. Якось він виявив у пробах повітря, взятих на цій висоті, мікроорганізми.

Повітряні вихори, люті урагани й смерчі, що проносилися над планетою, підхоплювали у стрімкому русі з поверхні океанів тонни води, закидали високо в небо силу грунту, піску… Коли ураган затихав, майже все те падало на Землю, окрім найдрібніших пилинок та крихітних крапельок води, яких не розгледиш простим оком. Довгі роки літали вони у горішніх шарах атмосфери.

Нірф не здивувався, коли на кордоні з космосом виявив мікроорганізми. Адже в кожному кубічному сантиметрі грунту перебуває декілька мільярдів бактерій, поцвілих грибів та спор. Чи треба дивуватися, що на найдрібніших пилинках, занесених угору, збереглися бактерії? Давно, правда, було відомо, що деякі мікроби гинуть у глибокому вакуумі. Деякі, але не всі “міцніші” мікроорганізми переносили космічну порожнечу без усяких захисних пристосувань. Інші вмерзали в мікроскопічні залишки грунту, у кристалики криги, що ставали для них своєрідними скафандрами, допомагали вижити.

Та все ж дивним було інше. Нірф підіймався так високо, що довкола практично вже не було повітря; тільки зрідка траплялися окремі молекули газів, і разом з ними, щоправда, також дуже зрідка, попадались мікроорганізми. Деякі з них оживали після того, як їх переносили в інші умови…

Питання про можливість існування мікроорганізмів на великих висотах все більше й більше цікавило Нірфа. Почалося справжнє полювання за мікробами.

Вже тоді йому допомагала Рен. Одного разу вони виявили мікроорганізми, які залетіли так далеко від планети, що їм не судилось повернутися назад.

— Послухай, Нірфе, — запитала його тоді Рен, — як ти гадаєш, що за сила змушує мікроорганізми остаточно залишати планету?

— Те ж саме, що примушує молекули газів втікати з атмосфери планети! — впевнено сказав Нірф. — Тиск світла. Адже ти знаєш, що за кожною планетою обов’язково тягнеться гігантський газовий хвіст. Світло вибиває з горішніх шарів атмосфери молекули газів та мікроорганізми.

— А куди вони діваються після того, як покинуть планету?

— Тобто як куди? — перепитав Нірф. — Втікають у космічний простір.

— Однак коли це справді так, то, можливо, й з інших планет також вислизають у космос мікроорганізми?

— Звичайно. Найменша пилинка, в яку вмерзають мандрівники-мікроби, мовби корабель з вітрилами. Світло кожної зірки — не наче вітер на вітрилах корабля: воно відштовхує пилинку від себе. Пилинка прагне летіти в той бік, звідки надходить менше світла Воднораз кожна зірка притягує пилинку силою тяжіння. Мабуть, траєкторія руху пили нок в основному й визначається цими двома силами — тиском світла й силою тяжіння У кожній точці космічного простору може бути знайдена рівнодійна цих сил од усіх зірок, планет, астероїдів та комет, які тільки є в Галактиці. И, виходить, таке просторове поле. що наїжачилось піками векторів рівнодійних сил, увесь час змінюється. Рухаючись у цьому полі, пилинки описують у порожнечі загадкові криві. Мабуть, можна знайти траєкторію руху мікроорганізмів у космосі. Можна визначити і дію магнітних полів…

— Нірфе! Ти сам не розумієш, про що говориш! Адже ми справді можемо визначити ці рівнодійні сили!

— Ну, то й що?

— Отже, ми таки справді можемо обчислити траєкторію польоту мікроорганізмів! Ми можемо визначити ті ділянки Всесвіту, звідки вони летять до нас. Люміно-гравітаційне поле видимої частини Всесвіту досить добре вивчене…

— Ти гадаєш, що ми зможемо скласти біологічну карту зоряного неба?

Через кілька років вийшла перша книжка з біокартографії. В ній Нірф і Рен описували свої досліди застосування біотелескопа. З багатокілометрової поверхні антени телескопа, що плаває за межами атмосфери, в космосі, збиралися за допомогою електричних пристосувань мікроорганізми, які прилетіли з невідомих глибин Всесвіту.

У книзі публікувалася перша наближена біологічна карта. Накладена на звичайну карту зоряного неба, вона давала уявлення про те, в яких частинах Всесвіту слід шукати органічне життя. Яскраво-червоними кільцями було помічено ті райони, де мікроорганізми були схожі на давно відомі бактерії.

І Нірф, і Рен висунули сміливу гіпотезу: “На тих планетах, де існують схожі мікроорганізми, мають існувати й подібні високоорганізовані живі істоти”.

Без спеціальної перевірки не можна було ні заперечити, ні підтвердити цієї гіпотези.

Нірф і Рен запропонували перетворити біотелескоп на біонавігатор. Вони хотіли полетіти назустріч мікробам, використовуючи їх як вказівну стежину в космос, як вказівник шляху до планети з живими істотами. Й ось їхнє бажання здійснилося.

Вони навіть не знали точно, скільки ще летіти до загадкової планети. Зараз вони могли судити про неї тільки з мікроорганізмів, що попали на їхній біонавігатор. Треба було змусити їх заговорити про далекий чужий світ.

І мікроорганізми заговорили. З сили-силенної мікроорганізмів Нірф і Рен виділили патогенні мікроби, які могли жити й розвиватися тільки на планеті, населеній тваринами. Нірф і Рен ретельно дослідили також хімічний склад бактерій, процес їхнього живлення й дихання і виявили склад атмосфери та поширеність деяких поживних хімічних сполук на поверхні передбачуваної планети.

— Вони говорять! Вони говорять! — радів з кожної удачі Нірф. — Хто б міг подумати, що їхня мова буде зрозумілою мешканцям іншої планети! Га, Рен! Адже ми з тобою розшифрували невідому досі мову бактерій!

Результати своїх спостережень вони передавали на рідну планету.

Щодня у пробах мікроорганізмів, взятих з космічного простору, кількість патогенних бактерій коливалася навколо деякого середнього значення, яке Нірф назвав “фоном”. Певно, в періоди, коли кількість бактерій більш чи менш відповідала фонові, органічне життя йшло розмірено, без якихось серйозних потрясінь.

Та часом на середньому фоні зненацька фіксувався різкий сплеск, раптове збільшення кількості патогенних бактерій. Сплески були досить короткими. Відтак наставало чергове затишшя.

На думку Нірфа, ці викиди були зв’язані з життям самих тваринних організмів. Рен зумисне намагалася захищати іншу точку зору, аби Нірф міг краще обгрунтувати й продумати свою. Вона майже завжди виступала в ролі опонента, хоч частіш була згодна з ідеями Нірфа.

— Чому не можна, наприклад, припустити, що ці викиди пов’язані з сезонними або кліматичними умовами на планеті? — сказала Рен одного разу.

— Бо в них немає ніякої строгої періодичності. Вони випадкові. А зміна сезонів, обумовлена положенням осі планети, проходить через певні інтервали.

— Можливо, на планеті колись були епідемії, й ми вловлюємо відгомони цих епідемій? Кожна з них дає сплеск, збільшення кількості якогось виду бактерій.

— Оце вже ближче до істини! — зрадів Нірф. — Епідемії — цілком реальна річ, інтервали між ними можуть бути довільними, а мікроорганізми при кожній епідемії також можуть бути іншими. Це якраз збігається з нашими спостереженнями. — Рен уважно слухала. — Якщо на планеті все ще є спалахи заразних захворювань, це свідчить про певний матеріальний і культурний рівень розвитку її розумних мешканців. Адже у нас давним-давно нема епідемій. Отже, у тих, до кого ми летимо, інші умови життя. Або вони зовсім не вміють боротися із захворюваннями, або не можуть налагодити масової боротьби з ними. Можливо, в них на планеті все ще існують ворожі угруповання, а може, в них ще бувають війни…

— Це вже занадто!

— Ні, Рен! Я провів ретельніші дослідження і переконався, що деякі сплески не можна пояснити просто епідемічними захворюваннями. Швидше за все вони пояснюються війнами, коли за короткий відрізок часу гине велика маса людей. А війни можливі

тільки за класового суспільства. Ось про що розповідають мікроорганізми. Вони виявилися куди балакучішими, аніж ми могли собі уявити на початку польоту.

— Але ж суспільство розвивається…

— Звичайно. Я кажу про той рівень розвитку суспільства, який відповідав уловленому нами потокові мікроорганізмів. Ми бачимо риси такого суспільства, якого нині на цій планеті може й не бути. Зараз із поверхні планети, можливо, вже втікають інші мікроорганізми.

