САФАТ ЗІНИЧ

Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута б'ють да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже і вдав. А пан майор наш і розсудили:

- Тобі,- кажуть,- не при вербецирці маятись: скоро по обрихтунку підеш до полку.

От і пішов.

Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки зайшли.

Мене дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по кватирах собі стояв. А добрі кватири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі як у нас, чи що.

А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись.

А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була - ув одно лежала. А діточок не було в неї, лиш одна дівчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці її тихонькі та благонькі або в личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі була!

У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат було і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з дому), і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, - каже,- бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?"

Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так. Як го було одного вечора не видить, то і вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така вже установа, що два або три роки передом собі слово дають, а відтак аж побираються.

А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав, мабуть.

Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій кватирі гомін Прибігаємо, аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали і питати, що отеє таке за лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люде всі якраз нам і відповістили:

- Янко,- кажуть,- відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча, коли знаєте.

- Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не сказав.

Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру.

У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля.

Увечір збирається і Сафат.

- А ви куди оце? - питаю.

- На весілля,- каже,- іди принеси мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені червінця.

Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. "Що тут робити?" - думаю я собі. Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю.

- А там що таке? - питаю людей.

- Сафат Зінич застрелив молодого,- уповідають. Я закаменів.

- А де ж він? - кажу (Зінич оце).

- Пішов сам до арешту,- кажуть.

Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль!

- Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?

- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.

Жовняр раз був.

СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ

Повісточка

Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той на папері не спишеш, - такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. "Що ти, дівко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!"  А легіні наші мов не видять, що дівчата в'януть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі вхопишся, так засіяють!..  Вечір дав бог тихий та милий, - сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять так ходять попри їх ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та високими нашими горами! - Чого ти так засумував, Василю? - став один легінь другого питати. - Чи не болить тебе знов голова? - Або мене коли голова боліла? - каже другий.

- А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?

Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:

- А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що козир-дівка?

- Дівчина на цілу Буковину! - каже Іван. - Гадаю за тиждень старости слати.

Василя мов на паль хто посадив би.

- І я гадаю, - каже. - старости посилати.

- Як собі, братчику, любиш! - умкнув Іван та й стис плечима.

Василь ще дужче осердився:

- Таже, - каже, - оба, чей, з нею не оженимося?

- Оба, правда - ні, але я то знаю, що оженюся з нею.

- А чому ти, чому не я?

- Тому не ти, - каже Іван, не тративши ані раз доброї волі, - бо я старший, і дівка моя має бути!

- Коли ж бо вона мене любить, - каже Василь, а сам аж кипить.

- А я її люблю, - каже Іван, мов кам'яний.

- Або най так буде, - каже Василь, - як дівка пристане.

- І так ні, - став Іван спроволока говорити. - Олена буде моя!

- Хіба мене не буде! - кремснув Василь.

- На таке я зараз пристаю, - відвернув Іван смішком. - Ходім та поміряємося: хто виграє, того й дівка буде.

- Ходім! - крикнув Василь.

- А чим, ножами чи пістолетами? - питає Іван.

- Чим хоч! - верещить Василь. - А Олена буде моя!

- Та вже побачимо, - рече Іван, - як нам лицарське щастє послужить. Гайда!

Пішли в чагір... Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.

Іван і Василь - були се два багатирські сини із Соколія.

Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне любилися, - бувало, ні кроку один без другого.

Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли піде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте, опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то гатить топірцем - не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук, а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить бути, аби не знати що, - дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину, та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата:

- Дєдю, дайте мені одну корову!

- А тобі нащо? - питає старий.

- Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.

- Возьми собі, сину! - каже старий.

Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, - згорів на шкрум...

Ще одно вам розкажу.

Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків, щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба коралі, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того - посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. "Так тобі треба, - каже, - най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на нашій царині є цвіту доволі!" ...Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його там прив'язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від Івана він не утік.

При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то нещасливе коханнє, що вже не одному чоловікові віку укоротало...

У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими цвітами; тут наші парубки поставали.

- Стріляй! - каже Іван.

Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.

Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло - а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками повишивала.

Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя - слеза йому в очах закрутилася.

- Видиш, брате, - каже, - треба нам сього було?

- Зав'яжи мені руку, - каже Василь, спершися на дерево, - бо зачинаю ослабати.

А кров, бачите, так грає косицями.

Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та й зав'язав.

- Ходім, - каже, - тепер додому, я тебе підведу.

Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:

- Олена тепер твоя!

- Авжеж, - каже Іван, - по-лицарському праву моя.

- Я без неї не можу жити, брате Іване!

А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.

- Попрощаймося, брате, - став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі по тварі покотилися, - попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!

Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув - пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи...

Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі, тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! - чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний - Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: "Тут тобі, донечко, - каже, - сидіти, а не коло печі вештаться. Личенько згорить".

Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.

- Е, що! - каже Василь до Івана. - Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде під кріс.

- Ходім, - каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик росити. А наші стрільці навіть без сердаків.

- Що робитимемо? - питає Василь.

- Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, - каже Іван.

Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й забавитися. Наші легіні не були від того.

Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та квіточка на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й то за одну минуточку.

Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало; гори дишуть усіма запахами, - красно, любо, мило.

Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. "А що, - питає жартиком, - котрий з вас шле старости?"

Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі "добраніч" та й розійшлися.

Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його надії не мала. "Ми, - каже, - з Іваном мірялись: я пройграв - а ти будеш Іванова. Але не забувай про тото Василя - ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!"

Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:

- Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!

- Годі, годі, любко моя! - каже стара, а сама так і журиться. - Годі, донечко моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!

- Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум'яного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!

- Бідо ма бо з тобою, дівко! - стала стара нарешті сердитися. - Або Йван, може, не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?

От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.

Під полуднє летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.

- Газдине, - каже, - до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелі в кліть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня, - .. а сама вже така рада, господи! "Що ж, - гадає собі, - віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться її туга".

Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.

- А раді гостям, паніматочко?

- Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара. - А яка щаслива година вас принесла? - а сама сіла собі в образи.

- Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до двора золотого.

А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла - не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.

Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили та як до святої молилися - так її любили. Але що ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втичне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!

Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став - мов крига леду студеного: ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав - той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло, горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:

А в хаті сяде собі кінці стола, зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! - та й вийде, мов п'яний, надвір. А стара ненька плаче; "Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати!" Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.

