Україна масонська Віктор Савченко

Масони створили Нову Європу. За великим рахунком, ми живемо у світі, який придумали творці-"будівельники": Моцарт і Бетховен, Гюго і Фіхте, Ньютон і Гарібальді, Вашингтон і Прудон…Не варто і нам цуратися того, що формування світогляду українців відбулося під впливом масонів: гетьманів Розумовського і Скоропадського, письменників Котляревського, Шевченка і Франка, державотворців Драгоманова, Грушевського і Петлюри.А хто керує світом сьогодні?На це і багато інших запитань ви знайдете відповіді у цій книзі.

Віктор Савченко

Україна масонська

Масон(франц.) – член масонства: середньовiчного таємного масонського товариства, що прийняло назву каменярiв або будiвельникiв.

Масоном i фармасоном (francmason) називають у нас вiльнодумцiв державних i церковних.

В. Даль.

Масонство – фiлософсько-етичне та соцiально-психологiчне об'єднання людей, прихильних до християнської вiри у символiчнiй подобi, учасникiв незалежних асоцiацiй рiзних країн без наявностi єдиного керiвного центру. Їх кiнцевим iдеалом служить створення на планетi певного досконалого суспiльства шляхом виховання членiв у дусi свободи, рiвностi, братерства та солiдарностi.

О. Соловйов.

Масонськi ложi зараз – це чужа шпигунська зрадницька агентура. Вона становить небезпеку для свободи та незалежностi нашого народу, нашої країни. Необхiдно, щоб кожен зрозумiв, що це несумiсно – бути болгарським державним i громадським дiячем – мiнiстром, депутатом, керiвником полiтичної партiї або громадської органiзацiї, й у той самий час бути масоном, залежним вiд чужої волi та чужої дисциплiни. Масонськi ложi – це нацiональна небезпека для нашої Батькiвщини i їх, безумовно, необхiдно лiквiдувати.

Георгiй Дiмiтров

Масонство на Українi менш усього можна назвати українським… Зрозумiємо його тiльки тодi, коли зважимо як походження масонства й тi шляхи, що ними воно заходило на Україну, так i тi верстви людностi, серед яких шукало й знаходило воно собi адептiв. Зародившись у Захiднiй Європi iз специфiчним завданням – створити «всесвiтнє братство», масонство, як вiдомо, взагалi мало клопоталось та мало навiть i зважало на всякi нацiональнi одмiни тих країв, де пробувало стати твердою ногою, силкуючись скрiзь набути унiверсального характеру.

С. Єфремов

Масонство було лише зовнiшньою формою, пiд якою визрiвало релiгiйне вiдношення до життя та виявлялася духовна творчiсть.

В. Зеньковський

ПЕРЕДМОВА

Чого хотiли поколiння масонiв, якi збирались у таємних храмах, iнодi ризикуючи власною кар'єрою або свободою? Чому ряд видатних учених, генiїв культури, громадських дiячiв i полiтикiв не знайшли нiчого кращого, нiж наслiдувати середньовiчним будiвельникам i витрачати дорогоцiнний час на виконання складних ритуалiв? У чому причина привабливостi масонського мiфу? В чому причина того, що масонство ось уже 300 рокiв для багатьох залишається цiкавим i привабливим явищем? На цi простi, як здається на перший погляд, питання досi немає переконливої вiдповiдi.

А що пов'язує масона-композитора Моцарта з Днiпропетровськом i масона-письменника Гете з Харковом?

Ця книга не має на метi розкрити всi масонськi таємницi, та й автор, не втаємничений у масонський орден «профан», лише намагається визначити мiсце масонського руху в iсторiї України. Українське масонство не можна розглядати, не поглянувши на носiїв його таємниць – на так званих братiв-масонiв.

Саме цi брати в Українi стали творцями мiст i законiв, української лiтератури, унiверситетiв, партiй i наукових теорiй. Та й сам «проект Україна» також, можливо, масонська вигадка (адже масонами були творцi нової держави: гетьман Розумовський, Котляревський, Гулак-Артемовський, Франко, Грушевський, Петлюра, можливо, Сковорода та Тарас Шевченко). Проте їх масонства не слiд боятись… Автор стверджує, що масони жодного вiдношення не мають нi до сатанiстiв, нi до руйнiвникiв моральних, державних пiдвалин i церков, нi до любителiв питва «кровi християнських немовлят». Бiльше того, вiтчизняними масонами XVIII – початку XX ст. можна та треба пишатися…

Масони не тiльки створили Нову Європу, багато чого в емансипацiї європейської людини було їх iдеєю. Вони дiйсно були творцями-будiвельниками. Ми живемо у свiтi, придуманому масонами: Пушкiним i Бетховеном, Гюго i Фiхте, Ньютоном i Гарибальдi.

РОЗДIЛ I

Ось вже понад три столiття масонська легенда зачаровує та лякає, служить пiдставою для сенсацiйних i нерiдко безглуздих викривань «таємних властелинiв свiту» або для злих глузувань над малозрозумiлими середньовiчними ритуалами.

Масонiв вiдлучали вiд католицької церкви та проклинали як «дияволопоклонникiв», шельмували як «зрадникiв Батькiвщини» i «сектантiв», «сатанiстiв» i «сiонiстiв», «космополiтiв» i «шарлатанiв», знищували у сталiнських i гiтлерiвських концтаборах (масонство заборонялося тоталiтарними режимами Гiтлера, Сталiна, Мао, Муссолiнi, ФрАнко, Хорти, Антонеску. За указами цих диктаторiв загинуло близько 80 тис. масонiв).

«Mason» з англiйської та французької перекладається як «каменяр-будiвельник», а з приставкою «Franc» – «вiльний каменяр» або «вiльний будiвельник». Що ж столiттями будують масони та чи побудували вони нарештi щось?

Масони стверджують, що їх основним завданням є будiвництво Храму (будiвництво Храму в душi кожної людини), будiвництво нового суспiльства та виховання нової людини без забобонiв i егоїзму.

Тому масонськi ритуальнi засiдання в орденському Храмi називаються «роботами» – роботами з удосконалення себе i навколишнього середовища з езотеричною та практичною складовими, що порiвнюється ними з роботами каменяра з обтесування грубого каменю. На масонських роботах здiйснювався ритуал, приймалися в орден новi брати («профанам давалося Свiтло»), брати зводилися на вищий ступiнь (градус).

На роботах вирiшувались як важливi свiтогляднi питання, так i нагальнi питання ордену, питання благодiйностi та пропаганди масонських iдей, «кувалася» структура i дисциплiна кожної конкретної ложi.

Масонство виробило декiлька десяткiв ритуальних систем: англiйську, шотландську, шведську, французьку. Iнодi системи називалися на честь головного органiзатора й iнiцiатора. Вiдомi системи Фесслера, Сен-Мартена, Циннендорфа, Шредера, Мелiссiно та iн. Врештi-решт, найменування системи означало мету та характер робiт: системи «духовного лицарства» – Лопухiна; «iлюмiнатiв» – Вайсгаупта, «розенкрейцерiв»…

Масонська ложа (вiд англ. lodge – примiщення, кiмната для зборiв) вважається основним осередком ордену. Ложа – не тiльки общинний Храм, в якому збираються брати для своїх робiт, а, головне, сама група масонських братiв (зазвичай не менше семи братiв утворюють ложу; при цьому членiв однiєї ложi може бути до 300). Ложа символiчно зображується масонами у виглядi прямокутника, що вiдповiдає позначенню всесвiту у Птолемея. Кожнiй ложi надавалось iм'я на честь шанованих масонських символiв, мiфiчних божеств, особливо шанованих масонами персон.

Ложею обов'язково керує Достойний Майстер (Д. М.) або Венерабль (Майстер Стiльця, як його називали у XVIII – на початку XIX ст.). Крiсло – «трон» Достойного Майстра знаходиться «на Сходi» ложi, мiж основними святинями масонства (осяйною Дельтою та Бiблiєю). Помiчника Достойного Майстра – Майстра Стiльця називали Намiсним Майстром (Н. М.) (у ХХ ст. такої посади немає). Достойний Майстер i Скарбник обираються на один рiк усiма братами ложi шляхом таємного голосування, iншi керiвники ложi – «офiцери» – призначаються Достойним Майстром з масонiв ложi третього та вище градусiв на один рiк робiт. Поряд з Достойним Майстром – «на Сходi» – знаходяться офiцери ложi: Ритор, Секретар, Староста, Експерт.

У масонських роботах Достойному Майстру допомагали i допомагають масонськi офiцери (посадовий склад ложi) – члени ложi, якi виконують певнi обов'язки як пiд час зборiв, так i поза ними. В символiчнiй ложi перших трьох ступенiв iснують такi офiцерськi посади (крiм Д. М.): Речник або Вiтiя – «совiсть ложi», який наглядає за виконанням традицiй i регламентом; Перший i Другий Наглядачi (сюрвельани) – свого роду, символiчнi права та лiва рука Достойного Майстра, якi разом iз ним керують роботами ложi; Секретар або Хранитель печатки, який веде документацiю ложi; Скарбник, який збирає внески та вiдповiдає за фiнанси; Обрядоначальник або Майстер Обряду – керiвник усiєї обрядової сторони масонських робiт; Експерт – помiчник Обрядоначальника, знавець церемонiй; Дародавець або Староста – офiцер, який збирає пожертвування та надає матерiальну допомогу братам; Охоронець – офiцер, який охороняє вхiд у ложу пiд час її робiт.

За наявностi багатьох лож на однiй нацiональнiй територiї вони об'єднуються у Велику Ложу, яка, у свою чергу, видiляє для управлiння ними бiльш вузький за складом Капiтул або Директорiю. Голова нацiонального Союзу масонських лож називається Великим Майстром. Сам устрiй Великих Лож може бути iєрархiчним (шотландське масонство) або представницьким, виборним (масонство iоанiвське).

У Великiй Ложi офiцерськi посади залишаються тими самими, що i в простiй ложi, але з визначенням «Великий», наприклад, Великий Перший Наглядач тощо. В структурах великих лож iснують ще й додатковi офiцерськi посади: Заступник Великого Майстра, два Помiчника Великого Майстра, Великий Iнспектор, Заступник Великого Секретаря, Великий Архiварiус, Великий Прапороносець. У ложах вищих ступенiв (починаючи з 4-го) офiцерськi посади носять iншi назви, пов'язанi з мiфологiєю та iсторiєю вiдповiдних ступенiв.

У ложах XVIII – поч. XIX ст. були ще й iншi офiцери: Шпитальник (виконував обов'язки з пiклування за хворими братами), Декоратор (покрiвельник) – органiзовував оздоблення ложi, два Стюарда або Агапмейстера – органiзовували ритуальне застiлля масонiв – «агапу», i двоє вартових (охоронцiв) – Зовнiшнiй i Внутрiшнiй Вартовi (Охоронцi) – охорона ложi.

Масонськi Градуси – рiвнi посвяти в таємницi масонства. Першi три градуси – ступенi англiйсько-шотландського масонства – градус учня, пiдмайстра (товариша) i майстра. Їх називають символiчними або iоанiвськими (на честь св. Iоана Хрестителя). Цi основнi для масонського Ордену ступенi є загальними для всiх лож i всiх масонських орденiв. Iоанiвське масонство мало певний колiр: золота та небесної лазурi (Блакитне (синє) масонство). Альберт Пайк, Великий Командор однiєї юрисдикцiї масонства шотландського обряду США, писав: «Блакитнi або синi ступенi масонства є «тiльки зовнiшнiм двором або передпокоєм Храму». Частину символiв показують там втаємниченому, але його умисно, неправильними поясненнями, примушують помилятися. Немає намiру дати йому зрозумiти їх. Iстинне пояснення їх зберiгається для адептiв, князiв масонства».

Ложi Удосконалення – масонськi ступенi з 4-го до 14-го – утворюють Червоне масонство, що є перехiдним до наступного, найвищого ступеня масонства – лицарського. В ступенi з 4-го до 18-го масони зводяться капiтулом, у ступiнь з 19-го до 30-го – Ареопагом.

15-18 градуси – капiтулярнi ступенi. Найважливiшим є 18-й розенкрейцерський ступiнь. У лицарських ступенях втаємничених готували до боротьби iз злом свiту в рiзноманiтних його виявах. У ступенi Хреста i Троянди брата-масона наставляли Кабалi.

Чорним масонством є ступенi з 19-го до 29-го. Бiле масонство – адмiнiстративнi ступенi з 30-го до 33-го. Цим ступеням належить реальна влада в орденi. 33-й ступiнь (градус) присвоюється лише Верховною Радою, виконавчим органом усiх iнститутiв Шотландського Статуту (Ритуальнi поради щодо зведення у ступiнь 31-й, 32-й, 33-й називаються вiдповiдно Верховний Суд, Верховна Консисторiя i Верховна Рада). 33-й градус надається членам Консисторiї за гiдний внесок у справу франкмасонства. Про посвячення у цей градус не можна просити, його не можна вимагати; кандидатiв, якi вiдповiдають вимогам, обирає Намiсний Верховний Великий Командор (голова масонерiї). Блакитне масонство обмежується першими трьома градусами. За цiєю системою працювали росiйськi «Єлагiнськi ложi». Найрозвинутiшою була система вищих градусiв (4-33) у Древньому i прийнятому шотландському обрядi. У Росiї вiн був вiдомий як шведська система.

Найвищi градуси Древнього та Прийнятого Шотландського Статуту масонства:

Ложi удосконалення: невисловлюванi градуси – червоне масонство; 4° – Таємний Майстер; 5° – Досконалий Майстер; 6° – Довiрений Секретар; 7° – Охоронець i Суддя; 8° – Наглядач за будiвництвом (Iнтендант будiвель); 9° – Славний Обранець дев'яти; 10° – Славний Обранець п'ятнадцяти; 11° – Найвищий Обраний Лицар (Верховний Майстер-обранець); 12° – Великий Майстер-архiтектор; 13° – Лицар Королiвської Арки (Майстер дев'ятого склепiння); 14° – Великий Обраний Королiвської Арки (Досконалий i Верховний Майстер-каменяр).

Капiтул троянди i хреста: iсторичнi та фiлософськi градуси: 15° – Лицар Сходу або меча; 16° – Князь Єрусалимський; 17° – Лицар Сходу i Заходу; 18° – Лицар або Князь-розенкрейцер.

Величний ареопаг кадошiв: традицiйнi та лицарськi градуси – чорне масонство: 19° – Великий Понтифiк (жрець); 20° – Майстер «AD VITAM» (Пожиттєвий Майстер, Великий Майстер усiх лож); 21° – Ноахiт або Пруський Лицар (Патрiарх Ноєвого ковчега); 22° – Князь Ливанський (Лицар Королiвської Арки); 23° – Начальник Дарохранитель (Лицар Скiнiї); 24° – Князь Скiнiї; 25° – Лицар мiдного Змiя; 26° – Князь мерсi (Князь милосердя); 27° – Лицар Великий Командор храму; 28° – Лицар Сонця; 29° – Великий шотландський Лицар (Лицар Святого Андрiя).

Адмiнiстративнi Тамплiєрськi градуси – бiле масонство: Ареопаг: 30° – Лицар Кадош (Великий Обранець). Трибунал: 31° – Великий Командор-iнспектор (iнквiзитор-командор). Консисторiя: 32° – Лицар Королiвської Таємницi (Верховний Князь Королiвської Таємницi); 33° – Суверенний Великий (Верховний) Генеральний iнспектор (Почесний градус).

Верховна Рада – вищий керiвний орган структур Шотландського Статуту; територiя юрисдикцiї органiв Шотландського Статуту збiгається з територiєю країни.

Древнiй i Прийнятий Шотландський Статут – iєрархiчна система масонських органiзацiй, яка є «надбудовою» над символiчним масонством. Шотландський Статут не може розглядатись як органiзацiя, що керує символiчним масонством. Вiн не визнається офiцiйно масонством 1-3 ступенiв. Великi Ложi, що керують 1-3 ступенями, абсолютно незалежнi вiд органiзацiй Шотландського Статуту i не визнають бiльш високого ступеня, нiж ступiнь Майстра-Каменяра (3°). Бути членом органiзацiї Шотландського Статуту можна лише майстру – Вiльному Каменярю, який залишається активним членом символiчної ложi.

«Прабатькiвщину» масонiв iсторики шукають в Єгиптi часiв фараонiв, у Палестинi часiв Соломона, який доручив архiтектору Хiраму керувати спорудженням Храму в Єрусалимi. Хiрам роздiлив будiвельникiв Храму на три класи; а для того, щоб вони могли пiзнавати один одного, були визначенi таємнi слова та знаки. Звiдси, на думку масонiв, iде встановлення ступенiв масонства й особливої символiчної мови «братiв».

Масонську структуру намагаються вiднайти у братствах пiфагорiйцiв, у жрецькiй структурi Халдеї, в Олександрiї Єгипетськiй часiв фiлософа Ормуса, в Єгиптi IХ ст. нашої ери в чернечому братствi Пахома, в таємному знаннi манихеїв, богомилiв, катарiв…

Масонський лiдер I. Шварц заявляв, що масони ведуть свiй родовiд вiд секти єсеїв, що трансформувалася у «…славетний орден розенкрейцерiв, якi отримали й «iскру свiтла» разом iз доброчеснiстю своїх предкiв».

Ще у 925 р. Великим Майстром гiльдiї англiйських будiвельникiв було обрано короля Едуїна. Але чи була ця гiльдiя масонською? Iнодi масонство зводять до Х ст., коли в Англiї вже iснувала Велика Ложа будiвельникiв, або до 1118 р., коли, за благословiнням Папи Римського, в Єрусалимi був створений орден лицарiв-тамплiєрiв i цьому ордену подарували замок, що стояв на мiсцi зруйнованого Храму Соломона.

Дослiдження масонського символiзму i ритуалу сучасних масонiв дозволяє зробити висновок, що сучасне масонство ввiбрало в себе iдеологiчнi постулати й елементи обрядностi середньовiчних християнських духовно-лицарських орденiв i середньовiчних братств будiвельникiв. Про вплив лицарських орденiв на масонство свiдчить назва одного iз звань – Лицар-тамплiєр (Лицар Сходу i Заходу, Лицар Сходу, Лицар Троянди i Хреста, Лицар «Царственого» склепiння, Лицар мiдного Змiя, Великий Командор Храму, Князь Єрусалиму); в обрядах i ритуалах масонiв часто згадується Свята Земля, Єрусалимський Храм, а саме «Стражниками (Охоронцями) Єрусалимського Храму» називали себе лицарi-тамплiєри.

Для масона «Схiд» звучить як пароль. Для масонського символiзму «Схiд» є найважливiшим мiстичним поняттям. Масони вважають, що мудрiсть подiбна до свiтла, а свiтло, як i сонце, народжується на сходi; схiд – «край обрання; саме iз сходу в країни Європи прийшла масонська iдея, iз сходу «вливалася вища мудрiсть»… I цю мудрiсть, можливо, принесли на Захiд лицарi-тамплiєри. «Вiчний Схiд» – синонiм масонського раю, в якому перебувають померлi масони. На «Сходi» масонської ложi знаходиться масонський вiвтар з розкритою Бiблiєю. «Схiдний стiлець» (мiсце на сходi масонського храму) – мiсце Достойного Майстра ложi (керiвника масонського товариства).

Масони вважають, що «Свiтло духовне» приходить зi сходу i є породженням вiри та мудростi; «Схiд» – священний напрямок, де народжується живильне Свiтло, новий день, встає сонце. «Схiд» для масонiв ще й сакральний простiр їх мiстерiй – саме на сходi вiдбувається будiвництво Храму Господня i мiстерiя Майстра Хiрама. Багато масонських ритуалiв свiдчать про «схiдне корiння» i пiдштовхують до пошукiв їх зв'язку з перiодом будiвникiв Храму. Вважається, що на сходi лицарi-тамплiєри отримали таємну духовну мудрiсть для того, щоб «вилити нове вино в старi мiхи» Європи. Згадаємо, що на схiд зверненi вiвтарi всiх християнських церков.

Будь-яка масонська ложа символiчно розташована «на сходi мiста…», але оголошення ложi «на сходi Москви», «на сходi Парижу» не означає схiдну частину мiста, а лише вказує на джерело свiтла, мудростi, обраностi та близькостi до Бога. «Великий Схiд» – так називаються найчисленнiшi об'єднання масонiв Францiї, Iталiї, Бельгiї, Туреччини… Одна з найвпливовiших масонських органiзацiй у Росiйськiй iмперiї у 1912-1918 рр. також називалася «Великий Схiд народiв Росiї«.

Масонська дуалiстична символiка побудована на боротьбi свiтла та темряви. Масонськi збори починаються з запалювання свiчок. Пiд час прийому до масонства особливе значення надається дуалiзму свiтла та темряви. «Вiн хоче свiтла!» – так говорять масони про новенького, який має намiр вступити до ложi, але ще перебуває «у мороцi забобонiв i невiгластва». Кожен масон вважає себе «сином Сонця» – носiєм свiтла, яке може розiгнати пiтьму ворожнечi, зневiри, брехнi, що панують у суспiльствi. Масонство мало на метi утвердження принципiв моралi, однаково прийнятної для всiх народiв у всiх умовах, i разом iз тим широкої терпимостi в соцiальнiй, полiтичнiй, фiлософськiй i релiгiйнiй сферах.

Цiкаво, що цi таємничi «нетутешнi» лицарi-тамплiєри (пiзнiше звинуваченi в поклонiннi сатанi та у використаннi шкiдливої чорної магiї, проклятi Папою, а у 2007 р. неочiкувано виправданi католицькою церквою) мали вiдношення i до України. У ХII ст. угорський король, володiння якого сягали до Карпат, дозволив тамплiєрам створити свiй форпост поблизу Ужгороду, де тамплiєрами був побудований кам'яний Середнянський замок. Близько 150 рокiв тамплiєри були господарями цього замку та його округи. У ХIII ст. мiсцевi тамплiєри воювали проти татарських орд, а також часом ставали союзниками татаро-монголiв. Навiть один iз татарських воєначальникiв – хан Урдюй фiксувався як член ордену тамплiєрiв.

Тамплiєри Середнянського замку брали участь у П'ятому Хрестовому походi як окремий загiн у вiйську короля Угорщини Андрiя II. У 1217 р. цей загiн тамплiєрiв досяг Палестини, де, очевидно, з'єднався з основною масою мiсцевих тамплiєрiв. У 1245 р. тамплiєри Середнянського замку («соломоничi», як їх називали лiтописцi) допомагали угорському королю в боротьбi за Галицький княжий престол. Але угорськi вiйська (у складi яких воювали i тамплiєри) i князь Ростислав Михайлович (з чернiгiвських Рюриковичiв, чоловiк доньки угорського короля Бели) – властитель Мукачiвського замку – були розбитi пiд мiстом Ярославом вiйськом Данила Романовича Галицького.

У 1315-1317 рр. в Угорщинi загострилася боротьба за королiвський престол мiж Карлом-Робертом Анжуйським, галицько-волинськими князями Левом II та Андрiєм i тамплiєрами вiйська Петра Петруня. Карл-Роберт Анжуйський перемiг у цiй боротьбi i тамплiєри були змушенi пiти в Прикарпаття, отримавши вiд Лева II замок Мачк.

У 1323 р. тамплiєри брали участь у битвi мiж галицько-волинськими князями i татарами на боцi князiв Лева II й Андрiя. Разом iз тим академiк С. Єфремов стверджував, що масонство походило з лицарської традицiї та лицарського етосу, якi не були розвиненi у схiдно-слов'янському свiтi.

За бiльш поширеною легендою, пiд час переслiдувань тамплiєрiв у материковiй Захiднiй Європi у 1313 р. тамплiєрський флот перевiз священнi книги, скарби i лiдерiв ордену тамплiєрiв у Шотландiю, звiдки ще наприкiнцi XIV ст. масонство почало поширюватися в Англiю i далi… Разом iз тим iснує припущення, що пiсля розгрому ордену тамплiєрiв частина лицарiв втекла на Схiд (землi Угорського королiвства, Польського королiвства, Великого князiвства Литовського) i в гiрський Крим (князiвство Мангуп, генуезькi мiста-колонiї).

Одеський iсторик А. Красножон зробив спробу розгадати таємничi знаки Бiлгород-Днiстровської фортецi, яка була побудована на початку XV ст. (тодi Бiлгород-Монтекастро був великим торговим центром i портом з населенням близько 20 тис.). На великiй прямокутнiй баштi фортецi, фронтальна стiна якої виходить до Днiстровського лиману, iсторика зацiкавила величезна геометрична фiгура у виглядi трикутника, викладена з десяти гранiтних ядер дiаметром вiд 30 до 40 см, наполовину вмонтованих у стiну (складається з чотирьох «горизонтiв» ядер за схемою: 1 + 2 + 3 + 4 = 10). Iсторик доводить, що це тетрактiс-символ унiверсальних сил i процесiв, якi мають мiсце у Всесвiтi… i у той самий час – масонський i тамплiєрський символ. Круглий камiнь (кам'яна напiвсфера, ядро) – знак довершеностi, символ сили концентрацiї й єдностi. Тетрактiс («священна дельта», «священна пiрамiда») символiзує наочну форму цiлiсностi Всесвiту, що рухається вiд своєї єдностi до множинностi матерiального свiту.

Наприкiнцi XIII ст. в Англiї, Нiмеччинi, Австрiї, Францiї, Щвейцарiї з'явилися гiльдiї каменярiв (будiвельникiв), якi називалися «ложами», мали власний суд, статут i благодiйну касу, пiдтримували тiснi контакти, а у 1376 р. зафiксовано перше згадування «фрiмейсон» (вiльний каменяр). Але, ймовiрнiше за все, це ще не були справжнi масонськi органiзацiї (в сучасному розумiннi слова). Масони оформлюються в орден тiльки тодi, коли гiльдiї будiвельникiв, прийнявши лицарську символiку й iєрархiю, поповнилися вченими-iнтелiгентами та можновладцями.

Масони стали будiвельниками нових соцiальних вiдносин, саме вони прорвали станову блокаду в Захiднiй Європi, об'єднавши рiзнi стани, домоглися вiд свiтської влади визнання невiд'ємним права людини на участь у суспiльному життi за межами своєї корпорацiї.

На Галичину (яка перебувала пiд владою Польщi) наприкiнцi XV ст. поширився вплив ордену Розенкрейцерiв (можливими розенкрейцерами були М. Рей, Павло «Римлянин», С. Кльонович). В українських землях сформувалися братства православних мирян, якi нагадували за цiлями, влаштуванням i ритуалом свiтськi ордени. Тому деякi дослiдники вбачають прообраз масонських братств в українських братствах.

Iсторично доведеною батькiвщиною сучасного масонства можна вважати Шотландiю й Англiю. В 70-80-тi роки XVI ст. масонство утвердилося в Шотландiї, звiдки масонська орденська структура стала поширюватися в Англiю, Францiю, Iрландiю… Шотландiя мала, можливо, бiльш давнi масонськi традицiї. Старiйшi ложi (такi, як «Мерiс чепел лодж» в Единбурзi) виникли ще до появи «абстрактного» масонства.

Можливо, iсторiя масонського ордену в Англiї почалася з будiвництва грандiозного Собору Святого Павла в Лондонi (початок робiт у 1675 р.). Це будiвництво об'єднало однiєю метою багато громадських груп i соцiальних верств, що i стало основою корпорацiї будiвельникiв за участi аристократiї, вчених i представникiв буржуазiї. Вiльнi вiд безпосереднiх будiвельних робiт члени ордену стали розмiрковувати над унiверсальними принципами будiвництва й аналогiями будiвництву в навколишньому свiтi. Масони стали зводити такий собi «Храм гуманностi», при цьому «камiнням» їм служили члени ордену, «будiвельним розчином» – терпимiсть i братерство, «кресленням» – Бiблiя, а «архiтектором» – Бог.

Символами ордену масонiв стали символiчнi будiвельнi iнструменти: циркуль, висок, трикутник, кельма, молоток… Вiд лицарiв-тамплiєрiв масонам дiсталися мечi, шпаги, шатри та схiднi легенди.

Масонство не є унiверсальною релiгiєю, не обiцяє спасiння душi, не радить, як цього можна досягти, але славить Вищого Творця, якого називають Великим Архiтектором Всесвiту. Морально-етичне вчення масонства розглядається в алегорiях i символах.

У конституцiї Великої Нацiональної Ложi Францiї записано: «Цiль масонства – моральне вдосконалення людства. Його девiз: Свобода, Рiвнiсть i Братерство. В очах масонства всi послiдовники рiвноправнi, незважаючи на нацiональнiсть, расу, релiгiю, на рiзницю в станi, званнi, становищi…» (Свобода вiд забобонiв, Рiвнiсть перед Богом i Законом, Братерство серед масонiв). Масонство заявляло про себе як про спiльноту людей, якi несуть iдеали загальнолюдської духовностi, заснованої на прiоритетi свободи особистостi. У той самий час структура масонства базується на жорсткiй дисциплiнi, суворiй iєрархiї.

Основним документом масонства вважалася «Книга конституцiй» (1723 р.), в якiй проголошувалося, що членами масонських лож «…повиннi бути люди добрi та вiрнi, вiльнi за народженням, зрiлого i розсудливого вiку, не крiпоснi, не жiнки, не аморальнi або непристойнi люди». Мета масонських лож полягала в «удосконаленнi благополуччя людей виправленням моральностi, поширенням доброчинностi, благочестя, непорушної вiрностi правителю та вiтчизнi, суворому виконаннi iснуючих у державi законiв». Масону наказувалося шанувати «Бога як творця та правителя свiту», визнавати святiсть релiгiї, схвалювати дотримання принципiв совiстi, вiросповiдання, вiдкидати будь-яку форму дискримiнацiї iнакодумцiв.

«Всесвiтня демократична республiка», «Єдина Вiльна Європа» – iдеали масонства ще початку XVIII ст., що стали здiйснюватися лише через 250 рокiв створенням Об'єднаної Європи, увiнчаної масонською символiкою – кола iз золотих п'ятикутних зiрок.

На початку XVIII ст. масонство вже виступає як серйозна громадська сила, що проголосила своєю метою «емансипацiю Європи». Формальним днем народження масонства вважається 24 червня 1717 р., коли «вiльнi каменярi» з лондонської ложi «Гусак i жарiвка» (за назвою таверни, де тодi збиралися франкмасони) прийняли братiв з трьох iнших лож, що знаходились у столицi Англiї: «Корони», «Яблунi» i «Виноградного грона». Тодi було ухвалене рiшення створити єдину органiзацiю – орден – першу Велику Ложу масонiв. Невдовзi ця Велика Ложа стала не тiльки центром усього англiйського масонства (до 1733 р. в Англiї налiчувалося вже 126 лож), а й «Великою материнською ложею» масонiв усiєї планети. В англiйськi масонськi ложi прийшли сильнi свiту цього – особи королiвської кровi, аристократи, фiнансисти. Великим магiстром англiйської Великої Ложi вже у 1721 р. було обрано герцога Монтегю – одного iз найвельможнiших i найбагатших перiв Англiї, а у 1737 р. Великий Майстер англiйської Великої Ложi Жан Теофiль Дезаглiє прийняв у масони спадкоємця англiйського престолу принца Уельського. В серединi ХVIII ст. в таємних масонських ложах з'являються не тiльки правителi та вельможi, а й «нелегально» безлiч католицьких священникiв i протестантських пасторiв, православне духовенство i навiть єзуїти…

Масонство розвивалося в руслi вiльнодумства й опозицiї щодо католицької церкви й одночасно виступало проти матерiалiзму, атеїзму. У вiдповiдь масонство активно засуджувалося католицькою церквою: у 1738 р. Папа Климент XII виступив з рiзким викриванням франкмасонiв як таємної секти, що пiдриває основи церкви та громадський порядок, i заборонив католикам, пiд загрозою вiдлучення, вступати до масонських лож i спiвпрацювати з ними. Булла Римського Папи оголосила масонство небезпечною єрессю. Засудження масонiв з середини XIX ст. регулярно пiдтверджували римськi понтифiки: Бенедикт XIV, Лев XII, Пiй VIII, Григорiй XVI, Пiй IX.

Останнє серйозне попередження масонам мiстилося в католицькому канонi № 2335, виданому у 1917 р., який був чинний до 1983 р. До 50-х рокiв ХХ ст. католицтво активно боролося проти масонства, але ситуацiя стала змiнюватися пiсля Другого Ватиканського Собору (з 60-х рокiв ХХ ст.). Щодо масонiв була виявлена позитивна iнiцiатива створеною на Соборi «Комiсiєю з дiалогу». Пристрастi вщухли, однак католицизм зберiгав деякi побоювання щодо масонiв. Дiалог мiж католицькою церквою та масонами завершився «Лiхтенауерською заявою» 1970 р. З 1983 р. перебування католика в масонському орденi не веде до вiдлучення вiд католицької церкви, а масонськi лiдери не раз заявляли про пiдтримку «нового курсу» Папи Iоанна Павла II.

Ворожою масонам була й нiмецька лютеранська церква, незважаючи на масонство деяких батькiв-засновникiв церкви (iншi напрями протестантизму вельми лiберально ставляться до масонства i не засуджують участь у масонських ложах своїх вiруючих).

Росiйський iсторик, який дослiджував масонство, О. Соловйов вважає, що масонство найбiльш близьке до англiканства…

Серед православних вiруючих iснує нiчим не пiдтверджена легенда про вiдлучення масонiв вiд росiйської православної церкви. Проте масонство зазнавало релiгiйних гонiнь лише в католицьких країнах. Росiйська православна церква офiцiйно нiколи не проклинала та публiчно не викривала масонiв i їх орден. Росiйське масонство наприкiнцi ХVIII ст. захищало православну вiру вiд нападок окремих войовничих атеїстiв i антиклерикальних органiзацiй, вольтер'янцiв i матерiалiстичного обскурантизму. Один iз лiдерiв росiйських масонiв писав: «…твори вольтерiв, дiдеронiв, гельвецiїв i всiх антихристиянських вiльнодумцiв сприяли нинiшньому юродствуванню Францiї…Та держава щасливiша, в якiй бiльше прямих християн».

Формула масонiв «єднiсть у рiзноманiттi» давала можливiсть стати масоном людям рiзних християнських конфесiй i полiтичних орiєнтацiй.

Росiйське масонство знало про скептицизм французького масонства щодо католицької церкви, проте не пiдтримувало подiбну точку зору щодо православ'я. Масонська мораль сприятливо позначилася на росiйському суспiльствi, виступивши проти модних тодi течiй атеїстичної скептичної думки (у подальшому i проти марксизму). Слiд зазначити, що переважна бiльшiсть росiйських масонiв були iстинно вiруючими християнами (О. Суворов, М. Кутузов, М. Воронцов, С. Гамалiя…).

У 1785 р. Митрополит Московський Платон випробував у вiрi iдеолога масонства Миколу Новикова i визнав його «хорошим християнином», причому Митрополит зазначив, що вiн «…молить Бога, щоб у всьому свiтi християни були такi, як Новиков». Адепти масонства молилися «на будь-якому мiсцi та при будь-якiй справi», не виключаючи i «моления с Христианскою братиею своею во Храмах, которое много может споспешествовать к созиданию благочестия».

Один iз основних фiлософiв-масонiв початку ХIХ ст. Семен Гамалiя жив аскетом, навчаючи Священного Писання та проповiдуючи християнськi iстини, за що вважався праведником.

У росiйському масонському «Катехизисi» ХVIII ст. (наведеному Сенатором Росiйської iмперiї I. Лопухiним) зазначається, що основна мета масонства «…те ж, що i мета iстинного християнства» i «наслiдування Iсусу Христу».

Масони придiляли особливу увагу питанням спiввiдношення масонського розумiння релiгiї з офiцiйною православною церквою. Разом iз тим масонськi ложi у Схiднiй Європi пропагували так зване екуменiчне iстинне християнство – християнський гностицизм, але вважали його тiльки «доповненням» до християнства традицiйного.

На думку масона Михайла Сперанського, «…iстинний християнин є людиною, яка, пройшовши шлях очищення й оновлення, шукає возз'єднання з Христом i сприймає його в себе так, щоб Вiн у ньому жив, дiяв, розпоряджався i керував його думками, рухом, волею, тобто щоб Христос був у ньому, а вiн у Христi».

Масонство пропагувало християнський деїзм, вiру у «просвiтлення». Другою Бiблiєю для масонiв епохи Катерини була Кабала. Кабала давала їм ключ для тлумачення Священного Писання, загострювала розумiння християнських догматiв Троїчностi, Боговтiлення, месiанства… Масони вивчали кабалiстику, залишивши сотнi рукописних текстiв i перекладiв «Сефер йецира», «Сефер хазохар», «Сефер ха-тмуна», «Шааре ора», творiв християнських кабалiстiв XVI-XVII ст. Масони Росiйської iмперiї другої половини XVIII ст. мали ще три джерела сакрального знання – нiмецьке розенкрейцерство, авiнйонську школу «Academie des Vrais Macons» i школу в Монпельє «Academie des Sages». Особливим пiєтетом у них користувалися працi Фоми Кемпiйського, Парацельса, Я. Бьоме, Сен-Мартена, Iоанна Масона, Сведенборга…

«Роботи» масонiв спрямованi на «загальну гармонiзацiю», вдосконалення та порятунок природи i людства, причому кожний масон має брати в цьому процесi дiяльну участь: займатися народною освiтою, «виправленням нравiв», благодiйнiстю, а також брати участь в алхiмiчних дослiдах, спрямованих на виправлення i «врятування неблагородних металiв». Процес унiверсального виправлення природи, який для масонiв був зумовлений трансформацiєю, «пом'якшенням» творiння, перетворенням сили Суду на силу Милостi, уподiбнюється тут алхiмiчнiй трансмутацiї мiдi в срiбло.

Носiї догм i заборон – самодержцi та диктатори, жрецi та священики – розглядалися масонами як узурпатори, якi обмежують Богом дану полiтичну i духовну свободу. Правителi, якi обмежували Божественну свободу для масонiв, були ворогами божественного порядку, ворогами гармонiї.

Масони обстоювали лiквiдацiю кордонiв, об'єднання народiв у всесвiтнiй союз, що керуватиметься освiченим вождем-масоном. Стосовно нацiональних держав, то вони вбачали в них лише невiдворотний етап для подальшого об'єднання, де нацiональнi держави стануть ограновуваним камiнням фундаменту єдиної держави – «Всесвiт є вiтчизною каменяра».

На початку ХVIII ст. почався зворотнiй шлях масонiв на Схiд – проникнення масонства з Великобританiї, Голландiї та Францiї в Азiю – на схiд Європи, де масони шукали нову «землю обетованну» – землю для утвердження своїх унiверсальних принципiв. У 1720-1730 рр. масонськi ложi з'являються в англiйських i голландських колонiях в Iндiї та Пiвнiчнiй Америцi…

У 1740-1760 рр. масонство утверджується в iспанських колонiях Латинської Америки, першi масонськi ложi фiксуються в Османськiй iмперiї… Масонськi брати брали активну участь у багатьох революцiях i нацiонально-визвольних рухах. Це, наприклад, були Американська революцiя, Велика французька революцiя, європейськi та пiвденноамериканськi революцiї ХIХ ст.

Вже у 1726 р. в Чехiї була створена перша масонська ложа, а через три роки ложi стали виникати в Речi Посполитiй. Далi шлях лежав на схiд… Знаменитий фiлософ i масон Йоганн Готфрид Гердер тодi висловився: «Україна стане новою Грецiєю».

У 30-х роках ХVIII ст. масонство прийшло на українськi землi. Причому на Правобережжi України, на Волинi, в Галичинi це було масонство «польського походження», на Лiвоборежжi та пiвднi України – масонство «петербурзького пiдпорядкування». Разом iз тим академiк С. Єфремов зазначав: «Масонство на Українi менш за все можна назвати українським… Адже на Україну масонство заходило або через Великоросiю, або через Польщу…».

РОЗДIЛ II

Росiйськi масони – «вiльнi каменярi» iнодi ведуть свiй родовiд вiд iмператора Петра Великого, якого, згiдно з легендарним переказом, увiв до масонського ордену Кристофер Рен – магiстр Англiйської Великої Ложi. Творцi цiєї легенди стверджують, що Петро Великий створив першу в Росiї шотландську масонську ложу не тiльки разом з iноземцями на росiйськiй службi – швейцарцем Францем Лефортом i шотландцем Патриком Гордоном, а й «з легкої руки» ректора Київської академiї та фiлософа Феофана Прокоповича (майбутнього архiєпископа i вiце-президента Священного Синоду). Можливо, перша масонська ложа Росiйської iмперiї була вiдкрита ще у 1717 р. у Петербурзi пiд назвою «Нептун». Можливо, саму iдею масштабної та системної реформи з перебудови азiатського Московського царства в європейську Росiйську iмперiю «нашепотiли» Петру Першому «якiсь масони». Iмператор Петро Великий для росiйських масонiв став символом просвiтництва – емансипацiї Росiї, i чи був Петро масоном чи не був – не так вже й важливо. Його крок став першим у процесi «впорядкування та гармонiзацiї«Росiї. Росiйськi масони також iшли цим шляхом.

Та все ж навiть не Петра Великого деякi найсмiливiшi iсторики вважають першим масоном Росiї, а фаворита царiвни Софiї князя Василя Голiцина, який намагався провести реформи в Московiї ще наприкiнцi ХVII ст.

Безпiдставними заявами можна вважати твердження про те, що першi масони в Українi з'явилися ще в серединi ХVII ст., а також про те, що Богдан Хмельницький i Пилип Орлик були масонами, що Iван Мазепа був посвячений у масони ще пiд час своїх подорожей Захiдною Європою.

Документально можна пiдтвердити лише те, що масонство у Росiйськiй iмперiї набуло поширення з 24 сiчня 1731 р., коли Англiйська Велика Ложа призначила провiнцiйним Майстром для масонських лож Росiї та Нiмеччини (сукупностi нiмецьких земель) капiтана Джона Фiлiпса (довiрену особу Великого Майстра Англiйської Великої Ложi лорда Ловелла). З цього документа випливає, що ложi у Росiї iснували, принаймнi, вже у 1730 р., а окремi росiйськi масони були iнiцiйованi ще у другiй половинi 20-х рокiв ХVIII ст. i до 1731 р. «пiдросли» у своїх масонських ступенях. Адже для створення регулярної масонської «провiнцiї«необхiдно було створити принаймнi три повноцiннi масонськi ложi, в яких би перебувало не менше п'ятнадцяти «братiв» у третьому ступенi посвяти (третьому градусi майстра).

Одним iз творцiв масонства в Українi був шотландський лорд Кiнгстон i Кантор Джеймс (Якiв) Кейт – молодший брат Джона Кейта – борця за незалежнiсть Шотландiї та Великого масонського гросмейстера Англiї i Шотландiї. Ще у 1688 р., пiсля державного перевороту, англiйський король шотландського роду Якiв II Стюарт втратив корону, а ще через дев'ятнадцять рокiв Шотландiя втратила свої автономнi права. Багато прихильникiв поваленого короля – «якобiти» – були масонами та поєднували масонську конспiрацiю з таємною полiтичною дiяльнiстю з метою повернення на англiйський трон династiї Стюартiв.

«Якобiт» Якiв (Джемс) Кейт взяв участь у невдалому повстаннi «якобiтiв» в Англiї у 1815 р., пiсля чого емiгрував до Францiї, а потiм до Iспанiї. У 1728 р. Якiв Кейт переходить на службу в армiю Росiйської iмперiї та призначається пiдполковником, а згодом – генерал-майором. У серединi 30-х рокiв ХVIII ст. Якiв Кейт намагається органiзувати масонський рух на сходi Європи. У 1732-1734 рр. йому вдалося створити у Петербурзi таємну масонську ложу. Вiн пiдтримував таємний зв'язок iз берлiнською ложею «Трьох глобусiв» (членами цiєї ложi були росiяни – граф М. Головiн i брати Чернишови, шляхтич з Правобережної України А. Мокроновський). Можливо, саме в цiй ложi був посвячений у масонство у 1744 р. майбутнiй гетьман України Кирило Розумовський.

Проте українцi, росiяни, поляки шукали масонської посвяти не лише в Берлiнi. Ложi Парижа, Страсбурга, Лондона, Праги також були вiдкритi для «тих, хто шукає свiтла» iз сходу Європи. Так, у 30-тi роки ХVIII ст. в Парижi до масонства були прийнятi знатнi поляки й українцi: А. Мокроновський, Я. Мнiшек, син гетьмана України у вигнаннi Пилипа Орлика Петро-Григорiй Орлик (1702-1759 рр.). Згодом до масонства приєдналися студенти-українцi, якi навчалися в унiверситетах захiдної Європи: Г. Кулябко, П. Паськевич, А. Шумлянський…

У 1734-1738 рр. генерал Якiв Кейт командує вiйськом з росiйських полкiв i українських козакiв, якi боролися проти польських вiйськ на Волинi та Подiллi, а також росiйсько-українським вiйськом. Пiд час облоги Очакова вiн органiзує оборону України вiд нападiв кримських татар.

У 1739-1741 рр. Якiв Кейт стає Великим Провiнцiйним Майстром масонерiї Росiйської iмперiї, Управителем Малоросiї та Наказним Гетьманом українських козакiв – очолював у 1740-1741 рр. «Правлiння гетьманського уряду» (управлiння українською автономiєю). Якова Кейта вважали в Українi мудрим, чесним i шляхетним керiвником. У цi роки Якiв Кейт посвячує до масонства деяких представникiв української аристократiї.

Григорiй Орлик (син Пилипа Орлика i хрещеник гетьмана Iвана Мазепи) навчався в Лунденському унiверситетi, багато часу прожив у Швецiї та Саксонiї, але нарештi оселився у Францiї, де отримав титул графа де Лазиски Дентевiль, звання лейтенанта-генерала армiї короля Францiї, генерал-ад'ютанта короля Польщi у вигнаннi Станiслава Лещинського, був членом «Таємного кабiнету» короля Людовика ХV… Григорiй Орлик – командир елiтного полку «Синiх шведiв» французької армiї, кавалер орденiв «Хреста Святого Людовика», «Меча Швецiї«, «Бiлого Орла»… був оголошений поза законом у межах Росiйської iмперiї.

Усе життя Григорiй Орлик сподiвався стати гетьманом незалежної України. Вiн мрiяв про формування коалiцiї Францiї, Швецiї, Речi Посполитої та Туреччини – Оттоманської Порти, яка зруйнує мiць Росiйської iмперiї i забезпечить вiддiлення вiд iмперiї Гетьманщини. Дiї антиросiйської коалiцiї, що розпочалися спробою реставрацiї на тронi Речi Посполитої короля Станiслава Лещинського, стали повним провалом усiх подальших планiв: росiйськi вiйська ввiйшли в Польщу та примусили Лещинського втекти з країни, вiдмовитися вiд претензiй на польську корону.

У 1734 р. Григорiй Орлик таємно приїздив в Україну для переговорiв iз старшиною запорожцiв i реєстрових козакiв. Якову Кейту (який очолив тодi росiйськi вiйська, що перебували на Подiллi) було наказано за будь-яку цiну схопити Григорiя Орлика в Українi та доправити до Петербурга. Але Якiв Кейт, навпаки, врятував Орлика вiд неминучого арешту. Григорiй Орлик пiзнiше стверджував, що Якiв Кейт ставився з симпатiєю до iдеї «визволення України» i допомагав Орлику як однодумцю. Але справа була, скорiше за все, в їх масонському побратимствi…

На початку 40-х рокiв XVIII ст., коли новою iмператрицею стала Єлизавета Петрiвна, становище Якова Кейта при росiйському дворi похитнулося: його пiдозрювали у «подвiйнiй грi» та симпатiях до «антиросiйської коалiцiї«. Якiв Кейт змушений був виїхати з Росiйської iмперiї й оселитися у Прусiї, де пруський король – масон ложi «Трьох глобусiв» Фрiдрих Великий – зробив Якова Кейта фельдмаршалом своєї армiї. В той самий час iз Росiйської iмперiї «за шпигунську дiяльнiсть» був висланий «пiдозрiлий» масон барон Петро Лефорт.

Найвiдомiшим українським масоном епохи iмператрицi Єлизавети Петрiвни був останнiй український гетьман граф Кирило Григорович Розумовський (1728-1803 рр.) – покровитель наук i мистецтв, друг М. Ломоносова та композитора В.-А. Моцарта. Кирила Розумовського у 1743 р. направлено на навчання за кордон, де вiн навчався в унiверситетах Нiмеччини, Францiї, Iталiї… У 1744 р. студента Кирила Розумовського, який мандрував Європою, приймав до масонства в Берлiнi в ложi «Трьох братiв» сам король Прусiї (Розумовського прийняли до ордену в 16 рокiв – винятковий випадок у масонствi, до якого приймали з 21-рiчного вiку).

Король Прусiї Фрiдрих II був прихильником «масонської реформацiї«Шотландського обряду, Давнього та Прийнятого – «Ritus Scoticus, Antiquus et Acceptus». Пiсля заснування Великої Ложi «Трьох глобусiв» Фрiдрих II став її покровителем.

Повернувшись до Росiйської iмперiї, Кирило Розумовський успiшно просувався кар'єрними сходами. У 1744 р. йому присвоюють титул графа, у 1746 р. вiн стає Президентом Академiї наук, у 1748 р. – генералом, а у 1750 р. – гетьманом України (правив автономною Гетьманщиною до 1764 р.).

Вихователем Кирила Розумовського був ад'ютант Олексiя Розумовського, письменник i масонський лiдер Iван Єлагiн. Лiтератор Iван Мартос став кабiнет-секретарем К. Розумовського. Молодий Кирило Розумовський зблизився з масонами I. Шуваловим та I. Чернишовим.

Навколо Кирила Розумовського утворюється група реформаторiв-масонiв з української шляхти. Вони мрiяли про перетворення козацтва на лицарський орден, намагалися створити перший в Українi унiверситет, вiдродити вольностi України, ввести спадкоємне гетьманство Розумовських, обмежене «Конституцiєю». Кирило Розумовський намагався вiдкрити унiверситети в Батуринi та Києвi, розвивати просвiту в Гетьманщинi.

Про масонство рiдного брата Кирила та його покровителя графа Олексiя Розумовського (1709-1771 рр.) немає чiтких вiдомостей, проте з великою вiрогiднiстю можна припустити його членство в масонському орденi. Олексiй Розумовський був фаворитом царiвни Єлизавети Петрiвни. Вона, ставши iмператрицею, таємно повiнчалася з Олексiєм Розумовським, який згодом отримав чини обер-єгермайстра i генерал-фельдмаршала.

Французьким масонам не подобався вплив нiмецьких (пруських) масонiв на Росiйську iмперiю. Вони намагалися замiнити нiмецький вплив французьким. До Кирила Розумовського направили його брата по ложi «Три глобуси», з яким вiн навчався у Берлiнському унiверситетi, польського шляхтича Станiслава Мокроновського, а також французького лiкаря, природознавця i масона Ле Клерка. Ле Клерк у 1755-1759 рр. служив у Кирила Розумовського домашнiм лiкарем. У 1759 р., за рекомендацiєю братiв Розумовських, Ле Клерк став особистим лiкарем iмператрицi Єлизавети Петрiвни.

Коли в Речi Посполитiй масонство тiльки починало входити в моду серед аристократичної елiти, на Гетьманщинi (Лiвобережна Україна – автономiя у складi Росiйської iмперiї) до масонства стали переходити козацькi полковники та старшина, якi оточували молодого гетьмана. Серед масонських «пташенят» Розумовського були дипломат В. Томара, В. Кочубей, Ф. Лубяновський… Iснує припущення, що в «таємнiй ложi» Розумовського були представники української шляхти: Капнiсти, Ковалинськi, Кулябки, Ломиковськi, Лукашевичi, Полетики, Родзянки, Скоропадськi, Сулiми, Тарновськi, Трощинськi, Туманськi, Ханенки…

Втiм iснує не досить пiдтверджена версiя про те, що сама назва «Україна» стала пропагуватися масонами (ранiше поширеною була назва «Малоросiя»), що «Україною» називалась одна з таємних масонських лож на Лiвобережжi. Вперше назва «українцi» вживається у творах польського вченого графа Яна Потоцького, якi друкувалися французькою мовою наприкiнцi XVIII ст.

Важливу роль у поширеннi масонства англiйської системи у Росiї у серединi XVIII ст. вiдiграв сенатор i письменник Iван Петрович Єлагiн, який вступив до масонського братства у 1750 р. Iван Єлагiн як послiдовник англiйського масонства зав'язав постiйний контакт з «Великою Ложею Англiї«i отримав вiд неї дозвiл на роботу в семи ступенях Йоркської та Новоанглiйської масонської системи (у 1759 р. в Англiї була прийнята так звана Давня Англiйська система; у Росiї вона була прийнята у 1770 р.).

За часiв царювання iмператрицi Єлизавети Петрiвни (1741-1761 рр.) масонство остаточно утверджується у Росiйськiй iмперiї. З Прусiї, Швецiї, Англiї в iмперiю направляють емiсарiв ордену, якi мали на метi формування мережi масонських лож в iмперiї. У цей перiод, окрiм братiв Розумовських, великий вплив мали масони I. Шувалов, М. Головiн, брати Чернишови… У 1747 р. Таємна канцелярiя почала розслiдування першої «справи масонської«з пiдозри масонiв у симпатiях до ворога iмперiї Фрiдриха Великого. А у 1749 р. у Петербурзi вже функцiонуть двi росiйськi масонськi ложi: ложа «Мовчазностi» англiйської системи та таємнича ложа «Заровавела»…

У XVIII ст. масонство у Росiйськiй iмперiї роздiлилося на декiлька систем: англiйську (шотландську), систему суворого нагляду, шведську, французьку, систему тамплiєрську, розенкрейцерiв-мартинiстiв, фiлалетiв.

Примiщення, в яких збираються «брати-каменярi», називалися ложами. На чолi кожної ложi стояв управляючий – Достойний Майстер (Майстер Стiльця, Венерабль). Ложi утворювали масонський союз. Якщо цей союз пiдпорядковувався вищому орденському правлiнню з центром в iншiй мiсцевостi або в iншiй державi (Англiї, Швецiї, Нiмеччинi), то союз таких лож називався Провiнцiйним, а майстер, який очолював його, – Провiнцiйним Великим Майстром. Пiсля «накопичення досвiду» та розширення свого впливу в країнi ложi могли створювати єдину Велику Ложу держави, в якiй вони засновувалися.

Шведський (Ритуал Рейхеля) i французький ритуали, окрiм трьох ступенiв iоанiвського масонства, мали ще чотири ступеня: 4) Помiчник – шотландець; 5) Шотландський Майстер; 6) Обранець Св. Iоанна; 7) Обраний Брат.

У 1756 р. у Петербурзi заснована ложа французької системи пiд керiвництвом Р. Воронцова. Французька система була офiцiйно прийнята в деяких московських ложах у 80-тi роки XVIII ст.

Сен-Мартен набув популярностi серед росiйських масонiв завдяки його безпосереднiм контактам з князем Воронцовим, князем Голiциним. Такий собi загадковий пан Тиман, гiпнотизер i близький друг князя Репнiна, який проводив бiльшу частину часу на пiвднi Францiї, був їх неформальним послом на заходi.

У 1762 р. була заснована Велика Англiйська (провiнцiйна) ложа у Петербурзi, а у 1772 р. I. Єлагiн домiгся заснування першої росiйської Великої Ложi i був затверджений «Провiнцiйним Великим Майстром усiх i для всiх росiйських» (орден з чотирнадцяти лож).

У 1762 р. у Петербурзi заснована ложа «Щасливої згоди» вiд берлiнської ложi «Трьох глобусiв». Ложi шведсько-берлiнського напряму «циннендорфська система» були органiзованi доктором Йоганном-Вiльгельмом Елленбергером (Циннендорф) у серединi XVIII ст. Циннендорфська система припускала деякi спрощення дуже складного масонського ритуалу. В 1771 р. барон фон Райхель привiз цю систему у Росiю, а у 1776 р. вiдбулось об'єднання єлагiнських лож з ложами системи барона Й. Райхеля.

У 1771 р. у Швецiї був посвячений у масонський орден 23-рiчний граф А. Куракiн, який потiм пiдписав акт про повне пiдпорядкування росiйських масонських лож «Верховному орденському правлiнню Швецiї – Великому Стокгольмському капiтулу». У 1779-1780 рр. масони вищих ступенiв органiзували капiтул «Фенiкс», який орiєнтувався на Швецiю. Серед членiв капiтулу був Микола Васильович Репнiн. Капiтул «Фенiкс» заборонений у Росiї у 1780 р.

На українських землях у 60-80-тi роки XVIII ст. особливого значення набула мiстична масонська система розенкрейцерiв, що орiєнтувалася на берлiнську ложу розенкрейцерiв «Три глобуси». У Росiйськiй iмперiї до середини 70-х рокiв XVIII ст. було створено 10 автономних лож розенкрейцерiв-мартинiстiв, якi шанували знаменитого французького мiстика Луї-Клода Сен-Мартена i португальця Мартинеса де Паскуалiса (засновника Братства когенiв). Мартинiзм проголосив iдею змiнення свiту через особисте змiнення людини. Бiльшiсть росiйських масонiв XVIII ст. вищого теоретичного градуса одночасно були i розенкрейцерами.

Масонський орден «Золотих розенкрейцерiв» став формуватися ще у 1710 р. пiсля виходу у 1717 р. в Празi трактату Самуеля Рiхтера (який писав пiд псевдонiмом Синсерус Ренатус), але через декiлька рокiв перемiстився спочатку до Вiдня, а потiм до Берлiну. З середини 50-х рокiв XVIII ст. в Нiмеччинi, Австрiї, Угорщинi, Чехiї, Польщi починають дiяти групи розенкрейцерiв, якi запозичили у «шотландського» масонства його органiзацiйнi форми. З 1775 р. управлiння ордену затвердилось у Вiднi та Берлiнi. Пiд iменем «Ормезуса» у 1781 р. до ордену вступив спадкоємець пруського престолу, який згодом став королем Фрiдрихом-Вiльгельмом II (король Прусiї у 1788-1797 рр.). Фрiдрих-Вiльгельм II належав до тiєї самої ложi «Золотих Джерел», в якiй Циннендорф – «Ормесус Магнус» – запровадив свiй масонський «шведський обряд».

Розенкрейцери влаштовували спецiальнi Теоретичнi збори, мета яких полягала у поширеннi Герметичного знання, основою якого стали мiстичнi iдеї фiлософа Бьоме i «Пiдручник Теоретичних Братiв», переданий Шварцу в Нiмеччинi у 1781 р., коли вiн отримав ступiнь Теоретикуса вiд нiмецьких розенкрейцерiв…

На чолi таємного загальноєвропейського ордену «Золотих Розенкрейцерiв» – Общини обраних – були «iмператор» i «вiце-iмператор», 77 «магiв», 2700 «верховних фiлософiв першого рангу», 3900 «вищих фiлософiв другого рангу», 3000 «молодших магiв», 1000 «адептiв»… Гете в своїх «Таємницях» натякав на те, що вiн був освiченим розенкрейцером i знав «таємницю Троянди та Хреста».

У 1782 р. вiдбувся загальномасонський Конвент у Вiльгельмсбадi, в роботi якого взяли участь делегати з Росiї – Iван Шварц i герцог Брауншвейзький. Загальномасонський Конвент започаткував реформування системи Суворого нагляду та розрив масонiв з орденом тамплiєрiв. Конвент оголосив Iвана Шварца «Єдиним Верховним Предстоятелем теоретичного ступеня соломонових наук у всiй iмператорсько-росiйськiй державi». Конвент затвердив положення про те, що Росiйська iмперiя є восьмою самостiйною масонською провiнцiєю Суворого нагляду. Пiсля Конвенту до Росiї були переданi масонськi акти, обряди, їх пояснення, моральнi настанови. Восьма провiнцiя подiлялася на двi префектури: Петербурзьку та Московську, при цьому в пiдпорядкуваннi московської префектури було 19 лож, у тому числi по однiй розенкрейцерськiй ложi у Кременчуку та Харковi. Прiором Провiнцiї був призначений Петро Олексiйович Татищев. У 1784-1787 рр. розенкрейцерiв очолював барон Генрiх-Леопольд фон Шредер – колишнiй капiтан пруської служби, який у 1783 р. поступив на росiйську службу поручиком гвардiї, Майстер Стiльця московської ложi «Трьох знамен», Наглядач ложi теоретичного градуса (в 1815 р. був державним мiнiстром Прусiї).

Iз 1787 р. одним з лiдерiв росiйських розенкрейцерiв став Олексiй Михайлович Кутузов, який у 1766-1771 рр., навчаючись у Ляйпцизькому унiверситетi, став розенкрейцером. У 1787 р. вiн поїхав до Берлiна для «вивчення алхiмiї«, листувався з одним iз основних свiтових масонiв того часу Дю Боском. У 1775 р. Кутузов став одним iз засновникiв ложi «Астрея», а в 1780 р. – членом ложi «Гармонiя», членом Директорiї вищих теоретичних ступенiв. У 1762 р. Олексiй Григорович Орлов-Чесменський став одним iз членiв мiстичного гуртка графа Сен-Жермена, який вiдвiдував тодi Росiю. Протягом усього життя Олексiй Орлов називав графа Сен-Жермена своїм «другом» i «духовним батьком».

Спадкоємець престолу, майбутнiй iмператор Петро Третiй, висловлював масонам прихильнiсть i очевидно сам був масоном, як i його кумир – пруський iмператор Фрiдрих Великий. Майбутнiй iмператор у 1756 р. стає директором Шляхетського корпусу (пiзнiше – Першого кадетського), а його заступником – масон Олексiй Мельгунов (у майбутньому – ад'ютант iмператора).

Коли Катерина Друга зiйшла на престол, фаворити не допускають до неї масонський «корпус». Кирила Розумовського позбавляють гетьманської булави, а автономiю гетьманської України скасовують. У 1765-1767 рр. Кирило Розумовський, побоюючись монаршого гнiву, змушений перебувати за кордоном у добровiльному засланнi (можливо заслання пов'язане iз справою змовника Мировича). Проте пiзнiше вiн повертається до вищого ешелону влади та у 1785 р. навiть стає головноначальствующим у Петербурзi.

У другiй половинi (60-70-х роках) XVIII ст. Катерина не придiляла особливої уваги масонським «захопленням» росiйської знатi, побоюючись спровокувати внутрiшньополiтичний конфлiкт або змову.

Масонство, зазначав П. Милюков, було стерпним, поки високопосадовцi займалися ним для особистої розваги. На масонство не звертали особливої уваги i тодi, коли воно захопилося внутрiшнiм самовдосконаленням, таємничими алхiмiчними заняттями. Але масонство як приватне товариство iз завданнями суспiльного характеру, як органiзована суспiльна сила, що мала у своєму розпорядженнi великi кошти, поширювала через своїх членiв «сокровеннi книги вiд Риги до Донських станиць», яке справляє значний вплив на суспiльство та має твердi внутрiшнi переконання, було явищем нечуваним у росiйському життi. Воно займало надто визначну позицiю, щоб його можна було iгнорувати.

Масони намагалися формувати суспiльну думку та вiдiгравати важливу роль у просвiтництвi суспiльства. У 1767 р. масони безрезультатно намагались отримати офiцiйний дозвiл вiдкрити унiверситет у Сумах, у 1784 р. – заснувати унiверситет в Єкатеринославi, у 1786 р. – у Чернiговi, проте «освiчена iмператриця» Катерина Друга була непохитна у своїй протидiї просвiтi народу, побоюючись «освiчувати» колонiю.

На подiї в Українi в «постгетьманську» катерининську еру (друга половина 60-х – перша половина 90-х рокiв XVIII ст.) великий вплив мали можновладнi масони князь i генерал Репнiн i генерал Глєбов.

Князь Микола Васильович Репнiн (1734-1801 рр.), родич лiдера масонiв Микити Панiна, ще у 1759 р. (як капiтан росiйської армiї) був вiдряджений на французьку службу, де приєднався до масонства. Репнiн спiлкувався з європейськими розенкрейцерами та членами берлiнської ложi «Трьох глобусiв», служив полковником у короля Прусiї та масона Фрiдриха Великого. Повернувшись на Батькiвщину, Репнiн тривалий час був членом масонської ложi Iвана Лопухiна. У 1760 р. Репнiн стає полковником у корпусi генерала-масона графа Чернишова, i за його пiдтримки Репнiн вже через рiк стає генералом. У 1763 р. Репнiн – посол у Речi Посполитiй, сприяє обранню на престол Речi Посполитої масона короля Станiслава-Августа Понятовського. Особливу увагу вiн придiляв захисту православного населення в Речi Посполитiй.

Генерал Микола Репнiн був учасником усiх росiйсько-турецьких воєн, штурму Очакова, Килiї, Iзмаїла, командував корпусом в Уманi у 1784 р. В серединi 80-х рокiв вiн тимчасово покинув службу та виїхав до Iталiї, де особисто познайомився з Сен-Мартеном, пiсля чого пiдтримував iз ним тривале листування. Пiсля повернення до Росiйської iмперiї вiн став командувачем частини росiйської армiї, що називалась «Українською армiєю» i була розташована в Молдовi. Пiд час вiдсутностi командувача всiєї росiйської армiї Потьомкiна Репнiн керував усiма частинами, якi воювали проти Османської iмперiї… У 1789 р., коли почалися гонiння на масонiв, Микола Репнiн був вiдсторонений вiд командування i «виведений» з росiйської армiї як «масонський змовник», але з початком царювання Павла Першого став генерал-фельдмаршалом. Пiд час «другого гонiння» на масонiв у 1798 р. Репнiна знову звiльнили з усiх посад.

Київський генерал-губернатор Iван Федорович Глєбов, вiдомий меценат просвiтництва i Києво-Могилянської академiї, скорiше за все, також був масоном. I. Ф. Глєбов служив генерал-поручиком при iмператрицi Єлизаветi Петрiвнi, а при Петрi Третьому став генерал-аншефом. У 1767-1768 рр. Глєбов був головноначальствующим у Петербурзi. Його син Федiр Глєбов, у 1751 р. вiдряджений як iнженерний офiцер на будiвництво фортецi Єлисаветграда, а невдовзi став головою Шведської масонської ложi та генерал-аншефом. Ще один син Глєбова, Олександр, займав вищi посади у Росiйськiй iмперiї (у 1762-1772, 1786-1787 рр. був в опалi), переклав з французької мови книгу «Шлях мислити про безсмертя душi» Ж.-Б.-К. Делiля де ла Саля.

Катерининська епоха була перiодом становлення масонiв «за народженням» – синiв екс-гетьмана України й одного з найбагатших людей iмперiї Кирила Розумовського. Сини Кирила Розумовського ще в юностi стали масонами i продовжили шлях батька з реформування держави.

Старший син – граф Олексiй Кирилович Розумовський (1748-1822 рр.) виховувався масоном I. Шуваловим. Коли Олексiю виповнилося 16 рокiв, його за указом батька вiдправили разом iз братами на навчання до Англiї. В «туманному Альбiонi» вiн стає масоном, знайомиться з видатним мислителем i масонським «напiвбогом» Сен-Мартеном. Повернувшись з Європи, Олексiй у 1771 р. поступив до петербурзької масонської ложi «Досконалого Союзу» англiйської системи, де Майстром ложi був англiєць Джон Кейлi. Разом iз своїм батьком Олексiй Розумовський у серединi 70-х рокiв XVIII ст. був членом ложi «Трьох муз» у Петербурзi (ложа англiйської системи, Майстер ложi I. Єлагiн). У подальшому Олексiй Розумовський стає членом «капiтулу Фенiкс», який управляв масонським рухом у Росiйськiй iмперiї, був членом капiтулу Суворого нагляду системи тамплiєрiв I. Штарка, перебував пiд впливом де Менстра (1754-1821 рр.) – iталiйського фiлософа-мiстика, письменника, масона, учня Сен-Мартена. Де Менстра зображували як крайнього реакцiонера, фанатичного католика та роялiста, але насправдi вiн був потайним iлюмiнатом i християнсько-масонським теософом. Протягом сiмнадцяти рокiв жив у Петербурзi як сардинський посол при дворi Олександра Першого i мав значний вплив на масонiв Схiдної Європи.

Олексiй Розумовський – один iз видатних людей свого часу. За катерининської епохи вiн зумiв стати таємним радником, сенатором, попечителем Московського унiверситету, членом Головного правлiння училищ, президентом Товариства випробувачiв природи, попечителем Вiльного товариства любителiв словесностi. В епоху Олександра Першого вiн був мiнiстром народної освiти (1810-1816 рр.), сприяв створенню мережi початкових шкiл i гiмназiй. Олексiй Розумовський зiбрав найбiльшу бiблiотеку у Росiйськiй iмперiї з природознавства, створив ботанiчний сад. З 1818 р. Олексiй Розумовський жив в своєму маєтку Почеп Чернiгiвської губернiї i був Почесним членом Харкiвського унiверситету. Своє захоплення масонством Олексiй Розумовський не втратив i в зрiлому вiцi. У 1806-1809 рр. вiн вiдвiдує московську ложу «До мертвої голови» (Майстра ложi I. Поздєєва), а пiзнiше стає вiце-президентом Росiйського бiблiйського товариства (в тi роки товариством опiкувалися масони).

Петро Кирилович Розумовський (1751-1823 рр.) з 1765 р. подорожував Європою, довго жив в Англiї, де долучається до масонства. Лише у 1769 р., повернувшись до Петербурга, вiн поступив на росiйську вiйськову службу. В 1780 р. Петро Розумовський стає генералом, а у 1794 р. виїздить до Захiдної Європи, повертається в iмперiю лише пiсля смертi Катерини Другої, коли на престол зiйшов новий iмператор – Павло Перший, який присвоїв йому ранг дiйсного таємного радника.

Третiй син гетьмана – Андрiй Кирилович Розумовський (1752-1836 рр.), граф з 1814 р., свiтлiйший князь з 1815 р. Можливо, в юностi, коли вiн ще служив на росiйському флотi, Андрiй Розумовський став членом масонського ордену. З 1772 р. для Андрiя Розумовського починається придворна служба, «особливий вплив» вiн мав на цесаревича Павла Петровича. Цей факт турбував Катерину Другу i вона вiдправила Андрiя Розумовського росiйським посланцем в Неаполiтанське королiвство (служив у Неаполi у 1777-1784 рр.), потiм йому настала черга стати послом у Швецiї (1786-1788 рр.). Там вiн налагодив дружнi стосунки з королем Швецiї – вождем мiсцевого масонства Густавом III (потенцiйним супротивником Росiйської iмперiї), що викликало в iмператрицi велике хвилювання та пiдозру. Його вiдправляють послом до Австрiї (1790-1799 рр.).

Чудовий скрипаль, Андрiй Розумовський став приятелем Гайдна, Моцарта i Бетховена (Бетховен присвятив А. Розумовському три струннi квартети, опус 59, а також п'яту i шосту симфонiї).

У 1787 р. в листi до Г. Потьомкiна Андрiй Розумовський повiдомляв: «Хотiв було я вiдправити до Вас першого пiанiста й одного з кращих композиторiв у Нiмеччинi – Моцарта. Вiн незадоволений своїм становищем тут i з задоволенням здiйснив би цю подорож». Але Вольфгангу Амадею Моцарту, якому обiцяли в Українi мiсце професора консерваторiї та диригента оркестру, приїхати до Єкатеринослава завадила хвороба, пiд час якої вiн написав «Чарiвну флейту». Новий Росiйський iмператор Павло Перший, побоюючись «проавстрiйських настроїв» посла, наказав Андрiю Розумовському залишити Вiдень i переїхати у «заслання» в український Батурин. Але Олександр Перший вiдразу пiсля свого сходження на престол знову призначив Андрiя Розумовського послом до Вiдня (1801-1807 рр.). Пiсля пiдписання Тильзитського миру А. Розумовський вийшов у вiдставку. До самої смертi вiн жив у Вiднi, вiдзначившись на дипломатичному теренi як керiвник росiйської делегацiї на Вiденському Конгресi.

Лев Кирилович Розумовський (1757-1818 рр.), який навчався з братами за кордоном – в Англiї, Нiмеччинi та Швейцарiї, також поступив до масонського ордену. З 1782 р. Лев Розумовський вступає на вiйськову службу i незабаром стає полковником.

Вiн воював пiд керiвництвом О. В. Суворова та М. В. Репнiна, брав участь у штурмi Iзмаїла. У 1790 р. йому присвоєно генеральський чин, вiн стає командиром Малоросiйського гренадерського полку, живе в Українi. У 1796 р. Лев Розумовський вийшов у вiдставку та присвятив свiй час подорожам Захiдною Європою, а також науковим дослiдженням, став почесним членом Товариства дослiдникiв природи. На початку ХIХ ст. Лев Кирилович вiдомий як член ложi «Єлизавети до доброчесностi».

П'ятий син гетьмана – граф Григорiй Кирилович Розумовський (1759-1837 рр.) – також був масоном. Проте його вплив на подiї в Українi та Росiї був мiнiмальним, оскiльки бiльшу частину життя вiн прожив в Австрiйськiй iмперiї. Вiн присвятив себе науцi, став почесним членом Росiйської Академiї наук i багатьох європейських наукових товариств.

Молодший син гетьмана – граф Iван Кирилович Розумовський (1761-1802 рр.) не отримав такої чудової європейської освiти, як його старшi брати, а пов'язав своє життя з воєнною кар'єрою. У 1782 р. вiн розпочав службу у штабi свого батька, був призначений при ньому флiгель-ад'ютантом, брав участь у походах проти польських вiйськ у 1782-1783 рр. У 1785 р. батько вiдправив Iвана Кириловича за кордон для отримання кращої освiти. Там вiн вступив до масонства, але, звикнувши до розгульного життя, мало звертав уваги на навчанння та масонську «премудрiсть». Невдовзi його вiдiзвали з-за кордону. У 1788 р. вiн вже перебував при штабi Г. Потьомкiна, брав участь у захопленнi Бендер, у штурмi Iзмаїлу. У 1789 р. Iвану Розумовському присвоїли чин полковника та призначили у Малоросiйський гренадерський полк. У 1792-1794 рр. Iван Розумовський перебував на лiкуваннi за кордоном, а у 1796 р. звiльнений iз служби.

Ведучи мову про дiтей гетьмана Розумовського, не можна не згадати про масона Михайла Iвановича Ковалинського, який став вихователем дiтей Кирила Розумовського, разом iз ними їздив за кордон i навчався в Страсбурзькому унiверситетi. Ковалинський походив з роду українських козакiв i першу освiту здобув у Харкiвському колегiумi та Київськiй академiї, став учнем i другом фiлософа Григорiя Савовича Сковороди, автором творiв про життя Сковороди, творцем «сковороднянського мiфу» про iдеального фiлософа (типовий масонський iдеал). До 1769 р. Ковалинський викладав у Харкiвському колегiумi, але потiм переїхав до Петербурга, де неочiкувано зробив швидку кар'єру – став прокурором Воєнної колегiї, правителем канцелярiї Г. Потьомкiна. У 1801-1803 рр. Михайло Ковалинський служив куратором Московського унiверситету i започаткував «масонiзацiю» цього навчального закладу.

Масонство Григорiя Савовича Сковороди (1722-1794 рр.) – видатного українського фiлософа, мiстика, поета, музиканта, якого називали «росiйським Сократом», не встановлене, але i не спростоване. На користь версiї про належнiсть до ордену свiдчать його твори, пронизанi масонськими iдеями «будiвництва» – вдосконалення людини та суспiльства, пошуками релiгiї «любовi i доброчесностi», «свiтла духу». Сковорода стверджував, що Бiблiя є найдосконалiшим i наймудрiшим джерелом, вона – аптека, сповнена божою премудрiстю для лiкування душевного миру, не зцiленого нiякими земними лiками. Своїми вчителями Сковорода (як i масони) вважав не тiльки Пiфагора та Платона, а й нiмецьких мiстикiв. У дусi розенкрейцерiвських псевдонiмiв Сковорода любив називати себе «Григорiєм Вар-Саввою», тобто «Сином Покою». Сковорода майже 20 рокiв навчався в Києво-Могилянськiй академiї, був пiвчим i регентом iмператорської капели у Петербурзi (1741-1743 рр.). У 1745-1750 рр. Сковорода подорожував Європою як перекладач мiсiї генерала Ф. Вишневського: вiдвiдав Угорщину, Польщу, Нiмеччину, Iталiю, Австрiю (можливо став розенкрейцером у Вiднi). Згодом вiдвiдав Москву, близько шести рокiв учителював у маєтку помiщика греко-українсько-нiмецького походження Томари на Полтавщинi.

У 1759 р. Сковорода переїздить до Харкова для викладання поетики в мiсцевому Колегiумi. Але, вiдмовившись вiд високого церковного сану та постригу, вiн накликає на себе гнiв єпископа й iде з Колегiуму. Вiдмовився Сковорода i вiд запрошення харкiвського губернатора Щербинiна перейти на державну службу. У 1768 р. Сковорода вiдновив свою викладацьку дiяльнiсть у Харкiвському колегiумi, але його курс лекцiй з богослов'я викликає невдоволення єпископа Бiлгородського. У 1769 р. Сковорода покинув Колегiум i став мандрiвним фiлософом. У багатьох мiсцях, де вiн був, виникають гуртки його послiдовникiв – у Липцях, Гусинцi, Бабаях, Харковi, Бiлгородi… Подорожуючи Лiвобережною Україною, вiн зупиняється у можновладних друзiв-помiщикiв (масонiв): у Каразiна в Кручику, у Захаржевського у Великому Бурлуцi, у Капнiстiв у Великiй Обухiвцi. Сковорода пiдготував коло просвiтителiв-меценатiв, якi поставили собi за мету вiдкриття першого унiверситету в Українi.

Г. Данилевський писав, що на вiдкриття Харкiвського унiверситету велику суму дали учнi та друзi Г. Сковороди.

Спадщина Григорiя Сковороди була вшанована та пропагована в масонських колах (уперше його твори опублiкованi у 1798 р. i 1806 р. масонами М. Антоновським i А. Лобзiним. Рукописна спадщина його збережена завдяки масону М. Ковалинському; його iменем названа одна з масонських лож.

Василь Томара – майбутнiй сенатор Росiйської iмперiї, росiйський посланець у Стамбулi, який оформив антифранцузький союз Росiї та Туреччини (1798-1803 рр.), був одним iз перших учнiв Сковороди, а де Местр у своїх «Санкт-Петербурзьких вечорах» опише Томару як видатного столичного «мартинiста».

До таємної ложi Розумовського, можливо, входили полтавськi дворяни брати Капнiсти. Їх предок Стомателло Капнiсiс – грек з острова Занте, що належав республiцi Венецiя, отримав вiд дожа Венецiї графський титул, але у Росiйськiй iмперiї титул не був визнаний. Покинувши Середземномор'я, рiд Капнiсiс-Капнiст переселився в Гетьманщину. Петро Васильович Капнiст ще у 1775 роцi покинув росiйську вiйськову службу, щоб понад 20 рокiв (з перервами) жити в Голландiї, Францiї й Англiї. В Англiї вiн став масоном, республiканцем, вивiз з Англiї дружину-англiйку. Повернувшись на Батькiвщину, в своєму маєтку в Хорольському повiтi Петро Капнiст запровадив «республiку», полегшивши становище своїх крiпосних.

Його брат, Василь Васильович Капнiст, найближчий друг Василя Томари, також вийшов у вiдставку пiсля нетривалої вiйськової служби у Петербурзi, але замiсть поїздки за кордон повернувся в Україну, де був обраний предводителем дворянства Миргородського повiту, а незабаром (у 29 рокiв) i Київським губернським предводителем дворянства. Василь Капнiст заявляє про себе як про талановитого поета. Вiн спiлкувався з масонами, пропагуючи iдеї Сковороди. Друзями Капнiста були найвидатнiшi масони iмперiї: видатний поет Гаврило Державiн, граф Олексiй Кирилович Розумовський, князь Репнiн, Трощинський, князь Цертелєв.

Василь Капнiст став одним iз творцiв росiйської лiтератури, членом «Вiльного Товариства любителiв словесностi, наук i мистецтв», мав зв'язки з композитором Дмитром Бортнянським (масоном). До дружньої плеяди лiтераторiв, де видiлявся Капнiст, тодi належало багато масонiв: байкар Iван Хемнiцер (росiйський консул у Смирнi), поет Iполит Богданович, лiтератор Олександр Храповицький (чиновник Колегiї закордонних справ, колишнiй генерал-авдитор-лейтенант у штабi Кирила Розумовського). Про масонськi переконання В. Капнiста свiдчить те, що вiн був захоплений iдеями американської революцiї, а також те, що його скандальний твiр «Ода на рабство» написаний як протест у зв'язку з указом Катерини Другої про заборону вiльного переходу селян Лiвобережної України i лiквiдацiєю автономiї Гетьманщини. У 1788 р. Василь Капнiст подає Катеринi Другiй проект вiдродження козацьких полкiв в Українi, проте його демарш залишається без вiдповiдi…

Капнiст був своїм у «вищому свiтi» столицi (його приймали у графа А. Безбородька, графа А. Воронцова, князя А. В'яземського…), що можна пояснити тiльки його масонським впливом. Значну пiдтримку мав Капнiст i вiд фельдмаршала, iмперського намiсника в Українi графа Рум'янцева-Задунайського (лiдер опозицiї Катеринi Другiй).

Рум'янцев демонстративно висловлював приязнь до українських автономiстiв, до української мови, дружив з А. Безбородько i П. Завадовським. Граф Рум'янцев був ворогом Потьомкiна, який домагався вiд iмператрицi вiдставки Рум'янцева вiд керiвництва вищою адмiнiстрацiєю України. Навеснi 1791 р. Василь Капнiст їде до Берлiна з тим, щоб добитися допомоги пруського уряду у звiльненнi України з-пiд росiйського ярма. Гонiння на масонiв у Росiйськiй iмперiї тодi були в повному розпалi… В Берлiнi Капнiст подав лист-прохання пруському кабiнет-мiнiстру графу Герцбергу. В листi були такi рядки: «…доведенi до надзвичайного вiдчаю тиранiєю росiйського уряду, зокрема князя Потьомкiна, хотiли б знати, чи можуть вони, в разi вiйни (Прусiї з Росiєю) розраховувати на протекцiю пруського короля, коли вони спробують скинути росiйське ярмо».

З початком царювання Павла Першого Василь Капнiст повертається на державну службу. Вiн був «зарахований до театральної дирекцiї та призначений на посаду з розгляду п'єс». На початку 1801 р. Капнiст iде у вiдставку в ранзi статського радника i повертається на Полтавщину, де його обирають генеральним суддею Полтавського генерального суду. У 1812-1818 рр. Капнiст служить при iмперському Департаментi народної освiти у Петербурзi, але у 1918 р. знову повертається в Україну, де стає Полтавським губернським предводителем дворянства. Його сини Iван i Олексiй, очевидно, продовжили масонський шлях свого батька. Ними опiкувався князь Репнiн. Олексiй Капнiст був близьким до декабристiв i приятелював з Тарасом Шевченком.

Масоном був представник гетьманської шляхти Василь Xаненко, який здобув освiту у Петербурзькому та Кiльському унiверситетах. У 1752-1762 рр. В. Ханенко служив капiтаном гольштайнського корпусу, флiгель-ад'ютантом iмператора Петра Третього. Пiсля загибелi iмператора, у 1762 р., вiн залишив вiйськову службу й оселився у своєму маєтку в Гетьманщинi пiд Стародубом. Цей маєток йому подарував гетьман Кирило Розумовський. Молодший брат Iван Xаненко спочатку був бунчуковим товаришем гетьманського вiйська, з часом став флiгель-ад'ютантом графа П. Рум'янцева. У 1783 р. I. Ханенко залишив вiйськову службу, став уїзним предводителем дворянства.

Старший син Iвана – Олександр Xаненко, очевидно, також масон; на початку ХIХ ст. служив секретарем росiйського посольства в Лондонi пiд керiвництвом масона С. Воронцова.

Генiальний масон з «малоросiйських нiжинських мiщан» Семен Юхимович Десницький став першим професором Московського унiверситету «з росiян». У 1761 р., пiсля закiнчення фiлософського факультету Московського унiверситету, С. Десницького вiдправили «для завершення освiти» до Шотландiї. В унiверситетi Глазго вiн слухав лекцiї з юриспруденцiї, математики, хiмiї, iсторiї; отримав там ступiнь доктора права та звання почесного громадянина. Молодий студент, прослухавши курс моральної фiлософiї Адама Смiта i курс громадянського права у Дж. Мiллара, назавжди став шанувальником їх лiберальних поглядiв. У Шотландiї С. Десницький вступив до масонського ордену. У 1768 р. С. Десницький став викладати в Московському унiверситетi римське право, а потiм i росiйське законознавство (залишив професорську службу у 1787 р.).

С. Десницький уперше став читати лекцiї росiйською мовою та започаткував викладання у Росiї англiйської мови.

