Юрій Авдєєнко

ОЧІКУВАННЯ ШТОРМУ

Повісті

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З російської переклав ТАРАС СЕРГІЙЧУК}

_{Перекладено за виданням: Юрий Авдеенко. Ожидание шторма. Воениздат, Москва, 1982.}

ЧОТИРИ ПОШТОВИХ ГОЛУБИ

Ніч. Березень 1920 року

Він не побачив людей. Долинському здавалося, що на пристані в голубуватому примарному світлі місяця між канатами і литими чавунними кнехтами лежать речі невизначеної форми, можливо, мішки з фуражем або якісь інші упаковані з тюки вантажі. Та коли він підійшов ближче, то зрозумів, що це люди. І впізнав двох козаків, що їх охороняли.

Північ студила вітром, що ринув із заходу. Й туман не розстелявся над морем. Навпаки, воно було ясним, але не виблискувало, як завжди, дуже м'яким, майже сріблястим, наче хутро песця, яке в Єкатеринодарі Долинський виграв у барона Хайта. Офіцери тоді коротали вечір у Дворянському зібранні. Розважалися картами. Як правило, грали в «двадцять одно». Хайту щастило. Долинський спочатку програвав йому по великому рахунку. Але потім доля відвернулася од барона, і він спустив усе, аж до шкурки голубого песця, що потрапила до нього лише богові відомими шляхами.

Барона Хайта вбито біля Касторної, коли він під прикриттям чотирьох танків вів ескадрон на село Успенське. Танки спочатку наробили паніки у стані противника. Більшовики гукали:

— У, мерзотники! Якісь вози пустили, що йдуть і стріляють.

Трохи згодом оговтались. І до гармат…

Два танки довелося на буксирах відтягувати у Касторну. Для ремонту. Барона теж доставили на станцію. Тільки ремонт йому вже не знадобився. Він помер біля конов'язі, протягнутої по чотирьох гладких дубових стовпчиках. Кінь його крутив хвостом, дико водив очима і гриз вудила, силкуючись звільнитися від прив'язі, нарешті шарахнувся зі страху по флангу ескадрону, підминаючи і людей, і амуніцію.

Шкурку песця Долинський думав перетворити на талісман, на свого роду шагреневу шкіру. Та в тифозному Ростові її з'їли щури…

— Підняти людей! — сказав Долинський козакам.

Один із козаків, очевидно, старший, крекчучи, підвівся з кнехтів, поправив лямку карабіна, що сповзла з плеча, і сказав неголосно, а швидше нудно:

— Піднімайтеся, громадяни. Мабуть, не глухі. Команда їхнім благородієм подана.

Люди вставали без підганянь. Не швидко і не повільно. А спокійно, з вичікувальною обережністю…

Долинський одразу ж вирішив не дивитися їм в обличчя, але серед дев'яти різних за віком жінок стояла дівчинка років семи з притиснутим до грудей плюшевим ведмедем, у якого було відірване ліве вухо. Долинський не стримався, зупинив погляд на дитині. Відчув холод між лопатками. «Їй також холодно», — подумав він. Була середина ночі. Звичайно ж, дівчинка хотіла спати.

Люди не знали приготованої для них долі. Біля жіночих ніг темніли валізи, горбилися клунки. Долинський подумав: «Треба сказати, щоб не брали речей». Але тут же відмовився од цієї думки: жінки захвилюються, запанікують.

Широка баржа чорною плямою похитувалася біля пристані. Вода хлюпотіла. Матроси з буксира, над яким горіла жовта каламутна лампочка, лаштували на баржу трос. Буксир був утричі менший за баржу. Чорна труба стирчала над ним, наче капелюх.

Капітан буксира — здоровань у незастебнутому бушлаті — віддано дивився у вічі Долинському.

Долинський сказав:

— На баржі лишіть надійного матроса. Нехай він за нашим сигналом відкриє кінгстон, а потім під охороною перейде на буксир.

— Усе буде в ажурі, ваше благородіє.

Військово-польовий суд засудив заарештованих підпільників до смертної кари через розстріл. Тим часом начальник контррозвідки на свій страх і ризик вирішив зробити інакше. Він не вважав себе жорстоким за вдачею, але, за його розумінням, жорстокості вимагав час. І в Долинського виробився свій власний погляд щодо державних злочинців. Він вважав, що кожна людина, незалежно від її політичних поглядів, багато разів замислиться, коли знатиме, що за скоєний злочин понесе відповідальність не лише вона особисто, а й члени її родини, нехай навіть невинні. Ось чому Долинський вирішив вивезти на старій баржі засуджених до смерті підпільників разом з їхніми сім'ями, а там, у морі, відкрити кінгстон — клапан у підводній частині судна, який служить для доступу забортової води. З відкритим кінгстоном баржа не протримається на воді й чверті години.

Абазінський проспект похмурою діркою темнів між високими пірамідальними тополями. Блимаючи фарами, з проспекту до набережної виповз вантажний автомобіль. Грюкнув задній борт. І ніч підхопила звук, як гори луну. Конвой привіз заарештованих. Їх було четверо. Троє — з заводу «Дубло». І один — з заводу «Юрмез». Із того самого осоружного «Юрмезу», де діяла могутня більшовицька організація на чолі з невловимим Бугай-Кондачковим[1]. Чоботи козаків гучно гупали по дерев'яному помосту пристані. Заарештовані ж були босоногі. Пересувалися майже нечутно, обірвані, побиті, обличчя кожного наділене спокоєм — не тупим, безвихідним, а натхненним, як на іконах.

Котрась із жінок зойкнула і голосно заридала. Та козак вигукнув:

— Припинити!

І ридання стихло. Тільки чулося похлипування, рідке, приглушене.

Четверо й дев'ять. Тринадцять! Погане число. Долинський сказав козакові:

— Дитину в баржу не садіть. Нехай залишається.

Козак схопив малу за плечі. Але вона продовжувала триматися за материну спідницю і, обливаючись слізьми, кричала:

— Мамо! Мамо! Я з мамою! Мамусю, не лишай мене!

Жінка років двадцяти шести, з косою, вкладеною довкруги голови, з правильним чистим обличчям не знала, що ж їй робити. Може, вона передчувала біду, яка чекала їх усіх там, на баржі. Тому лише бурмотіла:

— Донечко, мила…

Козак сильно смикнув дівчинку. Ведмедик, якого вона притискала до грудей, випав, перевернувся по пристані й шубовснув у воду. Долинський побачив, що він плаває лапами догори. І очі в нього сяють, як у живого.

Дівчинка ридма ридала. Долинському було моторошно слухати її крик. Він подумав про загадковість буття: чому все-таки це маленьке життя так настійно поривається до смерті? «Фатум, доля, — дещо пишномовно визначив він. — Так, її величність доля».

Долинський махнув рукою:

— Залиште дівчинку з матір'ю.

Коли з баржі забрали трап, начальник горнізонної контррозвідки піднявся на палубу буксира.

… Через півгодини буксир і ведена ним баржа були далеко в морі. Воно, як і раніше, виглядало м'яко-голубим, але місто зникало в темряві. І гори зливалися з небом, темним і дуже зоряним…

— Давайте сигнал, — сказав Долинський.

Вуса капітана буксира надломилися в посмішці:

— Усе буде в повному ажурі, ваше благородіє.

Потім капітан підняв руку, в якій був затиснутий здоровий металевий болт. І пітьма розкололася кутастою блискавкою. І забортова вода шумно прийняла тіло Долинського…

Начальника контррозвідки врятувало чудо у вигляді гострого іржавого буя, зірваного весняними штормами з якогось чорноморського пляжу. Тільки на світанку Долинського знайшов патрульний катер. Матроси не могли розчепити пальці, якими задубілий контррозвідник тримався за обривок каната. Довелося звернутися по допомогу до ножа.

Трупи козаків, що несли охорону на баржі, виловили тільки на п'яту добу. Баржу буксир відвів до червоних у Новоросійськ.

Аналізуючи те, що сталося, Долинський зрозумів, що не помилився в недавньому донесенні. Більшовицьке підпілля у Туапсе продовжувало діяти…

1. Голос волаючого в пустелі

Вхідні двері грюкнули. Клавдія Іванівна здогадалася: прийшов постоялець.

Вона опустила кришку рояля. Кілька хвилин сиділа нерухомо, не віднімаючи пальців від лакованого дерева. Згадала: бачила у Ростові виставу, де актор отак само сидів біля рояля. Він зображував людину, яка думала про щось складне і важливе. Хтось же вчив актора сісти саме так, завмерти, відкинути назад голову. Мовчати. Отже, є зв'язок між позою людини та її роздумами.

А може, все це дурниці. І нема, й не було жодного зв'язку між тим, як людина сидить і про що думає…

Постоялець клацнув замком своїх дверей.

«Дивна особа, — подумала про нього Клавдія Іванівна. — Хоча…»

У людях, і передусім у чоловіках, Клавдії Іванівні подобалася загадковість. Ні-ні, вона, звичайно, не вимагала від кожного таємничості Монте-Крісто, але вважала, що людина повинна бути складнішою, ніж задача з арифметики на дві дії.

Постоялець, який назвався лікарем, усупереч традиціям своєї професії був людиною нетовариською. Ішов на службу рано-вранці, повертався пізно ввечері, а часом навіть на світанку.

— Я працюю у військовому госпіталі, — пояснив він одного разу. — Це зовсім інше, ніж приватна практика.

Був він вродливий, цей сорокарічний чоловік, рудобородий, одягався охайно й зі смаком.

Вони жили вдвох у великому і, по суті, порожньому п'ятикімнатному будинку, відгородженому від тихої вулиці буйно розквітлим фруктовим садом, проте постоялець не робив жодних спроб упадати за своєю молодою і досить привабливою хазяйкою. Це не те щоб ображало Клавдію Іванівну, звичну до уваги з боку чоловіків, але дещо дивувало.

Погляд жінки вже давно був звернутий до широкого венеціанського вікна, та тільки тепер вона зрозуміла, що сутінки густішають і що треба встати з-за рояля і піти закрити голубник.

Голуби вже спали. Справжні поштарі брюссельської породи, вони мали гарний, як казав покійний батько Клавдії Іванівни, поставний вигляд. Він був пристрасним голуб'ятником, її батько. Але розводив лише поштові породи, цінячи в них насамперед чистоту. В його розкішному голубнику можна було побачити рідкісні за тих часів породи поштарів: кар'єр, люттихський, антверпенський, брюссельський, дракон, скандарон.

Клавдія Іванівна пам'ятає, що батько постійно сидів перед голубником на саморобній маленькій лаві, переконуючи когось із приятелів: «Що твої царицинські! Високо літають, та без пуття. Поштар — не повірив би сам, але читав — до тисячі кілометрів подолати може. Звичайно, не кожен, а видатний. Але може ж…»

Голуби. Ніби відчувають, що їх вихваляють. Тулуб несуть прямо, шиєю крутять бадьоро. Округлість голови у поштарів плавна. Сходиться з дзьобом майже без усякого кута. Восковиця над дзьобом велика, сіра. Довкруги очей — біло-рожеві кільця з червонуватими прожилками.

Не можна сказати, що Клавдія Іванівна любила голубів. Але їх любив покійний батько. І це було для дочки святим.

Потягнувши за кінець старого, проте ще міцного шнура, вона підняла сітку-замок голубника. Закріпила шнур у зволоженому вечірньою росою кільці й повернулася в будинок.

Постоялець стояв біля відра з водою, відсьорбуючи з кухля. Краплі води застряли в його бороді. І він витер їх великим картатим носовиком. Поставивши кухоль на квадратну, зроблену з дуба дощечку, він спитав Клавдію Іванівну:

— Ви самі носите воду з криниці?

Клавдія Іванівна заперечливо похитала головою:

— Це робить сусідський хлопчик.

Постоялець розуміюче кивнув. Він був у сірому костюмі, свіжій сорочці, з краваткою і в короткому солом'яному капелюсі канотьє.

Те, що він, перебуваючи в приміщенні, не зняв капелюха, свідчило про його погане виховання і трохи обурило Клавдію Іванівну. Проте вона нічим не видала цього. І нічого, крім цікавості, не було в її очах.

— Це правда, що наші залишили Новоросійськ? — спитала вона.

Замість прямої відповіді він пригадав біблію:

— Правда сиріч істина… Як сказано в Іоанна: «І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними…»

— Чи дуже це потрібно?

— Бути вільним? Це поняття — як мода. Ніхто не замислюється, чи потрібна вона. Її просто сліпо наслідують.

Він говорив тихо. Але з якоюсь ледь помітною ноткою фальші, наче провінційний актор, що грав роль людини, яка давно пізнала життя і втомилася від його безглуздя.

— А чи не можна напоумити людей? — Клавдії Іванівні не хотілося, щоб розмова закінчилася так швидко. Вона повинна зрозуміти, що за людина її постоялець.

— В історії людства акція напоумлення багато разів мала місце, та ба, марно. Ось і нині червоні і білі напоумлюють одні одних кулями, снарядами, шаблями. А іноді просто канчуками.

— Я мала на увазі зовсім інше — слова. Адже сказано: спочатку було Слово…

— Але сказано й інше: я голос волаючого в пустелі… Мила дівчино, суворі, дуже суворі заходи здатні напоумити людство. Та не бентежиться серце ваше, та не настрашиться…

Він повернувся і попрямував до дверей у свою кімнату, виразно даючи зрозуміти, що не схильний вести бесіду далі.

— На добраніч! — проникливо побажала Клавдія Іванівна.

Він обернувся, трохи затримався біля дверей.

— Дякую. Та ба, професія ескулапа не завжди дозволяє здійснити це гарне побажання. На добраніч і вам, мила хазяйко. — Він відчинив двері, тоді знову озирнувся. І, побачивши, що вона продовжує стояти на тому самому місці, запитав: — До речі, чи не змогли б ви передрукувати для мене кілька сторінок?

— У моєї машинки зламався стрічкопровід.

— Дайте я подивлюся.

— Спасибі вам. Але я вже запросила майстра.

«Дивно, — зайшовши до кімнати, подумала Клавдія Іванівна. — Звідки він може знати, що у мене є друкарська машинка? Адже я ніколи не друкувала в його присутності».

2. Записки Кравця

Я, звичайно, не бачив особисто, але чув у розвідвідділі, що Денікін утік із Новоросійська на військовому кораблі під французьким прапором. Останнім драпонув із порту американський крейсер «Гальвестен». Американці пропонували денікінцям бязь, фланель, солдатські черевики, шкарпетки, лопати в обмін на кубанську пшеницю. Про це я сам читав у білогвардійській газеті «Кубанське слово».

Ми захопили стоси цих газет і ще інших, білокозачих — «Вісник Верховного округу». Газети ці ми пустили на куріння, оскільки були ласі до тютюнцю, а точніше, махорки, з якою подружилися у важкі воєнні роки так же вірно, як і з гвинтівкою, шинеллю, сідлом.

Коні різної масті, залишені білогвардійцями, наче пси, блукали по місту. Великими, отупілими очима поглядали на перекинуті візки, тачанки, гармати. Наче в хаті перед далекою дорогою, на вулицях лежали клунки, валізи, корзини. Сила-силенна! Залізничні колії були забиті ешелонами з фуражем, продуктами, снарядами…

Ми здавали охороні полонених на Суджукській косі, коли прискакав посланець і передав мені наказ з'явитися у штаб 9-ї армії до товариша Каїрова.

Вечоріло, але небо ще світилося голубінню, хоча на. ньому вже, наче ластовинки, виступили перші зірки. Земля, розморена сонцем, парувала. І повітря на вулиці було каламутне, як у прокуреній кімнаті.

Каїров, з перев'язаною рукою, — розірвана шкірянка наопашки — хитро глянув на мене і спитав:

— Як настрій?

За його спиною маленький і жовтий, ніби прив'ялений, чоловік, в окулярах зі зламаною дужкою, монотонно диктував друкарці:

— Захоплено сорок гармат, сто шість кулеметів, чотири бронепоїзди, тридцять аеропланів… Загальна кількість полонених становить…

— Бойовий, — відповів я.

— Гаразд. Справа для тебе є.

— Нарешті.

— Час настав, — сказав Каїров. — Недарма ж я тебе чотири місяці готував. Посидь хвилин п'ять у коридорі. — І додав з усмішкою: — Більше чекав.

Не знаю, чому він назвав передпокій коридором. Ніякого коридора в цьому панському особняку я не побачив. Двері з вулиці — біля них стояв вартовий червоноармієць — зазирали прямо в широкий передпокій, викладений кольоровим паркетом. На паркеті тьмянів кулемет. Вусань дядько протирав його ганчіркою.

У глибокому, обшитому золотим плюшем кріслі зневажливо, наче пан, сидів молодий парубок. З товстими губами, м'ясистим носом. Погляд у хлопця був лінивий і трохи презирливий. Він курив товсту смердючу сигару. Потім йому набридло диміти, і він загасив її, вдавивши в золотисту плюшеву обшивку.

— Друже, — сказав я, — меблі псуєш.

— Буржуазне збіжжя жалієш? — огризнувся парубок. І зморщився, і закліпав віями, наче йому в очі попало мило.

— Меблі не винні, — заперечив я. — Тепер вони наші. Революційні… Робітничо-селянські…

— Згинь! — сказав парубок. — Ти мені світло заступаєш. І заважаєш зосередитися.

І він знову, вже, звичайно, мені на зло, тицьнув у плюш крісла, щоправда, цього разу погашену сигару. Вивів якусь закарлючку. Може, розписався.

— Ти звідки такий розумний? — спитав я.

— Звідки треба, — відповів він. — Ось піднімуся, межи очі приголублю. Повну ясність матимеш. І твій інтерес до мене пропаде.

Тут я теж настовбурчився:

— Інтерес мій до тебе набухає. Може, вийдемо? Побалакаємо.

— Ходімо, — байдуже відповів хлопець. Засовався в кріслі. І вийняв з кишені наган.

— Кравець! — Каїров висунувся в напіввідчинені двері. — Давай…

Цього разу ми не затрималися у кімнаті, де стукала друкарська машинка, а пройшли далі, у вузький кабінет, стіни якого геть усі були заставлені книгами.

Ми були в кабінеті лише удвох. І Каїров запитав:

— Чи готовий ти, ризикуючи власним життям, урятувати Миколу Згорихату від смертельної небезпеки?

— Якщо зможу…

— Треба змогти.

Каїров сів на край письмового столу, широкого, рівного, обшитого гарним зеленим сукном. І шкірянка його торкнулася мармурової дошки з бронзовими чорнильницями, великими і масивними, наче ядра.

— Слухай мене, Кравець. Уже доба, як Микола через гори пішов у Туапсе до білих… Я дав йому явку. А сьогодні, дві години тому, мені повідомили, що явка провалена, що користуватися нею не можна… Туапсе — місто маленьке. Ти мусиш розшукати там Миколу. І сказати йому від мого імені, що завдання залишається в силі, але явка… недійсна. Зрозумів?

— Усе зрозумів, — сказав я.

— Головна заковика полягає в тому, — Каїров нервово пересмикнув плечима, накинута на плечі шкірянка сповзла і впала на чорнильне приладдя, — що ти мусиш потрапити в Туапсе раніше від Миколи Згорихати. Бо тільки він дістанеться до міста, як відразу ж вирушить на явку. Така була настанова. І Микола буде виконувати її…

— Як же бути? — сказав я. — Якщо морем…

— Морем нічого не вийде. І довго це… І французи вздовж берега шастають… Закурюй.

Каїров дістав портсигар. Закурили.

Потім він глянув на мене, ніби щиро щось жаліючи, і сказав:

— Вихід такий… Є у нас аероплан на ходу. «Фарман». І льотчик є — відчайдушний хлопець. Полетите на світанку. Десь неподалік од Туапсе знайдете галявинку. Приземлитесь. Звідти — розбийсь, але завтра до вечора в Туапсе прибудь.

— Зроблю, товаришу Каїров.

— Упевнений. Але це лише половина справи… Попередивши Згорихату, ти вирушиш у селище Лазаревське. Я дам тобі зв'язок. У селищі перебуває перестарілий і хворий професор Сковородников. І при ньому колекція давньоруського живопису, яка являє собою цінність. Треба зробити все, щоб колекція не була вивезена білими за кордон. Розумієш, стародавні картини, ікони — це тепер народне надбання. Рано чи пізно війна закінчиться. А ми, більшовики, повинні думати наперед… — Каїров помовчав, потім неохоче сказав: — Не забувай лише, чого я тебе вчив. Хоробрість, спритність, винахідливість — це все добре. Та головне для розвідника… — Він повчально постукав пальцем по голові.

— Я все розумію, Мірзо Івановичу. Пам'ять у мене — як у вовка ноги.

— Знаю. Тому і взяв тебе у своє господарство… А тепер ходімо. З пілотом познайомлю.

— Він?! — не повірив я своїм очам, коли в передпокої Каїров указав на плюшеве крісло, в якому сидів той нахабний хлопець.

— Сорокін!

Хлопець схопився, підійшов до нас.

— Полетиш з ним, — сказав Каїров. — Шукайте посадочний майданчик. І приземляйтеся.

— Приземлимося, справа нехитра, — відповів Сорокін. — Аероплан втратити можна.

— Ризикнеш, — твердо сказав Каїров. Потім додав: — Зустрінемося на аеродромі. Там отримаєте остаточну інструкцію.

І пішов.

А ми залишилися вдвох на гарному кольоровому паркеті, який бачив, звичайно, й мазурки, й вальси, а тепер солдати й матроси ступали по ньому чобітьми, як по шосейці.

— Усвідомлюєш? — запитав я.

Сорокін насторожено глянув у мій бік. Зізнався:

— Думав, що ти на мене накапав.

— Я, друже, не такий. Ти краще скажи: усвідомлюєш відповідальність і важливість завдання?

— Ми звиклі. У нашій льотній справі простих завдань не буває. Це тобі не в піхоті борщ сьорбати.

— То вас шоколадом годують, тістечками?

— Вгадав, — кинув хлопець на знак згоди. І запропонував. — Закуримо. Трофейні.

Він картинно (знай наших!) витягнув із кишені пачку сигар, на якій рожевим було намальовано з розкішними грудьми дівицю, а за нею пальми й море.

Не випадало мені раніше курити такої отрути. Кажуть, великих грошей коштує. Захлинувся димом, закашлявся, сльози на очах виступили.

А Сорокін од сміху розрум'янився, наче спіле яблуко.

— Село! — каже. — На махорці виросли…

Стукнув би його по пиці. Та не можна. Кулак у мене як колода, ще аеропланом управляти не зможе. Стримую себе, кажу:

— Із Києва я. Місто таке, до речі, на річці Дніпро є. Гімназію закінчив. Диплом учителя земської школи маю.

— Буржуй, отже…

— Батько мій — палітурних справ майстер. Горілку не пив. І про дітей турбувався.

— Горілку тільки гади не п'ють, — сказав Сорокін. — Давити таких треба…

— Молодий ти, верхоглядний… Не вірю, що з аеропланом впораєшся.

Спохмурнів Сорокін, засопів. Розстебнув на грудях куртку. Папера витяг:

— Читай!

РРФСР

Посвідчення

Пред'явник сього, Сорокін Сергій Єгорович, є дійсно червонофлотець повітроплавних частин Червоної Армії, що підписами з прикладанням печатки засвідчується.

— Отже, Серьогою тебе кличуть.

— Серьогою, Серьогою… Але я думаю, що ти, як і батько, горілки не п'єш, тому краще називай мене товариш Сорокін.

Вечір загустів. І місяць жовтими долонями приголубив місто. Море ворушилося поруч, вигравало прохолодою. Пахли медами розквітлі вишні, яблуні. Вулиці не здавалися такими покаліченими, як удень. Темрява забрала все зайве. Лише коні так само блукали містом, не маючи сили вибратися з лабіринту вулиць, провулків. Вони цокали копитами і сумно іржали.

Я зупинив двох загнузданих тонконогих коней, сідла з яких уже хтось зрізав. Сказав:

— Товаришу Сорокін, дві ноги добре, а чотири краще. Тим більше, що аеродром неблизько.

Уже сидячи на коні, я почув у відповідь щось нерозбірливе. Потім побачив, як червонофлотець повітроплавних частин підвів коня до перекинутої брички, викарабкався на нього, розраховуючи, очевидно, що в такий спосіб зручніше на нього залізти. Та кінь, покрутивши шиєю, ступив кілька кроків уперед, і Сорокіну довелося злізати з брички, і знову хапати коня за вуздечку, і лаятися при цьому голосно і зі знанням справи.

— Ти сміливіше, — підказав я. — Обіприся руками. Невже ніколи на конях не їздив?

— Дідькові вони потрібні в авіації. Якби у них крила були.

З бідою пополам Сорокін усе-таки охопив кінські боки ногами. Натягнув вуздечку. Попросив:

— Не поспішай…

Поспішати справді було нікуди, тому що виліт наш планувався аж на світанок…

… Ми трохи зуміли задрімати. На зіпрілих, наче торішнє листя, матрацах, звалених у старому хліві, що стояв на самому краю льотного поля. Матраци були з госпіталю, смерділи йодом, карболкою. А стеля в хліві світилася, наче решето. І зрозуміло, що матраци пріли. Та нам треба було відпочити хоча б кілька годин, і кращого місця поблизу не виявилося.

Каїров приїхав за півгодини до світанку на відкритому автомобілі, який чхав, ніби застуджений, стріляв, наче гармата, і чадив димом, як зіпсована гасничка.

На задньому сидінні, за спиною шофера, куталася в хустку якась жінка. У Каїрова, як і раніше, права рука була перев'язана. І він морщився, коли ненароком робив якийсь рух.

Підійшовши до нас, він запитав:

— Відпочили?

— Авжеж…

Тоді, наче сліпий, він помацав здоровою рукою моє обличчя. І, повернувшись до машини, коротко кинув:

— Поголити!

Жінка вийшла з машини. Шофер увімкнув світло, фари засвітилися в темряві. Поле перед радіатором і далі стало зеленим і ніжним.

Відкривши плескату невелику валізку, жінка винувато сказала:

— Вода холодна.

Голос у неї був приємний. Соковитий і не писклявий.

— Нічого, — відповів я.

Вона стояла спиною до світла. І я не бачив її обличчя, бо воно лишалося темним, як тінь. Але руки у неї були теплі і м'які. Я подумав: звичайно ж, цілу дорогу вона їх ховала під хусткою.

Пульверизатор шипів, як гусак. Одеколон лоскотав шкіру.

Я сказав:

— Дякую.

Жінка закрила валізу.

Це мене здивувало. І я запитав:

— А Сорокіна?

— Він голиться раз у два тижні, — без ущипливості, якось надто байдуже відповів Каїров.

Серьогу аж пересмикнуло. Він засопів і повернувся до мене спиною. Каїров відчинив дверцята, взяв із заднього сидіння клунок середнього розміру, щось сказав шоферові.

Здригнувшись і зачадивши, машина повезла перукарку в дальній кінець поля.

Клунок упав біля моїх ніг.

— Переодягайся, — сказав Каїров.

Трава була вологою, а небо сірим. І вже можна було розрізняти обличчя і деталі одягу, якщо стояти так близько, як стояли ми.

Я потягнув за мотузки. В клунку виявилася форма білогвардійського поручика.

— Так, — сказав Каїров. — Там, у Туапсе, в них тепер вінегрет. Мішанина різних частин і підрозділів. Ніякого планомірного відступу вони організувати не змогли. Втікали на південь кожен за власною ініціативою… Ось документи. Справжні. Ти — Никодим Григорович Корягін, офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича, відряджений у розпорядження штабу Кубанської армії. У штабі без потреби не з'являйся. Для зустрічі з патрулем — документи надійні… Запам'ятай адресу проваленої явки. Вулиця Святославська, будинок вісім. Я ніколи не був у Туапсе, не знаю цієї вулиці. Ти її розшукай. І зроби все, щоб зустріти Миколу Згорихату. Повтори адресу.

Я повторив.

Каїров задоволено кивнув. Подивився на Сорокіна:

— Знайдеш якнайближче до Туапсе галявину чи виярок, приземлишся. Якщо не зможеш злетіти, замаскуєш літак. І будеш пробиратися назустріч нам.

3. Поточний момент

Армійській конференції, що повинна була відбутися найближчим часом, належало вибрати делегатів на IX з'їзд партії. Каїров мав намір виступити в обговореннях поточного моменту. На партійних зборах Мірзо Іванович рідко користувався трибуною, обмежуючись у разі потреби репліками з місця, часто по-східному кучерявими, але завжди діловими і нерідко дотепними. Цього разу він збирався порушити своє правило, оскільки комуністи, що висунули його на конференцію, просили обов'язково сказати кілька гарячих слів від їхнього імені про революцію, про мужність, про поточний момент.

Повернувшись з аеродрому, Каїров не ліг спати, що, принагідно сказати, було йому вкрай необхідно, а сів за письмовий стіл, маючи намір накидати конспект свого виступу.

Він замислився, покликав у помічники благословенну передранішню тишу. Та ба, вона тут же була порушена рипінням коліс, іржанням коней, міцним солдатським словом.

Каїров підійшов до вікна. Розчинив раму. Будинок був одноповерховий, але стояв на високому фундаменті. Тому двір лежав унизу. З вікна було добре видно, що тиловики-постачальники перетворили подвір'я на продовольчу базу. Ось і зараз двоє червоноармійців розвантажували воза. Вони зняли задній борт, поклали навскоси дошку, пробуючи скотити по ній бочку. Але кінь ненароком оступився. Дошка впала, бочка теж. Ударилася об бетонний виступ фундаменту і розкололася надвоє.

Солодкава свіжість ранку відступила під натиском густо заправленої перцем і часником ропи, запах якої був таким задушливим і тугим, що здавалося, його можна помацати руками. Небо глянуло на огірки. І вони зробилися сизими, тому що хмари стояли сизі і нерухомі, мов калюжі.

— Почастуйте огірочком, хлопці, — попросив Каїров.

Солдат, обірвавши мудрувате слововиверження, здивовано подивився на вікно. І, мабуть, упізнавши Каїрова, підібрав йому з півдюжини найміцніших, найкращих огірків.

— Дякую, — сказав Каїров. І повернувся до столу.

Отже, поточний момент. Оцінка йому, безумовно, схвальна. Так-так, схвальна. Головна причина цього — VIII з'їзд партії. На з'їзді правильно вирішене питання про будівництво Червоної Армії, розвінчано «воєнну опозицію», закликаний до порядку Троцький, який прагнув послаблення партійного впливу в армії.

Узявши олівець, Каїров написав: «Супровідні причини сприятливості моменту. Липень, 1919-й — армію Юденича відкинуто за Ямбург і Гдов.

Січень, 1920-й — розстріляно адмірала Колчака і членів його «уряду».

Березень, 1920-й — взято Новоросійськ, армія Денікіна дихає на ладан.

Про що не можна забувати: кордон меншовицької Грузії починається за 10 верстов південніше Гагр. Отже, треба швидше визволяти Туапсе, Лазаревське, Сочі; Врангель сидить у Криму; на польсько-російському кордоні — Пілсудський…»

— Якщо не секрет, яку добу ви не спите, Мірзо Івановичу? — Уборевич, командарм-дев'ять, був, як завжди, чудово поголений, підтягнутий. І пенсне, віддзеркалюючи бліду синяву світанку, приховувало сліди втоми біля очей.

— Нам би про це згадати разом, Ієроніме Петровичу, — зітхнув Каїров. — Пригощайтеся.

Уборевич навіть пальцем провів по губах — до того апетитними здалися огірки.

— Напевне, для князів готували, — усміхнувся він. — Смачно.

Каїров заховав конспект у папку. Сказав:

— Відправив я хлопця в Туапсе літаком.

— Пілот надійний? — Уборевич примружився. Зморшки виступили різко на лобі. Збігали до перенісся.

— Надійний. Але все одно душа болить.

— Без цього не можна. Без болю мало що в житті виходить.

— Так-то воно так… Але справа зовсім нова.

— Я розумію. Давай поміркуємо вголос… Якщо все минеться добре, то ми матимемо перспективну гру з далеким прицілом. Якщо справа на якомусь етапі зірветься чи матиме небажаний для нас розвиток, то і в цьому випадку ми грунтовно промацаємо контррозвідку білих. Од цього теж користь немала…

— Гаразд. Будемо чекати.

4. Партизани (продовження записок Кравця)

Мені доводилося лазити по горах. Дивитися вниз на долину, де хатки здаються маленькі, як черевики, дерева — не довші за багнет, а річечка, що поспішає до моря, виглядає тонкою і гнучкою, наче вуздечка.

Дещо схоже чекав я побачити з аероплана. І трохи розгубився, коли зиркнув за борт. Під нами пропливали гори, та не ті, горді й високі, а похилі, приземкуваті, що впали на коліна. Дерева, які обліпили їх, нагадували темні клякси. А будинки… Я зрозумів, чому на топографічній карті їх малюють у вигляді крихітних прямокутників.

Хмари, білі й круглі, кучерявилися над горами. І вище нас. Але ми жодного разу не потрапили у хмару. Мені так хотілося доторкнутися до неї руками.

Необшитий корпус літака був голий, як рама велосипеда. І місце, де ми сиділи, скидалося на корзину, затиснуту згори і знизу крильми. Мотор гув голосно і дуже рівно. Я швидко звик до його монотонного гудіння. І мені подобалося летіти. І завдання не здавалося складним і небезпечним. Колюче повітря студило обличчя. Забиралося під шинель. Мені довелося нахилитися до вітряного щитка. І бачити перед собою лише небо і шолом Серьоги Сорокіна. Шолом був поношений, темний. А небо — дуже гарне: зі сходу золотаве, а із заходу густо-голубе.

Широкі крила «фармана» трохи погойдувались, а іноді машину кидало у повітряну яму, і серце тоді завмирало, як на гойдалці.

Сорокін страхав мене напередодні, що я можу заколисатися, вивернутися навиворіт і взагалі перетворитися на живий труп. Та нічого подібного не сталося. Я почувався прекрасно. Бо вірив в удачу ще на аеродромі, коли з апетитом їв гарячу кашу, запиваючи її свіжим молоком. Потім Каїров розгорнув карту, уточнив із Сорокіним маршрут польоту, а я ходив по вологій траві й дивився в небо, на якому згасали зірки…

Раптом тиша стусаном відшпурнула ревіння мотора назад, за хвіст літака, і гори стали розгинатися, зводячись на весь свій велетенський зріст. Я не відразу збагнув, що ми падаємо, а лише тоді, коли Сорокін повернувся до мене і я побачив його зле, бліде обличчя. Я почув:

— Мотор відмовив!

Ми падали, не перекидаючись із хвоста на ніс, не перевалюючись з крила на крило, а планеруючи, ніби паперовий голуб, запущений дитиною.

— Не психуй! — крикнув я. — Може, сядемо!

— Куди?

Справді: куди? Не сідати ж нам на вершину гори!

— Серього! Виярок!

— Бачу!

— Рулюй туди.

— А якщо каміння?

Та вибирати ні з чого. І час не дозволяє. Наш «фарман» робить півколо. І виярок здиблюється перед нами…

Я вхопив момент, коли ми торкнулися землі. Поштовх був сильний, пружистий. Але в мене склалося враження, що аероплан підстрибнув, як м'ячик, і ми знову зависли в повітрі. Насправді ж ми котилися по лужку — зовсім не широкому, короткому, — врізалися в густий чагарник. Тільки-но гілки захльоскали по корпусу і крилах, як заревів мотор, відчайдушно закрутився пропелер. Сорокіну не зразу вдалося його вгомонити.

Коли ж знову зависла тиша, він повернувся до мене і сказав:

— Бачиш, який підлий! — Останнє слово повторив кілька разів. Вибираючись із кабіни, запропонував: — Спробуємо його, негідника, розвернути.

Я також зістрибнув на землю. Ой, як приємно стояти на теплій, пропахлій весною землі! Розглядати зелену траву, комашок різних. А перші кроки зробиш — стан такий, наче під хмелем.

Сорокін обійшов літак.

— Кепські справи, — каже, — ліве шасі зігнули.

— Туапсе далеко?

Він знизав плечима:

— Верстов п'ятдесят, мабуть…

По горах. Без дороги. Таку відстань за день мені пішки ніяк не подолати, якщо навіть я зі шкіри випнуся. Звичайно, вголос цього не сказав, тільки подумав. А Сорокін каже:

— Давай цього слона викотимо. Молоток у мене є. Може, шасі пощастить випрямити.

Я скинув шинель, Сорокін — куртку, тому що сонце висіло над виярком і було тепло, навіть трохи задушливо. Молода трава, молоде листя зеленіли радісно, чисто. Пахощі від землі йшли добрі, густі.

Варто було обійти літак, щоб відразу переконатися: перш ніж його викотити, треба позбутися чагарів, у які він зарився, наче віз у сіно.

А вдача у Сорокіна виявилася дратівлива. Словами лихими жонглює, немов циркач, а справа — ні з місця.

Вовтузимося ми півгодини, вовтузимося годину. Машина все одно в кущах. І надія витягнути її з кожною хвилиною тане, мов крижинка. У мене ж у голові одна думка: треба поспішати в Туапсе, треба поспішати…

Раптом за спиною — бас:

— Руки вгору!

Повертаємося. Хлопці оброслі, з карабінами. А на шапках червоні стрічки. Партизани, отже.

— Братці! — кричу я. — Яка удача!

— Шакал тобі брат, сволота панська! Піднімай руки!

Партизанів шестеро. А той, що басить, очевидно, головний. Здоровий такий, насуплений. Штани ватяні, у чоботи заправлені. Ватянка у жовтих і зелених плямах — на землі, напевне, лежав. Як гаркне:

— Обшукати!

До мене невисокий підбіг. Чоловік років тридцяти. Обличчям білий, і вії, і брови, і очі білясті, а губів наче зовсім немає — такі вони тонкі.

Обачно сказав:

— Ти тільки не жартуй. А то вмить начинку свинцеву придбаєш.

Обнишпорив він мене. Документи, револьвер… усе забрав. Уголос читає:

«Поручик Никодим Григорович Корягін, офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича…» У партизанів очі від здивування на лоба лізуть.

— Оце так птах!

Потім посвідчення Сорокіна читати стали:

«…Є дійсно червонофлотець повітроплавних частин…»

Репліки:

— А сигари в рожевій коробці — панські.

— Дідька лисого зрозумієш.

— Ярмарок!

Тонкогубий:

— А мені все мов крізь скельце. Поручика пропоную при аероплані шльопнути, а червонофлотця частин цих самих, — він показав рукою на небо, — відвести до командира. Голосуємо.

Троє із партизанів підняли руки, потім і головний підняв, але тільки не для голосування, а щоб почухати потилицю. Цією миттю я й скористався.

— Мене не можна при аероплані шльопнути, — кажу. — У мене спеціальне завдання… Ведіть і мене до командира.

— Бреше він, пес білогвардійський! — закричав тонкогубий і клацнув затвором. — Досить, попили нашої крові!

Він, можливо, і прикінчив би мене відразу, але Сорокін, який до цього мовчав, психонув остаточно:

— Ви що, очманіли, паразити кляті! Ніякий він не білогвардієць, а справжній рядовий боєць Червоної Армії!..

Сорокін хотів сказати ще щось, але тонкогубий випередив його, верескливо вигукнув:

— Пропоную шльопнути біля аероплана і ентого. — Він указав багнетом на Сорокіна. — Голосуємо!

5. Розсудливість графині Анрі

— Любий капітане, я від'їжджаю, — У графині були прямо-таки лимонні очі. І за кольором, і за формою.

«Якби збулася голуба мрія мого дитинства, — подумав Долинський, — і я, як Брешко-Брешковський, писав детективні романи, я почав би розділ про графиню Анрі так: «Вона була красива. Та якось надто не по-російському. І звичайні порівняння, якими наділяють російських жінок — берізка, вербиченька, горобина, — зовсім не пасували їй. І її легше було порівняти з магнолією чи кокосовою пальмою, що за волею випадку опинилася на чорноморському березі».

В міру банально й романтично.

Долинський, шанобливо поцілувавши руку графині, опускав долоню повільно, відчуваючи, які ніжні й холодні її пальці. Вона дивилася на нього зі своєю звичною загадковою усмішкою. А може, й не загадковою, а просто розбещеною. Та Долинському не хотілося у це вірити. Тому що він знав графиню дуже мало, знав із найкращого боку. А чутки… До дідька всі чутки! Життя, схоже на брилу, зрушило з місця і покотилося під укіс, душачи і забруднюючи все святе. І передусім віру. Це було особливо страшно, тому що без віри людині аж ніяк не можна. Долинський вважав, що вірити у жінок і легко, і важко, але ще і містично приємно вірити в жінку всупереч логіці, всупереч чуткам, що супроводжують її ім'я.

Другим абзацом міг бути такий: «Графині, очевидно, виповнилося тридцять. Або виповниться незабаром. Напевно, ночами вона замислюється над тим, що вже підступає старість, і розглядає себе в дзеркало зі смутком, трепетом, тугою».

Роки… Долинський також не забуває про них, однак не лічить зморщок на своєму обличчі, бо вони, зморшки, так само, як і сивина, свідчать про досвід, про зрілість, а це надзвичайно важливо для мужчини.

На жаль, досвід і зрілість, як і духовні цінності, — поняття не матеріальні. Можливо, іншим часом, спокійним, як осінній плин річки, особисті якості людини, так би мовити, скарби нескороминущі, мали відому ціну, та в нинішнє лихоліття люди, в тому числі й молоді вродливі жінки, вже надто відверто ставлять вище за розум діаманти, а за шляхетність, чесність — значну суму твердою валютою.

Долинський не мав наміру осуджувати графиню. Та й осуд як поняття, як критичний процес щодо жінки молодої, краса якої гідна всіляких епітетів, навряд чи відповідав етичним уявленням капітана. Він міг сприймати жінку чи не сприймати. Графиня Анрі належала до перших.

Вони йшли алеєю до моря. І кипариси стояли вздовж неї породисті, немов аристократи на високому прийомі. Море лежало жовте, привільне. Сонце голубило його жарко, з млосною весняною пристрастю. І юні липи дивилися на море з відкритою заздрістю, і птахи шаленіли, наче гості на весіллі.

— Євгеніє… — сказав він, торкнувшись рукою її ліктя.

Вона зупинилася. Заворожений її профілем, він раптом забув слова, які хотів сказати. Йому чомусь зробилося погано. Він відчув, що може впасти на цій дбайливо заасфальтованій доріжці. І від цієї думки прийшов страх і холодним потом вкрилося обличчя і руки.

— У вас перев'язана голова, — сказала графиня. — Поранення?

— Дрібниці.

— Не храбріться, Валерію Казимировичу. — Вона говорила тихо, але якось занепокоєно, ніби була його матір'ю чи у крайнім разі старшою сестрою. — Єпіфан Єгорович Сизов запевнив мене, що небагато людей вашої професії переживуть цю весну і поїдуть до благословенних заморських берегів.

— Я не збираюся до заморських берегів.

— Вірите в перемогу?

— Вірю чи не вірю — яка різниця? Тільки Росія для мене земля благословенна.

— Ви вважаєте, для мене Росія — порожнє місце?

— Ваші предки були французи.

Він почувавсь уже краще. Впевнено взяв жінку під руку. І вони пішли далі алеєю до моря.

Вона ступала дуже легко, трохи нахиливши голову. І він бачив усмішку в кутках її губів і здогадувався, що лимонні очі графині непідвладні смутку.

— Моя прабабуся була японкою. Та й у вас, безстрашний капітане, до російської крові додана не тільки польська, але, можливо, ще й німецька, й монгольська. Якщо історикам доведеться вивчати ваше генеалогічне дерево…

— Вони звернуться до вас по допомогу, — урвав Долинський, що дуже здивувало графиню і змусило зупинитися. Глянути в обличчя супутникові.

— Ну все, — розгублено промовила вона по невеликій паузі, коли вони оцінювали одне одного поглядами. — У вас на обличчі, як у біблії, написано і майбутнє, і минуле. Не заперечуйте, ви вірите, що ваша мужність і безкорисливість принесуть вам популярність і визнання співвітчизників.

— Я не думаю про це.

— Правда була б вашим щастям.

— Я не бачу іншого щастя, піж у рятуванні батьківщини.

— І ви збираєтеся рятувати її, працюючи у контррозвідці?

— Авжеж.

— Вас уб'ють, капітане.

— Так повідомив Єпіфан Єгорович Сизов?

Вона усміхнулася відверто, і доброта не покинула її обличчя, так само, як переконаність і спокій.

— Єпіфан Єгорович Сизов звідучора мій чоловік. Він мав у швейцарських банках золота на вісім мільйонів і ще шістнадцять суден у Середземному морі. Його неперехідне невігластво може викликати посмішку і навіть роздратування, але він далекоглядна людина, і в цьому йому відмовити не можна.

Графиня Анрі говорила повчально і голосно, як гувернантка, що втовкмачує премудрощі нетямущому вихованцю. Але Долинський погано чув її, складаючи в голові новий шматок романа.

Хай буде так…

«— Я щасливий за вас, графине. І прошу не осуджувати суворо мою зухвалість. Зручно, коли суспільство має одну гарантовану конституцію, але кожна людина живе за своєю власною конституцією, яка у нас всередині.

— Ви хочете сказати, що наші з вами конституції несумісні?

— Ваші чуйність і проникливість аж ніскільки не поступаються перед вашою красою.

— Але є ще почуття, непідвладні розуму.

— Ось чому я буду боротися до кінця. І хочу вірити, що, якщо стану героєм, ваша прихильність і сердечність не залишать мене. А коли загину — бог нам суддя… І те й інше краще, ніж слідувати за вами на Лазурний берег і бути старіючим пажем біля ваших ніг…

— Ви не бачили ніг, про які говорите, капітане. Інакше б не поспішали з висновками.

— Охоче вірю, графине. Та щастя, на жаль, випадає не кожному».

«З ногами, звичайно, перебір, — подумав Долинський. — А втім, у стилі часу. Графиня двадцятого року повинна говорити саме так. Можливо, й правда, що рік тому у пропахлому рибою Ростові напівголодна Євгенія за невелику винагороду демонструвала панам офіцерам свої чари. Й не тільки демонструвала, а часом дозволяла ними користуватися».

Вони вийшли на берег моря, що не був розчищений. Водорослі лежали на камінні, як рибальські сіті. Коріння й тріски, обгризені хвилями, чорніли на березі.

Блакитний дачний будинок купця Сизова стояв під горою, поблизу Сочинського шосе, неподалік од селища Лазаревського. Місце було рідкісне за красою, сухе, добре продувалося вітрами. Побудована на початку віку, за десятиліття до першої світової війни, дача, безперечно, була свідченням добробуту і багатства її власника.

Долинському не доводилося раніше чути прізвище Сизова в ряду великих російських мільйонерів. Але ж сьогодні становище з капіталами дуже своєрідне. Розмір багатства нині залежав од того, де були вкладені капітали — в Росії чи за кордоном. Хтось утратив усе, хтось багато виграв.

Чи багато виграла графиня Анрі? На це може відповісти тільки майбутнє. Здається, у купця Сизова нема прямих спадкоємців. Він бездітний. А дружина його років п'ять тому спочила у бозі. Може статися, що вісім мільйонів золота у швейцарських банках і шістнадцять діючих парових суден дуже скоро перейдуть до молодої графині…

— Щастя випадає тим, хто за нього бореться. Це прописна істина, капітане. Але ж усі великі істини вже прописні.

Долинський зрадів. Графиня розмовляла, наче на сторінках роману.

— Я згоден з вами, Євгеніє. Я згоден дуже. Я готовий боротися за своє щастя. Тому не складаю зброї. Тому стверджую: за межами Росії для мене місця немає.

— Якщо у людини є гроші, для неї знайдеться місце на земній кулі. Але, як я здогадуюся, саме в бідності — витоки вашого патріотизму.

— У нас з вами дивна розмова. І зовсім не в тональності, доречної для бесіди чарівної жінки з чоловіком, закоханим у неї.

Графиня вимогливо запитала:

— Це освідчення чи глузування?

— На останнє щодо вас я не здатен, — відповів він цілком щиро.

Вона розчаровано сказала:

— Ви знову уникли відповіді. Ось що означає розшукна школа.

Повернулася і неквапно пішла геть од моря по алеї, що простяглася до дачі. Долинський покірно рушив за нею.

— Ми від'їжджаємо сьогодні, капітане. Тільки-но прибуде авто із Сочі. Єпіфан Єгорович викликав пароплав. Завтра на світанку він піде в бік Стамбула. Я можу запросити вас здійснити з нами цю подорож, але, гадаю, ви відмовитеся. Адже подібний вчинок означав би дезертирство з рядів доблесної російської армії і з вашими принципами несумісний.

— Я захоплений вашою далекоглядністю.

— Дякую. Однак про дезертирство може йти мова доти, доки існує армія. Я правильно схоплюю суть?

— Авжеж.

— Найближчим часом рештки Кубанської армії припинять існування.

— Сміливий висновок.

— Ділові люди перебираються у Грузію, а хто багатший — у Європу. Це ознака краху.

— У вас державний розум, Євгеніє.

— В міру того, як ви будете пізнавати мене, капітане, ви відкриєте у мені багато несподіваних достоїнств.

— Оптимізм незмінно вселяє надію.

— Приємно слухати нотки бадьорості у вашому голосі.

— Я зовсім не скиглій. — Він уже не був упевнений у тому, що ця розмова відбувалася наяву, а не в його уяві.

— Вислухайте пораду! — рішуче сказала графиня. — У Лазаревському зараз живе відомий мистецтвознавець, збирач давньоруського живопису професор Михайло Михайлович Сковородников. При старому професорі існує унікальна колекція давньоруського живопису. Єпіфан Єгорович пропонував за неї мільйон. Сковородников відмовився.

— Скільки ж колекція коштує насправді?

— Цього ніхто не знає. Але якщо вже Сизов дав мільйон, то два мільйони вона коштує напевно. Ви здогадуєтеся, що від вас вимагається?

— Умовити професора дати згоду на продаж.

— Не зовсім. Попросіть у нього колекцію.

— Я не розумію.

— Оголосіть себе знавцем, любителем. Я не знаю — дідьком, дияволом! Попросіть колекцію на збереження. Для народу російського. А якщо відмовиться — конфіскуйте…

— Хто мені дасть на це право?

— Я даю вам право. Я… Коли колекція буде в Європі, я умовлю чоловіка заплатити півтора мільйона. І тоді вам не треба буде ждати химерної перемоги над більшовизмом, щоб жінки бачили у вас героя. Чоловік із грішми — переможець завжди.

Долинський подумав: «Ось і все. Мій щабель у соціальній драбині той, на якому стоять громили».

Народилася кінцівка розділу роману:

«— Графине! — обурено промовив капітан. — Ви смієте пропонувати мені це?

Щиро глумлива посмішка промайнула в очах і на вустах жінки. Ніби проціджуючи слова, вона сказала спокійно і ясно!

— У такому разі я можу запропонувати вам гоголь-моголь. Він допомагає при імпотенції.

Вона повернулася. Шляхетна, струнка, продовжувала йти додому, тільки дещо швидше, ніж раніше…»

Хитнувши головою, наче струшуючи мару, Долинський узяв графиню за руку. Сказав утомливо:

— Я поміркую над цією ідеєю, Євгеніє.

6. Втеча (продовження записок Кравця)

Балки, почорнілі, дубові, розпирали стіни сарая, тримаючи на собі крокви, вкриті старою дранкою. Сонячне світло, яке струмками точилося крізь шпари, золотило павутиння, що наче сіть звисало між балками, а павук, маленький, але череватий, ховався, негідник, у самому кутку під дахом, зиркаючи крихітними хитрими очиськами.

Ми лежали на сухому кукурудзяному бадиллі, яке було скидане в кутку сарая.

За дверима ходив вартовий із гвинтівкою і мугикав якусь незнайому мені пісеньку.

Промені сонця, що проникали в сарай, міняли кут, стаючи все прямовиснішими. Час наближався до полудня, а я лежав у сараї, десь у чорта на болоті. І мене охороняв вартовий, наче найсправжнісіньку контру. Серьога Сорокін дивився у мій бік винувато. І кусав губи. І проклинав свій «фарман» на всі заставки.

Командиром партизанського загону був високий, худорлявий адигеєць у багатій черкесці зі срібними газирями. Він не лякав нас, не лаявся, не загрожував «шльопнути негайно». Продивившись мої документи, він вислухав повідомлення старшого групи, яка полонила нас. Потім ввічливо, з холодною посмішкою запитав:

— Як накажете діяти, панове?

— Не пани ми, товариші, — сказав Сорокін.

— Нехай буде так. Що далі?

— Розвідник я. Посланий розвідвідділом Дев'ятої армії в Туапсе. Завдання маю важливе. Невже це таке диво, коли розвідник у форму ворога перевдягається?

— Це хитрощі, — погодився командир загону. — Гарні хитрощі. Але чому я вам повинен вірити?

Я поцікавився:

— Як же без віри?

— Питання доречне. — Він знову погодився. — Але, вірячи людям, ми повинні перевіряти. Інакше нас можуть обманювати. Хто вас послав?

— Товариш Каїров.

— Не знаю такого.

— Я вас також не знаю. Але ви червоний партизан. А я червоний розвідник. У мене завдання прибути в Туапсе сьогодні до заходу сонця. Якщо я не прибуду вчасно, можете мене розстріляти. Завтра мені в Туапсе робити нічого.

Завдав клопоту я партизанському командирові. Став ходити він по кімнаті. Чоботи на ньому м'які, дорогі. Кинджал у срібних піхвах. Зупинився. Нас розглядає. Каже:

— Ви мої гості. Я вам вірю. Я вас розумію… Наш кавказький звичай вимагає, щоб гості теж вірили хазяїну, теж його розуміли. Буду відвертий з вами, як з рідним батьком… Я пошлю людину в Новоросійськ. Нехай знайде там товариша Каїрова, нехай привезе для нас гарні новини.

— Коли він повернеться? — з надією запитав я.

— Швидко. Поскаче, як вітер, друже. Як вітер… Кращого коня дам. За два дні встигне.

Після цих слів у мене аж опустилися руки. Що робити? Як бути?

А командир загону сказав партизанові:

— Відведи гостей у сарай. Нагодуй. Нехай відпочивають. Гарний відпочинок!

У шинелі, але без пасків (одібрали паски і в мене, і в Сорокіна) я пригрівся на сухому кукурудзяному бадиллі.

Сорокін ходив по сараю. Похмурий, злий. Іноді він зупинявся біля дверей і розмовляв із вартовим.

— Ей, земляче. Ступай до командира, нехай до аероплана звелить людей послати.

— Чо'? — перестаючи мугикати пісню, запитував вартовий.

— Охороняти аероплан треба. Дорога ця машина.

— Вже ж не дорожча за корову.

— Десять… Двадцять корів за її ціну купити можна.

— Ти це облиш! — сердито говорив вартовий. І зі смішком — мовляв, простака знайшов: — Двадцять корів! Корова телям народжується. Її три роки вирощувати і пильнувати треба. А це, тьху, фанера і залізяки.

— Сіра ти людина, — зажурено говорив Сорокін. — Селянин.

— Авжеж, — погоджувався вартовий. — Селяни ми…

І знову мугикав свою пісню.

— Влипли! — це Сорокін мені.

— Лягай, — кажу. — Економ сили.

Він на мене дивиться. В очах рішучість.

— Хочеш, — каже, — я зараз води попрошу. Відчинить двері вартовий, я йому межи очі. А ти тікай. Онде коні засідлані стоять…

Крізь щілини видно затоптаний у гною двір. І коні під сідлами. П'ятеро, шестеро, семеро коней. Я мовчу.

Сорок верстов! Три години їзди по гарній дорозі. У гірських умовах годину додати можна. Чотири години їзди. Нехай п'ять…

Тепер я теж ходжу по сараю. Зупиняюся біля перекошених дверей. Вони збиті зі старих, але міцних дощок. Закриті на защіпку. Двері нещільно прилягають до наличника. Між ними щілина. Прекрасно. Я знаходжу в сараї тріску. Міцну, але достатньо тонку… Зрештою, й я, і Сорокін ризикуємо однаково. Кого з нас раніше куля знайде, хіба вгадаєш!

— Начальнику! — каже Сорокін. — Слухай, начальнику, у мене від вашої душевної гостинності живіт розладнався.

І далі, не вибираючи виразів, докладно пояснює, у якій справі йому необхідно покинути сарай.

— Може, потерпиш? — у голосі вартового нерішучість.

— Побійся бога!

— Вже приспічило, — буркоче вартовий, але двері відчиняє.

У світлому сонячному отворі постать його ніби вирубана з вугілля. Навіть не можу роздивитися, старий він чи молодий.

Сорокін, потягуючись, виходить. Скриплять завіси. Брязкає клямка. Яскрава смужка щілини, вздовж якої тремтять срібні порошинки, наче кличе мене. Я припав до шерехатих дощок, теплих, пропахлих кіньми. Бачу, як Сорокін і вартовий ідуть подвір'ям. Повертають до кущів. А коні стоять біля огорожі. І сідла на них такі гарні. А надворі — нікого з партизанів.

Час!

Серце стислося. І не тільки серце. А ніби весь я став меншим і легшим. Але страху немає. Лиш у роті пересохло, язик до піднебіння прилипає.

Тріска вільно ввійшла в щілину. Підстрибнула защіпка. Ех, двері, дідько, риплять. Надривно й голосно.

Я ступаю через двір. Ноги підгинаються в колінах, намагаються кинутися щодуху. Але бігти не можна. Треба йти спокійно, звично. Біг обов'язково приверне чиюсь увагу. Тоді все. Припечатають друзі партизани за два заходи.

Коні крутять писками. Ситі. Породисті коні. Я вже облюбував ворону кобилку. Вона стоїть крайньою. Біля дороги. Вуздечкою за стовп прив'язана. Вузол піддається добре, тому що руки мої поводяться добре. З ногами справи гірші. В якийсь момент мене охоплює сумнів: чи зможу залізти в сідло?

Зміг. Кінь слухняно виходить на дорогу. І я кидаю його у галоп.

Сонце, вітер… Низьке віття дерев. Воно хлюскає по голові, я нагинаюся. Чую запах кінського поту. І гудіння бджіл. Це, напевно, дикі дрібні бджоли. Тепер постріли! Я розумію, здогадуюся, що ніяких бджіл не було. Просто гули кулі.

Ось вони… Праворуч, ліворуч. Чого доброго, і куснути можуть. Жаль! День який гарний. Теплий день, пропахлий весною.

Як там Серьога Сорокін? Прощавай, червонофлотцю повітроплавних сил!

Видимість на дорозі коротка, наче кінський хвіст. Повороти, повороти. Очманіти від них можна. А за кожним поворотом неважко й на засідку нарватися. Адже сидять десь у засідках партизани. Невже навкруг загону охорони нема?

Я чую цокіт копит. Іржання коней. Це погоня!

Кепські справи!

Праворуч — яруга, розтерзана кущами. Ліворуч — гори лісисті. Дорога — каміння та глина. Такою дорогою далеко не втечеш.

Спішуюся. Беру коня під вуздечку і починаю підніматися вгору. Дерева заслоняють мене. І я чую, переслідувачі проскакали мимо. Це добре. Однак треба поспішати. Партизани швидко зрозуміють свою помилку. А ці ліси й гори вони знають краще, ніж я.

Годину. Ні, звичайно, більше години йшов я горами, ярами. Часом на коні, але частіше поряд з ним. Мені треба пробиратися на південний захід. І я легко визначав напрям, тому що небо було ясне, сонце не закривали хмари. І воно красувалося переді мною. І я розумів, що йду правильно. На схилах гір дув свіжий вітер, у ярах же осідала задуха. І повітря там було затхле по-підвальному.

Кінь слухняний, витривалий. Він ішов поруч. І я чув його дихання, відчував його тепло. Я називав його словом «милий», бо не знав його клички, а це слово дуже пасувало йому.

Я намагався йти швидко, але кущі, каміння, дерева ставали на моєму шляху. І я з нетерпінням мріяв вийти ну хоча б на яку-небудь дорогу.

Мені пощастило. Тепер я розумію, що там, у горах, коли за мною гналися свої ж, партизани, мені, можна сказати, дуже пощастило.

Переваливши через лісову вершину, я, на щастя і свій подив, опинився поблизу залізничної колії. Жовтуваті від іржі рейки, огинаючи гору, бігли по чорних шпалах до моря, на південний захід. Я пам'ятав: у цих місцях тільки одна залізниця. І вона веде до Туапсе.

Шпали лежали зношені. Осілі. І кінь легко скакав між рейками, не ризикуючи зачепитись і переламати ноги.

Незабаром із конем нам довелося розлучитися… Несподівано пробасив гудок паровоза. З'їхавши із залізничної колії, я сховавсь у кущах. Через кілька хвилин по рейках пішов густий протяжний гул. Із-за повороту з'явився товарний поїзд. Він повз повільно, але вагони здавалися порожніми. Лиш у тамбурі першого вагона дрімав літній провідник.

Я поторсав коня за холку.

— Бувай здоровий, милий! — і стрибнув у тамбур передостаннього вагона.

7. Розмова про мистецтво

Велике обличчя Валерія Казимировича Долинського, підпалене рудою бородою, поза (сидів він у кріслі, трохи подавшись уперед), погляд, незосереджений, але живий, повний цікавості, виражали шанобливу увагу до слів співбесідника.

Говорив професор Сковородников. І відчувалося, що Михайлові Михайловичу подобалося говорити дещо повчальним, менторським тоном. І Долинський слухав його терпляче, як Телемак — син Одіссея, — і лише зрідка дозволяв собі вставити коротку фразу чи задати питання.

— Я спеціалізувався на давньоруському мистецтві. — Сковородников склепив повіки. По паузі, що тривала майже хвилину, вів далі: — Із сучасників мені найближчий… Духовно ближчий… І, очевидно, за якимись ще суто смаковими відчуттями, прошу вибачити за дещо гастрономічний мовний зворот… Мені близький Михайло Олександрович Врубель.

— Прекрасний художник.

— Я, вибачте мені, Валерію Казимировичу, не терплю епітетів у мистецтві. Прекрасний, чудовий — це розмовна манера салонних дам. Справжні цінителі уникають словесної мішури. Ви не образилися?

— Мені до душі ваша відвертість.

— Ну й гаразд… Захоплення Врубелем дійшло до того, що я відклав трактати про ікони. І ось рукопис, який ви бачите на моєму письмовому столі, — майбутня книга про Врубеля. Я постараюсь її закінчити. Кажу постараюся, бо в моєму віці життя міряють не на роки, а в кращому випадку на години, якщо не на хвилини.

— Так говорити не можна. Будемо сподіватися, що у вас іще попереду роки життя. Проте поспішати і справді треба. З іншої причини, професоре. Червоні мають тактичний успіх на узбережжі. І одного разу можуть опинитися в Лазаревському.

— Білий і червоний колір цікаві для мене тільки на полотні. Я байдужий до політики. Політикою треба займатися професіонально або не займатися зовсім. Я зневажай летантизм.

— Дозволю, однак, зауважити: ви виїхали від червоних із Москви.

— Я виїхав із Москви не тому, що там змінився колір влади. Двадцять три роки я маю дачу в селищі Лазаревському. І приїжджаю сюди, коли знайду за потрібне. Тут мені пишеться.

— Вибачте. Я відволік вас недоречними зауваженнями.

— Що ви, що ви.

Увійшла дружина Сковородникова — Агафена Єгорівна. Жінка поважна, немолода. В квітчастому сарафані, в хусточці. Схожа на велику добродушну матрьошку. Принесла чоловікам чай на срібній таці. Сказала:

— Ласкаво прошу, — і делікатно вийшла.

Чай був запашний, гарних сортів. Присьорбуючи з чашечки, Сковородников казав:

— Я не поділяю загальноприйнятої точки зору, що Врубель був слухняним учнем Чистякова. Там, де йдеться про вивчення природи, вплив Чистякова беззаперечний. Однак Михайло Олександрович серйозно захоплювався віртуозністю пензля і фарбами іспанця Фортуні, порада Рєпіна «шукати себе» впала на благодатний грунт. Така робота, як «Натурниця в обстановці Ренесансу», показала, що у Врубеля визначився власний характер, що в нього е здібність глибоко розробляти мотив, є тонкий і складний погляд на природу. Зрештою, е своя палітра і гарний рисунок. Адже коли в тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році був потрібний художник для робіт у церкві Києво-Кирилівського монастиря, ми назвали єдиного кандидата. Врубеля! І не помилилися… У біблійних акварелях Іванова, у візантійських та італійських релігійних композиціях Врубель відкрив нове джерело краси і натхнення. Візьміть ескіз «Воскресіння Христове». Духовне споріднення з Івановим. Відверте споріднення! У «Надгробному плачі» ми знаходимо своєрідне відродження візантійського мистецтва. А натхненні «Богоматір», «Святий Кирило», «Святий Афанасій» доносять до мене відлуння мозаїк венеціанців п'ятнадцятого століття.

— Скажіть, у нього є послідовники?

— Ні. Послідовники — це й добре, й погано! Послідовники — це означає школа. Напрям у мистецтві. Але Врубель надто цінив індивідуальність. Він був поза напрямами. Замикався в собі, йшов своєю власною дорогою. Непослідовно. Дивно. Часом терпів невдачі. Він відокремлений і дуже своєрідний для того, щоб мати школу й послідовників.

Витончена ложечка з почорнілого срібла подзенькувала об, краї чашки мелодійно, наче дзвіночок, тому що Долинський уже випив майже увесь чай, і тонкі порцелянові краї чашки резонували чудово. Вигляд і поза Валерія Казимировича так само виражали шанобливу згоду з усім, що говорив Сковородников. А тим часом думки його були дуже далекі й від шаноби, і від згоди…

Він і сам не зміг би відновити їх у пам'яті послідовно й точно. Записати на папері так, щоб потім розібратися, проаналізувати. Вони були якісь миготливі і тривожні, як тіні глухої ночі. І ще вони були неусвідомлені. Трохи чужі. Точніше, зовсім чужі. Підказані графинею Анрі у сонячний день на березі моря.

Тоді, щоб заспокоїтися, відновити нормальний стан духу, Долинський звернувся до рятівного засобу: подумки почав складати розділ ненаписаного роману.

«Його пригнічував перебіг бесіди, в якій йому було приготовлено роль зеленого студента, тоді як раніше він надіявся повести розмову у вигідне для себе русло. Змусити проговоритися нудного старого, де ж він зберігав свої з'їдені часом колекції».

«Так, — подумав Долинський. — Якщо я вискочу з чортового пекла, я, напевно, стану писати книги. Напевно. В усякім разі, це треба мати як запасний варіант».

Зрозумівши, що старий годинами згоден балакати про Врубеля, Валерій Казимирович скористався першою ж паузою:

— Мені розповідали, ви захоплюєтеся колекціонуванням давньоруського живопису.

— Цим я повністю зобов'язаний моєму другові Павлу Михайловичу Третьякову. Павло Михайлович був, вважайте, першою російською людиною, що подивилася на ікону не тільки як на предмет релігійного культу, але й як на явище мистецтва.

— І яка вартість старої ікони? — Долинський злякався власного запитання. Переляк відбився на його обличчі. І Сковородников помітив. І не розсердився. Тільки іронічно промовив:

— Я не знаю, скільки тепер коштує брусок мила. А хто здатен визначити ціну ікони, яку приписують пензлю легендарного Алімпія! Ви звернули увагу, я відступив од правила і вжив епітет.

— Немає правил без винятку.

— Така ікона може коштувати мільйон, десять мільйонів, а може, і всі сто.

— Золотом?

— Ви невиправні, мій любий! Не керенками, звичайно…

— Як же такий скарб потрапив до вас?

— Перст божий! Мені подарувала ікону стара, дуже стара жінка у глухому володимирському сільці.

— Визнав би за щастя глянути на ікону хоч би одним оком.

— Зараз це неможливо. Після моєї смерті зібрана мною колекція займе місце у картинній галереї.

— Якій?

— Це не так важливо. Головне, щоб галерея була російська…

— Ви переконаний націоналіст?

— Я патріот. Я все життя служив Росії та її народу. Ось усі мої переконання. У вас, зрозуміло, інший погляд на ці речі.

— Росія хвора. На жаль, не з сімнадцятого року. Вона захворіла раніше. І надовго… І здається, ні барон Врангель, ні більшовики не врятують її. Ana pare ne laisse de braire[2].

— Цікава концепція. І який же вихід ви пропонуєте?

— Я не придатний для ролі вождя, — признався Долинський. І додав: — Критикувати завжди легше.

— Це й справді так, — погодився Сковородников. Кивнув: — Я дуже вдячний графині Анрі, що вона рекомендувала мені вас як свого друга.

Долинський підвівся:

— Мені хотілося що-небудь зробити для вас, професоре.

— Дякую, любий… Коли зможете, дістаньте хоч би пачку «Кепстена»[3].

— Буду щасливий. Але в мене є розумна, перспективна пропозиція. Я пропоную вам, Михайле Михайловичу, вашій дружині Агафені Єгорівні, не чекаючи, поки більшовики притиснуть нас до кордонів меншовицької Грузії, втекти разом зі мною в Константинополь.

— Утекти?

— На фелюзі.

— Що ви, Валерію Казимировичу. Що ви… Чужоземні країни навіть у молоді роки на мене навіювали нудьгу… Якщо говорити відверто: не бачу смислу у вашій затії. А navire brise tous vents sont contraires[4].

Долинський не те, щоб не посмів заперечити, а просто не знайшовся. Вклонившись, дещо церемонно сказав:

— Я пришлю тютюн сьогодні ж увечері.

— Вдячний вам буду, любий… Люлька — моя слабість.

На ґанку з почорнілими дубовими перилами яскраве сонячне світло різонуло Долинського по очах. І він на мить зажмурився, а борода його знову запалала, як факел. Східці були щойно вимиті, ще вологі, від них гарно пахло прісною водою, а мокра ганчірка лежала в самому низу. І об неї належало витирати ноги тим, хто заходив у дім.

Валерій Казимирович переступив через ганчірку. На доглянутій стежині, що вела від ґанку до хвіртки, він помітив Агафену Єгорівну. Дружина професора, як і раніше, була в лубковому сарафані і яскравій хустці. Здавалося, вона чекала на Долинського.

З посмішкою, прохально Агафена Єгорівна сказала:

— Валерію Казимировичу, мені б тільки два слова.

— Я готовий слухати вас цілий день, — ласкаво відповів Долинський, раптом подумавши, що в особі цієї простої і, очевидно, недалекої жінки він може знайти союзника. — Чим можу служити, Агафено Єгорівно?

— Валерію Казимировичу, добродію мій, люди ми літні, немолоді. А часи нині дикі…

— Неспокійні часи, справедливо зауважено.

— Я про це й кажу. На віку, як на довгій ниві, всього надивишся. Але такого безладдя зроду бачити не доводилося. Чули, третього дня пани офіцери пили-пили за перемогу російської зброї. Потім підпалили будинок, а самі в непотрібному вигляді пішли купатися на море.

— Вода ще холодна, — невлучно зазначив Долинський.

— Страх яка холодна, — погодилася Агафена Єгорівна. І без усякого переходу сказала: — Я про що хочу вас попросити. Прислали б ви нам для охорони кілька солдатиків. Якщо, звичайно, можна.

— Спробую.

— Спасибі! Не за себе дбаю і не за Михайла Михайловича… Колекція при нас. Великої цінності. Якщо пропаде — біда.

Утратив вагу Долинський. Утратив од радості, од несподіваності. Здається, якби він відштовхнувся тепер ногами, то ніби пушинка кульбабки полетить над цим квітуючим садом, над береговою галькою, блискучою від накату, над морем, яке розкинулося і праворуч, і ліворуч, і аж до самого горизонту.

— Колекція зберігається у надійному місці?

— Бог зна. Михайло Михайлович не каже.

— Я що-небудь зроблю для вас, Агафено Єгорівно. Можете покластися на мене.

8. Туапсе (продовження записок Кравця)

Поїзд, здригаючись на стиках, повільно й ліниво втягувався на запасну колію. Заболочені, з облупленою фарбою вагони інших ешелонів стояли у кілька рядів, захаращуючи весь видимий простір. Вони стояли без паровозів, напевно, давно. І солдати, й офіцери готували на багаттях вариво, лазили під вагонами. Грали в карти, сперечалися…

Я зрозумів, що товариш Каїров зробив правильно, одягнувши мене в офіцерську форму. Мені буде неважко загубитися у цій безликій солдатській масі.

Коли поїзд зупинився, я вистрибнув із тамбура. Переліз під сусіднім вагоном. І несподівано опинився перед групою офіцерів. На щастя, вони вели голосну розмову і не звернули на мене уваги. Опасистий полковник, задихаючись, вигукнув:

— Ой лишенько, ви подивіться навколо: нас погубили ось ці ешелони. Огірки, сукно, пшениця. Хапай, бери! Користування місцевими засобами перетворилося на грабунок! Боже мій! Тили обслуговує сила-силенна чинів, які втратили елементарне уявлення про солдатську й офіцерську честь. Так-так, панове!

Я знову пірнув під вагон…

Нарешті, коли залізнична колія і незліченні ешелони опинилися за моєю спиною, я побачив перед собою маленьке місто, оточене горами. Сади й дерев'яні хатки на схилах, наче гнізда.

Назустріч мені йшла літня дама, обличчя під чорною вуаллю.

— Вибачте, пані, ви не підкажете, де тут вулиця Святославська?

— Це на Павуці.

— Як? — не зрозумів я.

— Приморська частина міста, пане, називається в Туапсе Павуком.

— Мені слід іти до моря?

— Вам ліпше піднятися на Майкопську дорогу. Це сюди. — Дама вказала рукою на ламану, що йшла вгору, стежинку. — Потім вийдете на Абазинський проспект. Біля друкарні Гаджибекова повернете праворуч. І пройдіть Полтавською вулицею. А ще краще вам дістатися набережною. Там по Ольшевській повз лікарню акціонерного товариства ви пройдете на Павук.

— Дуже дякую.

Земля кришилася під чобітьми, шаруділа, сповзала донизу. Коротка трава обабіч стежини втратила свіжість, пофарбувалася у попелясто-бурий колір, такий несхожий на яскраву зелень, що буяла на схилі гори.

Майкопська дорога відзначалася непривабливістю і засохлим болотом, немов невимиті калоші. Згори на неї насідали двори. Дружні кавказькі дощі розмивали їх. Волочили на дорогу землю і каміння. Якщо землю, підхоплену струмками, переважно несло далі вниз, до залізничної колії, то каміння осідало на дорозі, нагромаджуючись, псувало покриття, яке і без того вже зносилося.

Нижній чин вів солдатів. Вони йшли урозбрід, без бравої стройової виправки. На мене не звернули уваги, наче я був у шапці-невидимці. З дисципліною у них негаразд. Це здалося мені гарною прикметою. Я спокійно пішов далі.

Люди зустрічалися коли-не-коли. І у мене склалася думка, що Туапсе зовсім безлюдне містечко.

Однак я помилився…

Невдовзі я прийшов у центр міста на Абазинський проспект, де вздовж засадженого кленами бульвару тиснулися крамниці, шинки, магазини, просто дерев'яні будиночки без усяких вивісок. На бульварі була сила-силенна людей. Цивільних, військових. У суєті, у гомоні, що панували навкруг, відчувалася нервовість, стурбованість. Обличчя у людей були заклопотані, незадоволені.

— Поручику, будьте ласкаві! — Я не відразу збагнув, що звертаються до мене. — Поручику! — Голос у жінки лунав владно і примхливо. Вона була ще зовсім молода. Можливо, років двадцяти двох. Можливо, трохи старша. І дуже гарна. Обличчя ніжне, виплекане. Погляд панський. І одягнута зі смаком. Блакитна сукня з дорогої матерії. На плечах білий шарф. Чорний капелюшок, чорні рукавички. І туфлі також чорні. Біля неї стояли два великих плетених кошики, в яких щось лежало, загорнуте у цупкий папір.

— Поручику, — вона посміхнулася тільки самими вустами, а в погляді раптом з'явилася цікавість і хитринка, наче в циганки, — зробіть ласку, знайдіть мені візника.

Я оглянувся. І зовсім неінтелігентно, що свідчило передусім про мою професійну непідготовленість, відповів:

— Тут простіше знайти слона чи верблюда.

Вона засміялася, здається, щиро:

— У такому разі допоможіть донести ці корзини. Мій дім недалеко.

Корзини ніби приклеїлися до землі. Насилу підняв їх. Сказав:

— Тут, напевне, золото?

— Посуд. Із саксонської порцеляни. Тепер у Туапсе можна купити все, навіть саксонську порцеляну.

— Ви місцева?

— Я народилася в Туапсе. В цьому місті минуло моє дитинство. Але потім… Я жила у Ростові. Навчалася музики.

— Ви граєте на гітарі? — не подумавши, запитав я: згадалася наша санітарка Софа, яка теж була з «колишніх» і чудово грала на гітарі.

— На роялі.

— Гарний інструмент. Вам буде важко вивезти його звідси.

— Куди?

— У Туреччину, у Францію…

— Я росіянка. Мені добре і тут.

— А більшовики?

— Ви гадаєте, що я капіталістка?

— Сумніваюся, чи вдасться вам переконати червоних у своєму робочому походженні.

— На жаль! Ваша правда… Мій покійний тато мав у Туапсе лазню. Тепер я єдина власниця лазні і гарного будинку на п'ять кімнат. Я сміливо дивлюсь у майбутнє з двох причин. Перша — лазню аж ніяк не можна назвати експлуататорським підприємством, тим більше, що мій небіжчик батько був не тільки хазяїном, але і банщиком, і мозолістом. Друга причина — люди будуть митися у лазні за будь-якого політичного устрою.

— Так… Ви панночка освічена.

— Я б сказала, начитана. А ви, як я розумію, поручик із пролетарів.

— Помітно?

— Помітно. До речі, ви не дуже й намагаєтеся це приховати. Людина, в якій є порода, людина, чиє дитинство минуло під пильним оком гувернантки, не стала б у такій ось ситуації наганяти на дівчину політичні страхіття. Вона віддала б перевагу жартам і легкому флірту.

— Це правильно, — погодився я. І, згадавши, що як офіцерові зв'язку генерала Юзедовича мені слід якось пояснити свою простоту, додав: — Ви говорите дуже правильно і дуже ласкаво. На жаль, ми огрубіли за роки бійні. І тепер не тільки поручики з пролетарів, але й офіцери з панів грубі, наче портові вантажники.

Коряві акації з білими кетягами стояли як у мереживі. Вони росли праворуч вулиці, з іншого боку на них, як женихи, дивилися довгі тополі. Їхні вершини йшли високо в небо. Воно, як і раніше, було голубе й сонячне.

Дім покійного власника лазні, як і більшість помічених мною будинків у Туапсе, був побудований у саду за фруктовими деревами.

Я заніс корзини на терасу, колись синю, але давно не фарбовану. Дошки підлоги з темними щілинами рипіли під ногами. В будинку, очевидно, нікого не було, бо панночка відімкнула двері ключем. І ми ввійшли в широку неприбрану кімнату, в правому кутку якої стояв трохи припорошений рояль. Двоє вікон кидали на нього по жовтому сонячному квадрату. І порох од цього був ще помітніший. Ліворуч, біля глухої стіни, стояв диван. На ньому у безладді валялися якісь ганчірки. На круглому столі з полірованими зігнутими ніжками тіснилися тарілки. На них — залишки їжі.

Панночка байдуже пояснила:

— У мене постоялець — лікар. А будинок побудовано нерозумно. Решта кімнат суміжні. Мені довелося перебратися сюди, бо не можу без рояля.

— Як вас звати? — запитав я.

— Клавдія Іванівна. Ви теж не назвалися.

— Никодим Григорович Корягін, — випалив я. — Офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича.

— Хіба п'ятий кавалерійський корпус прибув у Туапсе? — діловито запитала Клавдія Іванівна.

— Ні. Я відряджений у розпорядження штабу Кубанської армії.

— Вибачте, поручику. Я відірвала вас од важливої справи.

— Я радий був допомогти вам.

— І я… Я вдячна випадку, який познайомив нас.

На її обличчі була посмішка, та, як мені здалося, не дуже щира.

— Приємні хвилини завжди короткі. Мені час… Ви не підкажете, як пройти на вулицю Святославську?

Вона не зуміла приховати здивування.

— Святославську?! Вам який будинок?

— Чотирнадцять, — збрехав я.

— Там немає такого будинку, — сказала вона. — Це дуже коротка вулиця. Останній будинок там номер вісім.

— Отже, я щось плутаю.

— Схоже. Вам найкраще йти через центр. Вийдете до моря. І праворуч по дорозі, вздовж берега.

— Спасибі вам. Прощавайте.

— Хвилинку, поручику. По-перше, не прощавайте, а до побачення. По-друге, мені хотілося віддячити вам. Ви, звичайно, курите.

— Вгадали.

Клавдія Іванівна підійшла до дивана, з-під квітчастого покривала дістала чорний ридикюль. Відкрила його:

— Ось подивіться.

В її руці блищав нікельований квадратик. Вона натисла кнопку. І над квадратиком здійнялося крихітне жовто-голубе полум'я.

— Це запальничка, — пояснила вона. — Я дарую вам її. Скільки цигарок викурюєте за день?

— Штук п'ятнадцять.

— Чудово. Щоденно п'ятнадцять разів ви будете згадувати про мене.

— Я не можу взяти ваш подарунок. Це дуже коштовна річ.

— Ви мене ображаєте, поручику.

— Вибачте. Спасибі.

— На здоров'я, — насмішкувато відповіла Клавдія Іванівна. — Якщо у вас буде час і ви виявите бажання послухати музику, заходьте. Вечорами я рідко розлучаюся з роялем…

— Дякую.

— Тепер останнє прохання: віднесіть корзини за рояль. Як ви здогадуєтесь, їм не місце посеред кімнати.

Я підняв корзини. Поніс їх до рояля. Але там, у кутку, сталося непередбачене. Одна з корзин, права, зачепилася за виступ підвіконня. Ручка з хрускотом одірвалася. Корзина перевернулася. Почувся дзенькіт розбитого скла — і… десятків зо два ручних гранат, градом застукавши об підлогу, розкотилися врізнобіч.

Пізніше я часто замислювався над тим, що ж відчув у той момент: страх, здивування, спантеличення? Здається, ні те, ні друге, ні третє. Те, що сталося, було якийсь час вищим за моє розуміння. І мене заплеснув подив, який часто-густо буває викликаний спритним картярським фокусом.

Рука Клавдії Іванівни, ніжна, біла рука з тренованими пальцями ковзнула у глиб ридикюля. І враз я побачив короткий нікельований пістолет.

— Ви у мене стрілятимете? — запитав я.

Вона відповіла дуже впевнено:

— Так. Якщо ви спробуєте звідси вийти.

— Це смішно. Мені байдуже до ваших штучок!

— Можливо, ви й праві. Але нічого іншого я не можу придумати.

— Думайте швидше.

— Не виходить. Я на це не розраховувала. Ви такий спритний і сильний… І раптом така необережність.

— Я мушу йти.

Вона заперечливо похитала головою. Погляд її не виражав нічого, немов великі сірі очі були скляні.

— Ви коли-небудь убивали людину? — запитав я.

— Не доводилося.

— Думаєте, це легко?

— Я звикла до труднощів.

— Чуєте, я не запитую, хто ви. І не запитуйте мене. Але я не ворог вам.

— Ви знаєте мою таємницю.

— Гранати. Можливо, вам підсунули їх замість порцеляни.

— А якщо я колекціоную вибухонебезпечні предмети?

— У кожного свої дивацтва.

— На все є відповідь.

— І вихід із будь-якого становища є. Якщо подумати.

— Однак ви заважаєте мені думати. Заважаєте своїми розмовами.

— Взагалі я не страждав від балакучості. Це нерви.

— Може бути.

— У вас є щось закурити?

Вона могла б сказати, що не курить або що у неї немає цигарок. Просто відмовити. Але я запитав, як кажуть, без усякої задньої думки. Питання вийшло природним. Клавдія Іванівна знову відкрила ридикюль…

І в цей момент я вдарив її кришкою від корзини.

Ну… Я знову на тому самому, що кишить людьми, бульварі, де хвилин тридцять тому зустрівся з Клавдією Іванівною. Я розумію, що тоді мені слід було серйозно задуматися над тим, хто ж ця молода жінка чи панночка, яка так обожнює рояль і гранати. Ручні, солдатські гранати, з убивчою силою на п'ять метрів. Що за лікар поселився у її незручно спорудженому будинку? Але часу не було…

Сонце почало заходити. Годинник на площі, крутобокий, наче бочечка, показував рівно три… Треба пробиратися на Павук. Дивна назва. Наче з казки про Кощія Безсмертного.

Хочеться пити. Це від швидкого бігу. Коли я вистрибнув у вікно, то подумав, що Клавдія Іванівна почне палити мені в спину. Але вона не стала стріляти. Не захотіла привертати увагу.

Пити, пити… І товста тітка прямо з вікна квартири, що виходила на тротуар, жваво торгує петровським квасом. Та мої кишені порожні. В них — ані копійки. Хоча товариш Каїров наділив мене пристойною сумою, що викликала подив у командира партизанського загону.

А це що за черга? Чим тут торгують? Гасом. У блискучому цератовому фартусі, у кепці з обгризеним козирком, гасівник моторно наповнює латунну міру. Гас, фіолетово-жовтий, ллється із широкого крана і трохи піниться, наче квас.

Хтось бере мене за плече. Я повертаю голову — і очам своїм не вірю. Справжня мана. Так це ж партизан. Тонкогубий, той, що пропонував мене і Сорокіна біля літака «шльопнути».

— Радий вас бачити, пане поручику, — каже.

Я запитую:

— А як ви сюди потрапили?

Але тонкогубий не відповідає на моє питання. Владно каже:

— Беріть його.

Двоє солдатів хапають мене за руки. Та зло надає мені сили. Я розкидую солдатів, наче вони ганчір'яні. Кидаюся вперед. На моєму шляху раптом виростає старий із бутлем гасу, якого він тримає на грудях, наче немовля. Падав дід, падаю я. Падає і бутель. Розбивається об бруківку. Солдати кидаються за мною. Натовп шарахається, перекидає бочку з гасом. Я лежу в калюжі, а гасівник лається на все Туапсе. Так, він поніс збитки.

Стукають по тротуару чоботи. Тротуар старий, наче йому сто років. Перекошений, витоптаний, тріщини вздовж і впоперек. Люди розступаються, даючи дорогу мені й моїм конвоїрам. На обличчях я не бачу переляку чи зневаги, але й співчуття не бачу також. Нас супроводжує шепіт, скоромовка, ясні, членоподільні репліки. З них дізнаюся, що я торгував опіумом, зґвалтував дванадцятирічну дівчинку, вкрав золотий брегет у командира полку…

Тонкогубий очолює процесію. Він іде кроків на три попереду мене. А конвоїри на півкроку позаду. Втікати безглуздо. Пристрілять. А якщо й пожаліють кулю, то все одно доженуть.

Я бачу рябе від сонячних полисків море. Причал. Плоскуватий, чорний суховантаж, відшвартований у далекому кінці причалу. Дим, наче гребінь, над його худою трубою. Але мене ведуть не на корабель. Ми повертаємо праворуч. І дерев'яні непривітні будинки заслоняють море. І стає дещо сумно й тоскно.

Ми зупиняємося біля старих східців, що піднімаються на широку терасу.

Біля порога переступає з ноги на ногу вартовий. Молодий, рожевощокий. Ніс ґудзиком, очі мілкі.

Тонкогубий каже:

— Ми до капітана Долинського.

Вартовий нічого не відповідає. Байдуже поводить підборіддям, наче кінь, що відмахується од мух. Мовляв, проходьте.

Поминувши терасу, опиняємось у тісному напівтемному передпокої. Запахи тютюну й перегару — як у трактирі. Навіть гас перебивають.

Троє дверей. Тонкогубий стукає у середні, відчиняє:

— Дозвольте, пане капітан?

У кімнаті біля столу, заваленого папками, рудобородий чоловік у цивільному. Йому вже десь за сорок. Волосся наполовину сиве. Обличчя бліде. Голова перев'язана бинтом. Ніс загострений. Він дивиться на мене не пильно, а напружено, наче між нами туман. Може, голова в нього тріщить. А може, взагалі має таку підлу манеру дивитися на людей.

— Це він, — коротко видихує тонкогубий.

Капітан Долинський мовчить. Потім опускав очі, перебирає папки. Здається, безцільно.

— Дозвольте зробити заяву, пане капітан, — голосно кажу я. — Людина, що мене затримала, — більшовицький агент. Я бачив його сьогодні у партизанському загоні.

— Хто ви? — Долинський знову дивиться на мене, цього разу, здається, туману між нами немає.

— Поручик Корягін. Офіцер зв'язку кавалерійського корпусу генерала Юзедовича.

— Документи?

— Я втік із партизанської тюрми. Документи у мене відібрали партизани.

— Він казав, що посланий у розвідку штабом дев'ятої армії червоних, — сказав тонкогубий.

— Це правда? — спитав капітан.

— А що інше я міг їм сказати?

Долинський поморщився, потер пальцями скроню:

— Закрийте поручика в комірчину. Я допитаю його пізніше.

Наказ виконали.

Я сиджу в квадратній чотирьохметровій комірчині, двері якої виходять на терасу. Але маленький душник виглядає якраз у коридор. Водночас він служить і вікном. Слабе мерехтливе світло проникає крізь нього. А мої очі вже звикли до темряви. І я добре розрізняю порожні полиці, табуретку. На душнику, зрозуміло, немає скла і ґрат також немає. Але він дуже малий. Навіть голова моя крізь нього не пролізе.

Вартового біля комірчини не поставили. Вартовий ходить перед терасою. Але двері міцні. Їх без шуму не виламаєш.

Задуха.

А гасом несе від шинелі — аж нудить. Я стягую її з себе, кидаю на долівку. Але запах гасу не зникає. Навпаки, дужчає. І тоді в мене виникає бажання попрощатися з шинелею остаточно. Я з надією дивлюся на душник…

За стіною у коридорі тиша. Може, офіцерня спить по обіді. Спить, похрапуючи і прицмокуючи.

Згорнувши шинель у такенну довгу і гнучку ковбасу, я підсунув до стіни табуретку. Заліз на неї. І почав неквапно просовувати шинель крізь душник. Тепер усе залежить од випадку: пройде чи не пройде хтось із білогвардійців коридором.

А поки що була тиша. Коли шинель майже повністю зникла за стіною і в душнику стирчала лише її пола, схожа на великий гніт, я чиркнув запальничкою. І підніс до шинелі жовтий нігтик полум'я. Гас спочатку спалахнув рудим і яскравим вогником, потім закучерявився кіптявою. Я зістрибнув на долівку, підняв табуретку. І її ніжкою остаточно виштовхнув шинель за стіну.

Залишилося чекати. При падінні вогонь міг згаснути, але міг розгорітися ще дужче.

Незабаром клубки диму повалили в душник.

Добре. Все йде добре! Ще трохи…

А ось уже хтось кричить:

— Горимо!

Загрюкали двері, задзеленчало скло. Зрозуміло. Горів увесь коридор. І панам, щоб вибратися з будинку, довелося користуватися вікнами.

Плечем навалююся на двері. Міцно стоять, кляті! Поштовх. Іще раз… Тріщить наличник. Двері відчиняються…

Товстопикий фельдфебель з відром гукає мені:

— Відійдіть, ваше благородіє!

У дворі натовп роззяв із цивільних. Я збігаю з тераси, волаю на все горло:

— Пісок! Давайте пісок! Не то рвоне так…

Народ шарахається. Мені легко вдається затертися у натовпі.

9. Згорихата (продовження записок Кравця)

Синява, що застеляє місто, ступає навшпиньки. Вона крадеться по гілках, вулицях, дахах. Тулиться до парканів. Гусне під ними. І вулиці звужуються. Худнуть.

Раніше я ніколи не помічав, як настає вечір. Не було часу приглядатися до красот природи. Навіть не підозрював, як земля неохоче розлучається із світлом. Намагається зволікати, наче закохана.

А мені це на руку. Я сиджу між бочками (тут якийсь склад бочкотари) і при боязкому західному світлі бачу вулицю Святославську. Вона й насправді коротка. Чотири будинки — з одного боку, чотири — з іншого. І під горою оцей напівпокинутий склад.

Будинок вісім — навпроти складу, трохи ліворуч. Мені здається, що Микола Згорихата не повторить моїх помилок і не піде через центр міста. На аеродромі товариш Каїров казав, що Микола вже якось побував у Туапсе. Отже, найімовірніше, він пробиратиметься на Святославську тихими гірськими вуличками. Подалі від контррозвідки і комендантських патрулів.

Він повинен прийти сьогодні увечері. Якщо, звичайно, нічого не станеться…

Ось і вечір. Добре, що місячний. Повний місяць, ясний. Пишається над горою, наче вигукнути хоче: «Дивіться! Милуйтеся!»

Будинок номер вісім виглядає на місячному світлі багатозначно і утаємничено, як замок. Він двоповерховий, зі шпичастим дахом, не ховається у глибині саду, як більшість інших будинків. Він стоїть зовсім близько, біля огорожі з рідкого, невисокого штахетника. На вулицю виходять четверо вікон. Усі темні. Крім одного на другому поверсі. Там блимає вогник. Але вікно завішене щільною шторою.

Біля сусіднього будинку на лаві сидить троє чоловіків. І ще жінка, закутана в хустку. Один із чоловіків грає на гармошці. З великою майстерністю і задушевно.

Прохожі з'являються на вулиці дуже рідко. Нічого дивного. Святославська вулиця, що б там не було, сама околиця.

Роса охолоджує порожні бочки, суху землю і мою непокриту голову. Продираючись крізь натовп, я загубив кашкета. Не біда. Надворі весна. І Чорне море поряд. Хоча, чесно кажучи, вечори все-таки тут прохолодні.

У мене пересохло в горлі. Давно хочеться пити. А до криниці метрів сорок. У кінці вулиці. Але я не можу більше ризикувати, діставшись з такими труднощами до мсти. А може, ніякого ризику в цьому немає. Не маю досвіду роботи в тилу ворога. І допускаю одну помилку за другою. Досить помилок! Люди протягом кількох діб, трапляється, не п'ють і не помирають. Терпіння — кращий друг розвідника. Це моє власне відкриття, не вичитане, не почуте. Правильне воно чи ні? «Правильне» — від слова «право».

Чи мав я право втікати сам, наражаючи Сергія Сорокіна на смертельну небезпеку?

Якщо міркувати по-простому, то ми зобов'язані стояти один за одного, як у кулачній бійці. Сам погибай, а товариша виручай. Утікати — так разом, під кулі йти — теж разом. Це і е братерство. Це і є пліч-о-пліч.

Але з другого боку… Я тепер не я. Не Димка Кравець — червоноармієць другого відділення першого взводу третьої роти. А розвідник. І взяв мене товариш Каїров до себе не за гарні очі, а за партійною рекомендацією. І я зобов'язаний виправдати довір'я. А війна — вона жорстока. Вона без жертв, без ризику, без мужності не буває. І тут уже як кому пощастить.

Заспокоюю я себе такими роздумами… Раптом бачу, біля криниці людина похитується. Схоже, напідпитку. А мені води хочеться. Важко передати як. І стежу я за цією людиною, наче в цирку за клоуном. І помічаю… Ні, бути не може! Микола Згорихата у розвідці — і раптом п'яний! А якщо він прикидається? П'яний напевно не викличе підозр у військового патруля. І у контррозвідки.

А можливо, мені ввижається? Придумав собі. І ось якийсь гультіпака привиджується Згорихатою.

Бочка за моєю спиною похитнулася. Отже, наліг на неї щосили. А п'яний обертається. І місяць йому в обличчя. Ну, будь-що-будь!

Засидів я ноги. Поколює в литках, коли йду до криниці. Але тепер уже не сумніваюся, що переді мною Згорихата. У стьобаній ватянці. М'якій кепці.

— Ти мене пізнаєш, Миколо? Це я, Кравець.

— Із поручиком Кравцем не знайомий.

— Нализався, чортяко! Голову тобі відірвати мало. Я собі усі жили вимотав, щоб зустріти тебе тут.

— Говори спокійно, — просить Згорихата і тихо стогне.

— Я від товариша Каїрова. Він послав попередити тебе, що явка на Святославській, вісім, провалена. Нею користуватися не можна. Але твоє завдання залишається в силі. Ходімо мерщій звідси.

Обнімаю його за плечі. Цього разу він стогне голосно:

— Поранили мене, Кравець. Прострелили ліве плече. Здається, ключиця перебита.

— Діла… — розгублено вимовляю я.

Неквапно йдемо до моєї схованки. Я підтримую Миколу за здоровий лікоть. Але все одно на кожному кроці обличчя його кривиться від болю.

— За бочками, у небезпеці, й обміркуємо, що робити. Я тут уже годин шість відсиджуюся.

Допомагаю Миколі опуститися на покриту росою землю. Він притуляється здоровим, правим плечем до бочки. Каже:

— Спробуй стягнути з мене ватянку. Треба хоча б чимось перев'язати… А то я приляпав на рану шматок сорочки.

Розстібаю ватянку. Обережно тягну за рукав. Микола корчиться від болю. Голова в нього гаряча. І сам наче пригрітий сонцем.

— Слухай, — кажу, — здається, не з того боку. Давай спочатку з правого боку потягнемо.

— Стривай! — крутить головою Микола. — Спочатку про справу. А то, чого доброго, я ще відключуся.

— Що ти! — заспокоюю. — Якщо зразу не вбили, якщо на своїх двох тупаєш, отже, рана несмертельна.

— Усе правильно. Та, здається, крові багато витекло.

Обмацую ватянку — липуча, набухла. Щодо крові Згорихата не помиляється. Тихо, ледь чутно промовляє:

— При штабі Кубанської армії є офіцер контррозвідки. Капітан Долинський.

— Знаю такого, — спокійно кажу я.

— Звідки? — стріпнувся Микола.

— В гостях у нього був. Чаю не пив, але в комірчині, де раніше варення зберігалося, сидів.

— Ти простіше мені пояснюй. Не вловлюю я, коли жартуєш, а коли всерйоз міркуєш.

— Затримали мене білі. Та я утік.

— Молодець, — прохрипів Згорихата.

Помовчав, певно, збираючись з думками. Потім сказав:

— Його люди, наче пси, у мене вчепилися. Ледве втік у перестрілці…

— Зрозуміла річ.

— Раптом зі мною щось станеться… За все відповідаєш ти. — Сказавши це, Микола наче позбувся важкої ноші. Зітхнув глибоко. І знову притулився до бочки правим плечем: — Є ще один пароль. Про нього Каїров нічого не казав?

— Ні. Сказав лише, що на Святославській явка не дійсна.

Місяць голубив бочки. І обличчя Згорихати. І воно здавалося неприродним, застиглим, як у покійника.

— Миколо, що з тобою… Не засинай, Миколо. Ми зараз ватянку стягнемо. Ї я перев'яжу тебе…

— Вогнику не знайдеться, мужики? — відчув я голос за своєю спиною.

Їх стояло троє. Чоловіків. Двоє кремезних, поважних. Третій молодий, із гармошкою під пахвою. Місяць був за спинами пришельців. І обличчя не були освітлені так, щоб за їхнім виразом можна було визначити, добрі чи лихі наміри у цих людей.

— Є, — відповів я. І вийняв з кишені запальничку.

Я говорив спокійно. Якщо вони з денікінської контррозвідки, нам з Миколою все одно не відбитися. Якщо ж це просто люди, то, отже, у них е серця. І тоді… Можна розжитися гарячою водою, щоб промити Миколі рану, попросити бинтів, а на гірший випадок чистих ганчірок.

Сивоволосий чоловік з коротким поперечним шрамом на лобі нахилився до вогника, стискаючи в губах товсту самокрутку. Випустивши хмарку диму, він сказав, маючи на увазі запальничку:

— Гарна машинка. Подаруй.

— Подарене не дарують, — відповів я.

Трохи повернувши голову, сивоволосий сказав у темряву:

— Клаво.

З-за бочок нечутно, наче ковзаючи над землею, з'явилася закутана в хустку Клавдія Іванівна. Одягнена вона була значно простіше, скромніше, ніж удень. Тепер я зрозумів, що перед нами ті самі люди, що цілий вечір сиділи біля огорожі, слухаючи голосисту гармонію.

Подивившись на мене, Клавдія Іванівна кивнула сивоволосому, не сказавши ні слова.

За мить вона знову зникла. А в мене заметушилася думка: може, я сплю і все це мені тільки ввижається?

— Чому на вас форма? — спитав сивоволосий.

— Не ходити ж мені голим!

— Ви не офіцер.

— А ви? Ви хто такі? — Допитливість сивоволосого напружила мене, і тепер я розмовляв зневажливим, лінивим голосом, який може вважатися доречним лише за півхвилини до початку бійки.

— Ми місцеві жителі, — сказав сивоволосий.

— Вичерпна відповідь, — зауважив я.

— Допоможи мені підвестися, — несподівано попросив Микола.

Його бажання було дуже недоречним, тому що, поки я нахилявся, вони могли збити мене з ніг. І легко пов'язати нас. Але вони не зробили цього.

Микола стояв нетвердо, як і раніше, трохи похитуючись. Але очі його були зрячі. Дивилися випробовуюче.

— Мені сказали, — над силу вимовляючи слова, почав Згорихата, — що у вас можна позичити бот під назвою «Петро Великий».

Я вирішив, що Микола марить. Однак сивоволосий, перезирнувшись зі супутниками, чітко сказав:

— Бот вимагає ремонту. Є човен під назвою «Катюша».

— Товариші… — промовив Микола. І впав на землю.

Водночас сивоволосий зі шрамом на лобі і я подалися до Миколи.

— Що з ним?

— Поранений у плече.

— Вас переслідували?

— Ми йшли поодинці. Він не встиг розповісти мені подробиці.

— Принесіть води.

Пішов той, що без гармонії. Повернувся швидко. Вода капала з кашкета, жовта, з іскринками. І пальці у чоловіка були мокрі. Отже, криниця була неглибокою, і, черпаючи кашкетом воду, він замочив руки.

Сивоволосий хлюпнув прямо в обличчя Згорихати. І Микола отямився. Він дихав важко, хрипло. Але зробив спробу підвестися. І ми підхопили його за поперек. Поставили на ноги.

— Товариші, — сказав Згорихата. — Друзі…

Він замовк, наче забув наступне слово.

— Вас устигли попередити, що явка на Святославській недійсна? — спитав сивоволосий.

— Усе ж таки хто ви? — запитанням на запитання відповів я.

— Дивно… Звідки ж ви знаєте пароль?

— Я не знаю ніякого пароля.

— Він каже правду, — підтвердив Микола. — Пароль знаю я. Кравець був посланий за мною навздогінці, аби попередити про провалену явку.

— Ми другу добу тримаємо Святославську під наглядом з цією ж метою, — сказав сивоволосий.

— Якщо не помиляюся, ви товариш Матвій? — Згорихата дихав трохи спокійніше. — Каїров мені розповідав, як ви страйкували на Путіловському. І про шрам…

Матвій посміхнувся:

— Цим шрамом царська охранка мене на все життя позначила.

Слухаючи їхню розмову, я дивувався. Причому дивування моє не було викликане припливом захоплення. Навпаки, я не дуже довіряв цьому Матвієві. І боявся, що через втрату крові Згорихата втратив пильність. І тепер вибазікує військові таємниці першим-ліпшим, можливо, підісланим тим самим капітаном Долинським, якому ми повинні влаштувати прикрощі в житті й завадити відбути до турецьких берегів.

— Треба якнайшвидше йти звідси, — сказав Матвій.

— Правильно, — погодився я. — Але раніш я повинен побалакати з Миколою віч-на-віч.

— Балакай. Тут усі свої хлопці.

— Ні! — вперся я. — Хочу напрямки.

— Гаразд, — сказав Матвій. — Тільки швидше.

Вони відійшли. Чи далеко? Вгадати важко. Тому що навкруги порожні бочки.

— Слухай, Миколо! — почав я. — Дивися на мій палець. Він у тебе в очах не подвоюється? А мене ти добре бачиш? Бороди, вусів на моєму обличчі немає?

— Я тебе добре бачу. І обличчя твоє поголене, і палець не подвоюється.

— Тоді якого дідька ти розкриваєшся перед першим-ліпшим?

— Вони знають пароль…

— Але ж явка…

— Я говорив, Каїров дав мені два паролі. Перший — явочний. Другий — для зв'язку з підпільною партійною організацією. Він показав мені фотографії товариша Матвія. Розповідав про прикмети.

— А якщо Матвій перекинувся?

— Балакай, та не забалакуйся. Вони з Каїровим друзі. Більшовики-путіловці. А тут, у Туапсе, Матвій — член міського підпільного комітету.

— До речі, — сказав я, — та, що з'явилася перед нами і зникла, наче мара, сьогодні опівдні цілилася у мене з пістолета.

Рукавом ватянки Згорихата витер піт з обличчя. Було ясно, що сили його вичерпуються.

— Товариші! — покликав я.

Коли нас знову стало п'ятеро, Микола сказав:

— Ви праві. Треба тікати звідси.

— Але спочатку потрібно зробити Миколі перев'язку, — зауважив я.

Ні, у мене ще не було повної упевненості, що ми справді зустріли друзів. Але якщо це вороги, тоді ми влипли міцно. І тут уже, здається, нічого не вдієш.

Стукіт у двері… Є у ньому щось схоже на кішку — такий же наполегливий і украдливий. Дах тінню окутує маленький ґанок, і, хоча подвір'я і вулиця прискаються місячним світлом, ми погано бачимо Матвія, який стоїть перед дверима.

Собаки не гавкають. Правильніше, гавкають, але десь далеко на горі, а може, й за горою. На цій вулиці тихо, ось тільки стукіт у двері. Він турбує мене. Насторожує. Я стиснувся, наче для стрибка. Що жде нас за дверима?

Обстановка така: Матвій на ґанку, ми всі на вулиці, за огорожею, двоє підтримують Згорихату, а я стою у них за спинами, кроків за три.

Якщо в будинку засідка, я, можливо, зумів би втекти. Але не кидати ж у біді Згорихату!

Хтось відчинив двері. І Матвій із кимсь шепочеться. Про що?

Я ще не розповів, чому ми тут. Коли за бочками вони перев'язували Згорихату, то побачивши, скільки крові він утратив, вирішили, що його треба обов'язково показати лікареві. Спустілими провулками, дворами ми пробралися до його будинку.

Клавдія Іванівна дивиться на мене з посмішкою. У неї дуже добрий, привабливий погляд. І я б, звичайно, вірив їй, якби мені забило памороки і я забув би, як вона тримала в руці пістолет і в її очах не було нічого, крім холоду.

Спускається з ганку Матвій. Чи товариш він? Місяць обсипав його голову сріблом, і він не дуже схожий на старого путіловського робітника.

— Вони мобілізували усіх міських лікарів, — каже Матвій.

— Мій постоялець — лікар, — каже Клавдія Іванівна.

— Він удома?

— Думаю, що так.

— Ходімо, — вирішує Матвій.

— А можна йому довіритися? — запитую я. — Не видасть?

— Не дозволимо, — відповідає Матвій і дістає з кишені револьвер. — До речі, у вас є зброя?

— Ні, — признаюся я.

— Візьміть. Знадобиться.

Стиснувши рукоять здоровенного револьвера, я не просто відчув себе певніше — мене покинуло, якщо можна так висловитися, почуття неповної довіри до цих людей, що зустрілися нам.

— Належить обминути небезпечний район. Будемо йти так: ми четверо попереду, Клава й Кравець позаду. Йдіть повільно, під ручку. Воркуйте про що-небудь. У разі небезпеки Семен заграє на гармонії…

Ми майже одного зросту? Ні. Це зачіска у неї висока. А плечима вона нижче за мене. І парфумів, чую, не пожаліла.

— Кравець, зігніть руку в лікті. Я сама візьму вас. Так буде зручніше.

Я згинаю руку, але, виявляється, не ту. Треба ліву, а я зігнув праву.

Ніжні у неї пальці. Цікаво, в усіх жінок отакі ніжні, теплі руки?

— Так справа не піде, Кравець! — примхливо промовляє вона і додає повчально: — Можна подумати, що ви ніколи не гуляли з дівчиною.

— Мила Клавдіє Іванівно, це було так давно, що я уже все забув.

Несподівано попереду пролунав постріл. Хтось страшно і голосно закричав «Тримай!». Вулицею назустріч нам, наздоганяючи свої тіні, бігли люди.

Поспішно заграла гармонія. Я бачив, наші хлопці подалися ліворуч, поступаючись комусь дорогою. Клавдія Іванівна потягла мене до огорожі. І обнявши за плечі, притулилася щокою до щоки. Вимогливо прошепотіла:

— Не стійте як стовп. Обніміть мене.

Це було сказано до речі: повз нас пробіг козак з клунком за спиною. Його переслідували два офіцери-піхотинці. Один із них був капітаном, погонів іншого я не розгледів. Офіцери на ходу стріляли з пістолетів. Біля нас капітан зупинився, прицілився. І козак упав на землю…

Той, другий, підібрав клунок, вистрелив у лежачого. Потім він підійшов до капітана, кивком указав у наш бік. Капітан був п'яний. Від нього тхнуло горілкою. Наблизившись до огорожі, він утупився в нас.

Клавдія Іванівна, як і раніше, обнімала мене. Я опустив руку в кишеню, де лежав револьвер. Але мені ще треба було дістати зброю, а мій противник тримав її в руці. Нарешті старанно і з зусиллям промовляючи слова, як це роблять добряче напідпитку люди, капітан запитав:

— Ви зараз що-небудь бачили, поручику?

— Ні. Не бачив нічого.

— А де ваш кашкет?

— Я загубив його, пане капітан.

— Візьміть мій, — з щедрістю п'яного запропонував він.

— Не можу дозволити таку вільність.

— «Вільність!» — передражнив капітан. — Дуже не захоплюйтеся, поручику, в цьому позаштатному місті лютує трипер! — Він хтиво хихикнув і нетвердо повернувся кругом.

Вони пішли.

Ми полегшено зітхнули. Тепер не було потреби обнімати одне одного за плечі. І Клавдія Іванівна відсторонилася од мене.

— Побігли, — запропонував я.

— Страшно? — запитала вона.

— Моторошно.

— Мені також. Але бігти не можна. Ходімо швидким кроком.

Вона мислила спокійно і послідовно, ця загадкова дівчина, яку я кілька годин тому безжально вдарив кришкою од корзини. Чи не дуже? Я запитав про це. Вона відповіла:

— Ні. І ваше щастя, що я остовпіла.

— Смішно. Я щасливий.

Тепер, коли ми йшли швидко, їй незручно було тримати мене під руку. І ми просто ступали поруч. Враз я зрозумів, що соромлюся цієї дівчини. Хвилююся в її присутності…

Постаті наших друзів бовваніли попереду. Хлопці йшли, обнявшись і похитуючись. І, звичайно, їх легко було сприйняти за підпилу компанію. Клавдія Іванівна зойкнула:

— Господи, хоч би мій лікар був удома.

Не думаю, що там, на небесах, почули її прохання, але ще з вулиці ми побачили освітлене вікно. Плеснувши у долоні, Клавдія Іванівна радісно, немов маленька дівчинка, вигукнула:

— Нам пощастило!

Я не сумнівався, що ми знову прийшли до того самого будинку, куди вдень я приніс на собі гранати, прикриті порцеляною.

Але саду я не пізнавав. Це був сад у місячному сяйві. Здавалося, на деревах замість звичайних яблук та груш тут ростуть маленькі місяці.

Семен, той, із гармонією, лишився біля хвіртки:

— Ви проходьте. А мені Матвій звелів доглядати за вулицею.

Клавдія Іванівна випередила усіх. У неї ключі.

Рипнули дошки. А кроки стали глухішими — у передпокої доріжка. Пляма світла впала перед ґанком, ніби хто викинув оберемок жовтої соломи: витирайте ноги.

Застогнав Згорихата. Очевидно, немає у нього сил іти на східці. Взяли Миколу ми утрьох — під коліна, за пояс, я голову підтримував — та й унесли в дім, у ту кімнату, де рояль. Поклали на диван.

Під стелею люстра кришталем виблискує. Рояль, аристократ, у кутку причаївся, поглядає в наш бік спідлоба. А Згорихата підгорнув під себе ковдру, важко дихає. Треба, отже, з лікарем поспішати. Вибігаю на терасу. А двері до сусідньої кімнати наполовину скляні. Світло у кімнаті яскраво горить. І бачу там… капітана Долинського.

10. Руйнування і творення

Долинського не дуже розстроїла, не дуже налякала пожежа у власній резиденції. Безвідповідальність і розпущеність багатьох нижчих, а часом і високопоставлених чинів нерідко призводили і до ще згубніших наслідків, ніж короткочасна паніка і вісім метрів згорілих шпалер. Причиною подібних бід було, зрозуміло, не надмірне захоплення самогоном і місцевими кавказькими винами, не лінощі і зневага до елементарних правил людського співжиття, а катастрофічно явне падіння воїнського духу.

Воїнський дух та його магічний вплив на боєздатність армії з давніх-давен були предметом розмов великих умів і фахівців у галузі воєнного мистецтва. Не тільки з особистої зацікавленості, але й завдяки службовій необхідності капітанові Долинському довелося прочитати чимало праць на цю тему. Та ба, жодне читання статей і трактатів, жодні найгарячіші дискусії неспроможні замінити безпосередній контакт з реальним життям. Наперекір численним твердженням, падіння воїнського духу починалося не від побоювання смерті, не від небажання воювати, що було б одразу очевидним, а тому і припиненим. Ні, падіння воїнського духу починалося непомітно, поступово, зі страшної спустошеності, з втрати елементарних людських якостей, на перший погляд, досить далеких од здатності вести воєнні дії.

Багаття, що згасає, полишає тепло і світло. Люди в шинелях теж були схожими на такі багаття. Їх полишали тепло батьківських, родинних почуттів, світло любові до матері й жінки. Вони були здатні тільки руйнувати. Але боротьба в ім'я цього не має сенсу. Це було зрозуміло, це було очевидно. Але очевидно було й інше: життя на землі можливе лише в тому разі, якщо в боротьбі категорій руйнування і творення гору отримує останнє.

Капітан Долинський навіть під тортурами не став би стверджувати, що багнети червоних несуть Росії творення, але і будь-якому своєму начальникові, нехай найвищому, він не побоявся б сказати: навесні двадцятого року білі армії уособлювали винятково сили руйнування, сили пітьми, а не світла.

Капітан працював у контррозвідці. І знав дуже багато…

Долинський не був релігійною людиною. Він вірив і не вірив у бога. Але глибоко вірив у долю, у визначення вищих сил. Ніщо не взялося із порожнечі, ніщо не виникає само по собі. На все е веління: на життя і смерть, блаженство і муки. Горить будинок, гине маля, збагачується негідник — таке веління.

Зрозуміло, у Долинському філософія ця до пори до часу не була настільки оголена, препарована. Її заслоняла досить-таки міцна стіна щоденних турбот, що вимагали віддачі нервової і фізичної, поєднаних часом із небезпекою для життя. Лише цинічна прямота графині змусила Долинського подивитися на себе ніби збоку. Спитати: чи є бог у тобі самому, Валерію Казимировичу?

Подумавши так, він посміхнувся. Відповідь народжувалася з рядків усе того ж ненаписаного роману. Рядків пишномовних і, здається, несерйозних:

«Бога у ньому не було. Був страх перед часом. Хтозна, можливо, час і той самий бог, якого століттями марне шукають люди.

Час відмовив у майбутньому. Він вимагав боротьби й крові…»

«Пророка з мене не вийде», — зрозумів Долинський. І гірко посміхнувся…

Повернувшись, він там не застав свою молоду господиню. Довго лежав на кушетці, слухаючи воркування голубів. Потім непомітно заснув.

Проснувся він, коли вже було темно. Щоправда, за вікном світив невидимий з кімнати місяць. І сад білий-білий, здавалося, заповнював собою усю землю. Деякий час Долинський милувався ним. Потім увімкнув електрику. І вирішив поголитися. Теплої води, зрозуміло, пе було. Капітан запалив спиртівку. Полум'я над нею було фіолетове, майже прозоре. Долинський милувався ним, наче квіткою.

