Оранжеве серце Володимир Наумович Михановський

Оранжева планета… Все тут вражає своєю незвичайністю. Гори й улоговини пересуваються. Високі скелі зростаються за кілька хвилин. Все прогинається, змінює свою форму, потім знову випрямляється… Великі дива уздріли земляни на цій далекій планеті!

Про захоплюючі пригоди космонавтів майбутнього, про дивовижні відкриття, винаходи, боротьбу думок і боротьбу світів — приреченого на загибель капіталістичного і нового, який утверджується, соціалістичного — розповідається в цих оповіданнях.

ВОЛОДИМИР МИХАНОВСЬКИЙ

ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ

Науково-фантастичні оповідання

Малював Ігор Горбенко

ШЛЯХАМИ НЕВІДОМОГО

ОВСІЙ

Хтозна-чому, але Миколка відчував до Овсія відразу. Укупі з іншими хлопчаками він шпурляв Овсієві в широку спину крем’яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено і здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-ліпшому завулку.

Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажі з Оранжерейного архіпелагу — чудові фрукти, земні й марсіянські. Звідси, із гавані, відправляли на архіпелаг товари, потрібні людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електронні мікроскопи, різні біостимулятори, прискорювачі росту рослин. Люди на архіпелазі ставили наукові досліди. А всю чорнову роботу виконували роботи.

Працювали роботи і в гавані.

Овсій теж був робот — неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом і довгими шестипалими кінцівками.

Якось камінь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботові в один із вразливих вузлів. Овсій здригнув. Заблимали фотоелементи-очі, і низький голос добродушно пробуркотів:

— Не виводьте мене з ладу, юні земляни!

По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.

Принишклі шибайголови простежили, як Овсій, зійшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капітана й покачуляв до трюму…

Останнім часом у Овсієвій пам’яті зринали видіння, пов’язані з Зеленим містечком, озером Відпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, — власне, найчастіше пригадувалося йому те, що люди називають раннім дитинством. Чому саме ці марення ставали йому на думці? Важко сказати. В усякому разі, сам добрати що до чого Овсій не міг, а до послуг техніка він не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системі півторастолітньої давності, котра безнадійно застаріла! Адже останнім часом у людей з’явились нові, такі чудові помічники! А Овсій… Ну що ж? Працює — і гаразд. Однак він ще міцний — поскрипить…

За довге існування Овсієві випало бачити немало. Та все, що було по тому, як він залишив Зелене містечко… Ні, не те щоб забулося, стерлось із пам’яті… Іонні блоки хоч і позеленіли від часу, але надійно бережуть усю інформацію, накопичену Овсієм протягом багатьох десятиліть. Одначе факт лишався фактом. Овсієві дуже рідко пригадувались червоні піски марсіянських пустель, у яких він допомагав землянам споруджувати перші міста. Так само зрідка йому спадала на думку лабораторія-супутник на Фобосі, куди він невдовзі переїхав. І вже зовсім вряди-годи зринали в уяві безмежні синюваті поля на Венері, де буяла колосиста пшениця…

Ні, мабуть, неправильно було б твердити, що пізніші роки канули в забуття: цей вислів стосувався б скоріше людини, аніж робота. Просто давніші події видавались Овсієві яскравішими і в спогадах посідали набагато більше місця.

З найбільшою приємністю Овсій пригадував той день, що був перший із перших. Увечері, коли робота в порту кінчалася, Овсій любив, залізши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадів. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано підходив черговий інженер. Та, вгледівши Овсіїв фотоелемент, що блимав у пітьмі, заспокоєний ішов собі геть.

А Овсій знову поринав у нетрі спогадів.

…Який-бо він яскравий, той перший день свободи! Сонце світило якось особливо. О, це зовсім не те, що ловити його тепле проміння крізь фрамуги біолабораторії. Тут, на просторі, не обмеженому стінами і стелею, навіть сонце видавалося зовсім іншим. Овсій подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.

Двері за Овсієм зачинились, і він опинився на терасі сам. “Бетон”, — визначив він, обережно помацавши підлогу. Широку терасу облямовували низькі бильця із брунатним пластиковим кантом. “Пластик потемнів од часу”, — автоматично відзначив Овсій.

Він ступив кілька непевних кроків. Його пальці весь час ворушилися, тремтіли з напруження. Ще б пак! Сьогодні вперше Микола Михайлович дозволив Овсієві самостійно вийти на полігон, поза будь-яким наглядом та контролем.

Крок, іще крок. Тераса здається безмежною.

Нарешті Овсій дійшов до балюстради, міцно обхопив пальцями алюмінієвий стовп. І зразу заспокоївся. Кінець кінцем він у думках переживав усе це не один раз.

Тепер можна братися до збору інформації. Овсій знав: увечері вихователь обов’язково прогляне блоки його пам’яті. Тільки сьогодні там будуть відомості, що він їх набув не з довідників і мікрофільмів…

Овсієві локатори невпинно оберталися — вони ретельно обстежували довколишній простір.

Ось ребриста підлога тераси. Шар бетону сантиметрів десять завтовшки. Далі порожнеча. Підвал. Та який великий! І темний. Доведеться ввімкнути інфразір. Упродовж порослих мохом стін стояли химерні посудини. “Бочки”, — здогадався Овсій. В кутку підвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, відому Овсієві з минулих уроків. Осторонь громадилися в піраміду трикутні магнітні уловлювачі. На них лежав товстий шар пилу, скрізь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачів не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблеві, якому екіпажеві вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному підвалі котеджу на території Зеленого містечка?

А скільки під терасою незнайомих Овсієві предметів, незрозумілих і від того таємничих! Робот намагався кожен із них запам’ятати, аби увечері Микола Михайлович усе йому пояснив і розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсім не те, що спостерігати на відстані, хай навіть за допомогою універсального інфразору.

Платформа на гусеничному ходу. Навіщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Ні, це не пластик. Швидше скло. Скільки-бо літ тому люди використовували його замість пластику?

Овсій вимкнув інфразір. Танули дорогоцінні хвилини, а він усе ще непорушно стояв на терасі, прихилившись до алюмінієвого стовпа.

В його розпорядженні було тільки дві години, і він мав використати їх якомога доцільніше. Так наказав Микола Михайлович.

Поки Овсій розмірковував, куди спрямувати свою ходу, на рожевій пластиковій доріжці, що огинала будинок, з’явилося двоє людей. Це були хлопець і дівчина. Овсій, заклопотаний своїми думками, ледве ковзнув по них поглядом. Проте, щоб запам’ятати їх, цього було досить.

Обірвавши розмову, люди позирнули в роботів бік.

— Микола поставив новий обчислювач, — сказав високий юнак і кивнув у бік котеджу.

— Зразу видно, що нетяма! — засміялась дівчина.

Вона зірвала билинку, піднесла до губів.

— Знову сплохував?

— Авжеж.

— А в чому саме, Лін?

— Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здійснює самонавчання.

— Не вчений, а капітан.

— Все одно. — Лін уперто мотнула косою. — Капітан далеких трас — це водночас і вчений.

— Дивись, система, що здійснює самонавчання. Цікаво. — Хлопець притишив крок, приглядаючись.

— У будинок заходити не можна, — попередила Лін. — Там біолабораторія.

— Я тільки підійду…

— Ні, на терасу теж не можна. Правила Зеленого містечка не дозволяють.

— Шкода! — хлопець, очевидячки, засмутився. — У нас в інтернаті такого нема…

— Ці системи ще не поминули стадії навчання, — авторитетно пояснила Лін. — Та не журися, Фед. У Зеленому містечку ти часто їх зустрічатимеш.

Останні слова долинули до Овсія, коли юнак і дівчина були вже далеко. Хоч і з запізненням, але він збагнув, що мова йшла про нього. Не змінюючи пози, він провів їх поглядом.

Лін… Фед… Тоді Овсій і в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потім… потім ці двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як і життя роботів, суворо обмежене законами природи. їх можна відкривати, можна змусити слугувати собі, але спростувати, відкинути неможливо…

Овсій коротко розбігся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рівновагу й упав горілиць. Удар був досить відчутний. Довколишній світ гойднувся й повільно став одпливати вбік. “Нічого, це швидко мине, — подумав Овсій. — Головне — полежати кілька хвилин абсолютно нерухомо”.

І справді, зорові функції незабаром дійшли норми.

Нараз маленький кібернетичний пристрій, тріпочучи крильми, опустився Овсієві на фотоелемент. Робот знову завмер. Він боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор наділив цей чудернацький витвір почуттям страху. А йому так кортіло розгледіти механізм у всіх деталях. Дивовижне створіння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементові Овсія, солодко ніжачись на сонці. Його обтічне тільце здавалося найвикінченішим із усього того, що Овсій досі бачив. Цікаво, як у нього прикріплено крила? Овсій зробив необачний рух, і кібернетична істота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхівці дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвисті мінливі проти сонця кола.

Овсій повільно підвівся. Роззираючись, постояв.

Він був зовсім незалежний. Міг іти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова — о чотирнадцятій нуль-нуль вернутися в біолабораторію.

Овсій навіть не уявляв собі, що довкола стільки навдивовижу цікавої інформації. Він неквапом брів паралельно до пластикової стежки. Обминав вербові кущики. Перед ним неохоче розступалось високе різнотрав’я. Овсій озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидіти стільки років, день у день поглинаючи розмаїту інформацію, лишився далеко позаду. Згадалися перші кроки, коли відстань од екрана до стелажів видавалася прірвою, через яку необхідно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трішки підштовхнув Овсія, і він несподівано для самого себе ступив уперед, широко розчепіривши руки…

Тепер перед ним, скільки займеш оком, слався рівний, мов стіл, полігон, а він ішов та йшов, фіксуючи в пам’яті температуру повітря, вологість, силу вітру й десятки інших параметрів.

На полігоні було порожньо. Далеко на обрії, де плато зливалося з небом, мріли якісь будови. Про їхнє призначення Овсій міг тільки здогадуватись. Он та споруда, зіткана з однакових ланок і схожа віддалік на шахову туру, — за всіма ознаками, вежа космозв’язку. Поряд галерея… Мабуть, гімнастична зала для таких, як і він, роботів. От би зустріти кого-небудь із своїх побратимів!

Ще перед тим як вийти з біолабораторії на широкий степовий простір, Овсій мріяв про несподівані зустрічі на полігоні, він прагнув їх і водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досі йому доводилось контактувати із самим тільки Миколою Михайловичем.

Летючі кібери, сюркочучи, пролітали у нього під самісінькою антеною. Овсій на ходу кілька разів спробував упіймати загадкове створіння, та, видно, його рухи були незграбні: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

“Чому мені вихователь ніколи нічого не казав про ці втішні конструкції, що літають над полігоном Зеленого містечка? — розмірковував Овсій. — І яке їхнє призначення? Може, збирати інформацію на рівні молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?”

В глибині, під грунтом, Овсій бачив численні труби. В різних напрямках вони прошивали товстий шар землі, являючи собою кровоносні судини велетенського механізму, гігантського комплексу, що зветься просто і ласкаво, — Зелене містечко…

Одначе спека! Тридцять сім за Цельсієм у затінку. Добре, подмухує хоч якийсь вітерець. Овсій майже самохіть увімкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дівчина. Вона простувала назустріч Овсієві. Це була Лін, та, що в парі з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лін йшла сама.

Вітер подув сильніше, зашамотів у листі, розтріпав дівчині лляне волосся, зібране ззаду в чудернацький датчик.

Лін іще не бачила Овсія — вона дивилася просто поперед себе на пластикову доріжку. Овсій ніяково зупинився, йому треба було самостійно дійти певного висновку. Вперше за весь час свідомого існування. Він квапливо перебирав десятки варіантів. Уникнути зустрічі? Втекти? Заховатись у траві? Пройти повз Лін, мовби не помічаючи її?

Поки Овсій розмірковував, дівчина уздріла його. Звернувши зі стежки, вона пішла роботові назустріч. На її устах грала усмішка, і було в цій усмішці щось таке, що змусило Овсія сміливо рушити вперед.

— Здрастуй, — простягла руку Лін.

— Здрастуй, людино, — швидко відповів Овсій.

Вона ласкаво потисла йому кінцівку. І досі пам’ятається її суха гаряча долоня.

Цей дещо химерний жест не здивував Овсія. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

— Перший вихід? — безпомилково визначила Лін.

— Перший, — підтвердив Овсій. — Тільки як…

— В мене око натреноване, — пояснила дівчина. — Ну що, не лячно просто неба?

— Цікаво.

— Ще б пак! Років двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нині.

“Чи знайомий з нею вихователь?” — подумав Овсій.

— Вітай від мого імені Миколу Михайловича, — сказала Лін, мовби вгадавши його думки. — Він виховав не одного капітана.

— Я працюватиму на завантажуванні кораблів, — повільно сказав Овсій.

— Теж непогано, — усміхнулася Лін. — Ой, де це ти? — схопила вона Овсія за плече.

Дівчина зірвала жмут трави і стала витирати йому на спині болото.

— Та от упав, — ніяково пробурмотів Овсій.

— Ну, звичайно! — вигукнула Лін. — Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скільки разів?

— Що? — не зрозумів Овсій.

— Скільки разів падав сьогодні?

— Один.

— Тільки один. Оце здорово! Я, пам’ятаю, мало не на кожнім кроці розквашувала собі носа.

Овсій не знайшовся, що відповісти. Йому не хотілось балакати на такі конфузливі теми.

Оце то вантажник, що втрачає рівновагу!

— Ну, ось і все, — сказала Лін, кинувши до ніг жмуток трави. — Як назвав тебе вихователь?

— Овсієм.

— Овсієм, — повторила дівчина. — Гарне ім’я. Рідкісне. І давнє.

Овсієва скутість танула, мов бурулька на весняному сонці. Йому здавалося, що він знайомий з Лін, як і з вихователем, давно-давно.

Нахабний маленький кібер пролетів попід самісіньким Овсієвим фотоелементом.

— Скажи, людино, — мовив Овсій, — хто сконструював цей літальний механізм?

— Ти про що? — здивовано кліпнула Лін.

Овсій показав на яскраву цятку.

— Та це ж бабка, звичайнісінька бабка, — дзвінко розсміялася Лін. — Хіба ти не вивчав зоології?

Овсій пробурмотів у відповідь щось нерозбірливе. Лін, вирісши в Зеленому, добре знала про схильність роботів зводити все до кібернетики. Тому дівчину не дуже здивувало, коли Овсій простяг руку, обережно помацав її косу і непевно сказав:

— Це, мабуть, датчик?

Лін, приховуючи усмішку, коротко пояснила Овсієві, як заплітають волосся в косу.

— Стільки мікрофільмів переглянув, а цього не бачив, — признався Овсій.

— Але ж твій вихователь…

— Він кіс не носить.

Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все — і бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, і пластик доріжки, і вологий по недавнім дощі грунт, і висока густа трава.

— Гроза, гроза! — раптом звідкись іздалека долинув крик.

Овсій здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокій. На небі хоч би тобі хмаринка. Але ж було ясно чути — “гроза!” Овсій звик довіряти людському слову. Він поквапливо дістав із невеличкого схову, що був у нього на правому боці, прозорого полівінілового плаща і натяг на себе, від чого став схожий на запаковану шафу.

Помітивши здивований погляд дівчини, Овсій пояснив:

— Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив мені попадати під дощ, поки я не пройду курс загартування в біоцентрі.

— Так, так… — Лін доторкнулася до плаща. — І справді, непоганий захист. Але чому…

— Не хвилюйся, людино, — перебив Овсій, — я сховаю тебе від дощу.

Робот спритно переполовинив плащ і простяг дівчині блискучий шмат плівки.

— Спасибі. — Лін узяла її, не знаючи, куди діти.

— Укрийся. Хіба ти не чуєш — гроза!

— Гроза! — знов долинуло до них.

— А, ти он про що, — кінець кінцем збагнула Лін. — Та це ж моє прізвище: Гроза. Розумієш? Лін Гроза. Ну, мене кличуть…

Дівчина тріпнула косою.

— Прощавай, Овсію!

— До побачення, людино Лін.

Коли біле плаття зникло між кущів, Овсій стрепенувся і величезними стрибками помчав до лабораторії: час, відміряний вихователем для першого виходу в простір, скінчився.

Час, час… його незримий плин несе із собою все існуюче. Ні, не тільки людина скоряється його невблаганному поступові. Будь-яка система, хай то звичайнісінька собі каменюка чи велетенська зірка у космосі, все неминуче зазнає змін у часі.

Отже, старіє не тільки людина. Старіє і робот. Це об’єктивний закон світобудови. Смішно, звичайно, було б думати, що кібернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками і взагалі стати схожою на спорохнявілого діда (хоч це теж конструктор при бажанні міг би змоделювати).

Кожен робот певного класу старіє на свій кшталт. Нервові канали, що по них мозок передає у всі частини системи свої команди, зазнають змін, і зміни ці необоротні, їх уже не виправиш. Кінцівки втрачають гнучкість. Бракує їм колишньої сили і спритності. Та й сам мозок— цар складної системи, створеної і викоханої людиною… Він дедалі більше стає непридатний.

І на зміну одному поколінню роботів приходить інше, котре являє собою вдосконаленіший витвір людських рук і розуму.

Блоки іонної пам’яті в Овсія поступово зношувались. У праці Овсій не жалів себе — так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятиліття…

І ось прийшов час, коли Овсієві стало важко з належною швидкістю і спритністю виконувати команди оператора, орієнтуватися в просторі й часі. Ба навіть просте спостереження за режимом звичайнісінького термостата було тепер для нього над силу.

Та незважаючи на все, Овсій працював і далі.

Десь близько сорока років тому він попав у катастрофу. Це сталося в урановій шахті Марса. Овсій вивантажував руду на поверхню — обов’язки загалом нехитрі, якщо мати певний досвід, а його в Овсія було більш ніж досить. Раптом у шурфові шахти розірвало ротатор, і шмат розпеченого металу наскрізь пробив груди роботові. Осколок зачепив центральний нерв, і реставрувати його було неможливо.

Єдине, на що спромоглися інженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронів, що тільки почасти вернув Овсієві колишню працездатність.

Після цієї операції Овсія лишили на Землі.

Тепер він незмінно працював на завантажуванні й розвантажуванні кораблів у невеличкій чорноморській гавані.

Камінь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.

Протягом усієї ночі слабкі вихрові струми стихійно спалахували то в тому, то в тому блокові. Старому іонному мозкові доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдіяльність системи.

Ніч видавалась безмежною. Овсій змагався з важким небуттям. Вусики аналізаторів здригали, коли до них крізь відчинені двері пакгаузу долинало тихе зітхання моря. В ньому Овсій ловив і свіжий запах йоду, і тонкий аромат водоростів, викинутих на берег прибоєм, і ще щось таке знайоме і таке земне… Та що саме, він, хоч як силкувався, пригадати не міг: більшість мікровідсіків його пам’яті майже не працювала.

Овсій уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побіля атомного серця. Про те, що настав новий день, він дізнався з посвітлілого прямокутника неба, чітко окресленого дверима пакгаузу…

Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмі. І знов юні пустуни кепкували з Овсія.

Він терпляче зносив дитячі жарти, часом досить злі, і тільки блимання фотоелементів свідчило про те, що роботові по-справжньому боляче.

Всьому цьому можна було легко покласти край — варто лише сказати бодай слово начальникові порту (до речі, Миколчиному батькові). Та Овсій чомусь утримувався. Можливо, він пригадував ті далекі часи, коли сам пустував на гравієвих доріжках та на хитромудрих гімнастичних снарядах Зеленого містечка, опановуючи закони руху й рівноваги… Хтозна. У всякому разі Овсій охоче спілкувався з юними землянами, хоч від них часто було йому непереливки…

Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стріла випиналась далеко в море. її вінчав гак. Кібернетичного механізму, що керував краном, іще не привезли, і металеве громаддя стояло без діла.

Був тихий весняний вечір. З інтернату вийшло кілька хлопчиків. Вони зупинились біля крана, про щось завзято сперечаючись.

Раптом один із них позирнув на стрілу, тицьнув на неї пальцем.

— Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, — сказав він, кладучи на землю ранець і засукуючи рукава сорочки.

— Пхе — до середини! — виступив наперед Миколка. — Я дістануся до кінця.

Хлопці здійняли його на глузи.

— Зірвешся і втопишся.

— Не зірвусь! — рішуче запевнив Миколка.

Він старанно поплював на руки. Підійшов до основи крана. Зміряв поглядом височінь і, наважившись, поліз догори.

За кілька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришів. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та відступати було пізно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрілу, що на запаморочливій висоті горизонтально зависла над водою, і став повільно просуватися вперед.

Далеко внизу зрадливо ряхтіло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дістатись гака. Він сів би на нього і перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зціпивши зуби і заплющивши очі, Миколка повільно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долоні обпікало. Ще метр… Ще півметра… Пальці розтулилися самохіть…

Розгублені хлопці в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гавані було безлюдно. Миколка здійняв водограй бризок, каменем пішов на дно.

І раптом… Здалося, що з пірса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по воді чотирма кінцівками, до Миколки поспішав Овсій. Діставшись того місця, де розходились кола, робот пірнув. Хлоп’ята затамували віддих. Довго, дуже довго на поверхні ніхто не з’являвся. Нарешті Овсій випірнув. Миколки не було.

— Знаєш, яка тут глибочінь? — чомусь пошепки сказав один із хлопчаків, ні до кого не звертаючись. — Океанські кораблі можуть швартуватися…

Перепочивши кілька секунд, Овсій пірнув знову, цього разу вдало. Він з’явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бік, очі були заплющені.

Вже майже допливши до берега, Овсій несподівано зупинився. Великі круглі очі йому поблякли, а кінцівки безладно засмикались. Останнім зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу піску побіля самісінького берега, а сам повільно зануривсь у воду…

Миколка опритомнів у батька на руках. Довкола них з’юрмилось багато людей. Після штучного дихання нило все тіло.

Протиснувшись крізь натовп, до Миколчиного батька підійшов інженер гавані. Вигляд у нього був розгублений.

— Товаришу начальник порту, — сказав інженер, — ми виловили його, як ви наказали.

— Ну?

— Нічого не можна зробити. — Інженер скрушно похитав головою. — Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Він і так пережив усі строки. Адже вийшов він із воріт Зеленого містечка бодай чи не півтораста років тому…

— Овсій, — прошепотів Миколка і заплакав.

ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ

Розповідає штурман Паччарді

Опісля мені завжди здавалося, що наші відвідини Оранжевої планети — сон, феєричний і химерний. Я, штурман нестаціонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевій планеті…

А втім, спробую розповісти про все по черзі.

Ми наближалися до сузір’я Близнят. Іонна тяга “Грегора” не вмикалася вже протягом чотирьох місяців. Капітан вів корабель, використовуючи могутні силові поля, котрі ми перетинали.

Магнітний захист “Грегора” працював з повним навантаженням.

Річ у тім, що на траверсі Бети виявилось надзвичайно багато метеорів. За всі свої дев’ятнадцять років безперервних польотів я не бачив, щоб стільки камінців одночасно борознило чорне небо. Що далі ми мчали, то густішав потік метеорів. У вільний час я міг годинами спостерігати чарівну картину Всесвіту. За вікно в цей світ правив великий овальний екран у кают-компанії. Особливо мені подобалось вмикати довколишнє спостереження. Між зірок, здавалося, зовсім нерухомо зависав наш красень “Грегор”. Із його дюз не виривався, як звичайно, сліпучий багатокілометровий шлейф полум’я: двигуни — як я вже відзначив — було вимкнено. Під дією якогось загадкового випромінювання обшивка “Грегора” ледь фосфоресціювала. Особливо виразно світилися на тлі чорного неба спіральні лінії упродовж корабля і “шлюпка” — маленька ракета, що містилась у носовій частині “Грегора”. Чимось “шлюпка” була схожа на перші ракети, запущені людиною в космос. Використовували ми її досить рідко, проте траплялися ситуації, коли вона була незамінна. На “Метелику” (так називав “шлюпку” екіпаж) ми могли вимандровувати в розвідку й висідати на нові планети, тоді як “Грегор” на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цієї планети. Причалювати з “Грегором” до невідомих островів космічного океану ми не наважувались: полум’я його дюз могло б перетворити на попіл усе живе.

Гострий обтічний ніс “Метелика”, що світився яскравіше за інші частини, був націлений просто вперед, у невідоме. Окіл хаотично роїлися метеори.

Я крутив ручку приладу, і картина на екрані магічно змінювалась. Траєкторії метеорів, що досі видавалися зовсім хаотичними, набували раптом певного змісту. Ось шалено мчить на “Грегора” крихітна піщинка. Що, здавалось би, вона може заподіяти такому титанові, як наш лайнер? А тим часом за субсвітлової швидкості метеорний пояс, як відомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотів. Бомбардуючи з величезною швидкістю корабель, мікрометеорити лишають на його титановій, вольфрамовій чи будь-якій іншій обшивці крихітні вм’ятини, подряпини, “віспинки”, як висловився паш капітан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з’їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрі читають лекції в Зоряній академії, це звучить як “інтегральний ефект дії”. Я ж назвав би зустріч із таким метеорним поясом повільним умиранням.

Одначе метеори не загрожують “Грегорові”. Він має чудовий магнітний захист.

Цікаво, який нині “Грегор” збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому білому дискові, схожому на відеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом “підлиза”, що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно від бажання того, хто натискує кнопку, змінює “свій погляд”, тобто точку, з якої проектується зображення на екран. І ось я вже перебуваю на відстані добрих двох десятків миль од “Грегора”. Довкола чорний холод космосу. Нетлінно палають зорі. І тільки вдалині криваво горить довга вузенька смужка. Це наш “Грегор” у вогненному мішку.

— Зовсім як захід сонця на Дніпрі.

Я озирнувся. До екрана підійшла Марія Павлівна Куличенко, наш астробіолог.

— Скучили за Землею?

— Ой, скучила! — Марійка зітхнула. — Адже тоді, як вернулась “Рената”, я пожила на Землі зовсім небагато, десь із півроку. І уявіть собі, Паччарді, навіть за цей час я встигла скучити… за космічними польотами!

Марійка засміялась. Я називаю її Марійкою тільки так, подумки. А вголос кличу Марією Павлівною, не інакше. Хоч інколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марійкою. В ній є щось надзвичайно симпатичне, рідне. Що саме — не знаю. Може, її поривчаста, стрімка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокійний і низькуватий? Чи все укупі? Не знаю.

Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на “Ренаті”. Зореліт попав тоді в потенціальну магнітну яму надзвичайної глибини, і тільки винахідливість та врівноваженість нашого капітана Петра Брагіна врятувала корабель. Багато про це мені розповідав чоловік Марії Павлівни, мій колега штурман Стафо. Марійка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на “Ренаті” Стафо вернувся зовсім сивий…

— Який красень наш “Грегор”! — раптом вигукнула Марійка. На екрані досить виразно проступили величні обриси зорельота. “Грегор” не був розрахований на польоти в атмосфері, й тому обтічність була йому ні до чого. Тільки “Метелик” мав торпедоподібну форму.

На екрані було добре видно житловий відсік, де ми перебували. Він здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусідству з ним містився відсік, у якому були маніпулятори, необхідні нам під час висадок. Далі — відсік, де ми утримували тварин: курей, овець, корів тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висісти на нову планету людина, треба було перевірити, чи нормально акліматизуються на ній земні тварини. Адже крім штучної атмосфери — створити її на новій планеті не складало особливих труднощів — було ще безліч різних факторів, котрі впливали на людський організм… Потім ішли один за одним відсіки найрізноманітнішого призначення. І вже по всьому — серце корабля, його іонні двигуни…

— Час іти на зміну Стафо, — позирнувши на годинник, сказав я і підвівся.

Якщо відверто, я міг би посидіти тут іще хвилин двадцять. Та не хотілося лишатись наодинці з Марійкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку мені так кортіло побути з нею ще хоч трошки. Все на світі я б, здається, віддав, аби провести з Марійкою ці кілька хвилин, пожартувати, погомоніти з нею. Проте я не лишився. Мені здалося, що Марійці це неприємно. Розмовляючи зі мною, вона весь час начебто відверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина мені подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свідомо уникаю її.

