Стефані Майєр

Аптекар

Цю книгу присвячено Джейсонові Борну та Аарону Кросу (а також Асі Мучнік та Меґен Гіббет, які радо допомагали та заохочували мою одержимість)

Розділ 1

Сьогоднішні справи стали для жінки на ім’я Кріс Тейлор буденними. Вона, прокинувшись значно раніше, ніж їй хотілося б, демонтувала і сховала свої звичні нічні застережні засоби безпеки. Прикро, але щовечора доводилося все ладнати, аби зранку перш за все знову демонтувати, однак миттєві лінощі, яким так кортить піддатись, не варті того, аби коштувати їй життя.

Виконавши свої щоденні обов’язки, Кріс сіла у свій миршавенький седан — йому хоча й більше п’яти років, але він не мав жодних масштабних пошкоджень, які можна було б вважати значущими, — і їхала годину за годиною. Вона перетнула три великі кордони штатів та безліч меж, накреслених на мапі, і, навіть опинившись на значній відстані, знехтувала кількома містами, обминаючи їх. Одне з них було надто маленьке, інше мало лише два шляхи, в’їзний та виїзний, а третє, як видавалось, так нечасто навідували гості, що вона б вельми там вирізнялася, навіть попри всі заходи камуфляжу, до яких їй довелося вдатися, щоб замаскуватись. Вона занотувала кілька місцин, у які, можливо, колись їй захотілося б повернутись: крамничку зварювальних матеріалів, крамницю надлишкового армійського спорядження та фермерський базар. Наближається сезон персиків, вона має зробити запас.

Нарешті надвечір вона опинилася в метушливому місці, де раніше ніколи не бувала. Навіть у місцевій бібліотеці справи йшли доволі жваво.

Їй подобалося послуговуватись бібліотеками, коли випадала нагода. Там важче було стежити.

Вона залишила авто на тильному боці будівлі, поза зоною бачення єдиної камери, розташованої над входом. У залі всі комп’ютери були зайняті, і кілька зацікавлених осіб тинялись навколо, очікуючи на місце, тож вона порилася в архіві, переглядаючи біографічний відділ у пошуку чогось вартого уваги. Виявилося, що вона вже перечитала все, що могло б стати у пригоді. Потім вона натрапила на останні новинки від її улюбленого письменника, колишнього морського котика, і схопила кілька творів, що опинилися під рукою. Попрямувавши в пошуках слушного місця, аби причаїтися в очікуванні, відчула докори сумління: як негарно красти з бібліотеки. Але про те, щоб оформити тут читацький квиток, навіть не йдеться через низку причин, поза тим, імовірність, що вона прочитає у цих книжках щось таке, що більше її убезпечить, мізерна. Безпека завжди переважувала почуття провини.

Не те щоб вона не усвідомлювала, що на 99 % то була марна справа, — украй малоймовірно, що щось із вичитаного дійсно принесе їй конкретну користь, — але вона вже давно призвичаїлася використовувати якомога більше з доступних досліджень, заснованих на фактах. Не маючи змоги шукати у першосортних джерелах, вона вдовольнялася джерелами третьосортними. І через те панікувала більше, ніж зазвичай, не знаходячи нічого, що можна було б проаналізувати. Вона дійсно знайшла звістку, що, як їй здавалося, стане у пригоді під час її останньої поїздки. Вона вже почала впроваджувати її у свої плани.

Влаштувавшись у вицвілому кріслі у віддаленому кутку з гарним виглядом на кабінки з комп’ютерами, жінка удавала, що читає книжку, яка лежала зверху на її стосі. З того, як кілька користувачів розклали речі на столах, — а один навіть роззувся, — вона зрозуміла, що вони тут надовго. Найкраще місце займала дівчинка-підліток зі стосом підручників та виснаженим виразом обличчя. Дівчинка, схоже, не сиділа у соцмережах, а насправді списувала назви творів та авторів, які видав пошуковець. Чекаючи, Кріс схилила голову над книжкою, яку зручно поклала на згин лівої руки. Сховавши бритвене лезо у правій руці, вона акуратно відрізала магнітну сенсорну стрічку, приклеєну на корінець, а потім запхнула її у щілину між сидінням та підлокітником. Потім, удаючи, буцімто їй нецікаво, вона взяла іншу книжку з купи.

Кріс уже готова, книжки з обрізаним корінцем уже лежали в її наплічнику, коли дівчинка-підліток пішла шукати інший підручник. Неквапно, не показуючи поспіху, Кріс устигла зайняти її місце ще до того, як хтось із неповоротких претендентів на нього усвідомив, що втратив свою нагоду.

Власне, зазвичай вона перевіряла свою пошту не довше трьох хвилин. А потім мала ще чотири години — якщо їхати не манівцями, — аби повернутись у свою тимчасову домівку. І, перш ніж піти нарешті спати, вона знову облаштовувала заходи безпеки. Дні, коли вона перевіряла свою електронну пошту, завжди були довгими.

Незважаючи на те що її теперішнє життя та профіль електронної пошти ніяк не були пов’язані — ані повторюваної ІР адреси, ані згадки імен, місць та власних назв, — щойно дочитавши до кінця або, якщо того вимагала ситуація, відповівши на лист, вона виходила на вулицю і їхала містом, віддаляючись від бібліотеки на якомога більшу відстань. Про всяк випадок.

Вислів «про всяк випадок» став для Кріс безумовною мантрою. Вона проживала життя, сповнене постійної напруги, утім, як вона собі часто нагадувала, без цієї напруги вона б узагалі не проживала жодного життя.

Як добре було б так не ризикувати, але ж грошей до кінця життя не вистачить. Зазвичай вона знаходила собі роботу в якомусь сімейному бізнесі, переважно там, де особисту інформацію треба записувати від руки, але таких заробітків вистачало хіба що на основні потреби — харчування та оренду житла. Для дорожчих речей, як-от підроблені посвідки особи, лабораторне приладдя чи хімічні речовини, якими вона запасалась, у її житті місця не було.

Отже, вона була малодоступною в Інтернеті, час від часу знаходячи випадкових клієнтів та щосили намагаючись не привертати своєю працею уваги тих, хто прагнув, аби вона припинила своє існування.

Останні два дні перевірки поштової скриньки були безрезультатними, тож вона зраділа, побачивши, що на неї чекає лист — раділа майже дві десятих секунди, поки не впізнала зворотну адресу:

l. carston.463@dpt11a.net

Отак просто у скриньці — його справжня адреса, яку легко відстежити навіть його колишнім роботодавцям. Попри те, що волосся на потилиці ставало дибки, а кров кипіла від адреналіну, який горлав у венах: «Біжи, біжи, біжи», частина її роззявляла рота від подиву через таку нахабність. Її завжди вражала дивовижна безпечність цих людей.

«Ще не час їм бути тут», — міркувала вона попри паніку, а очі вже прочісували бібліотеку в пошуку чоловіків, які мають заширокі для їхніх темних костюмів плечі, солдатські зачіски, — будь-кого, хто наближається до її місця. Крізь дзеркальне вікно вона бачила своє авто — здавалося, його ніхто не чіпав, але ж вона не надто приглядала за ним, хіба ні?

Отже, вони знову її знайшли. Але ж вони не мали змоги дізнатись, де вона захоче перевірити свою пошту. Вона обирала місце достеменно випадково.

Лише зараз у маленькому сірому кабінеті спрацювала «тривога», і, мабуть, заворушилися кілька офіцерів, можливо, навіть увімкнули миготливі червоні вогні на сирені. Звісно, відстеження цієї ІР адреси стане пріоритетним. Незабаром усі органи мобілізують. Але навіть якщо вони використають гвинтокрили — а в них така можливість є — у неї ще є кілька хвилин. Їх вистачить, аби прочитати, чого хоче Карстен.

У темі листа зазначено: «Утомилася тікати?»

Падлюка!

Вона клацнула «відкрити». Лист недовгий.

Політика змінилась. Ми потребуємо тебе. Чи зарадить неофіційне вибачення? Зустрінемось? Я не просив би, але на кону життя. Багато, багато життів.

Карстен їй завжди подобався. Він видавався людянішим за решту темних костюмів на службі у відділі. Дехто — особливо хлопці в уніформі — були страшенно жаскими. Однак, мабуть, така думка є лицемірною, зважаючи на те, у якій роботі її було задіяно.

Тож, певна річ, зв’язковим зробили саме Карстена. Вони знали про її самотність і страх, тому й послали давнього друга, щоб вона почувалася спокійніше.

Керуючись здоровим глуздом, вона, мабуть, без сторонньої допомоги розгадала б цю хитрість, утім те, що про такий самий крок вона нещодавно прочитала в одній із поцуплених книжок, їй не завадило.

Вона дозволила собі один глибокий вдих і тридцять секунд зосередженого розмірковування, сфокусувавшись на своєму наступному вчинкові — вибратися з цієї бібліотеки, з цього міста, штату якнайшвидше — і на тому, чи достатньо цього для безпеки. Чи безпечна її поточна подоба, чи вже час знову переїжджати?

Утім, ця зосередженість розвіялася через підступний задум пропозиції Карстена.

А що, як…

А що, як це дійсно спосіб зробити так, аби вони відчепилися від неї? А що, як те, що все видається їй пасткою, є наслідком її параної та надміру прочитаних шпигунських романів?

А можливо, якщо завдання достатньо важливе, вони натомість повернуть їй її життя?

Навряд.

Утім, удавати, що імейл від Карстена вона не помітила, безглуздо.

Вона відповіла так, щоб дати їм надію, що вона згодна, утім лише дещо окресливши план.

Я втомилася від багатьох речей, Карстене. Там, де ми вперше зустрілись тиждень тому, по обіді. Якщо побачу когось із тобою, піду геть, тощо, тощо, тощо. Упевнена, ти знаєш місце. Не утни дурниць.

Вона в одну мить скочила на ноги й рушила легким кроком, що відкарбувала до досконалості попри короткі ноги, тому він здавався природнішим, ніж був насправді. Вона лічила секунди, подумки оцінюючи, скільки часу знадобиться гвинтокрилу, аби подолати відстань від Вашингтона до місця її розташування. Певна річ, вони могли попередити місцевих, але зазвичай це не в їхньому стилі.

Зовсім не в їхньому традиційному стилі, однак… вона мала безпідставне, але гнітючо-неприємне відчуття, що, можливо, їм набрид їхній звичний стиль. Він не дав очікуваних результатів, а ці люди не з терплячих. Вони звикли отримувати бажане саме тоді, коли цього потребують. А на її смерть вони чекали вже три роки.

Певна річ, цей лист свідчив про зміну політики. У разі, якщо це пастка.

А вона мала припустити, що так воно й є. Така точка зору, такий спосіб відмежуватися від світу — ось завдяки чому вона досі дихає. Утім, дещиця її мозку все-таки вже почала сподіватись.

Вона грала на невисокі ставки й усвідомлювала це. Лише на одне життя. Лише її власне життя.

І це життя, яке вона зберегла попри такі непереборні перешкоди, було лише одним і нічим іншим: життям. Найменшою з основних людських потреб. Одне серце, що б’ється, одні легені, що розширюються та скорочуються.

Вона, звісно, жива, і виживати їй було важко, але протягом найтемніших своїх ночей вона іноді питала себе, за що саме вона бореться. Чи якість життя, яким вона живе, варта зусиль? Чи не спокійніше було б заплющити очі й більше ніколи не розплющувати? Чи порожня чорна безвість не була б приємнішою за невгамовний жах та невпинні зусилля?

Лише одне стояло на заваді до ствердної відповіді та прийняття безболісного й мирного відходу з-поміж безлічі доступних їй — занадто розвинений змагальний драйв. Він добре допомагав їй у медичному коледжі, і зараз завдяки йому вона ще дихала. Вона не дозволить їм перемогти. Вона нізащо не дозволить їм у такий легкий спосіб розв’язати їхню проблему. Мабуть, врешті-решт, вони таки дістануться до неї, але вона змусить їх гарненько повпрівати, хай їм родимець, і вони ще шкодуватимуть про це.

Вона вже в авто за шість кварталів від найближчого виїзду на магістраль. Її коротке чорне волосся прикривала темна бейсболка, на обличчі — чоловічі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, а її струнку постать маскував мішкуватий светр. Для сторонньої людини вона дуже скидається на хлопчика-підлітка.

Люди, які прагнули її смерті, уже трохи знекровились, і, згадавши про це, вона раптом усміхнулася. Їй тепер на диво легко вбивати людей, надзвичайно приємно. Вона стала кровожерливою за іронією долі, зважаючи на все. Вона протягом шести років перебувала під їхньою опікою, і за весь цей час вони анітрохи не наблизилися до того, щоб її зламати, щоб перетворити на людину, яка насолоджуватиметься своєю працею. Але три роки втечі від них чимало змінили.

Вона знала, що насолоджуватиметься, убиваючи невинного. Вона знала, що не позбавилася скрути й не позбавиться ніколи. Дехто у її сфері діяльності — у колишній сфері — були справжнісінькими психами, і їй подобалося думати, що саме через це її однолітки не були настільки успішними, як вона. Вони мали неправильну мотивацію. Ненависть наділила її силами виконувати те, що вона робить, якнайкраще.

За теперішніх обставин її життя убивство було пов’язане з перемогою. Не в цілій війні, а лише в одному бою, утім кожен із них все-таки був перемогою. Чиєсь серце припиняло битися, а її — продовжувало. Хтось прийде по неї, але замість жертви натрапить на хижака. На коричневого павука-відлюдника, невидимого за її легкою осінньою павутинкою.

Ось що вони примусили її робити. Цікаво, чи пишалися вони своїми досягненнями, чи лише шкодували, що й досі не натрапили на неї.

Від’їхавши на кілька миль від межі між штатами, вона стала почуватися краще. У неї авто популярної марки, тисячі абсолютно таких самих перебувають поряд на автобані просто зараз, а вкрадені номери вона замінить, щойно дістанеться безпечного місця, щоб спинитися. Не існувало нічого, що б прив’язувало її до міста, яке вона щойно полишила. Проминувши два виїзди, вона звернула на третій. Якщо їм заманеться заблокувати трасу, вони й гадки не матимуть, де блокувати. Вона досі у схованці. Досі у безпеці, поки що.

Певна річ, про те, щоб повернутися прямо додому, наразі навіть не йшлося. Вона змарнувала шість годин, кружляючи трасами та асфальтованими дорогами й постійно перевіряючи, чи не стежить хтось за нею, перш ніж потрапила додому. На час, коли вона нарешті дісталася свого маленького орендованого будиночка, архітектурного еквівалента старої чортопхайки, вона вже була напівсонна. Вона розмірковувала, чи варто зварити кави, зважуючи переваги кофеїну над однією додатковою дією, але вирішила дотягти на залишках власного енергетичного заряду.

Вона затягнула своє тіло угору двома розваленими ґанковими сходинками, машинально оминаючи прогниле місце ліворуч на першій дошці, і відімкнула подвійний засув на сталевих броньованих дверях, які поставила у перший тиждень мешкання у цім будинку. Стіни — дерев’яний каркас, висохле дерево, фанера та вінілова обшивка — не забезпечували такий самий рівень захисту, утім, за статистикою, чужинці найперше вдиралися крізь двері. Засуви на вікнах теж не були непереборною перешкодою, утім вони змушували випадкового злодія — домушника — шукати легшу здобич. Перш ніж повернути руків’я, вона подзвонила у дзвінок. Три швидких поштовхи, що сторонньому видалися б одним суцільним натисканням. Звук Вестмінстерського дзиґаря лише трішки приглушувався тонкими стінами. Вона швидко переступила поріг, про всяк випадок затамувавши подих. Не почувши тихого хрускоту розбитого скла, вона видихнула, зачиняючи за собою двері.

Систему охорони будинку вона створила самотужки. Професіонали, котрих вона попервах вивчала, мали власні методи. Але ні в кого з них не було її особливих умінь. Як і в письменників, авторів безлічі романів, якими вона наразі послуговувалась як неправдоподібними посібниками. Решту того, що їй потрібно було знати, легко було виловити на YouTube. Нові запчастини до пральної машини, мікропроцесорний прилад управління вона замовила онлайн, придбала новий дзвінок на двері, кілька допоміжних приладів — і вона змайструвала надійну пастку.

Замкнувши за собою засуви, вона ляснула по найближчому до дверей вимикачеві, щоб засвітити світло. Крім цього, на панелі розташовувались іще два вимикачі. Той, що посередині, — бутафорський. Третій, найдальший від дверей, підключений до того ж дроту низької напруги, що й дзвінок у двері.

Достоту як цей прилад і двері, панель з вимикачами була новішою на десятки років, ніж решта всього у маленькій вітальні, яка правила водночас за житлове приміщення, їдальню та кухню укупі.

Усе мало такий вигляд, як вона залишила: мінімальна кількість дешевих меблів — нічого завеликого, за чим могла б сховатися доросла людина: порожня стійка та стільниця — ані оздоблення, ані витворів мистецтва. Стерильно. Вона помічала, що навіть з гірчично-авокадовими стінами та стелею кольору попкорну помешкання скидалося на лабораторію.

Можливо, така аналогія виникала через запах. Кімната була такою ретельно вичищеною, що злодій, мабуть, приписав би сморід хімічним засобам для чищення, що їх застосовують у крамниці з обслуговування басейнів. Звісно, якби проник усередину, не запустивши влаштовану нею систему безпеки. А якби зачепив її, то не мав би багато часу розглядати деталі в кімнаті. Решта квартири — маленька спальня та ванна кімната, що вишикувались біля дальньої стіни якраз навпроти вхідних дверей, — нічого, що стало б їй на заваді. Вона, не зупиняючись, вимкнула світло.

Прямуючи до спальні, спотикнулась, ідучи сновидою через утому. Крізь міні-жалюзі у кімнату просочувалося вдосталь світла — червоні неонові вогні із заправки на тому боці вулиці, тож вона не вмикала світло. Спочатку вона спушила дві пір’яні подушки, що лежали на подвійному матраці, котрий займав більшу частину простору в кімнаті, відтворюючи силует, подібний до людського тіла. Потім запхала у наволочки пакети на блискавках, наповнені штучною кров’ю, призначеної для Хеллоуїна; зблизька кров не надто скидалася на справжню, але пакети на блискавці — то для злодія, який залізе крізь вікно, і, відсунувши жалюзі, вистрелить з вигідної позиції. У напівсвітлі неонових вогнів він не зможе відрізнити її від справжньої. Потім — голова, для якої вона використовувала маску, теж придбану на розпродажу після Хеллоуїна, пародію на якогось політика-невдаху, яка, утім, мала досить натуральний колір обличчя. Вона напхала її непотребом приблизно до розміру власної голови й нашила, куди треба, перуку брюнетки. Найголовніше — тоненький дріт, протягнений між матрацом та пружинною сіткою ліжка, і схований у нейлонових стрічках. Такий самий дріт прошивав подушку, на якій лежала голова. Вона розстелила простирадло, потім ковдру, надала постілі потрібної форми, а потім замкнула рвані краї обох дротів, злегка з’єднавши їх. Варто їй лише ворухнути голову або тіло трохи сповзе з подушок, дроти тихенько роз’єднаються. Відступивши, вона ще раз окинула імітацію напівзаплющеним оком. Не найліпший з її витворів, але справді скидалося на те, що у ліжку хтось спить. Навіть якщо злочинець не повірив би, що то Кріс, йому все одно довелося б знешкоджувати спляче тіло, перш ніж піти далі на її пошуки.

Надто втомившись, щоб надягати піжаму, вона просто звільнилася від джинсів. Досить. Схопивши четверту подушку, вона витягла з-під ліжка спальний мішок; сьогодні вони здавалися громіздкими й важчими, ніж зазвичай. Вона затягла їх до невеличкої ванної кімнати й кинула у ванну.

Обличчя сьогодні не вмиватиме, лише зуби почистить.

Пістолет і протигаз вона ховала під рукомийником, під стосом рушників. Натягнувши протигаз на голову, вона затягнула мотузки, потім затулила долонею фільтр і вдихнула крізь клапан вдиху, щоб перевірити ущільнюючі кільця. Маска прекрасно присмокталась до її обличчя. Так вона робила щодня й ніколи не дозволяла собі через розслабленість чи виснаження забути про заходи безпеки. Вона поклала пістолет у вмонтовану в стіну мильницю, щоб лежав напохваті над ванною. Їй не подобались пістолети — вона непогано стріляла, порівняно з цивільними, але не на рівні професіоналів. Тому їй потрібно підстрахуватись: колись її вороги розкриють її систему безпеки, тож ті, хто прийде по неї, теж муситимуть вдягати протигази.

Відверто кажучи, вона дивувалась, що її клоунада рятувала її вже стільки часу.

Запхавши під шлейки бюстгальтера закритий балончик з хімічним абсорбентом, вона, шарпаючи, зробила два кроки в бік спальні. Схилилась біля вентиляційного крана з правого боку ліжка, на якому вона ніколи не спала. Решітка на ньому, мабуть, не була такою запиленою, як мала би бути, болти нагорі решітки були вкручені лише наполовину, а нижніх взагалі не було, але вона була впевнена, що, якщо хтось спостерігатиме з вікна, він не помітить цієї дрібниці, тим паче не збагне, чому все так; Шерлок Холмс — чи не єдина людина, яка, і вона в тому була певна, не замахнеться на її життя.

Відкрутивши верхні болти, вона зняла решітку. Якби хтось зазирнув у вентиляцію, йому на очі враз потрапили б дві речі: по-перше, дно вентиляції закрите, отже, вона більше не працювала. По-друге, що великій білій цеберці та акумуляторній батареї, мабуть, там не місце. Вона зняла кришку з цеберки і враз відчула той самий сморід, який сповнював вітальню і який вона вже ледве помічала.

Потягнувшись у пітьмі за цеберку, вона видобула спочатку невеличкий нововинайдений пристрій із котушкою, металевими спицями й тонкими дротами, а потім скляну ампулу завбільшки з палець і гумову рукавичку для прибирання. Вона поставила електромагнітну котушку, яку витягла з викинутої пральної машини, наполовину зануривши спиці у безбарвну рідину в цеберці. Двічі моргнула, намагаючись не засинати: то була делікатна частина завдання. Одягнувши гумову рукавичку на правицю, вона витягла з бюстгальтера балончик і тримала його напоготові в лівій руці. Рукою у рукавиці вона обережно вставила ампулу в борозни, які саме з цією метою зробила на металевих спицях. Ампула лежала, ледь вкрита кислотою, з білим порошком усередині — він ні з чим не реагував і був нешкідливий. Утім, якщо струм, який проходив по дротах, що лежали на ліжку, хтось переб’є, імпульс різко відкриє електромагнітну котушку, і скло розіб’ється. Білий порошок обернеться на газ, який не є ані інертним, ані нешкідливим.

По суті, ті ж самі дії вона виконувала й у вітальні, тільки сітка дротів там була простішою. Ця пастка діяла лише поки вона спала.

Поклавши назад рукавичку й кришку вентиляції, з відчуттям, яке недостатньо сповнювало енергією, щоб називатись полегшенням, вона знову заховалась у ванній. Двері, як і вентиляція, можливо, могли б насторожити когось такого ж пильного, як містер Холмс, — м’який гумовий ущільнювач уздовж країв, безперечно, був нестандартним. Вони, звісно, повністю не захистили б ванну кімнату від спальні, але подарували б їй трохи часу.

Вона майже впала у ванну, намагаючись потрапити на пухкий спальний мішок. Їй знадобилось трохи часу, щоб призвичаїтись до спання у протигазі, але зараз вона про це навіть не згадувала, вдячно заплющуючи очі.

Вона заповзла у пухово-нейлоновий кокон, скручуючись, допоки цупкий квадратний iPad не вмостився на її талії. Він був підключений у подовжувач, що живився від електропроводки у вітальні. Якщо у струмі там почнуться перебої, мобільний завібрує. Вона з досвіду знає, що цього досить, аби її розбудити, навіть коли вона настільки втомлена, як сьогодні. Як знала й те, що спроможна розпечатати й розкрити балончик, що й досі тримала у лівій руці, притиснувши до грудей, як дитина м’яке ведмежа, і вставити його у протигаз менш ніж за три секунди попри те, що напівсонна, а навколо темінь, із затамованим подихом. Вона багато разів тренувалася і набила руку під час трьох надзвичайних випадків, що були аж ніяк не тренуванням. Вона вижила. Її система спрацювала.

Вона почувалася виснаженою, і їй слід було дати скрутам цього дня плести по інерції, допоки вона не знепритомніє. Однак було присутнє жахливе відчуття, немов фантомний біль, не пов’язаний із жодним місцем у тілі, — вони знову її знайшли. Її не вдовольняла відповідь електронною поштою. Вона склала план надто гарячково, щоб бути у нім упевненою. І він вимагав від неї швидших дій, ніж вона хотіла б.

Вона знала, що теоретично, якщо стрімголов бігти просто на озброєну людину, можна заскочити її зненацька. Політ завжди був її улюбленим ходом, але цього разу вона не бачила альтернативи. Можливо, завтра, після того як її знесилений мозок перезавантажиться.

Обплетена своєю павутиною, вона заснула.

Розділ 2

Чекаючи на появу Карстена, вона згадувала інші випадки, коли відділ прагнув її вбити.

Барнабі — доктор Джозеф Барнабі, її наставник, останній її друг, — підготував її до першого замаху. Утім, навіть попри всю його завбачливість, планування та глибоко вкорінену параною, лише завдяки сліпій удачі, що втілилася в одну зайву чашку кави, її життя було врятовано.

Спала вона кепсько. Вона вже пропрацювала з Барнабі на той час більше шести років, і десь посередині цього проміжку він розповів їй про свої підозри. Спочатку вона не хотіла вірити, що він, можливо, має рацію. Вони ж просто виконували свою роботу, як їм наказано, і виконували її добре. Ти не маєш ставитись до цього, як до довготермінової праці, — наполягав він, хоча й пропрацював в одному й тому ж підрозділі сімнадцять років. — Такі люди, як ми, люди, яким доводиться знати те, що інші не хочуть, щоб ми знали, з часом стають незручними. І для цього треба, щоб ти не схибила. Ти можеш бути цілком надійною людиною. Це вони — ті, на кого не можна надіятись.

Отак і працюй на добрих хлопців!

Коли його підозри стали конкретнішими, він почав складати план, частиною якого були фізичні тренування. Барнабі був великим прихильником підготовки, і не можна стверджувати, що, зрештою, йому це не стало у пригоді.

Стрес почав посилюватись протягом останніх місяців, із наближенням дня виходу, тож не дивина, що вона погано спала. Саме того квітневого дня їй трапилося випити дві філіжанки кави замість звичної однієї, щоб її мозок запрацював. Додайте цю додаткову чашку в менший за середній сечовий міхур у меншому за середнє тіло — і отримаєте, зрештою, медика, що біжить до горщика, от і вона дуже поспішала вибігти з-за робочого столу. І поки її не було, смертельний газ почав проникати крізь вентиляцію в лабораторію. А Барнабі стояв саме там, де й мав бути.

Його крики стали для неї його передсмертним дарунком, його останнім попередженням.

Вони обоє були переконані, що коли по них завдаватимуть удару, це не трапиться у лабораторії. Забагато клопоту. Зазвичай через трупи дехто насуплював брови, тож метикуваті вбивці намагалися залишати такі докази якомога далі від себе. Вони не завдавали удару, коли жертва перебувала в їхній вітальні.

Але їй слід було знати, що ніколи не можна недооцінювати нахабство тих людей, котрі прагнуть її смерті. Закон їх не бентежить. Вони занадто затишно почуваються з тими людьми, які ці закони пишуть. А ще їй би слід було шанобливо ставитись до сили щирої дурості, якою розумну людину захоплюють цілком зненацька.

Наступні три випадки були більш прямолінійними. Професійні наймані вбивці працювали поодинці, на її думку. Поки що тільки чоловіки, хоча в майбутньому завжди може трапитись і якась жінка. Один хотів її застрелити, інший — заколоти, а третій — пробити їй мозок ломом. І жодна з цих спроб не зазнала успіху, бо всі напади прийняла на себе подушка. А потому її супротивники померли.

Невидимий, але дуже їдкий газ нечутно заполоняв маленьку кімнатку — за дві з половиною секунди, відколи дроти від’єднались. Після цього життя у найманого вбивці тривало приблизно п’ять секунд, залежно від його зросту та ваги. І то були неприємні п’ять секунд.

Суміш у її ванні була іншою, ніж вони використали, убиваючи Барнабі, але дуже подібною. Це був найпростіший спосіб убити когось швидко й безболісно з-поміж тих, які були їй відомі. До того ж то був відновлюваний ресурс, на відміну від решти її зброї. Єдине, що їй було потрібно, — це добрий запас персиків та крамниця з обслуговування басейнів. Нічого з того, що має обмежений доступ чи навіть поштову адресу, — нічого, що її переслідувачі могли б відстежити.

Вона справді розлютилася через те, що вони знову її знайшли.

Вона лютувала, відколи прокинулась учора, і з плином часу сердилася ще більше, ніж тоді, коли готувалася до цього.

Вона змусила себе подрімати, а потім усю наступну ніч мчала за кермом у першій-ліпшій машині, яку орендувала за погано підробленою посвідкою особи на ім’я Тайлор Голдінг та нещодавно отриманою кредиткою на це ж ім’я. Сьогодні рано- вранці вона приїхала до міста, у якому найменше б хотіла бути, і через це її лють досягла наступного рівня. Повернувши авто у «Герц» поблизу Національного аеропорту Рональда Рейгана, вона перетнула вулицю, діставшись до іншої фірми, і там винайняла інше авто з номерами округу Колумбія.

Півроку тому вона зробила б усе інакше. Забрала б свої пожитки з маленького орендованого будиночка, продала б своє тодішнє авто на «Крейгслісті», купила б нове за готівку в когось, хто нічого не реєструє, а потім кілька днів би їхала, допоки не дісталась би якогось містечка середніх розмірів, яке видалося б слушним. І там розпочала би процес виживання спочатку.

Однак зараз у ній жевріла та дурна надія, що Карстен каже правду. Млява надія. Проте сама по собі вона була б слабенькою мотивацією. Було щось іще: слабка, але дратівлива тривога, що вона знехтувала відповідальністю.

Барнабі рятував їй життя. Знову й знову. Щоразу вона виживала після чергового замаху завдяки тому, що він її застеріг, навчив, підготував.

Якщо Карстен брехав їй — а на 97 відсотків вона була переконана в цьому, — влаштовуючи засідку, тоді всі його слова — неправда.

У тому числі те, що вона їм потрібна. А якщо вона не потрібна, то вони знайшли для цієї роботи когось, хто настільки ж здібний, як і вона.

Можливо, вони вже давно знайшли їй заміну, можливо, повбивали всю групу працівників через усе, що вона знала, але вона в тім сумнівалась. Відділ мав гроші та доступ до всього, але одного йому завжди бракувало — персоналу. Знайти, зростити й навчити цінного кадра, як вона чи Барнабі, — вимагало часу. Людей із такими здібностями не виростиш у пробірці.

У неї був Барнабі, щоб її врятувати. А хто врятує дурне дитя, яке вони завербували після неї? Новачок буде надзвичайним, як і вона була, але вона чи він будуть сліпі перед найістотнішою складовою праці. Забудь про службу своїй країні, забудь про спасіння невинних життів, забудь приладдя за останнім словом техніки та інноваційну науку й про необмежений бюджет. Забудь про семизначну зарплатню. А як щодо просто не бути вбитим? Безсумнівно, людина, яка зараз обіймає її колишню посаду, гадки не мала, що її виживання під загрозою.

Як би їй хотілося застерегти ту людину! Навіть попри те, що вона не мала стільки часу, скільки Барнабі присвятив їй, допомагаючи. Навіть якщо це була б просто розмова: Отак вони винагороджують таких, як ми. Будь готовим.

Але такого варіанта не було.

Вона витратила цілий ранок на приготування. Вона зареєструвалась у «Брейскотт», маленькому бутік-готелі, під ім’ям Кейсі Вілсон. Ця посвідка особи не була переконливішою за Тейлор Голдінг, але в мить, коли вона реєструвалась, дзеленчало дві телефонні лінії, тому зайнята реєстраторка не надто придивлялася. У них є вільні кімнати так рано, але Кейсі доведеться сплатити за додатковий день, адже реєстрація заїзду не починається до третьої години. Кейсі, не заперечуючи, погодилась на умову. Реєстраторці наче полегшало. Вона усміхнулась Кейсі, уперше по-справжньому на неї подивившись. Кейсі опанувала тремтіння. Байдуже, чи запам’ятала та її обличчя. Кейсі змусить себе запам’ятати у наступні півгодини.

Кейсі використовувала імена, якими називалися і чоловіки, і жінки. Цю стратегію вона ретельно вивчила у течках зі справами, якими Барнабі її годував, — так зазвичай вчиняли справжні шпигуни, поза тим, це ж саме підказує здоровий глузд, до того ж письменники, які пишуть художні твори, також добре цього навчились. Логіка в тому, що коли шукатимуть у цьому готелі жінку, то почнуть із суто жіночих імен у журналі реєстрації, штибу Дженіфер чи Кейті. Їм знадобиться перевірити все ще раз, щоб переглянути всіх Кейсі, Террі чи Дрю. Хай скільки часу вона виграє — для неї добре. Одна запасна хвилина, можливо, врятує їй життя.

Кейсі похитала головою наполегливому носієві, який підступився до неї, пропонуючи свої послуги, і покотила свою єдину валізку за собою до ліфта. Вона відвернулася від камери на панелі керування. Щойно зайшовши в кімнату, вона добула з валізи кейс і чорну сумку з короткими ручками на блискавці. Окрім цих двох речей у її валізі нічого не було.

Вона зняла яскраву фланелеву куртку, через яку її светр та рівні чорні штани мали діловий вигляд, і повісила на гачок. Светр був сколотий на спині та облягав її фігуру. Вона прибрала шпильки, щоб він вільно звисав на ній, завдяки чому вона обернулася на нижчу й, можливо, молодшу людину. Вона стерла помаду й майже всю косметику з очей, потім поглянула, що вийшло, у велике люстро над туалетним столиком. Молодша та вразливіша; а мішкуватий светр натякав, що вона в ньому ховається. Їй здалося, що цього досить.

Якби вона знала, що зустрінеться з готельним менеджером-жінкою, вона б розіграла все трохи інакше, можливо, домалювала б підроблених синців чорними та синіми тінями для очей, але на картці на стійці зазначалось ім’я Вільям Грін, тому вона вирішила, що не слід зайве марнувати час.

План був недосконалим, і це її бентежило. Вона хотіла б мати в запасі ще тиждень, щоб розглянути всі ймовірні негативні наслідки. Але це був найліпший варіант, що відповідав часові, який вона мала. Мабуть, план був надто складним, але зараз уже запізно про це розмірковувати.

Вона, зателефонувавши на рецепцію, попросила покликати пана Гріна. Їх швидко з’єднали.

— Говорить Вільям Грін, чим можу Вам допомогти?

Голос лунав привітно й надміру лагідно. У її уяві враз постав коротун з густими вусами, так, неодмінно з вусами.

— Ммм, так, сподіваюсь, я Вас не потурбувала…

— Ні, звісно, ні, пані Вілсон. Я тут, щоб прислужитися Вам з будь-якого питання.

— Мені й справді потрібна допомога, але, мабуть, моє прохання видаватиметься Вам дивним… Важко пояснити.

— Не турбуйтесь, міс, я певний, що допоможу Вам, — його голос пролунав надто впевнено. Їй стало цікаво, які дивні прохання йому вже випадало виконувати.

— О Боже, — мовила вона ніяково. — Можливо, простіше особисто?

— Певно що, пані Вілсон. На щастя, я звільнюсь за п’ятнадцять хвилин. Мій кабінет на першому поверсі, просто за рецепцією. Чи Вам зручно?

Схвильовано та з полегшенням вона відповіла: «Так, я така Вам вдячна!»

Поставивши сумки у вбиральню, вона відрахувала акуратно стільки купюр, скільки їй знадобиться, зі схованки у великому кейсі. Опустивши гроші в кишені, вона чекала ще тринадцять хвилин. А потім пішла сходами, щоб уникнути камер у ліфті.

Пан Грін провів її у свій кабінет без вікон, а їй стало чудно, що уявний образ виявився не дуже далеким від правди. Вусів немає — жодного натяку на волосся, окрім хіба що сивих, ледве помітних брів, — утім, у всьому іншому дуже куценький.

Прикидатися зляканою було неважко, і десь посередині своєї розповіді про колишнього бойфренда, котрий її бив, а потім утік із фамільними коштовностями, вона відчула, що зачепила його. Він дуже по-чоловічому нашорошився, немов хотів люто вилаяти всіх тварюк, що піднімають руки на тендітних жінок, але здебільшого поводився спокійно, хіба що кілька разів запевнив словами штибу «Ш-ш-ш, ми добре про Вас подбаємо». Мабуть, він би поміг їй і без щедрих чайових, які вона йому дала, але гроші не зашкодять. Він пообіцяв, що розповість лише персоналу готелю, і це було частиною її плану, тож вона щиро йому подякувала. Побажавши їй гараздів, він запропонував викликати поліцію, якщо та чимось зарадить. Кейсі сумно зізналась, якими недієвими виявилися поліція та обмежувальні ордери для неї в минулому. Вона сказала, що змогла б упоратися з усім сама, якщо такий сильний та кремезний чоловік, як пан Грін, їй допомагатиме. Йому лестило це, тож він поквапився виконувати прохання.

Вона неодноразово розігрувала цю карту. Барнабі першим запропонував такий варіант, коли їхній план утечі вже перебував на стадії остаточного шліфування. Спочатку вона заперечувала таку ідею, якось таємничо образившись, але Барнабі завжди був людиною практичною, тож йому вдалося її переконати. Вона була маленька та жіночна; у очах багатьох людей через це вона завжди видавалася аутсайдером. То чому б не використати таке припущення собі на користь? Розігрувати жертву, щоб нею не бути.

Повернувшись у номер, Кейсі перевдяглася у речі, що лежали в кейсі, помінявши светр на вузьку чорну футболку з V-подібним вирізом і товстим чорним паском з плетеним шкіряним оздобленням. Усе, що вона познімала, мало знову опинитися в кейсі, бо вона залишить валізу й не повернеться більше у цей готель.

Вона вже озброїлась; вона ніколи не виходила, не вживши застережних заходів. Але зараз їй довелося вдатись до підвищеної бойової готовності у своєму особистому захисті, буквально озброївшись до зубів, — чи то пак, до зуба; вона поставила штучну коронку, сповнену речовини, що не була настільки болісною, як ціанід, але була не менш смертельною. Вона недарма скористалась цим старим, як світ, трюком: він дієвий. Часом останнє, що доводилося робити, — виривати себе з рук своїх ворогів.

На плечових ременях великої чорної спортивної сумки, посередині, було дві декоративні фігури. У сумці в обшитих коробочках лежали її особливі коштовності.

Кожна з них була неповторна й незамінна. Вона більше ніколи не матиме змоги дістати такі знаряддя-оздоби, тому дуже дбайливо ставилась до цих.

Три прикраси — одна з рожевого золота, друга — із жовтого золота, а третя — срібна. На всіх були маленькі шипи, заховані під хитромудрими засувами, що оберталися. Колір металу свідчив про те, якою речовиною вкритий шип. Дуже прямолінійно, просто дуже очікувано від неї.

Далі — сережки, з якими вона завжди була дбайливою та обережною. Вона б не ризикнула носити їх протягом цього етапу мандрівки; чекатиме, поки не наблизиться до своєї цілі. Коли вона в них, то мала повертати голову дуже обережно. Вони скидались на звичайні скляні кульки, але з такого тонесенького скла, що навіть висока нота спроможна його розбити, надто тому, що на маленькі сфери вже діяв тиск зсередини. Якщо хтось схопить її за шию чи за руку, кульки розіб’ються, тихо луснувши. Вона затамує подих — адже їй легко вдається не дихати протягом хвилини й п’ятнадцяти секунд — і, якщо, можливо, заплющить очі. А нападник і гадки не матиме, що саме це потрібно зробити.

Її шию обрамлював великий срібний медальйон для фото. Дуже прикметний, він привертав увагу тих, хто знає, хто вона насправді. У ньому не було нічого смертоносного, просто він відвертав увагу від справжньої небезпеки. Усередині було фото маленької дівчинки з пухким солом’яним волоссям. Повне ім’я дівчинки зазначалося на звороті фото; таке могла б носити мати чи тітка дівчинки. Утім, саме ця дівчинка була єдиною онукою Карстена. Хотілося б сподіватись, що якщо з Кейсі станеться непоправне, людина, яка знайде її тіло, виявиться справжнім копом, який, через неможливість упізнання, змушений буде розкопати цей доказ, а потім принесе її вбивство на поріг того, хто, по суті, його створив. Мабуть, це не надто зашкодило б Карстену, однак створило б йому незручності, а можливо, він навіть почувався б у небезпеці чи збентежився через те, що вона ще десь могла засвітити й якусь іншу інформацію.

Адже вона вдосталь знала про приховані катастрофи та цілком таємні жахіття, щоб створити Карстену набагато більше, ніж просто неприємності. Одначе навіть зараз, через три роки після її першого смертного вироку, їй не затишно від думки про зраду чи навіть перспективу влаштувати справжню паніку. Неможливо передбачити ймовірні наслідки її викриттів чи кривди, якої вони завдадуть невинним людям. Тому вона вирішила змусити Карстена просто гадати, що вона утнула щось настільки нерозсудливе; можливо, від хвилювання в нього виникне аневризма. Просто красивий маленький медальйон, сповнений краплями відомщення, щоб зробити програш у грі більш відчутним.

Однак шнур, на якому тримався медальйон, справді був смертоносним. Він мав межу міцності на розрив, як авіаційний кабель, і ним можна було легко перекрити кисень людині. На нім немає застібки, він тримається на магніті; вона не хотіла, щоб проти неї використали її власну прикрасу як ласо. На дерев’яних вставках на плечових ременях у сумці розташовувались роз’єми, у які чудово входили краї мотузки. Коли шнур був на місці, дерев’яні вставки ставали ручками. Вона ставила не на свою фізичну силу, а радше на ефект несподіванки. Завдяки йому вона мала змогу підготуватись.

Усередині витончених візерунків на її чорному шкіряному паску було замасковано кілька заправлених шприців. Вона могла витягти їх поодинці або запустити механізм, який випустить усі голки одночасно, якщо нападник надто близько притисне її до себе. І від поєднання цих хімічних сполук йому буде недобре.

У кишенях вона ховала скальпельні леза із заклеєними краями.

Стандартні ножі у черевиках — один висувається вперед, інший — назад.

У сумці — два балончики з написом «Перцевий спрей»: в одному дійсно був перцевий спрей, а інший — з рідиною, що набагато довше шкодить здоров’ю.

І гарна пляшечка з-під парфумів, яка бризкала газом, а не рідиною.

І тюбик у кишені, що скидався на гігієнічну помаду.

І ще кілька чудних іграшок, про всяк випадок. Плюс дрібнички, що вона їх придбала на випадок малоймовірного успіху. Яскраво-жовту пляшечку-пульверизатор у вигляді лимона, сірники, дорожній вогнегасник. І готівка, багацько. Вона засунула в сумку картку-ключ — вона не повернеться у цей готель, та якщо все складеться добре — повернеться дехто інший.

Вона мусила рухатися дуже обачно в таких обладунках, утім, вона добре натренувалася, аби йти впевненою ходою. Її заспокоювала думка, що коли б хтось змусив її рухатися не так обережно, гірше було б для нього.

Вона вийшла з готелю, кивнувши клерку, тримаючи в руці кейс, а чорну сумку через плече. Сівши в авто, вона поїхала у парк, розташований у центрі міста. Поставила машину у прилеглій до торговельного майданчика смузі й з північного боку зайшла в парк.

Вона в ньому непогано орієнтувалась. У південно-східному кутку парку була вбиральня, тож вона попрямувала саме туди. Як вона й сподівалась, опівдні у день шкільних занять вона порожня. Там вона знайшла рюкзак і ще деякі аксесуари. Перевдягнувшись, вона поклала вбрання, у якому прийшла, у кейс, а потім запхнула його та чорну сумку у місткий рюкзак.

Коли вона вийшла із вбиральні, у ній не одразу можна було впізнати «її». Згорблена, у просторому плетеному светрі, вона попрямувала в південну частину парку, зосереджено намагаючись не хитати стегнами, що можуть її видати. І попри те, що, як видавалось, ніхто на неї не дивився, пам’ятала, що завжди розумніше поводитись, наче за тобою спостерігають.

Що ближче був обід, то більше люду з’являлося в парку, та вона й це передбачила. Ніхто не зважав на молодого андрогіна[1], який несамовито клацав повідомлення на смартфоні, сидячи в тіні на лавці. Ніхто не підійшов достатньо близько, щоб помітити, що телефон вимкнено.

На іншому боці вулиці навпроти тінястого місця розташовувався улюблений заклад Карстена, де він полюбляв обідати. Вона пропонувала зустрітися не в цьому місці. Та й прийшла за п’ять днів до зустрічі.

З-під чоловічих сонячних окулярів вона ретельно оглядала перехожих.

Можливо, не спрацює. Можливо, Карстен змінив звички. Зрештою, звички — річ небезпечна. Як і сподівання на безпеку.

Вона перелопатила всі поради щодо перевдягань, які вичитала в романах та знала з досвіду, завжди звертаючи увагу на здоровий глузд. Не слід вдягати перуку платинової блондинки та високі підбори тільки через те, що ти низенька брюнетка. Не варто мислити протилежностями; мислити слід так, щоб не кидатися в очі. Поміркуй, що привертає увагу: блондинки та високі чоботи, отже уникай їх. Грай на своїх сильних сторонах. Часом завдяки тому, що, на твою думку, позбавляє тебе привабливості, ти врятуєш собі життя.

Коли жила нормальним життям, вона зневажала перевдягання у хлопчика. А тепер так перевдягалась. Коли вдягнути мішкуватий светр та добре виношені джинси, що на кілька розмірів більші, погляд, що шукає жінку, може ковзнути саме по хлопчикові. По-хлопчачому коротке волосся легко ховалося під бейсболку, а багатошарові шкарпетки у завеликих кросівках «Рібок» надавали їй того милоцуценяткового вигляду, що притаманний пересічному підлітку. Звісно, якби хтось глянув на її обличчя, помітив би певні розбіжності. Але хто ж придивлятиметься? Парк сповнювався людьми будь-якого віку та статі. Вона не вирізнялася з натовпу, і ніхто з мисливців на неї не сподівається, що вона в парку. Вона не поверталася до Вашингтона, відколи відділ уперше схотів її вбити.

Не її сильна сторона — залишати свою павутину, виходячи на полювання. Але принаймні вона заздалегідь усе обміркувала. Її буденні справи здебільшого вимагали від неї лише дещицю її уваги та розуму. А решта її інтелекту завжди працювала, облічуючи ймовірності, уявляючи сценарії. Завдяки цьому вона зараз почувалася впевнено, працюючи за створеною подумки мапою, яку креслила кілька місяців.

Карстен звичок не змінив. Рівно о 12:15 він сів за металевий столик у бістро навпроти своєї кав’ярні. Він обрав стіл у кутку, щоб його повністю закривала тінь від парасолі, як вона й передбачала. Колись Карстен був рудим. Зараз небагато волосся на ньому лишилося, а от колір обличчя — той самий.

Офіціантка помахала йому, кивнувши на блокнот у руці, а потім зайшла всередину. Отже, він замовляв те, що й зазвичай. Ще одна звичка, що здатна убити. Якби Кейсі захотіла вбити Карстена, вона зробила б це, а він навіть не здогадався б, що вона приходила.

Підвівшись, вона запхнула телефон у кишеню і начепила рюкзак на плече.

Пішохідна доріжка проходила повз пагорб та дерева. Карстен не міг її там побачити. Настав час для іншого вбрання. Вона змінила образ. Зняла капелюха. Зняла светр, який вдягала на футболку. Затягнувши пасок, підкотила штанини джинсів так, що вони почали скидатися на хлопчачі, перешиті для дівчат. Кросівки змінили спортивні балетки без застібок, які вона добула з наплічника. Вона перевдягалася по-буденному, ніби їй просто спекотно, і лише трішки розстібнулась. Погода сприяла правдоподібності. Перехожі, мабуть, здивувалися б, побачивши під чоловічим убранням жінку, але вона сумнівалася, що хтось запам’ятає цей випадок. Сьогодні в парку було чимало людей, вбраних у значно екстремальнішому стилі. У Вашингтоні завжди за сонячної погоди виповзали всі неформали.

Чорна сумка знову опинилася на плечі. Ідучи, вона закинула рюкзак за дерево, поки ніхто не дивився в її бік. Якщо хтось його знайде — там немає нічого, без чого вона б не прожила.

Цілком упевнена, що її ніхто не бачить, вона напнула перуку й нарешті, дуже обережно, начепила сережки.

Вона, звісно, могла б стежити за Карстеном у хлопчачому вбранні, але навіщо видавати всі секрети? Навіщо давати йому привід прив’язувати її до спостереження? Якби він навіть помітив хлопчика, то все пропало б. Їй, можливо, ще знадобиться перевдягатися у хлопчика, тож вона просто змарнувала б образ. Вона могла б виграти трохи часу, одягнувши костюм із готелю, але, якби вона не змінила зовнішність, її вигляд, закарбований на записах камер спостереження у готелі, легко було зв’язати із зображеннями з приватних чи державних камер, які знімають її й зараз. Не жалкуючи часу на перевдягання, вона розривала стільки зв’язків, скільки могла; якщо хтось шукав хлопчика, чи ділову жінку, чи звичайного паркового відвідувача, у якого вона вбралася зараз, йому довелося б іти плутаними слідами.

У жіночому вбранні було прохолодніше. Вона підставилась під легкий вітерець, щоб висохнув піт, що виступив під нейлоновим светром, а потім вийшла на вулицю.

Вона підійшла до нього ззаду, пройшовши тією ж стежиною, що й він кілька хвилин тому. Принесли його замовлення — курку з пармезаном — і він, як видавалось, цілком поринув у смакування нею. Та вона була переконана, що Карстен краще за неї знається на тому, як видаватись тим, ким не є.

Вона впала на стілець навпроти нього без усіляких фанфар. Коли він підвів очі, його рот був повний сендвіча.

Вона знала, що він чудовий актор. Тож вирішила, що він приховає справжні емоції, демонструючи ті, які забажає, перш ніж вона помітить емоції справжні. Він не здавався здивованим, тому вона вирішила, що заскочила його цілком зненацька. Якби він справді на неї чекав, то зіграв би так, ніби приголомшений її появою. Але цей непорушний погляд через стіл, трохи примружені очі, методичне жування свідчили про те, що так він опановує свій подив. У цьому вона певна майже на 80 відсотків.

Вона нічого не сказала. Лише перестріла його погляд, що не видавав жодних емоцій, поки він дожовував шмат сендвіча.

— Мабуть, було б надто просто зустрітися, як домовлено, — мовив він.

— Для твого снайпера, дійсно, надто просто, — ласкавим голосом вона промовила так само голосно, як і він.

Якби хтось підслуховував, подумав би, що це жарт. Але за двома іншими столиками голосно розмовляли й сміялись; а перехожі, що проминали їх на тротуарі, слухали музику в навушниках. Усім було байдуже до її слів, окрім Карстена.

— Я ніколи такого не робив, Джуліано. Маєш про це знати.

Тепер була її черга вдавати, що вона не здивована. Уже так давно ніхто не звертався до неї на її справжнє ім’я, що воно пролунало, як чуже. Спочатку навіть здригнувшись, за мить вона відчула хвилю радості. Добре, що її ім’я видається їй чужим. Отже, вона вчиняє правильно.

Його погляд перескочив на занадто очевидну перуку — власне, вона була дуже подібною до її власного волосся, але зараз він підозрюватиме, що під нею приховано щось геть інше. Потім він змусив себе знову поглянути їй у вічі. Ще трохи почекав на відповідь, та коли вона не відповіла, продовжив, дуже ретельно добираючи слова.

— Ем, сторони, котрі вирішили, що ти маєш… піти на пенсію… упали в немилість. Від самого початку це рішення не було популярним, тож зараз усі ми, хто не погоджувався, уже не є підлеглими тих сторін.

Можливо, і правда. Але найімовірніше — ні.

Він відповів на скепсис у її погляді.

— Чи були в тебе… неприємні прикрості протягом останніх дев’яти місяців?

— Я гадала, що краще за тебе спроможна грати у хованки.

— Усе скінчилося, Джулі. Право перемогло міць.

— Я люблю хепіенди, — пролунав у відповідь різкий сарказм.

Він змигнув — сарказм йому дошкулив. Або він тільки те удав.

— Не настільки добре, — мовив він повільно. — Якби був хепіенд, я з тобою не зв’язувався б. Тобі слід було б дати спокій на решту життя. І жила б ти так довго, як тільки б змогла.

Вона кивнула, роблячи вигляд, що повірила його речам. Колись давно вона вірила, що Карстен саме той, ким здається. Він тривалий час був втіленням добрих хлопців. А зараз якось по-дивному чудно було, наче граючись, намагатися розшифровувати, що означає кожне слово насправді.

От тільки тоненький голосок усередині питав: «А якщо немає жодної гри? Якщо все правда… якщо я справді вільна?»

— Ти була найкращою, Джуліано.

— Найкращим був доктор Барнабі.

— Я знаю, що тобі не подобається таке чути, але в нього ніколи не було таланту, як у тебе.

— Дякую.

Він підвів брови.

— Не за комплімент, — мовила вона. — За те, що не намагаєшся переконати мене, що його смерть була випадковою, — вона сказала це так само легко.

— То було хибне рішення, спричинене параноєю та зрадою. Напарник, який продає свого напарника, завжди вважає, що той так само змовляється проти нього. Зрадники не вірять в існування чесних людей.

Вираз її обличчя, поки він говорив, був немов скам’янілий.

За всі три роки втечі вона ніколи не вибовкала жодної таємниці, до якої була причетна. Жодного разу вона не давала приводу своїм переслідувачам вважати її зрадницею. Навіть коли вони намагались убити її, вона лишалася вірною. І відділу до цього байдуже, цілком байдуже.

Для них і справді мало що важило. На мить вона забулася, згадавши про те, як колись наблизилася до того, що шукала, до чого дісталася б уже в найважливішій сфері досліджень і творення, коли б її не перервали. Той проект також, вочевидь, для них був неістотним.

— Але їм зараз доводиться червоніти за себе, — вів далі Карстен. — Бо ми так і не знайшли нікого настільки ж вправного, як ти. Трясця, ми так ніколи й не знайшли нікого, хоча б наполовину такого, як Барнабі. Дивовижно, як люди забувають, що щирий талант є лімітованою серією.

Він замовк, вочевидь, сподіваючись, що вона заговорить, сподіваючись, що щось спитає, видасть хоча б яку зацікавленість. Та вона лише ґречно дивилася, не зводячи з нього очей, як дивляться на іноземця, пробиваючи його товар на касі.

Зітхнувши, він нахилився, несподівано замислившись:

— У нас біда. Нам потрібні відповіді, які лише ти спроможна дати. У нас немає нікого, здатного на цю роботу. І ми не можемо напартачити цього разу.

— Ви, не ми, — сказала вона просто.

— Я знаю тебе дуже добре, Джуліано. Тобі небайдужі невинні люди.

— Були небайдужі. Можна сказати, що ту частину мене було вбито.

Карстен знову змигнув.

— Джуліано, мені прикро. І завжди було прикро. Я намагався їх спинити. Я відчув полегшення, коли ти вислизнула крізь їхні пальці. Щоразу, як ти вислизала крізь їхні пальці.

Її не могло не вразити те, що він у всьому цьому зізнавався. Не заперечував, не шукав виправдань. Жодних це було лише нещастя у лабораторії, на кшталт слів, на які вона очікувала. Жодних це не ми; це вороги країни. Жодних вигадок, лише зізнання.

— І зараз усім прикро, — його голос стих, тож їй довелося прислухатись, щоб розчути, що він каже. — Тебе з нами немає, Джуліано, тому загинуть люди. Тисячі людей. Сотні тисяч.

Цього разу він зачекав, поки вона все обміркує. Усебічне обміркування забрало в неї кілька хвилин.

Вона теж заговорила тихо, але пильнувала, щоб у голосі не пролунало ані цікавості, ані схвильованості. Просто констатуючи очевидне, щоб розмова просувалась далі.

— Ти знайома з деким, хто має життєво важливу інформацію, — Карстен кивнув. — Ти не можеш забрати його чи її, бо це покаже решті, що ти про них знаєш. І це прискорить будь-який небажаний для тебе хід подій.

Знову кивок.

— Ми тут говоримо про дуже погані речі, хіба ні?

Зітхання.

Ніщо так не збурювало департамент, як тероризм. Її завербували невдовзі потому, як остаточно осіла емоційна пилюка навколо вибуху, де колись стояли Башти-Близнючки. Запобігати тероризму — завжди було основним завданням її праці, найліпшим її виправданням.

Загрозою тероризму маніпулювали, крутили-вертіли, допоки, зрештою, вона втратила майже всю віру в те, що її праця — патріотична.

— І найбільший пристрій, — мовила вона ствердним тоном. Найбільша страшилка завжди була саме в цьому — що колись комусь, хто по-справжньому ненавидить США, до рук потрапить якась ядерна зброя.

Ця темна тінь приховувала її професію від очей усього білого світу, вона зробила її такою потрібною, незважаючи на те, наскільки сильно Пересічний Громадянин прагнув вірити, що її не існує.

І таке траплялося — і не раз. Такі люди, як вона, запобігли оберненню цих випадків на загальнолюдські трагедії. Такою була угода. Дрібномасштабне жахіття проти загальнолюдської бійні.

Карстен похитав головою, і раптом у його бляклих очах застиг жах. Вона не могла не здригнутись усередині, усвідомлюючи, що це — двері номер два. Існує лише дві настільки страшні речі.

Зброя біологічна. Вона не вимовила цих слів уголос, лише ворухнула губами.

Безбарвний вираз на обличчі Карстена став відповіддю.

На мить вона опустила очі, аналізуючи відповіді, розподіляючи їх на дві колонки, два списки можливостей, які мала у голові. Перша колонка: Карстен — талановитий брехун, який каже те, що, на його думку, переконає її відвідати місце, де люди краще підготувались, аби навічно позбавитись Джуліани Фортіс. Він міркував на ходу, стрімко, натискаючи на її найчутливіші кнопки.

Другий стовпчик: у когось була біологічна зброя масового знищення, і можновладці й гадки не мали, де вона й коли нею скористаються. Але вони знають того, хто знає.

Марнославство взяло своє, трішки змістивши рівновагу. Вона знала, що є особливою. Імовірно, правда, що вони не знайшли нікого краще за неї.

Утім, вона б поставила свої гроші на першу колонку.

— Джулс, я не прагну твоєї смерті, — мовив він спокійно, здогадавшись про послідовність її думок. — Якби річ була в цім, я з тобою не зв’язався б. Я не захотів би зустрічатися з тобою. Бо переконаний, що в цій своїй подобі ти маєш щонайменше шість способів напохваті, щоб мене вбити, і маєш на це цілковите право.

— Справді гадаєш, що я прийшла б лише із шістьома? — спитала вона.

Якусь мить він супився, а потім вирішив розсміятись. — Ти висловила суть замість мене. Я не хочу смертей, Джулс. Я відверто кажу.

Він поглянув на медальйон на її шиї, а вона придушила усмішку.

І знову заговорила невимушено:

— Я хотіла б, щоб ти називав мене доктор Фортіс. Гадаю, час прізвиськ минув.

Він напнув ображений вираз.

— Я не прошу тебе мені пробачити. Для цього я мав би більше зробити.

Вона кивнула, хоча знову була з ним не згодна, а лише робила так, щоб розмова тривала.

— Я прошу тебе допомогти мені. Ні, не мені. Невинним людям, які повмирають, якщо ти не допоможеш.

— Якщо вони помруть, то не з моєї вини.

— Я знаю, Джу. — Доктор. Знаю. З моєї вини. Але їм байдуже, на кому провина. Вони помруть.

Вона витримала його погляд. Вона не кліпатиме.

Вираз його обличчя став похмурішим.

— Чи ти хочеш почути, що з ними трапиться?

— Не хочу.

— Навіть для тебе це було б нестерпно.

— Сумніваюсь. Але це пусте. Те, що, можливо, станеться, — справа другорядна.

— Я хотів би дізнатись, що може бути важливіше за сотні тисяч життів американців.

— Хай як жахливо егоїстично пролунають ці слова, та можливість вдихати й видихати для мене переважила все інше.

— Ти нам не зарадиш, якщо помреш, — різко сказав Карстен. — Урок засвоєно. Ми не востаннє тебе потребуємо. Ми не зробимо ту саму помилку двічі.

Вона не хотіла купуватись на ці слова, але рівновага ще більше змістилася. Слова Карстена справді мали значення. Вона, звісно, розумілася на змінах у політиці. А що, як усе правда? Вона могла робити вигляд незворушної, але Карстен чудово її знає. Їй важко буде змиритися з катастрофою такого масштабу, знаючи, що мала змогу чимось їй запобігти. Це було, як спочатку, — вони прив’язали її, мабуть, до найстрашнішої професії у цілому світі.

— Гадаю, у тебе немає при собі течок зі справою, — мовила вона.

Розділ 3

Сьогодні вона називалася Алекс.

Вона мала трохи віддалитися від Вашингтона, тож опинилась у маленькому мотелі на півночі Філадельфії. В одному з півдюжини мотелів, що вишикувались уздовж автобану між штатами, при виїзді з міста. Переслідувачеві доведеться згаяти певний час, щоб обшукати їх усі, навіть якщо він якось обмежить її пошуки цією частиною міста. Вона не залишила жодного сліду, щоб її взагалі відстежували у Пенсильванії. Попри це вона, як завжди, спала сьогодні у ванній.

У маленькій кімнаті не було столика, тому вона розклала течки на ліжку. Навіть їхній вигляд виснажував її.

Коли дані були готові, Карстен повідомив її. Він сподівався, що вона погодиться з ним зустрітися, а він принесе течки із собою, якщо вона прийде. Однак вона наполягала, щоб він зробив електронні версії, і він погодився. Вона дала йому настанови щодо доставки.

Складність полягала в тому, щоб обрубати кінці з обох боків.

Наприклад, Карстен не просто мав викинути течки у смітник, найнявши когось, хто забере їх звідти для неї, — за цим смітником дуже легко простежити. Спостерігачі побачили б, що людина забрала документи, й пішли б за нею слідом. Найманець міг би, звісно, рознести документи в окремі місця, щоб їх забрали, але за ними вже спостерігали б. Тому на якомусь відрізку шляху пакунок мав зникнути з очей переслідувачів на достатньо тривалий час, аби вона мала змогу втілити в життя заплутану шахрайську гру.

Отже, Карстен, як і домовилися, залишив коробку для неї на рецепції готелю «Брейскотт». Пан Грін уже чекав. Він гадав, що Карстен — друг, який викрав у жорстокого колишнього фамільні цінності, які той вкрав, і, звісно, стежив за ним. Пан Грін дав їй код, щоб вона могла спостерігати за готельними камерами спостереження, знаходячись за багато миль в інтернет-кафе. Те, що вона не бачила, щоб хтось ішов за Карстеном, не означало, що їх там не було, утім, скидалося на те, що він просто приніс коробку й пішов геть. Менеджер точно виконував її настанови, найімовірніше, просто тому, що знав, що вона стежить. Коробка рушила у службовий ліфт, униз у пральню, де її перенесли у візок покоївки, у якому привезли в її номер, де її менеджер, якому вона дала картку-ключ та п’ятсот доларів, поклав у незугарний чорний кейс. Поштар на мотоциклі, якого вона проінструктувала по дешевому передплаченому телефону, якого вже здихалась, зробивши гак, завіз коробку у копіювальний центр навпроти кав’ярні, залишивши її у спантеличеного продавця.

На щастя, ті, хто за нею спостерігають, досі перебували в готелі, чекаючи, поки вона зайде крізь парадні двері. Можливо, вони меткіші, але навіть якщо вони вдесятьох, у них забракне людей, щоб простежити за кожним незнайомцем, який виходить з готелю. Якщо хтось причепився за її поштарем, йому важко було б встигати. Утім, вона могла лише схрестити пальці, сподіваючись, що зараз за нею ніхто не стежить.

Вона мала діяти хутко. Протягом наступної години — найнебезпечніша частина її плану.

Звісно, вона усвідомлювала, що, мабуть, у документах буде якийсь пристрій стеження. Вона застерегла Карстена, що перевірить на це, однак, можливо, він здогадався, що у неї для цього бракує технічних засобів. Якомога швидше вона зробила кольорові копії документів. Це забрало цілих п’ятнадцять хвилин, забагато. Копії опинилися в кейсі, а оригінали — у паперовому пакунку, який вона отримала від дівчини за стійкою. Вона залишила коробку у смітнику в копіювальному центрі.

Зараз час був проти неї. Сівши в таксі, вона попросила водія відвезти її до неспокійного району Вашингтона, де вона знайде перший притулок, у якому зможе усамітнитися, як того потребує. Вона не мала часу бути перебірливою, тому врешті попросила водія таксі чекати в кінці моторошної алеї. Звісно, що таку поведінку він запам’ятає, але нічого не вдієш. Можливо, вони вже за нею стежать. Вона поспіхом попрямувала в кінець алеї, що вела у глухий кут, — яке чудове місце, щоб її впіймати! — зайшла за сміттєвий бак і відкинула ногою шмат побитого асфальту.

Почувши, що хтось ворушиться за спиною, вона підскочила та обернулась, поклавши руки на товстий пасок на талії, а пальці машинально почали намацувати схований зліва тоненький шприц.

На тому боці алеї, влаштувавшись на лежаку з картонних коробок та лахміття, за нею зачаровано спостерігав чоловік зі спантеличеним виглядом, але він навіть не ворухнувся, намагаючись наблизитися до неї або піти геть. У неї не було часу розмірковувати, що він, можливо, побачив. Стежачи за безхатченком боковим зором, вона зосередила увагу на оригінальних документах. Добувши з торбинки лимоноподібний пульверизатор, вона розпилила його вміст на паперову торбинку. Повітря навколо неї просоталося запахом бензину. Вираз обличчя безхатченка не змінився. Тоді вона запалила сірника.

Вона уважно спостерігала за тим, як горять документи, тримаючи в руках вогнегасник на випадок, якщо полум’я почне поширюватись. Здавалося, безхатченку нудно стало за цим спостерігати. Він повернувся до неї спиною.

Дочекавшись, поки все обернеться на попіл, вона загасила вогонь. Вона ще не знала, що саме в тих теках, але, безперечно, то було щось діткливе. Вона ніколи не працювала над іншими проектами. Розтерла носком черевика чорно-сірий попіл, що в’ївся у землю. Не залишилось ані шматочка, вона у цьому була впевнена. Перш ніж побігти назад до таксі, вона уткнула безхатченкові п’ятірку.

З цього моменту вона їхала кількома таксі, потім зробила дві пересадки в метро і врешті пройшла кілька кварталів пішки. Однак не була впевнена, що вони її загубили. Вона тільки зробила все, що належить, якнайкраще й була напоготові. Чергове таксі висадило її в Александрії, де на новісіньку кредитку вона орендувала третє за ліком авто.

Отже, зараз вона перебувала за межею Філадельфії у дешевій мотельній кімнаті, надушеній дезодорантом, що суперничає зі смородом прострочених цигарок, і не зводила очей з акуратних стосів паперу, розкладених на ліжку.

Об’єкта звуть Деніел Небекер Біч.

Двадцять дев’ять років. Білошкірий, високий, середньої статури, довге хвилясте волосся попелястого кольору — чомусь такі довгі кучері здивували її, можливо, тому, що вона найчастіше мала справу з військовими. Ясно-карі очі. Він народився в Александрії, у Алана Джефрі Біча й Тіни Енн Біч, у дівоцтві Небекер. Один рідний брат, Кевін, на півтора роки старший. Більшу частину його дитинства родина прожила у Меріленді, окрім коротких проміжків у Ричмонді та Вірджинії, де він два роки навчався у старших класах. Деніел вчився в Університеті Таусона, де спеціалізувався в галузі середньої освіти та англійської мови. За рік після випуску він втратив батьків у автомобільній аварії. Водій, що їх збив, також помер на місці пригоди. Концентрація алкоголю у його крові — 21 проміле. За п’ять місяців після похорону батьків брата Деніела засудили за наркотики — виробництво амфетамінів і продаж їх неповнолітнім — і відправили на дев’ятирічний термін у Вісконсинський виправний заклад.

За рік Деніел одружився, ще за два роки — розлучився; його колишня знову вийшла заміж майже одночасно з тим, як остаточно було оформлене поспішне розлучення, і народила дитину від нового чоловіка, адвоката, за шість місяців після весілля. Неважко читати й між рядків. Того ж року в бійці за гратами загинув його брат. Дуже затяжна чорна смуга.

Наразі Деніел викладав історію та англійську в старшій школі, розташованій у поганому вашингтонському районі, як вважає більшість. Він також тренував дівчачу волейбольну команду й був наглядачем у шкільній раді. Отримував нагороду «Учитель року» — за результатами голосування учнів — два роки поспіль. Останні три роки, відколи розлучився, Деніел улітку працював у благодійному фонді, спочатку в Ідальго, у Мексиці, потім у Ель Мінія, у Єгипті. Улітку третього року працював і у двох таборах одночасно.

Жодних світлин померлих батьків чи брата. Одне фото екс-дружини — весільне, на якому вони разом. Вона — темноволоса, ефектна, справжня окраса фото. Він, сказати б, поряд неї був як приший-пристібай, хоча його широка усмішка була щирішою, ніж вираз на її ретельно викресленому обличчі.

Алекс хотіла б, щоб течка була більш докладною, але усвідомлювала, що через свою орієнтовану на деталі натуру часом сподівалася занадто багато від менш одержимих аналітиків.

На поверхні Деніел був геть чистим. Поважна родина (цикл самознищення, що призвів до братової смерті, легко збагнути у світлі автокатастрофи, у якій загинули батьки). Жертва розлучення (нерідкісне явище, коли дружина усвідомлює, що зарплатні вчителя-поборника у хрестовім поході не вистачить на безбідне життя). Улюбленець соціально незахищених дітей. Альтруїст на дозвіллі.

У справі не зазначалося, що вперше привернуло до нього увагу уряду, але щойно вони пошкрябали по поверхні — почало сочитись лихо.

Усе ніби почалось у Мексиці. Вони тоді ще за ним не наглядали, тому лише банківські рахунки засвідчували, як усе було. Бухгалтери-криміналісти склали докупи історію, у якій вдосталь задокументованих доказів. По-перше, його особистий банківський рахунок, який зненацька виріс із двох сотень після розлучення на десять штук. А за кілька тижнів — ще на десять. До кінця літа загалом накопичилося шістдесят. Він повернувся назад на роботу у Штати й шістдесят тисяч здиміло. Можливо, узяв кооперативну квартиру на виплату чи дорогу машину? Аж ніяк, нічого не засвітилось, нічого в записах. Наступного року, коли працював у Єгипті, раптових злетів у фінансах не було. Азартні ігри? Спадок отримав?

Утім, лише цього недостатньо, щоб привернути увагу без чиєїсь підказки, але вона не змогла знайти каталізатора. Навіть отримавши вичерпну підказку, у фінансовому відділі хтось мав би працювати понаднормово чи дуже-дуже нудьгувати, адже навіть попри нетерміновість справи фінансовий аналітик відстежив перші шістдесят тисяч доларів, як кровожерливий гончак, не відриваючи носа від землі. Згодом він знайшов їх на новому рахунку на Кайманових островах. А з ними ще сто тисяч.

У цю мить Деніела внесли в базу. Не в базу ЦРУ, ФБР чи АНБ, — у базу Податкової Служби. І навіть не в перелік першочергової ваги. Його ім’я навіть близько до верхівки не фігурувало. Він був просто одним із тих, ким зацікавились.

На мить вона замислилась, як могла вплинути на нього смерть брата. Є записи про його начебто постійні відвідини брата, єдиного родича, що у нього залишився. Дружина тікає, брат умирає. Скидається на слушний рецепт того, як штовхнути когось на неправедну путь.

Гроші й надалі накопичувались, і їхня кількість аж ніяк не відповідала тому, що міг заробити погонич мулів чи навіть наркодилер. За жодну з цих робіт так добре не платять.

Потім гроші почали рухатись, їх стало важче відстежувати, однак загалом назбиралося близько десяти мільйонів на ім’я Деніела Біча, що перекидалися по рахунках із Карибських островів до Швейцарії, Китаю та назад. Можливо, він був підставною особою для когось, хто ховає свої прибутки, але, як правило, поганці не люблять віддавати такі гроші в руки випадковим учителям.

То що ж він робив, щоб так заробити?

Звісно, на цьому етапі вони вистежили його знайомства, і це швидко окупилось. Такий собі Енріке де ла Фуентес показався на зернистому чорно-білому фото, знятому камерою безпеки на парковці готелю, де ночував Деніел Біч у Мехіко.

Вона була поза грою протягом кількох років, тож це ім’я для неї не було знайомим. Навіть якби вона досі працювала у відділі, він би не вигулькнув у її звичайних справах.

Час від часу вона працювала над справами наркокортелів, але наркотики ніколи не спричиняли стільки миготливих червоних вогнів і гучних сирен, як ймовірні війни й тероризм.

Де ла Фуентес був наркобароном, а наркобарони, навіть найгидкіші та вкрай емоційно нестабільні, взагалі нечасто привертали увагу її відділу. Загалом американському урядові було байдуже, якщо наркобарони вбивали один одного, позаяк найчастіше ці нарковійни мало впливали на життя пересічного американця. Наркодилери не прагнуть убивати своїх покупців. Недобре для бізнесу.

За всі роки роботи у відділі, навіть працюючи над справами, у яких потрібен допуск до секретної інформації як до необхідної частини професії, вона не чула, щоб наркобарон цікавився зброєю масового знищення. Звісно, якщо йдеться про можливість заробітку, нічим нехтувати не можна.

Однак отримання прибутку від продажу — зовсім інша річ, ніж задіяти зброю.

Де ла Фуентес придбав середню за розмірами колумбійську мережу під час загарбницького (м’яко кажучи) захоплення всередині 90-х, потому зробивши кілька спроб зорганізувати оперативну базу просто на південь від кордону зі штатом Аризона. Але щоразу його проганяв картель, що промишляв поруч, захопивши під свою владу кордон між Техасом і Мексикою. Йому урвався терпець, тож він почав шукати унікальніші методи, щоб позбавитися ворогів. І саме тоді він знайшов собі союзника.

Вона втягнула повітря крізь зуби.

А оце ім’я їй знайоме — знайоме та осоружне. Коли нападають чужинці — це жахлива річ. Однак найбільш відворотними для неї були ті люди, котрі, народившись у демократичному суспільстві, маючи свободу та привілеї, згодом використовували цю свободу та привілеї, щоб напасти на їхні витоки.

У цьому ланцюжку доморощених терористів було кілька ланок. У відділі їх називали Змією через татуювання, яке мав один з їхніх померлих ватажків, — витатуйований рядок із «Короля Ліра». Вона дуже хвацько розкрила кілька їхніх великих змов, але одна, яку вони втілили в життя, досі часом з’являлась у її жахіттях.

У справі не зазначали, хто першим вийшов на зв’язок, тільки згадували, що було укладено угоду. Якщо де ла Фуентес виконає свою частину завдання, він отримає вдосталь грошей, людей та зброї, щоб захопити більший картель. А терористи теж отримають те, чого прагнуть, — дестабілізацію в американському суспільстві, страх, руйнування та статті у пресі, про які вони так давно мріяли.

І це лихо.

Адже що є кращим засобом дестабілізувати суспільство, як не створений у лабораторних умовах вірус грипу? Надто такий, який маєш змогу контролювати. Вона не помітила, коли опис у справі перейшов від аналітичного нарису до шпигунського. З яснішими картинами.

Шпигуни називали його ТСХ-1 (у справі не зазначено, як розшифровуються літери, і навіть попри її досить вузькопрофільні знання у медицині, вона теж і гадки не мала). Уряд був у курсі, що супергрип ТСХ-1 існує, але був упевнений, що він був знищений під час спецоперацій у Північній Африці. Лабораторію ліквідували, відповідальних осіб схопили (і здебільшого стратили). І про ТСХ-1 більше ніхто не чув.

Допоки він не з’явився у Мексиці кілька місяців тому, разом із запасом вакцин, що рятують життя, уже включених у нові дизайнерські ліки.

У неї з’явився головний біль, той, що локалізується у цілком визначеному місці. Ніби розпечену голку встромляли просто за лівим оком. Вона проспала кілька годин, зареєструвавшись у готелі, перш ніж поринути у течки зі справою, але цього виявилося замало. Вона зробила кілька кроків і дістала косметичку, що лежала за рукомийником, узяла чотири пігулки знеболювального й ковтнула не запиваючи. Вона збагнула, що в неї абсолютно порожній шлунок, тож знеболювальне, безперечно, випалить дірку у шлунку, щойно почне розчинятись. У неї в сумці завжди була заначка протеїнових батончиків, тож вона поспіхом згризла один, поки поверталася до читання.

Терористи знали, що вони завжди під наглядом, тому давали де ла Фуентесу одне: інформацію. А де ла Фуентес мав забезпечувати їх людьми — бажано некривдними, неприкметними робітниками.

Поява вчителя.

Те, що спромоглися зібрати докупи найліпші аналітичні голови, — Деніел Біч, білий та пухнастий з голови до п’ят, їздив до Єгипту, щоб купувати ТСХ-1 для гарячкового наркобарона, що прагнув робити гроші. І він, безперечно, досі був частиною схеми. З наявних доказів випливало, що саме він розповсюджуватиме вірус на американській землі.

Дизайнерські вакцини у вигляді інгаляцій уже перебували в обігу; життя цінних клієнтів завжди буде поза загрозою, і, можливо, у цьому й полягає друга частина плану. Навіть дуже неврівноважений наркобарон мав бути завбачливим, коли йдеться про гроші. То, можливо, ті, хто ще не є його клієнтами, збагнуть, де можна добути порятунок, а це створить море нових відчайдушних клієнтів. Наразі Деніел Біч, безперечно, був недоторканим. Розповсюджувати вірус — неважка справа; достатньо лише протерти інфікованою паличкою по поверхні, за яку постійно тримаються руками — руків’я на дверях, стільниці на стійці, клавіатурі. Вірус було створено так, щоб він ширився, як славнозвісний дикий вогонь, — він навіть не мав уразити багато людей. Лише кілька у Лос-Анжелесі, кілька — у Феніксі, кілька — у Альбукерке й трохи — у Сан Антоніо. У Деніела вже були заброньовані готелі в кожному з цих міст. Він мав рушити у свою смертоносну подорож — під приводом відвідин чергових благодійних фондів, готуючись до осінніх екскурсій для учнів, — за три тижні.

Змія та де ла Фуентес ладнались розіграти найбільш приголомшливу атаку, що будь-коли влаштовувалась на американській землі. Тож, якщо де ла Фуентес дійсно вже придбав та перетворив на зброю вірус і вакцину, у них були чудові шанси на успіх.

Карстен не жартував. Те, що вона спочатку вважала спробою зіграти на її прихильності, зараз виявлялося дивовижним виразом самоконтролю. З усіх імовірних катастроф, що потрапляли на її стіл, — ще за часів, коли в неї був свій робочий стіл, — ця була найгірша з усіх, а вона ж надивилася вже на зло. Колись навіть існувала потенційно настільки ж небезпечна біологічна зброя, але вона так і не залишила стін лабораторії. А цей цілком реалістичний план уже втілювався в життя. І йшлося не про сотні тисяч людей, які помруть, а радше про мільйон чи, можливо, більше, перш ніж Центр із контролю та профілактики захворювань візьме ситуацію під контроль. І Карстен знав, що вона докопається до цього факту. Він навмисне применшив масштаби нещастя, щоб воно видавалося правдоподібнішим. Часом правда набагато гірша за вигадку.

Ставки були вищими, ніж вона гадала. Дізнавшись про таке, їй стало складніше виправдовувати свою другорядну гру. Чи була вона налаштована захищати своє власне життя навіть перед лицем такої катастрофи? Вона була непохитна, розмовляючи з Карстеном, але якщо це виявиться більше ніж просто пастка, то чи є в неї інший вибір, ніж спробувати всьому завадити?

Якби Деніел Біч зник, де ла Фуентес здогадався б, що хтось його взяв. І найімовірніше, почав би діяти швидше, ніж заплановано, випереджаючи графік. Деніел мав заговорити, до того ж якнайшвидше. А потім повернутися до буденного життя, бути на видноті та вгамовувати наркобарона, що страждає на манію величі, допоки добрі хлопці його витягнуть.

Спочатку практика випускати об’єкти, які опрацьовувала Алекс, на свободу ненадовго була звичайним алгоритмом її роботи. Це її головна спеціалізація. Алекс була найкращою в тому, щоб витягувати із суб’єкта інформацію, не нашкодивши йому (до Алекс найкращим був Барнабі, єдиний фахівець чоловік із цього). ЦРУ та НСБ, як і більшість таких урядових організацій, мали власні команди для допиту підозрюваних, котрих, добувши з них інформацію, позбувалися. З часом, коли вона стала досягати більших успіхів, ніж найкращі з таких команд, у Алекс з’явилося набагато більше роботи. Попри те, що інші організації трималися осібно, не розповсюджуючи інформацію за межі свого штату, результат промовляв сам за себе.

Зітхнувши, вона зосередилася на теперішньому. Перед нею на подушках біля узголів’я вишикувались одинадцять світлин Деніела Біча. Важко було поєднати дві сторони медалі. На давніших фото він скидався на бойскаута, м’яке хвилясте волосся якось видавало в нім невинність та щирі наміри. І хоча на фото з камери відстеження зображено, безперечно, те саме обличчя, виглядав він зовсім інакше. Волосся завжди заховане під каптурами чи бейсболками (вона сама так часто маскувалася); постава агресивніша; вираз обличчя холодний та професійний. Вона працює професійно. Це забере певний час. Можливо, більше тижня. Вона знову поглянула на два тотожних, але таких суперечливих обличчя, на мить здивовано замислившись, чи й справді у Деніела є психічний розлад, чи вона споглядає прогредієнтність, і невинності більше не існує взагалі.

Не те, щоб це надто важило — наразі.

Головний біль немов просвердлював дірку зсередини в її очнім яблуці. Вона знала, що це не наслідок багатогодинного читання. Аж ніяк, бо це рішення, яке майоріло перед нею, ставши неминучим, спричиняло цей біль.

Згрібши всі течки, вона вкинула їх у кейс. Винищення населення Південного Заходу Америки має на кілька годин почекати на задньому сидінні.

Вона їхала в іншій машині, ніж сьогодні уранці. Перш ніж зареєструватись у готелі, вона повернула винайняту машину в Балтимор, а потім взяла таксі у Йорк, що в Пенсильванії. Таксист висадив її за кілька хвилин ходу від будинку, де чоловік на ймення Стаббінс продавав свою трирічну «Тарсель» за оголошенням у «Крейгслісті». Вона заплатила готівкою, використавши ім’я Корі Говард, потому в іншому авто поїхала у Філадельфію. Цей слід можна відстежити, але зробити це буде важко.

Від’їхавши на кілька миль від готелю, вона обрала маленький генделик, у якого, схоже, справи йшли незле. То була для неї бажана річ із двох причин. По-перше, вона менше вирізнятиметься в натовпі. По-друге, їжа, мабуть, там цілком їстівна.

Їдальня була залюднена, тому вона пообідала в маленькому барі. Стіна за баром була дзеркальна; вона мала змогу стежити за вхідними дверима та вікнами, не озираючись. Добре вмостилась. Замовила жирний бургер з кільцями цибулі та шоколадний солод. Усе смачне.

Під час їжі вона вимкнула мозок. За останні дев’ять років вона це добре опанувала; їй вдавалося розподілити за розрядами майже все. Тож, зосередившись на обіді, вона спостерігала за людьми навколо, її біль ущух, перетворившись на тупу пульсацію. Поки вона споживала їжу, знеболювальне нарешті взяло гору, і біль цілком угамувався. На десерт вона замовила пиріг — пекановий — хоча цілком наїлася, тож тільки трішки його поклювала. Вона скидала оберти. Щойно доїсть, мала прийняти рішення.

Головний біль чекав на неї у машині, і вона знала, що так буде, хоча цього разу він був не такий різкий, як уперше. Вона навмання їхала тихими житловими вулицями, на яких, якщо хтось їхатиме за нею, це не приховаєш. Невеличке передмістя було темним і порожнім. За кілька хвилин вона рушила ближче до міста.

У голові досі снувало дві колонки ймовірностей.

У першій колонці: те, що Карстен обманював, щоб заманити її на смерть, почало чимраз більше видаватись малоймовірним. Але вона все одно мала бути напоготові. Історія ця, можливо, цілковита вигадка. Усі докази, координуючі відділи та незалежні аналітики з різними стилями викладення, а також фото з усього світу — усе це може бути дуже ретельною, витонченою оманою. Утім, не абсолютно надійною, адже вони ніяк не могли знати, що вона не встане й просто не піде геть.

Але навіщо Карстенові готувати все це заздалегідь, якщо він збирався зустрітися з нею, як домовлено? Вони легко могли б убити її просто там, без усього цього окозамилювання. Усе, що для цього потрібно, — це купа чистого паперу, якщо ти знаєш, що мозки обдуреної жертви опиняться на підлозі ще до того, як вона встигне відкрити кейс. Як швидко можна таке склепати? Вона не дала йому часу сфабрикувати це просто на місці, адже прийшла раніше. І хто такий Деніел Біч у цім сценарії? Свій? Чи цивільний, який нічого не підозрював і якого знімали в екзотичних сценах? Вони ж мали знати, що дещо з цих даних вона зможе перевірити.

В останній течці лежав запропонований ними план дій. За п’ять днів, за її участі чи без неї, вони захоплять його під час його звичної суботньої ранкової пробіжки. Ніхто його не кинеться, аж поки у понеділок не розпочнуться заняття у школі. А якщо хтось таки шукатиме, видаватиметься, що він просто подався на нетривалий відпочинок. Якщо вона погодиться їм допомогти, у неї буде два дні, щоб добути потрібну їм інформацію, а потім вона вільна. Вони сподівалися, що вона погодиться якось підтримувати зв’язок. Адреса електронної скриньки для надзвичайних випадків, сторінка у соцмережі чи навіть оголошення у газеті.

Якщо вона не погодиться, вони докладуть усіх зусиль, щоб упоратися без неї. Але якщо залишити інформанта без будь-чиєї опіки, справа просуватиметься повільно… надто повільно. Важко було змиритися з поразкою.

У неї мало слина не текла при згадці про те, які штукенції чекають на неї в її лабораторії. Речі, які вона б ніколи не мала змоги добути поза цими стінами. Її секвенсер ДНК та реактор полімеразних ланцюгових реакцій. Уже готові антитіла, якими вона могла вщерть напхати кишені, якщо її запрошують по-справжньому. Звісно, якщо Карстен сказав правду, їй більше не доведеться красти все те добро.

Вона спробувала уявити, як воно — знову спати в ліжку. Не носити на собі повсякчас цілу аптеку токсинів. Щодня називатись одним і тим же іменем. Взаємодіяти з іншими людськими істотами так, щоб ніхто через те не гинув.

І не сподівайся цього, — мовила вона сама до себе. — Не впускай ці думки в голову, щоб не зіпсували твої міркування. Не дозволяй надії перетворити тебе на дурепу.

Хай якими приємними не були картинки в її уяві, вона вдарилася головою об стіну, намагаючись подумки уявити те, на що їй доведеться піти, щоб усе це втілилося в дійсність. Вона не могла уявити, як заходитиме у блискучі сталеві двері лабораторії, у якій помер Барнабі, сповнюючи її передсмертними криками. Її уява вперто відмовлялася створювати цей образ.

Життя мільйона людей важили багато, але досі багато в чому видавалися ідеєю абстрактною. Вона не відчувала, що існує щось, здатне підштовхнути її доволі потужно, аби вона увійшла в ті двері.

Вона, так би мовити, має їх обійти.

Лише п’ять днів.

А вона ще стільки має зробити!

Розділ 4

Ця операція нищила всі її заощадження.

Ця думка безугавно снувала в її голові. Якщо вона переживе наступний тиждень і у її робочих стосунках із відділом нічого не зміниться, у неї почнуться серйозні фінансові проблеми. То недешева річ — змінювати життя протягом трьох років.

Спочатку саме тільки накопичення вільної суми грошей було неабиякою справою. У неї були гроші: зарплатня, певна річ, зіграла свою роль, коли вона спочатку погоджувалась на свою посаду, а до того вона успадкувала чималу страхову суму, коли померла її мама. Та коли працюєш на владних параноїків, які, мабуть, занотовують у твоїй особовій справі, що ти змінюєш марку зубної пасти, ти не можеш просто забрати всі свої гроші й покласти їх у коробку з-під взуття під ліжко. Якщо вони не планували нічого зробити з тобою раніше, то цим, можливо, ти даси їм підставу. А якщо збирались, то ти просто змусила їх прискорити свої плани. Можеш спробувати забрати всі гроші, виїжджаючи з міста, але це обмежує твої можливості сплатити за приготування заздалегідь.

Як і багато іншого, це була схема, вигадана Барнабі. Він тримав її у незнанні щодо подробиць, прагнучи захистити друзів або тих друзів, котрі допомогли йому все влаштувати.

Барнабі дозволив їм підслухати розмову про можливість перспективно інвестувати гроші. Власне, це Барнабі назвав можливістю перспективною, переконавши в цьому її. Розмова була нічим не прикметна; на різний лад у цей самий момент про таке, мабуть, теревенили біля охолоджувачів для води не в одному звичайному офісі. Вона удала, що він її переконав, а він голосно пообіцяв усе влаштувати. Вона переказала гроші в інвестиційну фірму, чи то пак компанію, яка дуже на неї скидалась. За кілька днів потому ці гроші було покладено — віднявши 5 % «комісійних», щоб відшкодувати друзям їхній час та ризик — у банк у Тульсі, що в Оклахомі, на ім’я Фредеріка Нобл. Вона отримала повідомлення про свій новий рахунок у чистому конверті, вкладеному в примірник «Невузлова лімфома» у бібліотеці. У конверті також лежали водійські права з її фото на ім’я Фредеріки Нобл.

Вона й гадки не мала, де осяде Барнабі. І яке у нього буде нове ім’я. Вона хотіла, аби вони втекли разом — безмежна самота вже тоді сповнювала її жахіття — але він вважав, що це нерозсудливо. Що їм буде безпечніше окремо одне від одного.

Чергові інвестиції — чергові конверти. Ще кілька рахунків було створено для Фредді, а також рахунки та посвідки особи для Елліс Грант у Каліфорнії та Ши Марлоу в Орегоні. Усі три особистості були створені якісно і витримали б будь-яку ретельну перевірку. Коли відділ уперше її знайшов, підірвали Фредді, але вона лише стала обережнішою. Елліс та Ши досі нічого не загрожувало. Це були її скарби, тож вона користувалася ними обережно та нечасто, так, щоб не псувати їх жодними зв’язками з доктором Джуліаною Фортіс.

А ще вона почала скуповувати коштовності — якісні й дуже стильні. Канарські діаманти, що, як на неї, скидалися радше на прості жовті сапфіри, але коштували вдесятеро дорожче своїх щирих копій. Товсті золоті ланцюжки, важкі суцільні золоті підвіси. І кілька неоправлених коштовних камінців, які вона придбала нібито для того, щоб оправити й зробити прикрасу. Вона чудово розуміла, що ніколи не поверне собі й половину з того, що заплатила, але прикраси легко носити із собою, а згодом конвертувати у готівку, навіть коли за тобою стежать.

З передплаченого телефону Фредді Нобл забронювала та орендувала будиночок просто за межею Тулси, використовуючи нову кредитну картку, за якою виконуватиметься сплата з рахунку в банку в Тулсі. У комплекті з будиночком був колишній приємний літній власник, який радо заніс коробки, що вона їх відправила туди службою доставки — коробки, сповнені багатьох речей, яких вона потребуватиме, покинувши життя Джуліани Фортіс, усе — від рушників та подушок до неоправлених каменів, зрошувального конденсатора та перегонної колби, — забравши орендну платню без нарікань на її відсутність. Вона завуальовано час від часу натякала, що прагне вийти з невдалих стосунків; власникові помешкання цього вистачило. Вона зробила замовлення з комп’ютера в бібліотеці, зазначивши імейл, яким ніколи не користувалася на домашньому ноутбуці.

Вона зробила все, щоб підготуватись, а потім чекала, поки Барнабі подасть їй сигнал. Врешті він дав їй знати, що вже час для втечі, але не так, як вони планували.

Гроші, які вони так дбайливо накопичували впродовж тривалого часу, зараз текли крізь її пальці, ніби вона якесь нахабне балуване дівчисько, що проциндрює свій траст-фонд. Один великий сплеск у надії отримати її малоймовірну свободу — отаку вона зробила обіцянку. Вона знала кілька трюків, щоб заробити реальні гроші, але вони були небезпечні, потребували ризиків, яких вона не могла собі дозволити, але в неї не було вибору, тож їй довелося на них іти.

Людям потрібні медики, які порушуватимуть правила. Дехто потребував лікарів, від яких залежить призначення ліків, не схвалених Управлінням з контролю продуктів харчування та ліків, ліки, яких вони набрали десь у Росії чи Бразилії. Декому треба було вийняти кулю, але вони не хотіли звертатися до лікарні, яка повідомить поліцію.

Вона поверхнево підтримувала свою присутність у соцмережах. Кілька клієнтів зв’язувалися з нею через імейл, що вже недійсний.

Вона мала повернутися до роботи, де її знали, та спробувати зв’язатися з деякими клієнтами, не залишаючи жодних слідів. Це буде важко. Якщо у відділі знайшли її електронні скриньки, то, певно, знали й про решту. Принаймні її клієнти зрозуміли. Здебільшого завдання, які вона для них виконувала, варіювалися від майже легальних до абсолютно злочинних, тому їх не здивуєш раптовими зникненнями та новими іменами.

Певна річ, праця на темному боці закону додавала небезпек на її й так переповнену тарелю. Як-от бос мафії середньої руки, якого дуже влаштовували її послуги, і він прагнув, аби вона переїхала мешкати в Іллінойс назавжди. Вона спробувала обережно розповісти її ретельно вигадану історію, що править їй за прикриття, Джоуї Джанкарді, не компрометуючи себе — зрештою, коли йшлося про грошовий прибуток від продажу інформації, ця Братія не надто славилася довірою до чужинців — але він, м’яко кажучи, наполягав. Він запевняв, що під його захистом їй ніщо й ніколи не загрожуватиме. Зрештою, їй довелося знищити особу й досить добре влаштоване життя в подобі Чарлі Петерсен, а потому — втекти. Мабуть, зараз за нею ще й члени Сім’ї стежать. Але це не позбавляло її сну. Коли справа доходила до живої сили та ресурсів, Братія не мала права чіпати американський уряд. А можливо, їм бракувало часу, щоб марнувати на неї сили. У світі безліч лікарів, усі лікують людей, і здебільшого всі підкупні. Тепер, коли б він знав, у чому вона дійсно фахівець, Джоуї Джі доклав би більше сил, щоб її залишити при собі.

Принаймні Джоуї Джі добре прислужився, обмінявши її коштовності на готівку. Тож, експрес-курс із травматичної медицини не завадить. Ще один приємний бонус роботи в підпіллі — ніхто не переймався твоїми посередніми успіхами. Смерть не була несподіванкою, тому страховка від недбальства не потребувалась.

Згадуючи Джоуї Джі, вона завжди згадувала Карло Аджі. Ні, він не був другом, не зовсім другом, але кимось близьким. Попри його відверто бандитську зовнішність за всіма стереотипами, він завжди поводився з нею по-доброму, як із молодшою сестрою. Тому їй дужче боліло, ніж за решту, коли вона нічого не могла для нього вдіяти. Куля поцілила йому в лівий шлуночок. Для Карло вже все скінчилося задовго до того, як вони принесли до неї його тіло, але Джоуї Джі все одно сподівався; колись Карло робив для нього добру роботу. Та коли вона оголосила його мертвим, той поставився до цього по-філософському: Карло був найкращим. Що ж, часом когось здобуваєш, когось втрачаєш. А потім знизав плечима.

Вона не любила згадувати Карло.

Вона б радше ще кілька тижнів поміркувала над іншими речами — щоб відточити свою схему, зважити слабкі місця, ідеально підготуватися фізично — але за планом Карстена, який він їй дав, часу було обмаль. Вона мусила розподіляти обмежений час між стеженням та організацією робочого місця, тому жодне із завдань не було виконано досконало.

Імовірно, вони спостерігатимуть за нею, якщо раптом вона надумає зробити щось без них. Після того, як вона навідала Карстена раніше зазначеного строку, вони випереджатимуть її. Та який вона мала вибір? Явитися на роботу, як заплановано?

Вона вже чимало надивилася, щоб бути впевненою, що Деніел сьогодні діятиме достоту за тією самою моделлю, як і в попередні три рази. Щось у його майже однаковому вбранні — однотипних джинсах, сорочці з коміром, що застібається на ґудзики, спортивній куртці у стилі «кежуал», що лише трохи відрізнялися відтінками, — переконувало її, що він є втіленням своїх звичок у соціальному житті. Після занять у школі він залишався до останнього, щоб поговорити з учнями та опрацювати навчальний план на наступний урок. Потім, з кількома течками в руках та ноутбуком у сумці через ліве плече, він ішов, махаючи секретарці на ходу «до побачення». Пройшовши шість кварталів, він сідав на метро на станції Конгрес Хайтс близько шостої, саме у розпал ошалілого повернення людей з роботи. Він, не пересаджуючись, їхав зеленою лінією до Колумбія Хайтс, де розташовувалась його квартира-студія. Щойно приїхавши додому, вечеряв замороженими продуктами та переглядав газети. З того, що вона помітила, він щодня лягав спати близько десятої, ніколи не вмикаючи телевізор. Уранці стежити за ним було важче: у нього на вікнах стояли ротангові ролети, які, коли світилося в квартирі, були майже прозорими, а от у ранковому сонячному світлі — тьмяними. О п’ятій ранку він виходив на пробіжку, за годину повертався, потім за півгодини знову йшов з дому, прямуючи до станції метро за три квартали, і його довге кучеряве волосся було ще вологим після ранкового душу.

Два дні тому, вранці, вона пробігла його ранковим маршрутом і змогла простежити за ним якнайкраще на відстані. Він дотримувався енергійного, швидкого темпу — вочевидь, досвідчений бігун. Спостерігаючи, вона пошкодувала, що не має більше часу на пробіжку. Їй не подобалося бігати так, як решті людей, адже вона завжди почувалась надто незахищеною на узбіччі — жодної машини, щоб сховатись, але цього разу це було важливо. Вона ніколи не пересилить людину, яку вони пошлють за нею. Через короткі ноги вона не бігатиме швидше, і не існувало жодного бойового мистецтва, яке б дало їй перевагу над професійним кілером. Але витривалість, можливо, врятує їй життя. Якщо завдяки своїм трюкам вона зможе пройти кризові ситуації, вона має бігти довше, ніж кілер, який за нею гнатиметься. Ну що за смерть — вітер обдуває зусібіч, м’язи слабнуть, не витримуючи через недостатню натренованість з її власної вини. Вона не хотіла так піти з життя. Тому вона бігала так часто, як мала змогу, на додачу виконуючи вправи, які можна було виконувати у її тісненьких домівках. Вона дала собі обіцянку, що коли операція закінчиться, знайде собі слушне місце для пробіжки з купою стежок для втечі та схованок.

Але його маршрут — достоту як його квартира та школа — були надто очевидними місцями для її маневрів. Найлегше було б схопити його просто на стежці, коли він закінчить пробіжку, виснажений та розосереджений, але ж і поганці це теж розуміють. Вони будуть напоготові. Те ж саме стосується відрізку шляху до школи. Отже, треба в метро. Вони розуміють, що метро — ще один імовірний варіант, але вони не спроможуться перекрити всі лінії, усі зупинки, спостерігаючи водночас за ногами кожного, хто подорожує з роботи чи на роботу.

Повсюдно стояли камери, але з ними вона мало що могла вдіяти. Коли все скінчиться, у її ворогів буде цілий мільйон чітких знімків її обличчя, яким воно стало тепер, три роки потому. Як на неї, вона не дуже змінилася, але вони все одно, безперечно, оновлять її особову справу. Утім, це все, що вони зможуть вдіяти. Завдяки своїй посаді у відділі вона добре зналася на механізмах, за допомоги яких висмикують ціль з вулиці, а отже, розуміла, що це набагато важча річ, ніж показують глядачеві в пересічному шпіонському телесеріалі по телеку. Призначення камер у метро — допомогти схопити підозрюваного після скоєння злочину. Вони не мали ані достатньо персоналу, ані засобів, щоб реагувати на події на плівці в реальному часі. Отже, єдине, про що вони дізнаються завдяки камері, — де вона була, а не куди вона піде, а без цих даних запис — ніщо. Усі корисні дані, які можуть надати плівки, — хто вона, звідки має інформацію та який у неї мотив — усе це вони вже знають.

Хай там як, а нічого менш ризикованого їй на думку не спадало.

Сьогодні її звали Джессі. Вона вдяглася по-діловому: у чорний костюм, під нього підділа сорочку з V-подібним декольте і, звісно, шкіряний пасок. Вона вдягнула іншу перуку, більш схожу на своє волосся: завдовжки до підборіддя, світлішу, мишачо-ясно-каштанового кольору. Потім зав’язала волосся у простий хвіст та одягла окуляри з тонкою металевою оправою, у яких не видавалось, що вона ховається, але все-таки вони трішки приховували форму її вилиць та чоло. У неї було симетричне, з дрібними рисами обличчя; нічого не впадало в очі. Вона знала, що зазвичай люди її не помічали. Хоча знала й те, що в неї не настільки пересічна зовнішність, щоб її не можна було впізнати. Їй доводилось опускати голову за першої-ліпшої нагоди.

Вона взяла кейс, а не сумку, встромивши дерев’яні деталі з плечового ременя у ручку кейса. Він був оправлений металом, важкий, навіть коли порожній, тож за потреби може правити за зброю. Вдягнула кулон, каблучки, а сережки залишила. Їй доведеться піднімати руку, тож у сережках буде небезпечно. Ножі у підошвах, скальпельні леза, губна помада, різноманітні розпилювачі… майже у повних обладунках. Але сьогодні все це не додавало їй упевненості. Ця частина плану виступала далеко за межі зони комфорту. Вона ніколи не уявляла, що їй колись доведеться викрадати людей. За останні три роки їй на думку не спадало інших сценаріїв, окрім тих, де все зводилося або до вбивства, або до втечі.

Джессі позіхнула, їдучи темними вулицями. Вона недосипала, утім найближчими днями перспективи виспатись теж не було. У неї було кілька сумішей, які допоможуть не спати, але відключення можна відтягти щонайдовше на сімдесят дві години. Їй треба знайти дуже добрий сховок, коли ця мить прийде. Вона сподівалася, що використовувати ці речовини їй не доведеться.

На парковці економ-класу в аеропорту Рональда Рейгана було вдосталь вільного місця. Вона поставила машину біля зупинки автобуса, де було чимало охочих припаркуватись. Вона знала цей аеропорт краще за будь-який інший. Раптом відчула, як прокинулось відчуття комфорту, за яким вона стільки сумувала, — затишності знайомого оточення. Перед автобусом вигулькнуло двоє пасажирів, обидва з багажем та втомленими обличчями. Вони не звернули на неї уваги. Вона під’їхала автобусом до третього терміналу, потім подалася через пішохідний міст до зупинки метро, заплутуючи сліди. Маршрут забрав близько чверті години швидкою ходою. В аеропортах є одна чудова річ — тут усі ходять швидко.

Вона розмірковувала, чи не взути чоботи на танкетці, щоб змінити зріст, однак потім вирішила, що йтиме пішки — а можливо, навіть доведеться забагато бігати, коли щось піде не так. І взулася в темні напівкросівки на рівній підошві.

Простуючи до платформи метро, вона змішалась із натовпом і намагалася якомога більше ховати обличчя від камер на стелі. Краєчком ока вона обирала гурт, до якого пристати. Джессі була впевнена, що ті, хто за нею стежать, шукатимуть самотню жінку. Велика юрба будь для кого була кращим маскуванням, ніж макіяж чи перука.

До колій сунуло кілька юрб людей, і вона поміж них, а потім, як перша хвиля на початку години пік, люди почали юрмитися на ескалаторах. Вона обрала тріо: двох чоловіків та жінку — усі у темних ділових костюмах і з кейсами. Жінка була білявкою, на добрих двадцять з гаком сантиметрів вищою за Джессі у черевиках-човниках на високих підборах з гострими носками. Джессі обминула інших членів гурту, поки не опинилася за жінкою. Якщо будь-хто спостерігатиме за квартетом, у якому стояла Джессі, його увагу, безумовно, приверне висока білявка з блискучим волоссям. Хіба що ці очі шукатимуть саме Джуліану Фортіс.

Джессі наполегливо просувалась крізь натовп, добуваючись до місця на краю платформи, щоб чекати там. Ніхто в гурті наче й не помічав тендітної пані, яка йшла укупі з ними. Її оточувало забагато тіл, що стояли щільно одне до одного, щоб вона стала впадати в око.

Потяг стрімко вигулькнув на обрії, промчавши повз людей, а потім, сіпнувшись, рвучко зупинився. Вона розмірковувала, чи не відійти від них, але білявка також була нетерплячою, тож пробилась крізь натовп у негативний простір третього вагону, який впав їм в око. Джессі, розштовхуючи людей, дісталась близько до жінки, за якою йшла, притискаючись тілом до білявки та ще однієї, кремезнішої жінки за нею. Поміж ними її аж ніяк не назвеш невидимою, оскільки більш незручну позу годі й уявити.

Вони поїхали жовтою лінією аж до станції Чайнатаун. Там вона, облишивши тріо, приєдналася до іншої пари — двох жіночок, мабуть, секретарок чи бібліотекарок у суцільно застібнутих сорочках та в окулярах-лисичках. Вони укупі проїхали зеленою лінією аж до станції Шоу-Ховард, де Джессі підвела очі й поглянула в бік нижчої брюнетки, удаючи, ніби поринула у розповідь про весільне святкування у минулі вихідні, на якому — оце так сором! — не було безкоштовного бару. Посеред розповіді вона, покинувши секретарок у вагоні, вийшла і злилася з натовпом, що виходив з метро. Вона хутко крутнулась у залюдненій жіночій вбиральні, а потім, знову змішавшись з натовпом, спустилася на платформу, щоб сісти на наступний потяг. Тепер головне — точно розрахувати час. Вона не зможе заховатись у натовпі. Через різке виття потяга, що прибував, серце у Джессі почало вискакувати з грудей. Вона обняла себе, почуваючись так, ніби стала навшпиньки на стартовій стійці перед забігом, чекаючи, поки пролунає постріл, що дасть старт. Потім здригнулася від метафори, що промайнула в голові, — найімовірніше незабаром справді пролунає постріл зброї, але з неї вилітатимуть справжні кулі, і націлені вони будуть не в небо.

Потяг, верескнувши, спинився, і вона знову рушила в путь.

Джессі спортивним кроком пройшла до вервечки вагонів, проштовхуючись ліктями крізь натовп пасажирів, коли двері зі свистом розчинились. Роззираючись швидко, як тільки могла, вона шукала когось високорослого з пухнастим волоссям. Так багато тіл пропливало повз неї, заступаючи їй огляд! Вона намагалася подумки позначати кожну голову, що не годилась, літерою Х. Чи вона занадто швидко йде? Чи занадто повільно? На час, коли вона дісталась останнього вагона, потяг уже рушив, вона не могла упевнено стверджувати, що він не їде цим потягом, але гадала, що таки не їде. За розрахунками його появи останні кілька разів, найімовірніше він їхатиме в наступному потягу. Вона прикусила губу, коли двері зачинялись. Якщо змарнує цю нагоду, доведеться спробувати знову, коли він рушить з дому наступного разу. А їй не хотілося, щоб знову довелося все повторювати. Чим менше часу залишалося до втілення плану Карстена, то небезпечнішим це буде.

Не бажаючи залишатися на виду, вона рвучко попростувала до виходу.

Вона ще раз обійшла вестибюль, удаючи, ніби ладнає макіяж, якого на ній сьогодні не було. Полічивши подумки до дев’яноста, вона знову приєдналась до потоку подорожніх, які прямували до колій.

Зараз натовп був навіть більший. Джессі стала поблизу чоловіків у костюмах у віддаленому кінці платформи, силкуючись злитися з їхніми чорними піджаками. Чоловіки теревенили про акції і торги — речі, настільки ж далекі від життя Джессі, як і наукова фантастика. Оголосили прибуття наступного потягу, вона приготувалася зайти й обдивитися все знову. Обминувши торговців, вона оглянула перший вагон, коли той спинявсь на станції.

Хутко погляд Джессі пробігав по наступному вагону. Жінка, жінка, стариган, занизький, затовстий, занадто темний, безволосий, жінка, жінка, дитина, біляв… Наступний вагон…

Він немов допомагав їй, немов був на її боці. Стояв просто перед вікном, визираючи, випроставшись, важке волосся спадає на видноті…

Джессі похапцем оглянула решту пасажирів, заходячи в розчинені двері. Чимало ділових людей, кожен із них може бути найманцем відділу. Жодних особливих прикмет, занадто широких плечей, які не відповідали б нормальним розмірам костюма, проколотих вух, гуль під піджаками, жодних поглядів подорожніх, що перестрічаються. І нікого у сонцезахисних окулярах.

У цій частині — міркувала вона сама до себе, — вони намагаються схопити нас обох і загнати назад у лабораторію. Хіба що це пастка, і Деніел з невинно-кучерявим волоссям виявиться одним із них. Можливо, йому доручено мене застрелити. Чи заколоти. Чи, можливо, вони хочуть вивести мене з потяга, щоб застрелити, де ніхто не побачить. Чи вони знетямлять мене й викинуть на колії.

Але якщо історія правдива, ми обоє потрібні їм живими. Мабуть, вони зроблять щось таке, що я планую вчинити з Деніелом. Або вони вивезуть мене кудись на машині з лабораторії, і мої шанси на те, щоб піти геть, будуть… менш ніж обнадійливими.

Поки за ними зачинялися двері, у її голові промайнули тисячі інших варіантів поганого закінчення. Вона хутко пройшла вагоном, ставши поруч із Деніелом, схопившись за ту саму жердину, щоб утримати рівновагу: її пальці трохи нижче за його, блідіші й значно довші. Вона відчувала, як серце стискається, ніби хтось затиснув його в кулаці, і чим ближче вона підходила до цілі, тим сильнішим ставало це відчуття. Він її ніби й не помітив, відсторонено продовжуючи дивитись крізь вікно, цей погляд не змінився й тоді, коли потяг заїхав у морок тунелю, і тепер він міг бачити у шибці лише власне відображення та вагон зсередини. Ніхто у вагоні й на крок до них не наблизився.

Вона не бачила в Деніелі Бічі іншої людини, окрім чоловіка, якого бачила на фото з Мексики та Єгипту, чоловіка, що ховав волосся та рухався агресивно і впевнено. А абстрактний чоловік біля неї цілком міг бути поетом Старого Світу. Мабуть, він чудовий актор… або може трапитися так, що він дійсно псих і страждає на дисоціативний розлад особистості? Вона гадки не мала, що з цим діяти.

Коли вони під’їздили до станції Чайнатаун, Джессі напружилася. Потяг, похитуючись, заїхав на станцію, а їй довелося схопитися за жердину міцніше, щоб не впасти на Деніела Біча.

Троє пасажирів, два костюми та спідниця, вийшли з вагона, але ніхто з них не поглянув на Джессі. Вони всі поспіхом пробігли повз неї, немов запізнюючись на роботу. У вагон зайшли ще двоє чоловіків. Один із них привернув увагу Джессі: кремезний чоловік міцної статури, як у спортсмена, у спортивних штанях та спортивній куртці з каптуром. Обидві руки він поклав у кишеню куртки, і якщо тільки його руки не були завбільшки як взуттєва коробка, він у них щось тримав. Він навіть не глянув на Джессі, проминаючи її, просто пройшов у кінець вагона й схопився за поперечину над головою. Вона спостерігала за ним краєм ока у відображенні в шибці, але він, здається, не зацікавлений ані в ній, ані в її цілі.

Деніел Біч не ворушився. Він так поринув у свої далекі роздуми, що поруч із ним вона почувалася спокійно, немов його єдиного в цілому потягу вона не мусила остерігатися. А це дурниця. Адже навіть якщо це не пастка, навіть якщо він саме той, ким, як їй повідомили, він є, цей чоловік досі збирається незабаром перетворитися на убивцю тисяч людей.

Спортсмен добув квадратні навушники з великої кишені спортивної куртки й нап’яв їх на вуха. Дріт простягався аж у кишеню, мабуть, до телефону, утім, можливо, і ні.

Вона вирішила провести перевірку на наступній зупинці.

Коли двері розчинилися, вона нахилилась, щоб поправити неіснуючий заворот на штанині, а потім, рвучко випроставшись, зробила крок до дверей.

Жодної реакції, спортсмен у навушниках так і стояв із заплющеними очима. Люди заходили й виходили, але ніхто не дивився на неї і ніхто не підходив, щоб заступити їй вихід, і не простягав руку, невдало накриту піджаком.

Якщо її вороги знали, що вона зараз робить, то вони дозволяли їй зробити все по-своєму.

Отже, все по-справжньому чи вони просто прагнуть, щоб вона повірила, що так і є поки що? Через обмірковування їхніх схем у неї розболілася голова. Вона знову схопилась за жердину, коли потяг рушив.

— Помилилась зупинкою?

Підвівши очі, вона побачила, що Деніел, дивлячись на неї згори, усміхається. Ідеально добра, солодка усмішка найпопулярнішого шкільного вчителя, хрестоносця благодійної організації.

— Ммм, ні, — вона спантеличено моргнула. Як має відповісти нормальний подорожній? — І, е-е, просто забула на мить, де я. Усі станції починають зливатися в одну.

— Почекай, вихідні вже за вісім чи дев’ять годин починаються.

Він знову усміхнувся по-доброму. Вона почувалася страшенно незатишно через думку про те, що спілкується зі своїм суб’єктом, але відчувалась якась дивна — можливо, штучна — нормальність у Деніелі, завдяки якій їй легше було зіграти роль, яку належить: привітного подорожнього. Пересічну людину.

Вона понуро гмикнула на його зауваження. Її робочий вікенд тільки розпочинався.

— То було б чудово, якби вихідні в мене були вільними.

Засміявшись, він зітхнув.

— Круто. Юриспруденція?

— Медицина.

— Ще гірше. Чи вони коли-небудь випускають тебе за добру поведінку?

— Вкрай нечасто. Та пусте. Я все одно не шанувальниця шалених гулянок.

— Я сам для них застарий, — зауважив він. — Про це я зазвичай згадую десь о десятій вечора щодня.

Вона ґречно усміхнулась, коли він засміявся, силкуючись, щоб погляд не видавав подиву. Захопливо й небезпечно водночас брататися з наступним завданням. Вона ще ніколи не мала жодних стосунків зі своїми суб’єктами. Вона не може дозволити собі ставитися до нього, як до людини. Вона має бачити в ньому лише монстра — потенційного вбивцю мільйонів, — щоб і надалі бути безсторонньою.

— Хоча я часом полюбляю вийти кудись на вечерю, — додав він.

— Мм, — неуважно пробурмотіла вона. Збагнула, що це скидається на запрошення.

— Привіт, — продовжив, — мене звати Деніел.

Навдивовижу, вона забула, як сьогодні має називатись. Він простягнув руку, й вона потиснула її, зі страхом усвідомлюючи, наскільки важка на ній каблучка з отрутою.

— Привіт, Деніеле.

— Привіт, — він насупив брови.

— Мм, я Алекс, — йой, після неї вже було кілька інших імен. Ой, добре.

— Приємно познайомитись, Алекс.

— Послухай-но, я ніколи так не вчиняю, — ніколи. Але…теє… чом би й ні? Чи можна дати тобі мій номер? Можливо, ми якось зустрінемось за тихою вечерею?

Вона витріщилась на нього, відверто приголомшена. Він запав на неї. Чоловік на неї запав. Ні, не чоловік. Невдовзі масовий убивця, який працює на психа наркоцаря.

Чи агент намагається відвернути її увагу?

— Ти мене злякалася? Присягаюсь, я не скривджу.

— Та ні, я тільки… теє, ніхто ще мене на побачення у потягу не запрошував. — І це була щира правда. Власне, її вже багато років ніхто на побачення не запрошував. — Я розгубилась. І це правда.

— Ось як я зроблю. Я запишу своє ім’я та номер на цьому папірці й віддам його тобі, а коли доїдеш до своєї зупинки, можеш викинути його у перший-ліпший смітник, що побачиш, бо смітити недобре, і враз про мене забудеш. Для тебе — мізерна турбота, кілька секунд змарнуєш на смітник.

Вона усміхнулась, коли він говорив, опустивши при цьому очі й зосереджено записуючи свої дані на звороті квитанції олівцем № 2.

— Дуже тактовно з твого боку. Я вдячна.

Він підвів очі, досі всміхаючись.

— Чи не треба викидати. Можеш скористатися ним, щоб мені зателефонувати, і ми кілька годин побалакаємо, поки я купуватиму тобі попоїсти.

Монотонний голос над головою оголосив станцію Пенн Квартер, і вона полегшено зітхнула. Бо їй ставало сумно. Так, вона збиралася провести вечір із Деніелом Бічем, але жодному з них це великої насолоди не принесе.

Для журби там немає місця. Так багато невинних помруть. Мертві діти, мертві матері та батьки. Добрі люди, які в житті нікого не скривдили.

— Це дилема, — відповіла вона тихо.

Потяг зупинився знову, вона вдала, ніби її штовхнув чоловік, що виходив за нею. Вона вже тримала в руці потрібну голку. Потім простягла руку до жердини, ніби щоб утриматись на ногах, і наче випадково вхопилася за Деніела. Він смикнувся від несподіванки, а вона, міцно тримаючи, ніби намагалася втримати рівновагу.

— Ой, перепрошую, я здивувала тебе, — мовила вона, відпускаючи його, і водночас кладучи маленький шприц у кишеню кофтинки.

Вона багато тренувала вправність рук.

— Пусте. Чи з тобою все гаразд? Хлопець просто зніс тебе.

— Так, усе добре, дякую.

Вагон знову рушив, вона спостерігала, як обличчя Деніела швидко зблідло.

— Агов, а з тобою все добре? — спитала. — Ти наче трохи зблід.

— Мм… я… що?

Він спантеличено роззирнувся.

— Скидається на те, що ти зараз знепритомнієш. Даруйте, — мовила вона жінці на стільці за ними. — Можна, мій друг сяде? Йому зле.

Жінка закотила величезні карі очі, а потім навмисно подивилась у протилежному напрямку.

— Нічого, — мовив Деніел. — Не треба… турбуватися через мене. Я…

— Деніеле? — спитала вона.

Він трохи хитався, обличчя біле, як полотно.

— Дай руку, Деніеле.

Із приголомшеним виглядом він простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток, напоказ ворушачи губами, дивлячись на годинник і вдаючи, що подумки лічить секунди.

— Ліки, — пробурмотів він. — Ти лікар.

Ці події ближчі до сценарію, тому вона заспокоїлася. — Так, і мені твій стан не до вподоби. Ти виходиш зі мною на наступній зупинці. Тобі треба подихати.

— Не можу. Школа… я не можу баритися.

— Я напишу для тебе записку. Не сперечайся зі мною. Я знаю, що роблю.

— Ок, Алекс.

Анфант Плаза була однією з найбільших і найхаотичніших станцій на цій лінії метро. Коли двері розчинилися, Алекс повела Деніела за собою, тримаючи його за зап’ясток. Він поклав руку їй на плече, щоб не впасти. Вона не здивувалася цьому. «Триптамін», який вона йому вколола, спричиняв у людей дезорієнтацію, покірність і неабияку привітність. Він ітиме за нею, скільки знадобиться, якщо вона надто не підштовхуватиме. Речовина була подібна до класу барбітуратів, які необізнані люди називають «сироваткою правди», і вона в дечому впливала, як екстазі; і те, і те добре спрацьовувало, щоб подолати замкнутість та заохотити до співпраці. Їй подобалася ця суміш, бо викликала сум’яття. Деніел почуватиметься неспроможним приймати рішення, а тому робитиме все, що вона йому скаже, поки дія речовини не припиниться або поки вона не попросить у нього щось, що насправді тиснутиме на межі його зони комфорту.

Усе вийшло легше, ніж вона гадала, завдяки несподіваному тет-а-тет. Вона планувала вколоти його, потім розігравши давнє-добре «Чи є тут лікар? О так, я, власне, лікар!», щоб він пішов із нею одразу. Це спрацювало б, але він не був би настільки покірним.

— Гаразд, Деніеле, як почуваєшся? Дихати можеш?

— Аякже. Добре дихаю.

Вона йшла хутко поруч нього. Речовина рідко викликала в людини нездужання, але завжди є винятки.

Вона підвела очі, щоб подивитися на колір його обличчя. Він досі був блідий, але губи не мали зеленкуватого відтінку, що видавало б нудоту.

— Нудить у шлунку? — спитала вона.

— Ні, ні, я в порядку.

— Боюся, що ні. Я заберу тебе з собою на роботу, якщо ти не проти. Хочу переконатися, що нічого серйозного.

— Добре… ні, мені у школу!

Він легко встигав за нею попри дезорієнтацію. У нього були майже вдвічі довші ноги, ніж у неї.

— Я розповім їм, що сталося. Маєш номер школи?

— Так. Стейсі — з приймальні.

— Ми зателефонуємо їй дорогою.

Через це їм доведеться уповільнитись, але що вдієш; вона має вгамувати його занепокоєння, щоб він і надалі був покірним.

— Слушна думка, — мовив він, добуваючи старенький «Блекберрі» з кишені та клацаючи кнопки.

Вона обережно забрала телефон з його рук.

— Яке у Стейсі прізвище?

— Там записано «приймальня».

— Бачу. Гаразд, я наберу замість тебе. Отак, скажи Стейсі, що нездужаєш. Ідеш до лікаря.

Слухняно взявши телефон, він чекав, поки Стейсі відповість.

— Привіт, — мовив він, — Стейсі, це Деніел. Так, пан Біч. Я поганенько почуваюсь, іду до лікаря Алекс. Даруй. Прикро, що доводиться звалювати все на тебе. Даруй, дякую. Звісно, я одужаю, звісно.

Вона непомітно здригнулась, почувши, що він назвав її ім’я, але то просто звичка. Байдуже. Вона просто на певний час не буде використовувати ім’я Алекс, та й по всьому.

Забирати його зі школи було ризиковано. Таке де ла Фуентес, можливо, помітить, якщо тримає руку на пульсі подій у житті свого посланця смерті. Утім, він, звісно, не надто здійматиме тривогу через відсутність один раз на роботі у п’ятницю. Коли Деніел неушкодженим з’явиться у понеділок, наркобарон заспокоїться.

Узявши у Деніела телефон, вона поклала його до кишені.

— Нехай наразі у мене буде, добре? Ти ледве стоїш на ногах, не хочу, щоб ти його загубив.

— Добре, — роззирнувшись, він насупився, побачивши величезне склепіння бетонної стелі над головою. — Куди ми йдемо?

— У мій кабінет, пригадуєш? Нам треба сісти на цей потяг, — вона не бачила жодного обличчя з попереднього потягу в цім вагоні… Якщо вони за ними стежать, то здалеку. — Поглянь, ось вільне місце. Відпочинь.

Допомагаючи йому вмоститись, вона нишком кинула його мобільний біля черевиків, потім жбурнула ногою далі під сидіння.

Вистежити телефон — найпростіший спосіб знайти людину, взагалі не завдаючи собі клопоту. Вона завжди уникала пастки мобільних телефонів. Бо це немов добровільно прив’язатися до ворога.

Власне, насправді їй нікому було телефонувати.

— Дякую, — мовив Деніел.

Він досі обіймав її рукою, хоча зараз, коли він сидів, а вона стояла, рука опинилася на її талії. Він, хитаючись, підвів на неї погляд, а потім додав:

— Мені подобається твоє обличчя.

— О, м-м… Дякую.

— Дуже подобається.

Жінка, що сиділа поруч із Деніелом, обвела поглядом Алекс, розглядаючи її обличчя. Чудово. На жінку вона не справила враження.

Деніел обхилився чолом на її стегно, заплющився. Така близькість непокоїла одразу на кількох рівнях, але водночас і заспокоювала. Уже давно ніяка людська істота не торкалась її з любов’ю, хай навіть його любов народилася в пробірці. Хай там як, а вона не має дати йому заснути просто зараз.

— Що ти викладаєш, Деніеле?

Він підвів голову, досі впираючись їй у стегно підборіддям.

— Англійську переважно. Я її дуже люблю.

— Невже? А в мене страшні були оцінки з усіх гуманітарних предметів. Мені природничі більше подобались.

Він скривився:

— Природничі!

Вона почула, як жінка, що сиділа поруч, прошепотіла до іншої: «П’яний».

— Я не мав тобі зізнаватись, що вчитель, — важко зітхнув.

— Чому не мав?

— Рендел стверджує, що жінкам це не подобається. «Ніколи не розповідай про себе з власної ініціативи», — з його тону стало зрозуміло, що він цитує вислів Рендела.

— Але ж учителювання — це шляхетна професія. Навчати майбутніх світових лікарів і науковців.

Він зажурено подивився угору на неї.

— Цим не заробиш.

— Не кожна жінка така меркантильна. Рендел зустрічається не з тими жінками.

— Моя дружина любила гроші. Колишня дружина, — він, знову зітхнувши, заплющився. — Це розбило мені серце.

Знову приступ жалю. І суму. Вона знала, що він ніколи цього не розповідав би, якби не був під кайфом від гібриду екстазі та сироватки правди. Він уже розмовляв чіткіше; але наркотик не припиняв діяти, його мозок просто звикав працювати, обминаючи його дію.