Почулися кроки. Валерій Казимирович зрозумів, що господиня повернулася не сама. Щоправда, він не чув її голосу і не бачив її. Але кроки були впевнені, хоча, можливо, і дещо метушливі.

Долинський вирішив не виходити, щоб не привертати до себе зайвої уваги, тим більше, що вода в колбі вже закипала.

— Валерію Казимировичу! — молода господиня зовсім нечутно відчинила двері. Розмовляла посміхаючись, відверто грала очима. — Ви працюєте в госпіталі. У вас великі зв'язки. Допоможіть мені евакуюватися.

— Вам дуже самотньо, Клавдіє Іванівно?

— Так.

— А ваші гості?

— Вони пішли.

— Вони приходили у справах?

Він розглядав її чіпко і пильно.

— Так. — Вона збентежено опустила очі. Сказала сумно: — Для того, щоб жити, мені доводиться продавати речі, які дістались у спадщину.

— Це завжди дуже сумно, — погодився він. І раптом запропонував: — А чи не розпити нам пляшечку коньяку? Лені французи подарували пляшку справжнього «Камю».

— Ніколи не чула про такий, — призналася Клав дія Іванівна.

— Усе пізнається з часом, — широко посміхнувся Долинський, жестом запрошуючи хазяйку сісти на диван.

11. Усерйоз і надовго

— Професіонал не сушив би собі голови над цим, — зітхнув Каїров.

— Чи багато ми ризикуємо? — спитав Уборевич.

— Перепілку я ніколи не бачив у вічі. Я дуже вірю рекомендації Матвія. Але він ні дідька не розуміє у розвідці.

— Він досвідчений підпільник, — заперечив Уборевич. — Хіба підпілля — не школа?

— Якоюсь мірою… — розвів руками Каїров. — Але ж для дівчини достатньо однієї помилки. І вони… Та що пояснювати, Ієроніме Петровичу, сам знаєш, як працює контррозвідка білих!

— Помилки може і не статися. У цій справі чим простіше, тим краще, Мірзо Івановичу. А затія з поштовими голубами через свою наївність забезпечує майже легальний зв'язок.

— Чи вкоріниться вона?

— Чому сумніви?

— Усе з тієї ж причини. Ніколи не бачив людини.

— Фотографія перед тобою.

— Красуня. Але ж більше нічого не скажеш. А факти — проти неї. Три тижні мешкала з Долинським під одним дахом і думала, що він лікар. Зв'язківця мого, Кравця, мало не застрелила.

— Фактів можна набрати на кожного. В тому числі й на тебе, Мірзо Івановичу… Ти глибше дивися. Чи є сумніви щодо її вірності нашій справі, щодо її партійної переконаності?

— Ні! — твердо сказав Каїров. — З цього питання я глибоко Матвієві вірю.

— Розмова про кандидатуру Перепілки вичерпана. Що ж турбує?

— Маю кілька запасних варіантів на той випадок, якщо Долинський спробує ухилитися від сприяння Перепілці.

— Залиште про запас варіант, що передбачає негайну його ліквідацію.

— Зрозумів.

Була глибока ніч. Товсті бежеві штори заслоняли вікна у кабінеті командарма. Карта з великою синьою плямою Чорного моря висіла на дерев'яних рейках, прибитих до стіни, обклеєної срібно-рожевими шпалерами. Уборевич підвівся з-за столу, хвилин зо дві мовчки і неквапно ходив по кімнаті. Потім зупинився і сказав:

— Розумієш, Мірзо Івановичу, що б не сталося, а ми зобов'язані проводити такі операції. Ми повинні вкорінювати своїх людей у стан ворога. Вкорінювати і з близьким і з далеким прицілом… Війна ще не закінчена. І ніхто не знає, через скільки років панове відмовляться од спроби повернути втрачене. І скількох ще наших хлопців скосять білогвардійські кулі. Нехай ми лише армійська розвідка. І у нас є свої локальні завдання. Але ж їх теж треба вирішувати. А щодо професіоналізму — правий ти, Мірзо Івановичу. Тільки не одного тебе ця проблема мучить. Зараз багатьом партійцям доводиться нові професії здобувати усерйоз і надовго.

12. Кенар

Гора, крутобока, настовбурчена, оперізана біля підніжжя кущами ліщини, сідловиною прогиналась уздовж берега. І будинок сидів на ній, наче вершник, упевнено й хвацько.

Широкі шибки веранди без усякої цікавості дивилися в бік моря, де плавно перекочувалися пологі просвітлені хвилі, що народжували шум — стійкий і розмірений, наче цокання годинника. Хоча заради справедливості треба зазначити, що єдиний у будинку годинник не цокав уже більше тижня, бо голландська пружина, яка пережила за довгий вік багатьох господарів, раптом луснула минулої середи. І порцеляновий пастушок у салатовій блузі й блакитних панталонах більше не вистрибував із затишної будки, не грав на позолоченій сопілці. А у великій, оздобленій дубом вітальні, з високою, опорядженою у кольорову кераміку грубкою, стало тихо, як при покійнику.

Михайло Михайлович Сковородников мучився безсонням. Він був старий, немічний. І за давньою звичкою зустрічав світанок в улюбленому місці — на веранді. Його довге, худе тіло потопало в кріслі-гойдалці, і оранжевий, з синіми китицями, плед, який прикривав ноги, торкався непофарбованої, але гарно вимитої підлоги, ще не висвітленої сонцем, але трохи прихопленої несміливою рожевістю, що трапляється на світанку біля моря, віщуючи чудовий, гарний день. Клітки з канарками висіли на вибіленій крейдою стіні. І маленький, кольору яєчного жовтка кенар виводив трель на чотири коліна, та неодмінно зривався на п'ятому. Старий у кріслі морщився від незадоволення і, примружившись, зневажливо поглядав на пташку. Він не любив бездар узагалі.

— Усе готово, професоре. — Грек Андріадіс розмовляв по-російському зовсім чисто.

— Було щось серйозне?

— Не дуже, професоре. Механізм заіржавів. Довелося замінити пружину.

— А в годиннику ти не зможеш замінити пружину?

— У вас є запасна?

— Ні.

— Завжди треба мати запас.

— У мене немає запасу, Костю.

— Годинник давньої роботи, професоре. Такої пружини в Лазаревському не знайдеш.

— А не в Лазаревському?

— В Сочі?

— Або далі.

— Далі я тепер не ходжу.

— Раніше ходив?

— Замолоду… У Туреччину ходив, у Болгарію ходив…

— Ти багато бачив.

— Так, професоре.

— Я думаю, що ти все-таки контрабандист.

— Як вам завгодно, професоре.

— Ти не ображаєшся?

— Андріадіс не може ображатися на професора. Андріадіс добре пам'ятає, чим вам зобов'язаний.

— Гаразд, — Сковородников потер пальцями скроні, — приступай. Тільки без шуму. Вважаю, тебе зайве попереджувати, що ніхто, крім нас двох, не повинен знати про це.

— Я можу дати клятву! — Золота коронка вогником блиснула в роті грека.

— Я вірю тобі на слово.

— Спасибі, професоре.

— Ти зі всіма такий ввічливий?

— Ні, професоре.

— Чому?

— Люди мене бояться.

— І справедливо?

— Не знаю.

— Ти носиш із собою ножа?

— Тільки для самозахисту.

— Ну, з богом…

Андріадіс розуміюче кивнув. Ступив до дверей із веранди у вітальню. Однак Сковородников зупинив його:

— Там не вогко?

— Там сухо, професоре.

— Чому заіржавів механізм?

— Залізо. З ним завжди така катавасія.

— Ти мене не переконав.

Грек знизав плечима:

— Я не вмію переконувати. Я кажу, що думаю.

Сковородников перевів погляд з грека на кенара, який знову залився треллю і нарешті вивів п'яте коліно.

— Не забудь загорнути ящики в рогожу.

— Я все пам'ятаю, професоре.

13. У штабі 9-ї армії

Уборевич сухо кивнув до ад'ютанта. Повернув настільну лампу, оздоблену рожевим мармуром. І почав читати директиву, яку щойно принесли з апаратної.

«№ 1341/п 4 квітня 1920 р.

34-та дивізія передається в усіх відношеннях у підпорядкованість командарму-9, якому наказую негайно встановити з нею зв'язок, якщо на перший час не вдасться прямий, то через штарм 10. Лівому флангу 9-ї армії ставлю завдання стрімким наступом оволодіти районом Туапсе і не пізніше 12 квітня очистити від противника все Чорноморське узбережжя від Джубської до Гагри включно. Командарму-9 вислати у Джубську передовий оперпункт для забезпечення надійного зв'язку зі своїм лівим флангом.

Про отримання і зроблені розпорядження доповісти.

Командкавказ Тухачевський. Наштафронту Пугачов».

Викликавши ад'ютанта, Уборевич сказав:

— Запросіть Мірзо Івановича.

У Каїрова було землистого кольору обличчя. Очі, запалені від безсоння.

— Передислокацію частин дев'ятої дивізії на Таманський півострів, за нашими даними, завершено. Рибалки настроєні по-революційному, охоче дають транспортні засоби для десанту на Керченський півострів.

— Обстановка в Туапсе? — спитав Уборевич.

— Здійснюється евакуація військ морським транспортом…

— У напрямі Криму?

— Так.

— Цього якраз не можна допустити.

— Нами організовано кілька диверсійних актів у порту. Ми маємо точні цифри про персональний склад і техніку. На більше тепер важко розраховувати.

— Треба брати Туапсе! — рішуче сказав Уборевич.

За вікнами сипав дощ із градом. І небо було темне, наче пізно ввечері. Гримів далекий перекатистий грім. Вітер стукав кватиркою, гойдав штору.

— Отримано голубограму Перепілки. Вкорінення здійснено. Туапсинський гарнізон частково передислокується в селище Лазаревське.

— Хто буде підтримувати з нею зв'язок?

— Кравець. Та людина, яку я послав урятувати колекцію.

— Колекція — це добре, — чомусь сумно сказав Уборевич.

14. Дорога на Лазаревське

Біля в'їзду в Макопсе, маленьке, злиденне сільце, над обривом приліпився будинок, споруджений із неструганих зазеленілих од вогкості дощок. Над входом був намальований вусатий джигіт у башлику і брудно світліло слово з п'яти літер: «Духан».

На здивування Кравця, у духані торгували. Апетитний запах смаженої баранини і пригорілої цибулі стояв навкруг будинку, наче туман на болоті. В незатишному, прокислому залі з низькою, обшитою струганим грабом стелею витягнулися, зяючи щілинами, два недбало збитих столи, довкола яких завмерли важкі табуретки.

Стойка вилискувала клейонкою, рожевою од вина. Барильця за спиною духанщика розпирало самозадоволення. Здавалося, воно перейшло до них від обличчя господаря — чоловіка огрядного, гладко поголеного, з червоними прожилками на щоках і шиї.

Троє черкесів їли бринзу, запиваючи її вином із вузькогорлих глиняних глечиків. За другим столом перед тарілкою з шашликом самотньо сиділа людина в офіцерському френчі без погонів. Вона жувала баранину з якоюсь рідкісною байдужістю, наче виконувала нудну, нелюбиму роботу.

Традиційною люб'язністю освітився погляд духанщика. Наче для обіймів, він підняв руки і вигукнув, розтягуючи слова:

— Вай! Вай! Проходь, дорогий! Шашлик на жаринах танцює…

— Спасибі, шановний! — ввічливо відповів Кравець. — Поїм із великим задоволенням.

— Їжа без вина — що весілля без музики! Дивися, дорогий, «Ізабелла», «Гурджіані».

На жаль, Кравець зовсім не розумівся на винах. Це, напевно, був недолік у його професійній підготовці. Пізніше, набувши досвіду, Каїров стане різнобічніше готувати своїх людей. Але тоді… Кравець тільки й міг сказати:

— Налий склянку, люб'язний.

— Якого? — плеснув у долоні духанщик.

— На свій смак.

Цокнув язиком духанщик від захоплення:

— Йди за стіл! Усе як у казці буде!

Зняв торбину із спини Кравець. Поклав на долівку біля табуретки. Чоловік в офіцерському френчі відірвав погляд од шампура з бараниною, глянув на Кравця. В його байдужих очах раптом прорізалася туга, несподівано і скупо, як сонячний промінь проривається крізь хмари похмурого осіннього дня.

Кравець сів на табуретку. І, зустрівшись із незнайомцем поглядом, про всяк випадок боязко сказав:

— Здрастуйте.

Незнайомець кивнув на знак привітання. Але не промовив ані слова. І погляд його став згасати, наче під попелом.

Духанщик поставив перед Кравцем димучий шашлик, приправлений молодою цибулею, карафку з вином, скляну, круглу.

— Гм! — збентежився Кравець. — Я просив склянку.

— Вай! Вай! — докірливо похитав головою духанщик. — Нащо склянка, коли є карафка!

Пальці духанщика, волохаті, короткі, заплили жиром. Побачивши їх, Кравець враз втратив апетит. Він квапливо сказав:

— Дякую, люб'язний. Дякую.

Вино було в міру кисле і холодне. Темно-червоне на колір, воно пахло осінню, духовитою і, звичайно ж, прив'яленою, мов опале листя.

Поснідавши, Кравець розрахувався з духанщиком. І продовжував подорожувати.

Як не важко йти бездоріжжям, але він вирішив обминати Сочинське шосе.

Було вже опівдні. Кравець ішов уздовж берега, та не по гальці, пропеченій сонцем, а віддалік, між кущів та низькорослих дерев, які похитувалися біля берега. Схоже, що осінні шторми рік у рік накривали їх, обламували верхівки. І деревам, щоб вижити, доводилося розростатися в ширину, обгороджуватися кущами ожини, шипшини. Стежки траплялися часто. Але вони були короткі, протоптані місцевими жителями для своїх потреб. І, як правило, вели від берега в гори.

Іноді Кравцеві доводилося обходити кущі, іноді продиратися крізь них. Так що він утрачав у швидкості. Але цей шлях здавався йому безпечнішим. Хоча… Якби він наскочив на пост або засідку білих, чим би все закінчилося? Все ж посеред відкритої дороги легше повірити в те, що ревнивий швець із Армавіра розшукує свою збіглу дружину…

Кравець намагався не думати про небезпеку. І це виходило у нього взагалі досить легко. Адже всі його думки були з Клавдією Іванівною.

У них не було часу поговорити щиро. Та він, по суті, і не знав, як можна розмовляти щиро з жінкою.

До стогону хвиль навколо приєднався просторий дзвінкий шум.

Кравець завмер. Він здогадався, що попереду довбуть землю. Кайлами, ломами.

Він ліг і обережно поплазував уперед. Грунт був колючий, щетинистий. Дряпав долоні, чіплявся за вилоги рукавів. Коротка, як черв'як, медянка визирнула з-за каменя, вильнула своїм червонувато-ліловим тілом. І сховалася у траві.

Кравець розсунув кущі.

Попереду, вздовж лощини, понад сотня солдатів, роздягнених до пояса, копали окопи. Вони розташувалися ланцюжком. І лінія оборони, що тягнулася від самого берега, вимальовувалася ясно.

Якийсь час він, повернувши, ішов назад. Потім перетнув шосе, піднявся на гору. Перейшов через вершину й опинився біля річки.

Смужка пекучої, мов батіг, води. А потім каміння, каміння… Наче піч, воно пашить жаром. Кругле, видовжене, плескате, широке каміння, тісно притиснуте одне до одного. Йти по ньому незручно. Тим більше швидко… Однак у Кравця немає жодної можливості не квапитися. Він і так вибивсь із графіка. За такої черепашої швидкості йому не прийти на світанку у Лазаревське. Це тільки безмежні оптимісти вірять у те, що тихше їдеш — далі будеш…

Гірські річки часто змінюють русло. Тому навколо стільки каміння. Вода несе його з гір, тре камінь об камінь. І воно стає гладким, правильним, без ріжків і задирок. І немає в ньому більше природної чистоти і дикості — точнісінько так, як у звірів у зоопарку.

На протилежному березі його зустріли кущі, вищі людського зросту, і схил гори — необривистий, але дуже крутий, на якому дерева й ті трималися понад силу, розпластавши, наче щупаки, могутні сірі кореневища. Земля осідала під ногами, віття кущів тріщало, наче попереджувало про ненадійність. На додаток місцями схил так круто йшов догори, що годі було й пробувати подолати його. Й Кравець вишукував обходи. Вибиваючись із сил, дерся до вершини.

Нарешті…

Оглянувшись, Кравець оцінив зручність позиції. Один сміливець з кулеметом може затримати тут цілий полк. Тому що вся долина проглядається звідси, наче карта. Сектор обстрілу — краще не знайти!

Треба бути обережнішим. Цілком можливо, що білі також оцінили зручність цієї позиції. І розташували поблизу солдатів.

Рись — китички на вухах сторчака — плигнула з дерева. Щастя Кравця, що на мить раніше він обернувся. І побачив палеву лискучу спину звіра. Він не встиг підняти руку для захисту. Але й рись не змогла вчепитися йому в потилицю. Вона якось незграбно вдарилася об його плече, шаркнула лапою по торбині і зісковзнула вниз, до ніг, упавши при цьому на спину. Вона була завбільшки як середній пес. Кравець копнув носком чобота її рудувате черево. Вона перевернулася. Стрімко — пил і каміння полетіли з-під широких лап — сховалася у густому чагарнику. Він чув, що рисі нападають на людей украй рідко. Та, можливо, це була яка-небудь ненормальна, зголодніла рись.

У всякім разі, зустріч з нею змусила Кравця вийняти револьвер із кишені.

Так, од дерева до дерева, прислухаючись і озираючись, він ішов майже годину. Він не міг визначити, як далеко просунувся уперед. Бо йшов спочатку до моря, побачивши дорогу, звернув у гори, піднімався і спускався по схилах — спасибі, пологіших, ніж біля ріки.

15. Людина, якою цікавиться контррозвідка

Грек Андріадіс, якого все Лазаревське знало виключно на ім'я Кость, вийшов до моря. У горіховому гаю, що тягнувсь уздовж берега, табором стояли козаки. Ще вчора увечері домовився Кость зустрітися з їхнім інтендантом. Він міг дістати козакам овець, але не хотів брати за це паперові гроші. Бо не було тієї пори нічого ненадійнішого, ніж російські кредитки.

Кость розумів, що інтендант не дасть золота. Може, ще і є воно у козаків. Але малоймовірно, щоб вони отак просто розсталися з ним з-за схудлих протягом зими овець.

Очі в інтенданта були червоні, як варені раки. «П'є багато», — подумав Кость.

— Золота ти у нас не одержиш, — сказав інтендант. Він узагалі відняв би овець у грека, але хитрий грек ховав їх десь у горах.

— Я візьму фунти, долари.

— Ось. — Інтендант скрутив дулю і тицьнув грекові в обличчя.

За інших часів Кость зарізав би кривдника. Та тепер він удав, що зрозумів веселий, дотепний жарт козацького начальника, вишкірив у посмішці зуби з золотими коронками.

— Згоден на сукно, — сказав Кость.

— Про це можна побалакати, — відповів інтендант, у якого горів од перепою рот і розколювалися скроні.

— П'ять метрів за голову, — сказав Кость.

— Нехрист! Чотири метри — і край… Інакше нічого не одержиш. Овець конфіскуємо, а тебе до стінки.

Грек знову посміхнувся, але білки від гніву у нього стали біліші білішого.

— Вирішено? — невпевнено спитав інтендант.

— П'ять метрів, — відповів Кость. Він зрозумів, що козак поступиться.

А незабаром, за всіма ознаками, повіє фен — теплий і сухий вітер, що дме з гребеня гірського хребта униз схилом. І тоді спаде вологість. Легше буде дихати. І жити стане легше…

Спокійно й мудро перемовлялися хвилі. На зелених розмашистих плечах вони несли сонце. Воно плуталося в їхніх білих гривах, виграючи цятками і лініями з яскравого світла. Це світло потім відпочивало на гальці. І запах нагрітого каміння був дуже міцний на березі.

Прямий і високий, Кость якось надто легко і навіть граціозно повернувся і пішов геть од моря.

Рудобородий чоловік у капелюсі канотьє і сірому картатому костюмі, що сидів на лаві біля огорожі, підвівся й опинився на шляху грека.

— Пан Андріадіс? — спитав він неголосно, але досить владно.

— Так! — гордо відповів Кость, не зупиняючись і не скорочуючи кроку.

— Я співробітник контррозвідки, — сказав рудобородий і пішов з ним рядом.

— Мені це байдуже, — сказав Кость. — Я не займаюся політикою.

— Ви займаєтеся контрабандою, — пошепки пояснив чоловік і посміхнувся.

— Це треба довести.

— Я доводив і менш очевидні речі.

— І вас досі не вбили? — Кость зупинився, подивився у вічі рудобородому. — Дивно.

— Мене багато разів пробували вбити… І завжди невдало.

— Не засмучуйтесь. У Лазаревському щасливіші люди.

Кость пішов далі. Але рудобородий слідував за ним, сказавши при цьому:

— Не залишайте мене самого.

— Що вам треба?

— Коли ви ждете фелюгу брата?

Вони йшли вулицею, нічим не вимощеною, зі слідами жовтої засохлої глини. Зелень густо звисала над огорожею. Три кипариси росли в саду навпроти. Кость любив ці дерева за красу й гордість. Лише тополі суперничали з ними, трохи простуваті, але такі ж високі й жадібні до сонця.

— Брат також не займається політикою. Контрабанду ви йому не приліпите. Він підданий Греції. Веде торгівлю відповідно до звичаїв своєї країни.

— По всі звичаї законні, пане Андріадіс.

— Це даремна розмова, пане, як вас там…

— Ви не дуже ввічливі.

— Тільки з жандармами.

— Навіть якщо вони платять гроші?

— Чого тепер варті гроші! Папірці!

— Існує і тверда валюта.

— Тверда валюта? Ви говорите поки що загадками. — Кость хитро посміхнувся.

— Ми скоро вийдемо до базару. Я не хочу, щоб нас бачили разом. Давайте постоїмо тут…

Кущі ожини дерлися на віття дерев, утворюючи над землею кут, прикритий тінню.

— Затишне містечко, — сказав рудобородий.

— Для побачень з дівчатами.

— І для ділових зустрічей…

— Ділові зустрічі краще проводити за склянкою вина.

— Я думаю, пане Андріадіс, то ні в мене, ні у вас немає на це часу.

— Правильно, — погодився Кость. — Ви згадали про тверду валюту.

— Але спочатку про фелюгу брата.

— Якщо ви думаєте, що я продам брата, то ображаєте мене.

— Я менш за все маю намір образити вас. Навпаки, домагаюся вашої дружби. І як діловій людині хочу запропонувати вигідну справу.

— Я не дитячого віку й не дуже вірю у добряків, які нав'язують вигідні справи.

— Згоден з вами… Обставини. На жаль, часом вони бувають вищі за нагромаджений нами досвід.

— Я не знаю, хто ви такий.

— Моє прізвище Долинський. Мені треба знати, коли прибуде фелюга вашого брата.

— Скоро.

— Як скоро?

— Я можу повторити те, що вже сказав.

— Але від терміну прибуття залежить моя пропозиція.

— Коли вам треба, щоб фелюга була тут?

— У всякім разі, протягом найближчих трьох днів.

— Це ймовірно. Далі?

— Я хочу зафрахтувати судно.

— Повністю?

— Так.

— Це буде дуже дорого коштувати.

— Скільки?

— Домовитеся з братом. Але дорого… Курс?

— Я скажу потім.

— Брат у Крим не піде.

— Чому?

— Він не симпатизує врангелівській митниці.

— Ми попливемо не в Крим.

— Гаразд. Я передам вашу пропозицію. Де мені вас шукати?

— Я прийду до вас сам.

16. «Є гарна можливість, професоре»

Сонце вже пішло за море. І небо залишилося синім, дуже яскравим, воно нагадувало Михайлові Михайловичу Сковородникову плащ другого ангела рубльовської «Трійці». Можливо, саме у такий от теплий весняний вечір захопився Рубльов чистим небом і ризикнув покласти в самій середині ікони пляму із ляпіс-глазуру… Як би реагував Феофан Грек, якби міг побачити вільність свого учня? Зрадів би, здивувався, засмутився?

Вдивляючись у далеке небо, Сковородников спробував уявити собі Русь XV століття, що ще не пробудилася після довгого татарського ярма. Вітряки на горизонті, кладовища на узбіччях доріг… Села з рубленого лісу.

Який він був, цей інок із Андроникового монастиря? Чи все він зробив, що міг, що хотів, про що думав?

І про що думають у «Трійці» його неземні юнаки? Велика загадка криється в цьому…

У дворі було прохолодно. У дім повертатися не хотілося. Агафена Єгорівна принесла вовняну куртку і накинула чоловікові на плечі. Він сидів на лаві, з обличчям схвильованим, відчуженим. Вона знала — в такі хвилини Михайла Михайловича відволікати не можна. Він сердився. І казав:

— Ти вторглася у мій творчий процес.

Тим часом грек Кость вже майже годину нудився на кухні, терпляче чекаючи можливості побалакати з професором. Нарешті Сковородников запитав дружину:

— Чого зітхаєш?

— Тривожно, — зізналася Агафена Єгорівна.

— Я все більше переконуюся в тому, що в житті людині всього відпущено порівну. І якщо вона живе довге життя, то неодмінно пізнає і славу, й радість, і ганьбу, й горе. Так і хочеться піти і записати: щасливі, талановиті люди, не забувайте померти вчасно.

Агафена Єгорівна заперечила боязко, але переконливо:

— Не згодна я. Життя, воно хоч і сумне, а все-таки життя. Смерть що? Сам же ти кажеш, що того світу не існує.

— Було б дуже великою удачею для всіх, хто живе на землі, якби я помилявся.

— На землі всі живуть по-різному. От ескімоси зі шкур не вилазять, тоді як африканці ніколи снігу не бачили.

— Воно-то так. І всі ж живуть однаково. — З тону його слів Агафена Єгорівна зрозуміла, що чоловік підвів риску й вести далі розмову недозволено.

Вона зважилася сказати про грека.

— Михайле Михайловичу, цей Кость настійно хоче тебе бачити.

— Гукай.

Здатність ходити нечутно навряд чи була у Андріадіса вродженою. Можливо, він засвоїв її у ранній юності, коли став допомагати батькові і братам — контрабандистам за покликанням і за народженням. Потім, поселившись у Лазаревському, Кость вів «справи» самостійно. Але вісім років тому в перестрілці з порубіжною охороною він отримав кулю в груди. Стікаючого кров'ю грека підібрав професор Сковородников, який їхав в екіпажі з Туапсе. Дізнавшись, що влада розшукує пораненого контрабандиста, Сковородников не видав Костю. Навпаки, запросив знайомого хірурга. Той витягнув із грека кулю, після чого Андріадіс усі три літніх місяці пролежав у будинку професора… Відтоді він став другом сім'ї Сковородникових.

— У чім справа, Костю? — спитав Михайло Михайлович.

— Є гарна можливість, професоре.

— Гарна?

— І не просто гарна.

Сковородников підняв погляд на Костю. Грек мовчав.

— Яка ж іще?

— Остання можливість, професоре! Рівно через добу, завтра по обіді, мій тесть поїде кіньми в аул. Я домовився. Він візьме вас із собою. Я думав, на кілька днів вам краще піти в гори.

— Чому я повинен іти в гори, Костю?

— Незабаром сюди прийдуть червоні.

— Ти боїшся червоних?

— Мова не про мене… Найімовірніше, червоні справедливі люди. Інакше прості люди не пішли б з ними. Але ви, професоре, не проста людина, хоча й людина гарна… А у війни очей немає. Стрілятимуть гармати, горітимуть будинки. А від цього вашого будинку може нічого не вціліти. У горах буде спокійніше. І вам, і вашій колекції. Кость Андріадіс хотів, щоб залишок ваших днів був сонячний.

— Дякую. Ти пряма людина, Костю. Це мені подобається. І, може, ти маєш рацію… Але я надто старий. І хворий. А найголовніше, Костю, я не чіпляюся за життя!

17. На базарі

Базар починав працювати рано-вранці. Відразу після шостої. Проте Кравець з'явився на ньому тільки за чверть до дев'ятої. Тому що «вікно» для зв'язку відчинялося з дев'ятої до десятої години. Треба сказати, час було обрано не дуже вдалий. Хазяйки закуповували продукти відразу по відкритті. А на час приходу Кравця базар почав рідшати. Переважно козаки й солдати тинялися між прилавками, шумно товпилися біля ларка, де молодий грузин, з не за віком пишними вусами, наливав склянки такі повні, що вино хлюпалося на вкритий клейонкою прилавок і розливалося по ньому веселими червоними калюжами.

Гарно одягнутий чоловік середнього віку улесливо запитував жінку:

— Транспорт не потрібний, мадам?

Вона не зрозуміла:

— Який транспорт?

— Автомобіль… До міста Сочі.

— Ні.

Чоловік упірнув у натовп, розчинився в ньому, наче в каламутній воді. Дещо згодом Кравець знову побачив того, гарно одягнутого чоловіка. Він у чомусь переконував молоду, міського типу жінку, очевидно, біженку, а вона розгублено, майже благально дивилася на його чисто поголене висмоктане обличчя.

Як і належало, Кравець улаштувався біля овочевих рядів. Поставив біля бокової стіни ларка розкладну табуретку, вийняв з торбини лапку, молоток, бляшанку з дрібними цвяшками. На стіні прикріпив картонку: «Ремонт, лагодження, розтягування. Робота — екстра!»

Першою його клієнткою виявилася літня жінка з хлопчиком-підлітком, у якого продірявився черевик. Вона була балакуча, а робота неважка. І в Кравця зникло відчуття скутості, яке охопило його спочатку на базарі. Він розумів, що йому треба бути дуже обережним, але обережність ця повинна виглядати непомітною, схованою десь углибині, бо підозріло насторожена людина обов'язково приверне чиюсь увагу. А базар — це якраз те місце, де, напевне, агентів контррозвідки — як медуз у морі. Тут треба поводитися дуже спритно й вміло.

Кравець одразу вирішив, що жінка ця не може бути людиною Каїрова, розмовляв з нею вільно, не чекаючи почути пароль.

Потім він лагодив черевики матросові. Очевидно, анархісту. Матрос сидів тут же на землі, витягнувши роззуті ноги в дірявих несвіжих шкарпетках, і нешанобливо відгукувався про всі державні системи, згадуючи при цьому господа бога, богородицю… і багато чого іншого.

Грошей у матроса не виявилося. І він подарував Кравцеві великий мундштук з чистого благородного янтаря.

«Матвій попередив, що Долинський з'являється у Лазаревському, — думав Кравець. — Тільки малоймовірно, щоб він упізнав мене в такому вигляді».

За двадцять до десятої до Кравця підійшла моложава жінка, про яку аж ніяк не можна було сказати, що в неї відкрите обличчя і прямий погляд. На ній була яскрава шовкова сукня, ноги в чорних панчохах, туфлі, що явно не потребували ремонту. Вона очікувально, немов вивчаючи, подивилася на Кравця. Потім, вибравши момент, коли поблизу нікого не виявилося, нахилилася до нього. «Зв'язкова», — вирішив Кравець.

— Шкіру не купиш? — пошепки спитала жінка.

Кравець закляк од здивування.

— Шкіра потрібна? — повторила жінка.

— Яка?

— Свиняча.

— Ні. Тільки крокодиляча.

Жінка обізвала його нецензурно й зникла за прилавками.

Сонце повзло догори. Спека посилювалася. Кравець пішов до молодого грузина й випив аж дві склянки вина. Коли він повернувся, біля його лави стояв грек Кость.

— Це ти швець? — недовірливо спитав Андріадіс.

— Ну я, — неохоче відповів Кравець.

— Зможеш полагодити модельні туфлі французької роботи?

Кравець помітно напружився, почувши слова пароля. Опустив погляд, мовив чужим голосом:

— Я лагоджу все, крім личаків.

— Приходь на Олександрійську, сімнадцять. Гарно заплачу, — пообіцяв грек.

18. Перепілка

Хвилин через сорок їзди машина з Долинським і Клавдією Іванівною звернула з Сочинського шосе у бік моря. Спочатку вони їхали вузькою дорогою. Гілки акацій змикалися над нею так густо, що робили її схожою на тунель. Потім із нерізкого вечірнього світла виплив кипарисовий гай і блакитна дача поблизу моря.

Смеркалося. Але море ще не втратило сонячного тепла й світла. Воно було зелено-рожеве, з іскорками…

Зважаючи на все, власник вілли — купець Сизов — був закоханий у голубий колір. Стіни великого двоповерхового будинку вилискували блакиттю, павільйони й лави в парку, що розкинувся до самого моря, теж були голубі. Навіть східці, які вели на довгу кам'яну терасу, здавалися зробленими із застиглої морської води.

На терасі біля вази з кущем бузку стояв чоловік у Цивільному. Він витягнувся в струнку, побачивши Долинського. Навіть приклацнув каблуками.

— Усе готово? — спитав Долинський.

— Так точно, ваше благородіє.

Долинський потягнув на себе двері. Масивні, дубові, з надраєним мідним кільцем замість ручки. Пропустив уперед Клавдію Іванівну.

Вона ввійшла сміло. Солдат-шофер ніс за нею валізу з одягом і клітку з голубами.

Четверо великих вікон, освітлених заходом, висіли, наче рожеві штори. Світло, що проникало крізь них, невірне й м'яке, лягало широкими смугами на величезний голубий килим, розпластаний посеред вітальні. В світлових плямах угадувався тонкий, химерний орнамент, який жовтим павутинням обплітав голубе поле. Клава подумала, що за нормального, гарного освітлення килим має колір морської хвилі.

Ліворуч у кутку на підставці з темно-бордового мармуру стояв бюст Петра І. Клава пізнала копію скульптури Растреллі. Деспотично гордий і суворий Петро був зображений у розкішному вбранні, при всіх регаліях. Він невдоволено і питливо зорив на прибулих, наче запитував: як ви осмілилися ступити на цей пишний килим? Хто вам дозволив?

— Бронза? — спитала Клава.

Долинський підійшов до скульптури, дав щигля Петру по лобі:

— Гіпс.

Повів рукою, запрошуючи Клавдію Іванівну ступити на східці, що сірим килимом сповзали до вітальні.

— Романтична дача, — сказала Клава. — Ми будемо тут працювати?

— На жаль, тільки чотири дні.

— Отже, ви каліф на годину?

— У наші дні інших каліфів не буває.

… Нагорі Долинський відчинив одні з численних дверей. І вони опинилися в кімнаті, невеликій, обшитій рожевим шовком. На тахті лежав килим. Блищав паркет.

— Тут ви можете відпочити. Прийняти ванну. Тим часом я подбаю про вечерю. Потім мені доведеться поїхати в Лазаревське. Нарада почнеться завтра. Я не думаю, щоб солдати охорони могли дозволити собі зайве. Однак на ніч про всяк випадок замкніть двері.

Долинський пішов.

Клавдія Іванівна роздивилася. Туалетний столик зовсім порожній. Крісло. Де ж вихід у ванну? Чи не це дзеркало в стіні? Вона трохи натискує на горіхову раму. Дзеркало нерухоме. А якщо так… Правильно. Дзеркало зникає у стіні, як двері у купе поїзда.

Напівтемна ванна зустрічає її вогкістю. Вузьке вікно, наче в лікарні, зафарбоване в білий колір. Вікно забите наглухо. Відчиняється лише невелика кватирка біля стелі. Щоб дотягнутися до неї, Клаві довелося залізти на підвіконня…

Вона залишила у ванній голубів. Подумала, що звідси, через кватирку, можна випустити птицю з голубограмою. Пригадалася розмова з Матвієм на явочній квартирі. Довга розмова, ґрунтовна…

Матвій пив чай із сухою малиною. І хрипло кашляв. Тому говорив він із болісними паузами. І в Клавдії Іванівни був час замислитися над його словами.

— Завдання тобі таке… Втекти з білими. Й утекти треба, зрозуміло, до приходу червоних. Тому я з тобою бесідую, але отримуєш ти завдання не тільки по партійній лінії… — У цьому місці він закашлявся, та так сильно, що навіть сльози виступили в очах на його обвітреному, скаліченому шрамом обличчі. — Але завдання це насамперед од розвідвідділу дев'ятої армії. Однак, оскільки мій друг Каїров не може побесідувати з тобою особисто, цю справу він передовірив мені.

Матвій подивився на неї, наче запитував поглядом, чи розуміє вона сказане. Й вона слухняно кивнула, ніби маленька дівчинка.

— Ти не будеш підривати склади, підпалювати казарми. І взагалі займатися будь-якою диверсійною діяльністю… На тебе інша надія. Здогадуєшся?

— Ні, — призналася вона.

— Ти повинна стати надійним, гарно законспірованим джерелом інформації. У тебе будуть зв'язківці… Через них ти отримуватимеш завдання від нас і передаватимеш зведення нам…

— А що я зможу передати? — спитала Клавдія Іванівна. — Біженцями запруджене все узбережжя… Що я побачу? В бік фронту проїхало п'ять возів, накритих рогожею. Пройшов взвод солдатів… Чого варта подібна інформація?

— Може, все-таки поп'єш чайку? — спитав Матвій.

— Мені й так жарко.

— Жарко чи ні, але ти не гарячкуй. Продуманий і цей бік справи, який тебе хвилює… Ми розраховуємо використати твоє вміння писати на друкарській машинці… Долинський….

— Ви…

— Не перебивай! — розсердився Матвій. Стукнув ребром долоні по столу. І чай хлюпнувся в широке волошкове блюдце. — Ти мене з думки збираєш гірше, ніж температура… Долинського ми потім ліквідуємо. Трохи пізніше, коли потреба в ньому відпаде…

Кімната, в якій вони сиділи, була великою, в ній пахло затишком і здобним тістом. Кілька пар дитячого взуття стояло в куточку біля дверей. На комоді сиділа лялька з голубим бантиком. Клавдія Іванівна любила в дитинстві гратися з ляльками. Їх було в неї десятки. І ганчір'яних, і гутаперчевих.

— Гаразд, — сказала Клавдія Іванівна. — Я все зрозуміла.

— Ти не зрозуміла нічого, — заперечив Матвій. — Долинський може влаштувати тебе тільки у військову організацію. Інших організацій тут просто немає. Звільнення Чорноморського узбережжя Північного Кавказу командування Червоної Армії вважає питанням кількох тижнів. Частина білих, очевидно, подасться у меншовицьку Грузію, хтось утече в Туреччину, хтось — у Крим до Врангеля. Ти повинна потрапити в Крим. Ми дамо тобі явки — в Севастополі, Ялті… В цьому твоє основне завдання…

— Ось ви кажете, Долинський… А думаєте, мені легко?

— Дуже чіпляється? — поморщився Матвій.

— Час і самим здогадатися…

— Ну то й що? — твердо відповів Матвій. — Ти порядна дівчина. А за порядними спочатку годиться упадати. Запропонувати руку й серце… Потім уже це саме…

— То коли було! — зітхнувши, заперечила Клавдія Іванівна. — Тепер усе навпаки.

— Ми на тебе надіємось, — якось в'яло, а може, просто засоромлено сказав Матвій.

— Буду старатися, — пообіцяла вона.

Увечері 7 квітня 1920 року над дачею купця Сизова піднявся поштовий голуб. У порт-депешнику лежала записка:

«8 квітня на Голубій дачі починаються чотириденні збори диверсантів-підривників під кодовою назвою «Семінар». Зважаючи на продовольчі атестати, на збори прибуває 42 чоловіка. По закінченні зборів диверсанти будуть заслані в тили Червоної Армії на територію Кубані й Північного Кавказу. Особливе значення надається дезорганізації робіт у Трудовій армії[5]. На зв'язок у Лазаревському вийти поки не маю можливості. Перепілка».

19. Обшук

«На жаль, зміни у вдачі людини, в її поглядах на життя, на розуміння добра і зла відбуваються не тільки в кращий бік. Це давно відомо. Й навряд чи слід згадувати про таке прикре явище, якби воно не супроводжувалося воістину працьовитим провідником, ім'я якого — омана. З давніх-давен під цим словом розуміли дію помилкову, що приймалася, однак, за правильну, зі всіма наслідками, які звідси випливають.

Ворог істини — омана далеко не завжди буває ворогом тієї чи іншої людини, дозволяючи у відомий момент пом'якшити, виправдати вчинки і діяння непристойні, а часом і мерзенні».

Відкинувшись на м'яку спинку автомобільного сидіння і заплющивши очі, Долинський за звичкою складав рядки уявного роману.

У штабі йому трапилося на вічі агентурне донесення з тилу червоних:

«Оголошується постанова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад від 8 сього квітня про нагородження командуючого 9-ї армії тов. Уборевича — Губаревича Ієроніма Петровича Почесною Золотою Зброєю за заслуги, що виявилися в такому: тов. Уборевич — Губаревич Ієронім Петрович, будучи призначеним командуючим 9-ю армією, створив із неї могутню й грізну силу, здатну завдавати ворогові нищівних ударів. Далі, йдучи з частинами довіреної йому армії й переносячи всі труднощі похідного життя, тов. Уборевич особисто керував боями армії, яка завдяки цьому відіграла вирішальну роль у переслідуванні денікінських армій…»

Нагородили Золотою Зброєю… Він пам'ятав цього литовця ще по Петербурзькому політехнічному інституту. Там усе почалося з невинних читань Войнич і Чернишевського, а закінчилося підпільним гуртком. Найсумніше й насмішніше, що й Долинський входив у цей гурток. І спочатку просто так, за власним переконанням. Це потім він почав працювати на охранку. Й не без його допомоги Ієронім Уборевич став перед ковенським губернським судом…

Однак доля прихильно ставилася до литовця. Закінчивши Константинівське артилерійське училище, він став підпоручиком, а три роки згодом (хіба це строк!) — командуючим армією. Такій кар'єрі міг би позаздрити будь-який воєначальник.

Долинський розумів, що в Європі, у світі, куди він тепер прагнув, було б смішно розраховувати на подібний успіх.

Для цього існувало багато причин. Але головна — гроші. Вони були якщо не всесильні, то в усякім разі котирувалися вище багатьох людських чеснот.

Графиня Анрі виявилася реалісткою. Гріх не скористатися її порадою. І не тільки гріх, а й дурість…

Нехай його дії виглядають бридко. Не дуже благородно. Зрештою хіба реквізиція гірше за донос.

— Михайле Михайловичу, — сказав Долинський професорові. — Мене привів до вас обов'язок. Важкий, як і все наше кляте життя… У контррозвідку надійшли дані, що у вас є живописні твори, які становлять державну цінність. Мені доручено просити вас передати картини й ікони на збереження військовим частинам у зв'язку з більшовицькою небезпекою, що насувається.

— Картини — моя власність. А як відомо, біла гвардія воює саме за неї.

— Цілком правильно… Ви чудово розумієтеся на політиці, хоча ще недавно заперечували це.

— Тоді про що мова?

— Усе про те ж… Картини можуть потрапити до рук більшовиків, які просто поглумляться з них.

— Цього не станеться. Я не віддам свої картини нікому.

— Я розумію вас, Михайле Михайловичу. Й у душі гаряче підтримую. Але зрозумійте й ви мене. Я людина казенна…

— Продовжуйте, Валерію Казимировичу.

— Мені доведеться зробити обшук.

— У вас є ордер?

— Не будьте наївні, професоре. Хіба тепер до формальностей…

Сковородников ледь помітно посміхнувся.

— Шукайте. До речі, я не впевнений, що захід цей закінчиться успішно. Колекції у домі немає.

— Я був би щасливий, якби це виявилося правдою. — Долинський повернувся до козаків, що його супроводжували, і сказав: — Приступайте!

Увагу Долинського привернув насамперед годинник. Він стояв у великій кімнаті. Масивний. Дуже давній. І не йшов. Долинський подумав, що в цьому є якийсь секрет. Малоймовірно, щоб таку махину використовували як прикрасу.

Він повертів стрілки, хитнув маятник, потім наказав козакам відсунути годинника, та ніякого тайника за ним не виявилося. Заповзяті козаки, яким він ще до початку операції підніс по склянці самогону, перевернули горище, підвал, простукали стіни. Долинський сам зазирнув у топку великої, викладеної темно-синьою керамікою груби, висунув заслінку. Нічого! Трохи повагавшись, він наказав зривати підлогу.

Дошки скрипіли, тріщали. Цвяхи вилазили іржаві, скарлючені… І незабаром стало очевидним, що і ця затія марна. Підлога була настелена років десять, а то й п'ятнадцять тому; з того часу ніхто не чіпав її і нічого під нею не ховав.

Із закам'янілим обличчям, що не виражало ні страху, ні суму, професор Сковородников сидів у своєму кріслі на терасі. Події, що відбувалися у домі, здавалося, не хвилювали його.

Розпалені, спітнілі, закурені, козаки не добирали слів, адресуючи їх один одному, й господу богу, й господареві, що застиг у своєму кріслі, наче в труні.

Тим часом у будинку не залишалося місця, не промацаного, не простуканого, не обшуканого.

Вийшовши на терасу, Долинський руба спитав:

— Де?

Брови професора трохи подалися вгору, але обличчя не ожило й так само скидалося на маску, й печать подиву не позначилася на ньому.

— Навіщо вам ікони? Ви ж дилетант у живопису.

Перш ніж відповісти, Долинський подумки склав такий абзац:

«Він не вважав більше за потрібне брехати і прикидатись. І йому добре було казати правду. Він омивав нею душу, споганену, осоружну, наче непотрібна, важка ноша. І йому хотілося кректати від радощів і трохи пританцьовувати».

Полегшено зітхнувши, капітан посміхнувся, наче дитина, сказав одверто:

— Я продам їх і одержу великі гроші!

— Гроші в Росії тепер втратили ціну.

— Я продам ікони за кордоном. Куплю отель на Середземноморському узбережжі.

— Думаєте, вам вистачить коштів?

— Ви ж самі казали, що ікони дорогі.

— Треба знайти цінителя, здатного оплатити їхню справжню вартість.

— У мене є покупець.

— Ось як! А колекція?

— Тільки глупота безмежна, професоре. Всяка впертість має кінець.

— Сентенції, подібні до цих, легко виголошувати. Хотів би я бачити, як ви спробуєте їх реалізувати.

— Дуже просто. Я спалю будинок разом з вами й вашою колекцією.

— Підійдіть ближче, — сказав Скороводников. — Я подивлюся вам у вічі.

Долинський знав, якщо дивитися напарникові в перенісся, то можна витримати будь-який зустрічний погляд, яким би довгим і емоційно заповненим він не був.

— Ви страшна людина, здатна на будь-яку мерзенність, — зробив висновок Сковородников.

— На жаль, це так, професоре. Життя зробило мене таким. Але я і щира людина. Й дуже жалісна. Мені буде гірко, дуже гірко, що неоціненні пам'ятники старовини загинуть в огні тільки тому, що двоє інтелігентних чоловіків не знайшли спільної мови… Подаруйте мені ікони, і я назву свій отель вашим ім'ям. Отель «Святий Михайло». Звучить!

— Назвіть свій отель краще ім'ям диявола.

— Ні-ні! Я благородна людина. Я все пам'ятаю. І не кидаю слів на вітер. Ну?! Де колекція?

Важко зітхнувши й зморщившись, професор підвівся з крісла, тихо сказав:

— Колекція в грубі. Відсуньте заслінку. Й натисніть третю плитку. Вгорі праворуч…

Груба, вкрита синьою керамікою, поїхала набік без будь-яких сторонніх зусиль. Пружину грек Кость зовсім недавно поставив нову, а болти добре змазав мастилом…

20. Як бути? (продовження записок Кравця)

Зв'язок, зв'язок, зв'язок…

У розвідці — він як повітря. Боїшся зробити зайве: раптом підведеш когось, зірвеш чийсь задум… Грек Кость тривалий час мав зв'язок ланцюжком. Я неясно уявляв, що це таке. Очевидно, одна людина приходить за визначеною адресою, передає повідомлення. І так далі…

Але ось 9 квітня наші взяли Туапсе. Лінія фронту змістилася південніше міста. Й щось порушилося в ланцюжку. Й ми залишилися без зв'язку. Останнє повідомлення, яке Каїров передав Костю, було про моє можливе прибуття.

Кость запевнив мене, що колекція у надійному місці, що евакуюватися професор Сковородников не збирається. Ось чому я був спокійний за цю частину завдання. Щоденно ходив на базар на той випадок, якщо хтось прибуде від Каїрова.

Падіння Лазаревського можна було ждати з дня на день. І я вважав, завдання моє завершиться без будь-яких ускладнень. Просто й буденно. Як це трапляється найчастіше.

Однак 10 квітня сталися дві події, які стурбували нас, поставили під загрозу виконання завдання.

Рано-вранці до мене на Олександрівську, 17, прийшов Кость, злий, схвильований:

— Сковородникова пограбували, — сказав він.

— Хто? — Мені здалося, що я не дочув.

— Долинський. Учора ввечері він вивіз усю колекцію.

— Куди?

Кость знизав плечима.

— Треба дізнатися, — сказав я. — Він не міг це зробити сам.

— З ним були козаки, — похмуро відповів Кость. Пошкріб нігтем неголене підборіддя: — Боюся, колекції уже немає в Лазаревському. Він не міг відправити її у Сочі.

У відчинені двері вривалися пахощі бузку. Й сам він, білий, біля порога вигравав сонцем радісно й гарно.

— Він цікавився фелюгою вашого брата. Отже, колекція іще тут.

— Можна думати й так, — неохоче погодився Кость. Але тут же заперечив: — А можна й по-іншому… З фелюгою багато ще неясного. Я не давав твердої гарантії. А фронт наближається… У Сочі порт. І там більше можливості домовитися з капітанами. Якщо ж сюди зазирне фелюга мого брата Захарія, то вона може зайти й у Сочі.

— Можливо, ви й праві… Тоді треба їхати в Сочі. А якщо колекція все-таки тут?.. Постарайтеся дізнатися напевно…

По виразу обличчя Анріадіса було ясно, що він не дуже впевнений, чи вдасться йому це зробити. Проте Кость не став більше заперечувати. Він просто сказав:

— Я прийду на базар. — І пішов.

… Роботи на базарі вистачало. Людей у селищі не зменшилося. Тому що з транспортом було кепсько. Звичайний віз до Сочі коштував нечувані гроші. Я години дві не розправляв плечей, зігнувшись над лапкою, як раптом почув знайомий жіночий голос:

— Чи зможете ви полагодити модельні туфлі французької роботи?

Відповідь виголосив якось механічно:

— Я лагоджу все, крім личаків.

Переді мною стояла Клавдія Іванівна. У світло-зеленій сукні, у модному капелюшку, замшевих черевичках, вона, слово честі, наче зійшла з розмальованої картини!

— Куди їх можна принести? — спитала вона примхливо.

— На Олександрівську, сімнадцять. Вам терміново?

— Чим швидше, тим краще, — відповіла вона гордовито. Повернулась і пішла, не удостоївши мене навіть кивком голови.

… За годину вона сиділа в моїй кімнаті. У тій самій, надійній, яку підготував для мене Кость. Море шуміло поряд. Город горбастими грядками виходив на самий берег. Грядки були розпушені. Дві чи три зеленіли цибулею, петрушкою.

— Є що-небудь для Перепілки? — спитала Клавдія Іванівна.

— Перепілка — це ти?

Вона ледь помітно кивнула.

— Ми четверту добу сидимо без зв'язку, — признався я.

— Це погано, — зітхнула вона. І розповіла мені про збори під кодовою назвою «Семінар». Передала списки.

Я сказав, що цінність списків відносна. Найімовірніше, диверсантів закинуть під іншими прізвищами, з фальшивими документами. Вона відповіла, що про це нічого не знає. Я спитав, чи виїжджав учора капітан Долинський у Сочі.

Вона сказала твердо:

— Ні.

Ми домовилися зустрітися завтра. Тому що у Перепілки була можливість завтра з'явитися в селищі. Вона мала намір забрати свої речі з інтендантського складу, якому належало евакуюватись.

21. Рішення

Вони сиділи в лісі, кілометрів за три від селища.

Схил гори був не дуже крутий, швидше пологий схил. Деревам на ньому жилося привільно. Вони виросли дуже великі, їхні вершини потурбувалися про тінь. Вона застеляла землю з великою щедрістю. Сонце проникало крізь листя. І галявини ці були як вікна — яскраві й світлі.

— Тут є гадюки? — спитав Кравець.

— Є, — відповіла Перепілка. — Боїшся?

— Терпіти не можу гадюк і павуків.

Вона засміялася.

— Дивно? — Він усміхнувся.

— Чому? Багато дівчат боїться павуків, мишей, гадюк.

— Але я ж не дівчина, — зауважив він.

— Цього я не знаю.

Він ліг на спину, заплющив очі. На чолі в нього зібралися зморшки, вуста були міцно стиснуті.

Дивлячись на нього скоса, вона раптом відчула приплив симпатії до цього незрозумілого, але, очевидно, дуже сміливого хлопця. І тепер, з густою недоглянутою бородою, він здавався їй мужнішим і природнішим, ніж там, у Туапсе. Й вона, несподівано не тільки для нього, але п для самої себе, нахилилася й поцілувала його у вуста. Він схопився, наче підкинутий. Ні. Не скочив на ноги, а різко піднявся, спираючись на руки. Й тепер не лежав, а сидів. І дивився на неї. І очі його були такі по-дитячому розгублені, що в неї на душі стало раптом світло-світло, наче там поселилося сонце…

Він нахилився, протягнув до неї руки. Вона погрозила пальцем. І сказала:

— Ну-ну… Не рухатись…

Він одразу поник. І опустив голову. Потім, наче наоравшись сил, спитав не вагаючись:

— Ти рада, що на зв'язок прийшов я?

— Ні.

Він здригнувся від її відповіді. Й погляд його став відчуженим. Злим.

— Дурненький! — якось зовсім по-материнському сказала вона. — Я хвилююся… Долинський бачив тебе одного разу. Й твоє перебування тут небезпечне…

— У мене є наказ — прибрати Долинського, якщо він більше не потрібен тобі.

— Він мені не потрібен… — утомлено відповіла вона. — Він навіть небезпечний. Звернув увагу, що в клітці лишилося тільки двоє голубів.

— Але тепер ти голубів передала мені. Раптом він запитає, де вони?

— Скажу, що продала на базарі…

— Він повірить?

— Яка різниця!

За круглими зеленими кущами держидерева, між стовбурами старих дубів, що пахли порохом і вогкістю, з'явилося рябе тіло коня, нав'ючене двома корзинами. Грек Кость ішов зліва, тримаючи в руці вуздечку. Шия його була обмотана барвистою, у синю і червону клітинку, хусткою. Кінь цокав копитами. Джміль кружляв над ним, силкуючись сісти на спину.

— Повний порядок. — Кость притримав коня.

— Ти впевнена, що твої речі не перевірятимуть? — спитав Кравець.

— Упевнена, — відповіла вона тихо й спокійно. Подивилася на корзини оцінююче. Запитала: — Не мало?

— Динаміту стільки, що від дачі Сизова не залишиться каменя на камені, — запевнив Кость. — Головне — втекти вчасно. — Він вийняв із кишені плаща металеву коробочку, що нагадувала портсигар. Пояснив: — Детонатор хімічний. Натиснеш кнопку, й вибух станеться через сорок — шістдесят хвилин. Сорок гарантовані. За цей час треба втекти з дачі. І якомога далі.

— Я чекатиму тебе біля яру. Як домовилися, — нагадав Кравець.

Клавдія Іванівна кивнула. Кость відкрив замки і підняв віко величезної валізи з коричневої шкіри, що стояла за деревом.

— За свої речі не хвилюйся, — сказав він Клавдії. — Речі я збережу.

— Постарайся.

— Слово — закон…

Кость почав акуратно виймати з валізи кофти, сукні, туфлі, хустки…

— Долинський не з'являвся? — запитав Кравець.

— Колекція тут, — усміхнувся Кость. — Йому досі потрібна фелюга.

— Це добре, — сказала Клава.

Унизу, за обривом, круто вигиналася дорога, що скочувалася до неширокого, всипаного галькою берега. Дорогою повзли вози, йшли піші, їхали кінні солдати… Над дорогою клубочилася пилюка, чувся людський гамір, лайка. Кубанська армія дружно відступала…

22. Пастка

Південна стіна дачі була обплетена хмелем і гліцинією, що прижилися біля бетонного фундаменту, за яким одразу починалася клумба з лілеями й нарцисами, махровою гвоздикою і високими ліловими квітами, схожими на гребені й, можливо, тому прозваними півниками. Чорні в полуденному світлі кипариси рівними, густими смугами тягнулися через клумбу, натикаючись на фундамент, повертали вгору, коротко, як зігнуті пальці. Вгорі над дахом і далі, біля берега, з ошалілим криком снували чайки, тіні від них сковзали нечіткі, розмиті, наче акварель голубувато-сірого кольору. Акварельними здавалися і доріжки, що пересікали парк у різних напрямках, занурені в зелень, у сонце, в голубінь, і здригалися вузькими крильми бабок та легким тополиним пухом.

Грек Кость зупинив коня біля арки, яку перегороджувала чавунна брама, нехитра за узором, але висока і надійна. Тінь од неї падала всередину двору, на посипаний піском майданчик, на солдата — вартового, який ходив перед брамою.

Покректуючи, без усякого ентузіазму Кость зняв з коня дві валізи. До непристойності голосно торгувався з Клавдією Іванівною з-за червонця, то плескаючи долонею коня, то свої волохаті груди. Сорочка на греку була розстебнута, рукави засучені. Плюнувши собі під ноги, він сказав Клав-дії Іванівні:

— Запам'ятай, дамочко, на мені не розбагатієш. — Блиснувши люто очима, скочив на незасідланого коня і поскакав.

— Ей! — гукнув вартовий. І підкинув гвинтівку.

— Залиште його, — попросила Клавдія Іванівна. — Допоможіть краще з валізами.

Наїзник уже сховався за крутим поворотом дороги, позначеним високим обривом гори — в тріщинах і виступах, — однак стукіт копит об грунтівку був чутний добре, як і голос хвиль з боку нескінченно довгого берега.

Солдат метушливо розчинив браму. Вніс за огорожу валізи. Оглянувся, гукнув другого вартового. Той виявився зовсім худим. І коли перший сказав: «Допоможи пані». Клавдія Іванівна подумала, що дві валізи будуть йому не під силу. Та нічого, солдат витримав. Набрав у груди побільше повітря. Схопив валізи за ручки. Спритно й навіть квапливо, наче запізнюючись, поспішив до дачі. В холі була незвична тиша, та й уся дача здавалася зовсім порожньою.

— А люди де? — спитала Клавдія Іванівна.

— Поїхали, — важко дихаючи, відповів солдат.

— Як?! Зовсім поїхали? — У голосі Клавдії Іванівни відчулася розгубленість.

Піднімаючись східцями так важко, що звуки кроків було чути навіть крізь килим, солдат пояснив:

— На заняття повезли. Здається, з мінної справи.

Попросивши поставити валізи в шафу, Клавдія Іванівна дала солдатові золотий. Той щасливо сказав:

— Радий старатися! — і пішов, залишивши її саму.

Кинувши погляд на стіл, вона зрозуміла, що під час її відсутності приходив Долинський. Поряд з друкарською машинкою лежала його папка із зеленої шкіри. Долинський не керував зборами, не забезпечував їхню охорону. Він перебував тут як представник контррозвідки. В його завдання входило вивчення особових справ слухачів, перевірка їхньої благонадійності, родинних і ділових зв'язків, психологічного стану та інших подібних даних, дуже важливих для контррозвідки. Адже від письмових характеристик, які Долинський був зобов'язаний подавати в штаб армії до кінця зборів, залежала доля агентів, можливість їхнього дальшого використання.

Клавдія Іванівна була при Долинському як особистий секретар-друкарка. Їхні кімнати були поряд.

Вікно, наполовину прикрите шторою, гасило вуличне світло і яскраву зелень саду, що сприймалася крізь шибки, як театральна декорація. Скелиста стіна гори проглядала між віттями акацій іржавими плямами — великими, широкими й вузькими. В кімнаті стояв запах перегрітих шпалер і застарілих меблів. Клавдія Іванівна підняла шпінгалет, одчинила раму. Руху повітря не відчувалося, але пахощі біля вікна стали свіжішати, сприйматися білими, ліловими кущами бузку, готовими злетіти раптом, як в'язка дитячих кульок.

Клацнув нікельований замок ридикюля — два перекинутих дзвіночки, які ніколи не дзвонили.

Клавдія Іванівна вийняла детонатор, схожий на портсигар. Зважила на долоні. Нічого особливого. Навіть легкий.

Гуркіт автомобіля, що під'їхав, вивів Клавдію Іванівну з задуми. Вона ступила крок до вікна. Перехилилася через підвіконня, опершись ліктем об запилений наличник, біла фарба на якому потріскалась і лущилася.

Майданчик між кипарисами, де звичайно стояли машини, спорожнілий. Цемент на ньому тьмянів, старий, в іржавих патьоках дощу й глини. Від під'їзду до фонтана, розчепіривши циркулем ноги, ступав шофер у жовтих крагах.

Долинський увійшов до кімнати без стуку. Але вона знала цю особливість його характеру чи поведінки — як уже тут точніше сказати! — й приготувалася до зустрічі, сховавши подалі ридикюль, ретельно зачинивши стулки шафи.

— Завтра нам треба повінчатися, — сказав він, цілуючи її за звичкою в чоло.

— Чи потрібний такий поспіх? — суворо спитала вона.

— Безумовно! — Він швидко оглянув кімнату. — Речі цілі?

Клавдія Іванівна кивнула.

— Ти перевіряла? — спитав він недовірливо.

— Зрозуміло.

Він сів на диван поруч. Із полегшенням зняв капелюха, наче він був не з соломи, а з заліза.

— Навіщо вінчання? — всміхнулася Клавдія Іванівна. — Цим ми нікого не обманемо. Ти ж усе одно не віриш у бога.

— Хто не вірить в аллаха, і його ангелів, і його писання, і його посланників, і в останній день, той заблудився далекою оманою. — Долинський удавано закотив очі до стелі, на якій сиділи мухи. Потім потер долонею обличчя, і. вже не зрозумієш, чи серйозно, чи жартома, сказав: — Якщо мені вдасться вирватися звідси живим, ми поселимося на Сході й приймемо магометанство. В ім'я аллаха милостивого, милосердного!

— Схоже, ти давно думав про гарем. Навряд чи думка про прийняття магометанства прийшла тобі тепер у цій метушні.

— Я давно думав про тишу, спокій, первісну мудрість.

Обличчя Долинського — щелепи, чоло, перенісся — вкривала хвороблива сірість. І тільки борода, як і раніше, руділа виклично яскраво, наче перука.

— Не може бути такої справи, з-за якої варто було б поспішати, — згадала Клавдія Іванівна.

— Тільки на Сході можуть сказати так гарно, — в'яло кивнув Долинський.

І раптом різко, майже ривком, підвівся з дивана. Швидкими вузькими кроками почав дріботіти по кімнаті, яка була дуже маленька, щоб ходити по ній широкими кроками.

— Завтра збори закінчуються. І ми повинні виїхати. Виїхати, виїхати… Характеристики до ранку слід передрукувати всі, якщо навіть для цього доведеться працювати цілу ніч. Ти зрозуміла мене?

— Авжеж! — Вона звузила очі, незадоволена чи то перспективою втомливої роботи, чи то дурним запитанням.

— Твої валізи я заберу зараз! — рішуче сказав він. — Сьогодні в мене є машина. А що буде завтра, гадати важко. Транспорт у наших умовах — надія на життя.

— Ще є ноги, — заперечила вона.

— Що ноги? — не зрозумів Долинський.

— Ноги — теж надія, оскільки вони якоюсь мірою й транспорт.

— Обстановка така, що, їй-богу, не до жартів.

— Чому ж, Валерію Казимировичу? Почуття гумору, напевно, теж надія.

— Ця думка тільки здається безперечною…

— Ні. Я твердо вірю в неї… — Клавдія Іванівна сказала це майже виклично. І посміхнулася, ледь прижмуривши очі.

Долинський байдуже кивнув. До речі, можливо, не так байдуже, як утомлено. Попросив:

— Приготуй валізи.

Пішов у свою кімнату, гримів там сейфом. Повернувся з широким важким портфелем. Не новим, але солідним. Із шкіри. З двома здоровими позолоченими замками.

Валізи стояли біля порога. Чотири. Й усі великі.

— Одну я залишила, — пояснила Клавдія Іванівна. — Треба буде переодягатись. І потім… Усього не вивезеш. Та й чи варто це робити? Жіночий одяг швидко виходить з моди.

Він сказав:

— Я пришлю за ними солдатів. Вечеряй без мене. Вернуся пізно.

— До цього я вже звикла, — сухо відповіла вона, ображено закопиливши губу.

— Гадаю, ти не ревнуєш?

— Так-так… — Вона тепер усміхалася безтурботно й навіть трішки наївно.

Сутінки запізнювалися. Небо біля моря простиралося безхмарне. Й сонце висіло над чіткою лінією горизонту, як вирізане з паперу коло, розфарбоване ліловою аквареллю. Лілові відблиски тремтіли на воді, гніздилися серед листя, навіть сіра скеля, що стояла поблизу дачі, за поворотом дороги була пофарбована тепер у густо-ліловий колір.

Білі літери на чорних клавішах друкарської машинки здавалися вкритими тонкою бузковою плівкою. Чому? Від утоми чи через примарне, неприродне світло, що падало в розчинене вікно.

Клавдія Іванівна затулила очі долонями. Відкинулася на спинку стільця. Чомусь пригадала ясний вечір дуже далекої осені 1912 року. Стара шаланда біля пристані зі згорнутими вітрилами. Такий же ліловий захід. І гімназист з випускного класу, який намагається обняти її, зовсім іще юну-юну… Вудочки як струпи йдуть у море. Співають чайки, мечуться і співають…

Засмагла жінка в зеленій спідниці до самих п'ят прямо на пристані продає молоду кукурудзу. Жовтуваті качани лежать у круглій корзині з верболозу, дихають срібною парою.

Пару видно лише по краю, овальному, прикритому лляним рушником, вишитим яскравими хрестиками. А вище, за корзиною, сиві од солі дошки тягнуться до берега, до бетонних підпор, на які приналіг причал.

Вона не пам'ятає, як звали того гімназиста. Здається, Вова чи Вітя. А може, Вася… Вони цілувалися потім під тополями. Й тополі щось шепотіли їм…

… За вікном, перед дачею, був розвід караулу. Голосно лунали команди. Солдати тупотіли сильно, але недружно. Звуки не лягали, а сипалися, наче град по шибках.

Поправивши зачіску, Клавдія Іванівна спустилась у їдальню. «Семінаристи» вже повечеряли. Запах тютюну плив із більярдної, звідки чулися голоси. Солдат, виконуючий роль офіціанта, поставив перед нею тарілку з смаженою рибою і склянку чаю. Сказав ввічливо:

— На здоров'ячко…

Він був старий, некрасивий. Білий фартух на ньому здавався недоладним…

О пів на десяту, коли стемніло вже добре, Клавдія Іванівна при світлі свічки вставила в міну детонатор. Міна у валізі лежала серед брусків динаміту, прикритих старим плащем. Клавдія Іванівна подумала, що тепер, після того, як Долинський одвіз усі її речі, плащ, хоч і старий, може знадобиться. Вона вийняла його з валізи, перекинула через спинку стільця. У кімнаті запахло нафталіном. Це нагадало дім. Клавдія Іванівна не знала своєї матері, яка померла під час пологів. Але батько, що забобонно боявся молі, всі речі вдома пересипав нафталіном…

Вона не мала уявлення про будову мін і детонаторів і не без страху натисла кнопку, як учив грек Кость, боячись, що цієї ж миті блисне полум'я і пролунав вибух. Полум'я справді блиснуло, але не у валізі, а за вікном… Гуркіт грому почувся незабаром. І Клавдія Іванівна зрозуміла: гроза почнеться з хвилини на хвилину.

«Сорок хвилин! — пригадала вона слова грека. — Сорок хвилин у тебе є».

Без поспіху одягнула плащ. Вийняла з папки документи, згорнула в трубочку. Й заховала у внутрішню кишеню плаща. На буфеті стояла невідкоркована пляшка шампанського. Клавдія Іванівна вистрілила нею у стелю. Шампанське було тепле, пінилося бурхливо. Дрібні бульбочки лягали на кришталі. А на шибках розчиненої рами вже лягали дощові краплини.

Годинника в золотому медальйоні батько подарував їй у день закінчення гімназії. Клавдія Іванівна ніколи не носила його на ланцюжку, тонкому і плетеному, тому що не любила прикрас. Вона вважала — прикраси надають їй дещо вульгарного вигляду. Й дуже добре обходилася без них. А годинник спокійно цокав на дні ридикюля, поряд з гребінцем, помадою, носовою хусточкою…

Червоні стрілки, що, здавалося, завмерли над циферблатом, показували за двадцять десяту. Десять хвилин пробігли як одна. Клавдія Іванівна дмухнула на свічку. Рудий ґнотик, над яким, чадячи, кучерявилася вузька цівка кіптяви, вигнувся, витягнувся на мить… Погас…

У коридорі дрімала напівтемрява. Гасова лампа, прикріплена біля сходів на обшитих деревом панелях, світила напівсили. На першому поверсі в холі горіло три лампи. В більярдній панувала тиша. Біля вхідних дверей на кріслі сидів козак. Довгі ноги його, взуті у старанно начищені чоботи, були витягнуті. Він байдуже дивився на жінку, як» наближалася, не змінюючи пози.

Клавдія Іванівна зупинилася біля порога. Вимогливо глянула на козака.

— Не можна, — сказав той.

— Що «не можна»? — не зрозуміла Клавдія Іванівна.

— На вулицю нікого пускати не велено, — пояснив козак.

— Ви знаєте, хто я така? — спитала вона високо й різко. Дивуючись звукам власного голосу, які чула начебто збоку.

— Це мені однаково.

— Устань, скотино! — вигукнула Клавдія Іванівна. Й стисла кулачки. Затрясла ними безпорадно…

Козак дивувавсь. Але підвівся з крісла. Виструнчився…

— Ану геть од дверей! — Клавдія Іванівна говорила тепер глухо й грізно.

— Не можна, панночко… — Не можна. — Козак перелякано дивився на її обличчя, що вкривалося червоними плямами.

— У чім справа, мадам? — начальник караулу підійшов нечутно.

— Я хочу вийти, поручику. — Клавдія Іванівна скоса глянула на офіцера.

— У мене є наказ, мадам, після двадцять першої години нікого не випускати з приміщення. — Офіцер говорив чітко, навіть красиво. Й, мабуть, милувався звуками власного голосу.

— Це щось нове…

— Абсолютно правильно, мадам… Сьогодні в перестрілці знищено розвідгрупу червоних. Знайдений у них топографічний план місцевості засвідчує, що вони йшли сюди, на Голубу дачу. Тому надійшов наказ посилити караули. А внутрішній розпорядок зборів перевести на особливий режим.

— Мені необхідно терміново побачитися з капітаном Долинським! — нічого іншого вона не змогла придумати.

Офіцер узяв під козирок:

— Я докладу всіх зусиль, щоби зв'язатися з капітаном по телефону… Мадам, прошу вас пройти в свою кімнату.

Вона знову засвітила свічку. Шампанське ще бралося пухирцями у відкоркованій пляшці, вилискувало голубою зеленню.

Блискавка шугала за вікном, біло стрибала над морем, над горами. Дощ валив, як натовп.

Було страшно. Було безпорадно. Вона не уявляла, чи можна витягнути детонатор назад. Але добре пам'ятала про інше. Він усе одно вибухне. Навіть витягнутий. Сам по собі. Оскільки хімічний. Що, він клацне, як пугач? Чи рознесе кімнату? Грек Кость не говорив про це. Кость сказав, що динаміту багато. Динаміту вистачить на корабель, не те що на дачу. А про силу детонатора Кость не сказав нічого.

Годинник показував без п'яти хвилин на десяту. П'ятнадцять хвилин надії.

«Треба думати, — сказала вона собі. — Треба думати. Заспокоїтись і думати, як завжди. І тоді все буде гаразд».

Ніч із дощами і блискавками вже одного разу була в її житті…

— Мене шукають жандарми, — сказав незнайомий хлопець з мокрим волоссям, яке, наче баговиння, звисало поперек його чола.

Це було в Ростові. Клава наймала кімнату в маленькому будинку в районі Нахічевані. Господиня — добра сита бабуся — страждала глухотою. І Клава могла грати на піаніно навіть ночами. Очевидно, на вальс Шопена й постукав цей хлопець, мокрий з ніг до голови. Їй, молодій дівчині, здавалося просто неймовірним, що такої осінньої негоди хтось може ходити вулицями.

Хлопець часто дихав, але переляк не торкнувся його обличчя, а очі були розумні й спокійні. Він сказав:

— Я пірну під ваше ліжко.

І вона не заперечила, а згідливо кивнула у відповідь, їй подобались отакі відчайдушні хлопці.

Жандармський офіцер з'явивсь у дверях всього лише хвилин три по тому.

— Ви сама? Вас ніхто не турбував, панночко?

— Крім вас, ніхто.

— Панночка не дуже люб'язні.

— Ви заважаєте. В мене завтра екзамен.

Тупочучи, жандарми вийшли. Їхні голоси ще долинали в вулиці — сторожа престолу прочісувала весь район.

Клава повернулася до піаніно. Грала довго й з настроєм.

— Ви молодець, — сказав хлопець, вибравшись з-під ліжка. Потім він вийняв із-за пазухи пачку листівок. Задоволено зазначив: — Не промокли. — Й з прикрістю: — Жаль, казанок з клеєм я загубив.

— Є клей, — сказала Клава. — У кімнаті був ремонт. І лишилося майже півбанки гарного клею.

— Ви зовсім молодець, — зрадів хлопець.

— Це страшно — клеїти листівки?

— Такої погоди холодно.

— Можна, я допоможу вам? — Іще мить тому Клава не думала про це, і прохання чи пропозиція вихопилися в неї мимоволі, як зітхання.

Хлопець глянув на неї пильно. Спитав:

— А екзамени?

— Я здібна, — похвасталася Клава безтурботно, весело. Накинувши пальто, вона загасила свічки. Й вийшла слідом за хлопцем. Пошепки запитала в саду:

— Ви анархіст?

— Я більшовик.

… У двері постукали. На порозі стояв начальник караулу. Тінь од дверей, наче вуаль, прикривала його обличчя.

— Мадам! — майже урочисто сказав він. — Капітан Долинський на дроті.

Вона поспішно пройшла за поручиком напівтемним коридором, східцями з м'якими доріжками. В кімнаті, відведеній для чергового офіцера, висіла незграбна картина, що зображувала оголену жінку, яка виходила з морської хвилі. Навряд чи Афродіта з'явилася з моря так непристойно.

Телефон спотворив голос Долинського так, що спочатку Клавдія Іванівна навіть сумнівалася: чи з капітаном вона розмовляє?

Вона сказала:

— Мене не випускають. Накажіть, щоб мене випустили.

— Це небезпечно, — відповів він. — І потім, така погода…

— Але мені терміново треба в Лазаревське.

— Навіщо?

— Я не можу сказати цього по телефону.

— Гаразд. Я приїду хвилин через тридцять.

Їй не лишалося нічого, як передати трубку поручикові.

Вона знову піднялась у свою кімнату. Подивилася на годинник. Три хвилини на одинадцяту. За сім хвилин Долинський ніяк не зможе встигнути сюди, тим більше, що й обіцяв він бути тільки через півгодини. Втім, яке це мав значення? Навіть коли б у неї в запасі були ці тридцять хвилин, тридцять п'ять, сорок… Що вона скаже Долинському? Як пояснить необхідність терміново покинути дачу?

Долинський простий і не простий. І знає вона капітана зовсім погано. Вчора він раптом сказав:

— Візьми чистий аркуш паперу. Я почну диктувати роман.

Вона вирішила: він жартує. Але, побачивши бліде обличчя й очі, майже божевільні, а ще більше — смутні, вона слухняно вставила в каретку чистий аркуш паперу.

— «Уночі почувся гуркіт гарматної канонади, — почав Долинський. — День був надто заповнений звуками — канонаді бракувало тиші, як часом бракує світла картині, щоб її могли розглянути добре, пильно… Червоні наближалися до міста. Могли взяти його в найближчий час. Під пеленою темряви з порту квапно відходили судна і баржі, які тягнули буксири. Вони тримали курс на південь. До берегів Туреччини…»

Їх перервали. Зайшов хтось з офіцерів. І потім уже Долинський не повертався до розмови про роман.

Однак аркуш з початком Клавдія Іванівна поклала в папку. Вона знала, що капітан згадає про нього, тому що не забуває нічого.

… А на годиннику — вісім хвилин на одинадцяту. Сто двадцять секунд, щоб врятувати життя. Клавдія Іванівна відчинила кришку валізи. Припустимо, їй удасться витягнути детонатор. Запобігти вибуху динаміту. Сам детонатор вибухне все одно. Нехай вона тимчасово врятує собі життя. Але підготовка диверсії буде розкрита. А це означає допити, катування, розстріл…

Краплі воску слізьми скочувались униз. Гніт оголився. Полум'я плигнуло, розпушивши над собою щедрий хвіст кіптяви. Кімната захлинулася в жовтому тремтливому світлі. Й мокрі шибки заморгали яскравим світлом, як море в ясний сонячний день.

Клавдія Іванівна рішуче загасила свічку.

За вікном усе ще лив дощ, але не такий жорстокий, як раніше. Намацавши лозу гліцинії, Клавдія Іванівна піднялася на підвіконня. Сіла. Мерщій роззулася. Міцно схопила руками лозу. Й повисла над вікном. Як їй пам'яталося, карниз був сантиметрів за шістдесят під вікном. Нога торкнулася його: Клавдія Іванівна обережно рушила карнизом, тримаючись за гліцинію. Діставшись колони, обхопила її, холодну, мокру, і, згадавши дитинство, коли вона, як кішка, могла лазити по деревах, спустилася вниз.

Вона давно відвикла ходити босоніж і, коли, поминувши. м'яку клумбу, вийшла на залиту водою доріжку, відчула, яке гостре каміння. І пожаліла, що не сховала туфлі під плащ.

Огорожа довкола дачі була щільною і високою. Клавдія Іванівна подумала, що треба йти до берега, як вони домовилися з Кравцем. Зрозуміло, берег охоронявся. Але вибух дачі, що мав статися з хвилини на хвилину, відвернув би увагу вартових. Це дозволило б їй дістатись яру, де на неї жде Кравець із кіньми.

Вона не пішла повз парадний вхід, а обігнула дачу з північно-східного боку. Й ніхто не зупинив її. Вона опинилася на алеї, що впиралася в берег. Вийшовши на алею, Клавдія Іванівна відчула, що треба бігти, що тільки метрів за сто від дачі можна себе вважати у безпеці. А за сто метрів було вже море, зовсім невидиме. Через дощ і темряву.

Клавдія Іванівна побігла. Алея була асфальтована, і бігти босоніж по ній уже можна було швидко. Вода вирувала, скочуючись до берега. Й Клавдія Іванівна, здіймаючи бризки, бігла, наче по струмку.

Якщо, звичайно, тут, уздовж алеї, і стояли вартові, то за такої погоди нічого почути, нічого побачити вони не могли.

Навкруг усе осяялося білим світлом. До жаху коротким, неживим.

«Усе, — промайнула думка. — Вибух!» Але тиша, що запанувала вслід за спалахом, пояснила: блискавка. Тільки блискавка!

— Стій! — закричав хтось поруч. Закричав нестямно, перелякано. — Стій!

Отже, її побачили при спалаху.

— Стій!

Вона не зупинилася. Вона зрозуміла: в неї стріляють. Увібравши голову в плечі, побігла швидше. А кулі спалювали темряву. Й дощ. І кипариси. Потім знову був спалах. Але не такий жовтий, як блискавка. Навпаки, він був цегельного кольору. Й гуркіт при ньому здавався невідокремленим, як берег од моря.

Перепілка зупинилася. Дача на її очах здіймалася в небо. Тепла хвиля вибуху котилася алеєю, розганяючи дощ.

«Треба впасти, — подумала Перепілка. — Треба впасти». Та не встигла цього зробити. Щось штовхнуло її в груди. Спочатку тупо й не боляче, наче палицею. Однак палиця виявилася гарячою, не палиця, а розпечений прут. Перепілка приклала долоню до того місця на грудях, де пекло.

Здогадалася…

Здогадалася. Кров… Було дивно. Чому вона не падає? Чому не крутиться голова? Вона повернулася і побігла вперед. А море теж бігло їй назустріч. Бігло, бігло… Сине і яскраве, наче вдень…

23. На березі

Фелюга з'явилася, коли заходило сонце. Її вітрила цілувало сонце. Й вони здавалися позолоченими. Голубі розводи неба були кольору води, також голубої в середині моря, а біля берега вода гусла малиновими розводами.

Кость глянув на море. Й сказав Кравцю:

— Це мій брат, Захарій.

Фелюга легко сковзала по зеленуватій морській воді. Хвиля не била, а лише ласкала її лівий фальшборт. І трисель на гафелі[6] — косе чотирикутне вітрило — вигинався від дружного попутного вітру і був схожий на великого білого лебедя. Снасті стоячого такелажу, яким кріпилися щогли, фокс-стеньги, грот-стеньги[7], косими тінями, що пересікалися, лягали на палубу й на воду.

— Захарій жде сигналу, — пояснив Кость.

За рікою відразу починався ліс. Він ріс на смузі між берегом і горою, яка була відносно рівною і широкою. Старі дерева каштанів і горіха юрмилися тут упереміш із стовбурами дуба, ясена, клена, акації…

Коли ввійшли в ліс, Кость сказав Кравцю:

— Я піду вперед.

— Думаєш, так краще?

Засмагле обличчя грека раптом стало непроникним. Зморшки зібралися над переніссям та так і застигли. Дивлячись прямо перед собою на темні поламані стовбури дерев, Кость твердо сказав:

— У мене він стріляти не стане.

— Гаразд. Я прийду потім.

— Ти прийди хвилин через десять.

— Гаразд, — погодився Кравець, — я так і зроблю.

Грек пішов стежиною, що пролягала між цупким коротким чагарником.

Кравець сповільнив кроки. Вийняв пістолет…

Вітер не продував ліс. І запах кори, листя був тут міцним, постійним. Кравцю здавалося, що вони пахнуть ліками, й особливо йодом, як кімната грека Кості, де лежала тепер поранена Перепілка.

Учора ввечері Кравець терпляче ждав її в яру, вузьке дно якого виявилося захопленим холодним стрімким потоком. Вода гула, вивертала каміння. Коні здригалися, злякано іржали…

Йому пощастило почути постріли. Вірніше, побачити. Він здогадався, що звуки, які тонули в ревінні моря і шумі дощу, схожі на тріск сухої палиці, є не що інше, як постріли. Він вивів коней із яру. Прив'язав їх до ясена, якого помітив напередодні. Вийняв пістолет, пішов уздовж берега до дачі. Саме тоді й пролунав вибух. Дах дачі раптом висвітився. Піднявся ледь-ледь, наче кришка над закипілою каструлею. Потім стрімко став розширюватися за рахунок вогню, кіптяви, зірваних балок, заліза, дощок. Стіни осіли. Й упали…

Отоді метрів за тридцять од себе, на алеї, Кравець побачив зігнуту жіночу постать. Й зрозумів, що це Перепілка.

Налетівши на старі рибальські сіті, провислі на похилому сушилі, він заплутався в них. Вибирався, лаючись. Зважаючи на час, Перепілка мала вже вийти на це місце. Але ніхто не пробігав берегом.

Яр, у якому призначили зустріч, містився ліворуч од дачі. Й Перепілка повинна була бігти берегом сюди, в бік Лазаревського. Жодних явних причин, що завадили їй рухатися наліво, Кравець не знаходив. За винятком… За винятком того, що в Перепілку стріляли.

Пригнувшись якомога нижче, Кравець широкими стрибками кинувся у глупу ніч, туди, де темніла алея. Прибережна галька, велика й дрібна, блищала жалюгідно, тьмяно, нечутно провалюючись під чобітьми. Зате море горланило щосили. Хвилі йшли високі, часті, з довгими пінистими гребенями. Гребені ці біліли, мов клаптики туману, то зникаючи, то з'являючись знову.

Блиснула блискавка. Блиснула на частку секунди. Але й цієї частки було досить, щоб Кравець помітив Перепілку, яка лежала впоперек алеї…

Добре, коні були поряд.

Кравець розумів, що Перепілка ще жива, що вона поранена, та нічим допомогти їй у цю мить не міг. Він поклав її впоперек сідла й неквапно рушив до берега моря…

Фелюга наближалася. Кравець одразу побачив її, як тільки вийшов з лісу. Ще він помітив Долинського й грека Костя біля самого крайчика води, що вигравала рідкими, веселими хвилями.

— Хто це? — повернувшись на звуки кроків, запитав Долинський.

— Моя людина, — байдуже пояснив Кость.

Та, напевне, відповідь грека не задовольнила Долинського, в нього була професійна пам'ять на обличчя. Тому що погляд контррозвідника чітко затримався на Кравцеві. Й Кравець зрозумів, що він упізнаний.

Кравцеві вдалося раніше вихопити пістолет. Однак різким рухом Долинський схопив Костя за комір сорочки і прикрився ним, наче щитом. Грек рвонувся, лишив у руці рудобородого великий шмат сорочки. Впав. Галька зашаруділа під його тілом. І Долинський спрямував дуло пістолета на Костя, хоча це було тактично неграмотно й диктувалося лиш злістю.

Кравцеві треба було пробігти ще метрів п'ятнадцять, щоб дістати Долинського й захистити Костя. Він зрозумів, що не встигне. Й вистрілив…

Долинський перевернувся на спину. Хвилі тепер лизали його обличчя і бороду, що, змочена водою, втратила пишність і стала ріденькою, схожою на водорості. Над морем літали чайки. Вони були білі, легкі. Постріл не налякав птахів, і вони так само вільно ширяли в повітрі, стрімко падали й знову шугали вгору. Хвилі дивилися на птахів, і їхнє зітхання було сповнене заздрощів.

Обтрушуючи з одягу мокру дрібну гальку, Кость промовив:

— Відвоювався.

Ящики з колекцією лежали трохи збоку, прикриті зламаним гіллям. Долинський, очевидно, квапився. Кришка на одному не була прибита щільно. Трималася тільки на двох цвяхах. Піднявши її, Кость одразу впізнав загорнуті в рогожу ікони й картини, які ще зовсім недавно він ховав у грубу професора Сковородникова.

— Усі тут? — запитав Кравець.

— Схоже, що всі, — нахилившись, сказав Кость. — Точно відповісти зможе тільки професор.

24. Подарунок

— Ця людина, професоре, — сказав Кость, кивнувши на Кравця, — покарала Долинського. Вона повернула вам ікони.

Професор Сковородников трохи підвівся в кріслі, наче спробував зазирнути в ящики крізь кришки, потім раптом обм'як і відкинувся назад.

— Вам погано? — запитав Кравець. — Води б…

Однак Михайло Михайлович зробив знак рукою, що все гаразд, що йому нічого не треба.

— Ікони знову заховати в грубу?

Тераса тепер не була ідеально чиста, як завжди. Сліди болота і безладдя — наслідок обшуку — були видно повсюди.

— Ікони не треба ховати в грубу, Костю, — сказав професор. Потім він подивився на Кравця і запитав: — Хто ви такий, хлопче?

— Кравець.

— Чи часом ви не червоний?

— Угадали.

— Хіба червоні прийшли в Лазаревське?

— Незабаром прийдуть.

— Ви авангард?

— Я розвідник.

— Ось як… — Старий пошамкав губами. — У мене до вас прохання, пане розвіднику…

— Товаришу, — поправив Кость.

— Винен… Товаришу розвідник. Яка у вас освіта?

— Я вчитель земської школи, але не працював у школі жодного дня.

— Ваші батьки пролетарі?

— Мій батько — палітурний майстер.

— Ікони, які ви врятували, — твори давньоруського мистецтва… Збережіть їх. А потім передайте в дар народу.

— Через день-два ви зможете це зробити самі.

— Сьогодні о другій годині дня померла моя дружина Агафена Єгорівна. В мене немає впевненості, що я набагато переживу її.

— Це минеться, — сказав Кравець. — Ви людина мужня.

Сковородников гірко посміхнувся. Його сухе неголене обличчя раптом напружилось. І сині прожилки набухли біля скронь і на щоках. Піднявши високо підборіддя, він сказав:

— Ні, товаришу молодий більшовик. Мужність не абстрактне поняття. Воно надто й надто конкретне… Я ніколи не міг бути до кінця мужнім, тому що вважав життя невід-режисованим спектаклем, визнаючи за краще залишатися пасивним глядачем. Та ба, сьогодні я про це шкодую, але я міг і не дожити до сьогоднішнього дня. І тоді б помер, перебуваючи у полоні власних помилок. Ви мене зрозуміли?

— Так, — відповів Кравець.

— Повторюю своє прохання, — Сковородников говорив хрипло, здається, вибиваючись із останніх сил: — Передайте мою колекцію в дар народу Росії.

— Я зроблю це, професоре.

25. Замість епілогу

Голубограма:

«Кравець — Перепілці

Вельмишановна Клавдіє Іванівно!

Сьогодні наші війська звільнили Сочі. В цей радісний день дуже жалію, що поруч немає Вас, славного бойового друга. Ви така смілива, чиста й красива! Я завжди думаю про Вас. Це правда. Бажаю якнайшвидшого одужання. Вірю, цей голуб прилетить до Вас.

29 квітня 1920 року.

Кравець».

Голубограма:

«Перепілка — Кравцю

Милий Кравець!

А Ви, виявляється, лірик…

Голуб знайшов мене. І я була зворушена Вашою запискою. Зворушена не тому, що Ви такі щедрі на компліменти, а через цю видумку з голубом, яка насамперед показує, що я не зрозуміла Вас, не вгадала Ваших кращих якостей. Я завжди була черства за вдачею. І не відповідала тим гарним епітетам, якими Ви мене наділили.

Товариші розповідали, що своїм порятунком я зобов'язана Вам. Сердечне спасибі, дорогий мій. Вірю, що у Вашому житті ще буде багато доброго. Буде і гарна дівчина, гідна Вас.

5 травня 1920 року.

Перепілка».

«Розвідвідділ 9-ї армії, тов. Каїрову М. І.

РАПОРТ

Вважаю своїм партійним обов'язком доповісти таке.

Послана в тил до білих з метою вкорінення і наступної евакуації в Крим, я, Карасьова Клавдія Іванівна, не виявила кмітливості, винахідливості, не змогла встановити зв'язку з армією. В результаті чого не використала можливостей, які надавало мені становище подруги капітана контррозвідки.

Я аж ніяк не заслуговую подяки, оголошеної мені наказом по армії. Прошу розглянути повідомлений мною факт. І прийняти рішення.

І ще прошу Вас сьогодні, коли в країні оголошено воєнне становище з мобілізацією комуністів, клопотати про направлення мене на боротьбу з білополяками.

Обіцяю виправдати довір'я Революції.

12 травня 1920 року. Туапсе. К. Карасьова».

«Шановна Клавдіє Іванівно!

Наказ по армії, яким оголошено Вам подяку, скасовувати не вважаю за потрібне.

Операція по знищенню диверсійно-терористичної групи в складі 42 чоловік, здійснена Вами спільно з товаришами, є, безумовно, героїчним вчинком. І повинна бути гідно оцінена.

Так, справді, відправляючи Вас у тил до білих, ми мали на увазі значно більшу мету. На жаль, не всі задуми здійснюються повністю. Так було завжди. Так, напевно, і буде…

Але який би малий не був особистий успіх кожного в боротьбі за справу Революції, він цеглинкою лягає в спільну споруду нашої перемоги. Споруда велика й міцна.

Ми притисли білих до кордонів меншовицької Грузії. Це добре, це здорово.

Одужуйте швидше. І запевнюю, у Вас ще буде можливість відзначитися в ім'я нашої славної Батьківщини!

13 травня 1920 року. М. Каїров».

«Розвідвідділ 9-ї армії, тов. Каїрову М. І.

РАПОРТ

Посланий Вами в тил білих, я виявив слабкість духу й закохався в свою напарницю К. І. Карасьову (за кличкою Перепілка). Прошу Вас більше ніколи не посилати мене на важливі завдання з жінками. Й прошу направити на фронт бити білополяків.

14 травня 1920 року, м. Сочі. Д. Кравець».

Із службової записки командарма-9.

«…Вважаю доцільним направити в розпорядження розвідвідділу 14-ї армії Південно-Західного фронту тт. Кравця Д. П. і Карасьову К. І. для дальшого проходження служби.

14 травня 1920 року. М. Каїров».

ДАНТИСТ ЖИВЕ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ

ДОНУГРО

Червоноармійська вул, 39, тел. 50

1

Із допиту І. Н. Строкіна, арештованого Донським карним розшуком за бандитизм у місті Ростові-на-Дону 14 серпня 1926 року.

Запитання: Громадянине Строкін, під час обшуку у вашій квартирі знайдено золоту чашу, оздоблену коштовним камінням. На думку фахівців, вона виготовлена в п'ятнадцятому столітті й належить до предметів творів мистецтв, викрадених із Зимового палацу. Поясніть, яким чином чаша опинилась у вас? Тільки не кажіть, будь ласка, що ви її знайшли.

Відповідь: Я справді знайшов її, громадянине слідчий. Із серпня по листопад місяць сімнадцятого року я служив у караульній роті Петроградського гарнізону. Кілька разів мені доводилося нести караульну службу в Зимовому палаці. Одного разу ввечері помічник начальника караулу поручик Шавло привів нас, двох солдатів, у Малахітову залу. Там ми взяли ящик і винесли до машини. Було вже темно. Коли машина від'їхала, я побачив: на бруківці щось блищить. Підняв. По вазі зрозумів — це золото. Непомітно заховав в урну. Потім забрав.

Запитання: Ви можете згадати число?

Відповідь: Ні. Точно ні. Це був початок місяця. Четверте, п'яте чи шосте. Мабуть, так.

Запитання: Що являв собою ящик?

Відповідь: Дерев'яний, непофарбований. Приблизно метрової довжини. Без замків. Три сургучеві печатки.

Запитання: Вас не здивував характер доручення?

Відповідь: Ні. Ще у вересні з Зимового вивозили якісь коштовності в Москву. Про це всі знали. Поручик тоді й сказав, що коштовності відправляються в першопрестольну.

Запитання: Ящик був опечатаний. Яким чином чаша могла випасти?

Відповідь: Не знаю. В машині були якісь сумки. Може, вона випала з сумки.

Запитання: Скажіть, ви не можете пригадати марку машини?

Відповідь: Можу. Я завжди цікавився машинами. За професією я механік. Це був «роллс-ройс», світло-сірого кольору.

Запитання: Було ж темно?!

Відповідь: Світло-сіре можна відрізнити й від чорного, й від червоного, й від синього.

Запитання: Що за люди були в машині? Й скільки?

Відповідь: Двоє. Один сидів у машині. Культурний. У пенсне, з вусиками, з борідкою, як у цапа. Голос тонкий. Другий — шофер. Високий. Відчиняв дверцята. Говорив, як ставити ящик. Слова вимовляв з великим кавказьким акцентом.

Запитання: Про що вони розмовляли?

Відповідь: Точно не пам'ятаю. Той, що у пенсне, щось сказав поручикові Шавлу… Здається, про будинок на Фонтанці, де на нього чекають… Я не прислухався.

Запитання: Вам, бува, не відома подальша доля поручика Шавла?

Відповідь: Подальшої долі не виявилось. Його вбили.

Запитання: Коли?

Відповідь: Незабаром. Буквально днів через два після того випадку. Точно. Через два дні. Ми повернулися з караулу, а в казармі вже були розмови, що Шавла пристукнули.

Запитання: Вбивцю знайшли?

Відповідь: Що ви, громадянине слідчий, час який був!

2

«У Крайове адміністративне управління

від учительки Лосевої Віри Василівни

Дорогі товариші!

Другий рік я працюю в початковій школі станиці Камишинської. Приїхала сюди з Ростова-на-Дону. Наймаю кімнату в селянки Хлопової Антоніни Іванівни. З її слів дізналася, що в 1919 році в неї дома квартирували білий осавул Кратов і його денщик Василь, убиті за неясних обставин. Після них залишилася скринька з речами. Речі до цього часу не збереглися. Однак серед небагатьох уцілілих паперів, якими Антоніна Іванівна іноді користувалася для розпалювання печі, я знайшла листи дружини Кратова, лист денщика Василя до брата Петра й клаптик паперу з описом предметів.

Листи дружини — чисто особистого характеру. Однак лист денщика Василя і клаптик з описом посилаю вам. Можливо, вони виявляться цікавими. А якщо ні, то вибачте за турботи.

20 травня 1927 р.» В. Лосева.

У лівому верхньому ріжку листа: «ДОНУГРО. Боровицькому. 24 травня 1927 р.» Підпис нерозбірливий.

3

Лист денщика Василя до брата Петра:

«Шановний брате Петро, добрий день або вечір! Пише тобі єдинокровний брат Василь із станиці Камишинської, що на березі річки Дон. Опинився я тут через потребу військову, в час далеко не добрий. Пан мій і добродій осавул Кратов Валентин Єремійович учора помер, смертельно поранений у груди, вбитий з таємної причини.

Перед смертю, опритомнівши, Валентин Єремійович доручив мені забрати його речі, які він залишив у місті Сєверокавказьку, в готелі «Гусак» чи «Індик». З переляку не пам'ятаю, все в голові переплуталось. Я поклявся на хресті, що знайду його речі. Вони заховані в підвалі готелю, за сходами. Речі в дерев'яному ящику з трьома сургучевими печатками. Цінності величезної, навіть не можна сказати якої. Про них знав полковник Ованесов, але він мертвий уже місяць. Знав іще Дантист. Дуже небезпечна людина. Кратов сказав мені, що Дантист убив його й Ованесова з-за того ящика…

Осавул Кратов звелів мені взяти ящик непомітно. Половину речей він подарував мені. Половину — своїй дружині. Вона живе у Петрограді, на вулиці Фонтаиці. Адреса в мене є.

Брате Петро, я поклявся на хресті, що випереджу Дантиста… Та як це зробити — не знаю, служба сувора. Й за дизертирство стріляють. Ти повинен поїхати в Сєверокавказьк. Якщо не зможеш забрати ящик, переховай у своє місце. Відшукати ящик легко. Стіна під сходами цегляна. А на стіні цвяхом видряпане матірне слово…»

4

Уцілілий клаптик опису:

35. Кадило золоте.

36. Ківш срібний. XVI ст.

37. Келих золотий, із камінням.

38. Яндола срібна, з позолотою XVII ст.

39. Блюдо хапокниське, срібне.

40. Кубок золотий, з лелекою.

41. Табакерка з діамантом.

42. Табакерка з емаллю.

Розділ перший

1

Штора не була запнута, звисала важко, торкаючись паркету, що скупо виблискував. За вікном срібно відсвічувала вершина гори, гостра, трохи нахилена набік. Вона ніби вдивлялася в ніч чи прислухалася до чогось. А звуків тремтіло багато, звичайних земних звуків, з яких складалося те, що заведено називати тишею ночі. Шуміла гірська дрібна річка — котила воду й каміння; подавали сигнали цикади; кричали птахи; на залізничній станції маневрували паровози — шипіли парою, захлиналися гудками, брязкали вагонними буферами. Місяць у небі гуляв повний, круглий, великий і неприродно гарний. Місто й гори навкруг нього, наче дощем, були вмиті м'яким і теплим світлом.

Черговий адміністратор готелю «Ельбрус» Ксеня Олександрівна Липова вийшла з-за конторки, перейшла готельний хол і зупинилася на порозі, підперши плечем відчинені вхідні двері. Двері були високі, давні. Не збиті, а зібрані з чорних дощок, маленьких і великих, акуратно підігнаних одна до одної. Дверна ручка у формі шиї і голови гуски, відлита з бронзи, мерехтіла на темному тлі, наче свічка.

Ксеня Олександрівна багато разів бачила таку літню ніч, із запахами гір, ріки, мімози, тартака, паровозного депо. Вона працювала в цьому готелі п'ятнадцять років, з тисяча дев'ятсот дванадцятого року, коли готель «Ельбрус» був відомий мешканцям міста під прозаїчною назвою «Гусачок».

Літніми ночами Ксеня Олександрівна звично закривала вхідні двері після другої, якщо, звичайно, не було грози й негоди, а світив місяць і можна було спокійно милуватися горами, їхньою простотою і величчю.

Перш ніж повернути ключ у замку — ключ був також бронзовий, як і дверна ручка, — Ксеня Олександрівна подивилася вниз, у долину, де біліло будинками й вулицями місто, відчула тугу за сином і вже вкотре подумала: «Час знайти нормальну роботу, денну, без нічних чергувань».

Двері не рипнули, прочинилися легко. Завгосп Попов нарешті змастив завіси. Поклявся, що мастило особливе. Воно буде триматися до осені й навіть до зими. Ксеня Олександрівна не поважала Попова. Не за те, що він уживає горілку. Вважала, всякий мужик її вживає, якщо гроші й здоров'я дозволяють. Вона не поважала Попова за патякання. Докоряла йому:

— Зотиковичу, то дуже погано — пообіцяти й не виконати.

— Ти маєш сенс, Ксеню. Ти маєш сенс, — діловито зсунув брови Попов. — Я сам цього не люблю. Ось скажи, я тебе хоч раз підвів?

— Іди з очей моїх, — просила у таких випадках Ксеня Олександрівна.

— Негайно! Негайно! — Попов розсікав ребром долоні повітря і зараз же виконував її прохання.

Ксеня Олександрівна повернула ключ. Почула кроки на сходах. Восени й узимку сходи вкривали килимові доріжки. Навесні, коли надворі утворювалося болото, доріжки знімали. Чистили. Й до осені Попов беріг їх у своїй коморі, що містилася на першому поверсі під сходами.

— Ви вже замкнули двері?

— Я можу відчинити.

Вона впізнала постояльця з третього поверху з тридцять шостого номера, молодика з короткими вусиками й золотою фіксою, яку можна було бачити зліва у верхньому ряду зубів, коли він говорив або посміхався. Ксеня Олександрівна охрестила його про себе Фіксань.

— Нічого, — сказав він. — Хотів подихати свіжим повітрям, провітритися… Ну гаразд… Піду спати.

Він жив у готелі вже четвертий день. Часто зникав. Однак, як правило, швидко повертався. Гасова лампа світила за його спиною на стіні, біля сходової площадки. Тінь Фіксаня перехилялася, збігаючи східцями в хол, а там лежала рівна й довга, торкаючись ніг Ксені Олександрівни.

Знизавши плечима, Ксеня Олександрівна наступила на тінь. Доброзичливо сказала:

— На добраніч.

— Дякую, — відповів він не рухаючись. Потім нерішуче спитав: — Ви не зможете розбудити мене о шостій?

— Будь ласка, — кивнула Ксеня Олександрівна, спокійно прямуючи до конторки.

Фіксань якось дивно дивився на неї. Раптом, немов від болю, стисши вуста, мотнув головою. Неголосно, наче про себе, сказав:

— Ні-ні… Будити не треба. Я сам прокинусь. Я сам! — І побіг східцями нагору.

Бронзові стержні, що підтримували доріжки, дзенькали, мов копійки в кишені.

Узявши з конторки свічку (електрика в місті через день вимикалась о дванадцятій годині всюди, крім залізниці й ремонтних майстерень, які в місті називали одним словом — депо). Ксеня Олександрівна пішла за сходи, щоб перевірити, чи зачинено чорний хід. Вона робила так завжди.

Коридор тягнувся вузький, невисокий, просякнутий запахами столярного клею і струганих дощок. Поряд з коморкою Попова була майстерня теслі, сухенького, миршавенького дідка, який не кваплячись і добре ремонтував готельні меблі.

Полум'я свічки колихалося. Тіні рухалися по стінах так, наче віяв вітер. Ксеня Олександрівна підняла свічку вище. Розплавлений віск котився по свічці прозорою, чистою сльозою.

Завгоспа Попова вона впізнала одразу. Він лежав упоперек коридора, в картатих штанях, у парусинових туфлях бежевого кольору. Лежав на животі, ткнувшись обличчям у зігнуту праву руку.

«Господи! — подумала Ксеня Олександрівна. — Це ж треба так напитися!»

Вона сіла напочіпки, як і раніше, тримаючи високо свічку. Торкнулася спини завгоспа, точніше, постукала об неї пальцями, як у двері. Сказала голосно:

— Вадиме Зотиковичу!

Поза, в якій лежав завгосп, нагадувала позу п'яної людини. Але щось насторожило жінку. Насторожило вже тоді, як вона тільки присіла. Минула секунда, друга, третя… І Ксеню Олександрівну наче пронизало: завгосп не дихає. Вона простягла руку до його голови. Торкнулася волосся. І відчула липучість на пальцях. Світло, яке блимало навкруг свічки, не вирізнялося великою яскравістю. Але й його виявилося досить, щоб зрозуміти: на пальцях кров.

— Зотиковичу, — цього разу пошепки, майже нечутно вичавила з себе Ксеня Олександрівна, зрозуміло, не сподіваючись почути відповідь.

М'язи її зомліли, наче вона багато годин сиділа чи лежала в незручній позі. Страх калатав у грудях, тремтіння перейшло в руку. Вона подумала, що може упустити свічку й залишитись у непроглядній темряві тут, у цьому страшному вузькому коридорі, з дверима, які не замкнені, а ведуть у засмічене подвір'я, що впирається в круту гору, де, крім каміння і чагарів, немає нічого.

Тепер вона добре бачила, що двері чорного ходу тільки прикриті. Важка защіпка, на яку завгосп, їдучи додому, чіпляв замок, була висунута. Замок лежав за метр од Попова, якраз на половиш відстані до дверей. Ключа в замку не було. Він дивився отвором угору, що темнів гостро, немов зіниця.

Ксеня Олександрівна помацала обличчя завгоспа Попова. Воно лякало холодом, не таким, який відчуваєш при доторку до холодного скла чи металу. Це був холод смерті.

2

Стрімко йшов у небо берег. Човен не хитавсь. Якорний канат, що зникав у каламутній, жовтуватій воді, був натягнутий струною. З криком літали птахи, схожі на чайок. Але Каїров знав, що це не чайки, а, напевне, нирки. Втім, можливо, він помилявся.

На дні човна між почорнілими дошками сумно блищала вода — неглибока, сантиметрів два, в якій, вирячивши очі, важко ворушив зябрами лящ, дуже завеликий.

Боровицький обмотав голову майкою. Сидів згорблено, лопатки випирали помітно, як у дитини. Каїров подумав, що начальник, напевно, вперше за літо вибрався на рибалку.

— Мірзо Івановичу! — казав Каїрову Боровицький. — Я тебе на ляща взимку звожу. Це казка! Ямки вирубуються вночі, годин за дві, за три до світанку, потім опускається прикорм із дрібних мотилів або порубаних черв'яків. Запорошують ямки чистим снігом або крижаною крихтою… А як світає — снасть на дно…

— Не любитель я, — зізнався Каїров.

— Не любитель, бо ні разу не був… Ось з'їздиш зі мною, то проситимешся…

— Я квіти люблю…

— Хто ж їх не любить?

— Ні, Володю, ти мене неправильно зрозумів. Я, як вирішив, у сорок років одружуся. Дім придбаю. Квіти розводити стану. Розумієш, різні…

— Ось і добре. Два роки ще в запасі… За цей час я з тебе не просто рибалку, а майстра зроблю.

— Уперта я людина, Володю. На відміну від Боровицького Каїров не роздягнувся. Сидів на кормі в рожевій картатій сорочці з засуканими рукавами. Чорне, з сивиною, волосся нічим не прикрите. Обличчя засмагле. Ніс із горбинкою, наче з міді. Розгорнув газету. Крайову — «Молот». На третій полосі, внизу, впали в око великі, жирно набрані слова:

РОБІТНИКИ Й СЛУЖБОВЦІ!

Не витрачайте робочого часу, не допускайте прогулів на виробництві, одриваючись для наведення необхідних вам довідок у ту чи іншу установу.

Необхідну довідку з питання, що вас цікавить, з будь-якого міста можна отримати поштою на СПЕЦІАЛЬНИХ КАРТОЧКАХ для довідок. Термінові довідки можна отримати ТЕЛЕФОНОМ.

Крайове довідкове бюро.

Ляпаючи мокрими колісьми, фарватером повз низенький білий пароплав з високою, схожою на шпиль трубою. Борт широко й соковито прикрашала назва: «Червоний маяк». Хвилі потяглися до берега рядочками, один вище другого. Човен гойднувся… Боровицький немов прокинувся від заціпеніння, сказав:

— Раз на раз не випадає. Шумно тут, неспокійно. Лящ тишу любить, спокій…

— Тишу та спокій не тільки лящ любить, — зауважив Каїров, згортаючи газету.

Боровицький подивився на Каїрова, іронічно посміхнувся:

— Скільки ми з тобою, Мірзо Івановичу, не бачилися? Сім років… А ти анітрохи не змінився.

— Змінюються дівчатка. Спочатку — коли жінками стають, потім — матерями. Чоловіки не змінюються. Вони мужніють. Зрозуміло, справжні…

— Усе правильно, — погодився Боровицький. Труснув головою, скинувши з чола густе, кольору пшениці, волосся, що сповзло на очі. Закріпив вудлище впоперек човна. Повернувся до Каїрова, спитав: — Матеріал прочитав?

Каїров байдуже позіхнув, потягнувся, аж потім відповів:

— Їх журналістам передати треба.

— Журналістам? — здивувався Боровицький.

— Нехай пофантазують, вигадають історію про вкрадені скарби з самого Зимового палацу. Цікава річ може вийти…

Боровицький запалився поглядом, підхопив думку Каїрова:

— Неситі хижаки викрадають, а сміливі працівники Донського карного розшуку знаходять…

— Усе правильно, Володю. Як тобі відомо, я в сімнадцятому був у Пітері. Після взяття Зимовий палац був одчинений на кілька днів для вільного відвідування. Ну, а публіка, вона буває різна. Тягали з палацу постільну білизну, дзеркала, порцеляну… У зв'язку з цим було навіть опубліковано звернення про охорону музеїв… Випадок, про який розповідає грабіжник Строкін, відбувся ще при Тимчасовому уряді. Я чув, що справді якась частина скарбів була вивезена з Зимового палацу в Москву.

Боровицький кивнув:

— Я також чув. Саме в цей період і могли бути авантюри. Напевно, про одну з них і розповідає Строкін.

— Цілком можливо, — погодився Каїров.

Труснув головою Боровицький. І човен гойднувся у такт. Хлюпнула об борт вода: хлюп-хлюп.

— Ех, Мірзо, Мірзо! — спересердя сказав Боровицький. — Зовсім забув ти мене за сім років. Невже я після такої тривалої розлуки підсунув би своєму заступникові в перший тиждень роботи кволу справу?

— У мене, до речі, — нагадав Каїров, — іще десять днів відпустки лишилося.

— Тим більше чому б тобі не з'їздити в Сєверокавказьк? Там чудодійна водолікарня.

— Он як? — здивувався Каїров. — Кінчай розмовляти загадками. Викладай.

Боровицький зморщився. Напевне, від сонця, що різонуло по очах:

— Двадцять восьмого травня в Сєверокавказьку, в готелі «Ельбрус», який до революції називався «Гусачок», був убитий завгосп Попов. Убитий за сходами, біля цегляної кладки. Словом, біля того самого місця, що описане в листі денщика Василя. І матірне слово видряпане…

— Ти думаєш, ящик там?

— Я не думаю, а знаю. Я їздив у Сєверокавказьк. З місцевим карним розшуком ми акуратно, не привертаючи уваги співробітників готелю, відкрили через комору стіну. За цегляною кладкою, якою відгороджений куток, знайшли ящик з трьома сургучевими печатками.

— Як у казці. — Каїров промовив слова без іронії, цілком серйозно, нахилившись уперед.

— За всіма прикметами ящик простояв у тайнику років сім-вісім. Тайник не розкривали, це я гарантую. Але… — поплавець гойднувся, його різко повело вбік. Боровицький поспішно схопив вудлище. Підсік. І тут же розчаровано признався: — Зірвалося. — Він знову повернувся до Каїрова. Мружачись од яскравого сонця, сказав: — На жаль, казка обірвалася наполовині.

— Ящик виявився порожній?

— Ні, Мірзо, він не був порожній. Але й жодних коштовностей у ньому не лежало. Він був набитий хатнім мотлохом. Прасками, сковорідками. Порожніми пляшками. Навіть кочерга була в ящику, загорнута в бюлетень Ростово-Нахічеваньского єдиного споживчого товариства… Решта ж речей виготовлені в Сєверокавказьку. Що ти на це скажеш?

— Треба подумати.

— Біля стіни, — вів далі Боровицький, — ми знайшли крихти кладки. Хтось шкрябав цемент між третьою і четвертою цеглинами знизу. При уважному обстеженні помітили вмазаний у цемент п'ятак… Моя робоча версія така: завгосп Понов був убитий тому, що перешкодив комусь перевірити тайник. П'ятак служив прикметою: відкривали — не відкривали. Отже, вбивця приїхав у місто за ящиком. Саме приїхав. Якби він жив там завжди, то не став би ждати стільки років.

— Хто ж підмінив усе, що було в ящику? — запитав Каїров. І тут же відповів: — Тільки не Дантист і не осавул Кратов. Це міг зробити Ованесов.

— Міг і ще хтось інший, невідомий. Ясно одне: малоймовірно, щоб із Малахітової зали був винесений у сімнадцятому році ящик, набитий кухонним начинням.

— Правильно.

— Я вважаю, ми повинні розслідувати причину вбивства. Й зараз, Мірзо, я скажу, чому я просив би тебе підключитися до цієї справи. На мій погляд, убивство це випадкове. Незнайома людина вбиває незнайому. На місці завгоспа міг опинитися хто завгодно. Місцевий карний розшук перевіряв й інші версії. Та я переконаний, що вбивця знав про тайник і не мав уявлення про те, що все в ящику поміняли. Попов випадково застав, коли той обстежував кладку. В мою схему вкладається Дантист.

Каїров сумно посміхнувся:

— Усе може бути й простіше… Вчителька, яка виявила листи, напевне, розповіла кому-небудь у Камишинській про денщика Василя і решту… Може, хтось із запальних людей і вирішив перевірити: правда чи ні. Все-таки сховані скарби — це завжди заманливо.

Боровицький розвів руками, сказав:

— Не сперечаюся. Просто нагадую: в нашому краї вбили людину. Місцевий карний розшук зі справою не вправляється. Ми повинні їм допомогти. Продумай план роботи, Мірзо. Строк — доба.

3

Вогонь у гасниці ледве жеврів. Вона стояла на довгому, накритому іржавою цератою столі серед інших гасниць, у вузькому прокопченому коридорі, куди виходило п'ятеро дверей, не рахуючи дверей до туалету й на сходову площадку.

Каїров підняв чайник, зважив його в руці. Скептично похитав головою, відлив половину води в раковину. Раковина виявилася засміченою. Каламуть раптом пішла широкими колами. Сусідка, невизначеного віку жінка, в білій, зав'язаній на підборідді хустині, сказала, наче ні до кого не звертаючись:

— Отак у грязюці й потонемо, як у болоті. — Вона стисла вуста й закліпала часто-часто, наче порох потрапив їй одразу в обидва ока.

— Постараємося, щоб цього не сталось, — якомога привітніше відповів Каїров і поставив чайник на гасницю. Запитав: — Де в цьому будинку можна дістати шматок дроту?

— На горищі. На горищі, — швидко відповіла сусідка. — Там усе дістати можна. Усе!

— Перевіримо, — сказав Каїров.

Повернувшись у кімнату, досить простору для зеленого односпального ліжка, стола й стільця, Каїров узяв з підвіконня ліхтарик. Спробував — світить.