— Скажіть Стафо: я тут, — попрохала Марійка.

В коридорі, що вів у штурманський відсік, мене мало не збив із ніг захеканий Сегеді, наш другий пілот.

— Даруйте, поспішаю! — крикнув він.

— Бачу. А що скоїлось?

— Біжу до капітана. Надзвичайне відкриття!

— Ну? — я спробував утримати Сегеді за рукав, але куди там,

— Потім, потім, — відмахнувся він і зник за поворотом коридора.

Я заступив Стафо і знічев’я став гортати дорожній журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричі пролунав сигнал “Слухайте всі!” І по тому я почув дивовижну звістку: метеорний потік, зустрінутий “Грегором”, пульсував, він ніби дихав. Інтенсивність його то зростала, то спадала майже до нуля, і все це відбувалося з чіткою періодичністю.

— Кожному членові екіпажу зайняти своє місце! — віддав розпорядження Петро Брагін.

І ніби на підтвердження тривожних капітанових слів, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсації метеорного потоку для головного мозку “Грегора”, — новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам’ять не могла пригадати нічого подібного. А тим часом вона зберігала бодай чи не весь космічний досвід людини. Найважливіші наслідки кожної експедиції нотувалися в Інституті інформації, і потім відповідну клітину пам’яті вміщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землі. Число цих клітин щороку неабияк зростало. І в польотах — подеколи вони тривали десятиліття — астронавти вивчали досвід чужих експедицій.

У такий спосіб можна було уявити собі, що бачили, про що мріяли тисячі й тисячі людей, котрі борознили різні закутки безмежного Всесвіту.

І де-небудь, за тисячі парсеків од Землі, астронавти, заздалегідь хвилюючись, входили в сферокіно. Вони втрачали спокій однаково: і молоді, яким цей політ був за первину, і бувальці, старі “вовки космосу”, котрих Координаційна рада увінчала лаврами. Те, про що їм розповідала мініатюрна клітина — скарбниця відомостей про чиїсь польоти, завжди видавалось новим і несподіваним.

Одначе дійсність, з якою вони стикалися повсякчас, була куди цікавіша, аніж найфантастичніші оповіді про минуле.

Все це блискавично майнуло у мене, коли я почув гонг. Замість прямої лінії, що свідчила — інтенсивність метеорного потоку незмінна, — переді мною на блакитному екрані зміїлася тепер синусоїда. Інтенсивність метеорів періодично змінювалась і найбільше дивувала своїм чітким ритмом.

Ну й чому тут дивуватися? — можливо, запитає в мене який-небудь юний землянин, ще незнайомий із космічними польотами. Чому така пульсація має загрожувати кораблеві? Адже сумарна інтенсивність потоку лишилася незмінна, вона почала тільки пульсувати. Все одно немовби на морі замість мертвого штилю з’явилися легкі брижі. Але це ще зовсім не буря! То чого ж боятися?

У нас, космонавтів, існує правило: невідоме — значить небезпечне. Адже не раз бувало, що з першого погляду дрібна обставина перетворювалась на фатальну небезпеку, і велетенський лайнер гинув у безмежних просторах космосу. Окрім того, ми одлетіли надто далеко від Землі та інших цивілізованих планет і тепер розраховували тільки на власні сили. Найдрібніша похибка чи безпечність могли коштувати дуже дорого. Згадайте самовпевненого генерала, що колись у давнину змусив своїх солдат крокувати через міст у ногу. Сталась катастрофа — міст обвалився. А тим часом накажи генерал іти не в ногу, і все було б гаразд. Що ж сталося? Просто генерал не мав уявлення про резонанс…

Мої думки перервав новий сигнал, цього разу інфралокатора. Спереду по курсу “Грегора” вигулькнуло якесь загадкове тіло. Скільки до нього? Напружено кліпали лампочки лічильної машини. Я вихопив перфострічку з результатами підрахунків, швидко пробіг її очима і з полегкістю зітхнув: до тіла летіти ще багато днів, ми встигнемо уникнути його.

— Доповідайте, Паччарді. — Просто з екрана на мене спокійно дивився капітан.

Я сповістив про одержані дані.

— Яке відхилення од курсу?

— Три з половиною градуси.

— За який час ми дістанемось загадкового тіла?

— Якщо швидкість буде незмінна — двадцять вісім земних діб.

— Гм… Якщо швидкість буде незмінна…

— Уникнути зустрічі не проблема…

— Сповіщення прийняте, — перебив мене Брагін. Екран зв’язку погас.

Але за мить спалахнув знову, тільки вже не блакитним, а зеленавим світлом. Це означало, що капітан увімкнув зв’язок з усім екіпажем “Грегора”.

— Друзі! Надійшла інформація, що по ходу руху корабля знаходиться невідома планета. Ми спробуєм обстежити її. Уникати зустрічі не будемо. Всім приготуватись до гальмування. За двадцять хвилин увімкнемо гальмівні дюзи. Кожному належить одягти проти-перевантажувальний скафандр. Зняти чохли з маніпуляторів і приготувати “шлюпку” до подорожі. Все!

Швидко увімкнувши протиперевантажувальну систему на пульті, я одяг новенький із приємним запахом пластиковий скафандр.

Тепер лишалося ждати, поки пілот увімкне гальмівні дюзи, та мріяти про зустріч із невідомою планетою. Переді мною на екрані, що вказував на інтенсивність метеорного потоку, як і раніше зміїлася голуба синусоїда. Вдих… Видих… Вдих… Видих. Здається, дихає якийсь велетень. І що тільки не мариться знічев’я. Я тоді і в голову не покладав, яке все це близьке до істини…

Чималу путь подолав наш “Грегор”, перш ніж досягти легендарного сузір’я Близнят, котре стільки літ хвилювало уяву землян.

Близнятами, виявляється, бувають не тільки люди. Стародавні земляни вважали за близнят дві найяскравіші зірки цього сузір’я і дали їм гарні, звучні наймення з грецької міфології: Кастор і Поллукс. За переказами, саме так назвали своїх синів щасливі батьки — красуня Леда і повелитель громів Зевс.

Минали роки. Земля звично линула по своїй орбіті. Але дедалі частіше люди звертали погляди до зірок. Що воно за таємничі дороговкази Всесвіту? Куди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собі нелегке завдання вранці гасити, а ввечері знов запалювати ці химерні маяки?..

З року в рік нагромаджувались незаперечні космогонічні факти, уявлення людські поступово очищалися від марновір’я. Щоправда, не все було легким і безхмарним у пізнанні людиною довколишнього світу. Дорога до істини — не пряма лінія, а швидше спіраль, що губиться в безмежжі.

Попервах люди вважали, нібито зорі зовсім близько — палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмістив їх на небесній тверді, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорі доводилось відсувати й відсувати в глибини космосу. Цього вимагали перші примітивні телескопи. На цьому наполягали, не боячись іти на вогнища “святої” інквізиції, геніальні вчені…

Кінець кінцем людина розірвала пута земного тяжіння. Перші супутники Землі й автоматичні станції, що стали кружляти довкола Місяця, ніде не виявили ні осяйної небесної тверді, ні самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрієм Гагаріним у небо полинули сотні й тисячі сміливців.

Проте до міжзоряних мандрів було ще далеко… Адже тільки до найближчого від Сонячної системи світила — Альфи Центавра — треба летіти 4,3 світлового року. Світловий рік — це, як відомо, відстань, яку долає промінь світла у вакуумі протягом року. (За секунду ж він встигає промчати триста тисяч кілометрів.)

Що вже тут казати про наддалекі зірки, до яких світло летить мільйони і мільйони світлових літ.

Та, хоч як це парадоксально, віддаляючись од землян, зірки стали їм ближчі. Ближчі, бо замість марновір’я та різних припущень прийшли конкретні знання, помножені на точний розрахунок і дерзновенність технічних задумів…

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинстві я понад усе цікавився астрономією. Улюблене моє заняття було спостерігати в телескоп зорі. Ми з батьком влаштували на горищі нехитру обсерваторію, і не було мені більшої насолоди, аніж вивчати небо. Зокрема, я частенько націлювався на голубуватого красеня Місяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось мені навіть вручили медаль Московського астрофізичного товариства “За точні виміри”, проведені над Данетом — пласким штучним супутником Землі, — супутник мав змінну масу і, як наслідок цього, досить плутану траєкторію.

— Уго, йди обідати! — кликала мене мати.

— Йду, мамо, — вдесяте відповідав я, не маючи сили відірватися від чарівного видовиська, котре відкривала переді мною система оптичних лінз.

У батька була велика бібліотека з астрономії та астрофізики, і незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандіозні картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мікрофільми зі звітами про польоти кораблів у міжпланетні простори.

Пам’ятаю, одного разу я допізна засидівся в бібліотеці. Старий годинник прокував дванадцять, потім першу годину ночі (в школі починалися екзамени, і роботи було чимало).

Кінець кінцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вініловій оправі. На сьогодні досить. Я підвівся, позіхнув, ступив крок до стелажів. Полиці, щільно заставлені книжками, мікрофільмами та блоками біопам’яті, сягали аж під стелю. Тут були старовинні трактати, зоряні довідники і найновіші каталоги — батько мало не щодня приносив із пошти важкенні бандеролі.

Задерши голову, я оглянув полиці. Скільки тут непрочитаного і непроглянутого! Мою увагу привернув шкіряний корінець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стілець і дістав грубий зачитаний фоліант. Книжка й справді була досить солідного віку. Я вже не пам’ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого століття.

Я стер рукавом пил з оправи. Стародавній шрифт, пожовклий від часу папір… Це був популярний підручник з астрономії. Цікаво, чим тоді займалися вчені? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблиці, цифри, цифри… “Що нас чекає на Місяці….” “Розрахунки траси на Венеру…” “Зодіакальне світло…” “Найновіша теорія тяжіння…” Гм, найновіша! її ж було спростовано буквально за якихось п’ять років. “Улюблениця шести сонць…” Цікаво! Я сів у крісло, присунув настільну лампу і став читати.

Мова йшла про планету, небом якої одночасно мандрувало бодай чи не шість сонць. Дивовижний світ вразив мою уяву. Пробігаючи сторінку за сторінкою, я забув про час.

Скільки води спливло відтоді! Чимало випало мені пережити. Позаду і експедиції у безмежний космос, і та страхітлива катастрофа на Марсі… Проте й зараз я ніби бачу поперед себе батькову бібліотеку, поспіль заставлений диктофонами письмовий стіл (до нього мені категорично було заборонено підходити), стелажі, горішні полиці яких губилися в напівмороці, рівний яскравий еліпс од настільної лампи.

Тієї ночі мені й на думку не спадало, що химерний світ із шести сонць стане метою мого життя.

Від давнього паперу, здавалося, струмували невловимі пахощі. Можливо, так пахне час?

Я блискавично пробіг розділ, присвячений історії питання. Люди з давніх-давен між інших зірок спостерігали і сузір’я Близнят, де найяскравішими були Кастор і Поллукс. До 1718 року ніхто не віднаходив у цій системі нічого особливого. Та ось англійський астроном Брадлей спрямував свій телескоп на небо й раптом виявив, що Кастор, власне, не одна зірка, а дві, тобто, що це два велетенських і жарких сонця, поєднаних між собою могутнім тяжінням. Інакше кажучи, Кастор був схожий на гігантську гантель.

Обидва сонця обертаються довкола одного центра.

Відкриття Брадлея викликало сенсацію. Астрономи всього світу кинулися до своїх телескопів, аби перевірити й уточнити повідомлення англійського колеги. Заскрипіли пера математиків. їм би дуже знадобились обчислювальні машини, проте вони з’явилися лише через кілька століть по тому.

Виявилось, що подвійне сонце Кастор обертається досить повільно, — звичайно, в наших, земних масштабах: його період обертання складає не багато не мало — 341 рік.

Дослідити подвійне сонце було не так-то просто. Річ у тім, що рух небесних тіл, який астрономи спостерігають в оптичні прилади, не є справжнім. Зірка завжди рухається в площині, що нахилена до прямої нашого зору під якимось кутом. Я це гаразд збагнув через два дні, коли, склавши на п’ятірку останній екзамен, відпочивав на одній із спортивних баз Місяця, поблизу кратера Аристарх. Вийшов, пам’ятаю, з намету — так ми називали комфортабельну кулю, в якій мешкали. Була ніч, тривала ніч, до якої ми ще мали звикнути.

Ділянка Місяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лісники. Весь район планувався під заповідник. Я ішов, обережно минаючи споконвічні кратери й піки скам’янілої лави; тут усе було так само, як і тоді, коли на поверхню Місяця вперше ступила людина. В чорному небі, поцяткованому зірками, непорушно зависав блакитний глобус — Земля. Йти було незвично легко — давалося взнаки порівняно слабке тяжіння на Місяці. Та я знав, що небезпека зірватися в яку-небудь тріщину від цього не стала менша, і весь час не втрачав пильності. Бездоганно підігнаний скафандр дозволяв маневрувати легко й невимушено.

Інколи я уповільнював крок і озирався. Довколишній пейзаж був схожий на намальовану тушшю картину, автор якої надміру захопився гострими кутами. Ніяких переходів, ніяких напівтонів! Перед вильотом на базу вчитель пояснив нам причину цього незвичайного явища. На землі пересічена місцевість поступово вирівнюється під дією вологи та вітру. Цей процес триває вже багато мільйонів років. Тим часом на Місяці, поки до нього не дісталась людина, не було ні води, ні атмосфери. Саме тому місячний ландшафт такий химерний і здається засіяним велетенськими сталагмітами.

Вузенька, ледь помітна стежечка — яз великими труднощами виявив її, присвічуючи собі ліхтариком, — бігла вгору, намотувалась на досить стрімкий пік, мов спіраль. Вибрівши на вершину, я перевів подих, позирнув униз. По одному з валунів повзав якийсь світляк, описуючи правильне коло. Спостерігаючи за ним, я збагнув раптом складні астрономічні формули руху зірок, формули, суті котрих у класі ніяк не міг добрати. Завчити їх я завчив, але пізнати їхній смисл був незугарний. І раптом тут, на вершині місячного піка, настало прозріння. Скажімо, цей світлячок справді описує правильне коло. Оскільки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на світляка збоку, то його рух видавався б мені вже зовсім іншим. Я уздрів би не коло, а еліпс. Ну, а зорі? — подумав я. Власне, це ті самі світляки. Якщо зірка рухається в площині, сильно нахиленій до прямої зору спостерігача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним…

Але я захопився і тому знову вернусь до тієї пам’ятної ночі в батьковому кабінеті, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про які вже ніколи не міг забути.

Згодом я дістав і перечитав про сузір’я Близнят усе можливе.

Я дізнався, що пара сонць, котрі утворюють Кастор, перебуває в сімдесят шість разів далі одна від одної, ніж наша Земля від свого Сонця. Це приблизно така відстань, як од Плутона до Сонця. Мені стало відомо також, що загадкова зірка Кастор недовго перебувала в “роздвоєному стані”. Ще в шістнадцятому столітті завзяті астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помітну зірочку дев’ятої величини. Зірочка ця нічим особливим не відзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русі вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А і Кастор В) у їхньому спільному польоті.

Знову зчинився шарварок. Посипалися різні припущення, гіпотези. Згодом математикам поталанило переконливо довести, що нова зірочка має всі підстави претендувати на роль третього близнюка. За аналогією її назвали Кастор С.

Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, він виявився повною протилежністю в порівнянні з першими двома — великими і гарячими сонцями. В давній народній казці оповідається: жило собі три брати, два розумні, а третій дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Він був неабияк віддалений од старших братів, і до того ж дуже тьмяно світився.

Що таке рік? Це час викінченого циклу, повного оберту Землі довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашій рідній Землі, виникли в людини перші астрономічні поняття, які вона перенесла згодом на інші світи.

То що ж можна сказати про третього брата — примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зірок з періодом… кілька десятків тисяч земних літ! Нічогенький собі рік, чи не так?

Мені не раз спадала думка про живих істот, котрі, можливо, мешкали в районі далекого сузір’я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна річ, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертні. Які вони з виду? Чи мають інтелект? І якщо так, то якого рівня досягли, рухаючись по безмежній спіралі еволюції? Заплющивши очі, я мріяв про зустріч із ними, про контакт двох цивілізацій, що забезпечить людству, так само як і його новим друзям, небачений прогрес…

Мені тоді навіть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправді я полечу сюди, до таємничого сузір’я Близнят, про яке протягом століть сперечалися земляни.

Сторінки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашній екзамен, я читав, читав, і сон тієї ночі був од мене далеко.

Автор яскраво змальовував життя на передбачуваній планеті, в небі якої гуляє не одне, а кілька сонць. Він розповідав про людину, котра чудом попала на цю планету.

…Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, і корабель м’яко опустився на загадкову твердь. Годі тут було шукати якісь особливі урвища і скелі. Все було начебто на Землі. Людина нагнулася й помацала грунт — пухкий. І рослинність є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точніше кажучи, колір не один, а кілька. Ну, нічого, екіпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом — нічого особливого. Якщо відверто, пілот навіть розчарований трохи. Чи варто було летіти стільки? Такі самі мізерні кущики він бачив і на Марсі, й на Венері.

Космічний мандрівець ступає кілька кроків, задирає голову. По небі неквапом повзуть пухкі хмари.

Котра, власне, година, як на місцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зеніті, цідить гаряче проміння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрії повільно і німо розповзається багряна пляма.

В навушниках пілота звучать тривожні сигнали. Товариші непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пілота завмерти на місці.

Червоне полум’я розхлюпується далі. На блідому небі, над самісіньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Він дедалі збільшується. Що воно за диво? Пілот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змінюється. Рослинність, що кілька хвилин тому здавалась голубувато-блідою, повниться пурпуром. Гостре на кінцях стебло тягнеться до світила, немовби вітаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пілот подає сигнал, і з корабля висипають усі члени екіпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

— Зараз саме полудень, — зауважує штурман, поглянувши на свій хронометр.

— Дивлячись на яке сонце зважати, — стає до розмови капітан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий період обертання. Воно непомітно хилиться до обрію, в той час як його блакитний побратим тільки-тільки поминув зеніт.

Хмари, обляпані кіновар’ю, простують своєю дорогою. Жалюгідна рослинність видається тепер бурою. Ледь темніє.

— Погляньте! — заволав молодий планетолог.

Всі озираються в його бік. Він тицяє рукою у віддалену сопку. Таке враження, наче на її вершині спалахнув раптом величезний смарагд. Зелені промені линуть у простір, пронизуючи двобарвне небо.

— Котяче око! — шепоче хтось.

Воістину котяче око. Довколишній простір повільно повниться кришталево-чистим зеленим світлом. Воно лине від сопки догори, до двох світил-побратимів.

Від трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пілот уже не думав, що прилетів сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгі роки польоту, раптом здався їм чужим. Його ніс пломеніє пурпуровим полум’ям, кулястий відсік штурмана — темно-вишневий, магнітні вловлювачі здаються крильми казкової жар-птиці, такі вони яскраві й барвисті. Блакитні смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-сріблястий. Зелені плями на дюзах наче намальовані.

Та що там корабель! Навіть одне одного люди впізнають не без труднощів. Так різне світло від трьох сонць спотворило їхню зовнішність.

Глибокі багатобарвні тіні, звиваючись, повзли по землі, коли з-за обрію вервечкою одне за одним випливло ще три сонця: біле, синє й оранжеве.

Бракує мові людській слів, аби змалювати фантастичну картину, що спалахнула раптом перед зором зачудованого екіпажу. Це було якесь безумство барв. Дивовижні світлові комбінації змінювали одна одну щомиті, і тому здавалося, ніби всі довколишні предмети перебувають у безперервному русі. Кожна деталь пейзажу раптом набула фантастичних ознак. Світ загубив чіткі обриси, став розмитий, нереальний.

Люди інстинктивно з’юрмилися в тісний гурт, перекидаючись короткими репліками: вони розуміли одне одного з півслова.

О, звичайно, після цієї експедиції в людськім лексиконі з’являться нові слова. Не можуть не з’явитися, бо без них не передати веремії барв цього надзвичайного світу…

Я підвів голову, з великим зусиллям одірвавшись від прадавньої книжки. Світло настільної лампи помітно зблідло, наче злиняло. Я повільно вертався до дійсності. Очі боліли, ніби їх запорошили піском. Усе ще не розуміючи, чому лампа така бліда, я підвівся, підійшов до вікна. За тонкою і прозорою плівкою пластика займався світанок.

Та ніч у батьковій бібліотеці лишилась у моїй пам’яті на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався відтоді, як з дорогим талісманом. Ні, мені не властиве ніяке марновір’я. Просто приємно було усвідомлювати, що я будь-якої миті можу погортати пожовклі сторінки, котрі породили мені в душі ні з чим незрівнянну насолоду.

Лишається додати — книжку я втратив під час піщаної бурі на Марсі. Ті ж таки скажені смерчі червоного піску забрали в мене сім’ю…

Та я не розповів іще про найцікавіше стосовно сузір’я Близнят — мету польоту “Грегора”. У своїй оповіді я зупинився на трьох братах, трьох Касторах — двох велетнях і третьому карликові.

Уявіть собі здивування астрономів, коли вони виявили, що кожна з цих трьох зірок у свою чергу розпадається на пару сонць! Сонця кожної пари дуже близькі одне від одного (зрозуміло — в космічних масштабах). Саме через близькість їх тривалий час і не могли сприймати порізно. Так предмети, що знаходяться поряд, зливаються в один, якщо віддалятися од них. Розрізнити двох космічних сусідів поталанило тільки тоді, коли людина озброїлась новим могутнім засобом дослідження — спектральним аналізом.

Виявилося, нові близнята, на яких розпадаються два старші брати — Кастор А і Кастор В, — віддалені один від одного всього на десять мільйонів кілометрів. Зовсім мало в масштабах космосу. Особливо, коли мова йде про такі солідні об’єкти, як зорі. І справді, це в п’ять разів менше, аніж відстань од Меркурія до нашого Сонця. Проте Меркурій — планета. А тут ідеться про відстань між двома зірками.

Ну, а як же третій, найменший брат, Кастор С? Виявляється, вій не відстає од старших братів! Кастор С теж із двох близнят, звісна річ, карликів. Розташовані вони, сказати б, зовсім поряд. Відстань між них якихось 2,7 мільйона кілометрів. Це вдвічі менше за діаметр нашого Сонця.

Отож далека зірка Кастор являє собою дивовижну систему, що складається із шести сонць. Чотири з них — великі й розжарені, а два — маленькі, холодні, темно-червоні. Он який він, далекий світ, так яскраво описаний у стародавній книжці, що над нею я просидів першу у своїм житті безсонну ніч.

Ще до того, як Вища Координаційна рада призначила мене на “Грегор”, котрий вирушав до сузір’я Близнят, я часто думав: а чи є планета в дивовижній системі Кастора? Що, коли картини, описані нашими предками, не фантазія, а реальність?

До свого записного біоблокнота я ретельно занотовував нові й нові дані про світ із шести сонць. Відомостей не бракувало: газети, журнали, радіо, телебачення Сонячної системи постійно приділяли незвичайному світові свою увагу…

Дивно — “Грегор” майже досяг мети. Навіть не віриться. Навмання натискую на клеми біоблокнота, і тихий голос, найоідніший мені голос тієї, якої вже нема на світі, неквапом промовляє:

“…Рух шести сонць Кастора відбувається з максимальною узгодженістю, чим нагадує чудово відрегульований годинниковий механізм. Ми маємо по суті три парні зірки, і кожне з таких парних сонць обертається довкола загального центра мас, тобто довкола однієї і тієї ж точки… Карлики, як їм і належить, найспритніші. (На цім місці я зримо уявляю собі легку усмішку тієї, що колись на Марсі начитала мені текст). Вони умудряються здійснити повний оберт усього за дев’ятнадцять годин. Дещо солідніше поводяться старші брати. Кастор В описує повне коло протягом трьох земних діб. Двійники Кастора А ще вайлуватіші: аби зробити повний оберт, їм потрібно дев’ять днів. Так живе дивовижна родина із шести сонць. Інших таких сімей, мабуть, нема в усьому Всесвіті. Принаймні людині вони невідомі…”

Ара, як і я, захоплювалась астрономією. Вона марила далеким світом, що його осяває аж шість сонць. Пам’ятаю, якось під час відпочинку на моїй батьківщині, біля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на міському пляжі модель загадкового світу. Довідавшись про наш намір, друзі стали допомагати нам.

Передусім я підрахував на портативному калькуляторі, в якій пропорції треба зменшити розміри, аби модель помістилася на прибережній ділянці. Діставши потрібні цифри, ми взялися до роботи.

Середній діаметр двох найбільших сонць — пари Кастор А — було взято за один сантиметр. За ці два сонця правили уральські самоцвіти. Спеціально опромінені, вони горіли в пітьмі білим гарячим світлом. Відстань між ними, відповідно до астрономічних даних, становила всього п’ять сантиметрів — на те вони, власне, і близнята! Працювали ми неквапом, ретельно дотримуючись розмірів. Кожен самоцвіт було покладено на крихітний самохідний візок. Візок повзав по заданій траєкторії з заданою швидкістю, що її можна було регулювати по радіо.

По тому настала черга другої пари зірок — Кастора В. Ці два сонця, за які правили такі самі самоцвіти, тільки дещо менших розмірів, ми помістили на віддалі півсотні метрів од першої пари.

Третя пара сонць — два червоних карлики, Кастор С — завдала нам чималих клопотів. Йдеться не про їхнє виготовлення: за тьмяні пурпурові сонця ми взяли два опромінені рубіни, з горошину кожен. Та коли постало питання, куди ж помістити цю пару сонць, з’ясувалося, що вона має бути віддалена від чотирьох своїх побратимів на… шістсот метрів. Так треба було, аби не зрадити масштабності. Я спробував змінити пропорції, щоб уся система могла вміститися на нашій ділянці, одначе Ара рішуче запротестувала.

— Соромся! — сказала вона. — Ти береш участь у великому акті творення. Нічого жартувати, якщо створюєш нову сонячну систему…

— Щоправда, за готовими кресленнями, — кинув хтось із товаришів.

— Тим паче! — підхопила Ара. — Творець не пасує перед труднощами.

І ось настав кінець кінцем вечір, коли все було готове. Ми й не сподівалися, що наша вигадка приверне таку увагу. Юрби народу оточили з трьох боків наш витвір. Ніхто не переступав накреслену лінію, завдовжки мало не кілометр. З четвертого боку ряхтіло лагідне море. Тільки-но почало смеркати, до берега стали причалювати яхти, баркаси, ялики. Люди не запалювали на щоглах вогнів, і на тлі призахідного неба такелажні лінії видавалися зовсім чорними.

Коли смеркло, я натис кнопку на панелі передавача, і всі шість сонць почали рухатися. Ми попрацювали недаремне. Кожне світило переміщалось по заздалегідь визначеній орбіті. Можу вас запевнити, домогтися цього було зовсім не просто. Поміркуйте самі. Кожну із трьох пар сонць-двійників треба було змусити обертатися довкола загального центра ваги. Потім два старших “подвійних брати” — Кастор А і Кастор В — повинні були рухатися довкола власного загального центра, оскільки в цих чотирьох сонцях було фактично зосереджено головну масу системи. І це ще не все! Ми повинні були врахувати збудження, що вносили в орбіти чотирьох великих братів два молодші карлики.

Змінюючи частоту внутрішнього випромінювання наших штучних сонць, можна було змінювати їхній колір.

Глядачі гаряче заплескали в долоні, коли всі шість зірок помандрували своїми орбітами. Всередині майданчика складною, плутаною дорогою рухалась уявна планета нашої новонародженої сонячної системи. Астрономічних даних, що свідчили б про планету, не було, і я напочатку протестував проти такого вільного поводження з Близнятами, та Ара, як завжди, наполягла на своєму.

— Там має бути планета, я певна! — сказала вона так переконано, що всі пристали на її твердження.

Потім Ара дістала десь іще один радіовізок, сама запрограмувала його і урочисто поклала на прямокутну платформу футбольну камеру, яка випадково трапилась під руку. Невідповідність у масштабах її, очевидно, зовсім не бентежила.

Я став навмання змінювати кольори всіх шести сонць, і перед нами одразу спалахували чарівні видовиська.

