Роман Іванович Іваничук

Осінні узори

Новели та оповідання

Світ зловив мене, і я тішуся тим

Замість передмови

Контратекст

Творчість Романа Іваничука – хіба це не одна з найяскравіших сторінок у сучасній українській літературі? Від молодечої новелістики до «всенародних» «Мальв», котрі були популярними, мали стотисячні тиражі й чи не сотні рецензій, мали мільйони читачів на «материку» і у всіх українських діаспорах; від «Мальв» до елітарного й, здається, ніде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядає ця непересічна літературна біографія.

Якби хтось забажав сперечатися зі мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова арґументувати й упевнена, що переконаю кожного в своїй рації. Це зовсім не красні слова з нагоди досить поважного ювілею: Іваничук насправді заслуговує на визнання й навіть вищих суперлятивів, але річ у тім, що я суперлятивів терпіти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крізь зуби, бо все досконале здається мені настільки природним, що ніби іншим і бути не може. Але Роман Іваничук таки заслуговує визнання, і нічого не означають сьогоднішні малі тиражі, брак всеукраїнського розголосу чи брак рецензій, друкованих фахових відгуків, критичних й аналітичних статей, на що так гірко і майже з дітвацькою безпосередністю скаржиться Іваничук. Це все нічого не означає: сенс твору в ньому самому, а не у роздумах про цей твір, і до цього треба звикати.

В одному з безконечних інтерв’ю (а може, то була одна із безконечних балачок і суперечок) я запитала, коли Іваничук почувався щасливішим – у часи стотисячних тиражів і стотисячного розголосу, чи тепер, коли бракує можливості видавати книжки, коли доводиться шукати спонсорів і сподіватися бодай на одну фахову рецензію? Звичайно, це була собі така дрібненька провокація, бо я почула у відповідь те саме, що й сподівалася почути (жаль, але писаний текст не може передати характерної іваничуківської інтонації, я завше про це думаю під час газетярських інтерв’ю): «Не можна ставити такі запитання. Щасливішої людини нема зараз у цілому світі», – з властивим оптимістичним максималізмом вважає Іваничук.

Він може писати завжди, не вдаючись до якоїсь там самоцензури чи фігури замовчування. Яка там самоцензура, коли можна писати все?! Іваничук часто йшов на ризик у літературі, державна незалежність вважає він, подарувала нам незалежність особисту, зокрема йому, як письменникові й громадянину. Він вільний, він абсолютно вільний.

Але це неправда, маю охоту заперечити, хоча знаю, що наражаюсь на чергову суперечку. Не вільний, не вільний від тих розмаїтих обов’язків, котрі поклав і покладає на себе, від свого нестерпного «австріяцького» характеру, коли геть усе чисто мусить бути абсолютно так, як він собі надумав, навіть годинники на всіх львівських вежах мають ходити так, як ходить його годинник, і сонце має сходити звідти, звідки він сподівається; він не вільний також від своїх переконань, від почуттів, а найбільше до своєї прив’язаності й любові до України, до всього, що зветься українським – чи то маленьке його село Трач, чи то велика й тяжка наша історія, чи то вулиця старого Львова з тим тепер відремонтованим наріжним будинком, де колись у сутичках жила пані Абрекова з Письом та своїми двома доньками Льонцею і Гізею, жила задля того, аби потрапити до «Манускрипту з вулиці Руської»; чи то Батурин, трагічий і безнадійно поки що загублений в нетрях соцідіотизму, чи то батярська коломийка, проспівана в парубоцькій компанії. Ця любов прекрасна й єдина, але вона робить людину таки зневоленою, бо накладає безліч табу й не дозволяє бути критичним щодо предмету любові, а це незавше обертається добром як для того предмета, так і для самого закоханого. Але це вже не ювілейна розмова, отут таки почнеться дискусія…

Що мені найбільше імпонує в просто-Іваничукові, не письменникові чи громадському діячеві, а просто-Іваничукові – то це наївна переконаність, що він є найдобрішою в світі людиною. Себто він – найдобріший? Зі своїм максималізмом, непоступливістю, упертістю, категоричною різкістю, важкою й гострою одразу? Трапляється, що ці рисі його характеру й поведінки відстороняють від нього людей, котрі домагаються, аби він їх вислухав, аби на всі, геть усі питання відповів, в усіх проблемах зорієнтувався. І ніхто не хоче втямити, що Іваничук перед якоюсь проблемою може й розгубитися; розуміти, знати, вміти – це для нього радше у сфері літератури, в cфepi слова, коли життя трансформується в мистецький витвір (найперше літературний). У всьому іншому, навіть у громадському житті й політиці, він зовсім не аж такий професіонал і всезнавець. Окрім того, він ніколи не був інтриґаном, режисером, творцем якихось прихованих підступних дій чи ситуацій, і через те не підозрює в інших людях таких талантів, через те вірить доволі часто в абсолютну до нього прихильність переважної більшості людей у цілому світі. Він спершу захоплюється людиною, тішиться, зауваживши в комусь симпатичні риси характеру, талант, доброту чи мудрість – і не пробуйте його переконати, що то помилка. Не повірить, а ви отримаєте з десяток епітетів не наймилішого відтінку.

Та зрештою, кожен бачить Іваничука-людину й Іваничука-письменника по-своєму. Для кожного, хто знає його і його книжки і хто сприйняв обидві його іпостасі як природню сутність, ця природна й природжена сутність може бути іншою, кардинально відмінною від тієї, що бачиться мені; кожен має на своє бачення право. Так точнісінько, як і сам Іваничук може бачити себе інакше. Вже нехай вибачає мені за мої домисли і фантазії, прецінь, і я колись займалася тим, що зветься літературою. З одним із моїх суджень він напевно буде цілковито згоден: Іваничук ніколи не почувався відокремленим від своєї землі й людей, котрі на ній живуть. Він хотів – так сам стверджує – скористатися своїм хистом письменника, щоб зазирнути вперед, сказати те, чого сама історія не сказала. Зацитую дослівно рядки з одного, здається, ще не друкованого інтерв’ю Іваничука: «Я навіть творив свої формули (не хвалюся: письменник мусить бачити далі), й не одне із сказаного справджувалося. Я вірив, що неволя западеться, я бачив навіть, як вона розпадатися буде: отже війни не сталося, а вона розпалася. Я казав: тюрма розпадеться від своєї критичної маси, вона є затяжка, й вона провалиться в безодню від своєї страшної лиховісної ваги».

У романі «Рев оленів нарозвидні» вперше у нашій художній літературі Роман Іваничук торкнувся трагедії УПА. Твір викликав суперечки й дискусії, й кардинально протилежні оцінки й судження. І автор почувся знову в бурхливій стихії літературного життя, стихії, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашніша повінь. Але ліпше повінь, ніж перебуття на мілині… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часів нашої Незалежності, бо крім принагідних висловів, ґрунтовної розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, ніж було раніше. Так, від «Орди» до «Реву оленів» написано не менше, ніж від «Мальв» до «Орди».

Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романові теми для медитацій. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, мені зосталось тільки переписати на папір слова – голос, на жаль, на папері не відтворюється.

Найкраще місце на землі

Уся твоя робота, все твоє життя, вся твоя творчість зв’язані з тим куточком світу, яке тобі наймиліше; те місце на землі як найкраща жінка для тебе, від якої ти не хочеш і не можеш бути вільним, яку покидаєш тільки задля того, щоб знову повернутись; найкраще місце на землі для мене – це Львів, я не міг би жити в іншому місті, хіба щоб мене примусили. Львів дає абсолютно все, чого потребує душа; Київ, напевне, набагато гарніший уже тому, що там Дніпро, Київ – столиця, але для мене необхідність одна – це Львів.

Проте заховався десь у пам’яті інший неповторно гарний закутень, моє село Трач; хоч я вже чужий йому, люди вже інші; як я туди приїжджаю, то переважно на могилу мого батька, але ж яке воно справді дивовижне! Я його вже описував, заплющу очі і бачу його – несподіване своїм рельєфом, зеленню, несподіваними з’явами людських облич – хоч їх уже й нема… В глибині душі таїться оте моє село, де я виріс, воно дало мені натхнення для багатьох речей, і від нього не можна теж вивільнитися. Як не можна вивільнитись від власного дитинства. Це не вдалось нікому.

Дитинство і старість

Чому старість? Зрілий вік. Часом говорять: тоді був не я, хтось інший, коли йдеться про себе самого, двадцятирічного, але це неправда, ти завше одна й та сама людина: в дитинстві я був такий, як і зараз, тільки тепер моє дитинство помножене на досвід, на роки, на те, що називається мудрістю. Кожна людина її набуває з віком; це не означає, що ось я мудрець, мислитель, всі розуми поїв, однак людина в моєму віці повинна бути мудрою, наскільки того дару має від природи. Звичайно, в дозрілому віці я знаю те, чого не відав у дитинстві, але ж психіка, темперамент – ті ж, я не відчуваю різниці між собою й собою, це весь час тільки я, хіба ось подивлюся в дзеркало й бачу того віддаленого в часі хлопчиська, я його пам’ятаю, не вигадую і навіть думаю, що він зовсім на мене схожий, хоч, може, це не так, бо сторонні ходи не впізнають мене на старих, з дитинства, фотографіях. Колись мій учитель, котрого ми називали Штраусом, казав: нехай у кожному живе хлопчисько в коротких штанцях, тільки так ви будете вічно молоді; це була формула, котра здійснилася в мені, відбилася в моєму досвіді, в моїй життєвій практиці. Старості я не боюся, я тішуся своєю старістю, страшна тільки неміч; ні, я маю гарну старість, маю той зрілий вік, коли усвідомлюю і себе і світ, цей вік мене дуже влаштовує, я б не хотів повертатися у дитинство чи в молодість.

Книжки

Без них я не був би тим, ким став і взагалі хто знає, чи був би взагалі. Не розумію людей, які не читають книжок, хіба що то неписьменні люди, старі люди з мого дитинства – ті мольфари, які мали свою мудрість, перейняту з леґенд прапредків, вони мали свої неписані книги – ті незбагненні фоліанти; а той, хто нині живе без книжок й нічим не цікавиться, для мене не існує, з такими не міг би спілкуватися.

Моя бібліотека збиралася стихійно, я купував усе, що здавалось цікавим, і тепер, коли маю у своїй бібліотеці тисячі книжок, не знаю кращої за неї. Нехай не об’єднує її якась спеціальна система, однаково я маю все, чим цікавився в певний час, пам’ятаю, задля чого ту чи іншу книжку купував. Коли берусь за нову роботу, то спочатку нипаю поглядом по книжках, щось шукаю і чогось ніяк не знаходжу, серджуся і раптом таки знаходжу ту найпотрібнішу мені книжку, найпотрібнішу для старту й ловлю якусь думку, з якої можна видобути свою, нову; моя власна книжка, мною написана, котра стоїть на полиці в чужій бібліотеці, – наче вже не моя, дивлюся на них спокійно, без емоцій, а от ті мої, які залишились удома – я їх страшенно люблю й дивуюся, як я міг так багато написати, чей я не був аж такий працьовитий, як Грушевський чи Франко, а з моїх сучасників Валерій Шевчук, я ж багато часу віддавав для побуту, ні – часу не марнував, але й не сидів весь час за столом над папером, як анахорет…

Час не марнується ніколи, щось відкладається, збирається, а потім вибухає, коли назбирується того матеріалу, як пороху в бочці, і воно мусить вибухнути… А щодо чужих бібліотек – то часом зваблює якась книжка і так хочеться її вкрасти, та я не крав книжок ніколи. Яка спокуса була, коли ми перевозили до академки бібліотеку Михайла Возняка після його смерті. Скільки розікрали книг з тієї бібліотеки, я був тоді студентом, вантажив, переносив, але ані одна сторінка не прилипла до моїх рук, то було б вандалізмом розкрадати таку книгозбірню… Я бачив також спалені книжки, я сам із своїм татом палив книжки, я плакав, а тато мовчав, ми були як на страті; бібліотека, яку зібрав мій батько, була на той час унікальною, жоден сільський учитель не мав такої: батько продавав телиць чи яблука з нашого саду й за ті гроші купував книжки, то був наш капітал: десять томів історії Грушевського, тритомна Енциклопедія, Хвильовий, Винниченко – то була розпука, коли все горіло, бо ж за такі книжки вчителі й священики отримували по десять років каторги – мусили палити…

Книги є моїм життям й основою фізичного існування, я тішуся, коли виходять книжки моїх товаришів, бо всяка добра книжка – то внесок у нашу культуру; і дуже сумую, якщо книжка написана, а автор не може її видати, а ще більше смутку, коли здібний автор з якихось причин не пише; а чи не жура, коли виходять книжки погані, які псують смаки читачам… Якби я був міністром освіти чи культури, то запровадив би анонімне рецензування книжок, які пропонують до видання, однак тут знову чигала б небезпека наближення до цензури. Будемо сподіватись, що читачі самі відсіють полову. Зрештою, кожна книжка є свідченням літературного процесу й дослідникам може знадобитися. Я не викидаю жодного записаного листка, який прийшов до мене, не викидаю власних чорновиків, листів, записів – вони є свідченням мого спілкування зі світом.

Слава

Тому письменникові, який не хоче слави, я радив би завчасу поламати перо. Писати для себе – це як секс без партнера.

Друзі

Як казав Гемінґвей у своїй знаменитій повісті «Старий і море»: коли ти сам, ти не можеш ні чорта… Якби я не мав друзів, то не знаю, ким став би; я зазнав кілька поважних метаморфоз як письменник – чи то зміна стилю, чи то зовсім новий погляд на життя, бо починав розуміти під час спілкування з друзями, що в чомусь не маю рацїї. Я бpaв часто на біговій доріжці цілком інший старт. Під впливом моїх друзів я дещо в собі змінював, я ще й зараз піддаюся вихованню, бо ж працюю і весь час чимось невдоволений, бо маю безліч сумнівів – не може людина сама зловити велику рибу.

Заздрість

Ця відьма ніколи мене не мучила. Xiба як хтось відбивав у мене дівчину. Але то ревнощі, а заздрості я ніколи не знав, тим більше в письменницькій роботі мав я тільки радість. Мабуть, тому не було заздрості, що було визнання… Зачекайте, а чи я бороню комусь мати визнання? Були в мене книжки слабші, вони мали менше рецензій, менший був ажіотаж, але ж ніколи я не заздрив – що от у Шевчука!.. Заздрість – це паскудство, не можна «заздрити по-доброму». Але, звичайного змагання – от я дуже хотів перегнати Гуцала, бо він ішов дуже попереду мене, коли ми були молоді. Я зробив усе для того, щоб стати на такому рівні, як Шевчук, Тютюнник, Гуцало, я не міг плентатися позаду – мусив вирватися вперед. Це коштувало багато зусиль, багато праці над собою, і я не винен, що хтось не може такого зробити, а тільки скаржиться: «ти мене затьмарюєш»… Не дозволяй себе затьмарювати, а коли не здатен сам засвітитися – вступися з поля бою, є багато речей, які на іншім полі можна зробити, не всі мусять бути літераторами. То так мав би я страждати від того, що не можу зобразити лінією людину інакше, як то робить дитина: коло, дві крапки, риска… Мій друг Безпалків класно малює, то я мав би йому заздрити? Сковорода мав рацію: кожен хай займається «сродною» працею. Я мав друга – шевця Василя Палія – які він робив черевики! Чи то всі мають бути політиками й письменниками? Добрий черевик зшити – то теж поезія!

Страх

Я несмілива людина й знаю, що таке фізичний страх. Боюся нападу, ну що я зроблю, коли так є. Але є страх інший, жаскіший; ще молодим, в армії я ходив на грані можливої зради самого себе, навіть вірша такого написав:

Кострубатий вірш, але то моя заповідь. Я боюся свого сумління, воно завше мене контролює, я не міг би переступити через нього. Страх мусить жити в людині. Є страх Божий, є та гамівна сорочка, яку людина добровільно тче і натягає на себе. Людина живе в суспільстві, вона мусить бути благородною – повинна принаймні хотіти цього.

Вершини. Франко

Франка всі хочуть осягнути і ніхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франкової спадщини всі хочуть зануритися, пірнути, а до дна ще ніхто не досяг: ті академії, ті тисячі вчених, сотні дисертацій! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковій науці, виріс з його книжками, бо спершу так хотів батько, а потім і я цього запрагнув. Для мене Франко – постійна загадка: людина творчо працювала лише сорок років (а якщо відняти час на поїздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих літ на працю) – і за такий час зробити все те, що вдалося Франкові: створити велику бібліотеку із власних творів, цілий науковий фонд для нації – не розумію цього. Коли він це встиг зробити? Якби мені забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголівський чиновник, який не знає, що пише, тільки й того що пише, – то витратив би сто літ. Тож ми приречені на те, щоб пізнавати Франка, учитися в нього. Він був Учителем всієї нації – і не тільки нашої.

Театр

Це моя пристрасть, особливо в молодості. Не пропускав жодної вистави. А в дитинстві, в Коломиї… Чиста комедія, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна річ, я не мав квитка, та ніщо не помагало. Я любив театр, він мене виховував. І коли інсценізації моїх творів з’являлись на кону – кожна вистава була для мене справжнім святом, якого я сам для себе влаштувати не міг, це робив для мене Театр. Це було не тільки свято, а ще одна грань моєї роботи – спільної з Театром.

Критики

Критиків не боюсь і не боявся ніколи. Я навіть хочу критики – хоч би й негативної. Не можу жити у вакуумі, у глухоті, наче в кімнаті, де звук не відлунює, це, певне, найстрашніше, коли людина не чує відлуння свого голосу. Зараз я це розумію особливо добре. Мені здається, що я написав – на своєму рівні – найкращі свої речі, маю на увазі «Смерть Юди», «Ренеґат», «Євангеліє від Томи», «Орда», а відгуків не було, крім опитування, що його провів журнал «Слово і час» і яке показало, що за останні три роки саме «Смерть Юди» – найбільш читана книжка. Отже люди читають, а критичного аналізу нема, часописи й газети мовчать. Я хотів би, щоб над моїми роботами люди думали, щоб сперечалися професійні критики, але критики думати не хочуть. Чи, може, не бачать предмета для роздумів? У нас є елітарна література, багато цікавої молоді, чимало хто вже дійшов зрілості, і я тішуся, що маємо Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Василя Ґабора, Олеся Ульяненка, Степана Протока – тішуся, що про них принаймні щось говорять. А про нас – старше покоління? Здається, чимало з нас здобули великий досвід і досягнули рівня не нижчого від того, на якому стоїть нині іменована елітарною література – і все це обминають мовчанням. Мовляв, то вже пройдений етап, старші, звичайно, належать до літературного процесу, але не більше і вже не впливають на нього, і для дослідження прийде колись на нього час. Але ж ми ще живемо, ми присутні, ми працюємо – і я хотів би чути резонанс.

Натовп. Народ. Нація. Особистість

Єдина категорія для суспільства з тих названих є позитивною – нація. Нація ж складається з особистостей, коли так не є, утворюється натовп, юрба. Кожна національна група, виокремившись від загалу, може перетворитися на юрбу. Можна почати діяти як особистість – і змішатися з натовпом. Натовп – страшна сила, особистість гине в натовпі. Одне гігантське збите докупи й водночас аморфне тіло, яке вирує, кричить і чогось домагається, чогось хоче, може затоптати одиницю, яка прагне бути самим собою, не часткою юрби, не часткою її крику. Я сформована особистість, я не хотів би втратити ознак особистості, у натовпі міг би загубитись. Я не брав участі в мітингах, хоч усвідомлював, які вони потрібні були десять років тому; натовп тягне й затягує, я бачив, як на моїх очах люди втрачали свою непересічність, як, виходячи на трибуну, переставали бути собою, вони кричали з трибун голосом юрби, хоч цей голос тоді вирішував нашу долю; але річ у тім, коли долю вже вирішують не мітинги, провідники не виявились істинними провідниками, залишившись глашатаями з трибун. Без крику, мітингів неможлива була б наша революція. Усе це було виявом помсти, починаючи від бажання повалити ідолів – так стягали з постаментів Леніна. Мені дорікали, що я уникаю мітингів, але я боявся втратити бодай крихту свого єства, своєї індивідуальності. Еґоцентризм? Може, й так. Але ж бували багатотисячні сходини без крику. Один з таких пам’ятаю – біля пам’ятника Франкові: десь надвечір перший хтось почав, а решта, немов повертаючи собі пам’ять, підтримали: «Ще не вмерла Україна». Це не був натовп, це був гурт особистостей.

Смирення і гординя

Це так якби комплекс неповноцінності і комплекс пихи. Це мені невластиве. Я, правда, тішився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тішиться хлібороб, коли наливається колос. Але гордині в мене не було ніколи. Мене ні разу не розпирало усвідомлення, що я письменник. Нічого в тому особливого немає. Це просто праця.

Ерудиція

Обсяг її визначити навряд чи можна. Якщо ти маєш дрібку знання, що його можеш передати іншим, то це вже щось від ерудиції. Без знань ти ніхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодості. Мені бракує багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити свої знання. Чим більше осягаю, тим більше усвідомлюю, що обійтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не існує. Навіть Франко не знав усього.

Університет

Це Храм. Я його дуже важко для себе відвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона і є – радість від того, що я працюю тут, що переміг тих, які хотіли відірвати мене від університету. Стою нині за кафедрою, студенти шанують і люблять мене.

Молитва

Я не злостивий, не лихослівний, вся моя мова – це молитва до Бога і до своєї нації. Є молитви ритуальні, щоденні, як «Отче наш», її ти завше повторюєш, мислячи собі Бога, а є молитва – сама мова, робота, кохання. Моє життя – молитва за Україну.

Пізнання світу

Годі було сидіти в Трачі. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матеріально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачі й працювати на татовому місці директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторі, залишитися назавше у своєму любому Трачі. Мусив тоді обірвати пуповину й рушити у світ. Мандрівок було безліч – вольних і невольних, і кожна багато чому навчила.

Втрачені ідеї

Ті, з якими я прийшов у світ і виріс – дотепер мої. Незалежність України – найголовніша з них. Не маю втрат і серед літературних ідей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспішав, щоб встигнути. Так само, як завше намагаюсь не запізнитись на поїзд чи на зустріч з колегою, приходжу трохи раніше, і часу ще залишається.

Втрати

Коли я втрачаю друзів, то не тому, що вони мене зраджують, цього ніколи не було. Хто мав би зрадити? Роман Кудлик чи Роман Безпалків, Ніна Бічуя чи Юрко Брилинський? Чи мій добрий Шева – Анатолій Шевченко? То був би хіба кінець світу.

Друзі вмирають, це страшно. Недавно пішов з життя Богдан Антків, актор, майстер драматичних інсценізацій – мій великий приятель. А мене стало менше на цілого Анткова, на цілий його світ, більше того світу не матиму для спілкування, а тільки пам’ять про нього. Трохи раніше помер Богдан Кох – ще один актор і дивовижний життєлюб; дуже тяжко я пережив втрату Володимира Короткевича – славного білоруського письменника, який героїчно боровся за мене, коли мене цькували за «Мальви». Нам весь час бракує Ірини Вільде, ніхто її не замінить; бракує Оксани Сенатович і Володимира Лучука. Але наша туга за ними – то ніби продовження їхнього життя… Найтрагічніші втрати, коли йдуть молоді. Іван Миколайчук – ґеніальний актор у розквіті сил – і раптом його нема. Григір Тютюнник, який наклав на себе руки…

Кав’ярні

Треба жити у Львові то й знатимеш, що таке кав’ярні. Тут відбувається магія зустрічей. Я охоче випиваю тут чарку і проваджу бесіду, тут зовсім інша атмосфера. Ось я запалюю цигарку і вдихаю дим, я й дома курю, але в кав’ярні відчуваю особливий смак цигарки. Тут зовсім інший настрій; коли кав’ярня гарна і чемний бармен, то ти щось ловиш таке, чого немає у звичайній хатній розмові. Я зараз рідко маю якийсь зайвий гріш, але коли таки маю, то не шкодую піти собі зі своїм приятелем, з яким є про що поговорити, – до кав’ярні й посидіти там якусь годинку. В кав’ярні дуже часто народжуються несподівані ідеї. Ресторанів не люблю, там об’їдаються, й кельнери не зразу все подають, а в кав’ярні демократичніше й затишніше.

Почуття гумору

Я дозволяю з себе кепкувати – як кажуть галичани, дерти лахи. Не люблю людей, які не мають почуття гумору й ображаються, почувши на свою адресу якийсь невинний жарт.

Поучання молодих

Як казала Ліна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»

Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення їхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xіба що радити.

Пошуки істини

Вічна проблема. Запитав Пилат Христа: що ж таке істина? Навіть Христос не міг відповісти, бо істина – це Бог, а Христос був Сином Божим, та ще не Богом – покіль його не розп’яли і він воскрес. Ми перебуваємо лише в наближенні до істини, і кожен знає свою, а та, котра для всіх – то тільки Бог, якого ніхто не пізнав. Можна тільки вірити в нього.

Я не фанатик, не певен, що існуватиму колись поза своїм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергія десь мусить зберігатися – в інших вимірах…

Еротика

Це те, на що накладають табу. Еротика невід’ємна від краси, любові. Дрібка несмаку – і це вже щось інше: скажімо, – порнографія, фізіологія, парафія медицини, але не мистецтво. У віршах поетеси Вікторії Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджує, не викликаючи хіті. Господи, як це гарно, коли жінка не має на собі одягу, коли жінка віддається і любить, як гарно цілувати жінку й віддавати їй ceбe, щоб зародився плід; як це гарно – торкатися долонею до її опуклого живота й чекати народження дитини!

Комети, ворожба, передбачення

Я у ворожбу вірив би, якби по світу не ходило так багато ворожбитів. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небі через дві тисячі літ, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через дві тисячі літ комета стала над Україною. Я повірив, що це добрий знак для нас…

Знаю ворожбу проти градобою, яку мій тато записав від свого батька. Тут не обійтися без топірця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрівку, бо тільки ним можна розігнати хмари, відвернути град, примовляючи слова ворожби. Мені це не раз вдавалося.

Політика

Їй я віддав десять років свого життя, і врешті відчув, що маю того досить. Я працював з патріотичного обов’язку, не міг не займатися політичною й громадською роботою. Але внутрішнього потягу до політики не відчував ніколи. «Просвіту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневірився в ефективності її діяльності. Маю чисте сумління, що не сховався в кут тоді, коли був потрібен у Верховній Раді й у відновленій «Просвіті». Від мене вимагав діяльності час. Але політика – це не моє. Єдине, що я справді люблю – це мій письмовий стіл і письменницька робота.

Самовпевненість

Не самовпевненість, а певність у собі. Якраз під час роботи за письмовим столом таке почуття з’являється. Я тоді вірю в себе.

Те, чого ніколи й нікому не говорив

Не говорив нікому вголос про душевні депресії. До них не можна самому собі признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такі хвилини думає, то воно може сповнитись. Це відганяти треба, як градову хмару топірцем, при голосному говоренні про депресію є страшна психологічна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.

Гроші

Це річ потрібна й обов’язкова, але не як фантом, а як те, що дає людині свободу. Я не розумію, навіщо людям потрібна нескінченна кількість грошей – мільйони, за які вони в тюрму йдуть, чи то їх стріляють. Навіщо того?

Я люблю гроші, наскільки вони дають мені свободу пересування, пристойного зовнішнього вигляду, можливість забезпечення побуту свого й дітей. Я вмію їх тратити. Я тільки те й робив, що тратив їх – на мандрівки, на свою Наварію, на добре вино. Але ніколи не витрачав на безглузді брязкальця…

Озиратись

Треба, але на тих людей, яких ти знав – особливо через листи, які я зберігаю. Люди з листів постають перед тобою такими гарними! Я тепер впорядкував свій епістолярій, уклав з того ще одну частину спогадів і ніби побачив перед собою кожного з тих кореспондентів – явились вони мені в новому світлі, часом ще кращими, ніж були тоді, коли міг з ними розмовляти.

Полуботок, міфи

Історія з Полуботком. Коли я заявив у Верховній Раді, що його скарби слід повернути з Англії – це своєрідна містифікація. Скільки тоді з’явилось спадкоємців Полуботка! Вони казали: якщо ті гроші знайдуться, нам належиться третина. Що ж, люди як люди…

Але є один цікавий чоловік з Павлограда. Він написав мені, що знає, де заховані документи про скарб Полуботка, він бачив у руках свого діда скриньку з тими документами. Тепер той чоловік копає, копає, шукає того місця, де дід закопав скриньку, а ще просить: вибийте гроші, щоб те чуже обійстя купити й узятися до розкопок на його землі. А якби й справді?…

Кумири, опудала, божки

Кумирів я ніколи не знав, опудал бачив скільки завгодно – опудал є півсвіту, а божки совєтські – ті, що понад усе любили сидіти в президіях – то їх ще й нині не бракує.

Сни, загадки, несподіванки

Сни бували в мене кольорові, рухомі, летючі. Вони мені допомагали фантазувати. Я й дотепер літаю у снах. Сни з віком менш яскраві, і я на тому багато втрачаю. Бували сни-передбачення, сни-пророцтва, сни-розваги…

Якщо людина не має загадок і не знає несподіванок, то вона й не жила на цьому світі. Несподіванка – це щось надзвичайне. Хоч і чекаєш часом чогось особливого, а приходить – і вражає, і тішить. Коли я отримав Шевченківську премію, то заплакав з радості – ніби від несподіванки.

Зневіра

Того в мене не було ніколи. Була тривога: чи здійсниться найважливіше, чи здобудемо колись Незалежність, але зневіри не було. Я надто великий оптиміст, щоб зневіритись.

Папір, ручка, записники

Люблю сірий, м’який папір – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тільки чорнилом. Записники мають бути в гарній оправі, щоб хотілося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував мені до дня народження добру ручку, я був би щасливий.

Сонце. Світанки

Люблю середину літа, коли сонце найвище. Стою на веранді свого будиночка в Наварі й спостерігаю за сонцем, яке ось дійшло до крайньої межі. Така радість була, коли воно котилося нестримно і стало там, над тим комином, над якоюсь сільською хатою… І тоді в мене починається туга. Я знаю, що сонце постоїть там два-три дні й почне відкочуватись. І така в мене туга за сонцем! Знаю, що йде зима, зиму теж люблю, але сонця так мало, а вечори такі довгі… Це несправедливо – наче хтось відбирає в мене сонце…

Я бував на Заполяр’ї, де сонця немає півроку. Це не для мене. Їздив до брата, коли він там ще жив після таборів. Хотів довго затриматись, щось написати, але не витримав у сумерку, вернувся додому. Коли під’їжджав до Котласа і побачив сонце – не було щасливішої людини.

Вік справді глибокий

Колись молодим я не міг себе уявити сімдесятилітнім, бо то вік справді глибокий. Я навіть не думав, що до таких літ можна дожити. Тепер не вірю, що маю сімдесят – хоч коли глянути на те, що встиг зробити, то на те треба було багато часу – того не зробиш за кілька літ.

Але згадаймо слова Шевченка: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий». Упродовж життя ми зазнаємо поважних змін і втрачаємо свій первісний образ. Під свою осінь людина стає такою, якою вона була задумана Господом, вона в старості гарна – приходить розважливість, мудрість, задумливість і вибачливість. Людина відчуває ту печаль за життям, котре повернути не можна, тож людина стає добрішою, знаю це по собі, бо з того запального крикуна, який у суперечках був нестерпний і вибуховий, я перемінився на толерантного старшого пана. Люблю себе такого, бо то є мій останній образ.

Найбільшу радість мені приносить праця. Хоч вона страшенно виснажлива, і я, завершуючи кожну свою річ, називаю її останньою: пишіть самі, це затяжко, забагато одному. Але й були такі хвилини, коли я чувся бадьорим і втішеним, мов справжньою любов’ю. Це був «Бузьків огонь», який я написав у думці, йдучи з Коломиї до Трача пішки. Мені згадалася тоді пригода з бузьковим огнем, і поки дійшов до Трача, то знав уже ту новелу напам’ять; я йшов тоді такий піднесений, бо відчув, що писатиму добре. І прийшла потім до мене перша моя слава: про новелу заговорили й читали з естрад.

Невдалих новел у мене мало, хоча й були невдачі. Але якось новели відійшли, поступились романам. І я втішився романами «Мальви», та чи найбільше «Манускриптом з вулиці Руської», який, вважають читачі, є найцікавішим з мого доробку. Та найвдалішою своєю річчю вважаю «Четвертий вимір», за який отримав Шевченківську премію.

І далі – письмовий стіл

На моєму письмовому столі розкладено папір. Треба допильнувати, щоб малі внуки не порозтягали й не поробили з нього човників. І добре, якщо до дня народження мені таки подарують ручку. Хоч, зрештою, ще й стара незле пише.

Передслово написала, а також роздуми Романа Іваничука з диктофона відписала й на машинці видрукувала Ніна Бічуя.

Із циклу «Прут несе кригу»

Бузьків огонь

Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квіти.

Це бузьків огонь.

Густо, одна біля одної, як коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж.

Не можу ніколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтінням у грудях, як на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце.

Це було давно, ще в сільській школі. Я залишався після уроків мало не щодня. Було боляче. До сліз. Вискакували з класу діти, як сполохані польові коники з трави, сміялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тільки маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.

Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.

…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.

Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:

– А може, хто залишиться за нього?

Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:

– Я лишусь.

І залишилась.

Було дивно: чому?

Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.

І все ж вона залишилась.

А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.

– Дай лиш одну, я закосичуся.

З-під полинялої хустини очі питали:

«А мо’, не хочеш?»

Я відвернувся.

– Чого тобі треба?

– Нічого…

І все ж вона залишилась!

А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:

– Ну, чого стоїш?

І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузьок, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузьок шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.

…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.

Але її вже в школі немає.

Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.

Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:

– Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!

Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.

Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.

Вона вже не піде до школи.

А в моїх руках – бузьків огонь. Якщо не розділю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…

А в Аннички хати немає, їй можна все віддати.

Але вона сидить у кутку на ослінчику і плаче.

Розкидаю букет огнем по стрісі і втікаю. Ой, щоб зайнялась! Але стріха не зайнялась.

На другий день вранці я біг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, віддалялася маленька постать у полинялій хустці з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Білунка й бігло вслід телятко. Зупинилась, окраєць хліба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.

…Де ти тепер, білява, синьоока дівчинко? Я минаю левади – чи поїздом, чи пішки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла своє щастя і тепер так, як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?

Де ти тепер?

Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…

Це бузьків огонь.

1956

Батько

Це було в ресторані на вокзалі.

Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився швейцарові.

– Можна?

Тоді зайшов.

Роздивлявся, де б сісти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втішно було його побачити через багато років.

Пили пиво з нагоди зустрічі.

Марко розпитував про життя, Панас скупо відповідав.

– А як діти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поїхала вчитися до Львова. А тут війна. Довідався від людей, що німці забрали на роботи. Так і не вернулась.

Пиво випили, а до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.

– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.

– А твоя?

Дід Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.

– То повіз би додому.

– Не маю нікого, одні стіни…

Розливав у чарки і – по скатерті.

– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.

Панас говорив чи, може, тільки думав:

– Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. В школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.

Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».

Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.

Отже, подарував би їй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, і не носить хусток. Бо ж у місті виросла. Але він нічого більше не міг би сьогодні їй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалі в ларку. От візьме та й купить. Складе гарненько, підійде до столика і скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то візьміть собі». Та й усе.

Починав вірити, що буде так: вона дуже здивується, потім схопиться з-за столу й скрикне:

«Таточку!»

Тоді він забере її додому. Скличе все село і справить таке свято, якого ще ніхто не бачив.

А молода жінка дивилася на нього. Дідові Панасові здавалося, що навіть дуже пильно дивиться, ніби впізнає. Що таке? В очах почало прояснюватися від хмелю, й Панас побачив на її обличчі прикмети своєї дочки: так само посередині волосся проділ, ямочка на бороді… Хотів схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смів, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

Хитаючись, бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув з-під нього на хисткому мості, ніби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замість нього.

Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тільки в грудях гуляла порожнеча після останньої ілюзії.

У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хіба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.

1957

Злочин

Білою змією в’ється сніг по дорозі. Ідуть телефонні стовпи один за одним, мов зажурені подорожні, виграє вітер морозну пісню на дротах. Я повертаюсь на своє передмістя. Мені не холодно, мене гріє моє щастя.

Бринить у дротах сумна мелодія, а в мене на серці – радість. Я йду, іду, а пітьма колишеться над землею, така морозна пітьма, різдвяна.

І раптом з темряви хтось кидає два слова, як два пекучі поличники: «Ти – злодій!» Кидає не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов від пострілу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – і все говорить мені мовчанкою:

– Ти – злодій.

Пригадую… Ці два страшні слова тінню, назирці йшли за мною вже довгий час, і знав я, що рано чи пізно вони стануть переді мною, як мої двійники. А тепер, коли вже відбувся суд, коли незримі погляди знайомих відвертаються від мене, схвалюючи вирок, дозвольте мені сказати останнє слово.

Так, я злодій. Я вкрав чуже щастя. Ба ні, чужого щастя я не крав, я тільки на чужому місці будую своє власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моєму вчинку хоч трохи благородства.

Одного осіннього дня сидів я в парку на лавочці. Пливли по небу білі хмаринки, розірвані на клапті, як мої думки. Любо було дивитися на них і бачити в них себе.

Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.

– Ти хто така?

– Я сховалася від мами, а…

Пальчиком водила по моєму коліні.

– У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.

Простягнула ручку до мого обличчя.

– Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.

– Чия ти?

– Мамина.

– А мама де?

– Там… Я сховалася.

– Вона знайде тебе?

– Знайде.

– А я заберу тебе з собою.

– І маму забереш?

Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.

По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:

– Любко! Любочко!

Дівчинка шепнула.

– Сховаймося за кущик.

Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, із стурбованим обличчям.

– Досить бавитися, Любко, обізвися.

– Мамо, ми тут!

Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.

– Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!

Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.

– Не сердься, ми з дядьком…

Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.

– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.

– Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

Я вклонився.

Любка підбігла до мене.

– Дядю, а ти не підеш з нами?

– Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

– Я ж іду з тобою, певно, що так.

Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.

– Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…

Мати глянула на мене.

– Це неправда, – кинув я зніяковіло.

– Любка ще не вміє говорити неправди.

– Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…

– Так, погода сьогодні як улітку, – сказала вона з ноткою приязні в голосі.

Можливо, думка про мою слабість розбудила в ній прихильність до мене – люди люблять бути в горі не самотніми, – жінка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я відповідав скупо. Час від часу поглядав на її вигнуті щоки, на чорні брови, що густо збіглись на переніссі, та стурбовані навіть при усмішці очі. Життя вже встигло накласти на неї свою печать, з очей світився нелегко здобутий досвід, і при тому всьому була дуже молодою і вродливою.

Мене цікавило тільки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Діти нічого даром не говорять.

– Хто ваш чоловік?

Вона зніяковіла, по обличчю пробігла тінь обурення, повні образливих сліз очі виклично глянули на мене. Я каявся і готовий був вирвати собі язик за таке питання, але було пізно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це має значення? Моє питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокійне:

– Мій чоловік працює з вами… в редакції…

Це мене ще більше здивувало. Чому ж тоді вона так збентежилась?

– Як його прізвище?

– Андрійчук, Петро.

Тепер мені все стало ясно. Петро – мій колега по роботі… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жінок. На думку спливли Петрові слова в задушевній зі мною розмові: «Нема гірше, колего, коли з дружиною не знаходиш спільної мови. Це страшно. Женись і ти нарешті, але шукай собі жінку за освітою».

То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зі мною. Тоді я щось заперечував товаришеві. Тепер пильно дивився на неї.

– Ми вже прийшли, – сказала жінка біля під’їзду на вулиці Шопена. – Прощавайте.

– Всього найкращого.

Але Любка тягла мене за руку.

– Ходи до нас. Будемо хлібчики ліпити з пластиліну.

– Іншим разом, Любочко.

– Коли – іншим? Ну, коли?

– Завтра, добре?

– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!

Наші з матір’ю погляди зустрілись довше, ніж звичайно.

– Не приходьте, – прошепотіла вона тихо, щоб Любка не почула.

Я мовчки погодився.

Минали дні й тижні, а зустріч та не виходила в мене з пам’яті. Сама згадка про неї робила моє життя цікавим. Дорогі мої судді, мене почало нудити від згадок про наші дискусії. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?

А чужа тінь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-різному: іноді сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, іншим разом я кипів від його цинічних висловів, часом на вулиці ввижалась мені маленька Любка, і я мимоволі шукав тоді її матері.

Одного дня без ніякої причини я пішов на роботу по вулиці Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, ніби й швидко пройшов вуличкою, і все-таки був розчарований, що не побачив нікого.

Відтоді я вже не ходив іншою вулицею. Це справляло мені дивну радість. Краще працювалося, ніби я вже не був самотнім. І сам не знав, кого більше хотілось мені бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сімейного щастя, мати її…

Зовсім несподівано я зустрівся з ними знову.

На другому поверсі у вікні, притулившись чолом до замерзлої шибки, сиділа моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впізнала. Застукала кулачком в шибу.

– Дядьку, дядьку, ходи до нас!

Я завагався.

– Дядьку, я сама. Ходи, бо мені скучно. Я відчиню двері.

Тоді я пішов.

Вона сиділа в мене на колінах і щебетала:

– Мама пішла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тільки вночі приходить. Я маю багато пластиліну. Він уже засох, бо я не вмію ліпити. На, розімни і зліпи мені ляльку.

Я м’яв пластилін, а вона не вгавала:

– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсім не приходить, а мами вдень немає. Але мені нудно лише тоді, коли киця засинає. В тебе нема киці, а в мене є… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пізно лягає, а рано встає… Мені вже шість років, дядьку. Я скоро піду до школи. Буду добре вчитися, щоб ніхто не називав мене дурною.

– А хто кого так називає?

– Вчора тато кричав на маму, що вона нічого не розуміє. Кинув у неї книжкою. А мама сьогодні дала мені, бо сама не має часу читати. Тільки книжка нецікава, без малюнків.

Розмову перервав скрип дверей. Увійшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я підійшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки і тінь страху в глибоких очах зрадили її на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокійно і навіть холодно:

– Ви до чоловіка?

– Ні, мене запросила Любка.

Мовчала. Я підвівся.

– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з її очей, але все це тривало тільки мить.

– О ні, мені приємно, – прошепотіла жінка, не підводячи очей.

– Можна мені буде ще зайти до Любки?

– Краще – ні…

– До побачення.

Мені ніхто не сказав й слова на прощання, ніхто не провів до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиї, міцно притискаючись до грудей, спрагла батькової любові.

Я цілував її личко. В коридорі ридала мати. Вона вже не в силі була володіти собою.

Я перший раз у житті повертався багатим. Я втікав, не обнявши навіть матері, боявся, що наберу надто багато щастя і розгублю його по дорозі.

І аж дома зрозумів, що воно, те моє щастя, подароване поцілунком дитини і сльозами матері, вросло коренем на чужій ниві, і ніхто ніколи не збере його плоду.

Я не міг заходити в їх дім, але не міг і без них. Мені потрібні були вони, їм був потрібний я.

Не сміючи заходити до хати, я ждав на вулиці, заглядав у вікна, годинами, мов безумний, стояв на розі, щоб побачити її.

Врешті я її побачив. Сьогодні ввечері вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.

– Так не можна далі, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте більше, бо це нестерпно. Це нестерпно!

Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати її, мовчки просила прощення за своє кохання.

Я спитав:

– Як ви будете жити?

– Тепер мені буде легше… – І не боронилася від моїх поцілунків.

Просила, щоб я вже йшов.

– Тільки з вами.

– О, це безглуздя…

Так, це говорило безглуздя. Не можна такий злочин робити крадькома. Треба всім оголосити, хай судять. Вголос.

І я повертаюсь. Повертаюсь один, але з коханням, горем, мукою – відплатою за крадене щастя. Вертаюся, залишивши частину свого «я» дорогим людям на чужому полі.

«Ти – злодій!» – чую німий вирок людей і власної совісті. Так, я злодій. Але, може, у ваших серцях, судді мої, знайдеться хоч на макове зерно виправдання для мене?

Кожний з нас має право на щастя. Хіба винен я, що воно всміхнулося мені з чужої хати, що спіймати його важко, як ртуть, розсипану по землі, як сонячний зайчик, кинений світанком на стіну?

1957

Прут несе кригу

Онуфрій Горда ще має силу. Крига тріскає, скрегоче, б’є в передній край порома, а він один жердиною штовхає проти хвилі. Жінки з запертим віддихом притискають клунки до грудей, мовчать від жаху на кинутому, мов трісочка, поромі серед розбурханих весняних вод.

Прут несе кригу.

Великими брилами черкає береги, рве камінь, гримить під днищем порома.

Горда впевнено кидає, немов геть від себе кидає довгу жердину, вгризається закованим кінцем у дно і сам повисає на ній. Здається, зламається вона або викине поромника за борт. Міцні руки напружуються, як тятива, жили на шиї синіють від натуги, дрюк випрямляється.

Горда сам.

Берег ще далеко. Пором ніби стоїть на місці або летить разом із запіненою кашею вниз. Маленький хлопчик із застиглими на очах сльозами, вчепившись мамі за подолок, дивиться на Горду. Той посміхається малому: не бійся, сину, будь спокійний. Горда відповідає за тебе. Горда відповідає за людей. Жили перервуться, дрюк зламається – зубами затримає, а доб’ється до берега. Бо це його люди. Його ріка, його земля.

Тридцять років не бачив її. Півжиття розтратив на чужині ні за простибі, щастя шукав. Тридцять років… А пам’ятає, як востаннє капнула його сльозина на скований льодом крутоберегий Прут, та й чи не від гарячої, гіркої і пекучої рушила тоді на ньому крига.

…Портовий вантажник, пуща бразильська, бойні Чикаго, чужа мова, непривітний край і туга, туга, що грудкою крові запеклась у зболеному серці й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рідну землю і цілував би кожний її клаптик, кожну порошину, всіх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб ніколи не покидали рідного краю.

А роки йшли. Шуміли весняні каламутні, текли задумані осінні води – тік десь там рідний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Ніби ще вчора спокійний і покірливий, Прут двигтів під полозами саней і кінськими копитами, скрипів під ногами пішоходів, ще вчора мовчав, німий, безмовний. І ось капнула сльоза – не перша й не остання гірка людська сльоза – тріснула холодна брила, і ніщо вже не зупинить нестримний біг ріки.

І не була це вже ріка в пам’яті Горди, це був його народ, міцний, могутній, а він, як осколок, виснажений тугою, зігнутий нуждою, хворий і безпомічнйй.

І часто плакав уві сні, бо вдень не було сліз.

Було літо, коли повернувся. Це було свято всієї землі, коли він ступав по зарінку до Пруту. Зігнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повірити, що він уже тут.

А потім сам переплив на другий берег. Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихій воді й відчув, що молодеча сила хвилями наливається в його руки, серце. Ні, він ще поживе, даремно думав, що повертається, аби лише померти на рідній землі. Го-о, він ще пригадає людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зібгали обличчя.

…Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокійно дивиться Горда із застиглою суворою усмішкою на обличчі.

Мине ще багато років, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, різаний, битий канчуками, вкритий шибеницями і – безсмертний. Чому ж би то Горда мав старітися і випускати стерно з рук?

Він буде завжди молодим. Гляне задумано на синюваті гори вдалині, гляне на повноколосі простори за Прутом, попестить їх вистражданою своєю любов’ю, бадьоре слово пошле спітнілим хліборобам, погладить по волоссячку малу дитину, біль старий переломить усмішка на обличчі, й до червоного сонця над обрієм блисне скупа й безболісна щира, тепла сльоза.

Пройдуть роки, а він стоятиме на сторожі рідних полів, дивитись буде на чисте небо, чи не буриться де гроза на обрії, чи не заскиглить де перед бурею, черкаючи крилом чисту воду, білокрила чайка…

1958

На порозі

Володька в цьому році помітно змінився. Це завважили спочатку вчителі, а потім і однокласники. Максим Іванович, директор, не без гордості зазначив на педраді, що зміна в поведінці Володі Зайця – результат його копіткої праці. Старенька вчителька Олена Григорівна вбачала зовсім інші причини, але мовчала, тільки часом заперечливо похитувала головою. Максим Іванович терпіти не міг заперечень, сумнівів.

– Так, саме так, шановна Олено Григорівно. Ви не хитайте головою. В позаминулому році він був у Козубенка. Вилітали шибки, а на цвяшки, вбиті в парти і стільці, сідали не тільки учні, а й сам Іван Іванович деколи приземлявся. У минулому році, у восьмому класі, він був у вас. Виключали? Виключали. Приймали? Приймали. І знову виключали.

– Я, Максиме Івановичу, ніколи не була за те, щоб виключати. Він здібний учень. Це вже, дозвольте сказати, ви…

– Та-ак! Дозвольте сказати! Дозвольте сказати, що ви тільки й знали – обороняти. А що зробили конкретно? В цьому році я особисто ним зайнявся. І от – результати.

Але Олена Григорівна далі ледь помітно похитувала головою, і тепла усмішка, як при згадці про дорослого сина, поглиблювала старечі зморшки на її обличчі.

Деякі однокласники були явно незадоволені Володькою. Ще півроку тому вони вважали його своїм ватажком. Досить було йому кивнути пальцем, як вони готові були до чергового бешкету. Або виходили на вулицю, ставали гуртом і показували пальцями вгору, поки довкола не збирався натовп, або влаштовували чергу біля якогось магазину, протягали тоненький дріт перед класними дверима, а то й набивали в парти цвяшків. А тепер ні Юркові, ні Василькові не вдавалися пустощі. Спочатку думали, що Володька захворів. Але ж ні, він був здоровий і ріс з кожним днем, а на його обличчі прозирала серйозність разом з темним пухом під носом. Тоді вирішили: зазнався.

І від цього Володі було прикро. Він сам не знав, чому йому відхотілося пустувати. І взагалі, багато дечого не міг зрозуміти. То голос почав йому зриватися, то появився раптом бас, а на обличчі почав рости мох. Йому ще деколи хотілося когось ущипнути або підставити ногу якійсь дівчинці, іноді насилу стримував себе від непереможного бажання штурхнути на вулиці поважну жінку, але щось невблаганне, нове, незнане, не дозволяло йому цього зробити.

А товариші, ті самі нерозлучні Юрко й Василько, почали триматись осторонь. Дуже гірко було Володі. Врешті замкнувся він сам у собі. Та ще якось побачили його хлопці з восьмикласницею Олею Побігущою в кіно!

Це сталося зовсім випадково. Володька стояв у черзі за квитками. Коли вже підходив до віконця, побачив, що в самому кінці черги стоїть Оля. Він просто пожалів її і взяв два квитки. Підійшов, привітався.

– Я взяв тобі… – він відірвав один квиток і подав Олі.

– Дякую, – зраділа та і вийшла з черги.

Володя в цю хвилину помітив, що в Олі сині очі. Хотів відповісти на подяку, та з горла видобулося щось зовсім невиразне, і він тільки махнув рукою.

Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володі виступив піт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заєць», – подумав і вже хотів піти, коли Оля:

– Я забула, я ж з Галкою.

– А-а… Не знав я. Ну, то візьми два.

– А ти?

– Та я завтра… – і відвернувся.

Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.

– Олі віддав, кавалер! А нам не хотів узяти, – кинули йому вслід.

Володьку – як окропом. Повернувся і схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша і, щоб злагіднити гнів небезпечного противника, почав виправдовуватись:

– Та це я так, пожартував, пусти…

– Гляди!.. І стань в чергу.

– Тю-у, який! Ти ж сам ніколи не стояв!

Василько кудись зник, не хотів зв’язуватися з Володькою. Володя відштовхнув Юрка, повернувся й зустрівся поглядом з Олею. По її очах було видно, що вона задоволена поведінкою Володі. Але він був вкрай збентежений і цього не помітив.

– Чого стоїш? – буркнув. – Ну, піди, розкажи, що я знову заводжу бійки коло кінотеатрів!

У відповідь Оля подала йому квиток.

– Візьми один, Галя не йде.

Він узяв і швидко відійшов.

У кінозалі сиділи разом. Володька крадькома зиркав на рівний носик сусідки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому її кучерикові біля рожевої мочки вуха, і це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепіт Юрка й Василька:

– Сидять обоє, диви! Хи-хи-хи…

– Парочка.

Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екрані, вони не могли б докладно розказати. Та й між собою – ні слова. Так якось незручно. Володя аж прів від думки, як він повинен повестися після кіно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добраніч» і піти. Але не сталося ні одне, ні друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпі. Й Володя полегшено зітхнув.

А на другий день усі немов змовились у класі. Коли в очі з ким – лукаві посмішки, коли ж обернеться – шепіт. І виразно виділяються слова: Оля… кавалер… страшна любов.

Володі було образливо. Хотілося повернутись і дати ляпаса першому-ліпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б інші. Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І від цього стало приємно. Сміливо й гордо глянув на товаришів. А вони, побачивши, що від збентеження нема вже й сліду на обличчі Володьки, переможені, опустили очі.

Відтепер у Володі появилися іншого роду розваги. Кожного дня він приходив до школи раніше за всіх і вистоював у коридорі до першого дзвінка. Проходжувався біля стінгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час він знав напам’ять майже всі статті стінгазети, всі написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз більше ознак живих істот.

Під час таких занять Володя намагався нікого не помічати. Проте не міг не привітатися з Оленою Григорівною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволі піднімалася сходами нагору. А може, тому, що на її зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмішка, а очі були зігріті теплом.

Часто з нею разом або перед її приходом піднімалась угору невисока щупленька дівчинка. В поясі пальцями обхопив би, а темно-каштанові товсті коси ледве вкладались на її голівці. З нею також вітався Володька. Вона відповідала кивком голови й швидко бігла в клас. Коли ж їх ішло дві або більше, вона не дивилася в бік Володі й робила незадоволену гримасу в відповідь на багатозначні натяки й жести своїх подруг. Тоді Володька насуплював брови, стискав губи так міцно, що на бороді виступала ямочка, й заходив до класу.

Так минав час.

Аж одного дня сталось таке, чого не чекали ні учні, ні вчителі, ні сам Максим Іванович.

Володька за щось (ніхто не знає, за що!) потрапив у міліцію, де пробув цілу ніч. Поки ця справа вияснялась у кабінеті директора, звістка блискавкою облетіла школу. Навіть учні молодших класів перешіптувались: Заєць сидів під арештом, його виключать – і різні варіанти причин – за хуліганство, а вірніше всього, за крадіжку на базарі.

Перед канцелярією – стривожені учні. Звідти вийшла заклопотана Олена Григорівна. В кабінеті перед похмурим директором стояв Володя Заєць. Чорний чуб розсипався на чолі, темні очі спинились на ніжці стола.

Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-під зсунутих на ніс окулярів. У його очах – щось подібне на докір і зневагу до невдячного годованця. Володя відчував це і бажав, щоб швидше все закінчилось.

– Ну, то розповідай, Заєць, як ти вчора потрапив у міліцію, – з ноткою злості в голосі – директор.

Володя мовчав.

Максим Іванович ще і ще раз повторив питання, але відповіді не почув.

– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповісти. Що робив учора в оранжереях парку?

Володя здригнувся, але далі мовчав. Тільки загадкова усмішка на мить торкнулася уст і відразу згасла. Ні, він не скаже ні слова.

Йому яскраво пригадалася вчорашня неприємність, і в темних очах майнула та сама дивна посмішка.

У всьому винна подруга Олі – Галя. Три дні тому після уроків вона підбігла до Володі й під великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогодні, в Олі день народження (п’ятнадцять років!), що батько дозволяє їй забавитися зі своїми товаришами і що Оля хоче запросити Володю, тільки сама соромиться. Володя розтав від щастя, вдячно стиснув Галі руку й бігом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут відразу – перешкоди. Увечері прийшла з роботи мама й послала Володю до сусідки Тоні позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дістанеться ні карбованця від мами. Він почав переглядати всі свої книжки, але жодної годящої не найшов: усі старі, з погнутими обкладинками. Володя тоді придумав інше. Намалює орнамент, він уміє малювати, а під ним напише вірша. На другий день орнамент був готовий, та нічого не виходило з віршем. Ще промучився один день, але, крім рядка «Питні оди вийшли з моди», далі не пішло.

Хлопцеві недалеко було до розпуки. Вчора зустрівся з Олею у коридорі. Червона, як півонія, пробігла вона мимо нього і тільки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька відповів кивком: «Прийду».

І він рішився на відчайдушний крок.

Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?

Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:

– Стій! Ваші документи?

…Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:

– Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?

– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

– Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!

Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.

– Можеш іти, – сказав останнє слово директор.

Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.

– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.

– Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.

На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.

Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.

Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.

…Буває часто: якась мелодія нагадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя незнайомої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється – дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.

А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині у житті, суворий директор несподівано для себе самого полагіднішав.

– Гаразд, можете йти…

І він почав набирати номер відділку міліції.

1958

Порвана фотокартка

Вислухай мене спокійно, прошу тебе. Ти ревнуєш мене до всього, навіть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофіційним тоном із знайомою жінкою, мені не можуть подобатися навіть артистки кіно… З мого альбому позникали майже всі фотографії колишніх моїх знайомих дівчат, тих, що вже давно мають власні сім’ї й люблять своїх чоловіків, може, іншою, ніж ти, любов’ю, тих, що залишили в моїй пам’яті теплий спогад юності. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двоє малих дівчаток, яким ми передали свою власну молодість, у мене стільки клопотів і праці, і навіть до праці ти мене ревнуєш. А сьогодні ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Ліди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я її кохав?

Тепер ти складаєш шматочки старої фотографії, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеїти їх…

Їх можна ще склеїти й перефотографувати, але не зліпиш уже того, що порвалося тут, у самому серці. Адже і в тебе були свої святощі. Можливо, це й не було перше кохання. Хіба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всім серцем відчула красу і силу сонця, коли тобі хотілось упасти на землю й цілувати ще не висохлі росинки весняної ночі, коли ти вперше відчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський іній у вишневому саду, може, зустріч Нового року, єдиний новорічний карнавал, який запам’ятався на все життя?

Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцінний скарб на довгу життєву дорогу.

Воно допомагає тобі жити. Тим самим незгаслим у попелі буднів вогником грієш ти свою сім’ю, виховуєш дітей, вітаєш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що є він у тебе, і завжди намагаюсь підтримати його горіння. Я знаю, що у важкі хвилини він допоможе тобі боротись, він – відчуття прожитого повно, всіма силами й здібностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоєму житті. А ти порвала його на шматочки.

Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсім не гніваюсь, мені тільки боляче. Навіть не боляче, а якось порожньо в серці. Так, немов те почуття найбільш ніжної любові до давно забутої людини, кохання, яке я живцем переніс у наш сімейний куток, яким я цілую на сон наших дітей і твої спрацьовані руки, немов те довір’я, яке мене живить у розлуці з тобою, немов ту увагу, що приносить тобі дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розірвала ти сьогодні на шматочки.

Не плач, я вже більше не буду докоряти. Розкажу ще тобі одну маленьку пригоду, яку почув зовсім недавно від матері. Так, так, від цієї самої старенької жінки, яка й нині плаче при згадці про давно померлого чоловіка. В її кімнаті висить невеликий портрет вродливої жінки. Це кохана мого батька.

Важко переживши нерозділене кохання, батько покинув ті місця, де кожен предмет нагадував її, осів у глухому гірському селі, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тільки її фотографію.

Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Він так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Підійшовши крадькома, щоб зненацька затулити очі й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливої жінки і сльози… сльози на обличчі мужчини.

Батько зніяковів, зім’яв у руці фото, механічно заховав у кишеню й поскаржився на головний біль. Але тут же побачив, як наївно звучить ця його неправда. Розказав усе дружині й віддав їй у руки свої святощі.

Мати мовчала весь вечір. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своїм столиком ту фотокартку. Це було над його сподівання. Він зірвав її зі стіни й хотів кинути у піч, але мати схопила його за руку.

– Вона згорить, а чи вигорить у серці?

– А як же інакше?

– Хай висить. Колись сам знімеш…

Батько зняв фотографію через багато років. Зняв, ніби ненароком, перед побілкою, і не вішав більше.

А після смерті батька мати дістала з батькової касетки пожовклий від часу портрет незнайомої дівчини, вічно молодої й красивої суперниці, витерла чистенько й повісила на стіні. Як пам’ять про початок повного сімейного щастя, довір’я, взаємного розуміння…

Ти ще ніколи так не розмовляв зі мною… Чому ти завжди мовчав і мовчанням роз’ятрював ревнощі? Пробач мені… Ні, навіть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькі шматочки?

1958

Рододендри

Мандрую горами. Не поїхав у Крим, відмовився від сонячної Абхазії, зміняв плюскіт морського прибою на полонинський вітер у Карпатах. Я завітав у дивний край, що давав натхнення митцям, прийшов побачити його й створити пісню.

Край поезії, краси, мистецтва і талантів. Край екзотики, казок і легенд. Край дужих, гарячих і сміливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспівати.

З рюкзаком за спиною, з палицею в руці та з зошитом розпочатих пісень брожу Карпатами.

Вчора господиня ворохтинського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивіться, яке сьогодні сонце!

Вперед! Маршрут мій незвичайний: хребтом Чорногори від Говерли – до Піп Івана. Я сам. Хочу бути наодинці з собою, хочу надихатися враженнями й не ділитися ні з ким. Належатиму тільки собі й природі. Щоб цикл моїх поезій «Черемошем грають хвилі» наситився запахом ялиць, щоб його обвіяли полонинські вітри, щоб задзвеніли вони, як чисті гірські джерела.

Наздоганяю групу туристів. Вони аж з Київщини.

– Ви не знаєте дороги на Говерлу? – питають.

Я ще не був на Говерлі, але вже настільки близькі мені гори, що сміливо заявляю:

– Так, дорога мені знайома. Я проведу вас нетрями, звіриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищої точки Карпат, а звідти побачите всю велич української Швейцарії!

– Добре сказано, – хвалять туристи. – Справді – Швейцарія!

Вони приймають мене за місцевого.

Біля самого підніжжя Говерли нахлинув туман. Густий і холодний. Сповнилося віщування хазяйки готелю. І що тут дивного? Тут кожна людина чарівник. Тут знають те, що буде, і бачать те, чого ніколи не буває.

Мряка стає чимраз густішою й наче вата забиває рот, ніс, вуха. Моїх супутників поглинуло густе молоко туману, й вже їх не бачу, голоси звучать приглушено, а далі губляться. Зі мною тільки глухий шум, і годі розгадати, що то шумить: вітер, гірські кущі чи моя самотність?

Самотність? Це непогано. Я ж хотів бути сам. Доберусь до вершини Говерли – звідти мій маршрут.

Проте блуд повів мене іншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повірив у забобони. Мені враз здалося, що йду в протилежний бік. Хоч не вниз, а вгору, все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом повернулася своїм куполом у безодню, і я дряпаюся до її підніжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.

Мене зупиняють розкішні кущики високогірних квітів – рододендрів, що кривавими латками зачервоніли під ногами. Рододендри. Я не вперше їх бачу. Вдома у мене на вікні поряд з кактусами і аспарагусом цвітуть і вони – найстаріші квіти нашої планети. Вони не прикрашають кімнати. Мені іноді жаль було дивитися на сумовито схилені дзвіночки, що никнуть у тузі за холодними туманами, кам’янистим ґрунтом, гірськими суворими кряжами. У вазонах вони сірі й чужі. В горах не зміняєш їх на найкращі оранжерейні троянди, бо прикрашають вони землю.

Я нарвав їх цілий букет й іду вниз навмання. Завіса туману стає прозорішою, нарешті мене обливає багрянець призахідного сонця. З рясною китицею високогірних квітів іду до колиби. Добре, що натрапив на житло. А мені назустріч ген від потічка, що цівкою біліє внизу, лине пісня:

Радію, що випадок звів мене з мешканцями гір. Знаю: заговорю з цим дзвінким голосочком, як давній знайомий.

З-під кучерів дивляться на мене темно-сині очі й допитливо чекають.

– Де я, дівчино?

– На Завуялі.

– Що це таке?

Сміх. Прозорий і чистий, як ота джерельна вода, що біля колиби стікає по дерев’яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаємо, в кого перше зникне усмішка з уст.

– Були там? – киває вона головою на вкутані туманом верхи гір і показує на квіти.

– Так, ходив за рододендрами.

– Що? Та це ж рута!

– Хай буде рута.

– А ти там була?

Знову той самий журкіт сміху, тільки тепер я вчуваю в ньому іронію.

Переді мною струнка, як смерічка, свіжа, як гірське повітря, розкішна, мов квітка рододендру, дівчина.

– Що ти тут робиш?

– Бриндзу б’ю.

Свята простота. Чи ж вона має поняття про свою красу?

– А де ж Завуяле?

Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі – темно-сині весняні бриндуші.

– Як називаєшся?

– Так, як мама.

– А мама?

– Так, як я.

Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра і післязавтра. І через тиждень.

Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, збурене небо, пісню рік – як свою власність.

Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати.

Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких дізнаюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар – старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. З вечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю.

Старий лісник знає, звідки взялось Морське око – холодне озеро на вершині Чорної гори.

– Розповів би, не ймете віри.

– Ні, ні! Розказуйте.

– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…

І далі я забув про оповідача, чую лише легенду, яка для цих людей, а віднині і для мене, є дійсністю і казкою.

…Уривисті скелі й темні ліси ніколи не бачили сліз Чорногора, а тільки блискавиці із затуманених очей, тільки шматки розірваного чорного неба по верхах гір. Не чули сумирні смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тільки лютий рев або глухе рокотання у могутніх його грудях. Боязко гомоніли бори, злякано перешіптувались і нагинались. На самих верхах горді гинули, покірні ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гір.

Аж ось у його володіннях з’явилася людина, що не злякалася незрівнянної сили велетня, рубала дерево сокирою і звивала свої гнізда під скелями, мов ластівка. Здивований Чорногор зійшов до підніжжя гір, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грізно, впевнений у своїй силі:

– Хто ти такий?

– Господар гір! – почув сміливу відповідь.

Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:

– То йди зі мною на двобій!

І вийшла людина на нерівний поєдинок з жорстоким велетнем.

У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.

Застогнала людина з жалю за знищеними хлібами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гілок, годувала маржину.

Злий Чорногор наслав хижих звірів перерізати худобу. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.

Переможена людина впала на землю у безмежній тузі й розпуці. Засміявся Чорногор, громом зареготав з утіхи і зійшов подивитися, як умирає його ворог.

Нічого не залишилося в людини, крім крихти надії і маленької гілки в руках. І якраз тоді, коли велетень хотів ступити на тіло переможеного, заговорила гілка, заплакала, заридала, в мелодію перелила ту крихту надії, і розлилася пісня по зворах Бескидів.

Притих вражений чарівник, потім заметушився, кинувся за піснею, щоб убити те останнє, що залишилося в житті людини, ловив її між віттям смерек, вітром шугав за нею по яругах і ніс її перед собою, а спіймати не міг. Вона всюди звучала: тужливо, як шум гілок зламаної смереки, весело, як джерело в скелі. Пісня линула до неба, проривала чорні хмари, сині тумани і була, як гомін гірський, що його не втихомириш, не спиниш.

Лютував Чорногор, карав принишклі дерева за те, що стихли вони, слухаючи пісню людини, ламав скелі, бо серед них пісня лунала голосніше, але вбити її не міг. У безсилій злобі й люті він зупинився на Чорній горі, всі хмари-бовдури і громи-блискавиці зім’яв у жмені, щоб кинути ними востаннє в людину, але пісня лунала все голосніше, а від неї, як від леготу, танули, м’якли градові хмари.

Заслухалися тумани в яругах, птахи вторували дивній мелодії, лагіднішали хижі звірі в барлогах. Людина покоряла піснею все.

Зрозумівши своє безсилля, вперше заплакав Чорногор. Велика сльоза капнула з ока велетня і плеснулась об скелі…

Вірю. У все, що б ти не розказав.

Бо для того, щоб пізнати цей край, треба вірити у казку. Тут люди дійсність окутують у фантазію, реальне й фантастичне сприймають з однаковою впевненістю.

Старий лісник знає, наприклад, що незабаром рубачі перестануть спускати ліс жолобами. Це важко. Дерево треба зрубати, пустити в жолоб, а потім тягти трактором, а то й конем до Черемошу. А буде так: побудують вежі на верхах, а звідти підуть міцні линви на сплав. Такими дорогами йтиме дерево.

Вірю. Буде механізовано експлуатацію лісу.

Старий знає, що до рубачів приходять нявки. Вони співом заманюють рубачів у нетрі, й ті більше не повертаються до своїх колиб. Лісник сам бачив нявку, коли був ще молодим.

І це правда. Я також бачив її на Завуялівській полонині.

У все вірю. Через казку я пізнаю життя.

Вранці вибігаю з низької лісникової хати і на повні груди вдихаю свіже, напоєне запахом хвої повітря. Переді мною розгойдане нечуваним штормом і застигле в одну мить море. Мене заворожує ця дика і могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще відчути її.

Села не видно. На зелених куполах горбів, притулившись спинами до схилів, то тут, то там видніють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахів, а подекуди тільки високе вориння виявляє присутність чийогось житла. Біля хат клаптики скопаної землі, а решта багатства – непрохідні ліси й полонини. Чим сильні ці люди? Може, таки тією піснею, яка допомогла їм вистояти перед злими силами природи.

Вчуваю звуки цієї пісні щоранку. Вона вже бринить у моїй душі, народжує слова. Я ще її не знаю, але чую, що вона поруч зі мною – моя пісня про гори. Знайду, спіймаю і розпливусь у ній раннім серпанком по горах, перемінюся в швидкий потік і побіжу, поскачу по каміннях, розіб’юся на водяний пилок на водоспадах або стану жолобцем біля джерела. До мене щодня підходитимуть люди пити воду, щоранку буде цілувати мене дівчина із Завуялівської полонини.

Через казку я пізнаю поезію цих людей.

Я знову на полонині. Мені треба почути пісню, вслухатися в неї. В найпростішому виконанні моєї знайомої вловлю затаєні ноти, серця пісні діткнуся. Зумію, бо знаю, як вона народилася. Я підготовлений до цього.

А тоді створю свою пісню.

Дівчина зустрічає мене радо. Вона сьогодні не розмовляє загадками. Звуть її Оленкою. Наливає в горнятко молока й подає мені. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадує мені дитинство. Я ж бо родом з Покуття. Ми з Оленкою майже земляки, нам легко буде порозумітись.

Вона запитує, хто я і звідки. Бачу, як густі брови зводяться від здивування і тут же розпогіднюються.

– І живете там?

– Ні. Тільки інколи приїжджаю.

Теплий полиск померк в очах дівчини, але ненадовго.

– А гуцулки танцюєте? – питає задьористо.

– Трохи танцюю.

– Трохи – для бідних… А пісні наші співаєте?

– У тебе навчуся.

Оленка підводить на мене свої темно-сині бриндуші й лукаво поглядає.

– Ви – вчений?

Не знаю, що відповісти.

– Вчений, – вирішую.

– І я маю десять класів.

Дивуюся. Чому ж вона тоді бриндзу б’є на полонині, а не вчиться.

– А хіба ви тут будете за мене?

Чому – я? Найдеться, кому. Невже Оленці не хочеться вчитись?

– Хочеться.

– То покинь свою полонину і йди.

– О ні…

Вона обвела поглядом гори, у мрійливій задумі опустилась ліктями на траву й сама до себе прошепотіла:

– Ні, ні… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.

Від цього «ні» в моєму серці пригасло те романтичне піднесення, яким я жив цих кілька днів у горах. Від цього «ні» повіяло патріархальною відсталістю. Я не за те, щоб молоді люди обов’язково покидали батьківське гніздо, але нова, сучасна людина повинна бути морально готовою розпрощатися з ним.

А Оленка то заплітає, то розплітає довгу й товсту вужівку-косу, а темно-сині очі заволоклися мрією.

Про що мріє вона? Як розгадати?

Оленка співає. Співаючи, вона дивиться на мене, та, мабуть, не бачить нічого, крім музичних образів, створених її уявою. Лине пісня за піснею. В Оленки театральна невимушеність, чудовий слух і голос, але це ще не все, чим чарує вона не тільки мене, а й простір полонини, квіти, серед яких сидить, підігнувши ноги, потічок і синій смерековий бір, що притихли, заслухавшись.

Намагаюся зрозуміти, але попередня розмова і нова думка заважають слухати. Чи доцільно, щоб талант залишився невідомий людям? Адже людина-творець – не пташка. Їй замало власної пісні, їй треба визнання. Народ виділяє з-посеред себе здібніших людей, які репрезентують його іншим народам, світові. Такими були шотландський Бернс, буковинський Федькович, воронезький Кольцов і взагалі всі видатні люди. Таким шляхом іду і я, бо, ставши вище, я зумів зрозуміти казку життя людей для того, щоб проспівати їм їхню пісню.

Зумів зрозуміти? Так чому ж отої найбільш затаєної ноти, серцебиття пісні зараз діткнутися не можу? Вона, близька й невловима, відбивається луною від мого здивування: чому Оленка співає тут, хто її слухає, чиє визнання буде нагородою за її талант?

Я не можу збагнути найтонших нюансів мелодії, не можу знайти зараз ключа до своєї власної пісні, яка, здавалось, учора от-от сама зірветься із сповненої нових вражень душі.

Чому якраз ці почуття заважають?

Оленка співає. В неї це виходить так природньо, як звичайна розмова. Вона не знає ні своїх здібностей, ні своєї краси. Тут їй не можна залишатися. Доїти овець і корів, бити бриндзу, чистити стаю від гною може хтось інший. Так співати може тільки талант.

Кажу їй про це. Вона сміється і замість відповіді просить допомогти зцідити з казанів жентицю. Мене дратує така надмірна простота й несерйозність в розмові. Але допомагаю. Оленка зовсім близько біля мене, я чую її подих. Вона ставить казан на землю, мов чарівниця, впивається в мене шаленими очима і чекає. Ніби говорить: «Я твоя пісня, ти знайшов мене».

У забутті пориваюсь до неї й одразу ж зупиняюся. В очі мені впадає її забруднена на грудях сорочка, зачовгані в траві ноги, довгі, як у скрипачки, пальці з потрісканими пучками, тугий стан, підперезаний старою запаскою. В уяві переодягаю її в найкраще плаття, закладаю їй коси по-японськи або втинаю їх, і кучеряве чорне волосся спадає завитками на плечі. Таку хочу обняти. Вона на сцені, глядачі, затаївши подих, чекають її пісні.

Немає пісні. Оленчині очі наливаються смутком, смуток змінюється холодком і врешті байдужістю. Вона говорить щось зовсім недоречне:

– А ви знаєте, я не люблю курортників.

З долин наповзає фіолетове надвечір’я. Гіркота разом з присмерком осідає в моїй душі. Я не знаю, що саме, але втратив щось сьогодні. Якась перепона не дозволила мені вловити мелодію гір і відчужила від мене запашну полонину, на якій квіткою рум’яного рододендру цвіте загадкова Оленка.

Просиджую до пізньої ночі над розкритим зошитом і не можу записати жодного слова. Цвяхом вбилася думка в мозок: «Чому я став їй раптом чужий? Чому від того зневажливого слова «курортник» пропала казка, яку я виплекав в уяві?» І вже по-іншому видніють гори, залиті місяцем, і легенда про Чорногора звучить не так, і Оленка більш не здається мені мавкою, а її «ні» заперечує й осуджує щось у мені самому.