За хвилину він уже ішов запорошеними сходами до відчиненого люка, що чорнів угорі й з якого тягнуло вогкістю, наче з підвалу.

Виставивши вперед ліхтарика, Каїров натиснув кнопку. Жовте коло світла відразу заплуталося в павутинні між балками. У темряві щось гуркнуло, хтось швидко побіг. Потім пролунало протяжне котяче завивання…

Каїров підтягся. Долоні його запорошились. І, напевне, не тільки долоні. Він подумав, що звичайно ж треба було переодягнутися, перш ніж лізти сюди. Та, як сказано, справу вже було зроблено.

Він стояв зігнувшись, тому що балка йшла в півтора метра над люком, стара, сточена шашелем. Товста скоба стирчала, як поручень трамвая. Каїров звернув увагу: на скобі не було пороху. Скобою користувалися.

Світло ліхтарика поширювалося на метрів п'ять. І весь цей простір був закиданий найрізноманітнішим мотлохом: дірявими умивальниками, безногими стільцями, порваними валізами, бездонними ящиками, поламаними ліжками й усякими іншими речами хатнього вжитку, які зробилися непридатні.

Знайшовся тут і дріт. Ним була перетягнута сітка ліжка. Дріт виявився товстий, пружинистий. Розмотати його було непросто, та саме такий знадобився Каїрову.

Сусідка зустріла його з переможним виглядом. Ще б пак! Слова її підтвердилися!

— Там усе є, — сказала вона знову.

— І золото? — весело запитав Каїров.

Сусідка подивилася на нього підозріло. Гмикнула:

— Золото… Золото на горищі тільки дурні зберігають.

Каїров старанно, не кваплячись, прочищав раковину. Чай не закипав довго…

Каїров помив руки, вмився. Із задоволенням, смакуючи, пив духмяний чай і закушував м'ятним печивом…

Потім сидів мовчки, малюючи на аркуші паперу хвостатих чортиків.

О пів на одинадцяту вдягнув піджак і пішов на вулицю розшукувати справний телефон-автомат, щоб подзвонити Боровицькому.

За всі вечірні години він прийшов до висновку, що там, у Сєверокавказьку, не повинні ждати на людину з Донецького карного розшуку. Навпаки, вони негайно зобов'язані почати розслідування вбивства завгоспа Попова найзвичайнісіньким шляхом, не пов'язуючи його з тайником у готелі. Треба допитати коло людей, з якими він спілкувався, родичів, знайомих. Вивчити його спосіб життя, звички, симпатії, антипатії.

Усе це треба робити сумлінно й точно, в крайньому разі, з двох причин. Якщо вбивство справді пов'язане з тайником, то розслідування у фальшивому напрямі заспокоїть убивцю, стимулює його подальшу активність. Якщо ж убивство завгоспа Попова ніяк не пов'язано з наявністю тайника, то таке звичайне розслідування необхідне тим більше.

Про це Каїров і повідомив Боровицькому пізно ввечері по телефону-автомату.

4

Чоловік хворобливої зовнішності, з довгою шиєю і великим адамовим яблуком, у сірій трійці, з краваткою, що лисніла біля підборіддя, сидів за письмовим столом завбільшки з півкімнати. На столі мовчав старий телефон з дуже потертою ручкою і лежала худа канцелярська папка, зверху якої хімічним олівцем було написано: «Попов В. З.»

За вирубаним у стіні вікном, схопленим монастирськими чавунними гратами, вигиналася зелена вулиця, занурена в сонячний ранок. Десь поруч — найшвидше, у будинку навпроти — хтось старанно грав на піаніно. До, ре, мі, фа, соль… фа, мі, ре, до…

Чоловік якийсь час дослухався до звуків, повернувши голову до вікна.

Це був Салтиков. У місті Сєверокавказьку він очолював карний розшук. Кабінет Салтикова — маленький, колишня келія з низькою, навислою стелею, товстою зовнішньою стіною, розсіченою по центру вузьким напівкруглим вікном.

Двері з грубих нефарбованих дощок, з'єднаних темними чавунними болтами, напіввідчинилися, зазирнув міліціонер:

— Товаришу Салтиков, тут до вас громадянин Попов проситься.

Почувши прізвище Попов, начальник карного розшуку здригнувся. Глянув на папку. Сказав поспіхом і незадоволено:

— Так-так, пропустіть!

Костюм з білого полотна на Попові був звичайно ж із крамниці кравця Макарова — кращий чоловічий одяг, готовий і на замовлення.

Попову вже виповнилося сорок. Був він кремезний, трохи сутулий. Але, можливо, так здавалося через коротку шию. Волосся з сивиною.

Увійшовши, зупинився на порозі. Стримано кивнув:

— Я — Попов Андрій Зотикович. Брат Вадима.

Салтиков указав рукою на стілець:

— Будь ласка.

— Я приїхав сьогодні ранковим поїздом. Дізнався про біду з Вадимом.

— Від кого дізналися? — суворо спитав Салтиков.

— Сусідка сказала.

— Прізвище сусідки?

— Тітонька Айша. Прізвище, здається, Такмазян. Точно, Такмазян.

— Куди ви їздили? — Салтикова скрутила печія. Він не дивився на відвідувача, а обличчя з землистого стало мало не зеленим.

— У Ростов.

— З якою метою?

Попов здивовано дивився на Салтикова. Відповів майже ображено:

— У справах… У мене фотоательє в місті. Я їздив до контрагента по хімікалії. Їх треба було отримати терміново, тому що закінчувався строк…

Салтиков повернувся до тумбочки, налив у склянку води з графина, запитав Попова:

— Скажіть, будь ласка, Вадим знав про вашу поїздку?

— Так.

— Коли ви бачили його востаннє?

— У день від'їзду, 28 травня. В суботу, десь близько одинадцятої дня. Я прийшов до нього в готель. Узяв у нього гроші.

— Велику суму? — поцікавився Салтиков.

— Ні. Він був винен п'ятдесят карбованців. А тут мені знадобилися гроші. Фотоматеріали тепер дуже дорогі. Я був у нього, може, хвилин дві. Потім ми разом вийшли. Він ішов у крамницю, щоб купити електролампочки.

Тільки тепер Салтиков згадав — художня фотографія Андрія Попова. Виконання фотопортретів: чорних, сіткою і фарбами. Виробничі знімки — спеціальними об'єктивами.

— У вашого брата були вороги, як ви думаєте? — запитав Салтиков.

— Про ворогів я нічого не знаю. А ось щодо жінок він був дуже неперебірливий. Я кілька разів попереджав, що добром це не закінчиться… Сьогодні вранці до мене прийшла Таня Шелепньова. Вона в готелі буфетницею чи покоївкою працює. Не знаю… Вона попросила в мене дозволу зайти у Вадимову кімнату, щоб розшукати там свої листи до нього. По-перше, в мене не було ключів од кімнати брата. Та їх можна було взяти в тітоньки Айші, яка прибирає в нас. Однак я сказав Шелопньовій, що не можу цього зробити без дозволу міліції. Вона засмутилася. Боїться, що про листи дізнається чоловік. Я спробував переконати її, що міліція вміє зберігати чужі таємниці. По-моєму, вона не заспокоїлася…

У цю мить на столі Салтикова задзвонив телефон. Начальник карного розшуку підняв трубку з таким смутком в очах, що здавалося, наступної миті він заплаче.

— Так. Салтиков. Що тобі? — ліг на стіл, вірніше, на руку, яка прикривала край столу. — До восьмої вечора чергує. Гаразд… Запроси її на пів на дев'яту…

Поклав трубку. Випростався.

— Шелепньова… — Салтиков не міг одразу знайти потрібне слово, — його любов… його захоплення… минулого часу чи останнього?

Попов знітився, навіть почервонів:

— Не знаю… До нього додому вона давно не ходила. Та вони разом працювали. Зустрічалися майже щодня.

5

Цілий день небо хмурилося, хмари пливли низько, над самими дахами. Пливли, наче судна, одна за одною. Іноді вони огинали сонце, іноді заслоняли його. Спекоту змінював дощ. Задуху — вітер. У будинках стукали вікна. Дзвеніли шибки…

Наступав вечір…

— Таким чином, — говорив Боровицький, — ми визначили три етапи революційного руху на Кавказі…

Він проводив політбесіду з співробітниками Донського і міського карних розшуків, зі всіма тими, хто цього вечора опинився на Червоноармійській, 39.

За вікном ударив грім. Рама гойднулася. Каїров узяв мармурове прес-пап'є, просунув його між рамою і підвіконням. Дощ раптово полив з незвичайною силою, та вода не заливала вікно. Вітер зносив її до тротуару. Вона вигиналася помітно, наче вітрило, закипала на асфальті білими рясними бульками. У вікнах почало спалахувати світло, розмите, оранжеве, схоже на полиски багать.

Відчинилися двері. З вікна потягнуло вітром, наче з труби. На порозі стояв співробітник у новій міліцейській формі, з червоною пов'язкою на лівому рукаві.

— Чергові оперативники по міському карному розшуку, на вихід! — крикнув він дзвінким хлоп'ячим голосом.

Троє оперативників піднялися, зняли зі спинок стільця піджаки, рушили на вихід.

— Що сталося? — запитав Боровицький.

— Убивство на Олександро-Невському кладовищі! — по-молодечому бадьоро доповів міліціонер. — Громадянина знайшли з фінкою в грудях. І записку: «В усьому винна вона».

— Може, й винна, — неголосно зауважив хтось.

— Гаразд, не будемо відриватися! — суворо сказав Боровицький. — Продовжимо заняття…

Після занять Боровицький попросив Каїрова до себе в кабінет. Перш ніж розпочати розмову, Боровицький увімкнув світло, запнув штори. Тільки після цього відкрив одну раму.

Дощу не було. Долинало цокання кінських копит об бруківку, рідше — шарудіння автомобільних шин. Десь у темряві, на Дону, басом гув пасажирський пароплав.

Боровицький пройшов до столу, відсунув настільну лампу, зроблену у формі товстенького янголяти, який спрямував зір у блакитний, наче ясне небо, дашок.

На письмовому столі лежало скло, а під ним — різноманітні папірці, в тому числі календар і один цікавий документ.

«ПОСТАНОВА

Сєверокавказького Крайового відділу праці

22 січня 1927 р. № 2 м. Ростов н/Д

1. На основі ст. III Кодексу Законів про працю, проведення робіт у 1927 р. забороняється в такі святкові дні:

1 січня — Новий рік.

22 січня — День 9 січня 1905 р. і День пам'яті В. І. Леніна.

12 березня — День повалення самодержавства.

18 березня — День Паризької комуни.

1 травня — День Інтернаціоналу.

7 листопада — День пролетарської революції.

Примітка: День прийняття Конституції Союзу PCP святкується в першу неділю липня місяця, тобто в 1927 p. — 3 липня.

2. Крім указаних вище святкових днів, на основі ст. 112 Кодексу Законів про працю на 1927 календарний рік установлюється по краю 8 таких додаткових днів відпустки:

23 квітня — страсна субота.

25 квітня — 2-й день пасхи.

2 червня — вознесіння.

13 червня — духів день.

6 серпня — спас.

15 серпня — перша пречиста.

25–26 грудня — різдво…»

— Так, — сказав Боровицький. — Сьогодні субота, одинадцятого червня. Мірзо Івановичу, поїдеш завтра. В Сєверокавказьку будеш тринадцятого. В духів день. Може, це й краще, що він неробочий. Вулиці будуть людні. Споживання вина збільшиться.

— Це добре, — сказав Каїров.

— 1 я так думаю, — погодився Боровицький. — Отже, в Сєверокавказьку ти жодного разу не був. Що тобі про нього сказати? Місто гарне, сам побачиш. Населення шістдесят тисяч. Мінеральні джерела. Тому людей там тепер, звичайно, більше, ніж числиться офіційно. Місто багатонаціональне. П'ятдесят вісім процентів росіян, тринадцять процентів осетинів, одинадцять процентів вірмен. Живуть там грузини, перси, греки, євреї, поляки, українці, татари, німці, інгуші. Отак. Що ще? Комунальні підприємства: цегельно-черепичний завод, водогін, механічні майстерні, електростанція, що працює вкрай погано, спирто-горілчаний завод Держспирту. Працює чудово. Ремонтні майстерні Північно-Кавказької залізниці. Друкарня. В оренді в приватних осіб: гільзова фабрика, консервний завод, пивоварний завод і млин. Нудно?

— Ні. Чому ж? — спокійно відповів Каїров.

— Справді, чому ж? — Боровицький сів за стіл. Кивнув у напрямі крісла: — Сідай, Мірзо… Кажи. Я — весь увага.

Крісло стояло між вікон, пухке у бильцях, у спинці, однак саме сидіння було дірчасте й обвисле, як старий проколотий м'яч.

— План мій простий, — сказав Каїров уже з крісла. — Але спочатку я висловлю деякі міркування.

На цьому місці його обірвав телефонний дзвінок. Боровицький зняв трубку. Крикнув:

— Так! — і зразу зрадів: — Де взяли? На Сінному базарі? Так… Без шуму? Молодці! Хвалю! Починайте допит, через півгодини підійду. — Боровицький поклав трубку. Сказав Каїрову: — Сову взяли. Він і гармату витягнути не встиг.

Каїров не мав уявлення, хто такий Сова. Тому змовчав. Боровицький зрозумів інакше: мовляв, образився. Сказав:

— Вибач, що перервав тебе. Викладай супутні міркування.

Усе-таки Боровицький виглядав молодо. Ледве тягнув на тридцять. Але Каїров знав, що вони ровесники.

— Перше, — почав Каїров, — необхідно зв'язатися з учителькою Лосевою й одержати від неї листи дружини осавула Кратова. В листах можуть бути якісь прізвища, адреси, навідні обставини. Обов'язково треба уточнити, кому й коли розповіла вчителька про листи денщика Василя, з ким вона радилася, перш ніж звернутися до нас. Друге: в Крайове адміністративне управління лист надійшов звичайною поштою. Про всяк випадок необхідно поцікавитись: як там у них проходить звичайна пошта. Чи достатньо надійні люди розкривають листи. Чи не могло бути витоку звідти? Третє: при допиті Строкіна слідчий не надав особливого значення золотій чаші, оскільки Строкін ішов за бандитизм, якого навіть не заперечував.

— Він не міг заперечити. Його упіймали на гарячому.

— Ясно! — відмахнувся Каїров. — Слідчий зацікавився чашею, як далекою загадковою історією, що до цієї справи не причетна. А тим часом у показаннях Строкіна з цього приводу є дуже сумнівні відповіді. Він твердить, що побачив чашу, коли від'їхала машина. Тоді виникає питання: чому золото побачив лише Строкін, а інший солдат і поручик не побачили? Припустимо, пощастило. Та як він міг зберегти його, як був солдатом? Та й потім — на будівництві шахтарського селища, де жив у бараці. Нарешті, з двадцять першого року по двадцять третій він перебував в ув'язненні за продаж казенного кожуха. Де всі ці роки Строкін беріг чашу? Набагато спокійніше було б продати її, пропити, програти в карти. Одне слово, є серйозні підстави думати, що чаша потрапила до Строкіна після двадцять третього року. А беручи до уваги характер його життя, можна сказати, що, мабуть, незадовго до останнього арешту, тобто влітку двадцять шостого.

— Ніхто про продаж чаші заяв не робив, — зауважив Боровицький.

— Не дивно, — відповів Каїров. — Треба уточнити, кому з фахівців показували чашу. Якщо вона справді п'ятнадцятого століття, то цілком могла бути в тому опису, уривок з якого надіслала вчителька…

— Тоді ця ниточка…

— Так-так-так! Ниточка, яка може вивести на місце, де треба шукати те, що було в ящику з трьома сургучевими печатками. Я дивився справу Строкіна. Він служив у Петрограді в караульній роті. Й міг вантажити на машини ящики з цінним майном. Щодо чаші, то слідчий своєю недосвідченістю сам наштовхнув на відповідь. Слідчий прямо виклав, що, на думку фахівців, чаша належить до творів мистецтва, викрадених із Зимового палацу. Мені здається, в інтересах справи треба показати чашу не тільки фахівцям і історикам, але й торговцям-ювелірам. Ось на вулиці Енгельса, сімдесят чотири, «Годинникова ювелірна крамниця Л. Перельман», а на протилежному боці вулиці — «Годинники, золото, срібло М. Добіна». Цікаво, що вони скажуть.

— Думка варта уваги, — погодився Боровицький. — Але де чаша? В Москві? В Ленінграді? Хто нам її поверне?

— А жаль, — зітхнув Каїров. — У справі є фотографії. Показати хоча б їх.

— Можна спробувати, — без особливої впевненості відповів Боровицький.

— Тепер про мою поїздку. Спочатку я вважаю за потрібне перевірити твою версію: вбивця завгоспа Попова прибув у Сєверокавказьк з метою розкрити тайник. Цілком можливо, що так воно й є…

— Як це здійснити?

— Дуже просто. Я приїду в Сєверокавказьк з тією ж метою, що й він. Відкрити тайник і вивезти його вміст. Якщо вбивця, назвемо його умовно Дантист, відповідає нашій моделі, то трьох-п'яти днів йому буде досить, щоб він викрив мене. Й спробує вжити заходів. Так він себе видасть.

6

Капелюха Каїров купив у Армавірі. Поїзд стояв тут довго. Пасажири, розморені духотою, дорогою, квапливо вистрибували на перон, низький, старий, брудний. На пероні виявилося ще задушливіше, ніж у купе. Каїров уже хотів повертатись у вагон, як раптом біля камери схову побачив грузина з купкою жовтих солом'яних капелюхів. Капелюхи були з надзвичайно широкими крисами. І більше скидалися на жіночі. Та купували їх виключно чоловіки. Чи то сонце тут винне, чи святе почуття чоловічої солідарності, але Каїров прилаштувався в кінці черги з трьох чоловіків. Грузин вигукував:

— Сапсем задаром! Сапсем задаром! Один полтиник.

«Сапсем задаром» було, звичайно, рекламним трюком. Бо в червні 1927 року полтиник важив рівно стільки, скільки три роки тому п'ятдесят повнокровних карбованців. Каїров витягнув із кишені новеньку блискучу срібну монету, де з аверса[8] гордо дивився державний герб і лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», поклав її на долоню грузина догори реверсом[9] — дуже гарний молотобоєць був зображений на цьому боці.

Капелюх був в самий раз. Каїров забув про широкі криси і напівчоловічий його фасон. Тим більше поруч з вокзалом, під запиленою акацією, розчепірилася фанерна будка, на широкій стіні якої яскраво й різко було написано: «Державний пивоварний трест «Українська Нова Баварія». Продаж столового й пльзенського пива вищої якості в будь-якій кількості».

Вусань дядько — сорочка на грудях вишита хрестом — наповнював високі кухлі пивом. Воно чудово пінилося. Каїров попросив два кухлі.

Біля акації, на п'ятачку затінку, стояло троє хлопців, обстрижених «під горщик». Один, у синій сорочці, найменший, грав на гітарі й співав:

Пиво виявилося не тільки смачним, але й холодним. У гарному настрої Каїров повернувся у вагон.

… Поїзд прибув у Сєверокавказьк майже за розкладом, о тринадцятій годині, запізнившись усього на кілька хвилин. Широкі сосни на схилах гір осявалися рожевим світлом, що стрибало з гілки на гілку. Гілки здригалися під його стрибками. А може, у цьому був винен легкий вітер, що віяв з ущелини, за якою в тремтливому мареві бузково виступали чоласті обриси закутаних снігом вершин.

Широкоплечі носильники ринули у вагони з такою самовідданістю, наче зустрічали не випадкових пасажирів, зморених багажем, а любих родичів.

Валіза Каїрова була невелика й легка. Мірзо Іванович відмовився від послуг молодого, на вигляд циганкуватого, носильника, так само як відмовився і від послуг чистильника взуття, який невідомо чому переслідував його аж до турнікета біля виходу в місто.

Довкола вокзалу росли троянди. На великій клумбі. Й уздовж тротуару, між кипарисами. Пахло трояндами, кипарисами, кіньми. Возами й тарантасами був запруджений весь привокзальний майдан. Лише біля аптеки, акуратного кам'яного будиночка, на широкому фасаді якого була намальована змія, що обвивала чашу, стояв довгий «роллс-ройс» світло-сірого кольору. Модель приблизно десятирічної давності.

Молода жінка в бриджах з розпущеним каштановим волоссям, яке спадало на куртку спортивного крою, і сивий чоловік у чорному костюмі (в правій руці чорний баул) підійшли до машини. Жінка відчинила передні дверцята. Чоловік поставив баул на заднє сидіння, обернувся до вокзалу, блиснув скельцями пенсне.

— Дорогий мій, куди треба? — спитав з козлів фаетона бородань кучер у білій кошлатій шапці. — До-о-о-ставлю, як на орлиних крилах.

— Готель «Ельбрус».

Кучер закотив очі, зацокав одчайдушно, наче Каїров просив одвезти його в Туреччину. Зажадав карбованця. Сторгувалися на тридцяти копійках. Трамвай у Ростові коштував шість копійок. Щоправда, з дев'ятої вечора ціна за проїзд збільшувалася до десяти копійок, а на першому номері трамвая, що ходив од вокзалу до Нахічеванського депо, — навіть до шістнадцяти копійок, але це вже вважалося заміським рухом.

Коли під Каїровим рипнули пружини фаетона, «роллс-ройс» огинав привокзальну площу. Жінка з каштановим волоссям сиділа за кермом.

— Чия це машина? — спитав Каїров.

Кучер знову зацокав язиком. Сказав:

— Великої людини. Адвоката.

— Попереду його дружина?

— Ні… Вдівець він. Дочка його… Велика жінка…

Наперекір обіцянкам кучера фаетон їхав повільно. Може, тому що викладена бруківкою вулиця помітно йшла вгору, може, що кучер регулював швидкість руху відповідно до оплати. В усякім разі Каїров мав можливість спокійно дихати свіжим повітрям і розглядати це одноповерхове містечко, що потопало в зелених садах, обгороджених стінами з білого каміння. Зустрічалися тут і двоповерхові будинки, й навіть триповерхові. Та вони залишалися ліворуч, ближче до центру, а фаетон рухався у бік околиці.

— Рекомендую завітати! — Кучер указав пужалном на будинок, що виходив вікнами на невелику площу, від якої вниз збігало відразу чотири вулиці.

На будинку висіла довга фанерна вивіска:

«ШАШЛИЧНА «РОЗДОРІЖЖЯ»

ВИНА, ХОЛОДНІ КАВКАЗЬКІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ

ЗАКУСКИ З. І. ЛАЇДЗЕ»

Неподалік, за Верхньоосетинською слобідкою, розташувався цегельно-черепичний завод Максима Павловича Джанаєва і єдина в місті парова хімічна фарбувальня В. С. Пупкова.

Розділ другий

1

Дорога від готелю йшла вниз уздовж мілкої гірської річки, що облизувала каміння, круте і біле, покрите де-не-де сіруватим мохом. На протилежному обривистому березі річки, зеленому від густих кущів ожини й кизилу, виднілося подвір'я, обгороджене новим нефарбованим парканом. За ним стояв будинок з розібраним дахом.

З вікна виднілися гори. Висвітлені ранковим сонцем, вони дихали туманом і синявою, глибокою прохолодою, що підступала з ущелини.

Дантист опустив фіранку. Повільно пройшовся по номеру з кутка в куток. Сів на неприбране ліжко. Вийняв із гаманця календар-листівку. Перекреслив у червні 13-те число. На зворотному боці календаря був намальований робітник у фартусі й червоним по білому йшов напис: «Нова 10 % виграшна позика. За облігаціями позики нараховується 10 % річних».

Біля великого дзеркала в дерев'яній рамі, оздобленій різьбленими квіточками, Дантист освіжив обличчя одеколоном із пульверизатора, витер хусткою губи. Потім він вийшов з номера, зачинив за собою двері. Й пішов коридором до сходової площадки. Ні в коридорі, ні на сходах йому ніхто не зустрівся.

Вестибюль готелю був порожній. Черговий адміністратор — непоказна маленька жінка наливала в чашку окріп з закіптюженого чайника з зім'ятим боком. Ізсередини вестибюля двері під сходами не були видні. Дантист вирішив задати якесь запитання черговій. Тоді, йдучи з конторки, він міг би ненавмисне повернути голову й побачити, чи так само запломбовані двері, чи ні. Однак увагу його привернуло велике оголошення на стіні, якого вчора ще не було. Він сміливо пересік хол, тим часом не наважившись скосити очі направо.

Оголошення повідомляло:

«КНИЖКОВА І ПАПЕРОВА КРАМНИЦЯ

Сєверокавказького т-ва «Геть неписьменність»

Книжковий відділ має підручники і навчальну літературу. Своєчасно отримуються всі новинки а белетристики й політики. Школам і установам знижка й довгостроковий кредит.

Канцелярський відділ.

Ціни поза конкуренцією.

Чорнило, ручки, пенали, циркулі, рахівниці, складані ножі й т. д. отримуються безпосередньо від кращого виробника-кустаря.

Великий вибір закордонних канцелярських товарів: кліточка, калька, рулетки, пера, олівці, готовальні, стрічки для друкарських машинок, копіювальний напір, кнопки й т. д.

за найдешевшими цінами».

Дантист дістав ручку, блокнот. Зробив якийсь запис. Потім повернувся. І тоді глянув за конторку, під сходи. Пломби на дверях більше не було. Двері стояли навіть трохи відчинені.

Він вийшов із готелю. Навкруги розтікалася незвичайна, майже неденна тиша. Мелодійно дзюркотіла річка. Рожеві плями, як листя, пливли по її сталевій воді. Високі хмари віддзеркалювались у воді. Товстуваті чинари тримали над собою розкішні крони блискучого листя — темно-зеленого, лілового, золотого. Тополі, навпаки, були стрункі, дивилися в загусле небо, де ширяв якийсь чорний птах, можливо, навіть орел.

Було прохолодно, наче восени. В дворі навпроти, що заповзав угору фруктовим садом, диміла глиняна піч. Біля печі був навіс з іржавого заліза, напевно, для захисту від дощу. Смаглява жінка підкладала в багаття нарубане віття. Маленький хлопчик тримав на руках кішку. Жінка щось сказала. Хлопчик випустив кішку й побіг у будинок.

Дантист пересік місто пішки до самого вокзалу. На вокзалі він узяв з камери схову валізу. Потім подзвонив по автомату.

— Вікторію Германівну можна? — спитав він у трубку.

2

Сода в склянці піднялася, коли Салтиков почав мішати ложкою.

— Вибачте, — сказав він Шелепньовій. — Ви сідайте.

Шелепньова обережно, наче в сутінках, сіла на стілець, не зводячи гарних зляканих очей з начальника карного розшуку.

Салтиков випив воду. Зморщився. Поставив склянку на тумбочку. Вийняв з ящика столу чистий аркуш паперу. Поклав перед собою.

— Шелепньова Тетяна Павлівна.

— Так.

— Рік народження?

— 1904-й.

— Місце народження…

— Місто Батайськ.

— Сімейний стан?

Шелепньова потемніла очима. З напускним кокетуванням знизала плечима:

— Не розписані ми…

— Хто це «ми»? — спитав Салтиков, підсовуючи до себе чорнильницю.

— Ну… Федір і я.

Салтиков тепер вивчаюче дивився на Шелепньову. Ні, її не можна було віднести до жінок, обдарованих яскравою красою. Однак вона була мила, з хитруватими чорними очима, з гарною фігурою. Само собою зрозуміло, її могли кохати чоловіки й ревнувати також. Щодо цього сумнівів у Салтикова не було.

— Місце роботи й посада.

— Готель «Ельбрус», покоївка.

— А цей ваш… чоловік Федір… Будь ласка, по батькові, прізвище. Чим він займається?

— Федір Максимович Глотов… Працює інспектором у Комдопомозі.

— Де? — не зрозумів Салтиков.

— У Комітеті по наданню допомоги демобілізованим інвалідам та їхнім сім'ям.

— Так… Гаразд, — записав Салтиков. Потім запитав: — Ви знали Попова Вадима Зотиковича?

— Знала, — тихо відповіла Шелепньова. — Він працював у нас завгоспом.

— Які були у вас стосунки?

— Ми дружили. Звичайно, до мого одруження, — квапливо пояснила Шелепньова.

— А ваші листи до нього? Важко повірити, що, живучи в одному місті, ви листувалися.

— У нас з Федором була сварка. Вірніше, розрив… І я їздила до родичів у Батайськ… Отоді й виникло листування з Поповим. Він хотів одружитися зі мною, по-справжньому… — Вона замовкла. Та очей не опускала, дивилася напружено, вичікуюче. На її засмаглій довгій шиї пульсувала жилка.

— Ви не погодилися? — спитав Салтиков.

— Федір завадив. Він приїхав у Батайськ. І стояв на колінах… Я простила.

— Він знав про Попова?

— Ну то й що? — запально відповіла Шелепньова. — Я не питала, що в нього з ким було. Й не збиралася перед ним звітувати…

Салтиков несхвально посміхнувся. І навіть похитав головою:

— Звітувати вам перед Глотовим чи ні — це справа ваша. Особиста… Ми ж, працівники карного розшуку, повинні пам'ятати, що буває, коли, здавалось би, цілком особисті справи набувають громадського забарвлення. Особливо на грунті ревнощів… І якщо раптом Федір Максимович Глотов ревнував вас до Вадима Зотиковича Попова, то… могло статися те, що сталося…

— Ні! — Шелепньова злякано повела рукою, наче відсторонюючись од цієї страшної думки.

— Глотов мешкає з вами на одній площі?

— Так, — сказала вона ледь чутно.

— Я випишу йому повістку.

3

Каїрова поселили в двадцять першому номері на другому поверсі. Кімната вузька. Біля сходів. Ліжко, стіл, дзеркало, умивальник. Вікно високе. За вікном — сині гори, зелена ущелина. Й річка…

Капелюх, куплений в Армавірі, гарний. Навіть учора, на духів день, коли центр міста кишів народом, Каїров не побачив іншого такого капелюха. Вечеряв у шашличній «Роздоріжжя». Напевно, у зв'язку з неробочим днем там була сила-силенна відвідувачів. Однак власник її, Зураб Іларіонович Лаїдзе, почувши, що дядько Шалва шле йому привіт із Баку, обняв і розцілував Каїрова, про всяк випадок пустив радісну сльозу, щоб ніхто не сумнівався в його гарячих почуттям до родича й до друзів родича.

Він відвів гостя в маленький кабінет, вхід до якого, прикритий важкою портьєрою, був прямо за опудалом ведмедя. Там, у кабінеті, Зураб по-діловому спитав:

— Як улаштувалися?

— Добре.

— Салтиков дзвонив, цікавився, приїхали ви чи ні. Що йому передати?

— О котрій ви відкриваєте шашличну?

— О дванадцятій.

— Зустрінемося тут о пів на першу.

— Усе зрозумів. Як Володя Боровицький?

— Живий.

— Ми з ним у двадцять першому році в Білорусії за бандою Прудникова бігали. Її з Польщі перекинув контрреволюційний комітет «Народного союзу захисту вітчизни й волі». Володя мені тоді життя врятував. Братами стали.

Зураб усміхнувся, спитав:

— Що будемо вечеряти?

— Що є найліпшого, — відповів Каїров.

— Усе зрозумів без дальших пояснень.

На другий день, 14 червня, Каїров, як і було домовлено, зустрівся в шашличній «Роздоріжжя» з начальником міського карного розшуку Салтиковим.

— Боровицький просив підготувати для вас список мешканців, що були в готелі в день убивства Попова, 28 травня, і живуть і досі. Таких мешканців залишилося троє. — Салтиков передав Кадрову аркуш паперу.

На папері були надруковані такі прізвища:

1. Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув із м. Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31.

2. Сменін Гаврило Олексійович, 1880 року народження, прибув із м. Сочі. Лікар — приватна практика. Кімната 33.

3. Кузнецов Олександр Якович, 1890 року народження, прибув із м. Москви. Місце роботи: Радкіно. Кімната 38.

Салтиков сказав:

— Слід звернути увагу, що черговий адміністратор Липова бачила Нахапетова вночі на сходах у готелі за кілька хвилин до того, як знайшла труп завгоспа Попова. В понеділок 30 травня Нахапетов виїхав з готелю і в суботу 4 червня поселився знову. Ми запросили Сочі, Майкоп, Москву підтвердити дані на цих людей. Відповідь прийшла поки що тільки з Сочі. Лікар, що займається приватною практикою, на прізвище Сменін, не зареєстрований.

— Добре, — сказав Каїров, повертаючи аркуш паперу Салтикову.

— Ви не візьмете? — здивувався той.

— Я все запам'ятав… Прохання до вас таке: з'ясуйте, кому належить світло-сірий «роллс-ройс» і як він потрапив до власника.

— Відповім одразу. В місті всього дві приватні машини. «Роллс-ройс» належить Шатровій Вікторії Германівні. Попав він до неї цілком законним шляхом. Вона купила машину у вдови червоного командира, який свого часу був нагороджений цією машиною за хоробрість і мужність у боротьбі з білогвардійцями. За фахом Шатрова художниця. На паях володіє художньою майстернею. Оформляє інтер'єри, рекламу. Справно платить податок з кожної сили саморухливого екіпажа — 6 карбованців за одну кінську силу, двічі на рік.

— Скільки ж у машині сил? — поцікавився Каїров.

Салтиков відповів:

— Понад двадцять. Не знаю точно.

— Грошовита пані.

— Безумовно, — кивнув Салтиков. — Її батько адвокат. Веде цивільні справи непманів. Живуть вони вдвох.

4

Хтось скрикнув. Пронизливо, відчайдушно. Каїров схопився, наче підкинутий. Пружини ліжка надсадно рипнули. Слабке світло згасаючого дня вливалося в кімнату крізь незашторене вікно, густим бузковим кольором грало на шибці. Десь дзвонів дзвінок, мелодійно, перекатисто.

Каїров одчинив двері в коридор. Дівчина з довгими темними косами перевела на нього переляканий погляд, відкриваючи рот беззвучно, ніби риба.

— Що сталося? — хриплим, зовсім чужим голосом спитав Каїров.

— Там, там… — Дівчина показувала пальцем на сходову площадку.

— Що там? — цього разу спокійніше спитав Каїров.

— Щур.

Електрика в коридорі ще не була ввімкнена. Однак на сходовій площадці на всю стіну здіймалося вікно, світле й голубе, з темною зламаною лінією гір унизу.

— Там немає щура, — придивившись, сказав Каїров.

— Але він був, — переконано відповіла дівчина.

— Отже, він злякався! — весело пояснив Каїров. — Почув ваш крик і втік.

— А раптом він ховається за дверима? — Дівчина не рухалася, дивилася на Каїрова майже благально.

— Вам треба пройти?

Вона кивнула.

— Ходімо. — Він простягнув їй руку.

Вона подала свою. Пальці в неї були холодні. Коли пересікли сходову площадку, Каїров хотів зупинитись, але дівчина не випустила його руки, глянула ласкаво.

— Мене звати Валя, — сказала вона.

Він теж назвався:

— Мірзо.

— Цікаве ім'я, — сказала Валя, спускаючись східцями.

— Ви знаєте, яка людина носила його?

— Ні, — зізналася вона.

— Мій дідусь.

З холу на них дивився молодик з короткими вусиками, одягнений у темний костюм і білу сорочку, комір якої підпирала краватка-метелик. Погляд у чоловіка був не злий, але й не добрий, швидше холодний був погляд і гострий, наче лезо ножа.

— Рафік! — збуджено сказала Валя, не випускаючи руки Каїрова. — Познайомся, це Мірзо. Він врятував мене з біди.

Рафік здригнувся, досадно зморщився. Голосно спитав:

— Біди? Якої біди?

— На мене напав щур! — Валя нарешті відпустила руку Каїрова.

— Щур? — Рафік спочатку не збагнув зв'язку між бідою і щуром. Але коли збагнув суть справи, посміхнувся, струсивши з очей блиск металу. Сказав: — Моя сестра Роза теж боїться щурів.

— Каїров.

Рафік потиснув протягнуту руку:

— Нахапетов… Спасибі вам. Ви сьогодні приїхали?

— Учора.

— Тоді у нас іще буде час розпити пляшку натурального кахетинського вина фірми «Іверія».

— Натуральне вино — це те, заради чого варто жити.

— Ви торгуєте винами? — спитав Рафік.

— Не тільки винами.

Нахапетов з повагою кивнув.

— Спасибі вам іще раз, — сказала Валя.

І вони пішли.

Дивлячись їм услід, Каїров згадав:

«Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув з міста Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31».

У холі біля вікна на кріслі лежав смугастий, схожий на матрац мішок, набитий речами. Жінка, оточена трьома дітьми дошкільного віку, голосно домовлялася про номер з рябим адміністратором. Вона хотіла поселитися неодмінно на першому поверсі, час од часу вказуючи рукою на старенького дідуся, який сидів біля мішка на камишовій циновці й, заплющивши очі, твердив:

— Аллах екпер! Аллах екпер!

Аллах, очевидно, і справді був великий. Тому що рябий адміністратор кинув жінці ключі. Й затис вуха руками.

Почекавши, коли жінка, а за нею і діти відійшли від конторки, Каїров спитав у адміністратора:

— У вас у місті десь є художня майстерня? Оформлення інтер'єрів, реклама.

— На вулиці Кооперації, — швидко й підлесливо відповів адміністратор. — Якраз напроти водогону.

5

Вулиця зустріла його прохолодою. Першими зірками. Й запахами шашлика. Десь грала музика, напевне, на якійсь відкритій терасі, обвитій дикими трояндами, гліциніями, плющем. Скрипіли ресорами тарантаси, ляскали батоги кучерів.

— Но-о! Мила-а-а!

Каїров спочатку побачив не водопровідну колонку, а «роллс-ройс». І рішуче попрямував до майстерні. Для здійснення наміченого ним плану був потрібний транспорт. Каїров не мав наміру тягнути ящик на собі. Звичайно, простіше домовитися з візником. Але хіба «саморушійний екіпаж» гірший за воза? Ні. А вже хазяйка екіпажа, само собою зрозуміло, симпатичніша за будь-якого тутешнього власника кінного транспорту.

… На дверях висіла табличка: «Відчинено». Каїров легко штовхнув двері. Вони пішли всередину, відчиняючись світлою кімнатою, обшитою деревом, з верстатом уздовж стіни й мольбертом біля вікна, ліворуч од входу. В центрі кімнати стояла Вікторія Шатрова в бриджах і оранжевій куртці спортивного крою. Руки на стегнах широко розставлені. Не звертаючи уваги на Каїрова, вона продовжувала робити гімнастику, енергійно повертаючи тулуб то в той, то в інший бік.

— Мій покійний приятель полковник Ованесов казав, що людина — це передусім система м'язів. І що життя — це не карти й навіть не жінки, а передусім — рух.

Каїров просто так, пригадавши пораду Боровицького, назвав прізвище Ованесова. Зрештою, це дуже поширене прізвище.

— Що ж завадило вашому приятелеві дожити до ста років?

Вікторія припинила гімнастику. Дихала вона глибоко, але рівно. Обличчя її було свіже, рожеве.

— Зустріч, — відповів Каїров. І посміхнувся так, як мав усміхнутися чоловік кавказького походження до жінки, яка йому подобається.

«Напевно, я переграю, — подумав він. — Чи так повинен поводитися власник чайхани з міста Баку? Може, навпаки, треба більше пихи? Адже їй належить на мені заробити. Я їй платитиму…»

Однак Вікторія дивилася на нього не як на замовника. Це було зрозуміло. Й Каїров пояснив:

— Він зустрівся з кинджалом.

— Романтична… але неприємна зустріч, — іронічно відповіла вона. Додала: — Побережи нас, доле, від цього.

— Побережи, — погодився він.

Вона провела долонею по волоссю, зігнувши при цьому руку якось особливо по-жіночому, наче це був рух із танцю, і продовжувала вивчаюче дивитися на Каїрова. І йому чомусь здалося, що їй приємно бачити його. Він навіть засумнівався, чи треба вигадувати замовлення для неіснуючої чайхани. Чи просто сказати: я побачив вас і прийшов.

— Чим можу бути корисна? — Це була звичайна, завчена фраза. Але в голосі тремтіли смішинки, подзвонювали дзвіночки.

Він підняв руку й зітхнув при цьому наче розгублено. Сказав:

— Можна мені прийти іншим разом?

— Чому ж?

— Взагалі-то я приїжджий.

— Це очевидно, — посміхнулася вона.

Посмішка обнадіяла Каїрова. Свято вірячи в кожне слово, він говорив:

— Я, звичайно, у справі. Але не лише в самій справі…

— У двох, — підказала Вікторія. Вона сіла на край столу й закинула ногу на ногу.

— Ви правильно мене зрозуміли… Я з Баку. В мене там чайхана. Й разом з родичами ми відкриваємо ресторан. Я побачив, які у вашому місті гарні реклами… Й побачив, яка гарна ви…

Вікторія, продовжуючи посміхатися, похитала головою:

— Дві справи не можна робити водночас. Давайте почнемо з основного. Яку ви хочете рекламу?

— Основне якраз навпаки…

— Спасибі за комплімент. — Вона говорила вже без посмішки.

Він зрозумів, що не можна зариватися. Свідомо відобразив на обличчі смуток і навіть маленьку образу. Підійшов до стіни і, позначивши рукою розміри майбутньої реклами, сказав:

— Я хотів би приблизно так… «Шашлики з карачаївського молочного баранчика, саціві, сацебелі та інші туземні й європейські страви, закуски, а також вина кращих фірм! Є умебльовані затишні кабінети. Грає симфонічний оркестр. Усе це можна одержати в щойно відчиненому ресторані-погребі «Булонський ліс».

— «Булонський ліс»! — скептично посміхнулася Вікторія. — В Баку? Може, краще щось східне.

— Східне? — образився Каїров. «Булонський ліс» здавався йому найвишуканішою назвою в світі.

— Звичайно, — не помітила образи Вікторія. — Припустимо, ваш ресторан можна назвати «Лампа Алладіна». Замовити спеціальні лампи. Я зроблю ескіз. Розумієте, в ресторані-погребі — самі лампи. Й ніякої електрики.

— А як же симфонічний оркестр? — спитав Каїров.

— Оркестр? — задумалася Вікторія. — Оркестр. Свічки не підійдуть… Можна розробити маленькі лампи з голубим склом. Підвісити їх до стелі. Й вони будуть над оркестром, як зорі… Я накидаю ескіз інтер'єру. Та для цього мені доведеться поїхати з вами в Баку.

— Заради вашої поїздки я готовий відмовитися від назви «Булонський ліс».

— Ви молодець, — сказала Вікторія. — Я зрозуміла це відразу… Ви де зупинилися?

— У готелі «Ельбрус».

При слові «Ельбрус» Вікторія Шатрова, здається, здригнулася. А може, це лише здалося Каїрову…

Розділ третій

1

Пара над ванною здіймалася помітно, з запахом різким і важким. Фіранки на нікельованих прутах, що ділили ванни в залі водолікарні, світилися зеленкувато, тому що з вулиці в шибки, матові й великі, било яскраве сонце, й стіни, викладені білим кахлем, віддзеркалювали його.

Санітарка, негарна, з пасмами нерозчесаного волосся, що вилізало з-під хустки, сказала Каїрову:

— Дивися на пісочний годинник.

Він кивнув.

Санітарка недбало засмикнула фіранку. Й пішла. Крізь щілину Каїров бачив ріг підвіконня, край батареї парового опалення.

Пісок, кольору натуральної кави, сипався беззвучно тонкою, схожою на голку, цівкою. Каїров занурився у воду по шию, розслабився.

Пригадалися подробиці сьогоднішнього сніданку в буфеті. Буфет при готелі «Ельбрус» був більш ніж скромний. Прилавок і два столики — обидва приставлені до стіни. Так що за кожним з них могло розташуватися тільки три чоловіка. Буфетниця, ввічлива бабуся з обличчям професіональної гувернантки, чемно й спокійно подавала кефір, чай, бутерброди. Суму підраховувала подумки. Не кидала на прилавок копійок, а клала їх у тарілку з жовтими квіточками, трохи вищерблену скраю, клала акуратно й навіть дещо церемонно.

Коли Каїров розрахувався, взяв свою каву і некруте яйце, то побачив, що за столиком, ближче до дверей, сидить учорашній дідок, який бурмотів «аллах екпер», галаслива жінка, його родичка, й троє дітей: двоє на одному стільці, а найменший — у жінки на колінах. За другим столиком допивав чай сивоволосий чоловік, який, очевидно, колись був світським левом і зберіг відбиток цього в рисах свого величавого обличчя.

Каїров спитав:

— Можна?

Сивоволосий поважно кивнув. І басом сказав:

— Прошу. — Він підніс до рота чашку, з насолодою відсьорбнув чаю, прикривши при цьому очі.

У цей час у буфет зайшов сухорлявий чоловік. На ньому були коричневий берет, коричневі штани й оранжева сорочка з засуканими рукавами. Через плече перекинутий ремінь, на якому висіла незачохлена кінокамера.

— Гавриле Олексійовичу, пролетарський привіт! — вигукнув він з порога, привернувши на себе увагу всіх присутніх у буфеті, за винятком дідка, який продовжував незворушно дивитися в ліпну стелю.

Сивоволосий повільно й важко повернув голову, наче шия в нього була гіпсова, сказав:

— Доброго ранку, Олександре Яковичу.

«Кузнецов Олександр Якович, — відновив у пам'яті Каїров, — 1890 року народження, прибув з Москви. Місце роботи: Радкіно. Кімната 38. Так, отже, з кінокамерою Кузнецов. Для своїх років чоловік грунтовно підтоптаний. Треба вважати, що «світський лев» — Сменін Гаврило Олександрович, 1880 року народження, прибув з Сочі. Кімната 33. Сочинською міліцією приватна практика не підтверджена».

— Як ваші успіхи, Олександре Яковичу? — спитав Сменін, коли Кузнецов поставив на стіл свій сніданок і сів поряд.

— Чекаю плівку, — без особливого смутку, навіть з відтінком безтурботності, сказав Кузнецов, розмазуючи ножем масло на м'якій булці. — Що двадцять шостого травня дав з Ростова телеграму в Радкіно. І як у безодню… А погода чудова…

— Тут завжди чудова погода, — тоном, що не допускає заперечень, заявив Сменін.

— У мене інше лихо. З величезними труднощами випросив у Донпостачторгу на десять днів машину для зйомок, а плівки все нема…

Сменін усміхнувся:

— Що Донпостачторг? Організація… Тут у місті є одна чарівна дама з своїм власним «роллс-ройсом». Прямо як у казці. Можу познайомити.

Стріпнувся, заблищав очима Кузнецов:

— Буду вельми вдячний, Гавриле Олексійовичу. Бачив її. Двічі бачив. Проїжджала вона на своїй машині, як амазонка на коні.

— Авжеж… — задоволено пробурмотів Сменін.

Каїров сказав:

— Даруйте мені, будь ласка. Та з вашої розмови я зрозумів, що ви живете тут давно… Як мені краще дістатися до водолікарні?

— Найкраще на візнику, — уважно подивився на нього Сменін, можливо, навіть незадоволений тим, що Каїров увірвав розмову.

— Це на протилежному кінці міста, — добродушно пояснив Кузнецов.

— Дякую, — відповів Каїров і підвівся з-за столу.

Вийшовши з буфету, він якийсь час постояв біля вхідних дверей. Потім, побачивши, що Кузнецов і Сменін залишають буфет, пересік хол і рішуче попрямував під сходи в коридор на чорний хід.

— Громадянине, ви куди? — майже з переляком запитала черговий адміністратор Ксеня Олександрівна Липова. Після нещастя з Поповим вона уважно стежила за цим коридором. — Громадянине…

— У чім справа? — запитав Каїров.

— Туди не можна.

— Чому?

— Це службовий коридор, — пояснила Липова.

Дуже незадоволене обличчя зробив Каїров:

— Мені сказали, що тут можна попрасувати штани.

— Вас увели в оману. Штани можна попрасувати в кравця Зольцмана. Це за рогом, п'ятдесят метрів звідси.

— Ну й готель! — обурився Каїров. — У нас у Баку таких готелів не буває…

— У нас гарний готель, — заперечила Липова. — Ми від тресту «Кавотель» подяку маємо…

— Подяку! — зневажливо махнув рукою Каїров. — Грошей немає у вашого тресту зручності організувати.

— Як немає грошей?! — образилася Липова. — Наш основний капітал двісті сімдесят тисяч карбованців. У нас іще два готелі, крім «Ельбрусу». «Гранд-отель» і «Європа».

— «Європа», — скривився Каїров і повернувся назад.

У холі голосна розмова з Липовою привернула увагу постояльців, серед яких були Кузнецов і Сменін.

Пісок струменів точно й без звуку. У горішній половині годинника його залишалося з сірникову головку.

«Отже, я знаю всіх трьох, — міркував Каїров. — Нахапетов, Сменін, Кузнецов. Але вся річ у тім, що, цілком можливо, ніхто з них не причетний до вбивства Попова. Дантист, якщо він існує, не обов'язково повинен жити в готелі. Він може працювати в комунальному тресті, мати доступ у будь-який з трьох готелів. У тресті працює сорок шість чоловік. Треба буде сказати Салтикову, щоб він узявся за трест. Убивство на грунті ревнощів також виключати не можна».

2

— О! Це ви! — Вікторія трохи відкинула назад голову і поправила волосся таким же граціозним жестом, як й вчора ввечері.

Робітник у фартусі — найімовірніше, осетин — схилився над верстатом, відстругуючи дошку. Стружки падали на підлогу нечутно, тому що рубанок, який бігав туди-сюди, вищав голосно й протяжливо.

— Я цілу ніч думав про наші лампи, — сказав Каїров, протягуючи Вікторії троянди. Їх було три. Й усі білі.

— Дякую, — відповіла Вікторія, приймаючи троянди. — Це дуже славно з вашого боку.

Каїров засоромився.

Вікторія підвелася з-за столу. Й зникла в іншій кімнаті, вхід до якої прикривала чорно-червона портьєра.

Робітник продовжував стругати, не звертаючи на Каїрова жодної уваги. Каїрову нічого не залишалося, як повернутися до нього спиною. Дивитись у вікно на світлу немощену вулицю, на чавунну водопровідну колонку, калюжу навколо неї і схожу на барак одноповерхову будову з вивіскою: «Консервне виробництво, соління огірків і різних маринадів. Г. К. Алоджава».

Вікторія повернулася. Мокрими пальцями вона тримала глиняний глечик, у якому стояли троянди.

— Скільки музикантів буде у вашому симфонічному оркестрі?

Її питання застало Каїрова зненацька.

— Чоловік шість, — сказав він.

Вона засміялася:

— Який же це оркестр?

— Живий. І навіть дуже гарний.

— Ви уявляєте, скільки музикантів мав бути в справжньому симфонічному оркестрі? — Вона поставила квіти на стіл.

— Багато.

— Правильно, — сказала Вікторія. І залишилася стояти поруч, на відстані простягнутої руки.

«Їй, звичайно, вже тридцять, — подумав Каїров. — Або близько того. Дивиться вона впевнено. Розуміє, що розумна й гарна. Посмішка примхлива. До речі, чому б їй не дозволяти собі примх».

— Люба Вікторіє, — сказав Каїров.

— Ви знаєте, як мене звати?! — здивувалася вона.

— Цю таємницю знає усе місто… Люба Вікторіє, я відкрию свій маленький секрет. Симфонічний оркестр — це така ж реклама, як і карачаївський молочний баранчик.

— О! Торговці… Після цього приходь до вас на шашлики!

— Саме вечерю в шашличній я хотів запропонувати на сьогодні. Ми могли б уточнити форму ламп і склад симфонічного оркестру.

— Як вас звати?

— Мірзо Іванович. Можна просто Мірзо…

— Мірзо Іванович краще. — Вона дивилася на нього з усмішкою, яка ще аж ніяк не означала згоди на вечерю. І Каїров розумів, вона оцінює його уважно й причепливо, як могла б оцінювати шубу в крамниці жіночого одягу.

Зітхнувши, вона тихо сказала, трохи примруживши очі:

— Не дуже ви схожі на власника чайхани і ресторану-погреба «Булонський ліс». Але це навіть цікаво…

Каїров мимоволі кинув погляд у бік робітника, який стругав дошку. Вікторія зазначила:

— Він не розуміє по-російському.

— На кого ж я схожий? — Тепер він теж дивився на неї пильно й говорив тихо.

— У нас буде час усе з'ясувати… — запевнила вона. — О восьмій вечора приїздіть по мене на Луначарську вулицю, шість. Візьміть кучера. Після шашличної за кермо я не сідаю. І останнє, не одягайте цього блазенського капелюха. Офіцерську виправку капелюхом не приховаєш.

— Я й не приховую, — образився Каїров. — За своє антипролетарське минуле я відсидів строк од дзвінка до дзвінка. Й сьогодні перед новою владою чистий.

Вона наче не чула його слів. У майстерню зайшло двоє жінок, дуже схожих одна на одну. Цілком можливо, сестри. Вікторія розкрила обійми:

— Руфіна! Сарочка!

— До побачення, — сказав Каїров.

— До зустрічі, — підкреслила Вікторія.

3

Кримінальна справа, порушена міським прокурором з приводу вбивства завгоспа готелю «Ельбрус» Попова Вадима Зотиковича, висіла на Салтикові важким тягарем.

Прокурор, інтелігентний і старий, повчав його сьогодні: — Друга стадія кримінального процесу — попереднє розслідування — повинна являти міні-енциклопедію злочину.

Від «а» до «я». Всі фактичні обставини, всі необхідні докази, які неодмінно стануть потрібними при судовому розборі, повинні бути виявлені саме на другій стадії.

— Я про це здогадуюся, — похмуро сказав Салтиков.

— Цього мало, шановний товаришу. Про майстерність у кінцевому підсумку свідчить результат.

— Ви ж знаєте, водночас цією справою займається і Донський карний розшук.

— Не нам учити, як кажуть, товаришів із краю… Але я пам'ятаю, ще до їхнього приїзду ви висловлювали цікаву версію…

— Убивство на грунті ревнощів.

— Авжеж. Скептичне ставлення до першої версії в наших сферах стало мало не гарним тоном… Тимчасом як в історії криміналістики ой скільки прикладів, коли перша версія була і єдино правильною… У тутешніх краях народ темпераментний, гарячий. Коли ж мова йде про питання честі, тим більше жіночої честі… Тут і кулак, і ніж можуть піти в хід у найнесподіваніший момент…

— Судячи з усього, Попов був убитий кастетом.

— Експертам видніше. В усякім разі, якби це було заплановане вбивство, тіло б довелося шукати довго й, можливо, безрезультатно…

— Можливо, й так, — похмуро погодився Салтиков.

— Шукайте жінку. — Прокурор зробив жест рукою, наче запрошуючи в танок.

… Повернувшись од прокурора, Салтиков за завданням Каїрова подзвонив у Ростов і попросив з'ясувати: чи відправляв 20 травня телеграму в Радкіно громадянин Кузнецов.

Потім він запросив до себе Глотова Федора Максимовича, який чекав у коридорі.

Обличчя у Глотова було трикутне. Широке на чолі, воно крапкою сходилося на підборідді. Нижня губа трохи відвисла, надаючи обличчю виразу здивування і легкого переляку. Однак очі з-під кошлатих брів дивилися нахабно, недовірливо.

Задаючи перші традиційні запитання, Салтиков звернув увагу, що Глотов молодший за Шелепньову. Вона була з 1904 року народження, він — з 1906-го. Салтикову здалося це вершиною аморальності. Його почав дратувати навіть голос допитуваного.

— Ви були знайомі з Поповим Вадимом Зотиковичем? — спитав Салтиков руба.

Глотов, зрозуміло, чекав цього запитання. Відповів не замислюючись:

— Так-так… Я був знайомий з ним. Не любив його. В ніч під Новий рік підбив йому око.

— З якої причини?

— Він, п'яний як чіп, приперся вітати мою дружину.

— Тетяну Шелепньову?

— Тетяну, — кивнув Глотов. На його обличчі блищали намистинки поту.

— Чому ви з нею не розписані? — Це було необов'язкове питання. Та Салтикова — в душі серйозного сім'янина — дратувала неохайна манера відвертого співжиття, що називалося громадянським шлюбом.

— Ми розпишемося, — збентежено пообіцяв Глотов.

І Салтиков повірив йому. Навіть більше того, він повірив у те, що Глотов не вбивав Попова. Підсвідомо відчував.

— Федоре Максимовичу, — Салтиков проказував слова спокійно, безпристрасно, — ви коли востаннє бачили Попова?

— Двадцять восьмого. В день убивства.

— Розкажіть про цю зустріч детальніше.

— Детальніше? — здивувався Глотов.

— Так-так, — ствердив кивком Салтиков.

Глотов захвилювався:

— Я був у нього всього три хвилини. В обід зайшов.

— Час?

— Хвилин п'ять на другу… Я сказав йому, щоб він відстав од Тетяни, бо інакше пику наб'ю.

— Зразу так і сказали? — опустив у чорнильницю перо Салтиков.

— Ні. Там у нього пожилець якийсь був… Ну, а коли він пішов, я й сказав.

— Що за пожилець?

— Не знаю. Літній чоловік. Пикатий такий. І волосся на голові сивою гривою. Він щось у номері замінити хотів. А Попов сказав, що про це знає. Мовляв, адміністратор уже доповідала. А я сказав і пішов.

— Де ви з ним розмовляли? — спитав Салтиков.

Глотов роздратовано відповів:

— У його коморі під сходами.

— Будь ласка, згадайте, що ви робили ввечері двадцять восьмого травня.

— До четвертої дня я був у Комдопомозі. Потім їздив до млина. Він інвалідів обслуговує. Там пробув години півтори. На зворотному шляху взяв квитки в кіно «Гігант». На дев'ятигодинний сеанс. Прийшов додому. Ми з Тетяною повечеряли. Потім пішли в кіно. Повернулись об одинадцятій. Лягли спати.

— Який фільм дивилися?

— «Промінь смерті».

— Хто може підтвердити, що, повернувшись з кіно, ви нікуди не ходили?

— Тетяна.

— А ще хто?

— Не знаю. Напевно, сусідки. Від них нічого не приховаєш.

4

Сменін ішов залою важко, нахиливши плечі вперед, і здавалося, ресторанні столики самі собою розступаються на його шляху, як вода перед пароплавом. Оздоблені міддю світильники шкірилися зі стін індійськими масками, а на естраді, за музикантами, висвітлений червоним і зеленим світлом, гордо спирався на спис вождь племені з пір'ям навкруг голови й скляними сергами у вухах.

— Вождя ми зробили з гіпсу. Власник захотів назвати ресторан «Ельдорадо», — розповідала Вікторія Каїрову. — Мені довелося читати книги про конкістадорів. Я дізналася, що в 1526 році Піссаро, Альмагро і Луке склали угоду в ім'я бога-отця, бога-сина й святого духа й діви Марії… Вони уклали так звану угоду трьох конкістадорів про відкриття й завоювання Перу…

Сменін не крутив головою, не шукав нікого очима. Він узагалі дивився кудись угору, ступав широко, наче степом. Кузнецов, який слідував за ним, хоча і був тонший, гнучкіший, поза всяким сумнівом, фізично відчував тісноту зали, хаотичну розкиданість столів, жорсткість спинок стільців. Він рухався напівбоком, підкреслено намагаючись нікого не зачепити, не потурбувати.

— Збереглася легенда про те, як на березі озера Тітікака одного разу з'явилися чоловік і жінка. Вони були навдивовижу гарні і не дуже схожі на диких, темних людей, що проживали тоді в Перу. Він був сином Сонця. Вона — дочкою Місяця. Його звали Манко Капак, її — Мама Ойльо.

Каїров не сумнівався, що Сменін і Кузнецов підійдуть до їхнього столу. Вікторія сиділа спиною до зали. Вона бачила терасу за відчиненими дзеркальними дверима й шматок ночі, темної і зоряної, яка обтягувала проріз у дверях, наче картина підрамник.

— Манко Капак і Мама Ойльо були брат і сестра. Та не тільки… Вони були ще й чоловік і дружина.

— Хіба таке буває? — спитав Каїров і відпив вино з келиха.

— Я вірю в легенди.

— Правильно, Вікторіє Германівно… Легенди, по суті, то неписана історія. І може, правдивіша, ніж та, яку пишуть! — Сменін здіймався над столом, висував стілець упевнено, наче у себе вдома.

У Каїрова склалося враження, що Кузнецов ховався за спиною Сменіна. Не можна сказати, що вигляд у кінооператора був збентежений чи боязкий, однак безцеремонність товариша, напевне, спантеличувала його.

Каїров вирішив, що йому також не слід радіти з появи непроханої пари, зсунув здивовано брови, уїдливо подивився на Вікторію.

Тільки вмостившись за столом, Сменін побачив Каїрова:

— Приємна зустріч… Ми ж знайомі.

— Ні, — холодно заперечив Каїров. — Ми лише снідали за одним столом.

— А тепер повечеряємо… Якщо ви не заперечуєте.

Не задумуючись, Каїров хотів відповісти, що заперечує. Проте Вікторія випередила його:

— Вечеря носить діловий характер. Господиня за столом я. Прошу вас. — Останні слова стосувалися Кузнецова.

Він ґречно вклонився. Перш ніж сісти, подивився на розсердженого Каїрова й непомітно підморгнув Сменіну.

— Можете нічого не говорити. — Вікторія повернулася до Кузнецова. — Машину оформлю як взяту напрокат. Вам доведеться оплачувати вартість бензину. І крім того, три карбованці на годину. Сюди входить амортизація транспорту й оплата моєї праці як водія.

— До речі, Олександре Яковичу, за офіційними даними, — сказав Сменін, — середня місячна платня робітника Північкавжирмасло — 62 карбованці 63 копійки, а в Північкавспирті — 37 карбованців 91 копійка.

— Радкіно — багата організація, — безпечно посміхнувся Кузнецов, — Я згоден.

— Такі точні цифрові дані дивно чути з вуст лікаря. — Вікторія коротко, примружившись, глянула на Сменіна. Потім звернулася до Каїрова. — Сподіваюся, Мірзо, ви будете джентльменом.

Каїров слухняно кивнув і заходився наливати вино в келихи.

— Цієї весни моїм пацієнтом став бухгалтер Крайового статуправління, — байдуже пояснив Сменін. — Він був закоханий у цифри, як у жінку. З спілкування з ним я, наприклад, дізнався, що минулого року добування лісового матеріалу по краю дорівнювало 120 тисячам кубічних сажнів, а нафти — 137 мільйонам пудів, або 32 процентам усього республіканського видобутку.

— Такі знайомства збагачують, — сказала Вікторія, але сама, очевидно, була переконана в протилежному. Вона раптом утратила до присутніх інтерес і дивилася в бік кухні, де стінка ніби розступилася, утворивши прохід, схожий на щілину.

Каїров також подивився туди. У проході сховався офіціант із підносом, на якому було навалено посуд. Замаячив білим ковпаком кухар, кілька разів затягнувся цигаркою, випустив дим у зал.

Вікторія з жалем сказала:

— Ніколи не спостерігала проходу в кухню з цього боку. Можна сказати, місцеві «Ворота сонця»…

— Краще ворота в рай, — пожартував Кузнецов.

Кухня була навпроти нього, й він добре бачив, куди дивляться Вікторія і Каїров.

— Ні! — заперечила Вікторія. — «Ворота сонця» — це пам'ятник культури стародавніх перуанців тіауанаку. Судячи з описувані., він великий, монолітний… Адже це «Ельдорадо» — тільки стилізація.

Сменін нерухомо дивився на спорожнілу пляшку, вдавалося, не помічав келихів, наповнених вином. Вікторія повернулася до столу, сказала:

— Давайте вип'ємо.

— Треба замовити ще, — запропонував Сменін Кузнецову.

— Хто наш офіціант? — з готовністю запитав оператор.

— Усе вже замовлено, — заспокоїла Вікторія. І підняла гордо підборіддя, наче надала можливість помилуватися своєю шиєю і низкою перлів на ній.

Кузнецов великодушно заявив:

— Витрати сплачує Радкіно.

— Право! — вкрадливо сказала Вікторія. — Якщо чоловік я розмахом, це приємно.

Вона взяла келих, пила вино з задоволенням. А коли випила половину, підвела очі на Каїрова:

— Мірзо, чому б вам не запросити мене до танцю?

Грали фокстрот. Майданчик перед естрадою був малий.

І було так тісно, що, незважаючи на швидкий темп, люди не танцювали, а тільки ворушилися.

— Тут гарно взимку. Зала майже порожня. І з'являється настрій і якийсь інтерес… До життя, до щастя.

Вікторія горнулася до Каїрова. Він відчував її теплоту і запах її волосся.

— Ви незадоволені, Мірзо?

— Навіщо тут ці люди? — спитав він майже ревниво.

— Це вони повинні задати подібне питання.

— Чому?

— А тому, що з Гаврилом Олексійовичем я домовилася про вечерю раніше, ніж з вами.

— Хто він такий?

— Гарна людина. Безнадійно закоханий у мене ось уже два роки.

— Він нетутешній?

— Зрозуміло. Він, здається, з Криму. Вдруге приїздить сюди на води… У нього щось з нирками.

— Нирки вином не лікують.

— Не будьте таким педантом, Мірзо… Івановичу. Він завтра від'їжджає.

— Тепер зрозуміло, для чого я тут, — сказав Каїров, зітхнувши.

— І дуже добре, що зрозуміло. Ви — моя симпатія, моє захоплення, мій мужчина… Вас не влаштовує така роль?

— Роль?

— Не присікуйтесь до слів. Зрештою, все залежить од вас.

«Я ніколи не розумів жінок, — думав Каїров. — Тим часом, може, це нерозуміння саме й є розуміння… Що являє собою Вікторія Шатрова? Про зовнішність питань немає. Легко здогадатися, якою вона була у вісімнадцять-двадцять років і скільки молодих хлопців упадало за нею! Треба гадати, батько її вже тоді був адвокатом. Тож вона вчилася в гімназії, спілкувалася з певним колом людей, що, як я, не чистили черевиків на вулицях Баку. Судячи з її розмови, вона багато читає… Безперечно, людина, що захоплюється. І разом з тим практична, розсудлива. Як вона чітко визначила стосунки з Кузнецовим! Прокат, бензин, амортизація… І мені відвела роль: хочеш радій, хочеш ображайся… Інша річ Сменін… Чомусь не віриться, що він закоханий у неї. Вранці в буфеті він сам пропонував Кузнецову знайомство з чарівною пані — власницею «роллс-ройса». Коханих не пропонують…»

— Ви думаєте про мене? — спитала Вікторія.

— Про вас, — признався він.

— І що ви про мене думаєте?

— Гарне…

— Ні, — докірливо подивилася вона, трохи відсторонившись, щоб бачити його очі, й повторила: — Ні, ви наче щось рахували… Коли людина думає про гарне, у неї зовсім інші лінії шиї і підборіддя. Вони м'які, як ніжний погляд. А ви…

Ви в напруженні. Але приховуєте його під ревнощами до моїх гостей.

— Я взагалі ревнивий, — признався Каїров. — І батько мій був ревнивий, і дід… Але про вас я справді думав гарне… Й мені приємна ваша спостережливість. Правда, я розмірковував… Зарізати мені Кузнецова чи тільки зламати йому двоє-троє ребер?

— Чому Кузнецова? — не без переляку спитала Вікторія, відсторонюючись од Каїрова.

— Адже Сменін завтра від'їздить.

Вона засміялася, пустотливо сказала:

— Коли я була гімназисткою, мені страшенно хотілося, щоб через мене когось зарізали. Проте хлопці обмежувалися розбитими носами та синцями.

— Жаль, — зауважив Каїров.

— Трохи… Зате я рано вийшла заміж. У сімнадцять років. Подружки охнули від заздрощів. Вони б не заздрили, якби знали, що в двадцять два роки я стану вдовою.

Танок закінчився. Натовп густо поповз, розтікаючись у напрямі столиків, відділяючи Вікторію від Каїрова. Між ними опинилися жінка й чоловік. А Вікторія не поверталася. Говорила якісь слова, гадаючи, що Каїров іде слідом. Він спробував наблизитися до неї. Протиснувся було вперед, зачепивши плечем вусатого високого чоловіка. Той сердито глянув на Каїрова:

— Обережніше треба!

— Вибач, дорогий. Хочу пробитися до дами.

— Будь ласка, будь ласка, — відсунувся чоловік, пропускаючи Каїрова. Проте буркотливо побажав: — Будь терплячим, кацо.

Вікторія нарешті помітила, що Каїров одстав, відсторонилася, очікуючи його. Він узяв її за руку, сказав:

— Вибачте.

— Вибачаю.

Вони були однакові на зріст. Вуста їхні опинилися поруч. І поцілунок вийшов, як легкий доторк.

Коли вони поверталися до столу, Каїров спитав:

— Сменін гарний лікар?

— Не знаю… У мене здорові зуби.

Пляшок на столі збільшилося. Час од часу, пригублюючи високу склянку з місцевим червоним вином, Сменін говорив:

— Слабість дедуктивного методу бачиться мені насамперед у тому, що у вчинках і діях людей нерідко зустрічається парадокс. Не випадково в науці під парадоксом розуміють несподіване явище, яке не відповідає звичайним уявленням.

— Чесно кажучи, Гавриле Олексійовичу, — Кузнецов випустив дим з рота, поклав цигарку на край попільнички, керамічної, за кольором і формою схожої на сонце, — я про дедукцію читав тільки в Конан Дойля. Але мені здається, що дедуктивний метод надто популярний і відомий лише тому, що він передбачає глибинне, а не поверхове вивчення явищ…

— Глибинне вивчення! — незадоволено сказав Сменін. — Усе слова… Я можу довести, що, сьорбаючи це вино, здійснюю глибинне вивчення напою.

Сівши за стіл, Вікторія пояснила:

— Не звертайте уваги, Мірзо… Після третього келиха Гаврило Олексійович завжди відчуває потребу в довжелезних міркуваннях на найзагальніші теми.

Сменін погодився:

— Як чуйна натура, Вікторія Гсрманівна вже давно помітила цю мою слабість. А в кого немає слабостей?

Питання залишилося без відповіді. Можливо, заважала музика. Кузнецов підвівся, сказав Вікторії:

— Дозвольте?

Вона дозволила.

— Нам залишається тільки випити, — глибокодумно прорік Сменін. — За ваше здоров'я, Мірзо.

Каїров підняв келих:

— Дякую.

Сменін випив, поморщився:

— Вікторія перервала нашу розмову…

— Вашу, — поправив Каїров.

— Не має значення… — Очевидно, Сменіну було однаково, перед ким висловлювати свої думки. — Я ніколи не погоджуся з тими, хто називає тривіальною фразу: «Життя — кращий учитель». Вона не тривіальна. Вона беззаперечна й безсмертна… Та життя не тільки вчитель. Воно й фантазер. Не знаю, чи відомо вам, але перш ніж у 1810 році заснувати Сюрте — французьку кримінальну поліцію, — Ежен Франсуа Відок був арештантом.

— Звичайним арештантом? — щиро здивувався Каїров.

— Замолоду він був артистом, солдатом, матросом, ляльковиком. Кілька разів тікав з в'язниць. А потім прийшов до властей і сказав, що із злочинним світом може боротися тільки колишній злочинець. Іншими словами, той, хто знає звичаї, закони цього світу. Те, що ми з вами розуміємо під словом «специфіка».

— Але, можливо, в нього було не тільки знання предмета. Але й талант детектива. Різнобарвне життя його було всього-на-всього пошуком справжнього покликання.

— Мабуть, Мірзо, ви маєте сенс. Справжнє покликання здатне творити дива. Шеф поліції Лондона Джон Філдінг, брат письменника Генрі Філдінга, був сліпий. І якщо вірити сучасникам, міг розрізняти три тисячі злочинців за голосами.

Немолодий косоокий офіціант приніс срібне відерце з льодом. І в ньому пляшку шампанського.

Сменін і Каїров обмінялися здивованими поглядами. Офіціант зрозумів. Звернувся до Каїрова:

— Вам прислали шампанське он з-за того столика.

Каїров подивився туди, куди вказував офіціант. За столом усміхався Нахапетов і поряд з ним Валя.

— Я не знаю, як у вас у Баку…

«Звідки йому відомо, що я з Баку? — подумав Каїров. — Могла сказати Вікторія… Звичайно, могла».

— А в нас у Сочі за куроротний сезон скоюються два-три серйозних злочини. Як то: застосування холодної зброї у стані афекту й алкогольного сп'яніння; напад на громадян з метою вилучення коштовностей…

— Ви з карного розшуку? — в очі запитав Каїров.

— Боронь боже! — Сменін аж здригнувся.

Повернулися Вікторія і Кузнецов. Вікторія сказала:

— Може, це й неввічливо, та я повинна вас залишити. Прошу, Мірзо, провести мене.

— А шампанське? — з образою в голосі спитав Сменін.

— Шампанське? Це дуже мило! — посміхнулася Вікторія, напевне думаючи, що Сменін замовив срібне відерце й пляшку на її честі.. — Келих шампанського на дорогу.

5

Місячне світло довгими косими зрізами біліло в прольоті вулиці, зігнутої по краю обриву. За цементним бордюром заввишки по коліна, поцяткованим старими тріщинами, йшли вниз, до кам'яного русла ріки, густі зарості самшиту й держидерева, оплетені гнучким плющем, як павутинням.

Іще нижче починалися сади: айва, персики, слива. Біля самої річки на високих фундаментах стояли будиночки. Від будиночків до вулиці й у сади вели не стежинки, а східці. Кожен з них — дубова дощечка й два міцних дубових кілочки.

Біля будинку Вікторії Каїров відпустив кучера. Вікторія сказала, що їм треба або розстатись, або зайти в будинок хоча б на терасу, тому що вона вже вийшла з того віку, коли можна обніматися біля хвіртки.

— Біля хвіртки добре обніматись у будь-якому віці, — зауважив Каїров.

Однак вони пройшли в сад і піднялися на терасу. З річки тягло запахом холодної води й твані.

Спалахнуло світло. Мошкара закрутилася навкруг лампочки. Старечий голос запитав за дверима:

— Хто там?

— Це я, тату, вимкни, будь ласка, світло.

Тераса захлинулася темрявою, в першу мить щільною, майже непроникною. Потім срібно виступила ріка, позначилася вигином дорога.

Вікторія сіла на поручні, обхопила руками стовп, що підпирав дах, притулилася до нього головою. Тихо зажадала:

— Ну… Розповідайте про себе всю правду.

— Так одразу! Навіщо вона вам?

— Поки що не знаю.

— Це добре, що ви не знаєте.

— Дивний висновок, — з сумнівом зауважила вона.

— Напевно, мені буде потрібний автомобіль, — сказав він, відокремлюючи кожне слово.

— Умови прокату вам відомі, — відповіла вона байдуже. — Що ви ще хочете сказати?

— Що я неодружений. І це правда.

— Цілком можливо. — Вона промовила слова сухо, ніби підкреслюючи, що сімейний стан Каїрова їй байдужий.

— Ви мені подобаєтеся.

— Мірзо, я подобаюся багатьом чоловікам! — Тепер вона говорила з відвертим роздратуванням.

Він відповів ображено:

— Ви хотіли чути правду, я її кажу.

— Вибачте. — Вона відсторонилася від стовпа, зісковзнула з поручнів.

— Подобатися можна по-різному.

— Я вам подобаюся дуже?

— Дуже, — кивнув він. — Ви мені вірите?

— Припустимо…

— Це погана відповідь.

— Це чесна відповідь.

— Спасибі. — Каїров узяв її за плечі. — Я також з вами правдивий і чесний… У мене немає ресторану в Баку. Це був лише привід для знайомства з вами.

— Уявіть, я здогадувалася.

— Не ображайтесь… Але я приїхав сюди зовсім в іншій справі.

— Вам потрібна моя допомога? — спитала вона.

— Ні… У мене чоловіча справа.

— У такому разі ви даремно відпустили тарантас. Ночами тут вулиці темні й порожні. А до «Ельбрусу» далеко.

— Нічого. Недарма кажуть, що закоханим і п'яним допомагає доля.

6

З вікна було видно задня подвір'я, поділене тінню від роту готелю до сарая, в якому зберігалися меблі, переважно старі, що вимагали ремонту. Відразу за сараєм починалася гора — кущами й дрібними деревами, осипом грунту, що спух біло, круто.

Подвір'ям у затіненій його частині йшла людина. Йшла, не крадучись, але обережно, й кроки були — як стримане дихання.

Дантист дивився з-за штори. Людина, поза всяким сумнівом, прямувала до дверей чорного ходу.

Північ дихала свіжо. Вітер несильний, але помітний, торкався листя. В небі з'явилися хмари. Вони пливли швидко, немов кудись поспішали.

Там, унизу, людина зупинилася біля дверей і, здається, смикнула ручку. З хвилину вона не рухалася. Можливо, дослухалася. Потім рішуче пішла до рогу будинку.

Коли людина опинилась у смузі світла, Дантист упізнав Каїрова.

Десь далеко, на дорозі, дзвеніти дзвіночки й співали цигани.

7

— Мірзо, поїхали в гори!

Каїров тепер не сумнівався: за дверима був власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.

— Зурабе, це ти? — про всяк випадок запитав Каїров.

— І не сам. Відкривай швидше й подивися, хто зі мною!

Від Зураба пахло вином, і очі виблискували з хмільною лукавістю — поряд у коридорі стояли три молоді циганки й циган з гітарою, у бузковій сорочці навипуск, перехопленій поясом з китицями.

Каїров похапцем прочинив двері. Сказав у щілину:

— Вибачте. Мені треба вдягнутися.

— Вибачаємо. І ждемо тебе біля під'їзду.

На сходовій площадці Зураб сказав циганам:

— Одна мить… Дожену.

Повернувся. Зайшов у номер Каїрова. Той, одягаючи піджака, запитав:

— Що сталося?

— Салтиков передав термінове повідомлення з Ростова, — абсолютно тверезим голосом відповів Зураб і поклав на стіл зігнутий удвічі конверт. — Я пішов. Ми ждемо тебе внизу.

— Може, мені не обов'язково їхати з вами?

— Обов'язково. По-перше, ми все одно розбудили весь готель. По-друге, образяться мої друзі, а співають вони дивовижно…

Залишившись на самоті, Каїров одкрив конверт.

«Телефонограма з ДОНУГРО

Терміново

Каїрову

На додаток до наявних відомостей повідомляю, що з листів дружини осавула Кратова Валентина Єремійовича стало відоме її прізвище: Шатрова Вікторія Германівна. Уродженка міста Сєверокавказька. Рік народження 1898-й. Соціальне походження — з дворян. Можливе прізвище Дантиста Розумовський. У листі від 16 липня 1917 року є фраза: «Ввечері Філарет грав на роялі Шопена. Однак з нього такий же музикант, як з Розумовського дантист».

Вважаю доцільним з'ясувати, чи не проживає Шатрова або хто-небудь із її родичів у Сєверокавказьку. Перевірити громадян на прізвище Розумовський.

Про хід операції прошу повідомляти щодоби.

Боровицъкий».

Іще в конверті Каїров знайшов записку від Салтикова:

«Москва підтверджує відправлення телеграми в Радкіно 26 травня».

Каїров зачинив за собою двері номера. Сходами з третього поверху спускався Нахапетов. Побачивши Каїрова, підняв руку для привітання:

— Ви ще не спите, Мірзо Івановичу?

— Друзі не дозволяють.

— Гарні друзі. — Нахапетов зупинився, несподівано дивно подивився на Каїрова, блиснув фіксою.

— Мірзо Івановичу, я хотів порадитися з вами… В одній справі.

— Зараз? — здивувався Каїров.

— Ні-ні… Час терпить.

— Тоді давайте вдень.

— Ближче до вечора, — підказав Нахапетов.

— Можна до вечора, — погодився Каїров, згадавши, що на запит щодо особи Нахапетова Майкоп не дав жодної відповіді.

Розділ четвертий

1

Тридцять вісім — сама по собі, звичайно, невелика цифра. Та якщо до неї додати слово «років», тоді, напевно, буде половина життя, а може, й більше. Це вже як пощастить!

Каїров вірив у своє везіння. Вірив спокійно, розсудливо, з гідністю сміливої, досвідченої людини, яка бачила на своєму віку всякого — й гарного, й поганого, — знала ціну ризику, впевненості, сміливості. В його біографії не було нічого виняткового. Швидше навпаки, вона була характерною для багатьох людей того покоління. 1899 рік — учень шевця в місті Баку, 1903 рік — юнга на шхуні «Вознесение», 1917 рік — більшовик-червоногвардієць, 1920 рік — служба в розвідвідділі 9-ї армії, 1921 рік — старший слідчий воєнного трибуналу Туркестанського фронту… Була й інша робота. В Донугро він приїхав після спеціальних юридичних курсів.

На курсах лекції читали серйозні фахівці, приїжджали керівники кабінетів судової експертизи з Харкова, Києва, Одеси. Практичні заняття, які викладало саме життя, оснащалися теорією, як шхуна вітрилами, міцними, надійними, тому що плавання могло виявитися штормовим і далеким.

Безумовно, знання, отримані на лекціях, були важливі й цінні. Залишалося лише правильно застосовувати їх на практиці.

Тоді в Ростові вони з Боровицьким вирішили, що Каїров поїде в Сєверокавказьк під своїм прізвищем. Біографічна легенда така: в минулому білий офіцер, служив у Добровольчій армії; воював проти червоних і після громадянської війни відбував покарання; тепер живе в Баку, разом з родичами утримує чайхану. Сюди приїхав лікуватися. Приймати мінеральні ванни, дихати гірським повітрям. В адміністративному відділі, тим більше в місцевому карному розшуку, не повинен з'являтися. Зв'язок тримати через шашличну «Роздоріжжя».

Каїров сказав:

— Мені потрібно днів п'ять. Якщо за ці дні вбивця на мене не вийде, то нехай ці дні підуть у рахунок моєї відпустки.

2

Звістка про те, що Вікторія — вдова осавула Кратова, не внесла в справу нічого такого, що подає надію. За даними Салтикова, вона повернулася в Сєверокавказьк у двадцять другому році. Чистою наївністю було припускати, що, знаючи про тайник, вона п'ять років вибирала б момент для заволодіння ним.

Можна припустити інше: Вікторія була знайома з Дантистом. Твердого переконання в цьому немає. Але припустити можна. Й раптом Дантист з'являється тут, у місті. «Роллс-ройс» у місті один. Дантист цілком може побачити й упізнати Вікторію. Проте це зовсім не означає, що вона теж може побачити Дантиста, якщо він цього не захоче. У курортний сезон тут понад сто тисяч жителів.

Отже, якщо Дантист не захоче зустрітися з Вікторією, то в його силах це здійснити.

Однак слід продумати й інший варіант. Дантист зустрічає Вікторію. Вони пізнають одне одного. Як поводитиметься Дантист? Відкриє їй мету приїзду? Чи, навпаки, спробує вивідати: чи відомо Вікторії щось про тайник?

Якщо не відкриє справжньої мети, то Вікторія знову осторонь. Але…

Припустимо, відкриє.

Навіщо? Йому потрібна її допомога? В чому? В транспорті? Але валізу дуже просто покласти у візок, не відкриваючись візникові.

Є й ще один варіант.

Дантист — чиста умовність. Той, справжній Дантист (можливий Розумовський), міг з якоїсь причини розповісти комусь таємницю старої комори, як це зробив осавул Кратов. Тоді нинішній Дантист і Вікторія можуть не знати одне одного й тому не вступати в контакт.

Ні, природно, можливий випадковий контакт чоловіка й жінки. А втім, Розумовський міг відкрити таємницю не обов'язково чоловікові. Забавно, Дантист може виявитися жінкою.

Боровицький у Ростові казав:

— Затримка вбивці завгоспа в цьому разі не тільки факт справедливості, відплати. Тут є ще один цікавий момент. У крадіжці брали участь офіцери: поручик Шавло, осавул Кратов, полковник Ованесов… Можливо, за ними стояла чи стоїть організація… Сам знаєш, скільки їх було! І «Союз відродження», «Національний центр» і «Союз захисту батьківщини й волі»… Ми мусимо зробити все, щоб з цим розібратися. Вкрасти такі коштовності одному, без серйозної підтримки неможливо.

— Тоді чому про це забули? — спитав Каїров.

— Я не Шерлок Холмс… Але одне припущення в мене є. Ящик з коштовностями міг становити недоторканний фонд якоїсь офіцерської організації. Оскільки білий рух єдності не мав, така секретна організація могла існувати вже тоді. В Сєверокавказьку я дізнався, що в дев'ятнадцятому році десь близько двох тижнів у готелі «Ельбрус», колишньому «Гусачку», містився штаб козачої дивізії. Очевидно, тоді й був улаштований тайник. Природно, вся організація про це знати не могла. Й ось один з тих, що знали, найімовірніше, Дантист, став прибирати решту посвячених у таємницю. Він ліквідував Ованесова, Кратова, денщика Василя, може, ще когось… Але Дантист не знав, що все в ящику замінено…

Звичайно, в припущеннях Боровицького не було нічого фантастичного. Але й твердого, перевіреного також нічого не було.

… У крамниці біля базару Каїров купив велику валізу і важкий лом. Поклав лом у валізу. Й приніс у готель. Неподалік од готелю зустрів Сменіна й Кузнецова. Сказав їм:

— Добридень.

Вони відповіли. Здивовано подивилися на велику негарну валізу.

3

Салтиков був збентежений. Дивився на Андрія Зотиковича Попова не кліпаючи, без звичної чіпкості, розгублено, облизуючи пересохлі вуста. Перед ним на столі лежали бронзовий кастет і аркуш з шкільного зошита в косу лінійку, списаний крупно, поспішно.

Андрій Зотикович Попов сидів червоний, спітнілий. Дихав часто, напевно, від швидкої ходи. Його погляд був позначений переляком і навіть благанням про захист і допомогу.

— Ви чого так боїтеся? — спитав нарешті Салтиков.

— Я — ні… — невпевнено запротестував Андрій Зотикович. — Особисто я не боюсь. Але все це неприємно. І, я б навіть сказав, моторошно.

— Моторошно, — погодився Салтиков. Попросив: — Повторіть, будь ласка, де ви все це знайшли. Де й коли?

— Я ж казав… Півгодини тому, — він вийняв з нагрудної кишені золотого годинника, — на ґанку перед власними дверима. Відчиняю двері. Дивлюся: лежить газета, а в неї щось загорнуте. Мені газету «Сєверокавказька правда» завжди в поштову скриньку кладуть. А тут вона на підлозі, під ногами. Я взяв. Відчуваю — вага. Розгорнув. А там, як самі бачите, кастет і лист.

— Ви кому-небудь показували свою знахідку?

— Що ви! Я одразу щодуху до вас. Навіть візника шукати не став. Одразу до вас…

— Правильно зробили, — сказав Салтиков. — Я вас попрошу про цей випадок поки що нікому нічого не розповідати.

— Я розумію. — Андрій Зотикович витер хусткою спітніле чоло. — Ви його впіймаєте?

— Не сумнівайтеся.

Після того, як Попов пішов, Салтиков подзвонив у Комдопомоги й попросив до телефону Глотова Федора Максимовича. Відповіли, що його немає на роботі. На запитання: «І давно?», повагавшись, пояснили: «Другий день». Тоді Салтиков узяв номер телефону начальника відділу кадрів і домовився про зустріч. Через двадцять хвилин він був у Комдопомозі. Дивився особову справу Глотова.

О першій годині дня зустрівся з Каїровим у шашличній Лаїдзе.

Каїров підкинув на долоні кастет, потім уважно прочитав листа.

«Андрію Зотиковичу!

Я знаю, що ви не дуже любили свого брата Вадима. Однак рідна кров — завжди рідна кров. Тому перш ніж зникнути, я хочу признатися вам, що вбив вашого брата Вадима з причини ревнощів, з-за кохання до Тетяни Шелепньової, з якою ваш брат мав зв'язок тривалий час. Убив оцим самим кастетом, що буде прикладений до листа. Мене вже викликали в карний розшук. Другого виклику я ждати не маю наміру. Тому покидаю Сєверокавказьк і краї ці назавжди. Росія, вона велика.

Федір Глотов».

— Почерк його? — спитав Каїров.

— Схожий, — сказав Салтиков, протягуючи Каїрову аркуш паперу. — Я вилучив з особової справи Глотова автобіографію.

Каїров присвиснув, прочитавши документ:

— На експертизу! В Глотова початкова освіта. В автобіографії сім помилок. У листі — жодної.

— Тут слова прості, — зауважив Салтиков.

— А стиль? Однак… Я хочу признатися… Мав зв'язок. Після початкової школи так не пишуть.

— Ідентифікацію почерку можна зробити тільки в Ростові. Це забере не менше тижня.

— Я подзвоню Боровицькому. Попрошу прискорити. Викличте Шелепньову. Поговоріть з нею прискіпливо. Якщо Глотов через неї вбив людину, то не міг би розстатися з нею просто так. Зникнути… Це треба зробити сьогодні. В крайнім разі завтра… Там, у протоколі, фігурує старенька, що прибирала в будинку братів.

— Такмазян?

— Так, Такмазян. Побесідуйте з нею. Старі люди спостережливі.

4

Старенька рухалась і розмовляла з моторністю підлітка. Махала руками, схоплювалася з стільця. Салтикову вже кілька разів доводилося просити її сісти й розмовляти тихіше.

Це була та сама Такмазян, про яку нагадав Салтикову Каїров. Вона жила поруч з будинком убитого завгоспа. Мала ключі від будинку, бо щопонеділка й щочетверга прибирала кімнати, за що одержувала десять карбованців у місяць.

— Зотикович називав мене тітонька Айша. Тітонько Айша, на тобі цукерок! На тобі ключі! Тітонько Айша, ось квиток у кіно. А нащо мені кіно, я його боюся… Гарна була людина Вадим Зотикович… А ось брат його Андрій — свиня. Брудний, усі ганчірки в проявнику… Гарного слова не скаже. Ніс догори… Погана людина!

— Айша Давидівна! — Старенька обтерла губи хусткою, і Салтикову нарешті вдалося задати питання. — Які стосунки були між братами?

— Стосунки? Були стосунки. Один брат, другий брат…

— Я запитую, які були стосунки? Гарні, погані?

— Погані, погані! — задріботіла старенька. — Зовсім погані. Сварилися брати. Вбити погрожували.

— Хто погрожував? — насторожився Салтиков.

— Вадим Зотикович погрожував. І Андрій погрожував. Уб'ю, заріжу. Голову відірву.

— Часто таке бувало?

— Увечері бувало. Ввечері…

— Щовечора?

— Щовечора, щовечора, — переконано говорила старенька. — Й уранці також бувало, й удень бувало… Завжди бувало. Не вищі столу були, а вже билися.

— Зрозуміло. Спасибі.

— Що «спасибі»? У мене троє внуків. Тільки ходити навчилися, вже б'ються.

— Так-так! — усміхнувся Салтиков. — Айша Давидівна, ще одне запитання.

— Запитуй скільки хочеш. На всі відповім, — запевнила старенька, кліпаючи чорними кошлатими віями.

— Останнім часом перед убивством не зустрічалися вам у домі Попова які-небудь незнайомі люди?

— Був, був, був… Зотиковича, значить, у суботу вбили… А перед цим, у четвер, прийшла я прибирати й чула з кімнати Андрія, як Зотикович у себе з чоловіком розмовляє. А потім вони вийшли. Я на терасі була. Обидва вийшли. Чоловік нестарий. Може, черкес, може — осетин. Худий. Із золотим зубом.

— Де зуб? — квапливо спитав Салтиков.

— У роті. В роті…

Салтиков зморщився:

— Я не про це. Вгорі, внизу… Справа, зліва.

Старенька замислилася:

— Не пам'ятаю.

— Про що розмова була?

— Я не прислухалася… Підмітала я. Здається, чоловік про щось просив. А Зотикович голосно відповів, що це дорого буде коштувати. Великі гроші будуть потрібні…

— На терасі вони нічого не говорили?

— Ні. Худий сказав мені: «Здрастуйте». А Зотикович: «Тітонько Айша, я пішов».

5

Салтиков захворів. Його скрутило в робочому кабінеті. Лікар з «швидкої допомоги», яка добре знала начальника карного розшуку, визначила діагноз — загострення виразки — й сказала, що конче потрібна госпіталізація. Салтиков, звичайно, відмовився лягати в лікарню. Дивився мутно, вперто повторював:

— Все минеться… Я знаю краще.

Лікар була сива жінка з сухими довгими пальцями. Говорила старанно, клацаючи вставними зубами, як ножицями:

— Так не можна, товаришу Сал-тиков. Ви людина дер-жав-на.

— Сам знаю, який я! — не дуже ввічливо відповідав Салтиков. — Мені полежати треба годинку… Годинку, й усе!

— Берегти здоров'я тре-ба. Ви не хлопчик.

— Знаю, знаю, — морщився Салтиков.

Незадоволено покрутивши головою і знизавши плечима, лікар поступилася.

… Салтикова привезли додому на службовій машині. Того ж дня його провідав Каїров.

Начальник карного розшуку сидів на ліжку в чорних сатинових трусах і морському тільнику, прикривши ноги ватяною, з клаптиків, ковдрою. Зі спинки стільця звішувалися піджак і штани. Сонце, що попадало крізь шибку, блищало на маленькій блясі ременя, зробленої у формі серця.

— Я вранці неодмінно буду, Мірзо Івановичу. Слово тверде. Я цю Шелепньову на дев'яту п'ятнадцять викликав… Я до неї підхід знайду. Вона від мене нічого не сховає.

— Гаразд, гаразд, — сказав Каїров. — Про Шелепньову зараз не думай. Тобі, товаришу Салтиков, треба підлікуватися. Грунтовно. А отже, треба подумати про своє здоров'я. Шелепньову в крайньому разі я візьму на себе. І взагалі, в лист Глотова не вірю. Чи не написав його сам Андрій Зотикович Попов?

— Попов?

Каїров розвів руками:

— Ні, я не стверджую. Я думаю так… Припустимо, Глотов убив Вадима Попова. Навіщо йому признаватися в злочині братові вбитого? Навіщо залишати серйозний доказ? Простіше поїхати потайки. Шукай вітра в полі.

— Потрібно ждати висновку фахівців-графологів, — підтягнувши ковдру, сказав Салтиков. — Раптом Глотов псих. Од психа можна ждати будь-яких вчинків.

— До речі, треба з'ясувати, чи не перебуває він на обліку в психіатрів, — нагадав Каїров. По паузі сказав: — Якщо лист підроблено, то й дитині ясно, що тільки вбивця зацікавлений у тому, щоб підставити слідству Глотова.

— Правильно, — кивнув Салтиков, однак тут же зауважив: — З іншого боку, невже вбивця такий дурний, що нездатен міркувати так само, як ми.

— Ні. Він не дурний. Він розуміє, що така версія спаде нам на думку. Та версію треба перевірити. А на перевірку потрібний час. Отже, він хоче виграти час. Який?

Салтиков потер підборіддя, на якому виступала руда щетина, подався уперед так, що панцирна сітка під ним скрипнула. Сказав:

— Треба посилити нагляд у готелі.

— З цим теж треба бути надзвичайно обережними. А раптом він відчує, що нагляд є. Як тоді бути?

6

Фотомайстерня А. З. Попова містилася біля входу на базар. Це була фанерна будка, втиснута між палаткою і приймальним пунктом вторинної сировини, біля якого запряжений у візок віслюк байдуже жував сіно. Слабкий вітер ліниво розгойдував картонний щит, що звисав з дерева. На картоні в кілька рядів були наклеєні фотографії, деякі з них привертали увагу блакитним небом і зеленими деревами, недбало розфарбованими пензлем.

Фотограф Попов, у бурій фланелевій сорочці з засуканими рукавами, сидів біля входу на табуретці, розбирав довгий дерев'яний штатив з потемнілими латунними затискувачами.

— Добридень, — сказав Каїров.

Попов підняв очі, подивився на Каїрова, оцінююче сказав:

— Портрет, документ? Шість на дев'ять, дев'ять на дванадцять? Чи накажете три на чотири?

— Коли будуть готові? — спитав Каїров.

— Через дві години. — Попов підвівся, притулив штатив до стіни. Вийняв з кишені золотого годинника на товстому золотому ланцюжку. Уточнив: — Можна через півтори.

— Ні, — відповів Каїров. — Через півтори мені не треба. Я прийду по фотографії завтра вранці.

— Як накажете. Можна й завтра вранці.

— Квитанція буде?

Попов здивовано розвів руками:

— Розпорядження фінорганів — для нас закон.

— У такому разі треба сфотографуватися.

Попов розчинив перед ним двері:

— Рекомендую формат дев'ять на дванадцять. Англійський папір бромпортрет.

— Гаразд, — погодився Каїров, — нехай буде англійський. Гуляти так гуляти.

… Після процедури фотографування Попов виписав Каїрову квитанцію. Мірзо Іванович уважно прочитав її і заховав у кишеню.

Наступного ранку Каїров дарма ждав, коли відкриється фотографія Попова. Якщо вірити оголошенню про години роботи, вона мала відкриватись о восьмій. Однак і о дев'ятій, і о десятій на дверях висів замок.

О пів на одинадцяту з'ясувалося, що Андрій Зотикович Попов повісився в себе вдома в одежній шафі, не залишивши ні листа, ні записки…

Годиною раніше прибиральниця, яка підмітала в готелі «Ельбрус» за сходами біля чорного ходу, звернула увагу на рештки сміття у вигляді сухої глини й іржі, наче навмисне висипаних під стіною. Як жінка сварлива й дратівна, вона у брутальній формі висловила своє незадоволення черговому адміністратору Липовій.

Співробітник карного розшуку, що був присутній у холі готелю, чув цю розмову. Він негайно подзвонив Салтикову. Однак начальника на місці не виявилося.

Телефонна розмова з Салтиковим відбулася тільки о третій годині дня. Салтиков запитав, чи ціла кладка. Кладка була ціла. Відповідь співробітника заспокоїла Салтикова. Й він не надав факту необхідного значення.

7

Кінний екіпаж зупинився біля шашличної «Роздоріжжя». Каїров легко зістрибнув на бруківку. Кинув погляд на двох молодих хлопців в однакових картатих костюмах і двох сміхотливих дівчат, на морозивника, який котив перед собою фіолетового візка. Подивився на далекий пік гори, трохи розмитий у згасаючому небі, й зайшов до шашличної.

Зураб Лаїдзе зустрів гостя усмішкою, якою зустрічав усіх дорогих гостей. Провів до окремого кабінету за опудалом ведмедя. Голосно сказав:

— Дорогий Мірзо, ось меню! Вибирай що хочеш. Усе екстра-клас.

У меню був укладений запис сьогоднішньої розмови Салтикова з Шелепньовою.

На першій сторінці червоним олівцем був підкреслений такий текст:

«Відповідь. Ні, ми з Федором не сварилися. Він нікуди не збирався виїжджати. Йому подобалося це місто. Напередодні ми віднесли в кравецьку майстерню пальто Федора, щоб перелицювати. Вранці, як завжди, разом пішли на роботу. Він просив зробити на вечерю вареників з вишнями. Більш я його не бачила».

На третій сторінці були виділені такі рядки:

«Відповідь. Я, звичайно, не знаю про всі знайомства Федора. На роботі він міг зустрічатися з різними людьми. До нас додому ніхто не приходив. Щоправда, був один такий випадок. Федір повернувся додому занепокоєний: до нього біля пошти підійшов якийсь чоловік, пожалівся на короткозорість і попросив підписати адресу на конверті. Федір зайшов з ним на пошту. Щось насторожило його в цій людині. А що — не знаю.

Запитання: Коли це було?

Відповідь: Днів три або чотири тому. Точно не пам'ятаю.

Запитання: На яку адресу направлявся лист?

Відповідь: У Ростов. Про адресу Федір не говорив.

Запитання: Як виглядала ця людина?

Відповідь: Інтелігентно».

8

МЕДИЧНИЙ ВИСНОВОК

про смерть Попова Андрія Зотиковича

Смерть сталася внаслідок удушення між другою та третьою годинами ночі 21 червня 1927 року. Сліди зажиттєвого походження, виявлені в ділянці грудної клітки й гомілки ніг, свідчать про те, що А. З. Попов був прив'язаний мотузкою до ліжка й підданий катуванням шляхом уведення голок під нігті правої і лівої кистей, припіканням правої і лівої п'ят.

Задушення, очевидно, подушкою чи іншим м'яким предметом здійснено, коли А. З. Попов перебував у горизонтальному положенні. Вивчення розміщення і характер трупних плям, порушення трупного заклякання дозволяють зробити висновок, що труп був переміщений і підвішений.

В організмі виявлено наявність алкоголю, достатнього для середнього ступеня сп'яніння.

9

— Ну, механіки, міркуйте, — сказав Каїров.

Була глибока ніч, тиша. Співробітники карного розшуку стояли під сходами зі свічками в руках. Жовте неяскраве світло Погойдувалося, наче на воді. По краю цегляної кладки, оштукатуреної кілька років тому, зверху донизу чорніла тріщина, пряма й вузька, наче розрізана ножем.

— Тепер ясно, за що вбили завгоспа Попова. — Каїров повернувся до Салтикова. — Стінка розсувна. Й Попов знав секрет.

Один із співробітників з чорним, остриженим під бокс волоссям, сказав:

— Механізм повороту може бути вмонтований тільки в сходи. Більше його ніде не сховаєш.

Він підняв свічку, вільною рукою торкнувся болта, що ледве виглядав з бетонного отвору. Обережно потягнув на себе. Болт не рухався.

— Спробуй розвернути, — порадив Салтиков.

Порада виявилася слушною. Болт легко піддався праворуч, потім униз. І в міру того, як болт виходив із бетону, цегляна кладка розверталася, поскиглюючи, як цуценя.

На обличчі Каїрова з'явився вираз сумної іронії, коли він побачив ящик з зсунутою набік кришкою, обривки паперу та іржаву праску. Навіть при світлі свічок легко було здогадатися, що стіна розбиралася з боку столярної майстерні й недавно була закладена.

— Проґавили, — похмуро признався Салтиков.

— Треба пошукати відбитки пальців, — нагадав Каїров і пішов у хол.

Адміністратор Липова була за конторкою, де стояли телефон і гасова лампа. Каїров запитав:

— Скажіть, а столяр ваш досі хворий?

— Так. Але одужує. З лікарні виписали.

— Як його прізвище?

— Пантелєєв.

— В останні дні ніхто не цікавився його адресою?

Липова здригнулася:

— Сьогодні запитували. Десь близько дванадцятої дня.

— Хто?

— По телефону. Голос чоловічий.

— Ви дали адресу?

Липова кивнула:

— Вулиця Станична, шість.

Задзвонив телефон. Липова зняла трубку:

— Готель. Одну хвилинку. — Вона опустила трубку. Сказала чомусь пошепки: — Товариша Салтикова.

Салтиков прийшов швидко. Черговий по міському управлінню міліції прочитав йому телефонограму з Ростова. Мова йшла про ідентифікацію почерку Глотова:

«Результати аналізу часткових ознак почерку автобіографії і листа, а також аналіз індивідуальної сукупності ознак дозволили прийти до конкретного висновку, що автобіографія і лист написані різними людьми. Збіг деяких ознак почерку в листі й автобіографії може бути віднесено за рахунок умисної варіаційності почерку чи обумовлено випадковою схожістю».

— Цього й треба було чекати, — неголосно сказав Каїров. — Відправ людину на Станичну, шість. Треба перевірити, чи живий столяр Пантелєєв. І поспостерігати за його будинком.

— Оце негайно? — кисло спитав Салтиков.

— Так, — кивнув Каїров. — Не виключено, що ми вже спізнилися.

10

Було тепло, але дощ ішов холодний. Кисті рук хотілося наховати в кишені, ввіткнутися обличчям у щось сухе, м'яке. Каламутний струмок, звиваючись і пінячись, біг униз лівобіч вулиці, лизав край тротуару.

Каїров побачив слово «Каси» й тільки потім назву кінотеатру по верху видовженої, схожої на сарай будови: «Радкіно № 2».

Десь мала бути афіша. Проте дощ лив такий густий, що дальній край кінотеатру розпливався, наче в тумані. Приміщення перед касами, досить просторе, виявилося заповненим людьми, що знайшли тут, як і Каїров, сховище від дощу. Люди розмовляли, багато хто курив.

За відчиненими дверима в дощових бульбашках сіріла вулиця. Розкотисто гуркотів грім. Коли-не-коли проїжджали візники. На жаль, з пасажирами. Вільного — жодного.

Дощ застав Каїрова на вулиці Кооперації, біля художньої майстерні, що навпроти водопровідної колонки. Ще здалеку, тільки вийшовши на цю вулицю, Каїров побачив, що «роллс-ройса» біля майстерні немає. Він, звичайно, зрозумів: Вікторія відсутня. Та, можливо, в майстерні є хтось інший, хто зможе відповісти, коли повернеться Шатрова чи де можна її знайти. Ні. У вікні майстерні біліла табличка з написом «Зачинено». Каїров кілька разів смикнув за дверну ручку. Безрезультатно. Двері не піддавалися.

Отут і вперіщив дощ. Навідліг. Як ударив…

Та-та-та-та… Гуркіт грому — наче перекати канонади. Луна поміж горами довга-довга.

— Я гори люблю. Кавказ люблю, — сказав сьогодні Нахапетов. — Мені без Кавказу буде важко.

… Салтиков уранці повідомив, що Майкоп нарешті підтвердив особу Нахапетова. 28 років. Заготівник агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Проживає в місті Майкопі, по вулиці Леніна… Все збігається.

У Нахапетова свої проблеми. Багато планів. Валя — дівчина, з якою він тут, — чиясь наречена. З великими зусиллями вона втекла від жениха. Нахапетов кілька днів чекав її. Потім їздив у Майкоп, щоб підтримати дівчину, переконати… За суворими гірськими звичаями, в них можуть виникнути серйозні неприємності. Дуже серйозні… Не можна їм у Майкоп вертатися. Спочатку Нахапетов хотів у Сєверокавказьку залишитися. Майстерню модельного взуття відкрити. Завгосп Попов, який усі ходи й виходи знав, обіцяв допомогти йому. Але казав, що це буде дорого коштувати. Нахапетову гроші обіцяв дядько. Проте значно менше, ніж треба було для майстерні… Нещастя з Поповим завадило довести справу до кінця. До того ж дядько сказав, що Сєверокавказьк дуже близько від Майкопа. Й тоді Нахапетов подумав про Баку.

Каїров запитав:

— Звідки ви дізналися, що я з Баку?

— Від ваших друзів.

— Яких?

— Тих, з якими ви були в ресторані «Ельдорадо».

— Зрозуміло, — сказав Каїров. І порадив: — Рафаїле Оскаровичу, Баку теж близько. На вашому місці я б поїхав куди-небудь на Донбас чи Волгу… Чи в Москву.

Отоді Нахапетов і сказав про свою любов до гір. Каїров похитав головою:

— Я думав, що Валю ви любите більше, ніж гори. Це той випадок, коли вибирати не доводиться.

— Ви праві, Мірзо Івановичу, — сказав Нахапетов. — Я послухаюсь вашої поради. Як тільки я побачив вас, одразу повірив, що зустріч з вами принесе удачу.

— Я буду радий…

Каїров промовляв ці слова, а сам думав про столяра Пантелєєва, якого знову відвезли в лікарню і Дантист не встиг навідатися до нього. В будинку столяра залишили співробітника. За версією, вибудованою Каїровим, Дантист неодмінно повинен зайти на Станичну, шість.

Версія проста.

Дантист не збирається довго затримуватися в місті. Для того, щоб роздобути ящик або його вміст, йому необхідно кілька днів. Чотири-п'ять. Але твердих, надійних. З цією метою він знешкоджує Глотова й підкидає фальшивого листа фотографу Попову. Дантист не сумнівається, що фотограф повідомить про лист у карний розшук і розслідування справи на якийсь час піде хибним шляхом.

Однак, одкривши тайник, він бачить перед собою ящик, набитий мотлохом, розгублюється. Він помічає, що тайник відкривали з боку столярної майстерні. Хто це міг зробити? Перша відповідь — завгосп Попов, який багато років працював тут, займався ремонтом приміщення. Але завгосп мертвий. Однак у нього є рідний брат. Між братами могло не бути таємниць. Тим більше у фотографа Попова золотий кишеньковий годинник явно старої роботи. Чи не з ящика він? Ось чому фотографа Попова, перш ніж задушити, катували.

«Хто ще міг відкрити?» — міркує Дантист. І друга відповідь напрошується сама по собі: столяр Пантелєєв. Отже, Дантист буде ждати, коли Пантелєєв повернеться додому, тому що катувати людину в міській лікарні неможливо.

11

Через годину дощ ущух. Небо, як і раніше, було обкладене хмарами. Все тонуло в сутінках, наметених сіро, густо. Пахло мокрою глиною, корою, димарями, тому що печі стояли майже в кожному дворі під навісами, мазані й побілені, з каструлями й сковорідками на конфорках. То тут, то там було чути стукіт сокири, тріск дров, собачий гавкіт, людський гамір. Лише двір Шатрових дивував похмурою тишею і темним будинком з зачиненими віконницями. Будинок виглядав непривітно й запущено, наче в ньому вже давно не жили.

Каїров підійшов до хвіртки. Вона виявилася закритою на внутрішній замок. Мокрі дошки давили товщиною, масивністю. В лівому верхньому розі хвіртки чорнів проріз і проглядалося облізле слово «пошта».

Дощ тепер падав рідкими поодинокими краплями. Каїров вийняв блокнот. Написав:

«Вікторіє Германівно! Мені треба терміново поговорити з вами у дуже важливій справі. Ввечері я чекатиму вас у себе в готелі. Мірзо».

Він просунув записку в проріз. Подивився навсібіч. Вулиця була порожня. Однак у Каїрова виникло відчуття, що хтось спостерігає за ним. Дорога, як і вчора увечері, вигиналась по краю обрива круто. Там, де виступала вперед схожа на півострів гора, починалася інша вулиця, одна з центральних. І до неї був іще один шлях, короткий, низом.

Для цього вузьким провулком треба було дійти до річки. Нижня дорога була пряма, як лінійка. Це добре проглядалося з того місця, де стояв Каїров.

Дощ міг знову ринути щохвилини. Поміркувавши, Каїров вирішив скоротити дорогу. Провулок, весь у камінні і бруківці, був схожий на широку трубу, обабіч затиснуту чагарями й деревами, верхівки яких часто змикалися, затуляли небо. Вода стікала вниз вузьким каламутним струмком, і Каїров весь час дивився під ноги, боячись посковзнутися. І все-таки черевик ковзнув по сірій бруківці, що своїм виглядом і розмірами дозволяла розраховувати на її стійкість. Каїров утратив рівновагу і, падаючи, вхопився за віття ліщини. Цієї миті щось просвистіло в нього над головою. Лежачи на боці, він побачив, як із стовбура кремезного дуба, що ріс метрів за два нижче по провулку, стирчить ніж, здригаючись, наче залізнична рейка, по якій щойно пройшов поїзд.

Каїров різко обернувся. Побачив угорі на дорозі силует людини, що промайнула зі швидкістю спалаху.

Підвівшись, Каїров витягнув із дерева ніж, попередньо обмотавши його ручку носовою хусточкою. Держак був зі старої кістки. З кожного боку по чотири мідних клепки ромбоподібної форми.

Каїров глянув на годинник. Стрілки показували 6 годин 11 хвилин.

Угорі провулка з'явилися дві жінки. Перша несла порожню плетену корзинку. Коли вони порівнялися з ним, Каїров запитай, чи по бачили вони чоловіка в темному. Вони заперечливо похитали головою. Каїров пішов угору.

Вулиця так само була порожня. Але в глибині двору навпроти грали діти. Вони грали у схованки. Тонкий, трохи плаксивий голос хлопчика вигукував: «Раз, два, три, чотири, п'ять! Я іду шукать!»

Каїров повернувся до хвіртки будинку Шатрових. Як і кілька хвилин тому, вона була зачинена. Ставши на носки, Каїров перекинув руку через хвіртку, намацав кришку поштової скриньки. Відкрив її. Обнишпорив скриньку пальцями. Записки там не було.

… Дощ знову ринув з силою лавини. Але Каїров уже встиг дістатися до шашличної «Роздоріжжя». Там він випив склянку вина, яке носило гучну назву «Сан-Ремо». Переговорив про щось із господарем. Той знайшов йому візника. Й Каїров поїхав у готель.

Коли він проходив через хол, зустрів біля сходів Сменіна. В руках у того були валіза й портфель. Сменін багатозначно сказав:

— Прощавайте. Та нехай не покине вас удача.

— Спасибі, — подякував Каїров.

Він прийшов у свою кімнату. Ввімкнувши електрику, зрозумів, що за його відсутності хтось тут побував. Прибиральниця? Навряд. Вона приходила вранці, коли Каїров снідав у буфеті.

Розділ п'ятий

1

Машина гула рівно. Вікторія без напруги тримала темне, що давно втратило блиск, кермо. Інколи оберталася на якусь мить до Каїрова, невизначено посміхалася.

Сірий світанок клаптями туману піднімався з ущелин, заслонюючись од дороги кущами й віттям, ще глянцево чорними, без півтонів, якими були щедро позначені хмари, вигнані на синьо-голубе пасовисько. Неквапно і байдуже вони поскубували вершину гори, світлу й трохи позолочену, схожу на спілу розламану диню.

Між ущелиною і дорогою по схилу, окутаному в м'яку тінь, високими фундаментами ступали вгору будиночки під гострими дранковими крівлямн, заклично заливався пастуший ріжок, ремиґали воли.

— Часом мені хочеться покинути все, — сказала Вікторія, — втекти в гори. Стати дружиною пастуха. Й жити до ста двадцяти років.

— Чи не забагато?

— У горах живуть довго.

— Що ж заважає здійснити цю голубу мрію?

— Різне. — Вікторія прикрила вії, гальмуючи, бо з-за каштана, що ріс на крутому повороті дороги, що збігала вниз, з'явився віз з дровами, який повільно тягли двоє коней. — В тому числі й такі товариші, як ти.

— Дивна відповідь…

Вікторія кивнула. Без смутку, без посмішки. Цілком спокійно визнавала дивність відповіді.

Вона вломилася в номер, тільки-но почало займатися на світ. Енергійна, ділова. Дивилася на заспане обличчя Каїрова й не могла приховати посмішки.

— Вибач, Мірзо, але твою записку я знайшла тільки вранці. Батько поклав її на мій письмовий стіл. А я повернулася вчора втомлена як чорт. І зразу впала в ліжко… Одягайсь, я зачекаю тебе в холі. Їдьмо.

— Розумію, розумію, — нудотно повторював він, дещо ошелешений наполегливістю і стрімкістю. Все-таки здогадався спитати: — Куди їдьмо?

— Яка різниця! — безпечно відповіла вона. — Потім дізнаєшся.

… Дорога піднімалася вгору густими петлями, дуже гарними здалеку. Скеляста стіна, що простягалася далеко праворуч, раптом почала зменшуватися.

— Дивись уважно, — сказала Вікторія. — Ми в'їжджаємо на перевал. За хвилину, Мірзо, побачиш море.

Воно плигнуло знизу. Зависло, як повітряна куля. Величезна. Сіро-зеленувата. Здавалось, її можна дістати, простягнувши руку.

Лінія берега не проглядалась. Її прикривали покатисті вершини гір, що бурими східцями спускалися до моря. Білі рисочки кораблів були розкидані, як полиски. Над трьома з них кучерявилися неширокі чорні пасемка диму.

— Зупини машину, — попросив Каїров.

Вона виконала його прохання, повернулася, притулившись плечем до жовтої шкіри сидіння. Він узяв у долоні її обличчя і міцно поцілував у вуста.

— Божевільний! — тихо здивувалася вона.

Він кивнув. Вона сказала:

— Я прощаю тебе. Схоже, ти ніколи раніше не бачив моря.

— З такої висоти — так.

— Тоді все зрозуміло. — Вона зняла гальмо. Дорога повільно поповзла назустріч. Погана, що ніколи не бачила асфальту, дорога.