Десницький був прихильником розвитку просвiти, обстоював введення загальної освiти. У 1768 р. С. Десницький активно працював у Комiсiї iз створення проекту нового законодавства, яка була скликана за велiнням iмператрицi Катерини Другої. Вiн пiдготував особистий проект перетворень державного устрою Росiї, в якому пропагував англiйськi закони. Десницький уперше у Росiї висунув принцип подiлу влади. Десницький, хоч i не обмежував монарха у здiйсненнi законодавчої влади, все ж виступав за змiцнення органу народного представництва – сенату, члени якого повиннi користуватися рiвними правами й обстоювати суспiльнi iнтереси. Вiн вимагав незалежностi та незмiнностi суддiв, рiвностi всiх перед судом, введення суду присяжних, мiсцевого самоуправлiння тощо. Одночасно з С. Десницьким у гiмназiї при Московському унiверситетi навчалися майбутнi лiдери масонського руху у Росiйськiй iмперiї М. I. Новиков i Д. I. Фонвiзiн.

Масони пiдтримували першi кроки ще одного Десницького – Матвiя Михайловича, який у 1818-1821 рр. був митрополитом Новгородським i Петербурзьким. Коли вiн навчався в Московському унiверситетi, члени масонського Дружнього вченого товариства готували його на посаду Чернiгiвського архiєпископа. М. М. Десницький став не лише розенкрейцером, а й одним iз найосвiченiших iєрархiв того часу – член Академiї наук, Товариства росiйської словесностi, автор багатьох духовних книг, вiце-президент Бiблiйського товариства (докладно про це товариство – в четвертому роздiлi).

Письменник, перекладач i фiлософ українського походження Володимир Золотницький (iз оточення Розумовських) став масоном ще на початку 60-х рокiв XVIII ст. У 1781-1784 рр. Золотницький обiймав посаду Новоросiйського прокурора. Перша книга В. Золотницького «Стан людського життя» (1763 р.) була присвячена Олексiю Розумовському, остання книга – «Настанови сину» (1796 р.) – стала початком книгодрукування в мiстi Миколаєвi.

Класиком росiйської лiтератури «катерининського столiття» став «виходець з Малоросiї«(з полтавської шляхти) масон Iполит Федорович Богданович, автор знаменитої поеми «Душенька» (1783 р.), численних iдилiй i пасторалей, голова Державного архiву старих справ. У Москвi I. Богданович «потрапив на очi» збирачу талановитої молодi масону М. Хераскову, який влаштував юнака в унiверситетську гiмназiю, а потiм – в унiверситет. Ще в унiверситетськi роки, на початку 60-х рокiв XVIII ст., Богданович став масоном; його прийняли перекладачем у штат лiдера масонства генерала М. Панiна, а потiм i в Колегiю iноземних справ.

I. Богданович редагував журнал «Петербурзький вiсник» i газету «С.-Петербурзькi вiдомостi». Богданович був церемонiймейстером масонської ложi «Дев'яти Муз», до якої входив i колишнiй гетьман К. Г. Розумовський.

Фiлософ i письменник Павло Сохацький (син священика з Полтавщини) навчався в Київськiй академiї та Московськiй фiлантропiчнiй семiнарiї, де став масоном i учнем М. Новикова, спiвробiтником його журналiв «Вечiрня зоря», «Покоящийся трудолюбец». Сохацький працював викладачем i екстраординарним професором у Московськiй гiмназiї, ординарним професором фiлософiї та древньої словесностi в унiверситетi, його обрали секретарем унiверситетської ради, секретарем Товариства iсторiї та древностей росiйських. З 1805 р. вiн першим в iмперiї почав читати курс логiки. Сохацький видавав декiлька журналiв i альманахiв – «Полiтичний журнал», «Мiнерва», «Новини росiйської лiтератури», «Iппокрена».

Одним iз найперших масонських центрiв в Українi стало невелике мiстечко Єлисаветград, куди у 1764 р. перевели на службу ад'ютанта вбитого iмператора Олексiя Петровича Мельгунова. Пiсля повалення Петра Третього Мельгунова заарештували, але потiм вiдправили в «почесне заслання» – вiн став генерал-губернатором (головним командиром) Новоросiйської губернiї. Серед перших його нововведень було заснування в Єлисаветградi друкарнi «для тиснення духовних i свiтських книг». Масона В. Черткова Мельгунов забрав iз столицi в Єлисаветград обер-комендантом фортецi та завiдувачем друкарнею. У 1765 р. центр Новоросiї перенесли до Кременчука. Туди ж з Єлисаветграду перенесли i друкарню.

У другiй половинi 70-х рокiв XVIII ст. в маєтку Поповка Сумського повiту сформувався близький до масонського руху лiтературний (парамасонський) гурток «Академiя» А. Палицина (помiщика-лiтератора й архiтектора). Членом «Академiї«були письменники – брати Байкови, А. Станевич, архiтектори М. Алферов i В. Ярославський, художники А. Кардашевський i М. Ушинський.

У 70-80-х роках XVIII ст. i до 1822 р. масонство було особливо популярним серед офiцерiв i генералiв армiї та флоту Росiйської iмперiї. В масонських ложах перебували офiцери гвардiї, армiї та флоту, навiть адмiрали С. Грейг, М. Мордвинов, А. Шишков, П. Пустошкiн.

У 1772 р. вiдкрили похiдну вiйськову ложу «Марса» в частинах росiйської армiї, якi перебували в Ясах у Молдовi (в ходi росiйсько-турецької вiйни). Вiйськову ложу «Мiнерва», що iснувала всього пiвроку, у 1774 р., пiд час росiйсько-турецької вiйни в мiстечку Садогура (Садгора – передмiстя Чернiвцiв), очолив господар Садгори барон П. Гартенберг i польськi масони Ф. Комстадiус та I. Штокман, якi обслуговували монетний двiр. Ця ложа залежала вiд польської ложi «Доброчесного Сармата» та росiйського Союзу єлагiнських лож. Наприкiнцi 1774 р. пiсля укладення миру

з Туреччиною, коли Буковина вiдiйшла до Австрiї, а росiйськi вiйська пiшли з Карпат, ложу закрили. Проте у 1775 р. вона вiдновила свою роботу пiд керiвництвом купця Дьоринга, але вже без участi росiйських офiцерiв.

У 1776 р. у Криму (в Олександрiвськiй фортецi) iснувала масонська ложа (яка, можливо, мала назву «Марс») при Кримському корпусi росiйських вiйськ. Саме в цю ложу було посвячено вiдомого росiйського масона та розенкрейцера Iвана Петровича Тургенєва. З 1779 р. похiдна вiйськова ложа «Марс» вiдновлює свою роботу у фортецi Кiнбурн (сучасна Херсонська область). Ця ложа працювала в союзi «Великої Нацiональної ложi»; Майстром Стiльця був командувач армiєю князь М. В. Репнiн. За iншими вiдомостями, в Кiнбурнi працювала ложа «Вiйськовий союз», що пiдпорядковувалася «капiтулу Фенiкс».

У 1785-1786 рр. вiйськова ложа «Марс» працювала в Кременчуку (Кременчук з 1765 р. – центр Новоросiйської губернiї, залишався «столицею» великого краю до 1789 р., у 1784-1789 рр. був «столицею» Катеринославського намiсництва) i пiдпорядковувалася Союзу єлагiнських масонських лож. Майстром Стiльця ложi став генерал П. Мелiссiно (автор окремої лицарської тамплiєрської системи масонства). Тодi ж, у 1785 р., у Кременчуку було органiзовано ложу «Добрий пастор».

Ще одна похiдна вiйськова ложа «Мiнерва» (1784-1792 рр.) органiзована у 1784 р. в мiстечку Немирiв на Подiллi з офiцерiв Української армiї (частина росiйської армiї, що дiяла на «турецькому» фронтi на Подiллi та в Молдавiї), але у 1785 р. ложа та її члени перебазувалися до Кременчука. У 1787 р. туди прибув i вiдомий нiмецький мандрiвник i лiкар А. Меллер, який взяв участь у роботi ложi. Ложа «Мiнерва» працювала у вищих теоретичних розенкрейцерських ступенях. Її творцями були Iван Федорович Бiлоусов (Бiлоусович) та Iван Володимирович Лопухiн (останнiй керував ложею з Москви як начальствующий Директорiї розенкрейцерiв). Iван Федорович Бiлоусов – лицар-розенкрейцер, колезький асесор не тiльки створював масонський рух у Кременчуку – пiд опiкою I. Бiлоусова у 1785 р. утворили ложу в Харковi, яку очолив розенкрейцер М. Дяков.

Майстром Стiльця ложi «Мiнерва» став генерал Олексiй Петрович Фролов-Багреєв. Секретарем ложi був граф Олександр Петрович Тормасов (на той час – полковник, командир кiнного полку, а з 1791 р. – генерал; у 1803-1806 рр. – київський вiйськовий генерал-губернатор, у 1812 р. – командувач Захiдною армiєю, найближчий помiчник М. I. Кутузова; у 1813 р. – тимчасовий головком росiйської армiї; з 1816 р. – граф i московський вiйськовий генерал-губернатор). Першим Наглядачем ложi «Мiнерва» був Iван Замятiн, Секретарем – Федiр Самарiн… Другим Наглядачем ложi був Данило Самойлович (1744-1805 рр., справжнє прiзвище – Сущинський), який народився в сiм'ї сiльського українського священика. Данило Самойлович широко вiдомий як основоположник епiдемiологiї у Росiйськiй iмперiї, доктор медицини та член дванадцяти академiй. Закiнчивши Чернiгiвський колегiум i Київську академiю, Самойлович потрапляє в число тридцяти студентiв, яких професор I. А. Полетика вiдiбрав в Українi для зарахування лiкарськими учнями Петербурзького госпiталю. Ще тодi Данило здружився з Н. Максимовичем-Амбодиком (майбутнiм масоном) i ця дружба тривала все його життя.

У 1767-1771 рр. Самойлович перебував у вiйськах Рум'янцева i брав участь у походах проти туркiв у 1771-1774 рр. За власним бажанням як лiкар Самойлович працював у «чумних» госпiталях Москви. У 1776-1780 рр. Самойлович навчався медицинi в Страсбурзькому та Лейденському унiверситетах, де i був введений до масонського кола. У 1779 р. Самойлович вже має 7-й ступiнь масонської посвяти. У 1780 р. Самойлович захищає та публiкує свою дисертацiю, а пiсля отримання вченого ступеня i до 1783 р. подорожує Захiдною Європою (Австрiя, Голландiя, Нiмеччина, Англiя). Проте думки його пов'язанi з рiдною Україною, де почалася епiдемiя чуми. Повернувшись на Батькiвщину, Самойлович вiдправився на лiквiдацiю чуми в Херсонi, Миколаєвi, Кременчуку.

У 1784 р. у Херсонi та Миколаєвi Самойлович влаштував карантини, iзолював хворих i швидко лiквiдував епiдемiю, врятувавши тисячi людей i цiлi райони вiд епiдемiї чуми. У 1785 р. чума ще раз спiткала Пiвдень України i Самойлович знову органiзував боротьбу з епiдемiєю. У 1783-1787 рр. вiн проводить науковi дослiдження з епiдемiологiї, робить першi щеплення проти чуми у Росiйськiй iмперiї. Так, всесвiтню славу Самойловичу принесли його роботи про чуму. Його називали «героєм чумним», «найвидатнiшим благодiйником людства», «Гiпократом». Вiн отримує посаду губернського лiкаря Катеринославського намiсництва i Таврiйської областi та золоту медаль вiд iмператора Австрiї Йосипа II за боротьбу з епiдемiєю.

Колезький радник i масонський майстер, який мав вищий розенкрейцерський теоретичний ступiнь, Самойлович придiляв увагу i просвiтництву. Вiн активно «вербує«в медичному середовищi нових адептiв масонства, створює в Херсонi «Науковi медичнi збори» (першу медичну громадську органiзацiю в iмперiї), клопочеться про вiдкриття унiверситету в Катеринославi, де сподiвається очолити медичний факультет. У 1787 р. Самойловича направили органiзовувати допомогу пораненим у районi Кiнбурзької коси, де йшли жорстокi бої з турками. Iснує легенда, що пiд час вiдбиття турецького десанту Самойлович винiс з поля бою пораненого Суворова i врятував йому життя, вилiкувавши полководця вiд смертельної рани. У 1788-1790 рр. Самойлович займається органiзацiєю карантинної справи в Катеринославi й Очаковi, вiдкриває Вiтовський госпiталь пiд Херсоном i знову бореться з чумою у Причорномор'ї. У 1793 р. Самойловича призначають головним лiкарем Приморських карантинiв (Пiвнiчне Причорномор'я). На цiй посадi вiн органiзував боротьбу з епiдемiєю чуми в Феодосiї й Одесi. У 1800-1805 рр. Самойлович працює iнспектором (керiвником) Чорноморської лiкарської управи. Вiн поселяється в Миколаєвi, довго живе в Херсонi, Очаковi, Одесi, Севастополi, iнспектуючи стан лiкарської справи в цих портах i на вiйськовому Чорноморському флотi. У Миколаєвi Самойлович видає класичну працю з питань чуми.

Дуже важливу роль у поширеннi масонства у Росiйськiй iмперiї у 30-80-тi рр. XVIII ст. вiдiгравали iноземцi, перш за все англiйцi, французи, iталiйцi, голландцi, нiмцi, швейцарцi. Саме вихiдцi з цих країн, опинившись у далеких краях на сходi Європи, не тiльки об'єднувались у масонськi корпорацiї, а й намагалися залучити до них мiсцеву елiту.

Багато масонiв, якi прибували у Росiйську iмперiю, були фiлантропами та мiсiонерами. Одним iз них був англiйський лiкар-гуманiст i розенкрейцер, публiцист i громадський дiяч Джон Говард. Говард боровся з чумою в Європi, створював в Англiї лiкарнi, будинки для пристарiлих i бiдних, боровся за права ув'язнених, за полiпшення умов у тюрмах. Його виступи в англiйському парламентi сприяли проведенню тюремної реформи в Англiї.

У 1781 р. Говард прибув до Росiйської iмперiї для вивчення мiсцевих госпiталiв i тюрем, у 1789 р. вiн вивчав на пiвднi України «способи утримання солдатiв i вiйськовополонених», боровся з епiдемiями. На пiвдень України на боротьбу з епiдемiями Джона Говарда залучив лiкар-розенкрейцер Данило Самойлович. Говард дослiджував вiйськовi госпiталi в районi Очакова та Херсону, намагався домогтися вiд уряду полегшення долi солдатiв i вiйськовополонених. У Херсонi пiд час епiдемiї тифу Говард вiдвiдує лiкарнi та тюрми, за свiй кошт лiкує хворих, доглядає за помираючими. У сiчнi 1790 р. вiн заразився i помер. Поховали Говарда поблизу Херсона на хуторi його приятеля Дофiне. Вiце-адмiрал i масон Мордвинов спорудив на могилi Говарда пам'ятник. З часом, за пiдтримки генерал-губернатора Новоросiї М. С. Воронцова, на могилi Говарда споруджено гранiтний обелiск з написом: «Робив iнших здоровими. Жив для iнших». У Лондонi Говарду встановлено пам'ятник поблизу Собору Святого Павла. Iснує легенда, що закохана в Говарда графиня Потоцька (дружина корiнного пiдкоморiя Вiнцента Потоцького) наказала своїм слугам викрасти тiло Говарда i перезаховати його в парку свого маєтку в селi Ковалiвка на Подiллi, а також спорудити над його могилою пам'ятник iз зображенням пелiкана (символ масонiв-розенкрейцерiв). Вiдомий соцiолог Бентан зазначав, що Говард «жив ангелом i помер мучеником».

Були серед заїжджих на українськi землi масонiв не тiльки фiлантропи, а й захисники своєї нової Вiтчизни. У 80-тi роки XVIII ст. набув собi славу великого «чорноморського» флотоводця шотландець за походженням i американець за громадянством Джон Поль Джонс – «Чорний Корсар» (1747-1792 рр.). У 1775 р. вiн, будучи офiцером англiйського флоту, з iдейних мiркувань дезертирує й оселяється в Пiвнiчнiй Америцi. Джонс став учасником американської революцiї у Сполучених Штатах, пiд час якої вперше пiдняв прапор революцiї «Старс енд страйпс» на вiйськовому суднi нової держави. Джонс захопив понад 70 англiйських суден, навiв жах на узбережжя Великобританiї. Вiн висадив десант у порт Уайтхейвен i пiдпалив там усi суда. Джонса було оголошено особистим ворогом англiйського короля Георга i за зраду коронi його засуджено до смертної кари. У 1781 р. Конгрес США привселюдно висловив йому подяку за заслуги перед американським народом у боротьбi за незалежнiсть i наказав випустити на його честь золоту медаль.

Невдовзi Джонса призначили, як найхоробрiшого з американських морякiв, командиром фрегату «Америка», першим капiтаном Штатiв.

Але у 1788 р., отримавши особисте запрошення Катерини Другої, капiтан Джонс несподiвано переходить на службу у Росiйську iмперiю. Вiн став командуючим Днiпровської гребної вiйськової флотилiї в чинi контр-адмiрала (в росiйських документах значився i як Павло Жонес, i як Пауль Iонс). На аудiєнцiї в iмператрицi капiтан Джонс подарував Катеринi Другiй тексти Конституцiї США та Декларацiю незалежностi, що було викликом царственiй особi. У тому самому роцi Джонс, як командир ескадри росiйського флоту, розгромив турецький флот поблизу Очакова (турецький флот – 63 судна, росiйський – 14). Є данi, що Джонса урочисто прийняли до кола запорожцiв. Олександр Суворов (масон вищих ступенiв), пiд чиє безпосереднє командування був направлений Джон Поль Джонс, зустрiне його як доброго знайомого. В Києвi Джонс зустрiчається з молодим генералом-масоном Михайлом Кутузовим. Проте вже у 1790 р. Джона Поля позбавили чину та вислали з Росiйської iмперiї (за вигаданий карний злочин), щоб вiн помер у революцiйному Парижi. Його життя описали Джеймс Фенiмор Купер, Герман Мелвiлл, Редьярд Кiплiнг, Валентин Пiкуль.

Олександр Дюма-батько робить Поля Джонса героєм багатьох своїх творiв («Капiтан Поль» та iн.). Дюма пише, що капiтан мав елiксир безсмертя, що вiн одночасно мiг бути молодим i старим, мiг до невпiзнання змiнювати свою подобу. Вiдомо, що Джонс отримав «Масонське Свiтло» в ложi «Кiлвiннiнг Святий Бернард» № 122 Великої Ложi Шотландiї у 1770 р. i близько дружив з графом Калiостро, Бенджамiном Франклiном, генералом Лафаєтом.

У кременчуцькiй ложi «Мiнерва» у 1786 р. перебував ще один iз майбутнiх «великих» – Вiктор Павлович Кочубей (1768-1834 рр.), племiнник А. Безбородька, масон (очевидно, розенкрейцер) з 1785 р., учень М. Новикова. Вiктор Кочубей (тодi ще пiдпоручик, ад'ютант Г. Потьомкiна) на той час ще й не мрiяв про гучну славу дипломата. У 1787-1791 рр. вiн навчався в Англiї, Францiї, Швейцарiї, пiсля чого його призначили головою росiйського посольства у Стамбулi. Пiд керiвництвом масонського «гуру» i фiлософа Семена Гамалiї, В. Кочубей працював у теоретичних градусах масонства, в орденi розенкрейцерiв, у масонськiй ложi «Гарпократа» у Петербурзi. Пiзнiше вiн дослужився до вiце-канцлера iмперiї, дiйсного таємного радника, титула графа. У 1797 р. Кочубей подав Павлу Першому записку, в якiй вказав на недолiки облаштування пiвденних околиць Росiї, що викликало його немилiсть i вiддалення (у 1799 р. його звiльнили iз служби i вiн змушений був виїхати до свого полтавського маєтку Диканька).

З початком царювання iмператора Олександра Першого Вiктор Кочубей став його найближчим радником, членом Державної Ради, сенатором, мiнiстром внутрiшнiх справ iмперiї (1802-1807 рр., 1819-1825 рр.). При новому iмператорi Миколi Першому В. Кочубей не сходить з владного «Олiмпу». З 1827 р. вiн голова Державної Ради i Кабiнету мiнiстрiв, з 1831 р. – князь. В. Кочубей, як i бiльшiсть масонiв того часу, був пристрасним прихильником науки, почесним членом Харкiвського унiверситету, Академiї наук, Товариства дослiдникiв природи тощо, вiце-президентом Бiблiйського товариства. В масонствi «легально» вiн залишався до заборони ордену у 1822 р., але i потiм, будучи мiнiстром внутрiшнiх справ, надавав таємнi послуги з конспiрацiї масонського руху.

У кременчуцькiй масонськiй ложi тимчасово перебував архiтектор i масон Iван Старов, який розробляв у мiстi план майбутньої столицi Пiвденного краю – Катеринослава (1784 р.). Iван Старов, який став одним iз засновникiв класицизму в росiйськiй архiтектурi, закiнчив гiмназiю при новому Московському унiверситетi, вступив до Академiї мистецтв, а у 1762 р. на кошти I. Шувалова на шiсть рокiв виїхав до Францiї та Iталiї для вивчення «славнiйших старожитностей». План Катеринослава, розроблений архiтектором I. Старовим, був явно масонським – в основу планування було покладено два великi перехрещенi трикутники, якi складалися з двох

подвiйних трикутникiв, що формували два райони. Трикутники мали трапецiєподiбнi площi по кутах i шiсть круглих площин у центрi, вiд яких розходилися трьома променями вулицi.

У другiй половинi 80-х рокiв мiсцевi масони мрiяли про створення iдеального нового «мiста на холмi», сподiваючись, що таким мiстом може стати Катеринослав, де планувалося створення унiверситету, художньої академiї, консерваторiї (мiсцем розташування майбутньої музичної академiї обрали гору як символ масонства, а до її керiвництва запрошували Моцарта).

Масон вищих ступенiв Йоганн-Якiв Бебер – обрусiлий нiмець, надвiрний радник i професор бiологiї, подорожуючи Україною, вiдвiдав Катеринослав, що почав будуватися, i там залишився. Ставши директором училищ Катеринославської губернiї (1792-1795 рр.) вiн обстоював iдею створення в Катеринославi унiверситету та педагогiчного iнституту. Проте всiм масонським планам стосовно Катеринослава не судилося втiлитися у життя. «Катеринославський проект», який зазнав фiаско, змiнив проект «Одеський»…

Про масонiв Харкова «катерининської епохи» вiдомо дуже мало. В Харковi масонська шотландська ложа «Щиросердя» працювала з 1782 р. (можливо роботи її продовжувалися до 1790 р.). Ця ложа перебувала пiд керiвництвом московської ложi шотландської системи «Трьох знамен», в якiй Майстром Стiльця був вiдомий розенкрейцер Iван Шварц. Можливо, на основi цiєї московської ложi у 1785 р. в Харковi було створено ще одну розенкрейцерiвську ложу теоретичного градуса (скорiше за все пiд тiєю самою назвою «Щиросердя»).

Серед масонiв харкiвських лож вiдомi Майстер Стiльця дворянин Микола Олексiйович Дяков i його брати – гвардiйськi офiцери Петро та Семен (сини обер-прокурора Сенату). Чоловiками сестер Дякових були впливовi масони В. Капнiст i Г. Державiн. Микола Дяков був не тiльки пiдполковником росiйської армiї, а й композитором, музикантом, членом «Дружнього вченого товариства». Наприкiнцi XVIII ст. його призначили Московським губернським прокурором.

У 1784 р. Микола Дяков вже був масоном 4-го ступеня i Першим Наглядачем у московськiй ложi «Сфiнкс» берлiнської системи, членом Директорiї теоретичного градуса ордену Розенкрейцерiв. У 1806-1809 рр. вiн був членом теоретичної ложi «До мертвої голови», у 1815-1821 рр. – головним наглядачем московської ложi «Теоретичного градуса», ритором ложi вищих ступенiв «Фенiкс».

У масонських ложах теоретичних градусiв Росiйської iмперiї перебувало багато вихiдцiв з України: Нестор Максимович-Амбодик i Михайло Антоновський, Антон Прокопович-Антонський i Семен Гамалiя… В розенкрейцерiвських ступенях перебував i вiдомий медик, вихiдець з України А. Звiряка (медичний iнспектор Чорноморського флоту).

Нестор Максимович-Амбодик (син священика з Полтавщини) був основоположником наукового акушерства у Росiйськiй iмперiї, вченим-енциклопедистом, просвiтителем, ботанiком i першим фiтотерапевтом. Нестор Максимович – вiдомий гострослов, псевдонiм свiй «Амбодик» вiн утворив вiд латинського «двiчi скажи». Вiн закiнчив Київську академiю, навчався у медичнiй школi морського госпiталю Петербурга, а у 1770 р. його направили на навчання до Страсбурзького унiверситету, де у 1775 р. вiн захистив докторську дисертацiю, пiсля чого знайомився з лiкарською справою Нiмеччини. У Страсбурзi вiн став масоном, а вже у Росiї отримав 4-й ступiнь масонства. На Батькiвщину Максимович повернувся

у 1776 р., але вже у 1777 р. знову «за височайшим повелiнням» виїхав за кордон для поглиблення знань з акушерської справи. У 1781 р. його призначилио професором Петербурзької школи акушерства. Н. Максимович-Амбодик написав перший в iмперiї посiбник з педiатрiї. У 1780-1781 рр. Н. Максимович-Амбодик був секретарем масонської ложi «Нептун».

Михайло Iванович Антоновський (Антонський) – український шляхтич родом з Борзни. Вiн закiнчив Київську академiю i Московський унiверситет, пiсля чого став секретарем масона графа Iвана Чернишова, секретарем Адмiралтейств – колегiї та командувача флотом, пiзнiше – бiблiотекарем Iмператорської публiчної бiблiотеки. Вiн автор «Iсторiї про Малу Росiю» i багатьох лiтературних праць. У масонствi ймовiрно з 1783 р.

Антон Антонович Антонський-Прокопович (український шляхтич з Прилук) також закiнчив Київську академiю i Московський унiверситет, де слухав лекцiї на фiлософському та медичному факультетах, став масоном очевидно на початку 80-х рокiв XVIII ст. (у 1783 р. вже мав ступiнь розенкрейцера). У 1784 р. разом iз Семеном Гамалiєю вiн заснував унiверситетську ложу розенкрейцерiв «Гермеса» в Москвi. У 1787 р. його призначили секретарем при кураторi, масонi I. Мелiссiно. Вiн отримав посаду вчителя в Шляхетному пансiонi, де викладав натуральну iсторiю, а пiзнiше став директором унiверситетського ботанiчного саду. Потiм, у рiзнi часи, Антонський-Прокопович був ординарним професором, цензором унiверситетської друкарнi, членом Цензурного комiтету, секретарем Товариства любителiв росiйської ученостi, членом Академiї наук. У 1803-1818 рр. Антонський-Прокопович керував кафедрою мiнералогiї, а у 1807-1817 рр. служив проректором Московського унiверситету, деканом фiзико-математичного факультету. У 1818-1826 рр. заслужений професор i дiйсний статський радник Антонський-Прокопович був ректором Московського унiверситету, у 1819 р. став органiзатором Товариства сiльського господарства.

Як письменник Антонський-Прокопович працював у журналах, якi видавав М. Новиков. У 1788-1789 рр. Антонський-Прокопович – редактор журналу «Магазин натуральної iсторiї«, у 1791-1793 рр. – «Читання для смаку, розуму та вiдчуттiв».

Iдеологом масонського ордену, розенкрейцером вищих ступенiв, оригiнальним фiлософом-мiстиком був полтавчанин Семен Iванович Гамалiя – випускник Петербурзької академiї, управитель канцелярiї графа С. Чернишова, друг М. Новикова. Семен Гамалiя належав до ложi «Гармонiя», був головою московської ложi «Девкалiон» i масонської ложi у мiстi Тула. Основним його iнтересом була публiкацiя герметичних текстiв росiйською мовою, переклади фiлософа Бьоме. С. Гамалiя вiв аскетичне життя, днi проводив за медитацiєю та читанням Бiблiї. Сучасники називали його «божою людиною». Пiсля смертi I. Шварца у 1784 р. вiн фактично iдейно керував росiйським орденом розенкрейцерiв.

Майже 50 вiдсоткiв учених Росiйської Академiї наук i професорiв Московського унiверситету у 80-х роках XVIII ст. були масонами (масони Академiї: I. Єлагiн, М. Щербатов, I. Мелiссiно, В. Баженов, I. Голенищев-Кутузов, А. Наришкiн, Я. Шрейдер, I. Шувалов…). «Вiльний каменяр» очолював Академiю мистецтв.

Кращi художники (до речi, українського походження) – Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Могилянський, П. Сохацький – також були членами ордену.

Засновник i перший куратор Московського унiверситету генерал-ад'ютант i розенкрейцер Iван Шувалов «налагодив виробництво» не лише чудових учених i педагогiв, а й розенкрейцерiв, вiдправляючи молодих людей для вдосконалення знань за кордон, а пiсля їх повернення надаючи їм професорськi кафедри в унiверситетi (приклад iз С. Десницьким).

I. Шувалов i сам у 1763-1777 рр. жив за кордоном, де налагодив зв'язки з науковою масонською елiтою. За iнiцiативою Шувалова у 1757 р. створюється Академiя мистецтв, робиться перший росiйський переклад «Iлiади». Особливо опiкувався Шувалов художниками, поетами, вченими (Ломоносов, Бортнянський, Державiн…).

Масоном i автором вiдомого масонського гiмну «Коль славен наш Господь в Сионе» був драматург, поет i письменник М. Херасков – директор (1763-1780 рр.) i куратор (1778-1802 рр.) Московського унiверситету. Михайло Херасков запросив до спiвпрацi видавця та масонського просвiтителя Миколу Новикова i вiддав йому в оренду унiверситетську друкарню (1779 р.), в якiй пiд керiвництвом масонiв друкували журнали: «Магазин натуральної iсторiї, фiзики та хiмiї«, «Економiчний магазин», «Трудолюбець», «Сiльський житель», «Дитяче читання для серця та розуму» та iн. Сучасник згадував: «До Новикова мало було книжок для загального читання: вони були рiдкiстю… «Дитяче читання» було мало не найкращою книгою з усiх, що видавалися для дiтей у Росiї«. Для розширення видавничої дiяльностi заснували Дружнє друкарське товариство, яке займалося не лише друкуванням книг, а й вихованням юнацтва, матерiальною пiдтримкою бiдних студентiв.

У Схiдну Європу за допомогою «новиковського кола», прийшли Гомер, Демосфен, Цицерон, Шекспiр, Свiфт, Сервантес, Стерн, Расiн, Корнель, Дiдро, Лесинг, Мольєр, Шеридан, Руссо, Вольтер, Гольдонi, Мiльтон, Бомарше та iн. За 10 рокiв М. Новиков видав близько 600 найменувань книг!

Виданi М. Новиковим книги духовно-релiгiйного та повчально-морального напряму (блаженного Августина, Я. Бьоме, I. Масона, присвяченi масонству тощо) сформували в середовищi iнтелiгенцiї, що зароджувалась, атмосферу мiстичного пошуку. М. Новиков опублiкував декiлька коментарiв до робiт Якова Бьоме в журналi «Вечiрня Зоря», а в журналi «Гаманець» вiн уперше почав критикувати атеїзм i аморалiзм просвiтительської фiлософiї, iдеї «природної чистоти людини, її природної схильностi до добра та рiвностi». Масони обстоювали необхiднiсть вiри в Бога та твердої влади. На вiдмiну вiд популярного на той час Руссо, масони вважали, що освiта не псує натуру людини, а, навпаки, виправляє її; що людина вiд природи недосконала i лише просвiта, невпинна, постiйна робота над собою може перебороти цю споконвiчну злу природу; боротьба за перебудову неморального суспiльства не має сенсу; суспiльний лад змiниться сам собою з розвитком просвiти. Масони вважали, що кожна людина егоїстична за природою i тому повинна привчати себе до альтруїзму.

I. Лопухiн у своїх «Записках» писав, що «Дух Христов, долженствует быть истинною жизнью человека – в духе чистой любви к Богу и ближнему, которое есть единственный источник совершенной добродетели». Масони Росiйської iмперiї висували свою «теорiю iстинного самопiзнання» стверджуючи, що «основне мiсце наших подвигiв знаходиться всерединi нас».

Масони усвiдомлювали себе глибоко вiруючими, християнськими людьми.

Вони дотримувалися церковних обрядiв, слiдували настановам церкви, проте вважали, що моральна сутнiсть релiгiї вище її догматичного боку. Масонство можна розглядати i як одну з внутрiшньохристиянських течiй, спрямованих на оновлення церкви, на особисте духовне вiдродження, переконання в можливостi досягнення людиною довершеного стану, набуття «благодатi» незалежно вiд посередництва церкви.

«Катерининська iнтелiгенцiя» бiльш як на 50 вiдсоткiв складалася з орденських братiв-»каменярiв». У масонських Храмах можна було побачити письменникiв I. Сафоновича та М. Петровського, поета Ф. Козельського, композитора Д. Бортнянського, вчених А. Рубановського, Я. Дубянського, М. Багрянського… Розенкрейцери Москви, Петербурга, Харкова, Кременчука розглядали масонство як силу «емансипацiї людей», силу, що здатна впливати на суспiльство, виправляти його недолiки, виховувати «нову Людину». Виховання та навчання масони вважали основним засобом перетворення закостенiлого та «ветхого» суспiльства Росiйської iмперiї.

Масони стали iнiцiювати створення «культурних осередкiв», у яких як в «очищувальному горнилi» пройшов би «алхiмiчний» процес трансмутацiї – формування «справжнього золота» – нового типу особистостi, нових стосункiв мiж людьми. «Росiйське масонство XVIII – початку XIX ст. вiдiграло важливу роль у духовнiй мобiлiзацiї творчих сил Росiї«(В. В. Зеньковський. Iсторiя росiйської фiлософiї).

Особливу увагу масони того часу придiляли створенню навчальних закладiв, формуванню лiтератури, поширенню книжкової культури. Друкарнi й унiверситети, церкви та театри, бiблiотеки, громадськi органiзацiї, лiцеї, музеї були в центрi масонської дiяльностi. Сама структура унiверситетiв пропонувала масонське розумiння триади «свобода – рiвнiсть – братерство». Кожен юнак, вступивши до унiверситету, ставав рiвним iншим студентам. Не тiльки студент-дворянин, а й студент «з рiзночинцiв» в унiверситетi отримували шпагу – «символ особистої гiдностi» та свободи. У 70-80-тi роки XVIII ст. у Росiї пройшла небачена (та майже непомiчена iсториками) «культурна революцiя». Фактично масонське коло сформувало росiйського iнтелiгента. На думку протоiєрея В. Зеньковського, в росiйському масонствi формувалися всi основнi ознаки майбутньої «передової«iнтелiгенцiї; на першому мiсцi тут стояв примат моралi й усвiдомлення обов'язку служити суспiльству, тобто практичний iдеалiзм. М. Бердяєв вважав, що в масонствi вiдбулася формацiя росiйської культурної душi, вона давала аскетичну дисциплiну душi, виробляла моральний iдеал особистостi. Православ'я, звичайно, мало бiльш глибокий вплив на душi росiйських людей, але в масонствi формувалися культурнi душi петровської епохи, якi протиставлялися деспотизму влади й обскурантизму. Вплив масонства зумовив i пробудження фiлософської думки у 30-тi роки, хоча в самому масонствi оригiнальних iдей не було… Масонство було у XVIII ст. єдиним духовно-громадським рухом. Кращi росiйськi люди були масонами.

Масони не тiльки виконували мiсiю долучення росiйського суспiльства до захiдно-європейської культури, а й заснували в Москвi Фiлологiчну семiнарiю для пiдготовки вчителiв, вiдкрили два народнi училища для бiдних, органiзували лiкарню та школу. Бiднякам роздавали хлiб i грошi, школам i семiнарiям безкоштовно надсилали книги. Масони допомогли бiднякам у 1787 р., коли у Росiйськiй iмперiї лютував голод, i у 1783-1786 рр., коли на пiвднi iмперiї лютувала чума.

Разом iз тим орден цiкавила не тiльки «влада над розумами», а й влада свiтська. Iсторик Г. Вернадський писав, що у другiй половинi 70-х – першiй половинi 80-х рокiв XVIII ст. з одинадцяти членiв Iмператорської Ради четверо були масонами, з тридцяти одного камергера двору одинадцять були масонами (гофмейстер I. Єлагiн – лiдер масонерiї). В керiвництвi Сенату, в бiльшостi колегiй-мiнiстерств (Iноземних справ, Адмiралтейської, Медичної, Камер-колегiї, Ревiзiон-колегiї, Камерц-колегiї, Берг-колегiї) масони становили вiд 20 до 35 вiдсоткiв. Навiть на чолi полiцiї у 1777 р. став масон Д. Волков. Масони очолили також ряд губернiй, на них припадало майже 20 вiдсоткiв вищого чиновництва Росiйської iмперiї та вищого командування росiйської армiї.

На початку 1761 р. було пiдвищено в шотландськi Майстри третього градуса масонства пiдполковника Олександра Васильовича Суворова (майбутнього генералiсимуса), який ранiше (очевидно наприкiнцi 50-х рокiв XVIII ст.) пройшов два попереднi ступенi масонства. У подальшому його кар'єра розвивалася за участi масона i генерала Петра Панiна.

Полковник росiйської армiї Михайло Iларiонович Голенищев-Кутузов (майбутнiй головком росiйської армiї та переможець армiї Наполеона) був залучений до таїнств ордену масонiв у 1779 р. в Регенсбурзi в ложi «До Трьох Ключiв».

Вiн увiйшов також до лож Франкфурта та Берлiна, став розенкрейцером i отримав орденське iм'я «Зеленiючий лавр». Михайло Голенищев-Кутузов усе життя був вiдданий масонськiй iдеї, розглядав свою боротьбу проти Наполеона як «мiстичну мiсiю здолання корсиканця» – «антипапи» масонського свiту.

Масони – чиновники, вiйськовi, лiтератори, банкiри та купцi були основою як росiйських, так i українських лож. Масонство на цей час поширювалося, як правило, серед дворянства, проте проникало i в купецьке середовище, мало прихильникiв серед православного духовенства. Зарубiжнi джерела вказували, що у 1780-1790 рр. у Росiйськiй iмперiї iснувало 145 масонських лож, проте документально пiдтверджується iснування лише близько 70. Це зумовлювалося тим, що традицiйно масони не афiшували себе i документи про iснування лож нерiдко знищувались.

Для прийому в ложi Росiйської iмперiї у XVIII ст. необхiдно було мати родовiд, який би пiдтверджував благороднiсть походження; при цьому той, хто вступав до ложi, не мiг мати предками iудеїв, йому мало бути не менше 25 рокiв. Пiд час допуску в ложi рiзних ступенiв дотримувалися майнового й освiтнього цензiв – «ложi каменярiв були зачиненi для чернi». Масони трактували свободу як «дар Божий, що становить велич людини». «Вiльний муж є людина, яка визнає Бога, закони i самого себе за єдиних володарiв своєї волi». Маючи найтiснiшi зв'язки з владою, масони все ж змогли зберегти свою iнтелектуальну та духовну незалежнiсть вiд неї. Маючи на метi опонувати владi, висувати альтернативнi проекти розвитку суспiльства, впливати на росiйського громадянина, формувати громадську думку; масонськi ложi створювали культурнi та соцiальнi центри.

Катерина Друга хизувалася своєю «дружбою» з модними французькими просвiтителями, а масони висмiювали та критикували наївнiсть Руссо, мiзантропiю Вольтера. Масон О. Лабзiн писав: «…ложное Просвещение, пролившееся всюду, есть та река, которая стремится поглотить Истину, хотящую породить нам мужественное чадо и бегущую для того из градов в пустыни и степи». Такi iдеї автономiї особистостi дуже непокоїли Катерину. З масонськими ложами пов'язують першi органiзацiйнi форми самодiяльностi суспiльства. Вони створили загальноiмперську громадську органiзацiю, яка висувала полiтичнi завдання та могла стати полiтичним конкурентом.

У 1780-1785 рр. iмператриця Катерина Друга почала боротися iз масонським впливом, який набував сили в iмперiї, вбачала в ньому загрозу монархiчнiй системi. Масонство потрапило «пiд пiдозру». У 1780 р. заборонена дiяльнiсть масонського «капiтулу Фенiкс», проте його роботи «пiдпiльно» продовжувались… Iмператриця намагалася «розгромити» масонство в iмперiї шляхом висмiювання вчення та ритуалу ордену. Катерина написала три комедiї, спрямованi проти масонiв: «Обманщик», «Спокушений», «Шаман Сибiрський». Вона намагалася довести, що масонськi «зборища» – це збiговисько божевiльних. З її «легкої ручки» в росiйськiй мовi з'явилося гостре слiвце «фармазон» (спотворене «франкмасон»), а масонiв-мартинiстiв вона називала «мартишками». Проте до кiнця 80-х рокiв XVIII ст. у зв'язку iз зростанням масонського впливу, становище в iмперiї могло вийти з-пiд монаршого контролю…

У 1779 р. Швецiя оголошується дев'ятою провiнцiєю масонства з приєднанням до неї всiєї Росiї. Це викликає обурення у Катерини Другої. Вона закриває всi ложi шведського спрямування у Петербурзi. Брати Гагарiни зникають iз столицi i з'являються в Москвi для заснування тих самих лож, але подалi вiд двору.

В епоху росiйсько-турецької вiйни 1787-1791 рр. пруськi розенкрейцери намагалися через мережу своїх лож у Росiї впливати на полiтику iмперiї. Свої сподiвання вони пов'язували iз спадкоємцем престолу Павлом Петровичем. Микита Панiн прагнув до створення блоку «пiвнiчного акорду» – союзу Росiї, Прусiї, Швецiї та Польщi. Разом з тим пруськi розенкрейцери намагалися створити антиросiйський воєнний блок Прусiї, Польщi, Туреччини та Швецiї. Такий блок мiг зруйнувати не тiльки мiць Росiйської iмперiї, а й саму iмперiю. Пiсля смертi у 1786 р. iмператора Фрiдриха II, коли на престол зiйшов його спадкоємець Фрiдрих Вiльгельм II, орден Розенкрейцерiв став реальною полiтичною силою у Прусiї. Тодi ж Катерина Друга знову почала пiдозрювати розенкрейцерiв у протидержавнiй дiяльностi «на користь Прусiї«i масонським Циркуляром була зупинена будь-яка їх активнiсть до особливого розпорядження. Союз єлагiнських лож припинив роботу у зв'язку з переслiдуванням масонiв шведської системи.

Розправа над письменником Олександром Радiщевим, автором книги «Подорож з Петербурга до Москви», рикошетом вдарила по ордену. До О. Радiщева були застосованi статтi Уложення про змову та зраду, а вирок письменнику у 1790 р. передбачав страту. Чи був Радiщев масоном – невiдомо, але вiн був близький до масонських кiл, друкувався в новиковських журналах, а крамольну «Подорож з Петербурга до Москви» присвятив своєму другу – масону М. Кутузову. Катерина Друга заявляла, що Радiщев «мартинiст». Вона була занепокоєна початком революцiї у Францiї, гучною справою змовникiв-iлюмiнатiв у Нiмеччинi, таємничим убивством короля Швецiї Густава III (березень 1792 р.).

Першого серпня 1792 р. вийшов указ Катерини Другої про заборону масонства. Тодi ж лiдери масонiв Новиков, Багрянський, Кукольник, Невзоров, Кречетов були заарештованi, князi Трубецькой i Лопухiн засланi в їх маєтки. Деякi впливовi московськi масони виїхали в свої маєтки; Репнiна вiдiслали в «почесне заслання» – генерал-губернатором до Риги, Храповицького вiддалили вiд двору.

Граф Панiн потрапив до полiтичної iзоляцiї, i навiть майбутнiй iмператор Павло зважився вiдвiдати свого наставника лише перед смертю Панiна.

Слiдство над М. Новиковим проводилося пiд особистим наглядом iмператрицi. Її цiкавили зв'язки розенкрейцерiв з їх берлiнськими братами; зв'язки iз спадкоємцем престолу Павлом; роль князя Репнiна в таємному товариствi… В ходi слiдства з'ясувалося, що М. Новиков вiдправляв до Берлiна звiти про масонську дiяльнiсть у Москвi, пiдтримував зв'язок iз спадкоємцем престолу Павлом. Недарма iмператриця сказала про М. Новикова: «Мартинiст гiрше Пугачова».

Росiйське масонство, розгромлене Катериною Другою, декiлька рокiв перебувало у мовчаннi та бездiяльностi. Ложi прийшли в занепад i були закритi, друкарня при Московському унiверситетi – розгромлена, частина книг – спалена… Iмператриця наказала спалити всю релiгiйно-моральну лiтературу, крiм атеїстичних творiв енциклопедистiв. Проте орден зберiг свої основнi кадри й органiзацiю…

У 1796 р. Павло Перший став iмператором i масони, якi перебували в немилостi, були прощенi та повернулися «до двору». Заарештованих масонiв помилували та звiльнили з-пiд варти. Радiщева повернули з сибiрського заслання. Фактично новий iмператор дозволив (iз застереженнями) дiяльнiсть масонських лож i капiтулiв в iмперiї. Павло Перший залучив до управлiння iмперiєю лiдерiв масонiв: братiв Куракiних, Репнiна, Плещеєва, Долгорукого, Гагарiна, Лопухiна, Тургенєва… Пiд час своєї коронацiї у 1797 р. Павло Перший зустрiвся з Досточтимим Майстром ложi «Три Шпаги» професором Христiаном-Фрiдрихом Маттеї й обiцяв йому скасувати указ Катерини Другої про заборону масонських лож. Слiд зазначити, що Павло виховувався пiд значним впливом масонства. Його вихователями були граф Микита Панiн (Великий Намiсний Майстер Великої Ложi) i Дмитро Фонвiзiн (Секретар Великої Ложi). Найближчими друзями спадкоємця були князь Олександр Куракiн (який перебував у ложi «Рiвнiсть» i мав звання Великого Наглядача Шведської системи масонства) i «спадкоємний» масон Андрiй Розумовський. Є припущення, що Павла Петровича прийняли у 1776 р. до ложi мiста Фрiдрихсфельд, а у 1782 р. – до ложi тамплiєрiв у Вiднi.

У 80-х роках XVIII ст. двiр цесаревича Павла Петровича перетворився на справжнє «масонське гнiздо», в якому були «вiльнi каменярi»: поет I. Богданович, композитор Д. Бортнянський, архiтектор В. Баженов. Бiблiотекарем цесаревича став нiмецький масон Фрiдрих Максимiлiан Клiнгер, друг Гете… Масонство зробило ставку на цесаревича у своїй боротьбi за владу з його матiр'ю. Масони розраховували на Павла i планували створити у Росiї масонську органiзацiю за зразком Швецiї або Англiї, де керiвником ордену був монарх. За допомогою нового iмператора сподiвалися провести широкi реформи у Росiї (ввести Конституцiю, полегшити стан крiпосних, створити унiверситети). Можливо, Павло намагався використати масонський вплив у боротьбi проти Катерини i її фаворитiв. Проте масонський трiумф не був тривалим. У тому ж 1797 р. Павло Перший, який потрапив пiд вплив католикiв-єзуїтiв i мальтiйських лицарiв, видає указ, що приписував застосовувати катерининський закон про заборону масонських лож «со всевозможной строгостью».

З початку 1798 р. Павло Перший став системно вiдсторонювати масонiв iз найвiдповiдальнiших постiв, а у 1799 р. видав нову заборону на дiяльнiсть в iмперiї масонських лож. Голiцин, Кочубей, Завадовський, Лопухiн, Репнiн, Васильєв були витiсненi з найближчого оточення Павла, вiдстороненi вiд вищих армiйських i державних постiв. Представник масонського клану Воронцових Семен Романович Воронцов був вiдсторонений вiд обов'язкiв росiйського посла в Англiї.

Недовiрливий Павло Перший став пiдозрювати масонiв у замаху на його монархiчну владу. Прийняття Павлом титулу гросмейстера Мальтiйського ордену (71-го Великого магiстра Мальтiйського ордену) послужило поштовхом до його остаточного розриву з масонством. До 1799 р. у Павла змiцнiли симпатiї до римсько-католицької церкви, вiн став сприяти утвердженню в Росiйськiй iмперiї єзуїтського ордену, який волiв залишатися таємним i виступав у тiнi Мальтiйського ордену.

Iсторик П. Милюков назвав масонство «толстовством» XVIII ст. У Росiйськiй iмперiї воно стало першою iдеалiстичною фiлософiєю, що поширювалася в широких громадських колах i сприяло процесу формування прошарку iнтелiгенцiї.

На думку Сергiя Єфремова, дослiдники росiйського масонства справедливо зазначають, що з масонства на росiйському грунтi сформувалася перша органiзацiя iнтелiгенцiї. Це була перша спроба створити будь-яку iдеологiю, провести вiдповiдну їй практичну роботу.

РОЗДIЛ III

Незважаючи на те, що поляки та литовцi пiд час царювання польського короля Августа III (1736-1763 рр.) в основному були ревними католиками, першi масонськi ложi на землях Речi Посполитої виникли вже наприкiнцi 30-х рокiв XVIII ст. Масонство проникло до Речi Посполитої iз Саксонiї та Чехiї. У 1738 р. зведений брат короля Речi Посполитої граф Рутовський (член ложi «Трьох бiлих орлiв» у Дрезденi) створює першу ложу Речi Посполитої «Трьох бiлих орлiв». Але в тому самому роцi єзуїти домоглися закриття масонських лож у Речi Посполитiй, використовуючи буллу папи Климента ХII. Проте деякi представники католицького духовенства (такi, як єпископ варминський, архiєпископ гнезненський) знехтували навiть вiдлученням вiд католицької церкви i таємно стали масонами.

У 1744 р. Анджей Мокроновський, який приїхав iз Францiї, заснував у Варшавi розенкрейцерiвську ложу «Трьох братiв» (К. Розумовський у 1745 р. вiдвiдував цю варшавську ложу), пов'язану з пруською ложею «Трьох глобусiв». Пiсля короткої перерви граф Август Мошинський (посвячений у масонство у 1746 р.) вiдродив у 1758 р. дiяльнiсть ложi «Трьох братiв» у Варшавi.

У 1667 р. у Варшавi затверджується Велика Суверенна Ложа «Доброго пастиря», яка отримала патент вiд шотландської ложi в Парижi. У створеннi цiєї ложi особливу роль вiдiграв вiйськовий iнженер, швейцарець Жан-Лука де Ту де Сальверт, який у Варшавi називав себе Великим Майстром. Сальверт переконав стольника Польщi графа Августа Мошинського створити ложу шотландського обряду «Добродiйний сармат» як польську Велику Ложу. Граф Мошинський став керувати ложею «Добродiйного сармата» i заснував шотландський капiтул розенкрейцерiв Польщi та став у 1772 р. президентом капiтулу, Великим Майстром «Великого Сходу» Польщi, одержавши вiд Великого Майстра «Великого Сходу» князя де Бофора диплом «Великого Майстра провiнцiйного масонства Королiвства Польського та Великого Князiвства Литовського» пiд покривом «Великого Англiйського Сходу». Великiй Польськiй Ложi у 1770 р. пiдпорядковувалося сiм iнших лож. Папський нунцiй у Варшавi доповiдав тодi у Ватiкан, що у святi заснування «Великої Ложi» Польщi брав участь король Речi Посполитої Станiслав-Август Понятовський (правив у 1764-1795 рр.).

Iдеї масонства спочатку були популярнi лише в аристократичному середовищi Речi Посполитої. Польське масонство складалося з семи ступенiв. Брати трьох перших ступенiв (учнi, пiдмайстри та майстри) утворювали символiчнi ложi «Святого Iоанна». Брати четвертого ступеня називались «обраними лицарями», а п'ятого – «шотландськими кавалерами». Їх ложi називалися «капiтулом шотландським». Брати 6-го ступеня називалися «Лицарями Сходу», а 7-го – «Лицарями злато-рожевого хреста». Вони об'єднувалися в «капiтулярну Вищу Шотландську Ложу».

Перша документально зафiксована ложа в Українi згадується у 1742 р. («заснула» у 1744 р.) – ложа «Трьох братiв» шотландського обряду (можливо дочiрня ложа берлiнської масонської ложi «Трьох братiв»), що була заснована в селi Вишнiвцi на Волинi (зараз село Любомльського району). Зрозумiло, що формування ложi (iнiцiацiя масонських учнiв, пiдмайстрiв, майстрiв) почалося на декiлька рокiв ранiше її офiцiйного вiдкриття. Засновником ложi «Трьох братiв» став барон Петро де Лефорт (генерал французької та польської служби, який тривалий час перебував у Росiї). Ложа почала роботу «пiд молотком» Яна Мнiшека (4-й ступiнь шотландського масонства) i працювала в перших 4-х масонських ступенях. Про масонство на Правобережнiй Українi XVIII ст. тривалий час було мало вiдомо українському читачу, поки не вийшла книга М. Ходорiвського «Масонство i Україна», в якiй докладно аналiзується певний етап формування масонства.

До ложi приймалися лише впливовi дiячi Речi Посполитої. Серед батькiв-засновникiв ложi були представники польської аристократiї – регiональна волинська елiта того часу: Ян Кароль Мнiшек – великий коронний ловчий i великий пiдкоморний Литовський, якiй мав велике володiння на Волинi; граф Август Мошинський – великий коронний стольник; пiдполковник коронних вiйськ Констанцiй Яблоновський (кровник Станiслава Лещинського); князi Огiнськi – Iгнатiй (надвiрний маршал Литовський) i Михайло-Казимир (великий чашник литовський).

Михайло-Казимир Огiнський (за материнською лiнiєю походив вiд князiв Вишневецьких) був найосвiченiшою людиною свого часу – композитор, вiртуозний скрипаль, художник i поет. У 1748 р. Огiнський здобув звання генерал-майора литовських вiйськ, став депутатом сейму Речi Посполитої. У 1753-1761 рр. Огiнський подорожував Європою – був у Берлiнi, Дрезденi, Вiднi, Парижi. Саме тодi Огiнський став членом масонської ложi в Луклi. Його контакти з масонерiєю продовжувалися протягом усього життя. У 1762 р. Огiнський перебував у Петербурзi i був одним iз кандидатiв на польський трон. У 1768 р. вiн отримав булаву Великого гетьмана Великого князiвства Литовського, але у 1771 р. перейшов на бiк Барської конфедерацiї. Пiсля поразки конфедератiв вiн емiгрував, а його маєтки були конфiскованi. У 1775 р. Огiнський повернувся до Речi Посполитої. Вiн був амнiстований i йому повернули секвестрованi маєтки. Вiн оселився в бiлоруському Слонимi, де створив капелу та приватний оперний театр. У 1781 р. Михайло-Казимир Огiнський обраний Уповноваженим Великим Майстром Провiнцiї Литва, а з 1788 р. став намiсником Литви, командував вiйськами Великого князiвства Литовського в маневрах в Українi. У 80-тi роки XVIII ст. Огiнський живе у Нiмеччинi, Бельгiї, Голландiї, Англiї.

У 1747 р. у Львовi була заснована перша масонська ложа – ложа «Трьох Богинь» (працювала в перших чотирьох ступенях посвяти). Створив її француз-масон – «лицар Сходу» Франц Лонггампс iз сiм'ї французьких гугенотiв, банкiр i пiдприємець. Проiснувала ложа лише кiлька мiсяцiв i закрилася на вимогу мiсцевої католицької iєрархiї. Справа в тому, що раптова смерть зберiгача печатки ложi Лероя призвела до того, що протоколи робiт ложi «Трьох Богинь» потрапили до рук католицьких священикiв, якi ненавидiли «масонську єресь».

У 1767 р. Ф. Лонггампс (член мiського самоуправлiння Львова) створює у Львовi нову ложу «Трьох бiлих орлiв», що проiснувала п'ятнадцять рокiв (1767-1782 рр.). Ложа залежала вiд графа Августа Мошинського, який створив у Варшавi систему шотландських масонських лож i шотландського масонського капiтулу. На першому етапi iснування ложi «братами» ложi були приблизно 12 банкiрiв, купцiв i промисловцiв з нiмецьких земель, Францiї, Iталiї, Швейцарiї…

Гайдамацьке повстання 1668 р. на Правобережнiй Українi породило багато iсторичних легенд, за однiєю з яких лiдер повстання – сотник Iван Гонта (начальник особистої гвардiї графа Потоцького) був членом масонської ложi. Однак пiсля захоплення Уманi саме Гонта очолив страшну рiзню єзуїтiв, католикiв, унiатiв, iудеїв, в якiй загинув бургомiстр Уманi масон Рафал-Деспот Младанович. Коронний гетьман Браницький нiбито домiгся вiд суду за порушення всiх клятв ордену страти Гонти за масонським ритуалом: спочатку порушнику клятви вiдрубували правицю (поклавши праву руку на Бiблiю, масони складають присягу), потiм виривали язик, перерiзували горло, розпорювали живiт i грудну клiтину, пiсля чого виривали серце.

Розквiт масонства в Речi Посполитiй припадає на царювання Станiслава-Августа Понятовського – масона 7-го ступеня лицаря-розенкрейцера варшавської та нiмецької лож «Пiд трьома шлемами» – фiлiї Великої Ложi Прусiї. У цiй ложi перебував не лише коронний гетьман Речi Посполитої Казимир Браницький, а й багато придворних сановникiв, найвидатнiшi державнi дiячi. Серед масонiв Речi Посполитої були сеймовi посли (Матушевич, Немцевич, Солтик, Линовський, князь Казимир Сапега, князь Адам Чарторийський), видатнi полiтичнi дiячi… Секретар сейму Ян Лущевський виконував одночасно обов'язки секретаря Великого Сходу Польщi.

У 1781 р. першим Великим Майстром Об'єднаних лож польської Корони та Литви (Голова масонської директорiї) став Iгнацiй Потоцький – Великий маршал князiвства Литовського. Вiн реорганiзував польське масонство, в результатi чого було вiдкрито польський «Великий Схiд» (1784 р.), коли ложi затвердили конвенцiю, домоглися визнання вiд зарубiжних масонських орденiв їх незалежностi. До складу оновленого польського «Великого Сходу» входило 13 об'єднаних (провiнцiйних) лож, у тому числi дубненська ложа «Цiлковитої таємницi», вiдкрита в невеликому волинському мiстечку Дубно. З 1784 р. ложа «Цiлковитої таємницi» стає Провiнцiйною святоiванiвською Волинською Ложею. Пiд її керiвництвом працювало 5-7 лож масонської провiнцiї, куди входили воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подiльське.

Кiлькiсть братiв ложi «Цiлковитої таємницi» доходила до пiвсотнi, при цьому брати ложi були в основному масонськими майстрами.

Засновником ложi та Майстром Стiльця у 1786 р. став князь Михайло Любомирський. Йому допомагали генерал-лейтенант Ю. Любомирський (2-й наглядач), А. Пржичиховський (оратор), Б. Ерверхард (представник ложi у Великому Сходi Польщi). Лише у провiнцiйному Дубно iснувало 4 ложi: символiчна ложа перших ступенiв масонства «Цiлковитої таємницi», капiтулярна ложа вищих ступенiв «Цiлковитої таємницi», жiноча ложа, ложа «Добропорядного поляка».

Багато майстрiв iз провiнцiйної ложi стали майстрами ложi «Добродiйний поляк» (С. Грановський – Майстер Стiльця, Ф. Жулковський – 1-й Наглядач). У 1786 р. провiнцiйна ложа «Цiлковитої таємницi» заснувала ложу «Добродiйна та довершена єднiсть».

Незважаючи на те, що таємна й елiтарна масонська ложа ймовiрно iснувала в Центральнiй Українi з 40-х рокiв XVIII ст., першою зафiксованою ложею Центральної України стала «вiйськова» немирiвська та київська ложа «Безсмертя», заснована росiйськими офiцерами пiд егiдою варшавської ложi «Катерини пiд Пiвнiчною Зiркою». Ложа iснувала до 1789 р. Вона була заснована в пiдпорядкуваннi «Великого Сходу Польщi», але потiм працювала в п'яти перших ступенях у Союзi єлагiнських лож «Мовчазностi» (що вiдродився у 1786 р.). Ця ложа сформувалася ще в Немировi у 1784 р. i продовжила свої роботи в Києвi у 1785-1787 рр. У серединi 1787 р., пiсля того, як Християн Мiллер звернувся до I. Єлагiна з пропозицiєю про вiдкриття ложi «Безсмертя» у Петербурзi, цю ложу було перенесено з Києва до Петербурга.

У 1784-1787 рр. в ложi «Безсмертя» майстрами стiльця були Християн Мiллер i Фрiдрих Прен. Членами-засновниками ложi «Безсмертя» були: Г. Грейг, Г. Грап, I. Гресер, Ж. Готфрiд, I. фон Куровський, О. Батенков… i, можливо, Григорiй Савович Сковорода.

У 1788 р. в Києвi виникла ще одна масонська ложа «Три колони», що можливо iснувала не до 1789 р., як зазначається в деяких книгах, а до 1794 р. Ложа належала до реформаторської системи нiмецького еклектичного Союзу масонських лож. Очолив її губернський лiкар Йоганн-Георг-Генрiх (Єгор Єгорович) Еллiзен – доктор медицини, вiдомий у тi часи цiлитель-екстрасенс, який стверджував, що мав «другий зiр». Еллiзен виїхав з Києва до Петербурга у 1789 р., увiйшов до масонської ложi Фесслера i став у столицi одним iз лiдерiв ордену масонiв. У Петербурзi вiн отримав ранг колезького радника, став членом Державної медичної колегiї ради при Олександрi Першому, почесним членом Iмператорського вiльного економiчного товариства. В росiйськiй столицi Еллiзен видавав журнал «Лiкарськi вiстi», а також опублiкував свої книги «Лiкарськi вiстi про передчасне поховання мертвих», «Фармакологiя», «Коротка настанова про падiж худоби», про Андрiапольськi мiнеральнi води.

Ложа «Розсiяного мороку – Схiд Житомирський» iснувала в провiнцiйному Житомирi у 1786-1793 рр. Роботи в ложi вели польською та французькою мовами. Заснував цю ложу доктор фiлософiї, медик-хiрург (карантинний лiкар української провiнцiї), ополячений нiмець Франц (Францишек)-Кароль Гейнч (Гiнч), який володiв селом Гiнчiвка. Франц-Кароль Гейнч був володарем найвищого сьомого ступеня розенкрейцера в польському масонствi. Ця ложа одержала патент вiд Провiнцiйної ложi «Цiлковитої таємницi» в Союзi Великого Сходу Польщi та пiдтримувала зв'язок з єлагiнськими росiйськими ложами. Членом ложi був голова департаменту Волинського трибуналу I. Понiнський. Можливо це був той самий Понiнський, який у 1784 р. заснував ложi «Марса» в Полонному та «Мiнерви» у Зв'ягiлi.

У Житомирi в серединi 80-х рокiв XVIII ст. iснувала жiноча адаптована ложа «Розсiяного мороку». Житомирськi ложi «Розсiяного мороку» припинили свої роботи пiсля приєднання до Росiйської iмперiї земель Правобережної України. Проте через 20 рокiв у Житомирi знову вiдродилася чоловiча ложа «Розсiяного мороку» (1814-1826 рр.).

Пiд керiвництвом львiвських масонських лож працювали ложа «Цiлковитої вiрностi» у Кам'янцi-Подiльському та ложа в мiстечку Панiвцi на Подiллi. Ложа «Цiлковитої вiрностi» вiдкрита у 1784 р. в Кам'янцi-Подiльському Великим Сходом Польщi (працювала приблизно до 1787 р.). Майстром Стiльця ложi «Цiлковитої вiрностi» був Шимон Родер, а засновником – масон Жан-Батист Прево – лiкар-дантист, який пiзнiше став членом ложi «Цiлковитого мовчання» у Варшавi та заснував ложу «Трьох колон» у Львовi, ложу у французькому Монпельє. Жан-Батист Прево також був секретарем у петербурзькiй iоанiвськiй ложi «Союз обранцiв Пiвночi» Великого Сходу Францiї.

Алхiмiчне масонство в серединi XVIII ст. представлене системою лож абата Пирнеттi «Академiї Iстинних масонiв». У 1788 р. росiйський адмiрал С. Плещеєв, перебуваючи у Францiї, був посвячений до ложi «французького типу» «Божих Людей» або «Новий Iзраїль». Орден передбачав «спiлкування з небесами» – мiстичний обмiн iнформацiєю мiж братами та духовними сутностями. Головою ордену «Нового Iзраїля» в Речi Посполитiй, а потiм i Росiйськiй iмперiї, став граф Тадеуш Грабянка. Членами ордену були впливовi князь М. Репнiн, граф Щенсний-Потоцький i адмiрал С. Плещеєв. Грабянка оголосив себе «посланцем неба», який знайшов елiксир життя, i «творцем нової iмперiї iз столицею в Єрусалимi». Вiн претендував на польський престол, зустрiчався з графом Калiостро. Члени ложi займалися практичною лабораторною алхiмiєю та магiєю. В своїх українських маєтках на Подiллi Грабянка створив алхiмiчнi ложi «Народ божий»: у Суткiвцях – у 1775 р. i у Остапкiвцях – у 1788 р. Вiдомий масон i магiстр магiї Джузеппе Калiостро (автор особливого масонського ритуалу) вiдвiдав Львiв i Суткiвцi для того, щоб зустрiтися з Грабянкою. У 1804 р. ложа Грабянки таємно перемiстилася у Львiв (в Австро-Угорщинi тодi було заборонене масонство), а у 1806 р. – у Петербург. В iмперськiй столицi Грабянку заарештували та взяли пiд варту як агента Наполеона.

Пiсля Iгнацiя Потоцького певний час обов'язки Великого Майстра виконував генерал Анджей Мокроновський, а потiм (у 1785-1789 рр.) – Станiслав Щенсний-Потоцький – сенатор, воєвода Росiйський, який тривалий час проживав у Захiднiй Європi i ще в юностi став масоном. З iменем Великого Майстра масонства Станiслава Щенсного-Потоцького пов'язана iсторiя створення унiкального парково-палацового комплексу «Софiївка» на Уманщинi. Лише в Українi С. Потоцькому належало близько 1,5 млн га землi та 130 тис. селян-крiпосних.

Сучасники розповiдали, що С. Потоцький «…був любителем селянства, українського фольклору та вареникiв iз сметаною». С. Потоцький прагнув затвердити у своїх маєтках гуманнi принципи, iдеї релiгiйної та нацiональної толерантностi, лiквiдував панщину, створив оркестр, який складався з українських музик, пiд керiвництвом Ковальчука (Феррарi).

Пiсля своїх виступiв на захист волинського селянства С. Потоцький «втратив популярнiсть» серед польських аристократiв. Великi польськi магнати з України I. Потоцький, С. Щенсний-Потоцький, К. Любомирський та iн. пропагували вiротерпимiсть i спорудили або вiдремонтували близько 300 православних церков в Українi та Бiлорусi. За наказом Потоцького в Тульчинi створено надзвичайний палац Потоцьких i величезний парк. Пiсля цього Потоцький розпочав будiвництво парково-архiтектурного ансамблю «Софiївка». Керiвником i проектувальником робiт був масон, польський артилерiйський капiтан Л. Метцель – позашлюбний син генерала i масона Фредерiка-Алоїза де Брюль. Потоцький цiкавився окультизмом i нумерологiєю, намагався втiлити свiй державний проект створення республiки – «Союз провiнцiй Речi Посполитої«, в якому українським землям надавався би статус автономiї. У 1784-1789 рр. С. Щенсний-Потоцький дотримувався проросiйської лiнiї, а у 1792 р. очолив Торговицьку конфедерацiю, до якої ввiйшли адепти масонського ордену А. Мощенський та I. Попель.

Пiсля Потоцького масонство Речi Посполитої очолив Казимир-Нестор Сапега – польський генерал i сеймовий маршалок. Пiд керiвництвом С. Щенсного-Потоцького i К.-Н. Сапеги масони мали на метi провести в Речi Посполитiй кардинальнi конституцiйнi реформи. Так, творцi Конституцiї Речi Посполитої вiд 3 травня 1791 р. (I. Потоцький, С. Малаховський, ксьондз Пiатолi) втiлили в нiй багато масонських iдей. У нестабiльнiй i роздробленiй Речi Посполитiй вони змогли «перебудувати» систему управлiння. Проте подальшi подiї (окупацiя та Другий подiл Речi Посполитої) призвели до повного розвалу польського масонства. Вже у 1794 р. польський Великий Схiд припинив своє iснування. У вогнi пожеж загинули архiви масонських лож, а значна частина масонiв емiгрувала до Францiї. В польських областях, що перейшли до Австрiйської та Росiйської iмперiй, були забороненi будь-якi масонськi органiзацiї.

Пiсля Першого подiлу Речi Посполитої у 1774 р. (в результатi чого Галичина вiдiйшла до Австрiйської iмперiї) Великим Магiстром львiвської ложi «Трьох бiлих орлiв» став поручик австрiйської армiї львiвського гарнiзону швейцарець Мартин-Йосип фон Клеменс, який витiснив Ф. Лонггампса з керiвної ланки ложi. Ще в молодостi, у 60-х роках XVIII ст., Клеменс посвячений до вищих масонських градусiв празької ложi «До щиростi». Вiн був прихильником Кабали та мiстики. У цей час до ложi активно приймаються вищi австрiйськi адмiнiстратори Львова й австрiйськi вiйськовi львiвського гарнiзону.

У 1776 р. Клеменс домовився з лiдером польського масонства графом де Брюль про пiдпорядкування львiвських лож «Трьох бiлих орлiв» i «Трьох штандартiв» масонськiй префектурi в Празi (до прийняття рiшення нового масонського Конвенту про належнiсть масонських лож у Галичинi). Празька префектура та її Великий Магiстр граф К. Кинiг намагалися унiфiкувати масонськi ложi Галичини, створивши Львiвський масонський дистрикт, але польськi масони з лож Галичини та з варшавської суверенної ложi «Доброчинного сармата» всiляко противилися переходу масонiв Галичини в «австрiйське пiдданство».

До лож «Трьох штандартiв» i «Трьох бiлих орлiв» увiйшли керiвники австрiйської адмiнiстрацiї: губернатор Галичини Г. Ауерсберг, голова губернаторської Ради С. Галенберг, начальник Львiвського дистрикта Ф. Гичардi, радник губернатора I. Бекхен, секретар губернатора К. Шмельц… У ложi «Трьох бiлих орлiв» налiчувалося 115 братiв; при цьому 69 братiв орiєнтувалися на Австрiю, а 40 – на Варшаву. Серед останнiх був С. Щенсний-Потоцький, який мав найбiльше визнання серед масонiв. У тi часи австрiйська влада загравала з польськими аристократами-масонами з тiєї групи, яка була в опозицiї до королiвської влади у Варшавi (С. Щенсний-Потоцький, Н. Потоцький, К. Любомирський та iн.).

У 1776 р. французький абат Баудiн i д'Арно (Бедуччi) заснували у Львовi ложу розенкрейцерiв «Три бiлi Троянди», до якої перейшла частина братiв iз лож «Трьох бiлих орлiв» i «Трьох штандартiв». Але незабаром з'ясувалося, що д'Арно не мав повноважень вiд Товариства розенкрейцерiв i був звичайнiсiньким самозванцем. Тим часом Клеменс продовжував активну австрiйську експансiю, засновуючи новi масонськi ложi: «Йосипа до iмперського Орла» (працювала у Львовi у 1777-1782 рр.), «Золотого мистецтва» в мiстечку Залiщики (працювала у 1777-1778 рр.), «До надiї«в Самборi (працювала у 1777-1779 рр.), «Германа до чорної черепахи» (працювала у 1777 р. в мiстечку Велички неподалiк Кракова). Ложа «Йосипа до iмперського Орла» не мала постiйного складу, до неї ввiйшли одинадцять братiв з iнших лож Галичини.

У 1778 р. масонський Конвент нiчого не вирiшив i остаточно не передав масонiв Галичини пiд повний контроль австрiйських лож. Домовленостi мiж поляками й австрiйцями галицьких масонських лож досягти не вдалося. У 80-тi роки XVIII ст. австрiйський iмператор Йосип II активно пiдтримував реформаторiв масонського ордену, якi перехопили вплив у Великої Провiнцiйної ложi Австрiї, пiдпорядкованої Великiй нацiональнiй ложi в Берлiнi. Вiденська ложа «Iстинної згоди» у 1782 р. проголосила австрiйськi ложi незалежними i у 1784 р. створила Велику нацiональну ложу Австрiї, яку очолив празький масон, учений i лiтератор I. Борн. Йосип II сподiвався на пiдтримку мiсцевих масонiв у процесi секуляризацiї католицької церкви в боротьбi проти конкурентiв Прусiї та Францiї, в обмеженнi польського впливу в Схiднiй Галичинi, у створеннi нацiональної системи освiти.

Ложа «Йосипа до iмперського Орла» формувалась як центральна ложа Галичини. У 1778 р. вона отримала з Вiдня патент ложi-матерi, ложi керiвницi шiстьма ложами дистрикту, до якого входило близько 160 масонiв: «Йосипа до iмперського Орла», «Трьох бiлих Орлiв» «Трьох штандартiв», «Золотого мистецтва», «До надiї«, «Германа до чорної черепахи».

У 1782 р. у Львовi з'являється нова масонська ложа «австрiйського толку» «Фенiкс до круглого Столу» на чолi з Майстром Стiльця губернським радником австрiйцем Л. Цунгером. Вiденськi масонськi Великi офiцери обiцяли цiй ложi статус Провiнцiйної ложi-матерi Галичини, але не змогли виконати свої обiцянки. В Галичинi намiтився розкол масонського руху. Масони польського походження вийшли з об'єднання Клемента, а ложа «Фенiкс до Круглого Столу» намагалася створити свiй центр управлiння. Наприкiнцi 1782 р. об'єднання масонських лож Галичини розпалося.

Польськi масони заснували новi ложi, якi вели роботи польською мовою та пiдпорядковувалися масонському центру у Варшавi: ложа «Щирої приязнi» (працювала у 1782-1785 рр. у Львовi; пiд тiєю самою назвою у Львовi у 1785 р. працювала жiноча ложа), ложа «Досконалої рiвностi» (працювала у 1779-1785 рр. у Львовi). В ложi «Досконалої рiвностi» на перших ролях були польськi аристократи: Н. Потоцький (Майстер Стiльця ложi у 1779-1780 рр.) i М. Остророг, львiвський кафедральний канонiк А. Пiдгаєцький, члени апеляцiйної ради Галичини – В. Потоцький, Н. Потоцький-другий… До складу братiв ложi входив i С. Новакiвський – лiдер польського нацiонально-визвольного руху в Галичинi.

У 1780 р. польськi масони одержали патент вiд Великого Сходу Францiї на створення пiд своїм керiвництвом масонського об'єднання в Галичинi. Через п'ять рокiв ложа «Досконалої рiвностi» створила самостiйну та незалежну вiд австрiйських масонiв масонську структуру Нацiональний Схiд королiвства Галичини та Володимирiї.

Ложа «Щирої приязнi» пiдтримувала контакти лише з ложею «Досконалої рiвностi», а ложа «Трьох Корон Галичини» (працювала у 1780-1785 рр. пiд протекторатом Великого Сходу Францiї) пiдтримувала зв'язок лише з масонами Росiйської iмперiї через французьку ложу «Повного мовчання» у французькому мiстi Монпельє.

На початку 80-х рокiв XVIII ст. в масонських колах Захiдної Європи, перш за все в Австрiї та Нiмеччинi, стало утверджуватися так зване реформаторське масонство, яке пiдтримали фiлософи-iдеологи масонського ордену: Й.-Г. Фiхте, Й.-Г. Гердер, письменники Й.-В. Гете i Й.-Е. Лесинг. Фiхте стверджував, що масонство – не релiгiя, тому необхiдно скоротити кiлькiсть масонських обрядiв i займатися полiпшенням життя людей. Його пiдтримував теолог I.-А. Фесслер, який заявляв, що масони мають бути наполегливими будiвниками досконалого суспiльства. Разом iз тим «реформаторське масонство» вiдмежувалося вiд революцiйних iдей i республiканських симпатiй, стверджуючи, що раби залишаться рабами внаслiдок своїх розумових лiнощiв i неморальностi в республiках i в монархiях, i при деспотичному правлiннi, що цивiльнi закони безсилi, якщо вони не пiдтримуються свiдомiстю бiльшостi.

У 1783 р. вийшов указ iмператора Австрiї про заборону всiм ложам Австрiйської iмперiї пiдпорядковуватися керiвним масонським структурам iнших країн, пiсля чого ложа «Трьох Корон Галичини» припинила вiдносини з Великим Сходом Францiї, а ложi «Щирої Приязнi» та «Досконалої Рiвностi» змушенi були завуалювати свої вiдносини з Варшавою.

На початку 1785 р. викладачi Львiвського унiверситету – прихильники «реформаторського масонства», яким не iмпонувала консервативна масонська традицiя, вийшли з ложi «Фенiкс до круглого Столу» i заснували особливу унiверситетську ложу «Щиросердної людини», яку очолили шанованi масони: Iгнацiй-Аврелiй Фесслер (нещодавнiй монах капуцин), I. Мартинович (нещодавнiй монах францисканець) i Е. Кортум (губернський радник). Ложу «Щиросердної людини» планувалося створити як «материнську ложу» (замiсть «Фенiксу») iз статусом Провiнцiйної ложi для створення нової системи масонських реформаторських лож у рiзних регiонах Австрiйської iмперiї.

Новий указ iмператора Йосипа II 11 грудня 1785 р. проголошував, що в кожному адмiнiстративному центрi Австрiйської iмперiї могла працювати лише одна масонська ложа, а її керiвники повиннi були узгоджувати дiяльнiсть ложi з полiцiєю, повiдомлюючи їй про кожну майбутню масонську роботу. Невиконання цих вимог ставили масонськi групи в Австрiйськiй iмперiї поза законом.

Наприкiнцi 70-х – початку 80-х рокiв XVIII ст. керiвники Австрiйської iмперiї зробили кiлька крокiв назустрiч своїм новим пiдданим – русинам-українцям Галичини, лiквiдували в краї крiпацтво, прирiвнявши у правах унiатське духовенство до римо-католицького, затвердили в Галичинi нову систему освiти, вiдкрили унiверситет у Львовi. У 1783 р., за рiк до iнавгурацiї Львiвського унiверситету, до Львова почали з'їжджатися майбутнi викладачi-масони з Австрiї та Швейцарiї, якi обiймали посади на кафедрах Вiденського унiверситету та Вищої медичної школи. До Ради, яку формував викладацький склад теологiчного факультету Львiвського унiверситету, входили масони К. Кресель, В. Ейбель, С. Раутенштраух.

Масони-професори Львiвського унiверситету Г. Бретшнайдер, Б. Гаке, В. Ганн, А. Гiльтенбрант, Т. Кодеш, М. Куральт, Г. Улiх, Л. Ценiмарк, Я. Фiзiнгер, Б. Шиверек брали активну участь у громадському та науковому життi Схiдної Галичини. Е. Кортум написав дослiдження про галицьке дворянство, Б. Ганке – про геологiю Карпат, Б. Шиверек – одну з перших робiт про мiнеральнi води Карпат, I. Мартинович – першу роботу про галицьку нафту. Масони створили у Львовi у 1787 р. знаменитий «Росiйський iнститут» – «Studium ruthenium», в якому могли отримувати освiту мiсцевi українцi. Тодi в «Росiйському iнститутi» викладали масони Я. Фiзiнгер, Б. Гаке, I. Мартинович, I. Фесслер (два останнi читали лекцiї ще й у Львiвськiй греко-католицькiй семiнарiї). У вiденську ложу «Сталостi» був прийнятий закарпатський українець – унiатський священик i заступник ректора Греко-католицької семiнарiї у Вiднi, органiзатор «Studium ruthenium» Михайло Щавницький, який у 1784-1787 рр. був ректором Генеральної греко-католицької семiнарiї у Львовi.

Можливо, масоном був i ректор Львiвської греко-католицької (унiатської) семiнарiї А. Ангелович (такi самi здогадки можуть виникнути вiдносно мукачевського унiатського єпископа А. Бачинського та М. Скородинського – професора, декана та ректора Львiвського унiверситету, а з 1799 р. – унiатського львiвського єпископа та директора греко-католицької семiнарiї, найколоритнiшої фiгури масонського Львова, визначного австрiйського адмiнiстратора Галичини на рубежi XVIII-XIX ст. – дiда знаменитого письменника Леопольда Захер-Мазоха).

На зборах масонiв Львова рiзновекторнi ложi й об'єднання так i не змогли створити єдиного масонського угруповання для Галичини, що зумовило припинення легальної дiяльностi львiвських лож iз сiчня 1786 р. У подальшому лише ложа «Щиросердної людини» не особливо приховувала свою дiяльнiсть у Львовi та у Львiвському унiверситетi. Так, масон Е. Кортум видав у Львовi книгу «Масонськi промови, що були проголошенi не в масонському стилi».

На початку 90-х рокiв XVIII ст. в Австрiйськiй iмперiї заборонена участь вiйськових i державних службовцiв у масонствi, а у 1795 р. iмператор Франц I взагалi заборонив масонство (у зв'язку з опозицiйною дiяльнiстю масонiв Угорщини) на всiй територiї Австрiйської iмперiї. З 1788 р. роботи ложi «Щиросердної людини» у Львовi проходили нерегулярно, а на початку 90-х рокiв взагалi припинилися.

Якщо iмператор Йосип до масонiв вiдчував прихильнiсть, то новий iмператор Австрiї Леопольд Другий вбачав у масонах основну загрозу iмперiї. На початку 90-х рокiв в Австрiйськiй iмперiї почалося цькування масонiв. Слiд зазначити, що з початком репресiй iнодi пов'язують i двi таємничi смертi вiд отруєння: голови вiденських масонiв фон Борна i генiального В.-А. Моцарта.

Лише у 1812 р. в Галичинi спостерiгається «вихiд у свiт» таємних масонських груп, якi перебували у глибокому пiдпiллi.

Так, у Львовi був органiзований жiночий масонський клуб. Вiдомо, що львiвськими масонами того часу були: секретар мiського апеляцiйного суду Лукевич, Iван Хвалибог, професор Микола Скородинський, директор греко-католицької семiнарiї Михайло Щавницький…

Найколоритнiшою фiгурою масонського Львова 80-х рокiв XVIII ст. був Iгнацiй (Iноцент)-Аврелiй Фесслер (1756-1839 рр.), який народився в Угорщинi в католицькiй ельзаськiй сiм'ї вахмiстра (в антимасонськiй лiтературi його невиправдано зараховують до євреїв). Покинувши католицький орден капуцинiв i вiдмовившись вiд сану католицького священика, Фесслер стає масоном в однiй iз лож Вiдня. Польський дворянин Корзицький посвячує його в вищi ступенi шведської системи з правом самостiйно вiдкривати та закривати учнiвськi масонськi ложi. Опинившись у Львовi, Фесслер стає масоном ложi «Фенiкс до Круглого Столу» шведської системи Суворого нагляду. Фесслера запросили на посаду професора схiдних мов, герменевтики та теологiї до Львiвського унiверситету, який на той час мав вiдкритися. У Львовi Фесслер мав особисту аудiєнцiю з iмператором Йосипом II, на якiй Фесслер переконує монарха призначити ректором Львiвської греко-католицької семiнарiї А. Ангеловича.

Мiсцевi львiвськi масони згадували Фесслера як «…гiгантську особистiсть, яка свiтить здалеку, мов вогненний стовп перед народом Iзраїлю». У Львовi Фесслер видав книгу «Що є i чим повиннi стати масонськi ложi», в якiй вiн розкрив iдеї «реформаторського» масонства. Завдання масонства Фесслер вбачав у створеннi «нової громадянськостi» – перевиховання людей для прийдешнього столiття «Астреї«. Вираз «столiття Астреї« характерний для класицизму. Астрея була грецькою богинею справедливостi, дочкою Зевса i богинi правосуддя Фемiди. Богиня, яка жила ранiше на землi, куди її послали батьки, щоб допомогти людям жити чесно, не перенiсши людських злочинiв, знеслася на небо. З вознесiнням Астреї закiнчилося «золоте столiття» на землi – час щастя та справедливостi. Масони вважали, що в «пiсляiсторичному» майбутньому, де часу бiльше не буде, у вiчному царствi Свiтла та братерства настане новий рай на землi – золоте столiття Астреї, що в «новому золотому столiттi» не стане влади, нацiй, кордонiв i владностi. Цi iдеї близькi прихильникам лозунгу «Анархiя – мати порядку», тобто прихильникам свободи людської волi, творцям анархiстської iдеологiї та масонам вищих ступенiв – Бакунiну, Кропоткiну, Солоновичу, Карелiну…

Саме у Львовi Фесслер почав розробляти новий масонський ритуал, який назвали ритуалом Фесслера або Берлiнським ритуалом. У ньому було три символiчнi ступеня (учень теософа, пiдмайстер теософа, майстер-теософ) i шiсть вищих ступенiв (Святої Святих, Захисник, Прославлений, Iстинно Просвiчений, Патрiот, Довершений). У подальшому цей ритуал деякий час використовували у Великiй Ложi Нiмеччини.

Фесслер написав десятки художнiх творiв, дiалогiв, книг з iсторiї. У 1788 р. прем'єра п'єси Фесслера «Сiдней» викликала не лише судовий позов до автора з боку єзуїтiв, а й гнiв iмператора Австрiї Йосипа II. Фесслер змушений був виїхати за межi Австрiйської iмперiї в Силезiю, де очолив парамасонський «Союз Евергетiв (благодiйникiв)». Згодом, оселившись у Прусiї, Фесслер переходить у лютеранство та створює мiстичний орден «Товариство друзiв гуманностi» – орден «наукових» масонiв, а також стає почесним членом берлiнської ложi «Королевський Йорк до Дружби». У 1796-1802 рр. його обирають Майстром Стiльця цiєї ложi. У той самий час Фесслер зближується з фiлософом Фiхте i залучає його до роботи над реформою масонського руху.