Дав господь і Николая святого діждатися. У нас храм. А красно та любо на божому світі! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені ліси ялинові позацвітали та припорошили шовкові трави, мов золотим маком. Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка-річка бринить по білому камінню - ти б гадав, що срібло розсипалось та задзвеніло. Мило, весело! Лиш у Івановій хаті сум, мов у домовині. Стара куди кинеться – плаче:

"Синку мій, Іванчику мій! Іди, - каже, - хоть до тещі на храм, може, межи людьми розважишся. Іди, любчику мій".

- Піду! - каже Іван, а сам аж чорний... так змарнів. - Піду; збирайся, жінко, підемо обоє.

Зібралися, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А далі як припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! "Господи, - каже, - господи милосердний! Коли нема вже моїй дитині ліпшого, талану, то волію я його поховати - легше мені буде!" Кроваві сльози почуріли з темних її очей.

А молоді ідуть собі плаєм - нічичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить: "Співайте, співайте, люде, з нами - дивіться, як красно дав господь милосердний, - співайте!" А квіточки, що краєм процвітають, собі просять: "Любіться, обніміться, люде! Обгорніться чистою любов'ю - от як ми!" А самі пригорнуться одна до одної, мов справді вони обіймаються. А бджілка манесенька ґуля та ґуля собі плаєм, та в одно гуде: "Ану, люде, ану подивіться на мене! Адіть, я з кождої чічки мід збираю; збирайте ж і ви - світ сесь солоденький, - збирайте!" А кобилечка невеличка собі виспівує та вигукує в зеленій траві: "Ану, люде, ану! Годі журиться, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому - от як та от як!" А сама як підскочить собі, як знов заспіває - аж дзвонець-зілє у траві зашумить!

Іван повеселішав трошечки.

- Олено, серце! - каже. - Коли нема мені від тебе ні словечка любого, то заспівай хоть! Вона зараз і завела:

Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм - ти казав би, кожде дерево співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! - Василь стоїть перед ними. Увесь у золоті, а сам красний, красний! - ще кращий, як був, лиш що поблід трошки на личку. За ременем пістолета та насаджувані ножі.

Молоді стали. Василь протяг руку:

- Як маєшся, брате Іване? Здоров?

- Здоров, славити бога! А ти?

- Здоров, друже мій.

Та й поцілувалися.

- А се де ти дотепер був? - став Іван питати.

- Був я, пане-брате, в Угорщині в опришках; старшував на сто хлопців, - гадав забуду своє кохання. Годі! Тепер вернув до тебе довідатись, як живеш. Значно по тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай, пане-брате, віку молодого - віддай її мені!

- Жартуєш, Василю!

- О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: віддай мені Олену!

Іван засміявся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув. Іван вихопив і собі ніж - пустилися один на одного, мов ті тигриси молоді. Страшно було дивитись, як вони боролися, довго не пізнати було, чий верх. Аж тут пістоля - грим! Кров бризнула у три косиці, Василь повалився до землі, а Олена, мов нежива, на його. Як оба товариші боролися, то вона вихопила своєму чоловікові з-за ремня пістоля та хотіла йому в груди, але чи їй дуже рука тряслася, чи що - не трафила свого чоловіка, але Василя, - а Іван усе те видів.

Упав Василь та й лежить. Іван схилився, здоймив його на руки та й заплакав.

- Братику, братику мій, як рідний! - ми оба нещасливі!

А Василь ані ворухнеться. Добре утрапила.

Пообтирався далі Іван, узяв товариша на руки, заніс у чагір та й накрив зеленим віттям ялиновим.

- Вопівночі, - каже, я прийду та тебе поховаю... Ходім, жінко!

Під полуднє стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нічого не було; лиш сорочка на Іванові закривавлена трохи, більш нічого.

* * *

Гостей повнісінька хата, - а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано - у тещі. Олена біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.

- Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка покривавлена? - .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.

- Лишіть, нене, - каже Іван, - не обтирайте! Се кров з ясного молоденького сокола.

- Убив сокола, та пір'я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали, - стали другі парубки казати, що там у храму були.

- Питайте жінки! - промовив Іван грімко, а сам аж підскочив. - Питайте її, чому вам пір'я не намикала: не я убив сокола, а вона.

Олена встала та хоче виходити з-за стола.

- Сиди, ані руш! - крикнув Іван.

Стара в плач.

- А оце, - каже, - я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!

Іван обернувся до парубків:

- Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.

- Просимо, просимо! - обізвалися усіма.

Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, - геть-геть розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї тещі:

- А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?

(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)

- Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без права.

Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через стіл. Пропав.

* * *

Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив:

- Маєш, - каже, - братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!

Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.

Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.

Не прийшла стара мати: як учула - таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.

Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.

(1862)

ХТО ВИНЕН?

Оповідання народне

Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося - що й до крихіточки тямлю.

А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.

Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде - відти не прийде, де що пішло - відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,- бог би їх не простив!

От скоро, кажуть, Лавра спрятали - молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.

- Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,- жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.

- Батьки мої любі, голуби мої сизі,- стане вона їм, бувало, правити.- А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!

А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! - то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити - ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали - то най і старе сховається!

Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками - Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..

- Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.

- Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...- та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.- Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.

- Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! - промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.

- Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля! - аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.

А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..

Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.

- А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? - питає стара.

- Та гаразд, паніматочко!

Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.

- Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.

Стара така рада!

- Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.

- Калина бух! - до землі:

- Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.

Стара мов і не чує.

- Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.

Присилувала, віддала.

* * *

По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.

- Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.

Поїхали...

По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.

Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.

- А відки, легінь? - пита старий.- Куди дорогою?

- Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.

- Наймися в мене.

- Та добре.

- А що правиш?

- Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.

- Згода. Просимо ж у хату.

Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.

А молода молодичка дома умліває:

- Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!

Він за кресаню.

- Іду,- каже,- до Черемошу глибокого - не далеко.

Вона його за ручку:

- Не йди,- каже,- або й мене бери.

Остались обоє, обгорнулись - нічо не говорять, лиш пла­чуть. А він нарешті промовив:

- А чого тобі,- каже,- попід вічка такі синці? Чого, голубко? - та й знов став цілувати.

- Нелюб убиває,- каже.- Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?

- Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! - Так говорив, обіймаючи її, як голуб го­лубку.

А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:

- А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!

Вона мовчить.

- Чому ти мене не любиш? - я тебе ще раз питаюся!

Вона мовчить.

