Ричард Метисон

Куди приводять мрії

З любов’ю і вдячністю моїй дружині, яка збагатила моє існування ніжністю своєї душі

Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбавимось земних суєт?[1]

Вільям Шекспір, «Гамлет», акт ІІІ, сцена 1

Перекладено за виданням:

Matheson R. What Dreams May Come : A Novel / Richard Matheson. – New York : A Tom Doherty Associates Book, 2004. – 288 р.

© Richard Matheson,1978

© DepositРhotos.com /mimadeo, Mobilee, обкладинка, 2015

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2015

До читача

Передмова до твору майже ніколи не потрібна. Це мій десятий опублікований роман – писати передмови до будь-якого з дев’яти попередніх навіть не спадало мені на думку.

Але цей, як мені здається, потребує невеличкого вступу. Оскільки його тема – життя після смерті, перш ніж читати, слід збагнути, що лише один з аспектів роману є цілковито вигаданим: герої та їхні стосунки.

Всі інші деталі, за кількома винятками, виведені безпосередньо з дослідження за цією темою.

З цієї причини наприкінці роману я додаю список книг, використовуваних під час дослідження. Як побачите, список є довгим і різноманітним. І хоча ці книги дуже різняться за авторами, часом і місцем видання, вони глибоко однорідні за змістом.

Добре було б, звісно, прочитати їх усі, аби переконатися самим. Я закликаю вас так і зробити. Це стане для вас повчальним – і небуденним – досвідом.

Ричард МетисонКалабасас, Каліфорнія,серпень 1977 року

Вступ

Рукопис, який ви збираєтесь прочитати, потрапив мені до рук таким чином.

Ввечері 17 лютого 1976 року в наші двері подзвонили, і моя дружина пішла відчиняти. За хвилину вона повернулась до спальні, де ми дивилися телевізор, і сказала, що мене хоче бачити якась жінка.

Я встав і пройшов до передпокою. Вхідні двері були відчинені. На ґанку стояла висока, добре вдягнена жінка років за п’ятдесят. У руках у неї був великий пухкий конверт.

– Ви Роберт Нільсен? – спитала вона.

Я відповів ствердно, і вона простягнула мені конверт.

– Тоді це вам, – промовила вона.

Я глянув на нього з підозрою і спитав, що в ньому.

– Послання від вашого брата, – була відповідь.

Це лише підсилило підозру.

– Що ви маєте на увазі? – спитав я.

– Цей рукопис продиктував мені ваш брат Крис, – сказала вона.

Слова жінки обурили мене.

– Не знаю, хто ви, – сказав я, – та якби ви мали хоч малесеньке уявлення про мого брата, ви б знали, що він більше року як помер.

Жінка зітхнула.

– Я знаю це, містере Нільсен, – втомленим голосом відповіла вона. – Я екстрасенс. Ваш брат передав мені цей матеріал з…

Побачивши, що я зачиняю двері, жінка зупинилась і випалила:

– Містере Нільсен, благаю!

Її голос звучав так щиро і наполегливо, що я глянув на неї з подивом.

– Шість виснажливих місяців я працювала над цим рукописом, – продовжила вона. – Не тому, що мені так хотілося. В мене купа власних справ. Але ваш брат не полишав мене у спокої, доки я не записала його послання, все до останнього слова, і не пообіцяла, що передам його вам.

У її голосі пролунав відчай.

– А тепер заберіть його і дайте вже мені спокій.

З цими словами вона тицьнула конверт мені в руки, розвернулась і поспішила вниз до пішохідної стежки. Я бачив, як вона сіла в своє авто і поїхала якнайшвидше.

Ніколи більше я не зустрічав цієї жінки і не чув про неї. Навіть імені її не знаю.

* * *

Я вже тричі прочитав рукопис. Знати б тільки, що з ним робити.

Я людина не релігійна, та, як кожен з нас, хотів би вірити, що смерть – дещо більше, ніж просто забуття. І все ж мені важко, якщо взагалі можливо, сприймати цю історію за чисту монету. Я тримаюся думки, що все це і є не більш як історія.

У ній і справді є деякі факти. Факти з життя мого брата і його родини, які та жінка знати просто не могла, хіба припустити, що вона вдалась до кількамісячного складного – і недешевого – розслідування, аби розкопати їх, перш ніж створити рукопис. Якщо так, то навіщо їй це? Що вона могла виграти від цієї махінації?

Я маю чимало різноманітних запитань стосовно цієї книги. Не буду їх перелічувати, а краще дам читачеві можливість сформулювати власні. Лише в одному я впевнений: якщо цей рукопис – правда, кожному з нас слід задуматись про своє життя. Глибоко задуматись.

Роберт НільсенІсліп, Нью-Йорк,січень 1978 року

Смертний сон

Стрімкий вир зображень

Є така фраза: «Почніть від початку». Я не можу цього зробити. Я починаю з кінця – з завершення моїх днів на землі. Викладаю тобі все, як воно сталося, – і те, що сталося потім.

Кілька слів щодо тексту. Ти читав мої твори, Роберте. Цей звіт може здатись несхожим на них. Причина в тому, що мої можливості обмежені людиною, яка його пише. Мої думки мусять проходити крізь її розум, і я не владний з цим нічого зробити. Не всі зерна будуть просіяні крізь сито. Зрозумій, якщо текст виявиться занадто спрощеним. Особливо спочатку.

Ми з нею й так робимо все, що можемо.

* * *

Дякувати Богу, того вечора я був сам. Зазвичай ми ходили в кіно разом із Йєном. Двічі на тиждень – ти ж знаєш, через мою роботу.

Того вечора він не пішов. Грав у шкільній виставі. Дякувати Богу ще раз.

Я був у кінотеатрі біля торговельного центру. Не можу продиктувати назву. Якась довга, складалася з двох частин. Спитай назву в Йєна.

Коли я пішов з кінотеатру, було за одинадцяту. Я сів у машину й поїхав на майданчик для гри в гольф. Маленький – дитячий. Не можу передати це слово. Гаразд. Скажу по буквах. Повільно. М-і-н… і-а… т-ю-р… н-и-й. Добре, є.

Там був жвавий рух, на тій… вулиці? Ні, ширше. А-ве… ню? Неточно, але підійде. Мені здалося, що можна виїхати, тож я почав рух. Та мав зупинитись – мені назустріч летіла машина. Там було досить простору, щоб об’їхати моє авто, але вона цього не зробила. Вдарила в переднє ліве крило. Автомобіль закрутився.

Мене трусило, але я був пристебнутий поясом. Не поясом. П-а-с-ком. Я не мав отримати важких поранень. Але з’явився фургон і вдарив у заднє праве крило моєї автівки, викинувши її на центральну смугу. У протилежному напрямку рухалась вантажівка. Вдарила мою машину просто в лоб. Я чув тріск і скрегіт, чув, як ламається скло. Я вдарився головою, і чорна безодня поглинула мене. Здається, на мить я побачив самого себе – скривавленого, непритомного. Потім настала темрява.

* * *

Я знов опритомнів. Боліло нестерпно. Я чув жахливий звук власного дихання, неглибокого й повільного, з раптовими схлипами. Мої ноги були холодні як лід. Я пам’ятаю це.

Поступово я відчув кімнату навколо себе. Гадаю, людей також. Щось не давало мені бути впевненим. Сидаця. Ні, ще раз. С-е-д-а-ц-і… седація.

До мене долинув голос. Він щось промовляв пошепки, але слів я розібрати не міг. На мить я побачив поруч із собою чиюсь фігуру. Мої очі були заплющені, але я її бачив. Я не міг розібрати, була це чоловіча чи жіноча фігура, але я знав, що вона промовляє до мене. Слів я не чув, тож вона пішла.

Новий напад болю, тепер уже душевного, поступово охоплював мене. Біль наростав, наче звук, коли вмикаєш радіо. Це був уже не мій біль, а біль Енн. Вона ридала від страху. Через те, що мене було поранено. Вона боялася за мене. Я відчував її муку – страждання були нестерпними. Силою волі я намагався відігнати ману, але не міг. Намагався вимовити її ім’я, але марно. Не плач, думав я. Зі мною все буде добре. Не бійся. Я люблю тебе, Енн. Де ти?

Тієї миті я був удома. Був недільний вечір. Ми всі перебували в залі, гомоніли й сміялися. Енн сиділа поруч зі мною, поруч із нею Йєн. За Йєном – Ричард, і на іншому кінці дивану – Марі. Однією рукою я обіймав Енн, яка притулилась до мене. Вона була тепла, я цілував її в щоку. Ми посміхались одне до одного. Був недільний вечір, тихий і спокійний, і ми всі були разом.

Я відчув, що темрява починає розсіюватись. Я лежав у ліжку. Знову повернувся біль, пронизавши мене наскрізь. Ніколи в житті мені не було так боляче. Я відчував, що мене відносить. Саме так – відносить.

Я чув тепер зловісний звук – наче гуркіт у моєму горлі. Я молив Небо, щоб Енн і діти не опинилися поряд. Це б їх дуже налякало. Я благав Бога не дати їм почути той страхітливий звук, захистити від цього жахіття.

І тоді у мене в голові промайнула думка: «Крисе, ти помираєш». З усіх сил я намагався вдихнути, але рідина, що накопичилась у дихальному горлі, не пропускала повітря. Я почувався кволим і важким, зав’язлим у гущі.

Хтось був поруч із ліжком. Знову та фігура.

– Не опирайся цьому, Крисе, – промовила вона.

Я лише розлютився від цих слів. Хоч би що це було, воно хотіло моєї смерті. Я опирався цьому. Не дамся. «Енн! – подумки кликав я. – Втримай мене! Не дай їм мене забрати!»

Я знову відчував, що мене відносить. Мене раптом осяйнула жахлива думка, що поранення були занадто важкими. Я відчув миттєву слабкість. А тоді – щось зовсім незвичайне. Лоскіт. Знаю, це дивно. Безглуздо. Але це так. Лоскіт по всьому тілу.

Ще одна зміна. Я був уже не в ліжку, а в якійсь колисці. Я відчував, як вона гойдається туди-сюди, туди-сюди. Глибоко всередині я чув тоненький тріскіт. Такий звук буває, коли повільно знімаєш бинти. Болю було вже менше – поступово вщухав.

Злякавшись, я намагався знову відчути біль. І він повернувся за кілька секунд, навіть гірший. Уже в агонії, я тримався за нього щосили. Він означав, що я ще живий. Я не дамся.

«Енн! – подумки кричав я, благаючи. – Втримай мене!»

Марно. Я відчував, як життя витікає з мене, чув звуки навколо, тепер голосніші. Чув, як рвуться сотні тоненьких ниточок. Я не відчував уже ані запаху, ані смаку. Чутливість покинула пальці ніг, потім усі стопи. Від низу догори ноги німіли. Я докладав усіх зусиль, аби знову їх відчути, але не міг. Щось холодне поступово пронизувало мій живіт, мої груди. Доповзло до серця, наче кригою огорнуло. Я чув, як серце б’ється, повільно, зовсім повільно, наче траурний барабан.

Я раптом усвідомив, що відбувається в сусідній кімнаті. Я бачив літню жінку, яка лежала там, розметавши на подушці пасма сивого волосся. Жовта шкіра, руки, схожі на пташині лапи. Рак шлунка. Хтось сидів поряд, розмовляючи тихо. Донька. Я вирішив, що не хочу цього бачити.

За мить я полишив кімнату і був знову в себе. Біль майже зовсім стих. Я не міг відновити його, хоч як намагався. Я чув звук, схожий на дзижчання – саме так, дзижчання. Далі рвалися ниті. Я відчував, як усередині згортається кожна з них, обриваючись.

Щось холодне ворухнулося знову. Воно рушило далі, досягло голови. Решта все оніміло.

«Благаю!» – кликав я по допомогу. Голосу не було. Язик не ворушився. Я відчував, як усередині моє єство згортається, зосереджуючись у голові. Відчував тиск на мимбани – ні, давай іще раз. М-е-м-б-рани. Тиск ззовні і зсередини водночас.

Я почав рухатись назовні крізь просвіт у голові. Я чув дзижчання, і дзвін, і звук течії стрімкого потоку крізь вузьке гирло. Я відчував, що підіймаюся. Я був наче бульбашка, що стрибає вгору-вниз. Здається, я бачив над собою тунель, темний і безкінечний. Я озирнувся, глянув униз і був ошелешений виглядом власного тіла в ліжку, забинтованого й нерухомого. З трубками для штучного годування. З тілом мене з’єднувала нить, яка виблискувала сріблом. Тоненька, вона тяглася від мене до маківки моєї голови. Срібна нить, думав я, Боже мій, срібна нить. Я знав, що тільки вона підтримує життя в моєму тілі.

Мене охопила відраза, коли я побачив, як засмикалися мої руки й ноги. Дихання майже перервалося. Обличчя скривилося в агонії. І знов я почав боротися. Спуститися вниз, об’єднатися зі своїм тілом! Ні, я не піду! Я чув свій мовчазний крик. Енн, допоможи мені! Благаю! Ми маємо бути разом!

Я змусив себе знизитись і зазирнув у власне обличчя. Губи були темно-сині, вся шкіра вкрита потом, наче росою. Я бачив, як роздуваються вени на шиї. М’язи почали скорочуватися. З усіх сил я намагався повернутись до тіла.

«Енн! – подумки гукав я. – Благаю, поклич мене назад, аби я міг лишитися з тобою!»

І сталося диво. Життя сповнило моє тіло, шкіра набула здорового кольору, вираз заспокоєння проступив на обличчі. Я дякував Богові – Енн і діти не мали бачити мене таким, як мить тому. Бачиш, я гадав, що повертаюся.

Але сталося інакше. Я побачив, як моє тіло в різнокольоровій оболонці здіймається за потягом срібної ниті. В мене виникло відчуття падіння. Потім пролунав різкий звук – наче луснула велетенська гумова стрічка, – і я відчув, що злітаю.

А тоді почався зворотний рух. Так, саме так. Зворотний рух – наче в кіно, тільки значно швидше. Ти не раз бачив і чув фразу: «Все життя промайнуло перед очима». Роберте, це правда. Промайнуло так швидко, що я не встигав стежити, – і в зворотному напрямку. Від днів перед автокатастрофою крізь життя дітей, моє одруження з Енн, мою письменницьку кар’єру. Коледж, Друга світова війна, середня школа, початкова школа, дитинство, перші роки життя немовляти. Кожен рух, думка, емоція, кожне вимовлене слово. Я бачив усе це. Стрімкий вир зображень.

Сон, у якому ти спиш

Я різко підвівся у ліжку і розсміявся. То був лише сон! Я почувався сповненим сил, відчуття були свіжі й гострі. Неймовірно, подумав я, наскільки реалістичні бувають сни.

Але з моїм зором щось сталося. Все навколо виглядало розмитим. Я не бачив далі, ніж на три метри перед собою.

Кімната була знайомою. Стіни, стеля під штукатуркою. Чотири на чотири з половиною метри. Завіси брунатні, в коричневу й жовтогарячу смужку. Під стелею я побачив кольоровий телевізор. Ліворуч від себе – крісло з червоно- помаранчевою оббивкою і сталеві підлокітники без жодної плями. Таким же червоно-помаранчевим був килим на підлозі.

Тепер я зрозумів, чому речі виглядали нечітко. У кімнаті було повно диму. Але ж запаху не було! Це здалося мені дивним. Ні, не дим, раптом здогадався я. Автокатастрофа. Очі було пошкоджено. Та мене це не засмутило. Надто глибоким було полегшення від того, що живий, аби перейматись такою проблемою.

Спочатку – головне, подумав я. Треба знайти Енн і повідомити, що зі мною все гаразд. Покласти край її стражданням. Я спустив ноги з правого боку ліжка і встав. Столик поряд із ліжком був металевий, пофарбований у бежевий колір, стільниця – як у нас в кухні. По буквах. В-о-г-н-е-т-р-и-в-к-а. Я побачив у кімнаті нішу з умивальником. Крани схожі на голівки від ключок для гольфу, знаєш такі? Над умивальником висіло дзеркало. Мій зір був настільки затуманений, що я не бачив у ньому власного відображення.

Я рушив до умивальника, але змушений був зупинитися. З’явилась медсестра. Вона рушила просто на мене, і я відступив убік. На мене вона навіть не глянула, але ахнула й кинулася до ліжка. Я обернувся. Там лежав чоловік, сірий, мов глина, з відвислою щелепою. Він був весь забинтований, і з нього стирчало безліч пластикових трубок.

Я з подивом озирнувся на медсестру, що метнулася з кімнати. Я не чув, що вона кричала.

Я підійшов до чоловіка і побачив, що він, швидше за все, мертвий. Але чому в моєму ліжку лежить хтось іще? Що це за лікарня така, де кладуть по двоє пацієнтів у ліжко?

Дивно. Я нахилився нижче, аби роздивитись його. Обличчя було просто як моє. Я похитав головою. Це неможливо. Я глянув на його ліву руку. Він носив обручку, точнісінько таку ж, як у мене. Як таке можливо?

Я відчув неприємний холод у шлунку. Я намагався відкинути простирадло з його тіла, але не міг. Якимось чином я втратив відчуття дотику. Я повторював спроби, доки не побачив, як мої пальці проходять крізь простирадло, і не відсмикнув руку. Ні, з жахом подумав я, ні, це не я. Як це можливо, якщо я досі живий? Тіло навіть боліло. Беззаперечний доказ життя.

Я крутнувся на місці – до кімнати стрімко увійшли двоє лікарів. Я відступив, аби дати їм дорогу до пацієнта.

Один із лікарів почав дути йому в рота. Інший тримав шпрр… По буквах: ш-п-р-и-ць, так. Я бачив, як він загнав кінець голки під шкіру чоловікові. Потім вбігла медсестра, штовхаючи перед собою якийсь агрегат на колесах. Один із лікарів притис кінцями два товсті металеві прути до голих грудей пацієнта. Той смикнувся. Тепер я знав, що між мною і тим чоловіком немає зв’язку, адже не відчув нічого.

Спроби були марні. Чоловік помер. Кепсько, подумав я. Його родина горюватиме. Подумавши так, я згадав про Енн і дітей. Я маю знайти й заспокоїти їх. Особливо Енн – я знав, як вона налякана. Моя бідна, моя люба Енн.

Я розвернувся і вийшов у двері. Праворуч був туалет. Глянувши всередину, я побачив унітаз, вимикач світла і кнопку поряд із червоною лампочкою, під якою було написано «Екстрений виклик».

Я увійшов до холу і впізнав його. Так, звісно. Сюди мене мали доставити в разі нещасного випадку – за вказівкою на картці в моєму гаманці. Лікарня «Моушен Пікчер Госпітел» у Вудленд-Гіллз.

Я зупинився і спробував скласти все докупи. Була автокатастрофа. Мене привезли сюди. Чому тоді я не в ліжку? Але ж я був у ліжку. Тому самому ліжку, де лежав мрець. Схожий на мене мрець. Усьому цьому мало бути якесь пояснення. Але я не міг його знайти. Не міг міркувати чітко.

Нарешті відповідь знайшлася. Я не був впевнений, чи вірна, – але іншої на думку не спадало. Я мав погодитись із нею, хоча б на той момент.

Я був на операції під наркозом. Усе це відбувалося в моїй голові. Ось і відповідь. Усе решта не мало сенсу.

«Що тепер?» – думав я. Незважаючи на нещасливе становище, я посміхнувся. Якщо все це відбувається у мене в голові, то хіба, розуміючи це, я не можу цим керувати?

«Гаразд, – сказав собі я. – Зроблю так, як вирішив». А вирішив я знайти Енн.

Не встиг я цього подумати, як побачив іще одного лікаря, який біг через хол просто на мене. Я навмисно спробував його зупинити, але моя простягнута рука пройшла крізь його плече. Нічого, сказав я собі. По суті, мені це сниться. Будь-яка безглузда річ може трапитись уві сні.

Я рушив далі через хол. Проминув кімнату з зеленою карткою й білими літерами: «Не палити! Застосовується кисень!» Який незвичайний сон, думав я. Ніколи не міг читати уві сні. Щойно пробував, як слова просто зливалися. Цей же напис я прочитав без зусиль, незважаючи на загальну нечіткість зображень.

Звісно, це не сон у прямому розумінні, сказав я собі, намагаючись якось пояснити це. Бути під наркозом – не те саме, що спати.

Задоволений поясненням, я кивнув і продовжив свій шлях. Енн має бути в кімнаті очікування. Я зосередився на тому, щоб знайти і заспокоїти її. Я відчував її страждання так, наче вони були моїми власними.

Я проминув пост медсестер, чув, як вони розмовляють. Я не робив спроб заговорити до них. Це все в моїй голові. Я маю змиритись із цим і грати за правилами. Гаразд, це не сон наспра… на-с-пра-в-ді, але мені легше думати про це як про сон. Нехай буде сон – під наркозом.

Зачекай, подумав я, зупиняючись. Сон чи ні, але я не можу розгулювати в лікарняній піжамі. Я глянув на себе і був вражений, побачивши той самий одяг, що був на мені в день автокатастрофи.

«Де ж кров?» – здивувався я. Мені згадалась та мить, коли я побачив самого себе непритомного в розбитій машині. Кров рікою текла.

Я відчув себе трюмф… Ні! Пробач за нестриманість. Трі-ум-фа-тором. Чому? Бо я дещо з’ясував, незважаючи на затьмареність свого розуму. Я просто не міг бути тим пацієнтом у ліжку. Він був у піжамі, в бинтах і з трубками для годування. Я був вдягнений, без пов’язок і міг рухатися. Цілковита відмінність.

До мене наближався чоловік у вуличному одязі. Я очікував, що він пройде повз мене. Та, на мій подив, він зупинив мене, поклавши руку на плече. Я відчував тиск кожного з його пальців.

– Ти вже знаєш, що сталося? – спитав він.

– Сталося?

– Так, – кивнув він. – Ти помер.

Я з відразою глянув на нього.

– Це абсурд, – промовив я.

– Це правда.

– Якби я був мертвий, я б мізків не мав, – відповів я. – І не міг би розмовляти з вами.

– Все зовсім не так, – наполягав він.

– Той тип у кімнаті помер, а не я. Я зараз під наркозом, мене оперують. По суті, це все мені сниться.

Я був дуже задоволений своїм умовиводом.

– Ні, Крисе, – сказав він.

Мені стало не по собі. Звідки він знає моє ім’я? Я придивився до нього уважніше. Може, ми знайомі? І через те він опинився в моєму сні?

Ні, зовсім ні. Цей чоловік викликав у мене неприязнь. Так чи інакше, подумав я (і попри роздратування навіть всміхнувся), – це мій сон і він не має посягати на нього.

– Ідіть знайдіть собі свій сон, – сказав я, задоволений тим, як дотепно поставив його на місце.

– Якщо ти не віриш мені, Крисе, – не здавався він, – зазирни до кімнати очікування. Там твоя дружина і діти. Їм іще не повідомили про твою смерть.

– Зачекай-но, зачекай-но. – Я тицьнув у його бік пальцем, рубонувши рукою повітря. – Це ж ти казав мені не опиратися, так?

Він почав говорити, але я був такий розлючений, що не дав вимовити ані слова.

– Я втомився від тебе й від цього дурного місця, – сказав я. – Я йду додому.

Тієї ж миті щось рвонуло мене з місця – так, наче тіло моє було замкнене в металі і якийсь далекий магніт притягував його до себе. Я мчав крізь повітря з такою швидкістю, що нічого не бачив і не чув.

Це завершилось так само несподівано, як і почалося. Я опинився в тумані. Озирнувся, але не міг нічого побачити в жодному напрямку. Я почав блукати, повільно простуючи крізь туман. Час від часу переді мною виникали швидкоплинні образи людей. Та коли я намагався придивитися до них краще, вони зникали. Одного з них я ледь не окликнув, але передумав. Я господар цього сну. Я не дозволю йому перемогти мене.

Аби відволіктися, я спробував уявити, ніби я знову в Лондоні. Пам’ятаєш, я їздив туди в 1957 році писати сценарій? Був листопад, і я неодноразово так само блукав у густому тумані – дуже влучно його називають там гороховим супом. Та зараз він був іще густіший – я ніби опинився під водою. Та й видавався він якимось вогким.

Нарешті крізь туман я побачив наш будинок. І відчув подвійне полегшення. По-перше, просто від того, що бачу його. По-друге, тому що дістався сюди так швидко. Так могло бути лише уві сні.

Раптом до мене прийшло натхнення. Я казав, як боліло моє тіло. Хоча це й був сон, я все одно відчував біль. Отже, сказав я собі, оскільки цей біль породжений сно-ви-дін-ням, зовсім не є необхідним його відчувати. І з цією думкою, Роберте, я відчув: біль зник. Що принесло додаткову порцію задоволення й полегшення. Якого більш виразного підтвердження, що це сон, а не реальність, можна було вимагати?

Я згадав, як підвівся у лікарняному ліжку, сміючись, бо це все був сон. І це справді він. Крапка.

Без жодного переміщення я опинився у передпокої будинку. Сон, подумав я і задоволено кивнув. Тоді озирнувся. Мій зір досі був нечітким. Стривай-но, подумав я. Мені вдалося розвіяти біль, чого б не розвіяти пелену перед очима?

Нічого не сталося. Все, що було далі, ніж за три метри, лишалося вкритим завісою диму.

Я крутнувся на місці, почувши стукіт кігтів по підлозі в кухні. До передпокою влетіла Джинджер – пам’ятаєш, наша німецька вівчарка. Побачивши мене, вона застрибала, затанцювала від радощів. Я гукнув її на ім’я, теж радий її бачити. Нахилився, аби погладити її по голові. І побачив, як моя рука занурилась у її череп. Вона відскочила від мене з коротким виском і кинулася з переляку тікати, налетівши на дверний відкіс. Її вуха були міцно притиснуті до голови, шерсть на спині встала дибки.

– Джинджер! – покликав я, відігнавши острах. – Йди до мене!

Вона поводиться безглуздо, подумав я і рушив слідом. Я побачив, як вона несамовито борсається на слизькій підлозі в кухні, намагаючись втекти.

– Джинджер! – крикнув я.

Я хотів розсердитись на неї, але не зміг – настільки наляканий вигляд вона мала. Вибравшись із кухні, вона прожогом кинулася крізь зал і вистрибнула у хвіртку в дверях.

Я збирався піти за нею, але передумав. Хоч би яким божевільним був цей сон, я йому не піддаватимусь. Я розвернувся і став кликати Енн.

Жодної відповіді. Я озирнувся в кухні й побачив, що кавоварка працює – обидві червоні лампочки горіли. Скляний кухоль на пластині нагрівача був майже порожнім. Я посміхнувся. Вона знову це зробила, подумав я. За лічені хвилини по всьому будинку нестер… не-стер-п-но смердітиме горілою кавою. Забувшись, я простягнув руку, аби вимкнути пристрій з розетки. Моя рука ковзнула крізь провід, і я завмер. Тоді вирішив притримати веселий настрій.

«Неможливо робити правильні речі уві сні», – нагадав я собі.

Я став оглядати будинок. Нашу спальню і ванну кімнату. Кімнати Йєна й Марі, їхню спільну ванну кімнату. Кімнату Ричарда. Я не звертав уваги на вади свого зору. Це не важливо, вирішив я.

Але я не міг не звертати уваги на власну млявість, що, зростаючи, все більше охоплювала мене. Сон це чи ні, але моє тіло ставало важким мов камінь. Я повернувся до нашої спальні й присів на свою половину ліжка. І відчув наплив тривоги, адже воно не прогнулося піді мною (це було водяне ліжко). Забудь, знову сказав я собі, сон є сон. Сни божевільні, от і все.

Я глянув на свій годинник-радіо, нахилившись ближче, аби розгледіти стрілки й цифри. Було шоста тридцять п’ять. Я визирнув на вулицю крізь скляні двері. Надворі не було темно. Туманно, але не темно. Та як зараз міг бути ранок, якщо в будинку ні душі? У цей час вони всі мають бути в ліжках.

«Не зважай, – сказав я собі, щосили намагаючись скласти це все докупи. – Тебе оперують. Тобі це сниться. Енн і діти в лікарні, чекають на тебе…»

І ще дещо збентежило мене. Чи справді я був у лікарні? Чи це теж було частиною мого сну? Чи дійсно я спав у тому ліжку, коли мені все це наснилось? Може, аварії взагалі не траплялося. Так багато було варіантів, і кожен із них ставив під сумнів інший. Якби тільки думки трохи прояснилися… Мій розум онімів так, наче я перед тим пив або приймав транквілізатори.

Я ліг на ліжко і заплющив очі. Це було єдине, що я міг зробити, нічого іншого не спадало на думку. Скоро я прокинусь і знатиму правду: чи був це сон під наркозом у лікарні, чи вдома в ліжку. Я сподівався на останнє. Адже в такому разі я прокинуся і побачу поруч Енн. І зможу розповісти їй, який божевільний сон мені наснився. Обійму її гарне тепле тіло, ніжно поцілую її й зі сміхом розповідатиму, як це кумедно – бачити сон, у якому ти спиш.

Цей темний нескінченний кошмар

Я був стомлений, але відпочити не міг. Мій сон було перервано плачем Енн. Я намагався встати й заспокоїти її, натомість ширяв десь у безодні між світлом і темрявою. Не плач, чув я власний шепіт. Я скоро прокинуся і буду з тобою. Просто дай мені поспати ще трохи. Будь ласка, не плач, все добре, серденько. Я подбаю про тебе.

Нарешті я змушений був розплющити очі. Я не лежав, а стояв у тумані. Дуже повільно я рушив на звук її плачу. Я був виснажений, Роберте, мене хитало. Але я не міг дозволити, щоб вона плакала. Я мав з’ясувати, що сталося, і припинити це, зробити так, аби вона припинила ридати. Не можу, коли вона так гірко плаче.

Я увійшов до церкви, якої ніколи раніше не бачив. Лави були заповнені людьми. Їхні фігури виглядали сірими, їхніх рис видно не було. Я йшов центральним проходом, намагаючись зрозуміти, де я. Що це за церква? І чому ридання Енн лунають саме звідси?

Я побачив її на першій лаві, усю в чорному. Праворуч від неї сидів Ричард, ліворуч – Марі, й ліворуч від Марі – Йєн. Поруч із Ричардом я побачив Луїзу та її чоловіка. Усі вони були вбрані в чорне. Їх було видно чіткіше, ніж решту людей у церкві, проте й їхні обличчя виглядали розмито, примарно. Я досі чув схлипи, хоч Енн мовчала. Це в її душі, осяйнуло мене. Наші душі настільки близькі, що я це чую. Я поспішив до неї, аби припинити це.

Зупинившись перед нею, я промовив:

– Я тут.

Вона дивилась перед собою так, наче я не звертався до неї. Наче мене тут взагалі не було. Жоден із них на мене не дивився. Може, їх засмутила моя присутність і вони вдають, що не бачать? Я глянув на себе. Може, через мій одяг. Чи не надто довго вже я його носив? Схоже на те, хоч я й не був упевнений.

Я знову підняв на них очі.

– Гаразд, – сказав я.

Важко було говорити – язик наче розпух.

– Гаразд, – повторив я повільно. – Я не вдягнений належним чином. І я запізнився. Але це не означає…

Я змовк, адже Енн далі дивилась перед собою.

– Енн, будь ласка.

Вона не ворухнулась і навіть не моргнула. Я простягнув руку, аби торкнутись її плеча.

Вона різко здригнулась і підняла очі. Колір збіг з її лиця.

– Що з тобою? – спитав я.

Плач, що лунав у неї в душі, вирвався назовні – вона різко піднесла ліву руку до очей, намагаючись придушити схлип. Я відчув, як у голові зростає тупий біль. Що сталося?

– Енн, що сталося? – благально спитав я.

Вона не відповіла, і я перевів погляд на Ричарда. Його обличчя було напружене, по щоках стікали сльози.

– Ричарде, що відбувається? – спитав я. Слова пролунали так нерозбірливо, наче я був п’яний.

Він не відповів, і я озирнувся на Йєна.

– Може, ти мені скажеш нарешті?

Від погляду на нього мені стало боляче. Він тихо схлипував і пальцями, що тремтіли, тер щоки, змахуючи сльози з очей.

«Заради Бога, що відбувається?» – думав я.