Коли у 1802 р. в ложi «Королiвський Йорк до Дружби» намiтився розкол, Фесслер покинув цю ложу.

У груднi 1809 р. Фесслер приїздить до Росiйської iмперiї, куди за iнiцiативою масона М. Сперанського (масон П. Лодiй рекомендував Фесслера Сперанському) його запросили читати лекцiї з єврейської мови, Бiблiйської екзегетики та фiлософiї у православнiй Санкт-Петербурзькiй духовнiй академiї. У Петербурзi Фесслер не дуже приховував свої погляди й активно дiяв у Бiблiйському, масонському та лiберально-гуманiстичному рухах.

Масон Фесслер став «батьком-засновником» християнського неоплатонiзму у Росiйськiй iмперiї, пропагандистом єдиної релiгiї, в центрi якої Бог виступав як першоiдея та першосубстанцiя. Вiн учив студентiв, що «богослужiння складається з двох елементiв: лiричного та драматичного». Проте такi iдеї викликали протести православних ортодоксiв, i Фесслера пiсля семи мiсяцiв викладання звiльнили з Академiї.

Ще працюючи у Львiвському унiверситетi, Фесслер пiдбирає здiбних студентiв для подальшого масонського подвижництва та мiсiонерства. Вiн виховав плеяду масонських просвiтителей з австрiйських пiдданих: iз закарпатських українцiв – I. Орлай, П. Лодiй, В. Кукольник, а також угорець М. Балудянський. Всi цi учнi Фесслера залишили Австрiйську iмперiю та оселилися у Росiйськiй iмперiї, де зробили собi гучне iм'я на теренi науки й освiти.

З 1809 р. Фесслер був почесним членом ряду масонських лож у Петербурзi: «Об'єднаних Друзiв», Великої Ложi «Астрея», разом з П. Лодiєм вiн входив до ложi «Петра до Iстини», разом з I. Орлаєм – до ложi «Олександра Доброчинностi до коронованого Пелiкана». П. Лодiя прийняли до ложi «Олександра тройственного Спасiння» в Москвi у 1817 р. Фесслер заснував у Петербурзi свою масонську ложу «Полярна Зiрка», куди ввiйшли М. Балудянський, В. Кукольник. П. Лодiй, I. Орлай, М. Сперанський, М. Магницький. У Петербурзi фесслерiвська ложа «землякiв» перетворилася на гурток просвiтителiв, який мав на метi «емансипацiю росiйського суспiльства».

Як потрапили захiдноукраїнськi масони в Росiйську столицю? Справа в тому, що на початку ХIХ ст. у навчальних закладах Росiйської iмперiї не вистачало вчених i викладачiв. У 1803 р. було складено проект Iвана Орлая «Про виклик у Росiю iноземних учених, людей iз слов'янського племенi, а найбiльше з карпато-росiв, якi отримали звання професорiв в Австрiї та спроможнi викладати росiйською мовою». Цей проект був схвалений, i Орлай з професором Ф. Филиповичем були направленi в Галичину та Закарпаття, щоб запросити талановитих учених, якi знають основу слов'янських мов, на вакантнi мiсця на кафедрах. Тодi у Росiйську iмперiю приїхали масони-професори М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодiй, А. Дудрович (викладач логiки, психологiї, етики, iсторiї фiлософiї), брати Бiлевичi…

Михайло Сперанський мрiяв використати масонство для широких реформ у Росiйськiй iмперiї. М. Сперанський разом iз Фесслером i Балудянським склали записку на iм'я iмператора Олександра Першого, в якiй обгрунтовували можливiсть проведення радикальних реформ за допомогою масонерiї. Iдею «одержавлення» масонства пiдтримали також масони-розенкрейцери на чолi з М. Новиковим.

Залишившись у Петербурзi пiсля вигнання з православної Академiї, Фесслер здобув мiсце чиновника (потiм i керiвника) в Комiсiї iз складання законiв iмперiї. У 1812 р. Фесслера перевели (вислали) iз столицi в Саратовську губернiю, де вiн став президентом лютеранської консисторiї нiмецьких колонiй Поволжя i генеральним суперiнтендантом. Разом iз тим вiн продовжував вважатися професором i чиновником Комiсiї iз складання законiв. Останнi роки життя вiн прожив у Петербурзi як керiвник лютеранської общини в столицi. Цiкаво, що Фесслер i його учнi – «карпато-роси» Лодiй, Орлай, Балудянський – брали активну участь у Комiсiї iз складання законiв на першому етапi «олександрiвських реформ».

Iван Орлай (1771-1829 рр.) навчався у Велико-Карлiвськiй гiмназiї вищих наук, у Велико-Варадськiй академiї, у Пештському та Львiвському унiверситетах. У 1790 р. вiн став професором давнiх мов Велико-Карлiвської гiмназiї вищих наук, а вже у 1791 р. перебирається до Петербурга. Одержавши мiсце на кафедрi Петербурзького педагогiчного iнституту, Орлай знайомиться з Михайлом Сперанським i пiд його впливом залишає духовну кар'єру. Ще студентом Олександро-Невської семiнарiї вiн переходить до Петербурзької медико-хiмiчної академiї, а потiм – до Вiденського унiверситету, отримує звання лiкаря. Iван Орлай, якого прийняли до масонства ще коли вiн перебував в Австрiйськiй iмперiї, у Петербурзi працював у ложах «Об'єднаних Друзiв» (системи Фесслера) i «Олександра золотого лева», що була призначена для вищих ступенiв масонства.

Iван Орлай працював в Генеральному сухопутному госпiталi Петербурга, помiчником ученого секретаря Медичної Колегiї. У 1794-1797 рр. Орлай перебував у Вiднi у вiдрядженнi для «вдосконалення знань». Повернувшись до Росiйської iмперiї, вiн служить у 1798-1821 рр. штаб-лiкарем, лiкарем лейб-гвардiї Семенiвського полку, лiкарем Петербурзького поштамту, гоф-медиком, гоф-хiрургом Його Iмператорської Величностi, секретарем Медично-хiрургiчної академiї, ординатором Петербурзького Сухопутного i Генерального госпiталiв. У 1804 р.

Iван Орлай видав об'ємну «Iсторiю про карпато-росiв», а у 1806 р. захистив дисертацiю, отримав у Кенiгсберзькому унiверситетi звання доктора фiлософiї, а в Дерптi – звання доктора медицини.

Пiзнiше вiн став редактором «Загального журналу лiкарської науки». Орлай був членом Московського товариства дослiдникiв природи, Товариства iсторiї та древностей росiйських. У 1821-1826 рр. Iван Орлай – директор Нiжинського лiцею князя Безбородька. У 1826 р. його пiдвищили до дiйсного статського радника та перевели на посаду директора Одеського рiшельєвського лiцею (на цьому посту вiн перебував до своєї смертi у лютому 1829 р.).

Фiлософ i правознавець Петро Лодiй (1764-1829 рр.) закiнчив фiлософський факультет Львiвського унiверситету, працював професором фiлософiї в унiверситетах Львова та Кракова. Пiсля заснування Педагогiчного iнституту у Петербурзi (1803 р.) його запросили на кафедру природного права, логiки, метафiзики та моральної фiлософiї.

П. Лодiй написав книги, серед яких «Логiчнi настанови, що ведуть до пiзнання та розпiзнання iстинного вiд хибного», «Теорiя загальних прав». Переконаний республiканець П. Лодiй пiдкреслював, що громадянська свобода – це «за розумiнням самовiльне визначення самого себе в дiяльностi». Поняття рiвностi вiн трактував як рiвнiсть усiх людей перед законом. З 1819 р. П. Лодiй працював професором на фiлософсько-юридичному факультетi Петербурзького унiверситету. Працюючи у Росiйськiй iмперiї, Лодiй не забував про рiднi краї, постiйно листувався з професорами Львiвського унiверситету, з масонами Австрiйської iмперiї. Вiн входив до ложi «Петра до Iстини» (Петербург), до ложi «Олександра тройственного Спасiння» (Москва).

Захiдноукраїнець Василь Кукольник, переїхавши до Петербурга, став викладачем сiльськогосподарських технологiй, викладачем римського права у Петербурзькому педагогiчному iнститутi. У 1820-1821 рр. Василь Кукольник був першим директором Нiжинської гiмназiї (лiцею) вищих наук князя Безбородька. Проте на самому початку кампанiї антимасонської iстерiї в iмперiї вiн покiнчив iз собою, звинувачений в «пiдбурюваннi юнацтва». Син Василя Григоровича – вiдомий письменник Микола Кукольник (друг Т. Шевченка) стверджував, що до самогубства його батька довели доноси реакцiйних викладачiв.

Карпаторос, мартинiст Андрiй Дурдович (1782-1830 рр.) закiнчив Пештський унiверситет, академiю Кашави i працював нотарiусом судової палати. У 1806 р. вiн переїхав до України, де вчителював у Чернiгiвськiй i Харкiвськiй гiмназiях (викладав там природну iсторiю, технологiю та комерцiю), а у 1814 р. захистив докторську дисертацiю з фiлософiї у професора Шада в Харкiвському унiверситетi, почав викладати в Харкiвському унiверситетi, а з часом переїхав до Одеси, де працював професором у Рiшельєвському лiцеї.

Угорець Михайло Балудянський (1769-1847 рр.) – економiст, перший ректор Петербурзького унiверситету (1819-1821 рр.) боровся за звiльнення селян i лiберальнi реформи. У молодому вiцi Балудянський брав участь в угорському визвольному русi, був членом масонського «Товариства свободи та рiвностi» (в угорському нацiональному русi брав участь i член львiвської ложi «Щиросердної Людини» I. Мартинович, якого у 1795 р. стратили). Пiсля невдалого угорського повстання та знищення угорських масонських органiзацiй Балудянський виїхав до Росiйської iмперiї, де включився у пiдготовку «перебудови» iмперiї, допомагав М. Сперанському складати план державних реформ, брав участь у кодифiкацiї законiв. У 1821 р., коли Олександр Перший вiдвернувся вiд масонства, М. Балудянський добровiльно пiшов у вiдставку з посади ректора Петербурзького унiверситету. У квiтнi 1826 р. iмператор Микола Перший призначив професора М. Балудянського начальником кодифiкацiйного вiддiлення iмператорської канцелярiї, але особисто попередив, щоб вiн не чинив лiберальних «витiвок».

РОЗДIЛ IV

Царювання Олександра Першого стало не лише «золотим вiком масонства» Росiйської iмперiї, а й часом розчарувань i нездiйснених сподiвань для масонського спiвтовариства. Грандiознi проекти з перетворення держави i суспiльства, виховання нової людини, затвердження Конституцiї, з парламентаризму та звiльнення селян виявилися нездiйсненими… Про масонську «велику реформу» православної церкви до початку 1825 р. намагалися навiть не згадувати. Здавалося, масони пiшли в тiнь, раптово зникли з громадських п'єдесталiв, залишили нам лише загадку… Товариство «Олександрiвської епохи» ще не було готовим до реформ i масони змушенi були погодитися на тривале очiкування. Проте в гiмназiях, лiцеях, унiверситетах масони встигли виховати нове поколiння – iнтелiгентiв, якi забезпечили неочiкуваний вибух росiйської й української культур, науки, освiти, торжество нової молодої цивiлiзацiї, що тiльки готувалася до емансипацiї…

У першi роки правлiння iмператора Олександра Першого (1800-1803 рр.) новий цар, пiдтвердивши усну заборону дiяльностi масонства (у 1802 р.), дивився «крiзь пальцi» на вiдродження масонських лож. Змова проти Павла Першого згуртувала масонiв, дала їм надiю на успiх своїх починань. Iз заслань i немилостi повернулися масонськi лiдери. О. Радiщев не лише отримав повну свободу та прощення, а й був викликаний у Петербург i призначений членом комiсiї для розроблення зводу iмперських законiв.

У цей час масони продовжували «видавати на гора» рукописну лiтературну «мiфологiю» про кривавого та розпусного деспота i самодура iмператора Павла, про законну помсту «могутньому нелюду» Павлу Першому заради вiдновлення «рiвноваги у свiтi». Бебер зумiв переконати Олександра Першого, що масони в усiх державах Європи перебувають пiд опiкою монархiв, що вiн може цiлком розраховувати на росiйських масонiв як на найвiдданiших своїх вiрнопiдданих.

У 1803 р. мiстично налаштований Олександр не лише неформально (без вiдповiдного указу) дозволив масонський орден, а й неофiцiйно схвалив масонську дiяльнiсть в iмперiї. Вiн i його рiдний брат – великий князь Костянтин Павлович – стають членами масонських лож. На той час «великих очiкувань» з восьми iмперських мiнiстерств чотири очолили масони. Молодого iмператора оточували близькi друзi: масони з «Негласного комiтету» – М. Новосильцев, А. Чарторийський, В. Кочубей, Г. Строганов. Ця група мала на метi проведення глобальних реформ в iмперiї, скасування крiпацтва, перехiд до конституцiйної монархiї, церковну реформу. Мартинiст князь Олександр Миколайович Голiцин у 1803 р. був призначений обер-прокурором Священного Синоду.

Iмператор Олександр намагався поставити масонерiю пiд свiй контроль i впорядкувати її дiяльнiсть пiд керiвництвом «капiтулу Фенiкс» («Велика Нацiональна Ложа»). В «олександрiвську епоху» масонськi ложi в своїх статутах зобов'язувалися не мати жодних таємниць вiд властей, не перебувати в залежностi вiд «невiдомого начальства або «iноземних» великих лож». Росiйському масону наказувалося шанувати «Бога, як творця i правителя свiту», визнавати святiсть християнської релiгiї, звеличувати славу Вiтчизни.

У 1803 р. Олександр Перший призначає Київським генерал-губернатором масона Олександра Петровича Тормасова, правлiння якого запам'яталося киянам звiльненням безвинно заарештованих «таємною експедицiєю», вiдкриттям першого мiського театру та першої мiської лiкарнi.

За рiк до призначення О. Тормасова Київським вiйськовим губернатором був призначений ще один масон Михайло Михайлович Бороздiн. Вiн увiйшов до ложi ще в юнацтвi, коли плавав капiтано-поручиком пiд командуванням адмiрала масона С. Грейга. У 1791-1795 рр. вiн служить на Пiвднi України, а у 1799 р. стає комендантом острова Корфу; у 1812-1815 рр. вже генерал-лейтенантом бере участь у всiх кампанiях росiйських вiйськ.

У 1803-1805 рр. в iмперiї було вiдкрито багато масонських лож.

М. Голенищев-Кутузов вiдкрив у Москвi таємну ложу розенкрейцерiв «Нептун». Пiд керiвництвом Й. Бебера вiдбулося друге народження ще однiєї ложi «катерининської епохи» «Пелiкан» пiд дещо видозмiненою назвою – «Олександра благодiйностi до коронованого пелiкана» (шведська система), вiдродився капiтул «Фенiкс» для вищих масонських ступенiв шведського обряду. До «шведських лож» прийшли представники старої аристократiї: князi Голiцини, Волконськi, Долгорукi, Лобанови-Ростовськi, Трубецькi, графи Апраксiни, Розумовськi, Строганови, Толстi, Чернишови, Шувалови, родовитi дворяни Римськi-Корсакови, Ланськi… Масони домоглися призначення на пост мiнiстра полiцiї генерал-лейтенанта А. Д. Балашова – члена масонської ложi «Об'єднаних друзiв» i не боялися «утиску» за свої переконання.

У 1808 р. зiйшла зiрка iдеолога реформ в iмперiї, масона та державного секретаря Михайла Сперанського. Цар доручив йому скласти генеральний план широких державних реформ. Цiєю роботою Михайло Михайлович займався близько року разом iз масонами-професорами М. Балудянським, I. Фасмером, Л. Якобом (член законодавчої комiсiї мiнiстерства фiнансiв). У жовтнi 1809 р. М. Сперанський надав царю свiй план перетворення необмеженої монархiї на конституцiйну з виборною Державною Думою, громадянськими та полiтичними правами, подiлом влади на виконавчу, законодавчу, судову. Проте Олександр «творчо переосмислив» проекти реформ, застосував в росiйськiй практицi лише декiлька незначних нововведень (створив Державну Раду та вiсiм мiнiстерств). М. Сперанський мрiяв про широку церковну реформу у Росiйськiй iмперiї, використовуючи для цього масонський вплив.

Вiн сподiвався створити централiзовану та «напiвдержавну» систему (капiтул) центральних i провiнцiйних масонських лож, пiдпорядкувати цьому капiтулу всi масонськi ложi Росiї, залучити в ложi «найбiльш здiбних» духовних осiб, якi мають волю почати реформу Росiйської православної церкви.

У 1809 р. за iнiцiативою Сперанського до Петербурзької духовної академiї викликали масона Фесслера, який мав великий вплив в росiйських масонських гуртках. М. Сперанський сподiвався з масонiв «…створити з Фесслером свiй департамент, начальникiв вiддiлiв тощо. Вiд них вже подають папери до государя, очiкується, що майстри лож призванi будуть до мiнiстра полiцiї, а потiм до мiнiстра освiти», – згадував О. Лабзiн.

Масони переконували iмператора Олександра Першого в тому, що добре влаштування масонства в iмперiї має принести двi суттєвi вигоди: воно має зупинити поширення псування моралi, встановити добру моральнiсть, що базується на мiцних засадах релiгiї; воно має перешкодити введення будь-якого iншого товариства, заснованого на шкiдливих засадах, таким чином забезпечити постiйний, але непомiтний нагляд, який за своїми таємними вiдносинами з мiнiстерством полiцiї надав би йому запоруку проти будь-якої спроби, що суперечить запропонованiй метi.

Масони пропонували створити єдиний масонський центр, встановити «нагляд» за членами лож. У 1810 р. мiнiстр полiцiї А. Балашов звернувся до керiвникiв лож з наказом: «…Начальникам iснуючих тут масонських товариств вiдомо, що уряд, знаючи про їх iснування, не створював жодних перешкод їх зборам. Iз свого боку i товариства заслуговують на ту справедливiсть, що досi не подавали вони жодного приводу до будь-якої на них претензiї. Проте необережнiстю деяких членiв, взаємними змаганнями лож i деякою поспiшнiстю до поповнення їх новими i безперервними прийняттями, буття цих товариств набуло широкого розголосу. З таємних вони стали майже явними i тим дали привiд невiгластву чи зловмисностi до рiзних на них дорiкань. За такого стану речей, щоб покласти край цим чуткам, уряд визнав за потрiбне увiйти докладнiше в правила цих товариств i пересвiдчитися в тих пiдставах, на яких їх можна вважати толерантними або опiкати. Мета iстинного масонства не може бути нiкому негожа… Уряд обере вiд себе двох осiб, знанням i ступенями своїми в масонськiй справi вiдомих. З цими двома особами, пiд безпосереднiм наглядом мiнiстра освiти, кожен начальник ложi увiйде в зносини та викладе їм у дусi довiреностi i братерства правила, засади та систему своєї ложi. Мiж тим iм'ям коронного закону всiм масонським ложам загального призначається: щоб вiд цього часу до останнього закiнчення всiх зазначених зносин зупиненi були в усiх ложах прийняття нових членiв; щоб зносини з начальниками лож, що встановлюються вiд уряду, були збереженi… в цiлковитiй таємницi не лише для публiки, а й для членiв самих лож». Мiнiстр полiцiї запросив у керiвникiв лож i капiтулiв їх статути, iнформацiю про їх обряди, про число членiв.

О. Голiцин згадував, що в той час iмператор Олександр мав «…нахил до загальної релiгiї, яка його ставила в деяку недовiру до греко-росiйської церкви. Виданням «Сiонського вiсника» i вченням I. А. Фесслера государ намагався зрозумiти справжнiй християнський дух, вивести нечутливо з рятiвних форм нашої церкви внутрiшнє християнство i бути знаряддям усiх церков». Масонський лiдер О. Лабзiн спробував повторити видавничий подвиг Новикова. У 1803 р. вiн вiдновлює видання мiстичних перекладiв (Юнга-Штиллiнга, Еккартсгаузена, Бьоме тощо). У 1806 р. О. Лабзiн видає «Сiонський Вiсник», при цьому сам Фiларет визнавав за Лабзiним чистоту намiрiв i несуттєвi «особливостi в думках релiгiйних»…

Монархiю масони вважали «ветхою», яка потребує коригування. Деякi з них стверджували, що наближається друге пришестя Iсуса Христа, i напередоднi його церква має бути «оновленою», повернутися до мiстичного досвiду перших християн, вiдкритою для спiлкування з Богом без посередництва священикiв. Росiйське масонство було солiдарне з масонським лiдером Михайлом Сперанським, який намагався переконати iмператора в тому, що джерелом державної влади є народ, що воля народу – основний закон держави, а соцiальний прогрес Росiйської iмперiї неможливий без конституцiї. Саме Сперанського майбутнi декабристи готували в першi президенти (або прем'єри) майбутньої Росiйської республiки.

Масони французького напряму на початку 1809 р. вiдкрили ложу «Палестина» на чолi з графом М. Вiєльгорським. У травнi 1810 р. у Петербурзi створена ложа «Петра до правди» з нiмцiв-євангелiстiв i лютеранiв (увiйшла до союзу «Об'єднаних лож» шведської системи масонства). Для управлiння «Об'єднаними ложами» у 1810 р. органiзовано «Велику директорiальну ложу Володимира до порядку», на чолi якої став I. В. Бебер.

У 1811 р. урядовий комiтет, в роботi якого брав участь М. Сперанський, зобов'язав масонiв передавати в полiцiю щомiсячнi звiти про подiї, що вiдбувалися в ложах. Проте масони надали полiцiї лише звiти iоанiвських ступенiв (перших трьох ступенiв), а деякi масонськi ложi (зокрема розенкрейцери-мартинiсти) взагалi не надали жодних документiв владi.

Iєрархи росiйського духовенства та «консерватори» почали «кампанiю» проти М. Сперанського ще у 1810 р. Викриваючи професора Фесслера як «iлюмiната» та «безбожника», вони цiлили в його покровителя М. Сперанського. Вже у березнi 1812 р. Олександр повiдомив Сперанського про те, що повинен вiддалити його вiд справ.

Скорiше за все вже тодi, у 1803-1812 рр., в Українi, яка входила до складу Росiйської iмперiї, iснувало принаймнi чотири-п'ять малочисельних таємних лож масонiв-розенкрейцерiв у Харковi, Києвi, Одесi, Житомирi, Кам'янцi-Подiльському. Ми достеменно не знаємо нi назви харкiвської ложi, нi iмен членiв, якi входили до неї до 1812 р. Проте вiдомо, що в Харковi «засвiтилася» масонська ложа пiд назвою «Помираючий сфiнкс», нiбито заснована в мiстi лише у 1816 р. пiд керiвництвом Захара Карнеєва. Можливо пiд такою назвою, приблизно з 1803 р., працювала i «стара» ложа в Харковi. Вiдомо, що ця харкiвська ложа дiяла як фiлiя петербурзької мартинiстської ложi «Помираючий сфiнкс». Сама «материнська» петербурзька ложа «Помираючий сфiнкс» була вiдкрита ще у сiчнi 1800 р. конференц-секретарем Академiї мистецтв Олександром Федоровичем Лабзiним. О. Лабзiн починає знову видавати масонськi журнали, продовжуючи справу М. Новикова. Мiстичнi книги (переклади Юнга, Еккарстгаузена, Штиллiнга) видавались О. Лабзiним здебiльшого пiд лiтерами У. М. – «учень мудростi». У 1806-1807 рр. О. Лабзiн видавав релiгiйно-моральний журнал «Сiонський Вiсник». Друг Лабзiна, князь О. Голiцин у 1817 р. знову добився дозволу на видання «Сiонського вiсника» без цензури.

Ложi Лабзiна об'єднували масонiв, якi особливо захоплювалися вивченням «теоретичного ступеня Соломонових наук», «премудростi розенкрейцерiв», кабалiстичних теорiй, що мали на метi просвiту й емансипацiю народу.

Можливо, одним iз стовпiв харкiвської ложi був Василь Назарович Каразiн, великий вплив на якого справляли iдеї фiлософа Григорiя Сковороди (вiн навiть збирався писати докладну бiографiю Сковороди). Пiд впливом iдей «сковородинства» та масонства В. Каразiн вирiшив залишити вiйськову службу та зайнятися суспiльною i науковою роботою. У 1798 р. вiн хотiв таємно покинути iмперiю та виїхати за кордон, а його заарештували… З початком царювання Олександра Першого Василь Каразiн направив iмператору лист з програмою реформування iмперiї в дусi довiри до громадської думки. Тодi iмператор наказав розшукати автора, виявив милiсть i дозволив завжди звертатися до нього у суспiльних справах. Деякий час В. Каразiн направляв Олександру Першому оригiнальнi полiтичнi записки, ставши нiбито «прототипом» тодi ще не знайденого iмператором М. Сперанського. В цих записках i особистих бесiдах з iмператором В. Каразiн виступає поборником громадської самодiяльностi та просвiти, автором iдеї створення в iмперiї особливого мiнiстерства народної освiти. Вже у створеному новому мiнiстерствi вiн став вiдiгравати роль управителя справ головного правлiння училищ мiнiстерства, автора правил системи народної освiти, унiверситетських статутiв.

У травнi 1802 р. В. Каразiн отримав особистий дозвiл царя на пiдготовку до вiдкриття унiверситету в Харковi. Проте лише в сiчнi 1803 р. було оголошене «Высочайшее соизволение» на вiдкриття унiверситету. Через два роки вiдбулося урочисте вiдкриття унiверситету з чотирьох факультетiв (тодi було прийнято на навчання 57 студентiв). Ця подiя стала великою перемогою мартинiстiв-розенкрейцерiв, якi сподiвалися у Харкiвському унiверситетi виховати нове поколiння для справи «масонської еволюцiї«Росiйської iмперiї. Харкiвському унiверситету надавалися великi права у сферi огранiзацiї середнiх i початкових шкiл у пiдвiдомчому йому навчальному окрузi (губернiї Слобiдсько-Українська, Орловська, Воронезька, Курська, Чернiгiвська, Полтавська, Херсонська, Таврiйська, Катеринославська та землi донських i чорноморських козакiв).

До 1813 р. Xаркiвський навчальний округ вiдав гiмназiями та лiцеями у Харковi, Чернiговi, Новгород-Сiверську, Нiжинi, Катеринославi, Одесi, Полтавi, Херсонi, Сiмферополi. Харкiвський унiверситет, як i Московський, став центром культурного життя пiвдня iмперiї. Навколо нього формуються десятки громадських органiзацiй, з'являються друкарнi, журнали – «Харкiвський щотижневик» (1812 р.), «Український вiсник» (1816-1819 рр.), «Харкiвський демокрит» (1816 р.), «Український журнал» (1824-1825 рр.).

Так, харкiвський журнал «Український вiсник» (1816-1819 рр.) був першим лiтературно-художнiм, науковим i суспiльно-полiтичним щомiсячником на Лiвобережнiй i Центральнiй Українi. Його видавцi орiєнтувалися на московський журнал «Вiсник Європи», який у 1805-1830 рр. редагував випускник Харкiвського колегiуму М. Т. Качановський.

Ще у 1801 р. Качановський поступив на службу бiблiотекаря до графа А. К. Розумовського. Невдовзi Розумовський зробив його правителем своєї особистої канцелярiї й очевидно Качановський опинився в масонськiй ложi. Качановський здобув учений ступiнь доктора фiлософiї та вишуканих мистецтв, став ординарним професором Московського унiверситету, де до 1835 р. очолював кафедру iсторiї та слов'янської лiтератури.

Редакторами «Українського вiсника» стали колишнi випускники Харкiвського унiверситету та його викладачi П. Гонорський i Є. Фiломафiтський, якi, можливо, пройшли ще в студенствi масонськi «штудiї«. В Харковi у першiй половинi 1816 р. виходить журнал «Харкiвський демокрит» – єдиний сатирично-гумористичний журнал в Українi в першiй половинi XIX ст., який продовжував просвiтительську традицiю новиковських журналiв, журнал, який викривав суспiльнi пороки.

Василю Каразiну не вдалося роздiлити з друзями радiсть вiдкриття унiверситету – у 1804 р. його звiльнили з мiнiстерства народної освiти та вислали пiд полiцейський нагляд у село Кручик. Василь Каразiн вимагав рiвного для всiх законодавства, справедливого правосуддя, залучив до самоуправлiння своїх крiпосних. У засланнi вiн активно зайнявся науковою роботою, винахiдництвом, створив хiмiчну (можливо й алхiмiчну) лабораторiю, метеорологiчну станцiю, першим задумав паровий двигун найпростiшої конструкцiї, винайшов систему парового опалення, опублiкував у рiзних журналах бiльше 60 статей, був почесним i дiйсним членом семи наукових товариств.

Попечителем Харкiвського навчального округу й унiверситету призначили графа Северина Осиповича Потоцького (посвячений до масонства у 19 рокiв) – тодi близького друга iмператора та прихильника конституцiї. Пiдтримку в затвердженнi унiверситету, очевидно, надали як столичнi, так i харкiвськi масони. У 1803 р. С. Потоцький звернувся у Веймар до мiсцевого мiнiстра, вiдомого поета та масона вищих ступенiв Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832 рр., прийнятий до масонства в ложi «Амалiя» у Веймарi у 1782 р.) з проханням допомогти у формуваннi викладацького складу унiверситету. Гете прохання виконав. За його рекомендацiєю до Харкова запрошенi професори з Вюрцбурга, Вiтемберга, Лейпцига, Геттингена, Франкфурта. Це були спецiалiсти в галузi фiлософiї, психологiї, медицини, ветеринарiї. Не виключено, що їх пошук iшов масонськими «каналами». У 1804 р. пiдiбрали перший склад викладачiв, запрошених особисто С. Потоцьким. Протягом першого десятилiття iснування унiверситету в ньому працювало 29 професорiв iноземного походження, з них нiмцiв – 18, французiв – 4, слов'ян з Австрiйської iмперiї – 7.

Доля видатного нiмецького фiлософа професора Йоганна-Батиста Шада багато в чому повторювала долю фiлософа Фесслера. Очевидно, вiн був його масонським «братом»… Закiнчивши єзуїтську школу, Шад починав як бенедиктинський чернець i ревний католик. Проте у 1798 р. вiн став палким противником чернецтва, вирiшив залишити монастир, перейти в лютеранську вiру. На початку столiття Шад стає доцентом Iєнського унiверситету. За рекомендацiєю масонiв Гете, Шиллера, Фiхте (Шад працював заступником Фiхте по кафедрi) Шада запрошують до Харкiвського унiверситету, де вiн працював у 1804-1816 рр.

У Харковi Шад отримав чин надвiрного радника, ординарну професуру, обирався деканом факультету, секретарем унiверситетської ради i членом училищного комiтету. Але заздрiсники розпочали цькування Шада, звинувачували його в компiляцiях текстiв, у «ганебних» висловах, «антимонархiчних i антихристиянських» творах. Книги Шада «Життя отця Синцеруса» i «Природне право», його сатира на католицьке духовенство були визнанi шкiдливими та «небезпечними для росiйської молодi». Кабiнет мiнiстрiв прийняв циркуляр, за яким приписувалося негайно вислати Шада за межi Росiйської iмперiї. Цiкаво, що, незважаючи на вигнання, Шада удостоїли особистої аудiєнцiї у росiйського iмператора пiд час перебування Олександра Першого у Веймарi.

Вiдкрито на бiк Шада став секретар факультету ад'юнкт, а пiзнiше професор Харкiвського унiверситету масон А. Дудрович – прихильник мiстичного напряму, учень Шада, знавець новiтнiх фiлософських систем Канта, Фiхте, Шеллiнга. Вiн з 1812 р., коли ще був магiстром, читав чисту логiку в Харкiвському унiверситетi, де у 1814 р. захистив дисертацiю на здобуття ступеня доктора фiлософiї, був обраний ад'юнктом кафедри фiлософiї. У 1819 р. А. Дудрович отримав звання ординарного професора, читав курси чистої логiки, теоретичної та практичної психологiї, iсторiї, фiлософiї, етики, природного права, друкувався в «Українському вiснику» (стаття спiритичного змiсту «Про тваринний магнетизм»). А. Дудрович присвятив свої роботи розробленню проблеми держави та права, свободи особистостi, виступав за звiльнення поневолених народiв, був органiзатором i керiвником студентського спiвтовариства Бiблiйського товариства. У 1829-1830 рр. Андрiй Дудрович досягає найвищого злету своєї кар'єри – стає ректором Харкiвського унiверситету.

За рекомендацiєю Шада до Харкова приїхав видатний правознавець, економiст i фiлософ, ректор унiверситету в Галлi Людвиг Х. К. Якоб. Наукова дiяльнiсть Якоба почалася в Галльському унiверситетi, але у 1806 р. унiверситет в Галлi закрив Наполеон. Якоба запрошують до Харкiвського унiверситету, присвоюють йому чин колезького радника.

Вiн викладав фiлософiю, полiтичнi науки, нiмецьку мову, етику, естетику. У 1811 р. його обирають почесним членом Харкiвського унiверситету.

Пiсля вiдсторонення вiд державних справ М. Сперанського професор Якоб у 1816 р. покинув Росiю i повернувся до Нiмеччини.

Завдяки Шаду до Харкова прибув ще один масон – вiдомий професор, iсторик i орiєнталiст Дiтрих Кристоф (Пилипович) фон Роммель, який навчався в унiверситетах Марбурга та Геттингена. У 1812 р. фон Роммель приїздить до Харкова i стає ректором Педагогiчного iнституту при унiверситетi, але у 1815 р. Роммель залишає Росiю i пiсля повернення до Нiмеччини призначаєься придворним iсторiографом Гесена.

Кафедру хiрургiї у Харкiвському унiверситетi у 1805 р. очолив п'ятидесятирiчний професор Павло Михайлович Шумлянський.

Вiн навчався в Київськiй академiї (фiлософськi класи), вивчав медичнi науки у Петербурзькому сухопутному госпiталi, а з 1784 р. вивчав медицину за кордоном, захистив у 1789 р. дисертацiю на ступiнь доктора медицини у Страсбурзькому унiверситетi, де вiн здружився iз студентом-українцем, який став масоном, Данилом Самойловичем. Повернувшись у 1790 р. у Росiйську iмперiю вже Майстром-масоном (можливо розенкрейцером), П. Шумлянський працював лiкарем у Петербурзькому вiйськовому госпiталi, професором фармакологiї та хiрургiї в Кронштадтському училищi, професором хiрургiї в Московськiй медико-хiрургiчнiй академiї (у 1798 р. вiн розробив проект реорганiзацiї медичної освiти). У Харкiвському унiверситетi Шумлянський працював у 1805-1817 рр. Вiн неодноразово обирався деканом медичного факультету, створив факультетську хiрургiчну клiнiку, вiдкрив цiлющi властивостi мiнеральних вод Полтавщини. П. Шумлянський

був почесним членом Петербурзької медико-хiрургiчної академiї, членом Товариства змагателiв медичних i фiзичних наук. Сучасники запам'ятали Шумлянського мудрим старцем, жартiвником i гострословом, який першим в українських унiверситетах намагався читати лекцiї українською мовою. Старший брат Павла Шумлянського – Олександр (професор акушерської школи) також навчався медицинi у Страсбурзi, де став масоном.

Масонство деяких професорiв Харкiвського унiверситету залишається пiд питанням через вiдсутнiсть матерiалiв про масонськi ложi в нiмецьких державах (масонами могли бути професор фiзики та математики Йоганн-Сигiзмунд Гут, професор фiлософiї Йоганн-Христиан Кронеберг, професор медицини Федiр Пiллера та iн.).

У 1817-1822 р. попечителем Харкiвського навчального округу та Харкiвського унiверситету стає масон «новиковської«школи «Майстер Теоретикус» Захар Якович Карнеєв (Корнеєв), який походив iз слобiдських козакiв. Юнаком З. Корнеєв перебував на вiйськовiй службi, брав участь у кампанiях проти Туреччини та Польщi. В серединi 70-х рокiв XVIII ст. його прийняли до масонської ложi «Латона», де З. Корнеєв близько зiйшовся з масонами О. Голiциним, I. Лопухiним. Корнеєв був почесним членом Вiльного товариства любителiв росiйської словесностi, Товариства дослiдникiв природи, йому приписують твори, виданi з iнiцiалами

К. З.: «Думки, що вилились пiд час читання молитви Господньої Отче наш», «Мої поняття про Символ вiри». Захар Корнеєв – послiдовник Бьоме, Роберта Фладда, Яна Коменського, Сен-Мартена. Вiн розробив спецiальний рукописний компендiум для своїх колег, який мiстив витяги з рiзних алхiмiчних робiт i космогенез.

У 1782 р. полковник З. Корнеєв вийшов у вiдставку, але через три роки був призначений вiце-губернатором в Орел, де став Майстром масонської ложi «Зростаючого орла» (система Лопухiна). У 1796 р. З. Корнеєва призначили цивiльним губернатором у Мiнську, де вiн обстоював свободу совiстi по вiдношенню до унiатiв. У 1800 р.

З. Корнеєв стає таємним радником, у 1808 р. – сенатором, у 1810 роцi – членом Державної Ради, його включають до складу Комiсiї зi складання законiв iмперiї. Корнеєв був вiце-президентом Бiблiйського товариства у Петербурзi, найближчим помiчником i однодумцем князя О. Голiцина. З. Корнеєв активiзує масонську дiяльнiсть у Харковi, створив за участю студентiв унiверситету таємнi мiстичнi «спiвтовариства», схожi на розенкрейцерськi союзи, активно пропагує iдеї Бiблiйського товариства серед молодi, записує до нього як студентiв унiверситету, так i вихованцiв приватного пансiону, запроваджує в унiверситетi благочестя та нетерпимiсть до «мороку фiлософiчних помилок».

На розвиток Харкiвського унiверситету справив вплив i Олексiй Олексiйович Перовський (лiтературний псевдонiм – Антонiй Погорельський) – позашлюбний син Олексiя Розумовського, штаб-ротмiстр 3-го Українського полку (1812-1813 рр.), у подальшому – вiдомий письменник-мiстик. З 1822 р. – попечитель Харкiвського навчального округу й унiверситету, член Товариства наук при Харкiвському унiверситетi.

До харкiвської ложi «Помираючий сфiнкс» «другого перiоду» (1817-1822 рр.) належало 25-30 братiв. Серед них письменники А. Погорельський, М. С. Власов i П. Гулак-Артемовський, професор А. Дудрович. Єпiскоп Слободсько-Український i Xаркiвський Павло (Павло Сабатовський, 1817-1826 рр.) пiдтримував починання масонiв i керував харкiвським вiддiленням Бiблiйського товариства.

Членом студентського Бiблiйського товариства Харкiвського унiверситету та масонської ложi був знаменитий український письменник Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865 рр.). Освiту вiн почав у семiнарiї та Київськiй духовнiй академiї, але не закiнчив академiю; у 1817 р. переїхав до Харкова i поступив до унiверситету вiльним слухачем словесного факультету. Завдяки покровительству попечителя Харкiвського навчального округу масона С. Потоцького, затверджений Радою унiверситету лектором польської мови, а з 1820 р. – викладачем росiйської iсторiї, географiї, статистики. У 1821 р. Гулак-Артемовський захистив дисертацiю, а через два роки його обрали ад'юнктом росiйської iсторiї та статистики, i лише у 1828 р. – ординарним професором. Гулак-Артемовський, очевидно, був одним iз лiдерiв таємної масонської ложi у 30-х роках ХIХ ст. У 1841-1849 рр. Гулак-Артемовський – ректор Харкiвського унiверситету (з 1855 р. – почесний член Харкiвського унiверситету). З 1817 р. Гулак-Артемовський почав друкувати в харкiвському журналi «Український вiсник» переклади, байки та романтичнi балади. Вiн став одним iз засновникiв «Українського журналу». Гулак-Артемовський був членом Московського товариства аматорiв росiйської словесностi, Королiвського товариства друзiв науки у Варшавi.

Можливо, у роботах харкiвської ложi брав участь i «пiдозрюваний» у мартинiзмi Григорiй Квiтка-Основ'яненко – один iз редакторiв журналу «Український вiсник», класик української лiтератури, згодом – предводитель харкiвського дворянства i голова палати кримiнального суду. Вiдомо, що Григорiй Квiтка-Основ'яненко був за молодих рокiв настiльки релiгiйно екзальтованим юнаком, що чотири роки провiв у монастирi. Вiдкриття харкiвського унiверситету внесло значне пожвавлення в життя мiсцевого суспiльства, i Квiтка-Основ'яненко пiддався «спокусi» освiти. Вiн захопився громадською дiяльнiстью, лiтературою, журналiстикою, театром (як глядач, актор, драматург). За iнiцiативою Квiтки у Харковi виникло благодiйне товариство, засновано жiночий навчальний заклад, в якому навчалися бажаючi будь-якого соцiального стану.

Вiдчувши смак суспiльного життя, полiтичну вагу громадської думки, масони побачили своє завданя у формуваннi недержавних мiжстанових i мiжпрофесiйних зв'язкiв. Лише таким чином можна було домогтися глобальних змiн. Масони стали творцями, покровителями й органiзаторами десятка громадських органiзацiй «олександрiвської епохи»: Дружнє вчене товариство, Вiйськове товариство, Вiльне товариство любителiв словесних наук i мистецтв, Вiльне товариство любителiв росiйської словесностi та змагателiв просвiти i благотворiння, Вiльне зiбрання любителiв росiйського слова, Вiльне економiчне товариство, Географiчне товариство, Дружнє лiтературне товариство, Iмператорське товариство дослiдникiв природи, Медичне й економiчне товариство, Мiнералогiчне товариство, Товариство iсторiї та старожитностей, Товариство любителiв садiвництва, Фiзико-медичне товариство, Харкiвське фiлотехнiчне товариство, Людинолюбне товариство…

На початку ХIХ ст. у Росiйськiй iмперiї почали поширюватися апокалiптичнi настрої, пов'язанi з ототожненням наполеонiвської Францiї з «царством антихриста», очiкуванням другого пришестя Христа i Божого суду. Ряд масонiв Росiйської iмперiї пiдтримували такi екзальтованi настрої, тим бiльше, що гросмейстер шведського масонства – король Швецiї Густав IV Адольф задумав новий «хрестовий похiд» проти iмператора французiв, заявивши про вiдчуття швидкого падiння «Антихриста – наполеонiвського колоса», якого лише королю Швецiї судилося повалити. Масони Росiйської iмперiї виступали як противники воєн i прихильники iдей вiчного миру, як противники «кровопивцi та тирана» Наполеона, що став для них «демоном вiйни».

Пiд час воєн проти Наполеона росiйська iмперська пропаганда, та й масонськi «пропагандисти», постiйно поверталися до образу «звiра», «сатани», «антихриста» Наполеона, зображували воїнство антинаполеонiвської коалiцiї як «христове воїнство». «Священний Союз» (антинаполеонiвська коалiцiя, 1815 р.) задуманий свiтовим масонством як таке собi випередження Тисячолiтнього царства, як початок «вiчного миру». У храмах Росiйської iмперiї прославляли Акт «Братського Християнського Союзу» як одне з вищих досягнень iмператора. Духознавство першої половини ХIХ ст., до якого був залучений ряд масонiв, вiдкрило для суспiльства паранормальнi явища (телепатiю, ясновидiння, сомнамбулiзм).

Пiсля перемоги Росiї у Вiтчизнянiй вiйнi 1812 р., походiв росiйської армiї в Європу (1813-1815 рр.) становище у Росiйськiй iмперiї змiнилося – суспiльство очiкувало широких внутрiшнiх реформ, настання «нових християнських часiв». У 1814-1818 рр. Олександр Перший активiзував пiдготовку реформи та конституцiї.

У 1815 р. ним була дарована конституцiя Царству Польському (Польща стала експериментальним полiгоном для реформ). У березнi 1818 р. на вiдкриттi Польського Сейму iмператор заявив, що конституцiйнi починання невдовзi будуть поширенi на всю iмперiю.

У 1815-1818 рр. iмператор, перебуваючи пiд впливом масонiв, виступає як прихильник полiтичних свобод. У квiтнi 1918 р. Олександр Перший вiдвiдав Бесарабiю (сучасний пiвденно-захiд Одеської областi України був тодi частиною Бесарабiї) й оприлюднив лiберальний «Статут створення Бесарабської областi». За цим «Статутом» до управлiння автономною Бесарабiєю влада залучала Верховну Раду, яка була частково виборною на конституцiйних засадах. Проте iмператор Олександр Павлович, побоюючись втратити всевладнiсть, затягував «перебудову», чим викликав роздратування з боку вчорашнiх союзникiв-масонiв.

На початку ХIХ ст. належнiсть до масонiв стала правилом хорошого тону серед росiйської аристократiї. Але, якщо до вiйни 1812 р. кiстяк росiйських масонських лож становили лише родовитi нащадки iмперiї (Гагарiни, Голiцини, Волконськi, Воронцови, Долгорукi, Куракiни, Трубецькi, Розумовськi), то у 1812-1822 рр. до нових масонських лож ринули молодшi офiцери, чиновники середньої руки, представники «вiльних професiй», купцi… В армiї та на флотi активiзувалася дiяльнiсть вiйськово-похiдних лож. У цей час кiлькiсть масонiв перевалила за чотири тисячi братiв. Це величезна цифра, якщо брати до уваги, що масонськi ложi складалися лише з «просвiчених людей».

У той самий час у переможному для росiйської армiї 1814 р. в масонському середовищi iмперiї намiтився розкол. Частина масонiв («обновителi» на чолi з професором медицини та доктором фiлософiї I. фон Еллiзеном) заявила, що для «моральної роботи масона» ордену не потрiбнi вищi градуси (починаючи з 4°) i заняття «таємними науками»; деякi ложi мали на метi вихiд з-пiд контролю «капiтулу Фенiкс». Еллiзен з масонських лож «Петра до Правди», «Палестина», «Нептун», «Iзида», «Об'єднанi друзi» створив Союз «Астреї«, в якому Великим Майстром обрали В. Мусiна-Пушкiна-Брюса. У 1820-1821 рр. керiвництво «Астреєю» перейшло до польського графа та росiйського сенатора Адама Ржевуського, який пiдтримував в «Астреї«полiтичне вiльнодумство, вiдкрито критикував монархiчний режим, схвалював конституцiю, заявляючи, що масонство призначене для вдосконалення й ушляхетнення звичаїв росiйського народу.

Пiд час конфлiкту професор Й. Бебер (Великий Майстер директорiальної ложi союзу «Володимира до порядку» шведської системи у 1810-1815 рр.) передав повноваження Великого Майстра графу В. Мусiну-Пушкiну-Брюсу, але вищi градуси залишилися пiд керiвництвом Бебера. Захищаючи вищi градуси та «давнi закони», Бебер запропонував, щоб кожна ложа керувалася своїми правилами. На основi Директорiальної ложi «Володимира до порядку» Бебер створив Велику Провiнцiйну Ложу, що перебувала в контактi з Великою Ложею Швецiї.

У серпнi 1815 р. створено Директорiальний (Великий) союз масонських лож шотландської системи «Астрея» – «Велика Ложа Астрея» (очолив його таємний радник В. Мусiн-Пушкiн-Брюс), який об'єднав майже тридцять лож Росiйської iмперiї. Вiд «капiтулу Фенiкс» вiддiлилося декiлька лож, якi стали управлятися «Великою Ложею Астрея», а сам «капiтул Фенiкс» створив нову структуру «Великої Провiнцiйної Ложi» (спочатку «капiтул» очолив генерал-майор А. Жеребцов, якого змiнив граф-розенкрейцер М. Вiєльгорський). Мiж ложами «Великою провiнцiйною» й «Астреєю» була пiдписана угода про дружбу, а навеснi 1822 р. вiдбулося об'єднання цих двох масонських центрiв.

Здавалося, у 1816 р. Олександр вже був готовий до реформ у духовнiй сферi, реформ православної церкви на «просвiчених засадах» i дуже зблизився з масонськими колами. Iмператор у тi роки шукав для Росiйської iмперiї «нової вiри», «сакралiзацiї життя», що дало б особисте духовне вiдродження. Олександр Павлович дiлився своїми «релiгiйними проектами» з королем Прусiї, вiдвiдував масонськi ложi й общини Моравських братiв i квакерiв, зустрiчався з мiстичним фiлософом Юнгом Штиллiнгом, читав i шанував модних у колах росiйських масонiв мiстичних авторiв: Бьоме, Еккартсхаузена, Сведенборга, Фiхте…

Олександр виганяє єзуїтiв i наближує євангелiстiв. У 1815 р. єзуїтiв вислали з обох столиць iмперiї, а у 1820 р. вони були виселенi за межi iмперiї. Носiям пiєтизму – євангельським проповiдникам з Нiмеччини Лiнделю i Госеру, навпаки, дорога у Росiю виявилася вiдкритою. Лiндель приїхав до Петербурга, де знайшов прихильний прийом у iмператора i князя Голiцина. Їм дозволили проповiдувати по всiй iмперiї. Лiндель отримує мiсце в Одесi з правами католицького єпископа, Госнер – у Радi директорiв Бiблiйського товариства. У 1818 р. до Петербурга знову приїхав Фесслер в посадi лютеранського генерал-суперiнтенданта.

Вiн був залучений «кореспондентом» в Комiсiю законiв i користувався прихильнiстю князя О. Голiцина. Особливий вплив на iмператора Олександра справив фiлософ i письменник граф Жозеф де Местр. У 1803-1817 рр. де Местр був повноважним мiнiстром-посланцем Сардинського короля Вiктора-Емануїла при царському дворi, а до приїзду в Петербург вважався одним iз лiдерiв савойських масонiв, учнем Сен-Мартена. Де Местр пропонував iмператору свiй план звернення масонства на служiння «реформованiй i возз'єднанiй» християнськiй церквi, заявляючи, що свiт стоїть на порозi оновлення, що невдовзi виникне нова релiгiя – дивовижне оновлення християнства, що абсолютна монархiя вже не впорається з новою функцiєю перетворення свiту. Але сильнiшим був вплив масона Р. Кошелєва, який жив у Зимовому палацi та користувався особливою довiрою iмператора.

Р. Кошелєв був пов'язаний iз європейськими мiстиками Лафатером, Сен-Мартеном, Еккартсгаузеном, Юнг-Штиллiнгом, Крюденером… Для тлумачення Апокалiпсису Р. Кошелєв викликав з Балти до Зимового палацу двох православних священикiв (масонiв?), якi замiрялися на церковнi реформи – Феодосiя Левицького i Феодора Лисевича.

Разом з тим Олександр продовжував ще петрiвську полiтику «розчинення» церкви в державнiй системi. Проте й iмператор, i його «наставники» розумiли, що секуляризацiя зразка XVIII столiття вела лише до того, що вiра ставала формальною свiтською. Це принижувало церкву.

Олександр сподiвався предати своїй державi священнiсть i сакральнiсть, вiн сподiвався використати iдеї «внутрiшнього християнства», щоб самому стати не лише учнем (вiчними учнями вважають себе всi масони, незалежно вiд ступеня посвяти), а й вищим духовником.

Росiйська православна церква переживала на початку ХIХ ст. глибоку кризу: не лише освiченi верстви, а й навiть деякi представники вищої православної iєрархiї захоплювалися вченнями Сведенборга, Сен-Мартена, Бьоме. «Нижчi верстви» суспiльства стали прихильниками сектантських об'єднань. Близька до хлистовства секта Татаринової залучає людей з «вищого свiту», їй сприяє Олександр Перший. У росiйському суспiльствi затвердилась атмосфера загального iнтересу до теософiї.

У 1816 р. масонський лiдер, обер-прокурор Священного Синоду князь О. Голiцин призначений мiнiстром народної освiти, а з 1817 р. вiн став мiнiстром духовних справ i народної освiти (мiнiстерство складалося з двох департаментiв: духовних справ, пiд керiвництвом масона А. Тургенєва, i освiти, пiд керiвництвом масона В. Попова). Об'єднане мiнiстерство засновувалося для того, «щоб християнське благочестя було завжди засадами iстинної просвiти». Iншими словами, це був задум релiгiйного очолювання або зосередження всiєї культури – «рятувальна згода мiж вiрою, вiденням i владою».

О. Голiцин i Р. Кошелєв переконували Олександра в тому, що державний апарат необхiдно використати з метою посилення релiгiйних потреб у масах, пробудження в масах духовностi та «внутрiшнього» розумiння християнства. Але дуже скоро iмператор розiбрався в тому, куди можуть завести пошуки духовної свободи – у 1821 р. його вже лякали «привиди» моральної самодiяльностi та полiтичної свободи.

Мiнiстр духовних справ намагався стати «над церквою», змiнити її суть, а Священний Синод втрачав духовну владу, перейшовши у статус адмiнiстративного пiдроздiлу мiнiстерства. Та й державна церква (РПЦ) поступово втрачала свою винятковiсть – католицтво, унiацтво, протестантськi церкви, росiйськi секти не придушувалися владою i розраховували на рiвнiсть iз православ'ям. Розкольницькi общини та секта духоборiв набували преференцiй.

Масони та церковнi «реформатори» намагалися затвердити у Росiйськiй iмперiї вiротерпимiсть. У цю ж епоху змiцнiли ранiше налагодженi зв'язки мiж елiтарним сектантством (масонами) i народною релiгiєю (хлистами, скопцями, духоборами, молоканами). Казна видавала духоборам допомогу на переселення в Новоросiю. Масон I. Лопухiн домiгся переселення молокан на Молочнi води пiд Мелiтополь. Духоборам i молоканам вiдводилося по 15 десятин на кожного члена сiм'ї, вони звiльнялися вiд податей на 5 рокiв, вiд набору до армiї, їм надавалася повна свобода вiросповiдання.

Офiцiйне православ'я приймалося масонами, але надiлялося епiтетами «зовнiшнього», «пiдготовчого». Росiйськi масони намагалися вивести «iстинне християнство» безпосередньо до людини, оминаючи церковну обряднiсть, яка вiдчужувала людину вiд Бога. Офiцiйну церкву масони порiвнювали з самодержавним диктатом. У той самий час свобода вiросповiдання була прямо зв'язана з полiтичними правами людини, якi не були гарантованi монархiчним режимом. Масони вимагали реформувати церкву – поновити християнство, посилити в ньому особистiсний момент, обгрунтувати суверенне право особистостi. Масони закликали розпустити монастирi, називаючи себе «прямими християнами», а ченцiв – «лжетрудниками духовними». Разом iз тим вони не закликали до «погрому» православ'я, а навпаки – жертвували великi заощадження на будiвництво православних церков, брали активну участь у будiвництвi та плануваннi храмiв (Казанський собор, Храм Христа Спасителя).

До реформування православної церкви були залученi вищi iєрархи, якi сподiвалися вигнати з церкви формалiзм, казенщину, наблизити її до iдеалiв «початкового християнства». У своєму творi «Про масонство» Д. П. Рунич зазначав: «Масонство i масонськi ложi – народнi школи, що наставляють на iстинне християнство, сильний посiбник зовнiшнього Богослужiння до розвитку у свiдомостi свiтських людей iстинного християнства та моральностi». Такi погляди подiляли деякi православнi iєрархи, якi стали органiзаторами Бiблiйського товариства: доктор богослов'я, член Священного Синоду, архiмандрит Фiларет (ректор Санкт-Петербурзької духовної академiї з 1821 р. – архiєпископ Московський), архiмандрит Гермаген (ректор Московської семiнарiї у 1816-1819 рр.), архiмандрит Феоктист (ректор Московської семiнарiї у 1819-1826 рр.), вiце-президент Бiблiйського товариства, митрополит Новгородський i Санкт-Петербурзький Амвросiй, єпископ Чернiгiвський Михайло i архiєпископ Мiнський i Литовський Серафим (учень московських розенкрейцерiв, член ложi «Помираючий сфiнкс»).

На пiвденному заходi Росiйської iмперiї iдея «церковної реформи» заволодiла свiдомiстю багатьох представникiв клiру: митрополит Київський Серапiон (вiце-президент Бiблiйського товариства), архiєпископ Катеринославський, Херсонський i Таврiйський Онисифор (Боровик), архiєпископ Кишинiвський Дмитро (Сулима), Кишинiвський архiмандрит Єфрем, архiмандрит Одеський Феофан, автор багатьох творiв на релiгiйнi теми Федiр Лисевич – подiльський священик та iн.

За iмператора-мiстика Олександра Першого англiйськi протестанти (як правило, масони) «по масонських каналах» домоглися дозволу вiдкрити у Росiї автономну органiзацiю British and Foreign Bible Society – Росiйське Бiблiйське товариство (у Росiї засноване у груднi 1812 р.). Незабаром уся Росiйська iмперiя покрилася мережею провiнцiйних росiйських бiблiйських товариств. У Росiйськiй iмперiї створено 289 вiддiлень товариства, якi очолювали переважно масони або церковнi «реформатори». Бiблiйське товариство «просувало» скорiше проведення реформи православної церкви, наставляючи в протестантському та масонському дусi православних iєрархiв.

Керував Бiблiйським товариством його засновник (президент) – масон вищих ступенiв князь Олександр Миколайович Голiцин, який обiймав посаду мiнiстра духовних справ i народної освiти. На О. Голiцина особливий вплив справляв його вчитель масонства – вiце-президент Бiблiйського товариства Р. Кошелєв (масон катерининської епохи, товариш Сен-Мартена) i масон О. Лабзiн (який перебував пiд впливом масонiв Корнеєва i Бантиш-Каменського). Iмператор Олександр записався в члени товариства iз щорiчним внеском у 10 тис. руб. i одноразовим у 25 тис. руб. Пiдписка по всiй Росiйськiй iмперiї лише у 1813 р. дала 160 тис. руб. У 1815 р. iмператор Олександр поставив товариству завдання забезпечити i росiянам спосiб читати слово Боже природною росiйською мовою. Пiд наглядом Бiблiйського товариства почали перекладати Бiблiю iз старослов'янської на росiйську мову. Росiйське Євангелiє вийшло в свiт у 1819 р., а весь Новий Завiт – у 1820 р. Кожного року Бiблiйське товариство видавало новi переклади Бiблiї i до 1825 р. загальний наклад його видань (бiльш як 40 мовами iмперiї) досягав 876 тис. примiрникiв! Проте не переклади були основним завданням товариства. Воно поступово готувало реформу православ'я.

Масони поновили видавничу дiяльнiсть, яка була перервана в епоху гонiнь Катерини Другої. За пiдтримки О. Голiцина стали друкувати книги масонських iдеологiв… Масони створили у Петербурзi «Будинок призрiння для малолiтнiх сирiт», збирали кошти на оплату навчання та виховання дiтей незаможних дворян, талановитих рiзночинцiв, викупали з крiпосної залежностi талановитих юнакiв.

Масон i анархiст князь Петро Кропоткiн у своїй книзi «Iдеали та дiйснiсть в росiйськiй лiтературi» писав: «…Незважаючи на урядовi переслiдування, i мiстичнi християни, i масони (деякi ложi яких слiдували вченню розенкрейцерiв) справляли значний вплив на свiдомiсть життя Росiї. Коли на престол зiйшов Олександр Перший, масони мали можливiсть бiльш вiльного проповiдування своїх iдей…».

У той самий час у росiйському суспiльствi сформувалася консервативна течiя, спрямована проти будь-яких релiгiйних реформ, рупором якої став архiмандрит Фотiй (Спаський). Вiн стверджував, що «…дiяв з небезпекою для життя проти Сiонського вiсника, Лабзiна, лож масонських i єресей» в iм'я спасiння монархiї й iстинного православ'я. У 1819 р. Фотiй почав поширювати свiй антимасонський твiр «Катехiзис масонiв, вiруючих в антихриста, диявола та сатану» i доноси на авторiв «Сiонського Вiсника». Митрополит Серафим (Глаголевський) в першi роки iснування Бiблiйського товариства був ревним поборником справи реформування церкви, брав участь у перекладi Бiблiї на росiйську мову. Але на петербурзьку кафедру вiн поступив вже противником Бiблiйського товариства.

У першiй половинi XIX ст. невеличке українське мiстечко Нiжин стає одним iз визначних культурних центрiв України. У 1820 р. тут вiдкривається гiмназiя (лiцей) вищих наук iменi князя Безбородька. Масони намагалися створити в Нiжинi другий «свiтильник просвiти» на Лiвобережнiй Українi.

У вереснi 1821 р. Iвана Орлая призначено директором Нiжинського лiцею князя Безбородька. На цiй посадi вiн працював до серпня 1826 р.

Про «нiжинський перiод» життя Орлая вiдомо, що вiн намагався запровадити методи педагога Песталоццi, його твердження про необхiднiсть встановлення взаєморозумiння мiж учнями та вчителями. Орлай приймав у себе учнiв лiцею, пригощав їх обiдом, розмовляв з ними латинською мовою, вимагав вiд них «висловлювати свої думки вiльно». За своїм статутом Нiжинська гiмназiя (лiцей) прирiвнювалася до унiверситету i нагадувала Царськосiльський лiцей. Нiжин здобув значення унiверситетського мiста i став єдиним у Росiї повiтовим мiстом, яке мало свiй вищий навчальний заклад. За дванадцать рокiв iснування гiмназiї її закiнчило 105 осiб, серед яких письменники М. Гоголь, Є. Гребiнка, В. Забiла, М. Кукольник… У гiмназiї виходили рукописнi журнали й альманахи: «Зiрка», «Пiвнiчна зоря», «Метеор лiтератури», «Лiтературне вiдлуння», «Парнаський гнiй», «Аматузiя».

Пiдбираючи педагогiв для лiцею, I. Орлай запросив до Нiжина масонських братiв – членiв київської ложi «Об'єднаних слов'ян»: Федора Зiнгера (колишнiй випускник львiвського унiверситету, колишнiй член масонської ризької ложi «Iзиди», молодший професор нiмецької словесностi лiцею), Жана-Франсуа Ландражина (молодший професор французької словесностi та бiблiотекар лiцею), Казимира Шапалинського (Шапелинського) (професор фiзики та математики лiцею).

Коли з Нiжинської гiмназiї пiшов її директор I. Орлай i пiсля розгрому викладацького складу пiд час проведення «Справи про вiльнодумство в Нiжинському лiцеї«вища школа була реорганiзована у фiзико-математичний лiцей, а декiлькох викладачiв лiцею звiльнили та вислали у справi «нiжинських вiльнодумцiв».

Нiжинською гiмназiєю (лiцеєм) опiкувалися масони полтавської, київської та харкiвської лож. Цi ложi iснували (як закритi розенкрейцерiвськi малочисельнi ложi) з початку XVIII ст., однак офiцiйно вони були вiдкритi в перших ступенях Союзу «Астрея» у 1817-1818 рр. i з цього часу зайнялися «широкою» дiяльнiстью i масовим прийомом. Так, у Полтавi у квiтнi 1818 р. була вiдкрита ложа «Любов до iстини» Союзу «Астрея» (староанглiйської шотландської системи) пiд № 18. Масонськi роботи цiєї ложi проводилися росiйською мовою. Емблемою ложi був трикутник, в який вписане всевидюче око: пiд його променями в облямуваннi циркуля та косинця зображене пломенiюче серце (алхiмiчна емблема «пломенiюче серце» означала реторту з вогнем, який звiдти виривається, – трансмутацiю). Ложа була заснована 40-рiчним помiщиком Михайлом Миколайовичем Новиковим (його батько – двоюрiдний брат масонського лiдера та просвiтителя Миколи Iвановича Новикова), який служив у 1816-1820 рр. у Полтавi начальником канцелярiї Малоросiйського генерал-губернатора Миколи Григоровича Репнiна.

М. Новиков ще у 1807 р. вийшов у вiдставку (був штабс-капiтаном, городничим i полiцмейстером). У 1813-1814 рр. М. Новиков брав участь в закордонних походах росiйської армiї, потiм служив при мiнiстерствi юстицiї, в системi вiйськового забезпечення. Вiдомо, що М. Новиков вже у 1814 р. був вiдомим масоном i вiдвiдував у Дрезденi нiмецьку ложу «Трьох мечiв», а у 1815 р. працював у ложi «Обраного Михайла» (Союз «Астрея»). До 1818 р. М. Новиков був Великим почесним сановником капiтулу «Астрея», членом (7-й ступiнь) «капiтулу Фенiкс» шведської системи вищих ступенiв. У 1816-1823 рр. М. Новиков жив у Полтавi, був членом не лише ложi «Любов до iстини», а й парамасонського ордену «Росiйських лицарiв», переддекабристських «Союзу спасiння» i «Союзу благоденства». М. Новиков був «з'єднуючою ланкою» мiж полтавчанами i їх московськими, петербурзькими та харкiвськими масонськими братами. Вже пiд час слiдства над декабристами, пiсля смертi М. Новикова, з'ясувалося, що вiн намагався залучити «дворянство малоросiйське» до полiтичної фронди.

У ложi «Любов до iстини» перебувало близько 30 осiб. Намiсним Майстром ложi був губернський предводитель дворянства С. М. Кочубей (дiйсний статський радник, полтавський губернський маршалок, член Малоросiйського таємного товариства). Серед масонiв ложi були чиновники з оточення генерал-губернатора М. Репнiна, предводителi дворянства, наукова та творча iнтелiгенцiя, офiцери полкiв, якi стояли на Полтавщинi. Членами ложi були В. Тарновський – колишнiй губернський суддя, Полтавський повiтовий маршалок (у його маєтку вiдбувалися деякi засiдання ложi), Хорольський повiтовий предводитель дворянства С. Алексеєв, його катеринославський колега Д. Алексеєв (Катеринославський губернський маршалок), Полтавський губернський прокурор I. Горбовський, театральний дiяч П. Барсов, ротмiстр I. Бiбiков (ад'ютант М. Репнiна у 1814-1819 рр., у подальшому – полковник, генерал, сенатор, губернатор Нижегородський, Калузький), кандидат фiзико-математичних наук, чиновник мiнiстерства фiнансiв

А. Величко, повiтовий предводитель дворянства С. Война, пiдполковник i командир бригади, член «Союзу благоденства» В. Глiнка (в епоху реформ – сенатор, генерал, член Вiйськової Ради), титулярний радник i повiтовий маршалок Я. Горленко, полтавський губернський маршалок, дiйсний статський радник В. Чарниш, письменник i чиновник мiнiстерства внутрiшнiх справ В. Григорович, Л. Дьяков, чиновник для особливих доручень А. Iмберг, полковник I. Карпов, надвiрний радник i полтавський губернський маршалок С. Левенець, ад'ютант генерал-губернатора Малоросiї А. Панiн, полтавський вiце-губернатор, надвiрний радник А. Свєчiн, чиновник канцелярiї М. Репнiна, титулярний радник Г. Шафонський, переяславський повiтовий маршалок, надвiрний радник Василь Лукашевич (В. Лукашевич входив i до київської ложi «Об'єднанi слов'яни», i до «Союзу тамплiєрiв Волинi», i до «Союзу благоденства», був керiвником «Малоросiйського таємного товариства i пiдтримував зв'язки з нiжинськими «лiцейськими» масонами).

У процесi слiдства над декабристами з'ясувалося, що В. Лукашевич заснував таємне українське товариство, пов'язане з «польськими змовниками», що в українському товариствi був «катехiзис на зразок того, що використовувався в масонських ложах» (Катехiзис автономiста), що це товариство «…мрiяло про незалежнiсть Малоросiї та готове було вiддатися пiд покровительство Польщi, коли вона досягне незалежностi». Дивно, що слiдча комiсiя вирiшила не карати Лукашевича, а дiйшла висновку, що вiн i його однодумцi лише «…мали намiр створити з масонських лож» полiтичне товариство, однак так його i не створили. Тому Лукашевича звiльнили з-пiд арешту та вiдправили в «заслання» – до його маєтку в Борисполi пiд Києвом. Але, скорiше за все, слiдство навмисно помилилося (чи не тому, що Лукашевич був масонським почесним магiстром?) i В. Лукашевич усе ж створив Малоросiйське таємне товариство ще у 1819 р.

Оратором (вiтiєю) полтавської ложi був автор «Наталки Полтавки» й «Енеїди», творець української лiтературної мови та лiтетарури, засновник української драматургiї, член полтавської фiлiї Бiблiйського товариства Iван Петрович Котляревський. I. Котляревський (у юнацтвi шляхтич Котляревський володiв двома сiм'ями крiпосних, яких вiн вiдпустив на волю) ще у 1808 р., коли вийшов у вiдставку в чинi капiтана, працював наглядачем Полтавського будинку виховання бiдних дворян. Загальноросiйську вiдомiсть принесли I. Котляревському видання у 1798 р. «Енеїди» (неповний варiант) i написання у 1819 р. п'єс «Наталка Полтавка» i «Москаль-чарiвник».

Членом ложi був вiдомий драматург i поет Василь Васильович Капнiст.

У 1818 роцi генерал-губернатор Малоросiї М. Г. Репнiн переманив театральну трупу Штейна у Полтаву, вiдкрив у мiстi театр, поставив директором театру I. Котляревського, режисером – П. Барсова, а провiдним актором – М. Щепкiна (М. Репнiн органiзував збiр грошей на викуп з крiпосної залежностi вiдомого артиста М. С. Щепкiна). В репертуарi театру серед iнших творiв була п'єса В. Капнiста «Ябеда». Тiсний зв'язок з ложею «Любов до iстини» мали декабристи: брат вiйськового губернатора М. Репнiна – Сергiй Волконський i брати Муравйови-Апостоли.

Полтавську ложу «Любов до iстини» закрили спецiальним «височайшим» указом вiд 12 березня 1819 р., запiдозривши її членiв у «сепаратизмi» та «революцiйностi». Можна припустити, що, окрiм явних, у ложi «Любов до iстини» були i таємнi майстри-розенкрейцери, якi визначали її дiяльнiсть, але не бажали «показувати» себе владi: князь М. Репнiн-Волконський i Д. Бантиш-Каменський. Репнiну доводилося вислуховувати звинувачення, що вiн «патронує«масонськi ложi в Малоросiї, обiцяти, що «…поки вiн керуватиме Малоросiєю, в нiй не вiдкриється жодної ложi». Князь Микола Григорович Репнiн-Волконський був сином князя Г. С. Волконського (сподвижника Суворова та можливого масона) i дочки останнього представника роду князiв Репнiних – фельдмаршала Миколи Васильовича Репнiна (масона-розенкрейцера). Коли помер старий князь, закiнчилася чоловiча лiнiя Репнiних. Згiдно iз заповiтом «старого» Репнiна, iмператор подарував молодому князю Миколi Волконському прiзвище Репнiн. Дружиною Миколи Григоровича Репнiна-Волконського була дочка графа Олексiя Кириловича Розумовського (потомственого масона-розенкрейцера).

Молодший брат М. Г. Репнiна – С. Г. Волконський був видатним масоном декiлькох лож, декабристом, який пiсля 14 грудня 1825 р. опинився на каторзi.

Князь М. Г. Репнiн-Волконський почав службу в Кавалергардському полку i був вiдряджений з почтом дiда, князя Репнiна, до Прусiї на коронацiю короля Фрiдриха Вiльгельма III (масона-розенкрейцера) у 1798 р. У 1799 р. вiн воював у корпусi генерала Германа, що дiяв у Голландiї проти французiв, потiм плавав на англiйському фрегатi. Потiм Репнiн-Волконський служив посланцем при королi вестфальському Iєронимi, командиром кавалерiйської дивизiї. Пiд час кампанiї 1812-1814 рр. генерал-ад'ютант Репнiн-Волконський командував вiйськами, якi взяли Берлiн, брав участь у боях пiд Дрезденом, Кульмом i Лейпцигом, виконував обов'язки генерал-губернатора королiвства Саксонiя. У 1814 р. генерал-лейтенант Репнiн призначений у Малоросiю вiйськовим губернатором i прослужив на цiй посадi 20 рокiв (Полтава – центр генерал-губернаторства). Сучасники вважали, що Репнiн любив iсторiю та культуру України, допомагав дiячам української культури. Вороги пiдозрювали його в «українофiльствi» та сепаратизмi, нашiптуючи про нього як про «революцiонера» i «другого Мазепу».

I. Котляревський користувався опiкуванням Репнiна. Саме завдяки йому п'єса «Наталка Полтавка» з'явилася на сценi. Пiсля своєї вiдставки Репнiн жив у Дрезденi, Римi, Флоренцiї, а у похилому вiцi оселився в своєму маєтку у Полтавськiй губернiї.

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788-1850 рр.) був близькою до Репнiна людиною. Саме Репнiн сприяв збору матерiалiв для його знаменитої «Iсторiї Малоросiї«. Бантиш-Каменський належав до аристократичного роду молдавських князiв, був онуком поета князя Антиоха Кантемiра. В юнацтвi Д. Бантиш-Каменський служив ад'ютантом при масонi Ю. Долгорукому, дружив з князем О. Голiциним, був «активiстом» Бiблiйського товариства. У 1814-1815 рр. Бантиш-Каменський, як чиновник Колегiї iноземних справ, жив у Парижi, пiсля чого тривалий час був правителем канцелярiї губернатора Малоросiї. Кар'єра Бантиш-Каменського згодом привела його громадянським губернатором у Тобольськ (1825-1828 рр.), губернатором Вiленської губернiї (1836-1838 рр.).

У березнi 1818 р. в Києвi заснована (скорiше легалiзована як союзна в «Астреї«) масонська ложа «Об'єднаних слов'ян» № 17 у керованому з Петербурга Союзi «Астрея». Незважаючи на те, що ложа перебувала в Союзi «Астрея», вона працювала за системою Великого Сходу Польщi (виправлена шотландська система) росiйською та французькою мовами. Емблемою ложi був трикутник, увiнчаний короною. У трикутник вписанi двi руки, поєднанi в особливому масонському рукостисканнi, що означало братерський союз – ланцюг масонiв, що охоплює весь свiт. Руки зображенi в лицарських латах i стискали спис. На емблемi був напис «AUX SLAVES REUNIS / DEO CAESARI ET FRATRIBUS». Ще однiєю емблемою ложi був хрест, на якому польською мовою написано: «jеdnоsc slowianska».

Збори ложi, як правило, проходили в київському домi Шиллiнга на Хрещатику, у київському домi генерала М. М. Раєвського i в його маєтку на Куренiвцi.

Таємним «куратором» i душею київської ложi (за нею, як i за полтавською, стояв генерал М. Репнiн) була дуже популярна в iмперiї людина – «живий герой» Микола Миколайович Раєвський – 48-рiчний генерал вiд кавалерiї, герой Вiтчизняної вiйни, турецької, польської, кавказької воєн. Перемога над Наполеоном у 1812 р. багато в чому була пов'язана з дiями сьомого корпусу генерал-майора Раєвського. Гренадери Раєвського першими увiрвалися до Парижа, пiсля чого Микола Миколайович став комендантом мiста. Пiсля закiнчення вiйни Раєвський командує в Києвi четвертим корпусом. У 1824 р. вiн виходить у вiдставку i живе в маєтку Болтишка поблизу Єлисаветграду. Декабристи сподiвалися вмовити Раєвського пiсля перемоги повстання ввiйти до складу Тимчасового уряду. Але пiсля 14 грудня 1825 р. заарештували обох синiв Раєвського, а також його зятiв, генералiв М. Орлова та С. Волконського (вiдвiдували київську ложу).

«Заїжджим» лiдером київської ложi був граф Василь Мусiн-Пушкiн-Брюс – столичний масон вищих ступенiв, член десяткiв лож i капiтулiв, лiдер союзу «Астрея», друг iмператора та таємний радник.

Правою рукою у М. Раєвського в ложi був його ад'ютант Олександр Бакунiн (царськосiльський лiцеїст першого випуску, пiдпоручик, член товариства «Семисторонньої зiрки»). У подальшому О. Бакунiн стане чиновником при московському вiйськовому губернаторi масонi Д. Голiцинi, а у 1842-1853 рр. – Тверським губернатором.

Зв'язок з основними масонськими центрами України (Київ – Одеса – Полтава) здiйснював почесний член київської ложi князь, генерал-майор Сергiй Григорович Волконський (брат М. Репнiна, зять М. Раєвського, товариш багатьох одеських масонiв i власник будинку в Одесi та хутора пiд Одесою).

Генерал-майор С. Г. Волконський, командир бригади другої армiї, також був героєм 1812 р., хоча починав у воєнних кампанiях 1806-1807 i 1810-1811 рр., брав участь майже в усiх великих битвах 1812-1815 рр. З юнацтва вiн входив до багатьох лож: «Об'єднаних друзiв», «Сфiнкса», «Трьох чеснот», а також до декабристських змовницьких структур: «Союз благоденства», «Пiвденне товариство»…

Ложа «Об'єднаних слов'ян» мала на метi примирити й об'єднати масонiв, якi належали до росiйського та польського народiв (слiд зазначити, що третину членiв ложi становили нiмцi та французи, якi жили в Києвi та його околицях). Ложа дотримувалася досить «лiвої«iдеологiї, була пов'язана з «Союзом тамплiєрiв Волинi», з грецькою «Фiлiки Етерiєю», з польським «Патрiотичним товариством». З бунтiвливими греками киян пов'язували етеристи – князь Н. Iспалантi, князь Г. Кантакузiн i грецький боярин I. Мано. Деякi члени ложi згодом увiйшли до Київського таємного товариства, в групу «Нiжинських вiльнодумцiв». Разом iз тим члени товариства цiкавились окультизмом i проводили «магнетичнi сеанси».

У ложi «Об'єднаних слов'ян» налiчувалося 80-100 братiв (це свiдчить про те, що створенню її у 1818 р. передував етап формування в 3-5 рокiв). Число осiб, якi вносили пожертви в київську ложу, доходило до тисячi. Князь Сергiй Волконський згадував: «…менi було запропоновано бути почесним членом цiєї ложi, i я на прийомному засiданнi виголошував промову, в якiй зазначав, якi великi наслiдки витiкатимуть з добровiльної угоди мiж поляками та росiянами скласти одне цiле; моя промова була прийнята iз загальним схваленням».

Серед засновникiв ложi були такi вiдомi люди, як лютеранський пастор Карл Беттигер, пiдполковник Бенедикт Девель, поручик Данiїл Девель, командир Бобруйського артилерiйського гарнiзону Олександр Девель i генерал-лейтенант Леонтiй Васильович Дубельт (представник ложi в Союзi «Астрея»). Л. Дубельт брав участь у вiйнах проти Туреччини та Наполеона, командував полком, був вiдомий як республiканець. Пiсля 14 грудня 1825 р. вiн чекав арешту, але арешти його оминули. У 1830 р. Дубельт поступив у корпус жандармiв i через п'ять рокiв був призначений начальником його штабу, а у 1839 р. – начальником III вiддiлення Особистої Його Iмператорської Величностi канцелярiї.

У ложi були широко представленi командири вiйськових частин, розквартированi на Київщинi: генерал-майор П. С. Пущин, генерал-майор київського гарнiзону Д. Бегiчев (Бегiч), генерал-майор, начальник штабу корпусу М. Орлов, генерал-майор Г. Ремi, полковники граф М. Гудович, князь А. Трубецькой, барон Л. Пiнабель, П. Любинський, А. Ренальєр, пiдполковник князь Г. Кантакузiн, ад'ютант генерала Раєвського князь Н. Iспалантi, ад'ютант генерала Волконського князь А. Лобанов-Ростовський…

Нарiвнi з генералами, полковниками в ложi збирались i молодшi офiцери – майори, ротмiстри, штабс-капiтани, поручики, навiть прапорщики.

Ложа «Об'єднаних слов'ян» була привабливою i для чиновникiв – як мiсцевих київських, так i заїжджих. У нiй працювали або «гостювали» сквирський полiцмейстер фон К.-Г. Клостерманн, директор училищ Кивської губернiї Г. Петров… У Києвi, який тодi був далеко не мегаполiсом iмперiї, була на диво велика кiлькiсть адвокатiв серед «Об'єднаних слов'ян» i невелика (вiсiм братiв) присутнiсть купцiв.

Духовну мiсiю несли в ложi «iноземнi богослови»: I.-Ф. фон Фольборт – доктор богослов'я, лютеранський пастор i один iз директорiв комiтету Бiблiйського товариства, пастор Карл Беттигер, богослов I. Розенштраух. Цiлком можливо, що до ложi були посвяченi i православнi iєрархи, але вони себе не афiшували, а пiдтримували «масонський ланцюг» через Бiблiйське товариство або через iсторика, письменника та викладача географiї й iсторiї в Київськiй духовнiй семiнарiї Максима Берлинського, який завiдував першою Київською гiмназiєю.

Представники освiти, науки та мистецтва – «володарi дум», як i в будь-якiй iншiй ложi iмперiї, були представленi i в київськiй ложi: доктор фiлософiї Дерптського унiверситету I. Гацаман (Гаусманн), професор К. Шепелинський (Шапелинський), учитель вищої математики в Київськiй гiмназiї П. Аврамов, А. Бофiс (учитель i власник пансiону в Києвi, де дiти масонiв – «луфтони» – виховувалися за рахунок лож), дев'ять учителiв київської гiмназiї i домашнiх учителiв, три музиканти, два художника… Як i в будь-якiй iншiй ложi, в ложi «Об'єднаних слов'ян» були свої медики: доктор медицини Ф. Гейнч (Гiнч) (засновник житомирської ложi) та ще шiсть докторiв.

Найбiльша кiлькiсть братiв київської ложi представляла мiсцеву польську аристократiю та середнє шляхетство. Оратором, а потiм Майстром Стiльця i, нарештi, почесним членом ложi був польський аристократ, який народився в Київськiй губернiї, граф Густав-Генрiх-Атаназi-Нарцис Олiзар (1798-1868 рр.). Олiзар – вiдомий польський поет, член польського «Патрiотичного товариства» i численних загальноросiйських i польських масонських лож. Як Київський губернський маршалок, Олiзар закликав дворян Київської губернiї звiльнити крiпосних, зарахувати їх до державних селян, але лише двоє помiщикiв пiдтримали цю пропозицiю (польський масон Станiслав Потоцький i помiщик Василькiвського повiту Проскура, який заявив, що робота масонiв повинна починатися iз звiльнення особистих крiпосних). У 1826 р., пiсля повстання декабристiв, слiдчий комiтет занiс iм'я Густава Олiзара до списку осiб, яких необхiдно негайно заарештувати i пiд стражею привезти до Петербурга. Проте пiсля арешту Олiзара новий iмператор Микола Перший пiдписав наказ про його звiльнення. Олiзар був «депортований» у Київську губернiю пiд полiцейський нагляд… У листопадi 1830 р., пiд час польського повстання, Олiзара знову заарештували у зв'язку з тим, що його старший брат взяв участь у повстаннi.

У ложi бував блискучий лiтератор i аристократ граф Адам Ржевуський – колишнiй польський сенатор, кастелян, дипломат, а з 1817 р. – росiйський сенатор 3-го департаменту, таємний радник. Опозицiйнiстю до режиму славилися масони, якi «гостювали» в ложi, – граф Олександр Ходкевич (учасник повстання Костюшка, командир польського полку в Наполеонiвськiй армiї, у 1818 р. – генерал i сенатор Царства Польського) i Францишек Маєвський (капiтан уланського полку Царства Польського, Великий магiстр ордену «Союз тамплiєрiв Волинi»).

Як i в полтавськiй ложi, у київськiй масонське керiвництво намагалося розставити губернськими та повiтовими маршалками (предводителями дворянства) «своїх людей». А оскiльки до 1831 р. дворянами Київщини в основному була ополячена українська шляхта, то i в ложi вони вважалися «братами-поляками». Серед масонiв ложi «Об'єднаних слов'ян» були Київський, Сквирський, Заславський, Звенигородський, Василькiвський, Радомишльський повiтовi маршалки i багато ополячених мiсцевих помiщикiв (серед них видiлялися князь Г. Воронецький, А. Проскура, I. Корван-Крюкович, брати М. i Ц. Раковськi, брати Чарковськi (члени польського Патрiотичного товариства). До нечисленних помiщикiв ложi, якi усвiдомлювали свою українськiсть, можливо, можна вiднести лише Василя Лукашевича й Олексiя Капнiста. Останнiй – потомственний масон, поручик, ад'ютант М. Раєвського, член «Союзу благоденства», у подальшому – Миргородський предводитель дворянства. Цiкаво, що київську ложу iнодi вiдвiдував бургомiстр Ревеля масон К. Салеман, який приїздив з далекої Естляндiї.

На початку 20-х рокiв XIX ст. в Києвi iснувала ще одна ложа пiд невiдомою назвою i з невiдомим складом (можливо ця ложа була для вищих ступенiв масонства).

У 1819-1822 рр. у Катеринославi iснувала таємна масонська ложа невiдомої назви i належностi (очевидно розенкрейцерська). Вiдомi лише кiлька братiв цiєї таємничої ложi: Дмитро Алексеєв (Катеринославський губернський маршалок, статський радник, член полтавської ложi), Iван Iнзов (генерал-лейтенант, головний попечитель i голова комiтету у справах колонiстiв Пiвдня Росiї, член кишинiвської ложi «Овiдiй»), Мизьков (директор гiмназiї).