Вона, постукавши його по щоці, надала голосові веселого тону.

— Якщо її так легко було купити, то, мабуть, вона не варта, щоб за нею плакали.

Він знову розплющив очі. Вони в нього блідо-карі, радше суміш зелених та блідо-сірих. Вона намагалася уявити їхній напружений погляд, що личить самовпевненому чоловікові у бейсболці, який на фото зустрічається з де ла Фуентесом, — і не змогла.

Вона гадки не мала, як вчинила б, якби він справді мав дисоціативний розлад особистості. Вона ще ніколи з таким не працювала.

— Твоя правда, — мовив він. — Я знаю, що ти маєш рацію. Я мав бачити її такою, якою вона була насправді, а не такою, якою я собі її уявляв.

— Саме так. Ми вибудовуємо уявлення про людей, створюємо того, з ким прагнемо бути, а потім силкуємося втримати справжню людину усередині вигаданої оболонки. І це не завжди добре виходить.

Чортівня. Вона й гадки не мала, про що говорить. У неї були однісінькі напівсерйозні стосунки за все життя, і тривали вони недовго. Школа стояла вище за парубка, достоту як робота була важливішою за все інше в житті протягом шести років. Як зараз вона ставила можливість дихати вище за все інше. Вона страждала на одержимість.

— Алекс?

— Слухаю.

— Я вмираю?

Вона заохочувально всміхнулась.

— Ні, якби я думала, що ти вмираєш, я викликала б «швидку». З тобою все буде гаразд. Просто треба перестрахуватись.

— Добре. А мені доведеться здавати кров?

— Можливо.

Він зітхнув.

— Голки мене нервують.

— Усе буде добре.

Їй не подобалося, що вона йому бреше, і це її турбувало. Але було щось у тій його щирій довірі, у тому, як він приписує найшляхетніші мотиви всім її вчинкам… Треба цього здихатись.

— Дякую, Алекс, справді.

— Я лише роблю свою роботу, — і не збрехала.

— Гадаєш, що мені зателефонуєш? — спитав він з надією.

— Деніеле, ми, безперечно, проведемо разом вечір, — пообіцяла вона.

Якби він не був під кайфом, він би розчув надрив у її голосі й помітив крижаний погляд у її очах.

Розділ 5

Решта пройшла, сказати б, надто гладенько… чи це має якесь значення? Її паранойя вже дісталась такого високого рівня, що важко було сказати, чи ця тривога збільшувала її, чи ні.

Він сів у таксі на станції Росслін без жодних заперечень. Вона знала, як він почувається, — вони з Барнабі спробували на собі майже все нелетальне зілля, щоб чітко знати, на що вони здатні. Від цього почуваєшся немов уві сні, бачачи чудовий сон, у якому з твоїми проблемами й тривогами мав упоратись хтось інший, а не ти, і все, що тобі потрібно, — це рука, на яку можна обіпертися, і штурханець у правильному напрямку. У своїх нотатках вони нарекли цю речовину «Іди за лідером», хоча в офіційних документах вона мала пафоснішу назву.

Це була мандрівка-відпочинок, і якби не факт, що їй навіть тоді потрібно було вкрай стримуватись, вона б, можливо, знову дозволила собі таку втіху.

Вона почала розпитувати його про волейбольну команду, яку він тренував, а він спитав, чи повернеться до школи вчасно, щоб устигнути на тренування, і цілісіньку дорогу в таксі розповідав про дівчат із команди, допоки вона не стала почуватися так, ніби напам’ять знає імена їх усіх та їхні сильні сторони на майданчику. Водій не зважав, мугикаючи якусь пісеньку, надто тихо, аби вона розчула, яку саме.

Деніел здебільшого не цікавився їхньою подорожжю, утім, коли вони якось дуже довго стояли на світлофорі на червоному, він озирнувся і насупився:

— Далеченько в тебе кабінет.

— Далеченько, — погодилась вона, — достобіса далеко їхати.

— Де ти мешкаєш?

— У Бетесді.

— Гарна місцина. На Колумбійських Пагорбах не так добре. Принаймні там, де живу я.

Таксі знову рушило. Вона зраділа, план просувався дуже добре. Навіть якщо вони визначили час, коли вона сідала й виходила з останнього потяга, їм важко буде стежити за одним із безлічі однаковісіньких таксі, що гуртом звиваються шляхами в годину пік. Часом приготування скидались на магічні закляття. Ніби ти можеш змусити події набувати бажаних форм, просто плануючи їх як годиться, ретельно.

Тепер Деніел не був таким балакучим. Це друга фаза дії наркотика, тепер він втомлюватиметься чимраз більше й більше. Їй потрібно було, щоб він ще трішки не спав.

— Чому ти дав мені свій номер? — спитала вона, коли його повіки стали злипатись.

Він замріяно всміхнувся.

— Я раніше так ніколи не робив.

— І я.

— Мабуть, згодом я ніяковітиму через це.

— Не ніяковітимеш, якщо я тобі зателефоную, адже так?

— Можливо. Не знаю, це моїй вдачі не властиво.

— То чому ж ти так учинив?

Він ні на мить не відвів свого ласкавого погляду від її очей.

— Мені обличчя твоє подобається.

— Ти вже казав.

— Я справді хотів ще раз його побачити. Тому посміливішав.

Вона насупилась, у ній пульсувала провина.

— Чудно чути таке, правда? — він немов стривожився.

— Ні, дуже приємно. Небагато чоловіків здатні сказати таке жінці.

Він здивовано кліпнув очима.

— І я зазвичай не кажу… Надто сором’язливий.

— А мені ти здаєшся дуже сміливим.

— Я почуваюсь якось інакше. Мабуть, через тебе. Я став почуватись інакше, щойно побачив твою усмішку.

Щойно я тебе накачала, — мовила вона подумки сама до себе.

— Оце так комплімент, — сказала вона. — Приїхали, можеш підвестися?

— Певно що. Це ж аеропорт.

— Так, саме тут моє авто.

Його брови спочатку насупились, потім розгладились.

— Ти що, щойно з подорожі повернулась?

— Так, я щойно повернулась у місто.

— Я теж часом подорожую. Люблю їздити в Мексику.

Вона різко глянула вгору. Він дивився просто перед собою, стежачи, куди ступає. На обличчі — ані сліду зажуреності. Якби вона підштовхнула його розказати таємницю, будь-яку, яка є його больовою точкою, його покірність обернулася б на підозріливість.

Він міг би піти за іншою малознайомою особою як за своїм лідером і спробувати втекти. Він міг рознервуватися і привернути до неї увагу.

— А що тобі в Мексиці подобається? — спитала обачно.

— Клімат там сухий і теплий. Мені подобається. Я ніколи не мешкав у по-справжньому спекотному місці, але, гадаю, мені сподобалося б. Я згоряю, ніколи не можу засмагнути. А ти, як видається, пробула певний час під сонцем.

— Ні, народилася такою.

Колір шкіри їй дістався від батька, якого не було поряд ніколи. Генетичний аналіз показав, що в ньому багато намішалося, переважно корейського, латиноамериканського та валлійського. Їй завжди було цікаво, який він має вигляд. У поєднанні із шотландським корінням її матері вони створили їй навдивовижу пересічне обличчя — вона могла б скидатися на кого завгодно.

— Мабуть, це добре. А мені доводиться застосовувати крем від засмаги, багато крему. Інакше починаю облазити. Гидка штука. Я не мав би тобі про це казати.

Вона розсміялась.

— Я обіцяю, що забуду про це. Що ще тобі подобається?

— Створювати щось своїми руками. Я допомагаю будувати будинки. Не як профі. Я просто стукаю молотком, де мені кажуть. Але люди такі добрі та щедрі. Це мені подобається.

Здавалося дуже переконливим, вона затремтіла від страху. Як він може дотримувати своєї історії так невимушено під впливом хімічних речовин, що зараз течуть у його організмі? Хіба що якось у нього розвинулась невразливість. Хіба що у відділі створили протиотруту, хіба що вони його підготували, і тепер він її розігрує. У неї потилиця вкрилася гусячою шкірою. Не обов’язково його мав підготувати відділ. Можливо, це його співпраця з де ла Фуентесом. Хтозна, як впливатиме її зілля, змішуючись із дивними наркотиками? Вона торкнулася язиком до несправжньої коронки на кутньому зубі. Відділ просто убив би її, якби в цьому була їхня мета. А де ла Фуентес покарав би її за спробу завадити його планам. Але як міг він знати заздалегідь? Як Деніел упізнав у ній агента супротивників так швидко? Вона ж зараз навіть ні на кого вже не працює.

Дотримуйся плану, — мовила вона сама до себе. — Посади його в авто, і ти в безпеці. На кшталт.

— Мені й тамтешні будинки подобаються, — розповідав він. — Вікна ніколи не зачиняють, просто провітрюють оселю. У декого навіть скла у шибках немає. Набагато краще, ніж на Колумбійських Пагорбах. Запевняю. Можливо, не краще, ніж у Бетесді. Закладаюсь, лікарі живуть у гарних будинках.

— Я — ні. Мешкаю у звичайній тісній квартирі. Я там небагато часу проводжу, тому мені байдуже.

Він розсудливо кивнув.

— Тебе немає вдома, бо ти рятуєш життя.

— Та не зовсім. Я не з невідкладної допомоги абощо.

— Ти рятуєш моє життя, — сіро-зелені очі широко розплющені, а в них — цілковита довіра.

Вона знала, що якщо він поводиться щиро, то це діють ліки. Та все одно ніяковіла.

Їй лишалось лише грати свою роль.

— Я стежу за тобою. Ти не помираєш.

І це щира правда. Хлопці з відділу могли б убити його. Принаймні, вона може йому зберегти життя. Хоча… після того, як вона завадить катастрофі, Деніел Біч ніколи не побачить світ ззовні в’язничної камери. І через це вона почувалась…

Мільйон смертей. Невинних малесеньких немовлят. Милих літніх бабусь. Перший Вершник Апокаліпсиса на білому коні.

— О, ще й на автобусі поїдемо, — мовив він ласкаво.

— Цей довезе нас до моєї машини. Тоді тобі більше не доведеться ходити.

— Я не заперечую. Мені подобається ходити з тобою.

Він усміхнувся їй; ноги в нього заплітались, поки він піднімався нагору сходами. Вона підтримала його, перш ніж він міг упасти, а потім підвела його до найближчого вільного місця у майже порожньому автобусі.

— Тобі подобається іноземне кіно? — спитав він раптом ні до чого.

— Деяке, мабуть.

— В університеті є гарний кінотеатр. Можливо, якщо вечеря вдасться, ми наступного разу сходили б на фільм із субтитрами.

— Укладімо угоду, — мовила вона. — Якщо я ще подобатимусь тобі після одного вечора разом, я обов’язково подивлюся з тобою кіно, у якому ні слова не розумію.

Він усміхнувся, його повіки тим часом опускались.

— Ти все одно мені подобаєшся.

Цілковита нісенітниця. Має ж бути якийсь спосіб відвернути нашу розмову від флірту. Чому це вона почувається монстром з-поміж них двох? Звісно, вона і є монстр, і вона з цим переважно змирилась, знаючи, що такий різновид потвор, як вона, має існувати заради загального добра. У певному сенсі вона, ніби звичайний лікар, має завдавати болю, щоб рятувати життя. Як іноді відтинають вражену гангреною кінцівку, щоб урятувати решту тіла, відокремивши її. В одному місці біль, а для решти тіла — добро. І решта набагато більше варта того, щоб її врятувати.

Вона раціоналізувала, як завжди, задля того, щоб змогти ужитися сама із собою. Утім, вона ніколи зухвало собі не брехала. Вона усвідомлювала, що не існує у якійсь сірій моральній зоні. Вона існує в моральній зоні суцільно чорній. Єдине, що було гіршим за Алекс, яка виконує свою роботу добре, те, що є хтось, хто виконує її роботу зле. Або взагалі ніхто.

Утім, навіть цілком погоджуючись з ярликом «монстр», вона ніколи не була потворою, яка вбиває невинних. Вона навіть не збиралась убивати цього винуватого… який досі дивився на неї з-під своїх довгих кучерів великими світло-карими собачими оченятами.

Мертві діти, — волала вона сама до себе, — мертві діти, мертві діти, мертві діти.

Вона ніколи не прагнула ставати шпигункою чи працювати у підпіллі, а зараз усвідомила, що вона емоційно не годиться для цієї роботи. Вочевидь, забагато безпідставної симпатії переповнює її тіло, що більш ніж іронічно. Ось чому ти ніколи не заговорювала із суб’єктом, до того як зверталася до нього на завданні.

— Добре, Деніеле, ми йдемо. Можеш підвестися?

— Мм-хмм. Отак, дай я сумку твою візьму.

Він мляво підняв руку, потягнувшись до її кейса.

— Я потримаю, — хоча насправді руки в неї цілком затерпли, тримаючи руків’я. — Ти радше зосередься на тому, щоб утримувати рівновагу.

— Я справді втомився.

— Знаю, поглянь, он де моє авто. Сріблясте.

— Там багато сріблястих.

У тому й суть.

— Ось вона. Дай-но я посаджу тебе назад, щоб ти міг лягти. Чому не знімеш куртку, не хочу, щоб тобі стало спекотно. І роззуйся, отак. — Менше їй згодом буде клопоту. — Зігни ноги в колінах, щоби вмістились на сидінні. Чудово.

Вона поклала йому під голову наплічник, звісно, не надто зручно, але йому зараз було не до того.

— Ти така добра, Алекс, — пробурмотів він, заплющившись. — Ти найдобріша жінка, яку я зустрічав коли-небудь.

— Гадаю, ти теж добрий, Деніеле, — зазначила вона.

— Дякую, — ледве вимовивши, він заснув.

Вона хутко добула з багажника бежеву шаль у тон сидінням. Укрила його. Добувши з кишені шприц, вона встромила голку у вену на його литці, ставши так, щоб не дати сторонньому побачити, що вона робить. «Іди за лідером» за годину чи дві вивітриться, а вона потребувала, щоб він проспав довше цього часу.

Ніякий він не агент, — вирішила вона. Агент, можливо, підіграв би наркотичному сп’янінню під час викрадення, але ніколи не дозволив би отак просто себе відключити. Отже, звичайний найманий масовий убивця.

Тимчасова лабораторія, яку вона створила, розташовувалась у сільській місцевості в Західній Вірджинії. Вона винайняла гарненький маленький сільський будиночок із корівником, який уже давно стоїть без корів. Ззовні корівник був вкритий багатошаровим білим облицюванням у тон будинку; усередині стіни та стелю було вкрито алюмінієм. Підлога бетонна зі зручно розташованими ринвами. Углибині було невелике житлове приміщення; у рекламі його називали додатковою кімнатою для відвідувачів, дивовижно-сільською. Вона була переконана, що чимало наївних мандрівників вважатимуть сільське життя чарівним, але її турбувало тільки, щоб було підключено електрику та вода текла у крані. Садиба та корівник розташовувались посеред яблуневого садка завбільшки 240 акрів[2], а сам садок був оточений орними землями. Найближчий сусід мешкав за милю звідти. Власники цього садка заробляли у міжсезоння тим, що здавали в оренду садибу орендарям із міста, які удавали, ніби обробляють землю.

Садиба коштувала дорого. Вона щоразу супилась, згадуючи про ціну, але тут нічим не зарадиш. Їй був потрібен усамітнений маєток, у якому вдосталь вільного місця.

Вона працювала ночами, щоб усе підготувати. Удень вона стежила за Деніелом на відстані, потім спала, скільки могла, протягом занять у школі. Наразі вона виснажена, але їй ще чимало слід устигнути, перш ніж її робочий день добіжить кінця.

Перша зупинка — другорядний з’їзд з автостради більш ніж за годину дороги від міста. Вузька ґрунтова дорога, якою, як видавалось, ніхто багато років не користувався, вела її углиб гаю. Мабуть, ця дорога кудись веде, але вона не заїжджала достатньо далеко, щоб подивитись, куди саме. Вона стала під густою тінястою кроною, заглушивши двигун, і пішла працювати.

Якщо Деніел працював на відділ чи, імовірніше, на одну з організацій, що тісно з ним співпрацює, на кшталт ЦРУ чи кількох військових відділів та ще деяких тимчасових підрозділів для здійснення спецоперацій, які, як і її відділ, не мають офіційних назв, — тоді на ньому стоїть електронний пристрій стеження. Як колись був на ній. Вона замислено почухала маленький опуклий шрам на зашийку, порослий її коротким волоссям. Вони полюбляли мітити голову. Якщо можна забрати котрусь одну частину тіла, то найкраще — голову, бо за нею найкраще проводити упізнавання.

Відчинивши задні пасажирські дверцята, вона, ставши на вогку землю, схилилась над головою Деніела. Вона почала з місця, де мітили їх з Барнабі, легенько проводячи пальцями по його шкірі, потім знову, натискаючи дужче. Нічого. Вона бачила кількох суб’єктів іноземців, у яких нещодавно витягли жучки з-за вух, тому це місце вона перевірила наступним. Потім вона швидко пробігла пальцями по голові, намацуючи на черепі гулі чи будь-які інші ущільнення, яких там не має бути. У нього були дуже м’які кучері, що приємно пахли цитрусами. Не те, щоб їй було діло до його волосся, та принаймні їй не довелося длубатися у чийомусь масному смердючому гнізді. І вона за те була вдячна.

А тепер непросте завдання. Якщо за ним стежить де ла Фуентес, пристрій стеження, імовірно, буде зовнішнім. Спочатку вона викинула черевики у підлісок при дорозі: найімовірніше, саме на них падає підозра з-поміж всього одягу. Чимало чоловіків щодня носять одні й ті самі черевики. Потім вона зняла з нього сорочку, дякуючи, що на ній тільки комір має ґудзики, хоча їй важко було її витягти з-під його тіла. Вона навіть не намагалася зняти йому майку через голову, а просто, добувши з кишені лезо, розмотала його та розітнула тканину на шматки, що легко знімаються. Пильно обдивилась йому груди — жодних підозрілих шрамів чи горбиків. Шкіра у нього на торсі була світліша, ніж на руках; він був по-сільському трохи засмаглим, безперечно, через те що будував будинки у Мексиці в сорочці. Чи скуповував супервіруси в Єгипті — там теж дуже сонячно.

Їй здалося, що в нього м’язи натреновані радше як у спортсмена, а не як у того, хто тренується у спортзалі. Жодної кострубатості, тільки плавні риси, які доводять, що він тренується, але не одержимий цим.

Їй важко було перевертати його голічерева, він скотився у проміжок для ніг, повиснувши на горбі між сидіннями. Він мав два неглибоких шрами на запліччі, паралельні та однакової довжини. Вона пильно їх оглянула, обмацуючи шкіру навколо них, але не відчувала нічого, окрім звичної гіпертрофованої волокнистої тканини, як і годиться.

Вона досить швидко збагнула, що слід було би зняти з нього джинси, перш ніж перевертати. Їй довелося залазити на його незграбно розташоване тіло, обхоплювати обіруч торс, щоб розстібнути ґудзик. Вона дуже тішилась, що він не вдягнув тісні джинси, і, перелізши до іншого пасажирського сидіння, стягнула з нього штани. Її не здивувало, що він у боксерках, а не у вузьких плавках. Це цілком відповідало його стилю одягу. Вона стягнула труси, потім шкарпетки, потім, зібравши решту одягу, віднесла його за кілька метрів від дороги й запхала за впале дерево. Потім повернулась за наплічником. Ноутбук — дуже годяще місце для будь-якого електронного пристрою, якщо хтось прагнув, аби він носив його із собою, нічого не підозрюючи.

Їй уже не вперше випадало самотужки роздягати свою ціль. У лабораторії у неї був персонал, який готував для неї суб’єкта, — Барнабі називав їх служками, — але вона не завжди працювала в лабораторії, тож коли вперше поїхала працювати у польових умовах у Герат, що в Афганістані, вона почала відчувати щиру вдячність служкам. Роздягати чоловіка, який місяцями не мився, — справа неприємна, а надто якщо вона сама потім не мала можливості помитись у душі. Деніел хоча б чистий. Лише вона сьогодні працює до десятого поту.

Знайшовши в багажнику викрутку, вона швидко змінила вашингтонські номерні знаки на ті, які зняла з такої самісінької машини на звалищі для автобрухту.

Щоб огляд був цілком довершеним, вона бігцем оглянула його ноги ззаду, підошви та руки. Вона ніколи не бачила, щоб на екстремістів ставили пристрої стеження, можливо, тому що екстремістів часом відсікали, щоб підкреслити свою позицію. Вона не помітила жодних шрамів. І затвердінь, які б свідчили, що він тренувався зі зброєю чи часто нею користувався. У нього були м’які вчительські руки, лише з кількома ущільненнями, що свідчили про мозолі в людини, яка не звикла працювати фізично.

Вона спробувала перевернути його назад на сидіння, але швидко збагнула, що то марна річ. Не надто зручна поза для сну, але він все одно не прокинеться. А згодом у нього все болітиме. Хоча думати про це — цілковита дурниця.

Знову вкривши його ковдрою й підібгавши її під нього як тільки могла, вона почала складати історію про нього на основі прочитаних документів і того, що бачила на власні очі.

На її думку, Деніел Біч є саме таким, яким вона бачить його зараз: приємний добрий чоловік, з якого боку не глянь. Те, що його привабила жадібна колишня дружина, цілком можна зрозуміти. Мабуть, він з тих, у кого легко закохуються. А коли спливло трохи часу, достатньо, аби колишня почала сприймати кохання за належне, вона змогла перенести увагу на речі, яких їй бракувало, — гарну квартиру, велику каблучку, машину. Мабуть, зараз їй бракувало цієї Деніелової якості, адже трава завжди здається зеленішою тощо.

Але був у Деніелові й морок, глибоко схований, можливо, спричинений болем і відчуттям несправедливості через втрату батьків, обтяжений зрадою дружини й розпалений загибеллю останнього родича. Морок витягнути назовні нелегко. Він би його розсортував, щоб тримати якнайдалі від спокійного життя, запхавши у темну комірку, де йому належить бути. Годі дивуватись, що він так безтурботно розповідає про Мексику. Бо для нього існує дві Мексики: щаслива, та, яку любив учитель, та небезпечна, де ховався монстр. Імовірно, у його голові ці країни навіть близько не були однією й тією самою.

Отже, не справжній псих, сподівалась вона. Просто зламана людина, яка не хотіла відмовлятись від особистості, що вважала своєю, але яка потребувала віддушини, що надавав їй морок.

Її тішило таке міркування, тож вона дещо змінила план. У її справі вагоме місце посідало дійство. Для деяких суб’єктів найбільше годилась клінічно-беземоційна подоба: у білому халаті, хірургічній масці та з ідеально чистими й блискучими сталевими інструментами; на інших діяв страх божевільного садиста (утім, Барнабі ця роль завжди краще вдавалась; він мав для неї відповідне обличчя та волосся, що неслухняно стирчало вгору у стилі «мене щойно вдарило струмом»). Кожного разу ситуація була трішки іншою: дехто боявся темряви, а дехто — світла. Вона збиралася бути безсторонньою — то була найбільш слушна роль у її пересувному будиночку, — але зараз їй спало на думку, що Деніела треба оточити мороком, щоб випустити його темний бік назовні. Вона мала поговорити з Деніелом Пітьми.

Вона трішки покаталась об’їзними шляхами, перш ніж повернути назад. Якщо за Деніелом хтось стежить, використовуючи його одяг чи речі, вона не хотіла б, щоб ця людина їхала далі за ними у їхній мандрівці.

У мільйонний раз вона обміркувала всі ймовірності. Імовірність перша: це дуже хитромудра мандрівка. Імовірність друга: усе по-справжньому, і на кону мільйони життів. А її й поготів.

Протягом тривалої подорожі шальки терезів нарешті впевнено переважили на один бік. Вона переконана, що в її машині немає жодного урядового агента. А якщо він лише невинний громадянин, обраний навмання, щоб виманити її, то вони вже змарнували свої найкращі можливості причепити до неї жучка. Жодного разу на неї не напали й жодного разу за нею ніхто не стежив… так, щоб вона помітила.

Вона згадала про стоси даних, що свідчать про винуватість Деніела Біча, і нічого не могла з собою вдіяти. Вона захисниця. Тому краще почати рятувати життя.

Вона заїхала на під’їзну алею до будинку близько одинадцятої, смертельно втомлена та голодна, утім, на 95 відсотків упевнена, що немає хвоста, який привів би відділ чи де ла Фуентеса на її поріг. Вона швидко оглянула будинок, перевіряючи, чи бува ніхто не вдерся (і не віддав Богові душу, чого йому чи їй не уникнути б, тільки-но відчинивши двері), а потім, знявши охорону, заїхала машиною у корівник. Щойно замкнувши двері корівника й знов увімкнувши «сигналізацію», вона стала до праці, щоб підготувати Деніела.

Усе решта вже було зроблено. Вона придбала таймери у «Хоум Депо» у Філадельфії й під’єднала до них лампи в кількох кімнатах у будинку; як мандрівник, що полишає домівку на кілька тижнів, вона вжила всіх заходів, аби помешкання мало обжитий вигляд. В один з таймерів вона увімкнула радіо, щоб створювати шум. Будинок був доброю приманою. Більшість людей збагнули б це, перш ніж перейти до темного корівника.

А корівник стоятиме в мороці. Вона звела всередині нього такий собі намет, що приховує світло та поглинає шум, а також не даватиме Деніелу зрозуміти, де він є. Прямокутна споруда була понад два метри заввишки, три завширшки та чотири з половиною завдовжки. Вона була зведена з поліхлорвінілової трубки, чорного брезенту та амортизуючих тросів, укритих зсередини двома шарами пористого пінопласту, закріпленого двобічною клейкою стрічкою. Грубувато, звісно, але вона з досвіду знає, що це краще за підземелля.

Посеред намету стояла громіздка металева плита на ніжках-гармошках, за допомоги яких регулювалась висота. Вона стояла в корівнику на видноті — щоб додати автентичності, певна річ, — і колись використовувалась як такий собі ветеринарний операційний стіл. Стіл був більший, ніж їй потрібно, адже ветеринар мав справу з коровами, а не з кошенятами, утім, це все одно для неї знахідка. То був один з предметів, що підштовхнув її до оренди цієї вкрай дорогезної туристичної пастки. У приміщенні стояв ще один укритий металом стіл, на який вона поставила комп’ютер, монітори й тацю з приладдям, яке, сподівалася, залишиться лише реквізитом. Ближче до передньої частини столу стояв штатив для внутрішніх вливань, на якому вже висів пакунок з фізрозчином. Колісний металевий візок з кухні вже стояв за штативом; на сталевій таці вишикувалась купа зловісних на вигляд маленьких шприців; там же, на решітці під шприцами, лежали респіратор та манжета для вимірювання тиску.

І, звісно, фіксатори, придбані на фіктивних торгах як для в’язничних та медичних закладів, що вона їх прикувала крізь отвори, які хвацько просвердлила в ідеально чистому сталевому штативі. Ніхто не спроможний звільнитися від цих ременів без сторонньої допомоги. А тому, хто допомагатиме, можливо, знадобиться паяльник.

Вона забезпечила собі два виходи, просто відхиляючи брезент, немов лаштунки. У наметі в неї стояли розкладачка, спальний мішок, плитка, маленький холодильник та решта всього необхідного. Поряд із бараком була тісна лазня на три відділення, утім вона розташовувалась надто далеко, щоб у ній можна було спати, до того ж там не було ванни, лише душ. Цього тижня їй доведеться забути про свої звичні запобіжні заходи.

Щоб витягнути мляве тіло Деніела з машини, вона використала тягові троси та колісний візок завбільшки як холодильник, і поки перевозила його, він кілька разів стукнувся головою. Та, імовірно, не настільки сильно, щоб спричинити струс мозку. Вона доправила його до столу, який заздалегідь опустила на найнижчий рівень, і перекотила тіло на стіл. Він досі міцно спав. Вона поклала його голічерева, розкинувши йому руки та ноги під кутом сорок п’ять градусів від тіла, а потім підняла стіл. Один за одним замкнула кайдани. Певний час він лежатиме в такій позі й не ворушитиметься. Поряд стояв штатив; на щастя, в його організмі не бракувало води чи, можливо, він справді мав чудові судини. Вона легко поставила крапельницю і почала вливати розчин. Вона почепила пакунок з парентеральним живленням поряд із фізрозчином. Це єдине харчування, яке він отримуватиме протягом наступних трьох діб, якщо все затягнеться так надовго. Він буде голодний, але його мозок буде ясний, коли вона матиме в цьому потребу. Вона почепила йому на палець вимірювач пульсу — він зможе його зняти, — а також сухі електроди на спину, по одному на кожну легеню, щоб вимірювати його дихання. Швидко провівши електронним термометром по його чолу, вона пересвідчилася, що зараз у нього нормальна температура.

Вона не дуже вправно ставила катетер, але це була досить проста процедура, та й він був не в тому стані, щоб заперечувати, якщо вона зробить щось не так, як слід. І без вовтузіння із сечею тут буде вдосталь прибирання.

Згадавши про це, вона розклала навколо операційного столу вкриті поліетиленом квадрати абсорбенту, передбачені для навчання цуценят удома. Якщо їм доведеться проходити перший етап, він, певна річ, блюватиме. Чи буде кров — залежатиме від того, як він реагуватиме на звичайні методи, до яких вона вдається. Принаймні тут працює водогін.

У корівнику похолоднішало, тому вона вкрила його ковдрою. Їй було потрібно, щоб він ще трішки поспав, а холодне повітря навколо його голого тіла цьому не сприятиме. Трохи повагавшись, вона взяла з розкладачки подушку, принесла у корівник і підклала йому під голову. Бо я ж просто не хочу, щоб він прокинувся, — запевняла вона себе. — А не через те, що здається, ніби йому незручно.

Устромивши шприц у перехідник на штативі, вона впорснула йому ще одну дозу снодійного. Тепер ніщо його не потурбує щонайменше чотири години.

Безтямне обличчя Деніела непокоїло. Занадто… якесь спокійне. Вона не могла навіть пригадати, щоб бачила коли-небудь поєднання рис обличчя, які б настільки здавалися неймовірно невинними. Важко було навіть уявити, що такий спокій та невинність існують у тому ж самому світі, де й вона. На мить вона розхвилювалася, чи не має вона справу з розумовою вадою, якої ніколи не зустрічала раніше. Тож, якщо де ла Фуентес шукав таку людину, якій би інші довіряли інстинктивно, це саме те обличчя, яке йому потрібне. Це стало б поясненням, чому наркобарон узагалі обрав шкільного вчителя.

Вона нап’яла на нього респіратор і вкрутила респіраторну коробку. Якщо вжиті нею заходи безпеки уб’ють Деніела, вона не добуде інформацію, якої прагне.

Вона провела останнє патрулювання по периметру. Крізь вікна було видно, що в будиночку світяться належні вогні. У мертвій нічній тиші їй видавалось, ніби вона чує далекі акорди хіт-параду «Топ-40» у поп-музиці.

Переконавшись, що вхід звідусіль убезпечений, вона з’їла протеїновий батончик, почистила зуби у маленькій лазні, поставила будильник на третю, помацала пістолет під розкладачкою, повісила респіраторну коробку собі на шию, а потім потонула у зборках спального мішка. Її тіло вже заснуло, а мозок теж не надто пас задніх. У неї вистачило часу лише на те, аби надіти респіратор, і вона цілком поринула у безтямність.

Розділ 6

До о пів на четверту ранку вона вже підвелась, одяглася, поснідала і попри те, що досі почувалася втомленою, була готова стати до роботи. Деніел і надалі спав безтямно й спокійно. Прокинувшись, він відчуватиме, що добре відпочив, але буде повністю дезорієнтований. Він не збагне, яка то година та навіть який то день. Дискомфорт був вагомим знаряддям у її роботі.

Вона забрала з-під нього подушку, стягла ковдру, усвідомлюючи, як їй шкода це робити. Але це важливо. Незважаючи на будь-яку підготовку, кожен суб’єкт почувався страшенно ніяково, перебуваючи перед своїм ворогом оголеним та безпорадним. Протягом цих днів жаль стане останнім почуттям, яке вона собі дозволить відчути. Вона відмежувалася від решти. Уже спливло більше трьох років, а вона досі відчувала, як усе закрилося всередині неї. Її тіло пригадувало, як це робити. Вона знає, що має силу, яка їй знадобиться.

Волосся у неї ще досі було вологе від підфарбування нашвидкуруч, а косметика обтяжувала обличчя, хоча насправді на її обличчі косметики було дуже мало. Вона не вміла робити нічого складного, тому просто наклала темні тіні, багато туші на вії та червону помаду. Вона не збиралася найближчим часом змінювати колір волосся, однак чорне волосся та камуфляж на обличчі зараз були частиною нової стратегії. Білий халат та новісінькі блідо-блакитні бахіли лежали акуратно складені в сумці. Натомість вона вдягнула тісну чорну сорочку та чорні джинси. Добре, що в будиночку виявились пральна машинка та сушарка. Сорочку незабаром треба буде випрати. Власне, ще вчора слід було.

Дивно, як трішки кольорової пудри та помада здатні вплинути на те, як сприймає тебе стороння людина. Вона ще раз поглянула на себе в люстерко, задоволена тим, наскільки незворушним видавалось її обличчя, наскільки холодним. Вона провела гребінцем по волоссю, зачісуючи його назад, а потім попрямувала до корівника, у кімнату для допитів.

Вона навела прожектори, що звисали з полівінілхлоридової споруди над головою, але ще не вмикала, просто засвітила два переносних робочих ліхтарики, що стояли на рівні талії. Чорна клейка стрічка та сірий пінопласт у пітьмі здавались одного кольору. Що глибшою ставала ніч, то більше падала температура. У суб’єкта руки та черево вкрились гусячою шкурою. Вона знов провела термометром по його чолу. Досі у межах норми.

Нарешті вона, увімкнувши комп’ютер, запустила протоколи. Через двадцять хвилин неактивного стану вони з’являться на дисплеї. З іншого боку від комп’ютера стояла маленька чорна коробка, на якій лежала клавіатура з маленьким червоним вогником збоку, але вона знехтувала ним зараз і пішла працювати.

Одне відчуття намагалося прорватись на поверхню, поки вона впорскувала у штатив хімічну сполуку, що розбудить суб’єкт, але вона легко його придушила. У Деніела Біча було два єства. Як і в неї. Тепер у ній прокинулось інше єство, те, яке у відділі називали Аптекар, а Аптекар — це машина.

Безжальна та невпинна. Її монстр зараз на волі.

Сподівалася, його теж прийде погратися.

Нова сполука потекла по його судинах, а його дихання стало не таким рівним. Рука, що довго звисала, напружилась, зігнувши пальці в кулак, і натягнула фіксатор. Попри те, що він ще досі був здебільшого безтямний, його обличчя насупилось, і він спробував перекотитись набік. Коліна здригнулись, сіпнувшись у кайданах на литках, і раптом він розплющив очі.

Вона тихо стояла скраю столу, спостерігаючи за тим, як його охопила паніка.

Дихання різко почастішало, серцебиття зросло, тіло корчилось у путах. Він дико вдивлявся у пітьму, намагаючись збагнути, де він є, побачити щось знайоме. Раптом завмер і напружився, прислухаючись.

— Агов? — прошепотів.

Вона стояла непорушно, чекаючи на слушну мить.

Протягом десяти хвилин він почергово то смикав кайдани, то прислухався до власного різкого й приглушеного дихання.

— Рятуйте! — вигукнув нарешті голосно. — Чи є хто тут?

— Привіт, Деніеле, — мовила вона спокійно.

Його голова смикнулася назад, шия витягнулась, поки він роздивлявся, звідки пролунав голос. Це не інстинкт професійних солдатів, — зазначила вона, — вони не підставляють шию таким чином під уразу.

— Хто тут? Хто це?

— Насправді неважливо, хто я, Деніеле.

— Де я?

— І це не має значення.

— Чого ти хочеш? — майже заволав він.

— Отже, ти все збагнув. Саме це питання має значення.

Вона обійшла навколо стола, щоб він зосередився на ній, хоча світло досі падало на неї зі спини, тож обличчя лишалося переважно затіненим.

— У мене нічого немає, — заперечував він, — ані грошей, ані наркотиків. Я нічим вам не допоможу.

— Мені речі не потрібні, Деніеле. Я хочу — ні, вимагаю — інформації. І дати її мені — твій єдиний шанс вийти звідси.

— Я нічого не знаю. Нічого вагомого! Благаю…

— Припини, — гаркнула вона голосно, і він зробив шокований вдих.

— Ти слухаєш мене, Деніеле? Це ключова мить.

Він кивнув, швидко моргаючи.

— Мені треба отримати цю інформацію. Іншого варіанта немає. І якщо буде необхідно, Деніеле, я завдаватиму тобі біль, допоки не отримаю те, що маю знати. Я дуже тебе скалічу. Не те, щоб я дуже цього хотіла, але мені й не важко. Я все це тобі розповідаю, щоб дати тобі змогу вирішити зараз, поки я не розпочала. Скажи мені те, що я хочу знати, і я звільню тебе. Усе так просто. Обіцяю, що не скривджу тебе. Так я збережу час, а тебе це позбавить багатьох страждань. Я знаю, що ти не хочеш мені розповідати, але, прошу, усвідом, що тобі доведеться все одно мені все розповісти. Звісно, це забере трохи часу, але, зрештою, потім ти будеш неспроможний спинитись. Усі ламаються. Отже, зроби цей неважкий вибір зараз. Бо пошкодуєш, якщо цього не зробиш. Збагнув?

Вона промовляла ті ж самі слова до багатьох, безлічі допитуваних суб’єктів за свою кар’єру, і зазвичай вони виявлялись досить дієвими. У сорока відсотках випадків саме по цих словах суб’єкти починають говорити. Певна річ, вони не завжди закінчують зізнаватись, тож доводиться проводити ще певні пошукові роботи, але є непогані шанси, що, можливо, отримаєш найперше визнання та трохи необхідної інформації вже зараз. Статистика різнилася залежно від того, з ким вона працювала; майже в половині випадків переважно військові починали розкривати інформацію вже до того, як вона починала катувати. Лише 5—10 відсотків справжніх шпигунів починають говорити, поки їм не завдавали фізичного болю. Такий самий відсоток у релігійних фанатиків. У випадку з низькосортними лизоблюдами її промова спрацьовувала у 100 відсотках випадків. І жоден провідник ніколи не зізнавався у жодній дрібниці, поки йому не завдавали болю.

Вона справді сподівалась, що Деніел виявиться захваленим підлабузником.

Він, озираючись, здивовано дивився на неї, поки вона говорила, на його обличчі застиг страх, але наприкінці її промови він приголомшено примружився й насупив брови. Не на такий вираз обличчя вона сподівалась.

— Чи ти розумієш мене, Деніеле?

Він спантеличено заговорив:

— Алекс, Алекс, це ти?

Ось саме через це ніхто не контактує з об’єктом заздалегідь. Вона відійшла від сценарію.

— Звісно, насправді мене не так звати, Деніеле. Ти ж розумієш.

— Що?

— Мене звати не Алекс.

— Але ж… ти ж лікар. Ти мені допомогла.

— Я не такий лікар, Деніеле. І я тобі не допомагала. Я накачала тебе й викрала.

Його обличчя було спокійним:

— Ти була до мене доброю.

Вона придушила зітхання.

— Я діяла так, як мала, щоб привезти тебе сюди. Тепер мені треба, щоб ти зосередився, Деніеле. Треба, щоб ти відповів на мої запитання. Ти скажеш мені те, що я хочу знати?

Вона знову помітила на його обличчі сумнів. Він не йняв віри, що вона насправді його скривдила, що те, що відбувається, — правда.

— Я скажу тобі все, що ти хочеш знати. Але я вже казав, що не знаю нічого істотного. У мене немає ані банківських рахунків, ані, приміром, карт скарбів абощо. Звісно, нічого такого, щоб заслужити все це.

Він спробував показати щось скутими руками. Побачивши себе таким, він ніби уперше усвідомив, що голий. Він почервонів — обличчя, шия та посередині нижче грудей — і машинально потягнув на себе кайдани, немов намагаючись прикритися. Дихання та серцебиття знов почали скакати.

Нагота: і чорні спецагенти, і хлопчики на побігеньках у терористів — усі вони однаково її ненавиділи.

— Мені не потрібна карта скарбів. Я роблю це не для своєї вигоди, Деніеле. Я прагну захистити невинні життя. Поговорімо про це.

— Не збагну. Як я тобі допоможу в цьому? І чому б я був проти?

Їй не подобалося те, що відбувалося. Ті, хто чіплялись за слова про незнання та невинність, часто довше розколювались, ніж ті, хто усвідомлював свою провину, але рішуче прагнув не продавати свій уряд, свій джихад чи своїх товаришів.

Підійшовши до столу, вона взяла перше фото. Дуже чітку світлину де ла Фуентеса крупним планом, зняту під час спостереження.

— Почнімо з цього чоловіка, — мовила, тримаючи фото йому на рівні очей і освітлюючи його світильником.

Цілком незворушний, жодної реакції. Лиха ознака.

— Хто він?

Цього разу вона не стримувала зітхання.

— Ти робиш хибний вибір, Деніеле. Поміркуй над тим, що робиш.

— Але я гадки не маю, хто це!

Вона обурено втупила в нього погляд.

— Я цілком чесний з тобою, Алекс, я гадки не маю, що то за людина.

Вона знов зітхнула.

— Отже, гадаю, ми починаємо.

І знову подив. Ще ніколи під час допитів вона такого не бачила. Усі інші, хто опинявся на її столі, чудово розуміли, чому вони там. Вона бачила жах і благання, а часом — стоїчну непокору, але ніколи не бачила такого дивного, довірливого, сказати б, виклику: «Ти мене не скривдиш».

— Це в тебе якась фантазія чи фетиш? — спитав він тихо, і дивним чином його голос залунав ніяково попри незвичні обставини. — Власне, я не знаю правил цієї гри…

Вона відвернулась, щоб приховати недоцільну усмішку. Опануй себе, — наказала вона собі, і, намагаючись плавно рухатися, немов збиралась піти саме цієї миті, підійшла до столу. Вона клацнула кнопку на комп’ютері, щоб вивести його з режиму сну. Потім узяла лоток із реквізитом. Він був важкий, і деяке знаряддя цокало, б’ючись одне об одне, коли вона йшла. Вона поставила лоток збоку від нього таким чином, щоб край таці був біля шприців, а потім освітила все так, щоб знаряддя яскраво засяяло.

— Прикро, що тебе це так спантеличує, — повела вона спокійним голосом. — Я абсолютно не жартую, запевняю. Подивися на інструменти.

Він поглянув і страшенно витріщив очі. Вона чекала, поки промайне якась тінь його іншого єства, Деніела Пітьми, але так нічого й не побачила. Його погляд досі був спокійним та ласкавим навіть у полоні лютого жаху. Невинний. У її голові промайнули слова Нормана Бейтса Хічкока: «Гадаю, мабуть, у мене одне з тих облич, якому ти не можеш не повірити».

Вона здригнулась, та він не помітив, адже не зводив очей з інструментів.

— Я не часто ними користуюсь, — мовила вона до нього, ледь торкаючись щипців, лагідно проводячи пальцем по надміру довгому скальпелю. — Вони кличуть мене, коли хочуть, щоб суб’єкт залишився більш-менш… неушкодженим. Вона провела пальцем по викрутці, промовляючи глухий склад в останнім слові. — Та мені ці інструменти не надто й потрібні, — її нігтик зблиснув на лотку зварювальної лампи з пронизливо-різким звуком. — А здогадаєшся, чому?

Він не відповів, заклякши від жаху. Він почав усвідомлювати. Так, усе по-справжньому.

Тільки Деніел Пітьми мав би вже це збагнути. То чому ж він не проступав? Чи він гадав, що її можна надурити? Чи через те, що її жіноче серце зомліло від його шарму в потягу?

— А я скажу тобі, чому, — мовила вона так тихо, майже пошепки. Вона по-змовницькому нахилилась, на її обличчі застигла напівласкава жаліслива усмішка, яка, утім, не відображалася в її очах. — Бо те, що я роблю… набагато більше болить.

Здавалось, його очі ось-ось вискочать з голови. Оце вже, принаймні, знайома реакція.

Вона відсунула тацю, щоб його увага сама собою перейшла до довгого ряду шприців позаду, що виблискували проти світла.

— Першого разу все триватиме тільки десять хвилин, — сказала вона, не дивлячись на нього, знову розкладаючи інструменти на столі. — Але тобі здаватиметься, що значно довше. Це лише, аби спробувати — постався до цього, як до попереджувального пострілу. Потім ми знову спробуємо поговорити.

Вона схопила шприц з іншого краю в ряду, натиснула, поки на кінчику голки не показалась крапелька, і театрально її струсила, як медсестра в кіно.

— Благаю! — прошепотів. — Прошу, я не знаю, про що йдеться. Я не можу тобі допомогти. Присягаюсь, я б допоміг, якби міг.

— Ти допоможеш, — пообіцяла вона, встромляючи голку йому в трицепс на лівій руці.

Він відреагував майже миттєво. У лівій руці почався спазм, вона сіпнулась у кайданах. Поки він налякано спостерігав, як йому судомить м’язи, вона швидко схопила ще один шприц і пішла до правої руки. Він спостерігав, як вона наближається.

— Будь ласка, Алекс! — заволав він.

Вона, не звернувши уваги на його спробу якось ухилитись від неї, немов у нього було вдосталь сили, щоб вирватися з кайданів, впорснула йому молочну кислоту у правий чотириголовий м’яз. Його коліно, здригнувшись, випросталось, м’язи сіпнулися так, що нога зіскочила зі столу. Він вдихнув повітря, а потім застогнав.

Вона рухалась рішуче, не повільно й не швидко. Черговий шприц. Його ліва рука вже стала занадто неповносправною, щоб опиратись Алекс. Цього разу вона впорснула кислоту йому у біцепс лівої руки. Миттєво трицепсова група м’язів почала скорочуватись, немов змагаючись із біцепсовою за те, яким м’язам скорочуватись.

Він рвучко видихнув, немов його вдарили в живіт, але вона знала, що цей біль набагато сильніший за будь-який удар. Ще один укол — у стегновий біцепс. Те ж саме змагання на розрив, що й у руці, почалось у нозі. А з ним почалися й крики.

Вона стала біля його голови, байдуже спостерігаючи, як напружувались жили на його шиї, перетворюючись на білі мотузки. Коли він розтулив рота, щоб знов закричати, вона встромила у нього кляп. Якщо відкусить собі язика — взагалі їй нічого не розповість.

Вона повільно підійшла до стільця біля столу, поки його приглушені пронизливі крики поглинав подвійний шар пов’язки, і, сівши, схрестила ноги. Вона поглянула на монітори: усі показники підвищені, але на небезпечному рівні — жодного. Здорове тіло здатне витерпіти значно сильніший біль, ніж гадають люди, доки головним органам справді загрожуватиме серйозна небезпека. Вона торкнулася сенсорної панелі на комп’тері, щоб екран не згасав. А потім добула з кишені наручний годинник і поклала його собі на коліно, розправивши ремінець. Власне, це для драматичності ефекту; адже вона легко могла б стежити за годинником на комп’ютері чи моніторах.

Чекаючи, вона дивилася на нього зі спокійним обличчям, тримаючи годинник, що яскраво виблискував на її чорному одязі. Суб’єктів загалом збиває з пантелику те, що вона так спокійно спостерігає за справою своїх рук. Отак вона не зводила з нього очей, з увічливим виглядом, як глядач посередньої п’єси, поки його тіло сіпалось та корчилось на столі, а він захлинався власними криками під кляпом. Іноді він кидав на неї погляд, благальний, змучений, а часом цей погляд шалено метушився по кімнаті.

Інколи десять хвилин — дуже тривалий термін. Його м’язи почали скорочуватись окремо один від одного, деякі утворювали м’язове ущільнення, а деякі ніби намагалися відірватись від кістки. По його обличчю тік піт, від якого його волосся здавалося темнішим. Шкіра на вилицях, здавалося, ось-ось лусне. Його крики стали принизливішими, хрипкими, більше схожими на звірячі, ніж на людські.

Ще шість хвилин.

А це ж ще навіть не хороше зілля.

Ті, хто є достатньо хворим, щоб такого прагнути, можуть відтворити біль, якого вона завдає зараз. Кислоту, яку вона використовує, можна придбати без рецепта; її досить легко придбати онлайн, навіть коли тобі випало тікати від темного підпілля американського уряду. Колись, у її кращі часи, під час допитів, коли вона перебувала ще у своїй прекрасній лабораторії, маючи прекрасний бюджет, її секвенатор та реактор, вона мала змогу створити по-справжньому унікальні та вкрай особливі речовини.

Власне, «Аптекар» не було слушним для неї кодовим ім’ям. Однак, «Молекулярний біолог», певно, занадто довге та важке для вимови прізвисько. Барнабі був експертом з хімії, і завдяки тому, чого він її навчив, вона вижила, але втратила свою лабораторію. Та спочатку вона привернула до себе увагу відділу завдяки тому, що провадила теоретичне дослідження моноклональних антитіл. Прикро, що вона не може ризикнути, взявши Деніела до лабораторії. Тоді б результати з’явилися значно швидше.

А вона вже була так близько до того, щоб прибрати біль з рівняння. Це був її Священний Грааль, хоча, здається, ніхто більше цього не прагнув. Вона була певна, що якби працювала останні три роки у лабораторії, а не переховувалась, рятуючи своє життя, то вже б знайшла ключ, який відкрив би для неї доступ до всього, що потрібно, у людськім розумові. Ані тортур, ані жаху. Тільки швидкі відповіді, які дають із задоволенням, а потім з таким самим задоволенням прямують чи то до камери, чи то до під стіну для розстрілу.

Вони б мали дати їй продовжити працювати.

Ще чотири хвилини.

Вони з Барнабі обговорювали, як поводитись під час цих відрізків допиту. Барнабі розповідав різні оповідки. Згадував казки, які чув у дитинстві, розмірковуючи над сучасними версіями чи альтернативними кінцівками, якби герої помінялись місцями. Він казав, що деякі його вигадки виявлялись непоганими, тож коли матиме час, запише їх. А вона гадала, що марнує час, не роблячи нічого корисного. Вона б радше працювала за планом. Спочатку вона створювала б нові версії моноклональних антитіл, які б контролювали реакцію мозку, блокуючи нейронні рецептори. Згодом вона планувала своє життя в бігах, розмірковуючи над усім, що, можливо, піде хибним шляхом, кожним найгіршим сценарієм, і над тим, як вона може вберегти себе від пасток. А потім — як уникнути пастки, якщо ти вже наполовину у неї втрапила. А потім над тим, що робити, коли вона закриється. Вона намагалася передбачити кожну ймовірність.

Барнабі казав, що час від часу її розумові потрібний відпочинок. Розважся трішки, бо який же тоді сенс жити?

Просто в тому, щоб жити, — вирішила вона. Просто жити — ось усе, про що вона просила. І тому вона докладала розумових зусиль, щоб це здійснювати.

Сьогодні вона розмірковувала над наступним кроком. Завтра вдень, завтра увечері чи, дай Боже, післязавтра, Деніел їй усе розповість. Усі ламаються. Простий факт полягає в тому, що людське створіння спроможне витримати біль лише протягом певного часу. Деякі краще зносять той чи інший біль, але в такому разі вона просто змінювала різновид болю. У якийсь момент, якщо він не заговорить, вона переверне Деніела голічерева, щоб він не захлинувся власним блювотинням, і дасть йому те, що вона називає «зеленою голкою»; хоча сироватка насправді прозора, як і решта зілля. Якщо не допоможе, вона впорсне йому один із галюциногенів. Завжди є новий спосіб відчути біль. У тіла є безліч способів відгукуватись на подразнення.

Щойно отримавши бажане, вона вгамує його біль і приспить його, а потім напише Карстену з цієї ІР адреси усе, про що дізналась. А потім вона поїде геть і їхатиме довго-довго. Можливо, Карстен і компанія за нею не поїдуть. А можливо, поїдуть. Але вона про це, мабуть, ніколи не дізнається, бо до смерті — сподівалася померти своєю смертю — продовжуватиме переховуватись.

Ще не спливло й дев’яти хвилин, як доза почала виходити. У кожного це відбувалося по-своєму, і Деніел належав до більшості. Його крики змінилися стогоном, а тіло поволі розпливлося, як купа плоті, на столі, а потім він затихнув. Вона вийняла кляп, він вдихнув повітря. Він довго не зводив з неї благоговійно-наляканого погляду, а потім розплакався.

— Я дам тобі кілька хвилин, — мовила вона, — щоб зібратися з думками.

Вона вийшла крізь вихід, якого він не міг бачити, а потім, тихо сівши на розкладачку, слухала, як він ковтає сльози.

Плач — звична річ, яка зазвичай була добрим передвістям. Але цілком очевидно, що це плаче Деніел-учитель. Жодного сліду Деніела Пітьми, чи свідомого погляду, чи захисного сіпання. Як його витягнути? Якщо це справді дисоціативний розлад, чи спроможна вона примусити потрібну їй особистість з’явитись? Сьогодні вона потребувала у своїй команді справжнього психолога. Якби вона покірно пішла в лабораторію, як вони хотіли, вони б, мабуть, знайшли їй психолога, щойно вона попросила. Але зараз уже нічим не зарадиш.

Вона тихо з’їла м’який батончик на сніданок, чекаючи, поки його дихання знову вирівняється, потім з’їла наступний. Вона запила його, випивши коробку яблуневого соку з міні-холодильника.

Коли вона повернулась у намет, Деніел у відчаї дивився на пінопластову стелю. Вона тихо підійшла до комп’ютера й натиснула на кнопку.

— Мені прикро, що довелося змусити тебе це пережити, Деніеле.

Він не чув, як вона увійшла. Від звуку її голосу він відсахнувся так далеко, як зміг.

— Не будемо більше до цього вдаватись, добре? — спитала вона і знову вмостилась на своєму стільці. — Я теж прагну повернутись додому. — Невеличка брехня, хоч водночас і переважно правда, якщо таке взагалі можливо. — І хоч ти навряд мені повіриш, але насправді я не садистка. Мені неприємно дивитись, як ти страждаєш. У мене просто немає вибору. Я не дозволю стільком людям загинути.

Його голос пролунав холодно.

— Я не… знаю… що ти маєш на увазі.

— Ти здивуєшся, як багато тих, хто таке каже, продовжуючи це повторювати знов і знов, з кожним новим раундом того, що ти щойно пережив, та навіть гіршого! А потім, у когось у десятому раунді, а в когось у сімнадцятому, раптом правда починає переливатись через край. І я розповідаю добрим хлопцям, де знайти боєголовку, чи хімічну бомбу, чи збудник хвороби. І це зберігає людям життя, Деніеле.

— Я нікого не вбивав, — мовив уривчасто.

— Але плануєш, а я змушу тебе змінити думку.

— Я б ніколи так не вчинив.

Вона зітхнула.

— Надовго затягнеться, чи не так?

— Я не можу розповісти тобі того, чого не знаю. Ти не того викрала.

— Я часто чула й ці слова, — мовила вона ласкаво, але ці слова зачепили її за живе. Якщо вона не може витягнути іншого Деніела, то, можливо, вона дійсно катує невинного?

Вона різко вирішила знову відійти від сценарію, хоча не надто зналась на тому, що стосується розумових хвороб.

— Деніеле, у тебе трапляються втрати пам’яті?

Тривале мовчання.

— Що?

— Чи траплялось, щоб ти, приміром, прокинувся десь і гадки не мав, як ти туди потрапив? Чи тобі колись казали, що ти щось зробив чи сказав, що ти не пригадуєш, щоб робив чи казав?

— У-у-у. Ні. Окрім як сьогодні. Ти ж це маєш на увазі, га? Що я планую скоїти щось жахливе, але не знаю, що саме?

— Чи тобі колись діагностували дисоціативний розлад особистості?

— Ні! Алекс, не я божевільний у цій кімнаті.

Від цього жодної користі.

— Розкажи мені про Єгипет.

Він повернув до неї голову. За виразом обличчя те, що було в нього на думці, було таким очевидним, наче він промовив це вголос. — Чи ви жартуєте зі мною, пані?

Вона просто чекала.

Він зітхнув, коротко й болісно.

— Отже, Єгипет має одну з найдовших історій сучасної цивілізації. Є свідчення, що єгиптяни мешкали вздовж берегів Ніла ще в десятому тисячолітті до н. е. Близько 6000 років до н. е.

— Чудно, Деніеле. Можемо тепер серйозно поговорити?

— Гадки не маю, чого ти причепилась! Можливо, ти перевіряєш, чи я справді вчитель історії. Чорт зна що!

Вона чула, що в його голос повертається сила. У її зілля була одна добра особливість — воно швидко вивітрювалось. Між раундами вона могла серйозно поговорити. І знала, що суб’єкти набагато більше бояться болю, коли його не відчувають.

Злет угору й падіння глибоко вниз ніби прискорювали все.

Вона клацнула кнопку на комп’ютері.

— Розкажи мені про твою подорож до Єгипту.

— Я ніколи не бував у Єгипті.

— Хіба ти не їздив туди з благодійною організацією два роки тому?

— Ні, останні три літа я перебував у Мексиці.

— Ти ж знаєш, що все це можна відстежити, так? Що номер твого паспорта є в комп’ютері, і там є запис про те, де ти побував?

— Саме тому ти маєш знати, що я був у Мексиці!

— Де ти познайомився з Енріке де ла Фуентесом?

— З ким?

Вона повільно кліпнула очима, на її обличчі з’явився вираз нудьги.

— Стривай, — мовив він, дивлячись угору, немов відповідь могла бути викарбуваною на стелі. — Мені знайоме це ім’я, колись давно в новинах розповідали про агентів наркоконтролю, що зникли. Він наркодилер, так?

Вона знову добула світлину де ла Фуентеса.

— Це він?

Вона кивнула.

— Чому ти вирішила, що я з ним знайомий?

Вона відповідала повільно:

— Бо в мене є фото, на яких ви удвох. І тому, що він сплатив тобі десять мільйонів доларів за останні три роки.

Він аж рота роззявив, і звідти вилетіло слово, немов зітхання:

— Щооо?

— Десять мільйонів на твоє ім’я розкидані по рахунках на Кайманових островах та у швейцарських банках.

Він витріщався на неї ще мить, а потім раптом скорчився від люті й заволав охриплим голосом:

— У мене десять мільйонів, а я мешкаю в зараженій тарганами однокімнатці без ліфта на Колумбійських Пагорбах? І чому волейболістки досі грають у тих самих формах, що й у 1973-му? Чому я їжджу на метро, а моя колишня з новим чоловіком катається містом на «мерсі»? І чому в мене розвивається рахіт від постійної дієти з лапші з пшеничної муки?

Вона дозволила йому випустити пару. Бажання говорити було маленьким кроком у правильному напрямі. На жаль, цей злий Деніел досі був втіленням шкільного вчителя, хіба що не дуже щасливого.

— Стривай, це як у тебе є фото зі мною та наркобароном?

Підійшовши до столу, вона витягла потрібне фото.

— В Ель Мінія, у Єгипті з де ла Фуентесом, — мовила вона, тримаючи фото у нього перед носом.

Нарешті хоч якась реакція.

Його голова сіпнулася назад; він примружив очі, а потім вирячив. Вона майже могла побачити його думки, що снували в голові, осідаючи у нього на обличчі. Він аналізував те, що бачить на фото, і складав план.

Досі жодних ознак іншого Деніела, але він нарешті начебто впізнав іншу свою подобу.

— Ти хочеш зараз поговорити зі мною про Єгипет, Деніеле?

Міцно стиснуті губи.

— Я ніколи там не був. Це не я.

— Я тобі не вірю, — зітхнула вона. — І це справді прикро, бо нам доведеться продовжувати нашу гулянку.

Несамовитий страх швидко повернувся.

— Прошу, Алекс, присягаюсь, що це не я. Прошу, не треба.

— Це моя робота, Деніеле. Я маю дізнатись, як врятувати тих людей.

Мовчазність геть зникла.

— Я нікого не хочу кривдити. Я теж хочу, щоб ти їх урятувала.

Тепер у його щирість було важче повірити.

— Це фото тобі про щось нагадує?

Він ще раз хитнув головою з виразом «розмову закінчено».

— Це не я.

Вона мала визнати, що він її захопив, та ще й як. Оце вже справді новина. Як би вона хотіла зараз проконсультуватись із Барнабі! Ой, добре, у неї обмаль часу. Немає часу на бажання. Вона один за одним зібрала шприци у ліву руку. Цього разу вісім.

Він витріщився на неї злякано і… зажурено. Щось почав говорити, але не пролунало ані звуку. Вона завагалась, тримаючи напоготові перший шприц у правій руці.

— Деніеле, якщо хочеш щось сказати, кажи зараз же.

Пригнічений.

— Не допоможе.

Вона ще мить зачекала, а він поглянув просто їй у вічі.

— Твоє обличчя, — мовив, — воно таке саме, як і раніше, достоту таке саме.

Вона сіпнулася, потім крутнулась і пішла уздовж столу, щоб стати за його головою. Він спробував ухилитися від неї, але тим лише краще підставив грудинно-сосковидний м’яз, у який зазвичай вона колола під час допиту значно пізніше; це справді одна з найболючіших речей, які вона могла завдати суб’єктові за її теперішніх обмежень. Але вона хотіла якомога швидше піти, тому встромила голку йому збоку в шию й вичавила вміст шприца. Навіть не зиркнувши на нього, вона знову встромила кляп, щойно він роззявив рота.

А потім, кинувши решту шприців, утекла з кімнати.

Розділ 7

Вона була в поганій формі, от і все. Уже минуло три роки. Саме тому в неї такі відчуття. Саме тому суб’єкт впливав на неї. Справа лише в тому, що вона занадто довго була поза грою. Та досі вона могла повернутися до заведеного порядку свого життя.

Протягом цієї процедури вона лише раз навідалася в кімнату подивитись, чи не згаснув комп’ютер, але не залишилась, аби спостерігати. Вона повернулася, лише коли доза вже виходила, десь за п’ятнадцять хвилин.

Він знову лежав, хапаючи ротом повітря, але цього разу не стогнав, хоча вона знала, що цього разу біль був набагато потужніший, ніж попередній. Кров із роздертих ран заплямувала всі фіксатори й капала на стіл. Можливо, їй доведеться знерухомити його в наступному раунді, щоб він не поранився більше. То було моторошне відчуття; що, можливо, допоможе.

Він затремтів. Вона дійсно повернулася до виходу за одну тисячну частку секунди до того, як усвідомила, що виходить, аби принести йому ковдру. Що з нею не так?

Зосередься.

— Маєш, що сказати? — спитала ласкаво, коли його дихання стало рівнішим.

Він відповів виснажено, з придихом:

— Це не я. Присягаюсь. Я нічого не планую. Я не знаю наркобарона. Я б справді хотів допомогти. Справді, чесно, чесно — якби ж я тільки міг. Справді.

— Хм. Ти чиниш опір моєму методові, то, можливо, спробуємо щось новеньке?

— О…пір? — здивовано прохрипів він. — Ти гадаєш, що… я пру…чаюся?

— Насправді я трішки стурбована тим, що доведеться псувати твої мізки галюциногенами, бо, здається, у тебе й так там не все гаразд. — Вона стукнула пальцем по його упрілому чолу, промовляючи це. — Можливо, у нас немає вибору й доведеться спробувати методи старої школи… — вона й далі замислено стукала його пальцем по голові, дивлячись на тацю з інструментами на столі. — Чи ти гидливий?

— А що? Хіба це справді зі мною коїться?

Цілком риторичне запитання, на відповідь на котре він не сподівався, пригнічено шепочучи. Але вона все одно відповіла.

— Бо саме таке трапляється, коли ти плануєш випустити смертоносний вірус грипу у чотирьох американських штатах, потенційно вбиваючи мільйони людей. Уряд на таку поведінку реагує винятково. Тому вони відправляють мене з тобою поговорити.

Його погляд був прикутий до неї, аж раптом жах у його очах змінився на шок.

— Яке. Справді. Пекло.

— Так, це жахливо, відворотно й підло, я знаю.

— Алекс, справді, це ж божевілля! Гадаю, у тебе проблема.

Вона підвелась просто перед його носом.

— Мій клопіт у тому, що ти не зізнаєшся, де вірус. Він уже в тебе? Чи досі у де ла Фуентеса? Коли плануєте його випустити? Де він?

— Божевілля. Ти — божевільна!

— У мене б, мабуть, було набагато радісніше життя, якби це було правдою. Але я вже підозрюю, що вони прислали не того лікаря. Нам тут потрібен лікар для божевільних. Гадки не маю, як змусити іншого Деніела показатись!

— Іншого Деніела?

— Того, що на цих фото!

Крутнувшись, вона схопила стос фото зі столу, роздратовано на ходу штовхаючи комп’ютер.

— Поглянь, — мовила вона, підставивши їх йому до обличчя, показуючи одне за одним, а потім кидаючи додолу. — Це твоє тіло — вона притулила фото до його плеча, перш ніж воно впало — твоє обличчя, бачиш? Але вираз обличчя інший. Хтось інший визирає з твоїх очей, Деніеле, і я не впевнена, знаєш ти про нього чи ні.

А потім знову — впізнання. Він таки про щось знав.

— Послухай-но, наразі я просто прошу тебе розповісти, що ти бачиш на цій світлині. — Вона піднесла верхнє фото, на якому Інший Деніел причаївся за задніми дверима у мексиканському барі.

Поглянувши на неї, витягнув фото з рук.

— Я… гадки не маю, нісенітниця якась.

— Ти бачищ щось таке, чого не бачу я. Що?

— Він… — Деніел спробував похитати головою, але вона ледве ворушилась, такими виснаженими були в нього м’язи. — Він схожий на…

— На тебе.

— Ні, — прошепотів він. — Тобто, так, звісно, він схожий на мене, але я помічаю різницю.

Те, як він промовив «Звісно, він схожий на мене», знову свідчило про щиру чесність, але щось він досі недоговорює…

— Деніеле, ти знаєш, хто це? Цього разу справжнє запитання, без сарказму та іронії. Вона вже не гралася у психолога — надто зараз. Уперше, відколи почався допит, вона нарешті відчула, що на щось натрапила.

— Неймовірно, — видихнув він, не так від виснаження, як для того, щоб не бачити фото, а вона подумала: «Неможливо».

Нахилившись уперед, пробурмотіла:

— Розкажи.

Розплющившись, він питально й пильно дивився на неї.

— Ти впевнена? Він збирається вбити людей?

Він так природно говорить у третій особі.

— Сотні тисяч людей, Деніеле, — ствердила, відповідаючи йому так само чесно, як він відповідав їй. Вона теж заговорила у третій особі: — У нього є доступ до смертоносного вірусу, і він збирається поширити його за наказом наркобарона-психопата. Він уже й готелі забронював — на твоє ім’я. Збирається скоїти це за три тижні.

Шепіт:

— Я не вірю.

— І я вірити не хочу. Цей вірус… погана штука, Деніеле. Він уб’є людей більше, ніж бомба. І неможливо контролювати, як він поширюватиметься.

— Але як він міг так вчинити? Навіщо?

У цю мить вона була на шістдесят п’ять відсотків певна, що вони говорять не про одну з його дисоціативних особистостей.

— Тепер уже пізно про таке питати. Наразі єдине, що важить, — спинити його. Хто він, Деніеле? Допоможи мені врятувати тих невинних людей!

Його обличчя скривилося геть в іншій муці. Вона вже таке бачила. У іншого суб’єкта, коли його бажання зберегти вірність боролося з прагненням уникнути інших тортур. У випадку з Деніелом, як на неї, боролися між собою вірність та бажання вчинити правильно.

Цієї ідеально спокійної ночі, чекаючи на відповідь, крізь слабкий звуконепроникний бар’єр з пінопласту вона чітко розчула над головою гвинтовий літак. Дуже низько над головою.

Деніел підвів очі.

Час зупинився, поки вона розмірковувала.

На обличчі у Деніела не було ані здивування, ані полегшення. Цей звук не обіцяв йому ані спасіння, ані гибелі. Він просто звернув на нього увагу як людина, котра помічає, що увімкнулась автосигналізація. Для нього неістотна річ, тільки відвертає увагу від поточного моменту.

Скидалось на рух в уповільненому кадрі, коли вона скочила на рівні ноги й подалася до столу, щоб схопити потрібний шприц.

— Алекс, ти не мусиш цього робити, — мовив він ображено. — Я й так скажу.

— Шшш, — прошепотіла вона, перехилившись через його голову, впорскуючи зілля, — цього разу у перехідник на штативі. — Зараз я просто тебе присиплю, — вона ляснула його по щоці. — Обіцяю, боляче не буде.

Його погляд запалав розумінням, коли він поєднав її слова з діями.

— Ми в небезпеці? — він прошепотів, відповідаючи.

Ми. Ха. Він знову підібрав цікавий займенник. Їй ще ніколи не траплявся такий суб’єкт.

— Гадки не маю, чи ти в небезпеці, — мовила, коли його очі стулялись. — А я — у достобіса якій.

Десь не зовсім поруч із корівником, але ближче, ніж їй би хотілось, почувся сильний удар.

Вона щільно надягнула на нього протигаз, потім надягнула свій і вкрутила патрон. Це вже не тренування. Зиркнувши на комп’ютер, вона помітила, що має безмаль десять хвилин. Вона не була упевнена, що цього вдосталь, тому клацнула клавішу пробілу. Натиснула на кнопку на маленькій чорній коробці, і світло збоку почало швидко миготіти. Майже рефлекторно вона знову вкрила Деніела ковдрою.

Вона вимкнула світло, і тепер кімната освітлювалась лише білим світлом, що блимало з монітора комп’ютера, а потім вийшла з намету. Усередині корівника — суцільна темрява. Вона, випроставши руки уперед, почала шукати навпомацки, допоки не знайшла сумку біля розкладачки і завдяки багаторічним тренуванням наосліп надягла всі свої легкодоступні обладунки. Запхнула пістолет спереду за пасок. Узявши шприц із сумки, встромила голку собі у стегно й натиснула на поршень. Напоготові, як тільки була спроможна, вона заповзла у віддалений куток у наметі й сховалася там, де знала, що покажеться найлегша тінь, якщо хтось підійде з ліхтарем. Видобувши пістолет, зняла його із запобіжника й схопила обіруч. Приклавши вухо до шва на наметі, прислухалась, чекаючи, поки хтось розчинить двері чи вікно у корівник і помре.

Поки вона чекала кілька безкінечних секунд, її мозок продовжував жваво аналізувати.

Це за нею не спецпризначенців прислали. Жодна будь-яка годяща група захоплення чи група з ліквідації не сповістила б про свою появу, з’являючись на гучному літаку. Існують-бо кращі способи, тихіші. А якщо по неї прислали численну групу у стилі «спецпризначенців», не скликаючи брифінгу, а просто прокрадаючись глупої ночі, вони б явились на гвинтокрилі. Літачок, за шумом, видавався дуже маленьким — на три місця чи, можливо, на два.

А якщо за нею, як раніше, прийшов самотній найманий убивця, то що він собі думав? Навіщо видавати себе? На галасливий літачок наважуються ті, у кого бракує ресурсів, але є неабиякий поспіх, ті, для кого час набагато важливіший за таємничість.

Хто це? Не де ла Фуентес.

Передовсім, маленький гвинтовий літачок не скидається на почерк наркобарона.

Вона уявила, що якби тут був де ла Фуентес, то вже б приїхала армія чорних позашляховиків та ватага покидьків з кулеметами.

По-друге, у неї в такому випадку добре спрацьовувала інтуїція. Ні, вона зовсім не детектор брехні. Адже добрі брехуни, професійні брехуни, спроможні обдурити будь-кого, чи то людину, чи то машину. Її робота ніколи не полягала в тому, аби вгадувати правду в очах суб’єктів чи в заплутаних суперечностях. Її завдання полягало в тому, щоб зламати людину, допоки не лишалось нічого, окрім слухняної плоті та розповіді. Вона була найкращою у своїй справі не тому, що вміла відділяти правду від облуди; вона була найкращою, бо наділена природним відчуттям здібностей людського тіла й створювала дива в мензурці. Вона точно знала, що може витерпіти тіло і як підштовхнути його до цієї межі.

Отже, інтуїція не була її коником, і вона не могла пригадати, коли востаннє так почувалась.

Вона вірила, що Деніел каже правду. Саме тому процедури над Деніелом так її тривожили — адже він не обманював. Де ла Фуентес за ним не прийде. Ніхто по Деніела не прийде, бо він був не більше ніж тим, ким називався, — вчителем англійської мови, історії, тренером з волейболу. Хай хоч хто це прийшов, вони прийшли по неї.

А чому тепер? Хіба відділ вистежував її цілий день і тільки тепер знайшов? Чи це їхня спроба врятувати Деніелові життя, бо вони запізно збагнули, що він не той, хто потрібен?

Дзуськи. Вони б знали це ще до того, як підставили. Для них було доступно забагато інформації, щоб отак на це попастися. Тека не була цілком вигаданою, але її підтасували. Вони справді хотіли, щоб вона викрала не ту людину.

На мить на неї накотилася нудота. Вона катувала невинну людину. Вона хутко відігнала цю думку. Згодом буде час жалкувати, якщо зараз вона не помре.

І знову вигулькнули стовпчики. Витончена пастка, а не справжня криза.

Незважаючи на те, що вона гадала, що історія про де ла Фуентеса правдива, вона більше не вірила, що все так нагально, як їй сказано. Час — найпростіша дрібна поправка, яку слід зробити у файлі; нагальний крайній строк — ось перекручений факт. І знову ставки впали — рятувати слід тільки її життя. І Деніелове, якщо вона у змозі.

Вона спробувала струснути думки — скидалось на знамення те, що її ставки певним чином подвоїлись. Зайвий тягар їй не потрібен.

Можливо, хтось інший — блискуче хлоп’я, що нічого не підозрює, яке зараз зайняло її місце у відділі, — зараз опрацьовує справжню терористичну загрозу. Можливо, вони вже не вірили у її здатність добути те, що їм потрібно. Але навіщо тоді взагалі її залучати? Можливо, терорист загинув, тож вони потребували когось, на кого можна все повісити. Можливо, вони знали про цього химеру-двійника вже давно й тримали його в запасі. Нехай Аптекар змусить кого-небудь зізнатись у чому-небудь і змиритись з неприємною ситуацією?

Це б пояснило появу гостя.

Мабуть, уже близько п’ятої ранку. Можливо, це просто фермер, який рано встає й знає місцевість так добре, що легко пролетить без радара через купу високих дерев глупої ночі, потім насолоджуючись крутою аварійною посадкою задля дози адреналіну…

Вона чула, як Деніел уривчасто дихає через протигазовий фільтр. Вона сумнівалась, чи правильно вчинила, приспавши його. Він просто був такий… незахищений. Безпорадний. Відділ уже показав, як сильно вони турбуються про добробут Деніела Біча. А вона залишила його зв’язаного та беззахисного посеред кімнати, як рибку в банці, як легку здобич. Вона винна йому більше, ніж це. Але її першою реакцією було прагнення його нейтралізувати. Вона знала, що звільняти його небезпечно. Певна річ, він би напав на неї, спробувавши помститись. А коли йдеться про грубу силу, у нього була б перевага. А вона не хоче ані отруїти його, ані застрелити. Принаймні так його смерть буде не на її руках.

Але вона досі почувалась винною, його вразлива присутність глибоко в душі турбувала її, немов наждачний папір треться об бавовну, забираючи з її рук нитки зосередження.

Запізно змінювати рішення.

Вона почула слабкий звук, що свідчив про рух надворі. Корівник оточений кущами з густим листям, що шелестить. Хтось зараз там ховається, спостерігаючи за вікнами. А що як він щойно відвів душу з пістолета, обстрілявши одну зі стін корівника? Він, цілком очевидно, не турбувався, що наробить галасу.

Чи слід їй опустити стіл та стягнути Деніела з нього на випадок, якщо намет зрешетили кулями? Вона добре змастила оливою спружинене дно, але геть не впевнена, що воно не скрипітиме.

Прослизнувши до столу, вона покрутила за руків’я і опустила стіл так швидко, як тільки спромоглась. Він дійсно тихо й високо заскрипів, але, на її думку, за межами корівника цього було не розчути, надто крізь обшивку з пінопласту. Вона стрімко побігла назад у куток і принишкла, прислухаючись.

Знову зашелестіло листя. Під іншим вікном, на іншому боці корівника. Влаштована нею пастка не кидалась у вічі, але не була непомітною. На щастя, він шукав ціль лише всередині. Чи спочатку ходив до будинку? А чому не зайшов усередину?

Шум під іншим вікном.

Просто відчини, — мовила вона сама до себе. — Просто влізь усередину.

Один звук був для неї незрозумілим — шипіння, яке почулось після ляскотіння нагорі. Бабах, бабах, бабах так голосно, що, здавалося, задрижав корівник. Спершу вона гадала, що то маленькі заряди вибухівки, тож машинально скорчилась у захисну позу, але за мить збагнула, що вони не настільки голосні, просто здавалися голосними на тлі тиші, що панувала до цього. Не чутно було, щоб щось зламалось, — ані розбитого скла, ані металу, що репається. Чи було такого відлуння достатньо, аби розірвати комунікації навколо вікон чи дверей? Вона так не думала.

А потім вона збагнула, що бахкання просувається вгору, як і те, що воно спинилось прямо над нею.

Сильний поштовх — і він опускався зі стелі.

Вона за мить скочила на рівні ноги, краєм ока спостерігаючи за швом на наметі. Досі було занадто темно, аби щось розгледіти. Над нею — скрегіт зварювальної лампи. У чужинця теж така є.

Усі її застережні заходи руйнувались. Вона знову озирнулась на Деніела. Він у протигазі. З ним усе буде гаразд. Потім вона помчала у простору частину корівника, низько пригнувшись і випроставши руки, щоб намацувати предмети дорогою перед собою, і якомога швидше подалась на слабке місячне світло, що просотувалось крізь найближче вікно. Треба було обминути доїльні станки, але їй здалось, що вона запам’ятала більш вільний шлях. Вона вилетіла на простору ділянку між наметом та станками, майже біжучи, намацала однією рукою доїльний апарат. Ухилившись від нього, вона потяглась до вікна…

Щось страшенно тверде та важке жбурнуло її на землю долілиць, збивши дихання й притискаючи до підлоги. Пістолет відлетів у пітьму. Вона дзвінко вдарилась головою об бетон. В очах замиготіли яскраві зірочки.

Хтось схопив її за зап’ястки й закрутив руки за спиною, потім підтягнув їх угору так, що вона відчула, як її плечі ось-ось повискакують із суглобів. Нова поза спровокувала видих, замість якого з її грудей вирвався стогін. Вона швидко великими пальцями повернула каблучки на лівій та правій руці, виставивши шипи.

— Що це? — спитав чоловічий голос просто над нею — зі звичайним американським акцентом. Він тепер схопив її так, щоб тримати обидва її зап’ястки в одній руці. А іншою рукою стягнув з неї протигаз. — Отже, може, і не підривник-камікадзе, — мовив замислено. — Ну ж бо вгадаю: ті дроти під напругою не підключені, хіба ні?

Вона звивалась під ним, викручуючи зап’ястки і намагаючись торкнутись каблучками його шкіри.

— Припини, — наказав він і вдарив її по голові чимось важким — мабуть, протигазом, — і вона вдарилась обличчям об підлогу.

Відчула, як розбила губу, як потекла кров.

Вона налаштувалась. З огляду на таку близьку дистанцію між ними, він, мабуть, розчахне їй лезом сонну артерію. Або накине дріт на шию. Вона сподівалась на лезо. Вона не відчує й краплі болю, так само й коли в її жилах потече спеціально створений декстроамфінамін — а от те, як її душитимуть, мабуть, відчує.

— Підведись.

Вага спала з її спини, і її підняли за зап’ястки. Вона підібгала під себе ноги якомога швидше, щоб зняти напругу з плечових суглобів. Вона мала тримати зброю в робочому стані.

Він стояв за її спиною, але з того, звідки доносилось його дихання, вона збагнула, що він високий. Він потягнув за зап’ястки з такою силою, що їй довелося стати навшпиньки, ледь торкаючись підлоги.

— Добре, куценька, а зараз ти можеш для мене дещо зробити.

Вона не була достатньо натренованою, щоб збороти його в бою, і не має сили, вивернувшись, звільнитися. Вона тільки могла сподіватись, що вдасться скористатись підготованим нею захистом.

Вона сяк-так на мить змістила вагу з напружених плечей, вдаривши носком об землю так, щоб вискочило лезо з підбора лівого черевика (переднє лезо було в неї на правому черевику). Потім вона незграбно полоснула ногою туди, де мали б бути його ноги. Він відскочив убік, послабивши хватку, і вона змогла вивільнитись і розвернутись, а її рука вже неслась у повітрі, щоб доторкнутись до його незахищеної шкіри. Він був надто високий, вона не дотяглася до його обличчя, і шип на каблучці лише подряпав щось тверде на його грудях — бронежилет. Вона відскочила назад, ухиляючись від удару, який, відчувала, буде завдано за мить, але в темряві нічого не бачила, тому лише розвела руки, намагаючись зачепити незахищену ділянку шкіри.

Щось вибило землю з-під її ніг. Вона, упавши на підлогу, покотилась, але він уже за мить був на ній. Схопивши її за волосся, він знову калатнув її обличчям об бетон. Ніс хруснув, і кров залляла їй губи та підборіддя.

Нахилившись, він заговорив просто їй у вухо:

— Час розваг скінчився, любонько.

Вона спробувала вдарити його головою. Її голова торкнулась чогось, але не обличчя, чогось із нерівними зубцями, металевого…

То були захисні окуляри нічного бачення. Не дивина, що він так добре орієнтувався під час бійки.

Він ударив її по потилиці.

Якби ж тільки вона наділа свої сережки!

— Я не жартую, припини. Послухай-но, я тебе відпущу. Я тебе бачу, а ти мене — ні. Я озброєний і прострелю тобі колінні чашечки, якщо вдаватимешся знову до своїх штукенцій, зрозуміла?

Поки він говорив, вона зняла однією рукою черевики один за одним. Він не перевіряв кишені, тому в неї досі були скальпелеві леза та шприци у паску.

Він відскочив від неї. Вона почула, як він відходить і знімає пістолет із запобіжника.

— Що ти хочеш… щоб я зробила? — спитала вона своїм найпереконливішим голосочком наляканої дівчинки.

Розсічена губа зіграла на її користь. Вона розуміла, що її обличчя зараз — неабияке видовище. Страшенно болітиме, коли зілля припинить діяти.

— Розбери свої пастки й відчини двері.

— Мені треба… — шморг, шморг, — увімкнути світло.

— Пусте. Я віддам тобі мої окуляри нічного бачення, а натомість заберу в тебе протигаз.

Вона опустила голову, намагаючись приховати вираз обличчя. Щойно він надіне протигаз, 90 відсотків її захисних заходів стануть марними.

Вона, накульгуючи, — надто театрально? — пішла до панелі коло дверей й увімкнула світло. Нічого іншого наразі на думку їй не спадало. Він не вбив її відразу, отже, не підкоряється прямим наказам відділу. Мабуть, у нього якесь завдання. Вона має дізнатись, чого він від неї прагне, і не давати йому цього доти, доки не отримає переваги.

Погані новини у тім, що якщо йому потрібно відчинити двері, то, мабуть, не лише через те, що йому потрібен легкий вихід. Отже, він підстрахувався, а це не додає їй шансів. Чи Деніелових, — додав голос у її голові. Наче їй потрібний додатковий тиск. Але Деніел опинився тут через неї. Вона почувалась відповідальною за нього. Вона йому завинила.

Коли вона повернулась, блимаючи від яскравого світла над головою, чоловік перебував за двадцять футів від неї. Він мав 191–193 см зросту, шкіра на його шиї та щелепі була точно білою; вона лише в цьому була упевнена. Він був одягнений у чорний комбінезон, майже як гідрокостюм, але цупкіший, на якому вип’ячувались нашивки «Кевлар». Тулуб, руки та ноги — усе в броні. Він здавався мускулястим, проте, можливо, цим він частково мав завдячувати «Кевлару». Він був узутий у чоботи-всюдиходи, теж чорні, та чорну плетену шапку. Обличчя приховане під протигазом. На плечі висіла штурмова гвинтівка, снайперська 50-каліброва марки «МакМіллан». Вона виконала домашнє завдання; неважко стати фахівцем будь у чому, коли весь свій час витрачаєш на навчання. Знаючи моделі та марки зброї, вона багато може дізнатись про супротивника чи будь-якого підозрілого чоловіка на вулиці, який, можливо, збирається стати її супротивником. У цього супротивника було більше, ніж одна зброя; висококласний пістолет із системою HDS висів у кобурі на стегні, пістолет «SIG Sauer P220» у правій руці, націлений на її коліно. Правша, — зауважила вона. Вона не сумнівалась, що він спроможний поцілити у її колінну чашечку з цієї відстані. З огляду на цю рушницю, — міркувала вона, — він спроможний поцілити в неї, коли йому заманеться й з якої йому заманеться відстані. Він нагадував їй Бетмена, хіба що без накидки. А ще, як вона пригадувала, Бетмен ніколи зброєю не користувався. Утім, якби користувався, то, маючи смак та навички, він би, мабуть, обрав саме таку.

Якщо вона не здатна зняти з цього убивці протигаз, то байдуже, скільки на вулиці на нього чекає товаришів-солдатів. Він без проблем уколошкає її, щойно отримає бажане.

— Розбери пастки.

Дорогою до дверей вона удала, ніби в неї раптом запаморочилось у голові, намагаючись виграти якомога більше часу, щоб поміркувати. Хто б хотів зберегти їй життя? Чи він мисливець за головами? Чи він сподівається перепродати її відділу? Якщо вони замовили її, то вона впевнена, що вони попросили б лише її голову. Отже, шантажист-дроворуб — мисливець за головами? Я маю те, що тобі треба, але відпущу живою на волю, хіба що ви подвоїте винагороду. Меткий. Відділ, безперечно, заплатив би.

Нічого кращого за час, поки вона дісталася дверей, їй на думку не спало. Система була нескладною. Три фази для кожного входу. Перша — на вулиці в кущах, ліворуч від дверей у корівник, схована під товстим шаром бруду. Через щілину, де розчинялися двері, проходив лінійний тригер, приєднаний достатньо слабко, аби роз’єднатись за найменшого пошкодження. Третя була запобіжним заходом, розташувавшись під дерев’яними панелями біля дверей; дроти на ній були неізольовані й розташовувались на відстані двох з половиною сантиметрів. Струм був постійним, лише коли щонайменше два дроти було з’єднано. Вона розмірковувала, чи варто удати, що розмикання заплутаніше, ніж є насправді, але вирішила, що немає сенсу. Усе, що вона мала зробити, — кілька секунд оглянути пастку, щоб збагнути, як вона діє. Закрутивши кінці на третій пастці, вона відступилась.

— Її… вимкнено, — вона заговорила так, щоб голос надламався посеред речення. Сподівалася, він купиться на те, що відбив у неї охоту пручатись.

— Зробиш ласку? — запропонував він.

Вона, накульгуючи, підійшла до іншого боку дверей і потягнула на себе, пильно вдивляючись у те місце, де, на її думку, мали б бути голови його поплічників. Але там не було нічого, окрім фермерської оселі вдалині. І вона, опустивши очі, заклякла.

— Що це таке? — спитала.

Власне, вона не його питала, це тільки шок проступив крізь її показний спокій.

— Це, — відповів він тоном, який можна було б назвати образливо-самовпевненим, — сто двадцять фунтів м’язів, лап і зубів.

Певно, він зробив якийсь знак — вона не помітила, адже її погляд прикипів до «групи підтримки», бо тварина кинулась до нього. Звір скидався на німецьку вівчарку, дуже велику, але масть у нього була не така, яка асоціювалась із німецькими вівчарками. Цей був чисто чорний. Невже це вовк?

— Ейнштейне, — мовив він до тварини.

Той нашорошено підвів очі. Показавши на неї, він, мабуть, скомандував йому: «Пильнуй!».

Пес-вовк кинувся на неї, настовбурчивши шерсть. Вона задкувала, аж поки не уперлася спиною у двері в корівник, здійнявши руки вгору. Пес став напоготові, вишкіривши довгі гострі білі ікла, його морда була за десяток сантиметрів від її черева. Глибоко в його горлянці здіймалося низьке, хрипке гарчання.

Налякай — так команда лунала б більш слушно.

Вона розмірковувала, чи не встромити у шкуру собаці один із шипів, що в неї є, але сумнівалась, що вони достатньо довгі, аби дістати до шкури крізь товсте хутро. Зовсім не скидалось, щоб створіння просто сіло біля неї й дало себе попестити.

Наслідувач Бетмена трохи розслабився, принаймні їй так здалося. Важко було збагнути, що коїться з його м’язами під бронею.

— Гаразд, тепер, коли крига у нас скресла, поговорімо.

Вона чекала.

— Де Деніел Біч?

Вона відчула, як обличчя набуває приголомшеного виразу, попри те що вона силкувалась його придушити. Усі її теорії, закружлявшись, перевернулись догори дригом.

— Відповідай!

Вона гадки не мала, що казати. Чи відділ прагнув, щоб Деніел помер перше, ніж вона? Щоб бути упевненими, що всі кінці надійно сховані під водою? Вона згадала про Деніела, безтямного й незахищеного посеред намету — не надто надійна схованка, — і відчула, як підступила нудота.

Бетмен люто наблизився до неї. Пес зреагував, відійшов убік, пропускаючи чоловіка, і гарчав ще голосніше. Чоловік грубо тицьнув стволом німецького пістолета їй під підборіддя так, що вона головою стукнулась об двері корівника.

— Якщо він мертвий, — прошипів чоловік, — ти жалкуватимеш, що теж не померла. Я змушу тебе благати про смерть.

Вона майже фуркнула. Бандит ударить її кілька разів — можливо, а якщо має хоч грам креативності, то, можливо, трохи поріже, а потім — застрелить. Він і гадки не має, як завдавати та зберігати справжній біль.

Але його погрози таки про дещо їй сказали: вочевидь, він хотів, щоб Деніел жив. Отже, хоч щось їх поєднує.

Хай там як, а на цю мить опір був контрпродуктивним. Їй було потрібно, аби він гадав, що вона вийшла з гри. Вона потребувала, аби він послабив пильність. І їй потрібно було повернутися до свого комп’ютера.

— Деніел у наметі, — показала вона підборіддям, не опускаючи рук. — У нього все гаразд.

Бетмен ніби поміркував над цим трішки.

— Добре, Ейнштейне, дами вперед, — гаркнув. — Слідом.

Він показав на намет.

Пес гаркнув у відповідь і підійшов до неї. Він тицьнув її носом у стегно, а потім хапнув.

— Ой! — жалісно вигукнула, відскакуючи.

Пес став за нею й знов тицьнув її.

— Просто йди повільно і спокійно до свого намету, і він тебе не чіпатиме. Не переймайся, — мовив він весело, — люди не надто добрі на смак. Він не хоче тебе з’їсти. Хіба що коли я йому накажу.

Не зваживши на глум, вона поволі пішла до вкритого запоною хідника.

— Не запинай, щоб я міг бачити, що коїться всередині, — наказав він.

Брезент став грубим через кількашаровий пінопласт. Вона завернула його якомога далі. Усередині була майже суцільна темрява. Екран на її комп’ютері блимав білим у темряві, а монітори світились блідо-зеленим. Знаючи, які в нього обриси, вона вирізнила Деніела під ковдрою тільки за кілька метрів, його груди рівно здіймались та опускались.

Запала тривала тиша.

— Хочеш, щоб я… увімкнула… світло? — спитала вона.

— Так, тримай.

Вона відчула, як він підійшов, ставши за нею, і як холодне кільце від пістолета притискається до її зашийку, точно на лінії росту волосся.

— Що це? — пробурмотів він.

Вона стояла, випроставшись, поки він рукою в рукавичці торкався шкіри поряд із пістолетом. Спочатку запитання її спантеличило, але потім вона зрозуміла, що він помітив там шрам.

— А, — промукав він і опустив руку. — Добре, де вимикач?

— На столі.

— Де стіл?

— Метрів зо три углиб, праворуч. Бач, там комп’ютерний екран.

Чи зніматиме він протигаз і знову вдягатиме захисні окуляри?

Пістолет більше не тиснув. Вона відчула, як він відійшов від неї назад, хоча пес досі стояв, уткнувши носа їй у зад.

Почулось, як щось глухо ковзає по підлозі. Глянувши вниз, вона побачила, як товста чорна мотузка з найближчого світильника, звиваючись, проповзла повз її ногу. Вона почула стукіт, коли світильник упав, але не чутно було, щоб билося скло.

Він протягнув світильник повз неї, потім клацнув вимикач. На частку секунди вона сподівалась, що він розбив світильник, але за мить той повернувся до життя, засвітившись.

— Пильнуй, — наказав він собаці.

Знову пес загарчав, а вона випросталась і не ворушилась.

Він ступив у намет, освітлюючи дорогу перед собою. Вона бачила, як по стінах миготить великий промінь, а потім завмер посередині.

Він зайшов у кімнату, крокуючи звивисто й абсолютно безшумно. Безперечно, у цього чоловіка безліч усіляких навичок та вмінь. Він обійшов тіло на підлозі, пильнуючи кутки, мабуть, видивляючись зброю, а потім звернув нарешті увагу на Деніела. Сівши навшпиньки, підняв край ковдри, огледів закривавлені фіксатори та штатив, потім кинув оком на монітори і з хвилину за ними спостерігав. Поставивши світильник на підлогу, він направив світло на стелю, щоб світло поширилось якнайдалі. Нарешті він, простягнувши руки, обережно зняв протигаз з обличчя Деніела і поклав на підлогу.

— Денні, — почула, як він шепоче.

Розділ 8

Бетмен, знявши чорну рукавичку з правої руки, притулив два пальці до сонної артерії Деніела. Нахилився, щоб послухати, як Деніел дихає. Вона оглянула руку того, хто на неї напав, — біла шкіра, пальці такі довгі, ніби мають зайву фалангу. Вона здавалась такою знайомою.

Бетмен обережно потрусив Деніела за плече, мовивши голосніше:

— Денні?

— Він під дією снодійного, — озвалась вона.

Він рвучко повернув обличчя до неї, і хоч вона не мала змоги побачити, але відчувала його пильний погляд. Раптом він скочив на ноги і кинувся до неї. Схопивши її за руки й здійнявши їх над її головою, він наблизив своє обличчя у протигазі до її обличчя.

— Що ти йому зробила? — закричав він.

Її занепокоєння безпекою Деніела вмить здиміло. У Денні все буде пречудово. А турбуватись їй зараз треба про себе.

— Йому не зле, — відповіла вона спокійно, облишивши прикидатись скривдженою мадам. — Години за дві він прокинеться після снодійного, чудово почуваючись. Я можу розбудити його раніше, якщо хочеш.

— Навряд, — гаркнув він.

Вони кілька хвилин змагались поглядами, і вона не була певна, перемогла вона чи поступилась у цім змаганні. Адже бачила лише власне обличчя, що відбивалось у протигазі.

— Гаразд, — мовив він. — Час знайти тобі місце.

Одним рухом він загнув їй руки за спину, міцно стискаючи зап’ястки правою рукою без рукавиці, тримаючи, мабуть, у лівій пістолет. Він вів її до кімнати, до складаного стільчика біля столу, а вона йшла покірно. Поряд відчувалось, як гаряче та важко дихає пес, ідучи просто за ними.

Вона на 70 відсотків була впевнена, що спроможеться вивернути руку так, що каблучка з шипами на її лівій руці притиснеться до його шкіри, але навіть не спробувала це зробити. Хоч як небезпечно, їй Бетмен був потрібен живий. У складеній нею картині того, що коїться навколо, була велика біла пляма, а Бетмен принаймні мав деякі відповіді, яких вона потребувала. Вона обережно сховала шипи знов під укриття.

Вона не пручалась, коли він її садовив — до того ж не надто ласкаво — на стілець. Витягнувши їй руки вперед, він зв’язав їх стяжкою.

— Маю відчуття, що ти з тих людей, за чиїми руками я б волів наглядати, — пробурмотів він, нахиляючись, щоб прив’язати її за литки до ніжок стільця.

Протягом цього часу псяча морда була просто навпроти її обличчя, псячі очі дивились не моргаючи. Кілька крапельок слини впали їй на рукав і вмить всотались. Бридота.

Він стяжкою прив’язав її лікті до спинки стільця й підвівся, височіючи над нею тьмяно та загрозливо. Він тримав довгий ствол із глушником німецького пістолета за кілька сантиметрів від її чола.

— Вимикач горішнього світла тут, — вона різко кивнула підборіддям у бік подовжувача ззаду столу.

До нього було під’єднано два стандартних подовжувальних дроти.

Він поглянув у зазначеному напрямку, як вона здогадалася, з острахом шукаючи очима вимикач.

— Послухай-но, усе, що може тебе вбити, спочатку вб’є мене, — зауважила вона.

Простогнавши, він відвернувся і натиснув кнопку живлення.

Кімнату залляло світло.

Несподівано намет уже не мав такого загрозливого вигляду. З огляду на все медичне начиння, він міг би скидатися на медичний намет у зоні військового конфлікту. Якщо не зважати на знаряддя для тортур на таці, звісно. Вона бачила, що він зараз дивиться саме на нього.

— Приладдя, — пояснила вона.

Вона знову відчула на собі той пильний погляд. Він зиркнув на Деніела, який лежав на столі голий та, безперечно, недоторканий. Його увагу знову привернула вона.

— Що це за світло миготить? — спитав вимогливим тоном, показуючи на маленьку чорну коробку з клавіатурою.

— Вона повідомляє мені, що двері не захищені, — легко збрехала вона.

Насправді ж коробка ні до чого не була підключена. Це був просто чудовий маневр, що відвертав увагу від справжньої пастки.

Він кивнув, повіривши, а потім нахилився, щоб поглянути в її комп’ютер. Ані відкритих документів, ані файлів на робочому столі. На шпалерах лише бляклі геометричні мотиви, дрібні білі квадратики на трохи темнішому сірому тлі.

— Де ключі? — він кивнув головою у бік Деніела.

— Примотані внизу стільниці.

Він ніби знову крізь протигаз не зводив з неї очей.

Вона прагнула мати спокійний і покірний вигляд. — Візьми зі столу, візьми, візьми, — молилась вона тихо.

Він ударив ногою по її стільцю, перекинувши його.

Вона утримувала шию рівно, падаючи, коли її ліва рука та стегно забились об підлогу так, що будуть синці. Їй ледве вдалося втримати голову, щоб знову не вдаритись об бетонну підлогу. Вона не виключала, що в неї вже є струс, а просто зараз було потрібно, щоб її мозок працював.

Він, схопивши стілець за спинку, рвучко поставив його рівно. У правій руці він тримав ключі.

— Не було потреби, — мовила вона.

— Ейнштейне, пильнуй!

І знову рикання в обличчя, і знову тече слина їй на груди.

Розвернувшись, Бетмен стрімко відімкнув на Деніелові пута.

— Що в крапельницях?

— Угорі фізрозчин, унизу — поживні речовини.

— Та невже, — пролунало саркастично у відповідь. — А що трапиться, якщо я витягну трубки?

— Прокинувшись, він захоче пити. Але не бери воду у пляшках ліворуч у холодильнику, що ззовні біля намету. Пляшки отруєні.

Він повернувся, стягнувши з голови протигаз разом із бейсболкою, тож вона краще могла його розгледіти.

Таааааааааак!

Вона не показала свого полегшення, коли він кинув протигаз на підлогу.

— Ти змінила тактику, — гірко кивнув він, проводячи вільною рукою по короткому вогкому волоссі, — чи насправді отруєні пляшки ті, що праворуч?

Вона спокійно відповіла:

— Я гадала, що це хтось інший, а не ти.

А потім вона по-справжньому на нього подивилась.

І не змогла приховати своїх почуттів. Усі її теорії знову закружляли, і купа шматочків раптом стали на свої місця.

Він усміхнувся, зрозумівши, що вона побачила.

Як же багато підказок вона проґавила.

Світлини, на яких Деніел і водночас не Деніел.

Пробіли в розповіді про Деніела, що міститься в течці, фото, яких бракує.

Час, дати, дати народження — найдрібніші зміни, які треба зробити, аби щось приховати.

І дивне небажання Деніела вірити в те, що бачить, коли він дивився на ті знімки.

Боротьба в ньому, щоб лишатися вірним.

І ці довжелезні пальці.

— Інший Деніел, — прошепотіла вона.

Усмішка зникла.

— Га?

Видихнувши, вона закотила очі — не втрималась.

Надто вже скидалось на одну з мильних опер, які полюбляла її мама. Вона згадала, як засмучувалась кожними вихідними, проведеними разом із матір’ю, коли всі пообіддя було змарновано на неймовірно неправдоподібні драми з повільним сюжетом. Там теж були близнюки. Завжди там були близнюки.

Власне, Бетмен не надто скидався на Деніела так, як би були подібні ідентичні близнюки. У Деніела риси були витончені, добра зовнішність. А у Бетмена гострокутні риси, завжди напружений вираз обличчя. Його карі очі здавались темнішими, можливо, просто через те, що брови були насуплені й кидали тінь на очі. Волосся було такого самого кольору і теж кучеряве, але коротко підстрижене, як зазвичай буває у спецагентів. З огляду на те, що шия у нього товща, Бетмен мав тіло, натреноване радше у спортзалі, на відміну від спортивної статури Деніела. Утім, не через кремезний верх, бо тоді б його не сплутали з братом на фото. Просто натренований, рельєфніший.

— Кевін Біч, — мовила вона прісним тоном. — Ти живий.

Він сів на край столу. Поки його роздивлялась, вона й на мить не спинила очей на комп’ютерному годиннику просто біля його ліктя.

— А кого ж ти сподівалась?

— Власне, було кілька варіантів. І в усіх випадках вони б прагнули, щоб і я, і твій брат померли, — вона похитала головою. — Повірити не можу, що на таке клюнула.

— На що?

— Деніел ніколи навіть не бачив де ла Фуентеса, адже так? Це завжди був ти.

Його обличчя, що почало розслаблятись, раптом знову набуло настороженого вигляду.

— Що?

Вона кивнула на фото, розсипані по підлозі. Він ніби вперше їх помітив. Нахилився, щоб розгледіти одне, потім перегнувся, щоб схопити. І те, що під нею, і те, що поруч.

— Звідки це в тебе?

— Дякуй маленькому відділу, що працює на американський уряд, — цілком не офіційно. Я колись на них працювала. Вони попросили мене попрацювати як фрилансера…

Його обличчя зсудомилось від люті.

— Це ж цілком таємно! Ти навіть уявити не можеш, до чого я маю допуск.

Знову заговоривши просто їй в обличчя, він схопив її за грудки й підняв разом зі стільцем на кілька сантиметрів від землі.

— Ти хто така?

Вона зберігала спокій.

— Я розповім тобі все, що знаю. Мене розіграли, та мені не так весело, як тобі.

Він поставив її додолу. Вона хотіла подумки полічити, щоб позначити час, але боялась, що він помітить її неуважність. Він став, височіючи над нею і схрестивши руки.

— Як тебе звати?

Вона заговорила настільки повільно, наскільки, на її думку, була спроможна.

— Колись мене звали Джуліана Фортіс, але зараз на це ім’я видано свідоцтво про смерть.

Вона спостерігала за його виразом обличчя, щоб збагнути, чи значить щось для нього почуте. Нічого, виходячи з того, що вона бачить.

— Я працювала під орудою відділу — додаткової назви він не має. Офіційно його не існує. Вони співпрацювали з ЦРУ та деякими іншими програмами для здійснення спецоперацій. Фахівець із проведення допитів.

Він знову сів на край столу.

— Три роки тому хтось вирішив позбавитись двох ключових активів відділу. А точніше, мене та доктора Барнабі. — Досі нічого знайомого. — Гадки не маю, чому, хоча ми мали доступ до дуже таємної інформації, отже, гадаю, щось із того, що ми знали, правило за мотив. Вони вбили доктора Барнабі й намагались убити мене. Відтоді я подалась навтьоки. Вони чотири рази мене знаходили. Тричі намагались убити. А останнього разу — вибачились.

Він примружив очі, оцінюючи почуте.

— Сказали, що мають проблему й потребують мене. Вони надали мені стос файлів про ситуацію з де ла Фуентесом, назвавши твого брата його поплічником. Сказали, що за три тижні Деніел поширить супервірус на південно-західному американському узбережжі. Сказали, що в мене є три дні, аби дізнатись, де ховають вірус і як завадити де ла Фуентесу втілити свій план у життя.

Він захитав головою.

— Так багато тобі розповіли? — спитав він, не ймучи віри.

— Боротьба з тероризмом завжди була основною складовою моєї праці. Я знаю, де сховані всі боєголовки та «брудні» ядерні бомби.

Він скривив рот, приймаючи рішення.

— Оскільки ти вже обізнана в подробицях, гадаю, невеликим витоком інформації буде, якщо я скажу тобі, що я остаточно розібрався з де ла Фуентесом шість місяців тому. Те, що де ла Фуентес помер, невідомо широкому загалу. Те, що від картелю лишилось, не афішується, тому вони ніби не вразливі перед конкурентами.

Вона здивувалась тому, яке відчула полегшення. Тягар знання, що скільки людей приречені на болісне винищення, виявився набагато важчим, ніж вона гадала.

— Звісно, — видихнула вона. — Це має сенс.

— Очевидно, відділ не був настільки холоднокровним. Вони використали жахливу катастрофу, щоб мотивувати її, але знехтували простими громадянами, які досі в небезпеці.

— А Змій?

Він поглянув на неї, нічого не зрозумівши.

— Даруй. Таке прізвисько їм дали у відділі. Доморощені терористи?

— Мої помічники повбивали двох із трьох ватажків, знешкодивши південний підрозділ цілком. Ніхто не вижив.

Вона натягнуто усміхнулась.

— Ти допитуєш людей, — несподівано холодним тоном мовив він. — Ти кат.

— Так.

— І ти катувала мого брата, щоб дізнатись інформацію, про яку він не знав.

— Так. Принаймні, початкові етапи провела.

Він ударив її тильним боком руки. Рвучко її голова сіпнулася набік; стілець загойдався, і він штовхнув його ногою.

— Ти за це заплатиш, — пообіцяв він.

Вона з хвилину поворушила щелепою, перевіряючи, чи нічого не зламано. Задоволена, що серйозних пошкоджень немає, відповіла:

— Я не впевнена, та, мабуть, саме тому вони так вчинили з ним. Саме тому вони згодували мені цю хитромудру вигадку.

Крізь зуби:

— А навіщо?

— Їхні спроби вбити мене не були успішними, тож вони вирішили, що ти зробиш цю роботу за них.

Він зціпив зуби.

— Одного не збагну, — повела далі, — чому вони просто не попросили тебе це зробити. Чи, можливо, наказали б. Хіба що… ти вже не працюєш у ЦРУ? — припустила вона.

Його видала зброя. Під час свого дослідження вона дізналась, що пістолетом HDS зазвичай озброюють агентів ЦРУ.

— Якщо ти про мене не знала, то як ти знаєш, де я працюю? — вимогливо спитав він.

Почувши близько половини його запитання, вона помітила, що яскраво-білий прямокутник у зоні її периферичного бачення почорнішав.

Намагаючись не привертати до себе уваги, вона якомога глибше вдихнула носом.

— Відповідай, — рикнув він, знову здіймаючи руку.

Вона не зводила з нього очей, не дихаючи.

Він вагався, насупивши брови, потім широко розплющив очі і швидко нахилився, щоб підняти з підлоги протигаз.

Він знепритомнів, перш ніж упав на підлогу.

Ще один глухий удар, і впав пес, перетворившись на копу хутра поруч з її стільцем.

В умовах тренування вона якось затримала дихання на хвилину сорок дві секунди, але більше ніколи не змогла повторити цього подвигу. Зазвичай повітря в неї закінчувалось через хвилину п’ятнадцять, що все-таки вище за середній показник, — місткість легень стала чи не найголовнішою для неї у житті. Цього разу вона, звісно, не мала можливості наперед набрати повітря із запасом, утім ціла хвилина їй не знадобилась.

Вона підскочила на стільці до непорушного тіла Бетмена й потяглась уперед, підтягнувши коліна до його спини. Ухопитись руками перед собою їй було легко… Кевін Біч кинув протигаз Деніела на підлогу, і вона, зачепивши його пальцем, перехиляла стілець назад, поки всі чотири ніжки не стали рівно на підлозі. Нахиливши обличчя якомога ближче до рук, вона натягнула протигаз на обличчя, притискаючи гумовий край так, щоб не проходило повітря. Вона видихнула з голосним свистом, прочищаючи патрон, а потім невпевнено вдихнула.

Якщо трохи хімічної речовини протекло, вона знала, що все одно з нею нічого не трапиться. Вона добре натренувалась бути невразливою і не втрачала тями настільки надовго, як інші. Але вкрай приємно починати з такого великого цабе.

Підсунувшись до столу, вона потерла стяжку на зап’ястках об скальпель на таці з інструментом. Стяжка швидко луснула від тиску, який на неї чинили. Решту пут було легко зняти, і вона знову була вільна.

Найголовніше — спочатку. Вона змінила налаштування монітора комп’ютера так, щоб він вмикався після п’ятнадцяти хвилин сну.

Підняти Бетмена, який простягнувся на підлозі біля брата, вона не могла, але його руки й ноги були достатньо близько до Деніелових, тож вона мала змогу прив’язати Кевінові руку й ногу до Деніелових лівої ноги та руки фіксаторами, що на Деніелові. Він недбало жбурнув ключ на стіл поряд із Деніелом; вона поклала ключ у кишеню.

Вона не рятувала Деніела. Можливо, вона схибила, але вона й так уже скільки для нього зробила, що їй здавалось, що рятувати його — несправедливо. Та й насправді вона зовсім його не боялась. Чергова потенційна помилка.

Забравши у Бетмена всю зброю, вона витягла патрони та бойову чеку з гвинтівки й пістолета. Поставивши німецький пістолет на запобіжник, вона запхнула його собі за пасок. Він подобався їй, бо мав серйозніший вигляд, ніж її німецький самозарядник. Вона пішла до станків у корівнику, щоб знайти свій самозарядник, який запхнула поряд із «СІГ Сауером». Вона краще знається на власній зброї. Тому важливо її теж мати напохваті.

Вона знайшла свої черевики, заховала там ще зброю, а потім, крокуючи назад у намет, забрала ремені з двигуна. Пес був заважкий, і його непросто було переносити, тому вона, надягнувши на нього ремені, потягла його назад у житлове приміщення. Спочатку вона просто причинила двері й пішла геть — собаки не мають віддалених великих пальців. Утім, за мить вона змінила свою думку. Пса ж Ейнштейном звали, хтозна, на що він здатний? Вона почала шукати щось, щоб підставити під двері. Більшість важких механізмів було прикручено до підлоги. Поміркувавши кілька хвилин, вона повернулась до сірого седана. Він чудово ставав між наметом і станками. Вона поставила його просто під дверима до житлового приміщення, щільно підіпхнувши переднім бампером двері, і вимкнула двигун. А на додачу ще й поставила на ручне гальмо.

Зачинивши двері в корівник, вона знову поставила на них захист. Зиркнувши на вулицю, збагнула, що вже майже світанок.

І знову до Іншого Деніела. Зняти бетменівське вбрання — непроста справа. Тканина між пластинами араміду була товста й гофрована тонким дротом, тверда, як хрящ. Їй довелося зробити два надрізи, щоб стягнути його до пояса. Вона приготувалася стягувати верхню частину вбрання та обшукати ноги, з яких слід було зняти не так багато араміду. Вона знайшла ніж у піхвах на талії, а ще по одному в кожному черевику. Стягнула з нього шкарпетки. На його лівій нозі бракувало мізинця, але зброї вона більше не знайшла. Хоча вона йому не знадобиться, якщо знову втрапить йому до рук. Усе його тіло було огорнене тонкими твердими м’язами. Спина вкрита шрамами від куль та порізів, а ще був один великий опік і дуже красномовний шрам під лінією росту волосся. Він теж вийняв свій прилад стеження. Отже, точно більше не працює у ЦРУ. Відступник? Подвійний агент?

Але як він знайшов свого брата?

Вона згадала, як кружляв навколо галасливий літачок, потім гучний звук несподіваного аварійного приземлення літака — вона тоді гадала, що хтось поспішає. Хтось, для кого найбільше важить час.

Вона озирнулась, щоб поглянути на Деніела; переконалась, що з ним усе гаразд. Вона вже ретельно оглянула його спину, тому зараз приділила увагу животу, паху, стегнам. Вона мала б зробити це раніше, але тоді вкрай хибно оцінила ситуацію.

Саме те, що вона звернула увагу на час, — поспіх, з яким Бетмен з’явився і напав на неї, — направило її до того, що вона шукала. Звичайний пристрій для стеження показує лише, де знаходиться об’єкт, а Деніел насправді був недалеко від домівки, не настільки далеко, щоб його покійний брат запанікував і кинувся до нього стрімголов. Отже, цей пристрій має відстежувати більше, ніж просто розташування, і його мали поставити у слушне місце.

Вона хотіла дати собі стусана, коли побачила: маленький загоєний шрам, що вирізнявся з краю стрічки, якою вона прикріпила трубку катетера йому до ноги. Вона відірвала стрічку — це краще робити, коли суб’єкт безтямний — а потім прибрала катетер. Він скоро прокинеться.

Шрам був малесенький, не підіймався над шкірою. Вона здогадалась, що пристрій, мабуть, глибоко імплантований, безперечно, біля стегнової артерії. Коли його кров’яний тиск сказився під час першого раунду допиту чи, можливо, від страху, коли він уперше прокинувся, пристрій, мабуть, просигналізував братові. І іншим, хто за ним стежив. Цей пристрій треба було вийняти.

У неї було вдосталь часу, поки він прокинеться, тому вона взяла аптечку першої допомоги. Одягнувши рукавички, вона обколола місце, щоб заніміло, стерилізувала скальпель — добре, що вона не зламала їх усі, розпорюючи костюм Бетмена. Помастивши шкіру йодом, обережно й акуратно зробила маленький надріз зверху на шрамі, що вже є, тільки трішки довший. Пінцета чи щипців у неї не було, тому вона намацувала одним пальцем зсередини, а іншим — ззовні. Знайшовши пристрій, маленьку капсулу завбільшки з пастилку для лікування горла, вона досить легко вичавила її з рани.

Вона очистила місце розтину й склеїла краї докупи суперклеєм. Потім обробила роз’ятрену шкіру на його зап’ястках і литках, усе очистивши та перев’язавши. Насамкінець вона вкрила його ковдрою та підклала під голову подушку.

Капсулу вона залишила вичахати на сталевому столі. Тим, хто спостерігає за пристроєм на екрані, здаватиметься, що Деніел Біч просто помер. У неї було відчуття, що у відділі ніхто не перейматиметься через його смерть. Вона тепер краще розуміла, що планує інша сторона, і була досить упевнена, що все, що відбувалось, не має до неї стосунку.

Вийшовши з намету, вона подбала про своє обличчя, спочатку стерши кров, а потім оцінивши масштаби понівечення. Губа набрякла, розітнуте місце треба було зашити; вона капнула краплю суперклею. На щоці бракувало кілька шарів шкіри, до того ж вона матиме двійко прикметних синців. Ніс був набряклий та зігнутий убік, тож вона могла, з огляду на свій поточний знеболений стан, скористатися нагодою та вправити його на місце, як тільки зможе.

Біль скоро повернеться, хоча вона вколола собі максимальну дозу зілля, яке вона подумки назвала «Виживання». Воно не діятиме довго; його завдання — допомогти пережити напад, такий, якого вона нещодавно зазнала. Щось на кшталт адреналіну, який її організм виробляє сам, тільки значно потужніше, з додаванням дещиці опіатів, щоб заблокувати біль. Про «Виживання» записів ніде не було; з-поміж її обов’язків не було створення анти-катівного зілля, але вона вирішила, що, можливо, колись їй таке знадобиться, і мала рацію. Вона скористалась ним не вперше — надто бурхливо відреагувала на попередні спроби її вбити — але цього разу вона, дійсно, уперше зазнала важкого побиття, коли по жилах текло «Виживання». Її задовольнило те, як діє це зілля.

Їй нічим було закріпити носа, тому деякий час вона муситиме дбати про своє обличчя. На щастя, вона спить на спині.

Обличчя стане проблемою. Неабиякою. Зараз вона не могла сходити в продуктову крамницю, щоб її там не помітили.

Зробивши все, що спало на думку, вона на десять хвилин лягла на розкладачку, збираючи сили, чи принаймні те, що від них лишилось. Завдяки зіллю вона досі почувалась сильною, але усвідомлювала, що її трохи покалічили. Їй доведеться мати справу з наслідками. Вона потребувала часу, щоб відпочити та зцілитись — часу, який ніхто не збирався їй давати.

Розділ 9

Вона вирішила розбудити Деніела. Щойно Бетмен отямиться, а це, напевно, станеться хвилин за п’ятнадцять, їм доведеться продовжити розмову, і не надто ввічливо. Вона хотіла отримати можливість пояснити — і вибачитись, — поки не почали лунати крики та погрози про смерть.

Вона перезапустила протоколи на комп’ютері.

Хімічна сполука в повітрі вже давно розсіялась, тому їй не треба було більше носити в наметі протигаз. Схопивши другий протигаз, вона запхнула обидві пари ременів собі за пасок, близько один до одного.

Спочатку вона підкотила штатив, до якого був підключений Деніел. Вона не хотіла, аби його було до чого-небудь підключено, коли він прокинеться. Досить з нього. Утім, судини у нього мали хороший вигляд. Йому легко було впорскувати розчин у ліктьову ямку на іншій руці. Вона сіла на протилежний бік столу, який опустила так низько, що здавалося, ніби він лежить на підлозі. Обхопивши руками коліна, вона чекала.

Він опритомнів поволі, кліпаючи через яскраве світло над головою. Рукою затулив очі, а потім прийшло усвідомлення. Він пильно поглянув на руку — не прив’язану, перемотану бинтом — і його очі забігали по яскравій кімнаті.

Він обачно повернувся до неї, ворушачи ногами під ковдрою, перевіряючи, чи не прикутий він і досі.

— Що зараз відбувається? — обережно спитав, досі неспроможний зосередити погляд.

— Я вірю тобі, і мені дуже прикро за те, що я тобі заподіяла.

Вона бачила, як він перетравлює почуте. Він обережно підвівся на лікоть, а потім загорнувся у ковдру, розуміючи, що голий. Чудно, як люди, які не мають стосунку до медицини, на це реагують; лікарів загалом оголеність не турбувала. Вона ставилася до оголеності достоту як і інші лікарі, але не визнала б цього. Слід було би вдягнути білий халат.

— Справді ти мені віриш? — спитав.

— Так, я знаю, що ти не той, за кого я тебе мала. Мене… збили з пантелику.

Він сів ближче, ледве посунувшись, чекаючи, поки щось заболить. Але він має добре почуватись — тільки втомлений від м’язових спазмів. І його стегно трохи нитиме, коли вийде місцева анестезія.

— Я… — повів він і завмер. — Що трапилось із твоїм обличчям?

— Це довго розповідати. Можна у чомусь зізнатись, до того як я про це розкажу?

Він мав стурбований вигляд. Через неї? Ні, неможливо.

— Гаразд, — погодився, вагаючись.

Послухай-но, Деніеле, те, що я тобі розповідала — правда. Я не люблю завдавати людям болю. Я вчиняю так лише тоді, коли інший варіант, як на мене, набагато жахливіший. Зі мною ще ніколи в житті не траплялось, щоб я нашкодила геть невинній людині. Ніколи. Не кожен, кого мене просили допитати, був зіпсованим, але вони всі принаймні були частиною схеми. Я вже давно усвідомила, що мій колишній бос опуститься майже до будь-чого, але я досі не вірю, щоб вони підставили мене, попросивши допитувати цілком безневинного.

Кілька секунд він розмірковував.

— Ти просиш у мене пробачення?

— Ні, я не прошу. Ніколи не попросила б. Але я просто хотіла, щоб ти знав. Я ніколи тебе не скривдила б, якби щиро не вірила, що це збереже людські життя. Мені дуже прикро.

— А що з наркобароном? Вірусом? — знервовано спитав він.

Вона насупилась.

— Я отримала деяку нову інформацію. Вочевидь, про де ла Фуентеса подбали.

— І ніхто не загине?

— Не від того, що наркоцар поширить вірус як біологічну зброю, ні.

— Отже, це ж добре, га?

Вона зітхнула.

— Еге. Гадаю, у всьому, що трапилось, це позитивний момент.

— А тепер розповідай, що сталось із твоїм обличчям. Трапилось якесь нещастя? — знову стурбовано звернувся він.

— Ні, мої поранення з’явилися через нову інформацію. Я вже казала, — вона вагалась, як розповісти йому про все.

І раптом він обурився. Його плечі напружились.

— Хтось навмисне таке з тобою зробив? За те, що мене скривдила?

Певна річ, його голова працювала не так, як у людей з її бізнесу. Те, що будь-кому, хто хоча б якось дотичний до місій, є очевидним, для нього є геть незбагненним.

— По суті, так, — відповіла вона.

— Дозволь з ним поговорити, — наполягав він. — Я теж тобі вірю. Знаю, ти справді не хотіла цього робити. Ти намагалась допомогти.

— Насправді причина не в тому. Ееее, Деніеле, пам’ятаєш я раніше показувала тобі ті фото, на яких ти когось упізнав, але не хотів мені казати?

Закрив обличчя. Кивнув.

— Розслабся. Я не прошу тебе в усьому зізнаватись. Це не фокус. Я не знала, що в тебе є близнюк. Вони у справі про це не писали, тому я б…

— Ні, це не Кевін. Той тільки був схожим на нього, але це неможливо. Кевін помер. Він помер торік за ґратами. Я не знаю, хто це, хіба що я один з трійні, але, гадаю, мати б це помітила…

Він замовк, спостерігаючи, як змінювався вираз її обличчя.

— Що таке? — спитав.

— Не знаю, як тобі сказати.

— Що сказати?

Мить вона вагалась, а потім, підвівшись, пішла до столу. Він стежив за нею поглядом, потім сів, добре підібгавши ковдру навколо талії. Вона спинилась і поглянула на підлогу. Він подивився слідом за нею.

Кевін Біч був повернутий обличчям у бік, де сидів Деніел. Дивовижно, настільки він був схожий на Деніела, коли лежав непритомний, адже напруження з його обличчя цілком зникло.

— Кевін, — прошепотів Деніел.

Спочатку його обличчя зблідло, а потім розчервонілось.

— А ти знав, що твій брат працює на ЦРУ? — спитала вона тихо.

Він приголомшено підвів очі.

— Ні, ні, він був у в’язниці. Він торгував наркотиками, — він захитав головою. — Наше життя погіршилось, коли батьки померли. Кев з’їхав із глузду. Почав сам себе знищувати. Тобто після Вест Поїнту…

— Вест Поїнту?

— Так, — мовив він з беземоційним виразом обличчя. Мабуть, він не міг збагнути. — До наркоти він був іншою людиною. Закінчив школу майже найкраще у класі. Його прийняли до школи Рейнджерів армії США… — Деніел замовк, спостерігаючи, як вона супиться через почуте.

Певна річ. Алекс придушила зітхання, засмучена тим, що не звернула більшої уваги на пробіли у файлі, що не відшукала якусь бібліотеку, де могла б безпечно дослідити родинні зв’язки Деніела.

Деніел знову опустив очі на брата.

— Він же не мертвий, га?

— Просто спить. За кілька хвилин прокинеться.

Деніел насупив брови.

— У що це він вдягнувся?

— Щось на кшталт військового броньованого мундира, мабуть. Я на цьому не знаюся.

— ЦРУ, — прошепотів він.

— Загін зі спецоперацій, гадаю. Твій брат не знищував себе, він просто змінив підрозділ. Тому він мав стосунки з наркобароном.

Погляд широко розплющених очей протверезів.

— Він допомагав наркобарону поширювати вірус? — прошепотів він.

— Ні. Він, власне, знешкоджував його. Фактично ми на одному боці, хоча, дивлячись на нас, цього не скажеш, — вона штурхнула його тіло, що лежало горілиць, пальцем ноги.

Він прихилив голову до її голови.

— Так це Кевін з твоїм обличчям таке зробив?

Дивно, але він, як видавалось, більше засмутився через те, що його брат із нею зробив, ніж через те, що він — злочинець-убивця.

— Так, а я зробила це з ним, — штурхнула ще раз.

— Але ж він прокинеться?

Алекс кивнула. Її турбувало те, що Бетмен прокинеться. Буде недобре. А Деніел так добре до неї поставився, вислухавши все. Мабуть, він змінить думку, коли його брат заговорить.

Він ледве помітно всміхнувся, витріщаючись на неприкриту братову спину.

— Отже, ти перемогла?

Вона розсміялась.

— Поки що.

— Він же набагато кремезніший за тебе.

— Скажімо так, я кмітливіша, але припустилась великих помилок, ладнаючи тут засоби безпеки. Цього разу, мабуть, мені поталанило більше.

Деніел почав підводитись, потім зупинився.

— Чи десь тут є мій одяг?

— Даруй. Але немає. Я гадала, що в ньому є жучок, що тебе вистежує. Довелося його порізати й викинути в канаву.

Він знову зашарівся, аж до самої маленької крапки на грудях.

— Чого б це хтось мене вистежував?

— На той час я гадала, що, можливо, за тобою стежить наркобарон. Або що ти — пастка, і мій відділ, використовуючи тебе, вистежуватиме мене. І це, власне, трохи ближче до правди.

Він насупився.

— Щось я не доберу.

Вона пояснила йому все якомога лаконічніше. Поки вона говорила, він підвівся, замотавшись у ковдру, як у завеликий рушник, і почав ходити туди-сюди повз братове тіло.

— Вони намагались убити тебе чотири рази? — перепитав він, коли вона договорила.

— Із цим — п’ять, — відповіла, кивнувши в бік Бетмена.

— Повірити не можу, що Кевін — живий.

Зітхнув. Схрестивши ноги під ковдрою, сів біля голови брата.