Тоді я зрозумів. Звісно. Той сон – він досі тривав.

«Мене оперують у лікарні – ні, я сплю у своєму ліжку й бачу сон, – хай там як!» – промайнуло в моїй голові. Сон тривав, і тепер я бачив у ньому власний похорон.

Я змушений був відвернутись від них. Не міг дивитись, як вони плачуть.

«Ненавиджу цей сон! – думав я. – Коли він нарешті завершиться?!»

Це була справжня мука – стояти так, чуючи, як схлипують Енн і діти просто в мене за спиною. Я відчував непереборну потребу обернутися, втішити їх. Але що в тому користі? У моєму сні вони оплакували мою смерть. Який сенс говорити до них, якщо вони вірять, що я помер?

Єдина відповідь – подумати про щось інше. Сон зміниться, сни завжди змінюються. Я пішов до вівтаря на звук монотонної промови. Священик, зрозумів я. І вирішив сприймати це як розвагу. Це буде весело, казав я собі. Чи багатьом з нас випадає можливість почути сказане над власною труною, навіть уві сні?

Я бачив його сірий розмитий силует за кафедрою. Його голос звучав гулко і наче здаля.

«Сподіваюсь, він виголошує мені величальну промову», – гірко подумав я.

– Саме так, – промовив голос.

Я озирнувся. Знову цей тип – той, якого я зустрів у лікарні. Дивно, що з усіх навколо він виглядав найчіткіше.

– Бачу, ти досі не знайшов власний сон, – докинув я. Дивно також, що з ним я міг розмовляти без жодних зусиль.

– Крисе, спробуй зрозуміти, – сказав він. – Це не сон. Це насправді. Ти помер.

– Ти даси мені спокій? – Я спробував повернутись до нього спиною і відчув його пальці на своєму плечі. Тверді, вони майже впивалися мені в шкіру. Це теж було дивно.

– Крисе, хіба ти не бачиш? – спитав він. – Твоя дружина і діти в чорному? Церква? Священик, який читає промову над твоєю труною?

– Переконливий сон, – сказав я.

Він похитав головою.

– Відпусти мене, – промовив я загрозливим тоном. – Я не маю цього слухати.

У нього була міцна хватка, я не міг вирватися.

– Ходімо зі мною, – сказав він.

І повів мене до підвищення, де на підставках спочивала труна.

– Твоє тіло там.

– Невже? – холодно промовив я. Труна була закрита. Як він знав, що там я?

– Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш, – відповів він.

Несподівано я затремтів. Я міг зазирнути в труну, якби спробував. Раптом я усвідомив це.

– Але не буду, – сказав я, вивернувшись із його пальців і розвертаючись до нього спиною. – Це сон, – додав я, кинувши на нього погляд через плече. – Ти можеш цього не розуміти, але…

– Якщо це сон, – перебив він, – чому б не спробувати прокинутися?

Я крутнувся на місці, аби глянути йому в обличчя.

– Гаразд. Саме цим я й займуся. Дякую за чудову пропозицію.

Я заплющив очі. Гаразд, сказав я собі, ти чув цього типа. Прокидайся. Він підказав тобі, як діяти. Тепер зроби це.

Я чув, як Енн заридала голосніше.

– Не треба, – сказав я, не в змозі чути це.

Я почав відступати, але цей звук переслідував мене. Я стиснув зуби.

«Це лише сон, і ти від нього прокинешся, просто зараз!» – казав я собі. От іще мить – і я ривком прокинусь, у тремтінні, в поту. Енн здивовано-співчутливо назве мене на ім’я, і обійме мене, і приласкає, і скаже…

Ридання ставали голоснішими, ще голоснішими. Я затис вуха руками, аби не чути.

– Прокинься, – наказав я собі. І ще з несамовитою рішучістю повторив: – Прокинься!

Мої зусилля були винагороджені несподіваною тишею. Я зробив це! Радіючи, я розплющив очі.

Я стояв посеред залу нашого будинку. І це було незрозуміло.

І знову мій погляд було затьмарено – я бачив усе мов крізь туман. Я почав розрізняти фігури людей у вітальні. Сірі і тьмяні, вони стояли й сиділи маленькими групами та пошепки промовляли слова, яких я не чув.

Я пройшов до вітальні повз скупчення людей; усі вони виглядали надто нечітко, щоб я міг їх упізнати. Досі сон – я тримався цієї думки.

Пройшов повз Луїзу й Боба. Вони не глянули на мене. Не намагайся заговорити з ними, нагадав я собі. Приймай це як сон. Рухайся вперед. Я увійшов до буфету, прямуючи крізь нього до залу.

Ричард був біля бару і готував напої. Мене раптом охопило обурення. В такий момент – пити? Я миттєво відкинув цю думку.

«Який – такий? – заперечив я собі. – Ніякого особливого моменту немає. Це лише похмура частина безрадісного, гнітючого сну».

Рухаючись, я кидав погляди на присутніх. Старший брат Енн, Білл, його дружина Патриція. Її батько й мачуха, молодший брат Філ, його дружина Андреа. Я спробував посміхнутись.

«Що ж, – сказав я собі, – якщо це сон, тобі все сниться правильно. Жодної деталі не забуто. Не інакше як уся родина Енн з’їхалася сюди з Сан-Франциско».

«Де ж тоді моя родина? – дивувався я. – Звісно, можна їх так само «наснити». Хіба уві сні має значення, що вони за три тисячі миль звідси?»

А тоді в мене зародилася ще одна думка. Чи можливо, що я втратив душевне здоров’я? Напевно, під час аварії мій мозок було пошкоджено. А це ідея! Я одразу ж вхопився за неї. Мозкова травма. Химерні, викривлені зображення. Зараз відбувалась не просто рядова операція, а щось складне. Може, навіть у цей момент, коли я, незримий, рухаюсь між примарами, у мій мозок врізаються скальпелі хірургів, що намагаються відновити його функції.

Це не допомогло. Попри логічність припущення я почувався обуреним. Усі ці люди повністю ігнорують мене. Я встав перед кимось – без імені, без обличчя.

– Чорт забирай, навіть уві сні люди з тобою розмовляють, – сказав я і спробував ухопити його за руки.

Мої пальці занурилися в його плоть, наче у воду. Я озирнувся і побачив посеред залу великий стіл. Підійшовши до нього, я спробував взяти чийсь бокал і жбурнути його в стіну. Це було наче ловити руками повітря. Раптом мене переповнив гнів. Я загорлав на них:

– Чорт забирай, це мій сон! Послухайте мене!

Сам собою в мене вирвався напружений сміх. Послухай себе, думав я. Ти поводишся так, наче все це відбувається насправді. Дивися на речі прямо, Нільсене. Це сон.

Я рушив далі по коридору, лишивши їх усіх позаду. Дядько Енн Джон стояв переді мною, роздивляючись якісь фотографії на стіні. Я пройшов просто крізь нього. Нічого не відчув. Забудь, наказав я собі. Це не має значення.

Двері нашої спальні були зачинені. Я пройшов крізь них.

– Безумство, – пробурмотів я. Навіть уві сні я ніколи раніше не проходив крізь двері.

Моє роздратування зникло, коли я наблизився до ліжка й подивився на Енн. Вона лежала на лівому боці й дивилася крізь скляні двері. На ній була та сама чорна сукня, в якій я бачив її в церкві, тільки взуття не було. Її очі почервоніли від плачу.

Йєн сидів поруч, тримаючи її за руку. По його щоках текли сльози. Я відчув прилив любові до нього. Він такий гарний і добрий хлопчик, Роберте! Я простягнув руку, щоб погладити його по голові.

Він озирнувся, і на мить (моє серце мало не зупинилося) я подумав, що він дивиться на мене. Бачить мене.

– Йєне, – прошепотів я.

Він обернувся до Енн.

– Мамо? – покликав він її.

Вона не відповіла.

Йєн заговорив знову. Вона повільно перевела очі на його обличчя.

– Я знаю, це звучить, як божевілля, – промовив він, – але… в мене таке відчуття, ніби тато поруч із нами.

Я швидко глянув на Енн. Вона дивилась на Йєна з незмінним виразом обличчя.

– Я маю на увазі – тут, – вів далі він. – Зараз.

Вона змучено і ніжно посміхнулася.

– Я знаю, ти хочеш допомогти, – сказала вона.

– Я справді відчуваю це, мамо.

Вона не могла говорити. Ридання душили її.

– О Боже, – прошепотіла вона. – Крисе…

Її очі наповнилися слізьми.

Я впав на коліна перед ліжком і спробував торкнутися її обличчя.

– Не треба, Енн… – почав я. Різко відсмикнувши руку, я здригнувся й застогнав. Бачити, як мої пальці проникають крізь її тіло…

– Йєне, мені страшно, – сказала Енн.

Я швидко обернувся до неї. Востаннє такий вираз на її обличчі я бав у ніч, коли шестирічний Йєн зник на три години, – вираз безсилого, безпомічного жаху.

– Енн, я тут, – сказав я. – Я тут! Смерть – не те, що ти думаєш!

Мене охопив раптовий переляк.

«Я не те мав на увазі!» – волав мій розум. Але я не міг повернути сказане. Визнання було зроблено.

Я опирався цій думці, намагався придушити її, зосередившись на Енн та Йєні. Але непрохане питання поставало знову, і я не міг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?

Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зі злістю я кинувся в суперечку. То й що, що я справді так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немає жодного доказу, окрім мого поверхового припущення.

Вже краще. Я відчув мстиве задоволення і почав тикати й мацати себе. І це смерть? – уїдливо запитував я. – З плоттю і кров’ю? Смішно! Може, це й не сон – таке, принаймні, я міг припустити. Але це точно не смерть.

Раптом я відчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тіло знов було важким, наче камінь.

«Знову?» – подумав я.

Нічого. Я викинув це з голови. Опустившись на ліжко, я ліг на бік і став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч із нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивилася крізь мене. Наче крізь вікно.

«Заплющ очі, – наказав я собі. І зробив так. – Тікай звідси через сон. Ніщо не є очевидним у цьому місці. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти єси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, – молив я вищі сили, які тільки могли мене почути. – Забери від мене цей темний нескінченний кошмар».

Знати, що я ще існую!

Ширяти, зависати, підніматись на сантиметри, потім опускатись у тиху бездонну порожнечу – може, так почуваєшся перед народженням, плаваючи у вологій темряві?

Ні. В утробі не було б чути плачу. Не було б і відчуття скорботи, що тяжіла наді мною. Я щось бурмотів уві сні, прагнучи відпочинку, потребуючи відпочинку. Але так само прагнучи пробудитися заради Енн.

– Люба, все гаразд.

Я, мабуть, вимовив це тисячу разів, перш ніж прокинутись.

Мої очі поволі розплющилися. Я відчув, як обважніли повіки.

Вона лежала поруч зі мною. Спала. Я зітхнув і з любов’ю посміхнувся до неї. Сон скінчився, ми знову були разом. Я не зводив очей з її обличчя, що було під час сну таким по-дитячому милим. Втомлене дитя. Дівчинка, що заснула, втомившись від сліз. Моя дорогоцінна Енн. Я захотів торкнутись її лиця і простягнув руку, важку, мов свинець.

Мої пальці потонули в її голові.

Здригнувшись, вона прокинулась і стривожено глянула на мене.

– Крисе? – сказала вона.

І знов на якусь мить для мене спалахнув вогник надії. Та надія розбилася вщент – я швидко збагнув, що вона дивиться не на мене, а крізь мене. На її очах знову проступили сльози. Вона підтягла до себе коліна і стисла руками подушку, зарившись у неї обличчям. Її тіло здригалося від ридань.

– Боже, не треба, серденько, не плач.

Дивлячись на неї, я заплакав теж. Я готовий був душу віддати, аби тільки вона могла побачити мене хоч на мить, почути мій голос, прийняти мою ласку й мою любов.

Але я знав, що цього не станеться. І так само знав, що кошмар триває. Я відвернувся від неї й заплющив очі, відчайдушно бажаючи знову втекти крізь сон, і нехай темрява забере мене від неї. Її плач ятрив мені душу.

«Будь ласка, заберіть мене від цього, – благав я. – Якщо я не можу втішити її, заберіть мене звідси!»

Я відчув, як моя свідомість ніби провалюється в чорну порожнечу.

Тепер це точно був сон. Мав бути. Моє життя розгорталося переді мною низкою живих картин. Щось у цьому вразило мене. Хіба я вже не бачив такого, тільки швидше і заплутаніше?

Цього разу плутанини точно не було. Я, наче глядач у кінозалі, дивився фільм під назвою «Моє життя». Кожен епізод, від початку і до кінця. Ні, не так. Від кінця до початку. Фільм починався аварією (отже, вона була насправді) і рухався назад, до самого народження, підкреслюючи кожну деталь.

Я не буду заглиблюватися в ті деталі, Роберте. Це зовсім не та історія, яку я хочу розповісти, – вона забрала б багато часу. Життя кожної людини – цілий том епізодів. Уяви, що всі моменти твого життя пронумеровано один за одним і кожен подається з детальним описом. Двадцятитомна енциклопедія людського життя, щонайменше.

Дозволь мені коротко змалювати цю демонстрацію сцен. Це було щось більше, ніж «промайнуло перед очима». І я був більш ніж глядач, це стало зрозуміло дуже швидко. Я проживав кожен епізод, гостро сприймаючи, відчуваючи й розуміючи водночас. Це було яскраве явище, Роберте. Будь-яка пережита емоція підсилювалась із кожним новим рівнем усвідомлення.

Важлива деталь. Сутність цього дійства полягала в розумінні: всі мої думки були справжні. Не лише речі, які я казав і робив. Все, що пройшло крізь мій розум, позитивне чи негативне.

Кожен спогад оживав переді мною та в мені. Я не міг їх уникнути, як не міг відбутись поясненням, виправдатись. Я міг лише проживати їх знову, повністю усвідомлюючи, не обманюючи себе. Зараз, коли прикидатися було неможливо, правда поставала переді мною в усій красі. Не так, як я гадав. Не так, як я сподівався. Тільки так, як було.

Мене мучили мої невдачі. Те, що я відкидав, зневажав, ігнорував. Те, що я мав дати, але не дав – моїм друзям, родичам, мамі й тату, тобі й Елінор, моїм дітям, здебільшого Енн. Кожна нездійснена справа завдавала мені гострого болю. Не лише в особистому житті, а й у професійному – мої невдачі як письменника. Безліч написаних мною сценаріїв, які нікому не принесли добра, але багатьом завдали шкоди. Колись я ставився поблажливо до цих робіт. Тепер, під час жорсткого викриття, неможливо було виправдовуватись, неможливо дивитися крізь пальці. Безкінечна черга провалів перетворилася на один глобальний докір: як багато я міг зробити, та як непоправно я змарнував майже всі надії.

Не скажу, що цей суд був несправедливий. Не скажу, що шальки терезів були виведені з рівноваги. Те добре, що траплялося в моєму житті, висвітлювалось не менш яскраво. Життєві звершення, прояви доброти – це все також було присутнє.

Проблема в тому, що я так і не дійшов до кінця. Наче хтось здаля потягнув канат – так само відволікло мене від перегляду горе Енн.

«Люба, дай мені подивитися», – здається, я промовив це вголос. А може, лише подумки.

Я зрозумів, що знову лежу поруч із нею і мої повіки важчають, щойно я намагаюся їх підняти. Звуки, що вона видавала уві сні, були для мене наче ніж у серці.

«Будь ласка, – думав я, – я маю побачити, пізнати, зважити». Останнє слово раптом здалося мені життєво важливим. Зважити.

Мене потягло вниз, і я знов опинився наодинці з видіннями. Я покинув свій умовний кінозал лише на мить, фільм на екрані застиг. Тепер він рушив далі, поглинаючи мене. Я знову був усередині нього і знову проживав давноминулі дні.

Тепер я бачив, як багато часу проводив у здобутті насолод; і знов-таки, утримаюсь від подробиць. Я не лише віднаходив кожне пережите відчуття, я мав також пережити кожне невтілене бажання – так, наче його було втілено. Я бачив, що все, що відбувається в нашій свідомості, є так само реальним, як і те, що трапляється з плоттю і кров’ю. Що за життя було лише уявою, тепер ставало цілком відчутним; кожна фантазія втілювалась у реальність. Я проживав усе це, хоча в той самий час був холоднокровним свідком особистого, часто дуже інтимного вбозтва. Свідок, проклятий об’єктивністю.

І знову ж таки – рівновага, Роберте. Підкреслюю – рівновага. Терези справедливості: темряву зіставлено зі світлом, жорстокість – зі співчуттям, хтивість – із любов’ю. І завжди, невпинно постає питання: що ти зробив зі своїм життям?

Додатковим полегшенням було знати, що ця глибока внутрішня інспекція відбувається лише перед моїми очима. Це була суто особиста реконструкція, вирок власної совісті. Більше того, я був упевнений, що кожен вчинок і кожна думка, пережиті зараз, лишають у моїй душі незнищенний відтиск на майбутнє. Чому так, я не мав уявлення. Я лише знав про це.

Потім почало відбуватися щось дивне. Я перебував у якомусь котеджі, споглядаючи старого чоловіка в ліжку. Поряд сиділи двоє людей, сивоволоса жінка і чоловік середнього віку. Їхнє вбрання здалося мені іноземним, і дивно прозвучав акцент жінки, коли вона промовила: «Думаю, він помер».

– Крисе!

Змучений крик Енн миттю пробудив мене від сну. Я озирнувся й побачив, що навколо, підіймаючись від землі, клубочиться туман. Повільно звівшись на ноги (кожен м’яз озивався болем), я спробував йти, але не міг. Я був на дні якогось темного озера, чиї потоки здіймалися проти мене.

Безглуздо, але я хотів їсти. Ні, це неправильний вираз. Відчував потребу в харчуванні. Ні, навіть більше. Відчував потребу щось додати до себе, аби відновити цілісність. Ось так. Я був неповним, частина мене зникла. Я намагався міркувати, але це виявилося за межами моїх можливостей. Думки обтікали мій мозок, наче клей.

«Відпусти, – от і все, що я міг подумати. – Відпусти».

Я побачив стовп білого світла, що з’явився переді мною, і людську істоту всередині.

– Хочеш, я допоможу тобі? – спитала вона. Мій розум був не досить сприйнятливим, аби зрозуміти, чоловік це чи жінка.

Я намагався говорити, а потім здаля почув голос Енн, що кликав мене, і озирнувся.

– Ти, мабуть, дуже довго пробув тут, – мовила істота. – Візьми мене за руку.

Я знову глянув на неї.

– Я тебе знаю?

Я ледь міг говорити. Мій голос звучав, як неживий.

– Зараз це не важливо, – відповіла істота. – Просто візьми мене за руку.

Я дивився на неї порожніми очима. Енн знову покликала мене. Я похитав головою. Ця істота намагалася забрати мене від неї. Я цього не дозволю.

– Забирайся, – сказав я. – Я йду до своєї дружини.

І знову я залишився в тумані сам.

– Енн? – покликав я. Мені було холодно і страшно. – Енн, де ти?

Мій голос був, наче голос мерця.

– Я не бачу тебе.

Щось почало витягувати мене з туману. Щось інше намагалося стримати мене, але я прагнув звільнитись – це щось було не Енн, я знав це. А я мав бути з Енн. Вона – єдине, що мало для мене значення.

Туман почав розсіюватись, і я виявив, що можу рухатися далі. У пейзажі, який відкрився мені, було дещо знайоме: широкі зелені галявини з металевими табличками, що виблискували на землі, всюди букети квітів – десь висохлі, десь зів’ялі, десь свіжі. Я бував тут раніше.

Помітивши віддалік фігуру, що сиділа на траві, я попростував до неї.

«Де я бачив це місце?» – намагався пригадати я. Нарешті, наче бульбашка з болотного мулу, виринув спогад. Вон. Чийсь син. Ми знали його. Тут він був похований. «Як давно?» – питав я себе й не міг відповісти. Час здавався загадкою без відповіді.

Тепер я бачив, що фігура на траві – це Енн, і рушив до неї якнайшвидше. Не знаю чому, але мене переповнювало змішане почуття радості й скорботи.

Наближаючись, я покликав її. Вона нічим не видала, що бачить мене або чує. З невідомих причин мене це вже не здивувало. Я сів поруч із нею на траву та обійняв її. Нічого не відчув, та й вона ніяк не зреагувала на мій дотик, а далі дивилась у землю. Я намагався зрозуміти, що відбувається, але ніяк не міг.

– Енн, я кохаю тебе, – прошепотів я. Це все, на що був здатен мій розум. – Я завжди кохатиму тебе, Енн.

Мене огортав відчай. Я глянув на землю – туди, куди вона дивилася. Побачив квіти й металеву табличку з ім’ям.

Кристофер Нільсен/1927 – 1974. Я дивився на табличку, занадто вражений, щоб реагувати. Я смутно пригадав: якийсь чоловік намагався переконати мене, що я помер. Чи був це сон? Чи було це сном зараз? Я похитав головою. З причини, яку не міг сформулювати, концепція сну була неприйнятна. А це означало, що я мертвий.

Мертвий.

Чому таке нищівне відкриття лишило мене таким неймовірно байдужим? Я мав би кричати від жаху. Натомість я лише роздивлявся надгробок, своє ім’я, дату свого народження, дату своєї смерті.

Потроху в мені зростала одержимість. Я був там, унизу? Я? Моє тіло? Я відчув у собі сили з’ясувати це напевне. Я міг спуститися туди, побачити свій труп. Промайнув спогад: «Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш». Де я чув ці слова? Зазирнути всередину чого?

І тут прийшло розуміння. Я міг спуститися й зазирнути у власну труну. Побачити себе й пересвідчитись, що я помер. Я відчув, як моє тіло подалося вперед і вниз.

– Мамо?

Я здивовано озирнувся. Наближався Ричард у супроводі худого чорнявого юнака.

– Мамо, це Перрі, – мовив Ричард. – Той, про якого я тобі казав.

Я недовірливо подивився на молодика.

А той дивився на мене.

– Твій батько тут, Ричарде, – спокійно промовив він. – Сидить біля таблички зі своїм ім’ям.

Я скочив на ноги.

– Ти мене бачиш? – спитав я. Мене приголомшили його слова й те, що він дивився просто на мене.

– Він щось каже, чого я не можу розібрати, – сказав Перрі.

Я подивився на Енн. Мене знов охопило хвилювання. Я міг спілкуватися з нею. Дати їй знати, що досі існую.

Енн не зводила очей з юнака. На її обличчі було написане страждання.

– Вір йому, Енн, – сказав я. – Вір йому.

– Він знову говорить, – сказав Перрі. – До вас, місіс Нільсен.

Енн здригнулася й перевела погляд на Ричарда, благально промовляючи його ім’я.

– Мамо… – Ричард виглядав збентеженим і непохитним водночас. – Коли Перрі каже, що тато тут, я йому вірю. Я ж казав тобі, він…

– Енн, я тут! – крикнув я.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, місіс Нільсен, – несподівано перебив Ричарда Перрі. – Але повірте моєму слову. Я бачу його просто поруч із вами. На ньому темно-синя сорочка з коротким рукавом, сині картаті штани і шкіряні черевики. Він високий, білявий, міцної статури. В нього зелені очі, і він занепокоєно дивиться на вас. Я впевнений, він хоче, аби ви повірили, що він досі тут.

– Енн, будь ласка, – сказав я.

І знову глянув на Перрі.

– Почуй мене, – благав я його. – Ти маєш мене почути.

– Він говорить знову, – сказав Перрі. – Здається, він каже «печаль мені» чи щось таке.

Я зі стогоном обернувся до Енн. Вона намагалась не плакати, але не могла стримати сліз. Її зуби були стиснуті, дихання важке й нерівне.

– Будь ласка, не робіть цього, – прошепотіла вона.

– Мамо, він намагається допомогти, – сказав Ричард.

– Не робіть цього. – Вона похапцем підвелася і пішла геть.

– Енн, не йди, – благав я.

Ричард кинувся був за нею, але Перрі зупинив його.

– Нехай звикне до самої ідеї, – сказав він.

Ричард неспокійно озирнувся.

– Він тут? – спитав він. – Мій батько?

Я не знав, що робити. Я хотів бути з Енн. Але як я міг покинути єдину людину, яка здатна була бачити мене?

Перрі поклав руки на плечі Ричарда і розвернув його обличчям до мене.

– Він перед вами, – сказав Перрі. – Десь за метр від вас.

– О Боже. – Голос Ричарда був слабкий і тремтів.

– Ричарде! – Я зробив крок до нього і спробував взяти його руки в свої.

– Зараз він просто перед вами, намагається тримати вас за руки, – сказав Перрі.

Ричардове обличчя зблідло.

– Тоді чому я не можу бачити його? – спитав він.

– Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матір на сеанс.

Попри захват від слів Перрі я не міг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи від них, я чув, як голос Перрі лунає за спиною, все тихіше:

– Він іде за вашою матір’ю. Напевно, він хоче…

Далі я не чув. Нервуючись, я поспішав слідом за Енн, намагаючись наздогнати її. Чим би не був той сеанс – спіритичний сеанс? – Енн має на нього погодитись. Я ніколи не вірив у такі речі, ніколи навіть не думав про це. Але змушений був думати тепер. Перрі бачив мене, справді бачив. Думка, що з його допомогою Енн і діти можуть також мене побачити (або навіть почути), окрилювала мене. І більше ніякої скорботи!

Я застогнав від несподіваного смутку. Туман зібрався знову, заважаючи мені бачити Енн. Я спробував бігти, але рухатись ставало все важче.

«Я маю наздогнати її!» – думав я.

– Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!

«Ти маєш рухатись уперед» – немов якийсь голос пролунав у моїй голові. Я не слухав його і продовжував свій шлях, повільніше… ще повільніше… Я знову був на дні того темного озера. Свідомість почала згасати.

«Будь ласка! – подумки благав я. – Має бути спосіб заспокоїти Енн і дітей, дати їм знати, що я ще існую!»

Моя присутність втрачає сенс

Я підіймався схилом до нашого будинку. Обабіч під’їзної дороги перцеві дерева тріпотіли на вітру. Я намагався вдихнути їхній запах, але нічого не відчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цікаво, чому я тут опинився.

Я увійшов у будинок – вхідні двері були тепер для мене не твердіші за повітря. І тоді зрозумів, навіщо прийшов.

Енн, Ричард і Перрі сиділи у вітальні. Йєн має бути в школі, подумав я, Марі – у школі мистецтв у Пасадені.

Джинджер лежала біля ніг Енн. Коли я увійшов до вітальні, вона різко підняла голову й подивилась на мене, притиснувши вуха. Цього разу мовчки. Перрі, який сидів на дивані поруч із Ричардом, обернувся й глянув на мене.

– Він тут, – сказав він.

Енн і Ричард машинально глянули в мій бік, але я знав, що вони мене не бачать.

– Він виглядає так само? – схвильовано спитав Ричард.

– Так само, як і на цвинтарі, – відповів Перрі. – Він вдягнений у ті речі, що були на ньому в ніч автокатастрофи, чи не так?

Ричард кивнув:

– Так.

Він глянув на Енн; я теж не зводив з неї очей.

– Мамо? – сказав він. – То ти…

Енн перервала його.

– Ні, Ричарде, – тихо, але твердо сказала вона.

– Але в ніч автокатастрофи тато справді був вдягнений саме так, – наполягав Ричард. – Звідки міг Перрі це знати, якщо не…

– Ми знаємо це, Ричарде, – знову обірвала його Енн.

– Я дізнався про це не від вашої родини, місіс Нільсен, даю вам слово, – сказав Перрі. – Ваш чоловік стоїть он там. Погляньте на вашу собаку. Вона його бачить.

Енн подивилась на Джинджер і здригнулася.

– Я цього не знаю, – прошепотіла вона.

Я мав змусити її побачити.

– Джинджер? – покликав я. Завжди, коли я промовляв її ім’я, хвіст починав радісно стукати по підлозі. Та зараз вона лише підібралася, не зводячи з мене очей.

Я рушив через кімнату до неї.

– Нумо, Джинджер, – гукав я. – Ти ж мене знаєш.

– Він йде до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі.

– Чи не могли б ви?.. – почала Енн, але змовкла від подиву – Джинджер підстрибнула з місця й вибігла з кімнати.

– Вона боїться його, – пояснив Перрі. – Бачите, вона не розуміє, що відбувається.

– Мамо? – окликнув Ричард, не почувши від неї ані слова. Як добре я знав це вперте мовчання… Попри те що вона не схильна була вірити в мою присутність, цієї миті я мимоволі посміхнувся.

– Він сміється до вас, – сказав Перрі. – Здається, він розуміє вашу нездатність повірити, що він тут.

На обличчі Енн проступило напруження.

– Гадаю, вам цілком зрозуміло, як я хотіла б у це повірити, – сказала вона. – Я просто не можу…

Вона змовкла й важко вдихнула.

– Ви… справді його бачите? – спитала вона.

– Так, Енн, так! Він бачить, – сказав я.

– Він щойно сказав: «Так, Енн, так», – сказав Перрі. – Я можу бачити його, саме таким, як я описував його на цвинтарі. Звичайно, він не такий матеріальний, як ми. Але він дуже справжній. Я не користуюсь вашим знанням. Я навіть не можу цього зробити.

* * *

Енн притиснула ліву долоню до очей.

– Хотіла б я вам вірити, – нещасним голосом промовила вона.

– Спробуй, мамо, – сказав Ричард.

– Енн, будь ласка! – сказав я.

– Я знаю, це важко сприйняти, – погодився Перрі. – Я знаю, що це так, бо живу з цим усе життя. Я бачив безплотних духів, іще як був малям.

Я глянув на нього з раптовою неприязню. Безплотних духів? Наче я якась химера.

– Пробачте, – сказав мені Перрі, всміхаючись.

– Що сталося? – спитав Ричард, а Енн опустила долоню й подивилась на Перрі з цікавістю.

– Він насупився, – відповів Перрі, не припиняючи посміхатись. – Мабуть, я сказав щось, що йому не сподобалось.

Ричард знову подивився на Енн.

– Що скажеш, мамо? – спитав він.

Енн зітхнула.

– Я просто не знаю.

– Яка від цього шкода?

– Яка шкода? – Вона вражено дивилась на нього. – Давати мені надію, що твій батько досі існує? Ти знаєш, скільки він значив для мене.

– Місіс Нільсен… – почав Перрі.

– Я не вірю в життя після смерті, – відрізала Енн. – Я вірю, що коли настає смерть, ми помираємо, і на цьому все. А ви хочете, аби я…

– Місіс Нільсен, ви помиляєтесь, – заявив Перрі. Він захищав мою присутність, і все ж я був ображений його самовпевненим тоном. – Ваш чоловік стоїть просто перед вами. Як би це могло бути, якби він просто помер?

– Я його не бачу, – відповіла Енн. – І я не можу в це повірити лише тому, що так стверджуєте ви.

– Мамо, Перрі проходив перевірку в Каліфорнійському університеті, – зауважив Ричард. – Він підтверджував свій хист безліч разів.

– Ричарде, ми говоримо не про шкільні тести. Ми говоримо про тата! Про людину, яку ми любили!

– Тим більше… – почав Ричард.

– Ні. – Вона похитала головою. – Я просто не можу дозволити собі вірити в таке. Якщо я повірю, а потім з’ясується, що це неправда, я цього не переживу. Мене це вб’є.

О, ні, в раптовому смутку подумав я. Знову смертельна втома здолала мене. Чи це було внаслідок витрати зусиль на моє палке бажання переконати Енн, чи внаслідок її нескінченного горя, я не знав. Знав лише, що мені потрібен новий відпочинок. У мене вже все пливло перед очима.

– Лише спробувати, мамо? – наполягав Ричард. – Невже ти навіть не хочеш спробувати? Перрі каже, ми можемо побачити тата, якщо…

– Енн, я приляжу на деякий час, – сказав я. Знав, що вона мене не чує, та все одно сказав.

– Він говорить до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі. – Зараз він нахиляється до вас.

Я спробував поцілувати її волосся.

– Ви це відчули? – спитав Перрі.

– Ні, – жорстко відповіла вона.

– Він щойно поцілував ваше волосся.

Їй перехопило подих, і вона тихо заплакала. Ричард підхопився й поспішив до неї. Присівши на поручень її крісла, він притягнув її до себе.