2

Вона дала сигнали: два коротких і один довгий. Залізна брама, непрониклива, як скриня, відчинилася перед машиною. Неквапно. Спочатку права половина, потім ліва. Доріжка від брами, на яку воші виїхали, не була викладена камінням. Рідка, невисока трава росла поміж неглибокими коліями, помітними в сухій глині.

Старий, що відчинив браму, був зовсім лисий, пишні сивуваті вуса здавалися приклеєними до його сухого маленького обличчя. Примружившись, він стояв майже виструнчившись і нерухомо дивився на Вікторію, усім своїм виглядом висловлюючи шанобливий переляк. Величезні платани, що росли в саду, кидали довкола себе густу тінь. І Каїров відчув, що повітря тут, звичайно, вологіше, ніж на дорозі.

Десь поряд жебоніла вода. Попереду за деревами біліла глуха стіна кам'яного будинку.

— Ну! — Вікторія вже вийшла з машини й стояла перед старим, трохи розставивши ноги, руки на стегнах, як одного разу в себе в майстерні.

— З благополучним прибуттям, — дуже чітко, по-військовому привітав старий.

— Готуй сніданок. І якнайситніший! — Вікторія кивнула Каїрову, мовляв, можна виходити.

Коли він вийшов, старий перестав мружитись. Дивився гострими, холодними очима.

— Це мій друг, — сказала Вікторія. — Звати його Мірзо. Він великий начальник.

— Здрастуйте, товаришу начальник, — приосанився старий.

— Добридень, дорогий, — відповів Каїров. І пішов услід за Вікторією.

Вона йшла широко, по-хазяйськи озираючи сад. Зупинилася біля басейну, викладеного камінням і схожого на серп молодого місяця. Присіла, попробувала рукою воду. Вода збігала керамічним жолобом. Од джерела, що було тут же в саду, але трохи вище.

— Гарна, — сказала Вікторія, стріпнувши мокрими пальцями.

— Холодна?

— Якраз. Я вмиваюся тут, коли буває дуже жарко.

За басейном був майданчик. На майданчик спускалися дерев'яні сходи, старі, що вели на широку терасу, обвиту дрібними дикими трояндами, яскраво-червоними і білими.

— Куди ми потрапили? — спитав Каїров.

— На мою дачу.

— А старий?

— Він доглядає сад. До речі, більше байдикує, ніж доглядає. Він живе тут на першому поверсі, поруч з кухнею. Він і його стара. Колись це був будинок мого діда. Вони завжди служили в діда.

— Чому ти назвала мене великим начальником?

Вона глянула на Каїрова з викликом. Сміхотливі очі її звузились і видовжились, а обличчя на хвильку застигло, наче не обличчя, а маска. Потім вона стріпнула головою, повела плечима. Оранжева кофта натягнулася, відзначивши опуклість грудей. Здригнулася жилка на довгій шиї. Вікторія сказала:

— Хафізу дев'яносто років. Життя було до нього суворим. І він твердо повірив — гарною людиною може бути тільки начальник… Нам треба піднятися сходами.

Вона трималася рукою за поручень, нетерпляче постукувала фарбованим нігтем по старому, вимитому дощами дереву.

Каїров пішов. Східці під ним не рипіли, а зітхали. Коли піднявся на терасу, глянув назад. Думав, що Вікторія так і залишилася внизу.

Ні. Вона стояла поруч. Значить, у неї була нечутна, м'яка хода. Трохи театрально вона показала рукою на двері. Сказала:

— Ласкаво прошу.

Каїров зайшов у будинок. Темнуватий передпокій, просторий і порожній, зустрів його запахами лаку й фарби. Двостулкові двері, у верхній половині своїй засклені, були відчинені, ранок голубів на товстих ромбоподібних шибках, оздоблених позеленілою міддю. За передпокоєм відкривалася довга кімната з трьома широкими незавішеними вікнами. На протилежній стіні і в простінках між вікнами висіли картини. Це були полотна, розписані олією, натягнуті на підрамники. Очевидно, вони належали пензлю одного автора, й автор цей був пейзажистом. Каїров побачив перевал і дорогу, якою вони щойно їхали, віслюка й арбу біля будинку, глибоку ущелину, вершини гір, що тонули в хмарах…

— Це полотна мого покійного дідуся. Є рішення місцевих властей організувати тут будинок-музей… — Вікторія замислилася, потім сказала: — Тоді я попрощаюся зі своєю майстернею. І стану доглядачем. Буду виписувати з Ростова книги з мистецтва, ждати поштаря, кімнати в будинку стануть називатися залами і я буду водити по будинку екскурсантів. Розповідати їм про прекрасне, вічне. — Вона стріпнула головою, наче позбувалася мари. — Ні-ні… Це станеться пізніше. Не сьогодні…

Вона м'яко повернулася на каблуках, пішла в інший кінець кімнати, де за портьєрою виявилися вузькі двері.

«Про що все-таки вона думає зараз? — міркував Каїров, простуючи за Вікторією. — Не для того ж вона везла мене в таку далечінь, щоб показати картини свого дідуся. Вона щось знає, чи здогадується, чи просто демонструє жіночий характер. Може, розумніше було б з мого боку вдати хворого й відмовитися від поїздки… Такі речі важко передбачити наперед».

Вікторія повернулася, вуста її ледве здригалися, вона дивилася так, наче просила вибачення. Браунінг лежав у задній кишені штанів. Каїров одсунув полу піджака. Вікторія вгадала жест.

— Ні-ні! — Очі її затуманились, як холодні ущелини. — Тут ти в безпеці.

Каїров відчув, що в нього пересохло в роті, а язик став шершавим, нездатним промовляти слова. Вона простягла йому руку й пірнула між портьєрами. Плюш торкнувся його обличчя, обдав застарілою пилюгою. Двері рипнули сипло, голосом прокуреним, незадоволеним.

«Простакуватий я для такої роботи», — подумав Каїров, ступаючи в яскраве світло.

3

Салтиков заснув пізно. Проспав годин три. Прокинувся з відчуттям, наче щось збудило його. За вікнами, нещільно прикритими фіранками, вгадувався ранній світанок. Шибки блищали темно, сіро, наче змочений водою асфальт. У кімнаті було тихо й задумливо. Салтиков підвівся з ліжка й пішов до вікна, щоб відчинити раму чи кватирку. Килим на підлозі лежав м'який, пухнастий. Нагороджений ним був Салтиков до свята Першого травня, як було сказано в наказі: «За добру роботу й успішні результати по ліквідації злочинницького світу». Як холостяк, Салтиков не став вішати килим на стіну, щоб не зав'язнути в болоті міщанства, а кинув на підлогу. Й задоволено ходив по ньому босоніж.

Не дійшовши до вікна два-три метри, Салтиков почув скрипіння мостин під чиїмись обережними кроками. Салтиков блискавично повернувся… Ні. Скрипіння проникало в кімнату з-за вікна.

Не торкаючись фіранки й намагаючись опинитися на такій відстані від шибки, щоб його не помітили з вулиці, він вдивився у вікно. Проглядалася частина двору, здичавілі кущі самшиту, доріжка між ними, ріг будинку, за яким тягнулися сараї з перекошеними дверима, ґанок з трьома прогнилими східцями.

На ґанку, переступаючи з ноги на ногу, курив власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.

Салтиков підійшов до столу, де поряд з тарілками стояв телефон. Підняв трубку. Зітхнув. Усе ясно: телефон не працював.

Повернувши ключ у замку, Салтиков одчинив двері. Сказав:

— Привіт, Зурабе. Чого сторожиш мене? Злодюжки не стануть брати кімнату начальника карного розшуку. В місті будинки і багатші є.

— Про килим забув, — бадьоро відповів Зураб, зятягся цигаркою, кинув на стежку.

— Що сталося? — запитав Салтиков, зачиняючи за ним двері.

— Телефон у тебе не працює.

— Я їм сьогодні скандал улаштую! — пообіцяв гаряче Салтиков.

Зураб махнув рукою:

— Їм не скандал потрібен, ти апаратуру їм нову влаштуй.

— Для цього інші люди є! — незадоволено заперечив Салтиков. — Що в тебе?

— Викрала вона його прямо з-під самого мого носа. Посадила в машину й покотила в бік перевалу.

— Мабуть, у будинок свого діда. Вона часто туди їздить. Треба б додзвонитися в місцеве відділення.

— Пробують хлопці… Та це не все. О першій ночі невідомий громадянин подзвонив черговому й попередив, що в готелі «Ельбрус» прожинає член таємної монархічної організації офіцерів Мірзо Каїров, який прибув у місто з терористичною метою.

Салтиков узяв кухоль, націдив із чайника води. Відпив і тільки після цього сказав:

— Ясно. Каїров заважає Дантисту. Вчорашня спроба вбивства виявилася невдалою. Тоді Дантист вирішив здати Каїрова нам. Звідси висновок — сьогоднішня поїздка на перевал не загрожує життю Каїрова. Тоді б не було дзвінка.

Зураб заперечив:

— Дзвінок може бути звичайною страховкою. Якщо не пристрілять його по дорозі, тоді нехай забирають власті…

4

Дивлячись пильно й твердо, Каїров процитував:

— Увечері Філарет грав на роялі Шопена, однак з нього такий же музикант, як з Розумовського дантист.

Вікторія не одразу згадала рядки свого листа. Ні, текст був їй знайомий. Але те, що саме ці слова вона писала в листі до Валентина, зразу не спало їй на думку. Вона звела на Каїрова сині очі, сказала начеб із ввічливості:

— Продовжуйте.

— Я запам'ятав тільки це. Листів було багато. Ціла пачка.

— Продовжуйте, — повторила вона тепер уже тремтливим голосом.

— Чому Розумовський отримав кличку Дантист?

— Ах ось що, — сказала вона майже байдуже, подивилася в свою тарілку, взяла стебельце кінзи, вертіла ним поміж пальців.

Каїров розумів: байдужість дається їй нелегко, й зараз вона швидко розмірковує, що відповісти і як поводитися далі.

— Розумовський, коли був юнаком, провів кілька років з батьками в Індії. — Вікторія говорила повільно, відокремлюючи слово від слова короткими, але підкресленими паузами. Так учителька читає в школі диктант. — У Петербурзі Розумовський стверджував, що один індус, мандруючий лікар, навчив його виривати зуби пальцями, причому без болі і крові. Якось на бенкеті в одного з членів нашої компанії зламався зуб, і Розумовському була надана можливість продемонструвати своє вміння. Проте він схибив. Відтоді за ним закріпилося жартівливе прізвисько Дантист.

— Розкажіть мені про нього детальніше.

— Ні! — Вікторія знову звела очі на Каїрова, погляд її був утомлений, спустошений. — Я мало його знала. Якийсь час перед війною він часто приходив до нас на Фонтанку. Але Валентинові це не подобалося. Він ревнував мене до Розумовського. Він узагалі був ревнивий… Якийсь час вони служили разом. Потім Розумовський утік з Врангелем… Решту вам відомо краще ніж мені.

«Дивно, — думав Каїров. — Значить, вона вважає, що я втік разом з Врангелем. Як же я опинився тут? З якою метою? З метою стежити за Розумовський? Вона вважає, що нас послали сюди одні й ті ж люди…»

Вікторія сказала:

— Ви знали мого чоловіка? Як він загинув?

Каїров впиняв з гаманця лист денщика Василя, передав Вікторії.

«… Я поклявся на хресті, що знайду його речі. Вони заховані в підвалі готелю, за сходами. Речі в дерев'яному ящику з трьома сургучевими печатками. Цінності величезної, навіть не можна сказати якої. Про них знав полковник Ованесов, але він мертвий вже як місяць. Знав іще Дантист. Дуже, небезпечна людина. Кратов сказав мені, що Дантист убив його і Ованесова з-за того ящика…»

В міру того, як Вікторія читала лист, обличчя її блідло.

Засклена веранда вигнулася навколо них підковоподібним ліхтарем. Кілька стулок було відчинено, й прохолодне, пропахле каштанами повітря вривалооя з саду, підштовхуване вітром.

— Лист не закінчений, — глухо сказала Вікторія.

— Дантист убив денщика Василя.

— Він уб'є і вас.

— Якщо ви мені допоможете, цього не станеться.

Вікторія закурила. Згадала:

— Ованесов був веселою людиною. Навіщо ви зразу виклали мені, що дружили з ним?

— Хотів довести цей почесний факт до вашого відома.

— Я так і зрозуміла… — Вона зітхнула важко, затулила обличчя долонею, може, не хотіла, щоб він бачив її сльози.

Він не побачив. Коли Вікторія відняла долоню, обличчя її було сухе й суворе.

— Я допоможу вам, — сказала вона. Ще чверть години тому вони були на «ти».

— Спасибі.

Вона поморщилася:

— Пусте. Наша поїздка здійснена з цією метою. Після того, як батько попросив мене показати вас, я зрозуміла, що вам загрожує небезпека.

— Навіщо я вашому батькові? — здивувався Каїров.

— Ні. Йому ви не потрібні. Про це просив Дантист. Його цікавило, чи не зустрічав вас батько в дев'ятнадцятому році, коли в готелі стояв штаб дивізії… Пам'ятаєте, ви проводжали мене з «Ельдорадо»? Ми піднялися на терасу. Й спалахнуло світло. Я сказала: «Це я, тату. Вимкни, будь ласка, світло».

— Пам'ятаю, — відповів Каїров.

— Батько тоді роздивився вас. Він сказав Дантисту, що ніколи не зустрічався з вами раніше.

— Цікаво. Звідки ж мені загрожує небезпека?

— Боже! До чого ж ти дурний! — Вікторія з відчаєм подивилася на Каїрова: — Розумовський упевнений, що тебе прислали стежити за ним. Він боїться тебе. Боїться!

— Йому не треба було вбивати завгоспа.

— Це він? — злякано запитала вона. — Я про це здогадувалась. Але мовчала.

— Убивство завгоспа ускладнило проведення операції. Цілком ясно, що ведеться розслідування.

— Так, ведеться. Батько розповідав. Міліція схильна вірити, що вбивство здійснено через ревність.

— «Схильна вірити»… Це ще не доказ.

— Звичайно, — погодилася вона. — Я не знаю планів Дантиста. Але думаю, якщо денщик пише правду і в ящику коштовності, а не секретні списки організації, то з ними Дантист не розстанеться. Кров буде пролито.

— Він веде мову про списки?

— Так. Але батько не вірить. Документи такого характеру за умов гострої потреби спалюють.

«Безумовно, — міркував Каїров, — вона вважає, що мені відоме прізвище Дантиста, під яким він живе в Сєверокавказьку. Сменін чи Кузнецов? Напевне, хтось із них двох… От дідько! Прямо запитати небезпечно. Раптом замкнеться, насторожиться».

— Мірзо, ти мені вибач. Я думала, ми поживемо тут у тиші два-три дні, а потім я відвезу тебе на роз'їзд. І ти поїдеш… світ за очі… Захочеш знайти мене, напишеш. Я така дурна, що готова поїхати за тобою на край світу.

— Чому ж дурна?

— Не будемо! — Вона стріпнула головою, не маючи бажання слухати жодних заперечень. — Розумієш, я хотіла переждати… Стати осторонь. Але… після всього того, про що я дізналася з листа денщика, плани мої змінилися. Я відвезу тебе на роз'їзд сьогодні ж, зараз, а сама повернусь у Сєверокавказьк. Дантист повинен розплатитися за все.

— Він і так розплатиться! — запевнив Каїров. — У нього погані документи.

— Так, — погодилася вона. Досадливо сказала: — Це ж треба бути таким ідіотом, щоб видавати себе за кінооператора, не вміючи тримати в руках навіть фотоапарат.

5

Схоже, в кінці вулиці було весілля. Молоді хлопці — черкеси — танцювали, утворивши коло від огорожі до огорожі. А баяніст, звісивши чуба на спітніле засмагле чоло, грав весело й дрібно-дрібно…

Перестиглі ягоди чорної шовковиці падали, розбивались об землю, залишаючи сліди, схожі на чорнильні плями. Небо над деревами вже синіло. Наступав вечір.

Каїров ішов у карний розшук до Салтикова. Відкрито, не таючись. Бо справу було зроблено. Особистість Дантиста встановлена. Решта — все, що мало статися, — належало до категорії спритності й професійного вміння. Безумовно, злочинця належало взяти, не привертаючи громадської уваги.

Вікторія вмовляла його їхати до роз'їзду. Каїров не відкрився їй. Він лише сказав, що почуття обов'язку наказує йому повернутися в Сєверокавказьк. Вона подивилася на нього пильно-пильно. І зробила висновок, що він справжній мужчина.

Тоді він поміркував і поділився побоюванням:

— Адже за мною також можуть стежити. Хто такий Сменін?

Вона заспокоїла:

— Не хвилюйся, я знаю його багато років. Він спекулює медикаментами. І навіть запевняє, що одного разу прийде в прокуратуру повинитися…

Черговий міліціонер, побачивши на посвідченні слово «Донугро», з повагою взяв під козирок.

На обличчі Салтикова Каїров не побачив здивування. Воно було настільки заклопотаним, що Каїров на якусь хвильку вирішив: начальник карного розшуку не впізнає його.

— Товаришу Салтиков, я відчуваю, що у вас знову печія. І все одно запрошую до шашличної «Роздоріжжя», щоб відзначити мій від'їзд. І нашу спільну удачу…

— Удачу? — спитав Салтиков тоскно.

— Цілком правильно, — відповів Каїров. — Ти не помилився… Давай кілька чоловік. І за годину в цих стінах ти побачиш Дантиста.

— Хто він?

— Кінооператор Кузнецов.

— Справді? — винувато закліпав Салтиков. — Так я й думав.

Салтиков звівся на носки. Дістав патрон лампочки й повернув на ньому білу головку вимикача. Лампочка загорілася. Салтиков похмуро сказав:

— Кузнецов убитий. На думку лікаря, вбивство відбулося вчора, між сьомою і дев'ятою годинами вечора. Труп знайдено сьогодні о пів на одинадцяту дня біля кладок, за млином.

6

Вікторія розпізнала труп.

Морг був у підвалі з товстими кам'яними стінами, на яких виднілися іржаві патьоки й сірі плями плісняви. Салтиков затис у кулаці пляшечку з нашатирним спиртом. Але спирт Вікторії не знадобився. Вона трималася суворо й спокійно. Глянула на тіло мигцем, без жалю. Сказала:

— Я знала цю людину до революції під прізвищем Розумовський. Нині він носив прізвище Кузнецов.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Учора. Ввечері він попросив довезти його до кустарного млина. Ну того, що біля кладок.

— Навіщо?

— У нього там було ділове побачення.

— З ким?

— Я не запитувала. — Вікторія повернулась і пішла на вихід.

— Хвилинку, — сказав Салтиков. — А які стосунки були у вас з убитим?

— Він за мною упадав, — відповіла вона, не зупиняючись. Біля дверей додала: — Природно, як був живий.

7

ТЕЛЕГРАМА

«Донугро — Каїрову

Фотографію чаші упізнав власник ювелірної крамниці Перельман. Майже рік тому подібну чашу просив оцінити невідомий чоловік. Перельман сказав, що оскільки не торгує антикваріатом, то може оцінити лише вартість золота й коштовного каміння. За запропоновану ціну одна тисяча двісті карбованців невідомий продати чашу відмовився. Показану фотографію І. Н. Строкіна власник крамниці не розпізнав.

Повідомляю прикмети невідомого. Вік — на вигляд 60 років. Тип обличчя європейський. Ріст високий. Статура атлетична. Жестикуляція вказівна. Постава пряма, голова відкинута назад. Волосся сиве. Міміка розвинута. При розмові часто закушує губу, піднімає брови. Голос — середній дискант, чистий.

Особливі прикмети: короткі вуса у формі щіточки, вузька, клиноподібна борода. Носить пенсне.

Нагадую, особливі прикмети збігаються з показаннями І. Н. Строкіна від 14 серпня 1926 р. (с. 11).

Не можна виключати, що невідомий зазнав бандитського нападу з боку І. Н. Строкіна. Оскільки заяви про пограбування не надходило, можна передбачити два варіанти: 1. Невідомий пограбований і вбитий; 2. Невідомий має підстави не повідомляти про пограбування.

Прошу приділити особливу увагу вдові осавула Кратова В. Г. Шатровій.

Боровицький»

8

У бурій темряві голосно загорланив півень. Крик різонув ніч навскоси, потонув у шумі ріки. Молодик висвітлював бруківку й стулки відчиненого вікна.

— Я ніколи не надіялася, що лихо буде обминати мене, — задумано промовила Вікторія. — Я самовпевнено вважала, що можу обминути його сама.

— Про це не варто жаліти, — відповів Каїров.

Вікторія перехопила його погляд, усміхнулася досадно:

— Я не жалію… Я не розумію. Нарешті, я не вірю в те, що людина безпорадна перед долею.

— Людина не живе сама по собі. Їй не дають цього робити інші, — із зумисною відчайдушністю пояснив Каїров.

— Тому що вона слаба, — повернулася до нього Вікторія.

— Слаба людина, сильна людина — це, звичайно, різні поняття. Але та й друга здатна виявити себе лише за певних обставин. Обставини ж рідко залежать од нас. Їх породжують причини. А наше бажання — всього лиш одна з причин.

Промайнула за вікном прольотка. Білі коні несли її галопом. Шарудіння шин і цокотіння копит були такі голосні, що заглушали голос річки. Річка затихла, ніби прислухалася.

— Це все зрозуміло, — здавленим голосом відповіла Вікторія. Вона сердилася. — Це все плаває на поверхні, як двічі по два — чотири. А якщо двічі по два — п'ять? Ти розумієш мене, Мірзо?

Мірзо не розумів.

— На тобі тягарем лежить твоє дворянське минуле, — пояснив він. — Ти хочеш дивитися на життя збоку, а відчувати себе в його гущі.

Вона подивилася на нього з цікавістю. Відвернулася, нічого не сказавши. Він також відвернувся, підставивши обличчя скупому світлу настільної лампи. Закінчив думку, можливо, переконуючи самого себе:

— Скільки два на два не множ, п'ять не вийде.

— Усе може вийти, Мірзо! — вперто відповіла вона. — Розумієш, усе-все…

— Що ти говориш?! — Каїров навіть почервонів од обурення.

— Життя, воно все-таки кругле, як м'яч.

Каїров примружив очі. Перекреслив обличчя рисочками, що з'єдналися біля перенісся.

— Це жіноча логіка кругла, як м'яч. А життя, воно форми не має. Воно від землі до землі.

— Фатум смерті! — схопилася Вікторія. Пройшла через кімнату. Зупинилася біля дзеркала. Поправила в кришталевій вазі, що мерехтіла, квіти, які Каїров подарував їй. Обернулась: — І ми ходимо під ним по землі, наче засуджені.

— Я розумію, — втомлено сказав Каїров, — це страшно. Але ж зробити нічого не можна.

Вона повернулася на диван. Узяла його долоню в свої долоні. Дивилася мудро й ніжно, наче він був маленький-маленький хлопчик.

— Говори, говори! — попросив він.

— Якщо зробити нічого не можна, тоді й нічого не можна вимагати. Ні порядності, ні відданості, ні вірності, ні ласки. Тоді батька ні за що судити. Яка різниця, де лежали ці коштовності — в Ермітажі чи в тумбі письмового столу?

— Коштовності — факт державної крадіжки, — заперечив Каїров.

— Украдені вони були не в Радянської держави, а у проклятого, загниваючого… Щодо Розумовського… Цей професійний убивця заслуговував смерті за будь-якого ладу…

— Але мене теж хотіли вбити, — нагадав Каїров.

— Отепер ми підійшли до головного! — зраділа вона. — Випадково в тебе не влучили, схибили. Тобто докладали зусиль, мали бажаний… Не вийшло. А людина ти гарна. І хочеш жити.

— Хочу, — признався Каїров.

— Тим більше… Отже, ти вживав і вживатимеш певних дій, щоб зберегти своє життя.

— Не тільки своє.

— Через професію. Те ж саме робить лікар. І ти, й він утручаєтесь у фатум, при цьому часом отримуючи перемоги. До речі, перемоги очевидні. Ліквідована банда, ліквідована холера… Але подумай, а хіба дроворуб не впливає на факт існування людини, забезпечуючи його теплом, селянин хлібом, кравець одягом?.. І так далі. Тому якщо доля і є, то їй з людиною теж нелегко доводиться… Ти вибач мені за довгі й нудні розмірковування, але я впевнена, що нас з тобою розділяє не стіна, а стіночка. Й через неї можна переступити…

9

З службової записки Каїрова:

«…23 червня, в четвер, о 19-й годині 20 хвилин, нами був затриманий громадянин Шатров Герман Петрович, чиї прикмети збігалися з останньою телефонограмою Донугро. Затримання відбулося в шашличній «Роздоріжжя», куди він на наше прохання був запрошений своєю дочкою громадянкою Шатровою В. Г. Дізнавшись про спосіб убивства Розумовського — Кузнецова, гр. Шатрова пізнала ніж, яким він був убитий, а також пізнала ніж, який 17 червня кидали в мене. Вона сказала, що батько її, гр. Шатров, уже багато років займається метанням ножів, для чого в підвалі будинку по вул. Луначарського обладнаний спеціальний тир.

Обшук у будинку гр. Шатрова підтвердив наявність тиру й ножів, але жодних інших доказів знайдено не було.

На питання, чому не було заяви про пограбування в 1926 році, гр. Шатров відповів, що його ніколи не грабували.

Тоді я сказав, що чаша в нас і нам усе відомо про вбивство поручика Шавло. Після цього гр. Шатров захвилювався. Нам стало ясно, що ми на правильному шляху.

Високу свідомість і громадянський обов'язок, незважаючи на своє буржуазне походження, виявила гр. Шатрова В. Г. Вона припустила, що скарби треба шукати на дачі в тумбі письмового столу, ключ од якого постійно зберігається у гр. Шатрова Г. П.

Припущення гр. Шатрової В. Г. виявилося правильним. У тумбі столу справді знайшли предмети художньої цінності.

Після чого гр. Шатров Г. П. дав показання. Він підтвердив, що йому вдалося підмінити вміст ящика, коли його зять осавул Кратов разом зі своїми друзями, серед яких був і Розумовський, квартирував у нього кілька днів у липні 1919 року. Він стверджує, що не знає, чи це була група змовників, чи якихось інших контрреволюціонерів, але припускає, що всі ці люди складали якусь єдину групу, яка люто ненавиділа робітничо-селянську владу.

Гр. Шатров Г. П. стверджує, що не знав, у якому місці згодом був захований ящик, але здогадувався, що це десь у готелі чи біля нього. Він також стверджує, ніби не знав поручика Шавло. А в Петрограді був лише кілька днів у дочки, повертаючись із госпіталю.

Гр. Шатров Г. П. підтверджує факт пограбування його в 1926 році, 11 липня, в м. Ростові-на-Дону, біля школи для дорослих ім. Профінтерну. Під час пограбування в нього було забрано золоту чашу й 87 крб. грошей.

Гр. Шатров Г. П. стверджує, що зі слів Розумовського знав: документи на ім'я Кузнецова Розумовський дістав у Ростові й попередив, що не може ними довго користуватися.

На думку гр. Шатрова Г. П., завгосп готелю «Ельбрус» Попов убитий Розумовським.

У неділю 29 травня Розумовський зайшов до Шатрова занепокоєний. Він попросив, якщо буде необхідність, підтвердити його алібі в ніч на 29 травня. Більше нічого з цього питання гр. Шатров Г. П. повідомити не може.

Оскільки під час огляду речей Розумовського знайдено золотий кишеньковий годинник, що належав фотографу А. Попову, й конверт, підписаний Ф. Глотовим, можна, без сумніву, вважати, що і А. Попов і Ф. Глотов убиті Розумовським. Однак труп Ф. Глотова досі знайти не вдалося.

Гр. Шатров визнав за собою факт убивства Розумовського — Кузнецова й спробу замаху на мене. Разом з тим він заявив, що вважає Розумовського агентом іноземної розвідки, яким вважав і мене.

«У цьому випадку, боячись шантажу, я керувався політичними мотивами, по-своєму захищаючи існуючий лад, — сказав Шатров. — Більше нічого я вам говорити не маю наміру. Слідство у справах іноземних агентів, — заявив далі Шатров, — не входить у компетенцію карного розшуку».

Зі свого боку припускаю, що вбивство Розумовського — Кузнецова гр. Шатров Г. П. здійснив із побоювання, що, виявивши в ящику підміну, Розумовський запідозрить у цьому його, зі всіма наслідками, які звідси випливають.

Замах на мене, цілком імовірно, було здійснено тому, що і Розумовський — Кузнецов, і Шатров Г. П. вважали, нібито я надісланий із-за рубежу контролювати дії Розумовського — Кузнецова».

10

Першим номером трамвая можна було за дванадцять копійок доїхати від вокзалу до Нахічеванського депо. Ранок, сухий, задушливий, насувався на місто. Зорі швидко блякли й танули в світліючому небі. Голосно-голосно в тиші вулиць, які ще спали, кричали галки.

«Донвагаліжко» великими літерами повідомляло про виробництво вагів і ліжок. Товариство «Новий шлях» запрошувало всіх бажаючих у перукарні. На тильній стіні цегляної будови біля булочної Каїров помітив номер свого телефону.

Першим рядком повідомлялося, що «швидка допомога» викликається без номера, потім ішли телефони на випадок пожежі й обвалу будинку.

Четвертий рядок нагадував:

«При нальотах, убивствах, пограбуваннях — тел. 50».

ОСТАННЯ ЗАСІДКА

Земля лежала під інеєм, тонким і трохи сизим від похмурого світанкового неба, навислого над горами. Дорога білою стрічкою розмотувалась уздовж схилу, яким униз, до яру, збігали каштани з широкими безлистими кронами, також вкриті інеєм, але не такі світлі, як дорога.

Попереду на горбку бовваніла садиба. З комина здіймався дим, що його вітер нахиляв до довгого, одягнутого в залізо даху.

Четверо бійців червоного кавалерійського ескадрону — Іван Піддувайло, Семен Лобачов, Борис Кнут, Іван Безпризорний — їхали на конях, неголосно розмовляючи.

— Це той будинок, — сказав Піддувайло. Він був старший групи. — Тут навкруги кілометрів на п'ятнадцять іншого житла немає. Треба заслонити єгереві шлях на південь. Наполохати його пострілом, коли що…

— Правильно, — погодився Кнут. — Якщо він втече у заповідник, тоді кінець. Тоді можна розмотувати онучі й сушити їх на сонечку.

— Чому? — пробурчав Лобачов.

— Тому що Сєверокавказький заповідник він знає краще, ніж ти свої граблі.

— Некультурне порівняння, — втрутився Безпризорний. — Огрубів ти, Борисе. Можна сказати: знає краще, ніж ти свої п'ять пальців.

— Це тобі для віршів культурні порівняння потрібні. А життя на них чхати хотіло. Воно з усякими дружить — і з культурними, і з некультурними.

— Припиніть теревені! — суворо сказав Піддувайло. — Слухайте наказ. Червоноармійці Лобачов і Кнут, ідіть у яр і якомога швидше виходьте он до того кар'єру. Ясно? Ми з Безпризорним підемо прямо в хату…

— Небезпечно, — зауважив Лобачов.

— Все одно гада треба брати. Прикривайте. Борис Кнут і Семен Лобачов злізли з коней.

Був ранній ранок. Віяв різкий вітер. Хмари, кошлаті й сиві, повільно надкушували гори. І гори стояли без вершин, наче люди без шапок. І тиша була білою і трохи солодкою від запаху прілого листя.

Опустивши голову, коні дуже обережно ступали по слизькому листю, під яким дрімав яр. І голе віття чагарників мокро стьобало їх по ногах і по крупах.

— Як ти думаєш, Семене, — запитав Боря Кнут, — у цього старого поганця самогонка є?

— Клопіт у тебе несерйозний, — відповів Лобачов докірливо.

Боря Кнут не збентежився. І не без хвалькуватості заявив:

— Я і сам несерйозний. Таким мене тато з мамою зробили.

— Серед людей живеш.

— Люди різні зустрічаються… Людина, вона, розумієш, Семене, немов кавун. Її ж всередині не видно. Це тільки в пляшці все ясно і прозоро.

— Базіка ти, Борисе… Вже краще що-небудь про коханця розповів би, про жіноче серце…

— Що в кого болить… — усміхнувся Боря Кнут. — Щодо Марії сумніваєшся. А ти плюнь на сумніви. До серця прислухайся. Там і відповідь знайдеш. Тим більше, що не спеціаліст я по жіночій лінії. Жінки кохають гарних і серйозних.

Яр круто йшов угору. Вузьке каміння лежало одне на одному довгими жовтими шарами.

— Нам тут не вибратися з кіньми, — сказав Боря Кнут. — Коней прив'яжемо в яру. Їм тут спокійніше буде і безпечніше. Раптом цей псих стріляти почне. Він птах непростий. Зв'язківцем у банді Козякова був…

Семен Лобачов зітхнув:

— Місця, звичайно, необжиті. І навіть страшні.

— У тім-то й заковика. Як сказав би Піддувайло: «Я тебе бачу, а ти мене ні». Може, старий чорт нас давно на мушці тримає. І наші молоді життя від його фантазії залежать.

… Прив'язавши коней, вони вибралися нагору і, зігнувшись, пішли навпростець до кар'єру. Хата єгеря Вороніна була звідси на відстані півсотні метрів. І вони добре бачили, як Іван Безпризорний, підкинувши гвинтівку, присів за огорожею, а Піддувайло піднявся на ґанок. Він недовго стукав у двері. Йому відчинила жінка в яскравому синьо-червоному фартусі. Він щось сказав їй, а потім вони сховалися в хаті. Невдовзі до хати зайшов Іван Безпризорний. Складалося враження, що Піддувайло покликав його, виглянувши у вікно.

Семен занепокоївся:

— Може, нечисто там! І допомога наша потрібна!

— Не діти вони. Знак подадуть. Вигуком чи пострілом.

— Знаку немає — все спокійно. Так я розумію?

— Правильно розумієш, Семене. Здається, старий хрін без бою здався. Чи дурня клеїть, ягням прикидається.

— Закуримо?

— Не гріх.

Вони не встигли закурити. З хати єгеря Вороніна вийшов Піддувайло. Покликав їх.

— Узяли? — запитав Кнут.

Піддувайло похитав головою:

— Утік. Стара, значить, дружина його бачила, що в ніч він подався. Зібрав харчів, рушницю, патронташ…

— Так, — підтвердила стара, — зібрався, як для великого обходу. Тільки сказав: не жди, а поспішай до дочки у Курганну.

Вона вимовляла слова без страху, але якось злісно, надсилу стримуючи себе.

— Складно дуже говориш, мати, — примружився Боря Кнут. — Наче молитву читаєш. А я скажу: обшукати спочатку будинок треба. Всі закутки, льохи, комори перевірити.

Обличчя старої не здригнулось і погляд не потьмянів. Вона продовжувала говорити швидко. І все так само — з озлобленням. Наче позбавлялася від ваги.

— Воля ваша! Бог свідок, правду кажу! І марудитися з обшуком вам не треба. Сама покажу. Склад тут є. Зі зброєю і припасами. На банду мій хазяїн працював, щоб йому, цариця небесна, шляху не було! Допоможіть мені гірку зрушити.

Гірка з посудом стояла в першій великій кімнаті, яка могла правити і за вітальню, і за передпокій, і за їдальню, і за залу. З цієї кімнати праворуч і ліворуч вело по двоє дверей. Таким чином, у будинку було п'ять кімнат. В одній з них, дё ніжно пахло гарними парфумами, Кнут побачив на зім'ятому ліжку зарубіжну книгу. Й дуже здивувався, хоча й не зрозумів, якою мовою вона написана.

— Чия? — запитав він. — Хто у вашому будинку по-буржуазному читає?

— Анастасія.

— Родичка?

— Сам велів називати її племінницею. Тільки ми ріднею полковникові Козякову не доводимося. Дочка вона його, — відповіла стара.

— Де ж тепер ховається ця Анастасія?

— Пішла. — Хазяйка подивилася на Борю так, що в нього мурашки на спині виступили.

Боря гвинтівку міцніше стиснув. Семенові Лобачову шепнув:

— Ти вийди, посидь біля будинку. А то раптом нас тут, наче кошенят, передавлять. Сумніваюся, що старий чорт далеко втік.

А в цей час Піддувайло й Безцризорний вовтузилися з гіркою. Вона була вмурована в підлогу. Закріплена, очевидно, на гвинтах. І хоча тріщала, але не рухалася.

— Під гіркою лаз до льоху, — наче сичала, говорила стара. — Він мене виганяв, як собаку, коли туди спускався. Та ба, вікна в будинку є.

— Секрет тут якийсь, — сказав Безпризорний.

— Полиці пробуйте. В полицях секрет, — підказала хазяйка.

Тоді Піддувайло звернув увагу, що ребро лівої полиці, другої знизу, замацане й що на полиці ніщо не стоїть. Він штовхнув полицю долонею, і весь лівий нижній відсік поповз у стіну. З чорної пащі льоху війнуло вогкістю.

Стара засвітила гасову лампу. Подала її Іванові Піддувайлу, який уже стояв на драбині, спустившись у льох більше ніж наполовину. Полум'я, вигнувшись, лизало скло, й кіптява піднімалася догори довгою, що розширювалася донизу, доріжкою.

Іван узяв лампу. Тримаючи її над головою, спустився в льох.

Спочатку він мовчав. Напевне, роздивлявся. Потім голосно сказав:

— Хлопці! Під нами ціле багатство.

Боря Кнут вигукнув:

— Іване, я до тебе!

Через кілька секунд він стояв поруч із Піддувайлом у низькому, але широкому льосі. Й рахував уголос:

— Три кулемети. Гвинтівок… Раз, два… Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять чотири гвинтівки. А це, звичайно, гранати. І в ящиках гранати.

— У ящиках патрони, — відповів Піддувайло, що встиг зірвати кришку з одного ящика. Патрони лежали по п'ятнадцять штук у невеликих коробках із промасленого картону. Піддувайло розірвав коробку, й патрони заблищали в нього на долоні.

— Дев'ять ящиків — це багато, — сказав Борис Кнут. — Це тобі не хуліганство. А справжня контра… А я ось одного, Іване, не збагну. Адже тепер не вісімнадцятий рік і не двадцятий… Тридцять третій, можна сказати, своє відтупав. І раптом саботаж. І бандити, як гриби після дощу, повилазили. Ти, Іване, комуніст. Ти і зведи мені кінці з кінцями…

Піддувайло нахмурився, крякнув, кинув патрони в ящик. Сказав Кнуту:

— Підійди поближче. Глянь, якою мовою написано. А ці гарні гвинтівки? Що їх, на Кубані чи в Росії зробили? Здогадуєшся, як вони сюди потрапили?

— Ясно.

— Отож-то й воно… — І Піддувайло показав рукою на темну, обшиту дубом стіну. Тоді, повернувшись обличчям до Бориса, вів далі: — Зерно в цьому. Та кинь ти зерно на кам'яний шлях, і воно загине. А опусти на городі — воно паростки дасть. Ось Кубань і стала городом. Куркульні тут було — хоч греблю гати. Й колективізація для них — ніж до горла! Звичайно, шпигуни різні скористались… А люди бандитів не підтримали. Ось вони й лютують…

Піддувайло різко повернувсь і пішов до драбини. Сказав:

— Візьми лампу.

… Хвилин десять вони проводили військову раду. Обговорювали ситуацію, що склалася і не була передбачена наказом. Стало ясно, що наказ був відданий нашвидкуруч, коли кавалерійський ескадрон вийшов на переслідування банди Козякова. Командир взводу, вже сидячи в сідлі, підкликав до себе Піддувайла й велів узяти трьох бійців і вирушити за кілька десятків кілометрів, щоб затримати єгеря Вороніна. Про те, що єгеря може не бути вдома, піхто не подумав. Знайдений склад боєприпасів і зброї ще більше ускладнював ситуацію. На чотирьох конях вони ніяк не могли відвезти все. З другого боку, цілком можна було припустити, що бандити дуже розраховують на склад. І прийдуть сюди. Це може статись і завтра, і післязавтра… Але може статись і сьогодні, через годину, через дві. Чи на віть через кілька хвилин.

Було прийняте рішення, що здавалося найрозумнішим: коней заховати у стайні єгеря. Семенові Лобачову вирушити в штаб ескадрону. Троє ж — Іван Піддувійло, Борис Кнут, Іван Безпризорний — залишаться в будинку єгеря — в засідці.

Семен Лобачов скочив у сідло…

Піддувайло й Кнут знімали мастило з «максима», якого витягли з льоху. Іван Безпризорний, спостерігач, сидів біля вікна.

Стара сказала:

— Синочки, я вам картоплі наварю. І борошно в мене є. Оладків напекти можу.

— Спасибі, товаришко матусю, — відповів Піддувайло й поцікавився: — Скажіть, як вас звати?

— Мотря Степанівна.

— Спасибі вам, Мотре Степанівно. Ми про вашу гарну турботу командирам доповімо.

Боря Кнут усміхнувся. Пустотливо сказав:

— Нескромне запитання, я це розумію. Але чому це ви на свого дорогенького чоловічка такі сердиті?

— А це вже наша з ним справа…

Мотря Степанівна пішла до печі. Якийсь час ніхто нічого не говорив. І тільки було чути, як брязкали деталі кулемета й гриміла конфорками господиня.

Потім Кнут підморгнув Піддувайлу, кивком голови вказав на Безпризорного:

— Знову Іван вірші пише.

Безпризорний поклав олівець на підвіконня. Відповів:

— Перший рядок придумав: «Засідка» слово жорстоке…»

— Правильно, — погодився Кнут. — Слово таке, що кров'ю від нього пахне, як… Шукаю культурне порівняння. Як із дула порохом.

— Слово звичайне, — відгукнувся Іван Безпризорний. — Тільки дуже старе. Наступить час, і воно помре.

— А хіба слова помирають?

— Звичайно. Тільки не так легко, як люди.

— А я не вірю, — заперечив Кнут. — Що їх, сухоти поїдають?

— Час гірший від сухот. Ось приклад. Ямщик — мертве слово. Тому що немає на Русі ямщиків. Останній, може, вже піввіку, як у землі лежить.

— Отже, колись і остання засідка буде?..

— Виходить, що так.

Боря Кнут обличчям посвітлів, наче небо на світанку:

— Братці, хто знає: раптом наша засідка й є остання!

— Все може бути… Гадати не час, — відповів Безпризорний, вдивляючись у вікно, й з тривогою додав: — Лобачов повернувся.

Вони почули цокання копит у дворі. А ось уже й Лобачов убігає в кімнату:

— Бандити!

— Багато?

— Десятків зо три. За кілометр од яру. Рухаються в нашому напрямі.

Піддувайло випростався. Руки нижче від пояса. Пальці в мастилі.

— Лобачов, миттю ховай коней у стайні. Кулемет на горище. Займаємо кругову оборону. Кнут — північ. Безпризорний — схід. Лобачов — південь. Вони рухаються з заходу. Я зустріну їх кулеметом. Раніше за мене ніхто вогонь не відкриває. Підійдуть близько, зустрічайте гранатами. До бою, товариші. Кнут, допоможи мені затягнути кулемет.

Можливо, обережність і не рідна сестра перемоги. Та все одно вони близької рідні. Й це розуміють бандити. Й без потреби не ризикують.

Вони зосередилися в яру. Вперед послали тільки одного. Й він не йшов, а тюпав дрібно, як побитий пес, наче відчував, що вженуть йому сьогодні поміж кістки кілька грамів свинцю. І життя закінчиться, і страх також… Він був зовсім молодий. Може, років шістнадцяти, може, сімнадцяти. Напевне, куркульський синок… І ось він рухався до будинку єгеря Вороніна з обрізом навпереваги. Й, звичайно, дуже боявся. Він не впав, а гепнувся на землю, коли відчинилися двері й вийшла Мотря Степанівна. А потім, побачивши стару жінку, зметикував, що йому, козакові, не личить лежати перед нею долілиць, підвівся, підтягнув штани й крикнув:

— Тітко! Хазяїн удома?

— Щоб тебе, клятий, дідько забрав разом з моїм хазяїном.

Хлопець осмілішав:

— Тітко! А ти сама?

— Відчепись, нечиста сила… Невже в мої роки коханців приваджувати?

— Ей! — загукав хлопець, повернувшись обличчям до яру, й замахав над головою рукою.

З яру стали вибиратися бандити — й кінні, й піші. Ватагою, наввипередки кинулися до будинку, силкуючись обігнати один одного, щоб розжитися поживою.

Іван Піддувайло дуже здивувався з цього. Він не знав, що кавалерійський ескадрон жорстоко поскуб бандитів. І переслідує їх, буквально наступаючи на п'яти, що полковник Козяков уже кілька годин лежить мері вий і що бандити дуже поспішають.

Черга вдалася: бандити падали, як у кіно. Звивалися, корчилися! роздирали роти від крику… Здорово. Ой як здорово! Ще десяток секунд, і все скінчиться. Їм же, гадам, ніде дітися. Вони несамовито тікають до яру. Та тільки не встигнуть. Не встигнуть!

І раптом — тиша. Ні. Внизу стогнали, й кричали, й тупали. Але Іван нічого не чув. Кулемет мовчав. Заїло стрічку. Чи щось сталося з механізмом подачі… Іван став навпочіпки. Відкинув кришку затвора…

Його побачили з яру і вбили.

І якби вони тієї миті знову кинулися в атаку, будинок не вистояв би.

Але бандити не кинулись. Вони не знали, скільки людей засіло в будинку. Й тому повелися так, як поводилися обложники усіх часів. Вони оточили будинок. І тільки потім зрозуміли, що захисників небагато.

Але бандити дуже поспішали. Вони навіть гукали:

— Ей, ви! Більшовики! Віддайте нам три ящики патронів! І ми підемо!..

Боря Кнут відповів на цю пропозицію міцним слівцем.

Безпризорний стріляв зрідка. Він бачив, як визирнуло сонце, як відповзли хмари, оголивши золотаві вершини гір. І подумав, що ще дуже рано, напевно, година восьма ранку. Він кинув гранату, коли побачив групу непоголених людей, що бігли на нього. І ще він кинув другу гранату. А третю не встиг… Останньої секунди він не думав про вірші. Та обличчя бородатої людини, що вистрілила в нього, здалося Івану схожим на віник. Такою вузькою була голова, а борода, навпаки, розходилася віялом.

Частив Семен Лобачов. Попадав зрідка. Але двоє вже лежали біля стайні. Нерухомо лежали. А решта не наважувалися підійти. Стріляли зрідка. Берегли набої. Йому здалася підозрілою тиша. Й він відчинив двері до великої кімнати. Побачив Борю Кнута, що лежав на спині, й кров, яка струмувала з нього. Він ступив крок до товариша… Куля зустріла Семена Лобачова.

А бандити вже тікали геть, тікали стрімголов. До будинку єгеря виходили цепи кавалерійського ескадрону…

Мотря Степанівна спустилася з горища, обійшла кімнати. Перехрестилась. Але раптом побачила живе обличчя Бориса Кнута. Червоноармієць поворушив устами й тихо сказав:

— Мати…

Вона вирішила, що він просить пити. Принесла йому ківш води. Він припав устами до холодних країв. І вода стікала по підборіддю на гімнастерку, змішуючись з кров'ю. Відсторонивши ківш, Боря Кнут сказав:

— Мати, в тебе немає самогончика? Хоча б склянку чи половину. Я тобі віддам. Чесно. Мені один піп чвертку винен. За біблію. За таку гарну. Але важку, як цеглина.

Вона побігла в комірчину, де під лавою стояла сулія у плетеному чохлі. Та коли повернулася із склянкою, Кнут був мертвий.

— Царство тобі небесне, — сказала Мотря Степанівна, перехрестившись поспішно.

На подвір'ї червоноармійці обшукували полонених бандитів.

Так закінчилась операція по знищенню банди полковника Козакова. Та кінцева крапка в усій цій історії ще не була поставлена.

Давайте повернемось на три місяці назад і простежимо за подіями, що передували останній засідці Івана Піддувайла та його бойових друзів.

ЧАСТИНА ПЕРША

«Паризький швець»

1

Великі жилаві руки лежали поверх малинової ковдри. Й пальці були стиснуті в кулаки зі страшною силою, від чого лінії судин виступали, наче татуїровка. Перебинтована голова вминала подушку, притулену до низенької спинки голубого вузького ліжка — єдиного в палаті з великим вікном, що виходило у двір. Над вікном тріпотіли накрохмалені фіранки. Й Каїров, увійшовши в палату, зразу звернув увагу на ці фіранки. Точніше, на те, що вітер гойдав їх. Отже, рами відчинені.

Каїров підійшов до вікна, глянув униз. Він побачив асфальтовану кромку біля стіни, гареву доріжку, а за нею рудуватий підстрижений газон. Неважко було здогадатися, що в усі палати першого поверху можна легко проникнути з вулиці крізь вікно, ступивши ногою на маленький карниз, який виступав на півметра від землі, а тоді підтягнутися до підвіконня.

Провівши по підборіддю долонею, наче перевіряючи, чи не заріс, Каїров суворо запитав:

— Хто розпорядився помістити пораненого на першому поверсі?

— Я, — тихо відповів черговий лікар. — Співробітники, які доставили його, вимагали окремої палати, а ця була єдина. В лікарні на другому поверсі ремонт.

Каїров спохмурнів, дістав з кишені толстовки цигарку. Зупинився біля ліжка, дивлячись у потилицю Челні — сивенького міліцейського лікаря. Випроставшись, поправивши пенсне, Челні повернувся до чергового лікаря, наляканого подією, і запитав:

— Де у вас умивальник, колего?

— Другі двері праворуч… Я вас проведу.

— Хвилинку… Ваше слово, лікарю Челні, — сказав Каїров.

Челні вийняв велику, як півгазети, носову хустку й, витираючи руки, запропонував:

— Мірзо Івановичу, вчора за візит я отримав відро картоплі. Це ж багатство! В мене є в'ялена ставридка. Й трохи чачі… Поїхали вечеряти.

— Інтелігентна ви людина, Семеновичу. Надто інтелігентна для нашого суворого часу. — Каїров скептично посміхнувся. — Ну, а тепер про справу…

— Смерть наступила одразу. Чверть години тому, внаслідок ножового поранення в серце. — Челні зняв пенсне, заховав його у футляр і сказав черговому лікареві: — Ходімо, колего.

Каїров вийшов слідом за ними. Міліціонер біля дверей витягнувся. Каїров назвав його на прізвище й велів викликати інструктора з собакою, щоб ретельно обстежити газон і доріжки, що до нього прилягали.

Ривком відчинивши дверці, Каїров утиснувся в машину. За хвилину прийшов Челні. Поклав на коліна портфель. Сказав:

— Як же щодо вечері, Мірзо Івановичу?

— Наполеглива ви людина, — відповів Каїров. Він говорив з незначним кавказьким акцентом, і буква «є» через раз у нього звучала як «е».

— Наполеглива… Уявіть… Ні, не відмахуйтесь, а тільки уявіть… Молода кубанська картопля. Рожева. Одна в одну. Таку й за великі гроші не купиш.

— У кого вони є, ці великі гроші?

— Думаєте, немає? Прикиньте, скільки тут на узбережжі у вісімнадцятому році золота осіло!

— Торгсин свою справу робить…

— Товари не тільки в торгсині. Французьке мило пропонували моїй дружині не далі як учора. Такий ароматний жовтий квадратик із видавленим написом: «Париж».

— Де пропонували?

— Біля крамниці металевих виробів на вулиці Полетаєва.

— Хто?

— Чоловік.

— Який він із себе? Прикмети?

— Жінка є жінка. Навіть якщо вона й дружина міліцейського лікаря.

— Багато жінок дуже спостережливі.

— Моя дружина не така.

Машина їхала повільно. Вулиці були вузькі, без тротуарів. Люди ходили по проїжджій частині. Й не поспішали стати осторонь, почувши сигнал автомобіля. Вони сповільнювали ходу. Проводжали машину поглядом не злісний, а здивованим, як начеб дивилися на слона.

— У мене простріл, — сказав Каїров.

— Нагрійте солі… А ще краще — підкладка з собачої вовни.

Каїров недовірливо подивився скоса на лікаря, але не заперечив.

Незабаром машина в'їхала у внутрішній двір триповерхового будинку, складеного з білої цегли. Високий кипарис, біля якого стирчала водопровідна колонка, здіймався посеред двору, похитуючи вузькою верхівкою.

Була п'ята година вечора. І небо вже відливало рожевим світлом. Як воно завжди відливало восени в цей час, якщо хмари не затуляли сонця. Двір був не прибраний. На траві і біля потемнілої під старості лави валялися клапті газет. Співробітники, розморені за тривалі години праці в задушливих кабінетах, надвечір виходили подихати свіжим повітрям, покурити, пожувати принесений з дому бутерброд.

У четвертому під'їзді оперуповноважений Волгін говорив утішливі слова заплаканій удові Мироненка — друкарці з карного розшуку.

— Тримайся, Неллі. Горю слізьми не допоможеш, — сказав Каїров. — Знайдемо вбивцю. Правильно я кажу, Волгін?

— Аякже, — ствердив Волгін.

— Ходімо. Ти мені потрібен.

Каїров старанно зачинив за собою двері, пройшов до столу, вказав Волгіну на диван:

— Сідай. Розкажи, як Хмурого брали.

— Ну ви знаєте, що пізнали його два дні тому. Причепили хвоста. Та він ні з ким не зустрічався. Жив у готелі. Речей при ньому не було. Тільки маленька валізка з продуктами. У вівторок і середу з половини на дванадцяту до дванадцятої прогулювався на центральному бульварі біля афіші кіно. Рівно о дванадцятій ставав спиною до афіші і був нерухомий протягом хвилини.

— Ви не запам'ятали назви фільму?

— «Паризький швець»…

— Що було далі?

— Уночі з середи на четвер, о третій годині, він прийшов на вокзал до поїзда. Квиток купив до Ростова. За десять хвилин до прибуття поїзда Мироненко наказав брати Хмурого… В останню мить Хмурий збагнув, що попався. Кинувся навтьоки по шпалах у бік переїзду. Звідти й пролунав постріл… Коли ми підбігли, Хмурий уже марив.

— А що саме він казав:

— Повторював слово «нумізмат»… А може, це було якесь інше слово. Але мені здалося, що він разів зо три повторив саме це слово.

— Більше він нічого не говорив?

— Ні… Коли ми принесли його в медпункт вокзалу, він знепритомнів. Я попросив медсестру зупинити кровотечу й накласти пов'язку. Вона сказала… Можливо, боялася… Але вона хотіла, щоб я був поруч. У цей час пролунав іще один постріл. А через десять секунд почалася стрілянина. Я знав, що Мироненко й двоє чергових міліціонерів обстежують прилеглу до переїзду ділянку. Залишивши Хмурого на догляд медсестри, я побіг до переїзду… Мироненко був уже мертвий. Міліціонери лежали біля нього й стріляли в кущі ожини. Буквально через п'ять хвилин ми оточили пустирище з боку шосе й по схилу Бірюкової гори… Але нікого не знайшли. Напевно, невідомий стріляв з револьвера. Й гільзи залишилися в барабані. Ми не знайшли жодної. Важко припустити, що вій збирав їх у темряві.

— Чергового по переїзду допитано?

— Так. Виявилося — жінка. Перевірений і надійний товариш. Постріли вона чула, та ні по коліях, ні по шосе повз будку ніхто не проходив. Побували ми і в поліклініці. Там теж були чергові. А в лабораторії люди працюють цілодобово. Й вони чули постріли, але виходити з приміщення побоялися. Кажуть, береженого і бог береже.

Кудлатий, наче пудель, Золотухін відчинив двері і, просунувши голову, запитав:

— Мірзо Івановичу, можна?

— Заходь.

Золотухін ішов плавно, ніби ковзав по паркету. Мірзо Івановичу, а ми дещо знайшли.

— Невже гільзи?

— Одразу гільзи, наче це головне… Дещо цікавіше. — Й він поклав перед Каїровим крихітний білий клаптик завбільшки з автобусний квиток. — На кущах ожини висів.

— Ну то й що? — не приховуючи розчарування, запитав Каїров.

— Я вирахував умовну траєкторію польоту кулі. Лінія йшла під кутом у тридцять п'ять градусів до залізничної колії. Знаючи убивчу силу револьвера, мені неважко було визначити місце, де стояв убивця. Коли я був маленький, Мірзо Івановичу, фізика й тригонометрія були моїми улюбленими предметами. Я й сам не збагну, чому пізніше вирішив стати міліціонером. Убивця стріляв з тридцяти метрів. Якби він не влучив у перенісся, ми могли б навідувати Мироненка в лікарні.

Каїров скептично посміхнувся:

— Милий мій, навіть точні науки підпорядковані законам логіки. Якщо ти задумаєш когось убивати осінньої ночі, ти не вдягатимеш ні білої блузки, ні куртки, ні халата, одне слово, одягу, в якому тебе буде видно за кілометр.

— Однак факт очевидний. Ви ж перший, хто вимагає від нас фактів, і насамперед фактів.

— Ти забираєш у мене час, — сказав Каїров з властивою йому прямотою. — Та коли в мої обов'язки входить і виховання кадрів, сідай, намотуй на вуса…

Каїров роздратовано підняв телефонну трубку. З посиленим кавказьким акцентом — першою ознакою незадоволення — сказав:

— Шановна, з'єднайте з поліклінікою. Завідуючого… Товаришу Акопов, це Каїров. Проконсультуйте мене з одного питання.

— Будь ласка.

Здається, в Акопова був сильний голос, а може, це повністю заслуга телефону, але Золотухін і Волгін гарно чули все, що говорив завідуючий поліклінікою.

— У вас у поліклініці хто-небудь залишається на ніч?

— Безумовно. Черговий лікар «швидкої допомоги». Медична сестра. Кучер. Співробітник у лабораторії.

— Скажіть, вони виходять уночі з приміщення поліклініки?

— Безумовно. У випадку виклику «швидкої допомоги»…

— І тільки?

— Безумовно. Тобто не зовсім безумовно. У нас немає каналізації.

— Ясно. Людям доводиться виходити вночі.

— Так. Але в туалеті відсутня електрика.

— Залишається пустирище, — підказав Каїров.

— Мабуть, так. Мені ніколи не доводилося бувати вночі в поліклініці.

— Спасибі. Ще одне запитання. Ваші люди і вночі носять білі халати?

— Безумовно.

— Як ви думаєте, вони знімають їх, коли виходять… на вулицю?

— Думаю, що не завжди.

— Спасибі вам, товаришу Акопов. — Дзеленькнула трубка. Каїров задоволено подивився на Золотухіна. — Отак, любий детективе… Треба б допомогти лікарям. Послати до них електрика. Й у нас, дивись, час дарма б не пропав.

Золотухін — великий артист. У нього на обличчі одне, а на думці інше. Він не хоче дратувати начальника. І всім своїм виглядом демонструє: здаюся, ваша взяла.

А Каїров любить, щоб брала саме його… Ось він вийшов з-за столу, заклав руки за спину й неквапно почав ходити від дверей до вікна… В кабінеті стояли густі сутінки, але Каїров не вмикав світла. Він не хотів зашторювати вікон, бо в свої п'ятдесят років був огрядною людиною, хворів на задуху і віддавав перевагу свіжому повітрю перед усіма іншими благами.

— З особовою справою Хмурого ви знайомі, — сказав Каїров. — Контрабанда. Валюта. Наркотики… Хмурий не вбитий на переїзді, а годину тому зарізаний у лікарні. Ніхто з його старих дружків на мокре не піде… Все-таки поява Хмурого, якого місяць тому бачили в Лабінську, і дії банди Козяка — це один ланцюжок… З бандою буде покінчено протягом найближчих тижнів. Нас цікавить інше. Очевидним є наявність іноземної агентури, яка керує і допомагає банді. Ми не знаємо каналів зв'язку. Але вони існують… Можливо, що Хмурий прибув сюди як зв'язківець. Але де ж той, до кого він ішов? Оце нам і доручено з'ясувати. До виконання операції приступаємо сьогодні ж. Золотухін, улаштуєш утечу Графові Бокалову. О десятій вечора. Задля годиться нехай дадуть кілька пострілів угору. З допомогою Графа слід виявити всіх, хто зв'язаний з контрабандою, валютою, торгівлею наркотиками. Всю операцію знаю я. І начальник крайового відділення. Кодова назва операції… Де вони зустрічалися? Біля якої афіші?

— «Паризький швець», — підказав Золотухін.

— Операцію назвемо «Паризький швець», — вирішив Каїров.

Він любив назви загадкові й надзвичайні. Коли Золотухін пішов, Каїров поклав руку на плече Костю Волгіну й сказав:

— Тобі, Костю, належить виконати найважчу частину операції «Паризький швець».

2

Густа паморозь. Степ довгий, похмурий. Пірамідальні тополі оголені, мокрі. Вони мовби мандрівники з'являються то праворуч, то ліворуч. І дорога — каша з чорної грязюки, по якій над силу рухається віз.

Двоє втомлених коней рудої масті ступають повільно.

Повітря холодне, й над крупами тварин здіймається пара. Візник сидить на передку якось впівоберта. Скоса поглядає на пасажирів. Він не дуже їм довіряє.

Пасажирів троє. Один, Володимиром Антоновичем його називають, за віком, видно, найстарший. У капелюсі, в окулярах, у тонкому пальті. Що пальто тонке — це його власна справа. Окуляри на Кубані багато хто носить, особливо ті, хто в місті родичів має. А от щодо капелюха товариш маху дав. Не звикли тут до капелюхів мешканці. Роздратування такий убір викликати може. Сумнів.

Другий — може, циган, може, татарин. Очі чорні, хитрі. Росту маленького. Цілу дорогу руки в кишенях плаща тримає. Це точно — пістолета не випускає.

Третій — справжній злодій. У шкірянці й з чубчиком.

Ящики якісь з ними, лопати…

— Так отже ви, добрі люди, з Ростова будете? — запобігливо запитує візник.

— Бери вище, батьку, — відказує злодійкуватий. — Із самої Москви. Ми, батьку, геологи. Корисні копалини у ваших краях шукатимемо…

— Окрім грязюки, тут нічого немає, — заявив візник.

— А ми далі поїдемо…

— Та й дальшого не буває. Куди ж це?

— У хутір Солоний… Рожкао…

Візник зблід. Обернувся до них. Руки тремтять.

— Люди добрі, не губіть…

Ніякого враження. А коротун рук із кишені не виймає. Так і жди, цілу обойму випустить.

— Синочки, коли що, забирайте коней і воза також… Я пішки до Лабінської дістануся. Я, розумієте, п'ятеро душ дітей маю… Жінка минулого тижня ногу підвернула… В яких дворах золото є, не знаю. В нашій сім'ї мого зроду-звіку не було.

— Що з вами, товаришу? — запитав той, що в окулярах і капелюсі.

— Лякливий я дуже… — зізнався візник.

— Чого ж нас боятися? Ми вчені, приїхали сюди проводити геологорозвідувальну роботу. Я професор Фаворський. А це мої колеги.

— Мене звати Аполлон, — сказав злодійкуватий. — А його Меружан…

Візник знову зблід:

— Імена… дивні…

— Які батьки дали! — посміхнувся Аполлон.

Меружан не посміхався, ніяк не реагував, а сидів нерухомо, наче глухонімий. Не витягував рук із кишені. І тканина плаща підозріло відстовбурчувалася, наче в кишенях і насправді стирчали пістолети.

— Може, нам документи показати? — запитав професор.

— Для порядку б, — сказав візник; оскільки ніколи не ходив до школи, він і розписувався хрестиком.

Вигляд паперу з машинописним текстом і фіолетовою печаткою подіяв на нього заспокійливо. Повертаючи його професорові, повеселілий візник сказав:

— Люди добрі, так куди ж ви їдете? Ви знаєте, що тут коїться? А в тих краях особливо… Бандитів — як псів нерізаних. Минулого тижня наші їх добре поскубли. Та от жаль, начальника відділення у тому бою вбили… Гарний чоловік був. З поняттям… І все куркульня клята!

— Цими днями бандити не з'являлися? — вперше за всю дорогу подав голос Меружан.

— У горах, гади, відсиджуються… Якби жінка ногу не підвернула, я б з обрізом!..

Візник дістав з-під кожуха великий промаслений обріз і поклав на віз.

— Так ліпше, батьку, — сказав Меружан. — Я цю гармату давно пригледів…

— Що ви, добрі люди… Бандити ж мого рідного брата прикінчили. Головою сільради він був. І жінку його споганили й — зарізали. Й доньку трирічну не пожаліли. Я їх, гадів, багатьох в обличчя знаю. Всю Малу Лабу обійду, до Псебая дійду… Нехай тільки жінка погою ступить…

— Гори великі, — сказав Аполлон. — Шукати бандитів буде не лопне, ніж голку в стозі сіна.

— У мене ниточка є… Старий князівський холуй єгер Воронін. Відчуваю, що він не погидує і на бандитах заробити…

Візник провів рукавом по мокрому обличчю. Підняв віжки.

Пахло землею, кінським потом. Надривно поскрипували колеса.

Одноповерхові будиночки з станиці з'явилися лише в сутінках.

Готель стояв у самому центрі. Й досить було зайти в передпокій, обклеєний вицвілими шпалерами, щоб одразу уявити «блага», які чекають подорожніх. Сморід, холод, блощиці…

Геологам виділили окрему кімнату. В ній стояло шість прибраних ліжок. Наволочки на подушках свіжі, але залатані й заштопані. Ковдри — солдатські, зеленуватого кольору.

Професор попередив завідуючого готелем, що вони везуть дорогу апаратуру, й просив сторонніх у номер не поселяти.

Ліжка вибрали подалі від вікна. Воно витягнулося мало не вздовж усієї стіни, з каламутними плямами на шибках. Других рам не було. Шпінгалети трималися на чесному слові.

Аполлон вийшов у коридор і запитав у чергової, що і де тут можна купити з їстівного. Погано одягнута жінка — і, можливо, передусім з цієї причини неприваблива — терпляче пояснила, що базар у станиці буває з шостої до дев'ятої ранку. Там іноді пропонують продукти: коржики, тельбухи, варену шкіру. Та здебільшого на обмін. За гроші купити майже нічого не можна.

Довелося їсти свої запаси…

Повечерявши, геологи вимкнули світло й лягли. Незважаючи на далеку дорогу, яку їм довелося сьогодні подолати, сну не було.

Аполлон сів, опустивши ноги на долівку, і без ентузіазму сказав:

— Блощиці пішли у психічну атаку.

— Ти найтовстіший, — сказав Меружан. — Вони знають, що роблять.

— Не вмикай світла, — попередив професор.

— Може, він не прийде, — заперечив Аполлон.

— Не будемо дискутувати, — сказав професор. — Лежіть і чекайте…

— Знаєте, який час людина витрачає на очікування? — запитав Меружан. — Дванадцять років, або одну п'яту всього свого життя.

— Сам підрахував? — запитав Аполлон.

Меружан змовчав.

— Чого мовчиш? Соромишся?

— На безглузді питання не відповідаю.

— Усе, — сказав професор. — Нічичирк, колеги.

Цокав годинник. На вулиці завалували собаки. Таргани шаруділи під шпалерами, наче гнані вітром клапті газет.

У шибку тричі постукали. Професор скинув ковдру. Він був одягнений. М'яко ступаючи у вовняних шкарпетках по фарбованій підлозі, він наблизився до вікна й повернув шпінгалет. Шпінгалет дзенькнув голосно, наче випущені з рук ключі. Рипнувши, розійшлися рами.

— «Два», — сказала людина за вікном.

— «Вісім», — відповів професор.

— Володимир Антонович?

— Так.

— Вам записка й привіт од Кравця.

3

Світало. Вода хлюпала під чобітьми. Листя, і те, що не встигло опасти, і те, що вже кілька тижнів лежало на землі м'яким жовто-коричневим килимом, поблискувало краплинами води сумно й похмуро. Тому що небо теж було похмуре — без низьких свинцевих хмар, схожих на валуни, сіре, обложне небо.

Пахло прілим листям, і жолудями, і різнотрав'ям, пожовклим та прим'ятим монотонним осіннім дощем.

День обіцяв бути сльозливим. Це зовсім не радувало єгеря Вороніна, дорога йому передувала довга й за такої погоди небезпечна. Вода розмочила схили, ожили струмки. Вони поспішали вниз, вируючи і бурмочучи, вузькі й холодні, наче змії.

Єгер ніс трьох підстрелених на світанку тетеруків. Оскільки вважав, що з порожніми руками йому йти незручно. Вороній любив полювати на лісову дичину. Коли людині п'ятдесят років, у неї сила-силенна звичок, яких пізно позбавлятись і які стали характером, вдачею, повноправною її частиною, як голова, ноги, борода, зморшки.

Давно. Дуже давно. Скільки ж років? Сорок. Або тридцять дев'ять. Так. Тридцять дев'ять… Батькові тоді за п'ятий десяток перевалило. Вони залізли в курінь іще завидна. Свіжорубане віття відгонило тим запахом, який можна почути, лише уткнувшись обличчям у скошену траву, ледь зів'ялу, зелену, але дивовижно запашну, наче молодо вино.

Благословлялося на світ. І в синьому повітрі ледве-ледве проглядалися дерева, коли батько схопив сина за плече й вони почули буркотання тетерука. Спочатку одного, потім двох, трьох… Це було старе токовище. Батько пам'ятав такі місця. Він знав заповідник краще, ніж хтось інший… Тетеруки співали спочатку на деревах, згодом на землі. Півні несамовито билися з-за тетерок. Й Воронін-молодший зрозумів, що це дурна хтива птиця. І в нього не було до неї жалю. І немає. З цієї самої миті, коли він уперше натиснув спусковий гачок і пісня увірвалася…

Радість тоді переповнювала його. Її не можна було порівняти з жодними іншими радощами, які зустрічалися пізніше. Батько сказав, що син природжений мисливець. І хлопцеві подумалося: отаке відчувають, коли кохають.

Але він помилився. Від кохання він ніколи не мав такого задоволення, як од полювання.

Він не замислюючись промовляв слово «люблю». Казав «люблю» Галині. Моторній козачці. З чорними очима й косами. Казав Марії навіть після шлюбу… Казав «люблю» фрейліні Вірі, коли вона, гола, як створив її господь бог, забігла до нього в сарай, де він чистив рушницю…

Сам дідько відає, що виробляли ці фрейліни. Великий князь Кирило не випадково привозив їх в особисту вотчину.

Челяді приїздило багато. Літніх дач не вистачало. Й тоді розбивали намети, влаштовували заслони. Князь розумівся на розвагах. Полювання без спиртного не обходилось. І дами не поступалися перед чоловіками…

Воронін спіткнувсь і, впавши на бік, покотивсь униз схилом гори. Зарості шибляка притримали його. Єгер над силу підвівся, сів навпочіпки й тупо дивився на голе переплетене віття глоду, грабини, шипшини, держидерева. Дивився, не думаючи ні про що. Ждав, коли вгамується біль. Терпляче, як не раз він чекав сікача, причаївшись у засідці на кабанячій стежці.

Полегшало. Воронін знайшов танку, підняв з землі тетеруків. Закурив. І неквапно, дивлячись під ноги, рушив угору.

Обігнувши вершину, він опинився на широкій сідловині, порослій жовтуватою травою. Десятків зо два коней блукало по галявині. Похмурий, зарослий мужик із карабіном навскидку визирнув із-за скелі. Пізнавши Вороніна сказав:

— Вони там, — і кивнув головою ліворуч.

Курінь був улаштований під високим грабом. Великий курінь, схожий на перекинутий кульок. Сичачи й потріскуючи, біля входу горіло багаття. Перед багаттям стояв полковник Козяков у бурці і каракулевій кубанці. Обличчя його було жовте, а під очима лежали зеленуваті кола. Можливо, полковника тіпала малярія.

Воронін кинув дичину, не промовив «здрастуйте». Полковник повернувся, подав руку. Воронін потиснув її й невдоволено пробурчав:

— Старий я, щоб поштарем по горах мотатися… — Він дістав з кишені зім'ятого листа у саморобному конверті, віддав полковникові. Потім вийняв з-за пазухи пляшку горілки: — Мало не угробив. Ноги чужими стали. Ревматизм…

Полковник узяв пляшку. Здивувався:

— «Московська»?

І Воронін кивнув.

— Звідки?

— Постояльці наділили.

— Що за новини? Хто такі?

Воронін невизначено знизав плечима. Закусив нижню губу.

— Требухов! — гукнув полковник.

Меткий чоловік, з круглим, розсіченим уздовж правої щоки обличчям, поспішив до багаття. Полковник указав на дичину:

— Займися!

— Слухаю, пане полковник! — Вишкірившись, Требухов глянув на Вороніна, потім нахилився й узяв тетеруків.

— Ходімо, Сергію Івановичу, — сказав Козяков.

У курені на землі лежав килим. І ще два килими висіло. Крім ліжка, накритого коричневою ковдрою з верблюжої вовни, в курені був гарний столик на вигнутих ніжках і грубо змайстрована табуретка.

— Сідай, Сергію Івановичу.

Єгер опустився на табуретку. Полковник — на ліжко. Читав листа, мружачи очі. Й зітхання було важке, як у простудженого. Покрутив конверта, склав навпіл і заховав під подушку.

— Сумно їй, — сказав роздумливо. — Ну та гаразд! Тепер викладай, що за постояльці.

— Геологами називаються… Каміння шукають.

— Червоний конгломерат?

— Мені не доповідали.

— Багато?

— Троє. Один професор. Двоє чином нижчі.

— Анастасію бачили?

— Поки що ні. Вона з суміжної кімнатки не виходить. Для того і йшов, щоб порадитися. Може, прибрати їх, та й край?

— Ні. Твій дім повинен бути чистий, наче склянка, з якої п'ють. Нехай дівчина не ховається. Вона твоя племінниця, приїхала з міста старим по господарству допомогти. І зваж, Воронін, якщо з Анастасією що трапиться! Запам'ятай, я не господь бог! Я нічого не прощаю!

Воронін негарно посміхнувся:

— З панночкою все буде гаразд… Про себе подумайте, пане полковник. У Курганну цілий ешелон червоних кіннотників прибув.

— Залякуєш?

— Попереджаю… Певно, не гриби вони збирати приїхали.

Козяков обхопив долонею чоло й, не дивлячись на єгеря, спитав:

— На пошту ходив?

— У середу піду. Не можу так часто… Я людина проста. Не люблю привертати увагу.

Поклавши лікті на коліна, Козяков зігнувся, ніби в нього заболіло в животі. Потім різко випростався. Відкоркував пляшку. Гукнув:

— Требухов! Склянки!

— Я не буду, — сказав Воронін. — Мій шлях далекий.

— Ти став надто боязким для своєї професії.

— Моя професія — єгер.

— Знаю, що єгер… І все ж… Червоних кіннотників ти боїшся. На пошту ходити боїшся. Ковтнути на дорогу горілки боїшся!

— Ліс до обережності привчив.

Горілка заповнила склянки на третину. Та запах одразу поліз у ніс. І Козяков кривився, коли пив, і Воронін кривився теж…

Похрускуючи огірком, полковник сказав:

— Я жартую, Сергію Івановичу. Жартую… Інакше в твоїх місцях здичавіти можна.

— Навіщо так?

— Як? Місця дивні… Та зимувати тут у мої плани не входить. Я певний, що на білому світі є тепліша зима, ніж у передгір'ї Північного Кавказу. Та й Настуся у мене на шиї висить, хоч і ночує під твоїм дахом. Слухай уважно… В суботу підеш на пошту. — Козяков знову вхопився за пляшку, на якусь мить затримав її в руці, потім поставив на стіл. Розважливо сказав: — Мене непокоїть лише одне: чому Бабляк не подав умовного сигналу? Тепер ця ж історія повторюється з Хмурим… Якщо листа не буде, дістань мені зимовий розклад поїздів. Жду тебе в неділю. Зрозумів? І не лякайся. Зі мною бідним не будеш. Я папірцями не розраховуюся. Папірці в наш час тільки для однієї справи годяться, якщо поруч лопуха немає.

— Я вам вірю, — сказав Воронін. — Ви дворянин. Людина честі. Ви за ідею поневіряєтесь. А дружкам вашим я не вірю. І ви не вірте. Злодюги вони…

— Тихіше! — обірвав його Козяков. — Прикінчать. І я воскресити не зумію…

Воронін змовчав. Зібрався було йти, але раптом сказав:

— Дивний хлопець один з цих геологів…

Козяков запитливо зсунув брови.

— Вийшов уранці на подвір'я. Озирнувся навколо. Та й. каже мені: «Давно, діду, єгерем служиш?» — «Вважай, тридцять років», — відповідаю. «Отже, і батька мого тут бачив». — «Червоний командир?» — кажу. Геолог, Аполлоном звати, посміхнувся. Та й сказав тихо: «З князем Кирилом батько, царство йому небесне, в цих краях бував. Метикуєш, діду?..» Я відповів, що з князем Кирилом багато всякого люду бувало. Всіх не пригадаєш.

— Прізвищем не цікавився?

— Запитував… Не каже. Сміється: «Називай хоч горшком, тільки в піч не став».

— Цікаво. — Козяков підвівся з ліжка. — Глянути б на цих хлопців…

— Можна влаштувати.

— Стеж за ними… Коли що, дорогу знаєш… І про розклад не забудь…

Коли Воронін пішов, полковник Козяков зібрав банду, сказав:

— Чверть години тому я отримав радісне повідомлення з центру. Найближчими днями англійці й французи висаджуються на Чорноморському узбережжі. Від нас вимагається тільки одне: зібрати у клубок нерви й сили. І бути готовими до вирішальної сутички. Я даю вам слово офіцера… слово дворянина… що ще до першого снігу Кубань буде вільною. А до різдва, якщо так захоче бог, ми почуємо голос московських дзвонів…

Козяков повернувся в курінь, вилив у склянку рештки горілки.

«За брехню в ім'я порятунку!» — промовив подумки.

На душі було моторошно, наче він дивився у прірву.

4

Граф Бокалов дізнався небагато.

Звичайно ж, він не міг дізнатися про Хмурого більше, ніж знав сам Хмурий. А точніше, ніж Ніздря. Тому що саме Ніздря поділився з Графом сумнівами. А Ніздря був бувалий у бувальцях. І вже рік мовчав, як пес на морозі. І його ніхто не міг схопити за руку — ні карний розшук, ні Чека. Ніздря остерігався виймати руки з кишень. Хоча, зрозуміло, дрібна контрабанда не оминала його. Але тільки дрібна й вірна. Без хвоста й підозр.

З того самого дня, коли п'яний матрос з новоросійського буксира врізав Ніздрі розбитою пляшкою і обличчя фарцовщика стало впадати у вічі й запам'ятовуватись, як усмішка Мони Лізи, він надавав перевагу роботі вдома. І в людей, що знали його поверхово, могло скластися оманливе враження, що Ніздря зник з «ділового» горизонту, зав'язав. І захопився розведенням тепличних огірків. Або австралійських папужок…

Граф Бокалов мав щодо цього свою думку. Тому «хлопчики» Графа й не губили Ніздрю з очей. Хоча Ніздря ніколи так не опускався, щоб скуповувати крадене, але часом він не гребував послугами кишенькових злодіїв і форточників, тобто основних асів Графа.

Графові Бокалову сповнилося дев'ятнадцять років. У нього були довірливі голубі очі, широкі плечі. А за плечима — кількість крадіжок, яка вдвічі перевищувала — вік. Кличку Граф йому дала шпана, яка знала, що він щедрий на синці й гулі і роздає їх зі спритністю фокусника.

Для честі Графа слід зазначити, що він майже не вживав спиртних напоїв, не курив.

Каїров приніс йому книги Горького. Хто міг подумати, такий великий письменник, а босяками не гидував!..

Граф не любив сентиментів. А до гарного ставлення просто не звик. І книги Горького, і бесіди з Каїровим… Усе це було нове, наче він уперше пірнув з розплющеними очима.

— Якби я мав такого батька, як ви, — признався Граф Бокалов, — падлом буду, ніколи б не опинився на цьому місці!

— Вовко, — назвав його на ім'я Каїров, — ти не знаєш свого батька. А я знаю, хто був твій батько. Я все знаю, Вовко, це мій фах. Твій батько був червоний командир. Його вбили врангелівці на Перекопі. Твій батько був більшовик… Володю, всі трохи винні, що ти став тим, ким ти став. Але ти молодий. Ти ще можеш виправитись. І я буду твоїм батьком, Володю.

Вони все обговорили з Каїровим.

Хто-хто, а Мірзо Іванович ясно уявляв труднощі й небезпеку, що чекають на Графа.

Бокалов вийшов із огольців — дрібних злодюжок, молодих за віком, — чия фантазія не піднімалася вище кишень перехожих і вивішеної на просушування спідньої білизни.

Дорослі, досвідчені злодії цуралися такої несерйозної публіки, здатної, наприклад, «на хапок» зірвати в жінки найдешевші сережки. Вільні настрої, що панували серед огольців, здавалися злодіям вершиною безвідповідальності. Вони закликали до обережності. Й не мали щонайменшого бажання стати перед судом за статтею 35 Карного кодексу РРФСР.

Тим часом Граф переріс своїх ровесників. І настав той період, коли він повинен був пристати до клану зрілих злодіїв. Але в цьому клані були свої неписані закони. І якщо серед огольців ще існувало поняття старшинства, то на початку тридцятих років у злодіїв старшинству був покладений край. Будь-яка спроба створити групу й очолити її оголошувалася «магероншиною», що було дуже небезпечно. Бо знаменитий бакинський кишеньковий злодій Кость Магерон — останній оплот старої злодійської традиції — був засуджений на «сходнику»[10] на смерть. Його зарізали свої ж колеги.

Тому Каїров попередив Бокалова: жодної ініціативи, жодних отаманських замашок. Скромність, обережність, уважність.

Коли мова зайшла про те, де Графу осісти після втечі, згадали про Ніздрю. Власне, згадав Граф. І навіть не згадав, а відразу, ще вперше, коли Каїров заговорив про справу, Граф подумав, що Ніздря і є те саме тихе болото, в якому можуть водитися чорти.

Каїров дав Графу номер свого телефону. На крайній випадок. Попередив, що Граф Бокалов повинен поводитися так, наче він справді втік із тюрми. Будь-який необачний вчинок може викликати підозру. Й тоді з ним станеться те, що й з Хмурим.

Пароль для зв'язку: «Ви не підкажете, де мені знайти шевця?» — «Я можу лагодити взуття, але в мене немає лапки».

Два тижні тому, в суботу, о дев'ятій годині вечора, Граф Бокалов здійснив «утечу». Два постріли налякали кажанів, що гніздились у руїнах за міською тюрмою. Черговий записав про подію в журнал.

Майже добу Граф відлежувався в занедбаній капличці. Мерехтіння хрестів. Вигуки сови… Від цих утіх крижаніла кров. На ранок стало зовсім холодно. Куртка на змійці не гріла. Граф Бокалов думав про те, чи варто стирчати в цьому сміттєвику цілий день. Чи не краще негайно піти до Ніздрі. Зігрітися чайком. Задрімати…

Але слово є слово. Дав. Треба дотримувати. Каїров не якийсь базікало. Піжонів зневажає. Вимагає точного виконання плану.

А план Граф пам'ятає назубок. Дочекатися вечора. Й на морський вокзал…

День минув без пригод.

Коли посутеніло, Граф вийшов на набережну, тримаючись у затінку платанів. Пахло курявою і лавровишнею. І, як завжди, нафтою пахло також… У міськпарку грав духовий оркестр. Чоловік у поношеній ватянці ходив од лавки до лавки, пропонуючи в'ялену ставриду.

Біля ларка, зробленого у вигляді великої винної бочки, товпилися гультяї. Вони цокалися гранчастими склянками, курили, сперечалися, лаялися…

Нюх підказав Графу: таке поживне місце не могло випасти з поля діяльності «хлопчиків». І точно. Бокалов побачив знайому охлялу фігуру Левка Сивого.

Левко ліз до прилавка, притискуючись до невисокого товстуна в білому чесучевому костюмі. Лівою рукою Сивий простягав порожню склянку. Правою… Можна було не дивитися. Можна було сісти на лавку й подивитися на зорі. Тому що правою рукою Левко завжди витягував гаманці, заплющивши очі. Й робив він це так спритно, як бабуся, що, стуливши повіки, безпомилково продовжує в'язання на спицях.

Уже за десять секунд Левко діловито йшов у напрямку до промтоварної бази курортторгу..

— Сивий! — гукнув Бокалов.

Сивий зупинився, здивовано повернув голову і, не вірячи своїм очам, промовив:

— Граф?!

Бокалов поклав йому руку на плече. Обнявшись, як двоє старих добрих приятелів, вони пішли сквером.

— До твоєї матері сьогодні приходили з міліції. Сказали, що ти втік. — Сивий замовк, шморгнув носом.

— І все? — запитав Граф.

— Якщо з'явишся — звеліли їм повідомити.

— Повідомляють зведення погоди. Й то лише для Москви. Гаразд. Їсти хочеться. Скільки вибрав?

Сивий одкрив гаманець:

— Повечеряти вистачить…

Від Сивого несло часником і цигарками.

— Босяк ти, — сказав Граф. — Виходиш на вечірній променад, а жереш часник, ніби циган на ярмарку.

Сивий винувато відповів:

— Забув я.

Вони вийшли до морського вокзалу — двоповерхового вибіленого будинку з товстими колонами біля входу й важким ліпним портиком.

На клумбі опадали останні квіти. Лави стояли брудні, й фарба лізла з них охоче, наче шерсть з вилинялих кішок. Ліхтар на алеї поряд не світився.

Граф озирнувся і схопив Сивого за лікоть. На лаві, низько опустивши голову, сиділа жінка. Біля її ніг стояла валіза. Сивий розумів Графа без слів. Вони підійшли до жінки. Вона по-дружньому глянула на них. Вони побачили, що вона молода. Коротко підстрижена, з впертим вилицюватим обличчям. Жінка сказала:

— Хлопчики, ви не підкажете, де мені знайти шевця?

— Я можу лагодити взуття, але в мене немає лапки, — відповів Граф Бокалов. Тоді підняв палець і, як немовляті, пригрозив: — Не пищати!

Сивий важко схопив валізу.

— Ви колекціонуєте цеглу, мадам? — запитав Граф. — У мого кореша вигинається хребет.

Жінка мовчала. Тільки стискувала вуста. Й обличчя було біле і плоске, як шматок стіни.

Наступної хвилі голова жінки смикнулася, тіло покосилось, і вона долілиць упала на лаву.

— Дивачка, з переляку знепритомніла, — зробив висновок Граф. — Похряли… — І подумав про себе: «Як? Сивому не прийшло і в голову, що все йде наче по нотах. Тільки ноти ці писав не композитор, а начальник міліції. Жінка молодець — справжня артистка. Вдала знепритомлення на всі сто. Вона працює секретаркою у Каїрова. Я її там бачив. Каїров називав її Неллі…»

Близько першої години ночі Сивий, крадучись, наче кіт, підійшов до будинку Ніздрі. Озирнувся… Будинок, дерев'яний, під бляхою, виходив вікнами на проїжджу частину вулиці, тому що тротуар пролягав лише з одного, протилежного, боку, де стояв довгий цегляний триповерховий дім; у напівпідвалі його розташувалися перукарня, залізна крамниця і майстерня «Гофре, плісе».

Над входом до перукарні блимала невелика лампочка.

Сторож ходив біля гастроному, що містився на вулиці Пролетарській, метрів за сто від будинку Ніздрі.

Праворуч вулиці, поруч з будинком Ніздрі й далі, до самого Рибальського селища, темніли такі ж дерев'яні будинки з садами й городами. Гавкали собаки. Ллє до цього вже давно всі звикли, як і до ранкових півнячих вигуків.

Сивий постукав у віконницю. У будинку рипнули двері. Хтось вийшов на засклену веранду. Простуджено запитав:

— Кого лиха година принесла?

— Силантію Зосимовичу, свої, Левко я.

— Який Левко? Сивий?

— Так-так… Силантію Зосимовичу.

— Чого хочеш? — сердито запитав Ніздря, прочинивши двері стільки, скільки дозволяв ланцюжок.

— Граф Бокалов просить на кілька слів.

— Граф на «курорті». Кожен босяк у місті це знає, — заперечив Ніздря.

— Часи змінюються, — сказав за огорожею Граф.

Ніздря відчинив двері, рипучими сходами спустився у двір. Підійшов до хвіртки. Злий пес, упізнавши хазяїна, радісно заскавучав. Гримкотів заіржавлений ланцюг. Сонно скрикували кури. Запах курячого посліду, сечі, псини й в'яленої ставриди тримався у дворі стійко.

Ніздря поклав ребром цеглину. Встав на цеглину, схопившись руками за верх високої хвіртки. Він був дивовижно обережний, наче старий сікач, який чув мисливця на відстані.

— Добрий вечір, Силантію Зосимовичу, — ввічливо привітався Граф.

— На добраніч, — пробурмотів у відповідь Ніздря.

— Дякую за теплі побажання. Тільки я другу ніч ока не змикаю…

— Це точно, — ствердив Левко. — Граф позавчора ввечері відвалив…

— Я не батюшка. Дарма сповідатися прийшли, — незадоволено відповів Ніздря.

— Товар є, — сказав Граф.

— Крадене не скуповую.

— Може, адреску підкажете?

— У Левка що, памороки забило?

— Кузьмич таке не бере… Й Марія Спиридонівна також, — виправдовувався Левко.

— До побачення. Бувайте здорові. Нічим допомогти не можу… — Ніздря зліз з цеглини. Над хвірткою стирчав тільки його ніс, довгий і зігнутий, наче гачок.

— Ну, гад! — обурився Граф. — Мішок з порохном, ти ще пригадаєш нашу зустріч! І десятеро псів не встережуть твою погану халабуду! Мені втрачати нічого! Мене карний розшук по всьому місту шукає! У мене стріляли!

— Не репетуй, психопате! — обірвав його Ніздря. — Що за товар?

— Валіза кави. У зернах.

Ніздря закашлявся від здивування. Сопучи, відкрив замок. Подалася хвіртка. Покректуючи, Левко затягнув валізу на подвір'я.

У дім Ніздря їх не повів. Вони обігнули курник і опинилися в маленькому сарайчику. З полицями на всю стіну, на яких щось стояло. Й хоча було темно, Граф знав: у таких сараях звично ховають слоїки, порожні пляшки, столярні та інші інструменти й ще різне дрантя: ганчірки, плащі, старе взуття. Все це, звичайно, припадало курявою. І павуки живуть тут по закутках, розкошуючи.

Ніздря чиркнув сірником. Просунув руку під полицю. Клацнула засувка. Полиця подалася на Ніздрю. В стіні відкрилася щілина, що вела під підлогу.

Граф кивнув Левку, щоб він ліз перший. Бокалов люб'язно поступився дорогою Ніздрі. Й останнім спустився сам. Льох виявився невеликим квадратним ящиком із бетону, розміром приблизно два на два.

Електрична лампочка світила на стіні. Вона була вгвинчена не в простий патрон, мідний, з білим фарфоровим обідком. Такі патрони продавалися на базарі, у залізній крамниці. Їх можна побачити в будь-якій квартирі міста. Ні. На стіні висіло бра, напевно, перероблене з позолоченого світильника: пузатенький ангелочок з пупочком тримав у руці ріжок. У цей ріжок і вгвинчувалася лампочка.

Може, Ніздря купив бра у якогось злодія, але не ризикнув повісити його в кімнаті.

Біля стіни під бра стояла висока скриня, на якій лежав кожух.

Валіза відкрилася. Великі кремові зерна кави лежали, наче дрібна прибережна галька.

— Турецька, — сказав Левко.

— Ти-то, шмаркачу, знаєш! — шпигонув уїдливо Ніздря.

— Що ж я, Силантію Зосимовичу, турецької кави не бачив? Я навіть пив її…

— У Туреччині кава не росте, — сказав Ніздря.

— У Туреччині все росте, — заперечив Левко. — І тютюн, і кава. Я сам у ресторані «Інтурист» таку страву бачив — турецька кава.

Ніздря відмахнувся од нього, як від мухи.

— Скільки хочеш?

Одяг відповідно до сезону. Й затишний куток на тиждень, зрозуміло, з харчами. Відлежатися треба, поки фараони вирішать, що я все-таки в Ростов прорвався.

— Беру, — сказав Ніздря.

Граф утомлено опустився на скриню.

— Дешево віддає, — сказав Левко. — Ви б побачили, Силантію Зосимовичу, як ми накололи валізку! Прима! Вищий клас. Дамочка знепритомніла. Граф — женнтельмен…

— Поки перебуватимеш тут. Подушку принесу. — Ніздря кивнув Левку: — Допоможи!

Левко потягнув валіну нагору. Ніздря пішов за ним.

— Пожерти принеси, — нагадав Граф.

Вони повернулися хвилин через десять. Граф дрімав, упавши на кожух.

— Добу серед могил ховався, — сказав Левко. — Як подумаю: домовини, покійники!.. Аж моторошно стає… Піднімайся, Вово.

Ніздря приніс пляшку самогонки, запечатану туго згорнутим газетним пижем, півдюжини сирих яєць, малосольний огірок, зо п'ять помідорів і низку в'яленої ставриди.

— Одяг завтра підберу.

— Щоб пристойний був, — нагадав Граф, потираючи кулаками очі.

— Як чижика одягнемо, — заспокоїв Ніздря.

… Тоді вони як слід випили. Очевидно, Ніздря вважав операцію вдалою. Він іще раз збігав по пляшку. І ще…

Захмелівши, Ніздря ляпнув, що до нього заходив Хмурий. Вони добряче піддали. Й Хмурий поводився як метр. Говорив, що натрапив на золоту жилу й має намір забезпечити собі безтурботну старість «на тому березі». Який це берег, Ніздря не уточнював, але здогадався, що турецький.

Хмурий обіцяв не забувати Ніздрю, якщо Ніздря пам'ятатиме його, Хмурого.

Очі у Хмурого блищали, і він казав, що знудьгувався за жінками, та йому, мовляв, не можна впадати в гульню. У нього повинна відбутися ділова зустріч. Важлива зустріч, яка буде в його долі поворотом… Ідучи, Хмурий просив Ніздрю подумати, чи знайдеться де-небудь підхоже місце: схованка надійна і безпечна. Про всяк випадок, якщо доведеться щось ховати.

Більше Хмурий не приходив. Однак Ніздря знав Хмурого не перший рік. І був упевнений: такий ділок дарма слів на вітер не кидає…

Зрештою Ніздря напився і зі слізьми розчулення ліз цілуватися до Графа, називаючи його синочком, рідненьким.

Левко уволік Ніздрю лише на світанку.

Граф накрився кожухом і заснув…

5

Кілька днів Анастасія бачила геологів тільки крізь вікно. Навіть після розмови з полковником Козяковим Воронін не велів їй показуватись у дворі. Він сказав: треба виждати, придивитися, що це за люди. Гарні чи погані. Та нехай навіть гарні. Все одно слід остерігатися. Бо навіть найгарніша людина, побачивши таке волосся й очі вісімнадцятирічної дівчини, може накоїти такого, що потім жодними молитвами не відкупишся.

Анастасія ніколи не помічала, щоб Воронін молився чи стояв перед іконами. Але пом'янути ім'я господнє всує з непристойним словом він любив. І робив це особливо голосно. Можливо, тому, що дружина його, згорблена сердита бабуся, недочувала.

Якийсь час Анастасія не знала, як поводитися з хазяйкою дому. Обличчя цієї непривітної жінки й її очі здавались Анастасії загадковими, а часом одержимими. Але чи була це одержимість, чи якийсь загострений стан нервової системи, а може, всього складного комплексу, який називають психікою, — визначити важко. Анастасія і Мотря Степанівна ставились одна до одної насторожено. Хазяйка запрошувала Анастасію до столу під час сніданку, обіду, вечері. Дівчина, попоївши, дякувала й ішла в свою кімнату. Здається, на другий день перебування в хаті єгеря Вороніна Анастасія хотіла вимити після сніданку посуд. Мотря Степанівна сухо сказала:

— Я зроблю це краще. Воронін тут як тут:

— Ви, панночко, будь ласка, не турбуйтесь. — І додав: — Хіба з нашими пальчиками у помиях порпатися! Ципки наживете!

Незабаром вона збагнула, що хазяйка недолюблює її і тому ставиться з підкресленим холодком. Але це не дуже схвилювало Анастасію. Ні, ставлення людей не було для дівчини байдужим. Тепер її непокоїло інше — батько, воскреслий наче з попелу…

Якось хазяйка натопила лазню. І Анастасія милася. Спочатку сама, згодом прийшла Мотря Степанівна. Вона допомогла дівчині помитись і, дивлячись на неї, раптом сказала по-материнському тепло:

— Яка в тебе шкіра! Одне слово — панська…

— Навіщо ви так?

Хазяйка зітхнула:

— Батечко ваш, щоб ним на тому світі чорти вдавилися, не любить вас, не жаліє. Лиходій він, скільки людей тут, на Кубані, загубив! І вас, Настусю, погубити хоче. Хреста на ньому немає. Тікайте ви звідси до своєї бабусі, поки не пізно.

— Чому ви таке кажете? — обурилась Анастасія. — Він за своє бореться. Нова влада все у нас забрала.

— Молода ти ще, дочко. Ой яка молода! І стару владу, виходить, не бачила. А мене при цій самій владі без усякої моєї згоди ось за цього вовка віддали. Мені тоді й сімнадцяти рочків не виповнилось. І груди мої були такі високі, як твої, і ноги теж рожеві. А волосся, воно досі в мене густе, сама бачиш. Стара влада до нас із самого Петербурга приїздила. Надивилась я… Князь великий, значить, жеребець жеребцем. І жінки з ним гадючі… Ніким не гидували. Моїм хазяїном також. А він за ними упадав, мов кіт.

— Бідолашна ви, — пожаліла Анастасія. — Для чого ж ви з чоловіком своїм залишилися? Покинули б його.

— Кидала… Знайшов він мене. Побив так, що в хребті хруснуло. З того часу розігнути спину не можу.

— Жорстокий він, — погодилася Анастасія.

— Уся порода в них така…

Високий, плечистий, стрункий, із сивіючою головою і обвислими запорізькими вусами, Воронін одним своїм виглядом лякав Анастасію.

Одного разу він зайшов до неї в кімнату. Настуся сиділа на кушетці, підібгавши ноги. Читала французьку книгу. Французької мови її навчила мати. Мати була жінкою, зовсім не пристосованою до нового життя. Але французьку мову знала краще, ніж російську. За рік до смерті вона почала особливо серйозно працювати з дочкою. Анастасія не тільки вільно розмовляла по-французькому, але й читала й писала. Більше того, часом навіть думала французькою мовою.

Воронін зупинився перед кушеткою. І Анастасія, не підводячи очей, стислася в грудку, ніби чекала, що він підімне її, розчавить.

— Так запам'ятайте ще раз… Ви моя племінниця, приїхали з Новомінської. Тато з мамою від тифу, а може, від голоду померли. Наряди свої московські — сукеночки, туфельки — якнайдалі заховайте. Й книжки ці також. Племінниця кубанського козака не може читати по-агліцькому чи німецькому…

— А по-французькому може? — не стрималась Анастасія.

— Ні!

— Добре, — ховаючись за роздратування, мов за щит, сказала Анастасія. — Я виконаю все, що ви сказали. Але я хочу бачити батька.

— Поки що це неможливо.

— Тоді я повертаюся в Москву. Мені набридло затворництво. Я не звикла до такого життя, без друзів, без подруг…

— Відпускати вас звідсіля не велено. Я за вашу цілість макітрою відповідаю.

— Нічого не розумію. Нічого… Я напишу батькові…

— Тільки не сьогодні. Наступного тижня. Всьому свій час.

Анастасія підвелась. Вона сягала Вороніну до підборіддя. Відчула огидний запах тютюну й самогону. Й відійшла вбік. Притулилася до шибки.

— Панночко! — сказав Воронін. — На горищі в стружці зберігаються груші й яблука…

— Принесіть! — обірвала Анастасія. Вона вважала, що слід показати характер. І насмішкувато додала: — Чи ви хочете піднятися зі мною на горище?

— Ми хочемо, щоб у вас не був блідий колір обличчя, — сказав похмуро Воронін. І кахикнув.

На другий день геологи кудись пішли ще рано-вранці. Із рюкзаками, кирками, лопатами. Й смуга дощу сховала їх, як сховала й гори, й дорогу.

Сам відлучився з дому вчора надвечір, наказавши жінкам міцно зачинитись і не впускати до хати нікого ні в якім разі.

Стара пекла хліб. Анастасія любила дивитися, як дружина Вороніна порається біля печі, здійснюючи дивовижне таїнство серйозно іі мовчки. І в хаті, й навіть у дворі стояв запах свіжого хліба, солодкуватий, хмільний запах.

До третьої години погода вияснилася. Небо стало синє-синє, з густо замішаними білими хмарами, які пливли з півдня над вершиною гори.

Анастасія підійшла до огорожі. Й глянула вгору. Відчуття часу зникло непомітно, як іноді щезає біль.

— Добрий день чи, точніше, вечір, — сказав чоловік.

І вона відразу впізнала наймолодшого з геологів, якого кілька разів бачила крізь вікно.

Аполлон усміхався, дивлячись на неї трохи засоромлено, Щоки в нього почервоніли. І вона теж відчула, що неспроможна приховати рум'янець. Хоча. останнім часом звикла до пильних, а іноді захоплених поглядів чоловіків.

— Я так і думав, що в старого єгеря є всі підстави ховати свою племінницю.

— Хіба такі підстави взагалі можуть існувати?

— Так. Подивіться у дзеркало.

— Я не вірю дзеркалу. Краще у воду…

— Ви кажете так, наче завжди жили в лісі. А тим часом у вас багато міського. Ви не схожі на внучку кубанського козака.

Аполлон, по соромлячись, розглядав її тонкі білі пальці, довгі, загострені нігті.

— Молоді дівчата скрізь однакові, — відповіла Анастасія. Їй усе-таки подобався цей геолог із Москви. Й вона додала: — Le printemps de la vie ne revient jamais.[11]

Аполлон усміхнувся:

— On a tous les ans douze de plus.[12]

— Отож-то. — Анастасія силкувалася подолати сором'язливість. І навіть страх. Як не суди, але внучці чи племінниці кубанського козака зовсім ні до чого розмовляти по-французькому з незнайомою людиною. Однак щось було в цьому чоловіку, що схиляло до відвертості. Здається, очі, розумні й лагідні. Вона не могла сердитися, дивлячись у них. Вона тільки сказала: — До побачення.

6

Каїров одразу впізнав співучий голос уповноваженого ДПУ. Навіть у трубці чистий і трохи протяжний, ніби людина, що вимовляла слова, хотіла їх проспівати, але потім передумала, а бриніння залишилося.

— Мірзо Івановичу, милий, чекаєш?

Каїров відповів:

— Мірзо Іванович людина терпляча. Терплячіша, ніж квочка.

Уповноважений засміявся:

— Так не піде… Чоловік! Азіат! І раптом квочка! А чому не сокіл, що пильнує здобич?

— Який сокіл? Навіщо душу бентежиш? Кажи прямо: ти до мене прийдеш чи я до тебе?

— Ні те, ні се. Швець мовчить.

— Отже, ще не час.

— Там видніше.

— Дзвони.

— Додому?

— Що говориш? — здивувався Каїров. — Я у себе. В міліції. Годинник є. Дивися на стрілки.

Наступила пауза. Очевидно, уповноважений справді дивився на годинник.

— Двадцять хвилин на третю, — почулось у трубці.

— Ось бачиш. Незабаром світанок.

— Добре б випити міцного чаю. На все краще, Мірзо Івановичу.

Поклавши трубку, Каїров наочно уявив великий порцеляновий чайник з двома червоними маками, яким уповноважений пишався, солдатську емальовану кварту й подумав, що непогано б і в міліції завести чайник, а може, й самовар, щоб отакої глухої ночі хлопці могли потішитися окропом. Він і сам полюбляв гарячий чай із свіжою духмяною заваркою. І щоб варення було в кругленьких білих розетках з якими-небудь маленькими квіточками, вишневе варення, сливове й обов'язково аличеве. Й добре, коли за вікном вітер, і голе гілля треться об шибку, й хмари квапляться, ділові, заклопотані… Тоді чай уже не чай, а насолода, наче гарна лазня чи верхова їзда. До речі, за однієї умови: якщо на серці не щемить, якщо на серці все спокійно. В противному разі краще пити вино, або чачу, або просту горілку. Та тільки небагато, щоб збадьоритися.

Каїров стиснув скроні долонями — голова тріщала й без вина. Він підвівся. Повільно підійшов до дверей, вимкнув світло, клацнувши вимикачем, і вийшов у коридор.

Двері до туалету були відчинені. В коридорі пахло хлоркою та аміаком, було чутно, як дзюрчить вода, заповнюючи бачок.

«Хто з лікарів чергує сьогодні в міліції?» — подумав Каїров, але згадати не зміг.

Лікар Челні сидів за столом у сірому двобортному піджаку, в білій накрохмаленій сорочці, у краватці кольору морської хвилі. Перед ним на газеті пихкав нікельований чайник, на блюдцях стояло дві чашки, високі, темно-бордові, з золотою смужечкою, а ручки в них були такі витончені, що страшно доторкнутися. У маленьких білих розетках лежало варення. І на розетках були намальовані дрібні квітки. Каїров побачив це ясно.

Челні винувато сказав:

— Я зовсім забув про вишневе варення. Але це з персиків, — він показав на середню розетку, — надзвичайно духмяне. Я б сказав, нектар.

Каїров на якийсь час затулив долонею очі. Йому здалося, що він спить стоячи. Не відриваючи долоні, він глухо сказав: — Я прийшов по таблетку, Семене Семеновичу. Будь ласка, як минулого разу. Тоді головний біль минув швидко й утома разом з ним.

— Кофеїн, — заметушився Челні, підійшов до шафи, відчинив дверцята, висунув верхню шухлядку. — Ось. — Він вийняв із паперового пакетика білу, таблетку: — Зап'єте чаєм. При сприянні гарячої води вона швидко розчиниться в організмі. За три-п'ять хвилин ви відчуєте полегшення. Сідайте, Мірзо Івановичу. — Челні підсунув до нього чашку й палив чаю.

Каїров зрозумів, що він не спить, а тільки дуже стомився. І ні до чого, й не час дивуватися з приводу такої дрібниці, як накритий для чаю стіл.

— Сьогодні спокійна ніч, — сказав Челні, може, для того, щоб почати розмову.

— Ніч і повинна бути спокійною. Так задумано природою. На жаль, не все задумане здійснюється.

— Тому що світ речей існує поза нашою свідомістю…

— І кожна річ у собі принципово непізнана.

— Ви читали Канта, Мірзо Івановичу?!

— Коли в п'ятнадцятому році я сидів у Єкатеринодарі в політичному ізоляторі, у мене був час і на читання, і на роздуми…

— Вам не здається, що Кант страшенно боявся майбутнього? І тільки тому хотів примирити ідеалізм з матеріалізмом.

— Гарні домисли, Семене Семеновичу. Кант плутав божий дар з яєчнею.

Челні іронічно посміхнувся:

— Так просто.

— І вульгарно. Подумали, але не сказали. — Каїров поставив порожню чашку на блюдце й відсунув од себе. — Правильно подумали. Правильно… Та я не буду виправдовуватися, нагадувати, що доба має двадцять чотири години. І в мене немає часу на філософію Канта, рибну ловлю й доміно. Навіть якби до доби додали три години чи п'ять, все одно я не став би працювати над Кантом. У мене інше завдання. Боротьба з злочинністю. Ось на цю тему я готовий розмовляти захоплено, як юнак з коханою. А чотири антиномії Канта краще залишити філософам. Хоча одна з них надто цікава.

Челні:

— Положення: у світі існують вільні причини. Протипоставлення: нема ніякої волі, а все є необхідність. Ви це мали на увазі?

— Семене Семеновичу, ви вгадали. Я можу розкрити вам таємницю: я прихильник протипоставлення. Все у житті породжується необхідністю. Ось чому в основі злочинності насамперед лежить соціальне коріння.

— Так, — сказав Челні. — Але й спадкове. Й релігійне… Я цим дещо цікавився. Не знаю, чи відомо вам, що на початку дев'ятнадцятого століття в Індії було розкрито стародавнє релігійне товариство фансегарів, або, як вони себе називали, «братів доброї справи». Брати поклонялись якомусь божеству Бохвані, найжаданішими пожертвуваннями для якого були людські життя. В основі лежала досить примітивна формула: блага на тому світі перебувають у пропорційній залежності від кількості жертв, принесених божеству.

— Цікаво, — погодився Каїров.

— У релігії багато йде від шахрайства, від шулерства. Не випадково відзначав Вольтер, що релігія походить від зустрічі дурня з обманщиком.

Каїров засміявся:

— З вами бесідувати одне задоволення.

Головний біль вщух. Після таблетки, після випитого чаю була бадьорість, яку, здавалося б, здатний повернути лише міцний сон.

Уже біля дверей Каїров обернувся, уважно подивився на Челні.

— Семене Семеновичу, тільки чесно, ви вмієте читати чужі думки на відстані?

— Мені б дуже хотілося збрехати, сказати «так».

— Тоді звідки це? — Каїров показав рукою на стіл. — Чай, варення… Розетки.

— Дружина. Все дружина… Наполягала, щоб на чергуванні при мені був гарячий чай, варення…

— Це у вас друга дружина?

— Так… — сумно відповів лікар. — Моя перша дружина померла в Одесі. Від черевного тифу. Я дев'ять років був вірним її пам'яті…

— Вибачте мені, Семене Семеновичу.

— Ні, ні… Хвилинку. Дозвольте, я закінчу свою думку. Так ось. Закип'ятивши чай, я побачив з цього вікна, що ваша машина стоїть біля під'їзду. Я зрозумів: ви тут. І вирішив запросити вас на чай. Однак ви випередили мене, ніби прочитали мої думки.

— Спритно ви це повернули. Вам треба кинути медицину й зайнятися адвокатською практикою.

— Можливо, ви маєте рацію. Можливо, вісімнадцятирічним гімназистом я зробив помилку.

… Каїров повернувся в свій кабінет. Телефон розривався.

— Слухаю, — сказав Каїров.

— Приїжджай, Мірзо Івановичу, — сказав уповноважений ДПУ.

За хвилину машина пирхнула білим димком, що сильно тхнув бензином, виповзла на шосе й помчала по місту. Місяць висів над дахами. Але небо було не дуже темне, а якесь ніби вицвіле. Десь далеко на околиці валували собаки. Місто спало…

Машина зупинилася. Каїров широким кроком зайшов в один з під'їздів триповерхового будинку, на фасаді якого ліпилося багато вивісок: «Рибгосп», «Райфо», «Заготскот…» І праворуч, під запорошеною лампочкою: «Уповноважений ДПУ».

Трохи згодом Каїров вийшов з під'їзду, сів у машину. Кинув водієві:

— Додому! — Але тут же передумав: — Ні. Спочатку в порт.

Спати не хотілося. Хіба до сну після такого повідомлення: сьогодні о 2-й годині 47 хвилин операція «Паризький швець» почалася.

7

Глибока ніч. Швидко мчать хмари. Й місяць наче купається в них. Вітер студить землю. Студить дерева. Студить листя. Останнє незелене листя. Він зриває його. Кидає під ноги коням.

Шестеро вершників і двоє коней без сідоків пробираються вузькою розмитою дорогою, що веде до будинку єгеря Вороніна. А ось і будинок. Він стоїть на пагорбі. І його білі стіни видно здалеку, наче вітрила яхти.

Сипло дихають коні. Цокають копитами об вимите каміння.

Вершники зупиняються в затінку розлогого граба. Спішуються. Прив'язують коней.

Один з них, очевидно начальник, рішуче каже:

— Почекаймо хвилину. Зараз хмара проковтне місяць… Петро залишається тут. Соболєв іде до будинку Вороніна. Ми вчотирьох — на дачу…

… Анастасії не спиться. В кімнаті задушливо. Так задушливо, що не заснути, навіть скинувши ковдру. «Ну й дика звичка в моїх хазяїв зачиняти на ніч віконниці! Й не просто зачиняти на гачки, а ще й закладати поліном… Звичайно, якщо все життя проживотіти тут, як оці стіни, ніщо не буде здаватися диким. Я дарма злюсь. І на старого особливо. Він, звичайно, хитрий мужик. Звір. Та це й зрозуміло — від народження справу із звірами має. Не випадково біля мого ліжка лежить шкура рисі.

Як мені набридло стирчати в цій глушині! І батько… Чим він займається? За два місяці бачила його всього лише раз. І чому він тут? Де ж обіцяний Париж і вілла в Плезансе? «Зачекай, дочко, незабаром Кубань буде вільною». Каже, а з голосу відчувається, що й сам не вірить. «Я собою не розпоряджаюся!» Хто ж ним розпоряджається? Борець за ідею. Чи не хоче він оголосити себе імператором Кубані? Цікаво, як почуваються дочки імператорів? їм усе можна чи не все?

А віконниці я спробую відчинити».

Анастасія опускає ноги на ворсисту шкуру. Навпомацки знаходить капці. Скрадаючись, підходить до вікна.

Засув — товста, обтесана колода — над силу піддається. Дівчина напружує сили… Є! Притулила засув до стіни. Відчинила стулки віконниць. Повернула защіпку. Кватирка відкинулася праворуч. Ось воно, свіже повітря. Як легко дихається! І приємно, наче спекотного дня вгамовуєш спрагу.

«Аполлон! Як він дивився на мене, наче я рідкісний мінерал… «Ви не схожі на тутешніх дівчат». А на Клеопатру я схожа?»

Чужі кроки вриваються в тихе бурмотіння вітру. Хтось іде до будинку. Шум… І постріли. Один, другий, третій… Злісна лайка…

Хтось пробіг повз вікно, зник у кущах за огорожею. Потім інша людина кричала: «Стій!» — і палила з пістолета…

У будинку Вороніна зробили обшук. Нічого підозрілого не знайшли. Але головний — у сірій каракулевій папасі, в довжелезній кавалерійській шинелі, як належить, із розтрубами на рукавах, у чоботях з блискучими шпорами, які час од часу подзенькували, з пістолетом у руці й шаблею на боці — говорив Вороніну:

— Як же ти не догледів? На якій такій підставі біляків пригрів?

— Геологами вони назвалися. Довідки показували, — виправдовувався Воронін.

— Довідки… Бандити вони, а не геологи. Ватагу сюди створювати приїхали. Забрати тебе, діду, треба.

— Що ж я? Я документам Радянської влади вірю. Папір печатками скріплений. — Воронін говорив неквапно. Й у голосі не відчувалося хвилювання. Ось тільки очі хижо горіли, як у звіра.

Головний зручно сів на стілець. Скрутив цигарку. Прикурив од лампи. Сказав:

— Прізвище ваше Воронін?

— Так.

— Оскільки одному з бандитів удалося втекти, — вів далі головний, — і він являє небезпеку для населення, наче голодний вовк, ви, товаришу Воронін, повинні нам допомогти.

Єгер розуміюче кивнув.

— Що ви знаєте про цього бандита?

— Звати його Аполлон. Зросту високого. Волосся світле. Молодий. Років тридцять буде… Веселий. Завжди пісеньки наспівував… Походження високого. Про батька казав, що той самому князеві Кирилу близький був… Більше нічого не знаю.

— Пильності в тебе, батьку, немає. Не пролетарського гарту ти людина… Та гаразд… Із цих місць бандит далеко не втече…

— Із цих місць можна втекти аж у саму Туреччину, — скептично заперечив Воронін.

— Якщо знати дорогу, — багатозначно зауважив головний. — Так ось, Воронін, коли бандитський Аполлон з'явиться у ваших місцях, спробуйте затримати його силою або хитрощами. Й повідомте нам у кавалерійський загін чи у відділення міліції.

За чверть години кавалеристи покинули хутір Вороніна, Шестеро з карабінами. Й між ними професор і Меружан — руки зв'язані за спиною.

Місяць так само купається у хмарах. Тільки хмари стали більшими і щільнішими.

Десь виють шакали…

Посилюється вітер. Здається, вдень знову поллє дощ.