Старий лісник встає ще задовго до світанку. Він збирається в Буркут на сплави. Я йду з ним. Сподіваюсь почути від нього хоч би одну легенду, щоб знову ожила переді мною своїми чарами казка.

Але лісник тепер говорить тільки про ліс. Хочу вловити в розповіді старого щось казкове, як колись, і тут же відчуваю, що мене цікавить тепер не казка, а його глибоке знання лісової справи. Він розуміє деревину, знає, чого вона потребує, про дерево говорить, як про людину. Довідуюся, наприклад, що дуб любить сусідство таких дерев, від яких він вищий хоч на вершечок, а ялина навпаки – ховається від сонця в чужу тінь. І люди є такі: сумирні й горді.

– Оце вам дуб, а це дубиця, – показує лісник на два однакові дерева. – Га? Як відрізняю? А так, як дівку від парубка. Дубиця швидше опускає листя і швидше обсипається.

Лісника турбує те, що вирубки не засаджують негайно лісом. Постоїть отак пару років, і тільки ялівець там ростиме, бо, крім різних хвороб, у лісі живуть ще й злі сили, від яких не лише рубачі, а й дерева гинуть.

Дивуюся й лякаюсь, що мене зараз цікавить не екзотика, а звичайна проза.

– Ви знаєте про ліс, напевно, більше від деяких лісничих, – кажу до лісника.

– Може бути… Від таких, що за деревами лісу не бачать. Ліс темний, але тільки для темних людей.

Зрозуміло, що старий не сказав цього в мою адресу, але я відчув, як ураз спаленіло моє обличчя. А може, це я за деревами не бачу лісу, для мене він темний? Може, це я за казковими уявленнями не зумів побачити людей, їхньої праці, їхньої пісні?

Ще раз прошу лісника розповісти легенду про Морське око. Ще раз слухаю і вчуваю в цій казці нову істину. Пісня, з якою перемогла людина сили природи, – праця. Може, тому не зрозумів я пісні Оленки, що не знаю її праці, що стара запаска й зачовгані в траві ноги не дали мені наблизитись до неї. Може, тому що сам звик вдягати свої пісні в театральні шати? Може, тому я вивчав життя з казок, а не пізнавав його в праці? Може, тому захотів вирвати дівчину з її ґрунту, щоб чути від неї мелодії, які мені доступні?

Сумніви мучать мене. Борюся з ними, виправдовую себе, а вони вперто нашіптують: «Ти тут чужий».

Разом із світанком ми біля Буркута над Шибеним озером. Водоспад смерек рине зі стрімких схилів кучерявим шумовинням у зелене озеро. Тихо, нечутно прорізує водну гладінь і падає на саме дно перекинутого неба.

Шлюзи ще закриті, та плотарі вже зганяють сон з поверхні озера. Вода починає брижитися, хвилюватися, передчуваючи, що нині вирветься на волю з люттю, з клекотом, нестримно.

Внизу, за шлюзами, лежать на поверхні мілкого Черемошу готові плоти-дараби. На них, за кермами, стоять плотарі – дужі, впевнені, рішучі. Перед ними – круте русло Черемошу, стрімкі скелі, повз які, не черкнувшись, мусять пройти плоти, водоспади, на яких з розгону по шию треба зануритися у воду й не дати себе змити течії.

Шлюзи відкрито! Мов дикий звір, спущений з ланцюга, рветься в отвір вода. Покриває плоти, рве їх, ніби солому, б’є в спини плотарів, хоче змити їх, а ті борються за кермами на життя і смерть. Переможений звір, переможений Чорногор. Перша дараба виринає з бурхаті й зникає за горою.

Чую, як хтось починає глузувати в мені з мене самого.

«А це також казка? Ось перед тобою твій Черемош, про який ти складаєш пісню».

«Не складаю, – боронюся перед своїм другим «я», що виросло в мені з моїх власних сумнівів. – Я не вловив мелодії».

«Бо ти боявся брудних від праці рук, а щоб не дотикатися до них, придумав теорію: талант для слави! Щоби творчість людей мав змогу вивчати зі сцени, а не з життя. Бо воно часом рапаве, чорне, запилючене!»

Хто це говорить у мені? Я прийшов сюди, сповнений мрій, мелодій і поезії. Хто заліз у душу й вигризає все це без жалю?

«Талант для слави? А в цих людей, що на дарабах, нема таланту? То візьми їх на сцену і на бутафорній ріці хай ведуть вони паперові плоти, щоб доступнішою була тобі казка Черемошу!»

«Та досить!»

«Дивишся і не віриш, що хтось віддає свій талант людям, не думаючи про себе? Оранжерейний рододендр…»

«Хто руйнує мій спокій, відпочинок?»

«Спокій? То складай пісню про спокій, а не про Черемош… Ти побачив потічок і назвав його рікою. Ти пройшовся верхами Чорногори й назвав її Швейцарією. Ти побачив людей і назвав їх чарівниками. Що знаєш ти про цих людей і про цей край?… Ось де народжується пісня, якої ти не міг вловити. Ось як грають хвилі Черемошу! Ти вривався коли-небудь так у життя, як ці плотарі – в кип’ячу бурхать?»

Мовчу. Я починаю розуміти силу й безсилля, поезію і марнославство. Рву на шматочки зошит розпочатих пісень.

Рано-вранці приходжу ще раз на полонину. Розкажу Оленці про те, що зрозумів за ці два дні.

Чую пісню. Оленка подоїла овець, і її пучки ще терпнуть від втомлюючого циркання. Вона зцідила жентицю, сушить будзи на сонці й співає. Не на сцені, не напоказ, не за оплески.

Я підкрадаюся, щоб побачити її на самоті. Але вона не сама. Біля неї той, хто не уявляв собі її ніколи в пишному платті, хто розуміє її працю й пісню, хто любить свіжі високогірні, а не оранжерейні рододендри.

Бачу, як обнімає парубок красуню, як впивається вона в його губи й знемагає від щастя.

Мені не соромно, що підглядаю. Я починаю по-новому розуміти філософію життя.

Прощаюся з Карпатами. Не несу з собою ні одного записаного слова. Йду хребтом у напрямку Піп Івана й милуюся рододендрами, хочу запам’ятати, як цвітуть вони на кряжах.

Я приходив сюди, щоб узяти крихітку того, що беруть тут люди як свою власність, і на цьому матеріалі створити пісню. Але не беру з собою тієї крихти. Крихта – для бідних. На ній не створиш пісні.

А все-таки, що ж несу?

Багато. Нове розуміння краси.

Я ще приїду до тебе, моя Чорногоро – веселко над рівнинами. Приїду без казкових ілюзій, не на відпочинок, а як плотар, рубач, вівчар. Сьогодні я закохався в тебе. А колись нап’юся до захмеління твого життя, твоєї молодості.

1960

Мить краси

Мені давно хотілося побачити хоча б на одну мить всю красу світу в одному фокусі, щоб пізнати її.

Буваючи на самоті, я думав іноді, що зрозумів красу, та завжди ніяковів, коли вона поставала переді мною у своїй незбагненній вічності. Мов розбурхане вночі море, що стихає перед світанком.

Мені давно хотілося побачити безгоміння степів, тисячобарвність неба, стоголосість гір і безмежну розмаїтість краси людської – в одному фокусі, на одну хоча б мить. Те, про що марило моє дитинство, те, що тривожило мою безсонну юність, те, що пізнало повноліття, в одній картині природи, в єдиному творінні людських рук, в одному обличчі. Так – в обличчі, в цьому дивному дзеркалі краси всесвіту.

Я довго шукав його. В картинних галереях, у стосах книг, у своїй власній уяві, серед людей. Воно було мені потрібне, як стимул до праці, як ключ до пізнання.

І нарешті я побачив його там, де зовсім не сподівався бачити, – над морем, серед сотень облич.

Мій сліпий друг якраз розповідав мені тоді про красу останнього його зримого дня, про очі жінки, яку бачив востаннє. О, як він пам’ятав цей день, ці очі! Він говорив про них, як про твір мистецтва, і пишався тим, що зберіг ту красу на все життя для себе.

Я по-блюзнірськи заздрив йому. Мені теж хотілося осліпнути від однієї миті краси.

І враз… На камені, неподалік від мене, сиділа дівчина в голубому платті – невідомо, звідки й коли прийшла сюди, – сиділа й замріяно дивилася, як тріпоче підвішена на сонячному промені чайка, як падає в солону кип’ять і виринає зі здобиччю, радісно кигикаючи.

Я не зводив з неї очей, затамувавши подих. Ревниво поглядав на інших чоловіків і радів, що ніхто, крім мене, не помітив її, і обурювався в душі, що не помічають цієї краси сотні байдужих очей.

Але ж і я, і я не знаходив її до сьогодні!

А дівчина не бачила нікого – морський вітер дотикався до її обличчя м’якими пучками, лопотів оксамитовою пеленою біля її вух, – нікого, крім чайки, що обривалася з сонячного променя і падала на хвилі. І мабуть, тому що дівчина вміла бачити цю чайку, була такою чарівною. Можливо, і мій друг, якби мав зір, пізнав би тепер нову красу, яка затьмарила б чари останнього його зримого дня.

Сліпий спитав, чому я раптом замовк, я стиснув йому руку – тихо, тихо! – і він зрозумів.

– Ти знайшов?

– Так…

– Нещасливі ви, зрячі. Завтра інша краса витіснить твою нинішню мрію. Я ж бо свою на все життя зберіг.

Минали хвилини чи, може, години, я благав її: «Поглянь на мене!»

Вона відчула мій погляд, повернула голову і сказала, кивнувши рукою на море:

– Дивіться!

І я тепер уперше в житті побачив розсипані по морю сонячні озерця, міріади різнобарвних сонячних озер.

Це було друге відкриття краси світу, це був другий мій фокус краси всесвіту, і я збагнув, що відтепер мені було дано бачити їх тисячі в своєму житті.

Я не розпитував дівчини, звідки вона, боявся, що від моїх слів згасне краса її очей, відлетить чайка, ображена, а те невловиме щастя бачити це все пропаде, мов бульбашки перламутрової води в піску. Коли оглянувся, дівчини вже не було, вона зникла, наче привид, і я тоді закляв це місце: «Ти вернешся сюди!», я тричі по три заклинав цими словами камінь: «Ти вернешся сюди!»

…Уночі розбурхалось море, і я не спав. Цілу ніч розмовляв з дівчиною.

«Я шукав тебе весь вік. Відколи вперше дізнався, що ти є на світі – моя велика краса. Ти вернешся, щоб я пізнав тебе до кінця, наситився твоєю красою».

«Не поспішай узяти від мене все за один раз. Та це і неможливо. Я – вічне твоє щастя пізнання, і мене ти будеш знаходити й відкривати все своє життя».

«Ні, я хочу знати тебе одну, так, як мій друг».

«І більше нічого? Твій друг осліп».

«Я хочу припасти до тебе, мов до квітки».

«Я – лише перша квітка на твоїй леваді. Будь обережний. Коли згинаєшся за однією, бійся стоптати десять, бо всі вони твої. Я показала тобі лише стежку на леваду».

А море скаженіло. Море всмоктувало в себе темряву, облизувало хвилями поворонене нічним холодом небо, хотіло припасти до його краси. Але тепер було темно, а вдень сліпило сонце; люте море, яке ніколи не бачило неба, таранило берег, мстилось невинному.

Та коли облизаний хвилями небозвід піднявся вище і зійшло сонце, море втекло від підніжжя будинків і ремствувало десь там, далеко внизу. Я вибіг на берег і дивувався, як ніяковіло море під сонцем, нишкло сумирною синню, несміливо брижилося білими баранчиками під сонячним безмежжям.

І я ще раз побачив на ньому сонячні озерця, і я був тепер сильніший від моря.

На камені дівчини не було. Але я бачив сонячні озерця, які вона мені відкрила, а за озерцями простилались голубі дороги пізнання краси світу, якими я піду за новими знахідками прекрасного.

Мій сліпий друг сидів на просяклому ранньою вологою піску. Він упізнав мене по моїй ході й переможно звів угору свої великі більма.

– Нема? Не можеш пригадати навіть її очей?

Він ще щось говорив, та я не чув. Мені хотілося здерти з його очей полуду, щоб він побачив сонячні озерця.

Тепер я не заздрив йому. Я плакав над ним і благав свою долю і своє сумління, щоб не дали мені осліпнути ніколи.

1962

Відплата

Коли почався качиний сезон, я згадав свого старого друга, завзятого мисливця, – колись ми з ним не одну ніч прочатували на Заболотнівських озерах – і поїхав до нього кликнути на ночівку.

На моє здивування, він відмовився йти.

– Невже ти покинув цей спорт?

– Не спорт, а звичайнісіньке вбивство, – відповів мені мій друг. Мовив це він з якоюсь незрозумілою для мене гіркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальності, додав: – Спорт, кажеш… Спортом і досі називають також мордобій… Але мені тепер інше згадалося. Хочеш, я розповім тобі те, чого не знає навіть моя дружина. Можливо, після цього і ти не підеш на качок, а стрілятимеш завтра по картонних мішенях. Ото – спорт…

Це сталося того найгарячішого в моєму житті літа, коли за страшну, здається, кару вигоріла довкруги мене, куди не кинь оком, трава, і я залишився один серед пустелі – самотній, як скіфський ідол на степовому розпутті.

А втім, воно й не так. Трави не було тут уже тисячоліття, ніколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнім, навпаки – був захоплений екзотичною красою каракумських степів, по яких мандрували бархани у розпалені безвісті, мов каравани втомлених верблюдів. І колючки, рідко розсипані по пісках, були мені мало що не пальмами, а мій намет містом… Я зв’язався по рації з Небіт-Дагом, і сюди мали незабаром прибути туркменські робітники, щоб розпочати підготовку до прийняття партії нафтовиків. А поки що я коротав час на полюванні.

Сказати правду, десь глибоко в душі я ненавидів цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав ні одного мисливського сезону. Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свідомості, коли я піднімав з болота вбиту крячку або взимку ще теплого зайця. Загортав ногою ту цятку крові, що залишилась на снігу чи на болоті, наче ховав її перед власним сумлінням, і по-дитячому наївно думав тоді про маленьких зайченят, про самотнього селезня, який не застав у гнізді своєї подруги. Власне, як мисливець, я був байдужий до вбитих, жалів осиротілих.

Полювати в пустині було морально легше. Можливо, це й не так, та я помітив тут якесь притуплення сімейного інстинкту у тварин. Не зустрічав пташиних гнізд, зрідка проходили поодинці сайгаки – не табунами. Не дбали, звісно, про нащадків ящірки, змії пожирали своїх малят, ба навіть залітні качки недбало загортали яйця в пісок і летіли далі, а пташат вигрівала пустеля.

Я з жалем дивився на звірків, пташат-безбатченків і не шкодував дорослих: спокійно зводилась на них моя рушниця.

Одного дня я побачив нову здобич – степового орла. Він сидів на невисокій сопці, сторожко витягнувши шию, і вперто вглядався у моє житло. Змахнувши крильми, орел рвійно піднісся в небо і повис у зеніті над моєю головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти їй з пустелі хоч який-небудь сувенір. Так ось він – опудало царя птахів або хоч орлине крило.

Орел непорушно ширяв над моєю головою, придивляючись до мене злими очима. Ці очі нагадали мені ненависний погляд удава, якого я убив кілька днів тому за сопкою, – як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля і як мало материнського! – я підвів угору рушницю і вистрелив.

Орел падав, звівши крила до неба. Він упав поблизу мого намету й закричав. Це не був той звичайний орлиний клекіт – так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь і не насмілився підійти до того місця, де конав птах, підвівши в небо голову.

Це трапилось уранці. Перед обідом, коли мене в душному, мов лазня, наметі зморив нарешті неспокійний сон, почувся стрімливий шум у повітрі. Я схопився з постелі. Напевне, літак – скине воду і продукти. Вискочив надвір і сахнувся: могутній орел, чи не вдвоє більший за того, що лежав мертвий на піску, кружляв на висоті десяти метрів. Побачивши мене, він рвонувся угору і застиг, злегка повертаючись на одному місці, ніби підвішений на скрученому шнурі.

І тут я зрозумів, що вбив нині орлицю. Убив матір, дружину, і ось удівець прилетів, щоб помститися. Мені треба було оборонятися і вчинити цим самим ще один злочин. Орел порве мою палатку і все одно вступить зі мною у двобій. Я кинувся до намету, схопив рушницю й вибіг. Тим часом птах упав каменем на землю, спіймав у пазурі мертве тіло своєї подруги й важко піднявся з ним у повітря. Низько пролетів понад пустелею й сів на сопці – там, де кілька годин тому сиділа орлиця. Запізнився. Може, орлят годував або шукав якоїсь поживи, щоб пригостити подругу.

Тепер сидів чорним силуетом над розпростертим трупом, горбатою тінню вирізьблювався на розпаленому тлі неба – непорушно і скорботно.

Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крізь відхилену пілку виднівся темний силует; я вийшов, вистрелив у повітря, щоб сполохнути орла, та він навіть не поворухнувся.

І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевно, я вбив щось світле й живе в самому собі, бо аж тепер побачив, що довкола нема ні стеблинки пирію чи осоки, а тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть барханами до розпеченого обрію. Я сам убив життя пустелі.

Орел сидів на сопці і другого, і третього, і четвертого дня – живим докором мого сумління. І я пішов до нього, я не міг більше дивитися на його муку, хоч і не вірив, що він буде їсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.

Долоню пік метал рушниці, я підійшов зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався.

Він був мертвий.

Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю і подався назад – нестерпно самотній.

За рік, коли в пустелі виросли перші нафтові вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як воно дихає, потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці.

Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона є…

А мисливство – само собою – покинув назавжди.

1963

Тополина заметіль

Моїй дружині

Над моєю весною звіялась тополина заметіль. Мініатюрні парашутики несуть стиглі зеренця у літні безвісті. Сідають на карнизи, на квітники, на голови людям. А деякі і в родючу землю кануть.

Наді мною шелестить стиглозеленим листям моя тополька.

Посадилась вона без мене, та я підливав її березневими сльозами мого дитинства, зігрівав квітневим теплом ранньої юності, живив травневим щастям мого кохання.

І виросла вона…

Поруч зі мною під тополькою сидиш і ти. Напровесні, коли наше деревце лише брунилось, несміливо кучерявилось першими листочками, ми мріяли про нинішню тополину заметіль.

А нині якось дивно.

І тривожно. Летить пушок, а ми не знаємо, чи зійдуть зеренця.

Та зійдуть вони чи не зійдуть, а наших голів чіпляються, і здути їх ми вже не в силі.

Нам не сумно. Тільки трохи тривожно перед літом. І тому ми хочемо повернутися до пори весняної брості й спитати себе самих, чи радіємо ми тополиною стиглістю?

Тільки нині.

Бо завтра вже буде літо. Буде й спека, і живодайні дощі. І грози, і град. Все буде. І ми йдемо у літо, хочемо йти.

А нині я дякую тобі, мій друже, за те, що не боронила мені шукати серед моїх весен рос для нашої топольки, що підливала її своєю вірою, коли суховіяли сквари, і раділа разом зі мною весняними зливами.

Шумить наді мною стиглозеленим листям моя тополина. Чей не красується вона серед безконечного ряду своїх подруг. Скромно шелестить і дивиться кроною в небо. Рости ще їй та рости треба.

Летять на парашутиках зернини в літні безвісті. Чи достигли вони, чи, зав’ялі, зірвались? Яка з них зійде і стане деревцем?

Над моїм світом догулює тополина заметіль – знамення літа.

1963

Весільна

Дід Плятко не міг знати, чи вже стемніло, – в його очах навічно сіла глупа ніч, – але на перестиглі трави впала щедра волога, і замовк уїдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохолодою – знав дід Плятко, що вже повечоріло, тож наслуховував: повинні прийти косарі на ніч, учора новий лісничий толоку скликав.

І вже тупають десь там, в долині, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарі йдуть – буде нарешті косовиця. Вийшов дід із своєї колиби – він ще дужий, сам бриндзу б’є, – зупинився і слухає, щоб по кроку впізнати, хто йде. Може, Ілько Кінаш? Донька Катерина звечора сніданок готує та й надіється, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старість зайде…

Чує дід: під горбом, біля Катерининої хижі, гомонять, – впізнає Якуб’яків голос:

– Мочерначко, – питає лісник, – чому дах не полатаєш? Маєш уже чим.

– Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, – відповідає зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому їй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати… А втім, – знають.

Дідової колиби не минають косарі, тут і ночуватимуть – хто всередині, хто надворі, – будуть курити, розмовляти, сопілку слухати. Та ніхто не згадає про дідову сліпоту, най буде, як він сам каже, – від старості осліп.

– Заграйте, діду, – просить хтось із косарів. – Онде внучка ваша сидить на порозі, пора їй і весільної заграти…

– Кожному цвітінню – своя пора, – відповідає дід. – Але я своїм ще весільної не грав… Ти тут, Якуб’яку? – повернувся старий до гурту. – Не знаєш, прийде Ілько?

– Мав би прийти. Всі лісники повинні бути.

Старий підвівся.

– То ви спіть собі, хлопці, в колибі… Я до Катерини ночувати піду, – сказав і жваво потюпав униз.

Вмерла коротка ніч, розплилась шовковим прядивом над Жонкою, вдарив перепел у дзвін – де ж косарі? Польові коники вже дрібно січуть достиглі стебла, та впоратись самі не можуть; де ж косарі? – лементує перепел, та раптом змовкає. На Маковиці густо заклепали молотки об тонкі жала кіс, розсипався металевий дзвін дрібним пилом по сіножатях; косять, косять! – зареготався перепел з утіхи, і стрепенулась Катерина Мочерначка.

– Готуймо, Олено, швидко сніданок… Швидко, Олено!

– Ой, мамо, мамо…

Катерина дбайливо заховала сивину під хустку й вибігла стежкою нагору, пішли косарі журавлиним ключем: ш-ша, ш-ша, ш-ша! – сполохані бджоли роєм над головами, і коники табунами вбоки, куриться росяна перга, Катеринині очі общупують кожну потилицю: нема Ілька…

Чому? Чому він досі обминає її десятими стежками, сиві ж пасма ховає Катерина під хустку, нема вже чого тепер боятися Ількові, а він таки не прийшов на косовицю.

– Ілько в обхід пішов, – розгинається Якуб’як. – На Погар, чуєш, Катерино?

Чує Катерина. Далеко Погар, а в Ілька нога хвора, і лісничий не знає, бо новий у них, от застрягне десь у вивозах, чого ж його самого пустили?

– Казав, що мусить на посадку глянути, – співчутливо подивився Якуб’як на відцвілу красуню Катерину.

І вже їй не до сніданку – впасти може Ілько по дорозі, прикуріла підпалка в казані, покликала дочку: готуй сама сніданок, бо я на Багровець маю побігти; знає Олена, що не на Багровець, але бере кавуш і мішає підпалку. А Катерина побігла, і ще крізь вікно бачила дочка: на Погар подалася, і жаль Олені маму, і рада, що старість роками не міряється.

А Ілько вже пройшов через ліс, нога все більше нила: давним-давно, ще за ковпаківців, поцілила його німецька куля, перебила сухожилля. Та поки був молодший, якось ходив, а тепер гнити почало, але нікому нічого не каже, бо встановлять інвалідність і на пенсію пошлють. А тоді ліс осиротіє, таки насправді осиротіє ліс, – переконував себе Ілько, – хто ж без нього догляне саджанці на Погарі? Та добре знає, що сиротою залишиться він сам, і сюди приходитиме хіба тільки гостем. І дерева, яким він зараз господар і суддя – оцьому жити, а тому ні, – байдуже поглядатимуть на зайду, не підійде олень їсти сіль з його рук, і ведмідь зареве на нього – непрошеного гостя. Як тоді жити самому? І саджанці на Погарі всохнуть: їх ніхто не догляне так, як він. Бо в кожного є жінка, діти, а в нього – тільки ліс.

Ілько вийшов на Погар і схилив голову над лісовим цвинтарищем: злочинна людська рука спустошила тут життя. Дерево трупішіє на землі, лежать нікому не потрібні мерці, вміли зрубати, та не змогли стягти звідси ялиці, і назвали люди дикий цвинтар Погарем – згарищем, і кублились на ньому тепер лише гадюки, а небо хмурилось тут завжди, дивлячись на людське безглуздя.

Та вже почали тягнутись до сонця молоді смерічки, воскресає зруйноване життя лісу, якби ще так людське воскресало. Тож легше було Ількові йти на Погар, ніж на Маковицю.

Як ще був парубком, то мріяв лише про рушницю, бо на поле надії не мав. А рушницею можна було прогодуватися. І таки за ягоди настарав грошей, купив у жаб’євського корчмаря австрійський манліхер, який гепав, мов гармата, і кабана вбивав наповал за першим разом. Поліцаї не могли впіймати Ілька зі зброєю, ховав він свій манліхер на ніч у сіно, а тоді сам до Катерини йшов на високу Маковицю і любив – один Господь знає, як любив Ілько Катерину. Настарав грошей за кабанячі шкури, якраз стільки настарав, що на штраф, коли поліцаї таки його спіймали. Тоді подався в Уторопи на соляні бані, бо ж треба заробити, не проживеш з Катериною на ягодах. Через ту сіль до тюрми вгараздив, а коли повернувся, Катерина вже була з дитиною.

Оскаженів Ілько, увірвався до хати… «Прости, Ілашку, не любила я його, геть прогнала по першій ночі, прости, що не встояла, але дитину вбити не могла». Закричав Ілько: «То я уб’ю!» – схопив ту дитину, як цуценя, за ніжки, та руки ув’яли – не погубив і в гори подався, у високі гори, бо ці змаліли, впали ниць від сорому.

Божеволіла Катерина, про Ілька чутки не було, гуляла Катерина з розпуки, сплакав дід Плятко свої очі і сліпнути став, на всю околицю гульбища справляла Катерина, а заміж не виходила: не треба їй нікого, навіки не треба.

Повернувся Ілько і таки зайшов. «Гуляєш, Катерино?» – «Гуляю, Ілашку, публічуся, щоб ти не жалів за мною. А хочеш, то ночуй у мене також».

Побив тоді Ілько Катерину. Вранці люди побачили її – спустошену й посивілу. Більше не гуляла Катерина.

Знищили люди ліс на Погарі, та ось закучерявились до сонця молоді смерічки, буде ще молодість на цвинтарищі, буде… Защеміла нога, сперся Ілько рукою на землю, приліг долілиць. Біля нього молодилися свіжозелені нащадки спустошеного лісу, «а в нас з тобою, Катерино, лише хрести та хрести попереду…»

А чому так? Чому з усіх високих гір став Погар його останньою висотою? Підвів голову: за узвозами зеленіє Маковиця, підперла круглою головою небо, чи ж то вона виросла за той час, що не бував на ній, чи така, як була, тільки він змалів за ті невтішні й безплідні роки? Коли він ступав туди ногою?

Згадав тепер Ілько все життя від початку і до різкого болю в голові втямив: адже все, що робили його руки й мозок, чим билося серце, – все це було для неї. Манліхер, соляні бані, тюрма, розпука, лють, побої і ці саджанці – все для Катерини. Тільки без неї… На пустирях садив життя, а серед свого власного – пустир.

Схопився, кинувся вперед, щоб іти, і схилився до землі від болю. Треба відпочити.

Завмерла Катерина: лежить Ілько на землі, побігла. Губила за собою роки і розсівала павутинням сивину.

– Ілашку! – почув над собою знайомий дівочий голос. – Встань, я допоможу тобі зійти. Лиш не жени мене тепер, Ілашку…

…Застеляла Олена стіл замість мами; товстелезними вужами мліли на сонці росяні покоси; ставила Олена харч на стіл замість мами, й просила діда заграти косарям.

Сумно світилась ребрами Мочерначчина хата, голосила пусткою над горами, але заливалась весело сопілка, дідова посмішка молодила полонину, а сопілка грала – кому до спочинку, кому до праці, а можливо, комусь і весільної грала…

1964

Побий мене!

Як не багатство, то хоч сморід багацький – гонор був у Штефана. Колись мав і те, і друге. А нині тільки Марійку-приблуду. Але то нічого, що бідну дівку взяв, це в моді, а для гонору в сам раз.

Тож шанував Штефан Марійку, так ревно шанував, що навіть дітей не хотів з нею мати – диви, та й розбухне або тіло втратить після дитини, споганіє, і заздрісні люди радітимуть так самісінько, як тоді, коли дідівської полонини на Затинці позбувся.

А сьогодні по селу пішла чутка, що Штефан побив Марійку.

Чи раділи – не знати, але дивувались. То дув на неї, як на ікону, все допитувався, чи їла; ішов з обходу – ніс їй суниць, малин, годував і лице казав ними мазати, щоб яка морщина не вчепилася вічною павутинкою попід очима; щоранку натщесерце подавав їй козячого молока, а вона не могла того молока до рота піднести, та мусила… Дуже дбав про Марійку Штефан, вночі також рідко займав, щоб синці не лягли під очима, а вона ходила чужою по Штефановій світлиці, спала гостею на чужих подушках, чужою серед молодиць стояла в церкві біля криласа і не раділа чомусь, як шепотіли жінки за її спиною: «Мой, яка красна!», бо і краса та не належала їй – Штефанові.

Штефан днями, а то й ночами на обходах пропадав – лісником робив у лісництві, а робота Марійчиних рук не бралася. Куталася вона в свою самоту, мов ранішні гори в білі опинки, і мовчки дивилася своїми великими, як в олениці, очима на стомленого Штефана, коли він вертався з лісу. Чекала чогось від нього. А він, як завжди, пильно приглядався до Марійки, чи не змарніла вона за день або за ніч.

Сказала якось Штефанові:

– Таке – ніби мене збираєшся продати.

– На люди ходжу з тобою – файною мусиш бути.

– Ото й тільки, що водиш мене між людей, ніби на торговицю.

Насурмонив тоді чоло, з’їжилися вуса, очі важкими каменюками впали на пахуче, неціловане Марійчине обличчя.

– Все маєш у мене, хіба лиш зозулиного молока…

– Маю, Штефане. Аж по саму гульку маю.

– Ой, погнав би я тебе, небого, – заскрипів Іван жовтозуб’ям, – ой, погнав би, щоб попленталась селами, як ото колись!..

Замовкла Марійка, бо страх мала. А більше в неї нічого не було, крім краси і страху перед великим світом, а тим світом проманджала вона від дитинства до дівоцтва, від румовища вітцівської хати до Штефанових світлиць, від самої війни донедавна ходила з села в село і все розгубила по дорозі, навіть образ розстріляного мадярами батька. Все розгубила – крім вроди.

Мовчала, бо ж боялася великого світу.

А в селі так: не встиг спіткнутися, скажуть – ногу зламав. Пішла чутка, що Штефан побив Марійку, а він лише замахнувся.

Таки не вдарив…

Коли почало розвиднятися, і над Жонкою закурилися сивими кудлами тумани, прибився Штефан додому – сіно на Затинці пантрував – і зупинився на воротях, по коліна вкопаний у землю. Зі стодоли, по-злодійськи скрадаючись, вийшов Карпо Гануляк, смикнув через тин і похрускотів лопухами.

А Марійка стояла біля дровітні за стодолою – втікати їй нікуди: тривожне небо впало їй в очі, багряні щоки вмить окуталися білими опинками, стояла – розчесана Карповими пальцями, націлована за всі роки свого пошанівку, злякана і непорушна.

Штефан кинувся до воріт, немов зірвався з ланцюга, кулак в розгоні розрубав сонячний сніпок, що ткнувся гузирем у Марійчине обличчя, просвистів біля її губ і ув’яв – так добрий фірман спересердя конячину не вдарить.

Марійка чекала побоїв. Тремтіла в страху, але чекала їх – важких, болючих, бо мусили вони тепер впасти на неї, сам Бог так наказав.

Але Штефан не вдарив…

Пожалів… Пожалів?! Чому пожалів?

Промінь добра блиснув з холодних Марійчиних очей, упав на зціплені Штефанові губи.

Він опустив руки – багрець сплив з його обличчя – і сказав по-господарськи спокійно:

– Іди до хати, проспися. Вечером ґазди в гості прийдуть.

Стрепенулася, мов підрубана осика.

– Штефане…

– Іди до хати.

– Штефане!! Вдар… Чуєш, що кажу: вдар!

Обернувся і – за ворота.

– В обід прийду. На Поляницю мушу…

Побігла за ним слідом. Впала хвіртка, спотикнулася Марійка на дорозі, крикнула:

– Вернися, Штефане!

Оглянувся.

– Чого тобі?

– Побий, Штефанку. Чей і худобину б’ють, хоч на заріз і на продаж тримають…

Пішов не оглядаючись.

А коли зник за вільшиною, прошептала Марійка кволо:

– А щоб тебе бог побив…

На другий день гомоніли жінки над потоком:

– Марійка Штефанова з Гануляком втекла.

– Брехня, Карпо дома. Нині-м виділа.

– То як – сама? Чого?

Ніхто не знав, чого.

Та враз свіжу новину принесли хлопці з вулиці, та таку, що та перша здиміла з переляку від цієї.

– Штефан застрілився! У своїй хаті, з рушниці…

1964

За простибі

«Най лиш відкурбелить мартова віхола, бо ади знов замело і до автобуса дійти трудно, най тільки обочини заморіжаться, щоб під ногами не чавкала холодна болотиня, то вже поїду, – думала баба Марія й кутала ноги полою старого кожуха, який давно служить у цій хаті за покривало, го, як давно: ще Анничка товклася на ньому, а після неї тих двоє чужих, що їх виняньчила за простибі. – Най лише потепліє, то вже поїду в місто до Аннички найменшого внука бавити, все-таки своя кров».

Старий кіт сидів у Маріїних ногах, підігнувши хвоста, він поблажливо блимав на бабу зеленкуватими очима: смішні думки снує його газдиня, нікуди вона не поїде, про тих своїх рідних онуків торочила й тоді, як Мурчик ще малим кошеням дряпався по ліжнику, що он висить на жердці, вічно про них балакала, а чужих колисала. «Завжди кудись їдеш, хату продаєш, мене віддаєш сусідам – лякаєш старого Мурлику, але ти добра, бабо, та й халупу свою тобі буде тяжко покинути», – тужно позирав кіт каправим оком на бабу Марію.

– Атпрусс! – шикнула Марія на кота, але не зігнала його з ніг. – Добра в цій хаті не було ніколи, то й жалкувати нема за чим, а там, у Аннички, – світлиці, електрика й вода на кухні, не треба по неї ходити, як оце в нас, до потоку. А в Аннички маленький Ромчик недавно знайшовся, чей же більше він вартує в мене, ніж ти та оця перекособочена хата під кичерою. Ая…

Кіт від жури зажмурив очі й скрутився клубком біля бабиних ніг. Раптом різко підвів голову: рипнули сінешні двері, потім – хатні, холодна пара клубками вкотилася до кімнати, а в тій парі, немов Саваоф серед хмар, отой, що на закуреному образі над ліжком, явився сусід Гаврило, весь засніжений, білий.

Марія підвелася, звісила з печі жилякуваті натрудоватілі ноги; вона рада, що прийшов Гаврило. Нудьгує він серед зимового безділля, років зо три тому повдовів, залишився з мацьопким Васильком – дав Бог під старість дитину, а маму забрав. Не бідує Гаврило, має хліб і до хліба, бо керманичам на сплавах добре платять, лиш нудиться взимку дома.

– Вам листа приніс, Маріє. Пополудні в село ходив, поштаря здибав, то він просив мене передати.

Марія похапливо злізла з печі – від Аннички лист! Йой падоньку, вже напевно клене стару, що не йде до них.

– Читайте, Гавриле, – квапила і поправляла теплу хустку на молочно-білій голові. – Читайте, сусідо, я вся аж терпну.

Гаврило вже обігрівся, розстебнув куртку, матове світло із завіяних шибок блідо лягло на дрібно списаний листок, застигли Маріїні зволожені очі. Гаврило читав листа від дочки Аннички, яка першою вибавилася в цій хаті.

Слухає баба Марія, а лист довгий-предовгий, то такий лист, що в одному написаному слові – цілих тисячу, за одну хвилину Гаврилового читання пробігають роки. То дуже довгий лист.

«Я одна у вас, мамо, і не знаю…»

Одна, певно, що одна… Я ж не віддавалася після того, як твого тата поліцаї забили за тютюн. За десять стеблин бакуну, що викохав за хатою, бо на монопольний грошей не було (вічно тих грошей нема в хлопа, чого воно так?), за тих десять стебел, Боженьку милий, злупцювали його отут, на подвір’ї, як шкідливого пса, і пішли. А він похирляв з рік, вже й курити не хотів, та й умер. То-м не віддавалася більше, бо ніхто не хапав бідну, та й не дуже показну, а не гуляла зроду, то певно, що мусиш одна в мене бути…

«І не знаю, що вас там у горах тримає…»

Якби то хто знав, дитино, що за сила тримає гуцула в горах? Зійде на доли – хліба там дунаєм і рук до нього завжди треба, а він подивиться, поробить, огузок зерна на плечі та й далі на своє каміння, на кряжі – овець глядіти, ліс рубати, пісню співати і дивитися в небо…

«Ну, колись біда була в людей, то й ви…»

Як у людей, то й у мене, донько. Бо всі під одним небом живемо, то й мусимо ділитися лихом, а чи щастям. Тоді кожен мав свого до нового, а в нас таки легше. Чоловіка мого давно не стало, жаль притупився, а в інших – як свіжа рана: того в Німеччину вивезли, другого тут-таки замордували, той потім на війну пішов, і лише карточку по ньому прислали, а деякі отут такого наробили, що ніхто не знав, куди діватись… Юлина, зведениця, хто б сподівався – схрон у її стодолі знайшли, порожній уже. За то й засудили. А Настуньку я взяла, бо маленька була. Дозволили взяти. Які там у Юлини ще гріхи були – не знаю, але дитина – що воно винно? А ти вже на той час високі школи закінчила, віддалася, жити ви почали добре – одне лише, що з першою моєю внучкою бідували трішки. Але там у вас і ясла, і садочки, а тут цього не було, пропала б тоді Настунька, то я не могла інакше…

«Потім… ви якісь дивні, мамо. Що вас примусило другу дитину брати – з хати, від батьків?»

Бог відає, Анничко… Є щось таке в серці людини – вік про нього не знаєш, а воно, диви, та й обізветься раптом у грудях і скаже тобі: «Так мусиш зробити». А він, той Пилип, най йому бог гріха не пише, через ту горілку пекло зробив у своїй хаті, Гафію увігнав у сухоти, а вона не признавалася до хвороби, аби в лікарню не забрали, бо дитина з голоду спухне при такому татові. Настуньки в мене вже не було, таки викохала її, доброю у світ пустила, тепер вона в Косові килими робить, та й стара повернулася. Ти другу дівчинку якраз тоді народила, і я вже збиралася йти до тебе, але подумала: у вас там і ясла, і садочки, а в нас цього не було… Пилип замерз п’яний у лісі, Гафії в лікарню треба, мусила взяти її дівчинку до себе…

«Гафія видужала, дитину забрала, а ви… То хату нема на кого лишити, а може, кота шкода… Ромчикові третій місяць, відпустка закінчується, скоро на роботу піду, а Ярослав мій на заводі пропадає, головним інженером призначили недавно, дома він гостем. Знову чужу людину треба кликати до дитини, наче в мене рідної мами нема…»

Марія енергійним змахом зсунула хустку на шию – молочно-біле рідке волосся стягнулося на голові, мов пряжа, і заплелося в худий верґунець вище потилиці, – зволожені очі були рішучі.

– Візьміть, Гавриле, чорнило й ручку он там з вікна, нате папір і пишіть уже: в понеділок най зустрічають. Ниньки четвер, якраз встигну зібратися.

Нявкнув кіт на припічку, скочив на долівку, потерся хребтом до Маріїної ноги, фиркнула ногою.

– Атпрусс!

Блимнув зеленими очима і скорботно опустив вуса. Аж тепер помітила Марія, що кіт уже дуже-дуже старий.

– Мурка заберете, Гавриле, до себе. А хату, як хочете, купіть під стайню. Пліт завалите, і – як у себе на подвір’ї.

– Я про це отеперки подумав, Маріє. Завтра сплави почнуться – гроші будуть. Вдосвіта йду на шлюзи.

В суботу Марія була вже зібрана в дорогу. Бесаги з різним шматтям лежали на лавиці, сумувало порожнє ліжко і голіла жердка над піччю, лише на стіні сумував закурений серед хмар Саваоф і кіт куняв на старому кожусі на печі.

Крізь вікно побачила Марія Варвару, що живе над потоком. Вона вела за руку Гаврилового Василька, хлопчина чогось плакав. Вийшла Марія на поріг.

– Ти до мене, Варваро? То ходи, ще посидь, бо завтра мене вже тут не буде.

– До вас, вуйно, до вас… – відповіла Варвара і була чимось стривожена. – Ви нічого не знаєте?

– А що сталося? – стрепенулася Марія.

– Вчора Гаврила деревом придавило на шлюзах.

– Падку! Живий?

– Та живий… Але одну ногу на мак потерло. Вуйно Маріє… Я б сама, але знаєте – в мене шестеро душ у хаті… Най Василько цю ніч перебуде у вас, а я до сільради піду, щоб десь хлопця примістили.

Якусь мить Марія стояла непорушно на порозі, а потім ступила до хлопчини, притулила його голівку до подолка.

– Варваро, – сказала тихо. – Не йдіть до сільради. От… побіжіть на пошту в Ослави. То трохи далеко, але побіжіть. І телеграму моїй Анничці дайте… Візьміть цей конверт, тут є адреса. Скажіть, що не приїду, поки Гаврило не видужає. Най ще трохи потерплять. У них там і ясла, і садочки, а в нас цього ще нема…

Старий кіт тихо ластився до бабиної ноги, спав Василько на старому кожусі, сиділа Марія на ослоні, спершись на спаковані бесаги, й шепотіла:

– Прости мені, Анничко, що не одна ти в мене. Ой, не одна, не думай так. Між людьми живемо. А нам, як бачиш, таки трохи легше, ніж іншим…

1964

В дорозі

Мчить автобус широким гостинцем. Півсотні життів у автобусі проходять невеликий проміжок свого шляху. Півсотні життів проносяться повз мене, як придорожні тополі. І не побачу я більше ні цих тополь, ні цих людей.

Життя не їздить тією самою дорогою вдруге.

…У кінці автобуса, на задньому сидінні, – там дуже трясе, і голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кінці автобуса править теревені якийсь жартун. Він без угаву сипле двозначними дотепами, дівчина-смаглявка відвернулася до вікна і, затуливши долонею губи, ледве стримує сміх; розохочені молодиці ласо позирають на парубка і підкидають словечками, а він не минає нікого, щоб не пришити латки, налиті топленим свинцем очі зухвало поблискують – хтозна, може, парубок і напідпитку.

Поруч з ним сидить стара бабуся. З-під хустки вибились сиві віхті волосся, щоки в неї запалі, очі сухі, а на шиї риб’ячими остями випнулися сухожилля.

– Бабуню, бабко, – не минає дотепник і старої, – фест вас теліпає? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей відданиця ложками на Святий вечір?

Пирснула в кулак смаглявка біля вікна, захоплено глянула на парубка, а він лукаво підморгнув їй і знов до бабусі:

– Чи не на торги, бабко?

– Нє… не на торги, синку, – прошамкала стара. – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти їду.

Сміх.

– А без зубів не доживете? Бабуню, та то ж кошти!

– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселиці дохторка задурно робить. Йо… А на той світ, кажеш? Ого… З Богом набутися ніколи не пізно.

Парубкове обличчя враз спохмурніло, і зовсім несподівано він сказав таке, що молодиці йойкнули, а бабуся перехрестилася.

– То як уже підете до того Бога і здибаєтеся з ним на небі, то скажіть йому, що не по-Божому він робить: вас от на світі так довго тримає, а мою Гафійку…

– Свят-свят, – піднесла бабуся три пальці до чола.

– Не хрестіться, рогів не маю… Я в небо каменем не кидав і вікон вашому Богові не бив, то чого він мою Гафійку… Ех, бабко, бабко! Сирітки залишились, як росинки на сонці…

Застигла усмішка на губах смаглявки, здивування і жаль тінню лягли в голубих очах; молодиці, пробачивши жартунові богохульство, повернулись до нього, співчутливо захитали головами.

– …А я, дивіть, ходжу по світу, як дурний, людей смішу – свій біль гутаю, увечері з хлопчиками у хованки граюся, а вранці обіцяю мамку їм привести.

– Треба, треба, синку. Жіночої руки та й ласки дітям треба… Та не для себе, для дітей шукай, – заговорила бабуся, і мова її була тепла, як рілля після зливи.

– Лиш для дітей, кажете. Нібито я ваш ровесник… Та шукав, шукав уже. Знайшов, навіть полюбилась мені. На обзорини привів. Побачив її менший хлопчик і – «мамо, мамко!» – та й на коліна. Припав до грудей і брудними ніжками по шальовій спідниці. Відсахнулася вона, струтила з колін дитину, стріпала подолок… І ніби й нічого. Гафійка лупцювала хлопців, та ще й як, а вони все одно за нею, як гусята… Заплакав меншенький, а старший його за руку та й – з хати… Так, так, для себе то легко знайти…

– А я що кажу…

Покотились у весельчака сльози, отак самі цюрком покотилися, схлипнули молодиці, а смаглява дівчина біля вікна аж підвелася і не зводить з нього очей.

Автобус зупинився. «Новоселиця!» – гукнув шофер. Заметушилася бабуся.

– Піду і я з вами, бабко, – сказав жартун, соромливо повитиравши очі, і знову безжурна маска лягла на його обличчя. – Проведу до лікаря. Вставите собі зуби, помолодієте. То, може, й вас візьму. Самі кажете – для дітей лиш…

Вийшли обоє. Водій завів машину.

– Стійте! – пролунав дівочий голос. – Я ще не зійшла.

…Мчимо дорогами. Проноситься повз нас шматок великого світу. Його ми більше не побачимо, бо життя не їздить тим самим шляхом удруге. І тому ми щасливі, якщо нам вдається зупинитись у нестримному леті часу на одну лише мить і побачити хоч одне обличчя з сотні людей, які проходять мимо силуетами.

1964

Чужий онук

М’яко гупають спасівки в Тодосієвому саду, а у Федевій пасіці рояться бджоли. Тодосій мовчки визбирує червонощокі яблука в кошик, а Федь ходить поміж вуликами й журиться, щоб рій не залетів на сусідову яблуню. Бджолам то що? Вилетить матка з виводком – і пропало. Не то що Тодосій не дозволить рій зібрати – гонор власний не дозволить…

Бо сусіди у сварці.

Про те, що Тодосій з Федором посварились, ніхто не знає і ніхто не повірив би. Їм по сьомій десятці й жили вони в злагоді півстоліття. Донедавна разом ходили в ліс на роботу. Дбайливо рахували свої метрівки й купи хворосту, отримували зароблені гроші й, повертаючись на неділю додому, згадували ті часи, коли добре жилося, а жилося добре тому, що були молоді.

Проте й на старості літ є свої радощі.

У кого є…

Коли в Тодосія почали вже таки добре терпнути руки і сокира все частіше застрягала в смерековому поліні, сказав Тодосій:

– Е, досить… Як навіть вкалічію – внук прогодує.

Здалось тоді Федорові, що цими словами хотів сусід його вколоти. Тоді й він кинув сокиру й відповів:

– І я з голоду не помру. Мені пасіка хліба дасть…

І вперше відчув Федь, як та немічна й безнадійна старість сама відчинила ворота його обійстя й боляче вдарилась у груди, ніби тупа бартка: пасіка в нього була чимала, а дітей не мав ніколи.

Обоє з бабою прожили довгий вік без дитячого гамору і дотепер якось не думали про це. А то, мабуть, через те, що отой онук, яким так змудра похвалився Тодосій і їхнім був. Так, так… Той Василько колись не міг нікому до пуття сказати, кого він більше любить: діда Тодосія, мед чи вуйка Федя.

Отой Василько… В забрудненій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, тихенько переступав перелаз і зачаровано дивився, як мудрий пасічник у кропив’яному мішку з решетом замість дна порається біля бджіл… А вуйко Федір димив квачем і розмовляв з бджолами, мов з розумними істотами.

І любив Василько вуйка Федора більше від меду, може, більше навіть від…

Та коли підріс, став якось чужатися і меду не хотів брати, а тоді Федева старість, яку він так уперто відганяв від себе, обзивалася з кропиви з-за тину: «А свого не маєш, ага… А свого не маєш…»

Так, є в старості радощі: у кого внуки, у кого пасіка.

Стиснулося тепер Федорове серце, ніби та вощина в кулаці, і кров потекла з нього, як мед крізь пальці.

– А коли Василь приїде? – спитав перегодом.

– Та він не скоро… Минулої неділі до доньки в місто їздив: проводи справляли. В офіцерську школу пішов Василько.

Смикнув головою Федір, і щетинясті вуса з’їжилися від несподіванки.

– А то як це так… І ти мені не сказав? Та я… ніби також годен був поїхати з тобою… або хоч…

– Я, казати, й забув, – знизав плечем Тодосій.

Забув… Бовтнулась неприязнь у серці Федора. Стиснув топорище, аж жили на руках понадувалися. Забув… А чи не жаль тобі, Тодосійку, трішки втіхи для мене?

Гули бджоли навесні, сидів Федьо у пасіці й думав щодня, щогодини про того внука, підперезаного вишиваною крайкою, заїдженого черешнями, про того Василька, якого Бог йому не дав.

Тодосій виглянув з-за плоту.

– Вийшов би ти, Федоре, кудись хоч за ворота та на світ подивився.

– А… все одно, всього не побачиш, всього не полюбиш. А бджола, як та крапля роси, що в ній сонце видно, або як дитина, в якій і світ твій, і любов…

– Йо… Це правда.

– А де ти був, Тодосію? Кілька днів тебе не бачив.

– Та я до внука їздив. Недалеко він.

Скочив Федір з пенька і затрухлявив до перелазу.

– Що ж це ти, сусідо, ніби на збитки?… Та чи ж не міг би я йому хоч меду пляшку? То як уже так не хочеш чужого, міг сказати, що твій. З твоєї акації бджоли таки з літру наносили…

– Та я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосій. – Приїде на друге літо, то й набалакаєшся з ним.

Образа обкрутила Федора, мов вужівка, і він мало не закричав: «Таж Василь і мій також! Чого його у мене так уперто відбираєш?»

І тут він відчув, як не злюбив у цю мить сусіда, і пасіку свою, і бабу, що грілася на порозі до сонця, старість свою зненавидів, боже… навіть Василька!

Підступив ближче і крізь зуби прошипів:

– То ще довго твому Василеві рекрутувати?

– Ти що, з бика впав? – витріщився Тодосій. – Яке – рекрутувати? На офіцера вчиться Василько!

– На офіцера? Не смішив би ти, чоловіче, людей. Гадаєш, отак айн-цвай – і офіцер?

– А ти як думав? За рік з двома зірками приїде.

– Хе, дві зірки. За Австрії дві зірки капрал носив. Най твій Василь ще трохи бульби почистить!

Не сподівався Тодосій чути від Федора такої мови. Скипів, і почалася тут чисто бабська сварка, за яку і донині соромно, але стриматися ні один уже не зміг. Як ота каламуть навесні через греблю…

– Сам ти капрал, старий дурню! Офіцером буде мій Василь, так! І до хріну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…

– Перед кожним Різдвом і ти носив – від мене!

– Свій брав! Зі своїх яблунь і акацій.

– То зрубай їх, коли шкода!

– І зрубаю!

Того ж таки дня спиляв Тодосій розкішну акацію на межі. Гепнулася вона на Федорів город, і рій бджіл знявся над пахучою кроною. – Най тепер жеруть!

– А щоб ти лежав разом з нею нинішньої днини! – товкла баба кулаком до кулака.

Цього ж вечора оскаженілий від злості Федір притяг з лісу ялинки і посадив їх навпроти трьох Тодосієвих яблунь. Аби всохли.

А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосій, і Федеві було гидко на серці.

Але сварка є сваркою. Хто перший піде на перепросини?

…Падають червонощокі спасівки на Федорів город і пропадають у росі. Їх не збирає ніхто.

А ось вилетить рій і також може пропасти…

І врешті він вихопився з крайнього вулика. Ну? Ну! А най тебе грім спалить! Закрутився в небо і легко, наче клубок диму, опустився на Тодосієву яблуню.

– А пропади все пропадом, – закляв Федір. – Не треба мені й цих, що є. Для кого?

І відтепер йому нічого не хотілося – ні бджіл, ні жити…

А надвечір сільський поштар, який нічогісінько не знав про сварку сусідів, гукнув через тин на два обійстя:

– Тодосію! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приїжджає. Нате телеграму.

Зиркнув Тодосій на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – і побігла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.

– Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусід, – помий діжку, мед крутити буду.

Але Тодосій бачив і чув.

Вночі він вийшов у сад. Хоч і не вмів заходитись коло бджіл, якось зібрав сонний рій у скриньку й відніс у Федорову пасіку.

Федеві також не спалося. Перед досвітком зцюкав ялинки й відтягнув їх у яр.

А на другий день, ніяково потупцювавшись біля хат, врешті обидва вийшли разом за ворота й мовчки пішли до автобуса.

– То кажеш, дві зірочки у нашого Василька? – вимовив урешті Федір.

– А дві, дві, – гордо відповів Тодосій.

1964

Дім на горі

Мабуть, сюди, на гору, що лисо випнулася обіч села, не долинав одвічний шум зеленого бору, змішаний з невгомонним плюскотом річки, – було завжди тут тихо, як у замкненій церкві; мабуть, розлогі крони яблунь, що обступили Пантелове обійстя, накриваючи гіллям і дахи будівель, не проколював ніколи сонячний промінь – завжди тут було сутіношно. Стояв двір Пантели чужаком осторонь, обкутаний з усіх боків моторошно густим садом, – не то гордовитий, це то потаємний, ніби для відьомських шабашів призначений, лиш крізь листя пробивалася до неба гостра шпиця колодязного журавля і маячила на видноколі, мов шибениця.

За садом покоїлася мертва оселя Пантелових предків, бо ніхто з них не вмиротворювався поруч з людьми на цвинтарі біля гонтової церковці – інший то був рід, іншого коліна.

– А тебе я, Насте, не тримаю, світ широкий, – водно говорив дочці Пантела, та це так, аби говорити, знав бо: Настя чи не дужче від нього коренем у цей горб вросла. Як уже від Юрка відреклася…

Село бігло вздовж річки аж до скелі, під якою звили собі гніздо колишні шатрові цигани, а звідти текла вже самотньо і була ніжнішою, а її берегом аж до потіччя щодня вранці квапилася до лісничівської контори Пантелова Настя, чужою минала чуже їй село, чужою верталася на свою вповиту мовчазністю гору, на яку не ходили люди.

Так якось уже повелося в Пантели, що ніхто в селі не був йому потрібний. Предкам – так, а йому – ні. Його предкам корилися люди, Пантелі вже не хотіли, а рівним бути – по роду не штимувало. Прадід опришкував, на людей з гір дивився; дід – той уже з пушкарями на опришків полював – теж з висоти жандармського постерунку гордо позирав; тато ватагував на полонині; Пантела простим мусить бути, але ж гонор залишився предковічним.

Та й навіщо йому ті люди? В колгоспи зібралися, паї ділять, а він усе має своє. Правда, інколи облюбовував якусь річ у односельців, але хіба то мусиш таки вже мати, щоб просити чи торгуватися? Можна й дочекатись – терпеливо, статечно – і диви, само в руки прийде. Тож такої черешні, як у вчителя, що на пенсії, ніхто не мав і навіть не бачив: ягоди брунатно-білі і великі, небезмай, як волоський горіх. Який би то, людоньки, вони попит мали по п’ятницях на базарі, а в учителя дарма марнуються, горобці від них жиріють. Пробирався якось Пантела ранньою весною до тієї черешні за гілочкою, щоб нащепити на своїй, та не прийнявся зраз. А ось помер старий учитель, вдова до міста перебралася – не забере ж черешеньки з собою, то й перекочувала вона разом з кубометром прілої землі на гору до Пантели… Було ще й таке колись: людей виселювали. Дехто з сільських поводився тоді ніби на ліцитації: брав, бо то куркульське, ніс до себе, бо то багацьке, а потім мусив віддавати. А Пантела не гнався за людським добром. Він хіба тільки йшов за якоюсь дрібницею, яку колись випадково запримітив, а тепер вона без діла валялася: чи то колодочка на скобі, нашийник собачий або ж колун, забитий намертво у дровітню… А як восени падали яблука і деякі котилися згори пологим схилом, то Пантела дріботів за кожним зокрема, нехай аж донизу, і скидав їх у бесажину – отоді люди й бачили його, та навіть плечима не знизували, бо звикли. І ще зустрічали старого щоп’ятниці в містечку на ринку за різним газдівським крамом: від меду в дерев’яних бочівочках до виправлених на кувадлі зношених кінських ухналів.

А як же інакше, коли без людей мусить жити? Прадід брав у багачів, як своє, дід у бідноти брав за кару, татові пай давали, Пантела ж сам мусить собі гріш добувати – від власних яблунь до знайденої скоби…

А роки біжать, мов борзі коні, біжить вниз річка через потіччя, збігає молодість у Насті, та не йдуть на гору старости, бо так уже повелося в Пантели, що до нього люди не йдуть.

Але ні, один таки ходив – Юрко. І любилися як з Настею! Та поставив він на своєму: не піде до мерців жити, а Настя теж уперлася: «Ніхто з нашого роду нікуди звідси не йшов». – «Так ти піди, ти ж молода, а він най гибіє собі на горі». – «Не піду…»

– Ти собі як хочеш, Насте, а я тебе тут не тримаю, – водно нагадував старий.

Що ж воно тримає? Стугонять лише вітри на горі зимою, замітають сад і будівлі; влітку світло у вікна не проб’ється крізь гущавину зеленого схрону; в стайні рік від року однаковісінько жує жвачку коровина і шемрають у хліві ягниці, попід вікнами кучерявиться городова м’ята, що розтирається під ногами й обприскує каміння призьби зеленою блювотиною…

Це тримає? Чи, може, держить страх жити з сусідами пліт до плоту? У них усе спільне – і поле, і розмова, а вона не навчилася так. Бог знає, а ніхто звідси нікуди не пішов – ні живий, ні мертвий.

– Ти йди, Насте, віддавайся на сторону, час тепер такий, що діти летять у світ, як ялинове насіння. Аби-сь на мене не банувала…

– А чому сюди ніхто не йде, тату?

Дивився Пантела на дочку – гарна була, але ж відцвітає, і Юрко, що вже й спав з нею в стодолі на горищі, живе з іншою в долині, бо на гору йти не захотів… Ти збіжи, збіжи вниз, небого, аби в дівках не посивіла, бо хіба я винен, що відвіку ми тут і відвіку наш рід відлюдний…

Не могла йти Настя з дідівської гори у чужий світ, якого не знала. Переймали колись парубки і тут, і на потіччі, а тепер уже й перестали.

– Не піду я звідси, тату.

– Сама дивися.

Та якось, ідучи вверх понад рікою з потіччя, Настя вдивилася на свою гору, і шпигонуло її в саме серце вістря чорного шпиля колодязного журавля, що випнувся з темної шапки дерев… І бризнула думка: вирубати все під корінь, нову хату в два поверхи поставити, голубими великими вікнами заманити, цинковими дахами блиснути над світом. І тоді прийдуть, прийдуть…

Пантела не перечив. Грошей настарав, бо з яблуками щовесни аж у Котлас їздив, та й тутешній базар давав якийсь прибуток – віддав усі. А чи тільки не перечив? Він не раз марив, щоб і собі якось звестися над людьми – сама відлюдність не вдовольняла прадідівський гонор. Але як? У ватаги не брали – лихої слави батько нажив, багатство не в моді, та й нема куди – полонину тепер не купиш. Тож хвала Богу – донька додумалася. Аякже! Двоповерховий, а покоїв стільки, що на кожного по одному. На кого – на кожного? Ге, тоді вже буде на кого: на зятя, на внуків і правнуків – і всі тут, всі тут! Від діда-прадіда до останнього бездіття!

Гинули старезні яблуні, розтопталася зеленосока м’ята, потіснилися вівці і коровина – Пантела з Настею перейшли жити в стайню, а старосвітська хата вибухла в небо стовпом порохні і разом зі шпицею журавля лягла обіч у складометри непотребу.

Зорило село, тепер здивоване: навіщо це Пантелі здалося? Навіщо здалося – приплісніла Настя жениха ловить, клітку для нього зводить! А майстри цюкали, а пили свистіли в тілах добротних смерек, а фундамент клався цементний, підвалини лягали дубові, Настя покинула роботу в лісництві – возила матеріал, працювала, як віл, аж змарніла, зістаріла і зсохла від клопотів, як зав’яла осика.

Біжать роки, мов борзі коні, біжить вниз річка через потіччя, збігла молодість у Насті, звелися на горі хороми, і на безпазушну вже дочку дивиться старий Пантела: запалися груди, ноги обсотало вузляччя жиляків, зморшки спавутинили лице. Гей, людоньки, а чи то вона ще зможе дитину народити, якби навіть хтось її захотів узяти заміж?

Звівся один поверх, і другий, ще й піддашшя з візерунковим балконом, блимнули великі вікна на сільські обійстя – ну, ідіть, старости, кваптеся, женихи лакомі!

То як – і тепер не йдуть?

Та вже якось так повелося в Пантеловому роді, що на гору люди не йшли…

Підстаркуватий пічник, спроваджений аж з Косова, ставить кахляні печі в Настиних покоях. І хоч удівець, а ще веселий – кладе печі з примовками і співом, подає йому Настя кахлі й могоричу не шкодує, щоправда, квапить на нього, та не так, як бувало на інших майстрів, – ласкою підганяє, а він якось дивно поглядає на Настю, коли вона подається до нього з кахлею в руках.

– Куди так поспішаєш, молодице, чи то… прости Господи… – сказав та й затнувся, а Настя, диви, й не загнівалася: розпашіла, рум’янці зморшки розгладили, примервіла молодість блудила в зіницях синюватими відблисками.

А коли все було зроблено до нитки, пічник помив руки, зазирнув у Настині очі – Господи, скільки тією міццю, що зводила оці хороми, могла б вона літ прожити, ночей з чоловіком переспати, дітей народити! – і відсунув на край столу пачку грошей, що йому подала Настя.

– То вже будуть наші набутки, газдине. Оженюся я з тобою.

Спаленіла, стрепенулася, бухнула кров до лиця, захвилювалися під забрудненою сорочкою рештки дівочих грудей, зойкнула і силу втратила від несподіваного щастя – опустилася на лавицю.

– Ви… ви правду кажете, Петре?

– А чо’ би я мав брехати? Збирай хоч і нині своє добро, роздякуйся з татом і – вйо…

– Куди?! – скрикнула Настя, і мертвотна блідість заповзла від шиї на лице – аж під очі, до чола.

– Як-то – куди? До мене. Син уже дорослий, геть від хати подався, домівку маю теплу, то й маленьке собі разом тихо заколишемо.

– А це? Це для кого я…

– Га… Най собі старий розкошує, ми в гості деколи до нього прийдемо. Тож забагато для нас тих кімнат та коридорів, що нам – псів ганяти порожніми покоями! Це все лише аби хотів щодня обійти, то здуріти можна. А робити коли? В мене тепліше, Насте. Там серед людей будемо…

Не докінчив, а ще хотів щось сказати, та божевільно верескнула Настя. Зсунула хустку на потилицю, втопила пальці у волосся, в шаленстві висмикала коси, потім жбурнула пічникові гроші й витурила з хати.

На крик убіг Пантела. Він перестрашеними очима дивився на дочку, що тіпалася від реготу, змішаного з плачем, силкувався підступити до неї, та ноги враз відмовили послуху, бо зрозумів, що сталося непоправне, і від жаху в нього зупинилося серце.

Настя сама поховала батька тут же, на горі, без попа і без людей. Бо вже так повелося, що ніхто звідси в долину не сходив і звідти сюди ніхто не йшов.

А потім бачило село, як щоночі горіли світла в Настиних покоях аж до передсвітку, а хто проходив дорогою попід гору, чув, як виводила вона весільних пісень.

Однієї ночі будинок на відлюдній горі спалахнув раптом з усіх кінців. Вперше збіглися сюди люди, та води начерпати не встигли, бо криниця залишилася без журавля.

Лише худобу вивели. А Насті не було ніде.

…Бігли роки, як борзі коні, бігла вниз річка на потіччя, горою кучерявився молодий сад над згарищем.

Звідкись до села прийшла чутка – але чи то правда, ніхто не міг достеменно сказати, – нібито хтось бачив на косівському передмісті Настю – живу Настю з дитиною на руках…

1968

Тиша

Таких жнив у Буківці ще не бачили. Не згинаєшся за серпом до болю в крижах, не шмагає тебе по лиці та по руках вусатий сухий колос – іди собі по вибуялому бур’яну й вибирай, наче плоскінь, стебла жита, а вони одне одного кличуть: до обіду, бува, всього три снопи насмикаєш.

Учителевій Галі й ковалевому Петрусеві такі жнива навіть сподобалися. Певне, тому, що були інакшими. А втім, цього літа все на світі стало інакшим: і жнива, і люди, і небо, яке коли-не-коли засівалося на обрії жмутками зловісних хмаринок…

Та найбільш незвичною для дітей була тиша, що наповзла на Буковець, як тільки відгуділи в небі літаки. Вона прийшла в село разом із хлібозбором, просякла крізь шпари до хат і розповзлася, сторожка, по житлах; вдень прилипала до здивованих вікон, чогось наслуховуючи, вночі сповнювала темну глушину тривожним дзінькотінням, яке вряди-годи переривалося віддаленим гримотом або червоними сполохами. Вона врубцювалася двома гіркими складками на щоках учителя, вибілила рум’яне обличчя його дружини, пригнула ще дужче і так сутулого коваля Костя і німо зціпила його невгамовно балакучий рот. Тиша ця підсилювалася короткими перемовками сусідів і нічним шепотом дорослих, коли діти вже давно повинні спати, а вони чомусь не спали, теж наслуховуючи, чи не чути далеких згуків, придивляючись крізь темряву, чи не спалахують чорні шибки блідими відблисками.

Знали діти, що трапилося, бо ж не маленькі, але та війна здавалася поки що такою, як уявили вони собі з тих книжечок, що їх приносив учитель з Коломиї, або ж з довгих і цікавих розповідей коваля, який воював колись на італійському фронті, – далекою і невідчутною.

Петрусь, Галин одноліток, – коренастий і натоптаний хлопчина, ніби він змалку готувався перейняти в батька ремесло, – аж рота розкривав, коли до кузні заходив учитель: чей розкаже щось нового, бо хоч і тривожно, але нестерпно цікаво було зблизька побачити ту війну, про яку лише читалось і слухалося.

Проте нічого цікавого, крім того, що не вродила озимина й може бути голод, Петрусь не дізнався. Жоден німець до глухого Буківця не наближався, ніхто не стріляв і не було жодного вбитого. Від коваля дізнався вчитель, що в горах хворіють червінкою, а що воно таке – не розумів хлопчина, і скучно ставало йому біля батька в кузні, бо якщо й розмовляв коваль, то без тих колишніх своїх смішків, що проскакували, бувало, між гупанням молота разом з іскрами й засвічували усмішку на обличчі вчителя, а втіху в серці малого. Тепер тато став не такий, і молот часто випадав з його руки, він сідав і курив, курив, а тоді Петрусь біг через дорогу до Галинки.

Одного разу, коли вже дуже стихло і в кузні, і на обійсті вчителя, він сказав до своєї подруги – тендітної, вихуханої дівчинки:

– Ходім гратися в правдиву війну.

Вони сиділи на моріжку за хатою, Галя одягала свою ляльку в картату сукеночку. Глипнула на нього здивовано.

– Хіба дівчата граються у війну?

– Ні. Воювати буду я, а ти меш боятися.

– А лялька що робитиме?

– Вона уміє плакати – най плаче.

– Те, що вміло плакати, вже зіпсувалося.

– То ти плач за неї.

– Чого?

– А так – зі страху або… з голоду. А я буду стріляти.

І вже патик став у руках Петруся карабіном, кльоц з дровітні – гарматою, в городі, за парканом, розірвався бомбою стиглий гарбуз. Петрусь кричав, мов навіжений, накликаючи війну цікаву й голосну, а Галинка, виконуючи задуману Петрусем роль, побивалася над лялькою, яка вмирає з голоду.

– Перестаньте гратися тої забави! – гукнула з порога дружина вчителя.

Ця заборона була зовсім несподіваною, на цьому подвір’ї дозволялося й на головах ходити; зморених забавами дітлахів ще й підвечірком нагороджували. Петрусь навіть шлунком вгадував той час, коли господиня повинна вийти на поріг з хлібом, і як вона часом запізнювалася, сам підбігав до вікна й гукав: «Дайте хліба!» Все це було звичним, бо ковалевому хлопчикові більше смакував учительський хліб, у бляшаних формах печений, ніж домашній, а Галі – ковалеві грушки з пропахлого кузнею саду. Галина мама шабатувала ножем свіжий буханець, подавала дітям товсті скибки і, посміхаючись, спостерігала, як половина Петрусевої голови – від підборіддя до носа – поринала в пахучому м’якуші.

Діти стихли від окрику господині, перезирнулися між собою. Петрусь підбіг до порога, в нерішучості зупинився, господиня пішла до хати, вернулася з хлібом, дала малому, але чомусь цим разом не посміхнулася, коли Петрусь почав ласувати. Він поклав скибку на призьбу й вибіг з подвір’я.

Потім пішли дощі, діти не сходилися, прикрість забулася, а коли розпогодилося, всі жали на городах кукурудзу. Качани на ній були великі, тож стогнав Петрусь від натуги, волочачи снопи до куп, і вдячно згадував жнива, коли то висмикував він собі поволі стебельця жита, і ні спина, ні руки не мліли.

– Коби то знаття, все кукурудзою засіяв би, – сказав коваль учителеві, коли вони зійшлися з серпами на межі. – Ви ніби наперед біду знали, більше качанів будете мати.

– Хіба то порятує?

Петрусь з цієї розмови теж нічого не второпав і радий був, як на короткому загоні залишилися самі штурпаки.

Якось осіннього ранку в учителевій хаті зайшла дивна несподіванка. Мама відкраяла Галі скибку хліба, мовивши:

– Це тобі на цілий день…

Галинка довго дивилася на пайку, відламала шматок хліба, потім глянула на матір, спитала:

– А війна ще довго буде, мамо?

– Хто це може знати…

– А де та війна?

– Всюди, – промовив батько.

– А чому люди не на війні?

– Всі люди на війні.

– І ми?

Не діждавшись відповіді, стишена дівчинка пішла з очей і просиділа в своєму куточку з лялею до обіду. Потім мати помітила, що рожевий ротик лялі туго напханий хлібним м’якушем.

Тільки скінчилися на полі роботи, забіг Петрусь до Галі. Покликав її надвір.

– Ходім на толоку, там ніхто не побачить. Візьми свою ляльку, а я зробив таку рушницю, що стріляє, як справжня – сіркою з сірників.

– Не хочу бавитись у війну, – відказала Галинка.

Обоє залишилися в хаті й бавилися, як колись «цю-цюбабки», але скоро Петрусеві ця гра знудилася, певно тому, що на нього чекала рушниця. Він уже справився було йти, та на порозі зупинився і за давньою звичкою випалив:

– А дайте хліба!

І враз почервонів, бо згадалися йому обдерті циганчата, що колись приходили до них у хату і так само, як оце він тепер, стояли на порозі.

Переглянулись учитель з дружиною, Галинка підійшла до шафи, взяла решту своєї пайки, віддала хлопчині.

Петрусь не простягнув руки.

– Ваш теж такий, як і в нас… жовтий. Наш ще жовтіший. Мама нині кукурудзяного коржа спекла…

– Бери, бери ж…

На другий день дружина вчителя відкраяла для Галі дві скибки хліба.

Зима була люта й довга. Ні сполохів, ні згуків не було чутно по ночах, а від того тиша ставала ще густішою, а Галині дні короталися за старими нецікавими книжками про ту, колишню, війну. Запитувала в батька, чи нема книжок про нинішню. А що їх не було, перечитувала десятки разів знайдену на горищі потріпану й забуту книжку казок Андерсена.

Іноді заходив коваль Кость. Він більше не згадував про італійський фронт, наче й забув про нього, а що про нинішній знав мало, то мовчав.

– Над Дністром хліба а хліба, – зітхав. – Не пускають шваби. Один із Замулинець пробував принести огузок – відібрали й застрелили, як зайця.

– Най Петрусь прийде, – просила Галинка.

І Петрусь приходив. Питала його, чи стріляє з рушниці. Не стріляє, нема сірників.

– Я тобі дам.

– Не треба, Галинко…

Стояв біля порога, мовчки тупцював, хухав у долоні, а потім говорив тихо, блудячи очима по долівці:

– Дайте хліба…

Вихоплював з рук господині шматок кукурудзяного малая й шепотів:

– А хліб у вас такий жовтий!

Розламував коржа, половину ховав за пазуху, другу жадібно з’їдав.

Одного ранку – надворі вже стопився сніг – Петрусь зайшов не прошений. Був ніби не той: блідий аж синій, щоки вкрилися білим мохом. Мовчав. Учитель з дружиною сиділи за порожнім столом, обоє втупили очі у вікно, за яким чорніла провесінь. Галинка, попісніла, крихка, мовчки колисала на руках ляльку, ту саму, зіпсовану, що не вміла плакати з голоду.

Петрусь поникав очима по кухні й тихо зник за порогом.

Галинка відклала ляльку, вийшла слідом за ним. Наздогнала його аж біля кузні. Щось, певне, хотіла йому сказати, але повернулася, зачувши:

– Скупарі… Не схотіли дати хліба, – поскаржився Петрусь ковалеві, що сидів, звісивши голову, біля холодного кувадла.

…Тиша над селом рунталася. Люди виходили з хат з порожніми бесагами, чвякали розбейканими дорогами й слизькими стежками – увсебіч від села.

1970

Сповідь

Іванові Миколайчуку

Мене завжди приємно вражала, а іноді навіть насторожувала уважність мого приятеля Марка, відомого кіноактора, до людей. А чи не награна вона? Від поведінки на зйомках до підписування автографів – усюди якась надмірна, аж боязка ввічливість. Якось я заговорив з ним про це. Тоді він розповів один епізод зі свого життя, який передаю дослівно.

Те, що розкажу, було б марницею, коли б мене погано виховали і я не мав звички вітатися зі старшими. Ба ні… Мій батько умів шанувати свою і людську честь, навчав цього й мене, а що мав звідки, то посилав мене до міста в школу та все наказував бути чемним з людьми. Я й справді був поштивий: у поїзді поступався місцем жінці, сільського дідуся пропускав уперед у дверях магазину, перед учителями знімав шапку, мовчав, коли старші розмовляли, менших не кривдив…

Але наш сільський пастух Курилко був якийсь дуже нефортунний: годі було сказати навіть, чи мав він коли-небудь батька, матір або ж братів, про жінку й дітей – то дарма й говорити; певне, нічого не вмів робити Курилко, бо відколи я знав його – пас він громадську худобу, а для того яке потрібне вміння? Хоча він був немолодий, та років йому не рахували, і з віком його ніхто не рахувався теж: хлопці на толоці грали з ним у карти й понукували на нього, щоб корови їм завертав, а щоб «викати» до нього, то ніхто з нас про це і не подумав.