- Ех! - відмахнув сокирою та хоче її в голову.

А Марко лап! - за руку:

- Стій!

Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пус­тив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.

* * *

Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.

Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:

- А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..

А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...

Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.

- А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? - питаю.

Він на мене пильно-пильно подивився.

- Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?

- Не був,- кажу.

А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.

- Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він,- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?

Я стис з плечей, а він яв плакати:

- Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!

- Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.

- О, вже! - каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: - Я би, дядечку, пішов до віконця!

Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається - а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.

- Іду,- каже,- зараз.

Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам - та й уже по нему.

- Марку! - кричу.- Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!

А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».

Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.

* * *

Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.

- А ти хто? - питає ув одно.

- Таже я твоя неня, доню! - голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.

Вона лиш покиває голівкою:

- Та ти мені не неня! - каже.- А де ж ти мені неня?..

Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу!

- Ачей, господь милий,- каже,- умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!

А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,- саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері.

- Матіночко,- каже,- ану, припадьте і ви та кажіть мені «отченаш», а я за вами казатиму.

Стара припала та й проказала їй і «царю небесний», і «святий боже», а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у «отченаші» зупинилась:

- Ненечко,- каже (та й справляє пальчиком у віконце),-ах, матіночко моя, адіть - о-о!.. Ох, ненечко моя, любко!

- Да бог з тобою, доню! - голубить стара.- Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці - там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко.

- А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька?

- Дитино моя дорогая, дитино моя люба! - просить мати, схопивши її за ручки.- Бог з тобою, там нема нічо...

- Оф!! - скрикнула та й ухопилася у сердечка.- Іду, милий, іду, милесенький мій, жди...

Та й повалилась мамці своїй на коліна - без душі.

* * *

У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала.

- Іди,- каже,- доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?..

Так стара, бувало.

А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря - легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав! - то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого.

Най йому бог допомагає, на що гадає.

ПОБРАТИМ

Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало, і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що.

- Що тобі,- кажуть,- роботов клопотатись, коли є кому і без тебе!

- Як же мені без роботи жити,- кажу я,- коли мені нудно?

- Чому би не нудно! - стануть ненечка, бувало, гніватись.- Ану тільки кріс да в ліс! Що ж би то я заячика печеного попоїла...

А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогді вже й робити: беру кріс та йду.

А в неділю чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо не діють, лиш їм дорікають: «А сорочка Іванова яка? А ширинка яка? А він про вас і чорний ходить, і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті!» Таке сердешним сестрам, бувало, піється через мене. Да коби хоть було за що, а то на мені і сорочка, як папір, і ширинка, як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца,- а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: «Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!» - та й мені карбованців зо два в черес. Отак-то я пробував у свого батечка.

Да недовго набувся: прийшла вербецирка - а гусарський майор тільки цмокнув, як мене побачив.

Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!..

У нашому селі не було кращого парубка, як той Сидір Чобанюків,- бувало, аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два або і три ведмеді не вбив,- за іншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю - то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по розсішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 розсіх, коли не більше. А що вже зброя! А що вже коник на стайні, сивий, як голуб! А що вже седельце турецьке да поводи шовкові, сріблом цвітковані!..

Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати; да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини,- сказано - єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо оден без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо або посідлаємо собі коники - та гайда в заліжку! А як і то ні - а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати або так що...

- А ти чув,- кажу,- що Сав’юкову Катерину завили?

Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала.

- Еге,- каже,- ні перша, ні послідня!

- Хло’, чи лиш не твоя причина?

Він регочеться.

- Негоже так, братику! - став я єму дорікати.- Чому не женишся?

- Ще,- каже,- напротив себе не вишукав.

- Або ж Сав’юкова Катерина не против тебе?

- Видиш, що ні!

- А чому ж, братчику?

- Бо тому, що ні!

- Хіба принцезни ждеш?

- Я принцезни не жду, а такої жду, щоб ся не дала па­рубкові на підмову. Тепер знаєш якої?

- І не знайшов? - кажу.

- Видиш, що ні! - гримнув та й став ся ще гірш сміяти, а далі: - Да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.

- Що ти кажеш!..

Отак ми, бувало, з Сидором.

Нас відобрано одної днини двадцять: декого до єгрів, декого до парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали - звелів нас оден офіцер під арешт дати.

- А знайте,- каже,- щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.

Я вже так прошуся:

- Пане офіцер,- кажу,- сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогді став’юся. Пустіть, мене, пустіть!..

Офіцер засміявся.

- Війте,- каже до мого батька (а вони були тогді війтом),- що оце за парубок? Можна го до завтра пустити?

- Це мій син,- кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.- Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.

От і пустили.

Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.

Я сів кінці стола да плачу і собі. «Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?»

Отак я думаю да плачу-плачу,- аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.

- А що, брате Йване, злагодили тебе? - поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.- Злагодили тебе!

- Злагодили,- кажу.

Він сів коло мене та й заплакав - страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:

- Братику,- каже,- нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?

- Братчику,- кажу,- побратиме: батечко мій старий- з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..

- Богдай я такого слова від тебе був не почув! - сказав він гірко.

- Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.

- Твому вороному не буде в мене кривди,- каже Сидір.

- Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити - звичайно.

- Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...

Другої днини попрощався - пішов.

Служу в війську рік, служу другий,- добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!

Аж тут приходить мені лист з дому: «Приходи, сину, домів,- пишуть батько,- якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...».

Я зараз побіг до нашого ритмайстра.

- Пане,- кажу,- татку, змилуйтеся! - та й показую ему лист.

А він так:

— Не журіться,- каже,- капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...

Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.

До села прийшов я - вже вечоріло. Входжу в хату - нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче - се мій батечко старенький.

- Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?

- О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.

- А неня де? - питаю.

- Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.

Засвітив. Дивлюсь - батечка мого вже й не пізнав, такі- то вони стали.

- Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?

- Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

- А Мітрана?

Батечко тільки заридали.

- Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..

Я затетерів.

- Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!

- Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого - та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю - а він стоїть коло стола та кріс набиває.

- Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня!?

Він став як укопаний,- ні пари з уст.

- Боронися, товаришу, бо гинеш!! - крикнув я тогді, а сам пустився на него з ножем.

Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку що тільки сили мав.

- Стій,- каже,- побратиме! Ще слово-дві позволь мені сказати!

- Говори,- кажу,- да не барися,- я не маю коли.