— Повірити не можу, що він мені збрехав, дозволивши мені вважати його злочинцем… Повірити не можу, що він змусив мене повірити, що помер… Неймовірно, скільки разів я його провідував — чи знаєш, як довго їхати з Вашингтона до Мілвокі?

Він мовчки дивився на брата. Вона дала йому час. Вона гадки не мала, як би почувалась, якби зараз Барнабі повернувся в її життя без попередження. Як таке переварити?

— Коли прокинеться, — пробурмотів Деніел, — я дам йому по шиї.

Що ж, це один зі способів переварити це.

— Чому ти його закувала? — здивувався за мить Деніел.

— Бо щойно отямиться, захоче мене вбити.

Він знову витріщив очі.

— Що?

— Це важко збагнути. Опускаючись крізь дах, він знав лише те, що хтось тебе катує. Він зберіг мені життя лише тому, що не був певен, що з тобою все гаразд. Приміром, можливо, мені доведеться давати тобі протиотруту абощо. Я впевнена, що якби не взяла на секунду верх, він би застрелив мене тієї ж миті, коли ти опритомнів.

Вона помітила, що Деніел їй не вірить. Він захитав головою, брови насуплені, засмучений. Пасмо кучерявого волосся впало йому на чоло, досі трохи упріле. Дивовижно, спливло так мало часу, а як усе змінилось! І вона потребує нового плану.

Чи безпечно їй повертатись до будинку, у якому вона мешкала останнім часом, зокрема поки Карстен із нею зв’язався. Звісно, це найпростіше. Там є харчі, і нікому вона не потрапить на очі протягом часу, що знадобиться, аби вона знову набула нормального вигляду. Оскільки, на її думку, вона не скомпрометувала ту оселю…

Утім, що далі? Наскільки багато зі своїх заощаджень вона змарнувала на цю дурну пастку? Скільки ще вона зможе животіти на те, що лишилось?

Карстен знав, що її можна знайти в Інтернеті, тож шукати справжню роботу через Інтернет буде небезпечно. Відділу не потрібно знати, де вона є, щоб зв’язати їй руки.

Щось торкнулось її ноги, і вона підскочила. Це була лише Деніелова рука.

— Даруй, не хотів тебе лякати.

— Не вибачайся.

— У тебе такий стривожений вигляд. Не турбуйся. Я поговорю з Кевіном.

Вона невесело усміхнулась.

— Дякую, але наразі Лазар мене не турбує.

— Ти переймаєшся через свій відділ.

Відвернувшись, вона попростувала до свого комп’ютера й натиснула на пробіл, сподіваючись, що це не було навмисним.

— Так, — мовила вона, не дивлячись на нього. — Можна й так сказати.

Краєм ока вона помітила, що дихання у Кевіна прискорилось на мить, а потім знову стало рівним. Добре, що вона відійшла. У мить пробудження вона аж ніяк не хотіла бути поруч.

— Чи є щось… не знаю… щось, чим я можу зарадити? — спитав Деніел серйозно.

Вона спантеличено на нього глянула, здивувавшись, що по-справжньому навертаються сльози.

— Сумніваюсь, що я заслуговую на твою допомогу, Деніеле.

Глибоко з його горла виринув роздратований шум.

— Та й у тебе, — вела далі вона, — власних клопотів не бракує.

Очевидно, що він не розмірковував про довготермінові наслідки того, що трапилось.

— Ти про що?

— Ти тепер теж мішень. Ти знаєш забагато того, чого знати не повинен. Якщо ти підеш додому, повернешся до звичного життя, вони тобі те життя закінчать.

— Не… повертатись?

Він був цілком приголомшений. Її переповнював жаль. Знову згадала, яким далеким було його життя від її. Він, мабуть, гадав, що може все виправити, найнявши адвоката чи написавши конгресмену.

— Але ж, Алекс, я мушу повернутись. Моя команда грає в чемпіонаті!

Не стримавшись, вона розреготалась, і сльози, що навертались, потекли справжніми краплями. Та помітивши його вираз обличчя, вибачливо помахала рукою.

— Даруй, — мовила вона зітхаючи, — нічого смішного. Даруй. Мабуть, моє знеболювальне припиняє діяти.

Він швидко скочив на ноги. — Принести щось? Аспірину?

— Ні, зі мною все гаразд. Просто треба відійти від наркотику.

Підійшовши, він ласкаво поклав руку їй на передпліччя. Запекло, вона тільки почала відчувати синці. Украй важкий буде день.

— Певна? — спитав він. — Нічого не принести?

— Чому ти зі мною такий ласкавий?

Він здивовано на неї поглянув.

— О, здається, я збагнув.

Нарешті, подумала вона. Бо вже починала думати, що зілля, яке вона дала йому під час викрадення, — «Іди за лідером» — наділене якоюсь постійною неврологічною дією, яку вона не помітила під час випробувань.

— Послухай, — мовила. — Після короткої розмови з Кевіном я зберу речі, а потім дам тобі ключі, щоб ти відімкнув кайдани на братові, щойно я буду в машині.

— Але куди ж ти поїдеш? Як лікуватимеш рани?

— Ти знову такий добрий зі мною, Деніеле.

— Даруй.

Вона знову засміялась. Наприкінці звук здригнувся, немов плач.

— Я не жартую, не треба тобі їхати просто зараз. Ти б поспала і отримала б медичну допомогу.

— Такого в порядку денному немає, — вона опустилася знову на стілець, сподіваючись, що він не повірить, якою напруженою та виснаженою вона почувається.

— Я хотів би з тобою ще поговорити, Алекс. Я й гадки не маю, що тепер робити. Якщо ти серйозно казала, що повертатись мені не можна… Я навіть не знаю, як мені починати про все це дбати.

— Я не жартувала. Мені прикро. Гадаю, брат пояснить тобі подробиці. Він, напевно, уміє переховуватись краще за мене.

Він поглянув на брата, який наполовину був одягнений у вбрання Бетмена, із ваганням. — Гадаєш?

— А ти хіба не згоден, Кевіне? — вона була певна, що той вже щонайменше кілька хвилин не спить.

Деніел упав на загорнені в ковдру коліна перед братом.

— Кев?

Поволі, зітхаючи, Кевін повернув голову, щоб поглянути на брата.

— Здоров, Денні.

Деніел нахилився, а потім незграбно обійняв брата. Кевін вільною рукою поплескав Деніела по руці.

— Навіщо, Кев, навіщо? — спитав він, Кевінове волосся заглушало його голос.

— Я хотів, щоб ти був у безпеці, малий. Щоб тобі не загрожували такі люди, — і він додав кілька неприємних епітетів про неї; кожне з цих слів окремо вона вже чула, але їх поєднання лунало досить незвично.

Деніел відсахнувся, а потім узяв братове обличчя в долоні.

— Не кажи так.

— Ти знущаєшся? Ця психопатка тебе катувала.

— Недовго й насправді вона таке робила, бо…

— А ти ще й її виправдовуєш… більше фантазії.

Деніел знову його ляснув. Несильно, але Кевін був не в гуморі, щоб гратись. Схопивши Деніела за руку, він неприємно її вивернув. Підтягнувши праве коліно під себе, він намагався сповзти зі столу. Заблоковані коліщата заскиглили, посунувшись по підлозі, і металева плита посунулась на кілька сантиметрів.

Вона широко розплющилась. Стіл важив кілограмів чотириста. Вона відсунула стілець назад.

Деніел боровся вільною рукою, намагаючись звільнитись із братової хватки.

— Я знову отрую тебе газом, якщо ти його не відпустиш, — пообіцяла вона Кевінові. — Погана новина в тому, що мої сполуки справді мають кілька побічних ефектів. При одній дозі вони вбивають лише малий відсоток твого мозку, але здатні накопичуватися з часом.

Відпустивши братову руку, Кевін кинув оком на неї, а потім зосередив погляд на братові.

— Послухай мене, Денні, — прошипів він, — ти більший за неї. Добудь ключі, щоб мене звільнити.

Раптом обличчя у нього скам’яніло, стало буряково-червоним, а судини на чолі почали пульсувати з кожним вимовленим словом.

— Де мій пес? — загарчав він на неї.

Стіл знову посунувся підлогою на кілька сантиметрів.

— Спить у коморі, — вона насилу втримувала голос рівним. — Він важить менше за тебе. Газ довше вивітрюватиметься.

Деніел тер зап’ястки, спантеличений.

— Який ще пес?

— Якщо він не на сто відсотків… — погрожував Кевін.

— Із твоїм собакою все буде гаразд. А зараз маю поставити тобі кілька запитань. — Деніел поглянув на неї шаленими очима.

— Що?

Поглянувши на нього, вона похитала головою.

— Нічого такого. Просто обмін інформацією, — вона знову заговорила до Кевіна. — Чи можемо ми спокійно поговорити кілька хвилин, будь ласка? І я заберуся з твого життя.

— Помрій, психічко. У нас незавершені справи.

Її брови насупились над блискучими чорними очима.

— Отже, можливо, ми поговоримо кілька хвилин, перш ніж я введу тебе в медичну кому?

— І чому я маю тобі допомагати?

— Бо це стосується безпеки твого брата, а я бачу, що тобі вона небайдужа.

— Це ти втягнула Денні в це…

— Не зовсім точно. У цьому ти винний настільки ж, наскільки і я, Кевіне Біч.

Він сердито глянув на неї.

— Ти вже мені не подобаєшся, мадам. Ти ж не хочеш, щоб моя неприязнь посилилась?

— Розслабся, спецпризначенцю, і вислухай мене.

Погляд Деніела перебігав з одного на другого, немов у глядача на тенісному матчі.

Кевін пильно подивився на неї.

— У ЦРУ гадають, що ти помер? — спитала.

Він гигикнув.

— Отже, так.

— Гаразд, так, і що, ти…

Деніел ляснув зворотним боком долоні Кевіна по зашийку й відбіг, коли той намагався його схопити у відповідь. Кевін знову зосередив увагу цілком на ній.

— І я нічого змінювати не буду. Я у відставці.

Вона кивнула, розмірковуючи. Відкривши чистий документ на комп’ютері, вона надрукувала низку випадкових медичних термінів.

— Що ти пишеш?

— Занотовую. Друк допомагає мені розмірковувати.

Утім, вона знала, що він, безперечно, помітить, якщо вона «випадково» продовжить натискати на клавіші, щоб комп’ютер не засипав, а їй, можливо, знадобиться ще сьогодні ця пастка.

— То в чім річ? Я помер. Денні більше не має бути ціллю.

— Я був ціллю? — перепитав Деніел.

Кевін, підвівшись і обпершись на правий лікоть, нахилився до брата.

— Я працював глибоко під прикриттям, малий. Усі, через кого я був зв’язаний з тобою, могли б це застосувати на свою користь. Це один із недоліків роботи. Тому я пройшов ту шараду з в’язницею. Поки на папері Кевін Біч помер, поганці не знали би про тебе. Я вже давно не Кевін Біч.

— Але коли я тебе відвідував…

— Агенція завербувала мене через охоронця. Коли ти їхав до мене, якщо я мав змогу, прилітав і йшов на зустріч із тобою. А якщо я був недоступний…

— Саме тому ти був ізольований. Чи принаймні вони казали, що був. Не за сутички.

— Еге.

— Не можу повірити, що ти в очі мені брехав стільки років.

— Це єдине, що я міг зробити, щоб ти жив у безпеці.

— А що, коли б ти обрав іншу роботу?

Вона втрутилась, коли судини на голові в Кевіна знову почали надиматись.

— Ммм, чи ми можемо наразі відкласти драматичне возз’єднання? Гадаю, ми вже зібрали все докупи. Послухай, прошу. І скажеш, коли я помиляюсь, у цьому я певна.

Два майже тотожних обличчя подивились на неї з майже протилежними виразами на них.

— Гаразд, — вела вона. — Отже, Кевіне, ти сфальшував власну смерть після того, як виконав завдання з де ла Фуентесом, так?

Кевін не відповів, тому вона вела далі.

— Ти казав, що це трапилось шість місяців тому. Із цього я підсумовую, що Агенція збентежилась через відсутність тіла…

— Та ні, тіло було.

— Отже, їх стурбували розбіжності на тому трупі, — гаркнула вона. — Тому вони вигадали план, як витягнути тебе, про всяк випадок.

Він насупився, знаючи своїх колишніх начальників достоту, як вона знала своїх.

— Деніел — твоє слабке місце, як ти сказав, їхній засіб отримати собі вигоду. І вони це знають. Вони вирішують його захопити, і ось що виходить. Утім, вони усвідомлюють, на що ти здатний, отже, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, якщо ти з’явишся живий-здоровий.

— Але ж… — заговорив Кевін.

А потім замовк, мабуть усвідомивши, що хай який має досвід, він не триматиметься купи.

— Ти — клопіт для ЦРУ, а я — для мого відділу. На додачу люди, які працюють в обох наших колишніх роботодавців, є досить непростими. Тому вони запропонували мені угоду: «Виконай для нас завдання, і ми зупинимо полювання». Вони, мабуть, неабияк обробили справу, перш ніж до неї звернутись. Підробили файли, що можна мені згодувати, як історію про кризу. Я не можу відмовитись. Вони проти мене не пішли, бо вже пожертвували трьома цінними працівниками, намагаючись мене вбити, і більше втрат не хочуть. Вони знали, що я підготуюсь до чогось подібного. Але якби ти насправді був добрий у своїй справі, можливо, я не змогла б до тебе підготуватись.

Обличчя Кевіна змінилось, поки вона розповідала.

— Хоч так, хоч сяк, — підсумував він, — одну проблему вирішено.

— Дуже складно. Скидається більше на твою агенцію, ніж мою, як на мене.

— Так, справді на них схоже, — понуро погодився він.

— Тому вони нас звели, як двох скорпіонів у банці, і потрусили, — мовила вона. — Так чи так, на папері вони виграли. Можливо, якщо ми справді одне одного витягнемо. Чи принаймні послабити переможця. І жодних втрат з їхнього боку.

І вони справді послабили її — скоротили її заощадження і спотворили її фізично. Частково це для них успіх.

— А їм все одно, що мій брат також застряг у цій банці, — мовив він розсерджено. — Тільки він мурашка, не скорпіон. Вони просто вкинули його у гурт, їм байдуже, що він геть беззахисний.

— Агов, — запротестував Деніел.

— Не ображайся, Денні, але ти настільки ж небезпечний, як плетені шкарпетки.

Деніел роззявив рота, щоб відповісти, але його перервало голосне завивання з комори. За виттям одразу потому почулось рикання і нетривалий різкий гавкіт, а потім — пронизливе шкряботіння у дерев’яні двері.

Вона зраділа, що вжила додаткових заходів, аби убезпечитись від вовка.

— Він засмутився, — звинуватив її Кевін.

— У пса все добре. Там є туалет, він навіть не страждатиме на зневоднення.

Кевін тільки бровами повів, не так збентежений твариною, як вона сподівалась. Шкрябання та ричання не вгамовувалось.

— Ти справді із псом прийшов? — спитав Деніел.

— Він радше мій партнер, — Кевін поглянув на неї. — Отже, що тепер? Їхній план провалився.

— Ледве.

Він усміхнувся.

— Можемо провести ще один раунд.

— Хай як би я не хотіла впорснути тобі в організм кілька сумішей, я не дам їм такої радості.

— Слушно.

Невпинно пес дряпався та завивав протягом усього часу розмови. Її вже почало це дратувати.

— Але в мене план є.

Кевін закотив очі.

— Закладаюсь, у тебе завжди є план, чи не так, куценька?

Вона вшанувала його порожнім поглядом. — Я не можу покладатись на м’язи, тож покладаюсь на мозок. А в тебе, схоже, є протилежна проблема.

Він зі знущанням засміявся.

— Ммм, Кеве, — встряв Деніел. — Я хотів би зазначити, що тебе прикуто до землі.

— Закрий пельку, Денні.

— Прошу, хлопчики, можна забрати ще хвильку вашого часу? — вона почекала, поки вони обоє на неї поглянуть. — Ось план: я напишу колишньому босові імейл. Скажу, що дізналася правду, і ви обидва вийдете з гри. Я не люблю маніпулювання, справді. Якщо він знову якось зі мною спробує контактувати, я особисто навідаю комору на його кухні.

— Ти прагнеш перемоги? — спитав Кевін. — Облиш!

— Прикутий до підлоги, — пробурмотів Деніел собі під носа.

— Це подарунок, — огризнулась вона. — Ти знову обернешся на мерця. І ніхто не шукатиме ані одного з вас, ані іншого.

Цинічний вираз на обличчі Кевіна зник. На мить їхня схожість як близнят стала більш помітною.

Через собаче виття здавалось, що в сусідній кімнаті завиває дробильня для дерева. Вона, певна річ, не збиралась дозволяти йому вештатись навколо, щоб зберегти безпеку, але, як видається, наразі вибору немає.

— А навіщо тобі таке для нас робити? — спитав Кевін.

— Я для Деніела це роблю. Я йому винна. Я мала б бути кмітливішою. Я не мала ковтати принаду.

Зараз усе було цілком очевидним: те, як вона прослизнула повз їхнє спостереження, адже жодного спостереження за нею не було взагалі. Як легко їй було схопити Деніела — бо ніхто не намагався її спинити. Незграбна спроба влаштувати їй дедлайн, давши вдосталь часу для того, щоб діяти. Це її спантеличувало.

— А що буде з тобою? — тихо спитав Деніел. Через собачий гавкіт їй майже довелося читати його запитання по губах.

— Я ще не вирішила.

З цієї вправи у легковірності вона навчилась дечого, чого, можливо, вони б не хотіли, щоб вона знала.

Не буде жодних гелікоптерів чи загонів із ліквідації. Карстен — єдине прізвище, про яке вона наразі може говорити упевнено, — і будь-хто, хто прагнув її смерті, послав самотнього найманця-убивцю через те, що це єдине, що в них є. Її ворогів змусили до несамовитої співпраці, і вона знала, що не через те, що у відділі бракувало ресурсів. А лише тому, що про неї не знав широкий загал. А Карстен і хай хто ще, хто були його поплічники, не могли дозволити, щоб про неї всі дізнались.

Вона припустила, побачивши некролог Джуліани Фортіс та прочитавши про кремацію, що всі, хто мав до цього відношення, знали про обман. А що, як це були лише кілька головних дійових осіб? Що, як Карстен пообіцяв своїм керівникам, що роботу буде виконано, але побоявся потім визнати, що промахнувся з першим ударом?

Чи — і це революційна думка — справді більшість у відділі вірили, що в лабораторії сталося звичайне нещастя? І вони з Барнабі, змішавши у пробірках щось не те, разом врізали дуба. Що, як керівники Карстена не хотіли її смерті? А прагнули лише ті кілька дійових осіб, які тепер не полишали спроб доробити справу, не афішуючи? Це б усе змінило.

Годилось. Збігалось із фактами.

Вона стала почуватися сильнішою.

Ті, хто влаштували їй смерть, боялися її знання, але ніколи не боялись її. Можливо, час це змінити?

Пролунав раптовий оглушливий шум — вибухнувши, дерево розліталось на друзки. А потім люте гарчання почулося набагато ближче.

Розділ 10

За мить усі усвідомили, що трапилось, але до цього часу стрімкий пес уже, підскакуючи, влітав у намет.

Мабуть, її організм був досі сповнений надлишком адреналіну. Вона заскочила на стіл ще до того, як тварина забігла всередину, а її нервова система, не вдовольнившись цією відстанню, кинула її до полівінілхлоридового каркасу над головою, перш ніж вона усвідомила, що робить.

Схопившись обіруч, вона закинула ноги угору, обійнявши ногами трубу, а потім щільно обхопила її руками. Повернувши голову вбік, вона побачила, що створіння стояло просто під нею, поставивши лапи на стіл і намагаючись учепитись у неї зубами. До того ж однією лапою пес гамселив по клавіатурі, а це вже було кепсько. Трішки газу зараз би не завадило, а обидва протигази вже були у неї. Пес рикав і пускав слину прямо під нею, поки вона щосили намагалась не послабити руки. Вона використала важку трубу класу 200, та вона все одно дрижала через те, що Алекс несподівано на ній повисла. Вона була переконана, що труба витримає її вагу… хіба що хтось зіпсує основу труби. Сподіваймось, Кевіну це не спаде на думку.

Кевін розреготався. Вона уявила, який має вигляд.

— І хто тепер прикутий до підлоги? — спитав він.

— Досі ти, — пробурмотів Деніел.

Почувши голос хазяїна, пес почав підвивати й роззиратись. Забравши лапи зі столу, він пішов огледіти Кевіна, раз рикнувши на неї. Кевін ляскав пса по морді, поки той, нагнувшись, лизав хазяїнові обличчя, тривожно скавучачи.

— Добре, друже. Зі мною все гаразд.

— Він таки подібний до Ейнштейна, — мовив Деніел із подивом у голосі.

Пес насторожено підвів очі, почувши незнайомий голос.

Кевін поплескав Деніела по нозі.

— Молодець, він хороший. Хороший, — лунало як чергова команда.

І справді, припинивши скиглити, пес пішов до Деніела, жваво мотляючи хвостом.

Деніел погладив величезну голову, наче то була найприродніша у світі річ. А потім занурив пальці в густий смух, немов оцінюючи.

— Він чудовий.

Руки в неї почали втомлюватись. Вона спробувала перекласти їх, досі не зводячи очей з того, що відбувається внизу, але пес кинувся до столу й знову загарчав.

— Можна сподіватись, що ти відкличеш свого пса? — звернулася вона до хазяїна, намагаючись говорити стримано.

— Можна, якщо ти кинеш ключі.

— А якщо віддам ключі, ти мене не вб’єш?

— Я вже сказав, що відкличу пса. Не будь жадібною.

— Тоді, мабуть, я краще тут висітиму, поки газ усіх вас не відключить. У Деніела, мабуть, ще вдосталь клітин мозку, на які хочеться зглянутися.

— Бач, мабуть, у мене все буде добре. Бо навіть коли Ейнштейн до тебе не дістанеться, то Деніел може. І якщо газ подіє після того, як він забере в тебе протигази… звісно, коли безтямною впадеш на підлогу, не помреш, певна річ, але нічого доброго тобі з того не буде.

— А чому б мені таке робити? — спитав Деніел.

— Що? — перепитав вимогливо Кевін.

— Вона на нашому боці, Кев.

— Стривай. Чи ти здурів? У нас тут два дуже відмінні боки, малий. Твій брат — на одному, а садистка, яка тебе катувала, — на іншому. А ти на якому боці?

— Гадаю, на боці здорового глузду.

— Добре, — промимрив Кевін.

— І це не твій бік, Кев.

— Що?

— Вгамуйся. Дозволь мені виступити посередником у вашому тимчасовому перемир’ї.

— Повірити не можу, що ти особисто не прагнеш її зупинити.

— Вона тільки робила те, що й ти зробив би на її місці. Визнай: якби ти знав, що хтось хоче вбити мільйони людей, а тобі потрібно знайти спосіб йому завадити, як би ти вчинив?

— Знайшов би інше рішення. Як я і зробив. Послухай-но, Денні, — ти тут не в своїй лізі. Я знаюсь на таких, як вона. Такі люди — навіжені. Вони отримують якесь збочене задоволення, завдаючи людям болю. Вони — як отруйні змії; до них не можна повертатися спиною.

— Вона не така. Та й що тобі до того? Це ж мене катували. Що ти взагалі про таке знаєш?

Кевін просто хвилину витріщався на нього із кам’яним обличчям, а потім показав прикутою лівою рукою на прикуту ліву ногу, ворушачи чотирма пальцями.

Деніелу знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що той має на увазі, а потім він із жахом вдихнув.

— Дилетанти, — глумилася Алекс з-під стелі.

— Нічого не знаю, — відповів Кевін холодно. — Мені вони здалися досить нормальними.

— Чи вони отримали те, за чим прийшли?

У горлі в нього заклекотіла невіра. — Знущаєшся?

Вона здійняла брову. — Отож я й кажу.

— А ти змусила б мене говорити?

Її губи розтяглись у ледве помітну усмішку.

— О, певна річ.

Краєм ока вона помітила, як Деніел судорожно здригнувся.

Пес затих, але досі стояв нашорошено прямо під нею. Він ніби був спантеличений тим, що його хазяїн так спокійно розмовляє з його жертвою.

— Агов, я знаю, хто ти така, — мовив він несподівано. — Так, мала. До мене дійшла чутка про тебе. Перебільшена. Кажуть, ти ніколи не хибила. Дісталась вершин успіху.

— Вона не перебільшена.

Вираз його обличчя був скептичний.

— Ти працювала зі стариганом, Схибленим Ученим, отаке йому дали прізвисько. В Агенції тебе нарекли Олеандром. Направду, я спочатку сам не склав усе докупи, бо чув, що ви обидва загинули в якомусь нещасті в лабораторії. І ще я завжди гадав, що олеандр гарний.

Деніел хотів був щось сказати, але вона перебила його.

— Олеандр? Який жах!

— Га?

— Квітка? — буркнула сама до себе. — Вона ж така пасивна. Отрута не труїть. Це просто інертна дійова речовина.

— А як у відділі тебе називали?

— Аптекарем. А доктор Барнабі не був схибленим ученим. Він був генієм.

— Хоч круть-верть, хоч верть-круть, — мовив Кевін.

— І знову про перемир’я, про яке я вже згадував, — устряв Деніел.

Судячи з того, як він глянув на її кисті та передпліччя, вона сподівалася, що він збагнув, як їй боляче.

— Алекс віддасть мені ключі, а ти, Кевіне, накажеш Ейнштейну облишити її. Коли я вирішу, що все під контролем, я відпущу тебе, Алекс. Ти довіряєш мені?

Він дивився на неї своїми широко розплющеними світло-карими очима, поки Кевін захлинався від невимовної люті.

— Ключі у лівій передній кишені в моїх джинсах. Я передала б, але якщо заберу руку — впаду.

— Стережися, вона нападе на тебе!

Утім, здавалось, що Деніел братового попередження навіть не почув.

Залізши на стілець, він був навіть дістався вище, ніж вона висіла. Йому навіть довелось впертися спиною у пінопластову стелю. Одну руку він поклав їй на спину, підтримуючи її, і іншою обережно добув ключа з кишені.

— Вибачте, що мій брат такий незграбний у спілкуванні, він такий від народження, — прошепотів він.

— Ану не вибачайся за мене, йолопе! — загорлав Кевін.

Деніел їй усміхнувся, узяв ключі й зійшов униз. Вона фактично погоджувалась із Кевіном. Як міг Деніел так з нею поводитись? Де його цілком природна зневага? Де його притаманне людям прагнення помститись?

— Ключі в мене, Кев. Маєш шворку для пса?

— Шворка? Ейнштейну не потрібна шворка!

— То що пропонуєш?

Кевін жовчно глянув на нього.

— Добре. Я хотів би особисто її прикінчити.

Він свиснув псу: «Вільно, Ейнштейне!».

Пес, який тривожно йшов за Деніелом, коли той наближався до Алекс, тепер покірно пішов до хазяїнової голови, спокійно сів, висолопивши язика й немов усміхаючись. Занадто зубастою усмішкою!

— Відпусти мене.

— Спочатку дами, — залізши на стілець, Деніел подав їй руку. — Допомогти?

— Схоже, я її вже отримала, — вона опустила ноги на стіл, розім’яла руки, намагаючись дотягнутись до пальців на ногах. Як вона сюди залізла? Утомлені руки зіскочили.

— Отак, — Деніел, схопивши Алекс за стан, коли вона падала, поставив її на ноги, однією на стіл, а іншою зачепивши посередині за тацю з інструментами.

Ковдра на ньому послабилась, тож він хутко її вхопив і затягнув щільніше.

— Не йму віри, — бурмотів Кевін.

Алекс стояла, пильно спостерігаючи за псом.

— Якщо він спробує, — пробурмотів до неї Деніел, — я відверну його увагу. Мене собаки люблять.

— Ейнштейн не дурний, — гаркнув Кевін.

— Краще нам цього не знати. Тепер твоя черга, — він зліз зі стільця і сів навпочіпки біля Кевіна.

Алекс сповзла зі столу якомога тихіше, однією рукою тягнучись до клавіатури. Пес не відреагував; він спостерігав, як Деніел звільняє хазяїна. Вона відкрила системні налаштування. Дисплей був не єдиним способом випустити снодійний газ, і обидва протигази досі були в неї.

Але вона знала, що це тільки все ускладнить. Вона мала довіряти Деніелові в тому, що він наразі впорається з Кевіном. Вона опустилась на стілець.

Деніел почав із ноги й довго вовтузився, адже однією рукою притримував ковдру.

— Просто віддай. Я сам, — мовив Кевін.

— Терпи.

Кевін голосно й розсерджено фуркнув.

Коли ключ повернувся у замку, Кевін ураз зіскочив на рівні ноги, згинаючи за спиною прикуту руку. Вирвавши ключі з руки Деніела, він звільнив руку менш ніж за секунду. Він височів, розминаючи шию та плечові м’язи. Уривки костюма Бетмена, що звисали на тулубі, поспадали, як авангардистська спідниця. Пес сторожко стояв на ногах.

Кевін повернувся до Алекс.

— Де мої пістолети?

— На задньому сидінні в машині.

Не промовивши жодного слова, Кевін вийшов із намету, собака йшов біля його ніг.

— Не розчиняй дверей і вікон! — прокричала вона йому в спину. — Усе знову підключене.

— У машині знову пастка? — озвався він.

— Ні.

За мить він знову звернувся до неї.

— Де магазини? Де чеки?

— Чеки в холодильнику, а кулі в туалеті.

— Облиш!

— Даруй.

— Віддай мій «СІГ Сауер».

Насупившись, вона не відповіла. Скуто підвелась. Можна й розібрати пастки. Уже час іти.

Деніел стояв посеред намету, пильно розглядаючи срібний стіл; однією рукою він схопився за штатив, ніби обпираючись. Він був наче в тумані. Вона, вагаючись, підійшла й стала поруч.

— З тобою буде все гаразд? — спитала вона.

— Гадки не маю. Я не розумію, що мені робити далі.

— Твій брат вигадає якийсь план. Він же десь мешкав, тож знайде тобі місце.

Він поглянув на неї.

— Це важко?

— Що?

— Тікати? Переховуватись?

Вона роззявила рота, щоб сказати щось заспокійливе, а потім змінила думку.

— Так, досить важко. Звикаєш. Найгірше — самотність, але нічого не вдієш. Це невеликий плюс, — а подумки вирішила, що часом самотність — кращий товариш, ніж Кевін Біч.

— А ти дуже самотня?

Вона спробувала відбутися жартом.

— Тільки коли не налякана. Тому ні, не часто буваю самотньою.

— Ти вже вирішила, що робитимеш далі?

— Ні… Матиму проблему з обличчям, я ж не можу отакою ходити. Люди мене запам’ятають, а це небезпечно. Муситиму десь сховатись, поки набряк зійде, а синці збліднуть так, щоб їх можна було загримувати.

— Де ж ти сховаєшся? Не доберу, як усе влаштовано.

— Мабуть, певний час доведеться жити в наметі. У мене чимало харчів, щоб прожити, принаймні основних, а також є запаси води — до речі, не пий воду з холодильника, не спитавши спершу мене: та, що ліворуч, — отруєна. Хай там як, а я можу просто знайти місце, якнайдалі, щоб заночувати в машині, поки достатньо не одужаю.

Він кілька разів кліпнув очима, мабуть, ошелешений через отруєну воду.

— Можливо, ми якось зарадимо твоєму клопоту з тим, щоб не впадати в очі, — мовила веселіше, торкаючись пальцем ковдри. — Мабуть, у будинку є якийсь одяг. Сумніваюсь, що він тобі згодиться, але все-таки це краще, ніж те, що на тобі зараз.

По його обличчі пройшла хвиля полегшення.

— Я знаю, що це дрібничка, але це справді трішки зарадить.

— Тоді дай мені вимкнути пастку зі смертельним газом.

Урешті-решт, вона таки віддала «СІГ Сауер», хоча й з жалем. Їй подобалось те, який він важкий. Доведеться знайти власний…

Речі власників ферми були складені на горищі, у комоді, шістдесят чи сімдесят років тому. Чоловік, мабуть, був набагато нижчий та ширший за Деніела. Вона залишила Деніела, щоб вибрав собі якісь речі, а сама пішла в корівник, щоб скласти речі в авто.

Коли вона зайшла, там уже був Кевін, який щільно скручував чорне сукно у сувій, що можна нести під пахвою; спливло трохи часу, поки вона збагнула, що те сукно — парашут. Вона стояла на відстані, поки він складав, але здавалось, що між ними міцне перемир’я. З якоїсь причини Деніел став між нею та братовою ворожістю. Ані вона, ані Кевін не могли збагнути, чому він таке вчиняє, але Кевін занадто любив Деніела, щоб сьогодні зраджувати його довіру. Попри те, що він і досі перетравлював багаторічну брехню.

То було схоже на те, як вона себе переконувала набратися сміливості, аби проминути пса дорогою до машини.

Вона набила руку на складанні речей у машину, тож багато часу в неї це не забрало. Ідучи на зустріч із Карстеном, вона склала речі й зняла охорону з орендованого будиночка, про всяк випадок, якщо більше не повернеться. (Одне з її жахіть полягало в тім, що відділ зловить її, коли вона поза домівкою, а якийсь невинний і несвідомий орендодавець прийде у помешкання і помре). Вона вивезла й поскладала все за межами Вашингтона, а потім повернулась і спродала для втілення Проекту допиту шкільного вчителя. Зараз усе це вмістилося у зношену туристську сумку: герметичні ємкості, кілометри дротів, акумуляторні батареї, ампули для сумішей у гумових футлярах, шприци, окуляри нічного бачення, теплі рукавиці, подушка та спальний мішок. Вона спакувала інструменти й кілька нових предметів, які знайшла. Фіксатори — добра річ, а розкладачка була доволі зручною і складалась у маленький прямокутник. Поклала комп’ютер у сумку та взяла чорну коробочку, яка правила за маневр, що відволікає увагу, як і її кулон, склала довгі дроти й згорнула подовжувачі. Їй доведеться залишити світло, а це кепська річ. Воно обійшлося їй недешево. Вона розібрала намет, залишивши тільки купу пінопластового непотребу та пластикову трубу, відтягнула стіл назад, туди, де вона його знайшла. А от дірки, які вона просвердлила, залатати було нічим.

Вона лише могла сподіватись, що власників спантеличать та розсердять руйнування, але вони навіть не підозрюватимуть, що тут трапилося щось бридке. Звісно, можливо, вони повідомлять про зруйновану нерухомість владі, але місцева поліція не дійде жодних висновків, ґрунтуючись на цьому безладі. Допоки у доповіді не пролунають певні слова, ніхто в уряді не має підстав нічого запідозрити. Вона була переконана, що на сайті оренди житла «Ейрбіенбі» були значно цікавіші історії про знищення нерухомості, ніж ця.

Біля дверей у спальне приміщення вона тільки похитала головою. Собака чи то прогриз, чи то видряпав дірку заввишки понад шістдесят сантиметрів і сантиметрів тридцять завширшки просто посередині важких дерев’яних дверей. Добре, що хоч він перескочив машину, а не прогриз крізь неї собі шлях.

Вона вже закінчувала завантажувати речі в багажник, коли повернувся Деніел.

— Файні капрі, — прокоментував Кевін, змотуючи дріт із гака для захоплення в акуратну спіраль.

Алекс стало цікаво, чи лазив він на дах, щоб забрати його і, якщо справді подерся, чому вона нічого не помітила.

Штани в Деніела й справді сягали лише до половини литки. Бавовняна сорочка була завеликою на кілька розмірів, а рукави, мабуть, теж були закороткі, тому він закотив їх до ліктів.

— Якби в мене була хоча б половина гідрокостюма, — зітхнув Деніел, — я був би готовий вийти у світ.

Кевін гмикнув.

— У мене був би цілий гідрокостюм, якби психічка не була такою збоченою.

— Не лести собі, я шукала зброю.

Деніел помітив, що вона зачиняє багажник.

— Ти вже їдеш?

— Так, маю поїхати кудись у безпечне місце, щоб поспати.

Вона, мабуть, мала дуже виснажений вигляд, тож її пояснення видавалось трохи недоречним.

— Я поміркував і… — озвався Деніел, потім завагався.

Кевін, збентежившись, відірвав очі від рушниці.

— Про що ти поміркував? — спитав Кевін підозріливим тоном.

— Я розмірковував про скорпіонів у банці. Алекс сказала, що існує всього два ймовірних підсумки: або один убиває іншого, або гинуть обидва. От мені й спало на думку, що, мабуть, ті, хто прагнули вашої смерті, міркували так само.

— І?

— Але є й третій варіант, — додала вона, збагнувши, до чого веде Деніел. — Скорпіони розповзуться. Такого вони не сподіватимуться. І тому ти, Деніеле, будеш у безпеці.

— Але є й четвертий варіант, — мовив Деніел. — Я про нього розмірковував.

Кевін нахилив голову набік. Очевидно, він нічого не допетрав. А вона збагнула за мить до того, як Деніел вимовив ці слова.

— А що, як скорпіони об’єднають зусилля?

Вона прикусила губи, потім розтулила, зачепивши тріщину на губі.

Кевін простогнав:

— Припини плутатись під ногами, Денні.

— Я не жартую. Вони й близько такого не сподіватимуться. І ми в удвічі більшій безпеці, адже обидва небезпечні створіння у нашій команді.

— Не буде такого.

Вона підійшла до нього.

— Слушна думка, Деніеле, але, гадаю, деякі особисті проблеми, можливо, буде занадто важко подолати.

— Кев не такий уже й поганий. Ти звикнеш до нього.

— Це я непоганий? — Кевін фуркнув, дивлячись крізь приціл.

Деніел поглянув просто на неї.

— Ти розмірковуєш, чи не повернутись, хіба ні? Що ти казала про те, що навідаєш комору?

Недалекоглядно для цивільного!

— Я над цим розмірковую.

Тепер Кевінова увага цілком була прикута до них.

— Контрудар?

— Можливо, спрацює? — мовила вона. — Є певна модель… і, розглянувши її, я розумію, що, можливо, насправді про мене знає не так багато людей. Тому вони аж так далеко зайшли, прагнучи мати шанси 50 на 50, аби виманити мене. Гадаю, мене тримають у таємниці, тож якщо я зможу позбавитися тих, хто цей секрет знає… тоді більше ніхто мене не шукатиме.

— Цікаво, чи можна сказати те ж саме про мене? — розмірковуючи, промовив Кевін. — Якщо вони покладаються на це, щоб дістатись до мене, то, гадаєш, моє існування також утаємничене?

— Цілком логічно.

— Як ти дізнаєшся, хто знає цю таємницю?

— Якщо я перебуватиму у Вашингтоні, коли перешлю свої нотатки Карстену, то зможу підглянути, хто по них прийде. Якщо мене тримають у секреті, то вони не зможуть зробити цього в офісі.

— Вони збагнуть, що ти неподалік. Тебе видасть ІР-адреса.

— Можливо, до певного часу ми зможемо працювати разом. Отже, хтось із вас міг би відправити замість мене цей імейл здалеку.

— Наскільки ти досвідчена у стеженні? — раптом спитав Кевін.

— Е-е-е… я набралась досвіду протягом останніх кількох років…

— А тебе навчали цьому професійно?

— Я науковець, а не оперативний співробітник.

Він кивнув.

— Я навчу.

Вона захитала головою.

— Ти ж знову мрець, пам’ятаєш? Ви з Деніелом знову маєте зникнути. Дарованому коневі у зуби не дивляться.

— Що за дурне прислів’я? Якби троянці таки подивились у зуби дарованому коневі, могли б виграти війну.

— Забудь про те прислів’я. Я просто намагаюся владнати життя Деніелові.

Деніел продовжував мовчки спостерігати і ходити туди-сюди.

— Послухай-но, Олеандре, мене навчали по-справжньому. Багато. Ніхто не впіймає мене під час спостереження, і побачити я здатен більше, ніж ти. У мене є місце, де я можу сховати Деніела й де він буде у цілковитій безпеці, тому річ не в тім. Тож, якщо ти маєш рацію і цей посланець від Карстена побіжить до своїх замовників, він покаже мені, хто в Агенції все це вигадав. Я побачу, хто наражав Денні на небезпеку, щоб дістатись до мене. Тоді я вирішу свою проблему, а ти — свої.

Вона обміркувала почуте, намагаючись бути безсторонньою. Її неприязнь до Деніелового брата затьмарювала її міркування. Хоча вона й розуміла, що таке ставлення до нього було несправедливе. А сама вона поводилась би, як Кевін, якби її кревного брата чи сестру прикували до столу? Чи зробила б те ж саме, усе, на що здатна?

Утім, вона все одно шкодувала, що не має змоги впорснути йому щось, щоб він впав в агонію, хоч би разочок.

— Найперше — не клич мене Олеандром, — мовила вона.

Він самовпевнено усміхнувся.

— По-друге, я розумію, про що ти говориш. Але як ми координуватимемо нашу співпрацю? Зараз мені ненадовго потрібно залягти на дно, — і вона показала на своє обличчя.

— Ти винен за це перед нею, — мовив Деніел. — Якщо маєш безпечний сховок для мене, то, можливо, їй теж можна там причаїтись? Принаймні допоки її рани не загояться.

— Я нічого їй не винен, можливо, хіба що ще один стусан в обличчя, — гаркнув Кевін. Деніел, не стримавшись, ступив крок у його бік, і Кевін підняв руки, показуючи жестом, мовляв, «здаюся» й зітхаючи. — Але нам доведеться швидко ворушитись, тому, мабуть, цей варіант може бути найпростішим рішенням. Однак згодом вона може нас підвести. Літак уже не врятувати — приземляючись, мені довелося зіскакувати з парашутом. Через мене доведеться нам іти пішки.

Деінел витріщив очі, не ймучи віри. Кевін розреготався, побачивши його вираз обличчя, потім повернувся, усміхаючись, до неї. Його погляд перебіг на пса, потім знов на неї, і усмішка стала ширшою.

— Можливо, мені сподобається бачити тебе на своєму ранчо, Олеандре.

Вона зціпила зуби. Якщо в Кевіна є безпечне ранчо, це вирішить безліч її проблем. А перш ніж піти звідти, вона зможе посипати його харчі проносним.

— Її звати Алекс, — виправив Деніел, — тобто я знаю, що не так, але зараз вона відгукується на це ім’я, — він подивився на неї. — Алекс згодиться, чи не так?

— Не краще й не гірше за будь-яке інше ім’я. Наразі нехай буде так, — вона поглянула на Кевіна. — Ти зі своїм псом сядеш позаду.

Розділ 11

У сиву давнину, коли вона була молодою дівчиною на ім’я Джуліана, Алекс мріяла про сімейні подорожі в машині.

Вона з матір’ю кілька разів літала у відпустку — якщо відвідини стареньких діда та баби з почуття обов’язку можна назвати відпустками. Її мати, Джуді, не любила їздити в довгі подорожі на авто, бо починала нервуватись. Джуді часто повторювала, що в автоаваріях гине набагато більше людей, ніж в авіакатастрофах, хоча польоти літаками теж її бентежили. Дорослішаючи, Джуліана зовсім не боялася небезпек, пов’язаних із подорожами, вона не боялася гусені, гризунів чи тісних приміщень і ще безлічі речей, які лякали Джуді. Вона за визначенням мала бути урівноваженою.

Як кожна єдина дитина в сім’ї, Джуліана гадала, що брат чи сестра зарадять її самотності довгими вечорами, коли вона виконувала домашні завдання за столом на кухні, чекаючи, поки Джуді повернеться зі стоматологічного кабінету, яким керувала. Джуліані кортіло у коледж, у гуртожиток, до сусідів по кімнаті, так вона мріяла про товариство. Але тільки потрапивши туди, вона зрозуміла, що через своє відносно усамітнене та по-дорослому відповідальне життя вона стала неспроможною співмешкати зі звичайними вісімнадцятирічними дітьми. Тому мрія про рідних брата чи сестру розбилася в друзки, а вже на початку третього курсу вона мешкала сама у маленькій квартирі-студії.

Але фантазія про велику сімейну подорож на машині вціліла. До цього дня.

Правду кажучи, вона, мабуть, була б у ліпшому настрої, якби все її тіло не боліло, як суцільний величезний пульсуючий синець. На додачу вона підбурила до першої сварки, хоч і зовсім мимохіть.

Перетинаючи кордон штату, вона, опустивши віконце, викинула пристрій стеження, який витягла з ноги Деніела. Вона не хотіла довго його з собою носити, але також не хотіла залишати його в місці своєї останньої операції. Гадала, що прибрала майже всі познаки, утім, хтозна. За першої ж нагоди замести слід вона завжди це робила.

У люстерко заднього виду вона помітила, що Кевін сів рівно.

Він зміг забрати наплічник, який викинув, виплигуючи з літака; тепер вони з Деніелом видавались цілком звичайними чоловіками у джинсах та сорочках із довгими рукавами — чорній та сірій — а Кевін добув два нових пістолети.

— Що то таке? — спитав Кевін.

— Пристрій стеження за Деніелом.

— Що? — одноголосно спитали обоє.

І заговорили, перебиваючи один одного.

— У мене й справді був пристрій стеження? — спитав Деніел.

— Навіщо ти таке зробила? — вимогливо спитав Кевін.

Пес відреагував на тон Кевіна, але потім, мабуть, вирішив, що все в порядку й знов висунув морду у вікно.

Вона спочатку повернулася до Деніела, дивлячись на нього з-під бейсболки, яка мала б приховувати її потовчене обличчя.

— А як ти гадаєш твій брат тебе знайшов?

— Він стежив за мною? Але… де був той пристрій?

— У ранці з внутрішнього боку стегна. Обробляй розтин, дбай, щоб не потрапила інфекція.

— Знаєш, який клопіт був — поставити його туди? — пробурмотів Кевін.

— Якщо ти міг його відстежувати, отже, і хтось інший зміг би. Я не хотіла ризикувати з огляду на наше становище.

Деніел розвернувся на передньому сидінні й поглянув на брата.

— Як ти… Як би я дізнався про це?

— Пригадуєш, приблизно два роки потому, коли гульвіса тебе покинула, ти зустрів у барі, — не згадаю назви, — у який ходив, коли почувався пригніченим, звабливу білявку з довгими ногами…

— «У Луїса». Звідки ти взагалі про це дізнався? Я ніколи тобі не розповідав… стривай, ти наказав за мною стежити?

— Після гульвіси я за тебе хвилювався…

— Її звати Лейні.

— Байдуже. Мені ніколи не подобалось, що вона з тобою.

— А коли тобі взагалі хтось коло мене подобався? Як я пригадую, тобі завжди подобалися тільки ті дівчата, які прагнули тебе. А коли хтось обирав мене, а не тебе, ти вважав це за образу.

— Річ у тім, що ти був не при собі. Але стеження за тобою не стосувалось…

— Хто за мною стежив?

— Це тривало лише кілька місяців.

— Хто?

— Кілька моїх приятелів, не з Агенції. Кілька копів, з якими я мав спільні справи, а потім — недовго — приватний детектив.

— Що вони виглядали?

— Просто стежили, щоб з тобою було все гаразд, щоб ти не стрибнув з мосту абощо.

— Повірити не можу! З усіх… стривай хвильку. Білявка? Ти про ту, — як її звали? — Кейт? Ту, що почастувала мене випивкою, і… теж шпигунка?

Вона в люстерко побачила, як Кевін усміхається.

— Власне, вона шльондра. І насправді її звати не Кейт.

— Мабуть, ніхто на цілій планеті, окрім мене, не вживає своє власне ім’я… Я живу у світі брехні. Я навіть не знаю імені Алекс, яким її назвали при народженні.

— Джуліана, — мовила вона суголосно з Кевіном. Вони кинули один на одного роздратовані погляди.

— Він знав? — ображено спитав Деніел.

— Він дізнався, коли ти був непритомним. Мені це ім’я дали при народженні, але мене вже так не кличуть. Для мене воно вже неістотне. Зараз мене звати Алекс.

Деніел насупився, не до кінця вгамувавшись.

— Хай там як, — мовив Кевін так, немов розповідав жарт, який йому дуже подобався, — білявка мала повернути тебе на місце, але ти їй сказав, що процес розлучення ще не закінчений і що тобі ніяково, — Кевін хрипко засміявся. — Я не йняв віри, почувши таке. Але це було так на тебе схоже. Навіть не знаю, чому я так здивувався.

— Чудно. Та все ж не збагну, як такий маленький обмін призвів до появи пристрою для стеження в моїй нозі?

— І не призвів. Мені просто дуже сподобався той випадок. Утім, так було прикро. Хвойду було так легко підставити. Та якби ти повів її додому, то процес встановлення пристрою принаймні тобі був би приємним. Затягування тебе до сімейного лікаря забрало набагато більше сил. Зрештою, мені довелося просити секретарку у приймальні, щоб викликала тебе на медогляд. Прийшовши, ти познайомився з колегою. З чоловіком, якого більше ніколи не бачив.

Деніел від подиву аж рота роззявив.

— Він сказав, що в мене пухлина!

— Доброякісна пухлина. Яку він видалив просто в тому кабінеті під місцевою анестезією, швидко переконавши тебе, що то дрібниця. Навіть грошей з тебе не взяв. Не роздувай з цього більшої події, ніж була насправді.

— Жартуєш? Як ти міг… — Деніел кричав на все горло. — Як ти сам перед собою це все виправдовуєш? Протягом усіх цих років ти маніпулював мною! Поводячись, як із лабораторною мишею заради власної розваги!

— Навряд, Денні. Я із шкури вилазив, щоб ти жив у безпеці. Агенція прагнула, щоб я розіграв власну смерть від самого початку, та я не міг вчинити так із тобою, особливо після того, що трапилося з мамою і татом. Тому я, надававши купу обіцянок, кожні вільні вихідні летів у Мілвокі, щоб грати ув’язненого злочинця.

Наступні запитання Деніел ставив уже спокійнішим голосом:

— А я їхав на авто. Чи справді все це було так потрібно?

— Спитай спеціалістку з отрут. Така робота не для сімейних людей.

Деніел глянув на неї.

— Правда?

— Правда. Вони полюбляють вербувати сиріт — бажано єдиних дітей у сім’ї. Як твій брат уже казав, стосунки з людьми дають поганцям можливість повернути все на свою користь, скориставшись цим проти тебе.

Його голос ще пом’якшав.

— А ти сирота?

— Я не певна. Я ніколи не зналася з батьком. Можливо, він ще десь є живий.

— Але твоя мама…

— Рак матки. Мені було дев’ятнадцять.

— Пробач.

Вона кивнула.

Запала нетривала, але дуже приємна тиша. Алекс затамувала подих і благала, щоб вона тривала якнайдовше.

— Коли ти справді повірив, що я помер… — повів Кевін.

Алекс, увімкнувши радіо, стала перебирати станції. Кевін натяку не зрозумів. Деніел просто не зводив очей з вітрового скла.

— …Я саме почав працювати з Енріке де ла Фуентесом. І з перших днів збагнув, що справа валитиметься з рук. Я знав, що він скоїв з родинами своїх ворогів. Настав час тебе звільнити.

— Тобто, тобі звільнитись від шаради з відвідинами у в’язниці, — пробурмотів Деніел.

Алекс знайшла станцію з класичною музикою й увімкнула так, щоб розчути її попри голос Кевіна.

— Саме тоді я й поставив пристрій стеження. Я мав знати, що ти в нормі. Більше ніхто за тобою не стежив, тільки за мною.

Деніел недовірливо хмикнув.

Через гучну музику в Алекс ще дужче розболілася голова. Вона знов прикрутила звук.

— Усе в Управлінні… погано скінчилось. За планом, треба було чекати, поки все стихне й про мене забудуть, потім мені мали змінити зовнішність. З часом я б повернувся до тебе, малий. Спочатку ти б мене не впізнав, але я б не дозволив тобі почуватися самотнім ціле життя.

Деніел дивився просто перед собою. А їй стало цікаво, чи насправді він вірив у те, що розповідав його брат. Він, хитаючись, продирався крізь безліч різноманітних зрад.

— Що трапилося з Управлінням? — спитала Алекс.

Вона дійсно не хотіла встрявати в цю розмову, але скидалось на те, що Деніел не має наміру розпитувати. Раніше, поки вона не долучилася до цього небажаного союзу, для неї не надто важило, як саме Кевін покинув ЦРУ. А зараз це було важливим. Це і її стосувалося.

— Коли завдання з вірусом було виконано і де ла Фуентеса прибрано із загальної картини, Управління вирішило повернути мене, але залишились деякі неприховані кінці, що мене турбували. Я хотів усе владнати. Це забрало б небагато додаткового часу, та й я перебував у картелі в надзвичайному становищі. На додачу то була слушна нагода вплинути на те, що відбувалось у картелі, — хто брав гору й якими могли бути подальші завдання, водночас збираючи надійну інформацію про нову структуру картелю. Я повірити не міг, що Управління відкликало мене, і відмовився виїжджати. Я гадав, що зрозуміло все розтлумачив, але… Мабуть, вони мені не повірили. Мабуть, подумали, що я став негідником, який перейшов на інший бік, обравши картель. Мені досі все це видається безглуздям, — він захитав головою. — Я гадав, що вони знають мене краще.

— І що вони зробили? — спитав Деніел.

— Попалили мене. Видали мене як агента, розповіли людям, що я вбив де ла Фуентеса. І ці люди прийшли мститися.

— І помстились, як гадали в ЦРУ, — здогадалась вона.

— Саме так.

— А ти вбив його? — спитав Деніел. — Де ла Фуентеса?

— Це частина моєї роботи.

— А ти багато людей убив?

— Ти справді прагнеш те знати?

Деніел тихо чекав, не озираючись на брата.

— Добре. Гаразд. Я вбив десь е-е-е… сорок п’ятеро людей, а можливо, більше. Я не певен щодо загальної кількості, адже не завжди є час перевіряти пульс. То ти розумієш, чому я мав тримати тебе якнайдалі від мого життя?

Тепер Деніел поглянув на Алекс.

— А ти коли-небудь вбивала когось?

— Тричі.

— Тричі… о! Тих, кого твоя компанія послала за тобою?

— Так.

— Не поводься так, ніби через це вона краща за мене, — втрутився Кевін, розсердившись.

— Я й не думав… — повів був Деніел.

Тепер уже випала черга Кевінові кричати.

— Спитай, скількох вона катувала перед тобою. Спитай, як довго тривали катування кожного з них. Скільки годин — чи діб? Я просто стріляв у людей. Чітко й швидко. Я б ніколи не робив те, що робить вона. Будь з ким, надто з невинним цивільним, як…

— Стули пельку, — гаркнув Деніел. — Просто припини говорити. Не кажи такого про неї. Хай скільки болю вона завдала мені, пам’ятай, що ти завдав мені більшого. Це більше боліло й тривало набагато, набагато довше. Кажеш, мав добрі підстави. І вона мала. Вона не знала, що її обманюють, що нею маніпулюють. Я знаю, як це.

— Немов вона тут просто безневинна стороння людина.

— Я сказав, стулися! — останнє слово Деніел проревів оглушливо голосно.

Алекс сіпнулась. Пес заскиглив, втягуючи морду в машину й дивлячись на хазяїна.

— Спокійно, — мовив Кевін, мабуть, собаці.

Деніел помітив, як вона відреагувала:

— З тобою все добре?

— Власне, на додачу до купи інших неприємних пошкоджень, у мене ще й голова зараз лусне.

— Даруй.

— Пусте.

— У тебе такий вигляд, ніби ти зараз розвалишся, — і образно, і буквально. Хочеш, я кермуватиму? А ти, можливо, подрімала б.

Вона хвильку поміркувала. Їй завжди доводилося робити все самотужки, але то й добре, бо тоді вона знає, що все зроблено як годиться. Їй ні з ким було кермувати по черзі, але то теж добре, бо тоді їй не доводилось нікому довіряти. Довіра — вбиває.

Утім, вона усвідомлювала межі своїх можливостей. Щось у думці про те, що можна спати й подорожувати водночас, видавалося таким розкішним…

І вона довіряла Деніелу, знаючи, що він не скривдить її і не зрадить.

Усвідомлюючи, що, можливо, страшенно помиляється, вона все одно йому довіряла.

— Дякую, — відповіла. — Чудово було б. Я з’їду на узбіччя на наступному виїзді.

Ці слова дивно пролунали, коли вона їх промовила. Немов репліка з телевізора, рядки одного актора іншому. Але, гадала вона, саме так лунають діалоги нормальних людей. Просто в її житті таких було обмаль.

Протягом кількох кілометрів до наступного виїзду з дороги так приємно було їхати в тиші. Спокій навіть нагнав на неї ще більшого сну. Вона вже мимохіть почала повільно блимати, коли виїжджала на брудне узбіччя.

Ніхто не прохопився ані словом, поки вони мінялись місцями. Голова Кевіна похилилась на спинку сидіння, очі заплющені. Деніел ледве торкнувся її плеча, проминаючи її.

Та хай як вона втомилась, заснути їй вдалося не одразу. Спочатку вона гадала, що це через незвичне відчуття, що машина під нею рухається; її тіло звільнилося від тривалої звички усвідомлювати, що, оскільки вона за кермом, спати не дозволено. Вона кілька разів зиркнула на Деніела з-під своєї бейсболки, просто щоб бути певною. Він умів кермувати машиною. Отже, можна відпочити. Звісно, сидіння було незручне, але не більш незручне, ніж її звичайне місце для сну. Вона навчилась відпочивати де тільки могла. Але її голова була… надто вільною. Збагнувши це, вона усвідомила, що їй бракує протигаза. Він став невід’ємним атрибутом її сну.

Коли вона усвідомила, у чім річ, усе владналось. Вона натягнула кепку на побите обличчя якомога нижче й наказала собі розслабитись. Сьогодні вона дротів не натягувала. Жодного небезпечного газу. Усе добре, запевнила вона себе.

Було поночі, коли вона прокинулась. Вона почувалася скуто, тіло страшенно нило й хотілося їсти і в туалет. Вона хотіла б поспати ще, аби уникнути усіх цих неприємних відчуттів, але брати знов сперечалися. Вона надовго відключилась, тому не могла їм дорікнути, що вони про неї забули, але їй хотілося, щоб вони не сварились через неї, коли вона прокинулась.

— …Та вона ж негарна, — казав Кевін, коли вона почала просинатись.

— Ти ж навіть не знаєш, який у неї вигляд, — сердито відповів Деніел. — Ти натовк їй обличчя, перш ніж тобі випала нагода назватися.

— Річ не в обличчі, малий. У неї статура, як у кістлявого десятирічного хлопчика.

— Через таких, як ти, жінки думають, що всі чоловіки — собаки. Таких ще кличуть сильфідами.[3]

— Ти начитався забагато книжок.

— А ти читаєш замало.

— Я кажу так, як є.

— У тебе обмежене сприйняття.

— Агов, усе гаразд, — встряла Алекс.

У таку розмову ніяк не можна красиво втрутитись, але вона не хотіла вдавати, що спить.

— Без образ.

Знявши бейсболку з обличчя, вона витерла слину, що бігла з розбитої губи.

— Пробач, — пробурмотів Деніел.

— Не хвилюйся. Мені треба було прокинутись.

— Та ні, я за нього.

— Невисока думка твого брата про мої принади є особливим різновидом компліменту.

Деніел розсміявся:

— Слушно.

Кевін фуркнув.

Алекс, потягнувшись, застогнала.

— Дай-но я вгадаю. Коли ти уявляв напарницю Схибленого вченого, загадкову Олеандр, перед твоїми очима поставала білявка? — вона глянула на його обличчя, яке раптом напружилось. — Так, безперечно, білявка. З великими грудьми, довгими засмаглими ногами, повними губами й великими блакитними очима, як у лані? Чи я все вгадала? О, ще з французьким акцентом, так?

Кевін не відповів. Вона озирнулась на нього. Він дивився у вікно, немовби зовсім її не слухаючи.

— Усе в одній, — розсміялась вона.

— Він завжди був прихильником очевидного, — прокоментував Деніел.

— Ніколи не бачила таких на цій роботі, — мовила Алекс до Деніела. — Я не кажу, що у такого створіння обов’язково бракує мізків, але справді, навіщо десятиріччями скніти над безславними дослідженнями, якщо існує безліч інших варіантів?

— Я бачив таких дівчат на такій роботі, — пробурмотів Кевін.

— Певна річ, агенток, — припустила Алекс. — Вкрай сексуальна праця. Захоплива. Утім, повір мені, лабораторні халати насправді зовсім не додають краси фігурі, попри те, якими їх показують у розпусних костюмах на Хелоуїн.

Кевін знов почав визирати з вікна.

— Як почуваєшся? — спитав Деніел.

— Ой.

— О, перепрошую.

Вона знизала плечима:

— Треба знайти місце, де б зупинитись. Я не зможу повечеряти у ресторані, щоб хтось не викликав за вами двома копів. Нам треба десь знайти мотель і потім хтось із вас піде до продуктової крамниці.

— Обслуга в номери не годиться? — здивувався Деніел.

— У таких готелях помічають, коли ти платиш готівкою, — Кевін пояснив перше, ніж вона встигла. — Даруй, брате. Скрутна у нас буде ночівля.

— Ти за кермом цілий день? — спитала вона.

— Ні, ми з Кевом кілька разів їхали почергово.

— Неймовірно, щоб я стільки проспала.

— Гадаю, ти цього потребувала.

— Так, мабуть, я гарувала, як віл, надто довго.

— Обмаль часу, — пробурмотів Кевін, — а так багато людей ще треба замордувати.

— Правду кажеш, — весело погодилась вона, аби тільки його роздратувати.

Деніел розсміявся. Він видавався таким добрим та ласкавим — більше, ніж будь-хто, кого вона колись зустрічала, — але він, безперечно, дивак. Можливо, неврівноважений.

Вони знайшли маленький мотель на околиці Літтл Рока. Алекс гадала, що мала б трішки впізнати містечко, але їй нічого не нагадувало про її відвідини дідуся та бабусі в дитинстві. Можливо, місто надто розрослося, відколи вона востаннє була тут. А можливо, вона просто була в іншій його частині. Десь неподалік поховані її бабуся та дідусь.

Їй було цікаво, чи вона щось відчуватиме через це. Але до цього міста їй було байдуже. Вона не почувалася до них ближчою від того, що зараз перебувала неподалік з їхнім генетичним матеріалом.

Кевін наполіг на тому, щоб улаштувати все на рецепції. Мабуть, на краще, що зараз Кевін взяв усе у свої руки; через її обличчя Алекс годі було посилати на завдання, та навіть якби вона мала добрий вигляд, він у цьому був фахівцем. А вона зналась лише на тому, що завчила під час теоретичних досліджень та кількох років спроб і помилок. Кевіна ж навчили набагато більше, він довів це у польових умовах. Про Деніела навіть годі й згадувати. О, звісно, з обличчям у нього все добре, але він має абсолютно хибні інстинкти.

Показовий приклад того — коли вони сварились через те, що Кевін зняв для них тільки один номер. Йому й на гадку не спало, що рецепціоніст радше запам’ятав би двох чоловіків, що, прийшовши разом, заплатили готівкою за два номери. І коли Кевін став за троє дверей від кімнати, яку вони виняйняли, Деніел зовсім не збагнув причини. «Щоб збити з пантелику» — пояснили йому, але все це було зовсім чужим усьому, що Деніел знав раніше в житті, кожній набутій ним звичці. Він міркував, як нормальна людина, яка ніколи не мала що приховувати. Йому ще чимало доведеться навчитись.

Він навіть спитав, чи слід їм спитати дозволу, перш ніж впустити собаку в номер.

У кімнаті було лише одне ліжко, але Алекс проспала дванадцять годин поспіль, тому охоче залишилась на варті. Кевін вийшов на півгодини, а повернувся із загорнутими у целофан сендвічами та содовою, а також великим пакунком собачого корму. Алекс жадібно проковтнула сендвічі, а потім заїла їх жменею знеболювального. Ейнштейн їв з таким самим ентузіазмом, як і вона, просто з пакунку, а от Деніел та Кевін споживали їжу значно спокійніше. Мабуть, вона проспала кілька зупинок на обід дорогою.

Вона швидко причепурилась перед потрісканим дзеркалом у ванній, хоча радощів їй це не додало. Набряклий ніс збільшився вдвічі, почервонів і скидався на цибулину. Але був і позитивний бік: є великі шанси, що він загоюватиметься інакше, ніж на початку, тож її зовнішність трохи зміниться. Можливо, не так добре, як коли б вона зробила пластичну операцію, але загалом не так болісно чи, принаймні, швидше. Синці вражаюче суперечили своїй назві, вихваляючись різнобарв’ям кольорів від зелено-жовтого до жовчно-зеленого та темно-пурпурового. Потріскана губа набрякла з обох боків лускатої тріщини як кульки з плоті, а вона навіть гадки не мала, що синці можуть виникнути у роті. Але в одному їй поталанило: зуби досі були всі цілі. Бо поставити міст було б непросто.

Ще має спливти трохи часу, перш ніж вона матиме змогу хоч щось робити. Вона сподівалась, що безпечна домівка Кевіна відповідатиме тому, як про неї відгукуються. І хвилювалась, прямуючи у безвість. Вона нічого не підготувала самотужки, і це нервувало її на сто відсотків.

Помила й почистила зуби — то був доволі болісний ритуал — і влізла у чорні легінси та чисту білу сорочку. На цьому її гардероб вичерпувався. Сподівалася, у безпечній домівці буде пральна машина.

Коли вона повернулась у номер, Деніел спав голічерева, підсунувши одну руку під подушку, а інша вільно звисала з ліжка, торкаючись довгими пальцями до вицвілого килима. У нього й справді був інший вираз обличчя уві сні — як перше, коли він лежав непритомний, і його невинність та спокій ніби не належали до того самого світу, де мешкала Алекс.

Кевіна та собаки в номері не було. Усвідомлюючи, що у пса є певні потреби, вона не могла опустити рівень тривоги нижче жовтогарячого рівня, поки вони не повернулись.

Кевін її не помітив, а пес обнюхав один раз, проминаючи. Кевін ліг голічерева, випростався, поклавши руки по швах, і враз заплющився. Протягом шести годин він навіть не поворухнувся. Пес заскочив на край ліжка, скрутившись калачиком і поклавши хвіст Деніелові на ногу, а голову — на стопи Кевінові, як на подушку.

Алекс сиділа на стільці, що лише один був у номері, — килим мав надто підозрілий вигляд, щоб вона вкладалась на підлозі, — схилившись над ноутбуком і проглядаючи новини. Вона не була впевнена, що хтось помітить Деніелове зникнення, а тим паче що повідомлять про нього, якщо помітять. Мабуть, ні. Дорослі чоловіки повсякчас зникали. Наприклад, як її батько. Таке було надто звичною справою, щоб здіймати хвилю занепокоєння, хіба що існувала якась сенсаційна подробиця — приміром, частини розчленованого тіла у квартирі.

Досі нічого не писали про катастрофу самотнього літака у Західній Вірджинії: не знайшли ані померлих, ані травмованих, які досі шукають власника, утім, вона сумнівалась, що цій новині приділятимуть більше уваги, ніж кілька рядків у місцевій електронній газеті. Коли новина спливе, у повідомленні не буде нічого, що приверне чиюсь увагу у Вашингтоні.

Вона завершила пошуки інформації, яка свідчила б про те, що вони в небезпеці. Видавалось, що принаймні з цього боку їм нічого не загрожує. А що зараз думає Карстен? Які має плани? Вона не збиралась повертати Деніела додому раніше ранку понеділка, перед початком уроків у школі, а зараз ще досі субота, майже субота. У відділі знали, що вона не розколе Деніела, адже йому нічого розповідати. Вони б мали здогадатись, що з часом вона теж дізнається про існування брата-близнюка. Вони, мабуть, були чудово обізнані, що Кевін досі серед живих. Вони сподівались, що він, вийшовши з укриття, вступить у гру раніше, і в цьому вони не схибили. Єдине, чого вони не передбачили, — що кат та найманий убивця заведуть теревені.

Усе б так ніколи й не втряслося, якби не втрутився Деніел. Для них він був лише маневром, принадою, яку наразили на небезпеку, щоб виманити більш важливих гравців у центр дошки. Та вони ніколи б не здогадались, що він стане поштовхом до змін.

Вона збиралась дотримувати умов угоди зі свого боку: вона гратиме роль переможця (хоч, певно, насправді ця роль програшна), дозволивши Кевінові та Деніелові померти. У випадку Кевіна — померти знову. Але зараз вона б радше охоче померла сама. Чи не легше буде у відділі повірити, що такий, як Кевін Біч, котрий був головою картелю, досягнув успіху там, де їм не вдалося? Чи не здалося б їм тоді доцільним припинити її пошуки? Як воно — просто зникнути, але так, щоб цього разу її ніхто не шукав?

Вона зітхнула. Фантазії лише все ускладнюють, тому поринати в них далі немає сенсу. Обидва чоловіки міцно заснули, вона в цьому впевнена, тому, пірнувши у торбу, добула герметичний патрон, який прихопила заздалегідь. У неї лише два протигази, тому сьогодні нічого смертоносного не буде, тільки снодійне в повітрі, яке вона вчора запрограмувала у комп’ютері. Цього вдосталь. Так вона зможе контролювати кінцевий результат, якщо їх хтось знайде.

Вона під’єднала дроти, двофазно. Сьогодні вона не буде вмикати чи вимикати пастку ззовні, тож знову влаштувалась у кріслі. Вона глянула на близнюків. Обоє спали міцно й мирно. Цікаво, чи добра це звичка для шпигуна? Можливо, насправді Кевін довіряв їй достатньо, аби підняти тривогу лише в крайньому випадку і, можливо, владнати проблеми, не повбивавши їх всіх укупі. Вона з цими двома братами дійсно складала чудну компанію для ночівлі.

Так дивно було за ними спостерігати! Відчуття, що вона робить щось недобре, не стало для неї несподіванкою. Але водночас їй приємно було відчувати, як вдовольняють потребу, про існування якої вона навіть не здогадувалась і якої навіть ніколи не сподівалась.

Певний час вона розмірковувала над поточними обставинами, шукаючи хиби в теорії, але чим більше вона аналізувала ситуацію, тим більшого сенсу все набувало. Навіть скрушний брак поступу в її ймовірних убивствах — під час третьої спроби хтось мав уже здогадатись про її систему безпеки й змінити підхід — теж почав у цьому світлі набувати сенсу. Жодних операцій ніколи не проводили, посилаючи до неї окремих осіб, яким або давали дуже мало настанов, або взагалі ніяких. Укотре проаналізувавши свої здогади, вона ставала як ніколи впевненою, що жодного полювання на неї ніколи не існувало.

І тоді вона занудьгувала.

Їй кортіло увійти на сайт Колумбійського Університету у розділ, що містив їхню програму з патології, і прочитати останні дисертації, але робити таке було небезпечно, поки відділ досі намагається її вистежити, а вона не мала сумніву, що вони намагаються. У відділі не могли відстежити будь-яку спробу будь-кого вийти на її колишні інтереси, але цей сайт був надто очевидною зачіпкою. Зітхнувши, вона наділа навушники й увімкнула YouTube, почавши дивитись відео про те, як збирати рушницю. Певно, їй це ніколи не знадобиться, але за плечима не носити.

Кевін прокинувся точно о п’ятій тридцять. Він просто сів, немов хтось повернув вимикача, щоб його увімкнути. Раз погладивши пса, він попростував до дверей. За секунду помітив на ній протигаз і рвучко спинився. І собака біля його ноги теж на мить завмер, повернувши носа в її бік, немов перевіряючи, що засмутило хазяїна.

— Хвильку, — мовила Алекс.

Вона незграбно стала на ноги, тіло досі боліло й нило, вона лише не могла збагнути, більше чи менше, ніж на початку ночі, — і скуто пройшла до дверей, аби зняти запобіжні заходи.

— Я не давав на таке дозволу, — мовив Кевін.

Вона глянула на нього.

— А я твого дозволу не питала.

Він гмикнув.

Вона очистила йому шлях усього за кілька хвилин. Знявши протигаз, вона махнула ним, вказуючи у бік дверей.

— З Богом, Парасю.

— Це тобі з Богом, — почулось їй, коли він проминав її, але він говорив надто тихо, щоб вона почула напевне. Пес пішов слідом, так швидко вертячи хвостом, що аж в очах миготіло. Вона гадала, що рецепціоніст, мабуть, о такій порі не звертатиме уваги, але їй все одно здавалось, що Кевін трохи випробовує їхнє щастя. Змагання в тому, хто голосніше горлатиме з управлінцями мотелю, навряд чи допоможе їм лишатись інкогніто.

Вона почала порпатися в харчах, що їх напередодні приніс Кевін. Рештки сендвічів не були такими апетитними, як вісім годин тому. Але вона знайшла пачку двошарового печива з вишневою начинкою, яку не помітила вчора. Вона доїдала друге печиво, коли повернувся Кевін із собакою.

— Хочеш подрімати кілька годин? — спитав він.

— Якщо ти не проти кермувати, я б знову поспала в машині. Краще нам дістатися туди, куди ми їдемо.

Він раз кивнув, потім пройшов до ліжка й слабко штурхнув брата. Простогнавши, Деніел повернувся на спину, закриваючи голову подушкою.

— Чи так уже це необхідно? — спитала.

— Ти ж сама сказала, що краще вже рушати. У Денні завжди западала кнопка дрімоти.

Кевін рвучко прибрав подушку з голови Деніела.

— Їдьмо, малий.

Деніел здивовано кліпав очима кілька секунд, потім вона побачила, як змінився його вираз обличчя, коли він раптом усе згадав, збагнувши, де він і чому. Так прикро було дивитись, як його сни, розсипавшись на порох, зникали безвісті, зіткнувшись із новою дійсністю після пробудження. Його очі бігали по кімнаті, поки він не побачив її. Вона спробувала зробити так, щоб її вираз обличчя став заохотливим, але через понівечене обличчя будь-яка зміна виразу, схоже, була марною. Вона спробувала дібрати слова, які б зробили світ для нього менш тьмяним і страшним.

— Печива? — запропонувала.

Він знов кліпнув очима.

— Ууу, давай.

Розділ 12

Алекс безпечна домівка не сподобалась.

Вони дістались туди надвечір. Вона проспала в дорозі майже чотири години. Їй не хотілось навіки лишатись у нічній зміні. Тому вона прокинулась, щойно вони з’їхали з автобану на двосмугову дорогу, а потім на нерівний вужчий шлях, аж поки нарешті не виїхали на однобічну ґрунтову стежину — назвати її дорогою було б завеликим компліментом.

Певно, що її важко знайти, але щойно знайшовши… виїзд з неї лише один. Вона б ніколи не залишилась мешкати у такому глухому куті.

— Спокійно, кілере, — мовив Кевін, коли вона дорікнула. — Нас тут ніхто не шукатиме.

— Треба було змінити номери.

— Я подбав про це, поки ти хропіла.

— Та ти й не хропіла, — тихо мовив Деніел.

Тепер він кермував, а Кевін направляв.

— Але ми справді зупинились на звалищі й поцупили кілька справжніх номерів.

— Отже, ми тут у пастці, сидимо у глухому куті, а тим часом пан Сміт прямує у Вашингтон, — пробурмотіла вона.

— Тут безпечно, — гаркнув Кевін тоном, який ясно показував, що час припинити дискусію. — Тому не треба ходити по моїй домівці, розставляючи пастки.

Вона не відповіла. Бо робитиме, що їй заманеться, коли його не буде вдома.

Принаймні, його оселя розташовувалась осібно від сусідів; вони їхали брудною стежиною хвилин п’ятнадцять, не зустрівши жодного сліду живої душі. Отже, супутні збитки будуть невеликими, якщо з якоїсь причини вона відчує потребу в тім, щоб спалити все дощенту.

Вони під’їхали до високої брами, обабіч якої простягався укріплений паркан з товстої сітки, увінчаної спіралеподібним колючим дротом. Паркан простягався так далеко праворуч та ліворуч, що вона не могла побачити, де він завертав чи закінчувався. Біля брами була дуже загрозлива табличка ХОДУ НЕМАЄ з приписом унизу, на якому ЗАХОДЬТЕ НА ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК. ВЛАСНИКИ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ЗА ПОШКОДЖЕННЯ ЧИ ШКОДУ, ЗАВДАНІ ВНАСЛІДОК ПРОНИКНЕННЯ НА ТЕРИТОРІЮ.

— Слабенько, — мовила вона.

— Але свою роботу виконує, — відповів Кевін.

Добувши з кишені футляр для ключів, він натиснув на кнопку. Брама розчинилась, і Деніел заїхав усередину.

Вона б мала здогадатись, що його безпечна домівка буде такою передбачуваною.

Ще за кілька кілометрів, немов у мареві, постав будинок, тьмяно-сіра двоповерхова споруда, що височіла у прозорім тумані над жовтою травою. Поодинокі темні миршавенькі дерева додавали галявині хоч якоїсь текстури. А над усім цим чисте-чистісіньке синє небо, що простягалось до нескінченності.

Вона ніколи не почувалась добре на плато Великі Рівнини. Мабуть, через те що занадто довго мешкала в місті. Вони давали відчуття такої незахищеності… і без’якорності. Немов сильний вітер може знищити все, куди сягає око. Мабуть, у цій місцевості раз на два роки саме так і відбувалось. Вона щиро сподівалась, що зараз не пора торнадо.

Решта будинку показалась, щойно вони опинились нагорі низенького узвишшя посеред переважно рівного шляху.

Споруда була занедбаною, але величезною, заввишки два поверхи, з хистким ґанком, що простягався до половини цокольного поверху. Стерня пісочного кольору закінчувалась десь майже за двадцять метрів від будинку, а потім змінювалась на гравій, що вкривав ґрунт аж до потрісканої решітки, за допомогою якої намагались замаскувати підвалини. Монотонну рослинність розбавляли лише будівля та недорозвинені деревця, брудна стежина, як червонувата подряпина, і кілька розпливчастих плям, що рухались уздовж узбіччя дороги. Дорогою сюди вона бачила чимало корів, але ці були замалі, як на корів. Вони й справді ніби мали шерсть, що різнилася за забарвленням від чорної до коричневої та білої, а часом усіх трьох укупі.

Плями почали стікатись до машини, рухаючись набагато швидше за корів.

Хвіст Ейнштейна замотався, видаючи звук, так швидко, немов на задньому сидінні стояв гелікоптер.

— Що це за місце, Кеве?

— Моя запланована пенсія.

Тварини дістались машини — півдюжини найрізноманітніших псів. Фантастично, — міркувала Алекс. Котрийсь, мабуть, брат Ейнштейнові. Інший просто велетенський. Вони були більше схожі на коней, ніж на собак. Вона впізнала добермана, двох ротвейлерів та німецьку вівчарку традиційного забарвлення.

Наближаючись, собаки поводилися зовсім тихо, ставши в агресивну позу, але щойно вони побачили Ейнштейна, усі хвости зарухались, і всі гуртом суголосно загавкали.

— Я треную собак, щоб зробити з них вартових, — з комерційною метою і для приватного використання. Часом продаю їх у родини, де прагнуть мати по-справжньому виховану тварину.

— І як ти за всіма ними встежиш? — прагнула знати вона.

— Можеш їхати, Денні, вони не заступатимуть шляху, — наказав Кевін.

Деніел спинився, коли пси оточили машину. А зараз він поволі рушив і, як і обіцяно, собаки розступились, а потім побігли слідом за авто. Кевін промовив до Алекс: «Нічого в імені моїм. Ніхто не бачить мого обличчя. Для цих справ у мене є партнер».

Коли він заговорив, вона помітила, що на ґанку з’явився кремезний чоловік у ковбойському капелюсі. Здалеку вона не могла розгледіти більше деталей.

— Усі знають, що на цьому ранчо розводять собак. І ніхто цим не переймається. Це не має жодного зв’язку з моїм колишнім життям, — казав Кевін, але вона не надто уважно слухала.

Її погляд був прикутий до чоловіка, що чекав нагорі ґанку.

Кевін помітив, що вона занепокоєна.

— Арні? Він добра людина. Я довіряю йому своє життя.

При цих словах вона насупилась. Деніел теж поглянув на неї, почавши уповільнювати хід.

— Якась проблема, Алекс? — спитав він тихо.

Вона почула, як Кевін за спиною заскреготів зубами. Він неприховано сердився на те, як Деніел звертався до неї за настановами.

— Просто… — вона насупилась, потім показала жестом на Деніела та його брата. — Мені й так уже забагато. Вистачає вас двох. Я не певна, як довірятиму навіть вам, не те щоб ще одній людині. Якщо за нього цей поручається, — вона показала на Кевіна, а той сердито насупився.

— Та це вже занадто, куценька, — відповів Кевін, — бо це твій найліпший варіант, а чоловік, за якого я поручаюсь, є частиною пропозиції. Якщо хочеш втілити свій план, маєш проковтнути це.

— Усе буде гаразд, — запевнив її Деніел, акуратно поклавши свою праву руку на її ліву.

Глупство, що завдяки такому жестові можна почуватись краще. А Деніел навіть близько не усвідомлював, у якій вони небезпеці. Але все одно її серце стало битись трохи повільніше, а її права рука, якою вона стискала ручку дверцят, розслабилась.

Деніел їхав повільно; собаки досить легко встигали за ними, поки машина не спинилася на гравії. Вона краще змогла розгледіти чоловіка, який чекав на них.

Арні — високий, кремезний чолов’яга, наполовину латинос, наполовину, мабуть, корінний американець. Йому було років сорок п’ять, а можливо, на цілий десяток більше. Обличчя в нього було зморшкувате, але шкіра стала такою радше через вітер та сонце, ніж через вік. Волосся, що на кілька сантиметрів виглядало з-під капелюха, було посріблене сивиною. Коли вони зупинились, він поглянув на них без жодних емоцій, хоча ніяк не міг знати про третього пасажира, навіть якщо Кевін розповідав йому про Деніела.

Ейнштейн вибіг з авто, щойно Кевін зі скрипом розчинив дверцята, і почав обнюхувати, так само як почали обнюхувати і його самого. Кевін та Деніел хутко вилізли з авто, бо їм кортіло розім’яти ноги. Алекс більше вагалась. Там стояла зграя собак, а собака-кінь у коричневу цятку, підвівшись, видавався вищим на своїх чотирьох за Алекс.

— Не будь така ляклива, Олеандр, — позвав Кевін.

Майже всі собаки його вже обступили, заледве не звалюючи його з ніг додолу своєю вагою, вітаючись.

Деніел, обійшовши авто, відчинив для неї двері, потім подав руку. Вона роздратовано зітхнула й вилізла самотужки. Її черевики скрипіли по гравію, але собаки немов і не помічали її.

— Арні, — перекричав Кевін галасливо-радісних собак. — Це мій брат Денні. Він житиме з нами. І м-м-м, наш тимчасовий гість, мабуть. Не знаю, як ще її назвати. Але «гість», здається, для неї надто добрий опис, якщо ти збагнув, до чого я.

— Від твоєї гостинності у мене аж подих перехоплює, — пробурмотіла вона.

Розсміявшись, Деніел за два кроки зійшов на ґанок. Простягнув руку до чоловіка з кам’яним обличчям, який, стоячи поруч із Деніелом, поки вони тиснули один одному руки, не видавався таким уже високим.

— Радий познайомитись, Арні. Брат мені про тебе нічого не розповідав, тому мені кортить пізнати тебе краще.

— Навзаєм, Денні, — відповів Арні хрипким баритоном, який лунав так, наче ним нечасто користувались, тому слова не линули плавко.

— А це Алекс. Не слухай брата. Вона гостюватиме, скільки захоче.

Арні нарешті поглянув на неї зосередженим поглядом. Вона очікувала, як він відреагує на її побите обличчя, але то був лише холодний, беземоційний погляд.

— Дуже приємно, — мовила вона.

Він кивнув.

— Можете заносити речі в будинок, — сказав до них Кевін. Він намагався дійти до сходів, але собаки швидко плутались у нього під ногами. — Агов, бовдури. Обережно!

Як маленький військовий підрозділ, пси враз позадкували на кілька кроків, вишикувавшись у справжнісіньку лінію, і завмерли, нашорошивши вуха.

— Отак краще. Вільно.

Собаки одночасно посідали, висолопивши язики у гострозубій усмішці.

Кевін долучився до них біля дверей.

— Я ж сказав, що ви можете забрати речі в будинок. Денні, твоя кімната нагорі праворуч сходів. А щодо тебе… — він подивився на Алекс згори вниз. — Гадаю, згодиться кімната на іншому краю коридору. Я не чекав іще гостей, тому вона не влаштована як спальня.

— У мене є розкладачка.

— У мене речей немає, — мовив Деніел, і хоча вона прислухалась, але не почула в його словах і краплі жалю; він тримав марку. — Тобі допомогти з твоїми речами, Алекс?

Вона хитнула головою.

— Я заберу із собою лише деякі речі. А решту заховаю десь за огорожею садиби.

Деніел спантеличено звів брови, а Кевін, погоджуючись, кивнув.

— Раніше мені доводилось тікати посеред ночі, — пояснила вона Деніелові, намагаючись говорити тихо, хоча Арні, мабуть, усе одно міг розчути. Вона гадки не мала, скільки він знає про колишнє Кевінове заняття. — Часом проблематично повертатись, щоб спакувати речі.

Деніел повів бровою. Той смуток, який вона сподівалась побачити раніше, зараз проступив на його обличчі. Небагато людей заходили у цей світ з власної волі.

— Тобі не треба тут про це перейматись, — мовив Кевін, — ми у безпеці.

Кевін був одним з тих, хто сам обрав таке життя, а тому його судження були для неї підозрілими.

— Краще тримати себе у формі, — наполегливо відповіла вона.

Кевін знизав плечима.

— Якщо ти прагнеш саме цього, я знаю слушне місце.

Будинок був усередині трохи гарніший, ніж зовні. Вона гадала, що там поцвілі шпалери, дубові панелі ще з 70-х, скрипучі канапи, лінолеум та кухонні меблі із жаростійкого пластику. І попри те, що очевидним було прагнення відтворити сільський стиль, ремонт був новим за останнім словом техніки. Навіть була гранітна стільниця на кухонному острівці під люстрою, декорованою рогами лося.

— Ого, — пробурмотів Деніел.

— Скільки ж ремонтників попрацювало в цьому інтер’єрі? — пробурмотіла вона. Забагато свідків.

Кевін розчув її слова, хоча вона й не хотіла. — Взагалі ніхто. Арні колись працював у забудовах. Ми привезли все із сусіднього штату й зробили все самотужки. Власне, зробив здебільшого Арні. Задоволена?

Алекс скривила надуті губи.

— Як ви познайомились? — спитав Деніел увічливо в Арні.

Їй справді слід вивчити Деніела, — міркувала Алекс, навчитись у нього того, як вступати в розмову. Ось як поводиться нормальна людина. Або вона ніколи не вміла, або цілком забула, як слід поводитись. Вона зналась на тому, як працювати офіціанткою та працювати у закритих ізольованих приміщеннях; вона вміла реагувати на обставини на роботі так, щоб привертати до себе якомога менше уваги. Вона навчилась розмовляти з пацієнтами під час свого нелегального підробітку лікарем. А до того вона навчилась, як найкраще витягувати відповіді із суб’єктів. Але поза розписаними ролями вона завжди уникала будь-якого контакту.

На питання Деніела відповів Кевін.

— Арні вскочив у невеличку халепу, яка була дотичною до того, над чим я працював, коли повернувся. Він прагнув виплутатись і надав мені дуже цінну інформацію, а я натомість мав його вбити.

Мовчазний Арні широко усміхнувся.

— Ми знайшли спільну мову, — вів далі Кевін, — і не втрачали зв’язку. Вирішивши почати приготування до відставки, я зв’язався з ним. Наші потреби та інтереси чудово збіглись.

— Союз, укладений на небесах, — промовила Алекс милим тоном. Чудово, отже, його теж, можливо, хтось шукає, — міркувала вона, але не сказала цього вголос.

Кевін з Деніелом пішли до хазяйської кімнати на горішньому поверсі, щоб підібрати Деніелові гардероб і туалетне приладдя. Алекс кинулась нагору, легко знайшовши маленьку комірку, яку Кевін надав їй. Підійде. Він використовував її як комору, але там було вдосталь місця, аби поставити її розкладачку і розкласти особисті речі. Пластиковий бак для заготівлі правитиме за непоганий стіл. Ванна розташовувалась у кінці коридору. Вона була суміжною з вітальнею та майбутньою Деніеловою спальнею.

Вона вже давно ні з ким не поділяла ванну. Принаймні, ця була просторіша та крутіша, ніж та, яка була в неї раніше.

Брати досі були зайняті, коли вона спустилась до авто, щоб перебрати свої речі. На ґанку зібрались собаки; вона упізнала Ейнштейна, великого чорного ротвейлера та рудо-коричневого пса із сумною мордою й висячими вухами, який нагадував їй собаку, якому зламали ноги в кінці фільму «Lady and the Tramp». Отже, цей пес, мабуть, гончак або англійська чистокровна нишпорка, абощо — вона не могла збагнути, хто є хто.

Ротвейлер і гончак наближались до неї радше зацікавлено, ніж погрозливо, але їй і цього вистачило, щоб позадкувати до дверей. Ейнштейн, піднявши голову, протяжно й хрипко гаркнув, і обидва собаки спинились. Сіли просто на місці, достоту, як коли Кевін скомандував їм «Вільно».

Вона не мала певності в тому, що Ейнштейн уповноважений командувати рештою псів — чи вони визнають ранги? — тому вона обережно проходила уздовж ґанку, чекаючи їхнього нападу. Вони й надалі сиділи розслаблено, просто з цікавістю за нею спостерігаючи. Коли вона проминала їх, хвіст гончака голосно стукотів об дерев’яні дошки на підлозі, і у неї виникло дивне відчуття, що пес удає сум в очах, бажаючи, щоб його попестили. Вона сподівалася, він не надто розчарувався, що їй забракло сміливості це перевірити.

Вона почала порпатися в речах, складених у багажнику, добуваючи аптечку, і склала її у наплічник; вона триматиме її повсякчас при собі. Вона забрала майже увесь брудний одяг, щоб випрати в будинку — на щастя, там була пральна машина, — залишивши ділове начиння та решту сумок у багажнику. Їй треба мати хоч один комплект чистого одягу у схованці за межами маєтку. Однієї пам’ятної ночі їй уже довелося втікати після того, як другий убивця задихнувся від газу, намагаючись перерізати їй горло, — у самій білизні, а потім красти у сусіда з робочого фургончика робу. І вона завчила цей урок. І навчилася спати в такій піжамі, яка може правити за звичайний одяг вдень.

Навіть разом з розкладачкою їй легко було нести речі сходами. Вона знову спустилась за однією зі спортивних сумок, тією, у якій лежало її основне лабораторне приладдя. Не варто марнувати час у годину вимушеної зупинки, коли можна підготуватись. Проминаючи хазяйську спальню, вона почула сварку й навіть зраділа, що зараз якнайдалі від неї.

Лабораторне приладдя вона швидко налаштувала після стількох тренувань. Одна зі скляних пляшечок виявилася зі щербинкою, утім її наче ще можна використовувати. Вона зібрала ротаційний евапоратор докупи, а потім добула кілька контейнерів та ємкостей із нержавіючої сталі. Вона використала майже все зілля «Виживання», а з огляду на те, як тривав тиждень, мабуть, їй знадобиться ще. У неї було багато Д-фенілаланіну, але, перевіривши запас опіатів, Алекс засмутилась. Їх менше, ніж вона сподівалась. Замало, щоб синтезувати ще «Виживання», а в неї залишилась тільки одна доза.

Вона все ще сердилася через брак запасів, коли почула, що Кевін гукає її зі сходів.

— Агов, Олеандр. Тік-так.

Поки вона вийшла крізь парадні двері, Кевін уже сидів у седані, а Деніел — на пасажирському сидінні. Помітивши, що вона вагається, стоячи на ґанку, Кевін натиснув на клаксон, і вмить пролунав один дратівливо-довгий гудок. Вона дійшла до авто якомога повільніше й, насупившись, залізла на заднє сидіння — вона тепер уся буде в собачій шерсті.

Вони поїхали тією самою вузькою, вкритою сльотою доріжкою крізь браму, проїхали кілька кілометрів далі, а потім повернули на менш помітну дорогу, що прямувала здебільшого в західному напрямку. Дорога ця була не більше, ніж два ряди відбитків коліс, що вкарбувались у траву. Вони проїхали, як їй здавалось, нею кілометрів десять чи одинадцять. Протягом кількох початкових кілометрів вона помічала, як миготить віддаля огорожа ранчо, а потому вони заїхали надто далеко на захід, щоб вона могла щось іще роздивитись.

— Це теж твоя земля?

— Так, стала моєю, пройшовши крізь кілька чужих рук. Власником цієї ділянки є корпорація, що не має жодного стосунку до ділянки, на якій стоїть ранчо. Я гадки не маю, як це робиться, ти ж у курсі.

— Певна річ.

Праворуч неї краєвид почав змінюватись. Жовто-зелена трава закінчувалась навдивовижу рівною межею, а за нею земля оберталась на рівну, голу руду твань. Коли вони знов повернули на північ, вона з подивом побачила, що червона твань насправді є річковим берегом. Вода була забарвлена так само, як і рудий берег, і річка поволі повертала на захід без жодних перепон чи бистрин. З того, що вона бачила, у найширшому місці вона сягала дванадцяти метрів. Вона спостерігала за плином річки, поки вони прямували паралельно їй, зачарована тим, що річка існує посеред цих сухих луків. Поволі простягаючись уперед, річка, як здавалось, мала досить стрімку течію.

Цього разу огорожі не було. Обвалений хлів, посірілий від сонця, стояв майже за сорок п’ять метрів від шляху, і здавалось, ніби він перебуває вже на схилі дуже тривалого життя, тільки й чекаючи, щоб слушна погода витягнула його зі злиденного існування. Протягом свого стрімкого туру зі штату Арканзас в Оклахому вона бачила безліч таких споруд.

Він і близько не був таким чудовим, як її корівник.

Кевін повернув просто до хліву, їдучи просто по траві; вона не бачила жодного битого шляху чи путівця.

Вона чекала у машині, що рухалась, а він тим часом вистрибнув, щоб відімкнути масивний стародавній висячий замок і розчинити двері. Знадвору, у яскравому світлі чистого, безхмарного неба, неможливо було розгледіти щось усередині темного приміщення. Він швидко повернувся, щоб завести машину в пітьму.

Цього разу інтер’єр відповідав зовнішньому виглядові. Тьмяне світло просотувалось крізь щілини між дошками у стінах хліва, щоб освітити купи заіржавілого фермерського знаряддя, майже цілий іржавий трактор, корпуси кількох старих авто та великий сніп брудного сіна в кутку, напіввкритого брезентом. Нічого, вартого крадіжки чи хоча б ближчого розгляду. Якби хтось завдав собі клопоту сюди вдертися, єдиною цінною знайденою тут річчю була б тінь.

Коли двигун заглухнув, їй здалося, що вона може розчути, як шумить річка. Вони були лише за кілька сотень метрів від неї.

— Згодиться, — мовила вона, — я складу речі в кутку, а ви можете взяти цю машину, повертаючись назад.

— Слухаюсь!

Склала одна на одну чотири прямокутні спортивні сумки в темну щілину, яку лише частково було видно за купою вкритих брудним павутинням колод.

Кевін вовтузився біля купи почорнілого залізяччя, можливо, шматків якогось іншого трактора, і приніс шматок подертого старого брезенту, яким накрив її сумки.

— Добре доповнив, — схвально озвалась вона.

— Головне — красиво подати.

— Мабуть, у тебе досі руки не дійшли до ремонту цього хліва, — прокоментував Деніел, поклавши руку на найближчий до них автомобільний каркас.

— А мені ніби й подобається так, як є, — відповів Кевін. — Нумо, я зроблю тобі екскурсію. Про всяк випадок, якщо тобі знадобиться щось, коли мене не буде. Але тобі не знадобиться. Та все одно.

Вона замислено кивнула:

— Надмірна підготовка — ключ до успіху. Це для мене наче мантра.

— Тоді тобі це припаде до душі, — відповів Кевін.

Підійшовши до половини, що залишилась від трактора, схилився й почав вовтузитися з гайками посередині спущеної шини.

— За диском колеса є клавіатура, — він заговорив до Деніела. — Код — наш день народження. Не надто вигадливо, але я хотів, аби ти легко запам’ятав. На зовнішніх дверях та сама комбінація.

За секунду вся передня частина шини була вивернута навиворіт. Вона була не ґумова, а з чогось цупкішого та світлішого й рухалась на шарнірах, а всередині — цілий арсенал.

— О, так, — видихнула вона, — Бет-печера, лігво Бетмена.

Вона враз помітила ще один «СІГ Сауер», такий самий, який вона нещодавно поцупила у нього. Два йому й справді не потрібні.

Кевін спантеличено поглянув на неї:

— Бетмен зброєю не користується.

— Пусте.

Деніел оглядав петлі на потаємних дверцятах.

— Дуже винахідливо. Це Арні вигадав?

— Ні. Я. Дякую.

— Я й гадки не мав, що в тебе золоті руки. І коли в тебе вистачило часу на це, ти ж наче робив переворот у наркокартелях тощо?

— У перерві між завданнями. Я не можу сидіти без діла, бо збожеволію.

Закривши фальшиву шину, він показав на каркас з авто, де раніше стояв Деніел.

— Підніми кришку на акумуляторі та введи той самий код. — Там рушниці, а в наступному лежать ракетна установка та гранати.

Деніел розсміявся, а потім помітив братів вираз обличчя.

— Стривай, ти не жартуєш?

— Вона любить до всього готуватись. А я люблю бути вкрай добре озброєним. Гаразд, це я не дуже добре заховав, та мені така штукенція, можливо, невдовзі знадобиться.

Кевін обійшов навколо великої башти сіна, а вони пішли слідом.

На цім боці брезент спадав аж до долівки. Вона була вельми певна, що здогадалася принаймні про вигляд того, що він там ховає; і дійсно, невдовзі він, піднявши брезент, показав затишний гараж, у якому, під сіном, стояв дуже великий транспортний засіб. З того, як він стояв, було зрозуміло, що то, безперечно, була його втіха і гордість.

На ранчо стоїть вантажівка, що підходить якнайкраще, а ця тут на випадок надзвичайних обставин.

Деніел видав короткий звук, схожий на гикавку. Алекс, глянувши на нього, збагнула, що він переборює сміх. Вона враз зрозуміла цей жарт.

Вони обоє роками їздили на транспорті у Вашингтоні, хоча він і частіше останнім часом. І попри затори й тісні місця на парковці, які радше годились для маленьких мотоциклів штибу «Веспа», ніж для седану середніх розмірів, завжди знаходився той один бовдур, який заганяв свій гігантський фургон-компенсацію на паркувальне місце паралельно твоєму. Ніби комусь потрібен той «Хантер», та ще й у місті. То вже б краще повісив марнославний номерний знак з написом «КРЕТИН», та й по всьому.

Коли Деніел побачив, як у неї скривився рот, він не зміг більше себе опановувати. Раптом він розреготався, хрякаючи. Незграбне й заразне «хе-хе-хрюк-хе-хе» було набагато кумеднішим за страхітливу військову вантажівку. Він безугавно й здавлено сміявся, здивувавшись, яким нестримним несподівано став цей сміх. Вона давно так не реготала, уже забувши, як такий сміх захоплює все тіло й довго не відпускає.

Деніел одну руку поклав на сіно, нахилившись, а іншу руку поклав на бік, немов у нього закололо в боці. І це була найсмішніша річ, яку вона коли-небудь бачила.

— Що таке? — кричав Кевін. — Що?

Деніел намагався опанувати себе, щоб відповісти, а потім Алекс несподівано вибухнула сміхом, збивши його з пантелику, і він загиготав знову, хапаючи ротом повітря між нападами реготу.

— Це машина для атаки за останнім словом техніки, — жалісливо заговорив Кевін, намагаючись перекричати їхні навіжені веселощі. На ній шини з твердого каучука й куленепробивне скло. Увесь танк укритий панелями, завдяки яким він не розіб’ється. Така машина може врятувати життя.

Від його слів стало ще гірше. По їхніх обличчях потекли сльози. В Алекс губа опиралась, а щоки боліли. А в Деніела почалася гикавка, тепер уже по-справжньому, яку він не міг вгамувати.

Кевін, здійнявши огидливо руки до неба, почвалав від них геть.

Вони знову розреготалися.

Нарешті за кілька безкінечних хвилин потому, як Кевін зник з очей, Алекс знову змогла дихати. Деніелів сміх теж вгамовувався, хоча він досі й тримався за бік. Вона співчувала йому; її теж схопили корчі. Навдивовижу виснажена, вона сіла на встелену сіном долівку, опустивши голову між коліньми, намагаючись відновити рівне дихання. За мить вона відчула, що Деніел сів поруч. Він лагідно поклав руку їй на спину.

— Ох, як мені це потрібно, — він зітхнув. — У мене вже з’явилось відчуття, що в житті більше нічого смішного не буде.

— Уже й не пригадаю, коли востаннє так сміялась. Аж живіт болить.

— І в мене, — і він знову розсміявся: хе-хе-хе.

— Не починай! — благала вона.

— Даруй. Я спробую. Часом я трохи несамовитий.

— Хм. Можливо, нам ляснути одне одного.

Він знов вибухнув реготом, а вона, не стримавшись, гигикнула.

— Припини, — простогнала вона.

— Чи нам побалакати про щось сумне? — поцікавився він.

— На кшталт того, як проживаємо життя ізольовано та у страху, коли за нами полюють кожну хвилину? — запропонувала вона.

Склалося враження, що гнітючий хлів став ще понурішим, вона враз пошкодувала, що заговорила. Хоч і боляче, але сміятись було так приємно!

— Це добра річ, — спокійно відповів Деніел. — А як щодо того, коли підводиш усіх, хто на тебе покладається?

— Мене це не зовсім стосується, але це, безперечно, гнітюча річ. Утім, у твоєму випадку, сумніваюсь, щоб хтось поставився до цього саме так. Радше вважатимуть, що тебе вбито. Це розіб’є їм серця, і вони приноситимуть квіти та свічки до входу в школу.

— Гадаєш, приноситимуть?

— Певна річ. Мабуть, ще й м’яких ведмедиків принесуть.

— Мабуть. А, можливо, ніхто за мною не засумує. Може, скажуть: «Нарешті ми здихались того телепня й нарешті можемо взяти справжнього вчителя історії. Можливо, у шкільних волейболісток нарешті з’явиться шанс. А знаєте, що? Знайдімо якогось бовдура, щоб зробив це, а його зарплату покладемо у пенсійний фонд».

Вона удавано важко кивнула:

— Можливо, ти й маєш рацію.

Він усміхнувся, а потім знову посерйознішав:

— Чи хтось спалить свічки за тобою?

— Власне, не лишилось нікого, кому б було до цього діло. Можливо, якби Барнабі вижив, він би запалив за мене свічку. Я кілька разів ставила за нього у соборах. Я не католичка, але мені не спало на думку іншого місця, де б я могла зробити це, не привертаючи уваги. Я знаю, що Барнабі немає поруч, і йому байдуже, але мені потрібне було щось таке. Відпустити, оплакати абощо.

Мовчання.

— А ти любила його?

— Так. Окрім моєї роботи, — а ти бачив, якою затишною та теплою вона є, — він був усім, що в мене було.

Деніел кивнув.

— Що ж, мені вже не до сміху.

— Мабуть, ми потребували цього звіряння. А тепер можемо знову поринути у свою постійну депресію за розкладом.

— Чудово, як на мене.

— Агов, Мо та Кьорлі — гукнув Кевін знадвору. — Чи ви готові знов стати до праці, чи хочете погоготіти, як школярки, ще трохи?

— Мабуть, погиготіти, — озвався Деніел.

І вона не втрималась — тихо засміялась.

Деніел ласкаво затулив її набряклого рота рукою.

— Зараз таке не на часі. Краще ходімо, гляньмо, що там за роботу треба зробити.

Розділ 13

У Кевіна просто за хлівом розташовувався стрілецький полігон, що виходив на річку. Алекс із підозрою дивилась на нього, але мусила визнати, що поодинокі постріли у сільській місцевості в Техасі можуть привернути уваги менше, ніж будь-де у світі.

— Коли ти востаннє тримав у руці зброю? — спитав він Деніела.

— Хмм… мабуть, ще з татом.

— Невже? — Кевін важко зітхнув. — Отже, єдине, на що можемо сподіватись, що ти пригадаєш хоча б щось.

Він виніс оберемок різноманітної зброї і виклав її на тюку сіна. На різній відстані від них розташовувались такі ж тюки сіна, до яких було прикріплено чорні силуети людей. Деякі відстояли так далеко, що вона ледве їх вирізняла.

— Ми могли б розпочати з револьверів, проте я хочу, аби ти спробував стріляти з рушниць. Найкращий спосіб не бути підстреленим — стріляти дуже-дуже з великої відстані. Якщо зможу, я утримуватиму тебе якнайдалі від перестрілки сам на сам.

— Ці геть не схожі на ті рушниці, з яких я коли-небудь стріляв, — мовив Деніел.

— Це снайперські. Ця, МакМіллан, — поплескав долонею по гвинтівці, що висіла в нього через плече, — тримає рекорд смертельного пострілу з найдовшої відстані: більш ніж за півтора кілометра.

Деніел здивовано витріщив очі.

— Як ти впізнаєш із такої відстані того, у кого маєш поцілити?

— Завдяки радіолокаційній спостережній станції. Утім, не переймайся цим. Тобі не доведеться вчитися стріляти так далеко. Я тільки хочу, щоб ти сидів високо й відстрелював людей, якщо до цього дійде.

— Я й гадки не маю, чи здатен насправді застрелити людину.

Тепер уже була черга Кевіна здивуватись.

— То ти б краще дізнався. Бо якщо ти не стрілятимеш, та людина, безперечно, цим скористається.

Деніел, схоже, збирався сперечатись, але Кевін відкинув дрібну суперечку.

— Послухай-но, давай просто перевіримо, чи вмієш ти стріляти.

Потому, як Кевін нагадав основи, стало очевидним, що Деніел пам’ятає вдосталь. Він узяв до рук рушницю набагато легше, ніж будь-коли була здатна Алекс, беручи до рук зброю. У нього це, певна річ, від природи, а вона так і не набула в цьому безумовних навичок.

Коли відстріляли достатньо раундів, аби її більше не лякали звуки пострілів, вона здійняла «СІГ Сауер».

— Агов, ти не заперечуєш, щоб я випробувала його на ближчих цілях?

— Добре, — відповів Кевін, не відводячи очей від братової прицільної лінії. — Долучайся до нашої вечірки.

СІГ був важчим за ППК і мав більшу віддачу, але в певному сенсі це було приємно. Потужно. Їй довелося відстріляти кілька раундів, щоб звикнути до прицілу, і згодом вона стала стріляти з нього так само влучно, як і з власної зброї. Їй здавалось, що цього разу вона впорається краще. Можливо, вона матиме добру практику протягом свого перебування тут. Вона не надто вдавалася в такі речі.

Коли Кевін завершив заняття зі стрільби, сонце вже стояло майже на вечірньому прузі. Жовта трава набула темно-червоної барви, немов і справді сонце торкалось її на небосхилі, підпалюючи всю суху стерню вогнем.

Неохоче вона поклала СІГ до решти зброї. Не те, щоб вона коду не знала. Вона могла заховати трішки, коли в Кевіна закінчиться вечірка.

— Отже, Денні, приємно бачити, що ти досі петраєш… і що мій талант не випадкове щастя. Мама з татом передали нам трішки крутих генів, — говорив Кевін, поки вони поверталися до маєтку.

— Коли стріляти по мішенях, — відповів Деніел. — Я досі сумніваюсь, що колись зможу те, що робиш ти.

Кевін фуркнув.

— Усе змінюється, коли хтось намагається тебе вбити.

Деніел, безперечно, не переконаний, визирнув у бокове віконце.

— Добре, — зітхнув Кевін. — Поміркуй про це так. Уяви, що той, кого ти прагнеш захистити, — наприклад мама, — стоїть за твоєю спиною. Деяким новобранцям доводиться вдаватись до візуалізації, щоб налаштувати себе на правильний хід думок.

— Щось це не надто слушні думки, якщо взяти до уваги стрільбу з висоти зі снайперської гвинтівки, — зазначив Деніел.

— Тоді уяви, що у твоєму прицілі чоловік, який поривається запхнути маму у фургон. Увімкни уяву.

Деніел погодився.

— Добре, добре.

Вона бачила, що Деніела досі не переконали, утім щодо цього єдиного питання вона мала погодитися з Кевіном. Коли хтось хоче тебе вбити, інстинкт виживання загострюється. У ситуації, коли або ти, або він, ти завжди обиратимеш себе. Деніел не збагне, як це, поки за ним не прийдуть мисливці. Вона сподівалась, що йому ніколи не доведеться таке пізнати.

А Кевін зробив би, що міг, і вона б зробила. Можливо, разом їм вдасться зробити світ безпечнішим для Деніела Біча.

Після їхнього повернення на ранчо тур продовжився. Кевін завів їх до елегантної сучасної надбудови, невидимої з боку фасаду, але повної собак.

У кожної тварини була власна кабінка з кондиціонером та окремим хідником на вулицю, щоб пес міг вільно вибігати надвір. Кевін розповів про розклад вправ для собак, про тих, котрих уже замовили, а котрих уже можна виставляти на продаж, вочевидь готуючи брата до майбутнього життя на ранчо. Деніелу, здавалось, подобалося пестити всіх собак та завчати їхні імена. Собаки дуже любили увагу — і випрошували її; а вона б воліла прикрутити звук гавкоту та скавчання. Пси, які бігали вільно по ранчо, певно, були випускниками програми; вони почергово ходили за Кевіном.

Алекс підозрювала, що Кевін змушує її за ним ходити лише для того, щоб вона почувалася ніяково. Плямистий пес завбільшки з коня — Великий Данієць, — його ім’я вона вже запам’ятала, постійно ходив за нею слідом, і Алекс була переконана, що пес не сам вирішив це робити. Мабуть, Кевін потайки дав йому якусь команду. Вона відчувала, як велетень дихає їй у потилицю, здогадуючись, що слина з його пащі, мабуть, натекла їй на спину. Гончак теж переслідував її, але їй здавалось, що цей самовільно ув’язався за нею. Він досі дивився на неї зажуреними очима щоразу, як вона на нього зиркала. Решта випускників оточила Деніела та Кевіна, окрім хіба що Ейнштейна, який, не відходячи від Кевіна, немов проводив дуже ретельний огляд своїх військ.

Вони проминули кабінки з німецькими вівчарками, доберманами, ротвейлерами та ще кількома купками собак із цільової групи, породи яких вона не знала. Алекс ішла посередині широкої алеї між вольєрами, намагаючись ні до чого не торкатись. Завжди краще залишати якомога менше відбитків, щоб згодом менше було витирати.

Двоє малих цуценят гончака розхитували вольєр, і, дивлячись на них, Кевін розповів Деніелу, що це цуценята Лоли — чистокровного гончака, який ішов слідом за Алекс.

— О, Лола, га? Даруй, — пробурмотіла Алекс дуже тихо, аби не чули чоловіки. — Я б і не подумала.

Лола, мабуть, збагнула, що звертаються до неї. Вона, сповнена надій, підвела очі на Алекс, стукаючи хвостиком об її ногу. Алекс швидко нахилилась, щоб погладити собаку по голові.

Кевін гидливо фуркнув, а коли Алекс підвелась, помітила на собі його пильний погляд.

— Лола всіх любить, — Кевін продовжував говорити до Деніела. — Чудовий ніс, але поганий смак. Я намагаюсь позбавити її нерозбірливості, зберігши непересічні органи нюху.

Деніел хитнув головою.

— Та досить уже.

— Я не жартую. Я виховую у цих тварин кращі інстинкти.

Алекс сіла навпочіпки, щоб почухати Лолі боки, бо бачила, що так робив Деніел, знаючи, що це доведе Кевіна до сказу. Лола враз перевернулась голічерева, підставляючи черевце. Величезний пес раптом ліг з іншого боку Алекс, і вона була майже впевнена, що цей пес також дивиться на неї з надією. Вона обережно погладила його рукою по плечі, і він не відкусив її руку. Навпаки, він двічі стукнув хвостом по землі, а вона зрозуміла цей жест як заохочення і почухала йому за вушком.

— Ну ж бо, Хане, не починай і ти!

І Алекс, і Великий Данієць знехтували окрик Кевіна. Сівши по-турецькому спиною до братів, тепер вона бачила перед собою обох псів. Якщо вже їй, можливо, випаде перебувати в оточенні лютих смертоносних машин, то ліпше мати кількох із них на своєму боці.

Лола лизала у Алекс тильний бік руки. Гидко, але водночас так мило.

— Здається, у Алекс з’явилася шанувальниця, — прокоментував Деніел.

— Пусте. Тут у нас харчові запаси. Арні майже щотижня привозить все з Лоутона. У нас тут є все, щоб…

Решта Кевінових слів загубилась у скигленні та гарчанні собак, залишених позаду. Вона ще кілька хвилин пестила собак, не знаючи, як вони відреагують, коли вона припинить. Зрештою Алекс обережно підвелась на рівні ноги. Лола і Хан вмить скочили на свої чотири й цілком охоче побігли слідом за нею, коли вона поверталась до будинку. Провівши її аж до дверей, вони зручно повмощувались на ґанку.

— Гарна дівчинка. Гарний хлопчик, — промовила вона, заходячи в будинок.

Кевін, певно, хотів її залякати, але їй подобалось відчувати, що собаки ніби виглядають її, а не стежать за нею. Мабуть, саме цього їх навчали. Затишне відчуття. Якби вона мала інше життя, було б непогано впустити в нього собаку. От тільки вона гадки не мала, де взяти протигаз на собачу морду.

Арні сидів на канапі у великій вітальні, умостившись перед великим телевізором із пласким екраном, що висів на протилежній стіні. На колінах він мав обід, призначений для розігрівання в мікрохвильовці, який він пожадливо споживав, навіть не помітивши, що вона зайшла. Від тих пахощів — макаронів та салісбурзького стейку — у неї аж слина потекла. Не чотиризірковий обід, але вона була голодна як вовк.

— Не заперечуєш, якщо я пригощуся обідом? — спитала вона.

Арні щось пробурчав, не зводячи очей з екрана, де йшов бейсбольний матч. Вона сподівалась, що то була ствердна відповідь, і попрямувала до холодильника.

Холодильник — вражаюче великий, дводверний сталевий агрегат — був приголомшливо порожнім. Приправи, кілька напоїв для спортсменів та величезна банка з огірками. А ще його б не завадило помити. Зазирнувши в морозилку, знайшла там усе, що шукала: вона вщерть була напхана їжею на кшталт тієї, що їв Арні. Розігрівши піцу із сиром у мікрохвильовій печі, вона поїла, сівши на високий стілець, прикручений до кухонного острівця. Упродовж усього часу Арні, здається, і гадки не мав, що вона тут. Якщо треба додати третю особу до рівняння, то Арні аж ніяк не був зі знаком мінус.

Почувши, що чоловіки повернулись, вона поспішила нагору. Дорогою сюди через тісноту всі вони мусили перебувати в безпосередній близькості, але завдяки тому, що тут є кімнати для відпочинку, можна надати одне одному трохи більше простору. Вона знала, що Деніелові з братом треба багато в чому розібратись, тож немає причин їй усе це вислуховувати.

У її комірчині роботи було небагацько. Вона набрала в маленькі шприци кислоти, хоч їй і на думку не спадали обставини, за яких вони їй тут знадобилися б.

Вона могла повидовбувати б ядра з персикових кісточок, але залишила їх у сараї. Пробувати підключитись до Інтернету теж не було сенсу, просто якщо вона тут затримається, то почитати їй було нічого. Був у її голові один задум, над яким вона вже певний час розмірковувала, але активно відганяла думку про те, щоб записати його хоч частково. Попри те, що вона вже давненько не товаришує зі службою національної безпеки, їй все одно не хотілося наражати націю на небезпеку. Тому написання мемуарів було необхідним.

Утім, їй таки треба було все обміркувати та структурувати. Можливо, варто записати лише ключові слова, які б допомогли пригадати?

В одному вона цілком упевнена: протягом шести років роботи пліч-о-пліч із Барнабі вона підслухала щось таке, через що підірвали їхню лабораторію і що спричинило всі замахи на її життя, котрі були скоєні згодом. Якби вона змогла точно визначити, про яку інформацію ідеться, вона набагато краще зрозуміла б, хто стоїть за планом убивств.

Проблема в тому, що вона багато чого чула, і все воно було божевільно конфіденційним.

Вона почала складати перелік. Вигадавши код, замасковувала найважливіші питання щодо ядерної зброї, від А1 аж до А4. Це чотири найбільші бомби, які контролювали протягом того часу, поки вона працювала у відділі. Це найсерйозніші завдання, над якими їй довелося працювати. Це мало бути щось украй серйозне, що стало причиною знищення відділу, у якому вона працювала.

Принаймні, вона на те сподівалась. Бо якщо йдеться про дрібну примху якогось нечесного адмірала, який боявся, що його ім’я вигулькне у розслідуванні, визначити, про що саме йдеться, у неї немає жодних шансів.

Від Т1 до Т49 — це не пов’язані з ядерною зброєю терористичні дії, які вона змогла пригадати. Звісно, існували й менш вагомі плани, які ні до чого значного не дійшли, що теж промайнули в її пам’яті. Найважливіші плани, від Т1 до Т17, варіювались від біологічних атак до економічної дестабілізації і посилання у країни самогубців-камікадзе, які підривались на бомбах.

Вона намагалася вигадати якусь систему, щоб відокремити різні справи (перша літера міста походження плюс перша літера міста призначення? Чи достатньо цього, щоб слушно розмежувати події? Чи не забуде вона значення позначок, які зробила? Але зазначати назви місць повністю — це забагато інформації, яку можна довірити записові), коли почула, як Кевін кличе її.

— Агов, Олеандр! Де ти ховаєшся?

Вона рвучко закрила ноутбук і пішла на сходовий майданчик.

— Тобі щось потрібно?

Він вийшов із-за рогу й поглянув на неї. Обоє не зійшли з місця.

— Просто попереджаю заздалегідь. Я їду. Я залишив телефон у Деніела. Зателефоную, коли буду готовий прислати тобі імейл.

— Передплачений одноразовий?

— Це в мене не перше родео, сестричко.

— Отже, мабуть, щасти тобі.

— Не перетвори мою домівку на смертоносну лабораторію, поки мене не буде.

— Уже запізно, — вона придушила усмішку. — Я спробую стримуватись.

— Ось, мабуть, і все. Я сказав би, що було приємно…

Вона всміхнулась.

— Але ми завжди були одне з одним чесними. Навіщо починати обманювати зараз?

Він усміхнувся у відповідь, а потім раптом посерйознішав.

— Приглядай за ним, добре?

Таке прохання несподівано приголомшило її: він отак просто довірив їй свого брата. І навіть ще більше була ошелешена власною відповіддю.

— Звісно, — миттєво відповіла вона і сама занепокоїлася тим, наскільки щирою та невимушеною була її відповідь.

Звісно, вона захищатиме Деніела так, як тільки зможе. Безсумнівно. У неї знову виникло те саме дивне відчуття, яке вперше з’явилося ще в її темному наметі, — що ставки піднялися з одного життя до двох.

Частина її прагнула знати, коли вона нарешті звільниться від цього відчуття відповідальності. Саме так почуваєшся після допиту невинної людини. Чи, можливо, вона так почувалася тільки тому, що ця людина була… яке слушне слово?

Чесною? Шляхетною? Порядною? Настільки доброю, як Деніел.

Усміхнувшись, він повернувся і попростував до центральної вітальні в будинку. Вона вже його не бачила, тільки чула.

— Денні, ходи-но сюди. Ми ще маємо дещо зробити.

Цікаво — і довго; від каталогу жахіть, що проминули, у неї вже починала боліти голова — вона повільно пройшла сходами, аби подивитись, що відбувається в будинку. Вона знала Кевіна досить добре, аби розуміти, що він кличе Деніела не для сердечного прощання, що завершується обіймами і шморганнями носами.

Передпокої були порожні — Арні зник, але за дверима-ширмою чулися голоси. Вона вийшла на ґанок, де на неї чекала Лола, і розгублено почухала голову собаці, поки спостерігала за сценою у світлі вогнів із ґанку та фар седану.

Усі — Ейнштейн, Хан і Ротвейлер — вишикувались «сумирно» перед Кевіном. Він ніби звертався до них, а Деніел спостерігав.

Кевін почав зі свого зіркового учня.

— Ходи, Ейнштейне.

Пес вийшов уперед. Кевін повернувся, показуючи на Деніела.

— Це твоє серденько, Ейнштейне. Серденько.

Ейнштейн підбіг до Деніела, крутячи хвостом, і почав обнюхувати його ноги згори донизу. Судячи з виразу обличчя Деніела, він був так само спантеличений, як і Алекс.

— Добре, — Кевін звертався вже до інших псів. — Хане, Гюнтере, пильнуй.

Знову повернувшись до Ейнштейна та Деніела, Кевін присівши, як рестлер, почав повільно наближатись.

— Я заберу твоє серденько, — дражнив він пса чимраз голоснішим голосом. Крутнувшись, Ейнштейн став перед Деніелом, на шляху в Кевіна. Шерсть у нього піднялась на п’ятнадцять сантиметрів над плечима, а крізь раптово вишкірені ікла вирвалось погрозливе ричання. Пес-демон, який постав під час їхньої першої зустрічі з Алекс, повернувся.

Кевін удав, що ступає праворуч, але пес заступив йому шлях. Він кинувся ліворуч від Деніела, та Ейнштейн кинувся на хазяїна, збиваючи його з ніг, з безперервним глухим риканням. Тієї ж миті Ейнштейн ухопив пащею Кевіна за шию. То була б страшна картина, якби не усмішка на Кевіновому обличчі.

— Молодець! Розумник!

— Убий! Убий! — прошепотіла Алекс ледве чутно.

Ейнштейн відпустив його, відскочивши вбік, знову мотаючи хвостом. Пес топтався, ступаючи то крок уперед, то крок назад, знову напоготові гратися.

— Добре, Хане, тепер на черзі ти.

І знову Кевін назвав Деніела ласощами Великого Данійця, удавши, що нападає. Ейнштейн не відходив від Хана; «мабуть, наглядає», — зміркувала Алекс.

Великий пес просто поклав одну величезну лапу Кевінові на груди, коли той нападав, і чоловік упав горілиць. Хан тією ж таки лапою притискав Кевіна до землі, а Ейнштейн тим часом підійшов до яремної вени.

— Убий! — промовила вона знову, цього разу голосніше.

Тепер Кевін розчув її слова і вразив її поглядом, який промовисто говорив: якби я саме зараз не навчав цих собак насправді важливих речей, я б наказав їм порвати тебе на шмаття.

Хан пересидів наступний раунд, а Ейнштейн знову наглядав. Ротвейлер зі смугастим черевцем звалив Кевіна на землю навіть агресивніше, ніж Ейнштейн. Вона почула, як з його грудей вирвався стогін, бо це, безперечно, боляче. Вона усміхнулась.

— Не заперечуєш, якщо я спитаю, до чого це все? — мовив Деніел, поки Кевін важко підводився на ноги, обтрушуючи пил із темних джинсів і чорної футболки.

— Це скеровувана командами поведінка, створена мною для собак, які використовуються для особистої охорони. Ці троє собак будуть на смерть тебе вартувати віднині й надалі. І, мабуть, багато плутатимуться у тебе під ногами.

— А чому серденько?

— Звичайне слово. Власне, я, щиро кажучи, мав на думці переважно дружин і дітей…

— Дякую, — ображено відповів Деніел.

— О, не переймайся. Знаєш, я ж не те мав на думці. Вигадай кращу команду, і ми натренуємо на неї наступний виводок.

Запала ніякова тиша. Кевін зиркнув на авто, потім знову на брата.

— Слухай, ти тут у безпеці. Але все одно від собак далеко не відходь. Ця дама з отрутами. Вона непроста. Тільки не їж нічого, чим вона тебе годуватиме.

— Я певен, що зі мною все буде гаразд.

— Якщо щось трапиться, дай Ейнштейнові таку команду: він знайшов папірець завбільшки з візитівку. Деніел узяв його й поклав у кишеню, навіть не читаючи. Алекс здалося дивним, що Кевін не промовив її вголос. Чи він записав, бо просто не довіряв Деніеловій пам’яті?

Кевін мав такий вигляд, що ось-ось почне обійматись, попри те враження, яке він справив на неї раніше, але Деніелова постава трохи напружилась, тож Кевін відвернувся. Крокуючи до седану, він продовжував говорити.

— Поговоримо ще, коли я повернуся. Хай телефон буде з тобою. Я зателефоную, коли все владнаю.

— Шануйся.

— Слухаюсь!

Сівши в авто, Кевін завів двигун. Поклавши праву руку на спинку пасажирського сидіння, він дивився у заднє вікно, розвертаючи машину передом до дороги. На брата він більше не поглянув. А потім червоні габаритні вогні зникли вдалині.

З його від’їздом у Алекс ніби тягар із плечей упав.

Хвилину Деніел дивився услід авто, а вірна трійця укупі сиділа біля його ніг. Згодом він замислено пішов до ґанкових сходів. Собаки пішли за ним слідом. Кевін не жартував, кажучи, що вони плутатимуться під ногами. Деніелові пощастило, що Хан очолював ходу, інакше він би не бачив, куди ступає.

Він спинився біля Алекс і повернув голову в той бік, куди дивилась вона, і вони обоє почали вдивлятись у безлику глупу ніч. А собаки повсідались навколо їхніх ніг. Ротвейлер відтіснив Лолу, яка лише раз завила на знак протесту. Деніел обіруч схопив руків’я на ґанку, тримаючись так міцно, ніби очікував на гравітаційний зсув.

— Мабуть, погано, що я відчуваю полегшення, коли він поїхав? — спитав Деніел. — Його просто… так багато, розумієш? Я думати не можу, коли він повсякчас розмовляє.

Права рука ослабила хватку, а потім майже машинально опустилась на її талію, немов він несвідомо поставив її так. Те, як він завжди її торкається, нагадувало їй експерименти, які вони з Барнабі проводили кілька років тому за допомоги камери сенсорної депривації. Це був дієвий спосіб змусити людину заговорити, не залишивши жодних ознак, але загалом він виявився надто тривалим, тому й не став найліпшим варіантом.