Кожен день їхнього польоту дорівнював мало не рокові життя на планеті, до якої вони летіли. Бактерії ставали життєздатнішими, частіш оживали після відтаювання і швидше розмножувалися. Проте у загальному потоці бактерій все менше й менше ставало тих, які, на думку Нірфа і Рен, були небезпечними для живого організму. Змінився склад бактерій, що мешкали в грунті. Серед них з’явились нові, яких не було в минулі роки. Вони жадібно засвоювали з повітря азот у величезних кількостях.

Ці факти говорили Нірфу й Рен багато про що. Очевидно, високоорганізовані живі істоти планети пізнали природу бактерій, знищували хвороботворні і всіляко заохочували розмноження корисних бактерій, які збільшують врожаї полів. А це можливе за високого рівня знань.

Тепер Нірф був остаточно переконаний у тому, що вони обов’язково зустрінуться з високорозвинутими живими істотами, з багатою матеріальною культурою й цивілізацією…

Рен цілі дні проводила біля телескопів, розглядаючи найближчі зорі. За допомогою кіби вони визначили, що планета розташована неподалік від оранжевої зірки, до якої залишилося усього два з половиною роки польоту.

Тяглися нудні останні місяці. Нірф почав давати лад записам, узагальнювати спостереження за увесь шістдесятирічний політ. Нічого нового від вивчення мікроорганізмів та найдрібніших пилинок вони з Рен вже не чекали. І ось…

Це сталося нещодавно. На яскравому екрані мікроскопа Нірф побачив дві частинки, що світилися голубим світлом. Раніше таких він не бачив ніколи. Субмікроаналіз хімічного складу частинок забрав усього декілька хвилин. Нірф відмовлявся вірити результатам. Перед ним були не мікроорганізми, а найдрібніші пилинки радіоактивного стронцію-90!

Нірф подивився ще кілька десятків проб. Майже в усіх він виявив частинки, що світилися. Отже, це не випадковість! З горішніх шарів атмосфери планети, разом з мікробами й пилинками, вислизають частки радіоактивної матерії.

Сам Нірф ні разу не бачив, як вибухають два шматки урану, коли їх з’єднують. У них уже кілька сотень років тому було назавжди покінчено з ядерними вибухами. Комуністичне суспільство обходилося без них. Керовані ядерні реакції давали людям величезну кількість енергії, не заражаючи атмосфери.

Так, вони з Рен мали рацію. На планеті, до якої вони підлітали, існувало високорозвинуте суспільство. Але мешканці чужої планети ще допускали в себе ядерні вибухи…

Він так і не сказав Рен про радіоактивні частинки, що світилися. І тепер регулярно досліджував нові проби. Ледве помітні на екрані мікроскопа світні частинки обертались після переобчислень десятками тонн отруйної пилюги, загрозливою хмарою, що висить над планетою. Поступово радіація зростала…

Він провів на графіку червону риску — межу життя. Якщо рівень радіоактивності перевалить через неї, все живе на планеті перестане існувати.

І ось учора вдень… Крива зігнулась і помчала вгору так, мовби її підстьобнули. Увесь екран мікроскопа був покритий цятками радіоактивної речовини, що світилися.

— Що це? — охнув Нірф. — Невже в них почалася ядерна війна? Ми можемо прилетіти на мертву планету, — прошепотів він, відходячи від телескопа.

— Що ти сказав? — перепитала Рен.

Нірф здригнувся. Вона ще нічого не знала. Ну що ж, можливо, це й на краще. Він мусить пережити все це один.

— Ні, ні, нічого, — поквапливо відповів він. — Оранжева зірка дуже гарно освітлює планету…

Він говорив з Рен про якісь буденні справи, а сам ніяк не міг відігнати страхітливої думки: якщо наростання радіації піде такими ж темпами, то завтра на цю годину життя на планеті припиниться…

Не зізнаючись собі, він навмисне затягував час, щоб довше не входити в лабораторію, йому не хотілось бачити криву, яка перекреслює життя на планеті.

Зрештою він не витримав і, залишивши Рен в оранжереї, пройшов до мікроскопів…

Крива перегнула червону риску. Більше сподіватися було ні на що. Попереду мертва планета.

Нірф обіперся на спинку крісла, заплющив очі.

Вибухи знищили цивілізацію, знищили життя. Тільки холодний вітер господарював тепер на руїнах, перекидав уламки, завивав там, де колись були квітучі міста, де вруніли розкішні поля.

Треба було на щось зважуватись. Можливо, показати Рен радіоактивні частинки? Власне кажучи, яке він має право приховувати від неї…

Двері відчинилися, й у лабораторію вбігла Рен з таріллю в руках.

— Що сталося, Нірфе? — запитала вона схвильовано. — Адже ти хотів допомогти мені в оранжереї! Отже, справді лихо?

Нірф підійшов до неї, забрав таріль із фруктами й посадив дружину в крісло. Ще хвилину тому він не знав, чи говорити Рен про все, а тепер відчув, що розповість їй правду. Він сказав усе.

— Згадай, Рен, заради чого ми летимо. “Там, де схожі мікроорганізми, мають бути й подібні високоорганізовані істоти”. И потім… адже, якщо ми не заправимося тут пальним, ми не зможемо вже ніколи вернутися додому.

Вона заговорила гаряче й схвильовано:

— Але я не вірю, чуєш, не вірю, щоб цивілізація зникла цілком, до останньої людини! Ми допоможемо цим людям повернутися до культури, передамо їм свої знання. Ми зробимо все, аби вони жили так само мирно, як наш народ. Хіба заради цього не варт летіти?

* * *

Незадовго перед наближенням до планети їм сповнилося по сто два роки. Кілька місяців їм потрібно було для того, щоб зменшити швидкість до першої космічної, яка відповідала масі Гамми, як називали вони планету.

Вона була третьою за чергою від свого неяскравого сонця.

Нірф вивів корабель на орбіту довкола Гамми. До поверхні було тепер шапкою докинути — якихось три з половиною тисячі кілометрів. Та одразу сісти було б нерозумно. Годилося уважно оглянути поверхню планети.

Після перших же обертів стало ясно, що на Гаммі не відбувається змін пір року.

— Дивися, Рен, дивись, — казав схвильовано Нірф, притулившись до інфрачервоного телескопа. — На обох полюсах шапки криги.

— Так, — підхопила Рен. — Тут тисячоліттями формуються льодовикові щити. Від них здавна второваними руслами вода стікає в екваторіальні моря.

— Кляті хмари! Заважають спостереженням! — засмучувався Нірф, переходячи до екрана радіолокаційного телескопа.

— Чудова планета! — захоплювалась уголос Рен. — Зразу ж біля крайків криги, що тане, коло полюсів розташована зона вічного літа і тропіки!

Майже всю екваторіальну частину планети займало велетенське кільце океану.

Зробивши черговий оберт, корабель увійшов у тінь Гамми. Внизу була непроглядна темінь. Рен і далі марила собі вголос:

— Уявляєш, ідеш лісом, довкіл зарості невідомих рослин, кожна з яких може бути цілим відкриттям, на кожному кроці небезпеки.

— Я бачу вогні! Бачу вогні! Рен, це місто! — перебив її Нірф. — Величезне місто! Там люди!

Рен припала до окуляра телескопа. Далеко внизу, у великому розриві хмар, на темній поверхні планети сяяли тисячі золотих вогнів. Вони розходилися довгими променями від центра, перетиналися під правильними кутами. Так могло бути освітлене тільки велике місто, що живе звичайним нормальним життям.

На тіньовій поверхні планети вони помітили ще кілька великих міст. Нірфу навіть здалося, що в самому центрі екваторіального океану він бачить маленьку цятку, яка світиться, — прожектор самітного корабля, що перетинає водні простори.

— Рен, виходить, життя на Гаммі йде як належить, незважаючи на радіоактивне зараження?

— Очевидно, так.

— Як же це може бути? Адже тутешні мешканці — не діамантові жучки, на яких не діє радіація. Пам’ятаєш таких жучків? Вони живуть у попелі.

Корабель виходив із тіні планети на освітлену частину. В цю мить заговорила кіба, заговорила різко й уривчасто. Рен з Нірфом здригнулися від несподіванки:

— Азимут — двісті тридцять п’ять, кут місця — сорок шість градусів. До нас наближається великий метеорит або штучний супутник Гамми. Швидкість зближення — три кілометри за секунду. Увага! Приготуватися до зміни курсу корабля!

Корпус корабля здригнувся. Рен і Нірф ледве втрималися в кріслах. Зі столу на підлогу полетіли книжки, посуд, що не б’ється. Кіба змінила курс корабля, щоб уникнути зіткнення з невідомим тілом. Нірф кинувся піднімати книжки, та в цю мить знов пролунав голос кіби:

— Невідомий предмет також змінив курс і далі переслідує наш корабель. Роблю другий розворот.

