Роджер Пілкінгтон

ЯНОВІ СКАРБИ

_{Художник Г. С. КОВПАНЕНКО}

Розділ перший

ТАЄМНИЦЯ В КНИЖЦІ

Коли «Норець» минув верхні ворота шлюзу, Майкл став навколішки на носі катера і почав ретельно укладати канат. Ця робота, певне, поглинула всю його увагу, бо, тільки коли скінчив її, він підвівся й глянув уперед.

Там, за рядом дерев, його око враз помітило тонкі обриси білого пароплава, що йшов трохи праворуч од їхнього курсу. Майкл обернувся й гукнув братові, який стояв біля стерна:

— Пітере! Назустріч пароплав іде! — крикнув він гучно, аби його голос долинув до стернової рубки, і показав пальцем.

Пітер махнув рукою: мовляв, чую.

— Спасибі! Ми встигнемо вийти з каналу до зустрічі з нам. — І Пітер для певності трохи збільшив швидкість катера. Канал був вузький, а біля берегів дно поглиблювали не дуже старанно. Пароплави ж іноді уперто трималися середини каналу, притискаючи інші судна до самого берега. І коли хвиля від пароплава повільно піднімала й опускала їх, вони кілем черкалися дна.

Скінчивши роботу на носі, Майкл помчав на корму і спустився вниз. Невдовзі він знову з'явився з книжкою, сів поблизу стернової рубки і почав вивчати інструкцію про зрощування канатів. Розкрутивши його кінці, спробував переплести пасма і зробити петлю. На малюнку все здавалося просто, але пасма, як навмисне, розкручувалися саме тоді, коли ти цього зовсім не ждеш.

Пітер позіхнув, розморений спекою літнього дня. В стерновій рубці було душно, і він уже хотів приєднатися до дівчат, що спали на палубі. Вони, власне, не спали, а грілися на сонці. Він міг би доручити стернування Майклові, котрий у свої дванадцять років умів стернувати анітрохи не гірше за багатьох шкіперів річкових суден. Проте облишив цю думку, бо ж незабаром доведеться причалювати на ніч. Глянувши на карту, побачив, що Абінгдон недалеко — праворуч по борту, за деревами, вже виднівся його високий шпиль.

«Норець» вибрався нарешті з довгого прямого каналу і на самій бистрині ввійшов у річку. Сестра Пітера Джіл та її подруга Керол чули, як Майкл крикнув про наближення пароплава, але їм так гарно лежалося на сонечку, що навіть підвестися було ліньки. Тільки коли пароплав, шиплячи парою й розмірено пахкаючи старим двигуном, уже проповзав мимо катера, вони розплющили очі й байдуже глянули на нього — достоту так корови на березі проводжають спокійним, вдоволеним поглядом «Норця».

Керол знову заплющила очі. Збудження перших днів канікул минуло, і її хилило на сон. Вона почувалася щасливішою, ніж будь-коли в житті. Канікули не завжди тішили її, і наприкінці кожного семестру вона чекала на них із змішаним почуттям. Звичайно, не треба буде ходити до школи, але вона охоче вчилася і любила товариство подруг. Інші дівчатка раділи, що поїдуть додому, цікаво відпочиватимуть разом із рідними, а для Керол усе було інакше.

Її батьки жили в Новій Зеландії — надто далеко навіть для коротких відвідин під час довгих літніх канікул. Отож іще чотири роки, аж доки їй мине дев’ятнадцять, Керол доведеться гостювати у друзів її батьків і проводити канікули в Англії. Ставилися до неї вони добре, старалися зробити все, щоб вона почувала себе як удома. Та інколи у них бувало страшенно нудно. Канікули Керол провела у родині, котра мешкала в районі Сент-Джонс Вуд у Лондоні, в квартирі на восьмому поверсі. Саду в дворі не було, нічого цікавого, тільки знизу долинали глухий шум вуличного руху та вищання автобусних гальм. Цілісінький день Керол нудилася в товаристві восьмирічного хлопчика, якого вона терпіти не могла. Щодня їй доводилося ходити з ним на ту ж саму прогулянку — один круг навколо озера в Ріджент-парку. Часом її охоплювала страшенна туга за рідною домівкою, і з цих обридлих лондонських вулиць і скверів вона всім серцем рвалася до милих вільних просторів — на батьківщину.

А оце вперше її запросила близька шкільна подруга Джіл Бренксом. Батьки Керол не мали до цього ніякого відношення. Джіл сама запросила її, і Керол не тямила себе від радості, що принаймні три тижні канікул проведе у справжньої своєї подруги. Навіть з лондонською квартирою можна примиритися, аби тільки бути разом. Та коди Джіл сказала, що вдома вони переночують лише одну піч, а потім помандрують катером, Керол аж затремтіла з радості.

— У нас на «Норці» завжди весело, — казала Джіл. — Куди б ми не попливли, скрізь трапляється стільки цікавого.

Досі Керол один-єдиний раз плавала на судні: то був лайнер водотоннажністю двадцять дев'ять тисяч тонн, який віз її мало не через увесь світ сюди, в Англію, до школи. «Норець» — то зовсім інша річ, і належав він сім'ї Бренксомів. Вони тримали його на Темзі поблизу Генлі і під час весняних та літніх канікул завжди вирушали у подорож по річці.

— На перший погляд, ніби й не дуже цікаво, — казала Джіл, — а насправді — надзвичайно, слово честі!

Та Керол не треба було переконувати, бо це має бути щось цілком фантастичне, коли порівняти з тим, як вона досі проводила канікули.

Минав другий день подорожі, і Керол тішилася кожною її хвилиною. Всі були на палубі, крім матері Джіл, котра в каюті складала список різних припасів, які треба закупити в найближчому селищі, де є крамниця. Батько Джіл, посмоктуючи люльку, сидів тут же, біля дівчаток. Керол спершу трохи боялася його, але зовсім не тому, що це був велетень з пишними вусами; просто вона вважала, що головному інспекторові Скотлеид-ярду належить бути лютим. Проте скоро переконалася, що він зовсім не лютий, і батько Джіл дуже сподобався їй.

— Гарне тут плесо, — сказав батько Джіл, уриваючи її думки.

Керол підвелася й озирнулася довкола Річка звивалася між золотавими від жовтцю луками, а попереду кілька невеличких вітрильників влаштували перегони навколо буя, що бовванів посеред течії.

— Дуже гарне! — вигукнула Керол. — Я й не думала, що на катері так чудово мандрувати. А «Норець» — то ж таки прекрасний катер.

— Я радий, що він тобі подобається, — відказав містер Бренксом. — Якщо ця подорож тебе тішить, тоді все гаразд.

Пітер уповільнив хід і пропустив вітрильники, залишаючи їм удосталь місця, щоб розвернутися навколо буя.

— Абінгдон! — гукнув він. — Може, причалимо десь тут, щоб закупити продукти?

— Та де завгодно. — Містер Бренксом вийняв з рота люльку. — Найкраще коло мосту.

Джіл теж підвелася і разом із Керол приготувалась стрибнути на берег з канатом. Ліворуч, трохи далі від берега, височіла церква з гострим шпилем. Від порога церкви збігала стежка через порослий травою дворик, обабіч якого стояли рядком невеличкі котеджі з критими галереями на старих дубових стовпах.

— Яке дивне місце! — мовила Керол. — Цікаво, хто тут живе?

— Мало не забув! — вигукнув батько Джіл — Це те саме місце. Я приїздив сюди якось в одній справі. Дуже дивна, я б сказав, справа. Її й досі не доведено до кінця.

— Що ж то було, татку? — спитала Джіл. — Убивство чи що інше?

Містер Бренксом засміявся.

— Ні, не така звичайна справа, як убивство. То було щось на зразок пошуків скарбу.

— Так це ж дуже цікаво! Розкажи нам, таточку!

— Приготувати канати! — урвала розмову гучна команда Пітера. — Причалимо ось тут.

Дівчатка миттю схопилися на ноги, і Керол побігла вздовж борту на корму. Як тільки Пітер обережно підвів «Норця» до берега, вони разом стрибнули на землю і підтягли канати. Містер Бренксом спустився в носову каюту і виніс звідти дерев'яний молоток і два кілки з кільцями, їх забили в землю і прив'язали до кілець канати.

Містер Бренксом був задоволений тим, як пришвартовано катер.

— Ну от! — сказав він, ще трохи підтягнувши носовий канат. — А тепер, коли хочете, можете всі йти до крамниці.

— Я хочу послухати про ту справу, — мовила Джіл. — Ти ж саме зібрався нам розповісти.

— Про яку справу? — стрибнувши на берег, поцікавивсь і Майкл. — Що за справа?

— Татко збирався нам розповісти про пошуки скарбів у Абінгдоні, — пояснила Джіл. — Ну-бо, татку! Прошу тебе, розкажи. — Вона знову скочила на катер. — Ходи-но сюди, розкажеш. А потім ми підемо до міста купувати припаси. — Джіл подала руку й допомогла вилізти Керол.

— Про це в пресі не публікувалося, — мовив вагаючися батько Джіл. — Мені не варто розповідати.

— Але ми нікому не скажемо, — запевнив Майкл.

— Звісно, нікому, — підтримала його Джіл. — І Керол уміє зберігати таємниці, правда ж, Керол?

— Містере Бренксом, обіцяю: нікому ані словечка! — рішуче мовила Керол.

— І все ж мені не можна розказувати про це нікому, навіть вам, — повторив батько Джіл — А втім, — підморгнувши, додав він, — не думаю, що це завдасть якоїсь шкоди. А коли вже вам трьом розповідати, то, щоб було справедливість, треба покликати й Пітера.

— І маму! — додав Майкл, видираючись і собі на катер.

Головний інспектор заглянув крізь люк до каюти і похитав головою:

— Мама задрімала, не треба будити її тільки заради того, щоб послухала цю історію. До того ж більшість фактів вона знає ще з тих часів, коли все це відбувалося. Пітере!

— Що, тату? — Пітер виглянув із стернової рубки, де зосереджено вивчав карту річки.

— Йди до нас. Я маю дещо розповісти.

Коли всі сіли колом на палубі, що правила за дах для каюти, містер Бренксом почав:

— Це не зовсім звичайна історія, і я, далебі, не знаю, з якого боку до неї підступитися. Вона складається з кількох епізодів. Кожен з них сам по собі небагато важить, але коли їх об'єднати, то вийде правдива історія про одну надзвичайну таємницю. Мабуть, краще почати з того, як знайшли Яна.

Містер Бренксом заходився натоптувати люльку, а його слухачі тим часом ледве стримували нетерпіння.

— Було це під час війни, — нарешті почав він. — Якось на світанку, лише благословилося на світ, берегова охорона помітила в морі невеличкий човник, що погойдувався на хвилях десь за чверть милі від берега. Це сталося в Есексі, року, здається, сорок другого. А втім, де та коли — не має значення. Суденце виявилося невеличким вітрильником, але на ньому, здавалося, не було жодної живої душі. Отож послали рибальський човен подивитися. На дні вітрильника знайшли старого моряка, зовсім виснаженого. Увесь мокрий, він так змерз, що лежав непритомний. Рибалки перенесли його у свій човен, а вітрильничок взяли на буксир і притягли до берега.

— Він одужав? — спитала Джіл.

— Авжеж. Його одвезли до лікарні, і він одужав, але здоров'я до нього не повернулося. Це був старий чоловік, років сімдесяти, і кілька діб він плив морем без харчів у відкритому човні. При ньому був вузлик з деякими речами. Невдовзі виявилося, що він голландець. Старий трохи тямив по-англійськи і назвався Яном — просто Ян, та й годі. Коли спитали прізвище, він відповів: «Звіть мене просто старим Яном з Дордрехта». Певне, то було місто, де він раніше жив.

— Я не знаю всього, що сталося з Яном, знаю лише, що по кількох місяцях він опинився тут і жив разом з іншими стариками в одному з будиночків цього притулку. — Містер Бренксом тицьнув люлькою у напрямі притулку для старих. — Здається, в третьому.

Його слухачі озирнулися на рядок мирних котеджів.

— Так от, ми в Скотленд-ярді ніколи й не чули про Яна, аж доки одного разу, років зо три після того випадку, до нас не звернулися представники військової розвідки і не попросили розшукати його. Мабуть, коли Голландію визволили від фашистів, хтось із голландців розповів нашим розвідникам дивовижну історію про те, як під час окупації учасники Руху Опору сховали в надійному місці величезну колекцію золота, коштовностей та інших цінних речей, а німці — чиста випадковість — знайшли те казкове багатство в копиці сіна і тільки зібралися вивезти його, як кілька хоробрих патріотів напали на них із засідки й відбили скарби. Німці, звісно, почали розшуки, і зрештою старому Янові було доручено сховати їх. Відомо, що темної ночі він вирушив кудись на своєму човнику і з того часу його більше не бачили. На думку голландців, цілком ймовірно, що Ян міг зважитися перевезти скарби до Англії. Отож представники військової розвідки і питали Скотленд-ярд, чи не чули ми чого про Яна.

Ми, звісно, заходилися скрізь з'ясовувати і зрештою довідалися, що старого матроса з такими прикметами, як нам описали, справді було знайдено у човнику. А коли почали розпитувати докладніше, то дізналися, що його таки звали Яном. Пошуки привели нас до цього притулку. Я добре пам'ятаю, як ми всі мчали сюди, щоб зустрітися з ним. У двох службових машинах їхали офіцери військової розвідки, голландський генерал з перекладачем, один з учасників Руху Опору, котрий особисто знав Яна і спеціально прилетів з Голландії, та нас четверо із Скотленд-ярду. Ціла процесія висипала з машин і ступила на це невеличке подвір'я.

— І скарби виявилися при ньому? — схвильовано спитав Майкл.

— На жаль, Ян тоді був уже покійний. Він помер уві сні за три тижні до нашого приїзду. Ми обшукали богадільню від горищ до підвалів, переглянули нечисленні його речі, розпитували всіх старих, які його знали. Але ані сліду не знайшли. Він, певне, ні з ким не розмовляв про скарби, а якщо й знав місце, де все золото й коштовності сховані, то забрав цю таємницю з собою в могилу.

— То ви так нічого і не дізналися, навіть на слід не натрапили? — Джіл була розчарована.

— Нічогісінько.

— Звісно, якщо Ян прибув без скарбів, то він міг просто загубити їх у Північному морі, — зауважив Пітер.

— Цілком можливо, — погодився батько. — І все таки мені чомусь здається, що це не так. Ян був справжній старий моряк, загартований і винахідливий, якщо вірити людям, котрі його знали. Тож мені не йде з думки, що якби він і справді не вберіг їх, то й сам не дожив би до того дня, коли хвилі прибили його до нашого берега.

— Ти вважаєш, що він сховав усе те добро в Голландії? — запитав Майкл. — Чого ж тоді голландці не розшукають його?

— Де тільки не шукали, Майкле, але все марно, і зрештою довелося кинути пошуки.

— Стривай-но, тату! — знову втрутився Пітер. — Голландці ж напевне знають, звідки Ян вирушив у дорогу, так?

— Так. Він вирушив з підвалу власного будинку в маленькому провулку Дордрехта. Сам я не був там, але переглянув стільки фотознімків, зроблених голландською поліцією, що знаю його, як власний дім. Двері підвалу виходять на вузький стічний канал завширшки близько шести футів.

— Ну, а куди веде той канал?

— Він сполучений з іншими каналами, а ті — з річкою, яка впадає в море. Вздовж деяких каналів тягнуться ряди старих складів і підвалів. Він міг одвезти скарби куди завгодно.

— То, певне, хтось мав би знати, куди він повезе їх, — зауважила Керол.

— Очевидно, ніхто не знав. Бійці Руху Опору охороняли дім Яна в той час, як він від'їздив. Але вони не знають навіть, в який бік він повернув каналом. Голландці прочесали все місто, кожен закуток. Не лишилося жодного підвалу, де б не перевернули все догори дном.

— А якби прочистити ті канали землечерпалкою? — подав думку Пітер.

— Очевидно, в цьому не було потреби. У ті невеличкі водні шляхи вода прибуває разом з припливом, а в час відпливу вони пересихають. Дно й стіни в них вимощені цеглою, отож там нічого не сховаєш і не закопаєш, не кажучи вже про таку досить громіздку колекцію, як ті скарби.

— Отож голландці так і не знайшли нічого, — розчаровано мовив Майкл.

— Нічого. І кілька років тому відмовились від усіляких спроб. Оце й уся історія.

Джіл ковзнула задумливим поглядом по мирних будиночках притулку, які приховували таємницю.

— Скажи мені, тату, чи дуже дорого коштують ті речі, що їх нібито сховав старий Ян? — поцікавилася вона.

— Авжеж, — відповів батько, вибиваючи люльку об борт катера. — Там були переважно коштовності та діаманти з Амстердама вартістю близько трьох мільйонів фунтів![1]

Вигуки здивування долинули в каюту до матері Джіл, котра саме пробудилася від сну. Вона підвелася й висунула голову з люка.

— Що сталося? — спитала вона, обводячи всіх поглядом, щоб упевнитися, чи не провалився хто в трюм.

— Нічого не сталося, люба, — відповів містер Бренксом, підводячись. — Просто ми розмовляли. Виходь на сонечко. Неси сюди свій список, діти збігають по продукти, А ми з тобою зостанемося тут на господарстві.

— Чудові у нас канікули! — сказала Керол, стрибаючи разом з усіма на берег. — А яку надзвичайну історію про старого Яна розповів ваш татко!

— Як на мою думку, — мовив Пітер, — то старий, певне, загубив те добро по дорозі до Англії, йому просто забракло мужності зізнатися в цьому. Ти взяв кошик на продукти, Майкле?

— Еге ж. Я зараз наздожену вас.

— Ян міг сховати коштовності, а потім привласнити їх і обдурити своїх друзів, — висловила свою гадку Джіл.

— І це може бути, — погодився Пітер, рушаючи стежкою вздовж берега.

— На те не скидається, — міркувала вголос Керол. — Ян був простою людиною, і не хочеться вірити, що він нечесний.

Пітер засміявся.

— Це якраз те, що тато часто каже: ніхто не любить підозрювати інших у нечесності. Ось чому шахраям вдається так легко робити свої справи.

— Як там не є, — наполягала Керол, — а я вважаю, що Ян був людиною чесною. І це потвердиться в той день, коли знайдуться скарби.

— Не турбуйся, — відповів Пітер. — Їх ніхто не знайде. Загублені скарби ніколи не знаходяться. Ходімо швидше, купимо все, що треба, а потім можна буде скупатися.

«Норець» лишився в Абінгдоні на цілу ніч. Поспішати не було потреби — попереду ще майже три тижні канікул. До того ж від свіжого повітря всіх хилило на сон, а тому спати полягали рано.

Керол прокинулася перша. Глянувши на годинник, побачила, що стрілки не показували ще й пів на сьому, хоч крізь ілюмінатор каюту заливало сонячне проміння. Спати більше не хотілося. Вона швиденько вдяглася і навшпиньки, щоб не розбудити Пітера, Джіл і Майкла, які ще міцно спали, вийшла з каюти.

На палубі повітря було свіже й прохолодне. Ніщо не порушувало спокійну гладінь річки, лише коли-не-коли скинеться десь маленька рибка. Трохи далі за течією зграйка качок хлюпотіла між осокою, об'їдаючи молоді пагінці, а в місті за річкою панувала німа тиша.

Стоячи на кормі, Керол обвела захопленим поглядом увесь катер. Він був невеликий, цей «Норець», завдовжки, певне, футів тридцять, не більше, але дуже зручний. На вигляд скромний, діловитий, він дуже відрізнявся від тих розмальованих суденець, що траплялися їм досі. Джіл казала, що «Норець» раніше був військовим портовим катером. І хоч містер Бренксом переробив його, як йому хотілося, і пофарбував у синій та сірий кольори, але обводи корпусу збереглися — міцні і водночас витончені.

На носі катера щось зашаруділо, і з люка висунулася голова містера Бренксома. Він помахав Керол рукою і вийшов, позіхаючи, на палубу. На ньому все ще була піжама.

— Що, Керол, подобається тобі подорожувати?

— О, як чудово! У мене ніколи не було таких захоплюючих канікул і… ну, я почуваю себе зовсім інакше…

Містер Бренксом усміхнувся.

— Радий це чути. А знаєш, дехто вважає, що на річці нудно, та я іншої думки.

— Я теж. Тут стільки цікавого!

— Звичайно, — мовив містер Бренксом, потягуючись. — «Норець» — гарне суденце. На ньому і в морі цілком безпечно, але по стількох місяцях праці мені більше до вподоби тихий спокій річки. Як на мене, то плавання по морю нагадує тяжку працю.

— А по-моєму, на морі було б нудно, — зауважила Керол.

— Цілком згоден! Я наперед тішуся, що цілих три тижні можна буде вилежуватися на сонечку, купатися, робити все, що заманеться. Таким, по-моєму, і повинен бути справжній відпочинок. Це те, що… — Він раптом замовк, пильно дивлячись у тому напрямі, де вдалині бовванів міст. — Хай йому біс!.. — пробурмотів він. — Я так і знав, що без цього не обійдеться.

— Що сталося? — здивовано запитала Керол.

Головний інспектор показав рукою на стежку. Підскакуючи на вибоїнах, до них поволі наближався коричневий мотоцикл, а на ньому — чоловік у синьому плащі й шоломі з навушниками.

— Навіть якби ми були в морі, вони наздогнали б нас на вертольоті чи в якийсь інший спосіб. А я так сподівався, що хоч цього разу мені дадуть спокій.

Мотоцикліст, під'їжджаючи, перебіг очима назви кількох човнів, що стояли ближче до мосту, і збільшив швидкість. Спинився він біля самого «Норця».

— Ви головний інспектор Бренксом, сер? Прошу вибачити, що доводиться турбувати вас о такій ранній порі, але я маю передати вам термінове повідомлення від начальника. — Він зійшов з мотоцикла, розстебнув шкіряну сумку, що висіла у нього на поясі, і витяг конверт. Головний інспектор скрушно похитав головою.

— Вибач мені, Керол.

Він стрибнув на берег і розпечатав листа.

— Буде відповідь, сер?

— Так. — Містер Бренксом узяв олівець і блокнот, які подав йому мотоцикліст і написав кілька слів. — Одвезіть це місцевому інспекторові поліції, — сказав він. — Попросіть його негайно передати телефоном в Уайтхол[2]. І скажіть йому, щоб рівно через годину на мене чекала машина тут, біля мосту.

— Слухаюсь, сер. — Посильний натиснув на стартер, розвернувся і помчав назад стежкою, підскакуючи на вибоїнах.

Містер Бренксом стрибнув на катер.

— Керол, мені дуже жаль, що так сталося. Але зробимо все, щоб ви змогли продовжувати мандрівку без мене. Може, ти спустишся вниз і розбудиш усіх? Бо нам треба багато що зробити, а часу лишилося менше години.

Зовсім засмучена, Керол спустилася трапом в кормову каюту. Майкл уже прокинувся — його розбудив гуркіт мотоцикла, а решта ще міцно спали. Керол вирішила першою розбудити Джіл.

— Вставай, вставай! — прошепотіла Керол, помалу стягуючи з неї простирадло.

Джіл заворушилася на своїй верхній койці.

— Що там таке? — сонно промимрила вона.

— Щось сталося. Ваш татко хоче, щоб ви негайно вдяглися й піднялись нагору.

Джіл хутко сіла на койці, та так необережно, що стукнулася головою об стелю каюти і голосно зойкнула, розбудивши тим зойком Пітера.

— Що тут відбувається? — пробурмотів він.

Керол розповіла і йому.

— Цього слід було чекати, — скривився він. — Жодної відпустки не минуло без того, щоб тата не потягли розслідувати якусь справу про вбивство чи ще щось… А він так сподівався, що цього разу обійдеться… Ну що ж, можливо, за день-два він з усім тим упорається. — Пітер скочив з койки, а за ним і Майкл.

Через п'ять хвилин, нашвидку одягшись і навіть не умившись, усі зібралися на палубі. Батько Джіл вийшов, а місіс Бренксом лишилася внизу, щоб розпалити примус і приготувати сніданок.

— Дуже жаль, що так сталося, — почав містер Бренксом. — Був тут посильний. Йому наказано розшукати мене — він, певно, половину ночі на це згаяв. Ет, мабуть, краще сказати вам одразу, та й по всьому. Я повинен негайно виїхати до Сполучених Штатів, до Вашінгтона. Опівдні маю бути на літаку.

— На літаку! От щасливий! — вихопилося у Майкла.

— Справа дуже важлива, починалася вона в Англії. Я вам про неї нічого не можу сказати, але пробуду у відрядженні принаймні три тижні.

— Та це ж уся відпустка, тату! Хіба ж так можна, справді-бо! — запротестувала Джіл.

— А замість тебе ніхто не може поїхати? — спитав Пітер.

— На жаль, я мушу їхати сам. Нічого не вдієш. — Батькові так само було прикро, як і дітям. — Але тут ще одне діло. Оскільки зривається моя відпустка, мені дозволили взяти з собою маму, її дорогу буде оплачено. Я сказав їй про це і спитав, що вона робитиме. Мама вважає, що вона потрібна тут вам.

— Ні, ні! — вигукнула Джіл. — Нехай їде. Вона неодмінно повинна їхати. Для неї це буде чудовий відпочинок.

— Ми самі упораємося з катером, — додав Пітер. — Я ж добре знаю мотор і все інше.

— А ми з Джіл зможемо готувати їжу, — сказала Керол. — Сподіваюся, ви не допустите, щоб місіс Бренксом лишилася тут заради нас?

— Спасибі тобі, Керол. Це дуже чемно з твого боку.

— А все ж мені хотілося б, щоб мама лишилася з нами, — нерішуче мовив Майкл. — Зрештою це ж наша мама і ми не хочемо, щоб вона від нас їхала. І щоб ти теж нікуди не їхав, татку.

— То правда, — сказала Джіл. — Ми хочемо, щоб вона лишилася з нами. Але ми ще більше хочемо, щоб вона поїхала до Америки. Для неї це буде прекрасна подорож.

— Авжеж, візьміть її з собою, містере Бренксом, — умовляла Керол. — І хай вас не турбує, що скажуть мої батьки. Вони вже звикли до того, що я живу далеко від них, і, мабуть, взагалі про мене не думають. — Голос Керол бринів трохи сумно.

— Вони думають про тебе, я певен, — сказав батько Джіл, ніжно поклавши руку на плече Керол. — А тепер глянь на цих трьох — Пітера, Майкла і Джіл, і скажи мені щиро: чи буде тобі добре в їхньому товаристві ці три тижні?

— На «Норці», звичайно, — додав Пітер. — Часу в нас вистачить, щоб добратися аж до Лечлейда.

— Ми будемо часто купатися, придумаємо щось цікаве!.. — вмовляла Джіл.

— І вам на двох дістанеться ціла каюта, коли татко з мамою поїдуть, — сказав Майкл.

Керол засміялася.

— Ну, звісно, мені буде добре, — відповіла вона.

— А наша думка так нікого й не цікавить? — пожартував Майкл. — Хто проти того, щоб Керол провела з нами ці три тижні, прошу піднести руки!

Але жодна рука не піднеслася. І коли місіс Бренксом зійшла трапом на палубу, всі наввипередки закричали:

— Вирішено! Ми хочемо, щоб ти їхала! Самі прекрасно впораємося! Нам буде дуже весело!

Місіс Бренксом поцілувала кожного з них.

— Рада це чути! — сказала вона. — Певна річ, мені прикро залишати вас. А втім, я знаю, що ви будете розважливі й піклуватиметесь одне про одного.

За сніданком поспіхом обміркували дрібніші питання. Джіл було довірено гаманець з такою сумою, щоб вистачило заплатити за добрячий запас харчів на три тижні і за пальне для мотора. У Джіл і Пітера були ще власні ощадні книжки на випадок крайньої потреби. В разі якихось серйозних неприємностей вони мають зв'язатися з поліцією, і тоді один з батькових підлеглих прибуде із Скотленд-ярду і все уладнає. Майклові доручено дбати про запас води та інші господарські речі, а маршрут подорожі — то таке діло, що його мають вирішувати всі разом. Пітер як шкіпер буде і за старшого.

— Я певна, що ви будете розважливі, — сказала мати і підвелася, щоб іти до себе й починати пакуватися в дорогу. — А коли ми повернемось, ви нам розкажете про всі свої пригоди.

Останні хвилини минули в поспіху й метушні. Майкл раз у раз виглядав, чи не їде поліційна машина; невдовзі він збіг у каюту і повідомив, що вона вже прибула.

Із змішаним почуттям суму і якогось збудження всі простували стежкою вздовж берега. Батько й Пітер несли валізи. Водій-полісмен відчинив багажник і поклав туди речі. Останні короткі поцілунки, і машина рвонула з місця.

— До побачення! — Діти стояли обіч шляху, махаючи руками на прощання.

От вони й лишилися самі. Кілька хвилин тривала важка тиша, потім Пітер заговорив:

— Ну що ж, ходімо на катер, треба навести там лад. Потім перевіримо свої припаси, купимо все необхідне і рушимо на «Норці» до Оксфорда.

Джіл була рада, що він уже будує плани на майбутнє. Дуже часто в таких випадках люди просто тиняються, не знаючи, що робити, аж доки взагалі пізно уже братися за будь-яке діло.

— Прекрасно! — згодилась вона. — Візьмімося всі гуртом за діло, і чим швидше, тим краще. Якщо все хутенько зробимо, то в нас часу вистачить і скупатися.

Дівчаткам припало мити посуд, тим часом як Майкл прибирав у каютах, а Пітер із заклопотаним виглядом порпався в моторі. А втім, Джіл з Керол здавалося, що він просто тішиться, бавлячися промащеними ганчірками та гайковими ключами, як ото хлопці завжди роблять. Невдовзі скрізь панував зразковий лад і чистота, але оскільки в такий ранній час крамниці ще були зачинені, дівчата вирішили скупатися. Пітер усе ще був страшенно заклопотаний мотором, якщо судити з бурчання та зітхань, що долинали з машинного відділення, і тому Майкл вирішив сам податися на розвідку. Він одв'язав брезент, яким був накритий ялик, начепив на гак шлюпбалки ланцюги, підняв ялик з підставок і вивів за борт. Потім, повільно попускаючи таль, спустив ялик на воду.

— Куди це ти збираєшся? — поцікавилася Джіл.

— Думаю перебратися на той бік, — відповів Майкл. — Хотів би оглянути занедбаний канал отам на повороті, біля старого залізного мосту. — Він завжди скрізь совав свого носа, любив розвідувати, куди прямують бічні течії.

— Гляди ж там, не барися! — сказала сестра. Набравши повітря в легені, вона на мить завмерла на кормі, потім швидко випростала руки вперед і стрибнула у воду.

Майкл саме вмощувався в ялику, коли Джіл пірнула. Вода сплеснула в круговерті, і ялик загойдався на хвиля.

— Гей, обережніше! — обурено закричав Майкл. — Ти мало не потопила ялик.

Тільки він це сказав, як почувся ще один сплеск — то Керол пірнула слідом за Джіл. Цього разу стрибок був спокійніший, але Майкла оббризкало, і вода потекла йому за комір.

— Ой Керол! — скрикнув він. — Ти не могла б пірнути трохи далі?

Схопивши весла, він щосили почав гребти за течією і невдовзі добрався до повороту, де старий покинутий канал сполучався з річкою попід вузеньким мостом.

За кілька хвилин з машинного відділення вийшов Пітер і сів па палубі. Йому було не так-то й весело, бо тепер, коли вони лишилися самі, бути за старшого у їхній компанії не здавалося йому так втішно. З батьками все було значно простіше. Мати завжди подавала цікаві пропозиції, як провести вечір, а батько планував екскурсії та прогулянки у різні місця вздовж річки. Якщо Пітер тепер не робитиме так само, то канікули минуть нудно. Звісно, вони могли б дістатися до Бленгейма і провести там якийсь день, а в Оксфорді можна було б піти на крикетний матч. Але тут же вкралася невесела думка, що дівчатка не схочуть згаяти цілісінький день на крикет. Дівчата — народ непевний, коли йдеться про такі речі.

Пітер сидів, спершися ліктями на коліна і поклавши голову на руки. Він одчайдушно силкувався придумати принаймні хоч одну якусь цікаву екскурсію. Але натхнення не приходило до нього. «Зрештою, — подумав він, — може, воно й краще — не відходити далеко від катера, а купитися, гуляти поблизу».

Годинник на церкві пробив дев'яту, і на річці показалися Джіл і Керол. Дівчатка пливли від мосту. Пропливаючи повз катер, вони помітили Пітера і замахали йому руками.

— Біля берега мулко, Пітере, — крикнула Джіл. — Кинь нам линву з цього боку — ми видряпаємося прямо на катер.

Пітер підвівся, вибрав добрячий товстий кранець і спустив його за борт, прив'язавши линвою до стояка.

— Добре плавалося? — спитав він чемно.

— Чудово! — вигукнула Керол. — Вода тепла-теплісінька, але така густа каламуть, що під водою нічого не видно.

— Керол пірнала, як качка, — пояснила Джіл, забираючися на катер. — Вона дуже добре пірнає. Коли у нас щось упаде за борт, Керол легко зможе дістати.

— Добре! — мовив Пітер. — Сподіваюсь, у нас нічого це впаде, але якщо таке трапиться, ти станеш нам у пригоді, Керол.

— Пітере! Джіл! Керол! — Це Майкл кричить з того берега. — Не йдіть поки що по продукти! Нікуди не йдіть! Я знайшов щось надзвичайно цікаве!

— Що саме? — крикнула Керол.

— Зачекайте, побачите. Я зараз повернусь! — І Майкл зник за будиночками.

На той час, коли Майкл обережно виплив на ялику із старого каналу, дівчатка вже встигли обсохнути й одягтися.

— Цікаво, що він там знайшов? — дивувалася Керол стежачи, як Майкл швидко веслує проти течії до «Норця».

— О, це, мабуть, справді щось чудернацьке, хоч я й не думаю, щоб дуже цікаве, — сказала Джіл. — Він скрізь суне свого носа і завше знаходить то мушлю, то риболовні поплавки, або ще якийсь непотріб, що його викидають у воду.

Майкл підігнав ялик до самісінького катера, і всі побачили, що йому нічого показувати. Незважаючи на настійні розпитування;, він відмовився будь-що розповідати.

— Я зараз перевезу вас на той берег, тоді самі побачите, — сказав він. — Обіцяю, що не пошкодуєте.

Пітер не дуже вірив у це, але щоб не охолоджувати Майклів запал, погодився супроводжувати дівчат. Ялик був замалий для всієї компанії. Отож Майкл перевіз спочатку Пітера, а потім повернувся за дівчатками. І повів усіх поза будиночками притулку, по стежці між тисовими деревами, до старої церкви із сірого каменю. Майкл відчинив двері і тримав їх, пропускаючи всіх уперед.

Знадвору після яскравого сонця в церкві здавалося темно, але гарно й прохолодно. Керол глянула на велике вікно з кольорового скла.

— О, як тут цікаво — у захваті вигукнула вона. — У нас вдома нічого такого немає.

— Немає і, думаю, не може бути, — пояснив Пітер. — Адже в Новій Зеландії все будувалося значно пізніше.

Але Майкл навіть не глянув на вікно. Він поспішив через прохід до шафи із збірниками гімнів та іншими книгами.

— Сюди! — поманив він пальцем, голосно шепочучи. — Це тут!

Всі пішли слідом за ним і спинилися перед високою книжковою шафою.

— Гляньте! — вигукнув Майкл. — Гляньте на ці Біблії! Придивіться, чи не побачите чого надзвичайного на одній з них. — Він відступив назад і чекав, збуджено переступаючи з ноги на ногу, поки вони пильно вдивлялися в рядок книг.

— Бачу, бачу! — раптом закричала Керол. — От кумедні! Таж на одній Біблії назву написано неправильно. — Вона показала на одну з книг, і всі нахилилися, щоб і собі побачити. Справді, на корінці старого пошарпаного тому у шкіряній оправі золотими літерами було написано: «Біблея».

— Що за безглузда помилка! — мовила Джіл.

Майкл узяв книжку з полиці й розкрив палітурку. На чистому аркуші перед текстом великими літерами, що скидалися на кривулі малої дитини, було написано: «Ян Тен Гейвен. Дордрехт».

— Який дивовижний збіг обставин! — вигукнув Пітер. — Отже, книга належала тому старому голландцеві, про якого розповідав тато. Дай-но гляну. — Він узяв книгу й перегорнув кілька сторінок. — Справді, й написано якоюсь чудною мовою. Це, певно, має бути голландська.

— Авжеж! — мовив хтось у них за спиною. — Це і є голландська мова.

Від несподіванки всі враз обернулися — перед ними стояв худорлявий дідок з мітлою в руках. Він, очевидно, нечутно підійшов до них по матах, що встеляли підлогу церкви.

— Вибачайте, коли налякав вас, — сказав він дружнім тоном. — Оце побачив, що ви дивитеся на книжки, і підійшов ближче: гляну лишень, що там їх цікавить? Обережність ниньки не завадить. Вештаються всякі люди, і сюди навіть заходять, шукають, що б його нишком поцупити. Отак-то.

— О, ми цього не зробимо, — запротестувала Джіл.

— Звісно, ні, міс, я бачу, що ви цього не зробите, — запевнив її старий. — Я знаю, що не зробите.

— Оця голландська Біблія… Як вона сюди попала? — спитав Пітер.

— А-а, — почав сторож, спершися, на мітлу, — тут і розказувати нема про що. Вона належала одному старому, котрий жив певний час у нашому притулку. Приїхав сюди під час війни. Він брав її з собою щонеділі, коли приходив до церкви. Він завжди сидів ондечки, біля колони, — показав він пальцем. — А помер кілька років тому.

— Ви його знали? — поцікавилася Керол.

— Аякже, я його знав, таки добре знав, — відказав старий. — Не те щоб ми багато балакали, бо він так і не навчився вільно говорити по-нашому. — Сторож випростався. — Дехто, здається, думає, що старий Ян був у чомусь замішаний, бо невдовзі після його смерті до притулку нагрянули люди із Скотленд-ярду, перевернули все, до чого він доторкався, винюхували тут скрізь, як ті собаки-шукачі.

Від такої характеристики їхнього батька Майкл не втримався й захихотів.

— Еге, смійтеся, добре смійтеся, — кивнув головою старий. — Чисте безглуздя думати, що такий чоловік, як старий Ян, міг бути замішаний у вбивстві чи ще в чомусь. Але більше ми про це не чули. Я вважаю, поліція, як завжди, гналася не за тим, кого слід було ловити. Більше того, наскільки я знав Яна, він був дуже чесний, богобоязливий — просто нездатний на лихий вчинок. Бо ж перед самісінькою смертю я зайшов його провідати, а він мені й каже — тільки я не зумію точно передати його ламану мову, — отож він і каже: «Якщо хто з моїх друзів коли-небудь приїде сюди — мої друзі з Голландії, — то передайте їм, що все можна знайти в Біблії — всі багатства, які їм потрібні». І дає мені цю книгу. «Постав її в кірку, — каже (він завжди називав церкву кіркою), — постав її в кірку. Може, кому з моїх друзів вона знадобиться». Так, він був добрий чоловік, той старий Ян. Небагато тепер людей знайдеться, про яких можна сказати так.

Джіл відчула, як хтось смикнув її за сукню. Це Майкл — він значливо притис палець до губів.

— Дуже вам вдячні за розповідь, — сказав Пітер і поставив Біблію на місце.

— Раджу вам добре запам'ятати його слова, — мовив сторож, піднімаючи мітлу. — А зараз мені треба братися до роботи, бо не встигну підмести до обіду. Якщо хочете, можете оглянути церкву, ласкаво прошу.

Діти подякували, і сторож пішов.

— Ну, а тепер, — сказав Пітер, — гайда назад і мерщій по продукти.

Але Майкл потяг його за рукав.

— Зажди, — прошепотів він. — Зажди хвилинку.

Як тільки сторож зник у ризниці, Майкла мов прорвало, і він збуджено зашепотів:

— Невже ти не розумієш?

— Що не розумію, Майкле?

— Таж «усе можна знайти в Біблії — всі багатства, які їм потрібні», — сказав Майкл, передражнюючи голос старого.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Керол.

— Невже ви не розумієте? — гарячкував Майкл. — Повторіть ці слова у думці «усе можна знайти в Біблії — всі багатства, які їм потрібні». Багатства, скарби!

— Ай справді, це можливо, — нерішуче мовив Пітер. — Ти вважаєш, Ян лишив у Біблії листа?

— Побачимо.

Майкл схопив з полиці книгу й зашелестів сторінками. Та на нього чекало розчарування, бо в Біблії нічого не було.

— Ану, давай ще раз! — запропонувала Керол. — Мені здається, я щось помітила. Майкле, дай мені, будь ласка, я пошукаю.

Вона взяла книгу і десь від середини почала хутко гортати сторінки.

— Ось! — скрикнула вона, раптом зупинившись, і подала книгу, розкриту на чистому аркуші, що відділяв Старий завіт від Нового. — Гляньте!

Тим же таки чудернацьким дитячим почерком на аркуші було написано кілька рядків.

— Хутчій! — вигукнула Джіл. — Що там сказано?

— Дай-но я гляну! — мовив Пітер.

— І я, — додав Майкл.

— Тут нічого не сказано, — розчаровано додала Керол. — Тобто, тут тільки якісь цифри та літери.

— Це код! — Від нетерплячки Майкл знову почав переступати з ноги на ногу.

— Ш-ш! А може, й ні! — застеріг Пітер.

— Ні, код! — не відступався Майкл. — Це код, я певен.

Справді, написано було щось дивовижне. Ось що вони прочитали:

С₁₈. — 28. — 15.

С₂. — 15. — 5.

С₁₉. — 126. — 4.

Н₃. — 4. — 13.

Н₅. — 8. — 31.

КтКр.

Н₅. — 27. — 39.

С₁₂. — 6. — 6.

Кр3.

С₁₈. — 41. — 1.

— Якщо й справді де код, — зауважив Пітер, — то я, вважаю, що «С» тут означає літеру «Е». Вона ж бо найчастіше трапляється в англійській мові.

— Зовсім ні, — заперечила Керол, все ще тримаючи книжку в руках. — Тут найчастіше трапляється одиниця. А літерою «С» завжди починається ряд цифр — С₁₈, С₂, С₁₉ і так далі.

— Єдине, що нам зараз треба зробити, — це переписати, — розсудливо мовила Джіл. — У кого є олівець?

— У мене, — сказав Пітер, виймаючи з кишені олівець і блокнот. — Я перепишу.

І він почав копіювати літери і цифри, а Керол вголос читала написане й звіряла з оригіналом.

— Мабуть, це все-таки по-голландському, — запевнив Пітер. — Запис нам нічим не допоможе.

— Але ж ми можемо дістати словник, — заявила Джіл.

— Що? Тут, у Абінгдоні?

— Можливо, в Оксфорді.

— Гаразд. Якщо нам треба буде. — дістанемо. — Пітер сховав блокнот і повернувся до Майкла: — Молодець, Майкле! Якби не твій до всього цікавий ніс, ми б цього ніколи не знайшли.

— Я звернув увагу на Біблію лише тому, що її назву було написано не по-нашому, — пояснив Майкл. — Це мене вразило, здалося смішним.

Розділ другий

ТАЄМНИЧИЙ РИБАЛКА

Крамниці на якийсь час забуто — не до них. Усі четверо, повернувшись на катер, лягли на палубі й почали сушити голови над тим таємничим записом. Вони дряпали щось на клаптиках паперу, випробовуючи всі відомі їм способи розшифровки кодів, але так нічого й не розгадали.

— Я здаюся, — заявив Пітер. — Мабуть, це під силу тільки спеціалістові.

— Віднесімо в поліцію, — запропонувала Керол.

Майкл жахнувся.

— І пропав тоді весь інтерес! — вигукнув він. — Подумайте лишень, як тато зрадіє, якщо ми… ми розгадаємо код самі. Таж ми морочилися якихось дві години, не більше.

— Я все ще не певен, що це взагалі код, — мовив Пітер. — А якщо й код, то зашифровані можуть бути не слова, а посилання на карту чи щось подібне. Я бачу, що нам самим не розібратися. По-моєму, Керол має слушність: віднесімо в поліцію. Шкоди від того не буде.

— Не треба, Пітере, — благала Джіл. — Я згодна з Майклом. Це буде чудово, якщо ми самі розгадаємо запис. А потім, якщо хочеш, ми все розповімо в поліції.

