Науково-фантастичні оповідання

НА ТРАВЕРСІ БЕТА ЛІРИ

Я любив на дозвіллі потеревенити з старпомом. Знав він вельми багато, пам’ять мав надзвичайну, до того ж у нього був гострий оригінальний розум, і старпом вважався найцікавішим у нашому колі співрозмовником. Щоправда, коло це було досить обмежене; ішлося про екіпаж “Ізольди” — прямоточного іонольота класу А. Проте я певен, що і серед більш вимогливого, ніж наше, товариства Георгій Георгійович користувався б неабиякою популярністю, незмінним успіхом.

Ми сиділи в продовгуватій кают-компанії. Крім нас двох, тут не було нікого. Рівномірне матове світло — за спектром воно збігалося з денним світлом такого далекого від нас Сонця — заливало приміщення. Стіни кают-компанії були напівпрозорі, і по них весь час рухалися світні плями. Це створювало напрочуд рівний, бадьорий настрій і вабило до відпочинку. За бажанням можна було міняти рухомий малюнок стін. Так, наш молодий штурман Валентин Орленко найбільше любив вмикати імітацію снігової завірюхи. “Снігові вихори” скажено крутилися, зливаючись часом у суцільні білі смуги, стіни каюти, здавалося, розсувались і зникали. В повітрі стереофонічно лунав Перший скрипковий концерт Чайковського, і Валентин, залізши з ногами в широке пластикове крісло, міг годинами слухати музику далекої Землі. Маленький, худий, він у ці хвилини був схожий на підлітка.

— Мороз і сонце, день чудовий… — говорив він високим юнацьким голосом.

Я знав, що в ті хвилини він марив фантастично далеким Сибіром — своєю батьківщиною.

Ми вже встигли переговорити з Георгієм Георгійовичем про всяку всячину. До мого чергування лишалося ще хвилин двадцять.

— Як дивно все-таки, — задумливо сказав старпом. — Висить наша “Ізольда” в просторі. Навкруги — порожнеча, в якій палахкотять безмежно далекі зорі.

Георгій Георгійович повернув рукоятку, і день у каюті вмить згас. Стіни, ставши абсолютно прозорими, зникли, розчинившись. Ми висіли тепер у вугільно-чорному просторі, і на нас звідусіль дивилися, не кліпаючи, очі нерухомих зірок. Незважаючи на колосальну швидкість, здавалося, що “Ізольда” стоїть на місці.

— Як дивно, — повторив Георгій Георгійович. — Для нас будь-яка зірка — лише блакитна порошинка, не більше. А навкруги простягається волохатий космос, і проміння його розсіюється в безмежжі. Та ось ми наближаємось до однієї з таких порошинок. Повільно, страшно повільно… Минають довгі роки. Порошинка виростає в крапельку, що наливається червоним, синім або смарагдовим світлом. А час іде, і крапелька все збільшується, набухає на очах. І ось вона вже затуляє для тебе півсвіту. Ти висаджуєшся на новій планеті. І відтепер вона стає твоїм світом. — Георгій Георгійович помовчав. — Краплина розкидає навколо тебе гори, розверне ліси, розхлюпає моря, опереже небаченим обрієм. І все це — блакитна порошинка.

Я мовчав, вдивляючись у небачені сузір’я, що оточували мене звідусіль.

— Минають дні, — вів далі Георгій Георгійович, і його глухуватий голос бринів сумом. — Дорога кличе тебе далі. І знову вихоплюється полум’я з дюз, і ти вмикаєш старт. А твій світ, з яким ти встиг зжитися, який справді став твоїм світом, — де він? Він уже тікає від тебе, провалюючись униз. Все нерозбірливіші його обриси, що стали рідними. Тануть гірські піки. Моря огортають тумани. І планета, яку ти покинув, уже — крапля, що на очах перетворюється на блакитну порошинку. Ти покидаєш світ, з яким зріднився. Ти покидаєш там, унизу, частку свого серця.

Георгій Георгійович клацнув вимикачем, і ми знову повернулися з зоряного світу в затишну кают-компанію.

У мене перед очима все ще стояла картина Великого Простору, закутого в безгоміння. Всі зорі у ньому здавалися однаково далекими від “Ізольди”, і лише одна з них, подвійна, Бета Ліри, помітно виділялася серед інших. Вона ніби розбухла і світилась яскравіше за своїх сусідок. На неї був націлений сріблястий ніс “Ізольди”.

— Як твоє господарство? — спитав старпом.

— Енергетика в порядку, — відповів я.

— А самопочуття?

— Нівроку.

— Ні на що не скаржишся?

— Ні, а чому?..

— Сьогодні вранці штурманові стало погано. Він навіть знепритомнів.

— Валентин? Що це з ним?

— Нічого не відомо. Про це знають лише судновий лікар, капітан і я. А тепер і ти. Не кажи поки що нікому…

— Зрозуміло.

— А за Валентином постеж. Щось не подобається він мені останнім часом.

— Чим саме? — спитав я.

З Валентином ми приятелювали.

— Побачиш сам, — ухильно відповів Георгій Георгійович. — Не хочу нав’язувати своїх висновків.

Я пішов на чергування.

Блакитна струминка осцилограми бігала по координатній сітці, повідомляючи, що двигуни корабля працюють нормально. Ніщо не віщувало лиха. Чи міг я припустити, які грізні події захльоснуть незабаром “Ізольду”?

Після вахти я вирішив зайти до Валентина. Побачивши мене, він чогось зніяковів. Незграбно підвівся з-за столу і накрив якусь річ аркушем ватманського паперу. Я вдав, ніби нічого не помітив.

— Ти з чергування, Володю?

— З чергування.

— Я теж… щойно… — Валентин затнувся. — Сідай. Тільки в шахи не гратимемо: чогось нездужається.

Я уважно подивився на Валентина. Обличчя його було червоніше ніж звичайно і якесь сонливе.

Ми помовчали. Валентин раз у раз кидав потай нетерплячі погляди на аркуш ватману. Здавалось, він чекає, поки я піду, щоб безперешкодно вершити перервану справу.

“Схоже, щось винаходить, — подумав я. — Чому ж він ховається, дивак? А втім, це його справа. Не буду настирливим”.

— Здається, я невчасно? — непевно бурмочу. — Мабуть, піду, пізніше зайду, — додав я, підводячись.

— Ні, ні, — запротестував Валентин, — зачекай, будь ласка, не поспішай. Я повинен розповісти тобі…

Я сів.

— Бачиш… — язик Валентина почав заплітатись. — Я, либонь, посплю з годину, а потім уже побалакаємо. Зараз я просто не в змозі…

— Ну що ж, — знизав я плечима, — як знаєш. А як ти себе почуваєш? Може, в тебе температура? Викликати лікаря?

Я простяг руку до екрана виклику, але Валентин енергійно схопив мене за плече.

— Що ти, що ти, я зовсім здоровий! Просто не доспав трохи — і все.

Повернувшись у свою каюту, я довго думав, що може означати незвичайна поведінка Валентина. Що з ним діється? Які в нього з’явилися таємниці від мене? Може, він справді нездужає. Треба було все-таки запросити до нього нашого Дмитра Анатолійовича. Чому Валентин не схотів його викликати?

“А зрештою, капітан і старпом щось знають. Хай вони й вирішують”, — подумав я, засинаючи.

Це трапилося чотири дні тому. (На “Ізольді”, як і на більшості зорельотів, штучно підтримувався життєвий ритм, що відповідав добовому циклу землі.)

Прийшовши з чергування, штурман Орленко знову відчув себе погано. Він відклав убік мікрофільм і ліг у гамак. Але сон не приходив. Тоді Валентин увімкнув “сонний вітер”. Звідусіль на нього ринули струмені іонізованого повітря, гамак почав мірно погойдуватись, водночас полинула заспокійлива музика. Цією установкою корабельний лікар дозволив користуватися не частіш як двічі на тиждень, і зазвичай вона впливала чудодійно. Людина негайно провалювалася в глибокий сон без сновидінь, і прокидалась, прекрасно відпочивши. “Сонний вітер” незамінний, коли екіпажу треба гарно спочити перед висадкою на нову планету.

Але цього разу не допоміг і “сонний вітер”. Не спалося. Валентин розплющив очі. Коли вони трохи звикли до темряви, він помітив на стіні, просто перед собою, пляму. Вона тьмяно світилася. Це було якесь незвичайне світло. У всякому разі, Валентинові раніше не доводилося такого бачити.

— Що за дурниця? — бурмотів штурман, протираючи очі.

Пляма на стіні не щезла.

Зіскочивши з гамака, Валентин ступив до стіни. Увімкнути світло він забув. Від незрозумілого хвилювання йому перехопило подих. Штурман обережно доторкнувся до плями і скрикнув, одсмикнувши руку: світло на стіні лилося з якогось наросту.

Валентин кинувся до дверей, потім передумав і ввімкнув світло. Спалахнули люмінесцентні панелі, і зразу стало видно як удень. Валентин уважно оглянув стіну. Пляма зникла. Він ретельно обстежив кожен сантиметр стіни, але нічого не виявив: стіна була чиста.

“Чи не примарилось мені?” — подумав він.

Штурман вимкнув світло. І знову на стіні з’явилася пляма. Тоді, помітивши місце і ввімкнувши світло, він став обмацувати стіну. Нарешті наткнувся на нарост, що точно повторював малюнок пластика стіни.

“Мабуть, здулася стіна внаслідок деформації. Але звідки світіння”? — не розумів штурман.

Нарост виявився пругким. Валентинові здалося, що він зменшується під рукою, ніби розповзаючись по стіні. Схопивши зі столу скальпель (штурман підчищав ним креслення), він почав обережно зішкрібати нарост. Через кілька хвилин у нього в руці лежала безформна грудка кольору слонової кістки — як і колір стін каюти. Але тут на очах грудка почала темніти, наливаючись звідкілясь із прозорої глибини темною фіолетовою рідиною.

“Що як вона радіоактивна?” — обпалила думка. Кинувши грудку на стіл, Валентин підніс до неї кишеньковий лічильник Гейгера. Але чутливий лічильник мовчав: радіоактивності не було. Полегшено зітхнувши, штурман сховав лічильник у нагрудну кишеню.

Втома безслідно зникла, штурман відчував тепер незрозуміле збудження. Він сів за стіл і заходився уважно розглядати грудку. З пругкої фіолетової гуми вона перетворилася тепер у ромбоподібний кристал, що мерехтів синім вогнем. Штурман крутив його в руках, розглядав на світло, торкався жалом скальпеля. Але гостра сталь не залишала на твердій поверхні кристала жодної подряпини.

Захоплений, забувши про все на світі, з розколошканим чубом і палаючими очима, Валентин скидався на людину, яка перша висадилась на Марсі і жадібно розглядала всі дивовижі, що їх щедро розсипав на шляху відважних космос.

Зиркнувши на годинник, Валентин жахнувся. Минуло шість годин, відколи він сів за стіл з цією штуковиною.

В бездонній глибині кристала йому ввижалися мінливі, дивовижні картини, він розрізняв якісь пульсуючі жилки і кольорові цятки, сфери, що переливалися всіма кольорами райдуги, і якісь рухливі фігурки…

За п’ятнадцять хвилин він має бути в штурманській рубці, скоординувати показання приладів і потім доповісти капітанові, як триває політ.

Валентин взяв із настінної висувної шухляди чисту носову хусточку і загорнув у неї кристал, потім сховав свою знахідку в найдальший куток шухляди і знову засунув її.

В чутливій тиші пролунав мелодійний гонг, закликаючи всіх, хто вільний од роботи, на зарядку. На “Ізольді” наставав “світанок”.

Після звичної доповіді капітанові — доповідали раз на дві доби — Валентин бігцем повернувся до своєї каюти.

Я здибався з ним біля центральної рубки. Штурман буквально налетів на мене і, хутко вибачившись, помчав далі.

— Чекай-но, — зупинив я його. — Ти вільний?

— Ти вільний? — мов луна повторив Валентин.

Мабуть, на моєму обличчі було написано таке здивування, що штурман опам’ятався.

— Не спав цілу ніч, — винувато посміхнувся він. — бачиш, навіть обмовлятись почав.

— Що ж таке?

— А-а, дрібниці.

— Може, цікавий мікрофільм?

— Щось схоже.

— А що зараз робитимеш?

— Піду досипати.

— Шкода, — сказав я, — в сферозалі йтиме “Волзька пісня”, ми б разом… Ну, що поробиш. Бажаю гарних снів. Тільки обіду не проспи! — крикнув я навздогін.

Валентин був чудовий хлопець, але з дивиною. То раптом він починав страшенно ніяковіти, губився й червонів за кожну дрібницю, то несподівано — щоправда, це траплялося рідко — ставав холодним і відлюдькуватим, уникав мене. Проте я відчував, що він дуже прив’язаний до мене, як і я до нього. “Талант і дивацтво — нерозлучні”, — часто згадував я чиїсь слова. А Валентин був талановитий. Він захоплювався і фізикою, і радіоастрономією, і навіть вірші писав, щоправда, про них знав тільки я.

“Мабуть, натхнення найшло”, — вирішив я, неквапно прямуючи до сферозалу.

* * *

Ввійшовши в каюту, Валентин кинувся до ящика на стіні. Висунути його і засунути руку всередину — на це треба було кілька секунд. Але штурмана чекало розчарування: кристал зник! Хусточка була, як і раніше, згорнута. Валентин перерив усе в ящику. На підлогу полетіли шкарпетки, носовики, лупа в черепаховій оправі, збірник мікрофільмів, диктофон, кілька пошарпаних записних книжок…

Кристала не було.

Валентин поставив ящик на стіл і задумався. Його почала мучити совість.

“Я порушив четверту заповідь космонавта, — подумав він, — про все підозріле доповідати капітанові”.

Голова після безсонної ночі була важка, але — дивно! — Валентин відчув, що до нього повертається уже знайомий стан нервового збудження. Хлопець не думав тепер, звідки міг узятися на кораблі цей чудовий кристал, і як пояснити його загадкові властивості. Штурманові хотілося тільки одного: знайти кристал і дивитися в нього, дивитися весь час! Кристал мав якусь привабливу силу, наче наркотик.

Раптом Валентин здригнувся, йому здалося, що дно ящика, викладене сріблястим пластиком, набуло незвичайного зеленкуватого відтінку. Штурман поторкав дно скальпелем. Так і є! Кристал розтікся по дну ящика, набувши кольору і форми дна.

Напівпрозора пластинка — Валентин витяг її з ящика і поклав на стіл — здавалась живою. Вона повільно ворушилася, по світлій поверхні пробігали хвилі. Коли Валентин виймав пластинку, йому здавалося, що вона значно поважчала.

Зненацька пластинка, вигинаючись, підповзла до тонкої платинової авторучки, що лежала на столі. Почувся тріск, спалахнула легка біла хмаринка, і авторучка зникла.

Що це? Вибух? Але Валентин не відчув ані найменшого струсу повітря. Стіл на місці спалаху теж був неушкоджений.

Валентин боязко помацав пластинку, що почала стягатися в грудку. Температура грудки, як і вчора, була невисока. “Градусів тридцять”, — визначив Валентин. Вибух при температурі, нижчій ніж температура людського тіла?! Штурман знав про вибухи наднових зірок, коли температура сягає кількох десятків мільйонів градусів. Але холодний вибух? Про таке він щось не чув.

Тим часом грудка швидко набирала форми ромбічного кристала. Грані його ставали рівнішими, глибина наливалася синявою.

Валентин відчував себе ніби паралізованим. Коли б аварійний виклик — він не міг би й рукою ворухнути. Тільки очі його жили, вбираючи те незвичайне, що відбувалося всередині кристала. Там жив за своїми особливими законами чужий світ, різко своєрідний і навдивовижу привабливий. Як він вміщався в такому малому об’ємі?

“У маленьку щілину можна побачити величезний зал, — майнуло в голові у Валентина. — Хтозна, може, цей кристал — щілина в якийсь невідомий світ? А що це за світ?”

Вогняні спіралі прокреслювали простір. Блакитні кулі повільно рухались, описуючи еліптичні траєкторії. Час од часу деякі з них лускали, утворюючи сліпучі маленькі сонця.

— Дивно, — прошепотів Валентин пошерхлими губами.

Йому почулася ледь вловима музика. А може, це кров шумить у вухах? Незрозуміло…

Блакитні кулі, вишикувавшись ланцюжком, попливли кудись углиб. Вони повільно зменшувались і поступово згасали, як вогні океанського лайнера, що віддаляється од порту. На місці зниклих куль лишився тільки мерехтливий простір, нічим не заповнений. Але ось у центрі його виникла яскріюча оранжева пляма. Швидко збільшуючись, вона утворила прозору півсферу. Під оболонкою півсфери ворушилися тисячі живих істот, що формою скидалися на коми. Потім оболонка розтала і коми заповнили весь простір. Вони перекидались, оберталися, ганялись одна за одною. Але незабаром їхні рухи набули певного порядку. Звідкись з’явилися диски мідного кольору, що теж оберталися. Зливаючись один з одним, вони утворювали надзвичайно складні споруди.

Що було далі, Валентин пам’ятав погано. Відчувши, що йому ось-ось заб’є памороки, він величезним зусиллям волі одвів очі від кристала.

Йому зразу полегшало. Незбагненна сила тягла його глянути на кристал ще раз — хоч мигцем! Але Валентин переборов себе. Відчував: ще один погляд — і він уже не зможе відірватися від магічного кристала.

Нашвидкуруч загорнувши кристал, він поклав його в масивний металевий футляр, спочатку витягши звідти чималу модель Сонячної системи. Цю модель зробив і подарував йому Володимир чотири роки тому, коли “Ізольда” зупинялася на Плутоні. Модель мала годинниковий механізм. Заведеш його — і всі планети починали обертатися навколо Сонця, кожна по своїй орбіті.

“Гляди не забувай нашу Землю”, — сказав тоді його друг. Згадавши ці слова, Валентин посміхнувся і клацнув замочком, закриваючи футляр. Наче Землю можна забути! Навпаки: здається, чим далі від неї, чим довше триває політ, тим яскравіше стоїть вона перед очима. Привільні степи, зелені трави, прохолодні гаї! Чудові міста, населені щасливими людьми! Він ще повернеться на Землю, що виплекала могутнє плем’я Людей.

Валентин сховав кристал і провів рукою по обличчю: рука стала мокра. Стерши рясний піт, штурман безсило впав у гамак.

Затримавшись у своїй каюті, я спізнився на обід. Лишалось одне — піти до кока. Худорлявий кок Лібін зустрів мене цього разу непривітно. Щось бурмочучи під ніс, він швидко натискував різноколірні клавіші програмного пристрою, його пальці літали, як у досвідченого піаніста.

Я привітався. Він щось буркнув у відповідь, бігаючи пальцями по клавіатурі.

— Я голодний. Нагодуєш мене?

— Та доведеться. А чому б не приходити обідати вчасно, як усі порядні люди?

— Розумієш, затримався. Займався деякими розрахунками, а обчислювач зіпсувався.

— Зіпсувався, зіпсувався, — бурчав Лібін. — Ти та Валентин — обоє рябоє. Ти хоч невчасно, а все ж навідуєшся, а приятель твій — той взагалі постить — другий день не з’являється.

— Що ти кажеш? — щиро дивувався я, витираючи рушником руки.

— Оце друг, — в’їдливо зауважив кок. — Можеш передати своєму Валентину: якщо й сьогодні не прийде — я поскаржусь капітанові. Поки я тут кок, ніхто на “Ізольді” не буде харчуватися всухом’ятку.

— Я бачу, ти сьогодні не в гуморі, Лібін, — кинув я, поглинаючи ароматну хлорелову запіканку з свіжою поросятиною.

— Їж, їж, це справжнє молочне порося.

Поївши, я подякував кокові і підвівся, щоб іти.

— Зачекай-но, — сказав Лібін, ніби зважившись. — Я маю сказати тобі дещо. Ти звернув увагу на сьогоднішній обід?

— По-моєму, обід як обід, звичайний, Я хочу сказати, — виправився я, — що твій обід чудовий, як завжди.

— А ти не спостережливий, старший енергетику. — Сумна посмішка торкнула кокові губи. — Ти їв оце з чого?

— Ну, з тарілки.

— А тарілка яка?

— Ага! — тільки тут я помітив, що тарілка була пластмасова.

— Все срібло зникло, — довірливо повідомив мені кок, стишивши голос. — Усі ножі, виделки. І тарілки — чотирнадцять штук.

— Куди ж вони ділися?

— Не маю уявлення.

— Гм. Дивно. Ніхто ж не міг їх взяти без дозволу, — знизав я плечима.

— Та й навіщо? — відгукнувся кок. — Кому могло знадобитися срібло? Тільки для експериментів. Але весь екіпаж “Ізольди” з наказу капітана ось уже два місяці готується до дослідження Бета Ліри, до якої ми йдемо. Експериментами, по-моєму, в цей час ніхто не займається.

Мені згадалась Валентинова поведінка в останні дні. Може, він?.. Але я негайно відігнав од себе цю думку. І все ж… Срібний посуд зник.

— Подумати тільки! — мовив кок. — Це надзвичайна подія, якої не було, мабуть, за всю історію зореплавання.

— Може, хтось надумав пожартувати? — висловив я здогад.

— Я й сам так вирішив, — пожвавішав кок, — і тому поки що нікому не казав, тільки оце тобі. Можливо, завтра, все буде на місці, — він з надією зиркнув на порожні полівінілові стелажі.

По обіді я зайшов до Валентина. Він явно був чимось пригнічений. На столі громадилась безладна купа речей, витрушених з настінного ящика. Ящик теж валявся тут. Сферичний футляр з моїм подарунком був розчинений. Модель Сонячної системи лежала поруч.

— Вивчаєш Колиску Людства? — спитав я, підійшовши до круглого стола.

— Розумієш, щезла одна річ, — сумовито відповів Валентин, дивлячись повз мене.

— Сьогодні день пропаж! — вигукнув я. — У Лібіна зникло столове срібло, у тебе ще щось. Чомусь я досі не чув про космічних злодіїв.

— У Лібіна зникло срібло? — тихо перепитав Валентин.

Від його голосу в мене аж мороз пробіг поза спиною. Таким голосом може говорити космонавт, що бачить неминучу загибель ракети.

— Авжеж, мабуть, хтось надумав пожартувати. Я навіть, каюсь, тебе запідозрив.

— Пропало срібло. Це жахливо. Значить, він на волі і діє!

— Про що ти кажеш? — спитав я схвильовано.

“Галюцинація?” — майнула в мене думка.

— Це не галюцинація, — швидко сказав Валентин, перехопивши мій погляд. — Справа дуже серйозна.

— Ти поясниш мені, нарешті, що трапилось?

Замість відповіді Валентин підхопився з стільця.

— Не можна гаяти жодної хвилини! — скрикнув Валентин. — Біжімо до капітана. Там я все поясню.

Задихавшись од швидкого бігу по вузьких коридорах корабля, ми зупинились нарешті перед капітанською рубкою. Ледве переводячи дух, я постукав, і ми відчинили двері. Входячи до капітана, я кинув погляд на годинник, що стояв да письмовому столі. Була за десять шоста.

* * *

Рівно о шостій п’ятнадцять низький бас Надзвичайної сирени пролунав у всіх відсіках “Ізольди”.

Астробіологи в білих халатах завмерли біля своїх колб, реторт і термостатів.

Кібернетики заціпеніли біля розумних машин, що обробляли інформацію, яка надходила з космосу; останніми днями їм доводилось працювати особливо багато — потік інформації з наближенням до Бета Ліри безперервно зростав.

Перезирнулися навігатори, що порались біля великої електронно-обчислювальної машини, — вона займала цілий відсік.

Астрофізики з Теоретичного відсіку одірвались від своїх блокнотиків, списаних інтегралами, і припинили гарячкові суперечки, що не змовкали й на хвилину. Це було царство гіпотез і формул, які розкривали найскладніші таємниці Всесвіту. Кожен член екіпажу покинув своє заняття: люди знали, що цей сигнал може означати тільки якусь надзвичайну подію. Так було, коли “Ізольда” потрапила в Мертву зону, де лютувала підвищена радіація. Тоді цю зону пощастило проскочити без втрат, увімкнувши на повну потужність аварійний магнітний захист.

Востаннє надзвичайна сирена лунала сім місяців тому, коли інфралокатори виявили попереду по курсу корабля уламок Чорної зірки вагою дві з половиною тонни. Але перш, ніж люди встигли зметикувати, в чому справа, спрацювала аварійна система, і потік часток розпорошив у просторі небезпечний уламок. Того разу “Ізольда” постраждала. На оглядовому екрані штурмана виразно було видно зяючі кратери і тріщини, що утворилися на лобовій частині корабля внаслідок зіткнення з розпорошеними вже частинками: така велика була швидкість зіткнення. Довго потім аварійники лагодили обшивку.