Вiдродження житомирської ложi «Розсiяного мороку» вiдбулося у 1815 р., а вже у 1817 р. вона приєдналася до iмперського Союзу «Астреї«пiд № 11. Працювала житомирська ложа польською, росiйською, французькою мовами, до 1818 р. за давньоанглiйською, а пiсля – за шотландською системою польського Великого Сходу.

Житомирська ложа була «мiсткою» i нагадувала ложу-матрицю – до 1822 р. в ложi вже працювало понад 100 братiв. Ложа тiсно пов'язана iз «Союзом тамплiєрiв Волинi» (працювала в тому самому примiщеннi) i з польським «Патрiотичним товариством». Членами цього товариства було кiлька десяткiв членiв житомирської ложi.

Очолив ложу лiкар Ф. Гейнч (Гiнч), а в числi братiв були представленi «широкi верстви суспiльства» – вiд дрiбних чиновникiв i купцiв до витончених польських аристократiв i iмперських мiнiстрiв. До польських i ополячених мiсцевих аристократiв ложi можна вiднести князя Ф. Воронецького, князя М. Радзивiлл (полковника частин Царства Польського), графiв К. Карвицького i В. Карвицького-Дунiна (члена «Союзу тамплiєрiв Волинi»), графа Б. Комаровського (президента I Департаменту Волинi, Волинського губернського маршалка), графа П. Мошинського (губернського маршалка, майбутнього лiдера польського повстання в Краковi у 1848 р.), сенатора iмперiї Адама Ржевуського i Генриха Ржевуського (письменника i дiйсного статського радника), масона вищих ступенiв Станiслава-Костку Потоцького (мiнiстра вiросповiдання й освiти Царства Польського, презедента Сенату Царства Польського). В ложi перебували Житомирський, Заславський, Ковельський, Новгород-Волинський, Брацлавський повiтовi маршалки, губернський маршалок.

Найвiдомiший масон ложi – граф Адам Чарторийський заслуговує на особливу увагу. Ще у 1792 р. в рядах польської армiї вiн брав участь у воєнних дiях проти росiйських вiйськ, пiсля чого емiгрував до Англiї, звiдки пiдтримував повстання Костюшка. З 1795 р. Адам Чарторийський був заручником при росiйському дворi, хоч i мав придворний чин камер-юнкера. А. Чарторийський, як близький друг нового iмператора, виступив одним iз натхненникiв «Негласного комiтету» при Олександрi Першому, поборником реформ, що намiчалися. Видавши указ про заснування мiнiстерства iноземних справ, Олександр Перший, призначив канцлером i мiнiстром графа Воронцова, а Чарторийський здобув посаду товариша (заступника) мiнiстра. Наприкiнцi 1803 р. Воронцов тяжко захворiв, i у 1804 р. Олександр пiдписав рескрипт про передачу управлiння мiнiстерством А. Чарторийському. У 1805 р. А. Чарторийський виробив план вiдновлення польсько-литовської держави в полiтичнiй унiї з Росiєю. Але пiд час польського повстання 1830 р. Чарторийський стає головою революцiйного нацiонального уряду Польщi, пiдписує акт про детронiзацiю Романових у Царствi Польському. Пiсля розгрому повстання Чарторийський виїздить до Парижа, органiзує там польський емiграцiйний культурно-полiтичний центр «Отель Ламбер», що пiдтримував польську фронду до 80-х рокiв ХIХ ст. Проте це буде пiзнiше, а на початку ХIХ ст. Чарторийський був повнiстью лояльним до iмператора-»реформатора».

Серед росiйських аристократiв членiв житомирської ложi – можна назвати трьох князiв, якi несли службу на Волинi: ротмiстра А. Я. Лобанова-Ростовського (колишнiй ад'ютант генерала М. Воронцова, ад'ютант князя С. Волконського), поручика Ю. Трубецького (учасника вiйни 1812 р., ад'ютанта командувача 2-ю армiєю) i поручика П. Трубецького.

Духовна елiта в ложi представлена професорами М. Колпачкевичем (ректор школи у Мезиборi) i Г. Гроддеком (декан словесностi Вiленського унiверситету), суддею ложi С. Жуковським (магiстр богослов'я й ад'юнкт Вiленського унiверситету), I. де Шлеммером (доктор медицини), вчителями Житомирського училища… Член ложi князь Михайло Петрович Баратаєв був членом чотирьох академiй, iсториком i нумiзматом (Баратаєв вiдомий як творець ложi «Ключ до доброчесностi» у Симбiрську). Вiйськову елiту представляли полковники П. Гнатовський, I. Вальц, Х. фон Гюнцель, Кюрто (вiйськовий комендант Акерману), В. Силiн (вiйськовий комендант Одеси).

Окремо слiд сказати про брата житомирської ложi Валерiана Лукасинського – колишнього капiтана польських частин в армiї Наполеона, який у 1813 р. перейшов до росiйської армiї i став майором. У 1819 р. майор армiї Царства Польського Валерiан Лукасинський створив таємну структуру польського Нацiонального масонства. Найбiльша кiлькiсть братiв Нацiонального масонства була не в Царствi Польському, а на Правобережжi України – на Волинi та Подiллi. I хоча вже у 1820 р. Лукасинський змушений був заявити про розпуск нацiонального масонства, його кадровий потенцiал зберiгався. У жовтнi 1822 р. Лукасинський заарештований як «змовник» i близько сорока рокiв вiдсидiв у росiйських тюрмах… Основою ложi було мiсцеве чиновництво й адвокати (близько 30 братiв). Як i в кожнiй українськiй масонськiй ложi (окрiм Одеської та Феодосiйської), майже третина братiв ложi були помiщиками «середньої руки».

Заслуговує на увагу те, що в житомирськiй ложi було всього декiлька представникiв купецтва, хоча воно представлене в бiльшостi лож, а в Одеськiй ложi налiчувалося понад 50 купцiв. Можливо масони не бажали брати до ложi купцiв iудейського вiросповiдання, якi в Житомирi, та й взагалi у волинських мiстечках становили ледве не 90% усього стану. Проте до ложi «Розсiяного мороку» був допущений один єврейський купець – Х. Глюксберг (до кiнця ХIХ ст. євреїв до масонських лож Росiйської iмперiї практично не приймали; вiдомi лише два випадки прийому євреїв у ложi українських губернiй – у Житомирi й Одесi, всього чотири єврея стали масонами за першi 150 рокiв масонства в Українi).

У Кам'янцi-Подiльському у 1818-1822 рр. дiяла велика за кiлькiстю братiв (до 170 осiб) ложа «Осирис до пломенiючої зiрки», яка також входила до складу Союзу «Астрея». Спочатку ложа розмiщалася у будинку лiкаря-масона Димера та Павла Соболевського, потiм – у будинку масона Батасановича, а згодом – у будинку масона Пилстiна (колишнього перекладача Речi Посполитої). На засiданнях ложi роботи велися польською, росiйською та французькою мовами. Ложа «Осирис до пломенiючої зiрки» мала оригiнальну емблему, на якiй зображена шестикiнечна зiрка, в променях якої лiтери «R I S O S I» увiнчанi короною (замiсть корони iнодi зображувалися перехрещенi молоток i лопатка), всерединi шестикiнечної зiрки зображувалася ще одна пломенiюча шестикiнечна зiрка.

Ложа «Осирис до пломенiючої зiрки» була офiцiйно заявлена 18 жовтня 1818 р. i вiдкрита 26 грудня 1818 р. у виправленiй шотландськiй системi. Ложа була пов'язана з польським «Патрiотичним товариством» i демократичним гуртком М. Раєвського.

Венераблем (Майстром Стiльця – керiвником ложi) у 1820-1821 рр. був лiкар-iнспектор, доктор медицини Францишек Димер, помiчником його – лiкар Я. Чайковський, секретарем – I. Садовський (вiце-регентом засiдателiв трибуналу). Серед засновникiв ложi були пiдполковник

К. Клiнгенберг, доктор медицини Х. Симсен, поручик Н. Ушаков, лiкар-аптекар К. Фаренгольц… Але основним центром тяжiння ложi звичайно ж був генерал-лейтенант, Подiльський вiйськовий губернатор з керiвництвом i цивiльною частиною, виконуючий обов'язки намiсника Бесарабської областi Олексiй Миколайович Бахметьєв (учасник турецької та наполеонiвської кампанiй у 1807-1815 рр.). Генерала вважали героєм i набожною людиною. Йому вiдiрвало ногу ядром у Бородинськiй битвi… Вiн також був вiце-президентом Бiблiйського товариства у Бесарабiї. В числi масонiв були його помiчники: поручик I. Зверєв (ад'ютант генерала А. Бахметьєва), К. Павликовський (радник губернатора, титулярний радник)…

Опорою росiйської присутностi на Подiллi й основою подiльської ложi були чиновники, судейськi та вiйськовi. Чиновниками та судейськими в «мирському життi» були члени ложi: сенатор Царства Польського граф Л. Платер, полiцмейстер Могилiв-Подiльського М. Головiн, титулярний радник Є. Рейнке, мiнiстерський чиновник Гаммерау фон Генрих Дейбель, голова Подiльського губернського суду, повiтовий маршалок граф Г. Комарницький, голова Подiльського межевого суду повiтовий маршалок Ф. Сарнецький…

Серед вiйськових членiв ложi були генерал-майор Креуз фон Гуальб, генерал-майор Ф. Шуберт, полковник почту iмператора Краузе, iнженер-полковник Грамберг фон Вiльгельм i ще чотирнадцять офiцерiв.

Близько третини членiв ложi – польськi помiщики, «неблагонадiйнi» щодо iмперського патрiотизму: князь С. Абамелiк, граф Ржевуський, граф Розвадовський, граф Стадницький, Ф. Воронецький, брати Сабинськi… Очевидно ложа повинна була перевиховувати польських патрiотiв на «патрiотiв свiту», спрямовуючи їх на вирiшення мiжконфесiйних завдань.

У ложi працювало близько дюжини мiсцевих «рiзноплемiнних» (переважно нiмецько-французьких) купцiв i фабрикантiв. Рiзночинську iнтелiгенцiю подiльської ложi представляли сiм докторiв медицини, доктор фiлософiї та кандидат теологiї, губернський архiтектор, художник i вчитель малювання…

Роботи ложi «Осирис до пломенiючої зiрки» забороненi у серпнi 1822 р. пiсля загальноросiйського указу мiнiстра внутрiшнiх справ.

У 1816-1821 рр. у мiстечку Буцькiвцi Летичiвського повiту Кам'янець-Подiльської губернiї, що належало помiщику Островському, iснувала масонська ложа «Мiнерва», яка, можливо, мала вiдношення (була дочiрньою ложею) до ложi «Осирис до пломенiючої зiрки», хоча iснують деякi свiдчення про те, що ця ложа не пiдпорядковувалася жодному з масонських союзiв. Ложа засiдала у будинку Християна Дордета, Майстра

Стiльця, полковника, колезького радника та великого помiщика. Х. Дордет у 1820 р. був ще й членом петербурзької Великої провiнцiйної ложi «Володимира до порядку» шведської системи i членом кам'янець-подiльської ложi «Осирис до пломенiючої зiрки». В ложi Х. Дордета налiчувалося близько 20 осiб, у тому числi його брат А. Дордет.

У Феодосiї з травня 1812 р. французькою та росiйською мовами працювала ложа «Йордан» (можливо з 1811 р.), заснована членами петербурзької ложi «Палестина», яка спочатку входила до Союзу Провiнцiйної ложi «Володимира до порядку», а потiм до Союзу «Астрея» пiд № 7. З 1812 р. ложа «Йордан» працювала за французькою системою, у 1817-1818 рр. – за системою Великого Сходу Францiї, у 1818-1819 рр. – за шведською системою. Ложа «Йордан» мала емблему у виглядi трикутника-дельти, в якому зображено «рiку Йордан», а над нею височiв хрест.

Ложа «Йордан» пiдтримувала контакти з подiбними ложами Москви, Петербурга, Одеси, Полтави, а також Францiї, Швецiї й Англiї, здiйснювала обмiн iнформацiєю мiж ними, створювала сприятливий режим для iноземних купцiв-масонiв у чорноморських портах Росiйської iмперiї.

Феодосiя на той час була невеликим мiстом з населенням усього 5 тис. осiб, проте воно вважалося значним торговим (статус порто-франко у 1798-1799 рр.), адмiнiстративним (з 1804 р. – особливе градоначальництво), культурно-духовним центром (у 1787-1800 рр. – центр єпископства Феодосiйського та Марiупольського). Новоросiйський генерал-губернатор i масон граф Ланжерон домагався для Феодосiї поновлення статусу порто-франко. Про перший перiод iснування ложi «Йордан» практично нiчого не вiдомо. Є данi, що у 1817-1821 рр. ложею керував французький дворянин, масонський Майстер Iван Iванович Грапперон – медик i любитель старовини. Грапперона запросив до Росiї масон А. Б. Куракiн, колишнiй росiйський посол у Парижi. У 1812 р. за власним бажанням Грапперон поїхав до Криму для боротьби з епiдемiєю чуми у Феодосiї.

У числi братiв ложi, яких налiчувалося близько 80 осiб (чверть з них не жила у Феодосiї й участь їх у ложi була формальною), у тому числi граф А. Ланжерон (Новоросiйський генерал-губернатор, який не часто бував у Феодосiї), граф С. Браневський (засновник ложi, градоначальник Феодосiї, дослiдник Криму), князь С. Волконський, Ф. Лагорiо (вiце-консул обох Сицилiй), I. Хотяiнцев (генерал-лейтенант, сенатор)…

Серед членiв ложi одну чверть становили чиновники (судовi, мiськi, карантину та митницi) переважно французького, iталiйського, нiмецького походження… Як i в будь-якiй iншiй ложi, у феодосiйськiй вiйськовi були значною складовою: генерал А. Жеребцов, полковник Є. Шульц, пiдполковник М. Гоберт, морськi офiцери барон Бутмi де Казман, А. Милорадович, М. Калиневський, I. Чернишов.

У ложi працювали три доктори медицини: колишнiй проректор унiверситету в Iєнi, приятель Шиллiнга та Гете, а у Росiї – лейб-медик i упорядник госпiталiв Христиан фон Лодер, К. Паннiсет (член капiтулу «Гора Табор»)… Були в ложi два художники i євангелiстський проповiдник.

Помiщики становили невелику частину братiв, очевидно помiщицьке землеволодiння у Криму ще не сформувалося. Викликає подив порiвняно невелика (якщо брати Одесу) кiлькiсть купцiв i капiтанiв торгових суден. Це свiдчить про те, що Феодосiя до 1817 р. вже втратила свої торговi перспективи.

На початку столiття група французьких пiдданних (очевидно, на чолi з графом де Рiшельє) огранiзувала в Одесi ложу «Понт Евксинський», офiцiйно зареєстровану у 1817 р. (про неї докладно в наступному роздiлi). Можна зробити висновок, що тактикою масонерiї на Пiвденному Заходi Росiйської iмперiї було створення масонських центрiв, якi б концентрували мiсцеву елiту (адмiнiстративну, вiйськову, наукову, громадську). Такими шiстьма центрами в Українi були (у порядку зменшення чисельностi братiв i впливу): Київ (Київська губ.), Одеса (Херсонська губ.), Харкiв (Харкiвська губ.), Житомир (Волинська губ.), Кам'янець-Подiльський (Подiльська губ.), Полтава (Малоросiйська губ. – Полтавщина та Чернiгiвщина). Феодосiйська (Таврiйська губ.) ложа «Йордан» залежала вiд одеської ложi «Понт Евксинський», ложа з невiдомою назвою в Катеринославi (Катеринославська губ.) – вiд полтавської ложi «Любов до iстини». Центральнi ложi-матрицi передбачали «заштатнi» ложi та масонськi колективи; такими були ложi в Буцькiвцях, Нiжинi (можливо iснування ложi, пов'язаної з Нiжинським лiцеєм), можливо групи масонiв були у Кременчуку, Миколаєвi та Севастополi (офiцери Чорноморського флоту)…

Польське масонство важко долало кризу 1794-1799 рр. У Росiйськiй iмперiї польськi ложi не поновлювали свою роботу аж до 1812 р., хоча окремi масони та масонськi групи вищих ступенiв продовжували таємну орденську дiяльнiсть. У 1803 р. у Росiйськiй iмперiї створений Вiленський навчальний округ, до якого входило вiсiм губернiй (Вiленська, Вiтебська, Гродненська, Мiнська, Могилiвська, Київська, Подiльська та Волинська). Попечителем округу у 1803-1823 рр. був князь i масон вищих ступенiв Адам Єжи Чарторийський. Спочатку вiн сумiщав цю посаду iз посадою помiчника Державного канцлера Росiйської iмперiї, а потiм – з посадою мiнiстра iноземних справ iмперiї. У 1805 р. вiн добився вiдкриття класичної гiмназiї у мiстi Кременцi, перейменованої у 1819 р. в лiцей. Ця гiмназiя-лiцей патронувалася польськими масонами i «сiяла Свiтло» на землях Правобережної України. Серед його випускникiв були Г. Олiзар, Т. Падура й iншi масонськi лiдери.

На завойованих у Прусiї польських територiях у 1807 р. Наполеон створив Велике Герцогство Варшавське. В герцогствi, як гриби пiсля дощу, стали з'являтися польськi масонськi ложi (такi, як ложа «Об'єднаних братiв полякiв i французiв»), що були поставленi у залежнiсть вiд французької масонської системи Великого Сходу. Бiльшiсть польських масонських лож у 1807-1811 рр. повторно вiдкрилися пiд своїми старими назвами. У 1810 р. польськi масони вiдродили Великий Схiд Польщi на чолi з Великим Майстром Людовиком Гутаковським.

Великий Схiд Францiї на той час вже протиставляв себе всiм iншим масонським системам i практично не визнавався нi англiйськими, нi росiйськими, нi шведськими, нi австрiйськими, нi пруськими масонами. Великий Схiд Францiї та залежнi вiд нього польськi ложi оточили особу Наполеона майже релiгiйним культом, та й самi ложi Великого Сходу перетворилися на напiвофiцiйну органiзацiйно-iдеологiчну структуру Французької iмперiї.

Подiї другої половини 1812 – початку 1813 рр., пов'язанi з розгромом армiї Наполеона, зумовили коротку перерву в дiяльностi польських масонiв. 30 сiчня 1813 р. польський Великий Схiд офiцiйно постановив закрити свої «рядовi» масонськi ложi, проте Великий капiтул вищих градусiв польського масонства продовжував таємно працювати у 1813-1814 рр.

У 1815 р. пiсля приєднання (вiдповiдно до постанов Вiденського конгресу) значної частини герцогства Варшавського до Росiйської iмперiї на правах автономного Царства Польського, польськi масони стали орiєнтуватися на росiйськi iмперськi ордена та ложi i персонально на особу Олександра Першого, якого тодi називали «воскресителем» Польщi.

У 1815 р. Олександр Перший приїхав до Варшави, де вiдвiдав влаштовану на його честь урочисту масонську роботу вiдродженого у 1815 р. вже на нових iдеологiчних засадах польського Великого Сходу (на той момент – тринадцять масонських лож). Польським провiнцiям Царства Польського iмператор пообiцяв представницький спосiб правлiння i «заклади, що вiдповiдають способу полiтичного iснування, який визнають найзручнiшим i найкориснiшим держави, що ним володiють». Олександр навiть видав манiфест про майбутнє дарування конституцiї жителям Царства Польського та пiдписав конституцiйну хартiю Царства Польського. А. Чарторийському доручено було скласти проект польської конституцiї. За часiв суспiльного очiкування нових реформ Олександр намагався догодити польським масонам – демонстрував дружбу з князем А. Чарторийським, просував по службi графiв-масонiв Северина Потоцького та Михайла Огiнського. У 1810 р. Михайло Клеофас Огiнський (колишнiй королевський посол Речi Посполитої в Голландiї i Англiї, казначей Литви) переїздить iз свого бiлоруського маєтку до Петербурга, де стає сенатором Росiйської iмперiї, довiреною особою iмператора Олександра Першого. Огiнський створює проект вiдродження Великого князiвства Литовського у складi Росiйської iмперiї, але на початку 20-х рокiв ХIХ ст., розчарувавшись у «реформах», Огiнський виїздить до Iталiї. Найбiльшу вiдомiсть Огiнському принiс написаний ним полонез «Прощання з Батькiвщиною» (полонез Огiнського), йому ж приписується музика польського гiмну.

Є версiя, що iмператор Олександр (як i його рiдний брат, великий князь Костянтин Павлович – «цар Польський») таємно належав до вiдродженого у 1815 р. польського Великого Сходу i вносив до його скарбницi великi пожертви. Великий князь Костянтин Павлович Романов був обраний одним iз семи «верховних» масонiв у Варшавi.

Великим Майстром польського Великого Сходу, мiнiстром сповiдань i народної освiти Царства Польського була одна й та сама людина – граф Станiслав-Костка Потоцький; генерал А. Рожнецький став заступником Великого Майстра, а почесним членом Великого Сходу – все той же загадковий i авторитетний Фесслер. Олександр Перший хотiв використати польське масонство для того, щоб впливати на громадську думку польських провiнций i формувати лояльний до iмперiї мiсцевий кадровий корпус.

На українських землях у 1815-1821 рр. польськi ложi дiяли в Київськiй, Подiльськiй i Волинськiй губернiях.

Серед польських масонiв в Українi видiлявся польський патрiот, українофiл i український поет Тимко Падура, який намагався налагодити контакти польських масонiв з масонами Києва та Полтави. Падура перший iз полякiв (на «слов'янському з'їздi» декабристiв у Васильковi) заявив про права українського народу на автономiю, проголосив себе представником українського народу.

Серед польських лож на Правобережнiй Українi найвiдомiшою є вiдроджена Велика провiнцiйна ложа «Цiлковитої таємницi» в Дубно. В лiтературi її ще називали «Волинською ложею», хоча це був територiальний масонський союз польських лож Правобережжя України в системi Великого Сходу Польщi. Вiдкриття ложi приписується 1817 р., хоча таємно вона працювала з 1815 р. До цiєї ложi входили брати М. i Г. Олiзари, губернський маршалок В. Ганський, граф К. Карвицький, професор повiтового училища М. Колпачкевич…

У Рафаїлiвцi у 1818-1821 рр. дiяла польська ложа «Увiнчаної доброчесностi пiд трьома зiрками», заснована Великою Провiнцiйною ложею «Цiлковитої таємницi». В цiй ложi працювало близько 100 масонiв вiд першого до восьмго ступеня.

У Дубно – Луцьку у 1818-1821 рр. працювала ложа «Ранкової зiрки, що сходить» (Зiрки Сходу), яка пiдпорядковувалася Великiй Провiнцiйнiй Волинськiй ложi «Цiлковитої таємницi» в Союзi Великого Сходу Польщi. Її очолили Густав Олiзар (Майстер Стiльця у 1818 р.), помiщик i суддя повiтового суду Станiслав Липкий (Майстер Стiльця у 1819 р.), генерал, князь Михайло Любомирський (Майстер Стiльця у 1820 р.), луцький повiтовий маршалок i статський радник Владислав Подгороденський (Намiсний Майстер у 1819 р.), волинський вiце-губернатор Фiлiп Платер (Намiсний Майстер у 1821 р.), член головного правлiння училищ, сенатор, граф Людвиг Платер де Браль – вiдомий польський публiцист i вчений, активний учасник польського повстання 1830 р. Серед братiв ложi були А. Конопацький (оратор), Я. Соколовський (1-й наглядач), Г. Яховський (2-й наглядач), I. Перетяткевич (секретар), генерал, командир бригади Б. фон Бартоломей, професор живопису Вiленського унiверситету Йоганн Рустемас…

В Острозi, в союзi лож «Цiлковитої таємницi» працювала польська символiчна ложа «Добродiйного поляка» (Майстер Стiльця Калiкст Перетяткевич). Вiдома також польська ложа «Iстинного Патрiотизму» в Тульчинi. У 1815-1821 рр. iснували двi польськi ложi в Чудновi на Житомирщинi, ложа у Вiнницi та ложа в Рiвному.

Iмперська влада, заграючи з польським масонством, намагалася не лише повнiстю контролювати, а й послабити стан польських масонських лож. Проектом 1816 р. передбачалося обмеження прав автономних i символiчних польських лож, повне пiдпорядкування їх владi Великого Майстра польського Великого Сходу i масонської «Верховної Ради» з семи майстрiв, лояльних росiйськiй владi. Цей проект, хоч i не заперечувався Великим Майстром польського Великого Сходу С. Потоцьким, але викликав серйознi розбрати та зiткнення в середовищi польських масонiв.

У 1818-1819 рр. загострився конфлiкт мiж польськими та росiйськими масонами через вплив на литовських масонiв. Союз лож «Астрея» запропонував литовським масонам пiдкоритися Союзу на вигiдних умовах iз збереженням автономiї. Проте Вiленська (Литовська) Провiнцiйна масонська ложа, що i у XVIII ст., i у 1807-1813 рр. була пiдпорядкована польському Великому Сходу, не хотiла визнавати «росiйського пiдпорядкування». У березнi 1819 р. Вiленська Провiнцiйна ложа урочисто об'єдналася з польським Великим Сходом. Це вже був вiдкритий виклик iмперськiй централiзацiї, i у Петербурзi зрозумiли, що польськi масони нiколи не стануть опорою Росiйської iмперiї. Таку думку пiдтвердили i вiдомостi про формування поляками особливого таємного Нацiонального масонства – «Wolnomularstwo Narodowe» i парамасонського польського «Патрiотичного товариства.

Масонська легенда про вбивство головного архiтектора Хiрама – будiвника Єрусалимського Соломонова Храму трьома заздрiсними пiдмайстрами-зрадниками iнтерпретувалася польськими масонами як «убивство» Батькiвщини-Польщi. Троє вбивць Хiрама алегорично символiзували три держави, що роздiлили Рiч Посполиту: Прусiю, Австрiйську та Росiйську iмперiї. А дивовижне воскресiння Хiрама було символом майбутнього воскресiння Польщi. Бiльшiсть польських масонiв i членiв таємних органiзацiй сповiдувала конституцiйнi та визвольнi iдеї, мала на метi вiдродження Речi Посполитої у межах до 1772 р. Активiзацiя змовникiв i таємних товариств серед польської громадськостi призвела до появи указу вiд 25 вересня 1821 р., який заборонив дiяльнiсть польських масонських лож i лiквiдував структуру польського Великого Сходу.

Дуже складно iдентифiкувати дiяльнiсть парамасонських таємних органiзацiй, якi почали виникати у Росiйськiй iмперiї пiсля перемоги росiйської армiї над Наполеоном. В Українi таких товариств було бiльше десяти, але слiд звернути увагу на товариства, якi за своєю структурою й iдеологiєю найближче стояли до масонського ордена. У 1818 р. дрiбнопомiснi дворяни з села Решетилiвка – масони брати Борисови- створили парамасонську ложу «Товариство першої згоди», яку потiм перейменували на «Товариство друзiв природи» (типова масонська назва). Незабаром, у 1823 р., брати Борисови (з офiцерiв росiйськiй армiї) створили таємне «Товариство об'єднаних слов'ян», яке дiяло на Волинi. Генерали М. Орлов i М. Дмитрiєв-Мамонов створюють «Союз росiйських лицарiв», сподiваючись воскресити орден тамплiєрiв. Вони стверджували, що секрети були принесенi на Русь трьома тамплiєрами (один грек i два росiяни), яких Жак Моле примусив поклястися перенести їх в землi, вiльнi вiд iга папства». Членом «Союзу» був i керiвник масонської ложi у Полтавi М. Новиков.

Таємне парамасонське польське «Патрiотичне товариство створили масони – польськi помiщики з Волинi та Київщини: Л. Сапега, Я. Четвертинський, Г. Олiзар, П. Мошинський, Т. Падура, Л. Собанський, М. Чайковський… На чолi товариства був Центральний комiтет, очолюваний пiдполковником росiйської армiї С. Крижановським. Тодi ж сформувалися й iншi парамасонськi структури – «Товариство тамплiєрiв Волинi» та «Товариство справжнiх Полякiв».

Масонськi ложi початку ХIХ ст. були дивною громадською структурою, в якiй взаємодiяли люди рiзних полiтичних переконань, рiзного життєвого досвiду, рiзних нацiональностей i вiросповiдань (православнi ортодокси – православнi «реформатори» – католики – протестанти – позацерковнi християни-сектанти), рiзного вiку та соцiального стану, рiзних професiй, рангiв, титулiв… Така «громадська органiзацiя» мала сформувати духовнi прагнення народу й емансипувати Росiйську iмперiю.

Протоiєрей В. Зеньковський стверджував, що росiйське масонство було тiєю духовною силою, яка сформувала «росiйську культурну душу», а фiлософ М. Бердяєв вважав, що росiйську душу в пiсляпетрiвськiй Росiї могло сформувати лише масонство, яке було «єдиним духовним громадським рухом». Масонство виробило моральний iдеал особистостi, першу «дiючу» структуру вiльної самоорганiзацiї суспiльства у Росiйськiй iмперiї.

РОЗДIЛ IV

Одесити люблять здiйснювати моцiон! Та й шлях бiльшостi вiдомий – центральним «п'ятачком» у декiлька старовинних кварталiв… Дерибасiвською (повз Мiський сад, будинок де Рибаса, Рiшельєвський лiцей), Рiшельєвською, повз оперний, Ланжеронiвською, а далi – бульвар. На зустрiч з Пушкiним, Дюком де Рiшельє, палацом Воронцова i Потьомкiнськими сходами. Мало хто здогадується, що цей моцiон – прогулянка основними масонськими мiсцями мiста.

Дерибасiвська, Рiшельєвська, Ланжеронiвська – три основнi вулицi, три прiзвища Достойних магiстрiв масонства. I дiйсно, на шляху численних екскурсiй ми бачимо пам'ятник О. С. Пушкiну на Приморському бульварi (на постаментi явний масонський символ перевернутої пломенiючої пентаграми – знак ложi «Зiрка Сходу»), пам'ятник масону Дюку де Рiшельє, палац графа-масона Воронцова, масонський символ – Потьомкiнськi сходи.

На вулицi Ланжеронiвськiй (на честь масона графа де Ланжерона ще у 1817 р.) – будинок Ланжерона, мiсця, де знаходилися будинок де Рiшельє i будинок Роне, в якому тривалий час жив Ланжерон, де його вiдвiдував iмператор Олександр Перший. На початку Ланжеронiвської – будова колишньої Одеської портової митницi – мiсце служби одеських масонiв С. Телесницького, князя П. Трубецького…

На мiсцi митницi зараз стоїть будинок Лiтературного музею, де у 1998 р. пройшов обряд освiчення сучасної масонської нерегулярної ложi України.

За квартал вiд Ланжеронiвської – мiсце, де стояв будинок Телесницького.

В ньому знаходився перший масонський «Храм Соломона». В трьох кварталах – римо-католицький собор, в якому був похований прах де Ланжерона. На Дерибасiвськiй – ансамбль будiвель Рiшельєвського лiцею (мiсце роботи та проживання багатьох професорiв i викладачiв-масонiв, у тому числi Адама Мiцкевича). На Дерибасiвськiй ще зберiгся будинок, де знаходилася канцелярiя градоначальника Одеси та губернатора Новоросiї масона М. Воронцова, а буквально в 30 метрах вiд нього – пам'ятник М. Воронцову на Соборнiй площi, Кафедральний Собор, де у 1856 р. похований М. Воронцов. Практично весь центр Одеси – пам'ятник великим масонам, якi створили це мiсто!

Але почнемо по порядку… Хосе де Рибас, Арман де Рiшельє, Луї-Олександр де Ланжерон були знайомi задовго до виникнення iдеї про створення «iдеального мiста» в причорноморському «Новому Свiтi». Хоча сама iдея його створення, можливо, виникла у них ще на кораблi де Рибаса (командира Дунайської рiчкової флотилiї) пiд час штурму Iзмаїла росiйською армiєю наприкiнцi 1790 р. Саме там, на урочистому бенкетi пiсля взяття фортецi, зустрiлися шестеро людей, якi пiзнiше створили Одесу (шiсть батькiв-засновникiв): командуючий росiйською армiєю Олександр Васильович Суворов (масон з 30-рiчним стажем), адмiрал де Рибас – засновник Одеси, де Волан (його безпосереднiй помiчник iз складання плану мiста), герцог де Рiшельє (помiчник де Рибаса в командуваннi гребною флотилiєю, який через шiсть рокiв пiсля де Рибаса став правителем Одеси), граф де Ланжерон (наступник де Рiшельє) i новий «одеський» наступник Ланжерона генерал Iнзов. Окрiм зазначених героїв штурму Iзмаїлу, у бенкетi на кораблi де Рибаса брали участь багато представникiв вищої французької аристократiї, в тому числi принц де Лiнь (масон i близький друг де Рiшельє).

«Першовiдкривач» i «батько» Одеси Хосе (Йосип Михайлович) де Рибас народився в iталiйському мiстi Неаполь у 1749 р. в сiм'ї iспанського дворянина, генерала армiї Королiвства обох Сицилiй Мiкеле де Рибаса, одруженого з iрландкою iз знаного роду лордiв Дункан, нащадкiв королiв Iрландiї. Iснує фантастична та нiчим не пiдтверджена версiя, що рiд де Рибасiв походить вiд «колiна Венiамiна – першого царя єврейського народу», проте бiльш реальною видається iсторiя, викладена нащадком першозасновника Одеси Олександром де Рибасом, про те, що рiд де Рибасiв походить вiд iспанського iдальго де Рибаса-i-Бойєнса.

З 22 рокiв де Рибас служив Росiйськiй iмперiї: хоробро бився у знаменитiй морськiй битвi в Чесменськiй бухтi пiд час Першої росiйсько-турецької вiйни. На початку 90-х рокiв XVIII ст. де Рибас здружився з Суворовим, став учасником усiх битв Очакiвської воєнної кампанiї, покорення Хаджибея й Акерману, взяття Iзмаїлу, командував Дунайською флотилiєю i гребним Чорноморським флотом. Саме Суворов направив де Рибаса на будiвництво Хаджибея – Одеси як основної бази гребного вiйськового флоту. Катерина Друга лише узаконила це призначення…

У 1794 р. вiце-адмiрал росiйського вiйськового флоту де Рибас став одним iз основних iнiцiаторiв заснування мiста Одеса. Цим мiстом вiн керував близько трьох рокiв, а потiм (пiсля смертi Катерини Другої) був вiдкликаний до Петербургу. Де Рибас став засновником «невидимої«одеської партiї, яка обстоювала необхiднiсть будiвництва великого мiста та порту в Одеськiй бухтi. Ця партiя добре розумiла, що через Одесу в Європу дуже скоро потягнуться кораблi, завантаженi українським хлiбом, що Одеса стане неймовiрно багатою завдяки хлiбному експорту, який до росiйського «вiдкриття» Чорного моря йшов у Захiдну Європу через Польщу та Балтику. «Хлiбний проект» мав таке саме значення для епохи де Рибаса, як «газовий» для наших сучасникiв. Адже Європа хотiла їсти, i величезнi грошi на хлiбному продажу бажали заробити численнi купцi, переважно французького, iталiйського, нiмецького походження. Вони потяглися в тодi ще «напiвдику» Одесу та користувалися особливим опiкуванням де Рибаса, де Рiшельє, де Ланжерона… Цi купцi, що невдовзi заповнили ложу «Понт Евксинський» (близько 100 осiб – майже всi купцi iноземного походження, якi жили в Одесi), «кували» таємну масонську казну…

За 12 рокiв до заснування Одеси де Рибас вступив до петербурзької масонської органiзацiї «Французька ложа» (хоча, можливо, до цього вiн був масоном у Неаполi, де орден деякий час процвiтав), а невдовзi де Рибас вступив i в петербурзьку ложу «Благодiйнiсть до пелiкана». У Петербурзi наприкiнцi 70-х рокiв XVIII ст. вiн став членом ложi «Капiтулу Фенiкс» (для масонiв вищих рангiв), яка збиралася в умовах найсуворiйшої секретностi та керувала масонською дiяльнiстю в Росiйськiй iмперiї.

Незважаючи на численнi вiйськовi кампанiї, нагороди, авантюри, кар'єрнi злети, де Рибас вважав заснування Одеси основною справою всього свого життя. Планування, органiзацiя та реалiзацiя проекту створення Одеси проходили за пiдтримки його «невидимої команди» адмiнiстраторiв, будiвельникiв, спецiалiстiв, якi, в основному, були масонами.

Одним iз членiв «команди» батькiв-засновникiв став голландський масон Франсуа-Пауль де Воллант (вiдомий бiльше як де Волан). Цiкаво, що де Волан у 1781-1785 рр. брав участь у боях на боцi американських штатiв проти англiйської армiї i вiдзначився у битвi при Йорктаунi. Десь поряд за свободу США бився i французький масон де Ланжерон, який також вiдзначився в битвi при Йорктаунi. У 1787 р. де Волан раптово переходить на росiйську службу i зараховується офiцером у Балтiйську ескадру адмiрала та масона Грейга. У 1789 р. де Волан опиняється в росiйськiй армiї, яка воює в Молдавiї, бере участь у штурмi Iзмаїлу, розробляє план будiвництва нового мiста на Чорному морi – Миколаєва. З 1792 р. де Волан стає головним вiйськовим iнженером при ставцi Пiвденної армiї Суворова.

У 1793 р. Олександр Суворов призначений начальником «Експедицiї з будiвництва фортець» (тому вiн цiлком може вважатися батьком-засновником Одеси). Олександр Васильович вiдвiдав Хаджибей на початку 1793 р., ознайомився з думками де Рибаса i де Волана, пiсля чого заявив: «Порт будувати лише тут!». Невдовзi Суворов надiслав де Рибасу лист, в якому були такi рядки, що стосувалися будiвництва Одеси: «Ваш план i проект першокласної гаванi дуже гарний. Ви там начальник i господар, а я Ваш помiчник».

Слiд зазначити, що в один голос iз Суворовим прокричав про майбутню Одесу савiйський дворянин i масон Бартоломео Галера. Дослiдивши гаванi Причорномор'я, на рубежi 80-90-х рокiв XVIII ст. Галера направив iмператрицi записку «Короткi мiркування про Чорноморську торгiвлю», в якiй закликав iмперськi властi створювати порт i мегаполiс Причорномор'я не де-небудь, а лише в районi фортецi Хаджибей.

Новоросiйський генерал-губернатор граф Платон Зубов, якому був пiдпорядкований Хаджибей, також пiдтримав проект створення мегаполiсу Одеси. За нестачi коштiв вiн видiлив на одеськi будiвництва (Соборної церкви, магiстрату та iн.) 312 тис. рублiв з доходiв Новоросiйського краю. Цiкаво, що Платон Зубов належав до ордену тамплiєрiв i називав масонського лiдера Сен-Мартена своїм «учителем». Олександр Суворов напише Платону Зубову: «Ваш Хаджибей – диво» Суворов i де Рибас обрали Хаджибей – Одесу як основне мiсто-фортецю Причорномор'я. Суворов наказав зводити в Хаджибеї «потужну польову фортецю» (периметр стiн фортецi – 1600 метрiв, площа – 12 га), яку захищатиме 120 гармат i гарнiзон з чотирьох полкiв; наказав перевести в селище Хаджибей (яке тодi складалося всього з кiлькох хатинок) з Херсону (вже був значним i обжитим мiстом) польовий штаб усiєї армiї та головну квартиру «Експедицiї з будiвництва фортець».

Вже побудована до того часу очакiвська гавань була значно зручнiшою за одеську. На час заснування Одеси Херсон i Миколаїв були вже досить розвинутими мiстами; їх можна було з успiхом розвивати далi… Одеса була розташована надто близько до небезпечного турецького кордону та нагайських кочiв'їв, вдалинi вiд рiчкових артерiй i дорiг, у мiстi постiйно вiдчувалася вiдсутнiсть прiсної води… Проте «батьки-засновники» з фанатизмом обстоювали саме «одеський план» створення «мегаполiсу» на Чорному морi.

Де Волан став начальником усiх робiт з будiвництва фортець i мiст на Чорному морi. План Хаджибея – Одеси, складений де Воланом на початку 1794 р., був яскравим прикладом античних запозичень. Професор А. Добролюбський зазначав, що цей план мав значення та цiннiсть не сам собою, а як повторення мiфологiчного, iдеального зразка. Керуючи будiвництвом укрiплень колишнього турецького мiстечка Аджидера (Овiдiополя), де Волан у 1795 р. розкопав античну могилу (скорiше за все скiфське поховання) в кам'яному ящику й оголосив її гробницею Овiдiя. Це надало району такий необхiдний тодi «античний статус».

Геометрiя для масонiв була «святою наукою», спрямованою на вдосконалення людства, наукою, якою керує Бог – Великий Архiтектор. З античних зразкiв масони перейняли iдею про закляття невпорядкованої першозданної природи, про приручення хаосу геометрiєю.

Акт творiння мiста починався з обрання сакрального центру та священнодiї з сонячними променями. «Засновники», обравши «правильне» мiсце, встромляли в землю спис, i вiн, осяяний першим променем сонця, що сходило, вiдкидав на землю довгу тiнь, по якiй проводили плугом борозну, що визначала напрямок першої основної вулицi – декуманусу; до неї виставлявся перпендикуляр, який ставав другою основною вулицею – кардином. Заснування Одеси почалося саме з сакральної першої борозни, про що згадували свiдки. Дуже схожа процедура мала мiсце у 1891 р., коли американськi масони, на чолi з президентом Дж. Вашингтоном, проводили церемонiю заснування майбутньої столицi США – Вашингтону.

Як пише один iз перших iсторикiв Одеси Аполон Скальковський, православний митрополит Гавриїл Бенулеску-Бодонi «…поклав першi основнi каменi для храмiв Божих: в iм'я Св. Миколи, Св. Катерини та iн., провiв першу борозну для фундаментiв мiських будiвель» (очевидно три каменi). Ритуал закладки «нарiжних» каменiв i борозни на мiсцi основної вулицi – стара масонська традицiя. При заснуваннi Вашингтона було зроблено три закладки нарiжних каменiв…

Митрополит Гавриїл цiлком мiг бути масоном, звiдси i тяга до «античних мiстерiй». У перiод, коли iєромонах Гавриїл Бенулеску-Бодонi служив викладачем грецької мови духовного училища в Ясах (Молдова у складi Османської iмперiї), вибухнув скандал: учитель французької мови органiзував першу масонську ложу в Ясах, до якої входило багато яських дворян. Оскiльки масонство в Турцiї було заборонене, вчитель-француз утiк, а Гавриїл раптово покинув училище (1781 р.). Непрямо вказує на масонство Гавриїла його активна дiяльнiсть у Бiблiйському товариствi.

Заслуговують на увагу слова одеського православного протоiєрея пiд час освячення гербу Одеси у вереснi 1798 р.: «Почтеннейшее собрание! Благотворный луч величественного нашего Солнца, которое, сияя на престоле, рассыпает с невероятной расточительностью на круг, Богом ему вверенный, обильные лучи своей премудрости, блеснув особенно на сей вновь зиздущий город Одессу…» (з книги А. Скальковського «Перше тридцятирiччя iсторiї мiста Одеси: 1793-1823»). Дивна промова православного iєрарха була виголошена в масонських традицiях, особливо в частинi порiвняння сонячних променiв з «променями премудростi» та згадування про «Сонце» i масонське «коло».

У мiстобудiвних концепцiях Просвiти i Класицизму велику роль вiдiгравали теорiї створення регулярних держав та iдеальних мiст. Iдеальне штучне мiсто, що створювалося як реалiзацiя рацiоналiстичної утопiї, мало бути позбавлене iсторiї, оскiльки розумнiсть регулярної держави означала заперечення «порочних» структур, що iсторично склались. Iдея «нового iдеального свiту» мала на метi будiвництво мiста на новому мiсцi та руйнування всього старого, якщо воно тут знаходилося.

Професор А. Добролюбський стверджував, що взимку 1794 р., коли створювався план Одеси «…сонце над Одесою сходить з вiдхиленням до пiвденного сходу. Сонячне промiння в серединi зими йде вздовж вулиць, паралельних нинiшнiй Ланжеронiвськiй. Азимут сходу сонця, який починається вiд точки пiвночi за годинниковою стрiлкою, в серединi сiчня (за старим стилем) становить близько 120°».

Можливо вздовж майбутньої вулицi Дерибасiвської (або вздовж вулицi Ланжеронiвської) була проведена лiнiя декумануса, а вздовж Преображенської – лiнiя кардина. Не випадково з самої своєї «закладки» вулиця Преображенська носила назву Осьова – так пiдкреслювалася лiнiя кардина. Саме по Осьовiй у районi майбутньої Соборної площi була символiчно розпахана Вiсь майбутнього мiста, десь недалеко (Соборна площа) заритий осьовий камiнь i проведений масонський ритуал заснування з зерном, маслом та вином.

Одеса була роздiлена де Рибасом на сiм частин, два форштадта (в одному – 52, у другому – 65 кварталiв); сакральним центром мiста стала Соборна площа, де планувалося побудувати основний мiський православний Собор.

Грецький форштадт (район Нового ринку) проектувався пiд кутом 45° до основної сiтки i розглядався як периферiйна частина мiста. Розташування вулиць Грецького форштадта вiдповiдає лiнiї декумануса на 22 серпня – день заснування Одеси. «В цей день сонце сходить рiвно пiд кутом 45° вiдповiдно до плану Вiйськового форштадту. В день народження Одеси «кардинна» вiсь Грецького форштадту, за задумом де Волана, стає полярною вiссю для всього мiста, його дiйсним «небесним полюсом… Сонце завжди встає над морем, дiапазон змiн його точок сходу над Одесою становить 70°«, – стверджує професор А. Добролюбський, який назвав Одесу «мiстом Сонця».

У такому випадку полярний центр Одеси опиняється на стику Вiйськового i Грецького форштадтiв, приблизно на нинiшньому розi Преображенської, Дерибасiвської та Садової, де розташовувалася канцелярiя градоначальника. Творцi Одеси досягли гармонiчного сонячного освiтлення всiх вулиць, зумiли перетворити Одесу на мiсто Сонця. Свiдкiв будiвництва Одеси ще на перших його етапах вражала масштабнiсть проекту нового мiста-порту: ширина вулиць, спорудження молу, причалiв.

Слiд зазначити, що Одеса створювалась i будувалася (першi 50 рокiв свого iснування пiд керiвництвом масонiв де Рибаса, Пустошкiна, де Рiшельє, Кобле, де Ланжерона, Iнзова, Воронцова) за визначеним сакральним планом, в якому вiдобразилася масонська символiка та прив'язка до сакральних центрiв мiста, обранi ще де Рибасом i де Воланом. Де Рибас особисто видiлив 720 дiлянок мiста пiд забудову.

Основним просторовим орiєнтиром мiста був кафедральний собор i його висока дзвiниця – найвища точка мiста. В ансамблi основної мiської Соборної площi чiтко простежується основний масонський символ – п'ятикутник. Соборна площа є сакральним центром Одеси – «пупом» мiста, мiсцем перетину основних магiстралей шести вулиць i зв'язку двох форштадтiв (Вiйськового та Грецького) для виявлення протиставлення сакральних «Дольнего и Горнего мира».

У планi Одеси є i сакральна вiсь – гiгантськi сходи – пам'ятник дюку де Рiшельє – напiвкруглi будинки (колони бiля входу в Храм) – Катерининська площа, де пiд час заснування Одеси будувався один iз перших православних храмiв. Далi, по прямiй, шлях перегороджують два квартали, але якщо провести незриму пряму вiсь, то вона пройде через мiський сад – головну канцелярiю градоначальника – Соборну площу i дзвiницю Собору.

Другою прихованою вiссю Одеси, що має центр на перетинi Дерибасiвської та Преображенської, буде вiсь, яка починається з «ворiт мiста» (поряд православна церква) та йде вздовж довгої вулицi Пастера. Основний орiєнтир цiєї осi – римо-католицька церква на Катерининськiй, яка тримає «хрест стабiльностi» Одеси. Другим сакральним центром Одеси, намiченим ще де Ланжероном, стала площа Приморського бульвару з пам'ятником де Рiшельє.

В iсторiї створення Одеси залишився в тiнi її головний будiвельник – iнженер Йоганн-Георг (Єгор Християнович) фон Форстер, уроженець Брауншвейгу, який перейшов на росiйську службу з пруської армiї у 1786 р. У 80-90-тi роки XVIII ст. фон Форстер був масонським Майстром ложi «Благодiйностi до пелiкана» (С.-Петербург) (у тiй самiй ложi Майстром був i де Рибас) i розенкрейцером ложi «Мовчання» (С.-Петербург). У першi десятирiччя ХIХ ст. фон Форстер значиться в столичнiй ложi «Петра до iстини». Перебуваючи в Одесi та її околицях, фон Форстер, безумовно, входив до найближчого масонського кола де Рибаса – де Рiшельє – де Ланжерона – Iнзова, i, скорiше за все, був членом одеської ложi «Понт Евксинський».

Фон Форстер i де Волан стали головними проектувальниками та будiвниками фортецi в Овiдiополi (Форстер ще й її першим комендантом). У 1801 р. пiдполковник фон Форстер призначений начальником iнженерної команди з будiвництва Одеси й Одеської фортецi (1801-1806 рр.). До кiнця 1801 р. фон Форстер склав уточнений проект торгової гаванi та мiста Одеса (за проектом Форстера збудована будiвля «для головного начальника мiста», в якiй пiзнiше розташувався Рiшельєвський лiцей). У 1811 р., вже генералом, фон Форстер знову їде до Одеси та складає ще один план мiста, на якому вперше був сформований громадський центр в районi Одеського театру. Генерал фон Форстер у 1819-1821 рр., як начальник iнженерiв 2-ї армiї, живе в Одесi. У 1821 р. вiн призначається керуючим Херсонським округом.

У липнi 1796 р. де Рибас вiдправляє лист видатному дипломату та масону Андрiю Розумовському, в якому хвалиться своїм дiтищем – Одесою, заявляючи, що в Одесi вже побудовано 1100 будинкiв (у тому числi 600 кам'яних), казарми для 16 тис. солдатiв, церкви, бiржа, магiстрат… Але навiщось де Рибас вводить Розумовського в оману (чи просто рекламує перед мiжнародною масонерiєю «одеський проект»), перебiльшивши свої досягнення мiнiмум утричi.

Йосип Михайлович де Рибас покинув Одесу на початку 1797 р. i бiльше туди не повертався (хоча побудував будинок поблизу Карантинної балки на Польськiй вулицi та вiдвiв собi велику дiлянку землi для будiвництва ще одного будинку над портом на початку вулицi Канатної). Де Рибас планував обов'язково повернутися в створену ним Одесу, проте подiї в столицi змiнили його плани… У Петербурзi де Рибас сподiвався на кар'єру при дворi та новi субсидiї на будiвництво Одеси, але iмператор Павло Перший у 1797 р. вiддалив вiд себе масонських лiдерiв i уклав мир з Наполеоном, чим викликав гнiв європейських масонiв, якi орiєнтувалися на Англiю. У 1799 р. визрiла змова проти монарха, в якiй взяв участь i де Рибас. Але у процесi реалiзацiї змови (у 1800 р.) де Рибас був отруєний i прах його похований на лютеранськiй дiлянцi Смоленського кладовища в Петербурзi.

Де Рибаса в Одесi змiнив контр-адмiрал, командувач гребним Чорноморським флотом i масон Павло Васильович Пустошкiн, який керував Одесою майже рiк (командувачем усiм Чорноморським флотом був масон Микола Семенович Мордвинов). Ще у 1779 р. брати Пустошкiни – Андрiй i Павло (тодi капiтан-поручик флоту) були прийнятi в Кронштадтi до ложi «Нептун». Невдовзi Павло став Майстром ложi (ложа «Нептун» намагалася самостiйно створювати дочiрнi ложi в Росiйськiй iмперiї). Можливо, саме Павло Пустошкiн доручив морському офiцеру i масону Степану Телесницькому формування фiлiї ложi «Нептун» на Чорному морi.

У 1798-1799 рр. контр-адмiрал П. Пустошкiн плавав з адмiралом Ушаковим до Грецького архiпелагу, брав участь у формуваннi республiки Iонiчних островiв (про неї мова пiде далi). У 1799 р. за пропозицiєю П. Пустошкiна Одеський магiстрат органiзував прийом послiв Iонiчної республiки семи об'єднаних островiв Архiпелагу на чолi з масоном графом Орiо.

Початок ХIХ ст. для Одеси – «перiод забутостi», але й у цей перiод «Одеський проект» захищали масони: сенатор Гагарiн i генерал-губернатор Новоросiйського краю генерал Йоганн фон Мiхельсон (масон суворовської школи).

У 1798-1803 рр. письменник i поет, банкiр i президент камерц-колегiї князь Гавриїл Петрович Гагарiн вимагав вiд уряду й iмператора затвердження планiв розвитку Одеси. Наприкiнцi 1802 р. Гагарiн написав колишньому градоначальнику Одеси Кирьякову лист, де були такi слова: «Мiсто Одеса i до цього часу на серцi у мене лежить як улюблене дитя… Це мiсце дане вiд Бога Росiї золотим джерелом». Гагарiн знав, про що пише, адже керував вiн фiнансами iмперiї… У 1802 р. як урядовий ревiзор в Одесу прибуває масон Олександр Васильович Васильчиков – камергер i чиновник камерц-колегiї (пiдлеглий Гагарiна). Васильчиков разом iз де Воланом розробляє план майбутнього будiвництва й управлiння Одеси, за яким Одеса мала отримати великi грошi на будiвництво та стати центром великого Новоросiйського краю.

27 сiчня 1803 р. градоначальником маленького мiстечка (понад 8 тис. жителiв) на «знову набутих» степових задвiрках iмперiї був призначений величний генерал i царедворець Арман-Емманюель-Софi-Септимен де Вiнеро дю Плесi граф де Шеннон герцог де Фронак де Рiшельє (1766-1822 рр.) – двоюрiдний внучатий племiнник кардинала Рiшельє (мiнiстра французького короля Людовика ХIII) i онук маршала Францiї.

У 1786 р., ще до переходу на росiйську службу, де Рiшельє стає членом паризької масонської ложi «Олiмпiйське товариство». Далi – масонська кар'єра ще в двох ложах i мiсце оратора в однiй iз паризьких лож (вже тодi де Рiшельє став Майстром – отримав третiй градус масонства). Серед масонських учителiв де Рiшельє був де Ланжерон (посвячений у масонську ложу «Олiмпiйське товариство» ще у 1782 р.), а також генерал i письменник принц Шарль-Жезеф де Лiнь. Де Рiшельє i де Ланжерон були зв'язанi 25 роками дружби та схожою долею. Обидва – прихильники прогресу, релiгiйної свободи, реформування християнства, полiтичної терпимостi, лiберальних iдей економiста Адама Смiта, шанувальники лiтератури та паркового мистецтва.

Слiд зазначити, що де Лiнь був одним iз перших французiв-масонiв, який вiдвiдав Новоросiйськi степи у 1787 р. Вiн прибув до фортецi Єлисаветград (Кировоград) – ставки росiйської армiї, брав участь в осадi Очакова. Де Лiнь перший розповiв своїм найближчим друзям – де Рiшельє i де Ланжерону – про безкрайнi степи «Нового Свiту» Причорномор'я. Тодi ж, у другiй половинi 80-х рокiв XVIII ст., такий собi савойський чи неаполiтанський дворянин Бартоломео Галера (Галлерi) усвiдомив усю вигiднiсть «Одеського проекту» та запропонував будувати порт саме в Одеськiй бухтi.

Принц де Лiнь, де Ланжерон i де Рiшельє на початку 1790 р. були у Вiднi, проте повертатися до Францiї, охопленої революцiєю, вони не мали намiру i вiдправилися шукати щастя в росiйськiй армiї, яка розташувалася в Бессарабiї, захопленiй у Турцiї. Всi троє були прийнятi в Дунайську гребну флотилiю пiд команду де Рибаса та брали участь у Другiй росiйсько-турецькiй вiйнi. Де Рибас i де Ланжерон вiдзначилися пiд час штурму Iзмаїлу й були пораненi.

У 1791 р. де Рiшельє отримав чин полковника росiйської армiї (до цього вiн служив у французькiй королiвськiй армiї капiтаном). У 1792-1794 рр. де Рiшельє в компанiї де Ланжерона бере участь у боях корпусу принца Конде й австрiйської армiї проти якобинської Францiї. У 1795 р. де Рiшельє i де Ланжерон повертаються в Росiю. Вже в першiй половинi 90-х рокiв де Рiшельє захопила iдея створення на пiвденному заходi Росiйської iмперiї мiста-колонiї «Нова Францiя». Планувалося, що ця колонiя заселятиметься бiженцями вiд «тиранiчного революцiйного режиму». Пiсля провалу проекту герцог поїхав командувати полком у Волинську губернiю. Новий iмператор Павло Петрович призначив генерал-майора де Рiшельє командиром Кiрасирського полку Його Величностi, розквартированого в Гатчинi. Пiзнiше де Рiшельє увiйшов до почту майбутнього iмператора Олександра Павловича. Але рiзка змiна ставлення iмператора до масонiв торкнулась i герцога, якого виселили з Росiї, вiн змушений був виїхати до Вiдня. У 1800-1801 рр. де Рiшельє вiдвiдав Париж, де Наполеон запропонував йому вступити до французької армiї, але вiн вiдмовився.

Пiсля сходження на престол Олександра Павловича герцог отримав лист вiд iмператора, в якому були такi слова «…я буду радий побачити Вас у Петербурзi та знати, що Ви служите Росiї, якiй можете принести стiльки користi». Iмператор позичив герцогу чимало грошей i подарував маєток у Курляндiї.

Де Рiшельє вiльно володiв латинською, древньогрецькою, нiмецькою, англiйською, iталiйською, iспанською, росiйською мовами. У 1812 р. де Рiшельє стає почесним членом нещодавно створеного Харкiвського унiверситету. Столичний свiт не мiг зрозумiти, чому 37-рiчний генерал-лейтенант, з почту молодого iмператора сам виявив бажання бути градоначальником такого периферiйного мiстечка, якою була тодi Одеса. Нiхто не мiг здогадатися, що де Рiшельє розглядав своє «вiддалення на край свiту» як своєрiдну мiсiю демiурга.

В Одесi де Рiшельє безроздiльно «правив» у 1803-1814 рр. Де Рiшельє виступив проти надмiрної державної опiки над молодим мiстом з боку iмперського чиновницького апарату. За пiдтримки iмператора у 1804 р. герцог домiгся зняття на деякий час з Одеси податкового тягаря, права «вiльного транзиту» для всiх товарiв, якi привозили морем в Одесу та далi до Європи.

Пiдкреслюючи «лiберальний соцiальний експеримент», де Рибас зазначав: «Не будемо дуже регулювати. Адже ми стоїмо на грунтi новому». Де Рiшельє намагався звести тиск чиновникiв до мiнiмуму, розвивати самоорганiзацiю суспiльства.

Iмператор Олександр Павлович надав де Рiшельє право вирiшувати питання, якi перевищують повноваження градоначальника. Де Рiшельє мав повноваження звертатися безпосередньо до iмператора для вирiшення мiсцевих питань (оминаючи вiдомчi iєрархiчнi заклади). Одеса негласно та «неформально» була видiлена iз загальної командно-адмiнiстративної системи Росiйської iмперiї, була «державою в державi».

За час правлiння де Рiшельє в Одесi побудованi сотнi кам'яних будинкiв, собор, театр, казарми, ринок, шляхетний виховний iнститут, комерцiйна гiмназiя, шiсть нижчих навчальних закладiв, двi лiкарнi, закладенi мiськi сади…

У своїх мемуарах де Рiшельє напише: «…Одеса та Новоросiя зробили такi успiхи в найкоротший термiн, як жодна держава свiту». Держава? Чи не планував де Рiшельє створити не лише iдеальне мiсто Одесу, а й iдеальну державу «пiд нього»? Це залишається таємницею, однак неочiкуваний прогрес Одеси, незважаючи на епiдемiї та вiйни, досi нерозгаданий феномен.

З березня 1805 р. де Рiшельє стає ще й Херсонським вiйськовим губернатором, начальником Катеринославської та Таврiйської губернiй (з 1804 р. де Рiшельє був ще й управителем справами переселенцiв Новоросiї). Пiд його владу потрапили великi територiї, на яких започатковувалися новi соцiально-економiчнi вiдносини.

Саме де Рiшельє культивував в Одесi масове насадження «масонського» дерева – бiлої акацiї, яку масони шанують як символ стiйкостi, безсмертя духу та вiдродження «вiльних каменярiв».

Вiн виписував з Iталiї саджанцi акацiї та власноруч, орудуючи заступом i лiйкою, висаджував саджанцi на вулицях мiста. Масонське «показове» презирство до смертi виявилось у де Рiшельє пiд час страшної епiдемiї чуми в Одесi, коли вiн особисто заходив у чумнi будинки, заспокоював помираючих. А коли робiтники вiдмовлялися ховати чумнi трупи (через страх бути зараженими), де Рiшельє сам брав лопату i рив могили для нещасних. На боротьбу проти вторгнення в Росiю вiйськ «тирана» Наполеона де Рiшельє вiддав майже всi свої заощадження – 40 тис. рублiв.

Пiд час правлiння де Рiшельє в Одесi дiяла таємна масонська ложа, але як вона називалася (ложа «Любителiв лiтератури»? «Нептун»? «Три царства Природи» (як стверджував П. Борисов на допитi)? «Друзi Природи» або «Понт Евксинський»?) невiдомо. Iснують уривчастi вiдомостi, що в Одесi з 1803 р. чи з 1810 р. iснувала законспiрована масонська ложа – фiлiя ложi «Нептун» (у 1803 р. у Москвi стараннями розенкрейцерiв засновується таємна ложа «Нептун» пiд головуванням сенатора П. I. Голенищева-Кутузова). Ще одна таємна ложа для вiйськових морякiв «Нептун» з XVIII ст. дiяла в Кронштадтi. Брати лож «Нептун», на вiдмiну вiд бiльшостi масонських лож, «посилено» займались алхiмiєю, хiромантiєю й езотеризмом.

Можливо, Степан Михайлович Телесницький (член «Нептуну» з 15-рiчним стажем) заснував «фiлiю» «Нептуна» в Одесi, в осередку морських офiцерiв i офiцерiв порту та митницi. Вiдомо, що вiн приїхав з Москви у 1801 р. (?) з масонськими дорученнями та «необхiдними актами для робiт» iз створення ложi. В лiтературi є згадування i про бiльш раннє (нiж 1817 р. – рiк офiцiйного створення) iснування ложi «Понт Евксинський». Дослiдник масонства в Українi А. Крижановська наводить можливу дату появи одеської ложi «Понт Евксинський» – 1803 р., хоч i не пояснює звiдки взялась ця дата. Якщо Телесницький приїхав до Одеси у 1801 р. i вiдразу взявся за створення ложi, то йому потрiбно було би не менше нiж 18 мiсяцiв для пiдбору кадрiв i пiдняття масонiв iз ступеня в ступiнь. Проте є припущення, що масонська ложа пiд назвою «Три царства Природи» iснувала в Одесi ще з кiнця 90-х рокiв XVIII ст., з часiв де Рибаса. Може зовсiм не випадково Лев Толстой у романi «Вiйна i мир» писав, що ще у 1807 р. П'єру Безухову одеськi масони надали рекомендацiйний лист для його вступу в орден.

Про членiв цiєї ложi також можна тiльки здогадуватися.

Вiдомий лише один брат одеської ложi тiєї пори («Нептун»? «Понт Евксинський»?) – Степан Телесницький. Телесницький закiнчив Морський корпус у 80-тi роки XVIII ст., ходив морями й океанами спочатку мiчманом, потiм лейтенантом. Був членом масонських лож: «Конкордiя» (С.-Петербург) i «Нептун» (Кронштадт). Уже у 1788 р. йому був присвоєний 3-й майстерський ступiнь масонства. Найромантичнiший перiод життя Степана Телесницького – «пiратський». У 1788-1792 рр. Телесницький (за таємним наказом росiйського уряду) набрав на Мальтi команду iз 167 осiб i купив корсарський фрегат. Пiратський корабель Телесницького борознив води Середземного моря, перейшов до Архiпелагу для виконання секретних приписiв i зйомки планiв острова Корфу. З 1792 р. Телесницький оселився у Херсонi, де отримав чин капiтан-лейтенанта… Пiзнiше брав участь в експедицiях адмiрала Ушакова на грецький Архiпелаг з метою створення Республiки семи Iонiчних островiв.

З 1801 р. Телесницький служив в Одеському порту, де дослужився до звання капiтана першого рангу. У 1810 р. його звiльнили iз служби. Проте у 1814 р. Телесницький стає статським радником i вiце-iнспектором портового карантину Одеси. Телесницький був директором одеського вiддiлення Бiблiйського товариства, проводив «масонськi роботи» таємної ложi в своєму домi в районi Катерининської площi в Одесi (ще володiв хутором на Воднiй балцi пiд Одесою). Коли в серединi ХIХ ст. цей будинок зносили, в закладеному наглухо напiвпiдвалi були знайденi елементи масонського храму та настiнний розпис мiстично-символiчного змiсту. Можливо, це був так званий Храм Соломона – ритуальна масонська зала де, в першi десятирiччя ХIХ ст. збиралась одеська масонська ложа.

Iснує припущення, що до ложi входили граф Петро Розумовський, Фелiкс де Рибас (брат засновника Одеси та постiйний її житель), Луї-Вiктор-Леон Рошешуар (родич Рiшельє та його ад'ютант), Йосип д'Оллон – племiнник Рiшельє i ад'ютант де Рiшельє, Iван Олексiйович Стемпковський, Шарль Сiкар (купець з Марселю, самодiяльний письменник i мандрiвник), барон Рено (володар «Чудного будинку» з масонською символiкою), полковник Томас Кобле, такий собi француз з Марселя Жан-Шарль Дюбрек, який опинився в далекiй Одесi й отримав диплом Майстра «Великого Сходу Францiї«у 1812 р. (масонський диплом його зберiгається в Одеському музеї О. С. Пушкiна).

Петро Олексiйович Розумовський (син Олексiя Кириловича Розумовського та внук гетьмана) – дiйсний камергер, член ряду масонських лож, у 1806-1835 рр. (з перервами) жив в Одесi. Похований на першому християнському кладовищi Одеси. Петро Розумовський навчався в європейських унiверситетах, тривалий час жив у Парижi i з молодих лiт належав до масонiв-розенкрейцерiв. Як офiцер росiйської армiї вiн брав участь в iталiйськiй кампанiї росiйської армiї Суворова, але вiйськова служба йому швидко набридла, i вiн знову поїхав до Захiдної Європи. У 1806 р. Петро Розумовський приїхав до Одеси, де служив чиновником з особливих доручень у канцелярiї де Рiшельє. Вiн став другом де Рiшельє i свiй маєток-дачу побудував поряд з дачею де Рiшельє. Їх зблизило захоплення масонською езотерикою та садiвницттвом. Де Рiшельє надав Розумовському величезну дiлянку поблизу Водної балки, де Петро Олексiйович розбив великий сад, в якому були штучнi руїни, ставок, башти, гроти, печери, пiдземний лабiринт i таємнi ходи. Дача П. Розумовського надовго стала прибiжищем одеських масонiв.

Збирач античних старожитностей i один iз перших археологiв Новоросiї, член-кореспондент Паризької академiї наук, учасник закордонних походiв росiйськiй армiї полковник Iван Олексiйович Стемпковський також входив до тiсного масонського кола одеситiв. У 1808-1813 рр. Стемпковський був ад'ютантом у Дюка де Рiшельє, у 1814-1819 рр. служив у частинах графа М. Воронцова в Парижi в окупацiйних росiйських вiйськах. Повернувшись до Парижу, де Рiшельє подарував Стемпковському свою одеську дачу – Дюковський сад, а у 1826 р. вже Стемпковський передав цей сад мiсту Одесi. Очевидно Стемпковський був «сполучною ланкою» мiж одеським масонським «квартетом» (де Рiшельє, де Ланжерон, Iнзов, Воронцов). Вiн кiлька разiв їздив до Францiї i брав участь у роботi французьких масонських лож. У 1822 р. Стемповський очолить комiсiю iз зведення пам'ятника дюку де Рiшельє, а у 1828 р. генерал-губернатор М. Воронцов призначив Стемпковського градоначальником Керчi, де вiн дав волю своїм археологiчним пристрастям. Саме вiн був iнiцiатором створення археологiчних музеїв в Одесi та Керчi.

Купець Жан Рено прибув до Одеси у 1802 р. i представлявся властям як консул Францiї в Одесi та Новоросiї. За клопотанням Рiшельє масон Жан Рено отримав французьке дворянство i титул барона. Можливим масоном одеської ложi був друг де Рiшельє – колезький асесор, великий херсонський помiщик Микола Iванович Штиглиц, який пожертвував 100 тис. золотих рублiв на створення Рiшельєвського лiцею.

В одеському оточеннi де Рiшельє помiтною фiгурою був його близький друг єзуїт абат Нiколь Андре-Людовiк Кретьєн – iнспектор єзуїтської колегiї в Парижi, вихователь дiтей росiйського посланця у Константинополi. Ще у 1793 р. абат емiгрував до Росiйської iмперiї, де до 1806 р. керував пансiоном для дiтей аристократiв у Петербурзi (першими учнями абата бул знаменитi масони М. Орлов, С. Волконський, А. Бенкендорф). З 1811 р. абат жив в Одесi. Вiн став вiзiатором (керiвником) католицьких церков у Новоросiї. Абат у 1817 р. заснував одеський Рiшельєвський лiцей i був його першим директором, але невдовзi його звинуватили у прозелiтизмi i вiн змушений був покинути Одесу. У 1818-1820 рр. вiн жив у Швейцарiї (в цiй країнi до єзуїтiв було негативне ставлення). Пiсля Швейцарiї абат переїхав до Францiї, де за протекцiєю де Рiшельє став ректором Паризького академiчного округу. Слiд зазначити, що єзуїти вважалися основними борцями з «масонською небезпекою». Разом iз тим деякi з них, не пориваючи з єзуїтами, таємно переходили в орден масонiв. Вони ставали «п'ятою колоною» в станi iдеологiчних опонентiв масонства. Очевидно, таким єзуїтом був i абат Нiколь, який «засвiтився» як масон у ложi «Сердечнiсть» у Лозаннi (Швейцарiя) i в ложi «Палестини» в Петербурзi.

Ще один одеський єзуїт, друг де Рiшельє й абата Нiколя – Вiтрi Ервiранж (у минулому один iз командорiв Мальтiйського ордену) був протоприскiтером єзуїтiв у Новоросiї, викладачем Закону Божого у Шляхетному iнститутi Одеси i «потенцiйним» таємним масоном.

Пiсля перемоги сил коалiцiї над Наполеоном де Рiшельє вирiшив повернутися до Францiї й облаштовувати свою Батькiвщину пiсля жахiв революцiй i вiйн. У вереснi 1814 р. де Рiшельє покинув Одесу, доручивши Одеське градоначальство коменданту мiста масону, генерал-майору Кобле (до грудня 1815 р. виконував обов'язки градоначальника Одеси), а вiйська, що були у пiдпорядкуваннi де Рiшельє, – генерал-лейтенанту Михайлу Михайловичу Бороздiну (прийнятий до масонства адмiралом С. Грейгом, був комендантом острова Корфу у 1800 р.).

Шотландець за походженням, Томас Кобле, служив Росiйськiй iмперiї ще з кiнця 80-х рокiв XVIII ст. У 1792 р., за два роки до заснування Одеси, пiдполковник Кобле отримав вiд казни 12 тис. десятин землi поблизу Хаджибея, а у 1895 р. – земельнi дiлянки в Одесi.

У Францiї де Рiшельє раптово опинився у найближчому почтi нового короля, став пером Францiї. Коли король запропонував йому посаду прем'єра Францiї, де Рiшельє вiдмовився, а його «впливовi брати» вмовили «одеського вiдлюдника» стати на чолi держави. Дивує факт отримання де Рiшельє посади прем'єра Францiї, незважаючи на те, що 23 роки жив у Росiйськiй iмперiї, де вiдбулося його становлення як особистостi, воєначальника й успiшного адмiнiстратора (Францiю вiн покинув у чинi армiйського капiтана i не був зв'язаний з нею 23 роки). Що могло стояти за цим призначенням? Скорiше за все тi самi масонськi зв'язки – шотландський обряд регулярного масонства, в якому знаходився де Рiшельє, був антинаполеонiвським, на вiдмiну вiд масонського обряду «Великого Сходу» (в якому було багато прихильникiв Наполеона). Можливо призначенням де Рiшельє прем'єром Францiї масонерiя вiдзначила його заслуги у створеннi «Пiвденної Пальмiри» – Одеси як схiдного форпосту масонства.

У 1815-1818 рр. де Рiшельє – прем'єр-мiнiстр i мiнiстр iноземних справ Францiї, а у 1820-1821 рр. вiн удруге стає прем'єр-мiнiстром. На початку 1822 р. де Рiшельє мав намiр вiдвiдати Одесу, навiть повернутися туди, зажити там життям «простого громадянина», але раптова смерть перекреслила всi його плани…

Людовiк-Олександр-Андре (Олександр Федорович) граф де Ланжерон маркiз де ла Кос барон де Куньї (маркiз i граф Францiї, барон Австрiйської iмперiї, до 1799 р. – громадянин Женевського кантону, з 1799 р. – пiдданий росiйської iмперiї) народився 13 сiчня 1763 р. в Парижi. В п'ятнадцать рокiв Ланжерон стає лейтенантом французької гвардiї. Службу вiн починає в Каракасi та Сен-Домiнго i за кiлька рокiв дослужився до полковника. У складi французького корпусу де Ланжерон брав участь у вiйнi за незалежнiсть США, вiдзначившись у битвi при Йорктаунi… До 1789 р. де Ланжерон отримує 5-й ступiнь масонства – «Досконалий Майстер» ложi «Об'єднанi друзi», стає Достойним Майстром (Майстром Стiльця) масонської ложi.

Французьку революцiю 1789 р. де Ланжерон прийняв iз захопленням, але вже через кiлька мiсяцiв пiсля штурму Бастилiї вiн розчарувався у революцiї. Вперше де Ланжерон прибуває в Росiю в почтi принца Нассауського наприкiнцi 1789 р. i бере участь на боцi росiйської армiї в її кампанiї проти Швецiї (у складi флотилiї, якою керував принц Нассауський). Другий приїзд де Ланжерона до Росiї у 1790 р. приводить його пiд стiни Iзмаїлу, за хоробрiсть пiд час штурму якого вiн отримав золоту шпагу. У 1791 р. вiн служить пiд командуванням масона князя М. Репнiна – командувача росiйськими вiйськами в Молдавiї. Потiм була служба в рядах армiї французьких добровольцiв у Нiдерландах, армiї принца Конде, в австрiйськiй армiї, яка воювала проти революцiйних французьких вiйськ. У 1794 р. де Ланжерон знову повертається до Росiї (на цей раз остаточно) i приймає командування Малоросiйським полком гренадерiв. Вiн бере участь у воєннiй експедицiї на Корфу i дуже швидко дослужується до генерал-лейтенанта…

На початку царювання iмператора Олександра Павловича де Ланжерон був «у фаворi». Очевидно вiн, як i де Рибас, i багато iнших масонських лiдерiв, брав участь у переворотi 1801 р. чи спiвчував йому. Проте наприкiнцi 1805 р. де Ланжерон потрапляє в немилiсть iмператора та подає рапорт про вiдставку. Вiн їде до Одеси, шукаючи пiдтримки у свого друга де Рiшельє. Вiдставка де Ланжерона iмператором не була прийнята… З 1806 р. вiн знову в армiї – воює проти турецької армiї на Дунаї, кiлька мiсяцiв служить головнокомандувачем росiйської молдавської армiї. З 1812 р. Ланжерон як командир корпусу воює проти Наполеона, а у 1813 р. його росiйський «експедицiйний» корпус був у складi армiї Блюхера та в Пiвнiчнiй армiї короля Швецiї Бертребатта. Частини де Ланжерона першими вриваються в Париж, захоплюють Монмартрськi батареї французьких вiйськ.

У листопадi 1815 р. iменним указом iмператора Олександра Першого граф Ланжерон був призначений градоначальником Одеси (займав цей пост у 1815-1820 рр.) i Херсонським вiйськовим губернатором – генерал-губернатором Новоросiї (займав цей пост у 1815-1823 рр.). Вважається, що де Рiшельє сам запропонував де Ланжерону «одеську кар'єру» та порекомендував iмператору саме цю кандидатуру як свого спадкоємця.

За перiод своєї дiяльностi на посадi градоначальника Одеси де Ланжерон засновує в Одесi систему «вiльної торгiвлi» – порто-франко, створює Одеський ботанiчний сад, облаштовує Приморський бульвар, iнiцiює появу першої мiсцевої мiської газети «Месаже де ля Русi мерiдiональ», вiдкриває народне жiноче училище та Рiшельєвський лiцей.

Де Ланжерон був в товариствi великим цiнителем мистецтв, оригiнальним спiвбесiдником, гострословом, «душею компанiї«. Ще наприкiнцi 80-х рокiв XVIII ст. де Ланжерон писав для мiсцевих французьких газет, видавав сатиричний журнал «Акти апостолiв», займався лiтературою (написав чотири п'єси й одну комедiю).

У травнi 1818 р. iмператор Олександр Перший, разом iз масоном графом Каподiстрiя, приїхав до Одеси та поселився в особняку Ланжерона, пiдкреслюючи цим своє покровительство лiберальному графу, його демократичним починанням. Тодi ж iмператор як «брат – вiльний каменяр» вiдвiдав масонську ложу Одеси пiд час святкової ритуальної трапези (агапи). Проте iмператор зустрiв у штики реформаторськi проекти Ланжерона (пропозицiї щодо конституцiйних реформ, спрощення канцелярського листування та канцелярської тяганини, вiдмiни табеля про ранги). Iмператор тодi виношував iдею подiлу Росiйської iмперiї на 12 округiв – намiсництв. У четвертий округ, в якому передбачалося в першу чергу провести лiберальнi реформи, повиннi були входити Бессарабiя, Херсонська, Катеринославська, Таврiйська губернiї. Столицею Пiвденно-Захiдної iмперiї мала стати Одеса (iншi українськi землi об'єднувались у третiй округ iз столицею в Києвi).

У серединi 1820 р. де Ланжерон вiдходить вiд справ мiста Одеси, передає керiвництво М. Трегубову, а собi залишає керiвництво всiм Новоросiйським краєм (яким вiн керує до середини 1822 р.).

Наприкiнцi 1821 р. у Ланжерона намiтився новий розрив стосункiв iз Олександром Першим, i у 1722 р. Ланжерон знову просить про вiдставку (попередньо вiн пiшов у тривалу вiдпустку). Звiстка про смерть де Рiшельє приголомшила Ланжерона; вiн виголошує знамениту промову, в якiй назвав де Рiшельє «великим другом людства» та запропонував поставити йому пам'ятник в Одесi. У 1823 р. Ланжерон поїхав до Францiї i залишився там до отримання звiстки про смерть iмператора Олександра Павловича. На початку 1826 р. де Ланжерон приїздить iз Францiї до Санкт-Петербурга на коронацiю нового росiйського iмператора Миколи Павловича… або на «розбiр польотiв» пiсля повстання декабристiв. Ланжерон погоджується iз своїм призначенням членом Верховного суду у справi декабристiв, адже серед пiдслiдних було багато масонiв i його давнiх знайомцiв.

Ми так i не дiзнаємося, чого хотiв вiн: полегшити долю нещасним чи приховати корнi декабристської змови?

У нового iмператора Ланжерон знову «у фаворi». У липнi 1828 р. у пiдпорядкування генералу Ланжерону були вiдданi всi росiйськi вiйська, якi воювали проти турецької армiї в Молдавiї та Валахiї. Проте наприкiнцi року, коли Ланжерон вiдвiв вiйська, якi осаджували Сiлiстрiю, на зимовi квартири, iмператор замiнив головнокомандувача Ланжерона генералом Дибичем. Приголомшений цим Ланжерон подав у вiдставку з армiї, отримав її, i з весни 1829 р. знову оселився у милiй його серцю Одесi як приватна особа.

Однак столичнi проблеми не залишають його у спокої. У груднi 1829 р. Ланжерон їде до Петербурга, а в серединi 1830 р. повертається до Одеси, щоб на початку 1831 р. знову поїхати в Петербург… Далi джерела розходяться. Однi кажуть, що вiн помер вiд холери у столицi i прах його був перевезений до Одеси, iншi – що Ланжерон встиг повернутись i помер вiд холери вже в Одесi. Але факт залишається фактом – вiн заповiв, щоб його поховали в Одеському католицькому соборi. Його похорон у 1832 р. був пишним, урочистим, став певною демонстрацiєю масонської мiцi в Одесi. Цiкаво, що мiсцевi католицькi священники не вiдмовили в почестях i в похованнi бiля вiвтаря собору графу, який особливо не приховував свого масонства, «забороненого» католицькою церквою. Про його «прокляту» таємницю напевне знали католицькi священики Одеси, проте…

Де Ланжерон все життя вiрив пророцтвам про те, що помре вiн не на полi бою i не пiд ножем революцiйної гiльйотини, а в лiжку вiд холери, далеко вiд Францiї. Свiй заповiт, складений рокiв за п'ять до смертi, вiн почав словами: «Коли я помру вiд холери, живучи в Росiї…».

У липнi 1822 р. управителем краю (на час закордонної вiдпустки Ланжерона) став генерал-лейтенант Iван Микитович Iнзов, який керував Новоросiйським краєм до травня 1823 р., коли вiдставка Ланжерона була остаточно прийнята та завiзована iмператором, а генерал-губернатором Новоросiї став Михайло Семенович Воронцов. Iван Iнзов був позашлюбним сином якоїсь таємної «високої«особи iз столичного «свiту». Батькiв своїх вiн нiколи не бачив, а виховувався в домi князя-масона Миколи Микитовича Трубецького (близького друга масона М. Новикова). Прiзвище йому придумали iз значенням: зашифрували в ньому словосполучення «iнший зов». В юностi Iван Iнзов зблизився з гуртком масонського просвiтителя Миколи Новикова, який i посвятив Iнзова в масони. Окрiм московських розенкрейцерiвських лож, вiн також перебував у нiмецькiй ложi «Золотий шар». З 1789 р. поручик Iнзов знаходиться в Причорномор'ї, бере участь у вiйнi Росiйської iмперiї проти Турцiї, а у 1790 р. – в осадi Iзмаїлу та Бендер. Вiн вiдзначився у битвi при Мачинi, за що був переведений ад'ютантом до командувача армiєю князя М. Репнiна (у 1790-1791 рр. шляхи його неодноразово пересiкаються з Ланжероном).

У 1798 р. пiдполковника Iнзова призначили командиром полку, з яким вiн невдовзi виступив у похiд до Iталiї. На двадцятому роцi служби Iнзов став генерал-майором, М. I. Голенищев-Кутузов (масон) обрав його на посаду чергового генерала своєї армiї. У 1806-1810 рр. I. Iнзов воював з турками на Дунаї, потiм iз своєю бригадою – з французами, здiйснив похiд у Галiсiю, вiдзначився пiд Силiстрiєю та Шумлою. У 1813 р. Iнзов отримав дивiзию, на чолi якої воював проти наполеонiвських вiйськ, а у 1814 р. вiн був вiдзначений чином генерал-лейтенанта i нагороджений французьким орденом за гуманне ставлення до полонених.

У 1818 р. вiдбулося призначення Iвана Iнзова головним попечителем iноземних колонiстiв Пiвдня Росiї, а у 1820 р. – намiсником Бессарабської областi (генерал-губернатором Бессарабської губернiї). В цьому ж роцi вiн поселяється в Кишиневi. Генерал Iнзов керував дiяльнiстю Бiблiйського товариства в Кишиневi та створенням масонської ложi «Овiдiй» у тому ж мiстi. Навеснi 1820 р. Олександр Сергiйович Пушкiн, висланий з Петербурга на пiвдень, був направлений до Кишинева та призначений «пiд нагляд» генерала Iнзова. До Пушкiна Iнзов виявив довiру, спiвчуття, доброту, запропонував висланому поету поселитися в своєму домi, видiлив йому двi кiмнати, надав поету безкоштовний пансiон i добився виплати чиновницької платнi. У 1822-1823 рр. i у 1833-1845 рр. I. Iнзов жив в Одесi.

Сучасники пiдкреслювали освiченiсть, чеснiсть, гуманнiсть генерала. Покровительство Iнзова балканським переселенцям зробило його «святим праведником» в очах болгар Буджака. Пiд його «попечительством» як центр росiйських болгар сформувалося мiсто Болград. Пiсля смертi генерала болгари попросили дозволу поховати прах Iнзова в Болградi та спорудили над його могилою мавзолей.

Розквiт масонського руху в Одесi, посилення впливу масонерiї на життя мiста та всiєї Новоросiї прийшовся на перiод 1818-1821 рр. (за Ланжерона i в епоху «олександрiвського лiберализму»).

Масони були «вершками» суспiльства тих рокiв, саме вони намагалися створити з Одеси зразок «мiста майбутнього». Особливу увагу масони придiляли вихованню молодого поколiння, створенню європейської системи освiти, вiдкриттю лiцеїв, унiверситетiв.

