Яан Кросс

Мартів хліб

У тебе є собака? Коли є, то все дуже просто. Тому що ти рано-раненько неодмінно ходиш із ним на прогулянку. В Оленячий парк, або Кадріорг[1], до Шнеллівського ставу чи ще кудись. Це залежить від того, де ти мешкаєш.

Якось недільного ясного-преясного ранку візьми свого улюбленого пса й ще вдосвіта поведи його на таллінську Ратушну площу. І доки він обнюхуватиме закутки і залагоджуватиме інші собачі справи, поглянь вище будівель. І на небесну баню.

Над темно-червоними черепичними покрівлями — бездонно-синє осіннє небо. Дивитись на прадавні шерехаті мури, радісно-щербаті й красиві в сяйві вранішнього сонця, — справжня насолода. Ще волога й чиста після ночі бруківка. Ще немає жодного туристського гурту, який, задерши голови, розглядає витончену ратушну вежу та її поцяцьковані дракони-ринви. Лише коли-не-коли пройде хтось. А з боку Нігулісте[2] синій жартун-вітрисько сипне пригорщу жовтого липового й червонястого кленового листя.

Навдивовижу гарний ранок. І ти стоїш на Ратушній площі, відчуваючи крізь підошви черевиків приємні тверді пласкі спини каменів. І коли бодай на мить заплющишся, то (звичайно, з умовою, що стоятимеш на правильних каменях — права нога трохи попереду на одному, а ліва — позаду на другому), розплющивши очі знову, й незчуєшся, як побачиш галлінську Ратушну площу зовсім не такою! Бо коли тобі поталанить стати на правильні камені із заплющеними очима, то, знову розплющившись, побачиш усе вже таким, як було п’ятсот тридцять шість років тому.

А втім, переміна не така воює й велика. її з першого погляду можеш і не помітити. Правда, в будинках, що довкола площі, сонячного ранку тільки де-не-де сяють шиби. Тому що здебільшого вікна затягнуті свинячими міхурами. А посередині — високий кам’яний ганебний стовп. Біля нього куняє біла хатка вагарні в насунутій на самі очі важкій червоній черепичній шапці. Навколо площі попід будинками вишикувалися ряди торгових яток, на дверях яких ще висять замки. А в ратушної аптекп в грубезній кам’яній стіні не лише двері, а й поряд із ними на зручній висоті ще є облямоване тесаним каменем чотирикутне віконце для покупців, на ньому зачинені жовті віконниці.

Та незабаром вони відслоняються.

Якийсь парубійко визирає у вікно і мружиться від сонця. Напевне, він охоче виткнув би голову назовні, якби не надмірно груба стіна. Він ще такого віку, коли дорослі називають його підлітком, а малеча, завзято вганяючи палицями в ямку ганчір’яний м’ячик, іноді кличе дядьком, — дітям ніколи роздивлятися. Отже, хлопець витикає у вікно радісне кошаче личко й мружиться від сонця. У нього вогненно-рудий чуб, підстрижений під макітру, і веселий кирпатий веснянкуватий ніс. І коли хлопець одходить від лутки і протирає очі, відразу ж видно, я к і вони в нього зелені й лукаві.

Та парубійко уже шмигнув од віконця, і в замковій щілині аптечних дверей скрегоче ключ, ті широко розчиняються, і кирпань вискакує на площу. Він виймає важкі залізні прогоничі із трьох вікон і штовхає віконниці. Коли ж повертається до аптеки, там уже панує ранок робочого дня.

Крізь малесенькі шибки у свинцевих рамах пробивається світло — наче пригорщ іскристої луски розсипалася по вичовганій підлозі, прилавку з мореного дуба й плитнякових стінах. Великі вранішні сонячні зайчики метушаться по світлій стелі, де міняться барвами дивні картини, на яких зображені чоловіки й жінки у зборчастих вбраннях, звичайні будівлі зі шпилястими дахами і гірлянди — так, так, навколо трикутних склепінь вимальовані чудернацькі облямівки, ніби зроблені зі сплющених, засушених у пергаментних книгах квіток. Під розписаними склепіннями виринають із сутінків аптечні полиці, немов перед ними розступаються сірі запони і сонце знову віднайшло там свої вчорашні іграшки, бавиться ними, як тільки вміє. Ох, стільки цяцьок, як тут, не знайти ні в цьому місті, ні в заморських краях. Адже на полицях — десятки, де там — сотні дзбанів і слоїків, ринок і горщиків, сулій і пляшечок, поставців і кадібціє, маленьких дерев’яних мисочок. І яких! Одні — із масивного зеленого, другі — з легкого жовтого скла; треті, четверті і п’яті — з випаленої глини з ніжно-білою, сливово-брунатною чи мерехтливо-синьою поливою. А в них, звісно, п’ятнадцять особливих сортів рідин і тридцять відварів, сімдесят мазей і чимало іншого. А в шухлядах прилавку (пахтить уже здаля) подрібнене листя чудового індійського чаю і рідкісна аравійська кава, перець і лавровий лист, кориця і засушені жаб’ячі лапки, рубіни і потовчені в порошок таргани.

Одначе, як ми сказали, настав ранок робочого дня. І аптекарчук Март, той самий хлопець, який відчиняв віконниці, вже поринув у працю: нанизує на шворку засушені жаб’ячі лапки, щоб однести їх на горище — добряче провітрити. Раз по раз із великого кам’яного тареля — хап! — і тоненьку мотузку між сухожилля — шморг! Саме в цю мить рипучими сходами спускається згори зі свого житла майстер Иоган. Гострі довгі носаки його черевиків збивають куряву, і половину її ловить своїми фалдами коротка чорна пелерина. Майстер гучно чхає. Апчхи! Апчхи! Апчхи! І учень Март квапливо каже йому:

— Доброго ранку, майстре!

Той сопе, хоч бачить, що хлопець старанно працює: засушені жаб’ячі лапки так і мелькають — враз опиняються на мотузці. Це надійні ліки від двадцяти семи недуг, а тому вельми дорогий і прибутковий медикамент.

Майстер Йоган чіпляє на великого носа із синьо-червоними прожилками колеса окулярів у чорній оправі завтовшки з гусінь і розгортає аптекарський меморіал у важкій шкіряній палітурі:

— Гм… Марте, сьогодні нам треба змішати три порції шавлієвої мазі. Щоб у нас до настання осінніх дощів був запас ліків од ревматизму. Окрім цього, необхідно зварити шістдесят кварт кларету[3]. Для шинку гільдійських панів на поминки небіжчиків. А кларету треба ж трохи настоятись. І ще нам — а-а-а-пчхи! — нам слід стерти в порошок дванадцять унцій[4] рубінів — для еліксиру від недокрів’я. Затям, що це особливо відповідально.

Ще б пак, Марту відомо, якої ретельності потребує ця робота. Відомо й те, що, коли майстер каже: «Нам треба зробити те й се», це означає, що виконуватиме, певна річ, Март. А майстер або стоїть поряд і, повчаючи, бурчить та сопе, або зовсім іде кудись — поглянути, чи прибули у гавань іноземні кораблі, що за ліки, прянощі та дивовижні речі вони привезли. Або вирушає до хворих — таких поважних, що їхні домочадці не можуть приходити по замовлені ліки, але й не настільки вельможних, щоб із собою брати Марта — помічника, підручного, попихача, який латиною зветься famulus. Він конче потрібен майстрові, коли той жадає справити враження і своєю персоною, і неабияким умінням. У помешканнях таких хворих Март необхідний майстрові головне для того, щоб коло ліжка недужого перемовлятися по-латині. І все заради того ж глибокого враження.

«Martine, da mihi arcam meam!» або «Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!» — вельми вагомі вислови, за таємничість яких хворі ладні платити значно більше красивеньких срібних шилінгів — у порівнянні з тим, що вони погодилися б дати, якби майстер просто сказав: «Марте, подай-но мою скриньку!» або «Марте, перелий бургомістреву сечу в триквартову[5] колбу!»

А щодо подрібнення рубінів, то важливість цієї роботи Март усвідомив хтозна-коли. Взагалі, тут і думати нічого. Адже однісінький лот[6] цих чудернацьких криваво-червоних і кровотворних самоцвітів найдешевшого гатунку коштує двадцять ризьких марок сріблом — стільки ж, як четверо вгодованих биків!

— Змішаємо і цю шавлієву мазь, — каже Март, — і приготуємо кларет, і потовчемо рубіни. А зараз хай майстер дозволить мені швиденько нанизати ще триста жаб’ячих лапок. Треба це діло довести до пуття.

— Мнямнямням, — мнямкає майстер Йоган, — а скільки вже на мотузці?

— Триста.

— Мнямням. Давай хутчіш.

І Март нанизує жаб’ячі лапки — хап-шморг! хап-шморг! І майстер записує страшенно скрипучим гусячим пером до аптекарського меморіалу: «Anno Domini MCDCLI. Sept. XXI DC pediculi ranularum», що означає: «Божого року 1441, 21 вересня. Шістсот жаб’ячих лапок».

Невпокійлива вереснева бджола, яку принадили до аптеки всілякі дивовижні пахощі й мальовані гірлянди квітів на стелі, облітала їх і тепер невдоволено дзижчить над полицею, де горщики з ганусом та корицею, цукатами й імбиром, усе припадає до щільних кришок.

Цієї миті перед аптекою хтось квапливо прочовгав — ніби в людини не було часу як слід узутися. Та ось кроки вже на сходах, і дзвіночок обзивається срібноголосо — дзінь-дзень — добрий день!

І захеканий клієнт увалюється в аптеку.