— Пам’ятаєш, як у тій книжці, — тихо шепнула мені Ара.

І справді, прадавній автор виявився далекоглядним. Я міг тієї миті поклястися, що все було так, як він описав. Футбольна камера зникла. Замість неї складною орбітою рухалась невідома нам планета. Вона оберталася довкола власної осі, і по її сферичній поверхні ковзали тремтливі відблиски. Поблизу від планети проходило одне із сонць. Воно спалахувало густим синім світлом, і одна з півкуль планети ставала сапфірова.

В один із моментів усі шість зірок вмикалися на резонансне випромінювання. Це було маленьке чудо. З усіх боків майданчика ринули потоки оранжевого світла. І планета перетворилася на велетенський золотавий апельсин. Він сяяв і ряхтів, наче казкова коштовність. Я не бачив уже ні людей, що злились у темну масу, ні легкокрилих яхт, завмерлих на рейді, ні друзів, що стояли поряд, — нічого, крім яскравої золотої кулі.

— Знаєш, Уго! — неголосно сказала Ара, нахилившись до мене і показуючи рукою на створену нею з футбольної камери планету, — я подумала…

— Про що?

— Так хочеться побувати там… Побачити шість сонць… І висісти на цю планету. — Вона усміхнулась і легенько штовхнула мене в бік.

— Цілком можлива річ, — погодився я…

Тепер мрія наша здійснюється. Планету в системі Кастора нами дійсно відкрито. Хоч вона поводить себе досить дивно, але “Грегор” швидко наближається до мети.

Тільки Ара не дожила до цього радісного і тривожного часу — вона назавжди лишилася там, на Марсі…

Гальмівні дюзи “Грегора” працювали з повним навантаженням. Хоч кібернетичні системи корабля функціонували безвідмовно, клопотів у всіх було по горло. Висадка на нову планету — діло серйозне. Щоразу на тебе чатує стільки несподіванок, що всіх їх аж ніяк не передбачиш заздалегідь.

Зважаючи на те, що “Грегор” наближався до нової планети, капітан наказав різко скоротити час чергування членів екіпажу. Розпорядження Петра Брагіна дістало загальне схвалення: за короткий проміжок часу наша увага не встигала притупитися, а це було так важливо на останньому чи не найважливішому відтинкові дороги.

Працювали всі. Астробіолог теж не лишався без роботи. Марійці треба було підготувати численні апарати, що заповнювали цілий відсік. Велику допомогу їй подавали кібернетичні системи.

Наближався вирішальний момент нашого польоту. Чим зустріне нас невідома планета? Космос — невичерпний вигадник. “Я не знаю двох однакових планет”, — сказав якось Петро Брагін, а його обізнаності можна позаздрити.

Розповідає астробіолог Марія Куличенко

Паччарді пішов на чергування, і я лишилася сама. В глибині екрана вимальовувався рожевий силует “Грегора”. Було тихо і порожньо довкола… Дивакуватий він, цей Паччарді. Раптом ні сіло ні впало підхопився й побіг. А в штурманську рубку йому ще рано, я знаю. Взагалі, як на мене, чоловік він з химерами. Биту годину інколи просидить у колі друзів і не зронить жодного слова. Сегеді мені розповідав, що Паччарді може, ввімкнувши п’єзофон, цілісіньку ніч не спати, слухаючи музику. І це тоді, коли наступного дня його чекає нелегке чергування. Кажуть, що Паччарді став такий після того, як його сім’я — дружина і дев’ятирічний син — загинули на Марсі під час страхітливого піщаного бурану. Інколи, дивлячись на Уго, я повнюся глибоким співчуттям до цієї мужньої, сильної людини. Та я нізащо б не сказала йому про це. Він, звичайно, не прийняв би мого жалю.

Паччарді видається мені гордим і замкненим. Коли він що-небудь доводить, не можна не замилуватися його розповіддю. Очі йому палають, жести стають швидкі й поривчасті, голос звучить, мов капітанський гонг у хвилину небезпеки. І така сила, така переконаність у словах Уго, що слухала б і слухала його без кінця. На жаль, ці спалахи бувають у нашого штурмана досить рідко. За весь час нашого польоту на “Грегорі” — а він триває вже близько трьох літ — Паччарді скидав із себе крижаний панцир тільки двічі.

Один раз, пам’ятаю, це було в день святкування двохліття з тої миті, як наш “Грегор” стартував із рідної Землі.

Кают-компанія, насправді така простора, видалась мені тоді тісною. Тут зібралися всі, хто був вільний од чергування. Гучно й весело відзначали ми наш маленький ювілей. І все так нагадувало Землю: і буйна тропічна зелень, що обіймала нас з усіх боків, і земні плоди, від яких аж угинався стіл, і вино, щедрий дарунок кримських виноградарів… Часом і справді здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогій серцю планеті. Після танців, забувши на мить, де ми, я зі сміхом попрохала Стафо відчинити вікно. Він здивовано позирнув на мене.

— Вікно?

— Авжеж, — весело позирнула на нього я. — Душно!

Поблизу стояв Паччарді. В туніці, з орденом “Визначний космонавт” він справляв досить ефектне враження.

— Гай-гай, Маріє Павлівно, — посміхнувся він, — ваше бажання нездійсненне. За вікном у нас не міська вулиця, а смертельний космічний холод.

— Знаю, — зітхнула я.

— Та в даному випадку проблема розв’язується легко! — вигукнув він і, швидко підійшовши до кондиціонера повітря, крутнув ручку в бік нижчих температур. У залі зразу повіяло прохолодою…

А ще стоїть мені на пам’яті, як Паччарді одним духом випив повний бокал вина і, рвучко підвівшись, продекламував Лерса, допомагаючи собі з властивою італійцям жестикуляцією…

Та раптом я здригнула, відганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.

Оповідає штурман Стафо

Коли я зайшов до кают-компанії, Марійка була там сама. Вона сиділа замріявшись перед екраном, на якому рожевіли контури нашого “Грегора”.

Ми з Марійкою недовго пробули наодинці. Незабаром надійшло розпорядження капітана про підготовку до гальмування корабля. Зволікати не можна було. Марійка пішла до себе в біолабораторію, а я — до штурманської рубки, де чергував Паччарді.

Всі дні, поки “Грегор” гальмував, минули в напруженій підготовці до висадки на нову планету.

— Ти знаєш, Стафо, — сказав якось Паччарді, — я остаточно поклав собі на думці прохати капітана, щоб дозволив мені взяти участь у висадці.

— Але ж бо штурманові не…

— Знаю, знаю, — перебив Паччарді. — І все одно я домагатимусь…

На вісімнадцятий день гальмування “Грегора” капітан скликав нараду екіпажу. Планета вже досить чітко проступала на головному екрані. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосі.

— Ви, Стафо, поведете “Метелика” на посадку, — звернувся до мене капітан. — Тут нас багато що цікавитиме. — Петро Брагін кивнув у бік екрана, і всі погляди зупинилися на тьмяній і загадковій помаранчі.

— Дослідження планети здійснюватимемо в два етапи, — вів далі капітан. — Перша десантна група складатиметься з трьох чоловік. До неї ввійдуть Лайош Сегеді, Марія Куличенко і… — якусь мить капітан помовчав, — і штурман нестаціонарних трас Уго Паччарді. Потім ми, щоб завершити дослідження, підмінимо цю групу іншою…

Минали останні дні гальмування “Грегора”. Помаранча на головному екрані виросла вже завбільшки з гарбуз, що відсвічував оранжевим світлом. Ми з Уго підрахували період обертання планети довкола власної осі. Він складав близько двадцяти годин.

— Майже як Земля, — відзначив Паччарді.

На екрані ясно було видно, що поверхня планети неоднорідна. Спочатку нам здавалося, ніби обшир Оранжевої — так ми називали планету — всіяно пагорбами й видолинками. Але потім Лайош виявив між безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острівець. Забігаючи наперед, можу сказати: цьому відкриттю спостережливого Сегеді ми зобов’язані життям.

Вже коли “Грегор”, припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої і на кораблі запанувала повна невагомість, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхні планети мандрують з місця на місце. Цього ми не могли бачити раніше, хоч і мали потужні телескопи, бо Оранжеву огортали досить щільні шари атмосфери. Вони поглинали і спотворювали всі наші радіосигнали.

— Висідайте на темну пляму, — віддав розпорядження капітан.

“Плато Лайоша” — так ми назвали острівець, відкритий Сегеді, — являло собою майже правильний круг діаметром кілометрів двадцять п’ять. То тут, то там на ньому стриміли високі скелі, одначе плато мало одну важливу перевагу порівняно із сусідніми з ним районами Оранжевої — скелі принаймні були нерухомі.

Попрощавшись із друзями, ми сіли в “Метелика” й одірвались від “Грегора”. Перш ніж сідати, я вирішив зробити кілька обертів довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висоті близько двох тисяч кілометрів, поступово знижуючись. Не довіряючи автопілотові, я сам керував приземленням. Уго і Лайош припали до екранів та інформаторів. Марійка морочилась зі своїм вередливим біофіксатором.

— Можу вас порадувати, — сказала вона, відірвавшись від численних шкал і циферблатів. — В атмосфері Оранжевої є вуглекислота, проте наявний і кисень.

— Ура! — гукнули всі ми.

Адже наявність в атмосфері Оранжевої вільного кисню означала, що неабияк зростає можливість виявити на планеті органічне життя. Ще раз забігаючи наперед, скажу: ці сподівання підтвердились…

Що думали вони, мої друзі, коли я вів “Метелика” на посадку? Уго, старий космічний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всіх інших. Для Лайоша це був узагалі перший космічний політ. А ми з Марійкою… Хоч і брали участь в одному польоті — на борту зорельота “Рената”, — проте висідати на нову планету нам жодного разу не випадало.

Несподівано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побігла одноманітна оранжева поверхня. Безмежні горби й западини… Що це, хвилі? Чи тверда поверхня? Термофікс на пульті свідчив: температура оранжевих хвиль рівно сорок градусів. Швидкість “Метелика” помітно зменшилась. Я вивільнив крила і став планерувати.

— Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, — пошепки сказала Марійка, не відриваючись од екрана, по якому котили оранжеві хвилі.

— Нерви, — кинув я, хоч, коли казати відверто, і сам загубив спокій. Проклята темна пляма не з’являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сідати просто на оранжеву поверхню? Ні, вона підступно рухлива. Це поза сумнівами. І раптом Уго спала щаслива думка.

— Увімкни шукач, — порадив він.

Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кілька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де міститься зникле плато.

— Та воно дрейфує! — вирвалося в Паччарді.

Я змінив курс і пішов на посадку.

Останні квапливі приготування… Герметизація космоскафандра… Перевірка магнітного. захисту… Радіопередавачів… Антен на шоломі… Здається, все…

Ось між двох скель з гострими піками рівне місце. Ідеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пікіруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненні смерчі, породжені тертям “Метелика” об атмосферу. Та “шлюпка” надійна.

Аж ось м’який поштовх, і зразу залягає тиша, незвичайна, гнітюча…

Інформація капітана

“Грегор” ліг у дрейф, і “Метелик” пішов на посадку. Регулярно, кожні десять хвилин обмінювались радіограмами. Спочатку зниження відбувалося нормально, без будь-яких несподіванок. Керівником десантної групи я призначив Уго Паччарді, сміливого й бувалого мандрівника космосу. Щоправда, о першій порі я не мав наміру посилати його — досвідчений штурман потрібен і на “Грегорі”. Та Паччарді дуже хотілося взяти участь в експедиції. І я зважив на його прохання.

— Капітане! — сказав він перед відльотом. — Ви знаєте, я не з боягузів. Та гадаю, Оранжева — незвичайна планета, і тому прошу дозволу взяти із собою променевий пістолет. На нас можуть чатувати хтозна-які несподіванки.

— Візьміть, — погодився я. — Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пістолетом у виняткових ситуаціях, власне, тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека її немає іншого виходу…

— Безперечно, я керуватимусь цим положенням, — сказав штурман.

Першою несподіванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далі надійшла радіограма від Паччарді, що пляму знайдено й посадку здійснено успішно. Загін вийшов на поверхню планети і розпочав дослідження. За чотири години радіозв’язок припинивсь, і поновити його не вдалося…

Розповідає автор

Маленький загін вийшов із “шлюпки” і ступив — уперше за три роки — на твердий грунт. Твердим, до речі, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, він угинався під ногами, як гума. Мандрівники напочатку ступали обережно, однак із часом посміливішали.

Це був світ без кутів і різких ліній. Віддалік мріли гірські пасма; їхні вершини губилися в низьких швидкоплинних хмарах. Але найбільше вражало те, що й далекі гори, і валуни, розкидані окіл, і численні яруги — все відзначалося геометричною правильністю ліній. Окрім того, в цьому химерному світі не було нічого твердого. Все тією чи іншою мірою пружинило, вгиналось, а відтак знову набувало своєї попередньої форми.

— М’який світ, — зауважив Стафо.

Минуло вже з півгодини. Мандрівники відійшли од “шлюпки” на добрячу відстань. Гострий ніс “Метелика” бовванів удалині, між гладеньких коричневих пагорбів. Досі не було виявлено ніяких ознак життя. І нічого схожою на рослинність. Ніде ні деревцяти, ні кущика, ні билиночки. Довкола — самі гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрій.

— Ми повинні обстежити плато, — сказав Уго. — Спробуєм досягти його кордонів. Куличенко й Сегеді, ви вернетесь на “Метелик”. Зберете й дослідите взірці гірських порід. А ми зі Стафо підем до оранжевої межі. Весь час підтримуватимемо радіозв’язок. І навіть якщо… — Паччарді помовчав, — якщо від нас не будуть надходити ніякі сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозуміло?

Марійка хотіла щось відповісти, але прикусила язика під суворим поглядом Стафо.

— Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, — попрохала вона якось зовсім по-домашньому.

Паччарді й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що місцевість була пересічена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут майже вдвічі менша проти земної. По-друге, грунт приємно пружинив під ногами, мовби відштовхуючи мандрівників. Ішли мовчки. Незабаром ракета зникла за горбами.

За підрахунками Стафо, позаду лишився вже добрячий шмат дороги. “Не завадило б відпочити”, — подумав він і скоса позирнув на Паччарді. Високий Уго йшов легко, невимушено. “А він же набагато старший від мене”, — засоромився Стафо. Подеколи Паччарді зупинявсь, пильно звіряв маршрут із фото-картою, зробленою ще в повітрі з борту шлюпки, і знову крокував уперед.

Стафо почав накульгувати — давався взнаки давній перелом ноги. Збільшивши подачу кисню, він, аби не виказати болю, намагався йти якомога рівніше. їдкий піт заливав під шоломом лице, було душно і втомливо.

Поступово обриси горбів змінились. Якщо раніше довколишні пагорби поспіль були пологі, то тепер дедалі частіше траплялися між них круті.

Аж ось Паччарді й Стафо забрели в ліс, де замість дерев стояли якісь тонкі з гострими верхівками стовпи. Дивовижний ліс! Ні листя, ні птахів, ні затінку. Самі піки й тиша. Температура повітря помітно підвищилась. А до оранжевого кордону, як сигналізував про це локатор, було ще далеко.

— Передихнемо, — раптом запропонував Паччарді.

Він присів на валуні. А Стафо примостивсь у сідловині між двома химерними піками. Тільки тепер мандрівники відчули голод. За кілька хвилин вони з’їли по плитці хлорели. Після цього Паччарді заходився наносити на фотокарту маршрут, а Стафо закуняв. Поринувши в роботу, Паччарді не помітив, як до його друга підкрадається біда. Випадково підвівши голову, він мало не отетерів з подиву: верхівки двох піків над головою Стафо злилися. Ще мить — і вони замкнуть свого довірливого гостя у фатальне кільце. Скочивши на ноги, Паччарді кинувся до Стафо й шарпнув його на себе.

— Що, що таке? — мало не падаючи, вигукнув Стафо.

Замість відповіді Уго кивнув на скелі. Вони майже з’єдналися. Тільки вузенька щілина, в якій застряла сумка з інструментами, зяяла, мов паща страхітливої потвори. Стафо спробував висмикнути сумку. Але даремне. За мить піки ковтнули її.

— Ну й дивовижа! — прошепотів Стафо.

Він підійшов до піка, обережно помацав його. Пік як пік. Нічим не відрізняється од своїх сусідів. А тим часом…

Пославши радіограму, Паччарді й Стафо помандрували далі.

Тільки дві години тому вони розлучилися з Марійкою і Лайошем, але Стафо здавалося, що минула ціла вічність. Коли раптом крізь громаддя скель замигтіли оранжеві хвилі.

Мандрівники прискорили крок і вийшли на узбережжя.

Берег був стрімкий. Паччарді і Стафо дійшли до самісінького краю. Глибоко внизу, пойняті серпанком, хлюпали оранжеві хвилі. Ні, не хлюпали. Вони химерно перебігали з місця на місце, наскакуючи одна на одну і тут же кидаючись урозтіч. В повітрі зависав шерхіт і якийсь віддалений гомін.

— Як у час льодоходу, — промовив Уго.

— Ось де порибалити б, — пожартував Стафо. — Такої риби, як тут, мабуть, не зустрінеш ніде.

Швидко нагнувшись, він схопив невеличкого пругкого крем’яха і, розмахнувшись, шпурнув його далеко в море. Крем’ях кілька разів підскочив над поверхнею, щоразу підстрибуючи вище та вище і наближаючись при цьому назад до берега. Аж раптом із морських надр вихопився гнучкий оранжевий язик — і крем’яха наче корова злизала.

Стафо хотів був повторити свій дослід. Але Паччарді застеріг:

— Постривай-но. Не так тут усе просто. Ми повинні розгадати оранжеву загадку. Можливо, саме на цій планеті людство дістане нове джерело чудодійної енергії… Треба спуститись до моря.

Морський простір здавався спокійним, безтурботним. Він ніби кликав до себе космічних мандрівників.

Але дістатися до нього було не так-то просто. Для цього Паччарді й Стафо мали подолати урвище метрів п’ятнадцять заввишки.

Стафо дістав із рюкзака трос, один кінець його міцно прив’язав до скелястого виступу, а на другому зробив петлю.

Першим став спускатись Паччарді. Широко розставивши ноги і відкинувшись назад, Стафо обережно попускав трос, на якому через рівні проміжки були потовщення. Аж ось у навушниках шлемофона почулося притишене “стій”! Це означало, що Паччарді досяг моря. Слідом за другом спустився і Стафо.

Тепер вони стояли на вузенькій, метрів зо два завширшки прибережній смужці. Побіля їхніх ніг хлюпали вогненного кольору хвилі. Стафо дістав градусник.

— Температура моря дорівнює температурі людського тіла, — сказав він.

Перш ніж братися за дальші дослідження, Паччарді вирішив передати радіограму. Та здійснити свій намір йому не пощастило. Передачу буквально затопив хаос перешкод. Довкола вирувала шалена, страшна своєю німотою магнітна буря.

— Що сталося? — запитав Стафо.

— Ми відрізані. Будем сподіватися, що перешкоди тимчасові.

Паччарді й Стафо здалося, ніби руді хвилі здіймаються вище побіля того місця, де вони стоять. Спочатку космонавти думали, що це оптична омана. Та ступивши кілька кроків уздовж берега, вони переконались: високі хвилі котять слідом за ними, ніби відгороджуючи їх од моря. Раптом між хвиль зринуло кілька довгих гнучких язиків, таких як той, що, виник, коли Стафо шпурнув у море крем’яха. Вони то падали, то здіймалися знов. Але кожен, здавалось, хилиться в їхній бік.

— Ми хай там що повинні взяти оранжевої речовини для аналізу. Можливо, в цьому світі криються ще невідомі нам форми життя, — сказав Паччарді.

На щастя, у сумці, що її ковтнула гора, була тільки частина геологічних інструментів. Платинові колби на взірці гірських порід і рідини лежали в рюкзаку Уго.

— Як на мене, спочатку слід узяти на пробу прибережну речовину, — сказав Стафо.

Паччарді згодився.

Кілька крем’яхів вони швидко поклали в колби. Але далі діло пішло куди гірше. Від м’якого, пружного, здавалося б, податливого прибережного грунту ніяк не щастило відділити ані найменшого шматочка. Гострий, наче бритва, алмазний свідер виявився безсилий. Грунт прогинавсь, і на цьому все кінчалося.

— Вперше зустрічаю таке величезне міжмолекулярне зчеплення, — сказав Уго. Після кількох марних намагань узяти пробу він випроставсь, перевів подих.

— А баренові нашарування на Марсі?

— Марсіянський барен… Я з ним добре знайомий. Та й він щодо сили молекулярних зв’язків ні в яке порівняння не йде ось із цим…

На мить Паччарді змовк, йому знову став на думці негостинний, підступний Марс… Загін марсорозвідників… Обладнані під тимчасове житло будиночки, що здригалися від дикого страшного урагану… І той трагічний день, коли не стало дружини й маленького Вінченцо…

— Може, спробувати мікровибух? — запропонував Стафо.

— Не варто, — хитнув головою Паччарді, — хтозна, до яких це призведе наслідків… Детонація і таке інше…

— Тоді наберемо хоча б морської “водички”, — посміхнувся Стафо і, взявши колбу, підійшов до лінії прибою.

Коли враз море відступило, утворивши невеличку заглибину. Тієї ж миті Стафо, під дією якоїсь таємничої сили, похитнувся і впав просто в оранжеві хвилі, що блискавично зімкнулися над ним.

Все це сталося так швидко, що Паччарді й оком не змигнув. Розмірковувати було ніколи. Наготувавши променевий пістолет, Уго кинувся слідом за Стафо. “Добре, що скафандри розраховані на перебування в рідкому середовищі”, — майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжеві хвилі…

Марійка і Лайош верталися до “шлюпки”. Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишні горби і скелі поступово розчинялися в густій імлі. Марійка час од часу нахилялась, підбираючи дрібненькі, з квасолину завбільшки грудочки.

Її все ще не полишала надія виявити хоч якісь ознаки органічного життя.

— Оскільки є в атмосфері кисень, значить, має бути і життя, — повторювала вона.

Сегеді помітив удалині над обрієм три яскраві цятки. Прокресливши навскіс усе небо, вони помчали, лишаючи по собі звук обірваної струни. Відтак промайнуло іще кілька таких цяток.

— Птахи, — вголос висловила припущення Марійка.

— Або супутники планети, — докинув Лайош.

— Але ж супутники швидко згоріли б в атмосфері.

— Птахи тим паче. До речі, птахи не могли б летіти з такою швидкістю.

Вже було видно попереду чіткий гостроносий профіль “Метелика”, коли Марійка несподівано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнішу, ніж грунт довкола неї.

Сегеді, що брів трохи ззаду, кинувся на підмогу. Земля прогиналася під ногами, наче міський асфальт жаркого липневого дня.

— Зараз, зараз… Я сама, — бурмотіла Марійка. Але руки й коліна їй ковзали по плямі, і підвестись ніяк не вдавалося. Лайош із жахом помітив, що темна пляма, схожа на плісняву, засмоктує ноги його супутниці. Він рвучко шарпнув Марійку, але вона знов упала.

— Я наче паралізована, не можу поворухнутися, — почув Сегеді в навушниках переривчастий Марійчин голос.

Пліснява швидко повзла їй по скафандрові.

Підхопивши Марійку на руки, Лайош кинувся до “шлюпки”. На щастя, вона була вже близько. Коли Сегеді здіймався по драбині, Марійка знепритомніла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марійку на підлогу і ввімкнув дезинфікуючий душ. З усіх боків одночасно вдарили сильні струмені хімічних розчинів. Важкі краплі тарабанили по шоломові й комбінезону, збігаючи вниз. Тільки тепер, у яскравому світлі люмінесцентних ламп, Сегеді пильно роздивився плісняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кілька секунд шматки плісняви стали відвалюватися, падати, звиваючись, на підлогу. Відтак вони завмирали, світлішали.

Кінець кінцем Марійка опритомніла. Вона розплющила очі, сперлась на лікоть.

— Лежіть, — сказав Сегеді, — я вас потім перенесу в каюту.

— Не треба. Вже все минуло, тільки ось руки — мов чужі. — Марійка підвелася, тримаючись за стінку. — Ми негайно повинні дослідити ці взірці. — І вона попрямувала до дверей.

…Хвилі, що зімкнулися над головою Паччарді, були абсолютно непрозорі, й Уго увімкнув інфразір. Поперед нього у кривавій імлі пропливали тепер якісь згустки, химерне плетиво ниток різних на товщину, хисткі диски. Доторкнутися до них Паччарді не міг: він був усередині великого газового міхура. Якщо він простягав руку — стінка міхура прогиналася, і рука повисала в порожнечі. Міхур, а за ним і Уго, повільно простували в морську глибінь.

Паччарді спрямовував у всі боки сніп інфрапроменів, але надаремне — Стафо ніде не було.

Комбінезон дедалі міцніше обіймав тіло. “Мабуть, глибоко занурився, і тиск зріс”, — подумав Уго. Він увімкнув компенсуючий прилад — і дихати стало легше.

Тепер міхур пропливав повз численні хоботи. Вони просвічували і поверталися слідом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух міхура, але перевірити це припущення не було ніякої можливості.

Променевий пістолет так і лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом, — тоді інша річ. Але ворога перед ним не було, хоча він весь час інтуїтивно відчував незриму ворожу силу. Та не стане ж він розстрілювати море! Паччарді усміхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильній бурі, котра знищила кораблі, звелів віддубасити море ланцюгами.

Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташовані чітко в шаховому порядку. На кожній кульці рівномірно оберталися щіточки.

“Антени!” — здогадався Паччарді.

Помітно посвітлішало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело світла. Уго спробував вимкнути інфразір, і видимість майже не змінилася.

Трохи судомило у скронях. Паччарді перевірив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. “А у Стафо кисню тільки на двадцять чотири години!” — обпекла думка.

Рух повітряного міхура уповільнився. Куля протискувалась тепер між надзвичайно складних переплетень товстих стовбурів. Усе було залите яскравим рожевим світлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тільки тепер Паччарді помітив, що його супроводжувала ціла флотилія маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввімкнув приймач, і його заглушив бурхливий потік радіосигналів, що йшли від кульок до сфери й назад. “Схоже, перемовляються”, — подумав він. У ньому дедалі більше визрівала думка, що він попав у якийсь новий, надзвичайно своєрідний і високоорганізований світ, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.

Відчинився вхідний люк, і Паччарді попав до середини прозорої сфери. Уздовж стін стояли параболічні екрани, ввігнуті й опуклі лінзи, світлі еліпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.

Нарешті куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишші, й тієї ж миті спалахнуло сліпуче світло. Всі екрани й параболоїди повернулись до Паччарді, націлюючись на нього. Просто перед ним бігли хвилі по величезній випуклій лінзі. Потім хвилі стали менші, перетворилися на дрібні брижі, і раптом Паччарді здалось, що він з’їхав з глузду. Перед ним на екрані плив красень “Грегор”.

Уго відчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мікророзряди. Вони йшли від невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччарді спробував доторкнутись рукою до матової поверхні параболоїда, але, вражений сильним розрядом, відсмикнув руку.

“Струм? Але ж скафандр — чудовий ізолятор…”

Тим часом контури “Грегора” на екрані ставали дедалі невиразніші, і врешті корабель зовсім розтав…

І раптом нова несподіванка. Перед Уго виникла “шлюпка”, що вертикально стояла на своїх стабілізаторах. Минає кілька хвилин, відчиняється люк, із “Метелика” повільно виходять космонавти, і між них Уго впізнає себе…

Далі нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем’яха в оранжеве море.

— Де Стафо? — крикнув Паччарді.

У напівзабутті він кинувся до екрана. Але якась могутня сила обійняла, паралізувала його, і він з жахом відчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Різкий біль прошив усе тіло, і все проковтнуло небуття…

Заключне слово штурмана Паччарді

Ми знову линемо космічним океаном. “Грегор” мчить нас до рідної Землі. Але перед очима стоять і стоять недавні події. В їхньому вирі я мало не наклав головою. Окрім того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвіті життя. Мої припущення, нібито кулі й еліпсоїди, котрі плавали в оранжевому морі, — живі створіння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих істот окремі людські органи, скажімо, наші вуха чи очі?