Кавалеристи зупиняються біля граба. Привітно іржуть коні. Головний повертається і дивиться на білий, наче паперовий, будинок Вороніна. Потім рішуче дістає ніж і… розрізає мотузки, що стягують руки професора й Меружана.

— Ми вас не дуже пом'яли, товариші?

«Професор» ворушить стерплими кистями рук. Меружан каже:

— І холостим пострілом можна запалити волосся, коли стріляти прямо в чуб.

— Це Боря Кнут перестарався, — каже головний.

Кавалеристи неголосно сміються.

— По конях!

Обережно ступають коні. Постукують об каміння копитами.

Вісім вершників ховаються серед ночі.

8

Ґудзиків двадцять штук. Маленькі, перламутрові, один біля одного. Вони видовжують талію Варвари, без того довгої і тонкої жінки. Й сукня зелена, й очі зелені. Й волосся, густе, що спадає на плечі, теж якогось зеленкуватого відтінку. Але в цьому не слід звинувачувати Варвару. Вона хотіла зробити кучерики золотавими. Але закордонні хімікати навіть в їхній перукарні, кращій у місті, де всі вивіски й об'яви пишуться двома мовами, російською та англійською, навіть у їхній перукарні ці хімікати давали іноді найнесподіваніші результати.

Варвара змінює голку. Опускає мембрану на чорний диск платівки. Грайливо посміхається до гостей. Левко бундючиться. Розправляє груди. Запрошує Варвару. Вона кладе руку на його плече. Трохи нахиляє голову. Волосся дощем сиплеться на Левкову щоку, потрапляє на вуста. Левко задоволений, наче кіт, що вилизав сметану.

Граф Бокалов у зневажливій позі розвалився на дивані. Варвара на сім років старша від Левка. Й раптом любов…

Бокалов трохи випив. Коньячку. Граф або зовсім не п'є, або п'є дуже мало. Левко й Варвара накурились американських сигарет. У кімнаті плавають кола білого солодкуватого диму.

Голка ледь дере пластинку. Напевно, пластинка заграна. Співак млосно співає:

Варвара не перукар. Вона манікюрниця. В жіночому залі. И неї пухлі вуста. Яскраві, як цукеркова обгортка. Й може, того, що вона сама худа, а вуста пухлі й очі широкі, наче сірникові коробки, ніс на обличчі непомітний. Він у неї маленький, із горбиком. І ніздрі хижі…

— Ой, хлопчики! — каже Варвара, коли вони повертаються до столу. — Сьогодні до обіду випадок був. Кумедія! Приходить такий мосьє. Костюмчик — впасти можна… І кольору сказати не можу якого. І синій, і сірий. Одно слово, Парижі Сідає за мій столик. Белькоче щось по-французькому. На нігті показує. Роблю йому манікюр. Сама, як вимагається, посміхаюсь очима. Він… цікавий. Пісеньку наспівує. Пальцями у пляшечки з лаком тицяє, щодо кольору вказівки дає. Обслужила його за першим класом. Нігтями милується. Задоволений. І знову щось каже по-французькому. Я йому у відповідь усміхаюсь і киваю головою. Заради пристойності. Він іще більше розпалюється. «О-о!» — кричить. А потім, негідник, роззувається. І свої спітнілі лапи кладе на мій віденський столик. У мене очі на лоба. Я до завідуючої… Але Поліна Абрамівна тільки німецькою мовою розмовляє і англійською… Крім російської, зрозуміло… Над силу вона йому роз'яснила, що педикюр не робимо. Він знову кричить: «О-о!» Тільки не радісно. Потім плескає себе по голові. Й дістає з кишені дві пляшечки паризьких парфумів. Дивіться, як оригінально зроблено…

— Ейфелева вежа, — пояснює Бокалов.

— А ти звідки знаєш? — дивується Варвара.

— Граф усе знає, — авторитетно заявляє Левко Сивий.

— А запах! Справжня троянда! — захоплюється Варвара. — Ось понюхайте.

Граф вдихає аромат паризьких парфумів. Запитує:

— Чим усе закінчилось?

— Ах! Чого заради французьких парфумів не зробиш! — зізналася Варвара. — Та й Поліна Абрамівна підтримала. Каже, не розстроюйся, Варю, педикюр — це теж робота.

— Вип'ємо за педикюр! — запропонував Граф.

— І за любов також, — сказав Левко.

— Ні! За роботу й педикюр. За француза й торгсин, що в перекладі на російську мову означає торгівля з іноземцями.

— А чи не взяти нам торгсин? — запропонував Левко, зморщуючись од лимона.

— При такій охороні! Нереально, — відповів Граф.

— Можна продумати…

— Нереально.

Варвара підтримала Графа:

— Не зирся на державну кишеню, Левку. Хіба ти більше не любиш мене?

— Люблю, — сказав Левко.

— І я тебе люблю… Хлопчики, — Варвара знизила голос до шепоту, — одну квартиру примітила. Провалитися мені на цьому місці, якщо ви не наберете там вошей.

— Що в перекладі на російську мову означає золото! — весело зауважив Левко.

Варвара підвелася, не чекаючи відповіді, підійшла до патефона. Стала крутити ручку.

— Треба обміркувати. Й усе зважити, — обережно сказав Граф, якому Каїров суворо заборонив приймати поспішні рішення.

— Що за квартира? — запитав Сивий.

Варвара поманила хлопців пальцем до вікна. Вимкнула світло й розсунула штори. Навпроти у густих вечірніх сутінках висіли вікна п'ятиповерхового будинку.

— Лічіть. Четвертий поверх, шосте вікно з того краю. Темне. Там ніколи не горить світло… Хазяйка квартири інтелігентна бабуся. Я ще дівчинкою запам'ятала її. У неї був чоловік. І двоє синів. Усі білі офіцери. Чоловік, здається, загинув, коли червоні вступали в місто. А сини втекли з Кутеповим… Я другий рік спостерігаю за нею. Головою ручаюсь, у неї є золото. Й мені здається, що вона не наважиться заявити в міліцію.

Кімната, в якій відбувалася розмова, була досить велика, але загромаджена меблями, високими, темними, з різьбленим орнаментом по дубу. Стіл розплющився в центрі на товстих, як тумби, ніжках. Півкрісла, обшиті червоним плюшем, стояли вздовж столу праворуч і ліворуч од дверей, завішених жовто-золотавою портьєрою.

Разом зі старою матір'ю Варвара займала кімнату, просторий передпокій й кухню. І хоча це не можна було назвати окремою квартирою — туалет містився з другого боку сходової площадки, — все одно помешкання дуже влаштовувало Варвару та її матір. Тут не було допитливих сусідок, суперечок і чвар на кухні…

Ця зручна кімната перейшла їм у спадок од діда, відомого в минулому ювеліра. Колись дід мав свою майстерню з величезною вивіскою на Садовій вулиці й трьох помічників. Із обігом на кількасот тисяч. Його клієнтами були жінки найбагатших і найшанованіших людей у місті. Двірники й дрібні ремісники вклонялися йому в пояс.

У липні 1903 року в місто прибула на гастролі трупа артистів з Єкатеринодара. Приїхала грошей підзаробити, в морі покупатися. Виступали артисти в літньому театрі на блакитній естраді, зробленій у формі мушлі. І була там серед інших примадон одна така циганкувата! Роза Примак. Молода, років дев'ятнадцяти. Пісні задушевно виконувала. Й особливо «Очі чорні…». Як, було, заведе:

Як аплодували, як на біс викликали! Що там квіти — крамарі гаманці кидали…

Люди кажуть: сивина в голову, а біс у ребро. Закохався ювелір у співачку. Соромно признатися, світлячків з нею вночі в парку ловив, з лавки стрибав, наче дочці його не двадцять років було, а тільки двадцять місяців.

За один сезон Роза розорила діда. Й восени від'їхала в Єкатеринодар разом з трупою. А дід, утративши відразу все — майстерню, чесне ім'я, — найняв оцю кімнату з широким передпокоєм.

Він багато пив. Напившись, бешкетував. На які кошти жив, ніхто не знав. Поліція запідозрювала його у зв'язках з контрабандистами. Цілком можливо, що філери не помилялися. Дідові знання щодо золота й коштовностей могли знадобитися молодим та спритним контрабандистам.

Восени вісімнадцятого року діда, зарізаного, знайшли на камінні у ближчій гавані. Що занесло його на ці величезні бетонні брили, які безладно лежали одна на одній, куди лише зрідка навідувалися любителі-рибалки, залишається загадкою. Відомо цілком достовірно: дід ніколи рибною ловлею не захоплювавсь. І всі місцеві «мокрушники» були його друзі.

З того самого дня в кімнаті діда поселилася Варвара та її мати.

Граф познайомився з Варварою рік тому. В той час її чоловіка, технолога м'ясокомбінату, посадили за групову крадіжку… Й Варвара повернулася до заняття, яке вона опанувала ще в роки ранньої юності. Вона стала навідницею. І тепер сама шукала зв'язку з вуркаганами.

Працюючи манікюрницею, вона легко знайомилась з клієнтами. Й найцікавішим з них напівголосно розповідала, що в неї старенька мати на руках і що після роботи вона обслуговує частину клієнток удома. В її розпорядженні завжди було десятків зо два адрес із планами квартир і приблизною вартістю «вилову».

— Квапитися по треба, — повторив Граф, вмощуючись на дивані. — Нехай Варя планчик зробить. Ми повинні бути особливо обережні…

9

Увечері Каїрову, коли він після вечері читав газету, подзвонила Неллі. З схвильованого голосу своєї секретарки він здогадався — сталося щось серйозне. Вона просила про зустріч. Про негайну зустріч.

Каїров звелів їй прийти до нього додому.

Дружина, прибираючи зі столу, сказала:

— Мірзо, ти глянь, що діється за вікном. Дощ, пітьма. Й жодного ліхтаря на нашій вулиці. Ти б зустрів Неллі. Дівчині незручно самій…

Дружина Каїрова — огрядна вродлива вірменка з сивіючим волоссям, стягнутим у тугий вузол, принесла плащ.

— Неллі — смілива людина, — сказав Каїров, якому не хотілося виходити з теплої кімнати, такої затишної і світлої.

— Мірзо — стара людина, — насмішкувато зауважила дружина.

Каїров зітхнув, підняв угору руки, потім розвів їх врізнобіч, ніби згадуючи гімнастичну вправу. Він тепер щоденно робив гімнастику. Лікар Челні якось вислухав його ретельно й виніс вирок:

— Або щоденна гімнастика, або ожиріння серця.

Одягнувши плащ, Каїров довго вовтузився з капюшоном.

Капюшон сповзав на очі, і його довелося приколоти шпилькою.

Переклавши в кишеню плаща пістолет і затиснувши в руці англійський ліхтарик — трубку коричневого кольору, Каїров вийшов на ґанок. Світло з вікна падало на східці й на частину доріжки, викладеної плескатим камінням.

Батарейки були рідкістю, і Каїров вирішив пройти до хвіртки, не вмикаючи ліхтарика.

Дощ був не сильний, звичайний дрібний осінній дощ, який не кінчався тижнями. І вітер віяв. І море шуміло…

Раптом Каїров розрізнив людську постать, що копошилася, біля огорожі. Права рука машинально ковзнула в кишеню по пістолет.

— Мірзо Івановичу, голубчику! — почув він голос лікаря Челні. — Я загубив калоші…

— О боже! — здивувався Каїров. — Йому не спиться і в дощ…

— Я склав оригінальну задачу. Білі починають і роблять мат за чотири ходи, — сказав лікар Челні.

Напевно, лікар спіткнувся, бо калоша лежала на плиті, де й грязюки не було. Загубив він її недавно, бо коли Каїров увімкнув ліхтарик, лілова підкладка калоші була ще сухою.

— Гаразд, — сказав Каїров. — Зайдіть у хату. Аршалуз обсушить вас і напоїть чаєм. А я за чверть години повернуся.

— Спасибі, Мірзо Івановичу. Адже я теж лише на хвилинку.

Вулиця, звиваючись, спускалася до шосе, з якого відкривався вид на порт, що лежав унизу, під горою. І пристані, позначені жовтими цятками вогнів, і зелені й червоні вогники над виходом у море, й кораблі, застиглі біля причалів, зі світлими прорізами палуб — усе це було знайоме Каїрову, як його власна квартира. Зараз праворуч з'явиться маяк — будиночок, схожий на бджолиний вулик. Він стоїть на білій тринозі, що вища за велику тополю. І світить ніжно, фіолетово. Вище, на горі, є ще один точно такий же маяк. Маяки — поводирі капітанів кораблів, що приходять у порт уночі. Вогні обох маяків повинні злитися. Це буде означати, що курс правильний.

Вийшовши на шосе, Каїров озирнувся. З міста, розганяючи пітьму віниками світла, повз автобус. Коли автобус підійшов, Каїров побачив Неллі. Вона стояла біля виходу, притискуючи до грудей чорну сумочку.

— Мірзо Івановичу, в моїй квартирі щось шукали, — зразу ж сказала вона.

— Обшук? Хто давав дозвіл?

— Це не обшук. І не крадіжка. Це зовсім інше… Перериті всі речі Геннадія…

Каїров згадав, що за кілька днів до своєї загибелі Мироненко переселився до Неллі.

— Що ж вони могли шукати?

— Плакати, — сказала Неллі. — На щастя, я зібралася передрукувати записи й узяла сьогодні плакати на роботу…

— Ти їх читала?

— Так.

— Щось серйозне?

— У Геннадія були підозри, але він не довіряв їх паперу…

— Плакати з тобою?

— Так. — Вона відкрила сумочку й вийняла, з неї паперовий згорток.

Каїров заховав його під плані.

— Я боюся повертатися додому.

— Доведеться, Неллі. Я зараз подзвоню оперативному черговому, щоб прислали співробітників з собакою. Може, собака візьме слід. Або нам удасться взяти відбитки пальців.

Коли Каїров прийшов додому, лікар Челні пив чай і розповідав Аршалуз якусь веселу історію. Каїров віддав розпорядження по телефону. Челні запитав:

— Тож сядемо до шахової задачки, Мірзо Івановичу?

— У мене задачка складніша, — буркнув Каїров і зачинився в кабінеті.

Лікар Челні погомонів з Аршалуз іще чверть години й, чемно попрощавшись, пішов.

Каїров став розглядати записи. Записи не в зошиті, не в блокноті, а на зворотному боці плакатів. На плакатах була намальована фізкультурниця, що кидала диск. Здорова гарна дівчина. Вона усміхалася. Десь на другому плані цілився з рушниці стрілець, стартували бігуни, мчали мотоциклісти. Нижче біліли вірші:

Знайомі плаката. Всього три…

Плакат перший

Місяць лежав упоперек моря. Довгий, сріблястий. Він розсікав море надвоє — від берега до горизонту. Хвилі м'яко накочувались і відступали, ніби танучи, непомітно, з тихим шепотом.

Незграбний шезлонг, безпритульний, що його забули відпочиваючі, притулився до парасолі. Круглий, наче диня, камінь був йому замість зламаної ніжки. Я сів, твердо вирішив роззутися. Чоботи в мене брезентові, вузькі. Зняти їх не так просто. Пасмо парусини звисало над реєю. Я підвів очі догори й побачив дірку, залатану небом і зірками. Перекинутий баркас, який темнів метрів за п'ятнадцять, заслоняв вогні міста. Й море здавалося мені великим. Я бачив усе це вперше. Й довгу пристань, і маяки, наче квіти, біля входу в порт…

З боку міста чулося човгання кроків і неголосні чоловічі голоси. Двоє зупинилися по той бік баркаса.

Чорний буксир, заходячи в порт, утішився таким пронизливим гудком, що я мимоволі здригнувся. Буксир — маленький і низенький, але габарити баржі, яку він тягнув, викликали повагу. Наче мурашка, він старанно волочив свою ношу. Слабкий, мутнуватий прожектор мацав воду. Біляста серед ночі імла вигиналася над димарем, наче вітрило. Буксир розвернувся і пішов до пристані…

Мені чомусь стало радісно. Просто по-людському — й усе… Добре, що я приїхав у це місто, де пахне рибою і нафтою, де ростуть магнолії і крихітні буксири тягають баржі-велетні.. Й може, зовсім дарма мені не сподобався Волгін, черговий по відділенню, неголений і заспаний, що з лабораторною старанністю досліджував мої документи й на завершення запропонував на ніч диван у кімнаті карного розшуку. Облізлий, з двома горбами, більшими за верблюжі, в яких, напевне, стільки блощиць, що й до ранку не злічити…

За баркасом хтось застогнав, майже скрикнув. За хвилинку щось глухо впало на гальку… Немає нічого гіршого, ніж бути застуканим зненацька. Істина давня, як саме життя. І проте кожен відкриває її заново. Мене наче підкинуло. Однак бігти в чоботі, що був лише наполовину знятий, виявилося не дуже просто. Я застрибав, потім, лаючись, опустився на каміння, стягнув чобіт обома руками.

Долілиць лежала людина. Я освітив її ліхтариком. Крові майже не було. Тільки на потилиці коротке, як щітка, волосся здавалося змоченим чимсь темним.

Біля пристані тремтіли вогні. Там повинні бути люди. Я поспішив… Поруч з причалом якась людина шпаклювала човен.

— Слухай, товаришу, — сказав я, — треба подзвонити в міліцію. Сталося вбивство…

Людина випре сталася. Я увімкнув ліхтарик. Людина здригнулась і замахнулась на мене веслом.

— Легше! — встиг сказати я і вчепився за весло. — Кинь пустувати… Де найближчий телефон?

Опустивши руки, чоловік недовірливо спитав:

— Правду кажеш… убивство?

Він був немолодий. Років шістдесяти. Обличчя зморшкувате. Під кудлатими віями зіркі, наче в птаха, очі.

— Міліціонер… Зараз буде міліціонер…

Він підняв з каміння кепку й, горблячись, пішов до пристані…

Повернувся з міліціонером. Худим і довгим. Оглянувши труп, міліціонер сказав мені:

— Ви затримані.

— Мені треба взутися, — сказав я. — Мої чоботи там…

— Нічого не знаю, — сказав міліціонер, розстібаючи кобуру. — Вам краще постояти… Слідство розбереться.

Постояти так постояти. Тільки ось каміння вологе, наче спотіло від страху. Це лягає роса. Й чайки кигикають голосно й тривожно, ніби не можуть відшукати свої гнізда.

Підкотив новий, полискуючи чорним лаком, ГАЗ-А. Двоє оперативних працівників і лікар, усі в цивільному, спустилися до баркаса.

Спалах магнію — жовта клякса — ліг на берег. Клацнув затвор фотоапарата. Труп перевернули. З кишені випав гаманець. Оперативники неквапно розглядали його.

Я сказав міліціонеру, що піду взуюся. Він кивнув, але, схаменувшись, шепнув:

— Кузьмичу, сходи з ним…

Кузьмич, той самий човняр, що мало не стукнув мене веслом, з явним небажанням поплентався за мною.

— Сам не з ближніх країв? — запитав він.

— З дальніх.

— Черево рибу чує. Публіки нинішнього літа понаїхало. Тільки риба не дурна. Так препогано вона п'ятнадцять років не клювала.

Ніколи чоботи не здавалися мені такими легкими й зручними. Кузьмич не відставав, наче тінь.

Біля баркаса ніхто не звернув на мене уваги. Невисокий оперативник, очевидно старший групи, спитав:

— Як ви вважаєте, лікарю, коли відбулося вбивство?

— О двадцятій годині сімнадцять хвилин, — відповів я.

Усі здивовано глянули в мій бік.

— Документи! — зажадав невисокий оперативник.

Я розстебнув нагрудну кишеню гімнастерки, в якій лежало завірено підписами й печаткою моє призначення на посаду начальника карного розшуку.

… У гаманці вбитого виявилися паспорт на ім'я Бабляка Федора Остаповича, довідка про прищеплення віспи, тридцять карбованців і квиток на поїзд із станції Курганна. Квиток двотижневої давності.

Мокра фотографія Бабляка прилипла до газети, й патьоки, наче пліснява, розповзлися по її краях. Знімок був зроблений з паспортного фото. Широкий, хрящуватий ніс, здавалося, займав більшу частину обличчя, що сходило на клин. Темні рисочки очей, відкрите, середніх розмірів, чоло, волосся коротке, зачесане назад. Обличчя як обличчя… Словом, це була одна з тих невдалих фотографій, з яких мало що можна дізнатися про людину.

Ніч закінчувалась. Я вимкнув світло, й вікно відплигнуло назад. У кабінеті задушливо. Відчиняю раму й сідаю на підвіконня. Звідси, з другого поверху, видно частину вулиці, що підпирає круглу, наче блюдце, площу. Верещать птахи. В повітрі настояний запах осені. Десь удалині рипить віз. Незабаром він виповзає з-за будинку й котиться до площі. На возі бідони з молоком. Поряд ступає візник. Я впізнав його по кепці-шестиклинці. Очевидно, відчувши на собі погляд, він підняв голову. Впізнав мене. Й дружньо привітав помахом руки. Це був Кузьмич. Той самий, з пристані…

Хтось, увійшов. У кабінеті було темніше, ніж на вулиці, і я не міг розрізнити, хто ввійшов. Клацнув вимикач. Біля стіни стояв чоловік з непроникливим, як ікона, обличчям. Він поклав на тумбочку рулон, який розгорнувся. Дівчина в спортивному трико дивилася на мене з плаката. Вона посміхалась і замахувалася диском. Чоловік сказав:

— Каїров.

Ось він який, начальник міського відділення міліції! Я назвався. Кинувши погляд на стіл, де висихало фото Бабляка, Каїров запитав:

— У чім справа? Вбивство?

— Так… Дев'ять годин тому. Його прізвище Бабляк, — сказав я. — Це нічого вам не говорить?

— Уперше чую! — швидко відповів Каїров.

Він викликав чергового й призначив службову нараду на восьму тридцять.

Я, здається, заснув. Розбудила секретар-друкарка. Я бачив її ще вчора. Вона торкнула мене за плече:

— Мерщій у кабінет Каїрова.

— Як вас звати? — запитав я.

— Неллі…

Їй років двадцять. У неї каштанове пряме волосся і засмагле вилицювате обличчя. Хода вайлувата, хлопчача.

— Я. хочу коротко поінформувати вас, — почав Каїров, — про нараду, яку проводив начальник ОДПУ Північнокавказького краю.

Обстановка на Кубані напружена. Боротьба з куркулями викликала відомі тимчасові ускладнення. На річці Малій Лабі, на околицях заповідника, орудує банда одного з царських полковників. Прізвище його точно невідоме. Ховається він під кличкою Козяк. Людей у банді небагато. Триста-чотириста. Але вони прекрасно озброєні. Хтось регулярно постачає їх боєприпасами. Є дані, що боєприпаси надходять через наш порт.

Плакат другий

Жовтень випав теплий. І листя на деревах іще трималося; воно було сіре від пороху й трохи жовте від старості, та вітри, що віяли з моря, від берегів Туреччини, ще не могли збити його. Листя трималося до листопада, доти, поки норд-ост, розвернувшись у Новоросійську, не кинувся на південь і жовта його дорога не простягнулася до самого Батумі.

Я найняв кімнату в огрядної особи, яка запевняла, що двадцять років тому в неї була осина, найтонша талія на всьому узбережжі Північного Кавказу. Коли я прийшов до неї, хазяйка поспішала на концерт. Вона була піаністка.

— У вас сучасний вигляд, — сказала вона. — Ви не спали й не голилися щонайменше три доби. Я не бачу причин, щоб не здати вам кімнату. Судячи з усього, ви відповідальний працівник.

— Я з карного розшуку.

— У наш час такий квартирант — просто знахідка. Я візьму з вас удвічі дешевше.

Кімната мені сподобалася. Будинок стояв на горі. З вікон, які виходили в маленький розарій, виднілося море, порт, пристань… Але акація, що росла за сусіднім будинком, густою кроною, наче запоною, закривала те місце на березі, де теплої вересневої ночі сталося нерозгадане вбивство. Я відчував, що інша, досвідченіша людина розібралася б у цій справі. Очевидно, тоді на парткомі належало виявити більше принциповості й відмовитися від несподіваного призначення.

Важкувато. Й Каїров — людина важка, наполеглива.

Я визнаю за ним силу волі. Та багато в чому не розумію його…

Одного разу Неллі, я і Каїров ішли обідати. Було опівдні. Й сонце дуже гріло. Циганка у барвистих спідницях сиділа біля входу у відділення. Це було не дуже розумно з боку циганки — всістися в такому місці, та ще, схопивши Каїрова за полу піджака, співуче сказати:

— Позолоти ручку, чорноокий. Як звати, скажу. Щастя відгадаю…

Вона, звичайно, не знала, хто такий Каїров. І нахабніла, як з простим рядовим перехожим.

— Філіппов! — Міліціонер з'явився на порозі. — Перевір документи, — кинув Каїров, указуючи на циганку.

— Звідки вони в неї? Від сирості? — ліниво сказав Філіппов.

Каїров попередив:

— Не відпускати до мого приходу.

Потім циганку випустили. Й може, не варто б і про це згадувати… Та в спілкуванні Каїрова з людьми є щось панське. Я не розумію, звідки це взялося в старого партійця. Можливо, винен вік. Можливо, просто стара людина міркує, що вона найрозумніша, що вона ніколи не помиляється. Звичайно, літні люди бувають мудрі. Але й молодий, і середній вік не складається з самих дурнів…

Неллі поділяє мою думку.

Я навмисне уникав писати про Неллі. Та, очевидно, настав час сказати про неї зразу…

Це дуже складно розповідати. Хто гадає, що писати про кохання просто, той або ніколи не кохав, або це було в нього років п'ятдесят тому. Строк вибачливий, переконливий.

Річ у тім, що в лютому дев'ятнадцятого року я одружився з військфельдшеркою Тамарою Ісаковою. Мені було дев'ятнадцять років, моїй дружині ще менше. Весілля відбулося на фронті. Ми пили горілку з темних емальованих кухлів, закусували квашеною капустою…

Я не вірю в те, що є пісні, які задумувалися без душі, без віри в їхню потрійність, в їхнє майбутнє. Але чому ж тоді бувають погані пісні?

Здається, саме взаємне нерозуміння, що виникло між мною та Тамарою в останні роки, спонукало мене виїхати з Ростова.

Обставини зближують людей. Це не нове. І багато що здається значимішим і жаданішим, ніж воно могло б здаватися в інший час.

Неллі я побачив у перший день, коли сидів у Волгіна.

Волгін роздивлявся мої документи, а в суміжній кімнаті стукала друкарська машинка. Потім машинка перестала стукати, а з кімнати вийшла дівчина. Вона швидко глянула на мене й сказала: «Здрастуйте». Я сказав: «Добрий вечір». Але дівчина вже поклала ключі на стіл і пішла. І в кімнаті знову стало нерадісно й накурено…

Наші кабінети були навпроти, і я зустрічав Неллі в коридорі. Я усміхався, на її обличчі не було жодних емоцій. Вона завжди до когось поспішала з зеленою папкою в руках, а коли працювала за машинкою, вдягала окуляри. Раз чи двічі на день вона заходила в мій кабінет з дорученнями від Каїрова. Й незабаром я зрозумів, що мені приємно бачити її вперті очі й коротке, наче в хлопчиська, волосся.

У неділю мене розбудили на світанку. Посланець сказав, що пограбовано торгсин. Ми довго вовтузилися з цією справою. Тільки до третьої години дня я закінчив диктувати Неллі протокол допиту сторожа, якого ми знайшли в коморі цілим і неушкодженим, загорнутим у килим.

Із відділення вийшли вдвох. Піднялися до площі, де під мімозою дрімав міліціонер у білих рукавичках.

Купили каштанів. Старий грек, насипаючи каштани в слоїк, буркотів:

— Каштани печені, каштани варені… Кращі за морозиво, кращі за морозиво…

В єдиному в місті кінотеатрі йшов новий звуковий фільм «Путівка в життя». Глядачі брали каси приступом. Неллі сказала:

— Ходімо в кіно.

— Ходімо, — погодився я.

Адміністратор, глянувши на моє посвідчення, запевнила, що забезпечить на останній сеанс двома приставними стільцями.

Щоб якось згаяти час, ми пішли до старого Нодара, з яким мене нещодавно познайомив Каїров.

Сиділи в бесідці за дощаним столом. Світило сонце, і білі. — хмари бігли на захід. Неллі поклала лікті на стіл, долонями вперлася об підборіддя. Нодар приніс обгорнуту ганчірками сулію і гранчасті склянки.

— Минулорічне, — сказав він. — Дивіться, яке ясне… Неллі посміхнулася. Вино було світло-рожеве, духмяне.

Старий Нодар додав до нього інжир, хоча ні за що на світі не хотів у цьому зізнатися.

Вітер віяв із щілини. Він був прохолодний. І жовте виноградне листя спадало на стіл. І він мав вигляд святкового. Я підняв сулію. І налив вино у склянки.

— Випий з нами, — сказав я Нодару.

Нодар похитав головою, подивився скоса на старий, повитий гліцинією дім, зітхнув і неголосно пожалівся:

— Скандальна в мене жінка. Не одружуйся, кацо!

— У тебе немає такту, Нодаре, — лукаво сказала Неллі. — А раптом я захочу оженити його на собі?

— Вай! Вай! — збентежився Нодар. — Збережу на весілля бочку вина. Перший сорт! «Ізабелла»…

— Не зберігай, Нодаре… Воно скисне. На жаль, персональні справи наших співробітників проходять через мої руки.

— Зручна річ — персональна справа, — посміхнувся я. — Людина як на долоні.

— Нудьга… Нерозгадане краще. — В неї був твердий, майже жорстокий погляд й суворі, зсунуті брови, на які спадав чубчик прямого волосся.

… Ми не квапились, але прийшли в кіно ще задовго до початку сеансу. Коли піднялись у фойє, Неллі сказала:

— У мене бони є. З'їмо що-небудь…

У торгсинівському буфеті лежали вузькі бляшаночки шпротів, тістечка, бутерброди із справжнього білого хліба з зернистою ікрою, блискучою і чорною, наче намистинки. Й ще лежало там багато інших приємних речей, серед них — цигарки «Пушка».

— І «Пушку» візьмемо, — сказала Неллі. — Адже я також іноді курю…

— Не треба витрачатися, — зупинив я. І, сміючись, додав: — Наситимося духовним поживком…

У фойє була фотовиставка. На ній експонувалися твори місцевих фотоаматорів. Виставка називалася «Наше місто». Кілька морських знімків з густими низькими хмарами було виконано талановито. Решта — дрова….

Уже продзвенів дзвінок, і люди ринули у залу для глядачів. Неллі потягла мене за руку, як раптом на стенді, що стояв біля самого вікна, я побачив фотографію, в яку не міг повірити. Куточок скверу, на задньому плані — пристань. А біля фонтана, зробленого у вигляді маяка, на лаві сидять двоє чоловіків. Сидять і курять. Їхні обличчя так ясно і чітко вирізняються на фоні зелені, наче фотограф саме на них наводив різкість. Із жестів і міміки облич було видно, що це не просто двоє випадкових людей. Ні, вони курили й бесідували. Неллі перехопила мій погляд.

— Я бачила цю людину… Гено, це ж той, якого вбили в день твого приїзду.

— Бабляк… Але хто другий?

Я похитав головою. Потім присів і став роздивлятися знімок крізь лупу…

Третій дзвінок тремтів над обезлюдненим фойє. Зазирнула білетерша. Вона підганяла нас.

— Ходімо, — шепнула Неллі. — Не привертай уваги.

Ми пішли в залу. Але мені було не до кіно. Я твердив прізвище фотографа — Саркісян…

Плакат третій

Цей стук замучив мене. Він був голосний і повторювався через короткі проміжки часу: «тяк… тяк… тяк!..»

Я висунув голову з-під ковдри. Посеред кімнати стояв емальований таз. Зі стелі капала вода. Таз, напевно, принесла хазяйка, тому що за вікном лив дощ і було похмуро. А дах був зовсім як решето. Хазяйка якось сказала:

— Дістали б мені бляхи. Ви все можете…

— Не обіцяю…

— Ви все можете, — повторила хазяйка. — Якщо захочете.

— Це інша річ.

Вона вдавано зітхнула й похитала головою. Що не кажи, — дама з манерами. Ось і зараз я чую її кроки на породі. Вона не стукає в двері, а голосно, співаючи, каже:

— Ви ще спите?

— Ні. Плаваю…

— У мене до вас справа, — каже хазяйка.

За хвилину вона вже в кімнаті. Громіздка, наче шафа.

— Ви матимете можливість бесідувати з людиною незвичайною. — Голос її лунає наче в бочці.

— Розо Карлівно, хто ви за національністю? — запитую я.

— Спитайте щось легше. Мати моя була гречанка. Батько прибалтійський німець… За паспортом я росіянка… У вас що, професійна манера уривати того, хто говорить? За місяць я так і не змогла сказати вам те, що могла й хотіла. Та цього разу ви мене вислухаєте… Наш сусід — учитель ботаніки. Справжній російський інтелігент. Він усього боїться. І тільки до органів влади має довіру. До того ж він переконаний, що в такої господині, як я, не може бути поганого квартиранта. В нього неприємності. Поговоріть з ним. Це забере небагато часу. А я приготую вам воду на гоління…

Над зашкарублим, худим обличчям блищало пенсне. Вчитель ботаніки подав мені руку й винувато сказав:

— Чайников.

Плутаючись і заїкаючись, він розповів, що цієї ночі до нього залізли злодії. Очистили шафу з вовняними речами. А наближається зима…

За розслідування крадіжки в будинку Чайникова взявся Волгін. Він знайшов на шпінгалеті відбитки пальців. Незабаром з'ясувалося, що відбитки належать місцевому злодієві за кличкою Граф Бокалов. Графа заарештували о третій годині дня в торгсині, де він здавав золоту обручку.

Дев'ятнадцятирічний хлопець, блідий, з очима наркомана, блазнюючи, сказав:

— Громадяни начальники, мене й самого совість мучить. До старого вчителя заліз. До людини, що мені про порядне життя розповідала…

— Де речі? — запитав Волгін.

— Які речі? — здивувався Граф. — Щось ви набалакуєте на мене. Краще запитайте, з яких мотивів я кодекс кримінальний порушив. Що мене в чуже вікно штовхнуло. Я відповім вам, громадяни начальники… Спрага знань! Ви й не відаєте, яка в старого багата бібліотека! За царського режиму збирав!

Так базікаючи, Граф Бокалов протягом трьох годин стверджував, що заліз до вчителя Чайникова з метою викрасти книгу Лідії Чарської «Паж цісарівни».

Книгу знайшли під час обшуку. Зникнення її Чайников просто не помітив. І ще в кімнаті Графа знайшли нерозпечатану коробку в англійській упаковці.

Потім Графом раптом зацікавився сам начальник відділення. Які плани в Каїрова щодо цього — професійна таємниця. А може, він просто хоче допомогти Бокалову порвати з злочинним минулим. Стати на правильний шлях…

Я забув написати про фотографію. Тоді, після сеансу, ми повернулись у фойє. І я зняв фотографію, показавши здивованому директорові посвідчення карного розшуку. Взагалі я помітив, що люди або дивуються, або лякаються, зіштовхнувшись з нашим братом. Чому так? Адже більшість з них гарні люди…

Одразу пішов у відділення. Показав фотографію Волгіну. Він години дві порався в картотеці. Прийшов і каже:

— Привіт від Хмурого. Виходить, що старий валютник знову об'явився в наших краях.

Фотографію побачив Каїров. Він уразив мене своєю відповіддю:

— Хмурий. Поговоріть з Саркісяном.

Саркісян — фотограф з базару — точно вказав дату зйомки:

— Двадцять третього вересня.

— Шукати Хмурого! Можливо, він іще в місті! — наказав Каїров.

Увечері Хмурий був упізнаний співробітниками карного розшуку саме тоді, коли спокійно прогулювався біля афіші кінофільму «Паризький швець».

Я обіцяв Неллі взяти квитки на цей фільм. Але, очевидно, з часом у мене, як і раніше, нічого не виходить.

У Неллі впертий характер і теплий голос. Я стаю іншим, коли чую його. Немає необхідності робити таємницю з того, що ми не можемо жити одне без одного… Я і Неллі йдемо набережною. Темною і брудною, забудованою пакгаузами, складами, майстернями. Сьогодні вечір із смутком, як навесні. Й зорі. Й навіть місяць… Пахне морем і нафтою. Від запахів наморочиться у голові.

У нас серйозна розмова про високі матерії. Іноді треба говорити й про це. Неллі не філософ. Я також. Говоримо, що відчуваємо.

— Ми якісь особливі, — каже Неллі. — Й життя у нас особливе… А мені хочеться простоти. Ось ти кохаєш мене, а не знаєш… що я обожнюю танці й морозиво. В мене бони є. Купимо морозива?

— Час особливий, — повторюю я. — Не треба себе переоцінювати. Ми тільки люди. Й виконуємо свій обов'язок… Це головне! А нащадки розберуться, що ми зробили. Хтозна, може, ці вулиці іменами нашими називатимуть…

Морозиво в круглих вафлях. На вафлях імена: «Таня», «Маня», «Ваня»… У Неллі на вафлі написано «Гена».

— Твоє ім'я, — каже вона. — Якщо в нас народиться син, я дам йому це ім'я на честь тебе…

… Ми повертаємося додому дуже пізно. Засвічуємо світло. Вже три дні, як я перебрався в її кімнату. Так правильніше. Й чесніше… Вона спить. Або вдає, що спить…

Хмурий знову крутився біля афіші кіно «Паризький швець». Кого він ждав? І чому той, невідомий, не прийшов на побачення?

— До афіші не підходьте…

Ця випадково почута телефонна розмова…

Ні. Про це ще рано писати. Треба перевірити. Треба ретельно перевірити. Сім разів відміряй, один відріж… Невже ворог справді так близько? Я бачу його десятки разів на день. Вітаюся з ним за руку… А може, це манія підозри, викликана втомою…

На цьому записки обривалися.

Опівночі Каїрову подзвонив черговий по міському відділенню міліції. Він повідомив, що під час ретельного огляду квартири на склі книжкової шафи були виявлені відбитки пальців, які не належали хазяйці дому.

Складену дактилоскопічну формулу за методом Гальтона й Рошера відправили в крайове відділення міліції…

10

Кость Волгін став Аполлоном Пращуровим не випадково. Й раніше йому доводилося змінювати ім'я і прізвище. З'являтися в зайнятому денікінцями Єкатеринодарі з паспортом турецького комерсанта Генріха Боркмана, розгулювати в білогвардійському Сімферополі в погонах кавалерійського капітана, гультяя і циніка. Розігрувати з себе сліпого, німого, припадочного…

Але, напевне, найважчою була роль кафешантанного співака в Одесі в 1918 році. Може, тому, що це була перша роль. І труднощі набігали, як хвилі на невправного плавця. Він співав у кафе у Фанконі. Й публіка там була різнобарвна. Й усе місто було різнобарвне, окуповане французами. Негри, зуави, спекулянти найрізноманітніших гатунків, великосвітські дами — колишні фрейліни й просто легковажні дівчата дворянського походження. І, звичайно ж, панове офіцери, різного віку і звань.

У моді була сіро-рожева камбала, кругла, як сковорідка, й крюшон з білого вина з суницями.

Волгіну вдалося познайомитися-з майором із оточення генерала Шиллінга. Відомості, вивуджені в майора, згодилися підпільній більшовицькій організації… Роки, роки…

Тільки пам'ять тепер скидалася на комору, де далеко не все розкладено на свої місця. Багато загубилося. Забулося… Але не ця зустріч. Там, у Фанконі. Після концерту до нього підійшов світловолосий худорлявий чоловік з видовженим обличчям. Потис руку. Й назвався:

— Вертінський.

Кожен одесит знав, що Олександр Вертінський гастролює в Будинку артистів. Там іще було кабаре. Справжнє європейське кабаре. З Ізою Крамер і Плевицькою…

Життя батьків Костя та його близьких родичів так чи інакше було пов'язане з театром: бабуся — відома костюмерша, мама — драматична актриса, тато (він помер молодий) писав веселі куплети й особисто виконував їх під фортепіано. Були серед родичів декоратори, режисери, музиканти, суфлери й один гардеробник — дядечко Кеша, про якого вдома говорили з тихим сумом, наче про померле маля. Дядечко Кеша не переступив рубікон. Більше того, подаючи театралам шуби, він не гребував чайовими. Очі в нього завжди були червоні. Й кінчик носа також. Гадають, що не через алкоголь, а від природної сором'язливості.

Мама й бабуся повірили, що Кость стане артистом. У хлопчика виявилася прекрасна міміка, правильна мова. Й облудник він був неабиякий. Але бабуся витівки онука визначала, як здатність до перевтілення.

Кость народився 2 січня 1900 року. Якби він з'явився на світ років на п'ять пізніше, він, природно, не став би в 1918 році розвідником Червоної Армії. З нього, найімовірніше, вийшов би цікавий актор. Можливо, навіть знаменитий… Однак у 1918 році молодій Радянській країні насамперед потрібні були не актори, а воїни.

У травні 1928 року Кость Волгін демобілізувався з армії. Москва. Театральне училище. Сивий професор — давній друг сім'ї. І Кость. Одяг відповідно до часу: діагоналева гімнастерка, хромові чоботи. На грудях два ордени Червоного Прапора. Навіть шаблі ще не зняв. Справжньої шаблі, взятої в убитого офіцера, в чеканній срібній оправі, з георгіївським темляком.

— Пізно, друже мій, — проникливо говорить професор. — У двадцять вісім років пізно вчитись акторської майстерності. Можливо, режисура. Спробуйте свої сили в режисурі. Наступного року ми намічаємо набрати цілий режисерський курс.

Люди, що не раз ризикували життям, самі не знають, скільки їм років. Щоразу, коли смерть уже позаду, вони відчувають себе заново народженими. Наче вперше бачать небо, траву, посмішки… Її чого тільки сивіють скроні?

У старому, запиленому дивані Кость знайшов розшарпану книгу без початку й кінця. Він так і не дізнався про назву цієї книги та її автора. Одна частина «Під Південним Хрестом», остання — «Магараджа острова Борнео». В книзі жваво описувалися пригоди двох французьких авантюристів, сутички з піратами… Й хоча книга була наївною, а пригоди надуманими, все одно з пожовклих сторінок віяли вітри південних морів. Білими гривами здіймалися бризки над безіменними кораловими рифами. Сумували високі пальми. Кричали непосидючі папуги…

І Костеві раптом захотілося стати моряком далекого плавання. Нехай спочатку матросом, потім штурманом. А під кінець — і капітаном… Він уявляв собі, як іде набережними Сіднея чи Порт-Саїда. З сигарою в зубах…

Маленькі таверни з диковинними назвами: «Три носороги», «Заштопане вітрило»… Усмішки смаглявих жінок у строкатих вузьких сукнях, що підкреслюють стрункість фігури. Хлопчаки, які торгують фініками. Й ром… Духмяний ямайський ром, який так полюбився людям Флінта…

Кость вирушив до Чорного моря. Секретар міськкому партії, рухливий як на свої роки чоловік, терпляче вислухав відвідувача. Й з не меншим терпінням, подужавши з десяток цигарок, переконав Костю Волгіна, що, беручи до уваги його, Волгіна, героїчне минуле, в штаті міської міліції він значно потрібніший, ніж на набережній Сіднея чи Сінгапура…

За п'ять років Волгіну доводилося зіштовхуватися з різними феноменами злочинного світу. Серед них були і дегенерати, й артисти-ерудити…

Аполлон Пращуров… Чи зрадів Кость? Мало сказати — так. Він уже й гадки не мав, що коли-небудь знову йому доведеться вивчати роль. Уживатися в образ людини, знайомої йому лише за легендою. Про проведення операції «Паризький швець» було поінформовано небагато досвідчених і надійних людей. Але про те, що головну роль у ній буде виконувати Кость Волгін, у всьому місті знав тільки Каїров.

Через день після відбуття Костя у напівтемному коридорі міського відділення міліції був вивішений наказ:

«Оперуповноваженого К. Волгіна вважати у відрядженні в м. Ростов-на-Дону. На курсах підвищення кваліфікації».

11

Важко уявити достоту, як відбулася їхня зустріч, бо ні Волгіна, ні Козякова тепер немає в живих. Волгін не встиг детально ознайомити Кравця з ходом операції, коли був у нього однієї шаленої ночі.

Можна лише припустити, що Волгін переконливо розповів легенду, підготовлену для нього Каїровим, і полковник Козяков повірив у це. Хоча немає жодних даних, що вдачу полковник мав довірливу. Але колись Козяков співчував горю молодої вдови полковника Пращурова, свого друга, загиблого в першій світовій війні. У Пращурова був син Аполлон. І, напевно, не тільки Козяков, але й усяка інша людина павряд чи змогла б впізнати у тридцятитрьохрічному чоловікові дитину, яку не бачила понад двадцять років.

Пращурови займали другий поверх особняка, що виходив ліловим фасадом на набережну Фонтанки. Анфілади кімнат, де все — і важкі портьєри, й витончені тюлеві гардини, й модні віденські меблі — видихало запах ніжних парфумів, які так любила мати Аполлона, білява німкеня Берта. Вона тоді була молодою жінкою, що вміла млосно дивитись і загадково всміхатись. І очі в неї були сірі, а шия довга й гарна. І взагалі при своєму високому зрості Берта відзначалася на рідкість правильними формами.

Козяков захоплювався Бертою. І, як засвідчував Аполлон (справжній, узятий у полон після розгрому Врангеля), мати легко зраджувала батькові. Й здається, не тільки з Позиковим.

Може, сказане вище якоюсь мірою пояснює довірливість Козякова. Данина молодості. Часу, про який рідко хто згадує без смутку…

Можливий такий діалог:

«Якщо це ви — в чому я не сумніваюся, — то ви дуже й дуже постаріли, — каже Волгін. — Востаннє ви були в нас на обіді. Й усі жаліли, що тато напередодні поїхав у Київ. Ви принесли велику плюшеву мавпу. Мати завжди любила іграшки. Й дуже жалкувала, що я не дівчинка».

«Ти схожий на свою матір, — каже Козяков. — Ті ж очі, те ж волосся. Й усмішка… Що з нею? Вона жива?»

«Ні. Мама померла в Одесі від черевного тифу».

«Давно?»

«У вісімнадцятому».

Ну, а якщо Козяков виявиться менш сентиментальним? І, схопивши Волгіна за груди, крикне: «Брешеш, сволото!»

У такому разі… Він не може не помітити золотого ланцюжка… Й медальйон. Медальйон, який він колись подарував Берті. Й фотографію молодої Берти. Берти-дівчинки. Й пасмо волосся…

«Ви кохали її?» — повинен був запитати Волгін у стишеного Козякова.

І він, мабуть, відповість:

«Так».

Він міг нічого не відповісти… Й уся розмова могла скластися зовсім по-іншому, ніж вона уявляється. Безперечне одне: Волгін виграв перший поєдинок… І в банді відчули, що новенький користується довір'ям і покровительством отамана.

Люди, які послали Волгіна на це важке завдання, розуміли, що навіть повіривши в Аполлона Пращурова, Козяков повинен був запитати:

«Добре, хлопчику мій! Але навіщо, для чого ти тут? Невже ти всерйоз віриш у врятування вітчизни?»

Волгін повинен був розповісти таке:

«За кілька годин до смерті мати призналася, що я не син полковника Пращурова. Я німець. Справжній німець. Мати назвала мені кодовий номер вкладу, який її батько залишив у швейцарському банку. Це велика сума. Мені треба в Європу. Там я забезпечена людина… Пам'яттю матері благаю вас, допоможіть мені здійснити мрію».

Тоді ще ніхто не знав, що Анастасія дочка полковника Козякова й що з цієї причини в Козякова взагалі можуть бути особливі плани на Аполлона й на його «швейцарську спадщину».

12

Зберігся протокол допиту Анастасії. Ось витяги з нього.

Запитання. Що ви знали про свого батька?

Відповідь. Нічого. Я зустріла його шість місяців тому в Староконюшенному провулку. Підійшла людина й сказала: «Я твій батько». Я звикла вірити бабусі. А бабуся ніколи не говорила, що батько живий і ховається за кордоном. У бабусі такі чесні, щирі очі! У мене теж чесні, щирі очі. Й вони залишаються чесними, щирими навіть тоді, коли я брешу. Та тепер я кажу правду. Чисту правду. Тому що все так жахливо! Я по-різному уявляла своє життя. Але ніколи не думала, що стану вдовою, у вісімнадцять років…

Запитання. Чому ви поїхали з батьком?

Відповідь. Останні дні я думала про це. Здається, було три причини. Незнання життя. Відсутність того, що в газетах називають патріотизмом. І страх… Хіба я відчувала щось, крім страху, до цього втомленого чоловіка з сивими скронями? Й коли він зупинив мене в Староконюшенному провулку, мені здалося, що він сприйняв мене за повію. І я почервоніла, й мені хотілося провалитися крізь асфальт. Він одразу збагнув це. Він сказав: «Чим же фарбовані нігті кращі від натуральних?» — «Модніше», — відповіла я. «Твоя мати, дівчинко, ніколи не фарбувала нігтів. А ви схожі, наче дві краплі води». — «Хіба ви знали мою матір? Чому я не бачила вас ніколи раніше?» — «Я твій батько, Анастасіє. Я повернувся, щоб більше не розлучатися з тобою».

І знову повторив, що я дуже схожа на матір. Я і без нього знала, що моя мати була схожа на бабусю, а я на матір. І фотографії зі старого оксамитового альбома підтверджували нашу схожість. Так, жодного відкриття віп не зробив. Але умів говорити прописні істини, наче бог.

Він узяв мене під руку. Без дозволу. Ніби я була його власністю чи він двадцятирічним красенем із кіноінституту й збирався запропонувати мені роль у своєму фільмі чи хоч би для знайомства запросити в «Метрополь».

Ми йшли по Арбату. Й бабусі у підворіттях пащекували про розбещеність молоді, і я, як дурна, дивилася собі під ноги. Тому що я читала в книгах: коли батьки повертаються з мандрівок, діти кидаються їм на шию. Плачуть, цілуються… Одне слово, виявляють теплі почуття. У мене не було жодного бажання цілувати його в гладко виголені щоки, тим більше у вуста. Барвистий шарф вибивався з-під бежевого плаща. Й цей плащ привертав до себе увагу, наче родимка-мушка, посаджена над губою. А в його становищі, як я пізніше зрозуміла, було нерозумно привертати чиюсь увагу.

Запитання. Він вас умовляв?

Відповідь. Він запитав: «Ти поїдеш зі мною?» — «У Францію?» — «Так. У мене там будинок під Парижем. Троянди, виноград… Бабуся говорила про твою мрію стати актрисою. У Парижі багато російських емігрантів, що працюють у кіно, в театрі».

Він ішов, високо піднявши підборіддя, розправивши плечі. Й ноги ставив, карбуючи крок. Я не забула, як бабуся якось проговорилася, що мій батько білогвардійський офіцер. І я запитала. Навмисне. Спересердя. Як він буде реагувати? «Ти більшовик, тату?»

Він мовби поперхнувся. Й хода в нього змінилася, наче його цеглою вдарили. «Я росіянин… Я втратив тут усе, що заповіли предки. Та, хвала богові, при мені залишилися моя голова, мої руки…» — «Як я — пролетарій?» — «Я не бідний. Я приїхав по тебе, Анастасіє. Може, це й не вся правда. Та основна причина мого повернення — ти. Я хочу показати тобі світ… Він великий і неосяжний. Рим. Неаполь. Париж… Ніцца…»

Він стріляв назвами міст. І я слухала… Мене гойдало, як човника. І я трималася за його руку вже не просто заради пристойності.

«Не можна уявити можливості, які життя відкриває перед людиною. Уявити — це означає посадити думку в тюрму, в клітку. А думка повинна бути вільною, мов птиця», — говорив він. І вірив, що все це придумав сам. І це було його справою — вірити чи не вірити.

Але найбезглуздіше полягало в тому, що і я вірила у вимовлені ним слова. В набір слів, зв'язаних банальністю, наче слиною. Може, в ньому десь спала телепатія. Може, іноді вона прокидалась. І тоді він міг робити з людьми все, що йому заманеться. А йому заманулося підпорядкувати мене своїй волі.

Запитання. Весілля… Розкажіть про ваше весілля з Аполлоном Пращуровим.

Відповідь. Я покохала Аполлона, як тільки побачила… Та зрозуміло, ні про яке весілля не могло бути й мови… Батько нічого не питав про почуття. Приїхав уночі, зайшов у кімнату, не знявши кубанки, сказав мені: «Тобі доведеться вийти заміж. Приготуйся, шлюб через півгодини».

Від здивування я навіть не запитала, хто ж мій суджений. Я просто сиділа на ліжку, притиснувши коліна до підборіддя, і сонно дивилася на ковдру, зшиту з різнобарвних клаптиків. «Я поясню тобі пізніше. Все пізніше…»

А в сусідній кімнаті вже дзенькав посуд. Накривали стіл. Три лампи освітлювали кімнату. Й ще червонуватий вогник лампадки, що висіла під великою іконою Марії з маленьким Ісусом на руках.

Піп, від якого несло самогоном, нашвидкуруч здійснив обряд. Ми помінялися обручками. Й поцілувалися…

Запитання. Скільки часу тієї ночі залишався Козаков у хаті Вороніна?

Відповідь. Годин дві. Перед від'їздом він хвилин на десять виходив з Аполлоном у двір. Про щось говорили…

Запитання. Сам на сам?

Відповідь: Ні. З ними був Генріх Требухов. Він стежив за батьком.

Запитання. Чи означає це, що полковник Козяков не міг поговорити ні з ким віч-на-віч?

Відповідь. Ні, не означає. Але Требухов, як мені відомо, завжди був на відстані видимості, маючи можливість у разі необхідності прийти на допомогу. Полковник так і називав його: «Мій охоронець».

13

Напевно, діяльність і кар'єра Генріха Требухова заслуговує особливого вивчення. Ми нічого не знаємо про його дитинство та юнацькі роки, якщо не вважати розказану ним самим історію про роман з землеміровою дочкою, що визначалася високими грудями й низькою моральністю… Тому перенесемося в 1923 рік, коли Генріх працював діловодом обліково-військового столу при відділенні міліції. Оскільки торгівля запліснявілими чорнильницями й обкусаними ручками не обіцяла зиску, діловод почав продавати облікові картки, без яких у той час важко було влаштуватися на роботу. Картка приносила 10 тисяч карбованців. Гроші, скажемо прямо, невеликі, якщо врахувати, що номер курортної газети коштував 20 карбованців. Однак Генріх не витрачався на пресу, визнаючи за краще читати етикетки грузинських вин… Останнє заняття, як і перше, було перерване 114-ю статтею Кримінального кодексу. Пункт 4 дріб 1. Народний суд визначив Генріхові Требухову міру покарання у три роки, зі скороченням строку у зв'язку з амністією наполовину, з обмеженням у правах по відбуттю покарання на один рік…

Час точить строк, як шашіль меблі…

І ось Генріх знову в губсуді. Тільки вже не підсудний, а секретар-кваліфікатор камери у справах по порушенню законів про працю.

Підмуштрувавшись на покій посаді, секретар-кваліфікатор зметикував, що більшість громадян-непманів зовсім не знає кодексу про працю. Одного чудового дня він приходить у трикотажну крамницю громадянки Гофман і заявляє наляканій дамі, що вона притягується до відповідальності за найми службовців без біржі праці й що за це їй загрожує суворе покарання.

— Я можу вам допомогти, — сказав Генріх.

І чорні вусики над пухлою губою дами здригнулися від розчулення.

— Я можу вас зовсім звільнити від суду. Або кваліфікувати злочин у легший бік.

— Ближче до справи, — сказала громадянка Гофман, іще сподіваючись на свої чари, як той, хто зірвався з п'ятого поверху, надіється, що йому пощастить і внизу він зустріне не бруківку, а віз свіжого сіна.

— Думаю, що зміст статті сто тридцять другої Кримінального кодексу вам знайомий… Звільнення від суду вам обійдеться у п'ять мільярдів карбованців, а легша кваліфікація за першою частиною статті сто тридцять другої буде коштувати тільки три мільярди…

— Я не тримаю вдома ні карбованця, — довірливо повідомила громадянка Гофман. — Так навчив мене мій покійний чоловік… Приходьте завтра.

Наступного дня, не заставши господиню в домовлений час, Генріх написав записку, в якій указував номер свого телефону, ім'я і по батькові.

Громадянка Гофман подзвонила йому ввечері і, виявивши практичну кмітливість, попросила його принести «справу», щоб переконатися, що тут немає обману.

Вирушаючи з візитом, Генріх одягнув накрохмалену сорочку, краватку «кішечку». Він ніжно ніс «справу», як молода мати несе первістка.

Мило посміхаючись, громадянка Гофман прийняла папку. Й відрахувала завдаток — один мільярд карбованців… Генріх заховав гроші в кишеню. З сусідньої кімнати вийшли міліціонери.

— П'ять років.

— Прощавай, «Хванчкара»… «Отто Поднек» — друкарські машинки всіх систем, арифмометри, ротатори. Трамваї і кінематограф… «Мастяжарт» — вакса, гуталін, мисливське мастило. Оптом і вроздріб…

Тук-тук! — стукають колеса.

Ту-ту! — кричить паровоз.

Далі в біографії Генріха Требухова — айсберг, або, як кажуть, біла пляма. Проміжок у два-три роки після виходу з табору не лишив жодних слідів у судовій хроніці. Й можна лише зробити висновок, що саме в цей час і відбулося перетворення Требухова з рецидивіста-комбінатора на бандита.

З'ясувалося, що Козяков обіцяв переправити Требухова за кордон… Можливо, жодного перетворення не було. Шахрай залишився шахраєм, тільки вирішив змінити клімат.

14

Перш ніж перейти до викладу подальших подій, слід відзначити один маленький епізод, а якщо говорити точно, всього лише випадок, що спантеличив Волгіна в перший день перебування в банді.

Малорухливий чоловік із плоским неголеним обличчям вручив Волгіну обріз. Сказав:

— Почисть і покажи.

Обріз був вкритий нальотом іржі. Приклад розмочалений. Це трохи насторожило Костя. Йому не довіряють. Адже решта бандитів озброєні новенькими англійськими карабінами.

— Коцюба, — критично сказав Кость. — Нею тільки попіл ворушити.

— Яку бог послав, — ліниво відповів чоловік із плоским обличчям і зробив жест рукою, даючи зрозуміти, що Волгіну краще вийти із землянки.

— Трохи б часу, — нагадав Кость.

І ось у нього в руці зелена пляшка, заткнута добрим корком, немов витримане вино, шмат ганчірки. Волгін сидить під деревом і, насвистуючи простеньку мелодію, чистить обріз…

Хтось проходить мимо. Кость підводить голову. Й не вірить очам: стежкою йдуть четверо червоноармійців. У шинелях, у будьонівках з червоними зірками. Тільки ось карабіни за спинами все ті ж, англійські. Люди, одягнуті в форму червоноармійців, сідають на коней і скачуть униз, у долину, де піниться річка й перед надвечір'ям димить туман…

Волгін у безсиллі сплюнув… Ось що означає не мати зв'язку! Бандити задумали якусь каверзу. А він ніяк не може попередити своїх. Згадалися настанови Каїрова: «Твоє завдання — Козяков. Ти повинен викрасти його за першого зручного випадку. Дуже важливо нічим не видати себе. Тому зв'язок буде однобічний. Якщо виникне потреба щось повідомити, до тебе прийде людина. Й скаже: «Поклін од Кравця».

Тієї ж ночі невідомі вирізали сім'ю столяра Антипова й підпалили будинок. Сусіди, боячись прийти на допомогу, все ж стежили за всім, що відбувалося, у вікна й тепер в один голос стверджували, що грабіжників було четверо й усі вони червоноармійці.

Кравця мучив зубний біль, але, курячи цигарку за цигаркою, він особисто допитував свідків. І вся суть була в тому, що Кравець, хоча анітрохи не сумнівався, що це справа рук бандитів Козякова, все ж не міг зрозуміти, чому жертвою раптом став Антипов і його сім'я. Кульгавий столяр ніколи не служив у жодній армії, був людиною досить заможною, до Радянської влади особливої любові не виявляв.

Коли вийшов останній свідок, Кравець заховав списані фіолетовим чорнилом аркуші в шухляду столу. Поклавши руки на стегна й злегка пригнувшись, він раптом звернув увагу на те, що підлога в кабінеті давно не метена, запльована недокурками й заляпана дорожною грязюкою.

Кравець побризкав підлогу водою з графина, дістав з-за грубки недогризок віника й, зігнувшись, взявся до роботи. Він іще підмітав, коли в двері зазирнув черговий.

— Товаришу Кравець, до вас просяться.

Кравець пригнічено сказав:.

— Не бачиш? Я мию підлогу. У нас брудніше, ніж у конюшні. Сьогодні ввечері генеральне прибирання… Запам'ятай.

— До вас цей…

— Хто?

— Єгер Воронін.

Воронін був блідий і злий. І очі червоніли розпалено, наче він довго плакав.

— Сідайте, — сказав Кравець і кинув віник у куток.

Але Воронін не зрушив з місця. Зняв шапку й, опустивши голову, глухо сказав:

— Заарештуйте мене.

Не чекаючи такої розмови, Кравець підсунув єгерю стілець. Повторив:

— Сідайте.

І сам сів. Дістав із пачки цигарку. Запропонував закурити Вороніну. Важко, наче в нього підкосилися ноги, опустився єгер на стілець. Каламутно подивився на Кравця. По старому, зморщеному обличчі Вороніна котилися сльози.

— Що? — Кравець запитливо уп'явся в єгеря.

Ховаючи руки між коліньми, Воронін почав говорити неголосно й уривчасто:

— Несила тримати гріх на душі. Бог свідок… П'ятдесят років поганого людям не робив. І тепер душа не дозволяє. По-перше, знаю, де банда Козяка. Людей скільки в банді — знаю: трохи менше трьох сотень буде. Всі при конях… Це по-друге… Ще, чував я, в наших краях вони не затримаються. Підуть… Гадається мені, в Туреччину…

Вийнявши з кишені недогризок олівця, Кравець поклав перед собою аркуш паперу. Похмуро поглянувши на папір, Воронін нагадав:

— Тільки відпиши, що я добровільно, через свою чисту совість прийшов. Готовий загін червоних такими стежинами привести, яких піхто й не знає. Зненацька ми Козяка застанемо. Всіх бандитів знищимо.

— Добре, — сказав Кравець, — що самі прийшли. Але чому так пізно? Ви були в Козякова зв'язковим?

— Зв'язковим я не був… Але пам'ятав він мене відтоді, як приїздив сюди з князем Кирилом полювати. Каже, мужик ти тертий і згідливий. Віра в тобі є… А хто на моєму місці не стан би згідливим! Люблю я свою роботу. І любив… Тому й догоджав усім… Хоча про себе інше думав… А чому пізно прийшов, громадянине начальник? На одному диханні скажу, може, взагалі б не прийшов, якби вони Ілюшку Антипова не порішили. Племінник він мій. Син сестри єдинокровної…

— Ми також знаємо, що це бандити. Але навіщо їм оздоблювати вас? Смисл який?

— А щоб я на червоноармійців більше злості лютої мав. Та мене не проведеш. Я людина терта. Відомо мені, що вони не вперше у форму червоних перевдягаються.

Обличчя Вороніна була суворе, очі жорстокі.

— Допоможете нам, Воронін? — перехилившись через стіл, упритул запитав Кравець.

Воронін поважно кивнув. Кивнув із почуття усвідомленої сили, непримиренної, злої…

— Вирішено, — сказав Кравець. — Ми зв'яжемося з вами, коли ви нам знадобитеся. А тепер повертайтеся додому й поводьтеся так, наче й справді вірите, що червоноармійці вбили вашого племінника і його сім'ю.

Воронін іще раз кивнув. Пішов не попрощавшись.

Через півгодини Кравець послав дві шифровані телеграми. Одну — начальнику ОДПУ Північнокавказького краю, другу — керівнику операції «Паризький швець» Каїрову.

Тим часом Воронін, перш ніж вирушити додому, заглянув на пошту й біля віконця «до запитання» спитав, чи немає листа на його ім'я. Жінка в хустці простягла конверт з зеленою маркою.

Вийшовши на вулицю, Воронін іще раз уважно оглянув конверт, але розкривати не став і заховав у внутрішню кишеню. Потім сів на коня і поїхав.

Сто кроків… Кравець відрахував сто кроків і зупинився посеред кабінету. Кабінет був маленький. І Кравець кілька хвилин ходив із кутка в куток. Сиза темрява заповнювала кімнату, й вона трохи пригнічувала, ця темрява. В усякім разі, заважала думати. Тоді Кравець зняв скло з гасової лампи. Черкнув сірником і торкнувся ним ґнота. Жовтий вогонь, оповитий чорною кіптявою, потягнувся вгору. Хрускаючи, влізло в гніздо скло. Одразу ж посвітлішало. Кравець узяв лампу й, підійшовши до стіни, почепив її на гвіздок.

Ні з Ростова, ні від Каїрова телеграм-відповідей іще не надійшло. Кравець подумував, чи не зв'язатися йому особисто з командиром кавалерійського загону й, скориставшись допомогою Вороніна, накрити бандитів зненацька.

Це було дуже привабливо — покінчити з Козяковим одним ударом, зазнавши під час операції мінімальні втрати. А він, Кравець, був упевнений, що бандити не чекають нападу й не зможуть чинити особливого опору.

З другого боку, як людина досвідчена, він повинен був виважити всі варіанти. В тому числі й найгірший… Але Кравець уже не спав дві доби. І в голові в нього гуло. Непогано було б відпочити.

Однак з'явився новий свідок, який поставив нове завдання.

Переступаючи з ноги на ногу, колгоспник Никодим Буров сказав, що в убивстві Антипова підозрює єгеря Вороніна.

— Зустрів я його нещодавно. Плаче він щось дуже. Жаль йому Іллю… Може, це все й правда… Горе людське висміювати гріх… Але з того, як знаю вдачу єгеря Вороніна, радіти смерті племінника він повинен… Відомо мені, що вони золото на Лабі за англійців промивали та й пізніше також. І десь разом, казав якось напідпитку Антипов, до кращих часів заховали.

— Коли Антипов говорив про золото?

— Років два… три тому. На Великдень…

— А якщо він брехав?

— Я тут народився й усе життя безвиїзно й безвихідно… Як облупленого Антипова знаю. Місяцями пропадав він на Рожкао. Червоний камінь товк…

— Конгломерат?

— Він самий.

— А хіба ви в тих місцях не бували?

— Траплялося, по ладан ходив. Багато його в горах. Попи гарно за ладан платили…

ЧАСТИНА ДРУГА

Особиста зброя

1

Того року Європу заливали осінні дощі…

І люди, стоячи в чергах за газетами, тримали над собою парасольки. Чорні парасольки — одна біля одної, схожі зверху на кажанів. Газети, як завжди, відгонили друкарською фарбою. І жирно набрані заголовки на шпальтах впадали у вічі. Це були новини. Калейдоскоп новин. Їх приносили радіо, телеграф, телефон…

Політична поліція закрила у Франкфурті-на-Майні інститут соціальних досліджень, звинувачуючи його в тому, що він заохочує антидержавні поривання.

На нараді виконавчого комітету федерації лісоторговців у Лондоні було прийнято постанову відхилити втручання канадського прем'єра Беннета у внутрішні справи Англії, й урядові був надісланий протест з вимогою, щоб лісоторговці при укладанні угод попередньо радилися з федерацією. Ці рішення розцінюються як різне ставлення до імпорту радянського й канадського лісу. Вказується, що Канада неспроможна в достатній кількості постачати Англію потрібним їй лісом і не зможе запропонувати ліс за цінами, що наближаються до цін тих же сортів лісу, які пропонує СРСР.

Співробітники Академії наук СРСР, працюючи в бібліотеці імені В. І. Леніна і в архівах та книгосховищах Горьковського краю, знайшли нові матеріали про повстання Степана Разіна. Знайдені документи детально висвітлюють селянський побут допетровської епохи й дають нові дані про розгром ряду сіл під час ліквідації повстання 1670 року.

Сьогодні на берлінській біржі курс долара знову впав до 2,86 німецької марки проти вчорашнього курсу — 2,90 за долар (паритет 4,20 марки).

Вашінгтон. З авторитетних джерел стало відомо, що Рузвельт має намір без будь-яких обмежень здійснити програму військово-морського будівництва. В 1936 році, коли програму буде завершено, в американському флоті виявиться на 101 судно менше, ніж це дозволено угодами, а в англійському флоті — на 64 судна менше, тоді як японський флот досягне на той час максимальних меж.

Учора о 16-й годині 15 хвилин три французьких літаки, на яких летів французький міністр юстиції П'єр Кот та його супутники, знизилися на центральному аеродромі аерофлоту в Москві. Всі три прибулі літаки — трьохмоторні моноплани. Особливий інтерес являє флагманський апарат «Девуатин-332».

Агентство Ассошіейтед Пресс передає з Буенос-Айреса, що всі спроби Аргентіни, Бразілії, Чілі й Перу виступити з посередництвом між Болівією та Парагваєм зазнали невдачі. За словами агентства, Парагвай готується до війни на невизначений строк для того, щоб чинити опір Болівії. Парагвайський уряд має намір завербувати в свої війська 10 тисяч російських білоемігрантів-козаків. Царський генерал Бєляєв вирушає в Європу з метою вербування. Парагвайський уряд обіцяє білогвардійцям, які візьмуть участь у війні, земельні наділи в районі Чако, що став приводом для конфлікту. Агентство вказує, що витрати на переправлення білогвардійців узяв на себе «видатний парижанин».

За повідомленням з Гавани, страйковий рух на Кубі поширюється. Робітники захопили в свої руки ряд нових цукрових заводів, вимагаючи від американських промисловців підвищення заробітної плати. Боячись зростаючого революціонізування солдатів, робітників та селян, новий уряд Сан-Мартіна озброює кілька тисяч студентів. Багатьох капралів і сержантів уряд висунув на вищі посади.

Радіо, телеграф, телефон… Осінь 1933 року…

2

Хмари на світанку густішали. Й гори видавалися плоскими, наче наляпаними на папір. З щілини віяв вітер. Листя падало темне, як хмари.

Коні, яких вели за вуздечку, ступали обережно, наче не довіряли мокрому камінню, прихованому під листям. Требухов ішов попереду. І його спина в брудній тілогрійці маятником погойдувалася перед очима Волгіна.

Цілу дорогу мовчали. Й це було зручно для роздумувань. Роздумувань серйозних, як ніколи. Волгін мав усі підстави лаяти себе за те, що виконання завдання затягнулося, що події так обернулися, що важко передбачити, чим вони закінчаться. Та з іншого боку, працювати без зв'язку майже неможливо. Ні з ким порадитися, нікого проінформувати.

Якщо навіть він, Волгін, більше ніколи не потрапить у банду, не побачить Козякова, то час, який він пробув тут, дарма не пропав. Йому відомий пароль. Це й мало і багато. Мало, якщо той, хто ховається в місті, щось підозрює і не прийде на місце зустрічі. Багато, якщо все буде гаразд… Тому що викрадення Козякова не було самоціллю. Він потрібен був живий, щоб дати відомості. Розповісти, хто ж справжній керівник бандитських зграй, хто постачив їх англійськими карабінами, патронами…

Цей пароль ниточка. А може, волосінь. А здобич не одірветься. І якщо тепер поводитись як належить і, купивши квиток на перший же швидкий поїзд, від'їхати в місто, то Каїров не стане сердитися, не скаже: «Підвів. Зірвав серйозне завдання». Правильніше, не сказав би. Коли б не це весілля…

Але весілля відбулося. Так, діти не відповідають за батьків. Нехай Анастасія Козякова — людина наївна й легковажна, та вона не злочинець… Ні, ні, ні! Й вона гарна. Й Кость Волгін кохає її. Він ніколи не кохав раніше. А тепер кохає. Та, слово честі, він не збирався з нею одружуватися. Слово честі!

Так, це важко довести… Тепер, коли він не привіз Козякова, зв'язаного по руках і ногах, із кляпом у роті… Можна гадати, що це так просто — зв'язати Козякова, немов немовля.

Кость дуже розраховував на весілля, коли дізнався, що воно відбудеться в домі Вороніна. Він був упевнений, що гості як слід нап'ються. Й коли вийти з любим тестем подихати свіжим повітрям, а потім ударити його по черепу маленьким, але таким важким браунінгом, що лежить у кишені куртки… Й тоді не велика проблема зв'язати його й покласти впоперек сідла. А за годину, навіть за півгодини можна втекти далеко…

І Костеві вдалося виманити Козякова з дому.

Холодний вітер шурхотів гіллям. І воно погойдувалося, наче в танку. Іній підбілив землю, і східці ганку, й поручні. Тихо іржали коні, прив'язані біля сарая. Теліпали хвостами, стріпували гривами.

Козяков сперся плечем на стіну, спокійний, задоволений. Дивився на Волгіна, попахкуючи цигаркою.

Волгін намацав у кишені пістолет. Узяв за дуло. Рукоятка досить важка, щоб звалити кого завгодно…

— Що ти хотів сказати мені, Аполлоне? — Голос Козякова був майже ласкавий.

— Я тепер не сам… Ми з Анастасією повинні втікати звідси, поки не настали морози.

Він повів ліктем, намагаючись вийняти з кишені пістолет і блискавично нанести удар. Але… Рипнули двері. П'яні голоси на мить стали голосними. Однак тут же знову стихли, наче віддалилися. На ґанку хтось залишився. Козяков смикнув плечима й пішов до ґанку. Волгін не рушив з місця.

— Що, Генріху, не п'ється?

— Треба їхати, — сказав Требухов.

— Аполлоне, залишаєшся тут.

— Я б з вами, — заперечив Волгін.

— Оце так зять… Від молодої дружини першої ж ночі втікати ладен! Залишаєшся до ранку… Воронін проведе тебе. Ми будемо на колишньому місці.

Усе так же не вщухав вітер. Грюкнули двері. Бандити виходили поодинці. З посмішкою бажали Волгіну добраніч.

Сідали на коней. Цокіт копит розчинявся в шумі вітру… Гори лежали довкола похмурими чорними плямами. Десь за ними був місяць. Він трохи підсвітлював. І тому небо було світліше, ніж гори. А гори здавалися ще непрогляднішими.

Стара прибирала посуд. Воронін дрімав, поклавши голову прямо на стіл.

— Іди, — стара кивком указала на двері, — хвилюється вона. Молоде діло, відоме…

Волгін зайшов у кімнату до Анастасії. Лампа була пригашена. На бильці стільця висіла білизна. Волгін засоромився й перевів погляд. Анастасія лежала в ліжку, повернувшись обличчям до стіни…

Раптом Требухов зупинився, подав знак рукою. Внизу по обмілілій річці рухався кінний дозор. П'ятеро вершників у будьонівках, з карабінами в руках. Передній підняв бінокль і довго розглядав схил гори. Потім він щось сказав товаришам. Вершники під'їхали до гори. Тепер кущі й дерева ховали їх.

Требухов шепнув:

— Треба втікати.

Скочили на коней…

Удень ховалися. В ущелині між скелями… Ввечері ще їхали майже дві години.

Нарешті коней прив'язали в кущах біля самшиту, єдиного на узліссі, тому помітного. Кілька кілометрів ішли до станції пішки. Вже посутеніло. Дорога була незнайома, осіння, студена, з липкою глиною і злежалим листям.

Паровозний гудок підказав, що близько станція. На порослій травою запасній колії стояло кілька товарних вагонів. У маленьких, під самим дахом, віконцях, блідло світло. Сохла білизна на незримих у темряві мотузках. Грала гармошка, одноманітно й зухвало. Й хтось танцював, здається, в крайньому вагоні, біля якого вже був збудований ґанок із нефарбованих дощок.

Жінка вийшла з вагона й сказала тому, хто залишився в теплі:

— Знімати треба. Волога… А як украдуть, тоді шукай вітра в полі.

Живуть ось люди: працюють, сплять, перуть білизну. А вітер сушить її. Добре. Все добре. Й гармошка грає. Добре. Отже, людям радісно.

Волгін і Требухов пройшли повз жінку. Вона глянула на них. Пильно чи підозріло, спробуй угадай.

Коли ступали по шпалах, Требухов сказав:

— Попоїсти б.

Метрів за тридцять зупинилися. Вздовж колії лежали гірки вугілля. Під ліхтарем, який висів на перекошеному стовпі, тупцював червоноармієць, тримаючи впоперек гвинтівку. Іскриста куля мерехтіла навколо лампочки. Волгін провів по обличчю рукою. Мокро. Мжичка була дрібною і липучою, наче туман.

— Доведеться в обхід, — з досадою сказав Требухов.

— Не заблукаємо?

— Язик до Києва доведе…

Але запитувати не довелося. Незважаючи на те, що було ще не пізно, на вулицях не зустрілося жодної людини. Требухов зорієнтувався по водонапірній башті, й незабаром вони стукали в потрібну хвіртку. Довго гавкав пес. Непривітно, хрипло. Потім вийшов хазяїн.

— Що хочете, люди добрі?

— Іще хвилина, і я пристрелив би твого пса! — роздратовано відповів Требухов. — Рано спати лягаєш, свояче.

— Удень не байдикуємо, — відповів хазяїн.

— Гас економимо, — підказав Требухов.

— Проходьте. — Хазяїн відчинив хвіртку, пропустив їх у двір. Сам вийшов на вулицю. Оглянувся. Нікого не було.

Усе це не подобалося Волгіну. Й передчуття не обмануло його. Тільки-но зайшли в теплу продимлену кімнату, як він звернув увагу на людину з коротким волоссям. Вона здалася йому знайомою. Стрижений і ще один, похмурий чоловік з великим підборіддям, сиділи за столом, у центрі якого світила п'ятилінійна лампа. На столі, застеленому чистою скатертиною, більше нічого не було. Стрижений, очевидно, теж упізнав Волгіна. Очі його неспокійно забігали, й він забрав руки зі столу, засунувши їх у кишені.

Може, це пастка? Може, все влаштовано Козяковим? Гаразд. Якщо Козяков запідозрив Костя, то навіщо такі складнощі? Хіба він не міг прикінчити його там, у горах? Резон. Остання розмова з Козяковим була особливою. Це була розмова тестя з зятем. І Козяков довірив йому таке, на що ні Волгін, ні Каїров навіть не розраховували. Прибувши в місто, Волгін повинен приклеїти на розі рибної крамниці (це біля нового колгоспного ринку) оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети, а також літературу з нумізматики. З пропозиціями звертатися: Головпошта, до запитання, Лазареву Юрію Михайловичу».

І все ж… Кость десь бачив цю пику. Але де, коли, за яких обставин? Небезпека бути впізнаним, розкритим наче підстьобнула його. Кость усміхнувся, спокійно сказав:

— Привіт, хлопці.

Стримані рукостискання, як завжди, між малознайомими людьми.

Требухов сказав:

— Годуй, дядьку. Голодні, як вовки.

Хазяїн сам накинув на стіл клейонку. Приніс соління, картоплю, сало. Пляшку з каламутним самогоном.

Випили. Волгін несподівано розімлів. Далося взнаки недоїдання. Зняв куртку, повісив її на цвях, забитий у стіну. Волгін тільки пізніше згадає, що в кишені куртки залишився пістолет. А зараз Кость думав про те: хто ж оцей стрижений? Хто?

Поїзд на Сочі прибував аж о четвертій ранку. Квитки починали продавати не раніш як за чверть години до відправлення.

Хазяїн запропонував перепочити.

Кость ліг на скриню в маленькій кімнаті з вікном, що виходило у внутрішній двір. Подушки не було. Кость поклав руки під голову й відразу згадав…

Стрижений! Точно! Кость був присутній на допиті, що вів Мироненко. В чому ж тоді підозрювали стриженого? Здається, в пограбуванні…

Немає сумніву, що стрижений теж упізнав Костя Волгіна.

3

Мало яку ніч Граф Бокалов проводив тепер під тим самим дахом. Каїров не радив йому спати вдома. Вважалося, Що Бокалов ховається від міліції, а отже, і його квартира під наглядом. Дружки по черзі водили Бокалова до себе. Це було не завжди зручно й, можливо, часом ризиковано, але бродяче життя дозволяло більше бачити і більше чути. А це для нього й було головне.

Бачити більше, чути більше…

Два дні тому Граф зустрівся з Каїровим на дров'яному складі в маленькій дощаній сторожці з одним-однісіньким вікном, яке ніколи не відчинялося. Каїров, як звичайно, був у цивільному одязі. Сіре пальто, шарф, м'який, з білої козячої вовни, кепка.

Слухав Графа не перебиваючи. Похвалив за спостережливість. Потім сказав:

— Мене дуже цікавить Варвара. Чи не зможеш з нею зблизитися, Вово?

— Якщо треба, я можу піти пішки в Америку, — запевнив Граф. — До Варвари значно ближче… Але… Левко Сивий неабиякий телепень. Він несерйозний і до того ж ревнивий…

— Якщо Сивий тобі вже не потрібен, — сказав Каїров, — ми надамо йому притулок в себе. Крадіжка гаманця…

— Гаразд, — сказав Граф. — Якщо Левко переселиться на «курорт», Варвара не стерпить самотності. І моя дружба може стати дуже доречною…

— Вирішено, — подав руку Каїров.

— Ні, Мірзо Івановичу, потрібні гроші на представництво. Відтоді, як я не займаюся справою, мій гаманець худий, мов березневий кіт.

— Ясно, Вово. Отримаєш гроші…

— Скільки?

— Для початку — п'ятсот…

— Вважайте, що Варвара в наших руках.

— Скажеш гоп, коли перескочиш. Слухай мене уважно, Вово. Варвара стала часто бувати в клубі іноземних моряків. Сам по собі факт не дуже значний, оскільки цей клуб приваблює багато шльондр. Але Варвара амурних знайомств з моряками не заводить. І рано йде з клубу. Й завжди сама… Дивно?

— Авжеж, — погодився Граф Бокалов.

— Треба з'ясувати, навіщо вона приходить. Зрозумів?

— Так.

— Дій.

Сутеніло о шостій годині. На початку дев'ятої Граф Бокалов пішов до Варвари. Він вирішив не їхати автобусом, а пройти пішки через Старий порт, піднятися до шосе, а там до будинку, де живе Варвара, палицею докинути.

Вечір був вітряний, сухий північно-східний вітерець віяв з кубанських степів. І в місті не пахло морем, а тільки трохи нафтою. І вулиці були безлюдні.

Бруківкою прогуркотів віз, потім проїхав чоловік на велосипеді. Тонкий місяць зігнувся над горою, і тіні біля парканів густішали нечіткі. Глуха огорожа судноремонтного заводу простягалась уздовж лівого боку дороги. Праворуч стрімка гора, тільки на самій першині перехоплена чагарником, притискувала до узбіччя дерев'яні будиночки, що дивилися з-під дранкових дахів одним-двома завішеними вікнами.

За огорожею робітники нічної зміни клепали, очевидно, обшивку судна. Гуркіт пневмомолотків змішувався з вереском лебідок, людськими вигуками.

Бокалов добре знав цих хлопців. Він і сам мало не пішов працювати на судноремонтний завод. Колька Інженер барвисто своє життя-буття розмальовував. Інженером його на вулиці хлопці прозвали. За кмітливість, за любов до техніки. А взагалі на заводі Колька слюсарем у складальному цеху… І Граф погодився піти до нього учнем, заяву написав. Але тут, як на зло, програвся майданщикам у «двадцять одно»… Майданщики, що крали на залізницях і в поїздах, були похмурі й злі. І строк для виплати боргу встановили три тижні. Тоді Бокалов ще не був зведений у ранг злодійського графа, й з ним можна було розмовляти на таких умовах. Бокалов зійшовся з двома дахівниками. Тягав з ними білизну з горищ: труси, простирадла, бюстгальтери… Збував здобич на барахолці. Одержував свій сармак — так на блатному жаргоні називалася доля… Потім познайомився з домушниками… Й уже місяців через два його стали величати Графом завдяки сміливості, ініціативі, кмітливості…

Нічого гріха крити, Бокалов не відразу зрозумів, куди веде доріжка, на яку він ступив. Усе це здавалося грою. Ризикованою, але цікавою. І було в цьому житті щось привабливе, але й таке, що засмоктувало, як болото… Перше відкриття — назад дороги нема — було особливо безвідрадне. Він став додивлятися до злодійської компанії. І подумав, що багато з хлопців, переважна більшість, за винятком двох-трьох закінчених кретинів, могли б стати людьми цілком корисними для суспільства…

Каміння робить бруківку схожою на шахівницю. Воно квадратне, але лежить не зовсім рівно. Й місяць освітлює його так, що один камінь блищить, наче змочений водою, а інший залишається темним, шорстким. І по камінню хочеться не ступати, а стрибати, як по «класиках».

Тим часом найбільше Графові хочеться довести справу, яку йому довірив Каїров, до гарного кінця. І почати нове життя.

Але хто це вже три квартали йде позаду? Граф зупинився, різко обернувся. Людина йшла прямо на нього. За силуетом та ходою можна було визначити, що це чоловік.

Чуттям чи інтуїцією, називайте як хочете, Бокалов раптом зрозумів, що в нього зараз стрілятимуть. І коли невідомий вийняв з кишені праву руку, Граф кинувся до стіни з надією, що тінь на якийсь час приховає його. Він притулився до стіни, широко розставивши руки, наче хотів обняти її, і пересувався боком, боком… Коліно вдарилось об виступ. І Бокалов зрозумів, що, можливо, доля дарує йому останній і єдиний шанс виграти поєдинок. Скочив на виступ, схопився руками за край стіни й перекинув через неї тулуб. Цієї ж миті, коли Граф іще був на стіні, перша куля, попавши в козирок, збила з нього кепку, друга чиркнула об край стіни, лишивши на цементі темну видовжену смужку.

Обтрусивши штани, Граф підняв з землі кепку й пішов до цеху — великої довгої споруди, в широких вікнах якої горіло світло.

— Володя? — В голосі юнака здивування. Ясно, що Колька Інженер чекав побачити тут кого завгодно, тільки не Бокалова.

— Він самий… — в'яло відповів Граф.

— Як же ти сюди потрапив?

— Професійна таємниця. Де у вас телефон?

— Телефон?

— Так. Я хочу викликати машину.

— Жартуєш.

— Серйозно. Покажи, де телефон. — Граф глянув йому у вічі.

І Колька не спитав більше нічого. Він провів Бокалова в кабінет начальника цеху. В цей час там уже нікого не бувало.

— Вийди, — сказав Граф. І набрав номер телефону Каїрова.

4

Іван Безпризорний сказав:

— Хлопці, я вам вірші нові прочитати хочу.

— Не час, — відповів Семен Лобачов, що тепер був за старшого.

Піддувайло заперечив.

— Може, до світанку ніхто й не об'явиться… Та й потім хтозна, чиї це коні.

— Баба надвоє казала, — підтримав Боря Кнут. — Мабуть, коні крадені. Й тут міліціонерові зручніше сидіти, а не нам, бійцям Червоної Армії.

— Багато говорите, — зауважив Семен Лобачов. І потім дозволив: — Гаразд, читай… Тільки неголосно…

— Вірш називається «Шабля»… — почав упівсили Іван Безпризорний.

Хмари розповзалися повільно й тихо, як розповзається промоклий папір. І з'явилися зірки, маленькі, наче ялинкові свічки. Й Семен Лобачов, який погано слухав Івана, дивлячись на небо, подумав, що третій десяток на землі живе, а вперше бачить, як зорі з-за хмар з'являються…

— Авжеж, — сказав Боря Кнут. — Будеш ти, Ваню, великим поетом. У столиці житимеш. А я до тебе проїздом навідуватися стану, на випивку позичати…

— Я серйозно, хлопці. Яка ваша думка?

— Моя думка гарна, — сказав Піддувайло. — Та я більше вітав би, якби ти анекдоти писав.

— А про кохання що-небудь є? — спитав Семен Лобачов.

— Йдеться, зрозуміло, про його Марію, — посміюючись без злості, уточнив Боря Кнут.

— Ліричних віршів у мене багато, — запевнив Іван Безпризорний. — Хоча б цей… «Я не знаю, як дівчину звати»…

— Тихіше, — підкинув гвинтівку Семен Лобачов. — Хтось іде…

Від дороги в бік узлісся їхали вершники.

Вікно світилося серед ночі. Й на долівці біля скрині лежав білястий квадрат, розсічений рамою, наче хрестом. Десь шаруділа миша. В суміжній кімнаті не спали. Й замкова дірка так само залишалася жовтою.

Волгін натягнув чоботи, сів на скриню, подумки лаючи себе останніми словами. Як же він міг схибити? Забути на гвіздку куртку з пістолетом у кишені! Може, ще не пізно пройти в суміжну кімнату.

За стіною розмовляли. Кость завмер біля дверей. Дослухався.

— Що я, маленький! Це точно, — говорив стрижений.

— А якщо плутаєш? — спитав Требухов. — Ти знаєш, хто він? Зять полковника.

— Все одно… Схожий на того лягаша…

Цокав годинник. Під ногами Требухова порипували дошки.

— Що будемо робити? Ну й задача, — буркотів Требухов.

Кость навшпиньках пробирається до вікна. Двостулкову раму з'єднує з наличником лише фарбований шпінгалет. Рух руки — й шпінгалет легко ковзає вгору. Стулки розходяться беззвучно.

Земля зразу затріщала під ногами. Й пес кинувся на ріг будинку. Та ланцюг був короткий. Пес гавкав, але дістати Волгіна не міг. А він уже біг через сад до огорожі. Перевалився через огорожу. Опинився на вулиці, Й кинувся вперед, шукаючи очима водонапірну башту.

Зорі стрибали над головою і мчали за ним навздогін. Повний місяць мерехтів праворуч за дахами. Він махав руками, наче бігун на дистанції, і піт котився по його обличчю. Але сорочка була тонка, холод легко проникав крізь неї. Між лопатками крижаніло, наче він притулювався до скла.

Чорні шпали виповзали йому під ноги. І він біг по шпалах, пам'ятаючи про вартового, що охороняв вугілля.

І коли вартовий вигукнув: «Стій! Хто йде? Стій! Стріляю!», Волгін зрадів, наче почув голос близької людини.

— Ти швидше, швидше викликай своїх! — підганяв він вартового.

А вартовий дивився на нього підозріло, наче на божевільного.

Розводящий тричі перепитав. Похитав головою. Але, може, все ж повірив, а може, просто шлях у караульне приміщення пролягав повз будинок, який займав уповноважений ДПУ. І розводящий зазирнув туди. Кравець виявився на місці.

Кравець здивувався. І не приховував цього.

А Волгін не знав, з чого почати. Не знав, що можна говорити, а що ні. Тому, поміркувавши, він сказав найпростіше:

— Я від Каїрова.

— «Два», — сказав Кравець.

— «Вісім», — відповів Кость. І про всяк випадок додав: — «Паризький швець».

Через сімнадцять хвилин на явку, де залишався Требухов, було здійснено наліт. Чекісти обшукали будинок, льох, горище, сарай і сад, але ні Требухова, ні стриженого, ні самого господаря знайти не вдалося. На кухні виявилися лише перелякана жінка й двоє заплаканих дітей.

Куртка Волгіна висіла на тому ж самому місці. Та іменного пістолета в кишені не було.

Волгін розповів Кравцю найголовніше, про оголошення з медалями й монетами. Й про телеграму, яку повинен дати на ім'я Вороніна, якщо все буде гаразд.

На роздуми часу було обмаль. Але і Кравець, і Волгін одразу зрозуміли, що найголовніше тепер — перехопити Требухова, не дати йому можливості зв'язатися з Козяковим. Тому що може існувати ще якийсь канал зв'язку, яким Козаков зуміє попередити того, хто в місті, про небезпеку. Й тоді відомості, добуті Волгіним, утратять усяку цінність.

Командир кавалерійського загону зробив правильно, влаштувавши засідку біля коней, знайдених на узліссі.

Однак коли Семен Лобачов підкинув гвинтівку й сказав: «Тихо. Хтось іде», це були не Требухов і його дружки… Це йшли Волгін, Кравець і кавалерист — командир взводу.

5

Варвара читала журнал «Вокруг света». Вона любила його. Тут друкувалися пригодницькі повісті, цікаві оповідання, переважно перекладні: про далекі моря і незнайомі міста, по яких мавпи гуляють так же вільно, як у нас кішки.

Варварі подобався цей журнал. І вона передплачувала його… Вона завжди робила все, що хотіла, без зайвих слів і галасу.

У кріслі було затишно. Світло настільної лампи лягало на письмовий стіл, етажерку, зелений пуфик і килимову доріжку неправильним колом — з химерним орнаментом по краях.

«Сонце спускалося за видноколо, освітлюючи червоним промінням яскраво-зелену поверхню Саргасового моря і Острів Загиблих Кораблів з його лісом щогл. Цей спустошений бурями, посічений часом ліс, його зламані сучки — реї, клапті вітрил, рідкі, як останнє листя, — все це могло б пройняти зневірою найжиттєрадіснішу людину. Але професор Людерс відчував…»

У двері постукали. «Матері сьогодні немає. Хто б це міг бути?» Годинник пробив раз. Варвара машинально глянула на циферблат: стрілки показували пів на першу. Й від свідомості, що вона сама й уже пізно, Варвара сповільнила ходу. Нерішуче зупинилася перед дверима. Їй стало моторошно, але лампочка в передпокої перегоріла кілька днів тому, й світло падало лише з тієї кімнати, до вона щойно читала журнал.

Стукіт повторився, вимогливий, голосний…

Варвара підняла защіпку, повернула ключ. Рипнули двері й попливли у півтемряву сходової площадки. На порозі стояв чоловік у низько насунутій на очі кепці. Варвара здригнулась, але… двері вже були далеко, й потягнути їх на себе неможливо.

Обличчя чоловіка здалось їй трохи знайомим. І хоч їй було страшно, так страшно, що хотілося плакати, вона нічим не видала свого переляку, навпаки, нахабно сказала:

— Алло, любий!

«Любий» холодно запитав:

— Сама?

Вона невизначено знизала плечима, гарячково міркуючи, що ж робити.

— Можна пройти?

— Я жду коханого, — про всяк випадок збрехала Варвара.

Чоловік увійшов у передпокій.

— Зачини двері, — сказав він.

— Зачини сам, — відповіла вона. — Я боюся темряви.

Вони зайшли в кімнату, де горіла настільна лампа. Чоловік запитав:

— Ти не дозволяєш мені залишитися?

— Це неможливо. Не терплю, коли чоловіки калічать один одного.

Варвара ще не могла його пригадати. Та він поводився так, нібито вже залишався ночувати в цій кімнаті. Сів у її крісло. Дістав пачку з сигаретами. Варвара охоче закурила. Кинувши швидкий погляд на пачку, поцікавилася:

— Закордонні?

— Вгадала.

Хвилину він випробувально розглядав її. Потім сказав:

— Ти мене пам'ятаєш, Варваро?

— Дурне запитання. Звичайно ж пам'ятаю, ти обіцяв на мені одружитись і відвезти в якийсь… Е… е… Скадовськ!

— Я ніколи не був у Скадовську.

— Це десь між Одесою та Севастополем.

— Можливо. Але я нічого не обіцяв тобі.

— Я не вірю обіцянкам.

— Ти велика розумниця, — поблажливо сказав чоловік.

І коли він сказав ці слова, вона згадала. Рік чи два тому він приносив у перукарню французькі лаки, помаду, пудру, одеколон. Він не торгувався, і всі залишалися ним дуже задоволені. А Варвара, поласувавшись на коньяк «Наполеон», запросила його до себе…

— Навіть найрозумніші жінки мріють вийти заміж, — відповіла вона.

— Правильно. Тим більше, що завжди можна розлучитися. Чи не так?

— Не пробувала. У мене все вийшло простіше. Мій чоловік опинився в тюрмі… Гаразд, ближче до справи. В тебе є що-небудь для продажу?

— Нащо так швидко? Мені приємно розмовляти з тобою на абстрактні теми. Ти молода й гарна… Тобі не місце в цьому місті. В Одесі ти була б королевою…

— Легко дарувати компліменти. Вони нічого не коштують. А гроші? Де я візьму гроші, щоб перебратися в Одесу?

— Гроші заробляють не тільки в ліжку.

— Я цього не знала, — глузливо заперечила вона.

— Ти так само ходиш у клуб моряків?

— Не здихати ж мені з нудьги.

— Сьогодні не пішла?

— Я ходжу не щодня. До речі, сьогодні понеділок, а по понеділках клуб не працює.

— Я знаю. Тому хочу попросити тебе про одну послугу.

Вона смикнула плечима. В неї була така звичка. Може, ця звичка замінювала посмішку. Може, слова, які вона не змогла б так швидко дібрати.

— У середу передай цю книгу моєму другові. Ви зустрінетеся з ним у клубі моряків.

Чоловік вийняв з-під пальта книгу. Варвара прочитала на бурому корінці: «Граф Монте-Крісто».

— Як звати твого друга?

— Не має значення. Він сам підійде до тебе. Ти чекатимеш на нього в більярдній кімнаті й триматимеш книгу на колінах, розкриту на тринадцятій сторінці…

Вона скривилася.

— Не бійся… Все нормально. Я думав це зробити сам. Але ми стоїмо в цьому порту тільки сімнадцять годин замість обіцяних трьох діб. Якщо він не прийде в цю середу, жди наступної…

— Дурну знайшов… — відповіла Варвара. — Буду я, мов ідіотка, таскатися на танці з книгою.

Діставши з кишені гаманець, чоловік відрахував три сотенні й поклав на стіл поряд з книгою.

— Це аванс… Потім одержиш іще стільки. Як бачиш, робота не фізична й для здоров'я не шкідлива. Згодна?

Варвара мовчки кивнула. Однак, наче торгуючись, сказала:

— За нинішніми цінами це не такі вже великі гроші.

— Більші, ніж твоя зарплата, до речі, — резонно зауважив він. Але все ж поліз у кишеню за гаманцем і додав іще сотню.

Вона зачинила за ним двері й кілька хвилин стояла нерухомо, затиснувши долонями рот, готова кричати від страху.

6

Припікало сонце. Воно визирнуло зовсім недавно, пекуче опівденне сонце. Й легкий серпанок тремтів над землею і над деревами, тому що й земля, і дерева, й опало листя ще блищали вологою. А вітру не було. Й тільки птиці гойдали віття, коли сідали на нього. Віття піддавалося, мов гума м'яча під пальцями дитини. Й краплі надали на землю, яскраві, наче шматочки сонця.

У темних калюжах, мілких, наче блюдця, лежало листя, над яким сюрчали коники, зелені — завбільшки мов палець, коричневі, мов квасоля. Випурхнув метелик з довгими стрілоподібними крильцями в чорну смужечку й довго кружеляв над Волгіним, поки він Не зліз з коня й не повів його за вуздечку.

Щебінь повз під ногами. Та кущі чітко трималися за землю, встаючи на шляху щебеню. І лиш окремі камінці з тихим шерехом скочувались униз.

Схил, яким спускався Волгін, був одкритий. І Кость, і його кінь могли послужити чудовою мішенню, коли б хтось захотів зустріти їх пострілом. Трохи заспокоювало, що до Лисої гори ходи більше години. А засідка в лощині здавалася малоймовірною, оскільки будь-яка група людей, навіть найменша, ризикувала бути поміченою згори.

Невідоме ждало внизу, за тим схилом. Воно не лякало, а просто сковувало думку. Й часом Кость почувався безпорадним, наче стрілець із зав'язаними очима.

Явка біля Лисої гори була останньою зачіпкою, спроможною повернути Волгіна в загін Козякова. Та повертатися можна, лише випередивши Требухова.

У лощині ледь-ледь тягло вогкістю. Дзюрчав струмок, звиваючись поміж моховитим камінням. Кінь опустив голову. Торкнувся губами води. Форкнув. І став жадібно пити… Кость присів, зачерпнув пригорщу води. Вона була прозора й холодна. Й зуби зводило від неї. Та пити було приємно.

Поплескавши коня по крупу, Кость повів його далі. Правий берег геть заріс чагарями, але перебиратися назад, на лівий бік по слизькому булижнику не хотілося. Струмок дзюрчав… Розмірено й монотонно. Й дзюрчання трохи дратувало й насторожувало Волгіна, тому що заглушало кроки. Й свої, і чужі…

Зустрівся кущ кизилу, великий, розлогий. Ягодами всіяна земля. Але й на вітті ще багато плодів. Чорно-червоних! Кость дивувався терпкому й водночас солодкому смаку перестиглого кизилу, що пах диким лісом. Руки стали чорні й липучі від соку…

Але ось знову мовчать над головою дерева. Й небо рідшає за ними. Знову задушливе й нерухоме повітря. І набридла мошва кружляє над гривою коня. На цій останній прямій можна змусити коня бігти жвавіше. Тільки чи треба? Кілометра через півтора Лиса гора виросте перед ним, загороджуючи горизонт, наче єгипетська піраміда. А на відкритій місцині потрібно скакати чимдуж. Скакати, наче в атаку. Навіть страшніше, тому що в атаку поодинці не ходять…

Кінь сам зупинився. І Кость, не чекаючи цього, подався корпусом уперед. Тривожне іржання, нашорошено підняті вуха. Й раптом чийсь стогін…

Якби життя було довго, як ті дороги, що він не встиг пройти. Якби йому лишалося бачити небо, слухати вітер, дихати і боротися більше, ніж сімнадцять годин, Кость Вол-гін часто згадував би цю хвилину, коли він зістрибнув з коня. І в придорожніх кущах побачив Анастасію. Сліди крові. І свій браунінг, маленький, але важкий, що вона стискала в руці.

Він уже не думав про те, як Анастасія опинилася тут, на дорозі до гори Лисої. Він зрозумів головне: Требухов випередив його…

7

Жінка, перев'язана хусткою хрест-навхрест, викопувала бульби жоржин. Дбайливо складала їх у плетену забруднену корзину. Неширока, метрів півтора, смуга довкола газону перед входом у клуб моряків, що ще тиждень тому біліла живими квітами, тепер була перекопана. Жінка вже закінчувала роботу, коли оперативний уповноважений Золотухін з'явився на набережній.

Утиснута в море гора чорніла, наче вирубана з вугілля. Хвилі переливалися відблисками — жовтими поблизу, а біля горизонту рожевими. Сонце сідало.

Побачивши Золотухіна, жінка зібрала бульби, взяла корзинку й зникла.

Настала черга Золотухіна. Він поставив мольберт, дістав фарби.

Світло змінювалось, і тіні зникали. Швидко й помітно, наче слід води на гарячому піску. Скреготіли лебідки. Вода омивала палі обвітреної пристані, до якої пришвартувався брудний, наче бродяга, суховантаж. На його кормі майорів прапор, тепер малиновий, тому що захід був дуже яскравий, і справжній колір прапора Золотухін не міг визначити. Вздовж набережної, наче віспою, зритою сонцем і сіллю, сиділи рибалки: з десяток хлопчиків і менше — дідусів. Вудлища звисали над водою. Та риба ловилася погано. До речі, Золотухін не мав можливості весь час спостерігати за рибалками. Значно більше його цікавили люди, які заходили в клуб моряків і виходили звідти.

Незважаючи на то, що вихід у клуб моряків був вільний, місцеві жителі зрідка приходили сюди. Коли сутеніло, біля клубу з'являлися дівчата певної категорії. Вони знайомилися з моряками, своїми й чужоземними, тут же, у скверику.

Клуб моряків працював щоденно, крім понеділка. Це був гарний триповерховий будинок з великими концертним, більярдним, танцювальним залами, рестораном, де за бони чи за долари, фунти, марки продавалися найвишуканіші страви й напої.

Золотухін одразу помітив Варвару. Граф Бокалов напередодні познайомив їх, назвавши Золотухіна своїм добрим корешом. І Варвара заспокоїлася, зрозумівши, що в клубі моряків вона буде не сама, що там будуть її друзі, яких вона, може, так ніколи й не впізнає. Адже навіть з Золотухіним вона повинна поводитись, як з зовсім незнайомою людиною.

Тієї ночі, коли непрошений візитер доручив їй передати книгу «Граф Монте-Крісто», Варвара не лягала спати. Вона сиділа в кріслі. Пила холодну каву й гортала «Графа Монте-Крісто», але жодних слідів тайнопису чи якогось шифру не знаходила.

О третій годині ночі — знову стукіт у двері. Довго не відчиняла, дослухалася. Нарешті впізнала голос Графа Бокалова, який лаявся за дверима. Зустріла його, як рідного. Й виклала все одним подихом.

Граф нахмурився:

— Вскочила в халепу ти, Варю. Одна річ — зламування квартир, кишенькові крадіжки, інша — шпигунство. За шпигунство — стінка.

Варвара плакала й просила виручити. Тоді Граф сказав, що він зараз піде на якийсь час і щоб вона, крім нього, Графа, нікого в квартиру не впускала ні з якого приводу.

Граф повернувся хвилин через тридцять, які здалися їй роком, разом з Золотухіним. Варварі пояснили, що вона має робити і як поводитись.

…І ось тепер Варвара йшла неквапно. Дуже плавною і граціозною ходою. Одягнута в світле коверкотове пальто, з чорною газовою хустинкою на волоссі. В правій руці, зігнутій у лікті, вона несла книгу, притискаючи її до грудей.

Хтось із подружок привітався з манікюрницею. Вона кивнула. Тоді потягла на себе бронзову, начищену до блиску ручку на дверях і зайшла в клуб моряків.

Фойє блищало паркетом. Сходи з білого мармуру, що вели на другий поверх, були вкриті широкою темно-бордовою доріжкою з голубими смугами по краях. Зігнуті канделябри мерехтіли на стінах, наче свічки.

Гардероб містився у напівпідвалі. Варвара здала пальто. Поправляючи волосся, поклала книгу на столику біля дзеркала.

Якийсь чоловік зупинився за її спиною. Вона бачила лише блискуче від бриоліну волосся і ніс з великими ніздрями.

Чоловік масно посміхнувся:

— Ладен сперечатися, що книга, яку ви читаєте, найзахопливіша в світі.

— Не знаю, — відповіла Варвара. Вона справді не знала, що це за книга. Вона її не читала і нічого про неї не чула. Точніше, туманно пам'ятала, що розповідали ще в дитинстві подружки, які читали цю книгу.

— Цікавлюся назвою, — сказав чоловік.

— «Граф Монте-Крісто».

— О-о… Цікаво. Ми ще побачимося! — кинув чоловік. І гукнув до когось: — Розо Карлівно, хвилинку…

У більярдній плаває цигарковий дим. На зелених столах кулі, жовті і блискучі, наче налиті яблука.

Вигуки. Розмова. Розмовляють і по-німецькому, і по-французькому, і по-англійському. Та Варварі все одно. Вона не знає іншої мови, крім російської. Вивчала в школі німецьку: фатер, мутер, кіндер… А більше не пам'ятає.

Вона сидить, закинувши ногу на ногу, в костюмі з м'якої вовни, свіжа й приваблива. Й очі в неї гарні, задумані. Й вона не читає книжку, а думає про щось своє, напевно, дуже важливе й дуже далеке… Книжка вже півгодини як відкрита на одній і тій же сторінці — тринадцятій.

А в танцювальному залі грає музика. Швидка мелодія. Називається «Ріо-Ріта».

Темношкірий у салатовому піджаку й картатих штанах підходить до Варвари, люб'язно розкланюється. Щось каже. Напевне, запрошує до танцю.

Вона не менш люб'язно відмовляє. Темношкірий посміхається, оголюючи зуби. Вони в нього звичайні. Й просто здаються великими.

Варвара терпляче слухає музику. Фокстроти, танго, вальси… Й раптом їй стало не по собі. Хоча ніхто не звертав на неї уваги. Й навколо більярдного столу чоловіки сперечались і навіть розмахували киями, наче шпагами. А стеля так само голубіла від диму. Але у Варвари серце завмирало, наче вона плигала з великої висоти. Давалася взнаки втома, викликана безсонням вночі. Не випадково, збираючись у клуб моряків, Варвара більш ніж годину провела перед дзеркалом: розтирала обличчя кремами, пудрилася, вкладала волосся…

Золотухін сказав, що, коли ніхто не підійде до неї і не поцікавиться книгою, вона повинна перебувати в більярдній доти, поки не заграють танго «Бризки шампанського».

Укотре Варвара перечитувала початок другого розділу: «Новина про прибуття «Фараона» не дійшла ще до старого, який, вибравшись на стілець, тремтливою рукою поправляв красолі та ломоноси, що обвили віконце. Раптом хтось обхопив його ззаду…»

Підсідає череватий іноземець. Маленькі очиці за випуклими окулярами в позолоченій оправі. Оцінююче дивиться на ноги Варвари. Щось бурмоче гугняво, простягує панчохи.

Панчохи, звичайно, гарні. З чорного шовку. Й восени і взимку такі панчохи були б до речі. Але Варвара не має права їх брати. Та й черевань їй противний. Нехай про неї думають що завгодно, та вона ще ніколи не опускалася до того, щоб лягти в ліжко з людиною, яка їй не до вподоби.

«Новина про прибуття «Фараона»…»

«Новина про прибуття «Фараона» ще не дійшла…»

Ось і знайома мелодія «Бризки шампанського». «Чому бризки? Чому?..»

Варвара підвелась і перетнула танцювальний зал, в якому кружляло всього лише кілька пар. У роздягальні вона впритул зіштовхнулася з повною, дуже нафарбованою дамою, яка, побачивши в руці у Варвари книгу, голосно вигукнула:

— Я давно мріяла про цей роман! Любонько, ви не залишите мені його почитати?

Не встигла Варвара щось відповісти, як жінка вже потягнулася за книгою.

— Будь ласка, — відповіла Варвара.

— Чудово. Я поверну, як тільки побачу вас тут.

— Розо Карлівно! — гукнула даму гардеробниця. — Вам цілий вечір дзвонить якийсь чоловік. А я ніде не можу вас розшукати.

Граф зустрів Варвару біля виходу. Без жодних осторог сказав:

— Проведу тебе.

Вона відповіла:

— Це можна?

— Треба, — відповів він.

Ніч була тиха. Дорога видавалася білою, немов вибіленою вапном. Сади потопали в темряві. Але верхівки дерев теж були білі, мов дорога. Світив місяць. Великий, повний…

8

Увесь вечір Каїров не виходив із свого кабінету, та все, що відбувалося в клубі моряків, було відоме йому до найменших дрібниць. Телефон дзвонив кожні п'ять-десять хвилин. На жаль, перші півтори години не принесли нічого втішного. Й раптом:

— Варвара передала книгу піаністці Розі Карлівні. В момент передачі книга не була розкрита на тринадцятій сторінці. Й Варвара була в гардеробній, а не в більярдній. Зараз Роза Карлівна грає на роялі у блакитній вітальні. Книга лежить поруч на столику.

— Продовжуйте спостерігати… І з'ясуйте, з якого телефону її увечері запитував чоловік.

Каїров повернувся, не підводячись зі стільця, і простяг руку в одкритий сейф, що стояв за спиною. Він вийняв із сейфа тоненьку папку тютюнового кольору, на лицьовій стороні якої був наклеєний папірець і чорним чорнилом виведено: «Георгець Никодим Харитонович».

Розкрив папку. На першій сторінці фотографії: похмуре, видовжене обличчя, шия з кадиком, нахабні, без вій, очі.

Не міг стриматися Каїров, посміхнувся. Він узагалі рідко посміхався на службі.

Механік судна «Сатурн» Георгець Никодим Харитонович. Це була чи не перша велика удача. Граф Бокалов виправдав себе. А Варвара, спостережлива пройдисвітка, докладно виклала усний портрет незнайомця, що вручив їй книгу. Не складало труднощів зв'язатися з начальником порту й з'ясувати, які судна вийшли в море в ніч з понеділка на вівторок.

Виявилося, що між суботою та вівторком тільки один суховантаж «Сатурн» швартувався в порту. Він стояв біля пристані рівно сімнадцять годин і вибув у Новоросійськ у вівторок на світанку. «Сатурн» був приписаний до місцевого порту. У відділі кадрів Каїров досить-таки легко розшукав фотографію, що збігалася з прикметами людини, яка приходила до Варвари.

Золотухін показав фотографію манікюрниці, й вона без вагань пізнала незнайомця.

Кнопка височіла над зеленим сукном столу, наче маленька горошинка. Каїров натис її. Двері відчинив співробітник. Мовчки зупинився біля порога, ждучи наказу.

— Приведіть заарештованого.

… Чоловік горбився. Й обличчя його було неголене. Він сів на запропонований стілець і, мружачись од яскравого електричного світла, дивився на зашторене вікно.

— Георгець Никодим Харитонович, — сказав Каїров.

Чоловік кивнув.

— Рік народження тисяча дев'ятсот перший.

Знову кивок.

— Уродженець міста Одеси.

— Так.

— Національність?

— Родичів не пам'ятаю. Вважаю себе росіянином.

— Запишемо: росіянин. Освіта?

— Самоосвіта. Юнга. Учень механіка. Після цього механік.

— Літературу любите?

Георгець відповів не дуже впевнено:

— Люблю.

— Книги яких авторів любите читати найбільше?

— Товаришів Пушкіна, Лермонтова…

— Що ж ви читали товариша Лермонтова?

Мовчанка.

— Забули?

— Так. У мене погана пам'ять на назви.

— У вашому віці!

— А що вік? Не вік людину робить старою, а життя.

— І все ж дивно, — заперечив Каїров. — Твердите, що шанувальник російських класиків, і не можете згадати жодної прочитаної вами книги.

— Про золоту рибку пам'ятаю… І ще «Бородіно»…

— Це вже краще. А скажіть, книги товариша Дюма ви любите?

— Не знаю.

— Дивна ви людина. Може, й роман «Граф Монте-Крісто» не читали?

— Не читав.

— Ви схибили. Я на вашому місці неодмінно б прочитав цю захоплюючу книгу, перш ніж передавати її манікюрниці Варварі.

— Я нікому нічого не передавав, — швидко відповів Георгець і насупився.

— Може, ви й з манікюрницею Варварою не знайомі?

— Не знайомий.

— Що ви робили в понеділок, у ніч з двадцять другого на двадцять третє листопада? — запитав Каїров. — Відповідайте швидко. Чи не пам'ятаєте?

— Не пам'ятаю, — кинув Георгець.

— Навіть малолітні злочинці брешуть спритніше.

— Двадцять другого ввечері я був на березі. Випив вина. Потім познайомився з жінкою і пішов до неї. З берега повернувся о другій годині ночі. Можете запитати у вахтового.

— Прізвище жінки й де вона мешкає?

— Я не питаю прізвищ у випадкових знайомих. А живе вона в залізничному місточку. Де точно, не пам'ятаю. Був напідпитку.

— Як звати жінку?

— Тоня.

— Георгець, ви знову брешете. Й знову це помітно. Я, зрозуміло, знаю, де ви були й що робили двадцять другого листопада. Та хочу допомогти вам. Мені здається, ви людина, яка заплуталась. Але ви не ворог. Нам відомо, що ви спекулюєте дріб'язком, іноді навіть контрабандними товарами. Вас давно варто заарештувати. Це допомогло б вам стати на чесний шлях. Однак історія, в яку вас заманили зараз, не кримінальний злочин. Вона має інше визначення — шпигунство на користь іноземної держави.

Георгець зблід як полотно.

— Ви недурна людина. Й знаєте, що шпигунство в нашій країні карається суворо. Якщо ви допоможете слідству, це буде взято до уваги при винесенні вироку.

— Що я повинен робити? — запитав Георгець.

— Розповісти, хто, де й коли передав вам книгу «Граф Монте-Крісто».

— У мене ніколи не було такої книги.

— Ви забули. — Каїров торкнувся кнопки дзвінка: — Вважаю, у вас буде час подумати. Ви згадаєте все. А завтра вранці ми зустрінемося знову. Розумної ночі, Георгець.

Конвоїр відвів механіка «Сатурна», й Каїров залишився сам.