І ось тепер знову вібруючий бас “надзвичайки” тривожить серця. Через хвилину сигнал змовк і спокійний голос капітана пояснив екіпажу, в чому річ.

— Ми повинні будь-що знайти і знешкодити цю грудку, чи пластинку, чи кристал. Можливо, саме з цим кристалом пов’язано зникнення срібла. Невідома небезпека ще страшніша. Всі сили кидаємо тепер на те, щоб виявити цю речовину, якого б вигляду вона не набрала.

З кожного екрана дивилося впевнене і незворушне обличчя капітана — старого космічного вовка, що посивів на нескінченних трасах Простору (“Мій дім — Всесвіт, на Землі я — в гостях”, — жартував він).

— У кого будуть запитання? — звернувся до всіх капітан, скінчивши свою коротку промову.

— Дозвольте? — пролунав голос.

На екрані поруч з капітаном з’явилося нове обличчя. Це був Ігудальдо Ранчес, корабельний фізик.

— Прошу, — кивнув капітан.

— Можна ловити кристал будь-якими методами?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів сказати — чи можна в разі необхідності знищити його?

— Ні, — категорично відповів капітан. — Ми не знаємо, з чим маємо справу. Тому найперше завдання — розшукати кристал і ізолювати його. Без крайньої потреби ми не повинні завдавати йому шкоди. Зрозуміло?

— Так.

— Ще є запитання?

Запитань не було.

— Що ж, тоді почнемо, — сказав капітан, дивлячись з екрана всім у вічі. — Для управління “Ізольдою” наказую ввімкнути кібер-штурман.

* * *

Мені й Валентину випало прочісувати дуже незручний відсік — той, де зберігалося спорядження, потрібне для висадки на нову планету: скафандри, маніпулятори, автовізки і чимало всілякого дріб’язку.

Валентина аж піт пройняв від напруження. Бідолаха відчував свою провину: адже якби він розповів про кристал своєчасно, можливо, нічого б і не сталося. Штурман пояснив капітанові, що вже зібрався понести кристал у лабораторію люмінесцентного аналізу, але відчув себе “ніби паралізованим”, а коли отямився, то кристал зник безслідно.

Ми ретельно витрушували кожен скафандр і проглядали його на світло: адже кристал міг набувати форми і кольору тої речі, на якій перебував.

Від скафандрів ми перейшли до маніпуляторів. Валентин обмацував пальцями кожен щиток та екран на пульті керування маніпулятора і навіть набив собі чималу ґулю, намагаючись протиснутись у вузький отвір слідкуючої системи одного з візків.

Минуло годин зо три, але нічого втішного не було: лиховісного кристала не знайшли.

— Перепочинемо! — сказав я, бачачи, що Валентин геть заморився й важко дихає.

Ми сіли на високу платформу.

— Скажи, Володю, невже не можна якось використати кібернетику? — спитав Валентин. — Дати завдання — і шукай, будь ласка!

— На жаль, це той випадок, коли кібернетика безсила.

— Чому?

— А як же ти запрограмуєш для робота завдання? Адже кристал не має ні певної форми, ні певного кольору — взагалі нічого певного. Що ж ти скажеш роботу: знайди те, чого я сам не знаю?

— Чому ж, — заперечив Валентин. — Можна повідомити йому хоч би те, що ми знаємо. Хай шукає.

— А кристалик тим часом набуде якихось інших властивостей, і робот його не виявить, повідомить, що обшуканий відсік чистий. Ми довіримось йому. От і буде дурниця.

Відпочивши, ми знову взялися до роботи. Але всі наші зусилля були марні.

Протягом чотирьох днів якнайретельніше прочесали весь корабель. Таємничий кристал знайти не пощастило. А втім, він нічим і не виявляв себе, і люди поступово заспокоїлися. Та раптом звичайний хід життя на “Ізольді” порушила грізна подія. З флагманської рубки безслідно щез металевий екран локатора — він показував, чи вільний шлях перед кораблем. “Ізольда” осліпла. На щастя, кібернетики зметикували швидко змонтувати другий екран. Інакше це могло б сумно скінчитися для “Ізольди”.

Тільки-но виявили пропажу, флагманську рубку оточили з усіх боків магнітостатичним захистом з переслідувальною схемою.

— Тепер звідти й мікроб не виповзе, — зауважив я, вмикаючи реле часу.

Озброєні лупами, тесаками, щипцями, ми ввійшли в флагманську рубку.

— Він десь тут, — переконано сказав Георгій Георгійович, — у мене нюх на непроханих зайд.

Почали шукати.

— Знайшов! — скрикнув Валентин.

Ми кинулись до нього. Він стояв біля стальної гофрованої штори, вп’явши очі в одну з її ділянок на рівні його грудей.

— Де ж? — спитав я.

— Та ось, невже не бачиш? — Він тицьнув пальцем у штору.

Тільки уважно придивившись, я помітив, що те місце було ледь-ледь темніше, ніж сусідні ділянки. Втім, це могла бути гра світла.

— Дай-но свою зброю! — Валентин вихопив у мене важкий тесак і почав колупатись у шторі.

Ми з’юрмилися навколо нього і стежили за його спритними рухами. Авжеж, Валентин мав досвід у поводженні з дивовижним кристалом! Ось гостре лезо відокремило од стальної штори якусь пластинку. Шпурнувши вже непотрібний тесак, Валентин обома руками схопився за пластинку й оддер її від штори.

— Ось утікач, полюбуйтеся! — сказав він збуджено.

На його долоні лежала гнучка пластинка. Не вірилось, що ця безневинна грудка сіруватої речовини принесла нам стільки хвилювань.

* * *

Це був нелегкий день для лабораторії структурного аналізу. Незвичайна речовина не вкладалася ні в які рамки наших уявлень. Рентгенівський аналіз нічого не дав. Як не старалися аналітики, вони не могли розгадати таємниці сірої речовини (цього разу вона набула сірого кольору).

Пластинка ніби насміхалася над зусиллями аналітиків.

Піддавати її впливу сильнодіючих хімічних реактивів капітан заборонив.

— Гм, дивно. Дуже дивно, — сказав він, особисто перевіривши висновки аналітиків.

З півгодини мовчки розглядав пластинку, повертаючи її різними боками. Але цього разу пластинка вперто не бажала перетворюватися на кристал. Отож картин, що їх спостерігав Валентин, не було й близько.

— Куди ж її? — порушив мовчанку старпом.

— Куди? Може, просто за борт? А ви як гадаєте, Георгію Георгійовичу?

— Мені здається, поспішати не слід, — старпом старанно протер окуляри. — Це ми завжди встигнемо. Поки що спробуємо зберігати її на кораблі.

— Зберігати! Звичайно, це заманливо, — сказав капітан. — Але де зберігати? Адже ми не знаємо, які коники здатен викидати цей кристал. А піддавати небезпеці екіпаж “Ізольди” не маємо права.

— У мене є одна ідея, — сказав старпом.

Всі зацікавлено подивилися на нього.

— А що як зберігати його в анігіляційному баці? — Георгій Георгійович поклав руку на “живу речовину”.

— Чудова ідея! — вигукнув капітан. — До речі, антиречовина з третього резервуара повністю використана.

Тут я маю зробити невеликий відступ для тих молодих читачів, що, можливо, ще не закінчили шкільних наук і не вивчали курсу зореплавання ні в навігаційному училищі, ні в Академії зореплавання.

Кожен знає будову атома. Відомо, що основні “цеглинки” чи “елементарні частинки”, з яких складається будь-яка речовина, це електрони, протони й нейтрони. Протони й нейтрони утворюють атомне ядро, яке оточує електронна хмара. Ядро заряджене позитивно, електрон — негативно. Позитивний заряд ядру надають протони. Нейтрони електричного заряду не мають.

Далі починається цікаве. Здавна люди розуміли, що різниця між позитивною й негативною електрикою відносна. Але чим пояснити в такому разі, що властивості носіїв електрики обох знаків зовсім різні? Наприклад, протон важить у 1840 разів більше за електрон. Це було незрозуміло. І ось у тридцятих роках двадцятого століття вчені зробили дивовижне відкриття, яке належно оцінили вчені лише через двадцять п’ять років. Було відкрито нову елементарну частку — “двійник” електрона. Так, саме “двійник”, бо нова часточка — її назвали позитрон — відрізнялася од електрона лише знаком електричного заряду, збігаючись у всьому іншому. Поступово виявили “двійники” і решти елементарних часток, їх назвали античастками.

І тоді виникла зухвала гіпотеза. Коли є атоми, що мають позитивне ядро з протонів та нейтронів і негативну хмару з електронів, то чому не може бути навпаки? Адже в принципі можна собі уявити й “антиречовину”, що складається з “антиатомів”. Кожен такий антиатом повинен мати негативне ядро з антипротонів та антинейтронів і позитивно заряджену хмару з антиелектронів. Антиатом теж має бути стійким, адже ядро і оболонка у нього також мають протилежні заряди!

Противники цієї теорії заперечували.

“В теорії все гладенько, — говорили вони, — але де ви бачили таку антиречовину? Покажіть її нам, ми її ніде не бачили. Ми п’ємо воду, а не антиводу, вдихаємо кисень, а не антикисень, і їмо не антихліб, а звичайнісінький хліб”.

“Це нічого не значить, — не здавалися прихильники гіпотези. — Звичайно, те, що ви кажете, справедливо, але справедливо тільки для порівняно мізерної ділянки Всесвіту, де ми живемо. А що робиться в інших ділянках, дуже далеких від нас? Ми поки що не знаємо…”

Розв’язати цю суперечку було не так просто, хоч, здавалося б, неважко відповісти на неї з допомогою безпосередніх астрономічних спостережень.

Адже ми вміємо визначати структуру далеких зірок з допомогою спектрального аналізу. Про те, з яких елементів складається зірка, нам розповідає світло, що йде від цієї зірки до нашої Землі.

Ось тут і була заковика.

Звичайне світло, що його випромінюють атоми речовини, — це потік елементарних часток — фотонів. Ми можемо сказати, що світло — візитна картка речовини. Але все лихо в тому, що “візитні картки” світу й анти-світу повинні повністю збігатися! Виявляється, немає ніякої різниці між фотонами, що їх випромінює звичайна речовина, й антифотонами, які мала б випромінювати антиречовина, побудована з античасток.

Отож, аналізуючи промінь світла, що падає на наші прилади, неможливо визначити, хто його породив: світ чи антисвіт?

І взагалі фізики виявили дивовижну річ. Виходило, що в певному розумінні антиречовина, яка поки що існувала тільки на папері та ще в зухвалій уяві вчених, повинна була мати такі самі властивості, як і звичайна речовина.

Так, наприклад, антиелементи антисвіту мали б утворювати періодичну систему елементів, точнісінько таку, як періодична система Менделєєва для нашого світу. Це означає, що підручник “антифізики” для антисвіту в принципі нічим не повинен відрізнятися від підручника фізики, за яким вивчають цю чудову науку. Тільки не треба забувати щоразу додавати префікс “анти”: замість “протон” казати “антипротон”, замість “залізо” — “антизалізо”, замість “вода” — “антивода”…

А тепер уявімо собі, що в якійсь ділянці Всесвіту існує реальний антисвіт, навіть більше — цей антисвіт населений розумними істотами. Припустімо, що ми встановили з цими розумними істотами радіозв’язок і знайшли спільну мову. Чи можемо ми тепер достовірно з’ясувати — у світі чи в антисвіті живуть ці істоти?

Це нібито надзвичайно просто. Треба дізнатись, наприклад, який знак у них має оболонка, що оточує атомне ядро, — та й годі. Якщо знак мінус, то це звичайний світ, що збігається з нашим; якщо плюс — то це означатиме, що вони живуть в антисвіті (знову ж порівняно з нами).

Але що означає поняття “знак заряду”? Наприклад, ми умовно назвемо негативним такий заряд, що утворюється на шматочку шкіри, потертої об скло. Такий знак збігається із знаком оболонки атома.

А тепер перенесемося в думці в антисвіт. Виявляється, і там знак “антишкіри”, потертої об “антискло”, теж збігається із знаком заряду оболонки антиатома.

Звідси висновок: за своїми властивостями антисвіт зовсім не відрізняється від нашого звичайного світу.

То як усе ж відрізнити світ од антисвіту? Світло, що доходить до нас, не дає і не може дати відповіді на це питання. Але якби до нас потрапив хоча б один-однісінький атом із чужого світу, ми зразу могли б визначити: з світу він чи з антисвіту.

З фізики відомо, що зіткнення частки й античастки призводить до катастрофи: частки, так би мовити, “взаємно знищуються”, анігілюють, перетворюючись у світло.

Наприклад, зіткнувшись, електрон і антиелектрон щезають, але замість них з’являються дві нові частки — два фотони. Ми можемо сказати, що речовина перетворилася в світло. Це означає, що при зіткненні шматків речовини й антиречовини станеться потужний вибух.

Так приблизно міркували фізики.

Потім виникла ідея використати процес анігіляції часток і античасток як паливо для зорельотів. Адже при анігіляції утворюється колосальна енергія! Від анігіляції одного кілограма будь-якої речовини дістаємо енергію, яка в тисячі разів перевищує енергію, що утворюється в атомному реакторі від кілограма урану. Але це й не диво. Адже при анігіляції речовина ніби цілком переходить в енергію фотонів, у повній відповідності з великою формулою Альберта Ейнштейна, яка пов’язує масу даної речовини з її енергією: Е = mс2, де “с” означає швидкість світла.

Та не так просто було створити ракету на анігіляційному паливі!

Коли люди з величезними труднощами навчилися одержувати антиречовину, виникла нова проблема, не менш складна: де і як зберігати її? Адже антиречовина небезпечніша й “вередливіша” за будь-який динаміт. З чого ж зробити посудину для зберігання антиречовини? Якщо із звичайної речовини, то, зіткнувшись з нею, антиречовина вмить вибухне. Та, припустімо, нам пощастило створити такий бак із антиречовини, наприклад з антизаліза. Тоді виникла б нова трудність: на чому поставити цей бак?

Якщо на підлозі із звичайної речовини — то станеться вибух…

Здавалось, виходу нема. Але фізики знайшли виключно дотепне вирішення. Вони навчилися підтримувати брикети з антиречовини навису, у звичайному магнітному полі. Отже, тепер речовина й антиречовина не стикались: між ними був “магнітний прошарок”.

Ось у такому магнітному резервуарі, з якого було повністю використано антиречовину, і запропонував наш старпом Георгій Георгійович зберігати таємничу пластинку.

Це було вдале розв’язання проблеми: “втекти” з магнітного резервуара, здавалось, було неможливо.

* * *

Але недовго панував спокій на “Ізольді”. Не минуло й доби, як знову вібруючий бас “надзвичайки” зворохобив усіх мешканців корабля.

Цього разу все було набагато серйозніше. Майже водночас помітили зникнення робота, що керував електростатичним захистом “Ізольди”, і астроскопа з кульової обсерваторії.

Знову ретельні пошуки… І тут ми — о, жах! — виявили з десяток пластинок. Їх знаходили в найрізноманітніших куточках корабля: в рубках управління, в обсерваторії, в оранжереї, навіть у відсіку для тварин.

“Ізольда” наближалася до Бета Ліри. Ця подвійна зірка довгий час завдавала вченим клопоту.

Нерозгаданий спектр Бети кидав зухвалий виклик не одному поколінню астрофізиків-землян. Головна зірка цієї системи — це гігантське тіло, майже втричі жаркіше від нашого Сонця. Менша зірка вдвічі холодніша.

Але подвійна Бета Ліри мала ще одну дивну властивість. Вона була оточена колосальним газовим шлейфом — розміри його перевищували всю Сонячну систему.

Яка природа цього шлейфу? Як він виник? Чому він такий стійкий? Чому його коливання такі напрочуд закономірні, ніби вони скоряються чиїйсь волі, що суперечить звичайним законам космічної динаміки?

На всі ці запитання треба було відповісти.

Після того як виявили пластинки в різних кутках корабля, на “Ізольді” оголосили надзвичайний стан.

Люди й роботи вдень і вночі чергували біля життєво важливих вузлів корабля, охороняючи їх.

Поступово було вивчено найхарактерніші “повадки” наших ворогів. Як виявилось, “пластинки” практично можуть набувати будь-якої форми й кольору. Найохочіше вони знищують вироби із срібла й вольфраму, а також деталі з високоміцних марок легованої сталі. Вироби з м’якшого металу — золота — їх не цікавили. Здавалось, пластинки “пробували зуби” на найтвердіших предметах.

І ще одна дивна річ. Пластинки не завдали шкоди жодному з мешканців “Ізольди”. Ми могли брати їх до рук і вільно розглядати.

І все ж таки це були наші смертельні вороги.

Хоч як пильнували, одна пластинка все ж попала в лічильно-розв’язувальний пристрій, і її виявили там тільки після того, як два важливі блоки було виведено з ладу. На цьому пристрої обчислювалась траєкторія “Ізольди”. Довелось нашвидкуруч створювати нову кібернетичну схему для обчислення параметрів траєкторії зорельота.

Якось після вахти я зайшов до старпома. Георгій Георгійович за звичкою марудився з пластинкою. А втім, не було, здається, на “Ізольді” людини, яка займалася б чимось іншим у ці жахливі дні.

— Як Валентин? — одразу ж спитав він.

— Лікар вважає, що він уже зовсім здоровий, — сказав я, підходячи до електронного мікроскопа, за яким працював Георгій Георгійович.

— Я не про це, — старпом на хвильку одірвався од своєї справи. — Він, як і раніше, стверджує, що бачив у кристалі різноманітні картини?

— Так.

— Дивно. Чому ж досі нікому не щастило спостерігати щось подібне? Бачиш, — Георгій Георгійович кивнув на установку, — навіть мікроскоп не допомагає. І збільшення чималеньке!..

— А речовина перейшла в кристалічний стан?

— В тім-то й річ, що ні. Ось я й хочу змусити її зробити це. Я вже й магнітним полем діяв, і мезонним, — і ніякісінького результату! Ось, полюбуйся, — вів далі старпом, взявши сіру грудку в руку і тримаючи її навису, — сидить собі і, мабуть, сміється над нашими зусиллями!

Далі все відбулося протягом секунди. З сірої речовини вихопився майже безбарвний язичок, водночас почувся легенький тріск.

Я прийшов до тями од глухого стуку. Щось упало на підлогу. Мені здалося, що це старпом впустив додолу кляту грудку. Але тут одразу побачив, що помилився. На підлозі біля ніг валявся… ремінець, білий пластмасовий ремінець од годинника. А сам годинник — знаменитий хронометр Георгія Георгійовича — зник, лишивши після себе тільки швидко танучий димок.

Ми з старпомом мовчки перезирнулися. Георгій Георгійович машинально глянув на зап’ястя руки, ніби сподіваючись, що хронометр з’явиться на тому самому місці.

— Клята необережність, — вимушено посміхнувся Георгій Георгійович. — Адже сказано: пластинку тримати подалі од хромонікелевих речей.

— Але досі вона не ковтала годинників.

— Головне, ковтнула — і ніби й нічого не сталося! Тільки поважчала.

— Диви, диви! — закричав я, пильно дивлячись на грудку. У нас на очах вона почала міняти форму, набуваючи обрисів ромбічного кристала. — Це воно!

Георгій Георгійович стояв мов громом прибитий. Мені здалося, що він не може поворухнутися. Я швидко присунув до нього невеличкий столик, хоч теж відчував у м’язах незрозуміле оніміння.

— Дякую, Володю, — мовив старпом здушеним голосом і повільно-повільно поклав кристал на столик.

Це була вже не грудка сіруватої речовини, а бездоганно правильний кристал. Із глибини його линуло фантастичне синє світло.

Я забув про все на світі. Нічого схожого мені не доводилось бачити. А я ж спостерігав грозу на Юпітері!.. Мені довелось пережити жахливу піщану бурю на Марсі, коли весь світ здається червоним. Я спостерігав на Проксимі бальсанч — неповторне явище природи, коли на величезних просторах виростають вогняні дерева, а потім з їхніх верхівок починають одна за одною вискакувати фіолетові стріли, розпанахуючи аспідно-чорне небо.

Але те, що розгорталося переді мною тепер, не можна було порівняти ні з чим, колись баченим.

Георгій Георгійович теж був ніби зачарований.

І лише хвилин через сорок, коли кристал став тьмяніти і картини в його глибині почали меркнути, я перевів дух. Ми з старпомом одночасно зітхнули. Глянувши на нього, я вжахнувся. Коли годину тому я ввійшов у рубку, мене зустрів ставний жвавий, енергійний чоловік з рум’янцем на щоках, засмаглий од кварцового сонця. А тепер він був згорблений і такий блідий, що навіть загар не міг сховати блідості. На лобі блищали дрібні крапельки поту.

Певно, і я мав не кращий вигляд, бо старпом якось дивно подивився на мене.

* * *

“Ізольда” мала чотири двигуни: один анігіляційний, що працював на антиречовині, і три іонні — вони створювали тягу за рахунок оддачі при викиданні іонів (тому наш корабель і називався прямоточним іонольотом).

Учора капітан наказав вимкнути всі чотири двигуни: “Ізольда” саме перетинала потужне силове поле, і, відповідно намагнітивши корпус корабля, ми могли рухатися в цьому полі на зразок того, як електрон розганяється в полі прискорювача.

Рухатися за рахунок такого космічного прискорювача було вигідно: можна було зекономити анігіляційне та іонне паливо. Але цей спосіб мав і вади: потрібна була прямо-таки ювелірна робота у визначенні величини й конфігурації намагнічування корпусу корабля. Найменше відхилення в розрахунках — і корабель “занесе” далеко вбік. Та й силове поле, що його перетинала “Ізольда”, щораз мінялося як за величиною, так і за напрямком, а це вимагало майже миттєвого коректування. Отож, слідкуючій кібернетичній системі корабля доводилось працювати на повну потужність.

Ми мчали тепер, мов човен у бурхливому потоці, де все залежить од хисту лоцмана.

На головному екрані зорельота невблаганно росла Бета Ліри. Вже виразно було видно гігантську газову спіраль, що огортала цю зірку. Здавалось, на Бета Ліри влаштовували велетенський феєрверк на честь нашого прибуття. Але астрономи пояснили нам, що шалено завихрені газові потоки огортають цю зірку вже багато більйонів років.

Тривожно стало на “Ізольді”.

Щодня знаходили все нові й нові пластинки. Незабаром бак для зберігання антиречовини був майже заповнений.

Нерви в людей похитнулися. Рухомі пластинки ввижалися їм скрізь. Перш ніж сісти на стілець, людина разів п’ятнадцять проводила долонею по сидінню: чи не причаїлася на його полівініловій поверхні клята пластинка? То тут, то там зникали металеві речі й деталі.

— Ось побачиш, вони зжеруть весь наш корабель і нас разом з ним, — сказав якось Валентин.

— На щастя, вони не кидаються на людей, — мовив я, пригнічено усміхнувшись.

— До певного часу, — похмуро кинув Валентин.

Чи думав я, що його слова стануть пророчими!.. Схоже було, що найбільше страждав од “пластинок” Лібін. У всякому разі, він жалівся найголосніше і найбільше.

Справді, майже весь металевий посуд у нього поступово зник. Коли пропав срібний комплект, Лібін сховав залишки посуду в стальний сейф — кок випросив його в біологів. Одного прекрасного ранку він побачив у дверцях сейфа овальну дірку. Лібін кинувся до сейфа і відчинив його. Передчуття не обдурило кока. Сейф був порожній. Грановані келихи, блюдо з штучного чорного алмаза, залишки срібла — все зникло.

— Ну, стривай, клята, — пробурмотів розлючений Лібін.

Він навстіж розчинив сейф і почав шукати “злочинця”. Йому пощастило. Незабаром кок наткнувся на пластинку, що прилипла до внутрішньої стінки сейфа. Лібін віддер і ледве підняв її.

Розгніваний Лібін аж мову втратив і тільки кректав, тягнучи пластинку. Він приніс її до мене, в енергетичний сектор, і, енергійно жестикулюючи, розповів, у чім річ.

— Твій термояд в порядку? — поцікавився Лібін, кладучи пластинку на підлогу.

Термоядом ми називали невеличку експериментальну установку, на якій ставили досліди із синтезу легких ядер.

— В порядку, — звів я брови, — а навіщо він тобі?

— Це я так спитав. Однак і змарнів же ти, я бачу, — мовив Лібін співчутливо.

— Роботи вистачає.

— Роботи всім вистачає. Я завжди казав, що ти мало займаєшся спортом. Ну, от що. Давай-но з годинку почергую за тебе. Іди спочинь.