Одну увагу мав Курилко від громади за своє життя, за вік і за працю – ніхто не ходив у його сад красти яблука. Але то через забобон. Жив Курилко на краю села, в хатині, що сховалася між яблунями й грушами, садок родив напрочуд рясно, а побожні бабусі поговорювали, що то над ним, бідолахою, змилостивився Господь, бо, дивись, ґазди і попідчищають свої деревця, і на зиму соломою пообвивають, а вони все одно хиріють, – у Курилка ж щороку галуззя ламаються. То ми й не ходили в його сад по яблука – каліцтва від Бога боялися, а вдячний за це Курилко восени щонеділі виносив у пазусі червоних джонатанів і роздавав хлопцям, примовляючи:

– За душу Марії… За пам’ять Івана… За здоров’я Василя… За дітей Гаврила…

Хлопці розхапували яблука, та ніхто з них не знав і знати не хотів, що то за Марія, Іван, Василь а чи Гаврило.

Однієї неділі – тоді я вже в місті вчився – потягло мене на толоку до хлопців. Вийшов такий виштрамуваний, пишний та красний, що хлопці аж посоловіли та й побокували від мене. Курилко сидів на землі з віддутою на животі пазухою, певне, ще не встиг роздати свої яблука, й позирав на мене з-під вічної, як і він, сірої клепані. Підійшов я до кожного, привітався, заговорив, а про Курилка й забув. Бо хто з ним вітався?… Холодок розвіявся, вже один хлопець колоду саморобних карт з кишені вийняв, та враз підвівся Курилко і так поглянув на мене, ніби світлом обдав, – видно, я на краще змінився.

Він вийняв із-за пазухи яблука, я відступився, але пастух ураз із кумедного такий святковий став, з небаченою дотоді гідністю підійшов до мене, поклонився, і вперше почули толочні хлопці, як він сказав, гейби чесний газда чесному газді:

– Добридень вам, Марку! – І, подавши яблука, додав: – За вашу науку високу…

Хихикнули хлопці, бо якби-то він за якихось Івана чи Петра, за їхні померлі душі, а то за науку, Курилко – за науку високу! Не оглянувся Курилко, бо до чужого сміху був звичний, проте скаламутнів святковий блиск в його очах, і дивився він тепер на мене з тінню кривди – чи то тому, що я руки не подав, чи що ніхто ніколи «ви» йому не казав або ж побачив у мені того, ким йому самому не судилося стати. Була в тому погляді і повага, і туга, і, напевно, стільки образи, на скільки могло спромогтися його незлобливе серце.

Червоні джонатани обпекли мені долоні, червоними стали в мене лице і все тіло, я стояв німий серед притишених хлопців, а коли спам’ятався, Курилко вже дріботів за громадською чередою, глухо погейкуючи.

Другого дня я вибіг, гнаний соромом і провиною, на толоку, вибіг у батьковому сардаку; Курилкової череди не було, я погнався на левади і здалеку побачив його клепаню – він стояв, спершись об головату вербу. Тихіше від кота скрадався я, уже відкрив рота, щоб віддячитися пастухові за честь, та Курилко вигулькнув з-за дерева й поклонився:

– Добрий день вам, Марку…

Відтоді я не мав спокою: чому він не дозволяє мені привітатися першим? Мститься чи, усвідомлюючи свою нижчість, оберігає мене від приниження? Словом, я не міг сплатити йому боргу: забачивши мене здалеку, він похапливо знімав клепаню.

Якось увечері я пробрався в його садок, куди ніколи не смів залазити. Курилко вже напевне дома: відігнав череду й сидить у хаті, я буду першим гостем у цій домівці і, як чесному господареві, скажу… Та не встиг я переступити перелаз, як мене вдарило знущальне:

– Добрий вечір вам, Марку.

І донині: чи то після суперечки з товаришем, чи тоді, коли спіймаю себе на байдужому ставленні до людини, або ж навіть під час дрібних непорозумінь з дружиною мене шмагає оте: «Добрий день вам, Марку».

– Ти не приїздив більше до села після останньої зустрічі з ним? – запитав я в Марка.

– Приїздив. Недавно… Ніхто вже з моїх рідних там не залишився, батько живе зі мною. Але ж думалось: Курилко вічний, мушу ще його зустріти. Побрів я на луг, де пас він завжди худобу, дивлюсь – бродить череда осіннім лугом, і стоїть Курилко в сірій клепані, сперся на герлигу, похитується. Та невже він і сьогодні череду пасе? Ну й живучий… Я закрався до тієї самої головатої верби та й гукнув зненацька:

– Добрий день вам, Курилку!

Аж легше стало… Та пастух не оглянувся. Я ще раз гукнув. Пастух ліниво повернув голову. Я ніколи не бачив цього обличчя, а воно дивилося на мене чи то з докором, чи з подивом, потім пастух розпрямився і, міряючи мене ще раз поглядом, показав герлигою в бік сільського цвинтаря:

– Там уже Курилко. Там…

1971

Юра Фірман

Було іноді так: допитується хтось у Перегінцях до Юри Васкула, а люди справити не можуть, гейби такий ніколи не жив у селі. Знав його справжнє прізвище, може, тільки один секретар сільради, а односельці – ні. Фірман, та й годі. Або ще – Юра Фірман.

Бувало – як вйокне на лісничівці, як стрелить у повітрі батогом, то луна аж над Прутом по кущах ляскає, а Юрине «ньо-о!» чують у Замулинцях. Борзо вилітають тоді крізь ворота запряжені у старосвітську бричку муругий валах і яблукаста кобилиця, а діти – врозтіч, ба й машини над фосу звертають: Юра Фірман їде! Лунко стріляє пуга, але то лише для паради, бо якби хто обмовився, що Юра коня вдарив, мав би гріх великий: кожний у Перегінцях відає, що Юра коней не б’є.

Здебільшого возив Фірман лісничого на далекі обходи, лісників деколи розвозив по дільницях, робітників підкидав на зруби до саджанців, а іноді доводилося навіть з трестовим начальством пронестися гонорово серединою села до лісничівки. Це була неабияка честь для Юри – не за себе, за коней: бачите, машини мають, а Юру таки кличуть. Лісничому, правда, клопіт, бо начальство є начальством, кожний знає, лісничиха сушить собі голову, що має на вечерю подати, а Юрі така оказія в сам раз: вечером за стіл посадять і в чесній компанії келишком-другим з начальством цокнеться. Якби хтось сказав, що він ласий на той келишок, то також мав би гріх великий, бо Юра ніколи на чуже не летить, він може й за свої дозволити собі вряди-годи на добрий пугар крамничної. Юру інше цікавить: про що вчені говорять – не в конторі, а за столом, як їдять, приємно спостерігати поважного начальника, в якого від чарки веселіють очі, і він стає таким, як усі прості люди. В сільському буфеті не те. Юра знає всіх забігальщиків як своїх п’ять пальців і шосту долоню, наперед може вгадати, як хто на його жарт відповість, а тут – новизна. Приглянеться своїми синіми, трохи насмішкуватими очима до начальників, хитро поведе заклебученим носом, а лісничий уже знає, що Юра хоче пописатися своїм якимсь дотепом, і зиркає на нього спідлоба: «Ну, ну, не встидайтеся, Юро, кажіть уже, тут усі однакові». А як правду мовити, то таки ніякого встиду нема: вони вміють оті штудерні рахунки вираховувати й таблиці вирисовувати, а фірманити не втнуть, най би спробували. Хто до чого, а за столом усі рівні. То чого б не спитати того довгоносого, що його директором кличуть, хоч би й таке:

– Вам – даруйте, що таке питаю, – ніс нітрохи не заважає, коли ви з того пугарчика п’єте?

Ну й що? Всі регочуть та й ще приговорюють: «А щоб вам добро було, Юро», бо так має бути – хіба б Юра образився, якби директор випив отак до його носа?

А зимою, коли у гори наїдуть туристи, то Юрі хіба треба відганятися від них, як коневі від мух у петрівку. І його просять, і лісничого просять, щоб дозволив Фірманові повозити їх на залубнях по тих нетрях, де пішому один дим та й нитка. То Юра – аби лише лісничий не перечив – не відмовляється, бо що то за життя, коли коні в стайні і, нагодовані, колінчаться, а сам Фірман тиняється, мов неприкаяний, довкола обори. Але також мав би хтось гріх великий, якби сказав, що Юра, непричком, гроші бере в туристів, – ото хіба тільки те, що від келишка не відмовиться. Такої плати Юра вартий, бо ж коні таки вимагають труда та й уміння. Він ось б’ється об який хочете заклад, що Муругим ніхто не пофірманить. Не думайте, між кіньми в супряжі так само, як між людьми: один є старшим, а другий у послушенстві. Батіг – то вже відомо – Юра тримає в руці для поваги, а на коней тільки ньокає і то на Муругого, бо він краще чує оті різні відтінки Юриного «ньо-о!» і розуміє їх без віжок, а кобилиця мусить слухатися, їй довіритись не можна та ще й тоді, як лошатко брикає поруч. Часом, для жартів, Юра дасть охочому туристові поводи в руки і тільки сміх та й соромота. Вчує Муругий чужу руку й ніби зноровиться, а кобилиця й собі теж. А вже як якийсь упертий помоцує віжками, то обоє шарахнуться зозла так, що й ногами вкриєшся.

Увечері Юра допізна обходить коней, вичісує їх згреблом, говорить до них, як до людей. Муругий покладе йому на плече довгу, мов скляночка, морду і так розумно дивиться в очі господареві, що начувай – щось скаже. Яблукаста кобилиця більш стримана, а може, заклопотана, бо ж – мати, а лошатко ото лише, що наборзі наждюхає у вим’я, а все більше коло Юри треться. Бо й має за що: коли було ще зовсім маленьким, то Фірман носив його на руках, ніби кроленя, до хати, щоб не простудилося в осінню стужу.

Про що думають коні перед сном, Юрі відомо: вони вдоволені, що ніхто їх не шарпав і не бив, що добре діло за день зробили, а тепер ситі й вичесані. Але що думає Юра, коні не знають. А думає він про той недалекий вже час, коли зовсім постаріється, і до лісництва іншого фірмана покличуть…

Під кінець зими Юра Фірман якось незвично споважнів. І його «ньо-о!» вже не долунює до Замулинець, і пугою лущить зрідка, в буфеті чомусь не жартує, і вже ніхто ніякими просьбами не вблагає, щоб випив пугарчик з начальством. Споважніли й коні, не носяться, як ото колись, мов змії, – ніби розлінивіли.

Поверталися якось з лісничим пізно ввечері з Форощанки – на вітровал їздили глянути. Поки обійшли оте страшне руйновище, поки вволю набідкався лісничий, доки підрахував у пам’яті, скільки втрачено кубометрів живого лісу, то вже й стемніло. Їдуть, сунуться якось так поволі, мороз до кісток добирається, а Юра ні «вйо», ні «ньо» – ступають коні, ніби в болоті по коліна грузнуть, і все оглядається Муругий на свого мовчазного господаря, чи не заснув, бува?

– Юро, – каже нахмурений лісничий, – або ви їдьте, або…

– А я що, стою? – байдуже відбуркує Юра.

Сани ледве повзуть по втертій дорозі, аж злість бере – диви, та й примерзне полоззя до снігу.

– Юро, – запитує лісничий, – ви часом не випили сьогодні, що куняєте?

– То я позавчора випив і аж нині розбирає, – відказує зухвало Юра. – Не видите, що мій Муругий забетег? Погляньте, – він тицьнув пужалном коня під живіт, – навіть бебехи звісив.

– Бо дрімає, то й звісив. Ану, дайте мені віжки.

– А де би я вам слабого коня в руки дав…

– Та я лише попробую, Юро.

– Ну, ну пробуйте, – знову каже зухвало Юра і так подає віжки в руки лісничому, як ото слідчий протокол для підпису неписьменному: постав, мовляв, хрестик.

Але сталося те, чого і в помислах не мав Юра Фірман. Прицмокнув лісничий на коней по-Юриному, ньокнув на Муругого, гей, та то теж по-Юриному: підтягнув живота Муругий, стрепенулася кобилиця, почвалували коні, а Юра рота роззявив, засовався на сидінні, очам своїм не вірить: та як це його коні, що їх з лошаток випестив, у чужих руках пішли? Несміливо простягнув до лісничого руку – віддайте віжки, але сердитий на вітровал і стужу лісничий навіть не глянув на Фірмана. Мчали коні, намерзле груддя летіло з-під копит і лунко било по передку саней, Муругий брав собі і «вісьта», і «гаття», нібито в Юри.

Шарпнув Юра за віжки, – та яке ти маєш право до моїх коней, я ж у твої папери не лізу й лісниками не командую, хоч вони, може б, мене теж не гірше слухалися.

– Віддайте поводи, – сказав з притиском.

– Тепер уже сидіть собі, Юро. То не кінь, а ви слабі стали, – влущив лісничий батогом, а холера б його забрала: по-Юриному влущив! – і тільки свиснули сани стрілою по засувах, не занесло.

– Віддайте віжки! – скрикнув Юра, і вже не було в його голосі ні поштивості, ні респекту перед лісничим, а тільки образа й лють: людоньки, то як це сталося, що його Муругий послухався чужого!

Мовчав лісничий, як заклятий. Можливо, його тепер уже забавляла ущерблена Юрина амбіція, а коні – видно було при місяці – аж хребти вигинали в бігу. Та враз лісничий рвучко спинив їх. Чи то йому причулося?

– Ви що, Юро, закатарилися?

Не відповів старий. Скинув рукавицю, сякнувся двома пальцями, нехарапутно витер сльози, соромлячись їх, і зліз із саней.

Гірко стало лісничому.

– Ну, беріть, беріть свої віжки…

– Ге… беріть, – прогугнявив Юра крізь забитий сльозами ніс. – Але як же то… Як же вони… – не доказав, махнув рукою й подався звіриною стежкою в білу пітьму лісу.

Другого дня вдосвіта, як завжди, прийшов Юра на подвір’я лісництва, відчинив стайню, та досередини не заходив. Дві конячі голови повернулися до нього – одна з білою зірочкою на лобі, друга – булана, радісно заіржав Муругий до господаря, а лошатко тицьнулося вогкою мордочкою до Юриних долонь.

Тільки лошатко попестив. Докірливо похитав головою, аж здивувалися коні, і хряпнув дверима.

А коли відчинилася контора і лісничий у своєму кабінеті кричав комусь там у телефонну трубку про вітровал, Юра зайшов у холодну почекальню, сів за столик і, сумний та постарілий раптом, щось там довго слебізував на листку паперу.

Потім тихо відхилив двері до кабінету, невпевнено підійшов до лісничого і подав йому списаний карлючками папір.

– Я ж вас не відпущу! – кинувся лісничий. – Такого фірмана, як ви, хто відпустить? Що за дурниці! Ви – як та образлива дитина, Юро…

– Ви не відпустите… – прошепотів Юра. – Ви… Коні мої, літа мої самі мене відпускають…

Якось навесні придибав Юра на полонину, де паслася його худоба. Яблукаста кобилиця гризла молоду траву та все клопітливо озиралася за лошаком, що вибрикував поодалік, а Муругий стояв сумирний, напасений, поклавши довгу, мов склянка, морду на плече молодому конюхові.

Рослий лошак повернув голову на Юрині кроки.

Поцмокав до нього.

Та жеребець уже не впізнавав Юри Фірмана.

1972

Сива ніч

Ті ночі протягом довгих років розривалися навпіл любощами й докорами. Любощі брала собі Марія, бо Іван заборгував перед нею гріхом і мусив той борг сплатити, докори ж приймав Іван за неспокутуваний гріх. Жодна з тих ночей не належала обом відразу, насичувалися нею по черзі: спочатку Марія, потім Іван. До роботи вранці вставали невдоволені й змучені тяжкою, та все ще жагучою любов’ю.

– Якби-м знала, де воно, то б знайшла й роздерла, як жабу, – сухо шепотіла Марія, коли кінчалася її частина ночі й починалася Іванова. – Тоді б ми знову стали однакові й жили б, як ото колись…

Іван мовчки приймав своє, як мовчки перед тим приймала своє Марія, але жодному не ставало від цього легше: десь-таки жила Іванова дитина, а Марія завагітніти не могла.

Цього разу вона знову відшабатувала свою пайку ночі, і була та пайка щедрою, як завжди: зів’яла від Іванових любощів і свого невгасимого жадання стати матір’ю, лежала Марія поруч з чоловіком, наче вимолочений околіт жита, – чиста, біла й безплідна.

– Якби-м знала, то… – зітхнула Марія, і вже Іван ладен був покірно приймати йому належне, та недомовлена погроза цього разу прозвучала з Маріїних уст якось тихо й зовсім не грізно, так, ніби вона намірялася не страшний злочин чинити, а гостинцями обдарувати свою невпійману жертву.

Дивно стало Іванові, він згадав про вкрадливі сиві пасмуги в Маріїному чорному волоссі: чи не вони дають себе знати? Втомилася, мабуть, небога і люттю, і роками.

На мить стало Іванові трохи відрадніше, бо відчув, що від сьогодні й до кінця не пектиме вже його Марія колючими докорами, не буде вона більш годинами простоювати на колінах перед образами, змішуючи молитви з прокльонами, та зразу ж моторошно стало, бо зрозумів він і те, що нині завітав до них перший день їхньої старості, яка сточить Маріїну красу, а глибоко в її серці замурує черству й невигойну злобу до пам’яті пастушки Даринки, що понесла від Івана плід, який мав належати Маріїному яловому тілу; понесла та й загубила його десь посеред людей, поквапившись на празничний супокій під смереки на цвинтар.

Іванова пайка ночі лише починалася, і була вона незвично важкою без Маріїних докорів, якими він упивався так само тяжко, як її відьомською красою; глухо стугоніла тиша, відлунюючи мовчазною байдужістю Марії, яка чомусь раптом угамувала свою лють, а певно, і любов. Тиша ця зроджувала в Івановій душі образу на ту, яку кохав лише за красу, а цю красу ось нині, нині вже починає точити старість, її і його старість, що з’єднає колись нарешті їх сиві ночі докупи безнадійною самотиною.

Іван скоса глянув на Марію, вона лежала горілиць із заплющеними очима, видно, вже спала; спокійний Маріїн сон дратував Івана, Марія без своєї ревнивої люті здалась йому раптом чужою, а він відчув себе зрадженим і самотнім, то з помсти викликав для себе на яскраву яву солодкий гріх з Даринкою, що стався тоді, коли Марія, ловлячи відібране злою долею материнство, ходила до ворожок у глибокі гори.

Гріховна ява спалахнула і згасла, Іван знову глянув на Марію, в сивому сутінку вимальовувалися контури її обличчя, пойнятого дурманною красою.

«Боже милий, таж ніколи не було й миті, навіть у тому солодкому грісі з Даринкою, щоб я не любив тебе, Маріє. То лиш батьківська туга жбурнула мене тоді в гаряче провалля гріха, а ще – благальний шепіт сироти Даринки, що якогось літа під час війни приблудила до села і попросилася корову пасти за молоко й кулешу: «Я геть піду, Іваночку, лиш аби не сама, бо хто, путній, візьме мене, бездомну, а вас я полюбила і дарунок тільки від вас хочу мати».

Марія рівно дихала, лежала з замруженими очима, не хотіла їх розплющувати, щоб не бачити Іванового крутого чола, орлиного носа, пишних його вусів, бо знову бризнули б з її уст бурчаки їдких докорів, а нині чомусь ураз стало не до них.

«Я ще тоді розпізнала по ній, та віри не могла йняти, бо ти мене мало на руках не носив. За те, що дитини не мала-м, ніколи не корив, я сама тим мучилася. То де б могла подумати… Але в дівки стан почав мінитися, лице розповніло, а при зустрічі зі мною її очі геть по царинках блудили. А потім щезла кудись, понісши під прикоротілим фартухом твій подарунок, Іванку…»

«Вона щезла, а я не мав з ким туск свій розділити: ніби й радий був, що пішла з очей, бо аж потім утямив, що наробив собі сорому на все село, але ж подалася Даринка бозна-куди, тож ніколи мені не дізнатися, яке ж воно, оте моє, якого з тобою мати не судилося».

«Все то було б забулося, якби Іванко сам себе не зрадив. А то якогось дня та й року сільський гробар Андрейко чимчикував на грунь, де цвинтар, а ми при стежці на своєму картоплю підгортали. Андрейко «Боже помагай» сказав, а Іван спитав ненароком: «За чию душу треба помолитися?» – «Приймачка старої Юзихи, що на Прелуках, вчора на сухоти згасла, – відказав Андрейко і зразу ж додав: – Та ви її знаєте, колись пастушила у вас». – «Даринка?! Де ж би ся там узяла?» – аж підскочив мій Іван, і сапа з його рук випала. Я розігнулася, з дива хустку на потилицю зсунула: чого б це у Івана враз так руки обімліли? А він зопалу бовкнув і за язика пізно вкусився: «А де дитина?» Знизав Андрейко плечима, бо про дитину не знав нічого, та й хто коли ходив з села на ті далекі Прелуки до Юзишиної халупи, що геть у кущах загибіла, і лише де-не-коли ріденький димок із замшілого даху давав знати, що там хтось живе. Зовсім-таки зчудувався Андрейко, чого це ні з того ні з сього про якусь дитину Іван питає, зате все зрозуміла я…»

Марія глянула на Івана: тихо спав Іван, мов мертвий. Починала брати її злість на нього. Мав би не спати, мав би ж не спати…

«Як це він спати може? Певне, старість приходить, що байдужіє. А може, був байдужий завше… Ото лиш скрикнув про дитину і зрадив себе, а шукати не шукав. Я ж то побігла. Не знаю, що зробила б… таки не знаю… але Юзиха, скільки я не допитувалася, водно головою похитувала: «Не було в неї дитини». Та чуло моє серце тоді, чує й тепер: десь є воно, оте байстрюченя Іванове».

«Ба де та дитина ниньки? Я таки другої ночі вишився з хати, коли Марія заснула, при місяці погнався на Прелуки. Сказала Юзиха, що є дитина, а де, не повість, бо дуже люті в Марії очі».

Іван вдивлявся в чорні сволоки, зрідка зиркав на втихомирену сном Марію й досада брала його все дужче, що Марія спить спокійно, так, ніби в них на печі п’ятеро дітей лежать покотом, спить собі, немов струджена багатодітна мати, а його ось мучить тривожне безсоння.

«Якби я хоч на дробину менше любив Марію, то пішов би тоді з насидженого місця за Даринкою, – десь у іншому селі збудував би хатчину та й пестував би тепер своїх діток. А Марія така, що на другий день мала б десятьох женихів».

«Якби мене покинув тоді Іван, я б на другий день умерла з жалю. Якусь смерть таки б собі знайшла. Я і потім весь час боялася, що Іван піде до дитини… То добре, що Юзиха не призналася, може б, і гріх на душу взяла. А даремно. Дивися, спить, псяюха, так спокійно, ніби ту дитину вже в люди вивів, і навіть сумління його не шкребе».

«Якби я не побоявся її прокльонів та погроз, то таки допитався б у старої Юзихи, де та дитина, та й годував би її поза хатою. Але страх був великий, що Марія тяжкий гріх візьме на душу».

«Ти спиш, Іванку, тобі коло мене добре й тепло, ти й забув про те, що ходить десь по світу сирота. Ой, таки краще було б, якби я її знайшла та й задушила, ніж має тепер вона по чужих людях тинятися і тебе, кальвіна, проклинати… Ади, нині так якось мені стало, що все тобі в один мент простила, але тої безсердечності – та тож рідна дитина! – не прощу, певно, і в гробі».

«Такий мене жаль бере нині до тебе, Маріє, що ото схопився б тут-таки і задушив би, як змію. Своїх дітей не зуміла ти мені дати, мою ж сирітку роздерла б, мов жабеня».

«Уже мені найтяжчий біль минув. То не розум, то моя любов до тебе, зраднику, всукала стільки прокльонів. Ти ось спиш і навіть у гадці не маєш, що я собі надумала тепер. Візьму та й відшукаю ту дитину і буду до неї ходити щоднини лиш через те, що воно твоє, Іванку. Даватиму хліба, цукерків та ще й грошей на книжки. Війна давно вже минула, люди почали жити, як люди, а воно, може, й до школи не ходить, бо де старій Юзисі додуматись до того. А я його в люди виведу, аж до самого Львова у високі школи пошлю, а потім приведу до хати і скажу йому при тобі: «Цілуй цього вуйка в руку, бо то твій тато», – аби-сь під землю запався від встиду».

«Піду я таки ще раз до Юзихи. Пригрожу їй, настрашу… Або грошей дам. І буду ходити до тих людей, що ховають мою дитину, навчу її говорити «тату», а як виросте, приведу до старої Марії та й покажу. Мо’, не вижене з хати…»

«Йой, таки не винен ти, Іванку. То я, то моє пусте тіло винне. Скарай мене, Боже, за те, що проклинала ту дитину. Ще я заплачу за нею, як доведеться на старість приймака в хату брати!..»

«Кару буду я мати не за гріх з Даринкою, а за те, що для спокійного життя своєї крові відрікся. Таж такій людині не води на старість подати, а хіба в очі плюнути!»

Лежали незворушно, і здавалось обом, що ніколи вже їм не з’єднати докупи жодної наступної ночі.

А коли поруділи чорні сволоки і ніч розтрусила свою сивину на голови двом людям, що не спали, два виточені профілі з силуетів стали живими обличчями. Тоді зустрілися сірі, як цей досвіток, Іванові очі з синіми, мов ранкове небо, Маріїними, довго вдивлялися дві пари очей одні в одних, поки не зрозуміли, що ця ніч була спільною для них і що вони вперше за багато років не роздирали її навпіл.

Тоді встали з постелі, мовчки вбралися у святкове, хоч починався звичайнісінький будень, мовчки вийшли з хати й, протоптуючи росяну стежку, подалися на Прелуки, до старої Юзихи.

Марія попереду, Іван – за нею.

1972

Настуня

У горах не дивина, коли на весіллі появиться сторонній. Турист то чи вчений або ж просто роззява: стій собі, танцюй, навіть за стіл тебе попросять; матимеш честь, то й сам до посагу підійдеш, а ні – все одно ніхто нічого не скаже, аби ти лише був скромний та не навчав господарів та й гостей розуму.

Я спустився з Грегота понад вечір, допитався в Завуялові, куди дорога на Брустори – там збирався заночувати, і, знайшовши биту стежку, поспішав назустріч липневим присмеркам, коли враз почув гупання бубна і притишене жеботіння дрібненької коломийки. Трохи повагавшись, я звернув на ті звуки, знайшов обійстя, де справляли весілля, і ступив до глітної світлиці.

Та й грали ж музики!

Таких музик я не чув, певне, з тридцять років – з часу Настуниного весілля. Музики грали, як навіжені. Цимбаліст гасав пальцатками по струнах, аж дивно було, що в тому невгамовному ритмі він знаходить потрібну ноту і ні разу не сфальшує, – був цимбаліст для мене Дмитром з Хімчина, хоч цього, що тепер грав, я бачив уперше; смичок висотував із скрипкової струни болючу мелодію, від якої шаленіють у танці весільні гості, а молода плаче, скрипаль притупував ногою й хитався, наче без упину кланявся людям, і був він ніким іншим, а Климком Запоточним, тим Климком з моєї молодості, якого, напевне, вже й на світі немає; сопілкаря я не знав, – сопілкаря не було в Настуні на весіллі, а бубніста, що так жорстоко гатив квачем у лунку песячу шкіру й розсипав під збожеволілі від музики десятки ніг дрібушечки коломийок, я назвав Пантелою Бобиком – всі вони нагадали мені хімчинських музик з Настуниного весілля.

У просторій світлиці стояла стовпом курява, хоч підлогу було змито водою: куріла в хаті не пилюга, а певно, надмір руху й дихання, і гойкання, і співу; за ковпотом ледве видніли молода й молодий, які сиділи за столом на покутті, – їм танцювати сьогодні по-людськи так і не доведеться, ото лишень, що відбули вже напевно: вона – дівоцький, а він – парубоцький танець, а далі їм сидіти й пишатися, бо весілля – для гостей, не для молодих.

Музиканти, яких я назвав по-своєму, підморгували до мене, заохочуючи до танцю, та я незворушно стояв біля вікна й не наважувався вклинюватися в розкручене музикою людське коло: мені чомусь приємніше було спостерігати радість, аніж радіти самому, а може, боявся, що не витримаю до кінця шаленої гуцулки, та найпевніше – гнітила мене і тепер та сама вперта думка, яка не давала мені спокою вже стільки часу: хто, котра з жінок приходить до мене майже кожної ночі уві сні і йде за мною, і кохає, і оберігає мене, мов доля, – хто вона, яку я впізнаю у снах, а наяві не можу пригадати її обличчя, може, це жінка, з якою я розминувся у житті, не докохав, не оцінив або ж покривдив?

Ця настирлива думка заворушилася в мозку відразу ж, як тільки я побачив музикантів і назвав їх іменами музик з Настуниного весілля, – може, то Настуня сниться мені? Можливо, що й вона, бо ж її обличчя я встиг уже давно забути, – біля тридцяти років минуло з того часу, як перестарілий парубок Юра Фариняк примчався з Жаб’я верхи на чорному огирі, щоб не втратити доброго гешефту: нікчемний Липкалюк запропонував йому свою доньку – найкращу в окрузі дівчину – з чотирма моргами полонини в придачу.

Але чому саме тут, на цьому чужому весіллі, згадалося мені це все? Музики нагадали?

Збоку переді мною стояла пов’язана квітчастою шальовою хустиною жінка. Я бачив її гострий профіль, певне, гарною була в молодості; вона склала на грудях руки і, сумовита й щаслива, говорила впівголоса до своєї сусідки – солоденької бабусі:

– Таки не сподівалася і гадки не мала-м… Прийняла у комірне, бо не мав де дітися, коли прийшов сюди вчителювати. Нас тільки дві – місце було. А він… Та хіба я знала, куди він щезає з хати, коли вона йшла в полонину овець доїти? Вчений, як-не-як, а моя – проста. А потім прийшли разом та й сказали… Я в плач, бо вже примітила собі в Брусторах господарського сина…

– Йой, таке кажеш, – перебила бабуся, – дуже вже ти з ґаздівським сином нагараздувалася! Ади, відколи в землі гниє, бо все йому мало її було… А цей розумний, та й гріш має. Тепер такий час – аби лиш любилися, та й вона вченою коло нього стане.

– То правда, але колись інакше думалося… – зітхнула мати молодої й обачно озирнулася.

Підслухана ненароком розмова війнула новою хвилею згадок: жінки розмовляли наче й не про молодого, а про мене – колишнього, я вдав, що не почув і відступився на крок; мати молодої затримала на мені погляд і відвернула голову, байдужа; я запримітив її роздобріле від літ обличчя, вицвілі голубі очі й тужливий закрій уст – і чомусь знову ввійшла у мій мозок думка про прозору, як серпанок, добру дівчину із снів.

Уже було поночі, у весільній хаті сутіношно від кіптяви й гамору, а надворі все чіткіше окреслювалися контури гір – то сходив місяць, і коли над горою засрібліла його половина, квадратовий клаптик синюватого світла упав на квітчасту хустину господині, на її щоку, і мені здалося, що жінка хитнулася, наче під подувом вітру, і цей ніжний порух знову щось розбудив у моїй пам’яті, я напружився, щоб спіймати хоча б тінь конкретного образу із забутого минулого чи то зі сну, але – даремно, думки мої й далі марно борсались, і пригадати обличчя дівчини зі сну я не міг. Повний місяць зіп’явся вже нагору, і його світло впало на весільний стіл, і тоді мені здалося, що спартачив мелодію цимбаліст, згасла скрипка, востаннє зойкнула, пронизливо зарипівши, сопілка, а бубон недоладно дуднів і дивився на мене жовтим денцем, наче і він хотів знати, хто це приходить до мене у сни.

А гості танцювали далі, видно, вони чули своїх музикантів, то тільки для мене раптом перестали грати мої – з Настуниного весілля.

Мої музики настроювали інструменти перед заводинами. Дівчата шили вінки, Дмитро з Хімчина підкручував ключем струни на цимбалах і видзенькував невлад уривки якихось мелодій. Клим Запоточний натирав смичок каніфоллю і рипів ним на одній струні, Пантела погупував у бубон, зрідка подзвонюючи по мідній тарілці, – в нього інструмент завжди в порядку, сопілкаря не було – той ще позавчора впився на сусідньому весіллі й не протвережувався донині, дівчата шили вінки й наспівували. Я сидів у темній кімнаті, схиливши голову на квадрат синюватого місячного світла, що впав крізь вікно на ляду стола, і слухав, як музиканти настроюють інструменти. Дмитро бив пальцатками по моїх оголених нервах, Климів смичок пигикав по них і шарпав їх, і рвав безжалісно, а удари бубна тупо гупали по голові й злісно насміхалися: «А маєш, а маєш, а маєш!», і в цю мить я нічого не бачив, крім соромітної картини, що з’явилася перед моїми очима, як тільки дівчата почали плести вінки, і не зникала, я паленів од сорому, що бачив, як варгатий Юра зриває з Настуні білу повісмяну сорочку, оголює її біле, мов папір, тіло – те, що ввижалося мені в розпалених снах, і мне його, кусає, їсть, жере, і бачив я стуманілі Настунині очі, і біль її, і конвульсії, і огиду…

Втім, я почув притишений голос:

– Учителю!..

Я навіть не оглянувся, бо знав, що він зродився в моїй рознервованій уяві, не могла ж Настуня тепер мене кликати, не мала права, не повинна, цей голос повернув лише мої згадки до тієї миті, коли в цю тісну кімнату, в якій я замешкав, прийнявши в Збудові початкову школу, увійшла тендітна, мов сніпок льону, і з лляним волоссям, і з очима, блакитними, як лляний цвіт, – дівчина, і вся вона була, наче зрошене вранці зело, і було це вранці. Дівчина сказала:

– Учителю…

Я стояв перед почорнілим шматком дзеркала, зав’язував краватку – прибирався до свого першого екзамену в житті: йшов на уроки. В ту хвилину я був ще хлопчаком, який тільки-но закінчив середню школу в місті, проте в кишені мав наказ про призначення на вчительську роботу, бо села, пошарпані війною, потребували хліба й науки – з міст мусили йти люди допомагати орати землю й відмикати запущені шкільні будинки; мене теж покликали в районний відділ наросвіти й не питали, чи вмію я, сказали тільки: «Ти можеш». Я все ще почував себе хлопчиком з толоки або ж шкільним балагурником, якому за добрі оцінки прощалися тоді й прогули, і збитки в класі, й куріння трофейних сигарет у шкільному туалеті. Я вчора обійшов село, наказавши батькам прислати дітей до школи, – з книжками вони чи без книжок, в добрих чи порваних штанах, знають вони хоч азбуку чи ні; на мене, юнака, дивилися з подивом і з насмішкою змучені, скалічені війною жінки й дядьки, а я ходив від хати до хати, записував до зошита прізвища дітей шкільного віку й марно намагався переконати себе самого, що я вже не хлопчик, а вчитель.

Я зав’язував перед почорнілим дзеркалом краватку і переборював у собі страх перед першим моїм екзаменом, у ці дні я боявся всього і вся – навіть старого Липкалюка, який ось учора послав мене, немов служку, у дровітню нарубати дров – ніхто не вважав мене за вчителя, – і тут раптом ця дівчина у дверях і її слова:

– Учителю… Підмести вам у кімнаті?

Я був збентежений і вражений цією з’явою, та слова дівчини повернули мені впевненість і рівновагу: вона так просто й безпосередньо, без іронії, як належне, закріпила за мною моє перше звання, яке дотепер значилося тільки на папері – в наказі райвно.

– Ти хто, шкільна прибиральниця? – спитав я.

– А ні. Я Липкалюкова донька.

Мені тепер пригадалося, що в той день, коли мене справили з сільради на квартиру до вдівця Липкалюка, я, зайшовши до старого, був вражений чистотою і свіжістю в хаті, наче перед моїм приходом тут порядкувала жіноча рука, але й не подумав про те, що в нього може бути донька.

– А чому я тебе досі не бачив?

– Тато… – і не доказала, з сіней почувся невдоволений буркотливий голос:

– Настуне, чуєш, Насту!..

– Таж підмітаю, – відказала вона, зігнувшись, повела віником по долівці, і я вперше в житті побачив дівочий стан, білі міцні дівочі стегна й налиті спасівки груденят, що, немов живі звірятка, ворушилися, й скакали, й прозирали крізь прошивку з пазушини.

Моя рука прикипіла до недов’язаної краватки, і я не знав, що мені з тією рукою робити, – боявся опустити її, щоб не сполохати дівчини, і раптом вихопився з хати й помчав до школи розбейканою осінньою вулицею і десь аж на півдорозі втямив, що більше я не хлопчик, що вчитель я і що… і що я вже не той, ким був, бо нині вперше побачив – жінку!

…А музики таки грали на цьому весіллі в Завуялові, гості вже видихалися в танці, а молоді пишнилися за столом; синій квадрат місячного світла поблід, пожовтів на квітчастій хустці господині.

Я сидів за столом, опустивши голову на синій квадрат місячного сяйва; заводини вже почалися, дівчата перестали співати; Дмитро, і Клим, і Пантела втяли такої, що хата ходором пішла, і тоді я знову почув тихий голос:

– Учителю…

Ні, ні, то не Настуня, не може цього бути, вона не має права більше мене кликати, і чого кликати тепер, коли погодилась за Юру вийти заміж? Дівчата незабаром сплетуть вінок, покладуть його на вишиту подушку і з піснею – такою, що серце може тріснути від жалю, піднесуть до молодої, а потім надінуть їй на голову – і все… Ні, це не вона мене кличе, то озивається болем згадка.

Я бачив Настуню лише вранці, а довгими осінніми вечорами, коли на другій половині хати ставало тихо, я ждав і заклинав її, щоб вона прийшла до мене.

І вона прийшла. Скупо світила гасова лампа, і її постать у дверях була білою, мов привид, руками вона взялася за одвірки, ніби поривалася до мене й стримувала себе, я кинувся їй назустріч, і радість від того, що поцілую вперше в житті, була враз убита соромом мого розбудженого жадання. Я зупинився, наче спійманий на поганому вчинку, а вона, поволі опускаючи руки, прошепотіла:

– Учителю… Я хочу, щоб ви вчили й мене. Бо темна я, а ви… ви такий учений… Добре? Я завтра прийду зарання. На добраніч…

І проліг поміж нами стіл. Цей самий стіл, залитий тепер синюватою плахтою світла.

Почалося з «а, б, в…» Я пропадав по цілих днях у школі, я працював, як віл, а перед вечором летів додому, тоді приходила Настуня, слухняно сідала за стіл і вчилася писати. Пасмо лляного волосся спадало їй з чола на папір, вона відгортала його рукою, боязко позирала на мене блакитними очима, наче просила вибачення за свої закарлючки, а мені моє учительство не дозволяло хоч би погладити її довгу косу; між нами проліг стіл, а переді мною летіли вперед мої роки… І в тих майбутніх роках я бачив себе самого за навчанням, бо ж я ще так мало знав, а зі мною поруч вчилася Настуня, адже вона знала набагато менше; дороги стелилися перед нами широкі – гостинцями, трактами… Настуня осягала мою науку швидко, я не наближався до дівчини, між нами пролягла межею ляда стола, і я не квапився її переступати, бо знав, що в нас усе попереду. Я знав, а Настуня ставала щораз смутнішою.

Старий Липкалюк водно вовтузився в сінях, кректав незадоволено, та все кликав «Насту!», а одного разу, коли я сидів у кімнаті сам, він відхилив двері й, прискуливши око, проказав:

– Не баламуть дівку, вчителику. Хтось для паперів уродився, а хтось до землі… – і поки я встиг відповісти, він тріснув дверима, чимось зозла затарабанив у сінях, і крізь той гриміт я зачув слова: «Жеброта голозада!»

А потім він відіслав Настуню на друге село до тітки і сам десь пропадав два дні…

Учні відвідували школу погано. Ні одягу, ні хліба, ні охоти. Я щодня ходив по хатах, просив, наказував, лякав, а врешті, коли навчання таки налагодилося, хоча й таке воно було, що деякі учні в першому класі були старшими за четвертокласників, – тоді хтось у мій класний журнал вклав клаптик паперу, на якому недитячим почерком було написано: «Забирайся геть з села, поки не пізно!»

Спочатку дійняв мене страх, та він швидко минув: утікати з села я не міг, мені ж повірили, що я – можу, я сам повірив у свої сили; ні, залишати село я не мав права, адже назвала мене вчителем Настуня!

Я пішов на риск: порадившись з головою сільради, скликав до школи батьків. Жінки, дядьки, діди ще й молодь заповнили класну кімнату, що й голці ніде було впасти, такого зборища я не сподівався; люди були мовчазні, і я зрозумів: вони звідкись знають, що мені пригрожено, тож зі скрухою подумав, що й вони мені скажуть: «Іди, зайдо, звідки прийшов».

Я підвівся, прочитав уголос записку і спитав:

– Ви хочете, щоб я ішов від вас?

Мовчали, наче змовилися на щось погане, я вмить пробіг думкою проведені в Збудові дні: чим не догодив людям, повів поглядом по обличчях і в жалісливих очах жінок прочитав: «Іди звідси, хлопче, йди… Поки не пізно».

Та вийшов уперед сивий вуйко Думітрак, той, що недавно привів на ремені свого неслухняного сина до школи і при всіх учнях заявив урочисто: «Бог мені свідком, що не поскаржусь нікому: вчіть і бийте. Але бийте не по штанах, бо я їх купував, а по голому заду – то його маєток!» Вийшов Думітрак і мовив:

– Не наша рука цидулку цю писала. Я був у Жаб’ю і там прочув, що на тебе хтось намірився. А як уже хтось узяв тебе на мушку, то краще – йди. Час тепер такий, що…

Я відчув, що блідну, але ще не здавався. Сказав:

– Підніміть руки, хто хоче, щоб я ішов від вас.

Ніхто не підняв руки.

Вуйко Думітрак запитав:

– А ти… ти не боїшся?

– Не боюся, – відказав я.

Тоді зірвався в класі галас:

– Не пустимо! Най вчаться діти! Не дамо в кривду! – і люди почали щось класти на стіл.

Я розгубився: вони клали хліб, яйця, масло, бриндзу. Я відгортав ті подарунки руками, намагався перекричати натовп, але сивий вуйко Думітрак підвів руку, і коли стихло, промовив:

– Ми хотіли з цим провести тебе. Але як ти такий, що не боїшся, то спожиткуй це добро в нас. Ти ж ще ростеш, а вже мусиш так тяжко працювати. Їж добре, хлопче, щоб мав силу дітей наших провадити до розуму.

Того дня ввечері забігла до мене Настуня. Вона не підійшла до столу, як раніше, тільки переступила поріг – бліда, стривожена – й заговорила швидко, збиваючись:

– Не вчіть мене більше… То все ні до чого… Не треба, навіть не дивіться. Ой падоньку, що вони задумали!.. – і плачучи вибігла з кімнати.

На другий день… Я стояв на порозі й бачив, як в’їжджав Юра у двір на чорному огирі, сам дужий і злий, з обвислою, як у його жеребця, спідньою губою. Він прип’яв коня до тину, пройшов повз мене, змірявши поглядом і зневажливо штовхнувши ліктем, а потім на другій половині хати весь вечір голосно розмовляли й дзенькали пугарями. Настуня була там і не виходила…

Після цього цілий місяць її не було в Збудові, і прийшла вона аж на заводини зі своїми дружками.

Та й грали ж музики!.. Я затулив вуха, бо це було блюзнірство – так весело грати на похоронах мого першого кохання; синій квадрат утікав з-під моїх ліктів, я сягнув рукою, наче хотів його затримати, та враз почув стукіт у шибку й виразний зойк:

– Учителю!..

Я оглянувся: на тлі морозної ночі її постать, розіп’ята у вікні, скидалася на силует підстреленого білого птаха, я вибіг надвір, музики грали, а Настуня – біла, у вінку – підбігла до мене з простягнутими руками, припала до моїх грудей, проказала:

– Бувайте… здорові…

– Втікаймо звідси! – скрикнув я і потяг її за руку; я ще не усвідомлював гаразд, куди ми можемо втекти, де нам сховатися, та знав лише, що втекти ще можна, але Настуня різко вирвалась від мене.

– Настуне, – подався я за нею, та вона відступала до дверей і була злякана, і я не розумів тепер, чого їй страшно: цих моїх слів чи їхніх погроз. – Настуне, ти боїшся за мене?

– Тепер уже ні… Тато з Юрою принишкли, як тільки село обстало за вами. Я не їх боюся, а вас, вас…

– Що ти говориш? Отямся… Я люблю тебе!

Та вона далі відступала до дверей і заслонялася від мене руками, заслонялася й шепотіла:

– Та хіба я вас не люблю?… Та ви мені світ заступили, як тільки стали на наш поріг… Але що з тої любові, коли я темна, темна, темна! Куди мені з вами – на посміховисько? Тож я, дурна, думала: навчуся у вас… а довчилася лише до того, щоб зрозуміти, як мені далеко!..

Настуня відступала все швидше й швидше по рипучому снігу, відчинила двері і втопилася – біла й прозора – в шаленій жорстокій музиці.

Завуялівські музики й не думали зупинятися, вони вперто підморгували до мене, я знову поглянув на матір молодої і вже було наважився запросити її до танцю, щоб вволити волю музикантів, та вона далі розмовляла з сусідкою, і я почув:

– Правду кажете, нагараздувалася я по саму гульку… Кілька років лише одне чула: поля, поля, поля! – а як забрали полонину до артілі, віно моє, то залишив мене чоловік, пішов у лісові нетрі й уже не вернувся. А я з малою на руках…

– Але викохала яку красну! – солоденька бабуся втерла губи тороками хустки.

Місячне сяйво сповзало з обличчя господині й упало на її закладені на грудях руки, і вибілило спрацьовані довгі пальці, і були вони достоту такими, як у Настуні, коли вона…

Вже йшло до весілля. Юра Фариняк з боярами загалакали під дверима – приїхали забирати молоду. Бояри увірвалися до хати; я стояв, як оце зараз, біля музик; Юра зняв крисаню, поклонився через стіл нареченій і жбурнув на її голову жмут паперових грошей: купував молодий у молодої її дівоцький танець – і вдарили музики!

Молода стала на лавицю, потім ступила на стіл, Юра чекав, гордий і самовпевнений, а вона простягла вперед руки, і пальці її були довгі й білі, Настуня зіскочила зі стола й, минаючи Юру, йшла до мене – легка й струнка, як лань.

І вдарили ще дужче музики. Настуня поклала мені на плечі руки й повела мене в танець, і грали тоді хімчинські музики, як оці тепер на Завуялові, і був танець довгий, як нинішній, і зітхали солодкі бабусі: «Це б йому така чічка…» Я танцював і просив її на все життя у мої сни, а коли музика перестала, пальці Настуні торкнулися моєї щоки, і я почув ще раз:

– Бувайте здорові…

Вона ще мить дивилася на мене, потім повернула через плече голову й сказала до Юри:

– Бери мене з моєю полониною… Я вже своє відгуляла.

Завуялівські музики таки знахабніли, чим це я їм так упав в очі, що вони не перестають підморгувати до мене; я дивився на вибілені місячним світлом спрацьовані руки господині і впізнавав їх, і пригадався враз мені образ Настуні, і аж тепер наяві побачив ту, яка приходила до мене у сни, і була вона Настунею…

Я обняв її за стан і повів у танець.

Вона пішла покірно; молодий і молода посміхнулися з-за столу; музиканти, яких я назвав Дмитром, Климом і Пантелою, заграли повільніше, бо на середину вийшли старші танцюристи, гості розступилися, і хтось сказав: «Ну й файна пара!»

А тоді…

Юра гукнув боярам: «На коні!», взяв на руки молоду і, змірявши мене ненависним поглядом, подався з нею до дверей, та двері самі відчинилися навстіж, і на порозі стали гуртом сільські парубки, один з них виступив уперед і гукнув:

– Давай викуп, пане молодий!

Юра, дужий і лютий, схопив парубка за комір кожуха й шпурнув ним додолу. «Жеброта!» – верескнув і сягнув рукою по другого; парубки стетеріли, бо такого ще не було, щоб молодий не дав за молоду викупу, і їх змило з порога; Юра виніс надвір Настуню й посадив на коня, бояри ступали в стремена й лаштувалися позаду нього… Я дивився крізь вікно, і враз відчув, як холод незбагненного страху зморозив мене, я вибіг на подвір’я; Юра з боярами вже вихопилися за ворота, парубки зловісно галайкали десь там, за городами, біля мосту над Березівкою, і мене погнало туди.

Міст був розібраний, а Юра мчав на чорному огирі диким чвалом, він притискав до себе закутану в білу бараницю Настуню, за ними дудніли бояри, я кинувся назустріч, підскочив до запіненої морди огиря і повис на вудилах.

Опам’ятався в рові, куди кинув мене кінь.

Я підвівся. Юра, сердито сопучи, зводив огиря до броду. Настуня сиділа в сідлі, вона оглянулась у мій бік і сказала:

– Нащо це ви… Най би вже…

Повільно грали завуялівські музики, бо посеред світлиці танцювала немолода пара; мати молодої була гарна і гнучка, я вже впізнав її; вона дивилася на мене – спочатку байдужа, потім – здивована, стривожена, і врешті гірка усмішка лягла на тужливий закрій її уст.

– Настуне… – прошепотів я, коли бубніст переможно забряжчав по мідній тарілці і музика стихла.

– Настуня – там, – зітхнула господиня й кивнула в бік щасливих молодих. – А я вже давно Настя, вчителю…

1973

Бузьки на семеновій хаті

Понад Семеновою граждою пролетіли бузьки. Було їх кілька пар, і Семен, опустивши граблі, якими згрібав на подвір’ї просохлу після снігу мерву, довго вдивлявся в небо, очі сльозилися від сонця, а він намагався розпізнати своїх, бо ж такого бути не могло, щоб його птахи не повернулися з вирію. Та бузьки описали широке коло над кичерою й полетіли далі – сховалися за смерековою пересмугою, що відділяла Семенів горб від села.

І чомусь знову:

«Та на Петра вода тепла, на Йвана студена…» – сама промугичилася пісня, сама – бо губи й не поворухнулися, тільки мелодія забриніла, ніби витекла із сопілки, і була вона сумною, хоча хтось колись для веселощів її склав, – то, мабуть, тому, що пролетіли бузьки й сховалися за смерековою пересмугою… А може, в Семенових устах вона завжди звучала тужно, бо й Василину, земля їй пером, завжди ця мелодія дратувала… «На Йвана студена, ото ми ся сподобала дівчина Олена…»

«Йой, умовк би вже та не вив, – сказала Василина. – Якась Олена влізла тобі в печінки, а я за тебе маю думати, куди Йосипа приткнути, а Софію куди, а Василя, а Ганнусю… бо стільки тих ротів у хаті, що не кожного ранку й порахувати годна, а ти лиш поспівуєш, нібито кожного дня твого Петра та твого Івана…»

«Йосип у кузню до міхів піде», – відказав Семен, поглянув на струджену жінку, і жаль її стало, бо доброю була Василина, то більше не співав, хоч мелодія і далі звучала в ньому, а він нітився від того, бо часом здавалося, що співає вголос, і в думці докоряв Василині: «Ади, не жалію ні рук, ні серця для тебе та й для дітей, а ти мені пісні пожаліла. Таж ніде від тебе не дінуся, але ця пісня най буде при мені. Ти й не знаєш: стільки й гріха мого перед тобою, що ця пісня».

Семен дивився в той бік, куди полетіли бузьки, і сумно йому стало, хоч і розумів: усіляке могло трапитися в далекій дорозі, не всі ж повертаються. Але тільки б не його, бо то таке: донесеться іноді світами чутка, що десь там, скажімо, в Індії, загинули від повені сотні людей, і страшна та чутка, проте тобі якось байдуже, а ось минулого літа убило в лісі громом Ілька Потяка, то аж до серця добирався туск, що так марно пішов чоловік з життя… Семен згадав про Ілька і знову почув, як у грудях боляче задзвеніла, немов на добре натягнутих цимбальних струнах, та сама пісня: «…ото ми ся сподобала, кинулася в очі, та я вчора не вечеряв та й нині не хочу», і соромно йому стало, що ця пісня, всупереч бажанню, наче примушувала радіти зі смерті Ілька, але мелодія все одно звучала, а від неї моцувалася молодість у тілі, хоч до Семена прийшла ось шістдесята весна.

…Кінь під Семеном схарапудився і дибки став, Семен шарпнув вудилами і тяжко закляв: «А шляк би тебе… чортице навіжена, то яке гаддя тебе вкусило, що вискакуєш з кущів, як…» – та й не докляв. На стежці, тримаючи в руці повний козубок суниць, стояла розпашіла, з глицею у волоссі така красна дівчина, що Семен стетерів і поволі зсунувся з сідла.

«Вибачай, Семенку, – сказала дівчина, – то я сполошилася, мені здалося, що там хтось є… Збирала-м ягоди, а він мене отут лапнув», – показала руками попід груди.

«Хто?» – Семен придивлявся й упізнавав Бойканюкову Олену з Груні.

«Не знаю, хто…»

«Таж нема нікого».

«Ти є…»

Пахли суниці і трав’яний сік, і волосся, висмалене сонцем, і шепіт її теж пахнув суницями:

«Чо’ не хотів мене донині видіти?»

«Таки не видів, Оленочко…»

«А я плакала на твоєму весіллі… Хочеш – заплач на моєму: йду за Ілька Потяка».

Не прилетіли бузьки… А весна така рання! Бувало, в цю пору ще свищуть тут вітри, курить снігом, і ніде жодної проталини, навіть не поскрипують ялиці, й ворони сидять надуті на гілках, а бузьки, гляди, вірною парою опускаються на дах, потім стрибають на подвір’я, мов кури з бантин, й прошкують до порога й мокрі та брудні з дороги витягують довгі шиї – стукають червоними дзьобами у двері…

«Ой Семене, Семене, не ходи ти до мене, бо у мене чорний пес, як укусить, то умреш…» Таке витрішкувате й збитошне дівча пасло корову над рікою і шпурляло в нього смерековими шишками, коли Семен, уже під вусом, водив коня купати… Знав, чия вона, та не звертав уваги, бо чого до дітвака придивлятися парубчакові; а потім, коли вони з Василиною сиділи на посазі й жінки приспівували молодій жалібної весільної, Семен помітив, що в куті плаче, аж заходиться висока худорлява дівчина, і знав, що це та сама, яка шпурляла в нього шишками, але не дивувався, бо кого не розжалоблять весільні примовляння, тож і того разу не бачив її… Аж на суничному зрубі, коли вертався з Утороп із сіллю. Тяжко побачив.

Куди Софію діти, а Василя куди, а Ганнусю?… Торгував сіллю, торгував тютюном, скільки разів скидав мішки з сідла й тікав верхи від поліцаїв у чорні нетрі лісу, а тих ротів не кожного ранку встигав порахувати, а Василина чахла й докоряла:

«Когось ти напитав собі для радості на боці, бо співаєш…»

Мовчав. Не мав що сказати. Бо ні разу більше не здибав її. З Ільком ходив у бутин, але Олени не бачив ні разу, боявся… Ой Василино, не жалій мені тої пісні, бо якби не вона, то, може б, я розволочився, мов той гицель, таж скільки дома не ночую. Не згоден зрадити ту пісню…

…Семен відклав граблі, присів на пеньок біля дровітні; пахло коленою ялиною, а з потоку несло терпким запахом мокрого снігу – там струмок ще прогризає собі дорогу в старих заметах, а під берегом, де закінчується коричневою стіною смуга лісу, проклювалися сині бриндуші й тремтливі дзвіночки підсніжників, а стежка, що побігла вниз до потоку, висохла зовсім, аж потріскала, і подумав Семен, що як не нині, то завтра піде в село до сина і скаже йому, що залишається вже біля нього, а з граждою на кичері най робить що хоче. Йосип посміхнеться: нарешті, тату, прийшли-сте до голови по розум, бо те, що ви задумали, таки пусте – вона до вас не прийде, ваш час минувся, а тут пастимете корову, бо діти до школи ходять. Марія в лісництві працює, а я в сільській кузні маю роботи повище вух.

…Василина лежала на постелі марна і жовта. Кволо кивнула рукою до Семена, покликала тихо:

«Підійди, Семенку. Я вже не тут…»

Він схлипнув і вдарив чолом до побічниці, бо добра була для нього Василина і нічого не жаліла ні для нього, ні для дітей, хіба лише тої пісні.

«Та чого ж ти тепер, коли вже жити можна, і діти по добрих роботах розійшлися? Чого?!»

«Зносилася, Семене…»

…Пролетіли бузьки над Семеновою граждою і не сіли. Ну, то вже все. Нема чого тут далі сидіти, і ждати нема надії. Йосип добре каже…

Семен дивився на обрій, підпертий частоколом смерекової пересмуги, наче на ньому ще залишився слід по бузьках, і помітив, що повертається один птах. Птах летів просто до гражди, Семен схопився, розглянувся по небу за другим, але другого не було. Бузьок покружляв-покружляв над хатою і врешті легко сів на старе гніздо й протяжно заклекотів, звівши до неба голову.

– Повдовів, бідолашний, – промовив Семен і подумав, що таки мусить піти до сина, бо дуже тяжко буде жити двом удівцям на одному обійсті. Завтра піде.

На даху клекотів без угаву птах, і розсипалося далеко по горах його печаловання.

…Кінь спокійно зупинився і не здибився, коли з того самого зрубу, де колись раннім літом солодко пахли суниці, вийшла жінка і стала посеред стежки; кінь діткнувся м’якими губами до її руки, вона провела пальцями по білій зірочці на його лобі і сказала:

«Не був ти в Ілька на весіллі та й на похороні не хотів бути».

«Не міг, Олено».

«Заслаб, най Бог рятує?»

«Заслаб…»

Не сказав нічого більше, а хотілося зіскочити з сідла й висповідатися перед нею, ще молодою й гарною, за все своє життя: за ту пісню, що проспівав її день за днем від молодості донині, і що те життя чорне пахло йому весь час суницями, і що Василина добра була для нього, а Ілько побратимом був, та прийти до нього прощатися не міг, щоб не подумала Олена: зрадів Семен.

Але мовчав і з коня не злазив; кінь м’якими губами обмацував Оленину руку, другою вона гладила білу зірочку на його лобі; стежка була вузька і розминутися вони не могли.

«Олено, – вимовив Семен згодом. – Ти рік вдовуєш, а я – два. Прийду до тебе».

Поглянула, всміхнулася.

«Ой Семене, Семене, не ходи ти до мене… – проказала, і тепер він побачив у ній витрішкувате дівча, що кидало у нього смерековими шишками на пасовиську, й заплакану шпичкувату дівчину на своєму весіллі побачив. Тільки не було тут чортиці з козубком суниць в руці. – Пізно, Семене… Та й люди скажуть, що ми тільки й чекали свого вдівства».

Вона обминала краєм стежки коня, проводячи рукою по його животі, по крупі, кінь рушив, і сказав Семен:

«Буду ждати тебе в своїй гражді хоч і до смерті».

…Птах не вгавав, клекотів, Семен поглянув на високу грунь, що далеко-далеко за перерами дивилася на світ вікном Олениної хати, в душі забриніла ще раз пісня і стихла: прийшов і їй кінець. То подумав Семен, що несила йому до завтра слухати цей розпачливий клекіт і птаха прогнати не зможе, а тому ще нині зійде в село і скаже Йосипові, що буде жити коло нього, а з граждою на кичері най робить що хоче.

Коли сонце схилилося на грунь, Семен з бесагами через плече вийшов з хати. Клекіт не вгавав і досі, Семен поглянув на бузька, що махав крилами й клекотів ще настирливіше, озирнувся і побачив: з-за лісової пересмуги летів другий птах простісінько до гражди. Птах несміливо опустився на край даху й обережно й насторожено підходив до гнізда, де стояв удівець. Спочатку вони приглядалися один до одного, потім витягнули шиї, діткнулися дзьобами і радісно заячали.

І подумав Семен, що зарано стихла його пісня, що до сина він встигне прийти ще й у косовицю або ж під зиму, бо чого квапитися?

Бузьки на Семеновій хаті. То ж то весна буде красна!

1973

Зелений гомін

Ти раптом згадав: смереки випускали перші липкі пагони, а розбейканою призьбою дороги, попри стрімкі скелі й кручі, супроти течії Черемошу тягнувся хортистський обоз, і ти, втративши вже надію, що вирвешся коли-небудь з цього форшпану, тихо повйокував на батькових шкапенят, сидячи на скриньках із снарядами. Мадяри були мокрі, голодні і злі, ти боязливо озирався, бо тобі не було ще й п’ятнадцяти, а позаду тебе, звісивши з воза ноги, сидів твій вартовий з карабіном поміж колінами і тихо, щоб не чули задні, наспівував українську пісню про камінь, що росте без коріння, про сонце, яке сходить без насіння, про серце, що плаче без сліз.

І, обриваючи, казав тобі шепотом:

– Не журися. Нам аби за перевал, а там – драпа. Я до свого нянька, а ти вернешся до свого. Айно…

Але ти не вірив. Бо за тобою тягнувся вужем чорний обоз із снарядами, польовими кухнями й гарматами, і промоклі офіцери люто лаялися, а цьому, що назвав себе українцем із Закарпаття, ти теж не міг довіряти, бо на ньому був чужий мундир, а вояки в цих мундирах стріляли у твоїх односельчан над Прутом.

І враз на крутому повороті, де дорога всувалася до самої води і тільки обплетена міцними линвами кашиця рятувала її від загибелі, – раптом збоку, з жолобини, затріскотіли автоматні черги, і почувся такий недоречний і смішний у своїй трагічності лемент:

– Та куди стріляєте, йой, та почекайте, най ся сховаю, та я не мадярка, я Миронячка з Хороцева!

Отут, на прогнутій кашиці, що врізалась наскіс у піняву Черемошу, отут, де ти стоїш за теодолітом і прицілюєшся перехрестям на другий берег, стоятиме ліва опора високої греблі. Це буде незабаром – і вічна дика ріка враз зупиниться в шаленому бігу, і тихі води поволі наповнять цю долину вщерть – від буковинського до покутського берегів; спочатку поверхня озера збрунатиться від безсилої злості, й люті вири кружлятимуть посередині, захоплюючи в останній танець росохаті пні й покручі вимитих із надр правічного зарінку скам’янілих колод, й рештки плотів та вориння з обійсть, і спузу, притоптану до землі тисячолітніми зливами й снігами, і буде вода чорною від озлоблення, та мине небагато часу й очиститься вона й заспокоїться, а у висиненій гладіні відіб’ються міріади нових небачених вогнів, і скажуть ті старі люди, які ще й нині знаються з відьмами, мавками й чугайстрами, ті люди, виселені на берег великого озера, скажуть, що знайшовся нарешті лицар, який зірвав з голови змії-цариці діамант, подарувавши горам вічне світло, і швидко вгамують свої жалі за насидженими місцями і не передадуть їх у спадок внукам.

А нині ще зелений шум води й борів. Скрізь той зелений шум, та дивовижна гомінка тиша, і схили гір, і яри, і потоки, і небо, й дика ріка – все у тому шумовинні. Маєво лісів пружне, налите, і сік у ньому скристалізований у зелений тугий мед; ця пізньолітня зелень пихато впевнена у своїй силі й стиглості, і вічною здається їй жорстока й зріла її мудрість, і не бачить вона, ще не хоче бачити перших рябих цяток осені, що вже де-не-де впали накрапом на листки, і думати не хоче, що та прозолоть небавом розповзеться, помножиться тисячею кольорів, щоб у розкішній красі спалахнути востаннє і з тихим сумом увійти в зиму.

Зелений гомін зрілості. Впевнений, добрий і важкий від надміру плоду. Фіолетові шишки на смереках темніють і їжачаться від набубнявілих зернин; птахи докльовують зів’ялі ягідки диких черешень; на кичерах розцвів сторчкуватий вовчуг, несе нудним запахом його лілового цвіту, і клепають коси косарі, бо коли цвіте вовчуг, якого не їсть худоба, то вже треба, щоб лягли в покоси солодкі трави; вільха вмочила у воду коричневі китички плодів; зачорнобривився лісовий горіх; темно-жовтим стало ніжне, мов пасмочки волосся білявої дитини, прядиво на кукурудзяних качанах – вся природа така щедро стигла, що просто-таки дивно, звідки, як і чому ось біля твоїх ніг проклювалися із старої смерекової гілки молоді липкі пагінці. Їх можна б і не помітити, але ти побачив, і враз запізніла прикмета молодості природи самою лише згадкою омолодила весь ліс, і гори, і кичери; жорстка літня зелень ніби враз умилася весняною зливою, талим льодом запахла ріка, замуружилися блідо-зеленою травкою полонини, черешні набухли ще не розпущеним цвітом, і стало все на мить довкола таким, як у час весняного народження, коли ще не буяв ліс, і води були каламутні, і листя липке від меду, і ще далеко-далеко було до тієї упевненої, мудрої і важкої літньої зрілості з першим накрапом осені на листках.

Чомусь ти побачив ці молоді смерекові пагони, чомусь ти захотів їх побачити, ти відірвав свій погляд од зошита, в який щодня записуєш дані вимірів; тобі байдуже зараз, що можеш допуститися помилки, а потім усе перемірювати наново: невже і тобі жаль стало, що сховається під водою ця благословенна тиха долина, що зовсім інший – залізний – гомін народиться між горами, і не буде він шумом тиші, а натужної праці, і ця зміна буде плодом твоєї і твоїх друзів мислі? Чи що не побачиш тут більше зеленого пагона, який пізнім літом нагадує провесінь.

І ти згадав…

Твоя провесінь прийшла до тебе розбитою чужинецькими колесами й чобітьми дорогою, яка сповзала болотяним місивом до Черемошу над кашицею, і ту провесну розбудив лемент маркітантки Миронячки, яка не боялася волочитись за обозами здеморалізованого мадярського війська і за «палінку» вимінювати у солдатів алюмінієвий посуд, ремінь і парусину.

З лісу на просіку вибігли чотири чи п’ять червоноармійців у строкатих захисних плащ-накидках – маркітантка припала ниць до землі – і випустили довгі черги в обоз: ви разом із закарпатцем зіскочили з воза і вмить опинилися за кашицею по пояс у холодній воді; погоничі повертали коней, ламалися дишлі й осі, вози наїжджали один на одного і з гуркотом котилися у каламутну воду Черемошу; іржали коні, рвали посторонки й захлиналися у воді; мадяри тікали навмання, безладно стріляючи з карабінів; п’ять розвідників, зліквідувавши величезний обоз, вернулися назад у ліс, а коли купи поламаних возів залишилися на дорозі й під обривом без господарів і коли перестали іржати покалічені й уцілілі коні, ви з закарпатцем виповзли з-за кашиці, мокрі й продряглі, і з жалем дивилися на вбиту жінку, що лежала на обочині дороги.

– Ади-м, жива! – враз підвелася маркітантка й перехрестилася. – Ой Васильку, добре ти казав: не йдіть, мамо, за пустим, а я не послухала. Ну, зросла – не була, і вмру – не буду, – бурмотіла жінка й не бачила нас, вона витирала руками заболочений довгополий кожух і бідкалася: – Мой, таж куля продірявила, як буду ходити! Диви – і тут дірка, в чім до церкви піду? Та най би запалося те мадярське добро, мудро ти казав, Василю… – І вмент стетеріла, побачивши перед собою мадярського жовніра.

– Не бійтеся, ми свої, – поквапився заспокоїти жінку закарпатець. – Поведіть нас лем до своєї господи та знайдіть щось сухого одягнутися.

– Падоньку, таж є Василеве старе дрантя, – з полегшею заторохтіла маркітантка. – Ходім, ая, ходім!

А коли пройшли не більше п’ятисот метрів дорогою, якою втекли мадяри, і звернули на стежку до Хороцева, ти побачив під крислатою ялицею, посадженою біля вориння, вродливого кучерявого парубка, що лежав горілиць і був блідий дуже, без кровинки на лиці, а поруч стояла молода жінка з розхристаним чорним волоссям і закляклими, простягнутими вперед руками. Міцно спав красень, бо й не зморгнув, коли ви підійшли. Біля нього непорушна, мов статуя, стояла жінка-красуня, і пронизливо закричала маркітантка:

– Василю! Сину мій!

Зранку, до сходу сонця, ти вибігаєш із своєї квартири над ріку. Парує Черемош, пахне повітря холодною росою, настояною на травах, з-за буковинського Турнаса вистрілює, наче з могутнього прожектора, конус гарячого світла й вихоплює із вранішнього сутінку вологу Лисинку, що на покутському боці – прицілюються давні сусіди-верхи, щоб стрибнути один до одного й загатити ріку.

Йдеш стежкою понад Черемошем до своєї кашиці, де потім, після сніданку, знову вестимеш вимірювальні роботи, прив’язуватимеш до місцевості проект майбутньої греблі.

Це не робочий вихід: тобі хочеться ще і ще раз ствердити, що все те трапилося саме тут. Тож було так давно, що вже й у пам’яті стерлося, і коли ти кілька днів тому зупинився над вузьким річковим коридором між Лисинкою й Турнасом, місцина була для тебе зовсім чужою, тільки прогнута кашиця видалася звідкись знайомою: десь ти бачив такий мол, навскіс увігнаний в ріку, переплетений грубими линвами; річковий шум раптом почав відбивати ритм пісні про камінь, що росте без коріння, та втопилися шматки неясних згадок у зеленій піняві.

Аж потім – молода гілка серед пізнього літа…

Молоде віття ялиці, посадженої біля вориння, із ще притиснутим до гілки, ще не розклеєним чатинням діткнулося до Василевого обличчя й лоскотало: ти бачив, як маркітантка термосить тіло свого сина, розстібає киптар на ньому, а думав щось зовсім інше: так, як Василь, спала учора ця деревина, а нині пробудилася, і ти думав про те, що настає весна; Миронячка розірвала сорочку – й почервоніло пагіння ялиці, й здалось тобі, що вибрунилось воно з крові.

– Софіє! – скрикнула мати, і ти уздрів очі молодої жінки. Вони були зелені, як пучки ялинових шпильок, і відчай, що влігся в них, не вбивав їх краси, і ти знову не міг думати про чорне горе вдовиці, а тільки про те, що настає весна.

Софія стояла непорушно; закарпатець зняв з голови гонведського кашкета, жбурнув ним до землі; уста Софії кривилися до сміху, і знову скрикнула Миронячка, припавши до розповнілого лона невістки:

– Спам’ятайся, дитину погубиш!

Тоді Софія проказала:

– А що, мамо, розбагатіли? Це ж він вас ішов шукати. А мадярська куля його спинила.

Аж тепер від цих її слів, так спокійно сказаних, ти збагнув, що трапилося, і зчорніла медова зелень на ялиці й у Софіїних очах, мов від недосвітку зело.

Той погляд пішов слідом за тобою. Багато років опісля, коли у пам’яті стерся образ Софії й забулося її горе, ти іноді, зупиняючись перед своєю коханою, вловлював тривожну тінь у її очах, а знати не знав, звідки знайома тобі правічна жіноча тривога, що таїться десь глибоко в зіницях навіть тоді, коли попереду стелиться щастя.

Сказав закарпатець на похороні:

– Я приведу її до пам’яті, дитину всиновлю і тут залишусь.

Ридали трембіти, а Софія – ні. Опісля мовила до закарпатця:

– Ти вбив його.

– Софіє, я вб’ю убивцю, – відказав він.

– То йди.

– І вернуся до тебе…

Вона мовчала, промовила мати:

– Не вертайся. Бачу – зчахне вона. Таж то люба5 така була у них, що гори ще не бачили такої…

Пішов ти з гір додому. Ішов, перебрідаючи, мов плесо, ранню провесінь. Терпко пахла вона живицею і рястом, ти йшов повз поламані вози і здуті туші вбитих коней, минав згарища осель, ти брів по пояс, по шию в людській печалі, і линув за тобою темно-зелений погляд молодої красуні-вдовиці, мов символ народного болю, а з моря того болю ти взяв краплю у своє життя, як пересторогу.

Заворожила Лисинка на негоду. Закипів на ній білий туман і перелився через верх у долину, як молоко з дійниці до полумиска. Вмить закуріли й сусідні верхи, і в глибоку чашу села полився прямовисний дощ. Ти сидиш на порозі без діла і дивишся, як димлять навкруги горами мокрі пожежі, гаснуть під дощем, то знову бухають білими клубками, а село принишкло внизу, ніби на дні погаслого кратера, і задихається від пахучих випарів.

Чи живий хоч хто-небудь із них: маркітантка, Софія, її син або дочка, закарпатець? На місці Мироняччиної курної хати не залишилося ні сліду, нині там росте картопля; невже все їхнє життя лиш того вартувало, щоб ти і закарпатець взяли з нього по краплі печалі?

– Єк дужі… – почув ти крізь вкрадливе крапотіння стихаючого дощу.

Біля вориння стояла старенька висохла бабуся зі скляною банкою, повною молока. Ти відповів:

– Дякую, як ви!

– А підійдіть-но… Давно приїхали-сте до нас?

– Та ні… – сказав ти нерішуче, бо після всього згаданого тобі здалося, що ти не виїжджав звідси ніколи, і навіть дивувався, чому не впізнаєш людей. – Недавно, бабусю.

– А-а, то ви з тих інженерів. Чула-м, село затоплювати будете…

– То ще не скоро, – сказав ти і, прикинувши бабусин вік, таки щиро заспокоїв її: – Живіть спокійно, то ще не скоро.

– То візьміть у мене оце-во молочко – за померлі душі.

– Простибі, – сказав ти і слухав.

– А вони, мертві, теж їдять, бо живуть – там, – стара кивнула головою не в небо, а до землі, – і Страшного суду чекають, і воскреснуть, і прийдуть. Прийдуть мої – Василько і Софійка…

– Миронячка? – скрикнув ти.

– Ая, ая, – прошамкала стара.

Ти підбіг до неї, тобі хотілося засипати її питаннями, але осклілі від старості очі й усмирене перед вічністю обличчя не засвідчували в бабусі міцної пам’яті, і ти спитав лише:

– У вас… у вас є внук?

– А чому б не було, є, – стара знизала остряком плеча, наче здивувалася, чому про таку очевидну річ мають запитувати. – Є внук, аякже, на сплавах робить, завтра зведе дараби і прийде. Є, а чого мало б не бути, – бурмотіла вона, йдучи геть від вориння: її, видно, таки обурило – чому-то хтось, знаючи, що живе на світі Миронячка, сумнівається в існуванні її внука. – Певно, що є, а де б ся дів?