Корабель шарпнувся вбік.

— Вони можуть збити нас! Скафандри, Рен. негайно скафандри!

Рен поспішала, але від хвилювання ніяк не могла розправити тканини скафандра. Спливали дорогоцінні секунди. Нарешті м’який скафандр обтягнув тіло. Рен увійшла в жорсткий зовнішній скафандр, що нагадував середньовічний рицарський обладунок. Він був розстебнутий по шву на грудях, немов розрубаний мечем. Рен стала зручніше і натиснула кнопку. Половини скафандра зійшлися, наче стулки морської черепашки.

Нірф у скафандрі сидів біля пульта керування. Тепер вони перемовлялися по радіо.

— Ну, що? — запитала Рен.

— Погано, — відповів Нірф. — Нас переслідує ракета. Дивись! — Він показав на екран кольорового телевізійного телескопа.

Рен побачила довгастий предмет. Один бік його був яскраво освітлений промінням оранжевого сонця, другий-затінений, зовсім чорний. Навіть побіжного огляду було достатньо, щоб визначити: це ракета. Вона летіла за кораблем, впевнено наздоганяючи його.

— Невже вони справді хочуть нас збити? — запитала Рен.

— Не знаю. Важко повірити.

— Що ж ми робитимемо? Втікатимемо?

— Втекти ми, звичайно, зможемо. Навряд чи їхня ракета розвине швидкість, більшу за наш корабель. Та це ж не вихід! Хіба для цього ми летіли сюди?

— Дивись! — перебила його Рен. — Що це?

На носовій частині ракети, яка переслідувала їх, спалахнула червона зірка. Вона була така яскрава, що негайно спрацювала система зменшення чутливості телевізійного телескопа. Екран став зовсім чорний. Рубіново-червона точка — єдиний предмет, який світився на ньому, наче око казкового дракона.

— Що вони хочуть зробити? — видихнула Рен. — Вони розплавлять оболонку корабля…

— Розплавлять — катапультуватимемось разом з новим відсіком, — рішуче вимовив Нірф. — Стривай-но! Здається, вони нам просто сигналять!

Рубінова цятка дивно замиготіла. Спалах — пауза. Спалах — пауза. Спалахи довші. Кілька спалахів коротших. Довга перерва. Потім знову така ж серія спалахів.

— Вони намагаються зв’язатися з нами. Увімкни кібу для розшифрування сигналів, — сказала Рен.

Нірф посміхнувся.

— Кіба не всемогутня. Звідки їй знати систему сигналізації на Гаммі?

— Увімкни, я прошу тебе!

Минуло декілька секунд, і раптом кіба заговорила:

— Сигнали закодовані за старим земним кодом — азбукою Морзе. — Кіба одразу ж почала перекладати: — Вони сигналять: “Ми із Землі! Ми із Землі! Дайте відповідь нам. Ми із Землі! Ми із Землі…”.

— Тут якась помилка! — вигукнув Нірф.

— Сигналь їм бортовими прожекторами: “Вас зрозуміли. Ми також із Землі!”.

Ракета, що переслідувала їх, прийняла сигнал і одразу ж замиготіла у відповідь. Кіба перекладала: “Нірфе, Рен, збавте швидкість! Збавте швидкість! Не бійтеся нас!”.

— Вони знають наші імена! Гальмуй, Нірфе, гальмуй! Це друзі.

* * *

Тільки-но він увійшов всередину корабля, одразу зникли всі сумніви. Це був свій, земний! Справжня земна людина, одна з тих, яких Нірф і Рен не бачили понад шістдесят років. Ще як слід не розгледівши космонавта,

Нірф і Рен кинулись до нього. Вони всміхалися, перебиваючи одне одного, щось питали, тут же закидали запитаннями й, не дочекавшись відповіді, ставили нові. Радість переповнила всіх.

Першою отямилась Рен. Вона раптом відчула себе господинею, до якої в дім зайшов дорогий гість.

— Скидайте скафандри! Сьогодні в нас буде святковий обід. Нірфе, приймай гостей, але без мене ні про що не розпитуй. Я зараз!

Вона спритно вискочила із свого скафандра і швидко подалася в оранжерею.

Космонавт скинув жорсткий скафандр і пригладив рукою русявого скуйовдженого чуба.

— Мене звати Іваном Коршуновим. Я командир космічного корабля, посланого по вас із Землі.

— Іван! — із задоволенням повторив Нірф, вдивляючись у відкрите лице космонавта. — Іван! А де ж решта членів вашого екіпажу?

— Внизу, на планеті! Вони буквально нарозхват. Всі хочуть їх побачити. Доводиться багато їздити.

— Хіба планета не мертва? — дивом здивувався Нірф.

— Хто це вам сказав?

— Тут має бути смертельний рівень радіації.

— Ні. Вони ще не знайомі з ядерною енергією.

— Але в мене збереглися всі проби. Останні кілька місяців від Гамми йшов потужний потік радіації. А ви хіба його не зафіксували?

— Ні… Стривайте-но! — Коршунов засміявся. — Ну, звичайно ж! Усе ясно. Ви ловили радіоактивні частинки не з Гамми, а з нашого корабля!

— Що?!

— Останнім часом ви летіли услід за нами. Атомні двигуни нашого корабля були увімкнуті. Ми почали тоді гальмування. Напевне, ви ловили відходи нашого “пального”. Ми можемо порівняти режими роботи наших двигунів і криву росту спійманих вами часток. Я певен, що вони збіжаться…

— Нірфе! Мені ж теж цікаво! — долинув з оранжереї голос Рен. — Ходіть сюди!

Нірф з Коршуновим пішли на її голос. Вона встигла надягти біле святкове плаття й накрити на стіл. Просто над їхніми головами з гілок звисали соковиті плоди.

— Як у раю! — всміхнувся Коршунов. — Даруйте мені! — крикнув він і вибіг з оранжереї. — Я зовсім забув на радощах передати подарунок, — сказав він, з’являючись знову з великим пластмасовим циліндром у руках. — Це члени нашого екіпажу зібрали вам квіти з усіх континентів Гамми.

Він розкрив циліндр, вийняв великий барвистий букет і простяг його Рен. Вона засміялась.

— Поглянь, Нірфе, це найкращий букет у нашому житті!

Коршунов дивився на щасливих Рен з Нірфом і усміхався.

— Я ще не сказав вам найголовнішого. Ми послані сюди, щоб допомогти вам повернутися на Землю. Адже ваш корабель не в змозі здолати зворотної путі. Тут пального для нього нема.

— Але яким же чином це вдасться? Коршунов знизав плечима.

— З моменту вашого відльоту з Землі минуло близько трьохсот років. Створено досконаліші кораблі. Люди пам’ятають про ваш відважний і ризикований рейс. І нас послали, так би мовити, на обгін часу. Ви полетите на нашому кораблі. Ми летіли сюди усього дев’ять років. Отож мушу ще сказати, що ваш метод біокарти допоміг встановити зв’язок з багатьма населеними світами. Ми давно перемовляємося із деякими з них і знаємо їхнє точне місцезнаходження, 3 іншими — шукаємо засобів спілкування.

— А як же наш корабель?

— Залишимо на Гаммі як подарунок від мешканців Землі. Люди Гамми хочуть зберегти його навічно.

П’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН НА МАРСІ

Я був півроку у відрядженні на півночі в таких місцях, куди листи йдуть дуже довго і новини, які повідомляються в них, стають за час, доки надійдуть, давно минулими, забутими подіями. Ні, я не повідомляв друзям своїх дальніх адрес та й сам не часто писав про себе. Надивившись вдосталь на крижані тороси, на північні сяйва, на курні вулкани і на північних оленів, начинений по саму зав’язку новими враженнями, у пальті з тюленячого хутра, в пижиковій шапці, з моржевим іклом у валізі, я повернувся до Москви.

Мені було про що розповісти своїм московським друзям, більшість з яких веселкові стожари полярних сяйв уявляли лишень з обгорток од морозива. Багато хто з них з повагою дивився на гладеньке з переливами тюленяче хутро мого пальта і жваво цікавився цингою та проблемами освоєння суворого північного краю. Мені це давало втіху. Я відчував себе джеклондонським героєм.

У неділю настала черга зайти до приятеля-астронома Віктора Подилова. Мені відчинила двері його восьмирічна дочка Аллочка.

— Дядьо Володя приїхав! — загукала вона. — Мамо, мамо! Дядьо Володя приїхав!

— Володя! — щиро зраділа Вікторова дружина Віра. — Полярник наш! Куди ж ти запропастився? Заходь, заходь! Будемо разом обідати!

— Віктор удома?