Майстер Иоган одразу ж упізнає прибулого, як і Март. Бо навіть у такому неймовірно великому місті, як Таллін, де приблизно сім тисяч мешканців, радникових слуг знають у лице скрізь, не кажучи про аптеку, котра до того ж служить ще й лікарнею. Бо справжнього лікаря в цьому неймовірно великому місті божого 1441 року ще немає. Тож майстер Йоган запитує:

— Ну-ну-ну-ну що? Чим це Юрген такий стривожений, що аж засапався? Чи не скоїлося чого з радником Калле?

— Суща правда — саме з ним! — зітхає Юрген. На його тюленячому виду застиг переляк. — Ще з учорашнього вечора мучиться. У радника болить живіт, судомить крижі. Все тіло ниє. І що найжахливіше — жовч ударила йому в голову! Атож, так і є, бо все гарикає, бурчить, сипле прокляття і, лежачи в ліжку, жбурляє усе, що трапиться під руку, — миски і пивні кухлі, бревіари[7] й свічники — домочадцям у голову. Звісно ж, не господині й панночці, а мені, покоївкам, двірникові…

— А ми ж тут до чого? — цікавиться майстер Йоган, удаючи недотепу. Принаймні Мартові давно все ясно. Певне ж, і майстрові, але той чомусь вдає, що не зрозумів чи не розчув.

— Ви? — скрикує Юрген і на мить забуває закрити рота. — А до кого ж тоді звертатися, господе праведний? Пан Калле послав мене по вас! Щоб ви негайно йшли і визначили, яка в нього хвороба. І що за ліки йому треба, і щоб ви їх приготували.

— Он воно що, — промовляє майстер Йоган, буцім шкодуючи, що заважають його серйозному заняттю. — Мнямнямня-мням. Мусимо в ім’я християнської любові до ближнього полишити свою роботу незавершеною. Хоч це може завдати нам відчутних збитків. Нехай Юрген пометикує лишень: ми змушені в своїй робітні, чи то пак лабораторії, кинути недотовченими рубіни. І хоч Юрген вельми настирливо квапить нас до радника, треба було б зібрати рубіновий порошок м’якесенькою пір’їнкою, але на це піде чимало часу. Отож неймовірно дорогий порошок зостанеться в ступці напризволяще. А що, як війне протяг і видме в димар весь коштовний рубіновий порошок — що тоді? Тоді доведеться туди ж у димар, списати таку суму, що боронь боже! А хто в такому випадку відшкодує збитки? Га? Та хай уже. В ім’я християнської любові до ближнього. Сподіваймося на господа — може, на цей час він приспить вітрисько. А зараз Юргенові не завадило б скропити свій поспіх-переляк ковтком кларету. Чи не так?

І вже майстер Йоган з булькотом наливає із зеленої карафки повну свинцеву чару, а Юргенові лоскоче в носі під духмяного — гвоздика! мускат! — знаменитого трунку ратушної аптеки, виготовленого спеціально для шинку гільдії. Він одним духом спорожняє чару й каже, прицмокуючи:

— Оце пішло мені, їй-бо, немов ковток джерельної водиці вкрай загнаному псові. До вашого кларету, майстре Йоган і близько не можуть підступитись оті корчмарські пійла. Ваша марка в порівнянні з ними всіма — наче вино самого спасителя проти браги поганського люду!

Але майстер каже:

— Мартінусе, бери наші інструменти, й поспішаймо!

І вони простують. Попереду майстер Йоган із синьо-червоним жилкуватим носом, осідланим колесами окулярів завтовшки з гусінь, слідом — Март зі скринькою через плече, а за ними човгає тюленевидий Юрген. І тому, що пан аптекар негайно пішов з ним, а це хоч якоюсь мірою порятує голівоньку його від радникових пивних кухлів та свічників — від усього цього і особливо після чари кларету Юргенові так хороше, що він од щирого серця хоче трохи полестити майстрові Йогану.

— Послухайте, шановний майстре, — каже він, хекаючи, бо насилу встигає за своїми супутниками, — як у тій гарній пісні, що в місті склали, вихваляють ваші ліки. От чи я правильно пам’ятаю:

— Адже так, га?

— Авжеж, авжеж, — охоче згоджується майстер Йоган і навіть люб’язно підспівує Юргенові:

— А далі отак, — не вгаває Юрген і голосно співає:

І майстер Йоган поважно басить:

Але в ту мить, коли майстер проспівав «не-жи-ті-дих-пе-ре-й…» і почав тягти «ми-и», він заплющується й роззявляє рота — ніби хоче закричати, але вичікує, поки йому дозволять. Він закидає голову — мабуть, дістає дозвіл і закінчує, але не «ми-и», а зовсім інше — «аааа-аа-апчхххи!»

АПЧХХХХИ!

Так, що красиві у вранішньому сонці піщаного кольору білі і ясно-сірі шерехаті мури відлунюють: аа-аа-аа! Так, що жовте й іржаво-червоне листя перелітає через гребені дахів — пчхи-ии! — і кружеляє навколо зелених — мідних — і сірих — свинцевих веж. Од такого чхання перехожі сахаються вбік і гомонять:

— Ой-ой-ой-ой! І майстер Йоган десь підхопив нежить!

Але майстер витирає носа тильним боком руки, бо в нього й справді жахливий нежить (а носовиками навіть аптекарі стали користуватися лише через століття), і обертається до Юргена з вельми кислою міною:

— Годі! Став чіп!

Юрген уже за мить до цього передчував: тут ніби щось пішло навперекіс, але не може збагнути, що саме. І все-таки з переляку прикушує язика. Так вони й простують через ранкове місто. Повз високі стіни, вузькі вікна, дугасті, як брови, двері, вапнякові сходи і візерунчасті герби. Над шпилями церков — синя безодня неба. Внизу, в радісних ранкових калюжах — серед кінського гною, бруківки й сміття, — сині клаптики неба.

А ранок такий чудовий і ясний, що в Марта виникає непоборна спокуса, страшенна спокуса взнати, витримає майстер чи ні, якщо проспівати популярну пісеньку про їхні ліки до кінця… І він починає мугикати:

І тому, що у відповідь на ці сумнівні рядки майстер лише гучно шморгає носом, Марта вже ніщо не тривожить, і він виводить на повний голос:

А втім, про їхні ліки — ядучі й гіркі, смердючі й нудотні, слизясті й терпкі, що аж у роті дерев’яніє, — Март міг би дещо розповісти. Навіть більше, ніж усі хворі, виліковані майстром Йоганом. Бо хоч і випало вживати чимало ліків, вони ковтали щось одне, друге чи третє, а Март чисто з цікавості бог тому свідок! — лизькав усі ці ящерині язички, порох мумії і навіть перепалений собачий кал. Хоча тільки ледь-ледь-ледь крапелиночку. Які ж вони на смак? І тому він з такою втіхою горлає:

Зачувши останні рядки, майстер Йоган ступає особливо твердо. Очевидячки, своєю ходою хоче ствердити: все, про що співається в пісні, — свята правда. До речі, проти того, що в ній, приміром, говориться про дзвінкі монети, жодна душа аніскілечки не перечитиме. Адже сказано нелукаво й прямо — несіть таляри в нашу калитку! За гроші все буде сповнено чесно й без зволікань, тобто приготовано ліки й таке інше. Але співати далі Мартові вже не можна, бо вони прибули. Впевнено ступає майстер Йоган на чисто заметені східці будинку радника, який мешкає на вулиці Мюйрівахе, і пані Калле власного персоною зустрічає його.

Це дебела дама з вельми поважним лицем, а як прямо сказати — стара відьма зі злющими-презлющими очицями. На ній ошатна сукня з оксамиту й кілька фунтів[8] срібла на шиї та зап’ястях, а на пальцях навіть золото (бо до наказу, котрий покладе край пишноті навіть радниць, мине ще — о-го-го! — майже сотня літ).

Майстер Йоган, уклоняючись господині, згинається такою дугою, що Мартові за його спиною нічого дотримувати звичаю, а пані лише киває— більше підборіддям, ніж головою — і сповіщає:

— Ні, здоров’я радника зовсім не поліпшується. Болить живіт, крижі ломить, все тіло ниє. — А про те, що жовч ударила радникові в голову і він жбурляє свічники й тарілки в домочадців, — анітелень.

Вони мерщій заходять у дім, і майстер шапкує вже перед радником — знову так догідливо, що Март не вклоняється зовсім. Радник у тонкій лляній сорочці лежить у просторій світлиці на чудовому ліжку з дашком саме під пахвою у дубових внутрішніх сходів. Радникове лице понуре, вуса сивуваті, настовбурчено-їжакуваті, він майже не помічає поклону майстра Йогана.

— Так-так-так! У мене кольки в животі. Наче грозові хмари клубочаться навколо пупа. Крижі судомить. А на поперек буцімто висипали візок жару з кузні й раз по раз хтось звідти висмикує розпечені залізні прути. Все тіло ниє, мов я не дев’ятнадцять років таллінський радник, а торба, в якій зашумували козячі бібки. Отож я хочу, щоб ти за цими ознаками сказав, яка в мене недуга.

Звичайно, адже для цього майстер Йоган сюди й покликаний. Тож він музикально підшморгує в ніс те, в чого естонською мовою немає милозвучної назви, й починає:

— О вельмишановний і ясновельможний пане, мій доброзичливцю і повелителю! Як сонце стародавньої медицини — Гіппократ, так і місяць її — Гален і тим паче в пізніший час зоряне небо лікувального мистецтва — медичний факультет Падуйського університету…

Та ми не будемо його слухати. Навіть радник пропускає все це повз вуха. І його половина теж. Не кажучи вже про Марта. Але ця промова, хоч і потрібна, як мертвому кадило, продумана заздалегідь. Лікар (чи той, хто сповняє його обов’язки) чи якийсь чиновник, що виконує всілякі важливі доручення, неодмінно має показати лікарські (чи канцелярські) основи своєї премудрості. Принаймні повинен уміти викласти їх, щоб його сприйняли з належною серйозністю.

