Михановский Владимир

Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)

ВОЛОДИМИР МИХАНОВСЬКИЙ

Оранжеве серце

Науково-фантастичнi оповiдання

Оранжева планета... Все тут вражає своєю

незвичайнiстю. Гори й улоговини пересуваються.

Високi скелi зростаються за кiлька хвилин. Все

прогинається, змiнює свою форму, потiм знову

випрямляється... Великi дива уздрiли земляни на

цiй далекiй планетi!

Про захоплюючi пригоди космонавтiв

майбутнього, про дивовижнi вiдкриття, винаходи,

боротьбу думок i боротьбу свiтiв - приреченого на

загибель капiталiстичного i нового, який

утверджується, соцiалiстичного - розповiдається в

цих оповiданнях.

ЗМIСТ

Шляхами невiдомого

Овсiй

Оранжеве серце

"Петро Голубничий"

Залiзнi студенти

Двобiй на днi океану

Загадкова дiя

Гнучка тактика

Наслiдки виховання

Iз щоденника

Зайва ланка

Пограбування банку

Парi

Майстерня Чарлi Макгроуна

Зайва ланка

Вичерпна вiдповiдь

Таємниця затоки Здохлого кита

Iдея третього колеса

ШЛЯХАМИ НЕВIДОМОГО

ОВСIЙ

Хтозна-чому, але Миколка вiдчував до Овсiя вiдразу. Укупi з iншими хлопчаками вiн шпурляв Овсiєвi в широку спину крем'яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено i здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-лiпшому завулку.

Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажi з Оранжерейного архiпелагу - чудовi фрукти, земнi й марсiянськi. Звiдси, iз гаванi, вiдправляли на архiпелаг товари, потрiбнi людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електроннi мiкроскопи, рiзнi бiостимулятори, прискорювачi росту рослин. Люди на архiпелазi ставили науковi дослiди. А всю чорнову роботу виконували роботи.

Працювали роботи i в гаванi.

Овсiй теж був робот - неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом i довгими шестипалими кiнцiвками.

Якось камiнь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботовi в один iз вразливих вузлiв. Овсiй здригнув. Заблимали фотоелементи-очi, i низький голос добродушно пробуркотiв:

- Не виводьте мене з ладу, юнi земляни!

По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.

Принишклi шибайголови простежили, як Овсiй, зiйшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капiтана й покачуляв до трюму...

Останнiм часом у Овсiєвiй пам'ятi зринали видiння, пов'язанi з Зеленим мiстечком, озером Вiдпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, власне, найчастiше пригадувалося йому те, що люди називають раннiм дитинством. Чому саме цi марення ставали йому на думцi? Важко сказати. В усякому разi, сам добрати що до чого Овсiй не мiг, а до послуг технiка вiн не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системi пiвторастолiтньої давностi, котра безнадiйно застарiла! Адже останнiм часом у людей з'явились новi, такi чудовi помiчники! А Овсiй... Ну що ж? Працює - i гаразд. Однак вiн ще мiцний - поскрипить...

За довге iснування Овсiєвi випало бачити немало. Та все, що було по тому, як вiн залишив Зелене мiстечко... Нi, не те щоб забулося, стерлось iз пам'ятi... Iоннi блоки хоч i позеленiли вiд часу, але надiйно бережуть усю iнформацiю, накопичену Овсiєм протягом багатьох десятилiть. Одначе факт лишався фактом. Овсiєвi дуже рiдко пригадувались червонi пiски марсiянських пустель, у яких вiн допомагав землянам споруджувати першi мiста. Так само зрiдка йому спадала на думку лабораторiя-супутник на Фобосi, куди вiн невдовзi переїхав. I вже зовсiм вряди-годи зринали в уявi безмежнi синюватi поля на Венерi, де буяла колосиста пшениця...

Нi, мабуть, неправильно було б твердити, що пiзнiшi роки канули в забуття: цей вислiв стосувався б скорiше людини, анiж робота. Просто давнiшi подiї видавались Овсiєвi яскравiшими i в спогадах посiдали набагато бiльше мiсця.

З найбiльшою приємнiстю Овсiй пригадував той день, що був перший iз перших. Увечерi, коли робота в порту кiнчалася, Овсiй любив, залiзши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадiв. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано пiдходив черговий iнженер. Та, вгледiвши Овсiїв фотоелемент, що блимав у пiтьмi, заспокоєний iшов собi геть.

А Овсiй знову поринав у нетрi спогадiв.

...Який-бо вiн яскравий, той перший день свободи! Сонце свiтило якось особливо. О, це зовсiм не те, що ловити його тепле промiння крiзь фрамуги бiолабораторiї. Тут, на просторi, не обмеженому стiнами i стелею, навiть сонце видавалося зовсiм iншим. Овсiй подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.

Дверi за Овсiєм зачинились, i вiн опинився на терасi сам. "Бетон", визначив вiн, обережно помацавши пiдлогу. Широку терасу облямовували низькi бильця iз брунатним пластиковим кантом. "Пластик потемнiв од часу", автоматично вiдзначив Овсiй.

Вiн ступив кiлька непевних крокiв. Його пальцi весь час ворушилися, тремтiли з напруження. Ще б пак! Сьогоднi вперше Микола Михайлович дозволив Овсiєвi самостiйно вийти на полiгон, поза будь-яким наглядом та контролем.

Крок, iще крок. Тераса здається безмежною.

Нарештi Овсiй дiйшов до балюстради, мiцно обхопив пальцями алюмiнiєвий стовп. I зразу заспокоївся. Кiнець кiнцем вiн у думках переживав усе це не один раз.

Тепер можна братися до збору iнформацiї. Овсiй знав: увечерi вихователь обов'язково прогляне блоки його пам'ятi. Тiльки сьогоднi там будуть вiдомостi, що вiн їх набув не з довiдникiв i мiкрофiльмiв...

Овсiєвi локатори невпинно оберталися - вони ретельно обстежували довколишнiй простiр.

Ось ребриста пiдлога тераси. Шар бетону сантиметрiв десять завтовшки. Далi порожнеча. Пiдвал. Та який великий! I темний. Доведеться ввiмкнути iнфразiр. Упродовж порослих мохом стiн стояли химернi посудини. "Бочки", здогадався Овсiй. В кутку пiдвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, вiдому Овсiєвi з минулих урокiв. Осторонь громадилися в пiрамiду трикутнi магнiтнi уловлювачi. На них лежав товстий шар пилу, скрiзь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачiв не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблевi, якому екiпажевi вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному пiдвалi котеджу на територiї Зеленого мiстечка?

А скiльки пiд терасою незнайомих Овсiєвi предметiв, незрозумiлих i вiд того таємничих! Робот намагався кожен iз них запам'ятати, аби увечерi Микола Михайлович усе йому пояснив i розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсiм не те, що спостерiгати на вiдстанi, хай навiть за допомогою унiверсального iнфразору.

Платформа на гусеничному ходу. Навiщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Нi, це не пластик. Швидше скло. Скiльки-бо лiт тому люди використовували його замiсть пластику?

Овсiй вимкнув iнфразiр. Танули дорогоцiннi хвилини, а вiн усе ще непорушно стояв на терасi, прихилившись до алюмiнiєвого стовпа.

В його розпорядженнi було тiльки двi години, i вiн мав використати їх якомога доцiльнiше. Так наказав Микола Михайлович.

Поки Овсiй розмiрковував, куди спрямувати свою ходу, на рожевiй пластиковiй дорiжцi, що огинала будинок, з'явилося двоє людей. Це були хлопець i дiвчина. Овсiй, заклопотаний своїми думками, ледве ковзнув по них поглядом. Проте, щоб запам'ятати їх, цього було досить.

Обiрвавши розмову, люди позирнули в роботiв бiк.

- Микола поставив новий обчислювач, - сказав високий юнак i кивнув у бiк котеджу.

- Зразу видно, що нетяма! - засмiялась дiвчина. Вона зiрвала билинку, пiднесла до губiв.

- Знову сплохував?

- Авжеж.

- А в чому саме, Лiн?

- Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здiйснює самонавчання.

- Не вчений, а капiтан.

- Все одно. - Лiн уперто мотнула косою. - Капiтан далеких трас - це водночас i вчений.

- Дивись, система, що здiйснює самонавчання. Цiкаво. - Хлопець притишив крок, приглядаючись.

- У будинок заходити не можна, - попередила Лiн. - Там бiолабораторiя.

- Я тiльки пiдiйду...

- Нi, на терасу теж не можна. Правила Зеленого мiстечка не дозволяють.

- Шкода! - хлопець, очевидячки, засмутився.- У нас в iнтернатi такого нема...

- Цi системи ще не поминули стадiї навчання, - авторитетно пояснила Лiн. - Та не журися, Фед. У Зеленому мiстечку ти часто їх зустрiчатимеш.

Останнi слова долинули до Овсiя, коли юнак i дiвчина були вже далеко. Хоч i з запiзненням, але вiн збагнув, що мова йшла про нього. Не змiнюючи пози, вiн провiв їх поглядом.

Лiн... Фед... Тодi Овсiй i в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потiм... потiм цi двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як i життя роботiв, суворо обмежене законами природи. їх можна вiдкривати, можна змусити слугувати собi, але спростувати, вiдкинути неможливо...

Овсiй коротко розбiгся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рiвновагу й упав горiлиць. Удар був досить вiдчутний. Довколишнiй свiт гойднувся й повiльно став одпливати вбiк. "Нiчого, це швидко мине, - подумав Овсiй. - Головне - полежати кiлька хвилин абсолютно нерухомо".

I справдi, зоровi функцiї незабаром дiйшли норми.

Нараз маленький кiбернетичний пристрiй, трiпочучи крильми, опустився Овсiєвi на фотоелемент. Робот знову завмер. Вiн боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор надiлив цей чудернацький витвiр почуттям страху. А йому так кортiло розгледiти механiзм у всiх деталях. Дивовижне створiння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементовi Овсiя, солодко нiжачись на сонцi. Його обтiчне тiльце здавалося найвикiнченiшим iз усього того, що Овсiй досi бачив. Цiкаво, як у нього прикрiплено крила? Овсiй зробив необачний рух, i кiбернетична iстота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхiвцi дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвистi мiнливi проти сонця кола.

Овсiй повiльно пiдвiвся. Роззираючись, постояв.

Вiн був зовсiм незалежний. Мiг iти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова - о чотирнадцятiй нуль-нуль вернутися в бiолабораторiю.

Овсiй навiть не уявляв собi, що довкола стiльки навдивовижу цiкавої iнформацiї. Вiн неквапом брiв паралельно до пластикової стежки. Обминав вербовi кущики. Перед ним неохоче розступалось високе рiзнотрав'я. Овсiй озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидiти стiльки рокiв, день у день поглинаючи розмаїту iнформацiю, лишився далеко позаду. Згадалися першi кроки, коли вiдстань од екрана до стелажiв видавалася прiрвою, через яку необхiдно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трiшки пiдштовхнув Овсiя, i вiн несподiвано для самого себе ступив уперед, широко розчепiривши руки...

Тепер перед ним, скiльки займеш оком, слався рiвний, мов стiл, полiгон, а вiн iшов та йшов, фiксуючи в пам'ятi температуру повiтря, вологiсть, силу вiтру й десятки iнших параметрiв.

На полiгонi було порожньо. Далеко на обрiї, де плато зливалося з небом, мрiли якiсь будови. Про їхнє призначення Овсiй мiг тiльки здогадуватись. Он та споруда, зiткана з однакових ланок i схожа вiддалiк на шахову туру, - за всiма ознаками, вежа космозв'язку. Поряд галерея... Мабуть, гiмнастична зала для таких, як i вiн, роботiв. От би зустрiти кого-небудь iз своїх побратимiв!

Ще перед тим як вийти з бiолабораторiї на широкий степовий простiр, Овсiй мрiяв про несподiванi зустрiчi на полiгонi, вiн прагнув їх i водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досi йому доводилось контактувати iз самим тiльки Миколою Михайловичем.

Летючi кiбери, сюркочучи, пролiтали у нього пiд самiсiнькою антеною. Овсiй на ходу кiлька разiв спробував упiймати загадкове створiння, та, видно, його рухи були незграбнi: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

"Чому менi вихователь нiколи нiчого не казав про цi втiшнi конструкцiї, що лiтають над полiгоном Зеленого мiстечка? - розмiрковував Овсiй. - I яке їхнє призначення? Може, збирати iнформацiю на рiвнi молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?"

В глибинi, пiд грунтом, Овсiй бачив численнi труби. В рiзних напрямках вони прошивали товстий шар землi, являючи собою кровоноснi судини велетенського механiзму, гiгантського комплексу, що зветься просто i ласкаво, - Зелене мiстечко...

Одначе спека! Тридцять сiм за Цельсiєм у затiнку. Добре, подмухує хоч якийсь вiтерець. Овсiй майже самохiть увiмкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дiвчина. Вона простувала назустрiч Овсiєвi. Це була Лiн, та, що в парi з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лiн йшла сама.

Вiтер подув сильнiше, зашамотiв у листi, розтрiпав дiвчинi лляне волосся, зiбране ззаду в чудернацький датчик.

Лiн iще не бачила Овсiя - вона дивилася просто поперед себе на пластикову дорiжку. Овсiй нiяково зупинився, йому треба було самостiйно дiйти певного висновку. Вперше за весь час свiдомого iснування. Вiн квапливо перебирав десятки варiантiв. Уникнути зустрiчi? Втекти? Заховатись у травi? Пройти повз Лiн, мовби не помiчаючи її?

Поки Овсiй розмiрковував, дiвчина уздрiла його. Звернувши зi стежки, вона пiшла роботовi назустрiч. На її устах грала усмiшка, i було в цiй усмiшцi щось таке, що змусило Овсiя смiливо рушити вперед.

- Здрастуй, - простягла руку Лiн.

- Здрастуй, людино, - швидко вiдповiв Овсiй.

Вона ласкаво потисла йому кiнцiвку. I досi пам'ятається її суха гаряча долоня.

Цей дещо химерний жест не здивував Овсiя. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

- Перший вихiд? - безпомилково визначила Лiн.

- Перший, - пiдтвердив Овсiй. - Тiльки як...

- В мене око натреноване, - пояснила дiвчина. - Ну що, не лячно просто неба?

- Цiкаво.

- Ще б пак! Рокiв двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нинi.

"Чи знайомий з нею вихователь?" - подумав Овсiй.

- Вiтай вiд мого iменi Миколу Михайловича, - сказала Лiн, мовби вгадавши його думки. - Вiн виховав не одного капiтана.

- Я працюватиму на завантажуваннi кораблiв, - повiльно сказав Овсiй.

- Теж непогано, - усмiхнулася Лiн. - Ой, де це ти? - схопила вона Овсiя за плече. Дiвчина зiрвала жмут трави i стала витирати йому на спинi болото.

- Та от упав, - нiяково пробурмотiв Овсiй.

- Ну, звичайно! - вигукнула Лiн. - Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скiльки разiв?

- Що? - не зрозумiв Овсiй.

- Скiльки разiв падав сьогоднi?

- Один.

- Тiльки один. Оце здорово! Я, пам'ятаю, мало не на кожнiм кроцi розквашувала собi носа.

Овсiй не знайшовся, що вiдповiсти. Йому не хотiлось балакати на такi конфузливi теми.

Оце то вантажник, що втрачає рiвновагу!

- Ну, ось i все, - сказала Лiн, кинувши до нiг жмуток трави. - Як назвав тебе вихователь?

- Овсiєм.

- Овсiєм, - повторила дiвчина. - Гарне iм'я. Рiдкiсне. I давнє.

Овсiєва скутiсть танула, мов бурулька на весняному сонцi. Йому здавалося, що вiн знайомий з Лiн, як i з вихователем, давно-давно.

Нахабний маленький кiбер пролетiв попiд самiсiньким Овсiєвим фотоелементом.

- Скажи, людино, - мовив Овсiй, - хто сконструював цей лiтальний механiзм?

- Ти про що? - здивовано клiпнула Лiн.

Овсiй показав на яскраву цятку.

- Та це ж бабка, звичайнiсiнька бабка, - дзвiнко розсмiялася Лiн. Хiба ти не вивчав зоологiї?

Овсiй пробурмотiв у вiдповiдь щось нерозбiрливе. Лiн, вирiсши в Зеленому, добре знала про схильнiсть роботiв зводити все до кiбернетики. Тому дiвчину не дуже здивувало, коли Овсiй простяг руку, обережно помацав її косу i непевно сказав:

- Це, мабуть, датчик?

Лiн, приховуючи усмiшку, коротко пояснила Овсiєвi, як заплiтають волосся в косу.

- Стiльки мiкрофiльмiв переглянув, а цього не бачив, - признався Овсiй.

- Але ж твiй вихователь...

- Вiн кiс не носить.

Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все - i бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, i пластик дорiжки, i вологий по недавнiм дощi грунт, i висока густа трава.

- Гроза, гроза! - раптом звiдкись iздалека долинув крик.

Овсiй здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокiй. На небi хоч би тобi хмаринка. Але ж було ясно чути - "гроза!" Овсiй звик довiряти людському слову. Вiн поквапливо дiстав iз невеличкого схову, що був у нього на правому боцi, прозорого полiвiнiлового плаща i натяг на себе, вiд чого став схожий на запаковану шафу.

Помiтивши здивований погляд дiвчини, Овсiй пояснив:

- Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив менi попадати пiд дощ, поки я не пройду курс загартування в бiоцентрi.

- Так, так... - Лiн доторкнулася до плаща. - I справдi, непоганий захист. Але чому...

- Не хвилюйся, людино, - перебив Овсiй, - я сховаю тебе вiд дощу.

Робот спритно переполовинив плащ i простяг дiвчинi блискучий шмат плiвки.

- Спасибi. - Лiн узяла її, не знаючи, куди дiти.

- Укрийся. Хiба ти не чуєш - гроза!

- Гроза! - знов долинуло до них.

- А, ти он про що, - кiнець кiнцем збагнула Лiн. - Та це ж моє прiзвище: Гроза. Розумiєш? Лiн Гроза. Ну, мене кличуть...

Дiвчина трiпнула косою.

- Прощавай, Овсiю!

- До побачення, людино Лiн.

Коли бiле плаття зникло мiж кущiв, Овсiй стрепенувся i величезними стрибками помчав до лабораторiї: час, вiдмiряний вихователем для першого виходу в простiр, скiнчився.

Час, час... його незримий плин несе iз собою все iснуюче. Нi, не тiльки людина скоряється його невблаганному поступовi. Будь-яка система, хай то звичайнiсiнька собi каменюка чи велетенська зiрка у космосi, все неминуче зазнає змiн у часi.

Отже, старiє не тiльки людина. Старiє i робот. Це об'єктивний закон свiтобудови. Смiшно, звичайно, було б думати, що кiбернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками i взагалi стати схожою на спорохнявiлого дiда (хоч це теж конструктор при бажаннi мiг би змоделювати).

Кожен робот певного класу старiє на свiй кшталт. Нервовi канали, що по них мозок передає у всi частини системи свої команди, зазнають змiн, i змiни цi необоротнi, їх уже не виправиш. Кiнцiвки втрачають гнучкiсть. Бракує їм колишньої сили i спритностi. Та й сам мозок- цар складної системи, створеної i викоханої людиною... Вiн дедалi бiльше стає непридатний.

I на змiну одному поколiнню роботiв приходить iнше, котре являє собою вдосконаленiший витвiр людських рук i розуму.

Блоки iонної пам'ятi в Овсiя поступово зношувались. У працi Овсiй не жалiв себе - так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятилiття...

I ось прийшов час, коли Овсiєвi стало важко з належною швидкiстю i спритнiстю виконувати команди оператора, орiєнтуватися в просторi й часi. Ба навiть просте спостереження за режимом звичайнiсiнького термостата було тепер для нього над силу.

Та незважаючи на все, Овсiй працював i далi.

Десь близько сорока рокiв тому вiн попав у катастрофу. Це сталося в урановiй шахтi Марса. Овсiй вивантажував руду на поверхню - обов'язки загалом нехитрi, якщо мати певний досвiд, а його в Овсiя було бiльш нiж досить. Раптом у шурфовi шахти розiрвало ротатор, i шмат розпеченого металу наскрiзь пробив груди роботовi. Осколок зачепив центральний нерв, i реставрувати його було неможливо.

Єдине, на що спромоглися iнженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронiв, що тiльки почасти вернув Овсiєвi колишню працездатнiсть.

Пiсля цiєї операцiї Овсiя лишили на Землi.

Тепер вiн незмiнно працював на завантажуваннi й розвантажуваннi кораблiв у невеличкiй чорноморськiй гаванi.

Камiнь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.

Протягом усiєї ночi слабкi вихровi струми стихiйно спалахували то в тому, то в тому блоковi. Старому iонному мозковi доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдiяльнiсть системи.

Нiч видавалась безмежною. Овсiй змагався з важким небуттям. Вусики аналiзаторiв здригали, коли до них крiзь вiдчиненi дверi пакгаузу долинало тихе зiтхання моря. В ньому Овсiй ловив i свiжий запах йоду, i тонкий аромат водоростiв, викинутих на берег прибоєм, i ще щось таке знайоме i таке земне... Та що саме, вiн, хоч як силкувався, пригадати не мiг: бiльшiсть мiкровiдсiкiв його пам'ятi майже не працювала.

Овсiй уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побiля атомного серця. Про те, що настав новий день, вiн дiзнався з посвiтлiлого прямокутника неба, чiтко окресленого дверима пакгаузу...

Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмi. I знов юнi пустуни кепкували з Овсiя.

Вiн терпляче зносив дитячi жарти, часом досить злi, i тiльки блимання фотоелементiв свiдчило про те, що роботовi по-справжньому боляче.

Всьому цьому можна було легко покласти край - варто лише сказати бодай слово начальниковi порту (до речi, Миколчиному батьковi). Та Овсiй чомусь утримувався. Можливо, вiн пригадував тi далекi часи, коли сам пустував на гравiєвих дорiжках та на хитромудрих гiмнастичних снарядах Зеленого мiстечка, опановуючи закони руху й рiвноваги... Хтозна. У всякому разi Овсiй охоче спiлкувався з юними землянами, хоч вiд них часто було йому непереливки...

Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стрiла випиналась далеко в море. її вiнчав гак. Кiбернетичного механiзму, що керував краном, iще не привезли, i металеве громаддя стояло без дiла.

Був тихий весняний вечiр. З iнтернату вийшло кiлька хлопчикiв. Вони зупинились бiля крана, про щось завзято сперечаючись.

Раптом один iз них позирнув на стрiлу, тицьнув на неї пальцем.

- Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, - сказав вiн, кладучи на землю ранець i засукуючи рукава сорочки.

- Пхе - до середини! - виступив наперед Миколка. - Я дiстануся до кiнця.

Хлопцi здiйняли його на глузи.

- Зiрвешся i втопишся.

- Не зiрвусь! - рiшуче запевнив Миколка.

Вiн старанно поплював на руки. Пiдiйшов до основи крана. Змiряв поглядом височiнь i, наважившись, полiз догори.

За кiлька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришiв. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та вiдступати було пiзно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрiлу, що на запаморочливiй висотi горизонтально зависла над водою, i став повiльно просуватися вперед.

Далеко внизу зрадливо ряхтiло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дiстатись гака. Вiн сiв би на нього i перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зцiпивши зуби i заплющивши очi, Миколка повiльно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долонi обпiкало. Ще метр... Ще пiвметра... Пальцi розтулилися самохiть...

Розгубленi хлопцi в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гаванi було безлюдно. Миколка здiйняв водограй бризок, каменем пiшов на дно.

I раптом... Здалося, що з пiрса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по водi чотирма кiнцiвками, до Миколки поспiшав Овсiй. Дiставшись того мiсця, де розходились кола, робот пiрнув. Хлоп'ята затамували вiддих. Довго, дуже довго на поверхнi нiхто не з'являвся. Нарештi Овсiй випiрнув. Миколки не було.

- Знаєш, яка тут глибочiнь? - чомусь пошепки сказав один iз хлопчакiв, нi до кого не звертаючись. - Океанськi кораблi можуть швартуватися...

Перепочивши кiлька секунд, Овсiй пiрнув знову, цього разу вдало. Вiн з'явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бiк, очi були заплющенi.

Вже майже допливши до берега, Овсiй несподiвано зупинився. Великi круглi очi йому поблякли, а кiнцiвки безладно засмикались. Останнiм зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу пiску побiля самiсiнького берега, а сам повiльно зануривсь у воду...

Миколка опритомнiв у батька на руках. Довкола них з'юрмилось багато людей. Пiсля штучного дихання нило все тiло.

Протиснувшись крiзь натовп, до Миколчиного батька пiдiйшов iнженер гаванi. Вигляд у нього був розгублений.

- Товаришу начальник порту, - сказав iнженер, - ми виловили його, як ви наказали.

- Ну?

- Нiчого не можна зробити. - Iнженер скрушно похитав головою. Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Вiн i так пережив усi строки. Адже вийшов вiн iз ворiт Зеленого мiстечка бодай чи не пiвтораста рокiв тому...

- Овсiй, - прошепотiв Миколка i заплакав.

ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ

Розповiдає штурман Паччардi

Опiсля менi завжди здавалося, що нашi вiдвiдини Оранжевої планети сон, феєричний i химерний. Я, штурман нестацiонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевiй планетi...

А втiм, спробую розповiсти про все по черзi.

Ми наближалися до сузiр'я Близнят. Iонна тяга "Грегора" не вмикалася вже протягом чотирьох мiсяцiв. Капiтан вiв корабель, використовуючи могутнi силовi поля, котрi ми перетинали.

Магнiтний захист "Грегора" працював з повним навантаженням.

Рiч у тiм, що на траверсi Бети виявилось надзвичайно багато метеорiв. За всi свої дев'ятнадцять рокiв безперервних польотiв я не бачив, щоб стiльки камiнцiв одночасно борознило чорне небо. Що далi ми мчали, то густiшав потiк метеорiв. У вiльний час я мiг годинами спостерiгати чарiвну картину Всесвiту. За вiкно в цей свiт правив великий овальний екран у кают-компанiї. Особливо менi подобалось вмикати довколишнє спостереження. Мiж зiрок, здавалося, зовсiм нерухомо зависав наш красень "Грегор". Iз його дюз не виривався, як звичайно, слiпучий багатокiлометровий шлейф полум'я: двигуни - як я вже вiдзначив - було вимкнено. Пiд дiєю якогось загадкового випромiнювання обшивка "Грегора" ледь фосфоресцiювала. Особливо виразно свiтилися на тлi чорного неба спiральнi лiнiї упродовж корабля i "шлюпка" маленька ракета, що мiстилась у носовiй частинi "Грегора". Чимось "шлюпка" була схожа на першi ракети, запущенi людиною в космос. Використовували ми її досить рiдко, проте траплялися ситуацiї, коли вона була незамiнна. На "Метелику" (так називав "шлюпку" екiпаж) ми могли вимандровувати в розвiдку й висiдати на новi планети, тодi як "Грегор" на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цiєї планети. Причалювати з "Грегором" до невiдомих островiв космiчного океану ми не наважувались: полум'я його дюз могло б перетворити на попiл усе живе.

Гострий обтiчний нiс "Метелика", що свiтився яскравiше за iншi частини, був нацiлений просто вперед, у невiдоме. Окiл хаотично роїлися метеори.

Я крутив ручку приладу, i картина на екранi магiчно змiнювалась. Траєкторiї метеорiв, що досi видавалися зовсiм хаотичними, набували раптом певного змiсту. Ось шалено мчить на "Грегора" крихiтна пiщинка. Що, здавалось би, вона може заподiяти такому титановi, як наш лайнер? А тим часом за субсвiтлової швидкостi метеорний пояс, як вiдомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотiв. Бомбардуючи з величезною швидкiстю корабель, мiкрометеорити лишають на його титановiй, вольфрамовiй чи будь-якiй iншiй обшивцi крихiтнi вм'ятини, подряпини, "вiспинки", як висловився паш капiтан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з'їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрi читають лекцiї в Зорянiй академiї, це звучить як "iнтегральний ефект дiї". Я ж назвав би зустрiч iз таким метеорним поясом повiльним умиранням.

Одначе метеори не загрожують "Грегоровi". Вiн має чудовий магнiтний захист.

Цiкаво, який нинi "Грегор" збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому бiлому дисковi, схожому на вiдеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом "пiдлиза", що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно вiд бажання того, хто натискує кнопку, змiнює "свiй погляд", тобто точку, з якої проектується зображення на екран. I ось я вже перебуваю на вiдстанi добрих двох десяткiв миль од "Грегора". Довкола чорний холод космосу. Нетлiнно палають зорi. I тiльки вдалинi криваво горить довга вузенька смужка. Це наш "Грегор" у вогненному мiшку.

- Зовсiм як захiд сонця на Днiпрi.

Я озирнувся. До екрана пiдiйшла Марiя Павлiвна Куличенко, наш астробiолог.

- Скучили за Землею?

- Ой, скучила! - Марiйка зiтхнула. - Адже тодi, як вернулась "Рената", я пожила на Землi зовсiм небагато, десь iз пiвроку. I уявiть собi, Паччардi, навiть за цей час я встигла скучити... за космiчними польотами!

Марiйка засмiялась. Я називаю її Марiйкою тiльки так, подумки. А вголос кличу Марiєю Павлiвною, не iнакше. Хоч iнколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марiйкою. В нiй є щось надзвичайно симпатичне, рiдне. Що саме - не знаю. Може, її поривчаста, стрiмка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокiйний i низькуватий? Чи все укупi? Не знаю.

Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на "Ренатi". Зорелiт попав тодi в потенцiальну магнiтну яму надзвичайної глибини, i тiльки винахiдливiсть та врiвноваженiсть нашого капiтана Петра Брагiна врятувала корабель. Багато про це менi розповiдав чоловiк Марiї Павлiвни, мiй колега штурман Стафо. Марiйка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на "Ренатi" Стафо вернувся зовсiм сивий...

- Який красень наш "Грегор"! - раптом вигукнула Марiйка. На екранi досить виразно проступили величнi обриси зорельота. "Грегор" не був розрахований на польоти в атмосферi, й тому обтiчнiсть була йому нi до чого. Тiльки "Метелик" мав торпедоподiбну форму.

На екранi було добре видно житловий вiдсiк, де ми перебували. Вiн здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусiдству з ним мiстився вiдсiк, у якому були манiпулятори, необхiднi нам пiд час висадок. Далi вiдсiк, де ми утримували тварин: курей, овець, корiв тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висiсти на нову планету людина, треба було перевiрити, чи нормально аклiматизуються на нiй земнi тварини. Адже крiм штучної атмосфери - створити її на новiй планетi не складало особливих труднощiв було ще безлiч рiзних факторiв, котрi впливали на людський органiзм... Потiм iшли один за одним вiдсiки найрiзноманiтнiшого призначення. I вже по всьому - серце корабля, його iоннi двигуни...

- Час iти на змiну Стафо, - позирнувши на годинник, сказав я i пiдвiвся.

Якщо вiдверто, я мiг би посидiти тут iще хвилин двадцять. Та не хотiлося лишатись наодинцi з Марiйкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку менi так кортiло побути з нею ще хоч трошки. Все на свiтi я б, здається, вiддав, аби провести з Марiйкою цi кiлька хвилин, пожартувати, погомонiти з нею. Проте я не лишився. Менi здалося, що Марiйцi це неприємно. Розмовляючи зi мною, вона весь час начебто вiдверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина менi подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свiдомо уникаю її.