– Все гаразд, мамо, – прошепотів він і суворо глянув на Перрі. – Невже треба було це казати? – спитав він.

Перрі знизав плечима.

– Я лише сказав, що він зробив, і все. Перепрошую.

Виснаження швидко зростало. Я хотів залишитися, стати перед Перрі, аби він читав по моїх губах. Але сил уже не було. Знову кам’яна важкість наповнила моє тіло, і я відвернувся від них. Я мав відпочити.

– Хочете знати, що він робить зараз? – спитав Перрі. Його голос звучав роздратовано.

– Що? – Ричард гладив волосся Енн. Він був засмучений.

– Прямує до буфету. Починає тьмяніти. Мабуть, він втрачає сили.

– Ви можете покликати його назад? – спитав Ричард.

Далі я не чув. Я не знаю, як дістався нашої спальні, – це запам’яталось нечітко. Пригадую лише, що, лягаючи, подумав: «Чому я постійно втомлююсь, якщо не маю фізичного тіла?»

* * *

Я розплющив очі. Було темно й тихо. Щось тягнуло мене, змушуючи встати.

Я одразу помітив відчутну різницю в самопочутті. Раніше я відчував власну вагу. Тепер почувався легким, мов пір’їнка. Мені майже здалося, що я літаю кімнатою та крізь двері.

Голос Перрі звучав у вітальні. Мене було цікаво, що він каже, і я поплив по коридору. То Енн все ж погодилась на сеанс? Я сподівався на те. Все, чого я прагнув, – знати, що вона втішена.

Я рушив крізь зал до буфету.

Раптом я застиг на місці, з жахом дивлячись у вітальню.

На самого себе.

Мій розум не знав, як реагувати. Я був ошелешений цим видовищем. Я знав, що я там, де зараз стою.

І водночас я так само був посеред вітальні. У тому самому одязі. Моє обличчя, моє тіло. Без сумніву, це був я.

Але як таке можливо?

Я не був у тому тілі, це я зрозумів. Лише спостерігав його. Не зводячи очей, я підступив ближче. Ця копія мене була схожа на труп. На обличчі не було жодного виразу. Такий вигляд мав би я, якби був експонатом у музеї воскових фігур. Не враховуючи того, що моя копія повільно ворушилася, наче механічна лялька, в якої закінчується заряд.

Я відірвав від неї погляд та озирнувся. У вітальні були Енн, Ричард, Йєн і Марі, і ще Перрі, який промовляв до цього створіння.

«Цікаво, чи всі вони його бачать?» – подумав я, відчуваючи нудоту. Видовище було страхітливе.

– Де ви? – запитав Перрі.

Я глянув на трупоподібну істоту. Її губи слабко ворухнулися. Коли вона заговорила, я почув не свій голос, а якесь неживе порожнє буркотіння, з яким вона промовила:

– За межею.

Перрі повідомив це моїй родині. Потім знову звернувся до істоти:

– Ви можете описати місце, в якому перебуваєте?

Істота не відповідала. Вона лише переступала з ноги на ногу і мляво кліпала очима. Нарешті вона заговорила.

– Холодно, – сказала вона.

– Він каже, що там холодно, – переповів їм Перрі.

– Ви обіцяли, що ми зможемо його побачити, – сухо зауважила Марі.

Я дивився на Енн. Вона сиділа на дивані між Йєном і Марі й виглядала зовсім розбитою. Її обличчя було біле, наче маска. Вона не піднімала очей від своїх рук.

– Будь ласка, зробіться видимим для всіх, – сказав Перрі істоті. Навіть зараз він говорив владним тоном.

Фігура похитала головою.

– Ні, – відповіла вона.

Не знаю звідки, але я усвідомлював: фігура промовляла не сама від себе. Вона лише твердила, як папуга, те, що подумки закладав у неї Перрі. Це в жодному разі не був я. Лише маріонетка, якою він керував силою власної волі.

Розсерджений, я підійшов до Перрі і став перед ним, затуляючи від нього істоту.

– Припини це, – наказав я.

– Чому ви не можете відкритися? – вів далі Перрі.

Я ошелешено дивився на нього. Він більше не міг бачити мене. Він дивився крізь мене на мій восковий портрет. Так само як раніше дивилася крізь мене Енн.

Я простягнув руку і спробував взяти його за плече.

– Що ти накоїв? – запитав я.

Він анітрохи не усвідомлював моєї присутності й далі балакав з істотою. Я обернувся до Енн, яка похилилася вперед, стиснувши обличчя двома руками. В неї були очі загнаної тварини, спустошений погляд. Вона тремтіла.

«О, Боже, – подумав я в розпачі. – Тепер вона ніколи не дізнається».

Істота щось відповідала своїм дурним голосом. Я дивився на неї, хоча мене вернуло з душі від цього видовища.

– Ви щасливі там, де ви є? – запитав Перрі.

Істота відповіла:

– Щасливий.

– Хочете щось повідомити вашій дружині? – вів далі Перрі.

– Будь щаслива, – промимрила істота.

– Він каже: будьте щасливою, – переказав Перрі.

З придушеним стогоном Енн підхопилася з місця й вибігла з кімнати.

– Мамо! – Йєн кинувся слідом за нею.

– Не розривайте коло! – запротестував Перрі.

Марі, розсерджена, піднялася з місця.

– Коло не розривати? Ви… ідіот! – і вибігла слідом за Йєном.

Я глянув на опудало, що стирчало посеред вітальні, мов побляклий манекен з очима кататоніка.

– Чорти б тебе взяли! – прошипів я. Потім швидко наблизився до нього.

Вхопившись за нього, я, на неприємний подив, відчув дотик його тіла. Воно було мертве й холодне.

Мною оволоділа відраза, адже істота вчепилася мені в руки, стиснувши їх своїми крижаними пальцями. Я скрикнув, мов поранений, і почав вириватись від неї. Я бився з власним трупом. Уяви, Роберте: моє мертве обличчя в сантиметрах від мене, мої мертві очі, що витріщаються на мене…

– Забирайся геть! – кричав я.

– Геть, – тупо повторювало воно.

– Йди до біса! – волав я.

– До біса, – бурмотіло воно.

Нарешті, переляканий, ледь стримуючи нудоту, я вивернувся з його задубілих пальців.

– Обережно, він падає! – скрикнув Перрі.

І раптом опустився на подушку крісла, в якому сидів.

– Він зник, – прошепотів Перрі.

Так і було. Щойно я вивільнився від цього опудала, воно почало валитись у мій бік, а тоді розтануло в повітрі в мене на очах.

– Щось штовхнуло його, – сказав Перрі.

– Заради Бога, Перрі, – голос Ричарда тремтів.

– Можна мені ковток води? – спитав Перрі.

– Ви казали, що ми його побачимо.

– Ковток води, Ричарде? – знову попросив Перрі.

Коли Ричард встав і пішов до кухні, я уважно придивився до Перрі. Що з ним було не так? Як він міг бути настільки близьким до істини, а потім так помилятися?

Я обернувся до кухні, почувши, як відкорковують пляшку питної води «Спарклетт».

«Як взагалі сталося, що Ричард зв’язався з Перрі? – думав я. – Знаю, він хотів як краще, але тепер стало гірше, ніж будь-коли».

Розвернувшись, я сів поруч із Перрі.

– Послухай, – сказав я.

Він не ворухнувся. Так само сидів, зсутулившись. Він мав нездоровий вигляд. Я потягнувся до нього й торкнувся його руки, але він не зреагував.

– Перрі, що з тобою не так? – спитав я.

Він неспокійно здригнувся. У мене з’явилась ідея, і я повторив запитання подумки.

Він насупився.

– Іди геть від мене, – буркнув він. – Усе скінчено.

– Скінчено? – Якби я міг придушити його, я б це зробив. – Як щодо моєї дружини? Для неї теж усе скінчено?

Запам’ятавши ці слова, я подумки повторив їх.

– Все скінчено, – процідив він крізь зуби. – Кінець.

Я почав обмірковувати наступну фразу, але одразу ж зупинився. Він відгородився від мене, створивши навколо себе вольовий бар’єр.

Я озирнувся – увійшов Ричард і простягнув склянку води. Довгим затяжним ковтком Перрі осушив її, а тоді зітхнув.

– Мені шкода, – сказав він. – Я не знаю, що сталося.

Ричард холодно дивився на нього.

– А як же моя мати? – промовив він.

– Ми можемо спробувати знову, – сказав Перрі. – Я переконаний…

Ричард сердито обірвав його.

– Вона ніколи не пробуватиме знову, – випалив він. – Хоч що б ви тепер казали, більше вона вам не повірить.

Я встав і пішов від них. Несподівано я чітко зрозумів, що маю покинути це місце. Більше нічого я зробити не міг. Одна думка володіла мною: «З цієї миті моя присутність втрачає сенс».

Існує дещо більше

Я намагався покинути свій дім і піти далі, куди-небудь, байдуже. Та хоч важкості вже не було, хоч я і почувався невимірно сильнішим, все одно не міг вирватися на волю. Піти було неможливо: розпач Енн тримав мене, мов у лещатах. Я змушений був залишитися.

Тієї миті, коли я подумав про це, я знов опинився в будинку. Вітальня була порожня. Минув певний час. Який саме, я не знав – плин часу був поза межами мого розуміння.

Я увійшов до залу. Джинджер лежала на дивані перед каміном. Я сів поруч із нею. Навіть не ворухнулася. Марно я пробував гладити її по голові. Вона міцно спала. Контакт перервався, і я не знав чому.

Пригнічено зітхнувши, я встав і пішов до нашої спальні. Двері були відчинені, і я увійшов.

Енн лежала на ліжку, Ричард сидів поруч із нею.

– Мамо, чому ти не можеш хоча б припустити можливість, що це міг бути тато? – запитував він. – Перрі присягається, що він був там.

– Давай більше не будемо говорити про це, – сказала вона.

Я бачив, що вона знову плакала. Її очі почервоніли, шкіра навколо них набрякла.

– Хіба це так неможливо? – спитав Ричард.

– Я не вірю в це, Ричарде, – відповіла вона. – От і все.

Побачивши вираз його обличчя, вона додала:

– Перрі може мати певну силу, я цього не спростовую. Але він не переконав мене, що після смерті щось існує. Я знаю, що ні, Ричарде. Я знаю, що твій батько пішов, і ми маємо…

Вона не договорила – голос зірвався на схлип.

– Будь ласка, давай не будемо більше про це, – прошепотіла вона.

– Вибач, мамо. – Ричард опустив голову. – Я лише намагався допомогти.

Вона взяла його праву руку, потримала її трохи, ніжно поцілувала і притисла до своєї щоки.

– Я знаю це, – тихо сказала вона. – Це було дуже мило з твого боку, але…

Вона змовкла і заплющила очі.

– Він помер, Ричарде, – промовила вона за кілька секунд. – Його більше немає. Ми нічого не можемо з цим вдіяти.

– Енн, я тут! – крикнув я.

У безсилому гніві я озирнувся. Невже нічого не можна зробити, аби дати їй знак? Я намагався брати речі з комоду, але марно. Я вп’явся очима в маленьку скриньку, намагаючись зусиллям волі зрушити її з місця. Після тривалих зусиль вона ворухнулась, але ця спроба цілковито виснажила мене.

– Боже мій! – Я пішов з кімнати засмучений і попрямував далі по коридору, а тоді, підкорюючись імпульсу, розвернувся й пішов до кімнати Йєна. Двері в нього були зачинені. Не бозна-що, як любить казати Ричард. За мить я пройшов крізь них і раптом з огидою усвідомив: я привид.

Йєн сидів за столом і з похмурим обличчям робив уроки.

– А ти мене чуєш, Йєне? – спитав я. – Ми завжди були близькі, ти і я.

Він далі займався. Я намагався погладити його по голові. Звісно, нічого не вийшло. Я застогнав з розпачу. Що мені було робити? Я досі не міг примусити себе забратися звідси. Горе Енн тримало мене.

Я був у пастці.

Відвернувшись від Йєна, я покинув його кімнату. За кілька метрів по коридору я перетнув зачинені двері кімнати Марі. Зараз я сам собі був огидний. Проникнення крізь двері було для мене чимось на кшталт низькопробного розіграшу.

Марі сиділа за столом і писала листа. Я підійшов ближче і стояв, дивився на неї. Вона така гарна дівчинка, Роберте, висока, білява, граційна. А ще талановита. В неї гарний співочий голос, і вона чудово тримається на сцені. Вона сумлінно навчається у Школі драматичних мистецтв, готуючись до театральної кар’єри. Я завжди був упевнений у її майбутньому. Це важка професія, та вона – дівчинка наполеглива. Я постійно збирався налагодити зв’язки в шоу- бізнесі, що стали б їй у пригоді, коли вона завершить навчання. Тепер уже я ніколи цього не зроблю. Ще один привід для каяття.

За кілька хвилин я зазирнув до її листа.

Ми ніколи особливо не спілкувалися. Я маю на увазі нас двох, особливо в останні кілька років. Це моя провина, а не його. Він намагався проводити час зі мною – хоча б день, хоча б вечір. Вони з Йєном цілими днями були разом, грали в гольф, ходили на матчі, в кіно. Вони з Ричардом проводили час разом, обідали разом, розмовляли годинами, краще пізнавали одне одного. Ричард теж хоче бути письменником, і тато завжди допомагав і підтримував його.

Я бувала з ним лише кілька разів. Щоразу ми ходили туди, куди я хотіла: на виставу, на фільм, на концерт. Перед тим ми вечеряли й розмовляли. Це завжди було весело, але, як бачу тепер, цього було не досить.

А ще я завжди почувалась близькою до нього, Венді. Він завжди добре піклувався про мене, ставився з розумінням і терпінням. Поблажливо сприймав, коли я його дражнила, і мав чудове почуття гумору. Я знаю, що він мене любив. Іноді він обіймав мене і заявляв, що твердо вірить у моє майбутнє. Я надсилала йому повідомлення, казала, що він «найкращий татко» в світі, і я його любила – але шкодую, що не казала це йому особисто.

Якби тільки знову його побачити… Сказати: «Дякую тобі за все, тато…»

Вона зупинилась і стала терти обличчя – кілька сльозинок впало на папір.

– Я все зіпсую, – пробурмотіла вона.

– О, Марі… – Я поклав руку їй на голову. Якби тільки можна було відчути її на дотик, думав я.

Вона почала писати знову.

Пробач, мусила зупинитись, аби витерти очі. Може, доведеться зробити це ще кілька разів, перш ніж я закінчу листа.

Я зараз думаю про маму. Тато так багато значив для неї, а вона для нього. В них були дивовижні стосунки, Венді. Не знаю, чи розповідала я тобі про це раніше. Вони були цілком віддані одне одному. Здавалося, що, окрім нас, дітей, їм ніхто більше не був потрібен – тільки вони двоє. Не те щоб вони тримались відлюдниками. Вони подобались людям, їх завжди раді були бачити, ти ж знаєш – вони дуже дружили з твоїми мамою й татом. Але бути разом було для них важливіше, ніж будь-що.

Забавно, я розмовляла з багатьма дітьми, і майже всім їм важко було уявити – чи навіть просто збагнути, – як їхні батьки можуть кохатися. Гадаю, це спільне для всіх відчуття.

А мені ніколи не важко було уявити за цим маму й тата. Ми часто бачили, як вони стоять разом – у кухні, у спальні, у вітальні, будь-де, – обійнявшись, без слів, як пара молодих коханців. Іноді вони навіть у басейні так стояли. А коли сиділи поруч – байдуже, розмовляли, чи дивилися телевізор, чи ще щось, – завжди мама притулялась до тата, а він обіймав її однією рукою, її голова спочивала в нього на плечі. Вони були такою милою парочкою, Венді. Вони… пробач, знову сльози.

Зачекай. Роблю ще одну паузу, аби витерти очі. Хай там як, а мені було легко уявити, як кохаються мама й тато. Це було цілком природно. Я пам’ятаю кожен раз (звісно, відтоді, як подорослішала достатньо, аби все розуміти), коли чула, як двері їхньої спальні тихо зачиняються, і чіткий лязкіт дверного замку. Не знаю, як Луїза, чи Ричард, чи Йєн, а я завжди посміхалась у такі моменти.

Не те щоб вони ніколи не сварилися. Вони звичайні люди, вразливі, і кожен із характером. Тато допомагав мамі випустити пару, особливо після її нервового зриву – о, Венді, і всі ці роки він підтримував її! Він допомагав звільнитися від гніву замість тримати його всередині: радив їй, коли ніщо не допомагає, кричати з усіх сил, коли вона вела машину. Вона так і робила. Одного разу вона так налякала Кеті, що та ледь не отримала серцевий напад. Кеті була на задньому сидінні, а мама зовсім забула про це, коли кричала.

Хоч вони іноді й билися, їхні сварки ніколи не налаштовували їх одне проти одного. Все завжди завершувалось тим, що вони обіймалися, цілувалися, посміхалися, сміялися. Іноді вони були просто як діти, Венді. Бували моменти, коли матір’ю почувалась я.

І знаєш що? Я нікому раніше про це не казала. Я знаю, що тато любив нас і мама любить. Але завжди між ними було щось, якийсь особливий зв’язок, що не стосувався нас. Щось безцінне. Щось, що не можна виразити словами.

Не думай, що ми через це страждали. Ми ніколи не були «покинутими» чи ще щось. Нас ніколи нічим не обділяли, нас завжди любили й підтримували в усьому, чого ми прагнули й намагалися досягти.

І знов-таки, в їхніх стосунках була дивна складова, що перетворювала двох на єдине ціле усі ці роки, коли родина була цілим з трьох-шістьох. Може, це виглядає безглуздо, але це правда. Я не можу цього пояснити. Лише сподіваюся, що в моєму шлюбі буде так само. Бажаю, щоб і в твоєму це було, хай чим воно є.

Доказом моїх слів є те, що я почала листа з розповіді про тата, а на завершення пишу про маму й тата. Бо для мене неможливо говорити про нього, не кажучи водночас про неї. Вони завжди разом. Ось у чому проблема: я не можу уявити її без нього. Це як щось ціле розділити навпіл, і жодній з половинок від цього недобре. Наче…

Я стрепенувся, бо збагнув дещо.

Приблизно останню чверть сторінки я добирав слова, перш ніж вона їх записувала.

Ідея виникла раптово.

«Марі, – думав я. – Запиши те, що я кажу. Запиши ці слова. Енн, це Крис. Я досі існую».

Я не зводив з неї очей і повторював слова. «Енн, це Крис. Я досі існую». Знову і знову, подумки посилаючи їх Марі, поки вона писала. Запиши їх, казав я. І знову повторював слова, які хотів, щоб вона написала. Запиши їх. Знову повторював слова. Запиши їх. Іще один повтор. Запиши. Повтор. Запиши. Повтор. Дюжину разів, знову і знову. Запиши: «Енн, це Крис. Я досі існую».

Ця справа так поглинула мене, що я підстрибнув, коли раптом Марі ахнула й відсмикнула руку зі столу. В повній тиші дивилась вона на папір. Я глянув на запис.

Вона написала: «Енцкрис – ядосную».

– Покажи це мамі, – схвильовано сказав я. І зосередився на наказі. Покажи це мамі, Марі. Просто зараз. Швидко, багаторазово.

Марі встала й рушила до коридору з папірцем у руці.

– Добре, добре!

«Добре», – подумав я.

Вона вийшла в коридор і повернула до дверей нашої спальні. А тоді зупинилася. Нетерпляче йдучи за нею, я зупинився теж. Чого вона чекає?

Вона глянула на Енн і Ричарда. Енн досі тримала його руку на своїй щоці. Її очі були заплющені. Схоже, вона спала.

– Неси це туди, – наказав я Марі. І сам скривився від звуку власного голосу. Неси це туди, подумки повторив я. Покажи це мамі, Ричарду.

Марі стояла нерухомо і невпевнено дивилась на них.

– Давай, Марі, – закликав я.

Тривога знову охопила мене.

«Марі, віднеси це їм, – думав я. – Дай їм це побачити».

Вона розвернулася.

– Марі! – крикнув я. Тоді опанував себе.

«Віднеси це їм!» – кричав я вже подумки. Вона вагалася. Потім знов озирнулась до спальні. Добре, неси це мамі, думав я. Неси, Марі. Зараз.

Вона не рушила з місця.

«Марі, – подумки благав я, – заради всього святого, віднеси це своїй матері».

Раптом вона розвернулася і швидким кроком рушила до своєї кімнати, пройшовши крізь мене. Я крутнувся на місці й побіг за нею.

– Що ти робиш? – горлав я. – Хіба ти не чуєш?..

І тут мені відібрало голос – вона зім’яла папірець і кинула його в кошик для сміття.

– Марі! – Я вражено дивився на неї. Нащо вона це зробила?

Втім, я знав, Роберте. Це неважко було зрозуміти. Вона думала, що то був прояв її підсвідомого, і не хотіла, аби Енн страждала ще більше. Це був вияв любові. Але він перекреслив мою останню надію відкрити своє існування Енн.

Хвиля скорботи накрила мене з головою, паралізуючи.

«Великий Боже, це має бути сон! – подумав я, раптом повернувшись до старої версії. – Усе це не може бути правдою!»

Я моргнув. У себе під ногами я побачив табличку: «Кристофер Нільсен/1927 – 1974». Як я тут опинився? Чи з тобою бувало так, що ти «опритомнював» у своєму авто і не розумів, як міг заїхати в таку далечінь і нічого не пам’ятати з цієї поїздки? Таке ж відчуття було і в мене. От тільки я не знав, що тут роблю.

Дуже скоро мене осяйнуло. Мій розум кричав: «Цього не може бути!», – однак той самий розум знав, як можна з’ясувати напевне. Я пригадав: якось я вже починав це робити, та щось стало на заваді. Зараз же мене ніщо не стримає. Існував лише один шлях дізнатись, сон це чи реальність. Я почав занурюватися в землю. Для мене вона становила не більшу перешкоду, ніж двері. Я пірнув у темряву.

«В одному можна бути впевненим, – думав я. – Я бачив труну, що лежала просто під землею. Але як я зможу бачити в темряві?» – непокоївся я. Втім, вирішив не зважати на це. Лише одне мало значення – дізнатися правду. І я нирнув усередину труни.

Мій переляканий скрик, мабуть, іще довго лунав у стінках могили. Кам’яніючи від відрази, я дивився на власне тіло. Воно почало розкладатися. Моє обличчя було подібним до маски, розтягнутим, застиглим у страшній гримасі. Шкіра гнила, Роберте. Я бачив… ні, краще промовчу. Не хочу, щоб тобі було так само гидко, як мені тієї миті.

Я заплющив очі та, досі з криком, рвонувся геть звідти. Холодний вихор крутився навколо мене, мокрий і липкий. Розплющивши очі, я озирнувся. Знову туман, той сірий вихристий туман, від якого я ніяк не міг утекти.

Я вдарився бігти. Це мало десь завершитись. Та що довше я біг, то густішим ставав туман. Я розвернувся і побіг у протилежному напрямку, але це не допомогло. Байдуже, в який бік я тікав, – туман ставав щільнішим. Я бачив лише на кілька сантиметрів перед собою. Я почав схлипувати. Невже я блукатиму в тумані вічно?! Раптом я закричав:

– Допоможіть! Благаю!

З мороку постала людська фігура. Знову той чоловік. Я відчував, ніби знаю його, хоча обличчя було незнайомим. Я підбіг до нього і вхопився за його руку.

– Де я? – спитав я.

– У місці, яке сам вигадав, – відповів він.

– Я тебе не розумію!

– Тебе переніс сюди твій розум, – сказав він. – І твій розум тримає тебе тут.

– То я маю залишитися тут?

– Зовсім ні, – відповів він. – Ти можеш вирватися з цих тенет будь-якої миті.

– Як?

– Зосередившись на тому, що лежить за межами цього місця.

– Я не можу так просто її покинути, – повторив я.

Я кліпнув і озирнувся. Чоловік зник. Так швидко, що я подумав, чи не був він витвором моєї уяви.

Я опустився на холодну сиру землю, почуваючись жалюгідним і слабким. Бідолашна Енн, подумав я. Тепер вона має починати жити заново. Всі наші плани зруйновано. Всі місця, які ми збиралися відвідати, всі захопливі проекти, які ми собі будували. Написати разом п’єсу, поєднавши її яскраві спогади минулого та її розуміння з моїми здібностями. Купити клаптик землі десь у лісі, де вона могла б фотографувати дику природу, а я – писати про неї. Купити будинок на колесах і цілий рік їздити по країні, побачити всі куточки… Нарешті – подорожувати до тих місць, про які ми завжди говорили, але ніколи не відвідували. Бути разом, насолоджуватися життям і присутністю одне одного.

Тепер усе скінчилося. Вона була сама. Я підвів її. Я мав жити. Це моя провина, що я загинув. Я був безтурботним і дурним, а тепер вона сама. Я не заслуговував на її кохання. Я змарнував стільки щасливих моментів, які ми могли прожити разом. А тепер я просто викинув залишок нашого спільного життя.

Я зрадив її.

Що більше я про це думав, то більш пригнічено почувався.

«І чому не сталося так, як вона вірить? – гірко думав я. – Краще би смерть справді була кінцем. Припиненням усього. Що завгодно, тільки не це».

Я був цілком зневірений, спустошений безнадією. Життя після смерті не мало жодного сенсу. Нащо було існувати ось так? Марно й безглуздо?

Не знаю, скільки я просидів там із такими думками. Здавалося, минула вічність, Роберте, – тільки я, покинутий у холодному слизькому тумані, заглиблений у своє жалюгідне страждання…

Багато-багато часу минуло, перш ніж мої думки почали потроху змінюватися. Багато-багато часу минуло, перш ніж я згадав слова, сказані тим чоловіком: я можу покинути це місце, зосередившись на тому, що лежить за його межами. Що ж там було, за межами?

«Яке це має значення? – подумав я. – Хоч би що було, гірше, ніж тут, не буде».

«Гаразд, – сказав я собі. – Спробуй».

Я заплющив очі і спробував уявити краще місце. Місце, де багато сонця й тепла, де трава й дерева. Таке, як ті, де ми зазвичай ставили наш трейлер усі ці роки.

Нарешті я подумки зупинився на сосновій галявині в Північній Каліфорнії, де ми вшістьох – Енн, Луїза, Ричард, Марі, Йєн і я – провели один серпневий вечір. Були сутінки, ми всі мовчали, дослуховуючись до глибокої всеосяжної тиші дикої природи.

Здається, я відчув, як моє тіло поривається – вперед, вгору. Здивований, я розплющив очі. Чи я це собі уявив?

Я заплющив очі і спробував іще раз заново побачити ту простору спокійну галявину.

Я знову відчув імпульс у тілі. Це було насправді. Щось м’яко, але наполегливо тиснуло мені в спину, підштовхуючи, підганяючи. Я відчував, як дихання стає глибшим, глибшим, до болю глибшим. Я зосередився сильніше, і порив прискорився. Я стрімко летів уперед і вгору. Відчуття було тривожним, але водночас хвилювало. Я не хотів втратити його зараз. Вперше з моменту автокатастрофи я відчув спокій у собі. І початок розуміння, приголомшливого знання.

Існує дещо більше.

Край вічного літа

Продовження на новому рівні

Я розплющив очі й глянув угору. Наді мною було зелене листя, а крізь нього проглядало синє небо. Було ясно, без жодного натяку на туман. Я глибоко вдихнув – повітря було прохолодним і свіжим. Легенький вітерець торкнувся мого обличчя.

Я підвівся й сів, озирнувся навколо. Піді мною був трав’янистий клаптик землі. Стовбур дерева, під яким я сидів, височів зовсім поруч. Я потягнувся до нього, відчув під пальцями кору і ще дещо. З дерева струмувала енергія.

Опустивши руку, я торкнувся трави. Вона виглядала бездоганно доглянутою. Я відхилив жмут трави і став роздивлятися ґрунт. Його колір цілком відповідав відтінку трави, в якій не було бур’янів.

Зірвавши травинку, я приклав її до щоки. І так само відчув від неї малесенький струмінь енергії. Я вдихнув її ніжний запах, потім поклав її до рота й почав жувати, як робив колись іще хлопчиком. Ніколи в дитинстві не смакував такої трави.

А тоді я помітив, що на землі немає тіней. Я сидів під деревом, але не в тіні. Це було незрозуміло, і я глянув нагору, шукаючи сонце.

Роберте, його не було. Було світло без сонця. Збентежений, я озирнувся. Мої очі потроху звикали до світла, і я вже бачив віддалену місцевість. Ніколи в житті мені не траплялося такого краєвиду. Приголомшлива перспектива: зелені луки, квіти й дерева. Енн це сподобалося б, подумав я.

І тоді я згадав. Енн була досі жива. А я? Я встав і поклав обидві долоні на твердий стовбур дерева. Зробив відтиск черевика на твердій землі. Я був мертвий, про це більше не могло бути жодних питань. І все ж я був, і в мене було тіло, яке відчувало так само й виглядало так само, навіть було вдягнено так само – стоячи на справжнісінькій землі посеред цього більш ніж реального краєвиду.

«І це смерть?» – подумав я.

Я поглянув на свої руки, на їхні лінії й борозни, усілякі зморшки. Перевірив долоні. Колись я вивчав по книзі хіромантію – задля розваги, аби застосовувати це на вечірках. Я вивчав власні долоні й знав їх дуже добре.

Вони були ті ж самі. Така ж довга лінія життя – я згадав, як показував її Енн і казав не хвилюватись: я ще довго буду поряд. Зараз ми могли б із цього посміятись, якби були разом.

Я перевернув долоні й помітив, що нігті і шкіра на тильній стороні мали рожевий колір. У мені текла кров. Я змушений був стряхнутися й переконатись, що справді не сплю. Піднісши праву руку до носа й рота, я відчув, як тепло дихання виривається з легень. Двома пальцями я натискав на груди, поки не знайшов потрібну ділянку.

Серцебиття, Роберте. Так само як завжди.

Я почув якийсь рух неподалік і хутко озирнувся. На дерево опустилася вишукана пташка зі сріблястим пір’ячком. Вона, схоже, зовсім не боялася мене, адже сіла зовсім поруч. Чарівне місце, подумав я, почуваючись приголомшеним.

«Якщо це сон, – розмірковував я, – сподіваюсь, я ніколи від нього не прокинуся».

Я стрепенувся, побачивши, як на мене біжить звір, – собака, збагнув я. Кілька секунд нічого не відбивалося в моїй пам’яті. А тоді раптом спогади захлеснули мене.

– Кеті! – вигукнув я.

Вона неслася до мене прожогом, з тим радісним підвиванням, якого я не чув багато років.

– Кеті, – прошепотів я, падаючи на коліна. Сльози стояли в моїх очах. – Старенька Кет.

За мить вона була поруч зі мною, стрибала від радощів, облизуючи мої руки. Я обійняв її.

– Кет, стара Кет.

Я ледве міг говорити. Вона ластилася до мене й вила від щастя.

– Кет, невже це справді ти? – прошепотів я.

Я придивився до неї. Востаннє я бачив її у відчиненій ветеринарній клітці. Приспана, вона лежала на лівому боці, очі були порожні, ноги смикалися в конвульсіях. Ми з Енн прийшли відвідати її, коли дозволив лікар. Деякий час ми стояли поруч із кліткою і гладили її, приголомшені й безпорадні. Кеті була нашим добрим другом майже шістнадцять років.

Зараз вона знов була тією Кеті, яку я знав у часи, коли зростав Йєн, – енергійною, сповненою сил, з очима, що блищали, з тим кумедним ротом, відкриваючи який вона ніби сміялась. Я обіймав її в захваті, думаючи, яка щаслива була б Енн, якби бачила її, які щасливі були б діти, особливо Йєн. Того дня, коли вона померла, він був у школі. Ввечері я побачив, як він сидить на своєму ліжку, його обличчя було мокрим від сліз. Вони зростали разом, а він навіть не мав можливості попрощатися з нею.

– Якби він тільки бачив тебе зараз, – говорив я, притискаючи її до себе. Радість від нашої зустрічі переповнювала мене. – Кеті, Кеті.

Я гладив її голову й спину, чухав її гарні довгі вуха. І відчував неймовірну вдячність до тих вищих сил, що привели її до мене.

