ТЕКСТОВИЙ ПРОЦЕСОР

Оповідання

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

Стівен Кінг

ТЕКСТОВИЙ ПРОЦЕСОР

Оповідання

З першого погляду він нагадував звичайний текстовий процесор Вана — і клавіатурою і корпусом. Лише роздивившися прилад зблизька, Річард Хегстром побачив поздовжній розріз, що оперізував корпус; причому розріз було зроблено недбало, очевидно, лезом ножівки, аби припасувати трохи завелику катодну трубку. Архівні диски цієї чудернацької саморобки, геть позбавлені гнучкості, нагадали Річарду тверді платівки-сорокап’ятки, які він слухав у дитинстві.

— Боже правий, що це за страхіття? — галаснула Ліна, його дружина, побачивши, як чоловік разом із містером Нордхофом по частинах заносять машину до кабінету.

Нордхоф мешкав по сусідству з родиною Річардового брата: Роджером, Беліндою та їхнім сином Джонатаном.

— Племінникове дітище, — відказав Річард. — Містер Нордхоф каже, що хлопчик змайстрував цей прилад для мене. Він скидається на звичайний текстовий процесор.

— Саме так, — підтвердив Нордхоф. Старому пішов восьмий десяток, тож він натужно відсапувався. — Саме так його назвав бідний хлопчик. Може, трохи відпочинемо, містере Хегстром? Я зовсім знесилів.

— Авжеж відпочинемо, — сказав Річард і гукнув Сетові, своєму сину, який видобував химерні звуки з розстроєної фендер-гітари поверхом нижче. Кімнату, яку Річард хотів зробити вітальнею, син вирішив перетворити на музичну студію.

— Сете! — покликав він. — Піднімись лишень до мене та допоможи.

Незграйні акорди Сетової гітари тривали. Річард поглянув на Нордхофа і здвигнув плечима, неспроможний приховати почуття сорому. Нордхоф розуміюче кивнув, мовляв: «Дітки! Хіба ж дочекаєшся від них кращого в наші дні?» Проте вони обидва добре знали, що Джонні, нещасний небіжчик Джон Хегстром, Роджерів племінник, син його паскудного брата, — він був не такий.

— Щиро вдячний вам за допомогу, — проказав Річард.

— У старої людини завжди доволі вільного часу. А крім того, це те найменше, що я міг зробити для Джонні. Ви знаєте: він задурно підстригав мій моріжок. Коли я хотів заплатити йому, він відмовлявся навідріз. Рідкісний був хлопчик.

Нордхоф і досі судомно хапав повітря ротом.

— Ви дозволите скляночку води, містере Хегстром?

Річард сам пішов за водою, бо дружина навіть не відірвала очей від соромітного романчика, який вона читала, поглинаючи тістечко.

— Сете! — знов покликав він. — Може, все-таки піднімешся та допоможеш нам?

Але Сет і далі видобував глухі та безладні звуки з фендер-гітари, рахунок за яку Річард ще не сплатив до кінця.

Річард запросив Нордхофа залишитися на вечерю, але старий чемно відмовився. Річард знову знітився, але зумів на цей раз краще приховати свої почуття.

— Ну як може гідна людина жити в подібному оточенні? — не стримався колись Річардів приятель Берні Епштейн, на що Річард відповів лише безвиразним порухом голови, по якім з’явилося глухе почуття сорому.

Так, він і справді був гідний кращого. Але, невідомо чому, Річардове життя склалося невдало. Його ожиріла сварлива дружина вважала себе позбавленою принад життя, бо зробила ставку на кульгавого коня. Вголос вона цього, щоправда, не висловлювала. Його п’ятнадцятирічний синок пас задніх у тій самій школі, де працював Річард, бавився потойбічними звуками електрогітари вранці, вдень і вночі (переважно вночі) та, начебто, більшого й не прагнув.

— А от від пива я б не відмовився, — сказав Нордхоф.

Повеселішавши, Річард кивнув і пішов по дві пляшки пива.

Його кабінет містився в невеличкій прибудові. Так само, як і вітальню, це помешкання опорядив сам Річард. Але, на відміну від вітальні, в кабінеті він був неподільним господарем, мав змогу сховатися тут від неприємної йому дружини та чужинця-сина.

Ліна, звісно, не схвалювала існування подібної келії, де чоловік відгороджувався від сім’ї, однак завадити цьому вона була нездатна. Створення прибудови було однією з нечисленних мікроперемог Річарда над дружиною. Він, власне, і сам розумів, що для Ліни він був кульгавим конем. Побравшись шістнадцять років тому, вони обидва вірили, що Річард писатиме захоплюючі прибуткові романи, тож незабаром вони роз’їжджатимуть у «мерседесах». Але роман, який він спромігся написати, виявився зовсім не прибутковим. Критики, у свою чергу, не забарилися відзначити посередність твору. Ліна приєдналася до думки критиків. Це започаткувало їхнє взаємне відчуження. Вчителювання в середній школі, яке вони обидва вважали лише першою сходинкою до визнання, слави та багатства, стало головним джерелом сімейних прибутків. «Зависока сходинка», — невесело посміхався часом Річард, однак від своєї заповітної мрії так і не відмовився.

Він пописував оповідання, а подеколи статейки, був поважаним членом гільдії літераторів. Щороку він долучав п’ять тисяч доларів до сімейного бюджету власною друкарською машинкою. Завдяки цим коштам, незважаючи на безнастанне ремствування дружини, він забезпечив себе власним кабінетом, який особливо став йому в пригоді з тих пір, коли Ліна відмовилась працювати.

— Маєте чудовий кабінет, — проказав Нордхоф, роздивляючись крихітну кімнату, стіни якої прикрашали безладно підібрані естампи.

Саморобний процесор з прилаштованим знизу комп’ютером стояв на столі. Пошарпану друкарську машинку «Оліветті» було тимчасово перенесено на одну з шафок.

— Мабуть, знає свою справу, — проказав Річард, поглянувши на процесор. — Мені здається, ви не дуже вірите, що він запрацює. Правда? Скільки це було Джону? Забув… Чотирнадцять?

Замість відповісти, Нордхоф розсміявся.

— Про дещо ви навіть не здогадуєтесь, — промовив він. — Я зазирнув ззаду в корпус екранного блока. Деякі провідники мають позначку «радіоаматор». Ви можете мені не повірити, але на решті я прочитав слово «еректор». — Старий пригубив пиво і, немов згадавши про поставлене питання, додав. — П’ятнадцять йому було. Зовсім недавно виповнилося.

— Еректор? — спантеличено закліпав очима Річард.

— Атож. Колись був такий електроконструктор. Якщо я не помиляюсь, він мав цю гру років з шести. На Різдво я зробив йому подарунок. Вже тоді він не міг спокійно дивитися на залізяки. Дрібниця ставала від нього скарбом. Цікаво, чи догодив я йому тим набором. Думаю, що дуже… Дев’ять років він служив йому. Навряд чи всі діти здатні на таке, містере Хегстром.

— Авжеж, не всі, — погодився Річард, згадавши іграшки Сета. Занедбані, припорошені пилом або ж навмисне понівечені — скільки всього він виніс на смітник протягом тих же самих дев’яти років.

— Значить, він не працюватиме, — сказав Річард, поглянувши на процесор.

— Не будемо робити подібні припущення, не спробувавши, — заперечив Нордхоф. — Адже хлопчик мав геніальні здібності. Хіба ви не чули про це?

— Я знав, що Джонні захоплювався технікою. Ще в шостому класі він здобув першу премію на науковій виставці штату, в якій брали участь набагато старші за нього діти. Його робота була пов’язана, здається, з програмуванням електронних ігор. Але зараз мова йде…

— Ви знаєте, в п’ятдесятих роках, — перебив його Нордхоф, поставивши пиво на стіл, — якесь хлоп’я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п’ять доларів. Джон розказав мені про це. А ще він розповів, що 1954 року, десь у глушині штата Нью-Мексіко, один хлопчик винайшов тахіони, негативно заряджені частки, яким приписують здатність мандрувати в часі. А хлопчик з Уотербері, штат Коннектікут, в одинадцять років здійснив випробування трубчастої вибухівки, яку він зробив з пластикової плівки здертої з тильного боку гральних карт. Своєю саморобкою він підірвав порожню собачу будку. Діти інколи дивують дорослих, а надто талановиті. Тож сюрпризи не виключені, містере Хегстром. Хто знає, може, щось та вийде. Він був славний хлопчик.

— Ви, мабуть, трохи любили його?

— О, містере Хегстром, — зітхнув Нордхоф. — Я дуже його любив, бо він був хлопець хоч куди.

«Як дивно складається життя», — подумав Річард. Його брат, відвертий негідник з шести років, був одружений з чудовою жінкою, мав вихованого розумного сина. Однак сам Річард, незважаючи на притаманні йому лагідність та доброту, — якщо взагалі це слово важило у світі, що втратив глузд, — обрав у супутники життя Ліну, яка швидко стала відлюдкуватою та потворно гладкою жінкою і народила йому Сета. Дивлячись у відкрите стомлене обличчя Нордхофа, він думав про те, чому все вийшло саме так і яка в тому була доля його власної вини, властивих йому слабкостей.

— Атож, — проказав Річард, — саме таким він був.

— Я зовсім не здивуюсь, якщо він працюватиме, — мовив Нордхоф. — Анітрохи не здивуюсь…

Провівши Нордхофа, Річард устромив штепсель у розетку і ввімкнув процесор. Коли прилад загув, Річард згадав, що на екрані мусять з’явитися літери IBM. Проте цього не трапилося. Жахливо, немов потойбічні голоси домовини, випливло з темряви й зупинилося перед його очима послання:

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДЯДЕЧКО РІЧАРДЕ!

ДЖОН.

— Святий Боже, — прошепотів він, важко опустившись на стілець.

Нещасливий випадок, який спричинився до загибелі його брата з дружиною та племінником, стався лише два тижні тому. Вони саме поверталися із заміської прогулянки. Роджер — як завжди, напідпитку — був за кермом. Однак на цей раз його хмільному везінню, мабуть, прийшов край, бо керований ним пошарпаний фургон зірвався у прямовисне урвище. Пролетівши тридцять метрів, машина розплющилася й вибухнула. Трагедія сталася два тижні тому. А його, Річардів, день народження був….

На минулому тижні. Цей процесор мав стати іменинним подарунком племінника. Думка про це збільшувала біль. Річард не міг пояснити собі, чому. Але біль його мучив. Він нахилився, аби вимкнути екран, однак раптом забрав руку.

«Якесь хлоп’я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п’ять доларів».

Підвівшись, він підійшов ззаду до кінескопа й подивився крізь шпарини вентиляційної системи. Все було так, як казав Нордхоф. Дроти з магазину «радіоаматор». Дроти з набору «еректор» з крихітною торговельною позначкою. Він також побачив те, що випало з уваги Нордхофа, або про що старий вирішив за краще змовчати. Річард роздивився всередині незграбно припасований до нутрощів приладу, немов наречена Франкенштейна[1], трансформатор від дитячої залізниці.

— Святий Боже, — гірко розсміявся Річард. — Святий Боже, Джонні, що ти мав на меті, коли паяв цю іграшку?

Однак насправді такий дарунок не захопив Річарда зненацька. Адже протягом кількох останніх років він вголос мріяв про власний текстовий процесор. Коли кпини дружини стали зовсім нестерпні, він звірив свою таємницю племінникові.

— З його допомогою я швидше писатиму та переписуватиму і взагалі працюватиму плідніше, — сказав він якось хлопчику минулого літа.

Джонні довго вивчав його серйозним поглядом своїх розумних світло-блакитних, але завжди сторожких очей, напрочуд великих за скельцями окулярів.

— Тоді чому ви й досі не придбали процесор? — спитав хлопчик.

— Бо їх не дуже роздаровують, — відбувся жартом Річард. — Найпростіший коштує близько трьох тисяч. А досконалі моделі сягають вісімнадцяти.

— То, може, я сам зроблю для вас процесор, — сказав тоді Джонні.

— Може, й зробиш, — сказав Річард, дружньо поплескавши племінника по спині.

З тих пір до самого візиту Нордхофа він жодного разу не згадав про ту розмову.

Дроти з магазину для аматорів електротехніки.

Трансформатор від іграшкової залізниці.

Боже мій…

Він повернувся на своє місце з бажанням вимкнути процесор, бо невдала спроба написати будь-що, на його думку, могла споганити самий задум не по літах дорослого тендітного, можливо, давно приреченого племінника.

Однак натомість він натиснув кнопку виконання. Мурашки побігли в нього по спині від того дотику, бо слово на кнопці й справді було дещо моторошним. Воно навряд чи пасувало до творчості. Від нього тхнуло газовими камерами, електричними стільцями… а може, й пошарпаними фургонами, що летять у безодню.

Гудіння комп’ютера було голоснішим, ніж у стандартних текстових процесорів, які йому доводилося бачити. Звук наближався до ревіння.

«Що в блоці пам’яті, Джоне? — запитав він подумки. — Ліжкові пружини? Чи, може, притулені один до одного трансформатори від дитячих залізниць? Або бляшанки?»

Знов у пам’яті постали дитячі очі на незворушному витонченому обличчі. Хто знає, може, ця любов до чужої дитини була химерна, навіть порочна? Ні, він мав належати мені. Я був цього певен… гадаю, що й племінник теж відчував подібне. Водночас поряд нього мала бути Белінда, Роджерова дружина. Окуляри в похмурі дні були на ній не в дивину. А скельця вона навмисне вибирала великі, бо синці під її очима дедалі більшали. Белінда закарбувалася в його пам’яті напруженою та нерухомою; вона знічено сиділа під парасолькою гучного реготу чоловіка. І Річард щоразу думав: «Ти мала належати мені».

Ця думка відлунювала нестерпним болем, бо вони вдвох, разом із братом, познайомилися з нею в шкільні роки, вдвох призначали побачення. Між братами був дворічний проміжок, а вік Белінди припадав якраз на середину цього проміжку. Тож вона була старша за Річарда на рік і настільки ж була молодша за Роджера. Щоправда, Річард перший познайомився з дівчиною, яка згодом стала матір’ю Джона. Роджер вдерся в їхні взаємини за правом старшого, нахаби, що завжди домагався свого, а, зустрівши перешкоду, негайно застосовував силу.

Я злякався. Злякався і відступив від неї. Невже все сталося так просто? Любий Боже, згляньтеся на мене! Адже, мабуть, це було саме так. Мені кортить підфарбувати правду, але власну легкодухість перед обличчям совісті краще не замовчувати. Ну, а якби доля й справді розпорядилася інакше та віддала б Ліну з Сетом моєму нікчемному братику, а мені — Белінду з Джоном? Що помінялося б від того? А як, скажіть, може мисляча людина бавитися продуманими до дрібниць нісенітницями? Може, ти сміявся? Чи, може, репетував? Чи, може, хотів застрелити себе, як застрелюють зрадливого пса?

…Я ЗОВСІМ НЕ ЗДИВУЮСЬ, ЯКЩО ВІН ПРАЦЮВАТИМЕ. АНІТРОХИ НЕ ЗДИВУЮСЬ…

Його пальці вправно забігали по клавішах. Підвівши голову, він побачив, як на екрані зелені літери шикуються в речення:

МІЙ БРАТ БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.

Плин літер по екрану навіяв спогад про іграшку, яка була у нього в дитинстві. Звалася вона магічною кулею. Згідно з умовами гри, треба було поставити будь-яке недвозначне запитання, відповідь на яке можна було побачити, перевернувши кулю іншим боком до себе. Дурні і водночас загадкові відповіді іграшки часом перехоплювали подих:

МАЙЖЕ НЕ СУМНІВАЙСЯ НЕ РОЗРАХОВУЙ НА ЦЕ СПИТАЙ ПІЗНІШЕ

Роджер заздро дивився на ту іграшку. Якось видуривши її в брата, він щосили пожбурив кулю на хідник. Іскрами сипонули скалки.

Дослухаючись до пульсуючого гудіння комп’ютерного блока, який вичаклував Джон, Річард згадував, як, захлинаючись від ридань, він безсило повалився на асфальт, неспроможний повірити у братову підлоту.

— Плаксій, плаксій, подивіться на рюмсу, — самовдоволено піддражнював його Роджер. — Твоя куля — всього лише копієчне барахло. Подивись-но краще сам: кілька табличок з написами та склянка води.

— Я все розкажу! — нестямно кричав Річард. Мозок пекло вогнем. Очі заливали сльози відчаю. — Я розповім про все мамі! Про все!

— Тільки спробуй — я зламаю тобі руку, — застеріг брат і так гидко посміхнувся, що Річард зрозумів: Роджер не зупиниться і перед цим. Тож він покорився.

МІЙ БРАТ БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.

Значить, усе-таки друкує. А як комп’ютер? Чи накопичує він інформацію? В усякому разі Джону, безперечно, вдалося зв’язати панель стандартного процесора з екраном. Написане мимоволі збудило непрохані нудотні спогади. Але навряд чи племінник це передбачив.

Він обвів очима кімнату і, невідомо чому, зупинив погляд на речі, яка з’явилася тут усупереч його волі і була не до місця. Це був студійний фотопортрет дружини, її різдвяний йому подарунок, зроблений два роки тому.

«Я хочу, щоб він висів у твоєму кабінеті», — сказала вона тоді. І Річард не забарився його повісити. Це був, напевне, один із способів нагляду за ним. «Не забувай, Річарде, я тут. Дарма що я зробила ставку на поганого коня. Я все одно тут. Тож пам’ятай про це».

Студійний фотопортрет, що хибив неприродністю кольорів, не пасував до затишного сполучення естампів Уїслера, Хомера та Уїта. Очі в Ліни були напівпримружені; масивні, складені бантиком уста лише віддалено нагадували посмішку. «Я все одно тут, — здавалося, говорили ті уста. — Тож не забувай це».

Його пальці забігали по клавішах:

ПОРТРЕТ МОЄЇ ДРУЖИНИ ВИСИТЬ НА ЗАХІДНІЙ СТІНІ МОГО КАБІНЕТУ.

Він подивився на ці слова, і вони сподобалися йому не більше, ніж портрет.

Річард ударив по кнопці СТИРАННЯ. Слова зникли, лише в кутку порожнього екрана пульсувала крапка індикатора. Він поглянув на стіну, але портрета там не побачив.

Річард надовго — принаймні так йому здалося — заціпенів, утупившись у порожнє місце на стіні. З цього стану його повернув до життя запах його дитинства, який пам’ятався так само виразно, як і розтрощена заздрісним Роджером куля: перегрівався трансформатор від дитячої залізниці. Запах нагадував, що прилад потребує відпочинку.

Він його вимкне.

За хвилину.