- Скажiть Стафо: я тут, - попрохала Марiйка.

В коридорi, що вiв у штурманський вiдсiк, мене мало не збив iз нiг захеканий Сегедi, наш другий пiлот.

- Даруйте, поспiшаю! - крикнув вiн.

- Бачу. А що скоїлось?

- Бiжу до капiтана. Надзвичайне вiдкриття!

- Ну? - я спробував утримати Сегедi за рукав, але куди там,

- Потiм, потiм, - вiдмахнувся вiн i зник за поворотом коридора.

Я заступив Стафо i знiчев'я став гортати дорожнiй журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричi пролунав сигнал "Слухайте всi!" I по тому я почув дивовижну звiстку: метеорний потiк, зустрiнутий "Грегором", пульсував, вiн нiби дихав. Iнтенсивнiсть його то зростала, то спадала майже до нуля, i все це вiдбувалося з чiткою перiодичнiстю.

- Кожному членовi екiпажу зайняти своє мiсце! - вiддав розпорядження Петро Брагiн.

I нiби на пiдтвердження тривожних капiтанових слiв, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсацiї метеорного потоку для головного мозку "Грегора",- новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам'ять не могла пригадати нiчого подiбного. А тим часом вона зберiгала бодай чи не весь космiчний досвiд людини. Найважливiшi наслiдки кожної експедицiї нотувалися в Iнститутi iнформацiї, i потiм вiдповiдну клiтину пам'ятi вмiщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землi. Число цих клiтин щороку неабияк зростало. I в польотах подеколи вони тривали десятилiття - астронавти вивчали досвiд чужих експедицiй.

У такий спосiб можна було уявити собi, що бачили, про що мрiяли тисячi й тисячi людей, котрi борознили рiзнi закутки безмежного Всесвiту.

I де-небудь, за тисячi парсекiв од Землi, астронавти, заздалегiдь хвилюючись, входили в сферокiно. Вони втрачали спокiй однаково: i молодi, яким цей полiт був за первину, i бувальцi, старi "вовки космосу", котрих Координацiйна рада увiнчала лаврами. Те, про що їм розповiдала мiнiатюрна клiтина - скарбниця вiдомостей про чиїсь польоти, завжди видавалось новим i несподiваним.

Одначе дiйснiсть, з якою вони стикалися повсякчас, була куди цiкавiша, анiж найфантастичнiшi оповiдi про минуле.

Все це блискавично майнуло у мене, коли я почув гонг. Замiсть прямої лiнiї, що свiдчила - iнтенсивнiсть метеорного потоку незмiнна,- передi мною на блакитному екранi змiїлася тепер синусоїда. Iнтенсивнiсть метеорiв перiодично змiнювалась i найбiльше дивувала своїм чiтким ритмом.

Ну й чому тут дивуватися? - можливо, запитає в мене який-небудь юний землянин, ще незнайомий iз космiчними польотами. Чому така пульсацiя має загрожувати кораблевi? Адже сумарна iнтенсивнiсть потоку лишилася незмiнна, вона почала тiльки пульсувати. Все одно немовби на морi замiсть мертвого штилю з'явилися легкi брижi. Але це ще зовсiм не буря! То чого ж боятися?

У нас, космонавтiв, iснує правило: невiдоме - значить небезпечне. Адже не раз бувало, що з першого погляду дрiбна обставина перетворювалась на фатальну небезпеку, i велетенський лайнер гинув у безмежних просторах космосу. Окрiм того, ми одлетiли надто далеко вiд Землi та iнших цивiлiзованих планет i тепер розраховували тiльки на власнi сили. Найдрiбнiша похибка чи безпечнiсть могли коштувати дуже дорого. Згадайте самовпевненого генерала, що колись у давнину змусив своїх солдат крокувати через мiст у ногу. Сталась катастрофа - мiст обвалився. А тим часом накажи генерал iти не в ногу, i все було б гаразд. Що ж сталося? Просто генерал не мав уявлення про резонанс...

Мої думки перервав новий сигнал, цього разу iнфралокатора. Спереду по курсу "Грегора" вигулькнуло якесь загадкове тiло. Скiльки до нього? Напружено клiпали лампочки лiчильної машини. Я вихопив перфострiчку з результатами пiдрахункiв, швидко пробiг її очима i з полегкiстю зiтхнув: до тiла летiти ще багато днiв, ми встигнемо уникнути його.

- Доповiдайте, Паччардi. - Просто з екрана на мене спокiйно дивився капiтан.

Я сповiстив про одержанi данi.

- Яке вiдхилення од курсу?

- Три з половиною градуси.

- За який час ми дiстанемось загадкового тiла?

- Якщо швидкiсть буде незмiнна - двадцять вiсiм земних дiб.

- Гм... Якщо швидкiсть буде незмiнна...

- Уникнути зустрiчi не проблема...

- Сповiщення прийняте, - перебив мене Брагiн. Екран зв'язку погас.

Але за мить спалахнув знову, тiльки вже не блакитним, а зеленавим свiтлом. Це означало, що капiтан увiмкнув зв'язок з усiм екiпажем "Грегора".

- Друзi! Надiйшла iнформацiя, що по ходу руху корабля знаходиться невiдома планета. Ми спробуєм обстежити її. Уникати зустрiчi не будемо. Всiм приготуватись до гальмування. За двадцять хвилин увiмкнемо гальмiвнi дюзи. Кожному належить одягти проти-перевантажувальний скафандр. Зняти чохли з манiпуляторiв i приготувати "шлюпку" до подорожi. Все!

Швидко увiмкнувши протиперевантажувальну систему на пультi, я одяг новенький iз приємним запахом пластиковий скафандр.

Тепер лишалося ждати, поки пiлот увiмкне гальмiвнi дюзи, та мрiяти про зустрiч iз невiдомою планетою. Передi мною на екранi, що вказував на iнтенсивнiсть метеорного потоку, як i ранiше змiїлася голуба синусоїда. Вдих... Видих... Вдих... Видих. Здається, дихає якийсь велетень. I що тiльки не мариться знiчев'я. Я тодi i в голову не покладав, яке все це близьке до iстини...

Чималу путь подолав наш "Грегор", перш нiж досягти легендарного сузiр'я Близнят, котре стiльки лiт хвилювало уяву землян.

Близнятами, виявляється, бувають не тiльки люди. Стародавнi земляни вважали за близнят двi найяскравiшi зiрки цього сузiр'я i дали їм гарнi, звучнi наймення з грецької мiфологiї: Кастор i Поллукс. За переказами, саме так назвали своїх синiв щасливi батьки - красуня Леда i повелитель громiв Зевс.

Минали роки. Земля звично линула по своїй орбiтi. Але дедалi частiше люди звертали погляди до зiрок. Що воно за таємничi дороговкази Всесвiту? Куди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собi нелегке завдання вранцi гасити, а ввечерi знов запалювати цi химернi маяки?..

З року в рiк нагромаджувались незаперечнi космогонiчнi факти, уявлення людськi поступово очищалися вiд марновiр'я. Щоправда, не все було легким i безхмарним у пiзнаннi людиною довколишнього свiту. Дорога до iстини - не пряма лiнiя, а швидше спiраль, що губиться в безмежжi.

Попервах люди вважали, нiбито зорi зовсiм близько - палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмiстив їх на небеснiй твердi, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорi доводилось вiдсувати й вiдсувати в глибини космосу. Цього вимагали першi примiтивнi телескопи. На цьому наполягали, не боячись iти на вогнища "святої" iнквiзицiї, генiальнi вченi...

Кiнець кiнцем людина розiрвала пута земного тяжiння. Першi супутники Землi й автоматичнi станцiї, що стали кружляти довкола Мiсяця, нiде не виявили нi осяйної небесної твердi, нi самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрiєм Гагарiним у небо полинули сотнi й тисячi смiливцiв.

Проте до мiжзоряних мандрiв було ще далеко... Адже тiльки до найближчого вiд Сонячної системи свiтила - Альфи Центавра - треба летiти 4,3 свiтлового року. Свiтловий рiк - це, як вiдомо, вiдстань, яку долає промiнь свiтла у вакуумi протягом року. (За секунду ж вiн встигає промчати триста тисяч кiлометрiв.)

Що вже тут казати про наддалекi зiрки, до яких свiтло летить мiльйони i мiльйони свiтлових лiт.

Та, хоч як це парадоксально, вiддаляючись од землян, зiрки стали їм ближчi. Ближчi, бо замiсть марновiр'я та рiзних припущень прийшли конкретнi знання, помноженi на точний розрахунок i дерзновеннiсть технiчних задумiв...

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинствi я понад усе цiкавився астрономiєю. Улюблене моє заняття було спостерiгати в телескоп зорi. Ми з батьком влаштували на горищi нехитру обсерваторiю, i не було менi бiльшої насолоди, анiж вивчати небо. Зокрема, я частенько нацiлювався на голубуватого красеня Мiсяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось менi навiть вручили медаль Московського астрофiзичного товариства "За точнi вимiри", проведенi над Данетом - пласким штучним супутником Землi, - супутник мав змiнну масу i, як наслiдок цього, досить плутану траєкторiю.

- Уго, йди обiдати! - кликала мене мати.

- Йду, мамо, - вдесяте вiдповiдав я, не маючи сили вiдiрватися вiд чарiвного видовиська, котре вiдкривала передi мною система оптичних лiнз.

У батька була велика бiблiотека з астрономiї та астрофiзики, i незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандiознi картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мiкрофiльми зi звiтами про польоти кораблiв у мiжпланетнi простори.

Пам'ятаю, одного разу я допiзна засидiвся в бiблiотецi. Старий годинник прокував дванадцять, потiм першу годину ночi (в школi починалися екзамени, i роботи було чимало).

Кiнець кiнцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вiнiловiй оправi. На сьогоднi досить. Я пiдвiвся, позiхнув, ступив крок до стелажiв. Полицi, щiльно заставленi книжками, мiкрофiльмами та блоками бiопам'ятi, сягали аж пiд стелю. Тут були старовиннi трактати, зорянi довiдники i найновiшi каталоги - батько мало не щодня приносив iз пошти важкеннi бандеролi.

Задерши голову, я оглянув полицi. Скiльки тут непрочитаного i непроглянутого! Мою увагу привернув шкiряний корiнець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стiлець i дiстав грубий зачитаний фолiант. Книжка й справдi була досить солiдного вiку. Я вже не пам'ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого столiття.

Я стер рукавом пил з оправи. Стародавнiй шрифт, пожовклий вiд часу папiр... Це був популярний пiдручник з астрономiї. Цiкаво, чим тодi займалися вченi? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблицi, цифри, цифри... "Що нас чекає на Мiсяцi...." "Розрахунки траси на Венеру..." "Зодiакальне свiтло..." "Найновiша теорiя тяжiння..." Гм, найновiша! її ж було спростовано буквально за якихось п'ять рокiв. "Улюблениця шести сонць..." Цiкаво! Я сiв у крiсло, присунув настiльну лампу i став читати.

Мова йшла про планету, небом якої одночасно мандрувало бодай чи не шiсть сонць. Дивовижний свiт вразив мою уяву. Пробiгаючи сторiнку за сторiнкою, я забув про час.

Скiльки води спливло вiдтодi! Чимало випало менi пережити. Позаду i експедицiї у безмежний космос, i та страхiтлива катастрофа на Марсi... Проте й зараз я нiби бачу поперед себе батькову бiблiотеку, поспiль заставлений диктофонами письмовий стiл (до нього менi категорично було заборонено пiдходити), стелажi, горiшнi полицi яких губилися в напiвмороцi, рiвний яскравий елiпс од настiльної лампи.

Тiєї ночi менi й на думку не спадало, що химерний свiт iз шести сонць стане метою мого життя.

Вiд давнього паперу, здавалося, струмували невловимi пахощi. Можливо, так пахне час?

Я блискавично пробiг роздiл, присвячений iсторiї питання. Люди з давнiх-давен мiж iнших зiрок спостерiгали i сузiр'я Близнят, де найяскравiшими були Кастор i Поллукс. До 1718 року нiхто не вiднаходив у цiй системi нiчого особливого. Та ось англiйський астроном Брадлей спрямував свiй телескоп на небо й раптом виявив, що Кастор, власне, не одна зiрка, а двi, тобто, що це два велетенських i жарких сонця, поєднаних мiж собою могутнiм тяжiнням. Iнакше кажучи, Кастор був схожий на гiгантську гантель.

Обидва сонця обертаються довкола одного центра.

Вiдкриття Брадлея викликало сенсацiю. Астрономи всього свiту кинулися до своїх телескопiв, аби перевiрити й уточнити повiдомлення англiйського колеги. Заскрипiли пера математикiв. їм би дуже знадобились обчислювальнi машини, проте вони з'явилися лише через кiлька столiть по тому.

Виявилось, що подвiйне сонце Кастор обертається досить повiльно,звичайно, в наших, земних масштабах: його перiод обертання складає не багато не мало - 341 рiк.

Дослiдити подвiйне сонце було не так-то просто. Рiч у тiм, що рух небесних тiл, який астрономи спостерiгають в оптичнi прилади, не є справжнiм. Зiрка завжди рухається в площинi, що нахилена до прямої нашого зору пiд якимось кутом. Я це гаразд збагнув через два днi, коли, склавши на п'ятiрку останнiй екзамен, вiдпочивав на однiй iз спортивних баз Мiсяця, поблизу кратера Аристарх. Вийшов, пам'ятаю, з намету - так ми називали комфортабельну кулю, в якiй мешкали. Була нiч, тривала нiч, до якої ми ще мали звикнути.

Дiлянка Мiсяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лiсники. Весь район планувався пiд заповiдник. Я iшов, обережно минаючи споконвiчнi кратери й пiки скам'янiлої лави; тут усе було так само, як i тодi, коли на поверхню Мiсяця вперше ступила людина. В чорному небi, поцяткованому зiрками, непорушно зависав блакитний глобус Земля. Йти було незвично легко - давалося взнаки порiвняно слабке тяжiння на Мiсяцi. Та я знав, що небезпека зiрватися в яку-небудь трiщину вiд цього не стала менша, i весь час не втрачав пильностi. Бездоганно пiдiгнаний скафандр дозволяв маневрувати легко й невимушено.

Iнколи я уповiльнював крок i озирався. Довколишнiй пейзаж був схожий на намальовану тушшю картину, автор якої надмiру захопився гострими кутами. Нiяких переходiв, нiяких напiвтонiв! Перед вильотом на базу вчитель пояснив нам причину цього незвичайного явища. На землi пересiчена мiсцевiсть поступово вирiвнюється пiд дiєю вологи та вiтру. Цей процес триває вже багато мiльйонiв рокiв. Тим часом на Мiсяцi, поки до нього не дiсталась людина, не було нi води, нi атмосфери. Саме тому мiсячний ландшафт такий химерний i здається засiяним велетенськими сталагмiтами.

Вузенька, ледь помiтна стежечка - яз великими труднощами виявив її, присвiчуючи собi лiхтариком, - бiгла вгору, намотувалась на досить стрiмкий пiк, мов спiраль. Вибрiвши на вершину, я перевiв подих, позирнув униз. По одному з валунiв повзав якийсь свiтляк, описуючи правильне коло. Спостерiгаючи за ним, я збагнув раптом складнi астрономiчнi формули руху зiрок, формули, сутi котрих у класi нiяк не мiг добрати. Завчити їх я завчив, але пiзнати їхнiй смисл був незугарний. I раптом тут, на вершинi мiсячного пiка, настало прозрiння. Скажiмо, цей свiтлячок справдi описує правильне коло. Оскiльки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на свiтляка збоку, то його рух видавався б менi вже зовсiм iншим. Я уздрiв би не коло, а елiпс. Ну, а зорi? - подумав я. Власне, це тi самi свiтляки. Якщо зiрка рухається в площинi, сильно нахиленiй до прямої зору спостерiгача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним...

Але я захопився i тому знову вернусь до тiєї пам'ятної ночi в батьковому кабiнетi, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про якi вже нiколи не мiг забути.

Згодом я дiстав i перечитав про сузiр'я Близнят усе можливе.

Я дiзнався, що пара сонць, котрi утворюють Кастор, перебуває в сiмдесят шiсть разiв далi одна вiд одної, нiж наша Земля вiд свого Сонця. Це приблизно така вiдстань, як од Плутона до Сонця. Менi стало вiдомо також, що загадкова зiрка Кастор недовго перебувала в "роздвоєному станi". Ще в шiстнадцятому столiттi завзятi астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помiтну зiрочку дев'ятої величини. Зiрочка ця нiчим особливим не вiдзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русi вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А i Кастор В) у їхньому спiльному польотi.

Знову зчинився шарварок. Посипалися рiзнi припущення, гiпотези. Згодом математикам поталанило переконливо довести, що нова зiрочка має всi пiдстави претендувати на роль третього близнюка. За аналогiєю її назвали Кастор С.

Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, вiн виявився повною протилежнiстю в порiвняннi з першими двома - великими i гарячими сонцями. В давнiй народнiй казцi оповiдається: жило собi три брати, два розумнi, а третiй дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Вiн був неабияк вiддалений од старших братiв, i до того ж дуже тьмяно свiтився.

Що таке рiк? Це час викiнченого циклу, повного оберту Землi довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашiй рiднiй Землi, виникли в людини першi астрономiчнi поняття, якi вона перенесла згодом на iншi свiти.

То що ж можна сказати про третього брата - примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зiрок з перiодом... кiлька десяткiв тисяч земних лiт! Нiчогенький собi рiк, чи не так?

Менi не раз спадала думка про живих iстот, котрi, можливо, мешкали в районi далекого сузiр'я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна рiч, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертнi. Якi вони з виду? Чи мають iнтелект? I якщо так, то якого рiвня досягли, рухаючись по безмежнiй спiралi еволюцiї? Заплющивши очi, я мрiяв про зустрiч iз ними, про контакт двох цивiлiзацiй, що забезпечить людству, так само як i його новим друзям, небачений прогрес...

Менi тодi навiть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправдi я полечу сюди, до таємничого сузiр'я Близнят, про яке протягом столiть сперечалися земляни.

Сторiнки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашнiй екзамен, я читав, читав, i сон тiєї ночi був од мене далеко.

Автор яскраво змальовував життя на передбачуванiй планетi, в небi якої гуляє не одне, а кiлька сонць. Вiн розповiдав про людину, котра чудом попала на цю планету.

...Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, i корабель м'яко опустився на загадкову твердь. Годi тут було шукати якiсь особливi урвища i скелi. Все було начебто на Землi. Людина нагнулася й помацала грунт пухкий. I рослиннiсть є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точнiше кажучи, колiр не один, а кiлька. Ну, нiчого, екiпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом - нiчого особливого. Якщо вiдверто, пiлот навiть розчарований трохи. Чи варто було летiти стiльки? Такi самi мiзернi кущики вiн бачив i на Марсi, й на Венерi.

Космiчний мандрiвець ступає кiлька крокiв, задирає голову. По небi неквапом повзуть пухкi хмари.

Котра, власне, година, як на мiсцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зенiтi, цiдить гаряче промiння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрiї повiльно i нiмо розповзається багряна пляма.

В навушниках пiлота звучать тривожнi сигнали. Товаришi непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пiлота завмерти на мiсцi.

Червоне полум'я розхлюпується далi. На блiдому небi, над самiсiньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Вiн дедалi збiльшується. Що воно за диво? Пiлот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змiнюється. Рослиннiсть, що кiлька хвилин тому здавалась голубувато-блiдою, повниться пурпуром. Гостре на кiнцях стебло тягнеться до свiтила, немовби вiтаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пiлот подає сигнал, i з корабля висипають усi члени екiпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

- Зараз саме полудень, - зауважує штурман, поглянувши на свiй хронометр.

- Дивлячись на яке сонце зважати, - стає до розмови капiтан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий перiод обертання. Воно непомiтно хилиться до обрiю, в той час як його блакитний побратим тiльки-тiльки поминув зенiт.

Хмари, обляпанi кiновар'ю, простують своєю дорогою. Жалюгiдна рослиннiсть видається тепер бурою. Ледь темнiє.

- Погляньте! - заволав молодий планетолог.

Всi озираються в його бiк. Вiн тицяє рукою у вiддалену сопку. Таке враження, наче на її вершинi спалахнув раптом величезний смарагд. Зеленi променi линуть у простiр, пронизуючи двобарвне небо.

- Котяче око! - шепоче хтось.

Воiстину котяче око. Довколишнiй простiр повiльно повниться кришталево-чистим зеленим свiтлом. Воно лине вiд сопки догори, до двох свiтил-побратимiв.

Вiд трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пiлот уже не думав, що прилетiв сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгi роки польоту, раптом здався їм чужим. Його нiс пломенiє пурпуровим полум'ям, кулястий вiдсiк штурмана - темно-вишневий, магнiтнi вловлювачi здаються крильми казкової жар-птицi, такi вони яскравi й барвистi. Блакитнi смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-срiблястий. Зеленi плями на дюзах наче намальованi.

Та що там корабель! Навiть одне одного люди впiзнають не без труднощiв. Так рiзне свiтло вiд трьох сонць спотворило їхню зовнiшнiсть.

Глибокi багатобарвнi тiнi, звиваючись, повзли по землi, коли з-за обрiю вервечкою одне за одним випливло ще три сонця: бiле, синє й оранжеве.

Бракує мовi людськiй слiв, аби змалювати фантастичну картину, що спалахнула раптом перед зором зачудованого екiпажу. Це було якесь безумство барв. Дивовижнi свiтловi комбiнацiї змiнювали одна одну щомитi, i тому здавалося, нiби всi довколишнi предмети перебувають у безперервному русi. Кожна деталь пейзажу раптом набула фантастичних ознак. Свiт загубив чiткi обриси, став розмитий, нереальний.

Люди iнстинктивно з'юрмилися в тiсний гурт, перекидаючись короткими реплiками: вони розумiли одне одного з пiвслова.

О, звичайно, пiсля цiєї експедицiї в людськiм лексиконi з'являться новi слова. Не можуть не з'явитися, бо без них не передати веремiї барв цього надзвичайного свiту...

Я пiдвiв голову, з великим зусиллям одiрвавшись вiд прадавньої книжки. Свiтло настiльної лампи помiтно зблiдло, наче злиняло. Я повiльно вертався до дiйсностi. Очi болiли, нiби їх запорошили пiском. Усе ще не розумiючи, чому лампа така блiда, я пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна. За тонкою i прозорою плiвкою пластика займався свiтанок.

Та нiч у батьковiй бiблiотецi лишилась у моїй пам'ятi на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався вiдтодi, як з дорогим талiсманом. Нi, менi не властиве нiяке марновiр'я. Просто приємно було усвiдомлювати, що я будь-якої митi можу погортати пожовклi сторiнки, котрi породили менi в душi нi з чим незрiвнянну насолоду.

Лишається додати - книжку я втратив пiд час пiщаної бурi на Марсi. Тi ж таки скаженi смерчi червоного пiску забрали в мене сiм'ю...

Та я не розповiв iще про найцiкавiше стосовно сузiр'я Близнят - мету польоту "Грегора". У своїй оповiдi я зупинився на трьох братах, трьох Касторах - двох велетнях i третьому карликовi.

Уявiть собi здивування астрономiв, коли вони виявили, що кожна з цих трьох зiрок у свою чергу розпадається на пару сонць! Сонця кожної пари дуже близькi одне вiд одного (зрозумiло - в космiчних масштабах). Саме через близькiсть їх тривалий час i не могли сприймати порiзно. Так предмети, що знаходяться поряд, зливаються в один, якщо вiддалятися од них. Розрiзнити двох космiчних сусiдiв поталанило тiльки тодi, коли людина озброїлась новим могутнiм засобом дослiдження - спектральним аналiзом.

Виявилося, новi близнята, на яких розпадаються два старшi брати Кастор А i Кастор В,- вiддаленi один вiд одного всього на десять мiльйонiв кiлометрiв. Зовсiм мало в масштабах космосу. Особливо, коли мова йде про такi солiднi об'єкти, як зорi. I справдi, це в п'ять разiв менше, анiж вiдстань од Меркурiя до нашого Сонця. Проте Меркурiй - планета. А тут iдеться про вiдстань мiж двома зiрками.

Ну, а як же третiй, найменший брат, Кастор С? Виявляється, вiй не вiдстає од старших братiв! Кастор С теж iз двох близнят, звiсна рiч, карликiв. Розташованi вони, сказати б, зовсiм поряд. Вiдстань мiж них якихось 2,7 мiльйона кiлометрiв. Це вдвiчi менше за дiаметр нашого Сонця.

Отож далека зiрка Кастор являє собою дивовижну систему, що складається iз шести сонць. Чотири з них - великi й розжаренi, а два - маленькi, холоднi, темно-червонi. Он який вiн, далекий свiт, так яскраво описаний у стародавнiй книжцi, що над нею я просидiв першу у своїм життi безсонну нiч.

Ще до того, як Вища Координацiйна рада призначила мене на "Грегор", котрий вирушав до сузiр'я Близнят, я часто думав: а чи є планета в дивовижнiй системi Кастора? Що, коли картини, описанi нашими предками, не фантазiя, а реальнiсть?

До свого записного бiоблокнота я ретельно занотовував новi й новi данi про свiт iз шести сонць. Вiдомостей не бракувало: газети, журнали, радiо, телебачення Сонячної системи постiйно придiляли незвичайному свiтовi свою увагу...

Дивно - "Грегор" майже досяг мети. Навiть не вiриться. Навмання натискую на клеми бiоблокнота, i тихий голос, найоiднiший менi голос тiєї, якої вже нема на свiтi, неквапом промовляє:

"...Рух шести сонць Кастора вiдбувається з максимальною узгодженiстю, чим нагадує чудово вiдрегульований годинниковий механiзм. Ми маємо по сутi три парнi зiрки, i кожне з таких парних сонць обертається довкола загального центра мас, тобто довкола однiєї i тiєї ж точки... Карлики, як їм i належить, найспритнiшi. (На цiм мiсцi я зримо уявляю собi легку усмiшку тiєї, що колись на Марсi начитала менi текст). Вони умудряються здiйснити повний оберт усього за дев'ятнадцять годин. Дещо солiднiше поводяться старшi брати. Кастор В описує повне коло протягом трьох земних дiб. Двiйники Кастора А ще вайлуватiшi: аби зробити повний оберт, їм потрiбно дев'ять днiв. Так живе дивовижна родина iз шести сонць. Iнших таких сiмей, мабуть, нема в усьому Всесвiтi. Принаймнi людинi вони невiдомi..."

Ара, як i я, захоплювалась астрономiєю. Вона марила далеким свiтом, що його осяває аж шiсть сонць. Пам'ятаю, якось пiд час вiдпочинку на моїй батькiвщинi, бiля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на мiському пляжi модель загадкового свiту. Довiдавшись про наш намiр, друзi стали допомагати нам.

Передусiм я пiдрахував на портативному калькуляторi, в якiй пропорцiї треба зменшити розмiри, аби модель помiстилася на прибережнiй дiлянцi. Дiставши потрiбнi цифри, ми взялися до роботи.

Середнiй дiаметр двох найбiльших сонць - пари Кастор А - було взято за один сантиметр. За цi два сонця правили уральськi самоцвiти. Спецiально опромiненi, вони горiли в пiтьмi бiлим гарячим свiтлом. Вiдстань мiж ними, вiдповiдно до астрономiчних даних, становила всього п'ять сантиметрiв - на те вони, власне, i близнята! Працювали ми неквапом, ретельно дотримуючись розмiрiв. Кожен самоцвiт було покладено на крихiтний самохiдний вiзок. Вiзок повзав по заданiй траєкторiї з заданою швидкiстю, що її можна було регулювати по радiо.

По тому настала черга другої пари зiрок - Кастора В. Цi два сонця, за якi правили такi самi самоцвiти, тiльки дещо менших розмiрiв, ми помiстили на вiддалi пiвсотнi метрiв од першої пари.

Третя пара сонць - два червоних карлики, Кастор С - завдала нам чималих клопотiв. Йдеться не про їхнє виготовлення: за тьмянi пурпуровi сонця ми взяли два опромiненi рубiни, з горошину кожен. Та коли постало питання, куди ж помiстити цю пару сонць, з'ясувалося, що вона має бути вiддалена вiд чотирьох своїх побратимiв на... шiстсот метрiв. Так треба було, аби не зрадити масштабностi. Я спробував змiнити пропорцiї, щоб уся система могла вмiститися на нашiй дiлянцi, одначе Ара рiшуче запротестувала.

- Соромся! - сказала вона. - Ти береш участь у великому актi творення. Нiчого жартувати, якщо створюєш нову сонячну систему...

- Щоправда, за готовими кресленнями, - кинув хтось iз товаришiв.

- Тим паче! - пiдхопила Ара. - Творець не пасує перед труднощами.

I ось настав кiнець кiнцем вечiр, коли все було готове. Ми й не сподiвалися, що наша вигадка приверне таку увагу. Юрби народу оточили з трьох бокiв наш витвiр. Нiхто не переступав накреслену лiнiю, завдовжки мало не кiлометр. З четвертого боку ряхтiло лагiдне море. Тiльки-но почало смеркати, до берега стали причалювати яхти, баркаси, ялики. Люди не запалювали на щоглах вогнiв, i на тлi призахiдного неба такелажнi лiнiї видавалися зовсiм чорними.

Коли смеркло, я натис кнопку на панелi передавача, i всi шiсть сонць почали рухатися. Ми попрацювали недаремне. Кожне свiтило перемiщалось по заздалегiдь визначенiй орбiтi. Можу вас запевнити, домогтися цього було зовсiм не просто. Помiркуйте самi. Кожну iз трьох пар сонць-двiйникiв треба було змусити обертатися довкола загального центра ваги. Потiм два старших "подвiйних брати" - Кастор А i Кастор В - повиннi були рухатися довкола власного загального центра, оскiльки в цих чотирьох сонцях було фактично зосереджено головну масу системи. I це ще не все! Ми повиннi були врахувати збудження, що вносили в орбiти чотирьох великих братiв два молодшi карлики.

Змiнюючи частоту внутрiшнього випромiнювання наших штучних сонць, можна було змiнювати їхнiй колiр.

Глядачi гаряче заплескали в долонi, коли всi шiсть зiрок помандрували своїми орбiтами. Всерединi майданчика складною, плутаною дорогою рухалась уявна планета нашої новонародженої сонячної системи. Астрономiчних даних, що свiдчили б про планету, не було, i я напочатку протестував проти такого вiльного поводження з Близнятами, та Ара, як завжди, наполягла на своєму.

- Там має бути планета, я певна! - сказала вона так переконано, що всi пристали на її твердження.

Потiм Ара дiстала десь iще один радiовiзок, сама запрограмувала його i урочисто поклала на прямокутну платформу футбольну камеру, яка випадково трапилась пiд руку. Невiдповiднiсть у масштабах її, очевидно, зовсiм не бентежила.

Я став навмання змiнювати кольори всiх шести сонць, i перед нами одразу спалахували чарiвнi видовиська.

- Пам'ятаєш, як у тiй книжцi, - тихо шепнула менi Ара.