— Що ж, хай буде так, — поступився Пітер. — Але я особисто складаю зброю — мушу це одверто визнати.

Раптом Майкл, який все ще метикував над своїм папірцем, переможно закричав:

— «С» і «Н»! «С» і «Н»! Старий і Новий, Старий і Новий!

— Що за «старий і новий»?

— Старий і Новий завіт, звісно! — вигукнув Майкл. — Хутчій, у кого є Біблія?

— У мене, — відповіла Керол. — В каюті. Тільки не голландською мовою.

— Яке це має значення? Біблія однакова на всіх мовах. І словник нам зовсім не потрібен.

— Звичайно, ні! — підхопила Джіл. — Керол, швидше неси сюди свою Біблію!

Коли Керол повернулася на палубу, вони мало не вирвали Біблію у неї з рук — так нетерпеливився кожен узяти її сам.

— Прошу обережніше з нею, — попросила Керол, не випускаючи книгу з рук. — Так що ж ви хочете в ній знайти?

Ніхто з них не знав, і всі розсміялися, коли зрозуміли це.

— Спробуємо розшифрувати першу цифру. — запропонувала Джіл, глянувши на свій клаптик паперу. — «С» вісімнадцять. Старий завіт, розділ перший, вірш восьмий. Спробуємо в такий спосіб.

Керол перегорнула кілька сторінок до початку Книги буття.

— «І назвав бог твердь «Небо», — прочитала вона. — і був вечір, і був ранок — день другий».

— Щось мало допомагає, — зауважив Пітер.

— Тоді спробуємо розділ вісімнадцятий, — вперто наполягала Джіл.

— Заждіть! — Це знову Майкл.

— Ну?

— Гляньте, за кожною літерою «С» і «Н» далі йдуть три числа: С₁₈. — 28. — 15. Може, це вірш, розділ і…

— …і книга! — Керол мало не крикнула від радості.

— Авжеж! Тільки, мабуть, в зворотному порядку, — підхопила Джіл. — Книга, розділ, вірш.

— Отже: Старий завіт, книга вісімнадцята, — підказав Пітер.

— Швидше, Керол, — підганяв Майкл, — Шукай книгу вісімнадцяту.

Всі чекали, ледве стримуючи нетерпіння, а Керол гортала сторінки: Книга буття, Вихід, Левит, Числа…

— Ну, швидше, швидше! — гарячкував Майкл.

— Тільки не пропусти котрусь з маленьких книг, — застеріг Пітер.

— А як же бути з книгами Самуїла і царями? — спитала Керол. — Самуїл перший і Самуїл другий — одна книга чи дві?

— Спробуємо взяти їх, як дві, — запропонував Майкл. — А якщо так не вийде — як одну.

— Тоді це Книга Йова, — заявила Керол нарешті. — Який розділ?

— Двадцять восьмий, — відповів Пітер.

— Вірш п'ятнадцятий, — додав Майкл. — Ну-бо швидше, швидше!

Керол перебігла очима сторінку.

— «Щирого золота дати за неї не можна, і не важиться срібло ціною за неї».

— Уррра! — Майкл аж затанцював від збудження, а Джіл заплескала в долоні.

— Спокійно! — втихомирив їх Пітер. — Таких висловів у Старому завіті хоч греблю гати!

— Гаразд, — сказала Джіл. — Тоді спробуємо наступний ряд чисел.

— Це легко, — погодився Майкл. — «С₂.» має бути Вихід. Шукай-но, Керол. Розділ п'ятнадцятий, вірш п'ятий.

Керол швидко гортала назад сторінки.

— «Безодні їх позакривали, зійшли до глибин, як той камінь!» — прочитала вона.

Запала напружена тиша.

— Мені здається, — нарешті порушила її Керол, — що він загубив скарби в морі. Казав же ваш татко, що й таке могло статися.

— Так-то так, — мовив Майкл. — Тільки чого ж він примо не сказав про це? Навіщо тоді вся ця таємничість?

— Може, йому соромно було, — висловила гадку Джіл.

— Послухайте, — втрутився в розмову Пітер. — Це ж іще не всі вірші. Поки що не відомо, чи ми на правильному шляху. Я пропоную спуститися в каюту, сяк-так поснідати, і в той час як їстимемо, переглянемо далі Біблію за записом і випишемо вірші. Тоді ми зможемо дійти якогось висновку.

— Слушна думка, — погодилися всі.

Поки Керол і Джіл розставляли на таці тарілки і відкривали коробку з консервованим м'ясом, Пітер нарізав хліба, а Майкл приніс кілька подушок. Незабаром усі повсідалися і приготувалися знову взятися за розшифровку.

— Я читатиму вголос запис, — запропонував Майкл. — Керол шукатиме потрібні сторінки, а Джіл записуватиме відповіді.

— А я слухатиму, — зауважив Пітер. — Це мене цілком влаштовує.

І закипіла робота, хоча побіжно діти не забували підкріплятися — їли так, що аж за вухами лящало. За десять хвилин усі посилання на Старий і Новий Завіт було знайдено. Деякі з них виразно на щось натякали, але одне чи два збивали з пантелику. А два записи — КтКр та Кр3 — здавалося, зовсім не вкладаються у їхню схему розшифровки.

— Мабуть, вони стосуються отих… ну, як же воно зветься?.. — нерішуче почав Пітер.

— Що саме?

— Оте, що додається окремо до Біблії. Та ви знаєте… Я просто не можу пригадати назви. В. ньому йдеться про Товія й ангела.

— А-а, Апокрифи! — засміялася Керол.

— Еге ж, вони.

— На жаль, у мене їх немає, — сумовито мовила Керол.

— Нічого, дістанемо десь, — запропонувала Джіл. — В якійсь бібліотеці.

— Або в церкві, — додав Майкл. — Я зарає переберуся човном на той бік за ними.

— Стривай! — зупинив його Пітер. — Давайте проминемо записи, які починаються на «К», і подивимося, що ж ми маємо. Читай вірші по одному з самого початку.

— Гаразд, — погодилася Керол. — Починається так: «Щирого золота дати за неї не можна, і не важиться срібло ціною за неї».

— Іншими словами: скарби варті мільйонів, — зауважив Майкл.

— «Безодні їх позакривали, зійшли до глибин, як той камінь!».

— Це означає, що Ян загубив їх, — пояснив Пітер.

— Скидається на те, — смутно погодилась Керол. — А все ж підемо далі. Наступний вірш із Книги псалмів: «Вернися ж із нашим полоном, о господи, немов ті джерела, на південь!»

— Це про німців, які окупували Голландію, — мовив Пітер.

— А я думаю, що головне тут — джерела на півдні, — заперечив Майкл. — Нібито й справді натяк на місце, де Ян загубив скарби.

Трохи подумавши, Пітер сказав:

— Що ж, можливо. Але… на південь… на півдні чого?

— Може, на півдні Англії? — з надією в голосі мовила Джіл. — Якщо це так, то ми легко зможемо дістатися до того місця й оглянути його. Звичайно, якщо є ще якийсь натяк на те, де це місце насправді.

— Ну, а наступний вірш якийсь дивний, — почала Керол. — В ньому йдеться…

Але Пітер перебив її.

— Ні, — рішуче сказав він. — Не схоже, щоб то був південь Англії. Справді, ми ж знаємо, що старий Ян переплив Північне море. Тато, здається, казав, що його знайшли на узбережжі Есекса.

— Це правильно, — підтвердив Майкл. — Саме там. Отож, якщо це має бути південь, то, певне, південь Голландії.

— Звичайно, — збуджено вигукнула Джіл. — «Джерела, на південь…», «Джерела, на південь…» Ми вивчали Нідерланди по географії. На півдні Голландії дуже багато джерел — струмків і річок.

— Може, ти й маєш слушність, — задумливо мовив Пітер. — Зрештою, цілком можливо, що він загубив скарби десь там. — Пітер зітхнув. — От жаль! Читай далі, Керол, послухаємо до кінця.

— Далі йде ось що: «І диявол, скінчивши все цеє спокушування, одійшов від нього до часу».

— От і здогадайся! — сказала Джіл. — Може, Ян натякає на те, що втік від фашистів?

— Або ж на те, що сам ледве встояв перед спокусою забрати їх собі.

— Не думаю, щоб він таке сказав. Облишмо цей вірш і перейдімо до наступного, — порадив Пітер.

— «А той відказав: «Як же можу, як ніхто не напутить мене?» І впросив він Філіппа піднятися та сісти з ним». Ти щось тут розумієш, Пітере?

— Не дуже. Може, комусь іншому проясніло?

— По-моєму, тут пропонується шукати щось, — мовила Джіл. — А далі що, Керол?

— КтКр.

— Поки що пропусти це.

— Гаразд. «А коли настав день, то вони не могли розпізнати землі, одначе затоку якусь там угледіли, що берега плаского мала, до якого й вирішили, як можна, приплисти з кораблем».

— Це поки що найкращий з усіх уривків, — мовив Майкл. — Тут виразний натяк на якусь затоку.

— Тільки на яку? — спитала Джіл.

— А це ми й повинні з'ясувати, — засміявся Пітер. — Читай далі, Керол.

— «І сказав божий чоловік: «Куди вона впала?» А той показав йому те місце. І він відрубав кусок дерева й кинув туди, — і випливло залізо!..»

— Ну, це вже досить ясно. Місце помічене палицею, — рішуче мовила Джіл.

— Тоді будемо сподіватися, що вона не повалилася за минулі десять років, — зауважив Пітер. — Ну, а як відносно «заліза», яке «випливло»?

— Облишмо цей вірш і перейдімо до останнього, — запропонував Майкл.

— «Чи левіафана потягнеш гачком, і йому язика стягнеш шнуром»?

— Поки що нам ясно одне: скарби потоплено десь у затоці, — підсумував Пітер.

— І, мабуть, на півдні Голландії, — розчаровано додала Керол.

— Вважаю, що саме так воно й є. І місце те помічено палицею. А витягти скарби можна лише тоді, якщо вдасться зачепити їх гачком. Як вам здається?

— Поки що не так уже й погано, — зауважила Джіл.

— Нам же треба розшифрувати ще два записи, — нагадав Майкл. — Може, в них є якісь дані про місце або ще щось.

— Якби ж то були, — похмуро зауважив Пітер. — Інакше ми не зрушимо з місця.

З ленчем хутко впоралися і вирішили, що дівчатка підуть за харчами, а Пітер з Майклом вирушать на пошуки Апокрифів. Пітер запропонував був відразу ж попливти на «Норці» до Оксфорда і дістати те й друге там, але скорився бажанню решти членів компанії: його умовили лишитися недалеко від Янової Біблії на. випадок, якщо треба буде щось перевірити або пошукати серед її сторінок. Джіл та Керол, пообіцявши вернутися, на п'яту годину до чаю, подалися до міста.

Купувати їм треба було небагато: молоко, хліб і трохи ковбаси. Потрібна була ще й картопля, але ж кому хочеться чистити її під час канікул. Отож дівчатка вирішили купити кілька пакунків хрусткої смаженої картоплі, яку можна відразу споживати. З салатом трохи менше мороки, тому Джіл обійшла навколо прилавків на базарі, пробуючи пальцями листочки різних салатів. Вона зовсім не знала, для чого це робиться, але часто бачила, як мати, перше ніж купити якийсь салат, перебирала не менше десяти пучків. Отож Джіл була певна, що саме так і треба купувати салат.

Продавець спостерігав за нею, потім нахилився і витяг з ящика під прилавком два гарні свіжі пучки.

— От вам, маленька міс, — сказав він. — Якщо вам потрібен справді добрий салат, то кращого від цього не знайдете.

Джіл розплатилася, і Керол поклала салат у сумку. Купивши все необхідне, дівчатка поспішили до катера. Як і сподівалися, Пітер з Майклом ще не повернулися. Часу було досить, щоб ще раз скупатись, отож дівчатка хутко переодяглися в купальні костюми.

— У мене пропозиція, — сказала Керол, коли вони знову вийшли на палубу. — Пройдімо берегом до повороту річки і спробуймо пропливти за течією все плесо. Згода?

— Далеченько, — відповіла Джіл. — Ти думаєш, ми пропливемо?

— Звичайно. А якщо стомимося, то вийдемо на берег раніше. Зовсім не обов'язково пропливти всю відстань.

Вони стрибнули на берег і побігли стежкою до широкого плеса — тут річка, розлившися, текла поміж луками. Біля берега не можна було пірнати — надто мілко, тож дівчатка зайшли у воду й попливли на середину течії.

— Досить! — спинилася Керол. — Звідси почнемо! — І, викидаючи вперед руки, вона чимдуж попливла, так що Джіл ледве встигала за нею.

Пропливли з півмилі за водою — і у Джіл заболіли руки, а серце шалено закалатало в грудях.

— Не можу, — захекавшись, мовила вона, — треба перепочити.

Керол перевернулася на спину.

— Мені б теж треба, — відказала вона, важко переводячи дух. — Я не думала, що це так далеко. Та й швидкість яка! Нелегко було, але я не хотіла од тебе відстати.

— Од мене? — засміялася Джіл. — Але ж то я не хотіла відстати од тебе. Глянь, тут можна вийти на берег — через цю прогалину між очеретом.

Сонце вже добре припікало, коли вони вибралися на берег. Висока трава вабила до себе, і дівчатка полягали на осонні під кручею, ногами до води.

З-за повороту річки показався пароплав і повагом поплив за водою.

— Як тут гарно! — вдоволено мовила Керол. — Так мирно й тихо після Лондона. Я могла б спати тут цілісінький день, якби мене нічого не турбувало.

— А що ж тебе турбує? — поцікавилася Джіл.

— Не можеш здогадатися?

— О!.. Ти маєш на увазі скарби?

— Звісно! — Керол задумалася.

— Це й справді якось дивно, — мовила Джіл. — Уяви лишень усі ці коштовності! Татко казав, що ціна їм — мільйони фунтів стерлінгів.

— Ага. І ніхто в світі не знає, де вони лежать. Ні Скотленд-ярд, ані жодна людина не могли натрапити на їх слід.

— І от випадково з'являємось ми. Майкл просто з цікавості забирається в церкву в Абінгдоні і бачить на полиці Біблію. І тільки тому, що на корінці написано «Біблея» суне в неї свого носа…

— …І там виявляється шифр. Подумай тільки: адже хто завгодно міг зазирнути в ту книгу.

— Ясна річ, міг би, — погодилася Джіл. — Та якби й назирнув, що з того? Нічого він не зрозумів би. Бо ж про те, що старий голландець сховав десь скарби, ми знали дише тому, що татко розповів нам про це.

Пароплав тепер майже порівнявся з ними, і від нього одна за одною бігли хвилі й хлюпали між очеретами.

— Цікаво, де ж все-таки сховано ті скарби? — спитала Керол.

— Та, звичайно, десь на півдні Голландії. Я не сумніваюсь, це ж так ясно. І ще треба розгадати решту вказівок, записаних у Біблії. А коли через три тижні повернеться татко, ми йому про все розкажемо, тоді поліції залишиться тільки відшукати скарби. Отак усе це скінчиться.

— Як жаль! — мовила Керол. — Я хотіла сказати: як жаль, що скарби сховано в Голландії і ми не можемо туди поїхати й розшукати їх самі. Добре, що ніхто їх досі не знайшов. Ото випало б комусь несподіване щастя, якби хтось випадково зазирнув у Біблію!

— Ще б пак! А хіба ж ні? Добре, що нікому це не спало на думку. Аж дух захоплює, коли подумаєш, що там коштовностей та діамантів на кілька мільйонів фунтів стерлінгів.

Дрібні хвильки від пароплава колихали очерет біля їхніх ніг. Поруч у траві раптом щось зашелестіло. Керол схопилася на ноги.

— Швидше, Джіл, це, мабуть, водяний щур. Подивімось!

Дівчата видерлися на берегову кручу саме тоді, як маленьке звірятко промайнуло по ній і зникло в траві.

— Ой! — вереснула Керол.

На самому краєчку кручі в траві непорушно лежав якийсь чоловік. Він лежав долілиць, випроставшись і повернувши голову набік. У нього було темне волосся й коротко підстрижені вусики, більше нічого особливого не впадало у вічі. Поруч валялося різне рибальське начиння.

— Як ти вважаєш, — прошепотіла Джіл, — міг він підслухати нашу розмову?

Вони тихенько стояли, стежачи за чоловіком, але він навіть не поворухнувся. Тільки спина його піднімалася й опускалася в такт диханню.

— Ні, — теж пошепки відказала Керол. — Він спить міцно. Вважай, що нам пощастило. Ну, а тепер ходімо до катера: хлопці вже, мабуть, повернулися.

І подруги рушили стежкою, що вела понад кручею. Приємно було відчувати під ногами м'яку прохолодну трапу. Кілька хвилин обидві мовчали.

— Це нам добра наука: треба бути обережними, — нарешті мовила Джіл. — А якби він не спав?

— Якби він не спав, то ловив би рибу, і ми б його побачили. Тоді не базікали б про скарби, — розсудливо зауважила Керол.

— Мабуть, що так, — погодилася Джіл.

Вони одійшли вже далеченько, коли Джіл раптом зупинилась.

— Ну й дурепа ж я! — вигукнула вона. — Забула свою купальну шапочку. Побіжу по неї.

— І я з тобою!

Коли дівчатка прибігли на місце, шапочка лежала на траві, де Джіл лишила її. Але обидві разом помітили ще щось.

— Він уже пішов! — сказала Джіл, і на серці в неї аж похололо.

— Еге.

— Може, він просто прокинувся?

— Але ж рибальського начиння теж немає.

І справді, вудка, поплавки, стільчик і бляшанка з черв'яками теж зникли.

— Он глянь! — показала рукою Джіл.

Трохи далі від берега, в чагарнику, Керол помітила постать чоловіка з вудкою на плечі. Він то показувався з-за кущів, то знову зникав у заростях, певне, кудись поспішаючи.

Дівчатка якийсь час мовчки дивилися одна на одну.

— Чисте безглуздя — вигадувати різні дурниці, — нарешті мовила Керол. — Я певна, що він спав. — Але в голосі її не відчувалося певності.

— Ну, тепер уже нічого не вдієш, — сумно сказала Джіл. — Якщо він справді підслухав нашу розмову, тоді… О, навіщо нам було базікати про це!

Керол взяла її за руки.

— Це я винна, — сказала вона просто.

— Ні, не ти.

— Я. Але яка користь від того, що ми оце стоїмо тут і картаємо себе. Краще відразу розповісти все хлопцям,

— Пітеру й Майклові?

— Звичайно. — Керол швидко попрямувала стежкою, а потім навіть побігла. Джіл теж побігла за нею.

— Але що вони подумають? — запротестувала. вона.

— Хай думають що завгодно, але іншого виходу немає. У нас є ще час, щоб щось зробити.

— Що саме?

— Не знаю, — переводячи дух, відповіла Керол. — Але щось таки треба робити. Та вчотирьох ми напевне щось придумаємо.

— Побачимо, — сказала Джіл. — Але прошу тебе, поки що нічого не розказуй.

Вони бігли всю дорогу, і коли показалися з-за повороту річки, Пітер замахав їм рукою з палуби.

— Ми шукали по всьому місту, — пояснив він, як тільки дівчатка вибралися на палубу «Норця». — Питали і в книгарні, і в крамниці старих речей, але все марно. Зрештою нам відкопали якісь Апокрифи в бібліотеці.

— І ви розшифрували КтКр? — нетерпляче спитала Джіл.

— Ні. Це невеличка книжка, і ми по-всякому пробували, але виходить якась дурниця. Я пересвідчився, що цей запис не має ніякого відношення до Апокрифів.

— Жаль, — зауважила Керол. — Отже, ми й справді ніскілечки не просунулися вперед.

— Боюся, що ні. Коли ми не розшифруємо його до повернення татка з Америки, то, я думаю, він доручить цю справу комусь із своїх спеціалістів. А мені все-таки хочеться, щоб ми самі це зробили.

— Мені теж, — підтримала його Керол.

Пітер підвівся.

— Ви переодягайтесь, а я піду пошукаю Майкла. Вік десь поплив на ялику проти течії, повернув біля водяного млина. А потім питимемо чай. Я вже поставив чайник.

Він стрибнув на берег, а дівчатка спустилися в каюту.

— Я вважаю, нам треба негайно розповісти їм, — почала знову Керол, витираючись рушником.

— Не треба, прошу тебе! — благала Джіл. — Ми можемо ще раз спробувати розгадати той запис, і якщо розшифруємо, тоді все-все розкажемо поліції.

— Гм… а якщо не зможемо розплутати ту загадку?

— Ну… е-е… тоді все одно розкажемо.

Керол замислилась.

— Певне, ти маєш слушність, — погодилась вона. — В усякому разі, спробуємо ще раз.

І всі четверо, сидячи за чаєм на палубі, заходилися ще раз розгадувати таємницю. Але як не билися, їм так і не вдалося додуматися, що означає КтКр та Кр3, а уривки про диявола та про Філіппа все ще здавалися безглуздими.

— Я хочу ще раз переглянути Біблію, — сказав Майкл. — Може, ми пропустили щось. Переберуся через річку, зайду в церкву і прогляну книгу від початку до кінця. Може, там ще щось написано.

— Слушна думка, — підтримав його Пітер. — Ось візьми папір та олівець і рушай, а ми тим часом помиємо посуд.

Майкл скочив у ялик, одштовхнувся від катера і швидко повеслував на той бік річки. Всі бачили, як він побіг алеєю повз притулок для старих і зник. Діти зібрали всі чашки та блюдця, вилили воду з чайника в річку і спустилися вниз. Тільки-но закінчили витирати і ставити в буфет чайний посуд, як почувся глухий удар — то ялик підплив до катера.

— Швидко впорався, — зауважив Пітер. — Мабуть, щось знайшов. Ходімо подивимось.

Вони вмить зійшли на палубу.

— Біблія зникла, — вирвалося у Майкла, тільки-но він перехопився через борт катера.

— Зникла? Не може бути! — вигукнув Пітер.

— Зникла, Пітере! Нема її там. Я все оглянув.

Джіл і Керол злякано перезирнулися.

— Може, сторож забрав її? — спитав Пітер.

Але Майкл похитав головою.

— Ні, він не брав, я питався його. Коли я помітив, що книги нема на полиці, то кинувся шукати сторожа — він ще витирав пил за органом. Я спитав його, де Янова Біблія. А він відповів: «Як де? У шафі, звісно». Я сказав, що її там немає. Тоді він пішов зі мною і сам пересвідчився, що книжка щезла. Ми переглянули всі полиці. До того ж між книгами, де вона стояла, зяяло порожнє місце.

Пітера ця звістка приголомшила.

— Нічого не розумію. Вона має бути там. — Пітере! — Це Джіл заговорила, і голос її трішечки тремтів. — Пітере, трапилася неприємність… я хочу тобі розповісти.

І вона мужньо розповіла про все, що сталося з ними: як вони розмовляли з Керол, як помітили невідомого, що нібито спав на краю кручі, і як він одразу зник, щойно вони пішли.

— Чесно кажучи, — обурився Майкл, коли Джіл скінчила розповідати, — обидві ви дурепи. Хіба не знаєте, що, про це не можна базікати? Просто горе, з дівчатами: нічого не вміють тримати в таємниці.

— Це моя вина, — сказала Керол. — Я перша повела мову про скарби.

— А мені думається, що Джіл перша, — мовив Майкл. — Вона завжди робить такі дурниці.

— Ніяких дурниць я не роблю! — заперечила Джіл, ледве стримуючи сльози.

— Ні, робиш!

— Ні, не роблю!

Пітер підняв руку.

— Годі-бо вам! — сказав він, але не таким сердитим голосом, як сподівалися дівчата. — Вчинок, звісно, поганий, але яка користь сваритися через це. Ось що важливо: хтось викрав Біблію і хоче розшукати скарби. Ми не знаємо, чи зуміють викрадачі розшифрувати запис. Цілком можливо, що не зуміють навіть так, як це вдалося, нам. Але ми не можемо на це розраховувати. Нам треба діяти і діяти негайно, якщо ми хочемо дістатися туди першими. Вирішуйте, що нам робити.

— Я вважаю — треба повідомити в поліцію, — сказала Керол, вдячна Пітерові за його розважливу стриманість. — Поліція одразу ж вживе заходів, щоб знайти скарби. В крайньому разі, вони будуть у цілковитій безпеці.

— Еге ж, — підтримала Джіл. — Так і зробімо.

Але Пітер заперечливо похитав головою.

— Нам не повірять, — мовив він. — Уявіть лишень: четверо дітей вриваються до поліцейської дільниці й кажуть: «Хтось викрав зашифрований запис про сховані скарби». Та вони вважатимуть, що ми з глузду з'їхали. Татко не раз казав, що полісмен нізащо не повірить у те, що здається незвичайним.

— Але ж у нас є копія зашифрованого запису, — заперечила Джіл. — Вони ж напевне побачать, що це правда.

— Хто завгодно, тільки не поліцейські. До того ж половина наших розшифровок купи не тримається.

— А може, й повірять, — втрутився Майкл.

— А може, рак свисне. Ні, наша розповідь нікого не переконає. А якби й переконала, поліцейські сидітимуть склавши руки, чекатимуть, поки приїде татко. Він-бо сам займався цією справою, тож вони байдики битимуть, доки не буде від нього вказівок.

— Ну, що ж, припустімо, що ти маєш слушність, — сказала Керол. — Припустімо, що нам не повірять, але ж ми виконаємо свій обов'язок.

— А в того, хто викрав Біблію, будуть руки розв'язані, і він виконуватиме свій обов'язок, — глузував Пітер. — Ні, ми повинні щось робити. Чекати допомоги від поліції — марна річ. Ми маємо діяти самі і — негайно. У нас немає часу чекати на повернення татка.

— Чудова ідея! — мовив Майкл. — Ми стаємо детективами і вистежимо чоловіка, що вкрав Біблію, так чи ні?

— Ні, — одказав Пітер. — Це теж ні до чого. Ми повинні знайти скарби, а не чоловіка, який украв Біблію. — Пітер замислився, зважуючи всі обставини.

— Ми всі допомагатимемо і… — промимрила Джіл.

— Звичайно, допоможемо, — додала Керол.

Пітер рішуче підвів голову.

— Так от, я придумав, — сказав він і окинув поглядом катер. — «Норець» витримає, я знаю, що витримає.

— Що ти придумав, Пітере? — спитала Джіл.

— Слухайте, всі слухайте! — збуджено заговорив Пітер. — «Норець» раніше був військовим катером. Він прекрасно витримає плавання по морю. Татко сам не раз про не казав. Ми вирушимо на ньому до Голландії і самі шукатимемо скарби.

— Пітере, ти збожеволів! — вигукнула Джіл.

— А по-моєму, це чудова думка! — мовила Керол.

— А як ми знайдемо дорогу? — нерішуче спитав Майкл.

— Хай тебе це не турбує! — швидко відповів Пітер. — Знайдемо! Можна пливти слідом за якимось судном або в який інший спосіб.

— Але, Пітере, це ж божевілля! — наполягала Джіл. — Перепливти Північне море. Ні, це неможливо.

— І зовсім не так. Ми можемо йти понад берегом до Дувра, а потім прямо через Ла-Манш. Відстань там невелика.

— Двадцять миль! — уточнив Майкл.

— А що скажуть мама і тато?

— А що вони скажуть, якщо через нас пропадуть скарби? — у свою чергу спитав Пітер.

— Так… я знаю, — поступилася Джіл. — Але…

— А крім того, — сказав Пітер, — чимало малих суденець щоліта перепливають Ла-Манш. Менші навіть, ніж наш «Норець».

— Ні, — мовила Джіл. — Не можна так робити. Мамі і татові це не сподобається. Вони думають, що ми попливли до Лечлейда. Не годиться змінювати свої наміри одразу, як вони поїхали.

— Послухай, Джіл, — сказав Пітер. — Хто не хоче їхати, я не силую. Але вважаю, що їхати треба, і ладен хоч у вогонь, хоч у воду…

— Я теж! — вигукнув Майкл. — Це буде пречудово!

— … але якщо ти або Керол іншої думки, то я поїду сам.

— Я теж поїду, Пітере! — наполягав Майкл. — Я їду з тобою.

— От і добре. Ми з Майклом хочемо їхати. Удвох якось упораємось, а ви з Керол можете поки що пожити в готелі чи деінде. Татова установа легко це влаштує.

Керол і Джіл перезирнулися.

— Ні, — мовила Керол. — Це ж наша вина, що справа так обернулася. Ми теж поїдемо з вами обидві.

— А крім того, хто ж вас годуватиме, як нас не буде? Бо ви з Майклом такого наварите, що й у рот не візьмеш, — додала Джіл, силкуючись усміхнутися.

Пітер перевів погляд з однієї подружки на другу і теж усміхнувся.

— Гаразд! Ходімо в каюту і домовимося про все, що треба. А потім одразу ж рушимо в дорогу. Слухати команду: свистати всіх униз!

Збуджені діти бігом спустилися в каюту, де раніше жили батьки, і розмістилися навколо столу: Керол і Джіл по один бік, Майкл — по другий, а Пітер, як і належить шкіперові, зайняв місце голови.

— Перше питання — гроші, — почав Пітер, дістаючи папір та олівець. — Тато лишив їх стільки, що нам вистачить на три тижні. Проте, якщо ми візьмемо в борг повні баки пального, то ще й заощадимо чималу суму. Заправимося пальним у Генлі. Тато завжди бере його там у кредит.

Вирішили також, що Пітер і Джіл візьмуть по два-три фунти стерлінгів із своїх ощадних книжок — хай будуть гроші напохваті. Доки виберуться з Англії, не завадить мати необхідний резерв про всяк випадок.

Потім постало питання про харчі. Джіл і Керол мали подбати про харчування цілої компанії принаймні протягом двох тижнів. Майклові доручили одвезти дівчаток яликом до міста і чекати на них біля причалу, а потім переправляти продукти на катер в міру того, як Джіл і Керол купуватимуть їх.

— Паспорти! — раптом вигукнула Джіл. — Адже для виїзду потрібні закордонні паспорти. Я так і знала — щось таки стане на перешкоді.

— У мене є паспорт, — сказала Керол.

Але більше ніхто паспорта не мав, і не було ніякої можливості їх дістати. Проте Пітер зазначив, що паспорти потрібні тільки для в'їзду у чужу країну, а вони ж нікуди не збираються в'їжджати, крім Голландії. Якщо у них попросять паспорти, треба буде удати, що вони не розуміють по-голландськи.

— Ти оптиміст! — засміялася Керол. — А якщо цю просьбу прокричать тобі в самісіньке вухо, та ще й по-англійськи?

— Тоді нам доведеться сказати, що ми — троє маленьких діток — подорожуємо з тобою, Керол, а ти покажеш їм свій паспорт, — засміявся Пітер. — Не хвилюйся, придумаємо щось, коли треба буде.

— А як щодо географічних і морських карт, компаса та інших речей? — поцікавився Майкл.

Але Пітер мав готову відповідь на всі питання.

— Морська карта нам потрібна буде, — погодився він. — Ми її купимо десь по дорозі, коли спускатимемося річкою вниз.

— А не можна без неї обійтися? — спитала Джіл, дбаючи про те, щоб не витратити зайвого.

— Можна було б, — відказав Пітер, — але мені хотілося б мати карту. Це зручно — знати, в якому місці перебуваєш.

— А компас?

— Мабуть, теж потрібен. Але справжній корабельний компас дуже дорогий. Треба пошукати в магазині для іграшок, може, знайдеться який-небудь, скажімо, за півкрони[3].

— Якщо старий Ян прибув з… е-е… як зветься це місто?

— Дордрехт.

— Ага, з Дордрехта, — вела далі Керол. — То де ж цей Дордрехт?

Тривале мовчання.

— От так моряки зібралися! — засміявся Пітер. — Майкле!

— Слухаю, сер!

— Візьми прозорий папір з коробки для печива. Коли дівчата підуть по магазинах, збігай до бібліотеки і переведи з атласу карту Голландії. І не забудь позначити Дордрехт і всі порти по дорозі до нього.

— Єсть, сер!

— А тепер, як тільки ви, дівчата, будете готові, можна рушати. Ми ще сьогодні встигнемо одержати гроші на пошті. Потім я пошукаю компас, Майкл скопіює карту, а ви, Керол і Джіл, можете починати заготівлю харчів.

— Я добре знаю, що у нас нічого немає в шафі камбуза, — сказала Джіл. — Найкраще — просто зайти до бакалійної крамниці і купувати все, що там є.

— Завтра вранці ми вирушаємо! — вигукнув Майкл.

Очі в нього так і сяяли від збудження.

— Завтра? Яке там завтра! — мовив Пітер. — Сьогодні увечері. Не можна гаяти часу. Я хочу бути в Генлі на восьму годину ранку, коли відчиняється пристань, щоб одразу ж запастися пальним.

Через десять хвилин Джіл та Керол уже стояли в невеличкій бакалійній крамничці й оглядали полиці з продуктами, не знаючи, з чого починати. В голові Керол сяйнула блискуча думка — починати з харчів для сніданку, а далі купувати все, що потрібно для обіду та вечері. Отож передусім вони попросили яблук.

— Кожній по одному? — спитала стара крамарка.

— Чотири фунти, будь ласка, — попросила Джіл.

— Чотири фунти ми з'їмо за два дні, — зауважила Керол. — Нам треба чверть центнера[4].

— Вони ж погниють, — розважливо мовила Джіл. — Ми зможемо купувати фрукти в дорозі разом з хлібом та молоком. Візьмімо поки що фунтів сім.

Стара жінка зважила яблука.

— А ви певні, мої любі, що це не забагато? — добродушно спитала вона.

Але дівчатка запевнили, що саме стільки їм і потрібно.

— І ще дайте п'ять пакетів кукурудзяних пластівців. І бекону… добрячий шмат — фунтів на два чи три.

До цього додали ще чай, масло, джем та шість банок повидла.

— І сік! — нагадала Керол.

— О, консервовані боби! — вигукнула Джіл, угледівши на полиці банки з бобами. — Нам треба дуже багато бобів. Багато-багато, банок, скажімо, з двадцять.

Не часто до крамнички заходили такі гарні покупці. Старенька крамарка тупцювала туди-сюди, догоджаючи дівчаткам, ставала на стілець, щоб дістати продукти з горішніх полиць. Вона навіть почастувала Джіл та Керол великими плитками шоколаду, щоб, ласуючи, вони дедалі більше набирали товарів. Купа харчів росла, як на дріжджах: банки з консервованим супом, тушкованим м'ясом, солониною, дві дюжини коробок сардин, пляшки помаранчевого соку та імбирного пива, плитки шоколаду, гора пакетів смаженої картоплі, желе, консервовані фрукти, величезний шматок вишневого кексу, какао, макарони, пачка солі, ковбаса, сир, імбирні пряники, сухе та вершкове печиво, цілий рядок банок згущеного молока — Керол вважала, що в такий спосіб вони позбудуться клопоту з молоком. І нарешті, Джіл купила по півфунта різних сортів цукерок, що стояли у великих скляних банках.

— О! А ще ж цукор! — додала вона, згадавши про цукор. — І шість десятків свіжих яєць.

Минуло чимало часу, поки крамарка понаписувала ціни всіх закуплених продуктів на кількох паперових кульках. Чотири рази вона складала цифри, але щоразу виходила інша сума. Керол і Джіл, кожна окремо, робили те саме. Як тільки в усіх трьох вийшла приблизно однакова сума, з різницею всього в кілька шилінгів, старенька крамарка припинила підрахунки.

— П'ятнадцять фунтів, два шилінги та один пенс; п'ятнадцять фунтів та один пенс; п'ятнадцять фунтів, один шилінг та вісім пенсів, — мовила вона. — Мабуть, десь близько цього. Хай буде п'ятнадцять фунтів, та й по всьому.

— Спасибі вам! — подякувала Джіл. — Ви дуже ласкаві. — Вона вийняла гаманець і відрахувала гроші.

— Не знаю, любі мої, як ви це все донесете? — сказала жінка.

— Нам недалеко, — пояснила Керол, набираючи повні руки, пакунків. — Тільки до річки.

— О, у мене гарна думка, — сказала крамарка. — Зачекайте тут. Я зараз повернуся.

Крамарка поспіхом вийшла, і дівчатка побачили, як вона перейшла через дорогу і зникла в крамниці металевих виробів. Невдовзі вона з'явилася з новенькою зеленою тачкою, невміло маневруючи нею, проторохтіла через вулицю і втягла її у двері своєї крамниці.— Я попросила містера Вілсона, і він погодився позичити вам тачку на якийсь час, якщо ви будете обережні з нею, — пояснила вона.

— Прекрасно! — вигукнула Керол. — Ми будемо дуже обережні, постараємося навіть фарбу не подряпати.

— Ви, мабуть, збираєтеся пливти у верхів'я річки, — сказала крамарка, складаючи бляшанки на дно тачки. Дівчатка допомагали їй.

— Правду кажучи, ми збираємося на море, — гордо мовила Джіл, якій з думки не йшла майбутня мандрівка. — Ми пливемо в Голландію.

— Подумати тільки! — вигукнула жінка, загортаючи шматок бекону у великий, складений удвоє аркуш пергаментного паперу. — Ну й щасливі ви, дівчатка, такі цікаві у вас канікули.

— Еге, мабуть, ми таки щасливі, — непевно промимрила Джіл, уявляючи собі величезні простори бурхливого моря.

Вони поставили наспід банки з джемом, а зверху поклали легенькі пакети з кукурудзяними пластівцями. Невдовзі тачка була повнісінька, але все в ній не вмістилося. Що ж, доведеться повернутися ще раз за вантажем. Дівчатка обережно вивезли тачку крізь двері, і Керол, узявшись за ручки, покотила її по тротуару, а Джіл збоку підтримувала рівновагу. Перехожі дивилися на них з цікавістю, але дівчатка удавали, що нічого не помічають.

— Ну й довго ж ви! — обурився Майкл, коли вони нарешті добралися до сходів на набережній. Потім погляд його спинився на тачці з продуктами. — Оце все треба перевезти? Нічого собі робота!

Він вибрався на берег, щоб допомогти дівчаткам розвантажити тачку.

— Це тільки половина, — засміялася Джіл. — Ми скинемо все добро тут, біля сходів, і повернемося за рештою.

— А я тим часом перевезу все на катер, — весело сказав Майкл. Над усе в житті він любив поратися біля ялика.

Дівчатка залишили його укладати закуплені продукти в ялик, а самі подалися за рештою вантажу.

В крамниці нікого з покупців не було, і подруги одразу взялися до роботи — складати в тачку яйця.

— Якийсь чоловік приходив сюди після того, як ви поїхали, — мовила крамарка. — Він сказав, що ніколи ще не бачив такої кумедної картини: дві панянки везуть вулицями тачку з продуктами. Спитав мене, куди це ви збираєтесь, а я відповіла: «Цим дівчаткам сміливості не позичати. Вони не з тих рибалок, що все літо сидять на березі річки і ловлять такий дріб'язок, що й їсти не можна».

Керол аж рота роззявила від здивування.

— Це був рибалка, еге?

— Авжеж, міс, рибалка. Багато їх тут на берегах уздовж річки.

Джіл теж перестала пакуватися й звела погляд на стару жінку.

— Що він за один, той чоловік? — спитала вона, намагаючись говорити байдужим тоном.

— Звичайнісінький рибалка, якщо ви їх хоч трохи знаєте. Вони всі однакові — в старому пошарпаному одязі й брудних черевиках. Я їх не терплю!

Джіл і Керол похмуро подивилися одна на одну.

— У нас є… е-е… приятель, він десь тут недалеко рибалить, — заторохтіла Керол. — Цікаво, чи не він то часом? У цього рибалки тоненькі вусики і дуже чорне волосся?

— Так, так! — Крамарка випросталася. — І вусики тоненькі, і волосся чорне. Подумати тільки! Ваш приятель — і не побіг за вами, не допоміг везти тачку! Ніяк не збагну, що воно за чоловіки тепер повелися! А може, то хтось зовсім чужий, інакше він неодмінно пособив би вам.

— Ну, може, то й не він, — погодилася Керол і ще енергійніше заходилася укладати в тачку решту пакунків.

Дівчатка поспішали повз церкву. Джіл щоразу позирала на всі боки, але рибалки й сліду не було. Проте це не зменшувало її побоювань.

— Цього разу винна я, — сумно мовила вона.

— Ну, нічого, — розраджувала її Керол, налягаючи на тачку. — Якщо він вирішив вистежити нас, то все одно вистежив би, якби ми навіть і не сказали крамарці, куди їдемо.

— Мабуть, що так, — нерішуче погодилася Джіл. — Все одно, я поклала собі: доки не знайдемо скарбів, і словом не прохоплюся про те, хто ми такі, куди їдемо, чому і… словом, нічого такого не скажу.

— Я теж, — підтримала її Керол.

— I все-таки треба, мабуть, розповісти про це Пітерові і Майклу. Вони подумають, звичайно, що я ідіотка!

— Ні, не треба! Не кажи їм, принаймні зараз. Нічого це не дасть, тільки Пітер стривожиться. А в нього й так клопотів по зав'язку. І не дивно — він-бо взяв на себе…

— Ш-ш! Пам'ятай, що ми вирішили, ані словечка, навіть тоді, коли вважаємо, що ніхто нас не чує, — застерегла Джіл, неспокійно озираючись.

Керол засміялась.

— Гаразд, гаразд. Я тільки хотіла сказати: він-бо взяв на себе обов'язок привести не знаю що невідомо куди. От і все.

— Майкл каже, що дівчата нічого не вміють тримати в таємниці, — задумливо мовила Джіл. — Здається, він таки має слушність.

— Ану веселіше! — підбадьорювала її Керол. — Може, правда саме в тому, що дівчата вміють розгадувати таємниці. Побачимо, хто раніше від Майкла розмотає до кінця той клубочок.

Коли вони добралися до набережної, Майкл якраз вертався по другий вантаж. Він вийняв з води одне весло, підігнав ялик бортом до сходів причалу і вистрибнув на берег з линвою.

— Оце вже все, — сказала Джіл. — Починайте з Керол вантажити і переправляти продукти, а я бігом одвезу тачку. Гляди ж, не побий яєць, Майкле.

Вони швидко, але обережно вивантажили продукти на верхню сходинку, і Джіл відтягла й повернула тачку.

— Не забудь, про що ми домовилися! — крикнула їй навздогін Керол.

Джіл обернулася, кивнула головою і помчала.

— А що їй не забувати? — поцікавився Майкл.

— Та нічого, — недбало відповіла Керол. — Просто у нас маленька таємниця.

— А-а… — розчаровано промимрив Майкл. — А мені не скажеш, Керол? Обіцяю — нікому ані пари з уст.

— Ні, — засміялася Керол. — Саме тобі я й не скажу. Ти ж бо запевняв, ніби дівчата нічого не вміють тримати в таємниці. От тепер і побачиш, як ти помилився.

— Та то ж я пожартував, — підлещувався Майкл.

— Ну, хай буде так, — поступилася Керол. — Розкажу вже тобі… того дня, як ми знайдемо скарби.

Розділ третій

ПІВПЕННІ В ЧАЙНИКУ

Сонце ще стояло над верхів'ями дерев, коли «Норець» рушив довгастим плесом річки. Здавалося, мир та спокій панують на катері, а насправді почуття всіх його пасажирів були цілком протилежні. Пітер навіть не дочекався, коли перенесуть у камбуз і розмістять на полицях продукти, бо йому хотілося завидна покрити якомога більшу відстань і пройти хоча б кілька з дванадцяти шлюзів, що перетинали їм шлях до Генлі, поки доглядачі не зачинять їх на ніч.

На восьму годину вони вже проскочили попід вузькою аркою кам'яного мосту в Кліфтон Гемпдені, а через годину огинали круті повороти річки вище Шилінгфорда; ще кілька хвилин ходу за водою — і з'явиться наступний шлюз. Шкіпер вів катер на середній швидкості — беріг мотор, щоб згодом обійшлося без аварій. Але неподалік від Бенсона, побачивши, що нижній край сонячного диску уже ховається за пагорби, вій трохи збільшив швидкість. Круто повернувши праворуч в короткий канал на підході до Бенсонівського шлюзу, він дав довгий гудок, щоб попередити доглядача про наближення катера. Ворота шлюзу відчинились, і дівчатка вискочили з канатами на берег. За Пітеровим годинником до заходу сонця, час якого було позначено на дошці біля шлюзу, лишалося ще три хвилини. — Це вже четвертий, — задоволено мовив Пітер. — А тепер усі шлюзи зачиняться.