Кожен, хто потрапляв у камеру, без різниці, наскільки сильно опирався перше, поводився однаково, коли його випускали: жадібно прагнув фізичного контакту, як наркоман дози. Їй спадав на гадку прикметний експеримент з армійським капралом-добровольцем, з яким вони працювали протягом першого етапу тестування, — і те, як він дуже довго й якось недоладно обіймав її щоразу, коли виходив із камери. Охоронцям доводилося відривати його від неї.

Деніел, мабуть, почувається дуже подібно до того солдата. Уже багато днів він був відірваний від усього, що раніше вважав нормальним життям. Він потребував людини, яка б дала йому відчути, що поруч жива, тепла людська істота.

Певна річ, цей діагноз її теж стосується, адже вона не контактувала з нормальним життям набагато довше, ніж Деніел. Можливо, саме тому для неї таким неймовірно втішливим був кожен його дотик.

— Не думаю, що це погано, — відповіла вона йому. — Природно, що тобі потрібна воля, аби впоратися з усім цим.

Він раз гигикнув, його сміх був зловіснішим, ніж раніше, навіть під час істеричного нападу реготу.

— Та тільки мені потрібна воля ні від когось, а саме від нього, — зітхнув він. — Кев завжди так поводився, навіть змалку. Має завжди верховодити, бути в центрі уваги.

— Дивні риси для шпигуна.

— Мабуть, він навчився придушувати ці інстинкти, коли працює, а коли не працює, то все це пробивається назовні.

— Мені таке не відоме. Я була єдиною дитиною у сім’ї.

— Ой, як тобі поталанило, — знову зітхнув він.

— Напевно, він не такий лихий. — І чому це я Кевіна захищаю? — дивувалась вона. Мабуть, просто намагалася підбадьорити Деніела.

— Якби ти не втрапив у цю надзвичайну ситуацію, упоратись було б легше.

— Слушно. Мені слід навчитися бути справедливим. Мабуть, я просто… сердитий. Украй сердитий. Я знаю, що він того не хотів, але раптом його життєвий вибір ущент знищив мій. Це так… по-кевінськи.

— Потрібен час, аби прийняти те, що з тобою трапилось, — повільно промовила Алекс. — Мабуть, ти й надалі сердитимешся, але не так сильно. Я переважно забуваю, наскільки сердита. Хоча в мене все інакше. Я не близько знала людей, які так зі мною вчинили. Вони не були мені родичами.

— Але ж твої вороги насправді пробували тебе вбити. Це гірше; і навіть не намагайся порівнювати те, що трапилось із тобою, з тим, що відбувається зі мною. Кевін ніколи не хотів мене скривдити. Просто мені важко, розумієш? У мене відчуття, ніби я помер, але мушу все одно продовжувати жити. І не знаю, як.

Вона постукала його лівою рукою по руків’ї, згадавши, як у машині їй від того полегшало. На суглобах пальців шкіра в нього дуже натяглася.

— Ти навчишся, як і я. Згодом це відчуття стане буденним. Життя, яке ти мав раніше… більше скидатиметься на марево. І ти почнеш міркувати по-філософськи. Тобто, нещастя повсякчас трапляються з людьми. Що це порівняно з тим, як твій народ охопить партизанська війна, га? Чи твоє місто зруйнує цунамі? Усе мінливе, ніщо вже не буде настільки безпечним, як раніше. Ось тільки те відчуття безпеки все одно завжди було оманою… Даруй, це, мабуть, найгірша у світі заохотлива промова.

Він розсміявся.

— Ні, най-най-гірша. Я справді почуваюся значно краще.

— Отже, гадаю, я виконала своє завдання.

— Як ти у все це вплуталась? — питання вигулькнуло легко, немов це була найпростіша річ.

Вона завагалась.

— Ти до чого ведеш?

— Чому ти обрала… цей фах? Тобто, перш ніж вони спробували тебе убити. Ти служила в армії? Була добровольцем?

І знову запитання вимовлялись легко, немов він розпитував, як вона стала фахівцем із фінансового планування чи дизайнером інтер’єрів. Цілковитий брак емоцій промовляв сам за себе. Він і надалі дивився вперед, пильно вдивляючись у ніч.

Цього разу вона не уникала відповіді. Вона теж прагнула б таке знати, якби доля запрягла укупочку з нею хоча б одного її однолітка як друга. На початку співпраці вона саме це спитала у Барнабі.

І його відповідь не надто відрізнялась від тієї, яку давала вона.

— Власне, я ніколи сама не обирала, — поволі пояснила вона. — І не служила в армії. Я навчалась на медичному факультеті, коли вони до мене підійшли. Мене спочатку цікавила патологія, але потім фокус змістився. Я глибоко занурилась в особливий напрям досліджень — скажімо, щось на кшталт контролю над свідомістю за допомоги хімічних речовин. Людей, які б робили те саме, що й я, було небагацько, а перепон на моєму шляху — чимало: фінансування, засоби, об’єкти випробувань… власне, здебільшого все зводилось до фінансування. Професори, під орудою яких я працювала, навіть уповні не розуміли мої дослідження, тож не надто мені допомагали. — А ці загадкові представники уряду, несподівано з’явившись, запропонували мені можливості. Вони сплатили мої чималі позики за навчання. І я мала довчатись, водночас спрямовуючи мої дослідження на цілі моїх нових кураторів. Випустившись, я пішла працювати в їхню лабораторію, де в моєму розпорядженні були всі технології, про які я могла лише мріяти, а гроші ніколи не були проблемою. Те, що вони змушували мене створювати, було очевидним. Вони мене не обманювали. Я знала, у яку саме працю роблю свій внесок, але, з їхніх слів, справа видавалась шляхетною. Я допомагала своїй країні…

Він чекав, досі не зводячи очей з далечини.

— Я не знала, що стану тією, хто насправді випробовуватиме мої винаходи на суб’єктах. Я гадала, що просто забезпечуватиму їх знаряддями, яких вони потребують, — вона захитала головою. — Утім, працювало все не так. Антитіла, які я створила, були надто специфічними, а отже, лікар мав знати, як вони діють. А така людина була тільки одна.

Рука на її талії не ворушилась — надто непорушна, немов завмерла на місці.

— Єдиною людиною, яка знаходилася зі мною в кімнаті для допитів, окрім допитуваного, був Барнабі. Спочатку він проводив допит. Попервах він мене налякав, але згодом виявилось, що він дуже добра людина… Ми переважно проводили час у лабораторії, створюючи та вдосконалюючи нові препарати. Справжні допити становили приблизно п’ять відсотків від нашої роботи, — вона глибоко вдихнула. — Але часом, коли траплялася криза, ми мусили проводити кілька допитів одночасно, бо швидкість завжди була вкрай важливою. Я мала навчитись працювати самостійно. Я не хотіла цього робити, але усвідомлювала, що так має бути. І виконувати це було не настільки важко, як я спочатку гадала. Найважче було усвідомити, як добре я на цьому знаюсь. І сама цього боялась. Насправді завжди боюсь.

Вона в цьому зізнавалась лише Барнабі. Він сказав, щоб вона не хвилювалась, адже просто є однією з тих, хто досягає успіху в усьому, за що береться. Старанна трудівниця.

Алекс прокашляла несподівану грудку в горлі.

— Але я досягала результатів, я врятувала безліч життів. І я ніколи нікого не вбила — принаймні, поки працювала на уряд, — тепер і вона вдивлялась у морок. Не хотіла бачити, як він відреагує. — Мене завжди цікавило, чи цього вдосталь, щоб не ставити мене в один ряд із монстром.

Утім, вона була майже впевнена, що відповідь буде заперечною.

— Гм, — тільки низький, протяжний звук десь углибині нього в горлянці.

Вона не зводила очей з темряви, не бачачи перед собою нічого. Вона ніколи не намагалась пояснити свій вибір — низку доміно, що вишикувались, зробивши її тією, ким вона є зараз, а не іншою людиною. І їй здавалось, що вона не досягла успіху.

А потім він тихо засміявся собі під ніс.

І тільки тепер вона здивовано озирнулась.

Його губи скривились у невільній напівусмішці.

— Я готувався до чогось справді бентежного, але твоя розповідь здається набагато слушною, ніж я сподівався.

Вона насупилась. Її ситуація йому видається слушною?

У нього забурчало в животі. Він раптом розсміявся, і разом зі сміхом напруження цієї миті ніби розчинилось.

— А Кевін тебе не годував? — спитала вона. — У цій оселі, мабуть, самообслуговування.

— Не завадило б попоїсти, — погодився він.

Вона відвела його до морозильної камери, намагаючись приховати свій подив через те, що він ніби не змінив до неї свого ставлення. Відчувала, що розповідати все те уголос небезпечно. Утім, гадала вона, він уже бачив найгіршу частину її роботи, пізнавши її у найжорстокіший спосіб, який тільки можливий. Після такого її пояснення вже були дрібницею.

Хай яким голодним був Деніел, знайдені харчі його не порадували. Він, як і вона, обрав піцу, нарікаючи на нестатки на кухні в Кевіна, які, судячи з почутого нею, тривали повсякчас. Розмова текла легко, немов вона для нього була пересічною людиною.

— Гадки не маю, звідки він добуває свою шалену енергію, — мовив Деніел, — якщо їсть тільки такі харчі.

— Арні теж, здається, кепський кухар. До речі, де він подівся?

— Він завалився спати ще до того, як Кев поїхав. Певно, рання пташка. Гадаю, його кімната отам, — Деніел показав у протилежний від сходів бік.

— Дивак він, як гадаєш?

— Ти про те, що він мовчазний? Гадаю, це лише зміцнює їхні з Кевіном стосунки. Адже треба вміти терпіти невпинні балачки іншої людини, яка ніколи не стуляє рота, коли ти товаришуєш із Кев. Для твоїх власних слів місця немає.

Вона фуркнула.

Під піцою лежало морозиво.

— Хочеш? — спитав він.

Вона хотіла, тому вони почали шукати приладдя та креманки. Деніел і справді знайшов ложку для морозива та чайні ложечки, але довелося накладати морозиво в кавові чашки. Спостерігаючи за тим, як він видобуває морозиво з картонної упаковки, вона дещо збагнула.

— Ти шульга?

— Е-е-е… так.

— Я гадала, що Кевін правша, але якщо ви ідентичні близнюки, отже…

— Зазвичай, — повів Деніел, передаючи їй першу чашку. Морозиво було ванільне, не першокласне, але вона зараз була рада будь-чому солодкому. — Власне, ми є особливим випадком. Нас називають дзеркальними близнюками. Майже двадцять відсотків ідентичних близнюків, які народжуються, коли одна яйцеклітина пізно розщеплюється навпіл, як кажуть, розвиваються як протилежності один одного. Тому ми маємо не тотожні обличчя, якщо не розглядати нас як відображення один одного. Але то неістотно, особливо для Кевіна.

Із задоволенням поглинаючи перший шматок морозива, він усміхнувся:

— З іншого боку, я матиму проблеми, якщо колись мені знадобиться пересадка органа. Усі мої органи розташовано дзеркально, тому дещо замінити було б важко, хіба що лікарі знайдуть донора з-поміж інших дзеркальних близнюків, та ще й поталанить із генетичним збігом. Іншими словами, сподіваймося, шо мені ніколи не знадобиться нова печінка.

Він з’їв іще трохи морозива.

— Як на мене, більше сенсу було б, коли б це у Кевіна все було навпаки.

Вони розсміялись обоє, але значно спокійніше, ніж до цього. Схоже, істерія в їхніх відносинах минулася.

Деніел, добувши аркуш паперу з кишені, прочитав і передав їй.

На папірці великими літерами написано: ПРОТОКОЛ УТЕЧІ.

— Гадаєш, щось трапиться, якщо промовити вголос? — поцікавилась вона.

— Гадаю, що так. Я будь-чому ладен повірити, побачивши його таємне лігво.

— Кевінові справді потрібно когось найняти, аби той вигадав кращі назви для його команд. На цьому він не дуже знається.

— Мабуть, тепер це моя справа, — зітхнув Деніел. — Я справді люблю собак. Можливо, весело буде.

— Це ж також певною мірою викладання, хіба ні?

— Якщо Кев дозволить мені взагалі що-небудь, — насупився він. Цікаво, він дійсно вбачає в мені лише прибиральника у хліві? Це на нього схоже… — і знову зітхнув. — Принаймні, усі учні ніби досить тямущі. Гадаєш, я навчу їх грати у волейбол?

— Ну… гадаю, так. Вони, як видається, чимало вміють.

— Непогано було б, га?

— Так, — відповіла вона впевнено. А подумки назвала себе брехухою.

Розділ 14

Найперше, що вона відчула, ледь прокинувшись, — біль. Безтямність дозволила їй відпочити від болю, і через це нетривале полегшення пробудження стало навіть боліснішим, ніж завжди.

У кімнаті було темно хоч в око стрель. Їй здалося, що десь за коробками є вікно, але, мабуть, його запнули темним екраном. Кевінові не сподобалося б, якби забагато вікон уночі світилось. Краще, якщо будинок видаватиметься обжитим лише частково. Місцеві гадали, що Арні тут — єдиний мешканець.

Вона скотилася з розкладачки, застогнавши, коли вдарилась об підлогу лівим плечем і стегном, а потім намацала вимикача. Розчистила широкий прохід від розкладачки до дверей, щоб не додавати собі забиття, ходячи навпомацки в темряві. Щойно увімкнувши світло, вона роз’єднала дроти й зняла протигаз. З огляду на те, що в будинку перебували люди, яких вона не хотіла вбивати, усе ж заповнила герметичну касету газом, що знетямлює.

Коридор стояв порожній, двері у ванну кімнату — розчинені. На решітці висів один мокрий рушник, отже, Деніел уже прокинувся. І не дивно. Вона лягла спати пізненько, складаючи перелік спогадів, поринаючи у відчай, навіть коли продовжувала друкувати, сумніваючись у тому, що зуміє за тиждень згадати, як розшифровуються її закодовані записи. Записуючи, вона помітила безліч секретів, вартих того, щоб за них позбавити життя, але жодного особливого для неї чи Барнабі. Були б іще жертви, якби котрась із цих таємниць була коренем проблеми. З огляду на те, що вона чула в новинах, після їхньої з Барнабі смерті не пролунало жодного знайомого їй імені. Принаймні, публічно.

Намиливши голову шампунем, вона розмірковувала, як звузити часові рамки. Зазвичай їй найкреативніше міркувалось у душі.

Барнабі завжди був параноїком, але почав поводитися, як параноїк, лише за два роки до смерті. Вона пригадала розмову з ним, коли вперше усвідомила, що насправді є в небезпеці. Це було пізньої осені, майже в день Подяки. Якщо це не було випадковістю, то, певно, було щось, що спричинило таку реакцію Барнабі. Не будучи впевненою щодо точного часу, вона досить упевнена в тому, яким був допит, що відбувся одразу після змін, коли їх з усіх боків оточив новий стрес і відчай. Тому ці випадки можна викреслити. І вона пригадувала всі свої справи за перший рік роботи, коли все було страшенно нове та недоладне; ці справи теж можна відкинути. Залишалось розсортувати три роки роботи та два ядерні жахіття, але вона тішилась, що має хоч якісь засоби обмеження.

Їй подобались пухкі рушники, яких у ванній було безліч, адже Кевін, певно, тішився тим затишком, який зміг створити. Чи, можливо, то Арні полюбляв усе м’якеньке. Хай хоч хто з них, але ванну кімнату було напхано усіляким туалетним приладдям, яке зазвичай є у готелях, хіба тільки в пляшечках великого розміру. У душовій стояв шампунь і кондиціонер. Зубна паста, лосьйон, засіб для полоскання зубів — усе це було виставлено на поличці. Вражає!

Провівши рушником по люстерку, вона пересвідчилась, що на неї досі краще не дивитись. Синці стали майже темно-зеленими, з темно-пурпуровим забарвленням у внутрішньому куті ока. Губи почали сходити, але через те суперклей став ще помітнішим. А синці на щоках лише почали жовтіти по краях.

Вона зітхнула. Сплине ще безмаль тиждень, поки її обличчя можна буде показувати на людях, навіть із макіяжем.

Перевдягнувшись у найменш брудний одяг, Алекс, зібравши решту у вигорнуту навиворіт футболку, як у імпровізований мішечок для прання, пішла шукати машинку. Унизу було порожньо й тихо. Чутно тільки, як вдалині гарчать собаки. Арні та Деніел, мабуть, на вулиці, зайняті із псами.

Вона знайшла простору пральню, розташовану за кухнею. Вона зауважила чорний хід — завжди добре знати, де розташовано виходи — і велику пластикову штуку, прикріплену до його нижньої частини. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що це хідник для собак, достатньо великий хідник, щоб у нього зміг пролізти Хан. Поки що вона ще не зустрічала собак у будинку, але їм, звісно, вхід заборонено не завжди. Вона запустила прання, а потім пішла шукати щось на сніданок.

Буфет сьогодні зарадив не більш ніж холодильник учора. Половина була сповнена жерстянками із собачою їжею, а друга майже порожня. Дякувати Богові, на столешні у заварнику лишилось трохи кави. Вона знайшла коробку з печивом, яке поцупила. Мабуть, Кевін та Арні харчами переймалися менше, ніж рушниками. Вона знайшла чашку Бойскаутів близько 1983-го року, щербату й вицвілу. Час не збігався із життями обох чоловіків, які мешкали в цьому будинку, тож, мабуть, купили вживану. Утім, їй згодиться. Поївши, вона поклала чашку в сталеву посудомийку, а потім пішла подивитись, що на порядку денному.

Лола та Хан сиділи на ґанку, разом із ротвейлером, чийого імені вона ніяк не могла пригадати. Вони гуртом поскакували на ноги, немов чекали тільки на неї, і пішли за нею слідом, коли вона попростувала до хліва. Вона кілька разів приголубила дорогою Лолу; їй здалося, що це ввічливо. На півночі надбудови розташовувався великий вигін, повний тварин. Посередині височів Арні, вигукуючи команди собакам, що метушились навколо. Не схоже, щоб багато його слухали, але кілька тварин грались в улюбленця вчителя. Вона ніде не бачила Деніела. Зайшовши у надбудову, вона пройшла її вздовж аж до місця, де розташовувалась комора. Виявляється, Кевін з Арні зробили значно кращі запаси для собак, ніж для себе. Деніела й там не було.

Вона попленталася до краю тренувального майданчика, гадки не маючи, що робити далі. Дивно: вона вже давно звикла до самоти. А зараз, коли Деніела не було поруч, вона несподівано розгубилась.

Певна річ, Арні не звернув на неї жодної уваги, коли вона, підійшовши до загону, схопилася за дошки. Вона спостерігала, як він тренує малих цуценят німецької вівчарки — усі з надміру великими лапами та лапатими вухами, — виявляючи терпіння навіть там, де її власне вже давно б вичерпалось. Двоє Лолиних цуценят притулилися тільцями до огорожі, канючачи, щоб матір їх вилизала. Та кілька разів лизнула їх, а потім гаркнула, і цей чудний звук нагадав Алекс про те, як колись її мати нагадувала їй, щоб по обіді сідала за уроки. І справді, двоє цуценят неквапно подріботіли до чоловіка з ласощами.

Можливо, Деніел повернувся на тренувальне стрільбище? Кевін сказав, що поруч стоїть вантажівка, але вона й сліду її не бачила. Прикро, що Деніел її не дочекався. Вона хотіла б ще трішки побавитись із СІГом. І, щиро кажучи, могла б ще потренуватись зі своїм ППК. У минулому її життя ніколи від прицілу не залежало, але цілком може залежати у майбутньому. Тому вона не хотіла марнувати несподівану нагоду поліпшити свої вміння.

Вона спостерігала за тим, як Арні тренує собак, ще півгодини. Урешті вона втрутилась, радше знудьгувавшись, ніж від нагальної потреби спитати.

— Агов, — перекрикувала вона собачий гавкіт. — Мм, Арні?

Він підвів очі з неприхованою байдужістю на обличчі.

— Деніел забрав вантажівку на стрільбище? Коли він поїхав?

Той кивнув головою, потім знизав плечима. Вона спробувала розтлумачити, що це означає, але швидко здалась. Вона поставить запитання простіше.

— Він забрав вантажівку? — виправилась вона.

Арні знову зосередився на собаках, але цього разу вона таки отримала відповідь.

— Мабуть. Її не було, коли я востаннє ходив у сарай.

— Чи далеко стрільбище? — спитала вона. Відстань, схоже, чимала, але шкоди не буде, якщо спитати.

— Навпростець кілометрів шість.

— Не так далеко, як вона гадала. Деніел бігав — то чому не облишив вантажівку? Вона б і сама побігла, але він, мабуть, повернеться додому ще до того, як вона добіжить до стрільбища.

— І ти не знаєш, коли він поїхав?

— Не бачив його. Але ще до дев’ятої.

Уже спливло понад годину. Безперечно, він невдовзі повернеться. Вона дочекається своєї черги.

Добре, що Деніел зацікавився тренуваннями на стрільбищі. Можливо, він засвоїв щось із того, що вони з Кевіном намагались йому сказати. Вона не хотіла, щоб він жив у страху, але це найліпший варіант. Страх збереже йому життя.

Помахавши Арні на знак подяки, вона попростувала до будинку, щоб закінчити прання, а слідом за нею — ватагою увесь її почет.

За годину, уперше за кілька днів, вона вбралася у чисте й почувалася пречудово. Речі, у які була вдягнена, поклала у пральну машину, тішачись думкою, що знову весь її гардероб приємно пахнутиме. Ще півгодини вона приділила роботі з пам’яттю; принаймні за дванадцять годин потому вона згадала, як розшифровуються її нотатки. Вона намагалась якнайкраще дотримувати хронологічного порядку, утім її система нумерації ґрунтувалась на точності. Можливо, так вона все ще більше заплутає, але наразі їй геть не хотілося цього визнавати.

Сьогодні вранці вона опрацьовувала терористичні злочини номер п’ятнадцять і три — спробувала попрацювати з бомбами в метро та викраденнями біологічної зброї, намагаючись згадати імена, які вигулькували в цьому контексті.

З росіянами-спекулянтами та спекулянтами-терористами під номером п’ятнадцять вже упорались, тому, мабуть, вони справи не стосуються. Але вона все одно занотувала. НЙ видавалось надто очевидним скороченням, тому вона використала МБ — Манхеттен-Бронкс; ціллю був потяг 1, угруповання, що стояло за цим, вона позначила як ТТ, КД — для пакистанської Каласької Долини, ВР — росіяни, які постачали їм матеріали. І кілька сторонніх, які допомагали тим, хто в абревіатурах: RP, FD, BB.

У третього номера було кілька недоробків, як вона пригадувала, але ці справи було передано в ЦРУ. Вона подивилась на записані нею літери: Я, І та П — Яму, Індія та Пакистанський кордон; ТЧ — Такомська Чума, так її називали. Її створила відома терористична ланка на основі нотаток американського вченого, які забрали в лабораторії неподалік Сіетла. Ланка, що відкололась, також мала стосунок до подій Т10 та Т13. На час, коли її «звільнили», її відділ допомагав ЦРУ зібрати інформацію про залишки ланки. Цікако, чи спромоглися в ЦРУ остаточно її прикрити? Кевін був зайнятий у Мексиці, тому, мабуть, не відповість їй на це запитання. Вона занотувала ініціали кількох людей, які мали відношення до цієї справи. DH — це американський науковець, у якого вкрали формулу, а OM — член терористичної ланки, якого вона допитувала. На її думку, був ще один американець, який якось мав до цього відношення, але не брав участі безпосередньо. Чи стосується це ім’я номера четвертого? Вона лише пригадувала, що воно було коротким, ніби скороченим… чи не з літери П починалось?

Звісно, їй ніколи не дозволяли робити нотатки, тому посилатись їй немає на що. І вона засмучувалась через це. Настільки, що вирішила покинути все й піти пошукати щось на обід. Печиво не дуже втамувало голод.

Заходячи у простору вітальню, вона чула, як низько гуде двигун машини, що наближається, а потім як скреготять важкі колеса по гравієві. Нарешті.

За звичкою вона пішла визирнути з дверей, щоб переконатись, що це Деніел. У мить, коли вона саме визирнула, двигун затих. Укрита пилом стара біла «Тойота» з таким самим укритим пилом каркасом житлового фургончика на колесах стояли там, де вчора вони поставили седан, а Деніел злазив із водійського сидіння. За ним із дверцят вискочив Ейнштейн.

Навіть поки вона зачудовано споглядала нічим не прикметний зовнішній вигляд машини, ідеальної для маскування, спиною пішов мороз, вкриваючи тіло гусячою шкірою. Вона завмерла, бігаючи очима, як кролиця, що намагається визначити, звідки йде небезпека. Що помітила її підсвідомість, чого не помітила вона?

Зосередившись на паперовій торбинці, яку, зібгавши, ніс у лівій руці Деніел, вона спостерігала, як він, посунувши сидіння вперед, схопив ще один пакунок. Ейнштейн радісно витанцьовував навколо нього. Хан і ротвейлер збігли з ґанку, щоб долучитись до Ейнштейна.

Вона дочекалась, поки кров віділлє від обличчя, відігнавши відчуття спантеличення.

А коли секундний шок минув, вона вже бігла за собаками, відчуваючи, як кров знову припливає до її набряклих щік.

— Агов, Алекс! — весело прокричав Деніел. — У машині ще кілька пакунків, тож якщо відчуваєш… — раптом він спинився, зауваживши її вираз обличчя.

— Що трапилося? Кевін…

— Де ти подівся? — процідила вона крізь зуби.

Він кліпнув очима.

— Я просто заскочив у місто, яке ми проминали дорогою сюди. У Чілдрес.

Її руки стиснулись у кулаки.

— Я й пса взяв із собою, — він спробував розрядити обстановку. — Нічого не трапилось.

Вона притиснула кулак до рота, сіпнулась і спробувала заспокоїтись. Він не винний. Він просто не зрозумів. Вона та Кевін мали давати йому кращі настанови. Вона сама схибила, гадаючи, що частина цих настанов пролунала, поки вона спала в машині. Але якщо Кевін не готував Деніела до такого нового життя, то про що вони розмовляли стільки годин?

— Чи хтось бачив т… — о, певно що бачив. Ти ж їздив скуплятись. Скільки людей бачило тебе?

Він знову кліпнув.

— Я щось не те зробив?

— Ти в місто ходив? — загримів глибокий голос за її спиною.

Деніел перевів погляд поверх її голови.

— Еге, у вас же, народ, бракувало харчів. Я просто хотів привезти чогось незамороженого. А ви наче зайняті були…

Вона озирнулась, щоб подивитись на Арні. Обличчя у нього було незворушне, але вона надто добре розумілася на тому, як помічати найдрібніші тріщинки у фасаді — дрібні наскісні зморшки навколо очей, судина, що трішки більше позначилася на чолі…

— Можеш зв’язатися з Кевіном? — спитала вона його.

— Тобто, Джо?

— Мабуть. Братом Деніела.

— Ні.

— А що я зробив? — спитав він благально.

Вона зітхнула, знову повернувшись до Деніела.

— Ти пригадуєш, як Кевін казав, що ніхто навколо ніколи не бачив його обличчя? Отже… тепер побачили.

Обличчя Деніела втрачало колір у міру того, як він усвідомлював почуте.

— Але… я назвався несправжнім ім’ям. Я… я сказав, що проїздом у місті.

— Зі скількома людьми ти розмовляв?

— Тільки з касиром у продуктовій крамниці й ще з одним у…

— У скількох місцях ти бував?

— У трьох..

Вона перезирнулася з Арні — її налякане обличчя зустрілося з його непохитним поглядом.

— Кевін залишив мені грошей на потреби, і я гадав, що він має на увазі молоко та яйця, — пробував виправдатися Деніел.

— Він мав на увазі фальшиві посвідки особи, — гаркнула Алекс.

Решта кольору зійшла з Деніелового обличчя, і він роззявив рота.

Вони довго не зводили з нього очей.

Деніел глибоко вдихнув, явно намагаючись опанувати себе.

— Добре, — погодився він, — я схибив. Можемо занести продукти додому, а потім ви розтлумачите мені, як сильно? Не хочу додавати до своїх хиб ще більше, якщо продукти, що швидко псуються, зіпсуються в машині.

Вона стиснула губи в тонку лінію, нехтуючи дратівливою кулькою суперклею, і, кивнувши, попростувала до багажника, щоб допомогти вийняти харчі. Побачивши все найнеобхідніше у фургончику, вона відчула, як кров знову припливає до її синців.

Певна річ, на додачу до відвідин найближчого міста він ще й скупив харчів, якими прогодувати можна ціле військо. І якби існувало щось, завдяки чому його могли б запам’ятати ще краще, він би, безсумнівно, і те утнув.

У зловіснім мовчанні Алекс та Арні позаносили пакунки, склавши їх усі на стільницю. Деніел бігав між шафами та холодильником, розкладаючи кожну річ на своє місце. Алекс могла б подумати, що він ставиться до цього всього несерйозно, якби не те, що його обличчя раз по раз змінювало забарвлення; вираз обличчя лишався незмінним, а ось щоки та шия то червоніли, то знову бліднули.

Імовірно, знайти час для того, щоб охолонути, було доброю думкою. Це надало Алекс можливість усе обміркувати й реально оцінити небезпеку, що постала. Вона мало не вкрала в Арні вантажівку й не втекла, але розуміла, що то було б надмірно бурхливою реакцією. Часом надбурхлива реакція рятує життя, а часом просто наражає тебе на ще більшу небезпеку. Вона має пам’ятати про своє обличчя; і якщо втече зараз, то тільки додасть собі проблем.

Деніел поклав на місце у холодильник останній продукт — якийсь зелений овоч зі жмутом листя — і закрив дверцята. Він не повернувся, а так і стояв, прихиливши голову до сталевого холодильника.

— Наскільки все погано? — спитав він тихо.

Вона глянула на Арні. Той не мав охоти говорити.

— Скажи, що ти заплатив готівкою, — почала вона.

— Заплатив.

— Що ж, принаймні, це хоч щось.

— Але не все, — згадав Деніел.

— Ні. Чілдрес вкрай маленьке містечко.

— Трохи більше шести тисяч людей, — пробубонів Арні.

Гірше, ніж вона гадала; вона знала, що в деяких університетах студентські об’єднання налічують більше.

— Отже, чужинця у містечку запам’ятають, — мовила вона. — Тебе, звісно, запам’ятають.

— Так, розумію, — погодився він.

— Ти поїхав у вантажівці Арні з його собакою, — мовила Алекс, — можливо, хтось пов’яже тебе з Арні.

— Ейнштейн із машини не вилазив, — мовив Деніел. — Навряд, щоб хтось спостерігав, як я виходжу чи сідаю в машину.

— У місті сотня таких самих вантажівок. П’ять таких, що мають однаковий колір, рік випуску та модель; і до двох причеплено фургончики, — звернувся Арні до Алекс, а не до Деніела. — Половина населення ходить із собаками.

— Це зарадить, — відповіла вона. — Хлопці, ви добре постарались.

— Наскільки це тобі зашкодить? — спитав його Деніел.

Арні знизав плечима.

— Хтозна. Люди все дуже швидко забувають, якщо не мають причини запам’ятовувати. Якщо заляжемо на дно, можливо, нічого не буде.

— Що зроблено, те зроблено, — скривилась Алекс. — Просто треба бути вкрай обачними.

— Кевін розлютиться, — зітхнув Деніел.

— А коли він не лютує? — спитала Алекс, а Арні коротко й здавлено засміявся. — Хай там як, а він сам винен, що не розтлумачив тобі все як слід. Я не збираюся повторювати цієї його помилки.

Вона показала рукою на канапу.

Арні, кивнувши сам до себе, важко вийшов крізь передні двері, повернувшись до свого заняття. Кевін обрав доброго партнера. Вона раптом пошкодувала, що у Деніела не Арні брат, а Кевін. З Арні набагато легше знайти спільну мову.

— Можливо, пообідаємо, поки ти читаєш мені нотацію? — запропонував Деніел. — Мені страшенно хочеться їсти. Гадки не маю, як Арні виживає тут.

— Звісно, — відповіла вона і, схопивши барний стілець, вмостилася на нім.

— Я й справді гадав, що допомагаю, — пробурмотів Деніел, знову йдучи до холодильника.

— Знаю, Деніеле, знаю. Я теж голодна, — пом’якшала вона.

— Наступного разу я спочатку спитаю, — пообіцяв він.

Вона зітхнула. Для початку незлобливо.

Незважаючи на те, що вона не хотіла це визнавати, але сендвіч, який зробив для неї Деніел, справді пом’якшив її бачення нещодавнього інциденту. Вона розповіла йому про основи під час обіду, — коли їм буде поставлене якесь конкретне завдання, вони матимуть час поговорити про це детальніше, — а він уважно слухав.

— Гадки не маю, як дивитись на світ із такого погляду, — зізнався він, — усе це скидається на таку паранойю…

— Саме так! На паранойю ми й націлюємось. Паранойя — це добре.

— Це дещо суперечить тому, як навчають у реальному світі, але я працюватиму над тим, щоб змінити мою точку зору. Я знаю, що спроможний навіть на це, — віднині я буду питати в тебе. Перш ніж дихнути.

— Ти поволі навчишся розуміти. Невдовзі це перетворюється на звичку. Але не згадуй про те, що раніше ти знав як реальний світ. Те, що відбувається в цьому світі, є набагато реальнішим і постійнішим. Таке життя є втіленням примітивних інстинктів виживання. Я знаю, що ти їх маєш; ми з ними народжуємось. Ти просто маєш увімкнути цю частину свого єства.

— Я мушу думати, як здобич, на яку полюють, — він намагався зберігати веселий вираз обличчя, але було помітно, наскільки ця думка його знищувала.

— Так. На тебе справді полюють. І на мене теж. І на твого брата. І на Арні, вочевидь. У цих місцях таке існування популярне.

— Але ж ти, — заговорив він повільно, — і мій брат. І, мабуть, навіть Арні, ви все-таки залишаєтесь хижаками. А я просто здобич.

Вона похитала головою.

— Я теж спочатку була здобиччю. І навчилась. Я отримала переваги, яких ніколи не мала. У тебе той самий генетичний код, що й у твого брата, — хижака вищої ланки. Я спостерігала за тобою на стрільбищі — коли увімкнуться ці інстинкти, ти пречудово зможеш себе захистити.

— Ти таке кажеш, бо хочеш, щоб мені полегшало.

— Я кажу таке, бо ревную. Якби я була висока й сильна і від природи добре стріляла, гра, у яку я граю, абсолютно змінилась би.

— Якби я був розумним параноїком, я не наразив би нас на таку небезпеку.

Вона всміхнулась.

— Не можна порівнювати. У тебе є змога вчитись; а мені вже ніколи не стати вищою.

Він широко усміхнувся у відповідь.

— Але з таким зростом ти набагато непомітніша.

Вона простогнала.

— Зробімо щось корисне, застрельмо кілька тюків із сіном.

— Гаразд, — відповів він, — але ми маємо повернутись додому, — він зиркнув на годинник над плитою, — щонайпізніше о шостій.

Це спантеличило Алекс.

— У тебе по телеку улюблений фільм чи що?

— Ні. Я заборгував тобі вечерю, а повезти тебе у місто в якийсь заклад я не можу, — він винувато всміхнувся. — Це одна з причин, окрім почуття голоду, чому я поїхав у крамницю.

— Умм…

— Я запросив тебе на вечерю. Хіба ти не пам’ятаєш?

— О, я пам’ятаю. Я просто гадала, що всі зроблені тобою пропозиції до того, як я тебе викрала, — скасовано.

— Я почуватимусь ніяково, якщо не віддячу тобі добром. Зрештою, комусь же треба готувати, а я у цім не такий уже й поганий. Я вже збагнув, що від Кевіна та Арні на кухні пуття немає.

Алекс зітхнула.

— І я, мабуть, у цьому так само недолуга.

— Отже, домовились. А тепер ходімо покращувати наш приціл.

Деніел так швидко опановував науку, тому не дивно, що Кевіна завербували. Під час тренування Деніел розповів Алекс про те, яким вправним майстром Кевін був у спорті, й про його непересічний талант у стрільбі. Вочевидь, хлопці разом із батьком брали участь у багатьох спортивних змаганнях, у яких Кевін майже завжди завойовував перший приз.

— Якось, коли нам було по дев’ять, я скоїв помилку, обігравши його. І воно того не варте. Відтоді я намагався потішити батька, але по-справжньому не змагався. Я віднайшов власні інтереси, те, чим не хотів займатись Кевін. Як-от книжки. Громадська діяльність. Біг на довгі дистанції. Кулінарні курси. Дівчачі справи, як він часто мені говорив.

Алекс заправила ще один магазин. Вони випалювали безліч Кевінових боєприпасів, але їй було байдуже. Він міг собі дозволити купити ще набоїв. Пильно обстеживши сарай, вона знайшла кілька його грошових схованок. Мабуть, він привіз додому грошенят із наркокартелів. Загалом вона намагалась не красти, хіба що іншого вибору не лишалось, але зараз їй кортіло поцупити стільки, скільки зможе понести. Зрештою, частково Кевін винен у тому, що вона зараз набагато бідніша, ніж минулого місяця.

— Цікаво, що трапилося б зі мною, якби у мене був брат чи сестра, кращі за мене у біології та хімії в універі? — спитала вона. — Чи я б також усе покинула? Вивчилася б на бухгалтера?

Стрельнувши, вона усміхнулась. Просто в серце.

— Можливо, у тебе сильніший змагальний дух, ніж у мене. Можливо, ти б виборювала корону.

Він легко став у позу для стрільби й вистріляв усе в тюк, що був далі за той, у який стріляла вона, більш як на сотню метрів.

Вона знову вистрелила.

— Можливо, я б щасливішою була, працюючи бухгалтером.

Деніел зітхнув:

— Мабуть, маєш рацію. Учителюючи, я почувався щасливим. Звісно, не славетна кар’єра, але приземлене життя часом приносить достатньо радощів. Зрештою, пересічність часто недооцінюють.

— Гадки не маю. Але видається чудовою річчю.

— Ти ніколи пересічною не була. І це було не питання.

— Ні, не була, — погодилася вона. — На жаль, як виявилось.

На свою біду, вона завжди була надто розумною, хоча їй знадобився певний час, щоб побачити це з такого ракурсу. Випаливши два постріли поспіль, вона поцілила мішені точно в голову.

Випроставшись, Деніел поклав довгу рушницю собі на плече. Ейнштейн підскочив до його ніг і напружив спину.

— У мене було кілька сфер, де я переступив межі буденності, — продовжив він, і Алекс зрозуміла, що він навмисне намагається говорити веселіше. — Тобі поталанило, — мовив він, — сьогодні ти побачиш, як я працюю в улюбленій сфері.

Алекс, відклавши убік СІГа, випросталась майже як той пес. Через синці м’язи втомлювались швидше. Вона не рухалась, як зазвичай. Жаліла пошкоджені частини тіла. Вона змушувала себе навантажувати кінцівки однаково.

— Чудово звучить. Я справді зголодніла, тож щиро сподіваюсь, що заняття, яке ти маєш на увазі, — це кухня.

— Вона. Ходімо? — він махнув рукою в бік вантажівки.

— Щойно ми почистимо наші іграшки.

Деніел і справді почувався як удома, рубаючи й ріжучи на квадратики, потім посипаючи спеціями й розкладаючи страви в маленькі блюдця. Звісно, вона помітила, що чимало приладдя було новісіньким на вигляд, і його не було у шафках, коли вона напередодні туди заглядала. Вона не стала читати нотацій про те, що люди, які просто проминають місто, рідко скуповують купу кухонного приладдя. Кухнею ширилися дивовижні пахощі, і вона не хотіла наврочити.

Сівши боком на канапу й підібгавши ноги під себе, вона водночас дивилася новини й на Деніела. По телевізору нічого цікавого: трохи місцевих новин і трохи про праймеріз, які, утім, відбудуться аж за дев’ять місяців. Вибори дратували Алекс. Мабуть, вона взагалі припинить дивитися новини, коли почнеться справжня виборча кампанія. Як людина, котра краще за решту обізнана в мороці, що панував за лаштунками, і в тому, як мало впливала на важливі рішення голова, що промовляла з екрана, за яку голосували люди, вона вкрай мало зважала на те, ліві то, чи праві.

Арні, споживши ще одну заморожену вечерю, пішов спати десь о пів на восьму, мабуть, за звичкою. Алекс намагалась переконати його, що варто почекати на домашню вечерю, але він навіть не завдав собі клопоту відповідати на вмовляння. Її здивувало, що Деніел навіть не спробував його переконати, та, мабуть, він надто поринув у приготування вечері, щоб на таке зважати. Вона раз чи два запропонувала допомогти, але натомість почула недвозначну відмову й те, що єдине, що їй дозволено, — це їсти.

Деніел бурмотів сам до себе, сервіруючи стіл тарілками з різних наборів, абияким столовим приладдям і кавовими філіжанками. Їй довелося нагадати, що йому не можна виїжджати в місто й купувати фірмову порцеляну. Коли він переніс вечерю на стіл, вона нетерпляче підвелася, доведена до божевілля різноманітними витонченими ароматами, що сповнювали вітальню. Він висунув для неї стільця, нагадавши їй цим жестом те, що вона бачила в старому кіно. Чи так вчиняють нормальні люди? Вона не знала напевно, але сумнівалась у цьому. Принаймні, не в закладах, куди вона ходила попоїсти.

Він театрально добув запальничку й запалив синьо-рожеві у крапочку свічки у вигляді одинички, котрі він повстромлював у хлібні рулетики.

— Це найбільше схоже на воскову свічку з того, що мені трапилось, — пояснив Деніел, побачивши її вираз обличчя. — А це найліпше вино, яке я знайшов, — продовжував він, показуючи на пляшку поряд з її кавовою філіжанкою. Усі слова на етикетці були їй незрозумілими: «Це найкраще марочне вино, яке є у мережі «Юнайтед Супермаркет».

Він хотів їй налити, а вона машинально прикрила чашку долонею.

— Я не п’ю.

Вагаючись, він налив ковток собі.

— Я купив уранці яблучного соку. Чи, можливо, тобі води принести?

— Чудово було б соку.

Підвівшись, він попростував до холодильника.

— Можна спитати? Ти анонімний алкоголік чи це через релігійні переконання?

— З міркувань безпеки. Я не вживала нічого, що може затуманити сприйняття, уже чотири роки.

Повернувшись за стіл, він, перш ніж сісти на місце навпроти неї, налив їй соку, намагаючись зберігати безтурботний вираз обличчя.

— Хіба ти не почала тікати лише три роки тому?

— Звісно, але відколи стало зрозуміло, що хтось може мене вбити, уже тоді важко було думати про щось інше. Я не могла дозволити собі неуважність. Я мала нічого не пропустити. Мабуть, я таки чимось знехтувала. Якби я справді пильнувала, Барнабі, можливо, досі був би живий. Не слід було нам баритись.

— Ти не почуваєшся тут у безпеці?

Вона підвела на нього очі, здивувавшись запитанню. Відповідь була ж така очевидна: «Ні».

— Бо я вранці утнув дурницю?

Вона захитала головою:

— Ні, аж ніяк. Я ніколи й ніде не почуваюся безпечно.

Вона відчула, як мляво пролунали її слова, немов у відповіді вже закладено було слово «звісно», спостерігаючи за тим, як його обличчя трохи осунулось, і додала:

— У мене, схоже, посттравматичний стресовий розлад. Так не має бути. Я впевнена, що будь-хто інший упорався б краще.

Він підняв брову.

— Так, бо Кевін, здається, цілком нормальний.

Вони знову розсміялись. За останні три роки вона ні з ким укупі не сміялась.

Деніел узяв до рук виделку.

— Повечеряймо?

Розділ 15

— Ні, я не перебільшую. Я майже впевнена, що в житті нічого смачнішого не куштувала. З огляду на те, що зазвичай полюбляю фастфуди, тож я не дуже витончений критик, утім кажу це абсолютно серйозно.

— Чудовий комплімент, дякую.

— А це що таке? — вона встромила виделку в десерт на тарілці, шкодуючи, що не залишила у шлунку більше місця. Її майже нудило через переїдання, але кортіло з’їсти ще хоча б шматочок.

— Фостерівський бананово-масляний пиріг.

— Послухай… — звернулася вона, забувши про свій шлунок і куштуючи маленький шматочок. — Де ти навчився так готувати?

— У коледжі я відвідував кілька кулінарних курсів. На вихідних я дивився багато передач на кулінарному каналі, до того ж набиваю руку, коли можу собі це дозволити.

— Ти прекрасно провів час. Гадаю, ти проґавив своє покликання.

— Я тоді працював у кількох рестораціях. Ця робота не сприяла особистому життю. Коли я зустрічався зі своєю колишньою… вона, скажімо так, не була великою прихильницею життя за розкладом. А моя денна праця дозволяла нам більше часу проводити разом.

— Не кожен би виявив таку жертовність.

— Насправді то не було жертвою. Робота з дітьми завжди видавалась мені більш значущою. Подобалася. Та я й удома міг куховарити. Тому певний час робив і те, і те.

— А коли припинив?

Він зітхнув:

— Коли Лейні пішла від мене… Я не хотів боротись. Я дозволив їй отримати те, чого вона прагнула.

Алекс легко уявила, як усе сталось. Адже вона бачила банківський рахунок Деніела після розлучення. — Вона обдерла тебе.

— Власне, так. Через те я й сидів на дієті з лапші швидкого приготування.

— Це злочин! — вона жагуче поглянула на те, що залишилось від пирога на тарілці.

— У житті, — мовив він, — кожен отримує свою частку розбитого серця.

— Відверто кажучи, попри те, що все трапилося дещо страшно й трагічно, я б усе одно звільнилася. Не тим я прагнула займатись у житті. Просто в мене це добре виходило, — вона знизала плечима. — Робота вимагає жертв.

— Мені навіть уявити страшно. Але я мав на увазі… особисте життя.

Вона витріщилась на нього, не розуміючи.

— Особисте?

— Ти ж сказала, що все трагічно скінчилось.

— Моє життя, себто. Але?..

— Просто з того, як ти про нього говорила, я гадав, що, мабуть, жахливо було втратити… Барнабі так, як ти його втратила. А ти колись називала його ім’я?

— Джозеф. Але я завжди звала його Барнабі.

Вона відсьорбнула соку з чашки.

— Чи була ти в нього закохана… від самого початку?

Через подив сік потрапив їй у легені, і вона, захлинувшись, виплюнула його, розбризкуючи. Деніел, скочивши, почав стукати її по спині, а вона намагалась опанувати дихання. За хвилину вона махнула, щоб він припинив стукати.

— Гаразд, — прокашляла вона. — Сядь.

Він стояв біля неї, випроставши ліву руку.

— Точно?

— Просто здивувалась. У Барнабі?

— Я гадав, ти вчора сказала…

Глибоко вдихнувши, вона знову кахикнула.

— Що люблю його, — вона здригнулась. — Даруй, у мене просто сильні огидні кровозмішувальні рефлекси. Барнабі правив мені за батька. Єдиного батька, якого я коли-небудь знала. Насправді важко усвідомлювати, якою була його смерть, і я страшенно за ним сумую. Тому так, мене його смерть просто знищила. Але не в тому сенсі.

Деніел поволі повернувся на своє місце. Хвилину поміркувавши, спитав:

— З ким іще тобі довелося розірвати стосунки, коли ти зникла?

Вона уявила, яка довга низка облич постає зараз у його голові.

— Мені це було неважко. Хай яким жалюгідним це не видається, але Барнабі був єдиним моїм справжнім другом. Моя робота втілювала для мене ціле життя, і мені було заборонено обговорювати її з кимось, окрім Барнабі. Я вела дуже усамітнене існування. Навколо були люди… наприклад, лакеї, які готували допитуваних суб’єктів. Вони в загальних рисах були обізнані з тим, що відбувається, але не знали точних подробиць того, яку інформацію ми намагаємось випитати. І теє… вони боялись мене. Вони знали, яка в мене робота. Тому ми не надто теревенили. Ми мали кілька лаборантів, у яких було багато обов’язків поза кімнатою для допитів, але вони гадки не мали, що роблять, а я мусила пильнувати, щоб не вибовкати їм нічого. Часом поодинці приходили люди з інших агенцій, щоб спостерігати за тим, як тривають допити, але я вкрай мало контактувала з ними, хіба що тільки для того, аби отримати настанови щодо того, з яких кутів маю підійти до питання. Здебільшого вони спостерігали крізь однобічне скло, а Карстен передавав мені інформацію. Раніше я гадала, що Карстен мені на кшталт друга, але він справді намагався мене вбити… Тому я не можу порівнювати це з тим, що втрачаєш ти. Мабуть, у мене було небагато життя, за яким шкодуватиму. Навіть до того, як мене завербували… Певно, я просто не вмію налагоджувати зв’язки з іншими людськими істотами, нормальними людьми. Кажу ж тобі, усе жалюгідно.

Він усміхнувся їй.

— А я жодної різниці не помітив.

— У-у-у… Дякую. Уже пізненько. Дай-но я допоможу все прибрати.

— Звісно, — підвівшись, він випростався, а потім став складати тарілки. Вона мала швидко ворушитись, аби встигнути схопити хоч щось, перш ніж він вправно з усім упорався сам. — Але ніч ще тільки починається, — вів далі він. — І я збираюся втілити другу половину угоди з тобою.

— Га?

Він усміхнувся. У його руках було повно посуду, тому вона відчинила посудомийку. Вона склала посуд униз, поки він складав угорі, ставлячи більші тарелі у мийку. Прибирання швидко добігло кінця, адже вони працювали у злагодженому тандемі.

— Ти справді не пам’ятаєш? Лише кілька днів минуло. Хоча визнаю, здається, що більше, що вже кілька тижнів спливло.

— Я гадки не маю, до чого ти ведеш.

Зачинивши посудомийку, він нахилився над стільницею, схрестивши руки. Вона чекала.

— Ану згадай, перш ніж усе стало… дивним. Ти пообіцяла, що якщо ти мені ще подобатимешся після вечері разом…

Він дивився на неї, звівши брову, чекаючи, поки вона відновить події у пам’яті.

Ой! Він про розмову в потягу метро. Її ошелешило, що він так легко про все говорив. То була остання мить, коли його життя було цілком нормальним. Остання мить, перш ніж усе в нього вкрали. І хоча вона не була творцем тієї крадіжки, вона стала рукою, яку було використано.

— Щось про іноземний кінотеатр поряд із твоїм університетом, адже так?

— Так, утім, я не мав на думці, щоб ти настільки деталізувала. Кіно біля університету не надто зручне наразі. Однак…

Розчинивши шафку за спиною, потягнувся за чимось і вийняв із верхньої полиці. З широкою усмішкою він повернувся до неї з DVD-диском у коробці. На вицвілій обкладинці виднілася гарна панянка в червоній сукні й темному крислатому капелюсі.

— Овва! — мовив він.

— Де ти в біса його добув?

Його усмішка стала не такою широкою.

— У другій крамниці, куди я подався. У секонд-хенді. Мені дуже поталанило. Це чудове кіно. Він оцінив вираз її обличчя. — Я вмію читати твої думки. Саме зараз ти думаєш: «Куди тільки в біса цей ідіот не заходив? Нас прикінчать ще до світанку».

— Не так багатослівно. Якби я гадала, що все настільки кепсько, ми б уже зникали в ніч на поцупленій у Арні вантажівці.

— Однак мені дуже-дуже прикро через мою гарячковість. Але я дуже радий, що знайшов цю коштовність. Тобі сподобається.

Вона захитала головою — не заперечуючи, а просто дивуючись, як усе її життя стало таким дивним. Один хибний вчинок — і раптом їй доводиться читати субтитри разом із найдобрішим і най… незіпсованішим чоловіком у житті.

Він зробив крок їй назустріч.

— Ти не можеш відмовитись. Ти уклала угоду, і я маю намір змусити тебе її дотримувати.

— Гаразд, я дотримаю, добре. Але маєш мені пояснити, чому я тобі досі подобаюсь, — закінчила вона речення понуріше, ніж на початку.

— О, гадаю, це я можу.

Він підійшов ближче, змусивши її обіпертися спиною на кухонний острівець. Поклав руку на край стільниці за її спиною, іншу — з іншого боку, і, коли нахилився вперед, вона відчула, як його волосся пахне цитрусовими. Він стояв так близько, що вона помітила, що він, мабуть, нещодавно голився — шкіра була гладенька, а під підборіддям залишився ледве помітний поріз.

Деніелова близькість спантеличила її, але не налякала так, як трапилось би з будь-ким іншим на землі. Він не скривдить її, вона знала це. Вона не могла збагнути, що він робить, навіть коли він трохи нахилив обличчя, і його очі стали наближатись. Вона так і не збагнула, що він прагне поцілувати її, допоки між їхніми вустами не залишилось півподиху.

І це усвідомлення ошелешило її. Украй спантеличило. А коли вона була приголомшеною, її вроджені реакції виявлялися без схвалення її свідомості.

Пірнувши йому під пахву, вона звільнилась. Кинулася на кілька метрів від нього, а потім рвучко повернулась, щоб поглянути у вічі небезпеці, напівзігнувшись. Її руки машинально опинились на талії, шукаючи пасок, якого на ній не було.

Тільки коли вона помітила злякане обличчя Деніела, збагнула, що така її реакція була б доречнішою, якби він дістав ножа і підставив його до її горла. Вона, випроставшись, опустила руки, її обличчя палало.

— Ой, пробач. Пробач! Ти мене заскочив зненацька.

Жах на обличчі Деніела змінився подивом.

— Ого, гадав, я не настільки стрімкий, та, мабуть, мені варто переглянути свою думку.

— О, даруй… Мені прикро, що то було?

На його обличчі промайнуло нетерпіння.

— Та, власне, я збирався тебе поцілувати.

— На те скидалось… але чому? Тобто, мене поцілувати? Я не… я не розумію.

Захитавши головою, він обіперся об острівець.

— Та я думав, що ми з тобою на одній сторінці, але зараз мені видається, що англійська мені не рідна. А що ти гадала тут відбувається? Із побаченням за вечерею? І маленькою сумною свічечкою? — він показав на стіл.

А потім він підійшов до неї, і вона пересилила себе, щоб не відступитись. Якщо відкинути спантеличеність, вона усвідомлювала, що її надмірні реакції — це грубість. Вона не хотіла образити його почуття. Навіть попри те, що він дивак.

— Звісно… — зітхнув він. — Звісно, ти ж помітила, як часто я… тебе торкаюсь, — він ніби ось-ось простягне руку й проведе зігнутими пальцями по її руці, показуючи їй. — На планеті, з якої я прилетів, такі речі є виявом романтичного інтересу.

Він знову нахилився до неї, примруживши очі.

— Прошу, скажи, а що вони означають на твоїй?

Вона глибоко вдихнула.

— Деніеле, те, що ти зараз відчуваєш, це така собі реакція сенсорної депривації, — розтлумачила вона. — Я таке в лабораторії вже бачила…

Він широко розплющив очі; позадкував, вийшовши з її особистого простору. Вигляд у нього був украй приголомшений.

— Це слушна реакція на те, що ти пережив, і, власне, дуже помірна м’яка реакція, зважаючи на обставини, — вела вона. — Ти добре тримаєшся, надзвичайно. Багато в кого уже наразі стався б нервовий зрив. Ця емоційна реакція, можливо, подібна до тієї, що ти вже відчував раніше, але я запевняю, що те, що ти відчуваєш зараз, не є виявом романтичного інтересу.

Поки вона пояснювала, він опанував себе, але такий діагноз його ані розважив, ані заспокоїв. Брови опустились, як і кутики рота, ніби він зажурився.

— А ти впевнена, що знаєшся на моїх почуттях краще, ніж я, бо…

— Я ж кажу, що вже бачила щось таке у лабораторії.

— Щось таке? — повторив він за нею. — Мабуть, ти багато чого надивилась у своїй лабораторії, але я все одно вважаю, що мені краще знати, чи відчуваю я романтичну прихильність? — голос у нього був сердитий, але він усміхався, підходячи ближче. — То якщо твій єдиний аргумент — це чудний…

— Це не єдиний мій аргумент, — заговорила вона повільно й неохоче. — Такі слова промовляти нелегко. — Можливо, я й поринула у свою роботу, але не поринула в незнання. Я знаю, що бачать у мені чоловіки, особливо ті, які знають, що я таке, — як ти. І я розумію таку реакцію. І не заперечую. Ворожість, яку відчуває твій брат, — це нормальна раціональна реакція. Я багато разів зустрічалася з цим раніше — страх, відраза, прагнення нав’язати фізичне домінування. Я — демон у дуже страшному і сповненому мороком світі. Я лякаю людей, які більше нічого не бояться, навіть смерті. Я відбираю у них усе, чим вони пишаються; я змушую їх зраджувати все, що вони вважали священним. Я страховисько, яке вони бачать у своїх жахіттях.

З плином часу вона змирилася з таким втіленням себе, хоч і не безболісно. Вона цілком усвідомлювала, що сторонні люди, які не знають її, бачили в ній жінку, а не демона. Коли мала таку потребу, вона вміла скористатися своєю здатністю бути ніжною та жіночною, як вона вчинила з готельним менеджером-коротуном. Так само здібно вона вміла удавати хлопчика. І те, й те — омана. Та навіть ті чужинці, які бачили в ній жінку, не дивилися на неї з… жаданням. Вона була не з таких дівчат, і то добре. Вона народилася з притаманними їй талантами, а в житті не можна мати все.

Він слухав, поки вона говорила, із безпристрасним виразом обличчя. Їй здавалось, що він якось мляво реагує на її слова.

— Ти розумієш, що я кажу? — спитала вона. — Я об’єктивно не годжуся на роль об’єкта романтичної прихильності.

— Я розумію тебе. Просто не погоджуюсь.

— Не збагну, як саме ти з-поміж усіх людей можеш не погоджуватись.

— Головне, хоча це й не стосується справи, я абсолютно тебе не боюсь.

Вона нетерпляче видихнула.

— І чому?

— Бо тепер ти знаєш, хто я, отже, ти для мене не є небезпечною і ніколи не будеш, хіба що я перетворюся на людину, якій слід тебе боятись.

Вона скривила губи, ледве стиснувши їх. Він мав рацію… але річ же зовсім не в тім.

— По-друге, хоча це теж стосується справи, ти, як на мене, марнувала час не з тими чоловіками. Побічна дія від твоєї незвичайної роботи, мабуть.

— Можливо. Але до чого ти ведеш?

Він знову вдерся в її особистий простір.

— До того, як я почуваюсь. Як ти почуваєшся.

Вона не відступалась.

— А як же ти можеш знати напевне, як почуваєшся? Ти ж переживаєш найболючіший момент свого життя! Ти втратив увесь свій світ. Усе, що лишилось, — це брат, якому ти не надто довіряєш, твоя викрадачка-катюга та Арні. Отже, з імовірністю 50 на 50 ти прив’язався б або до мене, або до Арні. Це стокгольмський синдром у найпростішому вигляді, Деніеле. І я єдина жінка у твоєму житті, інших варіантів немає. Поміркуй раціонально. Поміркуй, як це зараз не на часі. Не можна довіряти почуттям, що зародились під час сильного фізичного та психологічного болю.

— Я поміркую про все це, окрім одного.

— Чого?

— Я хотів тебе до того, як ти стала єдиною жінкою у моєму житті.

Почувши таке, вона відсахнулась, а він використав обставини на свою користь, ласкаво поклавши обидві долоні їй на плечі. Відчувши тепло його долонь, вона збагнула, що змерзла, хоча й не помічала цього. Вона тремтіла.

— Пригадуєш, як я зізнався, що ще ніколи не запрошував жінку на побачення у потягу метро? Так це я ще применшив. У середньому мені доводиться майже три тижні регулярно спілкуватись — і, як це не ніяково, дівчина мене усіляко заохочує, — поки я наберуся сміливості запросити її на звичайну чашку кави. Але відколи я побачив твоє обличчя, мені захотілося вискочити на кілометри за межі своєї зони комфорту, аби тільки бути певним, що я побачу його знову.

Вона захитала головою.

— Деніеле, я тебе накачала. Ти перебував під дією хімічних сполук, які діють подібно до екстазі.

— Не тоді. Я пам’ятаю. Я відчув різницю до того й після того, як ти мене «вдарила шокером». Саме тоді все заплуталось. А перед наркотиком я вже встряв по самі вуха. Я вже розмірковував, як мені вийти разом із тобою на твоїй зупинці, не скидаючись на сталкера.

У неї забракло відповіді. Вона почала губитися через його фізичну близькість. Він досі стояв далеченько, ледве нахилившись, щоб наблизити до неї обличчя.

Лише в цю мить вона справді замислилась над його словами. Вона занотувала все, що він казав чи робив після викрадення, як процес опанування себе після травми. Вона аналізувала його як свого суб’єкта, завжди викреслюючи з рівняння себе. Бо в цьому нічого її не стосувалось. І його поведінка цілком відповідала параметрам тієї, яку вона вже бачила.

Вона намагалася згадати, коли востаннє на неї так дивився чоловік, але їй так нічого й не спало на думку.

За останні три роки кожна людина, байдуже, чоловік чи жінка, яких вона зустрічала, були для неї потенційним джерелом небезпеки. А протягом шести попередніх років, як вона щойно детально розтлумачила, вона була жахіттям для кожного чоловіка, з яким зустрічалась. І тоді вона згадала школу та медуніверситет, коли траплялись кілька нетривалих стосунків, які ніколи не були надто романтичними. Уже тоді вона перш за все була науковцем, утім, як і чоловіки, з якими вона спілкувалася. Їхні стосунки ґрунтувались на великій кількості проведеного укупі часу та на спільних інтересах, які 99,99 % людей навіть не намагались осягнути. І щоразу вони опинялись разом, бо так складались обставини. Не дивина, що з того не вийшло нічого путнього.

І в жодного з них ніколи не було такого виразу обличчя. Подив і зачарування у поєднанні з чимось наелектризованим, коли він дивився їй в обличчя… побите, набрякле обличчя. Уперше вона пошкодувала через те, що їй натовкли обличчя з цілком нікчемної причини. Її руки мляво висіли уздовж тіла. Підвівши одну руку, вона затулила його якомога більше, як дитина.

— Я над цим трішки поміркував, — вона чула по голосу, що він усміхається, — я знаю, про що кажу.

Вона тільки хитнула головою.

— Звісно, усе це суто теоретично, якщо ти не почуваєшся так само. Сьогодні я був трішки самовпевненим, — він помовчав. — З огляду на те, що ми розмовляли різними мовами, хіба ні? Я хибно тебе зрозумів.

Він знову замовк, ніби чекаючи відповіді, але вона й гадки не мала, що сказати.

— Що ти бачиш, дивлячись на мене? — спитав він.

Опустивши на кілька сантиметрів руку, вона підвела очі на те саме спантеличене та відверте обличчя, яке вона намагалась розгадати з першого дня. Що то ще за питання таке? Забагато на нього відповідей.

— Гадки не маю, як відповісти.

На мить він примружився, розмірковуючи. Їй хотілося, щоб він відійшов хоч на крок назад, аби вона могла мислити ясніше. А потім він наче опанував себе, вирівнявши плечі, немов для удару.

— Могла б і відверто все сказати. Краще дай відповідь на таке: що найгірше ти бачиш, дивлячись на мене?

Чесна відповідь вилетіла раніше, ніж вона встигла замислитись:

— Відповідальність.

Вона помітила, як різко подіяло це слово. Зараз він відступився, як їй того хотілося, і вона пошкодувала. Чому це в кімнаті так холодно?

Він кивнув сам до себе, відходячи.

— Справедливо, цілком слушно. Звісно, я ідіот. Я не можу забути, що наразив тебе на небезпеку. І про те, що…

— Ні! — вона, вагаючись, зробила крок йому назустріч, нетерпляче прагнучи все прояснити. — Я не те мала на увазі.

— Ти не маєш бути доброю до мене. Я знаю, що я нікчема у всіх цих справах, — він ледве показав рукою на двері, на світ надворі, що намагався знищити їх обох.

— Не нікчема. Бути нормальним — непогано. А решти ти навчишся. Я мала на увазі… важіль, — вона не могла нічого із собою вдіяти: у нього був такий відверто убитий вигляд…

Зробивши ще крок, схопила його за велику теплу руку своїми обома крижаними руками. Вона стала почуватися краще, коли завдяки слову «важіль» у його очах зник біль, а натомість з’явилося сум’яття. Вона поспішно пояснила:

— Пригадуєш, що ми з Кевіном говорили про перевагу? Про те, що ти став тим важелем впливу, якого потребувало Управління, аби змусити Кевіна розкрити себе?

— Так, і через те я почуваюся набагато краще, ніж нікчема.

— Дозволь мені договорити, — вона глибоко вдихнула. — У них ніколи не було нічого на мене. Барнабі був моєю єдиною сім’єю. У мене не було сестри з двійком дітей у заміському будиночку, який би у відділі погрожували здійняти в повітря. Не було нікого, ким би я дорожила. Я була самотня, так, але водночас я була вільною. Я мала дбати тільки про себе, якщо хотіла вижити.

Вона бачила, як він обмірковує її слова, намагаючись уловити те, що вона має на увазі. Вона намагалася дібрати слушний приклад.

— Розумієш… якби вони тебе забрали, — повела вона поволі, — якби якось до тебе дістались… я мала б тебе визволяти.

У цих словах було стільки правди, що вона й сама злякалась. Вона не розуміла, чому ці слова були правдиві, але це нічого не змінювало.

Він широко розплющив очі й завмер.

— І вони б узяли гору, розумієш? — мовила вона вибачливо. — Убили б нас обох. Але це не означає, що я не спробувала б. Розумієш? — вона знизала плечима. — У цьому відповідальність.

Він роззявив рота, намагаючись щось сказати, потім стулив його знову. Пройшов до мийки, потім повернувся і знову підійшов до неї.

— А чому б ти по мене прийшла? Через почуття провини?

— Трішки, — мовила вона, погоджуючись.

— Але ж насправді не ти мене в це втягла. Вони ж мене не через тебе обрали.

— Знаю, тому я й сказала, що трішки. Мабуть, тридцять три відсотки.

Він усміхнувся, немов вона сказала щось чудне.

— А решта шістдесят сім?

— Ще тридцять три — це… справедливість? Неслушне слово. Але такі, як ти, заслуговують більшого. Ти кращий за будь-кого з них. Несправедливо, що такий, як ти, мусить належати до цього світу. Це лиха згуба.

Вона не збиралась говорити так полум’яно. Бо, як зрозуміла, цим його знову спантеличила. Він не усвідомлював, який насправді незвичайний. Його місце не в брудних траншеях. Щось у ньому було таке… чисте.

— А решта тридцять чотири? — за мить, поміркувавши, спитав він.

— Не знаю, — простогнала вона.

Вона не знала, ані чому, ані як він став головною людиною в її житті. Вона й гадки не мала, чому вирішила, що він ніколи в майбутньому її не покине, коли на це геть не було жодних підстав. Вона не знала, чому, коли його брат попросив її пильнувати його, її відповідь була такою відвертою і такою… однозначною.

Деніел чекав більшого. Вона безпорадно розкрила обійми. Вона не знала, що ще сказати.

Він ледь усміхнувся:

— Тепер відповідальність не видається таким страшним словом, як перше.

— Це стосується мене.

— Знаєш, якби вони прийшли по тебе, я зробив би все, аби заступити їм шлях. Тому я теж за тебе відповідаю.

— Я не хотіла б, аби ти так робив.

— Бо зрештою ми обоє помремо.

— Так, помремо! Якщо вони прийдуть по мене, ти тікай.

Він засміявся.

— Я залишаюсь при своїй думці.

— Деніеле…

— Дозволь мені сказати, що ще я бачу, дивлячись на тебе.

Вона машинально згорбилась.

— Скажи, що ти в мені бачиш найгіршого?

Зітхнувши, він простягнув руку й пучками пальців торкнувся її вилиць.

— Ці синці розбивають мені серце. Але насправді, хай це збочено й неправильно, я вдячний за них. Це прикро?

— Вдячний?

— Якби мій пришелепкуватий брат-забіяка не відгамселив тебе, ти б зникла, і я не зміг би тебе знайти й побачити знову… Через свої рани ти потребувала нашої допомоги. І ти залишилась біля мене.

Вираз обличчя, з яким він промовив останні чотири слова, дуже її збентежив. Чи, можливо, це дотик його пальців до її шкіри?

— Можна сказати, що ще я бачу?

Вона розгублено глянула на нього.

— Я бачу жінку, яка більш… справжня, ніж будь-хто, яких я зустрічав раніше. Через тебе всі інші, кого я зустрічав, здаються неістотними, немов незавершеними. Ніби тіні та ілюзії. Я кохав свою дружину, — чи, як ти слушно зазначила, поки був під кайфом, — я любив своє уявлення про неї. Я справді любив. Але вона ніколи не була для мене настільки поряд, як ти зараз. Мене ніколи не тягнуло ні до кого так, як до тебе, з першої миті, коли я побачив тебе. Це як різниця між тим, коли просто читаєш про земне тяжіння і вперше падаєш.

Здавалося, вони дивились одне на одного годинами, хоча насправді минуло лише кілька хвилин чи секунд. Його рука, яка спочатку торкалась лише маленькими пучками, тепер, розслаблено обійняла їй вилицю. Він провів великим пальцем по нижній губі, ледве натискаючи, вона навіть не була певна, чи не уявила все це.

— На будь-якому рівні це цілком нераціонально, — прошепотіла вона.

— Гляди, не вбий мене, будь ласка.

Можливо, вона й кивнула.

Він торкнувся її обличчя другою рукою — так легенько, що, попри синці, жодного болю вона не відчула. То був живий потік струму — мабуть, саме такою на дотик зсередини є плазмова куля.

Коли він лагідно притиснув свої губи до її, вона нагадала собі, що їй уже не тринадцять і це не перший її поцілунок, тому… він опустив руки в її волосся, притиснувся губами до її губ дужче, а коли розтулив їх, вона вже не спромоглася домислити думку до кінця. Вона гадки не мала, як зв’язати слова.

Вона хапнула повітря — короткий повів подиху — і він відхилив голову на кілька сантиметрів назад, досі міцно тримаючи її голову у своїх довгих руках.

— Я скривдив тебе?

Вона не змогла згадати, як кажуть «просто цілуй ще», тож натомість, ставши навшпиньки, обійняла його руками за шию і приголубила до себе. А він охоче не чинив опору.

Мабуть, він відчув, як вона його тягне, чи його спина опиралась через значну різницю у зрості між ними; схопивши її за стан, він посадив її на столешню кухонного острівця, не перериваючи поцілунку.

Інстинктивно її ноги обхопили його стегна в ту самісіньку мить, як він міцніше притиснув до себе її тіло, тож їхні тіла тепло злилися в одне ціле. Її пальці занурилися в його волосся, і вона нарешті могла собі зізнатись, що її завжди вабили ці неслухняні кучері, якими вона потай милувалася, торкаючись пальцями, коли він лежав несвідомий, що було цілком непрофесійно.

Щось у тому поцілунку було таке щире й таке Деніелове, немов його особистість — укупі з пахощами і смаком — стала частиною струму, що протікав між ними туди-сюди. Вона починала розуміти його слова про те, настільки була для нього справжньою. Він був для неї чимось геть новим, абсолютно новим досвідом. Цей поцілунок і справді був для неї немов уперше, бо жоден донині не був настільки живим, настільки потужнішим за її аналітичний розум. Їй не потрібно було думати.

Яке ж то прекрасне відчуття, коли не треба думати!

Усе навколо обернулось просто на поцілунок із Деніелом, немов ніколи не було іншої мети, щоб дихати.

Він цілував її шию, скроню, маківку. Пригорнувши її обличчя до своєї шиї, зітхнув.

— Почуваюся так, немов чекав ціле століття, щоб це зробити. Немов час зупинився. Кожна секунда з тобою переважує дні життя до того, як я тебе зустрів.

— Усе не має бути таким простим, — щойно він припинив цілувати, вона знову могла думати. Як би їй хотілось, щоб у цьому не було потреби!

Він підняв її підборіддя:

— Ти про що?

— Чи не має нам бути… незручно? Щоб носи заважали й усе таке; себто, уже чимало часу минуло, відколи я це робила, але саме таким я все пригадую.

Він поцілував її ніс, — зазвичай так, але в нашому випадку усе було ненормальним, з якого боку не глянь.

— Не збагну, як таке могло трапитись. Імовірність цього астрономічно незначна. Ти був випадковою принадою, яку вони закинули в пастку для мене. І, за збігом обставин, виявився саме… — вона не знала, як договорити.

— Саме тим, кого я хочу, — договорив він і нахилився, щоб знову її поцілувати. І надто швидко відсторонився. — Визнаю, — погодився він, — я б на таку ймовірність не закладався.

— У тебе більше шансів виграти в лотерею.

— А ти віриш у долю?

— Звісно, ні.

Він засміявся через її обурений тон.

— Гадаю, карма теж не обговорюється.

— Ані першої, ані другої не існує.

— Можеш довести?

— Беззастережно, звісно, ні, не можу. Утім, ніхто не може довести, що вони існують.

— Тоді тобі доведеться погодитись, що це найнеймовірніший у світі збіг обставин. Утім, я вірю, що у Всесвіті є така собі рівновага. З нами обома повелися нечесно. Можливо, у цьому й є наша рівновага.

— Це ірраціонально…

Він обірвав її, його губи змусили її забути, що вона збиралася сказати. Він вкривав поцілунками її вилицю аж до вуха.

— Раціональність переоцінено, — прошепотів він. А потім їхні губи знову зустрілись, і вона не могла не погодитись. Бо поцілунок був кращим за логіку.

— Ти ще не звільнена від «Індохіну», — прошепотів він.

— Га?

— Кіно. Я життям ризикував, щоб добути його, тож найменше, що ти можеш зробити, це…

Цього разу вже вона не дала йому договорити.

— Завтра, — мовив він, коли вони перервались, щоб набрати повітря.

— Завтра, — погодилася вона.

Розділ 16

Алекс прокинулась наступного ранку, сповнена сподівань і водночас почуваючись дуже-дуже дурною.

Відверто кажучи, почувалася так, ніби не в змозі дописати повноцінний параграф своїх спогадів, не повертаючись подумки до якоїсь частини Деніелового обличчя, текстури його долонь чи відчуття його подиху на її шиї. І саме через це її сповнювали передчуття.

Але існує забагато питань, які просто треба взяти до уваги. Учора увечері, чи то пак сьогодні вранці, потому, як він утисячний раз поцілував її, бажаючи на добраніч угорі сходів, вона була надто виснаженою, щоб обміркувати хоч одне з них. У неї ледве вистачило сил, щоб одягнути свої захисні обладунки й напнути протигаз, перш ніж вона відключилась.

Мабуть, то на добре; у ту мить вона була надто спантеличена, щоб осягнути, яке божевілля щойно скоїла. Навіть зараз вона могла ледве думати про щось, окрім того, що Деніел, мабуть, десь уже не спить. Їй кортіло побачитися з ним знову і водночас вона трішки боялась цього. А що, як навіжений наплив емоцій, що вчора здавався таким природним і непереборним, сьогодні здимів? А що, як вони знову одне для одного лише чужинці, яким немає чого сказати?

Тоді буде легше, ніж коли почуття триватимуть.

Сьогодні, завтра чи, можливо, післязавтра, зателефонує Кевін…

Йой, Кевін. Вона вже уявляла, як він відреагує на нещодавній розвиток подій.

Вона похитала головою. Неістотно. Бо сьогодні-завтра Кевін зателефонує, і вона відправить імейл і покаже де раки зимують. Кевін допише перелік імен. Кевін поженеться за своїми щурами, і якщо вона водночас не поженеться за своїми, вони поховаються, щойно відчують загрозу. Тож їй доведеться покинути Деніела тут, пустившись у її самотній біг, чудово усвідомлюючи, що, можливо, вона вже не повернеться. Як вона це пояснить? Скільки в неї часу? Щонайбільше, два дні? Як же страшенно невчасно!

Недобре розпочинати день, передчуваючи, що багато годин проведе разом із Деніелом. Нечесно. Він, звісно, чув про їхній план, але вона була переконана, що він не обміркував його як слід і не збагнув, як усе має бути насправді. Отже, невдовзі вона полишить його тут на самоті. Тому їм краще провести час, тренуючи його переховуватись. І додаткове тренування у стрільбі теж не завадить.

Очікування перетворилося на занурення в жах, коли вона дійшла висновку. Учора вночі вона поводилася безвідповідально. Якби вона знала, що думає Деніел, вона б попрацювала над усім цим до того, як усе вийшло з-під контролю. Вона, можливо, змогла б зберігати між ними слушну дистанцію. Але її заскочили цілком зненацька.

Розуміння нормальної людини не було її сильною стороною. Проте людина, яка вважає Алекс привабливою, геть не нормальна людина.

Вона почула гавкіт знадвору — немов пес повертався із сараю. Цікаво, ще ранок чи вже пообіддя?

Схопивши чистий одяг, вона роззброїла двері й прослизнула у ванну кімнату. Вона не хотіла зустріти Деніела, не почистивши зуби. Дурня. Їй не можна цілувати його знову. То було б погано для них обох.

У коридорі було темно, у ванній — порожньо. Двері до кімнати Деніела були розчинені, у кімнаті нікого не було. Вона швидко оглянула свої пошкодження, не бажаючи довго затримуватись перед дзеркалом, натомість прагнучи, щоб її обличчя швидше загоювалось. Губи погіршали, знову набрякли, але в тому винна тільки вона сама. Суперклей уві сні відпав, тож темний рубець посередині нижньої губи вже засвідчував, що обриси її губ зміняться назавжди.

Спутившись сходами, вона почула, що працює телевізор. У великій вітальні вона побачила, як Деніел нахилився над шафкою під пласким екраном. Вхідні двері були розчинені настіж, крізь ширму дув теплий легкий вітерець, роздмухуючи кучері у нього на потилиці.

Не помічаючи її, він бубонів сам до себе: — Навіщо взагалі комусь потрібні п’ять різних вхідних отворів? — Він провів рукою по кучерях, що спадали йому на чоло. — Це ж тільки DVD-програвач, я ж не космічний шатл запускаю.

Така деніелова поведінка змусила її зупинитись, а хвиля боягузтва, що пройняла її, викликала бажання тихенько втекти нагору. Як вона скаже йому те, що мусить? Думка, що через неї він стане нещасним, раптом стала огиднішою, ніж їй здавалося.

Надворі стрибала Лола, з надією дивлячись на неї крізь ширму. Деніел повернувся, а коли помітив Алекс, на його обличчі засвітилась широка усмішка. За чотири довгі кроки він перетнув кімнату й уже стояв поруч, піднявши її у несамовитих ведмежих обіймах.

— Ти прокинулась! — радісно заволав він. — Голодна? У мене все готове для омлету.

— Ні, — відповіла вона, намагаючись звільнитися з обіймів. А в шлунку аж заклекотіло.

Поставивши її додолу, він поглянув на неї, здійнявши брови.

— Тобто, так, — зізналась вона. — Але спочатку можна нам хвилину поговорити?

Він зітхнув.

— Я так і думав, що ти прокинешся з аналітичним настроєм. Та перш ніж почнеш…

Вона хотіла ухилитись. Її гризло вкрай сильне почуття провини. Але не настільки сильне, як її прагнення відповісти на його поцілунок. Вона й гадки не мала, чи випаде їй ще така нагода. То був дуже ніжний поцілунок, лагідний і неспішний.

Він помітив, у якому стані її губи.

А потім він обірвав поцілунок — він, не вона; цієї миті вона відчувала, що геть втратила самоконтроль — і тепер уже їй випала черга зітхати.

Він узяв її за руку й провів до канапи. Ледь відчутні електророзряди промайнули його рукою, і вона подумки почала клясти себе за те, що є такою занудою. Можливо, це вперше він тримає її за руку? Вона мала опанувати себе.

Лола знову завила з надією, побачивши, як Алекс підходить ближче до дверей. Вона вибачливим поглядом поглянула на собаку. Хан і Ейнштейн обидва лежали, скрутившись калачиком, позад неї на ґанку; Хан лежав, як хутрова брила.

Деніел узяв пульт, вимкнув звук телевізора й кинув його на підлогу. Потягнув її до себе, не відпускаючи руки й не припиняючи усміхатись.

— Дай-но я здогадаюсь. Ти вважаєш, що поводишся нерозважливо, — мовив він.

— Ну… так.

— Бо насправді ми не пара одне одному, зважаючи на те, як започаткувались наші стосунки. Визнаю, не надто схоже на голлівудську першу романтичну зустріч героїв.

— Річ не в тім, — вона поглянула на його руку. Він цілком обхопив її руки.

Можливо, вона помилялась. Можливо, цей план покарання погано обміркований. Нічого не заважало їй знову тікати. Вона могла б відновити загублені спогади. Вона могла б повернутись до Чикаго, розібратися із Джоуї Джанкарді, знову стати лікарем у мафії. Можливо, зважаючи на все, що вона зараз знає про план її усунути, Сім’я запропонує їй якийсь захист. Чи, можливо, працювати за стійкою у якомусь маленькому ресторанчику десь у глушині, живучи без цієї надлишковості — без триптамінів, опіатів і пасток. Невідомо, на стільки вистачить посвідчень, які вона вже мала, якщо вона не висовуватиметься?

— Алекс? — спитав він.

— Я просто замислилась про майбутнє.

— Про наше майбутнє на тривалий час? — припустив він.

— Ні, не на тривалий. Я розмірковувала над тим, що трапиться сьогодні ввечері, — вона нарешті поглянула на нього. Його ласкаві сіро-зелені очі видавали ледь помітне спантеличення, але не стурбованість. Поки що.

— Незабаром зателефонує твій брат.

Він скорчив гримасу.

— Ого. Я про це не подумав, — він здригнувся. — Мабуть, краще спокійно випадково сказати це по телефону. — До речі, Кеві, я закохався в Алекс. А потім особисто — отак?

Їй зовсім не подобалося тремтіння, що прошило її наскрізь, коли він зробив свою грайливо-практичну заяву. Такими словами не розкидаються, як заманеться. Він не мав їх уживати. Утім, вона тремтить.

— Я не про це турбувалась. Пригадуєш план?

— Щойно він облаштується на місці, ми відправимо імейл. І він подивиться, хто відреагує. А потім ми з ним зустрінемось і… — він обірвав розмову, його чоло раптом насупилось. — А потім ви разом поїдете — як ви висловились? — добути їх. Це дуже небезпечна справа, хіба ні? Хіба не можна дати Кевінові самотужки з цим упоратись? Він, мабуть, не був би проти. У мене склалося враження, що йому ця робота до смаку.

— Не така в нас була угода. І, Деніеле…

— Що? — голос його став грубішим, з надривом. Він почав усвідомлювати.

— Ані я, ані Кевін не зможемо… здійснити все якнайкраще, якщо наше слабке місце буде там, де ці лиходії.

Майже фізично відчувалось, як важко впали промовлені нею слова і слідом — післяшоковий стан у тиші, що запала.

Хвилину він пильно дивився на неї не зблимнувши оком. Вона чекала.

— Жартуєш? — нарешті спитав він. Його голос збився на шепіт. — Ти справді гадаєш, що я дозволю, аби ти покинула мене тут тупцювати на місці, а ти тим часом ризикуватимеш життям?

— Ні. І так, дозволиш.

— Алекс…

— Я вмію про себе подбати.

— Я знаю, але… я розумом осягнути цього не можу. Як я витерплю? Чекаючи тут і нічого не знаючи? Алекс, я серйозно!

Його голос наприкінці залунав нетерпляче. Вона не дивилась на нього, а просто витріщилась перед собою у телевізор.

— Алекс?

— Увімкни звук. Негайно.

Зиркнувши на екран, на мить він завмер, а потім, скочивши, почав намацувати на підлозі пульт. Переклацав кілька не тих кнопок, поки нарешті, як грім, з колонок навколо залунав голос диктора новин:

— Зник минулого четверга, коли поліція дійшла висновку, що його викрадено зі школи, у якій учителював. За інформацію, що допоможе його повернути, призначено значну винагороду. Якщо ви зустрічали цього чоловіка, будь ласка, зателефонуйте за зазначеним нижче номером.

На великому екрані обличчя Деніела розтягнули вчетверо більше його реального розміру. То був радше моментальний знімок, а не фото зі шкільного альбому. Він стояв десь на вулиці, залитий сонячним світлом, і широко усміхався, зі скуйовдженим і вогким від поту волоссям. Він простягнув руки до плечей двох нижчих осіб, котрих повирізували з фото. Це була дуже хороша його світлина, де він був одночасно привабливим і чарівним; він мав вигляд людини, якій хочеться допомогти. У нижній частині екрана світилось ясно-червоним число 800.

Фото зникло, а натомість постали привабливий немолодий ведучий і значно молодша розбитна білявка-ведуча.

— Яка прикрість, Браяне. Сподіваємось, він повернеться додому до родини. А зараз подивимось, якою буде погода, разом із Марселін. Що там на кінець тижня, Марсі?

У кадрі з’явилась жагуча брюнетка, яка стояла біля цифрової мапи країни.

— Це загальнонаціональні новини, — прошепотіла Алекс. Її мозок почав обробляти можливі сценарії.

Деніел вимкнув звук.

— Зі школи, мабуть, зателефонували до поліції, — мовив Деніел.

Вона мовчки поглянула на нього.

— Що?

— Деніеле, знаєш, скільки людей щодня зникає?

— О… і не всіх їх показують у випусках новин, хіба ні?

— А надто дорослого чоловіка, який зник лише кілька днів тому, — підвівшись, вона почала ходити по кімнаті. — Вони намагаються тебе виманити. Що це означає? Чого вони прагнуть? Гадають, що Кевін мене вбив? Чи гадають, що я дізналася правду й утекла з тобою? А чому вони мають думати, що я заберу тебе із собою? Мабуть, справа в Кевіні. Це ж і його обличчя теж. Імовірно гадають, що я зазнала поразки. Адже так? Ці новини легше було б зорганізувати ЦРУ, ніж моєму відділу. Звісно, якщо вони працюють разом…

— А Кевін перегляне ці новини? — турбувався Деніел. — Він же саме зараз у Вашингтоні.

— Хай там як, а Кевін свого обличчя не засвітить.

Вона снувала ще з хвилину, а потім знову сіла біля Деніела і, підібгавши під себе ноги, схопила його за руку.

— Деніеле, з ким ти вчора розмовляв?

Кров прилила йому до обличчя.

— Я ж уже тобі розповідав, я ні з ким не спілкувався, тільки з персоналом за стійкою.

— Знаю, але хто вони такі? Чоловік, жінка, старий, молодий?

— Хм, касир у продуктовому — чоловік, років п’ятдесяти. Латиноамериканець.

— А в крамниці було людно?

— Трохи. Він був єдиним касиром. За мною в черзі стояло троє.

— Добре.

— Крамниця, де все за долар, була маленька. З покупців був тільки я. У продавчині стояв телек, вона дивилась якусь гру і не надто на мене зважала.

— Якого віку?

— Мабуть, старша за касира. Сива. А що? Старенькі ж частіше новини дивляться, так?

Вона знизала плечима.

— Мабуть. Третій?

— Схоже, випускниця. Я ще здивувався, чи вже скінчились уроки, аж потім утямив, що вона там працює.

Раптом у шлунку виникла важкість.

— Молодиця? Привітна, вона була дуже привітна… — то було запитання.

— Так. А звідки ти знаєш?

Вона зітхнула.

— Деніеле, ти привабливий чоловік.

— Я пересічний. У кращому випадку. І років на десять застарий для дівчини такого віку, — запротестував він.

— Достатньо дорослий, щоб зацікавити. Послухай, байдуже. Ми зробимо те, що можемо. Відсьогодні ти припиниш голитись, і ми заляжемо не просто нижче трави, а замертво. Окрім цього, нам лишається тільки сподіватись, що та дівчинка не полюбляє дивитись новини. І що вона не веде нічого в соцмережах, якими зараз користуються діти.

— Невже ведуть?

— Якщо спаде на думку. Вони не читають «Аве Марія».

Він обхопив обличчя руками.

— Мені так прикро.

— Пусте. Ми всі схибили в цій маленькій пригоді.

— Ти не хибила. Ти просто хочеш, щоб мені полегшало.

— За останні тижні я зробила кілька великих помилок.

Він здивовано підвів очі.

— По-перше, я спочатку не знехтувала імейлом від Карстена. По-друге, я вскочила в пастку. По-третє, я не помітила пристрій стеження на тобі. По-четверте, я не поставила захист на стелю у корівнику. А потім схибив Кевін, знявши свій протигаз… Здається, це єдина його хиба, що спадає мені на думку, хіба що не мав як виїхати. Халепа, здається, той раунд за ним.

— І ще він схибив на самому початку, інакше б у ЦРУ повірили, що він мертвий.

— Дякую. Слушна думка.

— А Арні? — продовжив він сумно. — Арні все одно досягнув неабиякого успіху.

— Хіба ти не ненавидиш тих бездоганних перфекціоністів?

Деніел розсміявся:

— Страшенно.

Раптом веселощі зникли з його обличчя.

— Гадаю, ти не наробила так багато помилок. Тобто, коли йдеться про те, що краще для тебе, то так. Але щодо мене, я тішуся, що ти попалась на гачок.

Вона саркастично глянула на нього.

— Якось задалеко романтика зайшла, хіба ні? Вона хотіла б цілком видалити спогади про їхню першу ніч разом, скальпелем, якщо знадобиться. Вона хотіла б, щоб ці образи не були в її голові такими ясними й чіткими: його напружена випростана шия, його приглушені крики. Вона здригнулась, розмірковуючи, скільки мине часу, перш ніж ці спогади зітруться.

— Я серйозно. Якби не ти, то вони б послали по мене когось іншого. І якщо б та людина витягла все, що можна, з Кевіна, вона б убила мене просто там, хіба ні?

Поглянувши в його щирі-щирі очі, вона знову здригнулась.

— Маєш рацію.

Він довго дивився на неї у відповідь, потім, зітхнувши, спитав:

— То що ми тепер робитимемо?

Алекс насупилась.

— Ну, вибір у нас неширокий. Моє обличчя досі не годиться для того, щоб до нього пильно придивлялись. Але зараз воно краще за твоє. Отже, можемо сидіти тут як миші під віником або поїхати на північ. У мене там помешкання. Не таке модернове, як це, і не з такою хорошою охороною. І Печери Бетмена там немає.

— Отже, вважаєш, там безпечніше?

— З якого боку глянути. Я хотіла б знати думку Арні про місто, перш ніж ми вирішимо. І погляд Кевіна теж не завадить. Сподіваюсь, він скоро зателефонує. Плани трохи змінились. Мабуть, він отримає те, чого прагнув. Зрештою, переможе саме він.

День тягнувся безкінечно. Алекс не хотіла відходити від телевізора. Багато чим не зарадить, якщо побачиш, скільки разів ролик вийшов у ефір і скільки разів його перехопили інші медіа, але дивитись все одно треба було. Арні поставився до історії з новинами стоїчно, тільки примружені очі видавали його тривогу.

Алекс хотіла послати Арні в Печеру Бетмена з переліком усього, що їй потрібно. Вона теж хотіла мати власний СІГ і запас набоїв, а для Деніела вона приглянула напівавтоматичну гвинтівку, яку помітила у сховку в Кевіна. Снайперська гвинтівка так не прислужиться у ближньому бою, як напівавтомат. Нею можна знешкодити багато нападників одним зарядом картечі.

Вона також хотіла пошукати протигаз, адже не могла наладнати свою систему безпеки в будинку, не маючи протигаза для Арні. Вона була впевнена, що Кевін не знехтував би таким очевидним засобом безпеки, утім, можливо, він був очевидним лише для такої людини, як вона. У своєму світі Кевін, схоже, переймався лише кулями та бомбами.

Однак, хоча їй вкрай були потрібні ці речі, вона розуміла, що, можливо, уже запізно для застережних заходів. Якщо грайлива касирка зателефонувала після першого випуску новин, що вийшов у ефір раніше за побачений ними чи навіть напередодні, їхнім ворогам знадобиться певний час, щоб розпочати пошуки. Хтось мав би приїхати до міста, розпитати, а потім тільки розслідувати ймовірні зачіпки. А після того, якщо їм пощастить, вони почнуть стеження. А вона ніяк не могла визначити, почалося воно чи ні.

Навіть якщо вони з Деніелом сидітимуть за запнутими вікнами, хтось уже, можливо, почав стежити за Арні. І якщо його відрядити до Печери Бетмена, то його, можливо, вистежать. За таких обставин вони могли б і транспарант повісити «НАШІ ВІТАННЯ, ВИ ЗНАЙШЛИ СЛУШНЕ МІСЦЕ! МОЖЕТЕ Й КІЛЬКА РАКЕТНИХ УСТАНОВОК ЗАПУСТИТИ!»

А можуть і не видавати існування Печери Бетмена. Усі її безпекові засоби були напохваті, найголовніше вміщалось у рюкзак — усе на застібках за категоріями, щоб швидше дістати. Вона попросила Арні підігнати вантажівку якомога ближче до вікна у його спальні, щоб вони могли вскочити в кабіну, зробивши один добре замаскований крок.

Їй хотілось, щоб Кевін зателефонував і довіряв їм настільки, щоб дати номер свого екстреного телефону на випадок надзвичайної ситуації. Можливо, він вдався до додаткових заходів безпеки, про які Арні не знає?

Деніел приготував обід на трьох і попри те, що зараз не було такого піднесеного настрою, як учора ввечері, обід все одно був смачний.

Вона попросила Деніела не витрачати харчі так швидко, адже, можливо, має пройти певний час, перш ніж закупи знову стануть на порядку денному, навіть якщо поїде Арні.

Її дивувало, як Деніел немов і не помічав Арні поруч — ну, не те щоб не помічав, але не зважав на нього. Не те, щоб він якось грубо з Арні поводився чи нехтував ним, але Деніел навіть не намагався приховати від нього близькість, що нещодавно зародилась між ним і Алекс. Двічі він хапав її за руку, а раз поцілував у маківку, коли подавав страви на стіл. Арні, і то не дивина, зовсім не відреагував на вияв почуттів Деніелом, хоча їй вкрай кортіло знати, яка його думка щодо цього.

Арні повідомив їм, що в нього на повороті є собаки, які оббігатимуть уздовж периметра огорожу, поки не вночі, а вдень, саме коли скаути сидітимуть у засідці, спостерігаючи в біноклі. Якщо хтось улаштував вартовий пункт неподалік садиби, собаки його відлякають. Повідомивши таке, Арні, як зазвичай, пішов рано спати. Алекс із Деніелом залишились, щоб переглянути вечірні новини.

Він обійняв її на канапі так природно, що здалося, ніби в цьому немає нічого незвичного. Вона не пригадувала, щоб їй у житті було з кимось так само затишно бути поруч фізично, як із ним. Навіть мати її була стримана на обійми, нечасто виявляла свої почуття хай то словесно чи вчинками. Алекс була близька з Барнабі, але лише вербально, не фізично. Тому вона вважала, що мала б почуватися ніяково, сидячи у когось на колінах і обхопивши його ногами, поклавши голову йому на плече, а він тим часом міцно обіймав її за стан, але натомість почувалась на диво розслаблено. Немов ця близькість незбагненно зменшила стресовість ситуації.

Знову прокрутили ролик про Деніела, цього разу пізніше в програмі, і вона помітила, що ведучого вже втомила ця історія. Управління може силоміць впихнути подію у новини ненадовго, але воно не в змозі запобігти реакціям, які викликає ця абсурдна історія у журналістів. Певна річ, існував ще й очевидний другий акт.

— Мабуть, я маю тебе застерегти… якщо ти ще про це не думав.

— Певен, що ще не думав, — він намагався говорити бадьоро, але вона відчувала настороженість у його голосі.

— Якщо ця історія не дасть швидких результатів, їм доведеться підняти ставки в роботі з журналістами, які на них працюють.

— Що ти маєш на увазі, кажучи про ставки?

Вона відхилилась, щоб бачити його обличчя, і наморщила носа через те, що мала зараз сказати.

— Вони зроблять цю історію маснішою. Скажуть, що тебе підозрюють у злочині. Вигадають учня, якого ти викрав чи побив. Мабуть, щось таке. А можливо, і більш творчо поставляться до питання.

Він перевів погляд з її обличчя на телеекран, хоча диктор уже заговорив про попередні прогнози щодо праймеріз. Він розчервонівся, а потім знову зблід. Вона дала йому час звикнути до цієї думки, розуміючи, як важко порядній людині усвідомити, що ось-ось вона стане злочинцем.

— І я нічим цьому не зараджу, — спокійно мовив він. І то було не зовсім питання.

— Ні.

— Принаймні, мої батьки не дожили, щоб таке побачити. Можливо… гадаю, не всі мої друзі у це повірять.

— Я б не повірила, — погодилась вона.

Він усміхнувся до неї:

— Якось у не такому вже далекому минулому ти вірила, що я збираюсь повбивати кілька мільйонів людей.

— У той час я не зналася з тобою.

— Слушно.

Щойно новини скінчились, вони смиренно побажали одне одному добраніч, а потім вона почала прибирати. Можливо, їм доведеться швидко поїхати. Вона розібрала та склала свою лабораторію, перевдяглась у легінси й чорну футболку — у цьому вбранні вона почуватиметься зручно, якщо сьогодні їм випаде тікати.

Вона знала, що втомилась, але її мозок ніби й не збирався зупинятись. Вона не хотіла нічого пропустити. Можливо, Деніел має рацію, і її перші хиби не були на гірше, а справді, можливо, врятували йому життя. Але вона не могла дозволити собі більше помилок. Зараз на кону не тільки її життя. Вона зітхнула сама до себе. Є переваги в тому, щоб мати приязнь, утім і тягар значно важчий.

Швидкий стукіт перервав її думки.

— Не відчиняй дверей, — застерегла вона, скочивши на ноги. Розкладачка захиталась під нею.

Після нетривалого мовчання Деніел спитав:

— Ти в протигазі?

— Так.

— Я так і думав. Голос у тебе приглушений.

Ще пауза.

— А твою систему безпеки справді так страшенно важко роззброїти? — здивувався він.

— Дай мені хвильку.

Їй знадобилось навіть менше, щоб розімкнути дроти під напругою. Зсунувши протигаз на голову, вона відчинила двері. Він сперся ліктем на одвірок. Вона погано розгледіла його в темряві, але їй здалося, що він має втомлений… і сумний вигляд.

— Ти дуже стурбована, — озвався він, простягши руку, щоб ледве торкнутись її протигаза.

— Власне, я завжди так сплю. Мені його бракує, коли не вдягаю. Щось не те?

— Окрім усього? Ні. Я просто… мені самотньо, я не міг заснути. Хотів побути з тобою, — він завагався. — Можна увійти?

— Гммм, добре, — вона позадкувала на крок, увімкнула світло.

Він роззирнувся, і на обличчі проступив новий вираз.

— Це такою кімнатою Кевін тебе наділив? Чому ти нічого не сказала? Тобі мали віддати мою.

— Мені й тут добре, — запевнила вона його. — Я не дуже полюбляю ліжка. Краще неміцно спати.

— Не знаю, що й сказати. Я не можу спати в ліжку королівського розміру, знаючи, що ти спиш у коморі.

— Мені справді подобається.

Він глянув на неї сповненим сумнівів поглядом, який раптом став боязким.

— Я збирався набитись у гості, але бачу, що тут заледве тобі є місце.

— Ми можемо посунути кілька ящиків…

— У мене ліпша думка. Ходімо зі мною, — він простягнув руку.

Вона схопила її, навіть не замислюючись, що робить, і він повів її темним коридором, повз двері до ванної, у свою кімнату. Єдиним джерелом світла була маленька лампа на тумбочці поряд із ліжком.

То була дуже затишна кімната, за смаком Кевіна, навіть більш аскетична, ніж її комірчина. Посеред кімнати стояло величезне ліжко, укрите білою товстою ковдрою, на каркасі з чотирма майстерно зробленими під необроблене дерево стовпцями. На бильці ліжка, у тон дерева, було простелене золотаве покривало.

— Бачиш, — мовив він, — я ніяк не міг знову в ньому заснути, побачивши, у якому сумному становищі опинилася ти. Я почуваюсь нікчемним чоловіком.

— Ну, я не торгуватимусь. Моя кімната вже облаштована дротами зі струмом.

Вони ніяково хвильку постояли в одвірку.

— Мені навіть не спадає на гадку жодних тем для розмов. Я просто хотів бути там, де ти.

— Добре. Я теж не спала.

— Нумо не спатимемо разом, — він зашарівся і спантеличено розсміявся. — І нічого в моїх словах не було неправильного, — він знову потягнув її за руку до ліжка. — Послухай-но, обіцяю, що поводитимусь абсолютно по-джентльменськи, — мовив він. — Мені не так тривожно, коли ти поруч.

Вона залізла на товсту білу ковдру до нього, сміючись разом із ним з ніякової ситуації, а потай розмірковуючи, чи вона справді хоче, щоб він поводився по-джентльменськи. Вона наполегливо нагадувала собі, що зараз такі думки не на часі. Можливо, колись у майбутньому, коли їхні життя не будуть у небезпеці. Якщо такий день прийде.

Узявши її за руку, він дав їй простір. Вони обидва лягли на поскладувані пір’яні подушки голічерева. Закинувши руку собі під голову, він подивився на неї.

— Ось бачиш, так краще.

І справді. У цьому не було жодного сенсу — вона далеко від своєї убезпеченої кімнати й решти зброї, — але, як не парадоксально, вона почувалась безпечніше.

— Так, — погодилась вона.

Потім зняла протигаз і поклала поруч.

— У тебе холодна рука.

Перш ніж вона встигла відповісти, він підвівся і взяв ковдру з узніжжя ліжка. Струснувши, він укрив їх обох і знову ліг поряд, але ближче до неї. Він торкався плечем її плеча, поклав руку на її руку і взяв її долоню у свою.

Чому вона так жваво переймається тим, що, за великим рахунком, процесу виживання насправді нічого не заважає?

— Дякую, — мовила вона.

— Не зрозумій мене неправильно, я кажу це як найбільший комплімент, а не як образу твоєму товариству, — але як гадаєш, зможу я тут з тобою спати?

— Я розумію, до чого ти. Довгий видався день.

— Так, — палко погодився він. — Тобі зручно?

— Зручно. І не постався до цього неправильно, та я, можливо, знову вдягну протигаз. Дивна звичка спати.

— На кшталт обіймання м’якого ведмедика?

— Саме така. Тільки не настільки мила.

Повернувшись до неї, він притулив чоло до її скроні. Вона відчувала, як його вії торкаються її щік, коли він заплющується. Його права рука обійняла її за талію.

— А я гадаю, що ти мила, — видихнув він.

Голос його лунав так, ніби він уже майже заснув.

— І страшенно смертоносна, звичайно, — він позіхнув.

— Як любо, — мовила вона, але не була впевнена, що він розчув її. Він так рівно дихав, що їй здалося, що він уже відключився.

Почекавши кілька хвилин, вона простягла руку, щоб торкнутись його кучерів. Вони такі м’які… Вона провела пальцем по обрисах його обличчя, спокійного й цілком безтямного. То було те ж саме щире й спокійне обличчя, що ніколи не належало до її світу. Вона сумнівалась, що ще колись побачить щось настільки прекрасне.

Отак вона й заснула, владно обхопивши його за шию, забувши свій протигаз за спиною.

Розділ 17

Кевін не зателефонував.

Деніел, здається, не бачив у цьому нічого дивного, а тим часом вона помітила, що плечі в Арні стали більш напруженими.

Дуже довго тягнувся час.

З того, як вона розуміла ситуацію, Кевін мав дістатись до місця, звідки міг стежити за людиною, яка цілком точно має до цього стосунок, — Карстеном. Він міг доїхати до Вашингтона за два дні, навіть якщо не поспішав. Вона точно йому розповіла, де знайти її колишнього боса, щойно він дістанеться міста. На це б знадобилося щонайбільше кілька годин. Якщо Карстена не виявиться там, де він має бути, Кевін мав би зателефонувати. То що ж він робить?

Чи щось трапилось із ним? Скільки вона мусить ще чекати, щоб сказати про таке припущення Деніелові?

До її паранойї додався новий страх. Вона провела до своєї кімнати ще один дріт, щоб була під захистом, коли вона перебувала в іншій частині будинку. Так прикро, що не можна оповити дротами увесь перший поверх! Бракує лише одного протигаза.

Але був і позитивний бік: кожна зайва година у сховку допомагала загоїтись її обличчю. У тьмяному світлі, густо намастившись макіяжем, вона б, можливо, лишилась непоміченою три, а можливо, і чотири секунди.

Чекання виявилось дивною сумішшю нудьги, стресу та, що найбільш незвичайно, щастя. Приреченого щастя, щастя, яке мало крайній термін, але від того воно не ставало менш… всеохоплюючим. Вона мала б зараз переховуватись десь у мороці, з відчуттям здобичі, на яку полюють, що пульсує у вухах, а натомість усмішка не сходила з її обличчя. Не допомогло й те, що Деніел був настільки ж безтурботним, як вона. Вони обговорили це наступного дня в пообіддя, дивлячись новини.

Алекс нишком впустила Лолу всередину, коли Арні пішов тренувати решту тварин, — їй незручно було зачиняти перед собаками двері; грубо якось, тож Хан і Ейнштейн зайшли разом із нею. І в кімнаті через купу собак стало ніяково. Вона сподівалась, що Арні не засмутиться. Собаки, мабуть, час від часу заходять, інакше б у дверях у пральні не було для них хідника. Вона не знала, чому собак тримають надворі: тренують як перший сигнал тривоги чи тому, що в Арні алергія, утім, якщо справа в останньому, він обрав собі хибний спосіб життя.

Лола поклала свої обвислі щоки й вуха в пелену Алекс, де невдовзі, у цьому Алекс була цілком переконана, з’явиться пляма від слини. Ейнштейн заскочив просто на канапу поряд із Деніелом, захоплено мотаючи хвостом і радіючи, що порушив правила. Хан, лігши перед канапою, перетворився на довгий пуфик. Після нудного початку програми, у якій, певна річ, ішлося про політику, адже ще цілий рік до справжніх подій, Деніел, простягнувши ноги, поклав їх на спину Ханові, і він, схоже, не заперечував. Алекс погладила Лолу за вушком, і її хвіст застукав по підлозі.

Було так затишно й знайомо, хоча вона ніколи в житті не переживала такого. Її ніколи так зблизька не оточували живі створіння — щоб вона торкалась їх, чула їхнє дихання, — а щоб триматись за руку з чоловіком, якого вона вважала чудовим… та смертоносним, то й поготів… А що він, навіть знаючи правду про неї, досі дивився на неї так, як раніше…

Її погляд машинально перескочив на його обличчя, коли в її голові промайнула ця думка, і помітила, що він теж на неї дивиться. Він усміхнувся широкою доброю усмішкою. Дводенна неголеність надавала йому несподівано суворого вигляду — і вона, не замислюючись, усміхнулась у відповідь. Її захопили найрізноманітніші радісні емоції, і вона збагнула, що це, певно, найкраще відчуття з усіх, що вона колись пізнавала.

З грудей вирвалось зітхання і стогін.

Він глянув у телек, гадаючи, що причина там, але на екрані була лише реклама.

— Що таке?

— Я почуваюсь, наче під кайфом, — зізналась вона. Чому все видається таким чудовим? Я не можу зібрати докупи логічні думки. Намагаюсь тривожитись, але натомість усміхаюсь. Можливо, я втрачаю глузд, але мене й близько це так не турбує, як мало б. Мені хочеться себе вдарити, але ж моє обличчя тільки почало загоюватись.

Деніел розсміявся.

— Мабуть, це одна з побічних дій закоханості.

І знов у шлунку щось поколює.

— На твою думку, це з нами відбувається?

— Мені здається, саме це.

Вона насупилась.

— А мені нічого не здається. А що, як я справді божеволію?

— Ти, безперечно, цілком здорова.

— Але я не вірю, щоб люди могли закохуватись так швидко.

Насправді вона взагалі не вірила в кохання, принаймні романтичне. Хімічні реакції, звісно, сексуальна привабливість, так. Сумісність, певна річ. Дружба. Вірність. Відповідальність. Але щоб кохання — це видавалось надто схожим на казку.

— Я… теє… зі мною ніколи не траплялось. Тобто, я завжди вірив у те, що може вабити з першого погляду. Таке траплялось. І частково таке відбувається зараз, — він знов усміхнувся. — Але щоб кохання з першого погляду? Я був переконаний, що це тільки вигадка.

— Звісно, вигадка.

— От лише…

— Жодних лише, Деніеле.

— От тільки щось трапилось зі мною в тому потягу, щось, чого ніколи не траплялось і що я не здатен пояснити.

Їй бракувало слів. Вона глянула на екран саме в ту мить, коли заграла музика наприкінці випуску.

Деніел теж поглянув у бік екрана.

— Ми пропустили?

— Ні, сюжету не було.

— І то недобре, — припустив він надломленим голосом.

— Мені на гадку спадає кілька варіантів, що це може означати. Перше: вони пропхнули сюжет, а коли він не дав результатів, дозволили йому померти. Друге: сюжет невдовзі зміниться.

Деніел розправив плечі, немов захищаючись.

— Як скоро з’явиться нова версія, як гадаєш?

— Дуже скоро, якщо відбувається саме це.

Була ще й третя імовірність, але вона не була готова промовити її уголос. Сюжет зникне остаточно, якщо вони отримали від нього те, чого прагнули. Якщо Кевін зараз у них.

Їй здавалось, що вона пізнала Кевіна досить добре, тож була майже впевнена, що так легко він не здасться. Йому стане кмітливості вигадати вкрай правдоподібну легенду, якщо відділ його схопив. Він забарився, щоб урятувати Деніела, а вбивши Олеандр, поїхав у Вашингтон, щоб помститись. Певний час він зможе прикриватись цією вигадкою… принаймні, вона на це сподівалась. Вона й гадки не мала, хто для них зараз проводить допити. Якщо та людина вправна, тоді Кевін таки розповість правду. Незважаючи на те, що вона не була великою шанувальницею Кевіна, зараз вона переживала за нього.

Певна річ, можливо, він підготувався до того, що його впіймають, так, як готувалась би вона. А, можливо, він уже неживий.

Хоч є Печера Бетмена, хоч її нема, а якщо Кевін не зателефонує до півночі, час вирушати. Вона відчувала, що випробовує долю.

Що ж, радісні почуття вгамувались. Принаймні, це ознака того, що вона не повністю збожеволіла.

Вони відігнали псів на ґанок, коли Арні мав повертатись, хоча, мабуть, псятина викриє їх все одно. Деніел почав готувати м’ясний соус для спагеті, а вона допомагала у простому: відкривала слоїки, відсипала спеції, скільки потрібно. Готувати пліч-о-пліч було легко й по-товариському, немов вони робили це вже багато років. Це саме те відчуття, про яке говорив Деніел? Дивна легкість їхнього перебування разом? Хоч вона й не йняла віри в його теорію, але мала визнати, що власного пояснення не має.

Готуючи, Деніел наспівував дуже знайому мелодію, яку вона спочатку ніяк не могла вгадати. За кілька хвилин уже й вона її мугикала. Немов навіть не усвідомлюючи, Деніел почав наспівувати слова:

— «Ноги, що не вміють танцювати, ритму не відчувають», — співав він.

— Хіба ця пісня не старша за тебе? — за мить спитала вона.

Він немов здивувався.

— А я співав уголос? Даруй, я намагаюсь цього не робити, коли готую, але не завжди можу себе опанувати.

— Звідки ти слова знаєш?

— Я мав би розповісти. «Безтурботний шепіт» лишається дуже популярною піснею серед шанувальників караоке. Я вражаю нею на вечорах, присвячених вісімдесятим.

— Ти любиш співати в караоке?

— Агов, а хто сказав, що шкільні вчителі не знають, що таке гулянки? — він відступив від плити, тримаючи у правиці ложку в соусі, а лівою прихиливши її легенько до себе в обійми. Він станцював з нею одне маленьке коло, притуляючись неголеною щокою до її щоки, співаючи «Біль — то все, що ви знайдете». А потім знову повернувся до плити, пританцьовуючи на місці, весело наспівуючи про те, як більше ніколи в житті не танцюватиме.

Не клей дурня, волав її розум, поки обличчям розпливалась сп’яніла усмішка.

Стули пельку, — відповідало її тіло.

У Деніела голос був не для виступів на радіо, але то був легкий тенор, що компенсував недоліки своїм запалом у співі. На час, поки вони почули, як загавкали собаки, вітаючи Арні, вони вже палко наспівували дуетом «Повне затемнення серця». Алекс різко замовкла, зашарівшись, а Деніел, здавалось, не помітив ані її ніяковості, ані повернення Арні.

— «Я справді потребую тебе сьогодні», — наспівував він, коли Арні увійшов у двері, хитаючи головою. І Алекс стало цікаво, чи хоч колись Кевін розважався, чи повсякчас був увесь у справах, коли вони з Арні були тут тільки удвох.

Арні, нічого не сказавши, зачинив за собою ширмові двері, впустивши свіже тепле повітря, що змішалося з ароматом часнику, цибулі та помідорів. Уже стемніло, а в хаті світилось, тож вона мала переконатись, що зачинив він вхідні двері, перш ніж вона чи Деніел підуть у ту частину кімнати, де все буде видно будь-кому, хто спостерігає знадвору.

— Щось нове у собак? — спитала вона Арні.

— Ні. Ти б почула, якби вони щось знайшли.

Вона насупилась:

— Сюжет не показували.

Алекс і Арні перезирнулись. Арні зиркнув на спину Деніелові, потім знову перевів очі на неї. Вона знає, про що він питає, тому заперечно похитала головою. Ні, вона не розмовляла з Деніелом про Кевіна й про те, що може означати його мовчання. Очі в Арні лише ледь помітно примружились, і то була єдина ознака, що видавала його стрес.

Заради Арні вони мають якнайшвидше звідси забратись. Якщо хтось побачить зв’язок між Деніелом, Алекс і цією оселею, Арні буде в небезпеці. Вона сподівалась, що він усе зрозуміє щодо вантажівки.

Деніел угамувався. Навіть він, здавалось, підчепив кепський настрій. Вона вирішила, що розповість йому про свої страхи щодо Кевіна, щойно вони опиняться наодинці. Добре було б дати йому як слід виспатись ще одну ніч, але їм, мабуть, доведеться поїхати ще до світанку.

Коли вони повечеряли, не залишилось жодної спагетини. Мабуть, Арні сумуватиме за цим боком приймання гостей удома, — вона ще й допомогла прибрати, коли Арні пішов умикати новини. Сюжети у випуску вони вже бачили раніше. У неї було відчуття, що вона може повторювати слово в слово за дикторкою. Арні вже пропустив сьогодні три випуски, тож умостився на канапі.

Алекс, сполоснувши тарілки, передала їх Деніелові, щоб поклав їх посудомийку. Хтось із собак завив за дверима, мабуть, Лола. Алекс сподівалась, що вона не надто їх розбалувала сьогодні по обіді. Вона ніколи не гадала, що є шанувальницею собак, але тепер усвідомлювала, що сумуватиме за ласкавою і дружньою участю цієї зграї в її житті. Можливо, колись, якщо Кевін досі живий і їхній план досі здійсненний, вона візьме собі песика. Можливо, якщо всі її радісні сподівання справдяться, Кевін навіть продасть їй Лолу. Та, мабуть, це непрактично.

Низький, стрімкий і глухий звук перебив її думки — звук був цілком стороннім. Навіть дивлячись у бік Деніела, шукаючи поглядом упущене кухонне знаряддя чи дверцята в буфеті, що грюкнули, щоб пояснити цей звук, її розум шалено працював. Поки її тіло дорівнялось до мозку, на ґанку, як грім, почулося голосне гавкання, а потім зловісне скавчання. Ще один глухий звук, цього разу тихіший у собачому гармидері, а потім гавкання обернулось на шоковане й сповнене болю скавчання.

Вона повалила Деніела на підлогу, поки він тільки обертався до дверей. Він був значно важчий за неї, але втратив рівновагу, тому повалити його було легко.

— Шшш, — вона сердито прошипіла йому у вухо, а потім, перелізши через нього на край острівця, роззирнулась. Арні ніде не було. Вона подивилась на ширмові двері й помітила, що в них прорубано велику округлу дірку посеред верхньої панелі. Вона прислухалась крізь увімкнений телевізор і собаче гавкання, але не чула жодного звуку з місця, де мав би бути Арні.

Певно, стріляли здалеку, інакше собаки помітили б раніше.

— Арні, — напівпошепки-напівкриком прохрипіла вона.

Ніхто не відповідає.

Підповзла до обіднього столу, де біля ніжки її стільця стояв рюкзак. Вона витягла ППК із сумки із застібкою на блискавці, потім штовхнула його по долівці Деніелові. Їй потрібні були обидві руки.

Деніел схопив зброю ще напівдорозі до острівця і висунувся з-за його краю. Він не тренувався із пістолетом, але на відстані то не надто важливо.

Вдягнувши сережки, вона обв’язалася паском.

За частку секунди Деніел скочив на ноги, поставивши лікті на стільницю. Він не вагався щодо своїх стрілецьких навичок. Вона перебігла до найближчої стіни, де кухня виступала у вітальню. Біжучи, вона бачила, як чиясь рука опускає донизу ручку на дверях. Тільки то була не рука, а чорна волохата лапа.

Отже, Кевін відмовився від класичних округлих ручок на дверях не тільки через аскетичний смак.

Вона знову вдихнула, коли в кімнату вбігли Ейнштейн, а слідом за ним Хан і Ротвейлер. Вона чула, як Лола скиглить від болю на вулиці, і зціпила зуби.

Поки собаки тихо збирались навколо Деніела, створюючи лютий щит, вона взулась у військові черевики, у одну кишеню поклала зашморг, а в іншу — дерев’яні ручки.

— Дай команду, — прошепотіла вона Деніелові.

Стрілець має зараз забігти всередину, хоча й, мабуть, стережеться собак. Якби в нього був вибір, то він би змінив рушницю на зброю, яка пробиває більші отвори. Такі собаки не спиняються, навіть якщо сильно поранені.

— Протокол утечі, — прошепотів Деніел невпевнено.

Ейнштейн нашорошив вуха. Тихо, немов кахикнувши, гавкнув, а потім подріботів до дальнього кутка кухні й там завив.

— За ним, — скомандувала Деніелові Алекс.

Вона кинулась від стіни до острівця, низько пригнувшись.

Деніел став випростовуватись, але ще до того, як вона встигла щось заперечити, Ейнштейн кинувся до нього й схопив за руку, потягнувши знову вниз.

— Не підводься, — пояснила вона пошепки.

Ейнштейн провів їх у пральню, як Алекс і сподівалась, а Хан і Ротвейлер прикривали ззаду. Пірнувши з вітальні в темний коридор, вона намагалась розгледіти Арні. Спочатку вона помітила тільки руку, що не ворушилась, а потім на дальній стіні — бризки. Безперечно, то мозкова речовина й кров. Тому немає сенсу тягнути його із собою. Для Арні вже запізно. Вочевидь, стрілець є снайпером. Але на цьому добрі новини не скінчились.

Алекс здивувалась, коли Ейнштейн спинився перед дверима у пральню і попростував у туалет у холлі. Деніел відчинив двері, Ейнштейн, промайнувши повз нього, смикнув щось усередині. Алекс підповзла, саме коли велика купа шерсті впала просто на неї.

— Що це? — прошепотів Деніел їй у вухо.

Вона помацала гору…

— Гадаю, це хутряне пальто, але воно заважке… — вона швидко помацала пальто уздовж рукавів і знайшла у хутрі всередині щось прямокутне й цупке. Вона просунула руку в рукав, намагаючись збагнути, що тримає у руках. Нарешті намацала цю річ пальцями. Вона не змогла б збагнути, що це, якби нещодавно їй не довелось витягувати Кевіна з костюма Бетмена.

Ейнштейн витягнув на них ще одну купу хутра.

— Там усередині армідне волокно, — прошепотіла вона.

— Треба їх вдягнути.

Алекс насилу залізла у своє, надягаючи його через голову. Армідне волокно цілком доречне, але навіщо це незграбне хутро? Чи Кевін тренував собак у холодну пору року? Чи це просто підготування до різних атмосферних умов? Чи тут взагалі буває настільки холодно? Але коли вона натягнула рукави, певна річ, задовгі, — щоб вивільнити руки, то побачила, що в Деніела пальто зливалося із хутром Ейнштейна настільки, що вона не могла розрізнити, де закінчується одне й починається інше хутро. Камуфляж.

У пальта навіть був прошитий армідним волокном каптур, який вона натягнула на голову. Зараз вони з Деніелом видавались лише хутровими тінями в темряві.

Ейнштейн вийшов просто через собачий хідник у дверях пральні, Деніел виліз слідом. Вона відчувала поруч із собою тепло Хана. Пролізши крізь хідник, вона помітила, як Ейнштейн щоразу тягне Деніела вниз, коли той намагається підвестися навпочіпки.

— Повзи, — пояснила вона.

Усе відбувалось гнітюче повільно, хутро ставало важчим і теплішим із кожним силуваним кроком, бо галька під коліньми й долонями різала, немов ножем. Коли дістались до трави, стало не так боляче, але вона так намагалась не пасти задніх, що майже цього не помітила. Вона тривожилась, поки Ейнштейн вів їх до надбудови, де мешкали собаки, адже він намагався провести їх до вантажівки, яку вона наказала Арні перегнати. Але вантажівка — не найкращий засіб для втечі. Можливо, снайпер чекає на позиції, поки хтось виїде на єдину дорогу? Або ще одне: у стрільця могли бути спільники, які мали вигнати, прочесавши будинок, його жертв із дому, поки він чекає.

Вона чула, як роз’ятрені собаки, які були зачинені в загоні в будівлі попереду, тривожилися через те, що відбувається. Вони встигли подолали три чверті шляху, коли пролунав ще один глухий звук, здійнявши їй в обличчя хмару куряви. Ейнштейн різко гаркнув, і Алекс почула, як один із собак прожогом кинувся від їхньої маленької зграї убік із низьким басовитим гарчанням. Через важкі кроки лап і дрібну ходу Алекс зрозуміла, що то, мабуть, ротвейлер. Ще глухий удар, далі, але гарчання ритму не змінило. Вона щось почула — можливо, приглушену лайку, а потім — град куль зі зброї, яка, безперечно, не була снайперською гвинтівкою. М’язи в неї напружились, попри те що вона намагалася встигати за Деніелом, бо вже чекала на неминуче скиглення Ротвейлера. Скиглення не було, але гарчання теж затихло. На очі накотилися сльози.

Хан підійшов і став збоку неї — з боку стрільця — і вона побачила, що Ейнштейн так само захищав Деніела. Кевін казав, що собаки віддадуть за Деніела життя, і саме зараз вони це доводили. Мабуть, Кевінові було б прикро, що вони так само захищають її.

Кевін. Тепер більше шансів, що він живий. Сюжет не пускали більше в ефір не тому, що вони знайшли Кевіна, а тому, що досягли успіху в пошуках Деніела.

Вони пройшли у надбудову, і з почуттям вдячності Алекс заповзла в морок, що сховав її. Собаки надворі нетерпляче гавкали й завивали. Переборюючи важкі хутряні обладунки, вона насилу підвелася на ноги, і, хоча й не розгинаючись, ще могла рухатись швидше. Деніел повторив за нею, тримаючи в полі зору Ейнштейна, стежачи, чи й досі він показуватиме їм пригинатись. Утім, наразі Ейнштейн на Деніела не зважав.

Вони з Ханом переривчасто бігли вздовж собачих вольєрів, спиняючись біля кожних дверцят і стрибаючи до наступних. Спочатку вона не була певна, що має бігти, але потім збагнула, що вони роблять. Найближчий вольєр відкрився настіж, а потім наступний. Кевін навчив своїх цінних учнів, як відмикати вольєри ззовні.

Звільнені пси враз затихли. Перша пара — звичайні однаковісінькі німецькі вівчарки. Двійко псів побігли до дверей комори на північ. До того, як вони зникли з очей, трійко ротвейлерів промчали повз неї на південь. Один доберман побіг за ними, за ним — четверо німецьких вівчарок, кожна зграя порозбігалась у різних напрямках. Собаки посунули з будівлі так швидко, що вона вже втратила їм лік. Звісно, більше, ніж три десятки, хоча деякі тварини були дуже молоді. Частина її хотіла прокричати: «Розшарпайте їх, хлопці!», а інша частина прагнула застерегти: «Стережіться!». Вона побачила, як повз неї промчали цуценята Лоли, і її очі знову сповнилися слізьми.

У пітьмі хтось панічно закричав. Постріл, потім крик. Натягнута, безрадісна усмішка з’явилась на її губах.

Але то були не зовсім хороші новини. Вона почула постріли з іншого боку. Безперечно, нападник не один.

— Пістолет? — прошепотіла вона до Деніела.

Він кивнув, а потім добув його з-за пояса джинсів і простягнув їй. Вона захитала головою. Просто хотіла упевнитись, що він його не загубив. Під хутром у неї тік піт. Скинувши каптур, вона рукавом витерла чоло.

— Що тепер? — прошепотів він. — Ми маємо чекати тут?

Вона саме збиралась відповісти, що це не зовсім можна назвати втечею, коли Ейнштейн, повернувшись, знову потягнув Деніела додолу. Вона стала рачки й поповзла за Ейнштейном, який вивів їх крізь ті самі двері, у які вони потрапили, а далі знову їх чекав Хан, котрий вдруге прикривав їх іззаду. Цього разу Ейнштейн вів їх точно на північ, хоча вона не пригадувала, щоб там розташовувалась якась споруда.

Вона збагнула, що, мабуть, доведеться довго повзти, а вона вже всі руки подряпала стернею. Вона спробувала прикрити долоні манжетами з рукавів на пальті, але та частина пальта не мала кевлару, тому це майже не зарадило. Принаймні, у стрільця було вдосталь клопоту з хутровими тінями в темряві, щоб перейматись чотирма, які не нападають. Вона озирнулась на будинок удалині. Не бачила, щоб усередині хтось увімкнув світло, окрім того, яке вмикали вони. Вони ще не прочісували будинок. Собаки й надалі гавкотіли, гарчали вдалині, гарчали Лолини цуценята, чувся уривчастий гавкіт.