— Справді? — зрадів я.

Моє чергування цього разу не було відповідальне і належало до “взаємозамінних” чергувань.

— Авжеж.

— То я піду, — мовив я підводячись і відчув, що таки дуже стомився. — Якщо трапиться щось, викличеш мене по аварійному каналу.

Лишившись на самоті, Лібін почав здійснювати свій план. Він вирішив будь-що “покарати” пластинку. Обережно поклав її в “магнітну пляшку” — так ми називали замкнене магнітне поле, всередині якого відбувалася керована термоядерна реакція, — і повернув важельок.

Згодом кок розповідав, виправдовуючись перед капітаном, що він збирався тільки “полякати” пластинку, а, можливо, й змусити її “віддати” те, що вона захопила. Але на всіх тонкощах пристрою він не розумівся і ввімкнув потужність більшу, ніж потрібно…

В енергетичному відсіку гримнув вибух такої сили, що корпус багатотисячотонної “Ізольди” здригнувся. Водночас у всіх відсіках заревли аварійні сирени.

Нічого не підозрюючи, я йшов до своєї каюти. Вибух наздогнав мене напівдорозі. Під незмовкаюче виття сирени я кинувся назад… Туди вже бігли люди.

На щастя, сирена гула безперервно. Це означало, що небезпеки радіації поки що немає.

У відсіку плавав густий задушливий дим. У горлі мені пересохло, і я поквапливо натягнув протигазову маску. Інші теж понатягали.

Дим був такий густий, що я розрізняв лише силуети моїх товаришів. Нарешті хтось здогадався ввімкнути інфраюпітер.

На підлозі, розкинувши руки і задерши обпечене обличчя, лежав непритомний Лібін.

— Феліксе, — тихо кликав Георгій Георгійович, стаючи навколішки поруч кока.

Він помацав пульс, похитав головою й швидко почав перев’язувати рани.

Дивно. Ми всі називали кока чомусь тільки на прізвище, частенько лаяли його за сварливий характер. Але ж він, далебі, непогана людина. Так, прекрасна людина!

Думаючи про Лібіна, я підійшов до термояда. Тут дим був густіший. Але мені все ж пощастило розгледіти покручені, понівечені лінії установки. Стальна півметрова стіна внаслідок вибуху вигнулась, мов паперовий аркуш. Я помацав її теплу поверхню. Вона помітно світилася, але це була не радіація — мій лічильник мовчав — а якесь невідоме світіння, схоже на люмінесценцію.

Забинтованого Фелікса віднесли в медвідсік.

Дим потроху розвіювався.

— Еге, голубе, та ти посивів, — здивовано сказав Георгій Георгійович, підходячи.

Я обернувся до дзеркальної поверхні, вмонтованої в стіну. Що за химера? З амальгамної поверхні на мене дивився зовсім сивий чоловік. Машинально я провів долонею по волоссю. Диво, та й годі! Там, де я провів долонею, сивини поменшало. На руці залишився сріблястий наліт.

* * *

Відтоді, як стався вибух в енергетичному відсіку, пластинки наче війну нам оголосили. Поведінка їх різко змінилася. Якщо раніше пластинку брали до рук і вона не завдавала нікому шкоди, то тепер, доторкнувшись до неї, людина діставала дуже сильний шоковий удар. Щоправда, дехто (серед них і я) переносив такий удар на ногах. Інші ж надовго непритомніли. Так сталося з Георгієм Георгійовичем, і його довелося відправити в медвідсік.

Медвідсік на “Ізольді” весь час був порожній. Ніяких травм у членів екіпажу не було, а хворобливі віруси було знищено на Землі ще сто п’ятдесят років тому. Тож обходилися без хворих. Астрофізики жартували: “наш медвідсік — найкращий зразок вакууму”.

А тепер майже всі гамаки були зайняті.

Я зайшов провідати старпома. Георгій Георгійович посміхнувся, і це мене порадувало. Годину тому він був непритомний. Я сів біля нього на плетений вініловий стілець.

— Як самопочуття?

— Нівроку.

— А там? — стишивши голос, кивнув я до гофрованої ширми, що запинала куток медвідсіку.

Там лежав Лібін.

— Вставили штучні легені. У нього в альвеолах виявили наліт срібла, схожого на твою сивину.

— Що каже Дмитро Анатолійович?

— Казав, що житиме. Сімдесят шансів із ста. Дмитро Анатолійович зробив пластичну операцію обличчя.

З-за перегородки вийшов стомлений і похмурий Дмитро Анатолійович.

— Розмоляти з ним ще не можна, — звернувся він до мене, поправляючи рукав халата.

— Ми трохи, Митю, — попросив старпом, — кілька слів.

— Ну, глядіть, — змилувався лікар.

— Як там пластинки? — спитав Георгій Георгійович, коли лікар пішов. — Лютують?

— Як і раніше.

— Принаймні, гірше не стало?

Я похитав головою. Мені не хотілося бентежити старпома. Насправді ж становище на “Ізольді” за ці кілька годин набагато погіршало.

Пластинки від пасивної тактики перейшли до активної. В коридорах, вигнувшись, зі стелі ці загадкові пластинки стрибали на людей. Хоч вони були й не дуже важкі, але від удару людина падала непритомна, часто з небезпечними ушкодженнями.

На щастя, наші кібернетики дещо придумали від такої напасті. Вдень і вночі досліджуючи невідому речовину, вони помітили, що пластинки “бояться” особливим чином орієнтованого електромагнітного поля надвисокої частоти. Якщо таке поле траплялося їм на дорозі, вони негайно звертали вбік.

Потім відзначились технологи — протягом короткого часу вони виготували для членів екіпажу комбінезони з потрібним полем надвисокої частоти — НВЧ7. Та, на лихо, пластинки “боялися” лише певної орієнтації поля.

Вони незабаром навчилися вибирати потрібний напрямок, нападаючи. Отож, комбінезони допомагали тепер лише почасти.

Ми вже звикли до всіляких бід, і все ж те, що трапилося сьогодні, приголомшило всіх. Зник триметровий параболоїд обертання, в якому синтезувалися відомості, що надходили від зовнішніх інформаційних приладів корабля. Без цього синтезу не міг працювати обчислювальний центр, що розраховував траєкторію “Ізольди”. Кіберштурман виявився непридатним до дії.

Нічого не залишалося, як увімкнути малі фотонні дюзи. Зросло прискорення, і всі предмети на “Ізольді” стали значно важчі.

Особливо тяжко переносили прискорення наші хворі в медвідсіку. Я в душі сподівався, що підвищена вага якось втихомирить наших ворогів, але ці надії не справдилися: на пластинки перевантаження не діяло. Як і раніше, кількість пластинок зростала, вони і досі “нападали” на людей.

Щохвилини ми з острахом чекали пробоїни в корпусі корабля. Тільки тепер ми по-справжньому оцінили дотепний секційний принцип, який земні інженери поклали в основу конструкції “Ізольди”. Корабель складався з секцій, як у старовинному підводному човні (я бачив колись такий човен у музеї Світового океану).

Якщо пошкоджувалась яка-небудь секція, корабель все ж не тонув: кожен відсік було герметично ізольовано від сусідніх.

Але мимоволі спадало на думку: а що як секції руйнуватимуться одна за одною? Тоді загибель “Ізольди” тільки трохи віддалиться…

* * *

Я заліз у маніпулятор і перевірив герметичність. Зелене око на пульті керування заспокійливо підморгувало: все гаразд. Залишалось чекати загального сигналу.

Три маніпулятори вишикувались один за одним на підлозі барокамери. В тому, що стояв переді мною, перебував старпом, позад мене — Валентин. Кожен маніпулятор скидався на хаотичне нагромадження якихось куль, кубів, щупалець і хвилеводів, причому все це громаддя підносилось на двох магнітних гусеницях.

Маніпулятор був необхідний при висадках на невідомі планети або коли треба вилізти на поверхню корабля. Він був схожий на слона, але слона дужого, до того ж розумного і спритного: він не тільки підкорявся людині, що сиділа всередині, захищаючись од космічної радіації, але й мав чудові “органи чуття”: фотоелементи, гамма-рентген, локатор, акустичний приймач, термоелементи. Все це давало йому можливість діставати необхідну інформацію про навколишній простір. Ця інформація надходила в електронний мозок, який робив відповідні висновки. При цьому людина лише наказувала: “Треба наблизитися до тієї фіолетової гори” або “Треба форсувати цей потік”. А мозок уже сам вирішував, як зручніше наблизитися до гори або як краще форсувати бурхливий потік киплячого аміаку. Бувало, що маніпулятор відмовлявся виконувати якесь розпорядження. Це означало, що при виконанні цього завдання піддається небезпеці життя людини, яка сидить усередині. В цьому випадку спрацьовувала складна запобіжна система. Людина повинна була або відмінити своє попереднє розпорядження, або вимкнути запобіжник і свідомо йти на ризик.

Якщо людина не могла чи не встигала одразу зорієнтуватись, лишалося одне — дати маніпулятору можливість самому вирішувати.

Сьогодні ми готувалися до вилазки на поверхню “Ізольди”. Треба було вкрити життєво важливі відсіки самозатягливим пластиком на той випадок, коли в корпусі буде пробоїна.

Звичайно, можна було відрядити назовні самих роботів, стежачи за ними по екрану телевізора і віддаючи команди. Але люди на поверхні зорельота, певна річ, діятимуть оперативніше, а для нас була дорога кожна хвилина.

Нарешті тиск у барокамері впав настільки, що можна було вибиратися назовні.

— Старт! — пролунав у радіонавушниках голос Георгія Георгійовича, і я натиснув стартер.

Гусениці маніпулятора почали рухатись. Він повільно поповз прямо в відчинений люк.

Хоч я вилазив на поверхню десятки, якщо не сотні указів, величне видовище космосу завжди вражало мене. Я не вірю тим космонавтам, що стверджують, ніби до Простору можна звикнути, як можна звикнути до краси заходу сонця в горах або до розлогої пшениці, яку хвилює степовий вітер, чи до квітучої вишні.

А мені космос здається щоразу іншим. Інакше, ніж учора, незмигно горять зорі, по-новому дихають далекі світи, підозріло дивлячись на зухвалий зореліт.

— Вирулюємо до анігілятора! — почув я команду старпома.

Він уже був здоровий.

Магнітні гусениці м’яко рухались по поверхні, надійно до неї “прилипаючи”.

Сьогодні космос здався мені особливо похмурим; можливо, у мене був поганий настрій — кляті пластинки не виходили з голови.

Проминувши центральний пост керування, ми попрямували до двигунів. Танкетки наші рухалися з швидкістю шістнадцять кілометрів на годину. Більшої швидкості ми не вмикали, бо це могло позначитися на якості дослідження поверхні корабля.

Повз броньовані шибки ілюмінатора пробігали знайомі обриси “Ізольди”. Пропливла кульова обсерваторія, з якої стирчали телескопи, націлені в різні точки Простору. Деякі телескопи повільно оберталися, ловлячи мізерно слабке світло далеких зірок.

Проплив житловий відсік, що мав протиметеоритний захист. За ним потяглися численні секції оранжерей, де була представлена мало не вся флора Землі — від полярного моху і сибірських сосен до тропічної орхідеї й апельсинових дерев Апеннінського півострова.

За оранжереями були вольєри для тварин.

Ми ніби везли з собою частку дорогої Землі. На столі у нас не переводилося свіже м’ясо — цим особливо пишався Лібін. І, що не кажи, готував Лібін надзвичайно смачні страви. (Трохи очунявши од пластичної операції, він негайно ж повернувся на “кухню”).

Мою увагу привернула якась пляма, що чорніла на поверхні складського приміщення. Я радирував про це старпомові.

— Для дослідження лишається Орленко, ви йдете за мною, — наказав Георгій Георгійович.

Нарешті ми проминули екрани, що захищали екіпаж від радіації ракетних двигунів.

— Будь уважний! — попередив старпом.

Півнеба затуляла тепер колосальна чаша, що повільно насувалася на мене, зростаючи на очах. Це була, власне кажучи, основна частина корабля — фотонний відбивач, те “вітрило”, яке давало “Ізольді” можливість розвивати субсвітлову швидкість. Відбиваючись од дзеркальної чаші, фотони, що утворювалися внаслідок сліпучих вибухів речовини й антиречовини, штовхали ракету вперед.

— Я перевірю зовнішній обвід, — пролунав у моїх навушниках голос старпома, — а ти займись анігілятором.

Я знав, що обвідна частина відбивача — найнебезпечніше місце на кораблі, бо там була підвищена радіація. Але водночас це одна з найважливіших частин корабля — вона давала можливість маневрувати. Для цього по обводу було розташовано ракетні двигуни. Вмикаючи деякі з них, можна створювати бокову тягу і цим змінювати напрям польоту.

Наблизившись до сфероїда, де раніше зберігалася антиречовина, а тепер перебували наші “полонені”, я похолов од незвичайного видовища. Хоч на сфероїді не було якихось помітних тріщин чи отворів, його поверхня ніби здулась. На ній з’являлися маленькі пухирці, що виростали на очах. Пухирець перетворювався в гнучку тремтливу пластинку, що відокремлювалась од поверхні сфероїда і тут-таки падала вниз. Внизу вона все більше й більше розплющувалася, розпливалась, наче млинець на сковороді, і швидко ставала невидимою, зливаючись із навколишнім фоном.

Що було робити?

Я впритул наблизився до сфероїда. Гусениці маніпулятора завмерли біля самої його поверхні, яка тепер здавалася живою.

Я насунув на голову шолом, у який було вмонтовано тонюсінькі проводи-“нерви”. Тепер біоструми мого мозку могли безпосередньо командувати щупальцями маніпулятора, як моїми власними руками й ногами. Я намагався схопити щупальцями хоч одну пластинку, але вони вислизали з дивовижною спритністю, обминаючи пальці-щупальця. Мені згадалося, як я відпочивав місяць тому в Середній оранжереї “Ізольди”, на прісноводному озері, яке ми називали чомусь Синім, хоч воно було прозоре, мов сльоза. Купаючись в озері, я часто натикався на невеликі зграйки пліток, і вони так само вислизали од мене, коли я намагався піймати їх.

Раптом я відчув пекучий біль у лівій скроні. Одне щупальце, що схопило нарешті пластинку, раптом стрепенулося, потім переломилося навпіл, спалахнуло і скрутилось, перетворившись на маленький клубок, що одразу ж розтанув.

Я подав команду і поквапливо відсунувся од сфероїда. Біль, спочатку зовсім нестерпний, потроху вщух.

Коли щупальце спалахнуло, я мимоволі скрикнув.

— Що, Володю? — пролунав у навушниках стривожений голос Георгія Георгійовича. — Щось трапилося?

— Пластинки просочуються з антибака.

— Ти поранений?

— Ні.

— Добре чуєш мене?

— Авжеж.

— Так от. Ти повинен негайно… — зненацька голос старпома перервався.

Даремно я щосили кричав у переговорний пристрій — відповіді не було. За Валентина я не боявся — зона, де він перебував, була відносно безпечна. Швидко вирішивши, я скомандував — і маніпулятор на повній швидкості рвонувся до відбивного дзеркала, де мав бути старпом.

Через кілька хвилин локатори виявили маніпулятор старпома. Я наблизився до нього і побачив таке, від чого кров захолола в жилах. Маніпулятор стояв, якось неприродно нахилившись. Од його гусениць зосталося лише кілька траків. Ведуча частина лівої гусениці розпалася на окремі деталі. Між ними кишіли пластинки. То тут, то там спалахували клубки білястої пари і одразу ж розвіювалися. Старпом — у нього було перекошене від болю обличчя — щось закричав, побачивши мене, але я нічого не почув: мабуть, його передавач було пошкоджено.

Події розвивалися катастрофічно швидко. Одне за одним падали уражені щупальця. Я здогадався, в чому річ. Старпом, мабуть, не встиг чи не зміг вимкнути зворотний зв’язок. І тепер од щупалець, що їх ламали й спалювали пластинки, його нервова система й мозок перебували у стані шоку.

Не можна було гаятись. Покінчивши з щупальцями, пластинки могли дістатися й до самого маніпулятора, і тоді старпому було б кепсько.

Повагавшись мить, я скомандував увімкнути променевий пістолет і спрямував його на пластинки, що копошилися між щупалець маніпулятора.

Мені здалося, що крізь броньоване скло шоломофона до мене долинув крик Георгія Георгійовича. Але це, звичайно, здалося: звук не міг передаватися в безповітряному просторі.

Коли я наважився глянути на старпома, він лежав у своєму кріслі, відкинувшись далеко назад: мабуть, знепритомнів. Це було краще — він не відчував жахливого болю.

Незабаром з пластинками було покінчено. Я взяв маніпулятор старпома на буксир і рушив назад…

* * *

Прокинувшись, я рвучко повернувся і, вилетівши з гамака, боляче вдарився об стелю каюти. Так, за ці роки я встиг одвикнути від невагомості, і до цього стану доводилося звикати заново.

Всі двигуни “Ізольди” тепер мовчали. Наш корабель став штучним супутником щойно відкритої нами нової планети, яка належала до системи подвійної зірки Бета Ліри. Ми рухались над нею по еліптичній орбіті. Десь під нами, на глибині понад двісті тисяч кілометрів, було видно поверхню невідомої планети. На жаль, планету огортав товстий шар атмосфери, і побачити щось до ладу не щастило.

Перебираючи руками вузькі перекладини вздовж бокової стінки коридора, я рушив до капітанської рубки. Там мав зібратися весь екіпаж “Ізольди”.

Становище наше було одчайдушне. Дві третини навігаційних і коректуючих приладів вийшли з ладу. В глибині душі я не переставав дивуватися, чому пластинки все ж “милосердні” до нас, людей?

Я неквапно пересувався — безглузді думки не давали спокою. Можливо, те, що ми досі живі, — просто випадковість? Чи це незбагненна примха пластинок?

По дорозі я наткнувся на велику голубувату пластинку — вона навіть не робила спроби напасти на мене — і думки мої стали зовсім фантастичними. Може, ці таємничі пластинки — жителі планети, яку ми щойно відкрили, і вони вирішили взяти нас у полон? Цим можна було пояснити, чому вони нас “милували”. Думка ця здалася мені занадто вже дикою, але чим більше я роздумував, тим більше зростала впевненість, що в чомусь я все ж маю рацію…

Жалюзі на коридорних ілюмінаторах було піднято, і можна було спостерігати, як сходить сонце. Його сліпуче блакитне проміння лилося в ілюмінатори, мов потоки розплавленого металу. Температура поверхні жаркого світила втричі перевищувала температуру нашого далекого земного Сонця.

Схід чужого сонця був чудовий! Блакитні стріли його впивалися в лілову атмосферу, що клубочилася далеко внизу. Де-не-де над поверхнею підносилися гострі піки. Мені здалося, що деякі з них мають напрочуд правильну геометричну форму. А втім, це міг бути оптичний обман: адже атмосфера планети могла згладити різноманітні вигини у формі піків.

— Зараз ми ввімкнемо Підсумовуючий локатор, — сказав капітан, обводячи поглядом присутніх. — Працюють усі логічні схеми і Великий Електронний мозок. Вони теж дадуть нам свої висновки. Прошу уважно стежити за екраном. Потім кожен висловить свою думку. Вмикаю, — сказав капітан, натискаючи кнопку на пульті.

Величезний опуклий екран засвітився теплим рожевим світлом. Спочатку на ньому пробігли якісь неясні безформні тіні. Потім, певно, спрацювало автофокусування, і зображення стало чіткішим. Перед очима пропливли небачені ландшафти чужої планети… Забувши про все на світі, я жадібно розглядав безкраї червонуваті рівнини, по яких тяглася мережа загадкових ліній, — можливо, каналів? Якісь білясті плями мінливої форми, здавалось, рухалися по поверхні планети. Повільно пропливали небачені зарості, що складалися з різноколірних плавних ліній. А може, це штучні споруди?

Я здригнувся. По екрану рухалася, повільно обертаючись і виблискуючи, ажурна вежа. Безперечно, таку вежу могли створити тільки розумні істоти. А якщо це так — ми врятовані! Не може розум виступати проти розуму. Врешті решт дві розумні форми життя повинні зрозуміти одна одну.

— Увага! — пролунав чіткий голос робота. — Чотирнадцять секунд тому одержано невідомі радіосигнали періодичного характеру.

— Де розміщено джерело? — швидко спитав капітан, ніби він чекав цього повідомлення.

— Джерелом радіохвиль, найвірогідніше, є ажурна вежа, розміщена на поверхні планети, її координати…

— Не треба координат, — перебив капітан, — це потім. Негайно починайте розшифровувати радіограму.

— Слухаю.

Капітанська рубка вмить наповнилася схвильованим гулом голосів. Люди жартували, найнетерплячіші намагалися вгадати зміст радіограми. На дешифрувальній машині, ніби розуміючи нетерплячку людей, швидко блимали різнобарвні лампочки.

— Тихше, друзі, — заспокоював Георгій Георгійович тремтячим голосом. — Давайте говорити по черзі!

Але ніхто не хотів говорити по черзі. Говорили всі разом. І хоч радіограму ще не розшифрували, ніхто не сумнівався, що ці сигнали могли посилати тільки розумні істоти. І вже тому ми були на сьомому небі од щастя. Дехто мимоволі пов’язував пластинки з сигналами.

Всіх нас мучило питання: що ж це за таємничі пластинки? Яка їх природа?

Наші фізики дійшли таких попередніх висновків. Передусім пластинки складаються з своєрідної речовини, досі невідомої на Землі. Але це зовсім не означає, що подібну речовину не можна створити в земних умовах. Найдивовижніше, що на Землі тепер уже є об’єкти, що мають окремі властивості пластинок. Так, здатність пластинок показувати феєричні картини, що розгортаються в часі, мають наші звичайні запам’ятовуючі пристрої, які застосовуються в будь-якій електронно-обчислювальній машині. Вчені-земляни розробили спосіб одержання, а точніше — вирощування запам’ятовуючих клітин з особливого білкового середовища. Ці штучні білкові клітини своїми розмірами близькі до звичайних клітин живої тканини.

Такий попередній висновок досліджень на зорельоті.

Щодо мене, то я твердо переконаний, що пластинки — це живі істоти, наділені високим розумом. Спитаєте: чому ж тоді пластинки повелися з нами так незрозуміло? На це можна сказати ось що. Форми прояву життя нескінченно різноманітні. Це, як відомо, один з непорушних принципів світобудови. Давно вже відкинуто уявлення про те, що розумні істоти далеких світів неодмінно мають бути схожі на людину. Досить згадати венеріанських “голубів”, які виявилися розумними істотами. Гадаю, що така ж ситуація і з пластинками. Вірю, що в недалекому майбутньому мій здогад підтвердиться.

— Ну, що скажеш, Володю? — підскочив до мене збуджений Валентин.

Але я промовчав.

А тим часом світанок перетворився на казково сяючий день, що чимось був схожий на венеріанський: така сама спека (ми її відчували, хоч і працювали кондиціонери повітря), такі ж вогняні протуберанці світила, така ж безмежна щедрість блакитного сонячного вогню.

ПОГОНЯ

Далеченько за містом на мальовничій галявині розкинувся музей зореплавання. Тут просто неба стояли ракети, наглухо прикуті до залізобетонних постаментів. Деякі з них були націлені в зеніт і, здавалось, чекали стартового сигналу, щоб злетіти вгору, у веселкове небо. Інші лежали на боці, потонувши в зелені, що буяла навкруги. Якщо в ракеті вхідний люк розташований надто високо, до нього приладнано драбинку. Забравшись усередину, відвідувач міг побачити, як жили, на яких кораблях літали п’ятдесят, сто або й двісті років тому.

За найкращого екскурсовода вважався незмінний директор музею Антон Петрович Сорокін. Смаглявий, худорлявий, він виглядав молодшим за свої п’ятдесят років. Під його керівництвом, крім численних роботів, перебував нині цілий штат — сорок п’ять слухачів Зоряної академії. Це були переважно студентки-старшокурсниці історичного факультету, що проходили в музеї переддипломну практику. Роботи вистачало всім, адже сюди приїздили з найвіддаленіших куточків земної кулі.

Коли чергова ракета поверталася з далекого рейсу, на Землі, як правило, минали десятки років з дня її старту. Техніка за цей час просувалась далеко вперед, люди винаходили більш досконале паливо для ракетних двигунів, відповідно до цього кардинально змінювались конструкції зорельотів, і тому корабель, що повертався з польоту, виявлявся здебільшого безнадійно застарілим. Та й самих прибулих астронавтів люди Землі часом не зовсім розуміли. Земляни, приховуючи здивування, розглядали химерний, відомий їм лише з стародавніх книг одяг, їхні неоковирні, допотопні кораблі. Зорельоти, як правило, відправлялися в музей, а космонавти вливалися в людське море, і щедра приязнь землян незабаром розтоплювала холодок відчуженості пришельців.