— То нам, мабуть, доведеться стати тут на ніч, — розчаровано мовила Керол.

— Ні в якому разі. Шлюзи можна проходити коли завгодно, але вночі самим доводиться обслужувати їх. Великої різниці тут немає, але нам треба буде стежити, щоб усе було гаразд, і зачиняти за собою ворота.

— З якої б то речі? — обурився Майкл.

— Чого ти до мене присікався? Просто тут такі порядки. Ти ж не схочеш, аби нас затримали десь нижче на річці. А так і буде, якщо ми розгніваємо шлюзову обслугу.

Джіл і Керол відчинили одну стулку нижніх воріт, а доглядач наліг на важіль другої. Потім дівчатка стрибнули на катер, і Пітер повів «Норця» вперед, на Волінгфорд, засвітивши ходові вогні. Хоча ще не стемніло, але правила навігації вимагали запалювати вогні одразу ж після заходу сонця, а Пітер не хотів псувати стосунки із шлюзовою обслугою. «Норець» ніби аж повеселішав, коли з лівого борту заблимав яскраво-червоний вогник, а з правого — зелений, та ще й вгорі над каютою засяяла біла лампочка, кидаючи приємне світло на палубу. Пітер скликав усю команду до стернової рубки на термінову нараду.

— До наступного шлюзу ще добра година дороги, а як зовсім стемніє, то, може, й більше. Як на біду, місяця сьогодні не буде, а нам доведеться йти цілу ніч. Пропоную на ходу повечеряти, а потім ми з Керол залишимося на вахті, а ви ляжете спати.

— Ні, ні! — запротестував Майкл. — Нам теж цікаво. Давайте всі не будемо спати цілу ніч.

Пітер похитав головою.

— Ні, — рішуче сказав він, — нам усім треба хоч трохи поспати. Я і Керол вестимемо катер до світанку, а ви з Джіл — вдень, поки ми спатимемо. Запровадимо вахти, як на великих кораблях, тільки мінятися будемо не через чотири години, а тоді, коли нам зручніше.

На вечерю подали солонину із смаженою картоплею, холодні боби та салат. Пітер привітав дівчат з кулінарними досягненнями.

— Саме такою, по-моєму, і має бути справді добра вечеря, — заявив він.

Джіл захихотіла.

— Сподіваюся, що твоя думка про добру вечерю не зміниться через два тижні, — кинула вона. — Бо тобі доведеться їсти це саме щовечора, а може, й щоранку.

— Риба! — зненацька вигукнув Майкл. — Чого ми раніше про це не подумали? Ми зможемо ловити в морі рибу. Наловимо всякої риби.

— Може, наловимо, — погодився Пітер, — а може, й ні. Адже у нас немає вудок.

— Купимо по дорозі! — наполягав Майкл.

— Сумніваюся, чи можемо ми собі це дозволити, — мовила Джіл. — А все ж думка непогана.

— Купімо, — умовляла Керол. — Слухайте! У мене в трохи грошей. Я куплю вудки і все необхідне, якщо хтось буде ловити рибу. Справді, це все недорого коштуватиме, а як наловимо багато риби, то ще й гроші заощадимо.

— Ну, гаразд, — здався Пітер. — Можете збігати за вудкою та гачками в Генлі, поки ми заправлятимемося пальним. Але не розчаровуйтесь, якщо кожного разу, коли закинете волосінь, не витягнете цілу в'язку риби.

Вже зовсім смерклося, коли вони підходили до Кліва. Джіл заснула на своїй койці в кормовій каюті, а Майклові, хоч він і перебрався в носову каюту, від збудження не спалося. Пітер підвів «Норця» до стовпів перед зачиненими ворітьми шлюзу. Як же він здивувався, коли з люка показалася невеличка постать у піжамі.

— Я думав, ти спиш, — сказав Пітер.

— Не можу заснути, — відказав Майкл. — Я хочу допомагати. Дозволь, Пітере, ну, прошу тебе!

— Що ж, помагай. Тільки за умови: ти обіцяєш одразу лягти і більше не вставати з койки, як тільки ми проминемо шлюз.

— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився Майкл. — Обіцяю.

Із шлюзами на Темзі, що мають досить складні механізми, не так-то просто впоратися навіть завидна. А вночі та ще без допомоги доглядача провести катер навіть через один шлюз — діло забарне. А їх же на шляху до Генлі ще цілих сім. Шлюзова обслуга завжди лишала на ніч шлюзи без води, щоб стіни не вкривалися водоростями. Отож судно, яке пливло за течією, не могло увійти в шлюз, поки він не наповниться водою і не відчиняться верхні ворота.

Щоб наповнити шлюз, треба було спочатку опустити заставки на отвори в нижніх воротах, крізь які витікала вода. В деяких шлюзах було по дві донні заставки, в інших — по чотири. Кожну з них рухали з допомогою величезного колеса із спицями, яке треба було обертати доти, доки напрямний стрижень з білою головкою не підніметься до самого верху, а стрижень з червоною головкою не опуститься вниз. Заставки зачинялися як слід тільки тоді, коли всі білі головки опинялися на самому верху. Колеса ж часто дуже туго прокручувалися, і щоб повернути їх, треба було докласти чималих зусиль.

Опустивши донні заставки, треба було наповнити шлюз водою. А для цього повертати такий же ряд коліс біля верхніх воріт, доки червоні головки не піднімуться до самого верху. Важкі заставки відчиняли отвори внизу верхніх воріт, і вода, закипаючи шумовинням, крутячись біля стін у водовертях, ринула в шлюз. Потім наставали хвилини терплячого чекання, поки рівень води в шлюзі досягне рівня річки; аж тепер нарешті можна було відчиняти ворота. Вони теж були дуже важкі і часто ледве поверталися на завісах. Треба було упертися п'ятами в землю і щосили налягати на здоровенний важіль. Лише тоді величезні стулки воріт повільно поверталися, відкриваючи вхід для судна.

Але й це ще не був кінець, бо тільки-но судно пришвартовувалося всередині шлюзу, як треба було знову зачиняти верхні ворота й старанно опускати в них усі заставки. А потім, щоб випустити воду із шлюзу, слід було підняти заставки нижніх воріт. І коли катер нарешті повільно опускався разом з водою в шлюзі, нижні ворота теж треба було поступово відчиняти, щоб судно могло вийти в нижній б'єф.

І так роботи вистачало, а тут знов зупиняйся, причалюй ще раз, зачиняй ворота, морочся з тими заставками, ставлячи їх на місце, — все це здавалося Пітерові зайвим марнуванням часу й сил. Проте нічого не вдієш — доведеться виконувати всі операції якомога швидше й старанніше.

Пітер наказав Майклові повільно підвести катер до воріт так, щоб їм з Керол можна було видряпатися на них з носа. Потім «Норця» треба буде відвести назад, прив'язати до стовпів і чекати, поки шлюз наповниться і відчиняться ворота. Пітер перейшов на ніс і дав Майклові сигнал обережно посуватися вперед. Коли ніс катера був на відстані одного ярда від воріт, він підняв руку й крикнув: «Назад!». «Норець» зупинився, мало не доторкнувшись до шлюзової заставки.

— Чудово! — вигукнув Пітер. — А тепер, як тільки ми зійдемо, одведи катер назад.

Він підтягся на руках, переліз через верхню балку і, нагнувшися, подав руку й допоміг Керол вибратися на ворота.

— Всі заставки в дальшому кінці треба повертати доти, доки білі головки не опиняться на самому верху, — пояснив він. — Потім тут повернемо так, щоб червоні головки були вгорі. Тоді шлюз наповниться водою.

Обоє поспішили по стіні шлюзу попід величезним деревом до дальших воріт, де треба було зачинити тільки одну заставку. Потім помчали назад до верхніх воріт.

— Боже мій, яка це тяжка робота! — поскаржилася Керол, щосили налягаючи на одне з коліс. — Я не можу зрушити його з місця.

— Дайно я гляну. — Пітер підійшов до неї. — Ти ж не в той бік крутиш, — пояснив він.

Попід ворітьми завирувала вода — то струмінь ринув униз крізь отвір, що його тепер не затуляла заставка. Тоді Пітер взявся за колесо другої заставки. В міру того як він обертав його, вода в шлюз прибувала все швидше й швидше.

— Ну, як там? — гукнув Майкл. — Певно, вже досить?

— Ні, ще. — Пітер став по один бік шлюзу, а Керол велів лишатися по другий — Уприся п'ятами в землю, а спиною щосили налягай на край важеля. Коли шлюз наповниться водою, ворота відчиняться.

— Ну й длубалися ви цілу вічність, — зауважив Майкл, нарешті провівши «Норця» крізь відчинені ворота. — Це забере силу-силенну часу. Якщо з одним шлюзом так довго морочилися, то на решту доведеться витратити всю ніч. Тим паче, що на одну Керол ляже вся робота — тобі ж треба бути на катері. Може, мені краще не спати?

— Ні, — рішуче відповів Пітер і взяв носовий канат. — Тобі треба йти спати. Негайно! Зараз же! Мама була б невдоволена, що ти не спиш у такий пізній час.

«А хіба б вона була вдоволена, якби довідалась, що ти пливеш в море», — подумав Майкл, але розважливо промовчав.

— Ну, гаразд, я пішов, — сказав він, стримуючи позіхання, і повільно спустився сходами вниз.

Пітер і Керол зачинили ворота, поставили заставки на місце і по стіні перейшли до нижніх воріт шлюзу.

— Ну, от і все, — сказала Керол, коли вони, відчинивши заставки нижніх воріт, сперлися спинами на балку.

— Ні, не все, — відказав Пітер. — Нам треба лишити все так, як було. Я виведу катер із шлюзу, а ти зачиниш стулку воріт із свого боку, потім оббіжиш навколо і зачиниш цю стулку. А тоді залишиш тут одну червону головку вгорі, а на верхніх воротах — дві червоні головки вгорі. І не доторкайся до заставок, поки ворота не зачиняться. Я підведу катер впритул до берега, щоб ти могла забратися на борт. А тепер штовхай сильніше. Отак! Шлюз відчиняється.

Загалом на проходження Кліського шлюзу, рахуючи з того моменту, коли Керол повернулася на катер, згаяли тридцять п'ять хвилин.

— Сподіваюся, до наступного шлюзу плисти не менше години, — мовила Керол, відсапуючись.

— На жаль, на таке щастя не сподівайся. Найбільше — три хвилини. — Пітер пильно дивився вперед, намагаючись визначити напрям між густими деревами, що росли купами на обох берегах. — Глянь, його вже видно — ліворуч від того вогника.

Керол зітхнула.

— А після цього?

— Після цього до наступного, мабуть, буде з годину ходу, — сказав Пітер. — Ти зможеш тут, у стерновій рубці, передрімати. Он на тих подушках. Я розбуджу тебе перед самим шлюзом у Вайтчерчі.

«Норець» саме виходив з пітьми, що обступала його попід деревами, і Пітер стурбовано шукав поглядом причальні стовпи, які мали стояти обабіч на підході до шлюзу. Хоч вони були пофарбовані у білий колір, у темряві важко було їх розгледіти. Зрештою Пітер таки помітив їх, але трохи далі ліворуч, ніж сподівався. Він притишив хід, щоб можна було підійти до воріт, коли це раптом Керол вигукнула:

— Пітере, глянь! Ворота відчиняються!

І справді: права стулка воріт вже стояла навстіж, а ліва — тільки-но почала відчинятися. Пітер напружено вдивлявся в пітьму, і йому здалося, ніби він розрізняє якусь світлу постать, що налягала на важіль воріт.

— Ти маєш слушність, — відказав він. — Дуже чемний цей «хтось», що відчиняє нам ворота в такий пізній час. Аж ніяк не сподівався на це.

Пітер обережно провів «Норця» крізь ворота й зупинив його в шлюзі.

— Кинь мені канат, Керол, — почувся голос.

— Майкл! — здивувалася Керол. — Як, ти тут?.. — Вона кинула йому канат з петлею, і Майкл надів її на кнехт.

— Я подумав, що так можна допомогти, — сказав Майкл трохи винуватим тоном. — Відстань тут коротка, я вискочив на берег, поки ви стояли в Кліві, і прибіг сюди стежкою, щоб підготувати шлюз.

Керол розсміялася.

— Дуже мило з твого боку, Майкле, тільки… Ти хочеш сказати, що біг берегом у самій піжамі?

— Та ще й босий! — з осудом додав Пітер. — А ми собі думаємо, що він спить.

— Я знав, що ви так думаєте, — відповів Майкл тріумфуючи. — А я не спав.

— Та вже бачу. — Пітер силкувався говорити суворо, але це йому ніяк не вдавалося.

— Вибач мені, Пітере, — мовив Майкл, натискаючи на держак, щоб зачинити ворота. — Я тільки хотів вам допомогти, правду тобі кажу.

Пітер не втримавсь і розсміявся.

— Ну, що ж, ти таки допоміг — заощадив нам не менше десяти хвилин. Тільки тобі й справді не варто цього робити тоді, коли належить спати.

— Гаразд, Пітере, я більше не буду, — запевнив Майкл і усміхнувсь.

— Так-таки й не будеш? — спитала Керол, допомагаючи йому натискати на важіль.

— Не буду, слово честі! — відповів Майкл. — Та й до наступного шлюзу бігти далеко.

Опівночі «Норець» пропливав повз Пенборн, а Майкл справді вже спав. Спала також і Керол на лавці в стерновій рубці. Лише Пітер пильнував, стоячи за штурвалом і невідривно дивлячись уперед. Хоч він і добре знав річку, але часом важко було відрізнити справжній берег від чорних тіней, які кидали на воду прибережні дерева чи пагорби. У нього заболіли очі, він стомився, і коли завиднілися обриси мосту на греблі — аж зрадів. Він знав: щоб підійти до шлюзу, треба обігнути два коліна річки, весь час тримаючись лівого берега. На його щастя, ворота були відчинені, і Пітер увів катер прямо в шлюз. Керол навіть не поворухнулася, отож Пітер вирішив не будити її, а самому впоратися з шлюзом. Він вирішив також не зачиняти за собою нижніх воріт і, проскочивши попід мостом, на якому брали плату за проходження суден, вийшов там, де річка широко розливалась, огинаючи підніжжя горбів на своєму шляху до Мейплдергема.

Але в наступному шлюзі не так просто було вибратися на берег, і Пітерові, хоч як жаль, а довелось розбудити Керол. Вона підвелася, потяглась і розгублено огляділася.

— Пробач мені, Пітере, — мовила вона, коли нарешті зрозуміла, де вони. — Я не думала, що так розісплюся. Це наступний шлюз?

— Ні, це вже другий після Кліва, — відповів Пітер. — З першим я легко впорався сам.

— Але ж ти повинен був розбудити мене! — Від прохолодного нічного повітря її пробирав легкий дрож. — Що мені робити?

Пітер докладно пояснив їй: він підведе катер носом до стіни, а Керол має видертися на неї, на нижніх воротах підняти вгору білі головки, а на ближчих — червоні і, коли шлюз наповниться водою, відчинити ворота.

— Цей шлюз великий, — сказав він, — Боюсь, що тобі доведеться попоходити навколо нього, а якщо він ще й порожній, то довгенько чекатимеш, поки наповниться водою.

Висадивши Керол благополучно на берег, Пітер одвів «Норця» від воріт до причальних стовпів і прив'язав його. «Керол ще довго морочитиметься з цим шлюзом», — подумав він і спустився вниз, щоб закип'ятити чайник і заварити чай. Час від часу він висовував голову з люка і перевіряв, чи не відчинила Керол шлюз. І як же він здивувався, коли, принісши нарешті до стернової рубки тацю з чаєм, побачив, що не тільки ворота шлюзу ще зачинені, а й три білі головки ближчих воріт все ще стирчать вгорі.

— Хай йому біс! — пробурмотів Пітер. — Це ж не так уже й важко. Чого ж вона не…

Нараз він почув пронизливий крик. Не барячись ані хвилини, Пітер поставив тацю, вискочив із стернової рубки, схопив на кормі рятівний круг з мотузкою і, стрибнувши що було сили, опинивея в очеретах біля самого берега. Ноги загрузли в багнюці по кісточки, але в одну мить він вибрався на берег і помчав до шлюзу.

— Керол! — крикнув він. — Керол! Де ти?

Знову пролунав крик. Цього разу він почув виразне «Рятуйте!», яке долинало звідкілясь знизу, від нижнього кінця шлюзу. Пробігаючн вздовж стіни, він перечепився через кнехт і впав на гравій, але ту ж мить підхопився на ноги. Серце йому тривожно калатало в грудях.

— Керол! — закричав він. — Тримайся, я тут!

У самому кінці шлюзу він нахилився, але нічого не міг розгледіти.

— Рятуйте! — знову долинув крик, цього разу ледь чутно, нерозбірливо. Здавалося, кричать внизу, прямо під ним.

Тримаючи рятівний круг за мотузку, Пітер кинув його в темряву шлюзу.

— Хапайся за круг, Керол! — гукнув вій, намагаючись перекричати ревіння води, що падала десь недалеко з греблі. — Крикни, коли вхопишся за круг, і я підтягну тебе до сходів.

Тепер йому почулося хлюпання води попід самими ворітьми шлюзу.

— У мене нога застряла, Пітере! — крикнула Керол. — Я не можу її витягти.

Пітер враз зрозумів, як усе сталося. Керол упала в шлюз, певно, там, де в стіні були прорізані сходи. Течією її понесло до нижніх воріт і втягло ногу в один з отворів у заставці.

Проте Пітер не розгубився.

— Тримайся! — гукнув він. — Ти спіймала рятівний круг?

— Спіймала! — ледь чутно долинуло у відповідь.

— Тоді тримайся міцно! — Пітер туго натягнув мотузку і обв'язав її навколо кнехта. — Ти звільниш ногу, як тільки вода перестане текти в шлюз. Тримайся! Я закріпив мотузку. Витримаєш? Я побіжу до верхніх воріт і опущу там заставки.

— Гаразд.

Пітер щодуху помчав до верхніх воріт, опустив гам заставки і одразу ж повернувся. Через півхвилини, які здалися йому цілою вічністю, він відчув, що туго натягнена мотузка ослабла — то Керол витягла ногу з отвору в заставці.

— Тепер усе гаразд, Пітере! — гукнула вона.

Тоді він одв'язав мотузку і почав повільно підтягати Керол до схотів. Потім обережно зійшов слизькими східцями до води, подав Керол руку і помаленьку повів її вгору на стіну шлюзу.

— Я сама винна… — почала була Керол, але Пітер, витягаючи рятівний круг, перебив її:

— Ш-ш! Нема нічого легше в світі, як упасти в темряві. Ходімо скоріше на катер, там зможеш витертись і переодягтися.

— Мені здалося, що стіна шлюзу раптом десь зникла, — пояснювала Керол. — Я впала у воду біли самого краю, але течією відтягло мене від стіни і понесло вниз. Я навіть не встигла опустити нижні заставки. Я боролася з усіх сил, щоб триматися якомога далі від воріт.

— Ти правильно робила, — похвалив її Пітер. — Інакше тебе могло відразу ж затягти. Ти трималася молодцем!

Мокрий одяг обліпив тіло Керол, вона вся тремтіла від холоду.

— Ти зараз хочеш ввести катер у шлюз? — спитала Керол. — Я допоможу тобі, а потім переодягнуся.

— Ні. Хай це буде нам наука — не варто більше ризикувати. Якщо ми встанемо на світанку, то на сьому чи восьму годину ранку доберемось до Генлі.

Тримаючи в руках мотузку, Пітер накинув рятівний круг на ніс «Норця» і поступово підтягнув його до берега. Потім стрибнув на борт, подав руку Керол, і за мить вона була вже на катері.

— А тепер швидко скидай з себе мокрий одяг і — на койку, — мовив Пітер. — Я принесу тобі чай. Він давно готовий, але ще, мабуть, гарячий.

Керол була вражена.

— Ти що, приготував чай на випадок, якщо я впаду у воду?

Пітер усміхнувся.

— Ні, не зовсім так. Я просто подумав, що ти залюбки вип'єш чаю, навіть якщо і не впадеш у холодну купіль.

Керол лежала на койці, коли Пітер навшпиньках прокрався до каюти з чаєм у руках, але Джіл уже прокинулась, отож вся ця обережність була ні до чого. Вони сіли на край койки, де лежала Керол, і Джіл допомогла подрузі просушити волосся, старанно витираючи його рушником. Пітер вислизнув з каюти і дістав з буфета ще одну чашку. Незабаром Керол зігрілася і почувала себе зовсім добре. Але Пітер стомився і, хоч нікому не казав про це, нога в нього таки добре боліла — якраз у тому місці, де вдарився, спіткнувшись об кнехт. Невдовзі він став позіхати і мало не заснув над своєю чашкою.

— Піду відпочину трохи, — сказав він, підводячись. — На добраніч, Керол! На добраніч, Джіл!

— На добраніч, Пітере!

Джіл ще трохи посиділа у Керол на койці.

— Я рада, що все так скінчилося, — мовила вона. — Могло бути й гірше — в темряві дуже небезпечно.

— Ти знаєш, — почала Керол, — я не думала, що Пітер такий. Як він вів катер у темряві — просто диво. Я нічогісінько не бачила, а він ні разу не збився з курсу. І якось здогадався, що я упала в шлюз. А як поставився до цього? Спокійно, розважливо, без зайвих докорів — дуже мило… Коли він сказав, що нам доведеться йти в море на «Норці», я спочатку навіть трохи перелякалася. А ти?

— Я теж, — зізналася Джіл.

— А зараз я вже не боюся, — вела далі Керол. — З таким шкіпером, як Пітер, можна бути спокійною де завгодно.

Прокинувшись, Керол побачила біля себе Пітера. Вона хутко підвелася й відразу помітила, що койка Джіл порожня.

— А де Джіл? — сонно спитала вона.

— В камбузі, готує тобі сніданок.

Керол протерла очі.

— По-моєму, час уже вставати й рушати в Генлі.

Пітер розсміявся.

— Глянь! — покликав він, розсунувши завіски на ілюмінаторі. — Що ти бачиш?

Керол стала навколішки на койці і виглянула в ілюмінатор.

— Але ж… Пітере, а де шлюз?

— Той, в якому ти купалася вночі? — засміявся Пітер.

— Еге ж, — і собі засміялася Керол. — Той самий.

— Звідси до нього три години ходу проти течії. Ми пройшли ще чотири шлюзи після нього. А це — Генлі, зараз ми чекаємо: за півгодини має відчинитися бензозаправна станція.

— Генлі?! — недовірливо вигукнула Керол.

— Авжеж. Ти добре поспала. Я радий, що ми не розбудили тебе.

— Але ж, Пітере, треба було мене розбудити. Я допомогла б вам.

Пітер похитав головою.

— Не було в цьому потреби, — пояснив він. — Майкл прокинувся перший, і ми вдвох повели катер. А незабаром і Джіл вийшла й приготувала сніданок на трьох. А зараз, — додав він, помітивши, що двері відчиняються, — вона несе сніданок і для четвертого члена команди.

Залишивши Джіл і Керол, Пітер зійшов на палубу, щоб приготувати все для заправки пальним. Коли чотири запасці каністри вишикувалися на молу, а Майкл взявся розмотувати довгий шланг від бака з водою, Пітер усівся на палубі і спробував підрахувати, яку відстань пройде «Норець» на повному запасі пального. Він вийняв олівець та блокнот і написав цілу колонку цифр. Пітер знав, що у бензиновому баку міститься близько шістнадцяти галонів[5]. У них було ще чотири каністри, місткістю по два галони кожна — отже, загалом все це становило двадцять чотири галони. Наскільки він міг визначити, на годину ходу катер витрачав близько одного галона, але сюди входив і час, проведений у шлюзах. Отож на годину безперервного ходу, мабуть, потрібно буде принаймні півтора галона, а це означає, що всього цього пального стане не більше, як на шістнадцять годин. Пітер не уявляв собі, де в дорозі можна буде заправитися пальним, і подумав, що з шістнадцятигодинним запасом починати таку подорож ризиковано. Треба спробувати, чи не роздобуде він ще кілька каністр на пристані, і, звичайно, доведеться повністю залити бак десь у Лондоні, до якого лишалося ще цілий день дороги.

Коли нарешті прибув продавець бензозаправної станції і почав відмикати склад, Пітер стрибнув на берег. Продавець кивком привітався з ним.

— Не чекав, що ви так швидко повернетеся, — сказав він. — Сподіваюсь, у вас все гаразд?

— Так, усе нормально. Катер іде добре. Просто нам набридло пливти проти води, і ми повернули за водою.

— До Лондона?

— Так.

— Шкода, що ваш татко не поведе катер на той бік., через морську протоку, — зауважив продавець. — Чудове суденце! Годиться для того, щоб по морю плавати. Тут, на річці, за водою і проти води шастає чимало різних суденець — і більших, і пишніше оздоблених, але я нізащо в світі не плавав би на жодному з них. А «Норець» — то інша річ! На ньому можна рушати куди завгодно, хоч яка негода — він витримає!

Пітерові було приємно почути таку думку від людини, котра добре знається на човнах, але своїх планів вік не виказав.

— От взяли б і перетнули Ла-Манш коли-небудь, — вів далі продавець. — На такому катері це зовсім неважко.

— Може, коли й спробуємо, — відказав Пітер. Раптом у голові йому сяйнула думка. — А яким курсом ви рушили б? — спитав він, прибравши безвинного вигляду. — Я хотів сказати, — куди б ви попливли?

— О, це так просто, — відповів продавець. — Збитися з дороги ви не можете. Виходьте з Тедінгтона саме тоді, коли приплив досягне найвищого рівня, і постарайтеся, щоб місто було у вас за кормою всю дорогу, до самого Нора. В Рамсгіті ви будете… скажімо… годин через десять чи одинадцять.

Пітер намотав собі це на вус.

— А потім як? — спитав він.

— Можна йти прямо через Ла-Манш, трохи на північ од Гудвінських мілин, але за сильного вітру то район ненадійний. На вашому місці я пройшов би через Гудвінські мілини вздовж узбережжя, але не дуже близько, а, скажімо, миль за дві від берега, бо інакше можна сісти на мілину. Години через дві ви добралися б до Південно-Гудвінського маяка неподалік від Форленда. Звідти вісімнадцять миль до порту Кале. Після війни я провів цим шляхом чимало суден. То були невеличкі баржі та інші дрібні суденця для Адміралтейства.

Пітер напружував мозок, силкуючись запам'ятати всі ці подробиці. Рамсгіт… Дві милі від берега… Південно-Гудвінськнй маяк… Вісімнадцять миль до Кале.

— А що за узбережжя по той бік протоки? — спитав він ніби між іншим. — Яке воно?

— Там узбережжя кращого й не треба! — відказав продавець. — Підете прямо вгору за милю від берега, — якщо, зірветься вітер, то неодмінно буде південно-західний ходовий. І майте на увазі, в разі негоди чи ще чого, там через кожні десять миль є порти — Гревелінс, Дюнкерк тощо. Отож, як перепливете Ла-Манш, там уже буде легко, мов па плесі, в Генлі.

Це були справді добрі новини.

— Треба буде помандрувати туди коли-небудь, — мовив Пітер. — А зараз ми хочемо заправитись і, якщо можна, дістати у вас кілька запасних каністр для пального.

Продавець почухав потилицю.

— Мабуть, на складі знайдеться кілька старих п'ятигалонних каністр. Вас це влаштує?

— Авжеж, — відповів Пітер. — Цілком влаштує. Нам досить буде двох таких каністр.

О пів на дев'яту «Норця» було повністю заправлено. Тепер з десятьма додатковими галонами можна було йти без поповнення пальним понад двадцять дві години. Пітер роздобув також каністру масла й бляшанку мастила. В останню хвилину він перевірив ящик з інструментами — чи все там є, що може знадобитись їм у дорозі. Майкл наповнив цистерни прісною водою і допоміг перенести на корму каністри з бензином. Проте було надто рано, щоб іти купувати рибальські снасті, — магазини ще зачинені, і Пітер порадив з цим зачекати — купляти десь далі, нижче по річці. Керол одяглася і разом з Джіл поприбирала в каютах, перемила посуд після сніданку і нашвидкуруч підмела підлогу.

— Мені пригадується, ти казав, ніби ми встановимо вахти, — зауважив Майкл, коли Пітер вивів «Норця» на середину річки і скерував його під арку саме у тому місці, де вирізьблена голова Ізіди прикрашала міст. — Ти казав, що я зможу стернувати вдень, бо твоя вахта триватиме всю ніч. Справді, тепер моя черга вести катер, а Джіл — управлятися з канатами. Вам з Керол належить зараз спати.

— Я згоден, — заспокоїв його Пітер. — Можеш вести катер. Я не від того, щоб трохи поспати.

І Пітер спустився в каюту, а Керол лишилася на палубі, задоволено гріючись під променями вранішнього сонця.

Пітер стомився дужче, ніж йому здавалося, і незабаром міцно заснув. Проспав він цілих п'ять годин і прокинувся тільки тоді, як Джіл увійшла й розбудила його, сказавши, що ленч ось-ось буде готовий. Глянувши в ілюмінатор, Пітер здивувався — вони були вже в Детчені, пройшовши добрих півдороги до Тедінгтона. Свіжий після сну Пітер хутко скочив з койки.

Як і передбачала Джіл, ленч був точнісінько такий, як і минула вечеря, і Майкл ще раз подумав про рибальські снасті.

— Чи встигнемо ми в Тедінгтон, поки магазини не зачиняться? — спитав він, стоячи за штурвалом й уминаючи бутерброд.

Пітер глянув на годинник:

— Навряд. У мене є така пропозиція: ти і Джіл зійдете в Стейнсі, поїдете в Тедінгтон поїздом, накупите там в магазинах всякої всячини і зачекаєте нас. Ми з Керол самі впораємося на катері.

Проте ні Джіл, ні Майкл не виявили щодо цього плану особливого ентузіазму.

— Не розумію, навіщо нам залишати катер? Адже на річці так цікаво!

— До того ж, — підтримала його Джіл, — нам потрібна морська карта, а ми можемо купити не таку, як треба. Однаково доведеться десь зупинятися, щоб узяти гроші з ощадних книжок. Хіба не можна де-небудь причалити; і зробити все одразу?

Ця пропозиція видалася всім розумною. Шкіпер погодився, що на великій швидкості вони можуть встигнути в Кінгстон до закриття магазинів. Так і зробили. Пітер став замість Майкла біля штурвала, збільшив швидкість на один вузол, і десь після п'ятої години вечора вже промчали повз Гемптон Корт. Інколи рибалки в плоскодонках кричали їм зменшити швидкість, бо їх дуже гойдало на хвилях від катера, але Пітер удавав, що не чує їхніх криків. Він бачив, що хвилі не такі великі, щоб потопити плоскодонки, а якщо рибалок і погойдає трохи — його це не дуже обходило. Після того випадку з Джіл і Керол він взагалі не відчував особливої приязні до рибалок. Воно, звісно, зовсім нерозумно через одного злоститися на всіх рибалок — Пітер усвідомлював це, — але такий тоді був у нього настрій.

Відвівши «Норця» трохи вище електричної станції, Пітер причалив до берега. Гроші в ощадкасі видали незагайно. У магазині для моряків їм швидко підібрали волосінь, пачку гачків та грузил, а також подали цілу папку морських карт. І хоч уся команда протестувала, що він так багато витрачає грошей, Пітер, уважно переглянувши їх, вибрав карту гирла Темзи і карту Ла-Маншу від Булоні до Флісінгена.

— Карти коштують сімнадцять шилінгів шість пенсів кожна! — жахнулася Джіл. — Та ще дванадцять шилінгів і шість пенсів за рибальські снасті. Це ж сила грошей!

— Все це правильно, — погодився Пітер. — Але якщо ми заблукаємо, карта стане нам у більшій пригоді, ніж дві дюжини банок джему за ці гроші.

— Згоден, згоден, — підтримав його Майкл. — В усякому разі я стільки наловлю риби, що це покриє витрати. От побачите!

— А ти хоч умієш ловити? — спитала Керол.

— Він ніколи в житті не рибалив, — засміялася Джіл. — Хіба що одного разу, коли був ще зовсім малий, ходив ловити креветок, оце і весь його «досвід».

— Бо в мене ніколи не було волосіні, — захищався Майкл. — А тепер є, і я неодмінно щось спіймаю, от побачите!

— А прапор нам не потрібен? — спитала Джіл.

Пітер відповів, що новий комерційний прапор коштуватиме надто дорого. Доведеться задовольнитися тим, що у них є на борту, — старим британським прапором.

Пітер заплатив за товари. Перед тим як рушати до Тедінгтона — до нього лишилася якась миля чи дві — він скористався нагодою і долив бак пальним з двох великих каністр, а потім відніс їх до колонки і знову наповнив. На дорогу від Генлі пішло приблизно вісім галонів, це цілком задовольняло Пітера. Вони провели в дорозі близько дев'яти годин і з них три години, а може й більше, згаяли на шістнадцяти шлюзах. Якби ж то він старанно записував час, проведений в активному русі! Однак Пітер був певен, що, як він і розраховував, «Норець» поглинає за годину не більше, як півтора галона пального. Продавець в Генлі казав, що Рамсгіт буде першою зупинкою після Тедінгтона, але якщо навіть добиратися до нього довше, них у каністрах лишиться ще чимало пального.

Уводячи катер у шлюз поблизу Тедінгтона, Пітер відчув якесь дивне збудження, до якого долучалося не те щоб страх, а якесь побоювання. Коли рівень води в шлюзі почав спадати, він зрозумів, що тепер, тільки-но вони пройдуть ворота, їх ніщо не відділятиме од відкритого моря. А за морем десь лежать скарби. Чи, може, їх взагалі не існує? Може, все це чистісінька вигадка, божевільний сон, шалений витвір їхньої фантазії?

Пітер глянув на дошку об'яв, що висіла на будиночку шлюзового доглядача. «Найвищий рівень припливу — 04.12», — прочитав він. Прекрасно! Справді, краще й бути, нє може. Вони зможуть повечеряти, востаннє перевірити, чи все готове, рано ляжуть спати і, тільки-но почне світати, вирушать у дорогу.

Ворота повільно розтулилися. Пітер вивів «Норця» із шлюзу і пришвартувався біля ліхтерів, що стояли на виході з нього.

— Ну от! — гордо мовив він. — Перший етап нашої подорожі закінчено.

— Пітере! — В голосі Джіл чулася тривога. — Пітере, може, не треба? Ми ж ні разу не плавали по морю і маємо ніякого досвіду. Якби татко і мама знали, їх би це дуже засмутило.

— Але ж вони не знають, — заспокоїв її Майкл.

— Оце й непокоїть мене. Треба було їх повідомити.

— Ми не можемо, — відрізав Пітер, силкуючись приховати свої власні побоювання. — І ми не хочемо їх тривожити.

— Я знаю, — погодилася Джіл. — Але ж ми пообіцяли не робити ніяких дурниць.

— То, по-твоєму, врятувати скарби від того, хто вкрав Біблію, дурниця? — обурився Майкл.

— Ні, я так не думаю. Але хіба ж ми знаємо, де їх шукати, навіть якщо вони лежать на місці?

— У нас є орієнтири, — мовила Керол.

— Ми так вважаємо, — заперечила Джіл. — А насправді все те купи не тримається. До того ж є ще одна обставина.

— Яка? — спитав Пітер.

— Ну, а хоч би й Керол. Нам доручили доглядати за нею.

— Дякую! — обізвалася Керол. — Я не кімнатне кошеня, сподіваюсь, тобі це відомо?

— Ти прекрасно розумієш, про що я кажу. Якщо станеться щось…

Керол глянула на Пітера, потім перевела погляд на Джіл.

— Слухайте, — почала вона. — Як на мене, то ця мандрівка — найпрекрасніше, що мені випало в житті. Я ще ніколи не переживала справжньої пригоди, ніколи! Я хочу поїхати і знайти скарби!

— Я теж! — вигукнув Майкл.

Пітер обернувся до Джіл.

— Якщо ми не їдемо, то що ж, по-твоєму, нам треба робити?

— Ну, я вважаю, можна спробувати розповісти про все в поліції, — нерішуче мовила Джіл.

— А я іншої думки, — заперечив Пітер. — Ця історія до смішного безглузда, її ніби взято з якогось ідіотського фільму. В поліції нам нізащо не повірять.

— І, крім того, це нечесно щодо татка, — додав Майкл. — Цю справу вів він сам, і йому не захочеться, щоб інші люди втрутилися й наплутали щось. Нас, звичайно, це не стосується, наше втручання — то інша річ.

— Це правда, — погодився Пітер.

— Але якщо ви вважаєте, — мовила Керол, — що наші батьки буди б проти цієї мандрівки, то, може, не варто їхати.

Якийсь час тривало мовчання. Потім Пітер спитав:

— У кого є півпенні?

— Навіщо вони тобі? — поцікавився Майкл.

— Давайте їх сюди, тоді й побачите.

Пітер і Майкл вивернули кишені, а Джіл і Керол пошукали у своїх сумочках. Півпенні знайшлося чимало, і Пітер, оглянувши кожну монету, розіклав їх на дві купки.

— На них чотирьох півпенні зображено кораблик, — пояснив він, — а на цих — його немає. Нехай кожен з нас візьме одну монету з корабликом, а другу — без нього і кине ту чи ту, залежно від свого рішення, у чайник в камбузі. О дев'ятій годині вечора ми зберемося в носовій каюті і відкриємо чайник. Якщо там буде чотири монети з корабликом — ми рушаємо в море з наступним припливом. Якщо ж їх буде менше чотирьох, бо хтось кине півпенні без кораблика, — ми лишаємося і повернемо у верхів'я річки. Згода? У нас досить часу, щоб поміркувати.

За вечерею всі намагалися розмовляти про сторонні речі, але це не зовсім вдавалося, і незабаром веселий настрій, який ще вчора панував на катері, розвіявся. Пітер сидів, втупившись у карту гирла, Майкл прокрався в камбуз, відрізав шматочок бекону, начепив його на гачок і подався ловити рибу. Дівчата помили посуд, і коли Джіл нарешті боязко поставила на стіл чайник, Пітер вийшов над палубу, де віяло вечірньою прохолодою, і задивився на буксири, які вводили вугільні баржі у шлюз для вантажних суден. Через деякий час внизу, в каюті, почулися чиїсь кроки, потім брязнула монета об дно чайника. А за хвилину чи дві брязнула ще одна монета.

«Це дівчата, — подумав Пітер, не в силі більше чекати. — Зараз я сам проголосую, а потім пошлю Майкла».

Він уважно подивився на свої монети, вибрав одну з них і спустився в каюту. Кидаючи своє півпенні, Пітер міцно заплющив очі, хоч йому дуже кортіло глянути, що тамі за монети в чайнику. Пітер опустив півпенні з корабликом, хоча в останню хвилину він мало не змінив свого рішення.

Пройшовши на корму, Пітер побачив Майкла — той стояв у збудженому чеканні, тримаючи в руках волосінь!

— Я ще нічого не спіймав, — виправдувався Майкл. — Але спіймаю, неодмінно спіймаю.

— Сумніваюсь, щоб тут багато риби водилося, — утішив його Пітер. — Я прив'яжу волосінь до поручнів, а ти сходи і кинь своє півпенні. Усі вже це зробили. Тільки не заглядай у чайник. А потім гукнеш усіх, ми зберемося й відкриємо його разом.

Через три хвилини вся компанія скупчилася навколо столу, чекаючи на урочисту церемонію. Коли Пітер передавав чайник Керол, запала напружена тиша.

— Можеш відкривати, — мовив Пітер, силкуючись, усміхнутися.

Керол, і собі нервуючи, підняла кришку чайника і висипала монети на стіл.

— Переверни їх зворотним боком догори.

— Один кораблик… Ще кораблик…

— Три кораблики… Стривайте! А це що таке?

На столі лежали не чотири півпенні, а п'ять, і всі з корабликами. Діти подивилися одне на одного. Джіл, Керол і Пітер були явно спантеличені. Тільки Майкл почувався якось не по собі.

— Майкле! — суворо мовив Пітер. — Скільки монет ти кинув у чайник?

— Дві, — зізнався Майкл, стискаючи пальці. — Розумієш, ти сказав, що коли буде чотири кораблики — ми вирушимо на пошуки скарбів, от я й подумав: а може, Джіл кине монету без кораблика.

— Але вона так не зробила, — зауважила Керол.

— Ні, я знаю. Але ж могла зробити. Я понишпорив по кишенях і знайшов ще одне півпенні з корабликом — просто щоб уже напевне було їх чотири.

Раптом Джіл вибухнула нестримним реготом.

— Слово честі, Майкле, ти справжнісінький осел! — мовила вона.

— Ну, тепер ясно, — сказав Пітер, теж сміючись. — В усякому разі немає ніяких сумнівів: всі ми хочемо їхати, а Майкл хоче навіть двічі. Отже, все вирішено. Завтра о четвертій годині двадцять хвилин ранку ми відпливаємо… хтозна-куди.

— Тричі «ура!» нашій мандрівці! — вигукнув Майкл, скочивши зі стільця. — Тричі «ура!» мандрівці «Норця»! Гіп-гіп…

— Ура-а! — щоразу підхоплювали всі вигук Майкла.

Джіл застережливо звела палець.

— Мені почулося, ніби нас хтось кличе.

Всі прислухалися, і відразу ж звідкілясь згори долинув чийсь голос.

— Гей там, на катері! Є хто на борту?

— Є! — обізвався Пітер, піднімаючись сходами.

Двоє чоловіків у темно-синіх светрах стояли на носі вугільного ліхтера, до якого пришвартувався «Норець». Один з них був у береті, другий — без головного убору. Вони мали вигляд старих морських вовків, хоч були ще не дуже й у літах: тому, що в береті — років тридцять, а його товариш здавався трохи старшим.

— Можна нам пройти на катер? — спитав той, що був без головного убору.

— Звичайно, — відповів Пітер. Чим більше він спілкуватиметься із справжніми моряками, тим краще: в розмові завжди є можливість дістати інформацію, корисну для їхньої подорожі. Пітер зачекав, поки вони перейшли на катер, і запросив їх у каюту, де зібралася решти команди.

Моряк зняв з голови берет, і обоє чемно привіталися

— Добре збитий ваш катерок, — зауважив старший.

— Так, непогане суденце, — гордо мовив Пітер.

— Бачимо, ви тут пришвартувалися, ми й подумали, а чи не ждете припливу, щоб перетнути Ла-Манш? — вів далі старший моряк.

Поки Пітер збирався з відповіддю, Майкл застережливо смикнув його ззаду за куртку.

— Ну… е-е… Ми й самі ще не знаємо. Може, й перетнемо, — ухилився від прямої відповіді Пітер. — А що?

— Ми з приятелем найнялися на пароплав, що стоїть в Антверпені, — пояснив молодший моряк. — От і подумали: якщо ви збираєтеся на той бік, то, може, й нас узяли б. Ми б вам за це у помочі стали.

— І зовсім без оплати, — додав старший. — Ви нас берете, ми не платимо за переїзд, але допомагаємо вам. Зрозуміло? А помічники з нас хоч куди! Ми не раз уже так робили. Власники яхт завжди задоволені.

— От так удача! — вигукнула Керол. Вона знала, їхня подорож все ще тривожить Джіл, хоч та й намагається не виказувати цього. Якщо ж два справжні моряки беруться їм допомагати, то це напевне заспокоїть її. — Це було б чудово, Пітере!

— Спасибі вам, міс! — сказав молодший моряк.

— Тільки у нас небагато місця, — зауважив Пітер. — Не знаю, де ви будете спати.

— Про це не турбуйтеся, — заспокоїв старший моряк. — Ми до всього звичні. Можемо переспати і на підлозі в стерновій рубці.

— Там не дуже зручно, — зауважила Джіл.

— Для нас буде якраз добре, — відповів моряк.

— Тоді гаразд. Хай буде так, — вирішив Пітер. — Відпливемо, тільки-но приплив досягне найвищого рівня. Якщо ви прийдете рівно о четвертій годині, ми перевеземо вас на той бік Ла-Маншу. Не можу точно сказати, яке місце то буде, ми ж бо пливемо в Голландію.

— То не має значення. Нам це підходить. Отже, до четвертої години.

Обидва міцно потисли Пітерові руку, кивнули на прощання іншим, піднялися трапом і пішли. Команда «Норця» чула гупання важких черевиків по залізних палубах ліхтерів, якими вони прямували до пристані.

— По-моєму, нам пощастило, що вони поїдуть з нами, — мовила Джіл.

— І я так думаю, — погодилася Керол.