Гіппократ, Гален і весь медичний факультет Падуї за таких симптомів вважали… Ну, те і те, те і те. А тепер за всіма вимогами науки приступимо до найімовірнішого виявлення, яка хвороба спіткала нашого повелителя й доброзичливця і що in concreto робити в цьому випадку. Мнямнямнямням. Martine, da mihi arcam meam!

Ага, до речі, що поробляє в цей час Мартінус?

Ой-ой-ой… Саме тоді, коли майстер Йоган виголошував у радникових хоромах промову, сталася вельми суттєва подія. Звісно, спочатку ніхто й гадки не мав, що це так знаменно. Саме в цей час дубовими сходами згори спурхнула донька господарів Матильда. Тендітна дівчина-метелик, у якої (в усякому разі нині) ще немає на личку батькової пихи, а на шиї материного срібла. Лише на кирпатенькому носику три веснянки, а над ними — сині очі. її бузкова сукня погойдується, як велика квітка орлика. Ось вона стоїть перед батьковою постіллю поряд з ненькою, так що пані між донькою і Мартом — наче безмовна сторожова вежа.

І коли майстер каже: «Da mihi arcam meam», Март простягає, звичайно, скриньку з інструментами: спершу бряжчить — знімає з плеча, морочиться із защіпкою і відчиняє її. А в цей час погляд його зелених очей силкується обминути радницю спереду чи ззаду і стрітися із синіми очима панночки Матильди. Тому що раз або навіть двічі вони вже стикались із його зеленими. Отож скриньку з інструментами Март подає майстрові, власне кажучи, потилицею. А коли б він мав бороду — справжню, як у дорослого чоловіка, красиву, широку, наче лопушина, моряцьку бороду, — то зараз вона привселюдно роздвоїлася б: половина лопуха настовбурчилася б у бік майстра й радника, а друга неодмінно потяглася б поза радницею, котра стоїть між ними, як рондель[9], до Матильди. Але поки що в Марта немає бороди. Лише висіявся пушок мідяного кольору на верхній губі. І то ледь помітний. Хіба що коли на нього впаде промінчик. Ось як зараз: крізь свинцеву візерунчасту раму світлиці сонце розмальовує речі й людей — нібито всі вони потрапили в дивну густу й ніжну рибальську сітку, а світило відбирає зі свого строкатого вилову лише дещо й примушує блищати-сяйнитися. Між іншим, Матильдині кучерики вже біля його лівого вуха, а Мартові тіль-тіль примітні м’якесенькі вуса коло самих її уст, із яких наче ось-ось спурхне «ой». І ні вона, ні він не можуть одвести погляду від сяйнистих накрапів одне на одному — хай собі мама Калле, мов рондель, стовбичить між радниковою мазункою й аптекарчуком.

— Мнямнямням, — говорить майстер Йоган біля постелі радника. — Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!

І Март, звичайно, ллє, але майже повз триквартову колбу, адже його очі прикипіли до іншого.

Тоді майстер йоган підіймає колбу й тримає її в мерехтливому снопі світла, то вирячуючи, то прискалюючи очі, як це чинять найповажніші лікарі, найвишколеніші ескулапи, і промовляє:

— Мнямнямнямням. Завдяки нашій глибокій вченості із того, що в цій колбі пузириться, ми виразно бачимо таємниці на ситі сонячного проміння: це жовчні страждання, котрі непокоять нашого повелителя й доброзичливця. Це нехіть жовтої жовчі бути вкупі з чорною й опір чорної жовчі, яка не бажає поступитися перед жовтою. Це бурхання двох протилежних жовчей у нутрощах нашого дорогого повелителя й доброзичливця, і я мушу вас застерегти: коли цього не лікувати якнайдійовіше, то може скоїтися, що обидва бунтівники, спінившись, ударять в голову нашому доброзичливцю, і він наперекір своїй неабиякій доброті й цілковито всупереч бажанню почне жбурляти важкі речі у своїх близьких.

Радник сопе й гримить:

— Зовсім не всупереч, а так забаглося. Гм.

Але дружина перебила його:

— Майстер правду каже. Миски й свічники вже летіли в нашу покоївку, Юргена й двірника, мелькотіли понад самим моїм носом, і тому вимагаю, щоб радник якомога швидше отримав найкращі ліки.

Говорить і при цьому бере Матильду за підборіддя, схоже на райське яблучко, і вже втретє одвертає її личко — ось тобі й на! — від юного аптекаря. Дивися, мовляв, на тата й батька міста, як велить порядок і обов’язок. Мартові в обличчя господиня Калле пальці не тикає. Зовсім ні. Тому що Март не дозволяє більшого, як захоплено вилупити очі на радникову доньку, що кожному міському парубкові певною мірою не тільки не заборонено, а навіть бажано. А от радниковій дівулі якнайсувор-р-ріше заказано так недоречно кокетувати і пускати бісики. Тьху!

— Мнямнямнямням, — жує майстер Йоган, — найкращі ліки. Ясно. Найкращі ліки. Такі, що віднайти їх на землі можна лишень серед великих відкриттів лікувального мистецтва. Ясно. В даному випадку, — тут майстер Йоган робить урочисту паузу, і його пронизливий од нежитю та й сам по собі дзвінкий голос сповзає па кілька шанобливих нот униз, і він виголошує хрипко-рокітливо, ніби з-під відхиленої ляди погреба, — це — mitridatsium. Так. Це дивовижні ліки, які склав сам вірменський цар Мітрідат півтори тисячі років тому. Із п’ятдесяти чотирьох найміцніших юркантійських рослин і найбільш слизьких понтійських морських тварин та інших чудес!

— Мітридатсіум чи гндриматсіум — мені все одно, — бурмоче радник. — Головне, щоб він навів лад у моєму животі, щоб мій поперек не пекло пеком, а на душі повеселішало. Так гак… Я зрозумів твою промову з самого початку: хочеш добряче злупити з мене за ліки. Хай і так. Я не поскуплюся. Заплачу, скільки скажеш. Але наколоти отієї бридоти побільше. Щоб вистачило. Сам бачиш, я не якийсь там здихля. У мене тіло справжнього чоловіка — йому потрібна добряча пайка. І, по-друге, хочу бути впевненим, що не даси мені якоїсь отрути, а піднесеш справжнє царське зілля. Ось чому стільки, як я, разом зі мною проковтнеш і ти!

— Ой-ой-ой-он, вельмишановний повелителю й доброзичливцю, — мало не плаче майстер Йоган, — ці ліки не для моєї кишені!

— Я заплачу, — потверджує радник, — і за те, що сам ковтнеш, і за те, що змарнуєш!

— Мнямнямням, — плямкає майстер, — мій повелитель і доброзичливець дуже щедрий… Але зважте — у мене біда якраз протилежна вашій. Так! У вашому тілі взаємне нур тування й непримиренне кипіння жовтої і чорної жовчі, і через це мітридатсіум вам допоможе. А в мене жовта жовч надзвичайно ладнає з чорною, геть зовсім розчиняються одна в одній. Ось чому, якщо за наказом свого доброзичливця я змушений буду вживати мітридатсіум, то щонайменше отримаю від цього корчі. У найкращому випадку — страшенні корчі!

— Гаразд, — каже радник Калле: зараз він не в ратуші обговорює міські справи, а метикує вдома над тим, що важливо для його здоров’я, і через це вирішує розумно, просто й швидко. — Гаразд. Я не хочу, щоб тебе мучили корчі, бо ще загудеш на той світ. Але ще менше бажаю цього собі. Ось чому я не згоден без поруки, лише небо відає, який гній ковтати. Ergo: стільки ж, як муситиму з’їсти я, нехай умне разом зі мною цей твій учень!

Радник повертає свої настовбурчені вуса-щітки й олов’яні гудзики очей до Марта. Але що накоїв той за мить до цього?! Ох, цей шибеник тільки-но поза спиною мами Калле послав Матильді полум’яний цілунок рукою! І це лише чверть справи. А три чверті — те, що він отримав навзаєм од панночки точнісінько такий самий! І тепер од свого успіху, правду кажучи, трохи збентежився. І тієї хвилі, коли радник несподівано обернувся до нього, навіть злякався: а що, як батечко помітив залицяння своєї доньки й аптекарчука? Якусь мить він очікує, чи не гаркне радник. Інакше мерщій вигадав би якусь відмову наперекір ухвалі радника, з котрою майстер, безсумнівно, згоден цілком: що він, Март, мусить разом із радником жувати мітридатсіум. А то він міг би, приміром, запевнити, що ніяк не може цього робити (заради здоров’я радникової родини, звісно), бо од мітридатсіуму вже тричі хворів на жахливий стригучий лишай, що перекидався на всіх, хто був поряд… Ні, ні, такий ні в кого іншого від мітридатсіуму не з’явиться… Або щось подібне. Та зараз, не прийшовши до тями, аптекарчук відповідає швидко, наче прагне випередити можливе радникове гаркання:

— Разом із вами вживати мітридатсіум? Що ж тут роздумувати! З великою шанобою і приємністю.

— І дивіться, щоб цей відиратсіум до обіду був готовий! — застерігає радник.

— Притьмом. Що раніше, то ліпше, — підтримує його дружина й стурбовано позирає на розмальовану обкуту залізом скриню, де сховані останні миски.