I справдi, прадавнiй автор виявився далекоглядним. Я мiг тiєї митi поклястися, що все було так, як вiн описав. Футбольна камера зникла. Замiсть неї складною орбiтою рухалась невiдома нам планета. Вона оберталася довкола власної осi, i по її сферичнiй поверхнi ковзали тремтливi вiдблиски. Поблизу вiд планети проходило одне iз сонць. Воно спалахувало густим синiм свiтлом, i одна з пiвкуль планети ставала сапфiрова.

В один iз моментiв усi шiсть зiрок вмикалися на резонансне випромiнювання. Це було маленьке чудо. З усiх бокiв майданчика ринули потоки оранжевого свiтла. I планета перетворилася на велетенський золотавий апельсин. Вiн сяяв i ряхтiв, наче казкова коштовнiсть. Я не бачив уже нi людей, що злились у темну масу, нi легкокрилих яхт, завмерлих на рейдi, нi друзiв, що стояли поряд,- нiчого, крiм яскравої золотої кулi.

- Знаєш, Уго! - неголосно сказала Ара, нахилившись до мене i показуючи рукою на створену нею з футбольної камери планету, - я подумала...

- Про що?

- Так хочеться побувати там... Побачити шiсть сонць... I висiсти на цю планету. - Вона усмiхнулась i легенько штовхнула мене в бiк.

- Цiлком можлива рiч, - погодився я...

Тепер мрiя наша здiйснюється. Планету в системi Кастора нами дiйсно вiдкрито. Хоч вона поводить себе досить дивно, але "Грегор" швидко наближається до мети.

Тiльки Ара не дожила до цього радiсного i тривожного часу - вона назавжди лишилася там, на Марсi...

Гальмiвнi дюзи "Грегора" працювали з повним навантаженням. Хоч кiбернетичнi системи корабля функцiонували безвiдмовно, клопотiв у всiх було по горло. Висадка на нову планету - дiло серйозне. Щоразу на тебе чатує стiльки несподiванок, що всiх їх аж нiяк не передбачиш заздалегiдь.

Зважаючи на те, що "Грегор" наближався до нової планети, капiтан наказав рiзко скоротити час чергування членiв екiпажу. Розпорядження Петра Брагiна дiстало загальне схвалення: за короткий промiжок часу наша увага не встигала притупитися, а це було так важливо на останньому чи не найважливiшому вiдтинковi дороги.

Працювали всi. Астробiолог теж не лишався без роботи. Марiйцi треба було пiдготувати численнi апарати, що заповнювали цiлий вiдсiк. Велику допомогу їй подавали кiбернетичнi системи.

Наближався вирiшальний момент нашого польоту. Чим зустрiне нас невiдома планета? Космос - невичерпний вигадник. "Я не знаю двох однакових планет", сказав якось Петро Брагiн, а його обiзнаностi можна позаздрити.

Розповiдає астробiолог Марiя Куличенко

Паччардi пiшов на чергування, i я лишилася сама. В глибинi екрана вимальовувався рожевий силует "Грегора". Було тихо i порожньо довкола... Дивакуватий вiн, цей Паччардi. Раптом нi сiло нi впало пiдхопився й побiг. А в штурманську рубку йому ще рано, я знаю. Взагалi, як на мене, чоловiк вiн з химерами. Биту годину iнколи просидить у колi друзiв i не зронить жодного слова. Сегедi менi розповiдав, що Паччардi може, ввiмкнувши п'єзофон, цiлiсiньку нiч не спати, слухаючи музику. I це тодi, коли наступного дня його чекає нелегке чергування. Кажуть, що Паччардi став такий пiсля того, як його сiм'я - дружина i дев'ятирiчний син - загинули на Марсi пiд час страхiтливого пiщаного бурану. Iнколи, дивлячись на Уго, я повнюся глибоким спiвчуттям до цiєї мужньої, сильної людини. Та я нiзащо б не сказала йому про це. Вiн, звичайно, не прийняв би мого жалю.

Паччардi видається менi гордим i замкненим. Коли вiн що-небудь доводить, не можна не замилуватися його розповiддю. Очi йому палають, жести стають швидкi й поривчастi, голос звучить, мов капiтанський гонг у хвилину небезпеки. I така сила, така переконанiсть у словах Уго, що слухала б i слухала його без кiнця. На жаль, цi спалахи бувають у нашого штурмана досить рiдко. За весь час нашого польоту на "Грегорi" - а вiн триває вже близько трьох лiт - Паччардi скидав iз себе крижаний панцир тiльки двiчi.

Один раз, пам'ятаю, це було в день святкування двохлiття з тої митi, як наш "Грегор" стартував iз рiдної Землi.

Кают-компанiя, насправдi така простора, видалась менi тодi тiсною. Тут зiбралися всi, хто був вiльний од чергування. Гучно й весело вiдзначали ми наш маленький ювiлей. I все так нагадувало Землю: i буйна тропiчна зелень, що обiймала нас з усiх бокiв, i земнi плоди, вiд яких аж угинався стiл, i вино, щедрий дарунок кримських виноградарiв... Часом i справдi здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогiй серцю планетi. Пiсля танцiв, забувши на мить, де ми, я зi смiхом попрохала Стафо вiдчинити вiкно. Вiн здивовано позирнув на мене.

- Вiкно?

- Авжеж, - весело позирнула на нього я. - Душно!

Поблизу стояв Паччардi. В тунiцi, з орденом "Визначний космонавт" вiн справляв досить ефектне враження.

- Гай-гай, Марiє Павлiвно, - посмiхнувся вiн, - ваше бажання нездiйсненне. За вiкном у нас не мiська вулиця, а смертельний космiчний холод.

- Знаю, - зiтхнула я.

- Та в даному випадку проблема розв'язується легко! - вигукнув вiн i, швидко пiдiйшовши до кондицiонера повiтря, крутнув ручку в бiк нижчих температур. У залi зразу повiяло прохолодою...

А ще стоїть менi на пам'ятi, як Паччардi одним духом випив повний бокал вина i, рвучко пiдвiвшись, продекламував Лерса, допомагаючи собi з властивою iталiйцям жестикуляцiєю...

Та раптом я здригнула, вiдганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.

Оповiдає штурман Стафо

Коли я зайшов до кают-компанiї, Марiйка була там сама. Вона сидiла замрiявшись перед екраном, на якому рожевiли контури нашого "Грегора".

Ми з Марiйкою недовго пробули наодинцi. Незабаром надiйшло розпорядження капiтана про пiдготовку до гальмування корабля. Зволiкати не можна було. Марiйка пiшла до себе в бiолабораторiю, а я - до штурманської рубки, де чергував Паччардi.

Всi днi, поки "Грегор" гальмував, минули в напруженiй пiдготовцi до висадки на нову планету.

- Ти знаєш, Стафо, - сказав якось Паччардi, - я остаточно поклав собi на думцi прохати капiтана, щоб дозволив менi взяти участь у висадцi.

- Але ж бо штурмановi не...

- Знаю, знаю, - перебив Паччардi. - I все одно я домагатимусь...

На вiсiмнадцятий день гальмування "Грегора" капiтан скликав нараду екiпажу. Планета вже досить чiтко проступала на головному екранi. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосi.

- Ви, Стафо, поведете "Метелика" на посадку, - звернувся до мене капiтан. - Тут нас багато що цiкавитиме. - Петро Брагiн кивнув у бiк екрана, i всi погляди зупинилися на тьмянiй i загадковiй помаранчi.

- Дослiдження планети здiйснюватимемо в два етапи, - вiв далi капiтан. - Перша десантна група складатиметься з трьох чоловiк. До неї ввiйдуть Лайош Сегедi, Марiя Куличенко i... - якусь мить капiтан помовчав, i штурман нестацiонарних трас Уго Паччардi. Потiм ми, щоб завершити дослiдження, пiдмiнимо цю групу iншою...

Минали останнi днi гальмування "Грегора". Помаранча на головному екранi виросла вже завбiльшки з гарбуз, що вiдсвiчував оранжевим свiтлом. Ми з Уго пiдрахували перiод обертання планети довкола власної осi. Вiн складав близько двадцяти годин.

- Майже як Земля, - вiдзначив Паччардi.

На екранi ясно було видно, що поверхня планети неоднорiдна. Спочатку нам здавалося, нiби обшир Оранжевої - так ми називали планету - всiяно пагорбами й видолинками. Але потiм Лайош виявив мiж безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острiвець. Забiгаючи наперед, можу сказати: цьому вiдкриттю спостережливого Сегедi ми зобов'язанi життям.

Вже коли "Грегор", припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої i на кораблi запанувала повна невагомiсть, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхнi планети мандрують з мiсця на мiсце. Цього ми не могли бачити ранiше, хоч i мали потужнi телескопи, бо Оранжеву огортали досить щiльнi шари атмосфери. Вони поглинали i спотворювали всi нашi радiосигнали.

- Висiдайте на темну пляму, - вiддав розпорядження капiтан.

"Плато Лайоша" - так ми назвали острiвець, вiдкритий Сегедi, - являло собою майже правильний круг дiаметром кiлометрiв двадцять п'ять. То тут, то там на ньому стримiли високi скелi, одначе плато мало одну важливу перевагу порiвняно iз сусiднiми з ним районами Оранжевої - скелi принаймнi були нерухомi.

Попрощавшись iз друзями, ми сiли в "Метелика" й одiрвались вiд "Грегора". Перш нiж сiдати, я вирiшив зробити кiлька обертiв довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висотi близько двох тисяч кiлометрiв, поступово знижуючись. Не довiряючи автопiлотовi, я сам керував приземленням. Уго i Лайош припали до екранiв та iнформаторiв. Марiйка морочилась зi своїм вередливим бiофiксатором.

- Можу вас порадувати, - сказала вона, вiдiрвавшись вiд численних шкал i циферблатiв. - В атмосферi Оранжевої є вуглекислота, проте наявний i кисень.

- Ура! - гукнули всi ми. Адже наявнiсть в атмосферi Оранжевої вiльного кисню означала, що неабияк зростає можливiсть виявити на планетi органiчне життя. Ще раз забiгаючи наперед, скажу: цi сподiвання пiдтвердились...

Що думали вони, мої друзi, коли я вiв "Метелика" на посадку? Уго, старий космiчний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всiх iнших. Для Лайоша це був узагалi перший космiчний полiт. А ми з Марiйкою... Хоч i брали участь в одному польотi - на борту зорельота "Рената", - проте висiдати на нову планету нам жодного разу не випадало.

Несподiвано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побiгла одноманiтна оранжева поверхня. Безмежнi горби й западини... Що це, хвилi? Чи тверда поверхня? Термофiкс на пультi свiдчив: температура оранжевих хвиль рiвно сорок градусiв. Швидкiсть "Метелика" помiтно зменшилась. Я вивiльнив крила i став планерувати.

- Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, - пошепки сказала Марiйка, не вiдриваючись од екрана, по якому котили оранжевi хвилi.

- Нерви, - кинув я, хоч, коли казати вiдверто, i сам загубив спокiй. Проклята темна пляма не з'являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сiдати просто на оранжеву поверхню? Нi, вона пiдступно рухлива. Це поза сумнiвами. I раптом Уго спала щаслива думка.

- Увiмкни шукач, - порадив вiн.

Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кiлька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де мiститься зникле плато.

- Та воно дрейфує! - вирвалося в Паччардi.

Я змiнив курс i пiшов на посадку.

Останнi квапливi приготування... Герметизацiя космоскафандра... Перевiрка магнiтного . захисту... Радiопередавачiв... Антен на шоломi... Здається, все...

Ось мiж двох скель з гострими пiками рiвне мiсце. Iдеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пiкiруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненнi смерчi, породженi тертям "Метелика" об атмосферу. Та "шлюпка" надiйна.

Аж ось м'який поштовх, i зразу залягає тиша, незвичайна, гнiтюча...

Iнформацiя капiтана

"Грегор" лiг у дрейф, i "Метелик" пiшов на посадку. Регулярно, кожнi десять хвилин обмiнювались радiограмами. Спочатку зниження вiдбувалося нормально, без будь-яких несподiванок. Керiвником десантної групи я призначив Уго Паччардi, смiливого й бувалого мандрiвника космосу. Щоправда, о першiй порi я не мав намiру посилати його - досвiдчений штурман потрiбен i на "Грегорi". Та Паччардi дуже хотiлося взяти участь в експедицiї. I я зважив на його прохання.

- Капiтане! - сказав вiн перед вiдльотом. - Ви знаєте, я не з боягузiв. Та гадаю, Оранжева - незвичайна планета, i тому прошу дозволу взяти iз собою променевий пiстолет. На нас можуть чатувати хтозна-якi несподiванки.

- Вiзьмiть, - погодився я. - Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пiстолетом у виняткових ситуацiях, власне, тiльки тодi, коли загрожує смертельна небезпека її немає iншого виходу...

- Безперечно, я керуватимусь цим положенням, - сказав штурман.

Першою несподiванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далi надiйшла радiограма вiд Паччардi, що пляму знайдено й посадку здiйснено успiшно. Загiн вийшов на поверхню планети i розпочав дослiдження. За чотири години радiозв'язок припинивсь, i поновити його не вдалося...

Розповiдає автор

Маленький загiн вийшов iз "шлюпки" i ступив - уперше за три роки - на твердий грунт. Твердим, до речi, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, вiн угинався пiд ногами, як гума. Мандрiвники напочатку ступали обережно, однак iз часом посмiливiшали.

Це був свiт без кутiв i рiзких лiнiй. Вiддалiк мрiли гiрськi пасма; їхнi вершини губилися в низьких швидкоплинних хмарах. Але найбiльше вражало те, що й далекi гори, i валуни, розкиданi окiл, i численнi яруги - все вiдзначалося геометричною правильнiстю лiнiй. Окрiм того, в цьому химерному свiтi не було нiчого твердого. Все тiєю чи iншою мiрою пружинило, вгиналось, а вiдтак знову набувало своєї попередньої форми.

- М'який свiт, - зауважив Стафо.

Минуло вже з пiвгодини. Мандрiвники вiдiйшли од "шлюпки" на добрячу вiдстань. Гострий нiс "Метелика" бовванiв удалинi, мiж гладеньких коричневих пагорбiв. Досi не було виявлено нiяких ознак життя. I нiчого схожою на рослиннiсть. Нiде нi деревцяти, нi кущика, нi билиночки. Довкола - самi гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрiй.

- Ми повиннi обстежити плато, - сказав Уго. - Спробуєм досягти його кордонiв. Куличенко й Сегедi, ви вернетесь на "Метелик". Зберете й дослiдите взiрцi гiрських порiд. А ми зi Стафо пiдем до оранжевої межi. Весь час пiдтримуватимемо радiозв'язок. I навiть якщо... - Паччардi помовчав, - якщо вiд нас не будуть надходити нiякi сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозумiло?

Марiйка хотiла щось вiдповiсти, але прикусила язика пiд суворим поглядом Стафо.

- Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, - попрохала вона якось зовсiм по-домашньому.

Паччардi й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що мiсцевiсть була пересiчена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут майже вдвiчi менша проти земної. По-друге, грунт приємно пружинив пiд ногами, мовби вiдштовхуючи мандрiвникiв. Iшли мовчки. Незабаром ракета зникла за горбами.

За пiдрахунками Стафо, позаду лишився вже добрячий шмат дороги. "Не завадило б вiдпочити", - подумав вiн i скоса позирнув на Паччардi. Високий Уго йшов легко, невимушено. "А вiн же набагато старший вiд мене", засоромився Стафо. Подеколи Паччардi зупинявсь, пильно звiряв маршрут iз фото-картою, зробленою ще в повiтрi з борту шлюпки, i знову крокував уперед.

Стафо почав накульгувати - давався взнаки давнiй перелом ноги. Збiльшивши подачу кисню, вiн, аби не виказати болю, намагався йти якомога рiвнiше. їдкий пiт заливав пiд шоломом лице, було душно i втомливо.

Поступово обриси горбiв змiнились. Якщо ранiше довколишнi пагорби поспiль були пологi, то тепер дедалi частiше траплялися мiж них крутi.

Аж ось Паччардi й Стафо забрели в лiс, де замiсть дерев стояли якiсь тонкi з гострими верхiвками стовпи. Дивовижний лiс! Нi листя, нi птахiв, нi затiнку. Самi пiки й тиша. Температура повiтря помiтно пiдвищилась. А до оранжевого кордону, як сигналiзував про це локатор, було ще далеко.

- Передихнемо, - раптом запропонував Паччардi.

Вiн присiв на валунi. А Стафо примостивсь у сiдловинi мiж двома химерними пiками. Тiльки тепер мандрiвники вiдчули голод. За кiлька хвилин вони з'їли по плитцi хлорели. Пiсля цього Паччардi заходився наносити на фотокарту маршрут, а Стафо закуняв. Поринувши в роботу, Паччардi не помiтив, як до його друга пiдкрадається бiда. Випадково пiдвiвши голову, вiн мало не отетерiв з подиву: верхiвки двох пiкiв над головою Стафо злилися. Ще мить i вони замкнуть свого довiрливого гостя у фатальне кiльце. Скочивши на ноги, Паччардi кинувся до Стафо й шарпнув його на себе.

- Що, що таке? - мало не падаючи, вигукнув Стафо.

Замiсть вiдповiдi Уго кивнув на скелi. Вони майже з'єдналися. Тiльки вузенька щiлина, в якiй застряла сумка з iнструментами, зяяла, мов паща страхiтливої потвори. Стафо спробував висмикнути сумку. Але даремне. За мить пiки ковтнули її.

- Ну й дивовижа! - прошепотiв Стафо.

Вiн пiдiйшов до пiка, обережно помацав його. Пiк як пiк. Нiчим не вiдрiзняється од своїх сусiдiв. А тим часом...

Пославши радiограму, Паччардi й Стафо помандрували далi.

Тiльки двi години тому вони розлучилися з Марiйкою i Лайошем, але Стафо здавалося, що минула цiла вiчнiсть. Коли раптом крiзь громаддя скель замигтiли оранжевi хвилi.

Мандрiвники прискорили крок i вийшли на узбережжя.

Берег був стрiмкий. Паччардi i Стафо дiйшли до самiсiнького краю. Глибоко внизу, пойнятi серпанком, хлюпали оранжевi хвилi. Нi, не хлюпали. Вони химерно перебiгали з мiсця на мiсце, наскакуючи одна на одну i тут же кидаючись урозтiч. В повiтрi зависав шерхiт i якийсь вiддалений гомiн.

- Як у час льодоходу, - промовив Уго.

- Ось де порибалити б, - пожартував Стафо. - Такої риби, як тут, мабуть, не зустрiнеш нiде.

Швидко нагнувшись, вiн схопив невеличкого пругкого крем'яха i, розмахнувшись, шпурнув його далеко в море. Крем'ях кiлька разiв пiдскочив над поверхнею, щоразу пiдстрибуючи вище та вище i наближаючись при цьому назад до берега. Аж раптом iз морських надр вихопився гнучкий оранжевий язик - i крем'яха наче корова злизала.

Стафо хотiв був повторити свiй дослiд. Але Паччардi застерiг:

- Постривай-но. Не так тут усе просто. Ми повиннi розгадати оранжеву загадку. Можливо, саме на цiй планетi людство дiстане нове джерело чудодiйної енергiї... Треба спуститись до моря.

Морський простiр здавався спокiйним, безтурботним. Вiн нiби кликав до себе космiчних мандрiвникiв.

Але дiстатися до нього було не так-то просто. Для цього Паччардi й Стафо мали подолати урвище метрiв п'ятнадцять заввишки.

Стафо дiстав iз рюкзака трос, один кiнець його мiцно прив'язав до скелястого виступу, а на другому зробив петлю.

Першим став спускатись Паччардi. Широко розставивши ноги i вiдкинувшись назад, Стафо обережно попускав трос, на якому через рiвнi промiжки були потовщення. Аж ось у навушниках шлемофона почулося притишене "стiй"! Це означало, що Паччардi досяг моря. Слiдом за другом спустився i Стафо.

Тепер вони стояли на вузенькiй, метрiв зо два завширшки прибережнiй смужцi. Побiля їхнiх нiг хлюпали вогненного кольору хвилi. Стафо дiстав градусник.

- Температура моря дорiвнює температурi людського тiла, - сказав вiн.

Перш нiж братися за дальшi дослiдження, Паччардi вирiшив передати радiограму. Та здiйснити свiй намiр йому не пощастило. Передачу буквально затопив хаос перешкод. Довкола вирувала шалена, страшна своєю нiмотою магнiтна буря.

- Що сталося? - запитав Стафо.

- Ми вiдрiзанi. Будем сподiватися, що перешкоди тимчасовi.

Паччардi й Стафо здалося, нiби рудi хвилi здiймаються вище побiля того мiсця, де вони стоять. Спочатку космонавти думали, що це оптична омана. Та ступивши кiлька крокiв уздовж берега, вони переконались: високi хвилi котять слiдом за ними, нiби вiдгороджуючи їх од моря. Раптом мiж хвиль зринуло кiлька довгих гнучких язикiв, таких як той, що, виник, коли Стафо шпурнув у море крем'яха. Вони то падали, то здiймалися знов. Але кожен, здавалось, хилиться в їхнiй бiк.

- Ми хай там що повиннi взяти оранжевої речовини для аналiзу. Можливо, в цьому свiтi криються ще невiдомi нам форми життя, - сказав Паччардi.

На щастя, у сумцi, що її ковтнула гора, була тiльки частина геологiчних iнструментiв. Платиновi колби на взiрцi гiрських порiд i рiдини лежали в рюкзаку Уго.

- Як на мене, спочатку слiд узяти на пробу прибережну речовину, сказав Стафо.

Паччардi згодився.

Кiлька крем'яхiв вони швидко поклали в колби. Але далi дiло пiшло куди гiрше. Вiд м'якого, пружного, здавалося б, податливого прибережного грунту нiяк не щастило вiддiлити анi найменшого шматочка. Гострий, наче бритва, алмазний свiдер виявився безсилий. Грунт прогинавсь, i на цьому все кiнчалося.

- Вперше зустрiчаю таке величезне мiжмолекулярне зчеплення, - сказав Уго. Пiсля кiлькох марних намагань узяти пробу вiн випроставсь, перевiв подих.

- А бареновi нашарування на Марсi?

- Марсiянський барен... Я з ним добре знайомий. Та й вiн щодо сили молекулярних зв'язкiв нi в яке порiвняння не йде ось iз цим...

На мить Паччардi змовк, йому знову став на думцi негостинний, пiдступний Марс... Загiн марсорозвiдникiв... Обладнанi пiд тимчасове житло будиночки, що здригалися вiд дикого страшного урагану... I той трагiчний день, коли не стало дружини й маленького Вiнченцо...

- Може, спробувати мiкровибух? - запропонував Стафо.

- Не варто, - хитнув головою Паччардi, - хтозна, до яких це призведе наслiдкiв... Детонацiя i таке iнше...

- Тодi наберемо хоча б морської "водички", - посмiхнувся Стафо i, взявши колбу, пiдiйшов до лiнiї прибою.

Коли враз море вiдступило, утворивши невеличку заглибину. Тiєї ж митi Стафо, пiд дiєю якоїсь таємничої сили, похитнувся i впав просто в оранжевi хвилi, що блискавично зiмкнулися над ним.

Все це сталося так швидко, що Паччардi й оком не змигнув. Розмiрковувати було нiколи. Наготувавши променевий пiстолет, Уго кинувся слiдом за Стафо. "Добре, що скафандри розрахованi на перебування в рiдкому середовищi", - майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжевi хвилi...

Марiйка i Лайош верталися до "шлюпки". Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишнi горби i скелi поступово розчинялися в густiй iмлi. Марiйка час од часу нахилялась, пiдбираючи дрiбненькi, з квасолину завбiльшки грудочки.

Її все ще не полишала надiя виявити хоч якiсь ознаки органiчного життя.

- Оскiльки є в атмосферi кисень, значить, має бути i життя, повторювала вона.

Сегедi помiтив удалинi над обрiєм три яскравi цятки. Прокресливши навскiс усе небо, вони помчали, лишаючи по собi звук обiрваної струни. Вiдтак промайнуло iще кiлька таких цяток.

- Птахи, - вголос висловила припущення Марiйка.

- Або супутники планети, - докинув Лайош.

- Але ж супутники швидко згорiли б в атмосферi.

- Птахи тим паче. До речi, птахи не могли б летiти з такою швидкiстю.

Вже було видно попереду чiткий гостроносий профiль "Метелика", коли Марiйка несподiвано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнiшу, нiж грунт довкола неї.

Сегедi, що брiв трохи ззаду, кинувся на пiдмогу. Земля прогиналася пiд ногами, наче мiський асфальт жаркого липневого дня.

- Зараз, зараз... Я сама, - бурмотiла Марiйка. Але руки й колiна їй ковзали по плямi, i пiдвестись нiяк не вдавалося. Лайош iз жахом помiтив, що темна пляма, схожа на плiсняву, засмоктує ноги його супутницi. Вiн рвучко шарпнув Марiйку, але вона знов упала.

- Я наче паралiзована, не можу поворухнутися, - почув Сегедi в навушниках переривчастий Марiйчин голос.

Плiснява швидко повзла їй по скафандровi.

Пiдхопивши Марiйку на руки, Лайош кинувся до "шлюпки". На щастя, вона була вже близько. Коли Сегедi здiймався по драбинi, Марiйка знепритомнiла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марiйку на пiдлогу i ввiмкнув дезинфiкуючий душ. З усiх бокiв одночасно вдарили сильнi струменi хiмiчних розчинiв. Важкi краплi тарабанили по шоломовi й комбiнезону, збiгаючи вниз. Тiльки тепер, у яскравому свiтлi люмiнесцентних ламп, Сегедi пильно роздивився плiсняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кiлька секунд шматки плiсняви стали вiдвалюватися, падати, звиваючись, на пiдлогу. Вiдтак вони завмирали, свiтлiшали.

Кiнець кiнцем Марiйка опритомнiла. Вона розплющила очi, сперлась на лiкоть.

- Лежiть, - сказав Сегедi, - я вас потiм перенесу в каюту.

- Не треба. Вже все минуло, тiльки ось руки - мов чужi. - Марiйка пiдвелася, тримаючись за стiнку. - Ми негайно повиннi дослiдити цi взiрцi. I вона попрямувала до дверей.

...Хвилi, що зiмкнулися над головою Паччардi, були абсолютно непрозорi, й Уго увiмкнув iнфразiр. Поперед нього у кривавiй iмлi пропливали тепер якiсь згустки, химерне плетиво ниток рiзних на товщину, хисткi диски. Доторкнутися до них Паччардi не мiг: вiн був усерединi великого газового мiхура. Якщо вiн простягав руку - стiнка мiхура прогиналася, i рука повисала в порожнечi. Мiхур, а за ним i Уго, повiльно простували в морську глибiнь.

Паччардi спрямовував у всi боки снiп iнфрапроменiв, але надаремне Стафо нiде не було.

Комбiнезон дедалi мiцнiше обiймав тiло. "Мабуть, глибоко занурився, i тиск зрiс", - подумав Уго. Вiн увiмкнув компенсуючий прилад - i дихати стало легше.

Тепер мiхур пропливав повз численнi хоботи. Вони просвiчували i поверталися слiдом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух мiхура, але перевiрити це припущення не було нiякої можливостi.

Променевий пiстолет так i лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом,- тодi iнша рiч. Але ворога перед ним не було, хоча вiн весь час iнтуїтивно вiдчував незриму ворожу силу. Та не стане ж вiн розстрiлювати море! Паччардi усмiхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильнiй бурi, котра знищила кораблi, звелiв вiддубасити море ланцюгами.

Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташованi чiтко в шаховому порядку. На кожнiй кульцi рiвномiрно оберталися щiточки.

"Антени!" - здогадався Паччардi.

Помiтно посвiтлiшало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело свiтла. Уго спробував вимкнути iнфразiр, i видимiсть майже не змiнилася.

Трохи судомило у скронях. Паччардi перевiрив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. "А у Стафо кисню тiльки на двадцять чотири години!" - обпекла думка.

Рух повiтряного мiхура уповiльнився. Куля протискувалась тепер мiж надзвичайно складних переплетень товстих стовбурiв. Усе було залите яскравим рожевим свiтлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тiльки тепер Паччардi помiтив, що його супроводжувала цiла флотилiя маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввiмкнув приймач, i його заглушив бурхливий потiк радiосигналiв, що йшли вiд кульок до сфери й назад. "Схоже, перемовляються", - подумав вiн. У ньому дедалi бiльше визрiвала думка, що вiн попав у якийсь новий, надзвичайно своєрiдний i високоорганiзований свiт, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.

Вiдчинився вхiдний люк, i Паччардi попав до середини прозорої сфери. Уздовж стiн стояли параболiчнi екрани, ввiгнутi й опуклi лiнзи, свiтлi елiпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.

Нарештi куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишшi, й тiєї ж митi спалахнуло слiпуче свiтло. Всi екрани й параболоїди повернулись до Паччардi, нацiлюючись на нього. Просто перед ним бiгли хвилi по величезнiй випуклiй лiнзi. Потiм хвилi стали меншi, перетворилися на дрiбнi брижi, i раптом Паччардi здалось, що вiн з'їхав з глузду. Перед ним на екранi плив красень "Грегор".

Уго вiдчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мiкророзряди. Вони йшли вiд невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччардi спробував доторкнутись рукою до матової поверхнi параболоїда, але, вражений сильним розрядом, вiдсмикнув руку.

"Струм? Але ж скафандр - чудовий iзолятор..."

Тим часом контури "Грегора" на екранi ставали дедалi невиразнiшi, i врештi корабель зовсiм розтав...

I раптом нова несподiванка. Перед Уго виникла "шлюпка", що вертикально стояла на своїх стабiлiзаторах. Минає кiлька хвилин, вiдчиняється люк, iз "Метелика" повiльно виходять космонавти, i мiж них Уго впiзнає себе...

Далi нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем'яха в оранжеве море.

- Де Стафо? - крикнув Паччардi. У напiвзабуттi вiн кинувся до екрана. Але якась могутня сила обiйняла, паралiзувала його, i вiн з жахом вiдчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Рiзкий бiль прошив усе тiло, i все проковтнуло небуття...

Заключне слово штурмана Паччардi

Ми знову линемо космiчним океаном. "Грегор" мчить нас до рiдної Землi. Але перед очима стоять i стоять недавнi подiї. В їхньому вирi я мало не наклав головою. Окрiм того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвiтi життя. Мої припущення, нiбито кулi й елiпсоїди, котрi плавали в оранжевому морi,- живi створiння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих iстот окремi людськi органи, скажiмо, нашi вуха чи очi?

А саме частиною велетенського тiла i були тi химери, яких менi випало бачити пiд хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримiсячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий органiзм. А незлiченнi кулi й елiпсоїди з екранами та антенами - його "органи чуття". Оранжевi хвилi, що невгамовно погойдуються на поверхнi, - це тiло, це хвилi плотi, живої, пульсуючої, теплої плотi. А в глибоко захованiй прозорiй сферi, де менi поталанило побувати, мiститься мозок цього незвичайного тiла.

Деякi таємницi нами розгадано. Наприклад, ми з'ясували, що перiодичний характер метеорного потоку, зустрiнутого "Грегором", пов'язаний iз характером руху оранжевих хвиль.