Подзвонив Золотухін. Сказав, що Роза Карлівна благополучно прибула в свій дім. Кімната, яку раніше займав Мироненко, тепер здана молодятам. У них маленька дитина. Вона чимось хворіє. Весь час плаче. Роза Карлівна заходила до квартирантів. Очевидно, рекомендувала викликати лікаря. Тому що квартирантка тут же одяглась і вийшла. Роза Карлівна проводила її до хвіртки. Запевнила: «Гарний лікар. Старої школи. Пошліться на мене, й він прийде неодмінно».

Каїров сказав Золотухін у, щоб той продовжував спостерігати.

Потім принесли дві шифровані телеграми з Ростова. В першій повідомлялося, що вбитий у вересні Бабляк Федір Остапович розшукується саратовською конторою «Заготсировина» у зв'язку з крадіжкою великої суми грошей. Друга телеграма була дуже важливою. Вона мала повідомлення, які Вол гін устиг передати Кравцю.

«Отже, так, — ходив по кабінету Каїров, — убивство Бабляка не має політичних мотивів. Можливо, не має. Зустріч Бабляка й Хмурого, зафіксована на фотографії, могла бути чисто випадковою. А Хмурий пристрелив Бабляка, очевидно, з метою пограбування. Припустімо, так… Але куди ж Хмурий дів гроші? Не міг же він передати їх Ніздрі у вигляді валізки з речами? Малоймовірно… Але доведеться сполохати Ніздрю, зробити обшук».

Справи йдуть добре. В руках Каїрова три нитки. Георгець. Роза Карлівна… «Колекціонер збирає старовинні монети й медалі…»

Це вже ціла мережа. Й рибі важко буде з неї вирватись, якою б великою вона не була…

Об одинадцятій знову подзвонив Золотухін. Сусідка привела… лікаря Челні.

Ну й Челні. Восьмий місяць працює в карному розшуку, а приватною практикою займається, наче земський лікар. Треба поговорити з ним офіційно.

— Стежте за Розою. Не спускайте очей із її будинку.

Через чверть години Золотухін доповідав:

— Лікар Челні пішов. Роза Карлівна жалілася печінку.

— Він тебе бачив?

— Так. Привітавсь. І запитав, що я тут роблю. Я відповів: вона запізнюється на побачення.

— Ох, Челні! Я ж заборонив йому підробляти на стороні.

Після цього він узяв чистий аркуш паперу. Й став писати оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети…»

9

Біля Лисої його ніхто не ждав. Проте сліди копит і запах кінського гною свідчили, що годину чи дві тому тут були два вершники, які поспішно від'їхали на південний захід, можливо, налякані саме пострілами.

Анастасія продірявила Требухова в чотирьох місцях. Але в нього ще вистачило сили схопитися на ноги й пробігти метрів десять. А потім він спіткнувсь і покотився під гору. Й Волгін випадково побачив тіло, яке застряло в кущах, коли метався в пошуках води, надіючись привести Анастасію до пам'яті.

Требухов був мертвий. Але його розплющені очі здивовано дивилися на землю, наче ніколи не бачили її раніше.

Хвилин через п'ятнадцять Анастасія опритомніла. Вона дивилася на Костя з якимсь диким здивуванням.

— Яке щастя, що ти жива, — сказав він.

Вона мовчала.

— Тобі треба помитись. І ти мені про все розкажеш…

Вони разом знайшли струмок, і вона попросила його відійти. Роздягнувшись наголо, обмилася холодною водою. Вернулася від струмка розчервоніла. Й було помітно, що білизну вона одягнула на мокре тіло.

— Що сталося? — відразу спитав Кость.

Анастасія відповідала плутано, хвилюючись. Але він зрозумів таке…

Рано-вранці в дім єгеря Вороніна з'явився Требухов. Він сказав, що Аполлон зовсім не Аполлон, а співробітник карного розшуку. Воронін був на пасіці. Але Требухов не став його ждати. Й звелів Анастасії швидко зібрати необхідні речі й іти з ним.

«Куди?» — про це Анастасія спитала, коли вони вже були у лісі.

«До батька», — відповів Требухов.

«Я хочу до бабусі. В Москву. Покажіть мені дорогу…»

«Я не знаю до Москви дороги».

«Тоді я знайду її сама, — рішуче відповіла Анастасія і звернула на ту дорогу, де й знайшов її Волгін.

«Вернися, — зупинив її Требухов. — Ти знаєш, хто твій батько?»

«Здогадуюсь…»

«Отож-то… Тебе судитимуть, якщо затримають. Більшовики не визнають церковних шлюбів. І те, що ти спала з їхнім агентом, не допоможе тобі».

«Негідник! Мені байдуже, хто він — співробітник карного розшуку чи рибоконсервного заводу… Він мій чоловік. І я люблю його».

Тоді Требухов накинувся на неї. Повалив на спину. Але… з кишені випав пістолет Костя… І Анастасія вистрелила чотири рази…

— Це правда, що казав Требухов? Як тебе звати — Аполлоном чи…

— Костем. Ти дуже розчарована?

— Нехай Кость. Але я хочу знати всю правду. Я повинна знати правду… — наполегливо сказала Анастасія.

— Уся правда в тім, що я тебе кохаю.

— А ти… Ти маєш на це право?

— Я не знаю, що таке право на кохання.

— Але чому ти не сказав про це тоді, вночі? Ти не вірив мені? Ти думав, що я здатна тебе зрадити?

— Я не міг.

— Що ми робитимемо тепер?

— Повертаємося на станцію. У нас є кінь. І ми дістанемося до ранку… Дружина Вороніна чула, що говорив Требухов?

— Так. Вона перелякалася…

— У мене є шматок хліба. І я знаю, де росте кизил. Там пообідаємо.

— Мені не хочеться їсти. Зовсім не хочеться. Як усе заплуталося! Батько й ти! Він уб'є тебе, якщо впіймає?

— Або я його, або він мене…

— Це жахливо! Чому все так складно в житті?

— Пам'ятаєш у Кіплінга «Мауглі»?.. Там тигр-людожер…

— Пам'ятаю.

— Твій же батько позбавив життя людей більше, ніж тигр Кіплінга… Сім'ї вирізував. Дітей малолітніх не милував…

— Це жахливо! — повторила Анастасія.

— Сідай на коня, — сказав він. — Було б непогано завидна вибратися з цих хащів.

… Вони рухалися решту дня, вечір і більшу частину ночі. Потім відбулася зустріч.

Силует вершника майнув на тлі неба, світлішого, ніж гори й ліс, — Волгін сказав Анастасії, що це полковник Козаков. Він сказав, що пізнав би полковника з будь-якої відстані і вночі, і вдень, тому що той навчався верхової їзди в імператорському Олександрівському ліцеї і сидів у сідлі артистично.

Цокіт копит долинав знизу. Можна було здогадатися, що вершник уже вибрався з ущелини й гірською дорогою, на якій із труднощами змогли б розминутися двоє коней, піднімався сюди, до дуба, де стояли Анастасія і Кость.

Глухо скрикнув великий птах. Одлетів у піч, розсікаючи повітря чорними крильми.

— Це точно Козяков, — тихо сказав Волгін.

— Заховаймося, — прошепотіла Анастасія.

— Нехай ховається він. Ми в себе вдома. Ми тут господарі.

Анастасія пригадала, що в неї у кишені пальта лежить пістолет чоловіка. Вона опустила руку в кишеню, щоб передати Костянтинові особисту зброю. Але тут же побачила в правій руці Волгіна інший пістолет.

Кінь Волгіна раптом заіржав. Козяков зупинив свого коня.

— Руки вгору! — вигукнув Кость і ступив назустріч полковникові.

Але в цей час за його спиною пролупав постріл. Волгін упав плнском. І навіть не скрикнув.

Здригнувся кінь під Козяковим, піднявся на задні ноги. Ледве втримався в сідлі полковник.

— Не страхайтеся, пане полковнику… — З-за дуба вийшов єгер Воронін з рушницею напереваги.

— Кого це ти заспокоїв, Сергію Івановичу? — спитав Козяков, зіскакуючи з сідла. Та, не діждавшись відповіді, раптом упізнав Анастасію і кинувся до неї. — Анастасіє! Боже милосердний! Я не сподівався тебе знайти!

— Що ви наробили? — видихнула вона. — Що наробили? Ви вбили його! Негідники, бандити!

— Заспокойся, дочко. Заспокойся.

— Це Аполлон, — сказав Воронін. — Вони вже тут майже півгодини відпочивали.

Отямившись від раптового пострілу, Анастасія підбігла до Волгіна. Впала поряд з ним на коліна й припала обличчям до його голови. Куля, напевно, влучила в потилицю. Волгін був мертвий. Але кров іще не охолола.

— Знайшов? — спитав Козяков у Вороніна.

— Так. Ціле-цілісіньке. Тільки перекласти в щось треба. Незручно волочити в горщику…

— Придумаємо. Де золото?

Єгер повернувся, щоб іти до дуба, й уже ступив кілька кроків, коли підвелась Анастасія, швидко наблизилася до Вороніна й вистрелила в те місце, де комір кожуха облягав шию. Після цього вона повернулася до батька:

— А тепер твоя черга…

— Анастасіє! Не смій!

— Не підходь…

— Анастасіє, Воронін приніс золото. Ми сьогодні ж втечемо звідси. Поїдемо туди, куди я обіцяв…

— Не підходь!

— Я не рухаюсь! Це тобі просто здається!

Але вона вистрелила все одно…

Ех! Тільки все це привиділось Анастасії. Привиділося, наснилося. Бувають же сни, схожі на дійсність.

Це, звичайно, добре, що не сталося нічого страшного. Непоправного. Що заснула Анастасія, просто заснула.

Волгін та Анастасія справді йшли день, вечір і більшу частину ночі. Більшу частину, та не цілу ніч. Тому що йти цілу ніч у Анастасії не було сил. И вони зробили привал біля забутого куреня, з якого ще не облетіло зморщене, як гармошка, листя.

І коли Анастасія розплющила очі, то зрозуміла, що вони з Костем не самі. Довкола стояли коні й люди… Потім вона почула батьків голос… І перелякалася за Костя…

Але Козяков іще не зустрічався з Вороніним. Нічого не знав… І він, очевидно, спитав Костя, чому вони тут. І Кость щось сказав…

Коли Анастасія прокинулася, то всі вже дуже квапилися. Козяков сказав їй, що зустрілися вони до речі. Й поневірятися їм лишилося недовго. Він угадав, наче дививсь у воду. Але звичайно, вкладав зовсім інший зміст у свої пророцтва…

Сіли на коней. Анастасія їхала поряд з Волгіним. Настав уже ранок. Гарний ранок. Але раптом попереду вигукнули:

— Червоні!

А потім почалася безладна стрілянина. Кінь поніс Анастасію, і Волгін ледве наздогнав її. Схопив коня за вуздечку.

А кулі шипіли й свистіли. Й кора відскакувала від дерев, і білі тріски теж. Спалахи пострілів миготіли, наче хтось розмахував жовто-червоними квітами. А потім упала одна людина, й інша лежала на землі з розбитим до крові обличчям.

Козяков підтягнув кулемет. Кулемет «максим». Поставив на дуже гарне місце, а червоні лишалися внизу, й прошити їх з кулемета було дуже зручно. Козяков сам ліг за кулемет. Бризнуло полум'я. І люди внизу наче почали спотикатися. Тоді Волгін, розпалений боєм, вигукнув:

— Відходь, отамане, я прикрию.

Козяков кинувся до коня. Прокричав:

— Аполлоне, ми підтримаємо твій відхід вогнем! Дій!

Кость ліг за кулемет, а козяковці скочили на коней і кинулися в гори… Але коли вони від'їхали метрів на сто, Волгін розвернув кулемет і став стріляти їм услід. І вони падали, й кричали. Й важкі коні летіли через голови, ламали хребти, ноги…

Стріляли згори й знизу.

Анастасія лежала поряд з Волгіним і стріляла в бандитів із пістолета. Й куль було більше, ніж бджіл у вулику. Й спробуй дізнайся, чия куля знайшла Костя Волгіна. Спробуй дізнайся!

Кость, звичайно, бачив, як випав з сідла прошитий чергою полковник Козяков. А що він іще бачив, ніхто не знає…

… Уранці кавалерійський дозор затримав молоду дівчину з божевільними очима. Вона стискувала в руці браунінг і пробувала стріляти. Та патронів в обоймі більше не було…

10

Золотухін стояв біля тополі, що росла на вигині вулиці. Звідси йому було видно будинок Рози Карлівни, точніше, верхню частину будинку й хвіртку, тому що високий фундамент і східці ґанку прикрили троянди, що обплели паркан. Й хоча троянди уже не цвіли, їхні кущі були досить густі, щоб робити невидимими з вулиці подвір'я і нижню половину будинку.

Після опівночі Золотухін підійшов до огорожі впритул. Тепер він міг краще розгледіти будинок і доріжку, що пролягала між будинком і палісадником. Тиша. Навіть чути, як маневрують паровози, хоча залізничне депо неблизько… А на годинник краще не дивитися. Час тягнеться повільно. Так повільно, наче дрімають годинникові стрілки, наче вони також втомилися за день.

І раптом Золотухін розрізнив звук… Наче скрипнули двері, тужливо, протяжно… Чи здалося?

Безшумно й легко (вже така в нього хода) Золотухін іде до хвіртки. Відсуває защіпку. Двір викладений камінням, різним за розмірами та за формою. Звичайним, випадковим камінням. Золотухін чіпляється за один камінь носком черевика й мало не падає. Негарна прикмета. А він вірить у прикмети. Хоча нікому не зізнається в цьому. Кімнати, в які веде парадний ґанок, займають квартиранти. Роза Карлівна мешкає в протилежній частині будинку.

Подвір'я густо поросло деревами й виноградом. Тут темніше, ніж на вулиці. Й погано видно через темряву. Золотухін огинає будинок. Якщо з вулиці будинок має високий бетонний ґанок з білими гладенькими східцями, то з тильного боку — довга дерев'яна тераса, незасклена.

Золотухін зупиняється біля вузьких східців, зазирає на терасу. Двері в кімнату прочинені. Трохи прочинені. На ширину долоні. Ну, може, трохи більше. Дивно. Самотня жінка. Літня. Лягає спати — і забуває зачинити двері? Якийсь Золотухін нерухомий. Потім, вийнявши з кишені наган і ліхтарик, вій піднімається на терасу й ривком одчиняє двері.

Промінь ліхтарика випереджає його. Роза Карлівна лежить на зім'ятій подушці. Рот широко розкритий, очі великі, набряклі.

… Приїжджає Каїров і з ним кілька оперативних співробітників. Машина зупиняється під горою. До будинку піднімаються один за одним. Каїров важко дихає від швидкої ходи. Поки лікар Челні оглядав труп, Каїров і Золотухін бродять по саду. З'ясовується, що сад закінчується яругою. Непрохідною? Хтозна! Просто порослою кущами ожини й хмелю…

Лікар Челні констатує, що жодних зовнішніх слідів насильницької смерті на тілі Рози Карлівни немає. Остаточне рішення покаже розтин.

Так, але де ж роман Дюма? Може, в будинку є тайник? Треба все ретельно обшукати.

11

Коли він потримав листа над парою, між рядками виступили цифри:

010 056 002 009

003 223 068 003

009 068 008 204

І ще інші цифри.

Тринадцята сторінка роману «Граф Монте-Крісто» починалася таким рядком: «Будь у Парижі вулиця Каннеб'ер, Париж був би маленьким Марселем».

Десятою була літера «ж», третьою літера «д», дев'ятою «и»…

«Жди…» І далі, таким же методом: «Яхту тридцятого косого мису друга година ночі сигнал кола червоним вогнем».

Чоловік узяв книгу, листа, конверт. Підійшов до грубки. Відкрив заслінку. Й кинув листа й конверт у полум'я. Потім він по дві, по три сторінки виривав із книги й також клав їх у вогонь, скручуючи в рурочки…

Тоді він розворушив попіл кочергою. І вийшов із будинку. Небо було хмарне. Сонце не визирало. Було прохолодно.

На вулиці, п кінці якої височіла, мутніючи скляним дахом, споруда ринку, жінки торгували останніми жоржинами. На розі, біля рибної крамниці, чоловік зупинився. Серед десятка оголошень, написаних на клаптях паперу («Шукаю няню», «Продаю шафу», «Вчу грати на баяні»), чоловік відшукав одне, що, очевидно, зацікавило його:

Колекціонер збирає старовинні медалі й монети, а також літературу з нумізматики. З пропозиціями звертатися: Головпошта, до запитання, Лазареву Юрію Михайловичу.

12

Таблетка акрихіну була гірка на смак і дуже неприємна, світло-жовта на колір. Каїров зморщився, заниваючи таблетку водою, і вилаявся в душі: знову підібралася лихоманка, знайшла ключик. І всьому причиною дві останні події: нічна — з Розою Карлівною і ранкова — з механіком судна «Сатурн».

У голові гуло. І його трохи морозило. Й піт, що виступав на чолі й під пахвами, був дуже холодний, наче вода з-під крана.

Прийшов Граф Бокалов:

— Здрастуйте, Мірзо Івановичу.

— Здрастуй, Володю. Сідай!

Граф підсунув стільця ближче до столу.

— Ти не цікавився, Володю, чому в тебе стріляли?

Граф поважно відповів:

— Можна припустити один із двох варіантів: або мене з кимось переплутали, або комусь відомо, що я на… — Він хотів сказати «на вас», але тут же поправився: — Що я у вас працюю.

— У нас багато людей працює. Та без причини в наших співробітників не стріляють.

— Хіба я співробітник?

— Позаштатний… Але за бажання і старання… Гаразд, ми ще повернемося до цієї розмови у слушний час. А тепер, Володю, до тебе ще одне питання. Ти мені про все розповідаєш?

— Мірзо Івановичу, як ви можете сумніватися? Все, що становить бодай найменший інтерес, вам відомо.

— А те, що не становить бодай найменшого інтересу?

— Хіба я маю право забирати у вас час на всяку нісенітницю?

— Дорогий, коли в людину стріляють, це не нісенітниця. Іди до Неллі, візьми в неї чистого паперу. Й опиши все, день за днем, до того вечора. Пиши, з ким зустрічався, про що говорив, що робив. Факти, мені відомі, можеш не описувати.

Тільки-но Граф пішов, принесли висновок медичної експертизи. Він підтвердив припущення Каїрова: Роза Карлівна померла не своєю смертю — її задушили.

Лишалося останнє. Оголошення.

— Неллі, розбудіть Золотухіна.

Золотухін спочатку вмився. І лише потім пішов до начальника.

— Георгець розколовся? — спитав Золотухін.

— Ні.

— Ви його допитували?

— Ні. — Каїров говорив роздратовано.

Але Золотухін ніколи не вирізнявся особливим тактом і, здавалося, не помічав поганого настрою начальника.

— Не встигли?

— Як ти вгадав? Не встиг.

— Може, допитаємо?

— Цього не можна зробити. Сьогодні вранці, за сніданком, Георгець проковтнув отруту.

Золотухін присвиснув од здивування.

— Не знаю, де вже він беріг ціанистий калій. Не могли ж його підкинути тут, у нас! У своїй установі! Але він випив отруту з чаєм, спочатку апетитно поснідавши. Ця деталь насторожує.

— Треба перевірити відбитки пальців на посуді, — рішуче запропонував Золотухін.

Каїров махнув рукою:

— А… Щоб підкинути отруту в чай, не обов'язково торкатися чашки. Дошкільнята такими справами не займаються. Ось що, любий мій Золотухін, пиши оголошення.

13

У ті часи членський квиток Товариства Червоного Хреста й Червоного Півмісяця був документом, цілком достатнім для того, щоб, глянувши на нього, вам видали кореспонденцію «до запитання».

Через два дні після того, як оголошення з'явилося на роті поблизу рибної крамниці, що стоїть біля колгоспного ринку, Золотухін показав дівчині з пошти, яка сиділа за широким розколотим склом, членський квиток Лазарева Юрія Михайловича й чемно поцікавився, чи не надходило що-небудь на це ім'я.

Признатися, Золотухін був безсилий приховати здивування, коли дівчина привітно поклала перед ним п'ять листів. Досить було одного погляду, щоб збагнути — листи писали різні люди.

Проте чемність — над усе. Золотухін відповів усмішкою на усмішку дівчини з пошти. Й поспішив до Каїрова.

Отже, листів було п'ять.

Відкрили першого:

«Ми, члени краєзнавчого гуртка школи № 8, прочитавши ваше оголошення, вирішили встановити з вами контакт, але не для купівлі чи продажу старовинних монет і медалей. А для взаємного обміну медалями й монетами… З піонерським привітом…»

Другий:

«Товаришу Лазарєв!

У нас на горищі лежать якісь книги, на яких зображено монети й медалі. Та книги ці не російські. Якою ж мовою, не знаю. Якщо вони вам потрібні, віддам їх задарма. Василенко, працюю токарем».

Третій лист був своєрідний:

«Дайте відповідь на одне питання, громадянине Лазарєв, чому трапляється так, що в той час, коли вся країна й весь народ напружують сили на створення важкої індустрії, знаходяться люди, що не допомагають країні й народу у гігантському будівництві, а закопуються в міщанській трухлявині й вишукують різні монети й медалі, відлиті за ненависного царського режиму? Недорізаний буржуй ви, громадянине Лазарєв».

Підпису, зрозуміло, нема. Зворотної адреси також.

У четвертому листі якийсь товариш Коблєв, шофер автобази райспоживспілки, пропонував товаришеві Лазареву черкеський кинджал у срібних піхвах. Кинджал старовинний… Але… Шофер Коблєв чесно признавався, що ні монет, ні медалей у нього немає.

«На пам'ять про мого покійного чоловіка я бережу колекцію монет, зібрану ним у перші роки спільного життя. Це велика колекція. І я не дуже розуміюся на ній, але пам'ятаю, що серед монет є навіть луїдор часів Людовіка XIV, яким чоловік мій дуже пишався. У вільний час можете відвідати мене, в другій половині дня — я завжди вдома. Адреса: вулиця Мойка, 16, кв. 41. Сєдих Ольга Павлівна».

Каїрову було над чим замислитися. Золотухін сказав:

— У цьому весь фокус. Лазарєв один, а адресатів у місті, де населення триста тисяч, не рахуючи приїжджих… Адресатів може бути скільки завгодно. Я не здивуюся, якщо завтра мила дівчина запропонує десяток листів.

Звичайно, Золотухін перебільшував. На другий день дівчина з пошти поклала перед ним чотири листи, на третій день також чотири. Більше листів поки що не надходило.

Тринадцять листів! Фатальне число. Не будемо наводити тут зміст останніх листів. Перші п'ять достатньо характеризують кореспонденцію, що надійшла на ім'я Лазарєва Юрія Михайловича.

— Знаєш що, — сказав Каїров Золотухіну, — Козяков, очевидно, повідомив Волгіну не весь пароль, а тільки першу його частину.

— Не бачу сенсу, — заперечив Золотухін. — Я схильний думати, що Волгін не встиг розповісти все Кравцю. Чи Кравець забувся. Був би Кость живий… Я одне не розумію: чому його тоді знову понесло в гори?

— Я розмовляв з Кравцем по телефону. У нього склалося враження, що Волгін повернувся через цю дівчинку, через Анастасію. І Кравець не міг заборонити йому. Оскільки завдання не було виконане до кінця, він мав усі підстави повернутися в гори. Це було його право на ризик, справа професійної честі.

— Так. Я знав Костя. Якщо він покохав, значить, дівчина заслуговувала на це.

Хвилину мовчали. Може, як данина поваги до загиблого товариша. Може, це сталося само собою.

— Так, любий Золотухін, усе-таки мені здається, що Козяков повідомив Волгіну першу половину пароля, другу він повідомив іншій людині, яка повинна була їхати потайки від Волгіна і навіть стежити за ним. Очевидно, цією людиною був Требухов. У момент, коли Волгін отримав би кореспонденцію «до запитання», вони зустрілися б, і той, другий, вибрав би потрібний лист. Бо він знав умовні слова, яких не знаємо ми. Вихід один. Листів усього тринадцять. Піонери не беруться до уваги і будівельник індустрії теж. Залишається одинадцять листів. Слід уточнити, що за люди їхні автори. Дій.

На столі під папками лежали аркуші, списані Графом Бокаловим. І коли Золотухін пішов, Каїров узяв папки й підсунув аркуші до себе.

Граф писав широким почерком, злегка нахиленим уліво, жирно вмочуючи перо в чорнило, й тому літери виходили соковитими і яскравими. Й читати було легко.

Спочатку Каїров відкладав аркуш за аркушем, дивуючись сумлінності Графа, але не знаходячи в записах нічого цікавого. Та раптом здригнувся, наче торкнувся чогось холодного. Й знову перечитав абзаци, що насторожили його.

«Не знаю, з яких джерел Варвара дізналася, що стара має золото. Можливо, все це стало наслідком уяви Варвари. Я не висловлював певного ставлення до пропозиції Варвари, але й не міг відмовитися від участі «в ділі», щоб не викликати підозрювань у Левка Сивого.

Нарешті Варвара прямо висловилася, що час нанести візит мадам Сєдих (так вона називала стару — хазяйку квартири).

Ми працювали втрьох.

Левко залишився на вулиці. Я і Варвара ввійшли у під'їзд. І я зараз же відчув неспокій. І Варвара теж. Ми зупинилися, подолавши перший східець. Двері зачинились, і світло проходило крізь вікно над дверима, яке було закладене кольоровими маленькими, як половинки цеглини, шибками. Зелені й червоні плями лежали на долівці й на обшарпаних стінах, наче в підсвітленому акваріумі.

Східцями хтось ішов униз. Секунд через п'ять ми побачили на майданчику сухеньку літню людину, трохи згорблену, яка, судячи зі звуків і частоти кроків, спускалася досить легко. Помітивши нас, людина зупинилася, різко повернулась і швидко пішла нагору.

Ми теж пішли, тому що стояти далі було незручно. Чоловік піднімався все вище і вище. Нарешті на четвертому поверсі він увійшов, як нам здалося, в сорок першу квартиру — квартиру мадам Сєдих. Ми точно не бачили, куди ввійшов чоловік. Але були впевнені, що рипнули саме двері ліворуч. Постоявши на майданчику, ми так і не ризикнули стукати й називатись інспекторами міського житлового управління. Ми повернулись униз, а Левку сказали, що не достукалися…»

Останні записи не являли нічого цікавого, хіба що в психологічному плані. А тим часом… у Графа Бокалова стріляли.

Каїров перевів погляд на аркуш, де були записані прізвища одинадцяти чоловік, які відгукнулися на оголошення нумізмата, підкреслив прізвище Сєдих і поставив навпроти нього жирний знак.

14

— Володю, ти зміг би пізнати того літнього чоловіка, якого бачив у під'їзді будинку мадам Сєдих?

— Зрозуміло, Мірзо Івановичу. Тим більше, що я бачив його не тільки в під'їзді, але й того вечора, коли Варвара носила книгу в клуб моряків. На зворотному шляху він зустрівся нам на Приморському бульварі. Я зразу шепнув про це Варварі. В мене геніальна пам'ять на обличчя.

— Перевіримо, — вирішив Каїров.

І вже через годину Бокалов із Золотухіним, як висловився Граф, «орендували» кімнату Варвари. З вікна було добре видно шістнадцятий будинок на Мойці і під'їзд, який вів у квартиру сорок один.

До Варвари в кімнату провели телефон і обіцяли не відключати, що, природно, порадувало хазяйку.

Цілий день Золотухін і Граф спостерігали безрезультатно. Надвечір набігли хмари. Стало мрячіти. Розгулявся вітер. Людей на вулиці зменшилось. І це полегшило завдання Графа. Але шибки стали мокрі, й доводилося приглядатися, до болю напружуючи очі.

Очевидно, Граф був людиною везучою. Коли здавалося, що темрява ось-ось наступить, наступить раніше, ніж засвітяться ліхтарі, Граф сказав:

— Він.

— Ти не помилився? — спитав Золотухін, дивлячись на людину, що ступала під дощем.

— Ні. Дивися, він зараз поверне в під'їзд. Ну? Що я казав?

Золотухін подзвонив Каїрову:

— Мірзо Івановичу, Бокалов упізнав людину, яка зайшла у другий під'їзд будинку шістнадцять. Так, але це, на мій подив… лікар Челні.

— Стежте за ним, — сказав Каїров. — Чекай на вулиці. Коли він вийде з будинку, нехай Граф повідомить мені по телефону.

Через півгодини Каїров отримав у прокурора дозвіл на обшук у квартирі Сєдих Ольги Павлівни. А також ордер на арешт лікаря Челні. Й на обшук у його квартирі. Ще чверть години тому, переглядаючи матеріали розслідування обставин отруєння механіка судна «Сатурн», Каїров звернув увагу, що в момент приготування сніданку на кухні, крім повара, була лише одна людина — лікар Челні, який брав пробу їжі.

А ще через якийсь час Каїров установив, що відбитки пальців, залишені лікарем Челні на посуді, збіглися з тими, що були знайдені в кімнаті Неллі на склі книжкової шафи.

15

Лікар Челні вийшов з будинку мадам Сєдих чорним ходом, через котельню. Ні, він не помітив, що будинок перебуває під наглядом. Але його чуття, воістину вовче чуття, волало до обережності.

Отже, людина, яка дала оголошення, на зустріч не з'явилася. Можливо, вона вже затримана. Можливо, ні. Гадати не варто.

На цю явку лікар більше не прийде.

Дев'ять років він прожив у місті, вдаючи підточеного часом діда. На останньому році навіть міліцейським лікарем став. Репутація: не п'є, не курить, до хворих уважний. Гідна людина.

Цікаво, чи задоволені його роботою там, за кордоном? Організувати банди й попервах постачити їх зброєю йому вдалося. Але потім… Не вистачало спритних людей, здатних переправити боєприпаси з міста в гори. Перша осічка сталася на Бабляку. Йому пообіцяли місце на яхті за умови, що він відпрацює, його — візьметься за доставку патронів Козякову. Бабляк погодився, та потім злякався. Хмурий чисто прибрав його. Та карний розшук шукав Хмурого за старі гріхи. Пізнав. Причепив хвоста. Довелося ліквідувати. Грубо. В найостанніший момент. А заодно з Хмурим і Мироненка. Він міг чути, як Челні дзвонив у готель і просив не з'являтися поблизу афіші «Паризький швець», тому що зустріч з цим йолопом Хмурим була призначена біля рекламного щита.

Георгець ідіот. Так, йому довелося працювати з такими ідіотами, як Георгець, що був здатен довірити дівці важливе доручення тільки тому, що він одного разу з нею спав! Пришити б цю Варвару, та ніколи. Довелося пожертвувати Розою Карлівною. І найсумніше, залишити сліди…

Челні звернув на Приморський бульвар. Тут вітер був сильніший і долинав шум хвиль. Челні перелякано подумав, що, коли розіграється шторм, яхта навряд чи прийде тридцятого. Вітер хитав поодинокі ліхтарі, й кола світла плигали по лавках, по голих деревах, по мокрому асфальту. Й уявлялося, що це метушиться сам бульвар. На душі в лікаря було дуже неспокійно.

Човняр Кузьмич, як і домовлялися, ждав його біля «бочки». Тут, на свіжому повітрі, випивало ще кілька гультяїв. Челні попросив склянку «Хванчкари». Відійшов в Кузьмичем у темряву.

— Ящики сьогодні затопи, — неголосно проказав Челні.

— Усі шість?

— Так.

— Свіжувато на морі.

— Гроші тобі переказано поштою.

Кузьмич кивнув, що зрозумів.

Челні допив своє вино. Склянку поставив на прилавок. Купив пачку «Казбеку». Й пішов далі. До набережної.

Повертатися додому він вважав за небезпечне. Однак добу треба було десь відлежатися. Йти до Кузьмича було б вершиною необережності. Його можуть затримати, коли він скидатиме в море ящики зі зброєю. Блукати містом — не кращий вихід із становища. Каїров напевно оголосив розшук.

Є тільки одне місце, де можна сховатися. За адресою, що залишив Хмурий…

Ніздря зустрів його непривітно. Дивився з підозрілою нашорошеністю. Відповідав коротко й неголосно, наче лінувався розкрити рот. Але Челні не був збентежений холодним прийомом. Саме таких відлюдькуватих, обережних людей, як Ніздря, Челні вважав надійними, вартими довір'я.

Він виклав перед Ніздрею сто карбованців і сказав:

— На поточні витрати. Завтра отримаєш удвічі більше.

Ніздря спитав:

— Де маєте бажання перебувати? В будинку чи в тайнику?

— Веди в тайник, — вирішив Челні.

Ніздря повів Челні тим же шляхом, яким колись ішов Граф Бокалов.

У тайнику було холодно й мокро.

— Та-ак… — зіщулився Челні.

— Можна електроплитку організувати, — сказав Ніздря.

— Розумно. Це було б дуже розумно, — погодився Челні.

Незабаром Ніздря приніс іржаву електроплитку й вузлик з харчами.

— Вечеряйте, — Ніздря витягнув з кишені неповну пляшку самогону. Поставив її на скриню перед Челні.

У вузлику були яйця, хліб, огірки, порожня склянка. Челні налив самогон у склянку. Й тут він здійснив останню, фатальну помилку. Може, йому вже дуже сподобався Ніздря, може, осічка, що вийшла в нього з Графом, роздратовувала, наче скалка, в усякім разі, він сказав:

— Ви знайомі з Графом Бокаловим?

— Так, — відповів Ніздря.

— Не довіряйте йому, він працює на Каїрова.

Зовні Ніздря зреагував на пересторогу так само, якби він почув: «Приготуйте калоші, завтра піде дощ».

Одне слово, він навіть не ворухнув бровою. Ніби Челні й нічого не казав. Тим часом у його голові майнула така думка: якщо Каїров підсилає до нього Графа, значить, справи кепські, значить, треба рятувати власну шкуру. А як рятувати? Чи можна врятувати? Здається, так.

І вибравши момент, Ніздря вдарив Челні пляшкою по голові. Зв'язав. Очистив кишені. Гроші приховав у затишне містечко. Пістолет, якісь порошки, папери завернув у згорток. І пішов до Каїрова…

… Човняр Кузьмич цієї ж ночі був затриманий прикордонниками. А ще через добу чекісти зустріли яхту біля мису Косого.

16

«Дорога Марфо Гаврилівно!

З великим співчуттям повідомляю Вам важку звістку про героїчну загибель Вашого сина й товариша нашого, Лобачова Семена Матвійовича, який безстрашно й не жаліючи життя бився з бандитами, відстоюючи завоювання робітників та селян.

Ваш син, Лобачов С. М., був хоробрий і свідомий червоноармієць, користувався любов'ю і повагою товаришів. Пам'ять про нього назавжди збережеться в серці революційного народу.

Похований Ваш син і наш дорогий товариш, Лобачов Семен Матвійович, на кладовищі в станиці Лабінській. З командирським привітом!

Комеска Лихоносов.

20 листопада 1933 року».

«Здрастуйте, Оксано Петрівно!

З великим горем і співчуттям поспішаю повідомити, що чоловік Ваш, Іван Антонович Піддувайло, героїчно загинув у сутичці з білобандитами, захищаючи завоювання трудового народу.

Товариш Піддувайло І. А. був хоробрий і свідомий червоноармієць, користувався повагою друзів. Пам'ять про нього назавжди збережеться в наших серцях.

Похований Ваш чоловік і наш дорогий товариш, Піддувайло Іван Антонович, на кладовищі в станиці Лабінській.

З командирським привітом!

Комеска Лихоносов.

20 листопада 1933 року».

Іван Безпризорний і Боря Кнут родичів і близьких не мали.

Епілог

І знову світило сонце. Тут завжди так. Сьогодні дощ або мокрий сніг, а завтра сонце, жарке, південне. Й наче немає на землі ніякої осені, немає зими. Тільки весна й літо. Й небо було блакитне. Й море блакитне. Вони зливались, і здавалося, що місто повисло в блакитному повітрі.

Люди на пероні торгували виноградом, каштанами, в'яленою ставридою і білими хризантемами. Провідник оголосив, що тут міняють паровоз і стоянка триватиме двадцять п'ять хвилин, але Анастасія не вийшла з вагона, а стояла на площадці прокуреного тамбура. Вона знала, що її повинні зустріти друзі Костя Волгіна, й вважала, що на площадці її легше знайти, ніж у натовпі біля вагона. Анастасія їхала в Гагру, в санаторій, куди була направлена ростовськими лікарями.

Золотухін піднімав над головою букет хризантем. Каїров обома руками притискав до грудей пакет з виноградом.

— Я вас пізнав одразу, — заявив Золотухін. — У вас зовнішність героїні. Вам треба зніматися в кіно.

Анастасія була бліда. Й посміхалася від збентеження, але рум’янець не виступав на її щоках. І вони залишалися жовтими, наче воскові. Тільки очі були живі. Й сумні. Вона сказала, що дуже зворушена. Просила Каїрова допомогти їй оформити шлюб з Костем. Вона хотіла, щоб дитина Волгіна носила прізвище батька.

Каїров запевнив Анастасію, що любив Костя, як рідного, й що зробить для Анастасії все.

Потім поїзд поповз назад. І Каїров, і Золотухін, і ще якась жінка, що сунула їй у руку пакетик цукерок і яку чоловіки звали Неллі, махали Анастасії.

Під колесами загуркотів міст через зелену річку з чорними від мазуту берегами. Й Анастасія побачила море. Воно було живе. І від цього ще величніше, ніж на картинах у Третьяковці. Хвилі йшли одна за другою. Великі хвилі з білими холками. І розбивалися десь біля поїзда. Та Анастасія не бачила, як розбиваються хвилі. Лише бризки попадали їй на обличчя. Вона знала, що бризки блищать на сонці. Й вони блищали. Й хотілося, щоб так було завжди.

Гув паровоз, прикриваючись димом, як парасолькою. Миготіли телеграфні стовпи. Місто віддалялося…

Це незнайоме сонячне місто, в якому вона не була ні під жодним дахом, не бродила вулицями. І все ж не вважала його чужим, тому що там залишилися люди, що знали її, вірили їй. Люди — її друзі!

ОЧІКУВАННЯ ШТОРМУ

Помічник

Берег, подібно до шальки ваги, то піднімався, то опускався, бо хвиля об борт била велика, сіра. Й сторожовик не різав її носом. Вистрибував нагору. Гупаючи, падав. І тоді корма задиралася високо, наче фіранка, підхоплена вітром. Бризки білі, але тьмяні, з сичанням надали в море, з якимсь квапливим приреченням перекочувалися палубою, сталевою, холодною.

Каїров у прогумованому плащі, який боцман майже силоміць змусив його одягнути поверх шинелі, стояв на ходовому містку поряд із капітан-лейтенантом — високим простудженим грузином. Каїров важко, що завжди його пригнічувало, переносив хитавицю. Але море пахло гарно. Й це було порятунком.

Холодні хмари повзли слідом за катером, обганяли, нагромаджуючись одна на одну, зависали спереду над нечіткими вершинами гір. Ліворуч, не далі ніж за милю, море закипало, підставляючи зюйд-весту патли солоних бризок, — це каміння хвилеріза, старе, поросле зеленим мохом, перегороджувало дорогу шторму. Й море злилося. Кидалося на каміння люто, грізно. Темний мол навколо бухти здавався низьким. Хвилі перекочувалися через бетон, але не всі. Більша частина їх, піднявши до неба пінисті гриви, охкаючи, відкочувалася назад.

— Уперше сюди, товаришу полковник? — не повертаючись до Каїрова, спитав капітан-лейтенант, власне, не спитав, а вигукнув.

— На початку тридцятих років працював тут начальником міської міліції. З того часу й не був… — Каїров говорив сумно й тихо, без усякої надії, що капітан-лейтенант почує його. Але той почув. І знову вигукнув:

— Немалий строк! Позаминулої осені німець перетворив місто на руїни!

Катер повернув ліворуч. Хвиля валила його на борт. І небо покосилося, наче стара, зализана дощами огорожа.

Каїров, жовтий, з набряклими від безсоння повіками, на повні груди, наче позіхаючи, вдихнув повітря, відчув, що вага в грудях спала, сказав:

— Жаль.

— Сьогодні не сорок другий, сьогодні сорок четвертий. Другий Український фронт уже в Румунії.

— Однак Гітлер іще в Криму, — заперечив Каїров з уїдливою розсудливістю старої людини.

— Виб'ємо!

— Не сумніваюся. І все ж хочу нагадати розумне азербайджанське прислів'я: спочатку перестрибни арик, а потім кричи «ура!».

Малюк МО-ІV, прослизнувши крізь стулки воріт, опинився в бухті, де вода була спокійніша, темно-зеленого кольору, з фіолетовими маслянистими колами. Чотири підводних човни, відшвартованих біля пристані, чорніли довгими, суворими, схожими на акул тілами. Над похмурим тральщиком, що погойдувався в західній частині гавані, кружляли чайки. Вони, напевне, кричали, але гуркіт хвиль і шум мотора були сильні, іі Каїров не чув птахів і тільки підозрював, що вони обов'язково про щось кричать.

У береговій імлі, виступали обриси будинків. Деякі з них були розвалені, інші закамуфльовані: в коричневих, у зелених плямах. Лише пірамідальні тополі та кипариси, як і в колишні, довоєнні роки, високо похитували верхівками.

— Ліво кермо! — вигукнув капітан-лейтенант. — Так тримати!

Втрачаючи хід, катер плавно наближався до причалу.

По причалу, заклавши руки за спину, ходив капітан у сухопутній довгій шинелі. З містка Каїров іще не міг розгледіти його обличчя, але відзначив, що капітан — людина приземкувата й сутула.

Дбайливий боцман виніс з кубрика валізку. Каїров зняв плащ. Подякував боцманові. Боцман був зовсім сивий. Праву щоку його прорізував свіжий шрам майже від ока до кутика вуст. Коли боцман розмовляв, шрам натягувався, наче готовий луснути.

— Хай вам щастить, товаришу полковник. А коли в Поті знову надумаєте, одразу доставимо.

— Боцман правильно каже! Він службу знає! — весело зауважив капітан-лейтенант. Його смаглявому обличчю з кучерявими бакенбардами дуже пасувала морська форма. Він повторив: — Хай вам щастить.

— Бувайте, друзі! — Каїров ступив на настил причалу.

Капітан, обличчя в якого було звичайним, без будь-яких прикмет, лише погляд був надмірно холодний — він запам'ятовувався, — приклав праву руку до козирка кашкета:

— Дозвольте відрекомендуватися, товаришу полковник, слідчий особливого відділу капітан Чирков.

— Каїров. Погон перекосився.

Дивлячись на огрядного, немолодого полковника, що страждав задишкою і, здається, уїдливістю, капітан Чирков квапливо поправив погон і сказав чітко й холодно, намагаючись цим самим приховати досаду:

— Машина на набережній. Вона відвезе вас у готель.

— Спасибі, синку, — задоволено відповів Каїров.

— Начальник особливого відділу просив з'ясувати, коли він може прибути до вас для доповіді.

— Я зустрінуся з ним завтра. Нехай підготує у моє розпорядження людину.

— Ця людина я, — зі смутком зізнався капітан Чирков.

— Тим краще! Зведення Радінформбюро слухали?

— Ранкове зведення. Наші війська зайняли Сімферополь.

— Спасибі за радісну звістку, капітане… Шофера Дешина часом не розстріляли?

— Аж ніяк ні, товаришу полковник. Виконання вироку затримано за наказом штабу фронту. Дивно, такі високі інстанції зацікавилися такою рядовою подією…

— Що таке рядова подія? — Каїров ішов трохи попереду Чиркова. Йому не хотілося бентежити капітана своїм поглядом. Йому не хотілось і говорити, і рухатися. Але він розумів, так чи інакше треба дістатися до готелю, так чи інакше треба з'ясувати, що за людина його помічник: раптом доведеться від нього відмовитися?

— Те, що не виходить за рамки звичайного чепе, — відповів Чирков.

— Як відрізнити звичайне чене від незвичайного?

Чирков відповів квапливо:

— Теоретично, можливо, й важко. Та на практиці нам, хоча ми й рядові слідчі, видніше, ніж там… — Він підняв руку вгору.

Набережну й дорогу розділяли два ряди колючого дроту, натягнутого на високих необструганих стовпах. Машина стояла по той бік огорожі.

— У твої роки я думав те ж саме… — Каїров махнув рукою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Але капітан уже не міг зупинитися:

— Ви можете переглянути справу. Замінити розстріл штрафною ротою. Заперечувати, перешкоджати ніхто не буде… Тим більше, що серйозних мотивів для злочину в Дешина не було. Їх ніщо не зв'язувало з Сизовим, навіть знайомство. Нещасний випадок, а потім боягузтво. Елементарна справа… Прошу вас. — Капітан Чирков одкрив дверцята віліса.

У бібліотеці

— «Жінки втратили тут усяку стриманість…» Ні, ти послухай, Тетянко… «Вони з'являються перед чоловіками з відкритим обличчям, наче просять власної поразки, вони шукають чоловіків очима; вони бачать чоловіків у мечетях, на прогулянках, навіть у себе вдома; звичай користуватися послугами євнухів їм невідомий…»

Якби, китайці не винайшли порцеляну, важко сказати, з чим можна було б порівняти обличчя Тетяни. Креми, пудра, фарби, туш — усе це так уміло поєднувалося на обличчі, що воно справді здавалося виліпленим з порцеляни. Кліпнувши віями, вона чемно сказала:

— Мишо, і тобі подобається Монтеск'є?

Миша Роксан, майор інтендантської служби, ситий, рум'яний чоловік років сорока, підкреслено почухав потилицю і, зморщившись, сказав:

— Подобається — це по-шкільному. Мене вражають глибина його поглядів, широчінь тем, філософське осмислення подій.

— Стародавні писали про все, — зітхнула Тетяна.

— Монтеск'є не такий стародавній, як ти думаєш. Вісімнадцяте століття. Епоха французького Просвітництва.

— Ми щось про це вчили у школі. — Тетяна згадала: — Атос, Портос, д'Артаньян… Правильно я кажу?

— Так, люба, — дещо збентежився Миша Роксан, — але я, з твого дозволу, додав би: Дідро, Даламбер, Руссо, Гольбах, Гельвецій. І, звичайно ж, великий Вольтер!

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — сказала Тетяна. — Він був коханцем цариці Катерини.

— Я, наприклад, чув, що вони тільки листувалися. І старий Вольтер намагався вселити імператриці основні ідеї просвітителів. Ліквідацію кріпосництва, громадянські свободи, широке освічення народу, прилучення його до багатств культури.

— Одне другому не заважає. У неї було дуже багато чоловіків.

— Ти їм заздриш? — Миша запитав жартівливо, м'яко, майже пошепки.

І, наче зізнаючись у потаємному, Тетяна, зашарівшись, відповіла:

— Ми, жінки, всі трохи заздрісні…

Вона сиділа біля столика, за яким ряботіли корінцями книги на довгих стелажах, що закривали всю стіну від підлоги до стелі. Інші стелажі, коротші, стояли посеред кімнати. На них теж лежали книги. Ліворуч, на вузькому, застеленому скатертиною столі, біліли підшивки газет.

— А я заздрю вашій роботі. Ще рік — і я б закінчив філологічний, — сказав Миша Роксан. Він оперся ліктем на перегородку, що відділяла стіл Тетяни й стелажі від решти зали. Й тепер дивився на неї зверху вниз. Пальці в бібліотекарки були у чорнилі. Вона старанно відтирала їх промокачкою.

— Де вчився?

— У Москві…

— Цьому можна позаздрити, — зітхнула Тетяна. Й посміхнулася, її потішала незграбність Роксана, нав'язливість, що пригнічувала його самого.

— Війна незабаром закінчиться. У тебе все попереду, Таню, — сказав він переконливо.

— У мене все позаду, Мишенько, — сказала вона без будь-якого кокетування. Щиро.

І це так сподобалося Роксану, що, сам тому не вірячи, без усякого страху він промовив:

— Таню, будь моєю дружиною.

Вона не збентежилася, не почервоніла. Підвела здивовані очі. І… раптом заплакала.

— Ні-ні! Я не хотів тебе образити, Таню! Слово честі! — Роксан схилився над бар'єром, торкнувся рукою плеча жінки. — Я розумію. Безглузда загибель Валерія. Я розумію…

— Нічого ти не розумієш. — Вона вийняла з сумки носову хустинку. Зазирнула в дзеркало, притулене до фанерного ящика з абонементними карточками: — Валерій ніколи не любив мене.

— Ти помиляєшся. — В словах Роксана не було певності. Просто йому не хотілося в це вірити.

— Я кажу правду. Незадовго до того, як він потрапив під машину п'яного шофера… ми посварилися з-за листа…

— Якого листа? — Роксан відчув, як неприємно деренчить його голос.

— Він хіба нічого тобі не казав?

— Ні.

— Лист од жінки, — втомлено зітхнула Тетяна.

Вона вже привела до ладу своє обличчя. І тільки очі її блищали, як листя після дощу.

— Ти щось плутаєш.

— Я знайшла лист у кишені кітеля. А він дав мені ляпаса. І сказав, що нишпорити по чужих кишенях свинство.

— Ти взяла це близько до серця?

— Коли тебе б'ють по обличчю, тут уже хоч-не-хоч — візьмеш близько до серця.

Миша Роксан нахмурився. Сказав цього разу без зривів у голосі:

— Про покійників не говорять погано. Та в цьому випадку майор Сизов поводився негідно.

Різка, пронизлива сирена увірвала тишу. Й це було так несподівано, наче впала стеля чи у вікно ринуло море. Репродуктор, що досі мовчав, раптом забасив:

— «Увага! Увага! Говорить радіовузол штабу протиповітряної оборони. Повітряна тривога! Повітряна тривога!»

Між тривогою і відбоєм

Коридор готелю був порожній. Сирени вже не гули, зенітки ще не стріляли. І в будинку, й за його стінами панувала тривожна тиша.

Вийшовши на сходову площадку, Каїров побачив частину освітленого вестибюля, стіл з табличкою: «Черговий адміністратор» — і однорукого чоловіка в неновому матроському бушлаті. Коли Чирков привів Каїрова в цей готель при Будинку офіцерів, у вестибюлі чергувала жінка. Отже, відбулася зміна.

Помітивши полковника, що спускався східцями, однорукий адміністратор підвівся із стільця й попереджуюче сказав:

— Бомбосховище праворуч у дворі. — Й додав: — Під горою, товаришу полковник.

— Буде бомбити? — спитав Каїров.

— Та хто ж його зна. Може, й пронесе… В сорок другому прикладався міцно. Дня не було, щоб двічі-тричі не налітав. А тепер буває, сирена тільки страхає… І відбій дають. Наші Сімферополь узяли!

— Знаю.

Адміністратор, очевидно, ровесник Каїрова. Тільки обличчя в нього зашкарубліше і зморшкуватіше. Він, здається, охочий поговорити.

— Ось, кинь-перекинь, можна сказати, вік одживаю, товаришу полковник, а тільки тепер збагнув, що міста — вони точнісінько як люди. В кожному з них якась штукенція закладена до певного часу. Візьміть наше місто… Живу я тут з одна тисяча дев'ятсот сьомого року. Уявлення про нього мав найзвичайнісіньке. Моряки, вантажники, курортники. На ринку кубанці з картоплею, адигейці з кизилом. Знаменитостей у нашому місті не народжувалося, театру немає, трамвай не ходить… А прийшла біда, й у нашого міста характер одкрився. Що тільки німець не робив, скільки дивізій не кидав! Бомбардував удень і вночі… А люди наші по шістнадцять годин на добу працювали. Барикади будували, протитанкові ями рили. Ворог у місто не пройшов… І порт у найстрашніший час Всесоюзний перехідний прапор отримав.

— Про характер правильно кажеш, — погодився Каїров.

— Життя, воно таємниця сильна. Я б сказав, могутня. Воно як трава навесні. Відбили німця. І потроху все налагоджується. Дітки до школи пішли. Лазня запрацювала. Тричі на тиждень танці.

— І є кому танцювати?

— Ще б пак! Війна, вона не сильніша за людей. Дулю їй! Чував я, хлопці й на передовій із гармошкою не розлучаються.

— І пісні співають.

— Товаришу полковник, — адміністратор хитро посміхнувся, — обличчя мені ваше, здається, знайоме. Чи не бували ви в вас до війни?

— Може, десь в іншому місці бачились?

— Ні. Я тут уже тридцять сьомий рік безвиїзно.

— Каїров моє прізвище.

— Усе ясно. Згадав… У тридцять другому, в тридцять третьому ви у нас міліцію очолювали.

— Було таке.

— Про вас тут гарна слава лишилася… Радий з вами познайомитися. Сованков Петро Євдокимович.

— Дуже приємно.

— Отже, до нас у гості.

— Служба.

— Ясна річ. В якому номері зупинилися?

— В одинадцятому.

— Там один майор жив. Загинув нещодавно.

— Війна.

— Усе так… Однак на війні геройська смерть красна.

Двері, як завіса, поповзли ліворуч. Увійшла молода жінка. Обличчя правильне. Вуста яскраві. Очі великі, темні, як нічні метелики. Поряд з жінкою майор інтендантської служби. Богатир.

— Хто ця красуня? — з відвертим захопленням запитав Каїров.

— Таня Дорофєєва з бібліотеки. Наречена загиблого майора.

— Приваблива жінка, — дуже серйозно сказав Каїров. І навіть зітхнув.

У номері Каїрова

— Треба поправити штори, — сказав Чирков. — Здається, світло проникає на вулицю.

Він пластично, з жіночою акуратністю переставив стілець. Підіткнув штору під потерті ребра батареї парового опалення, давним-давно пофарбованої в синій колір, який тепер уже був не синій, а брудний.

— Не треба переоцінювати світломаскування, — буркотливо сказав Каїров.

— Уночі з літака добре видно кожен вогник.

— Ти коли-небудь літав уночі на літаку, синку?

— Ні, товаришу полковник, — винувато відповів Чирков, очевидно, не звиклий до манери звертання, властивої Каїрову. Він не знав, куди діти руки, де стояти і як: вільно чи струнко.

Кивнувши капітанові на крісло, Каїров стягнув чоботи і, не роздягаючись — у галіфе, в гімнастерці, — ліг на ліжко, поставивши прямовисно подушку, щоб краще бачити Чиркова.

— Спасибі, товаришу полковник. — Чирков сів на краєчку крісла.

— Бачу, ти втомився за день, капітане, — сказав Каїров. — Обіцяю не затримувати довго. Викладай свою версію про діло шофера Дешина.

— Я не можу цього зробити, — збентежився капітан. Тут же виправився: — Жодної особливої моєї версії не існує. Є одна спільна версія, встановлена слідством і підтверджена судом.

— Одна так одна! — трохи незадоволено пробурчав Каїров. — Цю версію я і мав на увазі.

— Чотирнадцятого березня о двадцять другій годині десять хвилин з міського відділення міліції подзвонили воєнному комендантові. Сказали, що на третьому кілометрі за Рибальським селищем стоїть наша машина й під нею — мертвий офіцер.

Слідство встановило, що машину водив шофер місцевого гарнізону рядовий Дешин Микола Миколайович. Сидячи за кермом — думаю, у п'яному стані, — він збив майора Сизова Валерія Ілліча. Покинувши смертельно пораненого майора стікати кров'ю, шофер Дешин від страху, що охопив його, втік у гори, а точніше, дезертирував…

— Його знайшли?

— Він повернувся сам. Але через добу. Отож… У пред'явлених звинуваченнях шофер Дешин визнав себе винним. За скоєні злочини Дешин засуджений до розстрілу.

— Це мені відомо.

Каїров якийсь час задумано дивився повз Чиркова на стіну, де в невеликій лакованій рамці висіла картина, що зображала берег моря: кипарис і яхту, білу-білу, на рейді. Потім сказав несподівано офіційно:

— Капітане Чирков, у мене ще одне запитання. Ви вели слідство й звичайно ж зможете назвати мені прізвища людей, які дружили чи близько спілкувались — я розумію, це все відносно, — з покійним майором Сизовим.

— Так, тільки відносно… Його добре знала Тетяна Дорофєєва. Дружив з інтендантом Роксаном. Оце близькі… Ну хто ще? Спілкувався він з товаришами по роботі. Це треба взяти список офіцерів штабу.

— Він завжди жив тут, у готелі?

— Ні. На початку перебування в гарнізоні. І в останній тиждень. Більше двох місяців він жив на квартирі у Дорофєєвої.

— Ви допитали Дорофєєву, Роксана?

— Не вважав за потрібне. Яке відношення вони можуть мати до дорожніх пригод?

— Розумію… Так. Прошу завтра до десятої ранку подати мені зведення на Дорофєєву, Роксана та інших офіцерів, з якими Сизов мав стосунки по службі. Підготуйте список службовців готелю: чергових адміністраторів, покоївок, коридорних… Я маю намір з ними побесідувати. Ясно?

— Так точно, товаришу полковник.

— Бувай здоровий, синку. До завтра.

— Товаришу полковник, дозвольте? Я згадав. Є ще одна людина, з якою Сизов перебував у приятельських стосунках. Барабанщик Жан…

— Прізвище?

— Це легко з'ясувати. Тричі на тиждень він грає у джазі тут, у Будинку офіцерів.

— Добре, капітане. Спасибі.

Чирков, як на огляді, клацнув підборами. Чітко повернувся кругом.

— Стій, синку! — зупинив його Каїров. — Ти не знаєш, хто тепер начальник міського відділення міліції?

— Майор Золотухін.

— Золотухін! Чудово. Ще раз спасибі, капітане. Гарна ти людина.

— На добраніч.

— Добраніч.

Незважаючи на гарне побажання Чиркова, Каїров не заснув. Він довго дивився на картину — на білу яхту й зелений кипарис. Картини, схожі на цю, він бачив майже в усіх південних готелях. Море на них завжди було синє, небо рожеве, а кипариси скидалися на огірки, поставлені вертикально. Та, дивна річ, сьогодні це не викликало в полковника звичного роздратування. І він дивився на картину спокійно, як на рядовий готельний інвентар, що залишився від славного довоєнного часу й уже через одне це був приємний для очей.

Дзвінок у телефону верескливий, наче розношені борти машини. Каїров різко хапає трубку:

— Слухаю!

— Товаришу полковник, це Чирков. Прізвище барабанщика — Щапаєв Жан Герасимович…

— Спасибі за оперативність.

Тайник

Вечір був не дуже холодний, але вітряний, просякнутий морською вогкістю і шумом хвиль, які, накочуючись на берег, гуркотіли, наче вибухи. Може, в ті, інші, мирні роки гуркіт солоної хвилі, що розгулялася, ніхто б і не став порівнювати, з вибухами, та після вогневої осені сорок другого люди часом здригаються і від гуркоту хвиль.

«Ех, чайку б не завадило!» — подумав старшина міліції Туманов і навіть зіщулився, згадавши про гарячий чайник. Як не розмірковуй, що Чорноморське узбережжя — рай, тільки отакий вологий вітер у сто крат гірший, ніж найлютіший сибірський мороз.

Туманов виріс у Сибіру. Дитинство в Красноярську провів, юність. Знає він ціну тому краю. На противагу тим, кого Сибіром лякати можна, як дітей міліцією. Там якщо мороз, то мороз. Удень сонце. Повітря лунке. Вночі зорі лічи! І благодать — вітру немає. Якщо ти одягнувся нормально, то мороз не страшний.

Тут і листочки зазеленіли, однак постояв годину нерухомо — і зуб на зуб не попадає.

«Так, — міркує Туманов, — самотність завжди на роздуми тягне. Й найгірше, що закурити не можна. Раптом злякаєш того, невідомого, що до тайника прийти повинен. Дідько зна, коли він прийде! Може, йому начхати на цей баул з десятьма бляшанками свинячої тушонки! Може, в нього тушонки — ящики! Спритні злодюги. В місті по хлібних карточках раз на тиждень кукурудзяне борошно дають, на продуктові лише хамсу одержати можна, а в руїнах під напівзгнилими східцями — баул з яскравими американськими бляшанками, на яких апетитна їжа намальована: тарілочка, значить, із свинячою тушонкою, по краях — свіжі помідорчики, молода петрушечка! І як це я сьогодні опівдні випадково на баул наштовхнувся? В руїни зайшов і очам своїм не повірив».

Сам начальник міліції товариш Золотухін міцно тис руку. Молодцем назвав. Звелів баул на старе місце покласти і прихований пост виставити. Все так і зробили. З однією лише різницею: в баулі не тушонка, а три цеглини, в газетки загорнуті.

Людина, на яку чекає старшина Туманов, уже йде вулицею, їх розділяють поки що два квартали. Та це небагато. Сім хвилин ходи.

Людину звати Жан. Жану двадцять років. Він навдивовижу маленького зросту. Один метр і сорок сантиметрів. З цієї причини чи через якийсь інший дефект здоров'я в армію не призваний.

На Жанові куртка з блискавкою, берет. Куртку, як і решту одягу, Жану пошила мати. Вона кравчиня, відома в місті.

Темно. Тому важко розгледіти обличчя Жана. Простіше це буде зробити в Будинку офіцерів, де Жан грає у джазі на барабані.

У місті введено комендантську годину. Але в Жана є перепустка. Про це потурбувався начальник Будинку офіцерів.

Музика в житті Жана — цілий світ. Але час важкий. Жан розуміє це. Й тому ще працює приймальником у майстерні по ремонту металевих виробів.

Погода подобається Жану. Вулиці порожні. Завивання вітру й гуркіт моря глушать звуки кроків. І місяця немає. Нехай відсипається…

На перехресті вулиць Вокзальної і Карла Лібкнехта патруль перевіряв документи. Звичайно, можна тупати прямо, перепустка законна. Та краще обійти. Так спокійніше. Навіщо привертати до себе увагу. Й Жан звернув у під'їзд зруйнованого будинку…

Усе-таки старшина Туманов замріявся. Він побачив невідомого, коли той уже проминув отвір вікна й наближався до східців. Старшина Туманов був зобов'язаний дати можливість невідомому взяти баул. Тільки після цього він мав право затримати. Раніше не можна. Якщо раніше, невідомий скаже — зайшов у руїни по нужді. Потім доводь…

Ось чому старшина Туманов суворо дотримувався інструкції. У лівій руці в нього був ліхтарик, у правій — пістолет. Він не поспішав, але й не вволікав. На жаль, через темряву старшина не міг бачити, чи взяв невідомий баул. І коли від східців знову відокремився силует, старшина натис кнопку ліхтарика. Однак сталося непередбачене. Ліхтарик тільки мигнув і погас.

Старшина вигукнув:

— Стій!

Невідомий не виконав наказу, а кинувся навтьоки.

— Стій! Стріляти буду! — В інструкції передбачалось і це.

Але, коли фігура з'явилася в отворі вікна, що виділялося на фоні густої, липкої синяви, старшина був приголомшений маленьким зростом невідомого.

Негідники! Хлопчину підіслали.

— Стій, поганцю! — І старшина вистрелив угору. — Стій!

Жан і не думав зупинятися. Перебігши вулицю, він прошмигнув в інші руїни. Зістрибнув у підвал. Звідти вийшов у недіючий каналізаційний тунель. І за чверть години був далеко від місця пригоди.

Начальник міліції

Золотухін дививсь, як Каїров зачинив за собою двері. Як неквапно, наче сумніваючись у міцності підлоги, вийшов на середину кабінету. Зупинився, по-хазяйськи огледівся. Сказав з усмішкою:

— Ти такий же кудлатий, як десять років тому.

Золотухіну давно здавалося, що він забув голос Каїрова.

Як забув смак березового соку, перші квіти медунки: рожеві, фіолетові, сині. Доля дуже міцно прикувала його до цього міста. Й усе, що лежало поза містом, було схоже на випадковий сон.

— Сивини додалося, Мірзо Івановичу. Та й волосся лізе, наче солома з даху.

Широкий і кремезний був Каїров. Золотухін обхопив його за плечі. Притислися щокою до щоки.

— Не думав, що побачу вас, — чомусь винувато промовив Золотухін.

— Це дуже добре. Про зустрічі не треба думати. Тоді вони радісніші, — відказав Каїров спроквола й, човгаючи підошвами, попрямував до дивана.

— Ми зараз поїдемо до мене додому. Я попередив Неллі, як тільки ви подзвонили. Вона жде вас з нетерпінням.

— Сьогодні пізно, — сказав, дивлячись на втомлене, виснажене обличчя Золотухіна, Каїров. — Краще завтра. Я пробуду тут кілька днів. А може, й тиждень.

— Ми вам багато чим зобов'язані, Мірзо Івановичу! — На шиї в Золотухіна пульсувала жилка. — Ми вас так любимо!

— Ти правильно зробив, що одружився з Неллі. Вона вірна жінка. Моя Аршалуз і досі називає її дочкою.

Каїров чомусь не сів на диван. Став ходити по кабінету. Дивився вниз. І руки його були за спиною ніби зчеплені. Золотухін, що добре знав звички свого колишнього начальника, мовчав, терпляче ждав, коли Каїров заговорить.

— Побите місто. — Каїров розчепив руки, потер підборіддя.

— Побите, — погодився Золотухін.

— Жаль.

— Так, Мірзо Івановичу.

Каїров сів у крісло. Затулив долонями очі.

— Вибач… Я лише сьогодні приїхав. А в морі трохи погойдувало.

— Так, погода стоїть погана… — погодився Золотухін і замовк, очікуючи.

Поклавши руки на бильця, Каїров закинув голову і, дивлячись угору, в кут, де сходяться стеля зі стіною, сказав:

— Як розумієш, я приїхав до вас не випадково. В місцевому гарнізоні зовсім недавно відбулася на перший погляд пересічна подія. Я підкреслюю, на перший погляд… Шофер напідпитку вбив офіцера. Злякавшись, протверезів. І два дні ховався в горах. Машину й труп знайшли твої люди.

— Абсолютно точно.

— Хто саме?

— Старшина Туманов.

— Я хотів би з ним поговорити.

— Завтра. Зараз Туманов виконує завдання.

— Добре. — Каїров опустив голову. Й тепер дивився прямо на Золотухіна. — Мене цікавлять відомості про двох людей. Допоможи дізнатися все, що можна.

— Постараюся.

— Дорофєєва Тетяна Іванівна. Бібліотекарка при Будинку офіцерів. І ще… Щапаєв Жан Герасимович. Де працює, ще не з'ясував. Але трудиться в джазі барабанщиком. Теж у Будинку офіцерів.

— Барабанщика Жана знаю. Віртуоз! — без захоплення, але з даниною поваги промовив Золотухін.

— Треба буде подивитися на нього в ділі. Давно не чув пристойної музики.

— У нас є патефон. Десятків зо три платівок. І пляшка коньяку з довоєнних запасів.

— Гаразд. Умовив, — погодився Каїров.

Неллі

Над горою висіла зоря. Голуба, велика. Більша, ніж дві долоні. Неллі ніколи не бачила її раніше, ні в цьому, ні в іншому місці. Але зоря висіла над чорною, схожою на речовий мішок горою, і це була не мара. Дрібні інші зірки цятками проколювали небо десь високо, неяскраво, нерухомо. А ця погойдувалася низько й ліниво, наче медуза в спокійній хвилі.

«Красуня», — подумала Неллі. Відчула, що їй хочеться погладити зорю, як песика чи кошеня. Посміхнулася зі свого бажання. Зійшла з ганку.

За огорожею лежала темна вулиця, що пахла молодим листям кислувато, весело. Десь верещали коти, гавкали собаки, самотні світлячки пунктирили ніч уздовж і впоперек. Машин не було чути. Неллі довго дослухалася. Далеко-далеко шуміло море. На товарній станції маневрував паровоз. Неллі зрозуміла, що хвилюється, чекаючи зустрічі з Каїровим.

Мірзо Іванович, який він тепер?..

Неллі рано залишилася сиротою, виховувалася в дитбудинку. Взагалі це був гарний час. Хоч і голодний. Учителем літератури був старенький, щуплий чоловік — Олександр Михайлович. Він носив пенсне. І якусь стару формену куртку синього кольору.

Тримаючись правою рукою за стіл, наче для стійкості, він, піднімаючи вгору зігнуту в лікті ліву руку, читав:

Олександр Михайлович любив Лермонтова. І багато його творів знав напам'ять.

— Людство ніколи не дізнається, кого втратило в особі Лермонтова, — часто повторював старий учитель. — Воно може лише здогадуватись, який це був геній.

Тепло, яким Олександр Михайлович зігрівав свої уроки, захоплення, з яким він розповідав про чародіїв російського слова, залишили слід у пам'яті Неллі. Вона навіть мріяла вступити в педагогічний інститут.

Неллі не довелося вчитися в інституті. Семирічка за тих часів вважалася гарною освітою. Каїров узяв її секретарем у відділення міліції. І він, і його дружина, Аршалуз Аршаківна, поставилися до Неллі, як до рідної дочки. Своїх дітей у них не було. Й Неллі більше року жила в квартирі Каїрових, поки Мірзо Іванович не виклопотав для неї комунгоспівську кімнату.

Люди в міліції працювали, звичайно, різні. За вдачею, освітою, віком. Ллє «усіх них було дві спільні риси: доброта й сміливість.

Неллі виповнилося сімнадцять, коли вона, в короткому заштопаному пальтечку, зшитому зі старої англійської шинелі, прийшла до Каїрова. Було це в 1932 році. Дванадцять років тому. Час, час… Так і хочеться сказати — важкий. А може, й добре, що він був нелегкий, як трухляве поліно. Міліціонери сперечалися про Маяковського. І билися з бандитами. І з іншою сволотою.

З гордістю згадується, що вона, Неллі, не тільки підшивала папери, реєструвала вхідні й вихідні документи, розбирала пошту. Каїров давав їй невеликі доручення оперативного характеру. Нехай вони були нескладні й їхнє виконання не пов'язувалося з надзвичайним ризиком, усе ж саме ці доручення допомагали Неллі почуватися своєю людиною серед співробітників міліції. Своєю і потрібною.

Потім вона покохала. Начальника карного розшуку Мироненка. Вона вже рік працювала в міліції. А Мироненко приїхав з Ростова. Він був лірик. І писав повість про їхнє життя, про роботу. Писав на зворотному боці фізкультурних плакатів. З папером тоді було сутужно. Не вистачало… Дописати повість не встиг. Загинув… Тоді йшла важка операція «Паризький швець». І оперуповноважений Кость Волгін загинув. Він спочатку подобався Неллі. А вона йому ні.

У тридцять шостому році Неллі вийшла заміж за Золотухіна. В неї був дворічний хлопчик од Мироненка. Золотухін любив її. Людиною він був сором'язливою і тямущою.

Тепер у неї двоє дітей. Старшому дев'ять, молодшому — шість. А їй самій двадцять вісім.

Неллі з тугою глянула на голубу зорю. І повернулася додому.

Обережно ступаючи, вона підійшла до дитячої кімнати, дослухалася. Відчинила двері. Смуга світла лягла на червоний, у сині квадрати, килимок. Розділила кімнату надвоє. Праворуч, зібгавши ковдру, лежав на ліжку молодший — Альошка. Ліворуч, увіткнувшись обличчям в подушку, спав старший — Генка.

Неллі вкрила Альошку ковдрою і так само обережно вийшла з кімнати.

У них був окремий будинок з садом. Щоправда, трохи далеко. В передмісті. Та саме отакі далекі вулиці, що наче східці крокували в гори, вціліли під час бомбардування міста. В саду був город. Невеликий. Але Неллі, яка вже давно ніде не працювала, а господарювала вдома, вміла зібрати з нього й капусту, й огірки. Солила цілих два кадібці, їх зробив сусід, старий грузин Нодар. Він же навчив Неллі давити вино з винограду «ізабелла». І тепер у підвалі домовитої хазяйки дрімало барильце, накрите для збереження температури зношеною шинеллю.

Повернувшись в їдальню, Неллі ще раз критично оглянула стіл. Переставила тарілки. Повернула пляшку коньяку етикеткою до дверей. Узяла з буфету графин. Потім зупинилася. Глянула в кругле, що висіло на стіні, дзеркало й поправила кучері.

Який він усе-таки тепер, Мірзо Іванович? Сім років — це багато. «Я, звичайно, постаріла, — подумала вона. — Й зачіска в мене не під хлопчика, як колись». Покрутила головою. Волосся в неї не було довге. Й навіть не торкалося пліч, а гарно заокруглювалося на рівні підборіддя. Спереду темпів чубчик, скошений наліво, тому права частина чола була відкрита і білим кутом заходила в зачіску. Це молодило обличчя. І очі в Неллі були молоді — карі, під густими чорними віями.

Неллі знову вийшла на вулицю. На ґанку глянула вгору. Зорі над горою не було. Так само тьмяніли дрібні далекі зірки. Та голубої зорі, яку хотілося взяти в руки, не було. Це не здивувало Неллі. Дивуватися було не в її вдачі. «Я фантазерка, — можливо, сказала вона сама собі. — Я можу придумати все що завгодно».

Підвал був зроблений під будинком. Будинок упирався в схил гори. Й фундамент із фасаду був трохи вищий, ніж під глухою стіною, що виходила вгору.

Неллі повісила ліхтарик на цвяшок. І він світив прямо на барильце, накрите старою міліцейською шинеллю. Неллі дістала з ящика гумовий шланг, обмахнула а нього долонею куряву, продула.

Вино з шланга, булькаючи, лилось у графин. І він тьмянів, наповнюючись, і робився дивовижно красивим. Промені ліхтарика падали на графин, переломлюючись, залишаючи у вині яскраві блискітки.

Вона почула шум машини, що. під'їжджала, коли зачиняла підвал на замок.

Пес, який з гавканням кинувся до огорожі, привітно заскавучав. І Неллі зрозуміла, що це приїхав чоловік…

Барабанщик Жан та його матуся

— Засікли, кляті! — випалив Жан, переступаючи поріг кімнати. — Засікли! Й стукача поставили!

Марфа Іллівна, збліднувши, якимсь механічним, завченим рухом спритно засунула засув і повернула ключ у дверях.

— Ось їм! Дуля! Баул я забрав. — По обличчю Жана котився піт, змішаний з пилюкою, наче якусь мить тому, надриваючись з останніх сил, він довбав ломом тверду вапняну землю.

— Тебе переслідували? — злякано запитала мати сина.

— У мене стріляли. Тільки дідька їм… Ніч приховала.

У Марфи Іллівни, огрядної, сивоволосої жінки, підкосилися ноги. Й її очі, звичайно владні, втратили свою твердість. Добре, що під рукою трапилася спинка стільця…

Жану довелося квапливо відраховувати краплі. Та він, як завжди, не ладив з піпеткою, тому в склянку попало значно більше вісімнадцяти крапель. І йому довелося міняти воду, чим була невдоволена матуся.

Ліки подіяли не відразу. Якийсь час Марфа Іллівна сиділа, заплющивши очі, й дихала голосно, й груди її під яскравим халатом опускались і піднімались, як насос.

Жан зняв куртку, штани. Він був у пилюці, у вапні. А вдома не любили бруду.

На скрині, застеленій цупким чистим рядном, він побачив щітку з тріснутим, що аж блищав від тривалого користування, держаком. Він хотів негайно, цієї ж миті, почистити одяг. Однак Марфа Іллівна вже розплющила очі. Владно, хоча й неголосно, вона сказала:

— У баулі що? Подивися, що в баулі.

У трусах і в майці Жан поспішив до столу, клацнув замком.

— Щось є, — сказав зраділо.

— Безголовий ти… По всьому час здогадатися, що не порожній.

— Матусю! Цеглини! Цеглини в газеті. Аж три цеглини.

— Підмінили, — спокійно сказала Марфа Іллівна. — Я так і думала, що підмінили.

— Ви цій повії грошей не віддавайте! — закричав Жан розгнівано й нервово.

— Вона ні при чому. Міліція підмінила, — спокійно відповіла Марфа Іллівна і щільно стулила вуста.

— Все одно ми не повинні нести збитки!

— Тихіше, — підвелася Марфа Іллівна. — Та не маяч перед рідною матір'ю без штанів, безсоромнику!

— Я зараз, матусю. Я вмить. — Він утік в іншу кімнату, не причинивши дверей.

Вона зазирнула в баул, зважила цеглину на долоні. Запитала голосно:

— Упевнений, що тебе не вистежили?

— Цілком.

Вона замислилася. Погладжувала цеглину, немов пестила. Раптом запитала:

— Ну а якщо з собакою?

— Я махру в трьох місцях кидав, матусю, — неспокійно відповів Жан. І додав поспішливо: — Як ви вчили.

— Мені тайник цей з самого початку не до душі був, — сказала Марфа Іллівна.

— Ой, мамо… Знову те саме! — Жан з'явився тепер уже одягнений. — Не могла ж інтелігентна тендітна жінка тягати вам баули та кошики, наче коняка.

— Ну й влучив… У цієї тендітної жінки стегна, як у коняки.

— Дарма ви, мамо… — заперечив Жан. Щоправда, не дужо впевнено. Й навіть боязко.

— Заперечуєш? Ніяк не збагну, Жане… То ти її шльондрою називаєш, то інтелігенткою, тендітною та гарною. Щось приховуєш… Здається мені, чи не закохався в неї? Чи не ревнуєш?

— Мені двадцять років, мамо. А я на вас працюю. Получку до останньої копійки на цей стіл кладу. Ви ж мені від щедрот своїх по п'ятірці на кіно видаєте. При таких грошах, знову ж таки мій зріст враховуючи, в мене повік нареченої не буде.

— Дурненький, — лагідно, співуче промовила Марфа Іллівна. — З такою мамою ти все матимеш. Чого набундючився, мов індик? Таньку пожалів… На рідну матір розсердився. Ех! Дурний ти, дурний…

— Вам легко казати. Ви старі…

Марфа Іллівна руки в боки. Дивиться козою:

— У старі відрядив! Рано, синку! Мені п'ятдесят шість років. Та якщо я захочу, до мене ще сватів засилатимуть. При моєму будинку, при моєму садку, при моєму достатку… — Посміхнувшись, розважливо похитала головою Марфа Іллівна. — Тільки не захочу я цього, не захочу… Для тебе живу, для сина свого… А Танька — то дурне. До чоловіків ласа. Думаєш, вона за тебе не піде, зросту твого посоромиться? Годі-бо! Пообіцяти їй багатство треба. І весь клопіт!

— Ось і пообіцяйте. — Жан, здається, злякався власної впертості.

— Ні! — наче відрубала Марфа Іллівна. — Старша вона за тебе на чотири роки. Чоловіками розбещена.

— Гарна та гладка…

— Чув, як люди кажуть: на гладкому коні гній возять, а на рябому — пшеницю сіють.

— Ряба мені не потрібна.

— Без тебе знаю! І сама про все подбаю! — Ці слова вона промовила суворо. Та згодом лагідність з'явилася в її очах. Вона наблизилася до сина, поклала руки йому на плечі: — Думаєш, чого я в міську лазню ось уже другий місяць ходжу? Невістку собі добираю. Жінку тобі, дурненький. У лазні дівчата без маскараду, як під склом…

— У мене свої очі є, до речі, — нагадав понуро Жан. — І потім, душа в ряжці не миється. Її як розгледиш?

— Досить! — насупилася Марфа Іллівна. — Спати час. А мені ще помолитися треба.

Вона пішла в куток, де під стелею висіла велика широка ікона — діва Марія з маленьким Ісусом на руках. Опустилася на коліна. В цей час у зовнішні двері голосно постукали.

— Мати божа, пронеси і помилуй… — зашепотіла Марфа Іллівна. Кивнула синові: мовляв, іди до дверей, запитай.

— Хто там? — Голос у Жана був невпевнений, тремтливий.

— Відчініть! Міліція!

Життя взагалі, сімейне зокрема

Каїров обняв Неллі. По-батьківському поцілував її в обидві щоки. Й вона поцілувала його.

Золотухін пройшов уперед. А вони забарилися біля ганку. І Каїров сказав:

— Ходімо. Я хочу роздивитися тебе при світлі.

Поручні — їх було видно в темряві — підпирали ґанок, але довгі східці залишалися невидимими. Неллі посвітила ліхтариком, а Каїров тримав її під лікоть.

Двері, які встиг відчинити Золотухін, оголили світлий отвір, прикритий портьєрами, що колихалися. Каїров піднявся на ґанок. І його велика постать ледь протиснулася крізь двері, а занавіски він розсунув руками.

Неллі поставила графин з вином на стіл. Підійшла до Каїрова.

— Постаріла я? Дуже? — спитала вона з надією, чистою і трохи кумедною.

— Що означає постаріла? Я не постарів, а за твоїх років… Тридцяти нема.

— Незабаром двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять? Я цей вік за дитячий вважаю. Ось коли тобі буде шістдесят, а мені дев'яносто, ти прийдеш, запитаєш: «Постаріла я, Мірзо Івановичу?» А я відповім: «Жартуєш, Неллі, ти стала зрілою жінкою».

— Ви така ж весела людина, як і раніше… Каїров зітхнув і посміхнувся:

— На тому стоїмо, Неллі… Смуток — він гірший, ніж старість.

— Роздягайтесь, Мірзо Івановичу. Неллі забалакає кого завгодно.

— Гаразд, Золотухін, — Неллі сказала усміхнено, але рішуче, — не демонструй дотепності.

Каїров глянув на стіл. Похитав головою, зітхнув.

— Здаюся… Тут уже нічого не зробиш… І довоєнні платівки, — сказав Золотухін і вийшов.

— Як живете? — запитав Каїров, передаючи Неллі шинель.

— По-сімейному…

— Не сваритеся?

— Він так вимотується на службі, що не здатен сваритися.

— Мені не подобається твоя відповідь, дочко… Аршалуз Аршаківна просила передати тобі вітання. І веліла дізнатися все про твоє життя-буття.

— За вітання спасибі. Життя-буття у мене звичайне. А для воєнних років — то й гарне. В інших чоловіки на фронті, а мій поруч. В інших будинки розбомбили, а наш цілий…

— Не подобається мені твій голос, Неллі.

— Ой, милий Мірзо Івановичу, мені багато що не подобається!

— Викладай.

— Ходімо на кухню. Умивальник на веранді, але там не можна запалювати світло.

— Тоді я зніму кітель.

— Звичайно. Повісьте його на спинку стільця.

Каїров нахилився над білим емальованим тазом, а Неллі зливала воду, тримаючи обома руками коричневий глиняний глечик.

— Розповідай, — попросив Каїров.

— Що?

— Він тебе любить?

— Так.

— А ти?

— Ви ж знаєте.

— Він гарна людина.

— Гарна.

— Чим же ще ти незадоволена?

— Засмоктала мене сім'я!

— Вай! Вай! Негарно говориш!

— Домогосподарка я. Куховарка, праля, садівник, городниця…

— Корисні спеціальності.

— Я літературу люблю. На педагога хотіла вчитися.

— Іще не пізно.

— Легко казати. А мені газету почитати ніколи, не те що книгу.

— Е… Вміння викроювати час — це також талант.

— Скільки ж талантів повинна мати людина, щоб прожити так, як їй хочеться?

— Очевидно, багато. Проте до талантів потрібна ще одна річ — сила волі. Часом її підмінює везіння…

— Тоді все правильно. — Неллі подала Каїрову рушник. — Значить, я на своєму місці. Й Золотухін тут ні при чому… Розумієте, колись ви давали мені маленькі завдання, дріб'язкові. А я, дурна, думала, що отак, од однієї справи до іншої, зможу стати оперативним працівником. Людиною корисною… Ба, наївні мрії закінчилися дітьми і ночвами…

— Бачиш, Неллі, — вони ще хвилину стояли на кухні, — можливо, у вас з Золотухіним десь і не все гаразд вийшло. Та не можна ігнорувати й той складний час, у який ми живемо. Не загинув би від кулі бандита Гена Мироненко — і твоє життя могло скластися по-іншому. Й ти б не стояла, як кажеш, біля ночов, а може, працювала б розвідницею в тилу ворога… Чи виповнилася б перша мрія — і ти читала б літературу в школі… Розумієш?

— Розумію… А поскиглити часом все одно хочеться. Каїров засміявся, плеснув Неллі легенько по плечу:

— Дитина ти ще маленька… А кажеш, постаріла…

— А що мені ще говорити…

— Правильно. Тема вичерпана. Мовчання… Ні, дочко, ти мені відкрилася, тепер моя черга. Слухай, життя складне, але й недосконале. І ми в цьому житті не випадкові гості, а бійці. Так уже ведеться, що в бійців не запитують, ким би вони хотіли бути, чим би воліли займатися. Наша справа боротися за те, щоб життя стало кращим. Я, сама знаєш, тільки тим і займаюся, що різних покидьків і сволоту виловлюю. А душа в мене, до речі, іншого прагне. Якби життя було ідеальне, якби на землі не було ворогів робітничого класу, я, знаєш, чим би займався? Не повіриш, засмієш… Я б рослини домашні вирощував…

— Квіточки?

— Це для людини непосвяченої вони квіточки, травичка, кущики… А в них імена є, та ще які… Мірзина африканська, санхезія благородна, бегонія королівська, рафіолепіс індійський, арегелія представницька… Отак, моя мила. Я недавно роман одного американця прочитав про сищика Hipo Вульфа. Розумний такий сищик, ледачий, правда. Так він, дочко, не тільки всякі вбивства розкриває, але й вирощує орхідеї найрідкісніших, найзнаменитіших сортів.

Неллі лагідно поклала руку на плече Каїрова. Тихо й дуже щиро сказала:

— Мірзо Івановичу, ви гарний…

— Гарний, гарний… Далі нікуди. А бідолашні квіточки виростають сирітками.

Вони повернулися в кімнату.

Золотухін поставив на платівку круглу, як цибуля, мембрану, запитав:

— Підходить?

Пісенька була пустенька, та дуже модна в довоєнний час. І мелодія була простенька, приємна. Вадим Козін співав солодко, по-жіночому. Однак настрій пісня породжувала мирний, безтурботний. Й слухати було її приємно.

— Ой нап'юсь я сьогодні, — сказала Неллі.

— Вдома можна, — погодився Каїров.

— А хто стіл прибиратиме? — запитав Золотухін.

— Отак завжди, — сказала Неллі. — Суцільна проза…

Їм не довелося довго сидіти за столом, віддавшись спогадам. Подзвонив черговий по відділенню міліції. Сказав, що повернувся старшина Туманов.

— Пришліть машину! — наказав Золотухін.

Каїров вирішив їхати з ним, щоб іще сьогодні побесідувати із старшиною. Неллі сказала:

— Ми ще побачимося, Мірзо Івановичу? Ви ж не від'їдете, не попрощавшись?

— Звичайно, ні. Ми ще попробуємо твого вина, Неллі. Це я кажу, Каїров. А Каїров завжди дотримується слова.

Старенька емка, схожа на черепаху, незграбно розвернулась і під'їхала до хвіртки. Вона пихтіла. Й газ біля стоп-сигналу клубочився червоний.

Золотухін і Каїров сіли на заднє сидіння.

Каїров сказав:

— Черства ти людина, Золотухін. Може, слова мої здаватимуться давно відомими. Але жінки — це квіти. Троянди, гранат, персик. Вони вимагають уваги, турботи, захоплення.

— Чоловіки — каміння. Цемент, бетон. Восьмий рік живемо… Вона мене жодного разу на ім'я не назвала. Все Золотухін та Золотухін… Напевно, і не знає, що Дмитром звати.

Перевірка

Почувши слово «міліція», Марфа Іллівна напружилася, зблідла обличчям. Сутула її фігура закам'яніла, начебто потягнулася до пофарбованої підлоги. Й руки висіли, як батоги.

За дверима нетерпляче й явно переступали кілька чоловік. Хтось сопів, покашлював.

Марфа Іллівна хитнула головою, скинула з себе заціпеніння. Шепнула:

— Відчиняй не поспішаючи.

Швидко, мов вітер, схопила зі столу баул. Запхнула його в порожню духовку. Кинулася в іншу кімнату: ну, звичайно ж, брудний одяг Жан кинув прямо на стілець. Марфа Іллівна сунула штани й куртку в шафу. Тепер усе гаразд. Усе?

Цеглина, оранжева, помітна, залишилася на столі, кидаючи тінь на чисту голубувату церату.

Першою думкою Марфи Іллівни було схопити цеглину й запхнути її ну хоча б під стіл. Але два міліціонери — один вищий, молодший, інший літній, з вусами — вже зайшли в кімнату.

Молодий привітно сказав:

— Доброго вам вечора, господарі.

— Дякуємо, здрастуйте, — відповіла Марфа Іллівна, радо посміхаючися.

— Самі вдома?

— Боже, таке питають… А хто ж у нас може бути? В такий час? До війни, коли чоловік, царство йому небесне, живий був, гостей ми часто приймали. Любив він товариство… Та ви сідайте, синочки. В ногах правди нема!

Молодший сів. Підозріло подивився на цеглину. Здригнулася Марфа Іллівна, щось подібне на тінь торкнулося кутиків рота. Однак, подолавши себе, вона спромоглася на сором'язливу посмішку. Сказала протяжно:

— Вибачте… Не прибрано. Бо гостей не ждали. А нині простріл у мене в хребті. Так ниє… Надумала цеглину прогріти. Та в ліжко з собою. Гарний народний засіб.

— Грілка краще, — сказав вусань міліціонер.

— Не скажу… — заперечила Марфа Іллівна. — Грілка, вона пару виділяє. А при прострілі пара — то справжня отрута.

— Принесіть паспорти й домову книгу, — сказав молодий міліціонер.

— Для чого, милий? — сплеснула руками Марфа Іллівна. — Невже нас не знаєте? Від дня народження безвиїзно і безвихідно в місті живемо.

— Не хвилюйтеся, матусю. Час звикнути. Звичайна перевірка документів.

— Зараз, зараз! — Марфа Іллівна квапливо пішла в іншу кімнату.

Вусатий міліціонер пішов слідом за нею.

Молодий міліціонер підняв цеглину, потримав її в руці, і, наче переконавшись, що вона не з золота, поклав на церату. Барабанщик Жан стояв, притулившись до одвірка, ні живий ні мертвий.

— Квартирантів маєте? — запитав молодий міліціонер.

— Ні-ні! — швидко відповів Жан.

— На горищі хто ховається?

— Воно забите, горище…

— Теж непорядок. А якщо пожежа?

— Пожежа? — перепитав Жан і закліпав часто, наче збираючись розплакатися.

— Саме пожежа, — повчально повторив міліціонер і додав: — Розбити треба.

— Зараз?

— Можна завтра.

— Обов'язково, — поспіхом запевнив Жан і при цьому чомусь вклонився.

— Прийдемо перевіримо.

Марфа Іллівна поклала на стіл домову книгу й два паспорти. Прийшов і вусатий міліціонер. Доповів:

— Сторонніх немає.

— Ну й гаразд.

Молодий міліціонер діловито перегорнув домову книгу. Подивився паспорти. Підвівся:

— Вибачте за турботи, господарі. На добраніч!

— Спасибі, синочки. Добраніч.

Марфа Іллівна провела міліціонерів до дверей. І тільки-но клацнув замок, а тоді й засувка, Марфа Іллівна полегшено зітхнула й перехрестилася.

Перша година доби

Годинник у шестигранному футлярі з темного полірованого дерева висів на протилежній стіні. Каїров бачив, як велика стрілка під круглим випуклим склом сповзла з цифри «дванадцять» і стала хилитися до цифри «один».

Старшина Туманов — сорокарічний чоловік, дещо пригнічений розмовою з начальником міліції, насторожено й запитливо дивився на незнайомого огрядного полковника.

— Ви сідайте, товаришу Туманов, — сказав Каїров, вдивляючись в обличчя старшини, вкрите ластовинням.

— Нічого. Я постою, товаришу полковник, — шанобливо відповів старшина, гадаючи, що запрошення начальника не більше, ніж ввічливість, що сидіти тут йому, старшині Туманову, немає ніякого сенсу.

— Сідайте, — наполіг Каїров. — Отак… Старші знають, що кажуть. Правильно?

— Так точно.

— У мене до вас ось яке запитання: розкажіть, де ви несли службу ввечері чотирнадцятого березня? Що сталося на вашій дільниці?

— Це ви про машину, яка офіцера збила? — здогадався Туманов і важко зітхнув.

— Цілком правильно.

— Увечері чотирнадцятого березня я ніс службу в районі Рибальського селища, — почав Туманов монотонно, наче переказував текст, завчений напам'ять.

Каїров зрозумів, що старшина не вперше розповідає цю історію, що вона йому досить набридла. Тому перебив запитанням:

— У всьому селищі?

— Ні. Ну… — Старшина почухав потилицю: — По трикутнику, можна сказати: рибозавод, початок вулиці Плеханова й третій кілометр Приморського шосе. Ну… Я ходив.

— Ви були без мотоцикла?

— Так. У нас на тому тижні вийшли з ладу відразу три мотоцикли.

— Зрозуміло.

— Ну… Коли я прийшов на третій кілометр… Там велика трансформаторна будка… Ну… Вона, можна сказати, орієнтир…

— Діюча будка? — Для Каїрова не мало значення, була будка діюча чи ні, та він ще вловлював монотонність у голосі старшини й намагався добити її, цю монотонність, несподіваними запитаннями.

— Ні. Вона розбита. Ну… Коли я підійшов до будки, мені здалося, що хтось побіг угору. Вітру не було, а каміння посипалося. Я вийняв пістолет. І поспішив за будку. Ну… Там такий з'їзд з дороги. Я дивлюся, машина стоїть, студебекер. З номера бачу — військова… Ну… До неї я інтерес одразу й втратив.

— Втратив, значить?

— Звичайно. У військових своя служба. Чи мало вони з якої причини машину за будкою поставили. Ну… В мене на той час сигарети закінчились. Я запитав: «Хазяїн, чи не знайдеться закурити?» Ніхто не відповів. Ну… — Старшина сором'язливо знизав плечима: — Я подумав, що шофер у якійсь справі на гору поліз або з дівчиною притих у кабіні.

— Буває і так? — весело запитав Каїров.

— Всяке буває… Я вирішив обійти машину. Ну… З ліхтариком, ясна річ. Дивлюся… Метрів за два від переднього колеса — слід крові. А під переднім лівим колесом офіцер…

— Котра була година? Точно не скажете?

— Хвилин п'ять-десять на одинадцяту. Ну… Я швидко зупинив попутну машину. Й повідомив воєнному коменданту.

— А в міліцію повідомили?

— І в міліцію. Черговому. Але спочатку воєнному коменданту. Якщо машина військова, ми в першу чергу доповідаємо в комендатуру.

— Ви впевнені, старшина, що, коли підходили до машини, якась людина полізла на гору? — Каїров нахилився над столом, прим'явши газету, що лежала на краю. Дивився на старшину пильно й тривожно.

Туманов було завовтузився під поглядом полковника, що несподівано поважчав, витримав його. Сказав тихо:

— Поліз, точно. Ну… Чи людина? Судити важко. Темно як було. Може, бездомний пес.

— Слідством установлено, що машина йшла з міста. Випадково ви не бачили її?

— Ми не автоінспекція. Наше завдання стежити за порядком. Щоб хуліганства не було, розбою. В нічний час машин іде багато.

— Студебекер — примітна машина.

— Товаришу полковник, машина що людина. Її зупинити треба, роздивитися… Тоді запам'ятаєш… Ішли по дорозі того вечора студебекери. Два чи три бачив. Ну… Що з цього? Номерів не знаю, водіїв у лице не бачив.

— Скажіть, а скільки чоловік сиділо в кабінах тих студебекерів? По одному, по двоє?..

Старшина Туманов співчутливо, якось по-батьківському, хоча був набагато молодший за Каїрова, подивився на докучливого полковника, але твердо відповів:

— Два чоловіки, три…

— Ви впевнені?

— Так. У бік Новоросійська рідко їздять поодинці. Машина з одним шофером одразу привертає увагу.

— Спасибі, старшина. Ви вільні.

Туманов вийшов. Він нещільно причинив за собою двері, і його важкі кроки ще довго й глухо лунали в коридорі.

Крекчучи, Каїров підвівся з крісла. Пройшов до триногої вішалки, де висіли його шинель і кашкет. Золотухін сидів за столом, відчужено дивлячись на відкидний календар.

— Я піду, — сказав Каїров. — Страшенно втомився за цей день.

— Я розпоряджусь, і вас відвезуть машиною, Мірзо Івановичу. — Золотухін підвівся, маючи намір подати полковникові шинель. Але Каїров похитав головою, висловлюючи цим незадоволення. І Золотухін стояв біля вішалки трохи розгублений.

— Тут недалеко, — сказав Каїров. — Я піду. Це корисно — пройтися перед сном. Інакше я не засну. І буду довго мучитися.

— Вам видніше, Мірзо Івановичу, — втомлено відповів Золотухін і опустив голову. Мабуть, він був серйозно засмучений невдачею, що спіткала Туманова.

Каїров застебнув шинель. Сказав спокійно:

— Я тобі не начальник. Але, як старший товариш, як твій учитель, повинен сказати, що ти неправильно поставив завдання Туманову. Не треба було пробувати взяти цього невідомого хлопчиська, чи хто б там не прийшов, на місці, в руїнах. Треба було вистежити, куди він піде. Якісь зв'язки, якісь канали… Пошукати канали, якими вони дістають ці продукти. А тепер що? Справа закінчилася переляком. І все перекрито.

Золотухін скривився. Очевидно, він був дуже незадоволений словами Каїрова, очевидно, йому було боляче слухати ці слова, хоча він, ясна річ, і розумів усю їхню правоту. Але тим неприємніше було чути це йому, людині, що горіла на роботі і вдень і вночі.

— Це все правильно, Мірзо Івановичу. Правильно, так би мовити, з погляду нормального, мирного життя. А тепер хіба є можливість простежити що-небудь? Це все може бути таке випадкове! Тут треба брати зразу, на місці. Тому що нас завжди підтискує час. Спекулянти. Їх треба хапати, і край. На допитах зізнаються. Я в цьому не сумніваюся. Просто Туманова підвів ліхтарик. І сам він неточно все зробив…

Це плутане й навіть наївне пояснення звичайно ж не задовольнило Каїрова. Й він нагадав незадоволено:

— Не можна було посилати одного старшину.

— У мене не вистачає людей. Так працювати важко.

— Усім тепер важко. Війна…

Вони не сказали один одному ні «до побачення», ні «добраніч», але це не означало, що між ними виникла холодність. І справді, вони дуже втомилися за минулу добу.

Ніч так само була темна. І вітер чіплявся за вулицю. І крутився на ній, мов гімнаст на перекладині. Гудок маневрового паровоза пролунав жалібно, а точніше, тужливо й самотньо. Вантажні машини з притемненими фарами рухалися обережно, наче навпомацки.

Слід «Цепеліна»?

Сонце голубило руїни. Коротка й дуже зелена трава пробивалася дрібними віхтиками між обвугленими цеглинами, понівеченим бетоном, іржавим залізом. На барикадах, осілих після нудних дощів, цвірінькали птахи. Пахло білою акацією, бузком, морем.

— Покажіть мені речі Сизова, — попросив Каїров.

Чирков привів полковника на якесь широке подвір'я, вхід у яке охороняв вартовий з гвинтівкою. У дворі стояли видовжені будинки, низькі — одноповерхові. Очевидно, де був склад, мабуть, речовий, тому що біля одного будинку солдати вантажили в машину паки шинелей.

Витягнувши в'язку ключів, Чирков довго шукав потрібний. Нарешті відкрив замок. І вони опинилися в маленькій кімнаті, де було небагато світла завдяки невеликому вікну, забитому гратами. Меблів у кімнаті не було. На долівці вздовж стіни лежали папки з паперами, на яких великими літерами було написане одне слово: «справа…», «справа…», «справа…». Чорна потерта валіза мала вигляд дуже помітний. Вона стояла перед папками. Поруч лежав клунок.

— Це і є речі Сизова, — сказав капітан Чирков.

— Усе забрали?

— Усе, — відповів Чирков і додав: — Природно, те, що являло цінність.

— Так, — замислено сказав Каїров, — відповідь розпливчаста. Цінність, бачте, може являти все. Наприклад, мене цікавить, чи не було в майора Сизова щоденників, записників. Чи не знайшли ви серед речей якихось папірців, може, клаптиків, де щось написано чи не написано. Для мене це дуже важливо.

Чирков стенув плечима:

— Я не можу вам сказати нічого точно. Я особисто не був… Точніше, не був присутній, коли забирали речі. Я послав за ними в готель солдатів. Розумієте, товаришу полковник, Сизов не був підслідчим. Підслідчим був шофер Дешин.

— У нього не було бібліотеки? — запитав Каїров.

— У Дешина? Не знаю… Їй-богу, не знаю…

— Синку, мене цікавить передусім майор Сизов. І тільки потім — шофер Дешин.

— Винен, товаришу полковник. Але мені важко судити, чому вас цікавить постраждалий, власне, навіть жертва, а не злочинець? — Чирков говорив ввічливо, але наполегливо.

— Ви впевнені, що Сизов жертва? — запитав Каїров, розглядаючи валізу.

— Це підтверджують факти.

— Мене вже у твоєму віці бентежили справи, які легко підтверджувалися фактами.

Чирков нахмурився, по-хлоп'ячому зашморгав носом:

— Ніхто не стане заперечувати, що п'яний шофер Микола Дешин чотирнадцятого березня збив майора Сизова. Злякавшись розплати, Дешин покинув офіцера, що стікав кров'ю, і втік у гори. Фактично дезертирував, чим ускладнив своє становище. Логічно?

— Відносно… А в тебе не з'являлося такої елементарної думки, чому раптом увечері майор Сизов опинився на третьому кілометрі за Рибальським селищем біля розбитої трансформаторної будки? Що його могло привести туди?

— Я не ставив перед собою завдання уточнити це. Очевидно, були якісь причини, що привели його сюди. Може, він прийшов на побачення.

— До Тетяни Дорофєєвої? — серйозно запитав Каїров. — Навряд. Він міг зустрітися з нею і вдома.

Чирков погодився.

— Так. Звичайно, не до Тетяни Дорофєєвої.

— Добре, щодо цього пункту ми маємо спільний погляд. Але мене цікавить, чому все-таки Сизов опинився біля трансформаторної будки.

— Товаришу полковник, у Сизова було сто доріг, у нас — одна. Й завжди, якщо подумати, можна знайти сто, двісті, триста версій, цілком логічних, закономірних, виправданих, за якими Сизов опинився біля трансформаторної будки вночі.

— Напевно, так, — погодився Каїров. І повторив: — Напевно, так… Ось і давайте шукати варіант — той самий, єдиний, правильний.

— Чи треба? — незадоволено запитав Чирков. — У мене щодо справи немає жодних сумнівів.

— Спасибі за відвертість.

— Це, напевно, найголовніше у стосунках між людьми.

— Не найголовніше. Але якість важлива… Якось ми виберемо вільний вечір, капітане, й побалакаємо на абстрактні теми.

— Із задоволенням.

— А тепер можете займатися своїми справами. — Несподіваний перехід на «ви» наче підстібнув Чиркова.

Він клацнув закаблуками:

— Слухаюсь… Тільки ось… — Капітан Чирков простягнув Каїрову в'язку ключів: — До замка підходить оцей.

— Спасибі, капітане.

— Дозвольте йти?

— Ідіть.

Чирков чітко повернувся, ще раз клацнув закаблуками. Такій хвацькості позаздрив би і завзятий стройовик. Поли його шинелі на мить розчепірилися, наче зонт.

Каїров мимоволі посміхнувся. Потім неголосно й спокійно сказав:

— Хвилинку, капітане.

І знову повернувся Чирков — не міг же він розмовляти із старшим, стоячи до нього спиною. Але тепер Чирков повернувся, переставивши ноги, як звичайна цивільна людина.

Рука Каїрова лягла на плече капітана. Й, підкоряючись цій руці, ніби в танку, Чирков рушив крок у крок з Каїровим. Вони зупинилися біля стіни, навпроти входу. Каїров тихо промовив:

— Є одна обставина, про яку ти раніше не знав, синку. Я відкрию її… Майор Валерій Ілліч Сизов, одна тисяча дев'ятсот п'ятого року народження, уродженець міста Астрахані, помер чотирнадцятого листопада сорок третього року від ран у батумському госпіталі. Нам треба з'ясувати, чий агент працював тут чотири місяці за документами Сизова. Й за що його кинули під машину. Ясно?

— Ясно, — так же тихо відповів капітан Чирков, з обличчя якого відразу зник вираз погано прихованої образи.

— Що ти думаєш з цього приводу?

— Відразу й не відповіси… Напевне, агентура абверу.

— Німці в Криму. Висновок здається правильним… — Каїров нахмурився. — Хоча як же бути з батумським госпіталем? Батумі далеко від фронту.

— В абверу широка амплітуда дій.

Каїров не любив, коли молоді офіцери хизувалися мудрими словами, наче новими хромовими чобітьми. Він вважав, що така манера розмовляти однаковою мірою свідчить про недостатню скромність і про недостатню професійну підготовку співробітника. Зморщившись, він сказав:

— Воно-то так… Але диверсійною діяльністю займаються не тільки агенти Канаріса. Вже два роки діє «Цепелін» — орган головного управління імперської безпеки. На відміну від абверу «Цепелін» передусім цікавиться глибоким тилом.

— Вони можуть діяти спільно, — припустив Чирков.

Каїров сказав:

— За нашими даними, особливої дружби між військовою розвідкою і гестапо не спостерігається. Але… ворон ворону ока не виклює. І координувати свої дії, за логікою, ці служби можуть.

Варіант

Очевидно, можна стверджувати, що професія контррозвідника вимагає ще таланту. Очевидно, можна порівняти цей талант з водою, що дала можливість прорости зерну, кинутому на сухе поле, зоране щедро, закохано, працьовито.

Крім особистої хоробрості, контррозвідник повинен володіти ще цілою низкою людських якостей. Таких, як принциповість і спостережливість, інтуїція. Він повинен мати чудову пам'ять і велику витримку. Від уміння триматися, бути терплячим може залежати успіх усієї операції, результат праці багатьох днів і ночей. З гостротою журналіста чи художника він зобов'язаний схоплювати деталі. Й не просто схоплювати, але й уміти їх співставити й зробити висновки, здатні залякати ворога, загнати його в глухий кут. Само собою зрозуміло, що контррозвідник повинен бути різнобічно ерудованою людиною. Знання мов, літератури, мистецтва, техніки необхідні контррозвіднику, як лещата чи напилок слюсареві. Контррозвідник повинен бути тонким психологом, природженим актором, із властивим цій професії умінням приховувати свої почуття. І не тільки приховувати, але й радіти, коли хочеться плакати, захоплюватися, коли природніше виразити зневагу, в гніві залишатися стриманим і спокійним.

Але найголовніше — обов'язкове творче начало в людині, яка вирішила боротися зі шпигунами.

Каїров прожив довге і досить складне життя. Він рідко навчався чогось спеціально. Життя вчило його само. І взагалі непогано… Дуже ніжна й тонка за своєю вдачею людина, він звичайно ж затвердів за роки служби, звикся з маскою людини іронічної, хитрої, всевидющої. Він так само любив природу, годинами міг зі своєю Аршалуз розмовляти про кімнатні рослини, повчаючи її, як правильно вирощувати алое, амараліси чи бальзаміни. Але маска потрібна була йому, як диригентові фрак, як футболістові бутси. Він працював у ній. Аршалуз, його люба й мила, бурчала:

— Ти багато бачив… Ти багато знаєш. Не розумію, навіщо напускаєш на себе пиху? Голова твоя від сивини біла, наче місяць. Будь скромніший, Мірзо!

Він і сам би радий бути скромнішим. Не виходить. А переробляти, перекроювати себе пізно. Старий. І голова справді сива…

Аршалуз, як завжди, в усьому має рацію. Бачив він багато. Й знає — дай того ж доля кожному… Книгу б йому написати! Досвідом поділитися. З користю прочитали б таку книгу ті, хто буде після нього. Тільки часу взятися за перо немає. Немає часу… Ось війна закінчиться, тоді інша розмова. Тоді багато хто почне писати. Буде що розповісти людям…

Ще у Поті, познайомившись з обставинами загибелі майора Сизова, Каїров дійшов висновку, що під машиною Сизов опинився з однієї з таких причин. Або його прибрала своя ж німецька розвідка, або справді трапився нещасний випадок. Допомогти з'ясуванню цього міг тільки перегляд справи під новим кутом, вивчення деталей, найменших дрібниць. Якщо Сизова прибрали агенти німецької розвідки, напевно, за завданням центру, то повинні бути причини, що викликали таке рішення. Треба шукати ці причини, треба шукати агентів. Їх, звичайно, наче мошку на світло, тягне до порту, що став у ці дні важливою базою Чорноморського флоту.

Якщо правильний другий варіант, якщо справді трапився нещасний випадок, то слід з'ясувати канали зв'язку Сизова. Він цілком міг бути резидентом. Але якщо він був навіть рядовий шпигун, усе одно існували канали, якими він отримував і передавав інформацію.

Один знайомий археолог якось розповів Каїрову, що, знайшовши глиняну статую велетенського будди, вчені знімали з неї тонни грунту маленькими щіточками, тому що найменше зусилля, необережний рух могли загубити знахідку, перетворити її на порох. І тепер у Каїрова було таке відчуття, що десь отут закопаний глиняний будда й що до нього теж треба дістатися з обережністю. Значно делікатнішою, ніж археологам. Цього будду можна сполохнути. Й він зникне. Й тоді його доведеться шукати знову. Довго й важко шукати.

Досвід підказував, що найкраще йти від простого до складного. Перевірити версію з нещасним випадком. На користь його говорила одна немаловажна обставина. Який сенс німецькій розвідці інсценувати нещасний випадок, якщо вона могла прибрати небажаного їй агента менш клопітним способом? Прибрати, не залишаючи жодних слідів.

Каїров підняв запис допитів шофера Дешина.

Запитання. Чи визнаєте ви себе винним у тому, що ввечері 14 березня цього року, порушивши правила водіння автомобілів, що виявилось у незабезпеченні безпеки руху, збили майора Сизова Валерія Ілліча, що і стало причиною його смерті?

Відповідь. Визнаю.

Запитання. Освітіть детально обставини пригоди.

Відповідь. Які обставини. Збив, і край!

Запитання. Є одна обставина. Ви збили його не на проїжджій частині, а в тупику за трансформаторною будкою. Як ви потрапили в тупик?

Відповідь. Не знаю. Може, мене освітила зустрічна машина.

Запитання. А точніше?

Відповідь. Зустрічна машина освітила.

— Тупик — це зачіпка, — сказав Каїров Чиркову. — Ви помітили, Дешин завагався в цьому пунктику. Лише на повторне запитання відповів ствердно.

— Тут би треба підтиснути, — сказав Чирков.

— Треба, — підтвердив Каїров.

— На жаль, я ж тоді не знав, хто такий Сизов насправді.

— Не все ще втрачено, — сказав Каїров. — Я повинен бачити шофера Дешина.

— Це просто. Його зараз приведуть.

— Ні, — похитав головою Каїров. — Мені ще рано допитувати. Подивитися його між іншим. І побалакати б між іншим…

— Збоку поспостерігати?

— Не зовсім. У камері яке опалення?

— Парове.

— Батарея є?

— Так.

— Чудово, капітане. Дістаньте мені робочу спецівку. Якнайбруднішу. Розвідний ключ. Молоток. І перекрийте парове опалення.

У камері

Він, зсутулена, обросла людина з запаленими від безсоння очима, рідко сідав на табуретку, а здебільшого міряв камеру кроками. Дослухаючись до кожного звуку, що лунав у коридорі гауптвахти, він завмирав, напружуючи слух і зір. Вузькі двері в чорних тріщинах заворожували його. А коли вони, риплячи, відповзали в коридор, дихання його зупинялося, наче шершавий зашморг захльостував горло.

Ніхто точно б не вгадав, скільки йому років, але за документами він значився 1916 року народження. Отже, йому пішов двадцять восьмий рік. Дев'ять років він попрацював шофером. Освіта — неповна середня, неодружений… Безпартійний. Уродженець міста Чити. Прізвище Дешин. Звати Микола. І батька Миколою звали.

Каїров помітив усе: й переляк, і розгубленість, і полегшення, яке, мов дихання життя, торкнулося щік, очей Дешина, кутиків його рота, коли він побачив, що вартовий залишився за дверима, а в камеру зайшов немолодий слюсар у промасленому комбінезоні і з сумкою, звідки стирчав великий розвідний ключ.

— Здоров, синку! — привітно сказав Каїров і, схопившись рукою за поперек, зморщився. — От дідько, кістки ломить! Можна? — Він кивком показав на табуретку.

— Сідай, батьку! — грубувато, але якось тужливо сказав Дешин.

Каїров, крекчучи, дістався до табуретки. Поліз за цигарками. Не виймаючи пачки з кишені, дістав одну цигарку. Потім у руках у нього опинилося кресало. Воно було зроблено з напилка. Й кінці кресала заокруглювалися, мов колеса. Кремінь, на який Каїров поклав гніт, голубів вузькими зламаними прожилками. Він добре давав іскри. Вони віялом розліталися врізнобіч. В камері приємно запахло вогником.

— Не знайдеться закурити, батьку?

Каїров прокашлявся. Неохоче, явно виявляючи скупість, відповів:

— Пошукаємо.

— Та ти не муляйся. Шостий день без куріння. Вуха попухли.

— Заріс як! Давно сидиш, чи що?

— Не питай, — прикуривши, відповів Дешин.

— Давно. Значить, скоро відпустять.

— Чому так думаєш? — швидко й насторожено запитав Дешин.

— Тепер довго не тримають. Смислу нема. Воювати треба.

— Я хоч зараз на фронт! — Дешин схопив себе за груди: — Я фашистів!.. Я їх, гадів!.. Але боюся, не пошлють. Вишку мені, батьку, приляпали.

— Не жартуй.

— Правду кажу, — Дешин промовив ці слова тихо й спокійно. Підійшов до стіни. Притулився спиною: — Ось і сиджу, як у мишоловці. Дожидаюся.

— Виходить, що будь-якої хвилини тебе можуть теє? — сказав Каїров і показав пальцями вгору.

— На помилування подав. Відмовлять, значить, теє…

— Важко ждати?

— Ой як важко! — Дешин заплющив очі. — Краще б кулю в лоб. Одразу. Щоб не думати. Зіграти в ящик не страшно. Страшно думати про це.

— Може, воно так спокійніше.

— А на дідька мені спокій потрібний, якщо земля залишиться, а мене не стане! Це ж усе… Більше не закуриш, дівку не обнімеш. Пісню не почуєш…

— Ох! — Каїров, крекчучи, вийняв із сумки розвідний ключ, присів навпочіпки біля батареї парового опалення. Похмуро й докірливо подивився на Дешина: — Накоїв ти, видно, хлопче, справ негарних, коли з такою суворістю до тебе поставилися.

— Офіцера переїхав, — кліпнув Дешин короткими віями. Й туга була в його голосі. Й страх.

— Шофер… — Каїров осудливо похитав головою: — Водити машину не вмієш — ходи пішки.

— Я? Ти не мели дурниць, батьку! Я дев'ять років за баранку тримався. — Тепер у голосі лунала тільки образа. Ні, напевно, не тільки образа, а й роздратування.

— Він до тебе сам під колеса кинувся?

— Мабуть, ні… — засумнівався Дешин. — Баба в нього тут красива. Сам майор. З грошима.

— Знайомий?

Дешин невизначено знизав плечима, наче й не знав, що відповісти на це питання.

— Знайомим не назвеш. Офіцер із штабу. Часом на машині його підкидав. У нашого брата шофера таких знайомих гарнізон. Дай іще закурити!

— Важко зараз із курінням, — зморщився Каїров і важко зітхнув.

— Не скупися, батю!.. — мало не благав Дешин. — Іще дістанеш собі. А для мене вона, може, й остання…

Каїров знову стукав кресалом об кремінь.

— Спасибі, батьку. На тому світі зустрінемося. Частуватиму цигарками я.

— Нащо так жартуєш? Я стара людина. Я теж про смерть думаю. Не треба жартувати на цю тему.

— А я, може, від страху жартую. Я боюся, може!

— Ти мужчина.

— Ну то й що… Мені ось один хлопець розповідав. У далекі часи за кордоном, у Франції чи Італії, такий звичай був. Засудженому на страту чоловікові на ніч перед стратою приводили молоду гарну дівчину. Й спав він з нею, щоб сім'я все з нього вийшло. Щоб не загинуло разом з ним майбутнє життя, яке в кожному з пас закладене.