— Еге ж, вони стануть нам у пригоді. Команда із справжніх моряків та ще й безплатно.

Тільки Майкл не виявляв ніякого ентузіазму.

— А я вважаю, куди цікавіше було б усе робити самим, — похмуро мовив він. — Ще б пак! Вони стануть до стерна, а нам залишиться тільки прибирати та мити посуд.

— А може, вони дадуть тобі яку пораду щодо риболовлі, — спробував розважити брата Пітер. Ці слова враз нагадали Майклові про волосінь, і він прожогом кинувся на корму.

За якийсь час усі почули, що Майкл повертається через кормову каюту.

— Пітере! — кликав він. — Джіл! Керол! Гляньте!

Він промчав через камбуз, тримаючи в простягнутій руці кінець волосіні, на якій звивався й шалено тріпав слизьким хвостом вугор фунтів зо два вагою.

— Мерщій сюди! — збуджено волав Майкл. — Що мені тепер робити?

Всі троє в подиві витріщилися на нього.

— Я вважаю, — мовила Джіл, — що його треба зняти з гачка. Дай-но я спробую.

Майкл простягнув їй рибину, що звивалася на волосіні. Джіл міцно схопила її, але вугор, сильно вигнувшись своїм мускулястим тілом, враз випорснув у неї з рук і забився під стіл. Майкл і Пітер кинулися за ним, а Керол стояла й аж за живіт бралася, регочучи.

— Я спіймав волосінь! — крикнув Майкл.

— Тягни його на палубу, — обізвався Пітер. — Там я вийму з нього гачок.

Нарешті вугра, що все ще шалено звивався, винесли на палубу, і Пітер міцно схопив його обома руками біля голови. Коли вугор, хапаючи повітря, широко роззявив рота, Пітер якось приловчився і, тримаючи його однією рукою, другою висмикнув гачок, що зачепився за щелепу.

Рибина одразу ніби обм'якла й перестала битися, і Пітер трохи розслабив пальці.

— Ну от, — сказав він. — Оце й усе, Майкле. Тепер можеш за нього братися. Ми за…

Вугор не схотів слухати, які у Пітера дальші наміри. Пружно вигнувшись, він раптом випорснув з рук, що тримали його, ковзнув по палубі і, перескочивши через борт, шубовснув у воду між «Норцем» і ліхтером.

Пітер глянув на свої порожні руки, потім перевів очі на Майкла.

— От жаль! — бідкався він. — Я не думав, що він такий сильний. Боюсь — нам тепер його не спіймати. Я сам винен: треба було держати міцніше.

Майкл якусь мить сумно дивився на смужечку води між суднами.

— Я, власне, навіть радий, що вугор знов у воді, — повільно мовив він. — Такий був гарний вугор. Мені не хотілося, щоб його засмажили.

Розділ четвертий

ДВОЄ ЗАПОПАДЛИВИХ МОРЯКІВ

Пітер спав міцно, але всю ніч бачив сни. І снились йому не скарби, а море. То йому ввижалися хвилі на сто футів заввишки, що шалено мчать на «Норця», а він злітає на їхній гребінь і падає в долину між ними з такою безтурботною легкістю, наче автомобільчик на американських ярмаркових гірках. А то йому снилося, що судно перевернулося, а він спокійно запевняє свою команду, що кораблі прекрасно плавають догори дном, і наказує всім сісти на кіль замість палуби. В останньому сні йому причувся якийсь неприємний стукіт у моторі — стук-стук, стук-стук-стук-стук. І Пітер враз прокинувся з думкою, що, мабуть, один з підшипників вийшов з ладу.

Але стукіт не припинявся і долинав крізь люк.

— Четверта година, — сказав хтось густим басом. — Четверта година, приплив майже досяг найвищого рівня.

Пітер скочив з койки. Якби не моряки, він напевне проспав би.

— Іду! — крикнув він і трусонув Майкла. Той одразу ж вискочив з постелі.

Обоє поспіхом одяглися, не гаючи часу на вмивання. Перш ніж піднятися нагору, Пітер повернув кран від бака з пальним. Коли він вийшов на палубу, Майкл був уже там і розмовляв з моряками.

— Доброго ранку! — привіталися вони до Пітера.

Він кивнув їм головою.

— Добре, що ви розбудили мене. Ми спали і могли проспати ще не одну годину. Краще рушати негайно, дівчата потім приготують нам сніданок.

— Можна відшвартовуватися? — спитав Майкл.

— Спочатку я запущу мотор, нехай прогріється. А потім ти віддаси кінець на кормі, а один з наших друзів відпустить канат на носі.

— Звіть мене Біллом, — сказав старший моряк. — А мого друга — Джо.

— Гаразд. Отож ви, Білле, йдіть на ніс, а Джо відштовхне катер посередині.

Мотор легко запустився і працював без перебоїв. Пітер збільшив число обертів, перевірив тиск масла, як учив його батько, і дав сигнал відчалювати. Приплив майже скінчився, і Пітер, розвертаючись і виводячи «Норця» на середину течії, щоб рушити вниз річкою, пригадав, що говорив йому вчора вранці продавець з бензозаправної станції в Генлі.

— Нам треба добратися до Рамсгіта, поки триматиме відплив, — сказав він, коли всі зійшлися до стернової рубки. — Я поведу катер на середній швидкості.

Ранній вихід у плавання мав такі переваги, про які Пітер навіть не здогадувався. Ще до п'ятої години ранку вони промчали повз Брентфорд. На річці було порожньо. В такий ранній час не було потреби зменшувати швидкість катера. Навіть пізніше, коли вони добралися до Лондонського порту, вервечки ліхтерів, які мали рушати проти води, все ще стояли біля своїх причальних буїв посеред річки!

Ніщо так не заколисує, як розмірене торохтіння двигуна та ще легеньке погойдування хвиль. Пітер сподівався, що дівчата скоро прокинуться, але з їхньої каюти не долинало ані звуку. Та він не тільки сам не будив їх, а й Майклові заборонив, хоч як тому хотілося стягти з них простирадла і підняти з постелі — час-бо готувати сніданок. Щоб утихомирити Майкла, Пітер дозволив йому стати до стерна.

Майкл боявся, що обидва моряки візьмуться за найцікавішу роботу — весь час вестимуть катер. Але вони, здавалося, з великим задоволенням сіли по кутках стернової рубки й смоктали свої люльки. Їхня поведінка спричинилася до однієї незручності: повітря в рубці стало таке важке від диму, що Майкл для протягу змушений був відчинити вітрове скло. Час від часу він намагався навести їх на розмову про морські пригоди, але виявилося, що вони не можуть розповісти нічого цікавого. Взагалі, — то були досить мовчазні люди.

На шляху до Лондона не виникло ніяких труднощів. Поблизу Барнса зустрівся їм поліційний катер, на якому саме мінялася команда, і один з поліцейських козирнув їм. Майкл здогадався, що поліцейський упізнав у «Норці» катер головного інспектора Скотленд-ярду. В цьому набуло нічого дивного, бо татко завжди припливав сюди, в гирло Темзи, на човнові змагання, і поліцейські на своїх катерах часто підходили до «Норця» для дружньої розмови. Але зараз, як ніколи раніше, Майкл не хотів мати ніяких стосунків з поліцією, щоб часом хтось з поліцейських не прохопився словом у Скотленд-ярді, що бачив; як Бренксомів катер під час відпливу мчав річкою вниз. Страшно було навіть подумати, що станеться, коли ця чутка дійде до батькових підлеглих. Йому ввижалося, як цілі флотилії поліційних катерів перегороджують упоперек річку, щоб не пустити їх далі. Майкл відтягнув назад акселератор і збільшив швидкість на два вузли.

Напівзаплющивши очі, Джо спокійно дивився у праве вікно стернової рубки. Коли ж помітив, що поліцейський віддав честь, одразу ж схопився на рівні.

— Гей, що це з тим поліцаєм? — спитав він.

На ці слова Білл і собі підвівся в протилежному кутку рубки.

— Га? Який поліцай? — спитав він.

— Отой поліцай на катері, — пояснив Джо. — Він, здається, звернув на нас особливу увагу.

Білл обернувся до Пітера.

— А ви часом не вкрали цей катер? — поспішно спитав він. — Чи, може, вскочили в яку халепу?

Майкл розреготався.

— Ні, — добродушно відповів Пітер. — Певне, він просто знає наш катер — от і все. Це, мабуть, якийсь батьків приятель.

— Приятель вашого батька? — перепитав Джо.

Від здивування у нього навіть випала люлька з рота.

— Так. А чому б ні? Батько наш — головний інспектор Скотленд-ярду, — пояснив Пітер. — Можливо, тато зустрічався з цим поліцейським під час розслідування якоїсь справи. Розумієте, батько наш служить в відділі карного розшуку.

— Це там, де працюють детективи, — з виглядом знавця пояснив Майкл.

— Та ну? — глузливо усміхнувся Білл. — От тобі й на. Ніколи не думав, що попаду до складу команди на катер головного інспектора шпигів.

— Не смійте називати детективів шпигами, — обурився Майкл і крутнув штурвал трохи праворуч, щоб обігнути коліно річки. — Татко каже, це дурне прозвисько. Якби люди знали; чим вони зобов'язані працівникам карного розшуку, то не дражнили б їх шпигами та іншими прозвиськами.

— Їй-право, я не думав їх ображати, — сказав Білл, сідаючи знову на свій стілець. — Це якось само собою вийшло — просто вирвалося таке слово. Але я й гадки не мав ображати вашого батька.

— А де зараз ваш татко, синку? — спитав Джо.

Майкл втопив погляд у далечінь і споважнів.

— Не знаю, — одрізав він.

З раннього дитинства їх привчали ні за яких обставин не говорити, куди поїхав батько. Бо ніколи не відомо, хто може тебе підслухати; ніхто не повинен знати про місцеперебування батька, коли той у секретному відрядженні.

— І я не знаю, — поспішно додав Пітер. — Але він з нами не їде, якщо це вас цікавить, — пояснив він, урвавши ніякове мовчання, що запало після різкої відповіді Майкла. — А жаль, він би вам сподобався.

— А певно, певно! — погодився Білл. — Ну, що ж, коли ми позбавлені такої приємності, то доведеться якось без неї обходитись.

На річці ще зовсім не було руху, і Майкл точно тримався середини течії, щоб повніше скористатися силою води. Біля набережної стояли річкові трамваї, команди мили на них палуби, готуючись до цілоденної роботи. Жоден не вийшов ще у рейс, бо було рано — великий годинник на будинку Шелл Мекс показував всього пів на сьому.

Коли Тауерський міст лишився позаду, Пітер подумав, що нічого зволікати з сніданком.

— Хай дівчата посплять ще трохи, — сказав він. — Готувати сніданок — то їхня робота, але ж ми не можемо чекати вічно. Я піду в камбуз і приготую все сам.

Сказати по правді, Пітер подумав, що принаймні один з моряків візьметься йому допомагати, та марні були його сподівання. У відповідь він почув зовсім не те, на що чекав.

— Якщо хочете, то обидва можете йти вниз і поснідати, — мовив Білл, — а катер лишіть на нас, ми з Джо поведемо його далі.

— Непогана думка, — погодився Майкл, який теж дуже хотів їсти. — Ну, Пітере, ходімо й засмажимо яєчню. У нас багато яєць, я знаю.

Білл став до штурвала, і Пітер, переконавшись, що він уміє користуватися приладами, вийшов із стернової рубки і разом з Майклом спустився в люк.

— По-моєму, вони ледарі, — зауважив Майкл. — І це, мабуть, краще, а то почали б втручатися в усі наші діла.

— Не турбуйся, — мовив Пітер. — Може, нам і не потрібна буде їхня допомога, але в разі якої біди вони стануть нам у пригоді. Все йде гаразд — краще й не придумаєш. — Він дістав метиловий спирт і заправив обидва примуси. — Якщо вже взялися за це діло, то приготуймо добрячий сніданок: кукурудзяні пластівці, згущене молоко, яєчню і чай.

— Я зроблю яєчню, — запропонував Майкл. — Я навчився готувати її в таборі. Дозволь мені, будь ласка.

— Ну, гаразд, — нерішуче погодився Пітер. — Якщо ти обіцяєш, що вона не підгорить.

— Звісно, ні, — запевнив Майкл. — Чого б то їй підгоріти? — Він зняв з полиці сковорідку і витяг з-під раковини лоток з яйцями.

— А я тим часом накрию на стіл, — сказав Пітер. — Поснідаємо в нашій каюті.

— А що, як і для дівчат приготувати сніданок? — запропонував Майкл. — І піднесемо їм на таці в каюті. Слово честі, не розумію, як можна так довго спати.

— Це добре, хай собі сплять, — сказав Пітер. — Хоча й справді їм уже пора вставати. Коли закінчу накривати; на стіл, піду гляну — чи не збираються вони прокидатися.

Зненацька «Норця» шалено захитало: немовби підкидало вгору й вниз. Сковорідка ковзнула через увесь стіл і вдарилась об стіну камбуза.

— Що за… — почав Пітер.

Майкл, як був з яйцем у руці, так і кинувся прожогом до каюти й виглянув в ілюмінатор — спочатку в один бік, потім у другий.

— Всього-на-всього буксир, — вигукнув він, — а ти б глянув, яка від нього кормова хвиля! Заввишки, мабуть, футів п'ять. — Майкл аж пританцьовував. — Страх як хочеться зустрітися з якимось справді великим кораблем, — торохтів він. — Ото буде цікаво погойдатися на хвилях!

Ще одна могутня хвиля відкинула його до стіни камбуза. І він одразу ж знов помчав до ілюмінатора.

— Вугільник! — пояснив він. — Величезний, набагато більший від тих, що ми бачили біля Тедінгтона і Кінгстона.

Пітер нахилився, щоб і собі виглянути з-за його плеча. Нараз Майкл відчув, як брат міцно стиснув йому руку. Обернувшись, він побачив, що Пітер дивиться на стелю каюти, приклавши палець до вуст.

— Що там… — почав Майкл.

Але Пітер миттю затулив йому рота рукою і показав па стелю прямо над головою.

— Постав сюди стілець, мерщій! — прошепотів він. — Я хочу, щоб і ти міг почути.

Нічого не розуміючи, Майкл розгорнув складаний стілець, став на нього і, повернувши голову набік, підставив вухо до металевої квадратної сітки, що прикривала кінець вентиляційної труби. Пітер виліз на койки, розставивши між ними ноги, голова його опинилася поруч з Майкловою.

Вентиляційна труба проходила між внутрішньою і зовнішньою опалубкою, сполучалася з розтрубом на палубі і йшла далі. Від неї відгалужувалася трубка, яка закінчувалася такою ж решіткою в кутку стернової рубки, якраз за розсувними дверима, що вели на правий борт. Розтруб на палубі був обернений до корми, і коли катер рухався, повітря із стернової рубки і носової каюти витягувалося назовні.

Якийсь час нічого не було чути, потім з труби долинув тихий голос Джо. Він, очевидно, сидів у кутку, прихилившись головою до решітки, і хоч говорив пошепки, але кожне слово долинало по вентиляційній трубі.

— Може, воно й так, — казав Джо, — але мені не до вподоби мати справу із зграєю дітлахів, які, по суті кажучи, самі поліцейські.

Майкл пирхнув і хутко затулив рота рукою, але Пітерові було не до смішків.

Кілька секунд тривала тиша. Напевно, Білл стояв біля штурвала в кількох футах від решітки, і його слів не було чутно.

— Звісно, я не боюсь, — знову долинув голос Джо. — Хоча весь мій моряцький досвід за ціле життя зводиться до того, що колись, ще пацаном, я катався на човні по ставку. Проте, якщо нам, як ти кажеш, треба добиватися своєї мети і ти робитимеш усе, що належиться морякові, то ми якось вискочимо на сухе. Якщо цей хлопчина Пітер принесе канат і попросить його зростити, то доведеться тобі за це братися, зрозуміло?

Розмова урвалася. Майкл і Пітер перезирнулися: Пітер серйозний і стурбований, а у Майкла аж очі сяяли від збудження. Він прошепотів Пітерові у саме вухо:

— По-моєму, це шахраї. Мабуть, хочуть втекти від поліції. Може, грабіжники які? Тільки-но зустрінемо поліційний катер, підійдімо до нього і передамо їх поліції. Уявляєш, як зрадіє татко, коли довідається, що ми й справді…

Він ураз замовк, бо в трубі знову почувся голос Джо.

— Ну, я думаю, хазяїн знає, що робить, — сказав він. — Тільки ось що: коли один з наших хлопців має відомості, де сховано скарби, то чого б хазяїнові не поїхати туди з нами і не забрати їх?

І знову настала пауза.

— То просто щастя, скажу тобі, що він підслухав розмову про Біблію. Але все-таки якщо хазяїн знає, де скарби, то навіщо він послав нас поневірятися тут, на цьому копійчаному кориті?

Почувши такий зневажливий відзив про «Норця», Майкл гнівно насупив брови, а Пітера найбільше стривожило жахливе відкриття — ці люди полюють за Яновими. скарбами.

— Ага, він не може розшифрувати ті записи, так і що? — Джо голосно розсміявся. — Четверо дітлахів можуть, а хазяїн не може. Кумедія, та й годі!

Пітер вдоволено кивнув головою.

— Добре, що принаймні це знаємо, — швидко зашепотів він. — Отже, у нас є ще якась надія.

«Норця» знову захитало, і Майкл хутко виглянув в ілюмінатор. Він побачив тільки борт величезного пароплава, якому, здавалося, не буде кінця. За інших обставин Майкл одразу ж кинувся б на палубу, щоб подивитися на пароплав, але зараз він не хотів залишати свого поста.

— Але ж, їй-право, вони не такі дурні, щоб привезти нас на самісіньке місце, — провадив розмову Джо. — Що-що, а кмітливості їм не позичати.

Майкл кивнув, а Пітер цього разу не втримався від усмішки.

— А-а, — вів далі Джо. — Тепер я розумію. Ми повинні триматися коло них і про все інформувати хазяїна. Сподіваюсь, що дітлахи не женуться за якоюсь химерою? Ні? Матері його ковінька — то ти кажеш: мільйони?! — Він аж свиснув від здивування.

Проте подробиць дальшої розмови не можна було розібрати. Пітер і Майкл чули, що розмова не припинилася, але Джо, певне, підвівся зі свого місця і відійшов од решітки, тому його слів не було чути. Пітер приклав вухо до самої решітки, але так нічого й не почув. Зрештою він зіскочив на підлогу, Майкл — за ним.

— Треба розповісти дівчатам, — сказав Майкл.

Але Пітер заперечливо похитав головою.

— Ні в якому разі! Якщо дівчата нічого не підозріватимуть, то триматимуться природно і нічим не викажуть своєї недовіри. І нам з тобою треба поводитися так, ніби ми нічого не знаємо.

— Але ж, Пітере, — запротестував Майкл, — не можемо ж ми пливти в Голландію з цими людьми на борту. Нам треба якось позбутися їх. Хіба не можна передати їх на поліційний катер?

— Ні, — рішуче відповів Пітер. — Ми ні в чому не можемо їх звинуватити. А крім того, як же звертатися в поліцію, не розповівши все про скарби? Нам, звичайно, не дозволять пливти в Голландію, а тим часом «хазяїн» — хто б він не був — розшифрує запис і добереться до скарбів раніше за нас.

— А може, — міркував Майкл, — просто штовхнути їх за борт?

Пітер засміявся.

— Ну, ні, — сказав він, — не думаю, щоб нам це вдалося. По-перше, вони скоріше нас зіштовхнуть, а по-друге, це не найкращий спосіб позбутися їх. Доведеться придумати щось інше. Та й татові не сподобається, що ми в такий спосіб відкараскалися від них, хто б не були ці люди. На палубі загупали важкі кроки.

— Мерщій! — крикнув Майкл. — Хтось із них іде сюди. Удамо, що готуємо сніданок. — Він прожогом кинувся в камбуз, а Пітер почав розкладати на столі тарілки та виделки. Ту ж мить відчинився люк, і Джо ступив на східець трапа.

Пітер звів на нього очі і, приховуючи свої справжні почуття, по-дружньому кивнув йому головою.

— Може, з нами поснідаєте? — запропонував він. Але Джо відмовився і пояснив, що Білл послав його спитати, чи немає в них морської карти.

— В нижній шухляді, — сказав Майкл. Він поклав збивачку для яєць, що була у нього в руках, і дістав карту. — Ось. Це карта гирла Темзи.

Джо подякував, взяв карту і повернувся до стернової рубки.

Щойно він зачинив за собою люк, як задні двері камбуза відчинилися, і на порозі виросла Джіл в піжамі.

— Урра! Прокинулася нарешті! — засміявся Майкл. — От як довіряти дівчатам! Сплюхи, приходять, коли вже все готове.

— Я не знала, що ми вже відпливли, — сказала Джіл, позіхаючи. — І Керол не знає.

— Відпливли? Мені це подобається! Та ми вже пливемо три години. Майже проминули доки. Он глянь сама!

Джіл виглянула в ілюмінатор і потяглася.

— Не знаю, чого це я так розіспалася.

— Мабуть, балакали цілу ніч з Керол, — зауважив Майкл.

Джіл підійшла до Пітера.

— Доброго ранку, Пітере! — привіталася вона.

— Радий, що ти вже встала, — відказав Пітер. — Ми не будили вас, бо не було нагальної роботи. Швиденько вдягайтеся та будемо снідати.

Майкл виявився неабияким кухарем, і всі четверо, посідавши навколо столу в носовій каюті, усмак поснідали його яєчнею.

— Як там наші матроси? — спитала Керол, закінчуючи снідати.

— О, вони почуваються чудесно, — відповів Пітер. — І справді — гарні хлопці. Правда, Майкле? — Він підморгнув братові в той момент, коли дівчатка на них не дивилися.

— Авжеж, вони молодці, — підтримав його Майкл. — Кращих і не знайти. Татко був би дуже задоволений, якби довідався, що такі досвідчені моряки пливуть з нами. По-моєму, вони йому сподобалися б, правда ж, Пітере?

— А певно.

— А то нічого, що їх залишили самих нагорі? — спитала Керол.

— А що ж тут такого? — відказав Пітер. — Вони чудово виконують свої обов'язки. Снідати збираються після нас. Може, ви з Джіл почастуєте їх сніданком, а ми з Майклом підемо на палубу.

— З задоволенням, — відгукнулася Джіл. — Моряки, певно, цікаві люди.

— О, дуже, — погодився Майкл і підвівся, відсунувши стілець. — Особливо ці двоє. До речі, ми вже знаємо їх імена. Того, що в береті, звуть Джо, а другого — Білл.

— Ми приберемо зі столу, — сказала Керол. — А ви йдіть нагору і пришліть сюди Білла й Джо.

Як і передбачав Пітер, все йшло пречудово. Невдовзі обидва моряки сиділи в затишку каюти, а дівчатка щиро пригощали їх. Джо і Білл намагалися справити якнайкраще враження. Джо навіть берет скинув і вийняв гребінця, щоб причепуритися до сніданку. Він був не дуже говіркий, зате Білл одразу ж почав розповідати про свої пригоди на морі. Більшість з них — чистісінька вигадка, бо служив він всього лиш матросом на траулері. Але й того, що він знав про кораблі й мореплавання, було досить, щоб вигадати хвилюючу історію про те, як його викинуло за борт під час жахливого шторму, коли в Північному морі зіткнулися два пароплави, і він єдиний з усієї команди врятувався, добравшися плавом до землі. Дівчатка жадібно слухали його розповіді і з щирим захопленням дивилися на морського вовка, що зазнав стількох пригод, але завдяки своїй мужності й силі завжди виходив переможцем.

— А ви, Джо? — спитала нарешті Керол. — З вами теж траплялися цікаві пригоди?

Білл не забарився прийти на поміч товаришеві.

— Які там у нього пригоди! — рішуче заперечив він. — Джо десять років прослужив у машинному відділенні одного вантажного пароплава і знав тільки кидати вугілля в топку. Не було в нього ніяких пригод, правда ж, Джо?

— Чого не було, того не було, — погодився Джо, вдячний своєму дружкові за порятунок.

— Він навіть не вміє орієнтуватися по карті, чи, скажімо, канат зростити, — вів далі Білл, користуючись нагодою заздалегідь відвернути від приятеля випробування, які могли йому загрожувати,

— Чого не вмію, того не вмію, — знову погодився Джо.

— Він не більш як сухопутний моряк, — провадив далі Білл. — Джо вам не скаже, де ніс, а де корма, отож не дивуйтеся, якщо він не буде таким корисним для вас, як я.

Керол засміялася.

— По-моєму, в машинному відділенні теж люди потрібні, — доброзичливо мовила вона. — Інакше пароплав і з місця не рушить.

Тим часом Майкл стояв за штурвалом і вів катер на великій швидкості, випереджаючи відплив, а Пітер розіклав на столі карту й уважно розглядав її.

— Ні слова, — прошепотів він Майклові на вухо. — Не треба ризикувати, щоб жоден звук не долинув до них по вентиляційній трубі. Нехай навіть не підозрюють, що можна підслухати їх через неї.

О пів на дев'яту Джіл і Керол вже були на палубі — вони загорали на сонечку. Моряки ж, вирішивши не псувати гарного враження, яке вони справили на дівчат, заходилися мити посуд. «Норець» саме минав пристань в Тілбері. Біля набережної стояв величезний лайнер — на нього сідали пасажири. Двоє смаглявих моряків, що стояли на кормі, схилившися на поручні, помахали руками малому суденцю. Майкл у відповідь так само привітав їх.

Протягом однієї чи двох миль було дуже неспокійно — безперервно снували буксири, але Пітер порадив Майклові триматися якомога далі від них, і катер майже не гойдало на хвилях. Невдовзі гирло поширшало, і на річці стала спокійніше. Ще годину-другу вода була каламутна, але поступово вона почала набирати голубого кольору — кольору справжнього моря.

Білл повернувся до стернової рубки, і Пітер не шкодував про це, бо упродовж обох берегів гирла карта показувала мілини, заболочені місця, кістяки затонулих суден. Пітер став по один бік моряка, а Майкл — по другий і обидва уважно стежили по карті за просуванням катера, запам'ятовуючи найдрібніші деталі дороги.

Нараз Майкл вийшов із стернової рубки і спустився в люк. Хлопець хотів перевірити, що робить Джо, бо йому раптом спало на думку, що той може скористатися нагодою, щоб понишпорити по всіх закутках, шукаючи інформацію про шифр. А вони залишили розшифровані записи в папці з поштовим папером у шухляді носової каюти, і цілком ймовірно, що Джо міг…

Але Майкл даремно тривожився. Джо й на думку не навернулося, що можна скористатися такою нагодою. Всі його зусилля були спрямовані на те, щоб справити на дівчаток хоч би таке враження, як Білл своїми вигадками про геройські вчинки на морі. Джо вирішив перевершити приятеля, показавши високий клас роботи в камбузі.

Не те, щоб він дуже полюбляв прибирати та наводити блиск. Навпаки, він ненавидів таку роботу. Протираючи ганчіркою й пастою крани, каструлі, примуси і навіть перегородки, він роздратовано буркотів щось собі під ніс і так був заклопотаний, що й не почув, як Майкл спустився навшпиньки сходами, тихенько підійшов і став позад нього.

— Брехун! — бурмотів Джо, оскаженіло тручи жирну пляму на алюмінієвій обшивці біля раковини. — Паскудний брехун! Зарозумілий, чванькуватий, пихатий брехун! Іди до дідька! — І сердито мазнувши ганчіркою, він нарешті стер пляму.

Майкла це здивувало, проте він не міг утриматися від сміху й пирхнув. Джо аж здригнувся з несподіванки.

— Ну й злякав ти мене! — сказав він, обернувшись.

— Вибачте, будь ласка, — перепросив Майкл усміхаючись. — Цікаво, з ким це ви розмовляли?

— Ні з ким не розмовляв, — ніяково відповів Джо.

— Моя сестра теж так робить, — мовив Майкл, не бажаючи видатися надміру цікавим. — Іноді купається у ванній, і чуєш, як вона сама до себе балакає: «Ідіотка! Дурепа! Дай мені спокій!» — чи ще щось подібне. По-моєму, їй уявляється, що вона розмовляє з однією з учительок у школі. Мабуть, ви теж думали про того, кого не любите?

— Мабуть, що так, — погодився Джо.

— Ну, що ж, як на мене, то ви тут гарно прибрали — все аж блищить.

— Спасибі! — гордо мовив Джо. — Я не хочу, щоб мене вважали невдячним.

Ці слова навели Майкла на щасливу думку: якщо Джо такий запопадливий — із шкури пнеться, щоб показати свою вдячність, то чого б не скористатися цим! На катері знайдеться не один темний закуток — попід койками, за шафами, який не завадило б добре видраїти.

— Як закінчите в камбузі, можна прибрати ще під койками, — сказав Майкл звичайнісіньким тоном. — Ходімо, я покажу вам.

Наділивши нещасного Джо відром, шваброю, ганчіркою та шматком мила, Майкл залишив його працювати, а сам, вдоволено посвистуючи, зійшов на палубу.

Дівчатка приготували нашвидкуруч ленч і подали на тарілках Пітерові й Віллу в стернову рубку, а самі з Майклом поїли на палубі. А в Джо було стільки роботи, що він навіть не вийшов нагору і їв свою порцію під час коротких перепочинків; після чого знову кидався драїти, підбадьорюваний словами вдячності, якими осипали його дівчата, готуючи обід в камбузі.

Йдучи на добрячій швидкості спокійним чистим морем, «Норець» минув Уїтстебл. Вдалині вже виднівся Маргетський мол. Білл показав на карті умовний знак, яким було помічено Гукську мілину, що лежала ліворуч до їхнього курсу. Пітер уже трохи навчився читати карту, і його дедалі більше непокоїла думка, як збутися небажаних пасажирів. Рамсгіт був недалеко за поворотом, там йому доведеться і пальним заправитись й одночасно відкараскатися від цих пройдисвітів. Але як це зробити?

Він ще раз обміркував пропозицію звернутися до поліції і знову дійшов думки, що не варто ризикувати. Неможливо втягти поліцію у цю справу, не розкривши, принаймні частково, їхньої таємниці, а тоді — безперечно! — і їх не пустять на пошуки скарбів. Ні, цього не можна робити, думав Пітер, треба діяти самостійно, не вдаючись до поліції.

Приваблива була і Майклова пропозиція — штовхнути шахраїв за борт, але не у відкритому морі, де вони могли б утопитися, а в якомусь порту або десь близько берега. Пітер серйозно обміркував і такий хід, але зрештою мусив визнати, що це практично нездійсненно. Не тільки тому, що їм важко впоратися з двома дорослими чоловіками, а ще й зовсім неможливо зчинити бійку на палубі поблизу берега, не привернувши чиєїсь уваги.

Ще один вихід: в Рамсгіті удати, ніби мотор зіпсувався, і переконати їх, щоб шукали інший спосіб вчасно дістатися до пароплава, котрий нібито чекає на них по той бік Ла-Маншу. І хоч цей план був досить винахідливий, Пітер не сумнівався, що той-таки Білл знайде якусь причину, щоб затриматися, поки «Норець» знову рушить в дорогу.

Певно, й так можна — заманити моряків по одному під палубу, оглушити їх ударом качалки по голові і зв'язати. Чим більше Пітер міркував над цим планом, тим більше він йому подобався. Проте він розумів, що виконати його буде важко. Навіть якщо вдасться захопити моряків у полон, то рано чи пізно хтось може прийти на катер і виявити їх. Звичайно, можна було б посадити їх як бунтівників у човен і пустити посеред Ла-Маншу, давши на дорогу пачку сухарів та глечик води, але…

— Дурниця! — буркнув Пітер сам до себе, стримуючи політ своєї фантазії. — Чисто голлівудська дурниця.

Білл показав уперед і трохи праворуч до курсу катера.

— Буй мису Лонг Ноуз, — коротко сказав він і кінчиком олівця показав позначку на карті. — Завернемо за мис — і недалеко Рамсгіт.

Він сказав правду. Порівнявшись з Бродстеєрсом, вони побачили масивну кам'яну стіну Рамсгітського порту, і Пітер у відчаї визнав, що так нічого путнього й не придумав. Вже обігнули буй на зовнішньому рейді і прямували до входу в порт, а Пітер так ні на що й не зважився.

— Чи довго думаєте тут стояти? — спитав Білл, скеровуючи катер на вхід у порт.

— Недовго, — відповів Пітер. Він досі не подумав про це. І саме оте «недовго» і наштовхнуло його на думку. Він висунувся із стернової рубки й гукнув Майкла, котрий жваво про щось розмовляв з Джіл та Керол.

— Поклич Джо. Хай допоможе, коли почнемо причалювати.

Майкл миттю зник внизу. Пітерові здалося, що минула ціла вічність, доки він з'явився знову у супроводі Джо. Вони саме обходили вузенький місток, коли Білл повів катер мимо правого молу, і течія припливу підхопила й пронесла «Норця» крізь вузький прохід.

— Ми в гавані! — збуджено закричав Майкл, ставши в дверях стернової рубки. Тої ж миті з контрольної вишки на краю молу прогримів гучний металічний голос:

— На «Норці», причал номер сім.

Пітер обвів поглядом порт. Могутні високі стіни піднімалися прямо з води, і на них виділялися чітко намальовані великі цифри. Біля причалів стояли різні судна — кілька риболовних траулерів, портовий катер, дві-три яхти і рятівний човен, що яскрів червоною, синьою і білою фарбами. Причал номер сім був вільний. Пітер взявся за штурвал і почав підводити до нього катер, уповільнивши хід і розвернувши «Норця» кормою, щоб стати впритул до стіни.

— Спасибі! — сказав він Біллу. — Ви добре вели катер. — Він глянув угору на високу слизьку стіну, по якій спускалася залізна драбина. — Мабуть, краще закріпити канати нагорі, — мовив він. — Білле, якщо ви візьмете кормовий канат, а Джо носовий…

— Я можу взяти обидва, — втрутився Джо, все ще охочий прислужитися.

— Пітере, я теж хочу піднятися на причал, — попросив Майкл.

— Ні, Майкле, ти мені потрібен, закріпиш кінці тут, на катері.

— Ну, прошу тебе, Пітере!

— Ні! — гостро одрубав Пітер.

— Джо сам зійде нагору, — сказав Білл.

— Мені хотілося б, щоб ви теж з ним зійшли, — сказав Пітер, щиро бажаючи цього.

Білл знизав плечима.

— Як хочете, — буркнув він. — Я просто думав, що й одного досить.

З легким скрипом «Норець» вдарився об стіну, і дівчатка схопилися на ноги. Побачивши, що Керол уже стала однією ногою на щабель драбини, Пітер злякався: він припустився величезної помилки, не сказавши дівчатам нічого про цих двох пасажирів.

— Керол! Джіл! — у відчаї закричав він. — Не сходьте, доки ми не пришвартуємось. Мені потрібна буде ваша допомога.

Дівчатка неохоче зосталися на палубі й, розчаровані, чекали.

Білл узяв кормовий канат, перекинув петлю через плече і рушив до сходів. Джо, старанно копіюючи його рухи, схопив носовий канат і пішов за ним. Пітер притримував катер, узявшись однією рукою за драбину, а другою — за поручні «Норця».

— Я прив'яжу носовий канат, — сказала Джіл, — а ти, Керол, закріпи кормовий.

Пітер поманив пальцем Майкла, і той хутко вскочив у стернову рубку.

— Слухай, Майкле, — прошепотів Пітер. — Тепер або ніколи! Як тільки я крикну «тепер», вирви кінець каната з рук Джіл і кинь його за борт. Не питай чому. Гайда на ніс, хутко!

Сам Пітер поспішив на корму, де Керол, стоячи на підзорі, обережно попускала канат. Він зачекав, поки Джо перебрався через край стіни і зник з очей.

— Тепер! — крикнув Пітер і водночас з такою силою рвонув канат з рук Керол, що їй пальці обпекло.

— Пітере, що ти…

— Лишайся там! Не руш з місця! — різко наказав Пітер.

— Майкле, ти ідіот! — закричала Джіл. — От дурень, упустив канат!

Пітер уперся ногою в стіну і щосили відштовхнув корму від причалу. Він завбачливо не заглушив мотора і тепер, кинувшись до стернової рубки, перевів регулятор на повну потужність і дав задній хід. Вода завирувала під кормою, і катер почав відходити від стіни — два дюйми… шість дюймів… фут… два фути…

— Бережись!

Пітер крикнув вчасно: ледве Майкл встиг відскочити назад, як Білл ковзнув по носовому канату вниз. Щосили відштовхнувшись від стіни, моряк стрибнув на ніс катера. Його ноги опинились на краю вузенького містка, і він, одчайдушно розмахуючи руками, намагався зберегти рівновагу. Джіл кинулась йому на поміч, але Майкл устиг схопити її за спідницю. Катер рухався дедалі швидше, і Білл, скрикнувши, шубовснув у воду.

— Пітере! Що ти робиш? Білл упав за борт! — заволала Джіл.

— Урра! — вигукнув Майкл і, відпустивши Джіл, заплескав у долоні.

Керол підбігла до стернової рубки.

— Пітере, що тут діється? — злякано спитала вона.

— Побачиш! Стій тут!

Катер уже відійшов досить далеко, і Пітер угледів, що Білл плаває у каламутній воді. «На берег вибереться», — подумав він з полегкістю. Потім розвернув катер носом і дав повний уперед.

Хоч ніхто до ладу й не бачив, що власне трапилося, але цей інцидент привернув увагу багатьох у порту. На набережній біля Джо щось кричали чоловік десять відпочиваючих і рибалок. На суднах вздовж причалу невідомо звідки з'явилися люди, вони махали руками й показували пальцями.

— У вас упала людина! — заревів якийсь рибалка. — Не бачите, чи що?

Але Пітер не відривав погляду від виходу з гавані і прикидався, що нічого не чує.

— Гей, на «Норці»! — пролунало з гучномовця на консольній вишці. — У вас людина за бортом!

Пітер рішуче тримав курс на вихід. Чоловік у форменому картузі вибіг з контрольної будки й випустив у повітря червону ракету. Ракета розірвалася з таким шумом, що всі на катері аж підскочили. Але Пітер не змінив курсу.

— Всі всередину! Хутко! — крикнув він. І поки Джіл та Майкл пробиралися в двері, він провів катер на повній швидкості між краями пірсів, ні разу не оглянувшись назад.

— От і все, — мовив він, коли катер уже розсікав дрібні хвилі у відкритому морі. — Як там Білл, вибрався на сухе? — спитав він, все ще не оглядаючись.

— Видерся на драбину, — відповів Майкл, — добряче промок, але, певне, живий і здоровий.

— От і добре! — сказав Пітер. — За цей ранок він мене багато чого навчив. Мені було б щиро жаль, якби він пішов на дно. — Пітер повернув штурвал праворуч і повів катер паралельно до берега. — А крім того, тато, напевно, захоче з ним зустрітися коли-небудь, — додав він.

Джіл стурбовано глянула на Пітера, стривожена його незвичайною поведінкою.

— Пітере, я нічого не розумію, — мовила вона. Голос їй трохи тремтів.

— Ну, звісно! Бачиш, ми з Майклом не сказали вам, що знаємо, хто ці люди.

— Знаєте, хто ці люди? — здивовано перепитала Керол. — Що ти хочеш сказати?

— Розкажи їм, Майкле.

І Майкл розповів від самого початку, як вони підслухали через вентиляційний канал розмову Джо з Біллом.

— То вони зовсім не моряки! — сказала Керол. — І це після всіх їхніх розповідей!

— Білл — справжній моряк чи був моряком, — пояснив Пітер. — Він добре знає карту і курс, яким ми пливли. Я навіть радий, що ми не відразу виявили їхню належність до тієї зграї, яка полює за скарбами. Завдяки йому я тепер розуміюсь на навігації набагато краще, ніж тоді, коли ми вийшли з Тедінгтона.

— А Джо нам гарненько видраїв каюти, — додав Майкл. — Як на мене, то вони ще досить чесні шахраї порівняно з іншими.

— Ну, звісно, — засміявся Пітер. — Але це не означає, що вони не можуть бути небезпечними.

— Добре, що все скінчилося, — полегшено зітхнула Джіл.

— Я на це не покладався б. Зрештою, коли на карту поставлено кілька мільйонів, вони, звичайно, не вийдуть з гри тільки тому, що один з них викупався.

— То правда, — погодилася Керол.

— Пітере, а як же тепер з бензином? — спитала Джіл. — По-моєму, ти збирався заправлятись пальним в Рамсгіті. І ще ми хотіли взяти трохи грошей на пошті. Крім того, ти ж залишив у порту канати.

— Я знаю, — кинув Пітер. — Але нічого не вдієш — ми не можемо ризикувати й повертатися назад. Нас там напевне затримають.

— А чи не можна зайти в Дувр? — показав на карті Майкл. — Він же зовсім близько.

Але Пітер похитав головою.

— Ні, — твердо мовив він. — Вони можуть дістатися туди раніше за нас. Боюсь, що ми на якийсь час уже розпрощалися з Англією. У нас досить бензину в запасі, і ми негайно рушимо прямо через Ла-Манш.

— Не подобається мені це діло, — сказала Джіл.

— Тепер уже пізно міняти рішення, — відрубав Майкл. — Ми вже пливемо.

— Звичайно, пливемо, — підтримала його Керол, обнімаючи Джіл. — Більше того — ми першими знайдемо Янові скарби. Ходімо, Джіл. Спустимось униз і приготуємо чай.

Чай пили всі разом у стерновій рубці. Хліб у них весь вийшов, але лишилося багато печива і великий шматок смачного кексу. Катер у цей час минав Діл: праворуч вдалині видно було безліч цяточок — то лежали на пляжі люди. Один по одному трапилися їм буї — на мілинах Брейкл та Діл, як і було позначено на карті. Це заспокоїло Джіл: отже, Пітер знає, як вести катер. За лівим бортом з води стирчали поодинокі мачти затонулих кораблів, позначаючи страшні Гудвінські мілини. А вдалині маячіли обриси великих пароплавів, які велично пропливали по Ла-Маншу.

Близько п'ятої години вечора вони обігнули Саут-Форленд, і ліворуч заблимав Південно-Гудвінський маяк. З під вітряного берега бриз посвіжішав, і море вже не здавалося таким спокійним. Ще не показались білі баранці, але хвилі були вже досить високі і, вдаряючи в борт, ліниво погойдували «Норця».

Пітер передав штурвал Майклові, а сам спустився вниз налити у бак бензину із запасних каністр. Коли він повертався, довелося міцно триматися за поручні, бо катер гойдало дедалі сильніше. Він приніс з собою карту протоки і маленький компас.

— Шлях через Ла-Манш орієнтирами не позначений, — сказав він, розгортаючи карту на столі. — Доведеться тримати курс по компасу, от і все.

— Хоч би компас показував справно, — з сумнівом мовила Джіл, ухопившись за поручні біля дверей, щоб утриматися на місці.

— Показуватиме! — заспокоїв її Майкл. — Чого б йому коверзувати?

Вони пройшли за п'ятдесят ярдів від великого плавучого маяка, який стояв, здавалося, зовсім непорушно серед хвиль. Пітер уважно вивчав карту.

— Кале розташоване майже точно на південний схід звідси, — впевнено мовив він. — Так от, коли ми покладемо компас на стіл так, щоб літера «П» була перед нами, то куди показуватиме стрілка, якщо ми попливемо на південний схід?

— Стрілка все одно показуватиме на північ, — висловила свою думку Джіл. — Вона завжди показує на північ.

— Ну, й дурненька ж ти! Якщо ми пливемо на південний схід, то й стрілка показуватиме на південний схід, — пояснив Майкл, випрямляючи ніс катера, якого хвилею повернуло трохи вбік.

Однак Пітера мучили сумніви. Він намалював на клаптику паперу діаграму, перекреслив її і намалював ще кілька.

— Ні, — нарешті мовив він. — Стрілка повинна показувати на південний захід.

— Не розумію, чому саме на південний захід, — запротестував Майкл.

— Певно, можна так узнати, — запропонувала Керол, наказуючи на карту. — Вирівняти компас з північчю на карті, а тоді видно буде, куди покаже стрілка.

— Чудова думка!

Пітер зробив так, як радила Керол, і його розрахунки підтвердилися: стрілка показувала на південний захід. Компас одразу ж поклали на стіл, щоб Майкл в разі потреби випрямляв катер і стежив, аби стрілка весь час показувала заданий напрям.

Що далі вони пливли у відкрите море, то сильнішою ставала хитавиця і дужчав бриз. «Норця» тепер одчайдушно гойдало, і раз у раз хвиля, вдаряючи в борт, заливала водою палубу. Джіл зблідла й притихла, а в Майкла настрій був піднесений.