А саме частиною велетенського тіла і були ті химери, яких мені випало бачити під хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримісячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий організм. А незліченні кулі й еліпсоїди з екранами та антенами — його “органи чуття”. Оранжеві хвилі, що невгамовно погойдуються на поверхні, — це тіло, це хвилі плоті, живої, пульсуючої, теплої плоті. А в глибоко захованій прозорій сфері, де мені поталанило побувати, міститься мозок цього незвичайного тіла.

Деякі таємниці нами розгадано. Наприклад, ми з’ясували, що періодичний характер метеорного потоку, зустрінутого “Грегором”, пов’язаний із характером руху оранжевих хвиль.

Та скільки загадок ще не розгадано! І скільки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дістає інформацію про далекі зорі, про будову Всесвіту? Адже я сам бачив на синьому діоекрані головного мозку чіткі картини далеких сузір’їв і планет. Нарешті, як виникло це дивовижне тіло?

Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дійшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живі. Ну, та про це я розповім іншим часом. А зараз скажу тільки, що мої пригоди і пригоди моїх товаришів були воістину казкові.

А про те, як ми вибрались відтіля, можна було б написати захоплюючу книжку…

Вже другий місяць ми на Землі. Лишились позаду і численні виступи по Світовому телебаченню, і розповіді про наші мандри перед найрозмаїтішими аудиторіями, і лекції в Зоряній академії.

Сферофільм про політ “Грегора” та нашу зустріч з Оранжевою планетою з незмінним успіхом демонструється у всіх кінотеатрах Землі й Марса.

Щойно мені повідомили з Координаційної ради, що мене призначено капітаном нової експедиції, яка знову вимандрує, як висловилась Марійка, до Оранжевого серця.

Це має бути докладніше знайомство з живою планетою і триватиме воно, можливо, роки.

Мені дали три дні на роздуми, але я погодився летіти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться мені бодай чи не щоночі.

Завтра по всій Землі буде оголошено про нову експедицію, і мене, я знаю, добровольці завалять тисячами листів. Звичайно, в першу чергу зі мною полетять ті, з ким я ділив небезпеку на “Грегорі”. Та вони складуть тільки невеличку частину екіпажу, бо нова експедиція налічуватиме кілька сот чоловік.

Тому я з нетерпінням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбільше.

Кожному, хто відважний і непохитний, хто допитливий і кмітливий, хто настирливий і загартований, — знайдеться місце в новім кораблі.

“ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ”

Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі “Петро Голубничий” конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.

Та радість екіпажу була передчасна. На поверхні корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхідність терміново перевірити.

Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом “вакуум”. Стіни барокамери ледь відчутно затремтіли. Стрілка барометра, описавши повне коло, ткнулася в “зеро”.

Все! Можна виходити.

Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.

“Заїло”, — подумав занепокоєно Борт.

У цей час спалахнув відеофон.

— Що, не відчиняється? — запитав капітан. Здавалось, він чекав цього.

— Так.

— Тоді заждіть на мене. Зараз одягну скафандр.

За кілька хвилин до барокамери зайшли капітан Федір Скеля та астробіолог Ярослав Сміливець. Слідом за ними вскочив Кір.

Штурман, капітан і астробіолог скільки було сили налягли на люк. Але він навіть не здригнув.

— Доведеться тобі, Кіре, — сказав капітан. — Тільки антену не пошкодь.

Розігнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Після третьої спроби дверці відчинилися.

Першим ступив за борт капітан. Останнім виліз Кір.

Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохіть заплющив очі. Він обережно переставляв озуті в магнітні черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.

Попереду, в чорній безодні, палало сузір’я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всіяного діамантами. Тьмяно ряхтіла підперезана синім поясом туманність Андромеди. У самім її центрі відливало червоним світлом кілька зірок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизій від попелу ватрі. Яскраво палає фіалковий пояс Оріона. Плаває в сірім кільці сузір’я Ліри…

— Ти не заснув, Миколо? — пролунав у навушниках капітанів голос.

Штурман одірвав погляд від рури телескопа і, глипнувши під ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рівним шаром смарагдової на колір речовини, що фосфоресціювала. Ближче до дюз світіння було яскравіше, переходило в зеленаве. Речовина відзначалась надзвичайною щільністю і являла собою цілковиту загадку.

— Це чи не прилипли метеорити, — висловив припущення астробіолог.

— Чому ж тоді цієї метеорної зливи не фіксували локатори? — заперечив штурман. — Ні, тут щось інше…

— Кіре, візьми на пробу, — віддав наказ капітан.

І всі четверо попрямували до входу в корабель…

По обіді Скеля запитав астробіолога:

— Ну, що там зі смарагдовою речовиною?

— Поки нічого, — якось неохоче відповів Ярослав. — Я опустив її в насичений розчин гібереліну.

— Але чому ти думаєш, що в речовині, котра перебувала в умовах, де температура якихось дві з половиною тисячі градусів, пощастить виявити біологічні ознаки?

Астробіолог хотів був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пункті побіля цифри “3” спалахнула авральна лампочка. Третій відсік… Це була астролабораторія.

Астробіолог метнувся до виходу. Услід за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелі “зупиніться!” наздогнав їх побіля самісіньких дверей.

Капітан увімкнув екран, що займав усю задню стінку каюти, і перед зором трьох космонавтів постала астролабораторія. Хитромудрі прилади, заставлені різними ретортами і штативами стелажі. Але що це? Яка сила зрушила з місця термостати? їхні чорно-матові куби хаотично громадились тепер у кутку. Один із кубів раптом луснув, і крізь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.

— Спори! — прошепотів астробіолог.

— Кіре, — гукнув капітан, — негайно в третій відсік. Задрай вихід звідтіля…

Робот кулею вилетів у коридор. Та наблизившись до третього відсіку, він дещо уповільнив крок і став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екрані було добре видно його кулясте тіло, міцні кінцівки, вогники фотоелементів. Зовні все було начебто спокійно. Але кожен із космонавтів з хвилини на хвилину чекав якоїсь біди.

Досі корабель мчав крізь космічні простори без особливих пригод. Навіть діставшись району загадкового Антареса, екіпаж не виявив ніяких підтверджень гіпотези академіка Світлова. Хоч би якісь тобі ознаки високоорганізованої матерії. Навпаки, украй висока радіація, рівень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разі природа загадкової зеленої маси? Чому на неї аніскільки не впливають найсильніші радіаційні бурі?

Німий ураган, що шаленів зовні, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою “Петра Голубничого”. Мікрочастинки, з величезною швидкістю бомбардуючи корабель, породжували у внутрішніх відсіках вторинне випромінювання. Подеколи стінки тієї чи іншої секції починали тьмяно світитися. Вторинне поле було зовсім кволе. Чутливі прилади ледь фіксували його. Розкрити фізичну природу поля ніяк не щастило. У всякому разі, воно виявляло себе досить дивно: під дією загадкових променів космонавтам часто-густо дуже хотілося спати. А за роботів і казати нічого. В один із днів вони зовсім вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх білкових супутників у найнесподіваніших місцях. Роботи позаклякали в закутках відсіків, на гвинтових сходах, у коридорах, — власне, скрізь, де їх захопила страшна каталепсія.

Виконуючи наказ капітана, їх перенесли у тринадцятий відсік, де зберігалося різне спорядження. Вантажити своїх побратимів на маніпулятори допомагав Кір — єдиний із роботів, котрого випромінювання не вивело з ладу.

За першим проектом екіпаж “Петра Голубничого” мав складатися із сорока двох чоловік. Сюди, звісна річ, не входили кіберпомічники. Але що успішніше проходили випробування нової серії білкових роботів, то цифра ця зменшувалась. Кінець кінцем Координаційна рада ухвалила сформувати екіпаж всього з трьох осіб: капітана, штурмана й астробіолога. Місця всіх інших членів екіпажу посіли білкові роботи. Слід сказати, вони успішно виконували свої обов’язки, аж поки не сталася з ними ця біда…

Федір Скеля, Микола Борт і Ярослав Сміливець невідривно стежили за тим, що відбувається на екрані. Ускочивши до третього відсіку, Кір притьмом зачинив за собою двері. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вільний простір. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путі. Навіть термостати, виготовлені з надміцного нейтриту, репали, як дині.

Докладно проінструктувати Кіра капітан не міг. Адже він і сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кірові було надано повну свободу дій. Він мав залежно від обставин обрати найдоцільнішу тактику, пам’ятаючи, звісна річ, і про безпеку корабля, і про можливу загрозу трьом космонавтам, і про необхідність виконати кінцеве завдання, покладене на “Петра Голубничого”. Напохваті було найпростіше розв’язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспішати з цим було нерозумно: адже в районі Антареса екіпаж попри всі сумніви сподівався виявити високоорганізоване життя. Тим часом ніхто не міг знати, яких форм воно тут прибрало…

Тільки-но Кір задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, і мало не торкалася чорної лискучої поверхні робота.

Кір прожогом відскочив у куток і закам’янів у вичікувальній позі.

Зелений мох став повільно з усіх боків підступати до нього.

Робот зовні видавався спокійним. На екрані було чітко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементів, тремтять мікролокатори. Перш ніж розпочати діяти, Кір збирав інформацію. В цю мить він перебирав у пам’яті тисячі варіантів, шукаючи найдоцільнішого поміж них.

— Капітане! Вже, мабуть, можна! — благально сказав Ярослав.

Скеля натис клему виклику. Шерех і писк радіоперешкод наповнили кают-компанію.

— Прибув до третього відсіку, — почувся чіткий Кірів голос. — Аналіз повітря у відсікові…

— Коротше… Доповідай про найголовніше! — попередив капітан. — Енергія в твоєму переговорному акумуляторі кінчається.

Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кількох днів він збирався поставити Кірові новий акумулятор. Та все ніяк не міг вибрати слушного моменту… Тепер ця дрібниця може спричинитися до фатального наслідку.

— Аналіз повітря у відсікові, — повторив Кір, — свідчить, що процентний склад кисню дедалі стає менший.

Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечці несподіванок.

— Маю намір розпочати дослідження зеленої субстанції, — спокійно казав далі Кір, наче перебував не на кораблі, що дістався далекої зоряної системи, а на тренувальному полігоні. Щоправда, його голос звучав глухіше, аніж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор…

Минуло кілька хвилин. Але Кір не рухався з місця, вичікував. Мабуть, якісь міркування утримували його від активних дій.

Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум’я, підповз по підлозі відсіку до стелажа, гнучко охопив його з усіх боків. Стелаж гойднувся і полетів долу, засіявши підлогу склом і друзками. Більшість реторт розбилась, і отруйний дим від мішанини реактивів заповнив увесь відсік.

— О-о! — застогнав Ярослав, наче від зубного болю, і на мить прикрив долонею очі.

— Спокійно! — поклав йому на плече руку капітан. — Зараз це не головне.

Коли дим розвіявся, перед космонавтами постала страхітлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усі боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслідок прискореного руху корабля, для неї не існувало. Можна було подумати, ніби в біолабораторії раптом попри всі закони фізики запанувала невагомість.

Микола перший звернув увагу на одну неймовірну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, і прилад повільно розтанув, наче був виліплений із снігу.

— Мабуть, він загубив свій колір, став прозорий, — висловив припущення Ярослав. — Проклята пліснява, чи що воно там таке, позбавила його пігменту…

— А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, — докинув Микола.

— Боюся, кожен із вас далекий від істини, — похитав головою капітан. — Ну, та давайте подивимось, що буде далі.

Навколо Кіра ще н досі лишалося трохи вільного простору. Біоконтейнери, скло, різні прилади, довідники — все без сліду зникало перед загадковим космічним джінном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцеві бачити цю дику руйнацію. Товариші, безсилі що-небудь вдіяти, співчували йому. Але астробіолог хвилювався найбільше. Це ж він сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати…

Тим часом Кіра, зовсім відтиснутого в куток, з усіх боків щільно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно сміливо розправлялося з приладами й обладнанням відсіку, але підступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Між іншим, пліснява не торкалася й корабельних стінок.

— Може, її лякає іонопластик, що ним обклеєно внутрішні панелі? — прошепотів астробіолог.

— Ну, а Кір? — заперечив штурман.

Ярослав тільки плечима знизав.

Капітан знову увімкнув радіовиклик.

— Зелена речовина випромінює промені, — ледве чутно пролунав Кірів голос. — За півхвилини переходжу…

Тут фраза обірвалася, бо зелена маса з усіх боків навально ринула на робота.

Кір зник із поля зору. Весь екран затопило місиво, й тільки подеколи з нього вихоплювались роботові кінцівки. Видно, Кір одчайдушно змагався з ворогом, ні на крок не відступаючи назад. Власне, й відступати було нікуди.

Кінець кінцем зелена маса відринула од робота, і він, весь покалічений, звівся на рівні ноги.

— Кіре, бережи себе! — гукнув капітан, нагнувшись до мембрани.

Зелений напасник підозріло заметушився, готуючись до нової атаки.

— Ця… — штурман затнувся, підшукуючи слово, — ця штуковина, як видно, боїться білкової матерії.

— Не дуже й боїться, — заперечив капітан, дивлячись, як зелена підкова знов почала змикатися.

Цього разу на екрані було добре видно всі перипетії боротьби. Кір відбивав атаку, як лев. Це була веремія зелених барв. Мох змінював своє забарвлення, наче хамелеон.

Раптом із зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхівка його роздулась, ніби голова кобри, й гойднулася в роботів бік. Однією з кінцівок Кір перервав дивовижне стебло, і воно, звиваючись, повільно упало.

Ярослав скосив око на товаришів. Здається, вони нічого цього не помітили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробіолог нервово потер чоло і враз незвичайно голосно гукнув:

— Братці, перед нами розумна матерія!

Микола Борт витріщився на Ярослава, ніби вперше його побачив. Тільки капітан не виказав ніякого здивування. Він ніби чекав цих слів.

— Які у вас підстави? — запитав Федір Скеля.

— Правильна тактика в нападі й захисті, — гаряче сказав Ярослав. — Схильність до попередньої розвідки. Відтак: оточення ворога…

Капітан хитнув головою, немовби діставши підтвердження власним думкам.

— Якщо це розумна матерія, нам необхідно порозумітися з нею, — сказав Микола і з відчаєм позирнув на екран.

Кір і далі змагався із своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцільний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, і зразу ж змикався слідом за ним. З усього було видно, що посланцеві Землі довго не протриматись.

Капітан увімкнув передавач і віддав наказ:

— Кіре, перед тобою завдання будь-що вирватися з відсіку. Причому зелена речовина не повинна проникнути за межі астробіологічної лабораторії.

— Чи можна мені… скористатися з… — долинув до кают-компанії кволий Кірів голос.

— Так! — закричав капітан, не дослухавши. — Вмикай лазерний пістолет.

— Капітане! — вигукнув Микола Борт.

— Спокійно, без паніки! — гаркнув Скеля. — Бережіть очі.

Тієї ж миті екран обійняло сліпуче світло. Потім воно згасло і спалахнуло знову. Тисячі вогненних голок, посланих Кіром, пронизали третій відсік, не виходячи за його межі. Зелена маса здригнула й відступила. Робот був схожий на фантастичного їжака, котрий настовбурчив свої колючки у хвилину небезпеки. Тільки за голки йому правили лазерні промені — сліпучо-білі нитки, що несли на своїй путі смерть усьому живому.

Лабораторію виповнив білий дим. Видимість майже зникла, і капітан швидко увімкнув інфразір. Зелена маса конвульсивно посмикувалась. За всіма ознаками, під промінням лазерів їй було непереливки, і Кір від оборони перейшов у наступ. У ці хвилини він був схожий на велетенського дикобраза, що повільно ворушив своїми вогненними стрілами-голками. Лазерні промені сягали на півтора метра, а потім обривалися.

Логічна схема сповістила Кірові, що він може пропалити стінку відсіку, і тоді ворог розповсюдиться по всьому кораблеві. Ось чому робот максимально обмежив дію променів.

— Кір щось надумав, — не відриваючи погляду від екрана, сказав астробіолог.

І справді, робот став перебігати з місця на місце, маневрувати. Здавалося, він виконує якийсь химерний танок. Кожен крок наближав його до заповітного люка. У такт із Кіровими стрибками погойдувались і вогненні голки, що утримували зелену масу на певній відстані.

Налагодити з роботом радіозв’язок не вдавалося. З третього відсіку долинали тільки якісь невиразні шуми. Отож про те, як Кір почуває себе, космонавти нічого не знали.

Здійснюючи хитрі фінти, робот пробився до стіни, погасив частину променів, аби не пошкодити панелі, а частину зібрав у сніп. Ошелешене масованим вогнем, зелене шумовиння на кілька метрів одступило. Цього було досить, щоб Кір з неймовірною силою рвонув на себе люк і вискочив з відсіку…

Капітан квапливо перевів інфразір на коридор, і всі побачили, як робот почвалав у вакуум-камеру.

За кілька хвилин по тому в динаміку почувся не зовсім рівний, але впевнений Кірів голос:

— Закінчив біоаналіз зеленої речовини, яка виросла у третьому відсікові. Речовина має м’яку кристалічну структуру. Та, беручи до уваги деякі ознаки, що я зараз їх перелічу, це, безсумнівно, жива матерія.

— Жива! — наче луна, обізвався Ярослав. Але Скеля і Борт замахали на нього руками.

Кір почав був перелічувати дані, засипаючи слухачів цифрами. Одначе Скеля обірвав його:

— Цифри запам’ятай. Доповіси потім. А зараз нас цікавлять тільки логічні висновки.

— Сподіватися на те, що перед нами високоорганізована матерія, не доводиться. Зелена маса являє собою конгломерат бактерій, які утворилися із спор. Причина такого бурхливого розмноження — сприятливі умови…

— Гіберелін, — пробурмотів Ярослав.

— Вид бактерій у межах Сонячної системи невідомий, — казав далі Кір. — Вони здатні розщеплювати на атоми речовину, засвоюючи її. Винятком є іонізований захисний пластик, що ним покрито стіни третього відсіку.

Залягла тривала мовчанка. Нарешті Микола Борт запитав:

— Невже в поведінці зеленої маси нема ніякого глузду?

— Не більше, аніж у діях хмари сарани, що надибала на своїй путі перепону, — сухо сказав капітан.

— Дозвольте сповістити, — знову пролунав голос Кіра, — кілька сот бактерій проникло в моє тіло. Вважаю за необхідне зробити собі інтенсивне гама-опромінення.

— Виконуйте, — віддав розпорядження капітан і крутнув верньєр.

На екрані знову з’явився третій відсік. Замішання, яке кілька хвилин тому тут посіяв Кір, уже вляглось. Зелена маса вирувала, бухла, зловісно перекочувала з одного краю до іншого. Що буде з кораблем, коли вона вирветься на волю? “Петро Голубничий” напевне загине…

Кожного із членів екіпажу гнітили тривожні передчуття. Нарешті капітан підвівся і хрипко сказав:

— Друзі, чекати далі не можна! Ми повинні терміново розробити план подальших дій. Жаль, що Кір…

— Бактерій убито, — пролунав у динаміку роботів голос. — Радіація пошкодила деякі мої нервові центри. Але я спроможний виконувати команди людей…

— Спасибі, Кіре, — кволо усміхнувся Федір Скеля. — Тепер нас четверо… Що ж нам робити з третім відсіком?

У кают-компанії залягла важка тиша. Кожен розумів, яку відповідальність покладено на нього. Відповідальність за друзів, за корабель, за безцінну інформацію, котрої чекає Земля.

— А чи не покрити нам ззовні третій відсік іонопластиком? — запропонував штурман.

— Ні, це все одно ризиковано, — заперечив капітан. — Корабель не може весь час нести в собі бомбу, котра здатна вибухнути першої-ліпшої миті.

— Ми змонтуємо велику лазерну гармату і націлимо її на люк, — сказав Ярослав. — Тільки-но зелений напасник переступить межу, ми розстріляємо його впритул, як це робив Кір.

Астробіолог запитально глянув на капітана, але той знову заперечив:

— Де гарантія, що при цьому якась частина бактерій не проникне в інші відсіки? Тоді ми нізащо не впораємося із зеленим чудовиськом. Воно проковтне весь корабель.

Космонавти уявили, як гине їхній красень зореліт, і кожному стало моторошно.

До кают-компанії зайшов Кір. Вигляд він мав жалюгідний: весь пом’ятий, кінцівки скалічені, пластик, що прикривав фотоелементи, розбитий.

Робот мовчки наблизився до екрана і ввімкнув третій відсік. Картина була невтішна. Вся зелена маса веретенилась, немов навіжена. Проте в цьому був свій смисл: за такого обертання виникала відцентрова сила. Вона відкидала зовнішні шари бактерій до стінок лабораторії, і окремі смарагдові язики мало не торкалися іонопластику.

— Ось що, — переборюючи вагання, сказав капітан, — біолабораторія має бути катапультована. Іншого рятунку нема.

За кілька хвилин космонавти зробили потрібні виміри та обчислення і зайняли свої місця.

“Петро Голубничий” був сконструйований так, що при потребі міг позбутися будь-якої із своїх секцій. Тим часом жодному з членів екіпажу вдаватися до такої серйозної операції ще не випадало. Через те і Федір Скеля, і Микола Борт, і Ярослав Сміливець, ба навіть Кір помітно хвилювалися…

Коли капітан натиснув на кнопку, котра приводила в дію катапульту, корабель весь здригнув. Од носа до хвоста його пройшла гальмівна хвиля. Та за мить автоматичні регулятори перевірили і в потрібному напрямку скоординували його політ. Вібрація припинилася. Стрілки на пульті керування заспокоїлись, а сигнальні лампочки згасли.

— Третій відсік одлетів від нас досить далеко, — сказав астробіолог, вдивляючись у оглядовий екран.

Штурман скептично похитав головою:

— Окомір твій, Ярославе, не витримує ніякої критики.

— А що ти скажеш, Кіре? — запитав капітан.

— Двадцять чотири кілометри, — не вагаючись відповів робот, немов чекав цього запитання.

— Двадцять чотири кілометри! — повторив Скеля. — Пішаниця долає цю відстань протягом п’яти годин. Автомобіль — п’ятнадцяти хвилин. А зореліт “ковтає” їх за якусь мізерну частину секунди… Контейнер, що несе в собі смерть, пливе зовсім поряд із кораблем, немов прив’язаний до нього. Небезпека зменшилась, але не зникла. Очевидно, третій відсік дістав малий імпульс.

— Він і справді дрейфує в наш бік, — вигукнув штурман. — Мені здається, навіть збільшується. — На цім слові Микола запитливо позирнув на Кіра, незаперечного авторитета у всіх питаннях, що стосувалися вимірів у широкому просторі.

— Рація в цьому є, але не зовсім, — статечно промовив робот. Інколи він висловлювався досить загадково — звичка, перейнята ним ще від свого вихователя.

— Поясни, Кіре! — попрохав Микола.

— Відстань до відсіку поки що лишається незмінна.

— Але ж він збільшується.

— Так. Але, очевидно, тут відіграють роль внутрішні сили…

Тепер уже і неозброєному оку було видно, що контейнер із зеленою масою бухне, як на дріжджах.

— Всередині ростуть спори, — пояснив астробіолог те, що й бет нього було зрозуміло.

І ось біолабораторія немовби під впливом якоїсь магічної сили репає, з неї виростає фантастична смарагдова квітка. Зелені пелюстки її мерехтять, наче обсипані коштовним камінням. Стебло звивається, як змія.

Але незважаючи на свою чарівну красу, квітка ховає в собі люту небезпеку. Хижа колонія мікроорганізмів вирвалась із тюрми, в яку її було замкнено, і кидає виклик космонавтам.

Квітка на якусь мить поколивалася на своєму довгому гнучкому стеблі, відтак рвучко потяглась до зорельота.

Першим одірвав очі від страшної мани капітан. Стрімголов підскочивши до пульта керування, він натис кілька кнопок — і в ту ж мить запрацювали фотонні дюзи. Із чаші-відбивача ринула сліпуча повінь світла.

Люди плюхнули в антиперевантажувальні крісла і завмерли в болісному чеканні.

“Петро Голубничий” набирав швидкості. З екрана добре було видно, як повільно росте відстань між кораблем і смарагдовою квіткою, що на цей час уже стала схожа на зелену хмару.

Здавалося, хмарці жаль розлучатися з кораблем. Вона простягала до нього довгі присоски, немов благаючи зачекати її.

Скеля, Борт, Сміливець і Кір, не відриваючись, дивилися на випукле око оглядового екрана. Зелена хмарка віддалялась. Спочатку вона перетворилася на недоспілу помаранчу, потім на котяче око і кінець кінцем — на зелену цятку, що за якусь мить зовсім пропала в безмежних просторах космосу.

ЗАЛІЗНІ СТУДЕНТИ

ДВОБІЙ НА ДНІ ОКЕАНУ

Далеко серед безкраїх вод Атлантики загубився маленький клаптик землі — острів Енергії. Останнім часом до нього було прикуто погляди всіх землян, бо саме тут розмістилася штаб-квартира великих робіт, що велися на дні океану.

Щоранку тисячі монтажників опускались у батисферах під воду, безліч роботів снувало по дну, допомагаючи зводити естакаду, монтувати найрозмаїтіших конструкцій ферми, кріпити понтони…

Роботи-будівельники були вузько спеціалізовані: одні виконували роль вантажників, інші займалися монтажем, а ще інші — електрозварюванням. У зв’язку з цим кожен робот був певної форми. Монтажники зовні нагадували велетенських шестиногих комах, носії вантажів скидалися на людей з надміру довгими руками, а зварювальники — на крабів з велетенськими клешнями.

Були тут і вихованці Зеленого містечка. Інститут хоч і вирядив їх на острів Енергії, але не забезпечив бодай найзагальнішою інформацією про те, що відбувається в районі будівництва. Роботи мали самостійно усвідомити весь план гігантської споруди. На це їм відвели чотири доби.

Відштовхуючись чутливими щупальцями, величезні кулі повільно пересувалися по дну від одного робітника до іншого. Локатори роботів вловлювали і фіксували кожен рух своїх повелителів, аналізували їхню поведінку, запам’ятовували все необхідне для подальшої самостійної діяльності…

Відколовшись од інших, Кір поплив уздовж напівзамуленого кабеля. Далеко позаду лишився будівельний майданчик, освітлений потужними прожекторами. Тепер Кір плив у цілковитій темряві. Довелось увімкнути інфразір.

Кабель вивів робота до невеликої споруди, облицьованої товстими свинцевими плитами. Після детального дослідження Кір зрозумів, що перед ним — Головний Акумулятор, енергетичне серце всієї будови.

Зверху над Кіром промайнула чиясь тінь. Що це? Робот нашорошився. З підводним царством він був обізнаний погано, і великий електричний скат напочатку збентежив його.

Тим часом загадкова істота, незважаючи на Кіра, повільно кружляла над акумулятором, її, мабуть, щось вабило до цієї споруди. Осмілівши, вона сильно тицьнулась у стінку.

“Порушення роботи акумулятора може призвести до нещастя, станеться вибух, загинуть сотні людей, — відзначив Кір. — Треба негайно відігнати небезпечне створіння”.

Кір не знав, та й не міг знати, що Головний Акумулятор має надійний захист і ската йому боятися нічого.

Робот дістав сигнал небезпеки — і цього було досить. Не думаючи про себе, він кинувся на ворога.

Підпливши до ската, Кір простягнув щупальце. Скат відсахнувся назад. Відтак усе повторилося знову. Збоку це скидалось на гру. Залізне чудовисько обережно наступало. Скат маневрував вичікуючи.

Нарешті роботові поталанило наздогнати ворога. Двоє щупалець обхопили ската, і тієї ж миті Кіра пронизав сильний електричний розряд. Смикнувшись, робот закам’янів. З усіх кінців його тіла до головного мозку полинули тривожні сигнали, сповіщаючи про пошкодження. Сіпнувшись, безсило повисло двоє щупалець. В “очах” — фотоелементах — замигтіли фіолетові кола. Скат зупинився між водоростів і гордовито дивився на ворога.