Iснують згадування про те, що у 1817-1822 рр. в Одесi працюють масонськi ложi «Три царства природи», «Друзi Природи», «Понт Евксинський», «Ложа французької й iталiйської лiтератури». Про ложу «Друзi Природи» та «Ложу французької й iталiйської лiтератури» ми майже нiчого не знаємо. Можливо «Три царства Природи» i «Друзi Природи» – двi рiзних назви однiєї ложi. Пiд час допиту декабриста-масона П. I. Борисова з'ясувалося, що вiн вступав до одеської ложi «Друзi Природи» за iнiцiативи одеського купця-француза Ольвiєра.

У листопадi 1817 р. вiдкривається ложа «Понт Евксинський» («du Pont Euxin») – одна з масонських лож шотландського обряду Дев'ятої великої росiйської масонської провiнцiї – «Великої Провiнцiйної Ложi Росiї«.

Достойним Майстром (керiвником) ложi «Понт Евксинський» став де Ланжерон, який був також членом декiлькох петербурзьких лож i феодосiйської ложi «Йордан».

Масонськi роботи в ложi «Понт Евксинський» велися французькою, нiмецькою, iталiйською, росiйською мовами. Ложа «Понт Евксинський» була однiєю з найчисленнiших лож Росiйської iмперiї, в нiй налiчувалося близько 180 «братiв», а з урахуванням гостей-масонiв з iнших лож, якi вiдвiдували ложу, – близько 280 братiв. Для створення такої численної ложi вимагався тривалий перiод пiдготовчої роботи для зведення в масонський ступiнь понад 150 осiб i просування їх масонськими сходами: учень – пiдмайстер – майстер. Збори масонського братства в Одесi були необхiднi для прийняття, афiляцiї й iнсталяцiї братiв у рiзнi ступенi масонства. Для здiйснення всiх iнiцiйних ритуалiв для 150 осiб вимагалося не менше трьох рокiв (мiнiмум 200 ритуальних iнiцiацiй). У 1818 р. вiдбулося лише формальне вiдкриття великої за чисельнiстю ложi-»матрицi» «Понт Евксинський», на базi якої можна було вiдкрити вiдразу 7-8 лож.

Ложа вищих ступенiв (градусiв) шотландського масонства «Три царства Природи» почала створюватися в Одесi у 1815 р., а офiцiйно була вiдкрита 6 листопада 1818 р. як ложа у структурi Великої Провiнцiйної Ложi Росiї. В ложi «Три царства Природи» збиралися масони «з великим стажем», починаючи з 4-го градуса посвяти. Цiєю ложею також керував масон з 25-рiчним стажем i розенкрейцер граф де Ланжерон (у документах якого зазначалося, що у нього сьомий градус масонства).

Сьомий масонський градус в ложi «Три царства Природи» був i у Адольфа Шале – вiце-консула Францiї в Одесi, якого прийняли до масонства у 1808 р. в Женевi. Шале був членом петербурзької ложi «Єлизавета до доброчесностi» та Великої Директорiйної Провiнцiйної Ложi Вищого правлiння. Адольф Шалле був Намiсним (Достойним) Майстром ложi «Понт Евксинський» пiсля де Ланжерона. Цiкаво, що Шале у 1822 р. (рiк заборони масонства в Росiйськiй iмперiї) вiдмовився дати представникам влади офiцiйну пiдписку про свiй повний розрив з масонством, незважаючи на наполегливу вимогу одеського полiцмейстера. Шале тодi заявив, що належить до iснуючої у Францiї масонської ложi та перебуває на французькiй службi, тому може давати «пiдписки» лише з дозволу французького посланця в Росiї. Адольф Шале поїхав з Одеси лише у 1838 р. i, можливо, продовжував свою дiяльнiсть лiдера масонiв Одеси вже в «масонському пiдпiллi».

У ложi «Три царства Природи» перебували Степан Телесницький, Гiльмо Гельмерсен (аташе мiнiстерства iноземних справ, титулярний радник, а у 1821-1822 рр. – мiський полiцмейстер Одеси), полковник, командир Одеського пiхотного полку Ренальєр фон Дрентельн.

У ложi «Три царства Природи» в основному були купцi: Фредерiк Андре, Жуль Козлiн, Йосип Барорне, Жан Вальб, Жан Мелло, Мiшель Одеу, Iван Вiлькнс, Василь Ксенiс (купець, радник комерцiї), Якiв Мiшель (купець 1-ї гiльдiї, службовець палати страхувань), Жан-Батист Вiольє (купець, вiдставний французький офiцер), Жан Гаглiуффi (купець i корабельний капiтан). Найвпливовiшим iз одеських купцiв-масонiв ложi був володар сьомого градуса масонства Жозеф Жульєн (можливо за iменем Жозеф Жульєн приховувався Ремi Жульєн – член столичного Вищого Капiтулу «Фенiкс», посвячений до масонства в ложi «Об'єднанi друзi» в Марселi ще у 1802 р.).

Яскравою особистiстю ложi «Три царства Природи» був Андрiй Петрович Римський-Корсаков (позашлюбний син генерала П. Войновича), товариш мiнiстра внутрiшнiх справ iмперiї, колезький радник i композитор-любитель. В ступенi розенкрейцера вiн був вiдомий як «Лицар бджоли». У 1818 р. Римський-Корсаков жив в Одесi та став одним iз засновникiв ложi «Три царства Природи». Андрiй Римський-Корсаков широко вiдомий у багатьох масонських братствах iмперiї. Вiн був почесним членом лож «Пiвнiчнi друзi», «Єлизавета до доброчесностi», «Об'єднанi друзi», «Орфей», «Росiйського орла», «Сфiнкса», «Трьох свiтил», «Трьох чеснот», «Друзi людства», «Тих, що шукають манну»… Вже у 1818-1820 рр. вiн мав масонський титул Великого Канцлера Великої Провiнцiйної Ложi Росiї (ВПЛР) та представника ложi «Понт Евксинський» у ВПЛР. З 1819 р. А. Римський-Корсаков – член Верховної Директорiї шотландських лож, Вищого Капiтулу «Фенiкс» шотландських лож Великої Провiнцiйної Ложi, вищих ступенiв «Олександра – Златого льва». Андрiй Римський-Корсаков займав в ложi посаду Намiсного Майстра та великого секретаря (Великий Майстер С. Ланський). Незважаючи на репресiї стосовно масонства з боку iмператора Миколи Першого, у 30-тi роки ХIХ ст. А. Римський-Корсаков отримав посаду Волинського губернатора. До самої смертi

А. Римський-Корсаков «пiдтримував масонськi братськi зв'язки». Цiкаво, що нащадки А. Римського-Корсакова також були масонами, а Олександр Олександрович Римський-Корсаков з Великої Нацiональної Ложi Францiї багато зробив для вiдродженя лож у Росiї та Українi вже у 90-тi роки ХХ ст.

Ложа «Понт Евксинський» формувалась як ложа перших трьох iоанiвських ступенiв масонства. Ложа повинна була сформувати одеську елiту, що буде будiвником «мiста Сонця». Основний контингент ложi – адмiнiстратори, офiцери армiї та флоту, купцi, мiсцева iнтелiгенцiя, що зароджувалася.

Емблемою масонської ложi «Понт Евксинський» стало символiчне зображення вiтрильника, який пливе до загадкової фортецi-мiста. Зображення iдеального мiста, розташованого в гостиннiй бухтi, можливо, має символiзувати Одесу та бухту Одеської затоки. Чи була доля Одеси простою випадковiстю? Чому в Одесi з самого початку будувалося заштатне (навiть не повiтове) мiсто з вулицями, якi за шириною можна порiвняти лише з Санкт-Петербургом? Чому загублене в «ногайських степах» невелике поселення Хаджибей – Одеса за 20 рокiв якимось дивним чином, перетворилося на красиве європейське мiсто? Одеса стала «Пiвденною Пальмiрою», пiвденною сестрою столичного Санкт-Петербурга… чи не тому, що невидимi архiтектори-геометри розрахували, що Одеська бухта знаходиться на тiй самiй довготi, що й Санкт-Петербург i єгипетськi пiрамiди (пiрамiди були особливо шанованi масонами, i «мода» на пiрамiди прокотилася всiєю Європою наприкiнцi XVIII ст.).

Саме на берегах чорноморського Лукомор'я (де Чорне море утворює гострий кут – «вершину пiрамiди»), на землi новiй i невiдомiй європейськi мiстики намiтили побудувати iдеальне мiсто – «мiсто на холмi», мiсто, яким опiкується Бог, «яке стане домом для всiх народiв i всiх релiгiй». Цьому мiсту вже тодi була призначена доля стати сакральним i духовним центром на пiвденному сходi Європи, на землях, що лише п'ять рокiв тому були вiдвойованi в Османської iмперiї.

Iдеальне мiсто мало стати «мiстом Сонця», звiдки на Схiд Європи буде поширюватися свiтло європейської цивiлiзацiї. Одесу вже на початку ХIХ ст. розглядали як пiвденно-схiдний духовний форпост Європи. Пiвнiчним центром був «град Петров»… Одеса планувалася на зразок магiчного мiста Адосентин, про яке повiдомляється в таємничому «Пiкатриксi». Адосентин був побудований шанованим масоном Гермесом Трисмагiстром i, завдяки своєму плануванню, забезпечувався захистом небесних сил. Подiбне магiчне мiсто описане

в текстi «Асклепiя» i в працi «Мiсто Сонця» Томазо Кампанелли. Перероджений «Новий Свiт» (назва турецької фортецi «Енi-Дунья» перекладалася з турецької як «Новий Свiт») мав стати свiточем для нової європейської цивiлiзацiї.

Мiсто-фортеця на емблемi ложi «Понт Евксинський» зображувалося лише однiєю баштою (або дороговказним маяком), яка служить кутовою баштою фортецi. Можливо, маяк нагадував про легендарний маяк Неоптолема, споруджений древнiми греками неподалiк вiд Одеси, або прямо стосувався Хаджибейського маяка, який височiв над одеською бухтою. Свiтло маяка вказувало морським подорожнiм шлях до тихої пристанi – шлях до iстини.

За Ланжерона на замовлення одеської масонської ложi для братiв-масонiв був таємно виготовлений круглий мiдний жетон iз зображенням емблеми ложi в обрамленнi вiнка з листя акацiї та лавра. На зворотному боцi медалi французькою мовою написано, що ложа «Понт Евксин» заснована Великою Провiнцiйною Ложею у 1817 р.

Вiтрильник (у масонському символiзмi) – символ подорожi в невiдоме, подорожi ззовнi, з iншої стихiї. Вiн перетинає кордон мiж цим та iншим свiтом. Це символ перенесення iдей з водної стихiї на землю, втiлення абстрактних iдей на практицi. Вiтрильник був символом надiї, нагадував про древньоєгипетську богиню Iзиду, мiстерiю воскресiння бога Осирiса, вказував на близькiсть до герба Парижа та старовинного герба Масонської Провiнцiї «Лютецiя». Символiчний корабель перевозив Сонце через море (море життя), вказуючи на трансформацiю та вiчне життя. Символiка корабля життя, який вiдправляється в плавання водами творiння, має ще осьовий аспект, оскiльки його щогла є axis mundi та за значенням подiбна до Древа Життя. У християнському та масонському символiзмi корабель – ще й Ковчег рятування (Ноєв ковчег), захист вiд спокуси у водах свiту хаосу. Ковчег – символ самої ложi, що може встояти у свiтi пристрастей i спокус, привести шукачiв до заповiтної землi. Масони культивували символiчну мову, черпаючи у символах матерiал для аналогiй, ритуалiв-мiстерiй, фiлософських узагальнень.

Масони розглядали подорожi як особливу духовну iнiцiацiю, необхiдну для пiзнання та самопiзнання. Масонський iдеал людини – людина спроможна до самовдосконалення, спроможна виховати саму себе, знайти в собi вищi внутрiшнi сили та почуття. Звiдси повторювана алегорiя подорожнього, мандрiвника, який iде крiзь випробування та пiзнання свiту до свiтлої високої iстини. Мiстерiї-iнiцiацiї першого та другого градусiв (ступенiв) масонства – подорожi… «Масонами стають люди-шукачi, якi вже знаходяться на визначеному рiвнi самовдосконалення», – стверджував голова масонського Дистрикту «Україна» вже у 2002 р.

Мандрiвники шукали «нову», незайману чисту землю, на якiй можливий експеримент створення «нового свiту». Можна провести багато паралелей мiж виникненням Одеси та США. Головне, що їх об'єднує – спроба створення нового свiту на землях «пустельних», свiту, який вiдрiзняється вiд старого, обтяженого несвободою та забобонами. На щойно набутiй землi Пiвнiчної Америки, в Новому Свiтi за кiлька рокiв до заснування Одеси масони, на чолi з масоном вищих ступенiв Джорджем Вашингтоном (перший президент США до моменту свого обрання у 1789 р. був масоном iз 25-рiчним стажем) стали будувати нову державу. Згодом масони вищих ступенiв (з 20-23-рiчним стажем) де Рибас, де Рiшельє, де Ланжерон i де Волан (два останнiх брали участь у боротьбi за створення США) почнуть створювати «мiсто на холмi» на берегах Чорного моря – Понта Евксинського.

Вiтрильником «Понта Евксинського» (назва якого вiдсилає нас до античностi) керували мандрiвники, якi шукали у мiфологiї Пiвнiчного Причорномор'я великi аналогiї. Назва маленької фортецi «Енi-Дунья» в селищi Хаджибей перекладалась як «Новий Свiт», а турецька фортеця Аджидер (нинiшнiй Овiдiополь) перекладається з турецької як «Бiдний мандрiвник», що прямо вiдповiдало масонському символiзму, виходячи з якого масони представляли себе як «мандрiвникiв-блукачiв». Такими блукачами були i Одiсей, i Овiдiй… Вiтрильник (його зображення присутнє i на бронзових барельєфах пам'ятника де Рибасу) став символом європейської культури ще за часiв Гомера, коли слiпий фiлософ вiдправив свого хитромудрого Одiсея в подорож, щоб пiзнати свiт зовнiшнiй i свiт внутрiшнiй.

Античнi приклади та символи надихали людей класицизму. Мода на класицизм на початку ХIХ ст. була загальною, а герої античностi, античнi мiфи та легенди були другою Бiблiєю масонста. Не випадково своїм «батьком-засновником» масони оголосили Пiфагора. Хитромудрий Одiсей у символiчнiй свiдомостi сприймався як перероджена (вiдроджена) людина. Можливо, у назвi мiста Одеси багатьом чулося закодоване iм'я Одiсея, який став символом людини, яка шукає землю благословенну. В «Одiсеї«розповiдається iсторiя душi, яка подорожує бурхливим морем життя, долаючи випробування, щоб очиститись i знайти своє царство. Для масона вся iсторiя людства є «iсторiєю людини» – «романом виховання», в якому людина шукає шлях до себе – шлях Одiсея на Iтаку.

Усi iсторичнi колiзiї для масонiв були лише сходинками, гранями випробування та зростання, що веде до прозрiння. Масон повинен зрозумiти, вдосконалити, виховати самого себе, знайти в собi вищi внутрiшнi сили та почуття. «Пiзнай себе i ти пiзнаєш свiт», – проголошував Григорiй Сковорода.

У 1798 р., через кiлька рокiв пiсля заснування мiста, в Одесi з'явився перший мiський герб з незмiнним зображенням якоря. На багатьох масонських нагородах, зображеннях, паспортах – якiр. Якiр – це те саме фрагментарне зображення корабля (вбирає в себе всю символiку корабля). Бiльше того, зображення якоря – символ надiї, спасiння, непорушностi, обретiння довгоочiкуваної землi… Якiр можна розглядати i як хрест з гаками, на якi «ловилися праведнi душi».

Окрiм де Ланжерона, до ложi «Понт Евксинський» входили найвiдомiшi чиновники Одеси: С. Броневський – дiйсний статський радник, колишнiй градоначальник Феодосiї; П. Саражинович – управляючий канцелярiєю Ланжерона; Г.-I. Лукiвський – чиновник мiнiстерства; П. Врiонi – надвiрний радник, начальник провiантського вiддiлення; Н. Корнеєв – секретар Ланжерона; Г. Кареницький – чиновник канцелярiї губернатора; I. Франполi – чиновник при губернаторi, колезький секретар; I. Стояновський – чиновник, колезький секретар; Х. Шмiдт – колезький радник…

Серед «братiв» ложi були вихiдцi з Францiї – брати Ремi. Павло (Жульєн) Ремi – гувернер у графiв Бутурлiних i Загряжських, у 1810 р. – викладач Харкiвського унiверситету, колезький асесор, учасник вiйни 1812-1814 рр. у чинi капiтана, з 1818 р. – помiчник директора лiцею в Одесi, а у 1820-1821 рр. – директор Рiшельєвського лiцею. З грудня 1821 р. Ремi – у вiдставцi, виховував дiтей князя i масона Вiктора Кочубея, а в 30-тi роки ХIХ ст. Ремi працював професором Головного педагогiчного iнституту та Царськосiльського лiцею. Його брат Гавриїл Ремi у 1787 р. як iнженер-поручик приїхав з Голландiї на росiйську службу, брав участь у штурмах Очакова й Iзмаїла. Гавриїл Ремi дорiс до генерала i служив у Київському гарнiзонi.

Серед чиновникiв-масонiв видiлялася група службовцiв Одеської митницi: вже вiдомий нам Телесницький, С. Голiков – казначей митницi, титулярний радник, кiлька чиновникiв митницi.

В одеськiй масонськiй ложi були представленi начальники одеської полiцiї, що робило масонiв невразливими при будь-яких змiнах полiтичної ситуацiї в iмперiї. У 1818-1821 рр. одеським полiцмейстером був масон С. Достанич (з 1796 р. ходив на судах Чорноморського флоту, учасник наполеонiвських вiйн, чиновник митницi). Його змiнив у 1821-1822 рр. колезький асесор, мiський полiцмейстер В. Гельмерсен. Титулярний радник А. Саханський у 1820-1821 рр. служив окружним Одеським полiцмейстером, а пiзнiше – приставом громадських справ Одеської мiської полiцiї i професором Комерцiйного училища. Масонами були: одеський полiцмейстер Мандернштерн (перебував у столичнiй ложi «Олександр»), титулярний радник I. Нiжинець, який служив секретарем одеської полiцiї та професором Комерцiйного училища, Ф. Ленгнич, який виконував суддiвськi функцiї в Одесi.

До «Вiйськової групи» одеської ложi входили генерали та офiцери 2-ї росiйської армiї, що дислоцiювалася на Пiвднi України: Е. Геккель – генерал-майор, у 1821 р. одеський комендант; I. д'Оллон – племiнник Рiшельє, генерал-майор росiйської служби; полковники П. Угрюмов, Карлшиць i комендант Одеси полковник В. Силiн (перебував ще й у масонськiй ложi «Осирiса»); командир одеського артилерiйського гарнiзону, пiдполковник Облеухов; майор барон фон Засс. Серед молодших офiцерiв – членiв ложi можна назвати князя Д. Волконського (учасник Вiтчизняної вiйни 1812 р., поручик); К. де Векерлiна (штаб-ротмiстр i ад'ютант генерала Уварова) та ще чотирнадцять офiцерiв.

Ланжерон залучив усiх своїх ад'ютантiв до масонської ложi «Понт Евксинський»: полковника Георга Шульца, штабс-капiтана А. Каржавiна, штабс-капiтана А. Мейєра (з 1816 р. Мейєр служив ад'ютантом Ланжерона, у 1821-1822 рр. – управляючим вiйськовою канцелярiєю Ланжерона; в Одесi Мейєр, завдяки «старанням» декабриста С. Волконського, став декабристом, але до дiзнання у «справi змови» чомусь не притягався).

Серед воєнно-морських офiцерiв ложi були капiтани: граф Етьєн Мастiн, Д. Сатiн, Е. Калантаєв – командир канонерського човна, у 1821 р. – капiтан Одеського карантинного порту (з 1797 р. служив на Чорному морi), I. Жаданов – морський офiцер, пiзнiше – надвiрний радник. У числi гостей ложi «Понт Евксинський» – майбутнi декабристи-офiцери В. Раєвський, А. Тiтов, С. Краснокутський, С. Муравйов-Апостол, А. Борисов (засновник ложi «Об'єднаних слов'ян»).

Масонство пустило корiння i в середовищi одеських iнтелектуалiв, якi так чи iнакше були зв'язанi з Рiшельєвським лiцеєм та Комерцiйною гiмназiєю, – переважно професорiв i викладачiв. Можна сказати, що до 1822 р. близько 50 вiдсоткiв одеситiв iнтелiгентних професiй були масонами. Росiйськi масони початку ХIХ ст. вбачали своє особливе завдання у просвiтi та вихованнi нового поколiння «управителiв Росiї«. Недаремно масонськi центри виникли в середовищi професорiв i викладачiв усiх структур вищої освiти: Петербурзького, Московського, Харкiвського унiверситетiв, Царськосiльського, Рiшельєвського та Нiжинського лiцеїв.

У 1816 р. де Ланжерон запрошує з унiверситетського Харкова кращi викладацькi кадри для викладання в Рiшельєвському лiцеї. Викладачi повиннi були подiляти передовi погляди та масонську «стратегiю» перебудови суспiльства. Одночасно з цим де Ланжерон знаходить у самiй Одесi нову професуру для Рiшельєвського лiцею з «мiсцевих iноземцiв», якi також були посвяченi до масонства та дотримувалися лiберальних переконань. Рада Харкiвського унiверситету (у Радi бiльшiсть членiв були масонами) патронувала Рiшельєвський лiцей, подiляючи плани Ланжерона щодо створення лiцею в Одесi на «публiчних принципах» як «сприятливого грунту» для нової елiти.

Рiшельєвський лiцей вiдкрили у сiчнi 1818 р. Його директором став абат Нiколь (таємний масон i вiдкритий єзуїт), двома його заступниками-iнспекторами були масони Ремi та Флуки, а настоятелем лiцею – православний архiмандрит i масон Феофiл.

В одеськiй ложi «Понт Евксинський» було багато вихiдцiв iз Харкова. У Харкiвському унiверситетi вже давно дiяла впливова «професорська» масонська ложа. Харкiвськi вченi мужi були присланi в Рiшельєвський лiцей за розпорядженням попечителiв Харкiвського вченого округу масонiв С. Потоцького i С. Корнеєва.

Iз Харкова до Одеси прибули професори та викладачi масони: титулярний радник Олександр Iванович Ковалевський (закiнчив Харкiвський унiверситет, з 1817 р. – учитель словесностi в Одеськiй комерцiйнiй гiмназiї, а з 1819 р. – професор словесностi Рiшельєвського лiцею);

Осип Михайлович Ковалевський – член масонського «Товариства фiлалетiв» (став професором правознавства та полiтекономiї, латини та грецької в Рiшельєвському лiцеї, де працював у 1824-1827 рр., потiм подорожував у Монголiї та Китаї. На схилi рокiв (1855-1860 рр.) Ковалевський був ректором Казанського унiверситету).

Кандидат фiлософiї Андрiй Дубрович (Дудрович) у 1817 р. заради Одеси покинув Харкiвський унiверситет. В Одесi вiн отримав мiсце професора фiлософiї Рiшельєвського лiцею на кафедрi росiйської та латинської словесностi, старшого вчителя Комерцiйної гiмназiї. У 1825-1826 рр. вiн тимчасово виконував обов'язки директора Рiшельєвського лiцею, а у 1826-1827 рр. був ученим секретарем Рiшельєвського лiцею, членом правлiння лiцею. У 1832-1839 рр. статський радник Дубрович служив членом одеського цензурного комiтету, сумiщаючи до 1839 р. цю чиновницьку посаду з викладанням у Рiшельєвському лiцеї.

Професорами Рiшельєвського лiцею i масонами були харкiвчанин Микола Жада (Жаданов) – спецiалiст iз давньогрецької та давньоримської лiтератури; Єгор Шкляревич (Шкляревич переклав з французької на росiйську «Декларацiю прав людини та громадянина»). Харкiвський масон, член Бiблiйського товариства i надвiрний радник Микола Даревський став директором одеської Комерцiйної гiмназiї, директором Одеської поменної банкiвської контори.

Ще за часiв де Рiшельє з Полтави до Одеси приїхали мiсцевi масони ад'юнкти С. Петровський i К. Кучетовський (Кучеровський). Сергiй Петровський прибув з Полтави у 1822 р. i став наглядачем, а потiм професором Рiшельєвського лiцею. Кирило Кучетовський з 1808 р. працював бiблiотекарем Комерцiйного училища в Одесi, з 1819 р. – вчителем початкового училища при Рiшельєвському лiцеї…

Масон Григорiй Богаєвський прибув з Полтави у 1821 р. i отримав мiсце iнспектора Рiшельєвського лiцею. З Полтавою Одесу пов'язував ще й Олексiй Осипович Iмберг – директор Полтавського театру, що кiлька разiв бував на «роботах» одеської масонської ложi. Крiм професорiв i викладачiв (харкiвчан, нiжинцiв i полтавчан), масонами Рiшельєвського лiцею були i професори-викладачi iноземцi (50 вiдсоткiв викладачiв лiцею): французький масон професор Генрiх-Август Вiард (очолював у 1821-1825 рр. лiцейську кафедру фiзики та математики), iталiйєць (або француз) Антон Пiллер (Пеляр, Геляр), який закiнчив унiверситет в Iталiї та переїхав у 1804 р. до Одеси, де став викладати французьку мову в Одеському комерцiйному лiцеї, а з 1817 р. – в Комерцiйнiй школi. У 1819-1837 рр. Антон Пiллер працює професором кафедри iталiйської мови та лiтератури Рiшельєвського лiцею. Пiллер був поетом i лiтератором, вiн опублiкував у Москвi перший в iмперiї пiдручник iталiйської мови та iталiйську хрестоматiю.

Професором лiцею був i нiмецький масон Йоганн Гаусман, який ранiше служив доктором фiлософiї та математики Дерптського унiверситету. Колезький секретар, масон Олександр-Бартелемi Гiбаль також служив професором Рiшельєвського лiцею.

Одним iз перших до одеської ложi ввiйшов професор Жан Лоран.

Вiн ще в першi роки ХIХ ст. вступив у масонство в рiдному мiстi Лозанна. Закiнчивши у 1805 р. академiю у Швейцарiї, Лоран приїздить до Одеси, стає викладачем курсу iсторiї та французької лiтератури спочатку в одеськiй Комерцiйнiй гiмназiї, а потiм i в Рiшельєвському лiцеї.

Iнспектором Рiшельєвського лiцею служив Йосип Михайлович Флуки (Флюки) – грек за нацiональнiстю, випускник кадетського корпусу, а у 1787-1798 рр. – офiцер морського флоту, лейтенант. З початку ХIХ ст. Флуки займався безпекою судноплавства в Азовському морi, гiдрографiєю та статистикою, у 1807-1808 рр. був директором Таганрозької комерцiйної гiмназiї, а у 1813-1814 рр. – керуючим Таганрозьким портом. За приписом де Рiшельє (та завдяки добрим вiдгукам абата Нiколя) у 1814 р. Флуки запросили до Одеси, де вiн працював директором Одеського шляхетного iнституту, директором Комерцiйної гiмназiї. У 1817 р. вiн став колезьким радником, помiчником директора Рiшельєвського лiцею в Одесi, а у 1818-1826 рр. Флуки служить 2-м i 1-м iнспектором Рiшельєвського лiцею, професором лiцею з французької мови та тимчасовим директором лiцею у 1821-1822 рр. Йосип Флуки читав лiцеїстам Новий Завiт, був активним членом одеського Бiблiйського товариства i ложi «Понт Евксинський». Серед масонiв Одеси ми знаходимо i його сина – офiцера росiйської армiї Михайла Флуки.

Два масони румунського (молдавського) походження, якi служили в Рiшельєвському лiцеї, носили однакове прiзвище Калиневський i обидва були масонами. Михайло Михайлович Калиневський (Калинеску) – вiдставний пiдполковник, надвiрний радник – служив iнспектором лiцею з 1822 р. Iван Миколайович Калиневський у 1818-1822 рр. був ад'юнкт-професором лiцею на кафедрi словесностi, а у 1822 р. – керуючим справами лiцею.

Помiтною фiгурою одеського масонства був професор теологiї Рiшельєвського лiцею, член правлiння лiцею, священник-архiмандрит Феофiл (Петро Iванович Фiнiков). До 1817 р. вiн був оратором у ложi «Помираючий сфiнкс», у столицях ним опiкувався мiнiстр О. Голiцин, а в Одесi – єзуїт абат Нiколь. З 1819 р. Феофiл був членом правлiння лiцею та законовчителем Рiшельєвського лiцею, архiмандритом. З iменем Феофiла пов'язана дiяльнiсть одеського вiддiлення Бiблiйського товариства. Феофiл пройшов масонське учнiвство у Санкт-Петербурзi в ложi Лабзiна. За «прихильнiсть до мiстики», «вiльнодумство», масонську дiяльнiсть, оригiнальну трактовку Святих Книг, Феофiла звiльнили з лiцею наприкiнцi 1822 р. (вiн став першою жертвою «чистки» масонiв) i у 1824 р. заслали в монастир.

У 1826-1829 рр. Рiшельєвський лiцей очолював дiйсний статський радник директор Iван Семенович Орлай. Уже пiсля призначення Орлая директором Рiшельєвського лiцею великий скандал викликала «Справа про вiльнодумство в Нiжинськiй гiмназiї вищих наук князя Безбородька». Мiнiстерське розслiдування у цiй справi завершилося лише у 1830 р. Цiкаво, що Орлай вже у 1829 р. оголошений одним iз основних винуватцiв «вiльнодумства» i лише його смерть зупинила розправу над ним.

До Одеси з Харкова переїхав i масон Афанасий Iванович Стойкович – доктор фiлософiї, колишнiй завiдувач кафедри фiзики Харкiвського унiверситету. У 1807 р. вiн навiть був тимчасовим ректором Харкiвського унiверситету, а з 1821 р. живе в Одесi та служить чиновником Комiтету попечительства колонiстiв, який очолив масон генерал Iнзов.

Масонством в Одесi «грiшили» Карл-Август Беттигер – саксонець, лютеранський пастор, супер-iнтендант євангелiстської церкви Новоросiйського краю (прибув з Петербурга до Одеси, жив в Одесi у 1811-1814 рр. i 1818-1828 рр.) i Йоганн Розенштраух – одеський лютеранський пастор. Беттигер створив в Одесi нiмецьку вчительську семiнарiю, намагався вiдкрити сiльськогосподарське училище. Розенштраух ще у 1816 р. був одним iз засновникiв масонської ложi в Москвi пiд назвою «Олександра Тройственного Спасiння». Масонськi погляди подiляв i баварець Iгнацiй Лiндль – керiвник (вiзiтатор) католицьких церков Новоросiйського краю (колишнiй настоятель Мальтiйського храму у Петербурзi), який прибув до Одеси у 1820 р. У 1822 р., пiд час релiгiйних «чисток» в iмперiї, Лiндля змiстили з поста i вислали за межi iмперiї.

Близьким до масонiв Рiшельєвського лiцею був член ложi «Понт Евксинський» Якiв Десемет – колезький радник, професор ботанiки, упорядник Одеського ботанiчного саду. До Одеси вiн приїхав з Францiї у 1818 р. за рекомендацiєю генерала М. Воронцова як спецiалiст iз створення ботанiчних садiв (вже у 1818 р., ще перебуваючи у Францiї та Англiї, масон М. Воронцов почав «займатися» облаштуванням Одеси).

Одеськi лiкарi, як правило, також перебували в масонськiй ложi. Цiкаво, що наприкiнцi XVIII – на початку ХIХ ст., лiкарi Європи переважали у масонських ложах. У ложi «Понт Евксинський» перебували: К. Паннесе (доктор медицини при Одеському магiстратi, головний медик мiського госпiталю), мiський лiкар Ф. Струббе, I.-Х. Вiцман – доктор медицини, колезький радник, iнспектор Одеського медичного управлiння (автор першого твору про «лиманне лiкування» цiлющою Куяльницькою гряззю) та ще п'ять докторiв медицини.

У ложi «Понт Евксинський» були представленi також «вiльнi професiї«. Плануванням мiста займався художник i архiтектор – француз Франсуа Шааль. Серед братiв-масонiв були архiтектори Гартвiг, Л. Станцанi, художник I. Штицин. Вiдомi члени ложi В. Лемох – професор музики з Богемiї; музикант Марибо; видавець першої одеської газети «Месаже де ля Русi мерiдiональ» (вийшла 1 квiтня 1820 р.), Олександр Гiбаль – викладач французької мови в рядi одеських навчальних закладiв – також був масоном.

Найбiльшу кiлькiсть масонiв (близько 40 братiв) ложi «Понт Евксинський» становили французькi, швейцарськi, грецькi, iталiйськi, нiмецькi купцi, серед яких впливовими фiгурами були: Ф. Лагорiо (вiце-консул держави обох Сицилiй), Е. Гогель, Л. Сiкард, Ж. Дево…

Одеська ложа «Понт Евксинський» була, можливо, найдемократичнiшою та «найбiльш європеїзованою» ложею в Росiйськiй iмперiї на початку ХIХ ст. В нiй до масонських «робiт» був залучений єврей Х. Глюксберг. В одеськiй ложi можна було зустрiти ремiсника (А. Гутiар) i простого викладача французької мови (I. Мейсоне), якi засiдали поруч з родовитими та багатими князями i графами.

Про аристократiв – «братiв» ложi «Понт Евксинський» – необхiдно сказати окремо. Крiм вже ранiше вказаних представникiв родової знатi, в ложi працювали або вiдвiдували одеську ложу граф Г. Ченишев (поет, драматург, дiйсний таємний радник), князь П. Трубецькой (поручик, ад'ютант головнокомандувача 2-ю армiєю масона генерала Беннiгсена), князь Г. Кантакузино (полковник, також ад'ютант головнокомандувача 2-ю армiєю), князь М. Суццо (господар (правитель) Молдови у 1783-1802 рр., який втiк у 1821 р. з турецьких Яс у росiйський Кишинiв, упорядник ложi «Овiдiй»), князь I. Суццо (син Молдавського правителя), князь А. Iпсилантi (генерал-майор, командир гусарської бригади, у 1821 р. керував грецьким повстанням; предки князя були господарями – князями Молдови i Валахiї), барон М. Сердобiн (позашлюбний син масона князя А. Куракiна), граф Р. де Скаси (надвiрний радник iноземних справ), М. Муравйов-Апостол (штабс-капiтан, ветеран вiйни 1812 р., один iз засновникiв декабристського «Союзу спасiння» та «Пiвденного товариства» декабристiв, учасник повстання Чернiгiвського полку) та його брат С. Муравйов-Апостол (капiтан, ветеран вiйни 1812 р., один iз засновникiв декабристського «Союзу спасiння» та «Пiвденного товариства» декабристiв, керiвник повстання Чернiгiвського полку).

В одеськiй ложi перебував i князь Сергiй Григорович Волконський.

Князi Волконськi – брати Сергiй Григорович (генерал-майор, командир бригади) i Михайло Миколайович (вiдставний бригадир, колишнiй Волинський громадський губернатор) деякий час (у 1819, 1820 рр.) навiть керували ложею «Понт Евксинський», а князь Дмитро Петрович Волконський (учасник вiйни 1812 р., пiдпоручик кавалерiї) посвячений до масонства в цiй одеськiй ложi у 1820 р.

Почесним членом ложi «Понт Евксинський» був граф Сергiй Степанович Ланський, тодi ще дiйсний статський радник, член декабристського «Союзу благоденства», голова «Комiтету призрiння малолiтнiх бiдних», управляючий Державною комiсiєю погашення боргiв, один iз керiвникiв iмператорського «Людинолюбного товариства». С. Ланський зробив стрiмку масонську кар'єру пiд масоно-розенкрейцерським iменем «Лицар фенiкса, що воскрес». У 1810 р. йому присвоєний 3-й майстерський ступiнь, а вже у 1813 р. вiн мав вiсiмнадцятий ступiнь розенкрейцера та посаду Намiсного Майстра ложi. У 1817 р.

С. Ланський став командором «Капiтулу Фенiкс» i фактично керував «Великою Провiнцiйною Ложею», а у 1822 р. – главою масонського ордену Росiйської iмперiї.

Цiкаво, що в ложi «Понт Евксинський», на приблизно 240-250 членiв i гостей ложi припадало понад шiстдесят осiб етнiчно росiйських, «малоросiв» i полякiв. Одеса воiстину була багатонацiональним мiстом, в якому у 1823 р. проживало 1328 iталiйцiв, 1382 нiмця, 636 – французiв (французи були найповнiше представленi в ложi, кожний десятий француз – масон одеської ложi). Концентрацiя масонiв (1: 110) на невелике мiсто, яким була Одеса, висувала її на роль третього центру масонства в усiй iмперiї (пiсля Петербурга та Москви).

Ложа «Понт Евксинський» пiдтримувала зв'язки з багатьма ложами германських та iталiйських держав, а також Голландiї, Францiї, Англiї, Iспанiї, Швейцарiї. Особливi вiдносини в ложi «Понт Евксинський» склалися з ложами Османської iмперiї (Стамбулу, Солонiк, Корфу, Яс, Бухаресту). В Одесi, яка не була тодi нi губернським, нi крайовим центром, у 20-тi роки ХIХ ст. перебували англiйський консул Джеймс, французький консул Шале, консул королiвства обох Сицилiй де Рибас, Шведський консул Вiлькiнс, консул США Раллi, швейцарський консул Демоль. Хто з них був масоном, зараз важко стверджувати, але стосовно Шведського, Сицiлiйського й Англiйського консулiв подiбнi припущення мають велику вiрогiднiсть.

У 1814 р. в Одесi почала формуватися таємна грецька парамасонська ложа «Фiлiки Етерiя» («Дружнє товариство»). Масонськi ложi «Овiдiй» (Кишинев) i «Понт Евксинський» (Одеса) активно допомагали «Фiлiкам Етерiя» у справi органiзацiї грецької революцiї. У 1818 р. в Одесi була створена масонська «Анатолiйська ложа», куди входили вихiдцi з Османської iмперiї (греки «етеристи»). До ложi входили князi О. Iпсилантi та Г. Кантакузино, купцi-греки з Одеси: Зорифi, Маразлi, Раллi.

Засновники «Фiлiки Етерiя» Емануїл Ксанфос (Ксантос), Нiколаос Скуфас, Афанасiй Цакалов, Микола Галатiс (далекий родич масона I. Каподiстрiї) i Георгiос Ласанiс (секретар О. Iпсилантi) були масонами або членами «Грекомовного дому для прийому мандрiвникiв» (таємного парамасонського товариства, заснованого в Парижi у 1809 р.). На початку 1820 р. I. Каподiстрiя прийняв у Петербурзi Е. Ксанфоса та вказав йому на Олександроса Iпсилантi як на лiдера «Фiлiки Етерiя», лiдера грецького повстання.

«Фiлiки Етерiя» дiяла в Одесi до весни 1821 р., а «Одеське грецьке фiлантропiчне товариство», що змiнило її, iснувало в Одесi з лiта 1821 р. до середини 1851 р. (з перервами) i було своєрiдним «офiцiйним прикриттям» для одеської масонської «Анатолiйської ложi».

Революцiя у Пiвнiчнiй Америцi та Велика Французька революцiя дали потужний поштовх для боротьби за свободу i незалежнiсть Грецiї, яка понад 300 рокiв знаходилася пiд владою Османської (Турецької) iмперiї. У 1796 р. грецький патрiот i масон Рiгас Велентiнлiс створив перше грецьке таємне товариство «Етерiя» для боротьби за свободу Грецiї.

На Керкiрi (одному з грецьких Iонiчних островiв в Адрiатицi) у 1771 р. iталiйськими масонами мiста Верони була заснована масонська ложа «Великого Сходу», що пiдпорядковувалася Великiй ложi Iталiї. В «надрах» цiєї ложi визрiвала iдея про необхiднiсть об'єднання всiх грецьких земель для створення незалежної Грецiї. У 1797 р. сiм Iонiчних островiв, що входили в Венецiанську республiку, були захопленi французькими вiйськами, а у 1798 р. мiсцева масонська ложа, яка затвердилася пiд новою назвою «Фiлогенос Стоа» (Любовi до Нацiї), виступила проти французької окупацiї, ставши «базою» грецьких патрiотiв. Французька окупацiйна влада заарештувала та засудила до страти Майстра цiєї ложi графа Антонiо Каподiстрiя (Капо де Iстрiя), а архiв ложi конфiскувала та вивезла в Париж.

Син Антонiо – Iоанiс Каподiстрiя (1776-1831 рр.), який закiнчив Падуанський унiверситет i став масоном, вiтав росiйський флот адмiрала Ф. Ушакова i контр-адмiрала масона П. Пустошкiна, який звiльнив вiд французьких вiйськ жителiв грецьких островiв. На островi Корфу влаштувався росiйський експедицiйний корпус, а повноважний посол граф Моченiго став вiйськовим губернатором островiв. У 1800 р. пiд протекторатом Росiї та Туреччини створена нова грецька держава – Республiка Семи поєднаних Островiв. Антонiо Каподiстрiя став першим президентом Сенату Республiки, а його син Iоанiс – головою мiсцевої мiлiцiї. Iоанiс закликав грекiв до боротьби за свободу «Великої Грецiї«i створив на Корфу парамасонську ложу «Товариство друзiв»; легальною фiлiєю ложi стала «Фiломузон Етерiя» (ложа, заснована у Вiднi), таємною – «Фiлiки Етерiя». У 1803 р. прийнята конституцiя Республiки Семи Островiв (одна з найдемократичнiших на той перiод конституцiй, розроблена за участю I. Каподiстрiї, за якою право обирати та бути обраними до органiв влади набули не лише дворяни, а й заможнi представники торгово-ремiсничого класу. На кожному островi створювалася Генеральна рада, яка обирала депутатiв Сенату Республiки з 15 осiб).

Тодi ж I. Каподiстрiя призначений державним секретарем Республiки з iноземних справ, торгiвлi, судноплавства, комерцiї й освiти, а у 1806 р. – Генеральним Секретарем (Канцлером) Iонiчної держави i правителем Республiки. Але коли французькi вiйська вдруге захопили острови (1807 р.), I. Каподiстрiя змушений був емiгрувати до Росiї, де вiн отримав чин статського радника i став фактично росiйським мiнiстром iноземних справ (з 1815 р. статс-секретар iноземних справ). Хоча Каподiстрiя був масоном i негласно вiдвiдував росiйськi масонськi ложi, вiн писав iмператору Миколi Першому, що нiколи не належав до жодного таємного товариства. Бiльше того, Каподiстрiя був впливовим членом загальноєвропейського масонського верховного керiвництва. Пiсля перемоги грецької революцiї (1827 р.) «республiканець» I. Каподiстрiя стає президентом Грецiї з «королiвськими повноваженнями» (його посада називалася «кiвернетiс-кормчий»).

Пiд опiкуванням I. Каподiстрiї, який уособлював для одеських грекiв «незриму вищу владу», в Одесi формувалась армiя для походу в Грецiю. 22 лютого 1821 р. «безрукий князь» (син молдавського i валашського господаря i генерал росiйської служби) Олександр Костянтинович Iпсилантi та його брат Дмитро (штаб-ротмiстр гусарського полку, ад'ютант генерала М. Раєвського) перейшли турецький кордон недалеко вiд Яс i пiдняли повстання в Молдовi, що входила до складу Османської iмперiї. Прапор грецьких повстанцiв прикрашала масонська емблема «пташка Фенiкс, яка вiдроджується з полум'я».

Повстання Iпсилантi не контролювалося владою Росiйської iмперiї, тому iмператор Олександр Перший i написав О. Голiцину роздратований лист, де були такi рядки: «…Немає сумнiву, що поштовх цьому повстанському руху був даний тим самим керуючим паризьким комiтетом… Iпсилантi в листi до мене вiдкрито заявляє, що вiн належить до таємного товариства, заснованого з метою звiльнення i вiдродження Грецiї. Але всi таємнi товариства зрештою приводять до паризького центрального комiтету…» (натяк на масонський орден «Великий Схiд Францiї«). Проте повстання Iпсилантi дуже швидко було придушене турецькими вiйськами.

Одеська ложа «Понт Евксинський» намагалася поширити свiй вплив i на мiсто Миколаїв, прийнявши в свої ряди Iвана Свєшнiкова (служителя адмiралтейства в Миколаєвi). В Миколаєвi була ставка прославленого адмiрала Олексiя Самуїловича Грейга – спадкового масона, сина масона вищих ступенiв. У 1816 р. вiце-адмiрал Олексiй Грейг був призначений головним командиром Чорноморського флоту i портiв, генерал-губернатором Миколаєва та Севастополя. У 1828 р. Грейга пiдвищили до рангу адмiрала за ряд визначних перемог над турецьким флотом. У Миколаєвi Грейг створив Морську астрономiчну обсерваторiю, заснував штурманське, артилерiйське та мiське училища.

Масоном ряду французьких лож був Жан-Батист Прево-де-Сан Сак (Iван Iванович) маркiз де Траверсе (1752-1831 рр.) – мiнiстр флоту Росiйського. Маркiз де Траверсе був капiтаном французького флоту, який встиг повоювати за незалежнiсть США. У 1791 р. його прийняли на росiйську службу в чинi генерал-майора i до 1800 р. вiн служив в ескадрi В. фон Дезiна. У 1801 р. його було пiдвищено в адмiрали, а у 1802 р. призначено Головним командиром Чорноморського флоту та портiв i вiйськовим губернатором Миколаєва та Севастополя. Траверсе не лише активiзував суднобудiвництво на Чорному морi, а й придiляв увагу вiдродженню культури Причорноморського регiону: вiдкрив друкарню, училище флотських юнг у Миколаєвi, «кабiнет старожитностей» (перший музей у мiстi). Траверсе пiдтримував перший у Миколаєвi любительський театр, заклав у мiстi ботанiчний сад з оранжереєю. У 1809 р. (до 1828 р.) Траверсе став керуючим iмперським Морським мiнiстерством, членом Державної ради.

Четвертого травня 1821 р. в сусiдньому з Одесою Кишиневi до масонства, в ступiнь учня кишинiвської ложi «Овiдiй», посвячений Олександр Сергiйович Пушкiн. «Я був масон у кишинiвськiй ложi, тобто в тiй самiй, за яку знищенi в Росiї всi ложi», – писав у сiчнi 1826 р. Пушкiн своєму другу, поету i масону В. А. Жуковському (який декiлька разiв вiдвiдував Одесу). Пушкiн потрапив саме в Кишинiвське заслання не випадково… адже вiн мiг опинитися i на Кавказi, i на Уралi. Але близький до iмператора «управитель» iноземних справ Росiї масон Iоанiс Каподiстрiя виклопотав у царя вислання Пушкiна саме до Кишинева. В цьому мiстi, пiд наглядом генерала-масона Iвана Iнзова, комiсiя iз зiбраних Каподiстрiєю юристiв (на чолi з масоном Петром Манега) створювала Кодекс Бессарабських законiв, якi незабаром стали законами незалежної Грецiї при правлiннi того ж таки Каподiстрiї. Пушкiн, перебуваючи в кишинiвському засланнi, мав перекладати з французької мови кодекс Наполеона та iншi закони, коментувати їх.

В ложi «Овiдiй» (працювала в домi гетериста М. Кацики; в нiй налiчувалося близько 40 «братiв») масонами були: молдавський князь Суццо, I. Iнзов, М. Орлов, С. Тучков, П. Пущин, П. Пестель, архiмандрит Єфрем (можливо митрополит Гавриїл i претендент на Молдавський престол масон Iордакi Росеттi-Рознован). Членом ложi «Овiдiй» також був майор Володимир Федосiйович Раєвський (друг Пушкiна), учасник Вiтчизняної вiйни 1812 р., член декабристського «Союзу благоденства». На початку 1822 р. Раєвського заарештували i ув'язнили у Тираспольськiй фортецi за «пропаганду серед солдатiв». Формально ложа «Овiдiй» зареєстрована 7 червня 1821 р., офiцiйно iнстальована (вiдкрита) Великою Ложею «Астрея» у вереснi 1821 р., однак 9 грудня того самого року закрита Великою Ложею «Астрея» (у зв'язку з невдоволенням уряду тим, що до ложi прийняли засланого Пушкiна).

О. С. Пушкiн зацiкавився масонством ще юнаком. Батько поета та його дядько були масонами. За порадою масона О. I. Тургенєва Сашу Пушкiна вiддали до Царськосiльського лiцею, створеного за iдеєю мiнiстрiв-масонiв М. М. Сперанського й А. К. Розумовського. Директор, який керував лiцеєм, i професори, якi там викладали, належали до ордену «Вiльних Каменярiв». Лiцей був призваний виховувати масонську елiту. Однак спроба юнака вступити у вереснi 1818 р. до петербурзької ложi «Трьох чеснот» (заснована у 1815 р.) не була вдалою. Його кандидатуру забракували з причини малолiтства та зайвого радикалiзму. Очевидно, що поет дуже пишався своїм прийомом у масони в ложi «Овiдiй». Вiн вiдростив довгий нiготь на великому пальцi правої руки (таємний розпiзнавальний знак масона того часу) i вiдтворив у листi до свого друга масона Дельвiга одну iз масонських заповiдей, що стала йому вiдомою: «Вбий у собi ветху людину» (масони вважають, що основною їх роботою є вiдродження людини ветхої та грiховної, яка роздвоїлася на душу (господаря будинку) i тiло (будинок, знаряддя душi). Лише «вбивши в собi ветхiсть» вiдроджена людина може гармонiзувати необлаштований свiт закляклої мертвої матерiї та закам'янiлої душi, «обтесати дике камiння».

Пiд час поховання Пушкiна багатьом впало в очi те, що в труну вбитого поета була кинута масонська ритуальна бiла рукавичка як знак масонської єдностi з поетом, який загинув. Цiкаво, що на одеському пам'ятнику Пушкiну, спорудженому на Миколаєвському бульварi у 1888 р., «красується» загадкова масонська перевернута червона зiрка – «пломенiюча зiрка» з обрубленими кiнцями.

У 1823 р. таємний масон Михайло Семенович Воронцов «пiшов на пiдвищення» – став генерал-губернатором великого Новоросiйського краю. В тому самому роцi дiйсний статський радник i вiдставний полковник артилерiї Петро Петрович Трубецькой (масон i колишнiй член «Союзу благоденства», рiдний брат Сергiя Петровича, на якого декабристи покладали надiї як на революцiйного диктатора Росiї) очолив Одеський митний округ.

У серединi 50-х рокiв XVIII ст. у Петербурзi iснувала велика та впливова ложа на чолi з графом Р. I. Воронцовим (сенатором, конференц-мiнiстром iмперiї). З цього часу багато хто з членiв роду графiв Воронцових були масонами (часто в масонствi належнiсть до лож передавалася вiд батька до сина). Рiд Воронцових став родом негласних керiвникiв росiйського масонства. Семен Романович Воронцов (батько «одеського» Воронцова) увiйшов до масонського кола ще в серединi 70-х рокiв XVIII ст., отримавши в серединi 80-х рокiв 6-й ступiнь масонства.

Олександр Перший здогадувався про масонство М. С. Воронцова, але призначив його на вiдповiдальний пост. Михайло Воронцов до 19 рокiв жив у Лондонi (деякий час навчався у Кембриджi), де його батько був росiйським послом i видатним дiячем мiжнародного масонства. Михайло, вихований у масонському дусi, все своє життя був «англоманом» i прихильником «широких реформ». Михайло Воронцов вiдзначився у вiйнi 1812 р. i в походах росiйської армiї в Європу у 1813-1815 рр. При росiйському окупацiйному корпусi у Францiї iснувала вiйськово-похiдна ложа «Георгiя Победоносця» (знак – п'ятикутна зiрка на георгiєвськiй стрiчцi iз зображенням святого Георгiя). Ця ложа органiзована ще у Вiльно у 1812 р., а 12 березня 1817 р. в мiстi Мобеже (Францiя) командуючий росiйським окупацiйним корпусом М. Воронцов був iнстальований у цю ложу. Михайло Воронцов, очевидно, i до цього знаходився в однiй iз масонських лож Англiї, а в росiйськiй ложi був лише афiлiйований (зарахований без ритуалу). Це може i пояснює неочiкуваний вiд'їзд М. Воронцова до Англiї у 1821 р. (в «небезпечний для кар'єри» час, коли росiйський iмператор почав виявляти недовiру вiдносно союзної Англiї та масонства).

В Англiї у М. Воронцова були не лише впливовi друзi, а й впливовi родичi. Сестра Михайла Семеновича Катерина Воронцова стала «корiнною англiйкою», дружиною впливового члена Палати лордiв сера Пемброка (її син Герберт-Сiдней Пембек обiймав пост вiйськового мiнiстра Великобританiї в серединi 50-х рокiв XIX ст. i саме вiн привiв Великобританiю до Кримської вiйни).

Перебуваючи в Парижi, М. Воронцов активно спiлкується з де Рiшельє, листується з «одеситом» де Ланжероном. Що зв'язувало їх?… Масонство вищих ступенiв!

Ще в Парижi Михайло Семенович робить неочiкуваний хiд: вiн, який нiколи не був у Криму, за рекомендацiєю графа де Рiшельє купує у директора Микитського ботанiчного саду землi на Пiвденному березi Криму в Мартьянi й Ай-Данилi.

У книзi «Iнтерв'ю з масоном: Правда та легенди iсторiї масонства» автори А. Рибалко й А. Синельников намагаються переконати читачiв у тому, що Алупкiнський Воронцовський палац i парк буквально пронизанi масонською й езотеричною символiкою, що палац «…побудований як священний космос, по лiнiї зенiт-надир», де Ай-Петрi виступає як «нерукотворний храм». Але масонський Храм – прямокутний.

Проте нiхто не помiтив сакральнiсть одеських Потьомкiнських (або Гiгантських) сходiв – «вiзитної картки» Одеси, яка надає мiсту неповторного вигляду з моря. За задумом будiвникiв одеських Гiгантських сходiв, мандрiвники, якi прибули морем, наближаючись до Одеси, повиннi були, перш за все, побачити перед собою споруду, що вражає своєю величчю, яка знизу має вигляд величезної зрiзаної пiрамiди, а закiнчується пам'ятником герцогу-масону де Рiшельє. Якщо включити пам'ятник до геометричного ансамблю сходiв, то iлюзiя пiрамiди буде повною – виникне масонська «священна Дельта» (один iз основних символiв масонства), вершиною якої стане скульптура де Рiшельє – нової «досконалої людини», яка пройшла дев'ять прогонiв сходiв (дев'ять випробувань). Мандрiвники, якi прибували до Одеси, бачили величний вигляд символiчних ворiт у «Сарматську» Європу.

У 1819 р. архiтектор i масон Шааль став формувати район Приморського бульвару як центральну частину мiста (до правлiння Ланжерона ця частина мiста була закинутим пустирем, де бiля розвалин турецької фортецi та солдатських казарм одесити випасали домашню худобу). В основi переробленого плану Одеси формувалися три осьовi магiстралi, якi виходили до Приморського бульвару, де знаходився центральний мiський ансамбль – «морськi ворота» мiста.

Ансамбль Гiгантських сходiв (план розроблений у 1835 р., архiтектор Франц Боффо, який брав участь у спорудженнi напiвциркульних будiвель на Приморському бульварi Одеси) прив'язаний до пам'ятника де Рiшельє (роботу над ним розпочав скульптор I. Мартос у 1824 р.) i двох напiвкруглих будинкiв архiтектора А. Мельникова (план розроблений у 1825 р.), якi нагадують двi колони при входi в будь-який масонський Храм (в нашому випадку – Храм мiста). Архiтектор Боффо приїхав до Одеси ще за часiв Ланжерона i, скорiше за все, також належав до масонства. Ансамбль нового приморського сакрального центру Одеси складався роками i був зв'язаний з масонськими лiдерами й управителями мiста та краю: де Ланжероном, Iнзовим, Воронцовим.

Ансамбль напiвкруглої площi бульвару також має символiчне значення – напiвколо земне та напiвколо небесне з точкою вiдлiку посерединi (закодована герметична символiка – символ вiчностi, концентрацiї часу, золота, союзу мiкро- та макрокосмосу). Майже нiхто не замислюється над тим, чому скульптура бронзового Дюка де Рiшельє стоїть спиною до Одеси й обличчям до моря. Пояснюється це просто: вiн вiтає гостей, якi пiдiймаються сходами, вiтає гостей, якi пiдплили до Одеси. Гостей ззовнi. Не могло би бути iнакше – обличчя герцога повернене на Схiд, у бiк Свiтла, де навiть вночi свiтиться Воронцовський маяк.

Краєзнавцi стверджують, що Михайло Воронцов задумав будiвництво Гiгантських сходiв як «дрiбничку» (за офiцiйною версiєю – подарунок дружинi). Сходи на 200 сходинок планували звести всього за сiм мiсяцiв. Ксавьє Оммер де Гель (французький iнженер, який спостерiгав за будiвництвом сходiв) запише: «Ця споруда – фантазiя така ж спустошлива, як i марна – вже поглинула величезнi кошти й обiйдеться приблизно в мiльйон».

Справа в тому, що Гiгантськi сходи вели в нiкуди, в море, i хвилi хлюпотiли бiля їх нижнiх сходинок. Ними могли пiднiматися лише «байдикуючi» мандрiвники, якi прибувають морем, бо торговi моряки свiй шлях спрямовували не в чопорний адмiнiстративний центр Одеси, а до торгових складiв, магазинiв, контор перекупщикiв, до припортових кабакiв. Та й до пiдмурiвку сходiв не приставали торговi судна…

Сходи не вели нi до порту, нi до портових складiв, ни до магазинiв… Їх побудували «для краси». Але таке надзвичайно дороге будiвництво не могло не мати рацiональної або мiстичної причини.

Сходи для масонiв є основним «осьовим» символом. Вiсь Всесвiту є сходами, якими вiдбувається сходження та спуск, а два вертикальнi стояки сходiв вiдповiдають дуальностi Древа Пiзнання – двом колонам Древа Сефiрот. Причому колони не є осьовими, а центральна, невидима колона (власне сходинки) є духовною вiссю.

У Бiблiйськiй символiцi сходи Iакова служили для подорожей ангелiв на Землю. На мiсцi, де Iаков вiдчув видiння цих сходiв, вiн поставив камiнь, який «спорудив як стовп» i який також є образом «Вiсi Свiту», що замiняє самi сходи. В «одеському варiантi» каменем-стовпом є пам'ятник Дюку де Рiшельє. У вiдомiй тепер масонськiй лiтературi та ритуалах часто згадується символiка сходiв патрiарха Iакова. В однiй iз них кандидат пiднiмається сходами, якi ведуть вiд землi до небес, сходами самовдосконалення. В книзi «Зогар» є одкровення про мiстичнi сходи, що ведуть вiд землi до небес.

Сходи – багатозначний символ шляху, яким людина може пiднятися вiд землi до небес, долаючи її «сходинки». Сходи символiзували Всесвiт з його роздiленням на багато планiв-сходинок, що йдуть вгору та спускаються в глибини, в рiзних станах i на рiзних стадiях розвитку. Саме цi рiвнi-плани зашифрованi в образах сходинок i ярусiв (десять прогонiв сходiв). Прихованi вiд невтаємничених знаки-сигнали не лише сакральнi, а й абстрактнi, сповненi алегоричною схоластикою та дидактикою, пiдкоряються формулам орденських обрядiв i розрахованi на «ритуальне служiння» втаємничених. Символи масонства подiбнi до пiдручника соцiологiї, який написаний за допомогою геометрiї архiтектури (архiтектура є основою масонської трансформацiї свiту).

Сходи розглядались як вертикальний мiст, що пiднiмається через всi свiти та дозволяє пройти всю їх iєрархiю, ступаючи iз сходинки на сходинку (ступенi унiверсального Iснування). Сходи – символ вдосконалення масона вiд учня до високих ступенiв масонства. Символ шляху масонського життя – вгору сходами пiзнання, самовиховання, важкого шляху в гору до пiзнання навколишнього свiту та Бога. Одеськi Гiгантськi сходи зв'язували три стихiї: водну, земну та небесну (згадаємо назву одеської ложi «Три царства Природи»).

На думку М. Воронцова, Гiгантськi сходи повиннi були гармонiзувати простiр, перетворити мiсто на Храм. Основна храмобудiвельна масонська легенда стверджувала «вiчне демiургiчне завдання» людства. Масонськi тексти запевняли, що «масонська робота» спрямована на вiдродження людини пропащої та грiховної, яка роздвоїлася на душу (господаря будинку) i тiло (будинок, знаряддя душi). Для цього вiдродження необхiдно гармонiзувати хаотичний свiт закляклої мертвої матерiї та закам'янiлої душi («дике» камiння), органiзувати простiр (простiр навколишнього свiту). Масони вважають, що впорядкувати простiр можна за допомогою архiтектури (геометрiї), що є основним символом, який органiзує простiр i вiдкриває символiчнi унiверсальнi закони людських вiдносин. Масони свою дiяльнiсть називають «побудовою храму Соломона», маючи на увазi створення гармонiї в архiтектурi та суспiльствi.

Першим творiнням центрального ансамблю мiста став пам'ятник дюку де Рiшельє скульптора Iвана Мартоса. За сiмейною легендою, род Мартосiв походив вiд iспанських лицарiв, якi емiгрували в Україну (Речi Посполитої) ще наприкiнцi XVI ст., i його представники стали шляхтичами-козаками. Iван Петрович Мартос (1750-1835 рр.) – знаменитий скульптор i ректор Академiї мистецтв у Петербурзi був масоном вищих ступенiв. Масонськими сходами пiднiмався i його син – Олексiй Мартос (iсторик i перекладач), таким самим мандрiвником став їх родич Iван Романович Мартос (масон i фiлософ-мiстик, секретар масона Кирила Розумовського). Можливо масонство, як часто спостерiгалося в iсторiї дворянських родiв Росiйської iмперiї, було сiмейною «традицiєю» Мартосiв… Розробляючи проект пам'ятника Рiшельє, Мартос не мiг не враховувати «королiвського мистецтва» (як масони називають свою дiяльнiсть) i глобальностi поставленого перед ним завдання.

РОЗДIЛ VI

Ще у 1819 р. iмператора Олександра Павловича почала обтяжувати мiсiя «великого реформатора» i турбувати самостiйнi «брати-масони». Дуже вже вони «забiгали наперед» з глобальними реформами iмперiї та конституцiєю, дражнили ортодоксальних православних релiгiйними нововведеннями… Та й їх конспiрацiя i секрети, «навiть вiд трону», давали привiд iмператору сумнiватися в їх повнiй лояльностi. Консерватори нашiптували iмператору, що за масонами нiбито стоять iнтереси або Англiї, або Швецiї, ще Бог знає яких країн, що вони намагаються будь-якими способами послабити iмперiю, що масонськi ложi є лише ширмою для вiйськової змови проти iмператора, а може й для революцiї, як, наприклад, в Iталiї або Iспанськiй Америцi, де карбонарiї та масони посягали на священну монархiю. Турбувало iмператора i те, що в нацiональних провiнцiях у масонських колах поширюються iдеї про «перебудову» iмперiї в нацiональну федерацiю, вiдродження Речi Посполитої й українського гетьманства.

У суспiльствi поширювалися туманнi чутки про змову майбутнiх декабристiв, яка плелася «в тiнi масонських храмiв». На початку 1818 р. до Олександра дiйшла нечiтка iнформацiя про iснування в Росiї таємного полiтичного товариства. Очiкуючи вiд масонiв полiтичної iнтриги, Олександр Перший раптово змiнив своє ставлення до масонства, побоюючись перетворення численних масонських лож на центри антиурядової опозицiйної дiяльностi, центри формування непiдконтрольної владi суспiльної думки.

На початку 20-х рокiв ХIХ ст. намiтилися докорiннi змiни в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї iмператора Олександра Благословенного. Революцiї в Європi, «безлади» всерединi Росiйської iмперiї, прагнення Англiї до домiнування в усьому свiтi призвели до того, що Олександр згорнув лiберальнi проекти i став поступово вiдходити вiд союзу з Англiєю.

Консерватори (прихильники нового фаворита iмператора А. Аракчеєва) вiдчули послаблення iнтересу iмператора до його колишнiх масонських починань i почали наступ на масонство. Першими проти масонiв виступали iєрархи церкви. У своїх проповiдях лiдери православного духовенства (Арсенiй Мацькевич, Кирило Флорiвський, Гедеон Криновський та iн.) формують новий для «олександрiвської епохи» образ масонiв як людей «пiдозрiлих», «вдачi та розуму епiкурейського», «безбожних атеїстiв», «розкольникiв», «ворогiв престолу та церкви».

Перший удар кампанiї «згортання» ордену прийшовся по масонах України – у 1819 р. заборонена ложа в Полтавi, а на початку 1820 р. було заборонено видання харкiвського «Українського вiсника» (перше в Росiйськiй iмперiї перiодичне видання, офiцiйно заборонене владою за «небажаний напрям»).

До початку 1820 р. росiйське масонство помiтно змiнилося. Масонський Майстер О. Лабзiн писав масону О. Голiцину: «Нинi урядом дозволенi або терпимi масонськi ложi. Розвелося багато лож, i кожна нiчого бiльше не робить, як лише приймає нових членiв, яких наприймали тепер вже бiльше тисячi. Що в цьому?… Здається, або не дозволять ложi, або поставлять їх на хорошу ногу, а то i… є керуючi ложами – люди дуже шкiдливi; вони не тiльки невiруючi, а й не приховують свого невiр'я. За що ж давати розбещувати корисних людей?»

У квiтнi 1820 р. масон В. Каразiн у листi до iмператора попередив його про небезпечнiсть «таємних товариств, що поширюються». Хвилювання в лейб-гвардiї Семеновського полку в жовтнi 1820 р. не на жарт занепокоїло iмператора. Олександр Перший був переконаний, що обурення солдатiв цього полку iнспiроване таємним товариством.

У травнi 1821 р. донос М. Грибовського (одного з керiвникiв «Союзу благоденства») пролив свiтло на структуру, цiлi та завдання цього парамасонського опозицiйного «Союзу». Дiзнавшись про своє розкриття, «протодекабристи» прийняли рiшення про розпуск «Союзу благоденства». З 1821 р. активiзувалася дiяльнiсть таємної полiцiї, була створена розгалужена мережа таємної полiцiї в армiйських частинах.

Старих масонiв-розенкрейцерiв турбував Союз «Астрея», в полiтицi якого у 1817-1820 рр. була погоня за чисельнiстю членiв лож на шкоду їх якостi. «Астрея» турбувала i своїм полiтичним радикалiзмом: заграванням з польськими, грецькими, українськими i «протодекабристськими» таємними товариствами… В одному з доносiв початку 1822 р. стверджується: «Масонськi ложi з кожним днем все бiльше змiцнюються по всьому краю; справа йде вже не про масонство – це таємне зiбрання людей зловмисних».

Новий лiдер «Астреї«- виконуючий обов'язки Великого Майстра Союзу лож «Астрея» Е. Кушелєв пропонував перетворити «астрейське» масонство шляхом повернення до єдиної для всiх лож «iстинної масонської давньої системи» на засадах «законностi та порядку часiв «Великої Директорiальної Ложi» або закрити всi масонськi ложi на безстрокову «перереєстрацiю» та «чистку вiд шкiдливих людей».

У листопадi 1821 р. у Царствi Польському був пiдписаний указ про негайне закриття всiх таємних товариств (у тому числi масонських). В тому ж роцi закрита бессарабська ложа «Овiдiй». Стан в армiйських частинах у Бессарабiї викликав занепокоєння iмператора. Був встановлений нагляд над генералом-масоном М. Орловим i його 16-ю дивизiєю. На початку 1822 р. заарештували та передали до суду брата ложi «Овiдiй», члена Кишинiвської органiзацiї «Союзу благоденства» майора єгерського полку 16-ї дивiзiї В. Раєвського. Невдовзi М. Орлова усунули вiд командування 16-ю дивiзiєю та звiльнили з армiї. Така доля спiткала й масона ряду лож в Українi генерала П. Пущина.

Пiд час лiквiдацiї польських лож всi масонськi архiви та всю орденську атрибутику лож було конфiсковано (а в рядi випадкiв – знищено) владою. У 1821 р. надiйшов донос на масонського лiдера О. Лабзiна, i вiн без з'ясування сутi справи був висланий до далекого Сенгiлею, звiдки у 1823 р. переведений до Симбiрська.

За доволi дивним наказом iмператора в Росiйськiй iмперiї була оприлюднена булла Римського папи Пiя VII (до цього папськi документи не пропагувалися владою), яка забороняла католикам брати участь у масонських ложах. Католицьке бичування масонського ордену пропонувалось як приклад для наслiдування духовнiй владi та суспiльству Росiйської iмперiї.

Нападки на одеську ложу «Понт Евксинський» за її «полiтичну небезпечнiсть» з боку консервативного оточення iмператора почалися ще в першiй половинi 1822 р. Граф Кисельов у листi до графа Ланжерона звинуватив «братiв» одеської ложi в пiдозрiлiй i небезпечнiй «заiнтересованостi полiтикою». Ланжерон як мiг захищав свою ложу, стверджував, що на її роботах заборонено навiть обговорювати будь-якi полiтичнi питання. Ланжерон, звичайно ж, вiдчув змiну в настроях у столицi i за мiсяць до офiцiйної заборони масонства в Росiйськiй iмперiї завбачливо заявив про закриття ложi «Понт Евксинський» в Одесi та про необхiднiсть своєї вiдпустки для поїздки за кордон. Проте «припинення робiт» тодi мало лише зовнiшнiй вигляд. Ложа «Понт Евксинський» продовжувала дiяти, i лише у жовтнi 1822 р. вона була формально закрита Одеським градоначальником. Однак iнформацiя про її таємнi роботи просочувалась i пiсля жовтня 1822 р.

П'ятого червня 1822 р. вiдбулася аудiєнцiя архiмандрита Сковородського монастиря Фотiя з Олександром Першим. Iмператор уважно слухав священика, який викривав масонiв як «бiснуватих революцiонерiв». Фотiй заявляв, що одержав мiсiю «подвигу проти таємних усiх товариств… згори у снi та рiзних одкровеннях». Особливу неприязнь у Фотiя викликала дiяльнiсть Росiйського Бiблiйського товариства, яке намагалося затвердити в Росiї «унiверсальне християнство».

Першого серпня 1822 р. був пiдписаний царський рескрипт на iм'я керуючого мiнiстерством внутрiшнiх справ графа Вiктора Кочубея (масона) «Про знищення масонських лож i всяких таємних товариств». У рескриптi йшлося про те, що всi таємнi товариства, пiд якими би вони найменуваннями не iснували, необхiдно закрити, а заснування їх бiльше не дозволяти.

Олександр Перший вказав i причину заборони масонерiї: поставити перепону «…всему, что во вред государства послужить может», оскiльки «беспорядки и соблазны, возникавшие в других государствах от существования различных тайных обществ, из коих иные под именованием лож масонских, первоначально цель благотворения имевших, другие, занимаясь сокровенно предметами политическими, впоследствии обратились ко вреду спокойствия государств и принудили в некоторых сии тайные общества закрыть».

Мiнiстр внутрiшнiх справ Вiктор Кочубей 6 серпня 1822 р. видав вiдношення № 565 про закриття всiх масонських лож в iмперiї. Всi чиновники й офiцери iмперiї повиннi були написати розписки, що вони у жодному разi «…ни масонских, ни других тайных обществ ни внутри империи, ни вне ее впредь составлять не будут». Державна служба та масонство були оголошенi несумiсними.

В офiцiйному листi масонського лiдера С. Ланського до мiнiстра внутрiшнiх справ В. Кочубея (17 серпня 1822 р.) про виконання продиктованого указом закриття лож пiд пунктом 5 є такi рядки: «Под управлением Великой Провинциальной Ложи находилась еще одна ложа в Одессе, под именем Эвксинского Понта (работавшая на российском и разных иностранных языках), в коей великим мастером был гр. Александр Федорович Ланжерон, а наместным мастером – французский вице-консул Шаале. Как известно мне, ложа сия гр. Александром Федоровичем закрыта еще до… высочайшего повеления, то Великая Провинциальная Ложа не имеет уже с оной сношений, а потому и взятие от членов, составлявших одесскую ложу, подписок состоит вне моей возможности».

Звiльнившись вiд численного «баласту» та «базiк», масонськi ложi зберегли ядро i продовжували дiяти. Масонськi групи стали збиратися в умовах пiдвищеної конспiрацiї. Масони вирiшили ввести «суворе пiдпорядкування» масонської iєрархiї, зобов'язати членiв лож присягою про невидачу цiлей зiбрання i їх учасникiв. Так, всi пiдписки про неучасть в одеських i кишинiвськiй масонських ложах йшли на стiл до Iвана Iнзова, який як «старий масон» сам вирiшував, кого «вичистити», а кого залишити «пiд покровом Храму». Очищення масонства вiдбувалося шляхом вiдсiкання «зовнiшнього» масонства (1-2-го ступенiв) i змiцнення «внутрiшнього» масонства вищих ступенiв (починаючи з 4-го).

Масони згуртувалися ще тiснiше. Вони приймали в своє коло нових «братiв» з великою обережнiстю, продовжували свої «роботи» «в тишi та спокої«маєткiв i вiддалених примiських дач. Iнодi масонськi «спiвбесiди» проходили без дотримання всiх необхiдних ритуалiв i атрибутiв. У ложах, де до серпня 1822 р. перебувало 150-200 членiв, залишилося не бiльше 50 масонiв вищих ступенiв посвяти – масонська елiта.

Мiсцевi чиновники змушенi були брати пiдписки про неучасть у ложах, проводити розслiдування стосовно масонства, арешти масонiв, якi займалися «забороненою роботою». Висновок цiєї кампанiї зрозумiлий: чиновникам не вдавалося вийти на слiд заборонених урядом органiзацiй, або виявити «дiючого» масона… Владу з успiхом обманювали чи влада сама намагалась обманюватись? Взагалi пiд час урядових кампанiй мiсцевi чиновники навчились iмiтувати вигляд «бурхливої дiяльностi».

Заборона масонства не викликала в iмперiї широких вiдгукiв, опору або протестiв. Масони покiрно погодилися давати пiдписки, якi з них вимагали, i формально «згорнули» свою дiяльнiсть (так, у 1822-1826 рр. в Одесi пiдписки про «розрив з масонством» дали масони Рiшельєвського лiцею, якi не обiймали важливих державних посад: О. Флуки, Н. Жада, I. Дудрович, А. Пiллер, Г. Вiард, М. Даревський, Ж. Лоран…). Проте цi пiдписки не мали наслiдком негайне вигнання колишнiх масонiв iз служби. В Рiшельєвському лiцеї продовжували працювати Дудрович (до 1837 р.), Вiард i Пiллер (до 1856 р.). У той самий час (у 1822-1828 рр.) деякi професори-масони українських вищих навчальних закладiв змушенi були самостiйно покинути свої аудиторiї або їх звiльнили як «неблагонадiйних».

У 1822 р. в результатi протирiч з iмператором у питаннях зовнiшньої полiтики росiйську службу залишив один iз стовпiв масонського руху в Росiйськiй iмперiї – таємний радник I. Каподiстрiя, а масонського лiдера С. Корнеєва звiльнили з посади, яку вiн обiймав… У 1822 р. звiльнили професора Рiшельєвського лiцею, видатного масона О. Флуки та духовника лiцею масона Феофiла. У 1823 р. лiцей взагалi був вилучений з вiдомства Харкiвського округу та пiдпорядкований безпосередньо генералу I. О. Вiтту – креатурi А. Аракчеєва.

Слiд зазначити, що генерали та вищi чиновники намагалися приховати свою колишню участь у ложах. Масони, якi пiдписок не давали, сподiвалися стати «невидимками», проте їх i «не хотiли» помiчати мiсцевi полiцейськi чини. Iмператор Олександр Перший здогадувався, що всi зусилля, спрямованi на боротьбу з «таємними органiзацiями» не мали належного успiху. Доноси про «зловмиснi» таємнi огранiзацiї в росiйськiй армiї та серед чиновництва продовжувалися…

Багато масонiв Росiйської iмперiї не переставали збиратися таємно до середини 30-х рокiв ХIХ ст. Є документ (анонiмна масонська рекомендацiя 1827 р.), в якому розкриваються змiни тактики масонерiї в Росiйськiй iмперiї: «…должно приступать с крайней осторожностью к умножению числа братьев и увеличению прикосновенных к нам, как по причине существования подозрения со стороны правительства, так и потому что, разводя приготовленную школу, нам должно рачительно печься о сохранении ее в чистоте, чтобы она не походила на скопище наружного масонства, самому себе преданного, орденского руководства лишенного и цели ордена совершенно противного».

У вереснi-жовтнi 1823 р. Олександр Перший, занепокоєний повiдомленнями про таємнi товариства (можливо, декабристськi) у 2-й армiї, яка була розташована у Причорномор'ї, поїхав на пiвдень iмперiї, щоб особисто перевiрити лояльнiсть своїх офiцерiв на осiннiх армiйських ученнях. На них уперше як генерал-губернатор Новоросiйського краю Михайло Семенович Воронцов виступив у числi основних органiзаторiв цих учень. Але, на подив почту, вiйськового генерал-губернатора та намiсника земель iмператор залишив без уваги i не нагородив його за успiшнi вчення черговим званням, хоча М. Воронцов «переходжував» у генерал-лейтенантах i сподiвався, що пiсля його призначення генерал-губернатором Новоросiї його пiдвищать до звання повного генерала. Можливо, на вченнях мiж iмператором i М. Воронцовим вiдбулася розмова, в ходi якої Олександр Перший дорiкнув М. Воронцову (в «англiйськiй орiєнтацiї«? «лiберальностi управлiння»? «масонствi»?). Але факт залишається фактом. М. Воронцов не дочекався закiнчення вчень, удав iз себе хворого та повернувся до Одеси, а iмператор залишався з вiйськами. О. Пушкiн зауважить, що iмператор «не захотел улыбкой наградить» М. Воронцова. Пiсля призначення М. Воронцова генерал-губернатором у Новоросiю при дворi почалися розмови про недоречний лiбералiзм «освiченого європейця» Воронцова, про його опiку «неблагонадiйним» особистостям. Не даремно О. Пушкiн напише, що у «воронцовськiй Одесi» «…все Европой дышит, веет…».

Другого травня 1824 р. в рескриптi Олександра Першого генерал-губернатору Новоросiї були такi рядки: «Я имею сведения, что в Одессу стекаются из разных мест и в особенности из польских губерний и даже из военнослужащих без позволения своего начальства многие такие лица, кои с намерением или по своему легкомыслию занимаются лишь одними неосновательными и противными толками, могущими иметь на слабые умы вредное влияние… я не сомневаюсь, что вы обратите на сей предмет особенное свое внимание и примете строгие меры, дабы подобные беспорядки не могли иметь место в столь важном торговом городе, какова Одесса».

Навеснi 1824 р. Вяземський писав Пушкiну: «Вiрнi люди казали менi, що вже на Одесу дивляться як на champ d'asyle» (з франц. – поле, що дає притулок) – в даному контекстi як на «притулок вiльнодумства». Матвiй Муравйов-Апостол у листi до брата Сергiя в листопадi 1824 р. писав, що «…уряд тепер постiйно насторожi. Пiвдень сильно привертає його увагу, вiн знає, який там царює дух».

Наприкiнцi 1825 р. вже новий iмператор Микола Павлович пише начальнику Головного штабу Дибичу: «Iз усього видно, що в Одесi має бути гнiздо змовникiв». Чому центр, на думку iмператора, знаходився в Одесi, залишається загадкою… Може масонською?

М. Воронцов розумiв, що його кар'єра може закiнчитися на «чорноморських берегах». Вiн намагався демонструвати свою лояльнiсть, удавану боротьбу з iнакодумцями, публiчно засуджував «одеських неблагонадiйних»: Пушкiна, Раєвського, Мiцкевича, Єжевського… З приводу поведiнки Пушкiна в Одесi М. Воронцов писав, що не можна бути iстинним поетом, не працюючи постiйно для розширення своїх пiзнань,

а їх у нього недостатньо. Не допомiг О. Пушкiну i 37-рiчний чиновник, член лiтературного товариства «Арзамас» масон Пилип Пилипович Вiгель, який на прохання «столичних друзiв» поета наглядав за Олександром Сергiйовичем у Кишиневi й Одесi (П. Вiгель з травня 1823 р. – чиновник з управлiння Новоросiйської губернiї та Бессарабської областi, з листопада 1823 р. призначений Бессарабським громадським вiце-губернатором, а у 30-х роках був директором Департаменту духовних справ iноземних сповiдань). Висилка О. Пушкiна з Одеси носила полiтичний характер. Можливо, таким «маневром» М. Воронцову необхiдно було показати свою лояльнiсть режиму i, перш за все, «всидiти» в Новоросiї.

У 1825 р. ситуацiя повторилася з прибулими до Одеси «польськими вiльнодумцями» – лiтераторами та масонами Адамом Мiцкевичем, Йосипом Єжовським, Iгнатiєм Малевським, якi були висланi з Литви та Польщi (у 1817 р. студенти Вiленського унiверситету, у тому числi Адам Мiцкевич, створили нелегальну масонську органiзацiю «Товариство фiлалетiв»). На деякий час А. Мiцкевич i Й. Єжовський «вливаються» в таємний масонський колектив Рiшельєвського лiцею. Ними опiкується масон А. Дудрович (виконуючий обов'язки директора Рiшельєвського лiцею). Навiть не приступаючи до викладацької дiяльностi, «пiдозрiлi поляки» отримують лiцейськi оклади, лiцейську «житлоплощу», «користуються столом нарiвнi з iншими викладачами». Iмператор був розлючений, коли дiзнався про привiльне життя «польських вiльнодумцiв» в Одесi, i дав вказiвку, щоб їх у жодному разi не допускали до викладання та негайно виставили з «пiдозрiлого» мiста.

Новий етап «походу проти масонiв» почався в серединi 1824 р., коли консервативна опозицiя в особi генерала Аракчеєва, адмiрала Шишкова, митрополита Серафима й архiмандрита Фотiя мала на метi подальший наступ на послаблення «залишкiв масонства», наполегливо вимагала «вiддалення вiд двору» Романа Кошелєва (який жив у Зимовому палацi i вважався другом Сен-Мартена) i мiнiстра Олександра Голiцина – «агентiв всесвiтньої масонської змови», а також негайного закриття або переорiєнтацiї Бiблiйського товариства, припинення перекладу священних книг.

Консерватори нашiптували iмператору, що в усiх революцiйних виступах «виннi масони», що церква та держава в небезпецi «вiд таємних товариств», що Бiблiйське товариство «очолюється мирською людиною i суперечить християнству», що таємне товариство масонiв-iлюмiнатiв, «…готуючись до приходу Христа у 1836 р.», (!) хоче затвердити конституцiю, розвалити державу та церкву, запровадити єдину релiгiю». Архiмандрит Фотiй вручив iмператору кiлька послань, серед яких було послання пiд назвою «Вiдкриття змови пiд звiрячим апокалiпсичним числом 666 i про вплив Англiї пiд тим приводом на Росiю». Фотiй проголосив анафему мiнiстру-масону О. Голiцину (хоча право накладати анафему мав лише Священний Синод).

У травнi 1824 р. О. Голiцина позбавили мiнiстерського посту, а «особливе мiнiстерство», яке працювало над реформою церкви, скасували. На вимогу iмператора О. Голiцин був змушений вiдмовитися вiд президентства в Бiблiйському товариствi (новим президентом товариства став митрополит Серафим). «Антимасон» Серафим повiв справи до самолiквiдацiї товариства… Тодi ж, за промову, проголошену в масонському дусi, був висланий у Канiвський монастир балтський священик i талановитий письменник Феодосiй Левицький.

У 1824 р. iмператор пiдтвердив свiй указ про заборону масонства, збiр розписок вiд колишнiх масонiв iз їх заявами про «припинення дiяльностi» та складання особливої присяги на вiрнiсть iмператору.

Пiсля обрання нового папи Льва XII (серпень 1824 р.) Олександр Перший почав формувати новий європейський союз, спрямований проти Туреччини й Англiї.

Влiтку 1825 р. уряд отримав достовiрнi вiдомостi про те, що проти нього iснує змова у вiйськах, розквартированих на Пiвднi Росiї. Однак Олександра цiкавило, чи є у змовi хто-небудь iз бiльш важливих осiб (лiдери «теоретичного» масонства)?

Новий мiнiстр освiти А. Шишков направив у серпнi 1825 р. попечителю Московського навчального округу А. Писарєву «Записку про шкiдливе викладання фiлософських наук», що передбачала введення «антимасонської цензури» та новi iдеологiчнi гонiння.

Окремою темою великого дослiдженння є масонство та декабристи.

Дiйсно, багато декабристiв (близько 180 осiб) були масонами (бiльшiсть iз них на час повстання давно вийшли з масонського ордену), у тому числi керiвники змови. Але чи було повстання на Сенатськiй площi столицi безумовно «масонською роботою», як про це стверджують сучаснi росiйськi «iсторики-конспiрологи»? Скорiше за все, що нi.