— Чудово! — вигукнув він. — Такого задоволення на Темзі не дістанеш.

Джіл виглянула у задній ілюмінатор. Вузенька смужка англійського берега давно вже зникла з обрію, і море попереду здавалося страшенно широким і пустельним.

— Пітере, ти певен, що наш компас справний? — спитала Джіл.

— Цілком. — Пітер пильно вдивлявся в горизонт попереду і раптом показав рукою. — Гляньте! Корабель!

Невдовзі вони ясно побачили пароплав, що швидко йшов їм назустріч. Якби Майкл знав, з якою швидкістю судна перетинають Ла-Манш і які хвилі при цьому піднімають, то, можливо, не підходив би так близько до пароплава. Але бажання хоч трохи побути поруч з великим судном, а також проста цікавість примусили Майкла повести катер на відстані якихось вісімдесяти ярдів від пароплава.

На палубах юрмилися відпочиваючі, багато пасажирів стояли біля поручнів і спостерігали за малим суденцем,

— «Інвікта», — прочитав Пітер. — Цей пароплав регулярно ходить через Ла-Манш. Ми йдемо правильним курсом. — Він був явно задоволений своїми успіхами в навігації.

Дехто з пасажирів замахав їм рукою, і команда «Норця» теж привітала їх у відповідь. Діти так задивилися на величезне судно, що ніхто з них не помітив, як перша хвиля, піднята пароплавом, наскочила на «Норця». Зненацька їхнє мале суденце стало дибки, і всіх шпурнуло до задньої стіни стернової рубки. Таця з чайними чашечками злетіла зі столу й гримнула об підлогу, слідом за нею — карта й компас. Наступної миті всіх кинуло вперед, бо катер опустився на хвилі вниз. Мотор заревів мов несамовитий: гвинт вийшов з води й обертався в повітрі.

Джіл зойкнула, боляче вдарившись об стіл, а Пітер опам'ятався і повернув штурвал ліворуч. Але було вже пізно: друга хвиля, хоч і менша, наздогнала «Норця» раніше, ніж він вирівнявся. Маса темно-зеленої води піднялася високо і з страшною силою ринула на стернову рубку. Суденце здригнулося, наче з переляку, але рубка витримала удар, і «Норець», через борт якого стікала вода, нарешті вирівнявся.

— Пітере, я більше не можу переносити цього! — закричала Джіл, чіпляючись за стіл.

Але наступні хвилі були вже менші, і невдовзі хитавиця перейшла в звичне кільове погойдування, яке теж поменшало завдяки кормовій хвилі від пароплава.

Керол мовчки стала навколішки і почала збирати жалюгідні рештки чайних чашок та блюдечок. На чайнику відбився носик, печиво розлетілося по всій рубці.

— Отож-бо й є, — сказав Пітер, полегшено зітхнувши. — Вік живи, вік учись. Іншим разом триматимемося далі від пароплавів. — Він нахилився, витяг з-під черепків карту і витер її хустинкою.

— Гляньте! — показав він рукою. — Джіл! Керол! Дивіться!

Праворуч невиразно мріли крізь серпанок обриси величезного мису з високими стрімкими скелями.

— Франція! — радісно скрикнула Джіл.

— Мис Грі-Не, — зауважив Пітер, глянувши на карту. — За півгодини ми будемо в Кале.

На їхнє щастя, хитавиця почала потроху вщухати, бо катер наближався до мису, який захищав його від південно-західного бризу. Незабаром море стало таке спокійне, як поблизу Кентського узбережжя. Вже було видно Кале — громаддя будівель упереміш з кранами, огорнуте димом. Поблизу берега снували туди-сюди безліч рибальських човнів, а краї пірсів простяглися назустріч «Норцю», ніби запрошуючи його увійти.

Пітерові розрахунки, виявилися майже правильними, і менш ніж за сорок хвилин вони пройшли поміж хвилерізами і вступили в спокійні води гавані. Перехід від Рамсгіта, за годинником Керол, тривав чотири години двадцять вісім хвилин.

Ніхто, здавалося, не звернув уваги на їхнє прибуття. Пітер обвів поглядом пірс, шукаючи місце для причалу. Втративши в Рамсгіті єдині довгі канати, він вибирав тепер таке місце, де можна було б обійтися короткими линвами, не боячись повиснути на них під час відпливу. В глибині порту, праворуч від входу, він помітив безліч вітрильників та дрібних човнів, які спокійно стояли на якорі у відкритому басейні. Решта суден пришвартувалися вздовж низької стіни.

— Он підходяще місце, — зауважив Пітер. — Підведемо катер до рибальських човнів, що стоять коло стіни.

Він повернув штурвал праворуч і поставив катер бортом до борту з човном.

— От ми і прибули! — полегшено зітхнула Джіл.

— Прибути то прибули, — погодився Пітер. — Тільки не зовсім туди, де сховано скарби, — далеко не туди.

— А де, по-твоєму, їх сховано? — спитала Керол.

Пітер насупився.

— В тім-то й річ, що ніхто цього не знає. Навіть Білл і Джо.

Розділ п'ятий

НЕБЕЗПЕЧНІ ПРИГОДИ НА МОРІ

— Ні, Майкле, мені жаль, — сказав Пітер, — але на берег нікому не можна.

— Ну, знаєш, це вже нечесно, — обурився Майкл. — Ми у Франції, ніхто з нас досі не бував за кордоном, а ти не дозволяєш навіть зійти на берег і погуляти по набережній.

Вони вечеряли в носовій каюті, Керол частувала всіх смачною яєчнею з беконом, а на завтра приготувала желе і поставила на палубу, щоб захололо за ніч.

— У Керол є паспорт, — мовила Джіл. — Їй можна зійти на берег, якщо тільки за цим діло стане.

— Я не можу дозволити, щоб Керол бродила сама в темряві серед доків чужої країни, — твердо сказав Пітер. — Я знаю, що в неї є паспорт, але то ще не все.

— Нам потрібен хліб, — нагадав Майкл. — І молоко.

— Не думаю, що хліб та молоко дістанеш у такий пізній час, — зауважила Керол.

— Ну, а як з бензином? Нам же треба заправитися пальним. — Майкл вирішив будь-що знайти привід, щоб зійти на берег.

Пітер знову заперечливо похитав головою.

— Я перевірив. Бензину у нас більше, ніж досить, щоб добратися до берегів Голландії. Це не так далеко, як ти думаєш.

Крім тьмяного світла гасової лампи, каюту осявали через кожні кілька секунд три короткі спалахи прожектора з високого маяка, що проникали крізь ілюмінатори.

— Ну, а чому б нам просто не прогулятися до кінця пірса? — спитав Майкл.

— Тому, що нам не можна наражатися на неприємності, — відказав шкіпер. — Бандити або їхні спільники розшукують нас і в будь-яку хвилину можуть наздогнати. А тому треба весь час бути напоготові, щоб негайно відчалити. У місті ж хтось із нас може заблукати або викрадуть кого-небудь чи ще яка халепа станеться, а нам не можна ризикувати. Перед нами серйозне, важке і, може, навіть небезпечне завдання. Ми не маємо права все зіпсувати якимось необачним вчинком.

— Отже, взагалі ніде не можна виходити на берег? — розчаровано спитала Джіл.

Після всього, що довелося пережити за день на морі, їй так хотілося відчути знову тверду землю під ногами.

— Я цього не сказав, — відповів Пітер. — Я сказав тільки, що тут не можна. — Шкіпер обвів поглядом розчаровані обличчя членів своєї команди. — Але я обіцяю, — поступився він, — обіцяю: при першій же нагоді ви зійдете на берег десь в іншому місці.

— Завтра, — рішуче мовив Майкл.

— Цього я обіцяти не можу.

— А коли?

Пітер у відчаї стенув плечима.

— Я не можу точно сказати, але обіцяю, що при першій же нагоді.

— Чого варта така обіцянка! — похмуро мовив Майкл.

Шкіпер зітхнув.

— Ну, гаразд, може, й небагато варта, але більшого поки що обіцяти не можу. А зараз я пропоную простий засіб перестороги: відведімо катер від цих човнів і станемо на якір посеред бухти. В усякому разі там нас важче помітити і менше шансів застукати зненацька.

Вони кинули якір у центрі бухти — там було спокійно безпечно, але домовилися всю ніч чергувати по дві годинн в стерновій рубці. Пітер взявся нести першу вахту. По вечері прибрали зі столу, і Майкл незабаром пішов спати. А Джіл взялася була розшифровувати нерозгадану частину запису та так і заснула за столом. Керол навшпиньки тихенько вибралася з каюти і зайшла до Пітера в стернову рубку.

Коли вони прибули в Кале, в бухті і на рибальських човнах уздовж пірсів панували тиша й безлюддя. Але щойно почався приплив, то тут, то там зачахкотіли мотори, і більше десятка суденець одне по одному пройшли між молами, вони огинали бухту і зникали крізь вузький прохід у кутку гавані, котрий, певне, вів до головної рибальської пристані. Неначе казкові кораблі, пропливали вони в місячному світлі мимо «Норця», зелені вогники мерехтіли на них з правого борту. Дрібні хвилі, хлюпочучи, розбігались від них і легенько погойдували катер, що стояв на якорі.

Керол мовчки сиділа біля Пітера, заворожена чарівним видовищем. Але на обличчі її застигла якась задума.

— Скажи мені, Пітере, — почала вона по хвилі, — коли ви з Майклом вирішили не казати нам, що Джо і Білл зовсім не моряки, а тільки видають себе за них, то ви й справді подумали, ніби ми злякаємось і захочемо повернути назад?

Пітер глянув на неї.

— А чого ти так думаєш?

— Та так. Просто я подумала, що саме тому ви й не казали нам про них.

Шкіпер похитав головою.

— Ні, справа зовсім не в тім, — мовив він. — Ми вирішили, що коли ви нічого не знатимете, то поводитиметеся з ними природніше.

Керол замислилась.

— Я про це не подумала, — зізналась вона. — А ми й справді поставилися до них дуже щиро.

— Звичайно! Саме ти і Джіл цілком переконали їх, що у нас ані найменшої підозри до них немає.

— Я рада, що ви не подумали, ніби ми злякаємося, — мовила Керол. — Мені це було б неприємно.

Пітер якийсь час мовчав.

— Ось що, Керол, — мовив він нарешті. — Я тобі дещо скажу, але обіцяй, що нікому ні слова.

— Ну, звичайно, Пітере.

— Якщо по правді, то я сам їх боявся. А для Майкла по-моєму, ніякої небезпеки не існувало, все це для нього однаково, що захоплююча гра в ковбоїв та індіянців. Поки ми не відкараскались від них, я страх як потерпав. Здається, ніколи в житті так не боявся.

Керол глянула на нього й засміялася.

— Я не вірю, щоб ти злякався.

Пітер кивнув головою.

— Це щира правда. Розумієш, я ж відповідаю не тільки за себе, а й за Джіл та Майкла, а особливо за твою безпеку.

— За мене, Пітере, зовсім не треба турбуватися.

— Ти так вважаєш. Ну, а я тривожусь, навіть якщо, по-твоєму, й не треба. Ми підбили тебе на цю подорож. Отже, то наша вина, що тобі доводиться усе це переживати.

— Ти хотів би, щоб мене не було з вами? — сумно спитала Керол.

— Ні, — рішуче заперечив Пітер. — Без тебе не було усе так цікаво. У мене якесь дивне передчуття, тільки я не можу пояснити його, таке передчуття, ніби тобі належить особлива роль у цім ділі. Я певен: скарби ми знайдемо, а без тебе це нам не вдалося б. Не питай, чому я так думаю, зачекаймо й побачимо.

Другою на вахту стала Керол, але Пітер залишився нагорі й просидів її разом з нею. Потім вони обоє пішли спати, коли Джіл заступила на вахту. Після Джіл настала черга Майкла, якому було наказано розбудити Пітера, як тільки засіріє світанок. Майкл так і зробив. Пітер миттю схопився з постелі й побачив, що Майкл розмахує чимось у нього перед носом. Він простяг руку й зараз же відсмикнув її, доторкнувшись до чогось холодного й слизького.

— Камбала! — вигукнув Майкл, страшенно задоволений собою. — Я дістав п'ять штук.

Пітер скочив з койки й засвітив лампу. Майкл сказав правду — він таки тримав за хвости п'ять чудесних дуврських косоротів[6].

— Ти хочеш сказати, що впіймав їх на свою вудку?

— Ну, не зовсім так, — відповів Майкл, переступаючи з ноги на ногу.

— Що це означає — «не зовсім так»? — допитувався Пітер.

— Я виміняв їх, — зізнався Майкл.

— Виміняв?

— Не сердься, Пітере. Поки ви спали, я спустив ялик i повеслував до рибальської пристані — це недалеко звідси, он у тому кутку. Якраз розвантажували рибу — тонну за тонною! Я розговорився з одним рибалкою…

— Ти розговорився з рибалкою? Як саме?

— По-французьки, звичайно, — гордо відповів Майкл. — Я спитав: «Avez-vous de poisson á vendre?»[7]. A він відповів: «Oui, Oui»[8]. Тоді я сказав: «Je suis anglais, je n'ai pas d'argent»[9]. Я думаю, що правильно сказав, в усякому разi він зрозумів мене і спитав: «Sur un petit Bateau?»[10]. І я відповів йому: «Oui». Тоді він мовив: «Du lait, peut — étre»?[11] Я повернувся на катер, взяв банку згущеного молока, а він дав мені за нього п'ять оцих величезних рибин. Як, по-твоєму, це вигідна операція?

Пітерові хотілося добре пробрати свого помічника за те, що знехтував свій обов'язок — залишив пост під час вахти, але язик у нього не повернувся.

— Еге ж, — погодився він, — дуже вигідна операція. А зараз піди розбуди дівчат, скоро відчалимо. А твоя риба буде нам на сніданок.

Не було ще й пів на четверту, як «Норець» обережно пробрався між хвилерізами. Настрій у Пітера був чудовий. Море стало на диво спокійне, тільки ледь помітні брижі порушували його гладінь, на посвітлілому небі не видно було ані хмаринки. В рубку, де Пітер стояв біля штурвала разом з Майклом, почав проникати з камбуза смачний запах смаженої риби.

«Кале, Гревелінс, — повторив Пітер у думці. — Підете приблизно за милю від берега. А берег — кращого й не треба!»

Але, мабуть, найбільше радів він з того, що досі їм вдалося уникати переслідування бандитів. Можливо, моряки прибудуть до Кале вранішнім пароплавом і побачать, що «Норця» там немає. Припустімо, бандити здогадаються, що вони попрямували до Голландії, та вистежити катер не так-то буде легко.

Ні разу за всю дорогу не їли діти такого смачного сніданку, і Майкл справедливо пишався, що це він роздобув рибу. Прибравши зі столу, дівчата прийшли до них у стернову рубку і заспівали «Ріо Гранде», а потім пісеньку «Що нам робити з п'яним моряком», текст якої вони змінили відповідно до пригод учорашнього дня.

— «Що нам робити з фальшивим моряком?» — почала Джіл, і всі засміялися.

— «Рано вранці вдаримо його по голові дешевим компасом», — заспівала Керол замість першої строфи.

— Пошлімо його по драбині на пірс з канатами.

— Кинь його в море — хай змиє з себе бруд.

— Загадаймо йому видраїти за ящиками.

І так співалася пісня, строфа за строфою, поки з правого борту не завиднівся якийсь порт.

— Гревелінс, — сказав Пітер, глянувши на карту. — Ми йдемо точно.

— Було б точно, якби ми знали, куди йдемо, — засміялася Джіл.

— У твоїх словах є зерно істини, — погодився Пітер.

— Спробуймо ще раз підсумувати записи про скарби, — запропонувала Керол. — В них досить ясно натякається на те, що треба шукати якусь затоку. Може, вона десь тут, на цих берегах?

— Сумніваюсь, — відповів Пітер. — Німці добре укріпили все це узбережжя, і можна собі уявити, як воно охоронялося — адже вони боялися, що саме тут почнеться вторгнення. Я думаю, найкращий план — добратися до Дордрехта, обстежити там всі водні шляхи, якими Ян міг попливти, і дорогою примічати, чи не підкаже нам чого яка-небудь затока.

— Все це дуже непевно, — мовила Джіл, — але що ж робити — нічого іншого нам не лишається.

— Авжеж, якщо тільки ми не розшифруємо записи про диявола і про Філіппа та ще ті два незрозумілі — з літерою «К», — зауважив Майкл.

— Я вже пробувала по-всякому, — поскаржилася Джіл, — але виходить якась дурниця.

— Що б там не було, а ми йдемо в Дордрехт, — мовив шкіпер. — Тільки-но прибудемо туди, можна буде знову взятися за записи. І дорогою теж можна над ними помізкувати.

— А як ми доберемося до Дордрехта? — спитала Керол.

— Підемо вздовж берега до Флісінгена, а потім, мабуть, доведеться розпитувати дорогу.

Флісінген був кінцевим пунктом на Пітеровій карті.

Мандрівники успішно просувалися вперед. Сонце піднялось на обрії, і море заяскрилося блискітками. Всі на «Норці» тішились подорожжю.

— Дюнкерк, — оголосив Пітер, коли вдалині завиднівся великий порт з високим тонким маяком на краю хвилеріза. — Ще й семи годин немає, а ми вже пройшли добру чверть дороги до Флісінгена. На четверту годину дня напевно будемо там. А, може, навіть значно раніше.

Наступною гаванню був Ньївпорт. Підпливаючи до нього, Пітер сказав, що, згідно, з картою, вони вже вийшли з французьких вод і тепер перебувають в бельгійських.

— Чудово! — вигукнув Майкл. — За один день ми пройдемо три країни — непогана швидкість. О! А це що таке?

Він показав рукою ліворуч на середніх розмірів швидкохідне судно, що пливло приблизно за милю від них. Тим часом як Майкл показував на нього, воно розвернулось і пішло їм назустріч.

— Йде прямо на нас, — сказав Пітер, передчуваючи біду. — До того ж мчить повним ходом. Скидається на торпедний катер чи щось подібне до нього.

— Як цікаво! — вигукнув Майкл. — Страшенно хочеться знати, що ж буде далі?

— Сподіваюсь, це не має відношення до того, що сталося в Рамсгіті, — мовила Джіл. — Не вистачає лиш ускочити зараз в якусь халепу!

Майкл вів катер вздовж берега, а військовий корабель неухильно прямував на них: величезні хвилі широко розходилися від його носа, а позаду лишався пінявий слід. Всього за три хвилини він наблизився до них і почав обходити «Норця» широким колом.

— Гей, ви, дурноверх! Обережніше! — вигукнув Майкл, коли високі хвилі, підняті військовим кораблем, докотились до їхнього малого суденця й загойдали його, наче корок. — Ідіть собі гратися деінде.

— Вони підняли сигнальні прапори, — сказала Керол. — Хто вміє читати сигнали?

— Ніхто з нас не вміє, — відповів Пітер, спостерігаючи за судном, що кружляло навколо них.

— Я знаю Нельсонів сигнал, — сказав Майкл. — Той, що піднімають на Адміралтействі в день перемоги при Трафальгарі. Ми вчили його в школі. Ви ж знаєте: «Англія чекає, що кожен виконає свій обов'язок».

— Не думаю, що це саме і є той сигнал, — саркастично мовила Джіл. — Що нам робити, Пітере? Ми ж повинні щось зробити?

Шкіпер подумав трохи.

— Нічого, — рішуче відповів він. — Веди катер тим же курсом, Майкле. Можеш іще збільшити швидкість на один-два вузли.

Майкл збільшив швидкість, і тоді військовий корабель підійшов до них ближче. Пітер не помилився: це був торпедний катер під бельгійським прапором. На містку показався матрос, підняв семафорні прапорці і почав передавати сигнали.

— Вони, певне, хочуть зупинити нас, — сказав Пітер, — але, будь я проклятий, якщо ми зупинимось. Іди тим же курсом, Майкле.

Торпедний катер зробив ще одне коло, а потім порівнявся з «Норцем» і пішов поруч на відстані ярдів двадцять. Офіцер взяв мегафон і прокричав щось гортанної мовою.

— Що він сказав? — спитала Керол.

— Уявлення не маю, — відповів Пітер. — Не уповільнюй ходу, Майкле. Дивіться всі прямо вперед, ніби їх не помічаєте.

— Ти думаєш, так буде краще? — нерішуче спитала Джіл.

— Може, й ні, але спробуємо проскочити, — відповів Пітер.

Другий офіцер взяв мегафон і прокричав щось по-французьки.

— Щось таке відносно arrétez[12], — сказала Керол.

— Я так і думав. Прикиньмося, ніби ми не розуміємо, — зауважив шкіпер і збільшив швидкість «Норця».

На палубу торпедного катера, від якого відділяло їх тепер всього кілька футів, вийшов матрос.

— Не звертайте на нього уваги, — мовив Пітер, дивлячись уперед.

— Вам наказано зупинитись, — крикнув матрос чисто по-англійському. — Далі йти небезпечно. В цьому районі відбуваються навчальні артилерійські стрільби по плавучих мішенях.

— Це інша річ, — пробурмотів Пітер. — Майкле, негайно уповільни хід. — Він прочинив двері і вихилився і стернової рубки.

— А коли нам можна буде йти далі? — крикнув Пітер.

Моряки на торпедному катері перемовилися кількома словами.

— Через чотири години, — почулося у відповідь.

— Чотири години! Ми не можемо так довго чекати! — крикнув Пітер.

Ще одна коротенька нарада на торпедному катері, і матрос передав:

— Пройдіть до буя біля Ньївпортської мілини — це дві милі назад — і чекайте там до дванадцятої години.

Пітер глянув уперед. На березі раз у раз появлялися білі димки, і в морі там, де падали снаряди, здіймалися вгору фонтани води. Нараз Пітер придумав вихід.

— А що як ми підемо поза три мильною зоною?[13] — вигукнув він. — Тоді ви нас не зупините?

У відповідь їм дали зрозуміти, що з ними не жартують. З торпедного катера пролунав постріл, і снаряд упав у воду ярдів за сто перед носом «Норця». Діти аж підскочили з несподіванки.

— Ну, гаразд, — заволав Пітер. — Ми зупинимось. — Він витяг білу хустинку і помахав нею. Весь екіпаж «Норця» розсміявся, зареготали й бельгійці. Пітер неохоче повернув штурвал і повів катер назад до буя, що бовванів вдалині.

— Хай хтось спустить якір, — наказав Пітер, коли підішли до великого буя. — Он там, біля берега, вже видно — починається сильний відплив. Якщо ми не станемо на якір — і оком не змигнеш, як нас віднесе назад мало не до самого Кале.

Джіл і Керол пройшли по борту, підняли якір і перекинули його у воду. Ланцюг швидко побіг по кнехту.

— Тепер можна і рибку половити, — сказав Майкл, коли Пітер вимкнув мотор. — І наловити тут усякої-всякої.

Але Пітер і дівчата не звертали на нього уваги — вони стежили за буєм.

— Буй досить швидко рухається, — зауважила Керол.

Пітер щиро розреготався.

— Це ми рухаємось, а не буй! — сказав він і, пройшовши на ніс, перехилився через борт. Якірний ланцюг звисав униз під прямим кутом.

— Ланцюг короткий, не досягає дна, — мовив Пітер. — Нічого не лишається, як підняти якір, а катер тримати на місці з допомогою мотора. Я пущу його на малу швидкість, аби тільки не зносило нас відпливом.

Час минав надзвичайно повільно. Незважаючи на ранню годину, Джіл і Керол скористалися нагодою і подали ленч. Желе Керол дуже всім сподобалося. Їй навіть довелося спуститися в камбуз і приготувати ще одну порцію на завтра. Майкл невтомно, до самозабуття віддався риболовлі, але риба не клювала. Керований Пітером катер повільно описував кола. Джіл і Керол розляглися на палубі й загорали під гарячим сонячним промінням.

Минула десята година, одинадцята.

— Лишилася ще ціла година, — досадливо мовив Пітер.

Відпливна течія була досить сильна, і йому довелося трохи збільшити швидкість, щоб утримати «Норця» на місці. Ніякі судна не показувалися в цьому районі, і Пітер подумав, що їх, певне, заздалегідь попереджено про навчальні стрільби.

Незабаром Пітер почав помічати, що море вже не та спокійне, як було досі. Спочатку водяна гладінь взялася брижами, далі з вражаючою швидкістю брижі перейшли в дрібні хвильки, а коли зліва повіяв бриз, який з кожною хвилиною свіжішав, з'явились і справжні хвилі. Озирнувшись, Пітер побачив темне небо, вкрите хмарами, за якими виднілися вузенькі світлі смужки.

— Краще йдіть у рубку! — гукнув Пітер дівчатам.

Катер незграбно хилився на бік, коли хвилі вдаряли у борт, і Пітер побоювався, щоб Джіл чи Керол не скотилися з палуби в море. Майклові теж довелося кинути рибну ловлю, бо хвилі з силою розбивалися об корму.

— Кепські наші діла, — поскаржилася Джіл. — Ми вже досі були б майже на місці і подорож наша минула б спокійно. Ненавиджу хитавицю!

— Нас не гойдало б так, якби ми рухалися швидко й по прямій, — пояснив Пітер. — Кружляти на одному місці знано гірше. Та ще й вітер дме проти течії. Буде значно легше, коли настане приплив. — Пітер настійно намагався злегковажити цей шторм, хоч насправді він розумів, що погода щомить гіршає.

Хвилин за десять до обіду Пітер не витримав — йому зробилося недобре. Керол хоч і зблідла, але трималася бадьоро, а Джіл і не приховувала, що почуває себе дуже погано. Навіть широко розплющені Майклові очі показували, що він уже зовсім не втішається хитавицею.

— Рушаймо! — категорично мовив Пітер, відкриваючи дросельну заслінку. — Більше ні хвилини не чекатимемо — стріляють там чи не стріляють. Поки підійдемо до стрільбища, буде вже після дванадцятої.

Ніхто не заперечував, навпаки, всі були глибоко вдячні Пітерові, бо коли «Норець» помчав по морю, бортова й кільова хитавиці змінилися якимось новим погойдуванням, яке не так неприємно впливало на шлунок. Пітер вів катер на повній швидкості — близько дев'яти вузлів на годину. Ходовий вітер піднімав могутні сердиті хвилі і гнав їх уздовж берега із швидкістю, що трохи перевищувала швидкість судна. Іноді цілу хвилину «Норець» йшов у западині між двома валами, потім гора води підкрадалася ззаду і високо піднімала корму. Тоді члени команди упиралися ногами в передню стіну стернової рубки, а їхнє судно мчало вперед на гребені морського валу, наче дошка на хвилях прибою. Катер вирівнювався, потім піднімав угору ніс, коли гребінь хвилі прокочувався попід кілем і біг далі, лишаючи «Норця» в западині між двома валами.

— Якби ти міг трохи збільшити швидкість, — сказав Майкл, кинувши оком на величезну хвилю, що насувалася на них ззаду, — то можна було б іти між валами або навіть на гребені валу.

— Катер і так на граничній швидкості, — мовив Пітер, озираючись довкола. — Якщо вітер подужчає, хвилі частіше наздоганятимуть нас, тоді буде ще гірше, ніж зараз.

Попереду вдалині злетіла в небо зелена ракета — сигнал, що навчальні стрільби закінчено. Її випустив торпедній катер і, попрямувавши до берега, швидко зник з очей. У цей час майже по носі «Норця» завиднівся Ньївпортський мол, і Джіл, міцно вхопившись за поручні коло дверей рубки, жадібно поглядала в той бік.

— Чи не краще нам зараз увійти в гавань? — спитала вона.

— Та що ти! — рішуче відказав Майкл. — Цього аж ніяк не можна робити. Бо тоді ті пройдисвіти неодмінно наздоженуть нас.

Пітер глянув на карту.

— Як зазначено на карті, тут і гавані справжньої немає — під час відпливу вона пересихає. Ви ж не захочете, щоб ми загрузли в болоті?

— Але ж нам треба десь роздобути пальне? — наполягала Джіл.

— Бензину вистачить до Остенде, а може, й далі. Я вже підрахував.

— Прямуймо далі, — мовила Керол. — Треба швидше дістатися до скарбів.

— Якби ж то ми знали, де вони, — зауважила Джіл.

Наступна хвиля, піднявши високо корму, кинула «Норця» вперед, і всім довелося хапатися за що попало. Гвинт вийшов з води і закрутився в повітрі на холостому ходу.

— Далеко ще до Остенде? — у відчаї спитала Джіл.

— Всього лиш десять миль, — відповів Майкл.

— Ми будемо там приблизно через годину, — додав Пітер.

Джіл помовчала якусь мить, а потім не витримала:

— Пітере, а ти певен, що пливти зараз безпечно?

— Безпечно? Звичайно, певен. «Норець» збудовано для плавання на морі.

— По-моєму, йти до Остенде — правильна пропозиція, — сказала Керол. — Ми там зможемо переждати, якщо погода ще погіршає, еге ж?

— Звісно, — погодився Пітер. — Але я сподіваюся, що незабаром усе вщухне.

Зненацька вітер подужчав, ще шаленіше розбурхалися хвилі, і одна з них, завихрившись над катером, з такою силою вдарила по кормовому підзорі, аж «Норцем» трусонуло від корми до носа. Зелена вода хлинула на вузький місток вздовж бортів, бризки хлюпнули на задній стіну кормової рубки.

— Це поки що була найбільша хвиля, — зауважив Майкл.

Несподівано ринув дощ, затягнувши все навколо густою завісою. Пітер по компасу вів катер тим же курсом. Землі зовсім не було видно. Це не подобалося Пітерові, але за одну полегкість він був вдячний зливі.

— Гляньте! — крикнув він. — Дощ збив хвилі.

За їхнім суденцем вже не громадилися височенні сердиті вали, прибита зливою поверхня моря якось дивно піднімалася й опускалася.

— Здається, дощ не скоро вщухне, — полегшено зітхнувши, сказала Джіл. — Не подобається мені розбурхане море.

Злива не припинялася майже годину, і Пітер почав уже тривожитися. Він не знав певно, де вони перебувають, і боявся проминути Остенде, хоча далі, миль за дванадцять, уздовж берега, на карті було позначено Зебрюгге. Його непокоїло також, чи не надто близько вони йдуть від берега.

— Дивіться вперед і праворуч, — наказав він, вглядаючись крізь мокре від дощу скло. — Як тільки помітите щось, одразу ж кажіть мені. Здається, ми вже наближає…

Він урвав на півслові, бо почулися перебої в моторі. Узявшися за дросель, Пітер кілька разів з силою то відсував, то засував заслінку. Мотор зачахкав на якусь секунду, кашлянув і затих.

Діти з тривогою, хоч і намагалися не виказувати її, перезирнулися.

— Що сталося, Пітере? — спитала Джіл, силкуючись говорити спокійно.

— Не знаю. Може, що…

— Точно так зачахкав мотор біля Марлоу, коли у нас вийшов бензин, — пояснив Майкл тоном бувалої людини. — Можу побитися об заклад — і зараз те саме сталося.

— Піду подивлюся.

Пітер рушив до дверей.

— Пітере, не виходь з рубки, — у відчаї крикнула Керол. — Тебе може змити за борт.

«Норець» у дрейфі незграбно хитався і перевалювався з боку на бік.

— Я буду обережний.

Пітер з силою прочинив двері й, хапаючись за поручні, крок за кроком пробрався на корму і зник у кормовому люці. В напруженому чеканні минали хвилина за хвилиною.

Коли Пітер знову з'явився на палубі, ще до того, як він, заточуючись, увесь мокрий від дощу увійшов до рубки, по його стривоженому обличчю вони все зрозуміли.

— Кінчилося пальне, — коротко оголосив він. — Коли ми кружляли навколо того буя, то спалили бензину більше, ніж я думав.

— Що ж тепер буде? — Джіл навіть не приховувала свого страху.

— Киньмо якір, — запропонував Майкл.

Пітер похитав головою.

— У нас короткий якірний ланцюг.

— А чи не можна доточити його канатами або ще чимось? — Керол намагалася говорити спокійно.

— На жаль, ми лишили канати в Рамсгіті, — криво усміхнувшись, нагадав їй Пітер.

— Попросімо сигналом допомогу, — сказав Майкл.

— Як саме?

— Я знаю як! Сиреною. Подамо сигнал «SOS» азбукою Морзе, — мовила Керол.

— Можна було б, — подумавши, згодився Пітер. — Тільки…

— Що «тільки»? — Джіл вся напружилася в тривозі.

— Тільки за допомогу доведеться платити, і платити немало. А ми не можемо собі цього дозволити.

— Гляньте! — показав Майкл у вікно, яке виходило на корму. Крізь завісу дощу, що вже почав ущухати, за високою стіною набережної невиразно проступали контури великих будівель.

— Як же так?..

— Це легко пояснити, — глянувши на компас, сказав Пітер. — Ми проминули Остенде, от і все.

— А зараз припливна течія відносить нас назад, — додав Майкл.

Нараз Пітер зблід. З правого вікна на відстані не більше трьохсот ярдів він помітив обриси пірса. Якщо Майкл має рацію, то вітер і течія несуть їх прямо на нього. Він швидко зважив усе — не можна було гаяти жодної миті.

— Майкле, ми з тобою зараз спустимо ялик.

— Але ж, Пітере, це небезпечно! — закричала Джіл.

— Ми повинні. Це наш єдиний порятунок. Керол і Джіл, ви зв'яжете усі короткі линви, закріпите їх на носі катера і кинете нам кінець. І залишайтеся на палубі. Чіпляйтеся за що можна, як завгодно тримайтеся, але будьте готові кинути якір за борт, тільки-но я крикну. Ми повинні на буксирі відвести «Норця» од пірса, інакше він розіб'ється на друзки.

Дівчата зрозуміли, що Пітер має слушність, і кинулися виконувати його наказ. Пітер з Майклом насилу добралися до корми. Тримаючись однією рукою за шлюп-балку, Пітер другою розв'язав вірьовки на брезенті, що вкривав ялик. Він допоміг Майклові забратись у човник, але не знімав ялика з підставок, щоб той не розбився об надбудови на палубі. Тим часом Керол і Джіл поповзли на ніс із зв'язаною линвою й закріпили її петлею на одному з кнехтів.

— Вже стало спокійніше, — крикнув Пітер, щоб підбадьорити дівчаток. — Ми підпливемо до вас і вловимо линву. Якщо хто впаде за борт — пливіть до берега. Тут недалеко, ще й приплив допомагатиме.

Керол махнула рукою на знак того, що вони все зрозуміли. Пітер обернувся до Майкла.

— Слухай, Майкле, — лагідно мовив він, — ми новини зробити так: при першій же нагоді я спущу ялик разом з тобою за борт катера з підвітряного боку. Тільки-но ялик торкнеться води, відчепи трос, але не відпускай його, тоді якось і я переберуся в ялик.

Дивно, але Майкл зовсім не відчував страху. Він любив плавати на ялику і навіть зараз, дивлячись на хвилі, що повільно колихалися внизу, не міг утриматися від усмішки. Як тільки «Норець» нахилився праворуч, Пітер вивів ялик за борт і попустив храповик лебідки. Човник швидко спустився і ляснув об воду. Не встиг Майкл відчепити трос, як Пітер уже опинився в ялику і, схопивши весла, чимдуж завеслував до носа катера.

— Кидай! — крикнув він, і Керол шпурнула йому кінець линви. Вона трохи не долетіла до них, але Майкл блискавичним рухом руки ухопив її.

— Молодець! — похвалив його Пітер. — Прив'яжи кінець линви до кормового сидіння або до чогось іншого.

Він наліг на весла, щоб відвести катер далі від берега. Пітерові було видно, як ярдів за сто від того місця, де вони дрейфували, хвилі розбиваються об краї хвилерізів, що витяглися в море, наче довгі розчепірені пальці. Кинувши оком ліворуч, він побачив, що довжелезний пірс лишився у них ззаду. Проте катер був ще так близько бід нього, що Пітер розрізняв постаті рибалок, які з допомогою невеличких підйомних кранів опускали в море чудернацькі сіті.

— Ми таки відтягнемо «Норця», — гукнув Пітер, сповнений не стільки впевненості, скільки рішучості. — Відтягнемо, та й квит! — Піт струменів по його обличчю, хоч від мокрого одягу усе тіло проймав холодний дрож.

— Ми відходимо все далі, — підбадьорив його Майкл. — Я бачу це по балках пірса.

— От і добре. — Пітер так налягав на весла, аж вони згиналися від його зусиль. Ялик прекрасно тримався на хвилях, а безпорадний «Норець» незграбно перевалювався то на один бік, то на другий.

Вони відійшли вже приблизно на вісімдесят ярдів від краю пірса, коли бистра течія несподівано підхопила «Норця» й понесла з дивовижною швидкістю до пляжу, що дугою вигнувся між пірсом і набережною. Пітер веслував з останніх сил, але це не допомагало.

— Може, кинути якір? — крикнула Керол.

— Ні, поки що не треба. — Руки у Пітера страшенно боліли від напруженої праці.

Поблизу берега хвилі трохи вщухли, і Керол та Джіл змогли підвестися й стати на коліна. Вони тривожно спостерігали, як кормою вперед катер зносить до піщаного берега. Сто ярдів… вісімдесят… п'ятдесят… тридцять… От вони вже майже біля самого пляжу.

— Можна кинути якір?

Пітер хотів було крикнути «так», аж тут помітив, що напрям руху катера змінився. Справді-бо: спочатку течія несла їх уздовж берега, а потім широкою дугою у відкрите море.

— Ні! — крикнув він, чимдуж веслуючи.

Тепер вони були на відстані не більше шістдесяти ярдів від пірса, і Пітер роздивився, що його споруджено на кам'яному фундаменті — суцільна основа тягнеться до самого краю.

— Майкле! — Пітерові аж дух перехопило, коли він збагнув, що це означає. — Дякувати богові, припливна течія попід пірсом не проходить. Він стоїть на суцільній основі.

Пітер мав рацію. За хвилину «Норець» під прямим кутом повернув від пляжу і пішов майже паралельно до пірса, на відстані не більш як п'ятдесят футів від нього. Пітер одчайдушно веслував, а коли порівнялися з краєм пірса, течія понесла і «Норця», і ялик навколо нього. За першим пірсом лежав другий. Обидва суденця швидко дрейфували упоперек входу в гавань.

— Тепер треба ввести катер в порт, — кинув Пітер крізь зуби. — Скажи дівчатам, хай міцно тримаються. Зараз або ніколи.

— Тримайтесь! — гукнув Майкл.

— Я веслуватиму, а ти натискай на мої руки, — сказав Пітер. — Якщо нам пощастить, ми…

— Ми майже в гавані! Ми майже в гавані! — кричав Майкл. — Пітере, ми в гавані!

Він щосили натискав на руки Пітера, і вони тягли на буксирі безпорадне судно в прохід між пірсами. «Норець» пройшов всього за кілька футів від краю південного пірса. Щойно він опинився під захистом двох пірсів, як його одразу перестало кидати то в один бік, то в другий, бо вода тут була спокійна.

— Натискай, ще натискай! — сердито казав Пітер. — Не зупиняйся, поки ми не пройдемо в глибину гавані.

Керол підвелася на весь зріст.

— Молодці! — крикнула вона. — Тепер ми в безпеці.

Гучномовець на контрольній вишці прогримів якийсь наказ, очевидно, по-фламандськи. Пітер тільки хитнув головою, і далі веслуючи, а Майкл допомагав йому. Тепер було легше посуватися, і Пітер веслував трохи повільніше. Пальці йому судомило, а спина і руки страшенно боліли.

Оглушливе виття пароплавної сирени змусило всіх стрепенутися. Майкл обернувся, а за ним і дівчатка, що стояли на носі «Норця». До входу в порт прямував гігантський пароплав.

— Рейсовий через Ла-Манш! — закричав Майкл. — Стережись!

Вони так заклопоталися тим, як безпечно ввести «Норця» в гавань, що не помітили пароплава, який виринув з туманної завіси дощу і наближався до них. Пароплав-пором досить швидко увійшов у прохід, бо попутна течія допомагала йому; гарні, могутні контури його височенного носа несподівано виросли перед катером. «Норець» і ялик були якраз на середині проходу, пропливши не більш як на п'ятдесят-шістдесят футів у глиб гавані.

— Пітере! — заволала Джіл. — Звертай убік!

— Силкуюся звернути! — пробурмотів Пітер, натягаючи буксирну линву. — Натискай, Майкле! Натискай! Натискай!

Пароплав дав три гудки.

— Молодці! — гукнув Майкл. — Вони дають повний назад!

За кормою величезного пароплава з гуркотом завирувала, запінилась вода — то гвинти закрутилися в зворотному напрямі, щоб уповільнити хід судна. Джіл схопила кранець і тримала напоготові, але хіба він зарадив би, якби «Король Бодуен» тисячами тонн сталевої маси вдарив катер упоперек корпусу.

Хвилі від гвинтів пароплава розійшлись по обидва боки, підхопили малі суденця, шалено загойдали їх, але якраз вчасно віднесли в сторону. Коли пароплав нарешті став, «Норець» опинився майже під самим його носом. Хтось із команди перехилився через передні поручні й прокричав щось у мегафон. І знову Пітер не зрозумів, що йому кажуть, але цілком певно відчув: у словах офіцера не було нічого похвального на його адресу. Він глянув угору, кивнув головою і повільно, фут за футом відбуксував «Норця» з дороги, супроводжуваний вигуками й сміхом рибалок на молу.

Коли нарешті Пітерові вдалося відвести «Норця» досить далеко, рейсовий пароплав дав довгий гудок і повільно рушив до свого причалу в глибині порту. Пасажири, чекаючи висадки, стовпилися на верхній палубі і, схилившись на поручні, розглядали Пітера й Майкла та їхній буксир.

Один чи два з них замахали їм руками, як це завжди роблять пасажири пароплавів, вітаючи все на своєму шляху — від військового корабля до маяка. Майкл замахав їм у відповідь.

Раптом рука його застигла у повітрі. Тільки на якусь секунду майнули перед ним знайомі обличчя і відразу сховалися у натовпі, але й цього було досить, щоб він упізнав їх.

— Вони на цьому пароплаві, — тихо сказав він. — Ти не дивись туди зараз, але я бачив їх серед пасажирів.

Пітер у подиві роззявив рота.

— Не може…

— Так. Білл і Джо.

— Ти певен?

— Ще б пак! Це вони — які можуть бути сумніви!

Пітер чекав біля самої стіни північного пірса, доки величезний, обшитий листовим залізом бік пароплава повільно проповзав мимо них. Потім він знову взявся за весла.

— Нам просто щастить! — вигукнув він, знову налягаючи на весла і тягнучи «Норця» вперед. — Цікаво, чи дівчата теж помітили їх? — Він крикнув Джіл і Керол, які стояли на носі катера. — Ви бачили когось із знайомих?

Керол заперечливо похитала головою, а Джіл кивнула.

— Я бачила їх, — відповіла вона.

— Буде нам тепер робота — відкараскатися від них, — сказав Пітер ніби сам до себе. — Єдиний вихід — негайно тікати звідси або десь сховатися, поки вони проходять огляд у митниці.

— Глянь, Пітере! Сюди глянь, хутко! — сказав Майкл.

У стіні пірса був прохід, крізь який виднівся ряд яхт, пришвартованих до плашкоутів. На краю басейну стояли бензоколонки.

Пітер глянув у той бік, кивнув головою і, обійшовши на ялику навколо носа «Норця», повернув його і затяг крізь вузький прохід у басейн. Пітер шкодував тільки, що «Король Бодуен» ще не встиг зайти за поворот і цей маневр, безперечно, можна було помітити з пароплава.

— Винесіть усі порожні каністри на палубу, — крикнув він. — Не турбуйтесь про катер, ми з Майклом самі з ним упораємося.

За якихось дві хвилини вони ввели своє судно на вільне місце між плашкоутами і пришвартувалися там. Швидкий, як блискавка, Майкл вискочив з ялика, вхопив каністри, які подали йому дівчата, і помчав до бензоколонки. За ним простував Пітер з двома великими каністрами.

— Гроші! — кинув він через плече. — Мерщій, Джіл! Неси гроші!

Чоловік, що доглядав за пристанню яхт-клубу, стояв на пірсі і бачив звідти всі пригоди «Норця» при вході в гавань.

— Ви добре…. робили! — захоплено сказав він Пітерові ламаною англійською мовою. — Ви робили… дуже добре — самі ввели катер… без допомоги. Мотор… стоп?