Отямившись від шоку, Кір силувано озирнувся. Його пронизували якісь химерні відчуття. Людина назвала б це болем і роздратуванням. Кір був по суті беззахисний: він не мав ніяких запобіжників. Та й хто міг подумати, що на океанському дні з роботом може статися така пригода. А потім — нічого йому було відриватися од гурту…

Тьмяна пляма, що мріла між баговиння, поступово набула чітких обрисів — скат! Ледь розпізнавши ворога, Кір знову кинувся у бій.

Скат, що не чекав нападу, на якусь хвилю загаявся. Цього було Кірові досить. Мить — і страшна потвора гарячково забилася в залізних роботових обіймах.

Кір втратив орієнтацію. Все довкола пойняла пітьма. Як у лихоманці пульсував його електронний мозок. Та робот не відпускав ворога.

Обмацуючи слизьке скатове тіло, Кір наткнувся на око і з усієї сили штрикнув у нього металічним пальцем. Скат здригнув і завмер.

Випустивши мертву здобич, Кір, похитуючись, вибрів на чисту воду і повільно попростував назад, до будівельного майданчика…

ЗАГАДКОВА ДІЯ

Енквен розважався, з мавпячою спритністю лазячи вверх і вниз по шведській стінці. Потім, зачепившись за нікельований щабель, він повис, дивлячись у вікно. На широкому інститутському подвір’ї було порожньо. Тільки на волейбольному майданчику самотня постать вовтузилася побіля сітки та нова лаборантка швидко ішла кудись із течкою під рукою. В течці — Енквен це роздивився без особливих зусиль — лежав грубий конспект і пошарпаний підручник зоряної навігації.

Енквенові були до вподоби такі рідкісні дні (вони називалися вихідними), коли він міг ось так збирати інформацію, неквапом класифікувати її, а все незрозуміле з’ясовувати під час вечірньої зустрічі з Павлом Пилиповичем, або просто Пашею, як звали його співробітники.

Там, угорі, за товстою стелею, на пласкім даху чотирнадцятиповерхової будівлі, містився майданчик, з якого злітали в синє небо швидкокрилі сріблясті машини. Дуже кортіло розглянути їх зблизька, помацати, залізти до кабіни, натиснути стартер. Все це було знайоме роботам поки що лише теоретично. Ходити на авіамайданчик їм іще не дозволялось.

Навіть відсіля, з висоти останнього поверху, Енквен чітко розрізняв кожну билинку і досить добре чув кожне слово, мовлене там, унизу.

Юнак ще й досі вовтузився коло волейбольної сітки. Прилаштувати її було не так-то просто. Поривчастий вітер рвав сітку з рук.

— Допоможи, Катю! — сказав юнак, як тільки лаборантка порівнялася з ним.

— Ніколи, Андрію, — відповіла Катя, уповільнюючи крок. — Справ зараз — море!

— Захист скоро?

— Післязавтра.

— А зараз ти куди?

— На консультацію.

— На консультацію? Але ж сьогодні всі в акваторії, — здивувався Андрій. — Я щойно відтіля — раніше звільнився… Хто ж тебе консультуватиме?

— А це вже моя турбота, — посміхнулась Катя.

За кілька хвилин Енквен почув, як зітхнув далеко внизу ввімкнутий транспортер. Потім по коридору дрібно застукотіли підбори. Двері розчинились, і до кімнати зайшла Катя.

— Привіт, Енквене, — сказала вона.

Енквен легко стрибнув до неї. Поряд із тендітною дівчиною триметровий робот зі своїми дев’ятьма кінцівками мав досить солідний вигляд.

— Розумієш, Енквене, ніяк не можу розв’язати однієї задачі, морочуся понад тиждень… А без неї горить дипломний проект, — Катин голос забринів од хвилювання.

— Горить? — здивовано перепитав Енквен.

— Ой, ну як ти не розумієш! Горить — значить, провалюється.

— Провалюється? — ще здивованіше вигукнув робот.

— Та зрозумій же ти: без цієї задачі в мене нічого не виходить. Розрахунки навігації… Ось умова, послухай…

І Катя повільно продиктувала задачу.

Енквен зупинився, мов укопаний. Тільки у величезних його очах-блюдцях можна було помітити неспокійні спалахи, що виказували напружену роботу мозку.

Мовчання тривало хвилини чотири.

— Так, звичайно, без програмування нічого… — пробурмотіла Катя. Махнувши рукою, вона повільно ступила кілька кроків до дверей. І тут Енквен швидко заговорив. Ніколи ще він так не поспішав.

— Що, що? — розгублено зупинилася Катя, озирнувшись. — Нічого не розумію…

Тоді Енквен, легко підбігши до лаборантки, взяв у неї з рук олівець. Паперу не було. Єдиний аркушик, що на ньому Катя занотувала умову задачі, був весь покреслений. Та робот знайшов вихід: він притьмом скочив до стіни і став виводити на її світлокремовій поверхні якісь формули.

Катя напружено вдивлялася в те, що писав для неї Енквен.

— Збагнула! — нарешті вигукнула вона радісно.

— До цього, — показав Енквен на останню формулу, — треба ще додати інтеграл зіткнення.

— Ну, звичайно! Тут я вже упораюсь сама. Дякую, Енквене. Дай, я тебе за це розцілую!

Та Енквен ухилився од незрозумілої йому пропозиції. Відбігши вбік, він закляк в очікуванні. “Наче барс перед стрибком”, — подумала Катя, зачиняючи за собою двері.

Робот вийшов із стану нерухомості тільки тоді, коли завмер звук вимкненого внизу транспортера.

Енквен ретельно витер вініловою щіткою всі написи на стіні й повільно пройшовся по кімнаті. Так він робив завжди, коли не міг відшукати логічного розв’язання якоїсь проблеми.

Непомітно стало вечоріти. Зачувши в коридорі знайомі енергійні кроки, робот увімкнув люмінесцентну панель, і денне світло затопило кімнату.

Павло Пилипович, що ступив йому назустріч, був у доброму гуморі. Заняття роботів на воді минули сьогодні успішно.

Хвилин за сорок, нагомонівшись донесхочу з Енквеном, начальник вестибулярного відділу підвівся, збираючись іти.

— Отже, навігаційну задачу розв’язано правильно? — ще раз запитав Енквен.

— Правильно, — стоячи перед роботом і дивлячись кудись поверх нього, відповів Павло Пилипович. — Але де ти взяв цю умову? Я, на скільки пам’ятаю, не давав тобі такої задачі.

— Попутно довелося розв’язати, — ухиляючись од прямої відповіді сказав Енквен.

“В нього вже є свої таємниці”, — подумки відзначив Павло Пилипович.

— Тепер іще одне запитання, шефе, — сказав Енквен. — Що означає дія “цілувати”? Я не знайшов відповідної інформації.

Здається, вперше за всі три роки навчання роботів молодий вестибулярник не знав, що відповісти своєму учневі.

— Бачиш… Це довго пояснювати. Зараз уже пізно. Я завтра принесу тобі книжку. Почитаєш…

ГНУЧКА ТАКТИКА

Оповідання-жарт

— Така в загальних рисах схема АЕЗТа, автоматичного екзаменатора змінної тактики, котрого створив наш колектив, — сказав на завершення професор. Він протер спітнілі скельця окулярів і додав: — Хочу ще раз підкреслити — автомат по ходу дії безперервно змінює методику навчання, щоразу обираючи оптимальний варіант.

На узвишші поряд з доповідачем стояла приземкувата металічна фігура. Це й був новий автоматичний екзаменатор. Час од часу він кліпав зеленими очима, ніби хотів сказати: а я знаю, шановні члени комісії, щось таке, про що ви навіть гадки не маєте.

— Ви скінчили? — запитав у професора секретар.

— Так.

— Є пропозиція. Оскільки зараз в інституті залікова сесія, непогано було б зразу ж залучити автомат до роботи. Його знання не викликають сумніву. Тактику опитування він вибере якнайкращу і, крім того, розвантажить хоч трохи наших викладачів.

АЕЗТ нетерпляче переступив з кінцівки на кінцівку, розуміючи, що зараз визначиться його доля. Та хвилювався він надаремне: пропозиція секретаря дістала одностайне схвалення…

— Головне, не треба нервувати, — сказав професор, чомусь озирнувшись.

Але в коридорі було порожньо. Над дверима матово світилося табло: “Тихо! Заліки й екзамени!”

— Якщо станеться щось, — хрипким од хвилювання голосом знову почав професор…

— Але що може статися? — заперечив АЕЗТ.

— Ну, хтозна, — зніяковів професор. — Каверзне питання, скажімо… Чи просто трапиться матеріал із невідомої тобі царини…

— Що ви, сотворителю! — мовив автоматичний екзаменатор, і в його голосі старому професору вчулось кепкування. — На те, про що ви кажете, немає ніяких підстав. Надійність моїх блоків утричі більша проти звичайної. А щодо обсягу інформації, зафіксованої в пам’яті, то…

— Та знаю, знаю, — пошепки перебив професор. — Я зовсім не про те…

Як пояснити цьому “мудриголові”, що він хоче сказати? Та й чи потрібно це йому?

Професор пригадав, як він хвилювався напередодні своєї першої лекції. Як стояв перед дверима аудиторії, де чекали на нього студенти. Стояв і не зважувався зайти. Правда, був він тоді не професор, а безвусий юнак-асистент, що сам мало чим різнився од студентів. “Надійність моїх блоків”, — подумки повторив він і похитав головою.

— Я увійду, — тим часом сказав АЕЗТ. Фотоелементи його весело блимнули, і кінцівка впевнено лягла на ручку дверей.

Професор махнув рукою, мов плавець, що наважився стрибнути в холодну воду, і квапливо пішов до ліфта.

АЕЗТ провів його поглядом, і коли професор зайшов до кабіни, штовхнув поперед себе двері.

Студенти — двадцять п’ять пар уважних очей — пильно стежили за вайлуватою статурою нового екзаменатора. На столах перед кожним лежали олівець та аркуш чистого паперу.

— Здрастуйте, — чітко промовив екзаменатор, пружним кроком перетинаючи аудиторію. Здавалось, він не помічає на собі подекуди цікавих, подекуди іронічних поглядів.

— Ну, що ж, розпочнемо, — пролунало в тиші.

АЕЗТ підійшов до першого ряду й окинув усіх уважним поглядом двох фотоелементів.

— Залік з диференціальних рівнянь ви маєте скласти протягом трьох днів, рахуючи сьогоднішній. — Він помовчав. — Хто з вас уже підготувався? — пролунало несподіване запитання.

Студенти ошелешено перезирнулися.

— Хто з вас гарно підготувався? — повторив АЕЗТ запитання. Погляд його на якусь мить зупинився на білявій дівчині в другому ряду. Та спалахнула і, рвучко підвівшись, відрубала:

— Я!

— Прекрасно, — сказав екзаменатор, — дайте ваш матрикул. — Спритно розгорнувши його, він каліграфічно вивів “зараховано” і, вертаючи спантеличеній дівчині темно-брунатну книжчину, статечно промовив: — А інші, значить, підготувались погано? — В його голосі явно вчувалися саркастичні нотки. — В такому разі можете йти додому.

— Усі? — запитав хтось із останнього ряду.

— Так, усі. Прийдете завтра…

Наступного дня, коли, сяючи металом і пластиком, АЕЗТ з’явився в аудиторії другого курсу, його зустрів легенький шумок. Незважаючи на звукові перешкоди, екзаменатор поважно перетнув аудиторію і ступив на кафедру.

— Поведемо далі наш залік з диференціальних рівнянь, — сказав він.

Але студенти, здавалось, чекали від нього чогось іншого.

— Хто добре підготувався до заліку? — повторив АЕЗТ своє учорашнє запитання.

Як відповідь тому, догори здійнявся ліс рук.

Екзаменатор із хвилину пильно оглядав ряди. На деяких обличчях затримував свій погляд.

Пауза ставала втомливою.

— Отже, всі ви гарно на сьогодні підготувалися? — нарешті вимовив він повільно.

Мовчання.

— Чудово. Значить, вам можна запропонувати рівняння підвищеної складності. Підходьте по одному зі своїми чистими аркушиками.

НАСЛІДКИ ВИХОВАННЯ

Оповідання-жарт

Попервах Гед Борт викликав у наших вихователів захоплення.

— Він чутливий, наче струна скрипки! — вигукнула Ліна Хорда по тому, як вступні випробування скінчились і Гед Борт погордливо залишив сферозалу.

Мене оточили з усіх боків і один поперед одного поздоровляли з новим вихованцем, що мав такі чудові якості.

Дійсно, всі ми переконалися: швидкість і точність реакцій ставить Геда незрівнянно вище проти інших учробів. Досить було хруснути гілці де-небудь у лісі, що обіймав Базу, і Гед весь перетворювався на увагу. Зафіксувати у нас такий звук, окрім Борта, не міг ніхто. Слід сказати, що у зв’язку з цим траплялися різні непорозуміння. І співрозмовник Борта — чи то людина, чи робот — нерідко бував украй спантеличений, коли Гед без будь-якої видимої причини раптом обривав себе на півслові і ніби кам’янів, напружено вслухаючись у щось, почуте тільки ним самим.

Та з певного часу в характері Геда Борта стала проступати, либонь, надмірна подразливість і нервозність. Такі риси в роботах безжально викорінювались, — адже ми готували їх до штурму наддалеких зоряних систем, і найневинніший зрив під час польоту міг спричинити до катастрофи.

На кожного вихователя в нас припадало, як правило, по одному учробові.

Я і Гед жили в невеличкому двоповерховому котеджі, точнісінько такому, як і десятки інших, розкиданих по території Бази.

Якось шеф сказав мені:

— А ти знаєш, Ерго, твій Гед Борт робить успіхи. Він просто мистецьки виконав сьогодні тактичне завдання. Головне — спокійно й розважливо. І це маючи таку сигнальну систему!

— Дякую, професоре, — щасливий пробелькотів я.

— Якщо так піде далі, — казав шеф, — то хто знає, можливо, База рекомендуватиме Геда Борта Координаційній раді на роль капітана зоряної експедиції.

В першу мить мені забракло слів.

Виховати капітана міжзоряної експедиції роботів — це була заповітна мрія кожного з нас.

І справді, під час останніх випробувань Гед Борт зарекомендував себе просто блискуче. Він спокійнісінько крокував крізь шалений вогонь, розважливо виконував завдання, відкидаючи з дороги розжарені уламки марситу, що будь-якої миті могли вибухнути й перетворити його на попіл. Хтозна-куди зникла Гедова подразливість, оприскливість, котрою наділив його попередній вихователь!

“Ось що значить правильне виховання, — думав я, крокуючи по пругкій пластиковій стежці. — Воно може позбавити учроба будь-яких вад”.

Я йшов, незважаючи на колючі віти розквітлої акації, що траплялася мені на путі. В голові бриніли слова, сказані шефом на прощання:

— За два тижні в Ріо-Прадо розпочнуться відбіркові випробування для учробів-капітанів. Ото ж бо… готуйте Геда. Ви полетите туди обоє… Заслужили.

Я тоді й у голову не покладав, що через день із Бортом станеться ганебна пригода, пригода, що розіб’є всі мої райдужні надії.

Та розповім усе по черзі.

Того вечора я, як ви розумієте, був у доброму настрої. Поринувши у свої думки, я брів однією з вуличок Бази й не зчувся, як дійшов до величезної білосніжної будівлі спортзалу, котру вінчала титанова скульптура лижниці.

“Розімнусь трохи”, — вирішив я, заходячи до вестибюля.

Спочатку я поплавав навзаводи з Річі — дресированим дельфіном. Відтак зробив кілька вправ на вестибулярному колесі. А потім, поділившись з товаришами на дві команди, ми досхочу пограли у баскетбол.

Коли я вертався до себе, було вже пізно. Повний місяць зависав над самою банею спортивного блоку. База спала: завтра чекав на всіх нелегкий трудовий день.

Прийшовши додому, я зазирнув у кімнату нижнього поверху. Гед спав, розкидавши дужі руки. “Спав” — цей термін стосується, звісно, людей. Насправді, в робота під кінець напруженого дня автоматично вмикається іонний уповільнювач, і мозок дістає перепочинок. У такий спосіб учроби поновлювали рівновагу систем, надмірно перевантажених протягом дня. “Сон” був тимчасовим засобом — по тому, як навчання скінчиться, робот мав виконувати покладені на нього обов’язки без перепочинку.

Тихенько, намагаючись не зчиняти шуму, я дійшов до гвинтових сходів, що вели нагору. Взагалі-то вважалось, ніби робота, котрий спить, нічим не розбудиш. Принаймні так мало бути насправді. Але я не хотів ризикувати: якби Гед Борт прокинувся, це була б надзвичайна подія. В учроба, розбудженого передчасно, могли порушитися функції деяких важливих блоків. А Геда чекали випробування на капітана…

Я скинув із ніг черевики — спочатку один, потім другий, — з насолодою розлігся на приставній канапці і невдовзі заснув.

Уранці до мене підійшов Гед Борт. Щось на його обличчі не сподобалось мені. Коли робот заговорив, моє занепокоєння зросло: голос у нього був бляклий, невиразний. А це свідчило про те, що в Гедовім організмі сталися якісь непередбачені зміни.

— Ти порушив мій сон, Ерго, — сказав Борт, повільно кліпаючи.

— Я?

— Так. Десь опівночі з горішнього поверху долинуло два глухих удари. Вони вивели мене з забуття.

— Ніяких ударів не було. В тебе просто галюцинації.

— Ні, були, — заперечив Гед Борт. — Я їх навіть зафіксував.

— Де автозапис?

— Зараз принесу.

Гед Борт притьмом вийшов, а я лишився стояти на веранді.

“Ще цього бракувало! Порушення нервової діяльності. І якраз напередодні випробувань!..”

Невеселі думки перервав Гед.

— Ось! — простяг він мені маленьку капсулу, що заблищала проти сонця.

Із сусідніх котеджів виходили вихователі й учроби. Вони поспішали на стартовий майданчик: відтіля орнітоптер мав доставити їх у район акваторії — сьогодні за планом були заняття на воді й під водою.

Я нетерпляче натис на капсулі кнопку відтворення. До моїх вух долинув шерех, що його час од часу переривало ледве чутне потріскування. Це був фон — звичайнісінькі розряди.

— Але ж це…

— Зараз! — обірвав мене Гед.

З капсули почулось, як щось глухо ляпнуло, спочатку раз, потім другий.

Я, нічого не розуміючи, знизав плечима.

— А час?

— Двадцять три тридцять, — відповів Гед Борт.

І тут я ляснув себе по чолі й зареготав. Як же це я зразу не збагнув? Повернувши верньєр, я ще раз прослухав запис. Ну, звичайно! Це вчора, коли я роззувався… черевики…

Гед Борт вичікувально дививсь на мене.

Я перестав сміятися і підійшов до балюстради. Яка чутливість, дідько б тебе взяв!.. А взагалі-то — діло кепське. Прокидатися через таку дрібницю — явна аномалія. Якщо це поодинокий випадок, усе, можливо, ще втрясеться. Піду до операторів, хай перемонтують схему. Та коли щось подібне повториться — тоді, ясна річ, прощавайте всі марнолюбні мрії.

Вимкнувши капсулу, я кількома словами пояснив Гедові, в чому річ.

— Отже все в тому, що ти кинув на підлогу свою взуванку? — перепитав Гед Борт.

— Саме так! — невесело відповів я.

Пізно ввечері, повернувшись з акваторії, я знов надумав зайти до спортивного блоку.

Гед поводив себе під час навчання начебто непогано, і старший оператор втішив мене, сказавши, що нічна пригода з учробом могла бути цілковитою випадковістю.

О дванадцятій годині я вернувся додому.

Гед Борт спав, як і вчора.

Я піднявся нагору й, вивільнивши з ніші канапку, присів на неї. Перебираючи в думці перипетії сьогоднішнього дня, я машинально зняв один черевик і шпурнув його в куток. І тут же запізніла думка обпекла мене, мов блискавиця: Гед Борт! Я прислухався. Але все обіймала тиша. Знизу не долинало жодного звуку.

“Здається, минулося”, — з полегкістю подумав я. Відтак скинув другого черевика і надзвичайно обережно опустив його на підлогу.

Минуло з півгодини. Я вже засинав, коли раптом унизу почувся дикий крик. Гед Борт, здавалось, був украй розлютований.

— Та кидай же кінець кінцем другого черевика! — долинув до мене густий, схожий на грім ієрихонської труби бас.

ІЗ ЩОДЕННИКА

14 березня

Микола Михайлович сказав сьогодні вранці перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до інших учнів. Тепер знов — хтозна в котре! — будуть заново монтувати першу ланку блока інтелекту. Доведеться тривалий час прогибіти в операційній залі, під сліпучим промінням юпітерів, від якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечні контрольні імпульси в нервовій системі, що викликають відчуття болю й подразливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон — робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу — Роланда Максимовича.

— Ось, помилуйтеся, — сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

— А що? — скосив око в мій бік Роланд Максимович.

— Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:

Пам’яті Рубона

В небо голубе забрався

Віднайти нові сонця.

Він літав і долітався

До фатального кінця.

— Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

— Як на мене, гарні вірші, — дещо здивовано відповів Роланд Максимович. — Міцно збиті…

— Міцно збиті? — повторив Микола Михайлович. — А вам відомо, ким їх збито? — слово “ким” він вимовив з притиском.

— Ні.

— Ось ним, нашим спільним вихованцем, — сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. — Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!

Роланд Максимович похнюпився.

— А звідси один крок до браку взаємовиручки, — вів далі Микола Михайлович. — Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, — начштабу знов кивнув у мій бік. — А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.

Я промовчав, хоч і вважав, що Микола Михайлович рації не має. Чи не сам він казав: почуття гумору є одна з найцінніших якостей, котру, до речі, чи не найважче змоделювати. А мені тоді мої вірші видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керівником не випадало.

— Що ж, — почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, — Льєнарові слід докладно пояснити…

— Ні, — різко перебив Микола Михайлович, — негайно відіслати на перемонтаж.

18 березня

Щойно я вернувся з операційної.

Дорогою моє самопочуття було препогане. Стіни коридора, матово відсвічуючи, здавались мені нескінченними. Хворобливо загострена пам’ять фіксувала, як червоне світло стін змінювалось оранжевим, оранжеве — жовтим. Далі йшло зеленаве світло, що непомітно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелі небесного кольору (небо, як і інші численні атрибути природи, я знав із мікро— і стереофільмів, котрі день у день поглинав уже не один рік).

Ледве чутно шелестіли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Імітоване небо в коридорі ставало темніше, наливалося грозою. У фіолетовому світлі Антон Макарович зупинив автокар і, зіскочивши з приступця, відчинив двері, на яких було виведено “723”.

В цій кімнаті безвихідно я провів два з половиною роки, починаючи відтоді, як у мені прокинулася свідомість.

Механік пішов, і я лишився на самотині.

Протягом останніх місяців мене найбільше пригнічувало те, що я був зовсім позбавлений можливості рухатись. Раніше це почуття мене ніколи не діймало. Я розв’язував подумки складні логічні задачі, проектував рудні на Венері й артезіанські системи на Марсі, прокладав траси для кораблів, що вимандровували на Юпітер… І все це в чотирьох стінах кімнати.

Та з тієї миті, як було змонтовано руховий апарат, у мені прокинулось нездоланне бажання самостійно пересуватися.

Мені повсякчас кортіло відчувати Простір, той Простір, поза яким ідея руху мертва.

Очевидно, ці химерні бажання ішли від того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно міг координувати кожен свій порух, вільно лазив під самісіньку стелю по шведській стінці й легко піднімав з підлоги мідного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на інститутське подвір’я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

23 березня

Останні два дні було присвячено тому, щоб натренувати відчуття часу. За процесами, котрі відбуваються в організмі, учроб повинен уміти визначати не те що години чи хвилини — тисячні частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишній світ перекладаю на мову часу. За вікном швидко лине ластівка. Я тут же міркую, що, беручи до уваги швидкість і траєкторію, їй до гнізда летіти ще рівно чотири й тридцять дві сотих секунди.

Ставши навшпиньки, бачу, як на подвір’ї співробітники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо підстрибнувши, невідворотнім ударом “гасить” м’яч, що злетів над сітку. Він тільки торкнувся м’яча, а я вже точно знаю, де саме, в якім місці майданчика, під яким кутом і з якою силою приземлиться м’яч.

І так у всьому.

28 березня

Сьогодні неділя — день, вільний од занять. Власне кажучи, у відпочинку мають потребу наші конструктори й вихователі. Ми ж спроможні працювати протягом усієї доби, якщо вірити Мерлісу, моєму сусідові.

Мерліс спеціалізується як збирач інформації на нових планетах. Непогана спеціальність, хоча я не проміняв би на неї свою — штурмана нестаціонарних трас. А втім, я розумію, що така симпатія до спеціальності — теж наслідок навчання, чи, інакше кажучи, “виховання”.

Ми часто перемовляємся з Мерлісом на ультракоротких хвилях. Він переглянув чимало мікрофільмів, незнайомих мені, й засвоїв безліч відомостей. Інколи ми влаштовуєм справжній телевізійний обмін. Та найбільше мені до вподоби грати з Мерлісом у яку-не-будь стратегічну гру, скажімо, в програмові шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним різні проблеми, за допомогою логічних побудов захищати свої погляди й спростовувати чужі. Це, власне, та сама гра!

Недільного ранку я поклав собі почитати.

Та ледве я засвоїв перші кілька сторінок, як пролунав короткий сигнал виклику. Я увімкнув відеофон: це був Мерліс.

— Важлива новина, — сказав він.

Я нашорошився.

— Головне випробування відбудеться не п’ятнадцятого липня, — проголосив Мерліс.

— А коли?

— Першого червня.

— Тобто на цілих півтора місяця раніше визначеного строку? — здивувався я.

— Ти гарно знаєш арифметику.

— Але відкіля ці відомості?

— То вже мій секрет, — відповів Мерліс голосом Миколи Михайловича.

Хитрий збирач інформації розклав акустичний спектр голосу нашого начштабу і потім синтезував його вимову. Микола Михайлович, коли почув свій голос збоку, тільки мовчки посміхнувся. Про це я дізнався від Антона Макаровича.

— Значить, таємниця? — спитав я.

— Авжеж.

— І ти мені її не розкриєш?

— Можливо, пізніше, — дипломатично відповів Мерліс.

Я знав, звідки Мерліс дістає останні новини. Він власноручно змонтував надзвичайної чутливості приймач, здатний ловити найслабкіші сигнали переговорного пункту штабу.

І кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з’ясувати це годі було й думати: всі добре знали, що Мерліс надзвичайно впертий.

— А в чому, власне, річ? — запитав я.

— Та от бачиш… учора з району Плутона вернулась автоматична станція.

— Це мені відомо.

— Але тобі невтямки, що вона привезла цікаву інформацію. Фотокартки, як підозрюють, живих створінь… Радіосигнали, котрих ніяк не щастить розшифрувати…

Я починав здогадуватися, в чому річ.

— Мені поталанило спіймати повідомлення, — рівним голосом Миколи Михайловича казав далі Мерліс. — Щойно Координаційна рада Землі ухвалила послати на Плутон нашу партію.

— І для цього…

— І для цього вони поклали прискорити весь хід навчання, — закінчив Мерліс. — Бачиш, якби не я, ти дізнався б про це все тільки завтра.

3 квітня

Удень розв’язав за чотири хвилини (замість належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорії ймовірності. Це останнє завдання з тих, котрі належить виконувати в стані нерухомості чи принаймні не полишаючи кімнати.

Микола Михайлович сказав, що за два-три дні мені — достроково! — буде надано право на вільне пересування. За два-три дні настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та раніше вона видавалася мені безмежно далекою, а тепер така близька!

6 квітня

Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці — земляни і ми, їхні вірні помічники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стінку, довжелезні стелажі з книжками, мікрофільмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам’ятатиму цю кімнату завжди.

Кроки! Вони ще в кінці коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Він без автокара. Я ворушу всіма дванадцятьма кінцівками. Зараз відчиняться двері, і я переступлю поріг.

Я зіскочу з тераси і гукну неголосно:

— Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!

ЗАЙВА ЛАНКА

ПОГРАБУВАННЯ БАНКУ

Дурниці ти варнякаєш, Грандо. Дурниці! Як це не почути, коли тут он скільки навергано.

— Але…

— Просто вночі ти залишав свій пост, ось і все.