— Добрий звичай, — погодився Каїров.

— Зрозуміло.

Каїров понуро глянув на ключ, важко підвівся з табуретки. Сказав із сумнівом:

— А мені одне незрозуміле. Задавив ти людину. Важкий випадок, так за це ж не стріляють!

— Стріляють не стріляють. Цікавий ти, батьку, дуже.

— На старість усі цікаві. Я про що кажу. Не вмієш водити машину — ходи пішки.

— Знову своє. Я шофер другого класу. Автобус у Читі водив. А тут ускочив у халепу. І нічого не доведеш… Ішов я в рейс. Напросився до мене Сизов. Підкинь, каже. Коло треба було зробити. Виїхали на третій кілометр. Він каже: стій, друга зачекати треба. В жіночий гуртожиток він, що при рибозаводі, значить, заходив. І сам пішов. А мені пляшку з горілкою залишив. З'їхав я з проїжджої частини в тупичок. За трансформаторну будку. Випив. Може, від того, що обідав погано, відключився я. Пропала пам'ять. А коли очуняв, майор під колісьми мертвий… Я втікати.

— Перелякався.

— Перелякаєшся… — сумно посміхнувся Дешин.

Каїров ніби над силу підійшов до стіни, всім своїм виглядом удаючи, що йому недобре. Помацав рукою батарею. Запитав:

— І скільки ж ти втікав?

— Дві доби.

— Вишка тобі за дезертирство.

— Не помилують, думаєш?

— За інших вирішувати важко.

— Це правильно… — Дешин затягувався часто-часто, наче його квапили.

— А той, друг майора, не приходив? — поцікавився Каїров.

— Ні. Не приходив.

— І хто він, не знаєш?

— Мені це байдужо.

— Дарма… Я ось із твоєї розповіді не збагну, коли ж ти майора задавив?

— Сам не розумію. Ось думав, думав… Якщо тільки він, коли зліз, — може, пішов за обочину по нужді. А я тут завертати в тупик став, фар не вимикаючи. Й може, зачепив його. Потім протягнув…

— Так. Незавидне в тебе становище. — Каїров одвернувся до стіни й кілька разів ударив ключем по батареї.

За хвилину в коридорі почулися поспішні кроки й хтось голосно запитав:

— Де сантехнік буде?

— У шостій!

Відчинилися двері. Задиханий виводний сказав:

— Товаришу майстер! Швидше в котельню, там трубу прорвало!

Тетяно, пам'ятаєш дні золоті…

Старий шкіпер Пантелеймон Миронович Обмоткін, уперше побачивши свою рідну внучку Тетяну, коли їй пішов шістнадцятий рочок, повчально промовив: «Красива. Занадто красива! А краса, як і випивка, добра в міру». Дід ходив по багатьох морях, обмітав кльошами набережні Марселя, Сінгапура, Шанхая… Жоден, навіть найбільший танкер у світі не вмістив би у себе стільки спиртних напоїв, скільки випив Пантелеймон Миронович за сорок років плавання. Віскі, ром, джин, горілка, коньяк… Ех, та хіба перелічиш!

— Я безліч разів зраджував своїй дружині, — говорив старий шкіпер. — Ось чому мені досить глянути на молоду дівчину — і я краще за всяку ворожку визначу, що з неї вийде.

Тетяні запам'яталася зустріч із дідом. Багато з часів юності забулося, зринуло, не залишивши в пам'яті сліду, — так скочується мала вода, що встигла тільки лизнути берег та пошелестіти галькою. Але приїзд діда вона пам'ятала ясно, наче це було вчора, а не дев'ять років тому — в тридцять п'ятому році. Там жила і бабуся. Але згодом бабуся померла. Вона потрапила під машину «швидкої допомоги». Й Тетяна вважала й досі вважає смерть бабусі безглуздою. Про діда вона багато чула. Уявляла його високим і сильним. І красивим, оскільки родичі, всі без винятку, заявляли, що Тетяна схожа на діда.

Дуже радісно було зауважити, — дід виправдав її кращі сподівання. І зріст, і постава, і дідові очі могли прикрасити будь-якого чоловіка. Ось тільки старий був дід. І обличчя ііого було зморшкувате й коричневе, наче шкіра портфеля.

Пантелеймон Миронович привіз внучці подарунки. На жаль, він не знав її зросту, повноти. Й усі сукні виявилися в грудях затісними для Тетяни, а білизна — завеликою. Та це нічого. Важливо, яка це була білизна, які запаморочливі гарнітури.

Тетяна здогадалася, що звичайно ж не внучці купував їх у Гонконгу дід. Але з якоїсь причини вони не дійшли за призначенням. Тетяна дякувала долі за це.

Весна. 1937 рік. Тетяна закінчує десятирічку. Остання чверть. Щоправда, в класному журналі навпроти прізвища Тані стоїть негарне слово «пос.»… Ну й що? «Посередньо» — теж державна оцінка. На «добре» й «відмінно» нехай негарні вчаться. Їм потрібніше…

Цвіте біла акація. Щовесни цвіте. Здається, й звикнути можна. Але так тільки здається… А ось потепліє земля, засиніє небо, наче підмальоване. Й море — барвиста клумба — напоїть пахощами повітря. Тоді дивися на гілки акації. Незабаром з'являться білі кетяги. Й до пахощів моря додасться ще один, приємний-приємний… Він вносить в душу сум'яття, будить мрії…

Кожен мріє про своє: один хоче підкорити гірську вершину, другий — написати оперу, третій — отримати гарну спеціальність…

Тетяна мріяла потрапити в ресторан «Інтурист». Вона не замислювалася про те, чи складе екзамени за десятирічку, чи пі, чи вийде заміж, чи ні, чи стане в майбутньому лікарем або пожежником. Їй було байдуже все це. Вона могла б мріяти про гарну сукню, про лаковані туфлі. Та й шовкова сукня, і модельні туфлі, вкриті чорним лаком, і навіть витончена спідня білизна з Гонконгу в неї були. Предметом її прагнень став ресторан «Інтурист».

Він голубів неподалік од набережної, між міським парком культури й відпочинку і Будинком моряків. Його обвиті гліцинією тераси здавалися сповненими особливого таємничого життя, де царювали офіціанти в накрохмалених куртках і вечорами грав золототрубий джаз.

Жінки з посмішками і без них піднімалися широкими східцями. Жінок підтримували чоловіки. А східці підтримували вибілені колони. Вони, були виліплені у формі ваз. І в кожній вазі росли рожеві пухнасті квіти, назвою яких Тетяна не цікавилася.

Гуляючи з подругами біля ресторану, Тетяна, мов повітряна куля, вільна від усякого вантажу й насамперед од вантажу забобонів, з тужливою заздрістю дивилась услід парам, що заходили й виходили. Й думала, що колись і для неї почнеться справжнє життя. Почнеться саме в ресторані «Інтурист».

Це правильно, що людина — коваль свого щастя. Це правильно: хто шукає, той завжди знайде.

Хлопець був високий на зріст. І м'язи в нього грали під засмаглою шкірою, коли він ліг на пісок, а потім повернувся на бік і став пильно розглядати Тетяну. Вона також лежала на піску. В синьо-білому купальнику. А на юнакові були не чорні сатинові труси, в яких звично на пляжі засмагали місцеві хлопці, а вузькі пурпурні плавки з яскраво-жовтою тасьмою по краях і на боці. Тетяна зрозуміла, що хлопець з корабля. І почервоніла, як уміють червоніти ще не зіпсовані дівчата, вважаючи, що моряк непристойно довго роздивляється її груди.

— Де ви встигли так засмагнути? — запитав хлопець.

— На даху, — відповіла Тетяна.

— Дивно. Відкрийте секрет.

— Ніякого секрету немає. З березня місяця щоденно вилажу на дах сарая. Лежу там хвилин тридцять-сорок…

— Барсуков, — назвався хлопець і запитав, як її звати.

Вона відповіла. Взагалі, якщо дивитися збоку, все було звичайним. Тисячі, а може, десятки, сотні тисяч людей знайомились отак на цьому березі, а потім зустрічалися ще і ще.

Увечері Тетяна сиділа в ресторані «Інтурист», і діловитий офіціант з перекинутою через руку серветкою записував недогризком олівця те, що диктував йому Барсуков. Вони розташувалися біля вікна. Скатертина на столі була не така свіжа, як здавалося з вулиці. І сіль довкола прибору було розсипано, й перець також.

У центрі зали за трьома зсунутими столиками — весела компанія моряків. Дуже часто хтось з них підходив до оркестру, шептався про щось із скрипалем, зібгана кредитка переходила з долоні в долоню. І тоді скрипаль голосно оголошував:

— На замовлення екіпажу танкера «Дунай» виконуємо улюблену пісню їхнього дорогого боцмана…

Боцман сидів до Тетяни спиною, і вона не могла бачити його обличчя, але вирішила, що він некрасивий. Боцман обожнював народні пісні. «Світить місяць» змінювався «Калинкою», а «Калинка» — «Коробейниками». Нарешті боцман зажадав послухати «Очі чорні». І Барсуков запросив Тетяну танцювати. Він водив, як бог. Це вирішило все…

Та ба! Перше кохання виявилося таким же недовговічним, як і морська хвиля.

Через десять днів Барсуков пішов у рейс, а вона познайомилась з студентом юридичного факультету Чирковим, що проходив практику в місцевому народному суді.

Першої ж ночі 1938 року Тетяна стала його дружиною. Подружнє щастя могло бути довге, якби Чирков не страждав застарілою нав'язливою ідеєю. Він вважав, що його дружина повинна мати вищу освіту й прагнути до знань, як річка до моря. Та ба! Тетяну вабило інше русло. Воно звивалося між крамницями, ресторанами, перукарнями. Однак матеріальний достаток практиканта виявився хиткою посудиною для такого звивистого шляху.

За Дорофєєва Тетяна вийшла в травні сорок першого року. Менш ніж через місяць почалася війна. Дорофєєв був знаменитий у місті футболіст. Лівий крайній у команді «Порт». Чирков, який не пропускав жодного матчу, водив з собою на стадіон і Тетяну. Якось сталося, що вона запам'ятала гру Дорофєєва. Він вважався робітником порту. Та, зрозуміло, не працював. А приходив двічі на місяць по зарплату. Тетяна після розлучення з Чирковим улаштувалась касиром у бухгалтерії морського порту. Так вони й познайомилися.

Порівняно з Чирковим новий чоловік здався їй таким дурним, що вона через тиждень зрозуміла — вони не зможуть протриматися разом навіть медовий місяць.

Розсудила їх війна.

Уже в липні Тетяна овдовіла.

Біженці з Одеси й Криму заполонили місто. Міськкомунгосп став виявляти природний інтерес до Тетяниної двокімнатної квартири. Підселення можна було ждати з дня на день. Тоді Тетяні спала щаслива думка: пускати на постій офіцерів. Вони довго не затримувалися в місті. І, як правило, були чоловіки дотепні й веселі.

Тетяна припудрила кінчик носа. Шкіра на ньому трішки лущилася. Це дратувало молоду жінку. Навіть лякало. Вона розуміла, що обличчя її старіє. І вся вона старіє. І якщо доживе, то колись стане такою ж старою, як Марфа Іллівна. Й чоловіки будуть дивитися на неї без захоплення чи просто не помічати. Що робити тоді? Для чого жити? Щоправда, при її фігурі, при її жіночих даних років п'ятнадцять іще можна протриматися. Закривши коробку з пудрою, Тетяна глянула на годинник. Незабаром на роботу. А ще треба забігти до Марфи Іллівни. Квапливо накинувши пальто, вона схопила сумку й вийшла в коридор. У цей же час у двері постукали. Тетяна повернула ключ. На порозі — Марфа Іллівна.

Протиснувшись у коридор, кравчиня шепотом запитала:

— Сама?

— Нікого більше немає.

— Біда, — сказала Марфа Іллівна. — Нещастя.

Дешин змінює показання

Його викликали вночі. Після дванадцятої заскреготав замок. І двері, рипнувши, вивалились у коридор. Брудна стіна, короткозоро висвітлена лампочкою, наче підштовхувала вивідного, що не зупинивсь у дверному отворі, а ступив у камеру. Сухо сказав:

— Збирайся.

— Зовсім? — без жодної надії запитав Дешин.

І щось обірвалось у нього під горлом, і він відчув, що обличчя, і руки, і все тіло його мокрі, наче він стоїть під дощем.

Вивідний нічого не відповів. Зняв з плеча карабін, поставив на долівку. Приклад гримнув об дошки, наче постріл. Передчуття Дешина посилилися. Він опустив ноги з нар, підвівся, не відчуваючи власної ваги. Подумав, що ступить крок — і впаде, безшумно, плавно, як поставлений на ребро папір. Він хотів накинути шинель, але вивідний зупинив:

— Не треба.

— Може, й чоботи візьмеш, — сказав Дешин. — У шофера вони завжди носкі.

— Припиніть розмови! — відрізав вивідний.

У коридорі Дешин побачив начальника караулу, молодого лейтенанта, і з ним двох солдатів. Озброєних. Він сказав начальнику караулу:

— Не маєте права. Ви зобов'язані показати мені відповідь. Я просив про помилування.

— Не тремтіть, — відповів молодший лейтенант. — Вас викликають на допит.

Злегка запаморочилось у голові, вага стала повертатися в тіло. Й Дешин відчув під собою цементну долівку. Й похвалив у душі вивідного, що той не скористався його хвилинною слабкістю і відмовився від чобіт.

Світло в кабінеті поставили так, щоб освітлювався тільки стілець, на якому сидітиме допитуваний. Каїров одсунув крісло в далекий кут кабінету. Й звідти міг спокійно стежити за ходом допиту.

Як і домовилися, Чирков почав без передмов:

— Дешин, я допитував вас уже чотири рази. Тому опустимо формальності. Уточнимо деталі.

— Слухаю вас, громадянине слідчий, — з готовністю відповів Дешин.

— Ось і чудово. Згадайте, в який час, де й куди майор Сизов просив вас його підкинути?

Ні. Дешин не здригнувся. Він тільки отетеріло дивився на Чиркова. Насупився. Глухувато відповів:

— Я не показував цього на слідстві.

— Знаю… Тому запитую.

— Якщо знаєте, нічого й запитувати.

— Дешин, повне й найвідвертіше зізнання — ваш єдиний шанс урятувати життя. Я вас не обманюю, Дешин. Справа може бути переглянута лише в тому випадку, якщо викриються якісь нові, особливі обставини. У ваших інтересах говорити тільки правду.

— Я й кажу правду.

— Не всю.

— Мене помилують? — з надією запитав Дешин, очі забігали, здавалося, з них ось-ось бризнуть сльози.

— Можливо. — Голос невидимого Каїрова, що пролунав з глибини кабінету, здавалося, налякав Дешина. Він раптом поник, розслабився.

Чирков похитав головою:

— То мовчатимете?

— Ні… Я скажу, — в'яло відповів Дешин. — Майора Синова зустрів після обіду, коли вийшов із солдатської їдальні. Сизов запитав, як у мене сьогодні з часом. Я відповів, що ввечері вирушаю в рейс. Він сказав: «Вибирайся раніше, підкинеш мене в Перевальне».

— Вас не здивувало це прохання?

— Ні. Я вже двічі або тричі возив майора туди.

— З якою метою?

— У начальства не запитують.

— А все ж? Він доручав вам перевезти вантаж чи пасажирів?

— Ні. Він їздив сам. Там госпіталь… Розумієте, громадянине начальник? — Дешин розвів руками. Й жалюгідна подоба посмішки з'явилася на його обличчі.

— Поясніть! — сухо зажадав Чирков.

— Молоденькі медичні сестрички. Там навіть я з однією познайомився. А майорові і сам бог велів мати серед них кохану.

— Хто вона?

— Не можу відповісти.

— А жінка, з якою зустрічалися ви?

— Жінка? — здивувався Дешин. Заперечив сумно: — Вона ще майже дівчинка.

— Прізвище?

— Не запитував. Оленкою її звати. Там усі знають.

— Далі? — підштовхував Чирков. Якби Дешин міг добре бачити обличчя слідчого, він би легко зрозумів, що капітан незадоволений його в'ялою непевною відповіддю.

— Увечері, значить, я поїхав. Загальмував біля Держбанку. Там до мене в кабіну сів майор Сизов. На третьому кілометрі звелів зупинитися, друга, значить, забрати треба було.

— Друг не ждав майора біля трансформаторної будки?

— Ні. Він був у гуртожитку рибозаводу. Майор виліз. А мені фляжку з горілкою залишив. Я в тупичок з'їхав, щоб автоінспекцію не дратувати. Там і приклався до фляжки.

— Вас не здивувало, що майор дав вам горілку?

— Ні. Він завжди що-небудь давав. Горілку чи цигарки.

— А коли ж ви задавили майора?

— Сам не збагну. Випив. Задрімав трохи. Коли отямився, майор був готовий.

— Чому ви приховали цю обставину на слідстві? — запитав Чирков.

— Я боявся… за нетверезий стан одержати більше.

— Одержали під зав'язку… — подав голос Каїров. — А скажіть, куди ви дівали фляжку?

— Здається, вона залишилась у кабіні.

Відповідь не задовольнила Каїрова:

— А якщо точніше?

— Я не брав її.

— Виходить, вона зникла.

— Я не брав її, — повторив Дешин.

— Згадайте, коли ви отямилися, то фляжку бачили?

— Не звернув уваги.

— Жаль. Це єдиний речовий доказ, який міг підтвердити правдивість ваших слів. Але його немає.

— Може, фляжку взяв міліціонер, — сказав Дешин.

— Не думаю, — відповів Каїров. — Але ми уточнимо.

Госпіталь у Перевальному

У той день гарно світило сонце. Й молоде листя, жовте й клейке, дивилося в небо, як у дзеркало. Густо пахло землею і терпкою зеленню, а коли шосе виходило до моря і воно віялом розгорталося перед машиною, повітря свіжіло, наче відчинялася кватирка, й можна було вгадати, як пахнуть водорості, черепашки, галька.

Вони їхали вдвох. Машину вів Чирков. Каїров сидів поряд. Мружачись од яскравого сонця, дивився на дорогу, обсаджену пофарбованими у колір землі стовпчиками, за якою, опускаючись удалину, світлів видолинок. Розкидані по видолинку будиночки й огорожі навкруг них здавалися Каїрову іграшковими.

Обігнали полуторку, заповнену ящиками. Вийшли на крутий підйом, що обплітав безлісну гору, ледь прикриту дрібним чагарником.

Чирков, в якого сьогодні не відчувалося холодності в погляді й настрій був по погоді, розмірковував:

— Якщо фляжка існувала насправді, значить, її хтось узяв. Виходить, що був третій. Хто? А якщо це друг Сизова…

— Треба уточнити, чи були того вечора гості в жіночому гуртожитку. Візьміть це на себе.

— Слухаюсь, — кивнув Чирков.

— А про фляжку… Я, наприклад, не бачу причин, заради яких Дешину належало вигадувати цю історію.

— Я також… Тим більше він говорив про фляжку там, іще в камері, коли ви прийшли до нього сантехніком.

— Він пізнав мене сьогодні вночі? — запитав Каїров.

— Не думаю.

— Так. Заплутана історія. До речі, вам не здається, капітане, що «справа шофера Дешина» звучить кримінально й не виражає суті? Настав час дати операції кодову назву.

— Згоден. Так зручніше. Невідомо, що ми ще тут розкопаємо.

— Будду.

— Як ви сказали? — не зрозумів Чирков.

Каїров опустив скло. Меткий вітер прошмигнув між сидіннями, потім повернувся ще і ще…

— Пропоную назвати операцію «Будда». Вам зрозуміло чому?

— Ні, — признався Чирков.

— Я згодом поясню…

— Справа не в мені. Така назва не сподобається начальству.

— Начальство знає мої смаки. Воно просило мене тільки не кодувати операції назвами квітів. Уявляєте, операція «Азалія». Гарно?

— Цілком.

— Коли-небудь бачили її?

— Ні.

— О! Це розкішні, що густо сидять, квіти з маленьким вузьким листям.

— У мене таке враження, що ви знаєте все на світі.

— Контррозвідник повинен володіти саме такими знаннями. На жаль, у світі є багато речей, про які я не маю поняття.

У госпіталі медсестру Оленку всі вважали схожою на хлопчиська. Й виною тому було не тільки волосся, підстрижене дуже коротко, але й задерикуваті очі, й хода, як у хлопчика-підлітка, й манера розмовляти, нестримно жестикулюючи. Якщо врахувати, що на обличчя вона була гарненька, та ще світлокоса, завжди носила чистенький халат і білосніжну хустину, вдачу мала чуйну, то неважко здогадатися — вона була загальною улюбленицею. І ніхто не знав і, може бути, навіть не підозрював, що Оленці зовсім не подобалося, коли в госпіталі її називають Льонькою і додають при цьому: «Свій хлопець». Вона все-таки була дівчиною. Звичайною дівчиною…

Місяців зо два тому, гнилого лютневого дня, коли широкі хмари йшли низько, мало не торкаючись даху госпіталю, і колючий дощ періщив, немов батіг, Оленка познайомилася з шофером Миколою. Він привіз якогось майора й сидів у кабіні машини. Оленка бігла через круглий асфальтований двір у двоповерховий особняк з товстими похмурими колонами біля входу, де жив увесь медичний персонал госпіталю. Микола відчинив дверцята, гукнув:

— Дівчино, загальмуй! — Вона зупинилась. А він сказав: — Пригости чайком, мила. Змерз, як дідько.

— Біжи за мною, — відповіла вона.

І він побіг.

Розчервоніла й весела, вона напоїла його чаєм з міцною заваркою і грудками цукру. Він пив із задоволенням. Дмухав на край металевого кухля. Й розповідав смішні анекдоти, багато з яких Оленка чула і раніше. Та вона однак сміялась. Їй було весело з ним. І вона відчувала, що подобається йому.

Микола приїжджав іще тричі, все з тим же майором. Але двічі Оленка, як на зло, чергувала. А останнього разу майор пробув у госпіталі лише кілька хвилин.

Прощаючись, Микола обіцяв незабаром заїхати. Але обіцянки не викопав.

… Оленчине ліжко стояло біля вікна. В кімнаті з високими, пофарбованими в салатовий колір панелями було свіжо й чисто. Широка шафа, поставлена до стіни торцем, загороджувала вхід, утворюючи перед дверима маленький тамбур, прикритий вузенькою, барвистою завіскою. Кімната на трьох. Посередині — стіл. На ньому темна бордова вазочка з молодими розпухлими гілочками граба.

Стягнувши покривало, Оленка сіла на ліжко. Високо піднявши руки, зняла блузку. Тут же почула, як двері без стуку відчинились. Оленка злякано запитала:

— Хто там?

Гойднулася портьєра. Неприваблива на обличчя дівчина в білому халаті зупинилася біля столу, подивилася скоса на вазочку, потім сказала:

— До начальства госпіталю тебе викликають, Оленко.

— Спати хочу.

— З ночі?

— У шостій палаті на світанку моряк помер. При повній свідомості помирав. Усе пальці мої розглядав. І стверджував, що вони музикальні, що мені треба грати на віолончелі. А я цього інструмента не знаю. Ти коли-небудь бачила віолончель?

— Неодноразово, — упевнено відповіла дівчина. — Вона на саксофон схожа. Тільки труба довша.

— А я чомусь думала, що на гітару. Він так гарно про пальці говорив.

— Ні. На саксофон. Одягайся.

— У мене немає сил підвестися з ліжка, — зізналася Оленка.

— Чи скажу, що тебе не знайшла?

— Все одно не відстануть.

У кабінеті начальника госпіталю Оленка побачила тільки двох офіцерів.

— Вибачте, мені потрібен начальник, — сказала вона.

Й хотіла вийти.

— Не поспішайте, чарівна дівчино, — сказав немолодий огрядний полковник. — Вас звати Оленка?

— Так.

— Ось і чудово. Ми вас ждемо. Проходьте, будь ласка, Оленко. Сідайте. Я полковник Каїров. А це капітан Чирков.

Капітан був набагато молодший від полковника і, як здалося Оленці, серйозніший. За весь час він навіть не ворухнувсь і тільки дивився на Оленку пильно, наче просвічував рентгеном. Розгубленість, що спочатку опанувала Оленку, змінилася Цікавістю. Дівчина неквапно пройшла в глиб кабінету. Й опустилася в низьке незграбне крісло, покрите зім'ятим полотняним чохлом.

Каїров запитав:

— Оленко, ви знайомі з шофером Миколою Дешиним?

— З шофером Миколою — так. Але я не знаю, як його прізвище.

— Гляньте, будь ласка, — сказав капітан Чирков і вийняв з папки, що лежала перед ним, велику фотографію Дешина.

— Що він накоїв? — глянувши на фотографію, стурбовано спитала Оленка.

— Це він? — повторив запитання Каїров.

— Так.

— Він ваш друг?

— Ми знайомі, — спокійно, з внутрішньою гідністю відповіла дівчина.

— Давно?

— З лютого місяця. Він приїздив сюди.

— Часто? — запитав Чирков і чомусь збентежився. Кінчики його вух почервоніли дуже помітно.

— Тричі.

— Сам? — доброзичливо поцікавився Каїров.

— Ні, — похитала головою дівчина, перевела погляд на Чиркова й відповіла так, наче запитував капітан: — Він приїжджав з майором.

— Ви знаєте прізвище майора? — Голос у Чиркова був напружений, наче він над силу видавлював слова.

— Не цікавилася, — винувато призналась Оленка.

— А в обличчя його пам'ятаєте?

— Бачила один раз.

— Він тут є? — Чирков поклав перед нею кілька фотографій.

Оленка швидко знайшла фотографію майора Сизова:

— Ось він.

— Ви не помиляєтесь?

— Ні. Я його запам'ятала. Він подивився на мене так. Я зрозуміла, що не сподобалась йому.

— У жінок є таке чуття, — зауважив Каїров.

— Є, — підтвердила Оленка.

— До кого він приїжджав? — запитав Каїров.

— Не знаю.

— Жаль. — Каїров засмучено похитав головою. — Дуже жаль. Ми на вас дуже розраховували, Оленко.

— Якщо потрібно, я спробую дізнатися.

— Ми були б вам за це вдячні, — сказав Чирков і несподівано усміхнувся Оленці. Гарно, ніжно.

І вона ствердно відповіла:

— Я дізнаюся.

— Тільки робити це треба делікатно, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив Каїров. — Між іншим… Зрозуміло?

— Так, — тихо й серйозно відповіла Оленка.

— Нехай це буде вашим комсомольським дорученням. Бойовим дорученням, — сказав Каїров, який полюбляв (що вдієш!) гучні фрази.

— Я приїду до вас завтра в цей час, — сказав Чирков, підводячись. — Строк достатній?

— Цілком. — Оленка теж підвелась.

— До побачення! — Чирков простягнув їй руку.

Автобіографія

«Я, Чирков Єгор Матвійович, народився 2 квітня 1917 року в сім'ї юриста. Батько мій, Чирков Матвій Романович, був членом Мінської міської колегії адвокатів. Мати — домогосподарка.

У 1924 році ми переїхали в місто Борисов, де батько працював у нотаріальній конторі, а я вчився в середній школі. В 1927 році я був прийнятий у піонери, в 1933 році — в члени ВЛКСМ. Громадські доручення виконував. Був редактором шкільної стіннівки.

У 1935 році я вступив до Московського юридичного інституту, який закінчив у 1940 році.

В армії з перших днів війни.

Був одружений. Але недовго, з січня по серпень 1938 року. З громадянкою Тетяною Обмоткіною ми не зійшлися поглядами на життя.

Родичі мої загинули в 1941 році під час бомбардування міста Борисова.

Під судом не був.

Родичів за кордоном не маю.

Капітан Є. Чирков.

20.12.1942 р.»

Природний убуток

— Що я йому скажу? — злякано запитала Тетяна.

— Не знаю, — ховаючи погляд, заявила Марфа Іллівна, й друге підборіддя її неприємно хитнулося.

— Він не повірить.

— Його справа. Тільки з'являтися біля тайника, тим більше товар туди класти, не раджу.

— Він сказав, що ви йому винні дві тисячі.

— За цеглу? Дуже багато хоче, — сказала, як відрізала, Марфа Іллівна, махнула при цьому рукою і почервоніла.

— Він приносив не цеглу.

— Мені невідомо, й тобі — теж.

— Ви ніколи нікому не вірите, — зітхнула Тетяна.

— Це мій недолік.

— З недоліками треба боротися.

— О, якби тільки з недоліками! До них руки не доходять.

— Марфо Іллівно, ви забалакаєте кого завгодно.

— Правильно, Тетяночко. Змалечку я заїкалася. Потім вирівнялась. І тепер балакаю, спину нема. Жан часом почне на інструменті репетирувати, а я до нього з розмовами. Він у мене слухняний, чемний. І то заблагає: «Мамо, ви кричите так, що я барабана не чую».

— Вам добре жартувати, — гірко зауважила Тетяна. — А що я скажу йому?

Марфа Іллівна ухилилася від відповіді:

— Дай води попити.

Вони пройшли на кухню.

— У мене квас є, — сказала Тетяна.

— Ні, краще води. Я квасом не напиваюся.

Крякнувши голосно й неприємно, Марфа Іллівна поставила спорожнілу склянку на підвіконня. І повернулася спиною до вікна, яке хрест-навхрест було заклеєне вузькими смужками марлі.

— Ти, Тетяно, не сумуй. Покладися на мене. Твій, він людина обережна, навіть мені не ризикує показатися. Він усе розуміє. Передай йому — наперед товар нехай до тебе приносить. Коли я сама носитиму, коли ти… Ні в кого підозри це викликати не може. Ти моя клієнтка довоєнна. Ясно?

— Ясно, але… Хто дві тисячі платитиме?

— Плюнь і забудь. У торгівлі завжди трапляється природний убуток. Про це кожен продавець знає.

Фляжка

О шостій годині вечора ще було видно, хоча сонце вже ховалося за косим мисом, і світло над містом лежало м'яке, і усе було без тіней, мов на дитячому малюнку. Каїров пішов до Золотухіна. Він повільно, наче прогулюючись, ступав по стертому, давно не ремонтованому тротуару, що тягнувся від будинку до будинку, більшість яких давно були без дахів та вікон. Біля продуктового ларка жінки ждали своєї черги. Продавщиця різала хліб довгим, наче шабля, ножем, і він мерехтів тьмяно й холодно.

Сквер, заселений старими, кремезними кленами, був порожній.

Крамниць уціліло мало. Та й уцілілі мали пригнічено непривітний вигляд. Але листя на деревах уже набирало силу. І дивитися на нього було приємно.

На виході зі скверу Каїров зупинився, щоб пропустити машину, яка мчала на великій швидкості, та, заскреготавши гальмами, вона, лише трохи проскочивши мимо Каїрова, завмерла біля тротуару. З'явилася кудлата голова. Почувся знайомий голос:

— Мірзо Івановичу!

— А я до тебе, Дмитре, — сказав Каїров Золотухіну.

— Ласкаво прошу в машину.

— Тут недалеко. Ходімо пішки. Подихаємо свіжим повітрям, — запропонував Каїров. — Це повертає сили і бадьорість.

— Як завжди, ви маєте сенс, Мірзо Івановичу. — Золотухін вийшов з машини. Сказав шоферові: — їдь. — Виглядав нін утомлено. Подав Каїрову руку: — Я підготував дані, які ви просили.

— Спасибі, Дмитре. Як Неллі?

— Що з нею станеться? — незадоволено відповів Золотухін.

— Слухай, дорогий, — Каїров промовив ці слова владно й суворо, — таким тоном ніколи не смій говорити про Неллі! Вона мені як дочка.

Золотухін збентежився:

— Мірзо Івановичу, ради бога, не гарячкуйте. Здається, я трохи втомився.

— Не чоловіча справа жалітися на втому.

— Я не жаліюсь. Я пояснюю. Не сердьтеся, Мірзо Івановичу. Я люблю Неллі.

— А розуміти її — розумієш? — Каїров схилив голову набік, зазираючи в очі Золотухіну.

— Це вже тонкощі. Тепер не до них. Нехай вона мене розуміє. В неї більше вільного часу.

Каїрову відповідь видалася дивною. Мало того, не сподобалася. Спочатку йому хотілося осадити Золотухіна чи прочитати йому мораль про подружнє життя, але той виглядав таким нещасним, таким замороченим, що Каїров не знайшов нічого іншого, як просто запитати:

— Підрахував?

— І не думав.

— Не вірю.

— Чесно, Мірзо Івановичу… В нас з Неллі все гаразд. Добре ми з нею живемо. Щоправда, докоряє мені, що простору в мені малувато, що суха я людина. Не сперечаюся. Кажу, постривай, після війни життя справжнє почнеться.

Нота гіркоти пролунала в голосі Золотухіна голосно й виразно, як півнячий крик на світанку. Каїрову не сподобалося це. Й він сказав нуднувато, по-старечому:

— Із життям лише коли розстаються, розуміють, що воно справжнє. А після війни, любий, свої труднощі будуть.

— Ясна річ, — без піднесення погодився Золотухін.

Вони поминули площу. Голубий присмерк лежав над нею, мов перекинута чаша. Піднялися вулицею, яку перегороджувала складена з цегли барикада. Вийшли до будинку міліції.

— Старшина Туманов на місці? — запитав Каїров.

— Зараз з'ясуємо, — відповів Золотухін.

Але з'ясовувати не довелося. Старшина Туманов сидів біля столу чергового, набирав номер телефону. Побачивши прибулих, він поклав трубку, встав і привітався.

— Мені треба задати вам тільки одне запитання, — сказав Каїров. — Ви не знаходили в машині Дешина фляжки з горілкою?

— Ні, товаришу полковник.

— Отже, не знаходили, — багатозначно уточнив Каїров.

Старшина стояв перед ним навитяжку, дивився на полковника чесно, з розумінням. І Каїров повірив, що така людина не приховала б фляжку, нехай навіть наповнену горілкою.

— Фляжки в кабіні не було. Я освітив кабіну. Думав побачити кров. Або інші сліди злочину.

— Нічого не побачили? — Каїров уже не дивився на старшину.

Пофарбовані білою фарбою шибки вікна за спиною чергового світилися слабо й мерехтливо.

— Підозрілого нічого.

— Спасибі. — Потім, повернувшись до Золотухіна, Каїров сказав: — Гаразд, на все добре.

— Вам не потрібна моя допомога, Мірзо Івановичу?

— Поки що ні.

Вийшовши з міліції, Каїров вирішив не спускатися вниз ні площі, а повернутися в готель верхньою дорогою. Вона виведе його до вузької вулички, на якій він колись жив. У них з дружиною був затишний дерев'яний будиночок, і персиковий сад. І виноград «ізабелла» над вікнами. З винограду восени Каїров чавив вино. Та виходило мало. Й вино випивали молодим, не пізніше Нового року. Воно дуже гарно пахло. Чудово! І було майже як виноградний сік, тільки трішки з градусами. Й колір у вина був темно-червоний. Воно приємно блищало в келиху, якщо світло потрапляло на тонкі стінки й котилося вниз жовтим іскристим клубком.

І море іскрилось. І влітку і взимку… Тому що і взимку було багато сонячних днів. Небо в січні голубіло ще частіше, ніж у серпні.

Білі панами, яскравий одяг курортників на бульварах рясніли, наче прикраси. Вони надавали місту святкового і дещо легковажного вигляду.

Сьогодні море й небо залишалися такими ж, але курортну панаму місто замінило на матроський бушлат.

Каїрову не довелося бути восени сорок другого року серед захисників міста. Проте він багато, дуже багато чув про мужність людей, які розтрощили ворога, перегородили йому шлях на Чорноморське узбережжя Кавказу.

І тепер, вдивляючись у сильні й спокійні обличчя мешканців міста, Каїров вірив, що ці люди зроблять усе. Й місто, їхнє рідне місто, стане ще краще, ніж довоєнне. Як і годі, воно буде сонячне, красиве, веселе, але воно буде і суворіше, і стриманіше, тому що подвиги чоловіків і жінок, що відстояли його, не забудуться ніколи.

Обеліски й пам'ятники встануть поряд з тополями й кипарисами, а легенди про мужність і безстрашність передаватимуться із уст в уста.

Складеться дуже багато легенд — про піхотинців, моряків, льотчиків, зенітників. І спочатку, очевидно, нічого люди ми дізнаються про чекістів. Тому що дії їхні відомі лише обмеженому колу осіб і за службовими законами до певного часу розголошенню не підлягають.

… Жінка з повними відрами йшла через вулицю. Вода вихлюпувалася на землю.

Побачивши воду, Каїров одразу згадав про фляжку.

Куди ж поділася фляжка, з якої Сизов поїв шофера Дешина? У речах Сизова її нема. Та й не повинно бути. Речі брали з готелю. А в готель Сизов не повернувся, тому що лишився лежати під колесами. Фляжку Дешин не забирав (Каїров вірив у це). Отже, був третій. Хто він? У чім полягала його роль?

Знову Перевальне

«Цілком таємно.

Полковнику М. І. Каїрову.

Відпр. 1 прим.

З квітня 1944 року співробітниками воєнної контррозвідки «Смерш» фронту спільно з територіальними органами державної безпеки і внутрішніх справ у районі станції Південна затриманий Примаков Євгеній Васильович (він же Авраменко, Одинець, Парцаліадіс, Домогацьких). Агентурна кличка — Довгий. Пройшов спеціальну підготовку в диверсійно-розвідувальній дивізії «Бранденбург-800». З квітня по грудень 1941 року був у розпорядженні розвідуправління «Валлі-VІ». З лютого 1942 року — співробітник зондеркоманди «Марс» розвідоргану «Цепелін», підпорядкованого головному управлінню імперської безпеки. Ішов на зв'язок з агентом на кличку Зуб, якого знав в обличчя. З десяти фотографій, показаних йому, з зображенням різних людей без вагань відібрав фотографію Сизова. Мав запасну явку в Перевальному.

Нижче для орієнтування наводяться уривки зі стенограми допиту:

Слідчий. Де ви повинні були зустрітись з Сизовим?

Примаков. Я не знаю ніякого Сизова. Я йшов на зустріч з агентом на кличку Зуб. У нього було багато прізвищ.

Слідчий. І прізвище Сизов було теж?

Примаков. У дивізії «Бранденбург-800» він носив прізвище Недєлін. Але я підозрював, що воно в нього не перше й не останнє.

Слідчий. Гаразд. Тоді дайте відповідь на запитання, де ви повинні були зустрітися з агентом на кличку Зуб?

Примаков. 15 березня з пів на третю до третьої біля входу в міську лазню мені належало ходити з дубовим віником у правій руці.

Слідчий. Пароль?

Примаков. Ми добре знали один одного. Й пароля не було.

Слідчий. У чім полягало ваше завдання?

Примаков. Зуб повинен був улаштувати мені зустріч з людиною на кличку Японець, у розпорядження якого я і поступав.

Слідчий. Я не дуже вірю, що вам не дали пароля. А якщо Сизов не з'явився б на місце зустрічі? Ваші начальники мали врахувати й такий варіант.

Примаков. Так і сталося. Сизов не прийшов до лазні. У мене був запасний варіант. Дуже складний. Тому що тут волику роль відігравали число місяця і година доби. 18 березня я повинен був до сьомої вечора приїхати в госпіталь у Перевальному. Сказати черговій сестрі, що я родич пораненого офіцера Колесова з Чимкента. Оскільки офіцер Колосов помер кілька днів тому, я попросив би дозволу залишитися до ранку, щоб провідати його могилу. Вранці на кладовище до мене повинна була підійти людина й спитати: «Це ви з Чимкента? В Чимкенті є вулиця Леніна?» Відповідь: «Вулиця Леніна є в кожному місті».

Слідчий. Як же склалися справи в дійсності?

Примаков. Я вже казав, що Зуб у лазню не прийшов. На другий день я дістався до Перевального. Дві доби ховався в горах. І лише о сьомій годині з'явився в госпіталі. Все зробив за інструкцією. Мене залишили переночувати. Поклали самого в маленькій кімнаті. Там були тільки стіл і ліжко, на якому я лежав. Навіть не було стільця. Я склав одяг на столі. Кімната не зачинялася на жодні замки. Двері прикривалися нещільно. Я почувався, як у пастці. Весь час тримав руку з пістолетом під подушкою. Сон не брав мене, хоч я не спав уже майже три ночі. Минуло понад годину, як раптом двері відчинилися. В кімнату хтось зайшов. За звуком кроків мені здалося — жінка. Я запитав: «Хто це?» У відповідь справді жіночий голос: «Це ви з Чимкента?» — «Так», — не вірячи своїм вухам, сказав я. «У Чимкенті є вулиця Леніна?» — «Вулиця Леніна є в кожному місті».

Слідчий. Ви можете описати зовнішність незнайомки?

Примаков. Ні. Вікно було зашторене. А вимикач біля дверей, при вході. Жінка не ввімкнула світла. Очевидно, вона добре знала кімнату, тому що сміливо ступила три кроки. Й зупинилася наді мною. Я спробував підвестися. Вона сказала: «Лежіть! І не думайте стріляти через подушку. Знаю, що порушила інструкцію. Але в мене немає можливості ждати ранку. Зуба вистежив НКВС. Він убитий, як я розумію, при затримці. Ось вам документи. Вранці не гаючись повертайтеся в місто. Спробуйте влаштуватися на нафтоперегінний завод. Ця явка закривається. В місті вас знайдуть».

Слідчий. Ви не змогли б по голосу визначити вік жінки?

Примаков. Голос чистий, молодий.

Слідчий. Це могла бути чергова сестра, якій ви назвалися родичем офіцера Колосова?

Примаков. Не думаю. Черговою сестрою була літня жінка, з хрипким, басовитим голосом.

Кінець стенограми.

У зв'язку з вищевикладеним наказую Вам при здійсненні операції «Будда» особливу увагу приділити госпіталю в Перевальному. Прискорте з'ясування особистості співробітника госпіталю, до якого їздив Сизов (Зуб). Укорінення на заводі нашої людини за документами Примакова вважаю недоцільним. Пароль не призначений, і, очевидно, невідома жінка пам'ятав Примакова в обличчя.

Про хід операції доповідати кожні 12 годин. У випадку виявлення нових значних даних доповідати негайно.

На завершення всієї роботи даю 72 години.

Начальник Управління воєнної контррозвідки «Смерш» фронту…»

Побачення з Оленкою

Чирков зупинив машину метрів за двісті від воріт госпіталю. Дорога там розмашисто завертала праворуч. І гори відділялися од неї видовженою рівною галявиною. Трава на галявині була свіжа, незатоптана. Й гарно стелилася під сонцем, виблискуючи ніжним зеленим кольором. З почуттям жалю Чирков заїхав на галявину. А вийшовши з машини, зажурено подивився під ноги. Дві темні смуги, немов стежини, простяглися від дороги до коліс машини. Й сік виступив, наче сльози. Й скати були вологі й зелені.

Високі ворота з кованого заліза, пишаючись химерним орнаментом, сторожею вставали на дорозі. Перед ними ходив ще один сторож — матрос у безкозирці, з гвинтівкою за спиною. Примкнутий широкий багнет нанизував на себе сонце. Здалеку, звідти, де йшов Чирков, здавалося, що моряк мече блискавки.

Таким грізним вартовий виглядав лише на відстані. Коли Чирков підійшов ближче, він побачив ще зовсім молодого хлопчину, білявого, кирпатого, з веснянками на щоках. Вартовий не запитав у Чиркова перепустки, навіть не поцікавився, куди й до кого він іде. Якось байдуже подивився на капітана й відвернувся.

Великі будинки госпіталю, колись білі, а тепер у великих сіро-зелених плямах, височіли праворуч. Перед госпіталем був широкий асфальтовий майданчик. У центрі — фонтан. Од нього промінням розходились алеї, обсаджені кипарисами, але серед них зустрічались і клени, і магнолії, і каштани. Десь там, за алеями, були корпуси нижчі. Чирков добре знав це місце. До війни тут був санаторій. І хоча йому не довелося відпочивати в санаторії, він кілька разів приїздив сюди у справах. Тоді тут панували веселощі. Вечорами грав духовий оркестр. І звуки фокстротів чутно було навіть на березі.

Старожили розповідали, що в далекі роки, до революції, тут була садиба, а точніше, літня резиденція когось із членів царського уряду. І головний будинок (останні три корпуси збудовано пізніше, в тридцяті роки) колись мав вигляд святковий і нарядний. Біломармурові колони охороняли його. А стіни були увінчані скульптурними фризами й фронтонами, помальованими в темно-лілові і яскраво-сині кольори. На тлі цих фарб визначалися скульптури чистого, світлого мармуру. При садибі була невелика церковка, збудована з блоків вапняку. На численних плитах пентелійського мармуру проглядалися рельєфні зображення мужніх старців, дивовижних птахів і звірів. Перед входом, біля напівкруглої арки, грудаста жінка у спадаючих шатах тримала за роги бика, що впирався. Очевидно, невідомий художник пробував розробити томи фризів Ерехтейона. Й особа з короткими, але міцними ногами була богиня Ніка, що вела до вівтаря жертовного бика.

Церква збереглась. Але використовувалася не за призначенням. До війни там був павільйон, в якому можна було випити склянку холодного «Абрау-Дюрсо».

Оленку Чирков знайшов у головному корпусі. Вона йшла через вестибюль, несучи під пахвою лікарняні картки. Побачивши Чиркова, дівчина почервоніла і, як йому здалося, розгубилася.

Він сказав їй:

— Здрастуйте, Оленко. Ось я й приїхав.

— Здрастуйте, — сказала Оденка. — Я зараз. Я тільки віднесу картку.

Він сказав:

— Гаразд.

Вона відповіла:

— Посидьте тут на дивані. Я повернуся дуже швидко.

Він сів на диван. Вестибюль був великий, чистий, світлий. Двоє поранених, що одужували, пересікли вестибюль і піднялися східцями.

Східці були зроблені з пожовклого мармуру. Але доріжки на них не було. Тільки латунні прути, які лежали впоперек східців, нагадували про те, що колись тут лежала важка килимова доріжка.

Оленка повернулася і справді швидко. Вона не сіла на диван, зупинилась і запитала:

— Будемо розмовляти тут чи вийдемо?

— Краще вийдемо, — сказав Чирков. — Дуже гарна погода.

— Так, погода гарна, — сказала Оленка і повернула голову до вікна.

— У вас є вільний час? — запитав Чирков.

— Небагато. — Вона ласкаво подивилася на нього. Він підвівся. Пішов поряд. Вона тихо й швидко сказала: — Візьміть мене під руку.

Мимо йшов чоловік у білому халаті — напевно, лікар. Він здивовано подивився на Оленку.

— Ваш поклонник?

— Ні. Хірург. Великий хірург.

Свіжість зустріла їх у дворі. Вони обійшли фонтан, в якому давно не було води. На дні лежала суха земля та зморщене минулорічне листя. Горобці сиділи на цементному потрісканому дельфіні, з пащі якого колись струменіла вода.

— Мені подобається ця алея, — сказала Оленка й потягла Чиркова в алею, що вела до моря.

— Чим ви мене порадуєте? — запитав Чирков.

— Я про все дізналася, — відповіла Оленка.

— Усе-все?

— Те, про що ви мене просили.

— Кажіть.

— Майор, яким ви цікавилися, приїжджав до нашої сестри-хазяйки. Звати її Серафима Андріївна.

— Прізвище? — нетерпляче запитав Чирков.

— Погожева…

— Як мені її побачити?

— Це неможливо.

— Чому? — Це було більше схожим на переляк, ніж на здивування. Чирков зупинився. Випустив руку Оленки.

І вона подумала, який же він нервовий. І їй стало жаль його. Й вона відповіла тихо-тихо:

— Її немає більше в госпіталі.

— Давно?

— З вісімнадцятого березня.

— Що з нею сталося?

— У неї загинула сестра. Десь при бомбардуванні. Вона взяла відпустку. Й більше не повернулася.

— Керівництво госпіталю не поцікавилося чому? — запитав Чирков.

Оленка винувато посміхнулася:

— Такий тепер час. З кожною людиною все може статися.

— Так, — сказав Чирков. — Час такий, що все може статися. Спасибі вам, Оленко. Ви молодець.

— Це не так важко було зробити. Я… робила з великим бажанням. Мені дуже хотілося допомогти вам.

— Спасибі ще раз. Ви сьогодні чергуєте. До котрої години?

— До шостої вечора.

— Добре. А наступного тижня ви коли чергуєте?

— Уночі.

— Вдень будете вільні?

— Так. Але чергувати вночі погано, тому що все одно вдень хочеться спати. І якось виходить, що не бачиш ні дня, ні ночі. Повернешся вранці, впадеш у ліжко. Прокинешся тільки до обіду. Поки туди-сюди… Причепуришся. І треба знову заступати. Краще чергувати вдень.

— Добре, — сказав Чирков. — Я на це зважу. А тепер ми попрощаємось. Я піду до начальника госпіталю. Повинна ж зберегтися особова справа Серафими Андріївни Погожевої.

У відділі кадрів Чиркову принесли потерту худу папку, в якій лежали трудові книжки, довідки, заяви, очевидно, частини вільнонайманих співробітників госпіталю.

— Зараз знайдемо, — сказав сивий лисуватий чоловік з хворобливим обличчям сірого кольору. Він був у цивільному костюмі. Й кульгав на ліву ногу. — Так, що ж ми маємо? — Чоловік перебирав документи: — Погожева… Погожева… Є. Ось, будь ласка. — Він простягнув Чиркову донорську довідку про здачу крові Погожевою Серафимою Андріївною в місті Батумі: — І все.

— Не густо, — скептично зауважив Чирков.

— Її до нас прислали з Батумі. Документи, треба думати, там.

— Як же ви… Взяли людину без документів, без перевірки? — Голос у Чиркова суворий, наче чорний колір.

Однак кадровика не збентежиш. Старий він, щоб бентежитися.

— Людей, шановний товаришу, не вистачає. Всі палати переповнені. Поранені в коридорах лежать. Піднімися, глянь. Залізничний вокзал, а не госпіталь.

— Усе це не знімає питання про пильність.

— Правильно… Проте ми під начальством ходимо, — наполягає на своєму кадровик, наче човен на приколі. — Начальство наше в Батумі. Вони направили — вони мають відповідати.

— Направлення де?

— Знайдемо направлення… в іншій справі. Отже, по командированій лінії глянемо.

Дзвонить ключами кадровик, мовби корова дзвіночком. Шухлядами брязкає. А на чолі піт виступив. Од потуги чи від хвилювання.

Од потуги, мабуть. Важко, очевидно, йому нахилятися. Роки чинять опір.

— Ось, будь ласка… — переможно підходить до Чиркова, несучи перед собою папку, наче хлібину. — Все при справі…

Читає капітан. Правильно.

«Начальнику госпіталю в Перевальному…

У відповідь на Ваш лист № 2/347 повідомляємо, що направити у Ваше розпорядження лікаря-рентгенолога — 1, лікаря-терапевта — 3, лікаря-окуліста — 1 й молодшого медичного персоналу — 25 не маємо можливості. Відряджаємо у Ваше розпорядження старшу медичну сестру Погожеву С. А.

Водночас пропонуємо відрядити в наше розпорядження лікаря-невропатолога — 1, яких у вас — 2. Начальник управління медичної служби…»

— Документ законний, — сказав кадровик. — Ішов спеціальною поштою.

Чирков нервово стукав пальцями по столу.

— Паспорт ви у неї дивились? У вас же воєнна установа!

— Паспорт неодмінно дивилися. З паспортом усе гаразд.

— Ви це добре пам'ятаєте?

— Звичайно, ні.

Чирков розуміє: говорити кадровику про пильність — даремно витрачати час.

— Фотографію б мені… Цієї самої Погожевої.

— Чого нема, того нема, — розводить руками кадровик.

І ось Чирков знову в коридорі. Тільки невеселий, похмурий. Оленка з'являється з-за колони. Запитує:

— Вдало? Все гаразд?

— Порядочки у вас. Хаос у документації, — журиться Чирков.

Оленка не поділяє його смутку.

— Людям життя тут повертають, — каже вона. — Про здоров'я людини піклуються. Не до папірців. Розумієте?

— Не розумію, — зморщується Чирков, обличчя в нього ображене-ображене. — Удару від ворога треба ждати не тільки на фронті. Ворог — він підступний…

Фрази якісь стандартні виходять. Злий Чирков дуже. Злий на людей безвідповідальних.

— Фотографію б мені Погожевої, — вслух розмірковує він. — Глянути на обличчя, яка вона.

— Є фотографія! — радісно каже Оленка. — Звичайно, любительська. Та роздивитися обличчя можна.

Чиркову хочеться поцілувати Оленку. Мила, гарна вона. Фотографія — це ж зовсім інша справа. Це вже удача.

— Я зараз, — каже Оленка. Потім якусь мить вагається. — Ходімо разом.

Він тримає її за руку. Вони не йдуть, а біжать по алеї.

Пахне морем, водоростями й чистою галькою. Хвилі накочуються десь тут, поряд. Їх іще не видно за корпусом і деревами. Але вони шумлять. На серці в Чиркова від цього шуму радісно й солодко. А може, хвилі тут ні при чому? Може, причиною тому медсестра, схожа на хлопчика?

Кімната Оленки порожня. Дівчина пропонує:

— Сідайте.

— Ні-ні!

Вона відкриває тумбочку — там альбом, товстий од фотографій.

— Зараз я знайду.

Оленка спритно, як карти, перебирає фотокартки.

— Ось! Крайня ліворуч. Нас підполковник фотографував з газети. Думали, не надішле. А він два дні тому прислав…

Крайньою ліворуч була висока худорлява жінка з великими мускулястими ногами, видовженим обличчям і густими бровами, що зрослися біля перенісся.

— Спасибі, Оленко, спасибі…

Вони поряд. Вони близько. І сам того не чекаючи, Чирков цілує дівчину у вуста.

Каїров у гостях у Тетяни

— Може, в небесах і є рай, але в ньому все одно не затишніше, ніж у вашій квартирі.

Тетяна здивовано дивиться на гостя, поважного, сивого полковника, й завчено усміхається. Але Каїрову давно відома ця мила жіноча хитрість. Тим часом усмішка у Тетяни виходить ніжна, безпосередня. І, дивлячись у її чисті сірі очі, Каїров розуміє чоловіків, що закохувались у цю жінку.

— Якщо ви хочете найняти кімнату, — м'яко, наче вибачаючись, промовляє Тетяна, — то… Я не можу здати. У мене вже є постоялець.

— Майор інтендантської служби Роксан.

— Ви знаєте? — дивується Тетяна. Й тут же запитує кокетливо: — Це він вас прислав?

— Я сам по собі, — зізнається Каїров.

— Співчуваю. Але нічого іншого сказати вам не можу.

— Не засмучуйтесь. Я зупинився в готелі Будинку офіцерів. До речі, в тому самому номері, де жив майор Валерій Сизов. Він, здається, був вашим квартирантом?

— Це не має значення, — сухо відповіла Тетяна. Її, очевидно, почав дратувати освідомлений і балакучий полковник. — Насамперед Сизов був моїм другом.

— Вибачте, — сказав Каїров. — Але оскільки я тут, дозвольте задати вам кілька запитань. Вони стосуються саме вашого друга.

— Хто ви такий? — тихо й трохи злякано запитала Тетяна.

— Полковник із контррозвідки.

Чирков скептично поставився до ідеї Каїрова відвідати Тетяну в її квартирі.

— Краще викликати. Допитати. А в будинку влаштувати обшук.

— Ти не маєш анітрохи фантазії, синку. Ти нудний реаліст. Може, я дещо старомодний, але мені здається, для натхнення треба обдивитися будинок, де живе Дорофєєва. Я хочу пройтися тією дорогою, якою багато разів ходив Сизов. Подивитися подвір'я, піднятися східцями, постояти біля дверей. У будинку є підвал. І, напевне, є горище. Я хочу подивитися квартиру. Вона може бути чистою або брудною. Я хочу подивитися меблі. Речі — також чудові свідки. Я вважаю за краще застати хазяйку зненацька. Все це для мене дуже важливо. Я повинен визначити своє ставлення до Дорофєєвої: чи вона була тільки коханкою Сизова, чи ще і співучасницею?

— Вам видніше, товаришу полковник, — сказав Чирков. — Хочу лише попередити. Я, хвала богові, знаю свою колишню дружину. Неофіційна бесіда з нею може дати нульовий результат. По-перше, Тетяна брехуха. По-друге, якщо ви зразу не поставите крапки над «і», не скажете, хто ви й навіщо прийшли, вона вирішить, ви просто набиваєтесь до неї в ліжко. Й у відповідь на ваші хитромудрі запитання буде безвідповідально патякати.

— Дякуємо, капітане, за попередження.

— Не мені вас учити, та професійно грамотніше було б викликати Дорофєєву на допит.

— Милий Єгоре Матвійовичу, запам'ятай: контррозвідка — це не просто професія. Контррозвідка — мистецтво. А в мистецтві кожен іде своїм шляхом…

Низька арка, що похмуро дивилася на вулицю, вела у подвір'я. У глибині двору ліворуч стояв двоповерховий котедж, в якому жила Тетяна Дорофєєва. Її квартира містилася на другому поверсі. Подвір'я було маленьке. Бомбосховище, яке жовтим горбом височіло неподалік од старої груші, ділило його на дві частини. Двері в бомбосховище були відчинені. Темрява чорним оком дивилася на забризканий сонцем двір і дихала вологістю. Двоє дівчаток гралися в класи. Сміялися вони легко, безтурботно. Пальтечка на них розкривалися, короткі й латані.

Із репродуктора, що висів на сірому, затиснутому рейками стовпі, долинав голос московського диктора. Він читав ранкове повідомлення Радянського Інформбюро. Новини були гарні. 4-й Український фронт рвався до Севастополя.

На сходову площадку, дерев'яну, з поручнями, що давно втратили свій первісний коричневий колір, виходило троє дверей. Коротка й, наче трап, крута драбина вела на горище. Люк над нею був зачинений. Ступивши вгору на кілька східців, Каїров переконався: кришка забита заіржавілими цвяхами. Й немає жодних слідів, що люк недавно відкривали.

Іще внизу Каїров звернув увагу: вікна першого поверху висять низько над землею, навряд чи в будинку є підвал.

… Почувши, що він із контррозвідки, Дорофєєва не злякалася, не збентежилася. Навпаки, з інтересом, точніше, з цікавістю подивилася на Каїрова. Без усмішки, але цілком гостинно сказала:

— Почувайтеся, мов удома, полковнику. Давайте я до поможу вам зняти шинель.

— Я сам. Прошу, не сприймайте мене за дідуся.

— Навіщо ж? — усміхнулася Тетяна. — На мій погляд, людині стільки років, на скільки вона виглядає.

— Я дивлюся, ви прогресивно мислите.

— Не терплю умовностей.

Каїров пильно подивився їй у вічі. Вона витримала погляд.

— Я думаю, розмова у нас з вами вийде.

— Ви хитрий, — відповіла вона.

— Несподіваний висновок.

— Цигани всі хитрі.

— Я не циган.

— Вірменин?

— Я з Азербайджану.

Вона сіла на диван. Перекинула ногу за ногу. Сукня з сіро-голубої матерії зібралась у складки і тепер лише трохи прикривала коліна. Відкинувшись, вона, раптом заламавши руки, стала поправляти зачіску.

Голова Каїрова вже давно з чорної перетворилась на кольори махорочного попелу, й він звичайно ж розумів: поза, в якій тепер перебувала Тетяна, давно вивчена й відпрацьована. Та разом з цим саме життєвий досвід не дозволяв зробити іншого висновку — ця жінка збудована бездоганно.

— Ви про мене погано думаєте? — раптово запитала Тетяна.

— Я думаю про вас добре.

— Ні. Ви про мене погано думаєте. Я гарна, й усі чоловіки думають про мене одне й те ж. — Гіркота була в її голосі і в погляді також.

— На жаль, я прийшов сюди не як чоловік. — Він зрозумів, що втрачає ініціативу в розмові.

— Я вам не вірю.

— У мене єдиний спосіб переконати вас у протилежному: задати кілька запитань.

Вона недовірливо похитала головою і сказала втомлено:

— Усі починають з цього.

— У ваших поклонників бідна фантазія, — пожартував Каїров. І вийняв портсигар: — Дозвольте?

— Будь ласка. — Вона поставила перед ним попільничку. Знов опустилася на диван. Пожалілася: — Я нещаслива.

— Тепер не час говорити про щастя, — повчально зауважив він. Прикурив од запальнички.

— Що ви, чоловіки, розумієте в часі? Ось ви мені в дідусі годитесь, а на вас дивитися приємно. І будь-куди з вами піти можна.

— Дякую.

Тетяна сумно всміхнулася:

— Якщо я доживу до ваших років, на мене ніхто й не гляне. Для жінок інший відлік часу, полковнику.

— Може, ви й маєте рацію… Та я все-таки перейду до справи. Коли ви познайомилися з майором Сизовим?

— Яке це має значення? — раптом напружилася вона. Й погляд її зробився холодний. І обличчя зблідло, може, від переляку.

— Не задавайте зустрічних запитань! — здається, розсердився Каїров.

— У грудні. Число не пам'ятаю. Але можна уточнити. Він прийшов у бібліотеку. Я виписала йому читацьку картку. Там зазначено дату.

— Очевидно, ви знали його близько. Чи не було в поведінці Сизова чогось підозрілого?

— Усі чоловіки однакові. У вічі: ля-ля, гарна, мила. А з хати вийшов — жодної спідниці не пропустить.

— У нього була жінка?

— Отже, була, якщо листи писала.

— Ви їх бачили?

— Один. Але й цього досить.

— Поспішний висновок. Насамперед необхідно прочитати лист.

— Він учив мене іншого. Вдарив по обличчю, сказав, щоб я не сміла читати чужі листи.

— Лист зберігся?

— Ні.

— Може, згадаєте зміст?

— Нічого цікавого там для вас не було.

— Охоче вірю. Але заради цікавості хотів би почути.

— На початку листа вона розпускала слину: дорогий, любий. Зустрітися б хотіла, та обставини не дозволяють. Очевидно, заміжня, шльондра… Просила на брата вплинути, який після контузії зовсім опустився. І тепер віниками торгує біля лазні.

— Дубовими?

— А ви звідки знаєте?

— Проходив повз лазню… Там завжди віниками дубовими торгують.

— Не знала. В лазню не ходжу. В мене ванна… Щоправда, гарячої води нема. Та я миюся холодною. Звикла. А шкіра від цього стає еластичнішою і здоровішою. Дивіться. — Вона заголила руку вище ліктя. Шкіра у неї була смаглява, що гарно зберегла сліди минулорічної щедрої засмаги.

— Що ще було в листі?

— Нічого. — Їй була неприємна ця розмова. Така неприємна, що блідість, наче талий сніг, зникла з обличчя. І тепер — чи від злості, чи від звичайного роздратування — воно вкрилося великими рожевими плямами.

— Ким підписаний лист? — запитав Каїров.

— Підпис нерозбірливий.

— Зворотна адреса?

— Без адреси. — Вона відповідала, нервово покусуючи губи.

— Не звернули уваги, з якого міста відправлено листа?

— Місцевий… Тому я й вигнала його. Останній тиждень він жив у готелі.

— Речей своїх Сизов не залишив у вас?

— Усе забрав. Забув лише фляжку.

— Покажіть її.

Тетяна неохоче підвелася з дивана. «Дивна вона жінка, — подумав про неї Каїров. — А може, й ні. Може, все закономірно. Народилася красивою. Свого роду витвір мистецтва. Легковажна. Це теж од народження. Яким би виглядало життя на землі, якби всі жінки були отакі вродливі? Й такі легковажні. Напевно, виробилися б інші звичаї, нрави. Поняття моралі було б також зовсім інше. Чому вона так розмовляє зі мною? То сердиться, то кокетує. Напевне, Тетяна по-іншому й не може розмовляти з чоловіком. Вона звикла подобатися. Звикла, як п'яниця до алкоголю».

Тетяна принесла фляжку. Звичайну, з алюмінію. В зеленому матер'яному чохлі. Струснула. Булькнула рідина.

— Що тут? — запитав Каїров.

— Вино. Чарочку?

— У першій половині дня не вживаю.

— Гарна звичка.

— Сизов пив?

— Багато. Та ніколи не п'янів. Тільки очі червоніли.

— Я заберу з собою фляжку. Злийте вино у графин.

— Графин не порожній. А це вино випийте в другій половині дня за наше знайомство.

— Дякую. — Каїров підвівся. — Скажіть, Сизов розмовляв з вами про події на фронті?

— Рідко. Мені здається, вони не дуже його цікавили. Він любив повторювати, що тепер фронт усюди.

— Це точно. Спасибі… Всього найкращого. Вибачте вже…

— Будь ласка, будь ласка, — чемно відповіла Тетяна.

Біженка з Новоросійська

Рибоколгосп «Чорноморський» притулився до моря за високою, що ступала в хвилі, скелею, на якій моряки поставили потужну берегову батарею. Там же й очкасті прожектори. Вночі, наче кулі, темряву пронизують. А вдень сплять під густими плямистими сітками. Скеля струнка, мов дівчинка, красива, примітна. Німці на неї в сорок другому зуба гострили. Тільки вистояли моряки. Скільки чорнопузих, хрестатих літаків дельфінами в морі перекидалося!

Постраждав рибоколгосп. Звичайно, менше ніж місто. Але… семирічну школу прямим влучанням на тріски рознесло. На рибозаводі від коптильного цеху лише купи цегли лишилися. З півдюжини житлових будинків трусонуло. Щоправда, прямих влучень у будинки не було, та з вікнами, дверима попрощатися довелось.

Колгосп славився рибою. До війни мав торговельні угоди з багатьма санаторіями та будинками відпочинку. Тримав свій ларьок на міському базарі. Робив консерви в цехах власного маленького заводу.

Як почалася війна, вилов упав. Більшість чоловіків пішли в армію. Жінки тепер старшували на шаландах. Честь їм і хвала. Нічим сильному полу не поступалися. Та ось лихо: нині в море далеко виходити ризиковано. Німецькі підводні човни ще, мов акули, нишпорять. Мін — що медуз перед штормом. Промишляють колгоспники біля берега. А який вилов на мілині — річ відома. Й усе ж шаланди ніколи не поверталися порожні. День на день не випадав — кефаль, ставрида, хамса, битий дельфін. Дельфіняче м'ясо було цілком їстівне. Та коли його смажили, сморід стояв над усім селищем, що заповзало в гори ящіркою. Кмітливіші господині додавали в печеню стручковий перець, кріп, часник, цибулю…

Ваня Манько шморгнув носом. Ні, їсти йому не хотілося. Він досхочу наївся дельфінячого м'яса. Йому б звичайного, яловичини. Та це буде згодом, коли батько повернеться з фронту. А тепер… Тепер Ваня втікав з уроків. І крутою стежиною, що огинала кущі, спускався до моря. Море сьогодні було тихе й ласкаве. Хвилі не шуміли, а розмовляли одна з одною пошепки, як хлопчиська на уроках.

Учився Ваня в четвертому класі. Коли школу розбомбило, їх перевели в клуб. Концертний зал великий. У кожному з чотирьох його кутків навчався клас. І гомін стояв щільний і нерозбірливий, наче на колгоспному базарі. В ранкову зміну ходили перший, другий, третій та четвертий класи. Після обіду — з п'ятого по сьомий.

Нудно в школі було Іванові. Він любив море. Любив рибоколгоспний причал. Запах вітру морського, солоного. Він давно вирішив стати рибалкою. І жалкував, що через маленький зріст дорослі не беруть його в море.

А навчання? Яка з нього користь! Рибі особисто начхати, хто її неводом витягує — письменний чи не дуже.

Берег довгий. І півкруглий, як край блюдця. Галька на ньому світла. Лише біля самої води — темна й блискуча. Тому що волога. Не встигає висихати. Хвилі лижуть її і лижуть, мов кіт сметану. Добре на березі. Та від сторонніх очей не сховаєшся. Побачить хтось із колгоспників Івана — не пожаліє. За вухо візьме. І… заведе в школу.

Найкраще сховатися б удома. Так раніше Іван і робив, коли мати на шаланді виходила в море. Але тепер лафа скінчилася. Третій тиждень у них квартирантка живе, біженка з Новоросійська. Сувора така тітонька — вчителька. Взяли її алгебру та геометрію викладати. У старших класах. Ось вона й байдикує в першій половині дня вдома.

Зітхає Іван. Важко, як старий. Думає: а якщо обережно-обережно на горище перебратися? Квартирантка й не помітить. Валяється, напевно, на ліжку. Книгу читає.

Правильна думка! На горищі сіно. Поспати можна. Задвірками виходить Іван до своєї хати. Біля криниці в паркані дірка. А навкруги кропива молода — багатство за нинішніх часів. Суп з неї варять.

Підібрався до сарая Іван. Подивився крізь щілину. Завішене вікно в кімнаті квартирантки. Тепер — шасть у сіни. А там і драбина на горище. В сінях на лаві відро з водою стоїть. І кухоль поруч. Попити б водички, та зашуміти кухлем можна. Іван переводить подих і п'є прямо з відра.

Драбина вдома добра, не рипить. Люк гавкнути може. Навіс там один перекошений. Нагодувати б його риб'ячим жиром! Іван, підштовхуючи однією рукою люк угору, другою піднімає край, де заїдає навіс. Ура! Минулося!

Старанно зачинивши люк, Іван ступає в сіно до слухового вікна. Шаль, що з нього моря не видно. Зате скелю видно. І батарею на ній. І морячків також… Щасливі хлопці — моряки, ніхто в школу не ходить. І безглузді завдання «З пункту А вийшов поїзд із швидкістю 60 км за годину…» — розв'язувати не примушують.

«Виросту — піду в моряки, — думає Іван. — Рибалкою, звичайно, добре. Та не сидіти ж вік у колгоспі! Краще по морях, океанах побродити. Куплю собі мавпу й навчу різних фокусів. Ось потіха буде…»

Тер-рр… Скрипить люк. Кого лиха година принесла?

Квартирантка. Вистежила, зануда!

Проте про всяк випадок Іван ховається за важкою, обвішаною павутинням балкою. Квартирантка дряпається по сіну, піднявши пелену сукні. Її довгі ноги в чорних панчохах провалюються в сіно. Вона ступає навколішки. Доповзає до слухового вікна. В руках у неї з'являється бінокль. Вона підносить його до очей і щось довго роздивляється.

«Батарею!» — здогадується Іван. Він сидить ні живий пі мертвий.

Потім квартирантка повертається назад. Вибирається з люка.

Іван хоче простежити, що ж вона робитиме далі, спинається навшпиньки. Дрин, що випадково опинився під ногами хлопчика, зрадливо тріщить. Квартирантка здригнулась і обертається…

Що ми маємо?

Чирков детально, з властивою йому сумлінністю розповів Каїрову про поїздку в Перевальне. Крізь потужну лупу Каїров, крекчучи й незадоволено наморщуючись, розглядав фотографію, яку дала капітанові Оленка. Він підійшов до вікна. Потім знову сів на ліжко. Нарешті поклав і лупу, й фотографію на ковдру. Сказав:

— Траплялося мені бачити фотографії і дещо вищої якості…

— Якість і справді не дуже, — погодився Чирков.

— Очі трохи змазані. Кліпала… Гаразд. Збільшити й розмножити. Сьогодні ж.

— Завтра на ранок, товаришу полковник. У нас сушилки немає.

Каїров нічого не відповів. Однак обличчя в нього стало кисле й зовсім старе. Йому треба було б поголитися, бо щетина на підборідді густо темніла.

— Ви обідали? — запитав Чирков.

— Ні, — відповів Каїров і погладив долонею підборіддя.

— Тож ходімо в їдальню.

— Іще не час, капітане. На ситий шлунок важко думається. Кров з голови йде.

— При моїй худорбі це непомітно, — не стримав усмішку Чирков.

— Тобі легше прожити. Гаразд, — Каїров підвівся з ліжка, — досить жартів. Перш ніж вирушити в їдальню, підіб'ємо підсумок наших двох візитів. Що ми маємо на сьогоднішній день?

— Ми маємо фотографію сестри-хазяйки Погожевої, з якою Сизов підтримував контакт. Ми знаємо, що якась жінка, вважаю Погожева, писала Сизову й призначила зустріч біля лазні з агентом Примаковим. Ми знаємо, що Погожева…

— Очевидно, Погожева, — поправив Каїров.

— Так… Очевидно, Погожева рекомендувала Примакову влаштуватися на нафтоперегінний завод. Вона не дала йому пароля, сказавши, що його знайдуть. Вважаю, вона не могла розраховувати лише на себе. Отже, в місті є чи в місто прибудуть агенти, які знають Примакова й яких Примаков знає в обличчя.

Чирков говорив не вільно, а так, немов диктував протокол. Давалася взнаки звичка.

— Так чи інакше, а нафтоперегінний завод випускати з поля зору не можна, — сказав Каїров. — Можливо, сама Погожева стане шукати зв'язок із Примаковим. Вона ж не може знати, що він заарештований. Тому сьогодні ж направимо на завод людину з фотографією Погожевої. Раптом клюне. Однак основну увагу, капітане, й усі сили свої ми повинні викласти на головні питання. Хто вбив Сизова? Й з якої причини? Треба проаналізувати всі причини, аж до ревності. В цьому світлі особливо цікавий Роксан.

— Отже, версію з Дешиним…

— Версію з шофером Дешиним треба відкинути, й чим швидше, тим краще. Дешина слід судити за іншими статтями. До вбивства він жодного дотику не має. Якщо фляжка Сизова опинилася на квартирі Дорофєєвої, тоді з чиєї ж фляжки він частував шофера? З'ясуйте в господарників, чи не отримував Сизов другої фляжки. Опитайте його товаришів по службі, чи не позичав він у кого фляжки. Підготуйте мені фотографії офіцерів, з якими Сизов був знайомий чи міг бути знайомий. Ми відправимо їх у Поті. Можливо, Примаков впізнає когось на фотографії. Все це потрібно мені завтра до години дня. Сьогодні ж до десятої вечора забезпечте вантажну машину, лопати й чотирьох солдатів. Отак, Єгоре Матвійовичу… Оленка зраділа з вашого приїзду?

— Гарна дівчина. — Чирков, зовсім як школяр, шморгнув носом і втупився в підлогу поглядом, дошки лічити став.

— Гарних дівчат багато, — сказав Каїров і зі смутком додав: — Цим прекрасне життя, цим і сумне… Ну що ж, тепер можна і в їдальню.

Піти не довелося. Завадив телефон.

— Золотухін? — перепитав Каїров. — Вітаю, Дмитре. До мене? Через п'ять хвилин? Давай, жду…

Каїров наче не хотів розлучатися з телефоном; навіть поклавши трубку на важелі апарата, він продовжував погладжувати її пальцями.

— Обід пересувається на півгодини, — сказав він Чиркову. — А поки в очікуванні Золотухіна я розповім, як закохався вперше. Не заперечуєте?

Звичайно, ні! Чиркову приємно, що великий начальник, заслужена людина, удостоює його, капітана, своїм довір'ям. Чирков охоче сідає в крісло. Весь — увага.

Як стверджують злі язики, Каїрова хлібом не годуй, вином не напувай, тільки дай поговорити.

— Сорок чотири роки тому, а точніше, в одна тисяча дев'ятсотому році мені виповнилося шістнадцять. А їй було… Їй чотирнадцять. Але у нас в Азербайджані дівчата в такому віці виглядають як у Росії сімнадцятирічні.

— Сонце…

— Швидше повітря, рослинність. Щедрості багато. Ось організм, як бутон… Розцвітає. Звали її Ануш. Очима й обличчям вона була така ніжна й ласкава, як Оленка. Тільки волосся в неї було не світле, а чорне і блискуче… як твій чобіт. Я працював у шевській майстерні підмайстром. А батько Ануш був хазяїном цієї майстерні. Сухий, прямий, наче метр. Пам'ятаю, сидить у затінку під акацією, чотки перебирає. Ануш у майстерню зазирала рідко — вважалося негарно це за тих часів. Та на подвір'ї з'являлася, з подругами бавилася. І запримітила мене, а я її. Стали ми переглядатися. Вона часом гляне і зашаріється, як троянда. Шевці мені: «Давай-давай, не губися! Дурнем не будь!» А розмов я про жінок наслухався! О! — Каїров махнув рукою. — Ну тож якось хазяїн з майстрами на базар по шкіру поїхали — я сміло підійшов до Ануш. Не пам'ятаю навіть, що сказав. А вона швидко, мовби це було вже давно завчене, каже: «Приходь сьогодні ввечері в сад і заховайся за кущами бузку». Що приховувати, від радощів я сп'янів. Не міг вечора дочекатися. Час тягнувся, наче клей. Нарешті впали гранатові сутінки. Я — в сад. Сиджу, мов барс, між кущами бузку. Чую, Ануш пісеньку співає. Веселу, дитячу. Щоб мама з татом чули. Я — до неї. Вона злякано: «Це ти?» Й зупинилася зовсім близько. Ближче, ніж цей стілець, — Каїров показав на стілець, де висів його кітель. — А в мене ще ніколи дівчат не було. Не зустрічавсь я з ними. Не цілувався. Стою, не можу язиком поворухнути. Руки свинцевими зробилися. А вона швидко шепоче: «Обніми мене». Й знову пісеньку співає. Весело, пустотливо. Зовсім я розгубився. Це мені пізніше спало на думку, що вона співами увагу родичів одвертала. А тоді подумав: знущається з мене, сміється. Слова із себе вичавити не можу. Де там обніматися! Постояли ми так хвилин дві. Вона запитує: «Чого прийшов, бовдуре?» Тут я вже… Спаленів я. Схопив її за коси. А вона перелякалася. Зарепетувала: «Вай, вай, мамусю!» У хаті галас, крик. Родичі з рушницями. Я втікати. Втікати з міста. Й завела мене доля далеко. В Санкт-Петербург. На знаменитий Путіловський завод… Потім революція…

І ось, капітане, минуло двадцять п'ять років. Чверть віку. Багато. І я знову потрапив у Баку. І звичайно ж, пішов на ту вуличку, де була шевська майстерня. Склалося так, що я побачив Ануш. Вона жила в тому ж будинку, з чоловіком і численними дітьми. Це була повна, низького зросту, немолода жінка. Відомо, жінки Сходу старіють рано. Мені був сорок один рік. Стрункий, вродливий, у формі. Й вона впізнала мене, сказала: «Мірзо, чому ти тоді втік? Я сказала родичам, що на мене напали бандити. Я шукала тебе другого дня, ждала». — «Ануш, люба! — відповів я. — Хлопчиків шістнадцяти років не можна кохати, тільки в двадцять шість років вони гідні жінки». — «А я кохала тебе», — сказала вона. «Ми все одно не змогли б залишитися разом. Батько ніколи не віддав би тебе за бідного». Вона запитала: «Де ти був, Мірзо?» Я відповів: «Далеко, Ануш, я бачив багато різних країв. Пізнав багатьох людей. Тепер я будівник. Будую нове життя, при якому не буде бідних і багатих, а будуть просто рівні громадяни». — «Нехай благословить тебе аллах!» — сказала Ануш, і на її очах заблищали сльози. Згодом, капітане, в мене було багато захоплень. Але те перше кохання — це як перший квіт персика, як світанок, як світанкова роса.

Чирков з подивом дивився на сивого полковника. Зморшкам було тісно на його обличчі, та очі в Каїрова були дуже молоді й душа, здається, також.

Незабаром прийшов Золотухін. Привітавшись, він запитливо подивився на Чиркова. Каїров помітив погляд, сказав:

— Це мій помічник. Говори при ньому відверто.

— Справа дріб'язкова, — раптом засоромився Золотухін. — Але я подумав, що знати вам про це слід. Мірзо Івановичу, пам'ятаєте, ви цікавилися Дорофєєвою?

— Так, так. І ще цікавлюся.

— А ще пам'ятаєте випадок із свинячою тушонкою? Коли старшина Туманов упустив людину біля тайника? Так ось, сьогодні вранці Неллі з моїм молодшим сином Альошкою пішла до кравчині. Це мати барабанщика Жана — відома майстриня Марфа Іллівна Щапаєва. Раптом бачать вони попереду пару. Офіцер і Дорофєєва. Офіцер несе сумочку. Біля будинку Щапаєвої вони зупиняються. Офіцер передає сумочку Дорофєєвій. Ну а тут Альошка — мій молодший, ішачить, — побіг на пустир. Неллі побігла за ним. Потім дивиться, офіцер один стоїть. Очевидно, Дорофєєву чекає. А коли прийшла Неллі до кравчині, побачила там Дорофєєву. Марфа Іллівна спочатку збентежилась. Але радісно вигукнула: «Здрастуйте, моя люба, заходьте». Словом, звичайна жіноча тріскотнява. Неллі принесла тканину на сукню. Стали розмовляти, туди-сюди… Альошка ж розбещений хлопець. Замість того, щоб тихо сидіти й ждати, поки звільниться мати, він став нишпорити по кімнатах. І раптом з'являється з бляшанкою тушонки в руках. Щапаєва, розумієте, зразу змінилася на обличчі.. Дорофєєва теж. Неллі — Альошку сварити. З'ясувалося, що бляшанку він дістав з тої сумки, яку принесла Дорофєєва.

— Що ти зробив? — запитав Каїров.

— Ще нічого. Ось приїхав сюди. Ясно, свинячої тушонки там уже нема. Її переховали. Та факт залишається фактом, що надходить вона через ваші канали. Найшвидше, з воєнфлотторгу. Неллі запам'ятала в обличчя того офіцера. На випадок чого вона може пізнати.

Чирков запитав:

— З Дорофєєвою був морський офіцер?

— Морський.

— Цілком можливо, що це був Роксан.

Інтендант. Каїров погодився з думкою Чиркова:

— Треба перевірити цю версію. Вона найімовірніша.

Старшина Туманов виявляє ініціативу

Погляд квартирантки чіпко, немов прожектор, обмацує сантиметр за сантиметром, але сіна на горищі багато, балок і перекладин також. А Ваня Манько — зовсім ще маленький хлопчик. Закляк він з переляку. Стоїть, не поворухнеться. Півтемрява заслонює його. Півтемрява — то добре!

«Щурів на горищі до дідька!» — може, вирішує, квартирантка. А може, згадує прислів'я: «Страх має великі очі». Й думає, що підозрілий шум їй привидівся.

Вона зачиняє за собою люк. І по драбині спускається в сіни.

А Іван ще довго стоїть нерухомий. І думки в його голові щонайтривожніші.

Хто ця жінка? В селищі її ніхто не знає. Чужа вона рибалкам. Чому на горище підіймалася, в бінокль на батарею дивилася?

Минає година, друга. Хлопчина розуміє, що квартирантка — Єфросинія Петрівна — вже давно пішла в школу.

Й старшокласники тепер під її пильним поглядом розв'язують приклади з алгебри. Та лячно розставатись Іванові з горищем. Куди піти? Кому розповісти про свої здогадки? Директорові школи? А раптом він у відповідь: «Ти мені, Манько, зубів не забалакуй. Відповідай, чому втік з уроків?»

Директор суворий. А голос у нього скрипучий, наче розсохла підлога.

Ні, до директора Іван не піде. До директора нехай дівчата звертаються.

Так і не прийнявши рішення, з ким поділитися таємницею, Іван попрощався з горищем і вийшов на вулицю. Сонце вже давно перейшло зеніт і тепер націлювалося на ріг, де скеля, темна — при такому освітленні наче вирубана з вугілля, — стикалася з лінією горизонту.

Було близько третьої години дня. Незабаром з моря прийдуть шаланди. Тоді можна буде про все розповісти матері. А мати Івана, яку в селищі всі звуть просто Марусею, жінка високого зросту, на руку важка. Вона (коли що!) цю нещасну квартирантку в баранячий ріг скрутить.

І раптом Іван чує — поруч на вулиці стукає мотоцикл. Мотоциклісти — рідкість у селищі. Чи можна упустити такий випадок? За мить Іван опинився за хвірткою. Він бачить мотоцикл, на ньому міліціонера. Мотоцикл розвертається біля крамниці й завмирає.

Старшина Туманов зліз з мотоцикла. Кілька разів присів, щоби розім'яти затерплі ноги.

Хлопчина років одинадцяти, обстрижений наголо, в старенькому піджачку, з-під якого гордо маячить матроський тільник, наблизився до Туманова й чемно сказав:

— Здрастуйте, дядечку міліціонер. Мене звати Іван. Прізвище моє — Манько. Вчуся в четвертому класі. А живу онде, в тому вицвілому будинку. Тато на фронті воює, а мати рибалить.

— Молодець, — сказав старшина Туманов, не розуміючи, для чого все-таки такий довгий вступ. І хотів було додати: «Славний хлопчик».

Але Іван перебив його:

— Дядечку міліціонер, я вам маю заяву зробити.

Від слова «заяву» повіяло чимсь рідним і зрозумілим. І старшина Туманов ласкаво кивнув Іванові: мовляв, давай!

Іван розповів, як утік з уроків, заліз на горище, побачив квартирантку, що розглядала в бінокль батарею на скелі.

— А бінокль великий був? — із сумнівом запитав старшина Туманов.

— Ні-і… Маленький.

— Театральний.

— Маленький… Заарештувати її треба, дядечку міліціонер.

Старшина Туманов вагався:

— Заарештувати. Кажеш, у бінокль на скелю дивилася… Підозріло, з одного боку. А з другого… Скажи мені, батарейці до вас у селище ходять?

— Обов'язково.

— Ось… Раптом учителька ваша з кимсь із артилеристів познайомилася. Покохала. В бінокль на нього дивиться. Для натхнення, значить. Уловлюєш?

— Ні, — чесно признався Іван.

— Бо малий, тому й не розумієш. Ну, припустімо, якби радіостанцію в неї побачив або динаміт — це докази. А бінокль — факт сам по собі непереконливий. Ти нікому про це ще не говорив?

— Нікому.

— І помовч. Для порядку ми документи в неї перевіримо, прописочну. Якщо порушення будуть, затримаємо, якщо в повному порядку, відпустимо. Зрозумів, малий?

— Зрозумів, товаришу міліціонер.

— А тепер хочеш, я тебе на мотоциклі до школи відвезу?

— Дуже хочу. Тільки відвезіть мене в інше місце.

— Жартівник! Учителька ж у школі.

— Ви одразу там документи перевірятимете? — здивувався Іван.

— Ну то й що? Перевірка документів у теперішній час — справа звичайна…

На кладовищі

Дощ уперіщив, коли зайшло сонце й важкі хмари загніздилися над морем, окутавши місто сліпим і гнітючим мороком. Вітер зненацька стих. І знову прокинувся лише з першим громом. Блискавка лягла на мокрі тротуари, на руїни й дахи. Й місто заблищало. Й гілля зашмагало одне одне, не жаліючи, як боксери на рингу.

Фари вихоплювали з темряви косу сітку дощу. Й «двірники» на вітровому склі, повзаючи вгору-вниз, не встигали витирати воду. Видимість була дуже погана.

Вантажна машина рухалася позаду віліса. Каїров, зрозуміло, не бачив окреслення її кабіни чи кузова. Розрізняв тільки вузькі щілини фар та блідо-жовту пляму світла, яка, похитуючись, наче тінь, не відставала од передньої машини. У вантажній машині, вкритій брезентом, їхало четверо червоноармійців. У вілісі, крім Чиркова й Каїрова, були ще Золотухін і запрошений ним лікар-експерт.

Машина з солдатами чомусь затрималась у гаражі. Під'їхала до Будинку офіцерів не о десятій вечора, як наказав Каїров, а за чверть до одинадцятої.

У цей час вулиці міста були спорожнілі. А спалахи блискавки й грім нагадували артилерійську канонаду.

Вибравшись на шосе, машини поїхали швидше. Море тут було зовсім поруч. Ревіло воно страшенно. Й розмовляти п машині було важко.

Капітан Чирков, здавалося, злився з кермом.

— Незабаром поворот! — нахилившись до капітана, прокричав Золотухін.

— Бачу!

Зменшивши швидкість, Чирков повернув машину ліворуч. Вона опинилася у вузькому, затиснутому двома горами струмку, під яким ховалася вся у вибоїнах дорога.

— Застрягнемо, дідько! — не стерпів Каїров.

— Нічого, нічого! — заспокоїв Чирков. — Під водою каміння. Ви тримайтеся міцніше, бо інакше без ґуль не обійтись.

Каїров обернувся. Між головами Золотухіна й лікаря-експерта вимальовувався прямокутник віконця. Жовта пляма так само маячила за машиною. Отже, вантажна машина також звернула з шосе. Не проскочила.

Потім машини повернули ліворуч і поповзли вгору. До-рога-струмок лишилася позаду.

У цю мить знову блиснуло. Й усі побачили цвинтарну огорожу й хирляву каплицю між двома високими акаціями.

— Не хотів би я тут помирати, — сказав Каїров.

Решта промовчали.

Цвинтарний сторож уже спав. Золотухін довго й уперто стукав кулаком у двері сторожки. Нарешті фіранка на перекошеному вікні, забитому на дві третини фанерою, поповзла вбік. І старечий голос простуджено запитав:

— Хто там?

— Міліція!

Сторож заметушився. Засвітив лампу. Відчинив двері. Це був старий дід з старанно розчесаною бородою. Він безсилий був приховати збентеження — адже спав на роботі. Й без усякої потреби квапливо повторяв:

— Хромадяни начальники… Хромадяни начальники…

— Відчиняй ворота, — сказав Золотухін.

Сторож одягнув фуфайку. Брязкаючи ключами, сховався і» темряві. Але крізь шум дощу було чути його:

— Сей секунд, хромадяни начальники.

— Допоможіть! — наказав Каїров.

Солдати поспішили до воріт. Потягнули їх у різні боки. Машини в'їхали на територію кладовища. Розвернулися біля каплиці. Далі проїзду не було.

— Беріть лопати, — сказав капітан Чирков солдатам.

Один солдат плигнув у кузов і звідти подав лопати своїм товаришам. Було дуже темно. Білі дерев'яні держаки лопат ледь розрізнялися.

— Далеко? — запитав Каїров.

— Так, — відповів Чирков. — Я піду попереду.

Періщив такий самий дощ. І жодних стежин не було.

А була вода. І, наче острови, могильні горбики з хрестами. Чирков світив собі під ноги ліхтариком. І Каїров, і Золотухін, і лікар-експерт світили. Тільки солдати не мали ліхтариків. Хлюпали кирзовими чобітьми. Не перемовлялися.

Часом світло від ліхтарика падало на старий, немов заплаканий, хрест, на поіржавілу металеву ограду. Трапилася під ноги зламана лава. Чирков підняв її і кинув кудись у темряву.

Ішли хвилин десять…

Нарешті зупинилися. Проміння схрестилося на фанерній пірамідці, увінчаній червоною зірочкою.

Майор

В. І. СИЗОВ

1905–1944 рр.

Земляний горб ще не осів. І могила мала вигляд незвичайно великої. Каїров обійшов її. Світлове коло крутилося перед ним, як цуценя.

— Тут ніхто не побував до нас? — запитав Каїров.

— Не схоже, — відповів Чирков.

Вітер із завиванням кинув йому в обличчя пригорщу води.

— Клята погода, — сказав Золотухін, — і не закуриш.

Солдати мовчали. Вони стояли, притулившись один до одного. Може, їм було моторошно.

— Копайте! — наказав Каїров.

Чирков зняв пірамідку з зіркою. Лопати ввіткнулися в грунт.

— Не розкидайте землю, — попередив Золотухін. — Закопувати доведеться.

Втрачена можливість

Того ж вечора, повернувшись з чергування, старшина Туманов не зміг діждатися начальника міліції. Однак про зустріч з хлопчиною в рибоколгоспі «Чорноморський» він доповів черговому.

— Хлопчина, отож, пильний, — говорив старшина. — Це йому плюс буде. Ну документи я для порядку в громадяночки перевірив. Прописка в неї міська, по вулиці Вокзальній. При штампі — особистий підпис товариша Золотухіна. Для порядку, значить, виписав адресу. Й прізвище. Деветьярова Єфросинія Петрівна.

— Гаразд, товаришу старшина, — сказав черговий, — ідіть додому й відпочивайте. Вам завтра зранку.

Старшина Туманов пішов додому. Золотухін з'явився в міліції лише близько другої години ночі. Втомлений, мокрий, брудний. Запитав:

— Що нового?

— Нічого істотного, товаришу майор. Ваша дружина дзвонила. Турбувалася.

— Гаразд. Тоді я не буду підніматися до себе в кабінет. Поїду додому. Коли що, дзвони.

— Звичайно, товаришу майор.

Не можна було звинувачувати чергового, що він не доповів начальникові міліції про донесення старшини Туманова. В прифронтовому місті перевірка документів була найзвичайнісінькою справою. Громадян, в яких паспорти виявлялися не в порядку, затримували для з'ясування. Старшина Туманов встановив, що документ у громадянки в повному порядку. Ну а якщо вона і в бінокль дивилася, то не обов'язково на батарею. Хлопчині могло здатися. До того ж бінокль не приймач і не передавач. Заборони на біноклі немає.

Прорахунок старшини Туманова став ясним лише вранці, коли Чирков за розпорядженням Каїрова передав Золотухіну п'ятнадцять збільшених фотографій колишньої сестри-хазяйки госпіталю в Перевальному Погожевої Серафими 'Андріївни.

Старшина Туманов дивився на фотографію, як приголомшений. Обличчя його спочатку зробилося блідим, наче він відчув себе погано, потім щоки й вуха густо почервоніли, наче підфарбовані гримом.

Метушливо й плутано він доповідав Золотухіну:

— Учора перевіряв, значить… У бінокль вона. Хлопчина помітив. Ну я, грішним ділом, значить…

— Товаришу старшина, спокійніше, — з досадою говорив Золотухін. — Ви бачили цю жінку?

— Так, товаришу майор.

— Коли?

— Учора.

— Де?

— У рибоколгоспі «Чорноморський».

— Розповідайте все по порядку.

І старшина Туманов детально розповів про вчорашній випадок.

— Документи перевірив, товаришу майор. Усе якнайкраще. А на паспорті — ваш підпис.

— Може, ти помилився? — запитав Золотухін. — Може, там зовсім інша жінка? Фотографія нечітка.

— Подібна дуже, товаришу майор.

Капітан Чирков, який ще був у кабінеті Золотухіна, негайно подзвонив Каїрову.

Вислухавши капітана, Каїров сказав:

— Єгоре Матвійовичу, бери цього старшину. І їдьте в рибоколгосп. Привези жіночку до мене. Треба її перевірити.

Вітер вривався в машину. Й хмари ковзали по мокрому, ще не просохлому асфальту чіткі, красиві. Вони тягнулися над зазеленілими горами, але не торкалися їхніх круточолих вершин. А в море, біля горизонту, вже дивилось інше небо, голубе й добре, наче посмішка.

Шосе йшло вгору. Місто панорамою сповзало вниз. Будинки прикривалися різними дахами: залізними, черепичними, драночними, шиферними. Й усе це рябіло, мовби клаптикова ковдра.

Старшині Туманову здалося, що машина йде надто повільно. Хоча на спідометрі стрілка не сповзала нижче шістдесяти. Для мокрої гірської дороги — гранична швидкість. Чирков не перший рік водив машину. Він знав: тут, на Кавказі, найменша помилка може коштувати життя. Доводилося бути надзвичайно уважним. У старшини Туманова, навпаки, була можливість думати про що завгодно й дивитися обабіч.

І він журився, що в останні дні йому вперто не щастить. Зовсім недавно проґавив хлопчика біля тайника. А вчора ось учительку. Й раптом…

Назустріч їм промчав забризканий грязюкою студебекер. У кабіні поряд з водієм сиділа жінка.

— Вона! Товаришу капітан! — Туманов схопив Чиркова за плече, той за інерцією крутнув кермо, і машина мало не врізалася в гору.

— Зупиніть!

Чирков вивернув на обочину. Натис на гальмо.

— У чім річ? Кого побачили?

— Учительку, товаришу капітан. Треба швидше розвертатись. Інакше втече.

— Хіба так можна… А якщо у вас галюцинації, старшина?

— Щорічно медичну комісію проходимо, — образився Туманов.

— Привидітися може й здоровій людині.

— Точно кажу… Треба доганяти.

Дорога була вузька. Поки вони розверталися (плюс іще час на розмови: доганяти чи ні?), студебекер випередив їх приблизно кілометрів на два. Стрілка спідометра підстрибнула до позначки «сімдесят». На поворотах доводилося гальмувати. Та машину все одно заносило. Й до того, як попереду замаячив брудний задник студебекера, вони могли разів п'ять перевернутися.

Зустрічний транспорт довго не дозволяв обігнати студебекер. Лише біля самої міської лінії Чирков обійшов переслідувану машину й подав знак зупинитися.

Важко уявити собі розчарування капітана Чиркова і ще більше розчарування старшини Туманова, коли вони побачили, що поруч з шофером у кабіні нікого не було.

— З вами їхала жінка, — сказав Чирков. — Де вона?

— Попросила висадити, не доїжджаючи до міста, біля трансформаторної будки, — відповів шофер, пикатий, похмурий хлопець.

— Документи! — зажадав Чирков.

— А ви хто? Я вас не знаю, — ліниво заперечив шофер.

— Я воєнний слідчий. — Чирков показав посвідчення.

Поведінка шофера відразу змінилася. Він похапцем дістав службову книжку, права водія.

— Де до вас сіла пасажирка?

— У рибоколгоспі, товаришу капітан, — цього разу чітко відповів водій.

Допит Роксана

Роксан рухливий. Жваво жестикулює. Поводиться так, наче заздалегідь вдячний Каїрову за приємну бесіду.

— Михайле Георгійовичу, — Каїров суцільна люб'язність, — у вас красиве, рідкісне прізвище. Мені ніколи раніше не доводилося зустрічати таке.

Балакучий Роксан:

— Прізвище мого діда було Поляков. Він піднімав у цирку гирі. Й тримав на грудях рояль з акробатками. Одна з них пізніше стала його дружиною. Її звали Роксана… Прізвище Полякова не звучало на циркових афішах. Натхненний іменем коханої жінки, дід став Мішелем Роксаном. Силачем з Марселя.

— Ви не пішли по цирковій лінії?

— Я не прихильник родових династій. Династія скрипалів, династія циркачів… По-моєму, це ознака виродження.

— Дозвольте не поділити вашого погляду. Успадковування від покоління до покоління якоїсь однієї професії може стати виявленням вроджених здібностей.

Роксан перебив Каїрова, махнувши руками й скорчивши міну — від неї обличчя заморщилося колами, наче вода, в яку кинули камінь.

— Діти Пушкіна не стали поетами. А Льва Толстого — письменниками. Я не знаю, може, в якихось сферах… Скажімо, потомствений рибалка, потомствений моряк, потомствений хлібороб… Можливо, тут, де якісь чисто механічні, практичні навики мають превалююче значення… Можливо, тут успадкування професії має позитивну роль. Але в мистецтві це призводить до народження бездарності.

— Вашим судженням не вистачає послідовності й справедливості…

— Ви знаєте, що Монтеск'є говорив про справедливість? Справедливість — це співвідношення між речами: воно завжди одне й те ж, яка б істота його не розглядала. Щоправда, люди не завжди вхоплюють його, більше того: нерідко вони, бачачи це співвідношення, ухиляються від нього. Найкраще вони бачать власну користь. Справедливість підвищує свій голос, але він заглушується шумом пристрастей. Люди можуть здійснювати несправедливості, тому що вони мають з цього користь і тому що своє власне благополуччя ставлять вище за благополуччя інших… Даремно ніхто не робить зла…

— Я зрозумів. Спираючись на вчення Монтеск'є, а конкретно на поняття про несправедливість, ви власне благополуччя ставите вище за благополуччя інших.

— Не розумію ваших жартів, товаришу полковник! — Роксан схопився зі стільця, на обличчі обурення.

— Сідайте, Михайле Георгійовичу. Не хвилюйтеся. Це особлива розмова, і я приїхав з Поті не для того, щоб вести її з вами. Сьогодні мене цікавить лише Сизов. Розкажіть усе, що ви про нього знаєте. Сідайте, сідайте!

Не посміхався тепер Роксан. Сидів зосереджений. Розумними очима дивився на Каїрова. Лише іноді морщив чоло, наче щось пригадував.

— Сизов… — Роксан відкашлявся. — Це була складна людина. Суперечлива. Й потайна. Наслідки контузії, очевидно, — його труснуло під Ростовом — давалися взнаки в найдивніший спосіб. Він іноді виявляв вражаючу наївність і навіть жахливу необізнаність, скажімо, про довоєнне життя в країні.

— Яка ваша офіційна посада?

— Заступник начальника гарнізонного воєнфлотторгу.

— Сизов був піхотний офіцер. За яких обставин ви познайомились і зблизилися?

— Усе просто… Ми чоловіки. Я буду відвертий. Мені вже тоді подобалася Тетяна Дорофєєва. У вільні хвилини — а в нас, постачальників, вони випадають, на жаль, рідко — я забігав до неї бібліотеку. Між нами існували дуже дружні стосунки. Словом, це був типовий приклад нерозділеного кохання. Тетяна — людина обмежена, але по-жіночому хитра. Вона не відштовхувала мене. І, приймаючи подарунки, давала тільки туманні обіцянки. Сизов теж став приходити в бібліотеку. Коли вона здала кімнату, я зрозумів, що в мене є удачливий суперник.

Роксан дістав з кишені зім'яту пачку «Біломору».

— Дозвольте закурити?

— Звичайно.

— А ви? Куріть, — запропонував Роксан.

— Кинув. Другий день не курю.

— Зичу удачі… — Роксан чиркнув запальничкою. — Вийшов горезвісний «любовний трикутник». З тією хіба що різницею, що суперники виявилися друзями. Сизов так зміг усе повернути! І я відчув свою необхідність для цієї приємної, як мені здавалося, щасливої пари. Послуги, які я їм надавав, викликали в них почуття вдячності…

— Сизов знав, що ви через посередність Дорофєєвої торгуєте продуктами?

Прямо-таки підстрибнув Роксан:

— Цього не було, товаришу полковник! Така вже нещасна доля постачальників! На нас усіх собак вішають!

— Михайле Георгійовичу! Це по-дитячому. Питання серйозне. Я сформулюю його так: чи не пробував Сизов шантажувати вас?

— Навіщо? — здивувався Роксан.

— Отже, ні… — Каїров ухилився від роз'яснень. Сказав: — Як я вважаю, обіймаючи таку посаду, ви повинні мати в своєму підпорядкуванні транспортні засоби.

— У мене персональна емка. Й чотирнадцять вантажних машин.

— Багато живете.

— Ні, товаришу полковник. Вантажних машин мало. Завжди в роз'їздах.

Дим од цигарки плив по кімнаті. Каїров підвівся і відкрив кватирку. Він не повернувся до столу, а залишився стояти біля стіни, обіпершись на пофарбовану в салатовий колір панель.

— Згадайте, Михайле Георгійовичу, ви не їздили з Сизовим у Перевальне?

Ні, Роксан не змінився на обличчі, не почервонів, не зблід. Спокійно, навіть дещо байдуже відповів:

— Їздили.

— Часто?

— Раз. Сизов просив підвезти його. Ми скористалися моєю емкою.

— Що йому треба було в Перевальному?

— Госпіталь. Якісь службові справи.

— А точніше?

— Не цікавився. Я чекав його в машині. На все пішло не більше десяти хвилин.

— Спасибі. Й ще одне запитання. Коли й де ви бачили Сизова востаннє?

— Удень чотирнадцятого березня. Він подзвонив мені й просив дістати пляшку горілки. Ми зустрілись у місті, біля критого базару. Пройшли на склад. Комірник дав йому пляшку. Й Сизов пішов. А я залишився з комірником. Треба було уточнити накладні.

— Він не сказав, для чого горілка? Куди він збирається?

— Ні.

— А що ви робили ввечері чотирнадцятого?

— О восьмій годині я на машині приїхав додому. Відпустив шофера. Хазяйка нагодувала мене. І я ліг спати.

— Сподіваюся, ваша хазяйка також молода й чарівна?

— Ні-ні… Стара. За шістдесят років. Чудово готує. Я приношу продукти. І харчуюсь удома. В мене застаріла виразка.

— Я обіцяв задати вам тільки одне запитання. Та все одно вже не дотримав слова. Ви трохи говорили про Тетяну Дорофєєву. Дайте їй характеристику.

— Мені це важко зробити. Хіба що в двох словах. Вродлива, без забобонів. Не дуже розумна.

— Інтереси, запити, кругозір?

— На все це можна відповісти одним словом — мізерні.

— Тепер таке абстрактне запитання. Цілком умовне. Припустімо, якби ви — повторюю: припустімо! — виявилися німецьким розвідником, чи змогли б ви її завербувати?

— Я не зміг зробити з неї коханку.

— Це інша сфера.

— Розумію… Досвідчений, спритний розвідник знайшов би у ній багато слабостей. Мені здається, їх більше ніж достатньо, щоб перетворити її в спільника.

— Усе! На сьогодні досить. Гадаю, незабаром ми знову зможемо поговорити віч-на-віч. Ви військова людина. Й вас не треба попереджувати, що сьогоднішня розмова повинна лишитися між нами.

— Розумію, товаришу полковник. Завжди радий побесідувати з розумною людиною.

Вони потисли один одному руки.

Каїров провів Роксана вже майже до самих дверей, але раптом зупинився, притримав його за лікоть. Сказав:

— Хвилинку.

Спритно, наче підліток, Каїров повернувся до столу, висунув ящик.

— Ви пізнаєте цю фляжку? — Він тримав фляжку за ланцюжок. Дрібний, що з'єднував кришку з корпусом.

— Так, — сказав Роксан. — Це фляжка Сизова.

— Ви впевнені?

— Мені часто доводилося наповнювати її.

— Це моя фляжка, — заперечив Каїров. — Фляжка Сизова на експертизі. Дорофєєва розповіла про розмову зі мною?

— Розповіла, — збентежено відповів Роксан.

— Не наслідуйте її приклад.

Таємниця трансформаторної будки

Чирков розвернув машину. Й дорога знову побігла під колеса. Й море заголубіло ліворуч.

— Ну а якщо ви помилилися, старшина? — холодно сказав Чирков. — Тоді ми поводимось, як хлопчаки.

— Усе збігається, товаришу капітан. І зовнішність… І попросилася до шофера, значить, у рибоколгоспі «Чорноморський».

Поворот. Праворуч забіліла напівзруйнована трансформаторна будка. Чирков загальмував.

Вони вийшли з машини. Одразу за будкою був з'їзд, який закінчувався тупиком. Далі починалася гора. На ній густо зеленів чагарник. Дерев було мало. Вони росли біля підніжжя і на самій вершині.

Від обочини, що навпроти гори, починався спуск до моря. Кілька стежин виходило на нижню дорогу, навколо якої тулилося передмістя, що називалося Рибальським селищем.

Назва ця, напевно, збереглася з дуже давніх часів, коли тут справді жили рибалки. Проте місто розросталося, кораблі розполохували рибу, рибалки переселялися подалі від міста (приклад — рибоколгосп «Чорноморський»), а назва так і лишилася.

Чирков зазирнув у будку. Обвалений теньк, уламки цегли й апаратури…

— Найімовірніше вона зникла в Рибальському селищі, — припустив капітан.

Туманов нічого не відповів. Він пильно роздивлявся м'яку, вологу землю, на якій відбилися сліди жіночих туфель маленького розміру. Туфлі були на товстому підборі. Й мітки від них лишились ясні й виразні.

— Дивіться, — сказав старшина.

Сліди вели за трансформаторну будку, до вирви. Бомба тут вибухнула велика. Не менше, як півтонни. Яма утворилася глибока. На дні її чорніло зовсім небагато води.

— Дощ періщив цілу ніч, — сказав Чирков, — а води у вирві кіт наплакав. Дивно.

Сліди не кінчалися біля краю вирви. Навпаки, ланцюжком вони тягнулися до дна ями й уривалися лише біля великого покрученого листка бляхи, напевно, зірваного з даху трансформаторної будки.

Чирков спустивсь у вирву. Відкинув бляху. Й, наче підозріло дивлячись, чорний отвір, який ішов у глибину землі, постав перед ним.

— Тут підземний хід! — крикнув Чирков старшині Туманову.

Старшина похапцем спустивсь у вирву. Посвітили ліхтариком.

— Каменярні, — сказав старшина Туманов. — Років сто тому тут добували біле каміння. Нас якось в управлінні інформували. Й навіть показували кілька входів у районі Нахаловки. Та всі вони, значить, закінчувались обвалами.

— Треба спуститися, — сказав капітан Чирков і вийняв пістолет.

Туманов розстебнув кобуру:

— Дозвольте з вами, товаришу капітан?

— Так, пірнемо разом.

При світлі ліхтарика вони визначили, що глибина не більше двох метрів. Коли стрибнули, то опинилися в штольні з білого каменю. Лише там, де бомба пробила дірку, порода обвалилась і хлюпала під ногами рідкою грязюкою. Вони одразу вирішили, що йти по штольні в бік моря не має сенсу. Різкий спуск за дорогою неодмінно повинен був викликати обвал. Але обвалу не сталося, тому що за п'ять метрів од вирви штольня закінчувалася тупиком.

Вони йшли на повен зріст. Поряд. Ширина штольні дозволяла йти вільно. Вона досягала чотирьох-п'яти метрів. Користувалися одним ліхтариком. Чиркова. Ліхтарик старшини берегли. Спочатку силкувалися розглядати сліди. Та переконалися, що заняття це марне. Черепашник на дні штольні був сухий і твердий.

— Ось, значить, бомбосховище. Можна сказати, природне. Доповідну записку товаришеві Золотухіну складу неодмінно, — сказав старшина Туманов.

— Невже не зберігся план цих забутих штолень? — запитав Чирков.

— Точно, не зберігся. Вже нам би показали.

Метрів через п'ятнадцять штольня стала звужуватися, підніматися вгору. Та незабаром знову вирівнялась, і вони опинилися в залі, досить широкому й високому: у ньому змогли розташуватися три залізничних вагони.

Треба було прискорити огляд залу. Вирішили користуватись і другим ліхтариком. Незважаючи на те, що стіни мали вигляд сухих і чистих, повітря в залі відгонило вологістю, затхлістю. Жодних слідів перебування людини виявити не вдалося. Далі з залу виходило шість вузьких і низьких тунелів.

Чирков сказав:

— Шість тунелів — це забагато. Треба повертатися. Прислати сюди взвод солдатів. Прочесати цей лабіринт сумлінно й уважно.

Вони повернулися назад до штольні, яка привела їх сюди. Та в цей час у залі почувся підозрілий шум і хтось голосно чхнув.

Експерт підтверджує вбивство

У штаб гарнізону прийшов міліціонер. Вартовий зупинив його. Чоботи міліціонера були в жовтій глині, тому що ранок видався мокрий. І вітер гнав хмари, й сонце з'являлося на якісь хвилини, боязке, далеке.

— Куди? — запитав вартовий. Запитав недружелюбно, звисока.

— В особливий відділ.

— До кого?

— До полковника Каїрова.

— Почекай. Викличу чергового.

Вартовий натис кнопку. Вона була вправлена в стіну, тільки значно нижче, ніж кнопка двірного дзвінка.

З'явився підполковник з червоною пов'язкою на рукаві.

— У мене пакет в особливий відділ до полковника Каїрова, — сказав міліціонер.

— Ходімте, — запропонував черговий.

Коридор був погано освітлений і виглядав похмуро. Двері з кабінетів — праворуч і ліворуч. Лише далеко попереду, в самому кінці, вузьке вікно, заклеєне хрест-навхрест папером.

Біля одних дверей черговий зупиняється. Стукає. За дверима:

— Прошу… Заходьте.

— Товаришу полковник, — доповідає черговий, — до вас із міліції.

Кабінет зовсім маленький. Але вікно велике. Тому світла тут досхочу. І здається, ось-ось воно почне витікати, як вода з переповненої бочки.

— Спасибі, що провели, — каже Каїров.

— Дозвольте йти? — запитує черговий.

— Так, будь ласка.

— Товаришу полковник, вам пакет од майора Золотухіна. — Міліціонер кладе на стіл конверт, великий, але тонкий. Дістає з сумки потертий загальний зошит. Каже: — Тут треба розписатися.

Каїров розписується.

— Я піду, товаришу полковник.

— Так. Спасибі вам.

Міліціонер іде. Каїров розриває конверт. Виймає з нього складений навпіл аркуш паперу.

«Медичний висновок про смерть майора Сизова В. І.

Розтин трупа, проведений 19 квітня 1944 року, дає підстави припускати, що смерть наступила блискавично внаслідок сильного удару в потилицю великим, важким предметом з м'якою поверхнею (можливо, гайковим ключем, каменем, загорнутим у ганчірку). Травма грудної клітки, що послідувала, й порушення функції найважливіших органів: серця, легенів — могли теж привести до смерті в тому малоймовірному випадку, якщо удар у потилицю викликав лише знепритомнення.

Встановити точнішу картину смерті майже через місяць після неї немає можливості.

Наявність снотворних, а також отруюючих речовин в організмі не виявлено.

Експерт І. Павловський».

Каїров заховав аркуш у конверт. Останній рядок засмутив: «Наявність снотворних, а також отруюючих речовин в організмі не виявлено».

Йому все-таки здавалося, що Сизов сьорбнув з тієї фляжки, яку запропонував шоферу Дешину. Якщо ж вірити Дентину, якщо вірити, що він, приклавшись до фляжки, заснув або взагалі втратив свідомість, то…

А раптом Дешин бреше?

Каїров подзвонив начальнику гауптвахти:

— Здрастуйте! Каїров турбує. Приведіть в особливий відділ заарештованого Дешина.

З психікою в Дешина, очевидно, не все гаразд. Він не пізнає в полковнику того сантехніка, що приходив до нього в камеру ремонтувати батарею. Навряд чи він прикидається, грає. Не до гри людині, засудженої до смертної кари.

Дешин увесь у собі. Й погляд у нього безтямний. Страх в очах є, а смислу нема.

— Чому ви приховали, що вирушили в рейс чотирнадцятого березня в нетверезому стані? — запитав Каїров.

— Я не приховував, — в'яло відповів Дешин. — Мене ніхто про це не запитував. Спочатку в їдальні. Потім уже в гаражі…

— Скільки?

— Що?

— Скільки випили в їдальні?

— Відома річ… Півлітра.

— А в гаражі?

— Склянку.

— Хіба ви не розуміли, що скоюєте злочин?

— Зовсім ні, громадянине слідчий. Я о десятій годині ранку повернувся з рейсу. Ніч не спав. Мені належало відпочивати. А командир автороти відпочинок відмінив, уже коли я випив пляшку.

— Він не помітив, що ви п'яні?

— Від пляшки я не п'янію, — ображено відповів Дешин.

— Що було далі?

— Я розізлився і вирішив відпочити. Й пішов до куховарки, до жінки… Вона не те щоб мені обіцяла, але натяки робила. Я до неї прийшов, а вона мене прийняла неласкаво, тому що до неї з села тітка приїхала. Й заважала нам… Я посварився…

— Як прізвище цієї жінки?

— Не запитував. Клавою звати. Куховаркою вона в їдальні на вулиці Енергетиків працює.

— Гаразд. Розповідайте далі.

— Розстроєний прийшов я в гараж. І на півпляшки поміняв запасний балон шоферу Вітьці Орлову.

— Із фляжки, яку вам дав Сизов, багато випили?

— Не міряв. Вона залізна. Хіба побачиш?

— Зрозуміло… Ну а коли ви отямилися… виявили біду, то вирішили втікати?

— Вирішив.

— І звичайно, прихопили фляжку. Ночі холодні, в горах знадобиться.

— Ні, громадянине начальник, забув я про фляжку. Якби згадав, то взяв би її з собою. Але тоді вона не потрапила мені під руку.

— Куди ж поділася фляжка? — запитав Каїров.

— Вам видніше…

Зустріч у штольні

Різко повернувшись, Чирков підняв ліхтарик і нанизав темряву на промінець світла.

Жовте коло з нечіткими, ніби розмитими краями покотилося по білій черепашковій стіні, сковзнуло на долівку, спинилося.

— Собака! — засміявся старшина Туманов.