Вона загубила лік часу, відчуваючи лише те, як сильно упріває і страждає від задухи, те, що вони повсякчас піднімаються трохи вгору, і те, що Деніел уповільнився, і їй знову й знову коле руки, незважаючи на пальто. Але, як на неї, вони відійшли недалеко, коли Деніел, засапуючись, спинився. Вона підповзла до нього.

Огорожа. Вони дістались північної межі ранчо. Вона шукала очима Ейнштейна, не знаючи, що тепер мають робити, а потім збагнула, що Ейнштейн уже по той бік огорожі. Глянувши на неї, пес тицьнув носом попід огорожею. Вона навпомацки пролізла, де він показав, відчувши, як обсипається земля із сітки-рабиці; а те, що здавалось їй тінню, насправді було завалою із чорного каміння. Але місця було вдосталь, щоб вона легко пролізла. Вона відчула, як Деніел схопив її за литку, щоб вона його спрямувала. Коли вони обидва пролізли, вона побачила, як важко Хан пролазить крізь лаз. Скривилась, здогадавшись, як гострі краї сіткових ланок, мабуть, впиваються йому у шкіру. Але він навіть звуку не подав, що йому боляче.

Вони дістались нагору темної кам’янистої ущелини. З будинку вона була непомітною, захована за невеличким земляним насипом; вона й гадки не мала, що пласкі рівнини, які простягаються на північ аж до штату Оклахома, коли-небудь закінчуються. Ейнштейн уже злазив по каменях. Скидалось на те, що він іде ледве помітною вузькою стежиною. Хан злегка штурхнув її збоку.

— Ходімо, — прошепотіла вона.

Вона підвелася, щоб сісти навшпиньки, і коли Ейнштейн не заперечив, обачно почала спускатися схилом. Вона відчувала, що Деніел іде слідом за нею. Там і справді була стежка, хоча, можливо, то була звіряча стежина. У темряві почувся незнайомий звук. Лагідне дзюркотіння, яке вони впізнали лише за кілька секунд. Вона й гадки не мала, що річка так близько до будинку.

До дна ущелини залишалось метрів двадцять, і коли вони опустились, Алекс відчула, що вже безпечно й можна розігнутись. Вода тихо текла повз них у пітьмі. Їй здавалось, що вона може розгледіти протилежний берег. Тут річка була набагато вужчою, ніж біля сараю. Ейнштейн гавкав на щось під виступом, там, де річка вимила край берега, залишивши висячий кам’янистий риф. Вона пішла на гавкіт і до нестями зраділа, побачивши, що то маленький човен із веслами. Вона нарешті зрозуміла протокол.

— Я більше не скажу жодного лихого слова про твого брата, — пробурмотіла вона поспіхом, допомагаючи витягувати човен зі схованки.

Якщо Кевін досі живий — і якщо вони з Деніелом переживуть цю ніч, — вона, безперечно, порушить цю обіцянку, але наразі вона була сповнена вдячності.

Деніел штовхав човен, схопившись за інший бік. За кілька хвилин човен уже був на воді, вир бурував коло їхніх щиколоток. Пальто в неї сповзло нижче, ніж у нього, тож зараз поділ уже занурився у воду. Хутро намокло у воді, стаючи важчим із кожним кроком. Течія була стрімкішою, ніж здавалось на поверхні води, тож вони обіруч тримали човен, поки собаки заплигували всередину. Від ваги Хана корма човна опустилася небезпечно низько до води, що захлюпувалась, тож вони обоє заскочили рядочком, на ніс човна, де сидів Ейнштейн: спочатку Алекс, а Деніел тримав човен, а за нею заскочив і він. Човен рушив, як стріла, випущена з лука.

Вона рвучко скинула тепле, важке пальто. Вона не зможе в нім плисти, якщо доведеться. Деніел швидко повторив за нею, чи то тому, що боявся тієї ж небезпеки, чи то тому, що покладався на неї, вірячи, що вона вчиняє правильно.

Сильна течія стрімко штовхала їх на захід. Алекс мала припустити, що саме таким був план. Кевін весел не залишив. Десь за десять хвилин течія почала уповільнюватись, розширяючись навколо широкого завороту. Очі в неї достатньо звикли, щоб розгледіти те, що вважала протилежним берегом річки. Течія несла їх до південного берега — того, від якого вони відчалили спочатку. Несподівано Ейнштейн стривожився на носі човна, різко нашорошив вуха, його м’язи напружились. Вона не була певна в тому, що саме він видивлявся, але коли вони перетнули невидиму межу, він рвучко кинувся у воду. Там було досить глибоко, тож йому довелося плисти, але вона не могла збагнути, як глибоко дно під його лапами, що борсались у воді. Озирнувшись на них, він загавкав.

Здогадавшись, що, мабуть, скочити у воду раніше, ніж вискочить Хан, хороша думка, і Алекс виплигнула за секунду. На мить холодна вода вкрила її з головою, поки вона знову вигулькнула на поверхню. Вона почула, як позаду двічі хлюпнуло — спочатку несильно, а потім більше, здійнявши хвилю, що знову накрила її з головою. Повз неї проплив Хан, вода навколо його ніг вкривалась білою піною, і вона відчула його лапи за мить до того, як черкнула пальцями піщане дно. Деніел переборював течію, намагаючись доправити дерев’яного човна до берега. Вона знала, що не може йому допомогти, якщо стоїть занадто глибоко, тому вона пішла нижче за течією, зустрівши його біля мілини. Вона схопила за ніс, а він тягнув за середину човна, ухопивши рукою за лавку. Вони швидко дістались берега, де собаки вже струшували із себе воду. Цупке дерево завдавало її подряпаним долоням нестерпного болю. Зараз із них юшила кров, з пучок пальців спадали червоні краплі.

Деніел витер праву руку об джинси, залишивши криваву смужку, потім потягнувся знову в човен, добув пістолет і щось менше — телефон. Мабуть, Кевіна. Деніел здогадався тримати обидва подалі від води — це вражає, зважаючи на шок і тиск, під яким вони наразі перебувають. На щастя, усі речі в її рюкзаку були надійно застібнуті на блискавку.

Вона швидко оглянула його обличчя. Не скидалось на те, що він ось-ось зламається, але, можливо, це просто мало помітно. Девід, схопивши пальта, недолуго тримав їх навалою обіруч. Вона збиралась сказати, щоб кинув їх, але збагнула, що незабаром почнеться розслідування вбивства. Краще сховати ті докази, які зможуть.

— Опусти їх у річку, а з ними й човен, — прошепотіла вона. — Не треба, щоб їх знайшли.

Не вагаючись, він побіг до краю води й кинув пальта. Одежини були важкі, тому невдовзі, насотавшись водою, зникли з поверхні води. Алекс почала штовхати човен, до неї долучився Деніел, тягнучи його до води. За мить він уже плив темною водою. Вона знала, що на човні вони залишили сліди крові та відбитки пальців, але, на щастя, за сьогодні він відпливе далеко, тож уранці ніхто не пов’яже його із садибою Кевіна. Човен на вигляд був старий і зношений, певна річ, нічого цінного. Можливо, тому, хто його знайде, човен здасться мотлохом, тож і поставиться він до нього відповідно.

Алекс уявила Кевіна та Ейнштейна в червоній воді удень, коли вони прокладали маршрут, тренуючись. Мабуть, повторювали все багато разів. І Кевін, напевно, засмутився б, дізнавшись, що вона загубила його човен, хай навіть не коштовний.

Вони з Деніелом удвох повернулись на суходіл. На пласкій темній місцевості показалися високі обриси сараю. Поки вони бігли до нього, перед ними постало щось квадратне. Алекс злякалась, чекаючи, що собаки відреагують. Та вже за мить вона змогла розгледіти, що то був один зі снопів сіна зі стрільбища. Глибоко зітхнувши, вона опанувала себе й побігла далі.

Діставшись сараю, вони оббігли його та опинилися перед вхідними дверима. Завдяки довгим ногам Деніел добіг першим, а коли вона його наздогнала, то він вже відімкнув замок. Штовхнувши двері, він дочекався, поки вона та собаки зайдуть усередину, а потому зачинив їх за собою.

Темно, хоч в око стрель.

— Стривай хвильку, — прошепотів Деніел.

Вона насилу розчула його рухи, бо страшенно калатало її серце й було чутно, як засапалися пси. Почувся жерстяний тріск, а потім металевий брязкіт. Праворуч від неї злегка заблищало зелене світло. Вона могла розгледіти лише обрис Деніела — його руки світились, поки він клацав на миготливій клавіатурі. Раптом крізь білу смугу за ним прорвалось яскраве біле світло. Коли він розкрив щілину, що з’явилась, і кімнату залило світлом, вона побачила, що він робить. Він заліз на одну зі старих машин, що стояли на стоянці у хліву. Відчинивши фальшивий карбюратор, увів дату свого народження — і відчинився фальшивий двигун. То була схованка для рушниць, що освітлювалася зсередини.

— Поклади кілька у військовий джип — прошепотіла вона Деніелові. Мабуть, говорити тихо було непотрібно, але вона не могла змусити себе розмовляти на повний голос.

Світла було вдосталь, аби освітити все навсібіч метрів на п’ять. Собаки стояли біля дверей, визираючи чужинців, чекаючи й відсапуючись.

Алекс бігом кинулась до своєї туристичної сумки й відкинула брезентину. Розстібнувши збоку дно сумки, вона витягла ґумові рукавички. Одягла їх на руки, з яких текла кров. Узявши ще пару, вона напівдорозі засунула їх у передню кишеню джинсів.

Коли вона повернулась, Деніел уже вовтузився біля порожньої тракторної шини. Дві рушниці висіло в нього на плечі, він притиснув до себе рукою два «Глоки» та рушницю, яку вона хотіла забрати. Поки вона спостерігала, він потягнувся за «СІГ Сауером», на якому вона тренувалась. Можливо, він і новенький у її світі, та інстинкти в нього на місці.

Їй довелося двічі ходити вперед-назад, щоб перенести її сумки в машину, сховану під тюками сіна. Проминаючи Деніела, коли перший раз ішла до авто, вона передала йому рукавички. Він вдягнув, не питаючи пояснень. Вона тішилась, що освітлення кабіни було вимкнене. Поскладавши свої речі, вона вкинула гранати, але вирішила не брати ракетні установки — вона не була впевнена, що зможе скористатись ними, не підірвавшись сама.

— Готівку? — спитав Деніел, коли вона знову проминала його.

— Так, бери всю.

У відповідь він почав діяти швидко й на одну шалену мить вона відчула дежавю. Вони чудово співпрацювали — як тоді, коли мили разом посуд.

Вони знайшли запас кевларового волокна. Одягнувши костюм, вона затягнула паски якомога тугіше, але все одно він був трохи заширокий для неї. Він не був непідйомно важким, тож вона здогадалась, що там усередині, мабуть, керамічні пластини. Інший вона витягла для Деніела. Ще там було кілька водонепроникних костюмів Бетмена, але на неї вони завеликі, а Деніел, певно, занадто довго в такий костюм влазитиме. Знайшовши дві товсті бейсболки, усміхнулась: вона чула про таке, але гадала, що користуються ними лише секретні служби. Нап’явши на себе одну, другу бейсболку вона взяла для Девіда, разом із бронежилетом.

Він одягнув те й те з рішучим виразом на блідому обличчі. Вона дивувалась, як довго він здатен опановувати себе, і сподівалась, що природного рівня адреналіну вистачить, поки вони видряпаються з цієї пригоди.

Вона примотала довге тонке лезо до стегна, а під своє звичайне поясне спорядження вдягнула поясну кобуру, іншу ж перекинула через плече. Пішла до багажника джипа. Узявши один «Глок», заховала його біля правого стегна. «Сіг» сховала під однією пахвою, а ППК — під іншою. У піхви на лівому стегні встромила обріз.

— Патронів?

Він кивнув, повісивши свою улюблену рушницю на плече. Вона махнула підборіддям на гвинтівку.

— Не знімай її з плеча й теж візьми обріз.

Піднявши «Глок», він схопив його рукою у рукавичці.

— Треба протерти все, чого ти торкався.

Перш ніж вона договорила, він уже витирав. Схопивши шмат брезенту, яким укривали її сумки, він роздер його на дві довгі смужки. Кинувши одну їй, він попростував до замка, а Ейнштейн пішов за ним, як тінь. Вона почала витирати перше авто, яке він відкрив. Часу їм знадобилось небагато. На шматках брезенту залишились криваві плями, тому вона їх теж вкинула у джип.

Завмерши на мить, прислухалась. Нічого, окрім знервованого собачого дихання.

— Куди поїдемо? — спитав Деніел. Голос його пролунав напруженіше, ніж зазвичай, без жодних інтонацій, але він ніби опановував себе. — У твій сховок на півночі?

Вона знала, що вираз обличчя у неї зараз суворий і, мабуть, страшний — коли вона відповіла йому:

— Наразі ще ні.

Розділ 18

— Ти повернешся назад, — мовив він пошепки, глухо.

Вона кивнула.

— Гадаєш, що Арні, можливо, ще…

— Ні. Він мертвий.

Тіло Деніела трохи хитнулось через її холодні та впевнені слова.

— То чи не повинні ми зараз тікати? Ти казала, що якщо вони прийдуть, ми втечемо.

Він мав рацію: утеча була для неї природною річчю.

Вона раптом згадала матерів, про яких розповідали в новинах: вони голіруч підіймали мікроавтобус, що придавив їхніх дітей. У відчаї, налякані, але сильні, як супергерої. Цікаво, вони відчували те ж саме, що й вона наразі?

Алекс усе робила по-своєму: планування, планування і планування для будь-якої можливості, а потім, коли траплялося лихо, здійснити той із планів, який найбільш слушний за таких обставин. Вона не діяла імпровізовано. Не діяла за інстинктами. Не сварилась. Вона тікала.

Але сьогодні їй доводиться захищати не лише себе. Їй треба підняти мікроавтобус.

Не було жодного плану, лише інстинкти.

А інстинкт підказував, що на них відбувається серйозний напад, добре скоординований та зорганізований людьми, у яких більше розвідувальних даних, ніж вони мали б мати. Вони з Деніелом могли б утекти, але хтозна, що ще мисливці для них налагодили? Можливо, ще одну пастку.

Якби вона змогла визначити, хто вони і що знають, у них із Деніелом було б більше шансів на вдалу втечу.

Зрештою, дізнаватись про все — то її фах.

А напад — ні, та це лиш означає, що він завжди неочікуваний. Хай йому грець, вона теж неабияк здивувалась.

Мисливці не знають про Печеру Бетмена, інакше б вони на неї чекали там. Вони не знали, до яких ресурсів вона має доступ.

Якби вона все це обміркувала, вона б змінила, мабуть, свою думку. Але наразі в неї самої адреналін бив у голову, а вона намагалася вчинити мудро. Так, щоб урятуватись не лише зараз, а щоб вони всі були в безпеці й завтра, і післязавтра. Вона не могла прийняти правильні рішення, якщо не мала потрібної інформації.

— Утеча, мабуть, найбезпечніше рішення у короткостроковій перспективі, — відповіла вона.

— А потім?

— Раніше в мене не було такої можливості — допитати одного з убивць, яких за мною посилали. Що більше я знатиму про те, хто вони, то в більшій безпеці ми будемо надалі.

Минула секунда.

— Ти мене не облишиш, — мовив він твердо й спокійно.

— Ні. Я потребую твоєї допомоги. Але тільки за однієї умови.

Він кивнув.

— Маєш вчиняти точно так, як я тобі скажу. Мені байдуже, подобається тобі чи ні.

— Це я можу.

— І маєш сидіти в машині.

Він трішки відхилив голову назад, потім його губи напружились.

— Точно те, що я скажу, — повторила вона.

Він знову невдоволено кивнув. Вона не була впевнена, що він дійсно згоден.

— Треба, щоб ти мене прикрив, — пояснила вона. — А армійський джип — найкраще для цього місце. Ти не можеш прикривати мене, якщо тебе хтось застрелить. Збагнув? Буде гидко. Упораєшся?

— З гидотою я вже мав справу.

— Не з такою, — мить вона помовчала. — Радше за все, гадаю, ці хлопці впевнені, що прийшли сюди за Кевіном і за тобою. Є ймовірність, що я вже померла, настільки відомо тим, кому слід. А тому я маю вчиняти інакше, як зазвичай зробила б. Я можу робити лише те, що зробив би Кевін. Діятимемо як за старої школи, не залишаючи живих.

Ковтнувши слину, він знову кивнув.

— Добре, вдягни окуляри нічного бачення. Ти кермуватимеш.

Їй справді не хотілось, щоб він бачив те, що трапиться, — бачив її такою, якою вона мусить стати, — але зараз уже нічим не зарадиш.

Вони тихо виїжджали крізь двері в сараї, посадивши собак у багажник, які сиділи тихо, хіба тільки чутно було їхнє важке дихання. Вона відчувала, як змінюється, ладнається бути напоготові. Буде гидко, буде страшенний безлад. Буде, якщо вони не дістануться до неї першими.

Із сумки в рюкзаку вона добула маленький шприц. Останній, але якщо зараз його не зуживе, то, можливо, не доживе до наступної ночі, щоб ним скористатись.

— Довіряєш мені? — спитала вона його.

— Довіряю, — те, як він промовив це слово, додало ваги звичайній ствердній фразі.

— У мене лишилась тільки одна доза, тому нам доведеться колотись з однієї голки, як наркошам. Я чиста, присягаюсь.

Уколовши себе в ногу, вона вичавила зі шприца трохи менше половини. Деніел більший, ніж вона.

— Що це? — спитав він знервовано.

Вона забула. Він боїться голок.

— Суміш декстраамфітаміну та опіату, на кшталт адреналіну та знеболювального. Допоможе тобі не зупинятись, навіть якщо підстрелять.

Тільки якщо поцілять не в серце й не в голову, але цього вона вголос не додала.

Він кивнув, а потім повільно відвів погляд уперед, поки вона колола його крізь джинси в стегно. Він не сіпнувся. Вона впорснула решту розчину йому в тіло. Його стане щонайбільше на півгодини.

— Наскільки добре ти бачиш?

— На диво добре.

— Можемо їхати швидше?

Замість відповіді він натиснув на газ.

— Коли будеш на місці, — давала вона настанови, — перелізь на заднє сидіння і напіввідчини ці маленькі віконця. Стріляй у будь-яку людську подобу, якщо то не я. Мене легко вирізнити. Я буду найменша з тих, кого ти побачиш.

Він знову стиснув губи.

— І сиди тут, хай там що. Второпав?

Він кивнув.

— Важко тобі буде стріляти в цих людей?

— Ні, — відповів силувано й стиснувши зуби.

— Добре. Якщо щось піде не так, як слід, — зброя не спрацює, хтось залізе у джип — кидай з віконця гранату. Це сигнал, що тобі потрібна допомога. Умієш гранатою користуватись?

— А в тебе який сигнал?

— Га?

— Якщо тобі потрібна допомога, який у тебе сигнал?

— Мій сигнал — «сиди в машині, Деніеле». Отже, що з гранатою?

— Мабуть, умію, — буркнув він.

— Можливо, справа затягнеться, тому не тривожся. Я не почну допит, поки не буду в безпеці. Ой, зніми окуляри, коли кидатимеш гранату, або заплющ очі. Пильнуй спалахи, вони засліплять тебе.

— Зрозумів.

Раптом задзеленчав телефон.

Деніел скочив на одну ногу, ударившись головою об низьку стелю.

— Що за біс? — крикнула Алекс.

— Це телефон Кевіна, — мовив Деніел, безладно намацуючи його правицею. Він добув телефон із кишені на застібці, передбаченої для боєприпасів. Поки крутив його в руках, вона вихопила телефон у нього з рук.

На дисплеї блимав невідомий номер. Вона рвучко натиснула кнопку виклику.

— Денні? — гаркнув Кевін їй у вухо.

— Страшенно недоречно. Сволото. Він тобі передзвонить!

— Ану дай йому слухавку, ти…

Поклавши слухавку, вона вимкнула телефон.

— Не відволікайся. Передзвониш йому, коли ми закінчимо.

— Без проблем.

Отже, Кевін живий. На її думку, це хороша новина. От тільки хтось має його сповістити, що його пенсійних заощаджень немає, а друга вбито.

— Що робитимеш? — спитав Деніел. — Розкажи мені свій план, щоб я знав, чого чекати.

— Ми протаранимо браму, якщо вони її зачинили. Це приверне їхню увагу. Ми трішки змінимо план, якщо виявиться, що на нас чекає більше чотирьох. Ти стрімко поїдеш до будинку й завернеш праворуч так, щоб твій бік машини був на видноті. Якщо їх четверо чи менше, ти уповільниш хід, але не спинишся повністю. Я вислизну. Сподіваймось, вони сфокусуються на тобі. Від’їхавши кілька ярдів, спиняйся і розпочинай стрілянину. Я нападу на них збоку. Стріляй на враження, а я спробую захопити котрогось, кого можна допитати. А ще я сподіваюсь, що в моїй кімнаті нагорі хтось знепритомнів. Я заберу Ейнштейна, щоб решта собак відчепилась. Хан буде з тобою. Якщо вони залягли в будинку, я повернусь, і ми заїдемо крізь стіну.

— Я бачу браму. Вона розчинена.

— Мчи до будинку.

Він натиснув на газ.

— Фари! — мовив він тієї миті, коли й вона це помітила. Дорогою до них стрімко наближались автомобільні фари.

— Окуляри знімай. Новий план. Стукай їх. Якнайдужче. Переверни ту машину, якщо зможеш. Опануй себе, не втрачай контролю над машиною.

Однією рукою вона схопилася за щиток, а іншою — за сидіння. Знявши окуляри нічного бачення, Деніел до самої долівки натиснув на педаль газу. Їй було прикро, що ніяк прив’язати собак. На них це вплине.

Інше авто відреагувало на їхній наступ лише в останню мить, немов ті, хто там їхав, дивились назад, а не вперед. Чи, можливо, джип був майже непомітний уночі через вимкнені ходові вогні та основні фари, а також через матово-чорне забарвлення? То був білий позашляховик середніх розмірів. Щойно помітивши їх, водій авто повернув праворуч від Алекс. Деніел сіпнув кермо саме тоді, коли джип із оглушливим скреготом металу, що руйнується, і тріском безпекового скла, що розсипається на друзки, врізався у позашляховик з боку пасажира. Собаки повилітали вперед; під металевий дзвін і брязкіт тіло Хана важко вдарилось у спинки водійського та пасажирського сидінь. Голова Алекс сіпнулась уперед, на кілька сантиметрів розминувшись зі щитком, коли паски безпеки потягли її назад. Позашляховик, пролетівши кілька метрів убік, на якусь мить захитався на двох колесах, а потім водійським боком упав на землю. Немов від вибуху, розлетілись на друзки фари з пасажирського боку. Хан та Ейнштейн завили, падаючи на землю.

— Ще раз! — прокричала вона.

Деніел ударив передком джипа у шасі позашляховика. Метал опирався і скреготів. Позашляховик ковзав по пласкому дворищі, немов то була не більш як картонна коробка. Вона збагнула, що їм не вдасться перевернути те авто. Не було в що його обіперти, тільки трава навколо без кінця-краю.

— Прикрий мене, — вона стягнула окуляри з його голови. — Дивись у прилад нічного бачення на гвинтівці. Ейнштейне, ходімо!

Алекс не чекала на відповідь. Вона вискочила з авто ще до того, як джип цілком спинився. Ейнштейн кігтями дряпав іззаду її мокрі джинси, поспішаючи за нею. Вона мала діяти швидко, поки чоловіки в позашляховику не отямилися від удару. Поки вони не змогли знову схопити свої автомати.

Вона побігла точно на вітрове скло, обіруч стискаючи «Глок». Щоправда, вона краще почувалась із «СІГ Сауером», але попереду дуже близький бій, і їй, мабуть, доведеться викинути потім зброю.

Через світло-зелені висококонтрастні лінзи все напрочуд добре було видно. Фара з боку водія ще палала, але була напівзакопаною у землю, тому лише слабким блиском освітлювала куряву, яку вони здійняли. Вітрове скло все чисто розсипалось, вона помітила на передніх сидіннях двох чоловіків, усередині салону висіли дві подушки безпеки, що здулись після першого удару. Водій перетворився на криваве місиво, його маківка впиралась у каркас бокових дверцят, а голову було повернуто під неприродним кутом. Вона помітила, що одним розплющеним оком він небачачим поглядом дивиться просто на неї. Він був молодий, на вигляд трохи за двадцять, світловолосий, з червонуватою шкірою та кремезною статурою, яка кричала про вживання стероїдів. Можливо, він якийсь агент, але в усьому іншому вигляд у нього був неправильний. Волосся він мав завдовжки сантиметрів зо двадцять, а в одному вусі виднілася сережка-цвяшок із діамантом, який добре було видно навіть Алекс. Вона могла об заклад побитись, що він найманець. І не скидалось на те, щоб останнє слово було за ним.

Пасажир ворушився, спантеличено мотаючи головою, немов він просто перехожий. Цей був старший, можливо, років тридцяти п’яти із лишком, смаглявий, з триденною густою щетиною, з кремезним торсом, як у чоловіка, який колись піднімав по-справжньому важку вагу. Вона могла закластись, що, стоячи на ногах, він був, як віл. На ньому був новісінький костюм, який сидів так гарно, що він видавався навіть недоречним для такої операції, і це насторожило Алекс. Затиснений на своєму сидінні, він був на рівні очей Алекс. Вона, стрімко наскочивши, приклала дуло пістолета йому до чола, дивлячись униз і спостерігаючи за тим, що роблять його руки. Вони були порожні та мляві.

— Ти головний? — спитала вона.

— Га? — простогнав.

— Хто в тебе керівник?

— Нещастя. З нами трапилось нещастя, офіцере, — відповів він, кліпаючи в темряві. Його очі рухалися трохи врізнобій.

Вона змінила свій підхід, опустивши зброю і пом’якшивши тон. — Підмога вже в дорозі. Мені треба знати, скільки тут вас.

— М-м… шестеро.

Отже, десь є ще четверо. Мабуть, прямують сюди на брязкіт аварії. На щастя, навколо неї почали збиратись собаки, мовчки зійшовши завдяки тому, що поруч стояв Ейнштейн. Цікаво, чи згадали б вони її, якби вона стояла сама?

— Сер? — спитала вона, намагаючись уявити, як би поводився поліцейський у разі автоаварії. — Де решта?

— Вони попутники, — відповів він, його закочені очі зараз заворушились більш цілеспрямовано. — Решта — це попутники. Ми підібрали чотирьох чоловіків, а потім висадили їх тут. А потім з’явилися пси — шалені пси, що на нас напали. Я гадав, що вони попрокушують нам шини.

Він почав опановувати себе, його розповідь розгорталася доволі чітко. Він стиснув руку в кулак, але потім відпустив. Вона знову здійняла пістолет і стежила за його руками.

— А цих попутників… поранено під час нападу?

— Мабуть. Гадаю, двох. Решта пішли в будинок.

Отже, залишилось тільки двоє. Та чи це голова? Годиться за віком. Однак, перебуваючи в Чикаго, вона дечого навчилась. Під час організованого нападу ті, кого залишали в машині, зазвичай були нижчими за ієрархією. Водій — особа другорядна. Зірка програми той, з ким підписано угоду. Майстер справи.

— Мабуть, мені потрібен лікар, — жалівся він.

— Швидка вже їде.

Світло від уцілілої на позашляховику фари майже цілком закривалось густою травою і пилюкою, що почала осідати, але його було достатньо, аби очі в чоловіка почали пристосовуватись. Вона помітила, як вони широко розплющились, коли чоловік усвідомив, що до його обличчя приставлено зброю.

Він щось схопив у піджаку. Вона поцілила йому в плече, адже не хотіла стріляти в руку й ризикувати, що куля пролетить повз і поцілить у життєво важливий орган. Вона з ним ще не закінчила.

Він скрикнув, права рука сіпнулась від болісного спазму, забризкавши кров’ю її шию і підборіддя. Пістолет, котрий він намацував, вислизнув із його пальців і впав на мертве обличчя його партнера, потому вискочивши з машини до її ніг. Вона знала, що в нього ще є зброя, тому вона поцілила униз і прострелила йому долоню на лівій руці.

Він знову заскиглив і почав вивертатися з пасків безпеки, немов намагаючись кинутись на неї через порожнє вітрове скло. У нього було щось лихе з ногами — він не міг добути те, що хотів.

Метушня сполохала собак, які всі гуртом почали гавкати. Ейнштейн кинувся на заднє сидіння, яке зараз було зверху. Обіпершись на раму розбитого вікна, він просунув голову в позашляховик і зціпив свої щелепи навколо правого плеча чоловіка — того, у яке вона не стріляла.

— Зніми його з мене! Зніми його з мене! — закричав той жалюгідно-налякано.

Вона скористалась його цілковитою незосередженістю, щоб схопити його зброю біля своїх ніг. Дешевий 38-й калібр, знятий із запобіжника.

— Ейнштейне, стережи! — скомандувала Алекс, випростовуючись. То була єдина команда, яку вона пригадувала, окрім «протокол утечі» та «вільно», а «стережи» видавалось найближчим до того, чого вона наразі прагнула. Ейнштейн відпустив плече, але уткнувся мордою майже в обличчя чоловікові, пускаючи йому на шкіру потоки кривавої слини.

— Ти хто така? — репетував чоловік.

— Я та, хто накаже цій тварюці відкусити тобі обличчя, якщо ти не скажеш мені те, що я хочу знати, протягом наступних тридцяти секунд.

— Забери його від мене!

— Хто у вас головний?

— Ектор! Він нас впустив.

— Де він?

— У будинку. Він увійшов, але не повернувся. Енжел зайшов за ним і також не повернувся. Пси мало не відірвали двері від машини. Ми втекли.

— Хто стріляв зі снайперської гвинтівки, Ектор?

Ейнштейн клацнув зубами за кілька сантиметрів від носа переляканого чоловіка.

— Так! Так!

Вона ніколи не розмірковувала про те, щоб використовувати під час допитів тварин, але Ейнштейн виявився напрочуд дієвим засобом.

— Ектор збирався нападати?

— Так!

— Хто ціль?

— Не знаю. Ми просто мали приїхати й перестріляти всіх, хто спробував би втекти.

— Ейнштейне, хапай його! — не найліпша її імпровізація; Ейнштейн перевів явно спантеличений погляд на неї. Але чоловікові у позашляховику на те було байдуже.

— Ні, ні! — вигукував він. — Присягаюсь! Ектор нам нічого не казав. Ці пуерторіканські найманці нічого не розповідають стороннім!

— Як ви знайшли це місце?

— Ектор дав нам адреси!

— У множині. То їх кілька?

— У списку було три оселі. Ми спочатку за іншою адресою поїхали. Ектор сказав, що там нікого немає.

— Що ви зробили потім?

— Ектор зайшов. За п’ять хвилин вийшов. Сказав нам їхати у наступне місце.

— Це все, що вам відомо?

— Так! Так! Усе!

Вона двічі стрельнула йому в голову з його власного пістолета.

У її голові почався зворотній відлік. Вона гадки не мала, скільки знадобилось часу, щоб звільнити собак, поплисти вниз за течією і завантажити джип. Вона гадки не мала, коли Ектор зайшов у будинок і скільки часу йому знадобилось, щоб дістатись її кімнати. Те, що вона знала напевно, — захисна касета під тиском повільно випускатиме хімічні речовини, якими вщент заповнить через п’ятнадцять хвилин із моменту, коли хтось відчинив двері. А коли спорожніє, у неї було тільки півгодини — залежно від статури людини, яка зайшла, — поки непроханий гість знову зіпнеться на ноги. Усе дуже близько.

Заскочивши у джип, вона притримала двері, щоб Ейнштейн міг також заскочити, перестрибнувши через неї. Жбурнула Деніелові окуляри нічного бачення, зиркнувши на нього лише раз, перш ніж знову осліпнути. Усе, що помітила, — у нього напружений вигляд.

— Вези нас до будинку. Той самий план, що й раніше, якщо хтось вийде. Стань якомога далі, щоб міг бачити обидва боки будинку; стеж, якщо хтось ходить біля будинку.

— Собаки мене повідомлять, якщо щось побачать.

— Звісно, — погодилась вона.

Переваги собачої зграї зараз були набагато більшими, ніж вона сподівалась.

Вийнявши свій ППК, вона встромила «Глок» у кобуру. Запнувши 38-й за пояс, встромила ППК ззаду в сумку, що стояла в ногах. Потім, намацавши в сумці те, що потрібно, витягла. Вона наділа замість куленепробивної кепки протигаз, нашвидкуруч закріпила його на роті й носі, вкрутила фільтр, а потім схопила дві герметичні касети, стяжки, військові рукавички й коробку із сережками. Вона поклала їх у кишені на талії. Наостанок добула важкий болторіз і встромила його за пояс біля порожньої кобури, одним руків’ям усередину, а другим — назовні. Хоч болторіз був компактний як на своє призначення, руків’я все одно сягало їй майже до колін. Воно трохи заважатиме їй рухатись, але якщо все відбуватиметься, як заплановано нею, він їй знадобиться.

Наразі вона не мала часу, аби розмірковувати, що собі зараз думає Деніел, як він почувається через убивство беззахисного чоловіка.

Удалині показався будинок, у всіх вікнах, що були в полі зору, світилося. Вікна нагорі надто добре були затемнені, щоб можна було помітити, світиться всередині чи темно.

— Бачиш кого-небудь?

— Тіло — отам, — Деніел показав у бік надбудови.

— Маємо переконатись, що він дійсно мертвий, — ще лишилось троє чоловіків, розташування яких було невідомим. Чим менше їх ще дихає, то більші в неї шанси.

— Я майже певний, що мертвий. Він схожий на мерця… у кількох місцях, — його голос лунав порожньо.

— Добре.

Вона не бачила нікого біля будинку. Мабуть, вони не настільки дурні, щоб повибігати на вулицю, аби перевірити, що відбувається. Жодних силуетів у вікнах. Певна річ, вони повимикали б світло, якби збиралися стріляти з одного з вікон. Можливо, нагорі… вікна так капітально було замасковано, що навіть вона насилу могла вгадати, де вони. Чи знетямлюючі застережні заходи вимкнено, і хтось спостерігає за ними з темної кімнати?

— Ти можеш розгледіти вікна нагорі?

— Усі ніби запнуті, — відповів Деніел.

— Добре. Починай сповільнюватись. За дві секунди потому, як ми повиходимо, зупиняйся і будь готовий стріляти.

Він хитнув головою:

— Зрозуміло.

— Ейнштейне, ходи сюди. Будь напоготові.

Деніел поставив машину під таким кутом, щоб із вікна її було видно з його боку. Вона сподівалась, що її не помітять у пітьмі з іншого боку авто.

Відчинивши дверцята, Алекс вислизнула на траву, що поволі колихалась. Вона намагалася відтворити рухи, які бачила в сотні фільмів: спустившись на коліна, перекотилася на бік, а Ейнштейн перескочив через неї. Вона була переконана, що схибила, але наскільки схибила — і гадки не матиме, допоки «Виживання» не вивітриться.

Вона забула сказати Деніелу, щоб зачинив двері й усе позакривав, утім, це саме підказує здоровий глузд, а він сьогодні ніби швидко міркує. Можливо, знову генетика зіграла роль — він був створений для таких ситуацій, як і його брат. Хай там як, а якщо хтось надумає залізти в машину, на нього вже чекатиме Хан. Вона намагалась уявити, як воно, коли хтось, за ким уже й так женеться дюжина бійцівських собак, на узвишші в пітьмі зустрічається ніс до носа з Ханом. Таке обов’язково вплине на прицільність нападника та час, що потрібен йому на те, аби зреагувати.

Навіть попри те, що вона вдягла рукавички, повзання по гравію було б виснажливим, якби вона не підвелася. Коли вона поспіхом бігла від джипа, почула, як стрімко мчать лапи її зграї у сухих кущах — не лише Ейнштейн, а й дюжини тих собак, які вижили. У неї ще ніколи не було такої підтримки. Снайперу нагорі було б важко відокремити її від зграї.

Біля ґанку вона пішла навшпиньки. Джип уже стояв непорушно. Вона почула, як грюкнули двері. Почувши коротке завивання просто над головою, вона завмерла. І знову нетривале виття. Це не людина.

Підтягнувшись угору на ґанок, перекотилась під перила й сиділа, низько пригнувшись, нижче вікон. Попереду Лола скрутилась калачиком у дальньому кутку. Алекс знала, що, навіть поранена, Лола дасть знати, якщо десь поряд чатує небезпека. Підповзла до собаки й рукою у рукавичці провела по кривавому сліду. Лола на кілька сантиметрів підняла голову, лише раз слабенько крутнувши хвостом.

— Усе буде добре, Лоло. Я повернулась. Тримайся, гаразд? — вона погладила собаці вухо, а Лола дихала тихо й важко.

Ейнштейн чекав у тіні біля дверей. Алекс підповзла до нього.

— Лишайся з Лолою, Ейнштейне.

Вона не могла розтлумачити погляд, яким він глянув на неї. Сподівалась, що він зрозумів. Цього разу вона мусить іти сама.

Якщо вона переживе цю ніч, то винайде протигаз для собак.

Алекс сіла навшпиньки біля дверей і обережно вдягла сережки. Вони не личили — тендітні та витончені — до армійського вбрання, але вона не мала часу, щоб перейматись зовнішністю, бо невдовзі дійде до сутички. Схопивши більшу касету в передній кишені вбрання, вона відкрутила кришку й розчинила двері, потім кинула касету всередину.

Нічого не відбулося. Ані криків, ані кроків, що втікають, поки газ сповнює кімнату. Перечекавши дві секунди, вона, зігнувшись, пробігла коридором, тримаючи «Глок» у правій руці, а обріз — у лівій. Вона дуже незграбно орудуватиме лівою, але з такою зброєю, як ця, не потрібно мати хороший приціл, не у ближньому бою.

Вона не марнувала часу на те, щоб обшукувати перший поверх. Якщо хтось піде за нею у наступні п’ять хвилин і не матиме на собі протигазу, невдовзі знепритомніє. Вона програла це в голові, піднімаючись сходами. Ектор зайшов усередину, шукаючи Девіда чи Кевіна, або їх обох. Оскільки він зайшов сам-один, отже, гадала вона, він шукав тільки двох. Убивши Арні, він, певно, гадав, що тепер вони сам на сам. Утім, він, безперечно, украй упевнений у своїх силах, адже пішов діяти соло.

Йому слід було б перевірити всі кімнати внизу. А потім спробувати відчинити двері нагорі. Вона вже була напівдорозі до сходів. Із касети внизу поширювався важкий дим; за нею він не піднімався. Підвівши очі, вона помітила, що двері в кімнату Деніела розчинено, як і двері у ванну кімнату. Удалині праворуч сочилося світло. Це, безперечно, її комірчина.

Вона сховала обріз у кобуру, злізши нагору, поклала лікті на першу сходинку й перехилилась через перила.

Унизу в коридорі сидів чоловік у грубих штанях і армійських черевиках. Його голова та плечі покоїлись на чужих ногах, що простягалися з її кімнати, у таких самих штанях, але замість армійських черевиків — чорні кросівки.

Ектор — це чоловік, що лежить на підлозі в її кімнаті, якщо чоловік у костюмі правильно розповів хід подій. Мабуть, він, відчинивши двері, увімкнув світло й упав. За кілька хвилин Енжел прийшов подивитись, чи не потрібна йому допомога, а побачивши його ноги, прослизнув понад стіною, тримаючи зброю, поки газ не подужав і його.

Вона гадки не має, скільки часу вони вже непритомні.

Поки що все, про що розповідав чоловік у костюмі, підтвердилось. Тому вона почувалась достатньо безпечно, аби, сховавши «Глок», розпочати. Спочатку, схопивши пістолет, який забрала з рук першого чоловіка, жбурнула його через перила на перший поверх. Ззаду в нього за поясом стирчав ще один пістолет — і той полетів слідом. Їй забракло часу, щоб шукати ретельніше. Вона пошкодувала, що не має нічого, щоб упорснути йому, аби не ворушився: на відміну від газу, який вивітриться за півгодини, довготривале заспокійливе потрапило б йому в кров і стало б беззаперечним її викриттям для будь-кого, хто міг запідозрити, що вона тут. Вона зав’язала йому руки за спиною, а потім зв’язала литки.

Ектор був меншим за Енжела, схожого на мерця у позашляховику, хіба тільки волосся мав іншого кольору; Ектор і Енжел були темноволосими, як їй і розповідав чоловік у костюмі. Ектор був не вище середнього зросту, худорлявий, спортивної статури, але не настільки, щоб його помічали на вулицях. Він був чисто поголений і мав чисту шкіру, принаймні в тих місцях, де сягало її око; на ньому була чорна спортивна сорочка з довгими рукавами. В Енжела на трьох пальцях були татуювання, а ще одне — на потилиці. Ектор був меткішим. Якщо маєш заробляти мокрухами, краще змішуватись із натовпом, не мати рис, які будь-який свідок міг би легко описати поліцейському художнику, що пише фотороботи.

Величезний замаскований «Магнум» лежав за кілька сантиметрів від правої руки Ектора. Снайперська гвинтівка висіла на спині. Вона витягла з гвинтівки магазин, забрала великий пістолет і винесла усе в коридор, а потім скинула вниз через перила. Вона почула, як вони вдарились об тверду дерев’яну підлогу на першому поверсі, один із них із металевим брязкотом ударився об зброю, яку вона вже викинула раніше.

Вона повернулась, щоб обеззброїти Ектора.

Тіло, що лежало в її комірчині, зникло.

Вона, рвучко вихопивши з кобури обріз, притиснулася спиною до стіни за дверима. Жодного звуку. Він мав пройти крізь двері. Коли пройде, вона застрелить його. Навіть найвправніший найманий убивця стане неповносправним, якщо відстрелити йому ноги.

А коли почався рух, то з’явився він не у дверях. Енжел, корчачись, почав стогнати щось іспанською. У частку секунди, на яку вона стала неуважною, від тіла Енжела відокремилась тінь і кинулася просто на неї, вибивши зброю з її руки й завалюючи її голічерева на підлогу. Вона готувалася до удару, навіть борючись із руками, що намагались вихопити пістолет у неї з-за пояса. У нього руки були коротші, ніж у неї, але потім вони впали додолу, а згодом почулось, як розбиваються вщент маленькі скляні кульки.

Вона відчувала, як газ обпікає їй потилицю, голу шкіру внизу протигазу, тож зрозуміла, що, мабуть, на кілька годин у неї там утвориться опік, але її очі та легені були захищені.

А от нападник захищеним не був. Він почав давитись, мимоволі здіймаючи руки до горла, до засліплених очей. Вона розвернулася, 38-й вже напоготові, націлений на його колінну чашечку. Але натомість вона поцілила йому в ліве стегно. Він звалився набік і накотився на Енжела, який сильно корчився, намагаючись зняти стяжки із зап’ястків. То були надміцні кайданки, адже він доволі дужий чоловік.

Вона не могла упоратися з ними обома. Але їй треба було обирати. І швидко.

Голова Енжела була ближче до неї. Вона двічі стрельнула над нею. Він став накульгувати.

Ектор хапав ротом повітря і протирав очі, водночас намагаючись відкотитись від неї до сходів. Вона помчала за ним, притискаючись до стіни, щоб він її не дістав. Він ще недостатньо опанував себе, щоб схопити її. Тоді, добувши з-за пояса болторіз, вона вдарила руків’ям його по голові. Його корчі вмить припинились.

Усе буде змарновано, якщо вона його вб’є, але вона мусила знешкодити його, перш ніж навіть намацувати пульс.

Задля безпеки вона на додаток пустила кулю йому в ліву колінну чашечку, потому викинувши 38-й через перила на перший поверх. Там усе одно залишилась тільки одна куля. Ще однією стяжкою вона прив’язала вільну ногу на рівні литки та коліна до перил, а потім ліву руку на рівні талії та ліктя. За браком кращих варіантів вона прив’язала стяжкою його ліву руку до великого чорного черевика Енжела. Мляве тіло Енжела важило щонайменше два сімдесят. Так краще, ніж нічого. Вона помацала зап’ясток Ектора, десь глибоко в душі задоволена тим, що є слабкий постійний пульс. Живий. Але їй доведеться почекати, щоб дізнатись, чи збереглись у нього функції мозку.

Вона вирішила використати вдвічі більше мотузок. Про всяк випадок. Поки зав’язувала другу мотузку навколо литки Енджела, вона відчула, що у Ектора змінився темп дихання, поки він приходив до тями. Він не закричав, хоч, мабуть, відчував страшенний біль. Недобра звістка. Їй вже доводилося допитувати загартованих солдатів, які добре вміли контролювати свої реакції на біль. Вона витратила багато часу, щоб їх зламати.

Але ті чоловіки були вірними своїм бойовим товаришам чи місії. А цей, вона була переконана, убиває за наймом. Ектор нічим не завдячує людям, які дали йому роботу.

Вона відійшла на кілька метрів, тримаючи міцно в руці «Глок» і перевіряючи, чи добре спрацює її система стримування. Надто темно. Підвівшись, вона позадкувала до дверей у ванну кімнату, не спускаючи очей із постаті на підлозі. Вона йшла назад навпомацки, поки не намацала вимикач і увімкнула світло.

Ектор повернувся до неї обличчям, його темні очі, попри сльози, були вкрай зосередженими. На обличчі нічого не виказувало його болю. Його погляд спантеличував її, хоча багато в чому то було одне з найпересічніших облич, котрі вона зустрічала. Риси в нього були правильні та якісь невизначені. Не привабливий, але й не гидкий. Таке обличчя вкрай важко упізнати з-поміж тих, хто вишикувався в ряд під час упізнання.

— Чому ти мене не вбила? — спитав він хрипким від хімікатів голосом.

Окрім цього, голос у нього теж неприкметний. Без жодного акценту. Він міг би працювати диктором на телебаченні — вимова ніяк не виказувала, звідки він походить.

— Я хочу дізнатись, хто тебе найняв, — прохрипіла вона крізь протигаз трохи спотвореним голосом. Не таким людським. Вона сподівалась, що це його відлякає.

Він кивнув, ніби сам до себе. Вона помітила, що його руки трохи пересунулись, поки він мацав мотузки на руках.

— А чому це я маю тобі щось казати? — він сказав ці слова без злості й зухвалості, просто з цікавістю.

— Ти взагалі маєш гадку, хто я така?

Не відповів. Обличчя невиразне.

— Це перша причина, чому ти маєш мені розповісти, що знаєш, бо хто б тебе не послав сюди, тобі не надали інформації, щоб ти досяг успіху. Тебе не підготували до того, що на тебе чекає. Ти їм нічого не винен.

— Я тобі нічого не винен, — зазначив він так само ввічливо й переконливо, його пальці потягнулись донизу, намагаючись дістатись до стяжок.

— Так, не винен. Але якщо ти зі мною не говоритимеш, я завдам тобі болю. Це — друга причина.

Він зважив її слова.

— А третя причина… якщо я говоритиму з тобою, ти залишиш мене живим?

— А ти повіриш мені, якщо я тобі таке пообіцяю?

— Хм, — зітхнув він.

Хвильку поміркувавши, спитав:

— Але як ти знатимеш, вірити моїм словам чи ні?

— Я вже знаю майже все. Мені тільки треба доповнити вже відоме кількома деталями.

— Боюсь, я не надто тобі зараджу. У мене є менеджер, він править за посередника. Я ніколи не зустрічав людину, яка за це заплатила.

— Просто скажи мені, що тобі сказав твій менеджер.

Подумавши, він сіпнув плечима, ніби знизуючи:

— Мені твоя пропозиція не до душі. Гадаю, у тебе є краща.

— Тоді мені доведеться тебе змусити.

Розділ 19

Він дивився з незворушним виразом обличчя, як вона, устромивши «Глок» у кобуру, добула з-за дверей болторіз, що лежав біля ноги Енжела.

Вона збиралась принести зварювальну сталь. Вогонь здатен завдати більшого болю, ніж будь-що інше, а багацько людей ще й мають фобії, пов’язані з вогнем. Але Ектор — професіонал. Вона не мала часу на те, щоб зламувати його болем; він надто сильно опиратиметься. Більше за агонію його налякає позбавлення його цілісності тіла. Якщо в нього не буде вказівного пальця, яким він натискає на гачок, він не зможе виконувати свою роботу. Вона розпочне з чогось менш для нього значущого, але він переконається, що наближається незворотне. Якщо він переживе сьогоднішню ніч, то захоче вижити, зберігши обидві руки робочими. Тому, аби затримати її, йому доведеться розповідати.

Найбільше годилась ліва Екторова рука. Вона обхопила металевими лезами його мізинець, він стиснув руку в кулак, дужче пручаючись, щоб розв’язати мотузки. Вона міцніше вхопила руків’я, знаючи, про що думала б сама в його становищі, — якщо вдасться захопити болторіз, можливо, зможе звільнитись. Звісно, що він намагався вдарити її лівою ногою, попри той біль, який йому це завдавало. Вивернувшись від удару, вона пересунулась на кілька сантиметрів вище, а потім знову приклала болторіз до основи його зігнутого пальця. Болторіз призначався для різання арматури, тому вона заточила леза. Їй знадобилось небагато фізичної сили, щоб зімкнути ті леза.

Вона спостерігала за тим, як він відреагує. Він намарне намагався вивернутися з пут. Обличчя стало темно-червоним, а на чолі пульсували судини. Він схопив ротом повітря і застогнав, але не закричав.

— Часом люди не вірять, що я не жартую, — промовила вона до нього. — Тож добре позбавитись цього непорозуміння.

Просто зараз Ектор розмірковуватиме, скільки часу має минути, допоки пришивати палець назад буде запізно. Він може прожити й без мізинця, але руки йому потрібні, і він має знати, що на цьому вона не зупиниться.

Вона наполягатиме на своєму.

Піднявши закривавлений палець з підлоги, вона позадкувала у ванну кімнату, не зводячи з нього очей, поки Ектор звивався у путах; навіть найкращі стяжки не захистять від дурнів. Вона переконалась, що він бачить, як вона, вкинувши палець в унітаз, змила. Тепер він збагне, що вона не залишить йому вибору. Напевно, це заохотить його швидко дати їй те, чого вона прагне.

— Екторе, — мовила вона до чоловіка, який витріщався на неї, зціпивши зуби й силкуючись опанувати біль. — Не клей дурня. Сказати мені те, що я хочу знати, — не завдасть тобі шкоди. А шкода буде, якщо не скажеш. Наступні — твої вказівні пальці, а опісля і решта. Така моя робота, і я можу її продовжувати як завгодно довго, стільки, скільки мені потрібно. Хіба не бачиш? Вони послали тебе вбити не тих людей, Екторе. Вони нічого тобі не сказали про те, хто проти тебе. Вони просто передали тебе мені. То навіщо їх захищати?

— А потім ти підеш по них? — засміявся він крізь зуби.

— Певна річ.

Погляд його сповнився злобою і ненавистю. Вона вже бачила цей погляд, колись у минулому, перебуваючи у значно безпечнішому становищі. Якщо він якось спроможеться дістатись до неї, й вони поміняються ролями, вона вчинить належно, щоб померти швидко.

— Я не по тебе прийшов, — неохоче вичавив він із себе. — Мене за чоловіком послали. Фото дали. Сказали, що буде й другий, але з ним клопоту не буде. А з першим — непросто. Я того так і не бачив.

— Коли тебе найняли?

— Учора.

— Тож ти, прихопивши помічників, прийшов сьогодні, — припустила вона. — Звідки?

— З Маямі.

— Як ти знав, куди йти?

— Вони дали мені три адреси. Знайшов із другої спроби.

— Мабуть, не варто питати, що сталося за першою адресою.

Лють, що вирувала в ньому, обернулась на гидкий сміх.

— Старі були. Чоловік і жінка. І не підходили під опис. Але мені добре заплатили. Завжди добре, коли працюєш ретельно, а мені це коштувало лише дві кулі.

Вона кивнула. Він ніяк не міг бачити виразу її обличчя за протигазом, але вона була напрочуд спокійною.

— Як далеко інший будинок?

— За п’ятнадцять хвилин на південь від маленького містечка.

— Звідки взялися адреси?

— Ніхто мені не сказав. А я й не питав.

Вона зважила в руці болторіз.

— І ти й гадки не маєш?

— Той інший будинок був далеко не таким. Я нічого схожого не бачив.

Можливо, він обманює, але в його словах набагато більше сенсу, якщо вони правдиві. Навіщо Карстену чи будь-кому іншому, хто приймає рішення в Управлінні, потрібно давати найманцю, окрім цієї адреси, ще якісь?

Вона хвильку поміркувала над цим, намагаючись знайти іншу територію для дослідження. Вона ні на мить не зводила очей з його рук. Що могло пов’язувати будинок Арні з будь-яким іншим? На яких збігах ґрунтується перелік адрес, які нічого не пов’язує?

З важким серцем вона міркувала про одну ймовірність, котра їй не надто подобалась.

— Яке авто стояло на під’їзній алеї за першою адресою?

Його це питання ніби здивувало.

— Стара вантажівка.

— Біла?

— З чорним пересувним житловим фургоном.

Отже, вони дуже добре роздивились вантажівку, що належала Арні, — дві такі самі вантажівки є неподалік міста. Вони, мабуть, зняли Деніела на камеру, бо інакше не знали б так точно модель і марку авто. Деніел, схоже, дуже повільно проїжджав повз банк, саме так вони його й зняли. Навіщо марнувати час на дівчину, яка телефонувала через учителя, що зник? Просто візьми плівку з камер спостереження у місті й добудь щось надійне, а потім іди в автотранспортне управління. Вони побачили не все. Якби розгледіли номери, то ту подружню пару в місті не було б убито. Але вони знали, що Деніел живий, бо Кевін так би не схибив. І навіть на зернистому чорно-білому записі Деніел не однаковий із Кевіном, якщо знаєш, куди дивитись.

Їй потрібен фургон Арні. Дуже потрібен. Ця вантажівка була непримітною. Вони не могли б кататися містом на Бетмобілі й не впасти нікому в очі. Де ж вона знайде тут інший транспортний засіб?

Алекс ступила крок назад, почуваючись утомленою. У неї було чудове місце для перепочинку, але зараз полювання знову відновилось. І байдуже, що поганці, мабуть, вважали її мертвою. Бо знали, що Деніел вижив.

Вірність.

Права рука в Ектора була зайнята. Пучками пальців він дряпав стяжки, майже вивертаючи собі зап’ястки під час цього. Не схоже, щоб він намагався розірвати їх чи навіть дістатись до замка. То що ж він робить? Вона потягнулась за «Глоком». Мабуть, безпечніше буде, якщо прострелити ту руку…

У тиші прогримів один-єдиний приголомшливий постріл, набагато гучніший, ніж, як вона гадала, мав лунати постріл знадвору. Деніел…

Її погляд метнувся в бік пострілу, хоча вона все чудово зрозуміла. Їй знадобилася чверть секунди, щоб перевести погляд назад, водночас виймаючи з кобури «Глок», а пальці Ектора тим часом знайшли те, що шукали. Із закоту свого рукава він добув зазубрене лезо сантиметрів п’ятнадцять завдовжки. Лезо розітнуло стяжки із дзвінким клацанням. Тим же рухом він викинув стяжки геть. Вона вистрілила у пляму посередині тієї миті, коли їй в обличчя полетіло лезо. Вона намагалась ухилитись, не припиняючи стріляти, нехтуючи несподіваним тиском на свою щелепу, який ще не був болючим, але незабаром буде, коли наркотик припинить діяти. Вона відчувала, як з рани по шиї цебеніла кров, коли вона невпинно стріляла в груди Екторові, аж поки обойма не спорожніла.

Ектор лежав непорушно, досі дивлячись у її бік, але його погляд більше не був зосередженим.

Вона рухалася швидко й рвучко, витираючи «Глок», потому викинувши його через перило, слідом витерла кобуру та болторіз, добула обріз, що лежав у кінці коридора, намагаючись зосередитись на тому, як учинити далі. Вона й гадки не мала, що чекає на неї надворі. Крадучись, вона спускалася сходами й водночас швидко обмацувала пальцями поранення, щоб збагнути, якого їй завдано ушкодження. Лезо вбивці оминуло її сонну артерію, уразивши щелепу в нижньому куті й розітнувши їй половину мочки. Відітнутий шмат звисав на тлі шиї. Краса.

Діставши залишки лівої сережки у пошкодженому вусі — залишився тільки гачок і кілька скелець тонкого скла, що досі звисали на спіралеподібному шматку дроту, — вона зняла праву і вкинула їх у кишеню бронежилета. Нерозумно залишати по собі навіть такий мізерний доказ, що може стати підказкою для її ворогів, натякнувши їм, що вона жива.

На першому поверсі вона на хвильку пішла подивитись, як Арні. Він лежав обличчям у підлогу. Вона могла побачити лише те, що залишилось від його потилиці. Безперечно, він не страждав, але то була слабка розрада.

Вона хотіла зібрати докази, виходячи, але зараз не мала певності, що має на це час. Собаки сиділи тихо — чи свідчить це, що все гаразд?

Утім, після граду випалів нагорі, не скидалось, щоб хтось надворі не помітив її присутності. Вона боком пішла до дверець авто й присіла за ним, нижче, як їй здавалось, ніж будь-хто, хто стріляв би з дверей, зміг поцілити. Вона перехилилась і зі скрипом відчинила двері. Ніхто в неї не стрельнув.

— Деніеле? — промовила голосно.

— Алекс, — прокричав він у відповідь.

Його голос пролунав із таким полегшенням, яке раптом відчула вона зараз.

— З тобою все добре? — перепитала вона.

— Так. А з тобою?

— Я виходжу, не стріляй.

Вона вийшла крізь парадні двері, піднявши руки над головою, про всяк випадок. Ейнштейн скочив із-за Лоли й за мить опинився біля її ніг.

Кинувши зброю, вона побігла до джипа. Він освітлювався лише світлом із передніх дверей і вікон, але з її боку здавалось, що його зовсім не пошкоджено навмисно влаштованою ними аварією.

Деніел вислизнув з водійського сидіння.

— Що то за постріл? — спитала, стишуючи голос у міру того, як підходила ближче. Собаки навколо машини видавались спокійними, але…

— Останній чоловік. Мабуть, він заліз із боку будинку, щоб не натрапити на собак. Він намагався перелізти на дах над ґанком.

Деніел показав рушницею в бік темної купи на гравії зі східного боку будинку. Вона зсунула протигаз на чоло, обережно знімаючи мотузки з лівого вуха так, щоб не торкатись його. Вона змінила траєкторію, ідучи ближче до зігнутої фігури. Ейнштейн ішов за нею, наче тінь. Звичайна німецька вівчарка тупцювалась неподалік, немов це тіло її зовсім не цікавило.

Раптом Ейнштейн побіг швидше й випередив її. Він кілька разів принюхався до тіла, поки вона йшла, а потім повернувся до неї, мелькаючи хвостом.

— Отже, усе чисто?

Він продовжував крутити хвостиком.

Вона нахилилась, аби ліпше роздивитись. Щоб побачити все, що треба, багато часу не знадобилось. Вражена, вона, розвернулась і попростувала до джипа. Деніел стояв біля розчинених дверцят із водійського боку, вагаючись, що робити. Він, на око, досі не виявляв жодних ознак шоку.

— Нічогенький постріл, — мовила вона. Однією кулею буквально поміж очі. Досконаліше не можна.

— Він був недалечко.

Деніел підступився до неї, скорочуючи дистанцію, і його руки в рукавичках обійняли її за передпліччя. Охнувши, він повернув її убік, розвернувши навколо своєї осі так, що за нею більше не було світла.

— Скільки з цієї крові — твоєї?

— Небагато, — відповіла.

— Зі мною все добре.

— Твоє вухо!

— Так, цим не зарадиш, га? Умієш поводитися з голкою та ниткою?

Він здивовано відкинув голову назад.

— Що?

— Нічого важкого. Я заговорюватиму тебе.

— Умм…

— Але спочатку ось що, — вона, викрутившись із його рук, побігла назад до ґанку. Лола досі лежала калачиком на тому ж самому місці. Підвівши голову, вона мляво закрутила хвостом, побачивши Алекс.

— Агов, Лоло, чудова дівчинка. Дай-но я подивлюся, що з тобою.

Алекс сіла по-турецькому перед псом. Однією рукою гладячи їй бік, іншою вона намацувала рану.

— З нею все гаразд? — спитав ласкаво Деніел.

Він стояв з іншого боку перила за ґанком, поклавши руки на половиці і, схоже, не хотів підходити ближче до будинку. Вона його не звинувачувала. Лола заскиглила, коли Алекс обмацувала їй задні лапи.

— Вона втратила трохи крові. Куля, як видається, прошила їй ліву задню лапу. Не збагну, чи вразила кістку, але куля, безперечно, пройшла навиліт. Їй поталанило.

Він простягнув руку крізь планки, щоб потерти Лолу за носа.

— Бідолашна.

— Речі в багажнику джипа, мабуть, у цілковитому безладі. Я піду пошукаю аптечку. Дивись, щоб вона була спокійна, добре?

— Звісно.

Ейнштейн знову поплівся слідом за Алекс до авта, достоту як супроводжував її до ґанку. Вона дивувалась, як мовчазна підтримка за спиною давала їй відчуття спокою, попри всі свідчення протилежного, що оточують її.

Щойно вона відкрила багажник джипа, нетерплячий Хан майже збив її з ніг. Вона відскочила вбік саме вчасно, аби він не стрибнув на неї. Мабуть, багажне відділення було для нього затісним, хоча для неї, коли вона залізла всередину, місця було вдосталь.

Зброя та боєприпаси були безладно розкидані, вона ставала коліньми на розсипані кулі. У неї бракувало часу, щоб усе дізнатись, оскільки їхню з Ектором розмову обірвали; вона не мала змоги поставити останнє, життєво важливе запитання. Що буде, коли роботу буде виконано? Хто чекав на дзвінок і коли? Зрештою, де на нього чекав третій будинок? Хіба що Ектор зателефонував дорогою від першого до другого будинку.

Чи зателефонував він своєму менеджеру й розповів, яку адресу відпрацьовано, а за якою він прямує? Чи він зрозумів, що дзвінок запізнюється?

Вона знайшла спортивну сумку, у якій лежала її аптечка. Вона нічого не могла вдіяти, окрім як хутко рухатись та приймати правильні рішення. Єдина проблема в тому, що вона досі й гадки не має, у чому ці правильні рішення полягають.

— Добре, — видихнула вона, коли вони з Ейнштейном повернулися до місця, де лежала Лола.

Схилившись над лапами собаки, Алекс швидко збагнула, що дуже темно, аби вона могла розгледіти, що робить.

— Треба, щоб ти підігнав джипа й посвітив мені, — звернулась вона до Деніела.

Він кинувся від ґанку, а за ним слідом мелькнула велика тінь — Хан досі на варті. Цікаво, як Хан та Ейнштейн домовилися помінятись ролями? Знявши армійські рукавиці, вона змінила скривавлену пару на пару чистих латексних рукавичок. Вона саме впорскувала Лолі слабкий заспокійливий засіб, коли крізь планки ґанку заблимали фари джипа. Вона підлаштувала свою позу так, щоб світло падало не на її обличчя, а на рану. На око — ніби чиста куля на виліт. Кілька разів лапа в Лоли сіпнулась, але вона не завила. Антисептик, мазь, бинт, шина й знову бинт. Має загоїтись добре, якщо вона не дасть Лолі чіпати рану.

Вона видихнула. Що їм робити з усіма цими собаками?

— І що далі? — спитав Деніел, коли вона закінчила. Він стояв поруч із ґанком, тримаючи гвинтівку в руках і оглядаючи рівнини, що їх оточували.

— Можеш накласти кілька швів мені на вухо, поки я не прибрала «аптечку»?

Він уперся.

— Я правильно не зашию.

— Це легко, — запевнила вона. — Чи ти ніколи ґудзика не пришивав?

— Не до людської плоті, — пробурмотів він, але, перекинувши ґвинтівку через плече, щось іще промовляючи, пішов сходами вгору.

Вона запалила сірник і простерелізувала голку. Медична техніка не найвищого ґатунку, але це найкраще, що вона могла вдіяти за таких обставин. Вона швидко помахала голкою туди-сюди, щоб та вичахла, а потім уділа нитку для зашивання і зав’язала вузлик на одному кінці.

Простягнула йому голку разом із парою чистих рукавичок. Він, надівши рукавички, поволі потягся за голкою. Здавалося, навіть торкатись її не хотів. Відхиливши голову назад, вона полила рану антисептиком, чекаючи, поки обпалена голка зробить стібки по всій рані аж до вуха. Потім нахилилась, під кутом підставивши йому свою щелепу, переконавшись, що на неї падає найяскравіший промінь світла.

— Мабуть, достатньо й трьох маленьких. Почни ззаду й протягни крізь рану.

— А місцева анестезія?

— У мені вже вдосталь знеболювального, — збрехала вона.

Голка розтинала її щелепу, як тавро. Але «Виживання» у неї закінчилось, а будь-який інший препарат принаймні частково обмежить її можливості. Це не нагальна справа, це просто біль.

Він присів біля неї навпочіпки та обережно приклав пальці до краю її підборіддя.

— Дуже близько до яремної вени, — зітхнув він здивовано й налякано.

— Еге, він вправний.

Деніел відвернувся від неї, втягнувши ротом повітря, тому вона не могла це інтерпретувати.

— Ну ж бо, зашивай, Деніеле. Треба поквапитись.

Він зробив глибокий вдих, і за мить вона відчула, як голка прошиває їй мочку вуха. Вона передчувала це, тому не видавала болю виразом обличчя і не дозволяла собі стискати кулаки; вона навчилась локалізовувати свої реакції. Лише напружила м’язи живота, щоб напруга цілком перейшла туди.

— Добре, — мовила вона, щойно впевнилась, що може зберігати спокійний тон. — Ти молодець. А тепер просто підбери шматки докупи й приший їх на місце.

Поки вона говорила, його пальці вправно виконували завдання. Вона не відчувала голки, коли він шив нижню частину вуха, гірше було, коли зашивав зверху. Тільки три маленьких стібки. Після першого вже було не так боляче.

— Мені зав’язати вузлика абощо?

— Так, ззаду, будь ласка.

Вона відчувала, як нитка тягне вухо, коли він шив.

— Зроблено.

Підвівши на нього очі, вона всміхнулась. У розітнутій щелепі посмикувало.

— Дякую, мені було б важко зашити самотужки.

Він торкнувся її щоки.

— Чекай, дай-но я накладу пов’язку.

Вона сиділа, випроставшись, поки він намазав рану маззю, а потім замотав її щоку бинтом. Замотав і вухо спереду й ззаду.

— Мабуть, треба було його спочатку промити, — пробурмотів він.

— Наразі досить. Перенесімо Лолу в джип.

— Я візьму її.

Деніел обережно взяв сплячу Лолу на руки. Її довгі лапи та вуха звисали й гойдалися з кожним його кроком. Алекс відчула, як усередині здіймається бульбашка недоречного сміху, і ковтнула слину. Не час для веселощів.

Деніел поклав Лолу за пасажирським сидінням. У джипі було лише два сидіння попереду. Вона здогадалась, що Кевін прибрав решту сидінь, аби звільнити місце для вантажів.

— І що тепер? — спитав Деніел, повертаючись до неї, поки вона досі сиділа на ґанку. Мабуть, він дивувався, що вона не робить нічого для того, щоб випередити події.

Глибоко вдихнувши, вона випростала спину.

— Дай телефон. Час поговорити з твоїм братом.

— Ми вже їдемо?

— Я маю зробити лише одне, але повинна спочатку повідомити про це його.

— Про що?

— Ми мусимо спалити будинок вщент.

При цих словах його очі широко розплющились від подиву. Поволі він добув телефон із кишені бронежилета.

— Зателефонувати треба мені, — мовив він.

— Він уже мене ненавидить, — зазначила вона.

— Але все це трапилось через мою вину.

— Однак не ти наймав ватагу кілерів.

Захитавши головою, він натиснув кнопку живлення, щоб увімкнути телефон.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

Складаючи медикаменти в «аптечку», вона кутиком ока спостерігала за Деніелом. Він набрав єдиний вхідний дзвінок, але перш ніж устиг торкнутися кнопки виклику, телефон знову задзеленчав.

Деніел утягнув повітря, достоту як нещодавно, перш ніж зробити на її вусі перший стібок. Вона збагнула, що ця розмова буде найважчим з-поміж їхніх завдань.

Він клацнув на екран. Вона почула, як Кевін закричав настільки голосно, що перше, що їй спало на думку, — телефон був на гучномовці.

— НЕ СМІЙ КИДАТИ СЛУХАВКУ, КОЛИ МИ РОЗМОВЛЯЄМО, ТИ…

— Кев, це я. Кев! Це Денні!

— ЩО В БІСА КОЇТЬСЯ?

— Це я винен, Кев. Я був бовдуром. Я все знищив. Мені так прикро!

— ЩО ТИ ТАМ МИМРИШ?

— Арні помер, Кев. Мені прикро, Кев. І кілька собак. Не знаю, скільки точно. Я винен у всьому. Я волів би сказати тобі, як…

— ПОКЛИЧ ОТРУЙНИЦЮ ДО ТЕЛЕФОНУ!

— Це я винен, Кев. Я накоїв…

Тепер, коли Кевін виговорився, його голос був спокійнішим.

— Зараз це не на часі, Денні. Дай їй слухавку. Мені потрібен той, з ким можна поговорити по суті.

Підвівшись, вона простягла руку до телефону. Деніел стурбовано дивився, як вона тримає слухавку на відстані від вуха.

— Ти в безпеці? — спитав Кевін.

Здивована відсторонено-діловим тоном, вона відповіла таким самим тоном:

— Наразі так, але нам треба їхати.

— Ти підпалила будинок?

— Я саме збиралась.

— У комірчині під сходами заховано гас.

— Дякую.

— Зателефонуй мені, коли будете в дорозі.

Він поклав слухавку.

Що ж, це питання вирішилось легше, ніж вона гадала. Вона повернула телефон Деніелу, ошелешеному від подиву. Газ у будинку вже давно вивітрився, тому вдягати їй протигаз не було сенсу. Деніел пішов у будинок за нею, а Ейнштейнові вона наказала стерегти двері.

— Добудь одяг із Кевінової кімнати, — давала вона настанови.

Вона могла б відправити його нагору за першим костюмом, який він позичив, але це забрало б довше часу, до того ж вона не знала, як він відреагує на трупи. Вона помітила, як він зиркнув у бік канапи, за якою лежало тіло Арні, а потім знову на неї. Вони обоє мали опанувати себе. У них обох попереду довга ніч, якщо вони хочуть дожити до завтра.

— Якщо маєш запасів на кілька днів, то піди на кухню і набери якнайбільше харчів, що не псуються. І води стільки, скільки є.

Кивнувши, він попростував до Кевінової кімнати. Вона прожогом кинулась угору сходами.

— Тобі потрібні ці пістолети? — гукнув він їй услід.

Обережно, щоб не послизнутись на калюжах крові, вона обминула трупи.

— Ні, з них убито людей. Якщо нас упіймають, я не хочу мати ні до чого стосунку. Кевінова зброя буде чистою.

У кімнаті вона познімала заплямований кров’ю одяг і одягла чисті джинси та футболку. Вона згорнула свій спальний мішок, загорнувши решту одягу в нього, а потім зібрала лабораторний набір у вільну руку, а іншою викинула закривавлений одяг у коридор. Вона поспішила вниз сходами, потім вибігла на вулицю, а далі — до авто зі своєю недолугою ношею. Поки Деніел запасався у кухні, вона знайшла гас. У Кевіна було три гасових каністри місткістю п’ять галонів, що стояли вкупі. Він міг запастись ними тільки для того, щоб підпалити будинок. Їй подобалося, що він такий далекоглядний і діловий. Отже, його реакція — допоки Деніел у безпеці — буде, імовірно, більш прагматичною та агресивною. Вона сподівалась.

Переконавшись, що її одяг і трупи добре облиті гасом, вона почала з горішнього поверху. Дерев’яній підлозі й так допомагати не треба було. Вона облила плінтуси в усіх трьох кімнатах, а решту розлила на сходах. Ухопивши ще одну каністру, поспішила на перший поверх і тільки тепер уперше побачила інші спальні. Вони були просторі й мали поруч розкішні ванні кімнати. Її тішило, що в Арні було комфортне життя у цій оселі. Їй хотілося зробити щось, щоб уберегти його від такої долі. Але навіть якби вони з Денні поїхали геть першого ж дня, коли ролик про зниклу особу показали в новинах, Арні все одно чекав би такий кінець. І ця думка пригнічувала її.

Відбитки Деніела були на собачих вольєрах, але намагатись обманути Карстена чи ЦРУ, переконуючи їх, що Деніел — чи то Кевін — померли тут — марна справа, тому неістотно. Вони знатимуть, що Деніел утікає. Вона не хотіла підпалювати вольєри, наражаючи тварин на небезпеку. Вони не були обрамлені широкою смугою гравію, як будинок, тому, можливо, пожежа може перекинутись. Безперечно, Кевін поклав гравій саме з цієї причини.

Деніел чекав на неї перед джипом.

— Відгони, — махнула вона на джип. — Спробуй змусити собак теж відійти.

Він став до роботи. У неї були сірники з «аптечки». Широкою смугою вона розлила гас посередині на сходах ґанку так, щоб його легко було підпалити, а потім відійти швидше, ніж по-справжньому займеться. Коли вона розвернулась, собаки машинально відійшли від вогнища. І то добре.

Алекс, відчинивши дверцята з боку водія, покликала Ейнштейна. Він одним стрибком заскочив на сидіння і сів біля Лоли, нашорошивши вуха й висолопивши язика. Він досі мав збуджений вигляд; Алекс позаздрила його енергійності та оптимізму.

Деніел ішов крізь зграю собак, що вижили, кожній співчутливо промовляючи: «Вільно». Вона сподівалась, що це зарадить, коли почнуть прибувати пожежні машини. Стрілянина не долинула б до найближчих сусідів, але жовтогаряче світло на тлі чорного нічного неба — то геть інша річ. Їм час тікати. Вона не знала, що ще спроможна зробити для собак, і почувалась невдахою — ці тварини врятували їй та Деніелу життя.

Просто за спиною заторохтіло, налякавши Алекс. Рвучко розвернувшись, вона опинилась віч-на-віч із Ханом. Він дивився на неї нетерпляче, немов чекаючи, поки вона заворушиться. Носом він показував їй через плече на Ейнштейна.

— О, — мовила вона, розуміючи, що він намагався залізти в машину. — Вибач мене, Хане, але мені треба, щоб ти залишився.

Вона ще ніколи в житті не бачила настільки ображеного погляду у тварини. Він не ворушився, просто не зводив очей з її обличчя, вимагаючи пояснень. З них обох вона здивувалася більше, тож раптом, обхопивши руками його шию, уперлась обличчям у його хутряне плече.

— Мені прикро, велетню, — прошепотіла йому в хутро. — Якби ж я могла забрати тебе із собою! Я безмірно тобі завдячую. Задля мене подбай про решту. Ти тепер голова, добре?

Вона відхилилась, тріпаючи його товсту шию з обох боків. Він ніби трішки розчулився і знехотя зробив крок назад.

— Вільно, — промовила вона тихо, ще раз його погладивши. А потім повернулась до джипа. Деніел уже чекав, пристебнувшись у пасажирському сидінні.

— Усе гаразд? — спитав тихо Деніел, безсумнівно, маючи на думці не фізичні рани.

— Не дуже, — вона коротко усміхнулась, приховуючи, що перебуває на межі істерики. Хан не зводив з них очей, поки вони від’їжджали від будинку.

Щойно виїхавши з брами, вона наділа окуляри нічного бачення і вимкнула фари. Їхати джипом було безпечніше через відкриті лани, ніж єдиною дорогою, що вела з ранчо. Невдовзі вони дісталися ще однієї дороги, вона була навіть вимощена. Знявши окуляри, вона увімкнула фари й повернула на північний захід. Вона не мала на думці, куди вони прямують, аби якнайдалі звідси. Їй слід від’їхати від ранчо Кевіна якомога далі, перш ніж зійде сонце.

Розділ 20

Кевін взяв слухавку на першому дзвінку.

— Добре, Олеандр, де ми зараз? — отак він привітався.

— Прямуємо на північ у джипі. Зі мною Деніел, Ейнштейн і Лола. Ми запаслися тим, що необхідно, але небагато.

Вона почула, як він полегшено видихнув, почувши ім’я Ейнштейна, але голос досі лунав напружено, коли він питав:

— У джипі? Вантажівку підірвали?

— Так.

На мить він замислився.

— Отже, лише ніч у дорозі, перш ніж знайдете щось нове.

— Легше сказати, ніж зробити. У нас обох великий клопіт з обличчями.

— Еге. Я бачив Деніела в новинах. Але ж із твоїм уже не все так погано має бути. Намалюйся макіяжем.

— Протягом вечора обличчя трішки погіршало.

— А, — він кілька разів клацнув язиком. — Денні? — спитав він, і вона відчувала, що він намагається приховати напругу в голосі.

— Ані подряпини, — на руки не зважаймо. Вони самі поранились.

— Вона змусила мене сидіти в машині! — закричав Деніел досить голосно, щоб брат його почув.

— Молодці! — відповів Кевін. — Скільки їх було?

— Шестеро.

Він втягнув повітря.

— Агенти?

— Та, власне, ні. Послухай, вони мали у ватазі найманого вбивцю.

— Що?

— Загалом майже всі мускулясті, але серед них був принаймні один профі.

— І ти перебила їх усіх?

— Переважно все зробили собаки. До речі, вони чудові.

Він усміхнувся, почувши похвалу.

— Чому ти забрала Лолу?

— Вона підстрелена в лапу. Я побоялась, що як її хтось знайде, то пристрелить. До речі, мені треба телефонувати в Службу контролю за тваринами? — спитала. — Я боюся, що коли пожежники дістануться туди…

— Я подбаю про них. У мене є план щодо них на випадок надзвичайних обставин.

— Добре, — вона більше ніколи не вважатиме себе найбільш підготовленою до всього. Кевін — король підготовлених.

— Який у тебе зараз план?

Вона розсміялась, і в її голосі знову почулись істеричні нотки.

— Гадки не маю, власне. Мабуть, поживемо кілька днів у наметі біля джипа. А потому… — вона раптом замовкла.

— Тобі нікуди їхати?

— Такого, щоб заховати цього звіра й двох великих собак, немає. Я ще ніколи в житті не почувалась настільки на видноті.

— Я щось вигадаю.

— Чому ти так довго не телефонував? — спитала вона. — Я гадала, що ти помер.

Деніел хапнув повітря і шоковано витріщився на неї.

— Щоб улаштуватись, треба немало часу. Я не можу бути повсюди водночас. Я мав поставити безліч камер.

— Дзвіночок би не завадив.

— Я ж не знав, що ви, народ, усе підірвете, — раптом його голос став значно нижчим. — Що робив йолоп? Ні, не відповідай. Не хочу, щоб він почув. Просто так чи ні. Комусь телефонував?

— Ні, — роздратовано гаркнула Алекс.

— Чекай, вантажівку спалено. Він же не залишав будинок, адже так? Вона хотіла сказати «Ніхто його не попереджав, що не можна», але Деніел би здогадався, що йдеться про нього. Вона не відповіла, дивлячись просто перед собою, хоч їй кортіло потай зиркнути на Деніела, щоб побачити, чи розчув він щось.

Кевін зітхнув.

— Ані грама здорового глузду.

Вона так багато хотіла на це відповісти, але їй не спадало на думку жодного ввічливого слова, щоб висловити хоча б щось із цього.

Він змінив тему.

— Арні… кепсько було?

— Ні. Він нічого не помітив. Він нічого не відчув.

— Насправді його звали Ернесто, — сказав Кевін, але радше до себе, ніж їй. — Він був хорошим партнером. Ми добре пожили разом. Недовго пожили, але було добре, — він прокашлявся. — Гаразд, тепер розкажи все, що трапилось. Окрім того, як він намагався усе залагодити. Він, мабуть, і так отримав неабияку травму.

Алекс коротко переповіла події того вечора, замовчуючи найжахливіші моменти. Коли вона просто сказала «Я його допитала», Кевін досить добре зрозумів, про що йдеться.

— То що з твоїм обличчям?

— Він був дуже гнучким. У нього в закоті рукава було якесь метальне лезо.

— Хм. Круто, — понуро мовив він, і вона зрозуміла, про що він замислився. Шрами на обличчі — недобра ніч, коли хочеш залягти на дно. Їх надто легко запам’ятати та впізнавати. І раптом розшукові дані змінились від «Ви бачили низеньку непримітну жінку, з волоссям невизначеної довжини чи кольору або чоловіка, що підходить за цим самим описом?» на «Чи ви бачили людину з таким шрамом?»

— Що ж, — мовила вона насамкінець, — здається, люди на горі визнали тебе переможцем у нашій битві. Я не вдаватиму, що не ображена. Доведеться нам змінити план. Принада має бути від тебе й має призначатись правильній особі. Ти вже знаєш, хто це?

Хвильку Кевін мовчав.

— Коли до моєї людини дійде, що сьогодні вночі трапилось… можливо, нам не знадобиться імейл. Вона муситиме обговорити цю подію з твоєю людиною. Я готовий — я побачу, коли вони зустрінуться. А потім ми вирішимо, чи потрібно щось іще.

— Ніби незле.

— До речі, — конспіративним тоном мовив він. — Я знаю, що ти почистила історію для малого. Розкажеш мені все, як було, коли побачимось.

Вона закотила очі.

— Гаразд.

— Послухай, Оллі, не задирай носа, але… ти молодець. Справді. Ти врятувала Денні життя. Дякую тобі.

Вона так здивувалась, що відповіла лише за мить.

— Гадаю, ми квити. Без твоїх псів і Печери Бетмена в нас би нічого не вийшло. Тому… це тобі дякую.

— Ти ж могла зібратись і поїхати, щойно побачила вперше сюжет у випуску новин. Ти знала, що вони вважають тебе мертвою, але залишилась і надалі фактично жити чужим для себе життям, хоча, я певен, що нічого більше так не прагнула, як здихатись нас обох. А це вже серйозно. Я винен тобі.

— Ммм, — мовила вона, ухиляючись. Сьогодні немає потреби йому все розповідати.

— Поки не поклала слухавку, дай я з ним поговорю, — прошепотів Деніел.

— Деніел хоче поговорити.

— Дай йому слухавку.

Вона передала телефон.

— Кев…

— Не побивайся, Деніеле, — почула вона Кевінові слова. Цікаво, чи Деніел так само добре чув їхню розмову?

— Еге, — пригнічено відповів Деніел. — Тільки я винен у тому, що Арні сьогодні вбили, а щодо собак — і поготів. Чому мені перейматись?

— Послухай, що зроблено — те зроблено…

— Чудно, Алекс теж так сказала.

— Отруйниця добре кумекає. Це новий для тебе світ, малий. У ньому більше вбитих. Отже, я не кажу, що такі речі тебе не стосуватимуться більше. Тільки не дозволяй усьому цьому затуманити твоє бачення.

Кевін раптом заговорив тихішим тоном, і Алекс зраділа, що, мабуть, Деніел не міг розчути частину їхньої розмови, під час якої вони понизили голоси. Але їй кортіло знати, що Кевін хоче, аби вона не розчула.

— Гадаю, що так, — відповів Деніел. Пауза. — Можливо, і ні… Зроблю. Так. Добре. Що робитимеш із собаками? Ми мусили залишити Хана там.

— Еге, — голос Кевіна знову залунав гучно, як завжди. — Я люблю того велетня, але він має розміри, негодящі для перевезення, га? Неподалік є розплідник собак, у якому колись працював Арні. Він радше мій конкурент, а не друг, але він знається на тому, скільки коштують мої собаки. Арні з ним домовився, що якщо ми коли-небудь забажаємо вийти зі справи, він викупить у нас усю зграю. Арні ніби дав зрозуміти, що вони можуть прийняти таке рішення несподівано, без попередження і посеред ночі. Я зателефоную йому, і він зустрінеться зі Службою контролю тварин, перш ніж вони утнуть якусь дурницю.

— А копи не запідозрять…

— Я навчу його. Він скаже, що Арні зателефонував, почувши постріли, абощо. Не турбуйся, із собаками все буде добре.

Деніел полегшено зітхнув.

— Я страшенно сердитий, що він отримає Хана отак безкоштовно. Він роками намагався його придбати.

— Мені прикро…

— Серйозно, малий, не переймайся. Ти не виживеш, якщо будеш прив’язуватись. Я знаю, як почати. А тепер шануйся і роби все, що скаже Олеандр, гаразд?

— Стривай, Кев. Мені дещо спало на думку. Я хотів поговорити з тобою саме про це.

— Тобі спала думка?

Алекс відчувала скептицизм за три кілометри.

— Так, власне. Я згадав про будиночок Маккінлі біля озера.

Кевін на мить замовк.

— Зараз не на часі подорожі за спогадами, малий.

— Власне, я на дві хвилини старший за тебе, малий, і про це, я певен, ти не забув. І я не збираюсь поринати у спогади. Я про те, що Маккінлі користувались своїм будиночком узимку. І, певно, твої друзі з ЦРУ не знають стільки подробиць про наше дитинство. І я знаю, де Маккінлі завжди ховали ключі.

— А непогано, Денні.

— Дякую.

— Як далеко це? Вісімнадцять годин від ранчо? Дві ночі в дорозі. Завдяки цьому ти вже ближче до мого рівня. Хіба у Маккінлі не стояв там позашляховик?

— Ми не можемо вкрасти їхнє авто, Кевіне.

У темряві, хай і за тисячі кілометрів, Алекс почувалася так, ніби перестріла важкий погляд Кевіна. І, можливо, закочені очі — принаймні в нього.

— Поговоримо про те, де добути машину, згодом. Перекажи Олеандр, щоб наступного разу краще дбала про обличчя. Нам воно ще стане в пригоді.

— Звісно, бо я впевнений, що вона отримує таку насолоду, коли її гамселять до крові, тож їй важко буде від цього відмовитись.

— Так, так. Телефонуй, якщо буде якась морока. Я зв’яжуся, коли знатиму більше про наших друзів із Вашингтона.

Кевін відключився. Деніел хвилину не зводив очей з телефону, перш ніж заховати. Вдихнувши, він повільно випустив його з рук.

— Як ти тримаєшся? — спитала вона.

— Усе здається нереальним.

— Дай-но, я подивлюся на твою руку.

Він простягнув їй ліву руку, а вона взяла її своєю правицею. Він був теплішим за неї на дотик. Вона помацала зап’ясток — пульс наче рівний. Подряпини та садна на його руці глибокі; але вже припинили кровоточити самі собою. Вона поглянула на нього, а потім знову на дорогу. Надто темно, щоб вона могла оцінити колір його обличчя більш-менш певно.

— Що таке? — спитав він, коли вона відпустила його руку.

— Перевіряла, чи є ознаки шоку. Нудоту відчуваєш?

— Ні. Але почуваюся так, ніби повинен. Якщо розумієш, до чого я веду. Ніби відчуватиму, коли все перетравлю.

— Скажи мені, якщо відчуєш запаморочення, безтямність, замерзатимеш.

— Це ти мерзнеш. Певна, що в тебе шок не починається?

— Не зовсім. Мабуть. Якщо відчуватиму запаморочення, я з’їду на узбіччя, і ти можеш сідати за кермо.

Він потягнувся до неї, зняв її руку в рукавичці з керма та опустив, щоб вільно звисала, колихаючись між сидіннями. Ще раз глибоко вдихнув.

— Я чув ті постріли, які лунали так швидко один за одним, що гадав…

— Знаю. Дякую, що не вилазив з авто, як я й просила. Добре знати, що я тобі можу довіряти.

Він нічого не відповів.

— Що таке? — спитала.

— Якщо ти так це називаєш, — мовив він присоромлено, — не хочу зізнаватись… але я на кілька хвилин виходив. Я хотів зайти в будинок, але мене зупинив Ейнштейн. А тоді я збагнув, що так чи інакше, а всередині все вже вирішено, і якщо вони тебе схопили, у мене найбільше шансів повбивати падлюк із джипа. Я не збирався дарувати їм це, Алекс. Ніколи в житті.

Вона трішки стисла його руку.

— Пригадуєш, що Кевін казав мені про візуалізацію?

Вона похитала головою. Ніби щось таке чула, але не більше.

— Коли ми вперше були на стрільбищі, а я сказав, що не можу застрелити іншу людину, — він понуро коротко засміявся. — Він сказав, щоб я уявив когось, кого захотів би захистити в небезпеці.

Поки він говорив, вона все добре пригадала.

— А…

— Я тепер збагнув. І він мав рацію. У ту мить, коли я усвідомив, що ті, хто вбили Арні, прийшли по тебе… — він захитав головою. — Я й гадки не мав, що здатен почуватись настільки… примітивним.

— Я ж попереджала тебе, що ти з’єднаєшся зі своїми інстинктами, — мовила вона весело, жартівливим тоном, згадавши, як веселилися того дня на ранчо, але щойно сказавши ці слова, стала почуватись страшенно винною.

Її голос залунав похмуро, коли вона додала:

— Як би я хотіла, щоб усе сталося не так.

Цього разу він стиснув її руку.

— Усе буде гаразд.

Вона намагалася зосередитись.

— То куди саме ми прямуємо?

— У Талахасе. Ми кілька разів дітьми святкували там Різдво. Друзі наших батьків мали там оселю, щоб заховатись від снігу. Мабуть, вони полюбляли усамітненість, бо їхній будиночок стоїть в абсоютній глушині. Власне, він не зовсім на озері, але там болотиста місцевість, а о цій порі року комарі просто зжиратимуть.

— Тобі б з нерухомістю працювати. Упевнений, що там ніхто не мешкає?

— Я не бачив Маккінлі з похорону батьків, але, відколи я знаюсь із ними, вони ніколи не їздили на південь улітку. Завжди тільки взимку.

— Хоч туди, хоч будь-куди. Якщо будиночок зайнятий, то, можливо, знайдемо порожню оселю.

Вона побачила знак Державної траси № 70, що веде на північ.

— Нам треба повернути на схід, проїхати місто Оклахома, потім через Даллас. Добре було б, якщо хтось шукатиме, повернутись у Техас. Так ми здаватимемось невинними.

— Ми лише захищались.

— Байдуже. Якщо нас схоплять за те, що сталось, поліції доведеться нас засадити. Навіть якщо ми переповідатимемо кожну деталь і вони повірять кожному нашому слову, що малоймовірно, м’яко кажучи, їм все одно доведеться нас ненадовго посадити за ґрати. Ненадовго. Людям, які найняли вбивцю, небагато знадобиться часу, щоб дістатись до нас за ґратами. Ми станемо легкими мішенями.

Він відчув, як затремтіли в неї пальці, і легенько потер великим пальцем тильний бік її руки.

— Отже, гадаєш, скоювати серію злочинів зараз недоречно?

Вона не йняла віри, що саме він підбадьорював її зараз.

— Мабуть, — погодилась вона, — але, можливо, до того дійде.

Вона зиркнула на покажчик рівня палива, а тоді прошипіла:

— Ця машинерія пожирає бензин так, немов навмисно намагається мене розсердити.

— Чим ми можемо зарадити?

— Маю поїхати на заправку, сплати готівкою.

— Але ж наші обличчя…

— Нічого не вдієш. Я просто удаватиму, що втрапила в аварію… що, зрештою, взагалі не вигадка, хіба ні? Зрештою, мені більше нічого робити.

Пожирач пального змусив Алекс зупинитися значно раніше, ніж вона хотіла б. Керуючись знаками, вона проїхала містом Оклахома до аеропорту, здогадуючись, що заправки поблизу нього будуть залюдненими навіть уночі. А ще, якщо хтось їх там помітить, гадатимуть, що вони збираються сісти на літак. І подальші пошуки зосередять на аеропорту.

Вона попросила Деніела знайти її кофтину з каптуром, що велика на неї. Вдягнувши її зараз, він подумав, що краще б вона була легшою, щоб Алекс не вирізнялась. На заправці стояло ще дві машини — таксі та вантажівка. Звісно, обоє водії-чоловіки витріщались на джип. Вийшовши з авта, вона по-хлопчачому згорблено пройшла і встромила пістолет у паливний бак. Поки набирався бак, вона згорблено попростувала у крамничку. Узявши упаковку зернових батончиків і шість пляшок бутильованої води в упаковці, вона понесла покупки до жінки на касі років п’ятдесяти з гаком. У неї було вибілене біляве волосся з темними коренями сантиметрів зо три, зуби, вкриті нікотиновими плямами, та бейдж з іменем БЕВЕРЛІ. Спочатку вона майже не звернула уваги на Алекс, просто пробила товар. Але потім Алекс мала заговорити.

— Залийте шість, — мовила вона якнайнижчим голосом так, щоб він не здавався штучним.

Беверлі підвела очі, і її намальовані чорною тушшю очі широко розплющились.

— О Боже мій, бідолаха! Що з твоїм обличчям?

— Аварія, — пробурмотіла вона.

— Усі живі?

— Ага, — Алекс недвозначно глянула на гроші в її руці, чекаючи, поки та відлічить решту. Кутиком ока вона побачила, що таксі від’їжджає.

— Отже, сподіваюсь, ти невдовзі одужаєш.

— Дякую. А це все разом?

— О, чи правильно? Наче забагато. Сто три п’ятдесят п’ять?

Алекс простягнула жінці шість двадцяток і чекала на решту. Ще одна вантажівка, велика чорна Ф-250 під’їхала заправлятись за джипом. Вона побачила, як вийшло троє високих худорлявих чоловіків. Коли двоє з них зайшли в міні-маркет, вона переглянула свою оцінку. То були вкрай високі підлітки. Мабуть, половина баскетбольної команди. Вони теж були в чорних каптурах. Принаймні, таке її вбрання не за сезоном здавалось тепер нормальним.

— Нічогенька в тебе автівочка, — мовила Беверлі.

— Еге ж.

— Мабуть, дорого заправляти їй постійно повний бак.

— Еге, — Алекс нетерпляче простягнула руку.

Увійшли хлопці, галасливі та жваві. Крізь розчинені двері разом з ними увірвався сморід пива та марихуани. На вулиці вантажівка від’їхала від заправки.

— Усе, — сказала Беверлі, несподівано байдужим тоном. — Шістнадцять сорок п’ять.

— Дякую.

Новенькі відвернули увагу Беверлі від неї. Вона пильно поглянула через голову Алекс, її очі звузились. Здоровані йшли по відділу акогольних напоїв. Алекс сподівалася, що вони заморочать Беверлі, намагаючись придбати алкоголь із підробленими посвідками особи. Хай що, аби тільки спогади про Алекс стерлися із жінчиної пам’яті.

Опустивши голову, Алекс попрямувала до автоматичних дверей. Більше одного свідка їй не потрібно.

Несподівано вона голосно стукнулась головою у груди третього хлопця. Найперше вона помітила сморід. Светр був просотаний віскі. Коли він схопив її за плечі, вона машинально підвела очі.

— Дивись під ноги, щасливцю.

— То був товстий білий хлопчина, не такий високий, як решта двоє. Вона спробувала обминути його. Він схопив її міцніше, другою рукою скинувши з голови каптур.

— Агов, то це ж дівчисько! — а потім голосніше до хлопців біля холодильників: — Гля, що я знайшов!

Алекс заговорила крижаним голосом. Вона була не в гуморі для дурниць.

— Забери руки від мене.

— Ану облиш дівку, бо покличу поліцію, — пронизливо закричала Беверлі. — У мене в руках телефон.

Алекс хотілося кричати. Тільки цього їй бракувало.

— Спокійно, стара шкапа, у нас тут купа справ.

Двоє інших, один чорний, один латиноамериканець, уже прийшли, щоб стати на захист друга. Алекс добула маленький шприц з-під паска. Це не допоможе їй триматись у тіні, але вона має збороти цього хлопчиська й зникнути, поки Беверлі не викликала копів.

— Я вже набрала 9 та першу одиницю, — застерегла їх Беверлі. — Краще забирайтеся звідси.

Алекс намагалася вивернутись із рук хлопця, але усміхнений ідіот обхопив її обіруч за плечі. Вона направила голку під кутом.

— Проблеми, хлопче?

— Ніііі, — простогнала Алекс сама до себе.

— Що? — вороже спитав білий хлоп, відпускаючи її і повертаючись обличчям до того, хто нагодився. Він швидко зробив крок уперед, тож їй довелося забиратись у нього з дороги.

Вона так багато часу провела з Деніелом, що навіть забула, який він високий. Він був на два з половиною сантиметри вищий чи однакового зросту з найвищим хлопцем у гурті, але мав ширші плечі й переконливіший вигляд. Принаймні він одягнув бейсболку, під якою сховав свої кучері, і трохи затінив обличчя. Коротка щетина була досить темною, щоб трохи замаскувати контури його обличчя. І то добре. Але недобре, що він запхнув «Глок» — не надто приховуючи — за пояс своїх джинсів.

— Ні, ні, жодних проблем, дядьку, — мовив чорний хлопець. Схопивши білого за плече, він відтягнув його на крок назад.

— Добре. То чому б вам не піти звідси, га?

Білий чоловік випнув рвучко груди вперед:

— Коли заберемо те, за чим прийшли.

Деніел якось по-новому заворушив щелепою. Алекс не могла вирішити, як саме, але раптом вираз його обличчя змінився з дружнього на протилежний. Він нахилився до нахаби.

— Негайно.

Його слова лунали не загрозливо, але абсолютно авторитарно.

— Ну ж бо, — наполягав чорний.

Він пропихнув білого повз Деніела, водночас тягнучи третього за рукав. Вони стрімко пройшли до вантажівки, штовхаючись трохи ліктями й продовжуючи сваритись. Вона стояла до Беверлі спиною, киваючи Деніелу, щоб теж відвернувся. Хлопці вскочили у вантажівку, і водій натиснув на газ, обминаючи джип під скавчання ґуми.

— Агов, дякую, друже, — запопадливо промовила до Деніела Беверлі. — Дуже вдячна за допомогу.

— Певна річ, — відповів він, чудно випроставши руку й показуючи Алекс, щоб виходила першою.

Алекс поспіхом попростувала до джипа. Вона відчувала, що Деніел близько за спиною, і сподівалась, що в нього стане розуму не піднімати голови й не озиратись.

— Гадки не маю, що могло б бути гіршим, — огидливо промовила Алекс, коли вони знову виїхали на дорогу. — Та жінка пам’ятатиме нас, скільки житиме на цім світі.

— Даруй.

— А тобі справді треба було заходити, наче ковбою, запхнувши пістолет за пояс?

— Та в нас же техаські номери, — виправдовувався він. — І що інше я мав робити? Той хлоп…

— Мав би довгий та некерований приступ блювоти. Він би став геть неповносправним і, мабуть, таким клопотом, що Беверлі абсолютно про мене забула б.

— Ой.

— Отож. Ой. Я здатна про себе подбати, Деніеле.

Він раптом знову напружив щелепу, як у крамниці на заправці.

— Я знаю, Алекс, але колись, можливо, прийде час, коли тобі справді знадобиться допомога. А коли таке трапиться, я не збираюся знову сидіти в машині й чекати. Тобі, мабуть, варто зараз це збагнути.

— Я скажу, коли потребуватиму прикриття.

— І я прикрию, — гаркнув він.

Вона облишила сварку й наразі не чулось нічого, окрім гудіння надмірно великого двигуна, що спалював свіжозалитий бензин. А потім він зітхнув.

— Я мав би знати, що ти на крок попереду, — мовив він.

Вона кивнула, приймаючи вибачення, що лунало в цих словах, хоча щодо його зізнання вона мала змішані почуття.

— Де ти навчився таке робити? — спитала вона, після чергового кількахвилинного затишшя.

— Що?

— Залякувати людей.

— Моя школа не є ексклюзивним приватним закладом. Часом діти просто хочуть, щоб хтось узяв усе під свій контроль. Так вони почуваються безпечніше.

Вона розсміялась.

— Тоді ті хлопці спатимуть сьогодні, як убиті.

Решта ночі була не такою напруженою. Деніел дрімав, обіпершись головою об віконце, ледь чутно хропучи до наступної заправки, кілометрів за тридцять на схід від Далласа. Сонний чоловічок у будці не приділив обличчю Алекс жодної уваги. Коли вони перебували якнайдалі від камер на заправці, вона, смикнувши за темне плече Деніела, помінялася з ним місцями. Він сказав, що вже давно не спить і готовий. Вона проспала, як тільки могла, до наступної зупинки, на півдні Шевепорта, де вони знову помінялись місцями.

Розвиднювалось. Алекс, пошукавши на модному GPS найближчий національний парк чи заповідник, виявила, що вони неподалік Національного лісового заказника Кізачі. Вона попрямувала до кінця парку, який був найближчим до траси І-49, потім збилась на манівці, допоки не знайшла ізольовану ділянку, вдосталь порослу, аби мати змогу безпечно сховати машину в тіні густо насаджених дерев. Вона здала назад, ставши між стовбурами двох дерев, а потім розвернулася так, щоб місця стало лише аби відчинити багажник. Коли вона зі скрипінням розчинила свої дверцята, вологе тепло знадвору швидко витіснило холодніше повітря в салоні машини.

Ейнштейн захоплено вибіг з авто, щоб випорожнитись. А Лолі довелося важче. Алекс мала перев’язати їй рану, коли собака зробив своє. Коли Алекс зробила справу, Деніел уже добув для них харчів і води. Деніелові справити потребу було найлегше, а Алекс довелося найважче. Вона вже ночувала в машині раніше і, хоча й не найулюбленіша це була справа, була напоготові.

Оглянувши передок джипа, вона мала зізнатись собі, що вражена. Сторонньому оку нічого не видавало, що вони побували навіть у найменшій автоаварії.

На сніданок вибирати не було з чого. Алекс побачила, що є тільки коробка того самого печива, яке вона їла у свій перший ранок на ранчо; Деніел і собі прихопив пакунок.

— Що будемо з харчами робити? — спитав.

Витерши чоло рукавом, поки краплі поту не спали їй в очі, Алекс мовила:

— Сьогодні увечері я потроху скуповуватимусь на кожній заправці. Протягнемо так кілька днів. Скажи, якщо хочеш чогось, — Алекс позіхнула, прошипівши, коли через цей рух шрам на обличчі розтягнувся.

— Аспірин є?

Вона втомлено кивнула.

— Чудова думка. Нам обом треба трохи поспати. Із собаками все буде гаразд, якщо дамо їм гуляти просто неба, адже так? Не хочу, щоб вони сиділи взаперті зранку до ночі.

Алекс знайшла кілька пігулок знеболювального, поки Деніел порозсував речі назад у джип, склавши їх збоку від розкладачки та звільнивши невелику пласку ділянку для них обох. Задоволена, що зробила все, що змогла, Алекс розгорнула свій спальний мішок і закотила верхній край, щоб вийшла подушка.

Ненормально нормальним здавалось їй те, що Деніел лежав поруч із нею, те, як він машинально і зручно обійняв її однією рукою за стан, уткнувшись обличчям їй у потилицю. Його коротка щетина дряпала їй шкіру, але вона не зважала.

Вона вже засинала, коли помітила, як він ворушиться за нею. Спочатку гадала, що він захропів, але здригання не припинялись ні на мить. Схопивши його пальці на своїй талії, відчула, що вони тремтять. Вона рвучко підвелася і розвернулась обличчям до нього. Він широко розплющив очі через те, що вона різко повернулась, і став підводитись, щоб сісти. Вона штовхнула його рукою в груди.

— Що таке? — прошепотів.

Вона поглянула на його обличчя. У тіні важко було щось розгледіти, але він був блідіший, ніж раніше. Вона мала очікувати на це. Тепер, коли вони буквально на мить відклали зброю, певна річ, що жорстока ніч, пережита напередодні, їх наздогнала. Мабуть, це не був справжній шок, а лише звичайний напад паніки.

— Нічого, хіба щось негаразд із тобою, — вона торкнулась долонею його чола. Липке. — Тобі зле?

— Ні, все добре.

— Ти тремтиш.

Він захитав головою і глибоко вдихнув.

— Пробач, я просто думав про те, …як близько вона була.

— Більше не думай. Усе вже. Ти в безпеці.

— Знаю, знаю.

— Я не дозволю, щоб із тобою щось трапилось.

Він коротко гигикнув, і вона розчула у цім смішку ту саму істерію, яка була в її сміхові учора вночі.

— Я знаю, — повторив він. — Зі мною все буде добре. А з тобою? Ти в безпеці? — він пригорнув її до грудей, обережно гладячи понівечений бік її обличчя пальцями й шепочучи їй у волосся:

— Отак просто я міг тебе втратити. Усе, що має для мене хоча б якийсь сенс, зникло. Я втратив домівку, роботу, моє життя… Я загубив себе. Я тримаюсь, ухопившись нігтями, і тримаюсь за тебе, Алекс. Якщо з тобою щось трапиться… Не знаю, що це значить для мене. Я не знаю, як житиму далі. Із рештою я упораюсь, але я не можу втратити тебе теж, не можу.

І знову його тіло затремтіло.

— Усе добре, — пробурмотіла вона невпевнено, простягнувши руку й поклавши пальці йому на губи. — Я з тобою.

Чи це слушні зараз слова? Вона не мала досвіду в тому, як втішати людей. Навіть коли її мати була на останніх стадіях хвороби, яка позбавила її життя, Джуді не хотіла, щоб її жаліли, а вона не хотіла обманювати. Якщо Джуліана казала щось штибу «Ти маєш сьогодні чудовий вигляд, мам», Джуді відповідала щось на кшталт «Не марнуй часу на нісенітниці, я все бачу у люстерко». А Джуді ніби й не розуміла, що, можливо, Джуліану теж треба втішати; зрештою, не Джуліана ж помирала.

Вона рано навчилася не сподіватись для себе жалю; і ніколи насправді не вміла виказувати його іншій людині. Вона вправніша в тому, як небагатослівно пояснити йому, що те, що він зараз відчуває, — природна реакція на нагальну смерть, але вона вже пояснювала йому таке й знає, що це ніяк не зарадило. Тому вона вирішила вдавати те, що бачила по телевізору, розмовляючи ласкаво, гладячи його по щоці.

— З нами все гаразд… усе минулось.

Вона сумнівалась, чи варто накривати його спальним мішком про всяк випадок, хоча вони вже знемагали від спеки й холодно йому не було. Утім, вона вже дійшла висновку, що він функціонував за вищої температури, ніж вона… І тілесно, і метафорично.

Він досі дихав утруднено. Вона, звільнивши з його обіймів голову, трішки підвелася, щоб краще розгледіти його обличчя. Він уже був не просто блідим. Його ласкаві очі були злякані, змучені, його щелепи напружились через те, що він намагався контролювати паніку, що охопила його. На його чолі пульсувала здійнята вена. Він дивився на неї, немов благаючи, щоб вона позбавила його болю.

Його вираз обличчя розпалював жах від спогадів, спогадів про його допит, тож вона імпульсивно обійняла його за шию, підіймаючи його з долівки джипа й пригортаючи до грудей, аби тільки заховати те обличчя. Вона відчула, як сама конвульсивно здригається, і аналітичний бік її розуму повідав їй, що вона травмована так само, як і він. А її неаналітичний бік не зважав на те, якою була на те причина. Її охопила хвиля паніки, і вона почувалась так, ніби не спроможна пригорнути його достатньо близько, щоб переконати саму себе, що він справді живий і зараз у безпеці. Немов вона може раптом, кліпнувши оком, знову опинитись у її темному наметі, сповненому криками Деніела в агонії. Чи навіть гірше — розплющивши очі, вона, опинившись у темному коридорі нагорі, знайде скривавлене тіло Деніела біля своїх ніг, а не найманого кілера. Її пульс стрімко скочив угору, і вона задихалась.

Деніел разом із нею перекотився так, щоб опинитись на її боці, вільно знявши її руки з його голови. На мить вона гадала, що він перебере на себе роль втішувача, у якій вона так яскраво провалилась, але потім їхні погляди зустрілись, і вона побачила відображення того ж самого виру страхів, що й у її голові. Страху втратити, страху мати, адже це уможливлює втрату. Тому, замість втіхи, глибина його страхів тільки примножила її страхи. Вона могла його втратити й не знала, як із цим жити.

Розділ 21

Їхні губи настільки нестримно й несподівано зустрілись, що вона так і не збагнула, хто з них першим пішов назустріч.

Потім так відчайдушно й несамовито сплелися разом їхні тіла, губи та пальці, язики та зуби. Дихання стало другорядним, і вона могла дихати лише під час переривчастих зітхань, від яких у неї голова йшла обертом. Вона нічого не хотіла, окрім як притискатись ближче й ближче, бути всередині його шкіри, щоб його ніколи не могли від неї забрати. Її обпекло відчуття того, як знову відкрилась рана на її щелепі, і її синці, старі й нові, запалали життям, але біль ніяк не відвертав увагу від нагальної потреби. Вони зчепились майже як супротивники, перевертаючись та крутячись разом в обмеженому просторі машини, стукаючись об спортивні сумки й потім знов опускаючись додолу. Вона дивувалась, як електризувала ця груба сила — сила у чоловікові завжди лякала, але зараз вона збуджувала її. Рвався одяг, і вона не розуміла, на кому з них. Вона згадала текстуру його шкіри, його м’язи під її долонями, але вона гадки не мала, що матиме такі відчуття, коли вони торкатимуться одне одного.

Ближче, — вирувала в ній кров. — Ближче!

А потім він раптом відсахнувся, його губи вислизнули з її, затинаючись і хапаючи повітря. Хтось жалісно завив біля її ніг. Перехилившись, вона побачила Ейнштейна, що зімкнув щелепи на литці Деніела. Ейнштейн знову заскиглив.

— Ейнштейне, вільно! — закричав він, сіпаючи ногою, щоб скинути пса. — Відчепись.

Ейнштейн відпустив, нервово дивлячись на неї.

— Вільно, — промовила хрипко. — Усе добре.

Ейнштейн, вагаючись і фуркаючи, вивалився із розчиненої ляди авто.

Перевернувшись, він грюкнув лядою і навколішки повернувся до неї, із розширеними зіницями й божевільними очима. Він зціпив зуби, немов боровся за якийсь контроль.

Вона дотягнулась до нього, простягаючи руки до пряжки на поясі його джинсів, і він, з низьким стогоном, упав на неї.

— Алекс, Алекс, — видихаючи, промовляв він їй у шию. — Залишайся зі мною. Не йди.

Навіть у цей несамовитий момент вона усвідомлювала, чого він просить. І вона казала правду, відповідаючи, знаючи, що то найгірша у світі помилка.

— Обіцяю, — хрипко мовила вона. — Не піду.

Їхні губи зімкнулися знову, вона відчувала, як колотиться його серце у скороченому ритмі близько до її серця, поряд під їхньою шкірою, бо його тіло було відображенням її тіла.

Пронизливий телефонний дзвінок пролунав поміж нижчих звуків — суголосного серцебиття та засапаного дихання, — змусивши її відштовхнути його у геть іншому різновиді паніки.

Він раз швидко струснув головою, не розплющуючи очей, немов згадував, де він.

Вона підвелася, щоб глянути, звідки звук.

— Збагнув, — мовив Деніел, засапано, він саме опустив руку в кишеню джинсів, коли телефон знову задзеленчав.

Поглянувши на номер, натиснув великим пальцем «Прийняти». А лівою рукою знову пригорнув її до грудей.

— Кев? — відповів Деніел між зітханнями.

— Денні — агов, ви в безпеці, народ?

— Еге.

— Що робите?

— Намагаємось трохи поспати.

— А видається, що марафон біжиш.

— Мене налякав телефонний дзвінок. Трохи розхитані нерви, розумієш, — він так легко обманював, що вона ледве стрималась, щоб не всміхнутись попри бурю всередині неї.

— А, еге. Даруй. Дай поговорити з Олеандр.

— Тобто Алекс?

— Та хоч як. Дай їй слухавку.

Вона намагалась уповільнити дихання, щоб голос лунав як зазвичай.

— Слухаю!

— Що? І не кажи, що тебе теж телефон злякав.

— Я не агент для спецоперацій. І ніч була довгою.

— Я недовго. Я знайшов свою людину. Ти чула коли-небудь ім’я Діверз?

Вона хвильку поміркувала, намагаючись повернути свій розум до вагомих речей.

— Так, знайоме ім’я. Десь зустрічала його в документах, коли добували інформацію для ЦРУ. Але він ніколи не навідувався, щоб стежити за розслідуванням. Чи він наглядає там за всім?

— І не просто наглядає. Зараз він другий у начальстві з прицілом нагору. Він був одним із політиків, за якими я стежив. Сьогодні вранці Діверзу зателефонували, він пробиває кілька стін, сам телефонує. Я його знаю. Він полюбляє влаштовувати біганину для підлеглих і ніколи не полишає свого кабінету. Посилає помічників, щоб привели, кого йому треба. Завжди грається у владного. Але після другого дзвінка він прожогом біжить, аби зустрітись із твоєю людиною, Карстеном, немов якийсь хлопчик на побігеньках. Вони зустрічаються у випадковому житловому комплексі далеко від їхніх офісів, а потім ідуть на спокійну прогулянку з таким виглядом, ніби повсякчас прагнуть убити один одного. Безперечно, це Діверз.

— Якої ти думки?

— Хм. Гадаю, мабуть, варто таки відправити імейл. Я маю дізнатись, кому ще про це відомо. Схопити Діверза буде неважко, але це лише відлякне його поплічників, якщо він не один. Ручку маєш?

— Секундочку.

Переповзла на переднє сидіння і знайшла рюкзак. Добувши ручку, надряпала імейл, який він продиктував їй, на звороті квитанції із заправки.

— Коли? — спитала вона.

— Сьогодні, — вирішив він. — Коли ви поспите і вгамуєте свої нерви. Я відправлю його з Батон-Руж.[4] Склала текст чи побути тобі за суфлера? Ти в курсі головного питання. Не треба писати зарозуміло.

— Гадаю, я в змозі удати Печерну людину.

— Чудово. Щойно поміняєтесь машинами з Маккінлі, рушайте туди, — він раптом заговорив тихо, як у бібліотеці, але намарне старався, бо Деніел був надто близько. — Денні не завдасть тобі клопоту, плентаючись за тобою?

Вона повернулась обличчям до Деніела. Його реакція була очевидною.

— Еге, я вже не певна, що це слушна думка. Називай мене параноїком, але я вже не вірю в існування безпечних домівок.

Деніел нахилився, щоб, міцно притиснувшись губами, поцілувати її в чоло, тому їй важко було слухати, що казав Кевін.

— …знайди місце для Лоли. Погано з обличчям? Олеандр?

— Га?

— Обличчя. Яке на вигляд?

— Велика пов’язка через ліву щелепу та вухо.

Поки вона говорила, Деніел нахилився ближче, щоб оглянути її рани, а потім різко вдихнув.

— І всі приколи, що були раніше.

— Може подіяти, — мовив Кевін. — А Лола теж поранена. Я згодую їм байку, що їх задовольнить.

— Кого?

— Людей у пансіоні для собак. Хай йому грець, Оллі, тобі слід виспатись. Ти стаєш щосекунди тупішою.

— Добре, я напишу тобі імейл зараз, поки в мене слушний стан душі.

— Зателефонуй, коли знову виїдете на дорогу, — і Кевін поклав слухавку.

— У тебе пов’язка просякла кров’ю, — стривожено мовив Деніел.

Вона передала йому телефон.

— Усе гаразд. Я мала б замазати її клеєм минулої ночі.

— Помастимо зараз.

Вона підвела очі. Паніка та злість на його обличчі вщухли, перетворившись на занепокоєння. Спина в нього досі була липка від поту, але дихав він рівно. Та вона не була певна, що перебуває в такому ж спокійному стані.

— Просто зараз? — спитала вона.

Він глянув на неї, зважуючи.

— Так, просто зараз.

— Що, так сильно кровоточить? — вона обережно торкнулась пов’язки, але відчула, що та лише трішки тепла й волога. З його виразу обличчя вона гадала, що там юшить цілий потік.

— Кров тече. Цього вдосталь. Де аптечка?

Зітхаючи, вона повернулась до купи спортивних сумок. Нагорі лежала не та. Тому їй довелося перекласти всі. Шукаючи, відчула, як його пальці обережно ледве торкаються її лівого плеча.

— Ти вся в синцях, — пробурмотів він, і його пальці пробігли контуром її руки. — А ці ніби недавні.

— Мене хапали, — мовила вона, добуваючи аптечку й розвертаючись.

— Ти так і не розповіла, що сталось у будинку, — зазначив він.

— Ти не хочеш знати.

— Можливо, усе ж таки хочу.

— Добре. Я не хочу, щоб ти знав.

Деніел узяв у неї з рук аптечку, сівши по-турецькому, поставив «аптечку» між ними. Важко зітхнувши, вона сіла за його прикладом, підставляючи лівий бік обличчя.

Поволі він почав розмотувати бинт.

— Можеш швидше? — мовила вона до нього.

— Я зроблю по-моєму.

Поки він розмотував, вони сиділи в тиші. Сидячи непорушно, вона відчула, як її тіло нагадує їй, наскільки вона виснажена.

— Чому ти не хочеш, щоб я знав? — спитав він, прикладаючи змочену ліками серветку до її шкіри. — Гадаєш, я не впораюсь?

— Ні, я просто…

— Що?

— Твій погляд, коли ти на мене зараз дивишся. Я не хочу, щоб він змінювався.

Кутиком ока вона помітила, як він усміхається.

— Про це не варто турбуватись.

У відповідь вона знизала плечима.

— Що мені з цим робити? — спитав він, добуваючи з «аптечки» суперклей.

— Зліпи краї рани докупи, зверху нанеси смужку клею і тримай, поки клей висохне.

— Хвилинку.

Вона стрималась, щоб не сіпнутись, коли він упевнено притиснув пучки до її шкіри. Знайомий запах клею сповнив простір між ними.

— Боляче?

— Усе гаразд.

— Ти ніколи не втомлюєшся бути сильною?

Вона закотила очі.

— Біль можна терпіти, дякую.

Він відхилився, щоб глянути збоку на свою роботу.

— Незграбно, — мовив він їй. — Тобі слід було б пошкодувати життя вищого керівництва.

Забравши в нього клей, вона закрутила кришечку — не хотіла, щоб клей висох. Хтозна, як скоро він, можливо, знову їй знадобиться з огляду на те, якою є ця подорож.

— Я впевнена, що це зарадить, — мовила. — Тільки потримай трохи довше.

— Алекс, я вибачаюсь за те, що щойно сталось, — говорив він тихо й вибачливо.

Вона так хотіла повернутись і глянути йому просто у вічі.

— Не знаю, що то було, — вів він далі. — Повірити не можу, що я поводився з тобою так грубо.

— Я не надто добирала слова.

— Я не поранений, — відповів він кисло, — на мені ані подряпини, як ти сама казала.

— Гадаю, зараз це вже не зовсім правда, — мовила вона до нього, проводячи пальцями по його грудях.

Вона відчувала на дотик сліди, які залишили її нігті. Він зробив різкий вдих, вони обоє згадали одну й ту саму мить, і у неї стиснулось у животі.

Вона намагалась відвернутись, але він тримав її обличчя непорушно.

— Стривай, — застеріг.

Вони непорушно сиділи в наелектризовній тиші, а вона тим часом подумки двічі полічила до шістдесяти.

— Висохнув, — наполягала вона.

— Поволі він забрав пальці з її щоки. Вона повернулась до нього, але обличчя його було опущене, поки він шукав щось в аптечці. Знайшовши антибактеріальний спрей, він рясно забризкав ним її рану. А потім добув згорнений бинт і стрічку. Обережно, не дивлячись їй в очі, узявши її підборіддя великим і вказівним пальцями, він знову розвернув їй голову. Замотав бинтом там, де треба.

— Нам зараз треба поспати, — промовив він, щільно примотуючи край до шкіри. — Ми обоє перенапружені й не можемо мислити ясно. Можемо відновити цю… дискусію, коли мислитимемо раціонально.

Вона хотіла посперечатись, але розуміла, що він має рацію. Вони були самі не свої. Вони поводились, як тварини, що реагують на близькість смерті, підкорюючись підсвідомому імперативу продовжити рід. То була примітивна біологія, а не відповідальна поведінка.

Але вона все одно хотіла посперечатись.

Він приклав пальці збоку до її шиї, і вона відчула, як калатає її пульс під його пальцями. І він відчував.

— Спи, — повторив він.

— Маєш рацію, маєш рацію, — бурмотіла вона, падаючи на спину на зібганий спальний мішок. Вона й справді була вкрай виснажена.

— Ось, — він дав їй свою футболку.

— А моя де?

— На шмаття роздерта. Пробач.

У салоні джипа вже було надто тепло й захаращено. Вона винувато всміхнулась, жбурнувши убік його футболку і відчуваючи, як тягне від клею рану.

— Як на людей з обмеженими ресурсами, ми не надто обережні з нашим майном.

Він, мабуть, теж помітив, що машина погано провітрюється, і, перехилившись, знову відкрив задню ляду джипа.

— Як я вже казав, ми вкрай перевтомлені.

Він ліг біля неї, а вона поклала голову йому на груди, дивуючись, чи справді зможе заснути, коли він лежить поруч напівголий. Вона заплющила очі, змушуючи себе поринути в непритомність. Він обійняв її рукою, спочатку несміливо, а за кілька секунд упевненіше, немов перевіряючи власну рішучість.

Якби вона була не така втомлена, вона обтяжила б йому перевірку. Але попри підвищену чутливість до його тіла та маленькі електророзряди, що спалахували там, де нервові закінчення торкались його оголеної шкіри, вона швидко заснула. Поки вона поринала в забуття, одне дивне слово крутилось у її голові.

Мій, — наполегливо повторював мозок, коли її думки блякли, аж допоки геть не почорніли. Мій.

Коли Алекс прокинулась, на заході сонце досі світило яскраво, а спальний мішок під нею був мокрий від поту. Тіні змістились, тож промінь світла падав їй просто в обличчя, попри запнуте віконце. Вона заспано хвильку блимала очима, чекаючи, поки її мозок прокинеться.

А усвідомивши, що наодинці, здригнулась. Вона підвелася надто стрімко, тому в неї почала боліти та паморочитись голова. Задні дверцята джипа досі стояли відчинені, а тепле вологе повітря важко опускалось на її шкіру. Деніела не було ніде, куди сягало око. Як і його сорочки, тому вона мала хутко й тихо попорпатись у своїх речах, аби знайти щось вдягти, перш ніж іти його шукати. Дурниця, але якщо їй доведеться наштовхнутись на ще один гурт убивць, вона не хотіла зустріти їх у найзношенішому бюстгальтері. Накинула завеликий светр, бо то було перше, що намацали її пальці, а не тому, що він відповідає погоді. Добувши ППК із сумки, запнула його ззаду за пояс. Вилазячи з розчиненої ляди, вона почула, як щось шелеснуло під ногою.

То була квитанція, на якій вона записала імейл. А під ним був ще один акуратний запис друкованими літерами:

«Забрав Ейнштейна на прогулянку. Скоро повернусь».

Вона засунула квитанцію в кишеню. Поволі рухаючись, вилізла з машини. Лола випросталась на тінистій ділянці, а поруч Деніел поставив їй харчів і води.

Вона почала калатати хвостом по траві, побачивши Алекс.

Принаймні, Лола тут, отже, навколо нікого немає. Зробивши ковток води, Алекс витерла піт із чола рукавами светра, а потому закотила їх так високо, як тільки закочувались.

— Я навіть не знаю, у якому напрямку вони пішли, — пожалілась вона Лолі, чешучи їй за вухами. — А ти не в формі, щоб вистежити їх, адже так, мала? Закладаюсь, що ти б хутенько вистежила, якби була на ногах.

Лола лизнула її руку.

Алекс була дуже голодна. Вона оглянула невеличкий запас харчів, що приніс Деніел, і взяла пакунок із солоними бубликами. Безперечно, сьогодні їй треба поповнити їстівні запаси, але вона так не хотіла залишати по собі слід. Звісно, вони могли б поїхати тисячами маршрутів у будь-якому напрямку. Але якщо хтось буде достатньо наполегливим, і на його боці буде трішки щастя, можливо, він би, склавши все докупи, помітив загальну схему. Наразі вона перебувала далеко від своїх пильно налагоджених пасток і добре обміркованих планів, а щодо Печери Бетмена — і поготів. У її активі є гроші, зброя, кулі, гранати, ножі, різноманітні отрути і хімічні сполуки, що тимчасово виводять людину з ладу, транспортний засіб для нападу та один блискучий охоронний собака. У пасиві має той таки транспортний засіб, якому потрібна увага, один кульгавий пес, її теж по-своєму кульгаве тіло, одне обличчя, що кидається у вічі, одне обличчя з ролика про розшук більш-менш нестаток харчів, даху над головою і вибору. А її емоційний пасив був навіть гірший. Вона не йняла віри в те, як багато проблем собі нажила за такий нетривалий час. Одна частина її прагнула, перемотавши все назад, повернутись у її затишну маленьку ванну, до непобитого обличчя та мереж безпеки. Зробити інший вибір у тій далекій бібліотеці, видаливши імейл.

Але якби вона могла повернути час назад, чи стала б? Хіба те життя, сповнене жахів і самотності справді було кращим вибором? Вона дійсно тоді була в більшій безпеці, але за нею досі полювали. Чи багато в чому її нове, більш небезпечне життя є повноціннішим існуванням?

Вона сиділа біля Лоли, поволі гладячи їй спину, коли почула, як наближається голос Деніела. Після першого тривожного шоку вона не збентежилась, що він із кимось розмовляє. Його голос лунав по-особливому надривно, лише коли він розмовляв із Кевіном.

Спочатку показався Ейнштейн. Він, захоплено підбігши до Алекс, торкнувся своїм вологим носом до її руки. Вони з Лолою, вітаючись, обнюхались, а потім пес пішов попити води.

У полі зору показався Деніел, швидко крокуючи посередині занедбаної ґрунтової дороги. На голові була куленепробивна кепка. А під нею — насуплені брови. Він тримав телефон сантиметра за півтора від вуха.