— Мої повелителі й доброзичливці, — говорить майстер Йоган і старанно ставить навхрест на шахових плитах кам’яної підлоги носаки своїх черевиків завдовжки з журавлині дзьоби, — все буде зроблено на ваше цілковите задоволення якнайкраще, належним чином і, що найголовніше, за найкоротший строк. Ааа-ааа-ааа-АПЧХХИ!

І радників пес, красивий чорно-сірий лягавий, котрий при аптекарях тримався ближче до господині і гарчав як на майстра, так і на Марта, цей розумний собака стоїть біля Матильдиної сукні — великої колихливої квітки орлика — і, бачачи, що гості полишають дім, вихляє Мартові хвостом.

І от майстер і Март уже на вулиці. Коли шурхіт їхніх підошов почувся зі Старого ринку, на верхньому поверсі будинку пана Калле із тріском розчиняється вікно. У свинцевій рамі з’являються червоні устонька панночки Матильди, і її метка ручка в бузковому, наче квітка орлика, рукаві шле услід аптекарям (безперечно ж, Мартові, Мартові, Мартові!) безліч цілунків.

Майстер Йоган сопе десь попереду й взагалі не відає, що коїть позаду його учень. Так що Мартові не заважає ніхто: він ловить цілунки із синього осіннього бездоння — тьох! тьох! тьох! тьох! І шле у вікно радникового будинку свої: цмок! цмок! цмок! цмок! І регоче, як навіжений…

Раптом замість Матильди виринає, мов кружало сиру, розлючене лице радниці, і вікно хряскає так, що свинцева рама аж стогне.

Невдовзі в аптеці беруться готувати мітридатсіум. Ну, було б перебільшенням сказати, що майстер Йоган звелів з цього приводу затулити віконниці й запалити свічки. Ні, цього він усе-таки не загадав. Це зробив би, можливо, тоді, коли довелося б готувати надзвичайні ліки хворому, який сам був би при цьому присутній. Тоді вже інша річ. У такому разі він, напевне, наказав би поставити розпечену жаровню щоб під аптечне склепіння кільцями здіймався запашний димок, і звелів би почепити навколо свічок вигранені скляні кришталики, щоб вони хилиталися-мінились, і сяйво свічок у солодкавому чаду мерехтіло б і переливалося б, маяло б і коливалося б. Та коли самі, майстер такого не робить. Він взагалі не робить цього в аптеці. Тому що розмальована стеля, і дороге обличкування стін, і скляні вітрини, і засушений крокодил, що звисає над усім цим із розчепіреними лапами і роззявленою пащею, — набагато потрібніші клієнтам, ніж майстрові й Марту. Таким чином, виготовляти мітридатсіум вони починають, як і звичайні буденні роботи, в задньому аптечному приміщенні — в робочій кімнаті, чи то пак у лабораторії.

Тут усе робоче — навколо вогнища сажа, на стелі пліснява, зате реторт, полиць, пляшок і банок набагато густіше, ніж у самій аптеці.

— Марте, приготуй ступку, візьми побільше пляшок, тарелів і маленьких дерев’яних мисочок — ааа-ааа-ааа-ааапчххи! Тьху! І тоді я почну перемішувати основні складники — ааааа-ааа-а-аапчхххи! Ухх!

Март виставляє рядком на лабораторний стіл пляшки, мисочки і, звичайно ж, терези.

— Мнямнямнямням. А тепер зазирни в посудини на полицях, де що є: primo[10] — борошно із ящериних язичків, secundo[11] — порох мумії, tertio[12] — перепалений собачий кал, quarto[13] — мелена гадюка, quinto[14] — рубіновий пилок. Наші останні три лоти рубінового пилку. Цього має вистачити. Інакше муситимемо знову товкти рубіни, а я брехав Юргенові, що в нас буцімто все на мазі… Sexto[15]…

Ну, і так далі і тому подібне, ще сорок вісім речовин. Після всього майстер каже:

— Мнямнямнямнямням. Ти, безумовно, розумієш, що мітридатсіум я приготую сам. Бо для тебе це занадто відповідальна річ.

Що й казати, Март це розуміє. Хоч у цьому будинку рідко трапляється, щоб майстер щось робив сам. Але мітридатсіум справді не виготовляють щодня. Отож хай майстер і чаклує над ним. Хоч Март цілком певен, що мітридатсіум, замішаний ним, вплинув бн на здоров’я радника аніскілечки не менше.

— Мнямнямнямням. Почнемо. Дай мені насамперед для основи електуаріуму[16], скажімо, три лоти бджолиного пилку.

Март відкриває горщик із бджолиним пилком і малесенькою срібною ложечкою сипле на терези потрібну кількість Майстер кладе на другу шальку трилотову гирку і для точності додає ще пучку. І раптом — раптом він заплющується її роззявляє рота. Точнісінько так, ніби хоче закричати й очікує, коли подадуть команду. Тоді закидає тремтячу голову, отримує дозвіл — і чхає — АА-ААА-АААА-ПЧХИ-ИИИИ! Зі страшенним завзяттям і чотирма «И». Хоч в останню мить він і одвернувся, це не врятувало: від чхання так повіяло, що бджолиний пилок зник із терезів, наче лизень злизав…

— Мнямнямнямням, — розгубився майстер, — слава богу, що це трапилося не з рубіновим порошком, а із бджолиним пилком, що коштує всього десять шилінгів за лот.

— І за який ми платимо тільки два шилінги за лот, — зауважує Март.

— Але ж наші збитки все-таки тридцять шилінгів, а не шість, дубова твоя голова! — бурчить майстер.

Проте Мартові ліньки йому заперечувати, адже пуття від цього ніякісінького. До того ж майстер знову наказує дістати той самий бджолиний пилок. Цього разу робота деякий час просувається успішно Март трусить на терези бджолиний пилок, як велить майстер, перемелену акулячу луску, потім козлячу кров у порошку. Майстер зважує потрібну кількість і сипле, перемішуючи, на кам’яний таріль середнього розміру.

Він сам хоче звеліти учневі подати два кухлі жиру з дошових черв’яків, щоб замішати основу електуаріуму. Але до нього знову причепилося непоборне чхання: АА-ААА-АПЧХИИИИИ!

Коли спричинені цим борвій і крутень ущухли, в кам’янім тарелі не зосталося ані пилини суміші трьох дорогих порошків. А краплі, якими забризкано все на столі й майстер Иоган, з чогось іншого, а не з пляшки, де жир з дощових черв’яків, бо Март міцно тримає посудину біля грудей, а корок щільно закриває її.

— Мням, — каже майстер Иоган, оговтавшись після чхання. — Ми робимо помилку, починаючи з порошків. Сьогодні нам треба спершу брати рідини.

Отож вони починають з рідин. За наказом Март приносить настояний на мокрицях спирт, відвар вовчої кишки та мумійну есенцію, і майстер капає піпеткою всіх цих коштовних ліків у широку лискучу скляну чашу. Але саме тоді, коли він хоче в суміш із цих крапель додати із глека чверть кварти сечі чорної кішки, йому знову закрутило в носі. Майстер задирає голову (АА-ААА-ААА) і швидко відвертається од чаші, але в ту мить, коли сам начеб вибухає від шаленого ПЧХИИИИ, глечиком із кошачою сечею він перекидає чашу Вона котиться по столу і, перш ніж Март устигає підхопити її, падає на вапнякову підлогу, і в ній не те що не зостається й крапельки, а й сама розбивається вдрузки.

— Мням, — каже майстер Йоган і надовго змовкає. —Що ж нам робити далі, га?

— Я гадаю, — починає Март, — не лишається нічого іншого: хай майстер прикриє чимось обличчя й каже мені по порядку, що й скільки брати і як змішувати, а я готуватиму. Цього разу. Кхм.

— Мням, — веде своєї майстер Иоган, — цього разу ми справді в безвиході. Одначе, як затулити мені обличчя?

— Ну, — радить Март, — рота й носа зав’язувати хусткою не можна. Бо тоді я не второпаю, що ви наказуватимете. Одну хвильку, я, здається, знайшов горщик…

— Який горщик?

— Підхожий.

— Який саме?

— Отой, глиняний, де мазі варимо. Він саме порожній. І щонайменше на сім кварт. Отже майстрова голова вільно вміститься у ньому і з носом, і з окулярами.

— Як?..

— Ну, майстер начепить собі на голову цей ладненький горщик. Він закриє ваше лице аж до шиї. Так що з-під нього — ні вітерця. Надійніше, ніж шолом, бо для очей і рота нема шпарин. А що казатимете, все ясно чути, хоч і глухо звучатиме. Ви говоритимете, а я тут же сповнятиму.

Що вдієш — довелося так і вчинити. Краще справді не вигадати. Горщик для варіння мазі був якраз на майстрову голову.

Важко сказати, коли саме визрів у Марта чудовий намір. Чим більше носив хлопець майстрові потрібних для мітридатсіуму речовин (подумайте самі, які вони і що за назви!), то дужче огортала його тривога:

«Як же я зможу проковтнути ліки, що ми зараз тут змішуємо, біля постелі радника? Та ще в такій кількості, як і він! І з таким виглядом, наче це звичайний харч або навіть щось смачне?! Адже саме на такий вираз обличчя сподівається майстер. Щоб радник не закомизився, а разом зі мною запихався царськими, на диво бридкими ліками. Адже коли я, жуючи, хоч трохи скривлюся чи мої зуби зацокотять від огиди, це так вплине, що радник відмовиться вживати мітридатсіум — і майстер не отримає ані срібляка. А він же гаряче сподівається. Для нього це було б справжнім пострілом мортири з наймогутнішим дулом, свята правда, якщо взяти до уваги, що всі ці відвари вовчої кишки et cetera коштують… І, безумовно, ясно: якщо цей постріл вибухне в майстерні, то поцілить не лише в нього, а й упаде з докорами, криками та ляпасами на мою голівоньку! Як це я, бевзь, не скорчив приємної міни і не зміг апетитно жувати, сприяючи тому, щоб радник проковтнув свою пайку мітридатсіуму — тоді йому хоч-не-хоч довелося б платити!»