Та скiльки загадок ще не розгадано! I скiльки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дiстає iнформацiю про далекi зорi, про будову Всесвiту? Адже я сам бачив на синьому дiоекранi головного мозку чiткi картини далеких сузiр'їв i планет. Нарештi, як виникло це дивовижне тiло?

Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дiйшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живi. Ну, та про це я розповiм iншим часом. А зараз скажу тiльки, що мої пригоди i пригоди моїх товаришiв були воiстину казковi.

А про те, як ми вибрались вiдтiля, можна було б написати захоплюючу книжку...

Вже другий мiсяць ми на Землi. Лишились позаду i численнi виступи по Свiтовому телебаченню, i розповiдi про нашi мандри перед найрозмаїтiшими аудиторiями, i лекцiї в Зорянiй академiї.

Сферофiльм про полiт "Грегора" та нашу зустрiч з Оранжевою планетою з незмiнним успiхом демонструється у всiх кiнотеатрах Землi й Марса.

Щойно менi повiдомили з Координацiйної ради, що мене призначено капiтаном нової експедицiї, яка знову вимандрує, як висловилась Марiйка, до Оранжевого серця.

Це має бути докладнiше знайомство з живою планетою i триватиме воно, можливо, роки.

Менi дали три днi на роздуми, але я погодився летiти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться менi бодай чи не щоночi.

Завтра по всiй Землi буде оголошено про нову експедицiю, i мене, я знаю, добровольцi завалять тисячами листiв. Звичайно, в першу чергу зi мною полетять тi, з ким я дiлив небезпеку на "Грегорi". Та вони складуть тiльки невеличку частину екiпажу, бо нова експедицiя налiчуватиме кiлька сот чоловiк.

Тому я з нетерпiнням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбiльше.

Кожному, хто вiдважний i непохитний, хто допитливий i кмiтливий, хто настирливий i загартований,- знайдеться мiсце в новiм кораблi.

"ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ"

Чотири доби шаленiв ураган. Нiмий ураган, без гуркотняви, злив i велетенських, на кiлька поверхiв, океанських хвиль. Чотири доби, фiксуючи зовнiшнє випромiнювання, на мiжзорянiм кораблi "Петро Голубничий" конвульсивно тремтiли стрiлки приладiв. На п'яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екранi капiтанського пульта, нарештi пiрнула пiд червону горизонталь.

Та радiсть екiпажу була передчасна. На поверхнi корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхiднiсть термiново перевiрити.

Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом "вакуум". Стiни барокамери ледь вiдчутно затремтiли. Стрiлка барометра, описавши повне коло, ткнулася в "зеро".

Все! Можна виходити.

Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.

"Заїло", - подумав занепокоєно Борт.

У цей час спалахнув вiдеофон.

- Що, не вiдчиняється? - запитав капiтан. Здавалось, вiн чекав цього.

- Так.

- Тодi заждiть на мене. Зараз одягну скафандр.

За кiлька хвилин до барокамери зайшли капiтан Федiр Скеля та астробiолог Ярослав Смiливець. Слiдом за ними вскочив Кiр.

Штурман, капiтан i астробiолог скiльки було сили налягли на люк. Але вiн навiть не здригнув.

- Доведеться тобi, Кiре, - сказав капiтан. - Тiльки антену не пошкодь.

Розiгнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Пiсля третьої спроби дверцi вiдчинилися.

Першим ступив за борт капiтан. Останнiм вилiз Кiр.

Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохiть заплющив очi. Вiн обережно переставляв озутi в магнiтнi черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.

Попереду, в чорнiй безоднi, палало сузiр'я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всiяного дiамантами. Тьмяно ряхтiла пiдперезана синiм поясом туманнiсть Андромеди. У самiм її центрi вiдливало червоним свiтлом кiлька зiрок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизiй вiд попелу ватрi. Яскраво палає фiалковий пояс Орiона. Плаває в сiрiм кiльцi сузiр'я Лiри...

- Ти не заснув, Миколо? - пролунав у навушниках капiтанiв голос.

Штурман одiрвав погляд вiд рури телескопа i, глипнувши пiд ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рiвним шаром смарагдової на колiр речовини, що фосфоресцiювала. Ближче до дюз свiтiння було яскравiше, переходило в зеленаве. Речовина вiдзначалась надзвичайною щiльнiстю i являла собою цiлковиту загадку.

- Це чи не прилипли метеорити, - висловив припущення астробiолог.

- Чому ж тодi цiєї метеорної зливи не фiксували локатори? - заперечив штурман. - Нi, тут щось iнше...

- Кiре, вiзьми на пробу, - вiддав наказ капiтан.

I всi четверо попрямували до входу в корабель...

По обiдi Скеля запитав астробiолога:

- Ну, що там зi смарагдовою речовиною?

- Поки нiчого, - якось неохоче вiдповiв Ярослав. - Я опустив її в насичений розчин гiберелiну.

- Але чому ти думаєш, що в речовинi, котра перебувала в умовах, де температура якихось двi з половиною тисячi градусiв, пощастить виявити бiологiчнi ознаки?

Астробiолог хотiв був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пунктi побiля цифри "3" спалахнула авральна лампочка. Третiй вiдсiк... Це була астролабораторiя.

Астробiолог метнувся до виходу. Услiд за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелi "зупинiться!" наздогнав їх побiля самiсiньких дверей.

Капiтан увiмкнув екран, що займав усю задню стiнку каюти, i перед зором трьох космонавтiв постала астролабораторiя. Хитромудрi прилади, заставленi рiзними ретортами i штативами стелажi. Але що це? Яка сила зрушила з мiсця термостати? їхнi чорно-матовi куби хаотично громадились тепер у кутку. Один iз кубiв раптом луснув, i крiзь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.

- Спори! - прошепотiв астробiолог.

- Кiре, - гукнув капiтан, - негайно в третiй вiдсiк. Задрай вихiд звiдтiля...

Робот кулею вилетiв у коридор. Та наблизившись до третього вiдсiку, вiн дещо уповiльнив крок i став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екранi було добре видно його кулясте тiло, мiцнi кiнцiвки, вогники фотоелементiв. Зовнi все було начебто спокiйно. Але кожен iз космонавтiв з хвилини на хвилину чекав якоїсь бiди.

Досi корабель мчав крiзь космiчнi простори без особливих пригод. Навiть дiставшись району загадкового Антареса, екiпаж не виявив нiяких пiдтверджень гiпотези академiка Свiтлова. Хоч би якiсь тобi ознаки високоорганiзованої матерiї. Навпаки, украй висока радiацiя, рiвень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разi природа загадкової зеленої маси? Чому на неї анiскiльки не впливають найсильнiшi радiацiйнi бурi?

Нiмий ураган, що шаленiв зовнi, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою "Петра Голубничого". Мiкрочастинки, з величезною швидкiстю бомбардуючи корабель, породжували у внутрiшнiх вiдсiках вторинне випромiнювання. Подеколи стiнки тiєї чи iншої секцiї починали тьмяно свiтитися. Вторинне поле було зовсiм кволе. Чутливi прилади ледь фiксували його. Розкрити фiзичну природу поля нiяк не щастило. У всякому разi, воно виявляло себе досить дивно: пiд дiєю загадкових променiв космонавтам часто-густо дуже хотiлося спати. А за роботiв i казати нiчого. В один iз днiв вони зовсiм вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх бiлкових супутникiв у найнесподiванiших мiсцях. Роботи позаклякали в закутках вiдсiкiв, на гвинтових сходах, у коридорах,- власне, скрiзь, де їх захопила страшна каталепсiя.

Виконуючи наказ капiтана, їх перенесли у тринадцятий вiдсiк, де зберiгалося рiзне спорядження. Вантажити своїх побратимiв на манiпулятори допомагав Кiр - єдиний iз роботiв, котрого випромiнювання не вивело з ладу.

За першим проектом екiпаж "Петра Голубничого" мав складатися iз сорока двох чоловiк. Сюди, звiсна рiч, не входили кiберпомiчники. Але що успiшнiше проходили випробування нової серiї бiлкових роботiв, то цифра ця зменшувалась. Кiнець кiнцем Координацiйна рада ухвалила сформувати екiпаж всього з трьох осiб: капiтана, штурмана й астробiолога. Мiсця всiх iнших членiв екiпажу посiли бiлковi роботи. Слiд сказати, вони успiшно виконували свої обов'язки, аж поки не сталася з ними ця бiда...

Федiр Скеля, Микола Борт i Ярослав Смiливець невiдривно стежили за тим, що вiдбувається на екранi. Ускочивши до третього вiдсiку, Кiр притьмом зачинив за собою дверi. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вiльний простiр. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путi. Навiть термостати, виготовленi з надмiцного нейтриту, репали, як динi.

Докладно проiнструктувати Кiра капiтан не мiг. Адже вiн i сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кiровi було надано повну свободу дiй. Вiн мав залежно вiд обставин обрати найдоцiльнiшу тактику, пам'ятаючи, звiсна рiч, i про безпеку корабля, i про можливу загрозу трьом космонавтам, i про необхiднiсть виконати кiнцеве завдання, покладене на "Петра Голубничого". Напохватi було найпростiше розв'язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспiшати з цим було нерозумно: адже в районi Антареса екiпаж попри всi сумнiви сподiвався виявити високоорганiзоване життя. Тим часом нiхто не мiг знати, яких форм воно тут прибрало...

Тiльки-но Кiр задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, i мало не торкалася чорної лискучої поверхнi робота.

Кiр прожогом вiдскочив у куток i закам'янiв у вичiкувальнiй позi.

Зелений мох став повiльно з усiх бокiв пiдступати до нього.

Робот зовнi видавався спокiйним. На екранi було чiтко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементiв, тремтять мiкролокатори. Перш нiж розпочати дiяти, Кiр збирав iнформацiю. В цю мить вiн перебирав у пам'ятi тисячi варiантiв, шукаючи найдоцiльнiшого помiж них.

- Капiтане! Вже, мабуть, можна! - благально сказав Ярослав.

Скеля натис клему виклику. Шерех i писк радiоперешкод наповнили кают-компанiю.

- Прибув до третього вiдсiку, - почувся чiткий Кiрiв голос. - Аналiз повiтря у вiдсiковi...

- Коротше... Доповiдай про найголовнiше! - попередив капiтан. - Енергiя в твоєму переговорному акумуляторi кiнчається.

Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кiлькох днiв вiн збирався поставити Кiровi новий акумулятор. Та все нiяк не мiг вибрати слушного моменту... Тепер ця дрiбниця може спричинитися до фатального наслiдку.

- Аналiз повiтря у вiдсiковi, - повторив Кiр, - свiдчить, що процентний склад кисню дедалi стає менший.

Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечцi несподiванок.

- Маю намiр розпочати дослiдження зеленої субстанцiї, - спокiйно казав далi Кiр, наче перебував не на кораблi, що дiстався далекої зоряної системи, а на тренувальному полiгонi. Щоправда, його голос звучав глухiше, анiж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор...

Минуло кiлька хвилин. Але Кiр не рухався з мiсця, вичiкував. Мабуть, якiсь мiркування утримували його вiд активних дiй.

Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум'я, пiдповз по пiдлозi вiдсiку до стелажа, гнучко охопив його з усiх бокiв. Стелаж гойднувся i полетiв долу, засiявши пiдлогу склом i друзками. Бiльшiсть реторт розбилась, i отруйний дим вiд мiшанини реактивiв заповнив увесь вiдсiк.

- О-о! - застогнав Ярослав, наче вiд зубного болю, i на мить прикрив долонею очi.

- Спокiйно! - поклав йому на плече руку капiтан. - Зараз це не головне.

Коли дим розвiявся, перед космонавтами постала страхiтлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усi боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслiдок прискореного руху корабля, для неї не iснувало. Можна було подумати, нiби в бiолабораторiї раптом попри всi закони фiзики запанувала невагомiсть.

Микола перший звернув увагу на одну неймовiрну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, i прилад повiльно розтанув, наче був вилiплений iз снiгу.

- Мабуть, вiн загубив свiй колiр, став прозорий, - висловив припущення Ярослав. - Проклята плiснява, чи що воно там таке, позбавила його пiгменту...

- А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, - докинув Микола.

- Боюся, кожен iз вас далекий вiд iстини, - похитав головою капiтан. Ну, та давайте подивимось, що буде далi.

Навколо Кiра ще н досi лишалося трохи вiльного простору. Бiоконтейнери, скло, рiзнi прилади, довiдники - все без слiду зникало перед загадковим космiчним джiнном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцевi бачити цю дику руйнацiю. Товаришi, безсилi що-небудь вдiяти, спiвчували йому. Але астробiолог хвилювався найбiльше. Це ж вiн сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати...

Тим часом Кiра, зовсiм вiдтиснутого в куток, з усiх бокiв щiльно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно смiливо розправлялося з приладами й обладнанням вiдсiку, але пiдступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Мiж iншим, плiснява не торкалася й корабельних стiнок.

- Може, її лякає iонопластик, що ним обклеєно внутрiшнi панелi? прошепотiв астробiолог.

- Ну, а Кiр? - заперечив штурман.

Ярослав тiльки плечима знизав.

Капiтан знову увiмкнув радiовиклик.

- Зелена речовина випромiнює променi, - ледве чутно пролунав Кiрiв голос. - За пiвхвилини переходжу...

Тут фраза обiрвалася, бо зелена маса з усiх бокiв навально ринула на робота.

Кiр зник iз поля зору. Весь екран затопило мiсиво, й тiльки подеколи з нього вихоплювались роботовi кiнцiвки. Видно, Кiр одчайдушно змагався з ворогом, нi на крок не вiдступаючи назад. Власне, й вiдступати було нiкуди.

Кiнець кiнцем зелена маса вiдринула од робота, i вiн, весь покалiчений, звiвся на рiвнi ноги.

- Кiре, бережи себе! - гукнув капiтан, нагнувшись до мембрани.

Зелений напасник пiдозрiло заметушився, готуючись до нової атаки.

- Ця... - штурман затнувся, пiдшукуючи слово, - ця штуковина, як видно, боїться бiлкової матерiї.

- Не дуже й боїться, - заперечив капiтан, дивлячись, як зелена пiдкова знов почала змикатися.

Цього разу на екранi було добре видно всi перипетiї боротьби. Кiр вiдбивав атаку, як лев. Це була веремiя зелених барв. Мох змiнював своє забарвлення, наче хамелеон.

Раптом iз зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхiвка його роздулась, нiби голова кобри, й гойднулася в роботiв бiк. Однiєю з кiнцiвок Кiр перервав дивовижне стебло, i воно, звиваючись, повiльно упало.

Ярослав скосив око на товаришiв. Здається, вони нiчого цього не помiтили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробiолог нервово потер чоло i враз незвичайно голосно гукнув:

- Братцi, перед нами розумна матерiя!

Микола Борт витрiщився на Ярослава, нiби вперше його побачив. Тiльки капiтан не виказав нiякого здивування. Вiн нiби чекав цих слiв.

- Якi у вас пiдстави? - запитав Федiр Скеля.

- Правильна тактика в нападi й захистi, - гаряче сказав Ярослав. Схильнiсть до попередньої розвiдки. Вiдтак: оточення ворога...

Капiтан хитнув головою, немовби дiставши пiдтвердження власним думкам.

- Якщо це розумна матерiя, нам необхiдно порозумiтися з нею, - сказав Микола i з вiдчаєм позирнув на екран.

Кiр i далi змагався iз своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцiльний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, i зразу ж змикався слiдом за ним. З усього було видно, що посланцевi Землi довго не протриматись.

Капiтан увiмкнув передавач i вiддав наказ:

- Кiре, перед тобою завдання будь-що вирватися з вiдсiку. Причому зелена речовина не повинна проникнути за межi астробiологiчної лабораторiї.

- Чи можна менi... скористатися з... - долинув до кают-компанiї кволий Кiрiв голос.

- Так! - закричав капiтан, не дослухавши. - Вмикай лазерний пiстолет.

- Капiтане! - вигукнув Микола Борт.

- Спокiйно, без панiки! - гаркнув Скеля. - Бережiть очi.

Тiєї ж митi екран обiйняло слiпуче свiтло. Потiм воно згасло i спалахнуло знову. Тисячi вогненних голок, посланих Кiром, пронизали третiй вiдсiк, не виходячи за його межi. Зелена маса здригнула й вiдступила. Робот був схожий на фантастичного їжака, котрий настовбурчив свої колючки у хвилину небезпеки. Тiльки за голки йому правили лазернi променi слiпучо-бiлi нитки, що несли на своїй путi смерть усьому живому.

Лабораторiю виповнив бiлий дим. Видимiсть майже зникла, i капiтан швидко увiмкнув iнфразiр. Зелена маса конвульсивно посмикувалась. За всiма ознаками, пiд промiнням лазерiв їй було непереливки, i Кiр вiд оборони перейшов у наступ. У цi хвилини вiн був схожий на велетенського дикобраза, що повiльно ворушив своїми вогненними стрiлами-голками. Лазернi променi сягали на пiвтора метра, а потiм обривалися.

Логiчна схема сповiстила Кiровi, що вiн може пропалити стiнку вiдсiку, i тодi ворог розповсюдиться по всьому кораблевi. Ось чому робот максимально обмежив дiю променiв.

- Кiр щось надумав, - не вiдриваючи погляду вiд екрана, сказав астробiолог.

I справдi, робот став перебiгати з мiсця на мiсце, маневрувати. Здавалося, вiн виконує якийсь химерний танок. Кожен крок наближав його до заповiтного люка. У такт iз Кiровими стрибками погойдувались i вогненнi голки, що утримували зелену масу на певнiй вiдстанi.

Налагодити з роботом радiозв'язок не вдавалося. З третього вiдсiку долинали тiльки якiсь невиразнi шуми. Отож про те, як Кiр почуває себе, космонавти нiчого не знали.

Здiйснюючи хитрi фiнти, робот пробився до стiни, погасив частину променiв, аби не пошкодити панелi, а частину зiбрав у снiп. Ошелешене масованим вогнем, зелене шумовиння на кiлька метрiв одступило. Цього було досить, щоб Кiр з неймовiрною силою рвонув на себе люк i вискочив з вiдсiку...

Капiтан квапливо перевiв iнфразiр на коридор, i всi побачили, як робот почвалав у вакуум-камеру.

За кiлька хвилин по тому в динамiку почувся не зовсiм рiвний, але впевнений Кiрiв голос:

- Закiнчив бiоаналiз зеленої речовини, яка виросла у третьому вiдсiковi. Речовина має м'яку кристалiчну структуру. Та, беручи до уваги деякi ознаки, що я зараз їх перелiчу, це, безсумнiвно, жива матерiя.

- Жива! - наче луна, обiзвався Ярослав. Але Скеля i Борт замахали на нього руками.

Кiр почав був перелiчувати данi, засипаючи слухачiв цифрами. Одначе Скеля обiрвав його:

- Цифри запам'ятай. Доповiси потiм. А зараз нас цiкавлять тiльки логiчнi висновки.

- Сподiватися на те, що перед нами високоорганiзована матерiя, не доводиться. Зелена маса являє собою конгломерат бактерiй, якi утворилися iз спор. Причина такого бурхливого розмноження - сприятливi умови...

- Гiберелiн, - пробурмотiв Ярослав.

- Вид бактерiй у межах Сонячної системи невiдомий, - казав далi Кiр. Вони здатнi розщеплювати на атоми речовину, засвоюючи її. Винятком є iонiзований захисний пластик, що ним покрито стiни третього вiдсiку.

Залягла тривала мовчанка. Нарештi Микола Борт запитав:

- Невже в поведiнцi зеленої маси нема нiякого глузду?

- Не бiльше, анiж у дiях хмари сарани, що надибала на своїй путi перепону, - сухо сказав капiтан.

- Дозвольте сповiстити, - знову пролунав голос Кiра, - кiлька сот бактерiй проникло в моє тiло. Вважаю за необхiдне зробити собi iнтенсивне гама-опромiнення.

- Виконуйте,- вiддав розпорядження капiтан i крутнув верньєр.

На екранi знову з'явився третiй вiдсiк. Замiшання, яке кiлька хвилин тому тут посiяв Кiр, уже вляглось. Зелена маса вирувала, бухла, зловiсно перекочувала з одного краю до iншого. Що буде з кораблем, коли вона вирветься на волю? "Петро Голубничий" напевне загине...

Кожного iз членiв екiпажу гнiтили тривожнi передчуття. Нарештi капiтан пiдвiвся i хрипко сказав:

- Друзi, чекати далi не можна! Ми повиннi термiново розробити план подальших дiй. Жаль, що Кiр...

- Бактерiй убито, - пролунав у динамiку роботiв голос. - Радiацiя пошкодила деякi мої нервовi центри. Але я спроможний виконувати команди людей...

- Спасибi, Кiре, - кволо усмiхнувся Федiр Скеля. - Тепер нас четверо... Що ж нам робити з третiм вiдсiком?

У кают-компанiї залягла важка тиша. Кожен розумiв, яку вiдповiдальнiсть покладено на нього. Вiдповiдальнiсть за друзiв, за корабель, за безцiнну iнформацiю, котрої чекає Земля.

- А чи не покрити нам ззовнi третiй вiдсiк iонопластиком? запропонував штурман.

- Нi, це все одно ризиковано, - заперечив капiтан. - Корабель не може весь час нести в собi бомбу, котра здатна вибухнути першої-лiпшої митi.

- Ми змонтуємо велику лазерну гармату i нацiлимо її на люк, - сказав Ярослав. - Тiльки-но зелений напасник переступить межу, ми розстрiляємо його впритул, як це робив Кiр.

Астробiолог запитально глянув на капiтана, але той знову заперечив:

- Де гарантiя, що при цьому якась частина бактерiй не проникне в iншi вiдсiки? Тодi ми нiзащо не впораємося iз зеленим чудовиськом. Воно проковтне весь корабель.

Космонавти уявили, як гине їхнiй красень зорелiт, i кожному стало моторошно.

До кают-компанiї зайшов Кiр. Вигляд вiн мав жалюгiдний: весь пом'ятий, кiнцiвки скалiченi, пластик, що прикривав фотоелементи, розбитий.

Робот мовчки наблизився до екрана i ввiмкнув третiй вiдсiк. Картина була невтiшна. Вся зелена маса веретенилась, немов навiжена. Проте в цьому був свiй смисл: за такого обертання виникала вiдцентрова сила. Вона вiдкидала зовнiшнi шари бактерiй до стiнок лабораторiї, i окремi смарагдовi язики мало не торкалися iонопластику.

- Ось що, - переборюючи вагання, сказав капiтан, - бiолабораторiя має бути катапультована. Iншого рятунку нема.

За кiлька хвилин космонавти зробили потрiбнi вимiри та обчислення i зайняли свої мiсця.

"Петро Голубничий" був сконструйований так, що при потребi мiг позбутися будь-якої iз своїх секцiй. Тим часом жодному з членiв екiпажу вдаватися до такої серйозної операцiї ще не випадало. Через те i Федiр Скеля, i Микола Борт, i Ярослав Смiливець, ба навiть Кiр помiтно хвилювалися...

Коли капiтан натиснув на кнопку, котра приводила в дiю катапульту, корабель весь здригнув. Од носа до хвоста його пройшла гальмiвна хвиля. Та за мить автоматичнi регулятори перевiрили i в потрiбному напрямку скоординували його полiт. Вiбрацiя припинилася. Стрiлки на пультi керування заспокоїлись, а сигнальнi лампочки згасли.

- Третiй вiдсiк одлетiв вiд нас досить далеко, - сказав астробiолог, вдивляючись у оглядовий екран.

Штурман скептично похитав головою:

- Окомiр твiй, Ярославе, не витримує нiякої критики.

- А що ти скажеш, Кiре? - запитав капiтан.

- Двадцять чотири кiлометри, - не вагаючись вiдповiв робот, немов чекав цього запитання.

- Двадцять чотири кiлометри! - повторив Скеля. - Пiшаниця долає цю вiдстань протягом п'яти годин. Автомобiль - п'ятнадцяти хвилин. А зорелiт "ковтає" їх за якусь мiзерну частину секунди... Контейнер, що несе в собi смерть, пливе зовсiм поряд iз кораблем, немов прив'язаний до нього. Небезпека зменшилась, але не зникла. Очевидно, третiй вiдсiк дiстав малий iмпульс.

- Вiн i справдi дрейфує в наш бiк, - вигукнув штурман. - Менi здається, навiть збiльшується. - На цiм словi Микола запитливо позирнув на Кiра, незаперечного авторитета у всiх питаннях, що стосувалися вимiрiв у широкому просторi.

- Рацiя в цьому є, але не зовсiм, - статечно промовив робот. Iнколи вiн висловлювався досить загадково - звичка, перейнята ним ще вiд свого вихователя.

- Поясни, Кiре! - попрохав Микола.

- Вiдстань до вiдсiку поки що лишається незмiнна.

- Але ж вiн збiльшується.

- Так. Але, очевидно, тут вiдiграють роль внутрiшнi сили...

Тепер уже i неозброєному оку було видно, що контейнер iз зеленою масою бухне, як на дрiжджах.

- Всерединi ростуть спори, - пояснив астробiолог те, що й бет нього було зрозумiло.

I ось бiолабораторiя немовби пiд впливом якоїсь магiчної сили репає, з неї виростає фантастична смарагдова квiтка. Зеленi пелюстки її мерехтять, наче обсипанi коштовним камiнням. Стебло звивається, як змiя.

Але незважаючи на свою чарiвну красу, квiтка ховає в собi люту небезпеку. Хижа колонiя мiкроорганiзмiв вирвалась iз тюрми, в яку її було замкнено, i кидає виклик космонавтам.

Квiтка на якусь мить поколивалася на своєму довгому гнучкому стеблi, вiдтак рвучко потяглась до зорельота.

Першим одiрвав очi вiд страшної мани капiтан. Стрiмголов пiдскочивши до пульта керування, вiн натис кiлька кнопок - i в ту ж мить запрацювали фотоннi дюзи. Iз чашi-вiдбивача ринула слiпуча повiнь свiтла.

Люди плюхнули в антиперевантажувальнi крiсла i завмерли в болiсному чеканнi.

"Петро Голубничий" набирав швидкостi. З екрана добре було видно, як повiльно росте вiдстань мiж кораблем i смарагдовою квiткою, що на цей час уже стала схожа на зелену хмару.

Здавалося, хмарцi жаль розлучатися з кораблем. Вона простягала до нього довгi присоски, немов благаючи зачекати її.

Скеля, Борт, Смiливець i Кiр, не вiдриваючись, дивилися на випукле око оглядового екрана. Зелена хмарка вiддалялась. Спочатку вона перетворилася на недоспiлу помаранчу, потiм на котяче око i кiнець кiнцем - на зелену цятку, що за якусь мить зовсiм пропала в безмежних просторах космосу.

ЗАЛIЗНI СТУДЕНТИ

ДВОБIЙ НА ДНI ОКЕАНУ

Далеко серед безкраїх вод Атлантики загубився маленький клаптик землi острiв Енергiї. Останнiм часом до нього було прикуто погляди всiх землян, бо саме тут розмiстилася штаб-квартира великих робiт, що велися на днi океану.

Щоранку тисячi монтажникiв опускались у батисферах пiд воду, безлiч роботiв снувало по дну, допомагаючи зводити естакаду, монтувати найрозмаїтiших конструкцiй ферми, крiпити понтони...

Роботи-будiвельники були вузько спецiалiзованi: однi виконували роль вантажникiв, iншi займалися монтажем, а ще iншi - електрозварюванням. У зв'язку з цим кожен робот був певної форми. Монтажники зовнi нагадували велетенських шестиногих комах, носiї вантажiв скидалися на людей з надмiру довгими руками, а зварювальники - на крабiв з велетенськими клешнями.

Були тут i вихованцi Зеленого мiстечка. Iнститут хоч i вирядив їх на острiв Енергiї, але не забезпечив бодай найзагальнiшою iнформацiєю про те, що вiдбувається в районi будiвництва. Роботи мали самостiйно усвiдомити весь план гiгантської споруди. На це їм вiдвели чотири доби.

Вiдштовхуючись чутливими щупальцями, величезнi кулi повiльно пересувалися по дну вiд одного робiтника до iншого. Локатори роботiв вловлювали i фiксували кожен рух своїх повелителiв, аналiзували їхню поведiнку, запам'ятовували все необхiдне для подальшої самостiйної дiяльностi...

Вiдколовшись од iнших, Кiр поплив уздовж напiвзамуленого кабеля. Далеко позаду лишився будiвельний майданчик, освiтлений потужними прожекторами. Тепер Кiр плив у цiлковитiй темрявi. Довелось увiмкнути iнфразiр.

Кабель вивiв робота до невеликої споруди, облицьованої товстими свинцевими плитами. Пiсля детального дослiдження Кiр зрозумiв, що перед ним - Головний Акумулятор, енергетичне серце всiєї будови.

Зверху над Кiром промайнула чиясь тiнь. Що це? Робот нашорошився. З пiдводним царством вiн був обiзнаний погано, i великий електричний скат напочатку збентежив його.

Тим часом загадкова iстота, незважаючи на Кiра, повiльно кружляла над акумулятором, її, мабуть, щось вабило до цiєї споруди. Осмiлiвши, вона сильно тицьнулась у стiнку.

"Порушення роботи акумулятора може призвести до нещастя, станеться вибух, загинуть сотнi людей, - вiдзначив Кiр. - Треба негайно вiдiгнати небезпечне створiння".

Кiр не знав, та й не мiг знати, що Головний Акумулятор має надiйний захист i ската йому боятися нiчого.

Робот дiстав сигнал небезпеки - i цього було досить. Не думаючи про себе, вiн кинувся на ворога.

Пiдпливши до ската, Кiр простягнув щупальце. Скат вiдсахнувся назад. Вiдтак усе повторилося знову. Збоку це скидалось на гру. Залiзне чудовисько обережно наступало. Скат маневрував вичiкуючи.

Нарештi роботовi поталанило наздогнати ворога. Двоє щупалець обхопили ската, i тiєї ж митi Кiра пронизав сильний електричний розряд. Смикнувшись, робот закам'янiв. З усiх кiнцiв його тiла до головного мозку полинули тривожнi сигнали, сповiщаючи про пошкодження. Сiпнувшись, безсило повисло двоє щупалець. В "очах" - фотоелементах - замигтiли фiолетовi кола. Скат зупинився мiж водоростiв i гордовито дивився на ворога.

Отямившись вiд шоку, Кiр силувано озирнувся. Його пронизували якiсь химернi вiдчуття. Людина назвала б це болем i роздратуванням. Кiр був по сутi беззахисний: вiн не мав нiяких запобiжникiв. Та й хто мiг подумати, що на океанському днi з роботом може статися така пригода. А потiм - нiчого йому було вiдриватися од гурту...

Тьмяна пляма, що мрiла мiж баговиння, поступово набула чiтких обрисiв скат! Ледь розпiзнавши ворога, Кiр знову кинувся у бiй.

Скат, що не чекав нападу, на якусь хвилю загаявся. Цього було Кiровi досить. Мить - i страшна потвора гарячково забилася в залiзних роботових обiймах.

Кiр втратив орiєнтацiю. Все довкола пойняла пiтьма. Як у лихоманцi пульсував його електронний мозок. Та робот не вiдпускав ворога.