— Я вже повертаюсь, — відповідав він. — Я гляну, чи вона прокинулась… Ні, не будитиму, якщо досі спить.

Алекс скочила на ноги, струшуючи сухотрав’я зі спини й потягуючись. Цей порух привернув Деніелову увагу, і знудьгований вираз його обличчя змінився повільною широкою усмішкою. Попри те, що трохи сердилась, вона не втрималась, щоб не всміхнутись у відповідь.

— Ось вона, ще трішки потерпи, любий брате.

Він не віддав слухавку, а натомість, затягуючи час, пригорнув її до себе. Опустивши голову йому на груди і вдихаючи його пахощі, вона всміхнулась. Але коли нарешті відхилилась, вона хитала головою, здійнявши брови від подиву.

— Даруй, — мовив він. — Я не подумав.

Вона розчаровано видихнула, а потім простягнула руку за телефоном. Він, покірно всміхаючись, віддав їй телефон, а другою рукою неміцно притискаючи її до себе.

— Не зважайте на мене, я лише намагаюсь зберегти нам життя, — пробурмотіла вона, а потім заговорила у слухавку: — Привіт.

— Доброго ранку. Бачу, йолоп-братик нічого не навчився зі своїх помилок.

— А що трапилось?

— Небагато. Море телефонних дзвінків, але ніхто наразі ще не засвітився.

— А чому тоді телефонують?

— Бо ви з Деніелом, здається, маєте невичерпну здатність усе псувати. У мене вже через це нерви ні к бісу.

— Ну, то були лише милі теревені…

— Не сердься, Олеандре, ти ж знаєш, що я маю на увазі Деніела. Якби ж ти тільки могла якось його пришворити.

— Він новенький. Він навчиться.

— Перш ніж уб’є себе?

— Ти ж у курсі, що я тебе чую? — спитав Деніел.

— Підслуховувачі нікому не до вподоби, — заговорив Кевін голосно. — Дай дівчині трохи свободи.

— На, поговори з ним сам. Я позбираю речі, щоб ми готові були їхати, коли сяде сонце.

Знову віддавши телефон Деніелові, вона вивільнилась із обіймів. Він недовго балакав із братом. Вони тільки обмінялись кількома образами, поки вона йшла до джипа, перевіряючи, чи немає поряд небезпеки. У вантажному відділенні панував цілковитий безлад. Утім, у неї зараз було море часу й жодної іншої корисної роботи. Вийнявши ППК з-за пояса, поклала його назад у сумочку на блискавці, що лежала в рюкзаку. Згорнувши в рулон спальні мішки й поклавши їх, щоб не заважали на пасажирському сидінні, вона взялася вишукувати всі кулі, що порозсипались.

Вона відчула, як Деніел заліз в авто за її спиною. Він почав прочісувати багажник, шукаючи речі, що повипадали.

— Пробач мені, — мовив він, не здіймаючи на неї очей і не дивлячись в її бік. — Просто ти спала, а Ейнштейн не вгамовувався, а ми тут наче зовсім самі. Здалося, що це цілком нормально. Мабуть, ця думка мала стати мені першою підказкою, що я скоюю злочин.

Вона теж не зводила очей з роботи.

— Уяви, що це ти прокинувся тут сам-один.

— Мені б мало спасти це на думку.

— Пригадую, як нещодавно хтось обіцяв, що спитає в мене дозволу, перш ніж вдихне.

Він зітхнув.

— Кевін має рацію, адже так? У цьому я нездара.

Вона почала розкладати різні магазини в пакунок на блискавці, потім кладучи кожен в окрему зовнішню кишеню у спортивній сумці.

— Я бачу, що ти робиш, — відповіла вона. — Робиш так, що мені доведеться або погодитись із Кевіном, або пробачити тобі.

— І що спрацювало?

— Від тебе залежить. Хтось тебе бачив?

— Ні. Ми не бачили ознак життя, окрім кількох пташок і білок. Ти ж знаєш, як собаки полюбляють ганятися за білками? А Ейнштейн їх ловить.

— Можливо, знадобилось би, якби ми збирались прожити поза цим джипом довше. Я поганенький мисливець.

— Ще одна ніч, адже так. Ми виживемо.

— Я щиро сподіваюсь.

— Еее… не викидати це? — спитав спантеличено Деніел. — Це… волоський горіх?

Алекс поглянула, щоб збагнути, про який пакунок він каже.

— Кісточки з персиків, — мовила вона.

— У сміття?

Вихопивши в нього з рук пакунок, вона запхала його в сумку, яку саме зараз складала.

— Не у сміття, — мовила вона. — Я добуваю з них ціанід натрію, який у природному вигляді є всередині в ядерцях кісточки. У кожнім небагато, тож мені доводиться назбирувати сотні кісточок, щоб добути стільки, скільки мені треба, — вона зітхнула. — Знаєш, колись я любила персики. А зараз терпіти їх не можу.

Вона підвела очі й побачила, як Деніел остовпів просто на місці, широко розплющивши очі.

— Ціанід? — голос у нього був приголомшений.

— Одна з моїх безпекових систем. Коли він реагує з правильно обраною рідкою кислотою, утворюється синильна кислота. Це безколірний газ. Я роблю ампули з нею, однієї вистачає, аби заповнити кімнату завбільшки десять на десять. Нескладна сполука. Передові матеріали мені більше недоступні. Наразі це здебільшого хімія у власній ванній.

Вираз обличчя Девіда пом’якшав, він кивнув, немов усе, про що вона говорить, є цілком логічним і нормальним. Вона усміхнулась сама до себе.

Алекс мала зізнатись собі, що почувалась трохи спокійніше, коли все приладдя було упорядковано й акуратно складено; найкраще, що є в обсесивно-компульсивному розладі, — це мало не кайф, який отримуєш від чистого й охайно прибраного простору. Підрахувавши запаси зброї, яка лишилась у неї, вона теж відчула втіху. Сережки незамінні, і їй бракувало кількох складників, але переважна більшість її обладунків досі була в робочому стані.

Повечеряли вони зерновими батончиками, печивом «Орео» та пляшкою води, якою поділились, сівши на краю розчиненого багажника джипа; її ноги не діставали до землі на цілий метр, а він торкався пальцями до землі. Він наполіг, щоб вона випила більше знеболювального. На щастя, запаси безрецептурних ліків можна легко поповнити. На них можна не скупитись.

— Коли ми їдемо? — спитав Деніел, коли вони все з’їли.

Вона поглянула, оцінюючи, як розташоване сонце.

— Незабаром. Ще п’ятнадцять хвилин і, гадаю, стемніє, поки ми дістанемось головного шляху.

— Знаю, що я страшенна морока й, мабуть, заслуговую чогось на кшталт карцеру абощо, але, як гадаєш, можна мені поцілувати тебе, перш ніж нам час їхати? Я обережніше поводитимусь із твоїм обличчям та одягом, обіцяю.

— Обережно? Не дуже спокусливо.

— Даруй, наразі — це моя найліпша пропозиція.

Вона з насмішкуватою неохотою зітхнула.

— Власне, робити мені все одно більше нічого.

Він обхопив її обличчя руками, обережно торкаючись пучками пальців, щоб не зачепити рани, а коли його губи торкнулись її губ цього разу, вони були такими ніжними, майже невагомими. І цього разу вона відчула кайф, електричний розряд попід шкірою, але якось по-дивному втішливою була ніжність у цім поцілункові. Як колись, як у кухні на ранчо, тільки трішки обережніше. Вона досі жваво пригадувала той ранок і те, як усе змінилось опісля. Вона міркувала, чи не змінити темп, заскочивши йому на коліна та обвивши його ногами за стан, але вагалась. Було приємно просто так, як є. Вона намацала пальцями його кучері, бо це вже стрімко перетворилось на її звичку.

Він поцілував її в шию, ніжно шукаючи місця, де під шкірою бився пульс.

Прошепотів у її здорове вухо:

— Мене тільки одне бентежить.

— Одне? — видихнула вона.

— Окрім очевидного, звісно.

Його губи знову знайшли її вуста, так само обережно, але цього разу більш розвідувально. Уже майже десять років спливло, відколи її хтось цілував, але почувалась вона так, ніби те було давніше. Ніхто й ніколи її так не цілував, щоб уповільнювався час, її мозок завмирав, а електричний розряд…

— Хочеш знати, що саме? — спитав за кілька хвилин.

— Гм?

— Що мене бентежить.

— О, так, звісно.

— Ну, — мовив, припинивши цілувати їй повіки. — Я точно знаю, що відчуваю до тебе. — І знову її губи, шия. — Але я точно не знаю, що відчуваєш до мене ти.

— Чи це не очевидно?

Він відхилився від неї, не випускаючи її обличчя з долонь, і пильно й зацікавлено дивився на неї.

— У нас ніби однаковий рівень потягу.

— Згодна.

— Але чи ти відчуваєш щось більше?

Вона витріщилась на нього, не знаючи, на що саме він сподівається.

Він зітхнув.

— Розумієш, Алекс, я закохався в тебе, — він почав роздивлятись її обличчя, щоб збагнути її реакцію, а потім, насупившись, опустив руки їй на плечі. — І я бачу, що ти в це не віриш, але це правда. Попри те, що, можливо, моя нещодавня поведінка свідчила про інше, але в наших стосунках моєю кінцевою ціллю є не секс. І… гадаю, я хотів би знати, які в тебе цілі.

— У мене які цілі? — вона здивовано дивилась на нього. — Ти не жартуєш?

Він важко кивнув.

Її голос залунав різкіше, ніж вона хотіла, відповідаючи:

— У мене лише одна ціль — зберегти нам обом, тобі й мені, життя. Можливо, якщо ми доживемо до цього, ми й справді зможемо говорити про надії в нашому житті на наступні двадцять чотири чи сорок вісім годин. Якщо ми коли-небудь опинимось у такому щасливому становищі, я поміркую про інші цілі. Щоб мати цілі — треба мати майбутнє.

Тепер він насупив не лише губи, а й очі. Брови опустились і зійшлися докупи. — Усе справді так кепсько?

— Справді! — вибухнула вона, стискаючи руки в кулаки. Глибоко вдихнула. — Я гадала, що це теж очевидно.

Смеркалось. Вони мали б поїхати ще п’ять хвилин тому. Зістрибнувши з джипа, вона свиснула псам. Ейнштейн нетерпляче проскочив повз неї, напоготові знову повернутись на шлях. Вона пішла, щоб забрати Лолу, але Деніел нагодився до неї першим.

Потягнувшись, Алекс намагалася зосередитись. Вона відчувала, що добре відпочила, тож, мабуть, зможе кермувати цілу ніч. А це головне. Просто пережити ніч, не привертаючи більше уваги, ніж треба. Відправити імейл Кевіна, а потім пересадити свій мандрівний цирк у транспортний засіб, який менше кидається у вічі. На цьому її палкі прагнення вичерпуються.

Певний час вони їхали мовчки. Вони ще не виїхали з польових доріг, як стемніло. А коли пустились по І-49, Алекс трішки розслабилась.

На дорозі машин було небагато, усі були старенькі та вписувались у життя в селі. Наразі вона була певна, що ніхто й гадки не має, де вони.

Вона розуміла, що має зосередитись, але темна дорога та постійний потік невідомих автівок були монотонними, і вона не могла не замислитись, над чим розмірковує зараз Деніел. Така мовчазність йому не властива. Вона хотіла увімкнути радіо, але потім їй здалось, що це — боягузтво. Мабуть, вона має вибачитись перед ним.

— Даруй, якщо я була грубою, — мовила вона, і після тривалого мовчання її слова пролунали вкрай голосно. — Я не дуже добре вмію ладнати з людьми. Справді, мені немає виправдання. Я цілком доросла людина і маю вміти підтримувати нормальну розмову. Пробач.

Він зітхнув, але не сердито, а радше полегшено.

— Ні, це мені слід вибачатись. Я не мав так на тебе тиснути. Через мою незосередженість ми врешті опинились у такому становищі. Я опаную себе.

Вона захитала головою.

— Не можна так до цього ставитись. Ти не відповідаєш за це. Послухай-но, тебе захотіли вбити. Кевіна хотіли вбити півроку тому, а зі мною таке трапилось кілька років тому. Але ми помиляємось, бо неможливо знати, хибимо ми чи ні, допоки помилку не скоєно. Але помилятись не означає відповідати за те, що відбувається. Ніколи не забувай, що існує цілком реальна особа, яка вирішила, що її плани важливіші за твоє життя.

Хвилинку він міркував над цим.

— Я розумію, про що ти. Я вірю тобі. Але маю дослухатись до тебе більше — поводитись, як ти, тримати в голові те, що важливе. Нам не зарадить, якщо я літатиму у хмарах, як підліток, хвилюючись про те, подобаюсь-не подобаюсь я тобі.

— Чесно, Деніеле…

— Ні, ні, — ураз обірвав він її. — Я не збирався відхилятись від теми, сказавши таке.

— Я тільки хочу розтлумачити. Якщо ти — підліток, то я — малюк. Я емоційно відстала. Дефективна, сказати б. Я незграбна у всьому цьому, тож поки для нас виживання є пріоритетним, я послуговуюсь ним як засобом уникати питань, на які не в змозі відповісти. Я про те, що… кохання? Та я навіть не знаю, що це таке й чи справжнє воно? Даруй… але для мене це чуже. Я оцінюю все, ґрунтуючись на потребах і бажаннях. Я не можу впоратися ні з чим… пухнастішим.

Деніел розсміявся так смішно, що з неї вийшла геть уся напруга. Вона засміялась разом із ним, а потім зітхнула. Усе здавалось не таким жахливим, коли вона отак могла сміятись укупі з Деніелом.

Пирхнувши наостанок, він весело промовив:

— То розкажи мені, що тобі потрібно.

Вона обміркувала.

— Мені потрібно… щоб ти зостався живим. І я хочу зостатись живою теж. Це моя відправна точка. Якщо отримаю це, то хочу, аби ти був поруч. А потому решта — то вже десерт.

— Клич мене оптимістом, але, як на мене, ми з тобою тут маємо справу із семантикою.

— Можливо, ти й маєш рацію. Можливо, коли ми проведемо кілька тижнів разом, то навчимось розмовляти однією мовою.

Він узяв її за руку.

— Я завжди був метким учнем у лінгвістиці.

Розділ 22

Алекс обрала заправку за межами Батон Руж, зважаючи на вік касира. Мав він вісімдесят, як не більше, тож вона дуже сподівалась, що зір і слух у нього вже давно не як змолоду.

Переконавшись, що він зовсім не звертає на неї уваги, попри те, що її густий макіяж був аж ніяк не переконливим, вона добряче скупилась. Ще води, багато горіхів і в’яленої їжі — будь-що протеїнове, що не псується і що тільки могла знайти. Вона схопила кілька пляшок соку із додаванням енергетика «V8»; хоча вона й невелика шанувальниця цих напоїв, але в цілодобовій крамниці не було відділу свіжозібраних фруктів. Вона розуміла, що колись їй таки доведеться іти в бакалію, але сподівалась, що трапиться це якомога пізніше. Щодень її синці загоювались чимраз дужче.

І в цілодобовій інтернет-кав’ярні нічого драматичного не трапилось. Розташовувалась вона біля університету, тому тих, хто засиджувався до пізньої години, не бракувало. Вона не знімала каптура й не піднімала голови і, сидячи в усамітненому кутку, замовила чорної кави без цукру, не піднімаючи очей на баристу, який прийшов забирати замовлення. Вона хотіла б відправити імейл десь у іншому місці, а не на шляху до їхнього пункту призначення, але найперше для них зараз — змінити їхній Бетмобіль. Наразі в цьому їхня найбільша перепона.

Вона створила новісінький поштовий акаунт, зареєстрований на ім’я, яке було не більше, ніж набором випадкових літер і цифр. А потім спробувала зв’язатися з Кевіном.

Тобі слід було все облишити, Диверсе. Ти не мав залучати цивільного. Я тут не для того, щоб робити замість тебе брудну роботу, але подбав про маленьку допитувачку замість тебе. Техас був слушним способом сказати «ласкаво просимо». Досить і квит.

Не конкретна погроза, але цілком яскравий натяк. Вона на мить завагалась, її палець зависнув над мишкою, маленька стрілочка натискає кнопку «Відправити». Чи давала вона йому щось таке, чого в нього не було? Наразі вони вже знали, що Деніела серед загиблих немає на ранчо. Не було сенсу навіть намагатись щодо цього обманути Діверса. Чи в цьому було щось таке, що вивело б його на них? Чи погіршить це справи?

Вона натиснула кнопку. Гірше, хай там як, уже бути не може.

Щойно лист було відправлено, вона підвелася. Джип було припарковано на алеї ззаду, за кількома сміттєвими баками. Вона швидко вийшла з опущеною головою й піднятим каптуром і шприцом у руці. Бокова вулиця була порожня, лише купка людей у темряві біля запасного виходу в ніші. Вона хвильку вивчала це тріо, перш ніж сісти в темне авто.

Ейнштейн торкнувся носом її плеча. Деніел торкнувся її руки.

— Знаєш, де окуляри нічного бачення? — пробурмотіла.

Він опустив руку.

— Щось не так? — прошепотів у відповідь, обернувшись, щоб знайти їх між сидінням.

— Нічого нового, — пообіцяла вона. — Можливо, щось корисне.

Він передав окуляри їй. Увімкнувши їх, вона краще роздивилась малолюдну групу.

Розвиднювалось. Не надто бандитський район міста, і всі троє учасників були дорого вдягнені, хоча й у одяг у стилі «кежуал». Темноволосий чоловік тримав за руку білявку, у якої на видноті було так багато різноманітних лейблів одягу, що вона скидалась на водія серійного авто, якого спонсорують бренди класу «люкс» середньої руки. Ці двоє саме зараз розмовляли, їхні стежки простягались під кутом до джипа. Білявка вихиляла й хитала стегнами, крокуючи. Чоловік, який стояв із нею, клав щось до кишені своєї куртки.

Третя особа стояла в темному одвірку, невимушено обіпершись об нього, немов чекаючи ще гостей. Його стиль одягу вона б назвала «багатенький синок класу люкс».

Вона згадала, про що розмірковувала щойно, перш ніж натиснути кнопку «відправити». Що гірше вже бути не може. Вона усвідомлювала, що, можливо, ця її спонтанна вигадка може все зіпсувати, але їй на гадку не спадало нічого, чому б вона не спромоглася спокійно зарадити.

І було б дуже корисно, якби багатенький синок виявився саме таким, як вона сподівається.

Вона зняла окуляри.

— Де гроші? — прошепотіла.

За півхвилини, зі шприцом в одній руці й кількома купюрами по п’ятдесят доларів у іншій, вона тихо вислизнула з джипа й попростувала до чоловіка, який досі розслаблено стояв попід стіною, немов кращого місця собі в житті й не прагне. Вона не дуже добре могла розгледіти в темряві, але їй здалося, що він трішки відреагував, збагнувши, що вона до нього підходить. Тіло його трішки напружилось, але він не поворухнувся.

— Привіт, — мовила вона, підійшовши достатньо близько, аби могла говорити тихо, але щоб він напевно міг її розчути.

— Доброго вечора, — відповів він офіційно-лінькуватим тоном.

— Чи не міг би ти мені допомогти… я шукаю… особливий продукт, — вона інтонацією виділила останні слова, немов то запитання.

Вона не вміла купувати наркотики на вулиці. Раніше їй ніколи не доводилося такого робити. Уперше зілля, яким вона запаслася ще за часів роботи в Чикаго, вичерпалось. Джоуї Джі ніколи не відмовлявся платити наркотиками.

Вона гадала, що багатійко звинуватить її в тому, що вона поліціянтка, як у кіно, але натомість він тільки кивнув.

— Можливо, я й можу допомогти. Що шукаєш?

Навряд, щоб він сам був поліціянтом, хіба що продаж, за яким вона щойно спостерігала — несправжній і має на меті залучення справжнього покупця. Якщо він спробував би її арештувати, вона б відключила його й утекла. Гонитва у Батон Руж навряд чи стане для неї найбільшою проблемою, і, крім того, вона знала, що він не зміг добре розгледіти її обличчя, бо ніяк не відреагував на те, що воно понівечене.

— Опіати, — опіум, героїн чи морфін.

Зазираючи їй під каптур, він помовчав. Як на неї, роздивився він там небагато.

— Ну, це екзотичний перелік. Опіум? Гм. Гадки не маю, де ти тут його добути зможеш.

— І героїн згодиться. У порошку, якщо можна. Гадаю, нерозбавленого в тебе немає? Практично неможливо, щоб у нього був чистий героїн. Хай що в нього є, зілля два-три рази розбавили, перш ніж воно потрапило до його рук. Усе одно він би їй правди не сказав. Очищення — морочлива справа, але часу вона мала вдосталь.

Він гигикнув, і вона здогадалась, що, мабуть, те, як вона поводиться під час покупки, — ненормально.

— У мене є дещо першокласне. Але недешево.

— Отримуєш те, за що платиш, — відповіла Алекс. — Я не торгуватись прийшла.

— Дві сотні за грам. Чистий білий порошок.

Аякже — міркувала вона сама до себе. Але змішаний героїн краще, ніж без героїну взагалі. — Будь ласка, три грами.

Він завагався. Хоча для того, щоб розгледіти його вираз обличчя, було надто темно, вона збагнула, чого він від неї прагне, по тому, як він схилив голову набік. Добувши з кишені гроші, вона полічила дванадцять купюр. На мить вона міркувала, чи не надумав він вкрасти у неї те, що лишилось. Але на око він видавався діловою людиною. Мабуть, прагнув би, щоб така багата покупчиня, якою вона здавалася, стала його постійною клієнткою.

Узявши гроші, які вона простягла йому, він швидко їх перелічив, а потім засунув у задню кишеню бриджів. Коли він сів навшпиньки, вона напружилась, але він лише витягнув рюкзака з купи сміттєвих пакунків, що лежали під стіною. Шукати те, що треба, йому не довелося. За мить він уже підвівся, тримаючи в руках три маленькі поліетиленові пакуночки. У темряві вона точно не мала змоги розгледіти колір, але, як видавалось, колір був близький до білого. Вона простягла руку, розкривши долоню, а він поклав їй на долоню пакуночки.

— Дякую, — мовила вона.

— Охоче, мадам, — він чудно ледве помітно кивнув, немов поклонившись.

Алекс поспішила до джипа, тішачись, що авто під таким кутом розгледіти було важко. Дилер помітив би тільки велику машину темного кольору, але не більше.

— Рушаймо, — мовила вона.

Деніел завів двигуна.

— У провулку поверни ліворуч, аби той хлоп не зміг добре роздивитися джип.

— Що то було? — прошепотів Деніел, слухаючись її настанов. Навіть пошепки добре відчувалась напруга. Не дивина, що собаки такі збентежені.

— Просто придбала деякі потрібні складники.

— Складники?

— У мене закінчились опіати.

Щойно вони виїхали на ширший шлях, Алекс відчула, що він уже не такий напружений, мабуть, через її безтурботність.

— Отже, ти купувала наркотики?

— Так. Пригадуєш, я говорила про хімію у ванній? Добути чисті складники тепер складніше, ніж раніше. Я не хотіла нехтувати такою нагодою.

На мить запала тиша.

— Сподіваюсь, це слушне рішення, — пробурмотіла вона.

— Гадаєш, він розповість комусь про нас?

На мить вона закліпала очима.

— Що? О, ні, ні. Я не через дилера переймаюсь. Я міркувала про відправлений імейл.

— Кевін вирішив, що треба відправляти імейл, — відповів Деніел.

Вона кивнула.

— А він у таких справах успішніший, ніж я.

— Я про те, що якщо все поверне на зле, то це він прийняв рішення.

Вона гигикнула. Сміх цей пролунав важко.

— Тобі не до вподоби?

— Не знаю. Хочу, аби все швидко закінчилось… я втомилася, Деніеле. А ще я хочу втікти і сховатись.

— І непогана думка, — погодився він. — Ой, гм, а чи мене запрошено?

Вона здивовано зиркнула на нього:

— Певна річ.

— От і добре.

Ось тобі знову це машинальне «певна річ». Божевільне припущення, що він буде поруч, хай яке майбутнє їй даровано.

Вона не знала, чи це виснажливе напруження, чи щось більше, але тривожне відчуття переслідувало її решту ночі. Можливо, то було лише нервове збудження, через те що вона нарешті допалася до кави вперше за два дні.

Вона здивувалась, що за сім годин, коли сонце вже стояло високо над обрієм, вони дістались усамітненої хатини без жодних неприємностей.

Деніел лише двічі схибив із поворотом — дивовижно, зважаючи на те, що він не був у хатинці з десяти років, — а позаяк вони їхали вже, коли сіло сонце, усі шляхи були порожні. Отже, ніхто не повідомить у поліцію, що бачив поблизу броньоване авто.

Вона тимчасово поставила машину за осібним гаражем. Деніел перевернув кілька каменів біля нижчої сходинки на ґанку, перш ніж нарешті знайшов пластиковий пакет. Добувши захований у ньому ключ, зійшов угору ґанком, а Ейнштейн — за ним слідом.

Алекс стояла перед будиночком із брусу — з червоного кедра, у вигляді літери А, чарівним, незважаючи на свідчення того, що його було збудовано у сімдесятих, — така втомлена, що ледве могла пройти останні кілька кроків. Попри те, що ніч була блаженно скупа на події, усе-таки вона забагато провела в дорозі.

Вони з Деніелом помінялись місцями, ледве виїхавши за Батон Руж, а потім вона почувалася надто виснаженою через відчуття, що турбувало її, відколи вона відправила імейл, щоб передати кермування знову. Деніел час від часу дрімав, тому зараз був майже життєрадісним. Він проминув її, щоб забрати Лолу із джипа.

— У тебе такий вигляд, немов тебе теж треба нести, — озвався він, проминаючи її знову, цього разу вже із собакою. Він посадив Лолу біля ґанку, а потім повернувся до Алекс.

— Хвильку, добре? — пробурмотіла вона. — Мозок ще спить.

— Ще кілька сходинок, — заохочував він. Обійнявши за стан, він обережно підштовхував її вперед.

Щойно вона рушила, стало легше. За інерцією вона зійшла на ґанок, а потім зайшла у парадні двері. Вона лише до половини роздивилась високу стіну трикутних вікон, що виходили у бік заболоченого лісу, старі, але затишні на вигляд канапи, старомодну пічку на дровах і невеличкі сходи, які вона помітила, поки він проводив її повз них компактним коридором.

— Хазяїн, здається, тут… — ми з Кевом завжди мешкали на піддашші. Я вивантажу речі й улаштую собак, а потім теж упаду замертво.

Вона кивнула, коли він проводив її до темної кімнати з великим залізним ліжком без матраца. То все, що вона встигла помітити, перш ніж її голова впала на подушку.

— Бідолашна, — вона почула, як Деніел фуркнув, вислизаючи в темряву.

Вона поверталась до тями повільно, підіймаючись крізь шари сонної нереальності. Їй було затишно й спокійно; ніщо не злякало її перед пробудженням, тож навіть ще не прокинувшись до кінця, вона відчула тепле Деніелове тіло поруч себе. Низький брязкіт неподалік привернув її увагу, але перш ніж цей звук налякав її, вона відчула прохолоду від вентилятора на стелі, що опускалась уздовж її тіла. Вона розплющила очі.

Досі за вікном було тьмяно, але світло мало зовсім інший колір, ніж коли вона замертво впала спати. Воно просочувалось навколо квітчастих штор, що закривали велике вікно на стіні навпроти. Рано-вранці не так спекотно. Мабуть, вона упріла уві сні, але все вже висохло, утворивши тонку плівку, від якої тепер стягувало шкіру обличчя.

Кімнату збудовано з довгих червоних колод, як знадвору. Перевернувшись, вона побачила клаптик неба у просвіт у стіні. Біля мийки лежали її рюкзак, протигаз та аптечка.

Можливо, Деніел і не втікач від природи, але він дбайливіший, ніж будь-хто, кого вона зустрічала в житті.

Навшпиньках вона вийшла в коридор і швидко роззирнулась навколо. Решта хатинки була маленькою, тільки кухня та закуток, що правив за їдальню, вітальня, у якій зосередилися всі вікна, відкритий лофт над нею та ще одна спальня з ванною кімнатою. Вона скористалась цією ванною, щоб прийняти швидкий душ, якого так потребувала. У маленькій синій ванні з душем були шампунь та кондиціонер, але не було мила, тому вона скористалася шампунем як гелем для душу. Вона тішилась, що не було мила, достоту як і тому, що холодильник — порожній, а на полицях товстий шар пилу. У цих кімнатах уже давно ніхто не мешкав.

Швидко наклавши нові марлеві пов’язки й огледівши руки, які мали значно кращий вигляд, ніж вона гадала, вона визирнула крізь бічні вікна збоку від вхідних дверей, щоб поглянути, як там собаки. Вони задоволено дрімали на ґанку. А вона вже стала звикати до того, що в неї такий ранній будильник.

Вона трохи зголодніла, але надто лінилась, аби якось цьому зарадити в цю мить. Пригадувала, як почувалась учора, прокинувшись сама, і не хотіла, аби Деніела охопила та сама паніка. Власне, їй уже не хотілося спати, але досі почувалась утомленою, а ліжко здавалось таким звабливим. Мабуть, вона просто тікала. Допоки вона лежала, заплющивши очі, у ліжку, поклавши голову на подушку, вона не мусила планувати того, що треба робити далі.

Вона вмостилася так, як лежала раніше, — скрутившись калачиком і поклавши голову Деніелові на груди, і дозволила собі відпочити. Нагальних справ вона не мала жодних. Двадцять хвилин відпочинку без жодних думок — невелика забаганка. Чи навіть година. Вона довезла їх до хатинки живими; вона заслужила на це.

На жаль, про відсутність думок легше сказати, ніж зробити. Вона збагнула, що розмірковує над обіцянкою, яку дала Деніелові, — що не облишить його, поїхавши сама. З одного боку, вона усвідомлює, що ніколи не буде задоволена тим, як зорганізована його безпека дистанційно. Навіть якщо вона могла б запастись продуктами на рік і була впевнена, що хазяї не повернуться, навіть якби вона могла озброїти це місце так, щоб уразити газом будь-якого чужинця, навіть якби могла замкнути Деніела всередині, тримаючи як в’язня, аби він не вийшов і не вскочив у халепу, вона все одно не була б задоволена. Тому що а що, як? Мисливці вже знаходили його, і вона залишила слід, що пов’язує їх із цим місцем, хоча й легенький. Вона могла б відвезти його на північ у будинок, який винаймає, але відділ зв’язався з нею, коли вона мешкала саме там. Навряд чи вони знають її адресу, але що як? Поки Деніел при ній, вона має змогу зробити все необхідне для його захисту, те, що не спаде на думку йому самому. Вона здатна помітити пастки, якими він би знехтував.

А з іншого боку, про що говорили їй її власні потреби? Вона прагнула бути з Деніелом. Чи її розум знаходив виправдання цій потребі? Чи хибна в неї логіка — перекручена, аби підлаштуватись під особисті бажання? Як вона може бути певна? Кажучи йому раніше, що недобре, щоб близько біля неї перебувала людина, якою вона дорожить, саме в момент, коли Алекс нападає, вона знала, що це промовляє залізна логіка. Звісно, якби вони дістались до нього, коли вона далеко, відстань не вивільнила б її з їхніх пазурів.

Вона зітхнула. Як вона може бачити ясно? Через її емоції вся ця ситуація зав’язалась у гордіїв вузол.

Досі непритомний, Деніел посунувся, щоб обійняти її рукою. Вона знала, що він скаже про її дилему й що його погляд не допоможе їй бачити ясніше.

Він зітхнув і почав крутитись. Його пальці пройшлись униз по її хребту, а потім знову повільно вгору. Вони гралися з вологими кучерями на її потилиці.

Простогнавши, він випростався, а потім його пальці знову опинились у її волоссі.

— Ти вже прокинулась, — пробубонів він, поволі розплющивши очі і, кліпаючи, щоб зосередити погляд. У світанковій кімнаті вони були темно-сірими.

— Не втрималась, — відповіла вона.

Розсміявся, а його очі тим часом знову заплющились. Він пригорнув її міцніше до грудей.

— Добре. Котра година?

— Мабуть, десь четверта.

— Щось непокоїть?

— Ні. Наразі, принаймні, нічого.

— То добре.

— Так, справді.

— І це чудово.

Він знову провів пальцями по її хребту, потім повторив обриси її правого плеча, легенько пройшовся по ключиці й зрештою обігнув пальцем контури її обличчя. А потім нахилив його, поки їхні носи не торкнулись один одного.

— Так, і це, — погодилась вона.

— Більш ніж чудово, — пробурмотів він, і вона б погодилась, але він саме зараз її цілував. Його ніжна рука пестила її обличчя, якими ніжними були його вуста, а рука, що тримала її за стан, міцніше пригортала до грудей.

Усе відбувалося не так, як у машині, коли від гонитви пульсувало в їхніх вухах, коли вони досі були приголомшені й панікували. Тепер жаху не було. Тільки ритм її серця і його, що безстрашно прискорювався.

Їй здавалось усе неминучим, те, що вони не зупинялись, зважаючи на тихе віддалене помешкання, де вони зараз перебували, далеко від небезпек, вони удвох, і ніхто їм не заважає, отже, уже нічого не втримає їх одне від одного.

Але потім, на її подив, усе вже не здавалось таким неминучим. Це стало найбільшим сюрпризом у її житті. Суміш протилежностей, що закрутилися разом, зробивши її безпорадною, щоб їх проаналізувати. Затишно, знайомо… але водночас наелектризовано й по-новому. Ніжно й водночас украй нестримно, заспокійливо й захопливо. Немов кожне нервове закінчення в її організмі запалювала дюжина несумісних подразників одночасно.

Єдине, у чому вона була цілком упевнена, — це у його, Деніеловій, природі, яка витікала з якоїсь чистоти, чогось кращого, ніж усе, що вона знала в житті. Він належав до довершенішого світу, ніж той, у якому мешкала вона, і хоча вони були частиною одне одного, вона почувалася так, ніби їй дозволили побути з ним у його світі. Вона усвідомлювала, що її досвід попередніх стосунків є обмеженим, за критеріями більшості людей, тому їй власне не було з чим порівнювати. Вона завжди вважала секс одиничною подією, яка має цілком визначений фінал, спробою фізично догодити, яка часом приносила задоволення, а часом — ні.

А цей раз неможливо було класифікувати на жодному рівні. Це була не стільки подія, як безкінечне дослідження одне одного, задоволення цікавості, захоплення кожною найдрібнішою пізнаною деталлю. Це не було догоджання, але й не було жодної незадоволеної потреби, чи то фізичної, чи такої, якій взагалі важко дати означення.

Вона добирала слушні слова, поки вони тихо лежали, цілуючись, терпляче, поки по краях штори світло забарвлювалося червоним. Вона не знала, як класифікувати емоцію, котра настільки переповнювала її зсередини, що їй здавалось, що її шкіра від неї розтягнеться. Якесь іскристе відчуття, від якого вона всміхалась, лише подумавши про нього, сотні тисяч бульбашок, що вибухали, утворюючи вир, допоки кожна недосконалість, кожне слабше відчуття, вигоряло, залишаючи по собі лише це. Вона не знала, як це назвати. Найближче означення, що спадало їй на гадку, — радість.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у губи. — Кохаю.

Можливо, ось воно, те слово. Їй просто ніколи не спадало на гадку, що означення у нього може бути таким… безмежним.

— Деніел, — прошепотіла вона.

— Не треба відповідати. Мені просто треба сказати ці слова вголос. Я б, мабуть, вибухнув, якби спробував утримати їх у собі. Мабуть, мені доведеться незабаром повторити їх знову. Я попереджаю, — він засміявся.

Вона всміхнулась. — Я більше не хочу повертатись до життя, де мені нічого втрачати. Я рада, що відповідаю за тебе. Я вдячна. Я згодна, щоб ти був для мене будь-ким.

Поклавши голову йому на груди, вона слухала, як він вдихає і видихає. Уже тривалий час дихання було для неї пріоритетом. Якби вона могла поговорити зараз із жінкою, якою була навіть місяць тому, та жінка була б нажахана тим, що доведеться розширити цей пріоритет ще одними легенями. Та жінка утекла б від потреби мати ще щось, окрім власного життя. Але що б вона втратила! Алекс навіть згадати зараз не могла, за що трималась у ті часи. Саме це життя є вартим того, щоб боротись за його збереження.

— Мені було років дванадцять чи тринадцять, коли я, сказати б, припинив жити надзвичайним життям, — протягнув він замислено, безладно куйовдячи їй волосся пальцями. — Мабуть, це приблизно той вік, коли всі починають дорослішати, залишаючи за спиною свої фантазії. Ти починаєш усвідомлювати, що ніколи не дізнаєшся, що ти насправді — прибулець, якого всиновили звичайнісінькі людські батьки та який наділений надзвичайною надсилою, яка врятує світ, — він фуркнув. — Я про те, що ти, звісно, знаєш про це, і значно раніше, але не змиряєшся, багато років не віриш у це. А потім світ трохи збиває тебе з ніг, і життя покидають деякі барви, і ти вдовольняєшся дійсністю… Гадаю, я в цьому гідно попрацював. Я знаходив безліч радощів у тьмяному, буденному житті. Але я прагну, щоб ти знала, що час із тобою — винятковий. Був і жах, звісно, але разом з тим була й радість, про існування котрої я навіть не здогадувався. А все тому, що ти — виняткова. Я так тішуся, що ти мене знайшла. Моєму життю судилося різко змінитись, мабуть, так чи інакше. Я просто такий вдячний, що змінюватись йому судилося разом із тобою.

Їй стиснуло горло; зачудована, вона щосили намагалась, несамовито кліпаючи очима, не дати политись сльозам. Колись вона плакала від горя, болю, самотності й навіть страху, але зараз уперше в житті її очі сповнились слізьми радості. Дивовижна реакція, у яку вона, читаючи про таке, ніколи не йняла віри. Уперше вона збагнула, що радість може бути навіть сильнішою за біль.

Вона усе життя пролежала б у ліжку, але колись же вони мають поїсти… Деніел не нарікав, але вона відчувала, що він зрадіє, коли знову натрапить на справжню їжу. Дивовижне відчуття, сидячи в альтанці за маленьким столиком, снідаючи в’яленою їжею, горішками та печивом зі шматочками шоколаду, сміючись і чухаючи собакам за вухами, — певна річ, вони швидко поступились, впустивши псів у хату; якщо ти вже вліз у чужу оселю, то принаймні можна зробити це стильно — думати про те, що більше не треба повертатись у Бетмобіль і напружено їхати крізь ніч знову. У них попереду були дюжини годин дозвілля, які вони могли заповнити чим заманеться. Вона здогадувалась, що вони, мабуть, робитимуть, але головне — свобода. Усе здавалось занадто чудовим, щоб бути правдою.

Тому, певна річ, зателефонував Кевін.

— Агов, Денні, усе гаразд, люди? — почула вона його слова. Голос, як завжди, у нього був пронизливий.

— Усе пречудово, — мовив Деніел. Алекс захитала головою, дивлячись на нього. І вигадувати не потрібно.

— О, прекрасно. Отже, ви дістались до хатинки Маккінлі.

— Еге. Хатина така сама, як була.

— Добре. Отже, досі їхня. Чи ви добре відпочили?

— Е-е, так. Дякую, що спитав.

Алекс зітхнула, знаючи, що Кевін ніколи б не спитав такого з увічливості. І справді, надто добре, щоб бути правдою. Вона простягнула руку в мить, коли почула слова Кевіна:

— Дай побалакати з Олеандр.

Деніел спантеличився, безперечно, нічого не збагнувши, але передав слухавку.

— Дай-но вгадаю, — сказала Алекс. — Хочеш, аби ми долучились до тебе якомога швидше.

— Хочу.

Кутики губ у Деніела опустились униз.

— Що накоїв Діверз? — спитала Алекс.

— Нічого… і мені це не до вподоби. Адже, певна річ, він щось робить, але зараз він став обачнішим. Він не дозволяє мені нічого побачити, бо здогадується, що я спостерігаю. Мабуть, телефонує з чужих кабінетів, щоб я не чув. Що було в електронному листі?

Вона слово в слово переказала йому листа; знала, що він розпитуватиме про подробиці, тому завчила текст напам’ять.

— Непогано, Оллі, незле. Можливо, трохи зарозуміло для мене, але то нічого.

— То яка твоя думка?

— Я хочу вдарити за тиждень, отже, тобі треба приїхати сюди, але водночас бути напоготові, щоб рушити знову.

Вона важко зітхнула.

— Згода.

— А позашляховик досі там стоїть?

— Ммм, я ще не перевіряла.

— А чому? — спитав вимогливо. — Я проспала.

— Маєш опанувати себе, люба. Сон краси може почекати кілька тижнів.

— А я хочу бути для цього завдання у найліпшій формі.

— Еге, еге ж. Коли можете вирушити?

— Куди саме нам їхати?

— У мене є місце, де б ми могли завалитись на ночівлю. Маєш на чому записати?

Він продиктував їй адресу: то був вашингтонський район, який вона добре знала. На її думку, ця місцина була занадто мажорна, адже вона не таким уявляла собі сховок. Мабуть, їй спав на гадку інший район. Вона вже давненько не була у Вашингтоні.

— Добре, дай-но ми зберемо наші речі. Поїдемо, щойно зможемо… якщо знайдемо іншу машину.

— Доведеться вам зупинитись за Атлантою, десь близько 9-ї ранку, я знайшов місце для Лоли.

— А що ти їм сказав? Про кульове поранення на її задній лапі?

— У вас викрали автомобіль. Вас обох було поранено. Ти їдеш в Атланту, щоб побути у матері, але в неї алергія на собак. Ти перенесла страшну травму, і вони не мають нічого про це розпитувати. Звати тебе Енді Веллс. Вони знають, що ти платитимеш готівкою. До речі, у цьому сценарії я — твій стривожений брат.

— Оце чудово.

— Звісно. А тепер іди зазирни в гараж, потім зателефонуй мені.

— Слухаюсь, сер, — мовила вона саркастично.

Він поклав слухавку.

— Нам і справді доведеться викрадати авто в Маккінлі? — спитав Деніел.

— Якщо поталанить, то так.

Він зітхнув.

— Послухай, ми залишимо в гаражі джип. Він вартує чотири чи п’ять таких позашляховиків. Якщо ми не зможемо повернути машину, вони не матимуть збитків, хіба ні?

— Мабуть. Кевінові не сподобається віддавати свою улюблену іграшку як заставу.

— Та це просто дурні гроші.

Ключі від будинку відмикали й гараж. Деніел казав, що просто за дверима праворуч, поруч із вимикачем, на гачку висять двоє ключів від авто. Він увімкнув вимикач.

Алекс вдихнула від подиву.

— Я вмерла й потрапила у рай.

— Овва, у них нове авто, — мовив Деніел не так захоплено. — Мабуть, старий позашляховик нарешті накрився.

Обійшовши машину, Алекс пройшлася пальцем по крилах авто. — Поглянь, Деніеле! Ти коли-небудь бачив щось прекрасніше?

— Гм, бачив? Це ж просто сріблястий позашляховик, Алекс. Як кожна третя машина на дорогах.

— Знаю! Чи ж це не чудово? А на це глянь! — вона обвела його навколо авто, показуючи пальцем на хромову табличку біля задньої фари.

Він витріщився на неї, взагалі нічого не розуміючи. — Це гібрид? То й що?

— Це ж гібрид! — наспівуючи відповіла вона, обплітаючи його руками. — Це ж просто різдвяний подарунок!

— Гадки не мав, що така прихильниця зелених.

— Шш. Знаєш, скільки разів нам доведеться зупинятись, щоб заправити цю штуку? Двічі! Щонайбільше тричі за увесь шлях до Вашингтона. А поглянь, ти лише поглянь на ці класні номери! — вона показала на номери обома руками, і частина її зауважила, що вона, мабуть, у цю мить скидається на ведучу в телевікторині.

— Еге. Номери з Вірджинії. Здебільшого, переважну частину року, Маккінлі мешкають в Александрії, Алекс. Невелика несподіванка.

— У Вашингтоні це авто буде непомітним. Як бомбардувальник-невидимка. Коли хтось зможе простежити нас за слідом, який ми залишили в техаському Бетмобілі, зараз він упреться у глухий кут. Прекрасна це штука, Деніеле, мабуть, ти не до кінця збагнув, як нам поталанило.

— Мені не до вподоби красти у друзів, — пробурчав він.

— А Маккінлі добрі люди?

— Дуже. Вони дуже добрі були до моєї родини.

— Отже, вони не захочуть, щоб ти вмер, га?

Він понуро глянув на неї.

— Ні, мабуть, не захочуть.

— А я впевнена, що коли б вони знали цю історію до кінця, вони б наполягали, щоб ти позичив їхнє авто.

— Позичити означає, що ми повернемо машину.

— А ми й повернемо. Хіба що помремо. Чи ти гадаєш, що щось, крім смерті, завадить Кевінові забрати його улюблений засіб пересування? — раптом Деніел посерйознішав. Схрестивши руки на грудях, він повернувся обличчям до авто, а не до неї. — І не жартуй про таке.

Алекс трохи спантеличила його несподівана зміна гумору.

— А я й не жартую, власне, — пояснила вона. — Я намагалася зробити так, аби ти не переймався щодо авто. Ми повернемо машину, якщо зможемо, обіцяю.

— Просто… про смерть не кажи. Мені не подобаються ці балачки. Тому… обережно.

— О, даруй. Просто, розумієш… хоч смійся, хоч плач, а це єдиний вибір. Тому я обираю сміятись, поки можу.

Він глянув на неї кутиком ока й ще якусь мить стояв у напруженій позі. А потім раптом обм’як, звільнивши руку, щоб доторкнутись до її щоки.

— Може, ми не робитимемо того, що хоче Кевін? Може, ми просто залишимось тут?

Вона поклала свою руку на нього.

— Ми б залишились, якби могли. Вони все одно нас знайдуть із часом.

Він кивнув, майже сам до себе.

— Добре. Почнемо завантажувати речі?

— Звісно, тільки дай я спершу Кевінові зателефоную.

Деніел почав переносити речі з джипа в «Тойоту», а Алекс тим часом захопливо розповідала Кевінові про авто. Кевін не більше захопився, ніж Деніел, але одразу збагнув, про що йдеться.

— Чудово, мала. А тепер не баріться. Годинник цокає.

— Ми не хочемо діставатись до Атланти до дев’ятої, отже, нам не потрібно виїжджати раніше другої ночі?

— Добре. Я чекатиму на вас близько п’ятої вечора.

— Секунди рахую вже, — мовила вона захоплено-насмішкувато. Авто — чи пообіддя з Деніелом — подарували їй веселий настрій.

— Я тішусь, що ти кермуватимеш цілу ніч, — мовив Кевін. — Мабуть, ти мені більше до вподоби, коли не виспишся.

А потім він знову обірвав їхню розмову, поклавши слухавку.

— Певно, треба розбудити Ейнштейна, — міркувала вона. — Перев’язати Лолу. Зібрати харчів. А потім нам треба змусити себе поспати. Ми знову змінюємо свій режим сну.

— Певно, мені не можна вигуляти собаку, — мовив Деніел.

— Пробач, найбільш розшукувана особа в Америці. Моє личко зараз краще за твоє, хоч із бородою, хоч без.

— Темно надворі, ти впевнена, що тобі безпечно йти самій?

— Я буду не сама. Зі мною надрозумний собака-охоронець і СІГ Сауер Р220.

Він ледве втримався, щоб не всміхнутись.

— Щасти тобі з голодними алігаторами.

Вона насупилась, але виду не показала. Алігатори. Їй таке й на думку не спало. То вона до води не підходитиме. І, на щастя, Кевін натренував Ейнштейна не лише проти нападників-людей.

Прогулянка була нетривалою, саме щоб Ейнштейн трохи розім’яв ноги. А їй з голови не йшли гігантські рептилії. Дорога була темна, але вона не хотіла вмикати ліхтарик. Їй не траплялись ані вогні авто, ані вікна, що світились, вона нічого не чула, окрім шуму болота. Досі стояла спека, тож зі скронь у неї досі стікав піт, але вона тішилась, що надягла куртку — комарі, безперечно, часу не гаяли.

Коли вона повернулась, «Тойота» стояла під хатою, а джип непомітно стояв у гаражі. Деніел подбав про все, окрім перев’язки Лолі. Алекс перев’язала, намагаючись зробити це професійно. На щастя, пансіонат для собак передбачає, що її огляне ветеринар.

Вона невесело почухала її за вушком. Для Лоли буде краще там, де люди про неї подбають, але Алекс все одно сумуватиме за нею. Цікаво, що станеться з Лолою, якщо вони не зможуть забрати її? Лола — прекрасна. Хтось її забере. Вона уявила, як забирає Лолу додому в якомусь безпечному, малоймовірному майбутньому. Якби ж тільки…

Алекс виставила будильник на 1:45 ночі, але Деніел, цілком очевидно, не збирався поринати в сон.

— Десь о восьмій вечора ми про це шкодуватимемо, — застерегла вона його, поки його губи опускались по її грудині.

— Я ніколи про це не шкодуватиму, — переконував він.

Мабуть, він має рацію. Зважаючи на стислі часові рамки, у яких їм доводиться працювати; вона не могла змарнувати навіть секунди з ним. Щастя з дедлайном, просто як вона вважала раніше. Тільки зараз щастя було набагато більшим. А дедлайн — жорстокішим.

Розділ 23

Алекс таки змогла трішки поспати, можливо, з півгодинки, коли задзеленчав будильник. Саме вдосталь, щоб вона ледве волочила ноги, коли вони виїжджали. Деніел почувався жвавіше, тому першим сів за кермо, а вона опустила пасажирське сидіння, наскільки було можна. Сидіння в цьому авто зручніші, підвіска м’якша, тому й дрімати легше. І собаки ззаду ніби теж тішились, немов також оцінили переваги нового засобу пересування.

Вона знову опанувала себе до часу, коли вони дістались до пансіону на півночі Атланти. Уже було пів на десяту, вони забарились через будівельні роботи на дорозі І-65.

Деніел зостався в авто, а вона понесла Лолу в головний офіс. Звичайне місце, затишне, з великою огородженою ділянкою землі уздовж дороги. Собаки, що крутились біля авто, поки вони йшли, здавались веселими та здоровими. Певна річ, що наразі Лола ніде не бігатиме.

Чоловік за реєстраційною стійкою був втіленням привітності, щойно Алекс показалась у дверях. Мабуть, він здогадався, що це вона зарезервувала місце ще до того, як назвалась пані Веллс. Вона спокійно пішла за ним, коли чоловік показував їй просторий вольєр, у якому мешкатиме Лола, і розклад, за яким навідуватиметься ветеринар. Подякувавши, вона заплатила за місяць наперед і востаннє обійняла Лолу. Як і обіцяв Кевін, чоловік нічого не казав щодо особливого поранення Лоли й не сказав ані слова про зранене обличчя Алекс. За двадцять хвилин вони з Деніелом уже знову їхали автострадою. Алекс зраділа, що тепер їй час кермувати. Вона потребувала чогось, на що спрямувати свої думки, аби не згадувати про залишену в притулку Лолу.

Вона думала, Деніел впаде спати, але натомість у нього світились очі й він був досить балакучим. Чи, можливо, помітивши, як вона бореться із сумом, він просто хотів допомогти. Знаючи його, мабуть, так і було.

— Ти майже все про мене дізналася з тієї недолугої справи, — нарікав він. — А ось я скільки ще про тебе не знаю.

— Я тобі розповіла майже все. Коли моє життя не було дивним, воно було нудним.

— Розкажи мені про щось ніякове зі школи.

— Усе, що стосувалось мене в школі, було ніяковим. Я була надзвичайною дивачкою.

— Як сексуально.

— Та невже? Волосся мені мати вдома обстригла, і в мене була найстрашніша гривка, яку тільки бачили в дев’ятому класі.

— Будь ласка, скажи, що маєш фото.

— Ще чого захотів! Коли мати померла, я спалила всі компрометуючі матеріали.

— Хто був твоїм першим хлопцем?

Алекс розсміялась.

— Роджер Марковіц. Я з ним на випускний ходила. У мене були абсолютно приголомшливі рукави на сукні. Кольору електрик, звісно. Він намагався поцілувати мене по-французькому в лімузині дорогою на танцювальну вечірку, але так нервував, що виблював на мене. Я всі танці простояла у жіночій вбиральні, намагаючись відіпрати пляму на сукні. Того вечора я розірвала з ним стосунки. Сказати б, то був епічний роман.

— Аж плакати хочеться!

— Знаю. Ромео та Джульєтті таке й не снилося.

Деніел засміявся.

— А з ким були перші серйозні стосунки?

— Серйозні? Ого. Гм. Не знаю, кого б ще згадати, окрім Бредлі. На першому курсі в Колумбійському університеті на медичному.

— Ти вчилась у Колумбійському на медичному факультеті? — перепитав він.

— Я була дуже розумною дивачкою.

— Я вражений. То що там із Бредлі?

— Хочеш почути про щось справді вкрай ніякове?

— Дуже хочу.

— Мене він привабив тим, що… — вона помовчала. — Мабуть, не треба у цім зізнаватись.

— Уже запізно повертати назад. Маєш зізнаватись.

Вона глибоко вдихнула. — Добре, гаразд. Він скидався на Ігона. Пригадуєш, із «Ghostbusters»[5]? Він був точнісінько такий: пишне волосся, округлі окуляри, усе таке саме.

Деніел докладав усіх зусиль, аби втримати незворушний вираз.

— Неможливо встояти.

— Годі й уявити. Так заводить.

— Як довго ви були разом?

— Ціле літо після першого курсу. А на другому курсі я виграла стипендію. Ми обоє подавали документи, і він вважав себе беззаперечним переможцем. Він зле відреагував, коли я, як він висловився, забрала її у нього. Він пішов і вимагав показати йому наші оцінки. Протягом моїх диких і божевільних романів я не раз зауважувала одну річ: чимало парубків не люблять, коли їхня дівчина розумніша за них.

— Мабуть, це значно зменшило твій вибір потенційних кавалерів.

— Просто до нуля.

— Не переймайся, для мене ніколи не було проблемою те, що дівчина розумніша за мене. Я аж так не хотів би собі обмежувати вибір. Гадаю, така дитячість минається, коли чоловіки дорослішають.

— Маю повірити тобі на слово. Я ніколи не зустрічалась ні з ким поза навчанням. Я не дійшла до того, щоб дослідити дорослу стадію поведінки особи чоловічої статі. Дотепер.

— Ніколи? — спитав він здивовано.

— Мене завербували, коли я ще навчалась. Я розповідала вже, як жила опісля.

— Але… ти ж зустрічалася з людьми поза роботою. У тебе ж були відпустки, хіба ні?

Вона всміхнулась.

— Нечасто. І мені важко було розмовляти з людьми поза лабораторією. Усе було цілком таємним. Моє існування було цілком таємним. Я не могла бути собою чи розмовляти про щось зі свого життя зі сторонніми особами. А бути вигаданою особою було важко. Я віддавала перевагу усамітненню. Ніяковіла, коли треба було зіграти роль. Іронія, га? А тепер у мене щодва тижні нове ім’я.

Він поклав руку їй на коліно.

— Вибач. Здається жахіттям.

— Так. Часто так і було. Тому я така відстала, коли йдеться про міжособистісні стосунки. Але позитивний бік у тому, що я мала справу з моноклоновими антитілами — річ із царини наукової фантастики, у яку ніхто не вірить. І в мене фактично не було обмежень під час дослідження. У лабораторії в мене було все, що заманеться. І бюджет надзвичайний. Через мене утворився більший шмат національного боргу, ніж ти можеш уявити.

Він розсміявся.

— То твоя колишня була розумнішою за тебе? — спитала вона.

Хвилину він вагався.

— Тобі неприємно про неї говорити?

— А чому б це? Ти ж не ревнуватимеш через почуття, які я довічно носитиму в серці, до Роджера Марковіца?

— Слушно. Лайні була по-своєму дуже розумною. Не начитано розумною, але меткою, гострою на розум. Коли ми познайомились, вона була така… жива. Вона не скидалась на решту дівчат, з якими я зустрічався, товариських дівчат, які тішились із моєї товариськості. Лайні завжди прагнула більшого в усьому в житті. Вона була трохи… суперечливою. Спочатку я гадав, що в неї просто дуже непохитні погляди, які вона не боїться захищати в суперечці. Я любив у ній цю рису. Але з часом… ну, вона насправді не мала переконань, а радше полюбляла драматичність. Вона не погодилась би, якщо їй сказати, що сонце сходить на сході. Принаймні було захопливо.

— О, то ти адреалінозалежний. Отже, тепер усе набуває сенсу.

— Що набуває сенсу?

— Те, що я тебе приваблюю.

Він витріщився на неї, блимаючи, як сова, як зазвичай, коли був вкрай здивований.

— Визнай, — дражнила вона. — Ти ж тут лише через захват від близької смерті.

— Гм. Мені це не спадало на гадку.

— Можливо, нам доведеться забути про цей екіпаж у Вашингтоні. Якщо я знищу мисливців на мене й життя стане безпечним і нудним, ти накиваєш п’ятами, хіба ні? — і вона театрально зітхнула.

Вона не могла збагнути, він серйозно чи підіграє їй, відповідаючи:

— Мені з самого початку цей план був не до вподоби. Можливо, справді розумніше втекти.

— З іншого боку, якщо я у Вашингтоні не впораюсь із завданням, стане ще небезпечніше. Тобі сподобається.

Він безбарвно глянув на неї.

— Чи це занадто? — спитала Алекс.

— Якось занадто близько до дому.

— Перепрошую?

Він зітхнув.

— Боюся, твоя теорія хибна. Бач, я вже давно свою любов до драми облишив у минулому. Звісно, це захопливо, утім, як і потонути у сипучих пісках, мабуть. Захопливо не те саме, що приємно.

— Але ж ти не пішов геть.

Відповідаючи, Деніел дивився на свою руку, що напружено обіймала її за стегна:

— Ні, я гадав… звісно, я здаватимусь першокласним йолопом. Я гадав, що зможу її виправити. Вона чимало пережила в минулому, тож я дозволив, щоб пережите було для неї виправданням, коли вона мене кривдила. Я ніколи її не звинувачував, а завжди звинувачував її попереднє життя. Кліфф — задля нього вона мене покинула. Чудове ім’я для того, заради кого тебе кинули, га? — Скеля. — Він не був першим її романом. Згодом я й про решту дізнався.

Раптом він зиркнув на неї.

— Чи це теж у справі було?

— Не було.

Він втупив очі у вітрове скло.

— Я розумів, що маю здатись, знав, що те, за що я тримаюсь, — омана. Лайні, яку я кохав, була лише вигадкою в моїй голові. Але я був упертюхом. Як дурень. Часом ти не відпускаєш помилку лише тому, що аби її скоїти, ти витратив багато часу.

— Здається жалюгідним.

Він зиркнув на неї і мляво всміхнувсь.

— Так, жалюгідно. Але найважче було визнати, що ніщо з цього ніколи не було правдою. Принизливо, знаєш, коли з тебе роблять дурня. Тож моя гордість була вражена сильніше за будь-що інше.

— Прикро.

— І мені теж прикро. У мене не такі веселі історії, як у тебе. Про іншого бойфренда розкажи.

— Спочатку маю до тебе одне запитання.

Він трішки напружився.

— Питай.

— Про що ти розповів тій шльондрі, Кейт?

— Га? — він спантеличено звів брови докупи.

— Яка мала поставити на тебе пристрій для стеження. Кевін сказав, буцімто ти сказав їй, що ще в процесі розлучення. Але ще він казав, що розмова ця відбувалась за два роки після розлучення. Ти не був проти розлучення, вас розлучили за кілька місяців. То чому ти таке сказав?

Деніел розреготався:

— Від щирого серця дякую тобі, що не озвучила цього запитання при Кевінові.

— Прошу.

— Так, на той час розлучення вже було старою піснею. Але ця дівка… такі дівчата не зависають у барах, до яких я тоді навідувався. А якби й завіювались, то чіплялись би не до таких парубків, як я.

— Якою вона була?

— Якщо я правильно пригадую, приголомшлива. І хижа. І дивовижно… лячна. Я й на мить не повірив, що її привабив. Я відчував, що вона має завдання й не купився. Я тоді страшенно боявся, щоб мене не обдурили знову. Але, певна річ, я не міг нагрубити, тому відкараскався від неї з найбільш увічливою відмовкою, яка спала на думку.

Алекс фуркнула.

— Твоя правда. Ніколи не зізнавайся Кевінові, що ти злякався приголомшливої повії.

— Уявляєш таке? — розсміявся він разом із нею. — Твоя черга. Тепер про іншого бойфренда.

— Закінчуються… Дай поміркую, на передостанньому курсі я зустрічалась кілька тижнів із хлопцем на ім’я Фелікс.

— І що розбурило в тобі вогонь пристрасті?

— Зрозумій, що єдине місце, де я зустрічала хлопців, — лабораторія.

— Продовжуй.

— Ну, Фелікс працював із тваринами. Переважно щурами. У нього в квартирі їх було безліч. І там була халепа… дуже смерділо.

Закинувши голову назад, Деніел заревів від реготу. Заразним сміхом. Вона не втрималась, щоб не загигикати з ним разом. Не так безконтрольно, як їхнього першого ранку в лігві Кевіна, але близько до того. Стрес немов вивітрився з її організму, і вона почувалась розслабленішою, ніж могла сподіватись, зважаючи на те, куди вони прямують.

Зрештою, Деніел заснув на півслові, розповідаючи про свою любов у п’ятому класі. Він намагався не зважати на важкі повіки, і вона запідозрила, що він знову намагається зробити так, щоб вона не думала про погане.

Її заспокоювало, коли він спав поряд. Ейнштейн хропів на задньому сидінні, хороша противага спокійному диханню Деніела. Вона знала, що має розмірковувати про безліч планів, про те, як дістатись до Карстена, не надто себе видаючи, але вона просто хотіла насолодитись моментом. У майбутньому спокій стане нечастою розкішшю. Якщо це остання мить, коли вона цілком задоволена, то вона прагне насолодитись нею цілковито.

Вона почувалась незвично спокійно, коли за кілька годин розбудила Деніела, в’їжджаючи на околиці Вашингтона. Востаннє, коли вона заїжджала в це місто, вона була налякана та люта. Мабуть, сьогодні в неї ще більше підстав так почуватись, але натомість вона насолоджувалась тим часом, що вони з Деніелом ще мають разом, і не бажала, щоб це закінчувалось раніше, ніж доведеться.

Деніел прочитав їй вказівники, коли вона наблизилась до місця призначення.

Як вона й гадала раніше, це був чудовий район, який ставав чимраз кращим. Хіба не в стилі Кевіна ховатись у такому недоречному місці? Вона, двічі об’їхавши будинок із зазначеною адресою, сумнівалась, що не схибила.

— Краще я зателефоную йому.

Деніел передав їй телефон. Натиснувши «набрати ще раз», вона пустила один дзвінок.

— Ви забарились, — відповів Кевін. — Що знову не так?

— Рух на дорозі. Нічого. Гадаю, ми на вулиці, але… не схоже, щоб це було слушне місце.

— Чому?

— Ми ховаємось у розкішній висотці у стилі арт-деко?

— Еге. Друг пустив нас переночувати. Там є підземна парковка. Їдь на четвертий рівень униз, я там зустріну вас, — і він поклав слухавку.

Вона передала телефон знову Деніелові.

— Так хочеться хоча б раз закінчити з ним розмову першою.

— Ти таке зробила, коли він телефонував найперший раз, пригадуєш? І то досить видовищно.

— О, звісно. Мені й справді полегшало.

І знову повернулась напруга, коли вони, завертаючи за ріг, заїжджали в гараж, залишивши денне світло за спинами. Вона їхала вниз по закритій і темній спіралі, допоки не доїхала до потрібного рівня, де побачила Кевіна, який нетерпляче стояв біля паркувального місця з написом «ЛИШЕ ДЛЯ МЕШКАНЦІВ». Він помахав їй, щоб заїжджала.

Розчиняючи дверцята, вона вже морально готувалась до в’їдливих коментарів щодо її обличчя чи презирливих спостережень щодо Деніелових хиб, але він тільки промовив:

— Про камери не турбуйся, я вранці їх усі познімав, — а потім відчинив задню ляду позашляховика, аби випустити Ейнштейна.

У них з Ейнштейном трапилось справжнє возз’єднання, адже пес збив його з ніг на підлогу, силкуючись злизати Кевінові з обличчя шкіру. Удаючи, що вона геть не ревнує Ейнштейна через його вияви любові до Кевіна, Алекс не зважала на них, поки вони з Деніелом не понабирали в руки стільки речей, скільки могли понести.

— Гм, куди йти? — спитала вона.

Зітхнувши, Кевін підвівся.

— Ідіть слідом.

Треба віддати належне, він забрав решту речей дорогою до ліфта.

— Мені вдягнути капелюха? — спитала Алекс. — Чи там є хол? Я не дуже готова до крупних планів.

— Не переймайся, Оллі. Ліфт іде просто у квартиру. До слова, братику, класна борідка. Тобі личить. Ти з нею й на себе не схожий.

— Угу, дякую.

— Щодо цього друга… — повела Алекс.

Кевін знову зітхнув.

— Не всі мої друзі, як Арні. Даруй, згодом, мабуть, буде непросто.

— Ти йому не довіряєш?

Ліфт розчинився, ведучи в розкішний коридор… чи це передпокій? У приміщенні були лише одні двері.

— Я заплатив їй за наступний тиждень, тож протягом цього часу я їй довіряю.

Волосся на потилиці у Алекс стало сторчки. Деніел дещо призвичаїв її до спілкування з людьми, але їй досі важко було з ними. Поки вони крокували недовгим коридором, вона ледве несла сумку в правій руці, намагаючись вивільнити кілька пальців, щоб добути з-за пояса шприц. Саме коли вона намацала, що хотіла, Деніел торкнувся її зап’ястка. Вона підвела очі, а він ніби поглядом показав їй, що вона реагує надто гостро. Насупившись, вона встромила шприц на місце. У неї не забере багато часу, щоб за потреби знову його добути.

У Кевіна був ключ від єдиних дверей у коридорі. Він глибоко вдихнув, штовхаючи двері, щоб розчинились.

Спочатку Алекс була не певна, що вони все-таки не опинились у холі, адже вона ще ніколи не була в квартирі з широкими мармуровими сходами, що здіймались аж до другого яруса. Квартира була розкішна, блискуча та сучасна, з вишуканими вікнами від долівки до стелі, через які в неї немов відчуття оголились. Крізь скло виднілось, як сонце щойно почало закочуватись за вашингтонський обрій. Здавалось, що поряд немає жодного помешкання, з якого б могли зазирати в їхні вікна, хіба що крізь телескоп. Або приціл снайперської гвинтівки.

— Ні, — твердо, але водночас якось оксамитово почулось за їхніми спинами.

Алекс різко розвернулась. Квартира простягалась ще й у інший бік, завертаючи за вхідні двері у вітальню за ними. З одного боку розташовувалась простора білосніжна кухня; з іншого — їдальня зі столом на десять персон, на кожній стіні котрої — вікно від долівки до стелі. А, обіпершись на кухонний острівець, стояла найвитонченіша особа, яку Алекс колись доводилось зустрічати в житті.

Жінка мала достоту такий вигляд, як уявляла собі Алекс, угадуючи неймовірний жартівливий образ Олеандр, який створив у своїй уяві Кевін. У неї було медово-біляве волосся, густе та довге, яке спадало хвилями їй на спину, як у діснеївських мультиках. Сапфірово-блакитні очі, як у оленяти, повні червоні губи, кутики яких здіймались догори, і прямий вузький ніс, досконало симетричне овальне обличчя з добре окресленими вилицями. І лебединою шиєю над витонченою ключицею. І, звісно, станом, як пісочний годинник, і ногами, які здавались довшими за все тіло Алекс. На жінці було лише коротке чорне кімоно та роздратований вираз обличчя.

— Це тимчасово, — мовив Кевін примирювальним тоном. — Певна річ, я стільки ж заплачу тобі за кожного з них. Тричі по скільки, як ми домовлялися з самого початку.

Піднявши брову, сюрреалістично ідеальна жінка багатозначно поглянула на Ейнштейна. Він несамовито крутив хвостом і пильно дивився на білявку легендарно великими благальними очима.

— Чотири рази, — пообіцяв Кевін, кинувши сумки, що тримав у руках. — Ти ж любиш собак.

— Кейт? — раптом спитав Деніел, його голос сповнився подивом та впізнанням.

На обличчі жінки з’явилась усмішка, як у рекламі зубної пасти.

— Привіт, Денні, — промурчала вона. — Я ледве впізнала тебе через усі ці штукенції. Мені й справді полегшало. Ти залишив страшенний шрам на моєму еґо, але принаймні ти мене не забув.

— Приємно знову зустрітись, — затинаючись відповів Деніел, розгубившись через її вітання.

Очі білявки впились у Кевіна.

— Добре, він може залишитись.

— Тільки на кілька ночей, — запевнив Кевін. — І мала мені потрібна теж.

— Ти ж знаєш, що я не терплю жінок у моєму помешканні, — мовила вона безбарвно, зиркаючи на Алекс, а потім знову на Кевіна.

— О, нічого страшного, Оллі не справжня дівчина, — запевнив Кевін.

Деніел кинув сумки й зробив півкроку вперед, але Алекс єдиним вільним пальцем схопила його за сорочку на спині.

— Не на часі, — пробурмотіла вона.

Кейт — чи хай як там її звали — граційно знизала плечима й підпливла до них. Глянула на Алекс згори вниз: це було неважко, адже вона була сантиметрів на п’ятнадцять вищою за Алекс.

— То що в тебе з обличчям? Хлопець підрихтував?

Деніел напружився. Алекс не могла збагнути, у чім річ, можливо, щось на кшталт боротьби за територію? То був лише здогад. У Алекс був куций досвід спілкування з іншими жінками. У далекому минулому вона постраждала через кількох незрілих сусідок по кімнаті, уподобала кількох жінок-фанаток науки й кілька разів потеревенила з лаборантками, які не втікали, забачивши її поруч. Вона працювала переважно з чоловіками, тому не зналась на всіх правилах взаємодії осіб із подвійною хромосомою Х.

Розгубившись, вона змирилася з правдою, але, мабуть, варто було б почекати, аби дізнатись, що Кевін розповів жінці.

— Ні, це був найманий убивця від мафії, — заворушила Алекс щелепою, відчуваючи, як зсувається пов’язка. — А те, що старше, — то Кевін намагався мене вбити.

— Якби я справді хотів тебе вбити, ти б уже померла, — пробурмотів Кевін.

Алекс закотила очі.

— Ти хочеш улаштувати ще один раунд? — спитав Кевін, — хоч коли, любонько.

— Наступного разу я тебе присплю, — пообіцяла Алекс. — І то назавжди.

Кевін розреготався, і не насмішливо, як вона очікувала, а щиро й радісно.

— Бач, що я мав на увазі, Вал?

Жінка немов щосили стримувалась, щоб не розсміятись.

— Добре, ти розбурхав мою цікавість. Але в мене лише одна зайва кімната.

— Оллі знається на тому, як її тобі обтесати.

— Байдуже, — відповіла жінка. Мабуть, вони домовились. — Прибери безлад у моїй вітальні.

Проминаючи Деніела, вона зачепила його і, не озираючись, попростувала нагору. Кімоно було дуже коротким, тож обидва брати з роззявленими ротами спостерігали, як вона піднімається.

— Ти її відшив? — пробурмотіла Алекс, а в самої аж дух перехопило.

Почувши її запитання, Кевін розреготався.

— Нумо перенесімо речі, поки вона не повиганяла нас усіх.

Вільна спальня була більшою за колишню квартиру Алекс у Вашингтоні. А вона ж і не в кублі мешкала. Ріелтори її помешкання називали «розкішною квартирою». А це помешкання було на кілька щаблів вищим за «розкішне». Кевін ніби не обманював, кажучи, що ця жінка — повія, от тільки Алекс гадки не мала, що ця професія така високооплачувана.

Кевін склав сумки під стіною.

— Оллі, у тебе ж досі є розкладачка, га? За ванною кімнатою є великий прохідний туалет. Поглядь, чи тобі згодиться. Ти можеш лягти на канапах отам, але краще тобі триматись якомога далі від очей Вал і якомога довше.

— Певна річ, Алекс у ліжку спатиме, — відповів Деніел.

Кевін скептично звів брови.

— А ти заради Оллі станеш лицарем?

— Ніби ти ніколи нашої матері не бачив.

— Вгамуйся, — мовила Алекс, коли Кевін обурився. — Ми все залагодимо.

— Добре, — погодився Кевін.

— Мені варто було бути обережнішою зі словами? — спитала Алекс у Кевіна. — Ти ж сказав, що їй довіряти не можна.

Кевін похитав головою.

— Ні, ти добре вчинила. Вал може викинути нас на вулицю, коли від нас втомиться, але вона нас не продасть. Я купив її час та її обережність. Те, що трапляється з Вал, з нею й залишається. Вона дорожить своєю репутацією.

— Добре, — погодилась Алекс, хоча й не збагнула до кінця, яка у Вал політика.

Він попростував до дверей, а потім, уже поклавши руку на руків’я, мовив:

— У холодильнику повно харчів, якщо ви голодні, або можемо щось замовити.

— Дякую, — відповіла Алекс. — Але я спочатку речі розкладу.

— Так, — відповів Деніел. — Спочатку ми розташуємось як слід.

Ще мить Кевін вагався, а потім знову зробив крок назад у кімнату — Теє… Денні, я просто хотів сказати… я радий тебе бачити. Радий, що ти в безпеці.

Як і перше, коли їхав із ранчо, Кевін мав такий вигляд, ніби не проти був обійнятись. А Деніел розгублено стояв, мова його тіла була двозначною.

— Так, завдячуючи Алекс, — мовив Деніел. — І я радий, що ти не помер, як ми гадали.

Кевін хрипко засміявся.

— Еге, і я. І ще раз дякую, отруйнице. Я тобі винен.

І він ще раз радісно засміявся, зі скрипом зачинивши по собі двері.

Деніел довго не зводив погляду з Алекс, а потім пішов і причинив двері до кінця. Коли він обернувся до неї, стало ясно, що ось-ось почнеться сварка. Вона захитала головою, а потім показала йому, щоб ішов за нею в іншу кімнату гостьового люксу.

На мить побачивши ванну кімнату, вона забула, за чим прийшла. У підлогу було вбудовано ванну завбільшки з басейн, обкладено мармуром, а стіна у світло-блакитній плитці виблискувала, мов неяскраве море. А зі стелі звисала душова лійка, завбільшки з шину у вантажівці.

— Що це за місце? — задихаючись промовила Алекс.

Деніел зачинив за ними двері.

— Кейт, чи то пак Вал, мабуть, має надзвичайний успіх.

— Гадаєш, вона справді проститутка, чи це Кевін просто прикрасив розповідь?

— Я не про Вал прийшов сюди розмовляти.

Повернувши до нього обличчя, вона зморщила губи.

— Алекс, я не хочу йому брехати.

— А хто збрехав?

— Отже, удавати. Я не хочу поводитись так, наче ми одне одному ніхто.

Вона голосно видихнула:

— Я просто не готова наштовхнутись на неминучий провал. Мені й так стресу вистачить.

— Згодом нам доведеться йому зізнатись. То чому не залишити це позаду зараз?

Він бачив, як змінився її вираз, коли вона обмірковувала варіанти.

— Ти й досі не віриш, що в нас є те згодом? — докоряв він.

— Є… справді чимала ймовірність, що або він, або я не переживемо наступний тиждень, то навіщо розхитувати човен?

Деніел якось різко потягнув її в обійми, ніби радше докоряючи, ніж утішаючи.

— Не кажи такого. Я терпіти не можу, коли ти так кажеш.

— Пробач, — промовила вона йому в сорочку.

— Ми можемо втекти. Сьогодні ж. Сховаємось. Ти ж умієш.

— Можемо хоча б спочатку виспатись та попоїсти? — спитала вона сумно.

Він мимохіть розсміявся через те, яким тоном вона сказала ці слова.

— Гадаю, можемо собі таке дозволити.

На мить вона, розслабившись, притулилась до нього, бажаючи, аби втеча стала правильним вибором. Цей вибір здавався таким легким, сказати б, майже безтурботним.

— Просто вийдемо, тримаючись за руки, — запропонував Деніел, — а потім трішки посидимо на канапі.

— Але спочатку поїмо й виспимося. Я не хочу мати справу зі шлейфом якогось великого викриття, допоки не буду впевнена, що передбачила всі ймовірні негативні реакції і чи потрібне мені озброєння, чи то пак, яка зброя мені потрібна. Просто зараз мені й на думку нічого не спадає.

— Добре, — мовив він, — я даю тобі сьогоднішній вечір, бо знаю, що ти виснажена. Але ми повернемося до цієї дискусії вранці, і я збираюсь бути досить непоступливим.

— І Кевін буде? — дивувалась вона. — Жінка сказала, що в неї одна зайва кімната. Дискусія легшою не буде.

— Я сумніваюсь, — вона по голосу чула, як він закочує очі, тож відсахнулась, щоб глянути на нього. Він її не відпустив, але поклав руки їй на стан, не надто прихиляючи її до себе.

— Чи вона мала на увазі, що це її єдина порожня зайва кімната?

— Гадаю, він ночує у неї.

Вона зморщила носа.

— Справді? Вона наче не надто його вподобала?

— Жінки в його житті нікуди не годні.

Та її це не переконало.

— Але… вона ж могла б знайти собі набагато кращого.

Деніел розсміявся:

— Щодо цього — не сперечатимусь.

Розділ 24

Величезний подвійний холодильник Вал був заповнений краще за холодильник Арні. Власне, він був заповнений продуктами краще, ніж у пересічному ресторані. Скидалось на те, що вона збиралась нагодувати на дюжину більше гостей, ніж уже мешкало в її квартирі, — хоча, мабуть, її попередили про їхню появу лише за кілька хвилин перед тим, як вони зайшли.

Ця невідповідність трохи дратувала Алекс, утім недостатньо, аби відлучити від миски з виноградом. Вона почувалась так, ніби вже багато тижнів нічого свіжого не їла, хоча насправді спливло набагато менше часу. Події на ранчо немов трапились багато місяців тому. Вона ледве могла усвідомити, наскільки мало часу насправді спливло.

Алекс сиділа на білосніжному, ультрасучасному стільці. Але страшенно зручним він не був.

Деніел мукав від задоволення, споглядаючи спорядження.

— Оце так кухня, — пробурмотів він і почав оглядати все у нижніх шухлядах, щоб побачити, скільки є у порядкуванні мисок і каструль. — Ми влаштовуємось зручненько, як удома, га?

Раптом Деніел рвучко випростався. Алекс завмерла з виноградиною в руці, яку саме підносила до рота.

Вал зайшла в кімнату, сміючись, досі в коротенькому кімоно.

— Спокійно, усе тут насправді для тебе. Сама я кухнею не користуюсь.

— Мм, дякую, — мовив Деніел.

Вона знизала плечима.

— Кевін купив усе це. То ти любиш готувати?

— Бавлюсь.

— Він прибідняється, — мовила Алекс. — Він п’ятизірковий кухар.

Вал тепло всміхнулась Деніелові, тягнучись через стіл до нього всім тулубом і мало не торкаючись підборіддям мармурової стільниці.

— О, пречудово. У мене ще ніколи не мешкав справжній шеф-кухар. Здається… буде весело.

Алекс дивувалась, як Вал змогла надати стільки відтінків значень звичайнісінькому слову.

— Ее, мабуть так і є, — відповів Деніел, трохи шаріючись. — А де Кевін?

— Собаку вигулює.

Вал повернулась обличчям до Алекс, і та приготувалась до випаду ворожості.

— Я розпитала Кевіна про тебе. Він сказав, що ти йому тортури влаштовувала, — Вал кивнула головою в бік Деніела.

— Ну, формально так і було. Але то через те, що його сплутали з іншим.

Очі у Вал заблищали від цікавості.

— А що ти накоїла? Підпалила його?

— Що? Ні, звісно ні… Мм… я впорскувала йому хімічні сполуки. Вони, як на мене, дієвіші й шрамів не залишають.

— Гмм, — Вал розвернулась уздовж мармурового столу так, що тепер знову була повернута до Деніела й поклала голову на свою руку, як на подушку. Через такий рух кімоно трохи розчахнулось, і Алекс здалося, що відкрилось цікавеньке видовище. А він стояв зніяковіло, однією рукою тримаючись за холодильник.

— Справді було боляче? — напосідалася Вал.

— Поза межею моєї уяви, — зізнався Деніел.

Вона була ніби зачарована.

— А ти кричав? Благав? Корчився?

Деніел не міг втримати усмішки через такий її захват.

— Усе вищезазначене, мабуть. І плакав, як дитина, — так само всміхаючись, він ніби враз став почуватися затишно, повернувся до холодильника, і почав наспівувати пісеньку.

Вал зітхнула.

— Як би я хотіла це побачити.

— Ти любиш тортури? — спитала Алекс, приховуючи занепокоєння. Певна річ, Кевін би посилив їх у справжньої садистки.

— Не самі по собі тортури, але ж це викликає залежність, хіба ні? Така влада?

— Мабуть… я ніколи не розглядала це з такого боку…

Нахиливши голову набік, вона дивилась на Алекс з неприхованим інтересом.

— Хіба влада не всьому голова?

На мить Алекс замислилась.

— Не з мого досвіду. Колись, відверто кажучи, то була моя робота, а зараз це видається наївним навіть мені, — утім, я справді намагалась врятувати людей. Завжди так багато було на кону. Це був такий стрес.

Вал поміркувала, скрививши губи.

— І справді наївно.

Алекс знизала плечима.

— І тобі це завжди було байдуже? Що можеш командувати? — лазурові очі Вал свердлили її.

Алекс замислилась, розмірковуючи, що, мабуть, так люди почуваються в кабінеті у психіатра, коли їх примушують до розмови. Чи, можливо, це більше схоже на те, як вона сама припинала людей до свого столу.

— Тобто… мабуть. Ззовні я не дуже небезпечна людина. Але часом, мабуть, я тішилася… що мене поважають.

Вал кивнула.

— Звісно, тішилась. А скажи, ти колись мучила жінку?

— Двічі… тобто півтора раза.

— Поясни.

Деніел відхилив голову назад, налагоджуючи вогонь під грилем на пічці. Він слухав дуже пильно. Алекс терпіти не могла, що доводиться про таке розповідати при ньому.

— З першою мені справді нічого було робити. Вона зізналась раніше, ніж я прив’язала її до столу. Взагалі, їй не потрібно було до моєї лабораторії — будь-який звичайний допит приніс би такий самий результат. Бідолашна.

— У чому вона зізналась?

— Терористична мережа намагалася змусити самогубць-камікадзе скоїти терористичні акти в Нью Йорку. Вони в Ірані викрали одну родину, того разу — її батьків, і збирались убити заручників, якщо камікадзе не вчинить, як наказано. Агенція національної безпеки все контролювала до того, як вибухнула хоч одна бомба, але кількох заручників вони таки загубили, — вона зітхнула. — З терористами завжди халепа.

— А що з другою?

— А ця була геть іншою справою. Торгувала зброєю.

— Важко було її розколоти?

— Один із найскладніших випадків у моїй кар’єрі.

Вал усміхнулась, наче відповідь її щиро потішила.

— Я завжди вірила, що жінки здатні витерпіти набагато сильніший біль за так звану сильну стать. Усі чоловіки насправді є дітьми-переростками, — а потім, зітхнувши, додала: — Я змушувала чоловіків благати, змушувала корчитись і, можливо, часом їм траплялось пустити сльозу, але ніхто з них не плакав, як дитина, — і вона надула свою повну верхню губу, випнувши її вперед.

— Я впевнена, що заплакали б, якби попросила, — заохотила її Алекс.

Вал блискуче усміхнулась. — Мабуть, ти маєш рацію.

Деніел щось різав. Алекс вирішила, що треба не так жваво призволятися до винограду. Безперечно, вечерю варто дочекатись.

Вал знову повернулася, щоб за ним спостерігати, а у Алекс раптом прокинулась потреба відвернути її увагу.

— Чудова в тебе квартира.

— Так, чудова, правда? Мені друг її подарував.

— О, і він часто тут ночує?

Скільки ще людей знатимуть про них? Вона вже й так необачно напрочуд відвертою була з цією дивачкою. Їй це, безперечно, обернеться лихом.

— Ні, ні. Ми із Зангом порвали сто років тому. Він був занадто нудним.

— І він дозволив тобі квартиру собі залишити?

Вал здивовано витріщилась на Алекс.

— Дозволив мені? Що ж це за подарунок, коли документи не на твоє ім’я?

— Слушно, — хутко погодилась Алекс.

— А що ти там казала про те, що приспиш Кевіна?

— О, можна я розповім цю пригоду? — втрутився Деніел. — Моя найулюбленіша.

Деніел спеціально розтягував розповідь, розігруючи її, щоб вона сміялась та воркотала. Він наділив Алекс більшим контролем, ніж то було насправді, і вигадав уривки, під час яких він був непритомним. Тож вона мала визнати, що так цей випадок здавався цікавішим. Тепер враження Вал про Алекс було на сто вісімдесят градусів протилежним тому, яке вона мала під час їхньої першої зустрічі.

Вечеря була готова, і Алекс забула про решту. Вона вже давно не ласувала червоним м’ясом, тож її м’ясоїдний інстинкт узяв гору. Коли вона вгамувалась, то помітила, що Вал знову спостерігає за нею: Алекс цілком поглинула її увагу.

Вона глянула вниз — Деніел теж подав Вал тарелю, але вона з’їла лише кілька шматочків свого стейка.

— Ти завжди стільки їси? — спитала Вал.

— Мабуть, коли є така можливість. А коли готує Деніел — то завжди.

Вал примружила очі: — Закладаюсь, ти й грама не набираєш, адже так?

— Гадки не маю. Мабуть, часом треба, так?

— А в тебе ваги хоч є? — допитувалась Вал.

— Ті, якими відважують міліграми, — відповіла спантеличено Алекс. Вал гучно видихнула повітряну бульбашку так, що на чолі здійнялося пасмо волосся. — Мене так дратують люди, у яких від природи швидкий метаболізм.

— Серйозно? — зміряла її поглядом Алекс. — Це ти мені жалітимешся на нашу відносно пересічну генетичну спадковість?

Вал кілька секунд витріщалась на неї, а потім, усміхнувшись, захитала головою. — Та, мабуть, природа не може бути щедрою з дівчиною у всьому.

— А ти виняток, який тільки доводить правило?

— Мабуть, ти мені подобаєшся, Оллі.

— Дякую, Вал. Але насправді мене звати Алекс.

— Байдуже. Знаєш, у тебе багато невикористаного потенціалу. Якщо зробити пристойну зачіску, трохи намалюватись і збільшити груди до середнього розміру, ти ще й нівроку будеш.

— Ее, та мені добре, як є. Дякую. У мене не такі високі сподівання у житті. Так життя легше.

— Серйозно, ти ж, мабуть, і волосся собі сама стрижеш, га?

— У мене немає іншого вибору.

— Повір, порівняно з цим, завжди є інший вибір, — простягши руку через стільницю, вона спробувала торкнутись до волосся Алекс, що спадало їй на очі, але Алекс відсахнулась. Та й справді вже час підстригтись.

Вал повернулась до Деніела, який намагався поводитись непомітно, прихилившись до стільниці просто за Вал, доїдаючи вечерю і ніби ховаючись від жінки. І Алекс цілком його розуміла. І цілком збагнула, чому вона налякала Деніела під час їхньої першої зустрічі.

— Підтримай мене, Денні. Хіба ти не гадаєш, що Алекс може бути гарною, якщо постарається?

Деніел закліпав очима, як робив завжди, коли дивувався.

— Але ж Алекс і зараз гарна.

— Оце джентльмен. Як дивак Кевін.

— Я вважатиму це за комплімент.

— Це й справді комплімент. Можливо, найкращий, який я колись казала, — погодилася Вал.

— Як довго ви знаєтеся з ним? — поцікавився Деніел.

— Занадто довго. Гадки не маю, чому й надалі відчиняю йому двері, коли він приходить, благаючи. Мабуть, справа у владі, — вона знизала плечима, а коли сповзло плече в її шовковому вбранні, вона його не поправила. — Мені подобається, коли хтось такий сильний робить те, що я попрошу.

У передніх дверях зацокотіли ключі. Алекс зіскочила зі стільця, машинально напруживши м’язи. Вал глянула, як Деніел зиркнув на Алекс, теж напружуючись, ладний піти під її проводом.

— Чудні ви обоє, — мовила Вал.

Засапано в кухню забіг Ейнштейн, і Алекс розслабилась.

Подивившись на собаку з висолопленим язиком і нетерплячими очима, Вал спитала:

— Йому щось треба?

— Мабуть, він хоче пити, — відповіла Алекс.

— О, — роззирнувшись у кухні, вона схопила декоративну кришталеву вазу, що стояла посередині кухонного острівця, і набрала у мийці води. Ейнштейн, вдячно облизавши їй руку, почав хлебтати воду.

— Приємно пахне, — сказав Кевін, вийшовши з-за рогу.

— Можеш моє доїсти, — мовила Вал, не дивлячись на нього. — Я вже наїлась. — На пробу, вона почухала собаці за вушком.

Кевін зручно похилився на кухонний острівець, почуваючись цілком як удома й доїдаючи вечерю Вал.

— Ви ладите?

— Ти мав рацію, — відповіла Вал.

Кевін переможно усміхнувся.

— Я ж казав, що тобі з нею сумувати не доведеться.

Вал, випроставшись, усміхнулась у відповідь.

— Усі, хто приковував тебе до підлоги, обов’язково знайдуть зі мною спільну мову.

Кевінова усмішка зникла.

— Ми квити.

Випнувши уперед підборіддя, Вал засміялась, і її шия навіть більше скидалась на лебедину, ніж раніше.

Повернувшись до мийки, Деніел почав шукати мило. Алекс машинально долучилась до нього, втішена навіть першими нотами їхньої звичної буденності. І знову вона опинилась у чужому місці, не у своїй лізі, невпевнена, у небезпеці, але завдяки тому, що Деніел поруч, вона здатна упоратись. Він — немов протигаз — наріжний камінь утікачки. Вона подумки усміхнулась, розмірковуючи, що світ не зумів би оцінити цього її порівняння. Що ж, вона не з романтиків.

— О, не переймайся тим, любчику, — мовила Вал до Деніела. — Прибиральник приходить щоранку.

Алекс кинула на Кевіна важкий погляд, але його перестріла Вал.

— Я залишу на столі записку, і він не заходитиме у спальні, — запевнила Вал. — Я знаю, що у вас усе по-шпіонському. Не турбуйся, через мене вас не викриють.

— Мені не важко, — відповів Деніел. — Миття посуду мене розслабляє.

— Та що ж у тебе за брат? — спитала Вал у Кевіна. — Можна я його собі залишу?

Алекс усміхнулась, побачивши, як у паніці Деніел витріщив очі, але він не піднімав обличчя від мийки, тому Вал нічого не помітила. Він передав Алекс щипці, а вона витерла їх рушником для посуду, ніби шовковим на дотик, що, мабуть, висів для окраси. У неї склалося враження, що Вал такими речами не переймається.

— Він не твій тип, — відповів Кевін.

— У мене багато типів, хіба ні?

— Слушно. Але, гадаю, надовго він твого інтересу не втримає.

Вона зітхнула:

— Вони так рідко втримують.

— Отже, гм, щодо прибиральника. Коли він приходить, іде тощо? — спитала Алекс.

Вал засміялась.

— А ти дуже серйозно до всього ставишся.

— Мене часто намагаються вбити.

— Мабуть, неабияк дратує, — кинула вона недбало. — Коли я у квартирі, Рауль приходить рано й невдовзі йде геть. Він тебе навіть не розбудить. Він добрий.

— Тоді я просто замкну двері.

— Як хочеш.

— Завтра ми не спатимемо, Оллі, — втрутився Кевін. — У нас багато роботи, яку треба зробити, перш ніж діяти, тому я не хочу, щоб ми ще марнували час.

— Дай їй один вільний ранок, — наполягав Деніел. — Вона цілий тиждень ночами кермувала і спала на задньому сидінні. Їй треба відпочити.

Кевін відразливо скривився.

— Вона не маленька, Деніеле. А в дорослих є робота, яку треба виконувати.

— Не проблема, — швидко промовила Алекс. І глянула на годинник над плитою; тільки сьома. — Я все одно вже падаю з ніг. Тому задовго до того, як прийде Рауль, уже не спатиму.

— Я покажу тобі все, що в мене є, а ти скажеш, чого тобі ще бракує. У мене є відеозапис твоєї людини, який, я певен, ти захочеш переглянути, а потім…

— Завтра, Кевіне, — обірвала його мову Алекс. — А зараз — спати.

Кевін голосно вдихнув через ніс і закотив очі до стелі.

Алекс мало не потягнулась до руки Деніела, коли він виходив із кухні. Їй довелося стиснути руку в кулак, сподіваючись, що Кевін нічого не помітив. Усе видавалось неприродним, і вона збагнула, що Деніел почувався так само. Він ішов близенько за нею, ніби збирався у якийсь спосіб спонукати до розмови — чи, можливо, до сутички, якої вона намагалась уникнути. Не на часі, — намагалась вона передати йому телепатично, не обертаючись. Вона йшла швидше, але тільки марнувала сили. У Деніела надто довгі ноги порівняно з її ногами, щоб вона могла хоч як взяти лідерство.

Вона почувалася значно краще, коли почула, як він, зачинивши за собою двері, клацнув замком, поставивши його на місце.

— Дякую, — мовила вона, повертаючись, щоб обійняти його за стан руками.

— Тільки тому, що ти виснажена, — нагадав він їй. — Завтра я буду наполегливішим.

Вона ледве волочила ноги, тому вони зробили лише найбільш важливі рутинні справи. Вона не хотіла морочитись з перев’язкою, отже вирішила дати шкірі подихати вночі. Рана досі була яскраво-червоною і гноїлась, а стібки на вусі — попри нитки тілесного забарвлення — важко було не помітити. У неї лишився гидкий шрам, але вона не хотіла брати собі це в голову зараз.

Спочатку збиралась напоказ виставити у ванній кімнаті розкладачку, але вирішила почекати до ранку. Не скидалось, щоб Кевін збирався проводити інспекцію кімнат. Ще вона розмірковувала, чи не зробити навколо дверей розтяжку, що запускатиме газові балончики. Та в неї бракувало сил, утім, все одно чужинець спочатку перевірятиме хазяїна, якщо, звісно, пройде повз Ейнштейна. Тому вона просто поклала свій СІГ у пояс на тумбочку біля ліжка.

Деніел уклався у ліжко першим, але ще не спав.

— Можливо, мені добути гвинтівку? — спитав він.

— Кімната велика, але, мабуть, тут затісно для гвинтівки. Я можу піти за пістолетом.

Він роздратовано глянув на неї.

— Я пожартував.

— О, звісно.

Він розкрив для неї обійми. Вимкнувши світло, вона залізла на своє тепер уже звичне місце. Ліжко було абсурдне — якась м’яка еластична хмарина, мабуть, із золотих ниток чи з гриви єдинорога.

— Добраніч, Алекс, — прошепотів він їй у вухо, а за мить вона заснула.

Вона прокинулась, коли надворі ще було поночі; слабке світло, що виблискувало по краях тіней, було неприродно жовто-зеленого кольору міських вогнів. Вона не могла роздивитись, скільки показує годинник, та, мабуть, було близько четвертої. Хороший нічний сон і потім ще дрімота. Вона тішилась; сьогодення буде довгим. Уже багато років вона тільки те й робила, що тікала й намагалася вижити. А зараз мусить діяти на випередження, але вона цього боїться. У Техасі трапилась невластива їй пригода, але вона звинувачувала в ній адреналін, що переповнював її в той момент, і незнайомий раніше обов’язок через те, що треба відповідати за когось іншого. А вона такого ніколи не змогла б запланувати.

Тому, коли Деніел, прокинувшись через те, що вона ворушилась, почав цілувати їй шию, вона не була проти трішки забаритись.

Їй було цікаво, як це — бути нормальною людиною. Мати змогу очікувати на такі ранки, як цей, коли прокидаєшся поруч із тим, кого обрала, знаючи, що вони повторюватимуться знову й знову. Прожити цілий день з упевненістю, що увечері ляже спати в те саме ліжко, поруч з тією самою людиною. Вона сумнівалась, що багато людей здатні цінувати таку певність, коли вона в них є. Для них це здебільшого тільки частина буденного життя, яку вони сприймають як належне, а не те, за що вони мають відчувати вдячність.

Що ж, вона не може розраховувати на ще один такий ранок, але може бути вдячною за цей.

Алекс потягнула його за сорочку, а він витяг долоні з її волосся, достатньо, аби можна було її зняти. Вона стягнула свою сорочку, щоб не заважала, спрагла до того, щоб відчути, як його шкіра торкається її. Його поцілунки, які спочатку були ніжними, ставали чимраз нестримнішими, тож вона майже чула, як сама нагадує йому, щоб поводився з нею обережніше. Цього вона не потребувала. Вона цілувала його так, щоб він забув про обачність.

Не пролунало ані звуку, ані натяку. Вона не чула, як повернувся замок чи як відчинилися двері. А потім раптом — металеве клацання запобіжника за міліметри від її голови. Вона завмерла, відчувши, що Деніел теж знерухомів. Вона не знала, чи він теж упізнав це тихе клацання, чи просто відреагував на її дію.

За звуком вона збагнула, що непроханий гість був ближче до пістолета на тумбочці, ніж вона. Вона кляла себе за те, що знехтувала початками безпеки, розмірковуючи, які ще маневри у неї лишились. Можливо, якщо вона спробує розвернутись і жбурнути зброю, Деніел встигне заскочити його зі спини?

А потім чужинець заговорив.

— Відійди від цивільного, ти, отруйна дрібна змія.

Вона видихнула повітря, яке тримала в собі:

— Агов! Га! Добре. А! Ну ж бо, опустімо зброю, психопате.

— Не опущу, поки не злізеш з мого брата.

— Ти вже аж занадто далеко перетнув межу. Навіть не знаю, як це називається, — хрипко озвався Деніел. — Ти що, зламав замок?

— Послухай-но, Денні, вона знову тебе накачала. Ось що тут коїться.

— Хіба я зуживала б мої обмежені запаси на розмноження? — пробурмотіла вона.

Перевернувшись, стягла простирадло, щоб прикритись, і потягнулась до лампи, відчуваючи, як дуло пістолета упирається їй у чоло.

— Ти смішний, — мовила вона, вмикаючи світло.

Кевін, зробивши крок назад, заблимав очима через яскраве світло. Досі цілячись своїм довгим пістолетом із глушником їй в обличчя.

Ліжко скрипнуло, коли Деніел, хутко перекотившись через її тіло, сів між нею та Кевіном.

— Що це ти робиш? Не націлюй його на неї!

— Денні, я гадки не маю, чим вона тебе обпоїла, але ми витягнемо це з твого організму, обіцяю. Ходи зі мною.

— Якщо ти розумієш, що для твого добра, то ти негайно розвернешся і вийдеш з кімнати.

— Я ж тебе рятую.

— Дякую, але не варто. Я охоче робив те, що робив, поки ти так грубо нас не перервав, тож я б хотів повернутись до справи. Тому йди й зачини за собою двері.

— Що трапилося? — спитала Алекс, натягуючи сорочку.

Скубтися зараз не на часі. На Кевінові були лише штани з піжами, отже, хай що було каталізатором, він не встиг приготуватись. На Кевіна не схоже, щоб навіть щось, вкрай для нього образливе, відвертало його увагу, якщо виникала проблема. Вона, перехилившись через Деніела, узяла пояс і, надіваючи його, говорила.

— Нам треба вирушати? — потім потяглась за пістолетом і запхнула його за пояс на спині.

Кевіновий пістолет поволі опустився, він мав уже не такий самовпевнений вигляд, зіткнувшись з її практичним підходом до справи.

— Я їй не повірив, тому прийшов подивитись, — зізнався він, несподівано сором’язливо. — Я не хотів, щоб Денні взагалі дізнався, що я тут.

— Їй не повірив? — перепитав Деніел.

— Вал… вона сказала, що ви разом. Вона була така впевнена у своїх словах. А я сказав, що такого в біса бути не може, — наприкінці він знову обурився.

Деніел роздратовано видихнув:

— Сподіваюсь, що ти хоч об заклад побився. З дуже принизливим наслідком у разі програшу.

— Побачене й так для мене достатнє покарання, — пробурмотів Кевін.

— Цілком серйозно, — мовив Деніел, — забирайся, Кевіне.

— Повірити не можу, Денні. Чим ти думав? Після всього, що вона тобі заподіяла?

Деніел непорушно стояв між нею та Кевіном, тому вона не мала змоги побачити його обличчя, але раптом по голосу збагнула, що він усміхається. — Ти ж маєш бути таким крутим, таким небезпечним. Утім, кажеш, що дозволив би, щоб незначний біль став між тобою та жінкою, якої ти прагнув? Справді?

Кевін, стрімко відступивши крок назад, хвилину поміркував, перш ніж відповісти.

— Але чому? Чому ти її хочеш? — злість зникла. Коли він глянув на Алекс, у погляді було лише спантеличення.

— Я поясню тобі, коли подорослішаєш. А зараз востаннє застерігаю: забирайся геть або… — він простягнув руку до Алекс і добув пістолет з-за її пояса. — Я тебе застрелю.

Він націлив пістолет у тулуб Кевінові.

— Ммм, запобіжник на ньому знятий, — пробурмотіла Алекс.

— Я на те й сподіваюсь, — відповів Деніел.

Кевін витріщився на них, Деніела, який рівно тримає зброю, і Алекс, яка стоїть за його рукою, — а потім вирівняв плечі.

Вільною рукою показуючи на Алекс, мовив:

— Ти. Тільки… припини… — він зробив широкий всеосяжний жест рукою, охоплюючи їх обох і ліжко, — усе це. Рушаємо за п’ятнадцять. Будьте напоготові.

Його рука змістилась до Денні.

— Я… — він зробив глибокий видих, захитав головою, а потім, розвернувшись, вийшов геть. І не завдав собі клопоту зачинити двері. — Хай тобі грець, Вал! — зарепетував він, ідучи темним коридором. Згори гавкнув Ейнштейн.

Алекс, зітхнувши, випросталась.

— Отже, усе пройшло так, як я й уявляла. Минулося без пострілів, мабуть, це найліпший сценарій.

— Куди ти? — спитав Деніел.

— У душ. Ти ж чув його. Маємо п’ятнадцять хвилин.

— Але ж зараз глупа ніч!

— Зручніше ховати моє обличчя. Ти ж не втомився, хіба ні? Ми спали годин із дев’ять щонайменше.

Деніел сердито глянув на неї:

— Ні, я ані трішечки не втомився.

— Отже, тоді… — вона пішла до дверей у ванну кімнату.

— Чекай.

Деніел підскочив, скуйовджуючи волосся дорогою до дверей зі спальні. Зачинивши, він знову замкнув їх.

— А який сенс, справді? — спитала Алекс.

Деніел знизав плечима.

— У тому й сенс.

Підійшовши до неї, він обхопив її міцно за плечі руками:

— Я ще не готовий вилазити з ліжка.

— Кевін стукати у двері не стане, — нагадала вона. — Він мені, мабуть, і п’ятнадцяти хвилин не дасть.

— Мені не подобається давати Кевінові верховодити. Я не лише сам не готовий вилазити з ліжка, я ще й тебе звідти не готовий випускати.

Він нахилив голову, щоб поцілувати її, поволі піднімаючи руки по її плечах, поки не охопив долонями її обличчя. Вона знала, що на цьому етапі за нормальних обставин її вмовляти довго не треба. Зараз обставини були ненормальними, але через думку про те, що Кевін може зайти будь-якої миті — можливо, знову з пістолетом у руках, — вона не поспішала відповідати.

Вона відсахнулась.

— Як щодо компромісу?

Він глянув на неї аж ніяк не з ентузіазмом.

— Я категорично відмовляюсь іти на компроміс заради Кевіна.

— Можна я хоча б обґрунтую свою думку, перш ніж ти відмовишся?

Він досі зберігав суворий вираз, але вона бачила, що йому кортить усміхнутись.

— Роби, що маєш, але я буду непохитним.

— У нас обмаль часу. І нам обом треба помитись. Місця у цій душовій — риска — плавальному басейні вдосталь на двох — власне, і на дванадцятьох, — от я й подумала, що ми можемо робити кілька справ одночасно.

Суворий вираз зник.

— Я негайно відмовляюсь від свого супротиву й пропоную мою цілковиту співпрацю.

— Я знала, що ти саме так відреагуєш.

Розділ 25

— Оскільки немає жодної причини, щоб тобі йти, — заперечив Кевін. Він стояв перед ліфтовими дверима, заступаючи кнопку виклику і схрестивши руки на грудях.

— Чому ні? — вимогливо спитав Деніел.

— Бо ти не братимеш участі у наступі, отже, Денні, тобі не треба готуватись.

Деніел стулив губи так, що зморщився рот.

— Йому ніяк не зашкодить, — покірно заговорила Алекс.

— От тільки хтось може помітити його обличчя, — прогарчав Кевін.

— Тобто твоє обличчя? — заперечила вона.

— У мене стає розуму не піднімати голови.

Деніел закотив очі.

— Я ховатимусь у вантажівці, якщо хочеш.

Кевін цілу безкінечну секунду оцінював їх обох.

— Ви дасте мені зосередитись?

— Ти про що? — спитала Алекс.

Кевін заплющився, немов сам себе заспокоюючи. Вдихнувши носом, глянув на Деніела.

— Ось мої вимоги, на яких ви долучитесь до цієї нудної стандартної розвідувальної операції. Ніхто й словом не прохопиться про те, що трапилося сьогодні вранці. Мене ніхто не примушуватиме згадувати про нудотні речі, свідком яких я сьогодні став. І не буде розмов, у яких є навіть натяк на ці нудотні речі. Це серйозна справа, і ви поводитиметеся відповідно. Згода?

У Деніела почервоніла шия. Вона була переконана, що зараз він нагадає про те, що якби Кевін, зламавши замок у замкнених дверях, не вдерся у кімнату посеред ночі, він би нічого не побачив. Але перш ніж Деніел зміг заперечити, Алекс відповіла:

— Згода. Поводимось винятково по-діловому.

Кевін, переводячи погляд з одного з них на іншого, зміряв їх знову очима. За мить він повернувся, щоб натиснути кнопку виклику.

Деніел поглянув на неї, немов питаючи: «Та невже?», а вона знизала плечима.

— Жодним чином! — скомандував Кевін, хоча досі стояв спиною до них.

— Що? — жалісливо спитав Деніел.

— Я відчуваю, що ви мовчки розмовляєте між собою. Припиніть.

Вони спокійно проїхали у пересічному на вигляд чорному седані. Вона не знала, чи це машина Вал, чи Кевінове придбання. Ніби не в стилі Вал, але, можливо, вона часом полюбляє їздити інкогніто. Алекс була задоволена, що в машині добре затемнені вікна. Вона почувалась не так на видноті, сидячи у своїй бейсбольній кепці, насунутій низько на обличчя, і споглядаючи переважно спляче місто. Вони виїхали рано, аби не втрапити у ранкові затори.

Кевін проїжджав крізь неблагополучний район — який, на думку Алекс, був би більш слушним для їхнього сховку. Він під’їхав до сховища, яке складалось переважно з величезних вантажних контейнерів. Охоронців не було, тільки клавіатура та важка металева брама із закрученим дротом, колючим, як лезо, нагорі. Кевін привіз їх на місце у закутку огородженої парковки й поставив авто за брудним помаранчевим контейнером.

Парковка видавалась порожньою, але Алекс ішла нежіночою ходою з опущеною головою аж до подвійних дверей, що розташовувались на передньому боці контейнера. Кевін наклацав складний цифровий шифр на квадратному замку за останнім словом техніки, а потім зняв його. Відчинивши двері, він жестом махнув їм заходити всередину.

Коли Кевін зачинив за ними розсувні двері, стало темно. Потім почулось низьке клацання, і світловий дріт уздовж стелі та підлоги ожив.

— А скільки в тебе взагалі є Печер Бетмена? — спитала Алекс.

— Кілька, там і тут, там, де, можливо, вони мені стануть у пригоді, — відповів Кевін. — Ця — мобільна, тому буде нам корисною.

Кевінів вантажний контейнер був напхом напханий, але по-компульсивному впорядкований. Як і в техаському сараї, тут усьому знайшлося місце.

Вішалки з одягом — насправді то виявились костюми — підпирали стіну обабіч вхідних подвійних дверей. Вона знала, що так зроблено навмисно: якщо хтось зазирне у відчинені двері контейнера, то побачить тільки одяг. Звичайній сторонній людині це ні про що не скаже. Пильніший спостерігач вважатиме дивним, що уніформа для всіх військових підрозділів висить укупі з робами механіків і кількома видами спеціальних уніформ різних комунальних підприємств; годі навіть згадувати кілька обдертих одежин вбрання безхатченка та низку темних костюмів, які відрізнялись від костюмів із крамниці готового одягу до дизайнерських. Із таким різноманіттям одягу людина може вписатись у будь-яку ситуацію.

Уся бутафорія лежала над вішалками з одягом у скринях: планшети із затискачами та кейси, ящики з інструментами та валізи. А внизу стояло взуття у прозорих пластикових ящиках.

За костюмами було встановлено глибокі шафи від підлоги до стелі. Кевін показав їй, що є в кожній; вона запам’ятала те, що їй, можливо, знадобиться. Як і в сараї, там було місце для зброї, набоїв, куленепробивних жилетів, вибухівки, ножів. І те, чого не було в техаському сараї, або, якщо й було, то сховані ці речі були краще за решту всього. Він мав шафу, сповнену всіляким технічним начинням: мініатюрними камерами та жучками, засобами стеження, окулярами нічного бачення, біноклями, оптичними приладами, генераторами електромагнітного випромінювання різноманітних розмірів, кількома ноутбуками й дюжинами пристроїв, утім, вона не знала, що воно таке. Вона помітила пристрої для зламування шифрів, радіочастотні зчитувачі, приглушувачі частот, пристрої для зламування систем та міні-дрони… Невдовзі вона вже втратила лік. Навряд вона використовуватиме щось таке, на чому не знається.

У наступній шафці розташовувались хімічні сполуки.

— Так, — прошипіла вона, вибираючи речі з першого ряду, щоб побачити, що лежить глибше. — А ось це мені може стати у пригоді.

— Я гадав, що тобі сподобається.

— Можна? — спитала вона, тримаючи в руках запечатаний циліндр із каталізатором, запаси якого в неї майже вичерпались.

— Бери, що хочеш. Не думаю, що мені колись знадобиться щось із цього.

Вона сіла навпочіпки, аби розгледіти, що лежить на нижній полиці, з якої забрала у рюкзак кілька слоїків і пакунків. О, це те, що їй потрібно!

— Тоді навіщо тобі все це?

Кевін знизав плечима.

— Бо мав доступ. Дарованому коневі в зуби…

— Ага! — вона переможно глянула на нього.

— У чім річ?

— А ти казав, що то дурна приказка.

Кевін закотив очі до стелі.

— Часом справді важко стриматись, щоб тебе не вдарити.

— Я чудово розумію, як ти почуваєшся.

Деніел підійшов, аби стати між нею та Кевіном. Вона захитала головою, дивлячись на нього. Це був лише добродушний жарт. Після короткої недоладної лекції про доречну поведінку Кевін знову став собою: щось середнє між серійним убивцею і наймерзеннішим старшим братом у світі. Алекс уже почала звикати, і вже не надто противилась його присутності.

Нарікаючи на мовчазне спілкування, Кевін посунув знову до шафки з набоями й почав перекладати свої запаси у велику чорну сумку.

— Перша допомога? — спитала вона.

— У скрині з ножами, на горішній полиці.

На ножах стояло кілька чорних сумок на блискавці, деякі завбільшки з рюкзак, а деякі — менші, як набори для гоління.

Вона не могла до жодної дотягнутись, тому Деніел зняв їх згори, а вона переглядала, сидячи на підлозі.

У першій маленькій торбинці, яку вона розкрила, медичних засобів не було — натомість там були пакунки з документами, акуратно перемотані гумовими стрічками, щоб легше було перебирати. Вона швидко добула канадійський паспорт і глянула на сторінку з особистими даними. Як вона й гадала, на ній показалось фото Кевіна з новим ім’ям — Террі Вільямс. Вона підвела очі. Кевін стояв до неї спиною. Поцупивши два пакунки, вона опустила їх на дно рюкзака, а потім замкнула сумку на блискавку.

Саме ці речі ніяк їй не стануть у пригоді, але їй слід бути напоготові до іншого результату. Вона зиркнула на Деніела. Він теж не звертав на неї уваги. З подивом на обличчі він роздивлявся вишикувані в рядок ножі. Вона дивувалася, скільки він міг би прожити з тим, чого наразі навчився.

Відкривши більші сумки, Алекс геть не зраділа побаченому. Досить мінімальний набір, у якому не було нічого, чого вона вже не мала.

Вона перевірила наступну сумку, а слідом — останню. Нічого, чого не було в першій.

— Чогось бракує? — спитав Кевін.

Вона здригнулася, бо не чула, як він підійшов. Мабуть, побачив, який у неї розчарований вираз обличчя.

— Я хотіла б добути якихось медикаментів, які стали б у пригоді в разі серйозної травми, про всяк випадок.

— Добре, забирай усе, що тобі тут знадобиться, а потім підемо й добудемо тобі засоби.

— Отак просто? — спитала вона скептично.

— Звісно.

Вона здійняла брову.

— Ти збираєшся зайти в медичний заклад і попросити придбати у них зайві медикаменти?

— Ні! — він скривився, усім виглядом показуючи, яким дурним було її запитання. — Чи ти ніколи не чула вислову «Я впала з вантажівки»? На тобі ще ж є досі сліди побиття?

— Є.

— Отже, ворушімося, маємо вийти звідси, поки всі вантажівки не здійснили доставку й не повернулись.

Рюкзак Алекс зараз був заповнений набоями до різноманітних видів зброї: «СІГ Сауера», «Ґлока», який вона не викинула, обріза, Деніелової гвинтівки та її ППК. Ще вона взяла із заначки два додаткових пістолети — усяке буває — і набоїв до них. Зі скриньки з інструментами вона взяла двоє окулярів нічного бачення, пристрої стеження, два генератори ЕМВ різних розмірів. Вона не була впевнена, що обидва використає, але, можливо, їй бракуватиме часу, аби повернутися сюди в разі нагальної потреби. Поки вона ходила за закупами в його гамазею, Кевін перелаштував замок так, щоб вона могла зайти, використавши день народження як код. Або Деніел, якщо справи підуть зовсім кепсько.

— Отже, які засоби є в моєму порядкуванні для знешкодження людини? — спитав Кевін, коли вони знову виїхали на шлях. Цього разу кермувала Алекс.

— Стривай… тобі повітряні чи контактні? — Кевін скосив на неї очі. — А ти що радиш?

— Залежить від того, який підхід ти обереш. Ціль буде у замкненому просторі?

— Звідки мені знати? Я імпровізуватиму.

Вона голосно видихнула.

— Добре. Обидва бери. Деніеле, візьми пляшечку з-під парфумів у зовнішній кишені в моєму рюкзаку. У торбинці на блискавці.

— Знайшов, — за мить мовив Деніел. — Ось, тримай. — Він передав пляшку Кевінові. Кевін покрутив пляшечку в руках.

— Ніби порожня.

— Мм… гм, — погодилася Алекс. — Газ під тиском. А тепер, — вона простягнула ліву руку навкіс до нього, — візьми срібну.

Він зняв каблучку з її середнього пальця, здивовано опустивши брови, коли з’явились одне за одним малесенька прозора трубка та поліетиленовий тюбик, як пара хустинок із рукава посереднього мага. Вираз обличчя у нього став скептичним.

— А це навіщо?

— Бачиш кришечку всередині? Відкрути її. Обережно.

Кевін, оглянувши малесенький порожнистий шип, подивився на невеличку гумову торбинку. Він почув, як усередині переливається рідина.

— Тримай тюбик на долоні, — направляла вона, показуючи жестом і пояснюючи водночас. — Міцно притисни руку до твоєї цілі. — Вона показала на Деніела, який слухняно простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток — не грубо, просто сильно. — Об’єкт, відчувши укол, машинально спробує забрати руку. Чекай. Якщо все робиш правильно, рідина з тюбика розприскається через шип, — закінчивши, вона відпустила Деніела.

— І що тоді? — спитав Кевін.

— Твоя ціль подрімає годину чи дві, залежно від його чи її статури.

— Але ж ця штукенція така мала, — нарікав він, тримаючи каблучку великим та вказівним пальцями й зазираючи всередину.

— Пробач. Наступного разу знайду тобі каблучку для більших рук. А зараз вдягни її на мізинець.

— Хто на мізинцях каблучки носить?

Вона усміхнулась.

— Гадаю, ідеально тобі пасуватиме.

Деніел хмикнув.

Кевін почав надягати каблучку на мізинець, але вона застрягла на першому суглобі. Тюбик ледве сягав його долоні. Йому потрібна довша трубка, якщо він муситиме колись сховати її в рукаві. На мить він насуплено дивився на апарат, а потім несподівано усміхнувся.

— Акуратненький.

Нахилившись уперед, Деніел показав на каблучки, які лишились на руках у Алекс.

— А ті дві навіщо?

Підвівши праву руку, покрутила безіменним пальцем із золотою каблучкою. «Уб’є тебе лагідно». Потім підняла середній палець на лівій руці з каблучкою із рожевого золота. «Уб’є тебе болісно».

— Овва! — мовив Кевін, раптово усвідомивши. — Це за це був дівчачий ляпас у Західній Вірджинії?

— Так.

— Трясця. А ти небезпечна павучиха, Оллі.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Якби я була вищою або ти нижчим, ми зараз про це не розмовляли б.

— Отже, мабуть, то був твій щасливий день.

Вона закотила очі.

— Яким ти намагалась мене вразити?

Вона знову здійняла середній палець на лівій руці.

— Суворо, — відкоментував Кевін. — Чому на тих каблучках немає додаткового приладдя? — він покрутив тюбиком і трубочкою, тримаючи їх між пальцями.

— Обережно! — застерегла Алекс, — вони можуть від’єднатись.

Кевін, схопивши мішечок, затиснув у долоні.

— Звісно.

— Решта каблучок просотані отрутою. Дещиці вистачає надовго. Одна крапля отрути конусного слимака може вбити двадцятьох чоловіків твоєї статури.

— Дай вгадаю, ти вдома тримаєш конусних слимаків і павуків-удовиць як домашніх улюбленців?

— Немає часу на домашніх улюбленців, та й отрута чорної вдовиці у класифікації потенційної шкоди стоїть дуже низько. Ні, мені колись були доступні чимало речей. Я недовго вивчала отруту конусних слимаків, бо їхня отрута вражає окремий вид рецепторів. Я не з тих, хто марнує свої можливості. Я брала, що могла, і зараз дуже ощадлива зі своїми запасами.

Кевін опустив очі на каблучку, яку знову мав на пальці, розмірковуючи. При цьому він мовчав, і це Алекс дуже подобалось.

Вона обрала Навчальну лікарню Ґоварда, бо там першокласний центр з лікування травм, до того ж вона зналась на території цього закладу, хіба що там багато змінилось за останнє десятиліття.

Повільно об’їхавши навколо будівель, вона оглянула, де розташовані камери та поліцейські пости. Ще тільки сьома ранку, а навколо вже снували натовпи людей.

— А як щодо того? — спитав Кевін, показуючи пальцем.

— Ні, там переважно білизна та паперові вироби, — пробубоніла вона.

— Зачекай, перш ніж зробити ще одне коло; ми ж не хочемо впадати у вічі.

— Я знаю, як усе працює, — обдурила вона.

Проїхавши кілька вулиць на захід, вона зупинилась у маленькій зеленій зоні. Кілька бігунів намотували кола, а більше майже нікого не було… Вони мовчки перечекали десять хвилин, потім вона, виїхавши на дорогу, проїхала ще ширше коло, за два квартали від доріг, що оперізували лікарню. Врешті вона помітила щось перспективне — білу вантажівку з написом «ПОСТАЧАЛЬНИКИ ҐЕЛБЕРТ І СОУЕРСБІ». Вона добре знала цього постачальника, тому була впевнена, що в машині у них є щось корисне. Вона поїхала слідом за вантажівкою у вантажну зону за головною будівлею. Кевін уже сидів напоготові, схопившись пальцями за ручку дверцят.

— Просто висади мене за машиною і чекай за квартал звідси, — попросив він.

Кивнувши, вона на мить зупинила авто за вантажівкою, занадто близько, щоб хтось помітив Кевіна у люстерка бокового чи заднього виду. Щойно він вистрибнув, вона здала назад на кілька метрів, а потім поїхала з тією швидкістю, що була зазначена на знакові. Проминаючи, вона зиркнула у вантажівку з-під напнутої на чоло кепки. Тільки один водій, пасажирів немає. Утім, на тротуарі було багацько людей у халатах і робах техобслуги. Вона сподівалась, що з-поміж них Кевін буде непримітним.

На розі вона загальмувала на знаку «стоп», дивуючись, як мала тут чекати, коли немає парковки. Перш ніж вона вирішила, помітила, як за нею під’їхала біла вантажівка, а інша заїжджала. Вона, повільно пересуваючись, приготувалась проїхати між вантажівками, а потім пропустити Кевіна. Вона помітила водія — дуже молодий на вигляд чорний чоловік — що сперся на віконце з боку пасажира, заплющивши очі.

— Що ж, копів за ним немає… наразі, — пробурмотіла вона, поїхавши слідом.

— Хлопцю боляче буде? — спитав Деніел. — Що Кевін йому впорснув?

— Не дуже. Коли прокинеться, матиме відчуття страшного похмілля, але нічого незворотного.

Кевін проїхав хвилин із двадцять, спочатку на відстані від лікарні, а потім шукаючи слушне місце, щоб розвантажити медичні засоби. Він вирішив зупинитись у тихій промзоні, поставивши машину позаду, де розташовувались кілька вантажних майданчиків біля зачиненої в’їзної ролетної брами. Він під’їхав до одного з них задом, а вона поставила машину поруч, з підвітряного боку, там, де її не помітить ніхто з тих, хто заїжджатиме на парковку.

Потягнувшись за латексними рукавичками, вона віддала пару Деніелові й ще пару запхала в кишеню.

Кевін уже розчинив задні двері вантажівки. Передавши йому пару рукавичок, вона рвучко заскочила на підлогу вантажного причепа. З міркувань безпеки усе всередині було запаковане у пластикову тару, що стояла високими штабелями, поприв’язувана червоними нейлоновими мотузками.

— Допоможи мені відчинити, — наказала вона. Кевін, опускаючи додолу тару, знімав кришки. Деніел, залізши у вантажівку, повторював за братом. Потім підходила Алекс і перебирала те, що є.

Найбільше вона боялась, що її можуть підстрелити. Це найочевидніша кінцівка наступальних дій. Звісно, вона не може виключати, що її можуть поранити ножем чи вдарити тупим предметом. Та вона вкрай тішилась, знайшовши в одній з коробок травматичні набори на випадок вогнепальних і ножових поранень; у кожній були джгут, гемостатична пов’язка та безліч герметизуючих пов’язок. Узявши кіпу, вона додала кілька видів пластирів і марлевих тампонів, пов’язок, давлячих пов’язок, пакунків для хімічного охолодження та підігріву, кілька реанімаційних наборів, мішечок для ШВЛ, йодовані та спиртові серветки, тутори та шийних комірців, перев’язок під час опіків, внутрішньовенні катетери, пакунки з фізрозчином та купу запечатаних шприців.

— Ти збираєшся організувати власний польовий госпіталь? — спитав Кевін.

— Ніколи не знаєш, що знадобиться, — відповіла вона, а потім подумки додала «Ідіоте, можливо, саме тобі це й знадобиться».

— Ось, — запропонував Деніел, перекидаючи догори дриґом одну з напівпорожніх коробок і висипаючи в іншу те, що ще лишилось усередині. Узявши щойно спорожнену коробку, він почав перекладати всередину купу, яку навибирала Алекс.

— Дякую, гадаю, у мене є все, що треба.

Кевін поставив коробки до стіни, потім витер двері. Вона їхала слідом, поки Кевін не знайшов місце, де поставити вантажівку разом із водієм у кабіні, — за якимось торговельним центром. Він швидко витер свої відбитки в кабіні, а за мить вони вже поїхали геть.

Коли вони повернулись у квартиру, Рауль, прибиральник, уже поприбирав і пішов геть, а Вал, лежачи на низькій канапі, дивилась широкоекранний телевізор, якого, і Алекс ладна була заприсягнутись у цім, учора тут не було. По ньому йшло чорно-біле кіно.

Сьогодні Вал була вбрана у блідо-блакитний спортивний костюм із короткими шортами та кофтинкою з глибоким трикутним декольте.

Ейнштейн лежав на канапі поруч неї, поклавши морду їй на руку. Вона ритмічно гладила його, тож пес навіть не підвівся, щоб привітати їх, коли вони увійшли. Тільки застукотів хвостом по канапі, побачивши Кевіна.

— Отже, як там ваші шпіонські справи? — ліниво спитала вона.

— Нудні підготовчі роботи, — відповів Кевін.

— Гм, тоді не розповідайте. І нічого з того, що принесли сьогодні, у квартирі не складайте. Не треба мені захаращувати оселю.

— Слухаюсь, мадам, — слухняно погодився Кевін, а потім попростував до кімнати Деніела та Алекс, щоб додати ще до вже утвореної купи.

— Я підключу тебе до мого комп’ютера, Оллі, — мовив він, складаючи речі. — Подивишся записи з камер спостереження, на яких я зняв Карстена. І звук є — у машині стоїть жучок, а в кабінеті — вузькоспрямований мікрофон. Ще на авто стоїть пристрій стеження, тому можеш відстежити, куди він їздив за останні кілька днів.

Алекс видихнула, відчуваючи виснаження від того, скільки доведеться обробляти цифрової інформації.