Дивно. Моє запитання чомусь знітило Вікторову жінку. Віра зам’ялася, не знаючи, що відповідати. В розмову втрутилася Аллочка. Із серйозним виглядом вона заявила:

— Наш татко на Марсі.

— Де?

— На Марсі. Планета є така. Далеко, далеко. Татко обіцяв привезти мені звідти марсіянського ведмедика!

— Аллочко! — перепинила її Віра. — Хіба я тобі дозволяла це казати. Йди до себе і грайся!

Віра провела мене в сусідню кімнату і щільно зачинила за собою двері. Ми залишились удвох.

— Як з’їздив? — запитала вона.

— Нічого! — відмахнувся я. В мене зникло усяке бажання розповідати про себе. — Скажи мені правду, де Віктор?

Віра чомусь поглянула на великого годинника, що стояв у кутку кімнати. Він показував без чверті другу.

— Він на Марсі. В експедиції. Недавно щасливо приземлилися. Правильніше примарсіянились.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Але ж про цей запуск немовби нічого не повідомлялось!

— Про такі запуски й не повідомляється…

— Що він там робить?

— Перевіряє гіпотезу професора Лебединського.

— Яку ще гіпотезу?

— 1956 року професор Лебединський висловив нову, оригінальну думку про цю планету. Він вважає, що Марс зовсім не безводна пустеля, як гадали раніш. За його розрахунками, на Марсі має бути досить багато води, тільки у вигляді криги, занесеної пісками марсіянських пустель. Це поклади підгрунтової криги. її товща не однакова. На екваторі — півкілометра, а біля полюсів — близько двох кілометрів. Під товстим шаром криги вода не замерзає. Там, у глибині, схований від очей океан Марса.

— А як же ця гіпотеза пояснює знамениті канали? Адже їх спостерігають у телескопи, отже, вони існують. У кризі рити їх немовби нема нащо…

— Гіпотеза Лебединського пояснює не тільки канали, але й цирки, від яких вони розходяться в усі боки. На його думку, загадкові канали — це всього лишень гігантські тріщини в кризі. Вони могли утворитися, наприклад, під час падіння на поверхню планети великих метеоритів. У тім місці, де впав метеорит, утворюється величезна вирва-цирк, а від неї в усі боки розбігаються тріщини-канали, дуже прямолінійні, якраз такі, якими й повинні бути в кризі, і саме такі, які вони й є насправді…

Вітько, Марс, пісок пустель, гіпотеза професора Лебединського, велетенські товщі криги й марсіянське ведмежатко — водоспад приголомшливих новин упав на мене! Я не міг одразу повірити. Думки плуталися, перескакуючи з одного на інше.

— Як Віктор потрапив туди?

— Він захворів гіпотезою Лебединського Почав опрацьовувати її… Ти ж знаєш Віктора — він трохи одержимий. Якщо якась-от думка засіла у нього в голові, то її неможливо вибити звідти. Я стала помічати, що навіть коли він вечорами сидів зі мною й Аллочкою, в думках він уже не був з нами. Душею він був там, на далекій холодній планеті… Я навіть ревнувала його до цієї його другої, невидимої мені жительки, що її останніми роками я відчувала постійно. Видно, екзальтованим жінкам таких людей, як мій Віктор, на роду написана неспокійна доля…

— Він щось уже повідомляв з Марса?

— Так. Гіпотеза професора Лебединського підтвердилася. Загадкові канали Марса справді виявилися грандіозними тріщинами в шарі вічної криги. Надгігантські метеорити, від ударів яких могли б утворитися такі розломи, падають на Марс не частіше одного разу за десять тисяч років. Не чекати ж стільки часу! Віктор з товаришами вирішили імітувати зіткнення з великим метеоритом. Вони знайшли гладеньке крижане поле, що простягається до самого горизонту, заклали потужний заряд вибухової речовини і зробили вибух. Утворився досить великий цирк, від якого в різні боки розбіглися три “канали”, що добре помітні в телескоп із Землі. Цим вибухом вони поховали легенду про штучне походження “каналів” Марса…

— Чудово! Та невже ці канали чи тріщини існують вічно?

— Не всі. Деякі оплавляються, іноді беруться зверху шкуринкою криги, але при найменшому землетрусі, правильніше, при найменшому марсотрясінні найбільші з них, що йдуть у глибину на сотні метрів, лускаються знову… Під час дослідження тріщин загинув Фролов.

— Хто?

— Фролов. Один з чотирьох членів їхньої експедиції. Чудовий хлопець. Компанійський, життєрадісний… Якось вони наштовхнулися на дивну смугу низькорослої коряжистої марсіянської рослинності. Такі оази завжди зустрічаються вздовж тріщин. Там тепліш. Але біля цієї оази тріщин не було, їх це й зацікавило. Вони декілька днів досліджували оазу.

Було холодно навіть у скафандрах. Часом морозяний ураган налітав з такою силою, що доводилося падати долілиць у сніг і лежати так декілька годин підряд, перечікуючи негоду. Підводитися у таких випадках надаремне — вітер звалить з ніг, покотить людину, мовби перекотиполе, й розіб’є об камінь. Годинами лежати холодно. Лютий мороз пропікає крізь скафандр і пощипує тіло, постійно сковуючи його холодом. Врятовує лише нагрівання скафандра. Одного разу, коли вони лежали так і дивилися, як над головами нуртує “біла відьма”, — так вони прозвали снігів ураган, — пролунав вибух. Його гуркіт заглушив навіть виття й свистіння “білої відьми”. Й тут же вони почули в навушниках голос Фролова: “Хлопці, це луснув шар криги над тріщиною! Я лежу на самому її краю!”. У відповідь троє закричали на все горло: “Тримайся, Євгенку! Тримайсь! Відповзай убік!”.

Більше вони не бачили Євгена Фролова й не чули його голосу. Коли “біла відьма” затихла і сонце скупим промінням знов освітило оазу, вони обдивилися тріщину. Вона була широкою і йшла в глибину, наскільки сягав зір. Знизу підіймався негустий туман. Вони спустилися туди. Спустилися всупереч усім заборонам та інструкціям. На глибині шестисот метрів під віковим шаром криги хлюпотіла вода. Вони обшукали кожен виступ, кожну западину в кризі упродовж кількох кілометрів, однак не знайшли нічого. Видно, вода проковтнула їхнього товариша…

— Шкода…

— Таких сміливців завжди шкода, а Євгенка особливо…

Віра зітхнула й вела далі.

— Виявилось, що тріщини, мов гігантські ополонки, відкривають доступ з поверхні планети до незамерзаючого, вічно теплого океану…

— Він населений?

— Так. Крижані стіни тріщин пориті там, на великій глибині, химерними печерами і гротами. Коли в крижаний каньйон пробивається зверху проміння сонця, льодові печери відсвічують алмазним блиском своїх прозорих стін. На кригу з води вилазять пухнасті кумедні звірки з пташиними дзьобами замість зубів. Вони зовсім не бояться людей, дозволяють брати себе на руки і з задоволенням їдять з долоні земний хліб. Віктор жартома називає їх марсіянськими ведмежатками. Вони дуже рухливі в воді. На крижаних мілинах вони полюють на дрібних рачків, подібних до земних креветок, і на невеликих рибинок, що світяться.

— Про це ведмежатко й говорила Аллочка?

— Так.

— А більших тварин там немає?

— Якось вони бачили дуже велику істоту, що вмерзла у прозору глибінь криги. Істота була чорного кольору з головою й хвостом земного дельфіна, але з лапами замість черевних плавців і значно більших розмірів Видно, цей дельфін викинувся з океану, задихнувся на березі й поступово вмерз у товщу криги.

— Вони вирубали його звідти?

— Ні. Океан був неспокійний. Вздовж тріщини одна за одною прокотилося декілька високих хвиль — видно, відгомони якихось тектонічних процесів — за ними ще й ще, вода в тріщині захлюпотіла, обдаючи крижані береги бризками. Було небезпечно залишатися на слизькій мокрій кризі. Довелося підніматись з тріщини нагору.

— А які ж марсіяни?

— Котрі?

— Ну, як же! Марс, марсіяни — усі звикли до них, всі чекають їхньої появи.

Віра усміхнулася у відповідь своєю чудовою, трохи сумовитою усмішкою.

— А марсіян нема. Холодно там дуже, і “білі відьми” на перешкоді. Ні, марсіян нема на Марсі.

— Прикро.

— Так, вельми прикро. Мовби вночі у степу — йшли, йшли на вогник, а прийшли до порожнього догоряючого багаття, довкіл якого нема ані душі. Жаль, звичайно, та що ж поробиш…

— А тобі не страшно за нього? Я дивлюся на тебе і вражений твоєю мужністю…

— Облиш! — обірвала мене Віра й чомусь знов подивилася на годинник. Була майже рівно друга. Вона розповідала про Віктора усього п’ятнадцять хвилин, а мені здалося, неначе я там разом з ним вже кілька місяців борюся з дикими танцями “білої відьми” і власними руками гладжу пухнасту шерсть довірливих ведмежаток на дні глибоких крижаних тріщин.