Від вокзалу до музею вела неширока алея. Красені клени, ледь позолочені осінню, шелестіли під різкими поривами холодного вересневого вітру. Антон Петрович щільніше запнув крилатку і, кинувши погляд на годинник, пришвидшив ходу: за три хвилини дев’ята. На лаві біля воріт сидів чоловік. “Мабуть, ранній відвідувач чекає відкриття музею”, — вирішив він. Але коли підійшов ближче, чоловік підвівся і, чемно піднявши капелюха, спитав:

— Пробачте, ви директор музею?

— Я.

— Чудово! Дуже радий. Я багато чув про вас, дорогий Антоне Петровичу.

— Приємно, приємно, — Антон Петрович мало не зойкнув від залізного рукостискання гостя.

— Дозвольте відрекомендуватись, — посміхнувся відвідувач, — Джордж Стреттон, інженер-конструктор Едінбурзького полігону. Я дуже хотів би ознайомитися із зорельотом капітана Рамо. Мене, зокрема, цікавить схема управління кораблем. Ось мої папери…

— Ну що ж, прошу, — сказав Антон Петрович, розчиняючи двері.

Широко ступаючи, гість розповідав щось про роботу Едінбурзького астроцентру. Крізь його оглушливий бас проривались якісь штучні, неприродні нотки, але в чому ця штучність, Сорокін не міг зрозуміти. Обличчя відвідувача і вся його постать пашіли здоров’ям, навіть під його широким дощовиком випиналися міцні м’язи спортсмена.

— Ти що, Робе? — звернувся директор до величезної кулястої постаті, що рішуче перетнула шлях Стреттону.

У відповідь робот щось промимрив, його очі-фотоелементи були спрямовані на раннього відвідувача.

— Що з тобою? — здивувався Антон Петрович. — Ану, забирайся на Мельхіоровий майданчик і наведи там порядок. Негайно, — додав він, побачивши, що робот чомусь вагається.

Роб незграбно рушив виконувати наказ.

— Не розумію, що трапилося з Робом, — наче вибачаючись, сказав директор Стреттону. — Він завжди був ретельний. Мабуть, це осіння негода так впливає на нього…

— Можливо, — швидко погодився Стреттон.

Незабаром Антон Петрович і Стреттон підійшли до велетенського зорельота, укріпленого на вертикальних стабілізаторах. Наче Гуллівер серед ліліпутів, височів він у оточенні своїх собратів. Благородні лінії корабля виразно вимальовувались на фоні ранкового неба. Титанові боки, потьмянілі від крижаного подиху космосу, скидалися на шкіру небаченого чудовиська.

Тільки-но Антон Петрович зачинив люк і натиснув кнопку пневматичного підйомника, на нього посипались запитання гостя. Стреттон виявився надзвичайно допитливим екскурсантом, його цікавило абсолютно все. Як здійснюється локаторне спостереження на “Кардані”? Як працює пульт управління кораблем? Як міг капітан Рамо сам керувати кораблем у своєму безприкладному польоті до Юпітера?

Антон Петрович і Джордж Стреттон обходили каюту за каютою, відсік за відсіком, а злива запитань не вщухала. Кондиціонери повітря не вмикались у ракеті вже кілька років, і в каютах було застояне повітря. Директор відчув, що задихається, і крадькома позирнув на Стреттона. Інженерові з Едінбурга все, здавалося, байдуже: він щось поспіхом нашіптував у свій диктофон, обмацував прилади, зазирав у всі куточки.

“Нівроку, здоровань!” — подумав директор музею.

— А чи не відпочити нам? — наважився запропонувати нарешті знесилений Антон Петрович, витираючи спітніле чоло.

— Пробачте, будь ласка, я, здається, захопився, — пророкотів збентежений Стреттон.

Обличчя його, наче за командою, зросилося крупними краплинами поту.

Антон Петрович сів у штурманське крісло. Стреттон підійшов до пульта. Він уважно розглядав прилади. Пересвідчившись, що директор на нього не дивиться, швиденько заховав у кишеню паку вузеньких паперових смужок, помережаних цифрами.

Дивне враження справляв цей корабель!

Екскурсантів чомусь не дуже цікавив “Кардан”. Може, тому, що свого часу зореліт капітана Рамо обійшов усі екрани Землі. Не було, мабуть, людини, яка б не чула про славетного капітана, що вперше на одномісній ракеті облетів Юпітер. Ім’я його було записане в Золоту книгу Землі, пам’ятник капітанові височів у алеї Героїв. Нові ракети, звичайно, легко могли повторити маршрут капітана. Але подвиг Рамо, який з вимкненими дюзами облетів Юпітер майже на рівні його тропосфери, залишався неперевершений. Це було те ж саме, що пролетіти на швидкісному літаку під залізничним мостом. Найменша неточність, один хибний поворот штурвала — і срібнокрилий птах перетвориться на купу димучих уламків. “Точність і витримка на грані фантастики”, — писали тоді газети.

Власне кажучи, подвиг капітана був викликаний необхідністю. На Марцеллі, станції-супутнику Юпітера, сталося нещастя. Старший планетолог, молодий хлопець, що тільки-но закінчив Зоряну академію, переламав хребта, його треба було спішно перевезти на Землю. В районі Юпітера перебував лише капітан Рамо. Але запаси палива на “Кардані” не були розраховані на проміжну посадку корабля. І капітан Рамо прийняв сміливе рішення. На його прохання непритомного планетолога поклали в герметично закритий стальний контейнер з кисневим живленням. Контейнер підняли на вершину ажурної вишки космічного зв’язку. Сила тяжіння на Мерцеллі практично дорівнювала нулю, і тому контейнер прив’язали до вишки одною-однісінькою капроновою ниткою.

А через півтори години над Марцеллою, наче метеор, промчав “Кардан”, мало не зачепивши верхівку щогли.

Підлітаючи, Рамо увімкнув на повну потужність електромагніт — складову частину системи динамічного захисту корабля — і контейнер, пружно підскочивши, м’яко вдарився об спеціальну сітку, що амортизувала удар. Контейнер мав протиперевантажувальний пристрій, і це врятувало планетолога. Рамо підхопив його, як джигіт на повному скаку піднімає з землі ґудзик. Тільки трохи збочив би капітан, і ніс “Кардана” врізався б у Марцеллу. Спланерував би крутіше, і корабель поглинуло б величезне поле тяжіння Юпітера.

Та доля усміхнулась капітанові Рамо!

На Землі планетологу зробили операцію, і життя йому було врятовано, проте літати лікарі суворо заборонили. І планетолог — Антон Петрович — видужавши, став директором музею.

Так, дивне враження справляв “Кардан” — величезний і незграбний. Коли його будували, люди ще не навчилися користуватись анігіляційним паливом, яке дало можливість різко зменшити габарити зоряних кораблів. Антону Петровичу згадалися слова капітана, сказані після повернення на Землю: “Точний розрахунок? Можливо. Але до того ж і щасливий випадок. Удача. У мене був один шанс із тисячі. І все-таки я рискнув, бо вибору по суті не було”.

Із забуття директора вивів голос Стреттона, вкрадливий і тихий:

— Даруйте, я бачу, що втомив вас.

— Нічого, нічого, — сказав Антон Петрович, підводячись. — А ви так і не відпочили?

— Звичка, знаєте… До речі, я хотів спитати. Ракети в музеї зберігаються без пального?

— Звичайно. Навіщо їм пальне?

— А чи не скривдили ви цим такого красеня, як “Кардан”?

— Скривдили? — перепитав Антон Петрович.

— Ну, звичайно! Адже це все одно, що… — Стреттон зам’явся, підшукуючи порівняння, — все одно, що випустити кров із жил пораненого оленя.

— Ви маєте рацію, — посміхнувся Антон Петрович. З цілком зрозумілих причин він шанував корабель, і слова Стреттона потішили його. — Можу сказати вам по секрету, що на “Кардані” ми, як виняток, залишили аварійний запас пального. Таким пальним давно вже не користуються…

— О! Цікаво.

Стреттон спритно зіскочив з люка на траву, обминувши драбину. “Може, це рекордсмен Сонячної системи зі стрибків?” — подумав Антон Петрович, спускаючись слідом за невгамовним інженером. Тепер вони стояли між стабілізаторами ракети, схожими на могутні колони храму давніх часів.

— Хіба стабілізатори не приварені до цоколя? — здивувався Джордж Стреттон.

— Це ні до чого, — відповів Антон Петрович. — “Кардан” досить стійкий і без того.

Неподалік пройшла група екскурсантів. Групу вела дівчина у світло-голубій формі курсанта Зоряної академії. Вона приязно посміхнулася Антону Петровичу і Стреттону.

Коли вони поверталися, накрапав дощ. Але інженер, заглиблений у свої думки, здавалось, не помічав цього.

— Може, вас що-небудь іще цікавить у музеї? — спитав Антон Петрович.

— Ні, ні, — неуважно відповів Стреттон.

Вдалині з-за рогу на алеї показався Роб.

— Ну, я піду. У мене ще багато справ, — заспішив Стреттон.

Він рвучко потис руку директорові (знов Антон Петрович мало не скрикнув од сталевого рукостискання) і гігантськими стрибками помчав алеєю до виходу.

— Ну й непосида, — похитав головою Антон Петрович і ще довго проводжав поглядом міцну постать.

А вночі сталося неймовірне. Місто прокинулось від потужного вибуху. В районі музейного саду спалахнула заграва. Спостережна станція космічного зв’язку зареєструвала старт ракети. Нашвидку одягнувшись, Антон Петрович кинувся до вертольота і помчав до музею.

Передчуття його справдилося. “Кардан” зник… На тому місці, де був постамент, Антон Петрович побачив випалену западину. Навколо чорніли силуети обвуглених дерев. Коли нарешті хтось надумав увімкнути люмінесцентне освітлення, Антон Петрович, обходячи велетенську воронку, натрапив на знівеченого Роба.

У відповідь на запит Верховної координаційної Ради з Едінбурга надійшла радіограма:

“У нас справді працює інженер-конструктор першого класу Джордж Стреттон. Здібний інженер і талановитий учений. Нині перебуває в Клайді, керує там новим циклом випробувань саморегулюючих систем”.

— “Нині перебуває в Клайді”, — повторив голова Ради, осміхаючись. — Яскравий зразок небезпечної необізнаності!

Перед головою Ради спалахнув овальний екран. По блакитному полю швидко побігли слова: “Спішно. Диспетчер космопорту”. Потім літери розтанули і з’явилось молоде жіноче обличчя.

— Євгене Андріановичу, ракета спеціального призначення готова до посадки. Другий сектор, чотирнадцятий стартовий майданчик…

— Дякую. За десять хвилин будемо у вас. Можете прогрівати дюзи.

По ескалатору голова Ради спустився вниз і вийшов на терасу. Ніч уже переходила у світанок. Але і досі мрячило. Біля балюстради нетерпляче тупцював Антон Петрович.

— Летімо на космодром. Деталі розповісте в дорозі, — наказав голова.

Дверцята моноплана грюкнули, і в ту ж мить заревів мотор. Трохи розігнавшись, машина злетіла в похмуре небо.

— До Едінбурга двадцять хвилин, — нагадав пілот.

— Беріть курс на Клайдський космодром.

Далеко внизу промайнула вузенька смужка Ла-Маншу. Клайдський космодром був розташований на невисокому плато, що потопало в зелені. Лампи денного світла і фосфоресціюючі стіни численних споруд космодрому конкурували з пломенистим світанком.

За всіма ознаками, день мав бути сонячний і ясний. Тут, у Шотландії, почалося бабине літо.

— До інженера Стреттона, — кинув голова Ради, сідаючи в машину.

Шлях пролягав через поля. Кібернетичні машини обробляли лани, готуючи їх до наступної сівби. Людей ніде не було видно. Одна з машин — її, очевидно, привабило яскраве світло фар, — кинулась було на шосе, але після короткої радіокоманди шофера повернулася на своє місце.

— Вирішила, мабуть, що їде агроном, — пояснив шофер.

Проїхали табличку з написом “Клайд”. Обабіч шосе побігли кулясті куполоподібні споруди. Деякі з них світилися блакитним, зеленим, жовтогарячим світлом, інші були темні.

Машина різко загальмувала поблизу синього купола. Від його світла звичайні зарості вересу здавались фантастичною рослинністю. Жовті двері чітко вимальовувались на синьому тлі споруди. Підійшовши до них, шофер натиснув кнопку. Ніхто не відгукнувся.

— Джордже! — неголосно покликав шофер.

У відповідь почулося глухе відлуння. Він затарабанив у двері, але пластик заглушав удари.

— Замкнуто? — спитав Антон Петрович, штовхнувши двері.

— Замків тут немає, — похитав головою шофер.

— Очевидно, двері чимось підперто зсередини, — сказав голова Ради. — Ану натиснемо!

Двері піддалися. Виявилось, вони були заставлені зсередини масивним лабораторним столом.

— Джордже! — знов гукнув шофер.

Ніякої відповіді. Люди проходили кімнату за кімнатою, але інженера ніде не було.

— Дивно, — промимрив шофер.

— Нічого дивного, — озвався Антон Петрович. — Інженер Стреттон пройшов уже, мабуть, не один мільйон кілометрів. Адже не може він перебувати одночасно в двох місцях: на “Кардані” і…

— Ні, — палко відповів шофер, — не може цього бути. Ми з Джо друзі, і я ручуся за нього, як за самого себе.

— Розкажіть нам про нього, — попросив Євген Андріанович, оглядаючи лабораторію.

— Джордж тепер науковий керівник центру. Але я його знаю ще по академії. Ми разом вчилися. Разом проходили стажування на Деймосі… Уже тоді говорили, що в Джорджа славне майбутнє. Останні два роки він захопився роботою над створенням мікрогабаритного електронного мозку, який би за складністю був подібний до людського.

— Хто-небудь, крім вас, знає про ці роботи? — спитав Євген Андріанович.

— Звичайно. Професор Свєтлов гадає, що вони мають величезне значення для сучасної кібернетики, якщо пощастить зв’язати цей мозок з приладом, що міг би досить швидко виконувати його команди. Джорджа весь колектив любить. Ні, не міг він цього зробити, — сказав шофер на закінчення.

— А тим часом його тут немає, — мовив голова Ради, — чим ви це пояснюєте?

— Спробуємо ще пошукати…

В кімнатах панував зразковий порядок.

— Джо завжди був акуратний, — пробурмотів шофер.

На письмовому столі лежали недописані аркушики з формулами. Здавалось, господар тільки-но підвівся з-за столу, щоб трохи відпочити. Євген Андріанович уважно переглянув записи. План чергового досліду… Схема авторегулювання третього блока… Так. А це що? Тонесенький зошит у рожевій полівініловій обкладинці, на якій великими літерами виведено: “Щоденник” — Євген Андріанович сховав його до кишені, не читаючи.

— До речі, двері було зачинено зсередини, — сказав шофер, — отже, можна гадати…

— Ви краще подивіться ось на що, — не дав йому закінчити Антон Петрович.

Вікно було розчинене навстіж.

— Мені цей молодик з першого разу здався підозрілим, — вів далі директор музею. — Він так випитував у мене все, а тоді ще й поцікавився, чи є на “Кардані” пальне…

— Ну що за безглузда фантазія! — сказав шофер. — І навіщо йому це потрібно?

— Ото ж то, навіщо? — підтримав його Євген Андріанович.

“Навіщо?” Це питання свердлило його мозок.

З розмов із співробітниками інституту, з їхніх розповідей перед ним поступово вимальовувався привабливий образ молодого вченого, закоханого в свою справу, вимогливого до себе і до інших, щирого і скромного. Щоправда, з’ясувалося, що протягом останніх днів Стреттон здавався заклопотаним. Він був похмурий і часто невлад відповідав на запитання. В цьому, звичайно, дивного не було нічого, адже він відповідав за велику і важливу ділянку роботи. Але тут з’явилася важлива деталь — цей образ ніяк не в’язався з портретом моторного і життєрадісного екскурсанта, змальованого Антоном Петровичем.

Коли б хоч хто-небудь із співробітників бачив Джорджа Стреттона в Едінбурзі або Клайді в день незвичайних відвідин музею! Але таких не знайшлося.

Отже, навіщо?.. Навіщо? Голова Ради ще раз — уже втретє! — взяв щоденник інженера, перечитав окремі записи.

“…Мозок навчається успішно. Вчора закінчили останній розділ диференціальних рівнянь. Розв’язує прекрасно! З наступного тижня, гадаю, почнемо теорію імовірності.

11 березня. Молодець Віктор! Мені вже важко змагатися з ним. Головне — він не лише відповідає на запитання, а й сам починає ставити їх. Приладнав світлові й акустичні аналізатори. Ефект приголомшливий. Зовсім як дитина. Чому це, чому те? Десять тисяч “чому”.

15 квітня. Віктор починає робити перші кроки. Поки що не даватиму йому великої волі.

28 квітня. На три місяці вилітаю на Деймос”.

Євген Андріанович перегорнув кілька сторінок.

“…Віктор захоплюється мікрофільмами. Він здатний цілісінькі ночі дивитись фільми-звіти про космічні експедиції. Я кажу “ночі”, адже Віктор не знає утоми і інших людських слабостей. Дивна річ (обміркувати і обговорити з проф. Свєтловим): Віктор має досконалу пам’ять. Він бездоганно запам’ятовує все, що будь-коли читав або бачив. Навіщо ж він знову і знов переглядає деякі мікрофільми? Невже тому, що це, говорячи людською мовою, якось його “хвилює”? Чи не тут лежить початок емоцій?”

У двері постукали, і в кімнату вбігла задихана лаборантка.

— Товаришу голова координаційної Ради, — випалила вона поспішно, — інженер Стреттон знайшовся.

— Де ж він? — схопився Євген Андріанович.

— Віднесли на медпункт. Він непритомний.

Високий чоловік у білому халаті повільно зняв маску.

— Життю ніщо не загрожує, — відповів він на запитання Євгена Андріановича. — Це звичайний хлороформ, щоправда у збільшеній дозі.

Євген Андріанович кілька секунд вдивлявся у бліде обличчя і міцно стиснуті губи Стреттона.

— Де його знайшли? — спитав він.

— У тому ж будинку, де ми були з самого початку, в цокольній лабораторії, — відповів шофер. — І при ньому ось… — Він подав Євгену Андріановичу записку. Той розгорнув її.

“Шановний Джордже Стреттон, — було в записці. — Очевидно, опритомнівши від наркозу і прочитавши записку, ви зрозумієте мене і пробачите. Після всіх книжок і фільмів, після всього, що я побачив і дізнався, користуючись своєю виконавчою системою, я відчув, що мушу перевірити себе. Це те, що вашою мовою зветься випробовуванням. Мені схотілося дізнатись, наскільки швидко і правильно я зможу приймати рішення в незнайомих і небезпечних умовах, що загрожують самому існуванню. І я зважився повторити подвиг капітана Рамо, який і досі лишається неперевершеним. Під час вашого перебування на Деймосі я займався своїм зовнішнім виглядом і, здається, досяг повної подібності до вас. Це було не дуже важко. Особливо знадобились у цій справі органічні полімери з лабораторії синтезу. Я вірю, що мені пощастить обігнути Юпітер з вимкненими дюзами, пройшовши поблизу Марцелли, і тоді я повернусь у Клайд…”

— Він може протаранити Марцеллу або врізатись у Юпітер! — вигукнув Євген Андріанович. — Адже система керування “Кардана” не відрегульована. Негайно радируйте на “Кардан”, нехай повертається! Спробуємо пояснити…

— Це нічого не дасть, — виступив наперед Антон Петрович. — Система радіоприйому на “Кардані” зіпсована.

— Що ж! Тоді вихід один. Треба послати ракету-перехоплювач, — вирішив голова Ради.

— Євгене Андріановичу, дозвольте мені, — сказав директор музею, — я наздожену його і заверну назад. А крім того, — він посміхнувся, — ми ж трохи знайомі… з “інженером Стреттоном”.

— Вирушайте, — погодився голова. — Не можна гаяти жодної хвилини. Якщо “Кардан” не підкориться, доведеться підірвати його. Але, сподіваюсь, до цього не дійде.

— Ні, звичайно. Я добре знаю… “Стреттона”.

“Справді, — подумав Євген Андріанович, — це відважний робот. Хіба не вклав у нього Джордж Стреттон свої найкращі риси: безстрашність і цікавість, наполегливість і допитливість?.. І ось вони, наслідки…”

— Хіба не прекрасно, що творіння рук людських досягло такого високого ступеня досконалості? — наче відповідаючи на думки Євгена Андріановича, сказав директор музею.

В хвилини сильного хвилювання Антон Петрович іноді висловлювався пишномовно.

— Він наче школяр, що мріє про подвиги, — тихо мовила лаборантка.

Після перевантаження, викликаного прискоренням, настав блаженний стан невагомості. Антон Петрович увімкнув кругове спостереження. Земля нерухомо висіла блакитною краплиною серед миготливих зірок. Вони холодно горіли в чорному небі. Праворуч повільно піднімався величезний диск Місяця, схожий на рельєф головного мозку: на Місяці провадилися великі роботи. Локатори без упину обмацували простір, шукаючи “Кардана”. По екрану пробігали тремтливі хвилі.

“Де ж він тепер… гм… самозваний інженер Стреттон? — подумав Антон Петрович. — Мабуть, уже пройшов Карантинний супутник”. І тут в Антона Петровича промайнула думка, від якої його кинуло в жар.

“А все-таки дії робота не такі вже й безглузді, як здається на перший погляд. Я, мабуть, і сам полинув би в небо, щоб повторити подвиг капітана Рамо”.

РОЗГАДКА ПЛУТОНА

— Джоні, якщо ти не перестанеш мучити кота, битиму. Чуєш?

— Це не кіт, мамо.

— А що ж то, шибенику? — простоволоса жінка, по пояс висунувшись із вікна будинку, намагалася розгледіти, що тримає в руках її десятирічний син.

— Мамо, це іграшковий… — голос Джоні тремтів од захоплення, — іграшковий кіт. Глянь, який пухнастий.

— Не бери всякої гидоти до рук.

— Це не гидота… Він учений, — намагався переконати Джоні.

— Зараз же покинь кота і марш додому! — в голосі матері вже вчувалися металічні нотки. — Зовсім від рук одбився.

Джоні, зітхнувши, сховав свій скарб у кущі біля клумби і подався на кухню.

— Почекай-но, прийде батько, — примовляла місіс Роджерс, пораючись біля плити. — Матимеш від нього на горіхи.

А за вечерею сталося таке, що про це довго потім говорили в місті.

— Не чіпав я дохлого кота, тату, — виправдовувався Джоні, — і він був зовсім не дохлий.

— А який же? — запитав Джоні старший.

— Він був іграшковий. Такий сіренький і м’який-м’який, а між вушками біла пляма.

— Пляма, кажеш? — промовив Джоні старший, розстібаючи пряжку пояса.

— Еге, пляма, — в голосі Джоні почулися сльози. — Очі різноколірні і чудно так блимають…

— А все ці комікси… Зіпсували хлопчиська, — не втрималася мати.

В цей час рипнули двері і на порозі з’явився…

— Це він, тату! — вигукнув Джоні. — Я ж казав…

Мері остовпіла, притиснувши блюдце до грудей. Рот містера Роджерса розкрився так, що туди вільно проліз би його власний кулак.

Дивна істота непевною ходою, не позбавленою, однак, грації, повільно перейшла кімнату і підійшла до столу.

— Хай він живе у нас. Добре, тату? — прошепотів Джоні.

Істота завмерла на трьох лапах, піднявши четверту, потім з плями на лобі вихопився яскравий промінь, ковзнув по дешевій репродукції “Полювання на кенгуру”. Здавалось, істота розглядає картину. Одночасно очі її засвітилися, швидко-швидко замигтіли барвистими вогниками.

— Джоне, — жалісливо прошепотіла Мері.

Звук розбитого блюдця привів Джона до тями.

— Дзус, клятий! — закричав він і жбурнув в істоту пластмасову попільницю, — нічого іншого поблизу не було.

Кіт плигнув убік, шерсть на ньому настовбурчилася, промінь, зісковзнувши з картини, уперся Джону в обличчя.

— Ось ти який?! — затулившись долонею, Джон кинувся до кота, підхопивши вільною рукою табуретку.

* * *

— Гм… Так кажеш — кіт? — повторив шериф. — А може, сам дідько? Або ще краще — зелений змій?

— Присягаюся честю, і в рот не брав…

— Розповідай по порядку, — сказав шериф.