— Дякую.

— Я зголоднів, — мовив Деніел. — Хтось іще бажає поснідати?

— Так, бажаю, — обізвалась Алекс одноголосно з Кевіном. — У біса, так, хочу.

Усміхнувшись, Деніел розвернувся й попростував до дверей.

Алекс спостерігала за тим, як Деніел виходить, усвідомлюючи, що Кевін спостерігає за нею, коли вона дивиться Деніелові вслід.

— Що таке?

Кевін скривив губи, ніби добирав слушних слів, щоб висловитись. Машинально глянув на ліжко — постіль досі зібгана. Раулеві сюди зась — і здригнувся.

Алекс повернулася до нього спиною, потім пішла й добула власний комп’ютер. Вона воліє скопіювати в нього важливі файли.

— Оллі…

Не зводячи очей з того, що робила, спитала:

— Що?

— Я можу…

Притиснувши комп’ютер до грудей, вона повернулась до нього обличчям, чекаючи, поки він договорить. Несвідомо вона випростала плечі.

Він вагався, але потім спитав:

— Чи можна я в тебе дещо спитаю так, щоб ти не відповіла якось графічно чи по-особливому?

— Що наприклад?

— Це у вас із Денні… я не хочу, щоб ти його кривдила.

— Це не питання.

Він пильно поглянув на неї, вдихнувши, і змусив себе розслабитись.

— Коли ми тут зробимо справу, куди ти поїдеш?

Тепер уже її черга вагатись.

— Це… мені здається, що не можна говорити про те, що я виживу, щоб не наврочити. Відверто кажучи, я ще не розмірковувала над тим, що буде далі.

— Ну ж бо, у цьому ж нічого важкого, — мовив він, наполягаючи.

— Я такого не роблю. Ти по-своєму вирішуєш проблеми, а я по-своєму.

— Ти хочеш, щоб я подбав і про Карстена?

— Ні, — вона насупилась, хоч якби він не говорив так поблажливо, вона, можливо, спокусилась би. — Я сама вирішую мої проблеми.

Помовчавши, спитав:

— Отже, гадаєш, потім просто ув’яжешся за нами?

— То для мене не найкращий вибір. Якщо, теоретично, я зостанусь серед живих, тоді так, звісно.

— Але ж ти й песимістка.

— Це частина того, як я розплановую все. Я очікую на гірше.

— Пусте. Отже, знову до мого запитання — якщо підеш своїм шляхом, що трапиться з Денні? Просто бувай, вдячна за веселощі?

Вона відвернусь, дивлячись на двері.

— Не знаю. Залежно від того, чого він прагне. Я за нього нічого сказати не можу.

Кевін мовчав достатньо довго, тому їй довелося нарешті знову глянути на нього. Його обличчя мало якийсь невимовно вразливий вираз. Як завжди, коли його обличчя було розслаблене, він був набагато подібнішим до Деніела.

— Гадаєш, він вирішить їхати з тобою? — спитав Кевін дуже тихо. — Він же щойно з тобою познайомився. Ледве тебе знає. Але… мабуть, наразі він почувається так, ніби й мене ледве знає.

— Я не знаю, чого він захоче, — сказала вона. — Я ніколи не проситиму його зробити такий вибір.

Кевін зосередив погляд на точці в повітрі за кілька сантиметрів над її головою. — Я справді прагнув із ним помиритись. Влаштувати йому таке життя, яким би він зміг жити. Я сподівався, що згодом ми знову станемо братами.

Вона відчула на диво сильну потребу, подолавши відстань між ними, покласти йому руку на плече. Можливо, тому що він досі скидався на Деніела.

— Я в цьому вам не заважатиму, — пообіцяла вона. І не жартувала. Головне те, що краще для Деніела.

Кевін хвилину не зводив з неї очей, його обличчя знову суворішало, стаючи звичним. Він зробив довгий видих. — Що ж, трясця, Оллі, як би я хотів просто не чіпати ту історію в Такомі — врятовано мільйони життів, — але що це врешті-решт порівняно з тим, що мій брат спить з Лукрецією Борджиа[6]?

Алекс завмерла.

— Що ти сказав?

Він засміявся.

— Здивувалась, що я дібрав слушного до тебе історичного аналога? Власне, я у школі непогано вчився, у мене стільки ж мозкових клітин, як і в мого брата.

— Ні, про Такому. Що ти мав на увазі?

На зміну усмішці прийшло спантеличення.

— Я все знаю про це — вони дали тобі справу. Ти Денні допитувала…

Вона нахилилась до нього, несвідомо притискаючи міцніше під пахвою ноутбук.

— Це стосується завдання, яке ти виконував з де ла Фуентесом? Чи Т в абревіатури ТСХ-1 означає «Такома»?

— Ніколи нічого не чув про ТСХ-1. Завдання з де ла Фуентесом стосувалось Такомського вірусу.

— Такомської чуми?

— Ніколи не чув, щоб його так називали. У чім річ, Оллі?

Алекс рвучко відкрила ноутбук, залізши на бильце ліжка. Добула останній файл, над яким працювала, — її шифровані нотатки. Прокрутила перелік чисел і початкових літер, відчуваючи, як посунулось ліжко, коли Кевін, поставивши на нього одне коліно, нахилився, аби прочитати через її плече.

Здавалось, що вона написала ці нотатки дуже давно. Стільки всього трапилося, що думки, які стосувались цих коротких рядків, підзабулись.

Ось воно — терористичний напад номер три ТР, Такомська чума. Літери затанцювали у неї перед очима, тільки деякі з них складались у слова у її пам’яті. J, I-P, так називалось місто в Індії на кордоні з Пакистаном. Пригадати назву терористичної мережі вона не могла, тільки що вони з міста Фатх Джанг. Вона почала переглядати ініціали, шукаючи споріднені назви — DH — ДҐ — Домінік Ґоген, науковець; ОМ — це Мірвані, терорист, і Р… ще один американець, якого вона не могла пригадати. Вона притиснула до чола кулак, силкуючись згадати.

— Оллі? — знову озвався Кевін.

— Я працювала над цією справою багато років тому, коли зі США вперше вкрали формулу. Задовго до того, як вона потрапила до рук де ла Фуентеса.

— Украдена у США? Де ла Фуентес отримав її з Єгипту.

— Ні, її створили в лабораторії неподалік Такоми. Мали розробляти в теорії, лише як дослідження. Ґоген… Домінік Ґоген так звали того науковця. У міру того, як вона зосереджувалась, ця історія поверталась у її пам’яті. — Він був на нашому боці, але після крадіжки ситуація стала надто серйозною, щоб він міг продовжувати працювати там, де раніше. Агенція нацбезпеки сховала його в якійсь лабораторії, де його могли контролювати. Нашу увагу цілком було прикуто до терористичної мережі. Він викрив розташування у Джамму лабораторії, у якій успішно створювали вірус із вкрадених розробок. Спецпризначенці прочесали лабораторію. Вони гадали, що питання біологічної зброї вирішено, але кілька членів мережі вислизнули. Як я знаю, відділ укупі з ЦРУ працював над тим, щоб знайти їх, ще кілька років тому… коли було вбито Барнабі.

Вона підвела на нього очі, шестірні в її голові обертались так стрімко, що вона стала почуватися зле.

— Коли ЦРУ викликало тебе, коли тебе викрили — ти розповідав, що дещо намагався вистежити. Що то було?

Він швидко закліпав очима, знов уподібнюючись Деніелові. — Пакування вакцин — ззовні всі написи були арабською, але всередині всі наліпки, усе пакування усередині — англійською. І назва теж — «Такома». Безглуздя. Якби де ла Фуентес хотів, аби ці пакунки переклали, він би наказав перекласти з арабської на іспанську. Я хотів відстежити, звідки вірус. Я був переконаний, що він не з Єгипту походить. Я гадав, що розробники якось співпрацювали з американцями чи британцями. Я хотів знайти цю людину. Ти кажеш, що все почалося зі штату Вашингтон?

— Це має бути одне й те саме. За часом збігається. Ми добули певні дані щодо вірусу й раптом за нами з Барнабі почали стежити. За два роки, приблизно в той час, коли вірус потрапив у руки де ла Фуентеса, — вони вбили Барнабі. Мабуть, це й стало каталізатором. Тому вони вбили його й намагались убити мене. Бо вірус знову опинився в чужих руках, а ми знали дещо, що могло привести до місця розробки…

Барнабі ніколи не розповідав їй, що спричинило його паранойю і чому вони мусять бути напоготові, щоб утекти. Вона глянула на літери на екрані: DH, Dominic Haugen, Домінік Ґоген. Навряд, щоб злочинці залишили серед живих Ґогена, якщо вважали за потрібне знищити її та Барнабі. Чи Ґоген помер першим? Мабуть, у цілком нормальний природній спосіб. В аварії на машині. Чи від серцевого нападу. Є безліч способів зробити так, щоб усе мало цілком невинний вигляд. Чи Барнабі побачив повідомлення про смерть Ґогена? Чи це стало попередженням про небезпеку?

Вона хотіла нашвидкуруч пошукати онлайн, але якщо вона має рацію, то ім’я Ґогена, безперечно, позначене, отже, про всіх, хто шукатиме щось про його смерть, — у будь-який спосіб — буде повідомлено.

Хто такий П? Вона навіть не знала напевно, чи правильну літеру використала. Про це згадували побіжно. Коротко, — міркувала вона, — мимохідь…

— Оллі, а пакування… воно… було зроблено професійно на вигляд? Як би це мовити? Це ж не те, що можна створити у пересувній лабораторії десь на Близькому Сході?

Вони хвилину не зводили одне з одного очей.

— Я завжди гадала, що розробка вже на фінішній прямій. Що хтось може створити вірус навіть на основі тільки теоретичної розробки Ґогена. Здавалось, що це майже те саме, що виграти терористичну лотерею.

— Гадаєш, вони не тільки нотатки вкрали?

— Мабуть, Ґогенові вдалося: він насправді створив цей вірус. Якщо партія була такою великою і так ретельно запакованою… вони, певно, виробляли її. Отже, Ґоген працював над створенням вірусів не для розваги на вихідних. То був військовий проект. Були цьому певні свідчення… був причетний якийсь генерал-лейтенант. З американської сторони ніхто не хотів перевіряти, чи доведено справу до кінця. Вони зосереджували нашу увагу на терористичній мережі. Зазвичай вони просили нас ставити запитання, які були логічними й природними, але… як я пригадую, того разу все було інакше. Карстен дав мені запитання, які хотів, щоб я поставила.

— Отже, нас із тобою спалили на одній і тій самій справі, — відповів Кевін понуро.

— Не вірю в такий великий збіг.

— І я не вірю.

— Кого вони прикривають? — дивувалась Алекс. — Хай хто він, ця людина, безперечно, верховодить. А отже, знає про нас обох.

— Отже, ми мусимо й до неї дістатись.

Вони знову пильно глянули одне на одного.

— Алекс? Кев? Люди? Ця кімната звукоізольована?

Алекс повільно підвела очі, її погляд, не зосереджений на Деніелі, блукав у одвірку.

— Щось не те? — спитав Деніел, побачивши німу сцену. Він поспішив до ліжка і поклав руку на плече Алекс.

— Просто складаємо два і два, — понуро відповів Кевін.

Деніел поглянув на Алекс.

— Маємо додати ще одне ім’я до нашого переліку, — мовила вона до нього.

— Чиє?

— У цьому й річ, — мовив Кевін.

— Дай-но поміркувати, — відповіла Алекс. — Якби я не знала відповіді на це запитання, вони б не намагались мене вбити. — Вона підвела очі на Кевіна. — Я розумію, що це страшенно неконкретне запитання, та чи ти колись чув ім’я, що починається з літери П — людини, яка має до цього відношення з твого боку?

— Якийсь П? Маю поміркувати, так одразу не скажу. Я перегляну знову дзвінки Деверса, погляну, можливо, щось знайдеться.

— А я попрацюю над цим питанням, переглядаючи файли з Карстеном.

Кевін, кивнувши, глянув на Деніела.

— Сподіваюсь, що ти прийшов, бо щось уже приготував на сніданок. Треба нагодувати потужний мозок Оллі, щоб вона розв’язала цю задачу.

Поставивши ноутбуки на кухонному острівці, вони почали переглядати файли, снідаючи. Вал та Ейнштейн навіть не поворушились і зараз уже переглядали шопінг-канал. Деніел підтягнув стільця до Алекс, спостерігаючи, як вона розглядає відео, зняте перед дуже респектабельним міським котеджем Карстена. Вона промотала час, коли нікого не було вдома, водночас прослуховуючи записи Карстенових телефонних розмов крізь навушники. Карстен був дуже обачливим, розмови, що стосувались роботи, ніколи не були конкретними, ніколи він не називав конкретних імен чи проектів, а оскільки дзвінки в кабінеті записував зовнішній мікрофон, то вона могла чути лише репліки Карстена. Він уживав так багато займенників, що неможливо було збагнути, про що говорить. Вона збагнула лише, що є кілька вона та він, які так його дратували, що принаймні з одним проектом були проблеми. Судячи з голосу, він ніби переживав стрес. Можливо, через те, що трапилось у Техасі, та електронний лист Діверзу. Чи Карстен почувався в небезпеці? Чи здогадувався, що Кевін про нього знає? Він мав діяти акуратно, про всяк випадок. Карстен не дістався б до сьогоднішньої посади, якби не мав достатньо сильної паранойї. У його будинку стояла сигналізація, ґрати на вікнах на першому поверсі та камери зовнішнього спостереження знадвору. Деякі записи були зняті цими камерами, тож, мабуть, Кевін зламав систему. Район не найкращий: багацько сусідів, які мешкають поряд, на вулиці багато людей та руху вдень і вночі. Безліч свідків.

— Тобі доведеться удертись сюди? — спитав Деніел, пробубонівши, коли вона збільшувала запис зі ще однієї камери, що під іншим кутом знімала заґратовані вікна.

— Сподіваюсь, що ні.

Алекс показала на маленьку жіночку, яка підіймалась угору парадними сходами. У руках вона мала кілька пакунків із бакалії, що тягнули її донизу, поки вона відмикала замок ключем і відчиняла засув. Із цього кута вона могла бачити, зупинивши зображення одвірка, як вона вводила код у сигналізацію. Вона закривала рукою клавіатуру; побачити послідовність цифр було неможливо.

— Хатня робітниця? — спитав Деніел.

— Мабуть. І за покупками ходить.

— Це добре?

— Можливо, і добре. Коли матиму нове обличчя, можливо, зможу походити за нею слідом і трішки постежити.

— А я? — перепитав Деніел. — Мене вже давненько в новинах не показували.

— Деніеле, ми вже давненько новини не дивились, — зазначила вона.

— О, гадаєш вони зараз розігрують історію про поганця?

— Можливо. Маємо перевірити.

— Хочеш подивитись новини? — гукнула Вал із кімнати поруч.

— Ні, якщо ти зараз дивишся телевізор, — увічливо відповів Деніел.

— Ліворуч від холодильника, у шафці, є ще один, через дві шафки, — мовила вона до нього.

Деніел, підійшовши до вказаної шафки, відчинив дверцята, за якими показався вбудований екран. Дверцята закотились у нішу збоку.

— Пречудово, — мовив Кевін, відвівши на півсекунди погляд від власного ноутбука.

Алекс знову взялася до свого дослідження, а Деніел тим часом перемикав канали, поки не знайшов цілодобовий канал новин. Увімкнувши негучно звук, він повернувся до неї і сів поруч.

Алекс не чула, як Вал підвелася, та раптом білявка перехилилась через її плече.

— Оце справді прісненько, — відкоментувала вона.

— Якщо додати у рівняння те, що я можу померти, стає гостріше, — відповіла Алекс.

— Ти казала, що тобі нове обличчя потрібне?

— У, так. Бач, через синці та пов’язки мене легко запам’ятовувати.

— А у твоїй справі погано, коли тебе запам’ятовують?

— Погано.

— Я можу це зробити.

— Що? — спитала Алекс.

— Зробити тобі нове обличчя.

Алекс озирнулась, і тепер її увагу було прикуто цілковито до Вал. — Що ти маєш на увазі?

Розділ 26

— Було б легше, аби ти припинила робити дві речі водночас, — нарікала Вал.

— Даруй, у мене такий собі дедлайн.

— Просто тримай голову рівно.

Алекс щосили старалась. Вона сиділа з ноутбуком Кевіна на колінах і навушниками у вухах. Коли Карстен їхав в авто, вона могла чути обидві сторони, що беруть участь у розмові. На жаль, Карстен здебільшого, перебуваючи за кермом, телефонував своїй єдиній доньці Ерін. Вони майже без упину розмовляли про онучку — ту, фото якої було в кулоні у Алекс, — тому після перших сорока хвилин розмов про те, яка додитсадкова програма без проблем забезпечить зрештою вступ до університету з Ліги Плюща[7], Алекс почала прокручувати вперед, щойно чула голос доньки, або, якщо Карстен перебував у кабінеті, то особливий тон, яким він розмовляв тільки з Ерін. Вони розмовляли набагато більше, ніж уявляла собі Алекс. Розім’явши пальці, вона натиснула кнопку «Грати». Ерін досі белькотіла щось про те, щоб узяти Лівві в зоопарк. Алекс нічого не пропустила. Знову натиснула перемотку вперед.

— Знай, що це не ідеально виконане завдання, і ти сама у цьому винна.

— Усі недоробки з моєї вини, — погодилася Алекс.

Вал відвернула Алекс від стіни, на якій висіли люстерка, аби та не побачила, що зроблено. Вона лише відчувала, що її шкіру вкривають важким шаром олійної фарби. Чимось намастили шрам на її вилиці, воно було туге й тиснуло. Вона гадала, що гостьова ванна кімната розкішна, але ця була взагалі божевільною. У цій одній кімнаті могли б мешкати дві родини по п’ятеро чоловік.

Вона вдруге звернула увагу на дисплей ноутбука. До Карстонів знову прийшла хатня господарка. Вона, як видається, приносила продукти через день. Алекс помітила те, що лежало зверху в пакунку: органічне знежирене молоко, хліб із висівками, апельсиновий сік, кавові боби. У неї була реєстраційна картка хатньої господарки, за якою Кевін знайшов її адресу. Поночі Алекс зможе вибігти й поставити на її авто пристрій стеження, щоб простежити за нею до крамниці.

Коли вона знову прослухала аудіо, Ерін саме прощалась. Алекс і гадки не мала, як Карстен був здатен так довго вислуховувати доньчини балачки. Добре, що в нього лише одна дитина. Мабуть, він робив кілька справ одночасно, як і Алекс.

Під час розмов стосовно роботи він узагалі не згадував жодних імен, а імені, що починається з П, — і поготів. Вона почувалася так, що має тільки відправити цю історію в глибини пам’яті, а її підсвідомість вирішить завдання за неї. На жаль, ці думки ніяк не йшли їй з голови, тому вона ні в чому не просувалась.

— Добре, останній штрих, — мовила Вал, насилу надягаючи перуку на голову Алекс.

— Ой.

— Краса — це біль. А зараз можеш подивитись.

Алекс скуто підвелася — вона надто довго просиділа непорушно — і поглянула у люстро.

Видовище її спантеличило. Вона не впізнала у відображенні цю низеньку жінку, яка стоїть поруч із Вал.

— Як… вона машинально помацала пальцями місця, де мали б бути її рани.

Вал смикнула її за руку.

— Не чіпай нічого, розмажеш.

— Де все воно поділось?

Обличчя жінки у дзеркалі було не скалічене, досконале. Шкіра обличчя була свіжа, як у чотирнадцятирічної. Очі великі, окреслені, але не занадто виділені. Губи повніші, а вилиці чіткіші. У неї було середньої довжини каштанове волосся, меліроване рудим. Волосся спадало грайливими прядками, обрамляючи несподівано високі вилиці.

— Вуаля, у тебе нове обличчя, — сказала Вал. — Весело було. Наступного разу я випробую тебе в ролі білявки. У тебе хороший тон шкіри, з багатьма відтінками виглядатиме цілком природно.

— Фантастично, просто не йму віри! Де ти навчилась таке робити?

— Я граю багато різноманітних ролей, — Вал знизала плечима, — але чудово, коли в тебе є модель. Я завжди змалку мріяла про одне з тих великих погрудь ляльки Барбі, на яких можна випробовувати різні стилі, — простягнувши руку, вона торкнулась маківки на перуці на голові Алекс, — чи маленьку сестричку. Але більше воліла мати погруддя Барбі.

— Та я, мабуть, років на десять за тебе старша, — заперечила Алекс.

— Чудовий комплімент. Та хай скільки тобі років насправді, ти не старша за мене в тому, що насправді важить.

— Як скажеш, — Алекс була не в гуморі сперечатись. Вал щойно подарувала їй несподівану перепустку із в’язниці на волю. — Рідна мати мене б не впізнала!

— Я можу зробити тебе сексуальнішою, — мовила Вал, — але ж ти хотіла бути непримітною…

— Мабуть, я ніколи в житті не мала сексуальнішого вигляду. Страшно глянути, як би було сексуальніше.

— Закладаюсь, Денні б сподобалось, — зацвірінькала Вал.

— До речі… що я зіпсувала? Що нас видало?

Вал усміхнулась.

— Пусте. Коли двоє людей так одне на одного западають, вони цим аж світяться. Ви нічого не зробили.

Алекс зітхнула.

— Дякую, що переказала свої спостереження Кевінові.

— Ти говориш саркастично, але натомість тобі слід мені подякувати. Хіба без таємниці зараз не краще?

— Мабуть, так… але ж він мало не прострелив мені голову, ось у чім річ.

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

Алекс, підійшовши до дзеркальної стіни, нахилилась, аби ближче розгледіти своє маскування. На обличчі було щось на кшталт протезної шкіри, яка закривала рану на її щелепі. Вона обережно поворушила губами, пильнуючи, який вираз може перетягнути шкіру надто сильно, зробити обман очевидним. Усміхаючись, вона помітила невелику хвильку, але в тому місці прядки з перуки прикривали майже все. Їй не доведеться турбуватись, що хтось помітить, що з її обличчям щось не до ладу, навіть дивлячись зблизька. Звісно, люди скажуть, що вона намастилась косметикою, але ж більшість нормальних жінок носять макіяж. Навряд чи це приверне увагу.

Тепер вона може прискорити свої плани. Їй не треба чекати темноти. Усміхнувшись, вона розслабила обличчя, щоб зменшити натяг на її фальшивій шкірі. Нова свобода — хмільна річ!

Алекс хутко спустилася вниз сходами, тримаючи ноутбук під пахвою.

Вона вже мала на думці досить дієвий план, згідно з яким ризик невеличкий, а показуватись на люди треба мінімально, тож вона слухала записи зі слабкою надією, що Карстен десь видасть себе, сказавши щось істотне. Малоймовірно, але вона все одно вислухає до кінця. Згодом. А зараз вона може розпочати конкретні приготування.

— Ого, — усміхнувся Кевін. Алекс помітила, як його погляд промайнув її, натомість спрямовуючись туди, де йшла Вал. — Агов, Вал, скількох незайманок ти принесла у жертву, щоб надати їй такого вигляду?

— Мені сатанинська допомога не потрібна, щоб зробити те, що я вмію, — відповіла Вал. — І незаймані дівчата ні для чого не годні.

Деніел підвівся з канапи, де дивився телевізор, поставившись до цього свого завдання вкрай серйозно, і обійшов сходи, аби побачити, про що говорять Кевін із Вал.

Алекс вагалась, стоячи на нижній сходинці, почуваючись напрочуд вразливою. Вона не звикла перейматися тим, гарний вона має вигляд чи незугарний.

Деніел повторно з подивом на неї глянув, потім його обличчя розслабилось, і він усміхнувся.

— Я так звик бачити тебе в синцях, що майже забув, який ти маєш вигляд без них, — сказавши таке, він усміхався ще ширше. — Приємно знову тебе бачити.

Алекс знала, що у вагоні метро вона не мала такого вигляду, але не надала уваги.

— Я йду поставити пристрій стеження, — повідомила Алекс. — Багато часу в мене це не забере.

— Хочеш, щоб я пішов? — спитав Деніел.

— Краще приховувати твоє обличчя у денну пору, — мовила вона до нього. Він ніби не зрадів цьому, але вираз його обличчя свідчив, що він поступився. Вона уявила, як би почувалась, коли б він вибіг, щоб поставити пристрій нагляду, тож розуміла його неохоту.

— Нічого не трапиться, — пообіцяла вона.

— Візьми седан, — мовив Кевін, показуючи на ключі на стільниці.

— Так точно! — вона удала солдатський тон. А він ніби й не помітив.

Хатня господиня Карстена, мабуть, уже вдома, хіба що їй треба зробити якісь справи. Вона працювала лише зранку. Звісно, можливо, у неї є інші клієнти, але Алекс гадала, що Карстен платить їй добре, щоб ні з ким нею не ділитись і мати її у своєму порядкуванні в разі потреби. Алекс поїхала у чорному седані в місто, проїжджаючи не так далеко від порожнього Деніелового помешкання. Вона тішилась, що він безпечно захований у Вал. Вона була переконана, що вони якось спостерігають за його помешканням, сподіваючись, що в нього вистачить безглуздя повернутись по зубну щітку та улюблену футболку.

У районі, де мешкає хатня господиня, парковка є тільки з вулиці. Вона знайшла десятирічний мінівен за квартал від будівлі, де мешкає жінка. Рух у районі був метушливий, багато автівок і перехожих. Знайшовши місце за мінімаркетом, що за рогом, вона почала діяти.

Через спеку, властиву ранньому літу, вона майже одразу упріла. На відміну від Кевіна, вона не мала розмаїття костюмів, з яких можна обирати, тому вона сьогодні була вдягнена в ту саму фланелеву куртку, яка здавалась удвічі теплішою, ніж зазвичай. До того ж їй потрібні кишені. Сподівалася, макіяж не попливе від поту.

Навколо неї було безліч люду, тож вона почувалась невидимою, просто однією з гурту. Коли вона, перетнувши дорогу, ішла в іншому кварталі, кількість людей зменшувалась, але вона все одно не вирізнялася.

Діставши з кишені телефон, набрала «повторний виклик».

Кевін відповів на першому дзвінку.

— Що таке, Олеандр?

— Просто телефоную, аби привітатись, — мовила вона до нього.

— А… Змішуєшся з натовпом?

— Звісно.

— Побалакай із Деніелом, мені ніколи до тебе долучатись.

— Я так і хотіла, — мовила вона до нього, але він уже не слухав. Вона почула стукіт, коли телефон об щось ударився, а потім голос Деніела:

— Ой!

Алекс глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. Кевін завжди викликав у неї бажання розпороти щось ножем.

— Алекс, у тебе все добре?

— Абсолютно.

Кевін на тлі їхньої розмови щось прокричав.

— Кевін каже, що ти намагаєшся мати природний вигляд, — повторив Деніел.

— І це теж, — погодилась вона.

Зараз вона перебувала на відстані лише двох машин від мінівена. Перед нею, трохи віддаля, ішов чоловік. Вона не чула, щоб хтось був за її спиною, та, можливо, вона у чиємусь полі зору. Вона не обернулась, щоб подивитись.

— Отже, маємо побалакати про щось таке, про що зазвичай розмовляють нормальні люди. — казав Деніел.

— Певна річ.

— Ммм, що б ти хотіла на обід? Хочеш знову повечеряти вдома?

Алекс усміхнулась.

— Залишитись удома — непогана думка. Я їстиму все, що тобі захочеться приготувати.

— Ти надто спрощуєш мені завдання.

— У світі й так багато труднощів, щоб ще й я створювала їх на додаток.

Вона відкинула кілька прядок з очей, пальцями стукнувши об телефон, і він, покотившись по тротуару, став балансувати на краю бордюра.

— Стривай, — закричала вона у телефон. — Я впустила телефон.

Нахилившись, вона швидко його схопила, тримаючись за колесо мінівена, щоб не втратити рівноваги. Знову скочивши на ноги, витерла легінси на колінах.

— Даруй, що так вийшло, — мовила вона.

— Ти зараз поставила пристрій стеження?

Вона знову рушила, простуючи до кінця квартала, де могла б, розвернувшись, повернутися до машини.

— Так.

— Дуже вправно.

— Я ж казала, що це дрібниці. Незабаром побачимось.

— Обережно за кермом. Кохаю тебе.

Кевін знову щось закричав здалеку, і знову почувся стукіт біля слухавки.

— Жартуєш? — прокричав Деніел. — Ніж?

Алекс поклала слухавку, прискорюючи крок. Їх і на двадцять хвилин не можна залишити на самоті.

Усе вже владналось — чи принаймні повернулось до її теперішнього розуміння норми, коли вона повернулась у квартиру. Деніел знову старанно дивився новини. Вал щойно повернулася з прогулянки з Ейнштейном і мило наливала собаці водички у кришталеву вазу. А Кевін передивлявся записи з камер спостереження і гострив мачете. Дім, любий дім…

— Новини? — спитала вона в Деніела.

— Про мене нічого. Здається, віце-президент таки покине посаду ще до виборів. Мабуть, нещодавні плітки таки не безпідставні. Тому, звісно, усі розмірковують про те, кого президент Ґоуланд обере собі в керівні поплічники.

— Як цікаво, — пробурмотіла Алекс тоном, що свідчив про протилежне. Жбурнувши торбинку на один із білих барних стільців, вона, сівши на стілець поруч, відкрила ноутбук. У садибі Карстенів усе видавалося спокійним, тому вона почала промотувати назад, щоб переглянути, чи не пропустила чого-небудь, поки ходила. Наразі вона не помітила постійних відвідувачів, окрім хатньої господині та служби безпеки, люди з якої навідувались на машині щодня по обіді.

Деніел перемкнув на інший канал новин, де розповідали іншу версію тих самих новин. — Тобі не цікаво, з ким співпрацюватиме президент? — спитав він. — Ґоуланд досить популярний. Хай кого він обере, ця людина, імовірно, стане віце-президентом, а за чотири роки — імовірно, президентом.

— Ляльки черевомовця, — пробубонів Кевін, відкладаючи мачете й починаючи гострити великий ніж для м’яса.

Алекс, погодившись, кивнула й уповільнила запис, щоб подивитись, як двоє підлітків неспішно проминають будинок Карстена й ідуть далі кварталом.

— Ти про що? — спитав Деніел.

— Я не переймаюсь долею ляльок, — відповів Кевін. — Мене непокоїть той, хто тягне за мотузки.

— Досить цинічний погляд на демократичну націю, на яку ти колись працював.

Кевін знизав плечима.

— Еге ж.

— Алекс, ти республіканка чи демократка? — спитав Деніел.

— Песимістка.

Вона потягнулась за іншим ноутбуком, де зібрано записи прослуховування телефонних розмов, потім наділа навушники.

— Отже, усім байдуже, що фаворит — ультраправий сенатор із Вашингтона, який колись працював на Розвідувальне управління міністерства оборони?

Перший дзвінок, який пропустила Алекс, був знову від доньки, вона збагнула це за теплим батьківським тоном Карстена. Почала промотувати вперед.

— Слушно, — мовила Вал, знімаючи ґумку з волосся. На ній був просотаний потом костюм для тренувань, і вона мала такий вигляд, наче повинна зніматись для чоловічого журналу «Максім». — Ґоуланд — тюхтій. Візьміть когось із консервативного табору, змусьте виборців пристати на свій бік. На додачу новенький — наполовину дід, наполовину «респектабельний» пан літнього віку з чудним двоскладовим прізвищем. Тож, Ґоуланд явно непоганий варіант. — Вона струснула золотаве волосся, і те ідеальними хвилями спало їй на спину.

— Прикро, але, мабуть, ти маєш рацію. Просто якийсь конкурс краси.

— Як і все в житті, любчику, — відповіла йому Вал.

Алекс спинила запис, щоб послухати розмову, але Карстен досі слухав і ласкаво мукав «мммм…мм». Вона знову промотала уперед.

— Мабуть, я маю до цього звикнути, оскільки, гадаю, більше ніколи не голосуватиму, — насупився Деніел. Віце-президент Пейс. Гадаєш, це його вроджене прізвище чи він змінив його, щоб сподобатись виборцям? Вейд Пейс. Чи хтось так називає дитину?

— Я ніяк дитину не назвала б, — обізвалася Вал, — бо ніколи б так не здуріла, щоб принести в подолі.

Пальці Алекс машинально потяглись, щоб зупинити запис.

— Що то таке? — спитала.

— Просто пояснюю, що я не з тих, хто стає матусею, — мовила Вал.

— Ні. Деніеле, яке ти назвав ім’я?

— Сенатор Пейс? Вейд Пейс?

— Це ім’я… ніби знайоме.

— Мабуть, усі чули це ім’я, — сказав Деніел. — Він ніби збирається йти на підвищення, не з тих, хто залягає на дно.

— Я не цікавлюся політикою, — мовила Алекс. Зараз вона дивилась на екран, але там показували тільки ведучу. — Як багато ти знаєш про цього чоловіка?

— Тільки те, що в новинах розповідають, — відповів Деніел. — Першокласна біографія, звичайні кліше.

— Він військовослужбовець?

— Так, якийсь генерал, гадаю.

— Генерал-полковник?

— Мабуть.

Тепер і Кевін прислухався.

— Вейд Пейс. Пейс, що починається з П. Це той, кого ми шукаємо?

Алекс, втупившись у одну точку, почала несвідомо повільно гойдатись на стільчику вперед-назад. — Він зі штату Вашингтон… працював на розвідувальне управління міністерства оборони… — Вона підвела очі на Кевіна. — Скажімо, РУМО теоретично досліджує певні різновиди біологічної зброї. У цього добродія вже є політичні амбіції, тож він, безперечно, подбає про те, щоб гроші витратили в його рідному місті. Певна річ, вони мають на поверхні чимало благих цілей — усе, що бачитиме стороння людина, — різке економічне зростання. Мабуть, це допомогло йому отримати місце в Сенаті. Чудово. Але з плином років створений ними вірус украдено. Ніхто не повинен знати, що він існує. Ми вистежуємо поганців, але вони розповідають нам забагато. У Вейда Пейса — великі мрії. А якщо хтось почує, що його ім’я пов’язано з вірусом…

— Цю людину, випереджаючи події, треба прибрати, — договорив Кевін. — А хтозна, що міг побачити занадто проникливий агент ЦРУ? Тож йому краще теж заткнути пельку.

— Так ризикувати не можна, — прошепотіла Алекс. — Не тоді, коли дістався таких висот.

З півхвилини всі мовчали.

— Ого! — озвалася Вал так голосно, що Алекс аж підскочила. — Невже ви, панове, хочете вбити віце-президента? — її тон свідчив, що вона вкрай захоплена цією думкою.

— Він ще не віце-президент, — відповів Кевін. — За законом, він ще ніхто. Отже, жодних спецслужб.

У Деніела впала щелепа.

І знову високі ставки, але не надто. Зрештою, байдуже, що він там ще втілював, адже Вейд Пейс — усього-на-всього ще одне серце, що б’ється.

Кевін перестрів погляд Алекс.

— Отже, він поставив під приціл мене, мого брата, тебе й твого друга… аби мати шанс стати віце-президентом. О, відчуваю, ця справа мені буде до смаку.

Вона роззявила рота, але хутко знову стулила. Набагато простіше та безпечніше для неї — дати Кевінові зробити якомога більше брудної роботи.

Але в неї є невпізнаваність — і у Деніела теж, тому вона може також зосередитись на тотожному Кевіновому обличчі, котре треба приховувати над усе, аби його план спрацював. Можливо, Кевін краще за неї вміє вбивати людей, але вона була цілком переконана, що краще за нього вона здатна робити це, мінімально каламутячи воду. Якщо хочеш щось зробити правильно…

— Хай як я не люблю позбавляти тебе розваг, мабуть, ти захочеш, аби цим опікувалась я, — вона ледь помітно здригнулась. Мабуть, це величезна помилка. Чи вона справді перетворюється на схиблену на адреналіні божевільну, хоча нещодавно звинувачувала Деніела в тому, що він такий? Вона в це не вірила. Вона відчувала тільки жах, навіть розмірковуючи про те, аби додати до свого переліку ще одне завдання. — Наша мета — тихо й спокійно, хіба ні? Коли наш бажаний президент загине від серцевого нападу чи інсульту, це не приверне такої уваги, якби його застрелили, коли хтось вдерся в його будинок.

— Я можу працювати тихо, — наполягав Кевін. Його брови опускались униз, насуплюючись.

— Тихо, як за смерті за природних обставин?

— Майже.

— Майже підніме наші цілі у стан бойової тривоги.

— Вони вже у стані бойової тривоги.

— Отже, яким ти бачиш наш план?

— Я імровізуватиму, діставшись до місця.

— Слушний план.

— А знаєш, скільки людей гине щодня внаслідок побутових нещасть у нашій країні?

— Ні. Але я переконана, що набагато більше білих чоловіків, яким трішки за шістдесят, гинуть від проблем із серцем, ніж з будь-яких інших причин.

— Добре, згоден, серцевий напад — то найтихіша смерть для Пейса. А ти збираєшся вдертися в хату, куценька? Постукавши у двері, попросиш позичити склянку цукру? Не забудь вдягнути фартух з рюшами, саме до діла буде.

— Я можу пристосувати план щодо Карстена. Мені тільки треба ще кілька днів на те, щоб проаналізувати Пейса…

Кевін голосно ляснув рукою по стільниці.

— У нас немає стільки часу. Ми вже й так довго відкладали. Ти ж знаєш, що Діверз і Карстен не марнували часу на підготовку, яким ми їх наділили.

— А поспіх тільки залишить лази, якими вони можуть скористатись. Гідне приготування.

— Яка ж ти надокучлива!..

Вона не помітила, як близько вони з Кевіном зійшлися, практично перебуваючи на відстані п’ятнадцяти сантиметрів, але раптом між ними вигулькнула рука Деніела.

— Можна мені втрутитися, щоб запропонувати очевидну річ? — спитав він.

Кевін відмахнувся.

— Не встрявай, Денні.

Алекс глибоко вдихнула, аби заспокоїтись.

— Що за очевидна річ? — спитала вона Деніела.

— Алекс, у тебе кращий план, як… гм, убити сенатора, — він швидко замотав головою. — Повірити не можу, що все насправді.

— Насправді, — різко відповів Кевін. — І я не назвав би план без початку найкращим.

— Дай мені договорити. У Алекс краща… методологія. А в тебе, Кевіне, кращі шанси проникнути в помешкання так, щоб тебе не викрили.

— Еге, кращі, — відповів вороже Кевін.

— О, — мовила Алекс, украй роздратована, мабуть, через вражену гордість і тим, що доведеться співпрацювати з такою неприємною людиною. — Маєш рацію, — визнала вона, звертаючись до Деніела, — знову.

Він усміхнувся.

— Що таке? — вимогливо спитав Кевін. — І не дивись на мене цими закоханими очима, бо мене знудить.

— Очевидно, — Алекс промовила слова мало не по складах, — ми маємо зробити це разом. Ти зайдеш, маючи в руках зілля, яке я тобі дам. Власне… — її мозок почав перебирати варіанти, — більш ніж з одним зіллям, мабуть. Маємо не переривати зв’язку, аби я могла давати тобі настанови щодо того, як застосувати якнайкраще…

— Ти командуватимеш, — Кевін глянув на неї спопеляючим поглядом, — а я слухатимусь наказів на місці?

Алекс витріщилась на нього.

— Скажи, що в тебе є кращий план.

Кевін закотив очі, а потім знову зосередився.

— Нехай. Має сенс. Грець тобі.

Алекс покращало. Вона без жодного ризику могла тепер виконати свою частину роботи. І хоч як не хотіла цього визнавати, вона знала, що Кевін упорається.

Кевін фуркнув, немов прочитав її думки, а потім сказав:

— Можна попросити про послугу?

— Чого ти хочеш?

— Коли змішуватимеш свої отруйні зілля, можеш зробити так, щоб цьому боліло? Щоб йому дуже боліло?

Попри свій страх, Алекс усміхнулась.

— Це я можу.

Хвилину він стояв, скрививши губи.

— Дивно, Оллі… ну, ти мені зараз майже подобаєшся.

— Минеться.

— Маєш рацію… уже почало минатись, — він зітхнув. — Як довго ти будеш чаклувати над набором хіміка?

Алекс полічила швидко:

— Дай мені три години.

— Я поки що проаналізую нову ціль.

Кевін, зібравши мачете та решту ножів, попростував нагору, насвистуючи.

Алекс, підвівшись, випросталась. Навіть попри те, що до нового стресу додався страх, приємно було відчувати, що відповідь знайдено. Невідоме ім’я дратувало, як свербіж у голові. А тепер вона може зосередитись на наступному кроці.

— Добре! Я в хазяйській ванній.

Як на Кевіна, його голос лунав неголосно, але голосніше тону, який Алекс вважала безпечним. І якщо вона висловила б йому своє занепокоєння, він тільки нагадав би їй, що наразі це його парафія. Він просто такий самовпевнений.

Алекс стало цікаво, чи взяв він у будинок із собою Ейнштейна? Мабуть, — міркувала вона, — та, певна річ, від собаки не чутно ані звуку.

— Переконайся, що ти натрапив саме на ту половину, де лежать його речі. Не хочу вбити дружину, — Алекс не могла змусити себе говорити голосніше за шепіт, незважаючи на те, що йому, вочевидь, було цілком зручно.

— Що таке?

— Переконайся, що знайшов саме його речі, — заговорила вона голосніше. — Не використовуй нічого, чим можуть користуватись обидві статі, як-от зубна щітка.

— Я майже впевнений, що шафка для ліків праворуч належить нашому добродію. Змінні леза для гоління, знеболювальне, крем-блок від засмаги SPF45, вітаміни «Центрум Сілвер», трохи косметики, але вся тілесних тонів…

— Переконайся напевне.

— З лівого боку безліч парфумів і помад.

— Можливо, деякі речі у них у спільному користуванні… перевір шухляди під шафками для ліків.

Алекс уявила гарну білявку, яку вона бачила поруч із Вейдом Пейсом на фото в пресі. Каролін — Жозефін Меррітт — Пейс. Вона була лише на десять років молодша за сенатора, але здавалось, що на цілих двадцять п’ять. Хай які пластичні операції робила, вона поводилась достатньо обачно, аби робити все по-мінімуму; вона зберегла сяйливу усмішку, а коли усміхалась, кутики її очей примружувались, а вираз обличчя був щирим. Від своєї аристократичної родини з півдня вона успадкувала неабиякий статок, що здебільшого витратила на фінансування своїх різноманітних проектів — для розвитку грамотності, харчування голодних дітей, збереження програм із музики у школах, розташованих у районах міста, де мешкає бідне населення, спорудження притулків для безхатченків. Ніколи й нічого скандального. Вона вдома виховувала їхніх двох доньок, котрі обоє закінчили школи з «Ліги Магнолії»[8] і зараз одружені з респектабельними чоловіками — педіатром і професором з коледжу. Як свідчить те, що Алекс встигла дізнатись під час свого поспішного дослідження про дружину сенатора, пані Меррітт — Пейс є досить приємною жінкою. Звісно, вона не заслуговує на таку болісну смерть, яка вже чатує на її чоловіка.

— Сподіваймось, що болісну, — додала Алекс, — вони ж так багато залишили на волю долі.

— Я знайшов три коробки з милом, пакунок із запасними зубними щітками, гігієнічну помаду з двома ароматами, помади з ароматами вишні та полуниці… ватні диски, ватні палички… Наступна шухляда зі споду… ох, ось воно… крем від геморою. Годиться. І свічки. Як гадаєш, Оллі?

— Можливо, подіє. Мені подобається використовувати щось тематичне, а не діяти оральним шляхом, щоб відмежувати усе це якомога більше від Карстена. Але, можливо, він не користується свічками чи кремом регулярно.

— Слушно. А було б так чудово буквально заткнути йому цю отруту в… о, глянь, а наш добродій часом не курець?

— Гм… стривай хвильку.

Алекс ввела в пошук у розкритому вікні браузера фразу «Чи курить Вейд Пейс?». Враз її закидали статтями та фото. Вона клацнула на зображення — низькоякісні фото, зроблені ззаду чи здалеку. Вейд Пейс — молодший, ніж зараз, з іще подекуди темним волоссям, зазвичай у військовому мундирі — ніколи не стоїть у центрі фото, але його легко впізнати, бо він із цигаркою в руці. І пізніші фото, де він уже в центрі уваги. Ці вже знято, коли він перетворився «на респектабельного літнього чоловіка», як називала його Вал, і тепер уже цигарки в його руках ніколи не було. Але кілька фотографів закарбували на фото нікотинові пластирі, що були ледве помітні крізь його білу сорочку з ґудзиками на комірі. І на відпочинку у квітчастій гавайській сорочці нижній кутик темненького пластиру виглядав з-під рукава. Фото з відпочинку датувалося квітнем, не так уже й давно.

— Скидається, що колись був, — сказала Алекс. — Скажи, що ти знайшов нікотинові пластирі.

— NicoDerm CQ. Один пакунок наполовину повний, а за ним ще три запечатані. Перевірю смітник.

Алекс нетерпляче чекала протягом нетривалої тиші.

— Підтверджено. Під рукомийником є використані пластирі. Я сказав би, що смітник регулярно спорожняють. Отже, він досі активно ними користується.

— Ліпшого годі й шукати, — продовжила Алекс крізь зуби. — Скористайся шприцом, позначеним цифрою три.

— Зрозумів.

Вона розчула, як тихо розстібнулася блискавка.

— Пильнуй, щоб рідина не потрапила тобі на шкіру. Впорскуй зі споду, щоб не залишилось помітних проколів.

— Я не ідіот. Скільки?

— Впорсни половину шприца.

— Він же маленький, ти певна? А, пусте, ти ж на цьому знаєшся. Як скоро він висохне?

— За кілька годин. Поклади у…

— Під верхній пластир, угадав? — Кевін обірвав: — Другий зі споду.

— Так, так спрацює.

Алекс почула, як Кевін задоволено гигикнув.

— Місію виконано. Вейд Пейс цілком заслужено став ходячим мерцем. Рушаймо до цілі номер два.

— Повідомиш, коли дістанешся до місця?

— Ні, не буду. Має бути менше двадцяти чотирьох. Побачимося вдома.

— Добре.

— Візьмись за свого поганця, Оллі.

Коли вона відповідала, її голос залунав трохи дзвінкіше:

— Так, я зроблю все… перш ніж ти повернешся додому.

Він відчув її нервозність, тож заговорив різкіше, командним тоном:

— Шануйся! Якщо в мене не все піде гладенько, твій план може не спрацювати.

— Звісно.

І він поклав слухавку раніше за неї. Знову.

Алекс, глибоко вдихнувши, поклала телефон і комп’ютер поруч себе на ліжку.

Деніел сидів по-турецькому на підлозі в її ногах, злегка обійнявши її рукою за литку. Протягом усієї телефонної розмови він не зводив очей з її обличчя.

— Ти все збагнув? — спитала вона.

Деніел кивнув.

— Повірити не можу, що він зміг нікого не розбудити. Скажи, що в мене не такий пронизливий голос.

Вона усміхнулась.

— Не такий.

Він, нахилившись, опустив підборіддя їй на коліно. Вона відчула, що він міцніше обійняв її за ногу.

— А зараз твоя черга, — сказав він трохи гучніше, ніж пошепки, але тихий голос не приховав напруги.

— Ще не на часі, — відповіла вона, машинально зиркнувши на цифровий годинник, який належав до її пересувної лабораторії. Він показував 4:15. — У мене до початку вистави є ще кілька годин.

Вона відчула наче подих на своїй шкірі, коли його щелепа напружилась.

— Я не робитиму нічого небезпечного, — нагадала вона йому. — Я не вдиратимусь ні в чию фортецю. Це не важче, ніж поставити пристрій стеження.

— Я знаю. І повсякчас собі це повторюю.

Алекс підвелася, випростовуючись, а Деніел відхилився, щоб пропустити її. Вона кивнула в куток, де хаотично було розкладене її лабораторне обладнання на кількох журнальних столиках. Скориставшись тим, що довелося облаштовувати лабораторію, вона запаслась достатньою кількістю «Виживання», коли закінчила готувати суміш для Пейса.

— Мабуть, мені треба все прибрати, щоб не засмутити Вал.

Деніел підвівся.

— Допомогти?

— Звісно. Тільки не чіпай нічого без рукавичок.

Прибирання не забрало багато часу. Вона добре натренувалась складати та розкладати свою лабораторію, часом маючи дуже стислі терміни. Деніел швидко збагнув, що де лежить, тож невдовзі зібрав усю скриньку, ще до того, як вона демонтувала все обладнання. Обережно замотуючи фляжку з округлим денцем, вона знову поглянула на годинник. У неї ще було кілька годин до того, як Вал знову почне робити їй макіяж.

— Маєш виснажений вигляд, — зазначив Деніел.

— Ми почали завчасно. Вал підремонтує мене, щоб я мала презентабельний вигляд.

— Подрімати не зашкодить.

Алекс була майже впевнена, що заснути їй не вдасться. Вона намагалась здаватись зібраною, щоб Деніел не хвилювався, а насправді вже відчувала зерна паніки, що пускали корені десь на рівні шлунку. Не те, щоб вона збрехала Деніелу про те, що буде робити, але вона й близько не була спокійною щодо наступного етапу — власне дій. Вона знову поринула у свій звичний спосіб міркувань, почуваючись дуже затишно під час приготування. Тепер, коли настав її час втілювати план у життя, у неї була перезбуджена нервова система. Утім, навіть просто відпочити, мабуть, буде розумно.

— Слушно.

Спостерігаючи, як хатня господиня Карстена заходить крізь автоматичні двері у величезний супермаркет, вона повільно й глибоко кілька разів вдихнула, намагаючись опанувати себе. Зиркнувши в козиркове люстерко, вона оглянула своє обличчя, щоб підбадьоритися тим, яку оману створила Вал. Сьогодні Алекс була білявкою з пісочним відтінком, і досить правдоподібною. Її макіяж видавався мінімальним попри кілька шарів. Алекс тішилася, що її ніс набув нової форми і, мабуть, уже таким і залишиться. Допомогли йому лише трішки.

У супермаркет, припаркувавши машини, увійшло ще кілька покупців, і Алекс знала, що вже час рушати. Вона ще раз глибоко вдихнула. Не так вже й важко. Наразі просто звичайний похід за закупами.

Усередині в супермаркеті було людно. Виднілось кілька гуртів клієнтів, тож Алекс переконалась, що не вирізнятиметься з натовпу. Вона несподівано згадала про катастрофічні Деніелові шопінгові веселощі у Чайлдресі й, на її подив, усміхнулась.

Попри пожвавлення, знайти потрібну жінку їй було неважко. Хатня робітниця була зодягнена в яскраво-жовту сукню-халат, тож колір був прикметний. Вона не йшла за нею крізь крамницю, а натомість перестрівала її через ряд. Так вона частіше потрапляла в поле зору жінки, але так усе видавалось природнішим, не таким страшним. Жінка — років п’ятдесяти на вигляд при ближчому огляді, у хорошій формі й досить приваблива, — узагалі не звертала на Алекс уваги. А тим часом Алекс накидала у візок довільного краму, який здавався цілком нормальним, — молоко, хліб, зубна паста, потім додавши ще кілька важливих товарів.

Карстен полюбляв натуральний помаранчевий сік у маленьких пляшечках. Мабуть, він швидко псувався, тому хатня господарка купувала кілька пляшечок щоразу, коли їхала до Карстена, але ніколи не складала на пожиток. Алекс взяла три — стільки ж, скільки було у візку господарки, — і поставила їх попереду на дитяче місце у візку.

Вона покотила візок у порожній прохід між стелажами — цього ранку ніхто не обирав листівок на день народження чи офісного приладдя — і зняла ковпачок зі шприца в кишені. Голочка була дуже тоненька й не залишила по собі майже жодного сліду, коли Алекс встромила її у пляшку із соком, просто під кришечкою, що відкручується. Тілом вона розвернулась до листівок, немов шукала ідеальну чуттєву фразу. Зробивши справу, вона схопила блискучу вітальну листівку яскраво-рожевого кольору й поклала у візок. Можливо, подарує її Кевінові, коли той виконає свою місію. Такі блискітки, як на листівці, не відмиваються кілька днів.

Вони з Барнабі називали цю суміш просто — «Серцевий напад», бо саме це вона спричиняла. Часом після допиту відділ прагнув позбавитися суб’єкта так, щоб усе мало цілком природний вигляд. За три години «Серцевий напад» розпадався на продукт обміну речовин, який майже неможливо відстежити. Чоловік такого віку, як Карстен, у його фізичному стані, який працює з підвищеним стресом, — що ж, Алекс дуже сумнівалась, що хтось надто прискіпливо перевірятиме причину смерті, принаймні спочатку. Певна річ, якби він мав двадцять п’ять років і бігав марафони, така смерть мала б підозрілий вигляд.

Алекс пішла до пекарні, розташованої біля касирів, звідки могла безперешкодно спостерігати за людьми, які стояли в черзі на касі. Хвилин із десять вона вдавала, що вагається, обираючи між багетом і чіабатою, аж ось нарешті з 19-го ряду показалась господарка і стала в чергу. Алекс, жбурнувши у візок багет, стала в чергу поруч.

Зараз завдання було непростим. Їй треба було йти досить близько біля жінки, коли вони виходили з крамниці. Непримітний чорний седан Алекс стояв просто біля мінівена. Поки жінка викладала покупки, Алекс збиралася з повними руками покупок впасти на бампер мінівена. Залишити її сік ззаду авто буде неважко. Сподівалась, поцупити пляшечки із соком вона зможе, утім, навіть якщо не вдасться, на думку Алекс, хатня працівниця все одно поставить їх у холодильник, навіть якщо їхня кількість буде іншою.

Алекс спостерігала за стрічкою конвеєра поруч, ще раз перевірила, що сік на місці. Помітивши те, що хотіла, хутко відвернулась.

Коли її власна покупка пройшла крізь сканер, вона насупилась. Чогось бракує. Чомусь не збігається з тим, що вона набрала в уяві. Вона знову поглянула на іншу стрічку конвеєра, намагаючись знайти, що не так.

Пакувальник складав у пакунок дитячий сніданок «Лакі Чармз». Хатня господиня ніколи не купувала Карстенові таких сухих сніданків, принаймні наскільки Алекс помітила раніше. Карстен є людиною звички, тож щоранку їв однакові сніданки з високим вмістом харчових волокон. Солодкий зефір з пластмасовими іграшками не його modus operandi.

І знову зиркнула, опустивши голову. Звичайна кава в зернах, знежирені вершки, двісті п’ятдесят мілілітрів знежиреного молока й півтора літра незбираного молока, пачка вафель «Нілла».

— Паперовий чи поліетиленовий? Пані?

Алекс швидко знову зосередилась, відкривши гаманець, добула три двадцятки.

— Паперовий, будь ласка.

Хатня працівниця завжди носила в паперовому.

У неї думки йшли обертом, поки вона чекала решту.

Можливо, хатня працівниця купила продуктів для себе, коли пішла скуповуватись для Карстена? Але якщо вона купила собі молока, тоді їй довелось би ставити його у холодильник у Карстена, а потім забирати, коли йтиме додому, щоб не зіпсувалось через спеку. А раніше вона цього ніколи не робила.

Чи Карстен чекав гостей?

У Алекс незручно калатало серце, поки вона йшла слідом за жінкою крізь автоматичні двері, тримаючи обидва пакунки у лівій руці.

Треба, щоб Карстен наодинці смакував той апельсиновий сік із пляшки. А що, як якийсь друг візьме пляшку? Друг, якому справді двадцять п’ять і який бігає марафони? Тоді її замах стане очевидним. Карстен змінить звички, нашпигує систему безпеки. І він, безсумнівно, здогадається, що це Алекс. Що вона жива й десь поруч.

І полювання розпочнеться знову, ближче, ніж будь-коли.

Чи варто їй покластись на випадок? Улюблений сік Карстена. Він, найімовірніше, не частуватиме ним нікого. Але що, як?

Поки її мозок перебирав імовірності, дрібничка, неістотна інформація, — чи принаймні такою вона її вважала — вигулькнула в її голові, пропонуючи новий шанс.

Зоопарк. Донька без угаву розповідала про зоопарк. Ціла купа дзвінків щодня, часом по кілька годин. А що, як Ерін Карстен Бойд не завжди була такою близькою з батьком? А що, як Алекс, якій кортіло натрапити на важливі дзвінки, перемотала життєво важливу інформацію — як-от візит доньки та онуки? Вашингтон відомий своїм зоопарком. Саме в таке місце ведуть онуку, яка живе за містом. Достоту як «Лакі Чармз» — ідеальний сніданок, який дідусь, потураючи онуці, мав би напохваті їй на сніданок.

Алекс зітхнула швидко, але глибоко.

Вона не може наражати на небезпеку отруєння дитини.

І що тепер? Кавові зерна? Але ж і Ерін каву питиме. Можливо, потрібен інший токсин, щось штибу сальмонели?

Вона не може чекати, поки родина розійдеться по домівках. На той час Діверза та Пейса вже буде вбито — якщо вони вже не мертві, — і Карстен буде в бойовій готовності. Це її єдиний шанс опанувати паніку. Усього шість пляшок соку, лише одна з них отруйна, отже… найімовірніше їх вип’є Карстен… навряд, щоб вона зашкодила дитині…

Ууу, — простогнала вона подумки, уповільнюючи крок. Вона знала, що не діятиме. І не могла повернутись у його улюблену літню кав’ярню, аби додати ще один інгредієнт йому в локшину з куркою та пармезаном; він, безперечно, позбавився цієї звички після того, як вона там зустрілася з ним. Вона тепер має зважитись на щось по-справжньому небезпечне, як-от позичити в Деніела авто та гвинтівку й застрелити Карстена крізь вікно в його кухні. Імовірність того, що її впіймають і вб’ють, буде значна, набагато вищою, ніж вона загадувала.

Кевінові вона стане огидною. У її переліку тільки одна особа, а вона вже все зіпсувала. І вона не може ображатись на таку реакцію. Вона сама собі теж огидна.

Немов читаючи її думки, у цю мить зателефонував Кевін. Вона відчула вібрацію в кишені, а потім, діставши телефон, прочитала номер. Клацнувши «Відповісти», вона приклала телефон до вуха, але нічого не відповіла. Вона досі надто близько йшла біля працівниці й не хотіла, аби та, почувши її голос, повернулася, ще раз, ближче, розглядаючи жінку, яка йде за нею, мов тінь. Можливо, господиня досі є її пропуском. Алекс не могла дозволити, аби її помітили.

Алекс чекала, поки Кевін нагримає на неї, інтуїтивно відчувши, що вона схибила. Їду підкинути м’яч, Олеандр, — заговорив він доволі голосно, утім то була звичайна гучність голосу для нього.

Кевін нічого не сказав. Вона знову забрала від вуха телефон, щоб глянути на екран. Їх роз’єднали? Чи він набрав її номер випадково?

Дзвінок тривав. У нижньому кутку екрана відраховувались секунди.

Алекс мало не промовила — Кевіне?

Чотирирічна параноя припнула їй язика.

Притиснувши телефон до вуха, вона пильно прислухалась. Не було чутно ані шуму вулиці, ані машини, ані ворушіння. Ані вітру. Ні звуку тварин, ні людського звуку.

Мороз пішов у неї поза шкірою по руках, піднімаючись до потилиці, здіймаючи волосся сторч. Проминувши своє авто, вона тепер не може зупинятись. Вона не повертала голови, але її погляд шалено бігав; вона зосередилась на смітнику у віддаленому кутку парковки й прискорила крок. Вона бувала надто близько до осередку влади своїх ворогів. Якщо вони відстежують цей дзвінок, багато часу, щоб дістатись сюди, їм не знадобиться. Їй так сильно хотілося побігти, але, стримуючись, вона йшла швидко й рішуче.

І досі на тому кінці дроту анічичирк. Холодна, важка порожнеча на споді у шлунку розросталась.

Кевін не збирався несподівано почати говорити до неї, вона це розуміла. Але все одно ще секунду вона вагалась. Щойно вона зробила те, що мусила зробити, усе скінчилось. Єдиний її зв’язок із Кевіном обірвано.

Вона поклала слухавку. Цифри в нижньому кутку екрана свідчили, що дзвінок тривав усього сімнадцять секунд. А здавалось, що часу спливло набагато більше.

Вона підійшла збоку до смітника — так її не видно з парковки. Вона не могла нікого бачити, тож сподівалася, і її ніхто не побачив.

Поставила продукти додолу.

У підкладці торбинки вона заховала маленький набір для зламу замків. Їй ніколи не довелось використати його за призначенням, але час від часу він ставав у пригоді, коли вона працювала з меншими колами зворотного струму та адаптерами.

Узявши найтонший датчик, вона витягнула лоток сім-картки з телефона. Картка та лоток опустились у торбинку. Краєм футболки вона обережно витерла увесь телефон, тримаючи його загорнутим у футболку. Зважаючи на довжину футболки, просунути телефон у бічну ляду в смітнику було важко, адже отвір розташовувався дуже високо, і вона не могла до нього дотягтись. Їй довелося жбурляти телефон і вдалося закинути його нагору з першого разу.

Схопивши паперові пакунки, Алекс, розвернувшись, швидко пішла до авто. Мінівен саме виїжджав з парковки. Вона не знала, чи помітила хатня працівниця, що вона йшла поруч. Поспішаючи назад, вона ступала широкими кроками, на які тільки була спроможна.

Телефон уже на смітнику, але в неї перед очима досі був годинник, що відраховував секунди в кутку екрана. Тепер є лише дві ймовірності, і одна з них залишає їй дійсно тісні крайні строки.

Розділ 27

Алекс, твій номер просто набрався, коли телефон лежав у його кишені, — переконував її Деніел.

— Денні має рацію, — погодилася Вал. — Ти реагуєш надто гостро. Це дрібниця.

Алекс захитала головою, відчуваючи, як тягне щелепа, коли вона стискає зуби.

— Маємо переїхати, — відповіла вона рішуче.

— Тому що погані хлопці, можливо, влаштовують Кевінові тортури, намагаючись добути інформацію, саме поки ми зараз розмовляємо, — підсумувала Вал. Вона говорила спокійно й з гумором, як зазвичай розмовляють з дуже малими дітьми та літніми людьми.

Алекс відповіла холодно та грубо.

— Жартувати ніхто не буде, якщо вони прийдуть по тебе, Вал. Це я обіцяю.

— Послухай-но, Алекс. Твій власний план щойно провалився, — нагадала їй Вал. — Ти вже й так була засмучена. І Кевін, зателефонувавши, нічого тобі не сказав. Це все, що трапилось. Як на мене, ти надто перескакуєш, гадаючи, що це більше ніж випадковість.

— Вони саме так і діють, — відповіла Алекс повільно та спокійно. Ще до того, як Барнабі дав їй почитати відповідну інформацію, вона бачила подібну тактику в дії. — У суб’єкта був телефон з одним номером у контактах. Телефонуєш за ним і перевіряєш, яку інформацію можна в такий спосіб добути. І відстежуєш сигнал, який щойно створив. І знаходиш людину, яка була на іншому кінці дроту.

— Власне, знаходити ж нічого, хіба ні? — заохотливо спитав Деніел. — Ти викинула телефон. Він приведе їх лише до парковки, що не має до нас ніякого відношення.

— Так, телефон — це глухий кут, — погодилась Алекс. — Але якщо Кевін у них…

Деніел скривився, сумніваючись. Вал досі мала поблажливий вигляд.

— Гадаєш, вони вбили б його? — спитав Деніел майже пошепки.

— Це в кращому випадку, — просто відповіла вона, не знаючи, як підсолодити чи пом’якшити для нього ці слова. — Якщо він мертвий, вони його вже не скривдять. І ми в безпеці. А якщо він ще живий… — вона, глибоко зітхнувши, змінила тему. — Як я вже казала, нам час переїжджати.

Вал це не переконало.

— Ти справді гадаєш, що він продасть Денні?

— Послухай-но, Вал. Я б ніколи не сумнівалась у твоїх знаннях щодо всього, що має хоч якийсь стосунок до жінок. То твій світ. А це — мій. Я не перебільшую, кажучи, що всі ламаються. Байдуже, який Кевін сильний чи як сильно він любить брата. Можливо, знадобиться певний час, але він скаже, де ми. І заради нього самого, я сподіваюсь, що для цього не знадобиться багато часу.

Знадобиться, і вона про це чудово знала. Хай якими сповненими непорозумінь і проблем завжди були її стосунки з Кевіном, вона навчилась йому довіряти, пізнала його. Він би виграв для неї трохи часу, аби вона відвезла Деніела та Вал у безпечне місце. Частково через те, що він справді любить брата, а частково через свою гордовитість. Він ніколи б не видав легко Діверзу те, чого той прагне. Він би змусив їх добре попрацювати за кожне слово, що вони від нього почують.

Вона тішилася, що не їй довелось розколювати Кевіна. Бо була переконана, що він би став найважчою справою з усього, з чим вона стикалась. Якщо хто й здатен на таке — буквально забрати свої таємниці із собою в могилу — то тільки Кевін Біч. Можливо, він би зіпсував її ідеальний послужний список.

На мить вона жваво уявила, як Кевін лежить, прив’язаний до ультрасучасного столу в її колишній лабораторії, а вона стоїть, схилившись над ним. Як би вона діяла за цих обставин? Якби все склалось тільки трішки інакше — якби її суб’єкт із Пакистану не пробурмотів ім’я Вейд Пейс — картина, яку вона намалювала в уяві, могла б обернутись для неї на реальність.

Труснувши головою, вона відігнала цей образ і поглянула на Деніела та Вал. Алекс помітила, що її напруження, невгамовність та понура впевненість нарешті подіяли, принаймні на Деніела.

— Якщо вони й справді дістались до Кевіна… що, як гадаєш, трапиться з Ейнштейном? — спитала Вал так само скептично, але її очі кольору ляпіс-лазурі стали безмежно вразливими.

Алекс сіпнулася. Чому вона над усе почала перейматися долею тварини? Яке безглуздя!

— Ми не маємо часу, аби все зараз дізнатись, — відповіла Алекс. — Маєш куди піти, Вал? Місце, про яке не знає Кевін?

— У мене таких місць мільйон, — її обличчя стало суворішим. Раптом її досконале обличчя набуло такого вигляду, ніби належало прекрасній ляльці, холодній та порожній. — А у вас?

— У нас трохи обмеженіший вибір, але я щось вигадаю. Збери речі, які хочеш зберегти, можливо, повертатись сюди буде небезпечно. Можна я візьму перуку?

Вал кивнула.

— Дякую. У тебе ще є машина, окрім тієї, на якій ми їздили? Кевін забрав позашляховик Маккінлі, коли поїхав разом з Ейнштейном.

— У мене є тут кілька. Та машина не моя. Кевін приїхав на ній.

Вал, граційно розвернувшись навколо своєї осі, повільно пішла до сходів. Алекс не могла збагнути: вона йде пакувати речі чи подрімати? Вал їй не повірила.

У Алекс думки снували у тисячі напрямів. Вони мусять швидко знайти нове авто, а старе, про яке знає Кевін, десь залишити. Вона мала обміркувати безліч дрібниць, і дуже швидко.

Розвернувшись, Алекс поспішила знов у вітальню. Вона теж має зібрати речі.

І поміркувати. Цього вона не планувала. А мала б.

Деніел пішов коридором за нею слідом.

— Скажи, що мені робити? — спитав, коли вони заходили у двері.

— Можеш спакувати все знову в спортивні сумки? Я… Мені треба кілька хвилин поміркувати. Сьогодні ми не маємо права схибити. Дай-но я зосереджусь, добре?

— Звісно.

Алекс лягла на ліжко й затулила руками обличчя. Деніел швидко збирав речі в кутку, шум не заважав їй. Вона намагалась обміркувати всі можливі для них кроки, усе, про що Кевін не знав.

Такого було небагато. Вона навіть до Лоли повернутись не могла, щоб забрати, адже заклад обирав Кевін.

Ще раз вдихнувши, аби сконцентруватись, вона відігнала цю думку. Зараз не час сумувати.

Попервах вони зупинятимуться в маленьких мотелях. Платитимуть тільки готівкою. На щастя, у неї лишилось багато Кевінових грошей від наркотиків. Вони зможуть жити з високо піднятою головою.

Певна річ, Карстен це передбачить. Її обличчя та обличчя Девіда опиняться у всіх поліцейських повідомленнях, які розішлють на всі потенційні зупинки в електронних листах на відстані тисячі миль. Оскільки їм уже розповідали історію Деніела, то, можливо, вони зроблять з неї його заручницю. Іншу версію важко було б видати за правду, зважаючи на різницю в розмірах Алекс і Деніела.

Вони могли б отаборитись у будь-якій машині, що знайдуть, як уже робили раніше. Вони будуть вкрай обачними. Щойно люди Карстена знайдуть авто Кевіна, вони будуть відстежувати всі продані уживані машини, кожне оголошення про потребу в такій машині, кожну вкрадену машину на відстані в сотні кілометрів. Усе, що відповідатиме такому сценарію, потраплятиме в перелік, а коли якийсь коп повідомить про таке авто, люди Карстена не забаряться.

Можливо, уже час повернутись у Чикаго. Можливо, Джоуї Джанкарді не вб’є її одразу. Можливо, він торгуватиметься за якесь боргове рабство в обмін на дві пластичні операції на обличчі. Чи, можливо, він, унюхавши її розпач, знатиме, що можна добре заробити, продавши її знову тим, хто її шукає.

У неї є нові посвідчення особи, про які Кевін і гадки не має, але у Девіда таких немає. Документи, які вона поцупила у Кевіна в пересувній Печері Бетмена, небезпечно використовувати.

Хіба що Деніел діятиме дуже швидко.

Прибравши долоні з обличчя, вона підвелась.

— Гадаєш, ти опанував основоположні принципи гри у хованки?

Деніел повернувся, тримаючи в руках дві сумки з набоями.

— Можливо, найбільш основоположні з основ.

Алекс кивнула.

— Ти кмітливий. Ти ж добре розмовляєш іспанською, хіба ні?

— Нічогенько. Ти в Мексику гайнути хочеш?

— Якби ж я могла! Мексика, мабуть, не найбезпечніше для твого обличчя місце, оскільки ти так часто там бував, але в Південній Америці багато добрих схованок. І дешево, тож грішми певний час будеш забезпечений. Ти не змішаєшся з місцевими, звісно, але там безліч емігрантів…

Деніел мить вагався, а тоді обережно склав набої в одну із сумок. Потому підійшов до неї.

— Алекс, ти використовуєш забагато займенників другої особи. Ти маєш на увазі, що зараз маємо розійтися?

— Тобі безпечніше за кордоном, Деніеле. Якщо ти заляжеш на дно десь у тихій місцині в Уругваї, можливо, вони ніколи б не дізнались…

— То чому ми не поїдемо разом? Бо вони шукатимуть пару, якщо… якщо Кевін заговорить?

Вона згорбилась і знизала плечима, нібито захищаючись.

— Бо в тебе немає паспорта.

— А ти гадаєш, вони не сподіватимуться, що Деніел Біч спробує сісти на літак?

— Ти будеш не Деніелом Бічем. У мене є кілька Кевінових добірок особистих документів. Пройде немало часу, поки вони почнуть розпитувати Кевіна про підробні документи, якщо взагалі питатимуть. А сьогодні ти цілком устигнеш сісти на літак до Чилі.

Його вираз обличчя враз посуворішав, став майже сердитим. Він скидався на Кевіна, і вона здивувалась, як смуток зробив його таким.

— То я просто сам рятуватимусь? Залишивши тебе тут?

І знову щось схоже на знизування плечима.

— Ти ж сам казав, що вони шукатимуть пару. А я прослизну крізь дірки в тенетах.

— Вони шукатимуть тебе, Алекс. Я не…

— Добре, гаразд, — втрутилась вона. — Дай-но я ще поміркую. Щось вигадаю.

Деніел безкінечну хвилину не зводив з неї очей. Поволі його обличчя пом’якшало, і він знову став собою. Нарешті його плечі різко опустились, і він заплющив очі.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Мені прикро, що не спрацювало. Прикро, що Кевін…

— Я досі сподіваюсь, що він увійде в ці двері… — зізнався Деніел, розплющивши очі й втуплюючи погляд у підлогу. — Але інтуїтивно відчуваю, що цього не станеться.

— Знаю. Якби ж я помилялась…

Він блискавично поглянув на неї.

— Якби ми помінялись ролями, він би щось вдіяв. Знайшов би спосіб. Але я нічого не можу вдіяти. Я — не Кевін.

— Кевін опинився б у тому самому становищі, що й ми зараз. Він би не знав, де вони тебе тримають. А якщо б і знав, то був би в неймовірно програштому становищі. Він би нічим не міг зарадити.

Деніел, захитавши головою, опустився на ліжко. — І ніщо б із цього його не спинило.

Алекс зітхнула. Деніел, мабуть, має рацію. У Кевіна, певно, знайшовся б якийсь таємний інформатор чи інший ракурс камери, або якийсь інший шлях зламати систему Діверза. Він би не поступився і не втік. Але Алекс — теж не Кевін. Вона навіть не спромоглась отруїти Карстена, коли він ще ні про що не здогадувався. Та тепер він про все знає, вона була в цьому впевнена.

— Дай-но я поміркую, — повторила вона. — Я спробую знайти вихід.

Деніел кивнув.

— Але разом, Алекс. Ми поїдемо разом. Ми залишимось разом.

— Навіть незважаючи на те, що це обох нас наражає на небезпеку?

— Навіть тоді.

Алекс упала голічерева на ліжко, знову затуляючи обличчя долонями.

Якби для них була якась ідеальна можливість утекти, вона б уже скористалась нею раніше. Вона зараз перебувала тут переважно тому, що план втечі провалився. А тепер і план нападу провалився. І вона через те не надто була сповнена оптимізму.

Чудно, як ніколи не усвідомлюєш того, скільки всього ти можеш втратити, поки цього не втрачено. Вона знала, що у них з Деніелом усе серйозно; і змирилась з такою незручністю. Але кому б спало на думку, що вона сумуватиме за Кевіном? Як він став їй другом? Власне, не другом, бо друзів ми обираємо самі. Радше родичем — братом, якого уникаєш під час сімейних зібрань. У неї ніколи не було такої людини, але, мабуть, саме так почуваєшся, так болить, коли втрачаєш того, кого ніколи не хотів мати поруч, але на кого з часом навчився покладатись. Завдяки Кевіновій нахабній самовпевненості вона стала почуватись безпечно, як уже не почувалась протягом багатьох років. Гра в його команді — це гра в команді переможців. Його невразливість обернулась на страхувальну сітку.

Чи була колись.

А пес? Про собаку вона навіть згадувати не повинна, бо ця думка позбавлятиме її сил. І її мозок не знайде жодного рішення.

І знову образ Кевіна в її уяві блискавкою промайнув під її заплющеними повіками. Якби вона хоча б знала, що його вже немає серед живих, то вже було хоча б щось. Якби ж вона могла повірити, що зараз він не страждає в агонії. Звісно, він досить кмітливий, аби знайти вихід. Чи був він настільки впевнений у собі, що невдача навіть не розглядалась?

На її думку, вона вдосталь знала про Діверза за його пересуваннями до цього моменту, аби бути впевненою, що він не змарнує нагоди, якщо у ній є хоча б щось, що дасть перевагу.

Вона щиро бажала, аби все було навпаки. Якби схопили її, вона знайшла б стрімкий і безболісний вихід, не давши Карстену та Діверсу нічого на решту. Хай де Кевін схибив, хай що в нього пішло не так, він все одно є найвправнішим у тому, щоб зберегти Деніелові життя. І Вал заразом. Вал мала б найлегшу можливість утечі на нетривалий термін, але ані Карстен, ані Діверз не належать до тих, хто залишає свідків.

А якби на місці Алекс опинився Кевін, і йому довелось би складати план, як би він вчинив?

Алекс і гадки не мала. У нього були ресурси, про які вона нічого не знала, ресурси, які вона не спроможна відтворити. Але навіть за таких обставин єдине, що йому залишалось, — тікати. Можливо, він би повернувся згодом, аби спробувати знову, але він навряд зміг би жити, як раніше, зустрівшись з ватагою кілерів потенційного віце-президента. А зараз час зникнути й перегрупуватись.

Або, за цих обставин, зникнути й залишатись зниклими.

Той відворотний образ Кевіна ніяк не зникав з її голови. Недолік того, що вона фахівець із допитів у тому, що вона в найдрібніших подробицях знає, що вони можуть з ним зараз робити. Вона не могла не лічити хвилини, що спливають, не уявляти, як відбувається допит.

Деніел мовчав. Речі він пакував недовго; вони не розкладали їх тут, не влаштовувались зручно. Вони від самого початку знали, що, можливо, їм доведеться зніматись і їхати будь-якої миті, чи то через якусь катастрофу, чи то зуживши гостинність Вал.

Вона розуміла, що він відчуває. Він ніяк не хотів повірити, що все обернулось так погано. Не хотів йняти віри, що, можливо, Кевін вже мертвий чи що смерть наразі для нього, можливо, — найкращий вихід. Він згадуватиме, як Кевін вдерся крізь дах посеред ночі, аби його врятувати, і почуватиметься винним, що не зміг зробити те саме для нього. Більш ніж винним — безпорадним, слабким, лютим, відповідальним, боягузом… Те ж саме, що вже почала відчувати вона.

Але вона нічого не могла вдіяти для Кевіна. Якби вони з Кевіном помінялись місцями, він би теж нічого не спромігся вдіяти для неї. Не знав би, де вони її тримають. Лихочинці не обрали б місце, про яке знають Алекс чи Кевін. Перед ними відкрито безліч можливостей. А якщо й був би якийсь спосіб визначити їхню схованку, вони б не вчинили так недбало, щоб не потурбуватись про добру охорону в тому місці. Кевін був би так само безпорадний, як і вона.

Вона не повинна марнувати час, розмірковуючи про неможливе. Вона має зосередитись.

Вона має діяти, припускаючи, що Кевін ще живий і що поганці невдовзі знатимуть, що вона та Деніел теж живі й десь поруч. Вони дізнаються ім’я Вал та її адресу. Вони знатимуть марку, модель, колір та, імовірно, номерні знаки двох авто, які вони наразі мають у своєму розпорядженні. Отже, час їм якомога далі дистанціюватись від цих фактів.

Алекс поволі підвелась.

— Мабуть, нам ліпше віднести речі в машину й рушити.

Деніел підпирав стіну поруч із купою сумок, схрестивши руки на грудях. З червоними очима. Він кивнув.

Вал ніде не було, коли вони визирнули у вітальню, обоє з повними торбами в руках. Без собаки кімната здавалась холоднішою та просторішою. Алекс швидко попростувала до вхідних дверей.

У ліфті та дорогою до машини вони не розмовляли. Алекс, кинувши сумки біля багажника, виловила ключі в кишені.

Нетривалу тишу розітнуло тихе шкряботіння. Скидалось, що воно лунає десь поряд чи, можливо, з-під машини.

Я пришелепувата, — міркувала Алекс, сідаючи навпочіпки біля сумок, у яких, як сподівалась, була зброя, хоча насправді найімовірніше там — медичні засоби. Вона знала, у якому вони зараз небезпечному становищі, але все одно зайшла в підземний гараж-парковку без зброї.

Сподівалась, що Кевін протримається довше. Дурепа.

Деніел ніс важчі торби. Щойно поклавши руку на сумку, що стояла перед нею, Алекс збагнула, що там засоби першої медичної допомоги, які тепер уже їй не знадобляться. Принаймні, у неї залишились каблучки та пояс. Отже, їй треба бути якнайближче. Спочатку не опиратись. Звісно, якщо вони не застрелять її одразу.

Ці міркування не затримали її й на секунду. Слідом за першим звуком невдовзі почулося низьке виття, безперечно, з-під машини. Цей звук нагадав їй ще одну стресову ситуацію, біля темного ґанку у Техасі. Нелюдський звук.

Алекс присіла навпочіпки ще нижче, опустивши голову так, що майже торкалась нею заасфальтованої підлоги в гаражі. Темна тінь під седаном наблизилася.

— Ейнштейне? — вдихнула вона.

— Ейнштейне? — луною промовив Деніел за нею.

Алекс переповзла до машини збоку, до місця, де Ейнштейн був найближче.

— Ейнштейне, усе гаразд? Ти в порядку, любий?

Пес навшпиньки поліз до неї, поки цілком не виліз з-під машини. Вона провела руками по його спині та лапах.

— Тебе поранено? — забелькотіла вона. — Усе добре. Я про все подбаю.

У кількох місцях шерсть у нього скуйовдилась та змокла, але коли вона забрала руки, щоб перевірити, долоні не були червоними — тільки брудними. Подушечки на лапах у нього були трохи порізані, він дихав важко й часто, ніби був зневоднений чи виснажений, або й те, і те.

— З ним усе добре? — спитав Деніел вже поруч неї.

— Здається, так, але у нього, схоже, була важка ніч.

— Ходи до мене, любий! — мовив Деніел, тягнучись до пса. Ейнштейн підвівся, і Деніел взяв його на руки. Ейнштейн без упину лизав йому обличчя.

— Забери його нагору. А я складу речі в машину й долучуся.

— Добре, — відповів, вагаючись, Деніел, і, переривчасто зітхнувши, сказав: — Отже, все правда.

— Правда, — вона підняла ляду багажника, не дивлячись на нього.

Вона чула, як він, відвернувшись, пішов геть. Скиглення Ейнштейна стихало.

Вона недовго розкладала речі, готуючись до від’їзду. Гараж, як завжди, був тихим і безлюдним. Можливо, у Вал приватний поверх для паркування? Можливо, це все її авто? Алекс не надто здивувалась би, якби все виявилось саме так.

Чи має Алекс почуватись краще, знаючи, що із собакою все добре? Частина її, мабуть, сподівалась, що вона помиляється, що вона зреагувала надто гостро. Що це просто помилка.

Коли вона повернулась у вітальню, Вал сиділа на підлозі разом із собакою. Ейнштейн лежав у неї на колінах, скрутившись калачиком і поклавши голову їй на плече, а Деніел схилився над ним.

Вал підвела на неї очі, досі маючи вигляд, як у ляльки:

— І зараз ти скажеш «Я ж казала».

— Допомогти тобі втекти звідси? — спитала Алекс.

— Я мала б зникнути раніше. Уже чимало часу спливло, але таке не скоро забудеш.

Алекс кивнула.

— Мені прикро, Вал.

— І мені, — відповіла Вал. — Гадаєш… ви збираєтесь забрати собаку?

Алекс здивовано закліпала очима.

— Збираємось.

— Ой, — Вал занурила обличчя в хутро Ейнштейна. — Дайте мені хвилинку, — її голос пролунав заглушено.

— Певна річ, — відповіла Алекс.

Вони мали кілька годин. Розташування квартири Кевін видав би в останню чергу. Він послав собаку, щоб попередити їх. Отже, він за них бореться.

Крім того, у неї ще лишався один канал інформації, хоча й малоймовірний, тож, мабуть, їй слід його перевірити, поки вона ще має можливість користуватись швидкісним інтернетом. Вона підійшла до ноутбука на кухонному острівці.

Карстен до цього моменту був небагатослівним, але, можливо, він нарешті щось вибовкне. Принаймні, вона має довідатись приблизний час, коли Кевіна викрали. Певна річ, це буде позначено якимось дзвінком. Можливо, якоюсь поїздкою. Карстен у цьому фахівець, а не Діверз.

Пристрій стеження перевірити неважко. Машина Карстена стояла біля офісу, як завжди в робочі дні. Але він, можливо, узяв інше авто. Вона перевірила звукову доріжку — Карстен в офісі. Вона прокрутила назад, щоб прослухати його розмови.

А ось щось промовисте. Карстен уже давненько в офісі — зазвичай він приходив близько шостої, але якийсь рух сьогодні почався десь о пів на четверту. Вона дорікала собі, що не прокрутила назад і не перевірила, перш ніж виходити з дому сьогодні вранці.

Його перший дзвінок був коротким. Тільки «Я прийшов» і «Який статус?». З цього важко зробити якісь висновки. Хтось розбудив Карстена, і він попрямував в офіс. Зважаючи, що на дорогах нікого немає, подорож в офіс забрала б у нього хвилин десять. Зважаючи на час, щоб вдягтися, почистити зуби тощо, дзвінок, можливо, пролунав між о пів на третю й чверть на четверту.

Вона поглянула на годинник на комп’ютері, намагаючись підрахувати, як довго вже Кевін у них. Спочатку вони мали його приспати, потім дочекатись, поки він знову повністю опритомніє, якщо вони його відключили. А потім їм довелось обирати засоби й звати фахівця…

А це Карстен знову телефонує? О третій сорок п’ять Карстен набрав номер.

— Що за вистава?.. Мені не подобається… Добре, добре, якщо це найкращий варіант… Що?…Ти ж знаєш, якої я про це думки… Ти ж сам кажеш, це твоя проблема… Тримай мене в курсі.

Він ніколи не говорив багато, тож ці слова, мабуть, мають тисячі ймовірних тлумачень, але вона не могла не розтлумачити їх по-своєму.

Ні, Кевін не помер.

На тривалий час запала тиша. Тільки друкування, ходіння, дихання. Жодних дзвінків. Він ніби жодного разу й з кабінету не виходив. Вона мало не відчувала, як стривожений Карстен і через те тривожилась навіть дужче, ніж до того. Як його тримали в курсі? Надсилаючи листи електронною поштою?

Можливо, їм пощастило. Можливо, фахівця їм довелося чекати здалеку. Можливо, Кевіна просто утримували, і він передчував, що буде. Це геть інший бік гри, вона вже розігрувала таку карту — дати суб’єкту почекати, щоб він уявив усе, запанікував. Подбати про те, щоб він подумки програв бій, коли він ще навіть не почався.

Але за таких обставин це навряд. Вони знали, що Деніел живий. Вони підозрювали, що в місті йому хтось допомагає. Вони не дали б поплічникам Кевіна часу, щоб утекти.

Для Карстена та Діверса годинник теж цокає. Тож вони зателефонували, а потім, почувши, що вона взяла слухавку, від’єднались. Вона не перетелефонувала, щоб спитати, чи випадковим був дзвінок. Телефон викинули. Вони здогадалися б, що поплічник уже кинувся навтьоки.

Як мала б вона.

Алекс виринула зі своїх напружених роздумів, тільки зараз помітивши, що Деніел умостився на стільці біля неї, спостерігаючи за реакцією на її власні думки, що з’являються на її обличчі. Вал сперлась об стільницю біля мийки, а Ейнштейн сидів біля її ніг, теж спостерігаючи.

— Ще трішки, — мовила вона до них, розриваючи тривалу тишу в кабінеті Карстена. Вона не хотіла нічого пропустити, але в неї не було часу на те, щоб прослуховувати порожні проміжки в реальному часі.

Вона поставила на паузу, коли він заговорив, а потім помалу промотала назад. Він знову набрав номер. Тепер тон його голосу був на сто вісімдесят градусів відмінний від попереднього. Зміна була настільки разючою, що вона здригнулась. Їй навіть спало на думку, що вона щось сплутала в програмі й поставила попередній запис.

Говорив він ласкавим голосом, як дідусь.

— Я розбудив тебе, хіба ні? Як тобі спалося? Так, пробач, у мене виникла невеличка нагальна справа. Я мав поїхати в офіс… Ні, планів не відміняй. Зводи Лівві в зоопарк. Завтра буде спекотніше… У цьому в тебе вибору немає, Ерін. Мені прикро, що сьогодні не можу піти з вами, але я нічого не можу вдіяти… Лівві добре розважиться й без мене. Вона розповість мені про все сьогодні за вечерею… Зробіть якомога більше фото. Я нічого не обіцяю, але намагатимусь встигнути на вечерю… Так не чесно… Так, я пригадую, що казав тобі, що цей тиждень буде неважким, але ти ж розумієш, що таке робота, любонько. Жодних гарантій.

Глибоке зітхання.

— Я люблю тебе. Поцілуй Лівві за мене. Я дам тобі знати, коли звільнюсь.

Коли він поклав слухавку, Алекс пройняв мороз поза шкірою. Він справді гадав, що все до вечері скінчиться чи просто заспокоював доньку?

Знову тиша й друк. Мабуть, його тримають у курсі електронною поштою. Вона була впевнена, що Кевін був десь у самій гущавині цих подій. Чи він уже заговорив? Вона гадки не мала.

До поточного моменту на записі більше нічого не було. Карстен нікуди не йшов. Діверз, мабуть, вирішував свою проблему.

Не знімаючи навушників, Алекс поклала голову на руки на столі. Карстен знову щось друкував.

Вона уявила його за столом із незворушним виразом обличчя, поки він давав настанови чи ставив запитання. Чи сповнюватиметься він тривогою? Чи з його лисої голови стікатиме піт від нервової напруги? Ні, вона була впевнена, що він буде холоднокровним і точним, не більш напруженим, ніж якби він друкував запит на запаси паперу.

Він би знав, про що слід спитати, навіть якщо Діверз не знає. Він би зміг повністю керувати операцією зі свого ергономічного крісла. Подивившись на те, як Кевіна замордували до смерті, вибіг би на вечерю, яку замовив, не беручи в голову побачене.

Через несподівану лють, що спалахнула в ній, Алекс мало не вдавилась.

Те, що зараз коїться, не має жодного стосунку до національної безпеки чи спасіння життів. Карстен втілював особисту помсту від імені людини, яка, цілком імовірно, сама варта того, щоб її покласти на стіл допитів. Карстен перетнув межу від спірно необхідних спецоперацій до відверто карних вчинків уже дуже давно і, як видається, його це ніяк не зачепило. Можливо, так було завжди. Можливо, усе, що вона будь-коли робила на його вимогу, кожен нелюдський вчинок, зроблений в ім’я безпеки народу, насправді був обманом.

Чи вважав він себе аж настільки недоторканим? Що такі таємні вибори ніколи не зачеплять його громадського життя? Чи він вважав себе невразливим? Чи він не усвідомлював, що теж має тих, за кого відповідає?

Бували й гірші речі, ніж бути отруєним.

У Алекс перехопило подих. Раптом у її голові відкрився новий шлях, на котрий вона раніше ніколи не зважала. Звісно, шанси дуже мізерні, вона це розуміла. Усе тисячу разів може полетіти шкереберть, існує безліч способів все зіпсувати. Майже неможлива річ, навіть маючи рік на планування кожної дрібниці.

Вона відчула, як Деніел поклав руку їй на спину. Крізь навушники розчула його стурбований голос:

— Алекс?

Вона поволі підвела очі. Прикіпіла поглядом до Деніела, оцінюючи. Потім так само подивилась на Вал.

— Дайте мені ще десять хвилин, — сказала, а потім, поклавши голову на руки, знову зосередилась.

Розділ 28

Алекс говорила швидко, розтлумачуючи свій план, підкреслюючи деталі, які були більш ніж вагомими. Вона намагалася зробити так, щоб він здавався обміркованим, наче вона в усьому впевнена.

Деніел ніби купився, уважно слухаючи, періодично киваючи, а от Вал Алекс ніяк не могла прочитати. Її погляд був зосереджений на Алекс, але вона ніби дивилася крізь її обличчя на її потилицю. Вираз її обличчя був увічливо відсторонений.

Алекс розповіла про кінцевий етап, який аж ніяк не можна назвати убезпеченим від невдачі, як їй би хотілось, але вона усвідомлювала, що непереконливо розповідала про результат її плану, так само, як непереконливими були її слова про попередню підготовку. Вона глянула вниз на морду Ейнштейна, що поклав голову їй на ногу, а не у людські обличчя, гладячи його тим частіше, що більше наростало її зніяковіння. Намагаючись завершити на позитивній ноті, вона говорила трохи довше, ніж мала б. На півслові Вал її обірвала:

— Ні, — мовила Вал.

— Ні? — перепитала Алекс.

Вона промовила це слово питальним тоном, але насправді вже здалась.

— Ні. Я цього робити не буду. Бо тебе вб’ють. Звісно, приємно, що ти прагнеш повернути Кевіна, але будь реалісткою, Алекс. Це не спрацює.

— Може й подіяти. Вони цього не сподіватимуться. Вони не будуть готові.

— Байдуже, напоготові вони чи ні. Їх там буде більш ніж достатньо, аби цьому зарадити. Ти, уникнувши однієї кулі, упадеш від іншої. Той, хто поруч із першим, поцілить у тебе.

— Ми навіть не знатимемо, скільки людей всередині.

— Саме так, — мовила Вал безбарвно.

— Вал, вони на нас і уваги не звернуть. Ти просто будеш невідомою помічницею. Ці люди щодня бачать сотні убивць. У їхніх очах ти будеш невидимою.

— Я ніколи в житті не була невидимою.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

Вал глянула на неї абсолютно беземоційно:

— Ні.

Алекс глибоко вдихнула. Вона знала, що долучати Вал несправедливо. Вона мала б обійтися без неї.

— Добре, — сказала вона, хоча прагнула, аби її голос лунав сильніше. — Тоді я зроблю все самотужки.

— Алекс, ти не можеш, — наполягав Деніел.

Вона слабко йому всміхнулась.

— Я зможу. Не знаю, чи добре в мене вийде, але я маю спробувати, хіба ні?

Деніел у розпачі поглянув на неї. Вона бачила, що він хоче посперечатись. Він хотів сказати, що не треба їй пробувати, але це означало б покинути Кевіна, дати йому померти в агонії. Його становище було цілком невигідним. Тепер, коли є хоч одна надія, як він може повернутись спиною і піти геть?

— Разом ми упораємося з першою частиною, — мовила вона до нього.

— Але в мить, коли ти відійдеш від Карстена, він тебе обдурить.

Алекс здригнулась.

— Мені тільки й треба, що змусити його повірити в мої погрози. Якщо він повірить, що, зрадивши мене, спричинить смерть заручників, можливо, зіграє чесно.

— Ти не знатимеш, як він усе розіграє. Ти не будеш готова.

— Вал не хоче ризикувати своїм життям. Чи ж можна з нею сперечатись?

Вал спостерігала за Деніеловими ваганнями з-під напівопущених повік.

— Ні, — мовив він. — Але я можу виконати її частину роботи. Ми поміняємось ролями. А ти, Вал, зможеш зробити мою, адже так?

Алекс зажмурила очі, а потім поволі розплющила.

— Деніеле, ти ж розумієш, що так не подіє. Навіть якби ти не був близнюком Кевіна, ці люди показали твоє обличчя в новинах.

— Вал може мене замаскувати, правда ж, Вал? Зробити мене несхожим?

Вираз обличчя у Алекс різко змінився, став зацікавленішим. Вона пильно огледіла його обличчя.

— Власне… гадаю, змогла б, — вона повернулась до Алекс. — Його ж тут навряд шукатимуть. Повір, набагато більше людей спостерігатиме за мною, навіть у ролі безіменної асистентки. Гадаю, я можу переробити його обличчя так, щоб вони навіть не вшанували його поглядом удруге.

— Я у твоїх здібностях не сумніваюсь, Вал… але вони ж близнюки.

— А дай-но я спробую? — попросила вона незнайомим донині благальним тоном, що з’явився в голосі. — Я справді прагну допомогти Кевінові. — Коли вона назвала це ім’я, Ейнштейн підвів очі. — Я просто не хочу померти, допомагаючи. Дозволь мені допомогти хоча б чимось.

Ейнштейн знову прихилив голову до ноги Алекс.

— Мабуть, я дозволю тобі спробувати. Але то марнування часу, а в нас у запасі лише те, що є.

— Мені так багато не знадобиться.

— І ти захочеш утілити Деніелову частину плану?

— Звісно, це ж легко. У мене ніхто не стрілятиме.

Алекс здригнулась.

Про що вона розмірковує? У Алекс, безперечно, стрілятимуть, і вона з цим змирилась уже давно. Але якщо Вал зможе добре замаскувати Деніела, чого Алекс ніяк навіть уявити не могла, то вони, можливо, у Деніела теж стрілятимуть. Вона нагадала собі всі причини, через які вона має визволити Кевіна. Він знає забагато життєво важливої інформації. Якщо він розповість лиходіям усе, що знає про Алекс і Деніела, те, у яких вони машинах, місця, у яких вони переховуються, те, як Алекс працює, Управлінню буде неважко їх вистежити. І Вал теж. І тоді вони, найімовірніше, усі помруть.

Помруть, наче боягузи, утікаючи.

Утім, причини ці — спірні. Якщо є спосіб урятувати Кевіна від того, що йому заподіюють, вона має його врятувати. Між ними вже утворився зв’язок, появу якого вона не усвідомлювала. Він — її друг. Друга особа, за яку вона відповідає. А вони його кривдять, навіть поки вона сидить тут, розмірковуючи. Вона має це зупинити.

— Ставай до роботи, Вал. Перша частина забере в мене дві години, якщо пощастить. Коли я закінчу, ми ще раз усе проаналізуємо.

Незважаючи на те, що Алекс мешкала у Вашингтоні майже десятиліття, вона ніколи не навідувалась у Національний зоопарк. Вона вважала, що це місце для дітей, але, як видається, сьогодні чимало дорослих, не обтяжених нащадками, його відвідують.

Одначе дітей все-таки було безліч — здавалося, тисячі їх кричали високими голосами, крутячись під ногами у своїх батьків. Усім, схоже, близько п’яти, отже, міркувала вона, до школи ще рік, зовсім трішки.

Вона намагалася згадати, скільки вже спливло, відколи вона востаннє бачилась із Карстеном, але ніяк не могла полічити дні. На той час Деніелові залишалось відпрацювати у школі тижнів зо три. Але вже більше часу минуло… хіба ні? Можливо, навчання у школі Деніела закінчилось раніше, ніж у пересічних школах?

Перша зупинка Алекс — черга тих, хто прагне орендувати візок у «Гостьових службах». Вона була недовга. Більшість відвідувачів приїхали раніше, зранку, коли було ще прохолодно. Наближався обідній час, і сонце припікало майже просто в маківки. Дехто поїде додому, аби не купувати за високими цінами всередині зоопарку. Поїдуть додому подрімати.

Інформації про Ерін та Олівію у неї було небагато, усе зі сторінки Ерін у Фейсбуці. Там же вона багато місяців тому знайшла світлину Олівії, яка зараз висить у неї на шиї.

Алекс знала, що Олівія має три з половиною рочки. Досі така маленька, що вмістилась у візок. Алекс знала, який вигляд має Ерін майже з будь-якого ракурсу, і добре пам’ятала, який одяг вона носить. Вона знала, що Ерін пізно встає, тому навряд приїде в зоопарк на час його відкриття. Вона знала, що найбільше Олівії кортить побачити панд.

Алекс, заплативши за один візок 9 доларів, надівши рюкзак, попростувала у парк. Схиливши голову, вона шукала. Цілком природно, що вона когось виглядає у зоопарку, можливо, сестру й племінників або чоловіка й дитину. У парку було безліч батьків, які шукали своє товариство. Вона нічим не вирізнялась.

Ерін і Лівві вже, мабуть, подивились на панд і зараз розмірковують, де пообідати. Вона роздивилась мапу, яку дали разом із візком. Спочатку вона шукатиме біля бджіл, а потім навідається до рептилій. Вона крокувала стрімко, нехтуючи узвозами та оглядовими майданчиками.

Ерін була білошкіра та руда, як і її батько. Вона запостила свої світлини із засмагою, нарікаючи на ластовиння. Отже, на ній буде капелюх та одежина зі світлими довгими рукавами. Вона має прикметне волосся, що спадає до середини спини. Така зовнішність впадає в око.

Алекс пильно оглядала гурти відвідувачів, швидко проходячи крізь них, виглядаючи жінку з донькою, нехтуючи тих, що з друзями, нареченими чи кількома дітьми. Певний час вона йшла слідом за жінкою із закрученим волоссям під крисатим солом’яним капелюхом, яка штовхала перед собою дитячий візок, але коли дитина вилізла, щоб піти поруч із нею, виявилось, що це хлопчик.

Вона швидко зробила коло навколо диких кішок, потім попростувала у живий куточок, де діти можуть побавитись зі звірятами. Вона постійно пильнувала те, який має вигляд: жінка з мапою в руках, що пильно видивляється своє товариство. Вона сама була вбрана у солом’яний капелюх, що прикривав темно-біляву перуку, а також мала сонцезахисні окуляри з широкою оправою. На ній була проста футболка, хлопчачі джинси та балетки на пласкій підошві, що водночас були як спортивні черевики, у яких їй, якщо доведеться, буде зручно бігти. Жодних пам’ятних деталей у ній не було.

Протягом пошуків її увагу привернули кілька відтінків рудого, але здебільшого вони були, цілком очевидно, фарбованими. А інші — надто старі жінки, щоб бути Ерін, або замолоді чи мали більше дітей. Вона помітила жінку, яка йшла уздовж стежини до Амазонової виставки — довга золотаво-руда коса, що виглядала з-під білої панамки. Вона котила перед собою дитячий візок, що був достоту такий, як у Алекс, — пластмасовий, коричневий із темно-зеленим дашком. На ній була майка без рукавів, а руки густо всипані ластовинням. Алекс поспіхом пішла слідом.

Жінка йшла нешвидко; невдовзі Алекс її проминула. Проходячи повз візок, вона, не піднімаючи голови, подивилась на дитину.

Дівча схоже. Вона повернула голову в інший бік, але пухке біляве волоссячко — таке саме. І завбільшки вона була саме як треба.

Алекс не зупинялась, прийшовши на виставку раніше за матір із донькою. Поставивши візок на спеціальному майданчику біля вбиралень, непомітно протерши ручку краєм сорочки, перш ніж забрати й надіти рюкзак. Тепер вона була цілком упевнена, що це Ерін і що в Ерін є візок, отже, цей візок Алекс не потрібен.

Вона побачила, як мати й донька безтурботно крокують стежиною. Їх наздогнав величенький гурт і оточив з обох боків. Тепер Алекс чітко могла роздивитись жінчине обличчя — це, безперечно, донька Карстена. Вона спинилась, щоб дати доньці чашку-поїльник.

Стежка ставала більш залюдненою. Було спекотно, і через перуку в Алекс свербіла й пітніла голова. Солом’яний капелюх нічим не зараджував.

Алекс звернула увагу на порожню лавку метрів за п’ятнадцять від доньки та матері. За першим натовпом зібрався другий. Якщо вона правильно все розрахує, то зможе перехопити Ерін на лавці, поки їх проминатиме другий гурт.

Алекс рішуче пішла назад тим же шляхом, яким щойно прийшла, дивлячись крізь темні окуляри, чи не привернула чиюсь увагу. Перший гурт — гамірна велика родина, принаймні на те скидалось, складався з кількох діток одного-двох років, багатьох батьків і старшої жінки у візку на колесах — на мить захопили її увагу. Вона, обійшовши цей гурт, уповільнила крок.

У другому гурті були тільки дорослі — мабуть, туристи-іноземці під час одноденної подорожі з чудними поясними сумками — вони дістались до Ерін, коли вона вже майже наблизилася до лавки. Алекс пройшла крізь потік людей і тепер прямувала просто попереду своєї дичини. Коли Ерін проходила за кілька метрів від лавки, Алекс розвернулась, обкрутившись навколо літнього чоловіка, і удала, ніби підвернула ногу. Вона схопила Ерін за руку, якою та тримала візок. Сильно натиснувши долонею, вона водночас вичавила з мішечка всю прозору рідину.

— Агов! — мовила Ерін, обертаючись.

Алекс пірнула назад, сховавшись за найближчим відвідувачем. Ерін наштовхнулась лицем до лиця із сімдесятирічним лисанем.

— Даруйте, — мовив він, вагаючись, їм обом, не до кінця розуміючи, яке він має до всього відношення. Відсахнувшись від Алекс, він обминув Ерін і візок.

Алекс спостерігала, як Ерін кліпнула очима раз, потім другий, і її очі немов злиплись. Алекс, вискочивши вперед, схопила Ерін за стан, коли та почала сповзати, а потім рвучко потягнула її до лавки, на яку вони важко впали вдвох. Алекс притисла лікоть дерев’яною лавкою; залишиться синець, але його легко буде приховати.

Ерін важча та вища за Алекс, тому Алекс ніяк не могла запобігти тому, щоб вони впали на лавку незграбно. Алекс трохи гигикнула, як маньячка — хоча б сторонні подумали, що вони дуркують.

Дівча, сидячи у візку збоку, щось наспівувало саме собі. Вона ніби й не помітила, що візок не їде. Алекс, звільнившись від матері, підвезла візок ближче, поставивши його так, щоб Олівія дивилася в інший бік, а не на Ерін.

Ерін розляглась на лавці, схиливши голову на праве плече й роззявивши рота.

Їх проминуло третє зібрання відвідувачів. Ніхто не спинився. Алекс працювала швидко, не звертаючи уваги на реакцію людей, але ніхто ще тривоги не здійняв.

Опустивши панамку нижче на обличчя Ерін, вона затулила її млявий вираз обличчя. З бічної кишені рюкзака Алекс добула маленьку пляшечку з-під парфумів. Дотягнувшись до іншого боку дашка на візку, вона, двічі натиснувши на розпилювач на дві секунди, бризнула. Спів затихнув, а потім Алекс почула, як щось легенько стукнулось об пластмасову раму візка, коли дитина впала на спину.

Рухаючись якомога швидше, Алекс ляснула Ерін по плечу, підвелась і випросталась.

— Я принесу їй пообідати, а ти лежи, відпочивай, — мовила Алекс, розправляючи перуку під капелюхом на випадок, якщо вона зсунулась під час падіння на лавку. Вона роззирнулась, ховаючи погляд за окулярами. Ніхто ніби не зважав на невеличку сценку, що вона влаштувала. Схопивши візок за ручку, вона поїхала назад до парковки. Спочатку крокувала поволі. Дивилась у бік вольєрів з тваринами, як і решта відвідувачів. Щодалі вона відходила від лавки, то швидше йшла. Мати, якій по обіді призначено зустріч.

За вбиральнями біля центру для відвідувачів вона, поставивши візок, узяла Олівію на руки. Дитина завважки кілограмів тринадцять, але здавалася важчою, бо тіло її обвисло. Вона намагалась посадити непритомну дитину в таку ж позу, в яку, як вона помітила, садовили дітей інші батьки: одну ногу за спину, інша попереду, дитяча голова на її плечі. Здавалось, що вона щось робить не так, але їй треба поспішати, тому байдуже. Зціпивши зуби, вона пройшла крізь браму якомога швидше. Вона пожалкувала, що не припаркувалася ближче, але, попри просотану потом футболку, усе-таки невдовзі дісталась до машини.

На те, щоб поставити дитяче сидіння, їй забракло часу. Вона нишком роззирнулась, чи не спостерігає хто, та парковка була майже заповнена, а ті, хто під’їжджає зараз, були ще далеко. Ті, хто довго не витримав, уже поїхали додому, тож вона залишилася сама.

Поклавши дівчинку на заднє сидіння, вона пристібнула її ременем безпеки за талію. А потім, щоб приховати її, укрила Олівію ковдрою.

Випроставшись, вона знову пересвідчилась, чи немає свідків. Нікого поруч не було, ніхто за нею не стежив. Добувши шприц із бокової кишені рюкзака, вона нахилилась, щоб впорснути ліки сплячій дитині. Вона розрахувала дозу для особи, завважки 13–20 кілограмів. Цього стане, аби Олівія не просиналась близько двох годин.

Алекс знову повернулась у авто та увімкнула кондиціонер. Вона знову могла дихати, здається, уперше, відколи увійшла до зоопарку.

Перший етап успішний. Ерін прокинеться хвилин за сорок п’ять. Алекс була переконана, що до того часу до неї вже дістанеться «швидка». Прокинувшись, вона заявить про те, що її донька зникла. Спочатку обшукають зоопарк, потім покличуть поліцію.

Алекс має бути на місці, коли Ерін зрозуміє, що її дитину забрали, що вона не просто десь блукає, у той час як у матері стався якийсь напад. Алекс була на 85 відсотків упевнена в тому, кому Ерін зателефонує першому.

Алекс дуже сподівалась, що Вал уже закінчить свої магічні перетворення на час, коли вона повернеться в новий сховок, щоб Алекс точно знала, який план втілюється, — не тому, що вона змінила свою думку щодо того, якого результату найбільше прагне. Іти самій… це самогубство. Але брати із собою Деніела… чи це не вбивство-самогубство?

Можливо, самовпевненість Вал щодо своїх здібностей була недоречною, і Деніел буде такий, як завжди, тільки в перуці.

Алекс спроможна все зробити самотужки. Вона просто дуже переконливо розповість, що трапиться з Олівією, якщо вона, Алекс, не переживе цієї ночі. Це змусить Карстена слухатись, хіба ні?

Вона й згадувати не хотіла про те, що міг зробити Карстен. Пастки, які він міг розставити так, що як тільки вона віддасть Олівію, втрапить просто йому в руки.

Наближаючись до будинку, де була нова схованка, Алекс зателефонувала Вал, тож коли вона заїхала на підземну парковку, Вал уже чекала на неї біля ліфтів із візком на колесах, схожим на той, на якому везуть замовлення мешканцям готелю, які замовляють обслугу в номер. Більше не було ані душі. Жодної камери вона не помітила, однак стояла між відчиненою лядою авто та салоном. Ані Вал, ані Алекс не прохопились жодним словом. Алекс засунула сплячу дитину на нижню полицю візочка, потім розправила скатертину так, щоб її обриси стали непомітні.

Цей ліфт був більш звичайним, ніж той, що піднімав до пентхауса Вал — проста срібна кабіна, як у більшості будинків, де Алекс доводилось мешкати. Алекс нервувалася через те, що ліфт, уповільнивши хід, спиниться, і їх помітять. Мабуть, Вал почувалась так само. Вона не відпускала кнопки з позначкою 16-го поверху, немов те, що вона її триматиме, забезпечить їх швидкою обслугою.

Поки ліфт їхав угору, Алекс уперше помітила вираз обличчя Вал. Він був… занадто збудженим. Алекс сподівалась, що у Вал не почнеться така собі ошаліла від влади цукрова лихоманка.

Ліфтові двері розчинились, ведучи в порожній коридор. То була гарна будівля з красивою ліпниною та мармуровою підлогою, але після помешкання Вал це мало цілком пересічний вигляд.

Вал везла візок маленьким коридорчиком, показуючи Алекс жестом іти попереду.

— Номер тисяча шістсот дев’ять, наприкінці. Не замкнено, — мовила вона, і Алекс знову насторожилась, почувши її збуджений голос. Хоча, можливо, якщо Вал достатньо захопиться, вона погодиться піти з Алекс на основне завдання.

Алекс поспіхом зайшла у квартиру: чимало ще належить підготувати, і вона має діяти швидко. Вона ледве звернула увагу на звичайну вітальню, поєднану з кухнею, із запнутими запонами вікнами в бежевих тонах. Помітивши відчинені двері у дальній стіні, за якою виднілась яскраво осяяна кімната з королівським ліжком, вона попростувала туди й побачила кілька спортивних сумок, що стояли біля уквітчаного покривала.

Вона вже була на півдорозі до виходу, коли по-справжньому усвідомила, що навколо неї, і саме тоді її погляд зосередився на чоловікові, що стояв у тьмяно освітленій кухні.

Вона, звісно, очікувала на щось, утім це не врятувало її від переляку. Вона, підскочивши, відійшла на крок, а її пальці автоматично лягли на маленькі гачки на її каблучках.

— Ну? — спитав він.

Високий чоловік у дешевому чорному костюмі чекав, пересилюючи усмішку.

— Я ж казала, — мовила Вал з-за спини, і Алекс відчувала, як вона самовдоволено усміхається, навіть не дивлячись на неї.

У чоловіка була нордійська зовнішність: біла шкіра та бліде, біло-русяве волосся. Його білява борода була акуратно зістрижена тримером, тому він нагадував їй університетського професора. У нього були такі світлі брови на тлі чола, що здавались майже невидимими, абсолютно змінюючи вираз його очей та чоло. Волосся, що обрамляло обличчя, було пряме, коротке та акуратно зачесане. А маківка — бліда, блискуча й абсолютно лиса. Через це форма його голови здавалась іншою, додаючи йому зайвий десяток років. Він носив сріблясті окуляри і мав несподівано пухкі щоки. Але найбільше вражали його ясні, крижано-блакитні очі, обрамлені майже білими віями.

— Ти скидаєшся на негативного героя штибу Джеймса Бонда, — пробурмотіла Алекс нерозбірливо.

— Це добре? — спитав Деніел, трохи незвичним голосом, — якось невиразно, дещо нечітко.

У Алекс упало серце, коли вона оглянула перетворення зблизька. Якби вона спеціально не вишукувала в ньому замаскованого Деніела, вона б проминула цього чоловіка на вулиці. Навіть якби вона шукала Деніела, цього чоловіка можна було б запідозрити тільки через його зріст. Коли відчай остаточно потонув десь у шлунку, Алекс зізналася собі, що насправді гадала, що у Вал нічого не вийде.

— Вал добре постаралась, — мовила Алекс, поволі починаючи ворушитися знову. — Ну ж бо, влаштуймо Олівію.

Ейнштен обнюхував загорнуту в ковдру дитину. Він тихо заскиглив, почуваючись не в своїй тарілці.

— Дуже добре? — наполегливо питав Деніел, виймаючи дитину з візочка й пригортаючи до грудей.

— Дай-но мені про це подумати за роботою, — ухилилась вона.

Деніел поклав Олівію на квітчасте покривало, прибираючи змоклі пухкі пасма волосся з її чола. Уже за кілька хвилин Алекс підвісила на крапельницю пакунки: один прозорий, інший матовий білий і найменший пакунок із темно-зеленою рідиною всередині. Вона хутко поставила катетер із найтоншою голкою, яку мала, і пустила рідини.

— Відійди, не заступай дороги, — сказала вона до Деніела.

Налаштувавши камеру на телефоні, який дала їй Вал, — за її словами, це друг залишив їй — вона зробила кілька знімків Олівії, яка спить. Погортавши фото, вона вибрала одне, яке, на її думку, згодиться.

— Ця частина плану мені найменше до смаку, — пробурмотів Деніел.

Підвівши очі, вона побачила біль на його обличчі. На його новому обличчі цей вираз видавався дивним.

— Сподіваймось, Карстен відчує те саме.

Зморшка на його чолі стала глибшою. Узявши його за руку, Алекс вийшла з ним із кімнати. Через те, як він скривив губи, його округлі щоки вип’ячувались ще більше.

— Що вона накоїла з твоїм обличчям? — спитала Алекс.

Деніел, засунувши два пальці в рот, добув два маленькі шматочки пластику.

— Через ці штукенції трохи важко розмовляти, — зітхнувши, він знову засунув пластик до рота, і щоки знову округлились.

Вал чекала їх у великій вітальні, її очі досі палали через те, як успішно вона виконала завдання.

— Дитина ж не прокинеться, так? — спитала вона.

— Не прокинеться.

— Добре. Я не знала б, як поводитись із малою. Отже, як гадаєш? Зовсім інакший, адже так?

Алекс знову поглянула на Деніела, її плечі опали. І на рівні талії він теж потовстішав; раніше вона й не зважила. Усе здавалося таким справжнім.

— Тобі не надто добре, хіба ні? — спитав Деніел.

— Достатньо добре, — відповіла Вал замість неї. — І вона це розуміє. Тому й така понура. Вона б радше ризикнула моїм життям, а не твоїм.

Деніел глянув на Алекс, чекаючи на її відповідь.

— Вал має рацію. Окрім того, що стосується наражання на небезпеку її життя. Я не хочу ризикувати нічиїм життям.

Вал фуркнула.

Деніел, схопивши Алекс за руку, пригорнув до грудей. — Усе буде добре, — пробурмотів він. — Ми разом упораємось. Те, що ти плануєш, завжди спрацьовує. Я до крапки виконуватиму твої настанови, ми все зробимо. Обіцяю.

Алекс міцно заплющилась, намагаючись загнати сльози назад у протоки.

— Не знаю, Деніеле. Що я роблю?

Він поцілував її в маківку.

— Припиніть, — обірвала їх Вал. — Ви двоє викликаєте в мене ревнощі, а з цього нічого доброго ніколи не буває.

Алекс розплющила очі й відринула від Деніела, струснувши його костюм, щоб переконатись, що на ньому не залишилось косметики.

— Бачу, у вас стало часу, аби добути з Печери Бетмена те, що мені потрібне. Ця скринька з інструментами просто чудова.

— Вона не просто чудова — зазирни у п’ятий ящик знизу. Решту я спакував, як ти просила, — відповів Деніел. — Хочеш усе передивитись, поки я не поклав у машину?

— Слушна думка.

Срібна скринька для інструментів — мабуть, із реквізиту з Кевінової заначки, — мала коліщатка й руків’я, що висовується, як у валізі, але, на відміну від валізи, у скриньці з лицьового боку було безліч шухляд, що замикаються на ключ. Вона швидко проглянула верхні ящички, перевіряючи, де лежать різноманітні ліки, визначаючи за кольоровими кільцями на шприцах. Шприци було поскладувано в гумові лотки, адже зазвичай вона зберігала їх саме так. У наступному ящичку знизу лежали різноманітні скальпелі та леза. Так багато їй не потрібно. Але найголовніше, щоб шухлядка була повною на вигляд. Далі поскладані пакунки з фізрозчином і системи для внутрішніх впорскувань, а також голки та катетери найрізноманітніших розмірів. Наступне відділення було глибшим. Там містились герметичні балончики та кілька випадкових хімікатів із Кевінових сховищ.

Ключовим був передостанній ящик. У ньому лежав ще один лоток зі шприцами — порожніми — тоншими за попередні. Вона помацала краї ящичка зі споду — певна річ, у Кевіна обов’язково мало бути щось таке. Зачепивши нігтями, вона відкрила потаємне дно і зазирнула, що всередині.

— Сподіваємось, Карстенова гра дотягує до рівня «Оскара», — пробурмотіла вона сама до себе.

Вона перейшла до останнього, найглибшого ящичка, де Деніел склав її найбільш показний реквізит: паяльну лампу, ножиці для проволоки, щипці, а також кілька сторонніх знарядь, які Деніел додав із Кевінових запасів.

Була там ще одна потрібна їй річ — просто маленьке знаряддя з дротів, яке вона помітила, коли вони вперше відвідували Печеру Бетмена. Видобувши його зі свого рюкзака, вона поклала знаряддя у третій лоток у першій шухляді, під шприцом. Їй потрібен вільний доступ до нього.

Алекс випросталась.

— Ідеально. Дякую.

— Ти, — сказала Вал до Деніела, — їдеш до місця рандеву. А тебе — повела вона далі пальцем, показуючи на обличчя Алекс, — треба підправити, і ставаймо до праці. Час спливає. — Вона показала на подвійні двері через кімнату.

— Прийду за тридцять секунд, — пообіцяла Алекс.

Вал закотила очі.

— Добре, розігруйте свою коротку сцену прощання. — Вона, повернувшись, пройшла в одвірок.

— Алекс, — почав Деніел.

— Стривай.

Узявши його за руку, вона знову вивела його з кімнати, котячи скриньку вільною рукою. На плечі в неї висіла велика сумка-аптечка. Ейнштейн спробував піти слідом, але заскиглив, коли вона зачинила перед ним двері.

Вони пройшли тихим коридором до ліфта. Алекс натиснула кнопку виклику. Коли двері відчинились, Деніел зайшов усередину, а вона пройшла слідом, підставивши ногу, щоб двері не зачинились. Відпустивши руків’я скриньки, вона обхопила обличчя Деніела долонями.

— Послухай мене, — мовила вона тихо. — У седані, у бардачку, лежить конверт із манілового паперу. Там два пакети документів: паспорти, водійські права та зв’язки грошей.

— Я вже не надто скидаюсь на Кевіна.

— Знаю, але люди старіють, у них випадає волосся. Можеш напнути окуляри, поголитись, перефарбувати волосся знов у брунатне. І якщо все обернеться погано, тобі доведеться це зробити. А потім поїдеш у найближчий аеропорт і сядеш на будь-який літак, що летить з Північної Америки, гаразд?

— Я тебе не залишу.

— Коли я кажу «обернеться на зле», то маю на увазі, що я більше тебе не чекатиму, мене не буде.

Він витріщився на неї зі стурбованим виразом новоствореного обличчя.

— Гаразд? — повторила вона наполегливо.

Він вагався, потім кивнув.

— От і добре, — сказала вона таким тоном, ніби цю дискусію вже вичерпано. Вона не відчувала, щоб він був переконаний, киваючи, але часу на сперечання вони не мали.

— Сьогодні поводься тихо, — наставляла вона. — Не розмовляй ні з ким, хіба що в разі нагальної потреби. Міркуй, як підлеглий. Ти тут, лише щоб носити торби й вести машину, збагнув? Просто заробіток. Тобі байдуже до всього, що відбувається довкола. Хай що ти побачиш, на тебе це не має жодного впливу. Жодних емоційних реакцій. Збагнув?

Він серйозно кивнув:

— Так.

— Якщо стане небезпечно, тобі варто тікати. Це не твій клопіт.

— Добре, — погодився він, але цього разу не так рішуче.

— Ось, — вона зняла з пальця золоту каблучку. Більшу з двох. Забравши його руку зі своєї спини, вона спробувала надіти йому каблучку, перепробувавши всі пальці. Як і у випадку з Кевіном, згодився лише мізинець. Принаймні вона змогла натягти йому каблучку нижче фаланги. Сподіваймось, вона не буде недоладною в його образі.

— Будь вкрай обережний з нею, — мовила вона до нього. Підніми цю маленьку ляду, якщо треба скористатись каблучкою. Хай що робитимеш, зубця цього не чіпай. Якщо не використовуєш, не відкривай. Але якщо тікатимеш і хтось заступить тобі шлях, просто зроби так, щоб зубець торкнувся його шкіри.

— Зрозумів.

Алекс зазирнула у приголомшливо блакитні очі, шукаючи Деніела за дивовижею його незбагненно простого маскування. Настанови в неї скінчились, а почуття, яке їй кортіло розділити з ним, здавалось, годі висловити словами.

— Я… я не знаю, як повертатись до свого попереднього життя, — сказала вона, намагаючись пояснити. — Я більше не знаю, як жити, жити без тебе. Те, що ти став людиною, за яку я відповідаю, — найкраще, що трапилось зі мною в житті.

Він ледве всміхнувся, хоча до очей усмішка не дійшла.

— Я теж тебе кохаю, — прошепотів він.

Вона силкувалась усміхнутись у відповідь.

Поклавши руки їй на плечі, Деніел цілував Алекс одну безкінечну секунду. А потім знову їй усміхнувся, незнайомий та знайомий водночас. Вона на крок відступила від нього.

— Я ж казав тобі, що буду поруч, якщо тебе потрібно буде підстрахувати, — мовив він.

Ліфтові двері зачинились.

Розділ 29

Цього разу жодної перуки не використовували, тільки легку стрижку, завдяки якій скидалось, що її волосся справді стильно пострижене. Здається, таке називають хлопчачою стрижкою з асиметричними пасмами. Колір — помірно білявий, завдяки чому колір її обличчя ніби світився і виграшно підкреслював форму її обличчя, чого не траплялось з її природним волоссям відколи… вона могла пригадати своє волосся привабливим.

— Я не жартую, — мовила Алекс. — Ти вчилась на косметолога?

Вал намащувала її тушшю такою твердою рукою, немов хірург.

— Ні, я ніколи надто не полюбляла школу. Мені вона завжди видавалась такою собі в’язницею, тому я не збиралась затримуватись там на додатковий час. Мені просто подобалось гратись зі своєю зовнішністю, створюючи нові образи під кожен настрій. Я багато тренуюсь.

— Гадаю, ти справді досягла висот. Якщо тобі колись набридне бути найпривабливішою жінкою на планеті, ти можеш відкрити салон краси.

Вал зблиснула своїми чудовими зубами.

— Я й гадки не мала, що колись захочу мати справжнього друга жіночої статі. Але це цікавіше, ніж я гадала.

— Аналогічно. Мені просто цікаво, але, якщо не хочеш, — не відповідай, але скажи, Вал — це Валері?

— Валентін. Чи Валентіна. Залежно від настрою та обставин, ім’я змінюється.

— А, — мовила Алекс. — Краще личить.

— Дуже по-моєму, — відповіла їй Вал. — Звісно, народилась я не з цим ім’ям.

— А чиє? — пробурмотала Алекс.

Вал кивнула.

— Цілком логічно. Батьки насправді не знали мене, обираючи ім’я. Звісно, воно не годилось.

— Я власне ніколи під таким кутом не розмірковувала над цим, але насправді все має сенс. Моя мати обрала ім’я для більш… жіночної дівчинки.

— А мої батьки, мабуть, вважали, що я буду дуже нудною дитиною. Я виправила це непорозуміння дуже швидко.

Алекс гигикнула. Віднедавна виявляється, що в цьому смішку ледве прихована паніка. Приємно було побалакати, як, на її думку, розмовляли нормальні люди, намагаючись не згадувати про те, що, можливо, це остання світська розмова, яку вона матиме за життя, але вона не могла зосередитися на жартах.

Вал поплескала її по голові:

— Усе буде гаразд.

— Ти не мусиш вдавати, що віриш в успішність мого плану. У нього маємо вірити лише ми, невдахи, які наражають себе на лінію вогню.

— Твій план непоганий, — переконувала її Вал, — просто я не з тих, хто любить ризикувати. І ніколи такою не була, — вона знизала плечима. — Якби я була сміливою, зробила б це.

— Я нечесно вчинила, попросивши тебе піти зі мною.

— Ні, чесно. Я… мені Кевін небайдужий. Частина мене не хоче повірити, що те, про що ти розповідаєш, справді йому заподіюють. Він завжди здавався таким невразливим. Саме це в ньому мене приваблює. Як я вже казала, я не смілива, тому мене зачаровують сміливі люди. А інша частина мене…

Вал на мить відхилилась назад, несподівано маленька щіточка з блиском для губ затремтіла. Її обличчя досі було ідеальним, але знову обернулось на лялькове. Витончене, але порожнє.

— Вал, з тобою все гаразд?

Вал кліпнула очима, її обличчя знову ожило.

— Так.

— Зігравши свою роль, ти поїдеш звідси, адже так?

— Звісно. У мене купа друзів, здатних мене захистити. Можливо, я навідаю Занга. Переконана, що він досі нудний, але в нього дивовижне помешкання в Пекіні.