— Пробач мені, я мушу глянути, що там робить Аллочка, — сказала Віра і вийшла з кімнати.

Я залишився сам. Тепер мені було соромно згадувати, як я ще вчора ходив у гості до знайомих і дивував їх льодяними торосами, пижиковою шапкою і моржевим іклом. Мені соромно було зізнатися самому собі, що й Віктора з Вірою я хотів здивувати своїми північними оповідями.

Годинник пробив двічі. Мені здалося, що в мене за спиною розчинилися двері в робочий кабінет Віктора. Я обернувся і не повірив власним очам. У дверях стояв Віктор, вдягнений по-домашньому, трохи скуйовджений, усміхнений і явно здивований моєю появою.

— Володько, пропаща душа! Тебе ось мені й бракувало!

Він стиснув мене в обіймах і кілька разів сильно труснув. Я дивився на нього, скільки було сили в моїх очах, не маючи змоги вимовити й слова.

— Ти що, на півночі онімів, чи що? — здивувався Віктор.

— Ти?.. Ти вже повернувся з Марса?

— Повернувся, повернувся! — засміявся він. — А ти звідкіль знаєш про Марс?

— Віра розповіла.

— Розумієш, я “захворів” Марсом, коли дізнався про гіпотезу професора Лебединського. Я так ясно уявив собі Марс, вкритий шаром криги, що сів писати про нього науково-фантастичну повість. Віра читає мій рукопис і, здається, також захопилася ним.

— Отже, Фролов, “біла відьма” й ведмежата — усе це тільки твоя вигадка?

— Фролов — так, а ведмежата й “біла відьма”, хто зна, можливо, вони й насправді існують…

— Навіщо ж Віра морочила мені голову цілих п’ятнадцять хвилин!

— Ти вибач її. Я просив до другої години не впускати до мене нікого. Сказав їй і Аллочці, що я на Марсі. Розумієш, треба вчасно завершити рукопис. З редакції телефонували вже кілька разів, а мене не задовольняють ті місця повісті, де описуються крижані простори Марса. Дається взнаки, що я не був на півночі. Ти не міг би поділитися зі мною своїми враженнями? — Він благально глянув на мене.

Цього разу я дав волю своїй фантазії і з захопленням розповів про тороси, оленів, морози і вулкани.

Віктор, Віра і Аллочка із заздрістю розглядали мою шубу з тюленячого хутра й пижикову шапку. Моржеве ікло я залишив Вікторові на пам’ять — мені набридло тягати такий вантаж. Тепер ікло прикрашає письмовий стіл письменника-фантаста. А повість про Марс вийшла в нього досить цікавою.

ВОГНЕННИЙ ВОДОСПАД

Шклод швидко пройшов до свого кабінету, кинув теку з документами в сейф і плюхнув у м’який фотель. Так псувати йому настрій міг тільки шеф. Чортів неотеса! Шклод нагнувся до письмового столу і ввімкнув селектор. Зробив паузу на кілька секунд (підлеглі не повинні знати, що він нервує) і спокійним голосом сказав у мікрофон:

— Майоре Юск, зайдіть-но до мене!

Шклод вимкнув селектор і криво всміхнувся. Так уже влаштовано керівний апарат. Імпульс, який він отримав від шефа, пройде через усіх підлеглих, перелетить через моря в Росію і, в міру віддалення від шафового кабінету, поступово згасаючи, примусить безпосередніх виконавців операції працювати трішечки швидше.

Почувся тихий звук зумера. Шклод натиснув під кришкою столу кнопку. Спрацював електромагнітний замок, і двері в кабінет розчинилися.

— Дозвольте, шеф?

— Заходьте, Юск. Сідайте. Куріть.

З хвилину Шклод мовчав. Потім, не підвищуючи тону, — кричати на підлеглих було не в його правилах, — сказав:

— Вам набридло служити в нас, Юск? Ви збираєтесь піти?

— Що ви, шеф! Я і в гадці такого не мав! Я хочу й далі працювати з вами.

— Не помічаю цього, Юск. Не помічаю, коли судити не з ваших слів, а зі справ ваших підлеглих. Чому досі ми нічого не знаємо про гігантську ракету росіян?

— Вчора одержано нові відомості. Ракета не призначена для військових цілей. її виготовили на замовлення одного науково-дослідного інституту Академії наук.

— Що за дослідження?

— Поки що не зовсім ясно. Відомо тільки, що випробування готує лабораторія професора Васильєва, який понад тридцять років працює над проблемою одержання електроенергії.

— До чого ж тут ракета? Судячи з її величезних розмірів, її призначено принаймні для польоту на Марс. Можливо, росіяни збираються привезти звідти уран для атомних електростанцій?

— Секрет щонайшвидше в тридцятиметровій головній частині ракети.

— Тридцять метрів? Ви не помилилися, Юск? Адже це висота десятиповерхового будинку!

— Ми спеціально уточнювали. Тридцять метрів діаметром. На жаль, поки що нам більше нічого не відомо.

Полковник Шклод замислився. Коли росіяни збираються запустити ракету? З якою метою? А що як вони запустять її не сьогодні-завтра? Тоді науковий експеримент росіян, як видно з усього, дуже важливий, лишається невідомим розвідуправлінню.

— Якщо вам дороге місце, Юск, то через місяць, це найпізніше, на моєму столі мають лежати вичерпні відомості про роботи професора Васильєва. Це зараз завдання номер один. Ясно?

* * *

Химерний силует чітко вирізьблювався на тлі світлого неба: шість величезних ракет, з’єднаних міцним металевим каркасом. Конструкція нагадувала стародавній шестикутний замок, тільки замість веж з кутів фортеці височіли велетенські ракети. На майданчику ще кипіла робота.

Чотири похилі ґратчасті колони з ажурним сполученням утворювали сорокаметрову вежу, на верхньому майданчику якої і монтувалась головна частина цієї складеної ракети.

До вежі вела залізнична колія. П’ятдесятитонні крани підхоплювали контейнери з платформ і переставляли їх у кузови ваговозів. Ті перевозили контейнери на відкриті бетонні майданчики.

Серед лабіринта порожніх контейнерів і підготовлених для транспортування на вежу вузлів упевнено, мов тайговий мисливець давно відомими стежками, пробирався літній невисокий чоловік. Ось він зупинився біля розвантажувального майданчика. Подивився, як підйомний кран зняв з кузова ваговоза великий контейнер і робітники відкинули дерев’яні стінки. Всередині контейнера виявилась складена з довгих пластин золота сітка з дрібними, мов бджолині соти, чарунками. Відполіровані чарунки сліпуче заблищали на сонці; мимоволі всі на хвильку замружили очі.

— Олександре Миколайовичу! — почувся голос із-за ящиків. — Можна вас на хвилинку…

Головний конструктор обернувся на голос:

— Що там у вас, Семенов?

— Та сітки не стикуються. Подивіться самі.

Обминувши купу порожніх контейнерів, Васильєв спинився перед гігантським реактивним двигуном. Всередині повітрозабирача двигуна на повен зріст стояв високий слюсар-монтажник Семенов. Його голос з переливами звучав із цієї труби:

— Макаров, дай-но свого халата Олександрові Миколайовичу.

Васильєв одягнув білий халат і виліз на поміст.

— Ось помилуйтеся, — казав Семенов, пропускаючи конструктора наперед. — Це вже другий випадок.

Обидва сховалися всередині двигуна.

За кілька хвилин висунулась голова Семенова.

Поки Макаров з двома іншими робітниками підносив нову золоту сітку, Олександр Миколайович і Семенов виймали з двигуна браковану. Коли вона з’явилась на майданчику і засяяла на сонці, важко було повірити, що деталь, так ювелірно оброблена, може бути непридатною. Сітку підхопили з усіх боків і бережно опустили на чистий брезент. Через півгодини нова вже стояла на місці.

— Це вісімнадцятий двигун? — спитав Олександр Миколайович, скидаючи халата. — Завтра здамо дев’ятнадцятий. А ту сітку — на другу перевірку в лабораторію. Ми повинні домогтися повної точності підгонки.

Васильєв віддав халата Макарову, попрощався і рушив у бік головної вежі.

* * *

Консультант головного розвідувального управління професор Варн спізнився лише на дві хвилини. Майор Юск послужливо підсунув йому м’який фотель, сам полковник Шклод передав професорові коробку з чудовими сигарами. Він знав, чим догодити своєму консультантові…

Поки професор відрізував кінчик сигари, майор Юск перевірив наладку магнітофона, схованого в письмовому столі полковника.