Вiдомо, що перша декабристська органiзацiя – таємна ложа «Союз Благоденства» – зародилася «пiд сiнню масонського храму», але дуже скоро молодi змовники зрозумiли, що їм не вистачить сил пристосувати масонську структуру для перевороту. У спогадах князя Є. Оболенського про декабристський «Союз Благоденства» явно вiдчувається голос масона. Першою метою «Союзу Благоденства» Оболенський називав не полiтичний переворот, а «моральне вдосконалення кожного». Але майбутнiх декабристiв вже роздратовував масонський ритуал, що займав час орденських робiт, i християнськi повчання з уст майстрiв масонських лож. Змовникiв турбувала вiдкритiсть цих робiт для братiв з iнших лож i стороннi брати-вiдвiдувачi. Та й масонськi правила забороняли в ложах «займатися» полiтикою… До того ж бiльшiсть «вiдчайдушних» декабристiв уявляли себе «рятiвниками свiту» i «вождями народу», але верховодили лише в своїх таємних органiзацiях, займаючи в масонському орденi скромнi посади та початковi ступенi…

У той самий час масонство стримувало та контролювало «гарячi голови», i якби не заборона ордену, можливо, декабристське «буйство» було би вiдвернене. Так, колишнiй масон ложi Р. Кусаков писав iншому «колишньому» Я. Скарятину: «Менi здається, що якби покiйний iмператор не знищив масонськi ложi, то не вдалося б карбонарству настiльки посилитись».

Лiдери масонства Росiйської iмперiї у 1802-1822 рр. прагнули не до революцiї, а до поступової еволюцiї режиму, важливим елементом якої була просвiта народу. Вони розумiли, що будувати майбутнє суспiльство необхiдно з «емансипованим» народом, а не з натовпом, що вiзьметься за сокири… Величезнi сили та кошти росiйське масонство витрачало на виховання нового поколiння, яке мало поступово привести Росiю до прогресу, виключно ненасильницьким шляхом, без «росiйського бунту». Деякi лiдери росiйського масонства (передусiм французького походження – де Рiшельє, де Рибас та iн.) були переляканi Французькою революцiєю, її полiтикою терору не менше, нiж росiйський iмператор.

Разом iз тим заборона масонських лож у 1822 р. пiдштовхнула деяких офiцерiв-масонiв до рiзких радикальних крокiв, до переходу з еволюцiонiстiв-лiбералiв в таємнi змовники. Поспiх, нетерпiння i радикалiзм декабристiв не подiлялися керiвництвом масонських лож.

Багато майбутнiх лiдерiв декабристiв ще у 1817-1822 рр. (до заборони) добровiльно або примусово покинули масонськi ложи, якi перестали задовольняти їх радикалiзм, що посилився. Так, М. Пестель перестав вiдвiдувати ложi у 1821 р., були виключенi iз списку членiв ложi брати Муравйови-Апостоли (Сергiй – з грудня 1818 р., Матвiй – з 1820 р.), М. Муравйов, I. Долгорукий, Ф. Шаховський…

Генерал Вiтт («за сумiсництвом», голова внутрiшньої iмперської розвiдки в українських губернiях), вийшовши на структуру декабристських органiзацiй, писав iмператору, що його агенти «напали на слiд набагато важливiшої та серйознiшої справи» i просив iмператора про термiнову аудiєнцiю. Про важливiсть справи свiдчить той факт, що iмператор, через 10 днiв пiсля отримання листа Вiтта, виїхав на Пiвдень – у Таганрог (1 вересня 1825 р., а 19 жовтня вже до нього в Таганрог з доповiддю прибув Вiтт). Але раптова смерть iмператора зупинила рiшення у «декабристськiй справi».

Пiсля повстання на Сенатськiй площi 14 грудня 1825 р. в Українi, де була найсильнiша система таємних опозицiйних органiзацiй, декабристи пiдняли повстання 28 грудня 1825 р. Це «стихiйне» повстання почалося позапланово в селищi Трилiси Київської губернiї, в мiсцi розташування 5-ї мушкетерської роти Чернiгiвського полку. Безпосереднiм приводом до нього стала спроба командира полку заарештувати командира 2-го батальону пiдполковника С. I. Муравйова-Апостола. Повстання перетворилося на безцiльне блукання солдатiв, якi нiчого не розумiли, заснiженими просторами Київської губернiї. Керували ними офiцери, якi дуже розгубилися пiсля арештiв, що розпочалися. Незважаючи на те, що в Українi було багато масонiв i офiцерiв з масонським минулим, вони не поспiшали в ряди повстанцiв. 3 сiчня 1926 р. лiдер повстання Сергiй Муравйов-Апостол (виключений з ложi у 1818 р.) розпочав зворотнiй рух на Трилiси, плануючи дiйти до Житомира. Не доходячи до Трилiс, артилерiйським вогнем урядових вiйськ полк був зупинений, а потiм атакований гусарами. Тим i закiнчилося «непорозумiння».

Очевидно, що декабристи-змовники, як у Петербурзi, так i на Київщинi, дiяли на свiй страх i ризик, без схвалення повстання верховною структурою масонських союзiв Росiйської iмперiї. Повстання декабристiв вiдбулося всупереч рiшенням «таємних» масонських лож Вищих теоретичних градусiв, якi ще таємно iснували у 1825 р. в Росiйськiй iмперiї. Разом iз тим «таємнi» масони зайняли стосовно «непутящих» декабристiв дивну позицiю.

З одного боку, масонськi авторитети офiцiйно таврували «заблудлих» змовникiв, активно спiвробiтничали з Верховним карним судом, що розглядав справу декабристiв. Членами суду були масони вищих градусiв: М. Сперанський, А. де Ланжерон, М. Вiєльгорський, М. Мордвинов, А. Бенкендорф та iн. З iншого – масони – учасники суду над декабристами – вели справу так, щоб слiдство не знайшло таємничих «головних вождiв змови» (якщо такi й iснували), щоб припинити поширення iнформацiї про масонську систему iмперiї, а iнодi й полегшити долю змовникiв, скоротивши коло пiдозрюваних, «вiдмазати» вiд слiдства та покарання пiдозрюваних масонiв-розенкрейцерiв, якi були у списку.

Деякi публiцисти стверджують, що молодих масонiв-декабристiв судили їх старшi «брати» – керiвники бiльш засекреченi, якi спланували повстання та побоювалися вiдвертих показань i зайвої iнформацiї. «Команда» Пестеля i братiв Муравйових-Апостолiв нiбито вiдбилась вiд керiвникiв бiльш серйозної змови, за що i була покарана. Проте лiдери декабристiв (за винятком одиниць) вже не були масонами – нi формально, нi фактично…

Головою Слiдчого комiтету вiд початку до кiнця його дiй був вiйськовий мiнiстр А. I. Татищев. До складу комiтету ввiйшли: масони вищих ступенiв О. Голiцин, А. Ланжерон, П. Голенищев-Кутузов, А. Чернишов та iн… Головою Верховного кримiнального суду над декабристами став князь-масон П. Лопухiн, його заступником – князь-масон А. Куракiн. До складу Верховного кримiнального суду були призначенi 72 особи, у тому числi масони М. Сперанський i М. Мордвинов (Мордвинов незмiнно висловлювався за застосування бiльш м'якої, порiвняно з вимогами iнших членiв суду, мiри покарання).

21 квiтня 1826 р. одним iз перших своїх рескриптiв на iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ новий iмператор Росiї Микола Перший пiдтвердив заборону дiяльностi масонських лож. Микола Перший вбачав небезпеку для стабiльностi монархiї в поширеннi незалежних громадських органiзацiй i в релiгiйно-моральнiй фiлософiї. Височайшим указом Бiблiйське товариство було закрите на всiй територiї iмперiї (квiтень 1826 р.).

Цiкаво, що у своїй записцi про Царськосiльський лiцей Ф. Булгарин виводив лiбералiзм i початок усiх вiльних iдей у Росiйськiй iмперiї з релiгiйного мiстицизму «секти мартинiстiв пiд керiвництвом Новикова», стверджуючи, що учасники секти «…сприяли Новикову у поширеннi лiберальних iдей через довiльне тлумачення Священного Писання, масонства, мiстицизму».

У 1826 р. по всiй iмперiї пройшла нова кампанiя «пошуку масонiв», коли знову з «колишнiх» масонiв вимагали пiдписки про розрив з орденом. У своєму масонствi зiзнались i давали показання про свою участь у масонських ложах все новi та новi фiгуранти. З 1828 р. встановлено особливо суворий полiцейський нагляд за дiяльнiстю «таємних масонiв». Полiцiя проводила численнi обшуки, реквiзицiю масонських книг, паперiв, реманенту, попереджувальнi затримання окремих масонiв. Так, з бiблiотеки Рiшельєвського лiцею вилучались i знищувались «пiдозрiлi книги».

Але найвiдданiшi iдеям залишилися. У вiдповiдь на гонiння, в масонських ложах iмперiї були скасованi ведення будь-яких протоколiв засiдань, письмове дiловодство, записи про членство в ложах. Єдиними документами, що зберiгалися в письмовому виглядi, були статут, регламент росiйських лож i масонська Конституцiя. Цi документи дбайливо зберiгали у схованках i виймали з них лише для того, щоб прочитати новому члену пiсля його прийняття до ложi. Але з 1822 р. прийняття нових членiв обмежувалося.

Частина масонiв була залякана заборонами, стратами та засланнями декабристiв, антимасонською кампанiєю… Адже на початку 1826 р. «…багатьох забирали в фортецi лише за пiдозрою в короткому знайомствi з викритими заколотниками» (за свiдченнями сучасника). Тiльки з 1-ї армiї, розквартированої на Українi, до Петербурга в той перiод були привезенi 102 заарештованих офiцерiв-декабристiв.

Бiльшiсть масонських братiв назавжди забули дорогу в ложi й iз страхом згадували «грiхи молодостi». Але частина масонiв, до 20 вiдсоткiв складу лож (масони теоретичних градусiв), пiшли у глибоке пiдпiлля, окремi масонськi майстри проводили iнiцiацiї лiчених новачкiв i жодним чином не поширювали iнформацiю про масонство. Лише деякi (з числа «просвiтлених» i найвiдданiших ордену) брати високих ступенiв у глибокiй таємницi продовжували свою дiяльнiсть.

Заборона масонства певною мiрою була корисною для масонського руху, який вже до початку 20-х рокiв XIX ст. намагався позбутися численних випадкових людей у ложах, захистити ложi вiд змовництва й екстремiзму декабристiв, пiдняти планку моральностi та християнських цiнностей. У масонському ритуалi не було iнструменту для того, щоб масово «очистити» ложi вiд «баласту». Брат-масон, який вiдвiдував масонськi роботи, платив внески, пiдкорявся регламенту ложi, не розголошував її таємницi, не мiг бути залишений за воротами масонського Храму. Такi особливостi статуту ордену виключали важелi «чисток» задля оновлення руху. Тому «формальне» закриття лож давало повну можливiсть очиститися, залишити в орденi лише впливових, вiдданих, активних i хоробрих членiв, спроможних на жертви в iм'я ордену.

Чи не допомiг iмператор Олександр Перший своїм «вiрним» масонам таким чином «очиститися»? Адже у масонських лож того часу не було реального механiзму «чистки» лож? «Вимушене пiдпiлля» вберегло масонськi органiзацiї вiд виродження та «девальвацiї«, вiдточило масонську конспiрацiю, систему масонської взаємодопомоги.

Заборона таємних товариств боляче вдарила перш за все по досить вiдкритих масонських структурах перших трьох градусiв, але на таємнi роботи масонiв теоретичних вищих ступенiв (розенкрейцерiв-мартинiстiв) вона вплинула мало. Невеликi групи масонiв-мартинiстiв продовжували iснувати безперервно. Вiдомi таємнi масонськi ложi в Москвi, Петербурзi, Одесi, Києвi, Житомирi… Вони дiяли пiсля чергової заборони 1826 р. до середини 30-х рокiв. Так, столичнi розенкрейцери об'єднались навколо таємної ложi «Теоретичного градуса» на чолi з Сергiєм Степановичем Ланським (Великий Майстер Провiнцiйної Ложi та майбутнiй мiнiстр внутрiшнiх справ пiд час пiдготовки Великої реформи Олександра Другого). На вiдкриттi ложi «Теоретичного градуса» С. Ланський згадував «таємних начальникiв» i «невидимий капiтул», вiд iменi яких вiн керує ложею. Масон С. Нечаєв (майбутнiй обер-прокурор Священного Синоду) писав: «Невидимi мiнiстри, що керують свiтом, прозiрливiшi та далекогляднiшi за звичайних вельмож, якi приписують своїй розсудливостi збереження громадського порядку. Є i невидима полiцiя, з якої мирська полiцiя – копiя, дуже недосконала i часто карикатурна».

У 1828 р. масонськi рукописи, що зберiгалися в ложi, вилучила полiцiя, але через мiсяць, таємнi збори ложi «Теоретичного градуса» були поновленi. «Капiтул Фенiкс», який об'єднував масонiв високих градусiв у Росiйськiй iмперiї, незважаючи на заборони, продовжував збиратися до 1830 р. в столицi. Наприкiнцi 20-х рокiв XIX ст. на короткий час поновилась i таємна дiяльнiсть Великої Ложi Союзу «Астрея».

Пiд час нового польського повстання у 1830-1831 рр. у польських провiнцiях iмперiї та на Правобережнiй Українi долалися спроби вiдродження польського Великого Сходу. Пiсля придушення повстання бiльшiсть польських масонiв емiгрувала до Францiї, Нiмеччини, Англiї… У 1833 р. в Рiвному раптово з'являється таємна масонська ложа «Увiнчана добропоряднiсть» (стали вiдомими такi iмена братiв ложi, як Бiльський, Вигодовський, Ворцель, Глушкевич, Юркевич, таємний радник Олiзар, вiйськовi медики Поговський i Тарновський).

Одночасно з масонами в Росiйськiй iмперiї продовжував iснувати i таємний орден тамплiєрiв. У 1822 р. в Единбурзi росiйський полковник Василь Перовський (нащадок гетьмана Розумовського) був посвячений у члени товариства тамплiєрiв «Кiльвiннiнг».

У Москвi до 1863 р. (а можливо i до 1900 р. або, з перервами, до 1918 р.) проходили засiдання «Теоретичного градуса» масонiв-розенкрейцерiв. Таємну масонську ложу в Москвi до початку 60-х рокiв XIX ст. очолював Сергiй Павлович Фонвiзiн. Остання зафiксована ритуальна посвята в ложi вiдбулася у 1850 р. I хоча деякi дослiдники вважають, що масонськi зустрiчi продовжувалися до 1899 р., останнiм офiцiйним масонським актом у Росiйськiй iмперiї став акт закриття робiт «Теоретичного градуса» у 1863 р.

Князь П. Долгоруков зазначав, що масонство тодi перетворилося «…на товариство взаємної допомоги та пiдтримки взаємної; багатi люди щедро допомагали бiдним. Люди впливовi, сильнi, якi мали зв'язки, щиро допомагали своїм братам» (наприклад, Шевченку, Айвазовському). Масон Пржецловський у своїх мемуарах пише, що масонство було «…мало не єдиною стихiєю руху в животiючому життi того часу; ледь не єдиним центром зближення мiж особистостями навiть однакового суспiльного становища».

В Одесi таємна масонська ложа (можливо пiд тiєю самою назвою «Понт Евксинський») збиралася у другiй половинi 20-х рокiв i на початку 30-х рокiв ХIХ ст. в домi князя Барятинського на околицi мiста – в Барятинському провулку. Будинок Барятинського стояв на береговому обривi над морем, на крутiй вапняковiй скелi, поритiй катакомбами, де масони зберiгали свої ритуальнi речi. Сучасники згадують про таємнi зустрiчi масонiв у цьому домi… Полiцiя Одеси, намагаючись розкрити «масонську змову», не раз влаштовувала обшуки й «облави» пiд час масонських «робiт». Проте масони славилися своєю невловимiстю. Будинки, де збиралися ложi, були зв'язанi з системою катакомб i пiдземних ходiв, i масонам завжди вдавалося вчасно сховатися вiд полiцiї. «Облави» нiчого не давали. Масони, попередженi про облави, «виходили крiзь землю» – через потайнi пiдземнi ходи в катакомби.

У 1824 р. одеська масонерiя поповнилася видатним дiячем свого часу графом Кирилом Олексiйовичем Розумовським. За свої «полiтичнi дивацтва» Кирило Олексiйович Розумовський був оголошений божевiльним. Пiсля заточення в Суздальському монастирi за вiльнодумство й «українську фронду» вiн був висланий до Одеси до брата Петра Олексiйовича Розумовського.

Можливо, в маєтках одеських грекiв-купцiв поблизу Олександрiвського парку – Маврокордато, Крузо, Раллi – збиралась i «Анатолiйська ложа», яка пiшла в глибоке пiдпiлля. До неї входили одесити грецького, сербського та румунського походження. До якого часу iснувала ця ложа, ми не знаємо, але у 1823-1824 рр., вже пiсля заборони масонства, вона продовжувала «роботи», а у 60-80-тi роки XIX ст. знову «спливають» вiдомостi про її роботи в Одесi. Вона була пiдпорядкована зарубiжному масонському центру (грецькому? румунському? iталiйському?).

На iншiй околицi Одеси, там, де закiнчувалася Молдаванка i починалася Водяна балка, iснував другий таємний масонський центр – тут знаходилася дача Рiшельє, будинок-дача князiв Розумовських, хутiр Гогеля, хутiр Телесницького, що були пристанищем масонам. До 1835 р. в Одесi поширювалися чутки, що на дачi Розумовських таємно збираються масони.

Владi здавалося або вона просто робила вигляд (в Одесi, перш за все, генерал-губернатор М. Воронцов), що масони згорнули свою дiяльнiсть. Насправдi масони роздiлилися на невеликi ложi (по 15-20 осiб), в члени яких нових кандидатiв обирали роками.

Про «братiв», якi збиралися в масонських ложах в Українi в другiй половинi 20-х i в 30-тi роки ХIХ ст. та добре вмiли конспiрувати свою дiяльнiсть, немає жодної iнформацiї. На околицях Києва в Борисполi – маєтку панiв Лукашевичiв – теплився вогник старого масонства у виглядi таємничого «Товариства малоросiв» на чолi з розенкрейцером В. Лукашевичем.

Можемо лише робити здогадки, що в Одесi масонством тодi «займалися» брати Розумовськi, князь Барятинський, I. Сабанеєв (генерал вiд iнфантерiї – член вiйськових лож росiйської армiї), князь Г. Голiцин (чиновник для особливих доручень при канцелярiї Воронцова, син масона), О. Тройницький, П. Марiнi (керуючий справами канцелярiї Воронцова), В. Шемiот (катеринославський громадянський губернатор) та iн.

Про одесита Олександра Григоровича Тройницького необхiдно сказати окремо. Вiн навчався на стипендiю графа де Рiшельє i був випускником Рiшельєвського лiцею (1826 р.). Тройницький увiйшов у доросле життя, коли масонство вже було «розпущене» i не зовсiм безпечне (скорiше за все вiн потрапив до масонського спiвтовариства у другiй половинi 20-х рокiв XIX ст.). Деякий час вiн викладав у Рiшельєвському лiцеї, був секретарем лiцею i цензором в Одеському цензурному комiтетi, членом великої кiлькостi комiтетiв управлiння Одесою, товариств iсторiї та старожитностей, сiльськогосподарського, географiчного… Потiм працював у канцелярiї Воронцова. У 30-50-тi роки XIX ст. Тройницький був редактором газети «Одеський вiсник». Коли почалося лiберальне правлiння Олександра Другого (у 1857 р.) i на провiднi посади знову прийшли старi масони, Тройницький покинув Одесу та поїхав до столицi, де зробив неочiкувану, блискавичну кар'єру – в 1861 р. вiн стає товаришем (заступником) мiнiстра внутрiшнiх справ, сенатором iмперiї.

Приблизно у 1845-1875 рр. в Одесi iснувала законспiрована масонська «Приморська ложа», яка пiд час Кримської вiйни 1853-1855 рр. вiдкрила в Одесi госпiталь i богадiльню для «севастопольських iнвалiдiв». Можливо, «законспiрованим» масоном був Олександр Iванович Казначеєв – одеський градоначальник (1848-1854 рр.). В юностi О. Казначеєв був ординарцем фельдмаршала М. I. Голенищева-Кутузова (масона вищих ступенiв), дружив з Пушкiним, працював у канцелярiї М. С. Воронцова, який охарактеризував О. Казначеєва словами: «…не знаю человека более благонамеренного, души более чистой».

На посадi градоначальника Одеси А. Казначеєв вiдкрив богадiльню, притулок для дiтей, Другу мiську гiмназiю, почав будiвництво нового будинку Рiшельєвського лiцею.

У серединi 30-х рокiв ХIХ столiття колишнiй масон М. Магницький передає iмператору Миколаю Першому доноси-»записки» проти масонiв: «Розкриття всесвiтньої змови проти алтарiв i тронiв публiчними подiями i юридичними актами», «Про запровадження iлюмiнатства пiд рiзними видами в Росiї«. Магницький уперше поєднав масонство iз «всесвiтньою єврейською змовою», зв'язавши масонiв i євреїв (звiдси йде звинувачення «жидомасон»). Центром змови проти росiйського трону М. Магницький визначив Лондон. Слiд зазначити, що в росiйськi ложi (аж до початку ХХ ст.) євреїв практично не приймали.

У 1837 р., коли масонiв i «слiд пропав», росiйськiй полiцiї були наданi широкi права у боротьбi проти масонiв у Росiйськiй iмперiї. Проте полiцiя знову виявилася безсилою… нiкого не впiймали, жодна «таємна ложа» не була знайдена.

Цiкаво описуються масонськi ложi тiєї пори у романi А. Ф. Писемського «Масони» (СПб., 1880). А. Писемський був упевнений, що масони у 30-х роках XIX ст. в iмперiї ще були, хоча в iсторичних працях стверджується, що у 1822-1906 рр. «справжнiх» масонiв у Росiйськiй iмперiї не iснувало. В романi А. Писемського описується росiйське губернське мiсто, в якому багато представникiв елiти є таємними масонами, i масонська дiяльнiсть, що «обплiтає«всi сфери управлiння мiстом, не припиняється, незважаючи на укази iмператорiв.

У 40-90-тi роки ХIХ ст. масонських храмiв у Києвi, Одесi та iнших мiстах українських губернiй Росiйської iмперiї вже не iснувало. Мiсцевi масони повнiстю законспiрувались i можливо перестали приймати в таємнi ложi нових членiв, а самi збори – «роботи» лож були нерегулярними i схожими на дружнi застiлля. Для влади вони «випарувалися». Масонськi зустрiчi проходили у звичайних приватних будинках у когось iз членiв ордену. Масони вiдмовились i вiд спецiального масонського одягу та прикрас (фартухiв, запонок i т. д.). З боку вони виглядали як дружня група, яка «веде мирну бесiду за фiлiжанкою чаю або рюмкою коньяку». Коли поблизу не було «зайвих вух», вони переходили «на ти», називали один одного братами…

Вiдкритим залишається питання зв'язкiв масонства з Кирило-Мефодiєвським (Україно-Слов'янським) братством, створеним у 1844 р. в Києвi. Основнi програмнi документи братства «Закон Божий або Книга буття українського народу» написанi в масонському стилi, вiдповiдали масонським iдеям. Крiм того, «Закон Божий…» був лише вiльним перекладом твору масона Адама Мiцкевича «Ksiкgi narodu polskiego i Pielgrzymstwa polskiego».

Братство святих Кирила та Мефодiя засноване отцем Феофаном (П. С. Авсентьєвим) – викладачем психологiї в київському унiверситетi Святого Володимира, а першими його членами були студенти й ад'юнкт унiверситету. Невдовзi кандидат права Микола Iванович Гулак (став масоном пiд час навчання у Дерптському унiверситетi на юридичному факультетi в першiй половинi 40-х рокiв XIX ст.), який на той час служив перекладачем у канцелярiї Київського генерал-губернатора, створив усерединi братства масонське або парамасонське братство «Об'єднаних слов'ян». Пiсля ув'язнення у Шлiсельбурзькiй фортецi та закiнчення гласного полiцейського нагляду М. Гулак працює викладачем математики i геометрiї Рiшельєвського лiцею в Одесi, пише унiкальнi книги «Опыт геометрии о четырех измерениях», «О месте, занимаемом грузинским языком в семье индоевропейских языков».

Окрiм М. Гулака, масонську посвяту, ще до переїзду до Києва, мiг отримати Микола Iванович Костомаров, який у 1833 р. став студентом iсторико-фiлологiчного факультету Харкiвського унiверситету (до цього часу в унiверситетi ще залишалося близько десятка «колишнiх» масонiв). У 1842 р. М. Костомаров надрукував дисертацiю «Про значення унiї в Захiднiй Росiї«, але архiєпископ Харкiвський Iнокентiй був обурений її змiстом i вимагав книгу Костомарова спалити. Лише у 1846 р. Рада Київського унiверситету обрала М. Костомарова викладачем росiйської iсторiї…

Вiдомий український письменник, iсторик i громадсько-культурний дiяч Пантелеймон Олександрович Кулiш мiг залучитися до масонства ще будучи вiльним слухачем Київського унiверситету.

О. Забужко назвала братство «Об'єднаних слов'ян» (вiдповiдає назвi київської масонської ложi 1818-1822 рр.) «езотеричною групою» (серед можливих її членiв – М. Гулак, М. Костомаров, П. Кулiш, В. Бiлозерський).

Однiєю iз загадок iсторiї України є «формування» простого крiпосного козачка Тараса Шевченка в символ нацiї, яка ще не народилась. Дiйсно, Тарас Шевченко – перший українець (масонська першолюдина), який сповiстив свiту «перший крик немовляти» – нацiї, що народжувалась. Шевченко не лише генiальний поет i художник, а й генiальний пропагандист. Вiн оформив полiтичну програму перебудови iмперiї в генiальних романтичних вiршах. Навiть генiй польського народу Адам Мiцкевич, який прийшов вже на «зоране поле нацiонального польського патрiотизму», не став, як Шевченко, початком нацiонального вiдродження. Шевченко став першим, великим явищем. Його життя – дидактична легенда, демократична програма свободи, рiвностi, братерства. Життя його мiфологiзоване i тому огорнуте таємницями. Але «короля робить оточення». Коли Шевченко був у тюрмi та солдатчинi, його iм'я «працювало», а з особливою силою воно «запрацювало» пiсля смертi.

Придивимось уважнiше до людей, якi вивели Шевченка на шлях генiя.

Друзi по Петербургу, коли Шевченко – ще крiпосний, але вже студент-богема… Нестор Кукольник – син масона карпато-роса, учня Фесслера – першого директора Нiжинського лiцею. Н. Кукольника виключили з Нiжинської гiмназiї у «справi про вiльнодумство» в Нiжинському лiцеї, де фiгурували масони-викладачi i серед них карпато-рос i учень Фесслера Iван Орлай. Нестор Кукольник був, очевидно, «луфтоном» (традицiйно посвяченим до масонства сином масона). Звiдси дружба з «учителями» – «теоретичними» масонами (В. Жуковський).

Другий приятель молодого Шевченка – родовитий український шляхтич Петро Мартос, що також був виключений iз Нiжинської гiмназiї у «справi про вiльнодумство» з «вовчим квитком». Мартос походив з масонської сiм'ї i, скорiше за все, також був «луфтоном». Серед найближчих родичiв Михайла Глiнки – третього друга – також були масони.

Учителем-наставником, своєрiдним «гуру» Шевченка став талановитий i обласканий владою масон Карл Брюллов – «Карл Великий», який дав Тарасу не лише «школу», житло, а й частину своїх замовлень!

Далi була майже бiблiйська притча «викупу Тараса з неволi» – з крiпосних. Нестор Кукольник (юнак без суспiльного статусу) звернувся до масона Василя Жуковського (прославленого поета, дiйсного статського радника, близької до царської сiм'ї людини) i «розповiв учителю царських дiтей щось тет-а-тет»… Через пiвгодини Василь Жуковський поїхав до царицi (поспiх i рiвень вирiшення питання щодо крiпосного!) i сама цариця звелiла помiщику Енгельгардту зупинити продаж Тараса в «iншi руки». Карл Брюллов написав портрет

В. Жуковського, який мав бути виставлений на лотерею, щоб зiбрати нечувану «цiну» крiпосного Шевченка – 2500 рублiв!

Цю суму повинна була дати лотерея, що розiгрувалася на одному з благодiйних вечорiв царської сiм'ї.

У звiльненнi Шевченка активну участь брав цiлий «масонський ансамбль», в якому, крiм молодшого складу (Н. Кукольник i П. Мартос), були «кити» ордену: Карл Брюллов, Василь Жуковський, Василь Григорович (професор i конференц-секретар Академiї мистецтв; йому поет присвятив поему «Гайдамаки»), граф Михайло Вiєльєгорський (керiвник таємного теоретичного масонства у всiй iмперiї, штальмейстер двору, дiйсний статський радник) i граф Федiр Толстой (дiйсний статський радник, вiце-президент Академiї мистецтв).

Пiд цю лотерею вони взяли позику в банку, i 22 квiтня 1838 р. вiдбулося «воскресiння» Тараса Шевченка як вiльної людини.

Тарасу не давали пропасти i на волi. Брюллов вiддає йому частину замовлень на портрети. П. Мартос безоплатно друкує перший поетичний збiрник Т. Шевченка «Кобзар» (без жодної надiї на те, що витрати окупляться), а цензор Корсаков, близький родич Мартоса, робить все, щоб у 1840 р. «Кобзар» вийшов у свiт…

У серединi 40-х рокiв ХIХ ст. колишнiй крiпосний Тарас Шевченко раптово став «своїм» у маєтку лiвобережної аристократiї. Вiн бажаний гiсть у маєтку Капнiстiв (масонська сiм'я з дiда-прадiда), Лизогубiв i навiть у престарiлого аристократа i недавнього «господаря Малоросiї«князя М. Репнiна (можливого розенкрейцера). Т. Шевченко довго гостював у маєтку Седнєв у Iллi Лизогуба – масона з 1817 р. i колишнього ад'ютанта князя М. Репнiна.

Не тiльки дивовижний талант, а й масонський «братський ланцюг» привели Тараса в коло потенцiйних спонсорiв його майбутнiх книг або його майбутньої легенди. Можливо, Тарас Шевченко був масоном однiєї iз столичних таємних лож, куди його «затягли» Кукольник i Мартос (?) або сам Брюллов. Якщо нi, то вимальовується картина ще цiкавiша. Масони розгледiли в Шевченковi майбутнього нацiонального генiя, викупили його, вели його по життю – «обтiсували цей камiнь», органiзовували його публiкацiю й iмiдж навiть пiсля смертi. Життя Шевченка стало подвигом. Це є чудовим дидактичним матерiалом для виховання нових поколiнь української рiзночинської iнтелiгенцiї. На початку ХХ ст. одна з українських масонських лож носила назву «Шевченко».

Цiкаво, що Тарас Шевченко закликав до створення освiченого уряду, бажаючи своїй Батькiвщинi «дочекатися Вашингтона» (Шевченку було вiдомо, що Вашингтон був масоном).

Пiсля арешту Шевченка масони не хотiли зв'язувати себе iз змовою, якiй влада надала надто революцiйного забарвлення. До того ж для розвитку шевченкiвської легенди та створення людини народу потрiбен був образ «борця i страдальця за народ», а не лише вiдвiдувача салонiв i члена товариства «мочемордiя» в панських маєтках. Тарас мiг спитися, промiняти свiй талант на успiхи у свiтi, йому необхiдно було переродження, новий шлях до себе…

У серединi 40-х рокiв ХIХ ст. Тарас Шевченко намагався налагодити зв'язок з польським полiтичним дiячем, письменником i масоном Михайлом Чайковським (вiн же Мехмед Садик-Паша), який у Дунайських плавнях поблизу Iзмаїла збирав козакiв у похiд проти iмператора Миколи Першого. Шевченко навiть передав Чайковському рукопис своєї поеми «Гайдамаки», вважаючи Чайковського своїм натхненником.

У своєму «першому життi» М. Чайковський, народжений в ополяченiй шляхетськiй сiм'ї на Житомирщинi, був членом масонських лож i Патрiотичного товариства, учасником польського повстання 1830-1832 рр. Пiсля розгрому повстання вiн перебрався в Париж пiд покровительство Адама Чарторийського. В Парижi Чайковський близько зiйшовся з Адамом Мiцкевичем, видав свою книгу «Козацькi повiстi», яка шокувала багатьох полякiв антиклерикалiзмом. У 1841 р. Чайковський (за завданням Чарторийського) переселився до Стамбулу, перейшов в iслам i турецьке пiдданство, встановив контакти з Шамiлем i намагався органiзувати повстання в Українi за допомогою козакiв, якi зiбрались в дельтi Дунаю. Чайковський органiзував у Туреччинi колонiю польських емiгрантiв – Адамполь (названа на честь Чарторийського).

Коли у 1853 р. почалася вiйна Туреччини, Англiї та Францiї проти Росiйської iмперiї, Чайковський, маючи ранг турецького пашi, створив козацький полк, що виступив проти росiйської армiї пiд Силестрою i першим вступив у Бухарест. А. Мiцкевич приїхав у Туреччину, щоб пiдтримати Чайковського, але помер у таборi Чайковського вiд холери пiд час епiдемiї. Чайковський у «Моїх спогадах про вiйну 1854 р.» стверджував, що йому подали прохання лiдери деякого таємного «Комiтету України та Бесарабiї«з пропозицiями поновити українську козацьку державнiсть.

У 1853 р. князь i старий масон Михайло Семенович Воронцов (тодi намiсник Кавказу) благав Миколу Першого пiти на поступки та «…явного розриву мiж нами i захiдними державами не допустити». У 1854 р. вiн домагається зустрiчi з iмператором, сподiваючись припинити криваву Кримську вiйну, але безрезультатно… Тiльки в наступному роцi вже новий iмператор Олександр Другий погодився з доводами Воронцова та «мирним лоббi». У той самий час слов'янофiли завзято iнтригували проти М. Воронцова, критикуючи пiд час вiйни його «європейськi iнтереси».

З початком реформ iмператора Олександра Другого в Росiйськiй iмперiї спостерiгається пожвавлення конспiративної масонської дiяльностi. «Старi» масони – громадськi дiячi типу С. С. Ланського (який став прем'єр-мiнiстром iмперiї) пiдтримали Велику реформу й олександрiвську «перебудову».

Багато масонiв, якi «вижили», але залишилися в «конспiрацiї«, брали участь у комiтетах з селянської реформи, у розробленнi планiв лiберальних перетворень у Росiйськiй iмперiї.

У перiод Великих реформ Олександра Другого (1856-1863 рр.) росiйський уряд не переслiдував (але офiцiйно й не дозволяв) масонськi ложi, що iснували тодi в Росiї. Полiцейськi заходи проти масонiв були припиненi, на «вiльних каменярiв» дивилися «крiзь пальцi», переконуючи суспiльство, що їх не iснує. На вищi урядовi посади новий iмператор став призначати «колишнiх» масонiв вищих градусiв: С. Ланського, графа Лорис-Мелiкова, графа Панiна, адмiрала Беклемишева та iн. Цiлком можливо, що сам iмператор Олександр Другий був посвячений в англiйське масонство пiд час поїздки до Англiї, коли вiн був спадкоємцем престолу (вихователем Олександра Другого був поет-масон В. Жуковський). Разом iз тим пiдписки про неналежнiсть до таємних органiзацiй i масонства продовжували збирати в офiцерiв росiйської армiї до останнiх рокiв XIX ст.

Масонство пропагували i за допомогою «наочної агiтацiї«- архiтектури та скульптури. Так, скульптори В. Демут-Мариновський i П. Клодт (очевидно масони), створюючи грандiозний пам'ятник Святому князю Володимиру Великому в Києвi, помiстили на постаментi пам'ятника численнi знаки масонського ордену – кельми та циркулi, жезли, зображення акацiї, троянди на хрестi, зашифрованi сакральнi числа, що не мали прямого вiдношення нi до епохи князя Володимира, нi до його особистостi.

Є припущення, що в цi роки були поновленi роботи ложi «Нептун» у Петербурзi (можливо, ложа «Нептун» iснувала безперервно з XVIII ст. до 1918 р.) i масонський кружок Арсеньєвих в Москвi.

В Одесi у 60-70-тi роки XIX ст. iснували таємнi ложi «Зiрка справедливостi» й «Анатолiйська ложа». Ложа «Вiдродження Прозелiтського Сходу» iснувала в Iзмаїлi, та, можливо, мала у своєму складi й одеситiв (справа в тому, що у 1854-1876 рр. Iзмаїл входив до складу Румунiї, яка, у свою чергу, була васалом Отаманської iмперiї, а масонство в Румунiї набуло особливого розквiту у другiй половинi XIX ст.).

Ложа «Зiрка справедливостi» шотландського статуту (орiєнтована на iталiйське масонство – ложу «Великий Схiд Iталiї«) дотримувалася демократичної народницької орiєнтацiї та пiдтримувала зв'язок з Миколою Огарьовим (О. Герцен i М. Огарьов були членами масонської ложi «Великого Сходу»). Ця одеська ложа у 1874 р. налагодила зв'язок з Марселем, Генуєю, Румунiєю.

У «лiвiй» спрямованостi ряду масонських лож у 60-70-тi роки ХIХ ст. немає нiчого незвичайного, адже в тi часи найнепримиреннiшi «мiжнароднi» революцiонери Бакунiн, Кропоткiн, Гарiбальдi, Мадзiнi та iншi були масонами вищих ступенiв. Залишається загадкою, хто були членами одеської ложi «Зiрка справедливостi».

Можна припустити, що членами таємної ложi були деякi капiтани та штурмани торгових суден Росiйського товариства пароплавства i торгiвлi (РТПIТ). Саме кораблi (РТПIТ) постiйно заходили в порти Францiї, Англiї й Iталiї, де моряки могли стати членами масонських лож.

Побiчнi «докази» вказують на масонство Льва Iллiча Мечникова (революцiонера та полiтичного емiгранта) i його брата Iллi Iллiча Мечникова (вiдомого вченого, iм'я якого носить Одеський нацiональний унiверситет). Лев Мечников у 60-тi роки ХIХ ст. жив в Iталiї, брав участь у революцiї, знайомий з Гарiбальдi, Герценом i Бакунiним, публiкувався в герценiвському «Колоколi». У 1863-1865 рр. Лев Мечников намагається органiзувати транспортування нелегального «Колокола» з Лондона (через Константинополь) до Одеси за допомогою команд кораблiв РТПIТ (в Одесi фiксувалася нелегальна та регулярна поставка «Колокола»).

У 50-90-тi роки XIX ст. закордоннi масонськi ложi активно приймали вiдомих росiйських емiгрантiв до своїх лав. Спецiально для росiйських емiгрантiв вiдкрили паризьку ложу «Космос» «Великого Сходу». Масонами англiйських, французьких, iталiйських лож стали М. Бакунiн, П. Кропоткiн, О. Герцен, М. Огарьов, I. Тургенєв, П. Яблочков (винахiдник лампочки), М. Баженов (вiдомий психiатр), М. Ковалевський (соцiолог) та iн.

У 1901 р. пiд контролем масонської ложi «Космос» вiдкрита Росiйська Вища школа громадських наук у Парижi (директор М. Ковалевський), що працювала до 1904 р. Серед викладачiв школи – тi самi масони: Ковалевський, Гамбаров, де Робертi, Вiнавер, Луначарський, Грушевський…

Новий етап вiдродження масонства у Схiднiй Європi пов'язаний з видатним ученим-соцiологом i правознавцем Максимом Максимовичем Ковалевським (1851-1916 рр.). Вiн народився у Харковi, закiнчив юридичний факультет Харкiвського унiверситету i почав там викладати. Пiдготовку до магiстерського екзамену М. Ковалевський проходив в унiверситетах Берлiна, Парижа, Лондона. У 1880 р. М. Ковалевський захистив докторську дисертацiю з права, став професором, а через вiсiм рокiв Росiйська академiя наук обрала його членом-кореспондентом (у 1914 р. – академiком). М. Ковалевський обраний членом Французької академiї моральних i полiтичних наук, членом Тулузької академiї законодавства… У 1879-1880 рр. М. Ковалевський видавав лiберальний журнал «Критичний огляд», газету «Країна» (1906-1907 рр.), а з 1909 р. – журнал «Вiсник Європи».

У 1887 р. М. Ковалевського звiльнили з Московського унiверситету за «негативне вiдношення до росiйського державного ладу». Вiн викладав у Стокгольмському та Брюссельському унiверситетах, читав лекцiї в Парижi, Оксфордi, у мiстах США. В Парижi масон М. Ковалевський органiзовував залучення i прийняття в масонський орден лiберальних дiячiв з Росiйської iмперiї, що були основою росiйського «полiтичного» масонства (1906-1916 рр.). Михайло Грушевський пiд впливом М. Ковалевського у 1903 р. став масоном в однiй з лож Парижа. У сiчнi 1906 р.

М. Ковалевський звернувся до керiвництва «Великого Сходу Францiї«з проханням дозволити процес вiдкриття в Росiйськiй iмперiї масонських лож. Повернувшись до Росiйської iмперiї (1906 р.), М. Ковалевський працює професором Петербурзького унiверситету та Психоневрологiчного iнституту, органiзує партiю демократичних реформ i партiю кадетiв, обирається до складу Першої Державної Думи (вiд Харкiвської губернiї), стає членом Державної Ради, статським радником.

Вiн органiзував будинок-музей Л. Толстого у Петербурзi, очолив товариство iменi Шевченка i петербурзьке вiддiлення Товариства миру, Петербурзьке юридичне товариство.

Масоном швейцарських та iталiйських лож був український полiтичний дiяч, публiцист i соцiальний теоретик Михайло Драгоманов. З 1864 р. Драгоманов спiвпрацював iз «Санкт-Петербурзькими вiдомостями», якi редагував масон В. Ф. Корш, а з 1865 р. займався розвитком земства на Лiвобережжi. Пiсля захисту магiстерської дисертацiї Драгоманова обрали штатним доцентом Київського унiверситету та вiдправили за кордон для продовження «наукових студiй». У 1870-1873 рр. Драгоманов жив у Берлiнi та Вiднi, Флоренцiї, Парижi. Повернувшись до Києва, М. Драгоманов опинився в колi українофiлiв, якi формували «Громаду» i «вели» газету «Київський телеграф».

У вереснi 1875 р. М. Драгоманова звiльнили з унiверситету як «неблагонадiйного», що пiдштовхнуло його до емiграцiї за кордон, де вiн прожив до самої смертi (1876-1895 рр.), поклавши початок як українськiй емiграцiї, так i українськiй емiграцiйнiй пресi. У Вiднi М. Драгоманов посварився з галицькими «народовцями».

Неочiкувано для київських «громадовцiв» Драгоманов заявив про однобiчнiсть українського нацiоналiзму та про своє бажання помиритися з «загальнорусизмом». Поступово М. Драгоманов став втрачати пiдтримку своїх українських друзiв, якi не могли примиритися з твердженням Драгоманова про те, що росiйська лiтература має величезну культурну цiннiсть для України, що її необхiдно поширювати для демократизацiї суспiльства.

У Женевi М. Драгоманов захопився iдеями Герцена, Огарьова, Бакунiна, спiвпрацює з росiйськими легальними i нелегальними виданнями, друкує статтi з питань етнографiї, iсторiї. Найближчим другом Михайла Драгоманова був український генiй Iван Франко (скорiше за все масон), який подiляв його погляди з багатьох духовних i соцiальних питань. Драгоманова (не бiльше i не менше) захоплювала проблема глобального реформування, перебудови iснуючих товариств, утвердження соцiальної справедливостi, духовної культури. Вiдчувалося, що тiнь «соцiального iнженера» Iгнацiя Фесслера, який помер у 1839 р., десь поруч. Як i Фесслер, Драгоманов вважав, що соцiальний уклад має слугувати вiльному та гармонiйному розвитку особистостi.

Новий устрiй мав стати устроєм «Астреї«- справедливостi та свободи, де «вiльнi iндивiди» на добровiльних засадах об'єднувалися в асоцiацiї, огранiзованi в федеральний союз з максимальною децентралiзацiєю та самокерiвництвом. Та й саме товариство створюється знизу, за iнiцiативою «iндивiдуальних особистостей». «Вiльна особистiсть» була його iдеалом i «духовним служiнням». Перспективи України Драгоманов вбачав у вихованнi демократичної європейської нацiї, у прагненнi органiзувати суспiльство за прикладом Голландiї, Англiї, швейцарських кантонiв… Михайло Драгоманов став соцiалiстом-анархiстом, але не таким, як Бакунiн або Махно. Вiн вважав, що не революцiя, а прискорена еволюцiя, якою керують, може змiнити свiт на краще. Новий справедливий устрiй мiг виникнути лише через внутрiшнi змiни конкретних людей. Разом iз тим Драгоманова обурювало намагання дiячiв «громад» i «народовцев» обмежити нацiональну дiяльнiсть розвитком лише культури. Вiн вважав, що народу необхiдна допомога у справi самоорганiзацiї та переходу на новi свiтогляднi позицiї.

Вважається, що Михайло Драгоманов у Женевi став євангелiстом. Але якої конфесiї? Великий iнтерес до релiгiї у нього спостерiгався все життя. Бiльше того, вiн мрiяв про реформування православ'я в Українi, створення нової чесної Церкви. Першими кроками до цiєї Братерської Церкви вiн вважав обмеження чиновницьких утискiв у релiгiйнiй сферi, спрощення обрядностi й iєрархiї, лiквiдацiю контролю за вiруючими, переклад Святого писання на сучасну українську мову… Драгоманов болiсно сприймав втрату нацiональної автокефальної церкви, де були священики «вiльнi, виборнi», «…поповського багатства у нас не було, поки не завелися казеннi петербурзькi порядки. В попи обирали тодi людей усякого роду…». Драгоманов критикував як росiйське православ'я в Українi, так i унiатство (як два боки «антиреформаторської реакцiї«). У той самий час вiн писав, що для «одушевлення» церкви може стати в нагодi досвiд баптистiв, «…коли немає для цього справжнiх протестантiв, то готовий сам справляти їх службу». Стверджуючи принципи вiротерпимостi, Драгоманов повторював масонськi аксiоми: люди повиннi «поважати будь-яку вiру з будь-яким обрядом, коли вона веде людей до любовi, а не навпаки». У 1889 р. Драгоманов переїхав до Болгарiї, де йому надали мiсце професора на кафедрi загальної iсторiї Софiйського унiверситету. Проте вiн не залишав iдею «реформацiї«. На початку 90-х рокiв XIX ст. за iдеєю Драгоманова в Галичинi видано багато брошур, що повиннi були пiдштовхнути народ до духовного пошуку…

Iван Франко також був масоном, а його програмний вiрш «Каменяр» можна розглядати як масонський гiмн. Франкiвський «Каменяр» сповнений масонською символiкою, де «голос зорi» – це воля Абсолюту або Архiтектора, а залiзний ланцюг на «тисячах» каменярiв – братерський ланцюг взаємодопомоги, ланцюг масонської клятви… лише замiсть масонського лозунгу «обтесуйте камiнь» I. Франко закликає: «лупайте сю скалу».

Модний у 70-тi роки XIX ст. письменник i масон П. Д. Боборикiн у 1876 р. «винайшов i пустив в обiг» слово «iнтелiгенцiя», що спочатку означало «передовi», «прогресивно мислячi» людi розумової працi. Можливо пiд iнтелiгенцiєю того часу Боборикин мав на увазi, перш за все, росiйських масонiв. Оксана Забужко справедливо зазначає, що у 60-80-тi роки XIX ст. вiдбулася трансформацiя малоросiйського дворянства в українську iнтелiгенцiю. Частина цього дворянства мала давнє сiмейне «масонське корiння».

РОЗДIЛ VII

Новий етап у розвитку масонства в Українi починається в першi роки ХХ ст. У цей час в Українi затверджуються як мiнiмум шiсть масонських систем:

система традицiйних законспiрованих лож (можливо, старошотландського обряду), що у сiчнi 1900 р. на Першому масонському Конгресi лож Пiвденного Заходу Росiйської iмперiї створили Велику Ложу України.

Б. Телепнєв писав: «У 1900 р. вiдбувся перший український масонський з'їзд (конгрес), вiн заснував першого сiчня того самого р. Велику Ложу України» (за iншими вiдомостями, «Велика Ложа України виникла у 1902 р. в Женевi);

капiтул «Нарцис» – масонсько-мартинiстський орден, можливо, орiєнтований на iталiйське масонство;

загальноросiйське «полiтичне» масонство, що залежало вiд французької масонської системи Великого Сходу. Цей напрям почав формуватися в Українi з 1907 р.;

регулярне масонство (шотландської системи), орiєнтоване на англiйську Велику Ложу;

«Орден зiрки на Сходi» – фiлiя заснованого в Iндiї масонського ордену. У 1911 р. ложi цього езотеричного ордену фiксувалися в Києвi та Ялтi;

таємнi ложi Захiдної України, очевидно, пiдпорядкованi австро-угорськiй масонськiй системi.

Можливо, крiм перелiчених систем, в Українi iснувало «аристократичне» мiстичне масонство: масонiв-»фiлалетiв» на загальноiмперському рiвнi очолив великий князь Олександр Михайлович Романов, масонiв-»мартинiстiв» – великий князь Микола Миколайович Романов. Великий фiлософ киянин i масон Микола Бердяєв скаже: «Окультизм, судячи з усього, є i сила, i мода завтрашнього дня». I новий «ренесанс» iнтересу до окультизму та масонства фiксувався у Схiднiй Європi у 1906-1929 рр.

В Українi у 80-тi роки XIX ст. сформувався парамасонський (багато чого в ритуалах i в структурi органiзацiї взято з масонства) єврейський орден «Бней Моше» («Сини Мойсея»). В Одесi вiн створений письменником Гiнцбургом (псевдонiм Ахад а-Ам), I. Айзенштадтом i А. Любарським ще у 1889 р. Цей орден мав сприяти вiдродженню єврейського народу, його поверненню на iсторичну батькiвщину. У 1893 р. керiвництво «Бней-Моше» перемiстилося до Яффи, але у 1897 р. цей орден був розпущений у зв'язку з появою полiтичного сионiзму. Парамасонська таємна єврейська органiзацiя «Брайн Брит» («Сини Завiту»), що була заснована в Нью-Йорку у 1843 р., до початку ХХ ст. також мала свої органiзацiї в мiстах Росiйської iмперiї (зокрема, в Одесi). Проте нi «Сини Завiту», нi «Сини Мойсея» нiколи не були регулярними масонськими орденами, визнаними системою Великої Ложi або Великого Сходу.

Майбутнiй засновник Червоної Армiї Лев Троцький згадував, як пiд час тюремного ув'язнення в Одесi у 1898 р. (протягом цiлого року) наполегливо вивчав масонство, отримував вiдповiдну лiтературу i «…завiв собi для франкмасонства зошит з тисячi нумерованих сторiнок i дрiбним бiсером записував до нього витяги з численних книг… Думаю, що це мало значення для всього мого подальшого iдейного розвитку». В Одесi Троцький пiдготував з iсторiї масонства статтю для журналу «Свiт Божий», яку так i не опублiкували. Але цiкаве саме тяжiння майбутнього «залiзного Лева» до масонства, про яке вiн знав з якихось «неофiцiйних джерел». Чи не вiд свого родича – племiнника матерi Мойсея Пилиповича Шпенцера – дiзнався Троцький про масонство? Одесит, член Товариства взаємодопомоги вчителiв-євреїв Пiвдня Росiї, видавець i господар друкарнi М. Шпенцер був масоном (щоправда невiдомо коли, ким i де вiн був прийнятий до масонства).

В одеському будинку Шпенцерiв юнак Лейба Бронштейн (Л. Троцький) прожив довгих сiм рокiв (1888-1895 рр.).

Про iснування таємної «Великої Ложi України» (зразка 1900 р.? або 1902 р.?) точаться постiйнi суперечки. Адже її iснування так i не було розкрите полiцiєю, а документи лож не потрапили до вiдкритих архiвiв. Частина дослiдникiв стверджує, що «Велика Ложа України» – мiстифiкацiя кiлькох «загравшихся» авторiв i полiтикiв. Але, скорiше за все, структуру таємних лож передали масони середини XIX ст. наступному поколiнню. Можна лише припустити, що ложi (або масонськi братства) безперервно iснували все ХIХ ст. (близько 80 рокiв перебуваючи в «глибокому пiдпiллi»). В Українi набагато ранiше, нiж у Росiї (ще у 1900 р.), сформувалася «Велика Ложа», в якiй збиралися люди впливовi, суспiльно активнi. Саме тому масонськi ложi були небезпечнi для закостенiлого режиму, що потребує перебудови.

Вважається, що до «Великої Ложi України» вiдносилися такi масонськi ложi: «Розсiяного мороку», що вiдродилась у Житомирi, «Озiрiса» – у Кам'янцi-Подiльському, «Шевченка» – в Харковi, «Безсмертя» – в Києвi, «Любовi та Вiрностi» – в Полтавi (нiбито iснувала з 90-х рокiв XIX ст.), «Братства» – в Чернiговi, «Понта Евксинського» – в Одесi.

Масон Ю. Терапiано писав, що є вiдомостi про заснування ще О. Лабзiним так званого таємного росiйського масонства, яке об'єднало залишки розгромлених «новиковських» лож. Незважаючи на дозвiл масонства Олександром Першим, «таємне росiйське масонство» залишилося таємним – не зареєструвало своїх лож, було далеким вiд полiтики. Ю. Терапiано стверджує: «Це традицiйне росiйське таємне масонство з центром у Москвi проiснувало до революцiї 1917 р.». Можливо, українськi ложi кiнця XIX ст. були продовженням i вiдгалуженням «таємного масонства».

П'ятнадцятого листопада 1906 р. Максим Ковалевський вiдкрив у Петербурзi нову масонську ложу, до складу якої ввiйшли i вихiдцi з України (В. Немирович-Данченко та iн. за фiнансової пiдтримки банкiра Д. Л. Рубiнштейна). Керiвним органом загальноросiйського «полiтичного» масонства у 1907-1912 рр. була ложа «Полярна зiрка», що отримала вiд Великого Сходу Францiї право вiдкривати в Росiї новi ложi. До неї входили масони лише високих ступенiв посвячення (починаючи з 18-го).

У травнi 1908 р. до Петербурга прибули емiсари «Великого Сходу Францiї«Сеншоль i Буле з метою легалiзацiї масонських лож у Росiйськiй iмперiї. В тому самому роцi створена «Верховна Рада росiйських масонських лож» у сферi впливу «Великого Сходу Францiї«(голова – князь С. Урусов, секретар – князь Д. Бебутов). Тодi ж пройшов Перший росiйський масонський Конвент. На ньому рiзнi гiлки масонства домовилися про союз, були сформованi керiвнi органи ордену для Росiї: «Верховна Рада» i «Рада 18-ти»). На кiнець 1909 р. ложа «Полярної зiрки» таємно вiдкрила вже десятки лож у Петербурзi, Москвi, Києвi, Одесi, рядi iнших великих мiст Росiйської iмперiї.

Вiдомостi про росiйське масонство у 1909 р. просочилися в росiйську пресу i, щоб уникнути «непорозумiнь», лiдери росiйських масонiв прийняли формальне рiшення про припинення своєї дiяльностi з лютого 1910 р. (таке рiшення дуже схоже на чергову «чистку» масонських лав; воно було необхiдне не лише з метою конспiрацiї, а й для того, щоб очистити ложi вiд «ненадiйних осiб» i «базiкал»). Членам лож тодi було повiдомлено, що полiцiя напала на слiд масонiв, а тому необхiдна повна самолiквiдацiя всiєї системи масонських лож. Розкриття у 1909 р. провокаторської дiяльностi уявного героя i лiдера соцiалiстiв-революцiонерiв Евно Азефа нанесло серйозний удар по всiй системi конспiрацiї в iмперiї. Деякi масони стали побоюватися проникнення в ложi агентiв Департаменту полiцiї або гонiнь так званих жидомасонiв (термiн увiйшов у вживання приблизно у 1907 р.) в чорносотеннiй пресi. Пiд пiдозрою опинилися деякi старiйшi масони.

Проте з весни 1910 р. нова iнiцiативна група масонiв розгорнула роботу, спрямовану на вiдновлення керiвної структури масонської пiдпiльної органiзацiї в Росiйськiй iмперiї.

Iсторик С. Мельгунов стверджував, що вiдродження масонства, яке нiбито заснуло, вiдбулося лише у 1915 р., «судячи з усього, iнiцiатива йшла з Києва». Чи так це? Скорiше за все йдеться не про «вiдродження», а про активiзацiю. Адже у 1911-1915 рр. в Українi активно велася робота з будiвництва системи масонерiї, вiдкривалися новi ложi, новi профани «отримували свiтло»…

У 1911 р. в столицi урочисто вiдкрили так званий Французький iнститут.

З французького боку четверо органiзаторiв були членами керiвництва «Великого Сходу Францiї«, з росiйського боку iнститут представляв масон М. Ковалевський, на той час один iз керiвникiв кадетської партiї.

У лютому 1908 р. частина масонiв змушена була покинути ложу «Полярна зiрка» (що орiєнтувалася на систему «Великий Схiд Францiї«) та заснувати ложу «Космос» (регулярної шотландської системи). До шотландської системи вiдносилась i московська ложа «Астрея» (виникла у 1906 р.). М. Ковалевський був прихильником приєднання масонiв Схiдної Європи до «Нацiональної ложi Францiї«регулярної шотландської системи. Можливо в Києвi також iснувала регулярна «шотландська» масонська ложа невiдомої назви, що дiяла в 1906-1918 рр. при редакцiї журналу «Київська думка». До неї належали брати Микола та Костянтин Василенко, Д. Заславський, М. Зильберфарб (майбутнiй член Центральної Ради вiд Єврейської об'єднаної соцiалiстичної партiї, майбутнiй мiнiстр єврейських справ в урядi УНР), купець М. Гiнзбург, Дрентельн.

Проте бiльшiсть росiйських i українських лож («Полярна зiрка», «Вiдродження», «Пiвнiчне сяйво», «Зоря Петербурга», «Київська зоря» та iн.) опинилися в орбiтi «Великого Сходу Францiї«.

Був серед київських лож i таємничий «Верховний i Правлячий Капiтул Нарцис» (заснований у 1912 р. або 1914 р. пiд кураторством i за визнання Великої Ложi Iталiї шотландського статуту) «для робiт вищих ступенiв мiстичного ордену мартинiстiв-розенкрейцерiв». Капiтул створений «для Пiвденних i Пiвденно-Захiдних губернiй Росiйської iмперiї«. Цей Капiтул об'єднував i керував, очевидно, декiлькома масонськими ложами, що вели свої «роботи» ще з кiнця XIX ст. або не припиняли своїх робiт з XVIII ст. – ложа «Святого Володимира Рiвноапостольного» (Київ, вiдома ще у 90-тi роки XIX ст.; у 10-тi роки ХХ ст. ложею керував С. Моркотун), «Святого Андрiя Первозванного» (Київ, вiдома з 1900 р.), «Пiвнiчне сяйво» (Київ), «Об'єднаних слов'ян» (Київ), «Святих Кирила та Мефодiя» (Полтава), «Йордан» (Одеса, Феодосiя?), «Данте Алiг'єрi» (Одеса; нiбито була «приспана» у 1914 р.), можливо iншi.

Вважалося, що ложа «Святого Андрiя Первозванного» заснована у сiчнi 1900 р. в Женевi i визнана Великою Ложею Iталiї ще у 1912 р. як материнська – Велика Ложа «Капiтулу Нарцис».

Капiтул «Нарцис» стояв дещо осторонь вiд iнших масонських лож України, заснованих за пiдтримки «Великого Сходу Францiї«та «Великої Ложi Францiї«. Патент на вiдкриття «Нарцису» був виданий Великою Ложею Iталiї. У 1917 р. «Капiтул Нарцис» перейменували у «Капiтул Нарцис i Об'єднанi слов'яни».

До системи масонських лож «Нарцис» належали адвокат Сергiй Моркотун, юрист В. Комаров, адвокат Артем Галип, Григорiй Лисенко, юрист Юрiй Терапiано, Юрiй Гасенко, архiтектор Микола Шумницький, Андрiй Левицький, Борис Данькiвський, ряд мiсцевих помiщикiв i професорiв… i майбутнi суперники: Павло Петрович Скоропадський i Симон Васильович Петлюра.

До старих українських розенкрейцерiв «Нарцису» кiнця XIX – початку ХХ ст. очевидно належав доктор медицини Костянтин Степанович Моркотун (батько Сергiя Моркотуна, чем пояснюється його стрiмка «масонська кар'єра»). До масонiв-»шотландцiв» межi XIX-ХХ ст. очевидно належав дворянин i iсторик, шанувальник О. Конта i Г. Спенсера Iван Васильович Лучицький. У 1871-1873 рр. вiн писав наукову роботу в Iталiї та Францiї, зблизився там з масоном Г. Вирубовим. З 1874 р. Лучицький – доцент, а з 1877 р. – професор Київського унiверситету. В 70-90-тi роки XIX ст. вiн є членом київської «Громади», гласним Київської Думи, часто був у Францiї. Скорiше за все в таємну ложу Лучицький залучив своїх приятелiв М. Василенка i В. Науменка. В подальшому I. Лучицького було обрано до Третьої Державної Думи.

У передреволюцiйнiй Росiйськiй iмперiї з її невирiшеними соцiально-полiтичними проблемами духовне масонство поступово перетворилося на «полiтичне масонство», що вiдкрито йшло до «вiку Астреї«не шляхом просвiти, як, скажiмо, ложi М. Новикова, а шляхом полiтичної боротьби та революцiї. Для раптового «революцiйного удару» по монархiї масони використовували досконалу в своїй конспiрацiї унiкальну структуру таємних лож.

Незважаючи на розширення масонського впливу в Центральнiй Українi, «ослiплi» жандармськi полковники з Києва надсилали в столицю докладнi доповiдi, в яких зазначалося: «Що стосується ордену масонiв, то спроб його органiзацiї в Києвi не виявлено», хоча лише в Києвi, на той час вже було близько 100-120 масонiв. Київ стояв на другому мiсцi пiсля Петербурга (випереджаючи Москву) за кiлькiстю масонiв i їх впливом на суспiльство.

Iнодi особливо завзятих шукачiв спрямовували на хибний шлях. Так, у 1908 р. начальнику Катеринославського охоронного вiддiлення було надiслане дивне, повне фантастичних припущень розпорядження за пiдписом начальника особливого вiддiлу Климовича: «З 1893 р. масонство всiх країн, яке має на метi повалення державного устрою, об'єднане в одне цiле. Як свiдчать офiцiйнi викриття останнього часу, вся земна куля роздiлена ними, незалежно вiд кордонiв держав, на 77 «трикутних» провiнцiй, об'єднаних у групи. Номери вiд 1 до 26 охоплюють США, Канаду, Центральну Америку з центром у Вашингтонi; номери 27-36 – Пiвденну Америку з центром у Монтевiдео; номери 37-63 – Європу з центром у Неаполi. При цьому провiнцiя № 46, яку називають «Берлiнською», охоплює весь захiдний край Росiї з польським населенням, окрiм Подiльської губернiї, а до складу 62-ї провiнцiї (Катеринославської) входять Румунiя, вся європейська Росiя та Кавказ. Iншi чотирнадцять провiнцiй об'єднують Азiю й Океанiю. Їх управлiння знаходиться в Калькуттi. Всi основнi управлiння групами «трикутникiв» зносяться:

1) з Вищим виконавчим управлiнням у Римi; 2) з Вищим адмiнiстративнiм управлiнням у Берлiнi; 3) з «Верховним делегатом» у справах пропаганди в Ляйпцигу. З огляду на те, що в зазначених викриттях № 62 названий «Катеринославським», можна припускати, що зазначене мiсто або весь район Катеринославської губернiї вiдiграє велику роль в революцiйному русi Росiї щодо органiзаторської дiяльностi».

Як зазначали сучасники, українськi масонськi ложi вважалися найсильнiшими, найчисленнiшими, «найполiтизованiшими» та «найлiвiшими» серед лож Росiйської iмперiї. Вони вiдiгравали важливу роль у виробленнi масонської стратегiї та тактики для всiєї iмперiї.

Масонських братiв в Українi (українських губернiях Росiйської iмперiї) на сiчень 1917 р. було 300-400 осiб. В Українi перед революцiєю 1917 р. масонськi ложi були найбiльш впливовi в Росiйськiй iмперiї. Лише в Києвi до 1917 р. було близько 15 масонських лож рiзних напрямiв… Близько 30 лож було в мiстах Правобережної України, Малоросiї та Новоросiї. На той час у всiй Росiйськiй iмперiї (без українських губернiй) до 1917 р. налiчувалося близько 50 масонських лож.

Масон Микола Вiссарiонович Некрасов згадує: «…за численнiстю органiзацiї не гналися, пiдбирали людей морально та полiтично чистих, окрiм того та бiльш за все – таких, якi мали полiтичний вплив i владу».

Тактика росiйського масонства 1906-1917 рр. була тактикою «захоплення влади людьми, якi спiвчувають масонству», тактикою «просочування» в усi громадськi структури, що використовувалися як провiдники масонського впливу. Крiм створення таємних лож, масонство в Українi та Росiї контролювало багато органiзацiй, наукових товариств, мiстичних гурткiв, що виникли як гриби пiсля дощу, пiсля жовтневого Манiфесту 1905 р. («Товариство Маяк», «Лiга Освiти», «Унiверсальна Лiга», «Товариство народних унiверситетiв», «Лiга прав людини», «Лiга свободи совiстi», «Лiга дружнього союзу солiдарностi», «Росiйська Морська Лiга», «Технiчне» i «Вiльне економiчне» товариства, «Союз мiст», «Земмiст», «Товариство шкiльної освiти», «Товариство освiти та виховання дiтей з вiдхиленнями в розвитку», «Товариство дошкiльного виховання», «Товариство сприяння позашкiльнiй освiтi», «Товариство тверезостi»)…

Цi товариства покрили iмперiю на спонсорськi грошi масонiв i пiд керiвництвом масонiв. Їх метою була емансипацiя суспiльства, створення нової системи недержавних соцiальних зв'язкiв.

Масони стали незмiнними громадськими дiячами, фiлантропами, публiчними людьми. Вони направили своїх членiв у мiськi думи, мiсцевi земства, до Державної думи… Максим Ковалевський «очолював багато десятиступiнчастих органiзацiй», масон князь Г. Львов – Всеросiйський земський союз, масон А. Гучков – Центральний вiйськово-промисловий комiтет, масон А. Карташов – Релiгiйно-фiлософське товариство,

масон Я. Рубiнштейн – Лiгу прав людини, масон М. Бородiн – Товариство зближення мiж Росiєю й Америкою, масон П. Рябушинський – московський Вiйськово-промисловий комiтет i лiберальну газету «Ранок Росiї«, масон М. Маргулiєс – Союз мiст, масон М. Вiнавер – Єврейське iсторико-етнографiчне товариство i Єврейське товариство заохочення мистецтв…

Серед масонiв початку ХХ ст. – елiта мiської iнтелiгенцiї та буржуазiї Пiвденно-Захiдного краю iмперiї. Промисловцi, банкiри, адвокати, журналiсти, професори, суспiльно-полiтичнi дiячi, земцi становили основний контингент лож, який був невдоволений необмеженою монархiєю, безмежнiстю центральної влади, невирiшенiстю нацiонального та селянського питань…

Тодi по всiй Росiї приблизно 40-45 масонiв були обранi до 1-4-ї державних дум, п'ять масонiв опинилися в Державнiй Радi, вiсiм масонiв – у числi царських мiнiстрiв. Навiть директор департаменту полiцiї А. Лопухiн був масоном «високих ступенiв», iз старовинного роду «вiльних каменярiв». Серед масонства України не було помiтних обмежень у нацiональному, соцiальному та полiтичному планах, але все ж бiльшiсть масонерiї в Українi становили кадети, українськi «поступовцi» з ТУП («Товариства українських поступовцiв», що стало з 1917 р. українською партiєю соцiалiстiв-федералiстiв), українськi соцiал-демократи, народнi соцiалiсти, прогресисти, дiячi земств. Їх полiтично об'єднувала мета: позбавитися монархiї, нацiонального гноблення, домогтися демократичної республiки та прийняття конституцiї.

За нацiональною ознакою серед масонiв України на росiян припадало до 40-45%, українцiв – 30-35%, полякiв i євреїв – приблизно по 5-10%. Певнi обмеження в полiтичному планi для вступаючих до лож були лише для бiльшовикiв i членiв чорносотенних органiзацiй – «Союзу Росiйського народу», «Союзу Михаїла Архангела»…

Проте, на вiдмiну вiд «олександрiвської епохи», iмператор Микола Другий навiть не здогадувався не лише про «проникнення» масонiв у всi структури влади, а й про серйознiсть i «небезпечнiсть для трону» масонського руху в Росiйськiй iмперiї.

Великою змовою турецьких масонiв («домле» – турецький масон) називають революцiю в Туреччинi на початку минулого столiття. Младотуркам-офiцерам, якi органiзували її, було в середньому не бiльше тридцати рокiв. Бiльшiсть iз них навчалася в Європi, тiсно спiвпрацювала з французькими масонськими ложами. Вони фактично пiдготували лiквiдацiю султанського правлiння i ввели в країнi європейську конституцiю. Бiльшiсть мiнiстрiв першого турецького уряду були таємними членами масонських лож. На той час турецька лiберальна iнтелiгенцiя вiдкрито закликала всiх вступати до лож. В армiї, на флотi пiсля революцiї младотуркiв масони створили «вiйськовi ложi», в мiстах вiдкривалися «масонськi школи», якi виховували дiтей у дусi масонських традицiй. Перемога масонської конспiрацiї в сусiднiй державi активiзувала «масонськi приготування» в Росiї й Українi, показала приклад «верхiвкової революцiї«, до якої стали схилятися «полiтичнi» масони.

До Верховної Ради масонських органiзацiй Росiї входили масонськi ложi («полiтичного» масонства Великого Сходу Росiї) українських губернiй. Контроль над дiяльнiстю лож Пiвденно-Захiдних губернiй iмперiї у 1913-1916 рр. вiд iменi центрального масонського Конвенту здiйснював масонський «куратор Пiвденно-Заходу» адвокат Олександр Федорович Керенський. Вiн багато разiв вiдвiдував Київ, Одесу, Харкiв, Катеринослав, вiдкривав новi ложi, знайомився iз станом справ на мiсцях, з особливостями мiсцевого полiтичного життя. О. Керенського в Українi «опiкав» ректор Педагогiчного iнституту В. Прокопович («брат-оратор» однiєї з київських масонських лож).

Єдину масонську органiзацiю Росiйської iмперiї роздирало нацiональне питання. Росiйськi брати, як правило, були непохитними прихильниками «єдиної та неподiльної Росiї«, не уявляли собi української автономiї, а Київ – українською столицею. Розумiючи важливiсть i складнiсть «українського питання», Олександр Керенський у цi роки припускав автономний устрiй для України. Група українських масонiв, яку очолив професор-iсторик Михайло Грушевський, вбачала можливiсть iснування демократичної Росiї лише як «рiвноправної федерацiї всiх народiв, що входять до Росiйської iмперiї«, вiдводячи при цьому Українi права конфедеративної держави.

Михайло Грушевський мав авторитет у колах української iнтелiгенцiї, був лiдером масонства в українських губернiях, його думку не можна було проiгнорувати. «Група Грушевського» (частина масонiв київських, катеринославської, чернiгiвської та полтавської лож) викликала роздратування «великоросiйських масонiв», якi стали називати М. Грушевського «українським фанатиком».

Влiтку 1912 р. на масонському Конвентi лож «Великої ложi» Росiйської iмперiї (керував Конвентом М. Некрасов, Конвент орiєнтувався на «Великий Схiд Францiї«), що проходив у Москвi, три депутати вiд України (група Грушевського) виступили проти затвердження запропонованої назви для загальноросiйської масонської органiзацiї – «Великий Схiд Росiї«. Цi депутати не були згоднi з такою назвою, оскiльки в нiй, як їм здавалося, було присутнє «росiйське великодержавство».

М. Грушевський запропонував вилучити слово «Росiя» з назви головної масонської структури Схiдної Європи у зв'язку з прагненням народiв Росiї до полiтичного самовизначення. Незважаючи на те, що М. Грушевського не пiдтримувала переважна бiльшiсть учасникiв Конвенту, масонський Конвент пiшов на компромiс. Вирiшено було змiнити назву головної масонської структури iмперiї з «Великого Сходу Росiї«на «Великий Схiд Народiв Росiї«. На Конвентi були присутнi масонськi делегати вiд лож Києва, Харкова, Одеси…

У 1912 р. прийняли статут «Великого Сходу Народiв Росiї« (ВВНР), який проголосив метою ордену «захист прав людини та громадянина». «Великий Схiд Народiв Росiї«фактично був незалежною вiд мiжнародних масонських центрiв органiзацiєю i здебiльшого нехтував духовно-обрядовим i символiчним елементами масонської дiяльностi, перетворюючи масонство на «органiзацiю карбонарiїв».

На вiдмiну вiд iнших масонських систем, ВВНР заявляв, що будує таємнi масонськi ложi в двох ступенях: учня та майстра (вищi ступенi масонства лiдери ВВНР очевидно вже мали в iнших езотеричних системах, оскiльки частина з них була вже у 18 градусi). Кожна ложа ВВНР повинна була мати у своєму складi 7-14 членiв, в основному масонських «офiцерiв», якi обиралися з майстрiв строком на один рiк: Венерабля (Достойного Майстра), 1-го i 2-го Наглядачiв, Оратора, Казначея, Секретаря. Ложа, склад якої перевищував 14 членiв, могла видiлити iз свого складу сiмох членiв, якi створювали нову ложу. Нових членiв приймали з великою обережнiстю, обговорюючи нових кандидатiв у ложах, збираючи й аналiзуючи вiдомостi про їх бiографiї.

При допуску в ложi дотримувалися майнового й освiтнього цензiв (не допускалися люди неосвiченi, якi не мали засобiв до iснування). В цiлях конспiрацiї масонськi роботи проводилися без жодних записiв, у тому числi запису членiв ложi. «Брати» знали в обличчя лише членiв своєї ложi, а Венерабль – секретаря Верховної Ради.

Масон Олександр Гальперiн згадував: «Конспiрацiя в органiзацiї витримана була дуже послiдовно й суворо. Члени однiєї ложi не знали нiкого з iнших лож. Масонського знаку, за яким масони в iнших країнах розпiзнають один одного, в Росiї не iснувало. Всi зносини ложi з iншими осередками органiзацiї проходили через одного голову ложi – Венерабля. Членiв ложi, якi ранiше перебували в рiзних революцiйних органiзацiях, вражала витриманiсть, послiдовнiсть конспiрацiї… безумовна довiра один до одного, прагнення до взаємної пiдтримки, допомоги один одному. Це були дiйсно стосунки братiв у кращому сенсi слова… Зносини з провiнцiєю велися не шляхом листування, а через спецiальнi об'їзди членiв Верховної Ради або їх представникiв… Пiзнiше, коли я був секретарем Верховної Ради i знав у силу свого становища майже всiх членiв лож, менi часом було майже смiшно бачити, як iнодi члени розкривали мене за агiтування в дусi останнiх рiшень Верховної Ради, не здогадуючись, з ким мають справу… На момент мого вступу до Верховної Ради у братствi було лише два єврея – я i Браудо; пiзнiше в петербурзькi ложi були введенi ще Р. М. Бланк i Штернберг… У провiнцiї (в Києвi, наприклад, i в Москвi) євреїв у ложах не було зовсiм; з євреїв у провiнцiї я знаю одного в Одесi» (Гальперiн помилявся – в одеських ложах було не менше шести євреїв).

З початку ХХ ст. масони знайшли шлях до влади… До 1917 р. це були «еволюцiйнi» шляхи, заснованi на широкiй масонськiй протекцiї та поступовому «просочуваннi» у владу. Михайло Грушевський писав: «Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала свiй давно прийнятий тактичний план – при всякого роду полiтичних можливостях використати свої зв'язки та проводити своїх людей на впливовi пости. Замiщення вищих позиций – i столичних, i київських… стояли в очевиднiй зв'язцi з масонською органiзацiєю…».

Масони мали на метi встановлення буржуазного демократичного суспiльства, обмеження або повалення монархiї. З перших своїх крокiв вiдроджене на початку ХХ ст. росiйське масонство Великого Сходу набуло опозицiйного стосовно царського режиму характеру.

З 1905 р. масони України вели постiйну кампанiю критики Миколи Другого, а в подальшому i найбiльш одiозних царських фаворитiв-адмiнiстраторiв: Трепова, Протопопова, Сухомлинова… i звичайно ж Распутiна.

Лiберальна преса була важливим знаряддям масонської пропаганди.

«Лiва» преса передруковувала виступи масонiв-»думцiв» i «земцiв», критикувала Распутiна i «распутiнщину», царських наближених, руйнувала мiф про непогрiшимiсть помазанника царя Миколи «останнього». Тисячi пiдцензурних поштових карток, листiвок i статей висмiювали «распутiнщину», владну царицю – «нiмкеню Алiсу», слабкого царя «Нiколашу»; готувалися новi розкриття iмперської влади Українськi масони намагалися попередити або хоча б послабити хвилю антисемiтизму, що зростала в країнi. Антисемiтську «карту» в боротьбi проти демократiї використовували деякi царськi чиновники та «правi» росiйськi партiї, роздмухуючи у 1913 р. так звану справу Бейлiса. Захист Бейлiса проводився адвокатами-масонами Зарудним i Григоровичем-Барським.

У 1914 р. в Києвi створена Обласна Рада масонських органiзацiй спрямування «Великий Схiд» (автономна масонська Провiнцiя для українських лож). У своїх показаннях у застiнках НКВД А. Никовський стверджував, що перед революцiєю лише в Києвi було 15-20 масонських лож, а в числi членiв обласної Київської Ради масонських органiзацiй були Ф. Штейнгель, С. Єфремов, М. Грушевський, Є. Шольп, I. Полторацький, А. Чебаков…

Загальне число членiв «Великого Сходу Народiв Росiї «у 1917 р. доходило до 600 осiб, якi були об'єднанi приблизно в 50 ложах. Якщо ж додати до цiєї цифри ложi шотландського масонства, таємничi українськi ложi та ложi окультного характеру (розенкрейцери, мартинiсти, фiлалети, тамплiєри), а також пiдданих Росiйської iмперiї – членiв зарубiжних лож, то, за оцiнками спецiалiстiв, виходить, що у передреволюцiйнi роки в Росiї дiяло до 1500-1800 масонiв.

Розглянемо склад масонських лож в Українi системи «Великого Сходу». Приблизно у 1906-1909 рр. в Києвi затвердилася масонська ложа вищих ступенiв «Київська зоря – Правда» (очевидно спочатку – ложа «Великої Ложi України», яка з 1909 р. була в системi Великого Сходу Росiї).

Ложа «Київська зоря» (в Союзi Верховної Ради росiйського масонства) заснована у лютому 1909 р. на квартирi Iвана Васильовича Лучицького, але вже у 1910 р. «приспана». Барон Федiр Рудольфович Штейнгель був Достойним Майстром ложi, Андрiй Григорович Вязлов – Секретарем, Литвинов – 1-м Наглядачем, банкiр I. Полторацький – 2-м Наглядачем iз заснування ложi, товариш прокурора Київської судової палати М. Пахомов – оратором, лiдер Київського обласного комiтету партiї народної свободи, I. Лучицький – редактором ряду київських перiодичних видань… Скорiше за все в ложi були i провiднi дiячi українського полiтичного руху: М. Грушевський, С. Єфремов, лiдери українських партiй…

До неї також входили «столичнi масони» Д. Бебутов, С. Урусов, М. Маргулiєс.

Ще одна київська ложа невiдомої назви, яка перебувала в Союзi Верховної Ради росiйського масонства Великого Сходу, вiдкрита у 1909 р. i «приспана» в наступному роцi пiд час «чистки» рядiв масонiв. У нiй Достойним Майстром був М. Пахомов.

Ложа «Зоря» працювала в Києвi з 1910 р. в Союзi Великого Сходу Народiв Росiї. Скорiше за все, вона продовжила роботи ложi «Київська зоря». Ложа збиралась у примiщеннi Землеробського синдикату на вулицi Фундуклеївськiй. До ложi входили В. Казановський (приват-доцент Київського унiверситету), В. Науменко (директор приватної гiмназiї i редактор журналу), Л. Бриллiант (присяжний повiрений), Д. Белiнг (професор-гiдробiолог), Iгнатович (чиновник Держбанку), Л. Личков (викладач унiверситету, журналiст), В. Затонський (викладач Полiтехнiки), В. Константинович (професор медицини), Квятковський, Чорнояров… У 1916 р. Достойним Майстром «Зорi» був В. Науменко.

Київська ложа «Правда» (в Союзi Великого Сходу Росiї) у 1910 р. видiлилася з ложi «Київська зоря» i виконувала функцiї мiсцевої масонської ради. Венераблем (Достойним Майстром) ложi був Ф. Штейнгель. До ложi входили: юрист Д. Григорович-Барський – наглядач ложi, юрист А. Вязлов, юрист, товариш прокурора судової палати С. Чебаков (Чабаков), iсторик М. Грушевський, фiлолог С. Єфремов, юрист i член партiї Народної Свободи I. Полторацький – секретар ложi, член Державної Думи, есер i вчений-ботанiк В. Лозинський, публiцист, редактор «Громадської думки Ф. Матушевський, член Першої Державної Думи, земець i один з лiдерiв кадетської партiї I. Шраг, професор Полiтехнiки В. Бажаєв, професор Полiтехнiки, депутат Третьої i Четвертої Державної Думи, член ЦК партiї кадетiв С. Iванов, професор-лiтературознавець Г. Олександровський, професор Полiтехнiки, член партiї кадетiв В. Косинський, член окружного суду М. Радченко…

Ложа «Свiтло Правди» (в Союзi Великого Сходу Росiї) працювала в Києвi з 1912 р., але, як зазначають сучасники, була закрита через «український нацiоналiзм». Членами ложi були журналiст А. Никовський, педагог, керiвник Педагогiчного iнституту С. Алоiзевич, гiгiєнiст i епiдемiолог А. Корчак-Чепуркiвський, професор Київського унiверситету, В. Прокопович – оратор ложi, С. Чебаков, М. Радченко.

Ложа «Єднання» (в Союзi Великого Сходу Росiї) працювала в Києвi з 1910 р. До ложi входили: юрист i засновник Польського полiтичного союзу В. Редлих, учений-математик i педагог Є. Слуцький, медик А. Бочкарьов, С. Єфремов, С. Чебаков, А. Корчак-Чепуркiвський, В. Прокопович, Г. Олександрiвський, С. Ахримович, М. Васнюхов, В. Лозинський, М. Радченко, Фльоров…

Ложа «Федерацiя» видiлилася з ложi «Єднання» (в Союзi Великого Сходу Росiї) i працювала в Києвi з 1912 р. Членами ложi були С. Ахримович, А. Бочкарьов, А. Корчак-Чепуркiвський, В. Прокопович.

Ложа «Свiтанок» працювала в Києвi у 1916-1918 рр. Ця ложа заснована ложею «Зоря». Венерабль – Леонiд Семенович Личков. Серед братiв ложi С. Єфремов, присяжний повiрений I. Малютiн, бактерiолог Беньяш, учений-хiмiк Семенцов, викладач Київського унiверситету М. Воскресенський, учений-хiмiк А. Семенов, Морейнiс, Б. Личков (син Венерабля)…

Можливо, серед київських масонiв (за показаннями масона А. Никовського) також були: А. Саликовський (член партiї народних соцiалiстiв i партiї українських федералiстiв, земський лiдер, редактор i спiвредактор газет «Київськi вiдгуки», «Київський голос»), А. Лотоцький (учений-правознавець), Ф. Матушевський (iнiцiатор створення «Громади», видатний журналiст), Д. Заславський (лiтератор), М. Зiльберфарб (доктор, лiдер партiї «Фарейнiгте», майбутнiй голова мiнiстерства з єврейських справ УНР), О. Дорошкевич (учений-лiтературознавець), В. Уляницький (професор-юрист), М. Бiляшевський (професор-археолог), Є. Шольп (керiвник Київського обласного комiтету кадетської партiї), А. Зарубiн (есерiвський лiдер), М. Лозовик, В. Дурдакiвський (журналiст), К. Василенко (меньшовицький лiдер), М. Синицький, Гiнзбург, Дерентельн, Демяновський, Денисенко…

У Києвi в невiдомих масонських союзах iснували ще ложi «Iстина» й «Астрея» (Достойний Майстер М. Василенко, можливо в системi шотландського масонства).

Особливий вплив у київських масонських ложах Великого Сходу мали барон Ф. Штейнгель, професори М. Василенко, С. Єфремов i М. Грушевський, А. Вязлов, Д. Григорович-Барський…

Професор Микола Прокопович Василенко був одним iз старiйших масонiв ще XIX ст. Василенко навчався в Дерптському унiверситетi, був спiвредактором «Київської старовини», членом київської «старої Громади». За пiдтримку революцiї 1905-1907 рр. вiн рiк провiв у тюрмi. Пiзнiше вiн вступив до Товариства українських поступовцiв i партiї кадетiв. З 1909 р. Василенко працює приват-доцентом Київського унiверситету, товаришем присяжного повiреного Одеської судової палати.