— Пекін — чудова ідея, — Алекс майже зітхнула. Якщо вона переживе сьогоднішню ніч, вона зробить усе належне, аби отримати паспорт. Спустить решту своїх заощаджень — усі Кевінові гроші від наркотиків. Перебування десь поза зоною легкої досяжності американським урядом видається втіленням раю на землі.

— Якщо… хоча «коли», мабуть, більш доречне слово, — міркувала Алекс сама до себе. — Якщо ми не вийдемо на зв’язок до світанку, їдь навідати Занга. Якщо зможу, то зателефоную тобі з таксофона.

Вал ледь усміхнулась.

— У тебе є мій номер, — вона скривила губи. — Знаєш, є один чоловік… можливо, я зможу добути бронежилет для собаки-поводиря.

Алекс на мить пильно вдивлялась у неї, потім відчула, як морщиться її обличчя. У цьому новому самогубському плані ніяк не передбачалось, як Алекс може не наражати Ейнштейна на небезпеку.

— Пречудова думка, мені аж полегшало, — її вдячні слова не відповідали виразові обличчя.

Вал простягла босу ногу й провела нею по спині Ейнштейна, пестячи його. Він раз ударив хвостом об мармурову підлогу, але без особливого ентузіазму.

— Добре, — веселіше промовила Вал. — Ти готова. Я накину на себе речі, і ми йдемо.

Поки Вал зникла у вбиральні, Алекс подивилась на своє обличчя. Вал знову виконала свою роботу надзвичайно. Алекс мала привабливий вигляд, але не впадала в око. Волосся, цілком очевидно, було її власним, а це вкрай важливо; сьогодні, безперечно, її пильнуватимуть, а перука, майже напевне, її видала б. Вона мала більш-менш правдоподібний вигляд для ролі, яку обрала. Певна річ, їй було б зручніше взагалі без макіяжу — з власного досвіду вона знала, що люди в цьому середовищі постають саме такими, без зайвого галасу та марнославства. Але ж це просто багаж її минулого.

Вона нахилилась над Ейнштейном, який сидів на підлозі. Він поглянув на неї благальним поглядом. Вона погладила його морду, потім почесала за вухами.

— Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла вона. — Без нього я не повернусь. Якщо я зазнаю невдачі, Вал подбає про тебе. Усе буде добре.

Вираз Ейнштейнових очей не змінився. Вони не приймали ані відмовок, ані втішливих призів. Тільки благали.

— Я спробую, — присяглась вона. На мить вона прихилила чоло до його вуха. А потім, зітхнувши, підвелась. Ейнштейн, поклавши голову на лапи, і сам зітхнув.

— Вал? — покликала Алекс.

— Дві секунди, — відповіла Вал. Голос лунав ніби здалеку, як з іншого боку футбольного поля. Ванна кімната була гарна — як у дорогому готельному номері люкс, але не така божевільна, як в іншому помешканні Вал. Можливо, розкоші тут приберегли для вбиральні.

Вона чула, як Вал зачинила двері у вбиральню, і підвела очі; Алекс аж підскочила від подиву через таку зміну, а потім кивнула.

— Слушний маєш вигляд, — схвалила Алекс.

— Дякую, — відповіла Вал. — З деякими особливостями життя шпигунів я спроможна впоратись.

Вбрання, яке одягла Вал, не було непримітним. На ній була сукня, що майорить, огортаючи її з голови до п’ят, немов сарі, але вкриваючи значно більше тіла; на сукні були елементи, подібні до шарфів, що спадали навколо неї, прикриваючи обриси її тіла. Видавалось, що сукня щойно з якогось авангардистського показу мод, та, мабуть, так воно й було. Така запам’ятовується. Але ззаду все, що можна було збагнути про її статуру, — що це висока жінка. На ній була густа темна перука зі штопороподібними кучерями, що вип’ячувались в різні боки. Привертаючи увагу, така зачіска водночас приховувала форму її обличчя і частково власне обличчя. Одягнувши великі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, вона добре сховається.

— Ходімо? — спитала Вал.

Алекс, глибоко вдихнувши, кивнула.

Алекс припаркувала миршавенький зелений «Ягуар» Вал за метр від пагорба, з якого відкривався краєвид на велику сіро-коричневу бетонну будівлю, де розташовувались офіси. Вал наполягла, щоб вони їхали зеленою машиною, яку, певна річ, їй подарував ще один шанувальник. За її словами, якщо ця потоне на дні озера, то Вал журитись не буде.

З цього кута Алекс могла помітити в’їзд у підземний багатоповерховий гараж. Сумно, що Карстен так ніколи й не перебрався у кращий офіс. Можливо, йому подобаються гнітючі краєвиди? Можливо, вони видавались слушними до його роботи, а йому подобалось, коли речі добре пасують. Мабуть, він не збирався полегшувати Алекс завдання, але добре, що все вийшло саме так.

Вони з Вал просиділи в «Ягуарі» більше години, Вал раз вийшла, аби заплатити за парковку через автомат. Вони не розмовляли; її думки були далеко-далеко, працюючи надміру й намагаючись визначити недоліки в її плані та виправити їх, настільки це можливо. Стільки всього облишено на долю випадку… а вона випадковості не любить.

А Алекс здавалось, що подумки Вал — у Пекіні. Добре місто для втечі. Можливо, Вал там навіть буде в безпеці. Як же Алекс хотілось, щоб вони з Деніелом зараз сідали на літак до Пекіна.

Деніелові, певно, подобалося чекати не більше, ніж їй. Мабуть, він зараз у парку, і йому немає чого робити, аж поки не повернеться Алекс, і ніяк дізнатись, що відбувається. Принаймні, вона може почекати разом із Вал, хоча наразі жодна з них не була хорошим товариством.

Нарешті внизу почався рух, вона сіла рівніше. При в’їзді в гараж підіймався червоно-білий шлагбаум, щоб дати комусь дорогу. Щонайменше двічі тривога була через вантажівки доставки, але цього разу з гаража виїздив темний седан. Алекс, завівши двигун, викотилась на шлях. Хтось позаду сигналив їй у клаксон, але вона не вшанувала його навіть поглядом. Здаля машина ніби була схожа на Карстенів чорний «БМВ». Зараз було тільки ледве по четвертій, не слушний час, щоб урядовий чиновник їхав з роботи.

І ось їхня перша значна нагода. Щойно Ерін Бойд переконається, що її донька зникла, вона, панікуючи, безперечно, зателефонує батькові. Адже так? Вона знає, що в нього — важливе урядове завдання. Тому вважатиме його впливовим та здатним в усьому зарадити. Вона не покладатиметься у разі викрадення доньки тільки на поліцію. Але чи забрало б це стільки часу? Коли Алекс востаннє мала можливість перевірити, ніхто Карстену не телефонував, і він досі перебував у офісі. Безперечно, керуючи тим, як допитують Кевіна.

Вона гадала, що він прямуватиме до доньки. Здавалось, що це єдина ймовірна реакція. Але що, як у Карстена є інші варіанти? Що, як він натомість послав спецпризначенців? Чи він настільки розсудливий? Якщо він мусив… мабуть, так.

Але ж Діверз, безсумнівно, здатен сам проводити допит кілька годин, хіба ні?

Алекс кермувала радше наступально, ніж захищаючись, сунучись уперед, нехтуючи навіть найблідішим відтінком жовтого, аби зупинитись. Вона знала два найзручніших шляхи від офісу Карстена до зоопарку, звідки, як вона гадала, телефонувала Ерін. Чи перелякана мати піде з місця, де востаннє бачила доньку, чи вона напевне знає, що дитина не сидить десь у кущах? А якщо вона телефонувала з поліцейської дільниці, то у Карстена є кілька варіантів, а отже, і маршрутів у нього кілька.

Скільки всього облишено на долю випадку…

«БМВ» їхав тією дорогою, якою слід, тією, яку б вона сама обрала як найшвидшу до зоопарку. Він теж їхав трохи безладно. Вона акуратно їхала слідом на відстані двох машин. Їй не хотілось, аби він злякався.

Так, це його авто. Номери збігаються. І в авто ніби виднілась майже цілком лиса голова Карстена.

Алекс видивлялась його очі в люстерці заднього виду, але він, здається, зосередився на дорозі. Вона зманеврувала на паралельну смугу.

Вона гадала, що почуватиметься краще, зважаючи на те, що ця частина плану втілюється саме так, як вона планувала. Утім, почувалась вона так, ніби у шлунку хтось свердлить величезну діру; коли їхала збоку його машини, їй здалося, що зараз почне блювати. Бо якщо спрацює ця частина плану, їй доведеться втілювати й решту.

Світлофор попереду засвітився жовтим. Машини посунули вперед, але Карстен уповільнював хід. Він усвідомлював, що надто забарився, аби встигнути. Машина перед ним теж загальмувала. Алекс могла проїхати вперед по своїй смузі, адже машина, що їхала попереду, повернула праворуч, та натомість вона зупинилась просто поруч із Карстеном.

Вона помахала рукою, повернувши обличчя в його бік. Вона навмисно махала розмашисто, аби він помітив цей жест боковим зором.

Карстен зиркнув на цей порух, безперечно, його думки снували деінде, і через турботи все його чоло зборознили зморшки. За мить він усвідомив, що перед його очима. У момент, поки він ще не оговтався, перш ніж міг натиснути на газ і добути зброю або набрати номер телефона, вона підняла над головою мобільний, що тримала в руці. На екрані — збільшене обличчя його сплячої онуки.

Він остовпів, і раптом усі події почали ставати на свої місця.

Вона, стрімко виплигнувши зі свого авто, потяглась до пасажирських дверцят на його машині. Вона не озирнулась, щоб глянути, як Вал прослизнула на водійське місце, але почула, як за нею зачинились дверцята. Алекс чекала, поклавши руку на ручку пасажирських дверцят «БМВ», а поки не клацнули замки, і дверцята відчинились. Вона залізла в авто й сіла поруч із ним. Безслівне пересідання забрало менше двох секунд. Це, мабуть, привернуло увагу водіїв машин, що були поруч, але вони, певно, все забудуть уже на наступному світлофорі.

— Повертай ліворуч, — наказала вона Карстенові, коли Вал, повернувши праворуч, попрямувала на схід. «Ягуар» щез із очей за рогом.

Карстен швидко опанував себе. Увімкнувши поворотник, він виїхав на смугу ліворуч, нехтуючи світлофором і майже вдаривши вантажівку, що прямувала. Алекс, узявши його телефон із підставки для чашки, вимкнула його й поклала собі в кишеню.

— Чого хочеш? — спитав він. Голос його лунав спокійно, але безінтонаційність видавала його напругу, Алекс це помітила.

— Мені потрібна твоя допомога.

Хвильку він перетравлював її слова.

— Поверни на наступному повороті праворуч.

Він обачно послухався.

— Хто твоя напарниця?

— Я її найняла. Не твоя турбота.

— А я справді повірив, що цього разу ти померла.

Алекс не відповіла.

— Що ти скоїла з Лівві?

— Ще нічого незворотного.

— Їй же тільки три, — його голос невластиво зламався.

Вона повернулась до нього, аби глянути з подивом, але марно, бо він ніколи не зводив очей з дороги, що простягалась попереду.

— Невже?

— Вона тебе нічим не скривдила.

— А як скривдили тебе троє невинних людей у Техасі, Карстене? Та пусте, — мовила вона, коли він роззявив рота, аби відповісти. — Це, вочевидь, риторичне запитання.

— Чого тобі від мене треба?

— Кевіна Біча.

Знову запала тривала пауза, поки він усе переосмислював.

— У наступному кварталі повернеш ліворуч, — скомандувала вона.

— Як ти… — він захитав головою. — У мене його немає. Він у ЦРУ.

— Я знаю, у кого він. І знаю, що Діверз слідує під час допиту твоїм настановам, — запевнила вона. — Твій спеціаліст веде справу. Я переконана, що ти знаєш, де вони його опрацьовують.

З кам’яним обличчям він дивився у вітрове скло.

— Я не збагну, що коїться, — пробурмотів він.

— Отже, поговорімо про те, на чому ти знаєшся, — мляво мовила Алекс. — Звісно, ти пригадуєш зіллячко, яке ми з Барнабі приготували на твоє замовлення, що звалось «Крайній строк».

Його зблідле обличчя стало плямистим, на шиї та щоках запалали червонувато-коричневі плямки. Вона забрала свій телефон з його очей, що машинально на нього позирали. Тепер фото мало первісний розмір, і добре помітною стала крапельниця, приєднана до руки дівчинки. На штативі висіли фізрозчин, живильна крапельниця, а під нею — маленький пакунок із зеленим розчином.

Він пильно вдивлявся у фото, а потім знову перевів погляд на дорогу.

— Як довго? — спитав він крізь зуби.

— Я була щедрою. Дванадцять годин. Одна вже спливла. Ця операція не має забрати більше чотирьох годин максимум. Потім Лівві безпечно повернуть матері, без жодної шкоди.

— А мене вб’єш?

— Я буду з тобою відвертою. Шанси нам обом залишитись неушкодженими — погані. Багато залежить від твоєї акторської майстерності, Карстене. На щастя для нас обох, ми обоє знаємо, як переконливо ти здатен грати.

— А що буде, коли, не з моєї вини, ти помреш?

— Недобре для Лівві. І для її матері, до речі. Уже все запущено в дію. Якщо тобі небайдужа твоя родина, ти дуже-дуже постараєшся, аби витягнути мене живою.

— Ти, мабуть, блефуєш. Ти ніколи не була такою холоднокровною.

— Політика змінюється. Люди змінюються. Розповісти тобі секрет?

Вона дала йому час на відповідь, але він дивився просто перед собою, зціпивши зуби.

— Кевіна Біча не було в Техасі, коли Діверз послав ватагу кілерів. Зате там була я, — її слова зависли в повітрі, та вона повела далі. Не тільки Карстен має акторські здібності. — Я вже не та, яку ти колись знав, Карстене. Ти здивуєшся, дізнавшись, на що я тепер здатна. Далі поверни праворуч.

— Гадки не маю, чого ти тут сподіваєшся досягти.

— Отже, до справи, — мовила Алекс. — Де Кевін?

Карстен навіть не вагався.

— У будівлі на заході міста. Колись то було місце для допитів ЦРУ, але вони вже багато років ним не користуються. Офіційно це місце покинуте.

— Яка адреса?

Він назвав із пам’яті, не затинаючись.

— Яка там охорона?

Він поглянув на неї, вивчаючи її з хвилину, перш ніж відповісти.

— Цього я не знаю. Але знаючи Діверза, охорони там більше, ніж потрібно. Він зі шкури буде пнутись. Він боїться Кевіна Біча. Тому він і вигадав цю шараду з братом. Неризиковано, — так він про все казав. — Карстен гигикнув, але не весело, а радше гірко.

— Він знає мене в обличчя?

Карстен здивовано зиркнув на неї:

— Ти що, заходити зібралась?

— Він мене впізнає? — наполягала вона. — Скільки даних про мене з моєї справи він бачив? Ти показував йому плівку з метро?

Карстен скривив губи.

— Ми із самого початку домовились… не змішувати наші клопоти. Те, що потрібно було знати. Багато років тому він мав доступ до справи про твоє вербування, записів кількох проведених тобою допитів. Можливо, він досі має ті файли, але нічого з поточного. Єдине фото в тій течці — з поховання твоєї матері. Ти була дуже молодою, мала довше та темніше волосся, — він замовк, немов загубившись у думках. — Діверз не з тих, хто переймається деталями. Сумніваюсь, що він здатен зв’язати тебе з тією світлиною. Ти вже не схожа на ту дев’ятнадцятирічну Джуліану Фортіс.

Вона сподівалась, що він має рацію.

— На кону більше, ніж моє життя, — нагадала вона йому.

— Я розумію. І… і я приймаю цю ставку. Але я гадки не маю, що ти збираєшся робити, щойно зайдеш у будівлю.

— Ми робитимемо, Карстене, ми. І, мабуть, ми натрапимо на море куль.

— А Лівві розплачуватиметься? Це неприйнятно! — гаркнув він.

— Тоді дай мені більше інформації, яку опрацьовувати.

Він глибоко вдихнув, а вона зиркнула на нього. Він здавався виснаженим.

— А як тобі таке, — запропонувала вона. Вона покладалась на інтуїцію. Чула, як він сердився, розмовляючи по телефону, на якогось Нього і, на її думку, вона здогадалась, про кого йдеться. Зрештою, це саме Діверзів план так видовищно провалювався, знову й знову. — Чи буде справедливим припустити, що ти не задоволений, що Діверз очолює цю вашу спільну операцію?

Він кряхнув.

— Ви з Діверзом сперечались про те, що робити далі?

— Сама знаєш.

— Він вірить, що ти йому довіряєш проводити допит Кевіна Біча?

— Гадаю, наразі він вважає, що я не вірю, що він здатен навіть правильно собі штани застібнути.

— Розкажи про свого спеціаліста з допитів.

Карстен кисло скривився.

— Він не мій. Він — лакей Діверза, і він виродок. Я казав йому, що такий, як Біч, помре, перш ніж заговорить зі звичайним дізнавачем. Тому, якщо ти за це переймаєшся, то розслабся. Вони його не розколять. Біч нічого про тебе не сказав, окрім того, що вбив тебе. Я навіть переконаний, що вони цього не перевірили. Відверто кажучи, я теж йому повірив.

Вона здивувалась:

— То ти мене так ніким і не замінив?

Карстен похитав головою.

— Я намагався. На самому початку я тебе не обманював — пригадуєш? Справжній талант — це цінний та обмежений ресурс, — процитував він себе самого, зітхаючи. — Діверз отримав дивовижний вплив у відділі, відколи я «втратив цінний кадр» — ЦРУ заблокувало процес вербування, який я проводив, і закрило все, залишивши тільки лабораторію. Те, що ми зараз у ній створюємо, здатен зробити будь-який хоч наполовину гідний фармацевт. — Він знову похитав головою. — Вони поводяться так, немов це не вони є першопричиною того, що ти — небезпечна.

— І ти досі вдаєш, що не мав стосунку до того, що прийняли таке рішення?

— Якщо й мав, то зараз мене за це покарано, — Карстен понуро дивився у вітрове скло.

— Чи здивується Діверз, що ти розвивав талант на стороні?

Карстен завжди був метким. Він скривив губи й кивав, продовжуючи:

— Можливо, з півсекунди, а потім просто розсердиться.

Він на сто відсотків підтримує поточну програму, однак розуміє, що мої сумніви посилюються. Ні, він не надто здивується.

— Тобі не до вподоби, як Пейс виконує завдання? Він ніби прагматична людина, і я гадала, що ви порозумієтесь.

— Отже, ти склала два і два. Я гадав, що ти спроможна на це. Але закладаюсь, що ти ніколи цього не зробила б, якби не надмірна реакція Пейса із самого початку. Мене не дратує макіавеалізм — мене дратує дурість. Хиби трапляються, але Пейс має пристрасть до того, щоб поєднувати одну помилку з наступною, котра є ще гіршою за попередню. А потім із третьою. Це він втягнув нас усіх у цей гармидер.

— Ти про що, Карстене? Що ми на одному боці? Усі помиляються, ти сам казав, але не треба більше сподіватись на моє почуття провини.

— Я не сподіваюсь, що ти мені повіриш, але маємо те, що маємо. Мені від поточної ситуації жодного зиску. Якщо Пейс матиме успіх, зірка Діверза зійде. Урешті, він стане директором ЦРУ. А роботу всього мого життя вже й так знищено. Ми більше на одному боці, ніж ти гадаєш.

— Якщо тобі від цього легше. Але планів це не змінює.

— Ми зайдемо всередину разом, — замислено промовив він. — Ти — моя таємна протеже. Я наполягатиму, щоб ти посіла місце м’ясника, якого привів Діверз. До цього моменту все спрацює. А як ти собі думаєш діяти далі — гадки не маю.

Вона спробувала приховати те, що сіпнулась при слові «м’ясник», яке промовив Карстен. Стільки залежало від того, про що мав подбати Кевін!

— Побачимо, — промовила вона, силкуючись, аби голос лунав рівно.

— Ні, нічого мені не кажи. Кмітливо. Поки маєш план.

Але вона таки відповіла. Її план не був достатньо сильним.

— Просто з цікавості, — спитала вона, намагаючись відвести увагу Карстена від її реакції. — Коли помер Домінік Ґоген?

— За два тижні потому, як знищили лабораторію у Джамму.

Вона кивнула. Саме так Алекс і підозрювала. Барнабі щось помітив, ось і почав готуватись.

— У мене є один задум, — визвався Карстен.

— І краще б годящий.

— Ти не проти удати, що маєш певні ушкодження? Можливо, від стропів?

У нас дев’ять днів тому в Туреччині трапилось дещо, ми отримали певну підказку від одного меткого молодшого сержанта. Саме такого я хотів би завербувати, але вся справа обірвалась. Сержант не вижив під час рятівної операції ворожих сил. Але, можливо, інформацію таки перехопив мій таємний проект, який вижив.

Вона витріщилась на нього.

Він здійняв руку, жестом показуючи, буцімто відступає.

— Добре, ми не маємо робити все по-моєму. Просто мені спало на думку. Діверз знається на цій події; тому те, що я тебе привів, мало б підгрунтя, не здавалося б такою спонтанною несподіванкою.

— Гадаю, я можу витерпіти кілька ушкоджень, — сухо відповіла вона.

Вони повторили вигадану легенду кілька разів, поки дістались місця рандеву, потім він детально описав кімнату для допитів. Картина була негарна, тож вона відчула, що їхні шанси на те, щоб вижити, стали примарнішими.

Карстен, заїхавши на невеличку парковку поруч із міським парком, зупинив «Буммер» поряд із машиною, яка самотньо стояла на парковці. Алекс хоча й сподівалась цього, але, побачивши білявого чоловіка, який чекав на лавці в парку, злякалась. Це перше випробування для Деніела, тож якщо він не впорається, вона його підставить. Безперечно, Карстен бачив обличчя Деніела в новинах, хай як вони з Діверзом не намагались триматися осторонь операцій один одного. Кутиком ока вона спостерігала за Карстеном, оцінюючи його реакцію.

Його обличчя було незворушним.

— Хто це? — спитав він.

— Твій новий помічник.

— А він необхідний?

— Заглуши двигун.

Деніел, підвівшись, швидко попростував у їхній бік. Алекс спостерігала, чи змінюватиметься вираз його обличчя, коли Деніел підходив ближче.

— Я ж не можу спостерігати за тобою щосекунди, Карстене, — ласкаво мовила вона. — Відкрий багажник.

Вони з Карстеном спостерігали, як Деніел переніс устаткування з багажника седана у вантажне відділення «БМВ». Закінчивши, він став біля дверцят із боку Карстена, чекаючи.

— Виходь, — мовила Алекс.

Повільно, тримаючи руки на видноті, Карстен відчинив дверцята й вийшов. Коли Алекс вилізла з авто, побачила, як Карстен вдивляється в Деніела. Вона спробувала оцінити Деніела безсторонньо. Він здавався кремезним, здатним подбати про себе, навіть попри окуляри та накладний живіт. За таких обставин цілком зрозуміло, що Карстен був обережним і наляканим, незважаючи на те, що добре це приховував.

Як йому й наказано, Деніел не промовив ані слова. Він лише раз ненадовго перестрів погляд Алекс, але його погляд був нейтральним. У нього лише трішки вип’ялася щелепа, як тоді, коли він залякував підлітків у Оклахомі. Через це він здавався небезпечнішим, але водночас трохи більше скидався на Кевіна. Чи бачив Карстен світлини Кевіна?

Деніел став за водійськими дверцятами, руки по швах, чекаючи.

— Руки на капот, — скомандувала Алекс Карстонові. — Не ворушись, поки не повернусь.

Карстен став, як підозрюваний, що обхилився об поліцейське авто. Він опустив голову, але Алекс помітила, що він продовжував розглядати Деніела, як міг, дивлячись у відображення у віконці. Ніщо не свідчило, що він впізнав його, утім, Алекс не була впевнена, що Карстен не приховує своєї реакції. Її увагу відвернуло те, як вогні на парковці замиготіли над їхніми лисинами в однакових місцях.

— Це пан Томас, — мовила вона до Карстена. — Якщо спробуєш мене підманути, утекти чи скалічити, помреш приблизно за дві з половиною секунди.

На Карстоновій скроні збиралась краплина поту. Якщо він удавав навіть це, то вона щиро здивується.

— Я не робитиму нічого, що б наразило на небезпеку Лівві, — гаркнув він.

— Добре. Я зараз повернусь. Піду завдам собі кілька ушкоджень.

Блакитні очі Деніела зблиснули, зиркнувши на неї, коли вона промовила слово «ушкодження»; він насилу перевів погляд на Карстена.

Усі її речі були акуратно складені в багажне відділення «БМВ». Розстібнувши блискавку на сумці з аптечкою, вона енергійно порпалась усередині, допоки не знайшла те, що шукала, а потім відрізала короткий шматок марлевого відрізу та стрічки. Схопивши торбинку, вона відвернулась, залишивши ляду багажника розчиненою. Громадський туалет розташовувався просто на іншому боці невеличкого грального майданчика. Зайшовши в жіночу вбиральню, вона ввімкнула світло.

Стійки там не було, і в туалеті ніхто давно не прибирав, можливо, кілька днів чи тижнів, тому вона не знімала торбинки з плеча. Використавши мильний порошок з ефектом скрабу, вона змила прекрасний макіяж, який зробила їй Вал. Так краще. Макіяж був недоречний, а шмат фальшивої шкіри став би червоною ганчіркою для будь-кого, хто б придивився до неї пильніше. Її синці та пов’язки привернули б увагу, звісно, але водночас вона стала б менш упізнаваною. Навряд чи люди розглядатимуть надто пильно обличчя під пов’язкою, укрите синцями.

Вона тішилась, побачивши залишки її синців та жовтувату шкіру від синця, що сходив з її щоки. Щелепа в неї була підклеєна надто непрофесійно, але зазвичай люди все одно на таке накладають пов’язки.

Рушників у туалеті не було, лише зламана сушарка. Вона витерла обличчя футболкою, потім перев’язала марлею щелепу та вухо, не поспішаючи, робила все як слід, щоб скидалось, ніби то накладав лікар. Чорна футболка та цупкі легінси цілком годились — такому фахівцеві, як вона, слід одягатись у зручний одяг, а білий халат, що лежить у багажнику, доповнить професійний вигляд, якого вона прагнула.

Коли вона поверталась до машини, темрява почала спадати, і вона чула, як Карстен намагався розговорити Деніела, але той стояв, опустивши очі долу та міцно стуливши губи.

Алекс, добувши з багажника медичний халат, вдягнула його; потім провела по ньому долонями, щоб розправити зборки. Задоволена собою, вона закрила багажник і відчинила задні дверцята.

— Вільно, Ловеле, — мовила вона до Карстена. Він мляво випростався. — Поїдеш зі мною на задньому сидінні, а пан Томас кермуватиме.

— Мовчазний хлопець, — мовив Карстен, залазячи в машину через задні дверцята.

— Він тут не для того, аби тебе розважати; він тут, щоб тримати тебе на шворці.

Алекс зачинила за ним дверцята, обійшла авто й сіла в машину з іншого боку. Карстен витріщився на неї.

— Оце так обличчя… дуже правдоподібно, Джулс. Філігранно. Навіть не помітно, що на тобі зараз макіяж.

— Я здобула собі чимало навичок і, прошу, називай мене доктор Джордан Рейд. Будь ласка, покажи пану Томасу дорогу до місця призначення. Коли ми вийдемо, за п’ять хвилин отримаєш свій мобільний.

Їхні з Деніелом погляди перестрілись у люстерку заднього виду, і він раз ледь помітно їй кивнув. Карстен нічого не сказав такого, аби Деніел запідозрив, що його впізнано, протягом часу, поки вони перебували удвох.

Деніел завів машину. Карстен сказав йому адресу і дав кілька коротких настанов. Деніел кивнув.

Карстен, повернувшись до Алекс, спитав:

— Припускаю, хтось зараз із Лівві?

— Не можна покладатись на припущення, ти ж знаєш.

— Якщо я постараюсь, Джулс, якщо… зроблю все від мене залежне… — повів Карстен. — Його голос раптом став грубішим. — Будь ласка, відпусти Лівві. Зателефонуй, зроби, що потрібно. Навіть якщо… навіть якщо знатимеш, що тобі не вийти. Я знаю, що в тебе є вдосталь підстав, аби скривдити мене, але прошу, не чіпай дитини, — наприкінці його голос зійшов на шепіт. Їй здалося, що він говорить від щирого серця, хай яке воно в нього є.

— Я ніяк не зможу їй зарадити, якщо не вийду звідти живою. Мені прикро, Карстене, як би я хотіла, аби вчинити інакше, але в мене не було ані часу, ані можливостей.

Зціпивши руки, що лежали на колінах, у кулаки, він пильно на них подивився. — Тобі краще знати, що ти робиш.

Вона не відповіла. І він, мабуть, збагнув, що це означає.

— Якщо ми підемо на дно, — його голос залунав голосніше, — принаймні забери з нами того покидька Діверза. Зможеш?

— Обов’язково.

— Ми вже майже п’ять хвилин, як вийшли.

— Добре, тримай.

Алекс віддала Карстенові телефон. Увімкнувши його, він за мить обрав номер із телефонної книги. У гучномовці в машині пролунали два дзвінки.

— Ти чого мене перериваєш? — відповів чоловік. Він намагався говорити тихо, майже шепочучи, та Алекс розчула, що в нього глибокий баритон. Голос здавався роздратованим.

Карстен теж був роздратований.

— Припускаю, прогресу немає?

— Мені бракує на це часу.

— Усім нам бракує на це часу! — гаркнув Карстен. — Усе, досить. Я буду біля брами за дві хвилини. Переконайся, що вони чекають на мене та моїх асистентів.

— Що… — повів Діверз, але Карстен поклав слухавку.

— Агресивно, — сказала Алекс.

— Ми завжди так взаємодіємо.

— Сподіваюсь.

— Я своє виконаю, Джулс. Якби справа не стосувалась Лівві, гадаю, мені б навіть усе це сподобалось. Я так втомився від того бундючного дурня.

Споруда, до якої вони під’їхали, мала б цілком покинутий вигляд, якби не дві машини, що стояли на парковці біля входу. Маленьку парковку захищали круті рукотворні насипи, що оточували її з трьох боків, а з четвертого стояла непоказна одноповерхова бетонна будівля. Фасад цієї будівлі був непомітний, поки не заїдеш на парковку. Споруду було заховано поміж безкінечної низки складів та офісних будівель у радянському стилі, котрі всі належали якійсь урядовій структурі й на око здавались порожніми. Як і лабіринт доріг, що звивались на території. Вона сумнівалась, що хтось заблукав би сюди випадково, тому втішалась, що поруч є Карстен, який проведе їх цим лабіринтом. Вона сподівалась, що Деніел був уважним. Алекс намагалась запам’ятати маршрут, хоча навряд їй доведеться показувати йому зворотний шлях.

У темних маленьких віконцях не світилось, але цього варто було сподіватись. Перший поверх був лише маскуванням.

Карстен вийшов, відчинив для неї двері й притримав їх, вживаючись у роль. Вона майже усміхнулась, згадавши, як усе було, коли вона була його талантом. Утім, сьогодні в неї така роль. Вона мала опанувати її.

Деніел витягнув із багажника сталеву скриньку на коліщатах і підкотив до неї. Мабуть, хтось за ними вже спостерігає, хоча вона й не змогла розгледіти камеру.

— Обережно з цим, — різко застерегла вона, беручи руків’я з його рук. Розправивши манжет на лівій руці, вона струсила з рукава уявну пилинку. Деніел підійшов і став просто за правим плечем Карстена. Вона помітила золоту каблучку на мізинці, яка видавалась трохи недоладною. Але решта образу була цілком відповідною: навіть у темряві його темний костюм видавався слушним, консервативним, але недорогим; кожен агент ФБР у цій країні має у своєму гардеробі щось таке. Бейджика немає, утім, будь-який працівник у його відділі й не має носити знаки ідентифікації. У такій організації бейджики не надівають.

Випроставши плечі, вона подивилась на темну будівлю, намагаючись звикнути до думки, що, імовірно, вона більше ніколи не побачить цієї огидної парковки.

Розділ 30

— Ходіть за мною, пані Рейд, — мовив Карстен, проводячи їх у голу сіру кімнату. Деніел ішов за ним по п’ятах, слідом — Алекс. Вона рвучко пройшла повз них, насилу встигаючи через свої короткі ноги.

Карстен у двері не стукав; просто став перед ними. Чекаючи, немов щойно подзвонив у ці двері.

За мить потому вони розчинились. Чоловік, який відчинив двері, був зодягнений у такий самий костюм, як у Деніела, тільки на цьому чоловікові він був новісінький, ще й виблискував. Він був нижчим за Деніела й ширшим у плечах. А під лівою рукою мав помітний горб.

— Сер, — мовив чоловік і привітався з Карстеном. У нього було коротке густе волосся, і Алекс помітила, що він, певно, почувається більш як удома, коли носить мундир. Однак його зовнішність теж є частиною маскування. Мундири були б знизу.

— Мені негайно потрібно побачитися з Діверзом.

— Слухаюсь, сер, він попереджав, що ви їдете. За мною.

Солдат, різко розвернувшись, закрокував усередину.

Вона зайшла слідом за Деніелом в офісне приміщення брудно-коричнево-жовтого кольору; сірий килим, кілька тісних офісних місць, відмежованих загородками, кілька незручних стільців. Двері важко зачинились за її спиною, зловісно клацнувши. Безперечно, хтось досі за ними спостерігає; вона не насмілилась озирнутись і поглянути на замок. Вона мала сподіватись, що він призначений для того, аби не впускати, а не для того, щоб не випускати.

Солдат різко повернув у тьмяний коридор, провів їх повз кілька темних кімнат із розчиненими настіж дверима й зупинився біля дверей з табличкою ПРИБИРАЛЬНИЙ ІНВЕНТАР. Засунувши руку в лівий рукав, він добув спіральний дріт із ключем. Відімкнувши двері, провів усіх усередину.

Кімната була погано освітлена: палала тільки вивіска запасного виходу над дверима, навпроти тих, у які вони увійшли. Уздовж стіни стояли цеберки та швабри, мабуть, для замилювання очей. Солдат розчинив двері запасного виходу, за якими показалась вкрита металом кабіна — ліфт. Вона мала б очікувати цього. Сподівалась, що Деніел пильнує свій вираз обличчя.

Вони долучились до солдата в ліфті. Коли вона повернулась обличчям до дверей, помітила, що в ліфті лише дві кнопки. Коли він натиснув кнопку один, вона відчула, як вони враз почали спускатись. Вона не знала напевно, але здавалось, щонайменше на три поверхи вниз. Не те, щоб необхідність, але, безперечно, з пантелику збиває. Незважаючи на те, що цю будівлю не використовували для таких допитів, які проводила вона, одначе, за процедурою, все одно слід змусити допитуваного почуватися стривожено та ізольовано.

І спрацювало. Вона відчула, як обидва відчуття в ній наростали.

Ліфт рвучко зупинився, розчинивши двері в яскраво освітлене фойє. Скидалось на пост охорони в аеропорту, тільки не такий залюднений і безбарвніший. Ще двоє чоловіків, цього разу в синіх армійських мундирах, та стандартні металодетектори за низькою стійкою та пласкими маленькими пластиковими піддонами для пряжок і ключів.

У цій кімнаті камери стеження були на видноті.

Карстен вийшов уперед, нетерплячий та впевнений у собі. Поклавши телефон у піддон, висипав жменю дрібних грошей. Пройшов крізь квадратну раму. Деніел швидко пройшов за ним, виклавши ключі від авто в інший піддон, потім, перш ніж забрати свої ключі, забрав речі Карстена й передав йому.

Алекс підкотила скриньку з інструментами, поставивши її обабіч детектора.

— Боюся, вам доведеться обшукати все вручну, — мовила вона, проходячи крізь раму. — У мене безліч металевих знарядь. Прошу, пильнуйте, деякі з них биткі, а деякі — під тиском.

Солдати перезирнулись, не приховуючи своєї невпевненості. Поглянули на понівечене обличчя, потім на скриньку. Вищий схилився, щоб розчинити верхню шухляду, а нижчий знову витріщився на її обличчя.

— Прошу, будьте обачні, — знову застерегла. — Це особливі шприци.

Нижчий наразі спостерігав, як вищий добув тацю зі шприцами, під якою стояла така сама таця. Він обережно поставив її на місце, не перевіряючи решту. Відчинив другу шухляду, зиркнув на напарника. Потім на Карстена.

— Сер, нам не можна пропускати далі зброю.

— Певна річ, мені потрібні будуть мої скальпелі, — мовила Алекс, дозволивши, щоб у її голосі проступила дрібка роздратування. — Я не збираюсь у вас гратися в інтернів.

Солдати знову підвели на неї очі, їхні погляди почали сповнюватись розумінням.

Так, — хотіла вона сказати. — Я саме такий гість.

Мабуть, вони прочитали її слова за виразом обличчя. Високий випростався.

— Ми попросимо на це дозволу, — повернувшись на підборах, він попростував крізь подвійні металеві двері, що розташовувались за спинами солдатів.

Карстен протяжно та виснажено видихнув, схрестивши руки на грудях. Алекс нап’яла нетерплячого виразу. Деніел стояв, випроставшись, за правим плечем у Карстена з незворушним обличчям. Він добре тримається. Ніхто взагалі на нього уваги не звертає. Для солдатів він лише один із безіменних носіїв кейсів, і саме такої реакції вона сподівалась. Щодо цього Вал цілком мала рацію — вона значно більше привертала б їхню увагу.

Лише за кілька хвилин двері відчинилися знову. Високий солдат повернувся разом із двома чоловіками.

Хто з них Діверз — збагнути було легко. Він був нижчий і кістлявіший, ніж здавалось за голосом, але рухався неприховано владно. Він не дивився, куди підуть інші чоловіки; він знав, що вони ходитимуть навколо нього. На ньому був добре скроєний чорний костюм, на кілька тарифних розрядів вище за ціною та стилем порівняно з тими, що носили Деніел та охоронець на дверях. У нього було посріблене волосся, утім, досі густе.

За неформальним виглядом чоловіка за спиною Діверза Алекс здогадалась, що це — допитувач. На ньому була зім’ята сорочка та штани, як у медбрата. Його рідке брунатне волосся було жирним та скуйовдженим: під почервонілими очима виднілись добре помітні мішки. Попри те, що в нього, безсумнівно, був довгий день, його очі запалали, коли дивився на її білий халат, її скриньку з інструментами і піддон зі скальпелями, що досі були на видноті.

— Що це таке, Карстене? — заревів він.

Але ані Карстен, ані Діверз на нього й очей не звели. Бо зосередили увагу один на одному.

— Що це ти собі надумав? — спитав Діверз рівним тоном.

— Я не дозволю цьому халтурнику вбити допитуваного, коли в мене є кращий варіант.

Діверз уперше глянув їй в обличчя. Вона намагалась випромінювати спокій, відчуваючи, однак, як її серце виривається з грудей, поки він її оглядає, затримавши погляд на її ушкодженнях.

Він повернувся до Карстена.

— І де ж це ти раптом знайшов цей кращий варіант?

Принаймні, він не впізнав її одразу. А на Деніела навіть не глянув. Двоє чоловіків знову зосередились один на одному, антагонізм пробігав між ними, як електричний струм.

— Я працював над альтернативою, аби врятувати програму. А цей альтернативний варіант уже довела, що вона вкрай здібна.

— Чим довела?

Карстенове підборіддя на кілька сантиметрів сіпнулось угору.

— В Улудере.

Здавалось, що при цьому слові струм перервався. Діверз несвідомо відступив на крок назад і роздратовано видихнув. Він знову поглянув на перемотане обличчя Алекс, потім на свого суперника.

— Я мав би здогадатись, що в Туреччині все серйозніше. Карстене, це поза твоєю компетенцією.

— Наразі мій потенціал не вповні використали. Я тільки намагаюсь бути ціннішим.

Діверз, скрививши рота, знову поглянув на неї.

— А вона вправна?

— Сам побачиш, — пообіцяв Карстен.

— Але в мене важливий момент, — запротестував допитувач. — Ви не можете мене просто зараз відсторонити від справи.

Карстен зиркнув на нього згаслим поглядом.

— Стули пельку, Ліндауере. Ти не в своїй лізі.

— Гаразд, — кисло відповів Діверз. — Побачимо, чи добуде нам твій кращий варіант те, що треба.

Кімната була саме такою, як описав Карстен. Голі бетонні стіни, гола бетонна підлога. Одні двері, одна велика дзеркальна стіна одностороннього виду між цією кімнатою і кімнатою спостереження, круглий світильник розсіяного світла на стелі.

Колись у кімнаті стояли стіл, кілька стільців і дуже яскрава лампа. Об’єктів допитували, звинувачували, залякували, на них тиснули, але далі не заходило.

А тепер замість звичайного письмового столу стояв хірургічний. Як із кіно про Першу світову війну: суцільний лист голої нержавіючої сталі з коліщатками, як на каталці. У кутку стояв складаний стілець. Кабінет був навіть близько не такий функціональний, як лабораторія у відділі, оснащена за останнім словом техніки. Однак, звісно, цей допит не з’являвся навіть у найпотаємніших записах відділу.

Вона ретельно оглянула все, молячись, аби в Деніела не забракло для всього витримки.

Деніел пішов разом із Карстеном та рештою в кімнату спостереження, отже, вона не могла бачити його за склом. Перш ніж гурт розділився, ані Діверз, ані хто інший не подивились йому в обличчя. Вона сподівалась, що він нічого не утне такого, що б змінило їхню байдужість на підозріливість.

Кевін лежав на столі під однією лампою, у кайданках, прикутий непорушно. Він був голий, його тіло виблискувало, вологе від поту та крові. Видовжені опіки у вигляді нерівних паралельних ліній уздовж тулуба вкрились пухирями. Угору по ребрах здіймались тоненькі порізи, на краях звисала випалена шкіра — мабуть, кислотою. Підошви були вкриті пухирями й також були випалені. Ліндауер позаливав ті рани кислотою. У Кевіна ще бракувало одного пальця на лівій нозі, поряд із першим оцупком.

Інструменти Ліндауера були розсипані по підлозі, заляпані кров’ю та замацані його відбитками. Вона знала, що десь там є палець, але з першого погляду не могла його помітити.

Вона сподівалась чистоти організації, як у клініці, бо саме так і працювала. А це — дикунство. Вона огидливо зморщила ніс.

Кевін не спав. Він спостерігав за нею, коли Алекс зайшла за допитувачем, і ретельно контролював свій вираз обличчя.

Намагаючись висміяти непрофесійність Ліндауера в роботі, вона підійшла до скриньки з інструментами й обережно виклала кілька піддонів зі шприцами.

— Що це? — хрипко спитав Кевін. — Вона, машинально підвівши очі, побачила, що він звертався у дзеркало, не до неї. — Що, гадаєте, мале дівчисько здатне мене зламати? Я вважав, що нема вже гірше, як цей лакей. Але, відверто кажучи, ви, хлопці, не припиняєте мене розчаровувати.

Ліндауер, який наполягав бути присутнім, люто нахилився над столом. Він притиснув пальцем роз’ятрену рану на грудях Кевіна. Той закрихтів, а потім зціпив зуби.

— Не турбуйтесь, пане Біч. Мала для вас — лише короткий передих. Збирайтеся знову із силами. Я згодом повернуся, і ми з вами трішки продуктивно поговоримо.

— Досить, лікарю, — Алекс гаркнула, підвищуючи голос. — Я дозволила вам спостерігати, але зараз, будь ласка, відійдіть від допитуваного.

Ліндауер зиркнув у дзеркало, немов чекаючи підтримки. Отримавши замість відповіді лише тишу, він, раптом насупившись, пішов і сів на окремому стільці. Щойно сівши, він ніби трохи осунувся, чи то від виснаження, чи то від сорому — того вона вгадати не могла.

Алекс, повернувшись спиною до Ліндауера, натягнула сині латексні рукавички. Маленький шматочок металу, який вона поклала на долоню, був непомітний під правою рукавичкою.

Ставши біля краю стола, вона обережно розчистила смугу від знарядь Ліндауера, відкинувши їх ногою.

— Добридень, пане Біч. Як ся маєте?

— Готовий на ще кілька раундів, любонько. Здається, хтось уже добряче з тобою порозважався, га? Сподіваюсь, йому було весело.

Поки він цідив слова крізь зуби, вона почала його оглядати, світячи маленьким ліхтариком йому в очі, а потім мацаючи вени на його руках і ногах.

— Мабуть, трішки зневоднений, — мовила. Вона глянула просто у дзеркало, кладучи його праву руку знову на стіл і залишивши йому під долонею тоненький ключик. — Я гадала, що тут уже стоятиме штатив для крапельниці. Принесіть жердину, будь ласка. Фізрозчин та голки я маю свої.

— Закладаюсь, ти вмієш кружляти навколо жердини, — мовив Кевін.

— Не треба бути неввічливим, пане Біч. Так, я впевнена, що буде все цивілізованіше. Вибачте за обставини, що склались. Усе це дуже непрофесійно, — вона докірливо шморгнула носом, кидаючи на Ліндауера настільки різкий погляд, на який тільки була здатна. Він відвернув обличчя.

— Люба, якщо ви збираєтесь гратися в доброго копа, пробач, але я не з таких.

— Мабуть, пане Біч, я не добрий коп. Я фахівець і маю вас застерегти, що не гратиму в дурні ігри цього… допитувача, — бажання вжити натомість не таке улесливе слово читалось в її інтонації, — на які він змарнував час. Ми негайно візьмемось до справи.

— Еге, мила, ну ж бо, до справи, і я ж про те, — Кевін намагався говорити голосно, насмішливо, але вона бачила, яких зусиль це йому коштувало.

Двері за її спиною розчинились. Вона у дзеркало спостерігала, як високий солдат заніс штатив для крапельниці. Наразі, окрім Діверза та Ліндауера, вона бачила тільки чотирьох, але, мабуть, десь є ще ті, що не з’являються на очі.

— Поставте біля узголів’я, дякую, — мовила вона до солдата, не підводячи очей, тоном демонструючи, щоб ішов геть. Вона нахилилась, аби взяти потрібний шприц.

— Що, тепер затанцюєш для мене? — пробурмотів Кевін.

Випростовуючись, вона холодно на нього зиркнула.

— Це найпростіше з того, що ми сьогодні робитимемо, — мовила вона до нього, обходячи стіл. Поклавши шприц біля його голови, вона взяла пакунки з фізрозчином і систему. Двері зачинились, але вона не відвернулась від Кевіна. Вона знову оглянула вени, потім обрала ліву руку. Він не пручався. Поволі вставляючи голку, вона намагалася стежити за ключем, який дала йому, але його ніде не було видно. Піднявши велике лезо з долівки, вона поклала його поряд із правою рукою Кевіна. — Бачиш, мені така жорстока зброя не потрібна. У мене є дещо ліпше. Я завжди переконана, що треба дозволити допитуваному спочатку відчути, що на нього чекає, поки я не розійшлась на повну силу. Скажеш мені, яка твоя думка.

— Я скажу, що я думаю, ти… — і Кевін звалив на неї таку лавину лайливих слів, порівняно з якими всі його попередні вигадливі означення стали нікчемними. У хлопця справжній талант.

— Мені подобається твоя сміливість, справді, — мовила Алекс, коли він договорив. Вона тримала кінчик голки біля роз’єму в крапельниці. — Але, прошу, збагни, що все це намарно. Час ігор вичерпався.

Устромивши голку в пластик, вона натиснула на поршень.

Реакція була майже миттєвою. Вона почула, як у нього прискорилося дихання, а потім він заревів.

Ліндауер різко підвів голову. Вона збагнула, що він ніколи не викликав таку реакцію у Кевіна, хай як силкувався. Вона почула, як за дзеркальною стіною заворушились, глядачі наблизились, ледве чулись голоси. Їй здалося, що вона навіть розчула чийсь здивований тон, і це тішило її. Хоча, на правду, то все завдяки Кевіновому акторству.

Вона знала, як він почуватиметься зараз, коли сили невпинно текли його венами, а біль цілком минув. Вона впорснула вдвічі більшу за максимальну дозу «Виживання», яку випробовувала на собі, зважаючи на те, що в нього більша вага та потреби. Його крики були дикунськими, сказати б, тріумфальними.

Вона сподівалась, що лише вона одна помітила цей нюанс і що він не забуде, що його тіло досі серйозно понівечене, байдуже, відчуває він це зараз чи ні.

Вона зачекала п’ять хвилин — стукаючи ногою по підлозі й байдуже спостерігаючи за ним, поки він грав свою роль, безугавно та голосно ревучи. Вона прагнула, щоб дія наркотиків тривала в його організмі якнайдовше. Бо коли вони припинять діяти, він стане безсилим.

— Ось, пане Біч, — мовила вона, впорскуючи в систему звичайний фізрозчин. Вона дала йому сигнал, на який він чекав. — Гадаю, ми з вами порозумілись, тож я можу довести все до кінця. Поговорімо?

Кевін очунював довше, ніж мав би, але, зрештою, він на її зіллях не розуміється. Він удавав, що поволі отямлюється, тож Алекс тішилася, що Деніел зараз перебуває поруч із Карстеном із просотаною отрутою каблучкою напоготові. Тільки Карстен здатен розпізнати такий обман.

За хвилину Кевін досі важко дихав, по щоках у нього текли справжні сльози. Вона майже забула, що він професіонал під прикриттям, адже вона ніколи не бачила його у справі, але вона мала б здогадатись, що він чудово впорається з цією виставою.

— Отже, пане Біч, що тепер? Продовжимо на повну силу чи ви хотіли б спершу поговорити?

Повернувшись обличчям, він подивився на неї сповненими правдоподібним страхом очима.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Фахівець, я ж вам уже казала. Гадаю, добродій, — саркастично промовила вона, киваючи в бік Ліндаура, — має до вас кілька питань?

— Якщо я розповім, — промовив він тихо, — ви підете геть?

— Звісно, пане Біч. Я лише спосіб довести все до кінця. Щойно вдовольните моїх роботодавців, ви вже ніколи мене не побачите.

Ліндауер зараз неприховано з подивом витріщався, але Алекс хвилювалась. Вони мають просуватись далі, але водночас чи хтось повірить, що Кевін так легко здався?

Застогнавши, Кевін заплющив очі.

— Вони мені не повірять, — сказав він.

Вона не знала, як саме, але їй здавалось, що правий наручник на його зап’ястку був розстібнутий. Дві половинки наручників стали трішки неоднаковими. Утім, вона не вірила, щоб хтось, крім неї, зміг це помітити.

— Я повірю тобі, якщо скажеш правду. Просто розповідай те, що хочеш розповісти.

— Мені справді допомагали… але я не можу…

Вона схопила його за руку, немов втішаючи. Відчула, як ключик упав їй на долоню.

— Ти можеш мені розповісти. Але, прошу, не намагайся виграти час. Мені бракує терпіння.

Погладивши його по руці, вона обійшла навколо столу, щоб перевірити крапельницю.

— Ні, — пробурмотів він слабко. — Я не буду.

— Отже, гаразд, — відповіла вона. — Що ти хочеш мені розповісти? — вона поклала свою руку на його ліву руку, встромляючи ключа йому між пальцями.

— Мені допомагали… зрадник з управління.

— Що? — голосно вигукнув здивовано Ліндауер.

Вона люто зиркнула на нього, потім на дзеркало.

— Ваш працівник не в змозі опановувати себе. Я хочу, щоб ви забрали його з кімнати, — сказала вона суворо.

У кімнаті пролунав електричний тріск. Вона підвела голову, шукаючи гучномовець, але не побачила його.

— Продовжуйте, — пролунав бездушний голос Діверза. — Його виведуть, якщо він знову поводитиметься неприйнятно.

Вона насупилась, дивлячись на власне відображення, потім знову схилилась над Кевіном.

— Я хочу знати ім’я, — наполягала вона.

— Карстен, — видихнув він.

Тільки не це!

Через і так напружені й розхитані нерви їй довелося переборювати бажання дати йому ляпаса. Утім, Кевін, звісно, ніяк не міг знати, як вона дісталась сюди.

Алекс почула, що в кімнаті спостереження заворушились, тож поспішно додала, гучніше цього разу: «Важко повірити, пане Біч, позаяк саме завдяки пану Карстену я тут із вами. Він би мене не привів, якби уникав правди. Він знає, на що я здатна».

Кевін з огидою глянув на неї з-під напівопущених повік, а потім знову простогнав:

— Мені це ім’я дав мій контакт. Я сказав вам лише те, що він сказав мені.

Чудовий сейв, — саркастично міркувала вона.

Заворушення за дзеркалом не стихло ані після її репліки, ані після Кевінової. Вона чула голосні голоси та метушню. Ліндауерову увагу це теж привернуло, і він вдивлявся у скляну стіну.

Вона спробувала знову, добуваючи черговий шприц і опускаючи нишком маленький пристрій зі споду собі в кишеню.

— Даруй, що мені здалося, що все це надто легко…

— Ні, стривай, — видихнув Кевін, підвищуючи трохи голос. — Діверз послав того хлопця, він знає, кого я маю на увазі.

Що ж, можливо, це трішки скаламутить воду. Викласти обидва імені на стіл.

Хай що відбувалось у наглядовій кімнаті, воно не стихало. Вона мала діяти. Єдине, чим була корисна ця непередбачена ситуація, — що сторона за склом, найпевніше, не надто пильно за нею спостерігала. Час сплив.

— Пане Ліндауер, — вигукнула вона різким тоном, не дивлячись у його напрямку. У дзеркалі вона бачила, що він переймається тим, що коїться в іншій кімнаті. Він різко повернув до неї голову. — Мене турбує, що ремені на кісточках у нього затягнуто надто туго. Мені треба, щоб він мав нормальний кровообіг. У вас є ключ?

Для Кевіна було зрозуміло, у чім річ. Його м’язи напружились напоготові. Ліндауер поспішив до підніжжя столу. У наглядовій кімнаті хтось підвищив голос до крику.

— Не збагну, що ви маєте на увазі, — нарікав Ліндауер, оглядаючи кісточки та понівечені ступні. — Вони не перешкоджають кровообігу. Послаблювати їх — небезпечно. Ви й гадки не маєте, з яким чоловіком маєте справу.

Підійшовши до нього ближче, вона тихо заговорила, так, аби йому довелося нахилитись до неї. Тримаючи руку в кишені, вона натиснула великим пальцем на крихітний конденсатор електромагнітного імпульсного випромінювача.

— Я чудово знаю, з яким чоловіком маю справу, — пробурмотіла вона.

Увімкнувши лівою рукою електронний накопичувач, правою рукою вона встромила шприц у руку Ліндауеру.

Світло над їхніми головами заблимало й затріщало. Лампи, луснувши, із дзенькотом посипались на плексигласову поверхню вмонтованого обладнання. На щастя, через імпульс плексиглас не вибухнув, бо в такому разі відкриті ділянки Кевінової шкіри було б пошкоджено. У кімнаті стало темно.

Імпульс не був настільки потужним, аби зачепити іншу кімнату. Крізь дзеркало світилось приглушене світло, вона бачила, як за склом рухаються темні постаті, але не могла розгледіти, хто є хто, чи що там коїлось.

Ліндауер устиг лише коротко скрикнути, перш ніж упав додолу, корчачись. Вона чула, що Кевін теж заворушився, хоча рухався він значно тихіше та рішучіше, ніж корчився Ліндауер.

Вона точно знала, попри темряву, де стоїть скринька з її інструментами. Крутнувшись, вона впала на коліна поруч зі скринькою, потягнулась до другої від низу шухляди й розчинила її, висипавши увесь вміст піддону зі шприцами на підлогу, намацуючи таємне дно.

— Оллі? — видихаючи, заговорив Кевін. Вона чула, що він уже зліз зі столу, стоячи біля штативу з крапельницею.

Вона, схопивши перші два пістолети, до яких дотягнулась, нахилилась у той бік, звідки лунав його голос. Наштовхнулась на його груди, а він схопив її руками, не давши їй упасти на спину. Просто в мить, коли в іншій кімнаті пролунало два постріли, вона запнула Кевінові за пояс обидва пістолети. Скло не розбилось — отже, вони не стріляли в кімнату допитів. Потім третій, а слідом четвертий постріл.

— Денні там, — прошипіла вона, коли він вихопив пістолети з її рук.

Впавши навколішки, вона перекотилась, щоб прослизнути до скриньки з інструментами. Знову схопивши ще два пістолети, її рідний ППК та ще один, який вона навпомацки не змогла визначити. Вона випадково віддала Кевінові свій «СІГ Сауер».

Та пусте. Вона досягнула головних цілей, визначених її стратегією: звільнила Кевіна і вклала йому в руки зброю. Тепер вона стала головним дублером. Їй тільки залишалось сподіватись, що головна зірка в хорошій формі, аби виконати те, що їй від нього було потрібно. Якщо цей садист Ліндауер занадто сильно його скалічив… отже, тоді вони всі помруть.

Ліндауер своє отримав. Можливо, досі живий, але вже ненадовго. Рештою свого життя він не насолоджуватиметься.

Не минуло й секунди, як пролунав черговий оглушливий постріл у маленькій бетонній кімнаті, і цього разу почувся приглушений звук розбитого безпекового скла.

Крізь розтріщини, що розповзлись по склу, немов павутиння, просотувалось жовте світло, коли швидко один за одним пролунали ще чотири постріли. Постріли у відповідь не змінили малюнка на склі, отже, стріляли не в кімнату допитів; перестрілка досі відбувалась тільки в наглядовій кімнаті.

Вона пригнулась, просуваючись уперед, націливши пістолети на потрісканий квадрат на випадок, якщо звідти хтось вирветься. Але заворушилось з її боку; темна тінь кинулась у скляну мозаїку й, трощачи скло, ускочила в кімнату поруч.

Чоловік із наглядової кімнати перебував лише за три метри від неї, ближче, ніж снопи сіна, на яких вона тренувалась, тому все видавалось аж надто легким. Спершись на сталевий стіл, вона вистрілила в мундири, якими була сповнена кімната. Вона не дозволила собі зреагувати на те, що не бачила ані Деніела, ані Карстена. Вона наказала б Деніелові пригнутись, коли почалась стрілянина. А він тільки виконував накази.

А зараз гримів вир пострілів, проте жоден із них не був спрямований у неї. Солдати стріляли у скривавленого голого чоловіка, який виріс посеред них, розсипаючи кулями. На ногах досі стояло шестеро чоловіків у мундирах, але вона враз звалила трьох, перш ніж вони усвідомили, що на них нападають із двох боків. Падаючи, вони відкрили чоловіка в костюмі, якого заступали собою. Його очі зосередились на ній, коли вона стріляла, а тіло заворушилось, коли куля вже вилетіла з її пістолета. Вона не була певна, що поцілила йому не тільки в плече, коли він випав з її поля зору.

Вона не бачила, де стоїть Кевін, але бачила, що решта троє солдатів уже лежали на підлозі. З місця, де вона стояла, їй уже не було в кого цілитись.

Алекс прожогом кинулась на край розкритого вікна, скло тріскотіло під її ногами, і притулилась спиною до стіни збоку вікна.

— Оллі? — крикнув Кевін, сповненим самоконтролю голосом.

Коли вона почула його голос, її тіло сповнилось полегшенням.

— Так.

— Усе чисто. Перелазь сюди. Денні поранено.

Тим же потоком, яким щойно здіймалось тепло, її захлинуло крижаним холодом.

Устромивши пістолети в кишені, обгорнувши руки в поділ халата, вона кинулася через вкриту скляними зубцями віконну раму. Підлога була вкрита місивом зі скла та мертвих тіл у темних мундирах, у темно-червоних бризках, світла було вдосталь, аби освітити все довкола — обличчя, підлогу, стіни. Кевін відкидав убік тіло, яке, вочевидь, правило йому за щит. Досі хтось ворушився, а дехто мурмотів, хапаючи повітря. Хоча й не в цілковитій ясності, але він, мабуть, відчував, що все контролює, і, мабуть, справа була нагальна.

Деніел лежав у дальньому правому кутку: вона бачила біляве волосся, що обрамляло його бліду голову, але більшу частину його тіла прикривали два тіла в мундирах, що лежали, скорчачись, на ньому. Карстен лежав долі за кілька метрів, його сорочка поволі просотувалась кров’ю від численних вогнепальних поранень. Але його груди досі здіймались і опускались.

Щоб усе це проаналізувати, їй знадобилось менше секунди, уже дорогою навпростець до Деніела.

— Діверз живий, — пробурмотіла вона, проминаючи Кевіна, помічаючи бічним зором, як він киває і навприсядки рухається до віддаленого лівого кутка кімнати.

На солдатові, що лежав на грудях Деніела, крові було обмаль, але його обличчя було неприродно пурпурового відтінку, а на губах зібрались рожеві бульбашки. Мимохідь глянувши на чоловіка, що простягнувся на Деніелових ногах, вона помітила ті самі ознаки. Обидва помирали від отрути з каблучок на Деніелових руках. Коли вона намагалася стягнути паралізованого першого чоловіка з Деніела, на губах солдата зібрались чергові бульбашки кривавої піни.

Частина її перебувала дуже далеко від того, що зараз коїлось навколо, — та частина, якій хотілось кричати, панікувати й набирати повні груди повітря. Вона відчувала, як крижаний страх допомагає їй мислити зосереджено та чітко. Час для істерик випаде згодом. А зараз вона має поводитись, як лікар на полі бою, діяти швидко й упевнено.

Нарешті Алекс скотила чоловіка з грудей Деніела, і раптом усе залляло кров’ю. Роздерши змоклу наскрізь яскраво-червону сорочку Деніела, вона дуже швидко знайшла джерело. І увесь її досвід, усі роки праці найманим лікарем-травматологом говорили їй, що вона запізнилась.

То був ідеальний смертоносний постріл: угорі, з лівого боку грудей. Хай хто випустив ту кулю, він чудово знав, що робить. Це один із небагатьох пострілів, які звалюють людину замертво, постріл просто в серце, коли помираєш ще до того, як упадеш на землю. Мабуть, він помер ще до того, як відчув біль.

І вона нічого не могла б удіяти, навіть якби ні на мить від нього не відходила. Вона дозволила йому прийти з нею сюди, щоб її захистити, і цей вибір убив його достоту так само, як ця куля в його серці.

Розділ 31

Усе мало трапитись не так. Пістолети мали націлювати на Алекс і Кевіна. У сум’ятті ніхто в неї не стріляв і разу; вона була ціла й неушкоджена. Деніел мав бути тлом, непомітним. Жодних причин, аби стріляти в нікому не відомого помічника, не було. Цей вправний стрілець мав цілитись в Алекс.

Вона знала, що їхній план був сповнений вад, але їй навіть на думку не спадало, що вона може вийти зі стрілянини без жодної подряпини. Це Деніел мав усіх пережити.

У голові промайнула, як блискавка, низка безіменних облич бандитів, котрих вона не змогла врятувати. Одне з них мало ім’я — Карло. Він помер так самісінько. Вона нічим не могла зарадити. Як тоді сказав Джоуї Джі? — «Когось надбали, когось втратили». Але як вона переживе цю втрату?

Та частина її, що розривалась від крику, перебувала вже дуже близько до поверхні. Лише шок не підпускав приступ горя. Непорушна пауза була безкінечною, сповненою кришталевої ясності, гостро окреслюючи кожну деталь. Вона чула, як десь вдалині триває боротьба, і чула слова Кевіна, який кричав щосили: «То де твій розлогий периметр зараз, Діверзе?» Вона відчувала мускусний сморід від жертв своєї отрути й теплий, живий запах свіжої крові. Вона чула важке дихання за спиною, де, помираючи, лежав Карстен.

Раптом вона почула ще один глухий, хрипкий вдих, поруч із її нахиленою головою.

Вона, навіть не усвідомлюючи, що заплющилась, різко й широко розплющила очі. Цей звук їй знайомий.

Ошаліла, вона рвучко зняла з руки рукавичку й міцно притиснула, розправивши, її до отвору в Деніелових грудях. Вона, не ймучи віри власним очам, спостерігала, як його легені через силу намагались вдихнути повітря крізь латекс. Вона підняла край рукавички, щоб він видихнув, давши повітрю вийти, потім знову розправила рукавичку йому на грудях, аби він вдихнув.

Він — дихає.

Але як? Мабуть, куля якимось дивом оминула серце, хоча постріл здавався ідеальним. Ще раз перевіривши, вона побачила, що насправді крові було не так багато, як їй спершу здалося. Недостатньо як для пострілу в серце. І він дихав, чого б не відбувалось, якби куля пройшла як слід.

Просунувши другу руку йому під плече, вона хаотично почала намацувати вихідний отвір. Її пальці намацали, де розірвано його піджак; вона просунула пальці в цю дірку, потім в отвір у його спині, намагаючись перевірити дихальні шляхи. Отвір здавався не більшим, ніж у грудях. Куля прошила його наскрізь.

— Кевіне! — у її грубому крику зосередилась уся паніка, відчувати яку вона була не в змозі через заціпеніння. — Мені потрібна моя скриня. Негайно!

І знову рух, але вона не озирнулась, щоб подивитись, чи то Кевін допомагає їй, чи Діверз-переможець прийшов, аби убити її. Вона збагнула, що їй навіть байдуже, Діверз це чи ні; вона не боялась нічого, що він міг скоїти з нею. Бо якщо Кевін не в змозі підвестися, і вона не отримає те, що їй негайно потрібно, Деніел помре за лічені хвилини.

У неї були запаси всього, що їй потрібно, у машині, але вона гадки не мала, як витягти Деніела нагору.

Щось металеве гепнулось додолу біля її лівого ліктя.

— Сумки на блискавці, — несамовито командувала вона. — Відділення на самому споді, ліворуч, а стрічка має бути десь на самому верху.

Кевін виклав усе, що їй потрібно, на груди Деніела, біля її руки. Стрімко, на видиху, вона змінила рукавичку на поліетиленовий пакунок, наказавши Кевінові міцно приклеїти його стрічкою із трьох боків. У неї не було нічого, що правило б за клапан, який випускав би надлишок повітря, тому їй довелося не заклеювати з четвертого боку. Він втягуватиметься на місці отвору, коли Деніел вдихатиме, і випускатиме повітря, коли він видихатиме.

— Переверни його до мене, маю закрити вихідний отвір.

Кевін обережно перевернув свого безтямного брата до себе. Вона сподівалась, що така поза зменшить тиск у його неушкодженій легені. Їй довелося ненадовго відпустити рану, поки Кевін пересував його, а потім ще на одну безцінну секунду, поки Алекс розтинала скальпелем його сорочку та піджак, щоб не заважали. Розглядаючи калюжу крові під ним, Алекс приклеїла ще один поліетиленовий пакунок до спини Деніела. Справді, не так і багато крові. Дивом куля цілковито проминула його серце, а також основні судини. Вихідний отвір був, на око, чистим, жодних уламків кістки вона не помітила. Якщо вона зможе зробити так, щоб він дихав, то допоможе протриматись йому ще годинку.

Її хаотичне планування перервав голос Кевіна:

— Карстен досі живий. Що ти хочеш, аби я зробив з ним?

— Можна його врятувати? — спитала вона, перевіряючи потік повітря та тиск у Деніела. Він утратив забагато крові. У нього був шок. Вона досі могла намацати пульс на його зап’ястку, але він був слабкий і ставав чимраз слабшим. Схопивши шприц із таці нагорі, вона впорснула йому кетамін та, окремо, знеболювальне.

— Сумніваюсь. Забагато пошкоджено. Мабуть, йому кілька хвилин лишилось. О, гм, пробач, хлопче.

Наприкінці його голос змінився. Він уже говорив не до неї.

— Він притомний? — спитала. Вона провела руками вздовж його рук і ніг, шукаючи інші рани.

— Джулс, — слабко прохрипів Карстен.

— Кевіне, прикоти сюди операційний стіл. Маємо забрати Деніела нагору в машину. — Вона глибоко вдихнула. — Ловеле, усе гаразд. Я ніколи не труїла Лівві. Звісно, що ні. Я дала їй тільки снодійне. До ранку вона вже буде з матір’ю, прийду я чи ні.

Поки вона запевняла Карстена, — не зводячи очей з Деніела ні на мить, — чула, як Кевін вийшов, а потім повернувся. Почувся важкий металевий скрегіт, коли він сунув стіл у вікно, а потім удар у щось вологе, коли стіл упав на тіла на підлозі. Прикусивши губу, вона продовжувала працювати над Деніелом, здираючи з його обличчя гумові шматки гриму, аби він ними не подавився, обережно виймаючи з його очей контактні лінзи. Скільки ще є часу, доки Кевін знесилиться? Він ще може насолоджуватись дією зілля в організмі цілих п’ятдесят хвилин, але наркотик не впливає на те, скільки спроможне витримати його власне тіло. Їй би слід згадати про те, що це вже не той Кевін, який був спроможний на все. Вона не повинна так його навантажувати. Але як? Деніелові потрібно, щоб вони діяли швидко. Якби ж вона могла доправити його в машину…

— Я пишаюсь тобою, Джулс, — тихо прохрипів Ловел Карстен. — Ти змогла вберегти свою душу. Я вражений… — останні слова він видихнув тремтливо й глухо. Вона прислухалась, що далі, але далі була лише тиша.

Вона пережила Карстена, хоча ніколи не заклалась би на гроші на такий подвиг. Вона не почувала тріумфу, на який завжди сподівалась, натомість — лише неоднозначність. Можливо, відчуття тріумфу прийде згодом, коли паніка відпустить свою хватку.

— Безпечно його підіймати? — спитав Кевін.

— Обережно. Намагайся утримувати грудину якомога непорушніше. Я візьму за ноги.

Разом вони обережно переклали Деніела на срібну столешню. Вона знову помацала йому пульс, сподіваючись, що він падатиме.

— Дай мені дві секунди, Оллі, — мовив він, роздягаючи солдата, який упав до Деніелових ніг, той, що був найменш скривавлений.

— Скільки там ще вгорі?

Вона оглянула обличчя на підлозі. Їй здалося, що вона впізнала нижчого охоронця, який пильнував металодетектори.

— Одного тут точно немає. Він стояв біля дверей. Там ніби порожньо, утім, я не бачила цих солдатів, коли ми заходили.

Він уже одягнув штани й зараз натягував шкарпетки на понівечені ноги, потім узував черевики, перевіряючи, чи згодяться. Надто малі. Він стягнув черевики з іншого отруєного солдата. Ці ніби трохи завеликі, але Кевін тугіше затягнув шнурки.

— Доведеться тобі їх обрізати, — мовила вона.

Він застібнув білу сорочку, потім накинув темно-синій піджак, знехтувавши краваткою.

— Зроблю, що мушу, коли ми виживемо після всього цього. Облиш халат, він у крові.

— Так, звісно, — погодилась вона, незграбно засовуючи пістолети на спині за еластичний пояс легінсів. Він ледве міг утримати обоє пістолети на місці. Вона насилу зняла халат, кинувши його на підлогу.

— Добре, провезімо цей стіл повз тіла, а потім тобі доведеться котити його в коридор. Я прослизну попереду й приберу всіх, хто залишився.

За кілька миттєвостей вона вже хутко котила стіл коридором, поки Кевін стрімголов зник у темряві. Коли вона дісталась у кімнату з металодетектором, Кевін уже чекав на неї, тримаючи двері ліфта. У кімнаті було порожньо, мабуть, усі кинулись у наглядову кімнату, коли почалась стрілянина. Вона помчала в ліфт.

Кевін простягнув руку, аби натиснути на кнопку, поки за її спиною тихо закривались двері. Вона витріщилась на його праву руку, що натискала кнопку, його домінуючу руку й, сповнена несподіваним осяянням, вона, немов кахикнувши, майже радісно засміялась.

Кевін прошив її гострим поглядом.

— Тримайся, Оллі.

— Та, ні, нічого, річ у його серці, Кев. Воно не з того боку — з правого боку. Тому стрілець і не поцілив, — вона знову здавлено засміялась. — Він живий, бо він — твоя протилежність.

— Вгамуйся, — наказав він.

Вона, раз кивнувши, глибоко вдихнула, аби опанувати себе.

Ліфт спинився, і двері розчинились, ведучи в кімнату з інвентарем.

Вихід було зачинено. Кевін, піднявши й пересунувши край столу через поріг ліфта, пішов до дверей.

Вона гадала, що він легко їх відчинить, але натомість Кевін із гучним гуркотом розчинив їх рвучко настіж.

— Допоможіть! — зарепетував він. — Нам потрібна допомога!

Потім він мовчки помчав уперед. Вона розчула гучніші кроки, що наближались з іншої кімнати — кроки однієї людини, у цім вона була певна. Вона котила Деніела вперед якомога тихіше.

Перш ніж охоронець вигулькнув з-за рогу, Кевін уже стояв на місці. Охоронець пробіг повз нього, тримаючи зброю в руці, утім, опущеною і націленою в підлогу. А Кевін тримав свою зброю високо. Він застрелив охоронця в потилицю. Чоловік упав на підлогу. А Кевін, ставши поруч, пустив йому ще одну, контрольну, кулю у голову.

Коридор був завузьким, щоб об’їхати каталкою труп. Тому Кевін, схопивши його обіруч, переніс її через тіло. Алекс допомагала щосили, утім, розуміючи, що більшість ваги перебрав на себе Кевін. Вона не знала, як йому вдається так довго діяти на такому рівні, тож боялась, що він ось-ось сплатить за це життям.

Другого охоронця не було.

— Відвези його в машину, — скомандував Кевін. — Дай-но я тут сам закінчу.

Ніхто не ставав їй на заваді; ніхто не вистрелив у неї з затемненого вікна, поки вона бігла парковкою. Небо над нею стояло цілком чорне. Єдиний ліхтар біля парадних дверей відкидав лише тьмяне жовте коло на припарковані авто. Алекс порпалась у Деніелових кишенях, поки не знайшла Карстенові ключі. Розкривши ляду багажника, вона добула свою покращену аптечку.

Вона точно знала, де лежать засоби для обробки стріляних ран. Вона очікувала, що або її, або Кевіна, або їх обох буде підстрелено, тому відповідно підготувалась. Джгут чи гемостатична пов’язка — в неї було кілька оклюзійних пов’язок, і вони зарадять краще, ніж поліетиленові пакунки для сендвічів, які вона використала. Вона також запаслась спальною ковдрою, кількома пакунками фізрозчину та сильними внутрішньовенними антибіотиками. Кулі брудні, і якщо занести інфекцію — буде клопіт… якщо вони так довго зможуть зберігати Деніелові життя.

Вона знала, що не спроможна. Можливо, щонайбільше двадцять чотири години, зважаючи на її запаси медичних засобів. Коли вона відкривала пакунки, її руки почали труситись через відчай.

А потім просто поруч неї виріс Кевін. Він жбурнув у багажник чорно-сірий квадратний предмет.

— Жорсткий диск, на який писали камери, — пояснив він. — Я перенесу його назад.

Вона кивнула, набираючи в руки медзасобів, які зарадять на нетривалий час. Коли вона залізла назад у машину, присівши поруч із сидінням, то побачила, що Кевін зробив усе як слід. Деніел лежав на лівому боці. Голова лежала на водійському підголівнику, який Кевін, на око, із м’ясом видер із сидіння. Вона знову перевірила Деніелові дихальні шляхи, потім пульс. Досі відчувався лише на сонній артерії. Кетамін на певний час втамує його біль. Болю він не відчуватиме. Вона розвантажила його організм як тільки могла за обставин, що склались.

Машина рушила. Вона відчувала, що Кевін намагався їхати акуратно, але достатньо акуратно все одно не вийде.

— Зупинись, — мовила вона. — Дай хвильку, я покладу все на місце.

Він рвучко натиснув на гальма.

— Не барись, Оллі.

Щоб змінити тимчасові пов’язки на справжні, їй знадобилось кілька секунд. Вона, швидко поставивши крапельницю, приколола пакунок угорі на спинці заднього сидіння.

— Гаразд, — коли вона говорила цього разу, то насилу могла впізнати власний голос. — Вона знала, що більше нічого не може вдіяти, тому почала поринати у відчай. — Тепер їдь.

— Не покидай мене зараз, Олеандр, — гаркнув Кевін. — Ти сильніша за це. Я знаю, що ти впораєшся.

— Але я більше нічим не зараджу, — мовила вона, ковтаючи слова. — Я все зробила. Але цього недостатньо.

— Він упорається.

— Йому потрібно в першокласний медцентр, Кевіне. Йому потрібен торакальний хірург та операційна. Я ж не можу прочистити йому рани й поставити трубку в груди на задньому сидінні бісового «Бумера»!

Кевін мовчав.

По щоках Алекс потекли сльози, але горя вона досі не відчувала.

Тільки лють — на несправедливість, обмеження в ситуації, у якій вони опинились, на себе й свою останню поразку.

— Якщо ми залишимо його біля реанімаційного відділення… — просопіла вона.

— Ми передамо його в руки поганцям. Адже вони шукатимуть у лікарнях.

— Тоді він помре, — прошепотіла вона.

— Краще вже так, ніж у такій кімнаті, з якої ти мене щойно витягла.

— Хіба ми щойно поганців не повбивали?

— Пейс досі головний, Оллі, поки не приклеїть той антинікотиновий пластир, що треба, він, з огляду на обставини, можливо, почне курити знову. Якщо він не помре… навіть без своїх партнерів, м’язистих підлеглих йому не бракує. Лікарні відпадають.

Вона схилила голову, спустошена.

Секунди цокали. Вона рахувала їх за слабким безперервним Деніеловим пульсом на шиї. Мабуть, треба було їй сідати за кермо. Вона й гадки не мала, як почувається зараз Кевін, але він, здавалось, зовсім не виснажився від зусиль, анітрішки не сповільнивши своїх рухів через міріаду ран. Він — машина. Добре, що Деніел теж поділяв його залізне здоров’я.

Але шукати зараз виправдання для своїх надій здавалось дурницею.

— Якщо… — замислено повів Кевін.

— Що?

— Якби в тебе була операційна… якби я добув тобі те, що необхідно. Ти могла б посісти місце торакального хірурга?

— Це не моя спеціальність, але… Мабуть, основне я змогла б зробити. — Вона захитала головою. — Кев, а де ми негайно, на ходу, добудемо операційну? Якби ми були в Чикаго, можливо, я знайшла б чоловіка, який… але…

Кевін випустив смішок, ні, радше гавкнув.

— Оллі, у мене є одна думка.

Алекс не відчувала, скільки часу спливло. Можливо, була третя ранку, можливо, четверта. Вона почувалась розбитою від виснаження, але водночас — настороженою та стривоженою. Рука, у якій вона тримала полістиролову філіжанку з кавою так тремтіла, що рідина всередині здавалась мініатюрним морем, що штормить. Але то пусте. Тверда рука їй уже не потрібна.

Джоуї Джанкарло. Їй і на думку ніколи не спадало, що колись вона відчуватиме стільки теплоти до її колишнього куратора-мафіозі, але сьогодні вона благословляла його ім’я. Якби вона не пройшла те, що можна прирівняти до інтенсивного курсу травмотерапії з Братією, вона б ніколи не спромоглась витягнути Деніела. Завдяки кожному бандиту та мафіозі, якого вона оперувала, її досвід збагачувався саме тими знаннями, що дозволили їй сьогодні стати водночас фельдшером невідкладної допомоги та хірургом. Мабуть, їй слід відправити Джоуї листівку з подяками.

Вона опустила тремтливу вільну руку у волосся, раптом шкодуючи, що не курить, як Пейс. Курці завжди видаються такими спокійними зі своєю цигаркою в руці. Вона потребувала чогось, що допомогло б їй опанувати себе, уповільнити її серце, що калатало, але єдина матеріальна втіха, яку вона знайшла — чашка міцної чорної багнюки, яку тримала зараз у руці та яка насправді ніяк не допомагала розслабитись.

Лікар Волькстафф хропів на вм’ятій канапі, утиснутій між двома великими шафами для зберігання, що підпирали чорну стіну його кабінету. Він виявився навдивовижу вправним — попри його вік та спеціалізацію. Їм довелося сяк-так, нашвидкуруч, скомпонувати те, чого вони потребували в операційній, але він виявився винахідливим і добре знався на інструментах, а її надихнув відчай. Гуртом вони стали потужною командою. Вони навіть спромоглись змайструвати непоганий саморобний клапан Геймліха, що, як видавалось, зараз працює просто чудово. Розмірене пищання, що відтворювало Деніелове серцебиття, — найбільш заспокійливий звук, який вона чула за все життя. Хоча воно ніяк не могло зарадити її надміру стимульованій кофеїном нервовій системі. Вона несвідомо зробила ще один ковток кави.

Деніел мав добрий колір обличчя, рівне дихання. Він і справді поділяв усі фізичні характеристики з Кевіном, здавалося, він був створений, щоб виживати. Лікар Волькстафф зізнався, що ніколи не бачив операції, яка пройшла б настільки спокійно, а він свого часу оперував чимало легеневих ушкоджень, хоча здебільшого то були рани від проколів. Можливо, завтра Деніел вийде звідси своїми ногами.

Обережно поставивши чашку на стільницю, вона, стиснувши тремтливі руки в кулаки, поволі повернулася до стільця біля Деніелового ліжка й сіла. Насправді в операційній стояло два поєднаних столи. Для Деніела жодні з тутешніх меблів завдовжки не годились.

За мить вона схилила голову на тонку, вкриту пластиком подушку й заплющилась.

Вона міркувала про те, чого сьогодні їм вдалося досягти, та що вона фактично виторгувала Деніелове життя.

Діверз та Карстен померли. Можливо, більше немає жодної живої душі, окрім Вейда Пейса, котра б знала, що вона — жива. І йому лишились лічені години життя. Сподівалась.

Кевін хропів на підлозі, поклавши замість подушки старезну підстилку для собаки. Вона дала йому найбільшу дозу знеболювального, що була безпечною, а лікар Волькстафф прочистив йому рани, щойно Деніел був у безпеці. Зараз для Кевіна найкраще — це сон.

На цей час Вал уже мала відвезти Лівві у пункт невідкладної медичної допомоги, який вони обрали через відсутність камер, разом зі сповненою граматичних помилок і слізних вибачень запискою, надряпаною Алекс. Цікаво, наскільки серйозними будуть подальші пошуки поліцією викрадача дитини. Лівві ніяк не скривдили, вона не пам’ятає часу, проведеного без Ерін. У вашингтонської поліції, безперечно, буде обмаль часу, аби вистежити знавіснілу матір, яка вважала, що ця дівчинка схожа на її доньку, яка подорослішала, яку викрав багато років тому батько, з яким вони розійшлись і мешкали окремо. Імовірно, вони знайдуть кілька справ про зниклих дітей, які підійдуть під розпливчастий опис, що вона їм надала. Вони спрямують увагу влади не в той напрям. Можливо, вони того ж дня поєднають викрадення Лівві зі смертю її діда, але навряд. Поліції доведеться перебрати цілий ріг достатку, сповнений мотивами наглої смерті Карстена. Тож, усе скидатиметься не більш як на жахливий збіг обставин.

Тіньовим силам, тим, що смикають ляльок за ниточки, доведеться все прикрити. Їм в очі впаде одна річ: друга людина в командуванні ЦРУ та голова програми спецоперацій, якої начебто не існує, застрелили один одного й гурт американських солдатів. Мабуть, лялькарі знищать будівлю вщент ще до того, як зможуть збагнути, про що свідчать зібрані там докази. Вони назвуть це моторошним нещастям, обвалом будівлі через вади в конструкції — яка прикрість!

Вона згадала останні Кевінові слова, перед тим як він знепритомнів.

— Ти впораєшся, Оллі. Я знаю, що ти врятуєш йому життя. Бо мусиш. А потім ви всі будете в безпеці. З Денні вже такого не трапиться, тому ти витягни його з цього.

Вона дивувалась, чи він справді так сильно в неї вірив, чи просто намагався завадити паніці, що її охопила. Але чи дозволив би він собі знепритомніти, якби не вірив у власні слова?

— Алекс?

Вона так швидко підняла голову, що стілець на коліщатках під нею відкотився на кілька сантиметрів назад. Скочивши на ноги, вона нахилилась над Деніелом, беручи його за руку, яка слабко намацувала її руку.

— Я тут, — вона глянула на його крапельницю. Мабуть, кетамін уже вийшов з організму, але він на внутрішньовенному знеболювальному, завдяки якому не відчуватиме великого дискомфорту.

— Де ми?

— У безпеці поки що.

Він поволі розплющив очі. З мить він шукав її поглядом, а потім ще мить зосереджував погляд.

Вона вже дві чи три години знала напевно, що він знову розплющить очі, але від знайомого сіро-зелення в неї майже перехопило подих. Вона відчула, як її очі сповнюються слізьми.

— Ти поранена? — спитав він.

Вона шморгнула носом.

— Ані подряпини немає.

Від легенько усміхнувся.

— А Кевін?

— І з ним усе гаразд. Чуєш, це він так хропе, а не циркулярна пилка.

Кутики його губ опустились, коли знову заплющилися очі.

— Не турбуйся за нього. З ним усе буде добре.

— Він мав… справді поганий вигляд.

— Він міцніший, ніж має бути людина — штибу тебе.

— Пробач мені, — він зітхнув. — Мене підстрелили.

— Еге, я це помітила.

— Карстен схопив пістолета у хлопця, що стояв поруч зі мною, коли Діверз націлив на нього зброю, — виправдовувався Деніел, лише на кілька міліметрів знову піднявши повіки. — Як на підстаркуватого чолов’ягу, він хутко рухався. Вони кричали одне на одного, але всі солдати стали на бік Діверза.

Алекс кивнула.

— Такі в них накази.

— Діверз наказав, і один із них вистрелив у Карстена, потім у мене. Карстен, упавши навколішки, почав стріляти. Зброї в мене не було, тому я вколов солдатів, що стояли поруч, твоєю каблучкою.

— Молодець.

— Я хотів дістатись до пістолета, але двоє солдатів, яких я отруїв, упали на мене. Я не міг їх зрушити. Мене руки не слухались.

— Власне, той, що лежав у тебе на грудях, мабуть, врятував тобі життя. Він закривав собою рану, поки до неї не дісталась я.

Деніел знову блимнув очима.

— Я гадав, що помер.

Алекс ковтнула слину.

— Відверто кажучи, певний час і я так гадала.

— Я хотів дожити, поки ти прийдеш. Я хотів дещо тобі сказати. І я почувався жахливо, знаючи, що не можу.

Вона погладила його по щоці.

— Усе гаразд. У тебе вийшло. Ти дожив.

Цими днями втіха приходила до неї легше. Відколи зустріла Деніела, вона дуже змінилась.

— Я тільки хочу, аби ти знала, що я ні про що не шкодую. Я вдячний за кожну секунду, проведену з тобою, навіть найнеприємніші з них. Я ні за що у світі не пропустив би ці миті.

Вона торкнулася своїм чолом його чола.

— І я.

Довго вони не ворушились. Вона прислухалась до того, як б’ється його серце, до рівного пищання моніторів, до грубого Кевінового хропіння на задньому плані.

— Я кохаю тебе, — пробурмотів він.

Вона усміхнулася — то був швидкий тривожний звук, достоту як тремтіння в її руках.

— Еге, я, гадаю, ніби про це здогадалась. Довго ж допетрувала, га? Хай там як, а я теж тебе кохаю.

— Нарешті ми розмовляємо однією мовою.

Вона знову засміялась.

— Ти тремтиш, — мовив він.

— У мені так багато кофеїну, що мені потрібна детоксикація.

Надворі досі було тихо, як зазвичай посеред ночі, тому шум авто, що під’їжджає за будівлею, важко було не почути. Алекс здивувалась, як мляво відреагували її нерви, отже, сил у неї обмаль, вона це збагнула. Вона почувалась виснаженою, випростовуючись і звільняючи руки. Вона вийняла ППК з-за поясу на поясниці.

— Дуже сподіваюсь, що це Вал, — пробурмотіла вона.

— Алекс, — прошепотів Деніел.

— Не рухайся навіть на частку сантиметра, Деніеле Біч, — прошепотіла вона у відповідь. — Я надто довго тебе зшивала, аби ти зараз, вставши, щось порвав. Я просто перевірю. За мить повернусь.

Поспішивши до запасних дверей, вона визирнула з-за маленької запони. Це саме та машина, якої вона сподівалась, — гидкий зелений «Ягуар» — і Вал на сидінні водія. Вона бачила, як із пасажирського місця зіскочив Ейнштейн.

Алекс знала, що мала б мати більше почуттів, знаючи, що все скінчилось і майже всі кінці заховано. Вона мала б відчувати радість, полегшення, вдячність, можливо, навіть плакати від щастя. Але її тіло геть виснажилось. Щойно кава не діятиме, вона впаде в кому.

— Це Вал, як я й сподівалась, — мовила вона до Деніела, кладучи пістолет на край імпровізованого ліжка.

— У тебе такий вигляд, ніби ти ось-ось знепритомнієш.

— Незабаром, — погодилась вона. — Але не зараз.

— Алекс? — позвала тихо Вал, заходячи у двері.

— Так.

Ейнштейн ускочив у кімнату, мотаючи головою в пошуках Кевіна. Спинившись, він трохи заскиглив, побачивши його на підлозі. Схиливши голову набік, Ейнштейн двічі лизнув Кевінове обличчя. Кевінове хропіння затнулося.

Алекс сподівалась, що Ейнштейн ляже поруч зі своїм ліпшим другом, скрутившись калачиком, але, жваво мотаючи хвостом, він розвернувся і підбіг до неї. Обома лапами він стрибнув їй у пелену так, щоб дістатись до обличчя й лизнути. Їй довелося вхопитись за Деніелове ліжко, аби не впасти з ніг.

— Обережно, Ейнштейне.

Він, ніби кахикнувши, гаркнув, немов відповівши їй. А потім, знову опустившись на чотири лапи, швидко пішов до Кевіна; умостившись біля нього, він лизав його шию знову й знову.

Алекс була ошелешена, коли Кевін заговорив. Наркотики, які вона дала йому, мали б відключити його на… власне, вона й гадки не мала, скільки часу спливло. Її мозок був надто виснажений навіть для простого додавання.

— Агов, друже, привіт, — промовив він своїм звичним голосом — занадто голосно. Його голос лунав неймовірно жваво, з огляду на те, як мало почуватись його тіло. — Що, скучив за мною? Молодець. Ти розказав їм, що трапилось? Я знав, що ти зможеш.

— Кев? — спитав Деніел. Алекс твердо поклала руку йому на чоло, побачивши, як він сіпнувся, ніби хотів підвестися.

— Денні? — майже прокричав Кевін. Волькстафф, хрокнувши, перевернувся на другий бік.

Кевін підтягнувся, здригнувшись.

— Мабуть, тобі не варто ворушитись… — повела Алекс, а коли він взагалі знехтував нею: — Та хоч на ноги не ставай!

— Я в нормі, — фуркнув Кевін.

— Ти — йолоп, — різко заговорила Вал. — Замри на дві секунди.

Вал уже зняла те дивне авангардне вбрання для бігу штибу сарі й зараз була зодягнена у спортивний костюм та футболку. Вона вийшла у двері, на яких зазначалось «ФОЙЄ». Кевін спантеличено чекав, сидячи на лінолеумі й однією рукою спершись на стіну. Вона повернулась майже негайно, штовхаючи перед собою офісне крісло на коліщатках, її обличчя набуло розсердженого виразу. Якби у Алекс залишилась хоча б крапля сил, вона б заздрісно зітхнула. Вал мала вкрай чудний вигляд як на людину із зібраним у високий хвіст волоссям, без макіяжу, яка спала не більше, ніж усі вони.

— Я майже впевнена, що візків вони тут не мають, але наразі вистачить і цього, — мовила Вал. — Сідай.

Незважаючи на те, що голос у неї був украй роздратований, вона подала йому обидві руки, щоб він піднявся. Він зашипів і захитався, коли його підошви торкнулись землі, але щойно сівши, почав відпихатись ногами, аби підкотитись ближче до Деніела.

— Ей, припини, — застерігала Вал. Вона направляла крісло, везучи по кімнаті, поки Кевін обережно тримав ноги на кілька сантиметрів над землею. Вал спинилась, коли Кевін опинився поруч із Алекс. Алекс, шарпаючи, відступила на крок, аби пропустити його.

Кевін приголомшено витріщався на розплющені очі Деніела й гарний колір обличчя. Обережно від погладив братове волосся, не приховуючи свого страху торкнутись якоїсь іншої частини його тіла.

— Скидається на те, що твоя отруйниця виконала свою справу, — грубувато промовив Кевін. — Хоча той твій швед, що вже почав був лисіти, мені не надто сподобався.

— Це Вал вигадала.

Кевін кивнув, на мить розгубившись.

— Ти не мав за мною приходити. Я не хотів, щоб ти так чинив.

— Ти заради мене вчинив би саме так.

— Це інше, — він захитав головою, коли Деніел почав заперечувати. — Але ж із тобою все буде гаразд? — Кевін підвів очі на Алекс, шукаючи відповіді.

Видихнувши крізь ніс, вона кивнула.

— Здається, він буде абсолютно здоровим. Гадки не маю, чому ви обидва такі. Ви впевнені, що у вашої мами не було побачення на одну ніч із генетично модифікованим суперменом?

Коли Кевін різко простягнув руку в її бік, найперше Алекс спало на думку, що вона перестаралась із коментарем про матір. Але перш ніж вона приготувалась до удару, він грубо її схопив і потягнув до себе в незграбні ведмежі обійми. Несподівано вона сиділа скраю в нього на колінах, обійнявши його під руки, і нічого не могла вдіяти, коли він вирішив поцілувати її просто в губи з мокрим та гучним «цмок».

— Агов! — протестував Деніел, — забери свою мармизу від моєї отруйниці!

Алекс різко відхилила голову вбік, нарешті знову щось відчуваючи: нудоту.

— Ану забери руки, психопате, — почула, як гримнула Вал, сміючись.

Кевін умудрився розвернути стільця на сто вісімдесят градусів.

— Ти геній, Оллі. Аж не віриться, що ти змогла.

— Іди, віддяч Вольксаффу, він виконав половину роботи.

Але він її ніяк не відпускав. Він ніби й не помічав, що вона відчайдушно намагалась викрутитись з його обіймів. — Оце так вистава! Не йму віри, що ти отак просто прийшла й організувала для мене втечу! І ніколи не кажи мені, що ти не спецпризначенка, — любонько, та в загонах спецпризначенців тільки мріють бути такими, як ти!

Ейнштейн завив, і Алекс відчула, як навколо її зап’ястка зімкнулись щелепи. Він потягнув, намагаючись допомогти їй вирватись. А Кевін наче й не помітив нічого.

Вона знала, де Кевіна найгірше поранено. Незабаром вона цим знанням скористається, якщо доведеться.

— Відпусти!

— Кевіне, — заговорив Деніел стриманим, але холодним тоном. — Якщо зараз же не поставиш Алекс на місце, я пристрелю тебе з її пістолета.

Нарешті Кевін розімкнув обійми. Вона вислизнула, звільнившись, і вони обоє нетепрпляче повернулись до Деніела.

— Не ворушись, — мовили вони в унісон.

Алекс знову почала дихати, побачивши, що Деніел насправді не потягнувся за її пістолетом.

— Волькстафф? — спитав Деніел. — Мені знайоме це ім’я… де ми?

— Пам’ятаєш його? — спитав Кевін. — Він урятував життя моєму кращому другові у п’ятому класі, коли той попався у ведмежу пастку. Невже ти забув?

Деніел заблимав очима.

— Томмі Веласкес втрапив у пастку для ведмедів? — спантеличено спитав він.

Кевін усміхнувся.

— Томмі не був моїм найліпшим другом, — він погладив Ейнштейна по голові, а пес потерся мордою об ногу Кевіна, досі не тямлячи себе від радості.

— Стривай…Волькстафф? — повторив Деніел, нарешті склавши два і два. — Так ти мене до ветеринара привіз?

Алекс поклала руку йому на чоло.

— Шшш. Це найліпше місце. Волькстафф — суперзірка. Він урятував тобі життя.

— Ну-ну! — нарешті втрутився важкий голос Волькстаффа. — Я був тільки асистентом, докторе Алекс. І не намагайтесь поставити мені у заслугу спасіння Денні.

Волькстафф сидів на канапі, пригладжуючи непокірні жмути сивого волосся, яке стирчало в усі боки, обрамляючи його обличчя, наче ореол. Він нагадав Алекс Барнабі, і вона збагнула, чому їй так затишно було працювати пліч-о-пліч з цим привітним стариганом, який, вочевидь, досі був вірним другом родини Бічів.

— Для мене було честю працювати пліч-о-пліч з вами, лікарю, — вів далі Волькстафф, дріботячи їм назустріч. Зараз він видавався немічним через свій поважний вік, але протягом усієї довгої ночі він не виявив і краплі слабкості. Він усміхнувся Деніелові. — Добре бачити тебе знову при тямі, хлопчику, — його голос зараз пролунав майже пошепки. — Ти взяв перший приз, малий. Не зіпсуй же все з цією.

— О, я знаю, пане.

Алекс насупилась. Вона й словом не прохопилась про свої почуття до Деніела, а Деніел лежав непритомний. Чому їхні почуття для всіх такі очевидні?

Волькстафф обернувся.

— Що за розкішна вівчарка! Невже це Ейнштейн, га? Скільки років минуло!

— Це його онук, власне, — відповів йому Кевін.

— Оце так дивовижа! — він нахилився, аби погладити Ейнштейна за вухом. — Який красень!

Ейнштейн лизнув йому руку. Сьогодні цей пес любив усіх людей.

— А тепер, Кевіне, — промовив Волькстафф, випростовуючись, — ти хочеш знову ходити? Бо якщо так, то маєш задерти ноги догори, і вам усім слід відпочити. І не думай на мене так дивитись, юначе. Ви можете лягти в мене на канапі… ее… пані… — у Волькстаффа трохи забігали очі, коли він уперше звернув увагу на Вал. Алекс попереджала, що четвертий член їхньої ватаги долучиться згодом, але він, очевидно, не сподівався, що це буде модель, як ті, що рекламують білизну «Вікторіас Сікрет».

— Кличте мене Валентайн, — промуркотіла Вал.

— Так, звісно. Міс Валентайн, можете відвезти Кевіна до канапи й пересадити його? Саме так — дякую.

Алекс спостерігала, знову онімівши, її голова немов від’єдналась від решти тіла, як Вал, мало не жбурнувши Кевіна зі стільця на канапу з роздратованим виразом обличчя і напруженими руками, потім раптом нахилилась і цмокнула його в чоло.

— А ви, лікарю…

Алекс поволі повернулась і подивилась на Волькстаффа.

— У вітальні є ще канапи. Ідіть і ляжте на одну з них. Я вам наказую.

Вона вагалась, хитаючись на місці й дивлячись на Деніела.

— Еге ж, обидва, — мовила Вал, знову йдучи до них через кімнату. — Поспи, поки ти не впала з ніг, Алекс. Я кілька годин подрімала. Я пригляну за ним.

— Якщо щось зміниться у нього на моніторах, хоча б найменше відхилення…

— Я притягну тебе знову сюди за твоє мультипокращене волосся, — пообіцяла Вал.

Алекс, схилившись, ніжно поцілувала Деніела.

— Ми з Волькстаффом мали чимало клопоту, складаючи тебе докупи, — прошепотіла вона йому в губи. — Гляди, не зіпсуй нашої праці.

Він ледве торкався губами її губ, відповідаючи:

— І не подумаю. Іди й гарненько поспи, як тобі наказав наш добрий старий родинний ветеринар.

— Маю зазначити, що я в розквіті сил, — заперечив Волькстафф.

— Ну ж бо, — раптом заговорила Вал просто у вухо Алекс. — Ходімо, поки ти ще здатна йти. Я впевнена, що можу тебе нести, але не хочу.

Алекс дала Вал вивести себе крізь двері, провести коридором. Вона зосередилась на тому, як перебирати ногами, і квит. Усе навколо потьмяніло й попливло. Вал довелося всаджувати її на канапу, але Алекс була впевнена, що радо б уклалась і на долівці. Не встигла вона й голови опустити, як знетямилась.

Розділ 32

Дивний то був ранок.

А для Алекс ще й дуже пізній. У порожній ветеринарній клініці було тихо, її ніхто не турбував. Згодом їй розповіли, що Волькстафф, обдзвонивши всіх своїх працівників, відмінив усі призначені зустрічі й поставив на вікно табличку, на якій зазначалося: «ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ НЕВІДКЛАДНІ СІМЕЙНІ ОБСТАВИНИ».

Дивне місце, щоб почуватись так безпечно, — чуже місце, у якому вона не ладнала ані пасток, ані безпекових заходів.

Проте її життя змінилось. Вона сподівалась лише врятувати Кевіна, але їхні вчорашні вчинки значно змінили їхнє становище.

Кевін був сповнений сил, як ніколи, попри те, що знову прикипів до офісного крісла на коліщатках із ногою в бинтах, піднятою на стілець на коліщатках. Вал зникла, щойно побачивши, що Алекс заступила на варту на канапі. Деніел не розплющував очей, ігноруючи свого брата, але швиденько «прокинувся», щойно почув голос Алекс. Волькстафф, мабуть, виходив за обідом. Їй залишили тістечко та сир «Філадельфія».

Закінчивши оглядати Деніела, який видужував набагато швидше, ніж могли б сподіватися ті, хто ніколи не працював із Кевіном Бічем, — Алекс схопила свій сніданок і газету, яку вкупі з бейглами залишив для неї доктор Волькстафф. Вона затято перечитувала все, жуючи. Вони створили сенсацію на першій шпальті, — хоча про це знали лише ті, хто зараз у цій кімнаті.

— Уже не захопливо, а сумно, Оллі, — нарікав Кевін, відштовхуючись у своєму кріслі на коліщатках мітлою і кружляючи колами по кімнаті. — Веселіше було б його застрелити.

Жирними літерами писали про новину дня: фатальну аневризму, яка забрала життя Вейда Пейса. Журналісти заледве дотерпіли, поки збіжить хвилина мовчання, почавши висувати припущення, яку стратегію використає Президент Ґоуланд, добираючи собі нового кандидата на пост віце-президента.

— Ну, ти ж таки застрелив Діверза.

— Я надто турбувався через Денні, аби насолодитися цим, — пробубонів він.

Кевін дуже стисло розповідав про те, як трапилось, що Діверз узяв над ним гору. Алекс бачила, що Кевін соромився, але вона від того не стала про нього гіршої думки. Як хтось може підготуватись до крайнощів, до яких штовхає Діверза його поранойя? Більше сорока осіб, розставлених по трьох периметрах, один з яких простягався більш як за милю від місця, де перебував Діверз. Щойно Діверз натиснув тривожну кнопку, його периметри стислися. Кевін вважав, що якби він не знехтував своїм внутрішнім голосом і приніс ракетну установку, він би з усім упорався.

Більше не було жодних новин, нічого про перестрілку в підземному бункері на околицях міста. Жодного слова й про те, що зник заступник директора ЦРУ. Жодного слова про Карстена чи про відносно публічне викрадення його онуки. Можливо, про це в завтрашніх новинах.

Але Кевін у це не вірив.

— Мабуть, напишуть, що вибух газу абощо. А справжні події закопають так глибоко, що скоріше Джекі Кеннеді визнають даллаським стрільцем, ніж це все випливе.

І, мабуть, він має рацію.

Звісно, вони не можуть бути впевненими на 100 %, тому поводитимуться й надалі обачно, але тиск зараз значно зменшився. Алекс знала, що почуватиметься так легко, ніби в неї під шкірою — шар гелію, якщо колись спроможеться повірити в те, як їм поталанило.

Після обіду Волькстафф зняв шви з вуха Алекс, похваливши Деніела за тверду руку, коли Алекс зізналась, що це його заслуга. Алекс була приголомшена тим, як спокійно до всього ставився старий сивий чоловік. Жоден із них не намагався пояснити свої дивні поранення чи вигадати яку-небудь історію, щоб усе приховати, а Волькстафф не ставив жодних запитань і не виказував жодного очевидного зацікавлення. Він жодним словом не прокоментував те, що Кевін мав би загинути у в’язниці, хоча, як пошепки розповів їй Деніел, він нібито був на похороні Кевіна. Волькстафф розпитував лише про деяких знайомих із дитинства, зокрема про тваринок, з якими вони колись знались. Незважаючи на те, що Алекс тільки трішки навчилась розпізнавати любов, їй здалося, що вона, мабуть, теж трішки закохується у Волькстаффа.

Одначе мешкати довічно в лікарні для тварин вони не могли. У Волькстаффа були й інші пацієнти. По кількох хвилинах обговорювання варіантів, Вал здивувала Алекс тим, що знову запропонувала їм свою оселю, знову в тому ж таки розкішному пентхаусі, адже зараз там безпечно. Звісно, за гроші. Кевіна, здавалось, така її пропозиція шокувала найбільше.

— Не зазнавайся, — мовила вона до Кевіна. — Я хочу пса. І мені справді подобаються Алекс і Денні. Майже настільки, наскільки я тебе терпіти не можу. — Потім вона поцілувала його, достатньо довго, аби всі оточуючі стали почуватись ніяково. Волькстафф увічливо відвернувся, а ось Алекс просто спостерігала. Вона так ніколи й не збагне, що Вал знайшла у Кевінові.

«Отже-е-е…» — повів Кевін.

Алекс відірвалась від свого заняття; власне, вони ще не збирали речей. Кевін-ледащо стояв, схопившись за верхню балку, у одвірку кімнати, у якій завжди мешкали Алекс і Деніел, поки гостювали у Вал. На мить Алекс відчула безпідставні ревнощі до всіх високих людей загалом. Останнім часом це відчуття не рідкість, зважаючи на те, якими велетнями вона зараз оточена. Вона приховала це відчуття.

— Що, отже?

— Як минула ваша зустріч сьогодні? Що ви з Волькстаффом вирішили?

Про те, де зараз Деніел, йому навіть питати не довелось, адже гучність, з якою Деніел наспівував серенаду в душі, обернулась би йому великим клопотом, якби сусіди в цім будинку мешкали ближче. Бон Джові ще не процитовано; утім, здається, зараз він цілком тішився композицією «Shot Through the Heart»[9]. Алекс не розуміла, що в ній захопливого, але намагалась не дратуватись через неї.

— Ветеринар гадає, що Деніел уже вдосталь одужав, щоб їхати. І я погоджуюсь. Ви, Бічі, відьомська порода, — вона захитала головою, досі дивуючись, як Деніел так швидко й цілковито видужав. — А ще він хоче подивитись на твої підошви.

Кевін скривився: — З моїми підошвами все чудово.

— Не стріляй у посланця. Буквально.

Насупленість змінилась нормальним виразом обличчя, але він і надалі стирчав у одвірку, не зводячи з неї очей.

— Отже?.. — повторив він.

— Отже… чи ти вже знаєш, куди прямуватимеш?

У Алекс несвідомо сіпнулися плечі.

— Поки що нічого не визначено, — і як боягузка, вона відвернулась до своєї зношеної сумки, ще раз оглядаючи складені хімічні речовини, перевіряючи, щоб вони були добре захищені й не розчавились, щільно складені у сумці. Подумки вона відзначила, що, мабуть, перестаралася, збираючись у путь. Можливо, складати в абетковому порядку не потрібно було. Але вона мала багато вільного часу, тож, окрім як шукати в Інтернеті собі нове лігво, вона не мала чого робити. Деніел не погоджувався на те, щоб вона оглядала його більше чотирьох разів на день.

— Ти вже розмовляла про це з Денні?

Вона кивнула, досі сидячи до нього спиною.

— Він каже, що згоден поїхати зі мною, куди мені заманеться.

— Він, гадаю, збирається причепитися за тобою.

Кевін говорив звичним тоном, але Алекс відчувала, що він, мабуть, докладає зусиль, щоб його голос лунав саме так.

— Я у подробицях з ним цього ще не обговорювала, але так, мабуть, слід припустити саме це.

Із хвилину він мовчав, а їй і справді більше нічого було робити з тими сумками. Тож вона поволі повернулась до нього обличчям.

— Еге, — мовив він. — Я й сам бачив, що воно до того йде, — вираз обличчя він мав байдужий. Тільки очі видавали глибину його горя.

Вона не хотіла розповідати все до кінця, але почувалась винною, приховуючи.

— Якщо тобі від того полегшає, він, здається, гадає, що ти теж будеш із нами.

Брови у Кевіна випрямились, а звичайний насуплений вираз зник.

— Невже?

— Так. Мені не здається, щоб він наразі збирався ще з кимось розлучатись.

Кевін схилив підборіддя.

— Я його розумію. Хлопчина пережив чимало.

— Він непогано оговтується.

— Слушно. Але ми ж не збираємось знову його травмувати. Не треба, щоб у нього стався рецидив.

Алекс знала, що Кевін пристане на це. Вона придушила зітхання й усмішку, зберігаючи нейтральний вираз обличчя.

— Саме так, — сказала вона своїм по-лікарському серйозним тоном. — Мабуть, найкраще — намагатись, щоб у його оточенні було якомога менше змін, окрім хіба тих, котрих не уникнути.

А ось Кевін свого зітхання не придушував. Він голосно видихнув і схрестив руки на грудях.

— Мабуть, то буде неабияка морока, але, гадаю, я зможу бути поруч із ним, поки він пристосується.

Алекс не втрималась, щоб йому хоча б трішки не заперечити:

— Я впевнена, він не захоче завдавати тобі клопоту. Виживе самотужки.

— Ні, ні. Я заборгував хлопцю. Тому зроблю те, що мушу.

— Він буде вдячний.

На цілісіньку хвилину їхні з Кевіном погляди перестрілись, він дивився на неї щиро, а потім раптом ніяково. Але та мить минула, і він усміхнувся.

— А до якої території загалом придивляєшся? — спитав.

— Міркувала про Південний Захід чи Скелясті Гори. Містечко середнього розміру, осісти десь у передмісті. Як зазвичай.

Як вони знали, ніхто їх не розшукував, але Алекс завжди була прихильницею, щоб розігрувати напевне, про всяк випадок. Та й все одно доведеться використовувати фальшиві посвідчення, адже Джуліана Фортіс офіційно загинула.

Деніелів спів раптом обірвався, а потім залунав знову, приглушений рушником.

— Я знаю містечко, яке, можливо, згодиться.

Алекс поволі захитала головою. Мабуть, він уже орендував будинок. Але хай що він уже зробив, ім’я собі вона обере самостійно.

— Звісно ж, ти знаєш.

— Як тобі Колорадо?

Епілог

Адам Копецки, склавши сьогоднішні течки на столі, потягнувся до телефону, уже заздалегідь напнувши на обличчя усмішку. У нього — найкраща робота у світі. Робота асистентом продюсера у виїзному кулінарному шоу має багато переваг, але для Адама це гнучкий графік роботи, затишний маленький офіс і майже безугавний потік позитиву.

Він відповідав за організацію відвідин усіляких дрібних сімейних харчевень, які його шеф-кухар показуватиме в шоу, однак, незважаючи на те, що він часом заздрив Бесс і Нейл, які повсякчас перебували в дорозі, зазираючи в кожну дірку в стіні, яку тільки знайдуть, він вважав, що робить те, що більше відповідає його темпераменту. Поза тим, Бесс і Нейл доводиться з’їсти чимало сміття, перш ніж знайдуть у бур’яні діамант, а Нейл ще й набрала щонайменше одинадцять кілограмів протягом останнього року в шоу; Адамові навіть довелося змайструвати собі стоячий стіл, аби його сидяча праця не почала на нього так само впливати. Крім того, через необхідність, ніхто й гадки не мав, хто такі Нейл і Бесс, а тому нікому надто не кортить отримати від них дзвінок.

Пообіддя у четвер було для Адама найулюбленішою порою. Сьогодні він телефонуватиме обраним.

За місяць шоу поїде до Денвера, а щасливцями обрано кав’ярню-барбекю у Лейквуді, кондитерку в самому центрі міста та неформатний гриль-бар, що розташовувався ближче до Боулдер-ситі, ніж до Денвера. Адам ставився до цього скептично, але Бесс наполягала, що маленький ресторанчик стане принадою випуску. Якщо, можливо, вони мають прибути на місце у п’ятницю ввечері. Місцина була популярним місцевим караоке-закладом. Адамові караоке було осоружним, але Бесс наполягала.

— Воно не таке, як ти гадаєш, Адаме, — пообіцяла вона. — То таке класне місце, що Шефу знадобиться парка. Ззовні непоказне, але заклад має стиль. Je ne sais quoi[10], тощо. На додачу власники добре підготовлені до знімання. Шеф-кухаря звати Натаніель Вікс — хіба не чудово? — повір мені. Звісно, я не хочу здатись непрофесійною, але я підбивала клинці. І впіймала облизня. Офіціянтка приватно зізналась, що він одружений. Найкращих завжди забирають першими, адже так, га? Але, кажуть, у нього принадний братик. Вечорами в барі править за викидайла. Я могла б повмовляти Шефа за нього.

Вона зняла безліч фото на свій iPhone. Як вона й зазначала, фасад був неприкметним. Типовий заклад на Заході: темне дерево, сільський стиль, салонна атмосфера. А решта фото зображали здебільшого тарелі зі стравами, які, як видавалось, були занадто стильними для такого непримітного закладу. Було кілька світлин шеф-кухаря, який їй так сподобався: високий, густа борода, густе кучеряве волосся. Адамові він не здавався надто принадним, але чи ж він у цьому знається?

Можливо, Бесс до смаку лісоруби. Часто на тлі виднілась низенька жіночка з темним коротким волоссям, яка ніколи не дивилась у камеру. Мабуть, це дружина шеф-кухаря. У нього був перелік усіх, хто не має ліцензії на продаж спиртного. Шефа звуть Натаніель Вікс, отже, Кеннет — це, мабуть, його брат, що працює викидайлом, а Елліс — дружина.

Адам досі вагався, але Нейл також жваво здіймала великі пальці догори на знак схвалення «Хайдевей». Бо там найсмачніша їжа, яку вона куштувала за останні три сезони.

У них завжди було кілька запасних — на олівці були кав’ярня у Паркер і заклад, де подають тільки сніданки у Літтлетоні, але Адамові рідко доводилось телефонувати запасним. У шоу був цілий послужний список тих, кому вони пожвавили бізнес завдяки великому відсотку показів за перші два місяці після виходу шоу в ефір, а потім постійними повторами протягом року.

Було навіть кілька затятих шанувальників, які часом їхали слідом маршрутами «Шефа», обідаючи в кожному закладі, де знімалося шоу. Шеф завжди всіх нахвалював, а шоу регулярно привертало майже мільйон глядачів щовечора по неділях. Це найкраща у світі реклама й на додачу — безкоштовна.

Тому Адам був готовий почути, як на його дзвінок відреагували в барбекю-закладі з Лейквуда — «Свистячій Свині». Щойно він промовив назву шоу, власниця запищала. Адамові здалось, що він навіть розчув, як вона стукає об землю підошвами, стрибаючи угору-вниз. Достоту те саме, що вирости на порозі із величезними виграшними чеками від компанії «Publishers Clearing House»[11].

Щойно власниця опанувала себе, Адам розповів про буденні приготування, повідомивши їй дату приїзду, контактну інформацію, якої вона потребувала, підказуючи, куди б шоу хотіло отримати допуск, тощо. Вона на кожнім слові дякувала Адамові й час від часу сповіщала добру новину кожному, хто заходить у кімнату.

Адам уже сотню разів здійснював такі дзвінки, і завжди вони змушували його всміхатись і почуватись Святим Миколаєм.

Коли зателефонував у кондитерську, почув те саме, тільки у шефа-кондитера був такий заразливий глибокий сміх, що Адам сам не втримався й розсміявся. Цього разу дзвінок тривав довше попереднього, але, зрештою, Адам опанував себе, а от місцевий шеф-кухар так і не зміг.

«Хайдевей»[12] Адам залишив наостанок, знаючи, що співи на караоке у п’ятницю ввечері влаштувати буде трохи важче. Незважаючи на те, що Адамові здавалось, що шоу неабияк відхилилось від звичних закладів, він сподівався, що вони знімуть частину матеріалу в обід, а потім доповнять вечірніми розвагами і з того склепають щось годяще.

— «Хайдевей», слухаю, — на його дзвінок відповів жіночий альт. — Як можу Вам допомогти?

На тлі Адамові чулись сподівані звуки — дзенькіт чистого посуду, який складають, «стук-стук-стук» від приготувань на кухні, кілька бурмотливих розмов, які притишили, щоб не заважати розмові по телефону. Незабаром вони розмовлятимуть на весь голос.

— Добридень, — сердечно привітався Адам. — Чи можу я поговорити з пані Вікс, будь ласка, чи кимось із панів Віксів?

— Я пані Вікс.

— Чудово. Привіт. Мене звати Адам Копецки, я телефоную Вам із шоу «The Great American Food Trip»[13].

Він чекав. Часом люди потребували із хвилину, щоб допетрати. Цікаво, пані Вікс із тих, хто пищить, чи з тих, хто зітхає? Мабуть, крикуха.

— Звісно, — холодно відповіла пані Вікс. — Чим можу вам допомогти?

Адам ніяково прокашлявся. Часом і таке траплялось. Не всі знали це шоу, хоча останніми днями про нього чимало балакали.

— Ми — кулінарне реаліті-шоу, ми влаштовуємо кулінарні подорожі Шеф…

— Так, я бачила передачу, — а зараз у голосі з’явилась дрібка нетерпіння. — І як я можу вам допомогти?

Адам спантеличився. У її реакції проступала якась дивна підозріливість, ніби вона боялась, що він шахрай. Чи, можливо, навіть гірше. Адам не міг одразу збагнути, у чім річ.

Він поспішив ввести її в курс справи.

— Я телефоную, бо «Хайдевей» обрано для знімання в нашому шоу. Наші шпигуни, — він весело засміявся, — повернувшись, не могли нахвалитись вашим меню та атмосферою. Ми чули, що ви стали неабияк популярним місцевим закладом. Ми хотіли б зробити нарис про ваш заклад — розповісти про вас кожному, хто ще не чув.

Безперечно, зараз вона допетрає. Як власниця третини закладу вона, мабуть, облічує подумки фінансову вигоду. Він чекав на перший зойк.

Нічого.

Він досі чув, як торохтять тарілки, стукає ніж, бурмотіння, а десь вдалині гавкала пара собак. Якби не це, він би подумав, що дзвінок урвався. Вона поклала слухавку, чи що?

— Алло, пані Вікс?

— Так, я тут.

— Ну, тоді мої вітання. Ми плануємо навідатися у вашу місцину в першій половині наступного місяця, у тому проміжку часу ми можемо підлаштуватись під ваш графік. Я чув, що вечори у п’ятницю у вас неповторні, тож, можливо, ми так і сплануємо…

— Даруйте, кажете, вас звати пан Коперски?

— Так, але кличте мене Адамом.

— Даруйте, Адаме, нам, звісно… лестить, але не думаю, що ми зможемо взяти участь.

— О, — відповів Адам чи то зітхаючи, чи то буркочучи.

Йому траплялось кілька разів, щоб на заваді ставав розклад чи вагомі нагальні обставини: весілля, похорони, пересадка органів, що перешкодили, але мрія ніколи не помирала через наполегливі зусилля власників закладу та подальшого розчарування. Якось бідолашна жінка з Омахи пробалакала, шмигаючи носом, у слухавку цілісіньких п’ять хвилин.

— Я щиро вдячна, що ви про нас згадали…

Немов то було звичайнісіньке запрошення від далеких родичів відвідати вечірку у дворищі з нагоди дня народження.

— Пані Вікс! Я не впевнений, що Ви усвідомлюєте, як це, можливо, вплине на ваш бізнес. Я можу прислати вам трохи статистики — ви здивуєтеся, як зміняться цифри під підсумковою рискою після появи в шоу.

— Я переконана, що ви маєте рацію, пане Копецки…

— Що там таке, Оллі? — втрутився чужий голос. Глибокий та дуже гучний.

— Даруйте, хвилинку… — мовила пані Вікс до Адама, а потому заговорила трохи приглушено. — Зрозуміло, — відповіла вона гучному голосові. Це те шоу, щось про «American Food Trip».

— Чого їм?

— Вочевидь, хочуть знімати «Хайдевей».

Адам повільно увібрав повітря. Можливо, хтось із решти власників гідно відреагує.

— О, — мовив глибокий голос, а те, який тоном він говорив, нагадало Адамові про першу реакцію жінки. Прісно.

Хіба це погані новини? Адам почувався так, наче з нього поглумились. Чи це так Бесс і Нейл вирішили пожартувати?

— Невже? — спитав хтось здаля. Ще один глибокий голос, але цей з більшим ентузіазмом. — Вони хочуть знімати нас у своєму шоу?

— Так, — відповіла пані Вікс, — але не…

Пролунало кілька схвальних відгуків, які перервали те, що вона збиралася сказати. Адам досі сидів напружено. Він не відчував, що щось змінилось на тому кінці дроту.

— Хочеш, аби я побалакав із ним, Оллі? — заговорив гучний голос.

— Ні, йди владнай усе з ними, — мовила пані Вікс. — Можливо, Натаніелю знадобиться міцний напій. Можливо, ще й офіціянти. Я сама впораюсь.

— Слухаюсь.

— Даруйте, що нас перервали, пане Капецки, — відповіла пані Вікс знову гучним голосом. — Я справді щиро дякую вам за пропозицію. Але даруйте, нічого не вийде.

— Не збагну, — він чув, як його голос осів, усвідомлюючи, що вона теж це почула. — Ми можемо підлаштовуватись під вас, як я вже казав. Я… Я ніколи не чув, щоб хтось не хотів зніматись.

Зараз її голос пожвавішав, став спокійнішим, ласкавішим.

— І ми б хотіли. Якби було можливо. Але, бачте… — коротке мовчання. — У нас є одна проблема, юридичного характеру, з якою ми саме маємо справу. Пов’язана з арештом майна через колишню подружку мого дівера. Чи то позичка для бізнесу, чи то подарунок? Сяке-таке, ви ж зрозуміли картину. Украй делікатна річ, хитромудра, тож зараз усяка реклама не на користь. Ми маємо не показуватись. Сподіваюсь, ви розумієте. Але нам страшенно лестить.

Він чув, як голосний брат свариться з кимось вдалині, знову гарчать собаки, а потім хтось тихенько чи то бурмотить, чи то нарікає.

Але було щось більше. Конкретна причина, навіть якщо він ніяк не міг збагнути, як участь закладу в реаліті-шоу може негативно вплинути на судовий процес… хіба що вони гадали, що їй доведеться сплатити відсоток від вартості закладу?

— Так прикро, пані Вікс. Можливо, колись згодом? Я можу дати вам мої…

— Аякже. Щиро вам дякую. Я зв’яжуся з вами, якщо колись усе складеться так, що ми зможемо погодитись.

На лінії запала тиша. Вона не дала йому змоги продиктувати його номер телефону.

Адам кілька секунд не зводив очей з паперів, що лежали перед ним на столі, намагаючись відігнати від себе відчуття, ніби щойно спіймав облизня, умовляючи когось пожаліти його й стати йому парою на випускному.

Він кілька хвилин дивився на телефон. Нарешті, струснувши головою, потягнувся до течки, у якій складено запасних. Кав’ярня у Паркері буде тільки вдячною за те, що її обрали. Адам зараз потребував почути кілька захоплених вигуків.

Слова подяки

Я самотужки не змогла б написати таку історію, тому я безмежно вдячна всім людям, які приділили мені так багато їхнього часу, терпіння та майстерності.

Найціннішим моїм гравцем був доктор Кірстін Ґайдріксон зі школи молекулярних наук при Державному університеті Аризони, а також її колега доктор Скотт Лефлер. Доктор Ґайдріксон витратила чимало часу, створюючи для мене найвигадливіші способи вбивства, тортур, маніпуляцій над героями за допомоги хімічних речовин, тому я щиро вдячна їй за допомогу.

Моя улюблена медсестра, Джуд Менденхолл, дуже допомогла зберігати Деніелові Бічу життя після наскрізної рани на грудях та підказала, як у пригоді стане ветеринар.

Без блискучої допомоги лікаря Грегорі Прінса в галузі молекулярної біології та моноклональних антибіотиків я не створила б для Алекс досвіду, на який вона заслуговувала.

Кожному з наведених нижче людей — величезна подяка: Томмі Вітману, спецагентові у відставці, спеціалісту-тактику, який дав мені швидкий курс використання протигазів. Полу Моргану та Джуді Ґайн, які страшенно допомогли з механікою та функціональними смертельними пастками. Сержантові Ворену Бруеру з поліційного відділку у Феніксі, який перевіряв мої оборудки з наркотиками. С. Деніелові Колтону, колишньому капітанові ВВС США, який допомагав створювати життєпис Кевіна, старшині першої статті Джону Е. Роу, який завжди радо теревенить зі мною про зброю чи будь-що інше, що мене цікавить.

І величезна подяка моїм джерелам, які виявили бажання залишитись неназваними. Я дуже ціную вашу допомогу.

Моя щира любов — моїм звичним підозрюваним: моїй украй чуйній родині, яка так терпляче ставиться до моїх безсонних, маніакальних письмових заклять; моїй блискучій і добрій редакторці Асі, яка ніколи не називає мене божевільною, навіть коли так і є; моєму агентові-ніндзя, яка вселяє страх у кожного, хто з нею не згодний (а часом і в тих, хто погоджується), моїй суперкласній кіноагентці Кессі, якою я сподіваюсь стати, коли доросту; моїй партнерці з виробництва Меган, яка тягне на собі увесь тягар «Fickle Fish», аби він не згорів ущент за її відсутності. І, певна річ, моє серце сповнене любові до всіх, хто обирає мої книжки, даючи їм шанс, — дякую вам усім за можливість розповісти ваші історії.

І насамкінець, я вдячна Кишенці, моїй надрозумній розкішній вівчарці, яка за найменшої небезпеки притискається до моїх ніг. Яка ніколи не полюбить мене так, як любить мого чоловіка. Яка досі не розуміє основних правил команди гри у «принеси предмет». Я тебе теж люблю моя велика, дурна, прекрасна ціпа.

Про автора

Стефані Майєр закінчила університет Бригама Янга за спеціальністю «англійська література». Мешкає разом із чоловіком та трьома синами в Аризоні. Читайте більше про Стефані Майєр та решту її творів на stepheniemeyer.com.