— Коли я не вцілив табуреткою, то схопив із столу ніж. Але тут його промінь погас. Кіт метнувся від мене на стіл. Швидкий диявол. Каструлю скинув. Я тільки до кота, а він плиг! — і в абажур учепився. Розгойдався — та в вікно, тільки скалки посипались.

— Значить, віскі не дудлив? — перепитав шериф, розглядаючи синяк на переніссі Джона. — Тоді сам розсуди. Хіба кіт проб’є віконну шибку? Хе-хе-хе!

— Я можу присягнути, — ображено заблимав Джон. — Ніколи в житті не бачив такого страховиська. Як вискочить, шерсть на ньому сяє, очі горять — чистісінько ліхтарі, та як дремене вулицею!..

— І в якому напрямі?

— На Уайт-Сіті.

— Добре, йди додому, я розберусь, — промовив шериф.

“Мабуть, черговий невдалий трюк компанії дитячих іграшок”, — вирішив він, беручись за телефонну трубку.

* * *

Інженер Чарлз Макгроун повернув важіль “на прийом” і замислився. Через кілька хвилин… Невже? Перед ним знову постала далека ніч, заштрихована нудним вересневим дощем, бліді обличчя людей у світлі прожекторів, бентежна радість переможця. Відтоді як з першого пускового майданчика М-ського полігону опівночі стартувала до Плутона автоматична ракета, минуло майже сім місяців.

На борту ракети перебував Киць — білковий робот, якому Чарлз Макгроун присвятив півжиття. Знанням робота позаздрила б і Лондонська королівська бібліотека. Правда, ці знання мали дещо однобокий характер. Макгроун хотів добитися, щоб Киць у своїх повідомленнях з іншої планети був максимально об’єктивний і не порівнював живі істоти, які могли зустрітися на чужих планетах, з людьми. Цьому завданню і підпорядковувалося “виховання” Киця. За все своє двадцятирічне “життя” Киць жодного разу не бачив людини. Прогулюватись йому дозволялося лише в безлюдній місцевості. І навіть свого “батька”, інженера Макгроуна, Киць ніколи не бачив, бо перед людьми і перед собою інженер завжди вимикав радіокомандою очі-фотоелементи Киця.

Висадившись на Плутоні, Киць мав збирати інформацію про життя цієї планети і передавати відомості на Землю.

Ось нарешті на пульті спалахнуло зелене око. Макгроун завмер. Отже, Киць досяг Плутона. Киць передавав:

“Зустрілися живі істоти. Напевно — тварини. Ознак розуму поки що не виявив. Ходять, переставляючи задні кінцівки”.

Ошелешений Макгроун сидів як статуя, міцно притиснувши долонями навушники. 1 Годину по закінченні передачі інженер не знаходив собі місця. Тепер він покаже цим вискочкам, хто такий Макгроун! Він завжди вірив, що Киць принесе йому щастя. Немає сумніву, що інформація з Плутона, зібрана і передана на Землю його “дитиною”, — буде найвизначнішою сенсацією XXI століття. І ще, чого доброго, шеф візьме його в компаньйони. І дочка шефа, зеленоока Лінда…

Зелене око пульта знову моргнуло.

Макгроун з олівцем в руках приготувався слухати інформацію Киця.

“Тварини поділяються на дві статі, як і більшість земних. Самки мають двоякоопуклу форму. Відзначаються різноманітним забарвленням. До умов життя пристосовані слабо — зовнішнє забарвлення нітрохи не гармонує з природними ознаками: воно кричуще і ще здалеку привертає до себе увагу. Голови їхні закінчуються складними спорудами, іноді прикрашеними зверху пером, а то й цілим гніздом (правда, мої локатори яєць у гніздах поки що не виявили). Не виключено, що ці гнізда служать для носіння дітей (порівняй з земними кенгуру, Брем “Життя тварин”). Примітивне зображення кенгуру, яке я зустрів тут, підтверджує вказану гіпотезу. Пересуваються самки повільно, бо задні кінцівки у них закінчуються гострими і твердими відростками, що заважають ходити. Б’ючись об поверхню твердого грунту Плутона, відростки викликають характерний стук”.

Постукуючи каблучками, в лабораторію ввійшла міс Шелла.

— Сьогодні о восьмій у начальника циклу нарада. Ваш рапорт поставлено першим.

— У мене справи. Передайте, що я затримаюсь, — зневажливим тоном відповів Макгроун.

Міс Шелла злякано ворухнула повіками: дисципліна в Уестерні була військовою.

Вона з жалем подивилася на збудженого Чарлза і шмигнула за двері. Нервові захворювання почастішали серед співробітників Уестерна — недарма у внутрішньому дворі цілу добу чергує машина “Швидкої допомоги”. “І цей, бідолашний, з’їхав з глузду”, — зітхнула вона: стрункому тридцятишестилітньому Макгроуну міс Шелла одверто симпатизувала. Але побоювання міс Шелли виявилися марними. Вже через два дні, закінчуючи свій щосуботній директивний виступ, що транслювався на всі екрани космоцентру, шеф Уестерна сказав: “За видатні успіхи інженер Макгроун з понеділка призначається на посаду начальника лабораторії інформації”.

А повідомлення Киця були все цікавішими і загадковішими. Все доти відоме про Сонячну систему ставилось під сумнів.

Так, в одній з передач Киць радирував:

“Зазначаю, що яскравість Сонця на Плутоні набагато вища за розрахункову і наближається до яскравості Сонця на поверхні Землі. Пояснити цей парадокс поки що не можу”.

— Ми перекинемо всю космогонію! — збуджено сказав шеф, розмахуючи радіограмою перед носом Макгроуна.

Наступна радіограма була така:

“Щойно відвідав будівлю, оздоблену прозорими пластинами. За хімічним складом пластини тотожні з віконним склом. Всередині будівлі, як мені пощастило встановити, міститься водопій для тварин Плутона. Рідина для заспокоєння спраги — судячи з прозорості, це звичайна вода — міститься в закритих посудинах. Звідки беруться подібні посудини, ще не довідався. Взявши посудину, тварина відкорковує її і п’є, причому кількість випитої рідини зовсім не відповідає розміру тіла тварини, а відтак і її потребам. Вода діє на тварин незвичайно. Випивши, вони ніби божеволіють, безглуздо кричать, б’ються між собою. При цьому їхні обличчя червоніють і очі наливаються кров’ю”.

Кар’єра Макгроуна стала темою всіх приватних розмов співробітників інституту.

— Чарлі, диви-но! — говорили вони, боязко озираючись, чи нема штатного підслухувача. — Права рука шефа!

— Заходить до нього без попередження і в будь-який час.

— Але ж те, що він зробив, справді надзвичайне.

— І шеф до нього просто примазується!

Коридором пройшла міс Шелла. Не звернувши уваги на купку людей, що зразу принишкли при її появі, Шелла зникла за дверима нового кабінету Макгроуна.

Чарлз сидів за столом, пихкаючи дорогою сигарою, і щось писав.

— Що там ще? — спитав, не підводячи голови.

— Вас викликає шеф. Треба підготувати доповідь президенту.

— Добре. — Макгроун ледве стримував радісну усмішку.

Трохи затримавшись, Шелла вийшла. Очі в неї були червоні. Підійшовши до вікна в коридорі, вона розгорнула зім’яту ранкову газету і в двадцятий раз перечитала коротку замітку у відділі хроніки:

“Наша газета з приємністю повідомляє дорогим читачам про майбутні заручини професора Чарлза Макгроуна і чарівної Лінди Вільнертон, дочки шановногс президента Уестерн-компані. Заручини відбудуться в четвер, 22 липня”.

* * *

— Ось свіжі повідомлення, бос, — сказав Макгроун, подаючи шефу кілька вузеньких смужок радіограм. — Схоже, що на Плутоні моєму Кицю сумувати не доводиться!

— Нашому Кицю, — м’яко виправив шеф.

“…Ці тварини більшу частину часу перебувають під землею, — повідомляла одна з радіограм. — На відміну від кротів, жителі Плутона досягли високої техніки у створенні підземних жител. Їхнє взаємне недовір’я і ворожнеча такі сильні, що вони ховаються в норах, які заглиблюються на багато кілометрів”.

— Недалеко вони втекли від нас, — відповів шеф.

— Далі ще цікавіше, — докинув Макгроун, недбало розсівшись у кріслі.

“Плутоніани божевільні. З кожним днем я дужче й дужче пересвідчуюся в цьому. Мало того, що вони систематично отруюються, добровільно вдихаючи шкідливий дим спеціально висушеної рослини. Лиш навчившись будувати реактивні апарати (це відрізняє їх од земних тварин), плутоніани начиняють їх смертельним вантажем і підривають на великій висоті. Радіоактивна пилюка опадає на шкіру і їжу тварин”.

“Вперше налагодив контакт з жителями Плутона. Це сталося в приміщенні для водопою. Я невдало замаскувався біля прилавка, на якому розташувалися пляшки з рідиною для заспокоєння спраги, і був виявлений однією з тварин, що прийшла на водопій. Вирішив грати ва-банк…”.

— Який розумник! — вигукнув шеф. — Він і теорію ігор приплів сюди.

— Ми з ним цілий рік нею займалися, — сказав Макгроун, — Киць у бриджі не знає рівних.

“Я передав в ефір на короткій хвилі своє ім’я. На подив, істота зрозуміла мене, бо кілька разів повторила вголос: “Киць, Киць”. Це доводить, що місцеві тварини можуть безпосередньо приймати і розшифровувати радіосигнали, на відміну від тварин Землі”.

— Їдьмо до мене, Чарлі, — мовив шеф, підводячись. — У гольф зіграємо. Та й Лінда, певне, вас чекає.

* * *

Стояв чудовий сонячний ранок, рідкісний для атлантичного узбережжя в цю пору року. Незважаючи на ранній час, проспектом сновигали газетярі.

— Сенсація! Сенсація! Плутону загрожує смертельна небезпека! Екстрений випуск!

Загальмувавши, Макгроун висунувся у вікно розкішного кадилака (останній подарунок шефа), кинув хлопчині монету, яку той піймав на льоту, і розгорнув картату газету, що гостро пахла друкарською фарбою. Через всю першу сторінку тягся заголовок: “Робот доктора Чарлза Макгроуна повідомляє: Плутону загрожує небезпека! В атмосфері цієї планети накопичується радіація. Земля повинна подати руку допомоги Плутону!”

— Мій майбутній тесть роздуває успіх, — посміхнувся Макгроун, рушаючи. Вийшовши з кадилака, він легко збіг гранітними сходами адміністративного корпусу Уестерна і зайшов у приймальню боса. В око йому впав незвичайний вираз обличчя міс Шелли.

“І досі ображається на мене, дурненька”, — подумав Макгроун.

— Шеф є? — спитав він, беручись за ручку масивних дверей.

— Ні… тобто так… Будь ласка, заходьте, містер Макгроун, на вас чекають.

Знизавши плечима, Макгроун ввійшов до шефа.

— Доброго ранку, бос.

— А-а, негідник, кретин тупоголовий! — лайка так і розпирала шефа.

Ніколи ще Макгроун не бачив його таким червоним і розлюченим. Шеф ішов йому назустріч, вимахуючи папірцем. Зблідлий Макгроун од ступив до дверей.

— Читай, виплодку! — Шеф замахнувся, але Макгроун ухилився від удару.

Телеграма впала на підлогу. Макгроун підняв її. Літери стрибали перед очима.

“Вчора закінчено розслідування. Поліцією Пітерстауна виявлено, що причиною (далі був пропуск: слово “безпорядок” заборонялося в офіційному листуванні) є кібернетичний механізм з маркою Уестернського інституту. Вказаний кібернетичний механізм при цьому додається…” — Макгроун пригадав величезний натовп, який йому довелося об’їжджати учора вранці по дорозі в Уестерн; якийсь чоловік сказав йому, що в приміщенні фондової біржі виявили незвичайного кота з прожектором на лобі і його тепер ловить цілий загін поліцейських.

— Ти у мене ще відповіси! — погрозив шеф кулаком. — Ось він, твій виродок! — Нахилившись, шеф витяг із саквояжа понівеченого Киця і жбурнув його в обличчя Макгроуну.

— Забирайся геть! — прохрипів шеф у найвищому припадку люті. — Забирайтесь обидва!

…Тієї пам’ятної ночі ракета, політ якої корегував Киць, відхилилася від курсу і, обійшовши Місяць, наче бумеранг, повернулася назад. При наближенні до Землі катапультуючий пристрій викинув Киця на грішну Землю. Одне лишається загадковим у цій історії: чому Киць під час першої радіопередачі змовчав про свою бійку з аборигенами, погоню навколо столу, розгойдування на абажурі і ганебну втечу у вікно?

Поки що інженер Макгроун перебуває у в’язниці. Не виключена можливість, що він виявиться підривним елементом. Міс Шелла носить йому передачі, хоч і ризикує викликати незадоволення шефа.

ХМАРИНА

Довгий південний вечір згасав. Косе проміння каліфорнійського сонця ковзало по коричневому парапету набережної, по смугастих квадратах незліченних тентів, по дрібній, одшліфованій хвилями гальці.

Проте пляж був переповнений. Адже був кінець серпня — розпал купального сезону, погода на всьому узбережжі вже протягом трьох тижнів стояла напрочуд тепла й тиха. А через чотири дні, за прогнозом метеорологічної станції, мали розпочатися затяжні дощі. Тому всі, хто приїхав у Байамі, — один з найфешенебельніших курортів побережжя, — поспішали навтішатися сонячними днями. До того ж кілька днів тому в Байамі приїхала знаменита Мерілін Грінгі — “зірка національного екрана”, як називала її преса. Скрізь її супроводжувала численна юрба поклонників: Мерілін любила товариство і вміла поставити себе в центрі уваги.

— Ах, навіщо цей дощ? — вередливо сказала Мерілін, почувши прогноз, і тупнула ногою, взутою в ласт небесного кольору.

Прекрасна Мерілін, немов Афродіта, вийшла з морської води і стояла біля самої кромки прибою. Невдало кинутий акваланг валявся поруч на піску.

— Дощі ще не скоро, маємо цілих чотири дні, — зауважив Денні Мортон, незмінний супутник зірки.

— Все одно, хоч і через чотири дні. Всі хочуть ясної погоди. Чому б не послати, як завжди, колективне замовлення в службу погоди? Хай дадуть сонячну погоду. Я дивуюсь, як це досі нікому не спало на думку. Може, дорого коштуватиме? Але ж не це важливо. Я перша ладна сплатити хоч тисячу доларів за кожен сонячний день.

— Боюсь, гроші тут не допоможуть, — сказав Денні Мортон.

— Гроші не допоможуть? — здивувалась Мерілін. — Ви захворіли, Ден!

— Я ніколи не хворію, ви це чудово знаєте.

— Але ж ми не далі як минулої зими замовляли в Бюро снігову заметіль. Пам’ятаєте? Тоді, на плато Індіанок… Температура мінус два, тиск звичайний, швидкість вітру чотири метри на секунду.

— І Бюро ідеально виконало всі умови, — підхопив Мортон, — лижна прогулянка вдалася на славу. Все це так. Але цього разу рівно через чотири дні буде дощова погода, бо є одна людина, яка так хоче.

— Хто ж ця людина і чому вона хоче дощу?

— Дивіться, — коротко сказав Мортон, кивнувши до строкатого по-східному пишного намету.

Біля входу в намет стояв боком до них високий худорлявий чоловік. Ніби відчувши на собі чужий погляд, він обернувся.

— У нього хронічна астма. На його хворобу, як не дивно, добре впливає похмура погода.

— О, Парчеллінг… — прошепотіла Мерілін. Обличчя нафтового й автомобільного короля, одного з двадцяти, що фактично керували країною, вона добре знала з фото в газетах, з телепередач. — Тоді, звичайно…. З ним сперечатись важко. — Дівчина перевела погляд на море. — Однак, здається, прохання Парчеллінга не тільки виконується, а й перевиконується…

— Що ви маєте на увазі?

— Дивіться уважніше. В напрямі бакена, — Мерілін простягла руку. — Бачите?

— Якась пляма, — невпевнено сказав Мортон.

— Пляма! Це справжнісінька хмарка!

— Ну й оченята! Мало того, що вони прекрасні, вони ще й зіркіші, ніж у рисі!

— Дякую за комплімент, — засміялася Мерілін. — Але дивіться: здається, хмарка наближається.

— Може, то чайка? Або вітрила яхти.

— Не схоже. А втім, ми зараз з’ясуємо. Принесіть, будь ласка, підзорну трубу.

За хвилину Мерілін уважно вдивлялася в морську далечінь, підкручуючи гвинт настройки.

— Ну, що?

— Моя правда, — одгукнулась Мерілін. — Це не чайка й не вітрило, а таки хмарка. Щоправда, маленька. І все ж хмарка! Ось візьміть трубу…

Але Мортон уже добре бачив її неозброєним оком.

Хмарка росла на очах. Мортону здалося дивним, що ніхто не помічав її. Денні обернувся. Люди купалися або лежали на піску.

Минувши бакен, хмарина посувалася до берега.

Був той тихий передвечірній час, коли сутінки ще не настали, але вже явно вгадувались. Тіні гусли і водночас розпливалися. Коли хмарина була метрів за сто п’ятдесят од берега, її нарешті помітили. Люди нерозуміюче поглядали на море: що то за чудасія так повільно наближається до берега, ковзаючи по поверхні води?

— Схоже на кулю з хмари, — казали одні.

— Ні, замале для хмари, — відповідали інші.

— Авжеж, діаметр не більше двох метрів.

— Зверніть увагу: хмарка майже прозора, ніби каламутне скло, а поверхня коливається!

Проминувши вузьку смужку прибою, хмарка виповзла на берег. Тепер було чути легеньке шипіння й потріскування її.

Люди одбігали від хмарки, а вона й не гналася. Звиваючись по пляжу, хмарка, здавалося, когось шукала.

— Тікаймо? — спитала Мерілін, коли куля була вже зовсім близько.

— Ні в якому разі, Мері, — заперечив Мортон. — Це щось подібне до кульової блискавки. А вона ж кидається вслід за рухомим предметом. Нам тільки треба познімати з себе металеві речі. Швидше!

Мерілін поспішно одкинула далеко вбік підзорну трубу, зняла з пальця перстень з чималим алмазом. Нашвидку загорнувши персня в хусточку, Мерілін нервово швиргонула його навздогін підзорній трубі.

Але хмарку не цікавили й металеві речі. Пропливши зовсім близько від Мортона й Мерілін, вона, не зупиняючись, полинула вздовж берега.

Мортон не зводив очей з сіруватої рухливої поверхні. Куля ніби дихала. Мортону здалося, що всередині хмарки в прозорій глибині пульсують якісь жилки і перебігає струм.

Мортон глянув на Мерілін. В її широко розплющених очах закляк жах. Такий вираз очей був у неї, коли вони минулого літа, подорожуючи вдвох по верхів’ях Амазонки, несподівано наткнулися на гігантську анаконду.

— Це щось страшне, — шепотіла Мерілін, — стискаючи долоню Мортона. — Кого вона шукає? І навіщо?

Хмарка, ніби їй у відповідь, швидко рушила до строкатого намету мільярдера. Всі затамували подих. Гуго Парчеллінг, що досі стояв біля входу в намет, ступив до розкішного роллс-ройса. Але хмарка була вже за кілька кроків. Парчеллінг підняв руки до обличчя, ніби захищаючись. Хмарка, не зупиняючись, налетіла на нього і оповила всього. Пролунав короткий крик. Парчеллінг впав. Усі почули звук, ніби лопнула туго натягнута струна, і хмарка щезла.

Кинулись до потерпілого. Парчеллінг лежав горілиць, розкинувши руки. З куточка губ на пісок збігала кров.

Розштовхуючи натовп, підійшли два полісмени. Вони ретельно сфотографували з різних боків нерухомого Парчеллінга і почали уважно оглядати кожен клаптик землі.

До берега вже мчала швидка допомога.

Через кілька хвилин сержант Робін доповідав шефу поліції Байамської округи:

— Все зроблено, шеф. Парчеллінг у лікарні.

— Як він?

— Поки що непритомний.

— Обшукали?

— Так точно. Ось… — Робін поклав на стіл масивний платиновий портсигар, на кришці якого була вигравірувана усміхнена купальниця верхи на дельфіні. Поруч поклав невелику річ, схожу на записну книжку, і круглий бумажник.

— Це все?

— Все.

Шеф обережно розкрив портсигар. У ньому лежали три цигарки “Кемел”. Відклавши його, шеф узяв бумажник. Серед кількох доларових папірців лежала зібгана записка. Шеф обережно розгладив її.

“Звертаюсь особисто до Вас як президента Автомобільної компанії. Прошу відстрочити виплату. Доведений до відчаю…” Далі текст було одірвано.

— Звичайне прохання, — недбало сказав Робін. — Парчеллінг, певно, одержував щодня десятки, якщо не сотні таких прохань.

— Мені здається, що це не зовсім звичайне прохання, — похитав головою шеф, — інакше Парчеллінг не носив би його в бумажнику. Треба встановити, хто автор цього листа. Візьміть, Робіне, — шеф дав сержантові зібганий папірець, — однесіть у лабораторію. Хай зроблять аналіз паперу, чорнила, почерку, усе, що потрібно.

— Слухаю!

Шеф узяв до рук річ, схожу на записну книжку. Це був кишеньковий фонограф. Парчеллінгу він заміняв записну книжку.

Шеф натиснув кнопку. Але фонограф мовчав. Він повернув до кінця верньєр гучності. Протягом кількох хвилин чути було тільки шипіння магнітної стрічки. Потім голос Перчеллінга промовив:

“Замовити літак на Балтімору. П’ятниця, п’ять сорок… Після сесії акціонерного товариства — до моря. Найвірогідніше, в Байамі. Треба відпочити. Не забути замовити погоду: без дощів мені там нема чого робити…”

Малоприємним голосом Парчеллінг промуркотів два куплети популярної пісеньки: “Я покохав вас на Венері”. Знову почувся шум, і голос мільярдера чітко мовив: “Хлопчак, він посмів мені погрожувати. Яке нахабство! Замахується на священні принципи приватної власності… Зібрати докази проти нього…” Знову фонограф захрипів, і більше нічого не пощастило добитися.

— Але ж плівка майже не використана, — зауважив шеф.

— Можливо, фонограф зіпсувався од дії цієї… кулі, — сказав Робін.

— Гм… Можливо. Віднеси-но і фонограф у лабораторію. Може, пощастить оживити якщо не Парчеллінга, то хоч його фонограф, — посміхнувся шеф.

Залишившись сам, він увімкнув відеофон, викликав лікарню. Спалахнув овальний екран, і на ньому з’явилося стомлене обличчя старшого хірурга.

— Як там наш пацієнт? — спитав шеф.

— Щойно опритомнів. Але за життя ще ручатися не можна.

— А що з ним?

— Точний діагноз не встановлено. Велика втрата крові, мабуть, од внутрішнього крововиливу. Організм переніс дуже сильний шок, схожий на електричний. Зробимо все можливе…

— Я хочу поговорити з ним, — перебив шеф, — це дуже важливо.

— На жаль… — розгублено сказав хірург. — Зараз не можна.

— Чому?

— Гуго Парчеллінг не може говорити: у нього атрофована мова.

Другого дня всі ранкові газети вийшли з величезними заголовками: “Трагедія в Байамі”. “Гуго Парчеллінг втратив кров і мову”. “Випадковість чи диверсія?”

Ця подія відтіснила на другий план навіть рубрику: “Хроніка космосу”. Всі збуджено обговорювали подію.

Розсильний робот щойно приніс до готелю свіжі галети. Лисий портьє, посадивши на ніс окуляри, переглядав останні новини.

— “Інтерв’ю останньої хвилини, — прочитав уголос, сидячи за конторкою. — В розмові з нашим кореспондентом шеф поліції заявив, що розслідування справи Парчеллінга триває, що він не має сумніву…”

В чому саме шеф не має сумніву, портьє не встиг прочитати, бо до конторки підійшов юнак і подав ключ від номера.

— Прошу дати чемодан, — сказав він. — Я виїжджаю.

— Там за вами боржок…

— Так, прошу, — юнак понишпорив в кишенях, дістав зібгану кредитку й поклав її на бюро конторки. — Ось. Здачі не треба.

Подякувавши за чайові, портьє нахилився і дістав невеликий чемодан.

— А чемодан у вас важкенький, містер… Чи не каміння там?

— Ви вгадали, — засміявся чоловік. — Бувайте здорові!

Обличчя в постояльця було незвично бліде. “Мабуть, попав під дію радіації, бідолаха”, — подумав портьє. Провівши молодого чоловіка довгим поглядом, він почав гортати книгу запису постояльців. Де ж він? Ага, ось: інженер Катіль Револьс. Прибув 27 серпня. Портьє записав: вибув 29 серпня.