- Добре,- каже,- я зараз готовий. Ти жовняр: наробиш головництво - марне загинеш, а за кого? За одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої не варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!

Що оком кліпнути - вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, а він тільки повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.

* * *

«А відтак?» - поспитаєте, панове молодці.

Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов додому, оженивсь сеї осені, та й тільки. А що вже красну жіночку собі маю, то і не сказати: хіба пречиста одна краща!

Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: «А це ви куда, батечку? Не виходьте з хати, а то надворі холодний вітер віє,- щоб вас не підвіяв, абощо!» А де ні обернеться - вже їм і їсточки на піч: «Ану-ко, кушайте оцего, що я вам зварила,- це добреньке, ану-ко! Та-бо ви нічого таки і не вживали,- ви у нас ще з голоду загинете!» Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! А як-то там бог дасть ще й дитинку, що тогді аж буде? Боже мій милий!..

Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки - а все до мене: «А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!» А другий знов собі: «А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!» Таке-то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.

Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемші, так ще і донині не проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтарі не дав піп), а коло неї близько-близесенько Чобанюків Сидір - мій побратимко коханий!

КОБЗАР І ЖОВНЯРИ

1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах - Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.

А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.

- Здорові були, пан лекман!

- Дай вам боже, пани! А що ж там?

- Нічо, добре, богу дякувати.

- Сідайте, братики.

Посідали. А поштар з двома паками на двері:

- Чи тут мешкає п. лекман Федькович?

- Тут! Що там такого?

- А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.

Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:

- Ану розпечатайте, пан лекман,- любий, дорогий, ану розпечатайте!

А я давай дрочитися з ними.

- Еге, - кажу, - не розпечатаю, аж завтра.

- А я сам розпечатаю! - каже фір Хрестик.

- А штокгавз нащо? - кажу я.

- Або в штокгавзі не люди сидя? - Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.

Всі так зараз і обступили його:

- Ох, а оце що?

- Оце, - кажу, - часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)

-  А Стихар же ніби знає читати? - питає капрал Ур- банський.

- Правда, що знає, - я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман - Сухарюка.

- Оце ж то! - каже Дучак.- Таже Герман волох?

- Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! - каже Урбанський. - Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.

Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.

- Мой-мой! - каже. - Отут книжок!!

Дивимось - а оце львівські парубки поприсилали мені і «Кобзаря», і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.

- Та-бо оце не по-німецьки, - каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, - мабіть, те, що німці вже позабували).

- А я знаю, по якому оце! - каже фрайтер Тевтул.

- Ну, по якому? - питає Павлинчук.

- Або по-руськи! - каже фрайтер.

- Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?

- Правда, що знаю.

- Ану, то читай, коли знаєш.

Став фрайтер читати, а оце був «Кобзар». Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.

- А я, - каже, - хочу вчиться читати.

- І я, і я, а я также! - стали усім казати. А Дучак

- А ви, - каже, - як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)

- А я з тобов буду учиться, - каже Павлинчук до Дучака.

- А мене таки пан лекман самі навчуть! - каже Хрестик.

- А мене також, - каже Урбанський.

- І мене, і мене, а мене ні?..

За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.

Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали.

А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного «письменного» до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, - і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила.

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося:

- Фрайтер, сизий, - ану ще раз тої: «Ух, ух, солом’яний дух»!

А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.

ОПРИШОК

Оповідання

І

Нас було двох у батька: Семен, старший, та я - двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець - ходжу й я; та гуляємо, як ті соколи межи соколами,- землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини!

Семен був парубок годний, тихий, розумний; було, й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я оце мав.

Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий,- і бога знати не хочу, не то що! Не спостигне, було, хто слово неуважне до мене заговорити - я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, щоб я з него кров не пустив.

Семен, було, мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк - як би отеє я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити - ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом, як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях - вони до його цілий день і слова говорити не будуть: ого, вже братик мій більше й не барився по ночі. Сказав там хто яке незвичайне слово в хаті - вони вийдуть з хати ще й дверми луснуть. Отак вони, було, нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали.

II

Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров та прийшов обкривавлений додому. Батечко подивились тільки на мене та й нічого.

На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:

- Нехороше ти оце робиш, Іване; печалиш батька.

- Або я сьому рад, чи що? - відфукнувсь я на свого братика. - Да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських парубків нема й нараз що бити!

Аж тут батько з хати:

- Іване, сюда!

Я зараз побіг.

-  Кажіть!

- Осідлай мені коня!

Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня та й виводжу.

- Семене, а батько куди отеє їдуть?

- Не знаю, - каже брат.

III

Другої неділі батько вже дома були. Прийшли ми з церкви та й обідаєм. А батько кажуть:

- Ти, Іване, підеш завтра до Р... - наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив.

Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою мов причмелений. Неня зараз до батька:

- Чоловіче, а се що тобі бог дав на розум діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть, та не бізуєш годувати?

- Мовчи, стара! - промовили батько уважно. - Ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тілько, аби йому харч та шмаття було на завтра.

Другої днини й вирядився.

IV

На підвечір став я у Р... Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. По-через плоти понадвисала червона калина. З-поміж садів видко побої пишні. Серед села стоїть церков - нова, велика, хрести золочені.

- А куди, легіню? - питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.

- До старого Донди, коли би ласка справити, - кажу я та й став і собі.

- До Донди? - скрикнула молодичка та аж кінви випали їй з рук. - А отеє чого ви до Донди?

- У найми, - кажу.

- У найми? До такого опришка? Та нехай же вас мати божа заступає!

- Ви мене налякали, молодичко: що ж бо то він, той Донда?

- Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був! Такий лютий, як гадина, - ви там і три дні не будете!

- Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати... А де ж він сидить, той ваш Донда?

- А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота.

- Спасибі вам, молодичко. Може, колись зустрінемось.

- Здоровенькі будьте! - прощебетала молодичка та й стрибнула в сутки. Я пішов далі.

V

Хутір гарний, двори великі; комори, стайні, колешні - усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі, з кватирками.

Вибігла дівчина зустрічати:

- Чи не з тої ріки, легіню? Може, наймит?

- Так є, панночко моя гречна,- кажу я, а тут так і задивився на вроду єї прекрасну та на стан єї препишний. Уся в рантухах да у намистах золотих!..

Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди, - усі тихо, без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути. А за столом сидить собі чоловік, великий та плечистий. Сидить собі та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж поза уха закрутив. Я поклонився та й стою.