І тобі стало світло й добре на душі, і болісна згадка про столочену провесінь утихомирилась: так буває тоді, коли у вечірній тривозі чекаєш повернення сина з дороги, і нарешті відчиняються двері…

Над Карпатами йде до осені стигле літо. Десь проколеться молодий пагін, як згадка про весну, але то не весна. Б’ються гарячі промені об жорстко-зелене склепіння лісів, дзвенять і сіють на листя осіннє ряботиння. Весна прийде потім – нова, інша. Вона поповнить минулорічні втрати: розмаїться те, що тоді не розцвіло, вродяться нові плоди на місці градобоїв і повеней. Прийде з відшкодуванням. Тому без тривоги й жалю треба йти в осінь зі своїми здобутками і втратами.

Ти стоїш за приладами на лінії Лисинка – Турнас і з прихованою тугою поглядаєш на зелену вижолобину села, де колись заколисався перший день твоєї провесни… І тобі жаль за цим шматочком землі, за цією барвистою китицею природи.

А чи скаже стара Миронячка, поселена на берег великого озера, що знайшовся нарешті лицар, який зірвав з голови змії-цариці діамант, подарувавши горам вічне світло, чи дякуватиме йому? Не знати…

Йдуть останні дараби Черемошем. На першій талбі стоять три дужі бокораші, налягають на жердини, керми натужно скриплять.

Б’ються плоти об кашицю, гримлять, прощаються з нею – старим сторожем покутського берега.

Бокораші вітаються з тобою, щось вигукують, та ти не чуєш їх із-за реву запіненого Черемошу.

Вічний шум, зелений гомін, а чи вже – відгомін…

Котрий-то з них – Софіїн син?

1974

Трамвайна зупинка «Базар»

Мені це прийшло до голови нині вранці, і я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстерні електропобутових приладів, що міститься на першому поверсі нашого нового будинку, вікна з якого виходять на стару міську магістраль.

Щоранку спускаюся ліфтом з сьомого поверху і прямо з ліфта заходжу до робітні. Мені добре: я не мушу, як інші, товпитися у дверях трамваїв чи автобусів, влітку не стікаю потом у переповнених вагонах і автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання і роздягання, не боюся запізнитися вранці до праці, а ввечері на телепрограму «Новини», якщо, буває, на дорозі станеться затор. Міським транспортом користуюся тільки у вихідні, коли забагнеться виїхати за місто подихати чистим повітрям або ж повештатися старими кварталами, де музей біля музею, кав’ярня біля кав’ярні, де перші поверхи – суцільні крамниці, а в кожному кварталі свій кінотеатр, де прохолодний підземний перехід виводить тебе в старовинний район міста з відновленими фортечними стінами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, і тому я співчуваю людям, яким доводиться тяжче, ніж мені.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вікна майстерні я маю можливість спостерігати невпинну метушню, яка в години пік до краю виморює людей, коли вони вранці квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового міста, – а ввечері не менш квапливо повертаються до своїх жител. Я не старий, ще й не жонатий, і досвіду в мене не бозна-скільки, зате я містянин потомствений, не зайшлий, і тому мене обходить усе, чим і як живе наше місто, – тож радію радістю його мешканців і болять мене їхні болі, як мої власні, бо й до своїх вигод і невигод я теж не байдужий. Мені здається, що та міська метушня, яка вдвічі або і втричі помножилася за останні кілька років, найбільше наше лихо, і хоч воно породжене добробутом (якби жилося в місті погано, то не подвоїлось би його населення, не кажу вже про приватні автомашини), – треба якось з цієї біди вилазити.

Тож нині вранці прийшла мені до голови непогана ідея: зменшити, хоча б для початку, кількість трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, виріс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немає, то й відпала потреба у трамвайній зупинці, яка досі вирує навпроти вікон моєї майстерні, і якби її зняти – спала б бодай на стілечки тижба на цій перевантаженій магістралі, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, які тут працюємо, відпочили б від невпинного галасу – в нас нерви також не залізні.

Моє робоче місце – обличчям до вікна. Кожного ранку о восьмій тридцять я бачу, як, притримуючи однією рукою капелюха й витягаючи з-поміж щільно збитих людських тіл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхується з трамвайних дверей сивий і поважний учитель математики Іван Григорович; трохи раніше вискакує з трамвая кругленький коротун з ріденькими вусиками, завжди усміхнений голяр Влодко; о восьмій сорок п’ять, за цілу годину до початку свого робочого дня, приїжджає кравчиня Павлина – ті колишні селюки завжди бояться запізнитися; граційно, не кваплячись, ніби проникаючи крізь юрбу, прямує до пивного бару розкішностанна буфетниця Аня, і тільки швець Юзько завжди сидить за машиною у своїй майстерні, що на другому боці вулиці, – він, як і я, теж мешкає над своєю робітнею.

Та найбільше співчуття викликає в мене незнайома дівчина з розпущеним білим волоссям; вона появилася на цій зупинці не більше року тому – така тендітна, тоненька, з «дипломатом» у руці, певне, студентка: дівчина весь час нервово позирає на годинника і розпачливим поглядом супроводжує щонайменше три трамваї, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибігаю з майстерні, й коли підходить четвертий, заштовхую її зі сходинок на площадку і вертаюся назад. І хоч вона, звісно, й не підозрює, що має в моїй особі такого доброго приятеля, все ж останнім часом помічаю, що білявка вже й не пробує сама входити до трамвая, а мені від того якось добре на душі. Я вирішив було допомагати їй пробиватись у перший трамвай, та досі ще ні разу не виконав своєї обіцянки: так мені любо дивитися на її тендітний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирає на годинника.

Я не вперше нині задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в місті, вона мене весь час турбує, і я іноді приходив до зовсім нісенітних висновків, наприклад: розселити б людей за місцями їх праці! Розумію всю марність своєї філософії. Бо якби це старе і вічно поновлюване новими районами місто хтось і справді якимось чудом перебудував наново, якби навіть у кожному кварталі відкрили майстерню «Хвилинку» і пив’ярню, подібну до нашого «Вітерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладає шви на розпорені жіночі чобітки, комусь не смакувало б пиво в іншій пив’ярні, а тільки в Ані, яка вправно вишиковує керамічні кухлі на ляду, і вони стрімливо пливуть по ній, не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловіків; зрештою, коли б у кожному мікрорайончику був свій індпошив, то багато хто не міг би обійтися без майстрині Павлини з ательє «Оксана», бо вона знає свій, сільський секрет крою жіночих свит; десятки, а то й сотні чоловіків доїжджали б до голяра Влодка, який віртуозно дрібно січе ножицями над вухом і завжди має свою постійну клієнтуру; інший ходив би сюди спеціально для того, щоб поглянути крізь пройму між висотними будинками на Замкову гору, яку звідси видно всю – від підніжжя до купола, всіяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всі школи нашого великого міста стали рівноцінними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливої вулиці, бо тут працює видатний математик Іван Григорович, а той, що проживає поруч зі школою, посилав би свого вундеркінда на другий край міста, щоб тільки якнайдалі від цього деспота, несправедливця і мучителя.

Неможливо, ніяк неможливо навести тишу в місті; рух, який розносить людські потоки з краю в край, мов кров по жилах, оживляючи всі його клітини, є, власне, життям міста, бо тільки так воно може обмінятися досвідом, клопотами, радощами; я не хотів би, щоб наше майже мільйонне місто розпалося на безліч автономних містечок, не зв’язаних єдиним кровообіґом, – тоді б його просто не стало. І все ж, коли дивлюся на цю зупинку, яка називається «Базар», а базару давно немає, я усвідомлюю її непотрібність: адже нижче на якихось двісті метрів є зупинка для медиків, вище – на стільки ж – для політехніків, тому я впевнений, що зроблю добру справу, якщо напишу просьбу в міськраду, щоб її зліквідували: цей захід заощадить людям дрібку часу і звільнить їх від зайвої нервозності.

Це тверде рішення остаточно викристалізувалося в мені, коли спускався до майстерні. Я вийшов з ліфта, сів за свій робочий столик, вікно запітніло від весняного туману – трамвайної зупинки не було видно, а намір мій був такий твердий, що мені здалося: зупинки давно вже нема, принаймні місяць.

І ось я дивлюся в матове вікно і бачу: шастають автомобілі по магістралі не зупиняючись, зрідка прогуркотить трамвай, а на тротуарі гнітюча тиша; я намагався зловити хоча б одне обличчя в трамвайному вікні, та це не вдається, і мені стає шкода, що вже ніколи жодне не вкарбується в мою пам’ять, мало – шкода, я відчуваю терпкий щем усамітнення, бо ж минув тільки місяць, а людей довкола мене стало менше, я тих людей, з трамваїв і автобусів, упізнавав у всіх кінцях міста, з деякими навіть вітався, а тепер моє знайомство щоразу звужується, і мене огортає почуття осиротіння.

Тротуар порожній, чисто підметений, ніхто не заважає мені бачити другий бік вулиці. Доля частково компенсувала мої втрати: я маю можливість вряди-годи помахувати рукою Юзьові, який теж сидить обличчям до вікна і відкивує мені головою: руки й ноги в нього зайняті. Він без упину махає коліном, розганяючи колесо шевської машини, голка дрібно строчить по швах жіночих чобіток – до Юзя завжди довга черга. Біля нього, за другою машиною, сидить без роботи молодий хлопчина, тільки що з профтехучилища, я бачу, як Юзьо жестами переконує клієнтів: я ж не сторукий, та йдіть до хлопця, він уміє, чогось таки навчився в училищі; хто не має часу, виходить з черги, стає біля другої машини, з недовір’ям приглядаючись, як працює молодий майстер, та ось одна жінка розмахує руками, не йде, впирається: а може, я аж з Левандівки йшла до вас, а ви мене до хлопчика відсилаєте; друга масно усміхається: та де ми такого сторукого найдемо; Юзьо статечно витирає об фартух долоні й, зітхаючи, береться далі за шиття, бо – що маю з вами робити?

А тротуар давно порожній, не скриплять на вулиці гальма, не товпляться й не галасують люди, жодного знайомого обличчя, ні на кому око зупинити, Юзьо махає коліном і, зайнятий за шитвом, не має часу глянути в мій бік, а мені вже Юзя й замало; мчать трамваї і автобуси мов шалені, я ловлю себе на думці, що Павлини-кравчині давно не бачив і не скоро побачу: в неї раз на два роки псується пилосос, а «Оксана» вище, і Павлина виходить з трамвая десь там, біля політехніків, виходить теж, напевно, з запасом на годину, і з ким то вона збавляє той час, а приходила ж до мене іноді на балачку. «Ой майструню, маю того міста по гульку, і яка то лиха година вигнала мене з села, таж там така благодать – запахи, щебети, шелестіння, а тут стук та грюк, та я там усіх до одного знала: що говорить, що думає, що їсть, а що п’є, а тут немов у пущі; людей багато, і всі чужі, в одному будинку роками живуть і не знайомляться, повітря смердить бензином, вода – залізом, а там такі криниці, Боже: гукнеш у неї вранці, а ввечері луна вертається». Я слухаю, посміхаюся і потім кажу їй, що хто не любить людей, той не знає їх ні в селі, ні в місті, а я на Базарній зупинці якщо не з кожним розмовляю, то хоч вітаюся, і ви не думайте, Павлино, що пахнуть тільки трави, ви лише принюхайтеся до розігрітого влітку асфальту – і вже ніколи того запаху не забудете, таж навіть трамвайні рейки пахнуть після того, як пройдуть вагони, а втім, плачте собі за тією сільською криницею, а я тут маю свою у дворі і дивлюся не в неї, а з неї – вгору, тільки того, що плюнути не можу, бо вернеться слина… «А то, майструню, в яку криницю не плюнеш, все одно твій плювок тобі й повернеться». – «Щоб вам добре було, Павлино».

Нема Павлини, а пилосос у неї ламається раз на два роки, з ким вона цю годину пробалакує?… Господи, коли то я розмовляв з Влодком? Підстригатися ще не час, а на зупинці ми майже щодня балакали; я виходив курити й частував його «Орбітою», а він за те випалював мені, мов з кулемета, всі відомості про своїх клієнтів; не можу твердити, що Влодко завжди правду каже, та все одно мені здається, що я побував на всіх художніх виставках, бо він стриже художників. Знаю, що хто намалював і за що дістав нагороду, кого хвалять, а кого критикують; Влодко таки не все бреше, я сам бачив, як він у Ані пив пиво з тими малярами – і як він їх стриже та голить, коли вони всі патлаті й бородаті. Влодко хвалькувато підморгнув, але не підходив до мене – де б то! – а потім, коли вони вийшли, таки підкотився й показав услід рудобородому: голови ліпить, а три його сини вчаться в Художньому інституті, і всі будуть ліпити голови, але чи то так повинно бути, чи мої діти теж колись мають стати голярами, а той другий, вусатий, має дві коханки, диви-диви, підійшов до них третій, з мішками під очима, той з натурницею оженився, бо вона – хи-хи – щодня стояла перед ним у чім мати народила; я від Влодка знав про всіх письменників – то теж його клієнти, тепер же не знаю нічого, бо зупинку зняли, а я стрижуся раз на місяць.

Мені сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й незнайомі, але я від Ані багато дечого дізнався про нього: він міг би вчити не лише малих голопуцьків, а й студентів – таку має голову; Аня знає, бо в Івана Григоровича вчиться її син, і най заткнуться ті, які брешуть, ніби він злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхується зі своїм портфелем з трамвайних дверей, він тепер сходить на зупинці внизу або вверху і двісті метрів тюпає, бо школа поруч з моїм будинком, і мені його жаль… І Аня вже давно не вигинає розкішний стан перед моїм вікном, і дівчина з довгим білим волоссям не пропускає три трамваї…

Сумно мені… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулиці тихо – це ж та раптова тиша після години пік повернула мене до дійсності. Встаю, протираю запітнілу шибу: на зупинці вже нема нікого, тільки – мамо рідна! – стоїть вона, така тендітна, русоволоса, з «дипломатом» у руці, раз у раз поглядає на годинника, трамваї проходять один за одним, а вона не сідає і – чи це мені здалося – позирає на моє вікно. Кидаюся до дверей – бідна, не могла без мене сісти, вибігаю на тротуар, вона лукаво посміхається і йде до трамвая, я за звичкою підбігаю за нею, допомагаю їй увійти до вагона і аж тоді помічаю, що він напівпорожній; дівчина повертає до мене своє сліпучо-біле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»

Мені присихає язик до піднебіння, я відриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизує плечима, відказує: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому тресті прогресивку вам нараховую? Хіба це має якесь значення?»

Трамвай рушив і швидко поїхав униз, я ж стою, мов очманілий, і перше, що приводить мене до тями, – залізний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, підійшов, ніжно повів рукою по залізу і вмить відчув, як моє рішення написати листа в міськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двірничку, яка замітає засмічений недокурками тротуар. Мені жаль стало, що нині запітніло вікно в моїй майстерні і я не побачив, як ідуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збіднів, і подумав, що все мені в цьому місті дороге, і зупинка також, і якщо її знімуть, то це, безперечно, – добре, але хай воно станеться без моєї участі. Терпіли дотепер і ще потерпимо: і галас, і скрип гальм, і метушню, і спізнення на роботу, і шарпання нервів.

Нічого тут не вдієш – місто є місто.

1975

Повернення

Світлій пам’яті мого батька

Баскими кіньми я мчу до тебе, моя зелена колиско з далеких світів. Біжать коні, потомлені по битій дорозі, ранять копита об каміння, туго натягнуті посторонки збивають піну з їх боків, і звертають коні на замуружені стежки дитинства.

Гей ви, замурзані шибайголови, що он там у підкасаних штанцях талапаєтесь на толоці в грозових калабанях, чи впізнаєте мене?

Не впізнають. Витоптують по муругах свої стежечки, а все до тракту, а все замріяними очима вдивляються у далечінь широких доріг.

Ще підете і забудете матір обняти на прощання, і висохнуть за вами грозові озерця. А потім гнатимете своїх коней, як я нині – до батькової могили.

Гей люди, що он там, у полі, садите зерно у весняний ґрунт, чи впізнаєте мене?

Не впізнають. Баскі мої коні в упругих ремінних шлеях, а в погонича борозни на лиці й міський лахман на плечах – як тебе нині впізнати? Ти ще хлопчиком вибіг на гостинець і вже не вертався. А в нас спини гнулись, і руки репались, і піт очі виїдав.

Що ж тебе нині пригнало: гаразди чи туга?

Ой, туга, туга за босими слідами, що поросли достиглим споришем.

Набростились верби і стали навколо моєї зеленої колиски, побравшись за руки, і хати нові, і люди нові дивляться у високе небо. Чи впізнаєте мене, верби?

Не впізнають… Ми ще прутиками були, коли ти покинув нас і вирушив у мандри райські сади садити. Чого ти вернувся? Чи не зародили яблуньки, чи суховії висушили їх?

Виріс мій сад, та не буяє кронами у піднебессі – видно, мало рідного ґрунту забрав я з собою. Дайте мені хоч дрібку з-під вашого коріння, мої ровесниці верби.

Чахнуть столітні смереки на цвинтарищі, вмирає стара дзвіниця під закожушеними гонтами, проіржавілі сердечка дзвонів валяються по землі, і виповзла з-під смерек мертва оселя аж до ланів. Чи впізнаєте мене, столітні ялиці?

Впізнаємо… Чому ти так пізно прийшов? Ми віти хилимо над гробами й ночами співаємо свій тихий реквієм. Де ж ти був дотепер?

Я довго шукав своєї стежки серед густого плетива людських доріг. Я знайшов її і прийшов сказати про це моєму другові – старому батькові. Де він лежить?

Ось кам’яна брила вічністю лягла на його груди, у головах росте тополя, пнеться в небо і дивиться своїм вершечком на вічне життя, що тече невтомним плином по твоїй землі.

Заждався ти мене, мій мудрий пораднику. А що наостанок хотів мені сказати? Повідайте, смереки, мені такі потрібні нині ті його слова!

Мовчать смереки і, опускаючи віття, шепочуть молитви над мертвою оселею, а верховіттями співають хвалу прийдешньому дню.

Я вернувся до тебе. У сивині моє волосся, у мозолях серце, у зморшках чоло, і радість і тривога в грудях. Так багато я хотів тобі розповісти, так багато спитати…

Батьку, встань!

Осінні узори

Любчина осінь

Моя Любка понад усе любить осінню пору. Напевне, дужче, ніж мене, бо третя пора року – то справжнє Господнє диво.

Й коли ми звертаємо праворуч із тернопільського тракту, полишаючи під сивостволими буками Винниківського лісу двох левів, що, сполохані мисливцями, вибігли із свого правічного леговиська – з печери під Чортовою скалою, продерлися крізь ожинові хащівники й перелякані шаленим рухом на гостинці навіки закам’яніли, – коли пірнаємо у визолочений жовтнем яворовий тунель, що стрімко спадає від лісу до озера, нас обсипає густий лапатий падолист, відокремлюючи від світу, і який би я був осамотнений серед цієї барвистої віхоли, якби опинився в ній сам-один! Але ж нас багато, нас аж двоє: Любка зважилася розділити зі мною мою самотину, й за те я люблю її набагато більше, ніж вона осінь…

А той падолист навіть не шелестить, він тихо існує між небом і землею, стає для нас єдиним нашим світом, і ми з Любкою ловимо благословенну мить у цій барвистій повені… Я губами зсуваю з обличчя коханої кленову аплікацію, щоб відчути тепло її щік, уздріти зелені, немов святоіванська отава, очі й упевнитись, що вона біля мене, що не віднесла її в безвісті прозолотна круговерть. Така-то моя з Любкою осінь: стигла, ласкава й діткнута сумом, достоту як пізня любов.

Нарешті ми вихоплюємося з яворового тунелю, полишаючи за собою густий падолист, і зупиняємося над темною, немов воронове крило, водною гладінню: Винниківське озеро вдивляється круглим оком в сизе небесне шатро; водне скло таке спокійне, як усе нині на світі, тільки де-не-де протинається, ніби вістрям гострої шаблі, хребтом чорного коропа, який розбиває хвостом позлітку води, залишаючи за собою водограй срібних крапель, що розбризкуються дрібним ряботинням й тут же зникають; на берегах озера стоять на варті безлисті тополі й пірнають стрімголов у глибочінь, намагаючись стрільчатими кронами досягнути карстового дна; із віддаленого від берега букового лісу вихоплюється чепірнате гілля заснулих берестів, і схоже воно на графіку Гніздовського, що її вигравіював майстер на лінолеумі брунатної бучини.

А вже настає пізній осінній ранок. Ліниво потягуючись спросоння, проколюється він крізь сутінки; нічні присмерки неохоче вступаються з виднокола, світанок дзигонить від прохолоди й виборсується з туману, що розгорнутим сувоєм приліг до небокраю, аби всякнути в нього і не розвіятись безслідно; для безпеки він заслоняється ошматтям розірваних хмар, проте світанок таки пробирається поповзом під ними й поволі заливає білотою простір; на східному окрайці неба, за пругом озерного берега, вогке рядно оболоків розтягується й дреться, немов стара верета, й крізь проталини прозирає бліда тареля сонця; кружало схололого світила з натугою відривається від обрію й, не маючи моці піднятися до зеніту, ліниво котиться, описуючи дугу понад жухлим волоттям сухотрав’я і кущами глоду, немов загублене колесо від поламаного воза.

І все те уповільнене дійство природи відбувається у цілковитій тиші; в такому заспокоєному стані перебуває й людина, коли піддається дрімоті, а сон ще не приходить, лише нечутно, немов лилик-упир, впивається живою кров’ю, – так і осінь готує світ до відпочинку, висмоктуючи з нього життєву буйність.

Ми стоїмо на березі озера теж заспокоєні, як вода і небо, і ліси, й слідкуємо за сонцем, що, непосильно моцуючись, пнеться д’горі, аби хоч трохи наблизитись до далекого зеніту, воно червоніє з натуги, розплавлює сизу паволоку й зігріває нас останнім теплом, лагідним і ласкавим, мов бабусина казка. Проте сил йому бракне й воно потає в хмару, залишивши після себе бліду круглу пляму на небі як згадку про літо, але й та остання помана буйного життя природи згасає, і я у світлій печалі шепочу слова Поета: «А була ти, мов буря і грім, а була ти, як ніч на Купала!..» – і вже звільнений від сонячних променів сувій туману котиться від крайнеба, розмотується й застеляє рантухом водну гладінь на озері, а тоді крізь білоту проступають силуети крижнів, які, захищені мрякою від ока мисливців, випливли на волю; туман стає таким густим, що я заледве можу доглянутись до обличчя Любки, й пригортаю її до себе, щоб побачити…

Проникаємо крізь туман, мов крізь білий солом’яний дим, тримаємося за руки, немов діти або юні закохані; не знаю, як Любка, а я виправдовую такий цнотливий наш інтим страхом розгубитися, та насправді захистившись непроглядною мрякою від людських очей, ми почуваємося зовсім вільно й дозволяємо собі поєднатись дотиком рук… Нам обом добре й любо, та водночас серед пізньої осені наздоганяють нас маркітні згадки про ранню весну, якої разом пізнати не судилося. Може тому я пробую втішати Любку Шевченковими словами: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий», спонукуючи її увірувати, що ці рядки стосуються саме нас; крізь паволоку туману я придивляюся до коханої й бачу, як на її обличчя зринає її внутрішня зваба, і я втішаюся не баченою ще досі вродою моєї подруги.

Йдемо майже наосліп у бік Погулянки, щоб через те дикувате урочище добратися до Львова, переходимо кладкою через потічок, який живить Винниківське озеро, й прямуємо вузькою стежкою крізь грабовий ліс, що насипав нам під ноги шелестливу повсть, й ми потаємо в неї, немов у гуцульський ліжник; ніде не чутно ні душі, й від цього стає затишно – нікого нам не треба, адже нас і так багато, аж двоє.

Та враз несподівано із повені туману зринає перед нами необгороджений сад чиєїсь дачі, сторожко глянули на нас темні вікна будиночка, й ми вмить роз’єднуємо сплетені пальцями руки, щоб хтось бува не поглузував із поважних людей… Проте в хатині тихо, а в безлистому саду прозоро, та чомусь у цій цілковитій тиші сиплеться на нас згори горіхове лушпиння: то дві вивірки, накрившись пухнастими хвостиками, ніби зігріваючись на вранішній прохолоді, господарюють біля свого дупла в крислатій яблуні, запасаючись на зиму провіантом; у цю хвилину вони снідають, тримаючи в лапках волоські горіхи, байдуже на нас поглядають й не перестають обсипати наші голови твердим лушпинням; з-під ніг, натужно фухкаючи, викочується кривоногий їжачок з червоними райськими яблучками на колючій спині, він манджає своєю дорогою, теж не звертаючи на нас уваги; із ажурної груші, кокетливо помахуючи хвостом, приглядається елегантна сорока: садова красуня явно нам не довіряє й голосно скрекоче, повідомляючи своє сімейство про можливу небезпеку, однак швидко заспокоюється й, перехиливши набік головку, зверхньо поглядає на зайд; на кущах аґрусу гарцюють синиці й горобці, вони самозабутньо пораються, скльовуючи перестиглі ягідки, й не лякаються нашого наближення – можна б навіть якесь пташа спіймати; нам дивно, що їх покинуло почуття обережності: вся природа стала сумирною, й промовила Любка, думаючи про себе, а може, й про мене: «Душа прозора, мов осінній сад…»

А вже й Погулянка – до щему знайома з юнацьких літ місцина. Про це закожушене ліщиновими кушами й непрохідними грабовими хащами, перекроєне ярами й заховане у глибоких балках урочище сповіщають розпачливим криком тлусті сойки – то їхня ойкумена. Забачивши нас, вони розлітаються увсебіч зі свого токовища на круглій галявині, гублячи барвисті пір’їнки; ми намагаємося ловити їх, витворно розмальованих різнокольоровими узорами, й це нам не вдається, та ось одна, викручуючись штопором, злітає із самого неба прямо проміж нас і потрапляє в Любчину долоньку.

«Це узори кохання…» – вимовляю я банальне й боязко позираю на Любку, чекаючи від неї звичної для мене скептичної репліки, якою вона завше повертає мене із солодкого шуму залюбленості до тверезого стану, – о, то нелегко кохати мудру й незалежну жінку!.. Любка з ледь помітною іронією дивиться на мене й відказує: «Кохання має лише два кольори: червоний – то радість, а чорний – сум, а тут стільки барв, що вистачило б ними символізувати всі психологічні прояви людини. І зраду – теж…» – додає вона терпко, і я втямлюю, що є у неї таємниця, якої я не знаю й ніколи знати не буду, скільки б не проникав своїми догадками крізь прозорість її душі…

Але і в мене є своя таємниця – недоступна Любці. Я дивлюся на барвисту сойчину пір’їнку, що тремтить у Любчиних пальцях, й силкуюся розгадати, які то барви символізують любов, а які байдужість або зраду; сам же переміщуюся на токовище, звідки щойно злетіли сойки: що ж то відбувалося тут колись зі мною і з тією панною, якої Любка не знає й теж ніколи не знатиме; я на мить відчужуюся від коханої й поринаю у безнадійно віддалену від мене, проте зриму й відчутну, мов дотик до гарячої плити, реальність, – то звивається в моїх обіймах, немов ласиця, красуня, яку, здавалося, я знайшов – послану мені самим Богом долю, та враз розпливається те видиво, зникає, як час, бо ж не була то моя доля, а тільки її пошук, після якого залишився у пам’яті спалений на попілець шалений гріх, й жодного сліду від нашого з панною гріха не зосталося на токовищі – жива трава на галявині все ще чекає тієї миті, коли спалить її справжнє кохання.

Можливо, тут колись кохалася і Любка – напевне тут, бо чому в цю мить теж відчужилася від мене: може, колись на цьому самому токовищі їй теж здавалося, що приймає посланий від самого Бога дар, й, певне, тут спопеліло її серце від зради, а трава й далі зеленіє, чекаючи палу…

Й на мить відчужившись і віддалившись одне від одного у вже не існуючі весняні світи, які належали кожному з нас зокрема, ми вертаємося в нашу осінь, у якій знайшли одне одного – хоч пізно, та назавше. I я, переповнений щастям від цієї останньої зустрічі – коли огорне нас спільне життя, зустрічей більше не буде, – підхоплюю на руки кохану й несу на галявину, де зеленіє незаймана трава…

Виходимо з ізворів Погулянки іншими, ніж були досі: сліди давніх весен, що розокремлювали нас, зблякли, стерлися в душах, ми обоє вступаємо в спільну і єдину – осінню нашу пору: кожне із втратою і кожне з набутком.

Із найвищого в урочищі лисого пагорба, на якому зіп’ялася до неба дерев’яна чуга – орієнтир для заблуканих, стала видна глибока земна чаша, на дні якої скупчились, немов морські корали, будинки, вежі, церковні бані, зелені дахи театрів – все те перемережилось, немов у вишивці на подільській сорочці, магістралями, вулицями і провулками; по тих міських артеріях і капілярах невпинно пливуть потоки машин і снуються, тусуються схожі на маківки люди; сонце, доп’явши свого осіннього зеніту, тихо скочується на захід, щоб заховатися за крешею чаші, де зачаїлася, готуючись до нападу на світ, зима.

Й ми розуміємо, що це місто, яке скупчилося на дні земної чаші, – то наш останній прихисток перед зимовими холодами, тому так нам любо його споглядати в останні дні ласкавої осені.

Сонце повисло над небокраєм, немов золотий дукат із гуцульської згарди, й на ньому, замість цісарської парсуни, враз проступив грецький профіль моєї Любки – то вона своєю голівкою заступила від мене сонце; а дукат сповзає до горизонту, й мені нестерпно хочеться його зупинити, щоб ще хоч трохи надивитися на образ коханої, ще бодай мить – поки викотиться із-за обрію невблаганна зима…

Така-то Любчина осінь, а якщо Любчина – то й моя.

16 грудня 2007 року

Срібна попільничка

Здається, Антон Чехов сказав колись таке: якщо не маєш про що писати, пиши про попільничку, що ось перед тобою на столі, або про іншу річ, яка потрапила в очі… Мав він повну рацію, бо за будь-якою річчю, колись купленою, а тим більше – подарованою, стоїть людина: невідомий майстер, що її зробив, або твій приятель, котрого ти призабув; у кожному предметі таїться енергетика й код людської сутності, який завше можна розшифрувати, якщо в тебе є бодай одробина письменницького хисту.

Отож порадила мені Любка: у твоїй кунсткамері за склом нидіють і припадають пилом подарунки, які ти отримав бозна від кого, сувеніри, привезені бозна-звідки, рештки твоїх колекцій – і кожна річ терпляче жде, коли ти видобудеш її із своєї непам’яті й тим самим повернеш до життя забуту людину, котра мала певний стосунок до тієї чи іншої речі, ну а предмети з твоїх колекцій – то вже справжня історія того середовища, з якого ти вийшов у люди…

Заохочений Любчиною спонукою, я відсунув скляну затулу, за якою з непам’ятного часу зберігалися найрізноманітніші речі: люльки, топірці, італійські статуетки, космацькі писанки, привезені з Єгипту гутаперчеві верблюдики, фігурні тихоокеанські мушлі, намиста з карельської берези, грецькі амфори, морська зірка, виловлена на березі Карибського моря, бородаті стебла бавовника, зірвані на засолених плантаціях у Середній Азії, золота голівка Нефертіті, куплена в Александрії, – годі й перелічити всю ту сарсаму!.. Однак я в першу чергу досягнув із кунсткамери дві попільнички: одна у вигляді гуцульського постільця, видовбаного із цільного шматка мореного дуба, – з приводу цієї пам’ятки я вже встиг чимало нарозповідатися, оскільки від батька перейшов мені у спадок цей постілець: згадуючи його, я згадував свою родину; а от друга попільничка – то витворний шедевр, викований із срібла у формі мініатюрної чаші…

Я залюбувався нею, – давно не тримав у руках, й постав переді мною вже відбулий у кращі світи найхарактерніший з усіх моїх знайомих і приятелів, талановитий інженер-нафтовик, винахідник і жартівник, який називав себе «льордом»; він по-галицьки пом’якшував це слово, до того ж картавив, і в його вимові вчувався стрімливий рух, такий властивий неспокійному веселунові; це прозвисько вельми йому пасувало, й ми часто забували справжнє ймення Андрія Канюги.

«Впускай мене до хати, бо хочу втяти з тобою хінсько-індонезійський балак!» – з такими словами він завше вривався у мій дім, вимахував перед моїми очима вказівним пальцем, запевняючи таким жестом, що розмова буде для мене вельми цікавою, виймав з течки пляшку вина, ставив на стіл і корчив скоморошні гримаси, які мали означати, що спершу він розкаже свіжий віц, котрий насправді гуляв по світу може й сто років, – і аж потім ми вже «втнемо балак».

Зачувши знайомого гостя, до вітальні вбігала моя донечка, вилазила йому на коліна, і він втішав її віршиком, якого вона не зовсім розуміла, проте знала напам’ять: «Наша Таля з’їла клюски і сказала по-французьки: улі-пулі-дюм-трам-пре, панталони сам пан дре!» – при тому Льорд заразливо сміявся, аж дзвеніли вікна.

Був він, як говорили його колеги по роботі, неперевершеним спеціалістом. Свою професію уточнював малозрозумілим для мене терміном «гідродинаміка», та я ніколи не намагався розшифровувати до кінця зміст того терміна. Знав тільки, що Льорд блискуче захистив в Івано-Франківському інституті нафти і газу дисертацію саме з цієї загадкової для непосвячених гідродинаміки, що у своїй науковій праці розробив власний метод видобутку нафти, зокрема конденсату – енергоносія, який за своїм хімічним складом дорівнює бензину. Згодом Льорд таки знайшов на Полтавщині той конденсат, промисловий видобуток якого провадився за «методом Канюги», патент забрала собі держава, а Льорд скаржився мені, що за свій винахід він отримав гонорар – аж двадцять п’ять карбованців!

Я дорікав йому, що він працює на окупантів, які вихолощуватимуть наші надра ще й за його методом, а для майбутньої української держави того конденсату не залишиться ані каністри; Льорд на те знизував плечима й говорив, що якби не він, то хтось інший знайшов би ту заповітну формулу видобутку надцінного енергоносія – все залежить від загального поступу в науці, яку зовсім не обходить, хто користається з її досягнень.

А втім, він таки прокляв свій талант, коли було проголошено нашу незалежність. Льорд зайшов до мене й, не скидаючи плаща, заволав у коридорі: «Колего, маємо свою державу!» Однак тут же потахла його ейфорія, він зайшов до вітальні, сів за стіл і, схопивши в руки голову простогнав: «Хай будуть прокляті совєтські вчені, і я з ними: маємо свою державу голу, як липку…»

Як і будь-який геолог, був Льорд людиною світовою, багато бачив і пережив, тому найбільше він цікавив мене як оповідач. Я буквально забував про все на світі, коли він згадував свої пригоди в Сургуті, Уренгої чи в Туркестані. Ті його розповіді я без докорів сумління використовував як матеріал для певних епізодів у моїх романах, а одна пригода, котра трапилась йому в туркестанській пустелі, так мене вразила, що я живцем переніс її в новелу «Злочин», яка після публікації мала неабиякий успіх у читачів.

Й коли Льорд розмотував переді мною ту свою драматичну розповідь я, забираючи собі, мов безнадійний плагіатор, зовнішню матерію оповіді, намагався водночас проникнути думкою в душу оповідача і вгадати, що пережив він після негідного вчинку і що переживає нині, розповідаючи про нього й маскуючи докори сумління вдаваною безтурботністю й напускною легковажністю.

А сталося те в Каракумській пустелі, вкритій потрісканим такиром й порослій сухою таволгою та мертвим будяччям… Хворів Льорд мисливською пасією, хоч, як признавався сам, йому завжди жаль було підстреленої крячки чи вбитого зайця: кожного разу, підбираючи здобич, він із скрухою думав про осиротілих з його вини, а перед очима завше поставала дружина Оленка у вдовиній печалі; тож повертаючись із полювання, він зарікався брати надалі до рук рушницю.

Одного разу Льорд побачив у небі степового орла; той ширяв у зеніті над наметами геологів і сторожко придивлявся до мисливця хижими очима. Збивати його не було сенсу – але що ж то за ненависний погляд у птаха: як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля, подумав Льорд, прицілився і вистрелив. Орел упав і закричав: не був то звичайний орлиний клекіт, так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги…

Й почувся тоді стрімливий шум у повітрі; прямо на Андрія летів ще один орел, чи не удвоє більший. Однак птах накинувся не на мисливця: каменем упав долі, схопив у пазурі вбитого орла, пролетів низько понад пустелею й сів з ним на віддаленій сопці.

Льорд раптом обірвав розповідь, вдихнув повітря, ніби його горло здавила спазма; з його обличчя сповзла напускна легковажність, й після короткої важкої мовчанки він почав говорити про щось зовсім інше, залишивши мені незавершену розповідь.

За кілька днів я написав новелу «Відплата», і коли Льорд ще раз завітав до мене, я прочитав йому фінал новели, де йшлося про те, що було недомовлено в його розповіді. Льорд уважно слухав, затуливши долонями обличчя.

«…І тоді я зрозумів, що вбив орлицю, – читав я. – Чорний силует птаха розпростерся над трупом дружини, горбатою тінню вирізьблювався на розпаленому тлі неба – непорушно і скорботно. Я спостерігав його кілька днів і врешті пішов до нього. Вистрелив у повітря, щоб сполохати, але він навіть не поворухнувся… І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевне, я вбив щось світле й живе в собі самому, бо аж тепер побачив, що довкола тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть до розпеченого обрію… Я підійшов до нього зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався. Він був мертвий. Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю й подався назад – нестерпно самотній…

За рік я повернувся додому. З дружиною живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як вона дихає. Потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці…»

Закінчивши читати, я скоса глянув на Льорда, та він не віднімав від обличчя долонь, глухо мовчав, лише згодом глянув на мене вологими очима – здивовано, гейби докірливо – й проказав:

«Я ж тобі того не розповідав, звідки ти знаєш, що так було, що так триває й досі? Ну звідки?! – він потермосив мене за плече й по хвилі додав: – Чейже я і понині деколи серед ночі буджу свою Оленку, щоб переконатися, що вона є… А мисливство – само собою – покинув назавжди».

…Ох та Оленка, Оленка! Моє перше школярське захоплення, перша юнацька любов… Кучерява гуцулочка з Печеніжина Оленка Семенюк вчилася у дев’ятому класі коломийської дівочої школи, а я в чоловічій – у десятому. Мешкала дівчина на вулиці Сенкевича в пані Міхнякової; провінційної аристократки, яка виховувала своїх квартиранток у дусі цнотливих василіанських засад; я ж квартирував на сусідній вулиці Садовій в простакуватої міщанки Глібовицької.

Щоранку, йдучи на уроки, поминав зграйку дівчаток, серед яких була й Оленка, й не звертав на них ніякої уваги. Так тривало до того часу, поки не прийшла до мене пора уздріти в гурті розквітлу ружичку й закохатися в неї повище вух.

Проте настигло мене юнацьке горе: за Оленкою хлопці ходили чередою, і я теж, та вибрала вона не мене, а мого однокласника Влодка Гуменюка; він завше відпроваджував її зі школи додому, а я, вражений пекучою заздрістю, дивився на них крізь вікно своєї квартири, як вони йшли поруч, тримаючись за руки, й розмовляли та сміялися.

Й переповнений болем, я рішився на відчайдушний вчинок: одного вечора прокрався в садок пані Міхнякової, підійшов до вікна дівочого покою й затарабанив пальцями в шибку. Оленка притьмом вибігла в сад, подумавши, певне, що то Влодко, й потрапила прямо в мої обійми. І сталося нечуване в моєму житті диво: я вперше поцілував дівчину! О, як я це зробив невміло: так міцно притиснув Оленчині губи до її зубчиків, що могла й кров цвиркнути; вона ж пручалася й проймала мене здивованим поглядом, а її очі були великі й дикуваті, як у лані; я врешті засоромився свого вчинку й утік, мов останній боягуз; відтоді виминав її десятими провулками й до кінця навчання в школі ні разу з нею не зустрівся.

Аж по багатьох роках… Тож треба було, щоб у мене, вже досить голосного львівського письменника, заболів зуб, і в стоматологічній поліклініці я потрапив у крісло зубного лікаря Олени Канюги!

Моя кохана Любко, можливо, тобі хочеться в цю мить зануритися в романтичний сюжет: яка ж то несподівана зустріч, які спогади, а в парі з ними – повінь нового почуття і, звичайно, Оленчина взаємність, як компенсація за колишню кривду, мені заподіяну, і потаємні зустрічі, і шалені ночі, і… Та всього того й близько не було, ми розмовляли як давні знайомі, згадували коломийське школярство, незабутніх учителів, а про сад пані Міхнякової навіть словом не обмовилися…

А втім, обоє щемно відчували, як спільна таємниця, немов підступна рись, зачаїлася в наших душах, готова до відчайдушного стрибка. Я ж бачив, як Оленка вряди-годи полохливо відводила від мене очі, і я теж уникав її погляду, щоб бува не втонути у каламуті її вроди, – одне слово, те потаємне, що, слава богу, не розкрилося тоді, вибухло потім у моїй новелі «Плюшевий ведмедик», яку я присвятив Оленці Семенюк.

Розплата за моє розкриття нашої з Оленкою таємниці могла стати вельми драматичною. І я, звичайно, отетерів, коли після однієї зустрічі з читачами до мене підійшла Оленка разом з високим мужчиною з баламутними очима й представила його: «Це мій чоловік». – «А це мій Плюшевий Ведмедик», – сказав Льорд, пригортаючи до себе дружину й огріваючи мене при тому приязним поглядом.

Дуелі не відбулося. Навпаки: ми з Льордом стали сердечними приятелями…

Ну і нарешті – про попільничку.

Я людина забобонна: коли беруся писати нову річ, завжди переживаю, чи вродиться вона кращою за попередню, а ще – і це було найсуттєвішим за совєтських часів – чи пройде твір через цензурні рогатки. То я загадував собі якусь прикмету – погодну, наприклад: якщо остання сторінка пишеться в сонячну днину, то все буде гаразд, і я, обдурюючи себе самого, відкладав фінал до доброго верем’я. А ще: скільки сторінок чистого паперу залишиться після передруку – і не дай, Господи, щоб то було непарне число…

Та ось коли я почав працювати над своїм майстерштиком – історичним романом «Мальви», не покидала мене давка тривога: я ж бо добре усвідомлював, що5 пишу, і не робив собі надій, що цензори не побачать антирадянського підтексту в моєму творі.

Своїми тривогами я поділився з Льордом. Він довго міркував, що мені порадити, ніби в такому випадку будь-яка порада могла б допомогти, – а все ж, а все ж, придумай, Льорде, якийсь талісман.

Андрій, як звикле в таких ситуаціях, довго сидів за столом, обхопивши руками голову, глухо мовчав, та враз схопився й вигукнув, направивши на мене вказівного пальця, немов багнет:

«Є талісман! У мене збереглася французького виробу срібна попільничка, яка перейшла в спадок від прапрадіда, котрий, можливо, служив при дворі Людовіка XVI!»

Отак знічев’я збрехав Льорд, проте його видумка в якійсь мірі скидалася на правду, адже батьки Канюги після Другої світової війни були репатрійовані із Франції до Союзу. І хтозна, хтозна… Чейже правила колись Францією українська князівна Анна Ярославна, і дослужився до маршала французької армії син гетьмана Пилипа Орлика Григір, а ще емісаром від недобитого козацтва до Конвенту Великої французької революції був брат українського письменника Василя Капніста – Петро, то чому хтось із предків Льорда не міг бути причетним до французького двору, де й дісталася йому в подарунок срібна попільничка, яка напевно акумулює в собі й досі енергетику волелюбної країни!

Й таки приніс мені Льорд ту із чистого срібла ковану попільничку, прикрашену узорами, з трьома сталевими кульками під денцем. Талісман виглядав доволі скромно; але ж яка його історія, переконував мене Андрій, й коли ти повикидаєш усі свої попільнички, як останній непотріб, і струшуватимеш попілець із цигарок тільки в цю, то твій роман пройде крізь цензуру, мов у шапці-невидимці!

І що думаєте: я повірив у талісман. Бо ж цензорів ніби засліпило, роман «Мальви» вийшов трьома тиражами накладом майже у двісті тисяч примірників, розійшовся по всьому українському світу й приніс мені і славу, і жорстокі цькування протягом довгих двадцяти літ – коли совєтські чиновники нарешті доглупалися, кого я змалював у образах яничарів. Й живе роман і досі, можливо, він ще довго житиме – у це я свято повірив завдяки Льордовій срібній попільничці, яку я оце щойно вийняв із своєї кунсткамери.

Льордова ворожба принесла мені успіх, однак для себе самого, для своєї безпеки й творчих удач Льорд не знайшов рятівного талісмана: в часи брежнєвської задухи настигла мого приятеля велика біда.

Я ніколи не підозрював, що Андрій Канюга – цей ідеальний технар і за своєю вдачею гейби зовсім аполітичний – читає й передає із рук у руки самвидавну антисовєтську літературу. За чиїмсь доносом – а донощиків у ті часи була тьма-тьмуща – в бюро, де працював Льорд, каґебісти зробили обшук і в його шухляді знайшли копію праці історика Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання», в якій учений сказав правду про Переяславську раду.

Й потягли знаменитого гідродинаміка на парткомісію, а там пенсіонери-каґебісти загарчали на нього, немов собаки на коротких ланцюгах, примушуючи його каятися. Та Льорд поводився незалежно, ніби й не усвідомлював, у чому його звинувачують, – адже кожна освічена людина, терпеливо роз’яснював він інквізиторам, повинна щось читати, – й цим довів їх до сказу, й вони винесли вирок: виключити Андрія Канюгу з партії, що означало й звільнення з роботи. Й талановитого вченого, який винайшов свій метод видобутку найціннішого нафтопродукту й тим самим поповнив державну скарбницю мільйонами карбованців, викинули на вулицю.

Та не був би Льорд Льордом, якби навіть на такому судилищі не встругнув уїдливого жарту:

«Шановні судді, – помахав він пальцем на гайдуків, немов на збиточних пустунів, – затямте собі: на моїй могилі тепер поставлять хрест із розп’яттям, а на ваших комуністичних гробах стоятимуть чорні тумби!»

Довго ходив Льорд з вовчим білетом – ніхто не приймав його на роботу, врешті він покинув Львів і перебрався до Печеніжина господарювати на Оленчиній вітцівщині. Зрідка приїжджав до Львова, й тоді ми разом вечеряли в ресторані. Льорд і далі скоморошив – замовляв, наприклад, собі півчаю, а одного разу приголомшив присутніх зухвалою реплікою, яка нібито мала засвідчити його лояльність до совєтської влади: «Прошу мені подати українського радянського борщу!»

Однак втрата роботи, без якої Андрій не уявляв собі життя, відбирала в нього здоров’я, а ще – вже за нашої незалежності – добивали його докори сумління за спустошені – з його вини теж – надра української землі. Гордого Льорда зламав його власний незалучений до корисної праці талант: серце не витримало.

Оленка поховала свого мужа у Львові, я був присутній на домашній панахиді. Смерть стерла з обличчя Льорда скоморошу маску: він лежав у домовині умиротворений, добрий, благородний. А моє серце стискалося від болю, коли я дивився на Оленку, яка нахилилася над його узголів’ям у безнадійній вдовиній печалі. На тлі вікна виднівся горбатий силует орлиці над мертвим орлом…

У цю хвилину, коли я згадую свого приятеля й пишу про нього, стоїть переді мною на моєму робочому столі срібна попільничка – Льордів талісман, і мені здається, що зараз відчиняться навстіж двері, й до кімнати увійде галасливий приятель, щоб втяти зі мною хінсько-індонезійський балак.

30 грудня 2007 року

Морська зірка

Першого травня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року екзальтований люд по вінця запрудив гаванський майдан імені Хосе Марті: десятки тисяч по-комуністичному щасливого й радісного кубинського народу стовпилося довкола величної стріли пам’ятника героєві Куби – навпроти урядової трибуни, на якій промовляв Фідель Кастро: його іспанська мова була такою чіткою, що мені здавалося, ніби я розумію кожне слово.

Щонайменше вже три години поспіль він заворожував натовп революційними гаслами, що ширяли в повітрі немов самостійна матерія, не зв’язана із реальним життям на землі, названій островом Свободи; мова Коменданте була домінатною, що сама собою існує: в неї треба вірити, втішатися й жити нею, а справжнє життя кубинців відсувалося на марґінес – у своїй барвистості й непроглядній матеріальній убогості воно не сміло нікого цікавити, ба більше – доскіплива увага до життєвих реалій вважалася на Кубі, як і у всіх соціалістичних країнах, контрреволюцією. Кастро дарував своєму народові карнавальну радість як провіщення світлого майбуття, котре колись мусить доконче настати.

Вродливий кремезний чорнобородий вождь Куби не втомлювався промовляти, а зазомбований люд самовіддано стояв і слухав на нечуваній спеці; дехто падав від сонячного удару, й червоні санітари виносили непритомних на ношах; ми, троє львів’ян – Володимир Гжицький, Яків Стецюк і я – запаморочені промовою і спекою трималися з усіх сил; хтось із московських туристів сказав, що Фідель промовлятиме не менше п’яти годин, таке його правило – бо що йому сорокаградусна спека, коли в його кітель вмонтоване холодильне обладнання; зачувши це, Гжицький перший зважився піти геть, незважаючи на те, що керівник нашої туристичної групи попередив: подібний вчинок може бути розцінений кубинською владою як зневажливе ставлення до революції й чого доброго надійде в Москву ще й відповідна нота… Гжицькому на всі ті застороги було вже наплювати – санітари з ношами почали все частіше звихатися, тож і на нього може прийти черга, й він вшився до готелю охолоджуватися під кондиціонером. Я теж нишком-тишком вийшов із натовпу й попрошкував у бік моря, а на майдані з нашої трійки залишився тільки Стецюк: він був призначений старостою групи, й свої керівні обов’язки виконував не гірше від того австріяцького гармаша, який при каноні стояв і фурт-фурт ладував навіть тоді, коли вража куля поцілила його в чоло.

Та оскільки я допустився політичної помилки, покинувши щасливий і радісний революційний майдан, за мною слідом потюпав московський каґебіст – ану ж я задумав якусь диверсію; йдучи попереду нього берегом моря, я враз побачив на мокрому піску, з якого спливла хвиля, справдешній комуністичний символ – такий самий, як на радянських чи кубинських червоних прапорах, – велику білу п’ятикутну зірку!

Я кинувся, щоб її підняти: натуральної морської зірки ніхто із львівських колекціонерів не має й ніколи не матиме серед своїх експонатів; на знахідку кинувся і каґебіст, ним, певне, керувала не колекціонерська пасія, а патріотичний порив радянської людини, проте зірка дісталася-таки мені, і я, боячись, щоб каґебіст просьбами і грозьбами не вимантив її в мене, чимдуж почимчикував з нею до готелю «Habana Libre», в якому мешкав у одному номері з Володимиром Гжицьким. Я знав про його пристрасть до екзотичних тварин і навіть готовий був подарувати знахідку моєму старшому приятелеві, однак на своє превелике здивування побачив на обличчі письменника, який карався в більшовицьких концтаборах цілих двадцять два роки, вираз обридження: Гжицький скривився, глянувши на подобу совєтського державного знака, й пробурчав: «Фу, яка гидота! Та невже й там, у морських глибинах, будують комунізм?»

…Побувати на Кубі в ту пору було зовсім легко й навіть модно: вперше за всю історію совєтського заповідника з’явилася можливість вирватися з-поза «залізної завіси» й по дорозі на соціалістичну Кубу хоч краєм ока глянути на відмінний від радянської казарменної сірятини капіталістичний світ: шлях до екзотичного острова пролягав через ірландський Шенон і канадський Галіфакс. А ще наших людей долала допитливість: як же виглядає той інший – кубинський соціалізм і чому Кубу називають островом Свободи – та невже насправді можлива хоча б якась елементарна демократія при соціалізмі?

Перший зі Львова відвідав Кубу голосний на той час поет Дмитро Павличко: він так велично оспівав її у збірці поезій «Пальмова віть», що навіть найпохмуріший скептик, прочитавши книжку, пройнявся б кубинським патріотизмом і симпатією до легендарного вождя острівної країни… Відвідавши Кубу, Павличко гастролював опісля по всій Україні, й молодь повторювала за ним рядки його поезії: «Скільки впало друзів Кастро, стільки куль у серці в мене!» та заповітну клятву вірності кубинському вождю: «Серце з кулями під молот покладу я на кувадло!»

Володимир Гжицький, наслухавшись якось Павличкових кубинських кантів, прошепотів мені до вуха – вголос вимовити збоявся, чей минуло щойно шість років, як він повернувся до Львова із заслання: «А от якби він так поклявся Україні!»

Однак багато хто, а переважно студенти, були незмірно захоплені постатями Фіделя Кастро й Че Гевари, носили на лацканах піджаків значки з їхніми зображеннями, купували відкритки з портретами Фіделя, відпускали бороди й декламували Павличка… І що думаєте: коли у Спілці письменників оголосили, що на Кубу може полетіти кожен хто хоче і має за що, – першим записався в тургрупу затятий ворог всього, що називається соціалізмом – Володимир Гжицький, і аж після нього записалися Яків Стецюк і я…

Отож сьогодні, коли я, порядкуючи у своїй кунсткамері, взяв до рук припорошену морську зірку, знайдену колись на березі Карибського моря, яскраво сплив переді мною образ набагато старшого за мене письменника, мого доброго приятеля Володимира Гжицького, манери, голос і мову якого я вміло імітував, втішаючи на спілчанських вечірках львівську письменницьку публіку, й не раз викликав у колег гомеричний регіт, коли зображав неповторно чистого й потішно наївного Володимира Зеноновича.

Хай ніхто не думає, що наївність – від’ємна риса характеру людини. Аж ніяк: це натуральність, дитяча чистота, і якщо Гжицький зумів її пронести через пекло більшовицьких концтаборів, то можна собі уявити благородність стражденного мужа… А втім, майже в кожному колишньому в’язневі, якому вдалося вийти на волю – і мій брат Євген теж до таких належав, – я завжди помічав цю рису. Бо хіба то не мужність, сила й вірність ідеям – залишитися в тих страшних чистилищах дітьми із первісною чистотою?

Згадавши, завдяки морській зірці, Володимира Гжицького, я розшукав у своїй бібліотеці книжку його оповідань «Повернення»: вона побачила світ напередодні нашої поїздки на Кубу, і є в ній геніальна новела «Лось» – скрик туги за пропалою й знівеченою молодістю. Та й сам Гжицький своєю могутньою статурою, енергійністю, шляхетністю і добротою завше нагадував мені описаного ним мешканця заполярних широт…

Талант Володимира Гжицького не зреалізувався повністю, і в цьому, звісно, не вина письменника. Та й не тільки Гжицький став жертвою диявольського режиму. Скільки потенційних геніїв не мали можливості віддати нашій літературі найкращі свої твори: Тичина, Рильський, Довженко, а скільки майстрів слова замордовано – про це страшно й згадувати… Хай же буде проклятий навіки московський большевизм за те, що й донині українська література, яка мала всі шанси здивувати світ, залишається в тіні…

Та все ж Гжицький після заслання таки встиг перевидати написаний у двадцятих роках свій знаменитий роман «Чорне озеро»: якби вмілий редактор дбайливо очистив його від соцреалістичного шлаку, то ним могла б пишатися будь-яка література. Теж письменник закінчив розпочатий перед арештом роман «Опришки», видав збірку прекрасних новел й низку автобіографічних повістей, які, однак, високою художньою майстерністю не відзначаються.

Однак не про літературну творчість Володимира Гжицького маю намір поговорити з тобою, Любко, а про нього самого – до нігтиків інтелігентного, добродушного і здивованого приманами вільного світу; довголітній каторжанин, який двадцять з гаком років нічого іншого, крім баланди, барачного смороду й параші не бачив і не знав, раптом вихопився на волю, і його душа виповнилася захопленням, допитливістю, жадібністю до життя, й ці нові почуття супроводжувались у нього невинною наївністю, яка втішала нас своєю незайманою чистотою…

Отож ми втрьох записалися в тургрупу, яка мала відбути на Кубу ще у вересні, та ось минуло майже півроку, а дозволу на виліт Москва чомусь не давала, й Гжицького гризло сумління, що затримка сталася через нього – «я ж бо проскрибований!». Мої запевнення, що якби це було причиною, то не затримували б усю групу, а викреслили б зі списку його одного, – Гжицького не переконували, і він страждав від усвідомлення, що завдав приятелям прикрощів.

Тут я на хвильку перерву свою розповідь про Гжицького й згадаю про третю особу з нашої львівської трійки, а властиво – про першу, оскільки Якова Стецюка було призначено старостою тургрупи.

Давно вже немає на світі Якова – тож про мертвих або нічого, або добре. Зрештою, я не міг би чогось поганого про нього сказати: був то свідомий українець з Вінниччини, чесна людина, проте мав він одну ваду – надто швидко писав свої твори, й через те сьогодні не всі автора пам’ятають; другу ж його властивість не можна вважати вадою, радше достоїнством: був він надміру пунктуальним.

Не знаю, чим Стецюк привернув до себе увагу керівника групи – я піджартовував: а може, своїм довгим рухливим носом, однак Гжицький мав зовсім іншу думку, якою поділився зі мною, як завжди, пошепки: «А того, синцю, що він східняк. Чому тебе не призначили? О, як вони не люблять галичан!»

Під час першої посадки в Шеноні Яків зібрав групу й попросив туристів не захоплюватися капіталістичними звабами; Гжицькому така заборона, звісно, не сподобалася, і він, ніби помщаючись Стецюкові за радянську пильність, відкликав мене й прошепотів до вуха: «Не знаю, синцю, чи таке може бути, але сказав мені Петро Інгульський (відомий львівський графоман і цинік), що нас так довго затримували не через мене, а тому, що під час фотографування для документів запримічено було радіопередатчик на півпровідниках, вмонтований у Стецюковому носі… Як ти гадаєш, синцю, набрехав Петро, чи таке могло бути й насправді?»

У Шеноні й Галіфаксі Стецюк водно стримував Гжицького, коли той вигукував: «Погляньте на вітрину: в тій бутлі аж сто літрів коньяку, хіба таке диво в нас побачиш?… Ну ти дивись: не встиг я підійти, а двері самі відчиняються!.. А якою одежею забиті крамниці – і жодної тобі куфайки!»

«Не захоплюйтесь, не захоплюйтесь», – вгамовував Стецюк Гжицького і той кінець кінцем не злюбив старосту, й замість колишнього «наш милий Яша» Володимир Зенонович бурмотів упівголоса: «О-о, той Яша премилий!»

Через ті безперервні Стецюкові зауваження між ним і Гжицьким небезпечно натягнулися стосунки, і вже на Кубі дійшло в них до невеликого конфлікту – я мусив їх мирити.

Чарівна екзотика найбільшого острова Антильського архіпелагу вщерть заполонила нас усіх: пальмові алеї, кактусові зарості висотою небезмай наших яблунь, ядуча синь Карибського моря, орхідеарії, мангові сади, а ще організована владою повсюдна революційна ейфорія кубинців з їхнім безупинним скандуванням під час зустрічей з нами: «Фідель, Хрущов, ми разом з вами!» заслоняла від нас крайню убогість острова Свободи: за ті песо, що нам виміняли, можна було придбати в порожніх магазинах хіба що гаманці з крокодилячої шкіри… Однак ми захоплювалися всім, що бачили, й Стецюк продовжував нас вгамовувати: адже ми знаходимося в чужій країні й мусимо у кожну мить виявляти гідність радянської людини.

І ось наш орнітолог-аматор Гжицький, який дома колекціонував опудала різноманітних пташок, враз побачив диво, яке може трапитись для українця один раз у житті: над розквітлим трояндовим кущем літала завбільшки джмеля пташка, тріпотіла крильцями, як комаха, й довгим дзьобиком спивала з квітів нектар. Побачивши її, Гжицький залементував: «Колібрі! Колібрі! Святий Боже, я бачу колібрі!»

Тут же підійшов до нього Стецюк і прогудів: «Не захоплюйтесь так голосно, Володимире Зеноновичу!»

Й стриманого Гжицького нарешті прорвало – він проспівав дискантом: «Ідіть, милий Яшо, під три чорти, це соціалістична пташка!»

Одного разу ми втрьох, уже примирені, дістали дозвіл від керівника групи на прогулянку Гаваною й вирушили самі, без екскурсоводів. Ми йшли тротуаром, розглядалися, голосно розмовляли, звертали на себе увагу перехожих, і ось заступає нам дорогу пристійний добродій, називає себе лікарем Паблом Гонсалесом і пропонує нам відвідати садибу-музей покійного Ернеста Гемінґвея над Когімарською затокою. Ми охоче сіли в його машину: Гонсалес, як виявилося, вчився в Києві й, почувши нашу розмову, зрозумів, що ми з України.

Ми зайшли в густий манговий сад, оточений ажурними вежами, в глибині саду височів музей славетного письменника з галереями, шпилями та бійницями – мав він вигляд каталонського замку; в залах музею – стіни завішані лев’ячими, тигровими, ґепардовими шкурами; «Це він їх усіх повбивав», – з гіркотою в голосі проказав Гжицький – адоратор тварин і птахів; у робочому кабінеті Гемінґвея ми побачили друкарську машинку, вміщену на високому столикові: письменник друкував стоячи, а поруч зі столиком – приперту до стіни рушницю, з якої він безліч разів стріляв у звірів і в себе – один раз. І сказав Гжицький, киваючи на шкури тварин і зброю: «Жорстокий то був чоловік, тому й зазнав заслуженої кари…»

Під час цієї подорожі, а зрештою – завше – спілкуючись із Володимиром Гжицьким, я намагався збагнути таємницю його особистості: які ж то психологічні первні керували його вдачею й дозволили йому гідно витримати протягом чверті століття більшовицьку каторгу; я намагався уявити, якою була б його творчісь, якби він прожив усе своє життя на волі… Звичайно, імунітетом проти зла була його натуральність, він не мусив чекати чиєїсь допомоги, опір жив у ньому самому. Та мав він ще одну – головну властивість свого характеру – глибоку людяність, яка керувала всіма його вчинками, хоч не завжди вони приносили близьким людям добро і радість.

Про своє інтимне життя Гжицький розповідав мені, як на сповіді… «Пізно вночі сидимо ми з моєю коханою у моїй кімнаті в Харкові; втомлена любов’ю жінка тужно дивиться на мене, немов щось лихе передчуває: вже ж бо заарештували Епіка, Драй-Хмару, Вишню, Курбаса, Куліша, а чи прийде й на мене, колишнього Українського січового стрільця, – черга, – думаємо ми обоє, і враз хтось гримає навально у двері – до квартири вриваються енкаведисти…

Давно вже стерся образ коханої в моїй пам’яті, її місце заступила добра, любляча жінка – комійка Маша: я замешкав у неї, коли вийшов на вільне поселення у Воркуті. Мені було добре з нею, та я ніколи її не кохав…

Й коли прийшла вістка від мого колишнього співкаторжанина Остапа Вишні, що незабаром можна буде повернутися мені в Україну, – я сказав про це Маші… Й вона не обурилася, не заридала, тільки припала устами до моєї руки й промовила крізь сльози: «Дякую Богу, що я була з тобою».

А потім, як я вже стояв посеред кімнати з валізою в руці, а вона проводила мене печальним поглядом, мені враз стало так жаль її. Я пожбурив валізу й скрикнув: «Машо, збирайся в дорогу!»

Й доброта Гжицького обернулася злом: Маша не прижилася в Україні та й Львів не прийняв її – не можна відривати людину з корінням від рідної землі. Живучи разом у Львові, Гжицький з Машею катастрофічно відчужилися одне від одного… А згодом прийшла до Володимира Зеноновича пізня любов.

Я, тоді ще зовсім молодий, поцікавився, як виглядає кохання в поважному віці. Й відказав Гжицький із притаманним йому гумором – то ще одна рятівна риса його характеру, – та вчулася в його відповіді гіркота: «А так, як і в молодому – тільки без прежньої гордості…»

На своєму сімдесятилітньому ювілеї, під час вечері, підійшов до мене Володимир Зенонович й, лукаво посміхаючись, попросив: «Я чув, синцю, що позаочі ти мене перекривляєш, Бог би тобі заплатив… То зроби це зараз, при мені».

Я вельми збентежився, ніби спійманий на кражі. Але таки зважився. Наслідуючи голос Гжицького, я достеменно відтворив амплітуду його мови – від найніжніших тонів до сповненого ненависті громогласся:

– Як ся маєш, мій дорогенький… О, той вусатий бузувір!.. А як росте твоя донечка, котра так мило лоскотала мене своїми довгими віями? О, будь він проклятий за те, що позбавив мене батьківської втіхи!.. Ну, я вже йду, синцю, па-па… А щоб він сім разів у гробі перевернувся!

Гості щиро сміялися з цієї мізансцени, а Гжицький підійшов до мене, обняв і, втерши сльозу, вимовив тихо: «Щоб ти, синцю, повторив цей жарт, коли мене…» Й недоказав: Гжицький боявся смерті, бо ж не нажився.

…Сталося те зимою за сім років після ювілею; Володимир Зенонович всією своєю тяжкою вагою упав на слизькому тротуарі недалеко від свого дому. «Швидка» відвезла Гжицького до лікарні, звідки він уже не вернувся… Я провідав його перед самою смертю, щось там говорив до нього, втішаючи, хоч він і не занепадав духом. Тільки поскаржився: «Я впав, так по-дурному впав, а то, знаєш, дітям ангели підкладають подушечки, а чорти старим – каміння… Я не міг сам підвестися, і мене – ти розумієш, мене підводили із землі, щоб завести до «швидкої», – жінки! Який сором, яка ганьба, я того не переживу…»

Біля труни покійного стояла монголоїдна комійка Маша. Її обличчя було настільки для мене чужим, що я навіть не міг на ньому побачити зажури… А в куті похоронного залу стояла бальзаківського віку жінка, вона затулила долонями обличчя, щоб ніхто не бачив її болю. І я здогадався: це вона…

Я розглядаю ґудзуватий панцир морської зірки, згадую свого старого приятеля й думаю собі: яке ж то страшне століття пережили ми всі, коли навіть найпервісніші символи життя і плодороддя – п’ятикутна морська тваринка й індійський образ сонця, що котиться, перейняли нелюди для своїх страшних державних утворень – за символічні знаки, які ще й нині, замість пошанівку, викликають у людей огиду й цілковиту неґацію.

9 січня 2008 року

Мольфарська бартка

Я вже розповідав про неї, Любко. Якось ти попросила: напиши щось тільки для мене, – і я тобі подарував найкращу свою новелу «Nota Bene», в котрій ішлося теж про мою бартку; з новели ти була вельми вдоволена, що, зрештою, рідко трапляється…

У ній я оповів, як тим гуцульським келепом, що випадково потрапив до мене, вдалося мені одного разу відвернути градову хмару, й ти це бачила на власні очі.

То сталося одного літнього дня в Наварії: ми з тобою пили пиво у павільйоні біля ресторану «Крайня хата». Від нестерпної спеки небо зблідло, мов розплавлене олово, й можна було сподіватися грози, але ж не такої: щось чорне й страшне почало викочуватися на небосхил з боку Пустомит, клубочилося й досягало вже наших городів, і враз з-під тієї чорноти вихопився холодний смерч, здув із столика кухлі, а далі й подер парасольки; люди притьмом поховалися в приміщенні ресторану, а ти, перелякана, заблагала: «Відверни, відверни!», повіривши враз, що моя бартка й справді має мольфарську силу; досі я в це не вірив, та Любці ще ніколи ні в чому не відмовляв, тож умить розпочав заклинальне дійство.

Люди крізь вікна ресторану насмішливо поглядали, як я вимахував барткою, вимовляючи ворожбу, однак на їхній і теж мій подив сталося чудо: чорно-синя хмара, що вже нависла над нашими головами, враз розпоролася, немов старе рядно, важка градова плахта почала сповзати небосхилом, врешті вибухла полум’ям і з пекельним гримотом впала всією своєю вагою в Наварійське озеро, а з-під ошмаття хмар викотилося сліпуче сонце.

Тоді я врешті повірив у чудодійну силу мольфарської бартки, яку колись виміняв за десяток космацьких писанок в одного знайомого, котрий ще ніколи того великодного дива не бачив, але й не тямив теж справжньої ціни гуцульського келепа.

…Після тієї наварійської перемоги над Чорногором мені не раз вдавалося відсувати на крайнебо грозу, коли я мандрував горами; а ти хіба не пам’ятаєш, Любко, як у Космачі раптом зашаленів вихор і не давав нам з тобою пробитися до автобусної станції, – та досить було мені змахнути барткою й вимовити заповітні слова, як вітер умить вщух, і стало тихо, хоч маком сій?…

Отож розповім тобі, Любко, як я, ненароком пірнувши в історію свого роду, знайшов ключ до мольфарських діянь – заклинальну таємницю, й повір мені: ні від кого ти про це не дізнаєшся, бо тільки я один володію нині тим секретом… Однак спочатку йтиме мова про мій рід, історичної глибини я не знав до тієї миті, поки…

Отже наберися терпіння вислухати мене. Все, що розповім зараз, – не вигадка, проте в деяких темних місцях буду змушений домислювати події, дотримуючись, звичайно, логіки їхнього розвитку. Мої відомості про родовід Іваничуків дуже скупі, вони не сягнули далі діда Миколи, який помер у рік мого народження, й окалічілої бабусі Палагни, котра, як це часто буває з причин жорстокості милосердного Бога, пролежала на печі до вельми глибокої старості.

А в подальше розгалуження нашого роду не зважувався заглиблюватись – принаймні так мені здавалося – навіть мій батько. Такої думки я дотримувався зовсім донедавна, аж поки не трапилася знаменна для мене приключка… Кілька років тому пилипівські правнуки Миколи Іваничука взялися розвалювати предковічну хату, щоб на її місці побудувати нову, – й на ту руйнацію випадково, й на щастя, нагодився я.

Коли майстри знімали дах, я запримітив на сволоці стосик припалого чорною копіттю паперу… Кожен наступний власник хати, не чіпаючи речей свого попередника, клав за сволоки домашню сарсаму: папучі тютюну, кресало, кліщі, клевець, шило, а теж просвітянські календарі, яких жоден господар цієї хати не перечитував, однак навпроти відповідної дати ставив позначку: коли побігалася корова, коли покотилися вівці, скільки грошей щорічного податку взяли за хату екзекутори і таке інше…

Стосик почорнілого паперу – то й були просвітянські календарі. Я забрав їх, щоб не пропали, знав-бо, що цей непотріб ніхто з молодих господарів у новій хаті зберігати не буде; тут же погортав папери й побачив серед них товстий невеликого формату нотес у коленкоровій обкладинці й коли розкрив його, то й отетерів від думки, що такий скарб міг пропасти: я впізнав каліграфічний почерк мого батька – були то його з молодих літ записи, озаглавлені «Я і світ».

При цій нагоді хочу поділитися з тобою, Любко, однією цікавою здогадкою. Письменницька пасія, поки не спіймала мене, мов наркотик, блукала в нашому роді ще до моєї появи на світ. Мамин брат Онуфрій Братівник у ранній юності виявився здібним поетом – його першу книжку віршів готував до друку коломийський видавець Яків Оренштайн. Однак трапилася трагедія: Онуфрія покликали на службу до польського війська в Познань, на маневрах він загинув, а рукопис пропав у видавництві… А тут записи мого батька, цікаві передовсім своєю ліричністю: видно, копітка вчительська праця не виділила йому часу для розвитку письменницьких здібностей.

Отож я розповім тобі, Любко, про деякі цікаві приключки з мого дитинства, використовуючи для цього мої ранні враження, містичні оповідки моєї темної бабусі Палагни, батькові записи, а ще власні догадки про події, які могли трапитися в історії нашого роду. І запевняю тебе: якщо мені ця розповідь удасться, то для мене моя видумка переміниться в непорушну істину, а тобі доведеться мені повірити, бо іншої правди знати не зможеш…

Батько ніколи не розповідав про свій родовід, а коли я допитувався, звідки ми взялися в Трачі, він відказував скупо – чи то сам знав мало, чи щось затаював переді мною, одне слово, мені завжди здавалося, що нікого більше з нашого роду, крім своїх батьків Миколи і Палагни, він не пам’ятає.

Дізнався я лишень про таке… В останній чверті XIX століття, приблизно в той час, як у Коломиї на Ринку повісили останнього опришка Миколу Драгирука-Шумея, зійшли з гір два брати Іваничуки. Й ніхто не знає: може, то були Драгирукові збойники, які вихопилися з обложеного поліцією й пушкарями опришківського гнізда в Головах й, обминаючи устєріцьку мандаторію з її страшними катушами, квапилися на Покуття, щоб заховатися серед тамтешніх мирних поселян… А також могли то бути карпатські пролетарі, які не отримали в спадок ні полонин, ані лісів, й вони спускалися на доли, щоб допитатися до якогось дідича – й таки потрапили до пилипівського поміщика Ромашкана, в якого стали батраками.

Миколу кликали Бобиком, хоча в його метриці було записане інше прізвище, однак він водно твердив, що справжнє – то Бобик, а Іваничуками обидвох братів назвали за ім’ям їхнього дєдя Іванчика; Штефана ж дворові люди прозвали Грайком, бо не розлучався він з дримбою та сопілкою, водно награвав, а до роботи був лінивий, через що дідич його прогнав і Штефан згодом осів у сусідньому з Пилипами селі Тростянці, де й дав початок другій гілці іваничуківського роду.

А Микола одружився з бідною пилипівською дівчиною Палагною, вони зліпили край села схожу на бурдей хатку, і в тому убогому обійсті народилися три сини і дві доньки. Хлопці – Михайло, Іван і Петро – були здібними до науки, й пилипівська вчителька-патріотка панна Юлія Шубертівна послала їх за свій кошт до Коломийської гімназії, а дівчата – Марія й Ольга – зосталися неписьменними.

Село дивом дивувалося, що найцюндравіша пилипівська бідота вилабудується в пани, й ті багаті ґазди, в яких сини росли матолками, чорно заздрили, а коли на Бобикову сім’ю почали одне за одним падати нещастя, заздрісники потайки підсміювалися – так їм і треба, най не хапають Бога за ноги! А як наймолодшого Петра не стало, Палагна з горя вкалічіла й, ставши добезміри забобонною, переконувала родину й сусідів, що то на них впало від котрогось із головських мольфарів наслання: про це звідомили Палагну уві сні ангели.

Отож прийшло до сім’ї Миколи Іваничука велике горе – й не одне… Старші сини Михайло й Іван вийшли з Першої світової війни цілими й неушкодженими; відвоювавшись у австрійській інфантерії, Іван закінчив у Станіславові вчительську семінарію й отримав посаду вчителя в сусідньому з Пилипами селі Трачі, де ми всі троє – Наталка, Євген і я – народилися; хорунжий УСС Михайло емігрував до Чехії, вчився в Карловому університеті, здобув звання доктора географічних наук й виїхав на радянську Україну, там очолив Другу полярну експедицію на Землю Франца-Йосифа, овіяний славою полярника повернувся у званні професора до Харкова, був заарештований і пропав у більшовицьких застінках…

А Петро докінчував навчання в Коломийській гімназії, був членом ОУН, й коли почалися арешти підпільників й рознеслися по краю чутки про нелюдські катування в Березі Картузькій, покинув перед самою матурою гімназію, переховувався якийсь час у Пилипах, та, видно, не витримав непевності: однієї ночі вийшов з хати до колешні й повісився… Тоді Палагні відняло ноги: вона молитвами випрошувала в Бога здоров’я й шельмувала прокльонами головських мольфарів, з яких один, лише не знала хто, послав на її сім’ю згубу…

Я народився того самого року, коли те мольфарське наслання, про яке водно вистогнувала баба Палагна, впало на батькову родину: після того, як пішли зі світу Михайло і Петро, помер і дід Микола.