Півтори години, що залишилися до відходу повітряного експреса, були нестерпно нудні. Купивши квиток, Катіль Револьс пішов до читального залу.

— Мені, будь ласка, “Байамі сан”, — звернувся він до чаплеподібної дівиці.

Не дивлячись на покупця, та подала газету.

— Дякую, міс.

Катіль пробрався до вільного столика. Йому весь час здавалося, що його вивчають насторожені погляди. Поквапно сівши в крісло, він затулився газетою. Літери стрибали перед очима. “Випадковість чи диверсія?” — питав велетенський заголовок. “Президент зацікавився байамською подією”. “Чи може природа вчинити злочин?” А ось… — Холодний піт виступив на лобі Револьса. Червоні літери заголовка зловісно вигукували: “Ми маємо нитку”, — заявляє шеф поліції. “Стривожена громадська думка вимагає знайти і покарати злочинця. Ми не можемо допустити, щоб життю найкращих, найблагородніших синів народу загрожувала небезпека. Загальновідомо, що Гуго Парчеллінг завжди дбав про народ, чуйно…”.

“Авжеж, Гуго досить чуйно забрав у мене автомобіль”, — подумав Катіль.

Далі йшла реклама. Де ж нитка, про яку каже шеф? Катіль нервово перегорнув кілька сторінок. Рука його тремтіла.

“Серед особистих речей потерпілого знайдено важливі докази. Лабораторний аналіз підтвердив наші догадки. На жаль, поки що не можемо сказати про це докладніше з відомих причин…”

Які це важливі докази? Смішно. Адже він, Катіль Револьс, чудово знає, що ніяких доказів не може бути! Але чому так дивиться на нього той чоловік у котелку? Катіль обережно глянув ліворуч. Гладкий чоловік, що пильно дивився на нього, поквапливо одвів погляд.

“Шпик! Треба тікати. Якщо він не піде за мною, значить, іще не все втрачено”.

Катіль повільно рушив до виходу.

— Юначе! — почувся тенор товстуна.

Катіль здригнувся. “Тікати безглуздо”, — промайнуло в голові.

— Ви чемоданчик забули, — товстун доброзичливо кивнув на крісло.

— А, дякую. — Катіль поквапливо схопив чемодан і вискочив з читальні.

Намагаючись не потрапляти нікому на очі, він попрямував до вокзалу. Там у скверику сів на лаві. Коли повз нього кілька разів пройшла підозріла парочка, Катіль підвівся і пішов геть. Решту часу пробув на пероні, не відходячи далеко від динаміка, з якого безперервним потоком линула інформація про рух поїздів.

Ох, нарешті! Крижаний голос жінки-диктора звучав у його вухах, наче музика… Його експрес подавався для посадки в другому тунелі.

Револьс кинувся до поїзда. Тунель зустрів його пругким потоком кондиційного повітря і лункими голосами пасажирів. Експрес стояв на рівному бетонованому майданчику, що губився вдалині. Граціозний і легкий, він був схожий на гігантську видовжену краплю з тупим носом і витягненим хвостом.

В купе ще не було нікого. Полегшено зітхнувши, Катіль прилаштував чемодан під лаву й безсило сів на м’яке сидіння.

“Не мине й години, — подумав він, — як я буду в іншому кінці континенту. І надала ж мені лиха година їхати в цей проклятий Байамі! Наче не можна було підшукати кращого місця для відпочинку”. Правда, Катіль і собі не смів признатися, що на його вибір — куди податися відпочити — вплинула невелика газетна замітка під заголовком: “Наша Мерілін їде в Байамі”.

Вагон здригнувся. Почулося характерне шипіння: це сотні пневматичних швидкодіючих насосів почали нагнітати повітря під рівну, без будь-яких ознак коліс, підлогу експреса. Через хвилину на повітряній подушці товщиною в кілька міліметрів поїзд помчить з швидкістю, якої зовсім недавно досягали хіба що реактивні турбольоти.

Двері відсунулись, і в купе ввійшов чоловік у чорній: сутані.

— Добрий день, — сказав він Револьсу, витираючи піт. — Ну й парко сьогодні.

— Добрий день, отче, — відповів Катіль.

“Хвала богу, що попутник у мене священик”, — подумав він, витяг кишенькову біблію, з якою ніколи не розлучався, і заглибився в читання.

— Похвально, сину мій, — мовив прибулий, скидаючи сутану, під якою був легкий сірий костюм.

Катіль здивовано дивився на нього.

— А що? Змінився? — задоволений справленим враженням, чоловік зареготав. — Ну, давайте знайомитись. Чарлі Кноуп, актор.

— Актор? — вражено пробурмотів Катіль, невпевнено потискуючи дружелюбно простягнуту руку. — А як же…

— Що? — засміявся Чарлі, вказуючи на недбало кинуту сутану. — Це лише маленький камуфляж, не більше. Інакше не спекаєшся поклонників, особливо поклонниць. Ну, а до церковної особи придивляються менше, крім того, є змога закрити частину обличчя, не викликаючи підозри. Тепер моє маскування — до дідька, — сказав Чарлі, сідаючи навпроти Револьса. — Але тоді, певно, ні до чого й ваше? — Кноуп доторкнувся до біблії, що лежала на колінах Катіля.

— Це не маскування, — твердо відказав Револьс.

— Пробачте, — після невеликої паузи сказав Кноуп, — якщо я образив ваші почуття. Але в наш час так рідко можна зустріти віруючу людину…

— Нічого, я не образився.

— Ну, коли так, то ви повинні розпити зі мною пляшечку. І не думайте відмовлятися, — додав Кноуп, помітивши протестуючий жест Катіля. — Сподіваюсь, бог не заперечуватиме: це чудове вино з Іспанії.

Незабаром Катіль і Чарлі вже були найліпшими друзями.

— Ні, ти мені все ж поясни, — наполягав Чарлі, — як ти, інженер, освічена людина, можеш вірувати в бога! Це ж безглуздя. Ну, я ще розумію — вірувати для інших. Чого-чого, а святенництва в нашому суспільстві хоч відбавляй. Але ти… Ти ж віруєш насправді?

— Ти надто примітивно дивишся на речі, — сказав Катіль, допиваючи вино, — все надміру спрощуєш. Бачиш, люди часто вживають поняття, не вкладаючи в них ніякого змісту, або потворно викривлюють цей зміст. Ось ти кажеш — бог… А що таке бог? Звичайно, я не уявляю собі якусь всемогутню і всюдисущу істоту, котра все бачить, все знає і все може. Хіба мало наївних байок вмерло разом з стародавніми легендами? Це були дитячі роки людства.

— Але ж людство ген коли вийшло з дитячого віку, — вставив Кноуп.

— Саме так. І ти хочеш, певно, сказати, що космічні кораблі, які борознять простір, досі не зустрічали бога?

— Так. Ти вгадав.

— Це улюблений аргумент таких, як ти. А тим часом ідеться зовсім про іншого бога. Про того, який, можливо, — наперекір усім твердженням матеріалістів, — створює матерію з нічого. Який може змусити час текти в зворотному напрямку. Який дав електрону свободу волі, тобто дозволив йому ухилитися від законів електродинаміки.

— Хоч я і актор, — сказав Чарлі, — проте трохи цікавлюсь і фізикою, та хто нею тепер не цікавиться? І те, що ти мені ось тут наговорив, — це, пробач, просто мракобісся. І вже давно спростовано наукою.

— Ще раз кажу, що я вірую в того бога, котрий непізнаний до кінця, котрий розлитий в усьому навколишньому. Власне кажучи, бог — це природа, це кібернетика, це загалом все, що оточує нас. Але ж абсолютно все, навіть найдрібніші явища, взаємно зв’язане. І ці зв’язки надзвичайно складні. Чи знаєш ти, що, вдихаючи, ми, можливо, захоплюємо кілька молекул повітря, які видихнув у передсмертному зітханні Юлій Цезар? Втім, пробач, здається, я надто розфілософствувався. Хочеться трохи забутися. Ось що, Чарлі. Можу я тобі довірити одну таємницю?

— Будь-яку таємницю, — заявив Кноуп, нахиляючись, щоб дістати з саквояжа другу пляшку; обличчя актора налилося кров’ю, очі збуджено блищали.

— Зажди, — Катіль одвів повну склянку, — потім вип’ємо. Мова йтиме про вбивство Гуго Парчеллінга.

— Про вбивство Гуго? — мало не випустив склянку актор. — А хіба він… мертвий? Я чув перед посадкою останні вісті…

— Він ще живий, але гадаю, що протягне недовго…

— Що це значить? Це твоя робота, старий?! — на обличчі Чарлі відбилася ціла гама почуттів, серед яких переважав страх.

— Я тобі все розповім, — прошепотів Катіль, нахиляючись до Чарлі. — Так, це я вбив Парчеллінга. Причому вбив його без допомоги рук, одним лише розумовим зусиллям. Ти знаєш, звичайно, що коли людина думає, в її мозку виникає біострум?

— Читав.

— Ось цим біострумом я і вбив його.

— Хіба в тебе є якийсь підсилювач?

— Ніякого підсилювача, я вбив його звичайним розумовим напруженням.

— Ах, ось воно що, — розчаровано протяг Чарлі.

— Гуго Парчеллінг гірко образив мене. Немислима безсердечність! Він не хотів відстрочити плату навіть на один день! Автомобіль забрали. А мені довелось їхати лікуватися: нерви зовсім здали. Безсоння, головний біль. Прилітаю в Байамі. І цей мерзотник Парчеллінг, виявляється, там. Я зупинився у другорядному готелі. Всю ніч не міг очей заплющити: все ввижалось, як бог карає Парчеллінга, як він страчує його. Видіння були надзвичайно яскраві!

“Божевільний, — майнула в Чарлі думка. — І звичайно зовсім не причетний до того, що трапилося з Парчеллінгом”.

— Ну, добре… Видіння… А як вони могли подіяти на Парчеллінга? — обережно поцікавився актор.

— Дуже просто, — пояснив Револьс, облизуючи пересохлі губи. — Видіння, як я вже сказав, викликають біострум, а біострум індукує в навколишньому просторі електромагнітне поле, яке поширюється з швидкістю світла. І це поле здатне при певних обставинах впливати на того індивідума, про якого зосереджено думаєш. Може впливати, я знаю. Може! — вигукнув Катіль.

— Що ж ти тепер робитимеш? — спитав Кноуп, з жалістю дивлячись на Револьса.

— Ховатимусь. Шпигам мене не знайти. — Неспокійний погляд Револьса впав на сутану актора, яка лежала на лавці. — Дай мені її, Чарлі, — попросив він. — Я вірю, що в цих шатах бог врятує мене.

— Що ж, бери. І ось тобі про всяк випадок моя адреса. Коли доведеться скрутно, знай, що в тебе є надійний друг.

“Хай потиняється трохи, пограє сам з собою в піджмурки, — вирішив Кноуп. — Загалом він міркує розумно, це в нього просто нервова перевтома”.

Поїзд підійшов до станції.

Потиснувши Чарлі руку, Револьс підхопив свій чемодан, вискочив на перон і загубився в юрбі.

Кабінет Джона Триллінга не вражав величчю. Обстановка його мала звичайний, навіть буденний вигляд, коли не говорити про кібернетичного секретаря, що займав добру третину кабінету. Секретар міг дати господареві будь-яку довідку, будь-яку інформацію. Подейкували, що секретар перейняв і характер хазяїна — вередливий, запальний. Та цього ніхто не міг підтвердити, бо з секретарем мав справу лише Джон Триллінг.

— Отож, шановний, ви вважаєте, що ниточку знайдено? — мовив Триллінг, припалюючи цигарку.

— Так точно, сер, — виструнчившись, відповів шеф байамської поліції.

— Майте на увазі: сьогодні увечері я доповідатиму президентові про цю загадкову справу, — сказав Триллінг. — Ми всі зацікавлені в тому, щоб якомога швидше розплутати клубок. Уявляєте, що вийде, коли біля кожного з нас почнуть вибухати подібні кулі?

Шеф поліції у відповідь тільки блимнув білястими рідкими віями.

— Так чому ви вважаєте, що ниточку знайдено? — знову поцікавився Триллінг. — Можете сісти.

— Дякую, сер.

Шеф сів на краєчок стільця. Він догадався, що Триллінг увімкнув свій “детектор брехні”, і показання детектора тепер звиваються на голубому екрані, нахиленому гак, щоб його міг бачити тільки Триллінг. І хоч шеф поліції скептично ставився до подібних штук, все ж було неприємно.

— Наша лабораторія провела новий аналіз записки шантажиста… Ми дослідили особистий архів Гуго Парчеллінга і проаналізували почерки всіх його кореспондентів.

— Хто ж писав записку?

— Інженер Катіль Револьс.

— Хто він?

— Ось його особова картка.

Шеф поліції подав Триллінгу цупкий аркуш паперу, списаний з обох боків. Триллінг уважно прочитав написане. На його обличчі з’явилася задоволена посмішка.

— Виходить, поліція недаремно їсть хліб?

— Стараємось, сер, — скромно відповів шеф.

— Сподіваюсь, він уже арештований, цей Револьс?

— На жаль, сер… Дані з Інформаторію щойно одержано…

— Так чого ж ви спите?! — закричав Триллінг. — Ідіть, підніміть на ноги весь апарат, а щоб Револьса спіймали!

* * *

Минуло три дні, й на побережжі почалися затяжні дощі.

Відпочиваючі були невдоволені, але служба погоди лишалася невмолимою: Гуго Парчеллінг заплатив гроші і тепер міг втішатися такою погодою, яка йому до вподоби. А нових заявок на погоду не надходило. Що? Парчеллінг майже весь час непритомний? Ну, компанії це не стосується!

“Надій на хорошу погоду немає!” — вирішила Мерілін і повернулась у місто, де найближчим часом мали початися зйомки нового фільму за її участю.

— Тут немає моря, зате і дощі не ллють щоденно, — заявила вона своєму режисеру Денні Мортону.

— І мільйонерів, котрі вибухають, — додав Денні. — До речі, порадую вас: здоров’я Парчеллінга поліпшується. Він уже повільно ходить і навіть збирається днями виступити по телебаченню.

— А як же злочинець? — спитала Мерілін, виглядаючи в розчинене вікно студії.

По двору, чіпляючись за старі декорації, блукав якийсь монах.

— Пошуки тривають. Правда, я не певен, що цей злочинець існує насправді. На мій погляд, зовсім не обов’язково приписувати кожне явище природи людським рукам.

— Скажіть, Денні, — перебила Мерілін, — хіба зйомки “Хрещення в космосі” і досі тривають?

— Давно закінчились, — відповів Мортон.

— Чому ж цей актор нап’яв сутану? До речі, я ніколи його не бачила: певно, з новеньких.

Мортон визирнув у вікно.

— Це не наш актор, — сказав він, насупившись. — Гей, юначе!..

Монах підвів голову.

— Ви в чиїй групі? І що тут робите?

Монах, побачивши у вікні Мерілін, кинувся до неї, не вибираючи шляху, плутаючись у декораціях, і зупинився біля самого вікна.

— Міс Мерілін, — гаряче заговорив він, притискуючи руки до серця. — Я довго шукав вас. І, хвала богу, знайшов нарешті!

— Непоганий актор, — тихо обізвався Мортон, — тільки надто блідий. Втім, ви, сподіваюсь, не будете дуже суворі до свого нового поклонника? Гляньте-но, він ладен просто-таки з’їсти вас поглядом! Яка у вас справа, чоловіче? — звернувся до прибулого Денні.

— Я хотів би поговорити з міс Мерілін… — белькотів монах.

— Зайдіть у павільйон, — кивнула Мерілін, — я зараз туди спущусь. — І повернулася до Мортона: — Він міг би підійти на роль Іоанна Хрестителя. Може, спробуємо?

Чарлі Кноуп не дуже зрадів, побачивши в зйомочній групі Катіля, з яким познайомився за таких незвичайних обставин. І ні про що того не розпитував. А Револьс надто був зайнятий своїми справами, щоб поговорити з випадковим товаришем.

Випробування на роль Іоанна Хрестителя закінчились успішно. Револьс підходив на цю роль. В його словах звучала непохитна впевненість фанатика. Він прислухався до будь-якої поради Мерілін, а вказівки режисера Денні Мортона пропускав повз вуха. І з цим нічого не можна було вдіяти. Мортону доводилось пояснювати Мерілін, що вимагається од Револьса, а вже потім Мерілін від свого імені говорила непокірному Іоанну Хрестителю, що він має робити.

Цього дня вони затримались у павільйоні, відшліфовуючи сцену проповіді Іоанна серед невіруючих. Статистів відпустили, залишились тільки Мерілін і Катіль.

— Мерілін, — мовив затинаючись Катіль, — я повинен сказати вам щось важливе… Я давно збираюся… Але боюсь, що ви на мене розгніваєтесь…

— Ці слова не входять у вашу роль, — усміхнувшись, зауважила Мерілін.

— О, не смійтесь, благаю вас, це дуже серйозно…

Мову Револьса заглушив пронизливий рев поліцейської машини. Револьс, і до того блідий, побілів, наче крейда, і метнувся до вікна. На подвір’я студії в’їхала обтічна, схожа на торпеду поліцейська машина.

— Це по мене, — сказав Револьс, обертаючись до Мерілін. Очі його дико блищали. — Сховайте мене, я вам потім розповім…

Схопивши Катіля за руку, Мерілін кинулась до виходу. Та було вже пізно. У дверях їх зустрів Денні Мортон, за ним всунулось кілька чоловіків у цивільному.

— Катіль Револьс? — звернувся один з прибулих. — Ну, негіднику, тепер ти нікуди не втечеш. Мерзенний вбивця! Взяти! — коротко розпорядився він.

Підштовхуючи Револьса, поліцейські рушили до дверей.

Денні Мортон стояв наче громом прибитий.

— Прошу вас, Мортон, — обізвалася Мерілін, — залиште нас з шефом.

Мортон вийшов.

— Я ні про що не прошу вас, шеф, — сказала Мерілін. — Мені просто хочеться лишити вам цей невеликий знак уваги. — Вона чарівно усміхнулась і, знявши з пальця перстень, подала його поліцейському.

Той повагався мить і взяв перстень.

— Дякую, міс.

— Ще одне слово, шеф, — тихо мовила Мерілін. — Цей чоловік, якого ви арештували… Катіль Револьс… психічно хворий, я впевнена. Та він — порядна людина і не міг вчинити того злочину, про який ви сказали. Прошу вас, розберіться…

— На жаль, це залежить не від мене, — розвів руками поліцейський. — Ідеться про державний злочин. Але ви можете бути певні, що справа Револьса буде вирішена по справедливості. Можу вам сказати по секрету, що справою цікавиться сам Джон Триллінг. Втім, це й не дивно, адже вони з Парчеллінгом давні друзі.

— При чому тут Парчеллінг?

— Так ідеться ж про замах на нього!.. Пробачте, міс, мені пора, — заквапився поліцейський, зрозумівши, що сказав зайве. — До ваших послуг! — І, козирнувши, вийшов.

У кабінет Джона Триллінга ввели арештованого. Револьс дуже змінився за кілька годин. На його обличчі красувалися синяки, комір сорочки був розірваний.

— Неподобство! — закричав Триллінг на конвойного. — Як ви поводитесь з ув’язненим?

Конвоїр занімів од страху і, корячись гнівному жесту Триллінга, вискочив за двері. Змучений Катіль вдячно глянув на Триллінга. Він не знав, та й не міг знати, що в цьому величезному будинку нічого не робиться без розпоряджень Джона Триллінга, Великого Хазяїна.

— Сідайте, — привітно запросив Триллінг. Револьс боязко сів на краєчок крісла.

— Розкажіть усе, — мовив Триллінг. Катіль мовчав.

— Нас ніхто не підслухає, — підбадьорював Триллінг, — а мене ви не бійтеся: я ваш друг.

Револьс повторив усе те, що сказав на допиті, протокол якого лежав перед Джоном.

“Схибнувся з розуму парубійко. І беззахисний, мов овечка”, — на мить відчувши щось схоже на жаль, подумав Триллінг.

Блідий і змучений, Катіль розповідав про біострум, породжений надзвичайно яскравими видіннями, і про електромагнітні поля, що поширюються з швидкістю світла.

— Але ж ви засвідчили на допиті, що це бог скарав Гуго Парчеллінга, — заперечив Триллінг.

— Так, а мене він вибрав своїм знаряддям, — з несхитною впевненістю відповів Револьс.

— Усе це ви мусите повторити перед присяжними, — суворо мовив Триллінг. — Бог вимагає, щоб ми завжди говорили правду, і тільки правду, — додав він, молитовно склавши руки і звівши погляд на стелю.

— Я знаю, — прошепотів Револьс.

— А тепер ідіть. Віднині з вами бзгдуть поводитись добре. Можете просити все, що вам потрібно.

— Дякую.

Револьса вивели. Ледь зачинилися двері, Триллінг крутнув верньєр відеофону термінового виклику. На екрані з’явилось обличчя начальника таємної поліції.

— Слідство закінчено. Для мене все зрозуміло, — значуще підкреслив Великий Хазяїн. — Організатор замаху на Парчеллінга — Катіль Револьс. Це небезпечний злочинець. Він розробив якийсь диявольський підсилювач біоструму мозку.

— Револьс зізнався в усьому?

— Поки що ні, але я певен, що зізнається. Так чи інакше, з судом і вироком не треба гаятись. Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів, шефе…

Триллінг крутнув ручку. Екран поволі згас. Це видовище згасаючого екрана завжди викликало в пам’яті Триллінга кінокадри, передані на Землю космічною експедицією. Там показували пульсуюче сонце: воно поволі наповнювалося світлом, сліпуче спалахувало смарагдовим вогнем, після чого згасало — лише для того, щоб за кілька хвилин знову все повторилось… “Полетіти б куди-небудь за Плутон, — мрійно подумав Триллінг, — подалі від лихих намірів і людських пристрастей”. Наодинці, без свідків, Триллінг інколи дозволяв собі трохи посентиментальничать.

Він пригадав ранкову розмову з Парчеллінгом. Гуго виглядав цілком здоровим, але признався по секрету, що часом відчуває приступи незрозумілої слабості. А крім того, його мучить постійний страх перед грізною хмариною, що вразила його. Через той страх він боїться виходити з дому. А тим часом йому треба бути на біржі: там вирішується доля компанії. “Ти вже наглянь, будь ласка, Джоне, щоб там усе було гаразд”, — попросив його Парчеллінг, прощаючись. Триллінг запевнив, що подбає про все. “Стривай, голубе, я подбаю!” — подумав він, недобре посміхаючись.

* * *

Будинок Гуго Парчеллінга сяяв, згори донизу облитий неоновим полум’ям ілюмінації. Різноколірні стрілки на фасаді мигтіли, гасли і знову спалахували. Парчеллінг давав грандіозний бал з нагоди свого видужання. Колосальний багатоповерховий гараж, побудований у формі гвинтових сходів, був переповнений, а машини все прибували. Полісмени зустрічали приїжджих і відводили їх на бокові вулиці, де ще була змога поставити машини.

Нечутно підкотив яскраво-рожевий лімузин. Полісмен підскочив, відчинив дверці, і на асфальт ступив Джон Триллінг. Піднявся парадними сходами, вистеленими пишним килимом. Нагорі його зустрів господар.

— Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Гуго, — мовив Триллінг. — Я зустрів твого лікаря. Він запевняє, що все погане минулося.

— Сподіваюсь, адже у мене стільки справ на цьому світі, — посміхаючись, тиснув йому руку Парчеллінг.

Зайшли до гостей у зал.

Стіл був чудовий. Гуго Парчеллінг завжди славився умінням знаходити хороших кухарів. Цього разу кухарі, привезені з Африки, особливо постаралися. Серед гостей панувало пожвавлення, виголошували тости, піднімали бокали з іскристим вином.

У величезному залі було напівтемно. Всі чотири стіни являли собою телевізійні екрани, на яких відображалась вузька прибережна смуга, засаджена пальмами, а далі зеленувато-блакитне тропічне море. Прозорі хвилі ліниво лизали білий пісок і тіла купальниць. Деякі загорали, інші пустували у воді, сповнюючи повітря вигуками. Часом пестливий морський бриз пружною хвилею прокочувався по залі, приємно освіжаючи гостей.

Здавалось, ніби вони зібралися на маленькому острівку посеред океану. Ілюзія була настільки повною, що деякі гості боязко підгинали ноги, коли хвиля, надміру розгулявшись, підповзала дуже близько.

Парчеллінг переходив від однієї групи гостей до іншої. Всі визнали, що цього вечора він має цілком здоровий вигляд.

— Чому ти такий невеселий, Джоне? — звернувся Парчеллінг до товариша, котрий забрався у відлюдний куточок за фонтаном.