Тепер я знав, що це чудове місце.

* * *

Важко сказати, скільки ми сиділи там, насолоджуючись присутністю одне одного. Кеті лежала поруч зі мною, поклавши свою теплу голову мені на коліна, час від часу потягуючись і задоволено позіхаючи. Я гладив її по голові та не міг нарадуватись, що бачу її. Та знову й знову бажав, аби тут була Енн.

Минув тривалий час, перш ніж я побачив будинок.

Дивно було, як я не помітив його відразу, – він був менш ніж за сто метрів. Саме такий дім завжди хотіли побудувати ми з Енн: з дерева й каменю, з величезними вікнами і широкою терасою з видом на сільську місцевість.

Не знаю чому, але мене відразу ж потягло туди. Підвівшись, я пішов до будинку. Кеті підстрибнула й побігла поруч зі мною.

Будинок стояв на галявині, оточеній гарними деревами: соснами, березами й кленами. Ніякої огорожі чи паркану не було. На свій подив, я помітив, що вхідних дверей у будинку теж немає, а те, що я мав за вікна, – лише отвори. Також я помітив відсутність труб, проводів, електричних щитів, стічних канав і телевізійних антен. Зовнішній вигляд будинку цілком гармоніював з оточенням.

«Френк Ллойд Райт[2] схвалив би це», – подумав я й посміхнувся.

– Він навіть сам міг спроектувати це, Кеті, – сказав я.

Вона глянула на мене, і на якийсь момент виникло враження, що вона розуміє мене.

Ми увійшли до саду перед будинком. Посередині стояв фонтан – як виявилося, з білого каменю. Я підійшов до нього й занурив руки у кришталеву воду. Вона була холодна і, як стовбур дерева і як травинка, видавала потік заспокійливої енергії. Я зробив ковток. Ніколи раніше не пробував води, яка б так освіжала.

– Хочеш трохи, Кет? – спитав я, дивлячись на неї.

Вона не ворухнулась, але в мене склалося ще одне враження: вона більше не потребує води. Обернувшись знову до фонтану, я набрав у долоні води й ополоснув обличчя. Неймовірно, краплі збігали по моїх руках і обличчю так, наче на мені було водозахисне покриття.

Захоплений кожною частинкою цього місця, я підійшов разом із Кеті до засіяного квітами пагорбка й нахилився, аби вдихнути їхній запах. Тонкий аромат зачаровував. Що ж до кольорів, то вони були різноманітні, мов веселка, тільки грали ще більше. Я склав долоні навколо золотавої квітки поруч із жовтою й відчув поколювання від енергії, яка текла крізь мої пальці. Я охопив долонями обидві квітки. Кожна виділяла струмок ніжної сили. На свій додатковий захват я помітив, що вони також видають м’які гармонійні звуки.

– Крисе!

Я швидко озирнувся. До саду входило сяйво. Я глянув на Кеті, яка замахала хвостом, потім знову на сяйво. Мої очі призвичаїлися, і світло почало тьмянішати. Тепер до мене наближався чоловік, якого я бачив… скільки разів? Я не міг пригадати. Я ніколи раніше не звертав уваги на його одяг: білу сорочку з короткими рукавами, білі штани й сандалії. Він ішов до мене з усмішкою, розкривши обійми.

– Я відчув, що ти поряд із моїм домом, і миттєво повернувся, – сказав він. – Ти зробив це, Крисе.

Він тепло обійняв мене, потім відсторонився, посміхаючись. Я придивився до нього.

– Ти… Альберт? – спитав я.

– Саме так, – кивнув він.

Це був мій двоюрідний брат, Роберте. Ми завжди кликали його Дружбаче. Він мав дивовижний вигляд – таким, пригадую, він був, коли мені було чотирнадцять. Виправ. Він мав вигляд набагато енергійніший.

– Ти так молодо виглядаєш, – сказав я. – Не більше, ніж на двадцять п’ять.

– Оптимальний вік, – відповів він.

Я не зрозумів його.

Коли він нахилився, щоб погладити Кеті й привітатися з нею (цікаво, звідки він знав її?), я здивовано споглядав дещо, чого не помітив одразу. Навколо всього його тіла мерехтіло блакитне світло з проблисками білих вогників.

– Привіт, Кеті, рада бачити його, еге ж? – сказав Альберт.

Він знову погладив її по голові й, посміхаючись, випростався.

– Тебе зацікавила моя аура, – сказав він.

Я з посмішкою стрепенувся.

– Так.

– У всіх вони є, – сказав він. – Навіть у Кеті.

Він вказав на неї.

– Ти хіба не помітив?

Я здивовано глянув на Кеті. Я не помітив, хоча тепер, коли Альберт сказав, це стало очевидно. Не така яскрава, як у нього, але аура, без сумніву, була.

– Вони визначають нас, – сказав Альберт.

Я поглянув на себе.

– Де ж моя? – спитав я.

– Ніхто не бачить власну, – була відповідь. – Це лише перешкоджало би.

Цього я теж не зрозумів, але в той момент мене більше турбувало інше питання.

– Чому я не впізнав тебе, коли помер? – спитав я.

– Ти був збентежений, – відповів він. – Частково прокинувся, частково уві сні. Такий собі присмерковий стан.

– То це ти в лікарні радив мені не опиратися, так?

Він кивнув.

– Але ти опирався занадто сильно, щоб мене почути, – відповів він. – Боровся за життя. Пам’ятаєш розмиту фігуру біля твого ліжка? Ти бачив її, хоча твої очі й були заплющені.

– То був ти?

– Я намагався пробитися до тебе, – сказав він. – Зробити твій перехід менш болісним.

– Гадаю, я тобі не надто допоміг.

– Ти не міг допомогти собі сам. – Він поплескав мене по спині. – Перехід виявився занадто травматичним для тебе. Шкода все ж, що це не відбулося легше. Зазвичай людей після смерті зустрічають одразу.

– Чому ж не зустріли мене?

– Бо до тебе неможливо було дістатися, – відповів він. – Ти був настільки зосереджений на своїй дружині.

– Я відчував, що так треба, – сказав я. – Вона була така налякана.

Він кивнув.

– Це було дуже віддано з твого боку. Але твоє прагнення ув’язнило тебе в перехідному становищі.

– Це було жахливо.

– Я знаю. – Він заспокійливо стиснув моє плече. – Та все могло бути набагато гірше. Ти міг застрягнути там на місяці чи роки – навіть століття. Це не є чимось надзвичайним. Якби ти не покликав на допомогу…

– Хочеш сказати, поки я не покликав на допомогу, ти нічого не міг зробити?

– Я намагався, але ти мене відштовхував, – сказав він. – Лише коли відлуння твого поклику досягло мене, я міг сподіватися тебе переконати.

І тут мене осяйнуло – не знаю, чому знадобилося стільки часу. Я озирнувся навколо з трепетом.

– То… це рай?

– Рай. Рідний край. Плідний врожай. Саммерленд – край вічного літа, – сказав він. – На твій вибір.

Я відчув, що наступне запитання звучатиме дурнувато, але мав спитати.

– Це… країна? Держава?

Він посміхнувся.

– Стан душі.

Я подивився в небо.

– Янголів немає, – промовив я, розуміючи, що це жарт лише наполовину.

Альберт розсміявся.

– Чи можна уявити щось більш незграбне, ніж крила, припасовані до лопаток? – мовив він.

– Отже, таких речей не існує? – і знов я почувався наївним через таке запитання, але був занадто допитливим, аби втримати його при собі.

– Існують, якщо в них вірити, – сказав він, заплутавши мене знову. – Як я казав, це стан душі. Що стверджує девіз на стіні твого кабінету? Те, у що ти віриш, стає твоїм світом.

Я був приголомшений.

– Ти знаєш про це? – спитав я.

Він кивнув.

– Як?

– Поясню усе свого часу, – сказав він. – Зараз я лише хочу зауважити: те, що ти думаєш, дійсно стає твоїм світом. Ти гадав, це вірно лише на землі, але тут це ще актуальніше, адже смерть – це переключення свідомості з фізичної реальності на духовну. Налаштування на вищі сфери вібрації.

Здається, я збагнув, що він мав на увазі, але не був упевнений. Мабуть, це явно проступило на моєму обличчі, адже він посміхнувся і спитав:

– Надто складно? Тоді скажемо так. Хіба існування людини хоч якось змінюється, коли вона знімає верхній одяг? Так само вона не змінюється, коли смерть знімає верхній одяг її тіла. Вона лишається тією ж особою. Не розумнішою. Не щасливішою. Не кращою. Точнісінько тією самою.

Смерть – лише продовження на новому рівні.

До будинку Альберта

Лише тоді в мене виникла ця думка. Не знаю, чому я не подумав про це одразу. Мабуть, тому, що трапилось так багато захопливих речей, до яких треба було звикнути, – мій мозок просто не встиг дійти до цього питання.

– Мій батько, – сказав я. – Твої батьки. Наші дядька й тітки. Вони всі тут?

– «Тут» – місце велике, Крисе, – відповів він з посмішкою. – Якщо ти маєш на увазі, чи всі вони пережили смерть, так.

– Де вони?

– Я маю уточнити, – відповів він. – Єдині, про кого я знаю напевне, – це моя мати й дядечко Свен.

Я відчув приплив задоволення від згадки про дядечка. Одразу постав перед очима його портрет: голова з блискучою лисиною, розумні очі за окулярами в роговій оправі, привітні обличчя й голос, незламне почуття гумору.

– Де він? – спитав я. – Що він робить?

– Він працює в музичній сфері, – сказав Альберт.

– Звичайно ж. – Я знову посміхнувся. – Він завжди любив музику. Можна мені з ним зустрітись?

– Звісно. – Альберт посміхнувся у відповідь. – Я влаштую це, щойно ти трохи призвичаїшся.

– І з твоєю мамою теж, – сказав я. – Ніколи не був з нею добре знайомий, але точно буду радий бачити її знов.

– Я влаштую це, – сказав Альберт.

– Що ти мав на увазі, коли казав, що маєш уточнити? – спитав я. – Хіба родини перебувають не разом?

– Не обов’язково, – відповів він. – Земні зв’язки мають тут не таке сильне значення. Спорідненість думок, а не крові – ось що важливе.

Мене знов охопив благоговійний трепет.

– Я маю розповісти про це Енн, – сказав я. – Дати їй знати, де я – і що все гаразд. Я хочу цього більше, ніж будь-коли.

– Це справді неможливо, Крисе, – відповів Альберт. – Ти не зможеш до неї достукатися.

– Але мені майже вдалося.

Я розповів йому, як підштовхнув Марі написати моє повідомлення.

– Ви двоє, мабуть, дуже близькі, – сказав він. – То вона показала його твоїй дружині?

– Ні. – Я похитав головою. – Але я можу спробувати знову.

– Це тепер не в твоїх силах, – сказав він.

– Але я маю повідомити їй.

Він поклав руку на моє плече.

– Досить скоро вона буде з тобою, – м’яко промовив він.

Я не знав, що ще можна сказати. Думка, що ніяк не можна повідомити Енн, що зі мною все гаразд, страшенно пригнічувала.

– Як щодо кого-небудь на кшталт Перрі? – раптом пригадав я. І розповів про нього Альберту.

– Не забувай, що тоді ви з ним були на одному рівні, – зауважив Альберт. – Зараз він би про тебе не дізнався.

Побачивши вираз мого обличчя, він обійняв мене за плечі.

– Вона буде тут, Крисе, – сказав він. – Я гарантую це.

Він посміхнувся.

– Я можу зрозуміти твої почуття. Вона гарна людина.

– Ти знаєш про неї? – здивовано спитав я.

– Про неї, про ваших дітей, про Кеті, про твій робочий кабінет, про все, – сказав він. – Я був із тобою понад двадцять років. Земних років, звісно.

– Був зі мною?

– Люди на землі ніколи не бувають самі, – пояснив він. – Кожен індивідуум завжди має провідника.

– Хочеш сказати, ти був моїм янголом-охоронцем?

Звучало банально, але ліпшого вислову я пригадати не міг.

– Краще сказати – провідником, – відповів Альберт. – У давнину серед людей виникло уявлення про янголів-провідників. Ті люди відчували правду, але невірно тлумачили її – на догоду своїм релігійним поглядам.

– Енн теж має провідника? – спитав я.

– Звичайно.

– То хіба не може провідник повідомити їй про мене?

– Легко – якби вона була до цього відкрита, – відповів Альберт, і я зрозумів, що це не вихід. Енн замкнулася у своїй невірі.

Ще одна думка (цього разу породжена відкриттям, що Альберт був поряд зі мною десятиліттями) примусила мене відчути сором: через те що він був свідком такої кількості аж ніяк не благородних моїх вчинків.

– Ти добре тримався, Крисе, – сказав він.

– Ти що, читаєш мої думки? – спитав я.

– Щось схоже на те, – відповів він. – Не переймайся так сильно за своє життя. Твої помилки траплялися в житті мільйонів чоловіків і жінок, які були справді добрими людьми.

– Мої помилки стосуються переважно Енн, – сказав я. – Я завжди кохав її, проте так часто підводив.

– Здебільшого замолоду, – зауважив Альберт. – Молоді надто захоплені собою, щоб по-справжньому розуміти своїх половинок. Одного лише здобуття кар’єри досить, аби порушити здатність до розуміння. Так само було і в мене. Я не мав можливості одружитися, оскільки пішов з життя надто молодим. Але я не здатен був до кінця зрозуміти мою матір, мого батька, моїх сестер. Як сказано у тій п’єсі, «пояснень не знадобиться», Крисе.

Мені спало на думку, що він помер раніше, ніж було написано цю п’єсу. Втім, я не звернув на це уваги, адже мене досі непокоїла Енн.

– Я справді ніяк не можу пробитися до неї? – спитав я.

– Може, з часом щось зміниться, – відповів він. – Наразі її невіра є нездоланною перешкодою.

Він зняв руку з мого плеча і поплескав по спині, підбадьорюючи.

– Вона буде з тобою, – сказав він. – Розраховуй на це.

– Їй же не доведеться проходити крізь усе, через що пройшов я? – стурбовано спитав я.

– Це малоймовірно, – заспокоїв він. – Обставини мають скластися інакше.

Він посміхнувся.

– І ми приглянемо за нею.

Я кивнув.

– Гаразд.

Його слова не надто переконали, але на той момент дозволили відволіктися від проблеми. Озирнувшись навколо, я припустив, що Альберт – садівник.

Він знову посміхнувся.

– Тут є садівники, звісно, – сказав він. – Але не для догляду за садами. Сади не потребують догляду.

– Зовсім? – і знову я був вражений.

– Тут досить волого, – сказав він. – Не буває екстремальної спеки і холодів, бурь і ураганів, снігу і сльоти. Немає довільного розростання.

– Хіба не треба хоча б підстригати траву? – Я згадав наші газони в Гідден-Гіллз і як часто Ричард, а згодом Йєн мали їх стригти.

– Вона ніколи не виростає вище за цей рівень, – сказав Альберт.

– Кажеш, немає бурь, – вів я далі, змушуючи себе зосередитись на чомусь окрім тривоги за Енн. – Ні снігу, ні сльоти? А як щодо людей, які люблять сніг? Для них це був би не рай. Як щодо барв осені? Я люблю їх, Енн також.

– І є місця, де ви можете їх побачити, – сказав він. – У нас – усі пори року, і кожна має власне місцезнаходження.

Я спитав про потік енергії, який відчув від дерева, травинки, квітів і води.

– Все тут виділяє благодатну енергію, – відповів він.

Побачивши Кеті, що з задоволеним виглядом сиділа поруч, я посміхнувся й опустився на коліно, аби знову приласкати її.

– Вона була тут, з тобою? – спитав я.

Альберт кивнув, посміхаючись.

Я вже хотів сказати, як сильно Енн сумувала за нею, але втримався. Вони були нерозлучні. Кеті обожнювала Енн.

– Але ти ще не бачив мого дому, – сказав Альберт.

Я підвівся і, простуючи за ним до будинку, зауважив щодо відсутності дверей і вікон.

– В них немає потреби, – відповів він. – Ніхто не вдереться, хоча я всіх радий бачити.

– Всі живуть у таких будинках?

– Живуть, як жили на землі, – відповів він. – Або як мріяли жити. Ти ж знаєш, я ніколи не мав такого будинку. Але завжди мріяв про нього.

– Ми з Енн також.

– Тоді й у вас буде такий.

– Ми побудуємо його? – спитав я.

– Не за допомогою інструментів, – сказав він. – Оцей дім побудувало моє життя.

Він вказав на будівлю.

– Не те щоб він мав такий вигляд, коли я з’явився тут вперше, – продовжував він. – Мій житловий простір був не такий вже привабливий – як і простір моєї душі. У деяких кімнатах було темно, і безлад, і повітря в них було важке. А в саду серед квітів і кущів буяли бур’яни, яких я наростив за життя.

– Знадобився час, аби це переробити, – підсумував він з посмішкою. – Я мав підправити зовнішній вигляд житла – а фактично самого себе. Крок за кроком. Частина стіни тут, ділянка на підлозі там, дверний прохід, меблі.

– Як ти це робив? – спитав я.

– Силою думки, – сказав він.

– І на кожного, хто прибуває, чекає його власний будинок?

– Ні, більшість будує собі дім потім, – сказав він. – Не без допомоги, звичайно.

– Допомоги?

– Існують будівельні гуртки, – сказав він. – Групи людей, що знаються на будівлі житла.

– Силою думки?

– Завжди силою думки, – відповів він. – Усі речі починаються в думках.

Я зупинився і глянув угору. Перед нами височів дім.

– Він такий… земний, – промовив я.

Він кивнув, посміхаючись.

– Ми не настільки далекі від наших земних спогадів, щоб прагнути жити в чомусь зовсім новаторському. Але заходь, Крисе. – Він жестом запросив мене.

Ми увійшли до будинку Альберта.

Думки матеріальні

Моїм першим враженням, коли я увійшов, було відчуття цілковитої справжності.

Кімната була простора, з дерев’яними панелями та бантинами, умебльована з бездоганним смаком – і повна світла.

– Нам не доводиться турбуватись про те, щоб «впіймати сонце» на світанку чи опівдні, – сказав мені Альберт. – Усі кімнати отримують однакову кількість світла в будь-який час.

Я оглянув кімнату. Каміну немає, подумав я. А кімната наче створена під нього.

– Я міг би придбати один, якби хотів, – сказав Альберт, наче я промовив це вголос. – Деякі люди мають.

Я посміхнувся тому, як легко він читав мої думки. В нас буде камін, подумав я. Такий самий, як пара бутових камінів, що була в нашому будинку. Більше для атмосфери – тепла вони давали небагато. Але ми з Енн нічого так не любили, як лежати перед вогнем, що потріскує, і слухати музику.

Я підійшов до витонченого різного столика й оглянув його.

– Це ти змайстрував? – спитав я, приємно вражений.

– О, ні, – відповів він. – Лише майстер може створити таку прекрасну річ.

Не подумавши, я провів пальцем по поверхні столика. Потім спробував приховати цей рух. Альберт розсміявся.

– Ти не знайдеш тут пилу, – сказав він. – Адже тут розпаду не відбувається.

– Енн це точно сподобається, – сказав я. Вона завжди любила, щоб у будинку було ідеально чисто, а в Каліфорнії… як у Каліфорнії. Вона завжди витрачала багато часу на прибирання пилу, аби меблі блищали.

На столі стояла ваза з квітами – свіжих відтінків червоного, помаранчевого, лілового та жовтого. Я ніколи не бачив таких квітів. Альберт подивився на них і посміхнувся.

– Раніше їх тут не було, – сказав він. – Хтось залишив їх у подарунок.

– Хіба вони не зів’януть тепер, після того як їх зірвали? – спитав я.

– Ні, вони залишатимуться свіжими, допоки я не втрачу до них інтерес, – відповів Альберт. – А тоді зникнуть.

Він посміхнувся, дивлячись на моє обличчя.

– Так само весь цей будинок урешті-решт зникне, якщо я втрачу до нього інтерес і піду звідси.

– Куди ж він подінеться? – спитав я.

– До матриці.

– Матриці?

– Назад до першоджерела, аби його можна було знову використати, – пояснив він. – Тут ніщо не втрачається, навіть після повернення до вихідного стану.

– Якщо розум втілює, а втрата інтересу може розформувати, – сказав я, – то чи є в нього власна реальність?

– О, так, – відповів він. – Просто його реальність завжди підкорюється розуму.

Я хотів спитати більше, але все це здавалося таким заплутаним, що я махнув рукою і пішов слідом за Альбертом. Усі кімнати були великими, яскравими і просторими, з величезними отворами вікон, крізь які відкривався вид на шикарний пейзаж.

– Я не бачу інших будинків, – сказав я.

– Вони ще далі, – мовив він. – У нас тут багато простору.

Я збирався зауважити щодо відсутності кухні й ванних, коли причина стала очевидною. Звісно, наші теперішні тіла не потребували їжі. І, оскільки не було ані бруду, ані фізіологічних потреб, ванни робилися зайвими.

Найбільше з усіх кімнат мені сподобався Альбертів кабінет. Кожну стіну від підлоги до стелі забирала книжкова шафа, заповнена елегантно переплетеними томами, а на полірованій дубовій підлозі стояли великі крісла, столики й диван.

На одній із полиць я, на свій подив, побачив ряд переплетених сценаріїв і за написами на корінцях упізнав у них власні твори. Реакція надходила в кілька етапів: спочатку подив, як я казав, потім задоволення від того, що бачу їх у будинку Альберта, потім розчарування, адже на землі я ніколи не переплітав свої сценарії.

Останньою реакцією був сором, адже я усвідомив, як багато з моїх сценаріїв базувалися або на жахітті, або на насильстві.

– Пробач, – мовив Альберт. – Я не хотів тебе засмутити.

– Це не твоя провина, – відповів я. – Це ж я їх написав.

– Тепер ти матимеш безліч часу, аби написати інші твори, – запевнив він мене. Я знав, що через власну доброту він не міг сказати «кращі твори».

Він жестом запросив мене сідати, і я опустився на запропоноване місце на дивані. Сам він розмістився в одному з крісел. Кеті сіла біля моєї правої ноги, і я гладив її по голові, поки ми з Альбертом розмовляли.

– Ти назвав це місце «Плідний врожай», – сказав я. – Чому?

– Бо сім’я, що сіє людина в житті, дає врожай, який вона пожинає тут, – відповів він. – Насправді найбільш достовірна назва, якщо бути точним, – третя сфера.

– Чому?

– Це трохи складно, – відповів Альберт. – Чому б не відкласти це до того часу, як ти відпочинеш?

Дивно, подумав я. Звідки він знав, що я саме відчув утому, коли я особисто збагнув це лише в той момент?

– Як це можливо? – спитав я, знаючи, що він зрозуміє запитання.

– Ти переніс болісний досвід, – сказав він. – А відпочивати між періодами активності природно, як на землі, так і тут.

– Ти теж втомлюєшся? – здивовано спитав я.

– Ну, може, не втомлююсь, – відповів Альберт. – Ти швидко виявиш, що справжньої втоми тут не існує. Та існують періоди розумового відпочинку, аби набиратися сил.

Він жестом вказав на диван.

– Чому б тобі не лягти? – запропонував він.

Я так і зробив. І став дивитися в стелю з бантинами. Потім на свої руки. В мене вихопився тихий зойк невіри.

– Вони виглядають такими справжніми, – сказав я.

– Вони такі й є, – відповів він. – Твоє тіло може не мати тканин, але воно і не з пари. Це просто тонша матерія, ніж тіло, що ти покинув. У нього досі є серце, легені, аби дихати повітрям і очищувати кров. На твоїй голові так само росте волосся, в тебе є зуби й нігті на руках і ногах.

Я відчував, як повіки важчають.

– А нігті теж припиняють рости на потрібному рівні, як трава? – спитав я.

Альберт засміявся.

– Я маю це перевірити, – сказав він.

– Як щодо мого одягу? – спитав я. Мої очі мимоволі закрилися, потім відкрилися знову.

– Він такий самий справжній, як і твоє тіло, – сказав Альберт. – Усі ми (окрім певних туземних племен, звісно) в душі глибоко переконані, що одяг є обов’язковим. Через це переконання ми залишаємося вдягненими й після смерті.

Я знову прикрив очі.

– Важко це все зрозуміти, – сказав я.

– Ти досі вважаєш, що все це сон? – спитав він.

Я розплющив очі й подивився на нього.

– Ти і про це знаєш?

Він посміхнувся.

Я обвів поглядом кімнату.

– Ні, я ледве вірю в це, – сказав я. І сонно глянув на нього. – А що ти робив би, коли б я так вважав?

– Є варіанти, – сказав він. – Заплющ очі, поки ми розмовляємо.

Він посміхнувся, бачачи, що я вагаюсь.

– Не бійся, ти знову прокинешся. І Кеті залишатиметься поруч із тобою, так, Кет?

Я глянув на неї. Вона вильнула хвостом, потім, позіхнувши, лягла поряд з диваном. Альберт встав, аби покласти подушку мені під голову.

– Ось, – сказав він. – Тепер можеш заплющувати очі.

Я заплющив очі. Позіхнув.

– Які варіанти? – спитав я пошепки.

– Ну… – Я чув, як він знову сів у крісло. – Я міг би попросити тебе пригадати якого-небудь померлого родича, а потім показав би його тобі. Я міг би пригадати тобі подробиці того, що трапилось перед самим твоїм відходом. У крайньому разі я міг би взяти тебе знову на землю і показати твоє оточення без тебе.

Незважаючи на все більшу сонливість, я знову розплющив очі й пильно подивився на нього.

– Ти казав, що я не зможу повернутися, – нагадав я.

– Якщо сам, то не зможеш.

– Тоді…

– Ми могли б вирушити туди тільки як спостерігачі, Крисе, – сказав він. – Це лише ввергне тебе у глибокий смуток. Ти нічим не допоможеш своїй дружині, але знову спостерігатимеш її розпач.

Я сумно зітхнув.

– З нею буде все гаразд, Альберте? – спитав я. – Я так турбуюся за неї.

– Я знаю, – сказав він. – Але ти сам бачиш: тут нічого більше від тебе не залежить. Заплющ очі.

Я знову заплющив очі, і на мить здалося, що бачу гарненьке обличчя Енн, її дитинні риси, її темно-карі очі.

– Коли я вперше зустрів її, я нічого не бачив, окрім тих очей, – подумав я вголос. – Вони здавалися мені бездонними.

– Ви з нею познайомились на пляжі, так? – спитав він.

– У Санта-Моніці, 1949 року, – відповів я. – Я приїхав до Каліфорнії з Брукліна. Працював у «Дуґлас Ейркрафт» з четвертої години до півночі. Щоранку, закінчивши писати, я на одну-дві години йшов на пляж.

У мене досі перед очима купальний костюм, що був на ній того дня. Цільний, блідо-блакитний. Я дивився на неї, але не знав, як до неї заговорити. Ніколи не робив цього раніше.

Нарешті я вдався до старого, як світ: «Не підкажете, котра година?»

Я посміхнувся, згадавши її реакцію.

– Вона обвела мене навколо пальця, вказавши на будинок із годинниковою вежею. Тож я мав вигадати щось інше.

Я неспокійно ворухнувся.

– Альберте, невже я нічого не можу зробити, аби їй допомогти? – спитав я.

– Надсилай їй думки з любов’ю, – відповів він.

– І це все?

– Це чимало, Крисе, – сказав він. – Думки матеріальні.

Місце, у якому перебуваєш

– Амінь, – сказав я. – Побачимо мої в дії.

Мабуть, я промовив це з похмурим виглядом, адже обличчя Альберта миттєво сповнилося співчуття.

– Боляче дізнаватись, я знаю, – сказав він. – Про те, що кожна з наших думок набуває форми, з якою ми маємо врешті-решт зіткнутися.

– Ти пройшов крізь те саме?

Він кивнув.

– Усі крізь це проходять.

– У тебе життя промайнуло перед очима? – спитав я. – Від кінця до початку?

– Не так стрімко, як у тебе, адже я помирав від затяжної хвороби, – відповів він. – А у тебе – не так стрімко, як життя, наприклад, потопельника. Він іде з життя так швидко, що підсвідомі спогади можуть пронестися за кілька секунд – усі пережиті враження його душі вивільняються майже миттєво.

– Як щодо другого разу, коли це трапилося? – спитав я. – В перший раз було не так погано – я лише спостерігав. У другий я заново проживав кожен момент.

– Лише у своїй душі, – сказав він. – Ти не переживав їх насправді.

– Мені здавалося, що переживав.

– Так, це може здаватись дуже реалістичним, – погодився він.

– І болісним.

– Значно боліснішим, ніж було насправді, – сказав він. – Бо ти вже не мав фізичного тіла, щоб притлумити біль від заново відчутого життя. Це той момент, коли всі чоловіки та жінки приходять до розуміння, хто вони насправді. Момент очищення.

Слухаючи його, я дивився у стелю. На останніх словах я здивовано повернув до нього голову.

– Це те, що католики називають чистилищем?

– По суті так. – Він кивнув. – Момент, протягом якого кожна душа очищується через добровільне визнання минулих вчинків – у тому числі поганих.

– Добровільне, – повторив я. – То вищого суду не існує?

– Який вирок може бути суворішим за той, що виносиш собі сам, коли не можеш прикидатися? – сказав він.

Я відвернувся і став споглядати природу за вікном. Сприйняття її краси лише загострювало переживання власних вад. Особливо тих, що вплинули на мої стосунки з Енн.

– Хто-небудь буває задоволений тим, що переживає вдруге? – спитав я.

– Навряд чи, – відповів він. – Хоч яка була б людина, я впевнений: вона завжди знайде в собі недоліки.

Я опустив руку і став гладити голову Кеті. Якби не мої спогади, це була б така чудова мить: гарний будинок, вишуканий краєвид за вікном, Альберт поруч зі мною і тепла голова Кеті під моїми пальцями.

Але спогади були.

– Якби тільки я зробив більше для Енн, – промовив я. – Для моїх дітей, моєї родини, моїх друзів.

– Так трапляється майже з кожним, Крисе, – сказав він. – Ми всі могли зробити більше.

– А тепер надто пізно.

– Це не так уже й погано, – сказав він. – Частина того, що ти переживаєш зараз, – відчуття незавершеності, оскільки ти не можеш оцінити життя в усій повноті.

Я подивився на нього.

– Не впевнений, що зрозумів тебе, – сказав я.

– Скорбота твоєї дружини і твоя зосередженість на цьому не дозволяють, – пояснив він, посміхаючись із розумінням. – Не дають відчути позитивні моменти. Це означає, що її щастя справді турбує тебе. Якби ні, ти б так не почувався.

– Якби я міг щось зробити, – сказав я.

Альберт підвівся.

– Поговоримо про це згодом, – сказав він. – А тепер спи. І, поки не вирішиш, чим хотів би зайнятись далі, залишайся тут, зі мною. Місця вистачить, і ти більш ніж бажаний гість.

Я подякував. Альберт підійшов і дружньо стиснув моє плече.

– Зараз я піду, – сказав він. – Кеті складе тобі компанію. Подумай про мене, як прокинешся, – і я буду тут.

Не промовивши більше жодного слова, він розвернувся й вийшов з кабінету. Я дивився на дверний прохід, крізь який він пішов. Альберт, думав я. Кузен Дружбак. Помер у 1940 році. Серцевий напад. Мешкає в цьому будинку. В моїй голові не вкладалося, що все це – насправді.

Я глянув на Кеті, яка лежала на підлозі біля дивану.

– Кет, стара Кет, – промовив я.

Її хвіст двічі стукнув по підлозі. Я згадав, як мене сліпили сльози того дня, коли ми покинули її у ветлікарні. І ось вона жива, знову радісно дивиться на мене.

Я зітхнув і озирнувся. Кімната навколо теж була цілком реальною. Я посміхнувся, згадавши кімнату у французькому провінційному стилі в «Космічній одіссеї 2001 року» Стенлі Кубрика.

«Може, мене викрали якісь інопланетні істоти?» – подумав я і тихо засміявся.

А тоді помітив, що в кімнаті немає дзеркала, і збагнув, що не бачив дзеркал у цілому будинку. Нагадує «Дракулу», весело подумав я. Вампіри, тут? Я засміявся знову. Як можна провести роздільну смугу між уявою й дійсністю?