— Де ж я міг бути?

— Не знаю! Може, знову бігав лічити листя на деревах міського парку чи кількість шпиць у колесах велосипедів, що проїздять повз тебе.

— Клянуся Головною Машиною, містере Мельдерлінг! Я нікуди не відходив ані на хвилину. Цілу ніч чатував.

— Чатував і не почув, як автогеном розрізають сейф?!

— Автоген був безшумний, пане…

— Безшумний! А двері в банк зламали теж безшумно?

Грандо винувато мовчав, похнюпивши голову.

— Старий ти, видно, став, голубе, — сказав містер Мельдерлінг. За таку провину тебе належало б викинути на брухт!

— Змилуйтесь, містере Мельдерлінг! Вибачте цього разу. Адже я мало не півтори сотні літ вірою і правдою прислужуюсь Компанії. Обіцяю, що нічого такого більше не буде!

— Якби в тебе пильність була так саморозвинена, як і самозбереження! Це було б непогано, дідько б тебе взяв! Але як це ти з твоєю чутливістю… Ні, не розумію, — розвів довгими, схожими на клешні руками Мельдерлінг.

За вузеньким вікном сторожки ледь позначився блідий невеселий світанок.

— А що це ти тулишся весь час у кутку? — знову загримів по паузі містер Мельдерлінг. — Нумо, вийди на світло.

Грандо неохоче виконав наказ.

— Іще, іще, — заохочував містер Мельдерлінг, — не соромся, ось так.

Грандо перевальки вибрів на середину сторожки, прагнучи чомусь стати до містера Мельдерлінга боком. Та натреноване око начальника, здавалося, бачило все наскрізь.

— Що це в тебе за щокою? — крикнув містер Мельдерлінг. — Давай-но сюди! Та швидше!

Грандо, украй спантеличений, дістав із-за щоки й простяг своєму шефові якийсь невеличкий предмет.

— Цього ще бракувало! — верескливий голос містера нагадував крик поросяти під ножем. — Вони спокусили тебе звичайнісіньким шматочком намагніченого заліза? Кинули тобі його, мов задрипаному собаці кістку. І ти продав господаря! От і охороняй банк із такими запроданцями! Негайно біжи в майстерню і скажи, що я звелів розібрати тебе на деталі. Можливо, хоч транзистори та реле на що-небудь знадобляться.

Містер Мельдерлінг важким поглядом провів згорбленого Грандо, сердито подумав: “Навіть віри не ймеш, що “Уестерн компані” може випускати таке барахло”.

Пройшовши по алеї, приречений Грандо зник за поворотом.

Містер Мельдерлінг зітхнув і подався у своїх справах, ледве чутно поскрипуючи на ходу: він теж був робот.

ПАРІ

— Лаго, я до тебе! — гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

— Бачу, що до мене, Джоні, — спокійно відказав Лаго, копирсаючись в осцилографі.

— Слухай-но, Лаго, — сказав хлопець, — ти повинен мене виручити.

— Чому повинен? — пробасив робот.

— Ет, не прискіпуйся до слів. Просто я прошу тебе.

— Це інша річ.

— Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

— Припустимо, — поважно зронив Лаго, навіть інтонацією наслідуючи шефа.

— І граєш на рівні міжпланетного гросмейстера, — гаряче додав Джоні й відкинув рудого чуба.

— Припустимо.

— А я… — ніяково затнувсь Джоні, — побився, розумієш, об заклад з людиною, Удіно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партію матчу.

— Матчу?

— Еге, з чотирьох партій. Розумієш, зірвалося з язика.

Лаго на мить припинив роботу і здивовано подивився на людину. Тверезому мозкові робота важко було збагнути, як це можна зачинати спірку з такими мізерними шансами на перемогу.

— Ймовірність виграти близька в тебе до нуля, — авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. — Удіно грає досить пристойно, а ти… — не скінчивши, робот безнадійно махнув своєю велетенською кінцівкою.

— Знаю і без тебе. Не за тим я прийшов, — зів’ялим голосом проказав Джоні. — Допоможи мені, Лаго!

— Але що мені робити, лаборанте? Може, задвійникуватись під тебе і схрестити шпаги з Удіно?

У відповідь Джоні пробелькотів щось радісне.

— Проте, загримувавшись під людину, — казав далі Лаго, — я наражаюся на небезпеку. Як тільки це виявиться, шеф негайно звелить розібрати мене на деталі. Ти знаєш — такі випадки бували, і не раз. А я не маю наміру припиняти своє існування…

В лабораторії запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажі. Джоні відійшов од нього й присів на ріг столу, меланхолійно дивлячись у простір.

— Але я заклав свій двотижневий заробіток, — жалібно сказав Джоні.

— Плакали твої грошики, — добродушно відзначив Лаго, протираючи екран.

У кімнаті гусла вечірня сутінь. Здавалося, вона вливається у вузькі й високі, схожі на бійниці, вікна і розпліскується по кутках.

— Послухай! — вигукнув раптом Джоні і рвучко зіскочив на підлогу. — Мені спала на думку одна ідея. Тобі не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб і станеш поруч з моїм стільцем. Перш ніж зробити хід, я простягатиму руку то до однієї, то до другої своєї фігури, начебто обдумуючи кращий варіант. Якщо хід буде правильний, ти непомітно торкнешся під столом моєї ноги, і я знатиму, як ходити.

Лаго відірвавсь од роботи і з цікавістю слухав Джоні. Робот був зовсім молодий. Йому не виповнилося й чотирьох літ, і він не встиг іще засвоїти всі можливі хитрощі, на які йдуть подеколи його творці — люди. Окрім того, курс пристосування до обставин читали роботам, як відомо, тільки на шостому році їхнього життя.

— Але ж хто-небудь може помітити? — сказав Лаго, коли Джоні замовк.

— Дурниці, — палко заперечив Джоні. — В клубі буде таке стовковисько… Ставки ростимуть, мов на дріжджах… Ну, то як? — Джоні опустив на плече Лаго руку. — Згода?

— Коли гра?

— Сьогодні ввечері.

— Ні, — сказав Лаго, подумавши, — не прийду.

— Але чому?

— Зайнятий, бачиш? — робот кивнув на розкидані нутрощі приладу. — Завдання шефа.

Джоні зрозумів, що це квола відмовка: як правило, шеф перевіряє виконання такого роду завдань по суботах, а сьогодні тільки четвер. Та Джоні знав — сперечатися з Лаго в таких випадках надаремне. Отож він вирішив застосувати останній засіб, ризикований і суворо заборонений.

— Ось що, Лаго, — голос Джоні був вкрадливий і змовницький. — Ти хотів би дістати новий нейтритовий клапан для серця?

Джоні побачив, як після його слів спалахнули фотоелементи Лаго. Хапальний рух, що його зробив робот, був красномовніший за будь-які слова.

— Я дам тобі клапан, — вів далі Джоні, — і про це ніхто не знатиме, але за умови, що ти зробиш мені невеличку послугу, про яку я тебе прошу. Домовились?

Лаго повільно кивнув.

— Отже, я чекаю тебе в клубі о дев’ятій, — сказав Джоні, причиняючи за собою двері…

На той час, коли мали розпочати гру, клуб, як і передбачав Джоні, був переповнений.

Довкола шахового столика, поставленого серед зали, з’юрмилися люди. Переважна більшість роботів розташувалась подалі — вони могли спостерігати гру і з певної відстані.

Джоні, на обличчі якого проступало хвилювання, кінець кінцем заходився розставляти фігури. Лаборантові пальці дрібно тремтіли. Його супротивник, довготелесий Удіно, спокійнісінько сидів на стільці, смокчучи цигарку й попихкуючи веселими кільцями диму.

Джоні нервово позирав на годинника. Час було починати, а Лаго не з’являвся. “Хіба забув?” — подумав Джоні й тут же відкинув цю думку: роботи, як відомо, ніколи нічого не забувають, якщо їм спеціально не розмагнітити блоків пам’яті.

Уболівальники нетерпляче гули, чекаючи початку гри.

— Ну що ж, давай, — кинув Удіно, гасячи в попільничці недокурка.

Добровільний суддя з уболівальників натис на годинникові пускову кнопку — і гра почалась.

На кожну партію було відведено небагато — всього п’ятнадцять хвилин.

Спочатку Джоні якимось чудом підтримував позиційну рівновагу. Але він обмірковував кожен хід неприпустимо довго, і стрілка його годинника невблаганно повзла до фатального прапорця. Тож ні для кого з тих, хто оточував гравців, не було несподіванкою, коли Джоні в уже досить хисткій позиції прострочив час, і йому зарахували поразку.

“Взяти себе в руки! Все ще можна виправити. Тільки не хвилюватися”. Джоні хапливо кинув до рота й ковтнув заспокійливу таблетку, а Удіно тим часом перевів годинника.

Проте й таблетка не допомогла. Друга партія скінчилась так само, як і перша, — поразкою Джоні. Щомиті лаборант одривав погляд від дошки, його сповнені хворобливого блиску очі, здавалося, шукали когось між присутніх.

У передостанній, третій партії Джоні досить швидко примудрився дістати безнадійну позицію. Його король підпав під узгоджені удари ферзя, слона й тури супротивника. Мат здавався невідворотним, і Джоні вже простяг був руку, щоб перевернути короля на ознаку капітуляції, коли раптом хтось з уболівальників боляче наступив йому на ногу. Зморщившись, Джоні підвів голову, щоб вилаяти недотепу, і мало не крикнув з радощів: поряд стояв Лаго.

Певна річ, король Джоні відмовився від свого наміру капітулювати, і недарма: доля змилостивилась над його величністю.

Уболівальники довкола гравців стали тісніше.

— Хвилюється, бідолаха, — прошепотів хтось із них, гаряче дихнувши в потилицю Джоні.

І справді, лаборант поводив себе, мов сновида, його права рука повільно тяглася то до однієї, то до другої фігури, трохи не торкаючи їх. Нарешті, зважившись, Джоні робив хід. Далі вся процедура повторювалась спочатку,

Король Джоні з відчайдушною сміливістю рушив уперед, назустріч випробуванням. Путь його була терниста. Здавалося, ось-ось фінал. Вже по трьох останніх ходах із королівського війська лишилася сама тура, що сирітськи блукала десь на сьомій горизонталі. Удіно відповідав блискавично, майже не думаючи.

І раптом сталося чудо, справжнє шахове чудо. Вся зала охнула в один голос. Тура Джоні рушила під удар, віддаючи себе на смерть. Не побити її було неможливо. Удіно взяв туру, і король супротивника не міг зробити більше жодного ходу. Пат. Нічия!..

Зраділий Джоні посміхався, приймаючи з усіх боків поздоровлення. Ошелешений Удіно не міг опам’ятатись. Як це Джоні викрутився! Адже мат, здавалося, був невідворотний…

— Молодець, Джоні! — тим часом гукали довкола уболівальники.

— Продемонстрував клас.

— Чи ба, хитрун. Спочатку навмисне піддався, потім раз!..

— А що? Досить йому виграти бодай одну партію — і солідна сума в кишені.

— Це вже звісно. Спочатку він ошелешив супротивника, а вже тепер доможеться свого.

— От побачите, він покладе зараз цього Удіно на лопатки!..

Тим часом почалась вирішальна партія.

Удіно виявляв тепер обережність, і о першій порі боротьба розвивалася спокійно. Гра Джоні була дещо своєрідна. Його манера водити рукою над фігурами, немов під час спіритичного сеансу, дратувала Удіно. Але прискіпатись не було до чого, шахових правил Джоні не порушував. Та найбільше дивувався Удіно тому, що його партнер став поводитись за дошкою розкуто, обачно, і кожен його хід із залізною логікою витікав із попереднього.

Над позицією Удіно, незважаючи на хитромудрий захист, стали покволом збиратися хмари. Удіно неспокійно позирав на партнера, силкуючись збагнути його таємниче перетворення. І раптом дещо видалося йому підозрілим.

Рука Джоні, як і раніше, блукала над дошкою. Пальці його завмирали то над однією фігурою, то над іншою. “Якщо він піде конем, буде кепсько”, — подумав Удіно. Джоні непевно простяг руку до фігурки коня. В цю мить Удіно випустив на підлогу запальничку і, прожогом нагнувшись, устиг побачити, як нога робота, що байдуже спостерігав за грою, торкнулася черевика Джоні. Піднявши запальничку, Удіно поклав її в кишеню. В цю мить Джоні пішов конем! Кров припливла до голови Удіно. Він розгадав шахрайство Джоні. Та що робити далі? Змішати фігури? Здійняти гвалт? Але де докази? Окрім того, гру буде зразу ж припинено. А це значить: прощай виграш, що його Удіно вже відчував у своїй кишені. Ні, він, людина, перехитрує робота!

Удіно вдав, ніби нічого не помітив, і грав далі. Коли Джоні, обираючи дальший хід, знову почав здійснювати над дошкою свої маніпуляції, Удіно затамував подих, мов кіт, що чигає на мишу. Рука Джоні на якусь мить зависла над крайнім пішаком, і Удіно обережно, можна сказати, з ніжністю торкнувся до ноги свого супротивника. І що ж? Джоні пішов пішаком. Це був не то що слабкий, а зовсім безглуздий хід, і вболівальники довкола здивовано перезирнулися.

Здогад Удіно підтвердивсь, і він знову заспокоївся. Час від часу торкаючись ноги Джоні, Удіно без особливих зусиль розхитав ворожу позицію, і вже за кілька ходів вона стала дірявою, мов решето.

— Мат! — нарешті виголосив Удіно й підвівся.

Ті, хто ставив на нього, — а таких була більшість, — тепер всіляко виказували свою приязнь до переможця і радість з приводу власного виграшу. Прибічники Джоні юрмились похмурою купкою, обговорюючи всі перипетії матчу. Сам Джоні, грубо відштовхнувши вайлуватого робота, що стояв побіля нього, понуро зашкандибав до виходу. Удіно провів його поглядом і, коли грюкнули двері, зареготав.

— Ти чого? — спитав у нього якийсь окадькуватий уболівальник.

— Розумієш… Я сьогодні здобув не звичайну перемогу.

— А яку ж? — здивувався товстун.

— Подвійну! Так, так, подвійну! — і Удіно підняв руку, як боксер, що нокаутував свого супротивника.

МАЙСТЕРНЯ ЧАРЛІ МАКГРОУНА

Містечко Тристаун невелике. Стоячи в однім його кінці, бачиш інший. Масивний банк, ратуша та хіба ще тюрма — ось і всі його, так би мовити, визначні місця. Життя в містечку спливало тихо, сонно… Проте зі снів усе й почалося.

Дебелий із гривою сивого волосся Чарлі і цієї ночі боявся заснути. Десь опівночі він опустив ноги в старі розтоптані пантофлі й підійшов до вікна ковтнути свіжого повітря. Кругловидий самовдоволений місяць щедро освітлював спадисті дахи схожих між собою, наче близнюки, будинків, шпиль ратуші, що незграбно стримів оддалік, вузьку кривулясту річечку, від якої долинав таємничий перегук жаб.

Лягати в постіль не хотілося. Напівпорожня холостяцька кімнатка гнітила, як склеп. У голову лізли невеселі думки. Все життя Чарлі гнув спину на Компанію. І без толку. Хоч би якусь дещицю відклав про чорний день. Але де — ледь кіпці з кінцями зводить.

Чарлі перевів погляд на споруду банку, далі глянув на похмурий куб тюрми і зітхнув. Ні, операція горла йому надто дорога. Лікар, правда, взявши за візит свої п’ятнадцять монет, дещо втішив Чарлі. Він сказав, нібито хвороба не смертельна. Але що це за життя, коли тебе невідступно змагають нічниці?

Може, податися куди-небудь світ за очі? Перетнути континент? Та хіба від себе втечеш?

Чарлі плюнув униз, на бруківку. Ні, хай там що, а лишатися тут далі неможливо. Тільки заплющиш очі, тебе звідусіль починають обступати такі видіння, що мурахи по спині повзуть. Хтось душить тебе кістлявими пальцями. Важким каменем налягає на груди. Ти хрипиш, силкуєшся вирватись… і прокидаєшся весь у холодному поту. Це повторюється майже щоночі… Проклята хвороба, де вона тільки взялася на Чарлі. “Подумайте над операцією”, — стали на думці слова лікаря. Легко сказати — подумайте!

Чарлі позирнув на банк і знову зітхнув. Поруч із банком сяяло ілюмінацією нічне кабаре. Подих вітру доносив до Чарлі схлипування джазу, котре час від часу перекривав веселий жіночий вереск і басовиті вигуки п’яних чоловіків.

Чарлі презирливо скривився, відвернув голову від цього огидного гнізда розпусти.

Нічний птах, пролопотівши крильми, навскіс пролетів над будинком. Чарлі протер чоло, відганяючи важкі видіння, що знову облягли його.

Ще, здавалось би, зовсім недавно він був непоганий інженер. Певний час з ним, Чарлзом Макгроуном, провідним спеціалістом Уестерна, ручкалися великі тузи. Все це тривало недовго, власне, поки не приключилося нещастя з Кісом. Бідний Кіс. Відтоді, як шеф з усієї сили гепнув ним об стіну кабінету, він так і не зміг оговтатись.

Білковий Кіс, створений і вихований Макгроуном, повинен був збирати інформацію про поверхню Плутона і передавати її на Землю. Та ракета, що польотом її керував Кіс, відхилилась од курсу й, обминувши Місяць, вернулася на Землю. Радіограми, котрі справно передавав Кіс, про все, що зустрічалось йому на земній путі, попервах вважали за передачі з далекого Плутона. Це призвело до великих непорозумінь.

Ехе-хе скільки довелось пережити!.. Макгроун знову зиркнув на похмуру будівлю тюрми. Мабуть, ці споруди скрізь однакові, — подумав невесело. А далі думки знов обступили його, сірі й важкі, наче осінні хмари.

Компанія викинула Чарлі, мов ганчірку, не порахувавшись ні з чим. Спасибі, хоч маленьку лабораторію не описали. Вона, власне, й дає йому невеличкий зиск…

Стало прохолодніше. Макгроун позіхнув, щільніше загорнувся в халат і вийшов у коридор. Прочинивши двері в крихітну комірчину, яка правила йому за лабораторію, натис кнопку вимикача. На столику, підвіконні, полицях і просто на підлозі стояли різні прилади й лежали інструменти.

Добре хоч робота є. Місіс Джонсон принесла вчора вранці руку — скаржиться, що пальці перестали згинатися. Мабуть, знов щось із координацією рухів. Треба буде ретельно перевірити контакти. З того часу, як місіс Джонсон ампутували правицю — сталося це, либонь, років зо три тому, — бідолаха вже хтозна-скільки зверталась до Чарлі. Негідники з протезної компанії підсунули їй абсолютний брак. Кінцівка потребувала безперервного ремонту. Нерідко треба було міняти не тільки окремі деталі, а й цілі вузли. З тим самим приходили до Чарлі й інші клієнти. Накидати бідним калікам брак було з боку протезників підлістю. Та якби не ці шахраї — довелось би закинути Чарлі свої зуби на полицю.

Годинник пробив пів на четверту.

Покінчивши з протезом місіс Джонсон, Макгроун стомлено присів на стілець і одяг навушники біопам’яті: він полюбляв вести щоденник — уся нижня полиця шафи була заставлена геть списаними магнітними стрічками. Хтозна-нащо, але вони берегли хроніку життя Чарлі з його ліричними відступами й велемовними коментарями.

Крізь віконце цідився тьмяний світанок. Чарлі скинув навушники. Ступив кілька кроків до дверей.

Раптом він боляче вдарився об гострий кут якоїсь скриньки. Макгроун нагнувсь і не без зусиль поставив на стіл старий біоперетворювач. Чарлі випадково купив його ще за тих щасливих літ, коли працював в Уестерні. Відтоді користуватись випромінювачем якось не випадало, не було нагоди.

Макгроун рукавом стер пил з антени. Замріявся. А що, коли… Вражений ще не зовсім визрілою думкою, він метнувся назад до шафи, сквапно відчинивши дверці, ухопив перший-ліпший блок і вернувся до біоперетворювача. Руки по-старечому тремтіли. В химерному передранішньому світлі Чарлі ледве розгледів на блоці давній злинялий напис: “Захід. Бабине літо. Моя перша відпустка”.

Пульт настройки… Реле часу… Чарлі вилаявся: перегорів середній нерв, треба змінити…

Наступної ночі Макгроун вперше по такому тривалому часі спав спокійно, його ніхто не душив. А сновидіння були одне прекрасніше за інше. Макгроунові снилися зелені луки під далеким Пітерстоуном, де він працював багато літ тому, духмяні ночі Західного узбережжя і ласкаві руки міс Шелл.

Чарлі прокинувся з блаженною усмішкою. Містечко ще дрімало. По вулиці, здіймаючи куряву, проїхав реабіль, ущерть завантажений колодами, і Чарлі, пчихнувши від пилу, незадоволено грюкнув вікном.

У коридорчику почулися кроки.

— Доброго ранку, Чарлі, — сказала місіс Джонсон. — Як моя рука?

— Що можна, зроблено, — кволо усміхнувся Макгроун. — Проте центральний нерв виготовлено, як вам відомо, досить невдало.

— Замучила вона мене, — поскаржилась місіс Джонсон, беручи під пахву рожевий протез.

— Купіть нову, — чи не в двадцяте порадив Чарлі.

— Нова дорого коштує, — сказала місіс Джонсон.

Макгроун промовчав.

— Ви вірите, навіть уві сні нема від неї спокою, — по паузі знову стала до розмови відвідувачка.

— Уві сні? — пожвавішав Чарлі. — Та ви присядьте.

— Знаєте, вночі навіть гірше, ніж удень.

— А хотілось би вам, щоб уночі рука вас не мучила? — запитав Чарлі з загадковою усмішкою.

— Чи хотілось би? Господи! Та я все віддала б за допомогу, — вигукнула місіс Джонсон.

— Це коштуватиме куди дешевше, — зауважив Чарлі. — Ви будете бачити сни.

— Сни? — розчаровано протягла клієнтка.

— Так, сни, сни на замовлення, яких вам тільки заманеться. І ви забудете про все…

Місіс Джонсон мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Що ви, приміром, забажали б побачити сьогодні вночі? — запитав Макгроун.

— Я замовила на три години ночі недільну проповідь преподобного Мартіна, — сказала сива дама, побожно зводячи догори очі, — а ви натомість підсунули мені бій биків.

— Очевидно, сталось невеличке зміщення…

— Можливо, з вашого погляду, преподобний Мартін і бик — це те саме? — не слухаючи, докинула дама.

— Я такого не казав, — м’яко заперечив Макгроун.

— Ще цього бракувало! — на якусь мить дамі перехопило від обурення подих.

— Однак погодьтеся, що всі ваші попередні замовлення…

— Але бики, розумієте — бики! — буклі дами аж тремтіли від гніву.

— Думаю, цього більше не станеться, — сказав Макгроун примирливо. — Бачите, зараз стільки замовлень зі всього Тристауна!..

— Я розумію, — сказала дама.

— Може, ви більше не хочете? — запитав Макгроун, нетерпляче махнувши рукою.

— О, що ви, містере Чарлз, — злякалася дама. Вона поклала на стіл акуратно запечатаний конверт і сказала: — Сьогодні вночі я хотіла б побачити покійного чоловіка.

На цім слові вона піднесла до очей мережаного носовичка.

— Ви маєте з нього фото? — запитав Чарлі.

— Звичайно, я ж знаю, — заметушилась дама. — Я ж знаю… Будь ласка.

Вона простягла Макгроунові бляклу фотокартку. На Чарлі з легкою міною презирства дивився худорлявий вилицюватий чоловік у новенькій формі космонавта.

— Що ж, це можна, — сказав Макгроун, кладучи фотокартку на конверт.

— О, дякую вам! — аж засяяла дама і, підвівшись, попростувала до дверей.

— Хто далі? — крикнув Макгроун у коридор.

Мало не зіткнувшись з дамою, до кімнати увійшов дебелий юнак зі спортивною статурою.

— Гроші знову потім? — суворо запитав Макгроун.

— Чесне слово, востаннє, — винувато усміхнувся хлопець.

— Чого тобі хочеться на ніч?

— Замовлення те саме. Який-небудь незаселений острів. Щоб жодної живої душі не було… Й тиша. Проклятий конвейєр скоро доведе мене до божевілля, це напевне.

— Ну, гаразд, — сказав Макгроун. — Підшукаємо тобі острів. Ти мешкаєш там же?

— Так, координати ті самі.

— Можеш іти.

Зраділий хлопець швидко попростував до виходу, очевидно, побоюючись, що Макгроун може передумати.

— Ось що, — сказав Чарлі навздогін, — скажи там, що сьогодні я більше не приймаю. Все. Лавочку прикрито.

Крізь прочинені двері долинув гомін невдоволених голосів.

— Тридцять замовників — межа, — проголосив Макгроун, підводячись. — Вас багато, а я один. Приходьте завтра зранку, якнайраніше.

— Зараз я на черзі, — сказала ще зовсім юна дівчина з блідим лицем. — Може, ви мене приймете?

— Ні, люба, нічого не буде. І так потужність завантажено до краю, — сказав Макгроун і зачинив двері.

Він не збрехав. Біопередавач його щоночі працював на повну потужність. І все одно виконати всі замовлення Чарлі не мав змоги. Щодень їх надходило дедалі більше. Той хотів зустрітися вві сні з другом дитячих літ, що давно загубився в житейському морі. Іншому забаглося пополювати в джунглях, як він прочитав про те в якійсь пригодницькій книжці. Ще інший цікавився — з пізнавальною метою — нічними кабаре на Монмартрі…

Слід сказати, не всі клієнти йшли від Макгроуна вдоволені. Декому доводилось і відмовляти. Це було тоді, коли Макгроун не мав відповідної інформації. Таке інколи траплялося, хоча книжкові полиці Чарлі вгинались од грубезних довідників і сувоїв кіноплівки. Та все одно на його поточний рахунок надходили нові й нові суми…

Макгроун підійшов до вікна і з задоволенням зупинив погляд на солідному будинкові банку.

За півроку інженер Чарлз Макгроун перебрався в новий комфортабельний особняк. Попередній власник особняка, фабрикант фотоелементів для роботів, не витримавши конкуренції, збанкрутував. Він переїхав у бідняцький квартал. А коли передавав Макгроунові ключі від свого будинку, то заручився словом, що Чарлі безкоштовно постачатиме йому сни.

На той час фірма Чарлза Макгроуна так розрослася, що штат із трьох десятків підручних ледве міг упоратися зі зливою замовлень. Свій винахід Макгроун тримав у глибокій таємниці. Нові вдосконалені біопередавачі було встановлено в бетонованому підвалі, вікна котрого ще попередній власник укріпив гратами. Не вдовольнившись цим, Макгроун поставив іще й електростатичний захист. Тепер навіть горобці не могли безкарно підлетіти до вікон таємничого підвалу.

З висоти балкона Макгроун нерідко позирав у бік банку і майже ніколи не скидав оком на тюрму. Останнім часом він дедалі частіше зорив на міську ратушу, і рожеві думки про посаду мера приємно тішили його марнолюбство.

Кілька разів у Макгроуна то в тій, то в тій частині містечка з’являлися конкуренти. Вони робили спроби перейняти клієнтуру Чарлі, збити ціну на сни. Але методи конкурентів були недосконалі, і замовники вже наступного дня відвертались од них. Головна таємниця Чарлза Макгроуна — настроювання передавача в резонанс із альфа-ритмом замовника— лишалася нерозгаданою. І все одно Макгроунові доводилось чотири рази давати об’яви в газети: “Остерігайтеся сурогатів! Справжні багатобарвні сни найвищого гатунку на бажання замовника гарантує тільки фірма Чарлза Макгроуна. Остерігайтеся сурогатів!”

Останнім часом темпи життя в Тристауні безумовно уповільнились.

Надвечір містечко завмирало. Вулиці порожніли. Кожен поспішав додому — якнайшвидше дістатись до постелі, забути на якийсь час денні клопоти й турботи і зустрітися уві сні з тими, хто дорогий і милий, з тими, кого, можливо, давно вже нема…

Дивна байдужість обійняла мешканців Тристауна. Поспіль панували апатія та бездіяльність. Майже згасла цікавість до різних видовиськ. Кінозали стояли порожні. Розважальні заклади один по одному лопали, наче мильні бульбашки. Популярне кафе-шантан “Рожева баня”, що поблизу від нього колись жив, а точніше, гибів Макгроун, теж розгубило всіх своїх клієнтів, і його власник тоді застрелився.