— Невеселий? Ні, — відповів Триллінг, — просто забажалось на вільне повітря. Чи не вийти нам, скажімо, на балкон?

Після випадку на байамському пляжі Гуго став дуже боязким і навіть слухати не хотів про те, щоб вийти на вулицю. Але балкон… Знаменитий балкон з висячим садом в особняку Парчеллінга привертав увагу багатьох.

— На балкон? — завагався Парчеллінг. — Просто не знаю… Надворі холодно.

— Та ні ж, тепло і сухо, — заперечив Джон.

— Ну що ж, — зважився Парчеллінг, — хай буде по-твоєму.

Він підкликав лакея і віддав розпорядження. Через хвилину одна стіна з морськими хвилями і дівчатами відсунулась, і гості з радісними вигуками подались у висячий сад.

Гуляння було в розпалі. Всі веселилися (чи вдавали, що веселяться), і ніхто не помітив, звідки взялося лихо — маленька біла хмарка, що ліниво пливла майже під стелею. Вона закружляла, поступово знижуючись і наче націляючись на когось. Якась жінка побачила хмарку і пронизливо скрикнула. В ту ж мить хмарину помітили всі гості. Вона схожа була на гігантську медузу, не вистачало тільки щупалець.

Охоплені жахом люди дивилися на пульсуючу білу хмарку, мов загіпнотизовані. Одні застигли нерухомо, інші намагалися сховатись.

— Це вона, Джоне! Змилуйся, боже, це знову вона, — прошепотів Гуго, хапаючи Триллінга за рукав.

І, розштовхуючи гостей, метнувся до виходу. Він уже подолав майже весь шлях, коли хмарка нарешті знайшла свою жертву. В ній щось зашипіло, і вона кинулась навздогінці за Парчеллінгом.

— Рятуйте! — заволав Парчеллінг, хапаючи то одного, то другого за рукав, але гості шарахались од нього, як від зачумленого.

Та ось хмарка, наче зважившись, легко зісковзнула вперед і обкутала нещасного Парчеллінга. На мить мільйонер щез, потонувши в молочному тумані. Почувся звук, ніби лопнула струна, і хмарки не стало. Парчеллінг лежав на боці, незручно повернувши руку. Він був непритомний. Дихав хрипко і важко, в грудях булькало.

І знову сенсація, знову аршинні газетні заголовки: “Повторення байамської трагедії”, “Виклик вільному світові”, “Час захистити найкращих синів народу від підступів темних сил”, “Катіля Револьса посадити на електричне крісло…”.

На розслідування справи з “хмаркою Парчеллінга” було кинуто найкращі поліцейські сили країни. Чимало науково-дослідних інститутів почало займатися спеціальними дослідженнями, намагаючись розгадати таємницю білої хмарини. Безуспішно. В одній лабораторії вдалося штучно одержати кульову блискавку, яка ганялася за металевим роботом і, наздогнавши, спопеляла його. Але це ні на крок не наблизило до розгадки таємниці хмарини. Справді, принадою для штучної кульової блискавки були феромагнітні матеріали, в першу чергу сталь. На виготовленого з немагнітних матеріалів робота блискавка ніяк не реагувала. Що ж змушувало хмарку переслідувати саме Парчеллінга? Що тут правило за принаду? Відповіді не було.

Тим часом Парчеллінг лежав тяжко хворий. Його лікували, робили уколи, переливали кров, та всі ці засоби не дуже допомагали. Тільки-но хворий приходив до пам’яті, як його охоплював панічний жах: Гуго наказував оглянути всі кутки палати і швиденько закутувався з головою в ковдру, щось бурмочучи про смертельну небезпеку.

Він страшенно схуд і скидався на скелета.

Його справи на фондовій біржі вів Джон Триллії йшли вони тепер зовсім не блискуче, акції безперерві падали. Та хіба можна винуватити в цьому Триллінга? У нього й своїх справ по зав’язку. Хіба простежиш які слід за справами свого друга? Крім того, акціонери відсахнулися від Гуго Парчеллінга, немов таємнича хмарина могла і їм у чомусь завадити…

* * *

— Лантар, замри!

Великий пес-вовкодав завмирав, стоячи на задніх лапах. Джон Триллінг з насолодою дивився на пса, нерухомого, мов статуя. Намилувавшись, командував:

— До мене!

І пес, радісно гавкаючи, кидався йому на груди, намагаючись лизнути в обличчя. Часто це йому вдавалося, і тоді Джон удавано гнівався, легенько ляскаючи пса. Було видно, що обидва добре розуміють один одного.

В цьому неповороткому товстуні в яскравому шовковому халаті важко було одразу впізнати грізного Джона Триллінга. Великий Хазяїн пустував і веселився, як хлопчик.

— До вас зірка, бос, — мовив, нечутно зайшовши, дворецький.

— Яка зірка? — не зрозумів Джон.

— Знаменита Мерілін Грінгі.

— О, Мерілін! Чого ж ти? Клич!

— А… може, подати вам перевдягтись?..

— Ет, церемонії! Ти ж знаєш, що ми з Мері давні друзі.

Залишившись сам, Триллінг сів за стіл, набрав серйозного вигляду. Двері відчинилися, і в кімнату швидко ввійшла Мерілін.

— Здрастуйте, Мері, — підвівся Джон. — Радий вас бачити.

Пес стримано загарчав, вищиривши ікла.

— Лантар, ти не впізнаєш мене? — здивувалася. Мерілін.

— Нічого дивного, міс, — посміхнувся Джон. — Ви так рідко до нас заходите, що пес встиг забути вас. А ваш покірний слуга скучив за вами.

— Я таки винна перед вами, Джоне.

— О, що ви! Звичайно, ми могли б бачитися з вами частіше. Сідайте, люба, сідайте! Краще сюди, в крісло.

Мерілін сіла, закинувши ногу на ногу, й запалила сигарету.

Лантар заспокоївся, підійшов до Мерілін і сторожко обнюхав її ноги.

— Так що ж привело вас до мене? — спитав Триллінг. — Певно ж не просто бажання побачитись, — з гіркотою додав він.

— Так, Джоне. Я прийшла до вас в одній справі, — неголосно мовила Мерілін. — Відносно Катіля Револьса.

— Ось воно що, — насторожився Триллінг.

— Ця людина не має ніякого відношення до тієї жахливої пригоди.

— Але ж він сам зізнався.

— Револьс психічно хворий, і це в нього манія.

— Навряд, — похитав головою Триллінг. — А чому, власне, доля Катіля Револьса хвилює чарівну Мерілін?

— Кращого Іоанна Хрестителя нам не знайти.

— Не турбуйтесь. Найкращі трагіки країни будуть до ваших послуг. Про це я сам подбаю.

— Револьс невинний, — палко мовила Мерілін.

— Правосуддя не помиляється.

— Джоне, я прошу вас, особисто вас: врятуйте йому життя!

— Ви звертаєтесь, не за адресою, — розвів руками Триллінг, — я стороння особа.

— Це ваше останнє слово?

— Щодо Револьса — так.

— Ну що ж… — Мерілін підвелась. — Я сподівалаї ся, що… Я була кращої думки про вас.

Коли Мерілін пішла, Триллінг кілька секунд сидів нерухомо, підперши долонями голову. Не останнє місце в його думках займав Катіль Револьс. Те, що Револьс непричетний до обох замахів на Парчеллінга, Триллінг знав краще, ніж будь-хто інший. Але в тій великій грі, яку затіяв Триллінг, інженер Револьс був пішаком, і цей пішак мав загинути. Такі невмолимі закони гри.

В очах громадськості країни злочинець — Револьс. Якщо хто і сумнівається в цьому, його треба переконати. І про це подбає Великий Хазяїн. До його послуг газети, радіо, телебачення…

Важко звівшись на ноги, Триллінг підійшов до пульта зв’язку, який поблискував у пригаслих променях вересневого сонця.

На опуклому екрані виринуло обличчя начальника таємної поліції.

— Ви закінчили справу Револьса? — спитав Триллінг тихим голосом, що не віщував нічого доброго.

— Вірте, бос, я зробив усе…

— Чому ж досі немає обвинувального висновку?

— Але ж нам поки що бракує речових доказів злочину…

— Револьс у всьому зізнався, його зізнання запротокольовано, чого ж вам ще треба?

— Все це так, бос. Проте, як вам відомо, законодавство вимагає… До того ж медична комісія встановила, що в психіці Револьса є відхилення від норми. І судити таку людину…

— Медичну комісію я беру на себе, — нетерпляче перебив Триллінг. — А ви повинні розшукати цей диявольський апарат, за допомогою якого Револьс підсилював біострум.

— Цілком можливо, — обережно мовив начальник поліції, — що такого апарата взагалі немає.

— Так зробіть його, — спалахнув Триллінг. — Невже я маю вчити вас розуму! Ви розумієте мене?

— Так, — відповів начальник після короткої паузи.

— Все. За двадцять чотири години доповісте про результати.

Екран згас.

“Мерілін може почати широку кампанію на захист Катіля Револьса, — розмірковував Триллінг. — Від цієї навіженої всього можна чекати. Ну що ж… побачимо. А як там мій підопічний?” — і Триллінг повернув ручку настройки.

На екрані постала велика кімната з рожевими стінами й білосніжною підлогою. В кімнаті було порожньо, коли не брати до уваги вузького нікельованого ліжка та нічного столика, заставленого ліками. На ліжку понурившись сидів кощавий старик. Він підвів голову, і його очі засвітилися радістю.

— Здрастуй, Джоне, — сказав старик, — спасибі, що не забуваєш.

— Як почуваєш себе, Гуго? — співчутливо спитав Триллінг, уважно вдивляючись у стомлене обличчя й синці під очима друга.

— Поганенько, — махнув рукою Гуго. — Машина починає псуватися, — вказав на серце. — А основне — я зовсім позбувся сну. Все боюсь, що у сні мене настигне та клята хмарка.

— Ну, ти даремно мучиш себе. Якщо навіть ця хмарка й існує в природі, то як вона проникне сюди? Вікна у тебе весь час зачинені, в рамах — броньоване скло. Відвідувачів ти не приймаєш.

— Я все це розумію, проте нічого не можу з собою вдіяти, — голос Парчеллінга линув глухо й безживно. — Ти, Джоне, простеж, будь ласка, за моїми біржовими справами…

— Простежу, простежу, не тривожся. А ти швидше видужуй. До завтра!

— До завтра.

* * *

— Як справи, Револьс?

— Дякую, сер.

— Тепер у вас немає підстав скаржитись?

— Ні.

— З вами поводяться ввічливо?

— Так.

— Харчування, книги?

— Дякую, сер, мені ні в чому не відмовляють.

— Сядьте, Револьс, — запросив Триллінг.

Сьогодні Револьс явно був чимось пригнічений. Він не розмовляв з Триллінгом, як звичайно, про найновіші проблеми фізики і незаперечність існування бога.

— Чи не потрібен вам лікар? — спитав Триллінг.

— Лікар? — усміхнувся Револьс. — Мене досліджувала ціла медична комісія.

— Ця комісія вирішує вашу долю, Револьс.

— Мою долю?

— Так. Усе залежить від того, чи визнають вас психічно здоровим, чи хворим.

— Але ж я цілком здоровий!

— Не маю ніякого сумніву. Та комісія дійшла протилежних висновків. І в ваших інтересах взяти себе в руки і поводитись на комісії так, як, на думку цих бовдурів, має поводитись здорова людина.

— А як саме?

— Я вам потім скажу.

— На жаль, це зайве, — з сумом сказав Револьс. — Комісія вже оглядала мене.

— Нічого, я доб’юся нової комісії.

— Спасибі, — голосно мовив Револьс, зразу повеселівши. — Я вірив, я знав, що бог не покине мене, що він пошле мені захисника.

— Це наш обов’язок, обов’язок кожного християнина — допомагати один одному, — доброзичливо зауважив Триллінг.

* * *

У засмічений двір зайшов чоловік років тридцяти. На ньому вельветова куртка з закачаними рукавами і спортивні бутси на товстій каучуковій підошві.

Сторожко оглянувшись, чоловік пірнув у під’їзд. Минув два марші ветхих дерев’яних, пропахлих мишами сходів і відімкнув обшарпані двері. Ввійшовши, старанно зачинився зсередини.

— Мерзнеш, бідолахо? — звернувся він до миршавого, напівоблетілого клена, який зазирав у вікно. — Що поробиш, собаче наше життя.

У забруднені шибки єдиного вікна за товстими ґратами ледве пробивалося знадвору світло.

В кімнаті тхнуло застояною вогкістю, і чоловік увімкнув газовий пальник.

На квадратному столі, що стояв посеред кімнати, безладною купою лежали куски проводів, радіодеталі, різні інструменти. Пройшовши повз стіл, він просунувся до стального сейфа, схожого на банківський. На бічній стінці сейфа виднілось кілька приладів. їхні круглі циферблати прикували увагу чоловіка. Він довго вдивлявся в покази приладів, пильно стежачи за примхливими рухами легких стрілок.

— Ні, ще не готове, — мовив він сам собі і запалив сигарету. — Та вже цього разу промаху не буде, клянуся честю!

Ще не старий чоловік, проте майже сивий. Очі його неспокійно бігали, руки весь час тремтіли.

Присунувши стілець, він звільнив собі крайок столу і заходився щось обчислювати. Олівець швидко бігав, списуючи аркуш за аркушем, а чоловік то посміхався, то супився, час від часу тихенько бурмочучи: “Дані рентгенівського аналізу треба ввести на цілу годину раніше… Гм, заважає коефіцієнт підсилення. Виграючи на швидкості, я втрачаю на потужності… А інтеграл розійшовся! Головне — забезпечити стійкість вихорів!”.

Швидко стемніло. Чоловік повернув вимикач, спалахнуло світло. Передчасні зморшки на похмурому обличчі господаря стали ще помітніші.

— Щось запізнюється мій друг, — тихо мовив чоловік, усміхнувшись далеким спогадам. Посмішка несподівано пом’якшила його обличчя.

Раптом почувся тихий стукіт у двері. Чоловік насторожився, втомлено підійшов до дверей і відчинив їх. У двері просунулась огрядна постать в темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі.

— Добрий день, Кроулі, — сказав прибулець.

— Здрастуйте, хазяїне.

— Я сьогодні трохи забарився. Як твої успіхи?

— Потрібні гроші, — сказав Кроулі.

— Знову гроші? Ти одержиш все, що тобі належить, лише після… після реалізації.

— Гроші мені потрібні тепер, — похмуро сказав Кроулі.

— Щоб знову нажлуктитись до нестями і потім валятись у канаві?

— А хоч би й так? — з викликом сказав Кроулі.

— А чи знаєш ти, що мені коштувало витягнути тебе з поліцейського управління? Я і гадки не мав, що ти за ґратами і тебе мають судити “за порушення правил поведінки в громадському місці”.

— Може, було б краще, коли б ви залишили мене там, — тихо мовив Кроулі.

— Що, що? Ти це облиш. У нас є контракт. І май на увазі: неустойка тобі дорого обійдеться.

— Я пожартував, хазяїне, — змінив тон Кроулі. — Але ж ми домовилися з вами, що ця спроба буде останньою?

— Моє слово — закон, — кинув хазяїн, знімаючи плащ і капелюх.

— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.

— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?

— Потрібен ще тиждень.

— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?

— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…

— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?

— Добре, постараюсь.

— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.

— Ви принесли? — спитав Кроулі.

— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..

Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.

— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.

— Отож без нових даних навряд чи вдалося б знайти адресата?

— Звичайно. Адже машина — не людина. Відгадувати не вміє.

— Дивись, Кроулі. Я прийду рівно через три дні. Щоб усе було готове до запуску. А коли… Ну, гадаю, ти сам розумієш… — І він попрямував до дверей.

“Сам розумієш”, — гірко всміхнувся Кроулі, залишившись один. — А що, власне, я розумію? Що мені треба якнайшвидше позбутися цієї гидоти. Може, піти до редакції газети і все розповісти? Ні, пізно. Газети напевно підкуплені. Хазяїн видасть мене правосуддю, і тоді точно — електричне крісло”.

— Ет, хай воно все згорить, — вголос міркував Кроулі, підійшовши до установки. — Кінець кінцем, хіба мало людей гине од всіляких катастроф? Чи багато важить порівняно з цим одне-єдине людське життя?

Кроулі ввімкнув установку і поринув у роботу.

* * *

Довгий і звивистий був шлях Мерілін від робітниці на хлорелловій плантації, де вона працювала з матір’ю, до почесного становища “першої зірки екрана”. Бували, звичайно, па цьому шляху і щасливі дні, і просто таланило, та основне — залізна впертість і наполегливість, поєднані з неабиякими здібностями акторки. Це вони привели Мерілін до слави.

Добросерда, вона весь час намагалась допомагати своїм колегам — акторам, котрим щастило менше, ніж їй. Тому Мерілін незмінно користувалась повагою і любов’ю в світі мистецтв, чого не можна було сказати про інших кінозірок, зарозумілих, капризних і неприступних.

Давнім другом Мерілін був Мардон Вуд, журналіст з досить впливової газети “Ньюс Кронікл”. На нього скоса поглядало начальство, бо його вважали “лівим”. Проте редактор держав його: Вуд був здібним і сумлінним працівником.

До нього і вирішила звернутися Мерілін.

Маленьке вечірнє кафе було напівпорожнє. Вони вибрали столик в кутку біля естради, замовили пляшку сухого вина, і Мерілін розповіла Мардону про суть справи.

— Треба врятувати цю людину, — твердо мовила Мерілін.

— Скільки років Катілю Револьсу? — несподівано спитав Мардон.

— Він зовсім молодий. Здається, йому й тридцяти нема, якщо взагалі коли-небудь сповниться…

— Бідолаха.

— Розумієш, Марді, те, що він невинний, для мене абсолютно ясно.

— Для мене тепер теж.

— У всій цій історії є якась незбагненна таємниця. Зрозуміло, що замах на Парчеллінга — не випадковість, а завчасно обдуманий злочин. За всім цим щось ховається. Але при чому тут Катіль Револьс? Кому треба, щоб загинула безневинна людина?

— Виходить, що комусь треба.

— Що ж тепер робити? — тужно зітхнула Мерілін. — Навряд чи Триллінг відступиться од задуманого.

— Боротимемось, — заявив Вуд, байдуже дивлячись на сцену, де шеренга дівиць під оглушливі звуки барабана звивалась у танці. — Триллінг могутній, це правда, але ж не всесильний. Щось лишилось і від наших демократичних свобод. Я спробую що-небудь зробити в нашій газеті. На щастя, за чотири дні мій шеф виїздить у тривале відрядження, а заступник дурний, мов сорок пеньків. Спробуємо проштовхнути! Уявляєш, який це буде ляпас Триллінгу?.

Розрахувавшись з офіціантом, Мерілін і Мардон вийшли з кафе. їх зустріла вогка зоряна ніч, сповнена пахощів осені.

— Я проведу вас, Мері — звернувся до супутниці Вуд.

— Не треба, Марді. Я хочу побути сама. А ось і таксі.

Мерілін махнула рукою, і таксі зупинилось.

— Дзвони мені частіше, — сказала Мерілін, відчиняючи дверці. — Я хочу бути в курсі справ. Бажаю удачі, Марді!

Дверці грюкнули, і машина помчала. Вуд витяг сигарету. Несподівано з тіні, яку відкидала стіна будинку, виринув невисокий плечистий чоловік.

— Пробачте, — сказав незнайомець, — я хотів з’ясувати, про що ви розмовляли в кафе? І чому згадували ім’я Джона Триллінга?

— А вам що до цього? — примружив очі Вуд. — І все ж прошу вас відповісти.

— А хто ви такий, власне?

Замість відповіді незнайомий відгорнув лацкан піджака. В тьмяному світлі ліхтаря сяйнув значок таємної поліції.

— “Може арештувати, — майнула думка у Вуда. — Серйозних доказів немає, однак тижнів два протримають. І тоді провалиться весь захист Катіля Револьса. Триллінг уб’є його. Треба тікати”. Мардон внутрішньо підібрався.

— Ви арештовані, — владно сказав чоловік. — Витягніть руки з кишень!

Він дістав свисток, але не встиг піднести його до рота: Вуд сильним ударом у підборіддя збив шпика з ніг і.кинувся тікати. Ось коли знадобились заняття боксом у клубі журналістів! Позаду лунали пронизливі свистки й крики. А вулиці, здавалось, не було кінця. Як довго тягнуться парадні будинки і наглухо зачинені ворота дворів. Сховатись ніде. Мардон відчув, що втомлюється. Але потрапляти до рук поліцейських ні в якому разі не можна. Тепер йому загрожували чималі неприємності.

Замаячили високі грати, обплетені колючим дротом. Роздумувати було ніколи. Якимсь чудом Вуд переліз через грати, розпанахавши одяг і до крові подряпавши руки. “Чому вони не стріляють?” — билася в голові одна-єдина думка.

Ніби у відповідь ляснув постріл, потім ще один. Поліцейські, притулившись до ґрат, стріляли навмання. Дертись через колючий дріт вони не наважились. Доки шукали сонного двірника, щоб відімкнути ворота, минуло кілька дорогоцінних хвилин. Вуд чув сквапливі голоси переслідувачів і скрипіння воріт.

Куди сховатись? Постукати до когось? Для цього потрібен час, а його зовсім немає!

Мардон біг великим засміченим двором, натикаючись на купи вугілля і брухту. У всіх вікнах було темно, крім одного, але в ньому теж погасили світло, як тільки пролунали постріли.

З розгону налетів на якусь дерев’яну споруду, боляче вдарився. Ящик для сміття! Гарячково вигрібаючи руками покидьки, Мардон заліз всередину. І вчасно: голоси поліцейських уже лунали на подвір’ї.

— Оточити двір, — почулася команда. — Поставити варту біля воріт і ґрат. Злочинець десь тут.

— Може, спочатку обшукаємо двір? — запропонував чийсь голос.

— Навряд чи він такий дурний, щоб залишатись тут. А втім, понишпор трохи з ліхтариком.

Мардон зіщулився в ящику, намагаючись дихати якомога тихіше, і чекав.

Нарешті голоси поліцейських стихли. “Певно, пішли у квартири з обшуком”, -догадався Вуд. Та він не знав, чи залишився у дворі хтось з поліцейських, і тому не наважувався висунути голову.

Минуло кілька нестерпно довгих хвилин. Мардон задихався від смороду покидьків. Мучила думка: якщо поліцейські обшукають квартири і пересвідчаться, що там нікого немає, вони почнуть нишпорити у дворі, тоді — кінець.

— Ну, де ти заховався? — раптом почувся хрипкий шепіт. — Вилазь!

“Провокатор! — майнуло у Мардона. — Але навіщо це їм? Простіше взяти мене голіруч”.

— Повертайся швидше, — знову почувся шепіт, — у нас дуже мало часу на церемонії! Та не бійся, шпиків тут нема!

Наважившись, Мардон виліз із ящика. Він опинився перед розхристаним чоловіком, який дружньо поплескав його по плечу.

— Ти вибрав не дуже зручну постіль, приятелю, — мовив той, придивляючись до Вуда.

Мардон відчув густий винний запах.

— Куди мені?

— За мною — і бігом! — відповів чоловік.

Вони вскочили у під’їзд і кам’яними сходами спустилися в підвал. Тут було вогко. Під ногами хлюпотіла вода. Із стелі капало. Вуд натикався в пітьмі на якісь гострі речі. Важка крапля упала йому на губу, і він облизнув її. Крапля пахла нафтою.

Незнайомий добре орієнтувався в темряві. Він ішов попереду, тягнучи Мардона за руку.

— А що, хлопче, мабуть, добре ти насолив цим боббі, коли вони так завзято полюють на тебе? — порушив мовчанку незнайомий.

— Не уявляю, чого їм від мене треба, — відповів Мардон, важко дихаючи.

— І залюбки забрався в ящик для сміття, га? — підморгнув незнайомий. — Ну, що ж. Можеш нічого не говорити мені. Ти маєш рацію: хтозна, з ким маєш справу.

Повітря в коридорі, яким вони йшли, посвіжішало. Дихати стало легше.

— Ось ми й прийшли, — сказав незнайомець. Через ці двері ти виберешся на іншу вулицю. Якщо ти порядна людина — я радий, що допоміг тобі.

Незнайомий міцно потиснув Буду руку. Журналіст знову відчув густий запах віскі.

— І ще знай, — вперше за весь час усміхнувся незнайомий, — що тобі допоміг втекти від шпиків Річард Вільмор Кроулі, великий фізик і великий… негідник! Прощай.