Річард підвівся на ватних ногах, підступив до стіни. Провів пальцями по панелі. Адже портрет щойно був тут, так, саме на цьому місці! Він зник безслідно, а заразом і гачок, не залишивши навіть заглиблення там, де його колись пригвинтив Річард. Світ довкола раптом посірів, тож він позадкував, заточуючись, боючись знепритомніти на манір акторок з другорядних мелодрам. Він згріб обома руками шкіру живота, щосили здавив її пальцями. Від жахливого болю довколишній світ набув виразних обрисів.

Від порожнього місця на стіні Річард перевів очі на саморобний процесор покійного племінника.

«На вас, можливо, чекатимуть несподіванки, — бриніли у вухах слова Нордхофа, — …чекатимуть несподіванки, несподіванки, несподіванки…»

Ще б пак, якщо навіть у п’ятдесятих роках хлоп’я спромоглося відкрити частки, що долають час, цілком природно сподіватися чудес від прилада, який його талановитий племінник зробив з уламків старого процесора, нехитрого обладнання та жмуту провідників. Такі несподіванки можуть позбавити людину здорового глузду.

Запах перегрітого трансформатора дедалі дужчав. Він бачив, як струминки диму виповзають крізь шпарини корпусу. Комп’ютер зловісно ревів. Треба було вимкнути прилад. При всій своїй талановитості Джон, очевидно, не встиг усунути недоробок цього чудернацького приладу.

Але чи знав він, що його дітище спроможне на такі чудеса?

Відчуваючи себе витвором власної уяви, Річард знову сів на свій стілець і надрукував:

ПОРТРЕТ ДРУЖИНИ ВИСИТЬ НА СВОЄМУ ЗВИЧАЙНОМУ МІСЦІ.

Хвилину дивився на надруковане, потім, перевівши погляд на клавіатуру, натиснув кнопку ВИКОНАННЯ.

Підвів очі.

Портрет Ліни знову висів на стіні — там, де й завжди.

— Господи, — прошепотів він. — Пресвятий Боже.

Він провів долонею по щоці, подивився на порожній екран з індикаторною крапкою і надрукував:

З ПІДЛОГИ МОЄЇ КІМНАТИ ЗНИК КИЛИМ.

Зробивши вставку на регістрі, Річард додрукував:

НА ЙОГО МІСЦІ ЛЕЖИТЬ ПОЛОТНЯНИЙ ГАМАНЕЦЬ З ДВАНАДЦЯТЬМА ІСПАНСЬКИМИ ДУБЛОНАМИ, — і знов натиснув кнопку ВИКОНАННЯ.

Він опустив очі й побачив білий мішечок, затягнутий шворкою.

— Боже милосердий, — проказав він несамохіть чужим голосом. — О Боже, мій Боже! Він, мабуть, ще довго повторював би Богове ім’я, якби не настирливі сигнали, що їх почав подавати процесор. У верхній частині екрана миготіло слово: ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

Річард повимикав тумблери живлення і кинувся щодуху з кімнати, немов рятуючись від нечистої сили. Біжучи, він підхопив мішечок за шворку, вкинув його в кишеню штанів.

Коли увечері він подзвонив Нордхофу, листопадовий вітер за вікнами виводив химерних пісень. Сетів рок-ансамбль калічив у вітальні шлягер Боба Сігера. Ліна розважалася в клубі «Богоматері Невтолимої Печалі», грала в бінго.

— Чи працює та штука? — спитав Нордхоф.

— Ще й як, — відказав Річард і витяг з кишені золотий. То була масивна монета завтовшки від восьмої до чверті дюйма. На однім її боці поряд з рельєфно виступаючою головою конкістадора стояла дата — 1587. — Вона здатна на таке, чого й не уявити.

Він захихотів, затуливши долонею рота, однак смішок все одно було чути.

— Вірю, — стримано погодився Нордхоф. — Джон був надзвичайно обдарований хлопчик. І він дуже любив вас. Але хлопчик — то всього лише дитина. Здібний він чи звичайний, прояв його любові може виявитися згубним. Ви мене розумієте?

Але Річард нічого не збагнув. Він трусився від збудження, немов у лихоманці. У сьогоднішній газеті повідомлялося, що теперішня ціна унції золота становить п’ятсот чотирнадцять доларів. Зваживши скарб на поштових вагах, Річард визначив, що в кожній монеті по чотири з половиною унції. Згідно з риночним курсом цін, загальна вартість його скарбу дорівнювала 27 756 доларам. Річард припустив, що суму можна збільшити разів у чотири, якщо продавати монети як нумізматичну рідкість.

— Чи не могли б ви прийти до мене, містере Нордхоф? Зараз або пізніше.

— Ні, — відмовив Нордхоф. — І, відверто кажучи, мені не хотілося б цього робити. Я гадаю, це стосується лише вас та Джона.

— Але…

— Пам’ятайте про те, що я сказав. І заради всіх святих — будьте розважливі! — застеріг його Нордхоф і поклав трубку.

Річард отямився лише за півгодини. Він знову сидів перед екраном процесора, ледь торкаючись кнопки вмикача, не наважуючись на більше. Двічі повторене Нордхофом речення насторожило Річарда. «Заради всіх святих — будьте обережні». Атож, треба бути обережним з машиною, здатною на подібні дива.

Але яким чином вона їх робила?

Він не міг цього збагнути, та нерозуміння не заважало погодитися з фактом. Він не вперше відчував подібне німе здивування. Його фахом була англійська мова, а часом — письменницька праця. Він був геть позбавлений будь-яких технічних нахилів. Повний невіглас у таких питаннях, як, скажімо, діють програвачі, двигуни внутрішнього згоряння, телефони і навіть зливний пристрій у власній вбиральні. Взагалі його цікавив процес дії, а не принцип. А хіба існує тут різниця між першим та другим?

Він увімкнув машину.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДЯДЕЧКО РІЧАРДЕ! — знов спалахнули літери на екрані.

Він ударив по кнопці ВИКОНАННЯ, і племінникове поздоровлення зникло. «Цей прилад працюватиме не довго», — раптом подумав Річард. Він не мав сумніву, що напередодні загибелі Джонні все ще паяв цей процесор, впевнений, що до дня народження дядька залишається цілих два тижні. Однак вік Джонні урвався завчасно, а цей дивовижний прилад, здатний знищувати одні та утворювати інші речі реального світу, розповсюджував запах небезпечно перегрітого трансформатора і через кілька хвилин задимів. Хлопчик не встиг удосконалити процесор, бо….

Але хіба тільки тому, що мав час попереду? Справа була зовсім не в цьому. І Річард про це знав.

Він згадав напружені, сторожкі очі племінника за товстими скельцями окулярів. У тих очах не було ані впевненості, ані віри в тривалість життя. Одне слово спадало йому на думку, коли він бачив племінника. Приреченість — те слово було не просто влучне, воно було єдино точне. Випромінювана хлопцем приреченість була така відчутна, що часом Річард хотів пригорнути його до себе, розрадити лагідним словом, сказати, що щаслива доля теж існує в цьому світі, що достойні не завжди помирають молодими…

Знову в уяві постав Роджер, який, розмахнувшись, пожбурив на тротуар магічну кулю. З хряскотом розлетілася пластмасова оболонка, і магічна рідина — всього лише звичайна вода — поструменіла по асфальту. По тому виникло інше видіння, в якому подряпаний Роджерів фургон з написом на кузові «Хегстром, поставка товарів», збивши куряву та каміння, зривається в урвище і при падінні вщерть розплющує передок. Мозок мимоволі домальовував жахливу сцену: обличчя Роджерової дружини вмить ставало кривавим місивом; нестямно кричучи, в пастці палаючої машини борсався Джон, обвуглювався…

На ньому завжди була печать близького кінця. Тож зрештою все сталося саме таким чином.

— Як пояснити все це? — проказав Річард упівголоса, дивлячись на порожній екран.

СПИТАЙ ПІЗНІШЕ.

Комп’ютер загудів гучніше. Це сталося швидше, ніж удень. У ніс ударив запах перегрітого трансформатора, який Джон припаяв за екраном процесора.

Казкове диво.

Процесор потойбічного світу.

То що ж він, власне, таке? Що мав на меті племінник, готуючи дядькові такий подарунок? Сучасний, космічної ери, еквівалент чарівного ліхтаря? Чи, може, скринька, що виконує всі бажання?

Він почув, як з грюкотом розчахнулися задні двері, і у вітальні загомоніли голоси Сетової ватаги. Хлопці перегукувалися надто голосно та хрипко. Вони були напідпитку або накурилися дурману.

— Де твій старий, Сете? — спитав хтось.

— Бавиться чимось у кабінеті, напевне, — відказав Сет. — Він, мабуть, уже зовсім…

Повів вітру за вікном не дав йому розчути сказане, однак за мить знизу долинув стадний вибух паскудного реготу. Річард слухав їхні мерзотні жарти, ледь схиливши набік голову.

МІЙ СИН — РОБЕРТ ХЕГСТРОМ, — несподівано для себе надрукував він. Його палець завис над кнопкою; СТИРАННЯ. «Що ти надумав зробити? — жахнувся він подумки. — Схаменися! Невже ти хочеш убити власного сина?»

— Адже щось він та робить, — зауважив хтось.

— Мій явно не при своїх клепках, — проказав Сет. — Ви б краще поговорили з моєю матір’ю. Вона б вам розповіла. Старий…

«Ні, це не буде вбивством. Я просто зітру його з реального світу». Його палець опустився на клавішу.

— …нічого не робив, крім…

Речення «МІЙ СИН — РОБЕРТ ХЕГСТРОМ» зникло з екрана. Одночасно із зеленими літерами на півслові урвався голос Сета. Запала мовчанка, тільки за вікном холодний листопадовий вітер похмурим виттям провіщав близькі морози. Вимкнувши процесор, Річард вийшов на подвір’я. Стоянка біля дому була порожня. За кермом старомодного, страхітливого вигляду автофургона, що возив ансамбль разом з апаратурою на нечасті виступи, звичайно сидів гітарист Норм Якийсь. Автофургон зник. Він, напевне, гасав по невідомих йому, Річарду, автострадах або стояв припаркований біля якоїсь жалюгідної закусочної. Десь там же був і той хлопець, Норм, і його дружок Дейві, на диво порожньоокий бас-гітарист ансамблю, на мочці вуха якого хилиталася англійська шпилька. Далеко був і барабанщик без передніх зубів. Всі вони існували десь-інде. Де завгодно — тільки не тут, бо зник Сет. Сет ніколи не жив у цьому домі.

Його було викреслено.

— В мене більш немає сина, — проказав пошепки Річард.

Скільки разів доводилося йому читати цю театральну фразу в другорядних романчиках? Сто? Двісті? І завжди він залишався байдужим. Але тепер у тих словах була правда. Чиста правда. Так, безперечно. Вітер завихрився біля ніг. Раптом, судомно схопивши повітря ротом, Річард зкоцюрбився від гострого болю в животі. Коли приступ минув, він почвалав до задніх дверей. У вітальні йому впала в око відсутність пацюкуватих тенісних туфель Сета, яких син мав аж чотири пари, але з жодною не хотів розлучитися. Підійшовши до сходів, Річард торкнувся поруччя рукою. В десятирічному віці — коли бажано хоч інколи замислюватися над власними вчинками, з чим, правда, не хотіла погодитися дружина, яка заборонила карати дитину, — Сет глибоко врізав у дерево свої ініціали. Річард промучився ціле літо, лагодячи понівечене місце. Він обробляв дерево наждаком, зашпаровував та полірував, однак туманні обриси тих літер були незнищенні. Зараз тієї позначки не було. На другому поверсі, в синовій кімнаті, панувала стерильна охайність знеособленого помешкання. Табличка з написом «Кімната для гостей» виявилася б тут цілком доречною. Найдовше Річард забарився у вітальні, з якої зникло павутиння дротів, мікрофони, підсилювачі та безладна купа деталей, яку Сет вічно збирався зробити магнітофоном. Однак синові завжди бракувало зосередженості та вправності його двоюрідного брата. У вітальні все мало відбиток особистості господині: химерні важкі меблі, оксамитові гобелени з приторно-солодкими сюжетами. На одному з них було зображено Останню Вечерю, на другому — оленя на тлі північного призахідного краєвиду. Як і нагорі, тут не залишилося жодної ознаки синового існування.

Річард почув шерех коліс — до дому під’їхала машина.

«Це Ліна, — подумав він, проймаючись панічним відчуттям власної провини. — Ліна повернулася з клубу. Що скаже вона, помітивши відсутність Сета?»

«Убивця! — уявлявся жінчин зойк. — Ти вбив мою дитину!»

Але насправді все було інакше.

— Я просто витер його, — прошепотів він і піднявся по сходах.

Ліна погладшала.

Вона вирушила грати в бінго, маючи 180 фунтів. Додому вона повернулася при всіх 300, а може, й більше, протиснувшись боком крізь отвір задніх дверей. Страхітливих розмірів поперек та стегна хвилями перекочувалися під поліестеровими брюками брудно-зеленого кольору. Шкіра її обличчя, яке мало жовтуватий колір ще три години тому, зараз була хворобливо блідою. В тому обличчі Річард бачив ознаки серйозного пошкодження печінки або ж зародження важкої серцевої хвороби. З-під важких повік Ліна обвела його своїм незмінно зневажливим поглядом. У пухкій руці вона тримала велетенського заморського індика, який ковзав і задубіло трусився від рухів у хрусткому целофановому кульку, немов жертва мудрованого самогубства.

— Чого ти очі вилупив? — процідила вона.

«Дивлюся на тебе, Ліно. Просто дивлюся. Отак ти і ввійшла у світ, де в тебе немає дитини, де тобі нікого любити, нехай навіть своєю нудотною любов’ю. Отак ти виглядаєш у світі, куди приходить все і звідки виходи закриті. Так, Ліно… На тебе я луплю очі. Саме на тебе».

— Роздивляюся цього велетенського птаха, — нарешті спромігся він, — бо вперше такого бачу.

— Прокинься йолопе, та краще допоможи мені.

Відчувши під рукою моторошний холод мертвої плоті, він поклав індика на стіл. Поверхня озвалася стуком, тож Річарду здалося, що він поклав на стіл поліно.

— Куди? — роздратовано крикнула дружина, махнувши рукою в бік комірчини. — В наш, розтуди його, холодильник він не влізе. Поклади його в льодовню.

— Вибач, — знітився Річард. Він не знав, що в них була льодовня, принаймні за часів Сета.

Він поніс індика до комірчини, де під лампами денного світла лежала мертовно-біла труноподібна льодовня фірми «Амана». Річард заштовхав заморожене страховисько всередину, до задубілих, як кістка, трупів інших птахів та ссавців. Зробивши це, він повернувся до кухні. А Ліна тим часом видобула банку з арахісовими цукерками і заходилася їх поглинати.

— Сьогодні було святкове бінго, — пояснила вона. — Ми вирішили провести гру сьогодні, бо наступного тижня отець Філіпс лягає до лікарні. Йому мають вирізати жовчний міхур. Я повністю виграла кон.

Вона самовдоволено посміхнулась. Її рот та зуби були коричневі від шоколаду та арахісового масла.

— Ліна, — мовив він, — чи не шкодуєш ти, що ми не маємо дітей?

Вона подивилась на Річарда, немов на безнадійно божевільного.

— Навіщо мені писклята у домі? — здивувалася вона й посунула напівспусто шену банку вглиб шафи. — Я втомилася. Ти будеш лягати чи підеш чманіти над друкарською машинкою?

— Мабуть, посиджу трохи, — відказав він напрочуд спокійним голосом. — Я не забарюся.

— Чи діє та штуковина?

— Що?..

Зрозумівши, про що вона питає, він знову пройнявся гострим почуттям провини. Адже вона знала про існування процесора, безумовно знала! Хоч Сета й витерто, смерть Роджера та трагедія його родини не пішли в небуття.

— Зовсім ні, — відказав він. — Вона не працює.

Дружина кивнула, немов почувши приємну новину.

— Це твій племінничок! Вічно витав у хмарах. Так само, як і ти, Річарде. Якби я не знала, що ти ні до чого не здатний, то, мабуть, ще підозрювала б, чи це не ти согрішив п’ятнадцять років тому.

Вона зайшлася цинічним, напрочуд гучним реготом, реготом підстаркуватої повії, і Річард мало не кинувся на неї з кулаками. Однак його губи склалися в тонку та холоду посмішку, схожу на перший лід на поверхні озера.

— Я ненадовго, — мовив він. — Мені треба дещо занотувати.

— А чому б тобі не написати повість або оповідання на здобуття Нобелівської премії? — байдуже спитала вона і почвалала до сходів, важко зарипівши паркетом. — Між іншим, ми й досі винні за мої окуляри, а ще ми прострочили внесок за відеофон. Ну невже так важко заробити для сім’ї хоч трохи розтреклятих грошенят?

— Річ у тім, — сказав Річард, — що це важко пояснити. Але сьогодні, здається, в мене є непогані задуми.

Дружина зупинилася на мить і зміряла його поглядом, напевне підшукуючи в пам’яті щось ущипливе стосовно того, що пуття від тих задумів небагато, а вона, дурна, йому вірила. Але змовчала. Можливо, його посмішка вдалася їй зловісною. Вона засопла нагору. А Річард стояв і слухав, як вона гупає по східцях. Піт збудження та втоми струменів по його обличчю.

Він повернувся і попростував до свого кабінету.

Коли він цього разу ввімкнув прилад, комп’ютер негайно почав видавати уривчасте виття. За лічені секунди прилаштований за екраном трансформатор почав розповсюджувати сморід. Щойно він витер Джонове поздоровлення, як прилад задимів. «Кепські справи, — подумав Річард. — У мене обмаль часу. Ні, часу у мене нема зовсім».

З усіх можливостей він вибрав дві: вставкою повернути Сета до реального світу (зробити це було не важче, ніж утворити іспанські дублони) або довести до кінця вже розпочату справу.

Дим густішав, спонукав до негайних дій. За кілька секунд на екрані мав замигтіти сигнал ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

Він пробіг пальцями по клавішах.

МОЯ ДРУЖИНА — АДЕЛІНА МЕЙБЛ УОРЕН ХЕГСТРОМ.

І натиснув на кнопку СТИРАННЯ.

Я САМОТНЯ ЛЮДИНА, — надрукував він.

Нараз у правому верхньому кутку через рівні проміжки часу заблимало слово ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ-ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ-ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

«Благаю, адже я не закінчив. Молю тебе, молю».

Густий сивий дим сунув з усіх отворів корпуса. Подивившись крізь шпарини безнастанно волаючого комп’ютерного блока, Річард побачив похмурий язичок червоного полум’я.

«Скажи мені, чарівна куле, чи судиться мені здоров’я, мудрість та багатство? Чи доведе до самогубства безвихідь самотнього життя? Чи досить часу попереду?»

ЗАРАЗ НЕ ЗНАЮ, СПИТАЙ ПІЗНІШЕ.