Наприклад, мені примарилося чи в кімнаті справді посутеніло?

* * *

Ми з Енн були в Національному парку Секвоя. Рука в руці, ми йшли під покровом велетенських червоних дерев. Я відчував її пальці, сплетені з моїми, чув, як хрустить під нашими черевиками килим із сухих гілок, вдихав теплий приємний запах кори. Ми не розмовляли. Просто йшли поряд, оточені красою природи, – прогулювалися перед вечерею.

Ми крокували хвилин двадцять, перш ніж дісталися поваленого дерева й присіли на нього. Енн втомлено зітхнула. Я обійняв її рукою за плечі, вона притулилась до мене.

– Втомилася? – спитав я.

– Трошки, – посміхнулась вона. – Зараз буду в порядку.

Це був виснажливий, хоча й приємний досвід. Ми затягли наш орендований трейлер на крутий пагорб Секвої, наш рамблерівський вагон перегрівався двічі. Ми встановили намет із шістьома похідними ліжками, поклали весь наш провіант до дерев’яної скрині, аби він не дістався ведмедям. У нас був із собою ліхтар Колмана, але не було плити, тож довелося розводити вогонь у мангалі, наданому кемпінгом. Найважчим було щодня підігрівати воду на прання Йєнових пелюшок – на той момент йому було лише півтора року. Наш табір був схожий на пральню, дитячий одяг і пелюшки висіли на натягнутих скрізь мотузках.

– Краще не полишати їх надовго, – сказала Енн, коли ми трохи відпочили. Сусідка по кемпінгу запропонувала нам приглянути за дітьми, але ми не хотіли зловживати цим, адже найстаршій, Луїзі, було лише дев’ять років, Ричарду – шість з половиною, Марі не виповнилося і чотирьох, і навіть нашому «сторожовому псу» Кеті ще й року не було.

– Скоро підемо назад. – Я поцілував її трохи вологу скроню і обійняв її міцніше. – Лише посидимо ще кілька хвилин.

Я посміхнувся до неї.

– Тут гарно, правда ж?

– Красиво, – кивнула вона. – Тут я сплю краще, ніж удома.

– Я знаю.

Два роки тому в Енн стався нервовий зрив. Останні півтора року вона відвідувала сеанси психоаналізу. Це була перша велика поїздка після її нервового зриву, в яку ми вирушили, – за наполяганням її психотерапевта.

– Як твій живіт? – спитав я.

– О… краще, – невпевнено відповіла вона.

Скільки я знав її, вона мала проблеми зі шлунком. Яким же невігласом я мав бути, щоб не зрозуміти, що за цим криється дещо серйозне. Після нервового зриву стан Енн трохи покращився, але шлунок і досі турбував її. Як сказав їй психотерапевт: що глибше приховано стрес, то глибше він вражає тіло. В її випадку він уразив травну систему.

– Напевно, ми зможемо придбати трейлер найближчим часом, – сказав я. Таку ідею вона висловила вранці. – Це значно полегшить приготування їжі. Весь процес полегшить.

– Знаю, але вони такі дорогі, – сказала вона. – І так вже стільки коштів йде на моє здоров’я.

– Тепер, коли я пишу для телебачення, я зароблятиму більше, – пообіцяв я.

Вона стиснула мою руку.

– Так, я знаю.

Вона піднесла мою руку до губ і поцілувала її.

– Намет – теж непогано, – сказала вона. – Я зовсім через те не переймаюся.

Вона зітхнула і підняла очі на листя секвой над нами, крізь яке пробивалися сонячні промені.

– Я могла б залишатися тут завжди, – прошепотіла вона.

– Ти могла би бути лісничим, – сказав я.

– Я й хотіла ним бути, – відповіла вона. – Коли була маленькою.

– Справді? – Я посміхнувся від такої ідеї. – Енні-лісничий.

– Це здавалося мені гарним способом втекти, – сказала вона.

Бідолашне моє кохання. Я пригорнув її міцніше. Так багато було в її житті, від чого хотілося тікати.

– Що ж. – Вона встала. – Подибали назад, шеф.

– Гаразд, – кивнув я й підвівся слідом. – Стежка повертає, нам не обов’язково йти назад тією ж дорогою.

– Добре. – Вона посміхнулася і взяла мене за руку. – Тоді підемо.

Ми рушили далі.

– Ти радий, що приїхав? – спитала вона.

– Так, тут дуже гарно, – відповів я. Ідея взяти в похід чотирьох дітей викликала в мене сумніви, але, зрештою, я сам в дитинстві ніколи не бував у походах, тож не міг судити про це. – Гадаю, все йде чудово.

Я не знав іще тоді, але пристрасть Енн до походів (незважаючи на її страх перед усім новим за часів душевного розладу) мала відкрити нам цілий світ дивовижних вражень, не лише для нас двох, а й для дітей.

Ми дійшли до розвилки. Знак біля стежки, що вела праворуч, попереджав туристів, що проходу далі немає.

Енн позирнула на мене з виразом обличчя «маленької розбійниці».

– Ходімо туди, – сказала вона і потягла мене стежкою праворуч.

– Але там написано: не ходити, – удавано заперечив я.

– Вперед, – квапила вона.

– Ти хочеш, щоб нам на голову впала суха секвоя? – спитав я.

– Коли якась почне падати, ми втечемо, – сказала вона.

– Ох, – крякнув я й похитав головою. – «Міс Енні, ви такі погані», – сказав я, копіюючи Гетті Макденіел у «Віднесених вітром».

– Ага. – Вона охоче кивнула і знову потягла мене правою стежкою.

– Гарний же з тебе вийшов би лісничий, – сказав я їй.

За кілька хвилин ми опинилися перед скелястим схилом, що збігав до кручі десь метрів за тринадцять.

– Бачиш? – сказав я їй, намагаючись не посміхатися.

– Гаразд, підемо назад, – сказала вона, також стримуючи посмішку. – Принаймні, ми тепер знаємо, чому не варто було сюди йти.

Я глянув на неї з удаваною суворістю.

– Завжди ти втягуєш мене туди, де мені не пристало бути, – сказав я.

Вона задоволено кивнула.

– Це моя робота – привносити пригоди в твоє життя.

Ми рушили по кромці схилу, прямуючи до іншої стежки. Поверхня скелі була слизька від голок, які шаром вкривали її, тож ми рухалися шеренгою. Я йшов позаду.

Енн пройшла лише кілька метрів, коли оступилася і впала на лівий бік.

Я кинувся до неї, але послизнувся сам, намагався піднятись, але не міг. Я засміявся.

– Крисе!

Її тривожний тон змусив мене хутко озирнутися. Вона почала з’їжджати вниз по схилу. Кожен рух, що вона робила, аби зупинитися, лише пришвидшував зісковзування.

– Не рухайся, – сказав я. Серце шалено калатало. – Розстав руки й ноги ширше.

– Крисе… – Її голос тремтів. Вона намагалась робити так, як я казав, але зісковзнула ще далі.

– О, Боже мій, – з острахом прошепотіла вона.

– Не рухайся взагалі, – наказав я.

Вона зробила так, і рух майже припинився. Я важко піднявся на ноги. Дотягнутися до неї я не міг, а якби спробував підповзти туди, де вона лежала, ми б обоє покотились до краю прірви.

Я знов послизнувся і впав на коліно. Зашипів від болю. А тоді я обережно поповз до верхньої межі схилу, промовляючи:

– Не рухайся, тільки не рухайся. Все буде добре. Не бійся.

Раптом я згадав. Це все вже було раніше. Я відчув неймовірне полегшення. Я знайду відламану гілку, простягну її Енн і витягну її в безпечне місце. Я триматиму її в обіймах, і поцілую, і з нею все буде…

– Крисе!

Від її крику я здригнувся. З жахом я побачив, як вона зісковзує до краю прірви.

Забувши про все, я в паніці рвонувся вниз по схилу, ковзаючи до неї. Я бачив перед собою її біле від страху обличчя. Її зносило все нижче й нижче.

– Крисе, врятуй мене, – благала вона. – Врятуй мене. Благаю. Крисе!

Я загорлав від жаху, коли вона досягла краю прірви й зникла. До мене долинав її страшний крик.

– Енн! – волав я.

Я прокинувся, наче від поштовху. Серце гупало, як після гонитви. Я швидко сів і озирнувся навколо.

Кеті стояла біля дивану, махала хвостом і дивилась на мене з виразом, який я не міг розуміти інакше, як вираз занепокоєння.

Я поклав руку їй на голову.

– Гаразд, гаразд, – пробурмотів я. – Сон. Це лише сон.

Чомусь мені здалося, що вона розуміє те, що я кажу.

Я поклав правицю на груди й відчув, як важко б’ється серце.

«Чому мені наснився такий сон? – думав я. – І чому його кінець так відрізнявся від того, що було насправді?»

Питання стривожило мене, я підвівся, озирнувся, потім покликав Альберта.

Я стрепенувся від подиву, коли миттєво – так, миттєво – він увійшов до кімнати. Він посміхнувся, завваживши мою реакцію, потім, придивившись, побачив, що я не на жарт стривожений, і спитав, що сталося.

Я розповів йому про свій сон і спитав, що це означає.

– Це, мабуть, якийсь символічний залишок минулого, – сказав він.

– Сподіваюсь, більше я таких не матиму, – промовив я, здригнувшись.

– Вони минуть, – запевнив мене він.

Згадавши, як Кеті стояла поряд зі мною, коли я прокинувся, я розповів про це Альберту.

– В мене химерне відчуття, що вона розуміє те, що я кажу й відчуваю, – сказав я.

– Розуміння присутнє, – відповів він, схиляючись, аби погладити її. – Так, Кеті?

Вона вильнула хвостом, зазираючи в його очі.

Я через силу посміхнувся.

– Коли ти казав: «Подумай про мене – і я буду тут», ти не жартував.

Він випростався і посміхнувся.

– Так тут відбувається, – сказав він. – Хочеш побачити когось, варто лише подумати – і він вже поряд з тобою. Якщо сам захоче, звісно, – як я хотів бачити тебе. Ми завжди були рідними людьми. Хоч нас і розділяли роки, ми залишалися, так би мовити, на одній хвилі.

Я здивовано кліпнув.

– Скажи це ще раз, – попросив я.

Він повторив, і – я впевнений, що в мене рот відкрився від подиву.

– Твої губи не рухаються, – сказав я.

Він розсміявся з мого здивування.

– Як сталося, що я не помітив цього раніше?

– Раніше я так не робив, – сказав він. І знов його губи не ворухнулися.

Я дивився на нього, збитий з пантелику.

– Як же я чую твій голос, коли ти не говориш? – спитав я.

– Так само, як я чую твій.

– Мої губи теж не ворушаться?

– Ми спілкуємось на рівні свідомості, – відповів він.

– Неймовірно, – сказав я. Принаймні, думав, що сказав.

– Насправді тут досить важко промовляти вголос, – сказав він. – Але більшість новачків певний час не усвідомлюють, що не користуються голосом.

– Неймовірно, – повторив я.

– А як зручно, – вів далі він. – Мова є радше бар’єром на шляху порозуміння, ніж допомогою. Також думкою ми можемо спілкуватися будь-якою мовою без перекладача. Більше того, ми не обмежені словами й реченнями. Спілкування може прискорюватись за допомогою спалахів чистої думки.

– Отже, – продовжував він. – Я носив цей одяг, аби ти не був збентежений моїм виглядом. Якщо не заперечуєш, я повернуся до свого звичного вбрання.

Я гадки не мав, про що він каже.

– Гаразд? – спитав він.

– Звісно, – відповів я. – Не знаю, правда, що…

Напевно, це сталося, коли я моргнув. Альберт більше не був у білій сорочці і штанах. Натомість на ньому була мантія того ж кольору, що і його аура, вона спадала до землі гарними складками й була перехоплена золотим паском. Я помітив, що ноги в нього були босі.

– От, – сказав він. – Тепер набагато зручніше.

Я широко розкритими очима дивився на нього – боюся, не зовсім чемно.

– Я теж маю таке носити? – спитав я.

– Зовсім ні, – відповів він. Не знаю, яке в мене було обличчя, але воно явно розважило його. – Вибір за тобою. Носи, що бажаєш.

Я глянув на себе. Мушу визнати, було трохи дивним бачити на собі той самий одяг, що був на мені в ніч автокатастрофи. Втім, я не міг уявити себе і в мантії. Аж надто «містичним» виглядало це для мене.

– А тепер, – сказав Альберт, – ти, напевно, захочеш детальніше оглянути місце, в якому перебуваєш.

Твої проблеми – тут

Дивна річ сталася, коли ми вийшли з будинку. Принаймні, вона була дивною для мене. Альберт не здивувався. Навіть Кеті не відреагувала так, як я очікував.

З неба спустилася перламутрово-сіра пташка і приземлилася Альберту на плече. Я стрепенувся.

Його слова приголомшили мене ще більше.

– Це одна з пташок, про яких піклувалася твоя дружина, – повідомив він. – Я тримаю її тут для неї.

– Одна з пташок, про яких піклувалась моя дружина? – перепитав я і кинув погляд на Кеті. У житті вона заходилась несамовитим гавкотом, лише побачивши птаха, зараз була цілком спокійна.

Альберт пояснив мені, що в Енн встановився постійний зв’язок з птахами, яких вона виходжувала пораненими. Всі птахи, яких вона врятувала, – десятки птахів – проживали тут, у Краю вічного літа, чекаючи на неї. Альберт навіть знав, що колись місцеві дітлахи називали Енн Пташиною леді з Гідден-Гіллз.

Я лише похитав головою.

– Неймовірно, – сказав я.

Він посміхнувся.

– О, ти побачиш речі ще більш неймовірні, – пообіцяв Альберт. Він погладив пташку одним пальцем.

– Ну, як ти? – спитав він.

Я мало не розсміявся, побачивши, як пташка розпушила крильця і цвірінькнула.

– Тільки не кажи, що вона відповіла тобі, – сказав я.

– У свій власний спосіб, – сказав мені Альберт. – Так само як із Кеті. Привітайся до неї.

Я почувався трохи ніяково, але зробив, як він казав. Пташка миттєво пурхнула мені на праве плече, і мені здалося, Роберте, ніби наші розуми обмінялися чимось. Не знаю, як описати тобі це «щось», окрім того, що це було щось чарівне.

Потім пташка полетіла, а Кеті ошелешила мене знову, гавкнувши один раз, ніби прощаючись. Неймовірно, подумав я, і ми рушили далі.

– Я помітив, що в тебе немає дзеркал, – сказав я.

– В них немає потреби, – відповів Альберт.

– Бо вони слугують здебільшого марнославству? – уточнив я.

– Більше того, – сказав він. – Ті, хто будь-яким чином спотворив себе прижиттєвими вчинками, не змушені бачити власну потворність. В іншому разі вони зациклилися б на своїх вадах і не здатні були б зосередитись на самовдосконаленні.

Мені було цікаво, яка тепер моя зовнішність. Я знав, що Альберт нізащо не скаже мені неприємної правди.

Я намагався не думати про це. Тим часом ми ступили на трав’янистий схил, Кеті побігла вперед. Я з задоволенням думав про те, як добре вона доглянута. Енн буде така рада бачити її. Вони провели багато часу разом, Енн буквально не могла покинути дім без неї. Ми часто сміялися над бездоганним чуттям Кеті до бажання Енн кудись піти. Часом здавалося, що вона має екстрасенсорні здібності.

Я забув про це, щойно вдихнув прохолодне свіже повітря. Температура здалася мені ідеальною.

– Ось чому це місце називають «Край вічного літа»? – спитав я, зацікавлений побачити, чи знатиме Альберт, про що саме я питаю.

Він знав і відповів:

– Частково. Але також тому, що воно здатне відображати уявлення кожної людини про справжнє щастя.

– Якби Енн була тут, зі мною, щастя було би справжнім, – сказав я, бо не міг не думати про неї.

– Буде, Крисе.

– Тут є водойми? – без переходу спитав я. – Човни? Енн не уявляє собі раю без них.

– Є і те, й інше, – відповів він.

Я подивився в небо.

– Тут колись буває темно? – спитав я.

– Не повністю, – відповів він. – Але сутінки є.

– Мені це здалося чи світло в твоєму кабінеті справді пригасло, коли я збирався спати?

– Справді, – сказав він. – Відповідно до твоєї потреби у відпочинку.

– Але ж це незручно, що немає днів і ночей? Як ви вимірюєте свій час?

– У діяльності, – відповів він. – По суті, хіба не так чинять люди на землі? Час для роботи, час для їжі, час для відпочинку, час для сну? Ми робимо так само – звичайно, за винятком того, що нам не треба їсти й спати.

– Сподіваюсь, моя потреба у сні швидко зникне, – сказав я. – Мене не вабить перспектива знову бачити такі сни, як щойно був.

– Потреба мине, – пообіцяв він.

Я роззирнувся навколо й недовірливо хмикнув.

– Гадаю, мені треба призвичаїтися до цього всього, – сказав я. – Дуже важко в усе це повірити.

– Не можу описати, скільки часу знадобилось мені, щоб це прийняти, – сказав Альберт. – Здебільшого я не розумів, як міг бути допущений до місця, якого, за моїм глибоким переконанням, не існувало.

– І ти теж в нього не вірив. – Стало легше, коли я це почув.

– Дуже мало хто вірить, – відповів він. – Можуть патякати про це. Можуть навіть хотіти повірити. Але рідко вірять насправді.

Я зупинився й зігнувся, аби стягнути з себе черевики і шкарпетки. Знявши, я поніс їх далі в руках. Трава під ногами була теплою й м’якою.

– Тобі не обов’язково їх нести, – сказав Альберт.

– Не хочу смітити в такому красивому місці.

Він розсміявся.

– І не будеш, – сказав Альберт. – Вони скоро зникнуть.

– До матриці?

– Так.

Я зупинився, щоб покласти взуття і шкарпетки на землю, і ми з Альбертом рушили далі. Кеті невимушено бігла поруч з нами. Альберт помітив, як я озирнувся.

– Це забере певний час, – посміхаючись, пояснив він.

Кілька хвилин по тому ми досягли вершини схилу та, зупинившись, стали роздивлятися місцевість. Найближче, з чим я можу її порівняти, це Англія – чи, може, Нова Англія – раннім літом. Пишні зелені луки, густі ліси, зарості барвистих квітів і сріблясті струмки – і все це під куполом синього неба з білосніжними хмаринками. Жодне місце на землі не могло з цим зрівнятися.

Стоячи там, я глибоко вдихав повітря. Я почувався цілком здоровим, Роберте. Минули не лише болі після аварії, а й хронічні болі в шиї й попереку – ти знаєш, що я мав проблеми з хребтом.

– Мені так добре, – сказав я.

– Отже, ти прийняв це місце, – сказав Альберт.

Я не зрозумів його і спитав, що він мав на увазі.

– Чимало людей прибувають сюди зі спогадами про фізичні хвороби, з якими померли, – відповів він. – Вони вірять, що хворі, і почуваються так, допоки не зрозуміють, що опинилися в місці, де хвороб не існує. Тільки тоді вони почуваються повноцінно. Розум – це все, пам’ятай.

– До речі, – сказав я, – схоже, я почав міркувати краще.

– Бо ти тепер не обтяжений фізичним мозком.

Озирнувшись, я помітив сад, у якому росли, як мені здалося, сливові дерева. Я вирішив, що помилився, але це викликало нове запитання.

– Ти казав, що тут не треба їсти, – пригадав я. – Чи означає це, що спраги ти теж не відчуваєш?

– Ми отримуємо життєву енергію безпосередньо з атмосфери, – відповів він. – Сонце, повітря, кольори, рослини…

– І шлунків у нас немає, – сказав я. – Жодного органу травлення.

– В них немає потреби, – відповів він. – На землі тіло перетравлює й виводить із себе все, що ми їмо, але спочатку їжі передається енергія сонячного світла. Тут ми засвоюємо сонячну енергію напряму.

– Як щодо репродуктивних органів?

– Вони в тебе досі є, бо ти очікуєш, що мають бути. З часом, коли ти зрозумієш їхню непотрібність, вони зникнуть.

– Це дивно, – сказав я.

Він похитав головою з сумною посмішкою на вустах.

– Подумай про тих, чиє життя залежить від цих органів, – сказав він. – Хто навіть після смерті зберігає потребу і користується ними, бо не може уявити собі існування без них. Ці люди ніколи не задоволені, звісно, ніколи не досягають бажаного, бо то лише ілюзія. Але вони не можуть звільнитися від неї, і це безкінечно заважає їм розвиватися. Ось це дивно, Крисе.

– Це я можу зрозуміти, – поступився я. – Але ж частина моїх стосунків з Енн мала фізичний характер.

– І тут є люди, які кохають одне одного і мають статеві стосунки, – знову приголомшив він мене. – Розум здатен на все, ніколи цього не забувай. Зазвичай з часом ці люди розуміють, що фізичний контакт не є такою невід’ємною частиною стосунків, яким був за земного життя.

– Якщо вже говорити про це, – вів далі він, – нам взагалі немає потреби використовувати наші тіла. Ми лише маємо їх, бо так для нас більш звично. Якщо захочемо, ми можемо виконувати будь-яку функцію силою самого розуму.

– Немає голоду, – промовив я. – Немає спраги. Немає втоми. Немає болю.

Я з легким подивом присвиснув.

– Немає проблем, – підсумував я.

– Я би так не сказав, – зауважив Альберт. – Окрім відсутності згаданих тобою речей – і необхідності заробляти на життя, – все решта те саме. Твої проблеми нікуди не поділися. Ти так само маєш вирішувати їх.

Його слова нагадали мені про Енн. Гірко було думати, що після всіх випробувань, яких вона зазнала на землі, їй не буде перепочинку і тут. Це здавалося несправедливим.

– Але тут існує і допомога, не забувай, – сказав Альберт, перехопивши мою думку. – І чимало сприйнятливих людей, готових допомогти.

– Я просто хотів би, щоб вона знала все це, – сказав я. – Не можу позбутися недоброго передчуття.

– Ти досі тримаєшся за її смуток, – відповів він. – Краще відпусти.

– Але тоді я втрачу останній зв’язок з нею, – заперечив я.

– Це не зв’язок, – відповів він. – Енн про це не знає – і це лише утримує тебе на одному місці. Ти тепер тут, Крисе. Твої проблеми – тут.

Сила думки

Я знав, що він має рацію, та, всупереч занепокоєнню, намагався викинути тривоги з голови.

– Власні ноги тут – єдиний транспортний засіб? – спитав я, аби змінити тему.

– Аж ніяк, – відповів Альберт. – Кожен з нас має особистий метод швидкого переміщення.

– Це який?

– Оскільки тут немає обмежень у просторі, – відповів він, – подорож може відбуватися миттєво. Ти бачив, як я прийшов до тебе, коли ти мене покликав. Я зробив це, просто подумавши про свій дім.

– І всі мандрують таким чином? – здивовано спитав я.

– Ті, хто бажає, – сказав він, – і здатен це уявити.

– Я тебе не розумію.

– Все відбувається в голові, Крисе, – сказав він. – Ніколи не забувай цього. Ті, хто вірить, що переміщення зводиться до машин і велосипедів, мандруватимуть таким чином. Ті, хто відчуває, що дістатись кудись можна лише пішки, ходитимуть пішки. Як бачиш, тут існує величезна різниця між тим, що люди вважають за необхідне, і тим, що дійсно таким є. Якщо озирнешся навколо, ти побачиш машини, теплиці, магазини, фабрики тощо. Жодна з них не потрібна, але всі вони існують, тому що хтось вірить у їхню потрібність.

– Можеш навчити мене мандрувати за допомогою думки? – спитав я.

– Звичайно. Потрібно лише трохи уяви. Уяви себе за десять метрів від місця, де зараз стоїш.

– І це все?

Він кивнув.

– Спробуй.

Я заплющив очі і спробував. Мене охопило тремтіння, потім я різко відчув, що лечу, нахилившись, вперед. Здивований, я розплющив очі й озирнувся. Альберт був метрів за два від мене, Кеті підбігла, радісно махаючи хвостом.

– Що сталося? – спитав я.

– Ти зупинив себе, – відповів він. – Спробуй ще раз. Очі заплющувати не треба.

– Це не було миттєво, – сказав я. – Я відчував, як рухаюсь.

– Це тому, що ти ще не звик, – пояснив він мені. – А коли звикнеш, це буде відбуватися миттєво. Спробуй ще раз.

Я зосередив погляд на точці під березою, десь метрів за вісімнадцять від мене, і уявив, що стою там.

Рух був таким швидким, що я не встиг нічого збагнути. Я повалився на землю, скрикнувши з подиву. Болю не було. Я озирнувся і побачив Кеті, яка бігла до мене з гавкотом.

Альберт дістався до мене першим (я не помітив, як йому це вдалося).

– Ти докладаєш забагато зусиль, – сміючись, сказав він.

Я зобразив дурнувату посмішку.

– Що ж, принаймні це не боляче, – сказав я.

– Боляче ніколи не буває, – відповів Альберт. – Наші тіла травмам не піддаються.

Я став на коліна і погладив Кеті, коли вона підбігла до мене.

– Це її лякає? – спитав я.

– Ні, ні, вона знає, що відбувається.

Я підвівся, подумавши, як би це сподобалось Енн. Уявив собі посмішку на її обличчі в перший раз, як вона це спробує. Вона завжди любила нові захопливі речі. Любила розділяти їх зі мною.

Не чекаючи, доки мною знов оволодіють погані передчуття, я обрав верхівку пагорба, метрів за дев’яносто, і уявив, що стою на ній.

І знову прийшло тремтіння, я сказав би, змінне тремтіння. Я встиг лише моргнути, як опинився там.

Ні, не там. Я спантеличено озирнувся. Альберта і Кеті ніде не було видно. Що я зробив не так?

Переді мною виник спалах світла, і голос Альберта промовив:

– Ти зайшов надто далеко.

Я озирнувся, шукаючи його. За якусь частку секунди він був переді мною, тримаючи Кеті на руках.

– Що це був за спалах? – спитав я, коли він випустив її на землю.

– Моя думка, – відповів він. – Їх також можна передавати.

– Тоді чи можу я відправити мої думки Енн? – швидко спитав я.

– Якби вона була сприйнятливою до них, то могла б отримати декілька, – відповів він. – А так надсилати їй думки буде дуже важко, якщо не неможливо.

І знову я відігнав від себе глибоку тривогу, яку породжували думки про Енн. Я мав довіряти словам Альберта.

– А міг би я силою думки опинитись в Англії? – запитав я перше, що спало мені на думку. – Я маю на увазі тутешню Англію. Припускаю, вона тут є.

– Звичайно, є, – сказав він. – І ти можеш потрапити туди, адже бував там за життя і знаєш, що уявляти.

– Де саме ми перебуваємо? – спитав я.

– У тутешніх Сполучених Штатах, – відповів він. – Кожен з нас природним чином тяжіє до своєї рідної країни та народу. Це не означає, що ти не можеш жити там, де схочеш. Аби тільки тобі було комфортно.

– То кожна країна на землі має тут свій еквівалент?

– На цьому рівні, – відповів Альберт. – У вищих сферах національна свідомість припиняє існувати.

– Вищих сферах? – Я знову був збентежений.

– «Багато осель у домі Мого Отця», Крисе, – сказав він. – Наприклад, у потойбічному світі можна знайти всі види раю, що існують у різних релігіях.

– То яка з них вірна? – спитав я, спантеличений остаточно.

– Усі вони, – сказав він. – І жодна водночас. Буддист, індуїст, мусульманин, християнин, іудей – кожен має післяжиттєвий досвід, у якому відбиваються його релігійні погляди. У вікінга є своя Валгалла, у американського індіанця – свій Мисливський рай, повний дичини, у ортодоксального єврея – свій золотий град Єрусалим. І всі вони справжні. Кожне – часточка всеосяжної реальності.

– Ти знайдеш тут навіть тих, хто стверджує, що життя після смерті – дурниця, – вів далі він. – Вони стукають своїми нематеріальними кулаками по своїх нематеріальних столах і насміхаються з будь-якого припущення життя поза матерією. Гранична іронія самообману.

– Запам’ятай це, – сказав він наприкінці. – Будь-що в житті має свій еквівалент після смерті. Це стосується всього, від найпрекрасніших явищ до найпотворніших.

Мені стало не по собі від його слів. Я не знав чому і якось не дуже хотів знати. Тож поквапився змінити тему.

– Тепер я почуваюсь незручно в цьому одязі, – сказав я. Сказав, не роздумуючи, але, промовивши, зрозумів, що це правда.

Трохи занепокоєно Альберт спитав:

– Ти не через мене так почуваєшся, ні?

– Зовсім ні. Просто… – Я знизав плечима. – Гаразд, як мені перевдягнутися?

– Так само як і переміститися.

– За допомогою уяви? Думки?

Він кивнув.

– Завжди за допомогою уяви, Крисе. Наголошую знов і знов.

– Добре.

Я заплющив очі та уявив себе в мантії, як у Альберта. Раптом в мене виникло знайоме відчуття зміни, цього разу – наче тисячі метеликів пурхають навколо мене. Це тривало лише мить. Опис неточний, але кращого вигадати я не можу.

– Готово? – спитав я.

– Подивись, – відповів він.

Я розплющив очі й глянув униз.

Я мало не розсміявся. Вдома я часто носив довгий велюровий халат, але це було ніщо порівняно з тим, що було вдягнуто на мені зараз. Мені було трохи соромно за ці веселощі, але я не міг втриматись.

– Все гаразд, – сказав Альберт, посміхаючись. – Багатьом людям смішно, коли вони вперше бачать свої мантії.

– На твою не схожа, – сказав я. В мене була біла без паску.

– З часом вона змінюватиметься, разом з тобою, – сказав він.

– Як вона була створена?

– Шляхом заміщення уявного образу ідеопластичною субстанцією твоєї аури.

– Вибач, що?

Він всміхнувся.

– Скажімо так: якщо на землі одяг створює людину, то тут усе з точністю навпаки. Атмосфера навколо нас дуже піддатлива. Вона, буквально кажучи, відтворює образ будь-якої тривалої думки. Це як шаблон, що чекає на свій відтиск. Жодна форма, окрім наших тіл, не є стабільною, якщо тільки зосереджена думка не зробить її такою.

Я лише головою похитав.

– Повірити не можу.

– Чому ж, Крисе, – сказав він. – Насправді, в це дуже легко повірити. На землі, перш ніж що-небудь буде створено в матерії, воно має бути задумане, так? Якщо опустити матерію, увесь процес творення стає суто ментальним, от і все. З часом ти приймеш усю силу думки.

Спогади не змовкають

Коли ми знову рушили далі (Кеті йшла поряд зі мною), я почав розуміти, що мантія і пасок Альберта свідчили про певні його успіхи в цьому світі, тоді як у мене була форма «новачка».

Він знову почув мої думки.

– Все залежить від того, що ти собою являєш, – сказав він. – Яку роботу виконуєш.

– Роботу? – перепитав я.

Він всміхнувся.

– Здивований?

Я не мав відповіді.

– Гадаю, я зовсім не подумав про це.

– Більшість людей про це не думають, – сказав він. – А якщо думають, то уявляють собі життя після смерті як суцільний вихідний. Рідко зустрінеш щось більш далеке від правди. Тут більше роботи, ніж на землі. Але… – він застережливо підняв палець, щойно я почав був говорити, – роботи, яка виконується добровільно, задля задоволення.

– Який вид роботи маю виконувати я? – спитав я.

– Це тобі вирішувати, – сказав він. – Оскільки заробляти на життя не треба, це може бути те, що найбільше тобі подобається.

– Що ж, я завжди хотів написати щось корисніше за ті сценарії, – сказав я.

– Тоді так і роби.

– Сумніваюсь, чи зможу я зосередитись, поки не знатиму, що з Енн все гаразд.

– Ти маєш прийняти все як є, Крисе, – сказав він. – Це поза межами твого впливу. Думай про творчість.

– А який у цьому сенс? – спитав я. – Наприклад, якщо вчений тут напише книгу про якесь революційне відкриття, яка з цього користь? Тут це нікому не потрібно.

– Це потрібно на землі, – сказав він.