- Ти Коровайничів? - гукнув.

- Так, - кажу.

- Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив.

- Нічого, - кажу.

- Але я чув, що ти любиш битися? Небоже!.. - та й справив на свою нагайку дротяну, що, мабуть, в два сажні жандарські.

Мене неначе фебра потрясла.

Мій газда ухопив кріс на плечі та вийшов з хати - мабуть, на полювання, - а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи.

VI

Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинка - тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу:

- Панночко-лебідочко, кому ви отеє таку шириночку препишну шиєте? Мабуть...

- Да я отеє братикові, - каже вона зачервонівшись, - отам, за рікою.

Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я. Вона - шиттячко в скриню!

VII

По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать. От і пішов я у сад.

Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами; легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом єї тихим та святим, і сестрички мої щирі, і братик мій золотий... І забанував я на батечка свого... Піду, думаю собі, до Черемшу глибокого да втоплюсь... А той Черемош зараз таки коло хутора - так і шумить, так і гуде!

Вийшов над Черемош, сів собі на березі, - сиджу та й думаю. Аж тут - плюсь! - човен з того боку плавле. Я сховався за вербою.

Приплив. Бачу, се парубок - хороший, молоденький, як мальований!

Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик, перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла - дожидала.

Місяць світить, а я слухаю.

VIII

- Не плач, душко, моє серденько! - став він голубити. - Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я - бідний...

- Василю, Василю! - та й зомліла сердешна дівчина.

- А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? - питає легінь та й заплакав і собі.

- Відай, нам не судилось вкупі жити, - промовила дівчина не за малу хвильку. - Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він - багач!

- А ти гадаєш іти за його? - спитав легінь.

- Я втоплюсь,- каже дівчина.

- Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.

- А ти, мій друже?

- Я вернусь у військо - мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.

- Боже, боже! - заплакала дівчина.- Чому ми такі нещасливі?

- Ба я,- каже легінь.

«Обоє» - думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.

IX

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.

- А від кого? - гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.

Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:

- Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.

- Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!

- Спасибі і за се,- кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:

- Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!

- Да й так тобі не сидіти дівкою,- каже старий.- Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,- я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,- кого хочеш.

- Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.

- А кого ж? - запитав старий грізно.

Дівчина почервоніла - мовчить, тільки труситься.

- Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені - старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?

- Розумію, татку!

- Махай же!

X

Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері - а старий як не гримне:

- Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?

Мовчить.

Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!

- А не ходи,- каже,- ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!

- Даруйте життя! - верещить Василь на увесь світ.- Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..

- А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?

- Чую, - каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.

Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего, ні з того, та до мене:

- А ти, паничу, де сеї ночі ночував?

- У саду, а де ж би!

- Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?

- Чому ж би не чув? Чув!

- А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш!?

Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, якби не панночка та не Василь.

- А болить? - питає мене старий по годі.

- Болить! - кажу.

- А дуже?

- Дуже!

- А як ти других бив, то не боліло?

- Не буду вже! - кажу.

- Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотири неділі приходили до мене на весілля. Розумієш?

- Розумію.

- А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?

- Розумію!

- Рушай!

БЕЗТАЛАННЕ ЗАКОХАННЯ

Повістка

І

Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись своїм іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались - то своєю дорогою йде. Да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так панотчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?

Зрештою, як вони там кохалися,- чи дуже, чи так лиш,- не мені се розбирати. Але то знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш б думках да в гадках. Олена знов - дівчина жартовлива, обмівна, нестановита, як той метеличок вліті. Задуману зроду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки - Тодірко з Оленою.

* * *

А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкови не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бджоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла,- вона зовсім «безталанна» була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її, було, жалують.

Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку, й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила да в звіздах смотрила. І днюють, і ночують, було, вкупі, да по цілих ночах вистоять, порозплітані, в садку, лічачи да викликаючи ясні зорі. Ще й не вечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.

- А що там паде, любко?

- Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? - каже ворожка.- У серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене - старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки,- трохи, жаль, але то нічого - минеться. А отсе - зять багатий, з-під сонця: і колач, і радость,- і борзо, бо плоту нема. Як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!

- Се ж у мене ще дівчина молода,- каже Гребениха,- а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись... Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха,- ні суди боже!

- А дівчина ж? - питає ворожка.

- Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї: «Коли хоч, то йди за Тодора,- я тобі не спираю». А вона: «Мамо,- каже,- коли ж бо він такий тихий! Я б, за ним бувши, знудилась».

- Любка моя! - рекла ворожка.

- А тут бесід по селу вже повно! - журиться Гребениха.- Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?

- Кажіть, ластівочко!

- Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила...

- А відтак же?

- Завтра свататиме.

Се ворожці - вода на лотоки.

- Дай, боже, таке чути! - каже.- Я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива зроду!..

- А що отсе тутки паде? - питає Гребениха, справивши пальцем на купочку зерна.

- Та отсе, кришечко... се - гріб. Але з лівої руки - то чужий... Да ще до того й бідний - ні мисочки коло него!

* * *

Доки ворожка ворожила - а надворі зорешливо да тихо. Нічого не чути, тілько Дністер гуде та соловейко свище. А в садку, під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче. Олена скубе вишневу квіточку в шматочки.

- Я згублюся,- каже Тодір.

- Який-бо ти незвичайний, Тодоре! - каже Олена,- Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю!

- Ув одно каже, що любить, а за другого йде! - дорік парубок гірко.

- Або так не буває,- каже Олена сміючись,- що хоч повінчані, а з другими кохаються?..

Тодір подивився пильно, покрутив головою та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав.

- Іди, коли нерозумний! - промовила вдовина дочка згорда.

Махнула рукою та й пішла в хату.

II

У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають. А Тодор ходить собі понад Дністер та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так ного й обливають! Заток сопілку за пояс та й заспівав:

Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.

- А ви де були, бадічку?

- Проходжався; або що таке?

- Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.

Тодір нічого на се не відповів,- пішов у хату.

Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора - аж човник з рук упав.

- Синку мій, а тобі що?

- А що ж би? - каже.- Нічого.

- Таже ти почорнів, як та головня!

- Так вам видиться, мамо,- я однакий.

Стара далі ткала, а син пішов у комору на весілля збиратись. Ще й братика молодшого покликав, щоб йому поміг.

* * *

За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані, волоські; ногавиці білі; сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський; за поясом ширинка; на шиї хустка шовкова; на голові кресаня - в самих павах да в Йорданах волоських, що на цілій Буковині такої, мабуть, не було.

Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засіяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь та й уклонився низенько.

- Ненько,- каже,- благословіть!

- А куди, синку,- питає стара,- на весілля?

- На весілля,- каже.

- Божа тебе мати благослови, душко! Да не барися дуже - я сама в хаті.

- Ба я, може, й забарюся, ненечко...

- Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душко,- що ж робити?

Він тогді сплакав. А братик молодший, Василько, як не кинеться йому поза шию!

- Бадічку,- каже,- братику мій дорогий! Куди ви отсе йдете?

- На весілля, Васильку.

- А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний!..

Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця.

- Васильку,- каже,- я забарюсь - не лишай неньку!

Уклонився та й пішов.

* * *

Пливе Дністер - тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Гали­чина - по сім Буковина.

Вечір був тихий. В Хрешатицькім монастирі дзвонили на вечірню. Місяць сходив поволі; зійшов, засвітив, засіяв - цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі.

А в лузі стоїть зелений явір; обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай, та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д горі; коло неї постелився зелений барвінок - пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай, та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється,- мабуть, до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший,- ходить да в сопілку грає. Се був Тодір.

Грав він довго: раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь. Він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки, задумався. А з села чути було музику, що грала у Олени на весіллі.

«Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ - дністрова хвиля, віра - отой шум, що на камені сперся, любов...»

Не доказав...

Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку.

ЖОВНЯРКА

Повість з народного буковинського життя

І

Я ще тогді парубчак був (уповідає, бувало, мій сусід), як служив я у нашого двірника - Павло Павун звався. Немолодий уже чоловік, удовець, але здоровий, дужий такий, що і за абиякого парубка би не мінявся. І гуляє собі, бувало, і п’є, і з молодицями жартує, і по вечорницях, ходить: парубок, та й годі!

А нам, слугам, у него добре було, дуже добре, бо у Павуна небагато поля було, а худоби ще менше: пара волів, пара коней, дві корові, та й тільки,- от ніщо було і робити, хіба те, що гостів обходити, бо і днини такої не було, аби їх до Павуна не поназліталось, як тої вороні. А він їх, бувало, приймає, як дідич який: і стів сутий, і дорогі вина, і солодкі розолії, і запашні лікери, і ніт вісті які там ще прибаги та лакітки. А пуншу якогось як там, бувало, набражуть, то, матбути, і святі би попились, не то що.

Люди, бувало, і дивуються, відки Павуна на такі видатки стає. Одні казали, що він котел грошей викопав, другі знов - що він нетрудному записався, треті-що він на велику лотерею виграв, четверті - що він собі коло покойного барона, у котрого давно за льокая служив, великі дуже гроші склав; а лиш старі господарі мовчали та головами покручували, але нічо не казали, бо у Павуна, бувало, і урядники гостя, і попи, і пани, а з таким чоловіком годі собі коти дерти, бо і нестямишся, коли тебе козу пасти заставлять.

Павун, як я уже казав, удовець був, але дітей не мав, як лиш одного сина,- Юрій звався. Але і Юрія святого такого красного та хорошого не малюють, який се легінь вдався! А що вже розумний та поважний з себе був, то і не сказати,- а то так, що люди, бувало, говоря, що єму, а не єго вітцеві, яло би ся начальником бути. Він немного, бувало, говорить; але як що скаже, то хоть на папері пиши або і в книги друкуй, таке то все прикладне та мудре.

Але який наш Юрій не мудрий був, а одного діла, однако, не міг второпати,- а то те, відки єго вітця на таке гойне та суте життя стає. Відки стає, то й стає (думає він собі, бувало), але на довгий час єго ні стане, та ні на добрий конець не доведе; для того треба що-небудь діять, аби сему лиху запобічи. Для того ж і каже він одного вечора до старого:

- А знаєте ви, неню, що мені на гадку оце впало?

- І що ж таке, премудрий мій Соломоне? - питає старий сміючись.

- Вам треба доконче женитися.

- Ха-ха-ха! - зареготавсь старий Павун.- І мені се від оногди по голові мотаєсь. Але котру би то собі з наших дівчат вибрати, аби щось путного було?

- Се вже ваше діло,- каже Юрій, а сам такий-то вже рад, що вода на його лотоки так скоро пішла!

- Хіба Крамарева Софрона не пішла би за мене? - каже Павун, собі уса підкручуючи.- Чи як ти кажеш, премудрий мій Соломоне?

- Хіба ж ви не знаєте, неню,- каже Юрій стрепенувшись, а то так, що аж му ложка випала з рук, бо они тогді вечеряли,- не знаєте, що Софрона з Шовканюковим Тонієм однако як заручена?

- А Шовканюків же ж Антоній де? - питає Павун з глумом.

- Та хоть тепер далеко - у Босні, при канонерах,- то єму вже пора домів приходити, бо незабавком уже три роки, як єго покликали.

- Гм! - каже Павун, моргнувши хитро усом.- А як єго у Босні, може, турки вбили?

- Рятуй, сине божий! - каже Юрій, перехрестившись.- Але Тонія не вбили, бо Софрона не на оден акафіст дала та і не одну псалтирю за Тонієве здоров’я наймила.

- Але не у нашого писаря,- каже Павун глумом.

- Та цур же єму, жидюзі поганому! - крикнув Юрій та аж підскочив з серця, неначебто єго люта гадюка вкусила.- Та і ви, неню, лучче б робили, якби собі з таким чортом роги не чесали!

- Що ти знаєш! - каже Павун, виходячи надвір, навіть і не перехрестившись по вечері. Пішов просто до писаря.

А Юрій думав-думав а нарешті ляг і собі припочити.

II

Не так-то скоро діло діється, як говориться,- камсе стара приповідка,- але старого Павуна і приповідка не ловиться. Зараз у неділю по розмові з Юрієм обголосив громаді по службі божій коло церкви, що Антона Шовканюка турки у Босні убили, бо так читав писар з письма. Пополудню післав старости до Крамаря, увечір бідну Софрону, не тямущуся від жалів та від розпуки, присилували - заручили; а у місяць по тім, на самого Петра, і задзвеніли гучні весілля у селі - одно у багатого Крамаря, а друге у гойного двірника Павуна, котрий з писарем моргався та з бідного Юрія, «премудрого свого Соломона», кепи бив. А сей, сирота, мусив мовчати, бо вже три листи до давнього свого товариша Тонія на рецепіс писав, а відповіді і словечка не дістав; отже ж, і справді мусили єго на війні убити, бо не подібно було, аби на такі важні листи Тоній єму не відписав - той Тоній Шовканюк, що у него кожде слово, як то євангеліє, святе було. О сих листах знала і бідна Софрона; а не діставши від милого ніякої відомості, стала з Павуном на шлюбний коверець, неначе той камінь без душі.