Тільки на пізніше часу не було. Він натиснув кнопку ВСТАВКА. На мить потемнілому екрані у шаленому ритмі пульсувало попередження, що комп’ютер перевантажений. Річард почав друкувати:

…ЩО ЖИВЕ РАЗОМ ІЗ СВОЄЮ ДРУЖИНОЮ БЕЛ1НДОЮ ТА СИНОМ ДЖОНАТАНОМ.

«Молю тебе, молю!»

Він ударив по кнопці ВИКОНАННЯ.

Слова зникли. Екран залишався порожнім, здавалося, цілу вічність. Тільки слово ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ мигтіло дедалі швидше, тож, якби не тінь, утворювана в проміжках, виникала ілюзія нерухомості, що нагадувало циклічну команду комп’ютера. В приладі щось тріснуло, зашипіло — Річард застогнав. Зелені літери з’явилися на екрані, пропливли таємничо на чорному тлі.

Я САМОТНЯ ЛЮДИНА, ЩО ЖИВЕ РАЗОМ ІЗ СВОЄЮ ДРУЖИНОЮ БЕЛІНДОЮ ТА СИНОМ ДЖОНАТАНОМ.

Річард знов торкнувся кнопки ВИКОНАННЯ.

«А зараз, — подумав він, — можна було б надрукувати, приміром, таке: Всі недоробки цього процесора були усунені до того, як містер Нордхоф приніс його сюди. Або ж: Я маю сюжети для двадцяти блискучих бестселерів. А може: Переді мною та моїми близькими щасливе майбутнє.

Але він так ні на що і не спромігся. Його пальці нерішуче ворушилися над регістром, а він відчував — буквально відчував, — що думки безладно збиваються докупи, утворюючи затори, схожі на найжахливішу в історії внутрішнього згоряння автомобільну пробку на вулицях Манхеттена.

Весь екран раптом вкрили смуги, утворені ланцюжками слів: ПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯ-ПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕНЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕ-ВАНАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

По цім, клацнувши, комп’ютер вибухнув. Сніп полум’я вивергнувся крізь шпарини і зразу ж згас. Річард відсахнувся, затулив обличчя долонями, боючись вибуху катодної трубки. Однак усе обійшлося. Просто зникло зображення. Річард сидів, утупившись у чорну безодню згаслого екрана.

НЕ МАЮ ВПЕВНЕНОСТІ ЩОДО ЦЬОГО. СПИТАЙ ПІЗНІШЕ.

— Тату.

Він шарпко крутнувся в кріслі. Річарду здалося, що його шалено калатаюче серце ось-ось вихопиться назовні, розколовши грудну клітку. Перед ним стояв Джон Хегстром, все той же, за винятком деяких незначних, але помітних рис. «Можливо, — подумав Річард, — ці зміни пояснюються тим, що його батьком став батьків брат». Чи, може, просто зникла ота поволока сторожкості та недовіри з його очей, завжди збільшених скельцями окулярів. На хлопчику зараз була металева оправа, а не відразна рогова, яку Роджер купував дитині через те, що вона коштувала на п’ятнадцять доларів дешевше. А може, причина полягала зовсім в іншому? Дитина просто позбулася одвічної печаті приреченості.

— Це ти, Джоне? — хрипким голосом спитав він, думаючи про те, чи міг він мріяти про більше щастя. І хоч якою сміховинною була правда, він признався собі, що ще хвилину тому стояв перед вибором. Мабуть, цим хиблять усі люди.

— Джоне, невже я бачу перед собою тебе?

— А кого ж іще? — здивувався Джон і кивнув головою в бік процесора. — Ти часом не постраждав, коли ця саморобка вирушила в електронний рай?

— Минулося. Зі мною все гаразд, — усміхнувся Річард.

— Даруй мені, що він зіпсувався. Не знаю навіть, навіщо я взявся паяти цей відпрацьований мотлох, — сказав хлопець, похитуючи головою. — Мене наче щось підштовхувало. Дитяча забавка.

— Нічого, — мовив Річард і, підійшовши до хлопчика, поклав руку на його плече. — Хто знає, може, тобі пощастить наступного разу.

— Звісно, якщо не стануть на заваді інші задуми, — посміхнувся хлопчик.

— То так і буде.

— Мама зварила какао і кличе тебе.

— Іду, — сказав Річард, і вони разом пішли в дім, куди ніхто ніколи не приносив задубілого індика, одержаного як приз за перемогу в бінго.

— Саме зараз мені потрібна чашка какао.

— Я повикручую все, що вціліло, і викину той непотріб на смітник, — сказав Джон.

Річард схвально кивнув.

— Витри її з нашого життя, синку, — сказав Річард, і вони ввійшли, сміючись, у вітальню, що пахтіла гарячим какао.

_{З англійської переклав Віктор КОЛЕЧКО.}

Сін’їті Хосі

ЗАВТРА ВИХІДНИЙ

Оповідання

Ранок певного дня 2027 року. Пан Н. солодко спить у своїй квартирі.

Щойно настінний годинник показав сьому, як спрацював пристрій, і з магнітофонної стрічки залунав жіночий голос:

— Увага! Час прокидатися! Сьогодні — робочий день! Вставайте!

Цей запис пан Н. вибрав сам. Перші дні, відколи придбав плівку, він охоче прокидався. Але потім звик, тож навіть не зважав на голос.

Голос на магнітофонній стрічці вмовк; пан Н. не прокидався. Залунав дзвоник, спершу тихенько, потім гучніше. Та пан Н. натягнув на голову ковдру й забурмотів крізь сон:

— Дай спокій! Спати хочеться!

Та будильний пристрій не вгавав: заходився розхитувати ліжко, і то так, що пан Н. нарешті випав з нього. Але він упав на підлогу й затих.

Та пристрій будь-що мав зробити своє. Він увімкнув локатор, націлив його панові Н. у ніс і чимось бризнув. Проте й нестерпний сморід не зарадив — пан Н. не прокидався.

Тоді пристрій обдав його чимось холодним. Рідина швидко випаровувалась, відбираючи тепло, і пана Н. пробирали дрижаки.

Нарешті той здався й неохоче став підводитись. Бо знав, що далі пристрій битиме струмом. Тож краще було прокинутись по-доброму.

Пан Н. став на рівні і знову стрибнув у ліжко. Натиснув кнопку «Сніданок». У стіні розчахнулися дверцята і з’явилася таця з легким сніданком, кавою і соком. Так, у ліжку, він підчистив сніданок, потім укинув до рота таблетку, що лежала на таці осторонь, і запив соком.

Тоді встав, почистив зуби, поголився, причесався, вдягнувся й рушив на роботу, переходячи з однієї рухомої доріжки на іншу. А по дорозі ще й зустрів приятеля.

— Щось нас з тобою не підвищують. А так же стараємось…

— Що правда, то правда…

Так за розмовою доїхали до фірми. Пан Н. натиснув пальцем велику кнопку на стіні біля входу. Тихенько клацнуло, пристрій впізнав пана Н. по відбитку пальця й зафіксував час його приходу на роботу.

Пан Н. ще не дістався свого місця, як керівник відділу вивалив на стіл стос паперів:

— Переглянь усе й доведи до пуття!

— Слухаю!

Пан Н. глянув на стос і посмутнів: важкенько доведеться. Та якщо взявся працювати, то не огинайся.

Траплялося в паперах і незрозуміле, тож треба було з ними іти до іншого відділу. Звісно, можна було з’ясувати й по телефону, але пан Н. хотів розвіятись, одійти від свого столу.

В коридорі він потрапив на очі керівникові відділу.

— А що це в тебе за вигляд?

— Перепрошую? — не зрозумів пан Н.

— Ґудзики треба начистити! І значок криво висить.

— Вибачте!..

— У наших працівників мусить бути бездоганний вигляд!..

Він вичитав панові Н. І пішов собі.

Пан Н. повернувся на своє місце. Час від часу дзвонив телефон у різних справах. Помалу спливав час.

Пана Н. викликав шеф. Гадав почути щось приємне, але той почав сікатися до розрахунків, зроблених напередодні. Пан Н. намагався щось пояснити, та врешті зрозумів, що таки наплутав. Зрозумів це і шеф.

— Мені ясно, що тут твоя помилка. Досить пояснень!..

Ото ще лихо! Пан Н. пішов до себе, невдоволено бурмочучи. А там і робочий день скінчився. Рухомі доріжки понесли пана Н. додому.

— Ох і стомився я сьогодні! — мимрив пан Н., коли перевдягався й забирався в ліжко.

… Пан Н. прийшов до тями. Дія таблетки, що її він проковтнув за сніданком, скінчилася. Все, що сталося на роботі, було галюцинацією, навіяною таблеткою. Пан Н. насправді навіть не вилазив з ліжка.

Після винаходу ці таблетки не раз удосконалювали. Вони навіювали галюцинації, а не якісь там химерні сни. Все нагадувало дійсність до найменших подробиць, від справжнього життя таку галюцинацію і не відрізниш. Та й зміст її лишався в пам’яті.

Такі таблетки вживав кожен. Вони були різні, залежно від того, хто чим мав займався. Але всі галюцинації були майже однакові.

Чому ж люди ковтали таблетки, а не справді ходили на роботу? Дуже просто: всю працю було автоматизовано, тож людям нічого було працювати.

Проте не байдикувати ж людині весь час! Відпочивати воно добре, але ж не без кінця!

І тут з’явилися таблетки, що створювали ілюзію праці. Кожен відчув, що виконує свій обов’язок, що живе повнокровним життям, вірить у власні сили. Бо від байдикування можна просто схибнутися! А таблетки запобігали цьому.

От така, трохи складна, ситуація. Та найкраще те, що людина мала вихідні!

Вихідний! Неповторне слово! Наче яскраві зірки чи коштовне каміння, розсипане упродовж людського життя. Блискучі, довершені, вільні, коли робиш що заманеться, трохи гіркуваті, бо ж їх так бракує, і сумні, коли настає вечір…

Чи ж якесь інше почуття більш притаманне людині? Вихідні проходять червоною ниткою крізь усе людське життя.

Що ж залишиться у людини, якщо відібрати вихідні? Слід було будь-що їх зберегти. Ось чому в буденні дні доводилося вживати таблетки, щоб створити ілюзію праці.

І завтра саме такий чудовий день — вихідний.

Пан Н. тихо радів, прикидаючи, як то він його проведе.

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

Сін’їті Хосі (нар. 1926 р.), з творами якого радянські читачі знайомі за журнальними публікаціями та збірками японської наукової фантастики, — один із найпопулярніших у Японії письменників. Перша збірка його оповідань вийшла 1961 року, й відтоді Сін’їті Хосі видав понад 30 книжок оповідань, кілька романів (зібрання його творів, завершене в 1975 році, налічує 18 томів) і завоював широку популярність. Він очолив нову плеяду японських письменників-фантастів, які спромоглися відштовхнутися від стереотипів англомовної фантастики й на основі притаманного японцям світогляду вдатися до власних проблем та розв’язань, створити оригінальний стиль.

Чи не головною причиною успіху цього автора є парадоксальність ситуацій у його коротких оповіданнях, які часто-густо набувають форми притч. Відмітною рисою творчості його є і те, що химерним методом парадоксів письменник досліджує притаманні сучасній японській літературі проблеми «Людина і суспільство», «Людина і природа», «Людина і краса».

Сін’їті Хосі змальовує модель майбутнього суспільства, яке на перший погляд видається взірцево організованим: в ньому панує лад, немає злочинів, воєн, навіть хвороб. Проте так шанована на Сході зовнішня гармонія такого суспільства базується на надто хистких засадах: злочинів нема, бо невигідно їх чинити — більше витратиш на хабарі суддям та штрафи або через те, що харчі між усіма непохибно й безсторонньо розподіляє комп’ютер, а їх ледве вистачає, щоб не померти з голоду. То де вже тут думати про якісь злочини, а тим більше війни, коли несила навіть підвестися з ліжка!

Зло видається письменникові невід’ємною рисою людини, тому й трохи моторошно від його моделі майбутнього, тому й просякнуті песимізмом його оповідання. X, звичайно, те, що Сін’їті Хосі переносить вади відомого йому капіталістичного суспільства на людство загалом, не може не позначитися на філософській глибині його футурологічних передбачень, зокрема щодо майже невідворотності війни в суспільстві іншому, ніж те, яке змальовує автор. Та все ж майстерна побудова сюжету, влучність психологічних характеристик, відчутний іронічний струмінь роблять твори японського письменника цікавими для читача.

І ще одна суто японська риса відрізняє творчість Сін’їті Хосі. Навіть у такому питомо нетрадиційному жанрі, як наукова фантастика, уважний читач помітить відображення давніх культурних традицій, які у вихованні сучасних японців відіграють неабияку роль.

Сін’їті Хосі

ЕРА ГОТІВКИ

Оповідання

Ранок. Як завжди закукурікав електричний півень, і я розплющила очі. З вітальні чувся незнайомий голос. Я зазирнула крізь нещільно зачинені двері до вітальні: навпроти татка сидів якийсь молодик. Я нашорошила вуха.

— То як? Бажаєте відкрити і в нашому банку рахунок для хабарів?

Із слів гостя я зрозуміла, що то агент якогось банку. Татусь заперечливо похитав головою:

— Але ж я вже маю такий рахунок у банку, через який проваджу свої комерційні справи.

Та банківський службовець наполягав:

— Воно то так, проте насмілюся зауважити, що такому фахівцеві з космічної торгівлі, як шановний пан, не завадив би ще один рахунок. Вам, певно, відомо, чим вигідні послуги нашого закладу: ми виконуємо всі операції якнайшвидше. Лише зателефонуєте, і гроші опиняться на вашому рахунку! Та й ми відразу інформуємо своїх клієнтів про надходження. І «Хабарний вісник» щодня розсилаємо!

— Його й інші банки надсилають! — незворушно хитнув головою татко.

— Та що там говорити! Ось погляньте, якщо ви тільки відкриєте рахунок… — На столику між татком і гостем затуркотіла портативна обчислювальна машинка. — Щось подібне…

— Ну-ну, подивимося, що з того вийде, — татусів голос пожвавішав. Я відразу зрозуміла, що тепер розмова затягнеться. А сьогодні ж татко обіцяв повести мене в космоботанічний сад, та, певно, сподівання марні.

Я перевдяглася й вийшла до вітальні.

— Доброго ранку, тату! Здрастуйте, шановний пане!

І відразу перейшла до справи:

— Татусю, у тебе сьогодні вихідний. То, може, сходимо до космоботанічного саду?

— Хіба не бачиш, що я зайнятий? Нехай іншим разом…

Я так і гадала, тому зарюмсала:

— Он як, не хочеш! Ти ж обіцяв…

І заревла голосніше. Татусь сягнув до кишені й простягнув мені золоту монету. Я ще плакала, але сльози капали лише з одного ока. Татко дістав другу монету. Я перестала рюмсати й посміхнулася:

— Гаразд, але наступного разу неодмінно!

Під туркотіння обчислювальної машинки я подалася до їдальні. Втішена двома монетками, я необачно грюкнула стільцем біля столу і аж злякано зойкнула. Бо якщо почує мама, то надає ляпанців. А щоб заслужити пробачення, треба віддати монету. Тож треба трохи стриманіше виявляти свою радість.

Поснідавши, я вирішила йти до школи, бо ж до космоботанічного саду татко мене все одно не поведе.

Та відразу за ворітьми я побачила, що мені не пощастило: там уже чекав малий здирник.

— Гей ти, недолуга! — гукнув він.

Я не вважаю себе за недолугу, але куди дінешся, якщо малий здирник так вітається. Хоч іноді, гадаю, непогано б йому вітатись якось по-іншому. Часу в мене обмаль, тож якщо торгуватися, спізнюся до школи. А за спізнення треба віддати вчителеві дві срібні монети. Тому мовила до малого здирника:

— Здача є?

— Авжеж!

Ще б пак! Хто бачив, щоб у малого здирника та не було здачі! Як завжди, мої слова означали згоду. Я простягла йому золоту монету й отримала дев’ять срібняків здачі. Здирник вдоволено всміхнувся:

— От і гаразд!

— Ти б кинув це діло! Вигадай щось краще.

— Незле б, та я дурний!

А й справді, розумні діти здирством не займаються, Якщо брати забагато, тебе боятимуться і обминатимуть, тоді взагалі нічого не одержиш, А якщо нажаліється хтось, то й відберуть назбиране.

В аеробусі, що йшов до школи, було людно, проте я спритно прослизнула в нього, ще й всілася. На наступній зупинці увійшла старенька й зупинилася біля мене:

— Дитинко, чи не поступишся мені місцем? — І простягла срібну монетку. Я вдала, ніби нічого не чую. Такса є такса! Старенька неохоче витягла ще одну, я підвелася і привітно всміхнулась:

— Сідайте, прошу вас! Сідайте!

До школи я встигла вчасно. Першим уроком була історія.

— Почнемо, діти! З давнини засоби підтримки суспільної діяльності час від часу змінювалися. Для цього використовували релігію, владу, політичні доктрини, науку й таке інше. Але найкращий із засобів — гроші! Якщо порівняти суспільство з машиною, то гроші ніби мастило, якщо з організмом — то ніби кров. Хто там куняє? Навіть якщо тобі зрозуміло, все одно на уроці слід слухати уважно!

Вчитель лише зауважив хлопцеві на останній парті. А наступного разу, певно, оштрафує його. Вчитель повів далі:

— Безумовно, закони існують і тепер. Але, як відомо, хоч зараз і є в’язниці, та ніхто в них не сидить, хоч і є шибениці, проте нікого не страчують. У давнину люди прагнули вирішувати справи на основі законів. Та це все одно, що пускати машину без мастила.

Вчитель перевів дух.

— Ви, певно, знаєте, що поліція не нехтує дрібними злочинцями. Звичайно, якщо поліцейський отримає хабаря, він може й відпустити його. Та якщо він так чинитиме постійно, то не досягне успіхів у роботі, не матиме підвищення й не займе становища, де хабарі більші. Так і прокурор. Перш ніж узяти хабаря від захисника він має зважити, як це відіб’ється на його майбутньому. Серед прокурорів трапляються і такі, що задля скорішого підвищення самі дають хабаря адвокатам, аби процент злочинності зріс. А для підсудного це значить, що адвокатові треба дати більше. Одним словом, у наш час злочини зовсім невигідні.

Мені було нецікаво слухати такі дурниці. Проте знала, що коли ловити гав, вчитель може стягти штраф.

— Але щоб кожен зрозумів, що порушувати закони невигідно, потрібен час. Найскладніше було подолати розуміння хабаря як правопорушення. До речі, для ведення справи потрібні ще двоє людей. Хто вони? — Вчитель звертався до мене.

— Один — суддя. Вислухавши прокурора й адвоката, він визначає розмір штрафу.

— Вірно. Неспроможного сплатити штраф чекає каторга, ба навіть смертна кара. Та в економічно розвиненому суспільстві таких дурнів нема, тож ці поняття існують тільки на папері. Гаразд, а хто ж другий?