— Еге ж, — відповів Пітер. — Мотор застопорився. Немає бензину.

— А-а, це не біда, ні. — Він почав качати помпу. — Ви зостанетеся тут? Сьогодні… вечір… буде погана погода. — Він глянув на хмари й стенув плечима.

Пітер вирішив ризикнути — попросити у нього допомоги.

— Послухайте, — сказав він, — нам треба добратися до Дордрехта. На борту «Короля Бодуена» прибули два моряки, які хочуть зупинити нас. Це погані люди.

— Хочуть зупинити вас? Навіщо? — Доглядач переставив лійку на другу каністру і підозріло глянув на Пітера.

— Вони просили, щоб ми взяли їх із собою, а нам не можна. — Це була досить правдива, хоч і не зовсім повна розповідь про все, що сталося в Рамсгіті. — Вони погані люди. По-моєму, їх розшукує поліція. — Він кинув тривожний погляд на набережну.

— Ага, так?

— Авжеж. — Пітер витяг з гаманця банкноту в один фунт стерлінгів і сунув бельгійцеві в руку. — Ви нам допоможете?

— Звісно. — Доглядач сховав несподіваний прибуток до кишені. А сам подумав, чи не самого Пітера розшукує поліція, та яке йому діло?

— Ви… в Дордрехт? Можна йти внутрішніми шляхами. Тоді погана погода… не страшна.

— Внутрішніми шляхами? — здивувався Пітер.

Чоловік пояснив, що в дальньому кінці гавані є шлюз, який веде в доки. За ними є вузький низенький місток, за яким — ще один шлюз до іншого каналу, котрий іде до Брюгге і Гента. З Гента судоплавний канал тягнеться: аж до річки Шельди.

— Ось я візьму карту — побачите. — Він зник у своїй конторі і повернувся з картою каналів. — Якщо зараз рушаєте — будете в Брюгге на шосту годину. В Брюгге шлюз закривають о шостій, але якщо прибудете раніше, то попливете прямо до Гента — це шість-сім годин ходу звідси.

— Чудово! — зрадів Пітер.

Але Майкл штовхнув його ліктем у бік.

— А як же з Біллом і Джо?

— Гм… Вони легко знайдуть нас, коли ми будемо в доках, то правда… — Він знову швидко озирнув набережну, але моряків там і сліду не було.

— Ці двоє моряків, — сказав він. — Вони ж можуть знайти нас.

Доглядач повісив на місце бензиновий шланг і задумався.

— Ось що, — раптом сказав він. — У мене є ідея. Ви чекаєте на катері, готові негайно рушати. Чекаєте, поки вони не побачать вас тут, а потім швидко йдете до виходу з порту. Я скажу морякам, що ви пішли до Зебрюгге.

Пошлю їх трамваєм на Зебрюгге. Зупинка он там, за набережною.

— Прекрасна ідея! — захоплено мовив Майкл.

— Коли трамвай рушить, — вів далі бельгієць, — я підніму прапор на мачті біля бензоколонки. Тоді ви повернете назад і через гавань пройдете прямо до шлюзу.

— Чудово! — Але Пітерові одразу спала на думку ще одна перешкода. — Чи потрібні нам у доках паспорти?

Доглядач засміявся:

— Для тих, хто прибув рейсовим пароплавом, паспорти потрібні. А хто на яхтах — ні. Ніяких паспортів.

Так і вирішили. Пітер заплатив за бензин англійськими грошима, подякував доглядачеві й потис йому руку. Він також описав прикмети моряків, а потім переніс повні каністри на борт катера. Бензин з двох каністр він вилив у бак.

— У нас буде багато часу, так що решту роботи відкладемо на пізніше, — сказав він.

Тим часом як Майкл пояснював дівчатам план дій, Пітер запустив мотор і пересвідчився, що він прекрасно працює. Тільки-но він підняв ялик на катер, як Майкл, котрий стежив за набережною із стернової рубки, прошепотів крізь кормове вікно:

— Вони йдуть по набережній. Помітили нас, бо дивляться в наш бік. Білл показує на нас рукою.

— Гаразд. Я скажу дівчатам. Але хай ніхто не дивиться на моряків, ясно? Щоб вони не здогадалися, що ми їх помітили.

Пітер перевів мотор на малі оберти і зараз чекав, поки моряки підійдуть до самого входу на яхтову пристань. Як тільки вони ступили на те місце, він уперся гаком у причал і відштовхнув «Норця» від плашкоута. Потім постукав у вікно стернової рубки, і Майкл після цього заздалегідь умовленого сигналу відкрив дросельну заслінку і дав «Норцю» повний хід уперед.

Керол і Джіл спостерігали з-за завісок кормової каюти. Коли катер огинав пірс, вони побачили, що моряки чимдуж кинулися бігти до плашкоутів. Їм назустріч, ніби зовсім випадково, йшов доглядач, засунувши руки в кишені.

Пітер подумав, що вони нічого не втрачають, якщо зіграють свою роль до кінця. Він велів Майклові вивести «Норця» на середній швидкості з порту і далі прямувати вздовж берега на Зебрюгге. Тільки-но катер загойдало на хвилях відкритого моря, Пітер, не зважаючи на дрібний дощик, присів навпочіпки на палубі і, ніби між іншим, раз у раз поглядав назад. Минуло кілька хвилин, перш ніж він побачив прапор, який ривками піднімався на сигнальній мачті басейну. Пітер ще раз постукав у вікно і показав на прапор.

— Ур-ра! — радісно відповів Майкл. — Сподіваюсь, вони залюбки покатаються на трамваї. — І він різко повернув штурвал ліворуч і знову помчав у порт — цього разу на повній швидкості.

Прямуючи до великого шлюзу, вони йшли повз яхтову пристань. Доглядач стояв біля флагштока, піднявши догори великі пальці, і Пітер на знак того, що зрозумів йото жест, з вдячністю помахав йому рукою.

Розділ шостий

ПІТЕР ЗНАХОДИТЬ ВИХІД

— Ворота зачинено! — сказав Пітер, стрибаючи на палубу «Норця» зі стіни шлюзу; вони стояли в Брюгге неподалік від конторки шлюзового доглядача, — Не буде діла, каже сторож, аж до шостої години ранку. До того ж першими пропустять через шлюз судна, що йдуть у протилежному напрямку. Отже, ми не зможемо вибратися звідси раніше сьомої години.

Даремно Пітер боявся, що це повідомлення викличе розчарування серед членів його команди. Звістка не була для них несподіванкою, бо хоч сам перехід від Остенде до Брюгге був нетривалий, але довелося довго стояти біля розвідних мостів, особливо перед останнім, зовсім недалеко від шлюзу. То був залізничний міст, і вони змушені були чекати майже дві години, поки його розвели і пропустили судна, що зібралися обабіч нього.

До того ж день у них був дуже напружений, всі страшенно стомилися після шістнадцятигодинної роботи, часом за дуже складних обставин та й набридло вже їм бути моряками. А тому звістка про те, що до ранку катер далі не піде, зовсім не здалася їм неприємною.

— Якщо не можна пливти далі, — сказав Майкл, — то ти, Пітере, може, додержиш обіцянки й пустиш нас на берег?

— А чому б і ні? — погодився шкіпер.

— Уррра! — вигукнула Джіл. — Я хочу оглянути місто.

— І їжу сьогодні не будемо готувати, — зауважила Керол. — Я хочу пригостити вас в якомусь шикарному кафе. По-моєму, ви всі заслуговуєте на це. Майкле, ви з Пітером, мабуть, зовсім виснажилися на веслах, коли тягли нас на буксирі в Остенде. Джіл теж чудово трималася.

— Ні, не я, то ти поводилася мужньо, — заперечила Джіл.

— Не кажи дурниць! — мовила Керол. — Звісно, всі були на висоті! Ну, причепуріться трохи і — гайда до міста.

— І візьміть з собою записи, — запропонував Майкл. — Хто знає, а що як натрапимо на який слід.

Майкл старанно помився — давно вже треба було, а Пітер перемінив сорочку й штани — одягнувся не тільки в чисте, а й в сухе. Джіл наділа свою найбарвистішу квітчасту сукенку, а Керол — блузку і брюки. Невдовзі всі зібралися на набережній і рушили до центра міста.

— Найперше нам треба з'ясувати, чи зможемо ми поміняти гроші, — почала Керол, коли вони йшли звивистою вуличкою, обабіч якої стояли старовинні будинки, а посередині протікав вузький і вельми смердючий канал. — Побачимо, що нам дадуть при обміні, а тоді дізнаємось, які тут ціни.

— Отой чоловік з бензоколонки брав фунт стерлінгів за сто сорок франків, — сказав Майкл. — Отже, франк дорівнює приблизно двом пенсам.

— Зовсім легко рахувати, — сказала Керол. — Дякую тобі, Майкле.

Дорогою дітям зустрілося стільки цікавого і незвичного, що до базарної площі вони добралися не так скоро. Йдучи вуличками, вони бачили крізь вікна одягнених у все чорне літніх жінок, що сиділи за верстатами й плели гарні мережива. Одна жінка усміхнулася до них, коли вони дивилися крізь відчинені двері на її роботу, і запросила їх англійською мовою увійти в дім. Джіл і Керол мов зачаровані спостерігали, як вона працює; Майкл нетерпляче чекав на них, а Пітер спокійно стояв неподалік.

— Купімо для мами оцю чудову мереживну хустинку, — запропонувала Джіл. — Якщо тільки вона не дуже дорога.

Але виявилося, що хустинка коштує зовсім дешево. За якихось двадцять франків старенька продала їм дуже гарну, витончену мереживну хустинку та ще й охоче погодилася взяти фунтову банкноту і дала їм решту бельгійськими франками.

Тим часом Майкл, мимохіть оглядаючи кімнату, помітив стару Біблію в шкіряній оправі, що лежала біля гасової лампи.

— Ця Біблія фламандською мовою? — спитав він, побачивши, що її надруковано не по-французьки.

— Ні, голландською, — відповіла йому жінка. — А ви вмієте читати по-голландськи?

— Ні. Але я знаю, що це Біблія. — Він обернувся до Пітера. — Перепишімо по-голландськи ті вірші, які ми не розуміємо. Я знаю, Біблія однакова будь-якою мовою, а все ж, може, в голландському тексті натрапимо на якийсь ключ до запису. В англійському ми могли й не помітити його.

— Як це — не помітити? — спитав Пітер. — А втім, шкоди від того не буде. — Він витяг блокнот і олівець. — Перепиши, якщо хочеш. Тут, у блокноті, є всі шифровані посилання.

Майкл перегорнув кілька сторінок Біблії.

— Так і є, — сказав він. — Бачиш, все збігається, я вже не кажу про номери віршів. Ось у цьому, наприклад, є слово «de duivel», очевидно, воно означає «диявол».

— Поклавши блокнота на стіл, Майкл заходився переписувати, старанно копіюючи кожне слово. Всі чекали, поки він скінчить, і спостерігали тим часом, як жінка плела мереживо.

Нарешті діти попрощалися зі старою мереживницею і невдовзі вийшли на велику площу, в одному кінці якої височіла дзвіниця; у вечірньому повітрі, лунали видзвонювані на ній гімни та народні мелодії. Навколо площі розмістилося чимало невеличких кафе. Обговоривши меню, вивішені біля дверей кожного з них, гості Керол уподобали кафе, що стояло на розі невеличкої бічної вулиці, увійшли до нього й посідали за круглим столиком біля вікна.

— Здаюся, — сказав Майкл, повертаючи Пітерові блокнот, який він весь час вивчав. — Ніякого ключа в голландському варіанті я не знайшов. Він ані трохи не кращий від того, що є у нас.

— А той сам по собі нічого не значить, — додала Джіл. — Все упирається у ті два записи, які здаються просто безглуздими. І записи з літерою «К» теж безглузді.

— Забудьмо хоч на цей вечір про шифр, — запропонував Пітер. — Ми — гості Керол і прийшли сюди втішатися життям.

Після морської подорожі Джіл почувалася не зовсім добре, отож замість ситої вечері вона замовила собі тільки каву і тістечко. Пітер, блискавично підрахувавши у думці всі ціни, зауважив, що справжня вечеря обійдеться надто дорого, і всі погодилися з ним. Але те, що вдома, в Англії, було б просто звичайною кавою з кексом, тут, у Брюгге, виявилося великими порціями смачних збитих вершків ї легенькими, як пух, тістечками.

— Перше ніж ми підемо звідси, я хочу виголосити промову, — урочисто мовила Керол. — Ось що я скажу: нам просто пощастило, що в нас такий чудовий шкіпер, котрий завжди знаходить вихід з будь-якої скрути.

— Браво! Браво! — закричав Майкл.

— Те ж саме я хотіла сказати і про нашого головного інженера, — вела далі Керол. — Адже це Майкл визначив, що у нас скінчився бензин.

— А ще ми маємо добрячого кухаря — це Джіл, — втрутився Майкл. — Добра, мила солонина!

— А який же чин у Керол? — спитала Джіл.

— Вона — пасажир.

— Е ні, — заперечив Пітер. — Вона… У кого будуть які пропозиції?

— Старший помічник капітана, — відповіла Джіл. — І тоді всі найважливіші посади у нас будуть розподілені.

У чудовому настрої діти йшли бруківкою до катера і невдовзі вже міцно спали на своїх койках. І лиш наступного ранку, тільки-но в шлюзі почало прокидатися життя, їх розбудило важке чахкання моторів на баржах. Свіжі й бадьорі, діти зійшли на палубу, і коли після сьомої години перша вервечка суден, що прямували течією вгору, повільно рушила у великий круглий шлюз, вони були готові зайняти серед них своє місце.

Подорож до Гента виявилася не дуже цікавою — миля за милею канал тягся через низовину, до того ж краєвид раз у раз затуляли високі насипні береги. Довго доводилося чекати, поки розведуть численні мости, а тому на околицю Гента прибули вже після полудня. Ліворуч вони побачили величезний міст, під ним, як показувала Пітерова карта, йшов бічний канал, який сполучався з судноплавним нижче шлюзу. Пітер повернув каналом і після кількох стоянок біля розвідних мостів вони підійшли до шлюзу з низькими кам'яними стінами. Поки чекали, коли спаде вода в шлюзі, Майкл із шланга на шлюзовій стіні наповнив цистерни водою, а Керол і Джіл скористалися нагодою, щоб купити хліб і масло в крамничках на набережній.

Доки вибралися з Гента, згаяли чимало часу. Треба було пройти шлюз, за ним виявився шосейний міст. Потім ще один міст — залізничний: довелося чекати цілу годину, поки його розвели, а далі знову шосейний. Це була дуже цікава споруда на понтонах: щоб пропустити судна, буксири відтягали їх у різні сторони. А коли всі ці перешкоди опинилися позаду, перед ними відкрився величезний канал, по правому березі якого тяглися доки, де розвантажували й навантажували великі океанські судна.

— Цей канал не менш як удвічі ширший від Темзи, хоч це всього лиш канал, — в захопленні мовив Майкл. — Порівнюючи з ним, канал у Ріджент-парку здається просто рівчаком. Тут ми швидко підемо вперед.

У наступному місті їх знову затримали біля другого понтонного мосту. Коли вони минули його, Пітер подивився на свою карту.

— До кордону лишилося всього чотири кілометри, — мовив він. — Це приблизно дві з половиною милі.

— Нас там не затримають, як ти вважаєш? — спитала Джіл.

Пітер знизав плечима.

— Зачекаємо — там видно буде.

І справді, незабаром вони підійшли до невеличкого молу, що виступав у канал від правого берега; тут було пришвартовано більше десятка великих барж. Катер не встиг проскочити мимо — урядовець у якійсь незнайомій формі просигналізував їм зупинитися. Майкл неохоче дав «Норцю» задній хід і ловко причалив до молу.

Урядовець піднявся на катер і віддав честь. Пітер теж віддав йому честь, змусивши Майкла пирхнути від сміху.

— Ви з Англії?

— Так, — відповів Пітер.

— Куди прямуєте?

— До Дордрехта.

— Ага, тоді усе гаразд. А паспорти у вас є?

— Ось, — поспішно відповіла Керол, виймаючи паспорт з кишені куртки.

Урядовець кивнув головою.

— Не тут, — пояснив він. — Якщо ви йдете в Голландію, то паспорти пред'явите он там, в голландській митниці. — Він показав на пристань на протилежному березі, ярдів за триста чи чотириста від них. — До побачення. — Урядовець знову віддав честь і стрибнув на берег.

Серед команди «Норця» якусь мить панувало мовчання.

— Я знала, що так буде, — сказала Джіл. — Пітере, а хіба не можна знайти якийсь інший шлях?

Пітер заперечливо похитав головою.

— Я вже дивився по карті, але іншого каналу немає.

— Я помітив досить дивне явище, — мовив Майкл. — Усі баржі і малі суденця зупиняються біля обох митниць, а великі пароплави минають їх. Гляньте, он іде один за течією. От подивіться!

Вниз по каналу спускалося велике вантажне судно водотоннажністю принаймні десять тисяч тонн. На ньому майорів червоно-білий прапор — датський, як визначив Пітер. Пароплав ішов із швидкістю близько восьми вузлів на годину і минув бельгійську та голландську митниці, навіть не уповільнивши руху. А чотири баржі, що пливли за ним попарно на буксирах, пришвартувалися перед «Норцем» для митного огляду. Невдовзі після них показався американський танкер, що йшов з Гента, він теж проминув митниці — і ніхто його не зупинив.

Нараз Пітер схопився на рівні.

— Я придумав! — крикнув він. — Слухайте, ви згодні ризикнути? Зрештою найгірше, що може трапитися, — нас затримають.

— Що ти хочеш зробити? — зацікавлено спитала Керол. — Ти ж, певно, не збираєшся промчати прямо через кордон?

— Отак і треба зробити! — у захваті вигукнув Майкл. — Промчати прямо, прикинувшись, що ми теж велике судно.

Але Пітер заперечливо похитав головою.

— У мене краща ідея, — сказав він. — Ось побачите!

Він запустив мотор, вивів катер на середину каналу і став чекати.

— Пливімо далі, — підганяв його Майкл. — Ми готові. На що ти чекаєш?

Пітер обернувся і глянув уздовж судноплавного каналу.

— Ось на що, — коротко сказав він, кивнувши на великий вантажний пароплав, що тільки-но виткнувся з-за далекого повороту.

Минуло кілька хвилин, поки пароплав порівнявся з ними — прекрасне велике судно, прапор якого Пітер так і не зміг визначити. Не реагуючи на настирливе Майклове розпитування, він пропустив судно трохи вперед і лише тоді повів за ним «Норця», широко відчинивши дросельну заслінку. Він зробив це в ту мить, коли величезний корпус пароплава був між ними і митницею на голландському березі.

— Ти хочеш іти за пароплавом? — спитала Джіл.

— Ні. Ми просто зникнемо, от і все, Керол!

— Що, Пітере?

— Біжи на ніс і ляж там. Як тільки побачиш край митного молу, підніми ногу. А ти, Джіл, зробиш так само на кормі. Ну, гайда на місця! Швидко!

Катер повільно йшов уперед, сховавшися за великим пароплавом, а дівчата побігли на свої пости.

— Ти, Майкле, слідкуй за Джіл на кормі. Як тільки вона підніме ногу — скажеш мені. А Керол я сам добре бачу звідси.

Майкл обернувся і почав стежити за сестрою; Пітер підвів катер ще ближче до судна. Воно йшло без вантажу, лопаті його гвинта лунко ляпали на поверхні води.

— Ну от! — вигукнув Майкл. — Джіл підняла ногу!

Пітер збільшив швидкість катера, просуваючись трохи далі під прикриття пароплава.

— Джіл опустила ногу, — доповів Майкл, сповнений почуття обов'язку.

— Гаразд. Ми якраз на траверзі і, мабуть, зовсім прикриті. По-моєму, митниця зараз напроти нас. Отже, нам треба просуватися потроху і триматися ближче до носа пароплава, щоб нас не видно було з митниці, коли йтимемо далі каналом.

Пітер здійснював свій план з великою майстерністю, так що дівчатка більше не піднімали ноги для попередження. Проте йому довелося пережити кілька неприємних хвилин, коли на каналі з'явилася вервечка великих рейнських барж і пішла назустріч «Норцю» та судну, за яким він ховався. Наближаючись до барж, пароплав дав гучний гудок і почав притискати катер до берега, але Пітер не відставав — не смів ризикувати, щоб «Норця» помітили з протилежного берега. Оскільки катер не уповільнював ходу, вантажний пароплав зменшив швидкість, тоді Пітер зробив те ж саме. З капітанського містка пролунав обурений крик, але Пітер уперто тримався свого місця. Коли баржі пройшли по той бік його велетенського супутника, катер гойдався на хвилях, піднятих носом пароплава, всього за три ярди від берега, а сам пароплав був лиш за двадцять футів від лівого борту «Норця». «Хоч би не наразитися біля берега на підводні палі», — похмуро подумав Пітер.

Пройшовши ще з чверть милі, пароплав збільшив швидкість на один-два вузли, щоб перегнати катер. Але Пітер ще не зважувався вивести «Норця» на видноту, отож він відкрив дросель майже до краю, намагаючись триматися на одному рівні з носом судна. Пароплав знову оглушливо загудів, і Пітер одразу ж зрозумів причину: попереду показався шлюз. Канал звужувався в цьому місці і проходив між двома стінами; ворота між ними можна було зачиняти, відділяючи таким чином частину каналу для осушування і чистки. Пітер глянув назад і пересвідчився, що катер все ще схований від митників за корпусом пароплава, потім знову перевів погляд на канал. Яка завширшки відстань між стінами? Визначити було дуже важко, але цілком ясно одне: капітан торгового судна вважає, що місця там замало для паралельного проходження обох суден, бо пароплав знову прогув кілька разів — це були короткі, різкі, владні гудки. Відтак капітан узяв мегафон і прокричав щось Пітерові незнайомою мовою.

— По-моєму, він сердиться, що ми переганяємо його, — сказав Майкл усміхаючись.

Пітер відкрив дросель до самого краю, і «Норець», розтинаючи хвилі, що одна за одною відкочувалися від носа корабля, помчав уперед. Фут за футом він поступово випереджав пароплав, а перед самою шлюзовою стіною різко повернув і, мало не торкнувшись вигнутого форштевня судна, проскочив крізь щілину в шлюз.

— Х-ху! — вихопилося в Пітера. — Якби у нас раптом заглух мотор, ускочили б ми в халепу. Нас, так би мовити, не дуже полюбляють на цьому судні. Ну, та дарма, ми все ж проскочили. Шлюз прикриє катер, навіть якщо пароплав відкараскається від нас. А потім ми переберемося у другий кінець шлюзу.

Проскочити то проскочили, але Пітер не врахував того, що трапилося згодом. Величезний пароплав розганяв воду у різні боки і цим виштовхував корму катера на поверхню. Як не надривався Пітер біля штурвала, а «Норця» все ж тягло до пароплава — відстань до могутнього корпусу, що нависав над ними, поступово скорочувалась.

— Майкле! — крикнув Пітер. — Я не можу відвести катер. Його тягне до пароплава.

Джіл у цей час дивилася назад і нічого не помічала. Керол теж не тривожилася, бо вважала, що пливти так близько від пароплава входить у Пітерові плани. Тільки Майкл з жахом дивився, як зменшується між ними відстань — ось уже лишилося трохи більше фута. Він глянув у напружене обличчя Пітера, але не сказав ні слова.

Пітер не міг повернути штурвал праворуч — вони наштовхнулися б на корму. Не міг він і розвернутися ліворуч — катер був надто близько від пароплава. І тоді Пітер зробив єдине, що йому залишалося, — дав повний хід назад і завмер у тривожному чеканні. Майже відразу величезний чорний борт пароплава почав насуватися на них, бо випукла середина корпусу судна наближалася швидше, ніж «Норець» відходив назад.

— Керол! — заволав він. — Стережись!

Пітер устиг помітити, що дівчинка, лежачи на носі, звісила руку через лівий борт. Керол оглянулась, скрикнула і, схопившись на коліна, відсмикнула руку саме в ту мить, коли пароплав, ковзнувши бортом, з силою вдарив «Норця». Мале суденце ледве не перевернулося. Почувся зойк, потім сплеск води — Керол зникла в каналі.

Пітер пополотнів від хвилювання, але не розгубився. Він пам'ятав: найперше, коли хтось упаде за борт, — це зупинити мотор; щоб людину не затягло під гвинт. Він швидко перевів важіль в нейтральне положення. «Норця» ще раз стукнуло об борт торгового судна, аж він затремтів від удару. Нарешті пароплав пройшов уперед, і катер загойдався, наче корок, на хвилях кільватера.

— Мерщій з рубки! — Пітер кинувся на палубу, а Майкл услід за ним.

— Керол! — закричав Пітер.

Майкл кинув швидкий погляд на корму.

— Пітере! Джіл теж немає!

Пітера у дрож вкинуло, коли він побачив, що сестрине місце на кормовій палубі порожнє.

— Джіл! — заволав він. — Керол!

Мовчанню, здавалося, не буде кінця. Пітер дивився, як великий пароплав віддаляється від них, так ніби нічого й не сталося.

— Керол! Джіл! — ще раз крикнув Пітер уриваним від хвилювання голосом.

— Пітере! — почулося з правого борту. З величезною радістю упізнали вони голос Джіл. Кинувшись до борту, шкіпер побачив обох дівчаток у воді коло «Норця».

— Майкле, мерщій линву!

Майкл кинув йому кінець, а сам перехилився через борт і спустив униз один з великих кокосових кранців. Катер уже майже не хитало, і невдовзі обох дівчаток витягли на палубу. Струмені води стікали з їхнього одягу.

— От Керол і вдруге викупалася, — сказав Майкл усміхаючись. — Перший раз в Мейплдергемі, а тепер тут. Доведеться прив'язувати її мотузком за ногу.

— Я нічого не могла вдіяти, — виправдувалася Керол, викручуючи волосся. — Все сталося так несподівано.

— Це я винен, — визнав Пітер. — Нас потягло до пароплава. Я цього не сподівався і нічого не зміг зробити.

— Уявіть тільки — Джіл теж упала в воду, — кепкував Майкл. — Оце так парочка — водою не розіллєш.

— Зовсім я не падала, — заперечила Джіл.

— Не падала? А чого ж ти така мокра?

— Бо я пірнула, — пояснила Джіл.

Пітер здивовано глянув на неї.

— Ти хочеш сказати… ти навмисне кинулась у воду?

Джіл кивнула головою.

— Тільки-но ми стукнулись, я обернулась і побачила, що Керол упала за борт. Її довго не було видно, отож я пірнула услід за нею.

Керол пригорнула до себе мокру подругу.

— Нічого зі мною не сталося, Джіл. Мене, мабуть, потягло кормовою хвилею вниз, а потім я виринула якраз поруч тебе. А я весь час думала, що тебе теж викинуло за борт при зіткненні.

— Годі про це. Що ж, ми оце цілий день будемо стояти і базікати? — спитала Джіл. — Треба ж рушати на пошуки скарбів. Ходімо, Керол, перевдягнемося, а хлопці тим часом хай ведуть катер далі.

— Ну, й ускочили ми в халепу! — сказав Пітер, коли дівчатка спустилися вниз. — Я більше на таке ніколи не зважуся.

— Та що там! — заспокоїв його Майкл. — Справа варта і заходу. Ми спритно проскочили митні пости, і ніхто з них нас не помітив, то хіба треба зважати на те, що хтось там пірнув? Тим паче, що викупалися дівчата, а не ми.

Пітер засміявся.

— Це зовсім не по-лицарськи, Майкле, — дорікнув він.

На той час, коли дівчатка повернулися на палубу, щоб висушити волосся на сонці, «Норець» мчав мимо цілого ряду широких бічних каналів, де стояли велетенські вугільні баржі, маленькі каботажні пароплави і безліч різних дрібних суден. В одному з каналів розмістилася невелика суднобудівна верф. Повітря дрижало від гуркоту пневматичних молотків — то клепальники обшивали листовим залізом корпус вантажного пароплава. Майкл завжди любив дивитися на роботу будівельників чи майстрів і теж зацікавлено позирав на верф.

— Це Терньозен, — оголосив Пітер. — По карті, яку нам дав той чоловік в Остенде, лишилося близько кілометра до пристані, а там канал кінчається. Звідти ми увійдемо в гирло Шельди.

— Там, мабуть, є шлюз?

— Думаю, є.

— Чудово! Мені подобаються тут шлюзи — вони не такі, як у нас.

Обігнувши поворот праворуч, вони опинилися в каналі, де стояли в ряд баржі. В кінці виднівся гарний підйомний міст, пофарбований у ясно-зелений колір.

— Все це дуже схоже на картину, яка висить у нас у класі! — вигукнув Майкл. — Глянь, отой великий вантаж на кінцях балок врівноважує вагу дороги.

Пітер зупинився майже біля самого мосту і причалив до пришвартованої баржі, з якої робітники вивантажували цеглу. Через міст саме проїжджав трактор, а за ним — віз і кілька велосипедистів. Пітер терпляче перечекав, поки всі вони проїхали, а потім дав три гудки: так робили біля мостів пароплави, що зустрічалися їм раніше. Чоловік у контрольній будці відірвався від газети, яку досі читав, заперечливо похитав головою. Пітер здивовано глянув на нього і показав рукою на причали за мостом.

Чоловік знову похитав головою, але цього разу відклав газету, вийшов, із своєї зеленої будки, попрямував до набережної і ступив на ніс навантаженої цеглою баржі

— No sluys[14], — сказав він ламаною англо-голландською мовою.

— No sluys.

— Слюйс? — повторив Пітер, наслідуючи його вимову. — Що таке «слюйс»?

Чоловік поманив пальцем Пітера на берег і показав и; шлюзові ворота за набережною.

— Sluys, — сказав він.

— А-а, шлюз, еге? Будь ласка, нам треба підійти до шлюзу.

— Нема слюйс. Нема води.

— Але ж у ньому повно суден, — заперечив Пітер, показуючи на цілий ліс мачт всередині шлюзу.

— Так. Але зараз немає води. Ці судна — вони пройдуть. Потім — нема води — вісім годин. — Чоловік вийняв годинник і пальцем повів по циферблату від стрілки, що стояла між третьою і четвертою, до одинадцятої години. По цифрі «одинадцять» він постукав пальцем.

— Що? Аж увечері?

— Увечері… Одинадцять. Зараз нема води. Після цих суден — нема слюйс до вечора.

Пітер кивнув головою — усе, мовляв, зрозумів. Чоловік повернувся до своєї будки і взяв газету, а юний шкіпер сповістив цю сумну новину членам команди. Нічого не вдієш, доведеться чекати.

— Але ж, Пітере, чому чекати? — обурився Майкл.

— Зараз відплив — ось що він мав на увазі.

— Хоча б моряки не наздогнали нас, — зауважила Джіл.

— Або митники, — додав Пітер. — Сподіватимемося на краще. А тим часом можна їсти, спати і вештатись по крамницях.

— І ловити рибу, — додав Майкл. — Я піду на берег. Ніколи не знаєш, що може впійматися в такому місці.

Від полудня й надвечір час тягся страшенно повільно. Дівчатка хотіли викупатися біля пляжу за дамбою, але вода була така брудна, що вони тут же відмовилися від свого наміру, повернулися на катер і лягли на палубі — загорати й балакати про свою школу. Пітер сидів у стерновій рубці і з тривогою стежив, чи не з'являться на набережній поліцейські, урядовці з митниці або Білл і Джо. Майкл задоволено кидав волосінь з нижніх воріт шлюзу, і хоч ніщо не клювало на його наживку, він все ще не втрачав надії і вірив, що десь там, в каламутній воді, причаїлися величезні рибини.

Джіл винесла на палубу чай, Керол і Пітер підсіли до неї. Якийсь час пили чай мовчки, відтак шкіпер зненацька звернувся до Джіл.

— Про що ти думаєш, Джіл?

— Я? Та так, ні про що. Все не йдуть мені з думки Янові скарби. Здається, ми так давно були в Абінгдоні, що вся ця історія стала казкою. А що, як ми не знайдемо коштовностей…

— Повинні знайти, — твердо мовив Пітер. — Рано чи пізно, а в нас неодмінно виникнуть неприємності з властями через паспорти чи ще щось. Якщо ми знайдемо скарби, то все буде гаразд. А ні, тоді…

— Що тоді? — спитала Джіл.

— Тоді татовій установі треба буде все це розплутувати, а нам доведеться пояснювати якось свої вчинки.

— Татові й мамі буде страшенно прикро, — мовила Джіл. — Вони ж повірили нам, що нічого поганого ми не зробимо. А ще ми відповідаємо за Керол.

Керол зітхнула.

— Будь ласка, не повертайтеся знову до цього. Справді-бо, ви, Бренксоми, завжди мучитесь і розмірковуєте: чи слід було робити те, що вже зроблено. За винятком Майкла, він не такий — ніколи ні про що не жалкує. Навіть якщо й не спіймає риби — не хвилюється. От ви обоє хіба не можете сказати собі: ми вирушили на пошуки скарбів і неодмінно знайдемо їх.

— Ти щось дуже впевнена, — зауважила Джіл.

— Авжеж, цілком впевнена. Я вірю, що ми знайдемо скарби.

— Але ж ми навіть не знаємо, як починати пошуки, — заперечила Джіл.

— О, ради бога! — розсердилася Керол. — Годі сидіти і балакати про це, ходімо краще до крамниці або куди завгодно. Кінчайте пити чай і підемо на берег.

«Добре їй так говорити, — подумала Джіл, трохи образившись на слова подруги. — Вона не порушила обіцянки і їй не треба піклуватися про батьків, котрі вважають, що донька все ще на Темзі поблизу Оксфорда, а не за сотні миль звідти, в чужій країні. Що ж, у неї навіть, паспорт є».

— Я теж піду з вами, — зауважив Пітер.

Йому не хотілося, щоб серед членів його команди виникали чвари. І без того у них досить труднощів, тож не варто створювати ще й напружену атмосферу.

Багато купувати не треба було, але Джіл все ж обміняла в банку кілька фунтів стерлінгів. Банківський службовець попросив у неї паспорт, щоб внести туди помітку про обмін грошей, і Керол подала свій. Паспорт був мокрий, бо побував у каналі, але службовця це тільки розсмішило, і він люб'язно, наскільки міг, підсушив його промокальним папером.

Повернувшись на катер, Пітер наповнив бак бензином і радісно відзначив, що пальне тут значно дешевше, ніж в Англії. Відтак, залишивши дівчаток на катері, він прогулявся по набережній до шлюзу. Відплив досяг найнижчого рівня, і в короткому каналі — від шлюзових воріт до головного фарватеру — майже не було води. За дві-три милі видно було далекий протилежний берег. Десятки різних суден повільно пливли вгору і вниз широким гирлом Шельди.

— Є якийсь улов, Майкле? — неуважно спитав Пітер, стоячи на шлюзових воротах.

— Нема, але буде, — впевнено відповів Майкл.

Пітер постояв ще трохи, мовчки дивлячись над водним простором у далечінь. Десь там, за річкою, лежить Дордрехт, але він повинен визнати, що навіть найменшого уявлення не має, яким шляхом повернути, коли вони вийдуть з гавані; до того ж доведеться пливти в непроглядній пітьмі, і це ще більше пригнічувало його. Оглядаючи баржі, він ішов назад до басейну і міркував, у кого б тут розпитати дорогу. З деяких барж, коли він проходив мимо, на нього люто гавкали собаки, з інших, де видно було величезні стернові колеса, його проводжали байдужі погляди дітей.

— Ти англієць, еге?

Пітер здригнувся, сподіваючись побачити перед собою урядовця з митниці або поліцейського. Але голос належав червоновидому шкіперові з баржі, що стояв на набережній позад нього.

— Так, — відповів Пітер трохи винуватим тоном. — Он там наш катер. Ми йдемо в Дордрехт.

— А-а! Дорогу знаєте?

— Ні.

Шкіпер по-дружньому усміхнувся Пітерові. Найперше він заходився розповідати, що плавав на багатьох британських вантажних суднах, а під час війни служив у голландському військово-морському флоті в Англії. І лиш потім повів мову про те, що найбільше цікавило Пітера.

— Дорогу знайти неважко. В шлюзі буде повно суден, мабуть, не менше двадцяти. Вони вийдуть з нього опівночі. А ти не відставай від них, зрозумів? Вибравшись із гавані, деякі з них повернуть ліворуч — до Флісінгена. Але більшість піде праворуч — до Дордрехта чи Антверпена. Ті, що прямують до Антверпена, піднімаються річкою вгору чотири чи п'ять годин. А ті, що до Дордрехта, йдуть півтори години до Південно-Бевеландського каналу. Оцим шляхом ти й підеш. Я теж туди пливу. Бачиш, он там стоїть моя баржа «Двоє братів».

Подякувавши шкіперові, Пітер спитав, чи можна йому йти слідом за його баржею.

— Я пришлю до вас сина — він доведе катер до каналу. Дорогу він знає і вхід до каналу теж. Він також говорить по-англійськи — під час війни учився в Англії, у Портсмуті. Мабуть, краще, щоб він довів вас до самого Дордрехта.

Ця пропозиція підбадьорила Пітера, і він задоволено прийняв її. Домовилися, що за кілька хвилин до одинадцятої, коли має відчинятися шлюз, Віллем прибуде на «Норець».

— Отже, до вечора, — сказав капітан баржі, подаючи руку.

— До вечора, — потис йому руку Пітер. Він поспішив на «Норець» у значно бадьорішому настрої, ніж коли йшов звідти.

Керол дуже зраділа звістці про допомогу, але Джіл сприйняла її з сумнівом.

— Моряки теж пропонували нам допомогу, — нагадала вона Пітерові, — і ти знаєш, що з того вийшло.

Пітерові й на думку не спало, що він може повторити попередню помилку. Проте він був певен, що голландець не обманює його, і прямо сказав про це.

— Але звідки ти можеш знати?

— Я просто відчуваю, що це неможливо, — наполягав Пітер.

— Минулого разу ти те ж саме відчував, — дорікнула йому Джіл.

— Вони не можуть бути шахраями, — втрутилася Керол. — Якщо у них є баржа, то це, певне, баржовики.

— Ну, гаразд, — мовила Джіл. — Тільки щоб потім не казали, що я вас не попереджала.

Пітер помовчав.

— Ми всі потомилися, — сказав він по хвилі. — Нам усім треба трохи відпочити, бо принаймні половину ночі доведеться бути на ногах. Хто збігає за Майклом?

— Я, — зголосилася Керол. — По-моєму, це гарна думка — всім трохи поспати. Нам не стане сили розшукувати скарби, якщо ми ледве ноги волочитимемо.

На «Норці» було спокійно аж до пів на одинадцяту, коли Керол розбудив чийсь голос з берега. Вона схопилася з койки і виглянула в ілюмінатор. То доглядач прийшов попередити, що скоро розведе міст, щоб пропустити судна з шлюзу. Керол розбудила решту, і невдовзі діти, значно бадьоріші, із свіжими після сну силами, взялися кожен своїх обов'язків. Навколо них поступово пожвавлювалося життя: на баржах один по одному зачахкали потужні мотори, і канал весело поцяткували ходові вогні суден.

Услід за гуркотом, скреготом почувся брязкіт сталі — то крила мосту роз'єдналися і піднялися вгору, а червоні сигнальні вогні на ньому змінилися зеленими.

Пітер запустив мотор і засвітив ходові вогні. Ту ж мить з носа баржі, навантаженої цеглою, почулося бадьоре «Агов!» — то Віллем прибув для виконання своїх обов'язків.

З'ясувалося, що син шкіпера лиш на рік чи два старший від Пітера. Це був худорлявий, але сильний хлопець з білявим волоссям, гладенько зачесаним назад. Одягнений він був у синій светр поверх яскравої картатої сорочки.

Віллем, певне, зрадів, що йому випала нагода бути за лоцмана на катері, і невдовзі почувався в стерновій рубці зовсім як удома. Його по черзі познайомили з кожним членом команди. Але ще більше захоплення викликав у нього чай, що Керол принесла до нього. Тим часом як Пітер виводив катер, щоб зайняти місце серед численних суден перед ворітьми шлюзу, Віллем жваво ділився своїми спогадами про Англію і про свої шкільні роки.

— Ми всі ще вчимося в школі, — сказав Майкл. — У нас — шкільна команда.

— Он як? А ваші батьки — хіба вони не з вами?

— Ні, — зізналася Джіл.

— І ви четверо самі перетнули Ла-Манш і добралися до Терньозена на цьому малому суденці? — Віллем був вражений.

— Так, — відказала Керол. — Ми подорожуємо — у нас же канікули.

— Оце так! Недарма у нас кажуть, що англійці — нація моряків. Це таки правда, суща правда.

— Воно-то так, але ж і «Норець» — добре суденце, — зауважив Пітер. — Половина успіху належить йому.

— А Пітер — першокласний шкіпер, — додала Керол.

— Певна річ, що так. Ми на таку подорож не зважилися б. Ні, ніколи! — І Віллем подивився на Пітера, не приховуючи свого захоплення. — А тепер ви йдете в Дордрехт, так? І є одна дивовижна історія, пов'язана з Дордрехтом, точніше, з Дордрехтом і Англією. Мені тато розповідав її кілька років тому, але, по-моєму, то неправда… Хоча… хто його знає.

— Що то за історія? — спитала Джіл.

— Негарна історія, — нерішуче почав Віллем, — але я все-таки розкажу її вам. Багато лиха завдали фашисти Голландії під час війни. Одного разу вони знайшли цілу колекцію діамантів та інших коштовностей на величезну суму; її сховали голландські патріоти.

Пітер зиркнув краєм ока на членів своєї команди і побачив, що вони в подиві втупились у Віллема. Він міцно стиснув губи — це означало, що всім треба мовчати.

— Патріоти несподівано напали на німців і відбили у них коштовності, — нічого не підозрюючи, вів далі Віллем. — Вони доручили одному шкіперові з Дордрехта сховати їх. Тієї ж ночі він зник з Дордрехта з усім тим багатством, і більше його в Голландії не бачили. Але згодом стало відомо, що він добувся до Англії і — ніхто в цьому не сумнівався — коштовності взяв із собою. Пізніше, вже після війни, голландська поліція довідувалася про нього в Англії, і їй відповіли, що старий Ян — так звали шкіпера — справді прибув туди, але нічого при ньому не було. Коли голландські поліцейські поїхали в Лондон і попросили дозволу побачитися з ним, їм сказали, що Ян помер. Але вони, звичайно, цьому не повірили. Отож англійці запевняють, що Ян нічого з собою не привозив і що він помер. А в Голландії кажуть, що англійці відібрали в нього багатство, вбили його або запроторили до в'язниці.

— Що за підла брехня! — вихопилося у Майкла.

Пітер сердито глянув на брата.

— Ти так думаєш? — спитав Віллем. — Що ж, може, ти й маєш слушність. Я знаю англійців і не думаю, щоб вони так повелися із союзниками. І все ж… іншого пояснення нема. — Він замовк і виглянув у вікно. — Ми скоро увійдемо в шлюз. Вже відчиняються ворота.

Пітер тут же вирішив скористатися нагодою.

— Може, ти підеш з канатом на ніс, Віллеме…

— Можу піти. — Голландець вийшов із стернової рубки і подався на ніс катера.

— Буває ж таке! Як дивно він заговорив про Яна! — вигукнула Джіл.

— Ш-ш! Нас можуть підслухати! — застеріг Пітер. — Що ж нам робити?

— На мою думку, нічого не змінилося, — прошепотів Майкл. — Звісно, їхня версія — то дурниця, і нам нічого тривожитися.

— Воно, звичайно, так. Але я вважаю, нам треба розповісти йому про все, — тихо сказав Пітер.

— З якої б то речі?

— Бо, я певен, йому можна довіритись. Якщо він знає цю частину країни, то йому відомі й тутешні затоки і бухти — всі місця, де можна сховати скарби.

— Авжеж, Пітере. Він може стати нам у пригоді, — сказала Керол. — Розкажімо йому.

— Ні, не треба, — заперечила Джіл. — Вже й так це знає надто багато людей.

— Ось тому й треба йому розказати, — наполягав Пітер. — Хай хоч хто-небудь буде на нашій стороні. — Він неквапно повів «Норця» вперед і слідом за баржею пройшов у дальній кінець шлюзу.

Віллем крикнув з носа катера:

— Шлюзовий доглядач звелів нам стати в кутку, біля самих воріт.

— Гаразд. — Пітер провів «Норця» вздовж баржі і зупинив біля самого виходу із шлюзу. Віллем ловко кинув кінець каната, і шлюзовий доглядач начепив його на кнехт.