Вмирав він тяжко. То здавалося йому, що чорні круки б’ють дзьобами у вікно, сиплеться скло, й вони, завбільшки гірських яструбів, влітають до хати, кружляють над дідовою головою й добираються до очей; дід відмахувався від них кволими руками й волав до мого батька, який сидів біля нього на ослоні: «Прожени трупоїдів, прожени!»; то роздирав сорочку на грудях, кричав «Гадє, гадє!» й згрібав із себе уявних зміїв, розсотував їх, душив пальцями, а вони сичали й обмотували йому шию; все це бачила баба Палагна, вона потім божилася, що сама виділа, як метушилися над дідом круки, а гадюки звивалися клубками на долівці; мій батько чув, як баба шепотіла з печі до вмираючого: «Прокажи обертин, прокажи обертин», а дід відповідав: «Уже ‘го нема, віддав Іванові, та й що було б мені з нього, як бартки не маю…» Мій батько чув це дідове признання і не міг втямити, що то за «обертин» – гей бо аж потім згадав, що колись записував з уст дєдя Миколи до свого нотеса заговір на мольфарські наслання…

По смерті діда в пилипівській хаті почали господарювати тета Ольга зі своїм чоловіком Йосипом, у них народилося двоє дітей, в хаті стало тісно, обходити немічну бабу на печі стало Ользі геть зовсім невміч, й тета послала Йосипа в гори напитувати костоправа.

Я любив бабусю, вона тішилася, коли я приходив з Трача до неї в гості, гладила мене по голівці, а я цілував її в руку, – й страшно мені стало, коли тета сказала моєму батькові: «Дізнався мій Йосип, Івасю, що в Брусторах живе костоправ і мольфар Пантела Бобик, повіз би ти маму до нього, най би там трохи побула, може встане…»

Батько послухався сестри, запріг коня, обоє з тетою висадили бабу на воза, а я аж криком заплакав, що хочу теж їхати в Брустори, ануж бабуся там назавше залишиться, то най би я знав, куди прийти до неї на провідини.

Повагавшись трохи, батько примостив мене біля себе на возі, і так я їхав зранку аж до надвечір’я крутими дорогами, узвозами, ущелинами, крізь бори й нетрі, попід скелями й над урвищами до невідомого брусторського царства, де панує всесильний мольфар, який може град відвернути, блискавку згасити, грім заглушити, болу наслати й ту ж болу відвернути обертином – дужий силач і велетень Пантела Бобик.

Проте володар брусторського царства виявився зовсім не таким, як я собі його уявляв. Був то старезний низького росту оцупкуватий дід із сивим волоссям, що спадало на плечі, з довгими вусами, які він без упину жував, і я подумав: певне, чарівник у такий спосіб вбирає в себе мольфарську силу… Старий знахар, коли ми внесли бабу Палагну до хати й посадили на лавицю, пронизав нас гострим, гейби аж лютим поглядом, а за його спиною стояли, немов охоронці, дві воласті жінки, й сказав Пантела, кивнувши на них головою: «То мої ґаздині».

«Аж дві?!» – перепитав батько, дивуючись з такого безбожного порушення християнського закону. «Та обидві, – понуро відказав Пантела. – Одна пантрує за земною господаркою, а друга – за небесною». – «Так, так, – заговорили разом жінки однаковісінькими голосами. – Наш ґазда стереже і небо, і землю, має для того велику путерю, а ми йому служимо».

Помовчавши добру хвилину, Пантела підійшов до хворої, полапав долонею по її колінах й промовив глухо, вкладаючи у свої слова незаперечний знахарський досвід: «Їй уже ніхто не допоможе. Міг би я, але колись давно двоє парубків, як утікали з Голов від пушкарів, підслухали мій обертин, коли я відвертав град, й забрали ворожбу із собою, а мені залишилася лише мольфарська бартка, – й він показав на мідний топірець із загнутою голівкою, що звисав із цвяха, вбитого в сволок. – А вона без заговору не має моці…»

Я пильно приглядався до топірця, яким можна було б відвертати будь-яку болю, якби заклинання не передалося тому, хто його підслухав і запам’ятав, – а старий довго розповідав знудженому батькові, який уже втратив надію на знахарську допомогу, про лютого Чорнобога з Чорної гори, де й донині зіяє холодна печера, в котрій ховався Драгирук з побратимами; то Чорнобог накликав на опришків поліцію й ватагу пушкарів й послав за втікачами наслання; а чого твій дєдьо, я ж про все те відаю, передав тобі той обертин, коли ти не знаєш, що з ним робити?…

«А я що казала, а я що казала! – вистогнала баба Палагна, вже ж бо збагнула, що навіть Пантела Бобик не зможе їй допомогти. – А хто ж то підслухав ваше заклинання, бадіко?» – спитала, пильно придивляючись до знахаря.

«Таж ті два парубки, – відказав Пантела. – Я вже про них вам розповідав – то сини мого первого брата Іванчика, що їх Іваничуками прозвали, а фамілію мали таку саму, як я, – Бобики».

При цих словах знахаря мій батько стрепенувся й потягнувся до Пантели, ніби хотів про щось дуже важливе його запитати, але той не звертав уваги, говорив уже сам до себе – що закляттям скористатись не так просто: аби запосягти мольфарську силу, треба вистрелити з рушниці у розп’яття, але за те той грішник по смерті вічно куватиме Чорнобогові град на дні Несамовитого озера.

«А так, так! – заговорили однаковими голосами мольфарові господині. – За грішну силу треба гріхом платити й тєжко за те покутувати!»

І в цю мить я побачив, що батько злякався чортівщини, яка запанувала в цій хаті – виціджувалася словами з уст знахаря й підігрівалася істеричними вигуками двох воластих жінок: він схопив на руки бабусю, поніс її до воза й мене покликав; я вибіг надвір, ще раз поглянувши на мідну бартку, немов хотів назавше запам’ятати її рисунок…

Здається, найважливіше я вже сказав тобі, Любко: ми з батьком вивідали від мольфара Пантели ще одне коліно нашого роду, але напевне тебе цікавить і те, як я знайшов той обертин, що його передав моєму батькові дід Микола, який не міг скористатися ворожбою, бо мольфарська бартка йому не належала.

Келеп, якого я виміняв у свого знайомого за десяток космацьких писанок, був той самий, що звисав зі сволока в Пантеловій хаті – я відразу впізнав його. Дістався він мені в беззаконний час, коли митці, журналісти, жуїри й сноби посунули в гори скуповувати за безцінь безцінні пам’ятки культури Гуцульщини для колекцій та для спекуляцій – і таким чином, можливо, через десятки обмінів, потрапила та бартка до рук моєму знайомому, а врешті й мені.

Та запам’ятав я з дитинства, бо чув ту науку від самого Пантели Бобика, що без заклинання чари її безсилі, як і ворожбитні слова без бартки. Й коли я ту ворожбу згодом запосяг, то й догадався, що бартка потрапила до мене невипадково, мусила вона з’єднатися із заклинанням, яке знаходилося в нашій родині.

Ти, певне, вже додумалася, що я відчитав його в батьковому записнику, якого знайшов, коли розвалювали стару дідову хату… Й мені пощастило достеменно переконатися, що солярні знаки й зображення безокого Чорнобога та Білобога із совиними очима, вигравіювані на головці бартки, оживають лише тоді, коли звучить ворожба.

А ворожба така… На Святий вечір, коли на небі замерехтить перша зірка, коли в хаті на покутті стоїть дідух й пахуче сіно хрустить на долівці під ногами, а господиня вже заставила стіл дванадцятьма стравами, серед яких є головною пшенична з маком і горіхами кутя, – бере господар в руки бартку, виходить за вугол хати й тричі волає в бік гір:

– Чорний Чорнокнижнику, чорний Чорногоре, зазиваю тебе спожити з моєю родиною святу вечерю. Кличу тебе по раз перший, по раз другий і по раз третій. А не йдеш? То не приходь ніколи. Бо завше буду тебе спиняти, як меш посилати на мої ґрунти арідників з міхами, повними леду, а ще на мою родину болю, мор і каліцтво. Божими молитвами буду тя від моїх меж відвертати, водицев-йорданицев кропити й таке казати: «Як-єс не хотів на Святий вечір кутю зі мною споживати, то не пускаю тебе на мій хутір і нині! Руки твої рубаю, копита твої лупаю, відки-сь прийшов, туди назад завертаю, на ліси, на пущі відсилаю! Туди тобі бутіти, туди тобі гриміти, чорні піски переливати-пересипати, а на мої хутори не пущу, аби-с ся й розсів!

Ну і все. Ти вже бачила, Любко, як діє разом із барткою мольфарський обертин… А догадайся тепер, що тут правда, а що моя вигадка! І не бійся, що виписав на папері закляття для цілого світу – само, без бартки, воно не має ніякої сили.

А без неї не виходжу я з дому й на крок. Навіть просив своїх дітей, щоб колись поклали її зі мною в домовину. Та мій син Ярема відрадив. Він добре запам’ятав заклинання, навчився тим топірцем штудерно вимахувати – то передам йому мольфарську бартку, нехай він нею, коли мене вже не стане, відвертає від своєї сім’ї, від свого дому й від рідної землі лихі наслання.

28 січня 2008 року

Цимбали

То винахід самого арідника, а музика пекельна… Й коли недільного надвечір’я троїсті музи5ки Клима Запоточного спускалися з Пиконівського горба похилою трацькою толокою в Босню до Гаврилишиної стодоли, де їх чекали парубки в крисанях з павиним пір’ям за околичками, в сардаках з барвистими китицями під шиями, й дівки у вибиваних пацьорками кептарях та жовтогарячих опинках, – я теж, хоч іще малий, пильно приглядався до музи5к, що наближалися до молодого гурту, й те моє очікування було аж до млості солодким, бо ж ось-ось розпочнеться в стодолі або на подвір’ї біля неї буйна гульба, і то буде моє свято.

Спочатку вдарить квачем по лункій песячій шкурі бубніст Іван Підлетейчук – подасть заспокійливий сигнал, що забава таки відбудеться і най парубки завчасу понишпорять у кишенях за паперовими грішми; потім затьохкає в сопілку Василь Якимишин й заморгає до дівок, мовчки запитуючи, котра з них випровадить його з боснійської видолини через Залуцький ліс на Пиконів, коли гульба закінчиться; Петро Гафії-Миколи-Дідового цигикне смичком по струнах, запевняючи публіку, що скрипка добре настроєна, – всі ці сигнали лише обіцяють мені, що музи5ки не вступляться від Гаврилишиної стодоли аж до передсвітанку, однак у цьому я переконаюся аж тоді, коли хлопці піднесуть Климові Запоточному стільчик, на який він важко всядеться, розпустить на раменах паски, опустить трапецію цимбалів майже аж до колін, візьме до рук молоточки й забігає ними по струнах, а я буду дивуватися, як йому вдається в такій шаленій дрібушечці потрапити на потрібну струну…

Й коли нарешті всі струни обізвуться – то разом, то по черзі, а ще вперемішку, – тоді Климова музика запустить у рух танцюристів – спершу повільно, далі чимраз швидше і то аж так, що постаті зіллються в одне барвисте коло; крізь цимбальний содом пробиватимуться вологі трелі сопілки, скрипка краятиме душі, а бубон натовкатиме в боснійську видолину темряви, мов бриндзи в бочку, та понад всім цим забожеволіють під молоточками цимбали й видаватимуть такі бистрі звуки, що в них ледве зможуть вкластися порухи танцюристів – і вже ніхто не зуміє зупинити ні ту музику, ні той рух; з парубоцьких голів злітатимуть крисані з павами, а сардаки полетять увсебіч з плечей; дівки пофуряють кептарі по кутах стодоли й старанно, щоб не змилитися, вибиватимуть трясунку в такт цимбалам, з облич стікатиме цівками гарячий піт, сорочки мокрітимуть хоч викручуй, а груденята заскачуть у пазушинах, мов сполохані дикі звірятка, обпечуть хлоп’ячі долоні, – й переможцем у тій музичній веремії вийдуть-таки цимбали: звуки скрипки й сопілки стануть лише тлом, з якого глухо і вперто озиватиметься басовитий голос бубна: «А я що вам казав, а я що вам казав?»

Та це було дуже давно. Вдруге доля звела мене з подібними музи5ками в той обнадійливий час, коли Совєтський Союз розвалювався, немов стара, схожа на Гаврилишину, стодола, а Верховна Рада першого демократичного скликання прийняла Декларацію про суверенітет України. До проголошення нашої Незалежності залишався ще цілий рік, однак у цьому часовому проміжку Галицький край, вдихнувши перший ковток свободи, загомонів стрілецькими піснями, над Львовом замайоріли синьо-жовті прапори, а вулиці та майдани запрудились збудженим революційним людом, який без упину скандував гасла «Україні волю!» та «Слава Україні!» Й ось тоді культурницьке товариство «Україна», яке доживало свій безславний радянський вік, вибрало із славного ансамблю Ярослава Чуперчука «Галичина» концертну групу й послало на гастролі аж у саму Австралію, а мене, як депутата Верховної Ради, попросили цю групу очолити.

Я ніколи не заздрив Дмитрові Павличкові, навпаки – завше пишався його могутнім талантом і світовою славою, та коли він незадовго до нашої виправи повернувся із почесного гостювання в австралійських українців, – зрадливий туск засмоктав мене під серцем: я ж бо з’їздив півсвіту, однак побачити екзотичний п’ятий континент ніколи й не мріяв, а ось Дмитро проїхався в ту неймовірну далечінь так легко, немов я зі Львова до Коломиї, – і ніколи, ніколи не доведеться мені ступити ногою на ту таємничу землю!..

І ось така несподіванка, таке заманливе відрядження! Тож я таки насправді побачу хоча б окраєць того казкового острівного материка на південній півкулі, де, гейби на іншій планеті, літають достоту як наші ворони або горобці, папуги, дороги перебігають не зайці, а кенгуру, сонце сходить із протилежного боку, й не ростуть там, крім евкаліптів, ніякі інші дерева, і люди, зрештою, ходять вниз головами, а вода з океану чомусь не виливається в небесну глибочінь…

Однак я даремно взявся розповідати тобі, Любко, про свої враження від подорожі в Австралію – боюся, що зануджу цим тебе до непритомності, адже все те, що я побачив, ти знаєш давно із прецікавих книг світових мандрівників; краще я розкажу тобі про моє друге, після дитинства, знайомство з цимбалами – тим арідницьким інструментом, від звуків якого дзвенить небо й шаленіють під ним у неймовірно швидкому русі танцюристи, перемінюючись на час у барвисті кочела, що кружляють, не торкаючись землі, ніби намагаються злетіти чорториєм у піднебесся.

Нарешті після довгих приготувань, репетицій і їзди в поїзді до Москви ми всі збором входимо зі своїми валізами й інструментами до Внуківського аеропорту. Попереду крокує з акордеоном через плече диригент концертної групи Петро, за ним тарганить свого бубна Іванчик із Кам’янки-Бузької, збоку петлює довгими ніжками скрипалька Надя з футляром у руці, поважно, знаючи собі ціну, йдуть солісти Ніна Мельник, Павло Дворський і Михайло Сливоцький, а за ними суне важка артилерія: то цимбаліст Андрій, скрипаль Василь, саксофоніст Стефко й конферансьє Євген – вчотирьох несуть, аж пріють, щось схоже на стіл із трьома ніжками, я замикаю процесію – і всі ми, як один, прямуємо до реєстраційного віконця.

«А што ето за рояль?» – по-московськи непривітно запитує реєстраторка, показуючи на дивний вантаж. Я зі страхом поглядаю на триногий столик, всередині якого заховався найважливіший наш інструмент; Андрій же гордо інформує: «А то цимбали!» Дівиця не розуміє, що таке «цимбали» і чому цей стіл хочуть здавати в багаж, я при тому теж не перестаю дивуватися, що наші цимбали в чотири рази більші, ніж у Клима Запоточного. Андрій просить оформити багаж, реєстраторка категорично заявляє: «Нікада! Заказивайтє сєбє чартерний рейс!»

Тут втручаюся я: пояснюю дівиці, хто ми, куди їдемо і чому, зрештою, в нас музичні інструменти таких габаритів; реєстраторка й слухати не хоче і вже кричить: «Нє задерживайтє очєредь!»; я показую їй депутатське посвідчення, це допомагає, й вона цідить люто, проте вже зниженим тоном: «Тогда платіте гружчікам деньгі!» Ми скидаємося, хто скільки може, мов пияки на бочку, врешті наш вантаж зникає в утробі аеровокзалу, й полегшено зітхає конферансьє Євген: «А тепер нам уже все по цимбалах!»

У Синґапурі ми зробили пересадку – і вже летимо над Зеленим континентом із щемною втіхою, що ось-ось приземлимося в екзотичному краю, де жоден з нас і в думці не збирався побувати. Летимо, попиваємо напої, що їх нам приносять стюардеси, й не знаємо того, що в Австралії концертуватимемо без інструмента, без якого будь-який концерт нагадує хіба що музикування оперного оркестру перед увертюрою: у Внукові, через нервовий поспіх, ми забули причепити до цимбалів адресну бірку, й інструмент залишився – до запитання – у синґапурському аеропорту.

Дізнались ми про це аж у Мельбурні і впали в розпач – навіть Євген не зважувався жартувати, що, мовляв, йому все по цимбалах… Проте, як відомо, ситуацій, з яких немає виходу, в світі не існує: на летовищі нас зустріли представники від української громади, й була серед них відома поетеса Зоя Когут зі своїм пресимпатичним чоловіком Льоником, а теж пані Стефа Могильницька, у двоповерховому будинку якої ми всі потім замешкали. Практичний і завше в доброму гуморі пан Льоник тут же послав у Синґапур телеграму, однак це нас, призвичаєних до совєтських порядків, не заспокоїло: хто там буде розшукувати багаж у вигляді столика, той незнайомий для чужинців інструмент з чудернацькою назвою, а якщо навіть знайдуть і відправлять літаком до Мельбурна, то коли він сюди прибуде? А завтра – і не пізніше – в Українському домі має відбутися великий концерт!

Другого дня зал Українського дому святково загомонів: з усіх кінців Мельбурна зійшлися українці поглянути на совєтських підданих, які – а в це повірити було їм важко – визволяються з-під комуністичної диктатури. Та ось приїхали, таки приїхали до своїх кревняків, що покинули рідну землю півстоліття тому!

Нетерпляче й зі сльозами на очах чекають австралійські українці, коли нарешті підніметься завіса; я ж, передчуваючи неминучий провал, обдумую промову про політичне життя пробудженої України, а Павлові Дворському, Михайлові Сливоцькому й Ніні Мельник наказую готуватися до обширної програми, щоб заповнити час, проте добре знаю, що це нас не врятує: люд чекає грандіозного концерту, а його не буде, бо наш оркестр без цимбалів – як тіло без душі.

Але час наглив, публіка в залі гомоніла чимраз нервовіше, вже почулися закличні оплески; я, задерев’янілий від страху, вийшов перед завісу, народ підвівся з місць й почав вигукувати «Слава Україні!»; у мене в горлі пересохло, однак я таки почав промовляти. Втім за моєю спиною на сцені щось загуркотіло; не знаючи, що там сподіялося, я перервав промову й зник за куртинами, та завіса чомусь без моєї команди сама піднялася, й подумалось мені: скандал уже грянув, ансамбль хоче просити вибачення…

Й тієї ж миті я буквально примлів. На сцені стоїть вся моя група в такому порядку, як на репетиціях: посередині за цимбалами – так, за цимбалами! – сидить з урочистим виглядом Андрій, він підводить вгору руки з молоточками в пальцях, тримає їх над головою, поки в залі не запановує цілковита тиша, і враз вдаряє ними, ніби зі злості, по струнах, дрібні звуки сипляться в зал, немов скляні скалки, а скрипки крають на скибки повітря, Іванчик самозабутньо гатить у бубон, Стефків саксофон витинає несамовиті колінця, весь світ заливає священна музика – в стелю вдаряє, аж сиплеться пороша, «Запорізький марш».

То було справжнє чудо!

Понад місяць ми гастролювали в Мельбурні та його околицях, а ще виїжджали до Аделаїди й Сіднея – і щоразу аншлаги, і всюди овації! Перед концертом я виголошував патріотичний спіч, та не це, далебі, приносило нам успіх, славу здобували музиканти й солісти, з цим я, звичайно, мирився й пишався нашим професійним ансамблем.

Першенство, ясна річ, в ансамблі належало цимбалістові – без нього оркестр безнадійно з’яловів би: я захоплювався майстерністю Андрія достоту так, як у дитинстві грою Клима Запоточного.

Наші концерти не припинялися і вдома, всі ми були закохані у власне мистецтво, й коли верталися із гастрольних виправ до Мельбурна – продовжували музикувати в обсадженому пальмами й магноліями дворику на обійсті пані Стефи. Сюди приходили сусіди й знайомі нашої господині, й гульби, не гірші, ніж у Гаврилишиній стодолі в Трачі, тривали тут часто аж до півночі, і слухав нас небезмай весь Мельбурн.

Але ж то було що слухати! Диригент Петро ставав серед подвір’я, розставивши ноги, розтягав свого акордеона на ширину рук, а коли міх стискався – лунав марш, як команда до початку концерта. Тоді скрипалі Василь і Надя починали вигинатися над скрипками, немов лоза під вітром, струни мліли під смичками і мліли в людей серця, розкраяні ніжними звуками до самої крові; бубніст Іванчик з Кам’янки-Бузької вдаряв квачем у бубон і в бубенчики, вряди-годи опускав металевий прут на мідну тарілку, і з неї розсипався густий брязкіт, нібито град раптом сипався на бляшаний дах, Іванчик вибивав на песячій шкурі такі такти й ритми, що куди там до них сенегальським тамтамам; раз по раз серед музичної гущі вибухав звук саксофона – то давав про себе знати вічно усміхнений Стефко; Павло Дворський солов’їно заливався власною піснею, Михайло Сливоцький досягав найвищих нот у фіоритурах чоловічого сопрано, матовий альт солістки Львівської опери Ніни Мельник ставав тлом у цьому чудовому тріо… Ну а цимбали – то пекельна зваба до танцю, схожа на сексуальну хіть, та це й не дивно: хіба танці не є приховано-відверте відтворення солодкого гріха – чому ж бо йдуть танцювати в парі особи протилежних статей, й чому врешті-решт моралісти свого часу забороняли танго і навіть вальс?

А цимбали тнуть, дріботять, дуріють, а на деревах сидять парами барвисті папуги, цілуються відкритими дзьобиками, а деякі нахабно сідають на голови музикантам, щоб краще чути гру; качконосі кукараби, приголомшені музикою, прикуцнули на гілках, а накокоїжений какаду то одним, то другим оком приглядається до солістів, ніби хоче запам’ятати хоч один рядок із пісні Павла Дворського, пильно прислухається, бо вже знає, що як тільки конферансьє Євген вигукне: «А нам це по цимбалах!» – концерт закінчиться.

Та поки що скрипки співають, бубон вибиває ритми, саксофон вряди-годи видає звуки, схожі на стриманий сміх, а я стою обіч танцюристів і відчуваю, як цимбальна дрібушечка проймає шаленою вібрацією моє тіло, будить гріховну охоту, і вже немає мені стриму, я роздивляюся, кого запросити до танцю – як тут з’являється вона…

Мій погляд, достоту такий, як у трацького сопілкаря Василя Якимишина, що то завше на забавах підморгував до танцюристок, вибираючи з них одну й сподіваючись після гульби провести її крізь залуцькі дебрі, – прикипає до несамовито вродливої жінки, яка щойно зайшла у дворик… Хто вона? Може, знайома пані Стефи, та чи це має мене зараз обходити? На вигляд горда й неприступна, чарівна пані прострілює зеленими очима розшалілу юрбу танцюристів й зваблює мене блудним поглядом; крізь прозору сукенку просвічується її рожеве тіло, до глибокого декольте пнуться повні груди; з вижолобини між цицями визирає золотий хрестик на срібному ланцюжку – він ніби із сорому за невтримну похітливість власниці намагається заховатись від чоловічих очей – і тут я забуваю про все, і про тебе, моя кохана Любко, тож іду до неї, проштовхуюся поміж танцюристами і без поклонів та реверансів беру її за руку, заводжу у вир гульби, і в тій веремії ми обоє пропадаємо…

Кружляємо, танцюємо, музики додають нам охоти, цимбальні звуки, ніби іскри з ватрища, обсипають нас, і я бачу, як на моїй партнерці тліє сукенка, врешті вона злітає в шаленому русі, губиться, тільки хрестик скаче між алебастровими цицями й під ритм танцю дрібно стукотить у мої груди, немов намовляє: не бійся, будь сміливий, ти будеш прощений, ти гріх відмолиш, така жінка тільки раз у житті може стати твоєю; ті іскри з цимбального вогнища спалюють мою скованість, бубон вперто заохочує до гріха, скрипки млосно закликають до кохання, саксофон булькає сміхом, глузуючи з моєї нерішучості – і врешті в мене пропадає цнотливий стрим, я виводжу жінку з розгуляного гурту, схоплюю на руки, голизна її тіла солодко мене обпікає, я несу її через весь австралійський континент, в безтямі прямую до Залуцького лісу, за нами, в боснійській видолині зникла вже Гаврилишина стодола, цимбальні дрібушечки Клима Запоточного доганяють нас і не дають нам остигнути, врешті ми виходимо з лісу на пиконівську галявину й падаємо у запашні трави.

Та враз стихає музика, а я стою далі, як стояв, обіч розпашілих танцюристів, так і не зважившись підступити бодай на один крок до красуні. А може, я вже встиг повернутися із Залуцького лісу? Тільки де вона? Шукаю очима, та її вже немає, немає у дворику пані Стефи – і не буде ніколи… Ой, не кори мене, Любко, за мій гарячий і невчинений гріх: то винні звуки цимбалів, які скинули з моїх плечей поважні літа. Але почекай, почекай: чи то не ти щойно лежала зі мною в пахучих пиконівських травах?

…Немов примарний сон, минули дні наших австралійських гастролей, настав день прощання. Ми стоїмо всі гуртом у дворику пані Стефи діткнуті гіркотою розлуки: нині відлітаємо додому. Дворик повний люду: то прийшли попрощатися з нами австралійські українці й серед них поетеса Зоя Когут зі своїм симпатичним чоловіком Льоником. Тільки тієї несамовито вродливої пані нема, нема!.. Сумна тиша застигла під пальмами й магноліями: крикливі папуги прикуцнули на гілках дерев, а накокоїжений какаду поглядає на нас то лівим, то правим оком, вряди-годи він випростовує шию, напускає аж до дзьоба гребінь і розпачливо кричить, в такий спосіб прощаючись з нами. Пані Стефа втирає сльози, Євген уже не жартує, він обнімає господиню, втішаючи її: «Не плачте, добродійко, ми ще колись приїдемо…»

І в ту мить над подвір’ям лунає саркастичний сміх какаду: «А нам то все по цимбалах!»

12 лютого 2008 року

Знайдена фотографія

Якщо хочеш завдати собі найнуднішу й цілком безрезультативну роботу, то візьмись упорядковувати свою домашню бібліотеку, в якій, як правило, немає ладу. Бо скільки б ти не перетасовував її за прізвищами авторів, за тематикою або мовою, – ніколи, як спотребиться, не знайдеш у ній ґвалтовно потрібної тобі книги. В такому самому безпорадному стані опиняєшся під час сортування кореспонденції, а вже зовсім розгублюєшся, коли із запавутиненого сховку у книжковій шафі виймеш наскидані за десятки років фотографії. Розглядаєш їх і сердишся, що не можеш пригадати, коли фотографувався і хто на тій чи іншій світлині стоїть поруч з тобою; навіть найближчих приятелів не завжди можеш упізнати, бо за той час, що непомітно пролетів, вельми помітно змінився їхній вигляд, а вже як таки згадаєш, хто то є, – здолає враз тебе печаль за проминулими літами, й у твоєму серці тужно забринить мелодія відомої пісні, яка закінчується сумними словами про молодість, котра не вернеться ніколи…

Отож настала для мене крайня пора впорядковувати свій архів, і почав я те заняття з перегляду фотографій, яких за все моє життя назбиралася величезна торба. Ця нудна робота, хоч і навіювала інколи приємні спогади, докраю змучила мене, – та ось ніби як винагорода за виснажливий труд потрапляє в мої руки до болю знайома знимка, яка висвітлила мені один із найприємніших епізодів моєї молодості: перед моїми очима постало перше моє товариство, до якого увійшов у своєму ранньому віці – в той час, коли я вже встиг вийти до моїх читачів з першими своїми книжками. Та щонайважливіше – зродилося тоді в мене вміння знаходити справжніх друзів, й ця наука супроводжувала мене протягом усього життя… Адже треба було мати неабияке чуття, моя кохана Любко, щоб серед тисяч і тисяч люду розпізнати тебе, взяти за руку, вивести з велелюдного гурту й піти разом з тобою до нашої межі…

Я полишив непотрібну роботу над сортуванням зчужілих фотографій, поклав перед собою на стіл щойно знайдену світлину й поринув з головою в той молодий мій світ, якого вже немає, тільки нестертий його слід залишився на збляклій фотографії.

…Улітку тисяча дев’ятсот шістдесятого року – я тоді вчителював у Щирецькій середній школі й перебував під час канікул у моєї мами в Коломиї – отримав листа від мого приятеля, колишнього однокурсника, а на ту пору вже доцента Івана Денисюка, який проводив зі своїми студентами-першокурсниками фольклорну практику в Криворівні: Іван запрошував приїхати до нього у ті краї Карпат на відпочинок.

Я нітрохи не роздумував, бо й так збирався, як і кожного літа, помандрувати в гори, тож радо скористався із запрошення – виїхав уранці, і аж увечері, оскільки автобуси курсували тоді дуже нерегулярно, добрався до Криворівні.

Ми з приятелем відклали час для розмов до наступного дня, бо вже було досить пізно; Іван повів мене до робітничого гуртожитку, де квартирували студенти, вони вже готувалися до сну на встеленій сіном долівці, в кімнаті було темно, й Денисюк сказав до хлопців: «Я вам привів письменника Романа Іваничука, шануйте його», – і пішов собі. Я сказав у темряву «добрий вечір», ліг під стіною на сіно й мовчки лежав, чекаючи сну, однак мене занепокоїло, що в кімнаті стало надто тихо: чому ж то ніхто зі студентів бодай одним словом не обізвався до мене?

Та за якийсь час тиша зрунталася, й почувся шепіт: «Це не Іваничук, Іван Оксентійович знову містифікує…» – «А може, таки він, – прошепотів хтось із протилежного кінця кімнати. – Звідки знаєш, що не він?» – «Бо знаю, Іваничук виступав у нас в гуртожитку, він такий піжонистий фраєр і трохи вищий за цього. Та й чи захотів би письменник ночувати в нашій конюшні? І чого приплентався серед ночі?»

Знову запала тиша, та враз пролунав нетерплячий, аж викличний голос: «Незнайомий колего, ви ще не спите? Як ні, то скажіть, хто написав роман “На зламі ночі”?» – «Іваничук», – відказую спокійно. «Видно, читав, – прогудів невдоволений голос. І знову до мене: – А про що там ідеться?» – «Завтра розкажу…» – «Ні, це не Іваничук…»

Врешті всі поснули.

А вранці, коли сонце виглянуло з-поза Магури, хлопці почали ліниво прокидатися, а один уже сидів на сіні й не відводив від мене з-поза квадратових окулярів погляду. Я приглянувся до нього: був то юний поет Роман Кудлик, який читав свої вірші під час зустрічі зі мною у студентському гуртожитку, і я похвалив його – вірші були насправді гарні… Я трохи помовчав, врешті засміявся й вигукнув, розбудивши решту хлопців: «Привіт, Романе! То хто ж я такий?» – «Та Іваничук, – відказав він знічено. – Але що ви тут робите?» – «Прийшов провести вас на Писаний Камінь, бо ні ви, ні Іван Оксентійович не знаєте туди дороги», – випалив я, не задумуючись.

«А ти казав – не Іваничук, – почувся голос з другого кінця кімнати. – Певно що він, коли знає дорогу на Писаний Камінь, Іваничук – тутешній…»

Звичайно, я не пошкодував, що дав хлопцям таку обіцянку, мені ж то в горах – аби тільки спинатися на верхи… Ну а хлопці аж подуріли від захоплення, адже на тому Писаному Камені викарбувані підписи Франка, Коцюбинського, Шекерика – і як цього не побачити юним літераторам!

Й почали вони до мене ставитися шанобливо, а тут ще з дівочого гуртожитку налетіла зграйка дівчат… Я придбав у магазині кілька пляшок вина, поклав їх у рюкзак – щоб на вершині почастувати нових колег: мені ж то дуже залежало на моїй добрій опінії серед молоді! А дівчата просто-таки оточили мене, як-не-як – живий письменник, і дві найпоказніші красуні Таня і Жанна не відпускали мене від себе, щебетали, залицялися й одна поперед одної рецитували, щоб похизуватись, вірші Цвєтаєвої, Ахматової, Мандельштама, Єсеніна, лукаво провокуючи мене: а чим ти нас здивуєш, писателю?

Спочатку я слухав з цікавістю, далі – терпеливо, та врешті не витримав і сказав: «Ви ж українські філологи, чому не хвалитеся знанням нашої поезії?» – «Вона ж не цікава! – фиркнула Жанна. – А втім доведіть, що це не так, може, знаєте хоч щось напам’ять? Але, ради бога – тільки не з хрестоматій…»

Я зміряв зухвалих дівульок зверхнім поглядом, хоч зовсім не мав охоти відчужуватися від них – обидві були надто вродливі, до того ж, видно, й розумні, – й коли ми під горою сіли відпочивати, я почав їх навчати української поезії. А що ми перебували на Гуцульщині, я зміркував, що найкраще тут прозвучить нехрестоматійний Юрій Федькович.

І почав читати поему «Довбуш».

Ще в дитинстві полюбив цей твір – щемно відчував його, коли вимовляв уголос слова поеми – не на публіку, а для себе самого; Довбуш був для мене тоді ідеалом лицаря, до якого варто уподібнюватися, наслідувати його, і я при читанні гейби перевтілювався в нього. Вивчив цю поему напам’ять, та й не могло бути інакше: в гімназії панувала своєрідна мода на Федьковича, й коли якийсь гімназист не знав його поезій, то дівчата навіть уваги на хлопця не звертали… В цю хвилину, коли я пописувався перед студентками своїм декламаторським хистом, відчував, що захоплюю їх, подобаюся їм – і, незважаючи на свій дорослий вік, перемінювався я в гімназиста, що пробує завойовувати дівочі серця.

«Гей чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стануть, а за ким то молодиці, а за ким дівчата гинуть, – то наш Довбуш, наша слава, то капітан на Підгір’ї, красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири», – представляв я ніби себе самого панянкам, які щойно заповзялися приголомшити мене знанням російської літератури, – були вони тепер здивовані красою Федьковичевої поезії. Таня сиділа, підперши долонями голову, й щораз то більше заглиблювалася в себе, немов намагалася відчути в собі рівнозначну моїй естетичну насолоду від сприйняття твору, вона не відводила від мене своїх розумних очей, і мені здавалося, що намагається визначити ціну не лише Федьковичевій творчості, а й мені самому… Таня сиділа профілем до мене, її обличчя, окреслене лінією високого чола, вірменського чи то гуцульського носика і стиснутих губ, й лягало затемненим силуетом на тло блідого літнього неба; відвівши погляд від Тані, я задивився на Жанну, вона мені сподобалась, і наступні рядки поеми – «Якби-сь дав мні стільки злота, що заповню цю долину, якби-сь дав мні вдвоє більше, то я Дзвінки не покину!» – стосувалися вже не міфічної космацької молодиці, а живої Жанни; цей позирк не пройшов повз увагу Тані – ревнивий вогник спалахнув у її очах і тут же згас, й коли Жанна патетично вимовила: «Яка божественна поезія!», Таня підтвердила її думку холодним резюме: «Найвищий рівень!»; Жанна не здавалася й обігріла мене багатообіцяючим поглядом, Таня ж підвелася й сказала: «Ходімо, наші вже на горі…»

Цілий день ми раювали на Писаному Камені: відчитавши кожен напис на величезній брилі, що вкоронувала гору, студенти розбрелися полониною, збирали афини й замурзані та чорнороті припадали до старих пеньків, обведених віночками червоних суниць завбільшки нігтя на великому пальці; нарешті я запросив товариство на вино, й за трунком ми всі перезнайомилися, навіть здружилися, а коли сонце почало котитися на захід, вирушили додому.

Й на зворотній дорозі до Криворівні мої дівчата, з якими я не розлучався, ніби ми вже сто років як знайомі, встругнули витівку, загнавши мене в пікантну ситуацію, якої мені й донині не забути…

Ми сходили схилом униз до Черемошу; перед Купалом святоіванські трави були вже скошені, висушені й складені в копиці, повітря сповнювалося п’янким запахом молодого сіна; ми обминали кичеру, на якій стояв рогатий оборіг з припертою до нього драбиною – і тут мої дівульки тихо перемовилися й зареготали ніби від лоскотів, навперейми побігли до оборога, подріботіли щаблями наверх й почали кликати мене. Я теж пострибав драбиною за ними слідом, хоч знав, що намарно – їх же дві! – та стримати себе вже не міг… Ми борюкались на сіні, шаліли, цілувалися, а коли остигли й глянули вниз, то й охнули: драбина лежала долі, а хлопці-шибеники, які ту драбину скинули, вже допадали до ріки…

Оборіг – високий, зіскакувати з нього було небезпечно, тож я зсунувся по стовпі, потім зіскочила Таня, і я її спіймав, а Жанна обхопила гладкий оборіжний стовп й почала сповзати, руки їй зів’яли, й вона закричала; я підбіг і, слава богу, встиг її спіймати – могла б і забитися, а коли підводив її із землі, втямив, що руки мої ковзнули під її сукенку, долоні діткнулися до найсокровеннішого, а вона чула мій дотик і мовчала…

У Криворівні, біля музею Івана Франка, я сказав дівчатам «на добраніч» – Жанна провела мене довгим поглядом, а в Тані на устах заграла лукава посмішка – й подався на гору до хати Миколи Потяка, в якого замешкав Іван Денисюк.

Рік тому в цього найстарішого в селі ґазди побував і я. Мав він небезмай сто років і охоче розповідав про Франка, який квартирував у Якіб’юка, та про Коцюбинського, який мешкав-таки в нього, Потяка. До речі, в Криворівні донедавна жила Параска Харюк – померла, маючи сто чотирнадцять років; якось вона розповідала мені, як носила Франкові на он той камінь над Черемошем молоко в збанку: там поет часто сидів і щось писав… Старий Потяк доживав свого віку біля невістки, займав з нею кухню, а світлицю віддавав ученим квартирантам, в ній тепер мешкав Іван. Уже навіки відійшли з Криворівні тіні забутих предків, уже Франкові нащадки назвали село Гуцульськими Афінами, й за традицією письменники і вчені, а то й студенти приходили сюди, мов по свячену воду, бував тут щоліта і я…

У хаті Потяка я застав гурт гостей, яких добре знав, а з деякими встиг і заприятелювати. Правда, вперше побачив надзвичайно вродливу у своїй старості енергійну жінку, дружину розстріляного більшовиками Гната Хоткевича Платоніду Володимирівну. Вона, коли це вже було їй дозволено, часто приїжджала до Криворівні і Красноїлля, де колись правив своїм Гуцульським театром знаменитий бандурист, письменник і режисер; вдова познаходила колишніх Хоткевичевих артистів, які сходилися в косівському домі одного з акторів, Миколи Клапчука, на розмови і спогади; Платоніда Володимирівна ретельно все те записувала, маючи намір видати книжку про Хоткевича. Про себе вона не любила розповідати, та й не були б то приємні згадки: після арешту й страти чоловіка Платоніда стала двірничкою – підмітала вулиці в Харкові… Зате охоче розповідала про свого мужа: в розмовах з нею під час подальших наших зустрічей я не раз чув, як вона повторювала відомий вислів Хоткевича: «Коли я приїхав на Гуцульщину, то з дива відкрив рота і вже ніколи не міг його стулити…»

Платоніда Володимирівна сиділа на покутті аж на двох табуретках – такою була огрядною – і вряди-годи пригладжувала долонями своє густе сиве волосся, зав’язане на тім’ї в ґуґєль: певне, то був її завчений ще дівочий жест. Говорили, що Платоніда в молодості була дуже красивою і, видно, й донині тямила свою колишню вроду… Не встаючи, вона подала мені руку, пильно приглянулась, прихилила до себе мою голову й поцілувала в щоку.

«Бравий леґінь, – сказала. – Та не подумайте, що це був материнський поцілунок», – при цьому вона дзвінко й молодо засміялася: я не міг повірити, що це сміх старшої пані.

У світлиці, змерклій від передвечірніх сутінків, я розпізнав набитого, немов огузок із зерном, популярного на той час поета Платона Воронька – з ним я недавно потоваришував у Станіславові. Його, як колишнього партизана-ковпаківця, що приїхав ще раз ступити слідами ковпаківського рейду в Делятині, запросили на зустріч колишні партизани: на ту церемонію станіславівські письменники завели й мене, й потім за вечерею і щедрою чаркою я зблизився з ним не з адорації до совєтської партизанщини – поєднала нас пісня. Платон мав гарний голос, і я був непоганим співаком; на свій ризик я навчив його стрілецької пісні «Бо війна – війною», яка йому дуже сподобалася: Воронько вважав себе українським вояком, і його зовсім не турбувало те, що співає націоналістичну вояцьку пісню. А ще знав він гуцульські коломийки й одну з них, сороміцьку, наспівував з великою охотою: «Криворівня, Криворівня, дороги не рівні, поміряймо, моя мила, чи в нас ноги рівні!»

Побачивши мене, Платон схопився з лавиці, обняв, і аж тоді я побачив у кімнаті доцента Львівського університету Неонілу Міщенко, яка приїхала до Криворівні на допомогу Денисюкові, а ще гостю з Києва Михайлину Коцюбинську.

Й коли Іван заносив до світлиці наїдки та напої, готуючи нам вечерю, сказала ініціативна Платоніда Володимирівна:

– Гадаю, ви не забули, що завтра переддень Івана Купала – й ми запалимо купальську ватру на косівській Довбушанці.

– Й підемо до Косова пішки, – запалилася завше екзальтована Неоніла Міщенко.

– Але ж то тридцять кілометрів! – застеріг я.

– Господи, такий молодий леґінь, а говорить про якісь там кілометри! – обдала мене приязним поглядом пані Хоткевичева.

Другого дня Денисюк і його приятелька Михайлина поїхали до Косова вранішнім рейсовим автобусом – на пішу дорогу не зважилися. А після обіду я стояв обіч шляху, чекаючи на Неонілу й Платоніду Володимирівну.

Й нарешті з Потякової гори скотилася невтомна пані Хоткевичева, а з-за повороту на Жаб’є, де музей Франка, вийшла романтична Неоніла в супроводі моїх дівчат: Жанна й Таня були її улюбленицями, і я не здивувався, що вона взяла їх з собою в дорогу, мало того, я цим вельми втішився: струнка, з характерним вірменським обличчям Жанна виглядала просто-таки чарівно, і в моїх грудях затеплилася потаємна надія; я поцілував Жанну в щоку, потім нахилився до Тані, та вона відвела голову й помахала на мене пальцем, мовляв, не ганяйся за двома зайцями. На її іконописному личку я не побачив й тіні ревнощів, проте завважив, як дівчата переглянулися й підморгнули одна одній; вітаючись, я обняв Неонілу, а Платоніду Володимирівну поцілував у руку, й ми рушили шляхом у напрямі Буковецького перевалу, за яким, здавалося, до Косова рукою сягнути, хоч від чолопка Буківця до міста простилалася віддаль щонайменше у двадцять кілометрів.

Перед вела Платоніда Володимирівна: я захоплювався цією жінкою, яка у своїх літах не знала втоми; ми, молоді, ледве встигали за нею – йшла вона гордо, немов полководець, що веде своє військо, й високий ґуґєль на її сивій голові був для нас орієнтиром, немов той стовп вогненний для гебреїв у Аравійській пустелі.

Однак посередині підйому на Буковець пані Платоніда помітно опишіла й сповільнила крок; романтична Неоніла вже шкутильгала – у неї на нозі вибулькнув м’який мозіль; я запропонував зупинитися й чекати автобуса чи будь-якої машини: мені стало зрозуміло, що наші пані, молода й старша, пішки до Косова не дійдуть.

Тож сидимо ми на придорожній лавці, чекаючи хоча б на лісовоза, настрій у жінок знизився до від’ємної позначки, а дівчата підсміюються, бо що їм, юним, та й мені піший хід ніколи не був проблемою.

Я чув, як Таня з Жанною перешіптувались: нам аби пань посадити на якийсь транспорт, а ми троє дійдемо ніжками… Аж тут – несподіванка, порятунок! Знизу із натужним гуркотом над’їхало легкове авто й зупинилося біля нас; з віконця виглянув пресимпатичний Платон Воронько й заговорив, сміючись: «Ви, певне, подумали, що не буду святкувати Купала, а я до Косова доберуся перший! Ану, сідайте, добродійки, в мою тачку, а ви, решта, якось самі дасте собі раду… Тільки запам’ятайте: як стемніє, виходьте на Довбушанку, я почастую вас, чим належиться частувати на Івана Купала: везу з собою батарею розмаїтих пляшок!»

Пані сіли в машину, й за автом закурилося.

Яку полегшу ми враз відчули! Йшли і йшли, розмовляючи і безпричинно сміючись, мені аж груди розпирало від утіхи, що залишилися самі, – я аж тепер, у своєму поважному віці втямив, наскільки відчужена молодість від старості! Нам було добре утрьох, ми перейшли на «ти»; Господи, мені й не снилося, що в Криворівні знайду таке миле товариство. Проте не підозрював, не передчував, яка драматична пригода чекає на мене!

Ми не квапилися, перепочивали, дівчата взяли з собою перекуски, й нам не дошкулював голод, – і коли проминули Старий Косів і в далині забовваніла заповітна Довбушанка, з-за якої викотився місяць уповні, коли гори почали темніти й туманні димки потяглися з ущелин, лягаючи сизою паволокою на царинки, утикані копицями, – сказала Таня зовсім невинно, хоч у її голосі я вловив грайливе лукавство: «А чого ж то нам сунути на Довбушанку, чи тобі, Романе, дуже потрібен той Воронько з його розмаїтими напоями, та хай собі старші бенкетують під смереками, з-за яких неба Божого не видно, а ти поглянь тільки, яка довкола краса! Залишаймося тут на всю ніч, добре?»

Я поглянув на Жанну, вона мовчки попросила моєї згоди й цнотливо опустила вії; я й не роздумував, схопив дівчат за руки, й ми збігли зі шляху на царину, де стояли парою дві копички й п’янко пахли покоси. Насмикав з копиць сіна, зробив лігво, й ми, стомлені, відразу полягали – я посередині, дівчата по боках, – заклали руки під голови й мовчки вдивлялися в густо засіяне зорями небо… Вечір був душний і здавалося, що й місяць випромінює тепло; царинка стрімко спадала до Рибниці, що далеко внизу голосно клекотіла на водоспаді з дзвінкою назвою – Гук; десь там, на Довбушанці, зареготав пугач, закликаючи нас на купальський бенкет, й мені згадалися слова із Федьковичевого «Довбуша»: «Та сова десь затужила, що аж серце в грудях мліє…» – і я вдруге проказав опришкову присягу: «Якби-сь дав мні стільки злота, що заповню цю долину, якби-сь дав мні вдвоє більше, то я Дзвінки не покину!» Це заклинання зависло над нами, й, можливо, дівчата задумалися, кого воно стосується; Жанна стиснула мою руку, а Таня прошепотіла: «Ти помилився ім’ям, Романе, ти хотів назвати…» – та я затулив їй долонею уста.

А купальська ніч уже панувала над горами: на Довбушанці палала ватра, й тих ватер було стільки, скільки гірських вершин довкола; гріховні чари святоіванської ночі валом котилися на мене, і я сподівався зазнати солодкого дива, яскравішого й буйнішого, ніж цвіт папороті. Нечутно просунув під Жаннину голову руку і погладив їй мочку вуха, вона гаряче дихнула мені в долоню, і я, шалено збуджений, чекав, поки Таня засне: я ж поведу тоді Жанну над річку, поведу над річку, поведу…

Втім сторожко глянув на Таню: її вії тремтіли, і я зрозумів, що вона не спить; заспокоєне півсном обличчя дівчини було миле й одушевлене – мала вона жіночу силу перемогти Жанну, але ж і в Жанни вії тремтіли – вона теж не спала.

І я запідозрив, що дівчата змовилися проти мене…

Сутінки гусли, ніч тужавіла, місяць котився небом назустріч вранішній зорі: йому добре, в нього одна любка, а в мене аж дві; Жаннина рука все ще стискала моє зап’ястя й ослабла – дівчина заснула, а Таня повернулася до мене обличчям і, западаючи у дрімоту, зігрівала подихом мою щоку. Я непорушно лежав горілиць і зів’явав від нестерпної чоловічої муки, з Довбушанки долинали сміхи й співи, я хотів розбудити дівчат і піти з ними до товариства, та вихопитися із солодкої млості було мені невміч; рівне дихання моїх неторканих любасок, їхні заспокоєні сном вродливі обличчя, їхні руки, що ховалися від нічної прохолоди під моїми пахвами, не дозволяли й поворухнутися – і згодом я теж міцно заснув… А коли сонце послало з Довбушанки перший жмуток теплих променів, я прокинувся, проте лежав камінчиком, щоб не розбудити своїх подруг: вони поклали свої голівки на мої груди й, зіткнувшись чолами, ще мандрували путівцями своїх снів.

…Ми обідали в старого артиста Хоткевичевого театру Миколи Клапчука, й після обіду ініціативна Платоніда Володимирівна запропонувала всім товариством піти на Гук – там Микола нас сфотографує, й матимемо пам’ятку на віки.

По дорозі на Рибницю Таня мене затримала, й коли ми залишилися позаду, промовила: «Не гнівайся, я могла піти сама на Довбушанку, і в тебе сталося б звичайне – як завжди… А так ми мали дивну ніч, яка може трапитися тільки раз у житті і то під Івана Купала… Й ніхто з нас ніколи її не забуде».

…Розглядаю знайдену фотографію й навіть думати не хочу, що когось із тих, що на світлині, вже немає: всі ми залишилися молодими й жадібними до життя…

Платоніда Володимирівна Хоткевич – героїчна жінка, яка продовжила життя свого славетного й трагічно загиблого чоловіка.

Неоніла Міщенко – професор, артистка самодіяльного університетського театру.

Платон Воронько – веселий, злегка захмелений поет і воїн.

Іван Денисюк – видатний учений і мій вірний приятель.

Михайлина Коцюбинська – літературознавець, критик і несхитний дисидент.

Тетяна Кобржицька – професор Мінського університету, дружина мого друга – білоруського вченого В’ячеслава Рагойші.

Жанна Храмова – літератор, незабутня вчителька моїх дітей.

Ну – і я…

Немає на світлині тільки Романа Кудлика, який у Криворівні спочатку не хотів мене признати, а потім з ревнощів скинув від оборога драбину. Проте ми перебули в побратимстві півстоліття, й жодного разу поміж нами не пробіг чорний кіт…

25 березня 2008 року

Саморобний пістоль

Не знаю, чи й нині, на переломі тисячоліть, щось схоже має місце серед молодих творців, але тоді, за так званої хрущовської відлиги, коли ми несподівано позбавилися липкого страху перед моторошними тюрмами, а то й перед револьверними дулами, що цілились митцям у потилиці, коли боязкий слух перестав ловити по ночах зловісне гудіння енкаведистських «воронків» біля під’їздів, коли в людей отверзлися уста й цензура та самоцензура втомилися проникати спрутовими мацаками у найпотаємніші закамарки душ і в найскритніші звивини мозку, – тоді ми, звільнені від гнітючого тягаря обережності, кинулися на пошуки собі подібних й знаходили їх, знайомилися, вчилися один в одного секретів мистецтва, насмілювалися кожен мати свою власну думку щодо мистецьких і суспільних явищ; ми повертали собі втрачений дар мови, вчилися дискутувати, і хоч недремне поліцейське око ретельно пасло нас, ми перестали боятися, а ще впертіше самі себе переконували, що більше не боїмося; молоді митці сходилися, щоб взяти один в одного бодай дрібку нетрафаретного погляду на мистецтво й політику, по квартирах письменників, акторських гримувальнях, а найчастіше в майстернях художників – там, зрештою, у певній мірі відбувалось наше творче становлення.

Тих «явочних» майстерень, де збиралися актори, письменники й художники, напевне, було у Львові чимало, я ж відвідував тільки деякі, й мені їх вистачало для самозбагачення знаннями різних мистецьких напрямів і стилів, а теж для самоутвердження: були то майстерні знаменитого подружжя – скульптора Теодозії Бриж і графіка Євгена Безніска, живописця із Зимної Води Любомира Медведя й неперевершеного майстра пластики Еммануїла Миська.

Немає вже на світі самобутньої мисткині Теодозії Бриж, яку ми любовно називали Фаною, вдівець Євген влаштував у її майстерні музей, а на цвинтарях, у парках і на майданах України залишилися для вічного життя її величні скульптури – монументальні, показні й красиві, як сама їхня авторка; я знав тільки трьох українських мисткинь незвичайної й неповторної вроди – високих, сильних, мудрих, з чоловічою кров’ю красунь: Теодозію Бриж, Аллу Горську й Ліну Костенко…

До Любка Медведя – модерного живописця – я часто приїжджав у Зимну Воду подивитися на його фантастичні картини, які я називав «кури на колесах» (на тих картинах домашні птиці їздили чомусь на роверах); одного разу його дружина без жалю розбила, мені на щастя, гуцульську тарелю: я тоді виворожував добру долю своїм «Мальвам», була то моя ідея-фікс; Любко намалював мій портрет й комусь віддав чи продав, і я маю до нього й нині жаль, бо той портрет із всіх із мене змальованих був найнатуральнішим.

Та найчастіше я приходив до мого великого й незабутнього приятеля, ровесника з одного року й дня Еммануїла Миська – молодого талановитого скульптора, а згодом академіка, професора, ректора Художнього інституту, та передовсім незвичайно цікавої і доброї людини. А історія нашого знайомства варта пера…

Здається, на десятому році нашого приятелювання Мілько запросив мене позувати: зібрався ліпити з мене портрет. Мусив я ту муку витримати – хто б не хотів мати такої пам’ятки з рук знакомитого майстра!

Але ж треба було мені цілими годинами сидіти непорушно й дивитися, як скульптор з усіх боків мене оглядає, промацує пильним зором, примруживши очі, і мне, і місить ту глину, яка повинна стати на мене схожою… А щоб урізноманітнити мені занудний час, він висунув на середину майстерні викінчений у глині портрет вродливої дівчини; я уважно приглядався до тієї скульптури, бо нічим іншим зайнятися не міг, дівчина щораз то більше мені подобалася, й Мілько, розважаючи мене, жартував: мовляв, на ніч він висуватиме скульптуру дівчини до сусідньої кімнати, щоб я, бува, від свого захоплення не ожив і не сталося в майстерні гріха…

Мілько без угаву щось говорив, розповідав цікаві пригоди, то була його творча метода – викликати на обличчі натури емоції. Приглядаючись до свого зображення запримічував, як на станку воно оживає – ніби в дзеркало дивився і впізнав властиві мені риси обличчя: скупа посмішка в кутиках уст, захоплений погляд – певне, майстер зловив його, коли я приглядався до портрета дівчини, а ще здивування – якщо йому вдавалося якоюсь цікавою оповідкою викликати в мене такий стан.

Я водив поглядом по стінах майстерні – чого там тільки не було понавішувано: гутаперчові маски, гіпсові голови розпочатих колись і незавершених скульптурних робіт, фрагменти дерев’яних різьб, знайдених, можливо, у старих церквах, що їх совєти відвели під склади, – ангельські голівки й крила, стражденні обличчя апостолів, вирізьблених колись партачами під стиль Пінзеля, гуцульські топірці; а ще стояла в куті німецька куделя з вичовганим руками прялей колесом, й мені було дивно, навіщо здався йому такий експонат, чей майстерня – не краєзнавчий музей, проте Мількове захоплення старовиною визирало з кожного кута: там ступа, у якій в олійницях колись товкли конопляне сім’я, там чепіги плуга, а он дерев’яне колесо, яке, певне, в незапам’ятні часи загубилося від чумацького воза; на тильній стіні я побачив проіржавілу шаблю – козацьку чи то уланську, поруч з нею одноствольну рушницю, та ось мій погляд зупинився на предивній зброї, що висіла на гачку поруч з рушницею: був то саморобний пістоль, змонтований із частин німецьких або мадярських карабінів воєнного часу – обрізаний з двох боків ствол, до заднього зрізу був нехарапутно прикручений ударний механізм, під ним захищений скобою спусковий курок; у ствол, очевидно, всувався патрон, і якщо ударний механізм спрацьовував, то й мусило добре бабахнути…

Я вчепився поглядом у цей партацький виріб: мені здалося, що подібну пукавку колись уже бачив – міг бачити, бо чого тільки не вимайстровували хлопчиська під час війни, аби тільки стрельнути, однак ця примітивна конструкція була мені дивно знайома, я не міг від того страшака відвести очей.

Мою увагу запримітив Мілько і явно зрадів, що знайшов свіжу тему для розмови, бо ж роботі над моїм портретом кінця не було ще й видно – й він повів мову про те, як ця саморобна зброя потрапила до його рук. Слухаючи його, я німів з подиву: Мількова розповідь була мені добре знайомою – він оповідав про те, що діялося колись зі мною, Мілько ніби сам перемінився в мене – ще зовсім юного, у моїй пам’яті прокручувалася така сама історія, і я не міг вийти з дива, що такий збіг взагалі можливий…

Ти вже знаєш, Любко, з моїх оповідок, що після закінчення університету 1957 року мене скерували на вчительську роботу в середню школу містечка Щирець, що недалеко Львова. То був, як говорила директорка Клавдія Йосипівна Дроздова, золотий вік цієї школи: аж п’ятеро випускників разом з’явилися в учительському колективі, буйно його омолодивши.

Усі ми – добре підготовані, веселі й по-молодечому ініціативні – заснували різноманітні гуртки, я зорганізував учительський хор, та щонайцікавіше – разом з географом Ярославом Кравчуком ми зібрали велику групу охочих до мандрів учнів старших класів й під час канікул вибиралися на екскурсії до Львова, а то й до Києва та Канева, а одного літа зважилися на поважну виправу в Карпати.

Колгосп видав нам туристське спорядження, харчові продукти, й ми вирушили в мандрівку вантажною машиною. Отаборилися в наметах на десятому кілометрі за Ворохтою, в урочищі Форощанка, – майже у самому підніжжі Говерли. Вибрали простору галявину над урвищем, що паморочно спадав до Пруту, який клекотів у пропасній глибині каньйону, – той безнастанний плюскіт, а в негоду – лютий рев зливався з вічним стогоном смерекових борів у густий гул, що не стихав ні вдень, ні вночі.

Не вичікуючи з гір погоди, вона ж бо в Карпатах вельми примхлива, ми таки другого дня вибралися в похід на Говерлу. І хлопці, й дівчата виявилися витривалими: до обіду ми вийшли на вершину й подалися хребтом до високогірного озера – Несамовитого.

Що воно насправді несамовите, ми переконалися ще цього дня… Коли перетинали Пожежевську полонину, нас застерегли пастухи, щоб діти, не дай боже, не порушували спокою озера, бо вдарить плова; ми в те не вірили, учні забавлялися на березі й кидали камінням в озеро, рунтаючи чорну водну гладінь, – і що гадаєте: раптом на нас упав такий густий туман, що не стало видно пальців на простягнутій руці.

Я притьмом вилаштував дітей гусаком і наказав взятися за руки, збунтувався тільки синок голови колгоспу Олесь Чорненький, мовляв, він уже дорослий і йому соромно триматися за руку; я прикрикнув на нього, й він начебто послухався, ми поволі сходили вниз, та коли дійшли до Форощанки, діти загомоніли, що Олеся нема – загубився. Вертатися на пошуки неслуха не було як – уже западав вечір, і де ти його знайдеш у горах серед такої мрячної білоти…

Цілу ніч я не спав, чого тільки не передумав, бо що скажу батькам, коли хлопець пропав, і яка кара за це на мене чекає… А вдосвіта, залишивши в таборі свого напарника Кравчука й забравши з собою двох найсильніших дев’ятикласників, я подався знову на Говерлу. Ми перейшли через вершину, спустилися до закарпатського села Ясіня – і аж там, у чабанській колибі дізналися від пастухів, що заблуканий хлопець ночував у них, а вранці подався до свого табору.

Та це був тільки початок нашої пригоди. Скориставшись, що керівника в таборі немає, той же Олесь і з ним ще кілька хлопців, заховавшись у кущах, кланцали там якимось залізяччям. Кравчук на них не звертав уваги, однак я, вийшовши з говерлянських нетрів на форощанську галявину, зразу почув той дзенькіт й попрямував до кущів поглянути, що там майструють мої учні. Забачивши мене, Олесь притьмом вийшов назустріч і з винуватою міною на обличчі почав просити в мене вибачення за непослух.

Я добре його висповідав, оголосив відбій і сам приліг у наметі: був украй стомлений, чейже спинався цього дня двічі на Говерлу – один раз із Форощанки, другий із Ясіня… Та заснути не довелося: десь там, де Прут вихоплювався із каньйону й розбігався рукавами по Форощанській видолині, пролунав постріл…

…Цю всю колишню ситуацію я чітко відтворив у думці під час Мількової розповіді про його пригоду в горах під Говерлою. Й пригадав: за якийсь час після того несподіваного пострілу із ворохтинської дороги в’їхав на форощанську галявину критий брезентом «бобик», з нього вийшов високий чоловік, за ним вискочили з машини два хлопчики – певне, мисливець на лисиць вертається з полювання й зупиняється тут на нічліг. Незнайомець зі своїми хлопцями, може, синами, розпалили ватру, а тоді мої туристи висипалися з наметів і, постававши колом біля вогню, затягнули пісню, я теж підійшов до ватри, здалеку привітався; з-поза миготливого полум’я не міг добре приглянутися до нового сусіди та й не намагався, сусід теж охоче підспівував, я пробіг очима по обличчях дітей і деяких не дорахувався, Олеся теж біля ватри не було, й у мене закралася підозра… Й немов на її підтвердження над рікою пролунав ще один постріл.

…Не звертаючи уваги на мій здивований вигляд, Мілько далі вів свою розповідь, витискаючи пальцями на глині риси мого обличчя й зиркаючи на мене спідлоба:

«Я зразу зорієнтувався, що це якась школа вирядила учнів в екскурсію на Говерлу, проте не допитувався, звідки вони сюди приманджали, такі випадкові зустрічі в горах – не першина. Нічна ватра нас гуртувала, пісня поєднувала, і я був радий з того, що завтра при дневі ми зазнайомимося, і мої хлопці, яких я взяв з собою в подорож, матимуть компанію. Крізь полум’я я приглядався до вчителя: був він невисокого зросту, чорнявий, з вусиками, я вже навіть наготовився спитати його, хто він і звідки, як тут враз над рікою пролунав постріл…

Я помітив дивний вираз на обличчі вчителя: він зовсім не сполошився, наче був готовий до такого несподіваного звуку й добре знав, хто над рікою вправляється в стрільбі, й без страху почвалав до ріки, а я таки добре стривожився й побіг за ним. Наздогнав його, коли він уже чинив розправу над винуватцями. Учитель схопив хлопця за руку, скрутив її, з рук учня випав на землю довгостволий саморобний пістоль, учитель підняв його, приглянувся до страшака й кинув його у річкове плесо, крикнувши при тому: «Марш до намету, негіднику! Тобі мало, що завдав нам стільки клопоту на Говерлі? Більше ти зі мною ні в який похід не підеш!» З тим він повернувся й подався слідом за шибениками».

Розмовляючи, Мілько натхненно працював – балачка не заважала йому в роботі.

– Учитель пішов, – продовжував він, – а я зостався на березі… Ти ж знаєш, Романе, який з мене завзятий колекціонер! Я довго промацував дно плеса, поки не знайшов того пістоля. І ось він висить у мене на стіні, з нього можна б і нині незле стрельнути, були б лише патрони. А з учителем я так і не познайомився. Вдосвіта на Форощанку впав густий мокрий туман, і я не зважився виходити з моїми хлопцями на Говерлу. Сусіди ще спали, коли я завів «бобика» й поїхав жаб’євською дорогою до Криворівні… Але чого ти схопився, сеанс ще не закінчився…

– Мільку, Мільку! – вигукнув я. – Таж той учитель стоїть ось перед тобою!

Й Мілько з подиву опустив руки, з його долоні випала стамеска, якою він витискав на глині риси мого обличчя…

Мій скульптурний портрет вдався Мількові на славу. Майстер поставив його поруч із портретом вродливої дівчини і вдоволено потираючи долоні, приговорював:

– Двадцятого травня, на сам мій день народження, в Музею українського мистецтва відкриється моя виставка. І ця парочка стоятиме в першому залі. Залишилося лише перевести скульптури в гіпс…

Однак виставка Еммануїла Миська не відбулася – через політичну пригоду. Саме тоді розпочалися брежнєвські репресії.

Шістнадцятого квітня 1966 року у Львові відбувся суд над братами Горинями – Михайлом і Богданом. Михайла судили за розповсюдження антирадянської літератури, Богдана – за сприяння братові в цій діяльності.

Біля приміщення обласного суду на вулиці Пекарській тлумився роз’юшений натовп. Із «воронка» стрімкою залізною драбинкою сходили на тротуар стрижені дисиденти: крім Горинів – ще два незнайомі мені чоловіки. Озброєні військові утворили вузький коридор від тюремної машини до брами судового будинку, вони штовхали заарештованих у спини, щоб не затримувалися, проте Михайло таки встиг підвести руку й кликнути до людей: «Тримайтеся!» – й у відповідь натовп заволав: «Слава!»; на людей кинулися охоронці в спущених на обличчя шоломах й гамселили демонстрантів гумовими палицями; ми з Мільком стояли спереду й заслонялися руками від ударів; врешті приїхала пожежна машина, й на людей полилися струмені холодної води, а коли вулиця спорожніла, нас п’ятеро письменників і художників зайшло до редакції журналу «Жовтень», де я працював, і там ми написали прохання до суду віддати нам на поруки Богдана Гориня – молодшого Михайлового брата.

То був досі нечуваний вияв протесту, адже досі народ мусив лише схвалювати всі злочини влади – а тут два неофіти взяли ту цидулку й віднесли в секретаріат суду. Пам’ятаю збентежений, переляканий і гейби аж докірливий погляд судового чиновника, якому ми з Мільком віддали письмовий протест: мовляв, спам’ятайтеся, хлопці, що ви робите, таж за таку непокору вас покарають суворіше, ніж тих – заарештованих.

Покарали нас згідно із традиційними правовими засадами московської влади: Миськові заборонили виставляти свої скульптури, мене протягом довгого часу перестали друкувати, іншим підписантам оголосили суворі партійні догани… Ми з Мільком добре відчули, що таке проскрипція, однак всі цькування перенесли стійко й отримали згодом, разом із змученим неволею народом, неоціненну нагороду. По всіх містах, містечках і селах вільні люди підняли на вежі, шпилі й чуги синьо-жовті прапори; містами, містечками й селами промарширували колони із жовто-блакитним маєвом над головами – і ніколи не забуду: з Художнього інституту на вулицю Франка вирушає колона студентів, у руках у них троянди, а попереду із прапором крокує ректор інституту Еммануїл Мисько, він міцно тримає в руках древко й гордо несе голову, бо ж перший у Львові вивів студентів на майдан до Оперного театру. Студенти співають, радіють, сміються, а я стою біля водограю й помахую Мількові рукою, й він відповідає мені переможним жестом: «А бачиш, бачиш!»

А довкола – та що довкола! «Дзвенять, немов сонця у такт, і всі сміються, як вино, і всі співають, як вино, я – дужий народ, я молодий!» Не кажу тут свого – цитую, бо хто краще за нашого славного барда сповістить світ про мій, про наш щасливий стан!

Минуло вже чимало літ, як покинув Еммануїл Мисько і нас, і Львів, і Україну… А я майже щодня проходжу повз залізну браму на вулиці Івана Франка – брама зачинена, і я не знаю, чи стоїть ще на внутрішньому подвір’ї авто Майстра… А може, як музейний експонат, притулився десь там, до стіни, старий критий брезентом «бобик»? Але ні, немає вже тут господаря ані його речей… Боже, а мені ніяк не забути те усміхнене, сповнене волі й натхнення обличчя мого приятеля – коли він уже знав…

Немає у дворі машини, немає в майстерні Мілька – залишилися вони на форощанській галявині, і я знаю, що вночі там палає ватра…

16 квітня 2008 року

Люлька з червоного дерева

Мене дехто називає завзятим театралом і не без підстав: здається, я не пропустив жодної львівської вистави, та й не тільки львівської, до того ж завжди був готовий – і сьогодні теж – співпрацювати з театром, зокрема з моїм улюбленим Театром імені Марії Заньковецької.

Уперше дійняла мене театральна пасія ще в дитинстві – в моєму рідному селі Трачі. Сільський аматорський гурток ставив свої вистави у старій стодолі, яку називали Гаврилишиною. Самої Гаврилихи ніхто не знав і не пам’ятав, і нікому та дрантива споруда, що стояла на узбіччі села, не належала: стала вона власністю громади й слугувала людям за читальню, оскільки крайньо убогий Трач не спромігся збудувати Народний дім, як це зробили маєтніші просвітяни в сусідніх Пилипах.

Та про Гаврилишину стодолу я вже згадував у своїх оповідках, зараз лише уточню, що трацький аматорський гурток ставив не лише примітивні одноактівки на кшталт – «Посли до Відня» або «Живий Страхопуд», а й справжню класику – «Довбуш», «Доки сонце зійде» і навіть «Украдене щастя». На кожній виставі я сидів перед самою сценою – зачарований, з відкритими устами, і був то для мене найсправдешніший театр, бо іншого я тоді ще не знав.

Різницю між аматорськими й професійними спектаклями я збагнув, коли вже вчився у Коломийській гімназії і, як непоправний безбілетник, не пропускав жодної вистави у славному театрі Івана Когутяка; мені й донині здається, що ні один український театр і досі не поставив на своїх сценах п’єс врівень із коломийським… Звичайно, перебільшую: магічна сила мистецтва надто сильно впливає на дитячі та юнацькі душі, проте й сьогодні мені, насиченому знаннями й пересиченому враженнями, не раз хотілося б відчути, коли сиджу в затемненій глядацькій залі, той солодкий, з домішком тривоги блаженний тремт, пекучу сльозу в кутику ока й шалене серцебиття – той «возвишающий обман», який огортав мене всього, коли я дивився «Вій», «Тріумф прокурора Дальського», «Гетьман Дорошенко» або «Марш Чернігівського полку»…

Тож не дивно, що я, вихований аматорським і професійним театральним мистецтвом, після того, як замешкав у Львові, з головою пірнув у театральне життя й знайшов на кону, перед рампами і в гримувальнях пишне гроно приятелів, яких хочу в цій оповідці згадати, бо ті, котрі живі й здорові нині, й ті, які назавше відійшли від нас, – варті того.

О, як буйно зустрічались ми, молоді письменники, з акторами в лагідні вересневі дні, коли заньківчани після двомісячних гастролей поверталися до Львова! Артисти – такі самі, як ми, галабурди, лише з трішки відмінною ментальністю й темпераментом, були вельми зголоджені за нашим товариством; хай-но хтось із них змалює нас, а я спробую вивести на подіум їх – талановитих, веселих, дотепних, стужених за львівською богемою, яку ми скромно називали «козою».

Отож на початку вересня я нетерпляче очікував заповітного телефонного дзвінка, й коли він нарешті озивався, я пильно прислухався до мови абонента й, розпізнавши добрий, теплий і трішки приглушений голос Богдана Анткова, неомильно вгадував, що біля кав’ярні «Старий Львів» на Ринку зібралася компанія акторів і поетів, – і я, не гаючись, квапився туди, щоб не втратити так довго очікуваної «кози».

Й цього разу, як завжди, вийшов вулицею Сербською на Ринок й побачив біля фігури Діани гурт моїх заньківчан, а серед них поетів Романа Кудлика й Богдана Стельмаха. Всі вони оточили найнижчого зростом актора Богдана Коха, майстра віців, а той з поважною міною щось розповідав – певне, найсвіжіший анекдот або цікаву приключку з гастролей; усі, крім нього, голосно сміялися, а він з робленим здивуванням поглядав на хлопців, ніби не розуміючи, чому вони так щиро регочуть… Кох ніколи не виходив із придуманої на кожну хвилину ролі – був то із крові й кості чистий актор, і я ні разу не міг збагнути, що в його оповідках є правдою, а що вигадкою; носив він завше з собою дерматиновий «дипломат», й кожен з нас знав, що в ньому заховалися стограмові «бенькартики» з горілкою, чарки, канапки – про всяк випадок: якщо не знаходилося поруч хоча б найубогішої кнайпи, то він навпочіпки, на колінах, умить робив із «дипломата» столик і, як заправський корчмар, наливав у чарки трунку й прямо посеред вулиці частував друзів – з невинною міною збитошника…

Я стояв на розі Сербської й Руської, здалеку приглядався до веселого гурту моїх приятелів, наміряючись підкрастися до них непоміченим й назвати наш пароль, взятий із Шевченкового «Івана Підкови»: «Підняв шапку, човни стали!» – і втішитися їхньою одностайною відповіддю: «Нехай ворог гине!» – так ми часто віталися після тривалої розлуки: був у тому вітанні відтінок нашої бравури, а ще й протесту, адже всі ми добре усвідомлювали, хто наш ворог.

Однак цього разу мені не вдалася подібна несподіванка: мене побачив мій найсердечніший побратим Богдан Антків (у нашому товаристві переважали самі Богдани й Романи), він покинув гурт і пішов мені назустріч із розпростертими для обіймів руками…

Антків був найстарший серед нашої компанії, а за тривалістю перебування в заньківчанському колективі – наймолодший: знаний драматичний актор кілька років тому здійснив свою заповітну мрію – перебрався з Тернополя до Львова й у Театрі імені Марії Заньковецької вийшов у провідні актори; статечний красень став улюбленцем жіночої публіки після вистави «Весілля Кречинського», а славу неперевершеного майстра психологічного образу завоював роллю маклера Сулімана у виставі за романом Ірини Вільде «Сестри Річинські».