Я не могла відповісти. Я збиралася сьогодні в космоботанічний сад, тому й не довчила уроків.

Хлопець, що сидів попереду, покрутив рукою у себе за спиною, мовляв, можу підказати. Якби я кашлянула, він написав би пальцем у повітрі відповідь. Але останнім часом він надто дорого брав за підказку, тож я відхилила його пропозицію.

— Не знаю, — відповіла я вчителеві. Тепер сплачуй вчителеві штраф. Справді, невигідно погано вчити уроки.

— Що ж, кепсько. Це — свідок. У ролі свідка можна добряче заробити, але за умови, що добре знаєш справу. Бо за лжесвідчення стягується чималий штраф, та й судові витрати, тож це збитково. Кожен має пильнуватись, розраховувати, перш ніж прийняти рішення. Це вкрай важливо!

Потім була математика, мій улюблений предмет, тому я одержала платню за підказку від учнів поруч і ззаду. От і відшкодувалися гроші за штраф на історії.

Після уроків я побігла в учительську.

— Пане вчителю, ось гроші…

Вчитель поклав гроші в кишеню. Потім дістав перевірену контрольну й показав мені:

— Цього разу оцінка лише шістдесят.

— Багато помилок?.. А як же я покажу вдома?! Адже татусь сердитиметься. Пане вчителю, чи не можна якось зарадити?

Я не відступалась від учителя. Навіть збрехала, сказавши йому, який величезний штраф стягне татко. Хоч тут треба пильнуватися, бо коли назвати завелику суму, вчитель здогадається, що хочеш трохи урвати, тоді взагалі нічого не вийде.

Торгувалася довгенько, але за золоту монету вчитель таки переправив оцінку на дев’яносто п’ять. На сто балів не вистачило б грошей. Та й татусь здогадався б, що тут щось не те.

— Щиро вам вдячна, пане вчителю!

Попрощалася з учителем і побігла додому.

Татусь саме щось розраховував у своєму кабінеті.

— Добридень, татку! Я одержала дев’яносто п’ять! — вигукнула я.

— Он як! Молодець! Візьми винагороду.

Татусь простягнув мені три золоті монети. Якщо відняти ту, що віддала вчителеві, то залишаться дві. Але якби я краще вчила уроки, її б віддавати не довелося. Треба краще вчити! Вирішено: з завтрашнього вчитимуся без штрафів!

Перш ніж лягти спати я вкинула до скарбнички гроші, зароблені за день. Скарбничка була важка, що годі й підняти. Я щосили пхнула її, трохи зрушивши з місця. Всередині приємно забряжчало.

Вже в ліжку я ще раз переглянула каталог обчислювальних машин, які можна замовити. Які ж вони гарні та яскраві! Може, невдовзі і я придбаю таку. Адже помилятися з обрахунками — значить зазнавати збитків!

В кінці каталога значилися обчислювальні машини для дорослих, для підрахунку хабарів. Великі й напрочуд гарні. Скоріше б вирости й самій мати таку!

Запугикала електрична сова, і світло у спальні примеркло. Я відклала каталог і натягла на себе ковдру.

Може, сьогодні мені присняться обчислювальні машини та золоті монети, що дзвенять, пливуть одна по одній. Непогано б… Цікаво, а що снилося дітям колись? І що снитиметься в майбутньому?

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

Сін’їті Хосі

ГЕЙ, ВИЛАЗЬ-НО!

Оповідання

Тайфун скінчився, і небо знову затопила блакить. Проте село на околиці міста спіткало лихо: сільську капличку під горою зруйнував оповзень.

Про це селяни дізналися вранці, коли прийшли до каплиці. І стривожено загомоніли:

— Відколи ж вона тут стояла?

— Хтозна! Певно, споконвіку.

— Треба б її відновити.

— Який жах! Дощенту зруйнувало.

— Ніби вона була тут…

— Та ні, трохи далі!

Раптом один селянин вигукнув:

— Погляньте, якась яма?

Всі з’юрмилися навколо отвору в землі з метр завширшки, зазираючи до ями. Але нічого не побачили, бо всередині було темно.

— Певно, нора лисиці-чарівниці, — мовив хтось.

— Гей, вилазь-но! — загукав у яму якийсь молодик. Але звідти не почулося навіть луни. Тоді він узяв камінця і хотів кинути його до ями.

— Краще не треба, бо не минути лиха! — зупиняли його старі. Проте юнак кинув камінця в яму. Але й цього разу ні звуку.

Селяни нарубали кілків, повбивали їх довкола ями і зв’язали мотузкою: вийшла ніби огорожа. А тоді неквапом рушили до села.

— Що ж воно за диво таке?

— А де ж нову каплицю ставити? Невже на ямі!

Цілісінький день теревенили, та так ні до чого певного й не дійшли. А наступного ранку машиною примчали репортери, до яких докотилася чутка про яму. Не забарилися і вчені. А щойно прибули, то попростували до ями з виглядом, ніби для них таємниць не існує. Зібралися цікаві, з’явилися і стали витріщатися на яму якісь ділки. Найближчий поліційний відділок поставив вартових, щоб, крий боже, хтось не впав у неї.

Якийсь репортер прив’язав до довгої мотузки важок й опустив у яму. Мотузка зникала в ній, поки й скінчилася. Та коли потягли угору, мотузка не піддалася. Репортерові кинулися допомагати кілька чоловіків, та марно: мотузка розірвалася біля краю ями. А репортер, що вже обв’язався канатом і тримав напоготові фотоапарат, бачачи таке, мовчки став відв’язуватись.

Вчені зателефонували до інституту, щоб прислали потужний гучномовець, може, звуком визначать глибину. Та як не старалися, відлуння не було. Дослідники трохи збентежились, та відступити не могли, ще б пак, усі на них дивилися. Тож встановили гучномовця над самісінькою ямою, дали найбільшу гучність. Різної сили звуки довго розлягалися на кілометри довкола, але яма наче поглинала їх.

Тож здалися і вчені. Вимкнули гучномовця, ніби так і мало бути, й заявили:

— Яму треба засипати!

Атож, простіше знищити те, чого не розумієш.

Хотіли вже розходитись і цікаві, міркуючи, як ці мудрагелі засипатимуть яму.

Та один із ділків раптом проштовхнувся наперед і попросив:

— Віддайте цю яму мені. Я сам її засиплю.

На що сільський староста відказав:

— Хоч самотужки засипати яму нам і важкувато, проте й віддати не виходить. Адже тут має стояти наша каплиця.

— За каплицю не турбуйтеся: я вам збудую нову, ще кращу. А на додачу й залу для зібрань.

Староста ще не відповів, як селяни загукали:

— Та невже?! Але щоб ближче до села!

— Нехай забирає цю яму!

Тепер і староста не заперечував.

Покупець дотримав обіцянки. Невеличку, з залою для зібрань, каплицю він збудував. І біля самого села.

На час, коли надійшло свято врожаю, на будиночку біля ями, що його звела новостворена компанія по засипанню ями, вже красувалася вивіска з відповідною назвою.

Спільники комерсанта розгорнули в місті бурхливу діяльність, пропонуючи бажаючим яму якої завгодно глибини. Адже вчені казали, що яма не менше п’яти тисяч метрів глибиною. А для радіоактивних відходів кращої годі й шукати.

Власті дали дозвіл, і фірми, що мали атомні електростанції, наввипередки стали укладати угоди. Мешканці села занепокоїлися, та їх заспокоїли, мовляв, для землі на найближчі кілька тисячоліть небезпеки ніякої, та й частину прибутків вони матимуть. А крім усього з міста до села негайно проклали чудове шосе. Тим шосе самоскиди привозили свинцеві контейнери, водії піднімали ляду, що закривала яму, і скидали униз радіоактивні відходи.

З Міністерства закордонних справ і Управління збройних сил самозахисту привозили в сейфах непотрібні секретні папери і теж кидали до ями. Урядовці, що наглядали за цим, теревенили собі про гольф, а їхні підлеглі вкидали один по одному папери й розводилися про патінко[2].

Чи то яма була глибшою, ніж сподівалися, чи то внизу вона ширшала, але несхоже було, щоб яма колись заповнилась. А тим часом компанія по засипанню ями процвітала.

Вчені привозили рештки тварин, на яких робили досліди по вивченню інфекційних хвороб. Поліція й собі додавала трупи бездомних волоцюг. Виник задум відвести до ями стічні води: адже це куди зручніше й безпечніше, ніж зливати їх у море.

Яма запалила і мешканців міста: вони більше цікавилися роботою і перестали відкладати на чорний день. Всі прагнули на підприємство чи в торгову фірму, а сміттярем вже ніхто бути не бажав. Та всі сподівалися, що й ця проблема, завдяки ямі, потроху вирішиться.

Дівчата, збираючись заміж, викидали в яму старі щоденники. Дехто вкидав до ями фотокартки колишніх коханих, перш ніж завести нових. Поліція знищувала в ямі фальшиві гроші, відібрані у злочинців. А злочинці й собі полегшено зітхали, коли позбувалися тут речових доказів.

Яма поглинала все, що б і хто в неї не кидав. Місто скидало в яму всі покидьки, аж помітно почистішали морська вода й повітря.

Навколо ями виростали нові будівлі.

Якогось дня один робітник зварював нагорі арматуру в будинку, що саме зводився. Потім присів перепочити. Аж раптом у нього над головою почулося:

— Гей, вилазь-но!

Він поглянув угору, але там розпросторилося тільки безкрає небо.

«Певно, вчулося!» — подумав будівельник і знову опустив голову.

А звідти, звідки чувся голос, впав мало не на нього камінчик.

Але той не звернув на це уваги, милуючись містом, що день у день гарнішало.

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

Сін’їті Хосі

І ЩО ВОНО ЗА ЧАС!

Оповідання

— Передаємо останні новини. Міжнародні події. Напруженого становища на жодному з кордонів між країнами не спостерігається. Внутрішні події. На вчорашній день кількість правопорушень в нашій країні дорівнювала нулю… — лунав голос.

На екрані великого телевізора, на стіні — чудовий краєвид з горами та морем. Чоловік перед екраном пробурмотів:

— Не те, зовсім не те!

В кімнаті приємна прохолода. Повіває чисте, свіже, запашне повітря. В сусідній кімнаті прибирає робот.

Програма змінилася. Екраном попливли фантастичні кольорові візерунки, полилася приємна музика. Чоловік подивився трохи, тоді клацнув перемикачем і став натискати кнопки з цифрами — екран міг працювати і як відеотелефон. Сигнал виклику урвався, на екрані постав приятель. Чоловік запитав:

— То якісь зміни є?

— Які там зміни, хіба не бачиш?

І приятель розмовляв лежачи. Він палив цигарку, а робот тим часом робив йому масаж.

— А ти ніби ще пострункішав.

— Ще б пак! Та й ти не погладшав!

Друзі втішено засміялися.

— Ніде нічого не трапляється. Воно, взагалі, непогано…

— Твоя правда, просто чудово!

Сьогодні — не новорічне свято. Ба навіть не вихідний! Найзвичайнісінький собі день. Чоловік не витримав:

— Спокій та спокій, а час спливає! Аби якась подія, хоч маленька, хоч одна!

— Може, ще й значна?

— Ще краще!

— Знаєш, як це зветься?

— Небезпечні думки?! Але ж не ти один так гадаєш. Правда, ніхто не пробує сам поїхати кудись і щось вкоїти. Тож чекай, скільки заманеться, нічого не дочекаєшся! Такі думки можна навіть не вважати небезпечними. Це ти просто відчуваєш, що запізно народився. Невже сам не розумієш?

— Та розумію я все! Вже й побалакати не можна!

— А все ж наш час… Колись таке нікому й не снилося!

— Ет, якщо заведеш про давнину, то кінця тим розмовам не буде. Марне базікання! Ну, бувай здоровий!

— Цього можна й не казати, все одно ніхто не хворіє! Хоч-не-хоч, будеш здоровим і житимеш довго.

— Та це тільки приповідка. Бувай!..

Чоловік вимкнув телефон, і постать його приятеля на екрані зникла. До кімнати увійшов робот і запитав:

— Вам нудно, пане? Може, заграти на піаніно? Чи почитати книжку?

— Та ні, дай спокій!

— Може, волієте якусь гру? Або проїхатися електромобілем по околицях?..

То був бездоганний універсальний робот. Грав і програвав коли слід. Коли вів машину, аварії можна не боятися. Вірні роботи ніколи не завдавали Шкоди людині. І вночі робот не спав, охороняв дім від злодіїв. А втім, які там злодії.

У двері подзвонили, і робот пішов відчиняти. А чоловік собі лежав. Прийшов робот-розсильний.

— Ось вам продукти на тиждень!

— Дякую.

Грошей платити не треба. Робот узяв продукти, відокремив частку, щоб приготувати їжу, а решту сховав у холодильник і замкнув на ключ. Чоловік аж скрикнув, побачивши таке:

— Послухай!..

Такий уже настав час… Кожен у світі мав затишне житло, універсального робота. Фізичної праці ніхто не знав.

Так що гріх нарікати. А от з їжею гірше. Комп’ютер несхибно розподіляє на всіх порівну. І одержаного ледь вистачало, щоб не вмерти з голоду…

Робот відказав:

— Я от не розумію, що таке порожній шлунок. Тому співчуття від мене не ждіть!

«Паскудство! Хоч би поцупити щось їстівне!» — Та далі думок справа не йшла, бо бракувало сили. Хтозна, чи пройшов би самотужки хоч півсотню метрів. Краще вже лежати…

Тому й не було злочинців. А зухвальця, що розв’язав би війну, — і поготів.

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

Сін’їті Хосі

МІНІСТЕРСТВО ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Оповідання

— Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, чи не так? Хіба що по обіді буде жаркувато.

Я стояв біля столу керівника відділу і відчував, як з розчиненого навстіж вікна вітерець доносить запах свіжого листя.

— А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, — задивлений невиразними очима на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі.

Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки, запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч.

— Що ж, поїхали! Якщо згоден, сідай за кермо зараз, а потім я тебе зміню.

У машині колега поклав руки на кермо й спитав:

— То куди їхати?

Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:

— А давай зробимо от що. Погода чудова, що й думати не хочеться про якісь маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди вона вкаже.

— Можна й так. Адже для нас важливо виконати доручення протягом дня, — схвалив він.

Я дістав з кишені першу картку.

— Так. Спершу поїдемо по автостраді.

Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев — Міністерства життєзабезпечення; тут ми працювали.

— Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!

— Незле б, та поки не поїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.

Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки котили коляски, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.

Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали тенти в червоні та білі смуги. Почався житловий масив.

— Якщо перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. — Я показав колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими віями, а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчини.

Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в оповитому вранішньою імлою вітті дерев! Або в тихе пообіддя, відпочиваючи, дослухався б, як точать деревину жучки.

— А я волів би он такий! — Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно, господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на воді.

— Яка благодать!

— Справді благодать!

Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом пологі пагорби.

Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Колега пробурмотів, проводячи їх поглядом:

— Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.

Схоже, що в його словах було запитання, тож я відказав:

— Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідоване. Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів! Зникли нещасливі випадки на дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж моторошно згадувати!

— Воно так. Але одне таки лишилося.

— Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло — вже не зло. Без цього все повернеться до колишнього безладу.

І відразу він рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик. А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.

— Ану-но, хлопче, хапай його мерщій!

На мій голос малюк озирнувся, і ми побачили його всміхнене личко. Потім він знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от його зловить. А потім за вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.

Машина знову рушила, і колега спитав:

— Не знаєш, де тут можна заправитись?

— Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось.

Проїхали уздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, і опинилися в селищі.

— У вас тут сьогодні робота? — Старий з бензоколонки, що належала невеличкому ресторану, спохмурнів, побачивши нас.

— Та ні, трохи далі! Можна заправитися?

Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не озивався.

— Дякуємо!

Старий тільки дивився нам услід і кліпав очима.

— Нам, здається, сюди, — мовив напарник. Я дістав з-за щитка картку й подивився написане.

— Ще трохи — і ліворуч.

Машина в’їхала у вузенький завулок.

— Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з клумбою.

Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і попрямували до ганку. Подзвонили.

Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, і запросила всередину.

— Тут живе панночка Аліса?

— Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти?

Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства життєзабезпечення.

— Ох, ангели смерті!..

Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнюючу таблетку. Тримаючись за стовпець на ганку, жінка тремтячим голосом вигукнула:

— Як, мою Алісу! Мою красуню Алісу, яку я так берегла?..

Я відповів:

— Співчуваємо, але нічим зарадити не можемо.

— Краще мене замість неї! Благаю!

— Не ви одні про таке просите, але якщо зважати, то цьому кінця не буде. А це підірве підвалини нашого суспільства. То де ж панночка Аліса?

— Пішла до лісу по малину. Прошу, дайте хоч рідним попрощатися з нею.

— На жаль, не можемо, бо це й для неї важко, та й для родичів зайві переживання.

Жінка скрушно втерла сльози:

— Невже неодмінно скорятися такому закону? Це ж жахливо!..

— Ви ставите мене в незручне становище. Невже самі не розумієте? В нашому суспільстві люди живуть спокійно, привільно, в достатку. Можна майже не працювати, а мати що заманеться. Кожен може робити те, що йому до вподоби: читати, займатися садівництвом, музикою. Ви звикли до такого життя, тому, певно, й забули, як важко воно дісталося. Адже зараз і гадки нема про злочини, люди не знають хвороб. Тож єдине — коритися загальному законові, щоб суспільство існувало й далі.

— Але ж Аліса…

— Що ж буде, коли порушувати закони з власної примхи? Як і колись, збільшиться населення. І незчуєтесь, як назводиться багатоповерхових будинків. З вікон лунатиме вереск докучливих немовлят, по площах тинятимуться ватаги шибеників, яким забракне шкіл. На дорогах — нескінченні аварії. Та якби зараз так було, то чи й досягла б ваша Аліса свого віку! А боротьбу за життя годі припиняти навіть на хвильку, вона доводить людей до нервових захворювань, божевілля, самогубств! Навіть повітря забруднене! Та й… люди стають на один копил, збираються в юрби, слухають гучну вульгарну музику, що збуджує їх. А закінчується все одним — війною!

Я випалив одним духом те, що повторював вже, мабуть, не одну сотню разів. © http://kompas.co.ua

— Так, але ж…

— Дехто воліє війну, що перетворює на руїну надбання культури. Але більшості людей війна огидна. Я от її ненавиджу. Тож суспільний тягар треба розподілити справедливо. У Міністерстві життєзабезпечення обчислювальна машина щодня вибирає певну кількість карток. Куди вже справедливіше! Тут уже не закинеш про знайомства абощо. Не має бути різниці між старим і малим. Право народитися і обов’язок померти має розподілятися порівну, між усіма.