Варн краєчком ока стежив за майором Юском. Професор не був пішаком, який не брав участі в цій грі, але вдавав, ніби нічого не запідозрює.

На душі йому було навіть весело: хай мудрують, як хочуть, хай записують на магнітофон його мову, знімають його на кіноплівку — консультант скаже тільки те, за що може поручитись головою. Ніяких здогадів і гіпотез! Тепер це його правило!

Одного разу він висловив сміливу гіпотезу. Розвідуправління побудувало на ній увесь план операції, а гіпотеза виявилась хибною. Операція провалилась… Його довго тягали по різних управліннях, наводили дослівно фрази, які він виголосив під час злощасної консультації, намагалися звалити на нього всю провину… Йому пощастило викрутитись. Та він зрозумів, що кожне його слово і навіть жести фіксуються на плівку. Тепер він тримався сторожко…

Розмову почав полковник Шклод.

— Ми отримали цікаві матеріали, професоре, і викликали вас для того, щоб ви допомогли нам уточнити їхнє справжнє призначення.

Варн кивнув:

— Я готовий.

— Покажіть документи, Юск.

Майор розкрив теку і дістав з неї кілька аркушів, віддрукованих на машинці.

— Ось прочитайте.

З півгодини Варн уважно переглядав документи. Потім відклав їх убік, неквапливо струсив попіл з сигари і сказав:

— Не густо. Тут багато не скажеш. Пропущено дуже важливу ланку. Без неї важко встановити сам принцип винаходу…

— Але ж щось ви можете висловити?

— В записці сказано, що йдеться про новий потужний електричний генератор.

— Ви в це не вірите? У вас виникають сумніви? — насторожився полковник Шклод.

— В кожному разі, з тих креслень, які додано, я не взявся б цього твердити. Переді мною лише зовнішні контури якогось пристрою. Сказати, що це принципово новий електричний генератор, я не можу.

— Гаразд. Припустимо все-таки, що це електричний генератор, — обірвав його полковник Шклод, якого почала дратувати лисяча обережність професора. — Зробимо таке припущення. Що ви тоді можете сказати про нього? Бодай із зовнішнього вигляду.

— А що вас цікавить передусім? — знову уникнув прямої відповіді Варн.

— Звісно, потужність!

Варн знову взяв зі столу матеріали, довго розглядав їх, щось мурмочучи собі під ніс та роблячи обчислення на аркуші паперу.

— Потужність можна оцінити лише приблизно, — сказав урешті Варн. — Багато параметрів невідомо. Та якщо це генератор контр-роторного типу і зроблений за останнім словом техніки, з урахуванням усіх новинок, — а до росіян треба підходити саме з такою міркою, — то він може виробляти понад мільярд кіловат-годин на рік. Це величезна цифра. Десять-одинадцять таких генераторів еквівалентні гігантській гідростанції на Волзі.

Варнові слова вразили полковника. Він перезирнувся з Юском.

— А як по-вашому, професоре, — знову спитав Шклод, — навіщо росіяни збираються закинути цей генератор у космос?

— Закинути куди? — перепитав Варн. Йому здалося, що він не розчув.

— У космос, у космос. Я не обмовився В нас є відомості, що росіяни зробили для цього спеціальну надпотужну ракету. Навіщо їм у космосі такий гігантський генератор?

Професор Варн тільки знизав плечима.

— Чому ви вирішили, що він працюватиме в космосі? Мені здається, в описі чітко сказано, — він взяв зі столу пояснювальну записку: — “… зустрічне обертання статора забезпечується прямоточними реактивними двигунами…” Зважте, прямоточними. Такі двигуни можуть працювати лише в повітряному середовищі, а не в порожнечі космічного простору.

Шклод замислився:

— Ви маєте рацію. Невже росіяни збираються відправити цей генератор на іншу планету, де є атмосфера? На Марс, приміром, або на Венеру… Згоден, у нас занадто мало даних, щоб відповісти на це питання. Які відомості, ви вважаєте, необхідно одержати, щоб розгадати таємницю генератора Васильєва?

Професор Варн відчув, що настала найвирішальніша мить у розмові. Саме тепер консультант повинен дати чітку відповідь. Варн задумався, клацнув запальничкою, припалив згаслу сигару і повільно заговорив, ні на хвильку не забуваючи про схований у столі магнітофон.

— У матеріалах, які мені було показано, бракує відповіді на найістотніше питання: яку енергію використовують росіяни для обертання свого генератора? Кажучи інакше, на якому паливі працюють реактивні двигуни генератора. Якщо відповідь буде одержано, то вирішити решту питань одразу стане легше. Гадати й висувати гіпотези марна річ…

Очевидно, коли він піде, полковник викличе іншого консультанта і поставить йому ті ж запитання. Він, Варн, сказав усе, що міг сказати за таких умов. Нехай інші говорять більше, коли хочуть…

Варн вийшов на вулицю, не перестаючи думати про генератор.

Професор Васильєв… Це прізвище він зустрічав у літературі. Навіщо це росіяни надумали закидати на Марс такий генератор, яких ще не випробовували на Землі? Дивна конструкція з реактивними двигунами… Незрозуміло. Та разом з тим вони створили її, отже, в ній є якийсь глузд. Росіяни надто сильні в техніці, щоб помилятись… А можливо, вони зовсім і не думають закидати генератора на Марс?

І раптом у Варна блиснула думка, що примусила його звернути в найближчий скверик і сісти на лавку. Серце його шалено калатало. Думки стали короткі й хаотичні, але в них ясно звучало слово — іоносфера… І раптово все стало на свої місця. І величезний розмір генератора, і прямоточні реактивні двигуни, і гостро відточені штирі на кінцях його осі — все це було просто і геніально втілено в цілу конструкцію.

Варн не міг заспокоїтись. Можливо, це не так? Може, він помиляється? Якби в тих йолопів з розвідуправління був розріз бодай одного прямоточного реактивного двигуна генератора, все стало б на свої місця. Росіяни справді талановитий народ, вони роблять просто чудеса…

Варн притулився потилицею до холоднуватої спинки лавки. Що ж робити? Вернутись до розвідуправління і сказати, що він зрозумів принцип винаходу професора Васильєва? Викласти їм чергову гіпотезу? Ні в якому разі! З нього досить однієї помилки. Хай докопуються до істини самі!

Професор Варн витер піт з чола і озирнувся по боках. Потім підвівся з лавки, поправив окуляри і рішуче попростував до біржі, щоб продати всі свої акції вугільних і нафтових компаній та купити якнайбільше акцій електрокомпаній.

* * *

За місяць у шкіряній теці Шклода назбиралось декілька розшифрованих радіограм. З них можна було більш-менш точно уявити місце й час випробовувань генератора, проте в Шклода не було головного — програми випробовувань. Очевидно, росіяни спеціально вибрали цей малонаселений і важкодоступний для сторонніх осіб район. Треба було па щось зважуватись…

Звук зумера вивів Шклода із задуми. Принесли свіжу пошту. Поспіхом переглянувши документи, Шклод вибрав з них маленьку шифрограму: “Самохідні баржі вийшли на місце сьогодні. Вантажний пароплав “Єрмак” з Васильєвим і його співробітниками відпливає завтра”… Далі зволікати було не можна.

* * *

Командир підводного човна “Трепанг” відірвався від окуляра перископа і викликав у рубку майора Юска. На рейді самохідні баржі й пароплав. Ми в районі операції.

Двигуни виключено. Човен ліг у дрейф. Юск припав до окуляра перископа, призначеного спостерігати за горизонтом. Частина перископа, що висувалася з води, була замаскована всередині надувного чучела баклана. Зрідка гумовий баклан змахував крильми і закидав назад голову, ніби ковтав рибу.

Навколо не видно жодного військового судна. Район випробовувань не охоронявся. Його лише оконтурили буями з сигнальними прапорцями. їм здорово щастило…

Чотири доби на самохідних баржах йшла безперервна робота. Люди, мов мурахи, сновигали по них цілісінький день. З баржі в воду спускали великі скляні кулі, з’єднані металевими тросами. На кожній було закріплено величезну металеву антену з віничком дротів на кінці. Кулі, плюхнувшись з баржі в воду, одразу ж спливали, велично погойдуючись на хвилях. їх розміщували в суворому порядку на однаковій відстані одну від одної. Здавалося, запас скляних куль на баржах безмежний. За кілька діб на морі виріс цілий ліс антен з віничками на кінцях…

На березі коло самої води виднілась невисока будівля. До неї сходились високовольтні кабелі від скляних куль, що плавали в морі. Від будівлі в глиб острова тяглася на щоглах-опорах коротка лінія електропередачі. Вона закінчувалась біля дивної споруди заввишки як п’ятиповерховий будинок. У Юска склалося враження, що цей дім спеціально збудований для проведення експерименту.