Обмацуючи слизьке скатове тiло, Кiр наткнувся на око i з усiєї сили штрикнув у нього металiчним пальцем. Скат здригнув i завмер.

Випустивши мертву здобич, Кiр, похитуючись, вибрiв на чисту воду i повiльно попростував назад, до будiвельного майданчика...

ЗАГАДКОВА ДIЯ

Енквен розважався, з мавпячою спритнiстю лазячи вверх i вниз по шведськiй стiнцi. Потiм, зачепившись за нiкельований щабель, вiн повис, дивлячись у вiкно. На широкому iнститутському подвiр'ї було порожньо. Тiльки на волейбольному майданчику самотня постать вовтузилася побiля сiтки та нова лаборантка швидко iшла кудись iз течкою пiд рукою. В течцi - Енквен це роздивився без особливих зусиль - лежав грубий конспект i пошарпаний пiдручник зоряної навiгацiї.

Енквеновi були до вподоби такi рiдкiснi днi (вони називалися вихiдними), коли вiн мiг ось так збирати iнформацiю, неквапом класифiкувати її, а все незрозумiле з'ясовувати пiд час вечiрньої зустрiчi з Павлом Пилиповичем, або просто Пашею, як звали його спiвробiтники.

Там, угорi, за товстою стелею, на пласкiм даху чотирнадцятиповерхової будiвлi, мiстився майданчик, з якого злiтали в синє небо швидкокрилi срiблястi машини. Дуже кортiло розглянути їх зблизька, помацати, залiзти до кабiни, натиснути стартер. Все це було знайоме роботам поки що лише теоретично. Ходити на авiамайданчик їм iще не дозволялось.

Навiть вiдсiля, з висоти останнього поверху, Енквен чiтко розрiзняв кожну билинку i досить добре чув кожне слово, мовлене там, унизу.

Юнак ще й досi вовтузився коло волейбольної сiтки. Прилаштувати її було не так-то просто. Поривчастий вiтер рвав сiтку з рук.

- Допоможи, Катю! - сказав юнак, як тiльки лаборантка порiвнялася з ним.

- Нiколи, Андрiю, - вiдповiла Катя, уповiльнюючи крок. - Справ зараз море!

- Захист скоро?

- Пiслязавтра.

- А зараз ти куди?

- На консультацiю.

- На консультацiю? Але ж сьогоднi всi в акваторiї, - здивувався Андрiй. - Я щойно вiдтiля - ранiше звiльнився... Хто ж тебе консультуватиме?

- А це вже моя турбота, - посмiхнулась Катя.

За кiлька хвилин Енквен почув, як зiтхнув далеко внизу ввiмкнутий транспортер. Потiм по коридору дрiбно застукотiли пiдбори. Дверi розчинились, i до кiмнати зайшла Катя.

- Привiт, Енквене, - сказала вона.

Енквен легко стрибнув до неї. Поряд iз тендiтною дiвчиною триметровий робот зi своїми дев'ятьма кiнцiвками мав досить солiдний вигляд.

- Розумiєш, Енквене, нiяк не можу розв'язати однiєї задачi, морочуся понад тиждень... А без неї горить дипломний проект, - Катин голос забринiв од хвилювання.

- Горить? - здивовано перепитав Енквен.

- Ой, ну як ти не розумiєш! Горить - значить, провалюється.

- Провалюється? - ще здивованiше вигукнув робот.

- Та зрозумiй же ти: без цiєї задачi в мене нiчого не виходить. Розрахунки навiгацiї... Ось умова, послухай...

I Катя повiльно продиктувала задачу.

Енквен зупинився, мов укопаний. Тiльки у величезних його очах-блюдцях можна було помiтити неспокiйнi спалахи, що виказували напружену роботу мозку.

Мовчання тривало хвилини чотири.

- Так, звичайно, без програмування нiчого... - пробурмотiла Катя. Махнувши рукою, вона повiльно ступила кiлька крокiв до дверей. I тут Енквен швидко заговорив. Нiколи ще вiн так не поспiшав.

- Що, що? - розгублено зупинилася Катя, озирнувшись. - Нiчого не розумiю...

Тодi Енквен, легко пiдбiгши до лаборантки, взяв у неї з рук олiвець. Паперу не було. Єдиний аркушик, що на ньому Катя занотувала умову задачi, був весь покреслений. Та робот знайшов вихiд: вiн притьмом скочив до стiни i став виводити на її свiтлокремовiй поверхнi якiсь формули.

Катя напружено вдивлялася в те, що писав для неї Енквен.

- Збагнула! - нарештi вигукнула вона радiсно.

- До цього, - показав Енквен на останню формулу, - треба ще додати iнтеграл зiткнення.

- Ну, звичайно! Тут я вже упораюсь сама. Дякую, Енквене. Дай, я тебе за це розцiлую!

Та Енквен ухилився од незрозумiлої йому пропозицiї. Вiдбiгши вбiк, вiн закляк в очiкуваннi. "Наче барс перед стрибком", - подумала Катя, зачиняючи за собою дверi.

Робот вийшов iз стану нерухомостi тiльки тодi, коли завмер звук вимкненого внизу транспортера.

Енквен ретельно витер вiнiловою щiткою всi написи на стiнi й повiльно пройшовся по кiмнатi. Так вiн робив завжди, коли не мiг вiдшукати логiчного розв'язання якоїсь проблеми.

Непомiтно стало вечорiти. Зачувши в коридорi знайомi енергiйнi кроки, робот увiмкнув люмiнесцентну панель, i денне свiтло затопило кiмнату.

Павло Пилипович, що ступив йому назустрiч, був у доброму гуморi. Заняття роботiв на водi минули сьогоднi успiшно.

Хвилин за сорок, нагомонiвшись донесхочу з Енквеном, начальник вестибулярного вiддiлу пiдвiвся, збираючись iти.

- Отже, навiгацiйну задачу розв'язано правильно? - ще раз запитав Енквен.

- Правильно, - стоячи перед роботом i дивлячись кудись поверх нього, вiдповiв Павло Пилипович. - Але де ти взяв цю умову? Я, на скiльки пам'ятаю, не давав тобi такої задачi.

- Попутно довелося розв'язати, - ухиляючись од прямої вiдповiдi сказав Енквен.

"В нього вже є свої таємницi", - подумки вiдзначив Павло Пилипович.

- Тепер iще одне запитання, шефе, - сказав Енквен. - Що означає дiя "цiлувати"? Я не знайшов вiдповiдної iнформацiї.

Здається, вперше за всi три роки навчання роботiв молодий вестибулярник не знав, що вiдповiсти своєму учневi.

- Бачиш... Це довго пояснювати. Зараз уже пiзно. Я завтра принесу тобi книжку. Почитаєш...

ГНУЧКА ТАКТИКА

Оповiдання-жарт

- Така в загальних рисах схема АЕЗТа, автоматичного екзаменатора змiнної тактики, котрого створив наш колектив, - сказав на завершення професор. Вiн протер спiтнiлi скельця окулярiв i додав: - Хочу ще раз пiдкреслити - автомат по ходу дiї безперервно змiнює методику навчання, щоразу обираючи оптимальний варiант.

На узвишшi поряд з доповiдачем стояла приземкувата металiчна фiгура. Це й був новий автоматичний екзаменатор. Час од часу вiн клiпав зеленими очима, нiби хотiв сказати: а я знаю, шановнi члени комiсiї, щось таке, про що ви навiть гадки не маєте.

- Ви скiнчили? - запитав у професора секретар.

- Так.

- Є пропозицiя. Оскiльки зараз в iнститутi залiкова сесiя, непогано було б зразу ж залучити автомат до роботи. Його знання не викликають сумнiву. Тактику опитування вiн вибере якнайкращу i, крiм того, розвантажить хоч трохи наших викладачiв.

АЕЗТ нетерпляче переступив з кiнцiвки на кiнцiвку, розумiючи, що зараз визначиться його доля. Та хвилювався вiн надаремне: пропозицiя секретаря дiстала одностайне схвалення...

- Головне, не треба нервувати, - сказав професор, чомусь озирнувшись.

Але в коридорi було порожньо. Над дверима матово свiтилося табло: "Тихо! Залiки й екзамени!"

- Якщо станеться щось, - хрипким од хвилювання голосом знову почав професор...

- Але що може статися? - заперечив АЕЗТ.

- Ну, хтозна, - знiяковiв професор. - Каверзне питання, скажiмо... Чи просто трапиться матерiал iз невiдомої тобi царини...

- Що ви, сотворителю! - мовив автоматичний екзаменатор, i в його голосi старому професору вчулось кепкування. - На те, про що ви кажете, немає нiяких пiдстав. Надiйнiсть моїх блокiв утричi бiльша проти звичайної. А щодо обсягу iнформацiї, зафiксованої в пам'ятi, то...

- Та знаю, знаю, - пошепки перебив професор. - Я зовсiм не про те...

Як пояснити цьому "мудриголовi", що вiн хоче сказати? Та й чи потрiбно це йому?

Професор пригадав, як вiн хвилювався напередоднi своєї першої лекцiї. Як стояв перед дверима аудиторiї, де чекали на нього студенти. Стояв i не зважувався зайти. Правда, був вiн тодi не професор, а безвусий юнак-асистент, що сам мало чим рiзнився од студентiв. "Надiйнiсть моїх блокiв", - подумки повторив вiн i похитав головою.

- Я увiйду, - тим часом сказав АЕЗТ. Фотоелементи його весело блимнули, i кiнцiвка впевнено лягла на ручку дверей.

Професор махнув рукою, мов плавець, що наважився стрибнути в холодну воду, i квапливо пiшов до лiфта.

АЕЗТ провiв його поглядом, i коли професор зайшов до кабiни, штовхнув поперед себе дверi.

Студенти - двадцять п'ять пар уважних очей - пильно стежили за вайлуватою статурою нового екзаменатора. На столах перед кожним лежали олiвець та аркуш чистого паперу.

- Здрастуйте, - чiтко промовив екзаменатор, пружним кроком перетинаючи аудиторiю. Здавалось, вiн не помiчає на собi подекуди цiкавих, подекуди iронiчних поглядiв.

- Ну, що ж, розпочнемо, - пролунало в тишi.

АЕЗТ пiдiйшов до першого ряду й окинув усiх уважним поглядом двох фотоелементiв.

- Залiк з диференцiальних рiвнянь ви маєте скласти протягом трьох днiв, рахуючи сьогоднiшнiй. - Вiн помовчав. - Хто з вас уже пiдготувався? пролунало несподiване запитання.

Студенти ошелешено перезирнулися.

- Хто з вас гарно пiдготувався? - повторив АЕЗТ запитання. Погляд його на якусь мить зупинився на бiлявiй дiвчинi в другому ряду. Та спалахнула i, рвучко пiдвiвшись, вiдрубала:

- Я!

- Прекрасно, - сказав екзаменатор, - дайте ваш матрикул. - Спритно розгорнувши його, вiн калiграфiчно вивiв "зараховано" i, вертаючи спантеличенiй дiвчинi темно-брунатну книжчину, статечно промовив: - А iншi, значить, пiдготувались погано? - В його голосi явно вчувалися саркастичнi нотки. - В такому разi можете йти додому.

- Усi? - запитав хтось iз останнього ряду.

- Так, усi. Прийдете завтра...

Наступного дня, коли, сяючи металом i пластиком, АЕЗТ з'явився в аудиторiї другого курсу, його зустрiв легенький шумок. Незважаючи на звуковi перешкоди, екзаменатор поважно перетнув аудиторiю i ступив на кафедру.

- Поведемо далi наш залiк з диференцiальних рiвнянь, - сказав вiн.

Але студенти, здавалось, чекали вiд нього чогось iншого.

- Хто добре пiдготувався до залiку? - повторив АЕЗТ своє учорашнє запитання.

Як вiдповiдь тому, догори здiйнявся лiс рук.

Екзаменатор iз хвилину пильно оглядав ряди. На деяких обличчях затримував свiй погляд.

Пауза ставала втомливою.

- Отже, всi ви гарно на сьогоднi пiдготувалися? - нарештi вимовив вiн повiльно.

Мовчання.

- Чудово. Значить, вам можна запропонувати рiвняння пiдвищеної складностi. Пiдходьте по одному зi своїми чистими аркушиками.

НАСЛIДКИ ВИХОВАННЯ

Оповiдання-жарт

Попервах Гед Борт викликав у наших вихователiв захоплення.

- Вiн чутливий, наче струна скрипки! - вигукнула Лiна Хорда по тому, як вступнi випробування скiнчились i Гед Борт погордливо залишив сферозалу.

Мене оточили з усiх бокiв i один поперед одного поздоровляли з новим вихованцем, що мав такi чудовi якостi.

Дiйсно, всi ми переконалися: швидкiсть i точнiсть реакцiй ставить Геда незрiвнянно вище проти iнших учробiв. Досить було хруснути гiлцi де-небудь у лiсi, що обiймав Базу, i Гед весь перетворювався на увагу. Зафiксувати у нас такий звук, окрiм Борта, не мiг нiхто. Слiд сказати, що у зв'язку з цим траплялися рiзнi непорозумiння. I спiврозмовник Борта - чи то людина, чи робот - нерiдко бував украй спантеличений, коли Гед без будь-якої видимої причини раптом обривав себе на пiвсловi i нiби кам'янiв, напружено вслухаючись у щось, почуте тiльки ним самим.

Та з певного часу в характерi Геда Борта стала проступати, либонь, надмiрна подразливiсть i нервознiсть. Такi риси в роботах безжально викорiнювались, - адже ми готували їх до штурму наддалеких зоряних систем, i найневиннiший зрив пiд час польоту мiг спричинити до катастрофи.

На кожного вихователя в нас припадало, як правило, по одному учробовi.

Я i Гед жили в невеличкому двоповерховому котеджi, точнiсiнько такому, як i десятки iнших, розкиданих по територiї Бази.

Якось шеф сказав менi:

- А ти знаєш, Ерго, твiй Гед Борт робить успiхи. Вiн просто мистецьки виконав сьогоднi тактичне завдання. Головне - спокiйно й розважливо. I це маючи таку сигнальну систему!

- Дякую, професоре, - щасливий пробелькотiв я.

- Якщо так пiде далi, - казав шеф, - то хто знає, можливо, База рекомендуватиме Геда Борта Координацiйнiй радi на роль капiтана зоряної експедицiї.

В першу мить менi забракло слiв.

Виховати капiтана мiжзоряної експедицiї роботiв - це була заповiтна мрiя кожного з нас.

I справдi, пiд час останнiх випробувань Гед Борт зарекомендував себе просто блискуче. Вiн спокiйнiсiнько крокував крiзь шалений вогонь, розважливо виконував завдання, вiдкидаючи з дороги розжаренi уламки марситу, що будь-якої митi могли вибухнути й перетворити його на попiл. Хтозна-куди зникла Гедова подразливiсть, оприскливiсть, котрою надiлив його попереднiй вихователь!

"Ось що значить правильне виховання, - думав я, крокуючи по пругкiй пластиковiй стежцi. - Воно може позбавити учроба будь-яких вад".

Я йшов, незважаючи на колючi вiти розквiтлої акацiї, що траплялася менi на путi. В головi бринiли слова, сказанi шефом на прощання:

- За два тижнi в Рiо-Прадо розпочнуться вiдбiрковi випробування для учробiв-капiтанiв. Ото ж бо... готуйте Геда. Ви полетите туди обоє... Заслужили.

Я тодi й у голову не покладав, що через день iз Бортом станеться ганебна пригода, пригода, що розiб'є всi мої райдужнi надiї.

Та розповiм усе по черзi.

Того вечора я, як ви розумiєте, був у доброму настрої. Поринувши у свої думки, я брiв однiєю з вуличок Бази й не зчувся, як дiйшов до величезної бiлоснiжної будiвлi спортзалу, котру вiнчала титанова скульптура лижницi.

"Розiмнусь трохи", - вирiшив я, заходячи до вестибюля.

Спочатку я поплавав навзаводи з Рiчi - дресированим дельфiном. Вiдтак зробив кiлька вправ на вестибулярному колесi. А потiм, подiлившись з товаришами на двi команди, ми досхочу пограли у баскетбол.

Коли я вертався до себе, було вже пiзно. Повний мiсяць зависав над самою банею спортивного блоку. База спала: завтра чекав на всiх нелегкий трудовий день.

Прийшовши додому, я зазирнув у кiмнату нижнього поверху. Гед спав, розкидавши дужi руки. "Спав" - цей термiн стосується, звiсно, людей. Насправдi, в робота пiд кiнець напруженого дня автоматично вмикається iонний уповiльнювач, i мозок дiстає перепочинок. У такий спосiб учроби поновлювали рiвновагу систем, надмiрно перевантажених протягом дня. "Сон" був тимчасовим засобом - по тому, як навчання скiнчиться, робот мав виконувати покладенi на нього обов'язки без перепочинку.

Тихенько, намагаючись не зчиняти шуму, я дiйшов до гвинтових сходiв, що вели нагору. Взагалi-то вважалось, нiби робота, котрий спить, нiчим не розбудиш. Принаймнi так мало бути насправдi. Але я не хотiв ризикувати: якби Гед Борт прокинувся, це була б надзвичайна подiя. В учроба, розбудженого передчасно, могли порушитися функцiї деяких важливих блокiв. А Геда чекали випробування на капiтана...

Я скинув iз нiг черевики - спочатку один, потiм другий, - з насолодою розлiгся на приставнiй канапцi i невдовзi заснув.

Уранцi до мене пiдiйшов Гед Борт. Щось на його обличчi не сподобалось менi. Коли робот заговорив, моє занепокоєння зросло: голос у нього був бляклий, невиразний. А це свiдчило про те, що в Гедовiм органiзмi сталися якiсь непередбаченi змiни.

- Ти порушив мiй сон, Ерго, - сказав Борт, повiльно клiпаючи.

- Я?

- Так. Десь опiвночi з горiшнього поверху долинуло два глухих удари. Вони вивели мене з забуття.

- Нiяких ударiв не було. В тебе просто галюцинацiї.

- Нi, були, - заперечив Гед Борт. - Я їх навiть зафiксував.

- Де автозапис?

- Зараз принесу.

Гед Борт притьмом вийшов, а я лишився стояти на верандi.

"Ще цього бракувало! Порушення нервової дiяльностi. I якраз напередоднi випробувань!.."

Невеселi думки перервав Гед.

- Ось! - простяг вiн менi маленьку капсулу, що заблищала проти сонця.

Iз сусiднiх котеджiв виходили вихователi й учроби. Вони поспiшали на стартовий майданчик: вiдтiля орнiтоптер мав доставити їх у район акваторiї сьогоднi за планом були заняття на водi й пiд водою.

Я нетерпляче натис на капсулi кнопку вiдтворення. До моїх вух долинув шерех, що його час од часу переривало ледве чутне потрiскування. Це був фон - звичайнiсiнькi розряди.

- Але ж це...

- Зараз! - обiрвав мене Гед.

З капсули почулось, як щось глухо ляпнуло, спочатку раз, потiм другий.

Я, нiчого не розумiючи, знизав плечима.

- А час?

- Двадцять три тридцять, - вiдповiв Гед Борт.

I тут я ляснув себе по чолi й зареготав. Як же це я зразу не збагнув? Повернувши верньєр, я ще раз прослухав запис. Ну, звичайно! Це вчора, коли я роззувався... черевики...

Гед Борт вичiкувально дививсь на мене.

Я перестав смiятися i пiдiйшов до балюстради. Яка чутливiсть, дiдько б тебе взяв!.. А взагалi-то - дiло кепське. Прокидатися через таку дрiбницю явна аномалiя. Якщо це поодинокий випадок, усе, можливо, ще втрясеться. Пiду до операторiв, хай перемонтують схему. Та коли щось подiбне повториться тодi, ясна рiч, прощавайте всi марнолюбнi мрiї.

Вимкнувши капсулу, я кiлькома словами пояснив Гедовi, в чому рiч.

- Отже все в тому, що ти кинув на пiдлогу свою взуванку? - перепитав Гед Борт.

- Саме так! - невесело вiдповiв я.

Пiзно ввечерi, повернувшись з акваторiї, я знов надумав зайти до спортивного блоку.

Гед поводив себе пiд час навчання начебто непогано, i старший оператор втiшив мене, сказавши, що нiчна пригода з учробом могла бути цiлковитою випадковiстю.

О дванадцятiй годинi я вернувся додому.

Гед Борт спав, як i вчора.

Я пiднявся нагору й, вивiльнивши з нiшi канапку, присiв на неї. Перебираючи в думцi перипетiї сьогоднiшнього дня, я машинально зняв один черевик i шпурнув його в куток. I тут же запiзнiла думка обпекла мене, мов блискавиця: Гед Борт! Я прислухався. Але все обiймала тиша. Знизу не долинало жодного звуку.

"Здається, минулося", - з полегкiстю подумав я. Вiдтак скинув другого черевика i надзвичайно обережно опустив його на пiдлогу.

Минуло з пiвгодини. Я вже засинав, коли раптом унизу почувся дикий крик. Гед Борт, здавалось, був украй розлютований.

- Та кидай же кiнець кiнцем другого черевика! - долинув до мене густий, схожий на грiм iєрихонської труби бас.

IЗ ЩОДЕННИКА

14 березня

Микола Михайлович сказав сьогоднi вранцi перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до iнших учнiв. Тепер знов - хтозна в котре! - будуть заново монтувати першу ланку блока iнтелекту. Доведеться тривалий час прогибiти в операцiйнiй залi, пiд слiпучим промiнням юпiтерiв, вiд якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечнi контрольнi iмпульси в нервовiй системi, що викликають вiдчуття болю й подразливостi. В той час, як усi iншi учроби навчатимуться собi далi за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищi стало вiдомо, що на Зеленому полiгонi, розташованому по сусiдству, зазнала аварiї експериментальна модель променельота. Вона врiзалась у сопку й вибухнула. Апарат вiв Рубон - робот iз класу випробувачiв Сам я особисто не знав Рубона, та чув вiд багатьох, у тiм числi й вiд нашого механiка Антона Макаровича, що це досить норовистий кiбер. Антон по секрету розповiдав менi, що зiткнення сталося з вини самого Рубона. Вiн знехтував даними локатора (полiт проходив услiпу), довiряючи тiльки власним радiовухам. Вони ж його й пiдвели...

Над усiм цим я розмiрковував пiд час годинної перерви, коли Микола Михайлович пiшов обiдати. Очевидно, самохiть спрацював якийсь малий iмпульс, i в моєму мозковi блискавично народилися рядки, присвяченi пам'ятi Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам'ятi. Ба нi. Надало менi вiдстукати цi рядки на перфострiчцi н засунути її в iнформацiйне вiконце!

Увiйшов Микола Михайлович, узяв стрiчку i, швидко пробiгши її поглядом, негайно викликав начальника циклу - Роланда Максимовича.

- Ось, помилуйтеся, - сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрiчку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не мiг.

- А що? - скосив око в мiй бiк Роланд Максимович.

- Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри i виразно продекламував:

Пам'ятi Рубона

В небо голубе забрався

Вiднайти новi сонця.

Вiн лiтав i долiтався

До фатального кiнця.

- Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обiцяв нiчого хорошого.

- Як на мене, гарнi вiршi, - дещо здивовано вiдповiв Роланд Максимович. - Мiцно збитi...

- Мiцно збитi? - повторив Микола Михайлович. - А вам вiдомо, ким їх збито? - слово "ким" вiн вимовив з притиском.

- Нi.

- Ось ним, нашим спiльним вихованцем, - сказав Микола Михайлович, кивнувши в мiй бiк. - Цiлковита вiдсутнiсть почуття поваги до колег. I це на третьому роцi навчання!

Роланд Максимович похнюпився.

- А звiдси один крок до браку взаємовиручки, - вiв далi Микола Михайлович. - Уявiть собi, що в космiчному польотi його сусiду спiткала бiда, - начштабу знов кивнув у мiй бiк. - А наш Льєнар, замiсть того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собi глузливi вiршики.

Я промовчав, хоч i вважав, що Микола Михайлович рацiї не має. Чи не сам вiн казав: почуття гумору є одна з найцiннiших якостей, котру, до речi, чи не найважче змоделювати. А менi тодi мої вiршi видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керiвником не випадало.

- Що ж, - почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, Льєнаровi слiд докладно пояснити...

- Нi, - рiзко перебив Микола Михайлович, - негайно вiдiслати на перемонтаж.

18 березня

Щойно я вернувся з операцiйної.

Дорогою моє самопочуття було препогане. Стiни коридора, матово вiдсвiчуючи, здавались менi нескiнченними. Хворобливо загострена пам'ять фiксувала, як червоне свiтло стiн змiнювалось оранжевим, оранжеве - жовтим. Далi йшло зеленаве свiтло, що непомiтно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелi небесного кольору (небо, як i iншi численнi атрибути природи, я знав iз мiкро- i стереофiльмiв, котрi день у день поглинав уже не один рiк).

Ледве чутно шелестiли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Iмiтоване небо в коридорi ставало темнiше, наливалося грозою. У фiолетовому свiтлi Антон Макарович зупинив автокар i, зiскочивши з приступця, вiдчинив дверi, на яких було виведено "723".

В цiй кiмнатi безвихiдно я провiв два з половиною роки, починаючи вiдтодi, як у менi прокинулася свiдомiсть.

Механiк пiшов, i я лишився на самотинi.

Протягом останнiх мiсяцiв мене найбiльше пригнiчувало те, що я був зовсiм позбавлений можливостi рухатись. Ранiше це почуття мене нiколи не дiймало. Я розв'язував подумки складнi логiчнi задачi, проектував руднi на Венерi й артезiанськi системи на Марсi, прокладав траси для кораблiв, що вимандровували на Юпiтер... I все це в чотирьох стiнах кiмнати.

Та з тiєї митi, як було змонтовано руховий апарат, у менi прокинулось нездоланне бажання самостiйно пересуватися.

Менi повсякчас кортiло вiдчувати Простiр, той Простiр, поза яким iдея руху мертва.

Очевидно, цi химернi бажання iшли вiд того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно мiг координувати кожен свiй порух, вiльно лазив пiд самiсiньку стелю по шведськiй стiнцi й легко пiднiмав з пiдлоги мiдного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на iнститутське подвiр'я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

23 березня

Останнi два днi було присвячено тому, щоб натренувати вiдчуття часу. За процесами, котрi вiдбуваються в органiзмi, учроб повинен умiти визначати не те що години чи хвилини - тисячнi частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишнiй свiт перекладаю на мову часу. За вiкном швидко лине ластiвка. Я тут же мiркую, що, беручи до уваги швидкiсть i траєкторiю, їй до гнiзда летiти ще рiвно чотири й тридцять двi сотих секунди.

Ставши навшпиньки, бачу, як на подвiр'ї спiвробiтники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо пiдстрибнувши, невiдворотнiм ударом "гасить" м'яч, що злетiв над сiтку. Вiн тiльки торкнувся м'яча, а я вже точно знаю, де саме, в якiм мiсцi майданчика, пiд яким кутом i з якою силою приземлиться м'яч.

I так у всьому.

28 березня

Сьогоднi недiля - день, вiльний од занять. Власне кажучи, у вiдпочинку мають потребу нашi конструктори й вихователi. Ми ж спроможнi працювати протягом усiєї доби, якщо вiрити Мерлiсу, моєму сусiдовi.

Мерлiс спецiалiзується як збирач iнформацiї на нових планетах. Непогана спецiальнiсть, хоча я не промiняв би на неї свою - штурмана нестацiонарних трас. А втiм, я розумiю, що така симпатiя до спецiальностi - теж наслiдок навчання, чи, iнакше кажучи, "виховання".

Ми часто перемовляємся з Мерлiсом на ультракоротких хвилях. Вiн переглянув чимало мiкрофiльмiв, незнайомих менi, й засвоїв безлiч вiдомостей. Iнколи ми влаштовуєм справжнiй телевiзiйний обмiн. Та найбiльше менi до вподоби грати з Мерлiсом у яку-не-будь стратегiчну гру, скажiмо, в програмовi шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним рiзнi проблеми, за допомогою логiчних побудов захищати свої погляди й спростовувати чужi. Це, власне, та сама гра!

Недiльного ранку я поклав собi почитати.

Та ледве я засвоїв першi кiлька сторiнок, як пролунав короткий сигнал виклику. Я увiмкнув вiдеофон: це був Мерлiс.

- Важлива новина, - сказав вiн.

Я нашорошився.

- Головне випробування вiдбудеться не п'ятнадцятого липня, - проголосив Мерлiс.

- А коли?

- Першого червня.

- Тобто на цiлих пiвтора мiсяця ранiше визначеного строку? - здивувався я.

- Ти гарно знаєш арифметику.

- Але вiдкiля цi вiдомостi?

- То вже мiй секрет, - вiдповiв Мерлiс голосом Миколи Михайловича.

Хитрий збирач iнформацiї розклав акустичний спектр голосу нашого начштабу i потiм синтезував його вимову. Микола Михайлович, коли почув свiй голос збоку, тiльки мовчки посмiхнувся. Про це я дiзнався вiд Антона Макаровича.

- Значить, таємниця? - спитав я.

- Авжеж.

- I ти менi її не розкриєш?

- Можливо, пiзнiше, - дипломатично вiдповiв Мерлiс.

Я знав, звiдки Мерлiс дiстає останнi новини. Вiн власноручно змонтував надзвичайної чутливостi приймач, здатний ловити найслабкiшi сигнали переговорного пункту штабу.

I кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з'ясувати це годi було й думати: всi добре знали, що Мерлiс надзвичайно впертий.

- А в чому, власне, рiч? - запитав я.

- Та от бачиш... учора з району Плутона вернулась автоматична станцiя.

- Це менi вiдомо.

- Але тобi невтямки, що вона привезла цiкаву iнформацiю. Фотокартки, як пiдозрюють, живих створiнь... Радiосигнали, котрих нiяк не щастить розшифрувати...

Я починав здогадуватися, в чому рiч.

- Менi поталанило спiймати повiдомлення, - рiвним голосом Миколи Михайловича казав далi Мерлiс. - Щойно Координацiйна рада Землi ухвалила послати на Плутон нашу партiю.

- I для цього...

- I для цього вони поклали прискорити весь хiд навчання, - закiнчив Мерлiс. - Бачиш, якби не я, ти дiзнався б про це все тiльки завтра.

3 квiтня

Удень розв'язав за чотири хвилини (замiсть належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорiї ймовiрностi. Це останнє завдання з тих, котрi належить виконувати в станi нерухомостi чи принаймнi не полишаючи кiмнати.

Микола Михайлович сказав, що за два-три днi менi - достроково! - буде надано право на вiльне пересування. За два-три днi настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та ранiше вона видавалася менi безмежно далекою, а тепер така близька!

6 квiтня

Сором зiзнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я вiдчуваю, як прискорюються процеси обмiну i сильнiше б'ється моє атомне серце. Невже через кiлька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стiльки лiт штурмують смiливцi - земляни i ми, їхнi вiрнi помiчники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стiнку, довжелезнi стелажi з книжками, мiкрофiльмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам'ятатиму цю кiмнату завжди.

Кроки! Вони ще в кiнцi коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Вiн без автокара. Я ворушу всiма дванадцятьма кiнцiвками. Зараз вiдчиняться дверi, i я переступлю порiг.

Я зiскочу з тераси i гукну неголосно:

- Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!