— Але ж…

Я не бажав сперечатися далі: закон для всіх один і всі мають йому коритися.

Неподалік почувся дівочий спів.

— Це Аліса?

Жінка знесилено похилила голову.

— Зберігайте спокій! Ми все зробимо так, щоб не привертати уваги. Це й для неї буде легше.

Я сховався за стовпчиком на ганку, витяг з кишені невеличкий променевий пістолет, пересунув запобіжник. Потім узяв на мушку власницю дзвінкого голосу й кошика з малиною. Відігнав комаху, що дзижчала біля вуха, і натиснув спусковий гачок.

Пісня урвалася. А там, де щойно співала дівчина, в повітря здійнялася хмарка диму. Легенький вітерець відніс її до клумби й там вона розтала. Ми повернулися до машини. Коли виїхали на шосе, мій напарник спитав:

— Куди далі?

Я витяг з кишені наступну картку.

— Під’їдь до річки!

— Як хочеш… Перепочинемо?

Я показав йому картку: на ній значилося моє ім’я. Тоді витяг з кишені решту карток, променевий пістолет і простягнув колезі:

— Доведеться тобі сидіти за кермом і по обіді.

— А чого квапитися? Це можна відкласти насамкінець.

Та я відповів, водночас закарбовуючи в пам’яті мирний, тихий краєвид:

— Та ні, адже ж я сам запропонував порядок роботи. Ах, як чудово жити в наш час!

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

Сін’їті Хосі

СТРАХУВАННЯ ДОБРОГО НАСТРОЮ

Оповідання

Ранок. Пан Н. щойно прокинувся. Якийсь час сидів, понурений та насуплений, мовби щось згадуючи. А тоді полегшено стрепенувся: таки згадав!

Підтягнув до себе телефон і набрав номер. З трубки почувся чемний приємний голос:

— Доброго ранку. Універсальна страхова компанія до ваших послуг! Найперше, ваш номер страхового поліса. А тоді викладайте свою справу.

Пан Н. проказав номер свого страхового поліса, а тоді буркотливо поскаржився:

— Минулого вечора я ніяк не міг заснути. А коли поміркував, збагнув у чім річ: під моїми вікнами весь час нявчав безпритульний кіт. Куди це годиться!

— Ви маєте рацію. А ми уявляємо, як це неприємно. Дозвольте щиро поспівчувати вам.

— То що ж ви на це?

— Якщо ви скажете, де зараз цей кіт, ми негайно відрядимо людину виловити його. Більше кіт вам не дошкулятиме!

— Звідки ж мені знати, де він дівся! Та якщо ви й зловите його, це мало зарадить, бо неприємне враження все одно лишилося!

— Тоді дозвольте згладити неприємне враження належною сумою. Сподіваємось, тоді ви нам вибачите!

— Гаразд, вибачаю.

— Спасибі! Гроші негайно покладемо на ваш поточний рахунок у банку. За п’ять хвилин можете впевнитись по телефону.

— Навіщо, я вам цілком довіряю. Досі жодних непорозумінь не траплялося.

— Дякуємо за довіру! Гасло нашої фірми — швидкість, точність і послужливість. Якщо у вашому житті щось не так, просимо негайно повідомити…

— Атож!

Втішений пан Н. поклав трубку. Приготував нехитрий, легкий сніданок і сів їсти. Несамохіть глянув на настінний календар і замимрив:

— Послугами універсальної страхової компанії я користуюся вже два місяці. А я ще вагався, коли її агент переконував вдатися до неї. Таки добре, що зважився! Бо відразу все владналося як слід. Тепер уже неприємності не дошкуляють до наступного дня. Ба навіть п’яти хвилин терпіти не доводиться.

Пан Н. усипав до кави цукру й почав розмішувати його, коли обличчя знову спохмурніло. Бо помітив, що візерунок на порцеляновій цукерниці хоч і не дуже, але облупився.

Пан Н. потягнувся до телефону.

— Універсальна страхова компанія до ваших… — відповів той самий ввічливий голос.

Пан Н. назвав номер свого страхового поліса й повів:

— Яз приводу цукерниці, придбаної півроку тому…

— Прошу! Фірма не відмовляє, навіть коли причина скарги виникла раніше, ніж клієнт вдався до наших послуг. То в чому справа?

— З цукерниці облуплюється візерунок, а це нікуди не годиться! Виробництво й продаж неякісних речей суперечать професійній етиці! Це ганьба!

— Цілком слушно! Та якщо вкажете нам, коли й де ви її придбали, наша фірма заявить відповідній фірмі рішучий протест.

— Та це ж було півроку тому! Я вже й не пам’ятаю…

— Тоді дозвольте сплатити вам відповідну суму. Сподіваємося, ви нас пробачите.

— Та гаразд, якось уже потерплю…

Пан Н. вирушив на роботу в доброму настрої.

Але по дорозі заскочив до телефону-автомата.

— Універсальна страхова компанія…

— Я оце їду на роботу. В трамваї навпроти мене сиділа вродлива жінка. Та як я їй не підморгував, вона хоч би що.

— Невже?! Страшенно прикро! Але якщо ви вкажете нам ім’я і адресу цієї жінки, фірма охоче візьме на себе посередницькі послуги. Хоч дозволю собі нагадати, що змушувати когось до кохання наша фірма не правомочна. Це зазначалося в угоді…

— Я пам’ятаю. Але такі речі нервують мене!

— Тоді наша фірма охоче компенсує моральний збиток. Що ви на це?

— Нехай по-вашому!

Вже після роботи, по дорозі додому, пан Н. знову заскочив до телефону-автомата.

— Універсальна…

— Коли я вже йшов додому, мене перестрів керівник і насварився. Ніби в мене низька продуктивність праці. Я і сам не вважаю себе аж таким вже блискучим працівником. Проте коли шеф картає, це псує настрій.

— Воно й зрозуміло. Тож пропонуємо вам, щоб утішились, певну страхову суму. Дозвольте порадити зазирнути в якийсь бар і трохи на ці гроші поліпшити настрій.

— Умгу. Так і зроблю!

Проте пан Н. І не думав заходити до бару. Бо не звик розтринькувати на питво та жінок гроші, що потроху осідали на його рахунку.

Удома він знову взявся до телефону: надійнішого й відданішого співрозмовника він не мав. Може, тому, що був одинаком. Але, певно, так само було б, якби мешкав і не сам.

На тротуар хтось кинув недопалка, на табличку у крамниці вкралася граматична помилка. Пан Н. поскаржився, що ці два прикрі випадки зіпсували йому настрій. На тому кінці дроту висловили співчуття і сповістили про сплату належних грошових сум.

За вечерею пан Н. переглядав газету. Тоді набурмосився, трохи повагався, що робити. Але це могло відбитися на травленні, тож подався до телефону:

— А ви вже бачили вечірню газету?

— Так, а що трапилось? Вам щось у ній не сподобалось?

— Авжеж! Моя улюблена бейсбольна команда програла!

— Щиро вам співчуваємо. Будемо сподіватись, що наступного разу вона неодмінно виграє. А сьогодні вже…

— А ще ця міська хроніка! Сьогодні, здається, аж два нещасливих випадки на транспорті.

— Схоже, що так!

— Це тому, що уряд не вживає рішучих заходів. Чому не розповсюдити запобіжні засоби? Не годиться, щоб через слабку економіку страждав народ!

— Абсолютно слушно! Ми повністю розділяємо ваше обурення.

— У мене зіпсувався настрій!

— Негайно на ваш рахунок переказуємо належну суму. І заспокойтеся, будь ласка!

— Гаразд!

З чудовим настроєм пан Н. знов узявся до вечері. Якби не страхування, він нервував би цілий вечір, це відбилося б на його травленні і, чого доброго, вкоротило б віку. Чудова штука — страхування!

Потім пан Н. дивився телевізор і ще двічі бігав до телефону. Перший раз — поскаржитись, що в драмі надто часто помирають, а другий — поскаржитись, що чомусь нікого не вбивають.

Перед сном пан Н. подзвонив востаннє:

— Я вже зібрався спати, коли мені сяйнуло, що я не такий молодий, як кілька років тому.

— Ми, безумовно, співчуваємо вам, шановний пане! Старість — це завжди чи не найбільша прикрість для людини!

— І ніякої ради! Проте щоразу, як я згадую про це, мені стає сумно.

— Цьому вкрай важко знайти належний грошовий вираз. Та, може, ви вдовольнитеся звичайною сумою?

— Нехай уже так!

Пан Н. хотів повісити трубку, та співрозмовник додав:

— Вибачте, що зважуюся вас потурбувати, але, може, є іще щось, що завдає вам прикростей? Наша фірма приймає будь-які скарги щодо чого завгодно…

— Он як… Ага, згадав! Універсальна страхова компанія працює бездоганно. Але чому ви раніше не присилали свого агента? От на це я і хочу поскаржитись…

Так минув цей день пана Н. Потім наступний. І позанаступний…

І от настав кінець місяця. Пан Н. удався до банку і з задоволенням дізнався про кругленьку суму на його рахунку. Тоді зняв усі гроші, доклав іще з власних і сплатив внесок. Тепер у його житті було щось варте того, аби витрачати гроші…

Годі й казати, що то був внесок за страхування в універсальній страховій компанії.

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

Сін’їті Хосі

ТАЄМНИЧИЙ ЮНАК

Оповідання

Міський краєвид. Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину снують машини. Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й лишається, що сидіти біля телевізорів, кожне в тісній кімнатці, куди чи й заглядає сонце.

І от у такому місці з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний.

Зазирнув з вулиці у вікно й спитав хлопчака:

— Хіба вам ніде гратися?

— Та ніде. Ми ніколи ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не стрибали!

— Шкода. Непогано було б для вас розбити тут садок.

— Наші батьки теж так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба!

Земля дорога, а звідки ж грошей узяти!

— Ну що ж, тоді візьмуся я!

— Та невже? Ото всі зрадіють! А я гадав, що таке тільки в казках по телевізору трапляється.

— Сам побачиш!

Юнак не підманув. Добув десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями. Поробив гойдалки, пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав малюкам, що збіглися звідусіль:

— Тепер це ваше! Можете гратися, скільки душа забажає.

— Оце здорово!..

Дітлахи радісно кричали, стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і їхні батьки:

— Ото добру справу ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок вашим іменем, щоб пам’ятати довіку.

Проте юнак був немарнославним, він лише скромно відповів:

— Ет, неістотно, як мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того, що ви задоволені, а пам’ятати мене нема чого!

Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник, який прийшов зробити добро.

А згодом цей же юнак з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні.

Дідусь увесь вік працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все знецінила. Тепер надголодь доживав віку і не знав навіть, чи матиме завтра шматок хліба.

— Все життя я мріяв про подорож. Та ба, марні мрії! — зітхав старий.

І саме тоді з’явився юнак:

— Добридень! Ось вам квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях замовлено й оплачено. А це гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі!

— Годі тобі кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують?

— Як хочете, але замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно працювали, то невже не заслужили такої дрібниці!

Старий розчулився мало не до сліз:

— Коли так, то я справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я хоч помру спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій, хлопче!

— Годі вам! Я звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож приємної подорожі!

І перш ніж старий знову почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері.

Потім юнак з’являвся то тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від нещасливого випадку. Бо коли винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду, родина потерпілого опинялась в неабиякій скруті.

Якось він навіть відкупив у іноземця мистецький твір, що його той намірявся вивезти за океан, повернув до музею і так само непомітно зник. А то дав грошей на відбудову стародавньої споруди, яка от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на дитячі садки та притулки для бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І таких прикладів назбирувалося чимало.

Люди, яких провідував юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини. Певно, багатійський синок. А то й…

Та ніхто нічого до пуття не знав, хоч усі згоджувалися, що то добра людина. Ще б пак, не розтринькує гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б тих грошей надовго вистачило.

Проте скільки ж їх може бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій доброчинності. Перший, хто помітив це, був його керівник, начальник податкового управління. Він викликав юнака до себе й суворо запитав:

— Слухай-но, хлопче! Я мав тебе за чесну людину, тому й довірив тобі державні гроші. А ти мене підвів. Від твоєї розтрати я мало не зомлів. Як це сталося? На що ти пустив гроші?

Одним словом…

І юнак чесно про все розповів. Начальник страшенно обурився, він загорлав:

— Негіднику! Люди сплачують податки, бо вірять уряду! То як же можна витрачати державні гроші на якісь дурні забаганки!..

— Хіба я вчинив кепсько?

— А то ні? Ти просто з глузду з’їхав!

— То виходить, що я божевільний, а уряд і державні службовці сповна розуму?

Та начальник управління і не думав потурати юнакові. Треба було якось зам’яти цей скандальний випадок, бо урядовці не люблять вдаватися до суду. Тож, хоч-не-хоч, довелося оголосити юнака душевнохворим і відправити до божевільні.

_{З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ}

Е. М. Форстер[3]

ПО ТОЙ БІК ЖИВОПЛОТУ

Оповідання

Ходомір показував, що мені двадцять п’ять років, отож чи чувана була річ так рано сходити з дистанції, але я почував себе таким стомленим, що сів на один з придорожніх каменів, які позначали кожну пройдену милю. Інші люди випереджали мене; вони кепкували з мене, проходячи далі, та мені було байдуже до того, і навіть коли міс Еліз Дімблбі, велика діячка на ниві освіти, промчала повз мене, закликаючи до стійкості, я тільки доторкнувся до капелюха й посміхнувся.

Спершу я подумав: може, зі мною сталося те саме, що й з моїм братом, якого мені довелося покинути при дорозі, за поворотом, що його я поминув рік чи два тому. Він збився з дихання, надто завзято співаючи на ходу, й дочасу знесилів, необачно поспішаючи на допомогу всім і кожному. Та я поводився в дорозі більш розважливо, не надсаджувався даремно, хоч мене часом і гнітила монотонна одноманітність шляху — все та сама курява під ногами, все той самий рудий шурхітливий живопліт обабіч, скільки я себе пам’ятав.

І я встиг уже залишити дещо на тій дорозі, та й узагалі вся вона була всіяна речами, що їх рано чи пізно покидав кожен з нас. Біляста курява осідала на них, і вони вже мало чим різнилися від придорожнього каміння. Всі мої м’язи так нили від утоми, що я не міг нести далі навіть тих речей, які ще були при мені. Я зсунувся з каменя на узбіччя дороги й лежав крижем; обличчя моє було звернене до обпаленого сонцем живоплоту, і я молився, щоб мені було даровано спокій і забуття.

Легенький вітерець привів мене до тями. Здавалося, він ішов від живоплоту, і коли я трохи розплющив очі, там крізь плетиво гілок і рудого листя пробивалося слабке світло. Живопліт у цьому місці був начебто не такий густий, як скрізь. Хоч який я був виснажений і занепалий духом, мене пойняло бажання продратися крізь живопліт і подивитися, що там по той бік. Поблизу не було ні душі, інакше я б просто не наважився на це. Адже ми, люди дороги, поводилися між собою так, ніби його, того боку, зовсім немає.

Я піддався спокусі, заспокоївши себе тим, що за хвилину повернуся на дорогу. Колючки дряпали мені обличчя, але я затулився руками, мов щитом, і вперто сунув уперед. І все-таки десь на півдорозі мені захотілося відступитись, бо з мене поздирало всі речі, які я мав із собою, а одяг пошматувало об гілля. Але я так застряв, що повернути назад не було вже ніякої змоги, отож довелося наосліп продиратися далі вперед, ризикуючи от-от знесиліти й загинути в тій непрохідній хащі.

Раптом навколо моєї голови зімкнулася холодна вода, і мені здалося, що я цілу вічність поринаю на дно. Продершись крізь живопліт, я впав у глибоку водойму. А коли зрештою виплив на поверхню, волаючи про допомогу, то почув на протилежному березі сміх. Хтось сказав: «Ось і ще один!» Потім мене витягли з води, і я, важко сапаючи, лежав на сухій землі.

Та навіть і тоді, коли я протер очі, мене не залишало якесь дивне запаморочення. Ніколи раніше не бачив я такого простору, такої трави й такого ясного сонячного світла. Блакить неба тут, здавалося, не мала меж, а під нею хвилястими пагорбами здіймалася земля. Оголені вершини пагорбів скидалися на підпори неба, на схилах між ними росли букові гаї, в долинах зеленіли луки й виблискували прозорі озера. В усьому тому вчувалася постійна присутність людини, і можна було б назвати його величезним парком чи садом, якби ці слова не мали деякого відтінку чогось обмеженого й звичного.

Трохи віддихавшись, я звернувся до свого рятівника:

— Куди веде ця місцевість?

— Хвалити бога, нікуди! — відповів він і засміявся. То був чоловік років п’ятдесяти чи шістдесяти — якраз такий вік на нашій дорозі викликає недовіру, — та в його поводженні не відчувалося старечої метушливості, а голос він мав такий, ніби йому було вісімнадцять.

— Але кудись же вона має вести! — вигукнув я, такий здивований його відповіддю, що навіть забув подякувати за порятунок.

— Він хоче знати, куди веде ця місцевість! — гукнув старий до людей, які стояли віддалік на схилі пагорба, і вони й собі засміялися, махаючи йому капелюхами.

Тоді я помітив, що водойма, в яку я впав, була ровом, що заокруглювався праворуч і ліворуч, і живопліт тягся понад ним ген в обидва боки. Тут, над ровом, живопліт був зелений, у прозорій воді виднілося коріння кущів, серед нього плавала риба, а над самою водою спліталися гілки ломиноса й шипшини. Але то була огорожа, бар’єр, і в ту ж мить мені перестали тішити око й трава, й небо, й дерева, й щасливі чоловіки та жінки: я зрозумів, що це не що інше, як в’язниця, — хай гарна, простора, але в’язниця.

Ми рушили стежкою, що йшла через луки, майже паралельно до рову з живоплотом. Іти мені було важко — адже я завжди звик поспішати, щоб випередити інших, а який був сенс випереджати когось на стежці, що нікуди не вела! Відтоді як ми розлучилися з братом, я ні з ким не ходив у парі, не надбав на дорозі жодного супутника.

Мого рятівника видимо потішило, коли я зненацька спинився й безутішно промовив:

— Та це ж просто жахливо! Тут неможливо рухатися, посуватись уперед. А ми, люди дороги…

— Так. Я знаю.

— Я хотів сказати, ми завжди простуємо вперед.

— Я знаю.

— Ми постійно вчимося, вдосконалюємося, розвиваємось. Навіть за своє недовге життя я став свідком чималого поступу в багатьох галузях. Ось приміром…

Я дістав свій ходомір, та на ньому значилося рівно двадцять п’ять — ані на поділку більше.

— О, він зупинився! А я хотів вам показати. Цей прилад мав зафіксувати час нашого спілкування. Але він показує чомусь, що мені рівно двадцять п’ять.