А коли у Павуна повниця пилась і люди єго дарами дарували, то увела у широку тисову, турецькими коверцями оббиту світлицю прекрасна, прехороша дівчина уже сивого, як голуб, ліварника, уклонилась низенько «князеві» і запитала покірно щебетливим голосочком, чи би не можна єї вітцеві заспівати. А коли старий Павун, здивований таков несповітов красов, потакнув головою, тогді ліварник запів чудесної пісні про жовняра-каліку,- а то таким дзвінким, чистим, милим та жалібним голосом, що і ока у світлиці не було, аби не сплакало; навіть і писар - Павунів «батько» - оце скривився, а п’яний дяк аж заслинився лементуючи. Але ж бо і варт було послухати такої гармонії, як се був боянський голос ліварника, а срібний - прекрасної єго дочки до гомону швайцарської приборної ліри.

І ще довго, як пісня скінчилась, сиділи гості задумані, неначе обчаровані; аж нарешті перервав Павун тишу і запитав ліварника:

- А ти відки, чоловіче божий, і як звешся?

- Подай, доню, пану начальникові нашу карту,- сказав ліварник поважно,- там усе стоїть. Зрештов, ми люди чесні, бо іначе би була світла губернія нам не позволила світом блукати та кавалок хліба прохати. І гіренький він є, той заспіваний кавалок хліба... Бо не всі люди єго милим оком дають; а найбільше доводиться так, що хата від хати, село від села усіма псами тровя...

- А що,- питає Павун писаря,- у порядку все?

- У порядку,- каже писар, переглянувши ліварникові папери і подаючи їх дівчині назад.

- А знаєш ти, чоловіче добрий, що би я тебе радив? - каже Павун до ліварника.

- Буду чути, пане начальнику.

- Я нині повінчався, а увечір приведу молоду мою жіночку у свій двір. Але їй самій зразу скучно буде, дуже скучно, і для того я би казав, аби ти з свойов донечков при мені оселився - не яко комірник, але яко рідний мій брат. Даю тобі і окромішну хату, і всего, чого твоя душечка забажає, лиш останься при мені, друже. Як же кажеш?

Ліварник задумався і мовчав, а Павун далі говорив:

- І яке ж то твоє життя буде, світом блукаючи,- твоє і твоєй донечки делікатної, котра на міхоношу не родилась? Чи як кажеш, хороша дівчино?

- Мій батько має казати, а не я,- відповіла засоромлена дівчина.

- То ж кажи, приятелю, і не важкуй багато,- каже Павун до співака.- Зрештов, ти і сам знаєш, що твій вік немолодий і що твоїй дівчині притулку треба зовсім іншого, як бідний співак, світом блукаючи, може єго невинній дівчині дати. Світ сегодне злющий, а люди ще гірші. Для того ж не міркуй багато, друже, але подай мені руку і будьмо собі рідними братами, а твоя донечка моїй Софроні - ріднов сестров. Ну?

- Я тільки одного боюсь.

- Нічого не бійтесь, вуйку! - крикнув Юрій, як у дзвін ударив.- Я вам за слово моєго вітця шлюбую.

Ліварник подивився на Юрія пильно і, нічо не кажучи, приступив до стола і подав Павунові руку.

Увечір привели «молоду» до нової господи.

III

Кажуть люди, що є така тяжка слабість на світі, що чоловік зовсім сплячий з постелі устане - ходить, діло робить, все як звичайно, а претці нічого не тямить, бо все у твердім сні. Так се жила і Софрона у новій господі: і ходить, і робить - і нічого не тямить, неначе то тіло без душі. Говорити лиш тільки, бувало, говорить, кілько конечне треба, та й то лиш до Сені (бо так звалась дочка старого Сави Чалого, котрий на Павунове слово або, лучче сказавши, на Юрієве слово пристав і у Павуна лишивсь проживати). І щирі се люди були! Сава ворочаєсь, бувало, як апостол який, а Сеня, як той ангел настоящий, як райська пташечка, що, бувало, як день, так ніч над безталаннов Софронов розпадавсь та припадає,- а то так, що аж жаль було якось збоку дивитись!..

- Софроно, серденько, ластівочко,- каже, бувало, до неї щебетливим голосочком,- розбий твою тугу, утоли твою душечку, коли видиш, що вже не поможесь: умерлі з гробу не встають же, а коли...

- Хто умер?! Тоній? - аж скрикне, бувало, Софрона,- Він не вмер, душечка моя віщує. То лиш злі духи вигадали, аби мене мучити. Але они мене не замучать, бо я ще свого Тонія побачу! Але тогді...

О, не мороч себе порожніми надіями, моє серденько! - молить Сеня.- Бо що з того прийде? Жаль та печаль! От лучче розбий твою тугу, розваж твоє серце, пройдися, прогуляйся, то легше тобі буде. От хоть би й завтра, Михайлово чудо: люди не робя - підемо до твоей старенької неньки в гості!

- Де у мене отець, де у мене мама!? - заридала Софрона.- Они мене відцурались, закопали, а я їх!.. Але я піти з тобов піду, але піду у місто, до Чернівців; там собі погуляємо цілу днину, бо моє серденько мене туда тягне, бо моя душечка віщує, що я єго там побачу, мого сокола ясного!..

- О, моя ти лебідочко! - каже Сеня, обіймаючи та цілуючи Софрону.- Завтра скоро світ поїдемо у місто; будемо в церкві, будемо в цісарськім городі, де так красно, кажуть, як у раю. О, як-то мене давно вже кортіло той цісарський город видіти!.. Юрій з нами поїде; Юрій нас водитиме, бо він цілі Чернівці так знає, як би в них зріс. От побіжу хіба та єму скажу, аби прилагодивсь, а сама мотнусь до печі, аби дещо на харч приладити!..

Та і стрибнула Сеня, мов та ластівочка.