Ми з ним заприятелювали відразу після його приїзду до Львова. Був Богдан ще й драматургом – інсценізував прозові твори. Отож він захопився моїм раннім романом «На зламі ночі», зробив з нього п’єсу, режисер Ріпко поставив її на заньківчанській сцені – і в такий спосіб я став своїм у цьому театрі… Вистава йшла досить успішно – може, не так з причин художньої вартості мого твору, як завдяки грі корифеїв українського театру – Доміанові Козачковському, Лесі Кривицькій та Володимирові Данченку. Велику честь зробили вони мені своєю участю у постановці п’єси; я з гордістю згадую цей щасливий для мене випадок і водночас з печаллю: був то останній вихід на сцену знаменитих майстрів…

Богемний гурт рушив нам з Антковим назустріч, й після вітань та обіймів ми, не змовляючись, попрямували до кафетерію «Старий Львів», що навпроти фігури Нептуна, й зупинилися, заклопотані, перед входом: після відпусток та гастролей наші кишені були не те щоб зовсім порожні, однак досить вихудлі – мов ті біблійні корови зі сну фараона.

Хтось із надією глянув на Богдана Коха і його «дипломат», та на баламутне Кохове обличчя насунулася така холодна непроникливість, що ніхто не робив собі добрих сподівань на легку розв’язку цієї ситуації. Однак жоден з нас навіть не подумав, що можна розходитися: руки наші заповзли в кишені, а Богдан Ступка зняв капелюха, напустив на свою іронічну фізію маску стражденного жебрака, обійшов усіх, схиляючись перед кожним й запобігливо заглядаючи у вічі, й коли той капелюх трохи обважнів від монет, вигукнув Ступка, стромлячи мало не в небо вказівного пальця: «Колеги, п’ємо нині найвишуканіше, найхмільніше і – головне – найдешевше алжирське вино! Як мовив великий британець, – додав Богдан, потрясаючи капелюхом, – півцарства за вино!» І мав при тому достеменний вигляд кульгавого Річарда III, якого рік тому блискуче зіграв під режисурою Сергія Данченка й здобув собі неабияку славу.

О, той Річард III! Добра доля для Богдана Ступки й водночас велика кривда… Хто не знає, скільки ролей зіграв цей не в міру талановитий актор – доста згадати Тев’є-молочника, короля Ліра й десятки-десятки інших ролей, а називають його й донині Річардом III. А хіба Богдана Коха не кликали до самої його смерті ім’ям торговця вівцями Курта за вдале виконання цієї ролі у виставі «Хазяїн»? А хіба мене не називають і нині автором «Мальв», хоч я написав більше десятка романів, не гірших за цей? Чорно відробляють художники свій перший успіх…

Алжирське вино було справді навдивовижу дешеве, і Ступка за нажебрані у нас грошики носив та й носив з буфету пляшки й ставив їх перед нами на ляду – по одній на двох. Взявши на себе роль офіціанта, він розливав у гранчасті склянки рідину рудого кольору, врешті проголосив тост за зустріч, й ми почали смакувати заморський трунок. Та рідина була така терпка, що аж у роті шкварчало, проте хмільна, і в хлопців розв’язувалися язики; кнайпа сповнювалася гамором, а я з любов’ю приглядався до приятелів, бо ж давно їх не бачив і кожен тепер мені являвся перед очима зі своєю неповторною зовнішностю й характером і кожен пригадував себе якоюсь особливою рисою акторської вдачі й таланту.

Ось вельми поважно промовляє щось до вічно мовчазного режисера Сергія Данченка ще один Богдан – Козак: він суворо підтягнутий, елегантний, стрункий, погляд у нього проникливий, розумний, а обличчя осяяне внутрішнім світлом, що добувається назовні із глибин душі, те світло падає на Сергія, й, можливо, йому здається, що Козак виголошує монолог, перебуваючи в ролі мужа Марії Адасовської, – дає дозвіл на розлучення з дружиною, щоб вона згодом стала Марією Заньковецькою; можливо, цієї миті Сергій з’ясовує для себе, що саме у такій тональності мав бути виголошений колись цей монолог на сцені – певне що так: актори й письменники не перестають працювати навіть уві сні.

Федір Стригун явно розслабився не в міру квасним, проте хмільним вином; він поклав руку на плече Юрієві Брилинському й мугиче йому якусь мелодію, а я аж не дихаю в очікуванні їхнього дуету – вони ж бо удвох співають ідеально злагоджено; я в цю хвилину з легким сумом стверджую про себе, що мусив, як аматор застольного співу, назавше замовкнути – коли почув у їхньому виконанні дві пісні: «Де ти бродиш, моя доле?» і «Коли розлучаються двоє», – бо втямив, що пісня – то не застольна розвага, а даний людині Богом безцінний скарб, яким вона повинна обдаровувати ближніх… А ще, поглядаючи на Федора, я з вдячністю згадав, як допоміг він мені вистояти в сутяжництві із совєтською владою й не розкаятись прилюдно за свої «Мальви»: перемінившись на сцені із Федора в Урієля Акосту, він спам’ятав мене реплікою: «А коли покаюся, то цей хліб, що ось у моїх руках, залишиться далі хлібом чи переміниться в камінь?» Дякую тобі за це, друже… Володя Глухий п’є сам, він вряди-годи ставить гранчак на ляду і, схопивши в руки голову, похитується ніби в тяжкій розпуці… «Та невже він так швидко сп’янів?» – запитую я в Анткова, який стоїть поруч зі мною. «Не звертай уваги, – відказує мені Богдан. – Він, певне, згадав якийсь свій вихід на сцену під час гастролей у Києві, і йому здається, що виконав ту роль не так, як бачить її тепер… Та що говорити: Глухий перебував у тривалій депресії після вистави «Украдене щастя», досконало зігравши в ній роль Миколи Задорожнього. Така вже його творча мука».

Хлопці п’ють дешеву алжирську отруту й хмеліють, гамір наростає, Федір з Юрком таки затягують пісню, та враз нашу фієсту заглушує обурений голос Романа Кудлика, він відсуває від себе недопиту склянку і скривлений – тільки Кудлик може скорчити на обличчі таку гидливу гримасу – гукає: «Хлопці, що ми п’ємо? Та це вино виброджене з алжирського піску!»

Й тоді всі бридливо повідсунули склянки і з докором поглянули один на одного… Фієста явно не вдалася, однак рятує ситуацію Богдан Стельмах: він показує пальцем на пляшки, виставлені на поличках буфету, й кидає провокаційну репліку: «А чи нам засліпило? Там же угорський «токай» – церковне вино!»

І тут сталося щось зовсім неймовірне: бідні, немов костельні миші, актори й поети, які випотрошили із кишень останні копійки – божилися, що останні! – і вкинули їх у Ступчин капелюх, витягнули із потаємних сховків банкноти й скинулися на бочку. І знову Ступка носить на ляду найдобірніше угорське вино, хлопці п’ють, смакують, хвалять, свято набуває натуральної тональності, і статечний Богдан Антків, витерши вказівним і великим пальцями кутики уст, запитує, лукаво на нас поглядаючи: «А чи не скажете, мої дорогі, якої псової мами ми жлуктили дотепер ту огидну бурду?»

Й настає втім час Богдана Коха: його обличчя світиться передчуттям радості від того, що зараз вчинить. Він висуває на середину кнайпи столика, кладе на нього свій дерматиновий «дипломат», урочисто відкриває його, а там – канапочки з помідорчиками, перчиками, плястерками сервілату й сиру, ще й оливками оздоблені – і все те притрушене листочками гіркого цицмату, а мініатюрні срібні чарочки – ніби з комплекту дитячої посудки взяті, а «бенькартики» перекочуються на дні «дипломата» й спокусливо дзеленькотять; Богдан персонально підносить кожному наповненого «михайлика» – й так красиво закінчується наше свято… А мені жаль розлучатися з товариством, я на хвильку задумуюся, що мені скаже моя добра Софія, та врешті зважуюся й перекрикую веселий гамір: «Ану всі кроком руш до мене на домашнє вино! «Підняв шапку, човни стали!» – «Нехай ворог гине!» – хором відповіли хлопці й гуртом потягнулися на Пекарську.

…Й тут настає пора розкрити нарешті таємницю заголовка цієї оповідки: що ж то за така люлька з червоного дерева?

Софія втішилася гостями, бо ж любила театр не менше, ніж я, а тут стільки артистів – ніби всі разом зійшли зі сцени до неї за ґратуляціями. Обняла Анткова, який був у нас за домашнього, з іншими привіталася й розсадила за столом, подала солодке, я вийняв із креденса бутлю порічняку – і всі голосно загомоніли, бо ще не вивітрився з голів «токай», і всі почувалися вільно – лише мовчазний Сергій Данченко присів на крісло в кутку кімнати, попивав вино і цмулив люльку, з якою рідко коли розлучався, й тримав акторів у полі свого зору – достоту як на репетиціях.

Колись з його дозволу я був присутній на репетиції останньої дії «Річарда III» й дивувався з його режисерської методи: в дію акторів Сергій втручався тільки тоді, коли розставляв на сцені масовку, а далі мовчки спостерігав гру ведучих артистів. Того разу він не спускав з ока Богдана Ступку, який виконував головну роль. І хоч би якесь слово кинув, хоч би дрібне зауваження зробив, ба ні – мовчки своєю волею керував актором, немов гіпнотизер, і я бачив, як Ступка всеціло підкоряється тій волі: вряди-годи тільки глипне на режисера й одразу міняє щось у мізансцені, зрозумівши задачу. Богдан умить знаходив своє рішення ролі й тоді ставав від режисера незалежним – сам своїми силами доходив до кульмінації, й коли настала пора вигукнути заповітне «Коня, півцарства за коня!», Данченко, схопившись з місця, теж вигукнув цю саму репліку, начебто не Ступка, а він виконував роль, їхні голоси зазвучали в одній тональності – й після такої афектації Сергій важко опустився в крісло, втомлений неймовірною напругою, й, переконавшись, що режисерська магія ідеально спрацювала, кинув у бік сцени недбале «дякую» й вийшов із зали, залишивши за собою клубки тютюнового диму.

Я знав кількох режисерів у нашому театрі, з одним працював над виставою «На зламі ночі» й, звичайно, нічого лихого не міг би сказати про його вміння й талант, але Данченко був режисером особливим… Й згодом замало йому стало Львова, він перебрався до Києва, за рік він вивів із другорядності Театр імені Івана Франка й разом із незамінним Ступкою прославився на всю Україну й далеко поза нею своїми виставами.

Але це буде потім, а тепер я дивився, як не під час праці, а на відпочинку – при питві й гаморі – він тримає на прив’язі акторів, і подумав не без марнославства: якби хтось інсценізував ще один мій роман, то я благав би Данченка, щоб поставив він – давно не мала Україна такого режисера!

Врешті Сергій відпустив на волю акторів, і вони це зразу відчули: Кох правив анекдоти, Ступка перебивав усіх, розповідаючи гастрольні баналюки, Стригун з Брилинським стиха наспівували стрілецький реквієм, якого я їх навчив: «Як ви умирали, вам дзвони не грали», й Софія крадькома втирала сльозу; Антків сів за піаніно й награвав підспівуючи: «Гуляли, гуляли, гуслі розбивали», Кудлик із Стельмахом блукали по людях захмеленими очима, Глухий, взявшись руками за голову, продумував, певне, якусь мізансцену, а Данченко, підійшовши до стелажів з книжками, уважно приглядався до назв на корінцях, та жодна, видно, його не зацікавила, й він далі нипав уздовж книжкових шаф – та врешті зупинився, ніби сторопів: з однієї полиці з-поза скла визирала моя кунсткамера з колекцією люльок, й він не міг відвести від неї очей. Були там звичайні побутові люльки, подарункові з гуцульською інкрустацією, козацькі черепульки, одна, яку випросив у білоберізького гуцула, схожа на саксофон, й посередині тих скарбів пишалася вигнута, з головатою чашечкою й довгою піпою люлька з червоного дерева, яку я купив за добрі гроші у Ґданську: нею я дорожив майже так, як мольфарською барткою з колекції гуцульських топірців.

З неясною тривогою я поглядав на Сергія, захопленого моєю колекцією, адже він курив тільки люльку, і я збоявся, що якась йому особливо сподобається, та тільки б не ця – з червоного дерева?

Однак він узяв до рук саме її, з любов’ю приглядався до неї, гладив, продував цибух, нюхав і врешті так просто, ніби цей предмет нічого для мене не вартував, попросив:

– …Подаруй її мені… – і помітивши на моєму обличчі категоричне заперечення, додав: – Подаруй, а я віддячусь: поставлю за будь-яким твоїм романом виставу, й буде вона, як каже художник Безпалків, «мамунчик»!

Й мене, марнославця, зламала його обіцянка – я віддав Сергієві найцінніший експонат зі своєї колекції й скажу тобі, Любко, щиру правду: відчув себе осиротілим…

Та настав для Данченка час розплати: сталося це за цілих десять років після нашої незабутньої фієсти.

Як депутат Верховної Ради я мешкав у Києві й писав «Орду» – роман про батуринську трагедію 1708 року… А совєтський сарай уже валився на очах, й саме в ту пору, коли парламент прийняв Декларацію про суверенітет України, книжка вийшла у видавництві львівської «Просвіти». То була вибухівка: в романі йшлося не так про орду московську, як про внутрішню, яка заповзла в душі зневоленого народу, й позірно вільні вже події затінилися й надалі духовними рабами – вони сиділи поруч зі мною в залі парламенту і, як могли, боролися із власною свободою – о, той смак тушкованого козячого м’яса, яким годували гебреїв у єгипетській неволі, о, та найстрашніша отрута!.. А мій головний персонаж ієромонах Єпіфаній вчинив найтяжчий гріх, який не дозволяє людині скинути з себе кайдани навіть тоді, коли вони вже проржавіли – гріх мовчання. Він дивився на смерть Батурина й мовчав зі страху, й за це на нього впала важка покута: все своє життя блукав Україною, мов той Агасфер, шукаючи Храму своєї душі, а знайти не міг…

Роман став досить голосним, його читали – і ось зателефонував до мене Богдан Ступка: занеси, мовляв, один примірник Данченкові, він уже щось почув про цю книжку й розохотився поставити «Орду» в театрі Франка. А я зіграв би Єпіфанія, Романе, ох, як би я його зіграв!

Я вислав Данченкові книжку поштою й за місяць прийшов до нього в театр. З порога пильно приглянувся до режисера, намагаючись вловити бодай блискітку захоплення в його очах, іскру затаєної радості від передчуття цікавої роботи з акторами, проте мене вмить охолодила його понурість, та й не це – Сергій рідко коли мав погідний вигляд: я побачив на його обличчі розгубленість, він курив люльку – мою люльку! – й заслоняв себе клубками диму, немов соромився свого зніяковіння, і я збагнув, що ставити «Орди» він не буде…

«Що скажу тобі, Романе, – врешті заговорив Сергій. – Я багато чого прочитав твого, й мені було цікаво… Але все те – література, а «Орда» – то кров… Хто мені дозволить поставити на сцені такий жах, такий антимосковський крик?… Та й не про мене зараз мова – про глядача. Зокрема – про київського. Чи сприйме він цю річ – і як сприйме? Я боюсь…» – «І Єпіфаній боявся… – проказав я терпко й підвівся. – Коли ж то настане пора – й ми перестанемо грішити мовчанням?…»

Люлька з червоного дерева погасла. Сергій довго вибивав з чашечки попіл у попільничку; я помітив, як його рука з люлькою нерішуче простягається до мене, і злякався, що він хоче її мені повернути, оскільки віддячитись за неї не може. Я не бажав нашого розриву й подався до дверей. І почув ще його слова: «А яку річ могли б ми збацати! Шекспірівську!»

…Немає вже в мене тієї колекції, зникла, розсипалася – не могла вона існувати без люльки з червоного дерева… Залишився після неї тільки теплий спогад про нашу незабутню фієсту, а теж гіркий – про нездоланний гріх нашого мовчання. Чи могла б розповісти про все це люлька відвідувачам меморіальної кімнати режисера Сергія Данченка?

Навряд. Зате я розповів…

26 квітня 2008 року

Намисто з карельської берези

Давно вже не бачу його на тобі, Нінко: чи то зістарілося, покришилось або, не дай Господи, загубилося?… Та що я це таке торочу: не могло воно ні покришитися, ні постаріти – карельська береза тверда, як саксаул, й має вічний алебастровий полиск, а якби те намисто загубилося, то огорнула б мене гірка печаль…

Але ж немає, немає його більше на твоїй шиї: може, сувенір, який я привіз тобі з Карелії, ти замкнула у свою найпотаємнішу шкатулку, коли він перестав бути звичайною пам’яткою й перемінився в найсокровеннішу нашу таємницю, котру ти заховала від людей?

І від мене теж.

…Я вже досягав своїх сорока літ, коли Спілка письменників послала мене у відповідальне відрядження – вперше! – на з’їзд карельських письменників. Було вже в мене тоді – з молодших на добрий десяток років хлопців – вірне товариство, яке нині трохи розсипалося, а ще більше споважніло: їм – Романові Кудликові, Володі Яворівському, Богданові Стельмаху і Дмитрові Герасимчукові – в ту пору ще не стукнуло й по тридцять.

Незважаючи на різницю віку – хоча в молодості вона багато важить, – в нас не існувало ранжиру, всі ми почувалися рівними, проте хлопці гуртувалися переважно біля мене – певне, з тієї причини, що мав я у Львові досить простору, як на той час, квартиру, а вони були бездомні, і ще – моя дружина Софія була доброю, гостинною, до того ж обережною… Коли совєтські танки увійшли в Чехо-Словаччину, у Львові комуністичні чорносотенці вчиняли погроми: вечорами бандити нападали на артистів, художників, письменників – вибирали саме їх, й багато наших тоді потерпіло, в тому числі і я, тому Софія воліла бачити нас дома – за дискусіями, читанням творів, а хоч би й за чаркою.

А от чого я не любив – то проводів на залізничний вокзал чи в аеропорт. Мені властива подорожня гарячка, я завжди приходжу завчасно – люблю перед дорогою зосередитись, не терплю проводжального рейваху, чаркування «на коня», а вже визирати крізь вікно вагона або з-поза огорожі летовищного терміналу – було для мене найнісенітнішим ритуалом – з тими помахуваннями руками й повітряними поцілунками, а тому й цього разу я поїхав в аеропорт за дві години до відлету літака, щоб мої приятелі, які напевно прийдуть провести, не застали мене дома.

Проте вони виявилися хитрішими: приїхавши в аеропорт, я побачив їх на майдані – вишикуваних у ряд, лукаво усміхнених та ще й вимогливих: стояли вони біля входу в ресторан, і я зрозумів, що доведеться мені й кишенею потрусити.

Я щиро любив моїх хлопців. Добродушного буковинця Дмитра Герасимчука – кучерявого й смаглявого леґіня: мав він добру порцію молдовської крові, й ми кликали його Думітрашем, писав Дмитро короткі експресивні новели і втішався неабиякою популярністю серед студентської молоді, завше привозив із своїх Козирян пляшку румунської цуйки, яка була гарячою, мов полум’я, й валила з ніг… Володю Яворівського – веселого подоляка, який здобув едукацію в Одесі й став по-одеськи дотепним мудрагелем; цікавими й зухвалими дотепами він мережав і свої повісті та оповідання… Поета з Божої ласки галичанина Богдана Стельмаха, який вирізнявся класичною чоловічою вродою, й кожен з нас відчував комплекс неповноцінності, коли доводилося виходити перед публіку з ним поруч… А нарешті – лемка із Засяння, вибагливого поета-модерніста, безшабашного богеміста й мого найближчого друга Романа Кудлика…

Отож я без слова загорнув їх руками, завів до ресторану, бо куди було діватися, й коли ми начастувалися, я поквапився на реєстрацію, потім зайшов до терміналу, бо вже настав час відлету до Петрозаводська; хлопці поставали перед шлагбаумом, усміхалися до мене, а Кудлик ламав плаксиву гримасу нібито з жалю, що розлучається зі мною.

А що і я був у доброму гуморі, то, спонуканий акторством Романа, вдався теж до театрального дійства: голосно заговорив до хлопців, звернувши цим на себе й на моїх друзів увагу пасажирів, які заповнили термінал:

– Сини мої! Залишаю вас надовго, то шануйтеся… Ти, Думітраше, добрий хлопець, за тебе я не журюся… А от Богдан, мій красунчик, надто вже вродливий, то боюся, щоб не обплутали його лукаві молодиці… Та й через тебе, Володю, не матиму в мандрівці спокою, бо ти великий баламут… Та ось бачите, як гірко плаче мій найменшенький Ромко, бо знає, що без батька буде йому дуже зле. А тому прошу всіх вас – заопікуйтеся ним: він мій найулюбленіший синок, але ж зовсім непутящий…

Пасажири прислухалися до нашої комедії й повірили, що навдивовижу молодий батько має аж чотирьох дорослих синів, й чомусь нікому з них не спало на гадку, чому ті хлопці одного віку. Чоловіки шанобливо на мене поглядали, жінки втирали сльози, а одна навіть голосно схлипнула, – а тоді ридма заплакав Роман Кудлик і, простягнувши до мене руки, заволав: «Папа! Па-а-па!!!»

Пасажири розступилися: з поваги до багатодітного вітця дали мені першому дорогу до літака; я йшов, ледве стримуючи сміх, і, звісно, ще не знав, що нині всі ми придбали собі псевдоніми: Добрий, Красунчик, Баламут, Непутящий і нарешті – Папа!

Ми й сьогодні не називаємо один одного справжніми іменами, а поет з Божої ласки Богдан Стельмах, який згодом прийняв сухий закон, деколи й нині з ностальгією повертається у своїй поезії в минуле – ось як тужно згадує він нашу буйну молодість:

Та це буде колись, а тоді я сидів у літаку, ще не відсміявшись у душі з нашого скетчу перед терміналом, й дивився через ілюмінатор, як зникають за обрієм львівські вежі… Вже пасажири перестали поглядати в мій бік, літак монотонно гудів, й на мене напливала дрімота. Та враз її зрунтала гірка думка: серед приятелів, які мене проводжали, не було нашої нової товаришки Ніни Бічуї – найяскравішої оздоби товариства…

За рік до моєї поїздки в Карелію, якраз на Івана Купала, я в редакції журналу «Жовтень» частував своїх колег по роботі болгарським вином – з нагоди уродин мого покійного батька. Були ми вже трохи веселі, коли на наш скромний бенкет завітала несподівана гостя: молода, струнка, з довгим аж до пояса русявим волоссям й зеленими, немов у олениці, очима жінка – не міг би сказати, що красуня, проте витончено елегантна, й аристократична шляхетність осінювала її відкрите обличчя.

Мої колеги втішено привітали гостю – давно були з нею знайомі, я ж побачив її вперше; трохи знічена, що прийшла начебто не в пору, вона попрямувала до мого столу і зі словами «Це мої новели» поклала переді мною тоненьку папку. Тоді поквапилася до виходу, та Микола Ільницький і Роман Кудлик затримали її, піднесли келих вина і канапку й представили мені незнайомку: «Це Ніна Бічуя».

Вона спокійно аж байдуже глянула на мене, вигляд мала незалежний і гордовитий, через хвильку уважніше приглянулась, начебто намагалась скласти мені оцінку; під її поглядом я розгубився і, певне, для порятунку із незручного становища, на язиці в мене завертівся один із дешевих компліментів, якими я звик щедро обдаровувати гарних жінок, – проте та баналюка вмить зітліла від ледь помітної іронічної посмішки в кутиках Ніниних уст, й мені здалося, що вона вгадала, яку дурницю я зібрався ляпнути… Й тоді видалась вона мені дивно гарною, та це не те слово – іншою, зовсім відмінною від жінок, з якими мені досі доводилось знайомитися… До того ж я зловив себе на думці, що вже десь бачив її, – і враз у моїй пам’яті відбився сон, що вряди-годи приходив до мене по ночах: деколи снилося незнайоме, гейби потойбічне місто, в якому жили дівчата, яких я впізнавав уві сні й котрусь із них мав узяти собі за жону… Й в одному сні вийшла з гурту дівчат довговолоса зеленоока дівчина, дивно схожа на цю, яка стояла переді мною, й сказала: «Це я». Втямивши, що до мене прийшла моя доля, я простягнув до неї руку, й тоді видіння зникло… А тепер, приглянувшись до Ніниного обличчя, я подумав таке, про що зовсім не мав права думати: а чому ти не прийшла до мене десять літ тому?

Нінині новели буквально приголомшили мене: журналістка, про яку я ніколи нічого не чув і її авторських спроб не читав, запропонувала нам жмут історичних новел, серед яких вирізнявся цікавий пошук слідів середньовічного українського ученого Юрія Котермака – «Дрогобицький звіздар». Стиль її творів був достоту такий, як вона сама – інший: не красивий, цяцькований чи елегійний, а позначений високим артистизмом, стрімким летом авторської уяви, вишуканістю й шляхетністю – відбивав внутрішню сутність авторки.

Та що й говорити! Після кількох публікацій її новел у «Жовтні» й появи у світі маленької книжечки «Дрогобицький звіздар» про новелістику Ніни Бічуї заговорила преса, й найавторитетніший московський перекладач Володимир Россельс приїхав у Львів не до мене, знаного вже тоді прозаїка, а до молодої письменниці Ніни Бічуї – й незабаром її твори з’явилися в перекладах…

У нашу компанію Ніна увійшла органічно, натурально: в мене склалося враження, що вона знаходиться серед нас давним-давно. Любила товариські гутірки, мандрівки, жарти, витівки, та передовсім була безкомпромісною і в суспільній поведінці, і в творчості… Я й донині даю їй читати в рукописах свої романи – для першої й найавторитетнішої оцінки, й часом мені аж страшно стає, як вона, правлячи, танцює по моїх текстах, щоб твір вийшов чистим, без найменшої тіні фальшу… І якби хтось запропонував мені охарактеризувати Ніну одним словом, то я маю його напоготові: чистота – душі, помислів, дружби, почуттів…

За совєтських часів у львівській Спілці письменників утворилася своєрідна опозиція до компартійних гайдуків, які насаджували тотальний послух: у спілчанському залі, у правому ряді, бовваніли надуті й злі апологети соцреалізму, а ми, бунтарі, сиділи ліворуч й серед нас знаходилася одна-єдина жінка – Ніна; з цього приводу Яворівський жартував: «Наша компанія – то дев’ять братів і десята сестриця Ніна…» Зрештою, ми не уявляли товариства без неї – стала вона душею нашого гурту, а в моїх творах все частіше почала з’являтися героїня з довгим аж до пояса русявим волоссям і зеленими, немов молода отава, очима.

…Я сидів у літаку, дрімав, і крізь дрімоту проникав до мене звабливий Нінин образ. Ніби забачивши мене з потойбічного міста, вона покинула своїх подруг й, наближаючись до мене, говорила: «Це я, твоя вірна приятелька…» Я незмірно радів з її ефемерної присутності й думав, що без неї для нас усіх потьмянів би світ. А для мене – то й зовсім стемнів би…

Петрозаводськ, після Львова, видався мені непоказним провінційним містечком, схожим хіба що на нашу Жмеринку, – просторе село з урядовими двоповерховими будинками посередині, й серед них – дерев’яна хата з шильдом на фронтоні: «Союз писателей Карелии»… І якби не добре знайомий мені епос «Калевала», то подумав би, заходячи до приміщення Спілки, що мене обдурено, чей не може в цій маленькій квазіавтономній республіці існувати аж така потужна письменницька громада, яка має можливість проводити вельми поважний захід – з’їзд письменників… Потім я радикально змінив свою думку, коли, після повернення додому, прочитав «Льодохід» Я. Ругоєва й «Білокрилий птах» А. Тімонена – переконався-бо, що навіть найнечисленніші народи можуть мати високу культуру.

У приміщенні Спілки було порожньо – з’їзд мав розпочатися наступного дня – за столом сиділа вродлива секретарка, яка, побачивши мене, вигукнула: «Іваничук приїхав! – Й додала: – А я Оленка…» Була то киянка, певне, вже колись мене стрічала, а може, бачила на фотографії. Я ж здивувався: що її занесло аж у Карелію, та випитувати не став – шляхи Господні незбагненні… Оленка була просто-таки чарівною, до мене уважною й ласкавою, ми розмовляли, та я чомусь був дуже скупий на слова, тож вона подумала – втомився з дороги, й повела мене до готелю. Я стримано попрощався з нею, подякував і сам з себе дивувався, що завжди такий піддатливий на жіночу вроду, байдуже поглядаю на дівчину, в думці визначаю її звабу найвищою оцінкою, сам же залишаюся холодний і не те, що не запрошую красуню до себе в гості, ба навіть збитий комплімент, із вдячності за її уважність, не зривається з моїх уст – так ніби хтось задимленим шклом заступив дівчину від мене, і я бачу лише її силует. А хто це вчинив – я вже знав…

З’їзд карельських письменників був навдивовижу цікавий, приїхали делегати з Грузії й Вірменії, Литви й Латвії і, звичайно, з Росії. До мене прилатався такий собі московський богеміст Ваня, прізвища не запам’ятав, у косоворотці, розстібнутій майже до пупа, з енкаведистською стрижкою під їжачок, сам з вигляду – мордвин, але з «істінно русской душой». Він без угаву теленів мені про Євгенія Євтушенка, Беллу Ахмадуліну, Андрея Вознесенського, поблажливо висловлювався про письменників, які ось приїхали з Прибалтики й Кавказу, з українських визнавав лише Віталія Коротича, а коли я нагадав йому про Ліну Костенко й Дмитра Павличка, то він так квасно посміхнувся, що аж оскома заломила мені зуби; врешті Ваня прошепотів до мене довірливо: «Садісь рядом со мной, нєчєво тєбє дєлать срєді нацмєнов».

Я зсунув із свого плеча його руку, якою він мене попліскував, і демонстративно присів до прибалтійсько-кавказького гурту, а тоді почув, як Ваня процідив крізь зуби: «Скоро нє ані, а русскіє нацмєнамі станут…»

Мені вельми сподобався цей прогноз Ваньки, я переповів його своїм новим знайомим, й вони щиро посміялися з нефортунного русотяпа… Я познайомився із старими карельськими письменниками Алєксом Тімоненом і Яаном Ругоєвим; у своєму виступі говорив про духовну спорідненість «Калевали» із «Словом о полку», заакцентувавши на українському походженні славного епосу… Тоді Ваня прорвався до трибуни й заговорив про «колиску трьох братніх слов’янських народів» і про «істінно русскій» характер «Слова», до того ж він назвав героя «Калевали» – старого доброго Вейнемейнена – «русскім сказателем» – і його шовіністичну промову заплескав зал.

Набрався я на цьому з’їзді надміру позитивних вражень, адже вперше в житті взяв участь у такому поважному зібранні, вперше познайомився з письменниками інших народів і, сповнений емоцій, бажав чимшвидше поділитися своїм новим набутком з приятелями у Львові. Та я вже знав, що першим моїм слухачем буде – не Дмитро Добрий, не Володя Баламут, не Богдан Красунчик і не Роман Непутящий – а Ніна.

Тепла осінь окутала Карелію й берези позолотилися, я весь день блукав позаміськими гаями і врешті вийшов на центральну алею, теж обсаджену березами. Весь час думав про Ніну, розмовляв з нею, ні з ким так легко й вільно мені не розмовлялося, – втім побачив скраю алеї сувенірний кіоск й подумав, що треба придбати для Ніни якийсь сувенір. Зайшов до кіоску, оглядав прегарні витвори карельської берези – касетки, дудки, браслети, фігурки – і враз побачив розкішне намисто, що висіло на цвяшку: насилені на нитку маленькі пацьорки, спадаючи донизу, ставали горошинами, голубиними яєчками, круглими бомбликами, і обтяжувала цей витвір велика, мов тенісний м’ячик, куля, оздоблена рунічними узорами. І я купив те намисто…

Не міг би сказати, яка саме нетерплячка дошкулювала мені в дорозі додому: потреба поділитися своїми враженнями з Ніною чи побачити її в оздобі намиста з карельської берези?… Й коли я прийшов до неї в редакцію газети, де вона працювала, побачив на її обличчі неприховану втіху від зустрічі зі мною. Ніна підійшла, поцілувала мене в щоку – і тоді я нічого більше не відчув, тільки товариську прив’язаність до неї; я вийняв з кишені намисто, надів його їй на шию – і враз побачив, як дивно перемінилася вона, ніби цей мистецький витвір, який своїм алебастровим полиском так гармонійно пасував до її русявого волосся й контрастно підкреслював зелень очей – вивільняв із сховків Ніниної душі нові барви затаєної жіночої вроди… Я відчув, як мене огорнуло незнайоме досі тепло, й зрадів від того, що воно в мені є: мої товариські почуття вмить злилися з інтимними в небезпечний симбіоз, й на одну мить мною оволоділо усвідомлення: я не байдужий до неї…

Ніна це теж відчула, збентежилася, я помітив, як напускний холод спливає по її обличчі від чола до уст, вона повернулася, сіла за свій робочий стіл і проказала сухо: «Тож розповідай, що було там цікавого». – «У Карелії неймовірно тиха осінь», – відповів я так само безбарвно, й ми обоє замовкли.

Це вимушене відчуження проклало між нами непрохідну межу: мусила вона прокластись, чей товариські стосунки між чоловіком і жінкою дуже крихкі, і треба в обох сильної волі, щоб не допустити небезпечного руйнування межової стіни; ми з Ніною знайшли в собі таку силу й залишилися друзями.

Дружба, зрештою, стала для нас необхідною: з роками наше товариство змаліло, й нас залишилося тільки двоє. Володя-Баламут виїхав до Києва, замкнувся у своєму кабінеті Богдан-Красунчик, помер Думітраш-Добрий і Роман Непутящий знайшов для діяльності свою орбіту. Я з ними зрідка спілкуюся, а з Ніною майже щодня. Творча праця стала єдиним містком, по якому нам дозволено було разом ходити, ми це добре розуміли, нас це мусило влаштовувати. Не знаю, чи багато скористала Ніна з наших літературних розмов і суперечок, я ж не одну деталь забрав у неї – були й такі, що ставали ключовими в моїх романах.

Однак запримічала, видно, Ніна, як я бентежуся, міняюся, паленію, коли вона на свята надівала на шию карельське намисто й найбільша куля спокусливо перекочувалася між її грудьми. Й вона заховала його, і я ніколи за ним не впоминався.

Так минуло чотири десятки літ, я незчувся, як прийшла до мене старість. А з нею – чорна осамотненість. Не залишилося нікого з моїх рідних у Коломиї, назавше покинула мене моя добра Софія, й діти розлетілися по своїх гніздах… А я гейби заблукав у темряві й німо кликав, гукав, та навіть відлуння не долинало до мене з чужих світів – та й хто ж би то міг поповнити мої втрати?…

Ніна теж жила самотньо, і я почав благати Бога, щоб прислав її до мене. Я довго кликав, й вона зважилась нарешті продертися в мою пітьму… Не раз жартома говорила мені Ніна: «Мені здається, що я вже один раз жила на землі, що це в мене друге життя…» Може й так. Може, вона зайшла колись у потойбіччя до мертвого міста, а потім вернулася у світ, в якому перебував я. І ми зустрілися… Містика? Хто знає? Нам не дано бачити паралельні світи, а вони напевно існують…

Таки прийшла до мене Нінка – моя остання доля. Була вона такою самою, як під час нашого знайомства – іншою ніж інші… І на всю решту життя, яке мені залишилось, запам’ятаю: стоїть переді мною вродлива, із зеленим світлом в очах, з печаттю віку на обличчі русява жінка, на її поясі з правого боку висить, немов жіночий оберіг у гуцулки, непотускніле, непокришене, з алебастровим полиском намисто з карельської берези. І я добезміри щасливий втямлюю: це – згода.

Ти бува не приревнувала до мене Ніну, моя кохана Любко?

І чую її відповідь – як завжди, з іронічним відтінком: «А хіба можна саму себе ревнувати?»

28 березня 2008 року

У Косові над Гуком

Наша з Любкою осіння мандрівка – від Винниківського озера через Погулянку до Львова несподівано продовжилась аж до Косова, й ми просимо в Бога тривалої осені, щоб наші мандри не мали ні спочинку, ні кінця, й хоч обоє добре знаємо, що так не буде, все одно щемно прагнемо цього. А Гук безнастанно й заклично шумить під велетенською гранітною брилою, на якій ми сидимо; на Довбушанці серед смерекової темно-синьої повені то тут, то там спалахують букові та яворові ватри, вітер жене верхів’ями борів могутній прибій і заливає барвисті вогнища, щоб не зайнялася світова пожежа, й вони потахають, пелюстки букового, яворового й кленового полум’я злітають долі й гаснуть, темні хвилі хвойного моря заливають світ, Гук тривожно клекоче, а золотий дукат сонця невтримно сповзає з неба на Довбушанку – ще мить і гаряча магма торкнеться верховіття ялиць і спалить їх; на дукаті вирисовується профіль моєї Любки, й мені нестерпно хочеться зупинити небесне світило, щоб ще хоч трохи надивитися на образ коханої, ще бодай мить – поки забіліє на Довбушанці невблаганна зима.

На плоскому камені поруч з нами сидить з вудочкою світлий хлопчик – ніби щойно розквітлий білий тюльпан; на таких хлопчиків задивляються завагонілі молоді жінки, щоб народити схожого; він раз у раз розмахує вудкою, закидає жилку з наживкою у плесо, й щохвилини над його головою тріпоче срібна рибка – така маленька, ніби для акваріума призначена; хлопчик зриває її з гачка і впускає у слоїк з водою; а чому тобі не ловиться більша рибина? – запитую його, й він з міною бувалого рибалки відповідає, що йому великої не треба, його котик такої не їсть, бо ще маленький, а ця йому саме враз на вечерю; та якби я хотів, – самовпевнено продовжує хлопчик, – то спіймав би ось якого пструга! – й кладе два пальці на зап’ястя, – але треба відповідної наживки; слоїк уже повен срібних рибок, хлопчина забирає свою здобич, покидає нас і йде годувати котика; ми з Любкою смутніємо, хоч знаємо, що він і завтра прийде й до кінця нашого відпочинку над Гуком ми станемо добрими друзями; і ще я думаю над тим, що хлопчик з визначеною метою приходить на Гук, – а чому ж то ми прийшли сюди й на другий рік прийдемо теж, якщо Бог дасть дочекати: чи то, може, настала пора прощатися з тим світом, який у дитинстві зачарував мене, а в зрілих буднях я встиг про нього й призабути, чи щоб ще раз побачити – хай перед смерком – й очиститися від життєвого накипу?

А сталося те, що мусило статися: без Гука, Косова, Довбушанки, без Білоберізки, Форощанки й Говерли стало мені жити невміч. Гейби-то забракло карпатського повітря й щемно захотілося вдихнути полонинського запаху – коли лягаєш долілиць на траву й занурюєшся з головою в духмяність чебрецю, полину й вовчого лика – в ті рідні запахи, що випаровують із карпатської землі тільки в неділі й престольні празники; чи то згадався мені смак пахучої яворівської бриндзи або вибродженої в дубовій бочівці космацької гуслянки, від якої облазить язик; а може, забажалось мені того стану умиротвореності, коли сидиш на порозі Василининої хати в Білоберізці й споглядаєш, як по горах після грози гуцулки люльки закурюють, а з тих люльок вихоплюються клубки білих димів: з долин, мокляків, рагашів вибухають грозові ватрища й далекий Писаний Камінь закутується в біляві оболоки, і, здається – ще й миті не мине, як з-під димів проб’ються й залижуть сіре небо шаблеподібні язики полумені й спалять вологі бори, і весь зелений світ спопеліє, а на самому вершечку горбатої гряди он та самотня хатка, в якій богує відлюдний мольфар, спалахне враз високим смолоскипом, і я супроти своєї волі чекаю, затаївши подих, того руйнівного видовища; і, певне, згадав я неповторний запах суниць, що обліплюють протрухлі пеньки на зрубах, й винний смак афин, які чорними коралями встеляють схили, що спадають до Черемошу, Рибниці й Пруту; та найбільше я затужив за вічним шумом дрімучих борів і текучих вод, бо ж не стало їх чутно в моєму буденному житті; а десь там, під Довбушанкою на околиці Косова, й нині сміється до сонця царинка, на якій колись стояли дві копички, а під ними на сіні між двома красунями лежав чорновусий юнак, сповнений жаданням першого гріха, – і то був я; і, певне, на Довбушанці застиг у яскинях гамір святоіванської ночі, й треба тільки добре гукнути, щоб із ущелин, немов зі старої патефонної платівки, вихопилась весела стрілецька пісня, яку я приніс криворівенському товариству під самого Івана Купала: «Бо війна війною, в ній є Божа сила: як не заб’є тебе гостра куля, то копитом замість кулі вб’є кобила»; усі ті звуки, запахи, видива і чари віддалилися від мене на незмірні гони, що й недослухаєшся їх, не побачиш, не діткнешся, – тож, вертаючись із осінньої мандрівки з Винник до Львова, я взяв Любку за руку й нічого не пояснюючи їй, щоб не зруйнувала вона мого задуму, повів її за собою; ми йшли прудко, бігли, мчали через села й містечка, перебрідали річки, перескакували потоки й допали нарешті до моєї властивої ойкумени, звідки я вийшов у світ; заховалася вона над Гуком на плоскій гранітній брилі, та я таки віднайшов її, щоб показати Любці бодай тіні тих людей, які колись тут бували зі мною й відбилися на знайденій світлині; та немає вже тих тіней, час їх змив, зате привів на камінь іншу живу істоту – білого тюльпанчика з вудочкою; я затримав його своєю тугою за власним дитинством і юністю, а ще – аби надивитися на світлий образ нового покоління, яке замешкало на тому самому місці, де колись пишалися інші квіти, – і дихає воно тим самим повітрям і виростає у такій самій любові: зачароване, добре і в розквітлості своїй спрагле солодкого гріха…

Хлопчик щодня сюди приходить, ловить вудкою срібні рибки своєму котикові на вечерю, він живе тут своїм окремішнім життям, але поруч з нами; ми розмовляємо з Любкою про своє, він наче й не слухає, однак ми знаємо, що не обмине хлопчина того, крізь що перейшли ми.

…Сонце вже сховалося за Довбушанкою, і Любчин профіль із силуета, відбитого на золотому дукаті сонця, знову став живим обличчям; у матовому призахідному сутінку воно стало таємничішим і привабливішим; моє кохання до неї ще дужче затеплилося в грудях, і я сказав те, чого не говорив їй досі: Любка не приймає моїх словесних признань у любові, освідчувальні слова здаються їй не те щоб фальшивими – радше недостатніми для того, щоб виявляти найсвятіші почуття, чей досить погляду, що промовляє краще, ніж признання, – але її обличчя, затінене сутінком, стає неймовірно гарним, рідним, і, знаючи, що завтра нас тут уже не буде і я втрачу сповідальну мить, не втримуюся й кажу: «Мені стає страшно, Любко, коли подумаю, що ми могли не зустрітися…» – «А ми того б і не знали», – прохолодно відказала вона. «І це найстрашніше…» – «Чому? Страшно може стати від реальності, а ніщо – як може ніщо злякати?»

…Якраз те ніщо є найстрашнішим – пітьма, смерть… Ба навіть смерті передує життя. А ніщо – то небуття… Я ж міг і не вийти з нього – не народитися. Або, народившись, не стати українцем. І ти собі лише уяви: я розмовляв би з тобою іншою мовою, квіти, які тобі дарую, називав би інакше, й через те вони б мали інший вигляд, інший запах… Зрештою, я кохав би іншу жінку, бо я був би не я, і ти була б не ти; я не можу собі уявити, не можу збагнути іншої реальності, ніж та, яка стала нашою долею…

Цього я не сказав уголос, тільки думав, і Любка мовчала, може, почула мою німу мову й задумалась над тим самим, що і я…

Я все життя тебе шукав, – говорив я далі мовчки. – Не іншої коханої, а саме тебе; ще не знаючи, я уявив собі тебе такою, яка ти є нині; ти ще бавилася м’ячиком біля костела Єлизавети, а я, студент, мешкав поруч на Шептицьких й нипав вулицями та сквериками, шукаючи, й не знаходив, але знав, що ти десь там є… Я й тепер, коли ти стала моєю, у всіх жінках, які мені зустрічаються, байдуже минають або ж і подобаються, бачу тільки тебе; кожну жінку я порівнюю з тобою, в кожній намагаюся уздріти риси твого обличчя й твого характеру; кожне почуте від знайомих жінок слово я повторюю в думці твоїм голосом, в такий спосіб перевіряючи його вартість, я навіть подумати не можу, що ми могли б розійтися, й твоє місце в моєму серці зайняла б інша – все одно, вона була б тобою, мала б твою усмішку, твої очі, брови, уста, твій темперамент; інших прикмет жіночої вроди я вже давно не знаю – тільки така, як ти, могла бути призначена для мене долею. Та власне – лише ти, не інша, й ніякі метаморфози неможливі, для мене на всьому світі існує тільки Любка, і яке то моє щастя, що Бог послав тебе мені! Ти моя доля, моє життя, призначення і неминучість, я не міг би розлучитися з тобою так само, як із собою самим, наша розлука була б розлукою з моїм життям, й тому я не виходжу з дива: як це сталося, що двоє чужих людей з різних кінців нашої землі – через роки, через майже все життя невпинно наближалися одне до одного, щоб зустрітися й зостатись разом назавжди…

То воля Господа.

Смеркає. Біленький хлопчик складає вудочку, бере в руку слоїк з рибками, каже «до побачення» й не знає того, що ніколи більше не зустрінеться з нами, як не можуть зустрітися дитинство зі старістю. Ба ні, зустрітися можуть, як ось ми з тобою, наш білий тюльпанчику, – не спроможні співіснувати.

Хлопчик нас покидає, за поворотом річки зникає його біла голівка. Й мені стає сумно, а водночас і втішно – тож відбулося моє побачення з самим собою, і я знаю, що моє життя продовжиться в цьому хлопчикові, народженому від інших батьків, та вихованому моєю рідною ойкуменою, яка не міняється й вічно існуватиме на цьому самому місці побіля плоскої гранітної брили над Гуком, і завжди виряджатиме вона у світові мандрівки все нових і нових моїх двійників.

Зник хлопчик, і нас з Любкою вже немає над Гуком – ми утрьох пішли разом, проте врізнобіч, щоб колись ще раз зустрітися у безкінечності на заповітному межовому камені, далеко за Довбушанкою – у снігових заметах.

І в цьому сенс вічного життя.

1 травня 2008 року

Весілля в Теребіжі

І

Теребіж – найглибше дно Карпат. З нього, коли дивитися вгору, видно лише вигин небесної бані, обкроєної із заходу головами Говерли й Петроса, з півдня – шпилями Рокити, Ледескула й Чорної гори, з півночі – далеким Попом Іваном, а зі сходу – Дзембронею з пласкою кам’яною тацею на вершині.

У погожий день на тій сліпучо-синій царині неба з’являється не довше як на годину схололе від гірської стужі жовте кружало сонця, яке повільно котиться вигином бані, й коли той вигин стає головокружно стрімким, сонце гейби знесилюється, блідне й тихо западає в потойбіччя світу. На цьому й закінчується теребізька Божа днина: з тієї миті, коли від цегляної споруди на Попі Івані, що стримить на межі між Космосом і Землею, падає на гірське дно тінь, починається тут життя таємничих сил, які запановують від присмерку до передсвітку, й закінчується їхня воля аж тоді, як вранішня зірка знову впаде з неба й, зударившись із пласким каменем на Дземброні, розлетиться на скалки, й від тих жарин зажевріє на сході багаття нового дня…

Отож як тільки окрайчик сонця згас за цегляною короною Попа Івана, Арідник, який уже багато років вірно служив домовиком у Даниловій ґражді, схожій на каплицю з трьома трикутними вежами, що зіп’ялися під саме небо майже врівень Магури, – й різне говорили про Данила в Теребіжі: одні запевняли, що він богує, а інші, тричі спльовуючи, обзивали його відьмаком, хоч такого не могло бути – не один раз бачили його на храмовому празнику в Космачі, й теж ходив він пішки до красноїльської церкви на відправу Петрового дня; отож, коли почало в теребізькій пропасті сутеніти, вчув Арідник, як заговорив ґазда Данило, а розмовляв він уголос сам із собою, бо більше не мав з ким: «Що я це прибрався у старе луддя, як дідько по малину, чей-бо на весілля йду…»; він скинув із себе стару сардачину, одягнувся в байбарак з кутасами й на голову надів крисаню з кольоровими байорками і з павою.

Йти на весілля було гейбито ще зарано, то присів Данило на лавицю й задумався про щось давне й незабутнє, що не вивітрювалося протягом усього життя з голови, а ще й додумував такого, що ніколи не відбувалося, а хотів би, щоб сталося подібне хоч на мить; сидів непорушно задуманий Данило, й підглядав за його маренням Арідник, який, обернувшись на вужа, виповз із нори під припічком.

…Ґазда підвівся й притьмом вийшов, ніби хтось його виштовхав з хати, тоді Арідник умить прибрав чортівську подобу, але й такий вигляд мусив приховати, бо ж має йти за господарем між люди, щоб хтось його там не зурочив – така вже служба в домовика… Умить одягнувся у стару вберю, що її поскидав із себе Данило: накинув на плечі проїденого міллю сардака, стягнув із вбитого в стіну кілочка старого капелюха, в якому ґазда виганяв корову на пашу, натягнув його аж до брів, щоб бува хтось ріжок не примітив, встромив за околичку зелено-багряне півняче перо, що валялося на долівці – чей не годиться йти на весілля без пави, тісно зав’язав волоки на постолах, аби не визирали копитця, й побіг, минаючи господаря, курною стежкою на ґрунь, де із кола молодих смерічок визирав червоний дах готелю, що його збудували для туристів розбагатілі заробітчани, які кілька років тому вернулися з великими грішми з Італії.

Арідник втямив, що весілля має відбутися в цьому готелі, бо де інде: в ньому замешкували туристи, та якщо комусь спотреблювалося приміщення для іменин, весіль, хрестин або й поминок, то готель власники закривали й здавали охочим в оренду для бенкетів на ніч, на добу, а то й на дві, – в кого скільки вистачало для цього статків. Троїсті музики спроваджували із Жаб’я, Космача або й з далекого Красноїлля, й стікалися сюди з усіх-усюдів прошені й непрошені гості з приносами, а тоді Теребіж завмирав, вичікуючи, коли вдарить на ґруні весільний бубон, заскиглять дударі на дудах, зажебонять скрипки, задзвенять цимбали, закрають серце сопілкарі, забренять дримби – й знали люди з Теребіжа, що цієї ночі або й другої чи третьої ніхто з них не засне навіть на волосок.

Й коли розкотилося по горах, западаючи в доли аж до самого теребізького дна над Черемошем, гупання бубна, взяла Арідника несамовита охота, й закрутився він, чвалаючи попереду свого господаря курною стежкою на ґрунь, в шаленому танці. Аж під небеса знялася курява – чорториєм понад смереки, а його хвіст звивався сірою гадюкою по стежці, що побігла вгору схилом ґруні; пилюка запорошувала Данилові холоші, він їх обтріпував, щоб не прийти запорошеним на весілля, й проклинав чорта, який ту пилюку підняв, не знаючи, що це його добрий домовик так з нього збиткується.

Арідник вчув прокльони господаря й перестав бешкетувати, до того ж, побачивши обіч стежки кущі рясної малини, згадав слова Данила – «зібрався, як дідько по малину» – й подумав, що і йому варто прийти з приносом на весілля: він зірвав крислатого лопуха, вивершив його соковитими ягодами і аж тоді уздрів довжелезний ключ людей, що з повними бесагами на плечах стояли один за другим, мовби в черзі до готельного будинку, де на веранді вітали гостей молода з молодим; на честь кожного гостя вигравали музики то марша, то аркана, то старого гуцула, то польки – залежно від віку гостя й вартості його приносу; дружба з дружкою сиділи за столиком й забирали подарунки, дружба складав на веранді ліжники, подушки, посуд, колиску, візочок, мидниці, горшки і всіляку іншу утвар, потрібну на господарці, а дружка відцокувала на калькуляторі, хто скільки дав грошей, і записувала до зошита…

Арідник з утіхою згадав, як Данило досягав із-за сволока пачку грошей, вторгованих у Жабі за мед, – слава богу, не прийде, на встид перед людьми, з порожніми руками, та й сам Арідник не стояв упорожні, а що його ніхто не бачив, бо він ще не відчув потреби показувати себе людям, то дивувалися всі, що то за чудо: он у повітрі пливе поруч з людською чергою величезний лист лопуха, вивершений соковитою малиною…

Саме тоді із Сакатурської гори, що за Явірником, спускалася вниз крутим плаєм вдовиця Олена з пакуночком, в якому були загорнуті пошиті з найтоншого лляного полотна жіноча сорочка з космацькими вуставками на рукавах – для молодої, а теж із згрібного полотна чоловіча – для молодого; на весілля йшла непрошена, як більшість цих гостей, що стояли з подарунками в довгій черзі; жінка приглядалася до облич, чи не побачить кого знайомого, а що всі тут були їй чужі, то дійшла до кінця людського ключа й стала за спиною статечного ґазди в байбараку з барвистими кутасами та в крисані з волічковими байорками й павою, який пригощався малиною з крислатого лопуха, що приплив невість-звідки до самого носа ґазди…

Побачивши фудульну молодицю з червоними коралями, що аж підпирали її горде підборіддя й додавали поваги та зрілої вроди, властивої явірницьким молодицям, Данило відвів від свого носа лопуха з малиною й підморгнув до жінки, щоб покуштувала й собі; молодиця малини не хотіла брати, вона неблимно вдивлялася в Данила, гейби заніміла від подиву, а той таки наполягав, щоб поскоромилася; врешті він повернувся до неї обличчям і, сплеснувши в долоні, зойкнув, від чого лопух з малиною перехилився, й червоні ягоди посипалися на землю.

– Олено-душко, і ти тут?! Господи милосердний, я ж сто літ тебе не бачив!

Жінка запишнилася й відказала тихо:

– Слава Йсу, бадіко Даниле…

II

Від того схлипу, що вихопився з Данилового горла, коли він упізнав Олену, здригнулася рука в Арідника й вивершений малиною лопух перехнябився – ледве втримав його дідько за корінець. Червоні ягоди розсипалися по землі, й здалося Данилові, що то обірвалася вервечка на Олениній зґарді й коралі потекли ниткою долі; він сягнув рукою, щоб спіймати їх у жменю, проте туга зґарда й далі підпирала жінчине підборіддя, й Данилові пальці діткнулися пучками до Олениної шиї й супроти його волі оповили її – так ніжно й тепло, як тоді, коли вони в Явірнику обоє стояли по обидва боки перелазу, й він нахиляв до себе її голову, щоб упитися в уста, й роздутими ніздрями, немов у молодого огиря, всмоктував у себе гарячий дівочий подих, що пахнув гірким полином й солодким духом чебрецю впереміш. Данило й тепер, при людях, забувшись о світі, теребив пальцями Оленині коралі, мало не розриваючи зґарду, пальці розв’язували вущанки вишиваної космацьким узором сорочки й сповзали в пазуху, – та враз отямився ґазда й відсмикнув руку, немов діткнувся до розпеченої черіні, та Олена похапливо її затримала, нібито срібний дукат обірвався із зґарди, притиснула до грудей, і відчув Данило, як під сорочкою шалено гупає її серце, й тихий шепіт почув:

– Не втікайте, бадіко, не втікай, любчику, най на хвильку вернеться жаль…

Люди, які стояли в черзі, не бачили того дива, що опанувало Оленою й Данилом, та й хто міг подумати, що у старших гостей може ще жевріти жадоба гріха; бачив це лише Арідник і так з цієї причини втішився, що аж захихотів; Данило з Оленою схаменулися, подумавши, що то хтось з них сміється, й схололи враз зі встиду, не наважуючись очей підвести.

Та людям було не до них: Арідник дихнув на розсипану малину, і ягідки враз перемінилися в золоті кульки, гості кинулися їх збирати, та вони не давалися в руки; зчинилася штовханина, золоті кульки підстрибували на землі, наче олов’яний шріт на камені, й кудись зникали – то Арідник ловив їх і ховав до кишені сардачини, щоб віддати потім у повницю молодим, й коли з тим упорався, промовила Олена до Данила:

– Ти бачив, як у нас під ногами котилося золото?

– То не наше золото, наше давно стемніло під окалиною, – зітхнув Данило.

– Не кажіть такого, бадіко… На справжньому золоті окалини нема, – відказала Олена.

Втім знову заграла музика – хтось із черги виходив на ґалерею з приносом. Й зазвучала та мелодія для Олени так тужно, як тоді, коли вона на заводинах сиділа з розплетеною косою на лавиці навпроти дзеркала, а дружка виспівувала жалібної: «Наша молода, як ягідочка, ой чому ж ти не тужиш, вже другий раз дівонькою не будеш…», а сльози до очей навіть не підступали, Олені зовсім не хотілося плакати – знала ж бо, що завтра по шлюбі, десь опівночі, увірветься до її хати в Явірнику молодий з боярами, щоб забрати молоду для себе в Теребіж, й серце мліло від нетерплячки, щоб це швидше сталося, щоб забрав її звідси коханий, бо з теребіжної пропасті разом із петрівською грозою насувалася до Явірника давка тривога: вівкало в бескеттях дике парубоцтво, сполошували орлів рушничні постріли й тупотіли кінські копита – може, то збиралася ватага Шумеїв, щоб відібрати молоду в нареченого з ворожого роду Босаків.

Й усе те, що цієї миті примарилося Олені, Арідник увіч побачив, бо такий всевідний дар отримав від Бездонника, що ховався від світу в підніжжі гостроверхого Туркула – у глибокому проваллі під виворотнем столітньої смереки. Той карлик з великою кудлатою головою послав Арідника Вальпурґієвої ночі у світ на ловлю душ: зроби бодай одного християнина таким захланним, щоб думав він лише про маєтність, а дорогу до церкви забув і милосердя позбувся теж, розбуди в ньому невтримну жадобу до багатства, щоб дзенькіт благородного металу і шелест паперових грошей запаморочив йому і совість, і встид, щоб найприємнішою його забавкою було складати у стовпчики золоті монети, а банкноти зв’язувати шпагатом й ті спресовані папучі складати за сволоки, як це робить налоговий курець із тютюновим листям, щоб журився, коли ті папучі досягнуть стелі, – що з ними робити, бо тратити їх жаль й нема на що; щоб жадоба в ньому ніколи не згасала й він хотів тих грошей мати все більше й більше; щоб ненаситність спонукувала його до вбивства або й до найтяжчого гріха – плюнути на Розп’яття.

Та не зумів Арідник вчинити з Данилом такого шванку: в очах господаря, у порухах і навіть у диханні було щось таке, що не допускало у ньому захланності – ніби в пелену туги за чимось ціннішим, ніж багатство, ховався він, у такий сум огортався, що й золото могло від нього змерхнути й покритися окалиною, а всі папучі грошей не варті були тієї сльози, що іноді зблискувала зірничкою в кутику ока, й не варті були вони теж затуженого погляду Данила, яким він осінньої чистої ночі обстежував небесну баню, поки знаходив свою зірку й переконувався, що не змів її небесний сторож Андрон; тоді полегшено зітхав Данило й, напевне, здавалося йому, що в грудях стає менше пекучого жалю.

Перекинувшись вужем, Арідник виповзав з нори до мисочки з молоком, хлептав його роздвоєним язичком, пильно дивився на господаря і впевнювався, що шкода труду: не уб’є він людину за золото й не плюне на Розп’яття – це покутник за невчинені, гейби первородні, гріхи, який навіть з потойбічного світу вернеться, щоб сплатити борг, якщо цього не встиг зробити за життя.

Й коли Арідник побачив те, що примарилось цієї миті молодиці, непомильно втямив, що то його, Данила, ждала в тривозі Олена, коли їй розплітали дівочу косу, а з боку Зеленої долинало галайкання шумеївської галайстри.

А жінці й далі марилося своє, Арідник усе те бачив і розчулювався від її згадок, немов від власних сліз, якби ті сльози могли зблиснути в дідькових очах; і від того геть не чортівського жалю взяла його огида до гостей, які в черзі до весільної повниці тарганили щедрі подарунки молодим з роду Перевертнів.

Це погане прозвисько не походило від родового ймення нинішньої молодої пари – так назвав колись свого улюбленого антипка Щезника, їхнього предка, сам Бездонник, який розсилав чортівню по світу на ловлю душ: з великої пізьми так зганьбив його за те, що той, влаштувавшись домовиком у ватага Микити на Карматурській полонині, прибрав собі людську подобу і з неї більше не хотів виходити, ще й Андрушком назвався. Мали ж бо чортенята, які ставали домовиками, право лише на короткий час, коли наставала потреба, скоромитися такою розкішшю, а потім будь собі вужем, цвіркуном, лиликом або ящіркою – на все давав зезвол Бездонник, тільки людиною не ставай, бо найтяжчий для чорта гріх, коли він перемінюється в християнина.

Проте велика спокуса, і то неабияка, а жадоба щирого золота пойняла Арідникового побратима Щезника, коли той увійшов у довіру до ватага Микити і став спузарем на його полонині. Й добре повелося відтоді ватагові: горів вічний вогонь під гостроверхою Карматурою як день так ніч, як літом так і зимою, й телилися головатими бичками молоді ялівки, й овечки під весну котилися двома й трьома ягнятами, а Щезник тим часом сидів за ватрою, мов купина, яка мала людську подобу, водно дмухав у вогонь, й від кожного його подиху множилося багатство у ватага Микити, й вичікував Щезник, коли здолає господаря гординя й можна буде розпочати торги за його душу.

Однак марним і добезміри нудним було те чекання: багатство до ватага прибувало, а гордині не додавало, й подумав Щезник, що доведеться міняти місце, аби вгодити Бездонникові: добрий і щедрий був Микита до челяді та й собі не відмовляв у ситній їжі і найпишнішу вберю одягав на храмові празники у Шешорах, Космачі, Красноїллі чи то в Брусторах, й гонорилися своїм ватагом бовгарі, козогіаси, вівчарі й конюхи, бо спору плату відраховував він їм щоосені, тільки спузаря обминав, бо тому, на його думку, крім тепла від ватри й букати кулеші з бриндзою нічого більше не було потрібно.

Й ніколи не бачив ватаг спузаревих очей, захованих під навислими бровами, й тому не задумувався, чи цей покидьок теж чогось бажає. Бо чого треба було цій живій купині, яка вічно чапіла над ватрою й сповна вистачало їй того добра, що старий сардак на плечах і вухата клепаня на голові… Але ж хто він такий, міркував не раз ватаг: а може, мій домовик, і тому так добре мені ведеться? Й тоді накладав Микита спузареві в миску більше банушу, ніж іншим челядникам, а якось на Покрову, останнє в році чабанське свято, відраховуючи слугам срібні монети, упослідженого спузаря теж пожалів: кинув йому золотого дуката.

Й побачив ватаг, як стрепенувся спузар: бо ж то від його заслуг таким щедрим для Микити став Бездонник, в якого мов трави та листу того золота в його пекельній скабниці; за таке багатство можна не тільки душу ватага купити, а й півсвіту придбати! Спузар схопив монету, заховав за пазуху і вперше глянув на господаря живими очима, й уздрів Микита в них таку несамовиту жадобу, що страшно йому зробилося; він протягнув до спузаря руку, щоб відібрати дуката, який напевне на гріх мерзотника наведе, та Щезник схопився з пенька, потоптав ногами ватру і зник, ніби тут його ніколи й не було…

Й сталася згодом небувала подія в горах: приплівся до Дземброні, нібито з угорського Сиґегу, такий зачуханий чоловічок, що жаль було дивитися на нього. Назвався він Андрушком Варцабою, під самим вершечком Грони зайняв царину, обгородив її воринням й почав закладати фундамент під палац.

Десятки робітників поприходили до нього з усіх-усюдів: лупали пласкі плити, що спресувалися одна на одній понад руслом річки Дзвенячки, й возили їх тачками та колісницями на круту гору, тягли кіньми оббіловані стовбури смерек, червону дахівку доставляли фірами аж з Коломиї, й виростала на очах у здивованих горян велична будівля з галереями й вежами, які своїми шпилями ніби намагалися з невідь-якої помсти проколоти небесну баню й дістатися до Господніх чертогів; шарварок відбувався мовчки, неначе цей непоказний господар позатулював робітникам роти кляпами, й ніхто не міг дізнатися, звідки взялося у приблуди стільки грошей, і, зрештою, хто він такий; сахалися його люди, коли він зиркав з-під навислих брів, й перешіптувалися між собою, що то сатана.

Й коли зайда прийшов на Карматурську полонину до ватага Микити, той відразу впізнав у ньому свого спузаря, занімів з подиву й без слова погодився продати йому полонину, бо марно з чортом правуватися, й став ватаг бовгарем у колишнього слуги, однак відтоді не міг позбутися незрозумілого страху: змора у вигляді кажана мучила його по ночах, відбирала сон, й почав дужий Микита всихати, а ще настигла його смертельна болість – став запивати в тій корчмі, що її заклав у Дземброні Андрушко. Сп’янівши, наказував Микита людям слухатися новітнього багатія, бо той має таку силу, що ніхто перед нею встояти не зможе, й було то правдою: не встояв і гордий Микита – сконав на березі Дзвенячки без сповіді, за що Бездомник відплатив Андрушкові ще більшою маєтністю й простив йому грабунок у пекельній скарбниці…

Андрушко скупив полонини ще й на Ледескулі й під Попом Іваном, пустивши ватагів з торбами; в Явірнику, Зеленій, Ільцях і Космачі з’явилися корчми, де гуцули пропивали свої скупі статки, – запанував пройда над Карпатами, й стали його боятися чесні горяни, проте пропійники наввипередки хвалили в корчмах, бо де заробиш такого гроша, як у нього, й де так весело набудешся, як у цих корчмах, а ще до того пошанівку додавався страх, бо жорстоким був Андрушко: гонорових проганяв з роботи, й не одного бідолаху спіткала така ж доля, як і нефортунного Микиту.

А хтось назвав Андрушка Перевертнем, потаємно приліпив до нього ганебне прозвисько, і знав Арідник, що то Бездонник про таке постарався, і мав рацію: він, Арідник, теж відтоді не хотів зустрічатися з колишнім побратимом, який відрікся від чортівського кодла, пограбував скарбницю у Бездонника, та найтяжча провина Щезника була в тому, що прийняв він навіки людську подобу, а ще й зумисне зупинявся перед церквою, знімав клепаню й хрестився так розмашисто, щоб люди здалеку бачили його побожність.

А нині Андрушко видавав заміж правнучку – і най би зважився хтось не прийти навіть з найдальших околиць із щедрим приносом на теребізьке весілля!

III

Черга до готельної галереї просувалася повільно: молодий відбирав від гостей подарунки, а старший дружба складав їх – в один стос ліжники й ткані покривала, а в інший пухові ковдри й подушки; дитячий візочок покотився в кінець ганку; молодший дружба розкладав на столику всілякі інструменти та ремісниче причандалля; хтось притарабанив плуга й борону – помічні хлопчаки відтягли їх до колешні; сорочки, кептарі, сукняні холоші для молодого пресувала на підвіконні сама княгиня; перша дружка записувала в зошит суму грошових приносів й ховала банкноти до шухляди, – багато мали роботи молоді й весільна челядь.

Черга скорочувалася пиняво, й Арідник, який з усіх весільних гостей вподобав собі наразі лише Данила й Олену, подався вздовж живого ряду. Промацував очима обличчя незнайомих людей і підслуховував їхні розмови: може, не всі тут такі жадібні й захланні, що вигрібали б із землі разом з овечим послідом золоті кульки, якби він необачно ще раз їх розсипав… Протискався поміж гостями, й вони оглядалися, хто то штовхається, проте не бачили нахаби, – тільки півняче зелено-багряне перо, яке засунув Арідник замість пави за околичку старого Давидового капелюха, плавало понад головами, ніби несене вітром, хоч зовсім тихо було на світі літньої днини після Першої Пречистої; хтось пробував те перо спіймати, та воно, немов живе, відлітало вбік, комусь зачіпало носа, й тоді лунало голосне чихання; врешті Арідник зупинився, перо непорушно зависло в повітрі, й почув розмову двох підтоптаних кумів…

– Ти видів, Гавриле, як молода раз по раз натягає фату на свій живіт? А він випирається, мов бальон. Видно, піп із шлюбом запізнився.

– Та що дивуватися, Онуфрію… Нині молоді не чекають для того діла Божого благословення. Тому на весіллях вже й комор для них не відводять – стають до вінця готові!

Арідник повернув голову, глянув на Данила й Олену, що стояли мовчазні й сумні, й подумав домовик, звиклий до Данилової доброти, а тепер ще й до світлої достойності Олени, що варто було б їм усамітнитися, чей-бо піввіку не бачилися й, напевне, не докінчили тієї любої розмови на перелазі, тож зметикував умить, що в готелі мусить бути вільна кімната, призначена для шлюбної комори, яка цим-от молодятам не спотребиться.

– Та й то правда, – відказав Онуфрій, – тепер свобода, і в Божі книги вже не записуються нічиї гріхи. А за совєтів, як казала одна московська пані, сексу не було.

– Сексу то, може, й не було, зате сексотів повно малисьмо, – промовив Гаврило й пильно глянув на Онуфрія.

Той вловив підозріливий позирк кума й відгризся:

– Ти, мабуть, подумав на мене, Гавриле, а я й не відпираюся. Було таке: почув від когось непоштиве до влади слово та й доніс кому треба… Давали за то якийсь гам ґрейцар, а винуватця – до цюпи. Й був порядок!

– То доносьте, куме, й далі, хто вам заважає?

– Та доносив би, але що то поможе? Нині навіть президента паплюж, і ніхто нічого не скаже. Демократія, як той казав… Хочеш – кради, хочеш – давай хабара і ставай депутатом – все можна. Що за дурна держава!

– Тихше говоріть, куме, бо ліс вуха має. Чуєте, як затих шум? Звідки ви знаєте, що там і донині не ходять хлопці в мазепинках?

– Ті, що в мазепинках, явно вже марширують у колонах старцунів, і ніхто їх не боїться.

– Ей, не кажіть так, час на часі не стоїть…

Музики вдарили аркана, й на подвір’ї перед готелем закрутилися парубки в танці.

– Пішла весільна курява… – промовив Данило.

– А наша й не розпочиналася, – відказала скрушно Олена.

Арідник аж стрепенувся, зачувши музику – взяла і його охота до танцю. Він розірвав парубоцьке коло, побрався з хлопцями за плечі й так розкрутив танцюристів у шаленій круговерті, що вмить не стало видно їхніх облич – злилися парубоцькі голови в суцільний чорночубий вінок. Хлопці й не знали, хто додав їм духу до танцю, тільки чули чиєсь притоптування й примовляння: «раз-два, а прибий, раз-два-три, ще такий!» й бачили, як кружляло над їхніми головами півняче перо, кожному танцюристові хотілося його впіймати й – марно, і від цього діймав їх пекельний азарт.

Музики втішилися злагодженим танцем й додали темпу: смички злітали над скрипками, не дотикаючись струн, й звуки, визволившись від влади скрипалів, самі видзвонювали в повітрі; дудар так надувався, що ставав схожий на цепеліна, який ось-ось відірветься від землі, й видував із пищиків серцеїдні зойки; пальчатки самі, без зезволу цимбаліста, підскакували над струнами, й навіть Арідник дивувався, як це вони вхитряються знайти потрібну, ні разу не сфальшувавши мелодії; сопілкар вигинався, наче йому нестерпно дошкуляли корчі в животі, й видавав такі тонкі колінця, які, немов лезо бритви, розтинали серця танцюристів й виціджували з них живу кров; а бубон гупав, підтримуючи в потрібному ритмі танцювальний содом, й голос його був гонористий, мов у весільного боярина, який перекрикує гамір підпилих гостей…

Й нарешті вхоркався Арідник, вихопився із арканного кола, й тоді парубки розсипалися по обочинах горбів, попадали втомлені й задихані на траву, і ніхто б уже не примусив їх творити нове арканне коло; музика обірвалася печальним зойком, і стало тихо довкруж, а тоді почув Арідник балачку парубка й дівчини, які стояли в черзі, взявшись позашию, й ніби продовжували розмову підстаркуватих кумів, однак тональність їхньої мови відрізнялася від кумівської достоту так, як ластів’яче щебетання від булькання воластих індиків.

– Ти чула, Гафійко, розмову тих старцунів: нібито колись не було сексу, лише самі сексоти… Дурні вони або забули про свою молодість: кохання завше було спочатку, а весілля вже потім…

– То правда, любчику, – як і в нас… А он молода у віночку, а живота не може заховати під фатою… Хто ж би то міг втриматися…

– Вона свій віночок загубила принаймні півроку тому, – буркнув Онуфрій, зачувши розмову закоханої пари.

– А вам, вуйку, конче кортить знати, коли то сталося? – пирхнула дівчина до кума.

– А кортить, кортить, небого, най би я ще хоч раз провідав – з віночком дівка чи без нього…

– Та й що би-сьте з нею робили на тих провідинах?

– Хоч би діткнувся, та й то…

– Хіба що пальцем, бадіко! – зареготала дівчина й, пригорнувшись до парубка, прошепотіла: – Коханочку мій солодкий, я теж не хотіла б йти до шлюбу яловою…

– Не журися, любко, такого не буде, – відказав самовпевнено парубок.

Втім Арідник кинув оком на посмутнілих Данила й Олену, й, прибравши на хвильку людську подобу, поквапився до них, щоб утішити: весільна комора нині буде вільна! Проте несподівана оказія не дала йому вчинити доброї справи.

Бродом через Дзвенячку, перехняблюючись на валунах, правив молодий ґазда однокінкою, запряженою до завантаженого громіздким пудлом воза. Від того пудла, схожого на високий куфер, віз перехилявся то в один, то в другий бік, мало не перевертався; врешті кінь, натужившись, витягнув воза на берег річки й зупинився край готельного подвір’я під смереками, що заступали веранду.

На сидінні поруч з батьком сиділа дівчинка років десяти й гірко плакала; ґазда перестав її заспокоювати, зіскочив з воза й гукнув до парубків, що віддихувались на узбіччі після аркана:

– Ану борзо знімайте з воза це кляте піаніно, слава богу, що-м вже його позбувся!

Хлопці слухняно взялися до роботи, інструмент був важкий, парубки пріли, стягуючи його на землю, й поки вони переносили піаніно під смереки, ґазда пояснював:

– Бо то що кому приписано: кому бриндзу товкти, а кому на орга5нах грати… Вперлася моя Катерина: має Марічка вченою стати, то й мусить знати музику… А дитина глуха до музики, як пеньок: за цілих три роки навчилася вибамкувати одним пальцем «Мати доню колихала» й далі наука не пішла. Через цей куфер не було як повернутися в хаті, то я привіз його молодим у повницю… А ти не плач, Марічко, як уже так дуже захочеш, то й до них меш приходити, щоб побамкати на клавішах…

Молоді осудливо поглядали на інструмент, перезиралися між собою, ніби радилися – приймати такий подарунок чи ні, й нарешті сказав молодий:

– Дяковать і на цьому, в господарстві все знадобиться.