ЗАЙВА ЛАНКА

ПОГРАБУВАННЯ БАНКУ

Дурницi ти варнякаєш, Грандо. Дурницi! Як це не почути, коли тут он скiльки навергано.

- Але...

- Просто вночi ти залишав свiй пост, ось i все.

- Де ж я мiг бути?

- Не знаю! Може, знову бiгав лiчити листя на деревах мiського парку чи кiлькiсть шпиць у колесах велосипедiв, що проїздять повз тебе.

- Клянуся Головною Машиною, мiстере Мельдерлiнг! Я нiкуди не вiдходив анi на хвилину. Цiлу нiч чатував.

- Чатував i не почув, як автогеном розрiзають сейф?!

- Автоген був безшумний, пане...

- Безшумний! А дверi в банк зламали теж безшумно?

Грандо винувато мовчав, похнюпивши голову.

- Старий ти, видно, став, голубе, - сказав мiстер Мельдерлiнг. За таку провину тебе належало б викинути на брухт!

- Змилуйтесь, мiстере Мельдерлiнг! Вибачте цього разу. Адже я мало не пiвтори сотнi лiт вiрою i правдою прислужуюсь Компанiї. Обiцяю, що нiчого такого бiльше не буде!

- Якби в тебе пильнiсть була так саморозвинена, як i самозбереження! Це було б непогано, дiдько б тебе взяв! Але як це ти з твоєю чутливiстю... Нi, не розумiю, - розвiв довгими, схожими на клешнi руками Мельдерлiнг.

За вузеньким вiкном сторожки ледь позначився блiдий невеселий свiтанок.

- А що це ти тулишся весь час у кутку? - знову загримiв по паузi мiстер Мельдерлiнг. - Нумо, вийди на свiтло.

Грандо неохоче виконав наказ.

- Iще, iще, - заохочував мiстер Мельдерлiнг, - не соромся, ось так.

Грандо перевальки вибрiв на середину сторожки, прагнучи чомусь стати до мiстера Мельдерлiнга боком. Та натреноване око начальника, здавалося, бачило все наскрiзь.

- Що це в тебе за щокою? - крикнув мiстер Мельдерлiнг. - Давай-но сюди! Та швидше!

Грандо, украй спантеличений, дiстав iз-за щоки й простяг своєму шефовi якийсь невеличкий предмет.

- Цього ще бракувало! - верескливий голос мiстера нагадував крик поросяти пiд ножем. - Вони спокусили тебе звичайнiсiньким шматочком намагнiченого залiза? Кинули тобi його, мов задрипаному собацi кiстку. I ти продав господаря! От i охороняй банк iз такими запроданцями! Негайно бiжи в майстерню i скажи, що я звелiв розiбрати тебе на деталi. Можливо, хоч транзистори та реле на що-небудь знадобляться.

Мiстер Мельдерлiнг важким поглядом провiв згорбленого Грандо, сердито подумав: "Навiть вiри не ймеш, що "Уестерн компанi" може випускати таке барахло".

Пройшовши по алеї, приречений Грандо зник за поворотом.

Мiстер Мельдерлiнг зiтхнув i подався у своїх справах, ледве чутно поскрипуючи на ходу: вiн теж був робот.

ПАРI

- Лаго, я до тебе! - гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

- Бачу, що до мене, Джонi, - спокiйно вiдказав Лаго, копирсаючись в осцилографi.

- Слухай-но, Лаго, - сказав хлопець, - ти повинен мене виручити.

- Чому повинен? - пробасив робот.

- Ет, не прискiпуйся до слiв. Просто я прошу тебе.

- Це iнша рiч.

- Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

- Припустимо, - поважно зронив Лаго, навiть iнтонацiєю наслiдуючи шефа.

- I граєш на рiвнi мiжпланетного гросмейстера, - гаряче додав Джонi й вiдкинув рудого чуба.

- Припустимо.

- А я... - нiяково затнувсь Джонi, - побився, розумiєш, об заклад з людиною, Удiно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партiю матчу.

- Матчу?

- Еге, з чотирьох партiй. Розумiєш, зiрвалося з язика.

Лаго на мить припинив роботу i здивовано подивився на людину. Тверезому мозковi робота важко було збагнути, як це можна зачинати спiрку з такими мiзерними шансами на перемогу.

- Ймовiрнiсть виграти близька в тебе до нуля, - авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. - Удiно грає досить пристойно, а ти... - не скiнчивши, робот безнадiйно махнув своєю велетенською кiнцiвкою.

- Знаю i без тебе. Не за тим я прийшов, - зiв'ялим голосом проказав Джонi. - Допоможи менi, Лаго!

- Але що менi робити, лаборанте? Може, задвiйникуватись пiд тебе i схрестити шпаги з Удiно?

У вiдповiдь Джонi пробелькотiв щось радiсне.

- Проте, загримувавшись пiд людину, - казав далi Лаго, - я наражаюся на небезпеку. Як тiльки це виявиться, шеф негайно звелить розiбрати мене на деталi. Ти знаєш - такi випадки бували, i не раз. А я не маю намiру припиняти своє iснування...

В лабораторiї запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажi. Джонi вiдiйшов од нього й присiв на рiг столу, меланхолiйно дивлячись у простiр.

- Але я заклав свiй двотижневий заробiток, - жалiбно сказав Джонi.

- Плакали твої грошики, - добродушно вiдзначив Лаго, протираючи екран.

У кiмнатi гусла вечiрня сутiнь. Здавалося, вона вливається у вузькi й високi, схожi на бiйницi, вiкна i розплiскується по кутках.

- Послухай! - вигукнув раптом Джонi i рвучко зiскочив на пiдлогу. Менi спала на думку одна iдея. Тобi не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб i станеш поруч з моїм стiльцем. Перш нiж зробити хiд, я простягатиму руку то до однiєї, то до другої своєї фiгури, начебто обдумуючи кращий варiант. Якщо хiд буде правильний, ти непомiтно торкнешся пiд столом моєї ноги, i я знатиму, як ходити.

Лаго вiдiрвавсь од роботи i з цiкавiстю слухав Джонi. Робот був зовсiм молодий. Йому не виповнилося й чотирьох лiт, i вiн не встиг iще засвоїти всi можливi хитрощi, на якi йдуть подеколи його творцi - люди. Окрiм того, курс пристосування до обставин читали роботам, як вiдомо, тiльки на шостому роцi їхнього життя.

- Але ж хто-небудь може помiтити? - сказав Лаго, коли Джонi замовк.

- Дурницi, - палко заперечив Джонi. - В клубi буде таке стовковисько... Ставки ростимуть, мов на дрiжджах... Ну, то як? - Джонi опустив на плече Лаго руку. - Згода?

- Коли гра?

- Сьогоднi ввечерi.

- Нi, - сказав Лаго, подумавши, - не прийду.

- Але чому?

- Зайнятий, бачиш? - робот кивнув на розкиданi нутрощi приладу. Завдання шефа.

Джонi зрозумiв, що це квола вiдмовка: як правило, шеф перевiряє виконання такого роду завдань по суботах, а сьогоднi тiльки четвер. Та Джонi знав - сперечатися з Лаго в таких випадках надаремне. Отож вiн вирiшив застосувати останнiй засiб, ризикований i суворо заборонений.

- Ось що, Лаго, - голос Джонi був вкрадливий i змовницький. - Ти хотiв би дiстати новий нейтритовий клапан для серця?

Джонi побачив, як пiсля його слiв спалахнули фотоелементи Лаго. Хапальний рух, що його зробив робот, був красномовнiший за будь-якi слова.

- Я дам тобi клапан, - вiв далi Джонi, - i про це нiхто не знатиме, але за умови, що ти зробиш менi невеличку послугу, про яку я тебе прошу. Домовились?

Лаго повiльно кивнув.

- Отже, я чекаю тебе в клубi о дев'ятiй, - сказав Джонi, причиняючи за собою дверi...

На той час, коли мали розпочати гру, клуб, як i передбачав Джонi, був переповнений.

Довкола шахового столика, поставленого серед зали, з'юрмилися люди. Переважна бiльшiсть роботiв розташувалась подалi - вони могли спостерiгати гру i з певної вiдстанi.

Джонi, на обличчi якого проступало хвилювання, кiнець кiнцем заходився розставляти фiгури. Лаборантовi пальцi дрiбно тремтiли. Його супротивник, довготелесий Удiно, спокiйнiсiнько сидiв на стiльцi, смокчучи цигарку й попихкуючи веселими кiльцями диму.

Джонi нервово позирав на годинника. Час було починати, а Лаго не з'являвся. "Хiба забув?" - подумав Джонi й тут же вiдкинув цю думку: роботи, як вiдомо, нiколи нiчого не забувають, якщо їм спецiально не розмагнiтити блокiв пам'ятi.

Уболiвальники нетерпляче гули, чекаючи початку гри.

- Ну що ж, давай, - кинув Удiно, гасячи в попiльничцi недокурка.

Добровiльний суддя з уболiвальникiв натис на годинниковi пускову кнопку - i гра почалась.

На кожну партiю було вiдведено небагато - всього п'ятнадцять хвилин.

Спочатку Джонi якимось чудом пiдтримував позицiйну рiвновагу. Але вiн обмiрковував кожен хiд неприпустимо довго, i стрiлка його годинника невблаганно повзла до фатального прапорця. Тож нi для кого з тих, хто оточував гравцiв, не було несподiванкою, коли Джонi в уже досить хисткiй позицiї прострочив час, i йому зарахували поразку.

"Взяти себе в руки! Все ще можна виправити. Тiльки не хвилюватися". Джонi хапливо кинув до рота й ковтнув заспокiйливу таблетку, а Удiно тим часом перевiв годинника.

Проте й таблетка не допомогла. Друга партiя скiнчилась так само, як i перша, - поразкою Джонi. Щомитi лаборант одривав погляд вiд дошки, його сповненi хворобливого блиску очi, здавалося, шукали когось мiж присутнiх.

У передостаннiй, третiй партiї Джонi досить швидко примудрився дiстати безнадiйну позицiю. Його король пiдпав пiд узгодженi удари ферзя, слона й тури супротивника. Мат здавався невiдворотним, i Джонi вже простяг був руку, щоб перевернути короля на ознаку капiтуляцiї, коли раптом хтось з уболiвальникiв боляче наступив йому на ногу. Зморщившись, Джонi пiдвiв голову, щоб вилаяти недотепу, i мало не крикнув з радощiв: поряд стояв Лаго.

Певна рiч, король Джонi вiдмовився вiд свого намiру капiтулювати, i недарма: доля змилостивилась над його величнiстю.

Уболiвальники довкола гравцiв стали тiснiше.

- Хвилюється, бiдолаха, - прошепотiв хтось iз них, гаряче дихнувши в потилицю Джонi.

I справдi, лаборант поводив себе, мов сновида, його права рука повiльно тяглася то до однiєї, то до другої фiгури, трохи не торкаючи їх. Нарештi, зважившись, Джонi робив хiд. Далi вся процедура повторювалась спочатку,

Король Джонi з вiдчайдушною смiливiстю рушив уперед, назустрiч випробуванням. Путь його була терниста. Здавалося, ось-ось фiнал. Вже по трьох останнiх ходах iз королiвського вiйська лишилася сама тура, що сирiтськи блукала десь на сьомiй горизонталi. Удiно вiдповiдав блискавично, майже не думаючи.

I раптом сталося чудо, справжнє шахове чудо. Вся зала охнула в один голос. Тура Джонi рушила пiд удар, вiддаючи себе на смерть. Не побити її було неможливо. Удiно взяв туру, i король супротивника не мiг зробити бiльше жодного ходу. Пат. Нiчия!..

Зрадiлий Джонi посмiхався, приймаючи з усiх бокiв поздоровлення. Ошелешений Удiно не мiг опам'ятатись. Як це Джонi викрутився! Адже мат, здавалося, був невiдворотний...

- Молодець, Джонi! - тим часом гукали довкола уболiвальники.

- Продемонстрував клас.

- Чи ба, хитрун. Спочатку навмисне пiддався, потiм раз!..

- А що? Досить йому виграти бодай одну партiю - i солiдна сума в кишенi.

- Це вже звiсно. Спочатку вiн ошелешив супротивника, а вже тепер доможеться свого.

- От побачите, вiн покладе зараз цього Удiно на лопатки!..

Тим часом почалась вирiшальна партiя.

Удiно виявляв тепер обережнiсть, i о першiй порi боротьба розвивалася спокiйно. Гра Джонi була дещо своєрiдна. Його манера водити рукою над фiгурами, немов пiд час спiритичного сеансу, дратувала Удiно. Але прискiпатись не було до чого, шахових правил Джонi не порушував. Та найбiльше дивувався Удiно тому, що його партнер став поводитись за дошкою розкуто, обачно, i кожен його хiд iз залiзною логiкою витiкав iз попереднього.

Над позицiєю Удiно, незважаючи на хитромудрий захист, стали покволом збиратися хмари. Удiно неспокiйно позирав на партнера, силкуючись збагнути його таємниче перетворення. I раптом дещо видалося йому пiдозрiлим.

Рука Джонi, як i ранiше, блукала над дошкою. Пальцi його завмирали то над однiєю фiгурою, то над iншою. "Якщо вiн пiде конем, буде кепсько", подумав Удiно. Джонi непевно простяг руку до фiгурки коня. В цю мить Удiно випустив на пiдлогу запальничку i, прожогом нагнувшись, устиг побачити, як нога робота, що байдуже спостерiгав за грою, торкнулася черевика Джонi. Пiднявши запальничку, Удiно поклав її в кишеню. В цю мить Джонi пiшов конем! Кров припливла до голови Удiно. Вiн розгадав шахрайство Джонi. Та що робити далi? Змiшати фiгури? Здiйняти гвалт? Але де докази? Окрiм того, гру буде зразу ж припинено. А це значить: прощай виграш, що його Удiно вже вiдчував у своїй кишенi. Нi, вiн, людина, перехитрує робота!

Удiно вдав, нiби нiчого не помiтив, i грав далi. Коли Джонi, обираючи дальший хiд, знову почав здiйснювати над дошкою свої манiпуляцiї, Удiно затамував подих, мов кiт, що чигає на мишу. Рука Джонi на якусь мить зависла над крайнiм пiшаком, i Удiно обережно, можна сказати, з нiжнiстю торкнувся до ноги свого супротивника. I що ж? Джонi пiшов пiшаком. Це був не то що слабкий, а зовсiм безглуздий хiд, i вболiвальники довкола здивовано перезирнулися.

Здогад Удiно пiдтвердивсь, i вiн знову заспокоївся. Час вiд часу торкаючись ноги Джонi, Удiно без особливих зусиль розхитав ворожу позицiю, i вже за кiлька ходiв вона стала дiрявою, мов решето.

- Мат! - нарештi виголосив Удiно й пiдвiвся.

Тi, хто ставив на нього, - а таких була бiльшiсть, - тепер всiляко виказували свою приязнь до переможця i радiсть з приводу власного виграшу. Прибiчники Джонi юрмились похмурою купкою, обговорюючи всi перипетiї матчу. Сам Джонi, грубо вiдштовхнувши вайлуватого робота, що стояв побiля нього, понуро зашкандибав до виходу. Удiно провiв його поглядом i, коли грюкнули дверi, зареготав.

- Ти чого? - спитав у нього якийсь окадькуватий уболiвальник.

- Розумiєш... Я сьогоднi здобув не звичайну перемогу.

- А яку ж? - здивувався товстун.

- Подвiйну! Так, так, подвiйну! - i Удiно пiдняв руку, як боксер, що нокаутував свого супротивника.

МАЙСТЕРНЯ ЧАРЛI МАКГРОУНА

Мiстечко Тристаун невелике. Стоячи в однiм його кiнцi, бачиш iнший. Масивний банк, ратуша та хiба ще тюрма - ось i всi його, так би мовити, визначнi мiсця. Життя в мiстечку спливало тихо, сонно... Проте зi снiв усе й почалося.

1

Дебелий iз гривою сивого волосся Чарлi i цiєї ночi боявся заснути. Десь опiвночi вiн опустив ноги в старi розтоптанi пантофлi й пiдiйшов до вiкна ковтнути свiжого повiтря. Кругловидий самовдоволений мiсяць щедро освiтлював спадистi дахи схожих мiж собою, наче близнюки, будинкiв, шпиль ратушi, що незграбно стримiв оддалiк, вузьку кривулясту рiчечку, вiд якої долинав таємничий перегук жаб.

Лягати в постiль не хотiлося. Напiвпорожня холостяцька кiмнатка гнiтила, як склеп. У голову лiзли невеселi думки. Все життя Чарлi гнув спину на Компанiю. I без толку. Хоч би якусь дещицю вiдклав про чорний день. Але де - ледь кiпцi з кiнцями зводить.

Чарлi перевiв погляд на споруду банку, далi глянув на похмурий куб тюрми i зiтхнув. Нi, операцiя горла йому надто дорога. Лiкар, правда, взявши за вiзит свої п'ятнадцять монет, дещо втiшив Чарлi. Вiн сказав, нiбито хвороба не смертельна. Але що це за життя, коли тебе невiдступно змагають нiчницi?

Може, податися куди-небудь свiт за очi? Перетнути континент? Та хiба вiд себе втечеш?

Чарлi плюнув униз, на брукiвку. Нi, хай там що, а лишатися тут далi неможливо. Тiльки заплющиш очi, тебе звiдусiль починають обступати такi видiння, що мурахи по спинi повзуть. Хтось душить тебе кiстлявими пальцями. Важким каменем налягає на груди. Ти хрипиш, силкуєшся вирватись... i прокидаєшся весь у холодному поту. Це повторюється майже щоночi... Проклята хвороба, де вона тiльки взялася на Чарлi. "Подумайте над операцiєю",- стали на думцi слова лiкаря. Легко сказати - подумайте!

Чарлi позирнув на банк i знову зiтхнув. Поруч iз банком сяяло iлюмiнацiєю нiчне кабаре. Подих вiтру доносив до Чарлi схлипування джазу, котре час вiд часу перекривав веселий жiночий вереск i басовитi вигуки п'яних чоловiкiв.

Чарлi презирливо скривився, вiдвернув голову вiд цього огидного гнiзда розпусти.

Нiчний птах, пролопотiвши крильми, навскiс пролетiв над будинком. Чарлi протер чоло, вiдганяючи важкi видiння, що знову облягли його.

Ще, здавалось би, зовсiм недавно вiн був непоганий iнженер. Певний час з ним, Чарлзом Макгроуном, провiдним спецiалiстом Уестерна, ручкалися великi тузи. Все це тривало недовго, власне, поки не приключилося нещастя з Кiсом. Бiдний Кiс. Вiдтодi, як шеф з усiєї сили гепнув ним об стiну кабiнету, вiн так i не змiг оговтатись.

Бiлковий Кiс, створений i вихований Макгроуном, повинен був збирати iнформацiю про поверхню Плутона i передавати її на Землю. Та ракета, що польотом її керував Кiс, вiдхилилась од курсу й, обминувши Мiсяць, вернулася на Землю. Радiограми, котрi справно передавав Кiс, про все, що зустрiчалось йому на земнiй путi, попервах вважали за передачi з далекого Плутона. Це призвело до великих непорозумiнь.

Ехе-хе скiльки довелось пережити!.. Макгроун знову зиркнув на похмуру будiвлю тюрми. Мабуть, цi споруди скрiзь однаковi,- подумав невесело. А далi думки знов обступили його, сiрi й важкi, наче осiннi хмари.

Компанiя викинула Чарлi, мов ганчiрку, не порахувавшись нi з чим. Спасибi, хоч маленьку лабораторiю не описали. Вона, власне, й дає йому невеличкий зиск...

Стало прохолоднiше. Макгроун позiхнув, щiльнiше загорнувся в халат i вийшов у коридор. Прочинивши дверi в крихiтну комiрчину, яка правила йому за лабораторiю, натис кнопку вимикача. На столику, пiдвiконнi, полицях i просто на пiдлозi стояли рiзнi прилади й лежали iнструменти.

Добре хоч робота є. Мiсiс Джонсон принесла вчора вранцi руку скаржиться, що пальцi перестали згинатися. Мабуть, знов щось iз координацiєю рухiв. Треба буде ретельно перевiрити контакти. З того часу, як мiсiс Джонсон ампутували правицю - сталося це, либонь, рокiв зо три тому,бiдолаха вже хтозна-скiльки зверталась до Чарлi. Негiдники з протезної компанiї пiдсунули їй абсолютний брак. Кiнцiвка потребувала безперервного ремонту. Нерiдко треба було мiняти не тiльки окремi деталi, а й цiлi вузли. З тим самим приходили до Чарлi й iншi клiєнти. Накидати бiдним калiкам брак було з боку протезникiв пiдлiстю. Та якби не цi шахраї - довелось би закинути Чарлi свої зуби на полицю.

Годинник пробив пiв на четверту.

Покiнчивши з протезом мiсiс Джонсон, Макгроун стомлено присiв на стiлець i одяг навушники бiопам'ятi: вiн полюбляв вести щоденник - уся нижня полиця шафи була заставлена геть списаними магнiтними стрiчками. Хтозна-нащо, але вони берегли хронiку життя Чарлi з його лiричними вiдступами й велемовними коментарями.

Крiзь вiконце цiдився тьмяний свiтанок. Чарлi скинув навушники. Ступив кiлька крокiв до дверей.

Раптом вiн боляче вдарився об гострий кут якоїсь скриньки. Макгроун нагнувсь i не без зусиль поставив на стiл старий бiоперетворювач. Чарлi випадково купив його ще за тих щасливих лiт, коли працював в Уестернi. Вiдтодi користуватись випромiнювачем якось не випадало, не було нагоди.

Макгроун рукавом стер пил з антени. Замрiявся. А що, коли... Вражений ще не зовсiм визрiлою думкою, вiн метнувся назад до шафи, сквапно вiдчинивши дверцi, ухопив перший-лiпший блок i вернувся до бiоперетворювача. Руки по-старечому тремтiли. В химерному передранiшньому свiтлi Чарлi ледве розгледiв на блоцi давнiй злинялий напис: "Захiд. Бабине лiто. Моя перша вiдпустка".

Пульт настройки... Реле часу... Чарлi вилаявся: перегорiв середнiй нерв, треба змiнити...

Наступної ночi Макгроун вперше по такому тривалому часi спав спокiйно, його нiхто не душив. А сновидiння були одне прекраснiше за iнше. Макгроуновi снилися зеленi луки пiд далеким Пiтерстоуном, де вiн працював багато лiт тому, духмянi ночi Захiдного узбережжя i ласкавi руки мiс Шелл.

Чарлi прокинувся з блаженною усмiшкою. Мiстечко ще дрiмало. По вулицi, здiймаючи куряву, проїхав реабiль, ущерть завантажений колодами, i Чарлi, пчихнувши вiд пилу, незадоволено грюкнув вiкном.

У коридорчику почулися кроки.

- Доброго ранку, Чарлi, - сказала мiсiс Джонсон. - Як моя рука?

- Що можна, зроблено, - кволо усмiхнувся Макгроун. - Проте центральний нерв виготовлено, як вам вiдомо, досить невдало.

- Замучила вона мене, - поскаржилась мiсiс Джонсон, беручи пiд пахву рожевий протез.

- Купiть нову, - чи не в двадцяте порадив Чарлi.

- Нова дорого коштує, - сказала мiсiс Джонсон.

Макгроун промовчав.

- Ви вiрите, навiть увi снi нема вiд неї спокою, - по паузi знову стала до розмови вiдвiдувачка.

- Увi снi? - пожвавiшав Чарлi. - Та ви присядьте.

- Знаєте, вночi навiть гiрше, нiж удень.

- А хотiлось би вам, щоб уночi рука вас не мучила? - запитав Чарлi з загадковою усмiшкою.

- Чи хотiлось би? Господи! Та я все вiддала б за допомогу, - вигукнула мiсiс Джонсон.

- Це коштуватиме куди дешевше, -зауважив Чарлi. - Ви будете бачити сни.

- Сни? - розчаровано протягла клiєнтка.

- Так, сни, сни на замовлення, яких вам тiльки заманеться. I ви забудете про все...

Мiсiс Джонсон мовчала, не знаючи, що вiдповiсти.

- Що ви, примiром, забажали б побачити сьогоднi вночi? - запитав Макгроун.

2

- Я замовила на три години ночi недiльну проповiдь преподобного Мартiна, - сказала сива дама, побожно зводячи догори очi, - а ви натомiсть пiдсунули менi бiй бикiв.

- Очевидно, сталось невеличке змiщення...

- Можливо, з вашого погляду, преподобний Мартiн i бик - це те саме? не слухаючи, докинула дама.

- Я такого не казав, - м'яко заперечив Макгроун.

- Ще цього бракувало! - на якусь мить дамi перехопило вiд обурення подих.

- Однак погодьтеся, що всi вашi попереднi замовлення...

- Але бики, розумiєте - бики! - буклi дами аж тремтiли вiд гнiву.

- Думаю, цього бiльше не станеться, - сказав Макгроун примирливо. Бачите, зараз стiльки замовлень зi всього Тристауна!..

- Я розумiю, - сказала дама.

- Може, ви бiльше не хочете? - запитав Макгроун, нетерпляче махнувши рукою.

- О, що ви, мiстере Чарлз, - злякалася дама. Вона поклала на стiл акуратно запечатаний конверт i сказала: - Сьогоднi вночi я хотiла б побачити покiйного чоловiка.

На цiм словi вона пiднесла до очей мережаного носовичка.

- Ви маєте з нього фото? - запитав Чарлi.

- Звичайно, я ж знаю, - заметушилась дама. - Я ж знаю... Будь ласка.

Вона простягла Макгроуновi бляклу фотокартку. На Чарлi з легкою мiною презирства дивився худорлявий вилицюватий чоловiк у новенькiй формi космонавта.

- Що ж, це можна, - сказав Макгроун, кладучи фотокартку на конверт.

- О, дякую вам! - аж засяяла дама i, пiдвiвшись, попростувала до дверей.

- Хто далi? - крикнув Макгроун у коридор.

Мало не зiткнувшись з дамою, до кiмнати увiйшов дебелий юнак зi спортивною статурою.

- Грошi знову потiм? - суворо запитав Макгроун.

- Чесне слово, востаннє, - винувато усмiхнувся хлопець.

- Чого тобi хочеться на нiч?

- Замовлення те саме. Який-небудь незаселений острiв. Щоб жодної живої душi не було... Й тиша. Проклятий конвейєр скоро доведе мене до божевiлля, це напевне.

- Ну, гаразд, - сказав Макгроун. - Пiдшукаємо тобi острiв. Ти мешкаєш там же?

- Так, координати тi самi.

- Можеш iти.

Зрадiлий хлопець швидко попростував до виходу, очевидно, побоюючись, що Макгроун може передумати.

- Ось що, - сказав Чарлi навздогiн, - скажи там, що сьогоднi я бiльше не приймаю. Все. Лавочку прикрито.

Крiзь прочиненi дверi долинув гомiн невдоволених голосiв.

- Тридцять замовникiв - межа, - проголосив Макгроун, пiдводячись. - Вас багато, а я один. Приходьте завтра зранку, якнайранiше.

- Зараз я на черзi, - сказала ще зовсiм юна дiвчина з блiдим лицем. Може, ви мене приймете?

- Нi, люба, нiчого не буде. I так потужнiсть завантажено до краю, сказав Макгроун i зачинив дверi.

Вiн не збрехав. Бiопередавач його щоночi працював на повну потужнiсть. I все одно виконати всi замовлення Чарлi не мав змоги. Щодень їх надходило дедалi бiльше. Той хотiв зустрiтися ввi снi з другом дитячих лiт, що давно загубився в житейському морi. Iншому забаглося пополювати в джунглях, як вiн прочитав про те в якiйсь пригодницькiй книжцi. Ще iнший цiкавився - з пiзнавальною метою - нiчними кабаре на Монмартрi...

Слiд сказати, не всi клiєнти йшли вiд Макгроуна вдоволенi. Декому доводилось i вiдмовляти. Це було тодi, коли Макгроун не мав вiдповiдної iнформацiї. Таке iнколи траплялося, хоча книжковi полицi Чарлi вгинались од грубезних довiдникiв i сувоїв кiноплiвки. Та все одно на його поточний рахунок надходили новi й новi суми...

Макгроун пiдiйшов до вiкна i з задоволенням зупинив погляд на солiдному будинковi банку.

За пiвроку iнженер Чарлз Макгроун перебрався в новий комфортабельний особняк. Попереднiй власник особняка, фабрикант фотоелементiв для роботiв, не витримавши конкуренцiї, збанкрутував. Вiн переїхав у бiдняцький квартал. А коли передавав Макгроуновi ключi вiд свого будинку, то заручився словом, що Чарлi безкоштовно постачатиме йому сни.

На той час фiрма Чарлза Макгроуна так розрослася, що штат iз трьох десяткiв пiдручних ледве мiг упоратися зi зливою замовлень. Свiй винахiд Макгроун тримав у глибокiй таємницi. Новi вдосконаленi бiопередавачi було встановлено в бетонованому пiдвалi, вiкна котрого ще попереднiй власник укрiпив гратами. Не вдовольнившись цим, Макгроун поставив iще й електростатичний захист. Тепер навiть горобцi не могли безкарно пiдлетiти до вiкон таємничого пiдвалу.

З висоти балкона Макгроун нерiдко позирав у бiк банку i майже нiколи не скидав оком на тюрму. Останнiм часом вiн дедалi частiше зорив на мiську ратушу, i рожевi думки про посаду мера приємно тiшили його марнолюбство.

Кiлька разiв у Макгроуна то в тiй, то в тiй частинi мiстечка з'являлися конкуренти. Вони робили спроби перейняти клiєнтуру Чарлi, збити цiну на сни. Але методи конкурентiв були недосконалi, i замовники вже наступного дня вiдвертались од них. Головна таємниця Чарлза Макгроуна - настроювання передавача в резонанс iз альфа-ритмом замовника- лишалася нерозгаданою. I все одно Макгроуновi доводилось чотири рази давати об'яви в газети: "Остерiгайтеся сурогатiв! Справжнi багатобарвнi сни найвищого гатунку на бажання замовника гарантує тiльки фiрма Чарлза Макгроуна. Остерiгайтеся сурогатiв!"

Останнiм часом темпи життя в Тристаунi безумовно уповiльнились.

Надвечiр мiстечко завмирало. Вулицi порожнiли. Кожен поспiшав додому якнайшвидше дiстатись до постелi, забути на якийсь час деннi клопоти й турботи i зустрiтися увi снi з тими, хто дорогий i милий, з тими, кого, можливо, давно вже нема...

Дивна байдужiсть обiйняла мешканцiв Тристауна. Поспiль панували апатiя та бездiяльнiсть. Майже згасла цiкавiсть до рiзних видовиськ. Кiнозали стояли порожнi. Розважальнi заклади один по одному лопали, наче мильнi бульбашки. Популярне кафе-шантан "Рожева баня", що поблизу вiд нього колись жив, а точнiше, гибiв Макгроун, теж розгубило всiх своїх клiєнтiв, i його власник тодi застрелився.

Неабияк пригас попит на вiдеозори. Нащо вечорами сидьма сидiти коло екрана, марнувати час, дивлячись безглуздi передачi? Можна лягти спати, заздалегiдь на потрiбну годину замовивши в Чарлi все, що тiльки заманеться.