Я не розумів цього, поки він не пояснив, що ніхто на землі не здійснює революційних розробок самотужки – усі життєво важливі знання походять із Саммерленду. Їх передають у такий спосіб, аби донести до певної кількості отримувачів.

Коли я спитав, що означає «передають», він відповів, що йдеться про обмін думками – хоча місцеві вчені постійно намагаються розробити механізм, за допомогою якого можна буде встановити прямий контакт з рівнем землі.

– Щось на зразок радіо? – спитав він.

– Щось схоже на те.

Ідея здалася мені настільки неймовірною, що я мав обміркувати її, перш ніж говорити далі.

– То я маю почати працювати? – спитав я нарешті. Насправді ж, звісно, я думав про те, щоб поринути з головою в якусь справу, аби час проминув швидше і ми з Енн знову були разом.

Альберт засміявся.

– Ну ж бо, дай собі трохи часу, – сказав він. – Ти щойно прибув. Спочатку тобі слід дізнатись основні правила.

Я мимоволі посміхнувся, і Альберт, дивлячись на мене, розсміявся знов.

– Я обрав не найкращі слова, – сказав він і поплескав мене по плечу. – Я радий, що ти так бажаєш працювати. Забагато людей, прибуваючи сюди, хочуть лише розслабитися. Оскільки в них немає потреб, цього легко досягти. Але життя швидко стає монотонним. Можна навіть знудьгуватися.

Він пояснив, що тут доступні всі види роботи, окрім очевидних винятків. Немає потреби в службі охорони здоров’я і санітарній службі, пожежній службі й поліції, а також у харчовій і легкій промисловості, транспортних службах, лікарях, адвокатах, ріелторах.

– І найменше, – додав він з посмішкою, – у трунарях.

– Як бути з людьми, які працювали у цих галузях?

– Вони працюють в інших, – сказав він. – Або ж деякі з них далі роблять те саме. В іншому місці, звичайно.

І знову це моторошне відчуття – від натяку на «інше місце». Я не хотів нічого знати про це і зосередив зусилля на пошуках нової теми для розмови, – хоча й не усвідомлював, чому ці слова так сильно турбують мене.

– Ти обіцяв розповісти мені про третю сферу, – сказав я.

– Гаразд, – кивнув він. – Попереджаю, я не спеціаліст, але…

Він розповів, що земля оточена трьома концентричними сферами існування, що різняться за обсягом і щільністю. Саммерленд – третя з них. Я спитав, як багато їх взагалі, і він відповів, що не впевнений, але чув, що сім – найнижча з них настільки рудиментарна, що фактично зливається з землею.

– Це там, де я був? – спитав я. Він кивнув, і я продовжив: – Доки не піднісся нагору.

– Невірно, говорячи про ці сфери, вживати слова «нагору» чи «вниз», – зауважив він. – Усе не так просто. Наш світ відстоїть від землі лише на величину вібрації. Насправді ж усі сфери існування збігаються в просторі.

– Тоді Енн і справді близько, – сказав я.

– У певному сенсі, – погодився він. – Втім, чи знає вона про радіохвилі, що її оточують?

– Знає, якщо ввімкне приймач.

– Але вона не здатна приймати їх сама, – сказав він.

Я вже хотів спитати, чи можемо ми допомогти їй знайти «приймач», коли згадав свій досвід з Перрі. Мав визнати: рішення не існує. Я не піддаватиму її цьому знову.

Я обвів поглядом квітучу луку, через яку ми йшли. І згадав, як бачив таку ж в Англії 1957 року. Пам’ятаєш, я працював там над сценарієм?

Я провів вихідний у будинку продюсера і недільним ранком, на самому світанку, милувався гарною лукою за вікном своєї кімнати. Я пам’ятаю її насичену зелень, що, своєю чергою, викликає в моїй пам’яті цілу низку приємних місць, які я бачив у житті, цілу низку щасливих моментів, які я пережив.

«Може, це ще одна причина, з якої я так вперто тримався за життя?» – подумав я.

– Ти б бачив, як я за нього тримався, – сказав Альберт, знову підхоплюючи мою думку. Здавалося, він може робити це коли завгодно. – Минуло майже шість годин, перш ніж я здався.

– Чому?

– Здебільшого тому, що був переконаний: подальшого життя не існує, – сказав він.

Я згадав, що тієї миті, як помирав, я чітко усвідомив те, що відбувалося в сусідній палаті.

– Хто була та стара жінка? – спитав я, нарешті користуючись його здатністю читати думки.

– Жодна з тих, кого ти знав, – відповів він. – Коли твої фізичні відчуття згасали, відчуття духовні загострилися, і ти на коротку мить досягнув стану ясновидіння.

На мене нахлинули спогади про пережиту смерть. Я запитав його, що то було за відчуття лоскоту, і він відповів, що таким чином мій ефірний двійник відокремлювався від нервових закінчень фізичного тіла. Я не знав, що він має на увазі під «ефірним двійником», але тоді не думав про це, бо були ще запитання, які мені кортіло поставити.

Наприклад, ті звуки, наче обриваються ниточки? То відриваються нервові закінчення, відповів він. Починається це з ніг і йде нагору до головного мозку.

Срібна нить, що з’єднувала мене з тілом, поки я літав над ним? Провід, що зв’язує фізичне тіло з ефірним двійником. Величезна кількість нервових закінчень, з’єднаних в основі мозку, переплетених з його матерією. Волокна, зібрані в ефірну «пуповину», під’єднану до маківки.

Кольорова оболонка, що тяглася слідом за ниттю? Звільнення з тіла мого ефірного двійника.

– Слово body[3] походить від англосаксонського bodig, що означає «притулок». Те, чим і є фізичне тіло, Роберте. Тимчасове житло для себе справжнього.

– Але що сталося після моєї смерті?

– Ти був прив’язаний до землі, – сказав Альберт. – Той стан мав добігти кінця приблизно дні за три.

– Як довго це насправді тривало?

– За земним часом? Важко сказати, – відповів він. – Принаймні кілька тижнів. Може, довше.

– Це здавалося безкінечним, – згадав я і здригнувся.

– Не дивно, – зауважив він. – Іноді неможливо описати муку, яку спричиняє прив’язаність до землі. Я впевнений, що спогади досі не змовкають.

Спогади чомусь затьмарилися

– Чому все виглядало таким розпливчастим? – спитав я. – І почувалось таким… вогким – не можу дібрати іншого слова, аби описати це.

Я був тоді в найщільнішій частині земної атмосфери, про яку він мені казав, – у водянистій місцині, що стала джерелом міфів про води Лети, або ж ріки Стикс.

Чому після смерті я міг бачити не далі, ніж на три метри? Бо не міг бачити інакше, ніж тоді, коли помирав. Те останнє передсмертне враження і залишилося зі мною.

Чому я відчував себе безмозким і неповоротким, не здатен був міркувати чітко? Бо тоді дві третини моєї свідомості залишалися в бездіяльному стані. Бо мій розум досі був оповитий ефірною матерією, що становила колись частину мого мозку, – відповідно, усі мої реакції зводилися до її інстинктивних повторюваних відгуків. Я почувався дурним, нещасним, самотнім, наляканим.

– І виснаженим, – додав я. – Хотів заснути, але не міг.

– Ти намагався досягти своєї другої смерті, – сказав мені Альберт.

І знову я був вражений.

– Другої смерті?

– Шлях до якої лежить через сон, коли розум отримує можливість заново пережити земне життя, – пояснив він.

Невтішна скорбота Енн і прагнення заспокоїти її не давали мені заснути. Замість того щоб покинути світ у пресловуті «три дні», я залишався в полоні сомнамбулічного стану.

Річ у тім, Роберте, що будь-яка щойно померла людина зберігає той стан душі, в якому опинилася на момент смерті, і є відкритою до впливів, що надходять з поверхні землі. Під час сну залежність від них слабшає, але в моєму випадку спогади оновлювались і залишались яскравими – через присмеркове помутніння мого розуму. Втручання Перрі ще більше все ускладнило.

– Я знаю, Ричард лише хотів допомогти, – сказав я.

– Звісно, хотів, – відповів Альберт. – Хотів переконати твою дружину, що ти живий. То був вияв любові з його боку. Та, вчинивши так, він, сам того не знаючи, посприяв затримці твоєї другої смерті.

– Я досі не збагну, що ти називаєш моєю другою смертю, – зауважив я.

– Відокремлення від ефірного двійника, – відповів він. – Скидання його оболонки, щоб твоє духовне – або астральне – тіло могло рухатися далі.

– То це його я бачив під час спіритичного сеансу? – здивувався я. – Мого ефірного двійника?

– Так. На той момент ти вже не був з ним єдиним цілим.

– Та штука виглядала, як труп, – промовив я з відразою.

– Це і був труп, – відповів він мені. – Труп твого ефірного двійника.

– Але ж він розмовляв, – заперечив я. – Відповідав на запитання.

– Так міг би відповідати й зомбі, – пояснив Альберт. – Його сутність загинула. Астральна оболонка, як її називають, є не більш ніж сукупність молекул, що помирають. Ані справжнього життя, ані розуму в ній немає. Той хлопець приводив її в дію силою свого духу, хоча й сам того не знав. Його розум керував усіма відповідями.

– Наче маріонеткою, – сказав я, пригадуючи, що думав тієї миті.

– Саме так, – кивнув Альберт.

– То ось чому Перрі не міг бачити мене під час сеансу.

– Ти був поза межами його духовного зору.

– Бідолашна Енн, – промовив я. Цей спогад завдавав болю. – Яким жахом усе це було для неї…

– І могло завдати їй шкоди, якби вона продовжила, – додав Альберт. – Будь-який контакт із неземними формами буття може мати специфічні наслідки.

– Якби вона тільки знала про це, – сумно промовив я.

– Якби ж то всі на землі про це знали, – відповів він.

Як бачиш, Роберте, людське ставлення до померлих має суттєве значення. Оскільки свідомість покійного дуже чутлива до вражень, емоції живих мають величезний вплив на неї. Глибоке горе створює вібрацію, яка фактично завдає болю покійному, не дозволяючи рухатись уперед. Погано, насправді, що люди оплакують мертвих і тим відтягують їхнє призвичаювання до потойбічного світу. Потрібен час, аби покійний зміг досягнути своєї другої смерті. Найперше призначення обряду поховання – створити умови для спокійного відходу. Він не мав перетворитися на церемонію скорботи.

А чи знав ти, Роберте, що під час соборування миром намащують сім центрів людського тіла, що прикривають життєво важливі органи? Це допомагає стягнути крізь них життєві сили, аби успішно завершити відтік душі через срібну нить. А відпущення гріхів здійснюється, аби забезпечити майбутнє переривання срібної ниті – після того як з тіла піде вся неземна матерія.

Існує так багато способів полегшити настання смерті… Тиск на окремі нервові центри. Певні звуки. Певне освітлення. Наспівування певних мантр, паління деяких пахощів. Усе це продумано, аби допомогти людині на смертному ложі зосередити почуття для відходу.

І найважливіше: тіло померлого має бути кремоване протягом трьох днів після смерті.

Я розповів Альберту про своє тіло на цвинтарі, про ту огидну мить, коли я його побачив.

– Вона не хотіла, щоб його спалювали, – сказав Альберт. – Вона дуже любить тебе і хоче, щоб ти лежав там, аби мати змогу прийти, поговорити з тобою. Бажання зрозуміле – але варте співчуття, адже там зовсім не ти.

– Що робить кремація, чого не дає поховання?

– Звільняє покійного від зв’язку, що має тенденцію утримувати душу біля фізичного тіла. Також, у крайніх випадках, коли важко виявляється перервати нить навіть після смерті, вогонь робить це миттєво. І після того, як скинуто астральну оболонку, кремація швидко знищує її, аби вона не гнила ще довгий час, ширяючи над своїм тілом.

– Той зв’язок, що ти згадав, – промовив я. – Це він змусив мене побачити власне тіло?

Він кивнув.

– Людям непросто забути свої тіла. Вони прагнуть бачити те, що колись вважали за самих себе. Бажання перетворюється на одержимість. Ось чому кремація є важливою.

Слухаючи його, я гадав, чому мені стає все важче на душі. Чому все, що я зараз чув, неодмінно перепліткалося з моїми тривожними думками про Енн. Чого я боявся? Альберт постійно запевняв, що ми знову будемо разом. Чому я не міг цього прийняти?

Я знову пригадав свій жахливий сон. Альберт назвав це символічним залишком минулого. Розумно, але я досі почувався стурбованим. Кожна згадка про Енн змушувала мене непокоїтись, навіть щасливі спогади чомусь затьмарилися.

Втрачаючи Енн знову

Раптом Альберт сказав:

– Крисе, я маю залишити тебе на певний час. Повинен виконати деяку роботу.

Я був збентежений.

– Вибач, – сказав я йому. – Якось не подумав, що відволікаю тебе від важливих справ.

– Зовсім ні. – Він поплескав мене по спині. – Я відправлю когось прогулятися з тобою. І, поки чекаєш… Ти запитував про водойми. Візьми мене за руку.

Я зробив, як він сказав.

– Заплющ очі, – скомандував він, беручи на руки Кеті.

Тієї ж миті, замружившись, я відчув стрімкий рух. Все завершилося так швидко, як тільки можна собі уявити.

– Тепер можеш розплющити, – сказав він.

Я розплющив – і мені перехопило подих. Ми стояли на березі фантастичної краси озера, оточеного лісом. З захопленим подивом я споглядав його шир – спокійну, ледь-ледь збурювану поверхню, кришталево прозору воду, в кожній хвильці якої грала веселка.

– Я ніколи не бачив настільки красивого озера, – сказав я.

– Я й думав, що воно тобі сподобається, – відповів Альберт, опускаючи Кеті на землю. – Побачимось пізніше у мене вдома.

Він стиснув мою руку.

– Залишайся з миром, – сказав він.

Не встиг я моргнути, як він зник. Просто зник. Жодних спалахів світла, жодних ознак, що він щойно був тут. Мить тому він стояв поряд, а наступної зник. Я глянув на Кеті. Вона зовсім не виглядала здивованою.

Я обернувся і став милуватися озером.

– Воно нагадує мені озеро Ерроугед, – сказав я Кеті. – Пам’ятаєш квартиру, яку ми там винаймали?

Вона вильнула хвостом.

– Там було чудово, але з цим не порівняти.

Там серед зелені завжди було помітно багряне листя, контури берегів псувало сміття, і час від часу над поверхнею озера нависав дим.

Це ж озеро було – сама досконалість. І повітря, і ліс – досконалість. Енн би це сподобалось, подумав я.

Мене непокоїло те, що, оточений цією красою, я й далі непокоївся за дружину. Чому я не міг забути про це, як неодноразово радив Альберт? Чому ж ця тривога ніяк не зникала?

Я сидів біля Кеті й гладив її по голові.

– Що не так зі мною, Кет? – питав я.

Ми дивилися одне одному в очі. Вона розуміла, більше я анітрохи в цьому не сумнівався. Хвиля розуміння й співчуття, що йшла від неї, відчувалася майже фізично.

Вона лежала поруч зі мною, і я намагався викинути тривогу з душі, думаючи про час, проведений на озері Ерроугед. Кілька вихідних за рік і не менше місяця протягом літа ми відпочивали там з дітьми. На той час я робив успіхи на телебаченні й окрім квартири ми мали моторний човен, розташований у Північній гавані.

Багато літніх днів провели ми на озері. Вранці, після сніданку, ми робили собі закуску, надягали купальні костюми та їхали до гавані, взявши з собою Кеті. Ми поспішали до нашого улюбленого гроту на південному березі озера, де діти – Ричард і Марі, Луїза з чоловіком (коли вони приїжджали) – ставали на водні лижі. Йєн на той час був занадто малий, тож ми купили йому водні сані, які він охрестив «капітан Зіп». Енн теж любила кататися на них, оскільки водні лижі давалися їй важко.

Я подумав про Енн, як вона лежить на тих санях, сміючись до втрати дихання, підстрибуючи на темно-синіх хвилях озера. Я згадав, як Йєн їздив на них верхи, всміхаючись від захвату, особливо коли навчився їздити стоячи.

В обідній час ми кидали якір у бухті та їли бутерброди, чіпси й пили содову з холодильної камери. Сонце ласкаво гріло нам спини, і я з глибокою мовчазною насолодою милувався Енн і нашими гарненькими загорілими дітьми, поки ми їли, розмовляли й сміялися разом.

Щасливі спогади не допомагали. Вони лише ввергали мене в меланхолію, адже я знав, що тих часів ніколи не повернути. В душі я відчував біль самотності. Я так тужив за Енн і за дітьми теж… Чому я не казав їм частіше, як сильно їх люблю? Якби тільки я міг розділити з ними це місце… Якби тільки Енн і я…

Я нетерпляче стряхнувся. Я був тут в раю – зауваж, у раю! – і досі тужив. Я пережив смерть, кожен у моїй родині її переживе. І ми всі знову будемо разом. То що зі мною не так?

– Ходімо, Кет, – покликав я, швидко підіймаючись. – Прогуляємося.

Все більше й більше починав я цінувати слова Альберта про те, що думка – це все.

Ми побрели вздовж берега, і я на мить задумався, чи не варто було лишитись на місці, де ми розсталися з Альбертом, аби той, кого він направить до мене, зміг мене знайти. А тоді я збагнув, що, хто б це не був, він знайде мене, просто про мене подумавши.

Перед нами простирався пляж, і ми рушили вздовж нього. Пісок під ногами був м’який – ніде не було помітно ані щебеню, ані камінців.

Зупинившись, я опустився на коліно і зачерпнув пригоршню піску. Він був без гравію, твердий за складом, але м’який на дотик. Він легко злипався, але був розсипчастим, мов пудра.

Я висипав трохи піску крізь пальці, дивлячись, як падають різнокольорові гранули. Потім підняв руку і глянув на них ближче. За формою й кольором вони нагадували дорогоцінні камені в мініатюрі.

Я випустив з руки залишок піску і встав. Пісок не приставав до моєї руки та коліна, як це було б на землі.

І знову я похитав головою від подиву. Пісок. Пляж. Глибокий ліс навколо озера. Синє небо над головою.

– І люди ще сумніваються в житті після смерті, – сказав я Кеті. – Я сам не вірив. Неймовірно.

Мені ще не раз довелося подумки і вголос повторювати це слово. І не тільки з задоволенням.

Підійшовши до кромки озера, я став вдивлятися в нього, насолоджуючись ніжним звучанням прибою. Вода на вигляд була холодною. Згадавши холод озера Ерроугед, я обережно занурив у воду пальці ніг.

Відчувши її, я зітхнув з полегшенням. Вона була ледь прохолодною, і від неї йшла приємна вібрація енергії. Я глянув униз на Кеті. Вона стояла в воді поруч зі мною. Я не втримався від посмішки. В житті вона ніколи не заходила у воду – завжди її ненавиділа. Тут вона здавалася цілком задоволеною.

Я заходив у воду, поки вона не дійшла до гомілок. Дно озера було м’яким, як і берег. Нахилившись, я занурив долоню у воду й відчув, як енергія стримить вгору по моїй руці.

– Приємно, еге ж, Кет? – сказав я.

Вона подивилась на мене, махаючи хвостом, і я знову відчув наплив щастя, що бачу її такою, якою вона була в свої найкращі часи.

Я випрямився, набравши в долоню води. Вона ніжно мерехтіла, і я відчував, як її енергія пульсує в моїх пальцях. Як і раніше, коли вона витекла крізь мої пальці, на них не залишилось вологи.

Гадаючи, чи буде так само з моїм одягом, я почав занурюватись, доки вода не дійшла мені до пояса. Кеті не пішла слідом, а залишилась сидіти на березі, спостерігаючи за мною. Не схоже було, щоб вона злякалася, радше просто вирішила зачекати.

Тепер я був занурений у чисту енергію і далі заходив у воду, допоки вона не піднялася мені до шиї. Відчуття було, ніби мене огортає плащ, що легко вібрує. Хотів би я описати це відчуття більш детально. Та найкраще, що я можу сказати: це було немов електричний заряд низької напруги, що збуджував і пронизував кожну клітину мого тіла.

Машинально відхилившись назад, я відчув, як мої ноги й стопи спливають на поверхню, і ліг на воду, м’яко гойдаючись на ній і дивлячись у небо.

«Чому немає сонця?» – думав я. Мене це не турбувало – приємніше було дивитись на небо, не мружачись від нестерпного світла. Просто було цікаво.

Мою цікавість збурила ще одна загадка. Я не міг померти – я вже був мертвий. Ні, не мертвий; це слово – найневдаліше визначення в людській мові. Маю на увазі, я знав, що не можу потонути. Що станеться, якщо я занурю обличчя під воду?

Навмисно перевернувшись на воді, я глянув у глибину. Вода не подразнювала очей. Більше того, я все бачив чітко – чисте дно, не засмічене камінцями й водоростями. Першої миті, за старою звичкою, я затримав дихання. Потім, пересиливши себе, я обережно вдихнув, очікуючи, що захлинуся.

Натомість мій ніс і рот омило приємною прохолодою. Я відкрив рота, і відчуття поширилось горлом, грудьми, освіжаючи ще більше.

Перевернувшись на спину, я заплющив очі та лежав у прохолодній водяній колисці, починаючи згадувати часи, коли ми з Енн і дітьми плескалися разом у басейні. Кожного літа – особливо неділями – ми влаштовували веселий «день родини», як називав це Йєн.

У нас була гірка, і Енн з дітьми любили з’їжджати по ній з бризками у воду. Я посміхнувся, згадавши крик напівпереляку-напівзахвату Енн, коли вона летіла вниз звивистим схилом, вигинаючи голову, ноги й тіло разом з ним, приземляючись на воду з грандіозним плеском і виринаючи, – її обличчя сяяло.

Ми встановлювали волейбольну сітку і грали в затяжні ігри, борсаючись у воді, плескаючись, сміючись, гукаючи, кепкуючи одне з одного. А тоді Енн виносила тарелі з фруктами й сиром і глечик соку, і ми сідали й балакали, а потім, за деякий час, знову грали у волейбол і каталися з гірки, плавали й пірнали годинами. По опівдні я розпалював вугілля в мангалі й смажив на грилі курчат або гамбургери. То були довгі чудові дні, і я згадував їх з радістю.

Я пригадав, що тривалий час після нашого одруження Енн не вміла плавати. Вона боялася води, але нарешті набралась сміливості, аби розпочати уроки плавання.

Я пам’ятав ту пору, коли ми з Енн відвідували клуб «Довіль» у Санта-Моніці, членами якого були певний час. Була неділя, і ми перебували на цокольному поверсі у величезному, олімпійських розмірів басейні. Енн тренувалася.

То був жахливий місяць для нас. Ми ледь не подали на розлучення. Треба було щось робити з моєю кар’єрою, але через тривожність Енн я не міг поїхати. Я втратив дуже вигідний контракт на написання сценарію в Німеччині та був понад міру засмучений. Фінансова нестабільність завжди лякала мене. Це було щось із нашого минулого, Роберте, – розлучення мами й тата, кризові роки. Так чи інакше, я зреагував неадекватно, і Енн зреагувала так само, заявивши, що хоче піти від мене.

Одного вечора ми влаштували вечерю, присвячену детальному обговоренню майбутнього розставання. Зараз мені це здавалося неймовірним. Я пам’ятаю той вечір у всіх подробицях: французький ресторан у Шерман-Оукс, ми двоє сидимо і їмо нашу вечерю, і в обох починається розлад шлунка від того, як спокійно ми обговорюємо різні аспекти нашого розлучення. Питання: чи зберігати будинок у Вудленд-Гіллз? Питання: чи ділитимемо ми дітей? Питання… ні, я не можу. Навіть зараз, диктуючи ці слова, я відчуваю нестерпну нудоту, що володіла мною того вечора.

Ми були дуже близько – на волосині від розлучення. Чи, принаймні, так здавалося. Мабуть, ніколи раніше ми не підходили до нього так близько. Так чи інакше, тієї миті розставання здавалося неминучим. До передостаннього моменту. Моменту, що настав по закінченні зваженої дискусії. Моменту, коли треба було розставатися по-справжньому, спакувавши речі й поїхавши, залишаючи Енн у минулому. І тоді все зірвалося. Розставання було для нас чимось незбагненним – немов, розлучаючись, ми добровільно погоджувались бути розірваними навпіл.

Той день у «Довілі» став першим днем нашого примирення.

У басейні не було нікого, крім нас, і тому він здавався величезним. Енн перепливала його, перебуваючи десь на глибині. Вона вже робила це кілька разів, і щоразу потім я обіймав її, вітаючи (без сумніву, через наше примирення я робив це в десять разів емоційніше, ніж звичайно).

Зараз Енн намагалася зробити це знову.

Вона вже подолала піввідстані, коли ковтнула води й почала борсатися й задихатися. Я був поряд і швидко обхопив її. На мені були ласти і, щосили працюючи ногами, я міг тримати нас обох на плаву.

Я відчув, як її руки міцно обвили мою шию, побачив страх на її обличчі.

– Все гаразд, серденько, – заспокоїв я її. – Я з тобою.

Я радів, що мав ласти на ногах, інакше мені б її було не втримати.

З цього місця спогад знову пішов не так. Спочатку я непокоївся, але загалом почувався задоволено, адже знав, що все це вже сталося, що я допоміг їй дістатися краю басейну, що вона схопилася за парапетну плиту, налякана, ледве дихаючи, але в безпеці.

Цього разу трапилось інакше. Я не міг дотягнути її туди. Вона була заважка, мені бракувало сили в ногах, аби зрушити нас з місця. Вона борсалася все відчайдушніше, почала кричати:

– Не дай мені потонути, Крисе, благаю!

– Не дам, тримайся, – відповідав я і молотив ногами з усіх сил, які мав, але не здатен був утримати нас на поверхні.

Ми обидва пішли під воду, потім виринули знову. Пронизливим голосом, у паніці Енн вигукувала моє ім’я. Ми знову занурилися, і я побачив її перелякане обличчя під водою, подумки почув її крик:

«Благаю, не дай мені померти!»

Я знав, що вона не може промовляти слова, але, тим не менш, чув їх бездоганно.

Я простягав руки до неї, але вода темнішала, і я більше не міг бачити її чітко. Я відчував, як її пальці стискають мої, потім зісковзують. Я загрібав воду, проте не міг дістатися її. Моє серце шалено стукало. Я намагався побачити її, але вода була темною й каламутною.

«Енн!» – думав я. В безсилому розпачі я бив навколо себе руками, намагаючись знайти її. Я був там. Ось у чому весь жах. Я справді був у тій воді, безсилий і безпорадний, втрачаючи Енн знову.

Нехай зникне відчай

– Доброго дня!

Я різко підняв голову, стряхнувши з себе сон. На березі поряд з Кеті я побачив сяйво. Вставши на ноги, я дивився на нього, аж доки сяйво трохи пригасло і я побачив на його місці молоду жінку в блідо-блакитній мантії.

Не знаю, чому я сказав це. Через щось у її поставі, кольорі й довжині волосся і тому, що Кеті явно їй раділа.

– Енн? – вихопилося в мене.

Кілька секунд вона мовчала, потім відповіла:

– Леона.

І тоді я побачив. Звичайно, це була не Енн. Як таке можливо? Промайнула думка, чи, бува, Альберт не направив до мене цю жінку тому, що вона могла нагадати мені Енн. Я не міг у це повірити й вирішив, що така думка несправедлива. Принаймні, тепер було видно, що на Енн вона не схожа.

Під враженням сну я побачив перед собою ту, кого сподівався побачити, а не ту, ким вона була насправді.

Я оглянув себе і вийшов на берег.

Вода збігала з мого одягу. Він був сухий раніше, ніж я наблизився до жінки.

Припинивши гладити Кеті, вона випросталася і простягла мені руку.

– Я від Альберта, – сказала вона. В неї була приємна посмішка, її аура мала спокійний блакитний колір, майже як її вбрання.

Я потиснув їй руку.

– Радий познайомитися з вами, Леоно, – сказав я. – Моє ім’я, гадаю, ви знаєте.

Вона кивнула.

– Ви прийняли мене за вашу дружину, – сказала вона.

– Я саме згадував про неї, коли з’явилися ви, – пояснив я.

– Приємна згадка, я впевнена.

– Спочатку так, – відповів я. – А потім перетворилась на неприємну.

Я здригнувся.

– На дуже страшну.

– О, пробачте.

Вона заволоділа моїми руками.

– Вам нема чого лякатися, – запевнила вона мене. – Ваша дружина буде з вами швидше, ніж ви гадаєте.

Я відчував приплив енергії, що йшов від неї. Так само як і від води. Ну, звісно, люди теж її мають, усвідомив я. Мабуть, я не помітив цього, коли Альберт брав мене за руку, – або ж в утворенні потоку мали бути задіяні обидві руки.

– Дякую, – сказав я, коли вона відпустила мене.

Треба спробувати й міркувати більш впевнено. Вже двоє різних людей кажуть мені, що ми з Енн знову будемо разом. З цим я вже точно міг погодитись.

Я зробив зусилля й посміхнувся.

– Кеті вам зраділа, – сказав я.

– О, так, ми з нею добрі друзі, – відповіла Леона.

Я жестом вказав на озеро.

– Бути у воді – не з чим не зрівнянне відчуття.

– Скажіть?

Мене раптом зацікавило, звідки вона і як довго перебуває у Саммерленді.

– Мічіган, – сказала вона. – 1951 рік. Пожежа.

Я посміхнувся.

– До цієї телепатії треба трохи звикнути, – сказав я.

– Це не є телепатією в прямому сенсі, – відповіла вона. – Існує недоторканність особистих думок кожного з нас. Та певні думки є більш-менш доступними.

Вона вказала рукою на краєвид.

– Хочете ще трохи пройтися? – спитала вона.

– Будь ласка.

Ідучи з нею від озера, я озирнувся.

– Гарно було б мати будиночок з вікнами на це озеро, – сказав я.

– Тоді, я впевнена, ви його матимете.

– Моїй дружині він теж сподобається.

– Ви можете підготувати дім до її приходу, – запропонувала вона.

– Так, – ідея була мені до вподоби. Хоч якесь конкретне зайняття в очікуванні Енн: облаштування нашого нового будинку. За цією працею і за написанням книги час сплине швидко. Я відчув приплив захвату.

– А океани тут теж є? – спитав я.

Жінка кивнула.

– Свіжа вода. Спокійна й тиха. Жодних штормів чи сильних хвиль.

– І човни?

– Безумовно.

Ще одна хвиля щасливого передчуття. В мене буде вітрильний човен, що теж чекатиме на Енн. І, може, вона обере дім біля океану. Як приємно їй буде дізнатись, що будинок її мрії чекає її на березі океану, разом з вітрильним човном їй на радість…

Я глибоко вдихнув свіже лагідне повітря і відчув себе незрівнянно краще. Її утоплення було лише сном – спотвореним нагадуванням про прикрий інцидент з далекого минулого.

Прийшов час зосередитись на моєму новому житті.

– Куди пішов Альберт? – спитав я.

– Він працює, аби допомогти мешканцям нижчих сфер, – сказала Леона. – Там завжди багато роботи.

Фраза «нижчі сфери» знову викликала відчуття занепокоєння. «Інші» місця, про які казав Альберт, «огидні» місця – вочевидь були так само реальні, як і Саммерленд. І Альберт фактично пішов до них.

На що вони схожі?

– Цікаво, чому він про це не згадав, – зауважив я, намагаючись цього разу не піддаватися тривозі.

– Він знав, що не треба ускладнювати ваше знайомство з цим світом, – сказала Леона. – Свого часу він розповів би вам.

– Я не дуже нав’язуюсь йому, залишаючись у його домі? – спитав я. – Може, слід придбати власний?

– Не знаю, чи це зараз можливо, – відповіла вона. – Та нехай вас анітрохи не бентежить, що ви залишаєтесь в Альберта. Я знаю, він дуже радий вашій присутності.

Я кивнув, гадаючи, що вона мала на увазі, коли сказала, що зараз мені не можна мати свій дім.

– Ми маємо заробити право, – відповіла вона на моє невисловлене запитання. – Так відбувається майже з кожним із нас. Мені знадобилося чимало часу, перш ніж я здобула власну оселю.