Увечері на п’ятий день одна самохідна баржа знялася з місця і мало не впритул підійшла до підводного човна. Коли б не електронні прилади нічного бачення, з’єднані з перископом, у темряві, що настала, неможливо було б розгледіти жодного предмета. Але на екранах високочутливих приладів баржу було видно дуже добре. Вона знаходилась так близько, що за невеликого збільшення можна було розрізнити навіть вирази облич людей, які перебували на борту. Юск не повірив власним очам, коли побачив на баржі силует великої зенітної ракети і обриси пускового при строю. Він зробив декілька знімків з екрана електронного приладу нічного бачення.

— Гляньте-но сюди, майоре! — покликав Юска командир підводного човна; він стояв біля окуляра зенітного перископа, що призначався до огляду верхньої півсфери. — Біля обрію нова зірка!

Над островом сліпучо-білим світлом горіла яскрава цятка. Вона блищала сильніше за Венеру. Загадкова зірка швидко переміщувалась. Юск зрозумів, що це генератор професора Васильєва. Вже тут, на підводному човні, він одержав шифровану радіограму, в якій повідомлялося, що запуск гігантської ракети відбувся успішно.

— Супутник? — запитав командир.

— Юск скривився. Він не любив цікавих.

— Ні! Не ставте зайвих запитань! Скоро почнуть…

Через чверть години генератор завмер прямо над районом випробовувань, точно в зеніті. На палубі баржі, вирізьблюючись на тлі нічного неба, мов гігантський гостро заструганий олівець, стояла готова до запуску ракета.

— Нічого не розумію, — шепотів Юск, не відводячи очей від перископа, — навіщо їм потрібна ракета? Невже вони хочуть збити свій власний генератор?

Зненацька на баржі шугнуло сильне полум’я. Воно вирвалося з-під ракети велетенським язиком, відбившись мільйонами відблисків на хвилях. Ракета на мить завмерла над баржею, потім швидко помчала вгору

Юск метнувся від командирського перископа до зенітного. За ракетою в чорному небі лишався жовтаво-червоний слід, наче вона тягла за собою товстий, розпечений до червоного дріт.

— Що це? — не міг збагнути Юск. — Новий трасер? Система керування за світловим слідом? І скільки ж він горітиме?..

Ракета, мов маленька зірочка-супутник, швидко наближалась до сяючої зорі — генератора. Минула хвилина. Юску вона здалася годиною.

Вогняний слід у небі не згасав. Він коливався, скручувався у спіраль, вигинався від поривів вітру велетенськими зигзагами, але не тьмянів і не рвався на шмаття, наче був зроблений із світного гумового джгута, що здатен був не піддатись будь-якому вітру.

— Сяйво! Вони іонізували повітря! Чуєте, командире, — це іонізований джгут…

Юск ні на секунду не відводив погляду від окуляра. Один кінець вогняного сліду вився навколо металевих антен, встановлених на скляних кулях, а другий, високо в небі, встромився просто в сяючу зорю генератора. І раптом…

Море освітилось сліпучо-яскравим світлом. З несподіванки Юск відсахнувся від перископа. Розжарений слід тепер здавався яскравою блискавкою, на яку було боляче дивитися. Але ця блискавка не зникала, майнувши по небу. Немов гігантська голуба змія, звиваючись і виграючи кільцями, спускалася вона з темряви.

Очевидно, над водою прокотився грім Можливо, від сяючого джгута гуркіт линув безперервно — у підводному човні Юск нічого не чув. Майор гарячково крутив ручку перископа, розглядаючи електричний джгут від генератора, що плив у небі, до самої поверхні моря.

Електричний водоспад, який ринув з неба, розщеплювався біля самої води на сотні блакитних змійок. Кожна з них впивалася в один з віничків-антен на скляних кулях-поплавцях. Металеві антени, здавалося, викликали лють в електричних змійок. Вони впивались в антени, звиваючись, намагалися вкусити, зруйнувати непіддатливі металеві вістря. Часом змійки перестрибували з одного вістря на інше.

Юск був так зачарований видовиськом, що нехотя обернувся на командирів голос:

— Гляньте, майоре, на острові море світла..

Юск підійшов до його перископа. Острів годі було впізнати. На ньому спалахнули десятки потужних прожекторів, які освітили вершину високого вулкана. Гора, наче від чарів, вистрибнула з пітьми. Над островом здійнялися зграї наляканих птахів. Потрапляючи в промінь світла, птахи спалахували яскравими цятками і очманіло мчали далі.

Силует дивної споруди на острові, до якої вела електролінія, зовсім змінився. Тепер будівля світилася зсередини. До червоного розжарились десятків зо два гігантських вугільних електродів, кожен завбільшки як триповерховий будинок. Ось між ними спалахнула яскрава дуга, потім друга, третя… Посипались іскри. Там, на березі, вчені вимірювали потужність генератора, що його створили самі…

Енергії було так багато, що навіть подумки Юск не знаходив відповідного порівняння.

Він тільки тепер до кінця збагнув, що комуністи стали володарями казкового багатства. Те, що створила раніше людська фантазія, годі було порівняти з цим невичерпним скарбом..

Раптом сильний удар струсонув човен. Юска жбурнуло на підлогу. Корпус човна тремтів, мов у лихоманці. Брязкіт, скрегіт, булькання… Юск зіскочив, кинувся до перископа. Подивився в окуляр — і закричав на все горло.

На обидва перископи підводного човна перестрибнули дві голубі блискавки від сяючого електричного джгута, що падав з неба. Через перископи йшов струм небаченої сили, який розтоплював усе на своєму шляху. З труби перископа крапля по краплі потік метал. Розтоплений метал змішувався з водою, що прорвалася в човен. Повалила густа пара.

Юск кинувся до командира і, намагаючись перекричати гуркіт, шум і брязкіт, заволав:

— Відпливати! Відпливати!

…Але човен уже не міг зануритись. З пропаленою наскрізь бойовою рубкою, із згорілими перископами, з оплавленим мостиком, він міг іти лише над водою.

* * *

— Затримали човен у наших територіальних водах, — казав далі після паузи слідчий, звертаючись до професора Васильєва. — Тепер ви, Олександре Миколайовичу, знаєте, хто і як полював на генератора. Хотілося б, щоб і ви мені дещо пояснили. Звідки, наприклад, береться енергія для обертання генератора?

— Від Сонця, — відповів професор. — Я з задоволенням поясню детальніше.

Слідчий кивнув.

— Молекули кисню й азоту, які входять до складу повітря, можна розщепити на окремі атоми, — почав професор. — Для цього треба затратити певну енергію, мовби розрубати молекули сокирою, коли хочете. І така сокира є в природі. Це Сонце, точніше — його випромінювання, і космічна радіація. На великих висотах вони весь час розбивають молекули кисню й азоту на атоми. Над нашими головами в іоносфері, на висоті ста кілометрів, хлюпоче цілий океан законсервованої сонячної енергії. Досить знову сполучити атоми газів у молекули, і вивільнена енергія рине нестримним потоком.

— І вам вдалося сполучити їх?

— Так, для цього досить внести в іоносферу звичайне золото, і атоми кисню й азоту будуть сполучатися в молекули. Золота при цьому не витрачається ні грама. Воно служить в реакції лише каталізатором.

— У вашому генераторі енергія, що виділяється, витрачається на обертання?

— Так. Генератор працює в іоносфері на висоті понад сто кілометрів. По краю його диска розташовані прямоточні реактивні двигуни. Всередині двигунів встановлено позолочені гратки. В момент відокремлення від ракети-носія генератор розкручується навколо осі. У двигуни потрапляють атомарні кисень і азот. Під дією золота вони сполучаються в молекули. Виділяється енергія, яка нагріває повітря, і воно з величезною швидкістю викидається через вихідне сопло реактивного двигуна. Генератор обертається все швидше.

В двигуни надходить більше й більше “пального”. Оберти скоро досягають розрахункових. Двигуни встановлені під кутом і не тільки обертають, але й підтримують генератор у повітрі, змушуючи його висіти високо над землею. Обертовий рух перетворюється на електроенергію у звичайний спосіб. Заволодівши цим скарбом в іоносфері, ми одержали невичерпне джерело електричної енергії…

— “Невичерпне” треба розуміти, звичайно, в переносному розумінні?