— Тут багато речей виходять з ладу, — сказав старий. — Якось один чоловік заніс сюди компас, то він теж нічого не показував.

— Закони науки універсальні, вони виявляються скрізь. Як видно, коли я впав у рів, до приладу зайшла вода, і він зіпсувався. Адже за нормальних умов усе працює. Наука й дух суперництва — ось що зробило нас такими, які ми тепер…

Тут я урвав свою мову, бо раз у раз мусив відповідати людям, які приязно віталися до нас, коли ми повз них проходили. Дехто з них співав, деякі були заглиблені в бесіду, інші клопоталися біля дерев чи згрібали в копиці сіно. Всі вони здавалися щасливими, і я б теж почував себе щасливим, якби міг забути, що все те нікуди не веде.

Я аж здригнувся, коли раптом стежку перед нами перебіг якийсь юнак. Він біг швидко, наче спринтер, легко подолав невисоку огорожку й подався далі зораним полем, аж поки добіг до озера; а тоді пірнув у воду й поплив. Це вже був вияв справжньої здорової енергії, і я вигукнув:

— Та це ж триборство! А де інші учасники?

— Інших немає, — відказав мій супутник.

А трохи згодом, коли з високої трави обіч стежки до нас долинув голос дівчини, яка прегарно співала на самоті, він повторив:

— Інших немає…

Мене вразило таке нерозважне марнування сил та енергії, і я пробурмотів:

— Що ж воно все означає?

Він сказав:

— Воно означає тільки те, що воно є. — І знову повторив мені, наче дитині, цю саму фразу.

— Я розумію, — тихо мовив я. — Розумію, але не можу погодитися. Будь-яке досягнення нічого не варте, коли воно не є ланкою в ланцюгу розвитку. І я не хочу більше зловживати вашою люб’язністю. Я повинен повернутися на дорогу й налагодити мій ходомір.

— Спершу тобі треба побачити нашу браму, — сказав він. — Адже ми маємо браму, хоч ніколи й не користуємося нею.

Я чемно погодився, і невдовзі ми знову підійшли до рову, але там береги його з’єднував міст. Той міст вів до великої брами, білої, наче вся вона була вирізьблена із слонової кістки. Стулки брами відхилилися назовні, і я не стримав здивованого вигуку: за брамою була дорога, точнісінько така, як та, що нею я ще зовсім недавно йшов, — курява під ногами й рудий шурхітливий живопліт обабіч, скільки сягало око.

— Це ж моя дорога! — вигукнув я.

— Але не твій відтинок шляху. Це та брама, з якої людство вийшло звідси багато століть тому, коли його вперше пойняло бажання рухатися.

Я намагався довести йому, що це не так: адже відтинок шляху, з якого я зійшов, був не далі, ніж за дві милі звідси. Та старий, з упертістю, притаманною його вікові, правив своєї:

— Дорога та сама. Але тут її початок, і хоча звідси здається, ніби вона пряма, на ній стільки поворотів, що вона ніде не відходить далеко від нашої межі, а подекуди й наближається до неї впритул.

Коли ми йшли назад через луки, я знову спробував переконати старого:

— Подекуди дорога, певна річ, петляє, але й це — частина нашого життя. Хіба можна сумніватися, що її загальний напрям — поступ? До якої саме мети, ми не знаємо: чи то вона веде на верхів’я гори, звідки ми зможемо сягнути неба, чи то спускається через прірви у морські безодні. Але що вона веде вперед— це поза всяким сумнівом. Адже саме ця впевненість і змушує нас постійно вдосконалюватись — кожного в чомусь своєму — й дає нам той поштовх до дії, якого бракує у вас. Приміром, отой юнак, що пробіг повз нас, справді добре бігає, і стрибає добре, й плаває, але в нас є люди, які й бігають, і стрибають, і плавають краще. Вдосконалення в обраній галузі дало такі наслідки, які приголомшили б вас. Так само й та дівчина… — Тут я урвав свої міркування і вражено вигукнув: — Боже праведний! Я ладен заприсягти ся, що то міс Еліз Дімблбі, онде сидить, зануривши ноги у воду!

Мій супутник сказав, що, певне, то вона і є.

— Та ні, цього не може бути! Я зовсім недавно бачив її на нашій дорозі й знаю, що сьогодні ввечері вона має читати лекцію в Танбрідж-Уелсі. Атож, її поїзд відходить з вокзалу Кеннон-Стріт через… Ну звісно, годинник мій зупинився тут так само, як і ходомір… Ні, кого-кого, а її тут бути не може!

— Люди завжди дивуються, зустрічаючи тут знайомих. А тим часом утрапити сюди крізь живопліт може хто завгодно й коли завгодно — і ті, що ведуть перед у перегонах, і ті, що пристали і їх покинули при дорозі, гадаючи, ніби вони мертві. Я часто стою біля межі й прислухаюся до звуків дороги, — ти ж сам знаєш ті звуки, — очікую, чи не зверне хто вбік. І дуже радий, коли трапляється витягти когось із рову, як оце тебе сьогодні. Адже наш край заселяється повільно, хоча й призначений він для всього людства.

— У людства інша мета, — м’яко заперечив я, сподіваючись на його доброзичливість, — і я повинен повернутися туди.

Я попрощався з ним, бо сонце вже хилилося до обрію, а я хотів вийти на свою дорогу ще завидна. Але старий схопив мене за руку й крикнув:

— Ні, тобі ще не можна йти!

Стривожений цим, я спробував вивільнитись — адже в нас не було спільних інтересів, і його гостинність почала набридати мені. Та хоч як я силкувався, осоружний старий не пускав мене, і я, не маючи борцівського досвіду, мусив скоритись і йти слідом за ним.

Правда й те, що без його допомоги я б ніколи не знайшов того місця, де продерся крізь живопліт; отож сподівався, що коли огляну все, що він так хоче мені показати, то він одведе мене туди. Я твердо постановив собі не залишатися на ніч у тому краї: він викликав у мене недовіру, так само як і його жителі, незважаючи на всю їхню зичливість. І хоч я дуже зголоднів, проте не приєднався до їхньої вечірньої трапези, що складалася з молока й фруктів. Мені подарували квіти, але я викинув їх, тільки-но вибрав мить, коли на мене ніхто не дивився.

Та ось вони почали лаштуватися на ночівлю: хто на голій землі на схилі пагорба, хто під буковими деревами, і це нагадало мені нашу свійську худобу. В червонястому призахідному світлі я поспішав за своїм непроханим провідником і, смертельно зморений, мало не зомліваючи від голоду, бурмотів:

— Ні, дайте мені життя з його борнею і перемогами, з його падіннями й ненавистю, з його глибоким сенсом і невідомою метою…

Зрештою ми підійшли до місця, де над заокругленим ровом було перекинуто інший міст і інша брама розтинала живопліт. Ця брама відрізнялася від першої: вона була напівпрозора, ніби виточена з рогу, і її стулки відхилялись усередину. Та крізь них у потьмянілому світлі надвечір’я я знову побачив точнісінько таку саму, як моя, дорогу — одноманітну, курну, з рудим шурхітливим живоплотом обабіч, скільки сягало око.

Мене якось дивно стривожив той круговид, і я втратив останні рештки самовладання. До нас наближався чоловік: як видно, він повертався на ніч до пагорбів; через плече в нього була перекинута коса, в руці він ніс щось, ніби бідон. І я забув про долі людства, забув про дорогу, що лежала перед очима, — я кинувся на нього, вирвав у нього з руки той бідон і став пити.

То було всього-на-всього пиво, але я був у такому стані, що вмить сп’янів. Мов уві сні я побачив, як той старий зачиняє переді мною браму, і почув його слова:

— А тут ваша дорога закінчується, і крізь цю браму людство — все, яке ще лишилося, — увійде до нас.

І хоч я вже поринав у забуття, мої чуття на якусь мить неначе загострились, і я ввібрав у себе й чарівну солов’їну трель, і пахощі невидимого сіна, й ясні зорі, що з’явилися на потемнілому небі. Чоловік, у якого я відняв пиво, підхопив мене й почав обережно опускати на землю, і я побачив, що то мій брат.

_{З англійської переклала Ольга ВАСИЛЬЄВА}

Марія Сепеш[4]

ВІРУС ЛАЗОРІЮ

Оповідання

— Що він робить? — тихо спитав Шедар.

Палець, яким він ткнув у бік щільно причинених дверей палати професора Метеуса, був схожий на скарлючений сучок старезного тисячолітнього дерева. При цьому він утягнув голову в плечі і ще дужче зсутулився. Вони з медсестрою стояли в просторій, розкішно умебльованій приймальні ізолятора.

— Нічого. Лежить на ліжку. Дивиться на стелю, — так само тихо відповіла медсестра, яку він давно навіть подумки не називав Тамією.

Ця молода, вродлива жінка звичним рухом поправила пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під сніжно-білої хустинки. І сьогодні її усмішка була сповнена тої самої чуттєвої потаємності, яка бентежила його шістдесят п’ять років тому. Все було без змін: і кирпатий ніс із тремтливими ніздрями, пухкі червоні дівочі губи, бездоганно білі, наче порцелянові, зуби. Ці шістдесят п’ять років не лишили на обличчі Тамії жодної зморщечки, а вона ж була перша, кого професор Метеус прооперував після нещасного випадку в лабораторії.

Шедар зітхнув і крізь зеленкувато-золоту прозору фіранку виглянув у парк: в очі йому впав добре доглянутий газон. Кількість будинків, що колись належали скромному науково-дослідному інституту фізіології та його клініці, за останні піввіку потроїлася, і нині тут створилося велике лікарняне містечко. Парк тепер належав «Безсмертному раю», він був сповнений галасу, руху, життя. Вчений хотів одвернутися, але щось його втримало, якийсь потяг до самокатування. І він дивився на забави дітлахів у парку, таких гарних і веселих, на собачат, які гавкали й гасали між клумбами, на котів, що дерлися на дерева, на поні, що гарцювали по доріжках. Помітив мавпочку, яка стрибала з дерева на дерево. Широкими білими доріжками парку прогулювались жінки і чоловіки. Край величезної квіткової клумби відома співачка Мілітта Сенс у блакитному шовковому розкішному халаті рвала жовті тюльпани. Рухи її були сповнені нарочитої вишуканості і показної пластики, наче вона розкланювалась перед глядачами. До того ж вона Іще й наспівувала собі щось під ніс. Гм. «Бриніла трелями». Її сріблястий голосок Пробився крізь жалюзі й долинув до Шедара. Вчений затулив рукою очі, йому стало страшенно соромно, так соромно, що він ледь стримав ридання. Зараз заболить серце, шлунок… Шедар витяг з кишені жилета таблетку, проковтнув її. Знову втупився у вікно, але вже нічого не бачив. Він поринув у спогади, у безодню минулого.

Перед операцією на генах Тамії вони разом з професором Метеусом випробували на тваринах нову «формулу хромосом» у комбінації з лазорієм. Цю формулу вони відкрили зовсім випадково, досліджуючи зовсім інше. «Мене осяйнуло враз, наче спалахнула блискавка», — розповів Шедарові професор Метеус після тієї знаменної ночі. Метеусова балакучість була явно викликана чималою дозою фантасолу, який вони вживали для підтримання бадьорості. Без цього Метеус заснув би в лабораторії серед своїх колб і капельниць. «Здається, природа помилково або з несподіваної люб’язності на мить дозволила мені зазирнути у щонайбільшу з таємниць, загадкову, як сама смерть. Цієї миті вистачило для того, щоб усвідомити і випробувати фантастично просту річ. Ніхто із сучасних учених-генетиків, фахівців з біофізики, молекулярної біології, генної інженерії не думав про це дивовижне, майже дике поєднання. Надто вже неймовірною, майже смішною була ця ідея. А я спробував. Задля сміху. Через її фантастичність. Як дух протиріччя. Наїал так розрекламував лазорій, що я вирішив його випробувати, хоч до кінця й не вивчив. Ти знаєш, для мене Наїал неук, незважаючи на його інші позитивні якості. Лазорій — хороший штучний матеріал, можливо, все, що завдяки йому з’явилося на світ божий, справді чудове. Матеріал і пластичний, і стійкий, і надзвичайний. Але поведінка самого Наїала! Адже він нахапав за нього стільки премій і нагород, що їх вистачило б на прикрашення новорічної ялинки! А йому все мало. Пихатий віслюк. Одне слово, мені пощастило. Пощастило відкрити абсолютно нову формулу генів, завдяки якій можна повернути назад процес старіння…» Тут Метеус зніяковіло усміхнувся. Тоді він ще радів успіхові.

Коли тіло мертвої людини ще остаточно не розклалося, коли збереглася хоча б його частина, тоді «формула творця», винайдена Метеусом, допомагала регенерувати всю кліткову тканину, завдяки чому людині поверталося життя.

Зрозуміло, спершу лазорій застосовували тільки під час експериментів з тваринами. Спокійно, без спроби відторгнути сторонній матеріал, організми жаб, мишей, пацюків, морських свинок приймали впорснутий лазорій. Тоді вважалося, що лазорій Наїала — найбільше відкриття XXII століття, справжній дарунок генетикам, імунологам, які могли лише мріяти про такий матеріал, що лазорій зробить непотрібним банк внутрішніх органів.

Метеус комбінував лазорій з поживними засобами, ферментами, піддаючи його випромінюванням, намагаючись до кінця вивчити механізм дії фантастичного біологічного коду всередині хромосоми. У той час здихала одна піддослідна мавпочка, і Метеус наважився випробувати на ній свій метод. Коли у мавпочки констатували клінічну смерть, він зробив їй операцію, змінивши генетичний код. У клітини різних органів бідолашної мавпочки він увів хромосоми з лазорієм, які мали повернути назад процес загибелі тварини.

Через двадцять чотири години після операції серце у мавпочки знову почало пульсувати. За тиждень вона плигала у своїй клітці навіть моторніше й прудкіше, ніж раніш. Слідом за цим було проведено операції на інших істотах: здохлих рибках, розчавлених автомобілями кроликах, курчатах з відрізаними головами, з яких стекла вся кров до останньої краплі. Метеусові навіть пощастило «оживити» корову, яка потонула в озері й труп якої геть обгризли тамтешні мешканці. Її знайшли через якийсь місяць після загибелі, але завдяки «наказові», закладеному всередині хромосом клітинок бідолашного ссавця, за допомогою лазорію, почався процес регенерації, і корова ожила. За півтора місяці після смерті у «воскреслої» корівки помітно зросли надої молока.

Через Моїста, директора інституту фізіології, інформація потрапила в пресу. Та й сам Наїал не хотів тримати язик за зубами. І результати засекречених експериментів стали надбанням громадськості. Повідомлення газет, радіо, полівізора, часописів про надсенсацію відтіснили все інше на задній план, «формула безсмертя» професора Метеуса стала глобальною суперновиною.

Честолюбний Моїст, звичайно, зразу ж збагнув, що до чого. З чудового наукового відкриття він негайно ж спробував здобути максимум практичної користі. Директор інституту фізіології всіляко заохочував засоби масових комунікацій рекламувати винахід професора Метеуса. Передовсім виникло чимало труднощів: бракувало апаратури, грошей, фахівців. Але робота інституту й клініки була для нього справою життя. Тепер він мав суперзброю, яка відчиняла перед ним будь-які двері.

Метеусу було байдуже до того, що відбувалося навколо. Він знати ні про що не хотів, аби тільки у нього були необхідні препарати й прилади, аби тільки йому ніхто не заважав працювати. Він не зносив реклами, і тим-то Моїст, як Цербер, стояв на порозі його лабораторії. Ніякі обіцянки, загрози, умовляння не могли примусити професора дати інтерв’ю журналістам, виступити по радіо чи полівізіо. Він не любив, коли його турбували, відволікали від улюбленої справи, тоді він просто несамовитів із люті. Тепер його популярність і слава зросли настільки, що йому дарували всі примхи й дивацтва, незбагненну байдужість і навіть ворожість до світу, який так гучно ним захоплювався. Звісно, Метеус не цікавився, де бере Моїст «пацієнтів» для операцій. Інститут зазнав справжнісінької облоги багатіїв, впливових, уславлених людей, які везли сюди своїх померлих або загиблих улюбленців — від пташок до котів, собак, мавп, коней та інших істот, котрі часто стають об’єктом егоїстичної любові людини. І чарівник-професор Метеус знову перетворював їх на моторних, веселих і живих. Він вводив у протоплазму їхніх клітин регенеруючі молекули лазорію, завдяки чому процес розкладу припинявся і починався зворотний процес. Штучний матеріал, «убудований» у тканину кісток, залоз, у нервові клітини, робив їх незрівнянно витривалішими і життєстійкішими. Для всіх лишалося загадкою, чому штучна субстанція, одержана із згустка енергії під лазерним опроміненням, так легко й природньо приживається, не відторгуючись органічною тканиною, однак препарат і далі застосовували. На жаль, занадто пізно з’ясувалося: дослідники поквапились — захоплені своїми шляхетними намірами, вони піддалися на ризикований азарт і забули про свою відповідальність перед наукою.

«Багатомірна» формула Метеуса якось по-своєму скеровувала процес внутріклітинного обміну речовин. За допомогою лазорію з’являлися гени-мутанти, які існували в іншому часовому вимірі, запрограмовані на дуже довге, майже безсмертне існування. Таким чином професор Метеус створив біологічний «перпетуум-мобіле» — живий мікрокосмос, який мав задані розміри, але пульсував майже до безконечності, підтримуючи життя органічної тканини.

Незабаром навколо інституту фізіології почали, мов гриби, виростати нові будинки. В інституті відкрилось багато відділень: молекулярної біології, спеціальної імунології, генної хірургії; НДІ ріс, як на дріжджах, перетворювався на місто-фортецю. Тут установили найудосконаленіші комп’ютери, розумні машини-автомати для всіляких експериментів. В інституті товпилися і метушилися неофіти «науки безсмертя», сюди почали стікатися, наче прочани, молоді вчені-фанатики. Для них інститут зробився своєрідною Меккою. На вершині ієрархії вчених мужів урочисто сидів професор Метеус, розгублено, здивовано усміхаючись, він, здавалось, не помічав істерії, що вирувала навколо нього і його відкриття. З двома парами окулярів, зсунутих на пооране зморшками чоло. сильно горблячись, професор Метеус, ніби сновида, никав по інституту, який тепер нестримно розбудовувався, перетворюючись на розкішний і зверхреспектабельний науковий центр. Тривалий час він намагався не думати про можливі наслідки ланцюгової реакції дерибонуклеїнових та нуклеїнових кислот, яку викликав лазорій. Проте, навіть усвідомивши можливі страшні наслідки свого відкриття, Метеус навряд чи зміг би зупинити лавину, викликану до життя всесильною рекламою.

Крім Метеуса, либонь тільки директор інституту Моїст та перший асистент професора Шедар могли оцінити всю геніальність і можливі наслідки винаходу професора. Однак, Моїст чекав слави і успіху, він використав винахід Метеуса з корисливою метою. Щоправда, треба віддати йому належне — Моїст був чудовим організатором.