Неабияк пригас попит на відеозори. Нащо вечорами сидьма сидіти коло екрана, марнувати час, дивлячись безглузді передачі? Можна лягти спати, заздалегідь на потрібну годину замовивши в Чарлі все, що тільки заманеться.

Компанії, котрі досі забезпечували обивателя різними видовиськами, попервах здійняли галас, хотіли позивати Макгроуна і навіть завдали йому кілька неприємних хвилин. Та, на щастя, діло швидко зам’яли фармацевтичні фірми, прибутки котрих надзвичайно підскочили. Фірми не встигали настачити снотворних таблеток, які розкуповувались блискавично. Попит на снотворне безперервно зростав, бо кожному кортіло подовжити райдужні сновидіння.

Час, що його відводили тристаунці на сон, дедалі збільшувався. Робота і сон — це, власне, складало добу. Та ось сон став катастрофічно наповзати на робочий час. Володарів містечка охопила тривога. Ажіотаж підігрівали численні карликові компанії Тристауна, котрі почували себе досить незатишно внаслідок бурхливої діяльності Чарлі.

О першій порі Макгроун за допомогою солідних внесків гамував пристрасті. Але тривати довго це не могло.

Поєднавши кінець кінцем свої зусилля, ворожі Чарлі компанії домоглися свого: Макгроун став перед судом.

Його звинуватили в злісному розкраданні суспільного часу.

Тепер, коли пристрасті вляглися, безсторонній літописець має змогу обкласти себе пожовклими комплектами газет і в усіх подробицях відтворити цей грандіозний процес, що набрав розголосу на всю країну.

Ми спробуємо коротко переказати хід судового засідання.

— Ей ти, сурогате! — гукнув Макгроун, відриваючись од ділових паперів.

Перед Чарлі вмить виросла струнка постать із робленою посмішкою на пластиковому лиці.

— Сигару! — наказав Макгроун.

Робот запопадливо простяг своєму метрові невеличку чорного дерева скриньку. Та закурити Чарлі не встиг. Двері кабінету без стуку розчинилися, й на порозі з’явилось двоє здорованів у блакитній формі полісменів.

— Чарлз Макгроун? — запитав один п них, пильно дивлячись на хазяїна кабінету.

Чарлі зблід.

— Ви не помилились, панове, — поважно сказав робот з тією ж, здавалося, приклеєною усмішкою.

— Ви заарештовані! — кинув один із представників закону.

Він ліктем відштовхнув робота і ступив до Чарлі.

Макгроун безпорадно озирнувся.

— …Отже, підсудний Макгроун, ви відмовляєтесь визнати себе винним?

— У чому? — вдавано спокійно запитав Чарлі, незважаючи на репортерів, що метушились коло нього.

— В тому, що, вдаючись до осудливих засобів, надміру подовжили сон громадян Тристауна і тим самим внесли хаос у ділове життя міста.

— Але, шановні судді, я зовсім не намагався подовжити час сну. Я тільки виконував замовлення, про які тут стільки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода ділової ініціативи…

— То хто ж, як на вас, винуватий? — перебив його прокурор. — Хто викликав у Тристауні “сонну небезпеку”, котра загрожує охопити всю країну?

— Винуваті фабриканти снотворного, — сказав Макгроун.

По залу покотив шумок.

— А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з’явилась ваша фірма, снотворні пилюлі не були такі популярні? — саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантію.

Багатозначна пауза примусила всіх затамувати подих.

— Ні, в усьому винні ви, Чарлзе Макгроун, — урочисто проголосив прокурор.

— З усією відповідальністю заявляю: я ні в чому не винуватий! — Макгроун несподівано перейшов на крик. — Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам’ятник ще за життя поставиш. Вписати моє ім’я золотими літерами в книгу почесних громадян Тристауна.

Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Сліпучі спалахи юпітерів освітлювали натхненне обличчя Макгроуна і його простягнену руку.

— Я давав людям радість, — басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест судді.

— Але тільки вві сні, — встиг зауважити прокурор, коли Чарлі на мить змовк, щоб перевести подих.

— Так, у сні! — підхопив Макгроун. — А хто винуватий, що вони не бачать її насправді?

— Припинити! — заволав прокурор. Але Макгроун уже розійшовся.

— У мої сни люди тікали, аби хоч трохи відпочити від горя й клопотів, від скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе із собою атомна цивілізація. Я створив майстерню радощів.

— Примарних! — докинув прокурор.

— А ви можете запропонувати їм іншу? — сказав Макгроун, широким жестом обводячи зал.

— Засідання припиняється! — заволав суддя. Та його слова потонули в дикому ревищі…

Сто двадцять днів тривало судове засідання. Було опитано безліч свідків. Списано десятки грубезних томів зі свідченнями Макгроунових клієнтів. Замовники горою стояли за Чарлі. Сам він переконливо доводив, що в міру своїх скромних можливостей поліпшував собаче життя людей і тому зовсім не відчуває за собою ніякої вини. Навпаки, вся його діяльність варта подяки й винагороди, а не покарання.

Та суд не взяв до уваги його аргументів.

Потім Макгроунові адвокати оскаржили вирок суду. Зі свого боку, нову ухвалу опротестували позивачі, перед між яких вела могутня фірма “Екран щастя”.

До боротьби стали сили, що в порівнянні з ними Макгроун видавався жалюгідним пішаком.

Від тривалої тяганини по судах Чарлі зовсім зубожів. І коли йому кінець кінцем пощастило виборсатися з цієї клейкої павутини, він змушений був найнятись кур’єром у контору фірми “Фармако й К°”, що на суді виступала йому на захист.

Мешканці Тристауна часто бачать його згорблену постать. Чарлі важко бреде вулицею, похнюпивши голову, намагаючись не дивитися на перехожих.

ЗАЙВА ЛАНКА

— Як я це собі уявляю? — перепитав інженер-кібернетик Маккензі й на хвилину замислився. — Ну, хоч би так. Етап перший. В один із спекотливих днів ти йдеш вулицею. Тобі хочеться пити. Ти підходиш до продавщиці, даєш їй монету, і дівчина притьмом наливає тобі склянку напою.

— Але де тут автоматизація? — здивувався інженерів співрозмовник, молодий лікар-радіолог. Обоє вони працювали в одній фірмі й полюбляли погомоніти після того, як скінчиться робочий день.

— Її ще нема тут, автоматизації, — сказав інженер. — Не будемо забігати наперед. Етап другий. Та сама вулиця і та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти підходиш… Ні, не до привітної продавщиці, а до автомата, кидаєш монету у відповідну щілину — і бери свій напій. Як бачиш, тут уже наявна автоматизація, щоправда у зародковому стані.

— Непоганий етап, — сказав лікар.

— Та йому притаманна суттєва вада.

— Яка?

— Тут не обійдешся без людини. Вона — невід’ємна ланка, — пояснив Маккензі.

— А третій етап?

— Він ще не настав. Але вже на підступах. Я вірю в це. Тут уже буде ліквідовано вади, що властиві другому етапові. Ще раз уяви собі: вулиця, жаркий день, тротуаром іде робот, йому дуже кортить напитися води.

Лікар здивовано зламав брови.

— Я маю на увазі, — вів далі Маккензі, — що в робота внаслідок високої температури зовнішнього середовища випарувалась уся холодильна рідина. Невже незрозуміло?

— Ну, і що ж далі?

— Робот підходить до автомата, кидає в нього жетон, і йому відміряють потрібну порцію рідини.

— Стривай, а де ж тут людина?

— Людина? В даному випадку вона зайва і тільки порушила б гармонію, — посміхнувся Маккензі. — Технічний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.

— Гм-м… Але ж кінцева мета техніки — служити людині, — відзначив радіолог.

— Хто це сказав? Дурниці! — одрубав Маккензі. — Як колись було виголошено “мистецтво для мистецтва”, так тепер треба з усією рішучістю заявити: “техніка для техніки”. Людина тут ні до чого. Вона зі своєю недосконалою організацією, безпідставним і незбагненним вередуванням, безконечними хворобами і розмаїтими нервовими розладнаннями тільки заважатиме чіткій роботі розумних машин.

— Отже, як на тебе, людина — не цар природи? Принаймні — земної?

— Звичайно, ні.

— А за кого ж її вважати?

— В кращому разі — за рабиню машини, — сказав Маккензі. — Рабиня, а не цар!..

Попрощавшись зі своїм приятелем, Маккензі повернув до станції підземки: своєї автомашини він поки що не мав.

У метрополітені було повно людей. Кожен поспішав після роботи додому й намагався пролізти вперед, одтіснивши сусідів.

У проході до ескалатора Маккензі загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залізною палицею. Маккензі хотів був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дістати від того ж таки контролера подвійну порцію.

Підземка була повністю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуваті й неоковирні, як груботесані шафи.

Маккензі спустився по ескалатору на перон і вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потім він із свистом угвинтився в тунель…

У холі кіберготелю Маккензі зустрів портьє. Вручаючи від кімнати ключі, портьє необачно наступив інженерові на ногу, стандартно усміхнувся й попросив пробачення.

На чотирнадцятому поверсі, в номері, Маккензі спіткала нова неприємність. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.

— Де Мері? — запитав інженер по відеофону в чергового робота.

— Не хвилюйтесь, шановний, — пролунало у відповідь. — В Мері, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, і вона покусала трьох пожильців з вашого поверху.

— А де вона зараз? — лячно запитав інженер, мимохіть озираючись.

— Не хвилюйтеся, шановний. Мері відвезли до кібермайстерні.

— Але ж у мене не прибрано!

— Не хвилюйтеся, шановний.

— Вода не йде із крана…

— Не хвилюйтеся, шановний.

— Та мені треба вмитися!

— Не хвил…

Маккензі люто натиснув вимикача. Голос обірвався, й екран погас.

“Господи, хоч би одне людське слово почути”, — з тугою, що раптом обійняла його, подумав інженер і тяжко зітхнув.

ВИЧЕРПНА ВІДПОВІДЬ

Жарт

Король транзисторів Джоні Докфеллер-молодший згасав. Не могли йому зарадити ні антибіотики, ні консиліуми славнозвісних лікарів, ні біостимулятори… Ніякої хвороби в короля не виявили, а тим часом він танув на очах.

Кінець кінцем лікарі поклали вдатися по допомогу до ШЕДа — швидкодіючого електронного діагноста, монтаж якого було закінчено зовсім недавно. Безцінний ШЕД був особистою власністю президента.

І ось по тому, як дебелі охоронці пильно перевірили кожну перепустку, дванадцять медичних світил ступило під прозоре склепіння зали, де стояв ШЕД. Інженер, що супроводжував лікарів, пояснив їм дещо, відтак узяв аналізи Джоні-молодшого й поніс закодувати.

Професори хвилювались, наче школярі. Ще б пак! За кілька хвилин ШЕД скаже, на що хворий Докфеллер. І цей діагноз буде вироком не тільки транзисторному королеві: він засвідчить, хто з дванадцяти світил стояв найближче до істини. Адже ШЕД непогрішний. Принаймні так запевняла реклама.

Тим часом, до зали вернувсь інженер. Він обережно ніс сувій перфострічки. Настала вирішальна хвилина.

Інженер відчинив маленькі прозорі дверцятка, вставив перфострічку з аналізами й натиснув кнопку.

Щось ледве чутно загуло. По залі, здавалося, пробіг легесенький вітерець. На панелях, що здіймались аж під прозоре склепіння, застрибали різнобарвні вогники, зазміїлися синусоїди.

Всі з’юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з’явитися ШЕДова відповідь.

Спочатку на екрані невиразно, а потім дедалі чіткіше стали проступати окремі літери. Вони компонувались у слова, і кожне слово викликало у присутніх то задоволення, то — частіше — здивування.

Сповістивши діагноз — він містив у собі сімнадцять хвороб, рідкісних і екзотичних, — ШЕД замовк. Погасли різнобарвні вогники, став мертвий екран. Мовчки постоявши з хвилину, консиліум рушив до виходу. Перед кожним із світил ще й досі стояли ШЕДові слова: “За правильного лікування хворий проживе не більше місяця”.

— Бідоласі не можна цього казати, — висловив спільну думку професор Гормон.

І всі з ним мовчки погодились.

Час, визначений ШЕДом, збігав. Важко описати паніку, що охопила численних родичів і дармоїдів короля. Усе впиралося, звісне діло, в заповіт. Але як підступитись до цього делікатного питання, якщо Докфеллер, так би мовити, не в курсі!

Минув місяць, другий, третій. А Джоні все ще не збирався лишати грішний світ. І тільки наприкінці четвертого місяця, коли частина з тих, хто очікував його смерті, впала у відчай, а частина стала вірити в чудо, король витягнув ноги.

Того ж таки дня обурений професор Гормон домігся аудієнції в непогрішного ШЕДа. І справді, чого після всього того, що сталося, варта залізна логіка автомата!

Перфострічка з викладом суті справи поповзла в одну із ШЕДових щілин. Як і кілька місяців тому, затанцювали на екрані різнобарвні вогники, зазміїлись синусоїди. А потім звідкілясь із глибини зринула відповідь: “Значить, ви лікували пацієнта неправильно”.

ТАЄМНИЦЯ ЗАТОКИ ЗДОХЛОГО КИТА

Матч епохи

До фіналу “Добрі вовки” й “Бородаті хлопчики” прийшли, як кажіть, голобля до голоблі. Вони мали не тільки однакову кількість очок, але й — досить рідкісний у футбольній практиці випадок — однакове співвідношення забитих і пропущених м’ячів.

Від завтрашньої зустрічі залежало все. Переможці здобували платинові медалі, лаврові вінки (одинадцять таких вінків привіз учора до столиці спеціальний літак). На чемпіонів чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента і слава національних героїв.

Від самого раннього ранку групами й поодинці на стадіон посунули глядачі. Виразно жестикулюючи, уболівальники обговорювали шанси тієї й тієї команди. Газети запевняли, що на фінальний матч уболівальники з’їхались і злетілися буквально з усієї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебільшували. В усякому разі, люду й справді було багато. Новий стадіон на двісті п’ятдесят тисяч чоловік не міг вмістити і п’ятої частини всіх охочих попасти на це цікаве видовисько. Можна було, звісна річ, стежити за ходом боротьби й дома, біля екрана телевізора. Але це, як відомо, далеко не те. Кортіло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрів найвищого класу.

Роботи-поліцаї, допомагаючи собі замашними гумовими кийками, підтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадіону. Ідоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всіх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Ті уболівальники, що підігріли себе віскі чи джином, намагались триматися від ідолів подалі. З власного досвіду вони знали: роботи-поліцаї куди гірші й нещадніші за звичайних охоронців порядку, хоч і ті були далеко не ангели.

“Матч епохи” супроводжувався нечуваним ажіотажем у ділових сферах. Річ у тім, що за спиною кожної команди стояли могутні угрупування трестів і монополій. Вони билися об заклад, ставлячи і на “Добрих вовків” і на “Бородатих хлопчиків” величезні суми. За висловом одного із спортивних коментаторів, “гроші, кинуті на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Місяця”.

На “Бородатих хлопчиків” ставила, зокрема, всемогутня “Уестерн компані”, що її не без підстав вважали за державу в державі. Сотні електронних машин невтомно лічили й перелічували всі можливі варіанти гри. При цьому на шальку уявних терезів кидали, здавалося б, найдрібніші факти, скажімо, те, що центр нападу “бородатих” юнацькі роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжі, а центр захисту команди “вовків” в дитинстві хворів на свинку…

Та ось врешті настала урочиста хвилина. Всі, кому поталанило дістати квитка чи прошмигнути на стадіон “зайцями”, сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом із водою, жваво вибігли гравці обох команд. Груди й спину кожного “вовка” прикрашало зображення вишкіреної пащі звіра, котрий дав назву команді. “Бородаті хлопчики” були у своїй традиційній білосніжній формі. Суддя, сидячи в броньованому маніпуляторі, позирнув на секундомір, і над завмерлим стадіоном срібно засюрчав свисток…

“Вовки” зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард “вовків”, новоявлена двадцятилітня зірка. Він з однаковим успіхом бив і лівою і правою, а фінтив так, що всі, хто уболівав за “Добрих вовків”, тільки кректали блаженно та захоплено. Цей високий і прудкий хлопець зовсім заступав свого супротивника. “Бородаті” стали в глухий захист. Вони відверто грали “на відбій”. Трибуни обурено зашуміли. Кілька круглих предметів, од яких відгонило тухлятиною, описавши правильні параболи, опустились там, де з’юрмилося найбільше білих футболок.

Президент “Уестерн компані” сидів на трибуні для почесних гостей блідий і похмурий. Поряд з ним був тренер “бородатих” (він щойно прибіг сюди) та якийсь набасурманений чоловік з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кілька хвилин непорушно слухав його, а потім розмахнувся і зробив жест, що здалеку підозріло видавався звичайнісіньким ляпасом. Відтак він вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмішкою тренер вискочив з-під скляного козирка й побіг униз підбадьорювати своїх зів’ялих вихованців. Президент компанії тим часом віддав якесь розпорядження своєму сусідові. Похмурий чоловік ствердно хитнув головою і зник.

А напруження на полі весь час зростало. “Бородаті хлопчики” трохи оговтались після першого натиску “Добрих вовків” і кілька разів переходили в контратаку. Тепер гострі ситуації виникали то коло одних, то коло інших воріт. На чотирнадцятій хвилині центрфорвард “Добрих вовків”, хитро обвівши двох захисників, вийшов сам на сам із воротарем. Той необачно кинувся вперед, і ворота лишились порожні. Трибуни завмерли, очікуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цілкий. Але цього разу удар його виявився і кволий, і неточний. М’яч, зрізавшись із ноги, повільно викотився за лицьову лінію. Стадіон затопила хвиля обурення. А “бородаті” кинулися в контратаку.

— Вперед, хлопчики! — заволав тренер.

Кілька точних пасів, і ось уже лівий нападаючий “бородатих” виходить на ворота. Удар!.. Дуже слабкий. Однак м’яч вислизнув із воротаревих рук і вкотився в сітку. Гол!

Трибуни вибухнули захопленням і водночас обуренням. Уболівальники “бородатих” обнімали один одного. Навіть президент “Уестерн компані” мляво заплескав у долоні. Поряд із ним знов сидів похмурий чоловік із високим чолом. Підклавши під себе спортивну валізку, він весь час нервово крутив у руках паличку, щедро інкрустовану сріблом.

Не минуло її хвилини, як “вовки” сквитали м’яч. Із рахунком 1:1 команди пішли на відпочинок.

У роздягальні “вовків” було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвісний центрфорвард поскаржився:

— Розумієте, хлопці, тільки я намірився бити по м’ячеві, а в обличчя мені мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.

— Знаємо ми цю подушку! — мовив Боб Дзвіниця, центр захисту. — Її звуть Маріанна, вона абсолютно реальна і навіть помацати її можна…

— Не треба було вихилятися на танцюльках цілий вечір.

— Розпорошив свою силу! — загукали з усіх боків.

— Та ну вас! — оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи під руками зразу трьох масажистів. — Я серйозно, а їм хихоньки…

В другому таймі пристрасті дійшли апогею. Тут і знадобився судді його кібернетичний маніпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравців, металась по полю за м’ячем, і суддя в її прозорій кабіні почував себе досить безпечно.

Тепер обидві команди були па висоті. Блискучі фінти, карколомні комбінації змінювали одна одну з калейдоскопічною швидкістю.

На кінець зустрічі визначилась перевага “Добрих вовків”. Вони атакували завзятіше, били по воротах суперників частіше. Але їхні удари весь час були або неточні, або зовсім несильні. Білі футболки з’юрмилися біля власних воріт. Стадіон шаленів. Кілька відчайдушних уболівальників метнулись на поле. Та кийки роботів-полісменів швиденько остудили їхні гарячі голови.

Аж ось м’яч підхопив один із захисників “бородатих”. До нього кинувся хтось із “вовків”, але послизнувся і впав. Те саме спіткало й другого “вовка”, котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Підбадьорюваний заглушливим ревінням і вигуками уболівальників, він, мов вихор, мчав на ворота “Добрих вовків”. Воротар замість того, щоб кинутись уперед і спробувати зняти м’яча з ноги “бородатого”, закляк у воротях, розчепіривши руки. Внаслідок цього несильно пробитий м’яч опинився в сітці.

Так із рахунком 2:1 на користь “Бородатих хлопчиків” закінчилася ця історична зустріч.

Похмілля

Протягом усієї ночі величезне місто не спало. До самісінького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країні прокотилася хвиля самогубств. Дрібні клерки й службовці компаній, що програли на поразці “Добрих вовків” своє жалюгідне майно і всі заощадження, з усіх можливих засобів переставитись у потойбічний світ обирали, на їхню думку, найзручніший: щільно зачинивши па кухні вікна й двері, вони відкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пізно. Та, погодьтеся, все це дріб’язки проти тієї обставини, що “Уестерн компані” поклала у свої броньовані сейфи чотирнадцять мільйонів чистоганом. Далебі, непогані дивіденди. І здобуто їх у рекордно короткий строк — за два тайми по сорок п’ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати події в потрібне русло, довелося піти на певні затрати.

Але про них знає усього кілька чоловік з керівної верхівки компанії.

Протягом тижня — а це немало! — сенсаційний футбольний двобій був у центрі уваги газет, радіо й телебачення. А потім зринули нові події, і про “матч епохи” стали потроху забувати.

Таємниця затоки Здохлого кита

Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло “Уестерн компані”.

Агенти більше ніж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнішу діяльність. Вони намагались віднайти в проведенні матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказів про зловживання у них не було. Хіба що плутане зізнання центрфорварда “Добрих вовків” про невидиму подушку, котра завадила йому “всунути” неминучий гол. Але це могло бути звичайнісінькою химерою.

Те саме, правда, міг сказати і воротар. Однак він з обачності тримав язика за зубами. По-перше, не хотів, щоб його здійняли на глузи. А потім побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубові чи просто не вигнали. Центрфорвард — інша річ. Він національна зірка й може дозволити собі будь-яке колінце.

Без зайвого галасу було ретельно допитано всіх працівників стадіону. Але все це не дало ніяких наслідків. Марна була й перевірка поля.

Та якраз у цей час сталася одна непримітна подія. Хвилі затоки Здохлого кита (затока широкою підковою вторглася в місто) викинули на гранітний парапет пристані труп чоловіка. Поміж десятків інших самогубців він лишився б непомічений, тим паче що в кишені піджака потопельника лежала записка із застереженням нікого у вбивстві не звинувачувати. Але подеколи в житті фатальну роль починає відігравати простий, буденний випадок…

Детектив Ніколь Адамс, котрий був на службі в супротивників “Уестерн компані”, випадково зайшов до одного з міських моргів. Невідомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловіка її напружено думав: “Де я його бачив?” Те, що цей суб’єкт зустрічається йому не вперше, Адамс не мав ніякого сумніву. І раптом він згадав бурхливий стадіон, почесну трибуну, ненависне лице президента “Уестерн компані” й поряд із президентом кремезну постать ось цього, високочолого…

Бюро розшуку поклало будь-що з’ясувати, ким був покійний. Зробити це було нелегко, бо ніяких документів, окрім записки, в кишенях самогубця не виявилось.

Отже всі надії тепер були пов’язані із запискою. Написано її на аркушику, поспіхом вирваному з блокнота. Папір вищого гатунку. Продавав такі блокноти тільки один фірмений магазин. Та оскільки цей факт іще ні про що не свідчив, бюро розшуку придумало хитрий хід. У газетах вмістили об’яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповіщалося, нібито при ньому знайдено велику суму грошей. На закінчення об’ява пропонувала тим, хто знає покійного, з’явитися в морг, щоб упізнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальні моргу зайшов респектабельний джентльмен. Він зіслався на об’яву в газеті й став вимагати, щоб йому видали труп. Гроші його не цікавлять, сказав він.

— А в яких ви стосунках із покійним? — запитав служитель моргу, заздалегідь проінструктований детективами

— Я його давній приятель, — пояснив прибулий. — Хочу поховати покійного в нашому родинному склепі.

— Де працював ваш знайомий? — запитав служитель.

— Що це, допит? — роздратовано вигукнув джентльмен.

— Що ви! Це дрібна, але неминуча формальність.

— А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення — я прийшов. Що вам іще треба?

— Ми повинні з’ясувати у найзагальніших рисах усе, що стосується особи покійного.

— Я не маю наміру інформувати вас.

— Дуже жаль, — вкрадливо сказав служитель. — Але в такому разі я не зможу вам віддати тіло.

— Стривайте, — враз полагіднішав незнайомець. — Ви, я бачу, ділова людина. Чи не так? — Він дістав із бокової кишені конверт і поклав перед служителем. — Тут рівно тисяча. Гадаю, досить?

— Що ви, сер! — сказав служитель. — Адже це підкуп, до того ж при виконанні службових обов’язків.

— Ну й дивак же ви. Скажете — видали тіло людині, що відгукнулась на об’яву. На вулиці мене чекає машина. Давайте “вантаж” — і по всьому…

Служитель потягся до відеофона — джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись відлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрімголов вибіг із приймальні…

За кілька хвилин про цей випадок було сповіщено в бюро розшуку.

— За всіма ознаками, — звертаючись до своїх агентів, сказав шеф, — сліди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голівці. А зараз більше пильності, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрібен.

Сліди ведуть в Уестерн

Через два дні по тому в морг прийшла скромно одягнена жінка з заплаканим обличчям.

— Я з приводу об’яви, — сказала вона і простягла служителеві вирізку з газети.

— Чого ж ви хочете, місіс?

— Де він? — видихнула жінка. В очах у неї було стільки непідробленого горя, що служитель, нічого не питаючи, підвів її до рефрижератора і розсунув шторки екрана. Жінка розпачливо окинула поглядом непорушні, вкриті памороззю тіла.

— Майкл! — крізь сльози покликала вона.

— Даруйте, місіс, — сказав служитель, коли жінка трохи заспокоїлась. — Ким ви йому доводитесь?

— Хто його вбив? — відповіла запитанням на запитання жінка. — Ви чуєте, хто його вбив?

— Заспокойтеся, місіс… Його ніхто не вбивав. Він утопився… Сам. Розумієте?

— Ні, неправда. Це неправда! — сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. — Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.

— Але кому це було потрібно?

— Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… — жінка затнулась, — я не знаю вас.

— Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.

Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко — начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.

— Про віщо ж він писав? — спитав начальник бюро розшуку.

— Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. “Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, — сповіщав він, — а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено”.

— Скажіть, — перебив начальник бюро розшуку, — а ваш Майкл ніколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестерні?

— Ні, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, він не дозволив би собі… Адже він дав підписку… Хоча ні… В одному з листів щось було… Тільки я не пам’ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов’язане з біострумами.

— Листи у вас?

— На жаль, ні… Щойно я прочитала це, — жінка показала на вирізку з газети, — то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелі. До мене в номер незабаром завітав якийсь чоловік. Він відрекомендувався приятелем і співробітником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смерті мого чоловіка йому потрібні всі Майклові листи…

— І ви віддали? — скрикнув шеф.

— Ні, спочатку я не повірила. Та він показав мені своє службове посвідчення співробітника лабораторії біострумів “Уестерн компані”. І тоді я вдовольнила його прохання.

— Чи не могли б ви описати зовнішність цього візитера? — попросив шеф.

— О, я впізнала б його між тисяч людей! — пристрасно сказала жінка. — Він був такий люб’язний, статечний, так співчував моєму горю… Чимось навіть скидався на Майкла.

— А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнішності?

— Характерне? — жінка замислилась. — Та, мабуть, ні. Хіба брови в нього надзвичайно густі… Коли він хмурнів, вони зливались в одну лінію.

— Он як! — сказав шеф. — Дякую вам, місіс. Ви стали нам у великій пригоді.

— А як же Майкл? — запитала жінка, підводячись. — Ви відшукаєте його вбивць?

— Обов’язково, місіс.