— Він не виснажиться доти, доки світить Сонце й існує земна атмосфера, — всміхнувся Васильєв, — значить, практично він невичерпний. Над Землею в іоносфері можуть знаходитись тисячі таких генераторів. Завдяки своїм реактивним двигунам вони переміщуватимуться в повітрі за командою з Землі. Наприклад, усі морські й океанські судна можуть бути переведені на електроенергію. Уявіть собі корабель, що перетинає океан. Електродвигуни необмеженої потужності обертають його гвинти… Корабель може бути будь-якої тоннажності. Енергії іоносферного генератора, який пливе слідом за ним високо в небі, вистачить на все. Такі генератори незамінні для будівництв чи експедицій, — з захопленням вів далі Васильєв. — Коли в пустелі або в Антарктиді розпочнеться будівництво нового міста, не треба буде, як раніше, турбуватись про енергетичну базу. Радіокоманда — і в район будівництва за кілька годин прилетить стільки генераторів, скільки треба. Привабливо?

— Вельми. В мене ще одне запитання. Навіщо запускали з баржі зенітну ракету?

— У ній було встановлено спеціальний пристрій для іонізації повітря, для того щоб передати енергію від генератора на Землю. Поки що цей пристрій є секретом нашої лабораторії. Очевидно, на нього в основному й полював майор Юск… Втім, після їхнього допиту вам буде видніше, чого прибули до нас ці “візитери”.

ПАМ’ЯТНИК ПРАДІДАМ

Велетенське місто тягнеться аж до самого обрію. Близькі будівлі видно чітко. Котрі далі, здаються зовсім маленькими і поступово зливаються в білуватій імлі. Над будівлями височать димарі заводів з султанами білого диму. В заводських корпусах працюють тисячі верстатів. Метал, вугілля, нафта, деревина перетворюються тут на сріблясті літаки, красиві автомобілі, поліровані меблі, добротні тканини й кумедні іграшки.

* * *

Безперервно крутяться колеса… Колеса залізничних вагонів, що вистукують на стрілках колій, колеса автомобілів, колеса верстатів, колеса літаків. Колеса, колеса, колеса… Життя мчить уперед.

* * *

Ось старий сквер. Тінистою алеєю неквапом проходять двоє — юнак і поруч нього дівчина. Вони стиха розмовляють, побравшись за руки. Неподалік їх видно дитячий майданчик, обгороджений зеленим рівно підстриженим чагарником. На піску граються діти. В одного малюка великий смугастий м’яч. Він віддає його матері. Вона тихенько кидає м’яч назад. Але її син не зігнув учасно рученят і не спіймав м’яча. Той покотився по алеї. Маля, непевно переставляючи ноги, біжить за ним. Лякає голубів, що бродили тут. Ті злітають, лопочучи крильми. Малюк задоволений. Він голосно й дзвінко регоче.

Юнак і дівчина стежать за малюком, стиха перемовляючись між собою. Він щось шепоче їй на вухо. Вона зніяковіло гладить його по руці і киває головою у відповідь. В їхньому житті, певно, вивішилось якесь дуже важливе питання. Обоє наближаються до телефонної будки і заходять у неї удвох. їм не тісно. Він набирає якийсь номер.

* * *

Лабораторія науково-дослідного інституту. Багато електронних приладів. Вакуумні насоси. Прозорі скляні ковпаки. Люди в білих халатах. Троє схилились над столом. Один із них — літня людина, на вигляд професор, акуратно тримає пінцетом ледве помітний мікроскопічний предмет, до якого лаборанти припаюють тонкі дротики. Це якийсь чутливий елемент. Можливо, напівпровідник. Літній чоловік розтискує пінцет. Тепер мікроскопічний предмет висить у повітрі на тонких дротиках. Включено прилади. У пробірку наливають синьої рідини. Підносять ближче до мікроскопічного предмета, і на екрані одного з приладів світла лінія одразу ж вигинається горбом догори. У пробірку налито червоної рідини — світла лінія прогинається дугою вниз. Професор щось каже своїм асистентам. Він задоволений. Повторює дослід кілька разів.

Дзвонить телефон. Професор бере трубку Слухає. На обличчі з’являється здивування.

— Тепер? Може, ввечері поговоримо? Не надовго? Добре. Підходь до інституту. Я зараз вийду.

Кладе трубку, скидає білий халат. Тихо, по-старечому мимрить собі під ніс:

— Стоїш на порозі відкриття, а тобі заважають його зробити. І хто? Рідний син! Асистенти всміхаються.

* * *

Знову дитячий майданчик у сквері. Дівчинка трохи старша бавиться повітряною кулькою, дивиться в небо і раптом гукає:

— Мамо, поглянь, зірочка!

Всі повертаються на її крик. На голубому небі з’явилась сліпуча зірка. Здається, вона шипить, прориваючись крізь повітря.

— Жірочка, — лепече маля із смугастим м’ячем…

* * *

Розвантажують баржі. Засмаглі вантажники припиняють роботу. Роблять перерву, дістають загорнуті в газети сніданки. їдять. Раптом один із них, роздягнений до пояса, схоплюється на ноги і, не проковтнувши, голосно й тривожно кричить:

— Хлопці дивіться!

Всі з жахом дивляться в небо.

* * *

Юнак із батьком і дівчиною біля білої стіни науково-дослідного інституту. Вони теж помічають зірку.

— Зоря… — всміхаючись, каже дівчина. Професор судорожно обіймає їх обох за плечі. Його обличчя блідне. Воно — цілковитий контраст з усміхненим лицем дівчини.

— Ні! Це падає ракета… — шепоче він. Сонце відкидає їх тіні на білу стіну.

* * *

Обличчя перехожих перекошені від жаху. Очі звернені до неба на зірку. Наростає дикий, нестримний рев.

— Ракета! Ракета!.. — це слово переходить у крик, у дикий істеричний крик мільйонів людей.

* * *

Раптом сліпучий спалах затьмарює сонце. Вибух! На місці, де щойно була зірка, виростає величезна, схожа на гриб хмара. Вона мчить у височінь, вкриваючись білим туманом. Страхітливий ураган проноситься над містом, знищуючи все на своєму шляху…

* * *

У сквері змітає з майданчика дітвору. її разом з грубими деревами, кущами, лавочками ударна хвиля перетворює на порох. Летять стіни будівель, перекинуті автомашини, тролейбуси, дахи будинків, вивернуті з вулиці шматки асфальту, тіла людей, колоди, каміння, якісь незрозумілі уривки й уламки речей. Розлітається біла будівля науково-дослідного інституту. Від нього залишається лише цоколь, на якому відбилися тіні трьох людей, що обнялися…

* * *

Панорама небачених руйнувань. До самого обрію замість міста тягнеться купа руїн і суцільне пожарисько. Сонце затягла чорна хмара пилюки. Вулиць нема — їх засипало уламками будівель. Будинки не лише поруйновані, але й перемішані між собою в кашу. Стирчать шматки труб. Рейки. Стовпи. На величезній території жодного цілого будинку, жодної живої душі. Навколо пожежі. На уламки осідає попіл і порох. Полум’я підступає до смугастого м’ячика, який чудом уцілів у цій катастрофі. Оболонка м’ячика зморщується і повільно згоряє. Поряд лежать понівечені, погнуті, зім’яті колеса. Вони перестали крутитись. Життя зупинилось…

* * *

У залі спалахнуло світло. Екран погас. Приголомшені картиною небачених руйнувань і лиха, глядачі мовчки залишають невеликий мармуровий зал. Чоловіки виходять строгі, замислені, з суворо нахмуреними бровами. Жінки намагаються триматися поруч з ними. Одна з них тихо шепоче своєму чоловікові:

— Як добре, що все це лише в кіно, що цього не було насправді!

— Так, — коротко відповідає він.

Разом з натовпом глядачів вони вийшли з кінозалу і опинились на вершині високого пагорба. Внизу, під пагорбом, до самого обрію тяглося велетенське місто, а на найвищій частині горба височів великий красивий пам’ятник з білого мармуру. Він зображував чоловіка й жінку, котрі дужими руками ламали навпіл атомну бомбу.

На цоколі пам’ятника було вибито напис:

“Мужнім борцям за мир XX століття, які зберегли вікову цивілізацію й культуру на земній кулі і відвернули ядерну війну.

Вдячні люди комуністичної доби”.

Жінка нахилилась і поклала до підніжжя пам’ятника букет квітів. Зірким поглядом окинула всю скульптурну групу і раптом помітила в небі яскраву зірку. Вона падала прямо на місто.

— Ракета! — скрикнула вона, ще перебуваючи під враженням щойно баченого в кіно.

— Не хвилюйся, — взяв її за лікоть чоловік. — Це вертає експедиція з Сатурна. Вони дотримали свого слова і повернулись у першій половині дві тисячі сто сьомого року.

ЗМІСТ

Перша зустріч

Уламок зірки

Нічого особливого

Лямбда 0,76-420

Нить життя

П’ятнадцять хвилин на Марсі

Вогненний водоспад

Пам’ятник прадідам