Компанiї, котрi досi забезпечували обивателя рiзними видовиськами, попервах здiйняли галас, хотiли позивати Макгроуна i навiть завдали йому кiлька неприємних хвилин. Та, на щастя, дiло швидко зам'яли фармацевтичнi фiрми, прибутки котрих надзвичайно пiдскочили. Фiрми не встигали настачити снотворних таблеток, якi розкуповувались блискавично. Попит на снотворне безперервно зростав, бо кожному кортiло подовжити райдужнi сновидiння.

Час, що його вiдводили тристаунцi на сон, дедалi збiльшувався. Робота i сон - це, власне, складало добу. Та ось сон став катастрофiчно наповзати на робочий час. Володарiв мiстечка охопила тривога. Ажiотаж пiдiгрiвали численнi карликовi компанiї Тристауна, котрi почували себе досить незатишно внаслiдок бурхливої дiяльностi Чарлi.

О першiй порi Макгроун за допомогою солiдних внескiв гамував пристрастi. Але тривати довго це не могло.

Поєднавши кiнець кiнцем свої зусилля, ворожi Чарлi компанiї домоглися свого: Макгроун став перед судом.

Його звинуватили в злiсному розкраданнi суспiльного часу.

Тепер, коли пристрастi вляглися, безстороннiй лiтописець має змогу обкласти себе пожовклими комплектами газет i в усiх подробицях вiдтворити цей грандiозний процес, що набрав розголосу на всю країну.

Ми спробуємо коротко переказати хiд судового засiдання.

- Ей ти, сурогате! - гукнув Макгроун, вiдриваючись од дiлових паперiв.

Перед Чарлi вмить виросла струнка постать iз робленою посмiшкою на пластиковому лицi.

- Сигару! - наказав Макгроун.

Робот запопадливо простяг своєму метровi невеличку чорного дерева скриньку. Та закурити Чарлi не встиг. Дверi кабiнету без стуку розчинилися, й на порозi з'явилось двоє здорованiв у блакитнiй формi полiсменiв.

- Чарлз Макгроун? - запитав один п них, пильно дивлячись на хазяїна кабiнету.

Чарлi зблiд.

- Ви не помилились, панове, - поважно сказав робот з тiєю ж, здавалося, приклеєною усмiшкою.

- Ви заарештованi! - кинув один iз представникiв закону.

Вiн лiктем вiдштовхнув робота i ступив до Чарлi.

Макгроун безпорадно озирнувся.

- ...Отже, пiдсудний Макгроун, ви вiдмовляєтесь визнати себе винним?

- У чому? - вдавано спокiйно запитав Чарлi, незважаючи на репортерiв, що метушились коло нього.

- В тому, що, вдаючись до осудливих засобiв, надмiру подовжили сон громадян Тристауна i тим самим внесли хаос у дiлове життя мiста.

- Але, шановнi суддi, я зовсiм не намагався подовжити час сну. Я тiльки виконував замовлення, про якi тут стiльки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода дiлової iнiцiативи...

- То хто ж, як на вас, винуватий? - перебив його прокурор. - Хто викликав у Тристаунi "сонну небезпеку", котра загрожує охопити всю країну?

- Винуватi фабриканти снотворного, - сказав Макгроун.

По залу покотив шумок.

- А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з'явилась ваша фiрма, снотворнi пилюлi не були такi популярнi? - саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантiю.

Багатозначна пауза примусила всiх затамувати подих.

- Нi, в усьому виннi ви, Чарлзе Макгроун, - урочисто проголосив прокурор.

- З усiєю вiдповiдальнiстю заявляю: я нi в чому не винуватий! Макгроун несподiвано перейшов на крик. - Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам'ятник ще за життя поставиш. Вписати моє iм'я золотими лiтерами в книгу почесних громадян Тристауна.

Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Слiпучi спалахи юпiтерiв освiтлювали натхненне обличчя Макгроуна i його простягнену руку.

- Я давав людям радiсть, - басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест суддi.

- Але тiльки ввi снi, - встиг зауважити прокурор, коли Чарлi на мить змовк, щоб перевести подих.

- Так, у снi! - пiдхопив Макгроун. - А хто винуватий, що вони не бачать її насправдi?

- Припинити! - заволав прокурор. Але Макгроун уже розiйшовся.

- У мої сни люди тiкали, аби хоч трохи вiдпочити вiд горя й клопотiв, вiд скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе iз собою атомна цивiлiзацiя. Я створив майстерню радощiв.

- Примарних! - докинув прокурор.

- А ви можете запропонувати їм iншу? - сказав Макгроун, широким жестом обводячи зал.

- Засiдання припиняється! - заволав суддя. Та його слова потонули в дикому ревищi...

Сто двадцять днiв тривало судове засiдання. Було опитано безлiч свiдкiв. Списано десятки грубезних томiв зi свiдченнями Макгроунових клiєнтiв. Замовники горою стояли за Чарлi. Сам вiн переконливо доводив, що в мiру своїх скромних можливостей полiпшував собаче життя людей i тому зовсiм не вiдчуває за собою нiякої вини. Навпаки, вся його дiяльнiсть варта подяки й винагороди, а не покарання.

Та суд не взяв до уваги його аргументiв.

Потiм Макгроуновi адвокати оскаржили вирок суду. Зi свого боку, нову ухвалу опротестували позивачi, перед мiж яких вела могутня фiрма "Екран щастя".

До боротьби стали сили, що в порiвняннi з ними Макгроун видавався жалюгiдним пiшаком.

Вiд тривалої тяганини по судах Чарлi зовсiм зубожiв. I коли йому кiнець кiнцем пощастило виборсатися з цiєї клейкої павутини, вiн змушений був найнятись кур'єром у контору фiрми "Фармако й К°", що на судi виступала йому на захист.

Мешканцi Тристауна часто бачать його згорблену постать. Чарлi важко бреде вулицею, похнюпивши голову, намагаючись не дивитися на перехожих.

ЗАЙВА ЛАНКА

- Як я це собi уявляю? - перепитав iнженер-кiбернетик Маккензi й на хвилину замислився. - Ну, хоч би так. Етап перший. В один iз спекотливих днiв ти йдеш вулицею. Тобi хочеться пити. Ти пiдходиш до продавщицi, даєш їй монету, i дiвчина притьмом наливає тобi склянку напою.

- Але де тут автоматизацiя? - здивувався iнженерiв спiврозмовник, молодий лiкар-радiолог. Обоє вони працювали в однiй фiрмi й полюбляли погомонiти пiсля того, як скiнчиться робочий день.

- Її ще нема тут, автоматизацiї, - сказав iнженер. - Не будемо забiгати наперед. Етап другий. Та сама вулиця i та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти пiдходиш... Нi, не до привiтної продавщицi, а до автомата, кидаєш монету у вiдповiдну щiлину - i бери свiй напiй. Як бачиш, тут уже наявна автоматизацiя, щоправда у зародковому станi.

- Непоганий етап, - сказав лiкар.

- Та йому притаманна суттєва вада.

- Яка?

- Тут не обiйдешся без людини. Вона - невiд'ємна ланка, - пояснив Маккензi.

- А третiй етап?

- Вiн ще не настав. Але вже на пiдступах. Я вiрю в це. Тут уже буде лiквiдовано вади, що властивi другому етаповi. Ще раз уяви собi: вулиця, жаркий день, тротуаром iде робот, йому дуже кортить напитися води.

Лiкар здивовано зламав брови.

- Я маю на увазi, - вiв далi Маккензi, - що в робота внаслiдок високої температури зовнiшнього середовища випарувалась уся холодильна рiдина. Невже незрозумiло?

- Ну, i що ж далi?

- Робот пiдходить до автомата, кидає в нього жетон, i йому вiдмiряють потрiбну порцiю рiдини.

- Стривай, а де ж тут людина?

- Людина? В даному випадку вона зайва i тiльки порушила б гармонiю, посмiхнувся Маккензi. - Технiчний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.

- Гм-м... Але ж кiнцева мета технiки - служити людинi, - вiдзначив радiолог.

- Хто це сказав? Дурницi! - одрубав Маккензi. - Як колись було виголошено "мистецтво для мистецтва", так тепер треба з усiєю рiшучiстю заявити: "технiка для технiки". Людина тут нi до чого. Вона зi своєю недосконалою органiзацiєю, безпiдставним i незбагненним вередуванням, безконечними хворобами i розмаїтими нервовими розладнаннями тiльки заважатиме чiткiй роботi розумних машин.

- Отже, як на тебе, людина - не цар природи? Принаймнi - земної?

- Звичайно, нi.

- А за кого ж її вважати?

- В кращому разi - за рабиню машини, - сказав Маккензi. - Рабиня, а не цар!..

Попрощавшись зi своїм приятелем, Маккензi повернув до станцiї пiдземки: своєї автомашини вiн поки що не мав.

У метрополiтенi було повно людей. Кожен поспiшав пiсля роботи додому й намагався пролiзти вперед, одтiснивши сусiдiв.

У проходi до ескалатора Маккензi загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залiзною палицею. Маккензi хотiв був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дiстати вiд того ж таки контролера подвiйну порцiю.

Пiдземка була повнiстю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуватi й неоковирнi, як груботесанi шафи.

Маккензi спустився по ескалатору на перон i вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потiм вiн iз свистом угвинтився в тунель...

У холi кiберготелю Маккензi зустрiв портьє. Вручаючи вiд кiмнати ключi, портьє необачно наступив iнженеровi на ногу, стандартно усмiхнувся й попросив пробачення.

На чотирнадцятому поверсi, в номерi, Маккензi спiткала нова неприємнiсть. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.

- Де Мерi? - запитав iнженер по вiдеофону в чергового робота.

- Не хвилюйтесь, шановний, - пролунало у вiдповiдь. - В Мерi, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, i вона покусала трьох пожильцiв з вашого поверху.

- А де вона зараз? - лячно запитав iнженер, мимохiть озираючись.

- Не хвилюйтеся, шановний. Мерi вiдвезли до кiбермайстернi.

- Але ж у мене не прибрано!

- Не хвилюйтеся, шановний.

- Вода не йде iз крана...

- Не хвилюйтеся, шановний.

- Та менi треба вмитися!

- Не хвил...

Маккензi люто натиснув вимикача. Голос обiрвався, й екран погас.

"Господи, хоч би одне людське слово почути", - з тугою, що раптом обiйняла його, подумав iнженер i тяжко зiтхнув.

ВИЧЕРПНА ВIДПОВIДЬ

Жарт

Король транзисторiв Джонi Докфеллер-молодший згасав. Не могли йому зарадити нi антибiотики, нi консилiуми славнозвiсних лiкарiв, нi бiостимулятори... Нiякої хвороби в короля не виявили, а тим часом вiн танув на очах.

Кiнець кiнцем лiкарi поклали вдатися по допомогу до ШЕДа швидкодiючого електронного дiагноста, монтаж якого було закiнчено зовсiм недавно. Безцiнний ШЕД був особистою власнiстю президента.

I ось по тому, як дебелi охоронцi пильно перевiрили кожну перепустку, дванадцять медичних свiтил ступило пiд прозоре склепiння зали, де стояв ШЕД. Iнженер, що супроводжував лiкарiв, пояснив їм дещо, вiдтак узяв аналiзи Джонi-молодшого й понiс закодувати.

Професори хвилювались, наче школярi. Ще б пак! За кiлька хвилин ШЕД скаже, на що хворий Докфеллер. I цей дiагноз буде вироком не тiльки транзисторному королевi: вiн засвiдчить, хто з дванадцяти свiтил стояв найближче до iстини. Адже ШЕД непогрiшний. Принаймнi так запевняла реклама.

Тим часом, до зали вернувсь iнженер. Вiн обережно нiс сувiй перфострiчки. Настала вирiшальна хвилина.

Iнженер вiдчинив маленькi прозорi дверцятка, вставив перфострiчку з аналiзами й натиснув кнопку.

Щось ледве чутно загуло. По залi, здавалося, пробiг легесенький вiтерець. На панелях, що здiймались аж пiд прозоре склепiння, застрибали рiзнобарвнi вогники, зазмiїлися синусоїди.

Всi з'юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з'явитися ШЕДова вiдповiдь.

Спочатку на екранi невиразно, а потiм дедалi чiткiше стали проступати окремi лiтери. Вони компонувались у слова, i кожне слово викликало у присутнiх то задоволення, то - частiше - здивування.

Сповiстивши дiагноз - вiн мiстив у собi сiмнадцять хвороб, рiдкiсних i екзотичних, - ШЕД замовк. Погасли рiзнобарвнi вогники, став мертвий екран. Мовчки постоявши з хвилину, консилiум рушив до виходу. Перед кожним iз свiтил ще й досi стояли ШЕДовi слова: "За правильного лiкування хворий проживе не бiльше мiсяця".

- Бiдоласi не можна цього казати, - висловив спiльну думку професор Гормон.

I всi з ним мовчки погодились.

Час, визначений ШЕДом, збiгав. Важко описати панiку, що охопила численних родичiв i дармоїдiв короля. Усе впиралося, звiсне дiло, в заповiт. Але як пiдступитись до цього делiкатного питання, якщо Докфеллер, так би мовити, не в курсi!

Минув мiсяць, другий, третiй. А Джонi все ще не збирався лишати грiшний свiт. I тiльки наприкiнцi четвертого мiсяця, коли частина з тих, хто очiкував його смертi, впала у вiдчай, а частина стала вiрити в чудо, король витягнув ноги.

Того ж таки дня обурений професор Гормон домiгся аудiєнцiї в непогрiшного ШЕДа. I справдi, чого пiсля всього того, що сталося, варта залiзна логiка автомата!

Перфострiчка з викладом сутi справи поповзла в одну iз ШЕДових щiлин. Як i кiлька мiсяцiв тому, затанцювали на екранi рiзнобарвнi вогники, зазмiїлись синусоїди. А потiм звiдкiлясь iз глибини зринула вiдповiдь: "Значить, ви лiкували пацiєнта неправильно".

ТАЄМНИЦЯ ЗАТОКИ ЗДОХЛОГО КИТА

Матч епохи

До фiналу "Добрi вовки" й "Бородатi хлопчики" прийшли, як кажiть, голобля до голоблi. Вони мали не тiльки однакову кiлькiсть очок, але й досить рiдкiсний у футбольнiй практицi випадок - однакове спiввiдношення забитих i пропущених м'ячiв.

Вiд завтрашньої зустрiчi залежало все. Переможцi здобували платиновi медалi, лавровi вiнки (одинадцять таких вiнкiв привiз учора до столицi спецiальний лiтак). На чемпiонiв чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента i слава нацiональних героїв.

Вiд самого раннього ранку групами й поодинцi на стадiон посунули глядачi. Виразно жестикулюючи, уболiвальники обговорювали шанси тiєї й тiєї команди. Газети запевняли, що на фiнальний матч уболiвальники з'їхались i злетiлися буквально з усiєї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебiльшували. В усякому разi, люду й справдi було багато. Новий стадiон на двiстi п'ятдесят тисяч чоловiк не мiг вмiстити i п'ятої частини всiх охочих попасти на це цiкаве видовисько. Можна було, звiсна рiч, стежити за ходом боротьби й дома, бiля екрана телевiзора. Але це, як вiдомо, далеко не те. Кортiло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрiв найвищого класу.

Роботи-полiцаї, допомагаючи собi замашними гумовими кийками, пiдтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадiону. Iдоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всiх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Тi уболiвальники, що пiдiгрiли себе вiскi чи джином, намагались триматися вiд iдолiв подалi. З власного досвiду вони знали: роботи-полiцаї куди гiршi й нещаднiшi за звичайних охоронцiв порядку, хоч i тi були далеко не ангели.

"Матч епохи" супроводжувався нечуваним ажiотажем у дiлових сферах. Рiч у тiм, що за спиною кожної команди стояли могутнi угрупування трестiв i монополiй. Вони билися об заклад, ставлячи i на "Добрих вовкiв" i на "Бородатих хлопчикiв" величезнi суми. За висловом одного iз спортивних коментаторiв, "грошi, кинутi на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Мiсяця".

На "Бородатих хлопчикiв" ставила, зокрема, всемогутня "Уестерн компанi", що її не без пiдстав вважали за державу в державi. Сотнi електронних машин невтомно лiчили й перелiчували всi можливi варiанти гри. При цьому на шальку уявних терезiв кидали, здавалося б, найдрiбнiшi факти, скажiмо, те, що центр нападу "бородатих" юнацькi роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжi, а центр захисту команди "вовкiв" в дитинствi хворiв на свинку...

Та ось врештi настала урочиста хвилина. Всi, кому поталанило дiстати квитка чи прошмигнути на стадiон "зайцями", сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом iз водою, жваво вибiгли гравцi обох команд. Груди й спину кожного "вовка" прикрашало зображення вишкiреної пащi звiра, котрий дав назву командi. "Бородатi хлопчики" були у своїй традицiйнiй бiлоснiжнiй формi. Суддя, сидячи в броньованому манiпуляторi, позирнув на секундомiр, i над завмерлим стадiоном срiбно засюрчав свисток...

"Вовки" зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард "вовкiв", новоявлена двадцятилiтня зiрка. Вiн з однаковим успiхом бив i лiвою i правою, а фiнтив так, що всi, хто уболiвав за "Добрих вовкiв", тiльки кректали блаженно та захоплено. Цей високий i прудкий хлопець зовсiм заступав свого супротивника. "Бородатi" стали в глухий захист. Вони вiдверто грали "на вiдбiй". Трибуни обурено зашумiли. Кiлька круглих предметiв, од яких вiдгонило тухлятиною, описавши правильнi параболи, опустились там, де з'юрмилося найбiльше бiлих футболок.

Президент "Уестерн компанi" сидiв на трибунi для почесних гостей блiдий i похмурий. Поряд з ним був тренер "бородатих" (вiн щойно прибiг сюди) та якийсь набасурманений чоловiк з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кiлька хвилин непорушно слухав його, а потiм розмахнувся i зробив жест, що здалеку пiдозрiло видавався звичайнiсiньким ляпасом. Вiдтак вiн вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмiшкою тренер вискочив з-пiд скляного козирка й побiг униз пiдбадьорювати своїх зiв'ялих вихованцiв. Президент компанiї тим часом вiддав якесь розпорядження своєму сусiдовi. Похмурий чоловiк ствердно хитнув головою i зник.

А напруження на полi весь час зростало. "Бородатi хлопчики" трохи оговтались пiсля першого натиску "Добрих вовкiв" i кiлька разiв переходили в контратаку. Тепер гострi ситуацiї виникали то коло одних, то коло iнших ворiт. На чотирнадцятiй хвилинi центрфорвард "Добрих вовкiв", хитро обвiвши двох захисникiв, вийшов сам на сам iз воротарем. Той необачно кинувся вперед, i ворота лишились порожнi. Трибуни завмерли, очiкуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цiлкий. Але цього разу удар його виявився i кволий, i неточний. М'яч, зрiзавшись iз ноги, повiльно викотився за лицьову лiнiю. Стадiон затопила хвиля обурення. А "бородатi" кинулися в контратаку.

- Вперед, хлопчики! - заволав тренер.

Кiлька точних пасiв, i ось уже лiвий нападаючий "бородатих" виходить на ворота. Удар!.. Дуже слабкий. Однак м'яч вислизнув iз воротаревих рук i вкотився в сiтку. Гол!

Трибуни вибухнули захопленням i водночас обуренням. Уболiвальники "бородатих" обнiмали один одного. Навiть президент "Уестерн компанi" мляво заплескав у долонi. Поряд iз ним знов сидiв похмурий чоловiк iз високим чолом. Пiдклавши пiд себе спортивну валiзку, вiн весь час нервово крутив у руках паличку, щедро iнкрустовану срiблом.

Не минуло її хвилини, як "вовки" сквитали м'яч. Iз рахунком 1:1 команди пiшли на вiдпочинок.

У роздягальнi "вовкiв" було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвiсний центрфорвард поскаржився:

- Розумiєте, хлопцi, тiльки я намiрився бити по м'ячевi, а в обличчя менi мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.

- Знаємо ми цю подушку! - мовив Боб Дзвiниця, центр захисту. - Її звуть Марiанна, вона абсолютно реальна i навiть помацати її можна...

- Не треба було вихилятися на танцюльках цiлий вечiр.

- Розпорошив свою силу! - загукали з усiх бокiв.

- Та ну вас! - оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи пiд руками зразу трьох масажистiв. - Я серйозно, а їм хихоньки...

В другому таймi пристрастi дiйшли апогею. Тут i знадобився суддi його кiбернетичний манiпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравцiв, металась по полю за м'ячем, i суддя в її прозорiй кабiнi почував себе досить безпечно.

Тепер обидвi команди були па висотi. Блискучi фiнти, карколомнi комбiнацiї змiнювали одна одну з калейдоскопiчною швидкiстю.

На кiнець зустрiчi визначилась перевага "Добрих вовкiв". Вони атакували завзятiше, били по воротах суперникiв частiше. Але їхнi удари весь час були або неточнi, або зовсiм несильнi. Бiлi футболки з'юрмилися бiля власних ворiт. Стадiон шаленiв. Кiлька вiдчайдушних уболiвальникiв метнулись на поле. Та кийки роботiв-полiсменiв швиденько остудили їхнi гарячi голови.

Аж ось м'яч пiдхопив один iз захисникiв "бородатих". До нього кинувся хтось iз "вовкiв", але послизнувся i впав. Те саме спiткало й другого "вовка", котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Пiдбадьорюваний заглушливим ревiнням i вигуками уболiвальникiв, вiн, мов вихор, мчав на ворота "Добрих вовкiв". Воротар замiсть того, щоб кинутись уперед i спробувати зняти м'яча з ноги "бородатого", закляк у воротях, розчепiривши руки. Внаслiдок цього несильно пробитий м'яч опинився в сiтцi.

Так iз рахунком 2:1 на користь "Бородатих хлопчикiв" закiнчилася ця iсторична зустрiч.

Похмiлля

Протягом усiєї ночi величезне мiсто не спало. До самiсiнького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країнi прокотилася хвиля самогубств. Дрiбнi клерки й службовцi компанiй, що програли на поразцi "Добрих вовкiв" своє жалюгiдне майно i всi заощадження, з усiх можливих засобiв переставитись у потойбiчний свiт обирали, на їхню думку, найзручнiший: щiльно зачинивши па кухнi вiкна й дверi, вони вiдкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пiзно. Та, погодьтеся, все це дрiб'язки проти тiєї обставини, що "Уестерн компанi" поклала у свої броньованi сейфи чотирнадцять мiльйонiв чистоганом. Далебi, непоганi дивiденди. I здобуто їх у рекордно короткий строк - за два тайми по сорок п'ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати подiї в потрiбне русло, довелося пiти на певнi затрати.

Але про них знає усього кiлька чоловiк з керiвної верхiвки компанiї.

Протягом тижня - а це немало! - сенсацiйний футбольний двобiй був у центрi уваги газет, радiо й телебачення. А потiм зринули новi подiї, i про "матч епохи" стали потроху забувати.

Таємниця затоки Здохлого кита

Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло "Уестерн компанi".

Агенти бiльше нiж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнiшу дiяльнiсть. Вони намагались вiднайти в проведеннi матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказiв про зловживання у них не було. Хiба що плутане зiзнання центрфорварда "Добрих вовкiв" про невидиму подушку, котра завадила йому "всунути" неминучий гол. Але це могло бути звичайнiсiнькою химерою.

Те саме, правда, мiг сказати i воротар. Однак вiн з обачностi тримав язика за зубами. По-перше, не хотiв, щоб його здiйняли на глузи. А потiм побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубовi чи просто не вигнали. Центрфорвард - iнша рiч. Вiн нацiональна зiрка й може дозволити собi будь-яке колiнце.

Без зайвого галасу було ретельно допитано всiх працiвникiв стадiону. Але все це не дало нiяких наслiдкiв. Марна була й перевiрка поля.

Та якраз у цей час сталася одна непримiтна подiя. Хвилi затоки Здохлого кита (затока широкою пiдковою вторглася в мiсто) викинули на гранiтний парапет пристанi труп чоловiка. Помiж десяткiв iнших самогубцiв вiн лишився б непомiчений, тим паче що в кишенi пiджака потопельника лежала записка iз застереженням нiкого у вбивствi не звинувачувати. Але подеколи в життi фатальну роль починає вiдiгравати простий, буденний випадок...

Детектив Нiколь Адамс, котрий був на службi в супротивникiв "Уестерн компанi", випадково зайшов до одного з мiських моргiв. Невiдомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловiка її напружено думав: "Де я його бачив?" Те, що цей суб'єкт зустрiчається йому не вперше, Адамс не мав нiякого сумнiву. I раптом вiн згадав бурхливий стадiон, почесну трибуну, ненависне лице президента "Уестерн компанi" й поряд iз президентом кремезну постать ось цього, високочолого...

Бюро розшуку поклало будь-що з'ясувати, ким був покiйний. Зробити це було нелегко, бо нiяких документiв, окрiм записки, в кишенях самогубця не виявилось.

Отже всi надiї тепер були пов'язанi iз запискою. Написано її на аркушику, поспiхом вирваному з блокнота. Папiр вищого гатунку. Продавав такi блокноти тiльки один фiрмений магазин. Та оскiльки цей факт iще нi про що не свiдчив, бюро розшуку придумало хитрий хiд. У газетах вмiстили об'яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповiщалося, нiбито при ньому знайдено велику суму грошей. На закiнчення об'ява пропонувала тим, хто знає покiйного, з'явитися в морг, щоб упiзнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальнi моргу зайшов респектабельний джентльмен. Вiн зiслався на об'яву в газетi й став вимагати, щоб йому видали труп. Грошi його не цiкавлять, сказав вiн.

- А в яких ви стосунках iз покiйним? - запитав служитель моргу, заздалегiдь проiнструктований детективами

- Я його давнiй приятель, - пояснив прибулий. - Хочу поховати покiйного в нашому родинному склепi.

- Де працював ваш знайомий? - запитав служитель.

- Що це, допит? - роздратовано вигукнув джентльмен.

- Що ви! Це дрiбна, але неминуча формальнiсть.

- А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення - я прийшов. Що вам iще треба?

- Ми повиннi з'ясувати у найзагальнiших рисах усе, що стосується особи покiйного.

- Я не маю намiру iнформувати вас.

- Дуже жаль, - вкрадливо сказав служитель. - Але в такому разi я не зможу вам вiддати тiло.

- Стривайте, - враз полагiднiшав незнайомець. - Ви, я бачу, дiлова людина. Чи не так? - Вiн дiстав iз бокової кишенi конверт i поклав перед служителем. - Тут рiвно тисяча. Гадаю, досить?

- Що ви, сер! - сказав служитель. - Адже це пiдкуп, до того ж при виконаннi службових обов'язкiв.

- Ну й дивак же ви. Скажете - видали тiло людинi, що вiдгукнулась на об'яву. На вулицi мене чекає машина. Давайте "вантаж" - i по всьому...

Служитель потягся до вiдеофона - джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись вiдлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрiмголов вибiг iз приймальнi...

За кiлька хвилин про цей випадок було сповiщено в бюро розшуку.

- За всiма ознаками, - звертаючись до своїх агентiв, сказав шеф, слiди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голiвцi. А зараз бiльше пильностi, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрiбен.

Слiди ведуть в Уестерн

Через два днi по тому в морг прийшла скромно одягнена жiнка з заплаканим обличчям.

- Я з приводу об'яви, - сказала вона i простягла служителевi вирiзку з газети.

- Чого ж ви хочете, мiсiс?

- Де вiн? - видихнула жiнка. В очах у неї було стiльки непiдробленого горя, що служитель, нiчого не питаючи, пiдвiв її до рефрижератора i розсунув шторки екрана. Жiнка розпачливо окинула поглядом непорушнi, вкритi памороззю тiла.

- Майкл! - крiзь сльози покликала вона.

- Даруйте, мiсiс, - сказав служитель, коли жiнка трохи заспокоїлась. Ким ви йому доводитесь?

- Хто його вбив? - вiдповiла запитанням на запитання жiнка. - Ви чуєте, хто його вбив?

- Заспокойтеся, мiсiс... Його нiхто не вбивав. Вiн утопився... Сам. Розумiєте?

- Нi, неправда. Це неправда! - сльози на очах у жiнки висохли, а голос дзвенiв. - Майкла вбито, я знаю. Вiн заважав комусь, i його прибрали з дороги.

- Але кому це було потрiбно?

- Звiдки менi знати. Мабуть, його хазяї. Але... - жiнка затнулась, - я не знаю вас.

- Можете бути вiдвертi, мiсiс. Повiрте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провiв жiнку до бюро розшуку, а там вона розповiла все, що знала.

Вони з Майклом жили на пiвднi, в невеличкому провiнцiальному мiстечку. Майкл працював iнженером у науково-дослiднiй лабораторiї. Зводити кiнцi з кiнцями було нелегко - начальство чомусь не симпатизувало Майкловi i платило йому за роботу досить мало. А потiм у них народилась дитина, i жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзi вiн дiстав звабне запрошення перейти на роботу в компанiю Уестерн. Компанiя зацiкавилась його роботами по дослiдженню бiострумiв головного мозку i запропонувала мiсце начальника лабораторiї з солiдним утриманням, але за однiєї умови: цiлковита секретнiсть усiх дослiджень. Йому навiть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кiлька листiв.

- Про вiщо ж вiн писав? - спитав начальник бюро розшуку.

- Спочатку Майкл повiдомляв, що непогано влаштувався i сподiвається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам iз сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дiстала за пiвтора мiсяця по тому. В ньому було куди менше оптимiзму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, i благав не впадати в розпач. "Я одержу досить грошей, як закiнчу роботу, сповiщав вiн, - а потiм виїду звiдсiля, i ми втрьох зможемо жити забезпечено".

- Скажiть, - перебив начальник бюро розшуку, - а ваш Майкл нiколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестернi?

- Нi, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, вiн не дозволив би собi... Адже вiн дав пiдписку... Хоча нi... В одному з листiв щось було... Тiльки я не пам'ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов'язане з бiострумами.

- Листи у вас?

- На жаль, нi... Щойно я прочитала це, - жiнка показала на вирiзку з газети, - то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелi. До мене в номер незабаром завiтав якийсь чоловiк. Вiн вiдрекомендувався приятелем i спiвробiтником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смертi мого чоловiка йому потрiбнi всi Майкловi листи...

- I ви вiддали? - скрикнув шеф.

- Нi, спочатку я не повiрила. Та вiн показав менi своє службове посвiдчення спiвробiтника лабораторiї бiострумiв "Уестерн компанi". I тодi я вдовольнила його прохання.

- Чи не могли б ви описати зовнiшнiсть цього вiзитера? - попросив шеф.

- О, я впiзнала б його мiж тисяч людей! - пристрасно сказала жiнка. Вiн був такий люб'язний, статечний, так спiвчував моєму горю... Чимось навiть скидався на Майкла.

- А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнiшностi?

- Характерне? - жiнка замислилась. - Та, мабуть, нi. Хiба брови в нього надзвичайно густi... Коли вiн хмурнiв, вони зливались в одну лiнiю.

- Он як! - сказав шеф. - Дякую вам, мiсiс. Ви стали нам у великiй пригодi.

- А як же Майкл? - запитала жiнка, пiдводячись. - Ви вiдшукаєте його вбивць?

- Обов'язково, мiсiс.