IV

Другої днини досвіта поїхали в місто; а установивши у заїзній корчмі коні і наказавши парубчакові, що з ними фірманив, аби на візок уважав, пішли до церкви, до самої катедри, де владика службу божу правив. З церкви пішли поснідали, а відтак вийшли на місто, де Юрій багато знакомих парубків надибав. Вітаються, говоря, жартують, а парубки кажуть нарешті: «Ходім тепер до цісарського города - будемо видіти, як там місто прийматиме наш буковинський регімент, що сегодне з Боснії нарукує. І то не лиш інфантеристи, але і драгони, і єгри, і канонери, що у Боснії на війні були і тепер урльоп подіставали». От они і пішли у город...

А там не панства, нє! (так, бувало, Сеня уповідає) і цивільних, і войськових, а народу без рахуби. Нарешті примашерували і урльопники - розійшлись помежи нарід, вітаються, радуються, цілуються; аж тут нараз безталанна наша Софрона як скрикне:

- Тоній!!! О, мій Тоній!..- та й упала мов мертва мені на руки, неначе та квіточка косов підтята.

А Тоній став та й стоїть, неначе з каменя викуваний: бо як уздрів свою Софрону у рушниці завиту, так зараз здогадавсь, що з нещасливим єго коханєм оце подіялось, та й тільки білі свої руки заломив.

Аж тут нараз роздався голос: «Проступіться - пан генерал!» І зелені пюра на стусованім капелюсі зашелевіли.

Відколи жию (уповідає, бувало, Сеня), я ще такої годної і поважної постаті не виділа, як був сей пан,- високий, прямий, плечистий, хороший, хоть уже сивий, як той голуб, сивий.

- Тут що? - запитав він у мене лагідно.

Тогді стала я єму усю справу казати, а що мені не випадало казати, то Юрій доповнив, незважаючи ні на свого вітця, ні на писаря, ба навіть і на себе самого.

- Гм! - каже генерал, подумавши.- То єго обголосили умерлим?.. Де ти є, Тоній Шовканюк?

- Тут, пане генерал! - обізвався Тоній, виступивши наперед і випростувавшись, як свічка.

- Ти зараз підеш до генералкоманди і там ждатимеш на мене!

Тоній пішов. Генерал поговорив з одним молодим офіцером, що за ним услід ходив, а відтак каже до Юрія:

- Ти їдь зараз домів, а там скажи твому вітцеві, і писареві, і присяжним, аби на мене у громадській канцелярії ждали. І ти, дівчино (каже до мене усміхаючись), дожидай мене з твоїм вітцем у громадській канцелярії, бо мені, може, і тебе треба буде.

V

І Павун, і писар, і присяжні, і трохи не ціла громада дожидала тої самої днини пополудню генерала; усі несупокійні, а найдужче писар, що крутивсь по канцелярії, неначе та собака, що ю блохи обсіли. То сидить, то ходить, то з Павуном потиху говорить, то руки собі ломить, то тевкне собов, що аж столець під ним затріщить.

Аж тут і приїжджають дві брички: у одній сидить генерал з молодим офіцером, Тоній з фірманом на козлі, а у другій - якийсь огрядний зарослий комісар з двома жандармами.

Повставали, позлізали, громада їм уклонилась низько, а генерал питаєсь у писаря:

- То ви,- каже,- обголосили у громаді, що Антон Шовканюк отсей на війні у Боснії погиб?

- Д-д-д-д-д! - задеделькав писар, неначе го фребра потрясла.

Генерал махнув лиш руков та й обернувсь до Павуна.

- Ну?.. Ну! - гримнув остро, видячи, що Павун засторопів, неначе той многогрішник, що єму вирок смерті обголосили.

- Я... я... я... хотів оце жени... ти... тись, та... та...

- Та грошей не ставало! - обізвався Проць Клітка, найстарший господар у селі.- Задля того бих просили пресвітлого пана комісаря...

- Не треба просити, бо я задля того лиш приїхав,- каже комісар.- Начальник Павун, книжки рахункові сюда! Чуєте? Книжки рахункові зараз оперед мене покласти!! - крикнув комісар удруге дуже остро.- Де ваш писар?

- Пан писар утекли! - обізвалось кілька людей з громади.

- За ним! - крикнув комісар на жандармів, а відтак до Павуна.- Ну, де ж ті книжки?

- Я і без книжок вам правду вповім, пане комісарю! - каже Павун, заплакавши, як мала дитина.- Я і писар - ми оба обікрадали громаду через шість рік, і то без рукавиць. Робіть тепер зо мнов, що ваша воля, бо я більше вам і слова не скажу...

- То я вам відбираю начальство! А ви, присяжні, провадьте уряд громадський аж до нового вибору! Павуна передаю тим часом на ваші руки, аж доки жандарі не прийдуть, щоб єго до карного суду відвести.

Доки се комісар у канцелярії говорив (уповідала Сеня далі), то генерал розмовляв надворі з моїм вітцем і зо мнов.

- То се ти,- каже,- вірний мій Саво, що мене в італіянській війні від смерті спас? О, як же я за тобов перевідував - та дарма: пропав - як під землю впав!.. І де ж ти до сего часу перебував?

- По світі, пане мій ка... чи то, хочу казати, пане генерал! Де ж бідному каліці і діватись, як не помежи чужі люди?..

- Не будеш уже, друже, від сегоднішньої днини чужим людям докучати. Добре, що я тебе найшов! Завтра рано прийдеш до мене з твойов прекраснов жовнярочкою у місто, але аби мені хоть півкопи пухкеньких книшиків напекла - ти ж знаєш, як я їх люблю! Пухкі аби та масненькі!..

Другої днини рано пішли ми до нашого милостивого генерала, але піша вже, не фіров, бо Павунові і коні, і воли, і корови, і поле, і хату узяв комісар під цісарську руку, аби було з чого громадську кривду поповнити.

VI

І на який конець усе вийшло? От на який.

Павун зараз другої днини, як єго узяли під арешт, повісився, а єго увесь маєток зліцитували і громаді кривду поповнили.

Софрона віддалась за Тонія, і жиють собі у старого Крамаря, як у бога за дверима, бо Крамар так над ними розпадаєсь, як та квочка над курятами.

Саві Чалому подарував генерал тисячу левів, а своїй «жовнярці» Сені - других тисячу. Але жовнярка не звалась уже жовняркою, але «премудров Соломонихов»,- бо так і бог приказав, і Сава Чалий позволив.

Чернівці, 13. IX 1887