Ґазда полегшено зітхнув, зрадівши, що подарунок прийнятий, а тоді посміливішав і почав докоряти весільній парі:

– Гей, та ще донедавна не так було! Сиділи князь з княгинею під образами, й опівночі старший дружба починав вигукувати:

«Панове гості, молодий і молода просять вас до повниці!» Й приносив хто що міг, і ніхто того не записував ані не обчислював, молода вмочувала в мед кусень калача й подавала гостеві. А тепер як? Притарабанив я не будь-що, а справжнісінький фортеп’ян, і навіть не облизався…

Арідникові жаль стало дивитися на скривджений вигляд новоприбулого гостя, й тільки свиснув – і полетіла четвертина калача, з якої скапував мед, прямо до рота ґазди. Той подякував, повтирався й пішов до зали, де вже збиралися нетерплячі гості, чекаючи припрошень до заставленого наїдками й напоями столу, а вдоволений своєю витівкою Арідник знову прибрав людську подобу й підійшов до Олени й Данила.

– Ходіть зі мною, – вклонився низько, не знімаючи капелюха. – Відпочинете трохи в шлюбній коморі, ніхто нині її не займе.

Олена з Данилом здивувалися: звідки взявся і хто є цей нечупара в старому сардаку й капелюсі з обвислими крисами, ще й затиканому півнячим пером.

– Хто ж ти такий, небоже? – спитав Данило.

– Ваш вірний слуга, бадіко…

– То чому не знімаєш капелюха перед господарем?

– Ніяк не можна мені цього робити, – знітився Арідник й натягнув аж на очі капелюха, який настовбурчився на ріжках.

– Але ж ця клепаня моя, – доправлявся Данило.

– Бо я ваш домовик, – вклонився ще раз Арідник.

– А-а, то це вже інша справа… – відказав розважно Данило. – Ходімо, Олено, з домовиками треба чемно обходитися.

Й вимолодилося враз обличчя жінки, й стала вона такою ж гарною, як тоді, коли до явірницької церкви сходилися по неділях найзбиточніші парубки із Зеленої, щоб подивитися на першу в горах красуню Олену, яка вибрала для себе любчика не з єдинокровних Шумеїв, а найздольнішого теребізького леґіня з ворожого роду Босаків.

Й закохано переглянувшись й побравшись, мов діти, за руки, пішли Олена з Данилом слідом за Арідником.

IV

Арідник зачинив за Оленою й Данилом двері й здимів, ніби тут його і не було, – поквапився на веранду, де вже підходила його черга до молодих; у кишені сардака цокотіли золоті кульки, нагадуючи Арідникові, що він має їх віддати у повницю.

А Данило стояв занімілий навпроти Олени, яка несподівано перемінилася із фудульної молодиці в ту саму красуню, що стояла колись по той бік перелазу на явірницькій царині, а він нахиляв до себе її голівку, щоб поцілувати… Чорна коса звивалася жолобинкою поміж тугими цицями й спадала аж до пояса; Олена розтуляла уста, й білі зуби засліплювали Данила, а сиві очі дівчини висвітлювали згоду й покору; він піднімав її попід пахви понад вориння – легку й гнучку, немов лозина, а святоіванська трава стелилася для них по землі м’яким ліжником; Данило клав Олену на траву, й дівчина, обдаючи парубка пахучим подихом, шепотіла:

– Почекай ще трохи, любчику, почекай до весілля й будеш мати мене ціле життя…

– Й зосталося нам того життя марна крихта, забрали його чужі бояри, то най станеться у нас тепер те, чого тоді не запосягли, – протремтів Данилів голос, і той його прохальний шепіт виповнив готельну кімнату, весь світ заповнився ним, а Олена ще боронилася, хоч її відмова звучала покірною згодою, як тоді, на перелазі: «Чи ж то не гріх на чужому весіллі своє справляти?» – й не переставав Данило вмовляти Олену: – «Це не весілля, а базар, й не винні ми, що наше настигло нас не під золотими коронами перед аналоєм, а на людському торговищі…»

І вже не противилася Олена; Данило розстібав на її шиї волічкові вущанки, розмотував пояс на поясниці – й упали ткані запаски на долівку, і сорочка сповзла з плечей, а тверді, немов спасівські яблучка, груди зухвало підстрибували і ховалися в Данилових долонях; Олена почала квапно скидати з Данила святкову вберю, толочила їх ногами й, обнявши його за шию, вляглася на дужих чоловічих руках, і він поніс її на ложе, для весільної ночі призначене.

Були вони такі молоді й гарячі, як багато років тому; і як це могло статися, думали потім обоє, коли лежали поруч, що ні сила, ні бажання, ані любов не розтратилися по чужих руках, що заховалися вони у найглибших закутинах сердець й вибризнули у так довго очікувану заповітну мить: омолодили обох, утішили й повернули втрачене…

Олена розгорнула згорток з чоловічою й жіночою сорочками, для чужих молодих принесеними, одягнула на себе й Данила вбрала, й лежали у весільних сорочках справдешні молоді у шлюбній коморі на своєму пізньому весіллі.

Й вели вони сповідальну розмову.

…Дружки на заводинах розплітали мою косу, а я думала лише про одне: завтра опівночі увірветься на подвір’я мій Данило з теребізькими боярами, й заспівають вони гуртом на порозі, вимахуючи топірцями: «Сіли бояри, сіли, півтора вола з’їли і ще не попоїли!», а Данило протягне руки, досягне її під образами, перенесе через стіл – і вихопляться з подвір’я вершники, а молодий посадить молоду поперед себе на буйного огиря, пришпорить його й триматиме її в обіймах; вітер буде свистіти попри вуха, бояри горланитимуть на всі гори, аж поки не винесе муж свою жону під саме небо на теребізьку Магуру – до вітцівської ґражди…

Та що то за галас знявся раптом надворі: дзвенять кінські підкови по кам’яних кругляках на подвір’ї й викрешують іскри, аж у вікнах миготить; чорні вершники в баранячих кучмах вигалайкують «Сіли бояри, сіли!», а чиї ж це бояри, ще ж далеко до нашого з Данилом шлюбу; дикі парубки, які боярами себе назвали, зривають двері із завіс, вриваються до хати; дружки вівкають, кричать зі страху, мліють; розплетена княгиня, бліда, мов повісм’яне полотно, сидить заніміла перед дзеркалом і себе в ньому не впізнає, – і хоч би рушилася, хоч би заридала; беруть її на руки дужі парубки і з реготом «А не дамо тебе цюндравим Босакам!» виносять з хати, висаджують на коня, й бере її в обійми, немов у кліщі, Лукин Шумей, що сватався до Олени ще перед Покровою й гарбуза поніс додому; падають долі ворота, тріщить вориння; орда некликаних боярів чвалає улоговинами, бескеттям, бездоріжжям, і ніхто не допоможе полонянці, й не кличе до себе Олена Данила – немає вже його на світі, бо порятував би, якби жив; а коні мчать крізь ніч горі Черемошем до Яровицького хребта, долають перевал і несуть невільницю до Молдовиці, що біля Сучави, – на чужу землю, – і там назавше пропала моя воля, а ти, Даниле, залишився за горами, за лісами, за ріками, куди мені ні чайкою, ні зозулею не долетіти…

…На другий день після того, як ти пропала, я з двома дружбами примчав на конях з Теребіжа до Явірника, щоб повезти тебе до шлюбу, й побачив на твоїм подвір’ї руїну: брама впала на дорогу, вориння розкидане, й пусто-тихо довкола, ніби покійника винесли, і ні дружок, ні світилок не чутно, тільки твоя стара неня, немов перетліла купина, сидить у порожній хаті й навіть не плаче, лише безпорадно розводить руками й шепоче:

– Нема її, моєї Оленки, й ніколи вже не буде…

І пішов я світами тебе шукати, та сліду твого не знайшов… Вертатися в Теребіж не мав сили – зафрахтувався до уторопських жупників, жив там з однією жінкою без любові, обоє сіль сушили й продавали, а згодом вона пішла від мене, бо за весь той час, що була зі мною, не чула мого доброго слова… Я вернувся в Теребіж, літом бовгарував на Ледескулі, а зимою ждав тебе на своїй дідизні. І те чекання виповнило решту мого життя…

…А я вернулася з чужини: Лукина застрелили на границі, коли він переходив на наш бік з контрабандним румунським спиртом. Не плакала за ним, бо любила лише тебе і бачила в снах. До Лукина звикла, як звикає невільниця до тюремного наглядача: мусить людина з кимось розмовляти, хоч і не люба та розмова… Полагодила хату в Явірнику, а до Теребіжа ходила тільки один раз: пусткою стояла твоя ґражда, й вікна дошками забиті… Ти кажеш, що чекав мене. А я – ні. Я жила з тобою: на ніч одягалася в сорочку, яку вишила до нашого шлюбу, а поруч на постелі твою стелила – її теж сама колись пошила до нашого весілля. Й задумала нині віддати обидві сорочки чужим молодим. Та диви: таки дочекалися сорочки нашого свята…

– …Ти чуєш, Олено, музи5ки затихли.

– …Ходімо звідси, Даниле, з комірного в чужій коморі.

V

Залишивши у шлюбній коморі Олену й Данила, схожий на лісового моховичка Арідник подався до весільних гостей, щоб не втратити черги до повниці.

І здивувалися Онуфрій з Гаврилом та й парубок з дівчиною, звідки взявся біля них чоловічок у геть не святковій убері. Закохані досі його й не помічали, лише тепер приглянулися, а між ґаздами знову поточилася бесіда, яка набрала філософського змісту.

– Та повім тобі, куме, – вів Гаврило, – що та грішна поквапливість у молодих, – кивнув на княгиню, – не угодна Богові… А в мусульман, приміром, не так ведеться: якби стало явним, що молода пішла до шлюбу, вибачайте, розправіченою, то тут би її і вкаменували…

– Та за що?! – аж скрикнув Онуфрій. – Е-е, не справедлива то релігія… І взагалі ті мусульманські закони не зовсім мудрі: кажуть, не можна не те що винити, а навіть понюхати горівки.

– А хіба то зле? Ади, наші парубки так уже спилися, що й білої днини валяються п’яні по ровах…

– Бо у всьому треба мати міру… Але до чого таке життя, коли й келишка не можна перехилити? Та чи ж ти, куме, стояв би в цій черзі, якби не мав гадки, що добре набудешся за весільним столом?

– Я такий, що пив би й воду…

– А най би тобі хтось сиклин налив!

Гаврило не образився й провадив далі:

– Скажу тобі правду, куме, що якби довелося, то я таки прийняв би той іслам… Одне, що мені в їхній релігії не штимує – то обрізання. Не дай, Господи, здригнеться в мулли рука, й відчикрижить він усе мудо.

– О, то була б велика втрата – і не так твоя, як твоєї Марії. Подейкують, що вона дуже полюбляє той, як тепер кажуть, секс…

– Ти б краще допильновував свою Палагну, а моєї Марії не чіпав.

Парубок з дівчиною дзвінко засміялися, та враз стихли, бо люто витріщився на них перший дружба, коли вони поклали перед молодими стогривневий банкнот.

– Агій, та чи вам не встидно? – скривився дружба. – Таж колядникам дають ниньки більше!

Парубок почав нишпорити по кишенях, та цієї миті, розштовхуючи закоханих, протиснувся до веранди Арідник. Він досягнув зі стола вазу з квітами, викинув їх через поруччя на траву, вилив з посудини воду й почав виймати з кишені сардака золоті кульки, які світилися в жмені, мов жаринки, й висипав їх до вази, а вони дзвеніли, немов дзвіночки в руках колядників.

Від тих золотих горішків, що були колись малиною, бухало світло, нібито ваза зайнялась полум’ям; золотий вогонь засліплював молодим очі, які теж розжеврілися, мов світлячки; князь із княгинею заслонялися долонями й дивилися крізь пальці, як вивершується скарбом кришталева ваза… А чоловічок дістає й дістає з кишень золоті кульки, ніби ті кишені бездонні, золото котиться по столі, дружба й дружки хапають його й розсовують по своїх кишенях; князь з княгинею припадають до вази і б’ють по руках жадібних, врешті втікають до зали, де гості, які вже позбулися подарунків, сидять за столами й крадькома пригощаються, очікуючи приходу молодих; здивовані музики, котрі ще ніколи не бачили так багато золота, перестають грати; молода, забувши, що гості слухають, піворить: «Любасочку мій дорогенький, таж цього вистарчить на ворохтянський тартак!» – «Дурна ти, – перебиває її молодий. – Вижницький, цілий вижницький тартак купимо!» – «Або й обидва! – втішно сплескує в долоні молода. – Ще й туркульську полонину в додаток!» І обоє запаморочені, жадібно дивляться на золото, що горить пекельним полум’ям у вазі.

Й напевне, все обійшлося б добре, якби не почув Арідник слів про полонину на горі Туркул, у підніжжі якої чорніє виворотень, крізь який можна увійти до царства Бездонника і його скарбниці. Й не жаль було Арідникові скарбів Сатани, а тільки тих людей, які втратять і тартаки, і полонини, весь світ, в якому жили досі, втратять і слугами стануть у Перевертнів, – тож підійшов він до молодих, став навшпиньки й плюнув у вазу.

Молода хотіла поскаржитися мужеві на непоштивого чоловічка, який плюнув на золото, хоч сам їм той скарб подарував, та бешкетник зник безслідно. Обіруч тримала вазу, міцно притискаючи до грудей, та враз відчула, що стала вона несподівано легка, ніби в ній вміщався не дорогоцінний метал, а солом’яна потеруха. Боязко глянула до вази, й очі її налилися подивом та страхом: замість золотих кульок сіріли у вазі круглі бобирки, що смерділи овечим послідом. Набрала в кулак тих баранячих пацьорків й, показуючи їх молодому, питала упалим голосом:

– Що це таке, ну скажи мені, що це?

Князь розчавлював пучками сірі горішки, принюхувався і спльовував; гості, дивлячись на переполох молодих, підходили до них, аби поглянути, що трапилось, і верталися до столів, зловтішно посміюючись, – чей хвилину тому аж мліли від заздрості на нечуване багатство, а Онуфрій сказав: «Брехню видно, як курву на вулиці», на що Гаврило мовив по-філософськи: «Бути бідним погано, а багатим – страшно».

Молода врешті збагнула, що її одурено, й, випустивши вазу на долівку, заголосила: «Де той обманець, лови його!» – та за чоловічком з півнячим пером над вухом слід пропав. Втямивши, який маєток втратила, – два тартаки ще й туркульську полонину! – надривно заридала й, схопившись руками за живіт, прикуцнула на коліна з болісним стогоном.

Й тоді закричали досвідчені молодиці:

– Везіть її на медпункт, в неї перейми!

Молодий вибіг на подвір’я, де стояли вози й авта, якими запопадливі гості притарабанили подарунки; жінки привели молоду попід руки, затрутили її, а за нею й молодого, до крайньої машини, й за ними закурилося. А годі й черга розбіглася: зголоднілі гості, штовхаючись, втискалися до бенкетної зали, всідалися за столи, а хто й стоячи жував і дудлив горілку; згодом зарипіли п’яні співи, хтось із насмішників угадував, хлопчик чи дівчинка народиться, й вигукував:

– Йшли на весілля, а потрапили на хрестини!

Музи5ки вкладали до футлярів інструменти, бубніст перевісив на живіт бубна й не переставав гатити квачем по лункій шкурі, ще раз булькнув саксофоніст печальне колінце на прощання, й подалися музи5ки підтюпцем улоговиною в обхід Магури до Черемошу, ніби втікали від ганьби, й тільки чутно було гупання бубна, що натовкав у ізвори злобну насмішку над сподіяним:

– Розходьтеся, любі гості, а ти, Федьку, спускай пса!

VI

Коли гупання бубна втопилося в ізворах за Дзембронею, Олена поправила на собі шлюбну сорочку, обхопила стан двома жовтогарячими запасками, в Космачі купленими, й довго обмотувала тканим із червоно-чорної волічки поясом, якому не було кінця, – і як сховався під ним нарешті край нагрудної вишивки, пов’язала голову шальонованою в ружах хусткою і, ставши знову найвродливішою дівчиною з Явірника, чекала, поки одягнеться Данило.

Й постав він перед нею достоту схожий на колишнього першого леґіня з Теребіжа – в обвішаному кольоровими кутасами байбараку, в чорній крисані, з-поза зеленої околички якої стирчали рожева пава й дзвінка трясунка з червоного бісеру.

Олена взяла Данила за руку, й обоє повагом подалися до бенкетної зали, де за столами гаморили весільні гості, забувши, що трапилося з молодою. Викрикували вівати, горланили сороміцьких коломийок, яких виспівують хіба що на поправинах, перехиляли наповнений гранчастий пугар й передавали його одне одному; ніхто не дбав про шацунок: чоловіки обнімали молодиць, а ті вже не пишнилися – заливали себе трунком, повисали на шиях у любасів, розстібали кептарі, й тоді спокусливо випорскували з жіночих пазух спітнілі перса…

І якоїсь проясненої від хмелю миті побачив Гаврило у дверях зали цнотливу пару, яка ступила перший крок до гостей, а далі не насмілювалася підходити; від подиву він перестав співати й лише по хвилині крикнув, як міг голосно, на розшалілих гостей, і стихло враз у бенкетній залі:

– Тихо будьте, велебні гості, молоді з’явилися!

Онуфрій штурхнув його ліктем й прицитьнув: «А чиї це молоді?», на що Гаврило відказав авторитетно:

– Наші, бо – файні! – і далі не вгавав: – Агов, дружби та дружки, кличте музик, молоді гостей вшанували!

– Таж музи5ки давно пішли! – знову штурхнув Онуфрій Гаврила, нашіптуючи йому до вуха, щоб п’яний, як стодола, спам’ятався, – а ще нахвалявся, що пив би на свайбах, як той мусульманин, воду…

Аж тепер Гаврило втямив, що музик нема, а яке то весілля без них, і геть поник ґазда у хвилевій зажурі, не знаючи, як далі повестися.

Та враз, хтозна-звідки, вибіг на середину зали кумедний чоловічок у проїденому молями сардаку й старому капелюсі, над яким стирчало півняче перо, – схожий був він на осіннього лісового коцюрубка – зморщеного й слимаками погризеного. Чоловічок приклав до губів дримбу, забренькав на ній пальцем, а тоді зала здригнулася від гучного весільного маршу, й гості з подиву не могли вийти – як то можна з нікчемної дримби видобути таку голосну музику.

Й розвівши руками, спитав дримбаря здивований Онуфрій:

– Як це ти, неборе, вмієш так на дримбі грати, що аж вуха заступає?

Чоловічок відняв від уст інструмент і відказав:

– Я лиш тон подаю, а моя оркестра там, хіба не бачиш? – й змахнув рукою до стелі.

Тоді гості підвели голови й побачили: на дощаному подіумі, підвішеному до стелини, сиділа рогата коза й витинала на цимбалах дрібушечки; один чорт, вигинаючись їй під ритм музики, грав на сопілці, а другий, із золотими ріжками, цигикав на скрипці; круторогий баран, надимаючись, мало йому очі не вилазили, дув у дуду, й вона, потахаючи, видавала розпачливі звуки, а осел перебирав копитами по струнах баса й, роззявивши пащу, реготав, аж слина цюріла з його нижньої губи.

Й вийняв тоді Данило з табівки папучу паперових грошей, вторгованих за мед, кинув її до стелі, й вона впала прямо на цимбали; коза притьмом схопила гроші й засунула їх під пахву, а Данило гукнув до музик:

– Заграйте нам старого гуцула!

Спершу скрадливо заталаніли струни на цимбалах: нагнувшись, коза перераховувала їх пальчатками, ніби дошукувалась потрібної, щоб добути перший акорд, та випередила її скрипка. Чортик із золотими ріжками розтяв смичком запалу на мить тишу, немовби серце розрізав до крові; звук сопілки почав ту кров болісно виціджувати, дуда слізно захлипала, бас застогнав, як від нестерпної муки, – й полилася сумна мелодія «старого гуцула», призначена для молодих, які пішли у свій запізнілий весільний танець.

Данило підтримував Олену однією рукою за стан, а другу по-гусарськи заклав за спину, й попливли обоє в повільному танці, нібито в молодості витратилася вся їхня сила, й на шалену круговерть спромогтися вони вже не можуть; однак музика тужавіла, густішала, додаючи їм путері, й ставав танець з кожним обертом усе швидшим; Гаврило з Онуфрієм заохочували їх коломийкою «Когут піє, когут піє, а курка кокоче, стара баба миски миє, молода не хоче!»; й пожвавилися танцюристи. Обнявши Данила обома руками позашию, Олена віддано дивилася коханому в очі, й довколишній світ здавався їм барвінковим вінком, що оперезав обох і не дозволяв відпустити одне одного, в’язав, стискав їх, немов вужівка, й вони ставали єдиним тілом; а коли за столом зажебонів тонкий, мов повісм’яна нитка, пекучий, як сльоза, полиново терпкий жіночий голос – «Два голуби пили воду, а два колотили, бодай тоті не сконали, що нас розлучили!» – Данило й Олена опустили руки й затанцювали кожне окремо, проте тримаючись на короткій віддалі, немов той тканий пояс, що оперезав Оленин стан, розсотався й замість барвінкового вінка оточив обох кольоровим заборолом, якого ніхто не міг би переступити чи розірвати; в залі не стало ні столів, ані людей, і дримбар зник безслідно, тільки кружляло шалене коло, що відмежовувало пару від решти світу.

А музиканти, не знаючи втоми, прикваплювали ритм, і, кружляючи в самотньому танці, мов веретено, віддалялася Олена від Данила. А він тримав у руці кінець пояса, намотував його на зап’ястя і теж залишався сам-один; зала стала безмежно просторою, як полонина на Дземброні, кольорове веретено маліло, і врешті зникла Олена, мов привид у білій льолі, потонувши в синьому передвранішньому меві.

Й тоді порвалися струни на скрипці в чорта, розкололася сопілка й замовкла, струни на басі брязнули й повисли обірвані, коза перевернула цимбали горі дном й, вихопивши з-під пахви папучу грошей, розсипала їх по залі, й злітали ті папірці на підлогу, на порожні столи, за якими давно вже не було гостей, і Данила теж не стало – зникло все, мов сон.

Світало й тихо було на світі, а коли почало сходити сонце, до залишеного під смереками край подвір’я подарованого піаніно підійшла дитяча постать. Дівчинка сіла перед інструментом на пеньок й почала вибамкувати одним пальцем по клавішах колискову пісню, приспівуючи тонким голосочком: «Мати доню колихала, колихаючи співала: ніч надходить, треба спати, над тобою твоя мати…»

Й бреніла та пісенька, мов звук вербової тилинки повесні, й закликала все живе на світі любити і всім живим прощати.

VII

Тієї миті, коли Данило, зібраний до весільного гостювання, зімкнув, сидячи на лавиці, повіки, з’явилося перед ним солодке видіння, й він пірнув у нього, мов у короткий сон.

Арідник, прибравши подобу вужа, виповз із припічкової нори до мисочки, щоб спожити свою щоденну вечерю; він смоктав молоко, не відводячи очей від Данила, і сам входив у його сон, бо ж не мав права залишати господаря наодинці. Видіння було яскраве, любе Данилові, й Арідник з охотою перебував разом з ним серед примар короткої дрімоти.

Тривала та химерна мандрівка лише мить – за той час домовик тільки й встиг спорожнити мисочку… Данило прокинувся й подумав, що не варто йти йому на те весілля, бо ж напевно не буде воно таким милим, як уві сні, та й що йому, самотньому, там робити – серед чужих людей… Скинув із себе святкову вберю, підняв з долівки стару сардачину й накинув на плечі, досягнув з кілочка капелюха з обвислими крисами й подався на обору обходити худобу.

Кректав, позіхав і примовляв сам до себе:

– Ну й потішна байка мені примарилась…

Від тих його слів узяла Арідника суто людська терпка туга, й він, скрутившись клубочком, прошелестів роздвоєним язичком:

– Добра мені потіха! Та я заплакав би з жалю, якби в чортів були сльози…

А Олена й наміру не мала йти на весілля до Перевертнів. Коли сонце сховалося за Сакатурою і в хаті стемніло, вона одягла сорочку, що її вишила колись до шлюбу, простелила біля себе чоловічу, пошиту Данилові перед весіллям, й загодя вклалася до сну, щоб до світанку виспатись і встигнути до вранішньої роботи на Карматурській полонині.

Криворівня, 2009

Одна хлібина на двох

Одна хлібина на двох

Одного дня сталося те, що мусило статися: обоє втекли з міста. Захопили з собою тільки що народжене і з дивом усвідомлене кохання; втекли далеко від своїх світів – хотіли на якийсь час забути, як довго і трудно допомагали одне одному створювати їх; те несподіване почуття бажало вивільнитися від вантажу, з якого народилося, і постати у своїй первозданності.

Вони пробули цілий день у лісі, віддаючи одне одному лише радість, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радіють протягом дня метелики, вивільнившись з томливого дозрівання в шкаралупі лялечок, – перед продовженням життя у новій своїй сутності.

Потім, коли верталися, їм було ще замало втіхи, вони забігали у під’їзди й доціловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обоє знали, що такого дня більше не буде: їх життя зіллється в іншу форму або ж розділиться на два окремі чужі світи.

День згасав і нагадав обом про хліб – звичайний хліб, який треба з’їсти, щоб могти завтра жити й працювати, і вони так прозаїчно – від гіркуватих трав і полохливих під’їздів – увійшли в хлібний магазин. Були ще такі єдині, що дівчина-продавщиця й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очі, відійшли до столика й мовчки дивилися на хліб, чогось іще чекали, кожен чекав першого кроку від другого, та, видно, нелегко або й зовсім неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав їх голови донизу, а в магазині порожніло…

* * *

Ми познайомилися випадково.

Просто зі сцени – без гриму і в домашній сукенці: грала студентку в масовці – я вибігла у фойє й очікувала антракту. В залі мав сидіти мій чоловік – наймолодший з учених-геологів і, як беззастережно визнавали його співробітники, найперспективніший серед них; за рік моєї праці в театрі я не могла дочекатися, коли він викроїть три години, щоб оцінити мої здібності. А втім, я спеціально ніколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей мені ще не давали, проте мене завше діймала гіркота, що він не здогадається сам…

Вдома, у кабінеті мого чоловіка, часто збиралися на каву його товариші, я подавала на стіл і слухала дискусії з питань палеонтології, їхні розмови були справді цікаві, але я існувала поза ними, наче в кіно, коли сприймаєш чужий світ, розумієш його, а участі в ньому не береш. Зайвою в їх компанії я наче й не була: мною милувалися молоді вчені, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозності, і я тоді з приємністю відчувала на своїх щоках, грудях, руках захоплений погляд. Однак згодом ці позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнішність – то не заслуга людини, а ніхто ніколи не спитав мене про мою працю. Не запитував і чоловік. Якось я наважилася сказати:

– Запрошую вас до театру, хлопці. На прем’єру…

– А хто грає? – спитав котрийсь.

– Я граю… – Відповідь моя прозвучала жалюгідно кволо, хоч я намагалася сказати це з притиском; я зніяковіла під поглядом чоловіка й поблажливими посмішками його друзів і вийшла з кабінету.

Того вечора мій муж пообіцяв прийти на виставу.

Дія закінчилася, першим із залу вийшов якийсь мужчина – вийшов стрімливо, наче квапився до гардероба; що ж, подумала я, деколи нам доводиться спостерігати, як глядачі розходяться після першої дії; мужчина був високий і худорлявий, я не запримітила його лиця, та й навіщо, проте мені запам’яталися його сиві скроні, що гарно контрастували з густою чорною чуприною… Я ступила до дверей, щоб не пропустити свого чоловіка, і вийшло так, як часом буває на вулиці, коли люди не можуть розминутися: ми йшли назустріч і поступалися одне одному в один і той же бік, ми ніяк не могли розминутися, немов хтось штовхав нас одне до одного, врешті зупинилися обличчями впритул, і він, почервонівши, мов хлопчик, бовкнув:

– Добридень…

Я відступила назад. Ох, як я ненавиділа їх – оцих притеатральних страдників: неоперених студентиків, які тупцюють з букетами квітів перед гримувальнями прим, удвоє старших за них, або ж підтоптаних ловеласів, котрі сідають у перші ряди, ласо приглядаються до стегон молодих артисток, а потім перехоплюють обраниць біля службового входу і пропонують пройтися в кав’ярню, а то й – на квартиру.

Я фукнула, отак-таки фукнула, мов на кота, а він знизав плечима, ступив убік, потім круто повернувся і так само стрімливо подався в глиб фойє. На мить мені стало його шкода, та я не мала часу аналізувати свій стан: із залу виходили глядачі, я очима шукала чоловіка.

Його не було. Я ціпеніла від почуття образи, хоч знала – щось мусило йому перешкодити, може, вчена рада; до цієї прикрості додавався ще й сором за моє дітвацьке фукання; я відійшла до вхідних дверей і тут знову наткнулася на незнайомого мужчину з сивими скронями. Сказала йому:

– Вибачте…

Він навіть не посміхнувся, хоч це моє «вибачте» було таким же дітвацьким, як і фукання, дивився на мене зосереджено й пильно, потім спитав:

– Хто ви?

– Я – звідси, – відказала я і притьмом подалася до службового входу пройнята гіркотою і ще не зрозумілою тривогою.

Ми познайомилися випадково у фойє театру, і вона тоді увійшла у мене вся. Та ні… Вся вона увійшла в мій світ потім, тоді я схопив тільки риси її обличчя, яких марно шукав у своїй уяві, побачив неповторну модель, проте майже фізично відчув, як образ незнайомої жінки немов прибій увірвався на досі не зайнятий простір моєї душі; у ту мить я зрозумів, що в мене є той простір – необжите урожайне поле, яке досі то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я міг утекти, щоб очиститись від утоми, накипу буднів, невдоволення, ситості…

Це був мій храм уявлень, мрій, фантазій, куди не мали права вступати, і інколи й не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, і мій малий синок зі своїм малим і невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не відаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досі свою особисту свободу: з нею я йшов у самотні мандрівки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вільного поля моєї душі мов привиди випливали уявні риси облич, пастельні кольори, зухвалі мазки й лінії; ще був мій тил, без якого я не зміг би стати живописцем, – з нього витікали десятки сюжетів, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленістю, загадковістю зображувані мною предмети, створювало настрій на моїх полотнах.

І диво, я усвідомив, що володів цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, єдиний образ, який увібрав у себе всі барви моєї уяви, і я стривожився. Адже може так трапитися, що відтепер цей образ – тільки один! – завжди зринатиме переді мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахідку, лягатиме у всі мої твори, а наскільки вистачить його багатства і що я з ним робитиму потім, коли того багатства не стане: викинути чи бідніти разом з ним?

Ці всі думки мов блискавка майнули в моїй голові протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечір!) і сахнувшись від її дітвацького фукання, пройшов кілька кроків по фойє, відчуваючи разом зі страхом нестямну радість, що стільки скарбів – чітких і досконалих: лінії обличчя, невловимого кольору очей, їхнього настрою, ніжної пластики тіла, життєрадісності – увійшло до мене разом. Я зупинився, вийняв цигарку, а тоді вона ще раз підійшла, і я зрозумів, що її образ увійшов у мене надовго, переповнив, і мені судилося пізнавати його й боротися з ним.

Він постійно переслідував мене, зустрічаючи то в місті, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком. Мені було приємне це переслідування, бо я ні разу не почула того, чого найбільше боялася: молитов, зітхань, умлівань. Як на мене, він був ґрунтовно начитаний, знав театр, а мистецтво, здавалось, мав у пальцях; своїми знаннями він весь час ділився зі мною – здебільшого тихо, з довір’ям, що дар його не пропаде: так сусід сусідові відсипає насіннєвого зерна в миску, не боячись збідніти; я була йому вдячна, бо вперше переді мною не демонстрували знань, а віддавали їх як рівноправному партнерові. Та деколи він жбурляв ними – вимогливо, сердито, роздратовано: як це я не знаю елементарних істин, а все одно робив це для мене, і я не розуміла, з якою метою. Якби обняв, упився в губи, знала б – у такий спосіб шукав до мене стежки: якби я мала малярні здібності, думала б – удає з себе покровителя юних талантів. Тому дедалі частіше добиралося до мене підозріливе відчуття, що я в нього піддослідна комашка, що на мені він вивіряє свої якості, аби утвердити у власних очах свою вищість, недосяжність. А може, він не справжній, може, йому потрібно цього фальшивого відчуття переваги над людьми для того, щоб компенсувати свою нездарність? У мені спалахували сумніви, а в душі бунтувала проти нього, тільки цей протест був зовсім відмінний від бунту проти мого чоловіка: мій вчений муж викликав у мені заперечення, нігілізм, цей же примушував пізнавати, шукати виходу в самій собі.

Не знаю навіть коли, бо спеціально себе не примушувала, я почала цікавитися всім, що потрапляло під руки, і чим більше пізнавала, тим настирливіше він дошукувався у мені невігластва, і я не знала: радіє, що знаходить його щораз менше, чи жалкує з цього приводу. Те вивідування ставало все жорстокішим, я відчувала: він намагається для чогось зробити мене собі рівною: мої знання незмірно збільшувалися, і пропорційно зростала її дотичність до невідомого, яке треба було пізнавати, щоб урешті наважитися сказати йому:

– Ви так багато знаєте, а що вмієте самі? Покажіть.

Я помітила, що він завагався. Чому? Адже ще недавно ревниво випитував, чи я бачила його роботи, які зрідка експонувалися на колективних виставках; я знала, що художники люблять показувати свої творіння – вони завжди мучаться тим, що їх мистецтво найменш доступне – для огляду; він мріяв про персональну виставку – чому раптом завагався показати свої полотна?

Але я наполягла, я вже відчувала в собі силу оцінити їх.

Одне за одним поставали переді мною дива: буяння ліній, пластичність людських тіл, неозорість подільських полів, химерність карпатських сюжетів, де чіткі контури гір оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульської демонології, – і у всьому легкість, мов у танці або в пісні; я чула, як підносять мене його витвори, мені на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося і вибухло в мені розчарування – це сталося тоді, коли я відвернулася до вікна: жодне обличчя не запам’яталось.

– А де очі, уста, думка, людина, де серцевина цього царства ліній і настрою? – спитала я.

Він здригнувся, потім нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила суміш злості й захвату і не зрозумілого для мене страху; він стояв непорушно, не зважуючись іще підвести вуголь, а потім заводив, заводив ним по полотні і врешті опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стіни, і я знітилася від його докірливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досі тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?

Я боровся з її образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обійтися вже не міг. На моєму колись не зайнятому полі я не знаходив таких чітких, рельєфних рис; тепер, коли я вихопив з її обличчя конкретні штрихи, які передавали зовнішню красу, порив, допитливість, думку, мої картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстерні тижнями, місяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тільки вона в різних виявах багатства свого образу.

Довго не бачив її, і одного разу пройняла мене тривога, що більше не зустріну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпається, а живий напевне міняється – збагачується чи бідніє, – і я повинен його побачити, щоб ще раз пересвідчитися, чи справжня та краса, чи міцні ті пориви, і вичерпати його до кінця.

Я вийшов з майстерні і, йдучи до театру, згадав її перший опір моїй перевазі й відчув, як десь глибоко кільчиться паросток страху, що вона колись мене переможе і я навіки стану рабом її образу.

Я прийшов на другу дію вистави «Ніч на полонині». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них її – не було. Подумав, що нині не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, і я затримався.

Цю п’єсу я знав. Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Іванові уві сні як міфічна істота, але з обличчям реальної Іванової коханої, а тому на сцені мусила діяти одночасно у двох іпостасях – кожна зі своїм характером. Одна іпостась вирішувалася виразом, мімікою обличчя, інша – рухом, який повинен був створити ілюзію примарності образу.

Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеїв; розпростерті, мов для лету, її руки плавно вигиналися, – ніби хвилі нічного туману пробігали від пальців до пліч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтілесною, вона готова була злетіти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повільно наближалася до авансцени, я захоплено спостерігав її, а мозок діймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, ніби мій олівець виводив лінії рухів Мавки; Мавка підпливала до Івана, а тоді пучок світла вихопив з півсутінку її обличчя, і я впізнав: це був образ, який проник у всі мої картини, це була вона.

Я зрадів: ми одне і те саме рівносильно створювали в різних матеріалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, і довершили кожен себе самого.

Моя боротьба з нею закінчилася, за дар я заплатив сповна і мав право знову стати вільним: хай напливають тепер на моє поле сотні нових облич, її було лише першим, та ось знову паросток страху, що проріс колись у найглибших тайниках душі, проколювався тепер до свідомості: а що, коли я не вивільнюсь ніколи від одного і того ж образу, чи не стане це моєю творчою смертю?

Після вистави вона сказала мені:

– Я вдячна вам…

Я запросив її прийти вранці до моєї майстерні: мусив зізнатися перед нею, що завдячую їй не менше.

Вона оглянула мої старі картини, оживлені її образом, і нові – створені ним, радість спалахнула в її очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотіла:

– Я не знала, що стільки важу для вас. Що я взагалі важу!

І ми втекли тоді обоє з міста.

Ми втекли від своїх світів, захопивши з собою лише новонароджене кохання. Так нам хотілося. Так нам здавалося.

Ми цілувалися, а я чула байдужий голос свого чоловіка: «А хто грав нині?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рівний, незворушний його голос.

Я гаряче обнімав її, а сумління шмагали слова моєї дружини, котрими вона несвідомо хотіла повернути мені втрачену волю: «Ти так стомився, поїдь кудись». – «Я вже давно у від’їзді, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.

Ми втекли, а світи наші потягнулися за нами, безсоромно спостерігаючи наш шал, і насміхалися: ми ваші дітища, і нікуди ви від нас не дінетесь!

«Ти виграла битву з двома сильнішими супротивниками, – нашіптував мені мій світ, коли я щаслива й заспокоєна лежала в гіркій траві і дивилася в небо, – а тепер з ким поділишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужеві а чи всього принесеш у жертву своєму коханому як його вірна дружина?»

Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, і думав:

«Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не відбутися, коли б не зустрілись. Ми тепер міцно утвердились у своїх світах. А коли поєднаємося, кожен втратить щось від себе – без взаємних втрат ми не сумісні. Ми стали надто сильними, щоб співіснувати».

Ми чули ці нашіптування, добре чули, але нам випав один день, який ніколи не повториться, як би ми своє життя потім не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумів і сумлінь поцілунками, а заглушити не могли, і чимшвидше кінчався день, тим відчутніше усвідомлювали, що наші поцілунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутнє; забігали в під’їзди і доціловувались – не з радості перед завтрашнім днем, а з туги перед прощанням.

Ми згадали про хліб, ішли відчужені, а я ще вмовляла себе:

«Я готова віддати йому свого світу половину…»

Я почув її жертовну обіцянку і мовчки відповів:

«Не маю права відбирати того, що подарував, і тобі не віддам узятого від тебе. Воно уже – моє».

«Він не зуміє ні віддати, ні прийняти. Він мусить вивільнитися, щоб міг шукати і знаходити нове… А я – хіба інакша?»

«Вона не поступиться мені своїм, як би не клялася нині. Переможе мене або покине».

Ми стояли над хлібом і запитували одне в одного: що буде потім?

«Я малював радість, тепер малюватиму тугу».

«А я й не знаю, що буде зі мною – розбудженою і сильною».

А обоє думали одне: а може, ми найкраще володіємо одним талантом – будити інших із спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той інший, розбудившись, видобуває з себе щось більше, – гнатися за ним, доганяти і вчитися вже в нього?

* * *

Дівчина-продавщиця розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазині спорожніло, підійшла з ножем і розрізала буханець надвоє.

Тонконогий лошачок

Донині він ні на крок не відступався від кобили, світ його обмежувався пругким маминим животом, і більше нічого не бажав для себе лошачок, крім теплих цівок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли ні трави, ні квіти, а ні листя і шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – під живіт, до дійок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.

У загорожі, де паслася кобила, набираючи сил після ожереблення, теж пахло все її животом і вим’ям; вориння, витерте її боками, масно полискувало; на цвяхах, якими були прибиті жердки до стовпців, сріблилася довга волосінь з хвоста; від землі їдко тягло послідом, і це теж був мамин запах; навіть конюх, котрий вранці виводив їх обох із стайні в загороду, теж пахнув кобилою – весь світ для тонконогого лошачка був ще цілісним, він не знав та й не міг знати, що йому, крім кобилячого живота й вим’я, крім загороди й просяклого кінським потом конюха, уготовано щось більше.

А нині конюх вивів кобилу із стайні, та не провів її, як завжди, попри лісничівку з великими вікнами через подвір’я й дорогу – до молодого дубового гайочка, обгородженого воринням; звичний шлях кобилі й лошачкові, що терся мордочкою біля маминого крупа, заступив двоколісний повіз з двома дишлами, з’єднаними в кінці дугою, а поруч лежала ремінна збруя. Конюх тпрукнув, зупинив кобилу, потім увів її між дишла під дугу, немов у дуже вузьку загорожу, в якій не було місця для лошачка; реміння обплутало її всю, по зубах скреготнули вудила й застрягли в морді, мама їх пожувала, та, скосивши поглядом на конюха, перестала жувати і стала мов укопана. Лошачок ще не бачив маму такою: вона не помахувала хвостом, не пофоркувала, навіть не повернула голови, коли Тонконогий оббігав повіз і протискався то попід одне, то попід друге дишло до її задніх ніг.

Така чужакуватість кобили вельми стривожила лошачка, він уклякнув на передні ноги і таки пропхався до маминого живота, конюх виштовхав його з-під дишла, це ще дужче злякало Тонконогого, адже досі він знав тільки ласку, а тепер добрий конюх ще й прикрикнув на нього, а очі в мами були сторожкі й холодні, наче вона враз забула про свого сина.

З лісничівки вийшов охайно одягнений чоловік, він був чужий і пахнув зовсім інакше, ніж конюх і кобила; поплескав лошачка по морді, Тонконогий чмихнув від цього іншого запаху; чоловік виліз на сидіння, біля нього сів конюх, зловісно цьвохнув батіг, і мама побігла не озираючись, потягнувши за собою повіз. Лошачок заіржав і побіг слідом, гнаний відчуттям тривоги перед широким світом, який враз вихопився з-під теплого живота кобили й постав перед ним досі невідомими предметами, розлився довкола дивовижними, незнайомими запахами.

Відтепер Тонконогому довелося виконувати перший в його житті обов’язок: за те, щоб зрідка допасти до маминого вим’я і заспокоїти голод, який постійно його мучив і викочував з морди клубки піни, він мусив бігти і доганяти. Спочатку це було втомливо, та в постійному русі тонкі лошачкові ноги зміцніли й стали цупкими, як молоді дубчаки в загороді, і небавом Тонконогий перестав відчувати втому, до того ж було дуже цікаво. Він високо тримав голову і бачив над собою глибоке небо або ж зелене лісове склепіння, він міг вільно вибрикувати й вихвицькувати задніми ногами, його весь час манили до себе левади й поля, та мусив бігти за візком, тож не міг собі дозволити приглянутися зблизька до тих полів і левад.

Та одного разу дивно знайомий запах донісся із темно-зеленого лану, лошачка заносило боком-боком, він супроти своєї волі опинився по коліна серед соковитого трилистого зела з круглим кашкуватим цвітом, над тим цвітом кружляли круглі волохаті комахи, які гуділи, ніби сварилися на когось. Забувши про візок, що покотився польовою доріжкою, лошачок якийсь час полохливо приглядався до буркотливих отих комах, але трилисте темно-зелене зело з бордовим цвітом надто звабливо пахло чимось дуже знайомим; лошачок вхопив губами тієї зелені, приємна терпкота розлилася у щелепах, він хапнув ще і ще, та враз згадав, що мама з візком від’їхала вже, мабуть, досить далеко, тоді вдарив копитцями і пустився стрімголов наздоганяти. Застав її біля якогось будинку, випряжену, допав до вим’я, а тоді зрозумів, що те смачне зело пахло маминим молоком.

За це звідання смаку терпкого зела довелося лошачкові розплатитися: кобила, обнюхавши Тонконогого, мордочка якого пахла свіжою конюшиною, коротко заіржала, немов чимось ураз зраділа, злегка зігнула задню ногу в коліні й відштовхнула лошачкову голову від вим’я, він зайшов з другого боку, але й цього разу був відштовхнутий; кобила їла з опалки і раз у раз оглядалася, ігікала, кликала, поки Тонконогий таки не підійшов і не почав їсти разом з нею те саме скошене смачне зело, якого він тільки що скуштував на заджмеленому лану.

Відтоді лошачок потроху почав забувати про теплий і пахучий мамин живіт, хоча інколи ще й тягнувся до нього; тепер він усе рідше залишався позаду, мав уже право йти поруч з мамою, бо ж їдять вони з однієї опалки, він з гідністю йшов чи підбігав – як цього хотіли конюх і той чужий охайний чоловік; йому подобалося чути, як за ним, а не перед ним торохтить візок, це додавало гордості: став-бо він ніби рівноправний з мамою, хоч ще і не впряжений до діла.

Тонконогого почала цікавити мамина упряжка, оздоблена мусянжевими бляшками, і велична дуга над обома дишлами, під яку мала право зайти тільки мама; йому не раз хотілося, коли конюх виводив їх із стайні на подвір’я, першому влізти під дугу, якось навіть спробував це зробити, та конюх вивів його з-поміж дишел і завів туди таки маму – змирився з цим Тонконогий і далі йшов поруч з кобилою, тручись об неї і часто заважаючи. Спочатку лякав його ляскіт батога, та швидко він переконався, що нема чого боятися: конюх добрий, він тільки вицвьохкує ним у повітрі, певне, з причини тої самої радості, від якої лошачкові хотілося раз у раз іржати.

А то трапилося пізньоосінньої днини на переброді, коли краї ріки вже бралися хрустким льодом. Перебрід був грузький, колеса стрягли, а на другому боці тракту мчали один за одним наввипередки грузовики й автобуси; кобила, звична до зарічної лісової й польової тиші, лякалася гуркоту й не хотіла йти до другого берега, лошачок боявся ще дужче за неї, тулився до мами й заважав. Ласкавий конюх, розсерджений на норов кобили і на Тонконогого, який зі страху залазив під дишло, вдарив лошачка батогом по спині. Від пекучого удару аж почервоніло лошачкові в очах, він не відразу збагнув, звідки впав на нього такий біль, рвонув уперед і, перебігши річку, помчав навмання трактом.

Спочатку біг з переляку, а потім усвідомив, що це його вдарив конюх тим самим батогом, яким досі тільки з радості ляскав у повітрі, вдарив люто, зі злості; Тонконогий зрозумів, що батіг призначений не тільки для втіхи, а й для спонуки, що він обізветься на його спині не раз, коли його впряжуть замість мами у візок…

Ображений і зляканий мчав так, щоб не вертатися більше. Та образа минула швидко, як і прийшла; в серці лошачка заскімлила туга за матір’ю, а ще й огортав страх перед великим метушним світом, в якому він опинився самотній і беззахисний. Біль миттю минув, Тонконогий зупинився і почав розглядатися за візком, на якому сидять конюх, що пахне мамою, і чужий охайний чоловік, до запаху якого лошачок теж уже став звикати, почав шукати очима мами, запряженої між два дишла з дугою, але на тракті їх не було. Він вернувся назад до ріки, але там котилися лише холодні баранці і брався хрустким льодом берег; по тракту мчали екіпажі – швидко, шалено, всі вони чимсь нагадували конюхів повіз, і всі були інакші, та ось один зупинився на краю дороги, і лошачок побіг до нього.

Він біг і впізнавав: так само люди обернені спиною, як конюх і чужий охайний чоловік, екіпаж цей, щоправда, був більший і критий, але ж там, попереду, напевно, впряжена між дишла його мама; Тонконогий прудко помчав, щоб переконатися в цьому, та екіпаж з оберненими до нього людськими спинами раптом рушив.

Лошачок побіг слідом. Цей повіз був таки більший, масивні колеса не підскакували на вибоїнах, вони ніби втискали під себе дорогу, але ж більшим став і він, Тонконогий; йому згадався той час, коли він ще не куштував конюшини і біг ззаду за маминим візком; лошачкові стало жаль, що він згарячу знову поставив себе в роль малого – треба чимшвидше обігнати повіз і з гідністю піти поруч з мамою, бо там тепер його місце.

Екіпаж був гарний, білий, ну, набагато кращий, ніж лошачок бачив його досі, він, правда, трохи інакше пахнув, та це ще більше зацікавило Тонконогого – хтось новий, напевне, підсів до конюха й охайного чоловіка; лошачок радісно заіржав і збитошно вихвицьнув задніми ногами, він біг і думав, що ось-ось спинить конюх маму, яка на рівній дорозі надто розпустила крок, тоді підійде до опалки, і вони вдвох їстимуть запашну конюшину, і батіг конюхів здавався тепер марницею.

Та діялося щось незрозуміле: екіпаж усе більше набирав швидкості, лошачок теж почав бігти швидше, та це не допомагало, віддаль між ним і екіпажем збільшувалась, лошачок із гіркотою подумав про конюха, який з доброго став раптом злий, бо і його сьогодні вдарив, і маму немилосердно підганяє, та все одно не боявся більше його – лякала самотність.

Тонконогий тривожно ігікнув і вже побіг скаком, він ковзався на ожеледі і падав на передні коліна, піна клаптями вилітала з його морди, він почував себе зрадженим – та як це так, що мама втікає від нього? Розпачливо заіржав, а тоді екіпаж стишив хід, і лошачок заспокоївся – це конюх почув його голос – він таки добрий, спиняє віжками кобилу, тільки чомусь не оглядається, сховався в буду на повозі, і видно лише його спину.

Лошачок підбігав уже тихою риссю й віддихувався, екіпаж котився все повільніше й повільніше. Тонконогому стало добре, він розглянувся довкола і глибоко вдихнув пізньоосіннього повітря, в якому вловив духмяний запах, він ще не бачив сіна та відчув, що ці пахощі призначені для нього – дорослого; ось тільки б обігнати цей повіз і піти з мамою в одній упряжці.

Екіпаж зупинився. Тонконогий підвів угору довгу шию, тихо ігагакнув – так він завжди озивався до матері, коли до нього напливала радість від усвідомлення, що вона є на світі; лошачок обходив повіз – тепер дивний і їдкий запах повоза насторожив його, надто був він чужий; вискочив уперед і з дива та ляку аж присів на задні ноги – повіз не мав ні дишлів, ані дуги, не було тут мами, не було й сидіння з конюхом і чужим охайним чоловіком, тільки з буди дивилися на нього незнайомі люди й чомусь тривожно вигукували. Тонконогий ще не міг повірити, що він так жорстоко обманутий, заскиглив, безпорадно озираючись, він згадав про біль, завданий йому конюхом, каявся, що з образи утік від нього, готовий був тепер витерпіти в стократ більше, аби лише побачити маму і конюха, і рідний повіз, і того охайного чоловіка, який уже не здавався чужим.

Але їх не було. Для певності обнюхав автобус і поволі, крок за кроком, подався назад. Чужий екіпаж тим часом рушив, лошачок навіть не оглянувся, він навмання кудись ішов; широко роздутими ніздрями вдихав повітря, щоб вловити в ньому рідні запахи – кобилячого живота, конюшини, опалки, конюхової одежі, навіть рук охайного чоловіка, та осіннє холодне повітря, видно, заморозило ті пахощі, і лошачок не міг піти по їх сліду.

Збоку тракту шуміла ріка, вона була безмежно довга, на ній не залишилося сліду від маминих ніг і коліс повоза – вода їх понесла, і скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж ріки, що йому довго треба буде йти і йти, щоб віднайти своє, а то хто й зна, чи віднайде…

Несподіване…

Таке хіба що вигадаєш: у те саме село під Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсім випадково потрапила втретє.

Стояла на порозі кімнати, в якій цього разу замешкає, можливо, надовго, і не могла перебороти почуття здивування від того, що все на світі для неї змінилося, навіть гори довкола Довгопілля змаліли, тільки ця світлиця така, ніби звідси ніколи й не виходила, і вдову Василину, відколи не стало її Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвійної ноші.

– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, і Оксана подумала, що Василина зовсім така, якою була і десять, і три роки тому, бо навіть тональність мови залишилась у неї та сама, лише до того згідливого, м’якого і ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрібка гіркоти й покірливості.

– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, і… ти ніби вже й наша, – говорила про себе у множині, хоч була у хаті сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де він, коли його дома немає.

Але Оксана змовчала й за третім, і за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навічно до Василининої хати, бо ж не з власної волі прийшла сюди, хоч з власної піде звідси назад до того життя, яке десь там, у місті, давно закрутилося міцним трибом, а Довгопілля, і Василина з Василем, і висока Тарниця, і млин обіч ріки залишаться лише епізодом, як та мельникова недоспівана пісня:

Оксана не спитала, і господиня проказала з тією ж дрібкою гіркоти й покірливості в голосі:

– Ліпше, якби-сь уже була й не їхала від нас з тієї прахтики. Але що робити…

– Мусила ж я університет закінчити, – відповіла Оксана. – Та й звідки могла тоді знати, що мене пошлють у Довгопілля.

Василина поправила на шиї хустину, немов хотіла приховати терпку спазму, що пробігла горлом, опустила очі, спитала:

– То ти не сама сюди… захотіла?

– Направили, Василино!

– Та й то правда… – І додала ніби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…

Післяобіднє сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старій іконі на чільній стіні, зачепилось об смугасту верітку, що звисала, як і колись, зі сволока, і снопик променів освітив гарячо-барвисту картину над ліжком: вранішні гори при сході сонця, з ущелини біжить ріка, рікою пливе дараба, за кермом – на першому плані – дужий бокораш. То робота Оксаниного батька, він її закінчив того дня…

Оксана чекала, що Василина зараз спитає про здоров’я тата («дякую, працює, виставку мав недавно»), господиня перехопила погляд дівчини, що вчепився картини, та, видно, не хотіла ворушити болючих згадок, бо квапливо промовила:

– То кажеш, Сатана також їхала з тобою? Ото вже радіо, ото осуда людська, всюди її повно, усе їй мус знати.

– І мельника бачила в Устеріках, але він не впізнав мене.

– Тебе лишень я впізнаю. Тебе і… таки ніхто тебе не впізнає – така ти за цих пару років файна та розкішна стала. Але що робити… – густішала гіркота й покірність у голосі Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устерік Оксана добиралася зарання. На душі було млосно-тривожно, то завжди так у дорозі, а ще коли ця дорога вперше в житті цілком самостійна, коли вперше відчуваєш, що мама, тато, вчителі – вже не наставники, а тільки друзі, і наставником стаєш сама. Ти вже звільнилась від опіки, а ще не впевнена в собі, ще не захищена імунітетом власного досвіду і тому…

– На Довгопілля, – сказала Оксана у віконце автобусної каси, сказала так несміливо й скрадливо, ніби на ніч до чужої хати просилася пізньої години.

– Як автобус прийде, – відказала з віконця чорнява дівоча голівка, і по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцією під час діалектологічної практики було дуже важко (прийде, прийд’е, прийдйє), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнічній території Гуцульщини, хоча вивіска на автобусному будиночку – «Устеріки» – сама собою про це свідчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнів, чи той автобус взагалі прийде з Яблуниці, бо по Білому Черемошу нині вдосвіта пронеслася повінь і могло десь розмити дорогу.

Сіла на валізку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового віконця, ніби від цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи ні, гомоніли про нічний хмаролом.

Оксана слухала ті розмови неуважно, а вони мимоволі записувалися на стрічці пам’яті, як тоді у зошит, коли під керівництвом доцента Дуліби збирала діалектологічні матеріали і ні разу й не подумала, що колись їй доведеться їхати на вчительську роботу у те саме Довгопілля, де в дитинстві зачарували її гори, а в юності зародилося щемке бажання стати науковцем-діалектологом.

– То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся світила! – пробурчав збоку невдоволений голос старої жінки.

«Аби ся світила…» «Що означають ці слова, – мимоволі задумалась Оксана. – Лексичний матеріал позитивний, а з тону – проклін… Щоб прийшла на неї посуха… Щоб вирубали довкола ліс… Щоб буря позривала дахи і біліли крокви… Чи щоб згоріла – і так засвітилася?»

– А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.

– А то що і всюди – Господа Бога там давно забули.

– Та ви такі, що за всіх годні відмолитися.

– А що – не відмолила? Цеї ночі сатана летів горами, то я вже такий Отченаш знаю…

– Якбись-те були навчили того Отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приїхав би.

– А він також сатанинський, ая!

Харючка? Оксана повернула голову вбік, звідки долинав буркотливий голос: на м’якому мішку, мабуть, з овечою вовною, сиділа гачконоса жінка з очима біснуватої. Так, та сама пліткарка й святенниця, яку у Довгопіллі прозивали Сатаною!

І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у житті Оксани, все-таки зринув у пам’яті той день, бо починаючись, він не знав, який буде його кінець.

Подібні дні трапляються, мабуть, раз на вік, та й то, напевне не у всіх – так чітко виписані в природі й людях. Скільки їх минає – блідих, невиразних, байдужих; нічого в пам’ять не вкарбують: ні контура гори, ні риси людського обличчя, ні слова, ні звуку. А тоді – з самого ранку…

Жовтий круг сонця, заблуканий між перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрімоти гори, ліниво дихали голубими випарами. Небо відкарбувало синявою профіль тата, а він, збуджений, рішучий, мовив до господині: «Василино, пригляньте за Оксаною» і подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвіта пішов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте своє ласкаве й згідливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собі йдіть, ідіть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доїти корів.

Путівець біжить між вільховими кущами понад рікою, путівцем лопотять дві пари босих ніг; гоп – дві пари босих ніг перескочили вузьку млинівку, що протяла низький туман і побігла на лотоки до млина, мельник розвішує на жердинах важкі й мокрі, виваляні в ступі ліжники й наспівує оте своє ніколи не доспіване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небі, пучнявіє Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихає рештки сну з грудей, пробує пучками золотий кульчик у лівому вусі – «це від навроків» і всілякої біди на цілий день і – «відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрідка перемовляються бокораші.

Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирічний Василько, ровесник Оксани, ні з того ні з сього зупинився і – немов вірша напам’ять – випалив:

– Як виросту – твоїм леґінем стану!

– А я?

– А ти будеш моя княгиня!..

Гарно зробилося від цих слів Оксані й дивно було, бо про таке лише чула, але ніхто їй того не мовив, і не чекала, бо то ще рано такої мови чекати, а Василько таки сказав, і, мабуть, ці його слова окреслили той день так контурно й чітко, що все запам’яталось донині – від слизько-чорної кременевої гальки на зарінку до величезної кряжистої голови далекої Тарниці.

А потім вони втікали щодуху в ліс, бо побачили, як пряже стежкою Сатана-Харючка, а не хотіли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги пліток з усього села і в додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – єдиний у селі – мав терпець її вислуховувати; діти ж слухати не хотіли й утікали в ліс, де пахло грибами й живицею.

На обід прибігли додому (тато вже повернувся з гір) і заніміли на порозі від дивного видива. В хаті на стіні висіла ще не висохла свіжа картина: нинішній день з жовтим кругом сонця між перістими хмарками, з лінивим голубим туманом, з напучнявілим рудим Черемошем і довгими дарабами – весь був на полотні. Дужий бокораш наліг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, і Василько вигукнув:

– То мій тато!

А тоді чи трохи пізніше, чи аж над сам вечір прибігла на подвір’я Сатана і закричала:

– Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!

І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька:

– Чуєш… Як виросту – буду твоєю княгинею…

… Люди вже атакують віконечко каси, ніби від тієї дівчини з чорнявою голівкою у цю мить усе на світі залежить – галасують жінки і навіть Сатана забула про свій всесильний Отченаш, найдужче за всіх обурюється на транспортні непорядки:

– Бо то вп’ється, ади, залізе під капот і свічки в радіаторі шукає.

«Збагачення говірки сучасною лексикою», – констатує у думках Оксана.

Чоловіки – ті спокійніші. Якийсь парубійко з буйним чубом, що спадає з-під кашкета на чоло, сидить на лавочці біля старшого ґазди, що спокійно пихкає люлькою. – Оксана впізнає мельника: золотий кульчик у лівому вусі і живіт, немов борошном напханий, – сидить парубійко, шукає руками по кишенях і без угаву теревенить, що гроші – то пусте, а документи – річ дуже важлива, і якби він загубив гроші, то б і не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, біда.

– Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горілки посидів, – каже мельник.

– Та посидів’єм, сидів, ая…

– З якої утіхи чи, мо’, біди, най ся преч каже?

– Тато слабують, не з утіхи, вуйку.

– Ба що йому?

– Ноги болять.

– А кілько татові років?

– Та вже за дев’ядесять.

– Е-е, такі ноги мають боліти, не бери собі, хлопче, туску до серця.

Ну де таке вичитаєш? Отак сиди, слухай, підслуховуй і тільки записуй. Доцент Дуліба завжди невдоволений студентами: холості записи, збиті фрази, не вміють до людей підійти. А то ж важко, майже неможливо записати від людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували ні тебе, ні блокнота у твоїх руках.

Он міст через Черемош – туди дорога з Устерік до Красноїлля. Ходили туди з Дулібою, там донині стоїть маленька хата-читальня, в якій працював Гнат Хоткевич зі своїм гуцульським театром. Студенти зустрілися зі старенькою вдовою письменника, вона щоліта приїжджала сюди на відпочинок. Розповіла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишені записник, ходить від гурту до гурту, слухає та все занотовує, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнів майдан. То довелося йому роками тут сидіти, поки…

«Це для вас приклад», – сказав Дуліба й накликав на себе бурю.

«Нині не ті часи, не можна науково працювати без бібліотек; це утопія, романтика; сільський учитель, крім сотні навантажень, ще має свиню й десяток курей; де ви бачили сільського вчителя – ученого; Сухомлинський – виняток, а втім, йому були створені умови; зрештою, чому ви самі сидите у великому місті, а не йдете в народ?»

Але ж мав таки Дуліба певну рацію… «Біля горілки посидів, такі ноги мають боліти» – цього не випитаєш і не видумаєш, таке треба випадково почути. Свині й кури не обов’язкові для вчителя. Бібліотека нині – не така уже й проблема. Сухомлинському ніхто спеціально не створював умов… Втішай, втішай себе, Оксано, бо що тобі залишилося робити…

Дипломну роботу захистила блискуче й, коли йшла за призначенням, була впевнена, що її залишать на кафедрі.

«Верховинський район?!»

«Ви не задоволені?» – спитав голова комісії.

«Я… Я ж мріяла про наукову…»

«А ми якраз про це подумали, – втрутився в розмову доцент Дуліба. – Ви у своїй дипломній насправді творчо опрацювали матеріали, зібрані Шухевичем, Гнатюком, Кольбергом. А там опрацюєте свій».

«Ханжа!» – мало не вихопилося в Оксани.

…Парубійко замовк. Мельник смокче погаслу люльку, дивиться на Оксану, але не впізнає. Хоч би проспівав оту – «відколи-м тя поцілував». Мовчить, постарів.

– Їде вже автобус, сатана го’ не взяла! – вигукнула Харючка.

… То була справжня несподіванка для другокурсників, а для Оксани й зовсім: на діалектологічну практику їдуть у Довгопілля. Ну, прямо-таки до Василини!

Проте не наважилася піти до неї. Хто там знає, як вона… Замешкала з дівчатами в клубі.

Путівець між вільшиною повужчав, Черемош змалів, осіла кряжиста голова Тариниці, млин зовсім закрився смереками, тільки мельник той самий.

– То ви всі гуртом у клубі, як пструги під кашицею? – сміється мельник і трясе животом.

– Бо хат своїх не маємо.

– Жодна дівка хати не має. Най віддається – буде мати.

– То візьміть ви котру-небудь з нас, – віджартовуються дівчата.

– В мене оглухнете, та й без того маю вас по гульку: дівчата явірницю обнесли, хлопці сухе суччя з-над млинівки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусі! А ти що там записуєш, паничу, га?

– Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?

– Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.

Оксана протиснулася з гурту наперед.

– Вуйку…

– Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.

– Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…

– Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-бо й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…

– З Василем?

– Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп[1] з армії приїхав.

Василина підвелася.

– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь як дома. А я обід зрихтую…

Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.

– Чого це ви, Василино?…

– Та нічьо… Ой Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…

– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.

– Та де вже…

І вийшла, тихо зітхаючи.

Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникова несподіванка промугичилася в пам’яті:

– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

З цікавості, чи що…

…Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».

– Як ти виріс, Васильку!

Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – і аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своїм трибом у місті. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моєю вже не можеш бути», хоч ніби й полегшили, та разом з тим і розчарували, і гірчаками вистелилися в душі?

Василь щовечора виходив на подвір’я у білій сорочці, ходив, курив, поки не гасло світло в Оксаниній кімнатці; Василина никла щодень то більше, зрідка зітхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила її в себе? Василь виходив уранці з набряклими від безсоння очима й кудись зникав. Усе розуміла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковій картині, не вміла.

Аж перед від’їздом вийшла, бо несила було дивитися на його білу постать надворі й несила стало самій сидіти останній вечір у хаті.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потім?

Василь здивовано глянув на неї, бо спочатку не зрозумів, навіщо вона його про це питає, а коли втямив – гіркота змішалася зі злістю, він проказав терпко;

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тоді щось кинуло його з місця, він схопив Оксану міцними, як вужівки, руками за худі плечі і, цілуючи її обличчя, шию, очі, хрипів злісно:

– Якщо на лікаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на інженера, то так, так, так… А як бокорашем, то ні… ні, ні… А я буду, бо й тут живуть люди, і теж потрібні…

– Васильку, я не подумала так…

Він відпустив її, відштовхнув і зник у ніч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навіть не сказала на прощання того свого м’якого й згідливого «та що робити…».

Оксана склала до шафи свої речі, й тут знову впала їй у вічі батькова картина. Приглянулась і здивувалась, бо кермував тепер на ній дарабою не Іван-бокораш, а Василь, і подумала, що на зміну Василеві ще хтось прийде потім, а нині є він. І є гори, і сонце, і руді води – лиш вони ніколи не міняються, бо їм нема початку ні кінця.

І є нині вона, Оксана.

«Я відбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потім повернуся з матеріалом, з готовою дисертацією… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацію Дуліба… «Відколи-м тя поцілував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся і знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?… А хіба не звідси воно в мене повинно початися? І хто тобі сказав, що за два роки ти назбираєш матеріалів для дисертації… Та для цього, можливо, одного життя замало?»

Закрила порожню валізку і враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»

Вибігла в сіни, звідти на веранду.

– Василино!

– Агов, – виглянула господиня з літньої кухні. – Щось тобі треба?

– Ні, нічого… Ви вибачте мені, Василино, я забула спитати… Василь часто приїжджає з жінкою, дітьми?

– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де він колись ожениться… Того я, певно, не діждуся. А вже тепер… Він завтра прийде з гір, то як знов тебе побачить – уже таки навіки лунчаком зостанеться. Це ж біда справжня! Але – що робити…

Байкал

Вахтовий автобус мчав до Буркутського перевалу, щоб завидна проскочити його й добратися до місця бурових робіт. Там, за три кілометри вліво від шосе, вже з досвітку працювали робітники; майстер бурової, лаборантка і бурильник поверталися другою ходкою з районного центру, везучи з собою намети й продукти.

Попереду правим краєм дороги йшла дівчина. Почувши гуркіт мотора, вона зупинилася, підняла руку, хоч здалеку бачила, що автобус не рейсовий. Про це свідчив уже самий напис над вітровим склом – «Службовий», але їй теж конче треба було добратися до перевалу загодя, тож вона, уздрівши, що автобус не сповільнює швидкості, розпачливо замахала обома руками. Машина промчала повз неї із свистом, хтось на задньому сидінні повернув голову до вікна: чоловік то чи жінка – годі було визначити, та це для дівчини тепер уже не мало ніякого значення; все, що вона могла зараз зробити – показати тій голові язика, і вона вчинила цю помсту. Тоді різко заскрипіли гальма, автобус зупинився, і дівчина щодуху побігла вслід, каючись у душі за свою дітвацьку витівку.

Двері відчинилися, дівчина ступила на приступку й заглянула досередини. Позаду, за зв’язаними наметами й рюкзаками, розвалився, заклавши ногу на ногу, буйно-чубий хлопець з гітарою, він помахав на дівчину пальцем і, повторюючи її зухвалу гримасу, сказав «фе-е!»; поруч з ним сиділа худенька засмагла жіночка з довгим, що спадало на плечі, русявим волоссям; дівчина помітила, як великі пивного кольору очі жіночки спалахнули добрим блиском, наче вона зраділа її появі.

– Яка славна! – вигукнула безпосередньо й щиро.

Ці слова прозвучали так, наче їх вимовила не ровесниця чи хай трохи старша, а досвідчена й поважна матрона, і від цього дівчині стало затишно, вона хотіла пройти в кінець автобуса, але напроти неї біля сходинок стояв нахилений кремезний чоловік з рудою шкіперською борідкою і невідривно вдивлявся в її обличчя, ніби впізнавав. Дівчина підвела голову й побачила, як його очі враз потьмяніли, немов увібрали в себе чорноту її погляду, ті очі міцно прикували дівчину до себе – тож існували тепер для неї тільки вони.

– Ви куди їдете? – спитала тихо.

– На Байкал! – відповів рудобородий і показав їй місце біля вікна. – На трасу з тупика! – голос його був роздратований.

– І мені туди, – відповіла йому в тон дівчина й, сідаючи, помітила, як світлий вираз великоокої жінки раптом змерк, потім її голова звільна опустилася на долоні й заслонилася русою запоною волосся, а дівчині здалося, що чимось завинила перед нею.

забриніли струни гітари, і чистий баритон долинув ніби здалеку.

– Не треба, Марку.

– Не буду, Галю… Хе, Байкал – велике цабе. Я там місяцями нудився, попиваючи чеський портер і закушуючи…

– А я не була. І ніхто мене туди не кликав.

Рудобородий, певне, не чув їх розмови, бо не реагував, він був якийсь розгублений: довго примощував праву руку і врешті опустив її на коліно, лівою нервово посмикував борідку. Дівчина не оглядалася, але їй здавалося, що ті великі пивні очі, які так приязно її зустріли, тепер дивляться на неї з докором – чому так покірно і в тон відповіла рудобородому? А кучерявий хлопець, накривши долонею струни гітари, скептично посміхається, киваючи на гостю. Почуття незручності пробиралося до дівчини, напливало, проте тривало недовго. Автобус вихопився з темної лісової смуги, сніп світла впав крізь вітрове скло, відокремивши її й сусіда від тих, що сиділи позаду.

Автобус мчав, не гальмуючи на крутих поворотах, дівчина щоразу з затамованим віддихом позирала у вікно, коли за білим частоколом придорожніх стовпців западалися у безодню ліси й гори, і в тих проваллях, немов мушлі на дні глибоких плес, з’являлися білі людські обійстя серед зелених рифів черешневих садів.

Погляд рудобородого прикипів до її профілю, та це не бентежило дівчину, навпаки – додавало їй упевненості, рівноваги.

– Ви вперше тут? – врешті заговорив сусід, торкаючись до пальців дівчини, – на поворотах вона судорожно стискала поруччя сидіння, і пальці синіли під нігтями.

– Чому – вперше? – Дівчина глянула на цього незнайомого чоловіка із зніяковілим добродушним обличчям, і їй стало зовсім затишно біля нього, дивно було лише, чому він тоді так роздратовано мовив: «На трасу з тупика!» – щось мучило його, а тепер наче віднайшов точку опори, заспокоївся. Рудобородий зімкнув повіки, звільняючи її від свого пильного погляду, – тепер вона могла бути рівноправною партнеркою в розмові, а не відлунням співбесідника; дівчина перепитала, бо їй здалося, що сусід її не слухає: – Чому – вперше? Я ж їду до тітки на омуль… – Вона сказала це глузливо, наче помщаючись за те, що так беззастережно піддалася незнайомцеві на самому початку їхньої зустрічі.

– Ах, правда… – відказав рудобородий і замовк. Він заплющив очі і побачив тепер образ дівчини у своїй пам’яті. Її темні очі з зеленкуватими прожилками увійшли в нього, як тільки вона стала на приступці автобуса, і відбилися в мозку, мов на фотоплівці. Це було дивне відчуття. Він потім весь час сприймав деталі її портрета: коротко стрижене, до половини вуха, волосся, чорну гривку на чолі і повні пошерхлі від спеки чи то хвилювання губи – а от очі дівчини були в ньому. І коли він заплющував повіки – бачив ті очі, впізнавав, а не міг згадати, де він з ними зустрічався донині.

– Так, так, – спохопився рудобородий, – ми зараз проскочимо через сорок коротких тунелів, а коли позаду нас залишиться Саянський хребет, ми побачимо внизу велике око землі, синіше від синяви неба, холодне й тихе, і тоді зупинимося, щоб поглянути на це чудо природи здалеку й збагнути його красу ще до того, поки зможемо діткнутися руками до непорочної гладіні озера.

– А коли вже з’їдемо вниз і скаламутимо байкальську воду, ви – заспокоєний і прозаїчний – розкажете, як пропадає в Байкалі омуль, як мліє в ньому вода і що роблять учені, щоб зберегти, продовжити його неповторну красу, а потім промугичете відому пісню і будете пояснювати тоном досвідченого знавця, що баргузин – то не релікт якогось таємничого, романтичного племені, а звичайний собі східний вітер. Правда, Андрію?

Дівчина уважніше придивилася до попутника: він був надміру довгобразий, мав рішучі й уперті сірі очі; вона подумала, що такі люди завжди й у всьому добиваються перемоги, і від цього їй стало приємно, а ім’я, яке тільки що вигадала, – зовсім-таки пасувало йому, адже імена здебільшого – не просто словесна позначка людини, а символ, що виражає її сутність.

– Правда, Надійко, – спокійно відказав рудобородий, і дівчина зовсім не здивувалася, що він так назвав її. – Після першого потрясіння красою неминуче приходить проза пізнання. Погано тільки, коли в одному випадку супроводжує людину фальшива екзальтація, а в другому – скепсис переситу.

– Ви тільки-но мали фальшиво екзальтований вигляд, а я, напевно, – удавано досвідчений. Нам слід би обмінятися місцями в нашому діалозі, і тоді тон розмови став би природний. Мрійниця і практик. Це так, очевидно, і є. Ви були на Байкалі? Розкажіть – без екзальтації і скепсису, а так, як його бачили.

«Так, як його бачив… Як я його бачив? Чи то було?»

Дорога вповзла в ущелину, в автобусі посутеніло, світлове коло, яке утворилося довкруг Андрія і Надійки, відокремивши їх від Галі й Марка, котрі пропали були десь там, у темному кутку за рюкзаками й паками, – згасло. Надійці здалося, що вони з Андрієм оце увійшли до автобуса, – треба привітатися з людьми, але вона враз згадала очі Галі, що враз посмутніли, коли Андрій вимовив слово «Байкал», і її обличчя в долонях, тож побоялася оглянутись. А тому здивував і вразив Надійку безтурботний, награний сміх Галі, що враз спалахнув позаду:

– Ха-ха! Все – кіно, Марку!

– А любов?