З її слів я зрозумів, як мило було тоді з боку Альберта не казати одразу, що іншого вибору, як залишитися з ним, я не мав. Не зважай, подумав я. Це не привід для турботи. Я ніколи не був проти того, щоб заробляти собі на життя.

– Альберт, напевно, досягнув тут чималих успіхів, – сказав я.

– Саме так, – відповіла вона. – Впевнена, ви звернули увагу на його вбрання й ауру.

Гаразд, сказав я собі. Починай навчатися – став запитання.

– Мене цікавить аура, – сказав я. – Можете щось про неї розповісти? Наприклад, чи існує вона за життя?

Для тих, хто може її бачити, відповіла вона. Аура означає присутність ефірного двійника та духовного тіла. Ефірний двійник живе у фізичному тілі до смерті, а духовне тіло – в ефірному двійнику до другої смерті, і в кожного є власна срібна нить. Та, що з’єднує фізичне тіло з ефірним двійником, найтовстіша, а та, що приєднує ефірного двійника до духовного тіла, – близько двох сантиметрів у діаметрі. Третя нить, тоненька, наче павутиння, з’єднує духовне тіло з… вона була не впевнена, Роберте.

– Я уявляю це собі як чистий дух, – сказала вона. – І, між іншим, я знаю про ауру тому, що це частина мого польового дослідження в цьому світі.

– А ви не припускаєте, що Альберт просто міг передбачити, що я ставитиму таке питання? – поцікавився я.

Відповіддю була її посмішка.

Вона продовжила, розповідаючи, що аура ефірного двійника становить від двох до п’яти сантиметрів у довжину за межами фізичного тіла і що чим далі від тіла з його послаблювальним ефектом, тим її сяйво яскравіше.

Вона розповіла мені, що всі аури мають різний вигляд, їхня кольорова палітра безмежна. Люди, не здатні думати про щось, окрім матеріальних задоволень, мають аури в діапазоні від червоного до коричневого, що грубіше світосприйняття, то темніший колір. Аури нещасливих душ продукують насичений депресивний зелений колір. Бузкове сяйво означає, що особа набуває більшої духовної свідомості. Блідо-жовте відзначає тих, хто сумує й тужить за втраченим земним життям.

– Не сумніваюся, що моя має саме такий вигляд, – сказав я. – Втім, дзеркал немає.

Вона знову посміхнулась у відповідь.

Буду впевненим, поклявся собі я. І нехай зникне відчай.

Дізнатися долю Енн

– Он воно, – сказала Леона.

Я подивився вперед. Видовище викликало в мене захват. Я так уважно дослухався до її слів, що не помітив удалині місто.

Я кажу «місто», Роберте, але як же сильно воно відрізнялося від міста на землі. Ані тьмяної завіси смогу над ним, ані диму, ані шуму дорожнього руху. Замість того – розсипи приголомшливо гарненьких будинків усіх розмірів, жоден не вищий за два-три поверхи, серед чистого повітря й тиші. Ти бачив Музичний центр у південній частині Лос-Анджелеса. Можеш з його допомогою уявити собі віддалену подобу тієї чіткості ліній, яку я побачив, того гармонійного використання простору, того відчуття спокійної однорідності.

Я був вражений, наскільки чітко я бачив місто, незважаючи на значну відстань від нього до нас. Можна було розрізнити кожну деталь. Фотограф назвав би це ідеальним сполученням фокусу, глибини й кольору.

Коли я сказав про це Леоні, вона відповіла, що ми маємо, так би мовити, телескопічний зір. Опис знов-таки неточний. Це явище набагато складніше, ніж просто телескопічність. Відстань більше не має впливу на зір. Якщо дивитися на людину десь за сто метрів, можна розрізнити навіть колір очей – без збільшення зображення. Леона пояснила це тим, що духовне тіло здатне спрямовувати «енергетичну антену» на об’єкт спостереження. По суті, це розумова здібність.

– Хочете опинитися там швидко, чи продовжимо йти? – спитала Леона.

Я сказав їй, що мені подобається наша прогулянка, якщо тільки це не забере в неї забагато часу, – я не хотів припуститися з нею тієї ж помилки, що й з Альбертом. Вона відповіла, що саме насолоджується перепочинком і рада прогулятися зі мною.

Ми дійшли до мальовничого пішохідного мосту, який перетинав стрімкий потік. Ступивши на міст, я зупинився і глянув у бурхливу воду. Вона була, як рідкий кришталь, щомиті виблискуючи всіма кольорами веселки.

Повернувши голову, я схилився над водою, зацікавлений.

– Вона звучить, як… музика? – захоплено спитав я.

– Кожна річ є джерелом власного різновиду музики, – сказала вона. – Коли ви побудете тут деякий час, ви чутимете її скрізь. Просто через швидкий рух води її звук помітніший.

Я благоговійно похитав головою. Звуки змінювалися, створюючи щось схоже на безформну, але гармонійну мелодію. На мить я згадав улюблений музичний твір моєї мами – «Влтава». Чи відчував Сметана музику в русі річкових вод?

Дивлячись у воду, я згадав струмок біля Мамонтового озера. Ми паркували трейлер просто понад ним і всю ніч слухали, як він б’ється об камені й скелі; чудовий звук.

– Ви виглядаєте сумним, – сказала Леона.

Я не зміг втримати зітхання.

– Я пригадую, – сказав я. – Нашу подорож на природу.

Я намагався відігнати почуття пригніченості, справді намагався, але воно знов оволоділо мною.

– Даруйте, – вибачився я. – Просто мені здається: що більше краси я бачу навколо, то гірше мені стає. Адже я прагну розділити її з моєю родиною, особливо з дружиною.

– Так і буде, – запевнила вона.

– Сподіваюсь, – прошепотів я.

Вона здивовано глянула на мене.

– Навіщо ви так кажете? – спитала жінка. – Ви ж знаєте, що побачите її знову.

– Але коли? – не заспокоювався я.

Кілька секунд вона дивилась на мене, перш ніж відповісти.

– Ви хочете знати?

Я заціпенів.

– Що?

– В місті є Архівне управління, – сказала вона мені. – Основна їхня робота – вести облік новоприбулих, але вони можуть також надавати інформацію про тих, хто лише очікує переходу.

– Хочете сказати, я можу дізнатись, коли ми з Енн знову будемо разом?

Це звучало занадто казково, аби бути правдою.

– Ми спитаємо, – пообіцяла Леона.

Я вдихнув, нервуючись.

– Будь ласка, не треба йти туди пішки, – сказав я.

– Гаразд, – вона кивнула з розумінням і простягла мені руку. – Альберт казав, що ви трохи переміщувалися силою думки, але…

– Так, будь ласка, допоможіть мені, – збуджено перебив я її.

– Зачекай тут, Кеті, – сказала вона і взяла мене за руку.

Я заплющив очі. І знову це непередаване відчуття руху. Не маючи картинки перед очима, я швидше усвідомлював його розумом, ніж відчував тілом. Не було ані вітру, ані запаморочення, ані тиску.

Коли наступної миті я розплющив очі, ми були в місті, посеред широкого бульвару, вимощеного (якщо це слово сюди годиться) трав’яним настилом. Я побачив, що місто спроектовано так само, як і Вашингтон, – величезний центр, від якого в усіх напрямках розбігалися промені вулиць, на одній з яких ми і стояли. Обабіч від нас були будинки, до деяких з них вели сходи і вимощені доріжки з матеріалу, що нагадував гіпс. Усі вони були ніжних пастельних відтінків.

Самі будівлі були невисокі, але широкі – циліндричні, прямокутні або квадратні, з величними обрисами, що являли собою прості лінії, з матеріалу, схожого на напівпрозорий мармур, і навколо кожної – розкішні земельні ділянки, на яких були ставки, струмки, річки, водопади й маленькі озера. Моїм миттєвим – і нестримним – враженням було відчуття простору.

В центрі міста я побачив вищий будинок і спитав у Леони, що це. Вона відповіла, що там місце відпочинку для тих, чиє життя обірвалося внаслідок насильницької смерті або довгої виснажливої хвороби (щойно вона сказала це, я подумав про Альберта). Роздивляючись будинок, я помітив блакитне світло, що падало на нього згори. Леона пояснила, що то є сяйво цілющої енергії.

Забув згадати, що коли я розплющив очі, я побачив багато сяйв, що рухались навколо. Згасаючи потроху, вони відкривали очам людей, які йшли у своїх справах. Жоден не здався хоч трохи здивованим нашою спішною появою, але кожен посміхався і кивав, рівняючись із нами.

– Чому спочатку я бачив кожного як спалах світла? – спитав я.

– Енергія духовного тіла настільки сильна, що її випромінення занадто яскраве для незвиклих очей, – пояснила вона.

Я знаю, дивно з мого боку казати про ускладнене серцебиття. Втім, серце і справді билося важко. От-от я мав дізнатися, як довго доведеться чекати, перш ніж ми з Енн возз’єднаємося, і невідомість гнітила мене. Напевно, заради уникнення таких почуттів Альберт нічого не казав мені про Архівне управління. Він, мабуть, вважав за краще, якщо я просто знатиму, що вона буде зі мною, і не переймався через кількість відведеного часу. Я згадав, як вагалася Леона, перш ніж сказати мені.

«Напевно, те, що я збираюсь робити, не заохочується», – вирішив я.

Брук, по якому ми йшли, виглядав, як гладенький білий гіпс, який, однак, виявився твердим і пружинив під ногами. Ми входили до великого скверу, де на чистеньких газонах росли дерева з густим листям, усіх можливих різновидів. У центрі скверу, до якого збігалося п’ять доріжок, був масивний круглий фонтан із доброю дюжиною струменів. Якби не моє збудження, я був би зачарований мелодійними звуками, що бриніли в плескоті води.

Леона пояснила мені (чи не для того, щоб відволікти?), що кожна мелодія створювалась поєднанням менших струменів, кожен з яких мав свою висоту. Керуючи усім цим фонтаном, можна було виконати складний музичний твір, як на органному пульті (час від часу так і робилося). На той момент фонтан видавав гармонічну послідовність акордів.

Просто перед нами, як сказала Леона, була будівля Архіву. Я намагався йти спокійно, та все одно мимоволі прискорював кроки. Я нічого не міг з собою зробити. Більше, ніж будь-чого в цьому дивовижному новому світі, прагнув я дізнатися долю Енн.

Коли ми з Енн будемо разом

Всередині Архівне управління було величезним, і перебували в ньому, за словами Леони, тисячі людей. Тим не менш тут майже не чути було шуму й метушні, як звичайно бувало на землі.

Так само не було тут і бюрократії. За лічені хвилини (розуміючи це як назву часової одиниці на землі, що не є дійсною в цьому світі) я вже був у окремій кімнаті з чоловіком, який посадив мене перед собою й дивився мені просто в очі. Як і кожен, кого я побачив і з ким познайомився, він був надзвичайно привітний.

– Як звати вашу дружину? – спитав він.

Я сказав йому, і він кивнув.

– Можете зосередитись на ній?

Я став думати про те, як виглядає Енн: її коротко стрижене чорняве волосся з проблисками сивини, її великі карі очі, її маленький кирпатий ніс, її губи й акуратні вуха, ідеальна гармонія рис.

– Гарно бути одруженим з вродливою жінкою, – часто казав я їй.

Вона вдячно й задоволено посміхалась, а тоді незмінно хитала головою й відповідала:

– Я не вродлива.

Вона вірила в це.

Я думав про її високу граційну фігуру. Я так ясно уявив її, наче вона стояла переді мною. Енн завжди гарно рухалася. Я пригадував її рухи з задоволенням. Пригадував, яким теплим і м’яким було її тіло, коли ми кохалися.

Я думав про її доброту, її терпіння у стосунках з дітьми й зі мною. Її співчуття стражденним, як людям, так і тваринам. Згадав, як дбайливо й невтомно вона піклувалася про нас, коли ми хворіли. Як турботливо доглядала хворих собак, котів і птахів. Вона дивовижно розумілася з ними, як ніхто інший на моїй пам’яті.

Я думав про її почуття гумору, яке вона рідко показувала. Ми з дітьми завжди жартували одне з одним, і Енн сміялася з нами. Власний гумор вона тримала в секреті, оскільки не вірила, що він існує

– Ти єдиний, хто сміється з моїх жартів, – часом казала вона. – Але це тому, що тобі доводиться.

Я думав про те, як вона вірила в мене протягом усіх цих років, коли я намагався досягти успіху як письменник. І жодного разу не засумнівалася в тому, що так і буде.

– Я завжди знала, що тобі вдасться, – неодноразово казала вона. Просто, переконано.

Я думав про її болісне минуле, її суворого батька, морського офіцера, якого часто не було вдома, її емоційно нестійку, незрілу і смертельно хвору матір. Її нещасливе дитинство, її беззахисність, її нервовий зрив і початок проходження психотерапії. Роки, що знадобилися їй, аби набути хоч якоїсь впевненості у собі. Жахливі потрясіння, яких вона зазнавала в ті рідкісні моменти, коли я мав поїхати від неї, байдуже, як далеко. Її страх подорожувати самій, втрата емоційного контролю перед незнайомцями. І, незважаючи на всі ці страхи, її сміливість у…

– Гаразд, – тихо сказав чоловік.

Я зосередив погляд на ньому. Він посміхався.

– Ви неабияк піклуєтеся про неї, – сказав він.

– Так, – я стривожено дивився на нього. – Скільки часу вам потрібно, аби знати це?

– Ще трохи, – сказав він. – У нас багато подібних запитів, особливо від новачків.

– Вибачаюся, що кваплю вас, – сказав я. – Знаю, ви маєте бути дуже зайняті. Але я страшенно хвилююся.

– Чому б вам і юній леді не прогулятися трохи? – запропонував він. – Подивіться місто, потім вертайтеся. На той момент ми будемо знати.

Визнаю, я був розчарований. Я гадав, що можна з’ясувати це миттєво, що потрібна інформація зберігається в готовому вигляді чи якось так.

– Якби все було так просто, – сказав він, перехопивши мою думку. – Але воно вимагає досить складного процесу ментального пошуку.

Я кивнув.

– Це ненадовго, – запевнив він мене.

Я подякував, і він відвів мене назад до Леони. Коли ми вийшли з будинку, я мовчав. Вона ж порадила мені не засмучуватись.

Я зробив зусилля, аби підбадьоритись. Врешті-решт, хіба мені не стало від цього легше? Я гадав, що доведеться чекати на Енн багато років, не знаючи, коли вона буде тут. Тепер нарешті я знатиму, у який часовий проміжок це станеться. В мене буде мета.

Я поклявся не засмучуватись, коли це почую. Енн лише сорок вісім. Без сумніву, їй ще жити добрих тридцять, а то й сорок років. І я зовсім не бажав, щоб сталося інакше. Я чекатиму на неї, не втрачаючи присутності духу, як би довго не довелося чекати.

– Може, оглянемо місто, поки вони отримують відповідь? – сказала Леона.

– Гаразд, – я посміхнувся. – Я вдячний вам за вашу компанію. І вашу доброту.

– Я рада бути з вами.

Перетинаючи сквер, я роздивлявся різні будівлі. Я хотів розпитати про них, коли раптом зіткнувся з іншим чоловіком. Ні, це не дуже вдале визначення. На землі я би з ним зіткнувся і, мабуть, боляче вдарився. Тут відчуття було таке, ніби я налетів на повітряну подушку. А тоді чоловік рушив далі повз мене, посміхнувшись і доброзичливо поплескавши по плечу.

Я спитав у Леони, що сталося, і вона відповіла, що моє тіло оточено енергетичним полем, яке запобігає зіткненню. Лише коли контакт є бажаним, поле нейтралізується – як тоді, коли чоловік поплескав мене по плечу, аби підбадьорити.

Оминаючи фонтан, я спитав у Леони, як зводяться будинки. Я твердо вирішив не зациклюватися на тій надважливій відповіді, якої чекав з Архівного управління.

Будівлі, сказала вона, проектуються людьми, що за життя зналися на архітектурі, і тими, що вивчали її в Саммерленді. Подумки вони створюють уявну модель будівлі, яка з’являється з матриці. Коригують модель так, як треба. А тоді інструктують тих, хто був будівельником на землі або навчався тут, і всі разом, спільним зосередженням думок викликають з матриці повномасштабну проекцію будівлі. Ще до завершення вони знов коригують її, доводячи до досконалості, і продовжують, поки готова проекція повністю не затвердіє.

– Вони просто зосереджують думки на порожньому місці? – спитав я, приголомшений.

– Звичайно, насправді воно не порожнє, – відповіла вона. – Люди стають перед обраним місцем і просять про допомогу вищі сфери. Скоро згори спускається промінь світла, інший концентрований промінь спрямовують будівельники й архітектори, і з часом проекція набуває щільності.

– Вони виглядають такими справжніми, – сказав я.

– Вони і є справжні, – відповіла вона. – І, хоча й створені думками, слугують довше, ніж ті, що на землі. Тут немає ерозії, і матеріали не руйнуються.

Я спитав, чи хто-небудь живе в цьому місті. Вона відповіла, що ті, хто на землі любив міське життя, обирає його і тут. Звичайно, типових недоліків міста, яких вони зазнавали раніше – натовпів, злочинності, забрудненого повітря, напруженого дорожнього руху, – тут уже не існувало.

Хоча, як вона сказала, здебільшого міста є осередками освітніх і культурних закладів: шкіл, коледжів, університетів, картинних галерей, музеїв, театрів, концертних залів, бібліотек.

– А чи йдуть у театрах п’єси, створені на землі? – спитав я.

– Якщо вони доречні, – сказала вона. – Але нічого відразливого. Нічого, що лише травмує глядачів.

– Альберт цитував рядок з п’єси, яку не міг бачити на землі, – пригадав я.

– Він міг бачити її тут, – відповіла жінка. – Або на землі. За певного рівня розвитку є можливим відвідувати землю.

– І її мешканців?

Леона з розумінням посміхнулась.

– Ви зможете побачити її пізніше, якщо захочете, – сказала вона. – Хоча на той момент ви можете і не схотіти.

– Не схотіти? – я не розумів, як вона може казати таке.

– Не через брак відданості, – пояснила вона, – а тому, що ваша присутність не принесе їй ніякого добра і… що ж, тому, що подорож на той рівень не така вже й приємна.

– Чому? – спитав я.

– Тому що… – пару секунд вона вагалась, перш ніж продовжити. – Доводиться налаштовувати всього себе на нижчий рівень, аби пристосуватись до нього, а це може бути фізично і психічно неприємно.

Вона посміхнулася й торкнулась моєї руки.

– Краще цього уникати, – сказала вона.

Я кивнув, але не міг повірити, що коли-небудь хотітиму цього уникнути. Якби, знаючи, коли Енн буде зі мною, я на додачу мав можливість іноді бачити її, я не міг би цього дочекатися.

Я хотів поставити ще одне запитання. Аж тут помітив те, що й передбачила Леона: сяйва навколо почали блякнути, і я побачив людей чіткіше. Зізнаюся (і не на власну користь), що одразу був здивований, побачивши інші раси, окрім моєї. Я збагнув тоді, як рідко бачив їх у житті, особливо вдома, і яку жахливо обмежену картину світу через це мав.

– Що сказав би фанатичний прихильник сегрегації? – спитав я, проминаючи повз негра, з яким обмінявся посмішками.

– Не думаю, що він коли-небудь потрапить до Саммерленду, – сказала Леона. – Хто не зрозумів, що важлива душа, а не колір шкіри, той ніколи не буде щасливий тут.

– Всі раси співіснують у гармонії, – промовив я. – Це може бути тільки тут.

І не очікував побачити сумну посмішку на її обличчі.

– Боюся, що це правда, – погодилась вона.

Коли ми проходили повз однорукого чоловіка, Леона помітила, яким враженим поглядом я його проводив.

– Як таке можливо? – спитав я. – Хіба все в цьому місці не має бути досконалим?

– Він теж новачок, – пояснила вона. – В житті він не мав однієї руки, і, оскільки духовне тіло цілком відповідає розуму, воно втілює його переконання щодо відсутності кінцівки. Коли він усвідомить, що його тіло може бути цілим, рука з’явиться.

Я вкотре сказав це, Роберте (переконаний, що ти б казав так само):

– Неймовірно.

Я дивився на місто, на його блискавичну красу і відчував приплив шаленого щастя. Все навколо тепер зачаровувало мене по-новому, тому що за короткий час я мав дізнатися, коли ми з Енн будемо разом.

Проблему розв’язано?

Ми наближалися до двоповерхової будівлі, яка, подібно до інших, текстурою і прозорістю нагадувала гіпс. За словами Леони, це був Будинок літератури.

Ми піднялися широкими сходами й увійшли всередину. Як і в Архівному управлінні, тут було багато людей, але майже цілковита тиша. Леона супроводила мене до просторої кімнати з високою стелею, стіни якої були заповнені книжковими полицями. По всій кімнаті були розставлені великі гарні столи, десятки людей сиділи за ними, поринувши в читання.

Я раптом зрозумів, чому так тихо: відсутнє було головне джерело звуку, оскільки ми спілкувалися думками.

– Можна розмовляти і нікого при цьому не турбувати, – зауважив я. – Ідеальна бібліотека.

Вона посміхнулась.

– Це так.

Я оглянув кімнату.

– Що це за книги?

– Історія всіх народів світу, – сказала вона мені. – Але правдива історія. Ніщо не приховується.

– Це, мабуть, справжні одкровення, – сказав я, подумавши, як важко, майже неможливо домогтися правдивого викладу історії на землі.

– Так і є, – погодилась Леона. – В земних книгах з історії багато вигадок.

Ми пройшлися кімнатою, і я помітив, що, як кожна річ у Саммерленді, книги також продукують слабке, але помітне сяйво.

– Тут є книги, видані на землі? – спитав я, згадавши свої сценарії в будинку Альберта.

Леона кивнула.

– Так само як і деякі, що лише готуються до видання там.

– Як це робиться?

– Їхній зміст буде відбито у свідомості живих людей.

– Вони знатимуть, що насправді не вони їх писали?

– Це досить складне питання, – сказала Леона. – Взагалі-то, вони не знають.

– Я хотів би почитати одну з таких, – сказав я.

– Зазвичай вони недоступні, – сказала вона. – Ті, хто читає, можуть так чи інакше пошкодити їх. Не впевнена, як само. Якось я хотіла прочитати конкретну книгу, і мені було сказано, що, оскільки все тут побудовано розумом, мої думки можуть змінити зміст книги.

Вона провела мене до іншої кімнати, де були зібрані книги з парапсихології, окультизму, метафізики. Ідучи вздовж стелажів, я відчував, що від них виходить значно сильніша енергія, ніж у кімнаті історії.

Вона зупинилася біля одного зі стелажів і, діставши том, передала його мені. Його вібрації створювали радше неприємні відчуття.

– Традиційно відвідувачам спершу показують цю книгу або щось подібне до неї, – сказала Леона.

Я перевернув том, аби прочитати назву на корінці: «Ілюзія потойбічного життя». Попри емоційний дискомфорт, породжений цією книгою, я не міг не посміхнутися.

– Іронічно, м’яко кажучи, – сказав я.

Повертаючи книгу на полицю, я відчув, що мною знов оволодіває тривога за Енн. Вона не вірила в потойбічне життя – я чув, як вона це казала. Чи можливо, що вона здатна, в прямому сенсі, відмовитись визнавати свої відчуття, при всій їхній очевидності?

– Я б на вашому місці не турбувалася через це, – сказала Леона. – Вона повірить у вас. Решта прийде.

Не буду описувати тобі всю нашу подорож Будинком літератури. Насправді це не є частиною моєї історії. Досить сказати, що будівля і її вміст безкінечно вразили мене. Коли я зауважив, що така кількість інформації мене просто лякає, Леона нагадала, що я маю необмежений час на те, щоб вивчати її.

Коли ми покинули будівлю, я обернувся до неї з безмовним запитанням на обличчі.

– Не думаю, що в них уже все готово, – сказала вона.

– Гаразд, – кивнув я.

«Спокійно, – сказав я собі. – Ще трохи, і ти про все дізнаєшся».

– Не хочете відвідати одну з наших картинних галерей? – сказала Леона.

– Добре.

Вона стиснула моє плече.

– Відповідь буде дуже скоро.

Ми обмінялися посмішками.

– Пробачте, що був таким егоїстом, – сказав я. – Я зовсім нічого не спитав про вас.

– На це буде безліч часу, – відповіла вона. – Найперший пріоритет для вас – ваша дружина.

Я хотів відповісти, але трапилось іще дещо дивне. Повз нас дивним плинним кроком пройшла жінка, наче в комі або блукаючи під водою. На якусь мить вона нагадала мені власну воскову копію, яку я бачив під час сеансу, і мені стало не по собі.

– Хто вона? – спитав я.

– Вона ще жива, – пояснила Леона. – Її дух блукає тут сам собою, поки вона спить. Це трапляється скрізь.

– Вона не знає, що вона тут?

– Ні. Ймовірно, і не пам’ятатиме, коли прокинеться.

Я озирнувся, аби подивитись, як жінка повільно і машинально віддаляється, і побачив срібну нить, приєднану до маківки, що тяглася й зникала в повітрі.

– Чому люди не пам’ятають? – спитав я.

– Тому що спогади зберігаються в духовній свідомості, а фізичне тіло не має доступу до них, – відповіла Леона. – Я чула, що є люди, які подорожують в астралі та цілком свідомі того, що відбувається як під час, так і після подорожі, але я ніколи таких не зустрічала.

Я дивився вслід жінці, яка віддалялася, і не міг втриматися від думки:

«Якби Енн могла це робити».

Хай навіть вона не знала би, що це відбувається, та я міг би бачити її хоч на короткий час, може, навіть торкнутися її. Ця думка сповнила мене пронизливої туги, відчутної майже фізично. Пригадуючи Енн, її м’якість та теплоту біля мене, я фактично відчував її своїм тілом.

З болісним стогоном я обернувся до Леони і зустрів її співчутливу посмішку. Через силу я посміхнувся у відповідь.

– Знаю, я не дуже приємна компанія, – сказав я.

– Звісно, приємна, – вона взяла мене за руку. – Ходімо, швиденько оглянемо галерею, а потім дізнаємось, коли вона знову повернеться до вас.

Будинок перед нами мав циліндричну форму, на його наче мармуровому фасаді були вигравірувані гарні зображення квітів та листя.

Всередині він був величезний і містив щось на кшталт довгої звивистої галереї, стіни якої були увішані видатними картинами. Люди групами стояли перед ними, роздивляючись і милуючись. Чимало серед них було викладачів з групами студентів.

Я впізнав картину Рембрандта і зауважив, яка бездоганна репродукція. Леона посміхнулася.

– Та, що на землі, – репродукція, – сказала вона. – Оця – оригінал.

– Не розумію.

Вона пояснила, що картина переді мною – та, яку Рембрандт тримав в уяві. Настільки досконала, наскільки здатен був створити його геній. Та, яку він писав на землі, намагаючись відтворити цей досконалий уявний образ, зазнала обмежень, накладених мозком і тілом митця, і створювалася з матеріалів, приречених на розпад. Перед нами ж було його неослабне бачення – чисте й вічне.

– Хочете сказати, що всі художники на землі лише відтворюють картини, що вже існують тут?

– Існують, тому що вони їх створили, – сказала Леона. – Ось що я мала на увазі, коли казала про складність питання, чи знає особа на землі, що отримала творчі враження. Спочатку думки Рембрандта створили картину з матриці, а потім він відтворив її в умовах фізичного світу. Якби ми були експертами, ми б побачили, наскільки ця картина досконаліша за ту, що на землі.

Кожен витвір мистецтва тут є живим. Кольори сяють по-справжньому. Кожна картина здається майже (не найкраще визначення, але найближче, що спадає на думку) тривимірною, маючи всі якості рельєфного зображення. З короткої відстані вони виглядають швидше як справжні сцени, ніж як їхні пласкі відтворення.

– Я вважаю, що в багатьох моментах найщасливішими людьми в цьому світі є митці, – сказала Леона. – Матерія тут настільки тонка і при тому така легка в роботі. Творчі ідеї можна втілювати без меж.

Я через силу намагався зберігати цікавість до того, що вона говорила й показувала мені – а це справді було захопливо. Та все ж, попри всі мої зусилля, думка про Енн невтомно переслідувала мене. Настільки, що коли Леона сказала: «Гадаю, тепер ми можемо дізнатися», я мимоволі полегшено зітхнув.

– Ми можемо перенестись туди силою думки? – спитав я.

Вона посміхнулась і взяла мене за руку. Цього разу я не став заплющувати очі, та все одно не міг встежити за переміщенням. Ми були в галереї, я моргнув – і перед нами вже стояв чоловік з Архівного управління.

– Вашій дружині призначено піти у віці сімдесяти двох років, – сказав він.

Двадцять чотири роки, миттєво подумав я. Такий нестерпно довгий час.

– Пам’ятайте, що в Саммерленді час вимірюється інакше, – нагадав він мені. – Те, що може здатися вічністю на землі, тут промине дуже швидко, якщо жити активним життям.

Я подякував йому, і ми з Леоною покинули Архів.

Потім я ще гуляв з нею. Розмовляв. Посміхався й сміявся. Але щось було не так. Я постійно думав: тепер усе влаштовано. За двадцять чотири роки ми знову будемо разом. Я порину в навчання, в роботу, приготую дім для нас двох. Такий, що їй неодмінно сподобається. Біля океану. З човном. Усе владналося.

Але тоді чому я не відчував впевненості? Впевненості в тому, що проблему розв’язано?

Цей гнітючий зв’язок

Страшний поворотний момент настав дуже швидко. Точного часового інтервалу назвати не можу. На землі за цей час міг минути тиждень, може, менше. Не скажу. Я лише знаю, що потрясіння настало невблаганно швидко.

Я був розчарований, що так довго доведеться чекати на Енн. Альберт радив мені не зосереджуватись на очікуванні, а плекати впевненість, що це станеться.

І я намагався, справді намагався. Я спробував переконати себе, що моя тривога невиправдана і ситуації з Енн не стосується.

Я почав займати себе іншими справами.

Перш за все, нашим батьком. Я бачив його, Роберте. Він мешкає в іншій частині Саммерленду. Альберт відвів мене до нього, і ми мали розмову, а потім я пішов.

Звучить дивно для тебе? Відчуваю, що так, беручи до уваги ваші з ним стосунки. Пробач, якщо це ображає твої почуття, але в цьому світі кров не важча за воду. Взаєморозуміння визначається не генами, а думками. Простіше кажучи, він помер раніше, ніж я мав можливість добре пізнати його. Вона з мамою розсталися, коли я ще був маленькою дитиною, тож близькості між нами бути не могло. Відповідно, хоч я й був радий бачити його, а він мене, жоден з нас не відчув особливого потягу продовжити наші стосунки. Втім, він добра людина. В нього були свої проблеми, але його гідність поза сумнівом.

– Тут нас розділяють не так милі, як симпатії, – казав Альберт.

Ти особисто бачив, яким міцним був наш союз з Енн і дітьми. І я впевнений, що якби мама пішла з життя зараз, коли я «диктую» цей журнал для тебе, наші з нею стосунки були би значно ближче, ніж за життя.

Дядько Едді та тітка Віра не разом. Він живе просто, у мальовничому місці, де розводить сади. Я завжди відчував, що в житті він не повністю реалізував себе. Тепер надолужує.

Тітка Віра віднайшла свій «рай», якого бажала і який вірила, що знайде, – суто релігійний. Вона майже постійно ходить до церкви. Я бачив ту споруду. Виглядає точнісінько так само, як та церква, яку вона відвідувала на землі. Альберт казав, що і служба там ідентична.

– Бачиш, Крисе, ми мали рацію, – сказала мені тітка Віра. І поки вона в це вірить, її Край вічного літа не простиратиметься за межі її переконань. У цьому немає нічого поганого. Вона щаслива. Я лише кажу, що вона обмежує себе. Повторюю: існує дещо більше.

І останнє. Я дізнався, що Йєн, нікому не кажучи, молився за мене. Альберт стверджує, що, якби не його молитви, мій посмертний стан був би значно гірший.

– Молитва про допомогу завжди полегшує випробування, – ось його слова.

Повертаюсь до мого звіту.

* * *

Це почалося в будинку Альберта на зустрічі його друзів. Я сказав би, що був вечір, оскільки небо сутеніло і світилося м’яким заспокійливим світлом.