Тодор (Федiр) фон Штейнгель походив з роду обрусiлих нiмецьких баронiв (окремi представники цього роду ще у другiй половинi XVIII ст. i на початку XIX ст. були масонами). Ф. Штейнгель володiв великими землями на Волинi. У своєму маєтку вiн займався охороною здоров'я i просвiтою мiсцевого селянства, збудував у селах Волинi лiкарню, школу з обсерваторiєю, археолого-етнографiчний музей. У 1906 р. на виборах до Першої Державної Думи в Києвi перемiг Ф. Штейнгель як лiдер мiсцевих кадетiв i член ЦК партiї кадетiв.

Як думець, вiн приєднався до «української фракцiї«, виступив за створення нацiонально-територiальної автономiї України, пiдписав «Виборзький заклик», на три мiсяцi потрапив до тюрми. Невдовзi Ф. Штейнгель став одним iз лiдерiв нової партiї – «Товариства українських поступовцiв» – Української партiї соцiалiстiв-федералiстов, а у 1915 р. очолив Пiвденно-Захiдний комiтет Союзу мiст, Київський союз мiст i київське вiддiлення Товариства взаємного кредиту. Ф. Штейнгель був одним iз «найстарiших» масонiв в Українi (посвячений ще на початку ХХ ст.), а у 1908 р. створив ложу «Київська зоря» i став її Достойним Майстром. У 1909 р. вiн стає Достойним Майстром масонської Ради вищих градусiв «Правда». У 1910 р. Ф. Штейнгель увiйшов до керiвництва Верховної Ради, а у 1912 р. став Венераблем – головою Вищої Ради Великого Сходу народiв Росiї (серед членiв Ради був i О. Керенський).

Сергiй Олександрович Єфремов (справжнє прiзвище – Охрiменко) – громадсько-полiтичний дiяч, iсторик, теоретик i лiтературний критик. Народився у 1876 р. на Черкащинi в сiм'ї священика. Освiту здобув у семiнарiї та на юридичному факультетi Київського унiверситету. Ще молодою людиною вiн листувався з М. Драгомановим, I. Франко, був органiзатором Української радикально-демократичної партiї, а у 1911 р. видав своє дослiдження «Iсторiя української писемностi», що зробило його iм'я знаменитим серед iнтелектуалiв.

Михайло Грушевський – iдеолог українського нацiонального вiдродження, «батько» української iсторiї. Перебуваючи в Парижi у 1903 р., вiн вступив до французької масонської ложi, а у 1911 р. став одним iз лiдерiв українського масонства. М. Грушевський мав великий авторитет серед української iнтелiгенцiї.

Вiдомий учений i громадський дiяч Володимир Павлович Науменко також закiнчив Київський унiверситет, брав активну участь в українському русi. Тривалий час вiн був головним редактором журналу «Київська старовина», перетворивши його на друкований орган «української фронди». Скорiше за все вiн також вступив до масонства на рубежi XIX i ХХ ст.

Мирового суддю Андрiя Григоровича Вязлова у 1906 р. обрали депутатом Першої Державної Думи вiд Київської губернiї.

Будучи «лiвiше» партiї кадетiв, А. Вязлов пiдписав знамените опозицiйне «Виборзьке звернення», за що деякий час перебував пiд арештом.

Дмитро Миколайович Григорович-Барський – вiдомий київський адвокат i судовий дiяч, голова Ради присяжних повiрених округу Київської судової палати, лiдер київських кадетiв.

У 1917 р. «зiйшла зiрка» Михайла Iвановича Терещенка, який став мiльйонером пiсля смертi батька – власника цукрорафiнадних заводiв. М. Терещенко був масоном вищих ступенiв, камер-юнкером, членом Четвертої Державної Думи, головою Київського Вiйськово-промислового комiтету i товаришем голови Загальноросiйського Вiйськово-промислового комiтету (з 1915 р.). 2 березня 1917 р. вiн стає мiнiстром фiнансiв Тимчасового уряду, з 5 вересня 1917 р. – заступником мiнiстра-голови, з 25 вересня 1917 р. – мiнiстром iноземних справ. У 1912 р. Михайло Терещенко домiгся вiд Петербурга дозволу на вiдкриття Київської консерваторiї та дав грошi на її створення.

Iнодi в лiтературi наводять iмена бiльшовикiв, якi входили до масонських лож до 1917 р. Так, часто вказують на бiльшовикiв Володимира Затонського i Християна Раковського. Однак Володимир Затонський (майбутнiй «червоний мiнiстр» у радянському урядi України) був до 1917 р. меншовиком i як такий навiдувався до київської масонської ложi. У 1912 р. В. Затонський викладав фiзику в Київському полiтехнiчному iнститутi. Тiльки наприкiнцi 1917 р. В. Затонський став не просто бiльшовиком, а вiдразу головою Київського комiтету РСДРП(б), лiдером повстання в Києвi. Його обрали народним секретарем освiти Радянської України (у 1918 р. – обраний головою ВУЦВК, членом уряду Радянської України). У 1920 р. вiн став головою Галiцiйського ревкому, у 1923-1924 рр. i 1933-1937 рр. – наркомом освiти УРСР. З 1925 р. вiн – секретар ЦК, у 1927-1933 рр. – голова ЦК КП(б)У, нарком Робiтничо-селянської iнспекцiї (РСI), з 1933 р. – кандидат в члени ЦК ВКП(б).

У 1938 р. В. Затонського розстрiляли.

Християн Раковський до початку 1918 р. не був бiльшовиком, а вважався «мiжнародним лiвим соцiал-демократом». Скорiше за все вiн був масоном зарубiжної структури лож Румунiї (?), Францiї (?), але перейшовши на службу до бiльшовикiв у 1918 р., розiрвав стосунки з мiжнародною масонерiєю та став «твердокам'яним» бiльшовиком, очолював уряд Радянської України з сiчня 1919 р. до червня 1923 р. (з перервами).

Можемо зробити висновок, що в Києвi «набiр» до масонських лож Великого Сходу йшов такими каналами: старi шотландськi масони; члени опозицiйних лiберальних i соцiалiстичних партiй; коло адвокатiв-юристiв; коло журналiстiв демократичних видань; викладачi Київського унiверситету Святого Володимира, Київського Полiтехнiчного iнституту iмператора Олександра Другого, iнших навчальних закладiв; активiсти земських органiзацiй i мiського самоуправлiння, громадськi дiячi…

До масонських лож активно приймали «володарiв думок»: громадських дiячiв i партiйних лiдерiв, письменникiв i поетiв, професорiв i приват-доцентiв унiверситетiв, адвокатiв, юристiв, артистiв i журналiстiв… Матерiальну базу структури формували промисловцi та фiнансисти. Офiцери та генерали армiї, флоту i полiцiї були таємною силою органiзацiї. Сила масонiв зумовлювалася громадсько-полiтичною активнiстю кожного окремого «брата», але роль їх пiсля вступу до ложi зростала в десятки разiв, що зумовлювалося їх зв'язками i впливом усiх сукупно. М. Грушевський зазначав: «Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала давно прийнятий тактичний план за всякого роду полiтичних можливостей використовувати свої зв'язки та проводити своїх людей на впливовi пости. Замiщення вищих позиций – i столичних, i київських… мало очевидний зв'язок з масонською органiзацiєю…».

До 1917 р. масонськi ложi iснували, крiм Києва, ще в Бердичевi, Винницi, Житомирi, Чернiговi, Полтавi, Катеринославi (Днiпропетровську), Рiвному, Проскуровi, Херсонi, Ялтi, Харковi, Одесi… Однак назви, належнiсть i кiлькiсний склад усiх перелiчених лож на сьогоднi встановити повнiстю неможливо.

Ложа у Вiнницi (невiдомої назви) входила до Союзу Великого Сходу народiв Росiї. Вiдомi лише три члени цiєї ложi: етнограф i статистик В. Боржковський, О. Лозинський, Фiялковський… Ложа в Полтавi (також невiдомої назви) входила до Союзу Великого Сходу народiв Росiї. Вiдомо чотири прiзвища її членiв: гласний губернського земства, член Партiї Народної Свободи i депутат Другої Державної Думи П. Чижевський, Г. Ротмiстров, П. Сiяльський, К. Товкач… Подiбна «невiдома» ложа в Катеринославi (Союзу Великого Сходу Росiї) «засвiтилася» лише двома прiзвищами: iнженер, один з лiдерiв українського руху в Катеринославi I. Труба i Ю. Павловський. У Чернiговi до масонiв належали юрист М. Могилянський, адвокат i український громадський дiяч I. Шраг…

У Хмельницькому iснували легенди про те, що на початку ХХ ст. проскурiвський купець Д. Нiренберг вступив до однiєї з масонських лож i завiв масонство в повiтовому Проскуровi. До свого великого будинку на Аптекарськiй вулицi Д. Нiренберг прибудував дивне примiщення без вiкон, схоже на невелику башту. Саме в нiй, за чутками, збиралися таємничi масони.

Певним впливом користувалася харкiвська ложа «Вiдродження» (системи Великого Сходу), до якої входили Максим Максимович Ковалевський, вiдомий журналiст Володимир Iванович Немирович-Данченко (можливо був посвячений у масонство ще у XIX ст.), майбутнiй керiвник Тимчасового уряду Олександр Федорович Керенський, статський радник, вiдомий учений професор-правознавець i кримiналiст, член ЦК партiї кадетiв М. Чубинський, адвокат i пiдприємець Я. Рубiнштейн, економiст, професор кафедри статистики Харкiвського унiверситету, гласний Харкiвської мiської Думи А. Анциферов (автор «Курсу елементарної статистики»)…

В Одесi у 1909-1914 рр. масонський рух представлений ложами «Святий Йордан», «Данте Алiг'єрi», «Зiрка Сходу», «Iстина».

Про ложу «Iстина» (в Союзi Верховної Ради росiйського масонства в системi «Великого Сходу») вiдомо, що вона заснована у 1909 р. в Одесi на квартирi присяжного повiреного М. Ратнера, який став Старостою цiєї ложi. Орiєнтовний склад ложi – 12-15 осiб. Серед її «братiв» – вiдомi загальноросiйськi дiячi, якi не були постiйними жителями Одеси i приїздили в мiсто не так часто. Серед засновникiв ложi – «столичний» князь Давид Йосипович Бебутов – iсторик, один з лiдерiв кадетiв. Вiн винайняв у центрi Петербурга розкiшний особняк, на першому поверсi якого розташувався клуб кадетської партiї, а на другому – масонська ложа «Полярна зiрка», в якiй Д. Бебутов був секретарем-казначеєм.

Князь Сергiй Дмитрович Урусов вiдомий одеському товариству як лiберал i почесний член «Товариства допомоги бiдним євреям Одеси». У 1903-1905 рр. Урусов був Бесарабським i Тверським губернатором, а наприкiнцi 1905 – початку 1906 р. – заступником (товаришем) мiнiстра внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї. С. Урусова обрали до Першої Державної Думи, вiн вступив до «Партiї демократичних реформ». За революцiйну фронду його зняли з поста, позбавили всiх чинiв i звань, а у 1908 р. i 1913 р. вiн деякий час навiть сидiв у тюрмi. За словами А. Гальперiна, князь Урусов був «душею (масонської) органiзацiї, головним її iнiцiатором i органiзатором», пiдтримував тiснi зв'язки з «Великим Сходом Францiї«. Пiсля повалення монархiї Урусов обiймав посаду заступника (товариша) мiнiстра внутрiшнiх справ Росiї (березень-червень 1917 р.), обирався членом Засновницьких зборiв вiд Бессарабської губернiї. Пiсля Жовтневої революцiї Урусов залишився в Радянськiй Росiї та мав на метi об'єднання православної i католицької церков.

Мануїл Сергiйович Маргулiєс – одесит (його батько – головлiкар мiської лiкарнi), закiнчив медичний i юридичний факультети Новоросiйського унiверситету, потомствений дворянин, адвокат, видатний громадський дiяч, директор правлiнь нафтопромислового товариства та товариства електричних дорiг i освiтлення, засновник Радикальної партiї демократичних реформ, гласний Петроградської думи… Ще з початку 1900-х рокiв вiн був членом французької масонської ложi «Великий Схiд», пiзнiше став засновником ряду масонських лож в Росiї. У 1917 р. М. Маргулiєс – член Предпарламенту Росiї, голова Центрального Вiйськово-промислового комiтету. У 1918 р. вiн деякий час жив в Одесi, а у 1919 р. став мiнiстром торгiвлi Пiвнiчно-Захiдного уряду бiлогвардiйцiв. В емiграцiї Маргулiєс органiзує «Одеське земляцтво» в Парижi та «Товариство росiян у Францiї«.

Окрiм «столичних» членiв, серед засновникiв ложi «Iстина» (1909-1919 рр.) були М. Ратнер – громадський дiяч, Б. Симяков – гласний одеської мiської Думи; А. Суботкiн – директор Кредитного товариства… У цьому списку мало бути ще мiнiмум п'ять прiзвищ, але iсторiя їх не називає… Хто приховувався за завiсою масонської таємницi ложi «Iстина» можна лише здогадуватись…

Князь Давид Йосипович Бебутов згадував: «Восени 1908 р. я вирiшив зайнятися спецiально органiзацiєю масонiв у Росiї, мав поїхати до Києва й Одеси, щоб перевiрити на мiсцi, чи можна створити ложу, i потiм проїхати до Константинополя та встановити зносини з тамошнiми масонами i младотурками i потiм очiкувати Урусова та Маргулiєса i вже разом з ними їхати до Одеси i Києва для вiдкриття лож. В найостаннiших числах грудня 1908 р. ми виїхали. Урусов i Маргулiєс проїхали до Парижу, щоб заручитися рекомендацiйними листами, а я до Києва.

У Києвi мене порадував Лучицький, який повiдомив, що йому вдалося вже переговорити з бароном Штейнгелем, депутатом Першої Думи, i обнадiяв мене, що до нашого повернення вiн розраховує мати достатню кiлькiсть людей, щоб вiдкрити ложу. Поїхав я до Одеси. Там я мав говорити з присяжним повiреним Ратнером, якого повiдомив про мiй приїзд Пергамент. Оскiльки Ратнер не був ще масоном, то я не втаємничував його в подробицi нашої органiзацiї, а доручив йому прозондувати грунт, чи знайдуться бажаючi вступити до масонства, i обiцяв повернутися через два тижнi та докладно поговорити.

На другий день вiдходив пароплав, i я поїхав до Константинополя (масонськi емiсари вiдвiдали Стамбул, де спiлкувалися з лiдерами руху младотурок, бiльшiсть з яких були членами масонських лож, зв'язаних з iталiйським або французьким масонством. – В. С…)…

Iз Константинополя ми вже втрьох (Бебутов, Урусов, Маргулiєс. – В. С.) направилися до Одеси. Присяжний повiрений Ратнер повiдомив, що у нього є чотири людини, якi виявили бажання вступити до масонства.

На другий день вирiшено було їх зiбрати в квартирi Ратнера та почати прийом. Для створення ложi п'яти осiб було недостатньо: необхiдно сiм осiб, щоб створити ложу. Тому ми вирiшили прийняти поки тих, хто є в наявностi, а потiм вже знову приїхати встановлювати ложу, коли знайдуться бажаючi.

Пiд час прийому трапилася невелика подiя, яка нас дещо збентежила.

Двоє з тих, хто з'явився, дiзнавшись, що вони будуть проекзаменованi та повиннi пiдкоритися ритуалу, вiдмовилися вiд вступу, говорячи, що пiдкорятись i брати на себе зобов'язання вони не хочуть. Збентеженi ми були тому, що небажано було, щоб люди, якi не вступають, знали про iснування органiзацiї; але поручався за них Ратнер.

Окрiм Ратнера, були прийнятi директор Кредитного товариства Суботкiн i гласний Думи Симяков. Коли ми їхали до Одеси, то дорогою Маргулiєс намагався нам довести, яке гучне iм'я вiн там має, що його присутнiсть гарантує повний успiх нашої мiсiї. Шкода було дивитися на нього, коли нам в Одесi заявили, що саме присутнiсть Маргулiєса шкодить успiху, що в жодному випадку при першiй органiзацiї не хочуть мати єврея».

Бiльш вiдомий склад другої одеської ложi «Зiрка Сходу» (очевидно, ложа системи старого масонства, що перешла до «Великого Сходу народiв Росiї«, iнодi цю ложу помилково називають «Пiвденна зiрка»). Скорiше за все «Зiрка Сходу» функцiонувала в Одесi у 1908-1919 рр., а її орiєнтовний склад доходив до 30 осiб. У 1914-1917 рр. ложа активно набирала нових «братiв». До неї входили вiдомi в мiстi громадськi дiячi, гласнi мiської думи, адвокати, фiнансисти, великi пiдприємцi, дiячi мистецтв, журналiсти.

Масонами одеської ложi «Зiрка Сходу» були: С. Житков (iнодi в документах помилково вказується Жилков) – Досточтимий Майстер ложi, її делегат на масонських конвентах (з'їздах) – лiкар, член правлiння Першого Товариства взаємного кредиту, казначей «Товариства для влаштування нiчлiжних притулкiв»;

В. Каган – вiдомий математик i геометр, викладач Новоросiйського унiверситету, професор: С. Шатуновський – видатний математик, професор Новоросiйського унiверситету (автор численних робiт з аксiоматики лiнiйної величини та площi; за радянських часiв до своєї смертi у 1929 р. викладав в одеських вузах); Д. Крижановський – вiдомий фiзик i математик, приват-доцент Новоросiйського унiверситету, у 1905 р. – есер; I. Тимченко – професор математики в одеських гiмназiях i вузах, вiдомий астроном; М. Ржепишевський – викладач гiмназiї; В. Чеховський – iнспектор Одеського сирiтського будинку, викладач математики у гiмназiї (на момент масонської iнiцiацiї у 1915 р.), лiдер «Українського клубу» в Одесi (у 1918-1919 рр. – прем'єр УНР);

А. Никовський – одеський журналiст i лiтератор, член партiї українських соцiалiстiв-федералiстiв, редактор журналу «Основа» (Одеса, 1915 р.), функцiонер «Союзу мiст» на Пiвденно-Захiдному фронтi; В. Шах (хрещений єврей, адвокат, помiчник присяжного повiреного); хрещенi євреї брати Штерн – Сергiй (редактор лiберальної газети «Одеський листок») та Iван (голова секцiї Одеського обласного Вiйськово-промислового комiтету);

А. Яловиков, Шварц…

У 1908 р. (?) до ложi «Полярна зiрка» у Петербурзi був посвячений вiдомий одеський i столичний адвокат Йосип Якович Пергамент (хрещений єврей), який з 1905 р. працював головою Ради присяжних повiрених Одеського судового округу, членом наглядового комiтету Одеського мiського кредитного товариства. Пергамент був членом ЦК партiї Народної свободи, депутатом Другої та Третьої Державної Думи (обирався вiд Одеси).

В Одесi дiяло ще кiлька вiдомих масонiв, але доводиться лише здогадуватися до якої ложi вони належали. Масоном був Михайло Васильович Брайкевич – iнженер i один iз лiдерiв одеської органiзацiї партiї кадетiв, голова одеського вiддiлення Вiйськово-промислового комiтету, голова одеського вiддiлення Росiйського технiчного товариства, вiце-президент Одеського товариства вишуканих мистецтв, одеський мiський голова (у 1917-1919 рр. з перервами).

Другим видатним масоном Одеси був Костянтин Романович Кровопузков – професор права, вiце-консул США в Одесi, уповноважений Союзу мiст.

Розглядаючи одеське масонство того часу, не можна не згадати таку загадкову особистiсть, як В. Ф. Каган – видатний учений, що вже у 18 рокiв, захопившись геометрiєю Лобачевського, надрукував наукову працю «Про оберненi фiгури». Якої гармонiї шукав В. Каган у масонствi? Студента фiзико-математичного факультету Новоросiйського унiверситету В. Кагана виключили з унiверситету за участь у «студентських безладах», позбавили права вступу до вузiв i вислали з Одеси «пiд нагляд полiцiї«в Катеринослав. Лише у 1897 р. йому дозволили викладати в Новоросiйському унiверситетi, де вiн читав перший в iсторiї росiйських унiверситетiв курс «Теорiя вiдносностi».

В. Каган вiдомий i як громадський дiяч – органiзатор в Одесi Вищих жiночих курсiв та наукового видавництва «Матезис».

З приходом радянської влади В. Каган став керiвником наукового бюро Одеського губвiддiлу народної освiти та наукового вiддiлу губвидаву. Пiзнiше вiн переїхав до Москви й очолив науковий вiддiл Державного видавництва, став завiдуючим кафедрою математики МГУ (помер у 1953 р.).

Деякi факти вказують на те, що одеськими масонами могли бути: iсторик М. Слабченко (вiдомий своєю працею «Масони на Українi та таємнi товариства», дружбою з масонським лiдером С. Єфремовим, участю у СВУ); iсторик А. Рябiнiн-Скляревський (вiдомий своїми працями «Таємнi товариства на пiвднi в епоху декабристiв», «Масони Рiшельєвського лiцею»); учений-фiлолог М. Гордiєвський (на можливiсть його масонства вказує А. Никовський); Б. Комаров, Б. Цомакiон, В. Рiхтер (член ЦК партiї есерiв).

Вплив масонства в Росiйськiй iмперiї посилився пiсля початку першої свiтової вiйни, коли царський уряд звернувся за допомогою до росiйського капiталу та громадськостi, що об'єдналися в Земмiст. Масони Петрограда, Москви, Києва прагнули перехопити грошовi потоки та полiтичний вплив за допомогою пiдконтрольних їм Земмiста i Вiйськово-промислового комiтету… Саме в цих союзах лiдирували масони Шингарьов, Терещенко, Iванов… Багато масонiв були уповноваженими та представниками рiзних комiтетiв допомоги фронту, iнвалiдам вiйни. Так, за допомогою масонських зв'язкiв, Симон Петлюра обiйняв посаду помiчника уповноваженого «Земмiста» по Захiдному фронту (голова – масон М. Щейкiлов). «Земмiст» контролював вiйськовi поставки на фронти першої свiтової вiйни, змiг зв'язати опозицiйно налаштованих до iмператора фронтових генералiв i офiцерiв з «полiтичним» масонством у надсекретних «Вiйськових ложах».

У ходi вiйни масонерiя понесла втрати. Так, генеральний секретар Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї А. Колюбакiн, який пiшов добровольцем у дiючу армiю, загинув на передовiй.

У 1914-1916 рр. масонами стали кiлька командуючих фронтами, начальник штабу росiйської армiї, начальник канцелярiї мiнiстерства царського двору. Можна припустити, що у Пiвденно-Захiдних губернiях i на Пiвденно-Захiдному фронтi в роки першої свiтової вiйни iснувала найзаконспiрованiша «вiйськова ложа», з якою, можливо, пiдтримував зв'язок масон (?) адмiрал А. Колчак i масон (?) генерал А. Брусилов. Серед членiв «Вiйськової ложi» напевно були генерали М. Алексеєв, М. Рузський, В. Гурко, А. Половцев, П. Скоропадський, полковник А. Кримов (командувач 3-м кавалерiйським корпусом).

У 1915 р., у зв'язку з поразкою росiйської армiї на фронтах i чутками про пiдготовку сепаратного миру мiж Росiєю та Нiмеччиною масонство Росiйської iмперiї вирiшило «переворотом изменить державный строй России» i запобiгти можливому сепаратному виходу Росiйської iмперiї iз свiтової вiйни. Масонам вдалося створити в Державнiй Думi «Прогресивний блок» (що об'єднав шiсть думських фракцiй вiд октябристiв до кадетiв), який виступив за негайне створення «кабiнету суспiльної довiри». Завдяки цьому блоку i пiдтримцi частини есерiв масони зумiли затвердити в Державнiй Думi антимонархiчну бiльшiсть i почати справжню вiйну проти уряду.

Цiкаво, що при всiй розгалуженостi та досвiдi царської полiцiї, масонська мережа так i не була виявлена. I справа не лише у вiдомiй масонськiй конспiрацiї… Впливовi сили в полiцiї та Мiнiстерствi внутрiшнiх справ «заплющували очi» тих, хто цiкавився масонами, у зв'язку iз своєю причетнiстю до братства. Масон Микола Чхеїдзе згадував: «Саме тому, що масони у бiльшостi своїй залишалися членами рiзних партiй, влада реагувала на їх дiї, виходячи з полiцейських оцiнок ступеня небезпечностi для режиму тiєї або iншої партiї, якi вже затвердилися, не надаючи особливого значення масонству як такому».

«Припустити, що Департамент полiцiї не мав про них (полiтичних масонiв) жодних вiдомостей, неможливо, оскiльки в розпорядженнi Департаменту була величезна армiя провокаторiв», – зазначав А. Островський. Але в керiвництвi полiцiї також були масони, якi спрямували слiдство хибним шляхом – у поле зору Департаменту полiцiї потрапило не полiтичне, а окультне масонство – члени рiзного роду дрiбних мiстичних груп. Жодної загрози вони не становили, i нагляд за ними був явним марнуванням часу, сил i коштiв. Полiцiя повiдомляла в столицю, що в Києвi «масонiв немає«(на той час у мiстi їх було бiльше сотнi). Дивує ще й те, що серед сотень «полiтичних» масонiв iмперiї не знайшлося провокатора або зрадника, який би видав систему «полiтичного» масонства.

Влiтку 1916 р. третiй Всеросiйський масонський конвент (Конгрес) Великого Сходу Народiв Росiї поставив на порядок денний пiдготовку державного воєнно-дворового перевороту, негайну змiну режиму в Росiйськiй iмперiї, лiквiдацiю необмеженої монархiї бездарного iмператора Миколи Другого. Деякi лiдери масонства висловлювали iдеї замiни на царському престолi Миколи Другого його братом Михайлом Романовим (близьким до масонських кiл). Масони вважали, що лише повалення монархiї надасть Росiї шанс не тiльки вистояти, а й разом iз країнами Антанти перемогти у першiй свiтовiй вiйнi.

На Конвентi були присутнi й делегати з України: Штенгель, Чебаков, Зарубiн, Прокопович, Василенко, Григорович-Барський… Повернувшись з масонського «з'їзду» до Києва, В. Прокопович заявив своїм київським братам: «Я бачив багатьох, зустрiч з якими була для меня несподiванкою. Масони ходять навколо нас i їх набагато бiльше, нiж можна собi уявити». Досi не ясно, кого на Конвентi 1916 р. було обрано Генеральним секретарем Верховної Ради – О. Керенського, М. Некрасова або А. Гальперiна? О. Керенський вже секретарював у Верховнiй Радi у 1915-1916 рр. пiсля загибелi А. Колюбакiна. Але ясно, що лiдерами «всеросiйського» масонства Великого Сходу напередоднi 1917 р. були С. Урусов, М. Некрасов, О. Керенський, М. Терещенко, А. Коновалов, Г. Львов, А. Гучков та I. Єфремов.

Восени 1916 р. «Великий Схiд Народiв Росiї«вже планував повалення Миколи Другого шляхом арешту в Ставцi або у штабному поїздi (спецгрупа полковника А. Кримова), арешт морськими офiцерами iмператрицi Олександри Федорiвни i насильницьку доставку її морським шляхом до Англiї (спецгрупа командувача Балтiйським флотом адмiрала Непенiна). Змовники-масони «Кавказького центру» сподiвалися замiнити Миколу Другого Великим князем Миколою Миколайовичем (молодшим) за умови затвердження «вiдповiдального мiнiстерства».

До України негайно виїхав О. Керенський, який привiз київським масонам «готову програму» повалення iмператора Миколи шляхом придворного перевороту та продовження вiйни «до переможного кiнця».

Українськi масони не бажали верхiвочної революцiї, а мали на метi повне «викорiнення» самодержавства, реформування iмперiї… Революцiя вже була призначена на першi числа березня 1917 р., а iмперська полiцiя та таємнi служби перебували в цiлковитiй необiзнаностi, полюючи на окремих неблагонадiйних анархiстiв або есерiв, якi вiдвертали на себе увагу завзятих «захисникiв трону».

У 1916 р. українськi масони зiбрали значнi кошти на майбутню революцiю. Українськi масони пiдтримали «новий курс» масонерiї, спрямований на державний переворот, опираючись на «масонське» офiцерство, але без всенародного та кривавого «росiйського бунту».

Росiйськi й українськi масони мали на метi встановлення буржуазного демократичного суспiльства, республiки, прийняття конституцiї, обмеження або повалення монархiї, лiквiдацiю нацiонального гноблення. З перших крокiв вiдродженого на початку ХХ ст. у Схiднiй Європi масонства воно набуло опозицiйного щодо царського режиму характеру. Масонськi ложi Росiйської iмперiї, у бiльшостi своїй, були вкрай полiтизованi. Велика кiлькiсть «партiйцiв», якi формували кiстяк масонських лож, спрямовували рух на вирiшення складних соцiальних i полiтичних проблем за допомогою насильницької змiни влади в країнi.

Вже восени 1916 р. серед «полiтичного» масонського братства були розподiленi основнi портфелi в майбутньому революцiйному урядi, столичнiй i мiсцевiй адмiнiстрацiях. Масонськi «директиви» активiзували громадсько-полiтичне життя в iмперiї. По країнi їздили масонськi емiсари, збирали кошти на переворот в осередку масонiв i їх «дочiрнiх фiрм», формували невидиму систему контролю над полiтичними партiями та громадськими огранiзацiями.

Англiйський посол в Росiйськiй iмперiї сер Б'юкенен намагався впливати через масонськi канали на змовникiв i переконливо довести їм про неминучий крах росiйської монархiї.

Вiд англiйських спецагентiв тягнуться нитки до змовникiв – убивць Григорiя Распутiна.

13 сiчня 1917 р. союзники з Антанти поставили ультиматум Росiї, наполягаючи на союзному контролi над росiйською армiєю та вимагаючи створення «вiдповiдального» мiнiстерства. Цар вiдмовився й укрiпився в думцi розiгнати Державну Думу, заарештувати найнепримиреннiших опозицiйних лiдерiв Думи. 9 лютого 1917 р. вiдбулася нарада масонiв – лiдерiв думських фракцiй, на якiй прийняли рiшення про арешт царя пiд час його повернення iз Ставки до Петрограду. «Думськi» масони вiдмовилися пiдкоритися указу Миколи Другого про тимчасове припинення дiяльностi Державної Думи та стали паралельною владою в iмперiї.

Iнiцiатива створення 27 лютого 1917 р. Тимчасового комiтету Державної Думи та рiшення не пiдкорятися царському указу про тимчасове припинення її роботи йшла вiд масонських кiл. Передчуваючи революцiйнi подiї, масонська Верховна рада «на випадок хвилювань» призначила в Петроградi мiсця збору для членiв масонських лож.

Масони Михайло Алексеєв (начальник Генерального штабу Росiйської армiї, генерал) i Олександр Гучков (думський лiдер) переконали Миколу Другого зректися престолу. Головнокомандувач Пiвнiчним фронтом масон генерал Микола Рузський заблокував поїзд Миколи Другого на вiддаленiй станцiї Дно, не залишаючи царю можливостей для полiтичного маневру.

За якiсь десять рокiв масонство в Росiйськiй iмперiї набуло незвичайної полiтичної, економiчної, культурної сили. Розроблена протягом столiть конспiративна таємна органiзацiйна структура масонерiї дозволяла росiйським масонам манiпулювати великими партiями, огранiзацiями, фiнансовими структурами iмперiї, залишаючись при цьому в глибокiй тiнi, iнкогнiто, невiдомими не лише для полiцiї, а й навiть для активiстiв пiдконтрольних їм партiй i органiзацiй.

РОЗДIЛ VIII

Бурхливi лютневi подiї 1917 р. захопили бiльшiсть росiйських полiтичних партiй зненацька, але не масонiв. Масони Росiйської iмперiї швидко та на диво легко вирвали державну владу з рук царських адмiнiстраторiв. Лютнева революцiя 1917 р. повнiстю справдила надiї масонських конспiраторiв: влада була перехоплена практично безкровно, хаос у країнi, здавалося, подоланий, масонська влада «в особi» Тимчасового уряду встановлена.

Знавець «масонерiї«Нiна Берберова пише про реалiзацiю планiв масонiв у лютому 1917 р.: «Отже, кадри були готовi. В обох столицях думцi, професори, дипломати, члени Вiйськово-промислового комiтету, члени Земського i Мiського союзу, адвокати, вiйськовi «громадськi дiячi» скликали один одного: їх день наставав».

Вже наприкiнцi лютого – на початку березня 1917 р. масони роздiлили мiж собою найважливiшi повинностi, що залишилися вiд «старого режиму», захопивши полiтичний «Олiмп» України.

Одне з основних завдань масонства – «утримати керiвництво в своїх руках, не дозволити бунтiвнiй стихiї спровокувати кровопролиття й анархiю». Масони майже повнiстю заповнили склад першого та другого мiнiстерства князя i масона Г. Львова, багато масонiв зайняли мiсця комiсарiв Тимчасового уряду по губернiях i мегаполiсах iмперiї. Масони тримали пiд своїм негласним контролем Петроградську раду робiтникiв i солдатських депутатiв (до початку вересня 1917 р.).

Олександр Керенський (як масонський куратор Пiвденного Заходу та Генеральний секретар Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї) з Петрограда активно впливав на формування нової української «революцiйної елiти».

На зборах представникiв громадських органiзацiй, революцiйних партiй i самоуправлiння влада в губернiях i великих мiстах України переходила пiд контроль Тимчасового уряду, мiсцевих комiтетiв громадських органiзацiй або громадянських комiтетiв (орган Тимчасового уряду при мiськiй Думi), в яких верховодили лiберальнi дiячi. Зазвичай в українських губернiях до подiбних комiтетiв входили представники Союзу мiст, Союзу земств, Вiйськово-промислового комiтету, Товариства промисловикiв Пiвдня Росiї, Українського комiтету (всi перелiченi структури були пiд центральним контролем масонiв), а також представники революцiйних партiй: кадетiв, прогресистiв i народних соцiалiстiв (масонський вплив), есерiв, соцiал-демократiв, Бунда тощо. Так, Рада об'єднаних громадських органiзацiй мiста Києва створила виконавчий комiтет, до якого фактично перейшла вся влада в Києвi та губернiї. Ф. Штейнгель очолив нову революцiйну владу в Києвi – виконком Ради об'єднаних громадських органiзацiй.

До складу Виконавчого комiтету ввiйшов лiдер київських кадетiв масон Д. Григорович-Барський, лiдер Земського союзу масон С. Шликевич, лiдер українських органiзацiй масон А. Никовський. Виконком призначив своїх комiсарiв в окремi мiськi заклади. Так, комiсаром судових закладiв став Д. Григорович-Барський (пiзнiше – голова судової палати), комiсаром вiйськового округу – масон К. Оберучев (пiзнiше – начальник округу), комiсаром пошти та телеграфу – масон А. Зарубiн (пiзнiше – начальник поштово-телеграфного округу). Губернським комiсаром згiдно з розпорядженням Тимчасового уряду став голова губернської земської управи масон М. Суковкiн.

Багатьом тодi здавалося, що численнi вибори, висування та призначення вiдбуваються спонтанно, але масони вмiли створювати лiдерiв революцiї з нiкому не вiдомих iнтелiгентiв. Вже в перших числах березня 1917 р. масони українських губернiй мирно вiдiбрали владу у царських адмiнiстраторiв. Стараннями О. Керенського масони ставали на всi ключовi пости Пiвденного Заходу: губернськi комiсари, новi керiвники мiсцевих дум i земств, керiвники судових палат в українських губернiях…

Почала дiяти грандiозна масонська система взаємодопомоги та протекцiї. Багато членiв Центральної Ради, її секретарiату, громадських комiтетiв на мiсцях, новi керiвники мiського самоуправлiння i рад були масонами. М. Грушевський став головою Центральної Ради, А. Никовський – товаришем голови Центральної Ради, барон Ф. Штейнгель – членом Нацiонального конгресу i головою виконкому Київської мiської Думи.

По лiнiї державної загальноросiйської влади масони зайняли владнi пости: заступник комiсара у справах України при Тимчасовому урядi – М. Славинський, губернський комiсар Київщини – А. Саликовський, комiсар Києва – К. Василенко, комiсар Одеси – Л. Велiхов, начальник Київського вiйськового округу – К. Оберучев, голова Київської та Правобережно-української судової палати – Д. Григорович-Барський… Масон Микола Василенко став заступником мiнiстра освiти Росiйської республiки i куратором Київського навчального округу.

Партiя кадетiв iз своїми сателiтами (в лiдерах були переважно масони) навеснi 1917 р. була найактивнiшою в iмперiї i, здавалося, мала всi можливостi утримати владу…

А. Гальперiн згадував: «Велику роль вiдiгравали братерськi зв'язки у справi призначення адмiнiстрацiї у 1917 р. на мiсцях.

Та це й цiлком природно: коли поставало питання про те, кого призначити на мiсце губернського комiсара або на будь-який iнший адмiнiстративний пост, то, перш за все, думка спрямовувалася на членiв мiсцевих лож, i якщо серед них була особа, яка бiльш-менш пiдходила, то на неї i падав вибiр».

Iз столицi до України направлялися революцiйнi комiсари з необмеженими повноваженнями. Так, Лев Олександрович Велiхов – масон i кадет – був направлений масонським керiвництвом Тимчасового уряду до Одеси i вже в серединi березня 1917 р. прийняв пост Комiсара Тимчасового уряду Одеси. До революцiї Л. Велiхов був редактором столичних газет «Русская молва», «Мiська справа», «Земська справа», службовцем Державного Сенату, депутатом Петербурзької мiської Думи i II-IV Державних Дум. Восени 1917 р. Л. Велiхова обрали до Передпарламенту й Установчих зборiв вiд Херсонської губернiї. Лiдер правих есерiв i «можливий» масон В. Рiхтер також був обраний до Установчих зборiв вiд Херсонської губернiї. У 1918-1921 рр. В. Рiхтер очолював Одеський комiтет ПСР.

Масон, меншовик i адвокат Я. Рубiнштейн стає головою Харкiвської мiської Думи. 11 березня 1917 р. на засiданнi Громадянського комiтету новим мiським головою Одеси обрано масона i кадета М. Брайкевича. Влiтку 1917 р. М. Брайкевич залишає Одесу та переїздить до столицi, де, за пропозицiєю О. Керенського, стає товаришем (заступником) мiнiстра промисловостi та торгiвлi Росiйської республiки. М. Брайкевича, пiсля того, як вiн навеснi 1918 р. повернувся до Одеси, обирали мiським головою ще кiлька разiв у 1918-1919 рр. (з перервами). Старшим головою Одеської судової палати О. Керенський призначив вiдомого київського юриста та масона Миколу Петровича Пахомова.

З березня 1917 р. в Одесi видають журнал «Українське слово» (пiд редакцiєю лiдера мiсцевої УСДРП i масона В. Чеховського). Масони В. Чеховський i А. Никовський обранi до Української Центральної Ради вiд Одеси. У квiтнi 1917 р. В. Чеховський очолив структуру Губернської Одеської Української Ради, а з листопада 1917 р. стає комiсаром Центральної Ради в Одесi (з великими повноваженнями). Масон Андрiй Никовський виїздить з Одеси до Києва навеснi 1917 р., коли його обирають заступником голови Центральної Ради.

Однак уже в червнi 1917 р. у зв'язку з послабленням центральної державної влади та небажанням Тимчасового уряду негайно надати автономнi права Українi мiж росiйськими й українськими масонами почався конфлiкт. Нацiональне питання зруйнувало єднiсть масонерiї. Боротьба деяких масонiв за українську незалежнiсть викликала серйознi протирiччя в орденi, що призвели до розриву зв'язкiв мiж масонами Києва та Петрограда.

Загравшись у демократiю в країнi, яку розривали свiтова вiйна та соцiальнi конфлiкти, масони втратили контроль над внутрiшньополiтичними процесами. Уже у червнi-серпнi 1917 р. внутрiшнi кризи в масонствi стали вiдображенням криз у країнi. Частина масонiв України, пiшовши на створення Центральної Ради, оголосила про своє прагнення негайно створити автономну Українську республiку. Разом iз тим столичнi лiдери масонства не хотiли порушувати «українське питання» в хиткiй атмосферi вiйни та революцiї, вимагали вiдкласти «рiшення питання» до початку Всеросiйських Установчих зборiв. Нацiональне питання в українських масонських ложах стало «яблуком розбрату». Частина масонiв була налякана широкою програмою соцiального реформування, хаосом народного бунту, намагалася протистояти розвалу Росiйської iмперiї, вважала Центральну Раду дуже небезпечною «конструкцiєю», що веде до цього розвалу.

М. Грушевський i його однодумцi пiшли на конфлiкт з О. Керенським у питаннi створення нацiональної держави. У той самий час Ф. Штейнгель i К. Василенко, намагаючись вiдвернути українських масонiв вiд впливу М. Грушевського, виступили проти негайного намiру Центральної Ради захопити всю повноту влади в Українi…

Ще на початку лiта 1917 р. масонський емiсар з Петрограда – князь Д. Урусов (мiнiстр внутрiшнiх справ Росiї) вмовляв дiячiв Центральної Ради зачекати з «нацiональними вимогами» до початку Установчих зборiв. Проте сам М. Грушевський влiтку 1917 р. ще не уособлював «радикальної«лiнiї в Центральнiй Радi. Вiн, скорiше, стримував найнетерплячiших з табору «самостiйникiв» i українських есерiв. Другий Унiверсал Центральної Ради став компромiсом мiж групою Грушевського i росiйським масонським центром.

Наприкiнцi червня 1917 р. Центральна Рада проголосила про створення уряду В. Винниченка (крайової виконавчої влади) – Генерального секретарiату, що викликало шквал обурення у Петроградi. В першому урядi з 12 членiв було як мiнiмум п'ять масонiв (С. Петлюра, В. Садовський, А. Зарубiн, А. Шульгiн, П. Стебницький) i ще один член уряду Б. Мартос – можливий масон. До Києва термiново вiдрядили членiв Тимчасового уряду О. Керенського, М. Терещенка, I. Церетелi (всi масони). I. Церетелi пiдкреслював, що в стосунках Тимчасового уряду та Центральної Ради є лише «один неприйнятний момент – самостiйне проголошення крайової влади…», i Тимчасовий уряд погодиться на державну автономiю України лише у випадку, якщо її будуть затверджувати Установчi збори.

У серединi серпня 1917 р. Тимчасовий уряд сподiвався поставити в Українi замiсть «самостiйного» немасона Володимира Винниченка соцiалiста-федералiста i масона Дмитра Дорошенка, який вже «лояльно» спiвпрацював з Тимчасовим урядом як крайовий комiсар Галицiї та Буковини (Д. Дорошенко надав список нового кабiнету мiнiстрiв, де з десяти членiв уряду було вже сiм масонiв: Д. Дорошенко, А. Зарубiн, А. Шульгiн, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, П. Стебницький, А. Лотоцький). Але через кризу в Центральнiй Радi цей уряд так i не приступив до роботи. В Малiй Радi (Президiї Центральної Ради) у серпнi 1917 р. було як мiнiмум одинадцать масонiв: М. Грушевський, М. Василенко, Л. Чикаленко, А. Никовський, Iоселевич, М. Матушевський, А. Зарубiн, М. Зiльберфарб, Д. Одинець, В. Садовський, А. Яковлєв…

У серпнi 1917 р. масонство Росiйської республiки зазнало структурної кризи, пов'язаної з виступом проти уряду головнокомандувача росiйської армiї Л. Корнiлова. В «корнiлiвськiй iнтризi» були помiченi масони Савенков i Кримов. Причому частина масонiв вiдчувала симпатiї до генерала Корнiлова як єдиної «сильної особистостi», здатної вiдвернути «революцiйний хаос». Розкол столичного масонства поширився i на мiсцевi структури… Так звана корнiлiвська змова нанесла нищiвного удару масонству, роздiливши масонiв на прихильникiв «тимчасової«воєнної диктатури та прихильникiв «широкої коалiцiї«i Тимчасового уряду. У серпнi 1917 р. у зв'язку з великою завантаженiстю роботою прем'єр-мiнiстра О. Керенський залишив пост Генсека Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї, передав кермо правлiння масонством А. Гальперiну (керуючий справами кабiнету мiнiстрiв). Вибори до рад у серпнi 1917 р. раптово закiнчилися перемогою бiльшовикiв i есерiв. У вереснi-листопадi 1917 р. масони втрачають прiоритетний вплив на мiсцеву полiтику. Втрачає свою «революцiйну харизму» й Олександр Керенський.

Базовi стосунки «братерства та дружби» мiж масонами поступово, пiд впливом полiтичних факторiв, поступалися мiсцем почуттям суперництва, неприязнi. Так, згiдно з показаннями А. Никовського, київська ложа «Свiтло Правди» розпалася (була «приспана» мiсцевою масонською Радою) з причини невирiшеного «українського питання»: «…сварка дiйшла до того, що опоненти заявили один одному, що вони бiльше не зберiгають братерських почуттiв…». Причому брати ложi Радченко i Корчак-Чепуркiвський «зробилися переконаними українськими нацiоналiстими», а Достойний Майстер ложi Чебаков i Майстер Алоїзиєвич – «ворогами українства».

У серпнi-вереснi 1917 р. конфлiкт мiж структурою Центральної Ради (за яким стояла група Грушевського) та київською структурою Тимчасового уряду став незворотним. Масон К. Оберучев вже закликав заарештувати масона М. Грушевського. Майстер київської масонської ложi «Свiтло Правди» Сергiй Чебаков (керiвник Київської судової палати у 1917 р.) восени 1917 р. погрожував Центральнiй Радi судовими карами за «сепаратизм».

Лiдер київського масонства Сергiй Єфремов змушений був вилаяти Чебакова за його мирськi напади з «нацiонального питання».

У наступному кабiнетi В. Винниченка, затвердженому 1 вересня 1917 р., було шiсть масонiв з одинадцяти членiв уряду. Але Третiй Унiверсал, який проголосив фактичну незалежнiсть УНР, викликав нову урядову кризу, коли у вiдставку подали три члени уряду (з них два масона – генеральний контролер А. Зарубiн i генеральний писар А. Лотоцький). Невдовзi до уряду В. Винниченка прийшло нове «масонське поповнення» – товаришем секретаря мiжнацiональних справ з питань великоросiйської нацiональностi затверджений масон Д. Одинець, а з питань єврейської нацiональностi – масон М. Зильберфарб. З 1 листопада 1917 р. секретарем вiйськових справ i одним з найвпливовiших фiгур в урядi став масон С. Петлюра. В новому кабiнетi мiнiстрiв УНР (01.11.1917-10.01.1918) iз сiмнадцяти членiв вiсiм чи дев'ять мiнiстрiв належали до масонських лож.

Останнiй, Четвертий, конвент ВСНР вiдбувся у Петроградi на початку жовтня 1917 р. Його учасники рiзко засудили дiї «групи Грушевського» й «український сепаратизм». Українськi масони К. Григорович-Барський i С. Чебаков, якi прибули на Конвент з Києва, докоряли Тимчасовому уряду в невиправданих поступках «сепаратистам». Верховна Рада масонства вирiшила «вплинути» на Тимчасовий уряд з метою не допустити «вiддiлення українських губернiй». З того часу масонська група М. Грушевського фактично розiрвала стосунки з масонським центром. Пiсля проголошення Української Народної Республiки на початку листопада 1917 р. М. Грушевський поступово вiдходить вiд масонських структур i повнiстю зосереджується на полiтицi.

У Петроградi у масонiв також «справи не клеїлися»… Жовтневий бiльшовицький переворот поставив хрест на всiх починаннях i сподiваннях масонiв Великого Сходу. З кiнця жовтня 1917 р. масони фактично виявилися «поза законом» у захопленому бiльшовиками Петроградi, а з грудня 1917 р. – i в бiльшовицькiй Москвi. З вiд'їздом за кордон у груднi 1917 р. Генерального секретаря Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї А. Гальперiна виконання його обов'язкiв у глибокому пiдпiллi взяв на себе С. Балавинський. Масони Великого Сходу народiв Росiї, боючись арештiв у Радянськiй Росiї, згорнули свою дiяльнiсть у всiх мiстах, де була встановлена бiльшовицька влада. Наприкiнцi 1918 р. Великий Схiд народiв Росiї як єдина масонська органiзацiя фактично припинив своє iснування. Один iз центрiв масонства формувався серед росiйських емiгрантiв у Парижi (1 грудня 1918 р. створений Тимчасовий комiтет Росiйського масонства в Парижi), другий iснував у листопадi 1917 – лютому 1918 р. в Києвi.

Тодi в Києвi ще дiяла Обласна рада масонських органiзацiй Великого Сходу народiв Європи. До цiєї Ради перейшли всi права Верховної Ради Великого Сходу народiв Сходу Європи. Вiдомо, що Обласна рада в Києвi проiснувала в «повнiй таємницi» до нового «радянського звiльнення» Києва на початку лютого 1919 р. (до Ради входив Д. М. Одинець). Одночасно в Києвi у 1917-1919 рр. iснувало масонське об'єднання п'ятнадцяти мiсцевих лож «Київське братство».

У 1917 р. в Києвi навiть були органiзованi новi масонськi ложi «Молода Україна» (можливо в союзi «Нарцис», засновники С. Моркотун, А. Галип, М. Шумицький, П. Скоропадський… можливо С. Петлюра) i «Астрея» (в Союзi Великого Сходу народiв Європи. Достойний Майстер – Микола Прокопович Василенко, Д. Одинець…).

Вплив масонiв в Українi швидко слабшає у зв'язку з конкуренцiєю мiж масонами «великодержавного» (проантантiвського) спрямування й «автономно-української«спрямованостi. Бiльша частина масонiв виступила за продовження «оборонної«вiйни проти нiмецького блоку, але в Українi були окремi масонськi лiдери, якi закликали вирiшити воєнне питання «будь-якою цiною».

До початку 1918 р. (у зв'язку iз захопленням Петербурга та Москви бiльшовиками) права Верховної Ради масонства перейшли київськiй Обласнiй радi масонських органiзацiй, а назва «Великий Схiд народiв Росiї«була замiненi новою – «Масонство народiв Сходу Європи». Дiяльнiсть київських масонiв (на цей час М. Грушевський розiрвав контакти з масонством) була спрямована на «згладжування гострих нацiональних протирiч мiж росiянами й українцями».

У другiй половинi 1917 р. масонiв України намагаються об'єднати два нових молодих лiдера – адвокат i лiдер «Капiтулу Нарцис» Сергiй Костянтинович Моркотун i голова київської ложi «Святого Володимира», голова вiйськового секретарiату (вiйськовий мiнiстр УНР) Симон Васильович Петлюра.

Сергiй Костянтинович Моркотун (Маркотун) – один iз найзагадковiших персонажiв української iсторiї. Син вiдомого масона, який був особистим лiкарем великого князя Г. О. Романова, приятелем генерала Скоропадського i графа Олсуф'єва, Сергiй, очевидно, дуже рано опинився серед «братiв». Уже в 20-рiчному вiцi ми бачимо його в «офiцерському званнi» в московськiй ложi «Кубiчного каменю». Сергiй надзвичайно швидко пройшов масонськi посвяти, у двадцать один рiк став Майстром ложi. «Попутно» вiн закiнчив столичний унiверситет, здобув освiту юриста, працював адвокатом. Сергiй Моркотун «працював» у масонському орденi мартинiстiв i досяг там 18-го ступеня «лицаря розенкрейцера». Приблизно у 1910 р. вiн стає головою київських мартинiстiв, а у 1912 р., завдяки рекомендацiї Папюса, був прийнятий до ложi шотландського обряду та незабаром пiдвищений до 18-го градусу i 6-го градусу фiлософського масонства, став кавалером масонського ордена «Рожевого хреста».

С. Моркотун залучив до масонської роботи в Українi Максимiлiана Волошина i Юрiя Терапiано.

С. Моркотун, обiймаючи скромну посаду начальника залiзничної мiлiцiї Пiвденно-Захiдної залiзницi, мав великий вплив на масонство, був «сiрим кардиналом» тiєї частини масонерiї, що не йшла в форваторi Великого Сходу. У 1917 р. 27-рiчний Моркотун активiзується як Достойний Майстер ложi «Святого Володимира Рiвноапостольного» i стає засновником франко-фiльської ложi «Молода Україна» (за аналогiєю з «младотурками»). Завдяки гетьману «Вiльного козацтва» генералу П. Скоропадському, у жовтнi 1917 р. Моркотун входить до Генеральної Ради Вiльного козацтва. С. Моркотун засудив Брестський мир, 4-й Унiверсал Центральної Ради та запрошення австро-нiмецьких вiйськ до України.

Син полтавського вiзника та семiнарист, який так i не закiнчив навчання, Симон Васильович Петлюра з ранньої юностi пiшов в український визвольний рух, став членом Революцiйної української партiї, одним iз лiдерiв української соцiал-демократiї (обраний членом ЦК УСДРП). У 1904 р. С. Петлюра емiгрує до Галичини (тодi частина Австро-Угорщини), де стає спiвредактором газет «Селянин» i «Робота», знайомиться з лiдерами українського руху I. Франком i М. Грушевським. У 1906 р. за рекомендацiєю М. Грушевського С. Петлюра стає секретарем київської газети «Рада» i редактором соцiал-демократичного щотижневика «Слово», спiвредактором газети «Слово». Саме у 1906 – на початку 1907 р. С. Петлюра вступає до однiєї з київських (поки невiдомих) масонських лож. Переїхавши до Москви, С. Петлюра редагує росiйськомовний журнал «Українське життя» (1912-1914 рр.) разом з масоном Олександром Саликовським. У 1914 р. «Українське життя» друкує декларацiю про пiдтримку українцями росiйського народу у вiйнi проти Австро-Угорської та Нiмецької iмперiй. В Росiї С. Петлюра спiлкується з масонськими лiдерами найвищого масонського рангу та суспiльного визнання Максимом Ковалевським, професорами Федором Коршем, Олексiєм Шахматовим, фiлософом Миколою Бердяєвим, братами Кiстякiвськими (показання А. Никовського)… М. Славинський писав: «У Москвi остаточно сформувалася персональна та полiтична iндивiдуальнiсть Симона Петлюри».

Особливо близькi стосунки були у С. Петлюри з масоном i секретарем журналу «Вiсник Європи» М. Славинським. Український масон i кадет М. Славинський закiнчив Київський унiверситет, входив до української лiтературної богеми, дружив з композитором М. Лисенком… Вiн створив у Петербурзi лiберальну «Всеукраїнську органiзацiю», редагував «Український вiсник». У 1917 р. М. Славинський (вже член партiї українських федералiстiв) стає заступником комiсара у справах України при Тимчасовому урядi, у 1918 р. – послом Української держави гетьмана Скоропадського на Дону, мiнiстром працi, у 1919 р. – послом Української Республiки в Чехословаччинi.

У 1915 р. С. Петлюра стає уповноваженим Земмiста в 3-й армiї, а невдовзi – помiчником головного уповноваженого – iнтенданта фронтових поставок Земмiста на Захiдному фронтi, головою Контрольної колегiї Земмiста на Захiдному фронтi.

З початком Лютневої революцiї 1917 р. С. Петлюра виступає iнiцiатором проведення Українського з'їзду солдатiв Захiдного фронту, на якому його обрали головою Української фронтової ради. У квiтнi 1917 р. С. Петлюра повертається в Україну, знову стає членом ЦК УСДРП. На Першому Всеукраїнському вiйськовому з'їздi С. Петлюру обрали головою Українського Головного вiйськового комiтету, у травнi 1917 р. – членом Центральної Ради, а ще через мiсяць – членом Генерального Секретарiату (уряду) автономної України (опiкується вiйськовими питаннями i українiзацiєю вiйськ). 31 жовтня 1917 р. С. Петлюра офiцiйно призначений Генеральним секретарем (мiнiстром) вiйськових справ Української Республiки. Вiн керував українськими вiйськами, якi зайняли Київ, припинили бiльшовицьке повстання та пiдтримали владу Центральної Ради. 30 листопада 1917 р. пiд керiвництвом С. Петлюри роззброєнi всi бiльшовицькi вiйськовi формування в Києвi, вiдвернений бiльшовицький переворот, а 5 грудня 1917 р. С. Петлюра запобiг захопленню Першого Всеукраїнського з'їзду Рад бiльшовиками. Його авторитет, незалежна полiтика та прагнення створити професiйну армiю занепокоїла М. Грушевського i В. Винниченка, якi вбачали в Петлюрi серйозного конкурента.

18 грудня 1917 р. С. Петлюра змушений подати у вiдставку з поста Генерального секретаря у вiйськових справах. Уже як приватна особа, з сiчня 1918 р. С. Петлюра почав органiзовувати Гайдамацький Кош Слобiдської України – вiйськову добровольчу частину для боротьби проти наступу червоних на Київ. Гайдамацький Кош Петлюри (можливо органiзований на французькi грошi) воює пiд Полтавою проти червоних вiйськ, що наступали, лiквiдує бiльшовицьке повстання на заводi «Арсенал» в Києвi, обороняє Київ вiд радянських вiйськ…

А. Никовський проговорився на слiдствi в застiнках НКВС, що С. Петлюра належав до групи «якихось французьких агентiв доктора Гарниш-Гарницького». Очевидно це був Капiтул «Нарцис», оскiльки серед членiв цiєї групи А. Никовський назвав масонiв С. Моркотуна, Ю. Гасенко, Анохiна, М. Могилевського.

Дiї С. Петлюри пiдтримують члени французької мiсiї в Українi, в бiльшостi своїй – масони. У той самий час С. Петлюра прагне використати свою масонську посвяту для реалiзацiї потенцiалу Антанти в «українському питаннi» (у 1914-1920 рр. масонство Англiї, Францiї та США вiдiгравало важливу роль у вирiшеннi найважливiших зовнiшньополiтичних питань своїх країн).

Симон Петлюра мав масонський зв'язок з Францiєю через свого приятеля французького масона Жана Пелiсiє – журналiста та колишнього представника Францiї при Центральнiй Радi, який у 1919 р. став головою Нацiонального Бюро при французькому парламентському комiтетi iноземних справ (у 1912 р. Пелiсiє створює свiтовий Конгрес нацiональностей i Головне бюро об'єднання нацiональностей). Листування з Пелiсiє дає С. Петлюрi надiю на французьку допомогу. Як кореспондент однiєї з французьких газет, Пелiсiє з серпня 1917 р. перебував в Українi. Вiн захищав С. Петлюру вiд звинувачень у бiльшовизмi, бандитизмi та погромах, видав першу зарубiжну книгу на захист України i С. Петлюри пiд назвою «Українська трагедiя». Навеснi 1919 р. Пелiсiє обiцяв сприяти через свої широкi зв'язки у французькому парламентi Петлюрi у намаганнi отримати допомогу Францiї. Але змiна векторiв французької полiтики, вiдмова вiд прямого втручання у «справи» Схiдної Європи, та перш за все польськi та бiлогвардiйськi симпатiї бiльшостi французьких лiдерiв ускладнили реалiзацiю цих намiрiв.

У сiчнi 1918 р. масони втрачають вплив на Україну у зв'язку з такими подiями: прихiд до влади в Українi нового есерiвського кабiнету мiнiстрiв, який зайняв пронiмецьку позицию; вiдхiд вiд масонства М. Грушевського; вiдставка з поста вiйськового мiнiстра масона С. Петлюри; окупацiя значної частини України бiльшовиками. Пiсля проголошення Четвертого Унiверсалу в сiчнi 1918 р. та пiдписання сепаратного миру з нiмцями розкол мiж «загальноросiйськими» й українськими масонами став неминучим.

З сiчня 1918 р. представництво масонiв у владi стало рiзко зменшуватися: в останньому кабiнетi В. Винниченка (11-17 сiчня 1918 р.) було лише чотири масона на двадцять одного члена уряду. В новому – першому кабiнетi есера В. Голубовича (18.01.1918-10.02.1918) на одинадцять членiв кабiнету взагалi не було жодного масона (саме цей кабiнет здав Україну австро-угорськiй воєнщинi та пiдписав сепаратний мир УНР з нiмецьким блоком). У другому кабiнетi В. Голубовича вже було чотири масона на п'ятнадцять мiнiстрiв.

У лютому 1918 р., коли на бiльшiй частинi України встановлюється радянська влада, масонство «йде у пiдпiлля», але вже з кiнця лютого 1918 р., коли бiльшовикiв почали тiснити австро-нiмецькi вiйська спiльно iз залишками вiйськ Центральної Ради, масони знову заявляють про себе в Києвi й Одесi… Так, командир добровольчого (не пiдпорядкованого структурам Центральної Ради) Гайдамацького Куреня С. Петлюра самочинно проводить парад своїх вiйськ на Софiївськiй площi в Києвi; при цьому вiн вiдмовився визнати не лише «визвольну роль» австро-нiмецьких вiйськ, а й взагалi мир УНР з нiмецьким блоком i «запрошення германцiв» новим есерiвським урядом УНР.

Навеснi 1918 р. почалося вiдродження незалежної вiд Великого Сходу народiв Росiї нацiональної масонської системи – Великої Ложi України, яку намагаються очолити i С. Моркотун, i С. Петлюра. Тодi ж сходить зiрка ще одного українського масона – генерала Павла Скоропадського – нащадка одного з гетьманiв України XVIII ст. Павло Скоропадський стає гетьманом (з 29 квiтня по 14 грудня 1918 р.) Української держави, лавiюючи мiж українським нацiонализмом i росiйським шовiнiзмом, мiж Нiмеччиною й Антантою, яка воювала з нею. Участь П. Скоропадського в масонських ложах «Молода Україна» i «Нарцис» покрита таємницею. Ще на початку 1918 р. П. Скоропадський i С. Моркотун проводять переговори з французькими «братами» з метою пiдтримки перевороту та повалення «пронiмецької«Центральної Ради, яка готувала сепаратний мир «з нiмцем». Немецькi покровителi гетьмана Скоропадського i не пiдозрювали про його перебування у франкофiльськiй ложi «Молода Україна», i про прихованi переговори з французами через «братськi зв'язки».

30 квiтня 1918 р. влада в Українi шляхом вiйськового перевороту перешла до гетьмана П. Скоропадського, який лiквiдував республiканськi iнститути, проголосив свою диктатуру у виглядi всевластя гетьмана Української держави. 1 травня 1918 р. гетьман призначив тимчасово виконуючим обов'язки голови Ради мiнiстрiв М. Василенка (Достойний Майстер київської ложi «Астрея», член колегiї Генерального Суду), який склав свiй список мiнiстерств, керiвники яких були в основному масонами. Гетьман П. Скоропадський (можливо, за наполяганням С. Моркотуна) хотiв зiбрати в своєму мiнiстерствi масонських братiв, якi могли би «пройти мiж краплинами дощу» – «лiвий кабiнет, здатний провести помiрну лiву реформу» i таємно допомагати Антантi, перебуваючи у вiдкритому союзi з Германiєю…

М. Василенко закликав до влади масонських братiв, сподiваючись на те, що ще зберiглась єдина масонська структура. Проте соцiальна нетерпимiсть i «українське питання» зруйнували нещодавню єднiсть… Саме тому, звернувшись до масонiв А. Никовського та С. Шелухiна, Василенко отримав вiдмову. Можливо тодi i С. Петлюра вiдмовився пiдтримати «проект» Скоропадського.

3 травня 1918 р. гетьман Скоропадський призначив Федора Андрiйовича Лизогуба новим прем'єр-мiнiстром Української держави (i за сумiсництвом з 3 травня до 8 липня 1918 р. – мiнiстром внутрiшнiх справ i мiнiстром зв'язку). На чотирнадцять мiнiстрiв першого кабiнету гетьманських мiнiстрiв Ф. Лизогуба припадало мiнiмум сiм масонiв (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, М. Чубинський, М. Василенко, В. Зеньковський, I. Кiстякiвський, Г. Афанасьєв). У другому кабiнетi Ф. Лизогуба на чотирнадцять мiнiстрiв припадало п'ять масонiв (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, А. Лотоцький, П. Стебницький, А. Вязлов), у наступному «правому» кабiнетi С. Гербеля на десять мiнiстрiв припадало три масона.

Федiр Лизогуб – скорiше «луфтон» (спадковий масон) – був сином i племiнником масонiв – покровителiв Тараса Шевченка. Починав свою кар'єру Федiр Лизогуб як земський дiяч, керiвник Полтавської губернської земської управи. Вiн був iнiцiатором встановлення в Полтавi нового пам'ятника письменнику-масону I. Котляревському. В роки вiйни кадет Ф. Лизогуб працював у Радi земського самоуправлiння при намiснику Кавказу великому князi Миколi Миколайовичi (масонi-мартинiстi). На масонську таємницю Лизогуба вказує його кар'єрний злет в епоху Тимчасового уряду, коли вiн раптово очолив Вiддiл iноземних пiдданих мiнiстерства iноземних справ Росiї та став товаришем (заступником) мiнiстра iноземних справ Росiї.

П. Скоропадський писав про свiй вибiр Лизогуба: «Особисто я його не знав, але його репутацiя свiдчить на його користь». Проте на основну посаду в країнi не ставлять «невiдомого». Лизогуб, який у повсякденному життi нiколи не «перетинався» з майбутнiм гетьманом, мiг добре знати Скоропадського за масонськими каналами.

Мiнiстром iноземних справ i мiнiстром освiти став масон М. Василенко (з липня 1918 р. очолив Державний Сенат), державним контролером – масон Г. Афанасьєв.

Iсторик i журналiст Д. Дорошенко став мiнiстром iноземних справ наприкiнцi травня 1918 р. Вiн також був далеким вiд свiтського оточення Скоропадського… На початку ХХ ст. Дорошенко був членом Революцiйної української партiї, з 1906 р. перейшов у ТУП i став кадетом, а у 1906, або 1907 р. – членом масонських лож. Пiд час свiтової вiйни Дорошенко був уповноваженим Союзу мiст на Пiвденно-Захiдному фронтi.

У 1917 р. вiн стає членом Центральної Ради i за пропозицiєю О. Керенського Крайовим комiсаром Галичини та Буковини (тiєї частини цих земель, де стояли росiйськi вiйська) з правами генерал-губернатора. У серпнi 1917 р. за порадою Керенського вiн намагається сформувати новий, бiльш лояльний до Петрограда, Генеральний секретарiат Центральної Ради. Наприкiнцi 1917 р. Дорошенко став губернським комiсаром Чернiгiвської губернiї.

Заступником мiнiстра iноземних справ призначили масона з ложi Моркотуна Артема Галипа. Помiтний вплив на гетьмана Скоропадського мали його особистий секретар з необмеженими повноваженнями С. Моркотун i лiдер київських масонiв – один iз провiдних працiвникiв гетьманського мiнiстрства iноземних справ барон Штейнгель (А. Никовський згадував, що Штейнгель погодився стати послом України в Нiмеччинi «пiд впливом мiсцевих масонських груп»).

С. Моркотун допомiг П. Скоропадському втекти з окупованого «червоними» Києва у сiчнi 1918 р. Навеснi 1918 р. Моркотун звiв гетьмана з французькими резидентами в Українi. Скоропадський згадував, що обiзнанiсть Моркотуна його вразила. «Моркотун – українець, але надзвичайно помiрних поглядiв, створив товариство Молодої України з iнтелiгентних молодих людей, чудово знав французьку мiсiю, постiйно у них був i, очевидно, користувався у них довiрою. При всьому цьому особисто був заможною людиною, володiв будинком з величезним садом на Великiй Володимирськiй… багато подорожував». Часто буваючи у Скоропадського, Моркотун повiдомив йому, що «…французи дуже просили мене зайти до них на конспiративну квартиру». Залишаючись таємним захисником iнтересiв Францiї С. Моркотун, часто виїздить до нейтрального Стокгольму, де контактує з масонами країн Антанти. Парадоксально, але частина масонiв України, яка орiєнтувалася на Францiю, пiдтримала Скоропадського i збирала матерiальну допомогу на гетьманський переворот. Широкi зв'язки та вплив С. Моркотуна були спрямованi на формування «таємного антантiвського лоббi» при гетьманi. Навiть обережний П. Скоропадський згадував, що С. Моркотун у 1918 р. «був близьким до французької вiйськової мiсiї«й органiзував йому кiлька конспiративних зустрiчей з представниками французького командування.

Ложi, до яких таємно належав гетьман, одвiчно орiєнтувалися на Францiю й Англiю, а С. Моркотун як основний провiдник французького впливу невiдступно знаходився при гетьманi, повiдомляючи у Францiю про всi змiни нiмецької полiтики в Українi.

На користь «французького слiду» свiдчить i швидка переорiєнтацiя гетьмана на Антанту, а передусiм – бажання Францiї допомогти вiйськами гетьману – явному «германофiлу», вчорашньому союзнику своїх ворогiв. Петлюра щиро вважав, що Україна повинна розвиватися самостiйно i навiть бути першою «масонською республiкою».

Мiнiстр юстицiї гетьманського уряду i заступник прем'єра Михайло Павлович Чубинський був професором права у Харкiвському, Петербурзькому, Дерптському унiверситетах, членом ЦК кадетської партiї. У 1917 р. О. Керенський призначив Чубинського Сенатором карного касацiйного департаменту Росiї (Чубинський був членом масонських лож Москви, Петрограда, Києва, Харкова). М. Чубинського на посту мiнiстра юстицiї змiнив ще один масон – Iгор Олександрович Кiстякiвський – доцент права Київського та Московського унiверситетiв, популярний адвокат. Наприкiнцi 1917 р. вiн став довiреною особою генерала-масона Алексеєва, огранiзовував Добровольчу армiю, а з травня 1918 р. – сенатором i генеральним секретарем уряду Лизогуба. I. Кiстякiвський був масоном київських i московських лож.

Мiнiстр сповiдань професор богослов'я Київського унiверситету та фiлософ В. Зеньковський можливо був «прихованим» масоном. Серед його найближчих друзiв багато масонiв (Григорович-Барський, Василенко). В. Зеньковський перетяг з Одеси на пост Директора департаменту сповiдань Української держави маловiдомого тодi провiнцiйного вчителя, масона М. Чеховського. Можливо й Г. Афанасьєв (державний контролер уряду Лизогуба) також був масонською креатурою. Колишнiй директор Товариства взаємного кредиту, банкiвський верховода, вiдомий iсторик, приват-доцент, який довго жив у Захiднiй Європi, Г. Афанасьєв скорiше за все мав закордонну посвяту…

«Можливим» українським масоном (iнiцiйованим у Захiднiй Європi) був i академiк В. Вернадський, який формував Українську академiю наук в епоху гетьманата. Iз слiв академiка вiдомо, що дiд ученого був масоном; син академiка можливо також був масоном, а найближче оточення академiка В. Вернадського також «переповнене» масонами.

Конспiрацiя масонiв, якi зiбралися навколо гетьмана, була на вищому рiвнi; навiть нiмецькi покровителi Скоропадського (а також хваленi нiмецька й австро-угорська розвiдки) не здогадувалися про належнiсть гетьмана Скоропадського, прем'єра Лизогуба та його мiнiстрiв, українського посла в Нiмеччинi (на той час посада бiльш важлива, нiж мiнiстр iноземних справ) Ф. Штейнгеля до франкофiльських українських масонських лож. Можливо Ф. Штейнгель став кращим агентом Антанти в Нiмеччинi, а Скоропадський багато зробив для поразки нiмецького блоку у свiтовiй вiйнi. Масон Д. Дорошенко так характеризував Ф. Штейнгеля: «Як людина – це був джентльмен у кращому й iдеальному розумiннi цього слова. Мати з ним справу було для кожного великим задоволенням, настiльки це була мила та симпатична людина. В українських колах вiн користувався великою повагою й авторитетом».

Гетьман Української держави Скоропадський сприяв поширенню масонства в Українi. В гетьманський час Одеса стала пристанищем для масонiв, якi втiкали вiд «червоного терору» з Петербурга i Москви. Влiтку 1918 р. в Одесi поновлюються ложi, що поповнювалися «бiженцями з Пiвночi». Серед одеських масонiв 1918 р. можна назвати вiдомих вже одеського мiського голову Л. Брайкевича i К. Кровопузкова… а також К. Мочульського (у 1918-1919 рр. доцент Новоросiйського унiверситету) i К. Миклашевського (далекого родича гетьмана Скоропадського), якi втекли iз столицi. На одеських «середах» у Миклашевського збирались i деякi «брати-масони», у тому числi поет Максимiлiан Волошин (жив в Одесi у сiчнi-травнi 1919 р.).

Масон i товариш Одеського мiського голови часiв громадянської вiйни Костянтин Кровопузков став одним iз лiдерiв «Союзу вiдродження Росiї«, учасником Яської та Константинопольської нарад.

В Одесi наприкiнцi 1918 р. «загальноросiйськi» масони намагалися створити один iз центрiв майбутньої влади «Росiйської федеративної республiки». Масони, якi перебували тодi в Одесi, брали участь в Яськiй, Одеськiй, Бухарестськiй, Костянтинопольськiй нарадах iз представниками країн Антанти. На нарадах рiзних полiтичних росiйських груп, а також дипломатичних i вiйськових дiячiв Великобританiї, Францiї, США, Iталiї, якi вiдбулися 16-23 листопада 1918

р. в Ясах i 15 грудня 1918 – 6 сiчня 1919 рр. в Одесi, делегацiя вiд Схiдної Європи складалася переважно з масонiв (з 12 осiб 10 були масонами). На Одеськiй нарадi «загальноросiйськi iнтереси» представляли масони Брайкевич, Руднєв, Рубiнштейн, Єлпатьєвський, Вирубов, Полнер, Макеєв… У цей самий час в Одесi засiдав «Нацiональний Центр», в якому провiдну роль також вiдiгравали масони (11 з 12 членiв – масони): голова Одеської групи Нацiонального центру кадет П. Юренєв (мiнiстр шляхiв сполучення в кабiнетi О. Керенського), Волков, Родичев, Григорович-Барський, Бернацький, Тесленко, Штерн, Тикстон, Пешехонов, Бернштам, Трубецькой, Челноков… «Пiвденнi громадськi кола», що зiбралися в Одесi, представляли i «Союз вiдродження Росiї«(цим «Союзом» керували масони Авксентьєв, Аргунов, Астров, Шаховський, Чайковський).

На початку 1919 р. країни Антанти розглядали полiтичний план створення нової незалежної державної одиницi Пiвденно-Захiдного краю (Херсонська губернiя) й Особливого Пiвденно-Захiдного крайового уряду. Командуючий бiлогвардiйською армiєю генерал Денiкiн активно виступав проти створення подiбного крайового уряду, вважаючи Одесу територiєю «своєї«держави – «Єдиної Росiї«.

З лютого 1919 р. французьке командування вело постiйнi переговори з урядом УНР i «одеськими колами» вiдносно створення Пiвденно-Захiдного уряду в Одесi. До Одеси прибув головнокомандувач вiйськами Антанти на Сходi генерал Ф. д'Еспере для створення в «одеському районi» уряду Пiвденно-Захiдного краю пiд протекторатом Францiї. Реалiзацiя цього плану почалася 14 березня 1919 р., коли французький генерал д'Ансельм взяв на себе повновладдя в одеському регiонi, а генералiв денiкiнської орiєнтацiї Гришин-Алмазова та Санникова усунули вiд управлiння Одесою. Для управлiння Одеським районом була створена Рада з представникiв громадськостi Одеси – Директорiя у складi генерала Шварца, Андро-Ланжерона, Григоренка, Пешехонова, Маргулiєса. 21 березня 1919 р. генерал-губернатором Одеси та «союзної зони» став генерал-лейтенант Олексiй Володимирович Шварц (масон, професор академiї Генерального штабу), якому доручалося створення «Народної Пiвденноросiйської армiї«для боротьби з бiльшовиками. Генерал Шварц був тiсно пов'язаний з М. Гучковим (одним iз творцiв Тимчасового уряду та визначним масоном). М. Гучков пропонував Шварцу (вiд iменi командування Францiї) створити нову бiлу армiю. Однак план Пiвденно-Захiдної республiки не був реалiзований через вiдмову Францiї продовжувати iнтервенцiю в Українi. На початку квiтня 1919 р. французькi вiйська та «група Шварца» покинули Одесу.

У жовтнi 1918 р. в Києвi виник ще один полiтичний центр – «Державне об'єднання Росiї«, до якого входили колишнi члени Державної Думи та Державної Ради, представники торгово-промислових i фiнансових кiл (у керiвництвi з п'ятнадцяти осiб було вiсiм масонiв).

Голова Капiтулу «Об'єднанi слов'яни – Нарцис» С. Моркотун у листопадi 1918 р. став готувати у Києвi вiдкриття на базi капiтулу Великої Ложi України в системi Великого Сходу (в союзi з Великим Сходом Францiї та Iталiйською Великою Ложею). Пiсля полiтичної кризи Центральної Ради у сiчнi 1918 р. ця Велика Ложа була створена як альтернатива «нацiоналiстичним» тенденцiям у масонствi. В «Об'єднанi слов'яни – Нарцис» увiйшли «помiрнi» кадети та федералiсти, якi погоджувалися лише на обмежену автономiю України у складi Росiйської федерацiї…

С. Моркотун оголосив себе Великим Майстром Великої Ложi України «Об'єднаних слов'ян». Однак, чи була вiдкрита Велика Ложа Моркотуна-Скоропадського? Скорiше за все лише на паперi…

Плани С. Моркотуна зiрвав голова українського земства Симон Васильович Петлюра, який очолив ту частину масонiв України, яка з травня 1918 р. рiзко виступала проти гетьмана Скоропадського. Головою опозицiйного до гетьмана Українського нацiонального союзу обрали масона А. Никовського…

Симон Петлюра вже навеснi 1918 р. став збирати альтернативну Велику Ложу України, в яку мали ввiйти А. Никовський, С. Шелухiн, А. Ливицький, Я. Котляревський, Н. Шумницький, Ф. Море, В. Прокопович… (можливо, прем'єри УНР Мартос i Мазепа, генерал Осецький…).

Щоб вiдкрити Велику Ложу, С. Петлюрi необхiдно було не менше чотирьох вже дiючих лож i не менше 50 майстрiв-масонiв. Можливо нових адептiв українського масонства С. Петлюра планував залучити з кiл вiйськових (як колишнiй голова українського вiйськового вiдомства) i мiсцевих земських структур (як голова всеукраїнського земства).

Але червневий арешт Петлюри гетьманською владою та його чотирьохмiсячне ув'язнення загальмували процес цiєї пiдготовки. Пiсля виходу з гетьманської тюрьми С. Петлюра став вождем всенародного повстання проти гетьмана й австро-нiмецьких окупантiв, командуючим Повстанської армiєю, другим за впливом членом революцiйної Директорiї.

З переходом влади в Українi до Директорiї УНР (з 13.12.1918) українськi масони збереглись у керiвництвi країни. Прем'єр-мiнiстром став масон Володимир Чеховськой, командуючим вiйськами (Головним отаманом армiї УНР) i другою особою в Директорiї (з пяти членiв) – масон Симон Петлюра, мiнiстром освiти – масон Петро Холодний, мiнiстром юстицiї – масон Олександр Шелухiн (до цього списку масонiв, можливо, належав i Борис Мартос – мiнiстр продовольства).

Проте єдностi мiж масонами України не було, назрiвав конфлiкт за першiсть у масонствi мiж С. Моркотуном i С. Петлюрою, мiж федералiстами та «самостiйниками». Симон Петлюра також мав великi проблеми – на початку лютого 1919 р. Директорiя виїхала з Києва та здала столицю Червонiй армiї, яка наступала. До середини лютого 1919 р. Директорiя i Рада мiнiстрiв УНР фактично розпалися. Симон Петлюра зумiв органiзувати оборону республiки, вiдродити армiю УНР… У другiй половинi лютого 1919 р. вiн став головою Директорiї, фактичним диктатором УНР, активiзує створення Великої Ложi України.

М. Свитков пише, що навеснi 1919 р. (скорiше за все 1-3 квiтня) в Кам'янцi-Подiльському була офiцiйно проголошена «Велика Ложа України» (ВЛУ). Великим Майстром Великої Ложi (головою українського масонства) став Симон Петлюра. За даними М. Свиткова (можливо перебiльшеними), ця Велика Ложа мала 7 мiсцевих лож, 83 масонськi гуртки та 800 братiв-масонiв. С. Петлюра повiдомив братам з Великого Сходу Францiї про те, що київська ложа «Святого Андрiя Первозванного» перетворена на Велику Ложу України. Велика Ложа України звернулася до французьких масонiв з проханням посприяти мiжнародному визнанню Української держави.

С. Петлюра вважав, що Україна має стати прикладом «масонської республiки».

До Великої Ложi України ввiйшли масони – прихильники української незалежностi. Це були переважно українськi федералiсти, українськi есери й українськi соцiал-демократи: Андрiй Ливицький (вiце-прем'єр i мiнiстр юстицiї Директорiї) став Великим Секретарем Великої Ложi, Всеволод Петров (генерал, командуючий Волинською армiйською групою) – 1-м Охоронцем, Франц Море – 2-м Охоронцем (майстрами ложi були А. Никовський, С. Шелухiн, С. Єфремов, А. Шульгiн, Я. Котляревський, М. Шумницький, В. Прокопович…). Петлюра просив мiжнародну масонерiю визнати Велику Ложу України «вищою масонською владою, незалежною силою на територiї Української Республiки» i включити до Мiжнародного Бюро масонських зв'язкiв.

Микола Шумницький, який був членом паризької дослiдницької ложi «Святого Миколи», звернувся за допомогою у визнаннi ВЛУ до Великого Майстра Великої Ложi Швейцарiї, канцлера Мiжнародної масонської асоцiацiї Едуарда Картьє Ла Тента. Велика Ложа Швейцарiї визнала «петлюрiвську» ВЛУ i клопотала за неї в Мiжнароднiй масонськiй асоцiацiї.

У квiтнi 1919 р. – листопадi 1920 р. голова Директорiї УНР С. Петлюра формував кабiнети мiнiстрiв УНР, в яких прем'єрами були масони В. Прокопович, А. Ливицький (Б. Мартос?, I. Мазепа?); масони А. Шульгiн, П. Саликовський, П. Холодний i А. Никовський обiймали мiнiстерськi пости. Поразка українських вiйськ на фронтах громадянської вiйни зумовила крах усiх планiв С. Петлюри. З листопада 1920 р. українське масонство перебувало в емiграцiї.

У Львовi у 1918-1919 рр. дiє українська масонська ложа «Єднiсть», яка, скорiше за все, об'єднала частину керiвництва Захiдноукраїнської Народної Республiки.

Можливо, проголошення нацiональної Великої Ложi й обрання С. Петлюри її Великим Майстром вiдбулося без дотримання всiх необхiдних традицiй i писаних правил, без участi масонiв з уже визнаних свiтовою масонерiєю Великих Лож i, перш за все, без прямої згоди Францiї й Англiї. Можливо, саме це ускладнило свiтове визнання та пошук пiдтримки всесвiтнього масонства. С. Петлюра i його «брати», виступаючи за незалежнiсть України, просили допомоги свiтового масонства, просили визнати Велику Ложу України «вищою масонською владою i незалежною силою на територiї Української Республiки». С. Петлюра звернувся до свiтової масонерiї з проханням пiдтримати Україну в боротьбi проти «червоних», але вiдповiдi не надiйшло…

Велика Ложа України шукала мiжнародного визнання в ложах Англiї, Францiї, Швейцарiї, Польщi, Iталiї, сподiвалася ввiйти до Мiжнародного бюро масонських зв'язкiв. Важливим моментом у вiдносинах Україна-Францiя С. Петлюра вважав своє масонство, яке, на його думку, мало вiдкрити дверi в усi дипломатичнi представництва держав Антанти, вивести з полiтичної кризи невизнану Українську Республiку.

У вiдповiдь на це С. Моркотун (який також називав себе Великим Майстром Великої Ложi України) звернувся з листом до французьких масонiв, в якому звинуватив С. Петлюру в диктаторствi та сепаратизмi, в узурпацiї стiльця Великого Майстра Великої Ложi України.

Велика Ложа України на основi «Об'єднаних слов'ян – Нарцис» була вiдтворена С. Моркотуном ще у вереснi 1917 р. та дiяла до 1933 р. Його ложа також претендувала на «вищу масонську владу» в Українi, тому С. Моркотун став активним критиком Петлюри в колах всесвiтньої масонерiї. Вiн стверджував, що С. Петлюра – самозванець, а саме вiн – Моркотун – iстинний керiвник масонства в Українi.

С. Моркотуну вдалося налаштувати багатьох масонiв проти визнання «петлюрiвської«Великої Ложi України. Цей момент ускладнив хiд переговорiв мiж С. Петлюрою i масонськими колами Антанти. У 1919 р. С. Петлюру та його «братiв» визнала лише одна нацiональна Ложа – «Великий Схiд Волахiї (Румунiї)» (за даним М. Свиткова).

Сергiй Моркотун почав конфлiктувати з Симоном Петлюрою очевидно вже з лiта 1918 р., хоча вони перебували в однiй ложi – органiзацiї «Молода Україна». Прихильник створення Росiйської федерацiї, автономiї України, демократичного правлiння, С. Моркотун з пiдозрою ставився до дiяльностi Центральної Ради, особливо з сiчня 1918 р., коли соцiальнi експерименти та державнiсть «будь-якою цiною» вiдштовхнули вiд масонiв – «українських патрiотiв i революцiонерiв» – масонiв-»русофiлiв» з помiрного кадетського крила. С. Моркотун звинувачував С. Петлюру в тому, що той активно не виступив проти Брестського миру, хоч i обiцяв французьким «братам» перешкоджати цьому всiма силами.