— Мерщій! — прошепотів Пітер. — Як нам бути — так чи ні? Сказати йому? Зрештою, нам може знадобитися його поміч.

— Я за, — відповіла Керол. — По-моєму, треба розказати.

— Гаразд. А ти, Джіл?

— Мабуть, можна було б, але… О, я не знаю! Мені треба ще подумати.

— Майкле?

— Мені хотілося б, щоб ми самі впоралися, але, мабуть, Керол має слушність. Я за те, щоб розповісти.

— Я теж згоден. — Віллем уже йшов назад уздовж вузенького містка. — Керол, ви з Джіл запросіть його вниз. Візьміть з нього обіцянку не говорити нікому ні слова, а потім розкажете всю історію. Ми з Майклом самі впораємось із катером. Очевидно, ми тут простоїмо якийсь час.

— Гаразд.

Віллем відчинив двері стернової рубки.

— Он там баржа мого батька, — показав він рукою в шлюз. — Четверта в ряду біля стіни.

— Віллеме, ходімо вниз, — запросила його Керол. — Нам хочеться показати тобі катер. Він тобі сподобається. — Вона вийшла з дверей рубки й у супроводі Джіл спустилася в люк. Біллем подався слідом за ними.

У носовій каюті Керол посадовила Віллема на стілець.

— Я хочу тобі щось розповісти, — почала вона серйозно. — Але обіцяй, що нікому ні слова.

Віллем щиро здивувався.

— Звісно, якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але про що йдеться?

— Про Яна і скарби. — І Керол переказала з самого початку все, що чули вони від батька Джіл. А потім про те, як знайшли шифровані записи, — хоча, про всяк випадок, про Біблію і не згадала, сказавши лише: «в одній книжці». Далі йшла неприємна правда про те, як їх підслухали і як викрали книжку, але, на щастя, вони встигли скопіювати написи. Вона проминула деякі пригоди, яких їм довелося зазнати, але розказала про Білла та Джо, про те, як команда «Норця» перехитрила їх в Рамсгіті і як їх було послано трамваєм до Зебрюгге. Заціпенівши в подиві, Віллем вислухав її до кінця. Відтак якийсь час сидів у задумі, а потім несподівано розсміявся.

— Гарна вигадка, міс Керол. Ти придумала найкращий кінець для історії про Яна. — Він відкинувся на стільці й щиро зареготав.

— Ти хочеш сказати, що не віриш? — Джіл аж засмутилася.

— Вірити? Як я можу вірити? Звідки ви можете знати про Яна, га?

— Мій тато — головний інспектор Скотленд-ярду, він займався цією справою, — гостро відказала Джіл.

Віллем знову розреготався.

— А твій брат — Шерлок Холмс, еге?

Джіл якусь мить вагалася, а потім пройшла мимо столу до шухляди, вбудованої під койкою, і висунула її. Понишпорила у ній трохи і знайшла те, що шукала. Це була папка з поштовим папером.

— Ось! — гордо мовила вона, розкриваючи панку.

Віллем глянув на папір. На ньому вгорі було надруковано напис: «Відділ карного розшуку. Скотленд-ярд. Лондон». Він узяв один аркуш, подивився на нього уважно, потім перевів погляд на Джіл і Керол.

— Прошу пробачити мені, — сказав він серйозно. — Я думав, що ти вигадуєш усе. А тепер, мабуть, повірю вам. І все ж я не зовсім певен.

Керол одважилася на ризикований крок.

— У вас на баржі є Біблія?

— Є, — здивовано відповів Віллем. — У тата в каюті є Біблія.

— Тоді, будь ласка, принеси її. Ми розгадали Янів запис, він посилається на вірші з Біблії, і ми знаємо, на які, саме. Сам побачиш, тоді в тебе не буде ніяких сумнівів.

Віллем підвівся був, але знову сів на стілець.

— Ні, в цьому немає потреби. Тепер я вам вірю. — Він злегка вклонився і потис руку спочатку Джіл, а потім Керол.

— То ти допоможеш нам? Розумієш, ми повинні розшукати скарби до того, як їх знайдуть злодії. Але, хоч ми й маємо шифрований запис, нам потрібка людина, котра знала б цей край, всі невеличкі затоки й водні шляхи. Нам не можна гаяти ні хвилини. Якби нашу таємницю не підслухали, то ми просто почекали б, поки повернеться з Америки батько Джіл, а тоді англійська і голландська поліція разом розв'язали б цю таємницю. Але чекати не можна — і ось чому ми перепливли Ла-Манш і самі шукаємо ці скарби.

Віллем кивнув головою.

— Звісно, я допоможу вам, якщо зможу. А як не зможу, то нікому нічого не скажу. Обіцяю.

— Ще одне, — втрутилася Джіл. — Ми не повинні говорити про це, поки перебуваємо в шлюзі. Хтось може нас підслухати…

— Мені весь час не хотілося вірити, що англійці вкрали Янові скарби, — тихо сказав Віллем. — Хоча кожен, хто знав цю історію, не сумнівався в цьому. Так, навіть поліція. Якщо ми знайдемо скарби, це буде велике діло, бо тоді нарешті всі взнають правду.

— До того ж Голландії повернуть її скарби, — додала Керол.

— Авжеж, — погодилася Джіл. — Усе це правильно. Але ми все ще не знаємо, де Ян сховав їх.

— Хоч і не знаємо, — мовила Керол, — але ми йдемо по сліду і завтра будемо в Дордрехті.

— О першій годині дня, а може, й раніше, — додав Віллем.

— Одна надія, що моряки не чекатимуть на нас в Дордрехті, щоб знову стежити за нами, — додала Джіл. — Сподіваюся, вони ще в Зебрюгге, але щось підказує мені, що їх там уже немає.

Керол підвелася.

— Ходімо нагору, до хлопців. І пам'ятайте: ні слова, поки ми в шлюзі.

— Ясно, — погодився Віллем, рушаючи до трапу. — Ані словечка.

Розділ сьомий

ДИЯВОЛ І ФІЛІПП

Лиш о пів на першу ночі численні судна, які скупчилися в шлюзі, повільно опустилися до рівня води, що з припливом прибувала в річку, і шлюзові доглядачі почали обертати величезні колеса, щоб відчинити ворота.

Пітер запустив мотор, і Майкл, котрий дрімав у своєму кутку, прокинувся.

Віллем висунувся з дверей рубки, щоб скинути брестроп. З глухим стуком упав на палубу носовий канат — шлюзовий доглядач кинув його з набережної. Пітер одштовхнувся ногою від стіни, направляючи катер до виходу з шлюзу.

— Дозвольте, я поведу катер, — сказав Віллем і став до штурвала. — Цю гавань пройти не так-то легко — припливна течія дуже швидка. — Він першим вивів катер крізь ворота і далі рушив вузьким проходом, пропускаючи ліворуч від себе зустрічні судна і тримаючи курс на купу каміння, що виступала з води біля хвилеріза.

— Стережись! — гукнув Пітер. — Ти посадиш катер на каміння.

Пітер спробував вихопити штурвал, але Віллем держав його міцно.

— Я знаю цю гавань, — коротко сказав він.

І справді, неподалік від мису припливна течія підхопила «Норця», кинула на фарватер і винесла на широкий водяний простір.

— Пробач, будь ласка, — ніяково мовив Пітер. — Я цього не знав.

— Де ж тобі знати! Об цей мис не одна яхта розбилася тільки тому, що мчала прямо на вихід з порту, — пояснив Віллем. — Треба знати, як провести тут судно під час неповного припливу, інакше…

Тим часом як «Норець» виводив за собою цілу процесію суден на річкові простори, почувся басовитий гудок сирени, і з-за хвилеріза виринули темні обриси величезного пароплава. В деяких ілюмінаторах ще не погасили світло; яскраві лампочки на верхівках мачт і зелений сигнальний вогник з правого борту сяяли так близько від берега, що, здавалося, пароплав ось-ось наскочить на мис.

— Отакої! Пароплав! — вигукнув Майкл. — Що ж він тут робить?.

Віллем засміявся.

— Йде до Антверпена. Судноплавний фарватер якраз на цьому боці, біля самого хвилеріза. — Він повернув штурвал праворуч, і «Норець» став дибки на хвилях від величезного пароплава.

Вервечка суден, що йшли за катером, почала ділитися — одні повертали річкою вниз на Флісінген, інші й далі пливли за кормою «Норця», котрий все ще вів перед.

— Я радий, що ти прийшов до нас, — зізнався Пітер. — Не знаю, що б ми робили без тебе, якби довелося йти попереду всіх суден, як оце зараз.

Віллем усміхнувся.

— Ну, тепер усе гаразд. Можеш стати до штурвала. Тримай курс на те велике червоне світло, доки я не скажу «досить». Потім ми перетнемо річку в тому місці, де вона повертає. Через вісім-десять кілометрів повернемо знову, а там уже близько й Гансвеєрд. Біля Гансвеєрда вхід до каналу.

Була чудова ніч, місячне сяйво лягло на воду, що ледь-ледь колихалася. Віллем пильнував на палубі, розпізнаючи дорогу по давно знайомих сигнальних вогнях. Пітер добре розумів: самі вони ніколи не змогли б пуститися в мандри серед ночі, хіба що тяглися б позад усіх, слідом за баржами. А тепер відстань між ними і вантажними суднами поступово збільшувалась.

— Бачите он той великий пароплав? — спитав Віллем, показуючи на судно, яке вони зустріли біля хвилеріза; тепер воно пливло попереду, на відстані з добру милю від «Норця». — Він зараз повертатиме. Ми теж там повернемо.

Завдяки досвідові Віллема перехід від Терньозена до Гансвеєрда тривав всього годину десять хвилин. Голландець знову став до штурвала і на швидкій припливній течії вправно підвів катер до темнуватого входу в порт. Тут він уповільнив хід, підійшов до хвилеріза і почав чекати, поки відчиняться величезні шлюзові ворота.

— Як тільки увійдемо в шлюз, митний урядовець вимагатиме паспорти, — ніби між іншим зауважив Віллем.

Члени команди «Норця» тривожно перезирнулися.

— В тім-то й річ, — пояснив Пітер, — що в нас нема паспортів.

— Нема паспортів? Але ж ви пройшли через бельгійський і голландський прикордонні пости нижче Гснта. Як же вас пропустили?

Пітер пояснив, як було діло. В Бельгії у них не питали паспортів, а каналом вони промчали не зупиняючись, сховавшись за вантажним пароплавом. Віллема надзвичайно потішило це пояснення, але разом з тим змусило задуматися.

— У мене є паспорт, — втрутилася Керол, щоб якось зарадити справі.

— Ну що ж, вистачить і одного, — мовив Віллем, — Тоді ось як ми зробимо.

План у нього був досить простий. Він і Керол лишаться на палубі і, якщо треба буде, покажуть свої документи. А решта спустяться в каюти і сховаються на той випадок, якщо митному урядовцеві заманеться оглянути катер.

— Я пропоную ось що, — подав думку Майкл. — Висуньмо шухляди в носовій каюті під койками, залізьмо за них. Потім Керол хай засуне шухляди. Місця за ними багато, бо тато часто тримає там канати і всяку всячину.

Не вмикаючи світла в каютах, вся команда спустилася вниз. На палубі лишився тільки Віллем. Діти витягли одну шухляду, і Джіл з допомогою Пітера, який засунув її ноги, насилу протислася крізь вузький отвір. Коли вона вмостилася там, притулившись до борту катера, Майкл проліз слідом за нею, і шухляду було засунуто. Пітер з великими труднощами сховався під протилежною койкою. Лежати було дуже незручно — два шпангоути боляче тиснули йому на груди.

Керол засунула за ним шухляду.

— Не хропти! — весело наказала вона.

З-під протилежної койки почулося хихотіння.

— Бажаю вам приємних снів, — жартома дражнила їм Керол. — А я зараз приготую щось смачненьке для нас з Віллемом. Неслухняним діткам, у котрих немає паспортів їсти не дозволяється. — І Керол, весело сміючись, зачинила двері каюти й повернулася на палубу.

Величезні ворота відчинилися, ціла флотилія барж повільно рушила із шлюзу і, поступово набираючи швидкість, попрямувала до виходу з гавані. Віллем почекав, доки не вийшла остання баржа і, тільки-но змінився сигнальний вогник, повів «Норця» в дальній куток широченного шлюзу. Тут він зупинився біля стіни, і Керол, взявши канат, піднялася драбиною на набережну.

Передбачення Віллема справдилося. Митний урядовець пройшов набережною під дуговими ліхтарями і по драбині спустився на катер. Він узяв два поданих йому паспорти, уважно переглянув їх і сказав щось голландською мовою.

— Він питає, чи нас тільки двоє на катері, і я відповів йому «так», — з невинним виразом на обличчі пояснив Віллем.

Урядовець ще раз подивився на паспорти і знову щось питав. Віллем довго пояснював йому. Керол почала нервувати, хоч намагалася триматись так, ніби це її зовсім не обходило.

— Він питає, чому на катері англійський прапор, якщо ти новозеландка, а я — голландець. Я відповів, що мене найняли за шкіпера, а твої батьки поїхали до Антверпена у справах. Ми зустрінемося з ними в Дордрехті, адже так?

— Так, так, — поспішила згодитися Керол, киваючи урядовцеві головою.

Помітно було, що урядовець усе ще вагається. Окинувши поглядом палубу, він побачив люк. Керол люб'язно кинулася відкривати його, а Віллем залишився на палубі біля стернової рубки.

Урядовець спустився трапом, і Керол увімкнула світло в камбузі. Він тільки на мить заглянув у нього і пішов до носової каюти. Там відчинив підвісну шафу, а потім глянув на койки й розкидані на них речі. На щастя, в каюті не валялося жодної хлоп'ячої речі. А втім, пара коротеньких штанців таки лежала на видноті. Керол нишком схопила їх і сховала за спину. Решта речей належала Пітерові і цілком могла зійти за одяг дорослої людини.

— Ваш батько в Антверпені? — метнувши на Керол погляд, спитав урядовець.

— Так. У справах.

— Яких саме?

Раптом Керол сяйнула в голові смілива думка. Вона показала на шухляду, за якою причаївся Пітер. Урядовець нахилився й висунув її. Почувши цей шум, троє безпаспортних у схованці навіть дихати перестали з переляку. Жбурнувши штанці на стілець і сівши на них, Керол схилилась над шухлядою і витягла звідти папку з поштовим папером. Вона дістала один аркуш, показала на надрукований вгорі напис і приклала палець до губ. Це справило блискавичне враження.

— О! Ваш батько ловить злочинців?

— Так. — Керол енергійно закивала головою. — Скотленд-ярд.

— Але ж ви з Нової Зеландії? Як же це пояснити?

Керол через силу ковтнула клубок, що підкотився їй під горло, — це й справді треба було якось пояснити.

— Мій батько — англієць, а мати — з Нової Зеландії, — одчайдушно пробурмотіла вона, а серце закалатало їй у грудях. — Я народилася в Новій Зеландії.

Пояснення було не дуже переконливе, але воно, певне, цілком задовольнило урядовця. Він поклав аркуш на папку і з грюкотом засунув шухляду, боляче вдаривши Пітера по ліктю. Потім ще раз глянув на паспорт і віддав його Керол.

— Прошу вибачення. Все гаразд.

Він віддав честь, піднявся трапом на палубу, а потім по драбині вибрався на набережну. Керол вийшла за ним на палубу. Вона поклала собі нічого не казати Віллемові, аж доки не закінчиться огляд інших суден. І тільки тоді, коли катер увійшов у короткий судноплавний канал, що перетинав Південно-Бевеландський перешийок, вона спитала, чи не час випустити членів команди із схованок.

Але Віллем відказав: «ні, треба ще почекати». Якщо в митника якась підозра, він може ще раз обшукати катер при виході з каналу. Віллем вважає, що команда має лишатися у схованці, поки не пройдуть наступний шлюз.

Керол збігла вниз, витягла шухляди і, пояснюючи друзям становище, просунула кожному по плитці шоколаду. Потім старанно сховала Майклові штанці і пішла в камбуз готувати сніданок для себе і Віллема.

Вже зовсім розвиднілося, коли суденце вийшло з каналу. На превелику радість, ніхто їм більше не докучав, ніхто не збирався ще раз оглядати катер. Як тільки «Норець» вибрався з порту і знову вийшов на водяний простір, Віллем сказав, що тепер можна випустити «в'язнів». І Керол одного за одним повитягала своїх закляклих, змучених товаришів. У поганому настрої вони виходили на палубу, потягалися, стогнали, кліпали очима від світла й невдоволено бурчали.

— Коли він почав висовувати шухляду, я подумав, ще тепер кінець — зараз усіх викриє, — сказав Пітер. — Я цілу вічність не переводив дихання і мало не задихнувся.

— І я теж, — додав Майкл. — Одначе нам таки требі було сховатися.

Керол засміялася.

— Який у вас сумний вигляд, — мовила вона. — Поснідаємо, тоді ви всі почуватиметесь краще.

Після сніданку всі відчули себе бадьоріше, і Майкл змінив Віллема біля штурвала.

— Тримай курс по фарватеру, — порадив голландець. — Він позначений з одного боку червоними бакенами, а з другого — чорними.

— А де баржа твого батька? — спитала Джіл.

— Лишилася десь далеко позаду. Він не попав разок з нами у шлюз в Гансвеєрді. Це мале суденце йде дуже швидко, а «Двоє братів» — повільно. Баржа нас не наздожене.

— Ось послухай, Віллеме, — сказав Пітер. — Ми думаємо, що Ян по дорозі з Дордрехта до Англії сховав скарб в якійсь затоці між Дордрехтом і Північним морем. Чи міг він пройти цим шляхом?

— Гентським судноплавним каналом він не поплив б і то певно. Бельгію було окуповано, і він не міг ризикувать йдучи повз порти і військові пости. Через шлюзи теж іти було небезпечно.

— Так, я розумію. Отже, він не міг скористатися і тим каналом, який ми оце зараз пройшли.

Віллем кивнув головою.

— Звісно, ні. Але ж є інші шляхи, і до того ж немало.

— Справді? — Керол була прикро вражена.

— Так. Він міг вийти до моря поміж островами. Наприклад, он там, мимо Зирикзе. — Він показав на церковну дзвіницю, що височіла за кілька миль ліворуч від них. — Он там він міг добратися до моря. У вас є карта?

— Карти нема, є тільки переведена на прозорий папір копія. Зараз принесу.

Коли Пітер повернувся, Віллем глянув на перемальовану Майклом карту. Вся Голландія на ній була не більше чотирьох дюймів завдовжки, але проходи між островами вийшли досить чітко.

— От бачите, — сказав Віллем, — дуже багато виходів до моря. Як же ви думаєте шукати?

— Треба добратися до Дордрехта і один за одним пройти всі шляхи, якими міг вирушити Ян. І щоразу, як тільки зустрінеться яка затока, старанно обстежити її.

— Ого! То велика робота. А ми тут думаємо, що Ян приплив з Дордрехта по річці Кіль, проте він міг обрати і Ваал чи Маас. Але, по-моєму, Кіль найбільш підходить, бо не протікає через міста.

— Це слушна думка, — погодився Пітер.

— Гляньте! — перебив їх Майкл. — Гляньте! Літак!

Віллем виглянув у ліве вікно. За милю від них чи, може, й більше в повітрі повисла якась дивовижна машина.

— Це… як у вас кажуть?

— Вертоліт, — підказав Пітер.

Вертоліт повільно летів над водою на висоті близько двохсот футів і помалу наближався до них.

— Цікаво, що він тут робить? — спитав Майкл.

— Може, шукає кістяки розбитих суден, — відказав Віллем. — Я не бачив цих машин з того часу, як була страшенна повінь. Тоді їх тут багато літало.

— Авжеж, пригадую, я читала, що вони врятували багато людей, — підтвердила Керол.

Тепер вертоліт був за кількасот ярдів від них, і діти ясно бачили лопаті його гвинта. Віллем прочитав знаки на фюзеляжі.

— Не військова і не військово-морська машина, — скачав він. — Це приватний вертоліт.

— Може, хтось просто катається, — зауважив Майкл. — Гляньте, що він робить… чортяка!

Вертоліт спустився ще нижче, і здавалося, що він мало не торкається поверхні води. Потім підлетів зовсім близько до «Норця» і зробив над ним коло. Майкл помахав рукою, але ніхто не відповів. Тільки з кабіни виглянули два чиїсь обличчя й почали уважно розглядати катер.

— Це він! — зненацька крикнула Джіл і з переляку схопилася на ноги. Обличчя ту ж мить зникли, і вертоліт почав швидко набирати висоту.

— Він!

— Хто?

— Рибалка з Абінгдона.

— Дурниці, Джіл, — сказав Пітер. — Тобі просто привиділося.

— Ні, не привиділось. Кажу тобі, я бачила його. Я впізнала б його де завгодно по чорному волоссю і вусиках

— Ти певна?

— Цілком.

— А ти, Керол, бачила його? — спитав Пітер.

— Далебі, я на них не дивилася, — зізналась Керол.

— Я знаю — це він, — наполягала Джіл. — Я анітрошечки не сумніваюся.

— Гм… Справи кепські, якщо це так.

— Слово честі, це він, — повторила Джіл. — Те ж саме обличчя.

— Виходить, вони знову наздогнали нас, — сказав Пітер і пояснив Віллему, за яких обставин дівчатка вперше спіткали рибалку. — Це означає, що вони почнуть переслідувати нас і…

— Якщо треба, ми можемо почекати «Двох братів» розповісти все моєму батькові, — запропонував Віллем. — Але, по-моєму, краще йти далі, поки ці люди не мають змоги добратися до нас. Тут їм нас не наздогнати.

— І, може, ми знайдемо скарби раніше, ніж вони доберуться до нас, — підтримала його Керол. — В усякому разі — спробуємо. Вони не посміють заподіяти нам шкоди — навколо стільки човнів.

— Куди тепер? — спитав Майкл, бо вони підійшли до того місця, де фарватер роздвоювався — ряди бакенів повертали праворуч і ліворуч.

— Праворуч, — відповів Віллем, — і тримайся середини фарватера, там, де йдуть он ті судна.

Пітер не відривав погляду від вертольота, що зникав удалині.

— Не можу ручитися, — сказав він, — але мені здається, що вертоліт приземлився десь на тому острові, за містом з дзвіницею… ти згадував його назву.

— Зирикзе?

— Еге.

Шукачів скарбів охопило тривожне передчуття. Тільки в кінофільмі цікаво подивитися або в пригодницькій повісті прочитати, як когось, а не тебе, переслідує сповнена рішучості зграя злочинців, використовуючи підозрілих моряків і навіть вертоліт. Коли ж таке трапляється у житті, то це тобі не забавки! Зовсім ні! Обличчя Джіл здавалося змученим і стривоженим, коли вона дивилася в той бік, де зник вертоліт, Керол теж була стурбована, хоч і намагалася зовні зберігати витримку. Пітера гнітила думка про відповідальність за безпеку інших, і навіть та щаслива обставина, що Віллем був з ними, не зменшувала його тривоги. Тільки Майклові все ще здавалося, що куди цікавіше, коли за тобою женуться бандити, аніж тихо й спокійно, в цілковитій безпеці шукати скарби. Він уявляв собі, як передаватиме зграю небезпечних злочинців — руки й ноги у них зв'язані — працівникам Скотленд-ярду, що зібралися на чолі з його батьком і захоплено дивляться на це.

— Мабуть, краще збільшити швидкість, — запропонував Пітер. — Гірше від цього не буде.

Він до краю відкрив дросельну заслінку, і «Норець» помчав уперед, високо піднявши ніс над невеличкими хвилями, що бігли від каравану рейнських барж, які проходили з правого борту, прямуючи з вантажем до Антверпена.

— Гляньте, пароплав! — вигукнув Майкл.

З-за повороту до них повільно наближався двопалубний пароплав; біля поручнів скупчилися люди, а на передній палубі стояло кілька автомобілів.

— Це той пароплав-пором, — пояснив Віллем. — Він заходить на кожен острів по дорозі до Волхерена.

Майкл зачаровано дивився, як судно пливло каналом, долаючи могутнім корпусом швидку зустрічну течію. Пароплав майже порівнявся з ними, коли Майклові гострі очі помітили напис на борту.

— Пітере, Керол, всі, всі, дивіться! Он ключ до шифру! Дивіться! — Він показав на напис, і діти, нічого не розуміючи, витріщилися на нього — «Duivel» — це ж «Диявол»! Ми бачили це слово у Біблії в Брюгге.

— Ай справді! — крикнула Керол й аж підскочила на радощах. — Там написано: «Волхерен, Бевеланд, Дюйвеланд, Філіппсланд, Віллемстад», — затинаючись, прочитала вона написи на борту порома. — «Duivel»— «Диявол». Тепер все ясно і щодо святого Філіппа.

— Їй-бо, твоя правда! — зрадів Пітер. — Молодець, Майкле! Ну н гострий у тебе зір!

Віллем був украй здивований усім цим, і Джіл швиденько розповіла йому про зашифрований запис.

— Принесіть їх сюди! — наказав Пітер.

Джіл і Керол удвох помчали вниз і повернулися з шифрованим записом і тими віршами з Біблії, на які посилався Ян.

— Це Дюйвеланд, — Віллем показав на острів ліворуч, — а Філіппсланд напроти. Он там. — Він показав на низовинний острів, відгороджений від моря високою стіною. — Дюйвеланд ліворуч, Філіппсланд праворуч. Фарватер проходить між ними.

— Ось вірші з Біблії, — сказала Джіл, задихавшись від бігу. — «І диявол, скінчивши все цеє спокушування, відійшов од нього до часу». Це перший.

— А другий ось який, — додала Керол. — «А той відказав: «Як же можу, як ніхто не напутить мене?» І впросив він Філіппа піднятися та сісти з ним». Це, звичайно, острів святого Філіппа.

— По-моєму, цілком ясно, що Ян вибрав ці вірші тільки заради слів «Диявол» і «Філіпп», — сказав Пітер. — Решта — просто нісенітниця.

— Правильно!

— Отже, вони стосуються місця, де сховано скарби.

— Звісно, вони можуть стосуватися пароплава, — подав думку Майкл.

— І це можливо, — подумавши, відповів Пітер, — але навряд чи може щось бути схованим стільки років на пароплаві-поромі.

— А чи немає в запису ще яких вказівок? — спитав Віллем.

— Є, — разом відповіли Керол і Джіл. — Але ми не можемо їх розгадати. Далі йдуть якісь літери — КтКр. Осі: глянь, — Керол подала Віллему свій аркуш і тицьнула пальцем в незрозуміле місце.

Загадкові літери справили на Віллема незвичайне враження. Він витріщив очі, потім кинув швидкий погляд у вікно стернової рубки. «Норець» саме прямував до вузької протоки між Дюйвеландом і Філіппсландом. Віллем вирвав у Майкла штурвал і круто повернув катер.

— Гей, — гукнув Майкл, побачивши, що «Норець» мчить прямо через канал до протилежного берега. — Куди ти нас ведеш?

Але Віллем тільки усміхався.

— КтКр, КтКр! — раз у раз повторював він і весело посміювався.

— Ти хочеш сказати, що й справді знаєш, що означає КтКр? — спитала Керол.

Віллем у відповідь не сказав ні слова і засвистів якусь пісеньку.

— Пильнуй, хлопче! — застеріг Пітер, бо Віллем вів «Норця» прямо до самого краю фарватера. — Ти наскочиш на цей бакен, якщо не будеш обережний.

— Я знаю, — відказав Віллем і знову почав насвистувати, тримаючи всіх у напруженому чеканні.

Це був великий бакен з ліхтарем, що автоматично спалахував на ньому. Масивний, з металевою кліткою для ліхтаря, він підносився футів на вісім над водою. Бакен стояв трохи криво, бо течія нахилила його — вода вирувала навколо його основи. Віллем прямував просто на нього і підійшов майже впритул, але в останню мить, пропустивши бакен повз правий борт, так різко крутнув штурвал, повертаючи «Норця» навколо нього, що всю команду кинуло на стіну стернової рубки.

— Ну, що ти, Віллемо, — невдоволено почав був Пітер, але враз замовк, у. подиві роззявивши рота і витріщившись на бакен.

Решта теж помітили: на бакені над самою поверхнею води величезними білими літерами було позначено «КтКр».

— Отже, мова весь час ішла про бакен, а ми думали про «Апокрифи»! — вигукнув украй здивований Майкл.

— Еге ж, — відповів Віллем. — Про бакен. «Кт» — це скорочення слів «Кітін Мастгат» — таку назву має основна судноплавна протока між Дюйвеландом і Філіппсландом. А «Кр» означає «Крабен Крік» — невеличка затока, що відходить од неї убік. Бакен стоїть якраз на тому місці, де вони зливаються. — Він перевів мотор на малі оберти і зупинив гребний гвинт катера.

— Ти сказав — Крабен Крік? — перепитав Майкл. — У наступному вірші саме й згадується затока, в яку вони припливли кораблем. Оце вона й є! — Він аж пританцьовував від збудження.

— Ну, а далі? — Віллем чекав нових пояснень. — А що йде далі в записі?

— Кр3, — відповіла Джіл.

Віллем показав на ряд невеликих бакенів, що тяглись аж до берега.

— Один, два, три. «Кр3» — Крабен Крік, бакен номер три, — сказав Віллем. — Он він.

— Тоді негайно туди пливімо, — сказав Пітер. — Веди катер, Віллеме, ти знаєш тут фарватер.

На повній швидкості «Норець» увійшов у вузьку затоку, що омивала косу, звиваючися між болотистими берегами. У гарячковому збудженні члени команди привітали дикими криками, перший бакен з написом «Кр1».

— Жаль, що ви раніше не відкрили мені таємниці Янового запису, — сказав Віллем. — Я одразу впізнав би позначки бакенів.

— А якби тебе не було з нами, ми взагалі нічого б не узнали, — мовила Джіл. — Нам просто пощастило, що ти поїхав з нами.

— «Кр2»! — вигукнув Майкл, плеснувши в долоні. — Я звідси можу прочитати напис. Ще один бакен — і ми будемо на місці. Урра!

Усі завмерли в напруженому мовчанні, наче боялися, що третій бакен може якось обманути їх. Протягом кількох хвилин вони мчали до нього повним ходом, але виявилося, що бакен повернутий до них не тим боком, отже довелось обійти його, щоб побачити позначку. «Кр3» — можна було не сумніватися.

Пітер поклав руку Віллему на плече, ледь стримуючи шалене бажання обійняти його на радощах.

— Швидше, Керол! Читай далі! — Майкл мало не вищав від нетерпіння.

— «І сказав божий чоловік: «Куди вона впала?» А той показав йому те місце. І він відрубав кусок дерева й кинув туди, — і випливло залізо!..»

— Я не бачу ніякої палиці, — розчаровано мовила Джіл.

— Еге ж, — згодився Пітер, нишпорячи очима по мілинах та берегах, чи не знайдеться хоч якийсь стовп, жердина чи палиця. — Я теж нічого не бачу.

— Я здогадалась! — вигукнула Керол. — «І випливло залізо»! Та це ж бакен! Звичайно! Які ж ми дурні! Бакен! Хіба ви не розумієте — «залізо спливло»?

— Отже, скарби сховані всередині бакена, — задихаючись від хвилювання, мовив Майкл. — Ми на місці! Ми на місці!

— Ми таки добралися до місця, то правда, — погодився іі Пітер. — Але ти забуваєш, що є ще один вірш із вказівкою. — Він узяв у Джіл папірець. — «Чи левіафана потягнеш гачком, і йому язика стягнеш шнуром?» А той вірш пам'ятаєте? «Безодні їх позакривали, зійшли до глибин, як той камінь». Скарби тут, безперечно, але потоплені коло бакена. Нам лишається тільки якось підняти їх.

— Я підведу катер до бакена, — сказав Віллем. — А ти прив'яжеш його до кільця на верхівці.

Він повернув суденце проти течії й обережно підвів його до самого бакена. Пітер побіг на ніс і спочатку дав знак уповільнити хід, а потім — тримати катер на місці. Перехилившись через борт, Пітер приловчився просунути кінець линви крізь кільце на верхівці бакена і підтягнути до нього ніс «Норця».

— Доведеться, мабуть, якорем промацувати дно, — сказав він, коли всі прибігли до нього на ніс. — Іншого способу я не бачу.

— А я бачу, — сказала Керол і помчала на корму — Я пірну. — Вона зникла в каюті, зірвала з себе одяг і наділа купальний костюм. Коли прибігла на ніс, задихавшись від поспіху, то вже натягувала купальну шапочку.

— Яка тут глибина? — спитав Пітер.

— П'ять чи шість метрів за малої води, — відповів Віллем, — а тепер, може, й усі вісім.

— Це близько двадцяти п'яти футів, — підрахував Майкл. — Глибоченько!

— Мені байдуже — глибоко чи ні, — швидко сказала Керол. — В усякому разі, я спробую.

— Гляди, коли виринатимеш, щоб не потрапила під катер, — застеріг Пітер.

— Ні, я буду обережна.

Керол швидко ступила на борт, неглибоко пірнула, підпливла до бакена і, дриґнувши ногами в повітрі, зникла серед збитого нею шумовиння.

В напруженому чеканні минуло п'ять секунд… десять… п'ятнадцять… Нарешті Керол виринула майже біля самої корми «Норця».

— Я нічого не розгледіла! — відпльовуючись, крикнула вона. — Дуже далеко віднесло мене течією.

Вона попливла проти води і за кілька ярдів від бакена, перевернувшись догори йогами, ще раз пірнула.

Знову довгі секунди напруженого чекання… Але цього разу, щойно з'явившись на поверхні, Керол одразу ж замахала рукою.

— Вони тут, — вигукнула вона, витрушуючи воду з пух. — Видно якусь велику річ, немовби барильце для мастил, вкрите іржею, черепашками і морськими водоростями. До нього причеплено трос, який піднімається до днища бакена разом з якірним ланцюгом.

— Молодець, Керол! — крикнув Пітер. — Зачекай мене, я зараз.

Він збіг униз і одразу ж знову появився на палубі в плавках. Стрибнувши з носа катера, підплив до бакена і почав обмацувати руками його основу. Невдовзі він знайшов кільце і товсту скобу, до якої був прикріплений якірний. ланцюг. Пітер намацав також грубий сталевий трос, що закінчувався петлею, крізь яку його було протягнуто. Йому стало ясно, що Ян спочатку закріпив верхній кінець троса, а вже після того прив'язав до другого кінця барильце і кинув у воду. Отже, відв'язати трос від бакена зовсім неможливо.

— Хай йому біс! — вилаявся Пітер.

— Що там таке? — спитала Керол, тримаючись за бакен.

— Доведеться перерізати трос. Майкле, дістань. ножівку. І линва також потрібна буде, — крикнув він. — Я візьмуся пиляти петлю, доки не прив'яжу трос.

Майкл побіг на корму за пилкою, а Віллем кинув Пітерові линву, закріпивши її петлею за кнехт.

— А як же ми піднімемо скарби? — сантала, Джіл, нахилившись над бортом.

Пітер задумався.

— Якщо не зможемо самі витягти, то доведеться скористатися шлюпбалкою, — сказав він. — Вона легко витримає.

Пітер узяв линву і почав прив'язувати її подвійним вузлом до троса приблизно на фут нижче петлі, якою його було прикріплено до бакена.

— Не так-то легко прив'язати линву до сталевого троса, — сказав Віллем, ставши навколішки на носі катера. — Треба зробити особливий вузол, а то линва зісковзне.

— А як його зав'язати? — спитав Пітер, випльовуючи воду, що попала йому в рот, коли він добирався до троса попід бакеном.

— Я зараз покажу. — Віллем підвівся, скинув черевики, стягнув з себе светр та сорочку і, як був у штанях, так і шубовснув за борт. Майкл прибіг з ножівкою, ліг на носі поруч з Джіл і подав пилку Пітерові.

— Ось ножівка, Пітере.

— Потримай трохи. Ми ще не готові.

Віллем пірнув з головою, одчайдушно хляпнувши по воді ногами, так що бризки окропили Джіл і Майкла на катері. Забравшись під бакен, він спускався по якірному ланцюгу вглиб, поки не схопився за трос на ярд нижче поверхні води. Потім смикнув його до себе, щоб послабити натяг, трос подався на один-два фути. Але тільки-но Віллем простяг руку за кінцем линви з «Норця», щоб зав’язати той особливий вузол, як тої ж миті відчув, що задихається, і поспішив на поверхню вдихнути повітря.

— Керол, може, ти пірнеш, зі мною і допоможеш мені, га? — Віллем відкинув, назад мокре волосся, що спадало йому на очі.

— Звичайно, допоможу.

— Тримай линву, даси її мені тоді, коли я скручу трос петлею, добре?

Він знов ударив ногами по воді і пірнув під бакен. Керол за ним зникла під водою.

Від води Віллему різало в очах, проте він узяв трос обома руками і щосили крутнув, поки не зігнув петлею. Тримаючи петлю однією рукою, він оглянувся довкола. В тьмяному зеленому світлі, зовсім близько він побачив простягнену до нього руку Керол, а в ній — кінець линви. Хлопець узяв линву, просунув її крізь петлю, потім двічі обкрутив навколо неї і знову подав Керол. Після цього випустив з рук трос і кулею злетів на поверхню. Він важко дихав. Керол виринула коло нього.

— Тобі це легко дається, — сказав Віллем, віддихуючись і пирхаючи. — А мені… дуже важко.

— Вона пірнає, як качка, — захоплено сказав Пітер. — Але й ти теж довгенько пробув під водою.

Віллем трусонув мокрим волоссям і, тримаючись однієї, рукою за бакен, глянув на ніс катера.

— Тягніть! — крикнув він. — Треба перевірити, чи не зі сковзне.

Схопившись на ноги, Майкл і Джіл взялися за провислу линву й вибирали її з води, доки вона не натяглася. Потім уперлися ногами в поперечку поручнів й потягли що було сили.

— Тягніть! — крикнув Пітер. — Тягніть сильніше!

— Ми тягнемо, — сказала Джіл. — Щосили тягнемо, але вона не подається.

— От і добре, — мовив Віллем. — Тепер можна пиляти трос.

Щоб линва весь час була натягнена, Майкл накрутив її на кнехт, відтак перехилився через борт з ножівкою в руці.

— Гляди ж, не упусти її, Пітере, — застеріг він.

Відштовхнувшись чимдуж ногами, Пітер потягся до нього і схопив ножівку, мало не скинувши Майкла з катера, бо той не відразу випустив ручку. Потім просунув руку під бакен, намацав трос нижче верхньої петлі і заходився пиляти. Працювати було важче, ніж він сподівався. Однією рукою треба було придержувати трос, а другою різати. Триматися за бакен було ніяк, і після кількох рухів ножівкою довелося припинити роботу, бо його потягло під воду.

— Ану я спробую, — запропонував Віллем.

— Ні, краще я, — сказала Керол. — Я ж можу пиляти під водою.

Все ще віддихуючись, Пітер передав їй пилку, і Керол враз зникла під водою. Віллем і Пітер, тримаючись руками за бакен, відчували з вібрації, як швидко і ритмічно вона пиляє трос.

Джіл випадково глянула на затоку, туди, де вона сполучалася з головним каналом, і помітила якийсь човен, що повертав від Дюйвеланду в Крабен Крік. Він плив ще далеко, а тому важко було визначити, що то за човен; скидався на якесь безпалубне судно — чи то вельбот, чи рятувальний катер з пароплава. Без сумніву, судно прямувало в затоку. Просто з цікавості Джіл стежила за ним якийсь час. Потім штовхнула Майкла ліктем у бік і показала на човен.

— Як ти вважаєш, то… то не вони? — тривожно спитала вона.

Майкл глянув у ту сторону, силкуючись розгледіти судно.

— Не знаю, — відказав він. — Може, то просто рибальський човен, але, мабуть, краще попередити всіх — Він перехилився через борт і крикнув братові. — Пітере, затокою мчить якийсь човен!

Керол саме в ту мить виринула на поверхню, щоб перевести подих. Пітер обернувся й, окинувши поглядом затоку, помітив вдалині човен, який ішов прямо до них.

— Доведеться приймати гостей, — зауважив він і показав на затоку. — Що нам робити?

Віллем глянув у тому напрямку.

— Це не рибальський човен, — зауважив він, — а щось інше. Ти думаєш, це ті люди, що летіли на вертольоті?

— Ні, ні! — вигукнула Керол. — Не може…

Але Пітер урвав її.

— Все може бути. Ми поки що не знаємо. Нам лишається одне: якнайшвидше витягти скарби на катер і відчалити звідси раніше, ніж вони доберуться до нас.

— Правильно! — І Керол, ще не передихнувши як слід, знову зникла під водою і заходилася пиляти трос.

Пітер наказав Майклові:

— Спусти причальні кранці, щоб ми могли швидко вибратися на катер. Поверни шлюпбалку на цей бік. Спусти таль до води або ще нижче, якщо зможеш. Потім запусти мотор — нехай працює вхолосту. Може, нам доведеться спішно тікати звідси.

— Я спущу кранці, Майкле, — запропонувала Джіл і помчала вздовж палуби. — А ти поверни шлюпбалку.

Вона прив'язала три кранці до поручнів і перекинула їх через борт. Майкл поспішив до шлюпбалки і почав відв'язувати таль. Повернувши шлюпбалку над правим бортом, він вивільнив храповик і почав витягати вручну нижній блок.

— Керол може довго пробути під водою, — сказав Віллем. — Але, певне, їй нестає сили, щоб перепиляти трос. Я спробую сам.

І тільки-но Керол виринула знову на поверхню, він узяв у неї ножівку і зник під водою.

Джіл з острахом подивилася на затоку.

— Вони вже минули перший бакен, — попередила вона Пітера. — Зараз я краще їх бачу. Це відкритий бот, і в ньому кілька чоловік. Один стоїть, а двоє чи троє сидять.

— Може, їм до нас ніякого діла нема, — мовила Керол, хоч їй і самій не дуже-то вірилось.

— Скажеш нам, як тільки вони дійдуть до другого бакена, — звелів Пітер. — Якщо це вороги, то нам принаймні треба встигнути вибратися на катер.

Віллем вискочив на поверхню, пирхаючи наче кит, і Керол тут же вихопила в нього ножівку.

— Моя черга, — сказав Пітер.

— Ні. Дай мені. — І Керол зникла під водою.

— Трос, мабуть, уже наполовину перерізано, — віддихуючись, сказав Віллем і глянув на затоку. — Але й часу в нас лишається мало.

— Кранці спущено, — підбадьорила Джіл. — А Майкл готує шлюпбалку.

— Вона вже готова, — крикнув Майкл, опускаючи блок за борт. — Іду заводити мотор.

Керол була під водою майже цілу хвилину, і друзі нетерпляче чекали на неї. Тільки-но виринула вона на поверхню, Віллем вихопив у неї ножівку і кинувся під бакен. Пітер відчував, як швидко голландець пиляє, бо через петлю троса вібрація передавалась на бакен.

— Вони вже майже біля другого бакена, — крикнула Джіл.

Пітер стривожився, але тут же з радістю почув, як заревів мотор на «Норці» — тепер катер готовий у будь-яку мить відпливти.

— Ти можеш вибиратися на катер, Керол, — сказав Пітер.

— Я? Нізащо, поки не відчепимо від бакена барильце зі скарбами, — твердо мовила вона.

— В тому барильці три мільйони фунтів стерлінгів. Так казав тато. Ці люди не зупиняться ні перед чим заради такої здобичі. Тобі краще повернутися на «Норець» — там ти будеш у безпеці, — умовляв Пітер.

— Ні!

Керол була непохитна. І коли Віллем вискочив на поверхню, вона вихопила в нього ножівку і вмить зникла під. водою — голландець навіть не встиг зрозуміти, що сталося.

Безпалубний бот минув уже другий бакен, і тепер його можна було добре розгледіти. Він ішов досить швидко, відкидаючи носом в обидва боки піняві дуги води. Віллем зиркнув на бот, потім перевів погляд на Пітера.

— Дві хвилини — і вони тут, — коротко сказав він.

Раптом линва, що спускалася з носа «Норця», різко ослабла, і з води з'явилася голова Керол.

— Трос перерізано! — крикнула вона. — Перерізано!

— Мерщій на катер! — наказав їй Пітер. — Ми піднімемось услід за тобою.

Думки його одчайдушно працювали над тим, як приєднати до шлюпбалки барильце з коштовностями.