— Запевняю вас, він не міг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина… Весь час мріяв про майбутнє… Це все проклятий Уестерн… Я знаю.

“Уестерн компані”

Про могутню компанію Уестерн ходила недобра слава. І для цього були підстави.

Зовні все видавалося респектабельним. Акції фірми мали високий курс. А в дні, коли починало пахнути війною, їхня цінність зростала ще більше. Причина тут була проста: левина частка замовлень військового відомства діставалась Уестерну.

Компанія виробляла найрозмаїтішу продукцію — від звичайних магнітних черевиків для космічних туристів до засекречених кібернетичних систем, про які із простих смертних ніхто нічого до пуття не знав.

Баляндрасили різне. Казали, зокрема, що в біостатах Уестерна виховуються білкові потвори, котрим зовсім не властива жалісливість. У самому нібито зародку такого страхіття запрограмовано певне завдання (“запрограмоване відтіля, з Центру”, — додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Після цього потвора, якій конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнішності, з тупою впертістю просувалась до покладеної перед нею мети.

Скажімо, система прибирала форму пацюка. Ви ні за що не відрізнили б її од живого гризуна. Тим часом механічний звірок міг успішно виконати якнайскладніше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повітря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанії і вивести з ладу унікальне устаткування.

В цьому місці розповіді слухачі, як правило, висловлювали своє недовір’я.

— Ну, це вже занадто! — казали вони. — Пустити на дно ціле судно через якусь там дрібницю.

Але оповідач наводив переконливі аргументи.

— Наркотики, — казав він, — зараз одне з найбільших національних лих. Це визнав сам президент. А потім, подумаєш — судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?..

За свідченням “очевидців” і “посвячених осіб”, події розгортаються зовсім просто. Кібернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристані. Він ретельно нишпорить по всіх пакгаузах, поспіль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створіння чудово орієнтується в будь-якій стихії і коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор…

За компанією, якщо вірити чуткам, було чимало й інших гріхів. Але всі вони спливали безкарно. Та це й не дивно.

“Уестерн компані” являла собою типову інституцію, породжену панівною в країні системою. Кілька десятків монополій прибрали до рук стерно влади. В кожної монополії була своя, чітко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували між собою.

В боротьбі за прибутки компанії не гребували ніякими засобами. Підкуп, шантаж, навіть убивство — ніщо не могло зупинити верховодів, коли йшлося про дивіденди.

Але зовні… О, зовні все було добропорядно. Зустрічі акціонерів, бенкети, велемовні тости підпорядковувались тому, щоб засвідчити наявність у країні доброчинності й повної гармонії. Фасад мав цілком пристойний вигляд…

Справа ускладнюється

Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прізвисько дали Майклові Кардінгу в спеціально заведеній на нього справі) було втоплено і його вбивство — діло рук “Уестерн компані”. Але це треба було підкріпити незаперечними фактами. Крім того, вгадувався певний зв’язок між загадковим убивством Кардінга і програшем “Добрих вовків”. Якби тільки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тоді перепала йому від хазяїна! А шана, а кар’єра! І діло, здається, не стоїть на місці. Кілька годин тому його вірні дойди вистежили в місті джентльмена з бровами, що зрослися на переніссі. Тепер підозрілого суб’єкта вони не спускають з очей.

— До вас відвідувачка, шеф! — повідомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у двері кабінету.

— Хто така?

— Називає себе дружиною Майкла Кардінга. Відвідує вас удруге. Психічний стан пригнічений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого візиту, на…

— Пропусти її сюди! — перебив шеф.

Зайшовши до кабінету, дружина Кардінга простягла шефові невеличкий аркушик паперу.

— Ось, — сказала вона. — Я перегорнула всі свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цікавить його почерк?

— Так, так! — шеф майже вихопив у неї папірець, пробіг очима текст. Записка не містила в собі нічого суттєвого. Просто Майкл сповіщав своїй дружині, що затримається в лабораторії години на дві-три. Однак зміст у даному випадку не мав ніякого значення…

Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторію графології. Він майже не сумнівався, що заповіт, знайдений у портсигарі потопельника, написано ким завгодно, тільки не Майклом Кардінгом. Одначе ці сподівання не справдились. Обидві записки, як засвідчила лабораторія, написано тією самою рукою, більше того — однією авторучкою і навіть одним чорнилом.

— Ви можете поручитися за висновки? — грізно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по відеофону.

— Головою, як завше! — почулося у відповідь.

Отже, виходило, що Майкл Кардінг сам кинувся в каламутні хвилі затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи він боявся якогось викриття, пов’язаного з махінаціями “Уестерн компані”? Знайти відповідь на ці запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на переніссі.

Дрібниця руйнує всі плани

— Непогано придумано! — захоплено сказав детектив, на прізвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. — І є наслідки?

— Ще б пак! — вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прізвисько). — Такі таємниці випливають, що ого-го! Буває потім, під час допиту, в нього шанобливо питають: “Пробачте, добродію, чи не казали ви того-то й того-то?” — “Що ви, що ви! Та ніколи й на думці не мав!” — відповідає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний підсилювач із цією самою бляшкою. Можеш уявити, як тетеріє в такій ситуації бідолаха. Якось один дивак — беркиць із стільця і готовий… Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стільця.

— Чому? — запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

— Підривний елемент, — махнув рукою Варвар. — Проти президента виступав. Сподівався — у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.

— Сила!

— Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.

— А вона не впаде? — запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.

— Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.

— А зняти її легко?

— Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.

— Йде, — прошепотів він. — Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.

— Да-даруйте, м-містер, — сказав Варвар, — збивши на потилицю свого потертого капелюха. — Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.

— О, п-прошу вибачити! — вишкірив зуби детектив. — Сьогодні добряче гойдає.

Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.

— Чиста робота! — тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.

— Завтра ми знімемо з нього бляшку, — підморгнув Джон, — і в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний містер та його співрозмовники протягом доби…

Тим часом шановний містер, що вийшов із банку, крокував собі по центральній авеню. Двічі він озирнувся, але нічого підозрілого не виявив. Протягом останніх днів містеру не раз здавалося, що за ним стежать. Проте, мабуть, щоразу це було марення збудженої уяви. Та й кому б це заманулося стежити за ним? Може, те діло випливло?.. Але ж він упорав його чисто — ніяких доказів. Тепер тільки йому відомі всі пікантні подробиці… Чи не зацікавлений хто-небудь прибрати його? Проте ні. Сам президент “Уестерн компані” обіцяв йому своє покровительство. А втім… Од цих всесильних магнатів усього можна сподіватися. Поки ти потрібен, тебе зустрічають солоденькою усмішечкою і симпатичними аркушиками з чекової книжки. А потім, коли зробив послугу… Ні, мабуть, треба ладнатися в дорогу. І що швидше, то краще. Гроші він переказав до одного з європейських банків. Отже засиджуватись тут нічого.

Завернувши за ріг вулиці, містер іще раз злодійкувато озирнувся, потім квапливо сів у чорний “Лінкольн”, грюкнув дверцятами і зразу розвинув велику швидкість.

Похмуре громаддя хмарочосів поступово змінилося фешенебельними особняками. Кожна з цих споруд являла собою чудо архітектурного мистецтва. Вузькі стрілчасті вікна змінювались широкими венеціанськими, мармур — алюмінієм і надмодним нейтритом. Хоч осінній падолист був у розпалі, листя на пластиковій дорозі лежало мало: цю вулицю не тільки разів з десять на день підмітали, але й щоранку драїли гарячою водою. До речі, вулиця була позбавлена тротуарів. Це мало свідчити за те, що тутешні мешканці воліють не ходити, а їздити. Тут жила фінансово-промислова еліта країни.

Коло помаранчевого на колір особняка “Лінкольн” різко загальмував. Містер вийшов із машини й повернув до фігурної огорожі. Він знав, що поки простує до фіртки, всю його статуру пильно обмацують з різних боків десятки фотоелементів і локаторів. Усі дані надходять до лічильно-обчислювального приладу, з’єднаного з електронним мозком, а відтіля вже, якщо випадок сумнівний або не обумовлений програмою, — в кабінет самого господаря, президента “Уестерн компані”.

Хвіртка неохоче пропустила містера і зразу ж зачинилася за ним. “Тікати, швидше тікати звідсіля”, — казав собі містер, ідучи гудроновою доріжкою, обіч якої стояли підстрижені газони…

Бесіда з президентом Уестерна затяглася. Містер навіть спітнів од нервового напруження. Та він був задоволений, що наполіг на своєму. Тепер, здається, все. Сьогодні об одинадцятій вечора на лайнері “Санта-Клаус” він подасться світ за очі. Містер виткнувся з вікна “Лінкольна”, і в обличчя йому дихнув гарячий вітер. “Ну й тепла ж осінь у столиці! — подумав він. — Може, скупатися?” Містер не хотів собі в цьому зізнаватись, але його чомусь весь час тягло до затоки Здохлого кита.

Підігнавши “Лінкольн” до самої смуги міського пляжу, містер швидко роздягся в машині й ступив до води. Він досить довго стояв над прибоєм, вдивляючись у нього, немовби хотів щось розгледіти. Потім рішуче кинувся у воду й поплив. Форкаючи, як морж, він дістався буя, тримаючись за слизький ланцюг, перепочив.

Коли ж містер повернув голову в бік берега, “Лінкольна” на місці не виявилось…

Історія знає немало випадків, коли якась дрібничка руйнувала великі наміри чи, навпаки, давала поштовх грандіозним подіям. Видатний полководець дістав нежить, і бій було програно, як кажуть шахісти, в кращій позиції. Імператорові заманулося розважитись — і внаслідок цього величезне місто охоплював во-юнь. Таких прикладів історія знає безліч.

Власне, і пропажа “Лінкольна” ламала всі плани містера з зарослим переніссям. Тільки-но він вибрьохав на берег, як довкола нього став збиратися натовп. Високий на зріст поліцай (цього разу, як виняток, — представник роду людського, а не кібернетичного) витяг блокнота і став складати протокола. Час од часу він грізно зиркав на охочих до сенсацій обивателів і просив їх розійтися. Було видно, що його співчуття на боці потерпілого. Аж тут до представника влади підійшов якийсь миршавий чоловічок у сірому костюмі і щось шепнув на вухо. Полісмен умить змінив тон. Він по рації викликав поліцейську машину і грубо вштовхнув туди потерпілого.

— Чи ба! — сказав він загрозливо. — А ще овечкою прикидається. Давай швидше, негіднику!

Після того як машина від’їхала, натовп розійшовся, і на пляжі знову стало зовсім порожньо.

Довгі руки компанії

— Ваше розпорядження виконано! — доповів агент. — Машину вкрадено, а Жуль у камері. Ну, просто індик обскубаний, — додав він, посміхаючись.

— Чудово! — пробуркотів президент Уестерна. — Гадаю, це зробить його згодливішим.

— Взятися за нього?

— Так. Тільки не перестарайтесь. Годині о двадцятій доставте його до мене.

— Слухаю! Ще одне…

— Ну?

— Він… як би сказати… Ну, одне слово, він голий.

— Одягніть. Тільки без усяких там витребеньок: скромність прикрашує людину.

Агент запопадливо посміхнувся і вийшов із кабінету.

Поважний містер невпізнанно змінився. Кілька годин тому він бесідував з босом ввічливо, але не без почуття власної гідності. Тоді він шанобливо, проте твердо відхилив пропозицію президента компанії. Тепер же до кабінету було досить безцеремонно приведено суб’єкта в смугастій тюремній робі. Щоки в нього були землисті, голова закустрана. Все лице вкривали синці, а чоло прикрашала велика гуля.

— Сідайте, Жуль, — запропонував люб’язно президент. — Боюся, що мої молодці дещо перестаралися.

— Дякую, — відповів Жуль. — Я вам неабияк зобов’язаний…

— Дрібниці, — махнув рукою президент. — Які можуть бути рахунки між давніми друзями! А ми лишаємось друзями попри всі неприємності, чи не так? До речі, дозволю собі нагадати, що саме компанія врятувала вашу дорогоцінну особу від одного крісла, що в народі зветься електричним…

Жуль мовчав.

— Майте на увазі, — вів далі президент, полишивши ввічливий тон, — те, що було, — тільки квіточки. Я просто надав вам невеличку можливість упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти від нас? Йолоп! Та я довідався про ваші операції в банкові раніше, ніж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподіваюся, що, незважаючи на невеличке непорозуміння, ми, одначе, знайдемо з вами спільну мову…

За півгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю і, поминувши хвіртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.

Дивовижна крадіжка

В поліцейській дільниці одного з районів міста було вчинено дивовижну крадіжку. Конфісковані дорогоцінності, гроші й навіть дефіцитні променеві відмикачі сейфів — усе лишилось незаймане. Зникла тільки одежа.

Зухвалий злодій усе обставив зі знанням справи: він мав рукавички, аби не лишити сліду від пальців, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рідиною, що перешкоджала собаці взяти слід, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклі, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо діяв на електронний мозок.

— Ну й безглузда крадіжка! — не переставав обурюватися заступник начальника дільниці. — Затратити стільки праці, вдатися до таких засобів перестороги і взяти мізерію!

— Хіба мало божевільних у цьому місті, — флегматично зронив начальник. — Їм би звиватись у гамівній сорочці, а вони ходять на волі, та ще й роблять свій бізнес…

Приблизно так само наслідки операції Флетчера (а костюм містера з зарослим переніссям викрав не хто інший як він) оцінив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував інший бік цієї історії.

— Божевільний, — сказав він, — нащо ти приволік весь костюм? Досить було самої бляшки.

— Дуже ж бо я хвилювався, — виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. — Ніяк не міг її, кляту, намацати. Отож прихопив із цим ганчір’ям.

Коли всі вікна було задраєно і черговий робот зачинив за собою двері, начальник бюро з радісним хвилюванням увімкнув у підсилювальну систему бляшку — технічне чудо, на яке він поклав мало не третину свого капіталу.

Вадою бляшки було те, що записувала вона все поспіль, і подеколи годинами доводилось вислуховувати всілякі нісенітниці на кшталт нудних інтимів клієнта з дружиною.

Ось і тепер початок був зовсім нецікавий. Шеф невдовзі навіть куняти став під монотонне потріскування розрядів та короткі пустопорожні фрази. І раптом він аж підскочив: у кімнаті зазвучав голос президента “Уестерн компані”.

— Технічно все лишається як і раніше, — казав той. — Від вас, любий Жуль, ми чекаємо тільки одного: керівництва.

— Але послухайте… — В голосі президентового співрозмовника почулися запопадливі нотки. — Ми ж домовлялися з вами заздалегідь, що після цього… е-е… досліду я буду вільний. Тепер усе обертається інакше.

— Вашу безпеку я гарантую, — холодно заперечив президент.

Слухаючи подальшу розмову, начальник бюро розшуку з досадою пересвідчився, що йдеться про щось досить добре відоме обом співрозмовникам, але зовсім для нього незбагненне. Звичайно, все це підтверджувало безпосередній зв’язок між Жулем та президентом Уестерна. Але яка від того втіха!.. Аж раптом містер Жуль в суперечці з президентом сказав:

— А ви скільки заробили на “бородатих”?

Шеф подався вперед, до болю в пальцях стис бильця крісла.

— Правильно, компанія дещо на цьому мала, — по паузі сказав Жулеві президент. — Але й нам ці “хлопчики” влетіли в копієчку.

Далі знов розмова торкнулася чеків, якихось недоплачених сум, біострумів…

Начальник бюро розшуку натис кнопку виклику.

— Джона Варвара, — кинув він роботові, що майже зразу появився в дверях.

Нечутно, мов привид, робот зник.

Шеф вважав Джона Варвара одним із найдосвідченіших своїх детективів і часто радився з ним з приводу найкаверзніших питань.

Коли Варвар з’явився на виклик, начальник бюро коротко переказав йому зміст записів, зроблених на бляшці.

— Як бачите, — на закінчення сказав він, — ви недарма прилаштували цю штуковину до піджака того суб’єкта. Гадаю, його треба взяти. До нього тягнуться всі ниточки.

— Але зробити це варто якнайделікатніше.

— Для цього, Джоні, я й викликав вас, — довірливо сказав шеф. — Успіх операції дасть нам… Ну, ви самі розумієте. На карту поставлено все… Одне слово, кого ви візьмете з собою?

Джон подумав.

— Флетчера, — нарешті сказав він.

— Що ж, не заперечую. Витрати хай вас не бентежать…

Операція

Жуль з’явився в Уестерні недавно, десь рік тому. Правлінню компанії зразу ж припала до душі його надзвичайна здатність влаштовувати різні темні справи.

Вершити їх Жулеві допомагали невичерпна винахідливість, жорстокість, певна обізнаність у техніці й ціла вервечка інших якостей, котрі навряд чи можна вважати за позитивні.

Вершиною Жулевої діяльності була, звичайно, афера з “Добрими вовками”. Мабуть, тільки його диявольська уява могла породити такий план.

Коли Жуль виклав свою ідею президентові, той захоплено поплескав його по плечі й вигукнув:

— Ну й голова! Либонь, давно за нею зашморг скучив. З таким обдаруванням, Жуль, ви можете стати одним із найповажніших бізнесменів. Якщо, звісне діло, по дорозі вам не доведеться присісти на електричний стілець… Що вам треба, аби успішно здійснити свій задум?

— Гроші.

— Це ви одержите. Щодо винагороди ми теж домовились.

— І після цього я буду вільний?

— Як вітер.

— Я пристаю на вашу умову.

— Отже, — сказав президент компанії, — ви негайно вилітаєте на південь, до того, як його?..

— Майкла Кардінга, — підказав Жуль.

— Так, так. А без нього й справді не обійтися?

— Він єдиний, хто може в даному випадку стати нам у пригоді, — сказав Жуль.

І це була правда.

Молодий маловідомий учений, дещо дивакуватий, непокірний (його й начальство за це недолюблювало), спромігся за досить короткий час свого перебування в Уестерні створити феноменальний апарат трансформації біострумів, який і було використано під час матчу “Добрих вовків” і “Бородатих хлопчиків”…

Після того, як Майкл Кардінг зробив своє діло, в Уестерні стали вважати його зайвим. Це не значить, що Кардінга не можна було експлуатувати далі. Навпаки — роботи йому знайшлось би чимало. Але річ у тім, що останнім часом Майкл дозволив собі кілька зухвалих випадів проти можновладної верхівки компанії. Про це запопадливо доповіли правлінню численні інформатори, штатні й добровільні. Керівні боси знали, що в даному випадку заткнути рота чеком не вдасться, і кінець кінцем, аби не ризикувати, поклали прибрати Кардінга.

Цю делікатну операцію доручили Жулеві, й він виконав її бездоганно. За день до смерті підпоєний Кардінг жартома навіть заповіт написав…

І ось тепер Жуль летить на захід, аби виконати ще одне делікатне доручення. Крізь ілюмінатор літака видно далеку землю… Господи, як він не хотів братися за це діло. Але вибору не лишалося, й так за кілька останніх днів він мало не наклав головою. Ну та після цього він уже зав’яже…

Коли літак приземлився і Жуль з невеличким саквояжем зійшов на бетоновану доріжку аеродрому, до нього, відтіснивши всіх своїх конкурентів, підскочив таксист. Він підхопив Жулеву ношу й догідливо сказав:

— Мій вертоліт до ваших послуг, містер.

Жуль сів у зручне крісло, назвав потрібну йому адресу, і сріблястий метелик здійнявся в небо.

Дорогою Жуль відчув, що його нездоланно хилить на сон. Він хотів був щось сказати пілотові, та голова безсило впала йому на груди, і Жуль сповз із сидіння на м’який пластик підлоги…

— Приймай гостя, Флете, — сказав довготелесий пілот. Він ухопив за комір свого непритомного пасажира і потяг до люка.

— Обережно, бо виведеш його з ладу достроково, — посміхнувся чоловік, що стояв на землі, коло викинутого з вертольота трапу.

Завіса піднімається

Начальник бюро розшуку був вельми задоволений. І, слід сказати, не без підстав.

Допит Жуля, проведений під випромінювачем, здатним паралізовувати волю, дав такі цікаві наслідки, що охороняти будинок, де велося розслідування, було виділено додаткові пікети детективів. Хтозна-як, але “Уестерн компані” дізналася, до чиїх рук попав Жуль, і підозрілі особи вешталися довкола бюро розшуку, як собаки біля різні.

Шеф кілька разів діставав через пошту й відеофон спокусливі пропозиції з боку ворожої компанії, але лишився непідкупним: не міг же він зрадити тих, хто платив йому незрівнянно більше.

На Флетчера, котрий уперше спостерігав допит під випромінювачем, ця картина справила гнітюче враження. Довго по тому стояла в нього перед очима кругла кімната, затоплена густо-фіалковим світлом, сірі, як у мерців, обличчя його колег і напівроздягнений Жуль у глибокій прострації. Кінцівки і груди йому було оперезано чорними провідниками, що тяглися до апарата, мов змії. На виголену маківку падав з випромінювача вузенький сніп променів. Жуль відповідав на поставлені запитання невиразно, млявим глухим голосом. Але робот-дешифрувальник одразу ж “перекладав” усе на звичайну мову, правда, зовсім без емоцій.

Протягом перших же годин допиту з’ясувалося он що. Перед Майклом Кардінгом і його натхненником Жулем стояло завдання — будь-якою ціною послабити команду “Добрих вовків”. Підписавши вигідний контракт, Кардінг самовіддано взявся за діло і невдовзі знайшов досить мудрий варіант конструктивного розв’язання Жулевої ідеї. До речі, ідея ця полягала в тому, аби сконструювати прилад, що міг би на відстані впливати на нервову систему гравців. З цією метою знадобилися записи біострумів головного мозку всіх одинадцяти “Добрих вовків”. За велику винагороду потрібні виміри зробив протягом кількох ночей лікар команди. Він і не підозрював, що за цим криється. А втім, це його мало цікавило. Лікареві сказали, що записи біострумів потрібні науці, і за роботу непогано заплатили.

Коли прилад Майкла Кардінга було викінчено, його розмістили в невеличкому двоповерховому флігелі на одному з численних монтажних майданчиків “Уестерн компані”. Лишалося зробити апарат портативним. Але це вже була, як кажуть, суто технічна проблема. На допомогу стали штучні білкові клітини, зугарні записувати інформацію, мікроелементи та інший арсенал наукових засобів.

Кінець кінцем апарат вліз у пласку спортивну валізку. В ньому був біорефрактор, що випромінював енергію потрібної частоти, та інформація про біоструми кожного із гравців команди “Добрі вовки”. Важливу роль відігравала інкрустована сріблом палиця з круглою головкою. Кожен завиток інкрустації відповідав певному гравцеві команди. Інакше кажучи, футболістів опрацьовували індивідуально. Досить було натиснути, скажімо, на срібне гроно винограду — і центра нападу “вовків” пронизував сніп біоструменів. Футболіст ставав вайлуватий, самохіть уповільнював біг, навіть не помічаючи цього. Чіткість координацій у нього притуплялася, і м’яч, посланий напевно вперед, опинявся зовсім не там, де йому належало б бути…

Судовий процес був грандіозний. Газети таврували тих, хто вносить у спорт огидний дух технічного втручання. На лаві підсудних сидів Жуль, на якого впали всі гріхи компанії. Про тузів Уестерна в жодній із статей не згадували. Власники газет знали, які довгі лабети в могутньої компанії. Та незважаючи на це, фірма зазнала великих збитків, і матеріальних, і моральних. Блискучі фейєрверки промов адвокатів інколи ненароком освітлювали найзлочинніші моменти в діяльності “Уестерн компані”.

Процес мав величезний громадський резонанс. Більшість визначних босів з “Уестерн компані” на чергових виборах було забалотовано.

Чорнила, виляпаного хронікерами на замітки й репортажі, цілком стало б на те, щоб ним замість води наповнити затоку Здохлого кита…

ІДЕЯ ТРЕТЬОГО КОЛЕСА

Притча

Це сталося давно, дуже давно. Люди тоді були консервативні й до різних новацій ставились вельми недоброзичливо. Подейкували, нібито така вже природа людська. Одного разу якийсь Винахідник з’явився о Комісії. На плечах він підтримував химерний витвір, що складався з рами, педалей, двох коліс та новенького шкіряного сідла.

Заїкаючись через свою ніяковість, Винахідник привітав шановних членів і, зупинившись посеред зали, опустив долу свій витвір. Який бо винесуть вирок?..

— Отже, ви твердите, що на цій двоколісній штуковині можна пересуватися? — сказав голова тоном, що не обіцяв нічого втішного.

— Але… це легко довести, — відповів Винахідник, радіючи з такого простого запитання. — Я можу продемонструвати… Дозвольте? — І він закинув ногу з наміром скочити в сідло.

— Ні, ні, — жестом зупинив його голова. — Краще скажіть нам, чи знаєте ви, що таке рівновага? Я маю на увазі несталу рівновагу.

— Здається, знаю, — непевно промурмотів Винахідник.

— Маю сумнів! — одрубав голова Комісії. — 3 вашого погляду, якщо поставити стілець на дві ніжки, він стоятиме і не впаде?

— Я цього не кажу…

— Ні, ви стверджуєте саме це. Більше того. З ваших слів виходить, що на такому двоногому стільці можна вільно сидіти. Ви просто не знаєте азів науки, юначе! — Голова переможно окинув поглядом колег, що ствердно закивали йому.

— Якби велосипед був непорушний, інша річ, — почав Винахідник, коли шумок у залі пригас. — Але моя машина рухається…

— Ну і що?

— А те, що вона нібито не встигає впасти. Закон інерції.

— Дурниці! — обірвав голова. — Ви просто забули про принцип відносності.

Винахідник важко зітхнув.

— Як учить нас Галілей, — підвищив голос голова, — байдуже, чи то човен пливе мимо берега, чи берег пливе повз човен. Досить застосувати цей принцип до вашого вело… велопеда…

— Велосипеда, — поправив зблідлий Винахідник.

— Тим паче! Хай сам Галілей розсудить, на чиєму боці правда! — вигукнув голова. — Сподіваюсь, для вас Галілео Галілей — авторитет?!

Винахідник спроквола кивнув. Бідолаху обійняло якесь запаморочення.

— Чудово, — урочисто закінчив голова. — Отже, все одно, чи то ви пересуваєтесь мимо нас, чи ми повз вас. Тому зробимо так. Сідайте на свій ве… велосід, а ми промаршуємо поперед вами. Якщо ви всидите, — значить, ваш дідько старший, і я можу йти у свинопаси.

Винахідник видерся на велосипед. Жовте сідло жалісно зарипіло.

Тієї ж миті члени Комісії за сигналом голови підхопилися з місць і під звуки маршу, що його забурмотів якийсь сухенький, наче тараня, дідок, рушили колоною мимо Винахідника.

Якимось чудом той певний час утримував рівновагу, розпачливо торгаючи кермом, а потім з гуркотом гепнув на підлогу, в цілковитій відповідності із законами фізики.

Колона зупинилась.

— Так-то, юначе, — зверхньо сказав голова, стоячи над розплатаним Винахідником. — Як бачите, вашому винаходові бракує третього колеса. Це створило б стійкий трикутник рівноваги. А ви були б моїм співавтором…

Висновок Комісії був лаконічний: “Визнати за хворобливе марення ідею пересування на двох колесах. Винахідника добровільно послати на семирічні курси по зниженню технічної неграмотності.

Означений апарат викинути на смітник”.

Вирок, ясна річ, зразу ж було виконано.

В цей час через подвір’я проходив якийсь хлопчина. Він зацікавився дивовижним механізмом, що виблискував проти сонця нікелем. Хлопчина швидко зметикував призначення сідла й педалів, бо був від природи кмітливий.

По кількох невдалих спробах він скочив у сідло й покотив подвір’ям, горлаючи якнайголосніше веселої пісні.

ЗМІСТ

Шляхами невідомого

Овсій

Оранжеве серце

“Петро Голубничий”

Залізні студенти

Двобій на дні океану

Загадкова дія

Гнучка тактика

Наслідки виховання

Із щоденника

Зайва ланка

Пограбування банку

Парі

Майстерня Чарлі Макгроуна

Зайва ланка

Вичерпна відповідь

Таємниця затоки Здохлого кита

Ідея третього колеса