Моркотун звинувачував Петлюру ще в одному «обманi»… За словами С. Моркотуна, С. Петлюра заявляв французам, що «стоїть за автономiю українських земель», а сам очолив боротьбу за повну самостiйнiсть держави Україна.

Навеснi 1919 р. С. Моркотун, не зiйшовшись з Петлюрою в питаннi про конфедерацiю України i Росiї, змушений був поїхати до Францiї. За словами Жана Пелесьє, незважаючи на конфлiкт iз С. Петлюрою, С. Моркотун дотримувався масонського кодексу честi та «…намагався згладжувати гострi кути, мирити суперникiв». Приклад тому – його прагнення примирити у 1918 р. Скоропадського та Петлюру. Але з весни 1919 р. Моркотун почав всiляко шкодити Петлюрi. На засiданнях французької Ложi «Братство нацiй» Великого Сходу Францiї (своєрiдний мiжнародний парламент, в якому брали участь керiвники багатьох європейських країн) С. Моркотун заявив про невиконання С. Петлюрою масонських принципiв.

У червнi 1919 на масонськiй «роботi» в Ложi «Братство нацiй» С. Моркотун прочитав реферат «Українська справа», в якому рiзко критикував сепаратизм С. Петлюри. С. Моркотун пропонував створити на територiї колишньої Росiйської iмперiї конфедерацiю нацiональних держав Росiї, яка могла би стримувати нiмецьку загрозу, можливу в майбутньому. Масони нiби передбачали майбутнє, намагаючись пiдготувати сили «антифашистської«коалiцiї.

С. Моркотун, який претендував на «вищу масонську владу» в Українi, у вiдкритому листi до С. Петлюри приписував Петлюрi «те, чого не було» i те, що могло викликати негативну реакцiю у французiв – симпатiї до Нiмеччини та Римського Папи, «бiльшовизм» i органiзацiю єврейських погромiв. С. Моркотун кинув С. Петлюрi рiзкий виклик, заявивши: «Ви вже нам не брат. Нашi шляхи розiйшлися. Вийди з ложi, кат України i ворог Вiтчизни…

Ми будемо звинувачувати Вас скрiзь i кожного дня. Ми робитимемо це вiд iменi нашої Батькiвщини, Великої України, яка протягом столiть була вартовим i оборонним валом нашої Матерi, Великої Русi».

С. Моркотун розiслав у впливовi масонськi органiзацiї свою заяву, в якiй С. Петлюра несправедливо звинувачувався в тому, що таємно проводить в Українi вплив Нiмеччини та Ватiкану. Вiн писав, що коли 11 листопада 1918 р. вiн особисто домiгся звiльнення Петлюри з тюрми, останнiй обiцяв, що виступатиме проти «германофiльських тенденцiй» Винниченка, Андрiєвського, Швеця, не пiдтримає повстання, що готувалося, проте сам не лише пiдтримав зазначених осiб, а й увiйшов разом iз ними в Директорiю, очолив повстання проти гетьмана. С. Моркотун навiть звинуватив С. Петлюру в надмiрнiй симпатiї до нього нiмецьких офiцерiв у листопадi 1918 р., коли нiмцi планували визволити С. Петлюру з тюрми… Намагаючись вiдобразити повстання Директорiї «нiмецькою iнтригою», С. Моркотун зазначав, що саме нiмцi дали зброю антигетьманським повстанцям. У жовтнi 1919 р. С. Моркотуна обурив крок С. Петлюри, який вiв воєннi дiї проти армiї генерала Денiкiна.

На засiданнях французької Ложi «Братство нацiй» Великого Сходу Францiї С. Моркотун заявляв про недотримання С. Петлюрою масонських принципiв. У той самий час посланець вiд масонiв «кола Петлюри» М. Шумницький на засiданнi Ложi «Братство нацiй» вимагав вiд європейських лiдерiв визнання незалежностi України, активної допомоги їй. Вiн обiцяв, що Україна «Петлюри» буде проводити активну антибiльшовицьку полiтику, встановить союзницькi вiдносини з Польщею, якi будуть фундаментом майбутньої стабiльностi у Схiднiй Європi.

У листопадi 1919 р. С. Моркотун очолив Український Нацiональний Комiтет (УНК), сформований у Парижi з опонентiв Петлюри. Цей «Комiтет» об'єднав полiтикiв з Галичини (коло Петрушевича), полiтикiв Центральної України, представникiв української дiаспори з США. Вони претендували на створення нового уряду України як конфедеративної частини Росiйської держави. У вереснi 1920 р. С. Моркотун як голова УНК звернувся до кримського диктатора генерала Врангеля (який сам, можливо, був масоном) з пропозицiєю полiтичного союзу. Врангель згадував, що прийняв мiсiю УНК («противникiв самостiйної полiтики України» на чолi з С. Моркотуном), яка була «дружньою нам органiзацiєю, що мала деякi зв'язки як на Заходi (в основному у Францiї), так i в Українi; крiм того, її можна було використати як противагу українцям-самостiйникам. Комiтету було надано i деяку матерiальну допомогу».

Слiд зазначити, що росiйське «полiтичне» масонство стало єдиною життєдiйною силою, яка робила спроби органiзувати опiр бiльшовикам у загальноросiйському масштабi, координувати дiї всiх антибiльшовицьких сил. Масони очолювали бiльшу частину «бiлих» урядiв або вiдiгравали в них провiдну роль. Перший похiд на бiльшовицький Пiтер (вже через день пiсля перемоги Ленiна) очолив масон О. Керенський. Органiзатором опору «червоним» на Дону, створення Добровольчої армiї став масон генерал М. Алексеєв.

«Нацiональний центр», який очолив спочатку Д. Шипов, а пiсля його арешту М. Щепкiн, до керiвництва якого входили масони М. Астров, М. Федоров, С. Котляревський, розробляв плани створення Всеросiйського уряду на чолi з масоном генералом М. Алексеєвим.

«Комiтет порятунку Батькiвщини i Революцiї«(створений 26 жовтня 1917 р., потiм реорганiзований на Союз вiдродження Росiї), заснований групою масонiв (М. Авксентьєв, А. Аргунов, М. Астров, М. Кишкiн, Д. Шаховський, М. Чайковський), наприкiнцi жовтня 1917 р. пiдняв повстання юнкерiв у Петроградi, огранiзував опiр бiльшовикам у Москвi (листопад 1917 р.).

Союз вiдродження Росiї у 1919 р. перетворюється в «Тактичний центр», яким також керували масони (М. Щепкiн i Д. Щепкiн)…

Раду громадських дiячiв створили масони Д. Щепкiн (голова), В. Гурко, В. Меллер-Закомельський, князi Е. i Г. Трубецькi, С. Урусов, М. Астров, В. Вирубов, С. Котляревський.

Росiйську полiтичну нараду очолили масони Г. Львов, М. Маргулiєс, М. Чайковський, Б. Савинков, М. Третьяков та iн.

Союз захисту Батькiвщини i свободи, який пiдняв повстання проти бiльшовикiв у Ярославлi та Муромi у 1918 р., очолював масон Б. Савинков.

Влiтку 1919 р. уряд «Особлива нарада» був переповнений масонами (начальник управлiння внутрiшнiх справ М. Чебишев, юстицiї – В. Челищев, землеробства – В. Колокольцев, фiнансiв – М. Бернацький, вiросповiдань – Г. Трубецькой, державного контролю – В. Степанов, мiнiстри без портфеля – М. Астров i М. Федоров…).

В урядi кримського «чорного барона» Врангеля також було багато масонiв (П. Струве, М. Таганцев, М. Бернацький…). Масони були основою бiлогвардiйських державних структур: Верховного управлiння Пiвнiчної областi в Архангельську (уряд масона М. Чайковського), Уфимської Директорiї (тимчасовий всеросiйський уряд масона М. Авксентьєва, де з тринадцяти членiв уряду одинадцять були масонами), Тимчасового Сибiрського уряду (прем'єр – масон П. Вологодський), Пiвнiчно-Захiдного уряду (прем'єр – масон С. Лiанозов). «Всеросiйський уряд» адмiрала Колчака також очолював масон П. Вологодський. Навiть казахську Алаш-Орду i Закавказьку Федеративну демократичну республiку очолили масони…

Незважаючи на те, що серед лiдерiв бiлогвардiйського руху було чимало масонiв, бiлогвардiйська пропаганда iнодi намагалася ототожнити масонiв iз сiонським єврейським рухом або з «червоними комiсарами».

Мiф про «жидомасонську змову», що занапастила Росiю, втiлився у вiдомих «Протоколах Сiонських мудрецiв», якi закрiпили в суспiльнiй свiдомостi ще передреволюцiйної Росiї ярлик «жидомасон». Багато масонiв «бiлого» табору ретельно приховували свою належнiсть до масонських лож, побоюючись гонiнь або хибних звинувачень. Можна лише здогадуватися, чи були «бiлi» вождi Корнiлов, Врангель, Колчак ще й масонськими лiдерами…

«Червоний терор» 1918-1921 рр. i розгром антибiльшовицьких сил у країнi до кiнця 1920 р. лiквiдував усiх полiтичних опонентiв бiльшовикiв, серед яких було багато масонiв. З середини листопада 1920 р. вже неможливо вести мову про органiзований масонський рух у Схiднiй Європi, про роботу масонських лож, капiтулiв, орденiв. Навiть обiзнанi люди були переконанi, що все масонство i всi масони перемiстилися в далекий Париж. Це вiдчуття посилилося пiсля вислання iнтелiгенцiї («фiлософськi пароплави») та частини «лiвих контрреволюцiонерiв» iз столиць i унiверситетських центрiв Росiї й України на початку 1922 р. Перед масонами закрилися всi дверi, крiм ворiт концтаборiв i тюрем. Третiй (комунiстичний) Iнтернацiонал на Другому та Четвертому конгресах прийняв i пiдтвердив рiшення про неможливiсть перебування комунiстiв у масонських ложах будь-якої юрисдикцiї, будь-якої країни.

РОЗДIЛ IX

Закiнчилася громадянська вiйна, бiльшовицька диктатура прийшла надовго. Проте в окремих мiстах України та Росiї в атмосферi «пiдвищеної таємностi» масони продовжували збиратись аж до кiнця 20-х рокiв ХХ ст. Певнi натяки на масонську дiяльнiсть були i в непманських Києвi, Одесi, Харковi, де кiлька замкнутих масонських i мiстичних гурткiв об'єднували старих i перевiрених багатьма випробуваннями знайомих.

Тимчасовий сплеск масонської активностi в Радянськiй Українi можливо пов'язаний з поверненням з «пiдпiльного сидiння» академiка Сергiя Єфремова у 1922 р. та з поверненням в радянську Україну з емiграцiї у 1924 р. Андрiя Никовського. Обидва масонських брата почали працювати в Академiї наук УРСР, де, вочевидь, намагалися поновити масонську дiяльнiсть. С. Єфремов i А. Никовський були активiстами масонського руху з «дореволюцiйним стажем», стовпами «петлюрiвської«Великої Ложi України.

Цiлком можливо, що С. Єфремов й А. Никовський розгорнули активну дiяльнiсть в осередку «старої«iнтелiгенцiї УРСР для таємного формування парамасонської пiдпiльної ложi «Братство української державностi», яка з часом перетворилася на «Спiлку визволення України» (про масонство «Братства української державностi» свiдчать покази А. Никовського).

У 1923 р. ГПУ заарештованi у справi «Київського обласного Центру дiї«лiдери масонiв, якi залишилися в Києвi:

М. Василенко (колишнiй гетьманський мiнiстр i кадет, у 1923 р. – академiк АН УРСР), К. Василенко (колишнiй лiдер меншовикiв, у 1923 р. – працiвник губернського статистичного бюро) i С. Чебаков (колишнiй прокурор i кадет, у 1923 р. – службовець київського комунгоспу). Вiдкритий полiтичний процес вiдбувся у 1924 р. (березень-квiтень).

Звинуваченi були засудженi до 10-рiчного ув'язнення або до розстрiлу.

Заслуговує на увагу те, що в цю справу втрутився французький прем'єр i масон Р. Пуанкаре (колишнiй президент Францiї), який направив обурливу телеграму радянському мiнiстру iноземних справ Г. Чичерiну (колишньому масону), пiсля чого брати Василенки були амнiстованi.

С. Чебаков, замiсть розстрiлу, був засуджений на 10 рокiв

У 1928-1933 рр. в Українi проходили масовi репресiї проти iнтелiгенцiї. В числi репресованих у тi роки багато масонiв «призиву» 1906-1917 рр.

У 1929 р. за гучною справою «Спiлки визволення України – Братства української державностi» заарештованi старi українськi масони, якi «угнiздилися» в Академiї наук УРСР (Сергiй Єфремов, Андрiй Никовський, В. Дурдакiвський та iн.). Можливо й одеськi фiгуранти справи «СВУ» («коло професора М. Слабченка») мали свою масонську iсторiю.

Є вiдомостi, що масонськi ложi «Свiт правди», «Зоря» i «Свiтанок» (Достойний Майстер Л. Личков, Майстер Д. Беллiнг) дiяли в радянському Києвi аж до 1929 р., а ложа «Об'єднанi слов'яни» – аж до до 1933 р.! Про iснування в Києвi мартинiстської мiстичної ложi свiдчить факт листування мiсцевих масонiв з вiдомим ленiнградським окультистом i масоном Г. Мебесом. Масони – «громадськi дiячi» у 1921-1924 рр. ще мали можливiсть брати участь у дiяльностi неурядового «Полiтичного Червоного Хреста», в рiзних товариствах допомоги тим, хто голодує.

На 20-тi роки ХХ ст. припадає створення в СРСР мiстичних i парамасонських товариств. У зв'язку з цим не можна не зважати на заяви вiдомого українського культуролога Леонiда Плюща (який жив у Францiї) про те, що Павло Тичина, Микола Кулiш i Микола Хвильовий належали до якоїсь парамасонської, езотеричної або теософської таємної української ложi. Останнiм часом з'явилися смiливi припущення, що письменники-одесити Валентин Катаєв, Юрiй Олеша, Iлля Iльф i Євген Петров, киянин Михайло Булгаков, якi в 20-тi роки XX ст. об'єдналися навколо редакцiї московської газети «Гудок», були посвяченi в масонське, «парамасонське» або iнше езотеричне товариство.

Так або iнакше, але в першiй половинi 20-х рокiв XX ст. в радянськiй Росiї були десятки подiбних таємних мiстичних товариств i гурткiв: орден неорозенкрейцерiв («орiонiйцiв», «LUX ASNRALIS», «Емеш Редiвiвус»), «орден росiйських тамплiєрiв», «орден лицарiв духу», «орден Єдиного трудового братства», «Ложа Гармонiя», «Ложа Астрея», «Братство iстинного служiння»… Парамасонськi гуртки Одеси культивували езотеризм i спiритизм (гурток «Блакитний пес» та iн.). Можливо «фiлiї«ордену Свiтла» росiйських тамплiєрiв iснували в Харковi та Криму аж до 1929 р. В подiбнi парамасонськi мiстичнi гуртки входили майбутнiй академiк, лiтературознавець Д. Лiхачов, учений-фiзик В. Налимов…

Документи з архiву одеського вiддiлення СБУ свiдчать про поширення масонських iдей в осередку одеської, вже радянської, професури. Так, масон Iван Юрiйович Тимченко – професор математики, вiдомий учений-астроном, один iз засновникiв i ректор Одеського полiтехнiчного iнституту, у 20-тi роки ХХ ст. був керiвником одеського «Товариства любителiв свiтознавства», члени якого вели листування з Костянтином Цiолковським. До «Гуртка молодих свiтознавцiв» входили майбутнi ученi iз свiтовим iм'ям – академiки В. Глушко, Г. Гамов. У 1924 р. духовнi пошуки масона Тимченка привели його до складу Єпархiальної Ради Обновленської церкви в Одесi.

У 1932 р. росiйська емiгрантська масонерiя вирiшила об'єднати пiдпiльнi ложi в СРСР, якi, за даними масонiв-емiгрантiв, ще iснували. Цим зайнялися видатнi масони А. Давидов, Ю. Терапiано i В. Нагродський. Було вирiшено посвятити Ю. Терапiано в 33 градус i таємно направити в СРСР для керiвництва пiдпiльним масонством.

Однак у свiтi вiдбулися серйознi змiни i «мiсiю» Терапiано вiдклали на невизначений час…

Останнi данi про масонiв в Українi першої третини ХХ ст. вiдносяться до 1933 р. Тодi київськi масони таємної ложi «Об'єднанi слов'яни» (Достойний Майстер – Я. Котляревський, казначей – I. Єльяшевич, секретар – Ф. Море…) звернулися до Мiжнародної масонської асоцiацiї з повiдомленням про таємнi роботи та заявили свiй протест проти голодомору – знищення українського селянства.

Скорiше за все у 1934-1991 рр. в Українi (за винятком Галичини, Волинi, Закарпаття, Буковини до 1939 р.) не iснувало навiть «найтаємнiших» масонських лож, хоча окремi масони, ретельно замаскувавшись, доживали свiй вiк у «профанському свiтi», зберiгаючи свої секрети.

Репресiї 1928-1938 рр. перетворили СРСР на країну тотального стеження, всеохоплюючого страху, де не було мiсця нi вiльнiй, нi суспiльнiй думцi, нi «найневиннiшим» (для тоталiтарного режиму) формам самоорганiзацiї суспiльства.

У рядi iсторичних дослiджень стверджувалося, що барона Ф. Штейнгеля бiльшовики розстрiляли у 1919 р. Проте це не так… Насправдi старий барон i троє його синiв повернулися до свого маєтку – Городок (що з 1920 р. був на територiї Польщi). У 1939 р., коли Червона Армiя ввiйшла в Захiдну Україну, у Штейнгелiв конфiскували землю, маєток i майно, але Штейнгелям, у тому числi старому барону Теодору, вдалося втекти до Нiмеччини, де Теодор Штейнгель помер на початку 1946 р.

З 1920 р. у Францiї, Польщi, Швейцарiї (в мiстах, де проживали українцi-емiгранти) стали створюватися масонськi ложi. Очевидно, в Парижi у 1920 р. масони збиралися навколо двох своїх лiдерiв – С. Моркотуна i М. Шумницького, представника Петлюри i голови «Союзу українських емiгрантiв у Францiї«. Симон Петлюра вивiз до Польщi, а потiм i до Францiї архiв i релiквiї Великої Ложi України.

З 1921 р. у Парижi жив Кровопузков. Вiн брав активну участь у багатьох полiтичних i громадських органiзацiях росiйської емiграцiї, очолив «Одеське земляцтво» (до нього входили масони I. Тригер, В. Шах, К. Мачульський, Я. Поволоцький, якi, можливо, були прийнятi до масонства ще в дореволюцiйнiй Одесi).

Велику Ложу України С. Петлюри i його братiв у 1920 р. визнали Нацiональна Велика Ложа – Великий Схiд Волахiї (Румунiї) i Велика Ложа Швейцарiї. До 1932 р. в Женевi була штаб-квартира української Великої Ложi (можливо у 1932-1934 рр. «петлюрiвська» ВЛУ «заснула» – саморозпустилася). Вiдносно визнання Української Великої Ложi Великим Сходом Iталiї в лiтературi немає чiтких даних. Скорiше Великий Схiд Iталiї визнав лише Велику Ложу, яку створив С. Моркотун…

У вереснi 1923 р. Конвент Мiжнародної масонської асоцiацiї вiдхилив прохання Великої Ложi України про прийом її до асоцiацiї, що сильно ускладнило «петлюрiвським» масонам подальший шлях визнання… Пiдставою для вiдмови в прийомi стало звинувачення Великого Майстра С. Петлюри в потураннi єврейським погромам в Українi. Велику Ложу України так i не визнали основнi ложi мiжнародного масонства Францiї, Англiї, США i вона не змогла подолати «проблему регуляризацiї«.

У той самий час у польському мiстечку Тарнов, де розташувався штаб української полiтичної та вiйськової емiграцiї, у 1921-1922 рр. сформувалося «Братство української державностi» (БУД), яке А. Никовський характеризує як «самостiйну українську масонську органiзацiю» (згiдно з показаннями А. Никовського членами БУД були українськi емiгранти в Польщi П. Холодний, В. Садовський, А. Саликовський, А. Ливицький, В. Коваль, Є. Лукасевич, А. Лукашевич, А. Шульгiн, А. Лотоцький, А. Яковлєв, Р. Смаль-Стоцький, I. Мазепа, Ю. Феденко, Л. Чикаленко…). Звичайно ж, однiєю iз основних дiйових осiб БУД (але суворо законспiрованих) був Симон Петлюра. Але тарнавський БУД, ледь сформувавшись, у 1922 р. опинився на межi повного розвалу. Тодi лiдери БУД А. Никовський i В. Прокопович прислали з нарочним до Радянської України записку впливовому масону С. Єфремову з проханням приїхати та розiбратися з проблемами (текст записки – типовий зразок масонської конспiрацiї: «Вовочко, братику, мати дуже хвора, майже при смертi, потрiбно, щоб ти був з нами»).

I все ж у Парижi у 20-х рокiв XX ст. працювала невизнана масонська «Українська ложа». В її роботi брали участь С. Петлюра, А. Ливицький, М. Шумицький, Л. Харламп'євич, Д. Ревелiоттi… Пiсля приїзду до Парижу С. Петлюри i В. Прокоповича було засновано масонську «Верховну Раду Великої Ложi України», яка об'єднала українських масонiв-емiгрантiв iз Францiї, Швейцарiї, Румунiї, Австрiї, Польщi. Вбивство С. Петлюри у травнi 1926 р. завдало серйозного удару по українськiй масонерiї. Подальша її доля опинилася пiд великим питанням… Певний час українських масонiв ще структурував «Український центр в емiграцiї«. Лiдерами «петлюрiвського» масонства залишалися Андрiй Ливицький, що став пiсля смертi С. Петлюри президентом УНР у вигнаннi (1926-1954 рр.) i Вячеслав Прокопович (голова уряду УНР у 1920 р., голова уряду УНР у вигнаннi у 1926-1942 рр.). А. Ливицький був найближчим однодумцем С. Петлюри. Проте йому так i не вдалося домогтися визнання Великої Ложi України, зберегти її структуру. Ложа розпалася приблизно у 1927-1934 рр.

У 20-тi роки XX ст., перебуваючи в Парижi, С. Моркотун постiйно iнтригував проти С. Петлюри i його наступникiв, намагаючись не допустити визнання «петлюрiвської«Великої Ложi України масонськими органiзацiями Францiї, Англiї, Iталiї… С. Моркотун брав участь в об'єднаннi росiйських i українських масонiв в єдинi ложi, у заснуваннi «Об'єднання слов'янських масонiв» (голова – фон Мекк, секретар – С. Моркотун), працював як у вищих масонських градусах у паризькiй ложi «Милосердна дружба», так i в широких емiгрантських ложах – «Астрея», «Пiвнiчне Сяйво». На початку 1927 р. в Парижi заснована масонська Директорiя (Провiнцiя) «Росiя», яка намагалася об'єднати масонiв-емiгрантiв iз Схiдної Європи.

У 20-60-х роках ХХ ст. у Францiї iснували об'єднанi росiйсько-українськi ложi «Астрея» i «Гамаюн», в яких працювали масони-емiгранти «першої хвилi». У 20-30-х роках ХХ ст. С. Моркотун читав лекцiї з кабалiстики, займався окультизмом, працював чиновником в управлiннi французьких залiзниць. На початку 50-х рокiв ХХ ст. вiн ще є у списках паризької росiйської ложi «Астрея». Помер Сергiй Костянтинович непомiтно, десь наприкiнцi 50-х рокiв ХХ ст. на далекому островi Мадейра.

Хоча окремi iєрархи росiйської православної церкви почали боротьбу з масонством ще за часiв Олександра Першого, офiцiйно росiйська православна церква нiколи не проклинала членiв ордену, не видавала офiцiйних документiв з критикою масонства у Схiднiй Європi. Дивно читати писання деяких «iсторикiв-патрiотiв» про анафему та прокляття масонiв з боку РПЦ як про факт загальновiдомий. Ми знову маємо пiдмiну понять i перекручування фактiв – технологiя, якою досконало володiли iсторики-пропагандисти 20-80-х рокiв ХХ ст.

«Полювання» на росiйських масонiв почалося лише у 20-х рр. ХХ ст. вже в емiграцiї, коли розчарування в «бiлому русi» та фашизм, що народжувався, штовхали деяких емiгрантiв до пошуку «таємних» ворогiв православ'я, винуватих у загибелi росiйської монархiї.

На вiдмiну вiд офiцiйної РПЦ (а також «живої православної церкви», української автокефальної церкви…), росiйська православна церква за кордоном «Карловацького сектантського розколу» (РПЦЗ) у 1932 р. прокляла масонiв, оголосивши масонство ворогом християнства.

Митрополит РОПЦЗ Антонiй (Храповицький), який керував православними церквами в Українськiй державi у 1918 р. i фактично висвiтлював владу масона Скоропадського в своєму «Посланнi» (Окружне послання Собору архiєреїв росiйської православної церкви за кордоном), писав: «Одним iз найшкiдливiших i воiстину сатанинських псевдоучень в iсторiї людства є масонство… Масонство є таємною iнтернацiональною свiтовою революцiйною органiзацiєю боротьби з Богом, з християнством, з Церквою, з нацiональною державнiстю, передусiм державнiстю християнською. В цiй iнтернацiональнiй органiзацiї перше мiсце за силою впливу та значення належить єврейськiй нацiї, якiй притаманне богоборство з дня розп'яття Христа Спасителя. Iудаїзм iсторично пов'язаний з масонством найтiснiшими зв'язками в своїй запеклiй боротьбi з християнством i в месiанських прагненнях до свiтового панування… Не раз вони зазначали, що революцiйний девiз: «Свобода, рiвнiсть, братерство» початково є девiзом масонства… Масони самi пiдтверджують свiй зв'язок з комунiстами i руйнiвниками нашої батькiвщини. Пiд знаком масонської зiрки працюють всi темнi сили, що руйнують нацiональнi християнськi держави. Масонська рука брала участь i в руйнуваннi Росiї. Всi принципи, всi методи, якi бiльшовики застосовують для руйнування Росiї, дуже близькi до масонських… Не можемо не зазначити

i того, що наш тяжкий церковний розкол має своїм першоджерелом все те ж масонство, що розтлiває, з його рiзними органiзацiями та дiячами, якi проникли в церковно-приходськi заклади для розладнання i розкладання церковного життя. Вони вбралися в тогу поборникiв православ'я та християнської просвiти, з такою хитрiстю i лицемiрством за допомогою грошей i преси спокушають довiрливих i необiзнаних людей, заражають їх отрутою модернiзму, вiдволiкають вiд iстинної Христової Церкви. Росiйська емiграцiя дуже отруєна масонством. Зазвичай росiйськi масони намагаються вiдмежуватися вiд свiтового масонства, стверджуючи, що росiйськi ложi нiбито не мають нiчого спiльного з ложами iнших країн. Проте такi заяви не вiдповiдають iстинi… Жодний росiйський масон не може стверджувати, що не має нiчого спiльного з безбожним масонством iнших країн…».

«Карловицький» Собор визнав за необхiдне «засудити масонство як учення й органiзацiю, ворожу християнству i революцiйну, спрямовану на руйнування засад нацiональної державностi… i…зобов'язати пастирiв Церкви питати тих, хто прийшов на сповiдь, чи не перебувають вони в масонських органiзацiях i чи не подiляють цих учень. Якщо виявиться, що перебувають або подiляють, то пояснити їм, що участь у зазначених органiзацiях несумiсна iз званням християнина – члена Христової Церкви, що такi повиннi або рiшуче вiдмовитися вiд масонства i схожих iз ним учень, або, якщо вони цього не виконають, не будуть гiднi Св. Причастя i в разi подальшого нерозкаяття будуть вiдлучатися вiд Св. Церкви».

У той самий час є свiдчення симпатiй того ж Владики Антонiя (Храповицького) до органiзацiй, якi були створенi за сприяння масонiв – Свiтового об'єднання християнський рух серед молодих людей (YMCA) i Богословського iнституту в Парижi. Антонiй дав своє благословiння цим органiзацiям, брав участь в їх дiяльностi навiть тодi, коли Синод РПЦЗ заперечував проти цього. Критики Антонiя приписують йому участь у роботах ложi «Лафаєт» масонського союзу.

У 20-х роках Антонiй пiдтримав YMCA, але вже у 1930 р., почавши вiйну проти масонiв, звинуватив YMCA, назвавши його «масонським дiтищем». В резолюцiї Архiєрейського Собору РПЦЗ у Карлiвцях з'являється пункт про неприпустимiсть для православних людей зближення з YMCA.

У 20-30-тi роки ХХ ст. серед росiйської емiграцiї почала поширюватися антимасонська лiтература. В книгах Г. Бостунича «Масонство i росiйська революцiя: Правда мiстична i правда реальна», М. Маркова «Вiйни темних сил» та iн. масонство постає явищем згубним для Росiї, пов'язується iз свiтовою єврейською змовою.

У 1921 р. Бюро масонських зв'язкiв перетворене на Мiжнародну масонську органiзацiю (ММО), яка взяла на себе роль координатора мiжнародного масонства. У спецiальнiй заявi (1933 р.) виконком ММО вiдкрито засудив гiтлерiвський режим, а також прихiд до влади фашизму в Нiмеччинi й Iталiї. Французькi масони взяли активну участь у поваленнi фашистського заколоту в Парижi у лютому 1934 р., а масонерiя всiєї Захiдної Європи – в боротьбi проти фашизму на захист Iспанської республiки у 1936-1939 рр. У 1936 р. 16 європейських масонських федерацiй направили лист на iм'я президента США Ф. Д. Рузвельта, в якому зазначалося, що вони, його брати по масонству, вимагають надати допомогу Iспанськiй республiцi та зупинити агресiю Нiмеччини.

У 1937 р. румунський король Карл II видав указ про заборону масонства.

Всi мiсцевi масонськi ложi (у тому числi Велика Ложа Румунiї) були розпущенi (в румунському масонствi були українцi з Буковини та Бессарабiї). У 1938 р. в Польщi прийнято закон про заборону масонських лож i Велику Нацiональну Ложу Польщi (в якiй були масони-українцi з Галичини та Волинi, українцi-масони – емiгранти з Центральної України) було розпущено.

Великим випробуванням для масонiв-емiгрантiв iз Схiдної Європи (як i для всiєї масонерiї) стали роки Другої свiтової вiйни. В цi роки масонськi ложi забороненi в рядi країн (Нiмеччинi й окупованих нею Францiї, Бельгiї, Голландiї, Польщi, Чехословаччинi). В Iталiї, Iспанiї, Угорщинi, Румунiї репресiї проти масонiв почалися ще до 1 вересня 1939 р. Масонiв вiдправляли у концтабори, знищували як «ворогiв нацiї та Рейху», «як спiвучасникiв єврейської змови». У Францiї, Iталiї, Бельгiї масони, якi залишилися на волi, взяли активну участь в антифашистському русi Опору. Антигiтлерiвська позицiя масонських лож полягала у вимозi вiдкриття Другого фронту проти фашистських агресорiв.

У 1945-1947 рр., у зв'язку з гучними перемогами СРСР i «легалiзацiєю» в радянськiй країнi РПЦ, французькi масони росiйського походження стали плекати надiї на вiдродження масонства в Радянському Союзi.

Декiлька десяткiв масонiв повернулося на Батькiвщину, але бiльшiсть iз них дуже скоро опинилися в «архiпелазi ГУЛАГ». Сталiнська дiйснiсть унеможливлювала навiть «пiдпiльну» дiяльнiсть масонiв. До того ж у 1947-1948 рр. у країнах Схiдної Європи («радянських сателiтах») – Чехословаччинi, Польщi, Румунiї, Болгарiї почалося знищення масонства, яке ледь вiдродилося у 1945 р. (все великi ложi та мiсцевi ложi цих країн були лiквiдованi).

У серединi 60-х рокiв ХХ ст. патрiархи «згасаючого» емiгрантського масонства перейшли з Великої Ложi Францiї у Велику Нацiональну Ложу Францiї. Велика Нацiональна Ложа Францiї (G.L.N.F.) заснована у 1913 р. (до 1948 р. – Незалежна i регулярна Велика нацiональна ложа Францiї) як масонська система, що суворо дотримувалася релiгiйних традицiй англiйського масонства, протистояла радикалiзму Великого Сходу. У 2007 р. в ложах G.L.N.F. налiчувалося близько 24 тис. членiв. Жан Мюрат (представник Великого Майстра Великої Нацiональної Ложi Францiї) стверджував: «Велика Нацiональна Ложа Францiї уособлює особливий шлях. Наш найперший обов'язок – вiра у Бога, Великого Архiтектора Всесвiту – спонукає нас використати iншу методологiю. В той час, як iншi заглибленi в речi конкретнi, сьогочаснi, ми вписуємося в систему iндивiдуальної самоосвiти з метафiзичним вiдтiнком, яка дає нам надiю».

На початок 60-х рокiв ХХ ст. у Францiї брати українського походження входили в об'єднанi росiйсько-українсько-польськi ложi «Астрея», «Гамаюн», «Коперник». З активних членiв цих лож сформувалося коло українських масонiв: А. Корбелецький (масон з 1937 р.), С. Татарула (перший Достойний Майстер ложi «Голос України»), Є. Савчин, Я. Мусянович (Достойний Майстер у 1970-1972 рр.), Л. Гузар, брати А. i Т. Вiрсти, Б. Феденко (Достойний Майстер у 1967-1969 рр.), Є. Белен-де-Балю та iн., якi заснували 17 сiчня 1966 р. Ложу «Голос України» № 117 Провiнцiї «Нейстрiя» (роботи ложi велися шотландським обрядом українською мовою). Ложа «Голос України» почала створюватися ще у 1961 р. й об'єднувала приблизно 25-35 масонiв з Великої Нацiональної Ложi Францiї.

Українська ложа «Голос України» iснує в Парижi i досi. Вона входить в паризьку Провiнцiю «Лютецiя» Великої Нацiональної Ложi Францiї – ВНЛФ. У той самий час росiйськi ложi у Францiї були закритi ще у груднi 1979 р. у зв'язку iз смертю та постарiнням лiдерiв росiйського масонства.

У СРСР «масонської проблеми» не iснувало, проте у 60-70-тi роки ХХ ст. таємно iснували «пiдпiльнi» парамасонськi гуртки езотерика А. Горбовського, вченого-єгiптолога М. Коростовцева, «рерiхiанцiв» А. Сидорова i В. Iванова, теософа i бiолога М. Тимофеєва-Ресовського…

Що стосується iсторiї та ролi масонства в сучасному свiтi, то в сталiнському СРСР про це навiть боялися думати. Навiть науковий iнтерес до iсторiї масонства був коротким шляхом на ешафот… Незважаючи на викриття «буржуазних нацiоналiстiв», «троцькистiв», «космополитiв», про «ворогiв народу – масонiв» боялися згадувати. В показаннях рiзних «ворогiв» (А. Никовського, Х. Раковського та iн.) була «компрометуюча iнформацiя», розкаяння з приводу «масонського минулого».

Про ставлення до масонства сталiнських «соколiв» можна скласти думку з газетної публiкацiї вождя соцiалiстичної Болгарiї Георгiя Димитрова («Работническо дело», 1946 р.): «Є багато даних, з яких видно, що у нас поновлюються масонськi ложi.

Вони збирають старих масонiв-болгар i наполегливо вербують серед державних i громадських дiячiв нових масонiв. Масонськi ложi на сучасному етапi – це чужа шпигунська та зрадницька агентура. Вона є небезпекою для свободи та незалежностi нашого народу, нашої країни. Необхiдно, щоб кожний зрозумiв, що це несумiсно – бути болгарським державним i громадським дiячем – мiнiстром, депутатом, керiвником полiтичної партiї або громадської органiзацiї, i в той самий час бути масоном, залежним вiд чужої волi та чужої дисциплiни. Масонськi ложi – це нацiональна небезпека для нашої Батькiвщини i їх, безумовно, слiд лiквiдувати». I лiквiдували, де ще залишилося, що лiквiдувати в Болгарiї, Чехословаччинi, Польщi…

У СРСР вже «брежнєвсько-андроповської епохи» культивувалася патологiчна пiдозрiливiсть стосовно «жидомасонської змови». У 70-тi – на початку 80-х рокiв ХХ ст. стала поширюватися погромна антисемiтська лiтература, антимасонськi книги Нiлуса, передрукiвки «Протоколiв сiонських мудрецiв»… Причому «агенти жидомасонської свiтової змови» дуже нагадували «агентiв свiтової контрреволюцiйної змови буржуазiї«, що канули в Лету.

В радянську свiдомiсть умисно вживлявся образ масонства як свiтової змови проти християнства, як «єврейської агентури», агентурної мережi США.

РОЗДIЛ X

Майстер Хiрам – один iз основних персонажiв масонських мiстерiй i легенд, головний будiвельник Храму Соломона. Хiрам перетворив масу будiвникiв на iєрархiчну органiзацiю – роздiлив усiх робочих на три групи, якi iменувалися пiдмайстрами, товаришами-ремiсниками та майстрами. Кожнiй групi Хiрам давав пароль, за допомогою якого можна визначити, до якої категорiї належить той чи iнший робiтник. Троє заздрiсникiв з числа ремiсникiв, мрiючи пiднестися, вирiшили примусити Хiрама назвати їм пароль Майстра. Але, незважаючи на погрози та побої, Хiрам не виказав пароля, пiсля чого був убитий ремiсниками, якi напали на нього. Тiло Хiрама вбивцi сховали пiд горою Морiа, на якiй зводився Храм. Довго шукали тiло Хiрама його учнi i якось помiтили, що на купi будiвельного смiття розквiтла гiлка акацiї. Розривши могилу, вони дiстали тiло Хiрама, яке вже почало тлiти.

Згiдно з одним iз варiантiв масонської легенди, Хiрам дивним чином воскрес i завершив будiвництво величного Храму. Легенда про Хiрама – це легенда про смерть i воскресiння, про здатнiсть людини до нового життя. Ця легенда – символ живучостi масонського ордену, який не можуть знищити нi репресiї та закриття лож, нi смерть або вiдхiд вiд ордену окремих членiв. Хiрам (його ще називають «сином вдови», як i всiх масонiв) – образ «вiчного масона», який втiлюється в кожному масонському Майстрi, заражаючи його «вiрусом» будiвника – перетворювача оточуючого свiту.

Росiйський iсторик А. Серков писав, що першi вiльнi каменярi на територiї СРСР, iмовiрно, з'явилися в Українi, принаймнi, на засiданнi паризького Капiтулу «Астрея». 20 квiтня 1989 р. було оголошено про створення ложi на територiї цiєї республiки. Але, судячи з усього, ця заява була лише побажанням i прийом громадян СРСР українського походження та «прописка» так i не розпочалися до розвалу СРСР.

В Українi процес вiдродження масонства почався лише у 1993-1995 рр. ХХ ст. Паризька ложа «Голос України» (доктор медицини I.-Я. Мусянович, директор видавництва Л. Гузар, композитор А. Вiрста, художник Т. Вiрста та iн.) вiдiграла в цьому процесi важливу роль.

У 1993 р. французькi масони (ВНЛФ) у Парижi вiдкрили ложу «Три колони № 785» для формування масонства в Українi, тим самим Велика Нацiональна Ложа Францiї декларувала намiр поширювати масонство в Українi. Декiлька львов'ян i киян стають членами цiєї ложi, можливо, лише у 1993-1995 рр.

Поручителями українських масонiв «першого призову» були вiдомi масони Францiї з ложi «Голос України», українцi за походженням, брат – доктор Мусянович (31 ступiнь посвяти) i Любомир Гузар (33 ступiнь). Цi два дiяча українського масонства стали з'єднуючою ланкою в масонському русi, передаючи традицiї масонiв росiйської й української емiграцiї 20-х рокiв XX ст. поколiнню 90-х рокiв ХХ ст. У 1993 р. поновлена масонська консисторiя «Росiя», якою у 1993-1995 рр. керував Л. Гузар.

У книгах А. Серкова можна знайти таку iнформацiю: Ярослав Мусянович (1915-1999 рр.) у масонствi з 1956 р. (паризька ложа «Гамаюн»), член капiтулу «Астрея» для вищих ступенiв масонства з 1969 р. На початку 70-х рокiв ХХ ст. Мусянович керував українською ложею «Голос України», у 1989 р. зведений у 31 ступiнь (градус) масонства. Вiдомо, що Мусянович з 1933 р. жив у Францiї. Вiн закiнчив медичний iнститут у Францiї, захистив докторську дисертацiю з медицини. У 1940-1944 рр. Мусянович працював лiкарем у Лiонi, допомагав антифашистському руху Опору, рятував французьких євреїв вiд знищення. Пiсля вiйни вiн став одним iз керiвникiв органiзацiй «Українська нацiональна єднiсть у Францiї«, «Український центральний громадський комiтет у Францiї«, «Український рух за об'єднання Європи», «Україноєврейський дiалог», був директором паризької газети «Українське слово». Як член делегацiї Францiї Мусянович у 1968 р. брав участь у Конференцiї з прав людини в Тегеранi. Ось що писав В. Михальчук про Мусяновича в газетi «Українське слово» (Париж, 1995). «Доктор Мусянович має репутацiю одного з найвидатнiших людей українського громадського життя у Францiї«.

Любомир Гузар (1911-1995 рр.) вiдомий тим, що був засновником українського нацiонального руху на Буковинi, а з 1935 р. жив у Парижi, де навчався полiтичним наукам та юриспруденцiї, був членом Українського Народного Союзу. У 1944 р. вiн бранець фашистського концтабору. У 1948-1995 рр. – директор єдиної української газети в Парижi «Українське слово» (з газетного некролога «Українського слова». – Париж, 1995). В Iнтернетi можна знайти вiдомостi про те, що у груднi 1989 р. останнiй генсек ЦК КПРС i останнiй президент СРСР Михайло Горбачов «…дозволив заснування вiддiлень єврейського масонського ордену «Бнай Брит» – «Сини Завiту» в рядi мiст СРСР, у тому числi в Одесi. На цьому вся iнформацiя вичерпується. Проте огранiзацiя «Бнай Брит» нiколи не була масонським орденом, а завжди знаходилася в «парамасонських пошуках», «у станi профанської нацiональної винятковостi».

У 1990 р. вiдомий французький масон росiйського походження М. Гардер вiдправив М. Горбачову офiцiйний лист, в якому йшлося про необхiднiсть вiдродженя масонства в СРСР.

На початку 90-х рокiв ХХ ст. в Москвi та Ленiнградi починають вiдроджуватися масонськi ложi. Спочатку це вiдбувалося пiд патронатом декiлькох орденiв. У 1991-1993 рр. у Росiї особливу активнiсть виявляє Великий Схiд Францiї, який створив п'ять лож (перша ложа в Москвi була вiдроджена у квiтнi 1991 р.). У 1991-1993 рр. «Велика Ложа Францiї«створила ще чотири ложi в Росiї i одну в Українi (у Харковi). Найактивнiшою ложею стала регулярна Велика Нацiональна Ложа Францiї (ВНЛФ), пiд керiвництво якої до 1993 р. переходить бiльшiсть масонiв Росiї (серед братiв-кураторiв Великої Нацiональної Ложi Францiї, якi формували Велику Ложу Росiї, був i парижанин-українець Любомир Гузар).

Ложi, заснованi Великим Сходом Францiї (ВСФ – Grande Orient de France, GODF) i Великою Ложею Францiї (ВЛФ – Grande Loge de France, GLDF) на територiї колишнього СРСР, пiдписали у Страсбурзi в червнi 1993 р. Європейський масонський договiр, але регулярне масонство пiддало рiзкiй критицi цей документ за його недоречну полiтизацiю. Пiсля переходу пiд верховенство Великої Нацiональної Ложi Францiї бiльшостi росiйських масонських Майстрiв на чолi з кандидатом фiлософських наук Георгiєм Дергачовим (масон з 1989 р., лiдер масонства в Росiї) в Росiї створена регулярна масонська структура «Консисторiя Росiя» (пiд протекторатом ВНЛФ), а у червнi 1995 р. за допомогою Великої Нацiональної Ложi Францiї створена вже регулярна Велика Ложа Росiї (ВЛР – на той перiод одинадцять лож i близько 170 масонiв, Великий Майстер ВЛР – Г. Дергачов). У 1996 р. десять росiйських масонiв посвяченi у 33-й, найвищий, ступiнь масонства, пiсля чого була створена Верховна Рада вищих ступенiв Росiї (а також Суверенний капiтул розенкрейцерiв, Ареопаг, Трибунат, Консисторiя).

Влiтку 2007 р. лiдер Демократичної партiї Росiї Андрiй Богданов очолив Велику Масонську Ложу Росiї (ВМЛР), а через пiвроку вiн вже балотувався на пост президента Росiйської Федерацiї (в числi чотирьох кандидатiв). У ходi передвиборної кампанiї Андрiй Богданов заявляв, що не має намiру виходити з масонської ложi, навiть якщо буде обраний президентом. «Я пишаюся тим, що не лише перебуваю, а й очолюю Велику Масонську Ложу Росiї, членами якої були такi люди, як Суворов, Пушкiн i Кутузов… Чи цi люди мало зробили для нашої Вiтчизни, хiба хтось має щось проти цих людей?», – сказав А. Богданов журналiстам.

У 90-тi роки ХХ ст. масонськi органiзацiї виникли в Литвi, Латвiї, Естонiї, Молдовi, Вiрменiї…

В Українi, на вiдмiну вiд Росiї, де вiдрожденням масонства займалися лише французькi масони, до створення масонських лож були причетнi масони з Францiї, Iталiї, Австрiї та Росiї. Так, вiльнi каменярi з росiйської Достойної Ложi «Олександр Пушкiн» (Великої Ложi Францiї) за пiдтримки французького масона Костянтина Мильського (народженого в Одесi) наприкiнцi 1992 р. створюють у Харковi масонську ложу «Геометрiя» (за часом створення – перша масонська ложа сучасної України). Однак необхiднiсть створення самостiйної української юрисдикцiї ордену у 1996 р. пiдштовхнуло харкiвських масонiв перейти пiд юрисдикцiю масонiв київської ложi «Трьох колон».

З Iнтернету можемо дiзнатися, що 14 листопада 1998 р. в Харковi в Будинку архiтекторiв була iнстальована ложа «Фенiкс України» пiд № 1016 ВНЛФ (ця ложа скорiше «перевiдкрилася», оскiльки вiдома з 1993 р. як ложа «Геометрiя» спочатку ВВФ, потiм – ВНЛФ). Її першим Достойним Майстром став харкiвчанин – колишнiй Достойний Майстер київських «Трьох колон»…

Ложу вiдкрили представник Великого Майстра ВНЛФ, Великий Обрядоначальник ВНЛФ i куратор по Українi ВНЛФ, якi вручили Хартiю про вiдкриття за пiдписом Великого Майстра ВНЛФ Клода Шарбоньо.

З 1996 р. (?) ложа «Три колони» стала працювати в Києвi на чолi з українським Достойним Майстром i мiсцевими масонами з Києва, Львова, Одеси, Харкова. Пiд час масонських робiт у ложi «Три колони» використовувалися кольє (запони) українських масонiв початку ХХ ст. (у тому числi кольє Петлюри – Великого Майстра «Великої Ложi України», що були збереженi у Францiї). Восени 1999 р. у Львовi вiдкривається ложа «Каменяр» (№ 1142, ВНЛФ), а восени 2000 р. в Одесi – «Золота Акацiя» (ВНЛФ, № 1309). У 1998-2000 рр. створенi новi ложi (регулярного шотландського масонства, що перебували у Великiй Нацiональнiй Ложi Францiї) у Львовi й Одесi; ще одна ложа – в Iвано-Франкiвську створена у 2006 р. На базi чотирьох українських лож (Києва, Харкова, Одеси i Львова), що ранiше були в Провiнцiї «Лютецiя» ВНЛФ, у 2001 р. створюється Дистрикт «Україна» ВНЛФ, яку очолив Великий Провiнцiйний Майстер.

Саме цей невiдомий Великий Майстер у своєму зверненнi до вiдвiдувачiв українського масонського сайту ukrmason писав: «У системних речах (а франкмасонство дуже системна справа) випадковостi – вийняток. Тому закономiрно, що наймасонськi мiста в Українi – Київ, Харкiв, Одеса та Львiв: саме там живе i працює переважна бiльшiсть братiв усiх юрисдикцiй. Причини цього зумовлюються традицiями духовної та iнтелектуальної культури цих величних мiст, тому вони й зараз виявилися найвiдкритiшими для нас».

У своєму iнтерв'ю газетi «Поступ» (2003 р.) Великий Майстер Великої Ложi Дистрикту «Україна» (система ВНЛУ) на запитання про вплив французьких масонiв на їх українських братiв вiдповiв: «Нiхто на масона не може вплинути, оскiльки ми за визначенням «вiльнi та чесного iменi». А юрисдикцiя Францiї є цiнною для нас, перш за все, «гарантiєю нашої якостi».

У серединi 90-х рокiв ХХ ст. Молдовою й Україною зацiкавилися iталiйськi масони Регулярної Великої Ложi Iталiї (РВЛI) на чолi з Великим Майстром РВЛI, професором кафедри фiлософiї, iсторiї та науки Трентонського унiверситету Джулiано дi Бернардо (в масонському орденi з 1961 р., масон 33 градусу). Вiн був Великим Майстром Великого Сходу Iталiї (1990-1993 рр.), Великим Майстром Регулярної Великої Ложi Iталiї (1993-2001 рр.), засновником Великої Ложi Румунiї (1993 р.), Великої Ложi Молдови (1998 р.). Джулiано дi Бернардо написав ряд монографiй iз семiотики, логiки, герменевтикии, фiлософiї, iсторiї.

Вважається, що дi Бернардо був другом письменника Умберто Еко (можливо, спiлкування з дi Бернардо наштовхнуло У. Еко на написання чудового роману «Маятник Фуко»).

Викривач свiтового масонства Л. Замойський писав, що дi Бернардо ранiше був у Ложi Регулярного Великого Сходу Iталiї, але з частиною його членiв вийшов iз цiєї ложi та заснував Регулярну Велику Ложу Iталiї. Деякий час дi Бернардо був (за матерiалами Iнтернету) спецiальним уповноваженим англiйського принца Майкла Кентського, двоюрiдного брата королеви Великої Британiї Єлизавети Другої i Великого Магiстра британських масонiв (один iз основних авторитетiв масонського свiту). В червнi 1997 р. Джулiано дi Бернардо вiдкрив у Кишиневi Велику Ложу Молдови, яку вiн створював протягом двох рокiв. Успiх створення Великої Ложi Молдови (зараз iснуюча регулярна ложа) пiдштовхнув дi Бернардо на «український шлях». В Iнтернетi є iнформацiя, що колишнiй президент Молдови Петро Мiрче Снєгур якимось чином був зв'язаний з iталiйськими масонами або з «парамасонськими органiзацiями».

Пiсля Молдови дi Бернардо взявся створювати ложi в Українi. Вiн був удостоєний прийому у Президента України Леонiда Кучми, пiсля зустрiчi з яким оголосив про формування в Одесi масонської Провiнцiйної ложi РВЛI для України. Дi Бернардо стверджував, що ложi, якi засновуватимуться по всiй територiї України, «…сповiдуватимуть пацифiзм i виступатимуть за впровадження в свiтову практику мiжнародного арбiтражу та третейських судiв як одного iз способiв вiдвернення конфлiктiв i вiйн».

Великий Майстер Дистрикту «Україна», який в Iнтернетi (на ukrmason) значиться лаконiчно як «брат К.» писав: «На початку 90-х рокiв вже минулого столiття на Україну звернули свої погляди рiзнi масонськi органiзацiї, у тому числi такi, що одна одну взаємно не визнають. Скажiмо, Великий Схiд Францiї та Велика Французька Нацiональна Ложа. А ще прийшли дуже енергiйний дi Бернардо з Iталiї i дуже педантичнi люди з Австрiї. Це тi, про кого точно вiдомо, але iснують ще й окремi ложi або люди, якi належать до iнших масонських формацiй. I точної цифри назвати не може нiхто».

7 лютого 1998 р. Регулярна Велика Ложа Iталiї вiдкрила в Одесi ложу «Хiрам» № 25. Протягом кiлькох мiсяцiв iталiйськi масони створили ще кiлька лож в Українi: «Нова Атлантида» № 117 в Києвi, «Космополiтан» № 119 в Одесi… Трохи пiзнiше створенi ложi «Свiтло Правди» й «Обрiй» в Одесi, «Золотi ворота» в Києвi, ложа невiдомої назви у Днiпропетровську… Чотири ложi в Одесi передбачали не менше 40-50 масонiв лише в цьому мiстi. Керiвники i члени цих лож невiдомi. В одному з iнтерв'ю В. Запорожан зазначав, що у ВЛУ перебуває близько 200 осiб i «всi вони – високоморальнi люди, професiонали високого класу в рiзних сферах дiяльностi».

17 жовтня 1998 р. пiд протекторатом Регулярної Великої Ложi Iталiї була сформована Велика Ложа України, яку очолив Великий Майстер, ректор Одеського державного медичного унiверситету (з 1994 р.), академiк i професор Валерiй Миколайович Запорожан (член Президiї АМН України, головний редактор ряду наукових журналiв, автор або спiвавтор понад 550 наукових праць, лауреат Державної премiї України). Крiм В. Запорожана пресi «вiдкрився» й iнший член ложi «Хiрам» i масонський «офiцер» – одеський пiдприємець Петро Найдiс. В своєму iнтерв'ю вiн наголосив на тому, що «…масонство – це громадянське товариство, яке поза релiгiєю i поза полiтикою».

«Добро» на роботу в Українi iталiйцi отримали вiд Великого Секретаря англiйської «материнської ложi» i Президента України Леонiда Кучми. У 2000-2004 рр. велися переговори мiж Дистриктом «Україна» (ВНЛФ) i ВЛУ (за участю Великої Ложi Росiї, ВНЛФ, масонського центру в Англiї) про об'єднання та про регуляризацiю – визнання нової Об'єднаної Великої Ложi України. Проте переговори так i не привели до об'єднання або навiть до спiвробiтництва двох масонських систем в Українi.

ВЛУ, створена iталiйськими масонами, популяризувала iнформацiю про своє вiдкриття, а про iснування французьких i австрiйських регулярних лож i лож Великого Сходу в Українi iнформацiя вкрай обмежена. Саме це дає простiр для рiзноманiтної мiфотворчостi: в iнтернетiвських матерiалах можна знайти нiчим не обгрунтованi пiдозри «масонофобiв» стосовно масонства Л. Кравчука, В. Медведчука, В. Чорновола, О. Мороза, В. Ющенка, О. Турчинова…

Цiкаво, що плiвка iз зйомкою вiдкриття ложi в Одесi кiлька разiв транслювалася на телебаченнi (росiйська програма «Росiйський свiт» – антимасонськи налаштована) разом з iнтерв'ю губернатора Одещини Руслана Боделана, який з приводу вiдкриття масонської ложi, зазначив: «Це нормальне явище i не треба вiд нього сахатися. Iнша справа, що люди, об'єднанi цiєю органiзацiєю, повиннi знову ж думати про головне: щоб об'єднавшись вони дiяли в iнтересах своєї держави».

Одеський журналiст Леонiд Капелюшний у своїй книзi «Високосний час» згадував, що Р. Боделан прийняв масонського Великого Магiстра дi Бернардо, а мер Одеси Едуард Гурвiц, вiдмовляючись вiд зустрiчi з ним, нiбито сказав: «Якщо Одеса має стати жидомасонською, то нехай я буду управляти жидами, а Боделан нехай керує масонами».

В iнтерв'ю тижневику «2000» В. Запорожан запевнив, що нiчого спецiально не органiзовував. Просто протягом багатьох рокiв у силу своєї професiйної дiяльностi спiлкувався iз всесвiтньовiдомими колегами-медиками з рiзних країн, багато з яких – масони. «Очолити ж українську ложу менi пропонували ще 15 рокiв тому… Будучи вже масоном зрозумiв: це дає великi переваги не лише менi, iнституту, а й державi». За словами В. Запорожана, завдяки мiжнародним масонам ОДМУ отримав «…кiлька мiжнародних грантiв: американський – з сiмейної медицини i голландський (на 250 тис. доларiв) – для розробок нових методiв лiкування ВIЛ/СНIД. Таким чином, українська наука отримала серйознi фiнансовi вливання. Унiверситет Джорджа Вашингтона передасть для нашої унiверситетської клiнiки обладнання на десять мiльйонiв доларiв…».

На запитання кореспондента «за якi заслуги вас прийняли у всесвiтнє «братство»?» В. Запорожан вiдповiв: «За професiоналiзм у галузi медицини та грамотне керiвництво Одеським державним медичним унiверситетом (?). До речi, iснують три ступеня посвяти: учень, товариш i майстер або магiстр. Менi вiдразу присвоїли ступiнь магiстра, тим самим пiдтвердивши мої заслуги… Спецiально з приводу моєї посвяти до Одеси прибув Великий магiстр регулярного масонства Iталiї Джулiано дi Бернардо, який за дорученням Лондонського центру допомагає становленню масонства в Українi та Молдовi».

Iнформацiя у ЗМI про вiдкриття Великої Ложi України сколихнула українську громадськiсть. У 1998 р. депутат Верховної Ради Борис Олiйник зробив депутатський запит головi української СБУ з вимогою надати iнформацiю «…чи є масони серед президентської, кабмiновської, парламентської гiлок влади». Український патрiот Борис Олiйник, не досвiдчений в українськiй iсторiї, як докiр масонам поставив те, що «…антиукраїнське рiшення про лiквiдацiю Запорiзької Сiчi було прийняте масонськими ложами» i те, що всi члени Тимчасового уряду «були масонами». Рiшення про лiквiдацiю Запорiзької Сiчi, як вiдомо, винесла iмператриця Катерина Друга, яка була критиком i гонителем масонства. Саме Катерина лiквiдувала Гетьманську автономiю України i «вiдставила» останнього гетьмана України (1750-1764 рр.) масона Кирила Розумовського. А ось чим завинив «масонський» Тимчасовий уряд перед українським патрiотом Олiйником, який звинувачує масонiв у причетностi до Тимчасового уряду, не зовсiм зрозумiло. Адже Тимчасовий уряд дозволив дiяльнiсть Центральної Ради на чолi з масоном Грушевським, погодився на проведення українiзацiї в армiї, на певнi кроки щодо затвердження української державностi у формi автономiї.

Але невдовзi зчинився «тамплiєрський скандал», пов'язаний з розгромом головного офiсу Українського ордену тамплiєрiв у Києво-Печерськiй Лаврi (примiщення монастиря «Китаєвський пустинний скит» Української Православної Церкви). Ще у червнi 1999 р. в Українi була офiцiйно зареєстрована Мiжнародна громадська органiзацiя «Орден лицарiв тамплiєрiв». Пiсля «розсекречення» ордену на ТБ (хоча в Iнтернетi вже був сайт ордену) почалася ще одна «антимасонська кампанiя», яка швидко припинилася, коли з'ясувалося, що до масонського руху цей український орден тамплiєрiв не має жодного вiдношення…

На початку 2003 р. газети (українськi та росiйськi) мусували скандал, пов'язаний з дiяльнiстю в Українi лицарського ордену «Святого Станiслава» – Асоцiацiя кавалерiв ордену Святого Станiслава (що також не має жодного, навiть непрямого, вiдношення до масонства). Понад 300 керiвникiв України – мiнiстри, губернатори, депутати Верховної Ради (екс-президент України Л. Кравчук, екс-прем'єр В. Пустовойтенко, Ю. Кравченко, М. Азаров, О. Кузьмук, С. Пiскун i багато iнших можновладних осiб країни) виявилися кавалерами-лицарями цього ордену. Iнформацiя про орден «Святого Станiслава» i його кавалерiв була завжди вiдкритою, а в Iнтернетi є сайт ордену (www.ststanislas.org.ua) з докладною iнформацiєю про всiх його можновладних членiв i «лицарських посвятах», що проводилися.

Не ховається вiд цiкавих очей i Великий Приор ордену Святого Станiслава в Українi – лiдер Лiберальної партiї України (оновленої) Павло Вялов i Великий Магiстр ордену граф Юлiш Новина-Сокольницький.

На гребнi «станiславського скандалу» в лютому 2003 р. тодi ще активний член опозицiйної фракцiї «Наша Україна» Тарас Чорновiл подав законопроект до Верховної Ради України, в якому пропонував внести змiни до Кримiнального кодексу України та ввести кримiнальну вiдповiдальнiсть громадян України за членство в масонських ложах, заборонити масонам перебувати на державнiй службi. Тодi ж лiдер Соцiалiстичної партiї України, тодi опозицiйної Президенту Л. Кучмi, Олександр Мороз з трибуни Верховної Ради поставив вимогу, щоб масони України негайно покинули державну службу та стiни Верховної Ради. Член фракцiї БЮТ Левко Лук'яненко, виступаючи з парламентської трибуни, зазначив, що на чолi української держави стоять люди, якi керуються не українською нацiональною iдеєю, а принципами масонства. Лук'яненко звернувся до спiкера парламенту Володимира Литвина з проханням офiцiйно поiнформувати про те, хто з народних депутатiв є членами масонських органiзацiй, але так i не дочекався «спискiв».

Великий майстер Великої Ложi Дистрикту «Україна» в своєму iнтерв'ю дивувався: «Заява Олександра Мороза дуже смiшна для всiх, хто щось знає про масонство – адже орден Станiслава, як i iншi ордени такого рiвня, має з масонством ще менше спiльного, нiж Соцiал-демократична партiя (об'єднана) з європейською соцiал-демократiєю… Там немає (в орденi Св. Станiслава. – В. С.) жодного члена лож, що створюють Дистрикт Україна… Влада не може бути представлена в масонствi, бо це вже буде щось iнше, але не масонство. Член ложi може бути письменником, бiзнесменом, мiнiстром або лiдером партiї в своєму профанському життi… Але в ложi, в братствi – вiн просто брат, який хоче братерських стосункiв, якi б допомогли його вдосконаленню».

Але чому в Українi мають пiддаватися дискримiнацiї масони, коли в усiх парламентах Європейського Союзу, в Сенатi та Конгресi США вони представленi повною мiрою, О. Мороз не пояснив. Чи таким чином вiн хотiв «зробити з України Європу»?

Страсбурзький Європейський Суд з прав людини проголосив, що всi законодавчi обмеження в дiяльностi масонiв i їх органiзацiй є порушенням прав людини, Європейської конвенцiї про захист прав людини i основних свобод (конвенцiя ратифiкована Україною). Так, у 2001 р. Європейський Суд визнав незаконними (не прийнятними в демократичному суспiльствi) всi спроби iталiйської влади вимагати вiд кандидатiв на державну службу (вiд майбутнiх суддiв) декларування своєї неучастi в масонських ложах.

В Одесi активну «антимасонську» позицiю зайняла методистська (сектантська) церква «Святий шлях», яка огранiзувала презентацiю масонофобської книги П. Павлюка (викладача Одеського християнського гуманiтарно-економiчного унiверситету) «Таємна архiтектура». На презентацiї П. Павлюк зазначив, що масонство основною своєю метою ставить «богоборчество» – таємну боротьбу проти Бога за ствердження «нового свiтового порядку» для зустрiчi антихриста.

Активно шукає в Українi «масонську змову» i професор, доктор технiчних наук М. Сенченко. У своїй книзi «Латентнi структури свiтової полiтики» вiн пролив свiтло на надзвичайно таємний масонський «орден нащадкiв Богдана Хмельницького».

У колишньому Радянському Союзi звернення до iсторiї масонства вважалося неактуальним. Тiльки починаючи з епохи «перебудови» з'явилися науковi працi, в яких автори намагаються виважено дослiдити та вивчити мiсце масонства в iсторiї росiйської iмперiї.

З середини 90-х рокiв ХХ ст. i до 2008 р. на книжковий ринок країн СНД «викинуто» потiк «масонської лiтератури» – близько 80 книг з iсторiї масонства! Якщо книги видають, це означає, що є покупцi… Слiд зазначити, що iнтерес до масонства з кожним роком зростає, особливо пiсля виходу книг Дена Брауна… Проте бiльшiсть «наукових» книг, виданих останнiм часом, не мають нiчого спiльного з реальною iсторiєю суспiльства, є компiляцiями або давно вiдомою «викривальною» лiтературою.

Величезними накладами видають книги антисемiта й антимасона О. Платонова («Терновий вiнець Росiї«та iн.). Подiбна «iсторична» лiтература продовжує культивувати пропагандистськi штампи фашистських i антисемiтських iдеологiв, вiдволiкає увагу читачiв вiд iсторичної дiйсностi у сферi маячливих фантазiй. Лише посмiшку можуть викликати книги харкiвчанина Едуарда Ходаса (голови єврейської реформiстської общини) або московського православного «викривача» Юрiя Воробйовського (iнодi у спiвавторствi з «масонкою, що розкаялася» Є. Соболевою-Дергачовою)… Останнi рокiв дванадцать стали з'являтися правдивi та неупередженi науковi дослiдження, що на основi конкретних i перевiрених фактiв допомагають розкрити й усвiдомити феномен масонського руху в Схiднiй Європi (книги А. I. Серкова, В. I. Старцева, В. С. Брачова).

У 2001 р. Великим Майстром Регулярної Великої Ложi Iталiї став Фабiо Венцi, змiнивши Джулiано дi Бернардо, який був на цiй посадi вiсiм рокiв У тому ж роцi вiдкрито оголосив про складення з себе повноважень Великого Майстра Великої Ложi України i Валерiй Запорожан.

Новим Великим Магiстром ВЛУ обрали маловiдомого київського бiзнесмена, доктора економiчних наук Iгоря Задираку, який перевiв головний офiс i керiвництво ВЛУ з Одеси до Києва. Об'єднана Велика Ложа Англiї визнала повноваження регулярної масонської органiзацiї Великий Схiд Iталiї, куди входять члени iталiйського парламенту i кабiнету мiнiстрiв (ранiше визнання це вiдкликалося). У той самий час регулярнi масонськi великi ложi (Об'єднана Велика Ложа Англiї, великi ложi США, Канади, Австрiї, Латинської Америки, Росiї, Францiї тощо) не визнали Велику Ложу України, що закривало майстрам ВЛУ доступ до вищих градусiв, структур Королiвської Арки.

Дi Бернардо з'явився в Українi у 2004 р. вже як лiдер Мiжнародного товариства масонiв-iлюмiнатiв i творець «Академiї Iлюмiнати» з метою заснування в Києвi вiддiлення «Академiї Iлюмiнати».

У 2005 р. в Українi створено вiдразу двi великi ложi (iталiйського i французького покровительства). Сайт українських масонiв «французького спрямування» повiдомляв, що «24 вересня 2005 р. в Парижi у Величному Храмi Велика Нацiональна Ложа Францiї спiльно з Великою Ложею Австрiї освятили Велику Ложу України. Посвяту здiйснив Високоповажний Брат Жан-Шарль Фельнер, Великий Майстер ВНЛФ; йому допомагали Високоповажний Брат Мiхаель Краус, Великий Майстер Великої Ложi Австрiї (Перший Великий Стражник-освятитель) i Високоповажний Брат Жан-Клод Тардива (Другий Великий Стражник-освятитель)».

У церемонiї також взяли участь Великий Майстер Великої Ложi Росiї, Помiчник Великого Майстра Великої Ложi Польщi».

На церемонiї створення «Великої Ложi України» були присутнi iноземнi делегацiї з Австрiї, Латвiї, Марокко, Молдови, Румунiї, Росiї, Сербiї та Чорногорiї, Португалiї, Польщi, Бельгiї, Нiмеччини, Чехiї, Туреччини, Угорщини, Канади (Квебек).

Нова Велика Ложа України складається з чотирьох лож колишнього Дистрикту «Україна» (ложi в Києвi, Харковi, Львовi, Одесi) та ложi «Свiтло», що приєдналася до них (її створили у Львовi австрiйськi масони з Вiдня). Так звана iталiйська ВЛУ не увiйшла до нової структури. До нової системи невдовзi приєдналися шоста ложа «Iмхотеп до Пламенiючої Зорi», створена у 2006 р. в Iвано-Франкiвську, масонськi групи з Чернiвцiв, Дрогобича, Запорiжжя.

Нова Велика Ложа України визнана регулярною – створеною за всiма правилами, її визнали основнi свiтовi ложi. За неповними даними, її визнали регулярнi великi ложi Францiї, Австрiї, Iталiї, Росiї, Польщi, Чехiї, Словаччини, Грецiї, Люксембургу, Угорщини, Сербiї, Хорватiї, ряду великих лож деяких штатiв США i Канади, кiлька великих лож Пiвнiчної Африки та Пiвденної Америки.

«Межа регулярностi для простоти може бути проведена через два пункти: обов'язковiсть згадування Великого Архiтектора Всесвiту (тобто Бога-Творця) пiд час ритуалiв i недопустимiсть доступу жiнок до Храму. Наша юрисдикцiя регулярна, тобто її визнає Велика Ложа Англiї – мати всiх сучасних масонських лож. Ми, вiдповiдно, дотримуємося «Конституцiї Андерсена» – базового масонського документа», – писав Великий Майстер Дистрикту «Україна» ВНЛФ.

Нещодавно стала вiдомою iнформацiя про те, що у Львовi та Києвi сформовано ще кiлька масонських лож Всесвiтнього i змiшаного ордену Права Людини (Les Droits de l'Homme – D. H). Цей орден вiдрiзняється тим, що може приймати до своїх лав i жiнок, що ритуали в ньому скороченi до мiнiмуму (заснована у 1893 р. у Францiї та Бельгiї; ця система об'єднує 470 лож, в нiй налiчується 14 тис. учасникiв; найближче орден прилягає до Великого Сходу). Цей орден спрямовує свою дiяльнiсть на захист громадянських прав, тобто захист громадян вiд самої держави, забезпечення рiвностi всiх перед законом.

Сьогоднi масонство зберiгає свiй вплив у «профанському свiтi». Всього у свiтi налiчується близько 7 млн масонiв, об'єднаних у кiлька десяткiв рiзних масонських орденiв – великих лож (регулярних i нерегулярних). У числi масонiв – президенти, лiкарi, сенатори, художники, генерали, професори… Найбiльшим масонським авторитетом у сучасному свiтi є Об'єднана Велика Ложа Англiї. У США масонiв понад 4 млн, в Англiї та Шотландiї – 800 тис., в Iрландiї – 45, в Канадi – 250, в Iталiї – 30 тис. На континентах Австралiї, Азiї й Африки налiчується близько 500 тисяч масонiв, найбiльшi ложi – в Австралiї, ЮАР, Iндiї, Єгиптi та Туреччинi.

У Францiї наприкiнцi ХХ ст. було близько 80 тис. масонiв, якi об'єднувалися в дев'ять лож-орденiв, три з яких є найвпливовiшими у Францiї: Великий Схiд Францiї (близько 40 тис. членiв), Велика Ложа Францiї (близько 24 тис. членiв) i Велика Нацiональна Ложа Францiї (близько 22 тисяч членiв). У французькому журналi «Пуен» у груднi 1985 р. (№ 12) зазначалося, що у 1879-1931 рр. п'ять президентiв Францiї, а у 1875-1967 рр. – 22 прем'єр-мiнiстри країни входили до лав «вiльних каменярiв».

У 2005 р. у Францiї пройшли урочистi церемонiї з нагоди 275-рiчного ювiлею масонства. Голови французьких лож (Жан Фельнер – Великий Майстер Великої Нацiональної Ложi Францiї, Ален Бауер – Великий Майстер Великого Сходу Францiї, Мiшель Барат – Великий Майстер Великої Ложi Францiї) були прийнятi президентом Францiї Жаком Шираком.

Цiкаво, що у 2004 р. уряд Румунiї, який очолював Адрiан Нестасе, надав Великiй Нацiональнiй Ложi Румунiї статус громадсько-корисної органiзацiї,, що переслiдує суспiльно значущi iнтереси.

Iсторiя масонського ордену не закiнчується 2008 р. Але досi не вiдомо, коли ця iсторiя почалася… Iснує поетичне порiвняння масонства з пiдземною рiкою, що тече невидимо та незалежно вiд зовнiшнiх подiй, якi вiдбуваються у пiдвладному розуму «видимому свiтi». «Таємна органiзацiя не пiддається ззовнi вивченню до глибини. Жодної легенди про таємну органiзацiю не можна спростувати точно та документально». Масони вважають, що не iснує науки iсторiї «як хаотичного набору фактiв i подiй». Вся iсторiя людства є лише iсторiєю людини, тисячолiтнiй «роман виховання», де часи та системи є сходинками випробування, якi ведуть до створення «обтесаного» освiченого людства. Мiфологiя ордену пов'язана iз символом змiя, який ковтає свiй хвiст, що утворює «свiтове коло», коли iсторiя – це перехiд вiд однiєї свiтлої вiчностi до iншої крiзь морок i проблеми «iсторичного» буття.

ЛIТЕРАТУРА

Аврех А. Я. Масоны и революция. – М., 1990.

Алексеев Б. Охота за масонами // Былое. – Пг., 1917. – № 4.

Андреев Д. А. Русская периодическая печать начала ХХ века о масонстве // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 8. История. – 1992.ц- № 1.

Андреев Д. А. Эволюция политической доктрины русского масонства // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 8. История. – 1993. – № 4.

Аржанухин С. В. Философские взгляды русского масонства: По материалам журнала «Магазин свободнокаменщический». – Екатеринбург, 1995.

Архив кн. Воронцова. Т. 13. – М., 1879.

Багдасарян В. Э. «Теория заговора» в отечественной историографии второй половины ХIХ – ХХ вв.: критика мифологизации истории. – М., 2001.

Барсков Я. Л. Переписка московских масонов ХVIII века: 1780-1792. – CПб., 1915.

Байбурова Р. М. Московские масоны эпохи Просвещения – русские интеллигенты ХVIII в. // Русская интеллигенция: история и судьба. – М., 1999.

Бакунина Т. А. Знаменитые русские масоны. – М., 1991.

Барсов Н. И. Князь А. Голицын и архимандрит Фотий у 1822-1825 гг. // Русская старина. – М., 1882. – Т. 33.

Башилов Б. История русского масонства. – М., 1992-1995. – Вып. 1-15.

Бегун В. Я. Рассказы о «детях вдовы». – Минск, 1986.

Бейли А. Дух масонства. – М., 1999.

Берберова Н. Н. Люди и ложи. Русские масоны XX столетия. – М., 1997.

Бердяев Н. Жезеф де Местр и масонство // Новый мир. – 1990. – № 11.

Бердяев Н. Русская идея. – М., 1992.

Бостунич Г. Масонство и русская революция. – М., 1995.

Брачев В. С. Масонство и власть в России (ХVIII – пер. чет. ХIХ в.). – СПб., 2000.

Брачев В. С. Масоны, мистики и богоискатели в России: ХХ век. – СПб., 2003.

Бутми Н. Л. Франкмасонство и государственная измена. – СПб., 1912.

Вернадский Г. В. Русское масонство в царствование Екатерины II. – СПб., 1999.

Воробьевский Ю. Путь в Апокалипсис: Шаг змеи. – М., 1999.

Воробьевский Ю., Соболева Е. Пятый ангел вострубил. – М., 2002.

Воронков И. А. Польские тайные общества в Литве и Белоруссии в конце ХVIII и первом тридцатилетии ХIХ в. // Исторические записки. – М., 1957. – Т. 60.

Винниченко В. Вiдродження нацiї: Ч. 2. – К., 1990.

Гилли К. Розенкрейцеры в России в XVII и XVIII веках: Некоторые моменты из истории европейской духовной реформации // 500 лет гностицизма в Европе. – М., 1994.

Гордин Я. А. Мистики и охранители. Дело о масонском заговоре. – СПб., 1999.

Грушевський М. Спомини. – К. – 1989-1990.

Добролюбский А. О. Античная идея Одессы // Юго-Запад. Одессика. – Одесса. – 2006. – № 1.

Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923 рр.: Т. 2. Українська Гетьманська держава. – К., 2002.

Дубровин Н. Ф. Наши мистики-сектанты: А. Ф. Лабзин и его журнал «Сионский Вестник» // Русская старина. – 1894. – № 9-12; 1895. – № 1-2.

Єфремов С. Масонство в Українi // Наше минуле. – К., 1918. – № 3.

Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлiктi мiфологiй. – К.: Факт, 2007.

За кулисами видимой власти. Сб. статей. – М., 1984.

Замойский Л. За фасадом масонского храма. – М., 1990.

Замойский Л. Масонство и глобализм. Невидимая империя. – М., 2001.

Запорожан В. Интервью еженедельнику «2000». – 2001. – 12 марта.

Зафесов Г. Р. Паутина ложи «П-2».

Зеньковский В. В. История русской философии. – Л., 1991. – Т. 1.

Зеньковский В. Пять месяцев у власти: Воспоминания. – М., 1995.

Иванов В. Ф. Православный мир и масонство. – М., 1993.

История масонства. – М., 2002.

Карпачев С. П. Путеводитель по масонским тайнам. – М., 2003.

Андерсен Дж. Новая книга масонских конституций. – М., 1994.

Ковалевский М. М. Масонство во время Екатерины // Вестник Европы. – 1915. – № 12.

Ковалевский М. М. Воспоминания // История СССР. – 1969. – № 5.

Капелюшный Л. Високосное время. – К., 2001.

Красножен А., Картелян Е. Сакральные знаки Белгород-Днестровской Крепости // Юго-Запад. Одессика. – Одесса. – 2008. – № 5.

Крижановська О. О. Таємнi органiзацiї в громадсько-полiтичному життi України (масонський рух у ХVIII – на поч. ХХ ст.). – К., 1998.

Крижановська О. О. Реформацiйно-масонськi впливи в Українi у ХVI – 1-й чвертi ХIХ ст. // Питання нової та новiтньої iсторiї. – К., 1997. – Т. 43.

Кропоткин П. Идеалы и действительность в русской литературе. – М., 1994.

Ливчак В. Ф. О политической роли масонов во второй русской революции // Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск, 1977. – Вып. 56.

Лонгинов М. Н. Новиков и московские мартинисты. – СПб., 2000.

Лотарева Д. Д. Знаки масонских лож Российской империи. – М., 1994.

Лопухин И. В. Масонские труды: Духовный рыцарь. Некоторые черты о внутренней церкви. – М., 1997.

Лопухин И. В. Записки сенатора И. В. Лопухина. – М., 1990.

Лукин Ю. Н. Краткий курс масоноведения. – М., 1999.

Марков Н. Войны темных сил. – Париж, 1928.

Масонство. – Минск, 1998.

Масонство в его прошлом и настоящем: В 2 т. – М., 1991.

Масонство и масоны. – М., 1994-1995. – Вып. 1, 2.

Масонство и русская культура. – М., 1998.

Масоны и Февральская революция 1917 года. – М., 2007.

Милюков П. Н. Очерки по истории русской культуры. – М., 1995. – Т. 1-3.

Минц И. Метаморфозы масонской легенды // История СССР. – 1980. – № 4.

Морамарко М. Масонство в прошлом и настоящем. – М., 1990.

Нечаев С. Ю. Масоны и «Великий Восток». – М., 2007.

Никитин А. Л. Мистики, розенкрейцеры и тамплиеры в Советской России. – М., 1998.

Никовський А. Масонство в Росiї перед революцiєю i на початку вiйни // Генеза. – 1996. – № 1.

Николаевский Б. И. Русские масоны и революция. – М., 1990.

Новиков В. И. Масонство и русская культура. – М., 1998.

Овасон Д. Тайный зодиак Вашингтона: Масоны и секреты столицы США. – М., 2007.

Оккультные силы в СССР. – Спб., 1998.

Оксман Ю. Г. Одесские вольнодумцы пушкинской поры // Былое. – 1923. – № 21.

Осоргин М. А. Вольный каменщик. – М., 1992.

Острецов В. М. Масонство, культура и русская история. – М., 1998.

От голландского капитана до российского министра. Ф. П. де Волан. – СПб., 2003.

Павловский И. Ф. Масонская ложа в Полтаве // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1909. – Вып. 6.

Павлюк П. Таємна архiтектура. – О., 2005.

Пайк Ал. Учение и догматы древнего и принятого шотландского обряда масонства. – М., 2005.

Писемский А. Ф. Масоны // Полн. Собр. Соч. – СПб., 1896. – Т. 16-19.

Платонов О. А. Исторический словарь российских масонов ХVIII-ХХ вв. – М., 1996.

Платонов О. А. Россия под властью масонов. – М., 2000.

Платонов О. А. Терновый венец России: Тайная история масонства 1731-1995. – М., 2000.

Платонов О. А. Криминальная история масонства 1731-2004. – М., 2005.

Попов Н. А. Игнатий Аврелий Фесслер // Вестник Европы. – 1879. – Кн. 4.

Пыпин А. Н. Русское масонство: XVIII и первая четверть XIX в. – СПб., 1916.

Пыпин А. Н. Религиозные движения при Александре I. – СПб., 2000.

Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев: В 5 т. – М., 1925-1930.

Розенталь И. С. «Жидомасонский заговор»: из истории восприятия мифа // Россия ХХI. – 2001. – № 2.

Розенталь И. С. Масоны и попытки объединения политической оппозиции в России в начале ХХ века // Вопросы истории. – 2000. – № 2.

Розенталь И. С. Социал-демократы и масоны // Политические партии России: Страницы истории. – М., 2000.

Русское масонство. – М., 2007.

Рыбалка А., Синельников А. Интервью с масоном: Правда и легенды истории масонства. – М., 2005.

Рябiнiн-Скляревський О. О. Масони Рiшельєвського лiцею // Архiв: Документ. Iсторiя. Сучаснiсть. – Одеса. – 2001. – Т. 4.

Савченко В. Симон Петлюра. – Х., 2004.

Савченко В. Одесса масонская. – О., 2007.

Савченко В. Павло Скоропадський. – Х., 2008.

Савченко В. Масонские тайны Одессы // Юго-Запад. Одессика. – О. – 2006. – № 1.

Сахаров В. И. Иероглифы вольных каменщиков: Масонство и русская литература. – М., 2000.

Сахаров В. И. Концепция человека в философии русских масонов // Дельфис. – 1997. – № 4.

Сахаров В. И. Русское масонство и идеи гностицизма // Дельфис. – 1996. – № 3.

Свитков Н. Масонство в русской эмиграции. – Париж, 1932.

Селянинов А. Тайная сила масонства. – Б/м., 1993.

Сергиенко Г. Я. Материалы о вольнодумстве в Нежинской гимназии высших наук (1828-1830) // Архiви України. – 1970. – № 4.

Серков А. И. История русского масонства: 1845-1945. – СПб., 1997.

Серков А. И. История русского масонства после Второй мировой войны. – СПб., 1999.

Серков А. И. История русского масонства ХIХ века. – СПб., 2000.

Серков А. И. Русское масонство: 1731-2000. – М., 2001.

Соколовская Т. О. Капитул Феникса: Высшее тайное правление в России. – М., 2000.

Скоропадський П. Спогади. – К.; Фiладельфiя, 1995.

Соловьев О. Ф. Масонство в России // Вопросы истории. – 1988. – № 10.

Соловьев О. Ф. Масонство в мировой политике ХХ века. – М., 1998.

Соловьев О. Ф. Масонство. – М., 2001.

Соловьев О. Русские масоны. – М., 2006.

Старцев В. И. Русское политическое масонство начала ХХ века. – СПб., 1996.

Сталин и масонство. – М., 1994.

Уилмхерст У. Масонское посвящение. – М., 2001.

Флоровский А. В. Из Одесской старины: Состав масонской ложи «Понт Эвксинский» в Одессе // Известия Одесского библиографического общества. – 1913. – Вып. 9. – Кн. 1.

Черняк Е. Б. Невидимые империи (тайные общества старого и нового времени на Западе). – М., 1987.

Ходоровський М. Масонство i Україна. – Л., 2004.

Шугарст Д. Масоны, или секреты сына вдовицы. – М., 2007.

Яковлев Н. Н. 1 августа 1914. – М., 1993.

Buryshkin P. Bibliographie sur la franc-maconnerie en Russie. – Paris, 1967. Statuts, Constitution et Reglement general Grande Loge Nationale Francaise. – Paris, 1998.

Elkin B. Attempts to Revive Freemasonry in Russia // Slavonic and East European Review. – London. – 1966. – July. – XXXIV.

Encyclopedia of Free-Masonry. – N.-Y., 1966.

Hass L. Z dziejow wolnomularstva w miedzywojennej Europie srodkowowschodniej // Kwartalnik Historyczny. – Krakow. – 1975. – LXXXII.

Hass L. Dni wielkosci: O masonerii rosyjskiej poczatku XX wieku// Ars Regia. – Warszawa, 1995-1996. – № 1-2.

Hass L. Wolnomularstwo rosyjskie w hjdziemiu: 1822-1921. – Warszawa, 1996.

Hass L. La francmasonnerie ukrainienne. – Paris, 1999.

Віктор Савченко Україна масонська

ПЕРЕДМОВА

РОЗДIЛ I

РОЗДIЛ II

РОЗДIЛ III

РОЗДIЛ IV

РОЗДIЛ IV

РОЗДIЛ VI

РОЗДIЛ VII

РОЗДIЛ VIII

РОЗДIЛ IX

РОЗДIЛ X

ЛIТЕРАТУРА

Віктор Савченко

Україна масонська