Шедар навчався в університеті разом з Метеусом; у гуртожитку вони мешкали в одній кімнаті. Друзі чудово доповнювали один одного. Шедар швидко визнав першість Метеуса у питаннях науки, але у справах практичних Метеус підкорявся своєму приятелеві, адже майбутній професор, запрацювавшись, міг забути навіть про їжу. Шедар допомагав Метеусу і захищав його, а в інституті став йому за першого помічника й асистента. Саме невдале кохання Шедара й спричинилося до першої операції на генах медсестри, яку звали Тамія.

Звісно, Метеус не помітив, що його друг сохне від кохання до цієї молодої, вродливої жінки. Хоча вже увесь інститут глузував з першого асистента, який уклепався по самі вуха. Метеус не помічав брутальних жартів, якими доймали Шедара інші співробітники, не бачив він і того, як червонів Шедар, коли з’являлася Тамія, і як у нього починали тремтіти руки. Шедар розгублювався, усе плутав, кидав інструменти. У таких випадках Метеус гримав на свого помічника. «Що з тобою?» — докірливо вигукував він і, не чекаючи відповіді, зазвичай або працював далі, або поринав у свої роздуми.

Тамія й справді була чарівна дівчина. Щоправда, її поведінку навряд чи можна було назвати бездоганною. Вона повсякчас фліртувала з кимось із співробітників інституту, не зважаючи на його вік та зовнішність…

Тамія також не відразу помітила боязке вайлувате кохання Шедара. Але потім як належить оцінила упадання молодого вченого. Вона сама прийшла до нього. їхній зв’язок порівняно з іншими романами Тамії був довгий, вона по-справжньому прихилилася серцем до свого запального коханця. Тамія ставилась до Шедара з материнським теплом, яке уживалося в ній з легковажним кокетством. Вона, наприклад, ніяк не могла зрозуміти шаленого нападу Шедарових ревнощів, який неоднораз погрожував накласти головою через її флірти з іншими. Чи кохала вона Шедара? Мабуть, кохала. Тамія нездатна була належати йому одному цілком і повністю. їй подобалася Шедарова рвучкість, щирість, чесність. Це вигідно відрізняло його від інших чоловіків. Він і справді брав близько до серця все, що її стосувалося, — плакав, погрожував, лаявся, зчиняв істерики, іноді навіть бив Тамію. Але від цього їхнє кохання ставало ще пристраснішим. Нічого подібного раніше Тамія не зазнавала. Однак вона просто була нездатна на велике почуття. А Шедар був безтямно закоханий. Його пристрасть і спричинилася до нещасливого випадку. Шедар несподівано повернувся у лабораторію і там застав Тамію з іншим асистентом — Дусоном, талановитим молодим ученим. Кров ударила Шедарові в голову. Він схопив банку з лазорієм і пожбурив нею у Тамію. Банка впала на підлогу й вибухнула. Скалки банки та залишки лазорію прошили наскрізь сердешну дівчину. Лазорит мав велику вибухову силу. Тамія померла майже вмить… Життя випарувалося з 60 більйонів її клітинок. Лікарі констатували клінічну смерть. Шедар кинувся в свою кімнату й зачинився там. Його самого врятувала захисна сітка операційного столу, але він не хотів більше жити. Зброї у нього не було. Снотворні та болезаспокійливі засоби вже понад піввіку не мали ніяких отруйних речовин. Якщо він спробує розрізати собі вени у ванній або повіситись, то спрацює система тривоги, яка є в кожній кімнаті. Колеги виламають двері і, хоч як би він опирався, повернуть його до життя, причому добре попрацюють над Шедаровим мозком, намагаючись «змити» безслідно його потяг до самознищення. Йому треба добути лазорій! Він стратить себе так, як убив Тамію.

Шедар побіг назад до лабораторії. На? той час звістка про загибель Тамії вже розповзлась по інституту і дійшла до Метеуса. Він квапливо сховав у сейф банки із залишком лазорію і прибрав підлогу в лабораторії. Вперше Метеус по-справжньому «роздивився» Шедара. Він глибоко співчував своєму другові і разом з тим карався власним безсиллям.

— Послухай, Шедаре, послухай… — знічено промимрив він, мружачи свої короткозорі очі, схожий на перелякану дитину. — Невже ти зібрався… зібрався вчинити непоправну помилку… дурницю… Все це трапилось випадково… Нещасний випадок! Тут нічого не вдієш!

— Так, я вчиню цю, як ти кажеш, дурницю! — вигукнув Шедар. Він страждав від неймовірного болю, а проте відчував дивне гірке задоволення.

— Зрозумій, тебе ніким замінити! На випадок чого, тільки ти зможеш продовжити мою працю! Я не дозволю, щоб…

Тут Шедар так брутально вилаявся, що Метеус відсахнувся од нього, наче його вдарило струмом.

— Якби я просто вбив Тамію в нападі звірячих ревнощів, то дозволив би умовити себе! — Шедар весь тремтів від безпорадної люті. — Дозволив, щоб мене втішили, переконали у тому, що я зробив це в миттєвому запамороченні, нападі непогамовного гніву! І зрештою був би вдячний вам за чуйність. Але я не можу жити без Тамії! Не можу! Розумієш! Та хіба ти можеш це зрозуміти?! Що ти можеш знати про людські почуття, ти, бездушний робот! Автомат! — сам того не помічаючи, він схопив Метеуса за лацкани халата, термосив його з усієї сили. Наляканий вигляд бідолашного вченого доводив усю необґрунтованість звинувачень його друга. — Я загину без Тамії! Її тіло, губи, запах, сміх — це для мене все.

Я задихнуся, я помру з голоду й спраги, якщо не зможу кохати її, чути її голос! Ти бачиш, я збожеволів! В мені не лишилося нічого людського! Мені кінець. Я загинув! Навіщо тобі повертати до життя труп?! Дай мені лазорій! Це моє останнє прохання! Останнє!

— Не дам! — задихаючись, витиснув із себе Метеус. — Та відпусти ж ти мене, задушиш! — у нього очі полізли рогом.

— Я тебе уб’ю! — репетував Шедар, їхні обличчя майже стикалися.

— Лазорію я тобі не дам! Але…

— Але?!

Метеус мовби замер над самісінькою прірвою. Він ніяк не наважувався вимовити готової злетіти з його язика обіцянки. Та Шедар одразу ж зрозумів його. Атож! Метеус повинен «воскресити» Тамію, це він робив безліч разів з трупами тварин, що належали різним високопоставленим особам. А чому б і ні? Невже повернуте життя стане привілеєм нерозумних безсловесних істот?

Шедар не розумів, чи міркує він вголос, вимагає чи благає. Це вже було не важливо. Вони чудово зрозуміли один одного. Непогамована Шедарова пристрасть і бажання, а також Метеусова сумлінність і щире прагнення допомогти знетямленому від горя другові зробили свою справу. Шедар переміг. Як виявилося пізніше, він здобув піррову перемогу.

Отже, Метеус зробив першу генну операцію на людині. На Тамії. Після того було зроблено чимало таких самих, перш ніж з’ясувалося, що…

Та коли все з’ясувалося, було вже пізно.

Звичайно, обережний Метеус мав рацію.

…Шедар опам’ятався від спогадів, знову побачив оточений різьбленою кам’яною огорожею парк клініки, «Безсмертного раю» Метеуса. Шедар відвернувся од вікна і почав стежити за чіткими, граційними, вмілими рухами Тамії, яка готувала ін’єкцію перметину: вже кілька тижнів Метеус категорично відмовлявся від їжі. Тільки за допомогою уколів удавалося підтримувати вченому життя.

— Приготувати тобі щось освіжаюче? — сліпучо усміхаючись, промуркотіла Тамія.

— Не треба, дякую.

Тепер Шедарові навіть важко було собі уявити, як зникла, випарувалась безслідно глибока пристрасть! Усе перетворилось на несмачну, прісну кашку. Можливо, це сталося від того, що протягом багатьох років він робив на Тамії всілякі експерименти. Тепер він насилу міг уявити собі ту, справжню Тамію, яка так вразила його своєю вродою і шаленим коханням… Але тоді в її клітинах билося справжнє органічне життя, а не понуре штучне від безсмертного лазорію.

Застосування чудового препарату лазорію, за відкриття якого Наїал одержав від Всесвітньої ради стільки премій і нагород, з плином часу почало викликати дедалі страшніші наслідки, про котрі дослідники спочатку й не підозрювали. Вони втрапили в пастку. Чудовий, напрочуд пластичний матеріал, що приживається в живих, органічних клітинах. Однак, клітини з лазорієм не могли виробляти нічого нового, вони не були здатні на обробку нової інформації, вражень, на утворення нових комбінацій, не могли розвивати закладені в людині здібності, все тільки повторювали й повторювали.

Саме цього й побоювався Метеус. Ось чому він попервах інстинктивно відмовлявся застосовувати в дослідженнях широко розрекламований диво-засіб. Шедар хотів уникнути ризику. Він мріяв про тривалі всебічні контрольні дослідження й перевірки. Від дослідів з морськими свинками, котами й канарками навряд чи можна було чекати потрібної переконливої статистики, яка б виключала можливість негативних наслідків застосування лазорію. Ніхто не звертав уваги на те, що «воскреслі» од смерті за допомогою лазорію істоти володіють тим же набором умовних і безумовних рефлексів. Начебто клітини з додатком лазорію відтворювали одну й ту саму журливу «мелодію» інстинктів та рефлексів. Від примітивних істот ніхто нічого іншого й не чекав. Аналізи й тести підтвердили здатність після лазорієвих ін’єкцій «поновлених» клітин розмножуватися. Ну, й звичайно, тиск із боку загалу, з боку збожеволілих людей. Це зумовило трагічний хід подій.

Атож. З самісінького початку професор Метеус інстинктивно боявся лазорію. «Надто вродливою була твоя дівчина», — задумливо бубонів він, звертаючись до Шедара. Метеус зволікав і зволікав з операцією. Саме тоді Наїал роздзвонив по всьому інституту, що Метеус просто заздрить своєму першому асистентові. Насправді ж Наїал заздрив Метеусові, який відкрив формулу хромосом з лазорієм. Він відчував антипатію до молодого професора. Метеус також терпіти не міг Наїала, однак віддав належне його матеріалові — лазорію. Та в той же час Метеус вважав цей суперматеріал ще недостатньо вивченим. Професор підозрював, що ця субстанція — «сліпий титан», який може завдати страшної біди. А лазорій мовби сам пропонував людям свої послуги, він чудово прилаштовувався до органічної тканини, не порушував найскладніших процесів, які відбувалися всередині живих клітин. Здавалося, він «підкорює себе органічним елементам».

Тільки значно пізніше, після проведення величезної кількості генних операцій, з’ясувалося: все зовсім не так. Лазорій анексував, підкоряв собі живі клітини, поступово перетворюючи людину на «безсмертного лазорієвого робота».

Як надзвичайно пластичний препарат лазорій поглинав усередині клітини закодовану в ній за допомогою хромосом інформацію, яка і є тією самою, «що складається із сотень, тисяч томів» енциклопедії, присутність якої в організмі визначає різницю між людиною і твариною.

Після введення в живі клітини лазорій починав самовідтворюватись. Клітини функціонували добре, без перебоїв. Вони більше не зношувалися, не перероджувались, не знали, що таке втома, хвороба. Проте вони вже ні в чому не змінювались.

Тепер ними керували зовсім інші закони часу і буття, у них відбувалося своєрідне зациклювання на певній хвилі. Істоти, повернуті до життя за допомогою лазорію, були нездатні ані піднятися вище за себе, ані втратити колишні здібності. Вони не могли вирішити або закінчити вирішення будь-якої проблеми, з якою стикалися ще під час «органічного життя».

Це стало очевидним тільки після трагедії багатьох людей. Але свого часу «воскресіння» Тамії викликало загальні радощі. «Біологія перемогла смерть!», «Людина перетворилася у безсмертного бога!» — такими заголовками рясніли газети й журнали. Звістка про операцію облетіла всю земну кулю. Температура жителів Землі враз підскочила до сорока двох градусів. Люди, сп’янілі від радісної звістки, буквально розідрали б на шматки будь-кого, хто б засумнівався у формулі Метеуса-Наїала.

У цей псевдовеличний момент навіть Метеус на якийсь час завагався. Він не зважився уникнути обіймів Наїала, який, розчулившись, кинувся йому на шию.

Після цього у Метеуса практично не було вибору. На нього ринула злива прохань, вимог, загроз. Усі протести, обережність було відкинуто страхом людей перед смертю, пристрасним бажанням жити нескінченно довго, прагненням продовжити життя своїм рідним і близьким. Метеусові доводилось оперувати і вдень, і вночі.

У перший період його штурмової праці до життя було повернуто велику кількість загиблих і оплаканих батьками немовлят. Сотні щойно померлих людей привозили під магнітний купол «чудодійного інституту». Ніякими надзвичайними заходами Всесвітній раді не вдавалося погасити істерію, яка спалахнула після звістки про вдалу операцію Метеуса. Відчай змінила надія. Населення всієї земної кулі прийшло у рух, навіть у найдальших, найглухіших закутках планета нагадувала розворушений мурашник. І влада виявилась зовсім безпорадною перед загальним поривом.

Зрештою, Метеуса довелося охороняти від усе агресивнішого натиску з боку величезної армії згорьованих, що мріяли повернути до життя своїх улюблених і близьких. У підвалах інститутських будівель поспіхом обладнано нові операційні, палати, житло для численних Метеусових асистентів. І коли нагорі зовсім збожеволілі люди громили лабораторії, проклинаючи професора, Метеус і далі оперував у підземній лікарні.

Всесвітня рада ухвалила спеціальне таємне рішення, згідно з яким життя повертали тільки обраному колу людей, в кому суспільство мало особливу потребу і хто своїми заслугами перед ним заслужив безсмертя. Оживляти слід учених, художників, літераторів, громадських діячів, яких смерть захопила у розквіті їхньої чудової діяльності. Природна річ, скільки їх буде врятовано, залежало від Метеуса та його помічників.

Повернення до життя вже оплаканих славнозвісних людей, які тепер так і сяяли здоров’ям, викликало несамовитий ентузіазм серед населення земної кулі. Люди звеличували професора Метеуса, «Батька Безсмертя», його обожнювали, але водночас проклинали і ненавиділи, звинувачуючи в усіх можливих гріхах. Адже підкоряючись ухвалі Всесвітньої ради, про яку поступово стало відомо всім, він «воскрешав» тільки великих, славетних, лишаючи «маленьких» людей напризволяще.

Виникла серйозна небезпека здоров’ю самого професора: він працював не покладаючи рук практично цілодобово і був тепер на межі нервового виснаження. Він та його співробітники поглинали стимулятори й транквілізатори в неймовірній кількості, а це не могло минути безслідно. Сам Метеус та багато хто з його асистентів втратили сон і апетит. Вони тепер постійно були роздратовані, збудження раптово змінювалось апатією і сонливістю. У одного з найближчих співробітників Метеуса почали виявлятися симптоми маніакально-депресивного синдрому. Місяці, проведені в умовах підземелля у штучному кліматі, спричинилися до того, що і його охопила манія переслідування. Між асистентами Метеуса тепер часто спалахували сварки, які інколи закінчувалися бійками, Звичайно, це не могло не впливати на роботу. Однак ніхто з них все одно не міг вибратися нагору. Весь інститут оточили юрми фанатиків — «трупарів», які вимагали воскресіння своїх рідних і близьких. Декілька співробітників інституту заподіяли собі смерть, але їх негайно оживили. Ці «відроджені» стали найневтомнішими помічниками Метеуса.

За рік кількість «воскреслих» наблизилася до двох тисяч. І саме тоді з’явилися тривожні наслідки застосування лазорію. Перший звернув на них увагу Шедар. Попервах він спробував приховати від Метеуса та його колег свій зростаючий неспокій. Однак згодом майже всі помітили дивну поведінку «воскреслих», хоч і далі прикидалися, ретельно стежачи один за одним, переконуючись у своїх тривогах і водночас сподіваючись, що вони все ж таки помиляються. Шедар почав усіляко уникати Тамії, яка також працювала у «підземному» шпиталі. Але дівчина не помічала, що викликає у Шедара відразу. Вона, навпаки, чудово почувалася і всякчас усюди шукала свого коханого. Та її хрипкуватий голос, кокетливий сміх, зухвалі пози, які вона приймала з регулярністю метронома, пристрасні зітхання, невтомні, однак прісні обійми, сповнені дивного автоматизму, тепер викликали у нього тільки почуття огиди й страху. Все ж позбавитись її Шедар ніяк не міг. Щоразу, прокидаючись від важкого, викликаного снотворним сну, він відчував коло себе тіло Тамії. І варто йому було поворушитися у жахливій напівдрімоті, як дівчина, буквально, обплітала його своїм прохолодним лазорієвим тілом. Шедар намагався відштовхнути її, вона, як маніяк, знову і знову починала осипати його поцілунками. Тамія зробилась ненаситним вампіром. Шедар бив її, проте нічого не допомагало. Одного разу він намагався навіть задушити дівчину, та вона легко відкинула його, і все повторилося спочатку…

У своїх колег Шедар також почав помічати виснаження, пригніченість, запалі очі й щоки, тремтіння рук. Очевидні симптоми нервових захворювань. І, нарешті, Шедар зрозумів — не можна більше мовчати.

— Дорогі друзі, це крах! — сірий від недосипання і нервової напруги заявив з жалем професор Метеус на скликаному поспіхом засіданні Наукової ради. Губи на його втомленому неголеному обличчі злилися в одну тонку синю смугу. — Було безсовісно, злочинно, зрештою просто безглуздо кидатися стрімголов у цей ризикований експеримент! Відкриття лазорію і моя формула виявилися пасткою природи! Жахлива, хибна помилка! Ми — шарлатани! І я, і Наїал! Він не потурбувався ретельно дослідити відкритий ним матеріал, Наїал збожеволів від радощів і, забувши про обережність, сповістив увесь світ про своє чудо-відкриття. Тиск громадськості не може бути виправданням. Ситуація така: до сьогодні ми оживили дві тисячі мертвих. Але їхнє нинішнє безсмертя — пародія на минуле життя. Серед оживлених є дуже цінні для людства особистості. їхню чудову роботу перервала смерть. Ми повернули до життя кілька десятків немовлят. Але Ж наші великі художники, поети, вчені, політики ніколи не завершать своїх подвигів і діянь! А ті самі немовлята так назавжди й залишаться немовлятами!