Яким чином ці побоювання і та думка (щоб майстер начепив собі на голову глиняного горщика, вгамував чхання) злилися в Марта в один великий намір, ніхто не знає й не відає. Проте задум спалахнув, уява розігралась, невиразний план набрав сили й народився. Як завше у таких випадках. І вже до смішного чітко постав перед очима:

«Робитиму я таким чином. Ох, чи то чесно й порядно, бездоганно й добре, чи вартно й похвально?.. Ох, милий боже на небі, і Ісусе Христе праворуч нього, і діво Маріє, і всі святі… особливо святий Стефан — захисник усіх маленьких пустунів, адже ви знаєте всі, що нічого лихого нікому я цим не заподію! Саме лиш добро! Це допоможе зменшити ризик, що майстер зостанеться без срібла, і принаймні одведе небезпеку, що радника не занудить від мітридатсіуму (і мене теж). а отже, не збудеться оте навісне, внаслідок чого мене ще й відлупцюють через усю цю мітридатсіумну справу… Ох, навіть якщо мітридатсіум і в такому вигляді подіє на радника менше (у що я, щиро кажучи, не дуже вірю), все-таки панові буде користь, коли він взагалі не проклинатиме на всі заставки бридкі на смак ліки!»

Але чи легко Мартові здійснити свій задум? Очевидячки, просто. Хоч ніхто не заважає йому спробувати. Голову майстра аж до плечей накриває семиквартовий темно-брунатний глиняний горщик для варіння мазі. Майстер Йоган спочатку зсуває посудину трохи наперед, а потому — ледь назад, і долоні добряче беруться сажею. Він намацує рахівницю із синіми крем’яшками і говорить з-під горщика (голос його звучить так, неначе він сидить не на цьому чотириногому ослінчику, а наказує Марту із склепистого льоху, що під лабораторією):

— Мняммм. Давай спочатку.

І Март справді все починає знову. Саме для здійснення своєї витівки. Але робить він ось як.

Майстер каже:

— Візьми фунт борошна із слонових кісток — як витонченіше сказати — слонного борошна.

А Март думає:

«Борошно із слонових кісток? Чи як він мовив — слонне борошно — стривай-стривай-стривай, яке воно на смак? Правильно, я добре пам’ятаю: як страшенно затхла кісткова мука… О ні!

І справді бере мигдаль і сипле на таріль. І відклацує на рахівниці (бо в нього теж є під руками) один синій крем’яшок справа наліво. Точнісінько, як майстер у себе. А той бубонить:

— Тепера візьми часточку унції розтовчених гадючих язичків.

Март думає:

«Стривай-стривай, адже я знаю, які вони на смак. Ось чому й не братиму. Вони ж бо такі пришелепувато-злі.

Її він і сипле в таріль для змішування. І пересуває другий синій камінець на додачу до першого.

Раптом глиняний горщик на голові майстра, чи то пак, точніше буде сказати, голова його в глиняному горщику похитується і, тремтячи, завмирає. Март полою жупана хутко прикриває таріль з боку майстра, і в цю саму мить із-під посудини для варіння мазі лунає страхітливо-гучне, страхітливо-рокітливе чхання:

КНН-КННН-КНННН-ПЧХХХХХИ!

Буцімто підземному богові Вулкану в льосі лабораторії залетів у ніс волохатий джміль.

— Мнямм? — питає майстер трохи перегодом із горщика. — А понад столом добряче війнуло?

І про всяк випадок Март прибріхує:

— Ледь-ледь. Зо два грани гадючих язичків усе-таки підхопило. Так що нехай майстер насуне горщик глибше і сяде трохи далі.

Майстер одсуває ослінчик від змішувального столу, і Март тицяє йому в руки рахівницю. Аби він мав змогу точно контролювати кількість речовин для мітридатсіуму. Як і повинен господар…

І господар каже:

— Мняммм. Тепер візьми унцію порошку ластів’ячого гнізда.

Та учень думає:

І третій синій камінець і в майстра, і в учня долучається, клацнувши, до двох на рахівницях. І згодом четвертий, і п’ятий, і так далі.

Майстер каже:

— Тепер поклади спорошкованого ладану два грани.

Март каже:

— Слухаюсь. — І кладе дві ложки сиропу-медвяну. Майстер каже:

— А тепер поклади три наші лоти мелених рубінів.

Март каже:

— Слухаюсь. — І кладе три грани сушеного розмарину. Майстер каже:

— А тепер — три грани муміфікованої тхорики.

Март каже:

— Слухаюсь, слухаюсь. — І додає півфунта цукру білого, мов сніжини.

Майстер каже:

— А тепер влий гіркого полинового настою.

Март каже:

— Слухаюсь. — І поливає все трояндовою водою, водою, водою.

І в тому ж дусі далі й далі.

Як бачимо, Март обирає все за сеоїм уподобанням, як майстер своєї справи. Часом, проте, він дещо докладає зара-ди рими, але при цьому, боронь боже, не забуває про смак. А таке можна сказати лише про великого майстра.

Та ось у повному розпалі ранок. На ратушній вежі дев’ять разів сурмлять сурмачі. Не забарився й полудень — сурми грають дванадцять разів. І на цю пору в обох аптекарів на рахівницях ліворуч вишикувались по п’ятдесят чотири синіх крем’яшки, а сам мітридатсіум уже загорнутий у білу лляну хустку.

— Ніби сірий трифунтовий буханець, — мовить Март.

— Ніби сіра трифунтова мокриця — сьогодні вона чомусь світліша, ніж має бути, — каже майстер Йоган, вивільнивши нарешті з горщика спітнілу голову.

Майстер витирає ганчіркою сажу з долонь, тикає синьо-червоного, з прожиллями носа до мітридатсіуму і з шипінням вдихає:

— Не розумію через цей, як ти бачиш, легкий нежить, чи правильно приготовано, тобто чи має він належний бридкий запах.

Март нахиляє свого веснянкуватого й кирпатого носика до мітридатсіуму й теж нюхає:

— Запах точнісінько такий, як треба.

І ось вони йдуть. Майстер Йоган, шморгаючи носом, попереду, а Март з мітридатсіумом у хустині — слідом. І майстер чхає:

АА-ААА-АПЧХХХИ!

Можливо, не так несамовито, як уранці, йдучи до пана Калле, одначе ясно-сірі й білі шерехаті мури, осяяні полудневим сонцем, відлунюють: АА-ААА. І разом із ПЧХХХИ облітає жовте й іржаво-червоне осіннє листя й кружеляє вгорі над гребенями дахів у небі й навколо зелених мідних і сірих свинцевих веж. І перехожі (пани й господарки, тата й мами, ченці й черниці, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, торговці, ремісники, ловеласи, робочий люд, балаганники, знахарі, штукарі та жебраки) сплескують у долоні:

— Ой-йо-йой, і майстер йоган десь підхопив нежить!

Майстер і Март підійшли до радникового будинку саме тоді, коли його слуга Юрген змітав на вулиці з бруківки скалки шибок і череп’я.

— Ось і маєш, ось і маєш. Остання миска в цьому домі вилетіла у вікно. Добре, хоч пощастило мені вберегти голову.

І господиня Калле теж вельми гаряче зустрічає їх на порозі:

— Так, так! Слава богу, що нарешті ви… Радникові все гірше! Ваш мітридатсіум конче-конче потрібен!

І Март думає:

«Ото буде, якщо наш мітридатсіум взагалі не допоможе Тому що я в його рецепті, кхм, окремі складники, як кажуть, замінив деякими іншими…»

Вже з порогу вони помічають, що пан Калле набагато похмуріший, ніж уранці. І коли Март поглядає на радника з-за майстрової спини, то йому видається, що аптекар про всяк випадок втягує голову межи плечі. Радниця гамірно веде їх до постелі хворого, а майстер кланяється, наражаючись лобом на бильце ліжка, і промовляє:

— Мій повелителю і доброзичливцю — АА-АААПЧХХХИ! — царський мітридатсіум готовий. Мням. Я не пошкодував ні праці, ні витрат. Шість лотів рубінів і сім лотів сапфірів, необхідних для приготування цих ліків, я розтовк власноручно. Вже не кажучи про інші медикаменти найвищих гатунків. Таких, як попіл шерсті однорога та краплі драконового поту et cetera. Отож якщо мій повелитель і доброзичливець, вживши ці ліки, своїм величним розумом осягне ці надзвичайно рідкісні речовини, котрі заради їхньої найдійовішої цілющої сили вкладені в них, то зовсім не обов’язково, щоб на смак мітридатсіум видався моєму повелителеві найкращим. Мням. Я сказав би навіть більше. Але не скажу. Проте стверджую: тим універсальніший його лікувальний вплив!

А Март обмізковує це славослів’я:

«Якби тільки майстер, дідько б його побрав, не базікав зайвого! Бо коли я пригадую, з чого наш мітридатсіум, боюся, що радник може визнати його цілком не придатним для лікування…»

Але Март недовго потерпав з приводу цього: на верхнім поверсі радникового будинку Матильда почула про появу аптекарів і мерщій майнула до східців. І, перш ніж вийняти з хустки мітридатсіум, Март дістає з її складок осінню ясно-рожеву гвоздику (щойно потайки зірвану в садку, що за аптекою) і блискавично кидає її на сходи так, що не помічає жодна душа. Окрім юнки Матильди, звісно, яка вмить підіймає квітку і з таким личком нюхає її, мов у неї просто-таки небесні й дивовижні пахощі.