— Одчалюй від бакена, Джіл, — крикнув він, побачивши, що Керол добралася до причального кранця, шпурнула ножівку крізь поручні і вже видирається по линві на палубу.

— Майкле! Підведи катер ближче, щоб ми могли прив'язати линву до гака шлюпбалки.

— Єсть!

— Стоп! — гукнула Джіл. — Я не можу відчепитися від бакена — канат застряв у кільці.

— Нічого! — крикнув Пітер, смикаючи канат. — Кидай кінець за борт. Ми не можемо чекати.

Джіл скинула петлю з кнехта, і канат хляпнув по воді.

— Майкле! — заволав Пітер. — Швидше підводь шлюпбалку!

Він оглянувся — вороже судно було не далі, як за двісті ярдів від них.

— Дай мені линву, Джіл! — гукнув Віллем, підпливаючи до носа катера. — Ні, не цю. Ту, що прив'язана до троса. Так, саме ту.

Джіл одв'язала линву від кнехта і спустила її Віллему, а він поплив з нею до шлюпбалки, котра рухалася йому назустріч.

— Стоп! — крикнув він. — Ти піднімайся на катер, — звернувся він до Пітера. — Я прив'яжу линву і — за тобою.

Він начепив линву на гак блок-талі, підтягнув її і, як тільки «Норець» підійшов до того місця, де на дні лежало барильце, швидко зав'язав вузол.

— Тягніть! — крикнув Віллем і навимашки поплив до кранця, все ще тримаючи в руці кінець линви на випадок якої невдачі. — Тягніть швидше!

Пітер уже добрався до шлюпбалки і завзято вертів ручкою лебідки. Віллем підтягувався на руках по линві кранця, доки не вхопився за поручень. З носа катера прибігла Джіл, подала йому руку й допомогла перебратися через борт. Віллем одразу ж кинувся до шлюпбалки і взявся за ручку лебідки поруч Пітера.

— А мені що робити? — спитав Майкл.

— Нічого. Треба спочатку підняти вантаж над водою, а то він гальмуватиме рух катера.

Керол стояла біля поручнів, дивлячись на бот.

— Це вони! — впевнено крикнула вона. — Біля стерна Білл. Крім нього, там Джо, рибалка і ще якийсь тип.

«Ще якийсь», — подумав Пітер, тим часом як блок дюйм за дюймом піднімався вгору і линва опинилася вже врівень з бортом. «Ще один. Невже це…»

Раптом Джіл випалила те слово, що було в нього на думці.

— «Хазяїн»! — вигукнула вона. — Це, мабуть, «хазяїн».

Не припиняючи чимдуж крутити лебідку, Пітер оглянувся. Бот швидко наближався і був тепер на відстані не більше ста ярдів.

— Джіл, Керол! — наказав він. — Спускайтеся вниз, у передню каюту!

— Прошу тебе, Пітере… — почала було Керол.

— Ні. Це наказ. Негайно спускайтеся вниз, зачиніть люк і замкніться там. Цього разу я не хочу ризикувати.

Якусь мить дівчатка вагалися, перезираючись між собою. Що передали вони одна одній поглядами, жодна з них не могла б сказати, але обидві враз повернулися до Пітера.

— Ми залишаємося, — рішуче мовили вони і побігли на кормову палубу допомагати хлопцям.

Майже ту ж мить щось сильно вдарило в лівий борт катера, і Джо з рибалкою стрибнули на палубу, якраз перед стерновою рубкою.

— Майкле, замкнися в стерновій рубці і — повний вперед на вихід із затоки, — крикнув Пітер, почувши глухий удар у борт. — Ми трохи підняли барильце, — пробурмотів він, — хоч воно подекуди черкатиметься дна.

Пітер полегшено зітхнув, почувши, що засув на дверях стернової рубки засунуто ще до того, як двоє непроханих гостей звелися на ноги після стрибка. Тепер Майкл хоч на якийсь час буде в безпеці.

— Керол, Джіл, відійдіть! — наказав Пітер. — Лишіть їх на мене.

Він схопив довгий важкий багор з гострим вістрям стрибнув на дах стернової рубки. В цю мить вороже судно промчало повз корму «Норця». Білл стояв біля стерна, а на кормі навпочіпки сидів товстий, з жовтавим обличчям чоловік у плащі.

«Добре, що зараз доведеться мати діло тільки з двома», — подумав Пітер.

Віллем несамовито крутив лебідку, але блок дійшов уже мало не до самого верху шлюпбалки, далі піднімати було нікуди. Він поставив лебідку на гальмо і стрибнув на дах до Пітера.

«Норець» повільно набирав швидкість, тягнучи під водою коштовний вантаж, але додатковий опір гальмував рух катера. Глянувши на корму, Пітер помітив, що ворожий бот розвернувся і підходить до них ззаду.

— Нелегко нам буде, — пробурмотів він, — але спробуємо дати відсіч. Ми ще побачимо, кому дістануться Якові скарби.

Тільки якусь мить дівчатка вагалися, не знаючи, що робити. Відтак Керол схопила гак з гострим кінцем, а Джіл — важкий румпель, який лежав біля ялика. Примчавши на корму, обидві зайняли там бойову позицію.

— Як тільки хтось із них покладе руку на борт катера, — прошепотіла Керол, — бий по ній щосили. Ми не повинні пустити їх на катер, поки хлопці впораються з тими двома. Це буде битва в Крабен Кріку, і ми маємо її виграти.

Розділ восьмий

БИТВА В КРАБЕН КРІКУ

Якусь мить на катері панувала незвичайна тиша. Переляканий і водночас до краю збуджений Майкл був до деякої міри в безпеці, замкнувшися в стерновій рубці. На даху рубки з лівого боку підняв свою грізну зброю Пітер, готовий до нападу, тільки-но рибалка, що причаївся на палубі, спробує проскочити на корму. Спиною до Пітера стояв Віллем, готовий стрибнути на Джо, якщо той спробує вдатися до такого ж маневру з правого борту. А на кормі, біля самих поручнів двоє дівчаток завмерли в бойовій готовності. За кілька ярдів позаду катера йшов ворожий бот. Сам «хазяїн» не виявляв бажання встрявати в бійку, полишивши це на своїх поплічників. Нарешті Пітер порушив зловісну тишу.

— Геть з катера! — наказав він. — Забирайтеся звідси, або ми викинемо вас за борт.

Очі рибалки горіли люттю.

— Віддай нам усе! — крикнув він. — Віддай усе, і ми вас не зачепимо, шмаркатий школярику!

Пітера нелегко було вивести з рівноваги, але такої образи він не міг знести. Відкинувши багор, він плигнув з даху стернової рубки прямо на черево рибалки. Сила поштовху кинула бандита горілиць на палубу, і Пітер опинився на ньому. Але ту ж мить Джо стрибнув на Пітера й міцно обхопив його руками. За мить почувся ще один стрибок на палубу — то Віллем кинувся на купу тих, що боролися, і, схопивши Джо за волосся, одночасно скрутив йому назад руку.

— Дай йому, Віллеме! — крикнув Майкл. — Дай!

Купа сплетених тіл перекочувалася по палубі то в один бік, то в другий, у повітрі лунали вигуки й зойки. Дівчата на кормі не могли бачити, що діється за стерновою рубкою, і тривожно подивилися одна на одну.

— Ні, — сказала Керол. — Залишаймось тут. Якщо ми підемо звідси, то ті двоє висадяться у нас на кормі.

Білл і справді зовсім близько підійшов до катера, але, як тільки Джіл люто замахнулася румпелем, він одступив назад, очікуючи слушного моменту. Його супутник все, ще сидів навпочіпки на кормі, наче чекав, чим усе це скінчиться.

Нарешті Віллему вдалося відтягти Джо. Не даючи йому підвестися, він поволік бандита дюйм за дюймом до поручнів, раз у раз піднімаючи його голову за волосся й гупаючи нею об палубу. Але у Джо ще були сили, він так легко не здавався. Схопивши Віллема рукою за шию, він силкувався вивернутися і підім'яти його під себе. Тим часом Пітер і рибалка зчепилися в одчайдушній боротьбі й перекочувалися по носовій частині палуби, а Майкл з, острахом стежив за ними із стернової рубки.

Ось Пітер хрипко зойкнув — то рибалка ухопив його за горло і здушив щосили. Кинувши швидкий погляд у кормове вікно, Майкл побачив, що ворожий бот все ще тримається на відстані од «Норця». Тоді він одсунув засув, схопив маслянку, відчинив двері стернової рубки і побіг вузеньким містком уперед. Ставши на коліна біля рибалки, він бризнув мастилом йому просто в обличчя: раз, другий, третій. Страшно зойкнувши, бандит розімкнув свої смертоносні обійми, а Майкл шмигнув назад у рубку.

Підтягаючи Джо все ближче до поручнів, Віллем бурмотів щось по-голландськи. Та ось він раптом відпустив його і скочив на рівні. Джо звівся спочатку на коліна, потім на ноги, і тим часом як він, хитаючись, силкувався знайти рівновагу, Віллем щосили шпурнув його на поручні. Джо повис між стояками; голландець взяв його за ногу й, натуживши всі сили, перекинув через борт. Не чекаючи, поки Джо плюхнеться у воду, Віллем помчав на допомогу Пітерові, якому доводилось дуже скрутно.

— Молодець, Віллеме! — вигукнув Майкл.

Вони тепер наближалися до бакена номер два і хвилин через десять мали вийти в судноплавний канал, де можна було розраховувати на допомогу.

— Урра! — крикнула Керол, коли мимо корми проплив, бовтаючись у воді, Джо. — Минулого разу викупався Білл. Тепер ваша черга. — І вона погрозливо махнула багром.

Кинувши на неї лютий погляд, Білл уповільнив хід і подав руку Джо, що саме підплив до бота. З допомогою «хазяїна» Білл перетягнув приятеля через борт. Джо упав на дно судна.

А з рибалкою не так-то легко було справитися. Хоч Майклова маслянка в скрутний момент і врятувала Пітера, обидва хлопці напружували всі сили, щоб утримати бандита. Міцні удари його кулаків так і сипалися на них й дуже боляче вражали.

Нараз у голові Майкла блиснула ще одна ідея. Закріпивши штурвал, він вибіг із стернової рубки і просковзнув у камбуз. Ту ж мить вискочив звідти з пляшкою в руках і помчав на палубу. Тут йому довелося зачекати, поки рибалка повернеться до нього спиною. А тоді вмить вийняв корок з пляшки і облив рідиною бандитову спину від шиї до самих ніг.

— Дивіться! — крикнув він. — Зараз він сам плигне через борт. — Майкл запалив сірника і підніс його до рибалки. — Стережіться, хлопці! Він горить!

У пляшці був метиловий спирт, яким Майкл облив нападника. Полум'я швидко охопило одежу бандита. Віллем і Пітер ледве встигли відскочити від нього. Рибалка звівся на ноги й замолотив руками, намагаючись погасити полум'я, та коли вогонь почав добиратися до тіла і з шипінням зайнялося волосся, він перескочив через поручні й кинувся у воду.

Весь побитий, в синцях, Пітер все-таки не міг стриматися від сміху, побачивши, як Майкл стрімголов мчить до стернової рубки, щоб вирівняти курс катера.

— Ну, от і все! — вигукнув Віллем. — Отак-то!

— Гм… Я певен, бандити ще щось придумають, — зауважив Пітер. — Барильце, яке ми оце тягнемо під водою, надто багато для них важить.

Тим часом Білл підібрав рибалку, і тепер — як помітили, пройшовши на корму, Пітер і Віллем — на ворожому судні почалася військова рада.

— Як ти себе почуваєш, Пітере? — співчутливо спитала Керол.

— Нічого, все гаразд. Що ж вони далі робитимуть?

— Не знаю. Хотіла б я це знати.

— Вони ось-ось почнуть новий напад, — сказав Віллем, все ще віддихуючись. — Їм не можна зволікати: вісім-десять хвилин — і ми вже будемо в безпеці.

Пірати і самі це добре розуміли. Бакен Крабен Крік номер два лишився позаду, а попереду уже було видно баржі, що вервечкою випливали з-за повороту Кітін Мастгату.

Тільки-но Віллем замовк, як на вельботі почалось якесь пожвавлення, а трохи згодом «хазяїн» подав Біллові знак наздогнати «Норця». Пітер постукав у вікно стернової рубки, щоб підбадьорити Майкла, і зайняв позицію біля шлюпбалки. Віллем завбачливо озброївся багром і чекав, що буде далі.

Вельбот, якому не доводилось тягти під водою барильце зі скарбами, швидко наздоганяв «Норця», але цього разу підходив не до корми, а збоку й був уже на кілька ярдів від нього.

— Всі на цей борт! — наказав Пітер. — Вони знову збираються взяти нас на абордаж. Відбивайтесь як можете, бийте чим попало.

Поки пірати йшли на зближення, команда «Норця» вишикувалася біля поручнів. Джіл стискала в руках румпель, Керол міцно тримала свою зброю. Віллем приготувався завдати багром могутніх ударів. Усі завмерли в напруженому чеканні.

Вельбот повернув крутіше і йшов тепер не більш як за вісім футів від «Норця». Нараз рибалка випростався і кинув якусь річ, яка брязнула на край кормової палуби, саме біля шлюпбалки, і з неї щось потекло. Джо поспіхом відкрив коробку сірників.

— Стережись! — крикнув Пітер. — Тікайте на той бік! Це бензин!

Ледве вони встигли відскочити, як блиснув сліпучий вогонь і стіну кормової каюти охопило полум'я — великі оранжеві язики поповзли по палубі, відтискаючи Пітерову команду все далі. А тим часом Білл перехилився з вельбота і матроським ножем почав швидко перерізати линву, до якої був прив'язаний трос з барильцем. Джо ухопився за трос і, як тільки Білл перерізав линву, четверо піратів заходилися витягати скарби. А «Норець» з палаючою кормою, звільнившись від підводного вантажу, стрімко рвонувся вперед. Від швидкого ходу вітер роздмухував полум'я.

— Уповільни хід! — заволав Пітер, стукаючи у вікно стернової рубки. — Треба погасити вогонь.

Каністри з пальним стояли на кормі і, якби вогонь добрався до них, «Норець» злетів би у повітря.

Майкл вискочив із стернової рубки з вогнегасниками в руках. Пітер схопив один з них і оббризкав рідиною палубу вздовж бортів. Фарба на ній уже закипіла і взялася пухирцями, але полум'я вдалося зупинити, хоч воно ще й не збиралося відступати. Віллем схопив відро на мотузці і з усієї сили почав заливати водою палубу, змиваючи за борт палаючу рідину. Джіл енергійно гасила шваброю окремі осередки пожежі, а Керол схопила тліючі кранці й занурила їх у воду.

Тим часом спільними зусиллями чотирьом піратам з вельбота вдалося підняти скарби. Тільки-но барильце витягли з води і вкотили на корму, Білл дав повний хід вперед. У Пітера обірвалося серце.

— Вони дістали скарби, — сказав він, бризкаючи на полум'я з другого вогнегасника. — Але їм ще треба вибратися звідси. Їх ще можна спіймати.

— Ми не спіймаємо, — сказав Віллем. — У вельбота така ж швидкість, як і в «Норця».

Вельбот порівнявся тепер з кормою катера і йшов за кілька ярдів від нього. Передражнюючи Пітера, який усе бризкав на палубу з вогнегасника, Джо глумливо позвав його рухи. Рибалка ж, у якого боліла попечена полум'ям спина, люто погрозив їм кулаком.

— Відплатили вам тою самою монетою, еге? — крикнув він.

Білл дивився вперед, а «хазяїн» так уважно розглядав барильце з коштовностями, що не зволив навіть помітити «Норця».

Нараз Віллем кинув відро і, схопивши багор, метнув його, неначе списа, прямо в корму вельбота.

— Ха-ха! — зареготав рибалка, коли багор пішов під воду позаду судна.

— Не пощастило, Віллеме! — сумно сказав Майкл. — Так хотілося, щоб ти влучив у нього.

Але Віллем, здавалося, анітрохи не засмутився.

— Як то не пощастило? — сказав він. — Навіть дуже пощастило.

І коли на поверхню зринув розколотий надвоє держак багра, він остаточно упевнився, що його одчайдушна спроба пошкодити гвинт вельбота, мала успіх. Зловісний стукіт, що долинав з піратського бота, підтвердив, що одна з лопатей гвинта погнулась і черкалася об станину. Просто на очах у всіх вельбот почав рухатися повільніше.

— Ну, тепер у нас є шанс повернути скарби! — радісно вигукнув Віллем і пояснив Пітерові, що сталося. — Кінчайте з пожежею, і поженемося за ними, гаразд?

З подвоєною енергією накинулася команда катера на полум'я, і невдовзі лишилося тільки полити водою окремі місця палуби, де все ще тліло дерево. Пітер дав команду розпочати погоню.

— Повний вперед, Майкле! Тримайся недалеко від них, але й не дуже близько. Досить з нас їхніх підлих витівок. Доки ми як тінь йтимемо за ними, вони не зможуть пристати до берега й сховати скарби.

Майкл повів «Норця». вперед, а дівчата уважно стежили за обвугленим боком кормової каюти, що весь узявся пухирцями обгорілої фарби. Віллем увійшов до стернової рубки, і Майкл передав йому штурвал. Глянувши на бакен, що бовванів на повороті до основного каналу, Віллем радісно скрикнув:

— «Двоє братів»! Батькова баржа! Бачиш, он та, що прямує до Дюйвеланду. Веди катер прямо на бакен номер один, — наказав він Майклові, а сам миттю вискочив із стернової рубки і помчав туди, де Керол хлюпала водою на тліючу палубу. Підбігши до неї, він спитав щось.

— Ну, звичайно, — відповіла вона. — Воно в мене в сумці. Зараз принесу.

Коли Керол повернулася на палубу, в руках у неї було дзеркальце. Віллем узяв його й усівся на носі катера. Тримаючи дзеркало в одній руці, він другою зробив перед ним кілька швидких рухів угору й вниз. Цією дивною справою він займався дві-три хвилини, а коли скінчив, з громіздкої батькової баржі до них долинув далекий гудок сирени. Відтак величезне незграбне судно повільно повернулося, пройшло мимо бакена і попрямувало до входу в затоку. Може, це був просто звичайний гудок, але Віллем зрадів йому.

— Він зрозумів мій сигнал, — сказав він, повернувшись до стернової рубки.

— Сигнал? Хто зрозумів сигнал? — здивувався Майкл.

— Побачиш. А тепер нехай твій брат збере всіх тут, у рубці, на випадок небезпеки. Я стану до штурвала.

Бакен номер один був усе ще попереду, праворуч по ходу «Норця». Віллем так уміло повів катер, що майже порівнявся з вельботом, хоч тримався збоку на значній відстані від нього.

— Як тобі вдалося їх наздогнати? — поцікавився Майкл. — Я ж ледве встигав за ними.

Віллем засміявся.

— Там, де вони пливуть, супротивна течія найсильніша. А я йду збоку, тут течія слабша, зрозумів?

Баржа «Двоє братів» була все ще попереду, за чверть милі від них, але за течією швидко йшла їм назустріч. Вся команда «Норця» стояла позаду Віллема й стежила, як він наздоганяє вельбот, уміло використовуючи слабшу течію поблизу болотистих берегів. Віллем почав повільно повертати катер до середини фарватеру, поступово зближуючи курс «Норця» з курсом вельбота, що йшов тепер ліворуч від нього.

— Ми добре йдемо, — зауважила Керол. — Можемо легко переслідувати їх.

— Можна було б, але риск надто великий. А що як у них десь тут є спільники? У мене кращий задум. Дивіться!

Віллем різко крутнув штурвал ліворуч і помчав уперед, ніби напереріз піратському судну. Білл теж повернув ліворуч, але Віллем, рухаючись через затоку по діагоналі, наближався до нього, доки не підійшов на сорок чи п'ятдесят ярдів. Білл глянув на «Норця» і трохи зменшив швидкість вельбота, певне, щоб повернути праворуч і пройти за кормою катера.

Віллем, одразу помічаючи найменші зміни курсу чи швидкості вельбота, теж уповільнив хід і водночас підійшов до піратів ще ближче. Ярдів за тридцять від вельбота він подумав, що тепер відстань якраз зручна для здійснення задуму, ще й простір для маневрування лишається. Обидва судна пройшли вже три чверті шляху до протилежного берега затоки і якби й далі рухалися цим курсом, вельбот неодмінно врізався б у величезну мілину на повороті. Віллем ні на хвилину не спускав очей із вельбота, і команда «Норця» помітила, що й Білл раз у раз поглядає на катер, певне, не знаючи, яким курсом краще повести судно. Він знов уповільнив хід, але Віллем зробив те ж саме.

«Хазяїн», мабуть, наказав Біллу пливти вперед, але моряк ясно бачив, що з лівого боку канал перегородила величезна баржа, і не зважувався йти далі. Віллем підійшов ще ближче до вельбота, щоб примусити Білла прийняти якесь рішення. І Білл дав повний хід уперед, щоб перетнути канал і обійти баржу з дальнього боку. Там, очевидно, було досить простору для такого маневру.

Тільки-но вельбот збільшив швидкість, Віллем відкрив дросельну заслінку, і катер рвонувся вперед — прямо на баржу. Вельбот подався в другий бік і опинився якраз перед носом «Двох братів», коли гігантське стерно велетенської чорної баржі закрутилося і судно почало розвертатися. З шумом завирувала вода під гвинтом, і Віллем мусив круто повернути праворуч, щоб не зіткнутися з могутньою кормою. «Норець» просковзнув мимо корми якраз вчасно, щоб вся його команда могла побачити, як Білл стрибнув у воду, коли вельбот з тріском врізався в баржу саме посередині її сталевого корпусу вагою в тисячу двісті тонн і, відлетівши, перекинувся на край мулистої мілини.

— Урра! — закричав Майкл, плескаючи в долоні. — Тепер їм кінець! Стерновий з Білла нікудишній.

— Ну, не кажи, — великодушно визнав Віллем. — Білл стернував непогано. Але ми з татом стернуємо краще за нього, — додав він, усміхаючись.

— А як же скарби? — скрикнула Джіл. — Вони ж пропадуть.

Віллем заперечливо похитав головою.

— Зараз приплив досяг найвищого рівня, — пояснив він. — Через три-чотири години скарби будуть на суші. Не хвилюйся.

Він підвів мале суденце до борту «Двох братів», і Керол вибралася на баржу по канати — їхні останні було відрізано разом з тросом до барильця. Тим часом Пітер, ухопившись руками за баржу, держав катер на місці.

Одразу після катастрофи шкіпер баржі вискочив із стернової рубки й побіг на ніс вияснити, яка доля спіткала чотирьох людей, судно яких він потопив. Команда «Норця», пришвартувавши катер, теж прибігла до нього. Виглядаючи з височенного носа баржі, діти побачили, що Білл плаває поблизу уламків розбитого вельбота, а Джо та рибалка ледве тримаються на ногах по пояс у воді. Ватажок банди, жалюгідний в своєму мокрому й брудному плащі, намагався вибратися на мілину, але з кожним кроком його ноги провалювалися в багнюку вище колін.

Шкіпер баржі, приклавши долоні до рота, крикнув:

— Кепські справи. На берег йому не вийти. — Він показав на «хазяїна», одчайдушні зусилля якого вибратися з багнюки ставали дедалі слабшими — його тягла вниз мокра одежа.

Обернувшись до Віллема, батько сказав йому щось по-голландськи. Віллем у відповідь кивнув головою. Вони вдвох відчинили здоровенний люк переднього трюму і спустили за борт мотузяну драбину аж до самої води.

— Підніміться на баржу! — крикнув Віллем. — Крізь цю багнюку вам не пройти. А якщо попливете, ми спіймаємо вас на «Норці». Піднімайтесь на баржу, хутко!

Білл, з властивим морякам здоровим глуздом, одразу ж підплив до драбини і почав вибиратися по ній на баржу. Голландці стояли на палубі обабіч драбини, озброївшись про всяк випадок: батько — важким гайковим ключем, а Віллем — товстою жердиною.

— По-моєму, у Білла, коли він оце видирається по драбині в мокрому одязі, вигляд просто-таки молодецький, — захихотів Майкл.

Зійшовши на палубу, моряк злегка вклонився Віллемові.

— Це був чудовий маневр, — мовив він. — Хочу віддати вам належне: ви вмієте вести судно. — І, глянувши на команду «Норця», додав: — Жаль, що я зв'язався з цією зграєю, та що вже тепер говорити — пізно! Але одного я ніяк не второпаю: як ви дізналися, що ми розшукуємо скарби, коли так раптом відійшли від пристані й покинули нас в Рамсгіті?

— Ха! — засміявся Пітер. — Хтось нам сказав про це.

— Сказав? А хто?

— Джо, — усміхаючись, відповів Пітер. — Ми чули його крізь вентиляційну трубу, коли ви розмовляли вдвох у стерновій рубці.

— Отакої! — здивувався Білл. — І хто б міг подумати!

Білл глянув на голландців, і шкіпер показав йому на залізну драбину, яка вела в трюм.

— Вниз! — наказав він.

Білл знизав плечима, переступив мокрими йогами через поріг і зник у трюмі.

— Мені жаль Білла, — сказала Керол. — Не віриться, що він і справді така погана людина.

— Те саме й тато каже: люди завжди жаліють шахраїв, — обізвався Майкл.

— Ну, а тобі хіба не жаль його? — спихала Джіл.

Майкл переступив з ноги на ногу.

— Угу, — сказав він, — мабуть, і мені…. трішечки його жаль.

Другим вибрався на борт рибалка і, зиркнувши на всіх з-під лоба, мовчки спустився в трюм. За ним показався Джо, мляво усміхнувся Джіл і Керол, але сердито глянув на молодого голландця, котрий викинув його з «Норця» за борт. Він теж не проронив ні слова.

Останній член банди добре застряв у болоті, так що Віллемові довелося кидати з носа довжелезну линву і з її допомогою витягати його на чисту воду. Засапавшись, ледве переводячи дух, майже до пояса закаляний багнюкою, він піднімався драбиною на баржу — вигляд цього бандита викликав відразу. Вибравшись на палубу, він подивився на голландців.

— Прошу… ви одпустите мене, еге? Я вам добре заплачу, — мовив він хрипким голосом.

У відповідь шкіпер мовчки показав йому на трюм і, ніби замахуючись, підняв гайковий ключ. «Хазяїн» аж зіщулився.

— Я дам вам великі гроші! — верескнув він.

Шкіпер знов замахнувся, але Віллем міцно взяв бандита за комір.

— Ану вниз! — наказав він.

І «хазяїн», підковзуючись на багнюці з власних черевиків, незграбно спустився в трюм, де вже сиділи його компаньйони. Голландці з грюкотом засунули кришку люка і позакручувала болти.

Шкіпер знов щось сказав синові по-голландськи і пішов на корму.

— Батько каже, що йому треба вивести баржу на глибоке, доки не почався відплив. Зараз він дасть задній хід, а потім стане на якір.

— А як же скарби? — спитала Керол.

— Їх діставати краще, коли спаде вода. Ми витягнемо їх на борт за допомогою мотора. — Він показав на потужну лебідку внизу дерик-крана.

— Керол! — звернувся Майкл до дівчини, коли баржа почала вібрувати: запрацював мотор і гвинт потяг її кормою вперед. — Ти обіцяла розповісти щось того дня, коли ми знайдемо скарби. Що ж ти хотіла розповісти?

— А-а, то пусте, — знітилася Керол. — Просто… Ну, ми з Джіл звали, що рибалці відомо про нашу мандрівку до Голландії. Розумієш, ми якось прохопилися про це в бакалійній крамниці в Абінгдоні… ну, а стара крамарка розповіла рибалці, коли він зайшов до неї і спитав про нас.

— Слово честі, — розсердився Майкл, — я назвав би вас дурепами несосвітенними, якби ви не виявилися такими чудовими моряками.

Пітер стояв біля трюму і дивився туди, де проходив основний фарватер між Дюйвеландом і Філіппсландом. В дальній кінець затоки завернуло невеличке судно, дуже схоже на «Норця», і швидко попрямувало до них.

— Дивіться! — крикнув він. — Он там ще хтось мчить до нас.

Віллем обернувся й глянув на судно.

— А-а! Це саме ті люди, що нам потрібні.

Баржа вже відійшла назад, її величезний якір загримів, опускаючись у воду, коли прибулий катер розвернувся, швидко підплив до борту і став перед «Норцем». На носі з обох боків було написано: «Водна поліція».

— Поліція, — пояснив Віллем, упіймавши канат, який кинув з катера один з поліцейських.

Три чоловіки у формі зійшли на палубу баржі. Старший з них віддав честь, глянув на Віллема, потім на решту присутніх.

— Ти шкіпер «Норця»? — спитав він.

— Я, — відповів Пітер.

— Я хотів би глянути на документи.

— Які документи?

— Він хоче сказати — суднові документи… документи на право в'їзду до Голландії, — пояснив Віллем.

— А-а, прошу вибачення, але таких документів у нас немає, — усміхаючись, зізнався Пітер. — Розумієте…

Поліцейський підняв угору руку.

— Ви арештовані.

— Я? — Пітер був приголомшений.

— Нам повідомили, що ваше судно не зупинилося на кордоні в Терньозенському каналі, — вів далі поліцейський. — Ви арештовані.

Тут у розмову втрутився Віллем і почав щось докладно пояснювати по-голландськи. Чим далі він розповідав, тим більше витріщали очі поліцейські від здивування. Вони обмінювалися короткими вигуками, позирали один на одного, на Віллема, на «Норець» і на кожного з його команди.

Віллем поманив їх пальцем і повів на ніс баржі. Вода тепер спадала і на мулкому дні видно було рештки розбитого вельбота. Неподалік від них між дрібних хвильок проступала якась велика чорна річ.

— Oro! — вигукнув поліцейський офіцер.

— Скарби! Гляньте, скарби! — вихопилося в Керол, а Майкл голосно крикнув:

— Урра!

Між Віллемом і поліцейськими знову точилася жвава розмова, до якої приєднався і шкіпер баржі, що саме надійшов з корми. Він показав на люк трюма, відкрутив болти й відсунув важку кришку. Поліцейські і всі присутні схилилися над люком, роздивляючись жалюгідних злочинців.

Раптом один з поліцейських, показуючи на ватажка піратів, здивовано вигукнув:

— Крімпен!

«Хазяїн» бандитської зграї здригнувся.

Поліцейський побіг на свій катер, повернувся з великою книгою і почав гортати сторінки з фотографіями. Під кожним знімком були відбитки пальців, цифрові дані про зріст, обсяг грудей та інші подробиці. Нарешті він розкрив книгу там, де була фотографія чоловіка, що сидів у трюмі.

— «Йоган Крімпен, — прочитав Віллем з-за плеча поліцейського. — Ватажок міжнародної банди викрадачів коштовностей. Розшукується поліцією у зв'язку з великими пограбуваннями в Парижі, Мілані, Осло, Бостоні, США, Амстердамі, Лондоні і так далі і тому подібне». Пречудова здобич!

— Поліція полює за ним ось уже дев'ять років, — повідомив старший поліцейський. — А ви таки спіймали його — Він обернувся до Пітера. — Прошу вибачення. — Поліцейський потис руку Пітерові, а потім усім членам команди. — Ця справа з переходом кордону… я вважаю, більше про неї не говоритимемо, га?

Майкл штовхнув ліктем Джіл.

— Глядіть, наступного разу не забудьте взяти з собою суднові документи, — поважно мовив він.

Постановили залишити шахраїв — великих і малих — у трюмі, поставивши біля люка полісмена для охорони. Поліцейський офіцер обмірковунав з Віллемом і його батьком, як підняти на борт барильце а коштовностями, від якого швидко відступала вода.

В розмову втрутився Майкл.

— У нас є маленький ялик, — сказав він. — Я можу спустити його на воду і причепити до нього трос від дерик-крана. Від моєї ваги ялик осяде в воду лиш на кілька дюймів. Що ви на це скажете?

Коли Віллем переклав слова Майкла, поліцейський офіцер схвально кивнув головою.

— Добре! Дуже добре!

Отож за кілька хвилин Майкл уже веслував у ялику — це він завжди робив залюбки. Як тільки підплив під виведену за борт стрілу дерик-крана, Віллем спустив йому трос лебідки. Майкл узяв гак на кінці троса, зачепив його за кільце на кормі ялика і повеслував що було сили до барильця, тягнучи за собою важкий сталевий канат. Ухопившись нарешті рукою за дорогоцінне барильце, він просунув гак у вушко, до якого був прикріплений старий трос. Після цього Майкл подав сигнал рукою.

— Тягніть! — крикнув він. — Тільки не поспішайте. Я стежитиму за барильцем. Гей, заждіть хвилинку!

Скраю мілини в каламутній воді Майклові гострі очі помітили якусь плоску річ, гладеньку й чорну. Підігнавши ялик носом до самого мулу, він засукав рукави, перехилився через борт, витяг її і поклав на дно. І хоч вона набрякла від води й грязюки, Майкл упізнав її зразу, і Керол теж упізнала, коли він перед тим, як обережно покласти в ялик, підняв її вгору і помахав у повітрі. Це була Янова Біблія, яку «хазяїн» зграї узяв із собою, але так і не зміг розгадати її таємниці.

— Тепер тягніть! — крикнув Майкл.

Віллем повільно привів у рух лебідку, трос поступово натягався! Барильце легко поповзло по мулі, а на глибині сховалося під водою. Так само повільно дерик-кран піднімав його вгору, поки воно не виринуло з води, саме під стрілою. Майкл притримав барильце, щоб воно не розгойдувалося. Все вище й вище піднімалися скарби — ось вони вже висять на фут чи два над водою.

— Стоп! — заволав Майкл. — Стоп! — Він помітив щілину — дно барильця почало розходитися — й підігнав, під нього ялик. І дуже вчасно — ту ж мить дно з тріском подалося, і все, що було в іржавому барильці, упало Майклові на ноги, розсипалося і заяскрилося по всьому ялику. Не відриваючи зачудованого погляду від того сліпучого блиску, Майкл узяв жменю різнобарвних іскринок, і пропустив їх крізь пальці. Потім глянув угору на звернені до нього з палуби «Двох братів» обличчя, але й слова не міг вимовити. Він сидів по самі коліна в діамантах, рубінах, перлинах різних розмірів, серед купи коштовностей, що переливалися яскравими кольорами.

Того ж дня надвечір за течією йшов караван з трьох суден, але прямував він уже не до Дордрехта, а до Флісінгена — адміністративного центру провінції Зеланд. Перед вів поліційний катер. У стерновій рубці серед поліцейських був і Майкл. Підлога навколо і столики для карт заставлені були каструлями та сковорідками з «Норця»; тут же стояло відро і навіть глечик для молока. Весь цей посуд по вінця був наповнений коштовностями, які вірний батьківщині старий моряк тієї глупої ночі, коли на нього звідусіль чигала небезпека, так уміло сховав від ворогів. Не поспішаючи, чітко вимовляючи слова, щоб голландці могли його зрозуміти, Майкл розповідав поліцейським історію Янової Біблії і зашифрованого запису, який вони в ній знайшли. Він обережно розкрив намоклу книгу на тій сторінці, де все ще було помітно Янів запис, хоч чорнило дещо розпливлося від води.

За кормою поліційного катера йшла баржа «Двоє братів». Біля величезного стернового колеса випроставшись стояв Віллемів батько, а коло стін рубки Керол і Джіл вдоволено порозлягалися в шкіперових кріслах і дрімали.

На кормі баржі, звісивши ноги в люк, сидів вартовий і раз у раз заглядав у глибину трюму, де на підлозі мовчки скулилися затримані бандити.

За баржею плив «Норець» з обпаленим у полум'ї битви бортом. Пітер стояв біля штурвала, а поруч нього — Віллем, знову одягнений в картату сорочку і светр.

За милю від Флісінгена до них приєднався ще один поліційний катер, викликаний по радіо для охорони. Майкл захоплено стежив, як він, граціозно описавши дугу, зайняв своє місце в кінці флотилії.

— Які гарні ці катери! — зачудовано мовив Майкл.

— Ваше суденце дуже схоже на них, — сказав поліцейський офіцер.

— Ну, «Норець» до деякої міри теж поліційний. катер. Бачте, він належить моєму батькові — головному інспекторові Скотленд-ярду, — поважно мовив Майкл.

— Скотленд-ярду? Та ну?

— Авжеж. Тато вів справу про голландські скарби, — пояснив Майкл. — Від нього ми й почули про них.

— Наш уряд виплатить за це велику винагороду, — мовив поліцейський офіцер.

— Винагороду?

— Ну, звичайно! Її дадуть людям, які знайшли коштовності.

— Ну й ну! От цікаво! — засміявся Майкл. — Але, по-моєму, частину винагороди треба дати тим, хто допомагав нам, — задумливо додав він, — Віллему та його батькові.

— Аякже. Безперечно.

— І ще є одна людина, яка теж заслуговує відзнаки, — сказав Майкл. — Це службовець з бензоколонки в Остенде. Він дуже допоміг нам, пославши двох бандитів по фальшивому сліду — трамваєм до Зебрюгге. — І він розповів про те, що сталося в Остенде.

Коли завиднілася головна гавань, поліційний катер, що супроводив їх, дав кілька довгих владних гудків. Судна обігнули східний мол і попрямували повз великі пароплави до низенької пристані в дальньому кінці порту. Набережну тут оточили озброєні полісмени, а до самої пристані було підігнано поліцейські автомобілі та криту машину з броньованими дверима. Така незвичайна активність поліції зібрала юрбу цікавих — портових робітників, жінок в гарних голландських національних убраннях — в білих накрохмалених чепчиках та пречудових мереживних хусточках, пасажирів з пароплава, людей, що поверталися додому з роботи. Вони зацікавлено дивилися на караван суден, що обережно підходили до причалу — два поліційних катери, невеличке судно під англійським прапором і типова голландська баржа.

Коли поліція ступила на палубу «Двох братів» і четверо скуйовджених людей по одному вилізли з трюму, по юрбі цікавих перебіг гомін: всі збуджено висловлювали різні здогади. Затриманих швидко повели до поліційних автомобілів, які одразу ж рушили від пристані і, прямуючи з місто, зникли серед портових складів. Але гомін враз стих, і вкрай здивований натовп завмер у мовчанні, коли велика крита машина задки під'їхала до причалу і офіцери з поліційних катерів одну за одною почали виносити каструлі, наповнені блискучими коштовностями, що вигравали всіма барвами в сонячних променях. Обережно, намагаючись не розсипати й не упустити у воду жодної речі, вони передавали дорогоцінний вантаж поліцейським на набережній.

Нарешті вивантаження було закінчено, і важкі двері критої машини зачинилися, сховавши за собою давно втрачені, а тепер знайдені скарби. Тільки-но машина повільно рушила з місця, натовп почав розходитись, і невдовзі на набережній зосталося всього кілька туристів.

З-поміж складів виїхав полісмен на мотоциклі, зупинився біля поліційних катерів і зійшов з машини. Вийнявши з кишені пакет, він передав його офіцерові, який стояв поруч Майкла.

Джіл і Керол стежили за всім з палуби великої чорної баржі.

— Це посильний, — сказала Джіл. — Він дуже схожий на тих, що приїздять до татка. Цікаво, що він привіз?

Поліцейський офіцер піднявся з катера на набережну і допоміг Майклові вибратися услід за ним. Потім поманив пальцем Пітера і Віллема з «Норця», і вони теж зійшли на берег. Дівчатка стрибнули з баржі і підбігли до них.

Офіцер швидко заговорив з Віллемом по-голландськи, а той відразу переклав його слова товаришам.

— Він каже, що ви будете потрібні поліції для слідства. Воно триватиме кілька днів, а може, й цілий тиждень. Житимете в готелі на набережній як гості голландського уряду. До речі, це дуже гарний готель, я його знаю.

— Чудово! — вигукнув Майкл.

— Він каже, що ви можете зараз пакувати свої речі, а потім за вами під'їдуть машини.

— А ти хіба не поїдеш з нами, Віллеме? — розчаровано спитала Джіл.

Віллем повернувся до офіцера і спитав його щось по-голландськи. Той ствердно кивнув головою.

— Виявляється, мені треба їхати з вами. Їм потрібне і моє свідчення.

— Урра! Це прекрасно!

— Але скарби знайшли все-таки ви, — підкреслив Віллем.

— Ну, нам просто пощастило, та й годі! — озвався Пітер. — Без тебе і твого батька ми б їх ніколи не знайшли.

У розмову втрутився поліцейський офіцер, цього разу він заговорив англійською мовою.

— Може, вам щось треба зробити, перше ніж ви залишите свій катер?

— Так, — відповів Пітер. — Можна послати телеграму?

— Звичайно. — Він подав Пітерові записник і олівець. — Я зараз же відішлю її.

Пітер узяв олівець, і всі стежили за тим, що він пише в телеграмі.

«Головному інспекторові Скотленд-ярду Бренксому, Вашінгтон, США. Янові скарби знайдено «Норцем» в голландських водах. Всі здорові й тішаться чудовими канікулами. «Норець» — прекрасне морське судно.

Пітер, Керол, Джіл, Майкл».

Офіцер вирвав аркуш із записника і подав його кур'єрові, а команда «Норця» стрибнула на свій зранений у битві катер, щоб спакувати речі. Віллем мав приїхати до них трохи згодом — йому ще треба допомогти батькові поставити «Двох братів» на ніч біля іншого причалу.

— Я все ніяк не збагну, що ж робив там рибалка? — спитала Керол, витягаючи свої речі з шухляди в кормовій каюті. — Як ти вважаєш, він просто ловив собі рибу і випадково нас підслухав?

— Ну, ні, — заперечила Джіл. — І я поясню тобі чому. Ти пам'ятаєш, де лежали його рибальські снасті?

Керол збентежено глянула на подругу.

— Вони лежали на березі, де ж їм ще бути? А чого ти питаєш?

Джіл усміхнулась.

— І як ми тоді не помітили — не розумію. Адже ж так ясно, що він не справжній рибалка. Якби він справді ловив рибу, його рибальські снасті лежали б коло річки. А це було зовсім не так. Вудка, сітка і все інше лежало по другий бік, далеко від води. Він і не думав ловити рибу. Ці снасті потрібні були йому про людське око.

— Ти маєш слушність, — погодилася Керол і підвелася. — От дурепи — не збагнули цього одразу. — Вона задумалась. — Виходить, він вистежив нас. Але як він міг знати, що нам відомо щось про Янові скарби?

— Мабуть, він знав, що «Норець» належить татові, — висловила здогад Джіл. — А тут наш катер причалює якраз напроти того місця, де колись жив Ян.

— Я все ще не розумію, звідки він міг знати про Яна? — заперечила Керол.

— Я теж не знаю, — усміхнулась Джіл. — Але татко часто каже, що якби поліції було відомо хоч четверту частину тих таємниць, які знають шахраї, то вона давно піймала б їх усіх.

За кілька хвилин вони знову зібралися на набережній і попрямували до машини, що вже чекала на них. Поліцейський офіцер ішов попереду.

— Зачекайте! — зненацька вигукнув Майкл. — А як же бути з Яновою Біблією?

— Про неї подбають, — запевнив офіцер.

— Чи не можна було б віддати її нам, як ви думаєте? — запитала Джіл.

Поліцейський офіцер замислився.

— Мабуть, це можна буде зробити, — мовив він. — Але, звичайно, після слідства.

— Зрештою, — сказала Джіл, — це теж викрадена власність, як і скарби. Біблію украв рибалка. І буде справедливо, якщо ми повернемо її назад.

— Знаєте що, — раптом запропонував Пітер. — Відвезімо Янову Біблію назад на «Норці». По дорозі додому зайдемо до Абінгдона.

— І поставимо її знову на полицю, наче за цей час з нею нічого не сталося, — гаряче підтримав його Майкл.

— От було б смішно! — погодилася Джіл. — Хотілося б мені бачити вираз обличчя сторожа, коли він угледить Біблію серед інших книг, хай навіть трохи брудну і в плямах.

— А пам'ятаєте, — задумливо мовила Керол, — як він сказав: «Все в Біблії. Все в Біблії»? Старий Ян мав рацію — в ній було щось таке, про що він навіть не здогадувався.

— О? А що ж саме? — поцікавився Майкл.

— Як що? Найцікавіші в моєму житті канікули, — сміючись відповіла Керол.

— Тепер я поплив би на «Норці» куди завгодно, — сказав Пітер і обернувся, щоб кинути погляд на мале суденце, що стояло внизу біля причалу.

— Я теж, — озвалася Керол. — Якщо тільки, — додала вона, — на ньому буде той самий шкіпер і та ж команда.