– Любов стопталась, як стара підошва…

Струни гітари обурено заглушили репліку Галі, Марко заспівав:

Він змовк і згодом сказав, мабуть, умисне голосно, щоб почув Андрій:

– Галю, не корч із себе надто досвідченої… Скажи одне тільки слово, і я повезу тебе. Мені знайомі там усі стежки-доріжки – від Селенги до Ангари. І ми б знайшли те, чого шукаємо так довго тут…

– Любий Марку, облиш…

– Так, так, там ти зразу повірила б, що знайдемо.

Надійка не озиралася, Андрій сказав півголосом:

– Вони обоє – найкращі працівники з моєї бурової. Оцей Марко, який знає безліч пісень і сам імпровізує під гітару свої мелодії на слова Лесі Українки, – він один ще вірить, що ми знайдемо білу нафту. Що це таке? Конденсат, який знаходиться в глибинних пластах у паро-газовому стані. На поверхні скроплюється. Дорівнює бензину. Дуже потрібна ця нафта… Галю, нашу лаборантку замучили сумніви – чи знайдемо. А треба, щоб усі вірили, і вона – найбільше… А ще, певно, знудив її Марко зі своєю настирливою і досить несерйозною любов’ю. Тому вона так скисла…

– Звідки вам знати, серйозна та любов чи ні…

– Боже мій, про що ти говориш, Марку! – почувся приємний оксамитовий альт Галі. – Якась фраза, котра нічого не означає, могла б зіпсувати мені настрій?… Я не тому…

– Тому, тому… – шаркнув по струнах Марко.

Автобус вихопився з ущелини, і знову сніп призахідного сонця освітив Андрія і Надійку. Андрій дивився на дівчину і дивувався, що слід її очей – темних з зеленими прожилками – так чітко вкарбувався в його пам’ять, і думав, що жаль буде, як він колись зникне.

– Я вас питала, чи ви були на Байкалі, – нагадала Надійка.

– Одного разу в цих горах, – заговорив Андрій, наче й не чув Надійчиного питання, – ми бурили п’ятикілометрову свердловину – шукали ту ж білу нафту… Якось я пізно вертався на квартиру, що її найняв у однієї молодої вдовиці. Жінка та була на диво скупа – таку рідко зустрінеш на Гуцульщині: якась нелюдяна, ніхто до неї не заходив, і мене годувала пісно. Я вже збирався міняти квартиру… Ну, ото я вертався і думав про те, що господиня бурчатиме: пізно прийшов, – коли біля потічка, недалеко вдовиної хати, я наткнувся на людину, що сиділа на бережку. Нахилився – чоловік був напідпитку, я хотів був його обминути, та він заговорив: «Вибачте, я не дуже п’яний – йду від кума на свою Затинку, і блуд мене вчепився. Бачу, вже не знайду дороги, а ніч… Переночуйте мене». Тяжко мені було це зробити, але ж не залишиш людину серед ночі під небом, я повів його з собою… Вдосвіта знову пішов на об’єкт – гість ще спав на лавиці, – а коли повернувся, то так і сторопів з дива: скупа господиня внесла у великому полумиску вареників, пляшку горілки поставила на стіл, і не встиг я ще й рота відкрити, як на порозі став охайно одягнений мій приблуда і мовив, ніяково потираючи долонею чоло: «То, видите, ніхто не знає, де його чекає біда, а де щастя».

– І ви побачили радість на їх обличчях і святковість і…

– Я б не сказав. Навпаки… Мені здалося навіть, що вони вже встигли посперечатись – так вдовичка переможно сікла його очима, – і тепер п’ють при мені мирову. Життя – то дивна річ: і в своїй поетичності, і в буденності.

– Байкал… – прошепотіла Надійка. – Тайга водоспадом рине в темно-синю глибочінь, у бездоння перекинутого неба… А на березі в ларках продається омуль – свіжий і з душком. У кожного свій Байкал… Я недавно в Яблуниці – там лікарем перший рік працюю, – була присутня на товариському суді. А розглядався тоді позов старої вже жінки на її сусіда – теж немолодого чоловіка – за те, що той зводив наклепи, буцімто вона відьма: жінок наврочує, силу в хлопів визолює, навіть молоко в корів забирає. Уявляєте – в наш час! Тіні забутих предків… Суд, звичайно, помирив їх, присоромив, вони вийшли разом з сільради, і я почула, як сказав сусід-ворог до сусідки-ворожиці: «Не скажу більше ні слова на людях, лишень тепер тобі: все ти висушила в мені, сива відьмо, все – молодість, і сором, і гонор, а мені хоч би краплю, хоч би краплю на старість віддала, аби-м зволожив собі спрагу в душі».

– То ще не знати, що вартніше, – мовив Андрій, – саме кохання чи туга за ним…

Марко і Галя стихли давно. Надійці хотілося оглянутись, але їй і далі лячно було стрічатися з великими й смутними очима жінки, і вона не оглядалася.

– Ви часто говорите про Байкал? – спитала в Андрія.

– Часто? Ніколи… То Марко. Я там не бував.

– А може, забули?… Ви ж для когось носили це слово, невже для мене? Гм… А мені тепер здається, що в той саме час я думала про те недосяжне, про ту таємницю, мрію, яку можна назвати Байкалом. Тому так спокійно відповіла вам у тон.

– Ви – сентиментальна. Чому – недосяжне, чому – таємниця, чому – мрія? Це ж не озеро Тітікака, не Ніагара, а наш Байкал. Треба тільки взяти квиток на літак чи поїзд…

– Нарешті ми зайняли свої місця в діалозі. Ви – практик, я – мрійниця. Нехай… Це справді просто. Ну, а якби вам зараз запропонувала: давайте поїдемо?

– Одразу?

– Звичайно. Ось тільки деякі речі заберу з квартири, ви повернете за мною і – рушаймо. В мене сьогодні перший день відпустки.

– Але ж я на роботі, я можу тільки після експедиції.

– Такі справи не відкладаються… А ви твердите, що це так просто, що Байкал – не мрія і не таємниця.

– Я не казав – зі мною. Я мав на увазі саму можливість…

– Але Байкал – це тільки з вами. Бо туди покликали сьогодні мене ви… А може, ви вже там були, згадайте.

Андрій стиснув повіки і знову побачив очі Надійки у своїй пам’яті – звідкись знайомі очі.

– А знаєте, – почув Надійчин голос, – коли ви розповідали оту свою пригоду, я заплющила очі і побачила вас у собі. Вам ніколи не доводилося осмислити іншу людину так, ніби себе самого? Злитися з нею в думці.

– Доводилося, – поворухнув Андрій сухими губами. – Коли побачив дівчину, з якою повинен… хочу поїхати на Байкал.

– Це про мене чи про когось іншого? Якщо про мене, то мусили б домовитися: ви будете для мене таким, ніби досі самостійно ще не жили. Під час нашої подорожі, а вона може бути довгою, ні разу не згадаєте про білу нафту, яку знайде без вас Марко, – я ж цього всього не розумію. Я ніколи у вашому погляді не побачу відблиску великих і брунатних, мов пиво, очей. Ви ніколи не захочете погладити довге русе волосся, що спадає на плечі, бо в мене такого немає. Ви будете наново відкривати свій світ – зі мною і в мені.

– Надійко, ви жорстокі. Це неможливо. Забути все?

– А хіба не жорстоко буде, коли в мій світ, а я ось тільки починаю жити, ви вноситимете свою тугу, свій досвід, своїх людей, від яких ніколи не зможете бути вільним? А я буду вашим слухачем, сповідником?

Мотор почав працювати на першій швидкості – автобус брав перевал. За зубчастим частоколом білих стовпчиків, ген унизу, збіглося до річки невелике село.

– Ось де мій початок світу, з якого я повинна піти в мандри, – показала рукою Надійка. – А ваш аж за хребтом, правда?

– Так, тільки не початок.

– Але ж і не остання зупинка?

– О ні, ще рано… Але чому ви так повернули розмову, Надійко? – Андрій струснув головою, наче прокинувся. – Якщо б оці ваші вимоги стали враз правилом для всіх, люди ніколи не могли б сходитися…

– То правда, Андрію. Але коли надто легко сходяться, то навряд чи зринає у них хоч раз на вік мрія про Байкал. То ще не знати, що вартніше: саме кохання чи туга за ним. Так ви сказали? Ну, я вже дома. Зупиніть машину. Бачите той двоповерховий цегляний будинок? То наша лікарня.

– Заждіть… Ми розповіли нині одне одному по пригоді, свідками яких був кожен з нас. Щастя випадкове і горе, породжене ланцюгом причин. Як втрапити, щоб обминути горе?

– А то також не знати, кому краще. Тому приблуді, якого запрягла скупа вдовиця і, може, досі витруїла в ньому здатність любити людей і її саму, чи обмовникові, що кохає аж до смерті?

– Що з того кохання, коли воно обернулося мукою?

– А хіба велике те щастя, яке дісталося людям так просто, що його навіть не помітили? Подумайте самі, згадайте…

Автобус зупинився, Надійка підвелася. Вона зважилася тепер поглянути в бік Галі й Марка – щоб попрощатися, але вони, схиливши одне до одного голови, солодко спали. Надійка притьмом вискочила з автобуса. Андрій сидів непорушно і навіть не подивився вслід дівчині, що повільно сходила стежкою вниз до річки. Він спостерігав її очі, звідкись давно знайомі, в собі самому.

На перевалі до рудобородого підсіла Галя.

– Я так смачно заснула, Степане, що й не побачила, коли та дівчина зійшла. Дуже славна дівчина… А ти сидів біля неї мов телепень. Хоч би заговорив.

Степан різко повернув голову до Галі. Її великі пивні очі дивилися на нього довірливо й спокійно, вони й не помітили в ньому Андрія, яким він тільки-но був.

– Я розмовляв весь час.

– Хіба з собою…

Оглянувся. Позаду синіла глибока безодня, а з її дна прозирали, немов мушлі, білі обійстя села, що збігало до річки. Подивився вперед: на дні голубого провалля, зліва від шосе, видніла поставлена вже на основу бурова вишка, і долинав звідти гуркіт мотора.

Автобус стрімливо з’їжджав з перевалу, і щораз рельєфнішими ставали обриси крана, ротора, насосів, двигунів, розставлених у вибалку.

А що, якби трапилось так, – подумав рудобородий, що Андрій таки поїхав з Надійкою на Байкал? Не бачила б вона в ньому завжди того чужого, незнайомого Степана? А він, пестячи чарівну голівку Надійки, чи не згадував би водночас оце довге русе волосся, до якого так звик?

Степан провів долонею по тому русявому водоспаді й подумав: а чи була сьогодні тут Надійка? Була ж, була – очі її темні з зеленими прожилками яскріли в ньому і належали йому одному. Він глянув на Галю і стрепенувся: в її брунатному, мов пиво, погляді відбилися Надійчині очі, й Степан згадав, коли вже бачив їх: одного разу, в одну мить. І забув…

– Галю, – сказав, – ти б хотіла поїхати зі мною кудись далеко?

– На Байкал? – різко перепитала вона. – Ні, не хотіла б. Та й він у нас уже був, хоч би так його й не назвав. А може, й не помітив… Нічого, все нормально. За тиждень-два ми просвердлимо тверді глибинні пласти і знайдемо білу нафту. Я вірю, що цього разу нам пощастить.

Марко пробігав пальцями по струнах гітари, наспівував:

Враз обірвавши пісню, сказав роздратовано:

– У пошуках знаходити треба… Чуєте: знаходити, а не втрачати!

Галя не поворухнулася. Степан опустив голову і підвів її лише тоді, коли автобус спинився біля об’єкта.

– Слухай, – промовив, – ми поїдемо. Ми вже в дорозі. Байкал – найглибше в світі озеро. Він незбагненний і недосліджений. Байкал завжди буде загадкою. До нього можна повертатися двічі…

За стіною туману

Верталися з кінозйомки. Суперечка досягла найвищого регістру. Та враз вона обірвалася: у вітрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз із перевалу, вибілюючи передвечірній сутінок, і автомобіль увійшов у нього, мов у воду. Нестор увімкнув фари.

– Цього нам тільки бракувало, – зітхнув Леонід. – І так запізнюємось…

Дорога круто пішла вгору – до вершини перевалу залишалося не більше п’яти кілометрів. Нестор уповільнив швидкість, нахилився над кермом – попереду нічого не було видно, тільки мряка клубочилась густою піною.

– Дурниці, ми зараз… – промовив після короткої мовчанки. – Чого ви враз посоловіли?… Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаєте, що найчіткіше закарбувалося мені з усіх воєнних років? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хаті… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, і всі в машині слухали, не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрізнених суперечкою. – Тепла пахуча піч, розпалена буковими полінами, закіптявілий гасник на столі, за столом – мій батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Біблія… і звідки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печі, і так відчутно сприймаю теплу затишну благодать, і так мені добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, і я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…

– Смиреніє паче гордині. Від Матфея, – кинула з заднього сидіння Адріана.

– Хтозна, може, й від Езекіїла, – роздратовано вимовив Леонід і тут же пожалкував, що зрадив своєму стоїчному спокою в нинішній суперечці саме тоді, коли всі втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмішка лягла на його повні губи, Леонід погладив по руці свою молоду дружину Нілочку, яка сиділа між ним і Адріаною і всю дорогу мовчала. – Як ти гадаєш, Нілочко? – спробував надати розмові жартівливого тону: не до серйозних дискусій, коли ти на крутому підйомі, а перед вікном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.

– Нас у школі не вчили Закону Божого, – зашарілася молода жінка.

– І нас – ні. Це тільки шановний режисер Нестор мав щастя відвідувати уроки релігії в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кінозірка Адріана все знає… Степане, не дрімайте. – Леонід діткнувся до плеча кремезного чоловіка з рудою шкіперською борідкою, який сидів біля Нестора. – Наберіться терпцю, вислухайте ще одну сентенцію режисера, і тема розмови сама зміниться: ми за той час виїдемо на перевал, де в екзотичній колибі «Беркут» ждуть не діждуться колеги.

– Я не сплю, – відказав Степан. – Я думаю.

Під колесами загуркотіло, машина пішла по рівному. Нестор згорбився над кермом.

– Це остання приступка, братове, – зрадів Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…

– Нічого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.

– Значить, вам потрібна ще одна сентенція… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика після сьогоднішніх зйомок на буровій, говоритиму від себе – я теж один з прототипів. Твій сценарій, Леоніде, гострий, динамічний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павільйоні я зрозумів, що ми взяли не ту тональність. Усе те було, дорогий, тільки трохи інакше. Як тобі сказати… В часі, в напруженні, в жертвах, у подвигах – так. А от у психології, у зовнішніх її виявах – набагато простіше, приземлено і досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своїх героїв у виняткові обставини.

– Обставини всі виняткові, Несторе. – Повні Леонідові губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоїй машині – теж, бо моя Нілочка поїхала з нами випадково.

– Ой, не чіпайте мене, – знову почервоніла жінка. – Я поза ситуацією, я тут нічого не вирішую…

– Хтозна, хтозна… – Адріана підперла долонею обличчя.

– Річ у тім, що люди ніколи не готуються до виняткових ситуацій… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них ні своєї поведінки, ані фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобі тепер щиро зізнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапівці вкинули напівживого Гарматія, я не вигукував над ним: «Візьму твою пісню!», так я не міг поводитись за тих виняткових обставин.

– А як, скажи, будь ласка? Що ти відчував?

– Нічого, крім заціпенілості… То було відчуття безнадійного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тоді… тоді те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, і мене таки знудило… – Нестор опустив вікно і вдивлявся у сизу мряку, крізь яку не проступали навіть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мій батько, я біг з міста додому, в село, і ноги мені підгиналися, і падав я біжучи, але замість вигаданих тобою клятв у моєму мозку вертілася, немов борозняк у скибі, підленька думка про те, що батькова куртка залишиться мені…

– Ну, знаєш, це вже занадто! – спалахнув Леонід. – То давай виведемо такого собі підлячка…

– Леоніде, – Адріана відірвала обличчя від долоні, – а ви читали «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста?

– Не дочитав! Так само, як і ви… І досить, досить уже того хизування своєю інтелектуальністю. Ви ще зараз назвете «Сповідь» Руссо і «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви і цих творів не дочитали теж! – Леонід уже не намагався приховувати за поблажливою усмішкою своєї неприязні до актриси.

– Може, й так, – відказала спокійно Адріана. – Страшенно нудні речі… Зате правдиві. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – зліплені Господом Богом з глини, а не як безплотні й безгрішні ангели, видумані первісними сценаристами.

Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе більш непроглядніший, машина вже надто довго йшла по рівній неасфальтованій дорозі, Степан занепокоївся.

– Ви впевнені, що ми добре їдемо? – спитав Нестора.

– Ах, які ви, інженери, раціональні. – Адріана не виходила з фривольно-іронічного тону. – Впевнені-невпевнені… То навіть цікаво було б заблудитися і сперечатися до ранку.

– Ви перші б… – не докінчив Леонід.

– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пішла бакаїста, билось каміння об днище. – Це ж і машина в мене ще не об’їжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…

Степан глянув на Нестора і в цю мить запримітив, що його довге сивувате волосся доволі-таки ріденьке, воскувато-жовті пролисини видніють крізь пасма, режисер був тепер набагато звичайніший, ніж на зйомочному майданчику, де він грав себе самого і, за сценарієм, мав постати величним, мало що не іконописним; тоді, на зйомках, він сподобався Степанові, але тепер, певно, під впливом суперечки між Адріаною й Леонідом, ця буденна іпостась Нестора була для нього привабливіша. Перевів погляд на людей, які сиділи ззаду: Адріана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, і йому вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих років, коли вони їхали шукати білої нафти і коли стався вибух на буровій, – тільки чомусь обрізала довге лляне волосся; боже мій, як ця артистка зуміла так увійти в роль Галі, що аж уподібнилася їй… Нілочка сховалася в зніяковіло-чемну посмішку, немов у мушлю, Леонід гладив Нілину руку – це, очевидно, додавало йому рівноваги у словесному двобої.

– Ви ще нічого не втратили, – промовив Степан, – навіщо ж так гостро сперечатися? Робота тільки розпочалася, і режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грає Андрія… Та ось думаю: навіщо та його смерть на буровій? Андрій – це я, а зі мною було зовсім інакше. Я справді перший побачив, як скручуються труби, покриваючись інеєм, я справді наказав усім тікати за горб, але до засувок не підбігав, пізно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утік, тільки й того, що останній… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрібна глядачеві моя смерть?

– Потрібна, конче потрібна, – підкреслено іронічно проказала Адріана. – Треба ж було дати можливість вашій нареченій Галі, яку я граю, пококетувати з Нестором і вийти заміж за буровика Марка.

– З вами неможливо працювати, – махнув рукою Леонід. – Для вас уже стала застарілою довженківська символіка, урочистий тон.

Туман зовсім окутав машину, притиснув до вітрового скла світло фар – два жовтих кола повільно повзли попереду, засліплюючи водія, машину кидало на вибоїнах. Нестор зупинився.

– Щось мені підозрілий цей ремонт асфальту… – Він вихилив через вікно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справді не туди заїхали!

– То чому ж ти… – Леонід насилу стримав злість. – Адріані не дивуюся, але ж Степан застерігав… А там нас чекають – голодні і в холодній колибі.

– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речі, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднів… Не повмирають вони і не замерзнуть, – мовив лагідніше, – ми зараз… – Він вийшов з машини, обійшов довкола, приглядаючись, і безнадійно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.

– Це для вас, Леоніде, – не вгавала Адріана. – Матеріал для ще однієї героїчної сцени.

Повиходили. Вечірній сутінок, перемішаний з туманом, важко наліг на гори, справа крізь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високої скелі, попереду бовванів смерековий бір, у який входила дорога, звузившись до возової, зліва гостинець обривався: глибину прірви можна було тільки вгадати по далекому дзюркотінню потічка.

– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонід.

– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишені люльку, мовчки набивав її. – Ми в цю пастку в’їхали ще тоді, коли я виголошував останню сентенцію, будь вона проклята. Кілометрів зо три проїхали, яке – назад…

Запалив люльку, підніс запальничку до Леонідової цигарки, полум’я дрібно похитувалося перед повними губами Леоніда.

– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обірваної розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирішувати. – Кожна ситуація має свою тональність: коли урочисту, а коли й ні… На одному уроці, я вчився тоді в дев’ятому класі, учитель пояснював нам гекзаметр. – Він умисне розтягував розповідь, згаданий епізод заспокоював його. – Для прикладу взяв вірш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаєшся сонця промінням». Він учив нас скандувати, а я, захоплений емоційністю вірша, задекламував, відповідаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дістав двійку, бо урок був не про емоції, а про розмір вірша. Слід знайти справжній тон…

Леонід зосереджено слухав.

– Справжнє – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своєї появи уже вимагає вдосконалення.

– Ха… – Адріана розім’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторової люльки, щоб припалити. – Один мій знайомий поет ніяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжнє»?

– Оса… – посміхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсім спокійне. – Ну, добре. Гасіть цигарки і сідайте. Степане, поміняйтеся місцями з Адріаною, вона легша. Треба ваги на задній міст. Спробую розвернутися.

– А не краще, щоб ви самі… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька і… – Він змовк, вловивши на собі докірливий погляд Нілочки.

Ці самі слова мало що не зірвалися з Леонідових губ, та він впору побачив Нілину реакцію на пропозицію Степана і сказав, пригашуючи неприємний присмак сорому за своє боягузтво:

– Бачите, як іноді може занизитися тональність…

– Буває… – опустив широкі плечі нафтовик і перший пішов до машини.

Він сів з правого боку, відчужений і зніяковілий, картаючи себе за виробничу раціональність. У його підпорядкуванні багато людей, техніка, він усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських і матеріальних втрат. Як їм пояснити, що в цю мить він не думав про себе, а про жінок – дорога ж вузька, там прірва… І взагалі – що за дурниці, навіщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, ті, в колибі, й справді не повмирають… Та не сказав нічого: Нілочка задала героїчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.

Адріана сіла біля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотіла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокійне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; ні, ні, там друзі ждуть, треба сьогодні добратися до перевалу.

Нілочка почувала себе затишно й безпечно біля Леоніда: він тримав свою долоню на її зап’ясті.

Леонідові все настирливіше дошкуляла думка, що Степан мав рацію: адже під час небезпечних переїздів солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водія; ним почало оволодівати глухе невдоволення Нілочкою, яка своїм докірливим поглядом задала непотрібний тон.

Нестор увімкнув двигуна.

– Ось вам і виняткова ситуація, – сказав Леонід.

– Це тільки її початок, і ще ніхто нічого не знає, – мовила Адріана навмисне спокійно.

– Але ми могли б її уникнути. – В голосі Леоніда відчулося наполягання.

– Тоді б ми розминулися зі справжнім. Кожен із собою – справжнім.

– Це що – експеримент?…

– Не говоріть дурниць, – обізвався Нестор. – Задній міст добре важить, ми зараз… Не гибіти ж нам тут до ранку.

Машина вдарилася заднім буфером у прямовисну скелю, передні колеса стали врівень з краєм дороги, з-під них глухо покотилися в безодню камінці. Всі затамували подих, чутно було далеке дзюркотіння потічка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзів, потім нагнувся над кермом.

– Це справді нерозумна витівка, – сказав скрушно.

– То поставте машину на попереднє місце. – Степан вибирався із в’язкої трясовини відчуження, звичне почуття відповідальності за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих відчуттів забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!

Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацію: навіщо?

– Пізно, Степане, – глухо відказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бік розвертатися. Я винен…

Смеркло. Білувата темрява була густою і глухою, жоден звук, навіть дзюркотіння потічка, вже не пробивався крізь м’яку повсть туману, ставало моторошно.

– А чому й не майданчик? – мовив по хвилі Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тільки й того, що нікому знімати.

– А жаль! – кинула виклично Адріана.

Леонід сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподівається, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблює ця екстравагантна дівиця? Я тисячі разів продумую всі наші розмови, зіткнення, порозуміння й непорозуміння і нічого не знаходжу в своїй поведінці такого, що могло б викликати до мене антипатію. Це просто неузгоджуються наші темпераменти, вдача, ми на ті самі речі дивимося по-різному: я – піднесено, вона – скептично; це ще не гріх – ні мій, ні її, і все одно мені тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив її скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.

– Певно, що жаль, – підкреслено проказав Леонід, і Адріана теж прийняла його репліку на свою адресу.

Нестор здав скільки міг, машина притиснулася до скелі, аж скреготнуло, далі вона не відійде від провалля й на міліметр; білі пасмуги, що повільно витягувалися й утворювали вири над глибоким ізвором, трохи віддалились – Адріана відчула, як полегшало їй у грудях, вона аж тепер зрозуміла, що боїться.

– Скажіть, Леоніде, що є в житті справжнім? – спитала вона з придихом. – Ми нині вже розпочинали розмову на цю тему…

Леонід не озвався.

– Не знаєте?

– Знаю. Справжній – хліб.

– Боже, як парадно. Він справжній, поки його не з’їли. А неперехідне справжнє, постійний контроль вчинків, мислення, стану…

– То вже кажіть, коли знаєте.

– Страх справжній.

– О! – зрадів Леонід. – Я так і знав! Скептики завжди стають першими боягузами.

– Зачекайте… Так, я в цю мить відчула, що боюсь, але й одразу ж дійняло мене ще більш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тільки тут, а взагалі, і вчинити щось негідне. Хотіла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжній.

– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всіх людей. Доброчинство, порядність, геройство – під батогом найницішого…

– Тоді поясність мені, що таке сумління. Хіба це не батіг страху перед самим собою?

Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрів уперед, п’ять назад, і вже – кут, потім ще і ще… І напоумив мене біс… Ні, Адріана явно тут переборщила. Сумління – це сторожа, а не страх. А втім, «сторожа» і «страх» походять від одного кореня. Щось є спільного між цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людині ж властиві почуття звичайної боязні, сумнівів, нерішучості, той-таки Леонід не вільний від них, він зараз боїться так само, як ми всі, проте в творчості такий уже пуританин… А скільки разів ми самі себе перемагали!

…Одного весняного понеділка раннім ранком ішов я крізь ліс з села до Коломиї, ніс у торбі кукурудзяного малая і грудку бриндзи – щотижневий батьківський пай, який мав додати мені сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навіть на дорогу з Монахівки до гімназії – не те щоб витримати шість уроків за філіппіками Катона та коментарями Цезаря про Галлійську війну. Я йшов і радів, що довкола весна, що мій батько кульгавий і його не заберуть у військо, що мати дужа, а я вчуся, хоч по світу ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов і насвистував веселої коломийки, бо в мене входила міцна молодість, а в торбі перекочувався то в один, то в другий бік кукурудзяний малай і муляла спину туга грудка бриндзи; в театрі ж на сцені грала прекрасна Сотниківна в гоголівському «Вії» – словом, я був щасливий: переді мною відкривалося життя. І в той мент юнацького відчуття щастя я спіткнувся на людину. Її голова сховалася під кущем, а ноги витягнулися на лісову стежку, я спіткнувся об ті ноги, і млосний страх, що тут, на цьому місці, вбивають і мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утікав, шалено біг, зелені кола перекочувалися перед очима, біг до крайньої знемоги і аж внизу, коли переді мною заголубіла бинда Пруту, я згадав: уночі тріскотіли недалекі постріли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокійно нині у горах, війна вже докотилася і до нас. Я зупинився, і зовсім інший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою і я залишив її. Я подумав, що сказали б про мій вчинок батько, мати, учитель Страус, і тоді побіг назад, добіг, припав до людини, яка лежала під кущем, і вже не боявся ні мертвого, ані самої смерті. Чоловік був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свіжа… Може, має рацію Адріана? А Леонід?… Він зробив би єдиний варіант на цю тему: я несу напівживу людину, тягну її, врятовую їй життя. Це теж правдивий варіант. Але ж не можна художникові бути постійно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумління перемагало в тобі ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…

Машина буксувала на місці: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскіс дороги. В Нестора полегшало на серці: ще трохи-трохи – і розвернеться. І тут майнула думка і соромно стало, але ж вона була: він на одну мить зрадів, що залишиться цілою машина – така нова, ще не об’їжджена.

Степан виглянув через вікно, він вирішив, що небезпека минула, і, вмощуючись вигідніше на сидіння, промовив:

– Справжнім є стан людини в момент небезпеки.

– А що ви відчували тоді, коли вже побачили, що вибух на свердловині неминучий? – спитала Адріана.

– Те, що кожний відчув би на моєму місці – страх. Симптомів катастрофи ніхто, крім мене, не запримітив, залишалися лічені секунди, а всі стояли на своїх місцях… Мною ж кинуло назад, я відступав і тільки одне бачив: труби скручуються, мов вужівки, метал покривається інеєм, і я закричав. Ви знаєте, я закричав з переляку, і добре, що здобувся на голос – мене почули всі і полишили свої місця. Тільки Марко, той бевзь, він знав усі тонкощі нашої справи не гірше від мене, помітив моє розгублення і, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалі бою, взявся підміняти мене, – загорланив: «Усі за гору!» Я брутально вилаявся, підбіг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозуміти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбіція.

– Сумління, страх, – перебила Адріана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши її…

– У мене таке враження, що ви вже двічі жили на світі, – невдоволено поморщився Степан.

– О, о! – підхопив Леонід.

– …і коли Марко таки виконав мою волю і я побачив усіх своїх на горбі, тоді сам побіг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, і врятувався, як бачите. Таким був мій стан. Я зовсім не мав і в помислі підбігати до засувок, як це…

– Мені починає здаватися, – знизав плечима Леонід, – що ви навмисне заповзялися позбавити моїх героїв здатності на добрі вчинки. Я розумію, що є людські слабкості, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденція – занижувати людські можливості…

– Дорогий Леоніде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкість, мордуючи кермо, – нам усім хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнів, а провівши її через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тільки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть мені на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцій про жертвенність, ти схопиш дружину за руку…

– Облиште! – зойкнула Нілочка.

Вона боїться, подумала Адріана. І я боюся. Ще більше, я ж бачу урвище… І мені без упину, немов перед кінцем, згадується одне і те ж, ніби воно в моєму житті було найважливіше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравіше було? Чи найболючіше?

Я познайомилася з ним випадково у фойє театру і, як він потім мені сказав, увійшла в нього вся… Два роки переслідував мене, виринаючи переді мною, то на вулицях, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком; мені приємно було його бачити, розмовляти – та й тільки… Але ці зустрічі стали потім звичними, і я стала помічати, що мені чогось бракує, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частіше спалахували в нас з чоловіком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з міста. Втекли далеко, кожен від свого світу, і провели цілий день у лісі, забувши про все. Потім, коли вертались, нам було ще замало радості, ми забігали в під’їзди й доціловувалися, а день закінчувався і треба було йти додому. Я згадала, що в хаті нема хліба, він теж згадав про те саме, ми увійшли в магазин і, видно, були такі єдині, що продавщиця й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох. Ми зрозуміли, що не треба її розчаровувати, я взяла хліб, і ми стояли мовчки збоку за столиком і довго дивилися на той хліб, який нам ніколи не доведеться разом їсти, і не підводили голів. У магазині спорожніло, продавщиця глянула на нас і зрозуміла. Вона підійшла з ножем, розкраяла буханець, і ми розійшлися, не прощаючись – сумні і скривджені… Що ж було тоді справжнім, що? Гарячі поцілунки на траві і в під’їздах чи той хліб, розділений надвоє, який ми споживали потім – кожен у своєму домі?… Тільки до чого все це тут – над прірвою?

Машина раптом хитнулася. З-під правого переднього колеса знову пошурхотіли камінці.

Нілочка цього тривожного сигналу не почула. На її зап’ясті лежала тепла й м’яка Леонідова долоня – це її захищало від будь-якої тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсім не стосується подорожей, і, мабуть, тому, що намагалася, в пам’яті сплив такий собі подорожній епізод… Якось зимою вона їхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальті закінчилася, шофер наддав газу, і тоді – Ніла побачила крізь заднє вікно – з бічної вулички вибіг гандрабатий тонконогий лошачок, він радісно заіржав і подався за автобусом. Спочатку було смішно: лошачок біг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкості, віддалявся, і лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, він розпачливо іржав, падав на передні ноги, Ніла зрозуміла, що він обманутий, скрикнула: «Шофере, зупиніться, лошачок відбився від кобили!» Автобус зупинився, лошачок підбіг, обнюхав задній буфер і притьмом повернув назад…

Машина ще раз підозріло хитнулася. Нестор нахилився вперед: під правим колесом над самою прірвою подався, відколюючись від дороги, великий камінь. Нестор перестав кермувати, завмер.

Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адріана. Ревматична ломота добралася спочатку до її колін, потім спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадійно-тужлива думка про такий безглуздий і нічим не окуплений кінець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повітря; Степан, який сидів позаду неї, вмить зрозумів причину того схлипу, він глянув через вікно, теж побачив розколину і сказав владно – так, напевно, він розмовляв з підлеглими в критичних ситуаціях:

– Усі з машини, швидко! Хай їй грець…

– Ми не можемо залишити машину, – здавлено відказав Нестор. – Власне, можете вийти ви й Адріана. Нам з Леонідом варто тільки на кілограм зменшити вагу…

– Після нас вискакуйте ви – на той бік разом.

– Нілочка не встигне…

Заморосила мжичка, туман ліниво кружляв над прірвою. Адріана, між іншим, подумала, що в біблійні часи святі ходили по таких площинах пішки – це був решток її скепсису, основна думка, дуже твереза й конкретна, була про те, що вона має можливість вийти з машини. А право? Як є можливість, то можна знайти і право – Адріана вже раз так виходила, коли вирішила, що справжнє для неї не половинка хліба, а поцілунки; вона покинула чоловіка, щоб не половинитись, як той хліб; право бути цілісною дозволило їй вийти з машини, в якій їхала досі. Він же не зробив цього…

Адріана нерішуче протягнула руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти і легко знайшла його: без неї облегшиться правий бік машини, який нахилився над прірвою, вона повинна вийти, щоб другий бік міцніше сів на твердь; Адріана зробила вже так одного разу, і тій другій половині, її колишньому чоловікові, зараз зовсім незле, напевно, й ліпше, вона тоді вірно вчинила, чому ж цього не зробив він, не зробив і залишився розполовинений, як той хліб…

Натиснула на ручку дверцят, і тої ж миті мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а ті, що в машині, ще не знати, а може, це саме подумав і в і н, вирішивши залишитися разом з тими, з якими був досі, бо не мав певності, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятується тільки він один? Чий вчинок був мужніший – його чи мій?

Адріана глянула на друзів: кожен тепер дивився сам у себе. Рука на ручці дверцят ослабла, опустилася.

Степан був спокійний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рішення; на Несторову пропозицію вийти він не зреагував і сам собі дивувався, чому не зреагував. Чому той страх, який оволодів ним тоді, на буровій, більш не діймає? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливість перемогти його і стати готовим до подвигу? А може, тому переміг тоді страх, що по дорозі на бурову він пізнав своє – справжнє?… Вони з Марком довго шукали цінного конденсату – білої нафти, і Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галі. І якби не та дівчина, що по дорозі на бурову зупинила автобус, та чарівна Надійка з підстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрієм, хтозна, що було б… Він тоді уявив собі Надійку на місці Галі і втямив, скільки важить для нього в житті кохана. То ж задля Галі він переміг у собі ниций страх, так…

– Чому ви не виходите? Вам можна… – обізвалася Нілочка.

– А може, я пересаджу вас через мої коліна і викину на дорогу? – посміхнувся Степан.

– Моя вага повинна бути на Леонідовому боці, мені не можна…

– Але ж тоді підсунуся до нього я.

– Ні, ні, навіщо мені бути там самою? Я буду з Леонідом, з ним не страшно.

Нілочка відчула, як похолола кисть її руки: Леонід відняв свою долоню. На неї вмить нахлинуло відчуття незахищеності, Ніла пошукала його рук, та тут ошпарив її холодний голос:

– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях.

Зіщулилася від цих слів, змовчала, і знову чомусь згадався їй тонконогий лошачок, який біжить за автобусом, розпачливо ірже і падає на коліна… Ніла відшукала Леонідову руку – вона тремтіла, весь він тремтів. Почуття незахищеності огорнуло її всю.

– А ти знаєш, Несторе, – Леонід намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цікава деталь: син біжить додому, дізнавшись про смерть батька, в серці розпука, а думка крутиться біля батькової куртки.

– Цікаво, чому тобі аж тепер стало зрозуміле це підленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тільки що майнула думка про те, що машина вціліє, він утікав од неї до людей, яких поставив перед небезпекою, як тоді з-над Пруту до пораненої людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адріана, і Несторові тоскно стало, що Леонід наближається до того стану, котрий він, Нестор, уже переборов. Він зрозумів: на нього лягає відповідальність не тільки за життя, а й за душі людей, які сидять в машині, треба негайно виходити з цієї скрути; Нестор уже не думав ні про машину, ні про себе, страх за себе полишив його, залишився тільки – за них.

Він спробував ще раз вивернути кермо вліво, камінь під правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер піт з чола.

– Я міг би… – сказав, – я міг би зараз сильно рвонути, коли б мав певність, що той другий камінь, який за цим, міцно тримається. Якщо він стоїть твердо, то ми проскочимо… Адріано, ану вийди, поглянь.

Що ж, подумала Адріана, мені наказують. Я не видумувала для себе права вийти, мені звеліли… Її рука знову потягнулася до дверної ручки, і якби не відчуття егоїстичної полегкості, що раптом задудоніло в грудях, може б, і вийшла; полегшення було надто владне, воно витіснило всі інші почуття, крім холодного усвідомлення безпеки; Адріана побачила себе там, під скелею, саму – сама стоїть, а більш нема нікого, це ж так страшно: були всі – і нема нікого! Ручка обпекла їй долоню, вона смикнула руку, закричала:

– Чого ви хочете від мене, чого, чого?!

Ніхто не зрозумів того крику, Нестор люто глянув на Адріану.

– У неї нерви здали, в неї тільки язик міцний… Вийдіть, Степане… Ви що, не чуєте? – прикрикнув.

– Ми з Адріаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – відповів Степан. – І перейти на другий бік не можемо. Хіба по кузову.

– То лізьте по кузову, чорт вас візьми!

– Це ще небезпечніше.

Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки від керма і відкинувся на спинку, Адріана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – він ще шукав виходу із становища, Нілочка гладила Леоніда долонею по зап’ястю… Сіялася густа мжичка. Кожен мовчки вирішив чекати до ранку і кожен думав про мжичку, від якої може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прірвою.

Від чийогось глибокого віддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонід висмикнув свою руку з Нілиної долоні, схопився за раму відчиненого вікна, вихилив голову, наче хотів вискочити крізь нього; Ніла завмерла, її рука так і повисла в повітрі; цю метушню помітила Адріана, та не встигла вона й усвідомити, що може зараз скоїтися, як сталося зовсім несподіване. Воно було найкращою розв’язкою, єдиним виходом, порятунком – до такого треба додуматися!

Леонід відчинив дверці, нахилився і, натужуючись та крекчучи, підняв на коліна величезного каменя – в іншу, спокійнішу мить хтозна чи міг би його зрушити з місця; обережно підвівся, зсунув камінь з колін на сидіння, потягнув до каменя Нілочку; вона не зрозуміла, що задумав Леонід, відчула тільки під долонями замість тремтячої його руки холодний заболочений камінь. Леонід виповз з машини, підбіг до краю урвища, вклякнув на коліна, нагнувся і загукав надривним голосом:

– Скеля випукла! Не рушиться, не рушиться камінь!

Він повторив це кілька разів, його голос повнився надміром радості, він махав руками, показуючи куди їхати, командував: «Вліво, вліво руль!», ніби Нестор міг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотів мотор, машина рвонула з місця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднім колесом надколотий берег. Гуркіт відбився аж із дна глибокого провалля.

– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув піджака, обмацав себе: сорочка була мокра.

Леонід, вдоволений своєю винахідливістю, порався біля сидіння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, і сідаючи, обняв за спину Нілочку.

– Боялася трохи… Бідна ти моя!.. Несторе, їдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як він тільки додумався до такого, – промимрив Нестор, включаючи швидкість.

– Ха, – змахнув рукою Леонід. – Мені згадався дуже бородатий анекдот… У поїзді один хитрун підійшов до стоп-крана і довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потім відсторонив хитруна і показав йому, як це роблять. Поїзд зупинився, простачкові довелося заплатити штраф. Тоді хитрун сказав, показуючи спершу на біцепси, а потім на скроню: «Колего, треба мати не тільки тут, а й тут!»

Леонід поглянув на друзів і змовк. Зрозумів, що анекдот зараз зовсім не до речі, люди ще не оговталися, вони аж потім оцінять і ситуацію, в якій були, і його вчинок. Він поклав долоню на Нілине зап’ястя, вона вивільнила руку.

– Ти такий холодний…

– Авжеж… Камінь мокрий, в болоті…

Машина виїхала на асфальт і поповзла крізь туман на перевал.

Нестор мізкував над сценами, які вже зняті і які ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знімали? Все одно нічого б не схопили: ми були за стіною туману. Їм удалося б зафіксувати тільки однозначний результат. Подвиг… Леоніда. Ні, у новому сценарії треба виводити героїв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькій тюрмі Гарматієву пісню, хай рятує людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарій?… А той, хто має на це право.

Степан дрімав і у півсні думав, що виняткових ситуацій немає взагалі. Є життя, в якому людина постійно виявляє свою силу і свою слабкість. Що ж є справжнє? Мабуть, мужність перемагати слабкості або хоч признаватися про них.

Нілочку переслідував образ обманутого тонконогого лошачка, який біжить за автобусом, думаючи, що то його віз.

Адріана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближніх у машині над прірвою; важила і зважити не могла – було то боягузтво чи мужність?

Леонідові уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – і врятовує всіх один.

– Аж подумати страшно, що ми всі могли сьогодні… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всі…

Мовчали. Тільки Адріана пробурмотіла щось зовсім недоречне:

– Крім одного. Крім одного…

Ніхто не зреагував на Адріанині слова. Друзі, зрештою, давно звикли до її екстравагантності.

Відплиття на острів Цітеру

У цю кімнату із заслоненим важкою шторою вікном, умебльовану в стилі бароко, я зайшов утретє. Дівчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кімнати і ждав. Тримав руку в кишені піджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач із зображенням австрійської цісаревни Марії Терези, пучками впізнавав знайомий з дитинства барельєф. Цього дукача, що мені подарувала колись моя бабуся, як талісман, я повинен був віддати відомому в нашому місті Колекціонерові за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цікавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь і сьогодні зрадів, що не застав тут Колекціонера: бабусин талісман був ніби кладкою між моїм нинішнім днем і далеким минулим, і цей зв’язок мав назавжди обірватися.

Переді мною світліла пройма дверей, завішана портьєрою, портьєра хитнулася, на порозі стала стара жінка і проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однією рукою вона взялася за узголівну спинку ліжка, другу заклала назад, наче притримувала портьєру, щоб я, бува, не прослизнув повз неї в ту кімнату, звідки вона виносила призначені для продажу речі: старі книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потім простягнула з-за спини руку й подала мені невелику картину у важкій багетовій рамці.

Я внутрішньо аж зіщулився, мене ж цікавили старі книги, історичні, а вона ось утретє виходить до мене то з Біблією, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кінці минулого століття на польську мову, я ж добре знав, що за тією портьєрою, куди стара мене ні разу не впустила, незважаючи на мої чемні й настирливі прохання, розміщена чимала й цінна бібліотека, успадкована, як картини й меблі, хтозна по кому.

Мені хотілося вийти й не приходити сюди більше ніколи, я навіть зрадів такій можливості, бо в кишені залишався бабусин дукач, до якого я попри весь свій реалізм відчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало мені цього зробити, я простягнув руку, взяв картину і, ввічливо посміхнувшись, показав на вікно. Стара зрозуміла й відсунула штору – саме на стільки, щоб світло впало на полотно.

На тлі блідо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловік, одягнений в коротку делію, з голими литками і ціпком у руці, він обняв за талію пишноволосу даму в розкішній сукні – кликав кудись; дама відхилила голову, наче опиралася спокусі.

Я поставив картину на ліжко, приперши її до узголівної спинки, і придивлявся. Щось елегійно-пасторальне, а разом з тим надірване й сумне було в поставі цієї пари; я не міг визначити вартості картини, вгадати автора, – а може, це й зовсім дешевизна, проте мені сподобалася ця річ. Чим саме – не міг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтві, – можливо, тією душевною надломленістю в обличчі жінки; я дивився на картину і чомусь зовсім недоречно згадалася мені загадкова, ніби заздрісна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмішка савойяра з одноіменної картини Ватто, що в Ермітажі, і пісенька Бетховена про савойяра проталаніла у вухах; мені на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по заміських дворах, спостерігаючи людське життя і навіть відсутність життя – як ось у цій квартирі.

Я спитав, скільки коштує картина. Стара заправила п’ятдесятку, і я виклав гроші. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвінок на вхідних дверях, жінка зникла за портьєрою.

Знову – тихі кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиїсь скинуті черевики, почулося чемне аж запобігливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кімнати. Я повернув голову й зустрівся очима з Колекціонером.

Рвучко пішов йому назустріч, наче боявся, щоб він не побачив картини, яка мені сподобалася. Колекціонер інтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лікоть і поклонився, і я почув тепер вагу дукача, який обтягав мені ліву кишеню піджака.

Я приглянувся до мого знайомого, ніби вперше його уздрів: інтелігентне обличчя обрамлене різночинською борідкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я ніколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз відпускав бороду, а для своєї Нілочки пристарав стилізовану гуцульську свиту, проте в зовнішньому вигляді Колекціонера ніби навмисне підкреслювався борідкою його інтелект, а сардачком зв’язок з народом. Може, це мені тільки так здалося, та чомусь у моїй пам’яті знову зринув ваттівський савойяр зі скептичною посмішкою на губах: шарманщик прискіпливо оцінював прибулого, і раптом спісніла його посмішка…

– Ну, як? – спитав пошепки Колекціонер, киваючи головою в бік портьєри. – Вибрали для себе щось цікаве?

У цьому питанні я вчув натяк на свій дукач, сягнув рукою в кишеню, обмацав його і зрозумів, що мені дуже не хочеться його віддавати.

– А мені принесли обіцяне для мого музею? – не чекав моєї відповіді Колекціонер.

– Ви знаєте… забув, іншим разом… – затинався я, та допоміг мені той музей! Як парадно назвав він свою колекцію. – Як ви сказали – музей? – Іронія допомагала мені здолати зніяковіння.

– А хіба ні? Якби ви побачили!..

– У тім-то й річ, що вашого скарбу ніхто не бачить… То швидше комора…

– Вас муха вкусила. – Ображена гримаса перекосила інтелігентне обличчя Колекціонера. – Ви пригадайте, скільки в минулому пропало б скарбів, якби не особисті колекції любителів і меценатів! А тут усе пропаде, пропаде, стара з дня на день чекає смерті, на виручені гроші гробівець на цвинтарі будує…

Мені стало тоскно: гробівець! Вона – гробівець, а він – комору… Я тепер згадав: за Колекціонером водилася сумнівна слава, я тому всьому не надавав уваги, не надто вірив і тепер, та враз сплили мені на думку слова славного у нашому місті Охоронця скарбів: «Хто шукає чистих слідів історії, сам мусить бути чистий» – мені захотілося негайно йти геть звідси.

Я подався до ліжка, на якому стояла приперта до узголівної спинки куплена мною картина; Колекціонер побачив мою покупку і, намагаючись випередити мене, теж поквапився до ліжка, та враз спинився: у проймі дверей стояла господиня.

– Добридень, добридень, – підійшов він навшпиньках до старої, нагнувся, щоб поцілувати їй руку, очима ж пас картину.

Мені згадалася розповідь Охоронця скарбів про те, як у одному гірському селі невіруючий Колекціонер падав на коліна і бив поклони перед старовинною іконою, щоб виманити її в довірливих релігійних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тільки щось схоже – блазнівське і фальшиве – було в цьому прикладанні до руки старої; знову всезнаюче посміхнувся савойяр, і чому саме тут, у цій затхлій кімнаті, сплив він у моїй пам’яті?

Колекціонер позадкував від старої, спинився біля картини і прикипів-таки до неї поглядом; налазливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав мені ще одну небилицю про Колекціонера – як його били гаварецькі гончарі, коли він, ревно молячись у сільській каплиці, крав з аналоя старовинні підсвічники; а що, коли це правда, і я ось зараз стою з ним, мов рівня, у домі, де торгують народними цінностями… Я знову відчув бажання чимшвидше вийти звідси, але він заступив собою картину і, закусивши губу, буквально поїдав її очима.

Тоді я відтіснив його плечем, пильніше приглянувся до картини і тут спіймав себе на думці, що мені звідкись знайомий цей елегійний сюжет. Я перебрав у пам’яті все, що запам’яталося з виставок Ермітажу, Лувру, гаванського Капітолію, та не пов’язав жодної із бачених колись картин з цією, а впертий савойяр дивився тепер з тугою, заздрістю і скепсисом на втечу двох закоханих від світу юдолі й печалі в країну мрій і примарного щастя.

Колекціонер, який у своїй домашній, захованій від людського ока колекції мав, кажуть, цінні картини, ікони, свічники, шати, гердани, кахлі, хрести, монети, дукачі, непогано знався на мистецтві, він міг допомогти згадати, звідки мені знайома ця пара, зображена на картині; з притаєною надією – ану ж я купив за безцінь вартісну річ! – і з острахом, щоб часом її тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекціонер, а в душі ворушилося гнітюче каяття, що зв’язався з ним.

Я ще нижче нагнувся над картиною, і раптом мене приголомшив вигук Колекціонера:

– Ватто! «Відплиття на острів Цітеру».

Шляхетне старече обличчя жінки стало враз плюсклим, подібним до меблевої політури, поїденої червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фіолетовими плямами, очі її зблиснули, вона не зрозуміла значення слів Колекціонера, але надривний його вигук дав їй відчути, що картина коштує набагато більше, ніж вона отримала від мене. Стара потягнулася рукою до ліжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив її чемний смішок:

– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?… Боже, яка дешева підробка! – Колекціонер хихикнув. – І скільки ви за неї взяли, добродійко? П’ятдесят?… Що ж, для відомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротні, пригодяться йому… Чи не можете принести мені щось для огляду?

Стара потупцювала на місці, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекціонера був холодно-байдужим, вона врешті зникла за портьєрою, а тоді мій знайомий припав до картини.

Часто дихаючи від хвилювання, він шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливі, мов у хірурга, обмацували кожен рельєф, горбинку і врешті щось-таки нащупали. Колекціонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олійними фарбами, вийняв з кишені плящину, розкоркував і, намочивши палець у розчиннику, повів ним по горизонтальному горбикові у лівому кутку рамки. Довго приглядався, а потім повернув до мене голову і, не встигнувши пригасити жадібного полиску в очах, зблідлий і з опалими щоками, прохрипів:

– Я куплю її у вас… Ви ж книжки збираєте… Я дам вам сто… двісті…

Він виглядав жалюгідно, мені стало його шкода, я сказав:

– Облиште, не будьте смішні… Я бачив «Відплиття на острів Цітеру» в Луврі.

– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекціонер. – Але я дуже люблю Ватто, навіть бездарні копії… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, він заслоняв собою картину.

Тоді я згадав: щось він там мазюкав пальцем, силою відсторонив Колекціонера, схилився над картиною і на смужці, прокладеній розчинником, прочитав: «Wаtео».

Фрагмент. Ескіз. Заготовка до картини… Оригінал!

Я схопив у руки картину за верхній край рамки, Колекціонер – за нижній, ми засіпали кожен у свій бік, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб є скарбом, я озвірів так само, як і мій суперник, мене палив сором, що тепер цілком зрівнявся з ним – я вже не сумнівався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готові були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьєра, і він опустив руки.

Вийшла стара з двома картинами й подала їх Колекціонерові. Він глянув на них, заахав і попросив:

– Залиште нас, добродійко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…

І коли стара знову зникла, Колекціонер підсунув до мене крісло, сам сів на друге і мовив примирливо, витираючи росу з чола:

– Погодьмося… Що хочете. Гроші… Будь-яку річ з мого музею. Навіщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали мені віддати…

Колекціонер удруге нагадав мені про те, що я теж колекціоную, він брав мене у спільники, пропонував нечистий гендель, і я чув, як мене облипає незримий бруд, від якого важко вивільнитися: я навіть у думці оцінив вартість дукача, і він здався марницею в порівнянні з можливою вартістю картини. Мені в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполі під час останньої моєї подорожі за кордон… Такий інтелектуальний, з гарною зовнішністю інженер не повернувся на теплохід, ми чекали на нього півдня, і даремно – він попросив притулку. Я і тоді і зараз думав про те, що зрадником він став не відразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, він колись не зумів скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцінна картина, яка дісталася мені за марницю, дивилася на мене, я не міг її покинути тут і взяти теж не міг: благання Колекціонера присмоктувалися до мене, мов поліпи.

Я не підводив голови, а нашепти про гроші заповзали у мої вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота все більше збільшувалася, названі суми подумки матеріалізувалися в речі.

– Тисяча… півтори… дві… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатів перським килимом, потім імпортними меблями, далі – машиною, врешті – дачею; всього цього я не мав, усі свої заробітки від сценаріїв я проциндрив на подорожі за кордон, ці ж гроші дали мені волю для творчості, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачі, в будинках творчості; фрагмент картини Ватто, який мені врешті-решт не потрібен, дозволив би відплисти на свій острів Цітеру, і ця втеча окупилась би новими моїми творами, потрібними людям.

Я вагався, хоч розумів, що саме це вагання є злочинним… Я подумав про Охоронця скарбів, який жив у дуже скромній квартирі, а володів замками не гіршими, ніж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував від явної загибелі тисячі скарбів і всі віддав людям, нині сущим і тим, які прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовні багатства, без яких хтось із його внуків, ним же обкрадений, може стати не захисником своєї землі, а відступником, бо не матиме на чому виховати в собі гордість за багатство духа предків… А може, той інженер, який став зрадником у Неаполі, може, він був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись віддав бабусин талісман, як непотріб за дріб’язкову вигоду і став безродним?… Усе це я розумів, а сам сидів і слухав, як засипають мене гроші, дуже багато грошей.

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврі: люди пориваються до корабля, що стоїть біля причалу, море розбурхане і тривожне, а там десь спокій, і радість, і багатство, тільки одна – не ця, що на фрагменті, – жінка, збентежена, сидить збоку і сумнівається, напевне, так само, як я тепер, – сиджу і прислухаюся до пісеньки савойяра:

Окраєць хліба такий великий, аж не вміщається в мою свідомість; пропоновані суми з речей враз перемінилися в товстелезну пачку банкнотів, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових білетів загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся мов з кошмарного сну і побачив перед собою розпалені гарячкою очі Колекціонера. З напіввідслоненого вікна, з-за штори, падало на нього смужкою денне світло, його різночинська борідка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк від гарячки, мені хотілося глянути на нього від голови до ніг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну ціну, та ніг не побачив: він стояв переді мною на колінах так, як колись перед іконою в гуцульській хаті.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маєте такі гроші? Звідки?

– Я маю велику колекцію, вона вартує більше!

– І готові віддати її всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав переді мною Колекціонер, а мені згадалася ще одна билиця про нього: він до крові побив свого сина, який з цікавості відчинив відмикачкою двері до комори з коштовностями… І тепер готовий їх віддати?

– Як ви віддасте мені свою колекцію? – спитав я.

– Разом з хатою. Жінка мене покинула, син геть пішов… Через нотаріуса, як купівлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самі?

Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савойяр наспівував:

По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтелігентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь у Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…

А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савойяра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.

Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…

– Він погано знає французьку орфографію, жарт не вдався. Художник підписувався не Wateo, а Watteau.

– Фальшива?! – зойкнув Колекціонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекціонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врешті прошепотів:

– Ви… ви нікому не розповісте про нашу розмову.

– А що це дало б? Доказів нема… Хіба що напишу сценарій. Та так, щоб вас упізнали…

– Уб’ю!.. – засичав Колекціонер.

– Ну, ви на таке нездатні, – сказав я і, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радістю нащупуючи пальцями в кишені піджака безцінний скарб – важкого бабусиного дукача.

На перевалІ

Братові Євгенові

Їхали мовчки. Від яруги, до якої Нестор під’їхав заблукавши, а потім над нею майже дві години розвертався машиною, до перевалу залишалося не більше десяти кілометрів.

Машина виповзла з бакаїстого путівця на асфальт, він брався ожеледдю, а туман порошив білим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволі. Час ніби уповільнився; у мовчанні, довколишній темноті й тихій їзді – кожен мав змогу відшукувати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям, і сама пригода з хвилини на хвилину ніби втрачала свою значимість. Несторові здалося навіть, що на перевалі, в колибі, де ждуть на них голодні артисти, він розповідатиме про випадок над прірвою з недбалою посмішкою, як про щось зовсім незначуще.

Бажання звільнитися від щойно пережитого діймало й Леоніда. Та бо й справді, страхи які – переднє колесо повисло над урвищем! Ще ж і не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв під стінкою в гестапівській катівні; інженер Степан, який сьогодні консультував зйомки на буровій, живцем горів, коли вибухнула свердловина… І актриса Адріана, і він, сценарист Леонід, навіть його скромна дружина Нілочка – всі задовго до нинішнього випадку пройшли важчі випробування.

За спинами, біля заднього скла, дзеленькали пляшки з горілкою, в машині запахло хлібом і ковбасою, всі були голодні й у думці раділи, що незабаром у товаристві артистів, які виїхали з бурової раніше, підкріпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в світлі фар вилася змійка снігової пороші. Кожен бачив її, хотів бачити, вона відволікала нав’язливі думки, будила віддалені асоціації, та снігова змійка виводила друзів з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, і всі вивільняться від пережитого. І враз це млосне очікування спокою обірвалося зовсім недоречною фразою:

– Отак починається пурга, – сказав Степан.

Мисливець міг передбачити біду: вчора сполохи на західному схилі неба віщували вітер. Та він не міг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тільки зсутенів короткий, ще безсонячний день, на південному заході засвітилася голубувато-фіолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неї ніжна, мов вуаль, спустилася зелена завіса.

Більше року, проживаючи на півночі, мисливець чекав цього видива, а його не було, він давно б уже виїхав – бурові роботи закінчилися, та все вичікував, ще ж лютує зима, може, з’явиться… І нарешті, на межі зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрі було поки що тихо й безвітряно, біла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарілася оргія кольорів.

– Степане, вам, мабуть, нецікаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адріана, не повертаючи голови: біла змійка, що втікала з-під коліс, товщала, вихорилася, здіймалася високо над дорогою, застеляла світ, свистіла, ревіла і знову безпомічно нишкла до асфальту – Адріана пробувала і не могла викликати в уяві картину хуртовини. – Вас аж на північ носило, Степане?

– Було. Шукали нафту біля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Мені довелося боротися з нею чотири дні.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – і горіти, і замерзати через ту нафту? Уявіть, що ми вас знімаємо на плівку не тільки у вогні, а ще й у заметілі – і над усім, як символ людської мужності, самого сенсу існування – бурова вишка… Ха, а зал у кінотеатрі порожній…

– Та ні, цього разу я потерпів через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цікаво! А потім?

– Потім? Чотири доби на лижах без перепочинку.

Нілочка недовірливо подивилася на Степана, спитала:

– Чотири дні ви не їли, не спали і йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без їжі і сну…

– А що було робити – замерзати?

– Нілочко, – промовив поблажливим тоном Леонід, – в кожній людині приховані незвідані запаси сил, так звані надсили, і вони виявляються, коли…

– Коли людиною опановує страх, – докінчила за Леоніда Адріана.

– І не тільки, – незворушно відказав Леонід, він не бажав вступати в нову суперечку з Адріаною. – Любов до життя…

– Джек Лондон.

– Любов до ближніх…

– Чингіз Айтматов. «Рябий пес біжить краєм моря». А втім, ви сьогодні виявили свою надсилу, Леоніде. Той камінь, що ви його підняли і поклали замість себе на сидіння, коли ми сповзали в провалля, не піднімуть і четверо.

– Скажіть спасибі. – Губи Леоніда згорнулися в дудочку.

– До смерті не забудемо… Несторе, – вже діловито промовила Адріана. – А чому б вам у майбутньому не зробити фільм про полярників? Амундсен, Сєдов… Консультанта маємо – того ж Степана…

– Якщо про полярників, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонід таки не стерпів, щоб не заперечити Адріані, таж її знання обмежені колом інформації десятикласниці!

– А й справді, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фільм про полярників, то тільки про Русанова. Річ у тім, що з ним пішла його наречена, геолог і лікар, француженка Жюльєтта Жан. Їх сліди знайшли ще в тридцять шостому році на Таймирі. Це – проблема! До чоловічих подвигів уже звикли. А то – жінка!.. І ніхто нічого не знає. Ось тобі, Адріано, карти в руки. Уяви себе на місці Жюльєтти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його ідею з голоду й холоду на таймирському шхері?

– Не можу, Несторе. Я навіть не в силі уявити собі пургу.

– А я могла б… – несміливо сказала Нілочка, і всі здивовано поглянули на неї. Нестор аж машину пригальмував: він дотепер навіть у думках не припускав, що Нілочка взагалі щось може.

– Дорога, ти б уже… – почав Леонід.

– Я можу, Леоніде, – перебила його Нілочка.

…З півночі насувалася пурга. Інстинкт підказував Жюльєтті Жан повертатися назад, на південь, утікати від снігової стіни, що котилася слідом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вітру, інакше – смерть. Жюльєтта вірила йому. Нічого, зрештою, не залишалося – тільки вірити: буря насувалася, як час, як саме життя, і треба було входити в неї, невідому й небезпечну, а вертатися – хіба що в спогади. З чотирнадцяти полярників, які наважилися пройти Північним морським шляхом із Шпіцбергена, минаючи Таймир, до Берінгової протоки, залишилося їх двоє; у цій розвихреній, оскаженілій безвиході їм зосталися тільки згадки, тому Русанов думав про Київський університет, про висилку в Печорський край за революційну діяльність, еміграцію до Франції, а перед Жюльєттою поставав Сорбоннський університет, де вона побачила Русанова і, полишивши тихе благополуччя, пішла за ним, неспокійним і мужнім.

Я повірила в нього відразу, йому не можна було не вірити. Добрі очі, обрамлені ледь помітними зморшками – начеб від усмішки або напруженої думки, погляд відкритий, спокійний, повні губи під час розмови іронічно складаються в дудочку, про все мені зовсім невідоме він знає до дрібниць, говорить легко, впевнено, переконливо – так уміє розмовляти тільки мій батько, правда, лише про одне: як утікав від німецького бауера до своєї манюсінької, найкращої з усіх дитинчат Нілочки, а Леонід – про все. Леонід багато працював, писав, друкував, їздив на зйомки, і це його життя стало моїм, я іншого не могла і не хотіла знати, я ні за чим не шкодувала, хіба лише за одним… Коли ми обоє приїжджали в село і батько після другої чарки починав свою розповідь, Леонід непомітно зникав з-за столу, він уже знав її напам’ять, і я його зовсім не винила, бо й самій ставало нецікаво слухати. Батько це відчував, зніяковіло опускав очі, але наступна чарка додавала йому відваги, і він таки закінчував свою билицю, яку замість мене й Леоніда слухала моя мама – їй ця розповідь була завжди новою і дорогою. Я ставала подібною до лошачка, який загубив свій візок і побіг за іншим – цікавішим, гарнішим, більшим; повіз той нестримно мчав, і я – за ним, поки ми разом, сьогодні, не спинилися в бігу над прірвою.

Снігова маса вже навалилася на обох лавиною, – ревіла, свистіла, гула, льодяні крупинки обпікали щоки, засліплювали очі. Жюльєтті не страшно, адже їй не буде гірше, ніж Русанову, він нічого не зробить такого, щоб собі полегшити становище, а їй – ні; доля їх єдина; коли він знайде рятунок – то і для неї, а якщо ні – буде разом з нею; чому повинно їй бути страшно?

Машина повисла над проваллям, та я не боялася, ми з Леонідом були в цій біді єдині, і коли він поклав на сидіння замість себе камінь й вискочив з машини – робив це для мене. Так, так, Адріано, він робив це для мене, не будь такою злою, він тоді не про себе думав, а про всіх нас! Леонід чистий, чесний, він носить бабусин дукач на грудях, він ревно оберігає свої і чужі святощі, я знаю про нього те, чого не знаєш ти; людина, яка стоїть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адріано, не пішла б за своїм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я піду, бо вірю в нього, хочу вірити. Той, хто хоч одну мить у житті був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леоніде, ти не боїшся бурі, ти ж сильний… Тільки прошу тебе одне: вислухай ще раз в житті розповідь мого батька про його втечу з німецької каторги. Тільки раз…

– Нілочко, – Нестор відпустив гальмо, машина рушила з місця, – а ви уявляєте собі, що таке біла смерть? Бо мені важко…

– Я тільки-но бачила те все, – зніяковіло посміхнулася Нілочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажіть, Степане, яке воно?

– Розповісти про нього, як і про музику, неможливо.

На мить небо згасло, мов затемнився кіноекран, а тоді почалося величне дійство. У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла від горизонту до горизонту світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на її місці утворювалась промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрозмаїтіші кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилітали вогненні смуги. Знову затемнення, а за мить серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним феєрверком.

А коли скінчилося диво, на сірому північному схилі неба з’явилися подібні до сочевиць хмари, і по сніговій корі побігла змійками колюча поземка. Мисливець впізнав зловісні прикмети страшної хуртовини – бори, він поклав у ягдташ єдиного зайця-біляка, якого вбив учора, і, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на південний захід, немов навздогінці за полярним сяйвом.

Машина поволі пробиралася крізь густий туман до перевалу, білою змійкою вилась поземка по осклизлому асфальту.

Ну все, я вже відчула пургу, вона іде до мене, – подумала Адріана. – Викликаю в собі всю свою силу й гідність. Це в мене є. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжується страхом перед самотністю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в ній знайдеться мій Русанов, з котрим я зможу їсти посполу хліб – хай то з макухою, корою, січкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпорадність, яку дехто називає цим словом. Я готова, Русанов, іти з тобою, ти давно, сивий самітнику, сидиш каменем у моїй душі… Я готова, але тоді лише, коли побачиш у мені людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надію опертися. Тоді буде сенс іти мені з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смерті…

– Знаєте, інженере, – Адріана повернула голову до Степана, – Леонід мав рацію, коли говорив про ті надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевілля. Щоб весь час викрещувати їх у собі, потрібно знати, для чого, в ім’я якої мети чиниш подвиг над самим собою. Щоб вам додавало сили?…

– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стає раптом максималісткою! Гарантую, Леоніде: ви на цей раз спрацюєтеся. Негайно пиши сценарій про Русанова і виписуй роль Жюльєтти. Адріана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключі.

– Не кпіть, Несторе, – Адріана сперлась на руки підборіддям. – Я справді почала думати над особистістю Жюльєтти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже її роль максимальна, ту роль не Леонід придумає, її давно підтвердили трагічні документи. Трагедія сама собою максимальна.

– Що мені додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумієте, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, і я – тепер. А тоді… А й справді – що?

Мисливець утікав від пурги на південний захід, він сподівався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумів тепер, що відбився надто далеко. Те відчуття волі, яке розпирало йому груди дві доби тому, коли вийшов у відкриту безлюдну тундру і побачив обрис північного краю Полярного Уралу, змінилося тепер щемкістю каяття за той, як на його вік, хлоп’ячий порив – утекти від людей, обов’язків, гамору, метушні, диму й посліду в первозданну природу.

Снігова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сірою курявою попереду; мисливець згадав, що людині, як і оленеві, слід іти лише проти пурги. Він поглянув на компас, у думці фіксуючи південно-західний напрям, куди зверне, як тільки трохи вщухне буря, повернувся обличчям на північ і почовгав по твердій сніговій корі.

Вітер налітав з моторошним гавкотінням, мисливець задихався: замість повітря був тільки сніг; здавалося, що з обличчя хтось здирає шкіру; вії, брови, ніздрі сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний біль.

Мисливець мимоволі подумав: скільки-то першопрохідців загинуло в подібній пурзі; колись він, захоплений романтикою подорожей, майже із заздрістю читав про знайдення пошуковими експедиціями слідів тих сміливців, а тепер, опинившись в такій же ситуації, збагнув, що їх мужність мусили обступати і страх, і розпука, і туга, і, можливо, лише усвідомлення того, що вони зробили перші кроки в невідоме, якщо й не окупало їм втрату життя, то хоч втішало; він же мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим, – убитим зайцем-біляком?

Мисливець ішов проти бурі, відчував, що збивається з дороги, що вже й сам не знає, куди йде, він закричав у відчаї. Відчай віднімав силу, він зрозумів це і подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклі, доконче треба відкрити нову землю або досягти Північного полюса? А може, я відкрив себе самого – іншого, глибшого, вищого – серед цієї безлюдної краси? Я бачив урочистість не зіпсованої людьми природи, відчував радість чистоти, спостерігав неповторну гру кольорів як ніхто до мене, бо мені не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали від захоплення ліктем під бік!

Почуття жалюгідного каяття, яке почало було діймати мисливця спочатку, тепер зникло, він ще раз на мить пережив радість усамітнення, і майнула думка – вернутися в сторожку, до неї ближче, ніж до селища; у гірській долині пурги, можливо, й немає. Мисливець повернув на схід, пройшов кілька кроків і зупинився: там, близько, не було нікого, а в протилежному боці, далеко, жили люди… Він відчув, що тієї самоти, якої прагнув, здавалось, усе життя і якою тільки що втішав себе, починає боятися гірше смертельної небезпеки. Розум підказував іти до сторожки – там є сірники і сіль, а в ягдташі – вбитий заєць, та голосіння самоти вже долинало з того боку, від сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звір. Мисливець ступив ще кілька кроків, ще на кілька кроків віддалився від людей і відчув себе враз ніким, біологічною істотою, в якій відбувається обмін речовин, а можливість духовного обміну втрачена, він ніби опинився на іншій планеті, на якій побачив неймовірні дива, а розповісти про них не має кому.

Звір самотності ревів повсюдно, і мисливець утікав від нього, йшов обличчям до північного вітру, а лижі тягнули на захід, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не відбирав, а додавав мисливцеві сил…

– Це так важливо, Адріано, – закінчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвідомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобі потрібно ще чиєсь життя, і твоє теж комусь потрібне. А тоді людина все може…

– О так! – сказали разом Адріана й Нілочка.

– А ви знаєте, – звернувся Леонід до жінок, – що існує ще й так звана психологічна несумісність людей, яка дається взнаки в довгих походах, космічних польотах… Двоє великих друзів Нансен і Йогансон, добираючись півтора року з льодів Арктики до Великої землі, перестали навіть розмовляти між собою…

– Я не думаю, що ви візьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жюльєтту Жан, – коротко глипнула на Леоніда Адріана.

– Нізащо! – відрубав Леонід. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторові. Урівноважений, наполегливий і – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклоні голову аж до керма. – Тільки що це за роль? Русанова легко грати – він символ, опора, прапор. То люди, які оточують його, зі своїми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фільм. Так я бачу.

– О ні! – різко повернула до Нестора голову Адріана. – Я примусила б вас скинути з себе бронзу, наліплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в її кігтики, – усміхнувся Леонід.

Біла змійка на асфальті враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотіла по всьому полотні. Машина вибралася на вершину перевалу, крізь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованої за схилом.

– Що ж, може, спробуємо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужність, і тоді Жюльєтта Жан…

– Для тебе лише такий варіант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жюльєтта пішла з Русановим в експедицію? Щоб тільки спати з ним?

– Адріано…

– Степане, режисер не розуміє задачі фільму. Повторіть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрібним комусь у біді. Так ви сказали?

– Приблизно так, тільки менш парадно.

Довкруги скаженів бора, а коли вихор, наче спіткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жюльєтті про заполярне літо: пташині базари, пурпурово-фіолетові ломикамені, ніжно-голубі незабудки, жовті, червоні й білі маки, і вона бачила їх і йшла до них, – назустріч очевидній смерті. Та врешті Русанов зрозумів марність всіх ілюзій, він бачив, як слабне кохана, задихається, і розпука добралася до його серця: втямив, що погубив її. А вона могла б жити в теплі і спокої біля дітей і добропорядного мужа, він же вирвав її з тихої заводі, щоб пізнала бурю, і за ту радість пізнання сповна розплачується. Русанов звів угору руки й закричав:

«Навіщо, навіщо я це зробив?»

Жюльєтті давно підгиналися ноги, вона хилилася до землі, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у ній решту сил, яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жюльєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала б ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».

– Ні, ні, це жорстоко. Це надто жорстоко брати з собою жінку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаєте, що вона, та жінка, не стала б вашим другом у найтяжчій скруті? Та звідки вам знати, що таке жінка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адріану.

– Слава богу, доїжджаємо нарешті, – полегшено зітхнув Леонід. – Зараз ми порозмовляємо з артистами про наш фільм. А ця дорога – від бурової до колиби – тільки інтермецо.

– Інтермецо іноді стає сильнішим твором, ніж сама опера, – кинула Адріана.

– Можливо… А взагалі – все це вияви вашої екстравагантності. Ще наш фільм не зроблений, ще ви не знаєте, як підійти до своєї ролі, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарію, – промовила манірно Адріана.

«Він не може його писати, – подумала Нілочка. – Якби ж то захотів ще раз послухати батькову розповідь…»

– Адріано, – Леонід уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фільм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нілочки. – Але що, що робити людям у пурзі, коли вони психологічно несумісні? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимістичну кінцівку. Чому вони повинні обов’язково гинути? Не всі ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фільм про Русанова, а…

– Напишіть нам, Степане, оптимістичну кінцівку, – проказав скептично Леонід.

Мисливець ішов уже четвертий день. Він збився з південно-західного й ішов на північний, бо мусив іти супроти вітру, знав, що там, дуже далеко, є селище Юняга, а в тому селищі – люди, і він дійде до них.

Пурга вже видихалася. Зрідка зблискували зорі, і здавалося мисливцеві, що це миготять далекі вогники у будинках – починалися галюцинації. З очей лилися сльози, повітря було мов дим, хотілося спати. На мисливця чатував сон з мискою. І раптом він побачив на пагорбі щось велике, сіре. Вовк! Мисливець зняв рушницю і, наближаючись, стріляв у нього, поки не вистріляв усі патрони. Підійшов – на пагорбі лежала вбита куріпка. І тоді він зареготав, він сміявся над собою, над усіма тими, які, перебільшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не від немочі, а зі страху. А сили є, вони невичерпні, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинація, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врешті він почув людський голос. Не спокушуйся, не сідай, – сказав до себе, – це слухова галюцинація, це твоя смерть! А голоси – дивні, ніби вперше їх почув, – таки лунали вдалині, згодом мисливець почув гавкіт собак, і йому теж стало дивно, що впізнав його, – приходив із небуття у світ. Потім побачив силуети людей, які бігли йому назустріч, – мисливець врешті зрозумів, що він врятований. Тоді у височині спалахнули нестримно-радісні кольори північного сяйва, і він упав – перед людьми…

Нестор зупинив машину біля колиби. Вона сліпо дивилася на прибулих темним вікном. Повиходили, поторсали двері – зачинені. Артисти поїхали, не дочекавшись їх.

А може, не було їх зовсім?

Знімався інший фільм.