Від такої уваги Март з голови до п’ят сповнюється вогненної сміливості й виймає мітридатсіум із хустки. Радник мовить:

— Таріль!

Покликаний господинею Юрген подає майстрові срібну тацю, на блискучому дні якої зображено рицарський турнір, і майстер обережно кладе мітридатсіум так, що рицарі й коні, мечі й шоломи зникають під трифунтовим буханцем (чи, коли зволите, — під трифунтовою мокрицею). Радник мовить:

— Ніж!

І Юрген подає йому лезо з кістяною колодочкою.

«Ніж зі слоновою ручкою», — думає Март, і серце його тьохкає. Він не може збагнути, чому — чи від того, що панночка Матильда саме спускається сходинками і стає поруч нього так близько, що якби Март витягнув трохи вбік черевик із пташиним дзьобом, то міг би клюнути ним краєчок Матильдиної спідниці, — чи його серце стрепенулося від цього проклятущого слова слонна, яке пригадалось аптекарчукові через мітридатсіум…

— Гмм, гмм, — подає голос радник, схиляється напівсидячи на подушки, ставить тацю з мітридатсіумом собі на черево і розтинає буханець впоперек навпіл. — Мартінусе, наскільки я пригадую, йди-но сюди.

Март прямує до радникового ложа. Ступає майже задки, тому встигає помітити, як мама Калле тримає Матильду ззаду за спідницю, щоб донька, бува, не пішла за ним.

— Ну, — буркотить радник, — видно, нам судилось оцю галушку проковтнутії.

Його щоки надуваються, мов у шкіпера корабля, на борту якого стирчать гармати, і той має гахнути по значно сильніших морських піратах, — що буде, те буде, — і який чекає, коли гармаш ткне смолоскип у порох — так, щоб гримнуло застрашливо й негайно зчинилася б люта січа. Але гармаш (як ми вже знаємо) вдатний не лише до гармат, а й до інших вибриків. Із усім впорується. Він одразу хапає півбуханця мітрндатсіуму й щосили вгризається в нього зубами. Те саме, хоч і з бридливим дрожем, негайно чинить радник Калле.

Але розкуштувати мітридатсіум Март не встигає, бо всю його увагу привертає вираз радникового готичного лиця.

Перший шмат лізе під грати вусів радника (під лінькувато підняті залізні грати міської брами) трохи силувано й зникає у воротах. Клац! — силкується радник проковтнути. Але дзуськи! Навіть крицево-впевненому батькові міста цей шмат виявився завеликим: горло забив солодкавий клубок — і радника, свята правда, мало не занудило!

— Гм-гм, я давав раду і не в таких випадках, — давиться радник, — я завше давав прикурити міській голоті, коли та. бувало, комизилась, — і тепер зможу перебороти й оцю сіру мішанину! — Довгими зубиськами могутні щелепи-грати подрібнюють бридкий кусень. Кінчик язика заштовхує пережоване в горлянку — і раптом жуйна машина зупиняється. Мартів погляд метається від Матильди до радника (ох, вічна боротьба почуттів і обов’язку!) — тому що Март розуміє: настає вирішальна мить… Чи минеться його вибрик, і кожен з них спокійно дожує свою пайку, й тоді майстер отримає срібляки, а радникові, можливо, бодай на мить полегшає. Як найчастіше трапляється з хворими, коли вони ковтнуть дорогих ліків… Минеться, чи спалахне скандал?..

Те, що настала вирішальна мить, відчувають усі, хто стоїть біля радникової постелі. Зо страху мама Калле тримає на серці руку із золотими перснями й прохає:

— Радничку, любий, постарайся! Якщо проковтнеш, наші останні тарілки зостануться цілі.

Майстер поштиво схиляється і підказує радникові, як треба ковтати:

— Мнямнямням, раз — і все! Швидко-швидко-швидко! Чим швидше, тим менше відчувається смак!

Матильда уважно дивиться на батька. При цьому один кутик її уст безсоромно тремтить од сміху — у татуся таке кумедне обличчя, а другий — стурбовано-стривожений. Матильда вельми добре пам’ятає, як їй самій під час тривалого нападу кашлю довелося жувати жаб’ячі лапки майстра Йогана і які вони на смак.

Юрген витяг якомога далі шию і про всяк випадок тримає у повітрі, мов щит, між собою і радником срібну тацю з-під мітридатсіуму. Бо на краю стола, до якого може дотягнутися радник, стоїть свинцева чаша, а хто відає, як рухається жовч у радниковому череві.

Але господарів собака, красивий, у чорно-сірих плямах лягавий сидить біля постелі й по черзі зиркає то на хазяїна, який жує мітридатсіум, то на Марта, котрий не відстає від радника. Пес облизується і стукає оцупком хвоста по шаховій дошці кам’яної підлоги.

Март вилупив очі на радника і гризе мітридатсіум, начебто це його щоденний звичайнісінький обов’язок. І тут він помічає: гудзики очей радника випинаються із гнівних зморшкуватих повік, і їхнє сіре олово починає в дивний спосіб плавитися, а вуса настовбурчуються. У майстра першого промайнув здогад, що тут не все гаразд. Він справді починає непокоїтися щодо складу мітридатсіуму: адже не його, а Мартовими руками виготовлений, трясця його знає, може, хлопець Щось переплутав — правда, навряд чи зміг би радник це відчути… Усе ж радників рот-машина зупиняється, і наїжачений кущик вусів насторожує майстра Йогана.

про себе, — як деколи й трапляється, кхм, — віднині у ВСІХ, бодай трохи поважних оселях цього міста, під час державних і церковних свят слід подавати на стіл мартів хліб — бургомістрам, радникам, купцям, гільдійським старшинам, цеховим майстрам тощо. І навіть голоті на різдво можна дати його понюхати — щоб вона менше нарікала на міську управу. Ось чому слухайте, що з приводу цього вельмишановний таллінський магістрат моїми устами повеліває робити аптекарчукові Мартінусу й майстрові Йогану, як його помічникові: негайно почати виготовлення цього самого мартового хліба за рецептом Мартінуса — і ні на крихту не змінювати, навіть для покращання — скільки дозволять аптечні запаси, посуд і сила! І, сповняючи це, пам’ятати і знати: вельмишановний таллінський магістрат і лише він один, що само собою зрозуміло, зумів за останні півстоліття перетворити наше місто в один з найквітучіших торговельних осередків у тутешніх краях і відповідно до цього наш теперішній наказ особливо свідчить про його прозорливість і значимість. Тому ми наказуємо: треба приготувати цього мартового хліба стільки, щоб ми могли возити його в заморські землі та міста. Навіть якщо нам самим буде сутужно. А на чужині мартів хліб повинен удвічі піднести наше славне ім’я, і Таллін, донині знаний тільки ворванським[17] смородом, запахом заліза й зерна, зробити в устах всього світу солодким! Ідіть і виконуйте наказ магістрату, і, до речі, щоб у мене сьогодні на вечерю було чотири фунти мартового хліба!

Поки радник так довго промовляв, його дружина, Юрген і Матильда з’їли мартів хліб до останньої крихти. Лише в Марта, який уважно слухав радника й розглядав Матильду. ще зосталася половинка буханця. І тепер, коли Матильда після батькових слів заплескала в долоні, вигукуючи: «Ой, як чудово, увечері я одержу знову!» — Март зарівнює пальцем на сірувато-рожевувато-білім окрайчику сліди своїх зубів, пружним кроком підходить до Матильди й каже:

— Шляхетна панночко, ви одержите його негайно! Прошу, будьте ласкаві!

І він при всіх: радниковому подружжі, майстрі, Юргені й псові лунко цілує кусник хліба і тицяє в руки Матильді з таким вишуканим уклоном, нібн він зовсім не син покійного нічного сторожа оселедні, а найбільший шаркун орденської пажеської школи.

Матильдине личко зашарілося, як трояндовий пуп’янок, і вона швидко впивається своїми білими зубками в шматок мартового хліба — наче сподівається, що цим приховає свій рум’янець. І чорно-сірий плямистий лягавий сидить долі, пильнує поглядом юну господиню і на знак відданості стукає куцим хвостом об підлогу: копс-копс-копс-копс…

Радник не помічає нічого. Він ще в цілковитому полоні свого великого рішення. Але його жінка все бачить і чує (ці собачі копс-копс-копс їй особливо допікають), і в неї уривається терпець. Знову од злості на бідну маленьку Матильду. Через те, що син покійного нічного сторожа оселедні мусить перед радниковою донькою — наскільки дозволить його мужланство та неотесаність — бути ввічливим, а коли це в нього виходить так само добре, як у деяких купецьких мазунчиків або навіть у дворянських нащадків, ну, тим краще. Але господи праведний, єдина радникова донька все-таки не сміє отак…

Чого вона не сміє, цього не можуть знати ні Март, ні майстер, адже доки вони в кімнаті, мама Калле не стріляє зі своїх гармат. Та ось Март і майстер уже вийшли з будинку і гупають вулицею Мюйрівахе в напрямку Ратушної площі. Лише тепер Март здогадується про обурення в радниковому домі. Але він озирається і через плече посилає на горішній поверх поцілунки рукою (де ще може бути Матильда, як не біля вікна!). Раптом Март бачить, як із-за доньчиної спини вигулькує лице мами Калле, схоже на кружало сиру, і як бідне дитя, котре махає ручкою, силоміць відтягують од вікна. І Март чує також, як стара гримає:

— Дівчисько! Що ти собі дозволяєш! Начувайся! Ось я тобі! Боже милосердий! Коли я була мол одою…

Як було в давнину, коли радникова жінка була молодою (якщо взагалі отакі мегери бувають молодими, — думає Март), як було в давнину, лишається для хлопця таємницею. Свинцева рама зачиняється з таким хряскотом, що Март думає: «А в деяких випадках шиби зі свинячого міхура значно надійніші від скляних…»

Так вони йдуть далі. Мартові, звісно, нерозумно лізти поперед майстра, хоч радник у своїй промові понизив того до помічника, принаймні у справах виготовлення мартового хліба. Але плентатися за майстровою спиною, як завше Мартові теж трохи незручно — і це сьогодні, коли велика, просто надзвичайна подія для всього міста, як можна зробити висновок з радникових слів, сталася завдяки мартовому починанню. Одне слово, Март упевнено крокує поряд із майстром. І при цьому помічає: той шморгає носом утричі гучніше, ніж ідучи до радника, хоч його нежить наче трохи відступив, адже чхає він рідше. Але саме тоді, коли Март зібрався пояснити, як і чому, власне, таке сталося (бо серце так і тьохкає в нього), саме тоді на майстра накотилося найстрашніше чхання за весь день:

— ААП-АААП-ААААПП-АПЧХХХХИ!