* * *

Гуго Парчеллінг розгорнув ранковий номер газети. Руки його тремтіли, і голова трохи крутилась. Міжнародні новини… Хроніка космосу… Все це можна пропустити. Далі… Культурне життя… Зйомки нового фільму за участю Мерілін Грінгі. Дивно, Триллінг добре знайомий з нею, а він, Гуго, — ні. Джон обіцяв познайомити, та все було якось ніколи то йому, то Джону. Далі, далі… Ось біржові новини. Очі Парчеллінга жадібно вп’ялися в га зету.

Невтішні новини! Курс акцій Парчеллінга безперервно падає. “На фондовій біржі паніка”, — горлали заголовки. “Десять тисяч рантьє розорились за вчорашній день”.

“Схоже, що проти мене діє якийсь прихований і могутній ворог, що всі зміни на біржі диктує єдина воля, — стурбовано подумав Парчеллінг. — Добре, що мене хоч Джон підтримує”.

Парчеллінг переглянув ще кілька тривожних повідомлень. Потім встав і, заточуючись, пройшовся по кімнаті.

“Я повинен дати рішучий бій на біржі, — поклав собі він. — Все або нічого! Треба буде про це сказати Джону”.

* * *

Кроулі ввійшов у свою лабораторію і безсило впав на стілець. Світлі стрілки годинника показували на початок третьої. Страшенно хотілося спати, проте не можна було прилягти і на хвилину. Заключний процес синтезу ще не закінчився, його треба було безперервно спостерігати і регулювати. Єдине, що міг дозволити собі Кроулі, — це час від часу виходити надвір, щоб подихати свіжим повітрям, бо голова розвалювалась після вчорашньої пиятики. Може, не варто було пити напередодні вирішального етапу роботи, але Кроулі почував, що коли не нап’ється до нестями, то в тверезому стані вчинить якесь безумство: або розтрощить на друзки установку, або переріже горлянку хазяїнові.

Пізно ввечері, вийшовши провітритись, Кроулі почув на вулиці крики, два постріли. Він бачив, як через чавунні грати, обплутані колючим дротом, перелізла темна постать і заметалась, шукаючи сховок.

Було дуже темно, але Кроулі все ж помітив, що втікач заліз у ящик для сміття.

Допомогти йому врятуватись чи залишити напризволяще? Таке запитання не поставало перед Кроулі. Доки поліцейські метушились у дворі, обговорюючи план дальших дій, Кроулі притаївся в під’їзді. За ці кілька хвилин він згадав, як йому теж доводилося ховатись од поліцейських після студентської демонстрації. Він був тоді прапороносцем групи свого коледжу. Демонстрацію розігнали, і всі розбіглись хто куди. Кроулі постукав у чиюсь квартиру і, коли двері прочинились, вскочив туди.

Тоді Кроулі врятувався від поліцейських.

Вже на студентській лаві у Кроулі виявились великі здібності вченого, і професори прорікали йому блискуче майбутнє. Він опублікував кілька праць з кібернетики, які привернули увагу вчених.

По закінченні коледжу йому запропонували працювати в одній з могутніх фірм. Кроулі охоче згодився. Умови були прекрасні. Кроулі користувався необмеженим кредитом для придбання потрібної апаратури і міг розпоряджатись часом на власний розсуд, аби тільки завдання виконувались вчасно.

Перша сутичка з Хазяїном приключилась на четвертий місяць. Хазяїн поставив перед Кроулі вимогу розробити удосконалення до автоматичної лінії. Це призвело б до того, що кілька десятків робітників з числа небагатьох, ще не витіснених кібернетичними чудовиськами, позбулися б роботи. Кроулі відмовився.

— Не робіть необачних вчинків, любий Річарде, — сказав тоді Хазяїн, недобре посміхаючись. — Я поки що прохаю вас, але можу і змусити!

— Змусити? — перепитав Кроулі.

— Звичайно. Ось, помилуйтесь, будь ласка! — мовив він, подаючи Кроулі фотокартку. Кроулі здригнувся: він побачив себе на чолі демонстрації з прапором у руках. — Можете взяти на згадку, — сказав Хазяїн, помітивши рух Кроулі. — У мене їх багато. Отож майте на увазі: вам немає рації псувати стосунки з поліцією.

З цього почалося падіння Кроулі. Він робив усе, що вимагав Хазяїн. А втіху все частіше знаходив у подвійному віскі. Чого-чого, а грошей у нього вистачало.

Але остання вимога Хазяїна… Ні, про це краще не думати.

Все це промайнуло в мозку Кроулі, коли він, провівши втікача, сидів у своїй потаємній лабораторії.

Вимогливо загув трансформатор. Треба йти. Важко підвівшись, Річард підступив до установки, схожої на вогнетривку касу. Стрілка одного приладу поминула червону лінію.

— Ну, що тобі, вбивце, — пробурмотів Кроулі. — О, то ти вже засвоїв аналіз крові? І просиш рентгенівський знімок? Молодець, завидний у тебе апетит.

Кроулі обережно просунув рентгенівський знімок у вузьку щілину ввідного пристрою. Йому здалося, що це паща якогось ненажерливого страховиська. Він навіть відчув, як машина нетерпляче висмикнула знімок у нього з рук, та це, звичайно, була гра уяви.

Непомітно підкрався ранок. За шибками займався блідий день.

“Скоро надійде Хазяїн, — подумав Кроулі. — Сьогодні кінчається третій день”.

* * *

Уникнувши погоні, Вуд не пішов додому. Він рушив на вокзал, забрався в напівпорожній вагон електрички і за годину вже йшов глухою сільською вуличкою, що спала мертвим сном. Перед маленьким, на троє вікон, скособоченим будиночком зупинився.

На дверях під електричною лампочкою блищала мідна дощечка: “Арчибальд Мельмер, юрист у справах фермерів”.

Двері довго не відчиняли. Мардон і стукав, і дзвонив, і смикав ручку. Нарешті на порозі з’явився Арчибальд.

— Марді? — здивувався він. — Яким вітром занесло тебе сюди вночі, друже? Проходь, проходь.

— Спасибі, — мовив Вуд, ступаючи в темний передпокій.

— Мері з сином у від’їзді, я тут сам… — господар увімкнув світло. — Ого, — здивувався він, — що це з тобою?

— У тебе знайдеться щось переодягтись?

— Звичайно! Ми з тобою майже однакові на зріст. Арчибальд приніс костюм і білизну.

Помившись і переодягнувшись, Мардон розповів другові про свої пригоди.

— Ти комуніст, придумай щось, — підсумував Мардон.

— Шкода! — з докором мовив Арчибальд. — Скільки часу згаяно даремно! Ми могли б раніше виступити на захист Катіля Револьса.

Вуд пригнічено мовчав.

— Проте ще не все втрачено, — мовив Арчибальд, ляснувши Мардона по плечу. — Іди спати, друже, на тобі лиця нема. А завтра вранці поїдемо в нашу редакцію. Будемо діяти!

* * *

Кроулі чекав цього стуку і відчинив одразу. Перед ним у сірих ранкових променях виросла постать Хазяїна.

— Хелло, Річі, — кинув він. — Усе готове?

— Ви надто рано прийшли, — відповів Кроулі. — Хмарка повинна бути стійкою. А для цього необхідно, щоб швидкість обертання вихорів досягла критичного моменту.

— Нічого, я почекаю, — сказав Хазяїн, сідаючи за стіл, захаращений радіодеталями. Очі його уважно стежили за Річардом. Той чітко і вправно робив свою справу. Хвилин за двадцять до появи Хазяїна він обхлюпнувся під душем, і тепер сон відлетів геть.

— Знаєш, Річі, — стурбовано мовив Хазяїн, — він весь час сидить під замком. Навіть кватирку не дозволяє відчиняти.

— Ну й що?

— Хмарка проникне до нього?

— Он ви про що… Не хвилюйтесь — хмара просочиться навіть у замкову шпарку, щоб відшукати свого адресата…

— Виходить, тоді… в будинку Парчеллінга… не було потреби відчиняти двері на балкон?

— Хмарка й так знайшла б Парчеллінга, як хороший собака-шукач знаходить по сліду дичину.

— Скажи, будь ласка, Річарде, в чому суть цієї диявольської штуки, хмарини?

— Довго пояснювати.

— Ну, хоча б двома словами, — наполягав Хазяїн.

— Принцип переслідуючої системи не новий, — сказав Кроулі. — Але мені вдалося застосувати в цій системі особливо чутливі елементи і мікрогабаритні хвилеводи з світловою довжиною хвилі.

— А що це за хвилеводи?

— У них вся суть, — зауважив Кроулі, повертаючи на пульті якийсь важіль, од чого всі стрілки на шкалах затанцювали. — За основну деталь хвилевода я взяв… Ну, власне кажучи, звичайні вихори.

— Вихори? — здивувався Хазяїн.

— Так. Справа в тому, що звичайні завихрення існують недовго. Мені ж пощастило подовжити їм життя. А мізерно мала вага, що дорівнює вазі повітря, і майже повна прозорість — усе це зберігається. Щоправда, система ще має окремі конструктивні хиби. Наприклад, вона шипить і потріскує під час руху. Це обумовлено дуже швидким обертанням вихорів. Я сподіваюсь усунути цю ваду, зробивши так, щоб кожен вихор обертався в своєму напрямку, щоб вони взаємно гасили один одного… Для цього потрібно зробити досить складні розрахунки, — додав Кроулі, помовчавши.

— А є ще одна вада, мабуть, найголовніша, — зауважив Хазаяїн.

— Ви маєте на увазі малу інтенсивність вибуху хмари, коли вона зустрічається’ з переслідуваним об’єктом?

— Звичайно.

— Цього теж можна позбутися. Слід лише визначити Ж потрібне число експериментальних вибухів хмари, щоб знайти найкращі пропорції для компонентів, які входять до її складу. І тоді вона буде здатна підняти в повітря цілу будівлю, а то й місто.

У житті Джона Триллінга було чимало перемог, бували й поразки. Власне, кожен день його був або невеликою перемогою, або поразкою, якщо курс акцій падав. Але траплялися серед цих перемог і блискучі, що підносили Тріллінга на недосяжну височінь. Таке сталося наприклад, років п’ятнадцять тому, коли він усі свої, тоді ще невеликі гроші, сміливо вклав у акції однієї фірми, справи якої похитнулися. Через деякий час завод фірми-конкурента злетів у повітря. Причини катастрофи так і лишились нез’ясованими.

Відтоді Джон Триллінг стрімко пішов угору. Він одержав мало не двісті процентів прибутку і широко розвернувся. Капітал, а отже і могутність Джона Триллінга, росли невтримно, мов снігова лавина.

Правда, стикався Джон Триллінг і з неприємностями. Кожний крок доводилось робити, відбиваючись од цілої зграї конкурентів. Зате з кожним кроком Джон був ближче до заповітної мети — мільйонів.

Кінець кінцем, у нього залишився єдиний конкурент, найсильніший і найнебезпечніший — Гуго Парчеллінг. Як не дивно, але Гуго і не підозрював, що має в особі Триллінга лютого ворога. “Просто вижив з розуму старий”, — по-своєму пояснював це Джон.

Триллінг збирався одним ударом повалити компанію Парчеллінга. Тоді він позбувся б конкурентів. Тоді… відкривалися такі перспективи, що дух перехоплювалоГ Але на цьому шляху стояв Парчеллінг. Якщо його прибрати в критичну хвилину — компанія буде зламана. Тількйґ’як? Влаштувати автомобільну катастрофу? Замах? Не годиться: у Парчеллінга досить солідна особиста охорона. Крім того, ця історія колись могла випливти на поверхню. А головне — конкуруючу фірму слід було вбити морально.

У Триллінга виникла ідея кібернетичної хмарки. Цю таємницю знатиме лише один чоловік. А йому після завершення справи неважко буде заціпити рота. У таких справах Джон Триллінг мав чималий досвід.

— Рентгенівська інформація засвоєна, — мовив Кроулі.

— Га? Так, так. — Триллінг потер лоба, твоїй машині ще лишилося засвоювати?

— Все готове.

Триллінг схвильовано підвівся з-за столу і підійшов до Кроулі.

— Так, кажеш, хмарка відшукає його? — Триллінг уникав називати ім’я свого “друга” Гуго Парчеллінга.

— Можете бути певні, Гуго нікуди від неї не сховається, — кинув Кроулі.

— Ну, а як… сила спалаху?

— Потужність приблизно в шістнадцять разів більша, ніж минулого разу.

— Непогано, — пробурмотів Триллінг, відвертаючись. Він не любив, коли йому дивилися просто в очі.

Кроулі, звільнивши частину столу, розіслав карту міста.

— Де тут ваш “друг”? — подивився він на Триллінга.

— Прикуси язик. — Джон Триллінг витягнув олівець з діамантовим кінчиком і втупився в карту, його погляд ковзнув по робітничих кварталах, по космодрому, до якого вела густа павутина доріг, по фабричному району. Він пильно розглядав Овальне плато — найфешенебельнішу частину міста.

Кроулі стояв поряд, заклавши руки за спину.

— Ось, — сказав нарешті Джон і поставив на маленькому білому квадратику лікарні хрест.

— Ясно, — мовив Кроулі. — Визначимо азимут.

Він дістав з алюмінієвого стелажа навігаційний компас та шкалу і взявся за вимірювання.

— Курс — тридцять два градуси, одинадцять мінут, двадцять вісім секунд. Чим точніше ми визначимо координати лікарні, тим менше доведеться блукати хмарі в пошуках… у пошуках об’єкта, — пояснив Річард.

Триллінг уважно дивився на меткі пальці Кроулі, що літали по клавішах настройки. Тоненька гнучка трубка, яка виходила з установки, вже була спрямована на лікарню Овального плато.

Обличчя Триллінга, м’ясисте, з випнутим підборіддям, було похмуре. Про що він думав? Важко сказати. Можливо, згадував ті приємні години, які провів з Гуго в Клубі Босів, на гоночній яхті, нарешті, в домашній обстановці. Чи йому згадалася остання розмова з Парчеллінгом, що відбулася години півтори тому? Гуго, висохлий, як тріска, насилу ‘встав з лікарняного ліжка і сказав Джону, жалісно усміхаючись:

— Ти у мене єдиний друг, Джоне. Не знаю, чому, але я довіряю тобі. Ти не обдуриш мене, я певен. Скажи, як ти дивишся на те, щоб я оце зіграв ва-банк?

Джон зрозумів тоді, що думка зіграти “ва-банк” міцно засіла в голові Парчеллінга. І його рішення — ліквідувати Парчеллінга — визріло остаточно.

— Що ж, — посміхаючись, відповів Джон, — очевидно, ти маєш рацію. Але почекай до завтра.

— Навіщо?

— Я уточню для тебе деякі цифри на біржі, щоб ти не йшов наосліп.

— Як мені дякувати тобі?

— Потім, потім, — відмахнувся Джон.

А може, Триллінг думав про той тріумф, який чекає його найближчими днями на біржі? Так чи інакше, на його обличчі можна було прочитати що завгодно, тільки не каяття.

— До речі, Кроулі, я й досі не збагну, чому хмарка вибухає? Ти ж не начиняєш її вибухівкою?

— Чому ви гадаєте, що не начиняю?

— Ну, хоча б тому, що хмарка прозора.

— Є і вибухівка прозора. Та ви маєте рацію: я не начиняю нею хмарку. Хмарина вибухає від того, що вихори, тобто її складові елементи, при зустрічі з об’єктом, на який вона спрямована, враз перестають обертатися. Тоді й стається вибух. І ніяких слідів не залишається: хмарка зникає, наче її й не було.

Кроулі до відказу повернув якийсь важіль. Всередині установки пролунав звук, схожий на глибокий вдих, і одразу ж підлога лабораторії і всі речі задрижали.

— Пташка розгорнула крила і проситься в політ, — неголосно сказав Кроулі.

— Не будемо її томити. Випускай! — розпорядився Триллінг.

З трубки зі свистом вирвався тоненький струмінь, що скидався і на пару, й на холодець. Струмінь не розходився по кімнаті, а збирався в хмарку, яка росла на очах. Нарешті вся пара з трубки витекла.

Грізна хмарка тепер непорушно висіла за півметра від підлоги і потріскувала. Кроулі натиснув на кнопку стартера, і хмарка, гойднувшись, поволі рушила до дверей. За кілька секунд вона просякла крізь шпарки й зникла.

* * *

— Скажи, Арчі, — мовив Мардон, закінчуючи голитись, — тобі знайоме ім’я: Річард Вільмор Кроулі?

— Річард Кроулі? — швидко перепитав Арчибальд. — Де ти чув це ім’я?

— Так звати мого рятівника. Ну, того, що вивів мене через підвал на іншу вулицю.

— Кроулі, — повторив Арчибальд. — Не може бути! Гордість нашої науки!.. Опиши-но його краще.

Мардон описав незнайомця, якого добре запам’ятав.

— Так, це він, — вигукнув Арчибальд, — немає сумніву. І ти кажеш, що од нього відгонило віскі?

— Як з винної бочки.

— П’є, значить. Вони проковтнуть його, ці компанії.

— Прощаючись, Кроулі сказав, що мене врятував Річард Вільмор Кроулі, “великий фізик і великий негідник”. Але мені здалося, що то було просто базікання п’яного.

— Почекай-но, — Арчибальд ляснув себе по лобі. — Кроулі працює на фірму Триллінга. Без сумніву, вони задумали якусь мерзоту. Треба запобігти злочину, коли ще не пізно. Ходімо! Ти запам’ятав будинок? — Останні слова Арчибальд говорив, тягнучи Вуда за руку.

Невдовзі, лякаючи курей, вулицею на найбільшій швидкості промчав моторолер.

* * *

— Справу зроблено, Хазяїне, — сказав Кроулі через хвилину після того, як хмарка зникла за дверима. — Тепер непогано було б і розпрощатися.

— Слухай, Річі, — вкрадливо почав Триллінг, — хочеш, я подвою твій гонорар? Ти його одержиш, але при одній умові.

— Якій?

— Обіцяй, що залишишся в мене. Треба провернути ще одне дільце, на цей раз — останнє. Без твоєї допомоги мені не обійтися.

— Ні! — вигукнув Кроулі. — Ні, ні! Більше не можу. Давайте мені гроші, і я негайно їду. Шукайте собі іншого помічника.

— Ніхто, крім тебе, з цим не справиться, і ти сам це добре знаєш, — мовив Триллінг. — Зважуйся! Ти будеш забезпечений на все життя.

— Я виїжджаю, — заявив Кроулі.

— Ти не поїдеш.

— Цікаво, хто може мені перешкодити?

В руках Триллінга блиснув кольт.

— Рахую до трьох, — загрозливо сказав він, піднімаючи догори чорне дуло.

Кроулі кинувся на Триллінга. Він збив Джона, і обидва покотилися по підлозі. В шумі відчайдушної боротьби майже нечутно пролунав короткий постріл.

* * *

Залишившись наодинці після професорського обходу, Парчеллінг блаженно заплющив очі. “Ваше здоров’я значно поліпшилось, — в думці повторював слова професора, — йдеться на видужання”.

Несподіване шипіння і тріск змусили його розплющити очі. Гуго здалося, що він божеволіє: від дверей по підлозі неспішно повзла біла хмарка.

Крик застряв у горлі Гуго, очі вилізли на лоба. Він вискочив з ліжка і кинувся до вікна. В самій білизні, худий, тремтячи усім тілом, Парчеллінг був страшний. Він спробував висадити вікно, але броньоване скло навіть не похитнулось. А хмарка наближалась невідворотно, як доля.

— А-а-а! — заволав Парчеллінг, метнувшись назустріч хмарині, і напівдорозі упав на підлогу.

Глухий вибух струсонув госпіталь. Але Парчеллінг уже нічого не чув: за мить до вибуху він вмер од розриву серця.

* * *

— Прямо, — командував Мардон. — Кафе… ось ця вулиця… Он чавунні грати… Стій! У цьому дворі.

Залишивши моторолер на вулиці, Арчибальд і Мардон увійшли в похмурий двір.

— Оцей під’їзд, — кивнув Вуд.

У вогкому під’їзді Арчибальд і Мардон загаялись.

— Ти не помилився? — пошепки спитав Арчибальд. Раптом з-за дверей почувся протяжний стогін. Арчибальд штовхнув двері. Вони піддалися.

В кімнаті, схожій на лабораторію, панувало безладдя: стіл повалений, біля нього — купа якихось деталей. Арчибальд відкинув ногою поламаний стілець. У протилежному кінці кімнати, коло вогнетривкої шафи, лежав чоловік, уткнувшись обличчям у підлогу.

Ставши на коліна, Арчибальд нахилився до нього. Обережно торкнув за плече. Чоловік не подавав ознак життя.

Арчибальд повернув безвільно пониклу голову чоловіка й здригнувся: це був Кроулі. Він дихав часто й хрипко. Кров… Звідки? Арчибальд оглянув Кроулі. Правий бік його був закривавлений.

— Рана, — тихо мовив Арчибальд.

— Кульова. Певно, самогубство, — зітхнув Мардон. — Він видався мені людиною, котру пригнічує нечисте сумління. І, крім того, ось це… — Вуд кивнув на батарею порожніх пляшок з-під віскі, що вишикувались У кутку.

— Не поспішай з висновками, — сказав Арчибальд. — Якщо це самогубство, то де револьвер, з якого він застрелився?

— Але хто ж тоді?..

— Оце ми й повинні з’ясувати. Я певен, що це вбивство. Не уявляю, кому Річард міг стати поперек дороги. Тільки б нам урятувати його… Швидше лікаря. — І Арчі кинувся до дверей.

Раптом хрипке, важке дихання пораненого затихло. Арчибальд підніс до губ Кроулі маленьке дзеркальце: поверхня його не затуманилась.

* * *

— Ну, що там ще? — кинув Джон Триллінг, який уже зібрався виїздити.

До нього підбіг захеканий начальник тюрми.

— Біда, бос!

— Завжди у вас біда.

— Біля воріт зібрався натовп. Вимагають видати Катіля Револьса.

— Так швидко?

— Вони дізнались про вибух і загибель Гуго Парчеллінга. Газети, крім того, дали інтерв’ю начальника таємної поліції… Воно теж підсипало жару: всі вважають, що вбивця — Катіль Револьс.

— Так, так, — мовив Триллінг, доторкнувшись пальцем до синяка на щоці.

— Може, викликати наряд поліції?

— Ні в якому разі! Це справедливий гнів народу.

— Що ж робити? Вони поламають ворота. Чуєте? З вулиці долинав гомін і окремі викрики.

— Я сам вийду до них.

Триллінг спустився сходами й підійшов до воріт. Масивні, чавунні, вони ледве стримували натиск юрби.

— Револьс — у-бив-ця! Ви-дай-те Ре-воль-са! — скандував натовп.

Коли з’явився Трилінг, гамір ще посилився.

— Чим ви незадоволені, друзі? — широко всміхнувся Джон.

— Револьса!.. Видайте Револьса! — ревів натовп.

— Ми повинні його судити, — сказав Триллінг, стоячи впритул до ґрат. Спереду галасували рослі, підозрілі на вигляд молодчики, дуже схожі на переодягнених поліцейських. Вони кричали голосніше за всіх.

— Ніяких присяжних! Револьс — вбивця. У нас свій суд!

— Лінчувати вбивцю!

— Додержуйте законності! — гукнув Триллінг так, щоб його чули задні, і відійшов. Повернувшись у кабінет начальника тюрми, він сказав:

— Хай ламають ворота і роблять що хочуть. За все відповідаю я. Зрещтою, вбивця має дістати по заслузі. Цього вимагає громадська думка. Увечері поговоримо про ваше підвищення. А тепер, — він зиркнув на годинник, — я поспішаю на біржу. Сподіваюсь, ви правильно зрозуміли мене.

— Так точно, бос, — відповів, начальник тюрми, виструнчившись.

* * *

Цього ранку люди, як звичайно, поспішали на роботу. Накрапав нудний осінній дощик.

Прискорюючи ходу, люди перекидались репліками, обговорюючи останні події.

— “Сібернетікс компані” спроектувала нову універсальну автоматичну лінію.

— Значить, будуть нові тисячі безробітних.

— Їх уже й так немало.

— Обережніше… — каже співрозмовник, сторожко озираючись.

“Вибух на Овальному плато! Смерть Гуго Парчеллінга!” — лунали голоси газетярів.

І тільки на останній сторінці газет, у куточку, петитом було набрано повідомлення, що сьогодні вранці в міській тюрмі обурена юрба громадян лінчувала Катіля Револьса — вбивцю Гуго Парчеллінга…

“Злочинець дістав по заслузі, — говорилось наприкінці замітки. — Проте з метою виявлення всіх обставин убивства вирішено створити спеціальну комісію. Головою її призначено сенатора Джона Триллінга”.

ЗМІСТ

На траверсі Бета Ліри

Погоня

Розгадка Плутона

Хмарина