І хоч у нові тіла із лазорію нам пощастило перенести їхні індивідуальні здібності, відзнаки, їхню пам’ять, завдяки чому вони можуть відтворити будь-який свій запис, пригадати будь-яку деталь свого минулого життя, все це — даремно! Насправді вони — автомати! Вони нездатні на ініціативу. Вони виявились гарними комп’ютерами, в яких абсолютно відсутній інтелект і уява інженерів, що їх створили. І марно ми намагаємося викликати у них творчі здібності, завдяки яким вони колись породили геніальні ідеї; лазорій пожирає у їхніх клітинах результати наших експериментів. Отже, ми обдурюємо суспільство, накидаючи йому замість корисних людей, які доти у стражданнях і радощах творили для загального добра, звичайних роботів. Через нашу помилку населення Землі тепер у полоні масового психозу. Люди відчайдушно чіпляються за ілюзію безсмертя. А якщо їм розповісти, як воно є насправді?

— Не вірте йому! — закричав, підхопившись зі свого місця, Моїст. — І так уже по всій планеті прокотилися заколоти й заворушення. Тепер досить одної-єдиної іскри, щоб на Землі почалося таке…

Поряд з Моїстом підвівся президент Всесвітньої ради Хілаш, він, відчайдушно жестикулюючи, також щось кричав. Але голос його потонув у гаморі. Метеус мовчки стояв на трибуні. Шедарові знайома була професорова поза: стискуючи руками край трибуни, він трішки подався наперед, схиливши голову набік. Коли Метеус знову заговорив, звук його голосу перекрив гамір, усі замовкли і втупилися в нього.

— Я більше не буду оперувати! — вибух бомби не справив би в залі більшого ефекту. — Вбийте мене! Розірвіть на шматки! Я це заслужив. І мого життя і Наїалового не вистачить, щоб поквитатися за трагічну помилку з лазорієм. На нашій совісті не тільки «відроджені трупи». Лазорієві органи, які Наїал пересаджує хворим, поступово пожирають живі тканини і весь організм людини. За допомогою цього проклятого штучного матеріалу, що росте як бур’ян або ракова пухлина, ми здійснили тисячі «ідеальних убивств»! Немає трупів, але зростає кількість живцем померлих!

— З якого дива ти говориш від нашого імені?! — заголосив, відсунувши свій стілець, Наїал. — Подумаєш, божество, яке збунтувалося! Ти можеш виступати від свого імені або від імені своїх співробітників, наприклад Шедара! Його коханка була першою, кого ти воскресив! Шедар виблагав у мене підтримку, коли…

— Брешеш! Ти сам мене обіймав од радощів! Довелося в тебе силою мегафон відібрати, бо ти з даху інституту хотів повідати всім про свою перемогу!

Сварка переросла у бійку. Охоронцям насилу вдалося відновити порядок. Зрештою Метеус запропонував компромісне вирішення. Вважатиметься, що він захворів. Його операції будуть припинені, а Наїалові експерименти, навпаки, триватимуть. Він одержить необхідну допомогу і сприяння, щоб знайти речовину, спроможну зупинити ріст лазорієвих клітин або хоч узяти їх під контроль.

А Шедар лишився на «передовій». Адже тільки він один і міг заступити професора. До того ж з’ясувалося, що зовсім припинити операції не можна. І Хілаш, і Моїст, та й інші члени Всесвітньої ради всіляко натискали на Шедара, щоб він продовжив працю Метеуса. Усі вважали, що так вони вибирають із двох бід меншу.

Наїал провадив експерименти, Шедар оперував, а Метеус у «невідомому місці» видужував від «невідомої» хвороби.

Минали місяці. Безнадійна боротьба Шедара із своєю колишньою коханкою, яка стала «лазорієвим роботом», виснажлива робота, яку він виконував, не маючи внутрішнього переконання в її необхідності, мало не довели його до божевілля. Рятувало тільки сподівання, що Наїалові усе-таки вдасться відшукати протиотруту. Це підтримувало Шедарові сили, допомагало потамувати безнастанні докори сумління. Він сподівався, що й «воскреслі», й хворі, яким зроблено пересадку органів із лазорію, зможуть повернутися до повноцінного життя.

На жаль, Наїалові не вдалося знайти протиотрути, він утратив душевну рівновагу й наклав на себе руки. За допомогою відкритого ним же лазорію. Наїал не зміг і далі нести тягар відповідальності, що лягла йому на плечі, до того ж він зрозумів: мав рацію Метеус. Знову виявився правий Метеус, але що з того? Адже саме Наїал відкрив лазорій, у його мозку виникла формула цієї чудо-субстанції. Либонь, тільки він і міг довести до кінця власне дослідження. Десь у його мозку, можливо, причаїлася розгадка таємниці лазорію. Якби в нього було трохи більше хоробрості й терпіння, може, він зміг би відшукати вирішення проблеми. Хто знає?..

Дізнавшись про самогубство Наїала, Метеус вийшов із свого «барлогу». Він сам прооперував Наїала. Вважав, що той не має права так легко відкараскатись. При цьому Метеус, мабуть, відчував певне задоволення. І тільки Шедар, який добре знав вдачу свого друга, міг збагнути, що коїться у нього в душі. Смерть Наїала вразила Метеуса. Він зміг піднятися над своїми особистими симпатіями і антипатіями. Роботу треба продовжувати.

Метеус був сумлінною людиною і вченим-аналітиком. Він ніколи не припиняв боротьби. Знав, що не може дозволити Наїалові сховатися у вічному супокої смерті. І він постарався точно відтворити лазорієву матрицю особистості й здібностей Наїала.

Багато хто за життя Наїала вважали його досить огидною людиною. Однак після «воскресіння» Наїал зробився просто неможливим. Негативні риси його вдачі посилилися. Колишнє багатослівне самозадоволення перетворилося на недоумкуватість. Тепер він знову й знову з ідіотською усмішкою на обличчі повертався до спогадів про своє велике відкриття. Записував їх. Велемовно коментував. Говорив безладно. Зрештою замість кафедри він став вилазити на лаву в парку і проповідувати там, звертаючись до дерев та урн. Невдовзі люди перестали звертати на нього увагу.

А Метеус провадив експерименти над ним цілих п’ять років. Однак клітини, збагачені лазорієм, поглинали молекули, пересаджені внаслідок генних операцій, наче акули дрібних рибок. Тисячі разів Метеус намагався проаналізувати зміст формули лазорію, сподіваючись відшукати якийсь елемент, що стримав би його ріст. Так тривало доти, аж доки сам професор зліг від нервового виснаження. Відтоді він не переносив ні образу, ні імені Наїала, ані думки про нього.

Моїст вимагав, благав, шантажував, намагаючись домогтися все нових і нових генних операцій. Однак звістка про поразку вчених просочилася за стіни інституту. Люди, жахаючись, обговорювали страшну новину. Журналісти писали статті, режисери знімали фільми про «сиріт-немовлят», яких через кілька років після їхнього «воскресіння» доводилося сповивати і в яких не з’явилося жодного молочного зуба. Світлогазети спалахували над головами приголомшених людей барвистими шапками заголовків. А полівізор демонстрував кольорові об’ємні фільми під назвами: «Хто вони? Живі істоти чи роботи-почвари?»

Коли ж нарешті було прийнято офіційну ухвалу про заборону операцій з лазорієм, вибухнула жахлива катастрофа. Людей охопив страх перед смертю. У великих містах юрмища громили урядові установи, горіли будинки, заводи, лабораторії, споруджувались барикади, били чиновників. Були численні людські жертви. Міста залишались без енергії, води, харчів, транспорту, зв’язку.

І знову керівництво й персонал «лазорієвого центру» змушені були ховатися від розлючених погромників у підземному сховищі. Всесвітній раді вручили ультиматум, підписаний відомими представниками громадськості. Вони наполягали на поновленні операцій. Люди домагалися воскресіння рідних, які загинули під час заворушень, вимагали воскресити визнаних геніїв. Нехай вони матимуть хоч «штучне безсмертя»! Поверніть коханих, обожнюваних, рідних! Якщо вони хворі або тяжкопоранені, введіть в їхні організми лазорій, щоб вони видужали і стали невразливими! Смерть — підле діяння природи, її помилка! Хто з’явився на світ і усвідомив своє буття, повинен будь-якою ціною, у будь-якій формі жити, жити!

Заборону довелося скасувати. Однак, незважаючи на це, більшість учених вважала, що слід поступово згорнути операції. Тепер навіть Моїст сказав: операції треба припинити, але не відразу, щоб не викликати новий шок у юрми, а послідовно підвести людей до необхідності добровільно зректися страшного сурогату безсмертя. В ім’я цього операціям з лазорієм тепер забезпечили максимальну гласність. На екранах полівізорів глядачам демонстрували їхніх колишніх кумирів та геніїв у вигляді дурнуватих блазнів, примітивних маріонеток, які без кінця повторювали свої давні думки, рухи й жести. Художники, які створювали чудові полотна, після операції перетворювались на копіїстів; геніальні літератори тепер могли лише цитувати самі себе. Колишні славетні промовці повторювали одне й те ж, як папуги. Музиканти-віртуози, талановиті актори після операцій могли тільки відтворювати самих себе, а це виглядало безглуздо й смішно. Нинішнє їхнє існування незаперечно доводило: людські знання і здібності, що втратили можливість удосконалюватись і змінюватись, з жахливою швидкістю втрачають свій «заряд», людина втрачає інтелект і талант.

Однак натиск з боку родичів умираючих або загиблих людей аж ніяк не зменшувався, навпаки, зростав.

Минали роки. Колишні молоді батьки вже зістарілися, а їхнє «воскресле» гукаюче немовля, як і раніше, пускало бульбашки, бруднило пелюшки і ссало соску. Потім батьки помирали. А «безсмертні» немовлята, діти-підлітки, які гралися з «осиротілими» хатніми тваринами, почали гуртуватися у величезному, ізольованому від зовнішнього світу паркові інституту, куди поступово перебралися й «безсмертні» дорослі.

Дослідники, які вважали, що лазорій уже нездатний їх здивувати, дуже помилялися. На шостому десятиріччі свого жахливого панування над людьми він подарував їм найстрашніший сюрприз, який довів до краю їхнє почуття провини. Поведінка «лазорієвої субстанції» знову змінилася…

Вчені виявили, що лазорій не просто синтетичний матеріал із променів лазерової енергії, він виявився зловорожим, «антигуманним» началом, яке, дотримуючись неусвідомленого, але цілеспрямованого плану, готувалося через «воскреслих» людей захопити Землю, витиснувши з неї справжніх, живих гуманоїдів.

Це остаточно підкосило Метеуса. Він перестав розмовляти, їсти, виходити з кімнати. Професор майже весь час лежав на ліжку, втупившись у стелю.

Невдовзі Шедар помітив, що Тамія завагітніла. Батьком майбутньої дитини виявився один асистент, нещодавно оживлений за допомогою лазорієвих ін’єкцій. Тамії зробили аборт, але все повторилося знову. А потім і інші «лазорієві» пари, які й раніше сходилися одне з одним, раптом почали породжувати подібних до себе істот. Ніякий найсуворіший контроль не допомагав. Вагітність протікала непомітно, і ось одна жінка, перетворившись на лазорієвого робота, враз народжувала п’ять-шість міцних близнюків, сповнених сили й енергії. Так без усякого болю і страждань почали з’являтися первістки «антилюдського» роду. Ці немовлята не плакали, не спали, а росли щодня й щогодини, їм не потрібна була їжа, вони неначе з повітря черпали необхідну для свого розвитку енергію. У клітках з броньованого скла вони пустували, гралися, ні на кого не звертаючи уваги, перетворюючись не на людей, а на дужих, сповнених нелюдської сили ворожих істот, єдиним бажанням і прагненням яких було розмноження і владарювання. Ці істоти швидко сприймали, а потім і відтворювали враження, жести звуки. А от з «вічними немовлятами», «безсмертними старими» і відродженими до життя хатніми тваринами нічого не відбувалося, ніби невидимий експериментатор «відклав» їх у бік задля перспективнішого варіанта. Поки що…

Як припинити розмноження лазорієвих істот?

Спершу їх вирішили ізолювати від зовнішнього світу… Але до якого часу це можна буде робити? Як довго можна утримувати їх у стінах інституту і за муром парку?..

Шедар відвернувся од вікна. Тамія посміхнулася йому і прослизнула в Метеусову палату із шприцом у руках. Шедар здригнувся і лишився стояти на місці. Вони вже все сказали один одному. Єдине, що він міг зробити для Метеуса, це не турбувати його зайвий раз, виявивши бодай тінь співчуття.

І все-таки Шедар ледь прочинив двері і завмер на порозі. Він був вражений: палата виявилась порожньою. Вікно відчинене, і Шедар мимоволі пригадував хід думок друга, його аргументи під час їхніх палких суперечок. У пам’яті раптово виразно спливали Метеусові слова: «Лазорій може знищити тільки плутонієве припікання! Ніщо інше не зможе стримати росту цього страшного для людства матеріалу! Лазорій поглинає органічне життя, яке безнастанно змінюється в радощах і горі, суть якого прихована у таїні народження і смерті. У діалектиці виникнення і зникнення життя закладено природне «дихання» нашого світу, переміщування природи з дня у ніч та з ночі в день. Життя оновлюється через смерть так само, як тіло людини наповнюється життєвими силами через «малу смерть» — сон. Наш страх перед смертю виникає від незнання. Це атавізм. Він рано чи пізно відімре під впливом поширення знань, розвитку нашої свідомості. Але поки що, на жаль, непереборний страх людини перед смертю є нездоланним спільником лазорію. Спільником темним, але могутнім. Якщо людство буде й надалі користуватися лазорієм, за кілька десятків років Землю заполонять штучні істоти, у яких нічого не залишиться від наших почуттів, думок, розуму. Цей процес почався, лазорієві роботи вже породжують собі подібних. Треба негайно вживати якихось заходів! Будь-якою ціною діяти! І повинен це зробити я! Я!»

Так. Це може зробити тільки Метеус.

Шедар обернувся до вікна. Білими доріжками «Безсмертного раю», серед акуратно підстрижених кущів та барвистих клумб прогулювалися чоловіки й жінки. Лазорієві роботи ніколи не розмовляли одне з одним. Навіть парувалися вони у гнітючій тиші за наказом таємничого, незнайомого людям інстинкту. Лише зараз Шедар зрозумів справжню причину раптової активності Метеуса, який кілька років тому за неповний рік спорудив у «карантинному містечку» багато нових корпусів і перевів усі експерименти по дослідженню формули Метеуса— Наїала у нові лабораторії. Напевне, поштовхом до цього і стало раптове бурхливе розмноження лазорієвих роботів. У старому блоці професор терпів коло себе Тамію, бо за кілька останніх десятиріч з допомогою генних операцій він перепрограмував її свідомість, перетворивши на особистого робота-служницю. Але що буде з нею і зі мною, коли…

Шедарові роздуми перервав різкий звук ультрафона, що стояв на нічному столику в Метеусовій палаті. Шедар почув голос професора: «Тамії та Шедару негайно з’явитися в корпус «Д»!»

Тепер усі камінчики, яких не вистачало в мозаїці Шедарових здогадів, стали на свої місця. Він насилу одвів погляд від радісно-погідливої панорами парку. По газонах бігали веселі підлітки, з колясок висували голівки, ручки й ніжки немовлят. А кожному з них уже стукнуло принаймні шістдесят. Невже ці маленькі жертви перших операцій теж почнуть зростати, коли…

Он там якийсь чоловік говорить, розмахуючи руками, це, напевне, Наїал. Він розводить руками, картинно трясе головою. Очевидно, знову виголошує промову. А он той, довговолосий, у розшитому золотом хітоні — славетний поет Медон, точніше, юна пародія на нього. Він декламує свої старі вірші, які всім уже набридли й більше нікому не потрібні. Медон поволі, урочисто крокує, підкоряючись якомусь внутрішньому ритму, потім раптово зупиняється і затуляє долонями обличчя. А колись же його вишукані гімни Сонцю гуртували молодь в особливі секти. Медон доводить себе до екстазу й починає крутитися на місці дзигою. Ага. Вже крутиться. Але ж де його прихильники-фанатики? Спочатку його слухали, потім з нього почали сміятися, а потім і зовсім закидали гнилими помідорами та тухлими яйцями. Та бідолаха Медон, вірніше лазорієвий двійник поета, й далі декламував ті самі вірші, ридаючи й завиваючи, кружляв дзигою на одному місці… Отак він крутився в самотності вже майже тридцять років. А коло нього скаче й ганяє з відчайдушним гавканням і скавучанням сірий пудель славетного характерного актора Сатиріса, який помер сорок років тому. Собаці пішов п’ятдесятий рік. Бідний Сатиріс. Свого часу він був такий закоханий у Мілітту Сенс, що двічі намагався накласти на себе руки. Мілітта пішла з парку, вона піднялася в кімнату, Її постать виднілася у вікні другого поверху, вона на весь голос співала популярну арію. Пориви вітру доносили до слуху Шедара мелодійні трелі уперемішку з криками й скиглінням поета.

Здорово, що йому більше не доведеться все це бачити і чути. Це ж чистісіньке самокатування, коли людина визнає свою провину. Він побачив Тамію, яка швидко йшла через парк, прямуючи до блоку «Д». Пора і йому…

Ступивши в старий інститутський сад, Шедар огледівся. Тут він знав кожне дерево. Однак вигляд дерев не викликав у нього ні жалості, ані співчуття. Він був згодний з Метеусом і просто смертельно втомився.

Обидва вони дожили до ста тридцяти років, без лазорію їм вдалося зберегти ясний розум і свіжість почуттів. їхні нащадки завдяки швидкому розвитку біології будуть жити ще довше, але все ж таки у певний момент поступляться своїм місцем молодим. Такий закон природи. Вони спробували спростувати її і опинилися у безвиході з цим лазорієм. Відчуває ж людина у певну мить потребу заснути. І нехай тих, хто прокинеться з новим світанком, будуть звати інакше, вони піднімуться сходинками людської еволюції вище, ніж їхні пращури… Все це непорозуміння породжене безумством відмінності між займенниками «я» і «ти». Безконечне життя триватиме у наступних поколіннях, а тоді…

Шедар прискорив ходу. Метеус уже, звичайно, нервується. І тільки-но споряджені спеціальним електронним замком сталеві ворота парку замкнулися за Шедаром, могутній вибух плутонієвої міни струсонув центральну будівлю «Безсмертного раю». У повітря піднялися величезні клуби пилу. Шедар не почув гуркоту. Повітряна хвиля кинула його на землю, але він встиг щасливо усміхнутися…

_{З угорської переклали Сергій ФАДЄЄВ та Богдан ВІРИН.}

ЗМІСТ

Стівен Кінг. Текстовий процесор

Сін’їті Хосі

— Завтра вихідний

— Ера готівки

— Гей, вилазь-но!

— І що воно за час!

— Міністерство життєзабезпечення

— Страхування доброго настрою

— Таємничий юнак

Е. М. Форстер. По той бік живоплоту

Марія Сепеш. Вірус лазорію