Аж виляски пішли по всіх довколишніх арках. І коли відлуння та свист ущухли, Март вирішує, що, можливо, сам бог пальчиком полоскотав майстра і той розічхався саме тієї миті, щоб утримати аптекарчука від одвертості. Март деякий час німує поруч майстра, згодом наспівує:

Ну, ось на цьому в нашій історії можна б сказати: «Кінець діло хвалить», якби цікавість не спонукала нас усе-таки поглянути, який вигляд має ратушна аптека зовні і всередині через два тижні чи, радше, два місяці.

Для покупців у передній стіні аптеки вже не одне віконечко, а двоє. І Марта, який мружився на осонні, в них не видно. Біля старого вікна порається майстер Йоган, причому помітно, як сині прожилки на його м’ясистому носі потьмяніли, а червоні — зблякли. І поратися йому там, біля віконечка, немає особливої потреби. Хіба що продати якомусь спраглому магістратському ландскнехтові чару кларету чи накапати шевчукові з пляшечки ковток сечі чорної кішки — од кашлю, чи купити в селюка, який приїхав на базар, повен берестяний козубець ялівцевих ягід. Чи ж багато тих недужих і раніше приходило до майстра Иогана? А тепер і говорити нічого.

Поряд із старим вікном у стіні прорубано ще одне, біля якого метушиться новий аптекарчук, найнятий нещодавно Мартом. До речі, на перший погляд з лиця він вельми схожий на Марта, підстрижений під макітру чуб, веснянкуватий ніс. Тільки очі в нього, коли поглянути зблизька, не такі зелені, а обличчя, мабуть, плескуватіше. Одначе перед віконцем товпиться понад дві дюжини завзятих покупців, і він раз по раз простягає їм — шурх-шурх — сірі й білі, жовті й рожеві мартові хлібинки, а одержує — дзінь-дзень — шилінги…

І, штовхаючись, покупці гомонять:

— Такої солоднечі немає ніде в світі…

— На Мартів день[18] треба припасти мартового хліба.

— Мені жінка сказала, щоб і додому не потикався без нього…

— Треба поспішати, бо сьогодні повен корабель одіслали в Ригу чи в Турку, чи деінде, а мигдалеве борошно нібито в них уже кінчається…

Та коли з цікавості або заради ласощів поторгати дзвіночок біля аптечних дверей і ввійти до приміщення, відразу ж видно, що тут за цей час трапилося.

За наказом магістрату майстер Йоган поступився як половиною аптеки, так і лабораторії, які стали робочою кімнатою для виготовлення мартового хліба. Тут із полиць прибрано скляний та глиняний посуд і всуціль заставлено хлібинками найрізноманітніших розмірів та кольорів: сірих і тугих, як овечий сир, жовтих і довгастих, наче формований віск у діжечках, рожевих і плескатих, мов обідрана шинка. На деяких витиснені навіть листки конюшини і трояндові пуп’янки або міський герб із хрестом — це за допомогою формочок із каменю й срібла, які Март замовляв для свого товару і встиг отримати у майстрів. І його самого, радісного, видно з дверей лабораторії — рукава закасані, по обличчю котиться піт; він наставляє трьох помічників, які у великих кам’яних ночвах змішують дорогі складники мартового хліба. А довкола хмара таких солодких пахощів, що якби хто згори, із запліснявілого склепіння, сипнув рожевих шипшинових пелюсток, навряд чи вони полетіли б на підлогу, а, напевне, зависли б на духмяних випарах мигдалю і трояндової води…

Та Март угрівся ще й тому, що він тільки-но повернувся з гавані, звідки сьогодні відплив у Ригу чи Кенігсберг перший корабель із мартовим хлібом. Корабель мартового хліба, як гомонить усе місто. Як Март примусив говорити все місто. Певна річ, корабель мартового хліба не треба сприймати слово в слово цілком… Хоч так і є, але все ж не з повною поклажею… Тому що на старе незугарне корито повантажили двісті шиффунтів ворвані та чверть шиффунта мартового хліба…

«Це правда, так воно і є, — думає Март, — адже, приміром, як для ковбаси із пташиних язичків беруть одного коня і один пташиний язичок… І ще багато-багато речей, — обмізковує Март, — робиться таким же чином: називаємо їх за кращою часткою, дарма, що вона порівняно з тією гіршою он яка дрібненька. Так і з таллінським кораблем мартового хліба… Допоміг би йому господь дістатися на місце і разом із ворванню інших купців продати за красну ціну й мої солодощі. Не морочитимуся, як його називати, — мартово-хлібним, чи то пак ворванськнм, не думатиму над цим і край. Краще хай над цим сушить голову єпископ Хенрікус чи його християнська парафія…»

Тільки-но Март, усміхаючись, додумує до кінця так безсоромно про єпископа, як із площі, що перед аптекою, долинають вигуки і крики:

— Дорогу, дорогу! Пропустіть його світлість!

Дзвінок біля дверей калатає-вітає, й аптеку вмить заповнює гурт вельми поважних осіб. Таких, перед якими майстер Иоган, котрий вовтузиться у передпокої біля віконця, зриває берета раніше, ніж починає бити поклони… Так, іноді трапляється, як латиною говорять. Lupus in fabula, себто про вовка помовка, а він навстріч. Адже про єпископа Хенрікуса Март саме думав — і от уже його превелебність стоїть в аптеці попереду всіх гостей. Рясна біла сутана поверх могутнього черева ненажери, триповерхове підборіддя, вдоволена посмішка; обіруч нього п’ятеро-шестеро каноніків десь такої ж вгодованості, а трохи позаду — чимало місцевих панків і паній. Серед останніх, між іншим, Март угледів і Матильду. А от старих Калле чомусь немає.

— Хо-хо-хо-хоо, — регоче єпископ і втягує носом повітря, — у вас же й пахне, наче сюди прнтягли всі весни трояндового саду, все миро[19] і ладан кафедрального собору[20]… Свята правда! Я бажаю сам скуштувати вашого дива! Тому що нинішні міські купці такі неуважні до свого єпископа (при цьому високий церковний сан кидає на купців ^га їхніх дружин такий шельмуватий і водночас задерикуватий погляд, що має означати: ви розумієте, хоч я вас і звинувачую, але надто серйозно сприймати це не варто, адже ми одним миром мазані), такі неотеси, що я, їхній духовний отець, тільки чував: магістрат уже кілька разів на бенкетах ласував цим дивом, і в радників за домашнім столом теж їдять, а єпископ, окрім чуток, усе ще нічого не відає. Мартінусе, ти, подейкують, майстер своєї справи, тож дай мені добрячий кусень!

Март у такому випадку не скнарує. Негайно підносить єпископові шматок завбільшки з поросячий окіст:

— Ласкаво прошу, пане єпископе, нашому виробу цс така честь!

І його превелебність призволяється — тобто умінає, аж за вухами лящить. Скільки рот дозволяє, вгризається зубами, прицмокує язиком і все облизує товстелезні губи, насолоджуючись смакотою.

— О-о-о!.. — вигукує єпископ, коли фунтова пайка мартового хліба вже зникла між його широченними зубами, — о-о-о-о!.. Адже це сазиз цілком extraordinarius… І ти, син нічного сторожа оселедні, вмієш готувати такі ласощі? І ви робите це в товаристві якихось човнярів і машталірів? Неймовірно! І називаєте мартовим хлібом? Від твого імені? Ні, ні, ні, ні! Я вам забороняю це — називати отак. У страви, яку споживає єпископ та його каноніки, — він обертається до своєї свити, — куштуйте, куштуйте, — у такого наїдку, особливо якщо його походження вельми сумнівне, повинна бути назва витонченіша й неодмінно латиною. Не мартів хліб. А martipanis. Мартіпаніс, який в усьому світі, наскільки я правильно розумію вимову латинською мовою, називатимуть марципаном. І ти, Мартінусе, не засмучуйся: при бажанні твої нащадки у цій назві віднайдуть ім’я свого діда. Звісно, коли схочуть. А зараз, — він знову жує кусень марципана і, не проковтнувши, каже: — Зараз я хочу тобі, Мартінусе, за пречудове відкриття належно віддячити. Так, так. Прохай, що хочеш. Одначе, пам’ятай: я не король, у якого в казках за такої нагоди прохають півкороліиства або руки королівни. Хо-хо-хо-хо! Тому що пів-єпископства без папського дозволу я тобі подарувати не зможу, а доньки в мене немає. Отже, прохай у мене щось розумне, що відповідало б моєму сану.