Дворняга світлої масті незлобно крутила писком, намагаючись ухилитися від сліпучого променя. Коротка шерсть її була промочена краплями дощу. Й краплі блищали звично, ніби на вулиці.

— Десь близько є вихід, — сказав капітан Чирков.

— Можливо, — погодився старшина. — Ну, песику, тож веди нас на свіже повітря.

Пес закрутив хвостом, шморгнув носом і знову чхнув.

— Повітря тут важке, — сказав старшина Туманов. — Навіть собаці не до вподоби.

Тільки-но він вимовив останні слова, як чхнув сам. Чирков теж відчув різкий лоскотливий запах, якого ще хвилину тому не було ні в штольні, ні в залі.

Піднявши ліхтарика, завдяки чому промінь видовжився, Чирков освітив далекий край залу, куди виходило шість тунелів. Білий дим канатом витягувався з крайнього лівого тунелю й розповзався по залу, наче туман.

— Димова шашка, — сказав Чирков, — Без протигазу тут робити нічого. Ходімо.

Вони прослизнули в горловину штольні й пришвидшили крок. Собака випередив чоловіків. Скиглячи й чхаючи, він біг попереду. Газ розповзався повільно й не переслідував їх.

Без пригод вони добралися до отвору біля трансформаторної будки. Першим виліз із штольні капітан Чирков, якого підсадив старшина. Потім Чирков витягнув собаку й за допомогою паска — старшину Туманова.

Голубі проблиски біля горизонту затягнула димчаста пелена. Вітер знову вибивав із хмар колючий і холодний дощ. День був похмурий, смутний.

— Старшина, — сказав Чирков, — зараз ми з тобою розійдемося. Ти на попутній машині в рибоколгосп «Чорноморський». Уточниш, коли втекла вчителька. Й чи втекла взагалі… А я візьму в гарнізоні солдатів з протигазами. Й ми прочешемо каменоломню наскрізь.

— Ясно, товаришу капітан.

Старшина вийшов на середину дороги, зупинив машину, що йшла назустріч. У кабіні, крім шофера, сиділо ще двоє солдатів.

Туманов сказав:

— Підкиньте до рибоколгоспу.

— Можна.

Старшина Туманов заліз у кузов. Він став обличчям уперед, поклавши руки на кабіну. Капітан Чирков бачив, як дощ стьобав старшину, великого й широкого…

Зіпсоване піаніно

— Здрастуйте. Ви Тетяна Дорофєєва?

Тетяна, не приховуючи здивування, розглядала незнайому жінку, що стояла на порозі квартири.

— Заходьте, — нерішуче сказала Тетяна.

У жінки в руці була потерта спортивна валізка.

— Я тільки на хвилинку, — сказала жінка. — Хотіла побачити вас. Сизов розповідав…

Тетяна запитала:

— Валерій? Ви знали Валерія Сизова?

— Так. Я добре його знала. Й… повинна признатися, саме я мимоволі стала причиною вашої сварки. Той лист, який ви знайшли, був моїм.

Погляд у Тетяни став холодний:

— Ось як!

— Так, — сказала жінка й опустила голову.

— І ви посміли до мене прийти?!

— Посміла… Тому що хотіла сказати: він ні в чому не винен.

— Яке це тепер має значення?..

— Ви гарна жінка. Ви не знаєте, не можете знати, що таке нерозділене кохання. А я… Я росла з Валерієм в одному місті. Я знала його з дитинства. Й завжди кохала його. А він мене ні. В нас склалися гарні, дружні стосунки. Багато хто не вірить у такі стосунки між чоловіком і жінкою. Але вони можуть бути…

Жінка замовкла, наче для того, щоб вдихнути повітря. Тетяна сказала:

— Усе-таки роздягніться. Й зайдім у кімнату. Незручно розмовляти у передпокої.

— Спасибі. Я скористаюся вашою гостинністю. Та ненадовго. Сьогодні я від'їжджаю в Поті. Й мені ще треба подбати про квиток.

— Це не проста справа — дістати квиток до Поті, — похитала головою Тетяна, здивувавшись з непрактичності жінки. Й співчуття ворухнулося в душі. Й вона сказала: — У вас мокрі ноги.

— Я наслідила. Вибачте… Дуже мокро.

— Тут завжди мокра весна… Ось мої капці, — Тетяна відчула себе гостинною господинею. Це надало їй бадьорості, впевненості.

— Спасибі, — почервоніла жінка. — Мені, чесне слово, незручно.

— А панчохи можна висушити на чайнику. Я роблю так. Нагрію чайник. Обгорну його рушником. А зверху — панчохи. Вмить висихають.

Жінка посміхнулася, не зважуючись ступити з місця:

— Я завдала вам стільки клопоту! Зайшла на хвилину. А просиджу годину…

— Чи варто про це казати! Адже війна!..

— Війна… — зітхнувши, погодилася жінка.

Капці з м'якої цапиної шкіри Тетяна виміняла на базарі в чорноокого літнього адигейця за пайку хліба. Вони були легкі й теплі. Й жінка, одягнувши їх, здавалося, мимоволі вигукнула:

— Як приємно!

У кімнаті Тетяна сказала:

— Ми майже знайомі. А я не знаю, як вас звати.

— Серафима Андріївна Погожева, — відповіла жінка.

— Ви жили десь поблизу? — запитала Дорофєєва.

— У Перевальному. Я працювала там у госпіталі сестрою-хазяйкою.

— Перевальне. До війни це було чудове місце. Я їздила туди зі своїм другим чоловіком.

Погожева здивувалася:

— Така юна! Й уже двічі замужем.

Тетяна весело відповіла:

— Було б бажання!

— Вам можна позаздрити.

— Даремно. Я, по суті, нещасна людина. Інші думають про мене: легковажна, ласа до чоловіків, корислива. Я ж ні те, ні друге, ні третє. Я тільки шукаю щастя. Мені хочеться бути трохи щасливою. Маю я на це право?

— Кожна людина замислюється над подібним питанням. Але мені здається, якщо уявляти щастя як щось матеріальне, то такого щастя значно менше, ніж людей на землі. Ось люди й віднімають його один в одного, як футболісти м'яча.

— По-вашому виходить, що й німці воюють за своє щастя?

— В їхньому розумінні — так, — спокійно відповіла Погожева.

— Так можна виправдати все, — не погодилася Тетяна.

І неприязнь до жінки знову торкнулася серця. Й подумалося: не слід було пускати її в дім.

— Це не відкриття. Виправдати справді можна все, — відповіла Погожева, уважно оглядаючи кімнату.

— Навіть убивство? — насторожилася Тетяна. Стояла не рухаючись, зігнувши руки в ліктях, наче готуючись захищатися.

— Почитайте Достоєвського.

— Він нудно пише, — призналася Тетяна. Й розслабилася: знову книги, набридли в бібліотеці!

— Вчитайтеся. Це тільки здається…

— Спробую після війни, — відповіла Тетяна з помітною зневагою. — А поки зніміть панчохи, Серафимо Андріївно. Я розпалю примус і поставлю чайник.

Серафима Андріївна Погожева (вона ж Єфросинія Петрівна Деветьярова, вона ж — за карткою абверу — Клара Фест) не мала жодного наміру вступати в просторікуваті розмови про щастя і смисл життя. Інакше кажучи, марно витрачати час. Але сталося так, що тієї миті, коли Погожева стояла біля дверей Дорофєєвої і натискала кнопку дзвінка, з сусідньої квартири вийшла бабуся і сказала:

— Тетяни може й не бути вдома.

Довелося обернутися до бабусі, з посмішкою відповісти:

— Мені пощастить.

— Ви часом не електрику перевіряєте? — поцікавилася сусідка.

— Ні.

— Я гадала, лампочки будете дивитися. Давно не цікавилися.

Бабуся, звичайно, запам'ятала обличчя Погожевої. Зрозуміло, можна було й бабусю на той світ відправити. Але стомилася за останні дні Погожева. Нерви натягнулися. Поки зважувала Серафима Андріївна ситуацію, бабуся східцями спустилась. Якщо застрелити чи отруїти Дорофєєву, бабуся дасть показання. Тоді прикмети вчительки з рибоколгоспу «Чорноморський» і невідомої жінки, що напередодні вбивства дзвонила в квартиру Дорофєєвої, збіжаться. А це погано. З міста втікати ще ніяк не можна. Та й залишатися небезпечно. Вчора старшина міліції раптово перевірив документи. Дивно? Хтозна! Може, звичайна перевірка, пов'язана з війною. Якби були підозріння, заарештував би її старшина ще в «Чорноморському». Ну, а вогні в штольні? Сама бачила ясно. Вогні теж не доказ. Як вгадаєш, хто там лазив? Може, злодії чи дезертири. Дарма вона димову шашку розбила. Знову нерви. Доказ залишила.

Ні, ще не наступила година Тетяни Дорофєєвої. Щаслива вона, дідько забирай! На піаніно стояла кришталева ваза, прикрита свіжою серветкою з майстерною вишивкою. І ще — ваза з бузком. Переставивши їх на стіл, Погожева відкинула верхню кришку піаніно. Піднялася на носках, зазирнула всередину. Праворуч, притиснутий струнами до стінки, темнів пухлий згорток. Погожева вийняла згорток, поклала його на стіл. Спокійно, не поспішаючи й не хвилюючись, що Тетяна щосекунди може прийти з кухні, поставила вази на ті ж самі місця. Розгорнула ганчірки. В них виявилися три товсті пачки грошей по сто карбованців. Погожева вийняла звідкись, мало не з ліфчика, маленький пістолет, поклала його перед собою.

Заклякла Тетяна зупинилася на порозі, відчула: ноги наче збунтувалися й відмовляються слухатися.

— Що це? — запитала Тетяна. Промовила взагалі-то два зайвих слова, бо добре бачила, що лежить на столі.

— Ніколи не бачила запальнички у формі пістолета й купюр вартістю сто карбованців? — здивувалася Погожева втомлено й трохи роздратовано.

— Так багато! Ніколи, — призналася Тетяна, щосили намагаючись не виказати своєї тривоги.

— Не дуже багато. Десять тисяч.

— Велика сума, — сказала Тетяна з повагою.

— Я хочу подарувати її вам, — усміхнувшись, заявила Погожева.

— Мені? Хіба ви добра фея з казки?

— Я справді фея. Тільки не добра, а зла.

— Чому ж зла? — Тетяна нарешті зрушила з місця, підійшла до столу й поставила чашки.

Погожева стріпнула головою:

— Так зручніше. — Й раптом запитала: — У вас знайдеться аркуш паперу?

— Так.

Повернувшись до тумбочки, Тетяна взяла з-під старого альбома учнівський зошит і поклала перед Погожевою.

— Ні, — сказала Погожева, — писатимете ви. Ось цією авторучкою.

— Я не розумію вас, — збліднувши, промовила Тетяна й похитала головою.

— Зараз зрозумієте. Прошу. Пишіть: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, бібліотекар гарнізонного Будинку офіцерів…» Написали? Добре… Пишіть: «Зобов'язуюся… співробітничати… з німецькою військовою розвідкою…»

— Навіщо ви так? — з образою запитала Тетяна й відсунула зошит. — Що я вам зробила?

— Люба моя! — зітхнула Погожева. — Ви молода й гарна. Я розумію чоловіків, які у вас закохуються. Але зрозумійте й ви мене. Якщо ми не домовимося, не знайдемо спільної мови, то… бог свідок… Я не можу піти з цієї кімнати, залишивши вас живою. Як би я до вас не ставилась, я на службі… Будьте благорозумні.

— Про яку благорозумність може йти мова? — крізь зуби процідила Тетяна. — Ви що? З місяця звалилися?

— На жаль, з грішної землі. — Погожева поклала руку на пістолет. — Ця запальничка, між іншим, шестизарядна.

— Чхати я на неї хотіла! — заявила Тетяна, дивуючись з особистої хоробрості.

— Облишмо ці теревені. Ви не дівчинка, а я не спокусник. Я пропоную вам справу. Ризиковану, але грошовиту. Я знаю, ви погодитесь. І коли увійдете в смак, то збагнете, що в розвідці можна заробити більше, ніж у ліжку.

— Я не повія! — почервоніла Тетяна.

— Фу! Як вульгарно.

— А мені чхати! Йдіть до бісової матері з моєї квартири! Я не злякалася вашої гармати!

— Заспокойтеся. Істерики руйнують нервову систему не. менше від алкоголю. Відповідайте, ви здогадувалися, що Сизов — агент німецької таємної служби?

— Якої служби? — не зрозуміла Тетяна, та запальності тепер не було в її голосі.

— Вам відомо, що Сизову вдалося завербувати вашого друга Роксана? Того самого Мишка, який через ваше посередництво сплавлює лишки продуктів?

— Ви брешете!

— Забудьте це слово. В розвідці не брешуть. У розвідці мовчать або кажуть правду. Я говорю правду тільки тому, щоб ви зрозуміли: я не можу вийти з цієї кімнати, залишивши вас живою.

— Ідіть! — рішуче сказала Тетяна. — Ідіть! Я нікому не скажу… Можете не хвилюватися.

— Дякую, — підвелася Погожева. — Боюся, що до вас не зможу виявити таку милість.

Тетяна відступила на крок, сказала переконливо:

— Я не потребую її, вашої милості. Я викинусь у вікно. Й закричу на всю вулицю. Я не піду на зрадництво!

— Зрадництво — також робота, — сухо зауважила Погожева.

— Погана робота!

— Запам'ятайте, дівчинко, поганої роботи не буває. Робота або відповідає духовним запитам і розумовим можливостям індивідуума, або ні.

— У такому випадку ви переоцінили мене.

— Людину скромність прикрашає, агента оберігає.

— Я не агент! — процідила Тетяна. Страху не було в її голосі, лише злість, злість, злість…

— Не будемо чіплятися до слів, — миролюбно сказала Погожева. — Й даремно нервувати. Може, нам краще розібратися в суті. Відповідайте на мої запитання, тільки щиро. Ви здатні на щирість?

— Так!

— Вам подобається працювати на заводі біля верстата?

— Я ніколи не працювала на заводі.

— І не прагнете? — посміхнулася Погожева.

— Ні.

— Що, ви вважаєте, краще: комунальна квартира чи власна вілла в сосновому лісі на березі моря?

— Це дурне запитання, — зауважила Тетяна.

— Вам подобається танцювати?

— Так.

— Гарно попоїсти?

— Так.

— Гарно одягатися?

— Так.

— Якому кольору ви віддаєте перевагу: голубому чи червоному?

— Голубому.

— Ох, Таню, Таню… Навіть останньої відповіді досить І для того, щоб засумніватись у вашій благонадійності.

— Але голубий колір мені справді більше пасує, ніж червоний, — з образою промовила Тетяна.

— Усе ясно. Якщо додати, що протягом певного строку ви надавали житло німецькому агентові Сизову, порушуєте правила торгівлі нормованими продуктами, то… Висновок напрошується сам по собі — російську контррозвідку вам треба боятися більше, ніж мене. Я пропоную вам гроші й забезпечене майбутнє. «Смерш» може запропонувати в кращому випадку тривале ув'язнення, в гіршому — стінку…

— За що стінку? Я нічого не зробила…

— Ви думаєте?

— Я знаю, — відповіла Тетяна запально.

— Я теж знаю. Вночі на десяте лютого в Будинку офіцерів відбувалася нарада вищого командного складу групи військ. Вона була цілком таємною. Тривала з двадцять третьої години дев'ятого лютого до третьої години десятого. Замість хворої буфетниці вам було доручено подати офіцерам вечерю.

— Тільки каву з бутербродами.

— Нехай каву з бутербродами. Вам категорично заборонялося говорити, де ви були тієї ночі й кого бачили. Це так?

— Так.

— Ви розповіли про це Сизову. Видали військову таємницю ворогові.

— Звідки ж я знала, що Сизов ворог? Вів був ревнивий, як чорт. Думав, що я спала з Роксаном.

— Не майте мене за дівчинку. Ви вказали на показаній фотографії офіцерів, що приїжджали на нараду.

— Усе було зовсім не так. Коли Сизов дізнався, де я була, він несподівано повірив мені зразу. Вигукнув: «Там обов'язково був хтось із моїх друзів!» Я відповіла, що не знаю. Отоді він і показав групову фотографію. Я пізнала на ній двох чи трьох офіцерів.

— Ви пізнали командуючого армією, начальника штабу і начальника оперативного відділу. Таким чином, про нараду, цілком таємну, того ж ранку стало відомо німецькому командуванню.

— Того ж ранку? — не повірила Тетяна.

— Так. Ви скоїли службовий злочин. Уявляєте, що жде вас, якщо про це стане відомо російській контррозвідці?

— Ви хочете сказати… — Очі в Тетяни були ще сухі, та голос тремтів, наче вона вже плакала. — Ні-ні! Мене не розстріляють!

— Ви самовпевнені. Вас розбестили чоловіки. Цілком можливо, що вас саме розстріляють. Але якщо раптом органи НКВС виявлять жалість, неприпустиму у воєнний час, то вам дадуть строк. Мінімум років десять. На волю ви повернетеся бабусею. Найкращі роки за колючим дротом. Сумно?

Може, вам пощастить. І час од часу ви будете спати з начальником табору. Та все одно це сумно.

— Як же бути? — запитала Тетяна тихо.

— Покластися на своїх друзів. Я вам друг. Ви мене зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Пишіть, — зовсім м'яко сказала Погожева.

Тетяна слухняно взяла ручку. Перо легко ковзало по паперу. Та літери виходили нерівні, скошені праворуч.

— Тепер поставте число й підпис, — закінчивши диктувати, запропонувала Серафима Андріївна.

Тетяна неохоче підкорилася.

— Гаразд, — сказала Погожева. — Перегорніть сторінку й напишіть номери частин, які дислокуються в гарнізоні.

— Я не знаю, — злякано прошепотіла Тетяна.

— Погано, — докірливо зауважила Погожева. — Погано першого дня брехати своєму колезі. На бібліотечних картках ви вказуєте номери військових частин. До речі, не забудьте написати прізвища й воїнські звання відомих вам офіцерів.

У Тетяни було таке відчуття, ніби вона летить у провалля. Але ще довго-довго не буде дна з його гострими скелями, а тільки страх, незнайомий і липучий.

Стовпчик номерних знаків військових частин вийшов зовсім короткий. Список офіцерів — трохи більший.

— Мало, — сказала Погожева.

— Більше не пам'ятаю.

— Вірю. Даю день строку. За цей час складіть мені повні списки за картотекою.

Тетяна нічого не відповіла..

— Перегорніть іще сторінку, — вела далі Погожева. — Пишіть: «Розписка». З нового рядка: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, отримала від співробітника німецької розвідки за передану мною інформацію воєнного характеру аванс на суму десять тисяч карбованців». Словами. Так. Число. Підпис.

Погожева взяла одну з трьох пачок, підсунула до Тетяни.

— Десять тисяч у купюрах по сто карбованців. Лічіть.

Тетяна взяла пачку, покрутила. Відповіла:

— А що рахувати? Вони ж запечатані.

— Спасибі за довір'я, — посміхнулася Погожева.

Вона підвелася. Взяла зошит.

— Опустіть пістолет, — попросила Тетяна.

— Не хвилюйтеся. Тепер я у вас не стрілятиму. Та попереджаю. Не робіть дурниць. Якщо мене заарештують, ваші розписки потраплять у російську контррозвідку. Не думаю, що ви зможете переконати їх у своїй безневинності. Там працюють непокладливі люди. Ясно?

— Ясно.

— Я попрошу вас, моя мила, помінятися зі мною одягом. Дайте мені своє пальто, сукню…

Хвилин через десять переодягнута Погожева вже стояла у передпокої. Прощаючись, вона сказала:

— Ваша агентурна кличка — Лялька. Не знаю, чи зможу я сама підтримувати з вами контакт. Можливо, прийде інша людина. Пароль: «Мені відомо, що у вас є піаніно». — «Воно зіпсоване». — «Можу запропонувати на обмін мішок картоплі». — «Спасибі. Мені потрібне борошно».

Знову Жан

Чирков усю другу половину дня з групою солдатів обстежував каменярні. Повернувся лише ввечері, втомлений, голодний, злий. Результати були надто й надто скромні. Рештки димової шашки (могли гратися діти) та сліди, не дуже конкретні, які свідчили лише про те, що ще недавно хтось використовував штольні під склад.

Каїров сказав Чиркову:

— Ви вільні. Вечеряйте й відпочивайте.

Сам він пішки вирушив у готель Будинку офіцерів.

Посутеніло. Дощ ущух. Але все повітря було просякнуте вологістю. І морем, і нафтою. Біля Будинку офіцерів розмовляли люди. Двері грюкали. Й плями світла, наче кулі, скочувалися мокрими східцями.

У фойє Каїров побачив афішу кінофільму.

«СЬОГОДНІ! ТІЛЬКИ ОДИН ДЕНЬ!

Англійський документальний фільм

«ПЕРЕМОГА В ПУСТЕЛІ»

Виробництво Армійського кінофотовідділу й кіновідділу Британських королівських повітряних сил. Фільм розповідає про розгром італо-німецьких військ у Єгипті і Лівії 8-ю англійською армією.

Початок о 19-й годині».

Ні. Він не пішов у кіно. Втома й недуга скували його, зробили в'ялим. Піднявшись у номер, він, не знімаючи шинелі, впав на ліжко. Заплющивши очі, майже чверть години лежав нерухомо.

Потім у двері постукали. Ввійшла покоївка — низького зросту бабуся. Обличчя в неї було зів'яле, та посмішка привітна, очі молоді. Вона сказала:

— Давайте я поміняю вам постільну білизну.

Каїров підвівся. Винувато пояснив:

— Приліг на мить, — і як у воду.

— Втомилися, певно, за день, — співчутливо сказала старенька й заворушила губами, наче щось пережовуючи.

— Намучився не більше, ніж завжди. Та роки не ті…

— Роки — вони як бульбашки мильні. Незчуєшся, як їх уже немає. — Біле простирадло, затверділе від крохмалю, хлопнуло, наче вітрило, накрило матрац.

— Давно у готелі працюєте? — запитав Каїров, здивувавшись спритності бабусі.

— Восьмий рік… Якраз з весни тридцять шостого.

— Майора Сизова пам'ятаєте?

— Хіба забуду… Привітний хлопець був. Було, зайдеш у номер прибрати чи білизну поміняти, без п'ятірки не відпустить. І по десять карбованців давав.

— Друзів до нього багато ходило?

— Та хіба запам'ятаєш. Офіцери ходили. Цей ось… Солідний моряк. Що по продуктах… Прізвище забула. Як почну згадувати, все одно забуваю.

— Жінки навідували майора?

Старенька образилася — ніс її видовжився, і зморшки покотились униз:

— Бог з вами! Він такий добрий був, інтелігентного виховання. В Таню нашу закоханий…

— Може, згадаєте, коли бачили майора востаннє?

— І згадувати нічого. Бачила я його, можна сказати, перед самою смертю.

— Де? — з надією запитав Каїров.

— Навпроти лазні. На тротуарі вони з барабанщиком нашим, Жаном, розмовляли. А потім машина біля них зупинилася. Шофер щось запитав.

— Не чули, що говорив шофер?

— Ні. На чергування поспішала.

— О котрій годині це було?

— Близько дев'ятої вечора. До дев'ятої вечора мене начальник відпустив.

— Спасибі, — сказав Каїров.

А коли бабуся виходила, дав їй десять карбованців. Обличчя покоївки розпливлося, мов млинець на сковорідці. Завела вона:

— Дай вам бог могутнього здоров'я. І щоб прожити іще стільки. Й удруге стільки…

— Сьогодні танці будуть? — обірвав її Каїров.

— Після кіно.

— Зрозуміло.

Покоївка вийшла. Каїров подзвонив начальникові Будинку офіцерів.

— Добрий вечір. Це Каїров. У мене до вас запитання. Якщо хтось із музикантів джазу не виходить на роботу, ви про це знаєте?

— Звичайно, — відповів начальник Будинку офіцерів. — До речі, в цьому році такого випадку не було.

… Джаз — саксофоніст, барабанщик, акордеоніст, сурмач, скрипаль, піаніст — працював на авансцені. Круглий, мов сонце, барабан, оздоблений червоним перламутром, стояв трохи попереду, а праворуч і ліворуч шанобливо завмерли маленькі барабанчики. Блискучі, прямо-таки золоті тарілки салютували несамовитим дзвоном. І світло розсипалося від них бризками, веселими, безтурботними.

Барабанщик Жан сидів із гідністю, мов король на троні. Та на вустах його була зовсім не королівська посмішка — нелукава й приємна.

Танцювальні пари заповнювали зал. Стільці були присунуті до стіни, ті, що виявилися зайвими, винесені в фойє. Кілька морських офіцерів стояли неподалік од входу, очевидно, обговорюючи фільм. Один сказав:

— Вражає. Піски, пальми…

Інший заперечив:

— Порівняно з Сталінградом — елементарне учнівство.

— Африканська спека щось та означає.

— Спека, мороз… Усе це приправа. Важлива суть. Масштаби операції…

Пахло парфумами. Потом. Долівка, трохи нахилена до сцени, була вислана паркетом. Ковзати по ньому не складало труднощів, особливо вниз, до джазу. Каїров розраховував побачити тут Дорофєєву. Та жінок танцювало багато, переважно молодих.

В антракті Каїров підійшов до Жана. Сказав:

— Ви великий майстер своєї справи.

— Стараюся, — відповів Жан, розстібаючи комір сорочки.

— Мій приятель, на жаль, покійний, — Каїров зітхнув, — майор Сизов був великий поклонник джазу.

— Я знаю. Він часто приходив на танці.

— Отже, ви були знайомі? — зрадів Каїров.

— Жан! — покликав саксофоніст. — Ходімо в буфет! Нас пригощають пивом.

— Прийду, — відповів Жан, — через кілька хвилин.

Довкола розмовляли люди. Пересувалися, штовхалися. Каїров узяв Жана за лікоть і потягнув за лаштунки.

— Я вас ось про що хочу спитати, хлопче. Останні чотири місяці мені не довелося бачити Сизова. Скажіть, чи не помічали ви в ньому смутку, тривоги? Одне слово, тільки між нами, чи не міг мій друг накласти на себе руки?

— Не знаю. Я бачив Сизова того самого вечора, напередодні його загибелі. Він був веселий. Ми трохи побалакали.

— Про що?

— Так, про дрібниці.

Пропилені оксамитові завіси темно-бузкового кольору важко звисали зі стелі, відкидаючи широкі й густі тіні.

— Куди ви пішли чотирнадцятого березня, попрощавшись з Сизовим?

— Сюди, в Будинок офіцерів. У нас була робота.

— О котрій годині ви попрощалися?

— Десь близько дев'ятої.

— І пішли відразу в Будинок офіцерів?

— Так.

— А мені сказали, що чотирнадцятого березня ваш джаз до двадцять другої години десяти хвилин грав без барабанщика.

— Я спочатку зайшов у бібліотеку.

— Узяти книгу?

— Так. «Козаки» Льва Толстого.

— Цікава повість?

— Іще не прочитав. З часом зовсім погано.

— Це точно. Вибачте за старечу цікавість. Друзі чекають на вас у буфеті.

— Нічого! — відповів Жан. — Сизов був гарний хлопець.

Заради цікавості

Танго було давнє, довоєнне. Дуже сумне й трохи надривне. Мелодія породжувала банальні картинки млосного, жагучого життя, свідком чи учасником якого Каїров ніколи не був, але він бачив таке життя в закордонних кінофільмах і навіть чув саме це танго в одному з них. Він забув назву стрічки. Але кадри, як сміття, випливали в пам'яті, — берег океану, чоловік у пробковому шоломі і яскрава жінка, що дивиться йому у вічі. Папуги на пальмах, мавпи…

Чужа туга, чужі пристрасті. Дешеві, наче грим. І ця музика, народжена десь далеко для інших людей, для інших печалей і радощів… Чому вона тут? Чому люди рухаються в такт їй, підкоряючись, як наказу? Добре це чи погано?

Подумати б на дозвіллі. Але коли воно буде, це дозвілля?

Вибравшись з танцзалу, Каїров звернув під східці й побачив, що двері в бібліотеку відчинені. Він увійшов. Роксан сидів по один бік перегородки, Тетяна — по інший. Роксан підвівся, він був зобов'язаний підвестися при появі полковника. Запитав:

— Вам подобається наш джаз?

Тетяна дивилася насторожено.

— Я досить старий, щоб любити таку музику, — буркотливо відповів Каїров і непривітно глянув на Роксана.

Роксан усе-таки збентежився, але не подав вигляду:

— Надаєте переваги симфоніям?

— Маршам. Вони нагадують мені дні моєї молодості. — Каїров повернувся до Тетяни: — У мене до вас одне прохання. Чи не могли б ви дати мені почитати «Козаків» Льва Толстого?

— Книга на руках. Ой, треба нагадати Жанові, щоб повернув. Він завжди так: візьме й тримає місяцями.

Каїров зітхнув, кинув погляд на стілець, але не сів. Сказав:

— Так уже й місяцями! Може, людина й узяла її зовсім недавно.

— У мене чудова пам'ять. — Тетяна порилася в картотеці. Вийняла абонементну книжку. — Дивіться, чотирнадцятого березня. Він тоді ще просидів тут мало не цілий вечір. Анекдоти дурні розповідав.

— Чого нема, того нема, — розвів руки Каїров.

— Візьміть щось інше, — запропонувала Тетяна.

— Тільки з класиків.

— Є Горький, оповідання.

— Це можна.

… Коли Каїров проходив повз столик чергового адміністратора, почув голос Сованкова:

— Доброго вечора, товаришу полковник. Як життя?

Каїрову подобався цей однорукий чоловік, по-житейському мудрий, привітний. Він зупинився, потис йому руку. Відверто сказав:

— День шалений видався. А роки не ті.

— Старість не радість, — сумно погодився адміністратор. — Життя пролітає швидше, ніж сон.

— Сни бувають довгі.

— Є люди, що не бачать снів.

— Є. — Каїров хотів було йти далі, але раптом запитав: — Ви добре знали майора Сизова?

— На нашій роботі важко сказати: добре, погано. Швидше, поверхово. Прізвище, ім'я. Номер кімнати, в якій живе… Ну й ще… О котрій годині йшов, о котрій повертався.

— Коли бачили Сизова востаннє, не пам'ятаєте?

— Дуже добре пам'ятаю. Того самого вечора чотирнадцятого. Йдучи з готелю, Сизов поклав на цей столик ключ. І, можна сказати, мені доповів. Каже: «Петре Євдокимовичу, якщо подзвонять зі штабу, повернуся після дванадцятої. З Мишком Роксаном до дівчат їдемо…»

Ніч

— Страшно, — сказала Тетяна. — Сьогодні ти залишишся в мене.

— Раніше ти не дозволяла цього, — спокійно відповів Роксан.

— У твоїх словах я не чую радості.

— О п'ятій годині ранку я виїжджаю в Сочі по продукти.

— Не можна відмінити поїздку?

— Наказ може відмінити лише старший начальник.

— Я все забуваю, що ти офіцер.

— Треба тренувати пам'ять.

Вони йшли темною вулицею. Місяця на небі не було. Й зірок на ньому здавалося менше, ніж завжди.

— Ти обіцяв подарувати мені ліхтарик, — сказала Тетяна.

— Ось він. — Роксан поклав ліхтарик їй у руку.

Тетяна натисла кнопку. Пляма яскравого світла ковзнула по листі. Завмерла.

— Бузок, — сказала Тетяна. — Персидський.

— Наламаємо.

— У мене є великий букет.

— Нехай буде два. — Роксан перестрибнув через невисоку огорожу. Й затріщало віття…

Вони поставили букет у літрову банку, тому що ваза була зайнята іншим букетом, і наповнили банку хлорованою водою з крана.

— Звичайно я не опускаю квіти в таку воду, — сказала Тетяна. — Я наливаю воду, годин п'ять даю їй відстоятися. Поки вийде хлорка…

— За цей час бузок зав'яне, — заперечив Роксан.

— Бузку багато.

— Так. Але скоро він відійде.

… Лежали мовчки. Й вона чула в темряві його спокійне дихання. І бачила його голову, що, наче камінь, вминала подушку. Вона знала, що він не спить. І її пригнічувала мовчанка, яка затягнулася.

Вікно було відчинене. Пізній місяць зазирав у кімнату запитливо, але дружелюбно. Прохолода, свіжа, нічна, приємно лоскотала шкіру обличчя, плечей, рук.

Раптом він запитав:

— Ти мене кохаєш?

— Як ти мене.

— Це не відповідь.

— І не запитання.

— Ти нічого не хочеш сказати мені?

— Хочу.

— Говори.

— Зі мною сталася біда.

— Зі мною також.

— У мене страшна біда.

— У мене страшніша.

— Ні. Страшнішої біди не може бути. До мене приходила жінка. Вона сказала, що Сизов був німецький шпигун.

— Чому ж ти досі жива?

— Я підписала папірці. Й отримала гроші.

— Багато?

— Десять тисяч.

— Що ж тепер робитимеш?

— Я хочу втекти, сховатися.

— Куди втекти, де сховатися?

Він лежить нерухомо. Не дивиться на неї. Не хоче бачити її обличчя. Великих, наляканих очей.

— Не знаю, — відповідає вона.

— Утечеш — заплутаєшся ще більше. Це не вихід. Слухай мене. Завтра подзвони Каїрову. Й, не називаючи себе, попроси зустрітися з ним де-небудь у безлюдному місці. Припустимо, в міському саду. В усьому йому зізнайся. І ще скажи, що я прийду до нього ввечері, як тільки повернусь із Сочі.

— Чому в безлюдному місці? — запитала Тетяна.

— Можливо, вони стежать за тобою.

— Вони. Вони й тебе хотіли завербувати?

— Так. Тільки обломилося, не вдалося.

— Чому ж ти живий?

— Тому що мертвий інший.

— Отже, це ти Сизова… — прошепотіла вона.

Він повернувся, подивився їй у вічі.

Михайло Георгійович Роксан вийшов з квартири Тетяни Дорофєєвої о четвертій годині п'ятнадцять хвилин. Він не замовив машину. Й тепер повинен був добиратися до місця служби пішки.

Займалося на світ. Небо було ще сіре. Видимість погана. Під аркою, що виводила з внутрішнього двору на вулицю, скупчилася темрява.

Невідома жінка, відділившись од стіни арки, раптом перепинила Роксану дорогу. Постать жінки здавалася рівною, наче стовп.

— Руки геть від пістолета! — владно сказала жінка. — Отак… Поклін од Сизова, Роксане.

Оленка їде в місто

Завгоспа в госпіталі не любили. В усякім разі, медичні сестри. Він був старий, скупий, підозрілий. Словом, чоловік паршивий. І молодість дратувала його. Медичним сестрам він завжди шкодив у дрібницях. Ліжко з прорваною сіткою запропонує, електричну лампочку не видасть: не належить, мовляв, стара лампочка перегоріла завчасно. З лікарями ж і з іншими старшими начальниками завгосп був запобігливо чемний, уважний. І начальство прихильно до нього ставилося. Й по-простому величало Федотовичем.

Оленка давно мріяла зробити шестимісячну завивку. В неї було світле рівне волосся, а їй хотілося, щоб воно кучерявилось, мов у баранчика чи хоча б як у хірурга Сари Аронівни. Й Оленка накручувала його на бігуді. Та вже вранці воно розкручувалось і обвисало. Жіночого майстра перукарня при госпіталі не мала. Вибратися ж у місто не так просто: або машини попутної не було, або машина йшла в місто, а Оленка чергувала.

І ось сьогодні вранці Оленка вільна, дівчата гукають:

— Старший шкарбун у місто їде. Оленка — до завгоспа:

— Федотовичу, я з тобою. Федотович зморщується, мов од диму:

— Я в кабіні тіснитися не буду. В мене ревматизма.

— А в кузов? Можна, я в кузові?

— Там цистерни, гасом пропахлі.

— Нічого. Я як-небудь, — умовляє Оленка.

— А що тебе в місто несе?

— Завивку зробити.

— «Завивку», — передражнив Федотович. — Потрібна вона тобі. Просмердиш гасом — у перукарню не пустять.

— Прорвуся!

Цистерн у кузові чотири. Залізні, чорні, завбільшки з Оленку. Вони тісняться до кабіни, коли дорога йде під нахил. І подаються до заднього борту, коли дорога пнеться вгору. Нелегко з ними Оленці.

Оленка дивиться на небо. Їй дуже хочеться зробити перманент і побачити того капітана, серйозного й доброго, що приїжджав у госпіталь з'ясовувати про Погожеву. Цікаво: знайшли її чи ні? Та ще цікавіше: чи одружений капітан? Якщо одружений, то краще його й не зустрічати. Надії, дурні, як кури, в голову лізуть. А раптом капітан парубок? Очі в нього правильні й обличчя також. І вона подобається йому. Хіба забудеш його поцілунок? Не в щоку або чоло, а у вуста. Так цілують, коли кохають. А може, ні?

Машина в'їхала в місто. Оленка постукала по кабіні:

— Зупиніть!

Федотович відчинив дверцята.

— Я злізу тут, — сказала Оленка.

— Давай.

Машина зупинилась. Оленка зістрибнула на обочину.

— Де мені вас шукати?

— Біля нафтоперегінного заводу, — відповів завгосп.

— Не їдьте без мене, — попросила Оленка.

— А ти швидше тутечки… Не пізніше години до прохідної приходь.

— Гаразд, — сказала Оленка.

Вона швидко розшукала перукарню. Це був низький по білений будинок, що стояв серед руїн, в одній половині якого розташувалося швейне ательє воєнфлотторгу, в другій — перукарня. В чоловічому залі була черга. Жіночий — пощастило — порожній. Опасиста вірменка в білому халаті сиділа перед дзеркалом і їла варену картоплю.

— Здрастуйте, — сказала Оленка. — Я хочу зробити завивку!

— Фіксаж є?

— Який фіксаж?

— Простий… Без фіксажу не можна.

— Як же бути? — засмутилася Оленка. — Я спеціально приїхала з госпіталю.

— Поранена?

— Санітарка.

— А роботи багато? — поцікавилася вірменка.

— Вистачає.

— У нас, навпаки, клієнтів нема. Хіба до краси тепер жінці?

— Погано, — погодилась Оленка. — До побачення. Я піду.

— Навіщо? Не поспішай… Розкажи щось…

— Фіксажу нема…

— Стривай. Куди поспішаєш? Фіксаж пошукаємо.

Чи вдалий вийшов парманент, гадати важко. Років він Оленці додав, але кращою її не зробив. І з перманентом, і без нього вона все одно була гарненька.

Годин через півтори Оленка вийшла з перукарні. Місто вона знала погано. Тому запитала в першої-ліпшої жінки, як пройти до нафтоперегінного заводу. Виявилося, що завод не близько — біля підніжжя гори, вершина якої темніла в далекій голубизні. Транспорт у місті ходив нерегулярно, з перебоями, та Оленка дочекалась автобуса. Приземкуватий, з одними лише дверима біля кабіни водія, автобус був переповнений. Оленка стояла між мішками й корзиною, сплетеною з лози. Й інші люди стояли в проході. Налягали одне на одного, коли автобус гальмував або розвертався.

Виявилося, що до заводу автобус не йде. Він зупиняється біля мосту й робить там коло.

Річка під міст текла з самих гір. Швидка, неглибока. Вона пінилась і вирувала навкруг каміння. Каміння було дуже добре видно з мосту: велике, загорнуте в зелено-жовтий мох.

Міст заслонявся шлагбаумом. І солдати з автоматами на грудях стояли біля маленького будиночка, який, очевидно, служив караульним приміщенням.

Документи медичної сестри сподобалися солдатам. Вони посміхалися до Оленки, жартували. Один сказав щиро:

— Залишайся служити з нами. Не образимо.

— У вас є свої, — відповіла Оленка.

— Нащо таке кажеш? Нащо ображаєш? — солдат чорнявенький, з вусиками. Грузин, певно.

— Не сердьтеся, хлопці! — Оленка помахала їм рукою.

Вона звернула з шосе на дорогу, вимощену великим камінням.

Величезні нафтосховища, закамуфльовані зеленими й коричневими плямами, височіли обабіч дороги. Навколо сховищ була огорожа з колючого дроту й ходили вартові. Один, зовсім іще хлопчина, не стримався, гукнув:

— Привіт, землячко!

— Бувай здоровий, земляче, — відповіла Оленка.

— Може, зустрінемося?

— Після війни! Коли в тебе борода рости почне.

Далі були будинки барачного типу. А перед заводом — площа. Через неї залізнична колія, що виходила на сорту вальну станцію.

На площі — крамниця, швейна майстерня, громадський туалет. Час — полудень. І схоже, що на заводі перерва. Біля прохідної людно. Біля крамниці черга.

У центрі площі — стоянка для машин. Їх там майже дюжина. Брудні, й камуфлювати їх не треба. Вода в калюжі хлюпає, ходить хвилею, коли машина виїжджає на стоянку. Солдати-водії зморщуються і навіть чортихаються: виходити з машини доводиться в калюжу, жовту, густу.

Машини з госпіталю серед решти нема. «Невже старий шкарбун поїхав, не дочекавшись?» — подумала Оленка.

Черговий по бюро перепусток відповів:

— Так. Із Перевального була машина. Півгодини тому поїхала.

«От негідник Федотович! Як тепер добиратися?» Стоїть Оленка розгублена, наче її обікрали. Мало не плаче.

— Що мені робити? — запитує жалібно.

У бюро перепусток говорять:

— До шосе вийдіть. Голосуйте. На попутних дістанетеся!

Через прохідну йдуть, ідуть натовпом жінки. Й уривки розмови долинають до Оленки звичайні, жіночі.

— З рідким милом суцільні муки…

— А ти замочуй у милі.

— Я їй кажу: «Який смисл? Він до тебе ходить, а в самого сім'я». Вона у відповідь зуби вишкірила. Як загне… Сама знаєш.

— Знаю.

— На колінках штанці знову протер. Віриш, залатати нічим…

— Фаїна крем на свинячому жирі робить, сурми в нього додає.

У роздумах, так і не вирішивши, що їй робити (легко сказати: виходь голосуй на дорозі, на цю дорогу через усе місто добиратися треба), підійшла Оленка до вікна. Й крізь запорошену шибку раптом побачила біля прохідної Серафиму Андріївну Погожеву. Не повірила собі, придивилася: Догожева…

— Ой! — Оленка знову стукає у вікно чергового. — Тут жінка біля прохідної. Контррозвідка її шукає. Допоможіть затримати. Це дуже важливо.

— Десь міліціонер був. Товаришу старшина!

Старшини нема довго. Або час зупинився, сповільнився.

Нарешті вийшов старшина.

— Ось вона, ця жінка, — показує Оленка.

Старшина Туманов дивиться у вікно. Каже тягуче:

— Відома жінка. Звідки її знаєте?

— Вона працювала в нашому госпіталі.

Старшина чухає підборіддя. Мовчить. Думає, певно. «Сюди б, звичайно, краще офіцера, — думає Оленка. — Цей старшина, здається, великий валянок».

— Ідіть побалакайте з нею… — нарешті каже Туманов. — Треба відвернути її увагу. А то почне стріляти… Люди постраждають.

— Старшина, візьміть співробітників нашої охорони, — пропонує черговий бюро перепусток.

— Не треба, — спокійно відповідає Туманов. — Цього разу не втече.

Оленка вже біля прохідної. Радісно, по-дівочому вигукує:

— Серафимо Андріївно!

Не витримала Погожева, здригнулася. Руки в кишені. Та впізнала Оленку. Напруження зникає з обличчя.

— Серафимо Андріївно, як добре, що ви живі! А ми все думали, що ви потрапили під бомбардування. Думали, що з вами нещастя сталося…

— Ні. Все гаразд, Оленко. Повернулась я. А ти яким чином тут?

— З машиною приїхала. Завивку зробити. Як? Добре вийшло?

— Дарма ти, Оленко. Без перманенту ти була миліша.

— Ви мене засмутили, — розстроїлась Оленка. Розстроїлася дуже щиро.

Це не приховалося від спостережливої Погожевої. І вона сказала зовсім спокійно:

— Нічого. Завивка довго не тримається. Все ж скажи, що ти робиш біля заводу?

— Старий шкарбун… — Оленка засоромлено виправилася _ Тобто Федотович мене покинув. Не дочекався…

У цей час старшина Туманов був уже за спиною Погожевої.

— Руки вгору!

Усе зрозуміла Погожева. Обличчя — крейда. Очі наче збільшилися. Підняла руки. Та, піднімаючи, щось впихнула у рот. І, обм'якнувши, впала на землю.

Невезуча людина старшина Туманов.

Зустріч, призначена по телефону

Жіночий голос, — не скажеш, що він напружений або схвильований, може, трохи винуватий — у трубці:

— Товаришу Каїров, мені треба терміново вас побачити.

Давайте зустрінемося сьогодні о десятій годині ранку в міському саду біля скульптури «Русалка».

— З ким я розмовляю?

— Ви мене знаєте. Але… я не хочу називати своє ім'я.

— Здається, Дорофєєва, — сказав Каїров Чиркову, поклавши трубку.

— Можливо… — погодився Чирков. — Цілком можливо. Ви справили на неї враження як чоловік.

— Не слід бути циніком, синку, — незадоволено відповів Каїров.

… Востаннє, в цьому парку Каїров був з дружиною сім років тому. Тоді тут жовтіли рівні доріжки, й кущі стояли доглянуті, пострижені, й фонтани здіймали гребені, мов півні. На плоскому даху готелю «Південний» був літній ресторан і танцювальний майданчик. Тріо музикантів — поважні випещені чоловіки в білих фраках — грали танго і блюзи. Ресторан був дорогий. Публіка сюди приходила солідна. Чоловіки й жінки середнього віку. Офіціанти подавали гарні вина, й кухня вирізнялася вишуканістю.

Тепер на даху готелю «Південний» стояли три зенітних кулемети. Й маскувальні сіті звисали на стіни, як покривала.

Доріжки парку були в темних тріщинах. Кущі розрослися. Скульптура «Русалка», вимита дощами, висушена вітрами, здавалася зморщеною і постарілою. Тетяна ходила по танцювальному майданчику, де мокло ще восени опале листя. Жінка, як завжди, була старанно напудрена й підфарбована, та синяву під очима не вдалося приховати. Й очі від цього здавалися ще більші, ніж завжди.

— Ось, — сказала Тетяна. Й вийняла пачку грошей.

— Так багато! — сказав Каїров.

— Десять тисяч, — сказала Тетяна. Й додала: — Я написала за них розписку.

— Розумію, — сказав Каїров. — Говоріть…

Він узяв її під руку. Й вони, наче прогулюючись, пішли занедбаною алеєю, де стояли вицвілі лавочки й минулорічне листя смітилося під ногами. Вона говорила тихо, але дуже щиро. Й Каїров подумав, що Тетяна, по суті, непогана людина, може, тільки розбещена, в чому винні її краса й чоловіки. До речі, давно помічено — нема нічого швидкоплиннішого й ненадійнішого, ніж краса жінки.

— Ви вважаєте, що Роксан убив Сизова? — запитав Каїров.

— Я так зрозуміла… Він не сказав точно. Але можна було здогадатися.

— Сизов знав, що Роксан спекулює продуктами?

— Знав.

— Картина прояснюється. Знаючи про махінації Роксана, Сизов пробував його шантажувати. Роксан не міг відмовити. Він розумів, що відмова означає смерть. Можливо, він також дав розписку. Того самого вечора, коли Сизов залишив Дешина з машиною біля трансформаторної будки, а сам пішов до Роксана. Адже Роксан наймає квартиру в Рибальському селищі.

— Я жодного разу не була в нього.

— Я був. Я зразу подумав про це. Але хазяйка нічого не могла сказати. Вона лише підтвердила, що Роксан приїхав додому після восьмої, повечеряв і ліг спати. Вся біда в тому, що й вона рано заснула.

— Як? — жахнулася Тетяна.

— Ні-ні! Хазяйка — бабуся. Найімовірніше, що Роксан виліз через вікно. Якщо так, то вбивство Сизова не було випадковим стихійним актом. Очевидно, погоджуючись працювати на німецьку розвідку, Роксан хотів насамперед виграти час. Але Сизов повірив йому. Й утратив пильність. Вони прийшли до машини. Побачивши п'яного як чіп шофера, Роксан зміркував, що має славний шанс. Вибравши момент, він б'є Сизова гайковим ключем по потилиці. Сизов був у шапці. На ній зберігся слід удару. До речі, експерт, зважаючи, що Сизов був у шапці, вирішив, ніби удар нанесено предметом, загорнутим у ганчірку. Тіло він кидає під колеса й спускає машину з гальмів. Він робить одну помилку — забирає з собою фляжку, в якій були рештки горілки.

— Фляжка — помилка? — здивувалася Тетяна.

— Сама фляжка не дуже потрібна, та її відсутність навела на думку, що на місці злочину була третя людина. Схвильований тим, що сталося, Роксан відчув необхідність випити. Може бути й інше пояснення. Не будемо гадати, попросимо розповісти про це Роксана.

— Він усе розкаже.

— Ви впевнені?

— Він сам послав мене до вас. І обіцяв зустрітися з вами, коли повернеться з Сочі.

— Гаразд, почекаємо.

— Я все розповіла, товаришу полковник. А тепер відведіть мене в камеру.

— До кінця війни? — запитав Каїров.

— До кінця війни, — відповіла вона втомлено.

— А хто переможе? Як ви думаєте? Ми чи німці?

— Ми.

— Сидячи в камері? Зачинимось усі в камері і будемо ждати, коли закінчиться війна. А хтось буде приносити нам їжу. За нас битися. Несерйозна розмова, Таню. Війна — не змагання джигітів. У ній глядачів немає. Або ти ворог, або друг. Якщо прийшла до нас, давай іти разом — пліч-о-пліч…

— У мене не вийде, — сумно сказала вона.

— Ми допоможемо. Ти нам віриш?

Вона насупилася. Похитала головою:

— Чиркову я не вірю взагалі.

— Мені?

— Вам?.. Ну… Не дуже, щоб вірю.

— А ти повір, — попросив Каїров. — Без цього не можна. Я з громадянської війни у контррозвідці. Контррозвідка — це наука. Контррозвідка — це мистецтво. Контррозвідка — це імпровізація. Але ще вона… і віра! Віра в товаришів, віра у справедливість твоєї боротьби.

— Ви чоловік. Вас спеціально вчили цього.

— Спеціально мене не вчили нічого. Навіть грамоти… Мій батько чистив взуття на Центральному базарі міста Баку. І був упевнений, що земля плоска, як коржик. Я бродив по світу й клював зерна знань, де доведеться й коли доведеться. Єдине, що я зрозумів одразу, ще босоногим хлопчиськом, — я зрозумів, що хочу щастя і для себе, і для людей. А ти, Таню, хочеш щастя тільки для себе.

Вона не заперечила. Вона згорбилася, сказала, дивлячись у землю:

— Люди про мене не дуже турбуються.

— Навіть наша розмова свідчить про неправоту твоїх слів. За цей час я встиг би скласти протокол, допитавши тебе, як німецьку шпигунку.

— Що я повинна робити? — Вона випросталася, подивилася рішуче.

— Ждати.

— Кого?

— Людину, яка прийде з паролем.

— Вона вб'є мене?

— Ні. Ми вживемо заходів, щоб цього не сталося.

— А якщо вона не прийде?

— Це зі сфери здогадів. Наберіться терпіння.

— Якщо до мене прийдуть з паролем, як я повідомлю вам?

— Про це домовимося. Сьогодні ж. До побачення. Не будемо виходити разом.

Каїров сховався в алеї. Небо було похмуре. Листя не блищало. Ледь погойдувалося в очікуванні дощу. Глухо гули машини, рухалися по дорозі в порт. Каїров зачекав, поки Тетяна вийшла з саду, й тільки потім попростував до своєї машини.

В особливому відділі його з нетерпінням ждав Чирков. Перше, що сказав Каїров, увійшовши в кабінет, було:

— Треба затримати Роксана.

І почув у відповідь:

— Інтендант Роксан зник. Уранці він мав їхати з автоколоною по продукти, та на базу не з'явився, в управління тилу не приходив, удома не ночував.

— Негайно забезпечте охорону Дорофєєвої! — розпорядився Каїров.

Шифровка

Викликавши командира комендантського взводу, Каїров наказав узяти людей і ретельно оглянути руїни й пустирі в районі вулиці, де жила Тетяна Дорофєєва. Він припускав, що коли Роксан став жертвою, то вбивця міг чекати його тільки біля дому Тетяни, тому що за квартал була площа. Й на неї виходило шість вулиць. Там постійно чергували військові й міліцейські патрулі. Інший кінець вулиці закінчувався тупиком. Гора там була кудлата від заростів шибляку. Й ще був невеликий кар'єр праворуч від вулиці, за останніми будинками, що потопали в розкішних садах.

У штабі Чирков почав розповідати Каїрову:

— Мірзо Івановичу, старшина Туманов затримав було Погожеву…

— Я все знаю. Тобі, Єгоре, привіт од нашої милої санітарки. Від Оленки.

— Вона була в місті?

— Була — не те слово. Вона пізнала Погожеву.

— Труп у морзі.

— Що при ній знайдено?

Чирков одкрив високу жовту шафу. На другій полиці лежали: пістолет, портсигар, пудрениця, пачка грошей, хлібні картки, записник, клаптик паперу й чорна жіноча сумочка.

— Сумочку сумлінно обдивилися?

— Так точно!

— Записник?

— Нічого суттєвого… Найцікавіше ось це. — Чирков обережно взяв клаптик паперу. За розмірами він був як половина аркуша із зошита. Жовтий, щільний. Складений у кілька разів. На одному боці — великі літери чорною тушшю:

ІЙСЬКОГО КІН

КИХ КОРОЛІВ

З другого боку аркуш був чистий.

— Що означає ця криптограма? — запитав Каїров.

— Іще не з'ясував. Тайнопис із зворотного боку. Виявляється тільки при нагріванні. Потім знову зникає.

Чирков поклав клаптик паперу на скляний, молочного кольору, ковпак настільної лампи, ввімкнуті світло, притиснув папірець пальцями.

Незабаром, наче в проявнику, стали з'являтися колонки цифр.

— Шифр.

— Він самий.

— Знати б, який час буде потрібен нашим фахівцям на його розгадку.

Гребінець з секретом

Кімната пропахла нитками. Запах ниток був тут завжди, як і завжди були стеля, стіни, вікна, ніжна швацька машинка марки «Singer» і кравецькі ножиці, де замість другого кільця був видовжений овальний отвір, в який уміщалися всі чотири пальці.

Гроші кружляли по кімнаті. Вони кружляли не так, як восени кружляє на вітрі пожовкле листя, яке легкістю і забарвленням своїм нагадує невгамовних метеликів. Гроші літали важко, наче паперові голуби. Це були великі купюри темно-сизого кольору по сто карбованців.

Ніколи раніше в житті Жан Щапаєв не бачив такої кількості грошей. Так само, як і не бачив у такому дикому стані свою рідну матінку Марфу Іллівну.

Збожеволіла, з розпущеним волоссям, вона повзала по долівці, згрібаючи гроші розчепіреними пальцями, які здавалися йому цієї хвилини клішнями плазуна. Вона лепетала якісь нечленороздільні звуки. Але він розумів, що матінка продовжує вигукувати слова:

— Загубив! За-гу-бив! Це він, Жан, загубив її? А може, навпаки?

Два дні тому надвечір, коли небо вже було похмуре й періщив дрібний, але по-весняному холодний дощ, до них зайшла жінка з невеликою валізкою в руках. Вона сказала, що працює медичною сестрою в госпіталі Перевальному, й попросилася зупинитись у них вдома на два дні.

— Що ви! Що ви! — заперечувала Марфа Іллівна. — Ось так просяться на два дні, а потім і за рік не виженеш.

— Бог з вами! — сказала жінка. — Я говорю правду.

— У нас тісно. Ми чужих не пускаємо. До того ж є сувора вказівка міліцейських властей щодо прописки.

Жінка поклала на стіл п'ятсот карбованців і сказала:

— Мені порекомендували звернутися до вас наші спільні друзі.

— Які ще? — насторожено запитала Марфа Іллівна, не відводячи, однак, погляду від грошей.

— Ті, що постачають нам продукти.

— Тільки на два дні, — не задаючи більше запитань, погодилася Марфа Іллівна й узяла гроші.

Коли жінка зняла пальто, Марфа Іллівна враз пізнала бежеву сукню, яку майже рік тому шила Дорофєєвій. Як тут не спитати:

— А що, Таня не змогла вам дати притулок?

— Вона жде мужчину.

Не вступаючи далі в розмови, жінка лягла спати, та серед ночі кудись пішла. Повернулася під ранок. Однак побула вдома зовсім недовго. На другий день не прийшла взагалі.

Під ліжком залишилася її потерта валізка. Вона була замкнена. Та цікава Марфа Іллівна не стерпіла, відкрила замок. І обімліла. Вся валізка була заповнена пачками грошей. Нових купюр по сто карбованців. Більше у валізці не було нічого, якщо не рахувати жіночого гребінця з якоїсь пожовклої кістки.

— Ой, що ж робити? Ой, що ж робити? — Вона промовила ці слова так розгублено, наче відстала від поїзда й опинилася на незнайомій станції без речей і без копійки. — Ой! Що ж робити?

— Повідомити в міліцію, — підказав Жан.

— Ти що? Збожеволів? — Вона глянула на сина з такою злістю, що він одразу замовк і притулився до стіни, ніби хотів нею заслонитися.

Але Марфа Іллівна вже забула про Жана й знову повторювала стару, мов світ, фразу:

— Ой! Що ж робити?!

Потім, отямившись, вона поспішила до вікна, метушливо запнула фіранку:

— Самі гроші! Валізка з грошима!

— І гребінець, — нагадав не до ладу Жан.

— Його спочатку кип'ятком обдати треба. Може, вона шолудива, — діловито відповіла Марфа Іллівна. Вона зітхнула глибоко, печально. Сказала тихо: — Де ж нам їх закопати? — Й сама собі відповіла: — Найкраще в льосі.

— Що ви, матусю? — осмілився вимовити слово Жан. — А раптом хазяйка повернеться?

— Злодійка вона, а не хазяйка. Я їй повернуся! Я її миттю за грати відправлю! Мерщій по лопату!

Жан боявся цих грошей. Звідки така сума може виявитись у медичної сестри? Раптом вона із злодійської зграї? Її дружки даром багатство не випустять. Вони сім шкур знімуть і з Жана, і з його матусі.

Коли він повернувся з сарая з лопатою, задоволена й усміхнена Марфа Іллівна поливала з чайника гребінець. Пара піднімалася над мискою. І пахло кісткою чи якоюсь есенцією.

Тоді Жан і побачив, що обличчя матері дивно змінилося. Вона опустила чайник. І сказала.

— Диви-но.

Гребінець лежав у гарячій воді. Та тепер він був зовсім не такий, як у валізці. На жовтій кістці чітко і ясно було видно літери латинського алфавіту. Вони розташувалися навпроти зубців. І кожен зубець мав свою певну літеру або сполучення літер.

— Ма-мо! — видихнув Жан. — Це щось таємне… Я боюся.

— Знищити! Треба негайно знищити! — вирішила Марфа Іллівна. Вона завжди і тільки так приймала рішення.

— Ні! Цього не можна робити, мамо. Це треба віднести в міліцію.

— Неси! — похмуро пожартувала вона. — Може, орден дадуть…

— І гроші також, мамо!

Здригнулася Марфа Іллівна, потерла долоню об долоню, міцно, до хрусту, затисла пальці. Посміхнулася над силу — не сподобався, насторожив її голос сина. Сказала:

— Бог з тобою! Дихни!

— Я ж не п'ю, матусю. Гроші не наші. Їх треба віднести властям.

— Не кричи, синку. Не кричи… Грошей я тобі не віддам. І міліції не віддам! Дулю їй!

— Ви самі кричите, мамо! І кажете дурниці!

— Ні… Ні… А може, гребінець і не таємничий. Може, його просто якийсь закордонний умілець робив. Так ось — із фокусом.

— Мамо, не обманюйтесь. Адже гроші. Стільки грошей. Звідкіля вони в медичної сестри?

— Не наша справа. Не наша. Знищімо гребінець — і край.

— Не можна, мамо. Війна! Якщо вона шпигунка, якщо її власті розшукують… Тоді судитимуть нас за те, що ми ворогові сприяємо. Й навіть розстріляти можуть…

Він хотів переконати її доказами. Хоча й не вірив у таку можливість.

— Мати божа! Прости… Все на себе візьму. Я без сина все зробила. Й гребінець, значить, знищила, й гроші забрала. А ти на роботі був…

— Не можна, мамо.

Але вона вже поспішила до грубки, відкрила заслонку й кинула гребінець у вогонь.

Спочатку йому довелося відкинути матір на долівку, потім засунути руку у вогонь. Щастя, що кістка на гребені не спалахнула. Вона ніби запінилася по краях. І все.

Він, мовби боячись, що охолоне, що пропаде рішучість, вибіг в іншу кімнату, схопив валізу квартирантки.

Але мати не випустила його з дому. Вона вчепилась у валізку. Й Жан тягнув її до дверей. А вона кричала:

— За-гу-бив! За-гу-бив!

Біля дверей валіза відкрилася. Гроші випали. Вона кинулася на них, намагаючись накрити тілом. Потім стала рвати пачки. Й кидати. Й гроші кружляли по кімнаті.

Мати вила. Може, вона збожеволіла?

Вислухавши Жана Щапаєва, Золотухін відвіз його до Каїрова.

Мірзо Іванович довго розглядав гребінець. Сказав Щапаєву:

— Молодець, ти вгадав — це шифр. — Потім обернувся до Золотухіна: — Дмитре, вияви винахідливість. Дістань пляшку вина. Ми повинні випити з цим юнаком.

Турботи Каїрова, турботи Чиркова

Розшифрований текст Каїрову принесли тільки надвечір.

У короткій записці Японець повідомляв Кларі, що за стійкий зв'язок з центром відповідати не може. Професіональної підготовки не проходив, став радистом випадково.

Нафтоперегінний завод, на його думку, — справа складна. Він ніколи раніше диверсіями не займався. Своїм завданням вважає збирання інформації. Особисто зустрітися з Кларою не має права — такий наказ центру.

Цікаво, та не густо. Хто ж цей Японець? Випадковий радист? На Південній теж був затриманий радист. Значить, їм потрібен зв'язок. У них щось раніше сталось із зв'язком.

Каїров зачинив за собою двері задушливого кабінету. На повітря. До набережної. Плигаючи з блока на блок — вони були величезні, залізобетонні, порослі м'яким, як оксамит, мохом, — Каїров спустився до моря, опинився біля води, яка хлюпалася зовсім тихо. Стрімконосий катер сріблястого забарвлення йшов упоперек бухти. Хвилі, що здіймалися за кормою, наче крила, швидко бігли до берега, й море змінювало колір й іскрилося, мов багаття. Вологе повітря, повисле над морем і над набережною маревом, що ледь розрізнялося, видихав запахи, з яких найсильніший був запах брому. Каїрову тут дихалося легко й вільно.

Отже, Клара могла шукати в штольні передавач. Знайшла вона його чи ні — записка на це питання відповіді не давала. Можна припустити, що вона не знайшла передавача. Значить, треба ще раз перевірити ці старі штольні.

Усе належить перевіряти, навіть малоймовірні припущення. Це одна із заповідей контррозвідки. Який би хитрий і розумний ворог не був, він завжди може допустити помилку, вибрати не найкраще рішення. Йому можуть відмовити нерви, зрадити витримка.

Випадок з Сизовим краща тому ілюстрація. Агент, який пройшов розвідшколу, був убитий інтендантським офіцером при спробі його завербувати. Поворот не передбачений. Невикритий агент став жертвою дилетанта. Цей варіант не зразу спадає на думку тим, хто його послав. У загибелі Сизова вони вбачають насамперед дії радянської контррозвідки. Квапливий висновок породжує не менш квапливе рішення — Погожева залишає госпіталь у Перевальному. Нервовість очевидна! Схоже, вона стала однією з причин провалу агента-радиста за кличкою Довгий на станції Південна. Тим часом територіальні органи державної безпеки і внутрішніх справ хліб даром не їдять. І можливо, Довгий зовсім не нервував. Можливо, взяли його чисто й професіонально наші хлопці тільки тому, що виявилися досвідченішими, розумнішими…

Гаразд, не будемо відволікатися.

Погожева, припустимо, залишається без зв'язку. Правильніше, в неї є зв'язок, аварійний, запасний, через якогось Японця, якого центр не підпорядкував їй. Японець не радист. І не диверсант. Він збирає інформацію. Японцем може виявитися старий, давно вкорінений агент.

Старий, давно вкорінений…

Про безпеку Тетяни Чирков подбав. У читальному залі, заглибившись у читання газет або журналів, постійно сидів хтось з оперативних співробітників. Пости були виставлені й біля будинку, де жила Дорофєєва. По дорозі від місця роботи її, зрозуміло, непомітно повинні були супроводжувати призначені Чирковим люди.

Він прийшов до неї в бібліотеку, вибравши момент, коли там не було сторонніх. Вона дивилася на нього спокійно, без радості і без смутку. Наче ніколи не була його дружиною. Наче вони не кохали одне одного, не були разом щасливі.

Він попросив її пройти з ним за стелажі. І, заслонові книгами й полицями, вони стояли наче в довгому, високому ящику. За багато років він уперше дуже близько бачив її обличчя. І зрозумів, що шкіра в неї не така гладка й свіжа, як була. Й погляд інший — позбавлений самовпевненості.

Ясно, вона не могла знати, з якою метою привів її за стелажі Чирков. Звичайно, могла здогадуватися. Але могла надіятися на інше, краще, бо надіятися нікому не заборонено.

Простягти папірець з номерами телефонів, він попередив:

— Якщо прийдуть з паролем, подзвони по будь-якому з цих телефонів. Запитай: «Ви замовляли «Минуле і думи»?» Почуєш у відповідь: «Тиждень тому». Тоді скажеш: «Книга надійшла».

— Добре, — жалібно відповіла Тетяна.

— Тобі страшно?

— Нічого. Тільки… Якийсь тип уже цілу годину сидить у читальному залі.

— Це наша людина. Не бійся.

— Роксана знайшли?

— Ще ні.

— Вони його вбили.

— Або він дезертирував. Пожалів, що тобі довіривсь, і втік.

— Ні. Вони вбили його.

Тетяна говорить переконливо, наче сама бачила злочин, але Чирков розуміє, що вона нічого не бачила, що це страх. Звичайний страх.

Тепер він не відчував у душі злості на Тетяну. Й сама вона вся — звичайна, рядова. Кохання до неї в нього більше не було. Він навіть не дуже засуджував її, вважаючи, що жінка такої рідкої краси навряд чи призначена одному чоловікові, рядовому, звичайному. Може, природа, створюючи Тетяну, орієнтувалася на Александра Македонського або Наполеона.

— Як ти живеш? — запитала вона.

— Війна.

— Скоро закінчиться?

— Доживеш, не постарієш…

— Ти коли-небудь згадуєш про мене?

— У мене рідко буває вільний час.

— Зате я тону в ньому.

— Кожному своє. Не забудь про «Минуле і думи».

— На пам'ять не скаржуся.

«Так, життя добряче пообтерло Тетяну», — думав Чирков, ідучи вулицями міста, що занурювалося в сутінки.

Біля штабу Чиркову зустрівся командир комендантського взводу, доповів:

— Товаришу капітан, труп Роксана знайдено. Тільки не біля кар'єру, де ми шукали його вдень, а в дворі під аркою, у водопровідному люці.

Руки в командира комендантського взводу були брудні й іржаві. А обличчя — синє, наче він замерз.

Ійського кін

ких королів

Вечір опускався теплий, місячний. Дерева шелестіли листям, вітер був ласкавий, обережний. Він не торкався землі, а линув над нею, як птиця. І птиці раділи йому. Співали на різні голоси: дзвінкі, глухі, пискляві. Пташиний щебет заповнював усе небо, до самих зірок. І місяць висів над горою. Жовте світло гойдалося в морі, тремтіло на молодому листі, свинцем застигало в руїнах. Руїни, як і раніше, пахли горілим і побитою відволоженою. штукатуркою. Але ще вони пахли травою. І від цього теплішало на серці.

Промені прожекторів, що піднялися над містом з вершин ближніх гір, прийняли на себе небо. Й зорі примружились, зробилися менші.

Чирков сказав:

— Чи знав Роксан що-небудь про Японця? І хто його зарізав? Невже жінка?

— У розвідшколах і жінок навчають багато дечого, — відповів Каїров.

— Це так. От якби нам вдалося взяти Погожеву живою!

— Вона могла не знати, хто такий Японець. І Сизов міг не знати. Тут є ще один момент. На мій погляд, перспективний. Смерть Сизова, зникнення Погожевої могли залишити Японця самотнім…

— Якщо так, він заляже, — сказав Чирков.

— Він так і зробив би, але… перегінний завод. Вони тиснуть на цей завод. Довгий мав завдання туди вкорінитися. Погожеву затримали біля прохідної заводу, в записці Японця Кларі теж є нагадування про цей завод. І дуже ясне: «Ніколи раніше диверсіями не займався». Я впевнений, центр буде тиснути на Японця. Мабуть, йому надішлють помічників. Диверсантів-професіоналів. Він повинен буде підготуватися до їхньої зустрічі. Забезпечити надійним дахом і так далі. Отут він може вийти на Тетяну. Й у мене передчуття, що це станеться.

— Передчуття до справи не підшиєш, — скептично зауважив Чирков.

— Ми люди різних поколінь, капітане. Може, тобі й забавно, але я вірю в могутню силу передчуттів. Я вірив би й у сни, та вони мені ніколи не сняться…

— Щаслива ви людина.

— Хтозна. Думаю, сни допомагали б мені. Щодо передчуттів. Наша старенька земля була свідком багатьох випадків, коли передчуття збувались, як вирок.

— Охоче вірю. Але вважаю, що це не дуже надійна зброя проти абверу.

— Проти абверу не можна гребувати жодною зброєю. Тому, капітане, я розгадав таємницю «ійського кін ких королів». Ви пам'ятаєте, в Будинку офіцерів демонструвався англійський фільм «Перемога в пустелі»? А в місті тим часом сутужно з папером. Школярі пишуть на газетах. І мені не давало спокою, що я десь раніше бачив шрифт з записки Погожевої. Тоді я згадав про плакат. Поспішив до начальника Будинку офіцерів. На щастя, плакати відразу не знищують, їх використовують двічі. З одного й другого боку. А тут хтось одірвав нижню частину плаката. Це було зроблено після того, як плакат зняли. Як бачиш, Єгоре Матвійовичу, «ійського» потрібно читати «Армійського», «Кін» — «кінофотовідділу», «ких» — «Британських», «королів» — «королівських»… Тепер питання.

— Хто міг це зробити?

— За логікою, насамперед співробітник Будинку офіцерів. Я попросив особові справи всіх штатних працівників.

— Жінок можна відсікти, — сказав Чирков. — Японець — кличка чоловіка.

— Свята наївність, — усміхнувся Каїров. — У практиці розвідок не так уже мало випадків, коли чоловічими кличками наділяли жінок і навпаки.

— Чого не знав, того не знав, — засмутився Чирков.

— Це в минулому, — заспокоїв Каїров і вів далі: — Справи в повному порядку. Є одна цікава, але… можна впіймати облизня. Мене непокоїть інше. На музикантів джазу немає особових справ. Друге, плакати зберігаються під сходами, біля бібліотеки. Туди ходять сотні людей.

— Для початку читачів-офіцерів можна виключити. За характером записки Японець уявляється мені цивільною людиною.

— Спробуйте, капітане, будемо працювати в чотири руки. Час не жде.

Дзвінок у бібліотеку

За все своє життя Тетяна не мала стільки тривоги, скільки за останні два дні. Звичайно, людина, знайома хоч трохи з її біографією, могла зрозуміти, що життя Дорофєєвої не було суцільним святом. Але сімейні нелади печалили її не більше, ніж дощова погода. А страху в прямому розумінні вона не зазнавала взагалі.

Сьогодні ж Тетяна боялася. Прокинувшись уночі від якогось неясного шарудіння, вона довго лежала з розплющеними очима, не тільки розумом, серцем, але й шкірою відчуваючи, що зло, чорне й липуче зло поряд, її можуть убити, що вона не безсмертна.

Ще зовсім недавно Тетяна не вірила в свою смерть. Так-так! Вона знала, що в кожному місті й навіть маленькому селищі є кладовище. Вона знала, що триває війна. Знала, що змінюються покоління. Люди приходять і відходять. Але якесь величезне, наче всесвіт, почуття — ні, не винятковості, а швидше, вічності — владарювало в ній давно й неподільно. Почуття це не було ласкаве, добре, слухняне. Даючи спокій, воно з дивовижною жадобою вимагало безтурботності, радості, насолод.

І Тетяна служила цьому почуттю вірно, віддано. Й не було в неї кумира, крім себе самої.

Страх прийшов після зустрічі з Погожевою. Притягнув за собою невпевненість.

Життя, здавалося, втратило глузд. Стало тьмяне, мов запотіла шибка.

Каїров (він зайшов у бібліотеку, щоб повернути оповідання Горького), глянувши на Тетяну примруженими очима, незадоволено хмикнув. І буркотливо сказав:

— За добу ви постаріли на цілих десять років.

Тетяна прикусила губу, намагаючись не розплакатися. Щоки її, залишаючись блідими, порожевіли біля самих ніздрів.

Важкий запах старого паперу, нестача сірого світла за вікнами, що трохи височіли над тротуаром, заляпані грязюкою і заґратовані, стіл у фіолетових плямах, як у лишаях, — усе це давило, пригнічувало, дратувало. Каїров не міг приховати роздратування і не хотів його приховувати.

— Навіщо ви так сказали? — запитала Тетяна боязко й жалісливо.

— Вас як виховували тато з мамою? По-новому чи по-старому?

— Не розумію. — Коли Тетяна дивувалась, її очі робилися схожі на очі дитини.

— З паском чи без паска?

— Мірзо Івановичу! — докірливо сказала Тетяна. Й усміхнулась. І хустку тепер можна було не жмакати в пальцях. За непотрібністю.

— Розумію. — Каїров підняв долоню. — Можливо, я видамся вам консервативним чоловіком. Але я людина щира… Я, вважаю, що на ниві виховання, якщо говорити військовою мовою, пасок знято з озброєння передчасно.

— Яке щастя, що я не ваша дочка!

— Одна з найстаріших і неспростованих істин говорить, що людині властиво помилятись, і речі, які вона часом сприймає за щастя, на перевірці виявляються не таким великим щастям. Швидше, навпаки…

— Із цього випливає… — В очах Тетяни була й цікавість, і хитринка, й навіть посмішка. Й ще щось… Тільки не туга. Ні-ні!

— Із цього випливає, — підхопив Каїров, — що треба взяти в начальника Будинку офіцерів скатертину й накрити нею стіл. Треба взяти ганчірку, вийти на вулицю й протерти вікна. Треба, нарешті, відкрити кватирку.

— Вона не відкривається, — пояснила Тетяна.

— Цього не може бути, — сказав Каїров. — Ми примусимо її відкриватися.

… Візит Каїрова підбадьорив Тетяну.

Але, на жаль, бадьорості цієї вистачило тільки на півдня.

… В'яло, наче тяжкохвора, Тетяна виймала абонементні картки з вузького довгого ящичка, що стояв на її столі ліворуч. Ящик був старий, нефарбований, зі слідами пальців і чорнильними плямами, вицвілими й зовсім іще свіжими. Книги були старі, заношені і пахли, як несвіжа білизна.

Відвідувачів було мало. Вони приходили поодинці, найчастіше молоді офіцери, красувалися перед Тетяною, говорили дотепи, жартували. А вона, звично така привітна, відповідала сьогодні не до ладу, дивилася відчужено й не посміхалася.

Щоразу, коли на заіржавілих завісах рипіли вхідні двері, Тетяна насторожувалась і з хвилюванням дивилася у дверний отвір, сподіваючись побачити чуже, незнайоме обличчя, почути слова пароля. Та всі обличчя були взагалі знайомі. І погляд її згасав.

І вона знову залишалася на самоті зі страхом.

Той телефонний дзвінок пролунав близько третьої години дня. Приблизно без семи хвилин. Тетяна підняла трубку й сказала:

— Бібліотека.

— Тетяна Іванівна? — Чоловічий голос був їй незнайомий.

— Так. Слухаю.

— Здрастуйте, люба Тетяно Іванівно. Мені відомо, що у вас є піаніно.

Вона здригнулась і відчула незвичайну сухість у роті, й у горлі, й у легенях, а долоня, що стискала трубку, стала, навпаки, такою вологою, наче її опустили в воду. Та це, звичайно, було не найголовніше. Головним і страшним виявилося те, що Тетяна забула слова відповіді.

Стиснутим, не своїм голосом вона сказала:

— Здрастуйте… А хто ви? А як… як вас звати?

— Це не має значення, Тетяно Іванівно, мені відомо, що у вас є піаніно, — наполегливо повторив чоловік.

— Так, але воно зіпсоване.

— Можу запропонувати на обмін мішок картоплі.

— Спасибі. Мені потрібне борошно.

— От і добре. Домовимося, — весело сказав чоловік. — А зараз, Тетяно Іванівно, підніміть свій вузький ящик з абонементами. Прошу вас.

Геть розгублена Тетяна підняла ящик.

— Що ви там бачите? — запитав чоловік.

— Паспорт.

— Правильно. Розкрийте паспорт — і ви знайдете квитанцію до камери схову. Вам залишається одне — піти на вокзал і показати квитанцію з паспортом, щоб одержати в камері схову свою валізу.

— А куди її діти?

— Залишіть у себе.

Книга надійшла

За своєю вдачею Каїров був людиною повільною. Про нього не можна було сказати, що він важкий на підйом, або лінивий, або апатичний. Та коли він проводив якусь операцію, то спочатку нагадував незграбний паровоз, який довго-довго пихкає на колії, неквапом, ніби неохоче зрушує з місця і лише пізніше набирає крейсерську швидкість, здатну викликати подив.

Зрозуміла річ, у роботі контррозвідника бувають такі випадки, коли, як бігуну на короткі дистанції, треба володіти чудовим стартом, але, очевидно, Каїров був народжений для далеких відстаней, відстаней, де можна починати неквапом, зберігаючи сили для кінцевого ривка. Він міг подобатись або не подобатись, але не рахуватися з ним було не можна.

Каїров дотримувався тієї думки, що поспіх найчастіше дає хоч і ефектні, але поверхові результати.

Працюючи з молодими співробітниками, Каїров вважав своїм обов'язком виховувати їх, передавати власний досвід, викликати на суперечку, на розмови. Кожну паузу, вільну хвилину він використовував для цієї мети. Людина, яка його не знала чи знала погано, могла сприйняти Каїрова просто за літнього чоловіка, схильного до повчань. Каїров жалів, що не мав можливості закінчити якийсь педагогічний заклад, і розумів, що з методикою справа в нього йде погано.

— Наше покоління, — любив повторювати він, — прийшло на землю в цікавий час, але надто бурхливий. Ми багато зробили, та далеко не все, на що мали право.

— Хіба можна зробити все? — якось запитав Чирков. — І як розуміти це «все»?

— Умовно розуміти, Єгоре Матвійовичу. Я вважаю, як це не печально, є межа людським можливостям. Схематично її можна уявити у вигляді кола. Те, що всередині кола, я й називаю «все».

— Отже, межа є?

— У житті однієї людини — безумовно. Той факт, що саме наше існування обмежене часовим відрізком, підтверджує мої слова. А якщо врахувати, що й відведені нам роки ми найчастіше використовуємо не кращим чином, то… Самі розумієте. Я, скажімо, страждаю через відсутність систематичної, фундаментальної підготовки. До багато чого своїм розумом доходив.

— Це ж добре.

— Добре, добре. Та не продуктивно. Все одно, що велосипед винаходити!

Того дня у них була інша розмова. Та вона мало чим відрізнялася від зазначеної вище. Розмова про життя, коли висловлюються звичайні, взагалі-то, не нові речі.

Каїров підняв трубку. Тетяна Дорофєєва, хвилюючись, сказала:

— Ви замовляли «Минуле і думи»?

— Тиждень тому.

— Книга надійшла.

— Ви не могли б принести її?

— А де я вас знайду?

— Там, де й минулого разу. Вас буде ждати мій друг.

— Гаразд.

Вузькі дощечки паркету, вкладені ялинкою, поскрипували під чобітьми Чиркова, який повільно ходив по кабінету. Заклавши руки за спину й опустивши голову, він дивився на сухий нечищений паркет дуже складної кольорової гами, де була перемішана велика кількість відтінків од жовтого до темно-бурого. Так, скрізь і всюди є відтінки. Людей однакових теж немає, і справ, і вчинків.

Як завжди неквапно, Каїров поклав телефонну трубку. Відкинувсь на спинку стільця.

— Хтось вийшов на контакт з Дорофєєвою. Йдіть у міський парк. Там буде ждати Тетяна. З'ясуйте обстановку, в разі потреби приймайте рішення самостійно.

— Слухаю! — чітко відповів капітан.

Валіза

Раптом пішов дощ. Небо осіло. Воно не було темне, а навпаки, засмучувало одноманітним світло-сірим кольором — першою ознакою тривалого дощу. Вода осідлала вулиці. Й калюжі розповзлися по тротуарах, і струмки затемніли, наче тріщини.

Чирков, який вийшов із штабу в кітелі, без шинелі, без плащ-намету, заспішив, перебігаючи від дерева до дерева, де під зеленим молодим листям дощ стьобав не так дошкульно.

Перед входом у міський парк був відкритий майданчик. І коли він біг через нього, то добряче вимок.

Вхідні чавунні ворота, зірвані вибуховою хвилею, лежали на мокрому щебені, але тісна цегляна будка — в безтурботний довоєнний час тут господарювала касирка, жінка солідна, гордовита, — збереглася, тільки перекошені двері більше не зачинялися.

У будці Чирков побачив Тетяну. Вона також була без плаща. Й її сірий двобортний жакет зберігав сліди дощових краплин.

Вона здивовано, та разом із цим жалісливо й примхливо, промовила тільки одне слово:

— Ти?

А вій, готовий до зустрічі, неголосно, без жодних емоцій, запитав:

— Що сталося?

Вона поспіхом дістала з сумочки паспорт і квитанцію в камеру схову.

— Ось.

І потім швидко-швидко, дуже хвилюючись, стала розповідати, як їй подзвонили на роботу, назвали пароль, потім звеліли підняти абонементний ящик, узяти паспорт і квитанцію й отримати на залізничному вокзалі валізу.

Чирков розкрив паспорт. Він був виписаний на ім'я Деветьярової Єфросинії Петрівни. Але фотографія на паспорті була Тетянина.

— Що мені робити? — запитала вона.

— Я зараз запишу номер квитанції. Прийдеш отримувати валізу через півтори години. За цей час я встигну ознайомитися з тим, що в ній.

— Гаразд, — сказала Тетяна. — Тільки мені страшно.

— Тримайся, — порадив він. — Сама влипла в історію. Ніхто не винен.

— Знаю, що сама, — відповіла вона, — тому й страшно.

— Візьми пістолет, — сказав він, дістаючи з кишені ТТ.

— Я не вмію стріляти.

— Дуже просто. Відведеш запобіжник і натиснеш на спуск.

— Не треба. — Вона похитала головою.

— Даремно… — Він заховав пістолет.

— Мені лишатися тут? — покірно запитала вона.

— Йди до людей.

Тетяна кивнула:

— До побачення.

— Із камери схову валізу віднесеш додому. Й одразу ж повернешся в бібліотеку.

Площа перед вокзалом була кругла. В центрі — сквер, також круглий, наче обруч, обсаджений великими кущами самшиту. Лави були порожні через дощову погоду. А люди ховались у вокзалі, та всі не могли втиснутися в приміщення, тому багато солдатів і жінок стояло під фронтоном біля входу. Й Чиркову довелося дивитися вимогливо й суворо казати:

— Пропустіть.

Від мокрого одягу здіймалася пара. Й дуже пахло хлоркою, яку медслужба, боячись епідемій, зовсім не економила; пахло людським потом, махоркою, бензином, дешевим милом і ще чортзна-чим.

Начальник вокзалу провів Чиркова в камеру схову.

— Приймальник — людина надійна? — запитав Чирков.

— Так. Жінка. Наш давній працівник.

Вони розшукали потрібну валізу. Трохи важкувату як на свої розміри.

Чирков одкинув кришку й побачив дві поношені сукні. Синю, в білий горошок, і салатову. Капітан обережно підняв сукні. Під ними лежали шматки завбільшки з бруски хазяйського мила — толові шашки.

Каїров виходить на ціль

Вона зі страхом обдивилася бібліотеку, впевнена, що за кожним стелажем стоїть людина, готова позбавити її життя. Світло, що просякало крізь низькі ґратчасті вікна, ледве освітлювало півпідвал. І Тетяна, підійшовши до свого столика, швидко ввімкнула настільну лампу. Жовте коло лягло на стару газету, вимазану фіолетовим чорнилом, торкнулося стінки ящика, де лежали картки читачів, приголубило чорний незграбний телефон.

Однак темрява в кутках загусла. Й приміщення здавалося Дорофєєвій іще похмурішим, іще зловіснішим…

Вислухавши повідомлення Чиркова, Каїров сказав:

— Добре, що ви підмінили вміст валізи. Погано, що квартира Дорофєєвої без нагляду.

— Спостереження є. Наша людина стоїть отут. — Чирков торкнувся місця на плані міста. — Вона бачить, хто виходить з-під арки й заходить у двір.

— У дім Дорофєєвої можна потрапити через дах…

— Але якщо хтось прийде за валізою… — почав Чирков.

Каїров перебив:

— Він найімовірніше відкриє її у квартирі. Побачить замість вибухівки цеглини й постарається швидко й непомітно зникнути.

… Тетяна здригнулася. Телефон дзвонив вимогливо, тривожно. Вона видихнула в трубку:

— Слухаю.

— Тетяно Іванівно! — Голос чоловіка, що назвав пароль.

— Я вас слухаю!

— Ви отримали валізу?

— Так.

— Де вона?

— У мене на квартирі.

— Гаразд. Нехай полежить до завтра.

— Мені все одно, — роздратовано відповіла Тетяна.

— Ви чимсь схвильовані?

— Вам здалося.

— Сподіваюся, що це так…

… Надвечір випогодилося. Вітер ущух. Пухнасті білі хмари, що прийшли на зміну сірим, висіли нерухомо. Небо між ними було не яскраво-голубе, а димчасте. Й сонце, що скотилось за гори, підсвічувало рожево й ніжно.

Каїров залишив машину за квартал до будинку Тетяни. Сказав водієві, щоб не від'їжджав, дочекався його повернення.

— Якщо я не повернуся через годину, дзвони Чиркову. Нехай він прибуде на квартиру Дорофєєвої.

… Жінка котила дитину у візочку, що був дуже гарний, довоєнний, старанно збережений. Блідо-зелений, з білими колесами і блискучою нікельованою ручкою. Каїров став осторонь, пропускаючи жінку та її дитину. Дитина лежала мовчки. Й очі на її обличчі здавалися величезними.

Чоловік уставляв шибки. Почорніла, з дірками від цвяхів, фанера валялася прямо на тротуарі. Але шибки були не цілі, а колоті…

Біля під'їзду на маленькій лавочці сиділо дві бабусі й дівчинка-школярка. Бабусі витирали сльози, швидше радісні, ніж сумні, а дівчинка читала вголос листа.

— … А фашистів ми ненавидимо люто. І б'ємо їх од усієї душі. В нас є знаменитий снайпер…

Назустріч ішла група жінок. У всіх через плече — протигази.

Знайома арка. Каїров пересік подвір'я. Біля бомбосховища, як і минулого разу, бавилися діти. Репродуктор на стовпі наповнював двір російською народною музикою.

Каїров піднявся на другий поверх. Ключами (Тетяна дозволила зробити другі ключі для потреб співробітників Каїрова) відкрив квартиру.

Напівтемрява. Тиша. Й звичайно ж, задушливо. Каїров ступив до вікна. Встиг повернути шпінгалет, як раптом почув за спиною голос:

— Руки вгору, полковнику. Швидше, швидше! Або я стріляю.

Ніколи ще Каїрову не доводилося підіймати рук. Так, заняття не з приємних.

— Можете повернутися.

В отворі відчинених дверей, що вели в суміжну кімнату, стояв адміністратор готелю Сованков.

— Довго ми вас шукали, Японцю, — сказав Каїров і опустив руки.

— Руки, руки… — Пістолет Сованкова не тремтів.

— Поклади пістолет на стіл, — сказав Каїров. — І можеш поки посидіти на дивані.

— Якщо ви зробите хоч крок, полковнику, я вистрелю.

— Навіщо?

— Мені втрачати нічого.

— З подібними висновками шкідливо поспішати.

— Не рухайтеся!

Але Каїров спокійно наближався до Сованкова. Кроки були довгі, наче сама вічність. Або, може, час зупинився раптом, несподівано, наперекір усім законам фізики. Сованков чомусь пригадав свою матір. Молода, гарна, в червоному ситцевому сарафані, вона стояла біля криниці й засмаглими руками крутила дерев'яний барабан, на який намотувалася мокра прядив'яна мотузка.

Це було незбагненно. Каїров наближався. Пітніла долоня, пітніли пальці, що стискували пістолет. Але краплина поту тремтіла в матері над переніссям, і степове небо синіло за її головою. Вода хлюпала у відрі, коли воно, холодне й темне, з'явилося між зіпрілих колод цямрини. Потім мати спритно зняла відро з гачка. Вода ще і ще перекотилася через край, хлюпнула в жовту пилюку й запахла запаморочливою прохолодою.

Палець ліг на курок. Але солодко здавалося, що в руці не пістолет, а гнучка лозина, з якою добре бігти попереду матері й збивати реп'яхи біля стежинки, замахуючись нею, наче шаблею. Курява у верхів'ях Дону м'яка, тепла, якщо, звичайно, літо, й світить сонце, й нема дощу. Коли ж ллє дощ, тоді порох стає грязюкою, суцільною грязюкою, з якої не завжди здатен вибратися кінь з возом. У такі дні гарно сидіти біля вікна й дивитися за мокрий тин, на мокру вулицю, де в широкій калюжі плавають качки. Вони чомусь не мокрі й почуваються в дощову погоду дуже добре. Мати, витираючи ганчіркою запотілі шибки, було, говорила:

— Людина повинна бути як качка. Така ж чиста. Й щоб жоден бруд до неї не прилипав.

Очі в матері великі, здивовані, — в селі такі називали коров'ячими, — ставали тоді сумними. Й уся вона здавалася ображеною і не дуже молодою. А ще вона любила співати пісню про тонку горобину, яка не може перебратися до дуба. Старанно виводила її і навіть витирала хусточкою сльози. Батько зо зла стукав по столу кулаком, утомлено говорив:

— Кінчай вити!

Батько був бородатий, од нього завжди пахло конем і кожухом.

Каїров вийняв з кишені портсигар.

Усміхнувся Сованков. Згадав, уперше курив з хлопчаками в ярузі, біля старого вітряка, на якому, може, вже піввіку ніхто не молов борошна. Курили листя вишні, підсушене на сонці. Дим не те що був противний, але голова від нього не крутилася, хоча хлопчаки обіцяли це твердо. Навпаки, було відчуття порожнечі і холодної слабості. А трава була зелена. І були бабки, й цвіркуни, й птахи, й усе інше, що можна побачити в погожий літній день.

Сованков глянув у вікно. Сутеніло. Й сонце, повністю рожеве, занурилося в море якраз наполовину. Сованкову раптом стало страшно, наче він злякався за сонце. Виникло відчуття порожнечі й холодної слабкості, як тоді в ярузі, за старим млином.

Каїров сказав якось надто байдуже:

— Покладіть зброю.

І Сованков зрозумів: будинок оточений. І не тільки будинок, але всі входи й виходи. Й ще зрозумів: життя і смерть полковника Каїрова не належать йому, Сованкову, як і сам він зараз не належить собі.

Без надії, про всяк випадок, він сказав:

— Стійте. Ви робите останній крок.

— Не будь дурнем, Японцю. На той світ ніхто й ніколи не запізнювався.

— Що ви мені пропонуєте? — запитав Сованков і відчув, як пересохло в горлі.

— Окрім кулі в лоб, може бути ще одна тільки пропозиція! — жорстко й сухо сказав Каїров. — Працювати на нас!

— Який сенс?

— Це вже інша розмова. Давай пістолет, Японцю. І сідай на диван.

— На диван я сяду, але пістолет не віддам.

— Тоді заховай його до дідька! Не будь дитиною. Весь будинок оточений.

Сованков заховав руку з пістолетом у кишеню плаща. Боком пройшов до дивана. Каїров опустився на стілець. Сказав:

— Запитуєш про сенс. Сенс вірний — зберегти собі життя.

— Як ви мене знайшли?

— Прочитав вашу особову справу. Ви — учасник російсько-японської війни. Й повинен зауважити, що кличку вам дібрано невдало. В мене виникли деякі підозри. Ну а після дзвінка до Дорофєєвої я вирішив установити за вами нагляд. До того ж я знав, що диверсія для вас справа нова. Досвіду ви не маєте. Й ваша прозора хитрість була розрахована на Тетяну. Ми не сумнівалися, що ви не станете ждати до завтра й візьмете вибухівку сьогодні.

— Просто.

— Правильно. Думка гранично проста. І я вирішив її перевірити.

— Ваші умови?

— У деталях обговоримо пізніше. А в загальних рисах — робота під нашим керівництвом. Зрозуміло, без обману. Якщо німці вас не пристукнуть, отже, житимете. Закінчиться війна. Закони стануть менш суворі.

— Все одно мені дадуть великий строк.

— А що робити?

— Вам — я не знаю. А мені — пустити собі кулю в лоб.

— Красива фраза.

— Фраза, може, й красива. Тільки ось набридло все, остогидло. Все життя, мов прокажений, од людей ховався, під страхом жив.

— Коли завербували?

— Давно. В Японії. В дев'ятсот п'ятому, я в полон потрапив…

— Старанно прихований біографічний факт.

— Веліли.

— Японці?

— Німці.

— Гаразд, ударимось до спогадів в іншому місці. А тепер лише скажіть, хто дозволив вийти на контакт з Дорофєєвою. Зважаючи на все, вас оберігали старанно.

— Такий наказ центру. Коли я повідомив, що Клара не відгукується, вони заборонили мені користуватися поштовою скринькою.

— Де вона?

— У будинку п'ять на вулиці Фрунзе.

— Ведіть далі.

— Звеліли підшукати людину з нафтоперегінного заводу. Вони давно просили це зробити. І я запропонував їм одну. В довоєнні роки крав цей чоловік. Кличка в нього була Ніздря. І шрам через обличчя.

— Знаю, — відповів Каїров. — Під час перебування начальником міліції доводилося зіштовхуватись.

— Учора вони схвалили його кандидатуру й дозволили мати справу з Дорофєєвою.

— Де радіостанція?

— У мене в голубнику.

Каїров підвівся:

— Досить, поговорили. Давай зброю. І ходімо.

Сованков підвівся з дивана, поклав пістолет на стіл.

— Більше нема?

— Обшукайте. — Голос байдужий.

— Ходімо. — Каїров заховав пістолет Сованкова в кишеню.

Очі звикли до напівтемряви, Каїров, розглядаючи Сованкова, бачив, що перед ним стара, втомлена людина. Хода невпевнена, спина згорблена.

Вони вийшли у передпокій, і раптом Каїров відчув гострий біль у грудях, запаморочення. Сованков був уже на порозі. Каїров хотів зупинити його. Але… Мова не скорилася. Руки й ноги також. За мить полковник Каїров сповз по стіні й упав упоперек передпокою.

Будинок побачень — Японія, 1905 рік

— Це дивна нація, — сказав світловолосий Фріц, відпивши з маленької порцелянової чашки підігріту рисову горілку, що огидно пахла. — Білий колір, наприклад, в Японії — колір печалі й жалоби.

Сованков розуміюче кивнув. Вони сиділи на циновках у просторій, але зовсім порожній кімнаті, перед ними стояв низенький, наче дитячий, столик, на якому біліли три малесенькі чашки й видовжена порцелянова посудина з дивовижним за красою рисунком: журавель, черепаха, сосна й бамбук. Сованков уже чув од Фріца, що рисунок цей символізує довголіття.

— Ми когось ждемо? — запитав Сованков.

— Гера Штокмана, — відповів Фріц.

— А жінок?

— Ви, росіяни, надзвичайно нетерплячі, — посміхнувся Фріц. — А тим часом у вас є дуже розумне прислів'я: скінчив діло — гуляй сміло. — Очі у Фріца холодні, як у черепахи, а шия худа, наче в журавля. Він знову піднімає чашку. Неквапно промовляє: — Культ кохання в Японії має стародавні традиції. Для гетер існує складний щабель про ранги. На вершині його тайфу, пізнавальний знак — золоте віяло. Далі тендзін — срібне віяло… Десь у кінці — хасицубоне…

— Який пізнавальний знак?

— Він вам не знадобиться. Сьогодні ви будете в ліжку з тендзін. Я ж, як ваш старший товариш, із тайфу.

— А гер Штокман?

— Гер Штокман не спить з жінками. Він працює.

— Правильно сказано, Фріц, — промовив по-російському, але з акцентом, лисий, низького зросту чоловік. Він з'явився в кімнаті наче з-під землі. — В моєму віці робота — це одне з небагатьох доступних задоволень.

Фріц, а за ним Сованков, схопилися.

— Сідайте, панове. — Він був смішний у своєму дорогому костюмі без туфель. Теж місцева традиція! — Людина до кінця життя може не навчитися цінити гроші, але на час, рано чи пізно, як кажуть у Росії, вона оглянеться. Пане Сованков, я багато гарного чув про вас від свого друга Фріца. Буду коротко… Росія програла війну. Японія перемогла. Та вона перемогла не російський народ, а косну російську державну машину. Ця машина, якщо її своєчасно не замінити, приведе Росію до загибелі. Пам'ятайте, Сованков, співробітничаючи з Німеччиною, ви є насамперед справжнім патріотом свого народу. Завтра ви повертаєтеся в Росію. Їдьте на Чорноморське узбережжя Кавказу. Залишитеся в зручному для вас порту. Купіть трактир. І назвіть його «Старий краб». Клієнтуру вибирайте серед моряків. Спостерігайте, запам'ятовуйте. Нічого не записуйте. Колись до вас прийде наша людина й скаже: «Я кращий друг Фріца». Будете в його розпорядженні. — Штокман замовк. Пильно подивився на Сованкова. — Запитання є?

— Може, мені змінити прізвище?

— Ні. Будете працювати під своїм прізвищем, із справжньою біографією. Ваша агентура кличка — Японець.

— Чому?

— Так треба. Якщо запитань нема, до побачення, панове. На добраніч.

Павутиння

Гер Штокман знав ціну копійці. Не встиг Сованков поселитися на Чорноморському узбережжі, як уже через тиждень прийшла до нього людина з обличчям, яке зовсім не запам'ятовується, і назвала себе другом Фріца.

Пробув він у Сованкова майже місяць. Навчив його тайнопису, фотографії, деяким прийомам шпигунського ремесла.

Потім Сованков улаштувався обліковцем в управлінні порту. Німецьку розвідку цікавили дані про товарообіг порту, тоннаж кораблів, політичний настрій у середовищі робітників, інтелігентів, обивателів.

У чотирнадцятому році, коли почалася світова війна, відробляти німецькі гроші стало важче, небезпечніше. За шпигунство загрожувала смертна кара. Тим часом у будинку Сованкова час од часу з'являлися похмурі, мовчазні люди з важкими валізами. А потім у порту підривалися судна, горіли склади.

Восени 1919 року зв'язок із «друзями Фріца» увірвався. Сованков одружився. Але незабаром дружина померла від сердечного приступу, не залишивши йому дітей. Відтоді він жив бурлакою у своєму невеликому будинку у занедбаному фруктовому саду.

Ніхто не жде вічно нагород або покарань за скоєний вчинок. Минає час, туманіє, і минуле здається сном.

Улітку 1935 року Сованков побачив біля своєї огорожі сім'ю. Відразу було зрозуміло, що це курортники. Чоловік у брилі і білому чесучевому костюмі. Молода жінка в сарафані. Й двоє хлоп'ят дошкільного віку.

Чоловік утомлено й невесело промовив:

— Нам сказали, що ви здаєте кімнату.

— Ніколи цього не робив, — відповів Сованков.

— Як же нам бути? — пригнічено запитала жінка. — В мене підкошуються ноги.

Сованков пожалів її. Чимсь вона нагадала йому покійну дружину.

— У будинку чотири кімнати, — сказав він. — Я живу сам. Будь ласка, вселяйтеся. Тільки постільну білизну періть і міняйте самі.

Так вони й поселилися в нього, ці люди з Ленінграда. Прожили чотири тижні. А в день від'їзду чоловік у брилі викликав Сованкова в сад. І тихо, щоб ніхто не почув, сказав: «Петре Євдокимовичу, знаєте, я кращий друг Фріца».

Підкосилися ноги в Сованкова. Наче човен, загойдався в очах білий світ. Опустивсь він на лаву. Захлинувся…

— Ви не хвилюйтеся, Петре Євдокимовичу. Нічого особливого від вас не вимагається. Живіть, як і жили. Дріб'язкова інформація. Тільки інформація. Раз у місяць надсилатимете листа на залишену мною адресу.

— Що я повинен писати?

— Те, що й раніше. Суттєві дрібнички. Які кораблі приходять у порт, які відходять. Що привозять, що відвозять. Характер продукції місцевих заводів. Станції призначення для вантажів.

— Я нічого про це не знаю.

— Розумію. Виявляйте ненастирливий інтерес. У міру можливостей.

— А якщо я відмовлюся? Тоді я був молодий, дурний…

— Не думаю, щоб вам удалося переконати в цьому органи НКВС.

Мовчав Сованков важко, пригнічено. Потім сказав:

— Довго ж ви не приходили. Звикся з думкою, що я нормальна людина.

— Чудово! Це краще, що може бути. Ми на вас дуже розраховували. Мені доручено передати вам велику суму грошей.

Це неправда, що гроші не пахнуть. Срібники за зраду пахнуть страшніше й огидніше, ніж найбрудніший смітник. І якщо Іуда не здатен використати їх для гульбища й ласолюбства, вони обтяжують його, як важка небезпечна ноша.

Нехай би «друзі Фріца» прийшли до Сованкова просто так… Легше було б на душі. Набагато легше.

Дві пачки купюр по сто карбованців у банківській упаковці він заховав на балці під дахом сарая. Ганчірка, в яку були загорнуті гроші, вкрилася шаром терпкої на запах пилюки. Й павук-хрестовик сплів над нею свою сіть, хитромудру, чіпку.

Сованков, вірячи в сни й прикмети, побачив у цьому лиху призвістку. Він не торкався ганчірки з грішми. Лише іноді дивився на неї сумно й скорботно, як на могилу.

Раз у місяць він акуратно відправляв листа, де гнітюче однаково повідомляв «племінникові» про стан здоров'я, про погоду, про види на врожай фруктів, винограду, овочів.

Між рядками старечих скарг і надій, написані невидимим чорнилом, до племінника йшли зведення: «У порт прибув сухогруз «Еллада» з партією марганцевої руди…», «У доках судноремонтного заводу перебуває три теплоходи загальною водотоннажністю…», «В аптеках міста четвертий тиждень немає в продажу бинтів і вати…».

Племінник м'яко дякував «дяді» за увагу. Цікавився системою роботи портових маяків, воїнськими перевозками, протихімічною пропагандою серед місцевого населення.

Потрібні зведення не завжди йшли в руки. Здобувати їх було клопітно, а часом і ризиковано. Спробуй, припустимо, дізнатися, яка кількість протигазів є в розпорядженні місцевих властей.

На подібні запитання він звичайно відповідав: «Дізнатися не можу, не по силах це мені, не по здібностях…»

Як мовиться, все геніальне просте. Й Сованкову нарешті спало на думку те, що могло спасти йому й місяць, і два, і рік тому. Він вирішив змінити місцепроживання. Поїхати в Середню Азію, прихопивши, зрозуміло, гроші «друзів Фріца». А там загубитися в глушині. За першої можливості дістати документи на нове прізвище. Й нехай тоді німецька розвідка шукає свого колишнього агента стільки, скільки їй завгодно!

Але поїхати раптом, отак одразу покинувши все, не можна було. Раптове зникнення привернуло б увагу карного розшуку. Там можуть подумати, що Сованкова хтось убив. Почнеться слідство й так далі. Крім усього іншого, існує складність з пропискою, з якою також не можна не рахуватися.

Отже, треба звільнитися з роботи, продати будинок, виписатися. Зробити все це необхідно без зайвого розголошення. Хто може поручитися, що в місті немає агентів, які доповідають про кожен крок Сованкова.

З роботою просто. Від посади відмовитися легко, мотивуючи віком і здоров'ям. Складніше з будинком. Без оголошення його не продаси.

Який би вихід із становища знайшов Сованков, гадати важко. Почалася війна.

Уже на четвертий день прийшла людина з паролем. Вона сказала:

— У цій валізі передавач. Я проживу у вас двадцять днів, двадцять днів навчатиму працювати на ключі. Потім ви заховаєте передавач. Дуже надійно. Й ждатимете сигналу. — Й ще сказав: — Ви працювали в'яло. Думаю, доблесний наступ наших військ додасть вам енергії, товаришу Сованков.

Слово «товариш» він промовив іронічно й навіть трішки презирливо. Сованкову стало кривдно, й дуже паскудно зробилося на душі. Й захотілося дати по пиці радисту, по гладко поголеній, молодій. І він зробив це з задоволенням. Радист перевернувся разом з стільцем. Урізався в тумбочку трельяжа. Центральне, велике дзеркало вилетіло з розсохлої рамки й упало на голову радистові, розбившись на друзки.

— Шмаркач! — сказав Сованков. — Я в розвідці з дев'ятсот п'ятого року.

Тільки хвилину він вірив у те, що має право так сказати. Й вимовляв слова зло й гордо. Й цього виявилося досить, щоб жовторотий радист звідти, з-за кордону, визнав у ньому силу. Й, потираючи забиту спину, шанобливо сказав:

— Винен, пане Сованков. Винен…

Освоївши роботу на рації і випровадивши радиста, Сованков обладнав схованку у голубнику, під гніздами.

Скупі газетні повідомлення і суворий голос московського радиста говорили про те, що німці просуваються. Сованков слухав радіо, й подих перехоплювало від здивування: швидко наступали німці, швидко… Тепер він був зацікавлений, щоб війна закінчилася швидше й неодмінно перемогою армії Гітлера.

Куди ж бігти?

Пляма була рухлива, світла, непрозора. Вона збільшувалась, загрожуючи заповнити простір, неосяжний і темний, немов всесвіт. Віяло холодом, вологістю, гнилизною.

Як пара, пляма раптом почала танути, й Каїров розрізнив обличчя старої жінки, яка раптом усміхнулася беззубим ротом і сказала:

— Відродився, милий…

Каїров побачив, що він лежить упоперек передпокою. Почув голос Сованкова:

— Ми не перенесли вас у кімнату. Я думав, це інфаркт. Під час інфаркту не можна турбувати…

— Дайте мені руку, — сказав Каїров.

Сованков не примусив себе просити двічі. Коли Каїров підвівся, старенька сусідка сказала:

— Водички випив би, рідний…

— Ні, нічого… Спасибі, — відповів Каїров. Він був іще слабий, але свідомість працювала нормально, й дихання теж налагодилося. — Ходімо, — сказав він Сованкову, пропускаючи його вперед.

— А двері? — здивувалася бабуся. — Забули замкнути двері.

— Так… Замкніть, будь ласка. — Каїров кинув ключі.

Сованков зупинився.

— Ти розсудлива людина, — сказав Каїров.

— Я стара й бита людина… Тільки й усього. Дивуєтесь, чому не втік?

— Ні.

— І я так думаю… Куди ж мені тікати? Назустріч кулі?

Старенька повернула ключі. Сованков сказав:

— Я кликав ваших хлопців, але вони чомусь не відгукувалися.

— Дисципліна, — відповів Каїров.

Спускаючись східцями, він дихав глибоко й спокійно. Й тіло було легке й слухняне. Думати про те, що сталося в передпокої, не хотілося. Каїров міг себе змусити не думати про щось. Це вміння було особистим щастям полковника. Проте далося воно не зразу, ні…

У 1921 році, направлений у Фергану на боротьбу з бандою Муетдінбека, старший слідчий воєнного трибуналу Туркестанського фронту Каїров уперше зіштовхнувся з такою мірою людської жорстокості, про яку не міг і підозрювати.

13 травня 1921 року на Куршабо-Ошській дорозі Муетдін Усман Алієв здійснив напад на продовольчий транспорт, що рухався в місто Ош. Десь у давніх архівах, у пожовклих папках, досі зберігається акт обстеження місця події, складений Каїровим.

«Згідно з отриманими даними транспорт супроводжувався червоноармійцями й продармійцями, яких було близько 40 чоловік. При транспорті перебували громадяни, серед яких були жінки й діти; були як росіяни, так і мусульмани. Віз транспорт пшеницю — 1700 пудів, мануфактуру — 6000 аршинів та інші товари. Муетдін з своєю бандою, напавши на транспорт, майже всю охорону й громадян, які були при ній, знищив, усе майно пограбував. Нападом керував сам і виявив особливу жорстокість. Так, червоноармійці спалювалися на багатті й піддавалися катуванню; діти розрубувалися шашкою і розбивалися об колеса гарб, а деяких розривали на частини, влаштовуючи з ними гру «в скачки», тобто один джигіт брав за ногу дитину, інший за другу й починали на і конях скакати врізнобіч, від чого дитина розривалася; жінки розрубувалися шашкою, в них одрізали груди, а у вагітних розпорювали живіт, плід викидали й розрубували»[13]

Три доби Каїров не міг заплющити очей, три доби не міг приторкнутися до їжі. На четверту він твердо зрозумів: або треба змінювати професію, або виробити в собі якості характеру, необхідні для боротьби зі всілякою сволотою, якою б жорстокою і мерзенною вона не була.

Розплата, розплата, розплата…

Ця думка витіснила інші. І була головною для Каїрова цілих шістнадцять місяців. Тільки 26 вересня 1922 року об 11-й годині 30 хвилин на площі Хазратабал у місті Оші польова виїзна сесія воєнного трибуналу Туркестанського фронту, керуючись статтями 58, 76 і 142 КК РРФСР, засудила Муетдіна та його спільників до розстрілу.

Потім було багато різних справ. Але цю першу свою справу Мірзо Іванович тепер уже не забуде ніколи.

Сованков, горблячись, вийшов у двір. Каїров ступав на крок позаду.

Вечір був іще світлий. Але перші зорі вже дивилися з неба. Й дерева не зеленіли, а мерехтіли тьмяно, наче накрилися на ніч темним покривалом. По радіо передавали вечірнє повідомлення Інформбюро: наші наближалися до Севастополя.

Чорнота арки лишилася позаду. Вони вийшли на вулицю. Там було порожньо. Лише вдалині стояла машина Каїрова й поряд з нею кілька співробітників особливого відділу…

Прощання

— Оце й усе! — сказав Каїров у телефонну трубку, прикриваючи її долонею, тому що люди в кабінеті розмовляли голосно, здається, сперечалися. — Так і не попив я, Неллі, твого виноградного вина.

— А дарма, — пошкодувала Неллі. Й похвалилася: — Вино вищого гатунку.

— Не обділяй ним Золотухіна.

— Він і від води хмеліє.

— Неллі, ти невиправна. Говорити мені таке про свого чоловіка! Не забувай, мої предки сповідували іслам. А в корані прямо сказано: «Чоловіки стоять вище жінок тому, що аллах дав одним перевагу над іншими».

— Я невіруюча, — весело відповіла Неллі.

Катер відходив до настання світанку, близько четвертої ранку, коли нічна імла лише починала розсмоктуватися і свинцеве море не бавилося бліками, а мерехтіло, наче застигле, тому що роздивитися рух хвиль було неможливо, як не можна було розглянути і берег, розрізнити на ньому будинки, вулиці, дерева.

Навіть вершини гір, сонні, ще лежали, обнявшись з небом, заколисані посвистом солов'їв, та й не тільки солов'їв, але й інших птахів, назви яких Каїров просто не пам'ятав.

Свіже й чисте було повітря і дихалося легко, й не було відчуття втоми, задушливого, як тісний комір.

Довгий причал нечіткою чорнотою розсікав бухту. З маленької будки, що стояла біля входу на причал, вийшов матрос у бушлаті і з гвинтівкою. Матрос і гвинтівка здалися Каїрову дуже великими, він з подивом подивився на маленьку будку, похитав головою.

Перевіривши документи в Каїрова й Чиркова, матрос віддав честь. Сказав:

— Проходьте.

Дошки на причалі були вологі. Пахли сіллю. Сіль відкладалася на них роками. Дошки почорніли, зістарилися.

А Каїров пам'ятав цей старий причал молодим, коли він пахнув лісом. Усе старіє. Причали — також.

Каїров не думав від'їжджати так раптово. Він розраховував покинути місто, побачившись іще з Золотухіним, Неллі, Дорофєєвою. Думав побесідувати з шофером Дешиним. Однак радіограма, що викликала його в штаб фронту, надійшла зразу ж після повідомлення про завершення операції «Будда». Каїрова ждало нове завдання, яке, зважаючи на все, не терпіло відкладання.

— Не забудьте показатися лікареві, — нагадав Чирков.

— Іграшки все це, синку. Каїров буде жити до ста років. У нас рід довгий.

З тральщика, що пришвартувався праворуч до причалу, санітари виносили поранених. Носилки не були накриті.

Матроси лежали в розірваних тільниках. І бинти були темні від крові.

— Здрастуйте! — Голос Оленки. Й сама вона в матроському бушлаті. Йде поряд з носилками.

Чоловіки спиняються.

— Це гарний знак, — каже Каїров. — Побачити знайомого — все одно що сісти перед дорогою.

— Давайте посидимо, — пропонує Оленка. — Адже кілька секунд можна.

— Можна, але не треба. Все буде добре, Оленко, — посміхається Каїров.

— А ви мовчите, — Оленка звертається до Чиркова.

— Ви з'явилися тут так несподівано, — збентежено каже капітан.

— Зовсім ні… Приїхали по поранених.

— Я розумію. Я висловився неправильно.

— Ви все правильно сказали. Я до вас причепилася.

Чирков запитав:

— Що ви робите Першого травня?

— Чергую.

— Так… — Чирков говорить тихо й сумно. — У мене теж буде якась справа.

— А якщо не буде, приїжджайте, — запрошує Оленка. — Я чергую до шостої вечора.

— Тепер темніє пізно, — відповідає Чирков.

— Весна ж… — Оленка повертається до Каїрова: — Хай вам щастить.

— Спасибі. А знаєш… Дай я тебе поцілую, дочко.

Плечі в Каїрова широкі. Й голова Оленки зникає між ними.

Катер біля пристані перевалюється з борту на борт. Хтось невидимий розмахує попереду зеленим ліхтарем. І лінії виходять, як зелене листя.

— Тепер можна відчалювати, — каже капітан-лейтенант.

Каїров подає Чиркову руку:

— Я тобою задоволений, Єгоре Матвійовичу. Радий буду, якщо доведеться разом працювати. А взагалі… Бадьорості тобі, сміливості. Тільки не спокою.

Запрацювали мотори. Злетіли над берегом злякані чайки. Корма катера поповзла ліворуч повільно, майже непомітно.

Темний простір води, що плескалася об старі палі, раптом став розширюватися, видовжуватися, вигравати скупими передсвітанковими бліками. Потім катер осів, завмер, обтрусив заціпеніння і помчав в отвір портових воріт. Слід за ним потягнувся широкий, кучерявий, білий, немов тополиний пух.

ЗМІСТ

ЧОТИРИ ПОШТОВИХ ГОЛУБИ

ДАНТИСТ ЖИВЕ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ

ОСТАННЯ ЗАСІДКА

ОЧІКУВАННЯ ШТОРМУ