- Запевняю вас, вiн не мiг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина... Весь час мрiяв про майбутнє... Це все проклятий Уестерн... Я знаю.

"Уестерн компанi"

Про могутню компанiю Уестерн ходила недобра слава. I для цього були пiдстави.

Зовнi все видавалося респектабельним. Акцiї фiрми мали високий курс. А в днi, коли починало пахнути вiйною, їхня цiннiсть зростала ще бiльше. Причина тут була проста: левина частка замовлень вiйськового вiдомства дiставалась Уестерну.

Компанiя виробляла найрозмаїтiшу продукцiю - вiд звичайних магнiтних черевикiв для космiчних туристiв до засекречених кiбернетичних систем, про якi iз простих смертних нiхто нiчого до пуття не знав.

Баляндрасили рiзне. Казали, зокрема, що в бiостатах Уестерна виховуються бiлковi потвори, котрим зовсiм не властива жалiсливiсть. У самому нiбито зародку такого страхiття запрограмовано певне завдання ("запрограмоване вiдтiля, з Центру",- додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Пiсля цього потвора, якiй конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнiшностi, з тупою впертiстю просувалась до покладеної перед нею мети.

Скажiмо, система прибирала форму пацюка. Ви нi за що не вiдрiзнили б її од живого гризуна. Тим часом механiчний звiрок мiг успiшно виконати якнайскладнiше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повiтря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанiї i вивести з ладу унiкальне устаткування.

В цьому мiсцi розповiдi слухачi, як правило, висловлювали своє недовiр'я.

- Ну, це вже занадто! - казали вони. - Пустити на дно цiле судно через якусь там дрiбницю.

Але оповiдач наводив переконливi аргументи.

- Наркотики, - казав вiн, - зараз одне з найбiльших нацiональних лих. Це визнав сам президент. А потiм, подумаєш - судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?..

За свiдченням "очевидцiв" i "посвячених осiб", подiї розгортаються зовсiм просто. Кiбернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристанi. Вiн ретельно нишпорить по всiх пакгаузах, поспiль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створiння чудово орiєнтується в будь-якiй стихiї i коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор...

За компанiєю, якщо вiрити чуткам, було чимало й iнших грiхiв. Але всi вони спливали безкарно. Та це й не дивно.

"Уестерн компанi" являла собою типову iнституцiю, породжену панiвною в країнi системою. Кiлька десяткiв монополiй прибрали до рук стерно влади. В кожної монополiї була своя, чiтко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували мiж собою.

В боротьбi за прибутки компанiї не гребували нiякими засобами. Пiдкуп, шантаж, навiть убивство - нiщо не могло зупинити верховодiв, коли йшлося про дивiденди.

Але зовнi... О, зовнi все було добропорядно. Зустрiчi акцiонерiв, бенкети, велемовнi тости пiдпорядковувались тому, щоб засвiдчити наявнiсть у країнi доброчинностi й повної гармонiї. Фасад мав цiлком пристойний вигляд...

Справа ускладнюється

Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прiзвисько дали Майкловi Кардiнгу в спецiально заведенiй на нього справi) було втоплено i його вбивство - дiло рук "Уестерн компанi". Але це треба було пiдкрiпити незаперечними фактами. Крiм того, вгадувався певний зв'язок мiж загадковим убивством Кардiнга i програшем "Добрих вовкiв". Якби тiльки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тодi перепала йому вiд хазяїна! А шана, а кар'єра! I дiло, здається, не стоїть на мiсцi. Кiлька годин тому його вiрнi дойди вистежили в мiстi джентльмена з бровами, що зрослися на перенiссi. Тепер пiдозрiлого суб'єкта вони не спускають з очей.

- До вас вiдвiдувачка, шеф! - повiдомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у дверi кабiнету.

- Хто така?

- Називає себе дружиною Майкла Кардiнга. Вiдвiдує вас удруге. Психiчний стан пригнiчений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого вiзиту, на...

- Пропусти її сюди! - перебив шеф.

Зайшовши до кабiнету, дружина Кардiнга простягла шефовi невеличкий аркушик паперу.

- Ось, - сказала вона. - Я перегорнула всi свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цiкавить його почерк?

- Так, так! - шеф майже вихопив у неї папiрець, пробiг очима текст. Записка не мiстила в собi нiчого суттєвого. Просто Майкл сповiщав своїй дружинi, що затримається в лабораторiї години на двi-три. Однак змiст у даному випадку не мав нiякого значення...

Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторiю графологiї. Вiн майже не сумнiвався, що заповiт, знайдений у портсигарi потопельника, написано ким завгодно, тiльки не Майклом Кардiнгом. Одначе цi сподiвання не справдились. Обидвi записки, як засвiдчила лабораторiя, написано тiєю самою рукою, бiльше того - однiєю авторучкою i навiть одним чорнилом.

- Ви можете поручитися за висновки? - грiзно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по вiдеофону.

- Головою, як завше! - почулося у вiдповiдь.

Отже, виходило, що Майкл Кардiнг сам кинувся в каламутнi хвилi затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи вiн боявся якогось викриття, пов'язаного з махiнацiями "Уестерн компанi"? Знайти вiдповiдь на цi запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на перенiссi.

Дрiбниця руйнує всi плани

- Непогано придумано! - захоплено сказав детектив, на прiзвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. - I є наслiдки?

- Ще б пак! - вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прiзвисько). - Такi таємницi випливають, що ого-го! Буває потiм, пiд час допиту, в нього шанобливо питають: "Пробачте, добродiю, чи не казали ви того-то й того-то?" - "Що ви, що ви! Та нiколи й на думцi не мав!" вiдповiдає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний пiдсилювач iз цiєю самою бляшкою. Можеш уявити, як тетерiє в такiй ситуацiї бiдолаха. Якось один дивак - беркиць iз стiльця i готовий... Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стiльця.

- Чому? - запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

- Пiдривний елемент, - махнув рукою Варвар. - Проти президента виступав. Сподiвався - у власнiй квартирi можна робити це безкарно. А бляшка його й пiдвела.

- Сила!

- Ще б пак. Ти, Флете, молодий iще. Отож дивися та вчись.

- А вона не впаде? - запитав Флетчер, вертаючи Джоновi бляшку.

- Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталi i скла.

- А зняти її легко?

- Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного пiд'їзду, i лице йому враз мовби скам'янiло.

- Йде, - прошепотiв вiн. - Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бiк, мов п'яний, що силкується довести всiм свою тверезiсть, Джон Варвар вибрiв iз пiд'їзду i попростував назустрiч чоловiковi з зарослим перенiссям. Той щойно вийшов iз дверей банку, де перебував хвилин сорок.

- Да-даруйте, м-мiстер, - сказав Варвар, - збивши на потилицю свого потертого капелюха. - Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся i, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу пiджака.

- О, п-прошу вибачити! - вишкiрив зуби детектив. - Сьогоднi добряче гойдає.

Вiн узяв цигарку, подякував i, погойдуючись, побрiв од джентльмена геть.

- Чиста робота! - тiльки й сказав Флетчер, коли за кiлька хвилин у пiд'їздi знову з'явився його напарник.

- Завтра ми знiмемо з нього бляшку, - пiдморгнув Джон, - i в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний мiстер та його спiврозмовники протягом доби...

Тим часом шановний мiстер, що вийшов iз банку, крокував собi по центральнiй авеню. Двiчi вiн озирнувся, але нiчого пiдозрiлого не виявив. Протягом останнiх днiв мiстеру не раз здавалося, що за ним стежать. Проте, мабуть, щоразу це було марення збудженої уяви. Та й кому б це заманулося стежити за ним? Може, те дiло випливло?.. Але ж вiн упорав його чисто нiяких доказiв. Тепер тiльки йому вiдомi всi пiкантнi подробицi... Чи не зацiкавлений хто-небудь прибрати його? Проте нi. Сам президент "Уестерн компанi" обiцяв йому своє покровительство. А втiм... Од цих всесильних магнатiв усього можна сподiватися. Поки ти потрiбен, тебе зустрiчають солоденькою усмiшечкою i симпатичними аркушиками з чекової книжки. А потiм, коли зробив послугу... Нi, мабуть, треба ладнатися в дорогу. I що швидше, то краще. Грошi вiн переказав до одного з європейських банкiв. Отже засиджуватись тут нiчого.

Завернувши за рiг вулицi, мiстер iще раз злодiйкувато озирнувся, потiм квапливо сiв у чорний "Лiнкольн", грюкнув дверцятами i зразу розвинув велику швидкiсть.

Похмуре громаддя хмарочосiв поступово змiнилося фешенебельними особняками. Кожна з цих споруд являла собою чудо архiтектурного мистецтва. Вузькi стрiлчастi вiкна змiнювались широкими венецiанськими, мармур алюмiнiєм i надмодним нейтритом. Хоч осiннiй падолист був у розпалi, листя на пластиковiй дорозi лежало мало: цю вулицю не тiльки разiв з десять на день пiдмiтали, але й щоранку драїли гарячою водою. До речi, вулиця була позбавлена тротуарiв. Це мало свiдчити за те, що тутешнi мешканцi волiють не ходити, а їздити. Тут жила фiнансово-промислова елiта країни.

Коло помаранчевого на колiр особняка "Лiнкольн" рiзко загальмував. Мiстер вийшов iз машини й повернув до фiгурної огорожi. Вiн знав, що поки простує до фiртки, всю його статуру пильно обмацують з рiзних бокiв десятки фотоелементiв i локаторiв. Усi данi надходять до лiчильно-обчислювального приладу, з'єднаного з електронним мозком, а вiдтiля вже, якщо випадок сумнiвний або не обумовлений програмою, - в кабiнет самого господаря, президента "Уестерн компанi".

Хвiртка неохоче пропустила мiстера i зразу ж зачинилася за ним. "Тiкати, швидше тiкати звiдсiля", - казав собi мiстер, iдучи гудроновою дорiжкою, обiч якої стояли пiдстриженi газони...

Бесiда з президентом Уестерна затяглася. Мiстер навiть спiтнiв од нервового напруження. Та вiн був задоволений, що наполiг на своєму. Тепер, здається, все. Сьогоднi об одинадцятiй вечора на лайнерi "Санта-Клаус" вiн подасться свiт за очi. Мiстер виткнувся з вiкна "Лiнкольна", i в обличчя йому дихнув гарячий вiтер. "Ну й тепла ж осiнь у столицi! - подумав вiн. Може, скупатися?" Мiстер не хотiв собi в цьому зiзнаватись, але його чомусь весь час тягло до затоки Здохлого кита.

Пiдiгнавши "Лiнкольн" до самої смуги мiського пляжу, мiстер швидко роздягся в машинi й ступив до води. Вiн досить довго стояв над прибоєм, вдивляючись у нього, немовби хотiв щось розгледiти. Потiм рiшуче кинувся у воду й поплив. Форкаючи, як морж, вiн дiстався буя, тримаючись за слизький ланцюг, перепочив.

Коли ж мiстер повернув голову в бiк берега, "Лiнкольна" на мiсцi не виявилось...

Iсторiя знає немало випадкiв, коли якась дрiбничка руйнувала великi намiри чи, навпаки, давала поштовх грандiозним подiям. Видатний полководець дiстав нежить, i бiй було програно, як кажуть шахiсти, в кращiй позицiї. Iмператоровi заманулося розважитись - i внаслiдок цього величезне мiсто охоплював во-юнь. Таких прикладiв iсторiя знає безлiч.

Власне, i пропажа "Лiнкольна" ламала всi плани мiстера з зарослим перенiссям. Тiльки-но вiн вибрьохав на берег, як довкола нього став збиратися натовп. Високий на зрiст полiцай (цього разу, як виняток, представник роду людського, а не кiбернетичного) витяг блокнота i став складати протокола. Час од часу вiн грiзно зиркав на охочих до сенсацiй обивателiв i просив їх розiйтися. Було видно, що його спiвчуття на боцi потерпiлого. Аж тут до представника влади пiдiйшов якийсь миршавий чоловiчок у сiрому костюмi i щось шепнув на вухо. Полiсмен умить змiнив тон. Вiн по рацiї викликав полiцейську машину i грубо вштовхнув туди потерпiлого.

- Чи ба! - сказав вiн загрозливо. - А ще овечкою прикидається. Давай швидше, негiднику!

Пiсля того як машина вiд'їхала, натовп розiйшовся, i на пляжi знову стало зовсiм порожньо.

Довгi руки компанiї

- Ваше розпорядження виконано! - доповiв агент. - Машину вкрадено, а Жуль у камерi. Ну, просто iндик обскубаний, - додав вiн, посмiхаючись.

- Чудово! - пробуркотiв президент Уестерна. - Гадаю, це зробить його згодливiшим.

- Взятися за нього?

- Так. Тiльки не перестарайтесь. Годинi о двадцятiй доставте його до мене.

- Слухаю! Ще одне...

- Ну?

- Вiн... як би сказати... Ну, одне слово, вiн голий.

- Одягнiть. Тiльки без усяких там витребеньок: скромнiсть прикрашує людину.

Агент запопадливо посмiхнувся i вийшов iз кабiнету.

Поважний мiстер невпiзнанно змiнився. Кiлька годин тому вiн бесiдував з босом ввiчливо, але не без почуття власної гiдностi. Тодi вiн шанобливо, проте твердо вiдхилив пропозицiю президента компанiї. Тепер же до кабiнету було досить безцеремонно приведено суб'єкта в смугастiй тюремнiй робi. Щоки в нього були землистi, голова закустрана. Все лице вкривали синцi, а чоло прикрашала велика гуля.

- Сiдайте, Жуль, - запропонував люб'язно президент. - Боюся, що мої молодцi дещо перестаралися.

- Дякую, - вiдповiв Жуль. - Я вам неабияк зобов'язаний...

- Дрiбницi, - махнув рукою президент. - Якi можуть бути рахунки мiж давнiми друзями! А ми лишаємось друзями попри всi неприємностi, чи не так? До речi, дозволю собi нагадати, що саме компанiя врятувала вашу дорогоцiнну особу вiд одного крiсла, що в народi зветься електричним...

Жуль мовчав.

- Майте на увазi, - вiв далi президент, полишивши ввiчливий тон, - те, що було, - тiльки квiточки. Я просто надав вам невеличку можливiсть упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти вiд нас? Йолоп! Та я довiдався про вашi операцiї в банковi ранiше, нiж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподiваюся, що, незважаючи на невеличке непорозумiння, ми, одначе, знайдемо з вами спiльну мову...

За пiвгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю i, поминувши хвiртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.

Дивовижна крадiжка

В полiцейськiй дiльницi одного з районiв мiста було вчинено дивовижну крадiжку. Конфiскованi дорогоцiнностi, грошi й навiть дефiцитнi променевi вiдмикачi сейфiв - усе лишилось незаймане. Зникла тiльки одежа.

Зухвалий злодiй усе обставив зi знанням справи: вiн мав рукавички, аби не лишити слiду вiд пальцiв, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рiдиною, що перешкоджала собацi взяти слiд, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклi, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо дiяв на електронний мозок.

- Ну й безглузда крадiжка! - не переставав обурюватися заступник начальника дiльницi. - Затратити стiльки працi, вдатися до таких засобiв перестороги i взяти мiзерiю!

- Хiба мало божевiльних у цьому мiстi, - флегматично зронив начальник. - Їм би звиватись у гамiвнiй сорочцi, а вони ходять на волi, та ще й роблять свiй бiзнес...

Приблизно так само наслiдки операцiї Флетчера (а костюм мiстера з зарослим перенiссям викрав не хто iнший як вiн) оцiнив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував iнший бiк цiєї iсторiї.

- Божевiльний, - сказав вiн, - нащо ти приволiк весь костюм? Досить було самої бляшки.

- Дуже ж бо я хвилювався, - виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. - Нiяк не мiг її, кляту, намацати. Отож прихопив iз цим ганчiр'ям.

Коли всi вiкна було задраєно i черговий робот зачинив за собою дверi, начальник бюро з радiсним хвилюванням увiмкнув у пiдсилювальну систему бляшку - технiчне чудо, на яке вiн поклав мало не третину свого капiталу.

Вадою бляшки було те, що записувала вона все поспiль, i подеколи годинами доводилось вислуховувати всiлякi нiсенiтницi на кшталт нудних iнтимiв клiєнта з дружиною.

Ось i тепер початок був зовсiм нецiкавий. Шеф невдовзi навiть куняти став пiд монотонне потрiскування розрядiв та короткi пустопорожнi фрази. I раптом вiн аж пiдскочив: у кiмнатi зазвучав голос президента "Уестерн компанi".

- Технiчно все лишається як i ранiше, - казав той. - Вiд вас, любий Жуль, ми чекаємо тiльки одного: керiвництва.

- Але послухайте... - В голосi президентового спiврозмовника почулися запопадливi нотки. - Ми ж домовлялися з вами заздалегiдь, що пiсля цього... е-е... дослiду я буду вiльний. Тепер усе обертається iнакше.

- Вашу безпеку я гарантую, - холодно заперечив президент.

Слухаючи подальшу розмову, начальник бюро розшуку з досадою пересвiдчився, що йдеться про щось досить добре вiдоме обом спiврозмовникам, але зовсiм для нього незбагненне. Звичайно, все це пiдтверджувало безпосереднiй зв'язок мiж Жулем та президентом Уестерна. Але яка вiд того втiха!.. Аж раптом мiстер Жуль в суперечцi з президентом сказав:

- А ви скiльки заробили на "бородатих"?

Шеф подався вперед, до болю в пальцях стис бильця крiсла.

- Правильно, компанiя дещо на цьому мала, - по паузi сказав Жулевi президент. - Але й нам цi "хлопчики" влетiли в копiєчку.

Далi знов розмова торкнулася чекiв, якихось недоплачених сум, бiострумiв...

Начальник бюро розшуку натис кнопку виклику.

- Джона Варвара, - кинув вiн роботовi, що майже зразу появився в дверях.

Нечутно, мов привид, робот зник.

Шеф вважав Джона Варвара одним iз найдосвiдченiших своїх детективiв i часто радився з ним з приводу найкаверзнiших питань.

Коли Варвар з'явився на виклик, начальник бюро коротко переказав йому змiст записiв, зроблених на бляшцi.

- Як бачите, - на закiнчення сказав вiн, - ви недарма прилаштували цю штуковину до пiджака того суб'єкта. Гадаю, його треба взяти. До нього тягнуться всi ниточки.

- Але зробити це варто якнайделiкатнiше.

- Для цього, Джонi, я й викликав вас, - довiрливо сказав шеф. - Успiх операцiї дасть нам... Ну, ви самi розумiєте. На карту поставлено все... Одне слово, кого ви вiзьмете з собою?

Джон подумав.

- Флетчера, - нарештi сказав вiн.

- Що ж, не заперечую. Витрати хай вас не бентежать...

Операцiя

Жуль з'явився в Уестернi недавно, десь рiк тому. Правлiнню компанiї зразу ж припала до душi його надзвичайна здатнiсть влаштовувати рiзнi темнi справи.

Вершити їх Жулевi допомагали невичерпна винахiдливiсть, жорстокiсть, певна обiзнанiсть у технiцi й цiла вервечка iнших якостей, котрi навряд чи можна вважати за позитивнi.

Вершиною Жулевої дiяльностi була, звичайно, афера з "Добрими вовками". Мабуть, тiльки його диявольська уява могла породити такий план.

Коли Жуль виклав свою iдею президентовi, той захоплено поплескав його по плечi й вигукнув:

- Ну й голова! Либонь, давно за нею зашморг скучив. З таким обдаруванням, Жуль, ви можете стати одним iз найповажнiших бiзнесменiв. Якщо, звiсне дiло, по дорозi вам не доведеться присiсти на електричний стiлець... Що вам треба, аби успiшно здiйснити свiй задум?

- Грошi.

- Це ви одержите. Щодо винагороди ми теж домовились.

- I пiсля цього я буду вiльний?

- Як вiтер.

- Я пристаю на вашу умову.

- Отже, - сказав президент компанiї, - ви негайно вилiтаєте на пiвдень, до того, як його?..

- Майкла Кардiнга, - пiдказав Жуль.

- Так, так. А без нього й справдi не обiйтися?

- Вiн єдиний, хто може в даному випадку стати нам у пригодi, - сказав Жуль.

I це була правда.

Молодий маловiдомий учений, дещо дивакуватий, непокiрний (його й начальство за це недолюблювало), спромiгся за досить короткий час свого перебування в Уестернi створити феноменальний апарат трансформацiї бiострумiв, який i було використано пiд час матчу "Добрих вовкiв" i "Бородатих хлопчикiв"...

Пiсля того, як Майкл Кардiнг зробив своє дiло, в Уестернi стали вважати його зайвим. Це не значить, що Кардiнга не можна було експлуатувати далi. Навпаки - роботи йому знайшлось би чимало. Але рiч у тiм, що останнiм часом Майкл дозволив собi кiлька зухвалих випадiв проти можновладної верхiвки компанiї. Про це запопадливо доповiли правлiнню численнi iнформатори, штатнi й добровiльнi. Керiвнi боси знали, що в даному випадку заткнути рота чеком не вдасться, i кiнець кiнцем, аби не ризикувати, поклали прибрати Кардiнга.

Цю делiкатну операцiю доручили Жулевi, й вiн виконав її бездоганно. За день до смертi пiдпоєний Кардiнг жартома навiть заповiт написав...

I ось тепер Жуль летить на захiд, аби виконати ще одне делiкатне доручення. Крiзь iлюмiнатор лiтака видно далеку землю... Господи, як вiн не хотiв братися за це дiло. Але вибору не лишалося, й так за кiлька останнiх днiв вiн мало не наклав головою. Ну та пiсля цього вiн уже зав'яже...

Коли лiтак приземлився i Жуль з невеличким саквояжем зiйшов на бетоновану дорiжку аеродрому, до нього, вiдтiснивши всiх своїх конкурентiв, пiдскочив таксист. Вiн пiдхопив Жулеву ношу й догiдливо сказав:

- Мiй вертолiт до ваших послуг, мiстер.

Жуль сiв у зручне крiсло, назвав потрiбну йому адресу, i срiблястий метелик здiйнявся в небо.

Дорогою Жуль вiдчув, що його нездоланно хилить на сон. Вiн хотiв був щось сказати пiлотовi, та голова безсило впала йому на груди, i Жуль сповз iз сидiння на м'який пластик пiдлоги...

- Приймай гостя, Флете, - сказав довготелесий пiлот. Вiн ухопив за комiр свого непритомного пасажира i потяг до люка.

- Обережно, бо виведеш його з ладу достроково, - посмiхнувся чоловiк, що стояв на землi, коло викинутого з вертольота трапу.

Завiса пiднiмається

Начальник бюро розшуку був вельми задоволений. I, слiд сказати, не без пiдстав.

Допит Жуля, проведений пiд випромiнювачем, здатним паралiзовувати волю, дав такi цiкавi наслiдки, що охороняти будинок, де велося розслiдування, було видiлено додатковi пiкети детективiв. Хтозна-як, але "Уестерн компанi" дiзналася, до чиїх рук попав Жуль, i пiдозрiлi особи вешталися довкола бюро розшуку, як собаки бiля рiзнi.

Шеф кiлька разiв дiставав через пошту й вiдеофон спокусливi пропозицiї з боку ворожої компанiї, але лишився непiдкупним: не мiг же вiн зрадити тих, хто платив йому незрiвнянно бiльше.

На Флетчера, котрий уперше спостерiгав допит пiд випромiнювачем, ця картина справила гнiтюче враження. Довго по тому стояла в нього перед очима кругла кiмната, затоплена густо-фiалковим свiтлом, сiрi, як у мерцiв, обличчя його колег i напiвроздягнений Жуль у глибокiй прострацiї. Кiнцiвки i груди йому було оперезано чорними провiдниками, що тяглися до апарата, мов змiї. На виголену макiвку падав з випромiнювача вузенький снiп променiв. Жуль вiдповiдав на поставленi запитання невиразно, млявим глухим голосом. Але робот-дешифрувальник одразу ж "перекладав" усе на звичайну мову, правда, зовсiм без емоцiй.

Протягом перших же годин допиту з'ясувалося он що. Перед Майклом Кардiнгом i його натхненником Жулем стояло завдання - будь-якою цiною послабити команду "Добрих вовкiв". Пiдписавши вигiдний контракт, Кардiнг самовiддано взявся за дiло i невдовзi знайшов досить мудрий варiант конструктивного розв'язання Жулевої iдеї. До речi, iдея ця полягала в тому, аби сконструювати прилад, що мiг би на вiдстанi впливати на нервову систему гравцiв. З цiєю метою знадобилися записи бiострумiв головного мозку всiх одинадцяти "Добрих вовкiв". За велику винагороду потрiбнi вимiри зробив протягом кiлькох ночей лiкар команди. Вiн i не пiдозрював, що за цим криється. А втiм, це його мало цiкавило. Лiкаревi сказали, що записи бiострумiв потрiбнi науцi, i за роботу непогано заплатили.

Коли прилад Майкла Кардiнга було викiнчено, його розмiстили в невеличкому двоповерховому флiгелi на одному з численних монтажних майданчикiв "Уестерн компанi". Лишалося зробити апарат портативним. Але це вже була, як кажуть, суто технiчна проблема. На допомогу стали штучнi бiлковi клiтини, зугарнi записувати iнформацiю, мiкроелементи та iнший арсенал наукових засобiв.

Кiнець кiнцем апарат влiз у пласку спортивну валiзку. В ньому був бiорефрактор, що випромiнював енергiю потрiбної частоти, та iнформацiя про бiоструми кожного iз гравцiв команди "Добрi вовки". Важливу роль вiдiгравала iнкрустована срiблом палиця з круглою головкою. Кожен завиток iнкрустацiї вiдповiдав певному гравцевi команди. Iнакше кажучи, футболiстiв опрацьовували iндивiдуально. Досить було натиснути, скажiмо, на срiбне гроно винограду - i центра нападу "вовкiв" пронизував снiп бiоструменiв. Футболiст ставав вайлуватий, самохiть уповiльнював бiг, навiть не помiчаючи цього. Чiткiсть координацiй у нього притуплялася, i м'яч, посланий напевно вперед, опинявся зовсiм не там, де йому належало б бути...

Судовий процес був грандiозний. Газети таврували тих, хто вносить у спорт огидний дух технiчного втручання. На лавi пiдсудних сидiв Жуль, на якого впали всi грiхи компанiї. Про тузiв Уестерна в жоднiй iз статей не згадували. Власники газет знали, якi довгi лабети в могутньої компанiї. Та незважаючи на це, фiрма зазнала великих збиткiв, i матерiальних, i моральних. Блискучi фейєрверки промов адвокатiв iнколи ненароком освiтлювали найзлочиннiшi моменти в дiяльностi "Уестерн компанi".

Процес мав величезний громадський резонанс. Бiльшiсть визначних босiв з "Уестерн компанi" на чергових виборах було забалотовано.

Чорнила, виляпаного хронiкерами на замiтки й репортажi, цiлком стало б на те, щоб ним замiсть води наповнити затоку Здохлого кита...

IДЕЯ ТРЕТЬОГО КОЛЕСА

Притча

Це сталося давно, дуже давно. Люди тодi були консервативнi й до рiзних новацiй ставились вельми недоброзичливо. Подейкували, нiбито така вже природа людська. Одного разу якийсь Винахiдник з'явився о Комiсiї. На плечах вiн пiдтримував химерний витвiр, що складався з рами, педалей, двох колiс та новенького шкiряного сiдла.

Заїкаючись через свою нiяковiсть, Винахiдник привiтав шановних членiв i, зупинившись посеред зали, опустив долу свiй витвiр. Який бо винесуть вирок?..

- Отже, ви твердите, що на цiй двоколiснiй штуковинi можна пересуватися? - сказав голова тоном, що не обiцяв нiчого втiшного.

- Але... це легко довести,- вiдповiв Винахiдник, радiючи з такого простого запитання. - Я можу продемонструвати... Дозвольте? - I вiн закинув ногу з намiром скочити в сiдло.

- Нi, нi, - жестом зупинив його голова.- Краще скажiть нам, чи знаєте ви, що таке рiвновага? Я маю на увазi несталу рiвновагу.

- Здається, знаю,- непевно промурмотiв Винахiдник.

- Маю сумнiв! - одрубав голова Комiсiї.- 3 вашого погляду, якщо поставити стiлець на двi нiжки, вiн стоятиме i не впаде?

- Я цього не кажу...

- Нi, ви стверджуєте саме це. Бiльше того. З ваших слiв виходить, що на такому двоногому стiльцi можна вiльно сидiти. Ви просто не знаєте азiв науки, юначе! - Голова переможно окинув поглядом колег, що ствердно закивали йому.

- Якби велосипед був непорушний, iнша рiч, - почав Винахiдник, коли шумок у залi пригас. - Але моя машина рухається...

- Ну i що?

- А те, що вона нiбито не встигає впасти. Закон iнерцiї.

- Дурницi! - обiрвав голова. - Ви просто забули про принцип вiдносностi.

Винахiдник важко зiтхнув.

- Як учить нас Галiлей, - пiдвищив голос голова, - байдуже, чи то човен пливе мимо берега, чи берег пливе повз човен. Досить застосувати цей принцип до вашого вело... велопеда...

- Велосипеда, - поправив зблiдлий Винахiдник.

- Тим паче! Хай сам Галiлей розсудить, на чиєму боцi правда! - вигукнув голова. - Сподiваюсь, для вас Галiлео Галiлей - авторитет?!

Винахiдник спроквола кивнув. Бiдолаху обiйняло якесь запаморочення.

- Чудово, - урочисто закiнчив голова. - Отже, все одно, чи то ви пересуваєтесь мимо нас, чи ми повз вас. Тому зробимо так. Сiдайте на свiй ве... велосiд, а ми промаршуємо поперед вами. Якщо ви всидите, - значить, ваш дiдько старший, i я можу йти у свинопаси.

Винахiдник видерся на велосипед. Жовте сiдло жалiсно зарипiло.

Тiєї ж митi члени Комiсiї за сигналом голови пiдхопилися з мiсць i пiд звуки маршу, що його забурмотiв якийсь сухенький, наче тараня, дiдок, рушили колоною мимо Винахiдника.

Якимось чудом той певний час утримував рiвновагу, розпачливо торгаючи кермом, а потiм з гуркотом гепнув на пiдлогу, в цiлковитiй вiдповiдностi iз законами фiзики.

Колона зупинилась.

- Так-то, юначе, - зверхньо сказав голова, стоячи над розплатаним Винахiдником. - Як бачите, вашому винаходовi бракує третього колеса. Це створило б стiйкий трикутник рiвноваги. А ви були б моїм спiвавтором...

Висновок Комiсiї був лаконiчний: "Визнати за хворобливе марення iдею пересування на двох колесах. Винахiдника добровiльно послати на семирiчнi курси по зниженню технiчної неграмотностi.

Означений апарат викинути на смiтник".

Вирок, ясна рiч, зразу ж було виконано.

В цей час через подвiр'я проходив якийсь хлопчина. Вiн зацiкавився дивовижним механiзмом, що виблискував проти сонця нiкелем. Хлопчина швидко зметикував призначення сiдла й педалiв, бо був вiд природи кмiтливий.

По кiлькох невдалих спробах вiн скочив у сiдло й покотив подвiр'ям, горлаючи якнайголоснiше веселої пiснi.