Від цікавості аптека, запруджена поважним товариством, замовкає. Тільки єпископ і його каноніки чавкають марципаном, а Март думає, як ніколи, напружено: прохати, що хочеться, чи ще ні? Він шукає очима Матильду, щоб поглядом запитати її, але юнка десь загубилася між паній, і Март дивиться у вікно на площу. Він бачить: пан Калле разом зі своєю благовірною підіймається від Старого ринку. Вони йдуть так швидко, як можуть, одначе під гору нерівною бруківкою просуватися тяжко. Через кожні десять кроків вони зупиняються і переводять дух. Власне, хекає лише мати. Чомусь (може, від недоброго передчуття) їй трохи лячно. І Март вирішує: гаразд, нехай тоді її страх буде недаремний. Нехай має для цього всі підстави! Ось так!

Минаючи єпископа та ного свиту, Март між радниками хапає за руку Матильду іі виводить її до пана Хенрікуса:

— Вельмишановний єпископе, благословіння — ваш обов’язок. Нічого іншою я не прохаю: благословіть нас із цією дівчиною на шлюб.

— О-го-го! — дивується єпископ. — Адже це доня радника Калле — Матильда? — Якусь мить він роздумує і запихає в рота третій кусень марципана. — Он воно що! А чому б і ні?! Коли вже пообіцяв, благословляю вас. І таллінському магістрату, — це вам, друзі мої, — буде корисно, якщо трохи підчикрижу пера гордині. Хоча б задля годиться. Сина нічного сторожа наречу зятем радника! Ага, так-так. — Тут єпископ, який любить іноді вдаритися в політику, згадав про наречену. — Так-так. А ти, дівчино, згодна?

Юна Матильда слухала єпископські міркування і думала. «Ти ба, і сліпий півень інколи ненароком знаходить зерно». А зараз вона опустила променисті очі, спаленіла — личко стало наче з рожевого марципана — і прошепотіла:

— Та-а-а-ак…

Після цього єпископ Хенрікус тут же благословив їх на шлюб. Тільки-но серце тричі тенькнуло від радості, як до аптеки зайшло подружжя Калле.

Радники зі своїми дружинами вмить оточують обидві пари і так їх цілують і віншують, що просто жах. Хто із ввічливості, хто глузуючи, деякі — далекоглядніші — щоб приховати заздрість. Поздоровлення і поцілунки лунали якийсь час, перш ніж батьки збагнули, що насправді скоїлося. Після цього тато Калле так обіймає Марта за шию, що до пуття й не збагнеш, чи це каральний ляпас, чи дружній штурхан, чи шльопанець тестя.

— Ну, такі пригоди коли-не-коли кінчаються значно гірше. Якщо Матильда бажає бути жінкою майстра по виготовленню мартового хліба, то нехай.

— Дружиною марципанового майстра, — виправив єпископ.

Але маму Калле це аніскільки не втішає. Вона гикає і непритомніє— саме там, де біля дверей лабораторії стоїть ясенева софа з високою спинкою. Так що падати зовсім не боляче. Але довго лежати там їй не доводиться. Щодуху, мнямьямнямнякаючн, до неї поспішає синьо-червононосий майстер Поган (адже в кожного наприкінці розповіді має бути своє місце й заняття) і відволодує радницю такими смердючими, але дійовими краплями, що один кмітливий опасистий купець каже, осміхаючись, майстрові Йогану:

— Знаєте, тепер, коли ваш famulus своїми дивовижними солодощами приспав свого тестя й півміста, ви можете своїми гидомирними краплями приводити до тями всіх зомлілих тещ. І навіть, я вірю, й померлих тещ. Це буде ще прибутковіше, ніж приготування марципанів. Хе-хе-хе-хее!

Тим часом пан радник Калле скликав на весілля до свого дому весь люд, що був ув аптеці, і, звісно ж, на чолі з єпископом. Чутка про витівку його превелебності, неабияке щастя аптекарчука і радникової доньки вже сягнула-розпросторилася по всій площі. Там усе густішає натовп цікавих сусідів — зловтішних гільдійських купців і радісних ремісників. Майстер Йоган продає їм келихи чудового кларету і закриває віконниці. Адже він теж запрошений на весілля!

І невдовзі із аптеки починають виходити весільчани: попереду — єпископ Хенрікус, який навіть послав гінця принести йому з Вишгорода єпископську митру. За ним ідуть молодята. Март відкасав рукава, а на капелюх начепив гвоздику. Матильда ніяк не може тримати серйозною квіточку своїх уст і міцно держиться за Мартову руку. Услід за молодою парою йдуть батьки Калле. Радникове лице ніби промовляє: що буде, те й буде, а, можливо, все обернеться на краще, тому що мені здається, що цей Март своїм сидриватсіумом справді прославиться, і ми з ним… А лице ного дружини пихатіє: радниця в будь-якому випадку повинна мати гідність, от, будь ласка! За обома Калле плавом пливуть інші пани і панії, дженджики й чепурухи. І найостаннішим — майстер Йоган (усе ще або знову: АА-ААА-АПЧХХХИ!) і троє мартових підручних із ношами, на яких два пуди марципану для весілля. А за ними, метляючи хвостом і облизуючись, біжить підстрибцем чорно-сірий пес. Мартові помічники весь час мусять віднаджувати його від нош із марципаном:

— Геть! Геть!

Осіннє небо синє-пресинє (таке буває в Талліні вряди-годи), як очі нареченої, коли вона зводить їх, щоб поглянути на Марта. Тоді й Матильда бачить у синьому бездонні — навколо Мартових зелених очей, розкудланої голови і капелюха з гвоздикою — червоні дахи, і жовті мури, і сірі вежі, і те, як із вузеньких вікон на синьому тлі неба витикаються золотисті сурми. І вся процесія, і весь міський навколишній люд чує на вулицях, як залунала весільна музика:

Під цю мелодію чорно-сірий собака в хвості весільного почту врешті зрозумів, що нема надії під ступитися до нош із марципаном. Збагнув і вирішив спробувати щастя в іншому місці. Біжить і обнюхує чутливим чорним лискучо-вологим носом усіх, хто йде на весілля, — і чує, що в Мартовій внутрішній кишені прибережений для Матильди особливо духмяний кусень марципана. Між нами кажучи, марципанове серце. Але собака, звичайно, не бачить крізь Мартів жупан, що то серце так гарно пахтить, та й не збагнув би цього, якби навіть і побачив, а просто вважав би його найсмачнішим на землі наїдком. І коли єпископ зупиняє почет (щоб весільчани під супровід сурм заспівали пісню, а він ними — ааа-еее-ууу — вище! нижче! — керуватиме), тож, коли зупинилися, а з усіма й Март, чорно-сірий пес тицяє тремтливий чорний лискучо-вологий, страшенно милий носик у Мартову долоню і дивиться на нього такими благальними і такими страшенно милими очима, чи не так… тицяє чорно-сірий, або з іншими рябинками, або зовсім одномастий собака, твій собака, чи не так, тицяє тобі в долоню страшенно милий носик і дивиться такими благальними і такими страшенно милими очима на тебе і ніби каже: «Любий і шановний юний господарю (чи господинько), всі мої сьогоднішні ранкові справи давно зроблено, а ти стоїш тут, на площі, одна нога попереду, друга — трохи позаду, вже так чудернацько довго, що я хотів би вельми тебе прохати: повертаймось додому…»

Тоді ти вмить упізнаєш свого собаку, тому що він не лише існує зараз, а, звісно ж, багато в дечому чудовіший за прудкого каллевського лягавого п’ятсот тридцять шість років тому… І ти пестиш свого собаку тут же, на Ратушній площі, несказанно радий, що знову знайшов його. І тут же у кав’ярні, що в Сайякяйке[21], ти купуєш (якщо воно саме є) красиве розмальоване марципанове серце — щоб по дорозі додому з’їсти разом із собакою.

І ось ти йдеш із ним додому, смакуючи мартово-марципановим серцем, і, либонь, трішечки замисленіший, ніж коли вирушав на прогулянку.

ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» КИЇВ 1978

Гумористична казкова розповідь про життя середньовічного Талліна, про кмітливого помічника аптекаря, який випадково винайшов марципан.

Переклад з естонської Олександра Завгороднього

Оформлення Сдара Вальгера

Перекладено за виданням:

Jaan Kross, Mardileib, kirjastut «Eesti raamat», Tallinn, 1973

К 70803—076 141—78

М206(04)—78

© Видавництво «Веселка», 1978, переклад українською мовою.

МАРТОВ ХЛЕБ

Повесть

(На украинском языке)

Для среднего школьного возраста

Перевод с эстонского Александра Сергеевича Завгороднего

Оформление Эдгара Вальтера

Издательство «Веселка», Киев, Бассейная, 1/2

Редактор Н. І. Тищенко

Художній редактор Д. П. Присяжнюк

Технічний редактор К. П. Богдан

Коректор Н. В. Третиниченко

І. Б. № 831

Здано на виробництво 20. 10. 1977 р. Підписано до друку 10. 02. 1978 р. Формат 60Х84¹/₁₆. Папір друк. № 2. Гарнітура літературна. Друк, високий. Фіз. друк. арк. 2,75. Обл. — вид. арк. 2,20 + 4 вкл. (0,54)=2,74. Умовн. друк. арк. 2,55 + 4 вкл. (0,5)=3,05. Тираж 65 000. Зам. 1398-7. Ціна 20 коп.

Видавництво «Веселка». Київ-4. Басейна, 1/2.

Львівська книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Львів-5, Зелена, 20