Я не намагатимусь переповісти тобі все, про що вони говорили. Хоча вони й пробували залучати мене до бесіди, більшість з того було поза межами мого розуміння. В усіх подробицях вони обговорювали сфери, «вищі» за цю. Рівні, досягаючи яких душа стає єдиною з Богом – безформна, незалежна від часу й матерії, та досі свідома власної ідентичності. Їхня дискусія інтригувала мене, але була так само далека від мого розуміння, як від розуміння Кеті.

Я вважав себе частиною фону. І все ж, коли я подумав (у відповідь на зібрання гостей і все, що вони казали): «І всі ми мертві», Альберт обернувся до мене з посмішкою.

– Навпаки, – сказав він. – Всі ми дуже живі.

Я вибачився за свою думку.

– Не варто, – він поклав руку мені на плече і міцно стиснув його. – Я знаю, складно. Подумай ось над чим. Якщо, ти, перебуваючи тут, можеш думати подібне, уяви, наскільки важче будь-кому на землі прийняти можливість потойбічного життя.

Я подумав, чи не намагався він підбадьорити мене, адже Енн теж не могла прийняти цієї можливості.

– Це, безумовно, одна з найсумніших речей в світі – те, що практично ніхто не уявляє собі, чого очікувати, коли настане смерть, – зауважила Леона.

– Якби люди просто думали про смерть, як вони думають про сон, усі страхи б зникли, – сказав чоловік на ім’я Воррен. – Люди засинають задоволені, впевнені, що прокинуться наступного ранку. Так само слід почуватись і наприкінці життя.

– А хіба не можна зробити винахід, який дозволить людському оку побачити те, що відбувається в момент смерті? – спитав я, намагаючись не думати про Енн.

– Колись це буде винайдено, – сказала мені жінка на ім’я Дженніфер. – Пристрій, схожий на фотоапарат, що дозволяє фотографувати момент виходу справжнього себе з тіла.

– Але що потрібно більше, – сказав Альберт, – то це «наука вмирання» – фізична й душевна допомога, аби прискорити й полегшити відокремлення від тіл.

Він подивився на мене.

– Те, про що я казав раніше, – нагадав він.

– Чи люди колись матимуть ці знання? – спитав я.

– Вони можуть мати їх уже зараз, – відповів він. – Ніхто не має приходити у життя після смерті непідготованим. Інформація про нього була доступна протягом століть.

– Наприклад, – підхопив ще один з його друзів, чоловік на ім’я Філіп, – стосовно життя людини після так званої смерті: вона бачить, як раніше, чує й розмовляє, як раніше, відчуває запахи й смаки і при дотику відчуває те саме, що й раніше. Вона також сумує, бажає, прагне, думає, розмірковує, любить, як раніше. Одним словом, коли людина переходить з одного життя до іншого, це як перейти з одного місця на інше, беручи з собою все те, що мала, будучи людиною. Сведеборґ написав це у ХІХ столітті.

– Хіба проблема не вирішиться одразу, якщо буде винайдено пряме спілкування? – спитав я і подивився на Альберта. – Те «радіо», про яке ти казав.

– Це також можливо, з часом, – сказав Альберт. – Наші вчені постійно працюють над цим. Але проблема надзвичайно складна.

– Нам би точно полегшило роботу, якби це радіо було, – сказав один з друзів Альберта, чоловік на ім’я Артур.

Я здивовано глянув на нього. Вперше від мого прибуття до Саммерленду я почув у чиємусь голосі інтонацію гіркоти.

Альберт поклав руку Артуру на плече.

– Знаю, – сказав він. – Пам’ятаю, яким засмученим я був, коли вперше почав працювати.

– Схоже, з часом стає все важче, – поскаржився Артур. – Так мало людей серед новоприбулих, хто має хоч якісь знання. Все, що вони приносять з собою, – фальшиві цінності. Все, чого вони прагнуть, – щоб усе тривало, як у житті, байдуже, хто наскільки схибив чи деградував на своєму шляху.

Він з болем подивився на Альберта.

– Ці люди коли-небудь розвиватимуться? – спитав він. – Хоча б з нашою допомогою?

Вони розмовляли далі, а мене знову сповнило почуття тривоги.

«У чому полягає робота Альберта? – думав я. – І до яких темних місць вона його заводить?»

І, що найгірше, – чому я продовжував пов’язувати свою тривогу з Енн? Я не бачив у цьому жодного сенсу. Вона була свідомою. Її цінності не були фальшиві. Вона не йшла хибним шляхом, і ніхто ніколи не назвав би її життя деградацією.

Чому тоді я ніяк не міг розірвати цей гнітючий зв’язок?

Повернення кошмару

Наприкінці розмови Альберт оголосив, що має для мене сюрприз. Ми всі вийшли з його будинку, і, поки інші рухалися далі силою думки, Альберт запропонував трохи пройтися. Кеті приєдналася до нас.

– Я бачу, слова Артура занепокоїли тебе, – сказав він. – Не треба. Люди, яких він згадував, не мають до тебе жодного стосунку.

– Чому тоді я хвилююся про Енн? – спитав я.

– Тебе досі турбує її доля. Знадобиться деякий час, щоб це минуло. Але жодного зв’язку між Енн і тим, що казав Артур, немає.

Я кивнув, бажаючи в це повірити.

– Боже, як я хотів би, щоб пряме спілкування існувало, – сказав я. – Кілька слів між нами – і все би владналося.

Я подивився на нього.

– Чи станеться це колись? – спитав я.

– Одного дня обов’язково має статись, – відповів він. – Але це є складною проблемою. Проблемою не відстані, як я вже казав, а різниці вібрації та віри. На цей час лише найдосвідченіші екстрасенси на землі здатні впоратися з цим.

– Чому всі на землі цього не можуть? – спитав я.

– З правильною підготовкою могли би, – сказав Альберт. – Однак єдині, хто, ми точно знаємо, здатні на це – люди з вродженим даром, або ж ті, що отримали дар внаслідок нещасного випадку.

– Дар?

– Здатність застосовувати їхнє ефірне чуття, незважаючи на замкненість у фізичному тілі.

– Хіба я не можу знайти екстрасенса з такою ж здібністю? – спитав я. – Поспілкуватися з ним? Або з нею?

– А якщо ця особа не біля твоєї дружини? – спитав він. – А коли, що більш вірогідно, тобі вдасться поспілкуватися з тією особою, він чи вона передасть послання твоїй дружині, а та відмовиться вірити?

Я кивнув, сумно зітхаючи.

– І одного разу, коли я вже міг встановити контакт, – згадав я, – все пройшло так погано, що, мабуть, зруйнувало останню надію, що Енн коли-небудь повірить.

– Тоді тобі не пощастило, – погодився Альберт.

– І він бачив мене, – сказав я, засмучений цим спогадом. – Він фактично читав по моїх губах.

– А ще він думав, що твій відкинутий ефірний двійник – це ти, – нагадав мені Альберт.

– Це було жахливо, – сказав я.

Він обійняв мене за плечі.

– Спробуй повірити, Крисе, – сказав він мені. – Енн буде з тобою. Так має відбутись. А в теперішній час може допомогти трансляція думок.

Я глянув на нього з цікавістю.

– Іноді група душ може об’єднати сили, аби встановити контакт з кимось, залишеним на землі, – пояснив він.

– Не на словах, – швидко додав він, побачивши вираз мого обличчя. – На рівні почуттів. Намагаючись передати відчуття заспокоєння та впевненості.

– Ви зробите це? – спитав я.

– Я організую це так швидко, як буде можливість, – сказав він. – А тепер поклади руку на Кеті й візьми за руку мене.

Я зробив, як він казав, і ми з ним миттєво опинилися на краю величезної арени, розташованої нижче рівня землі. Тут було повно людей.

– Де ми? – спитав я, полишаючи Кеті й випростовуючись.

– За Будинком музики, – відповів він.

Я озирнувся. Це була сліпуча пляма посеред сутінкового неба – арена, що сходила донизу, оточена галявинами, безліччю прекрасних квітів на фоні високих дерев.

– Буде концерт? – спитав я.

– Ось дехто, хто тобі все пояснить, – сказав Альберт з посмішкою і розвернув мене.

Я впізнав його тієї самої миті, Роберте. Він майже не відрізнявся від себе колишнього. У нього був вигляд людини з чудовим здоров’ям, але він не помолодшав, лишився таким, яким я його запам’ятав.

– Дядечку! – скрикнув я.

– Привіт, Крисе! – привітав він мене.

Ми обнялися, а тоді він став роздивлятися мене.

– Тож тепер ти з нами, – сказав він, посміхаючись.

Я кивнув, посміхнувшись у відповідь. Як ти знаєш, дядечко Свен завжди був мій улюбленець.

– Кеті, дівчинко моя, – сказав він, нахиляючись, аби приласкати її. Вона явно рада була його бачити.

Він випростався і знову посміхнувся мені.

– Ти здивований моїм виглядом, – сказав він.

Я не знав, що відповісти.

– Природна цікавість, – сказав він. – Тут можна залишатись у будь-якому віці, який обереш сам. Мені подобається оцей. Хіба не дурістю було би мати тут самих лише молодиків?

Він кинув лукавий погляд на Альберта. Мене розібрав сміх.

Альберт теж розсміявся. А тоді сказав мені, що збирається спробувати влаштувати трансляцію думок.

Коли він пішов, я розповів про Енн, і дядечко кивнув.

– Добре, трансляція допоможе, – сказав він. – Я бачив, як це працює.

Від його впевненого тону мені стало легше. Я навіть зміг усміхнутися.

– Тож ти працюєш у музичній сфері, – сказав я. – Не дивно.

– Так, музика завжди була моїм великим коханням, – сказав він. І жестом вказав на траву.

– Давай сядемо, – сказав він. – Тут тобі більше сподобається, ніж на арені. Не скажу чому – хай це буде для тебе сюрпризом.

Ми сіли, Кеті лягла поряд.

– Тут багато музики? – спитав я.

– О, так, вона відіграє велику роль у Саммерленді, – відповів він. – Не лише як розрада, а й як спосіб досягнення вищих рівнів.

– Що саме ти робиш? – спитав я.

– Я спеціалізуюся на вивченні найкращих методів передачі музичного натхнення тим на землі, в кого є талант композитора, – відповів він. – Наші дослідження табулюються і передаються іншій групі, яка розглядає найкращі способи комунікації з талановитими людьми. А третя група здійснює, власне, передачу. Потім… але про це вже згодом – концерт зараз почнеться.

Звідки він знав, мені невідомо, адже дія відбувалася поза зором – нижче рівня землі.

Але він мав рацію – концерт от-от мав початися. Я знаю, ти не прихильник класичної музики, Роберте, але тобі цікаво буде дізнатися, що головним твором концертної програми була Одинадцята симфонія Бетховена.

Я швидко зрозумів, чому дядечко запропонував нам сісти вище рівня арени. Слухати – то лише частина загального враження.

Перед тим як оркестр почав грати (незнайому увертюру Берліоза), ареною піднялася кругла горизонтальна плівка світла, злетівши до рівня найвищих місць.

Під час музики округлий шар світла густішав, утворюючи основу для того, що відбувалося потім.

Спочатку в повітря вистрілили чотири колони світла на однаковій відстані одна від одної. Ці довгі конусоподібні світлові шпилі залишалися врівноваженими, потім повільно осідали й ширшали, допоки не стали нагадувати чотири круглі вежі, увінчані куполами.

Тепер базова поверхня, утворена світлом, затверділа і повільно підіймалася, аби утворити купол над усією ареною. Він підіймався, допоки не став вищим за чотири колони. Відтоді масивна музична форма залишалася нерухомою.

Скоро вся ця структура почала мерехтіти найніжнішими кольорами. З продовженням музики кольорова гама постійно змінювалася, один півтон плавно переходив у наступний.

Через те, що я не міг бачити арену, оркестр та глядацький зал, переді мною наче виникала якась чарівна архітектура. Я дізнався, що вся музика відлунює формами й кольорами, але не кожна композиція створює такі яскраві поєднання.

Цінність будь-якої уявної музичної форми залежить від чистоти її мелодій та гармоній. По суті, композитор є будівничим звуку, який зводить споруди видимої музики.

– Коли музика завершується, вона зникає? – прошепотів я, а потім збагнув, що, оскільки ми спілкуємось думками, шепіт не потрібен.

– Не одразу, – відповів він. – Між творами має минути деякий час, аби форма розтворилася, щоб не конфліктувати з наступною.

Я був настільки зачарований мерехтінням архітектури, що ледве усвідомлював, яка музика її породжує. Я згадав, що Скрябін намагався поєднувати світло з музикою, і цікавився, чи це натхнення не походило з Саммерленду.

І ще я подумав, як би Енн сподобалося це видовище.

Краса кольорів нагадала мені світанок, який ми з нею спостерігали разом у Секвої.

Це була не та подорож, яку ми здійснили, коли Йєн був малям. Це було шістнадцять років потому – наш перший похід без дітей.

Першого дня в туристичному таборі Дорст-Крик ми вирушили на прогулянку. Дві милі пішки до парку гігантських секвой М’юїр-Гроув. Стежка була вузька, і я йшов за нею слідом, не раз думаючи про те, яка гарненька вона у своїх джинсах та білих кросівках, її біло-червоній куртці, перехопленій паском на талії, човгаючи крізь дорожній пил, озираючись навколо з дитячою цікавістю, часто спотикаючись, бо не дивилася під ноги. Наближаючись до свого п’ятдесятиріччя, Роберте, вона здавалася мені молодшою, ніж будь-коли.

Пам’ятаю, як сидів, схрестивши ноги, з нею в гаю, зовсім поруч. Наші очі були заплющені, долоні розгорнуті догори. Ми були щільно оточені п’ятьма велетенськими секвоями, і тільки слабкий, але незмінний шум вітру лунав високо над нами. Мені спав на думку перший рядок поеми: «Вітер у верхів’ях дерев – то голос Бога».

Енн насолоджувалась тим днем так само, як і я. Було щось у природі, а саме у спокої лісу, від чого їй робилося добре: цілковита тиша, що проникала в саму плоть. Це було одне з небагатьох місць за межами нашого дому, в якому вона повністю звільнялася від своїх тривог.

Коли ми повертались до табору, наближався захід сонця. Ми зупинилися біля величезної покатої скелі, з якої відкривався вид на велетенські насадження секвой.

Ми сиділи там, милуючись заходом, і тихо розмовляли. Спочатку про краєвид і про те, як він, мабуть, виглядав раніше, перед тим як перша людина його побачила. Потім про те, як багато людина забрала цієї величної краси та як методично знищувала її.

Наприкінці ми заговорили про нас. Згадали двадцять шість років, які ми прожили разом.

– Двадцять шість, – промовила Енн так, наче не могла повірити в це до кінця. – Куди вони поділися, Крисе?

Я посміхнувся й обійняв її однією рукою.

– Вони минули з користю.

Енн кивнула.

– Хай там як, у нашому житті були щасливі моменти.

– А в кого їх не було? – відповів я. – Важливо, що зараз усе в нас краще, ніж будь-коли.

– Так, – вона прихилилася до мене.

– Двадцять шість років, – повторила. – Здається неможливим.

– Я скажу тобі, на що це схоже, – мовив я. – Це ніби я лише тиждень тому розмовляв на пляжі в Санта-Моніці з гарненькою мініатюрною лаборанткою радіологічного відділення і питав її, котра година, а вона вказала мені на годинникову вежу.

Вона розсміялася.

– Я була не надто привітною, так?

– О, я вперто домагався свого, – сказав я, пригортаючи її. – Знаєш, це дивно. Мені дійсно здається, що це було лише минулого тижня. Невже Луїза насправді має двох власних дітей? Невже наш малюк Йєн от-от вступить до коледжу? Невже ми справді мешкали в усіх тих будинках, робили всі ті речі?

– Так точно, шеф, – сказала Енн. Вона рохнула, бавлячись. – А скільки днів відчинених дверей ми відвідали у школах, де навчалися наші діти? Усі ці парти, за якими ми сиділи, слухаючи, чого їх там навчали.

– Чи що вони робили не так.

Вона посміхнулась.

– Це теж.

– Усі ці тістечка і кава в пінопластових чашках, – нагадав я.

– Всі ті жахливі фруктові пунші.

Я розсміявся.

– Що ж… – я погладив її по спині. – Гадаю, ми зробили важливу роботу, виростивши їх.

– Сподіваюся, – відповіла вона. – Сподіваюсь, я не завдала їм болю.

– Завдала їм болю?

– Своїми тривогами, своєю неврівноваженістю. Я намагалася тримати все це подалі від них.

– Вони в гарній формі, матусю, – сказав я. І ніжно потер їй спину, дивлячись в очі. – І я додав би, що й ти теж.

Вона глянула на мене зі стриманою посмішкою.

– Ми ніколи раніше не орендували трейлер для нас двох.

– Сподіваюсь, він не дуже хитатиметься вночі, – сказав я. – Ото буде скандал на весь табір.

Вона весело хмикнула.

– Сподіваюсь, що ні.

Я зітхнув і поцілував її в скроню. Сонце сідало, небо було яскраво-червоним і багряним.

– Я люблю тебе, Енн, – сказав я їй.

– Я теж тебе люблю.

Ми сиділи в тиші деякий час, перш ніж я спитав:

– Гаразд, що далі?

– Маєш на увазі, саме зараз?

– Ні. У наступні роки.

– О, ми займемося справами, – відповіла вона.

Сидячи там, ми будували плани. Милі плани, Роберте. Ми приїдемо до Секвої восени і побачимо, як змінюються кольори. Ми станемо табором на річці в Лоджполі навесні, перш ніж туди почнуть стікатися натовпи відпочивальників. Ми підемо з рюкзаками в гори, може, навіть спробуємо катання на лижах по бездоріжжю, якщо наші спини витримають. Ми спустимося на плоті по бурхливій річці. Ми орендуємо плавучий будинок і пройдемо в ньому всі загачені річки Нової Англії. Ми мандруватимемо куточками світу, яких ніколи не бачили. Не було краю речам, які ми зробили б тепер, коли наші діти виросли і ми могли більше часу проводити разом.

* * *

Несподівано я прокинувся. Енн викрикувала моє ім’я. Збентежений, я озирнувся в темряві, намагаючись згадати, де я.

Я почув, як вона кличе мене знову, і раптом згадав. Я був у трейлері, в Секвої. Була середина ночі, і Енн вивела Джинджер назовні. Я прокинувся, коли вона пішла, а тоді знову заснув.

За мить я вибрався з трейлеру.

– Енн? – крикнув я.

Я підбіг до передньої частини фургону й почав вдивлятися в луку. Там виблискував вогник ліхтарика.

Я посміхнувся і рушив туди. Я знав, що це вже траплялося. Вона просто вийшла з Джинджер на луку, і раптом вогник її ліхтарика потривожив ведмедицю-матір. Налякана, вона кликала мене, і я прибіг до неї, обійняв і заспокоїв.

Але тепер, коли я наближався до вогника, щось змінилося. Я заціпенів, почувши ревіння ведмедя, а тоді гарчання Джинджер.

– Крисе! – кричала Енн.

Я кинувся вперед по нерівній землі. Цього насправді не було, пригадував я на ходу. Все відбувалося зовсім не так.

Раптом я побачив їх і ахнув: Джинджер зчепилася з ведмедицею, Енн розпростерлася на землі, впустивши з рук ліхтарик. Я підхопив його, навів на неї й скрикнув від жаху. Її обличчя було в крові, шкіра звисала шматками.

Цієї миті ведмедиця вдарила Джинджер по голові, і та, завивши від болю, впала на землю. Ведмедиця розвернулася до Енн, і я вистрибнув перед нею, намагаючись криком відігнати звіра. Ведмедиця насувалася, і я вдарив її по голові ліхтариком, зламавши його. Я відчув спалах болю в лівому плечі, мене збило з ніг. Я перевернувся на землі. Ведмедиця знову насувалася на Енн з лютим ричанням.

– Енн! – я намагався підвестися, але не міг. Моя ліва нога не тримала мене, і я знову валився на землю. Енн закричала – ведмедиця знову почала терзати її.

– О, Боже мій, – схлипнув я. Повзучи до неї, я відчув під рукою каменюку й підняв її. Кинувся до ведмедиці, вчепився в її шерсть, почав гатити її каменем по голові. Я відчував, як тепла кров збігає по моїх руках – кров Енн, моя кров. Я заволав від гніву й жаху, стукаючи булижником по ведмежій голові. Це неможливо! Цього ніколи не було!

– Крисе?

Я різко здригнувся і перевів очі.

Поряд зі мною стояв Альберт. Усе ще грала музика. Я глянув йому в обличчя – його напруженість злякала мене.

– Що сталося? – спитав я і швидко підвівся.

Він дивився на мене з виразом такої муки, що здалося – в мене зупиняється серце.

– Що? – спитав я.

– Енн пішла з життя.

Спочатку я здригнувся – так, наче мене вдарили. Потім прийшло радісне хвилювання, змішане зі смутком. Смуток за дітей, хвилювання за себе. Ми знову будемо разом!

Ні. Вираз обличчя Альберта не віщував радості. Я відчув, як холодний болісний жах поглинає мене.

– Благаю, в чому річ? – спитав я.

Він поклав руку мені на плече.

– Крисе, вона вкоротила собі віку, – сказав він. – Вона відрізала себе від тебе.

Це було повернення кошмару.

Коли позбавимось земних суєт

Єдина прикра можливість

Німий від потрясіння, я сидів на траві й слухав Альберта. Він вивів мене з арени, і зараз ми були на тихій галявині.

Я сказав, що слухав його, але насправді це було не так. Слова і фрази долітали до мене окремими уривками, оскільки мої власні думки не давали їм скластися в єдине ціле.

Здебільшого виринали тривожні спогади – про ті моменти, коли Енн казала: «Якщо ти помреш, я помру за тобою», «Якби ти помер, не думаю, що я б це пережила».

Тоді я зрозумів, звідки було те відчуття постійного страху попри дивовижі знайомства з Саммерлендом. Десь глибоко всередині зростало передчуття, внутрішнє усвідомлення, що з нею от-от трапиться щось жахливе.

Я знав, звідки в мене були ті кошмарні видіння, у яких вона благала мене про порятунок. І знову в пам’яті спливав її наляканий погляд, коли вона зісковзує з кручі, тоне у спіненій воді басейну, падає під ударами ведмедиці, обливаючись кров’ю. Та круча, той басейн, та ведмедиця були символами мого страху за неї, не снами, а знаменнями. Вона кликала мене на допомогу, благаючи стримати її від того, що вона збиралася здійснити.

До мене долинав голос Альберта.

– Через її дитячі травми, дорослішання дітей, твою смерть…

Я не зводив з нього очей. Він щось казав про снодійні пігулки? Його думка перервалася, і він кивнув.

– Боже, – я затулив обличчя руками й спробував заплакати. Але не зміг пролити ані сльозинки. Всередині було порожньо.

– Смерть людини, з якою ми довго й тісно пов’язані, буквально залишає порожнину в житті, – казав Альберт. – Потік душевної енергії, спрямований на втрачену людину, не знаходить свого призначення.

«Навіщо він мені все це каже?» – думав я.

– Той сеанс міг теж зіграти роль, – сказав він. – Іноді такі заходи порушують душевну рівновагу.

Я підняв на нього очі, не розуміючи.

– Попри те, що казала твоя дружина, – продовжував він, – гадаю, вона все ж сподівалася, що життя після смерті існує. Гадаю, той сеанс викликав у неї певну довіру. Коли ж він виявився, з її точки зору, ілюзією, вона… – його голос змовк.

– Ти казав, що ви приглянете за нею, – нагадав йому я.

– Ми так і робили, – сказав він. – Та не можна було знати заздалегідь, що вона збиралася заподіяти.

– Тоді чому мені казали, буцімто їй призначено піти з життя у віці сімдесяти двох років?

– Тому що так їй було призначено, – відповів він. – Та попри це в її волі було обійти призначення. Ось у чому проблема, розумієш? Для кожного з нас встановлено час природної смерті, але…

– Тоді чому я тут? – запитав я. – Та автокатастрофа припала на час моєї природної смерті?

– Ймовірно, так, – відповів він. – А може, й ні. В будь- якому разі, ти не ніс відповідальності за свою смерть. Енн відповідальна за свою. А заподіяти собі смерть означає порушити закон, адже так ти не відпрацьовуєш свої життєві потреби.

Він засмучено похитав головою.

– Якби тільки люди розуміли, – промовив він. – Вони вірять, що самогубство – швидкий спосіб забутися, втекти. Це й близько не так, Крисе. Воно просто переводить людину з однієї форми існування до іншої. Ніщо не спроможне знищити дух. Самогубство лише прискореним темпом обтяжує існування в тих самих умовах, від яких ти намагався втекти. Продовження в умовах настільки болісніших…

– Де вона, Альберте? – перебив я.

– Навіть не уявляю, – відповів він. – Вбивши себе, вона лише відкинула тверду оболонку свого тіла. Те, що лишилося, як магнітом притягується до землі – але до якої саме ділянки землі, встановити неможливо. Коридор між фізичним і астральним світами, з усіма цілями та прагненнями, є безкінечний.

– Як довго вона там пробуде?

Він вагався.

– Альберте?

Він важко зітхнув.

– Допоки не настане час її природної смерті.

– Тобто?.. – я дивився на нього ошелешеним поглядом. Я не міг стримати зойку. – Двадцять чотири роки?

Він не відповів. І не треба було – я вже знав відповідь. Майже чверть століття у «нижчій сфері» – місці, про яке я раніше не смів навіть подумати – настільки глибокий страх викликало воно в мені.

Раптом у мене з’явилась надія, і я вхопився за неї.

– А хіба її ефірне тіло не помре, як померло моє?

– Не в найближчі двадцять чотири роки, – відповів він. – Воно житиме доти, доки триватиме її перебування в ефірному світі.

– Це несправедливо, – сказав я. – Карати людину, яка не при здоровому глузді.

– Крисе, це не покарання, – відповів він. – Це закон.

– Але вона, мабуть, нетямилася з горя, – не здавався я.

Він похитав головою.

– У такому разі вона не опинилася би там, де опинилася, – сказав він. – Це дуже просто. Ніхто її туди не відправляв. Її перебування там доводить, що вона зробила свідомий вибір.

– Я не можу в це повірити, – сказав я. Потім встав і пішов від нього.

Альберт піднявся й пішов слідом. Коли я зупинився й притулився до дерева, він став поруч зі мною.

– Не може бути все так погано там, де вона зараз, – спробував він підбадьорити мене. – Вона завжди намагалася жити гідно, була доброю дружиною і матір’ю, порядною людиною. І не може перебувати в стані особи, яка прожила безчесне життя. Вона лише втратила віру, тому й мала залишитися там, де є.

– Ні, – рішуче промовив я.

Він не відповів. Я відчув його збентеження і глянув на нього.

Альберт знав, що було в мене на думці, і вперше з нашої зустрічі я побачив тривогу на його обличчі.

– Крисе, ти не можеш, – сказав він мені.

– Чому?

– Ну… по-перше, я не вірю, що це можливо здійснити, – сказав він. – Я ніколи такого не бачив і не чув, щоб хтось хоча б спробував.

Холодний жах оволодів мною.

– Ніколи?

– Не на цьому рівні, – відповів він.

Я безпорадно глянув на нього. А тоді воля до спротиву повернулася, і з нею рішучість.

– Тоді я стану першим, – сказав я.

– Крисе… – він дивився на мене з глибоким занепокоєнням. – Хіба ти не розумієш? Вона там з певною метою. Якщо ти допомагатимеш, мету буде викривлено, ти…

– Я повинен, Альберте, – промовив я в розпачі. – Хіба ти не розумієш? Я не можу просто покинути її там на двадцять чотири роки. Я маю їй допомогти.

– Крисе…

– Я маю їй допомогти, – повторив я, опановуючи себе. – Хто-небудь спробує зупинити мене?

Він ухилився від відповіді.

– Крисе, навіть якщо ти знайдеш її, що, напевно, неможливо, вона подивиться тобі в обличчя і не впізнає тебе. Почує твій голос і навіть не згадає. Твоя присутність буде за межами її розуміння. Вона не лише не прийме твоєї допомоги, вона навіть не слухатиме тебе.

Я запитав знову:

– Хто-небудь спробує зупинити мене?

– Справа не в цьому, Крисе, – сказав він. – Ти уявлення не маєш про небезпеку, яка…

– Мені бай-ду-же! – сказав я. – Я хочу їй допомогти!

– Крисе, ти нічого не зможеш зробити!

Я намагався контролювати себе.

– Альберте, хіба не існує наймізернішого шансу, що моя розмова з нею матиме вплив? Що вона може, хай з найменшою долею ймовірності, дістати хоч якесь розуміння, що допоможе трохи полегшити її стан?

Він дивився на мене кілька секунд, що здалися мені вічністю, перш ніж відповісти.

– Хотів би я сказати «так», – промовив він. – Але не можу.

Я відчув, як мене тягне донизу. Силою волі я змусив себе випрямитися.

– Що ж, мушу спробувати, – заявив я. – Я спробую, Альберте. Байдуже, наскільки це небезпечно.

– Крисе, благаю, не кажи так бездумно про небезпеку, – сказав він. Ще одна зміна. Ніколи не чув в його голосі найменшого відтінку критики. Тепер почув.

Ми стояли в тиші, дивлячись одне на одного. Нарешті я заговорив.

– Ти допоможеш мені знайти її, Альберте? – спитав я. Він почав був говорити, але я перебив його: – Ти допоможеш мені, Альберте? Благаю!

І знову тиша. Нарешті він відповів.

– Я спробую, – сказав він. – Не вірю, що це можливо, але… – він підняв руку, закликаючи мене мовчати. – Я спробую, Крисе, – сказав він.

* * *

Час, примножуючи муки, повертався в моє життя. Я чекав за стінами міської будівлі, нетерпляче крокуючи з місця на місце. Альберт був усередині й намагався встановити зв’язок з Енн. Він неодноразово попереджав мене, що я, швидше за все, буду розчарований. Ще ніколи на його пам’яті не вдавалося встановити успішний зв’язок з кимось із нижчої сфери. Певні люди могли здійснити подорож туди, і Альберт був один з них. Однак визначати заздалегідь місцезнаходження окремих осіб вони не могли, оскільки всі мешканці нижчої сфери були замкнені у собі й тим відрізані від спілкування.

Лише якщо вони просили про допомогу…

Я важко опустився на лаву, адже втома – відчуття внутрішньої ваги – повернулась до мене знов. Я заплющив очі й молився, щоб Альберт якимось чином знайшов її.

Мою Енн.

Щойно я подумки промовив її ім’я, в мене перед очима постало видіння: ніч, ми двоє сидимо на ліжку, моя рука навколо її плечей. Ми дивимось телевізор.

Вона знову заснула. Здавалося, вона завжди засинала, коли я обіймав її, тримаючи її голову в себе на грудях. Я ніколи не будив її і цього разу не став. Як завжди, сидів нерухомо і, забувши про телевізор, неодривно дивився на її обличчя. І, як завжди, сльози повільно застилали мені очі. І не мали значення ані сивина в її волоссі, ані вікові зморшки. Завжди уві сні її обличчя зберігало той по-дитячому довірливий вираз.

Принаймні, коли я обіймав її.

Вона, як завжди, стискала мою руку. Час від часу її пальці смикалися. Моя рука затерпла від її стискання, але я не виривався. Нехай краще терпне рука, ніж я розбуджу її. Тож я сидів нерухомо, дивлячись на її обличчя уві сні й думаючи про те, як сильно я кохаю цю милу, дорогу дитину-жінку, що притуляється до мене.

– Крисе?

Я стрепенувся й розплющив очі. Переді мною стояв Альберт. Похапцем підвівшись, я очікувально глянув на нього.

Він похитав головою.

Спочатку я відмовився вірити.

– Має бути якийсь спосіб, – наполягав я.

– З нею немає зв’язку, – відповідав Альберт. – Вона не просить про допомогу, тому що не вірить в її існування.

– Але…

– Їм не вдалося знайти її, Крисе, – сказав він. – Вони перебрали всі можливі способи. Пробач.

Дійшовши до найближчого струмку, я сів на березі й став дивитись у стрімку кришталеву воду.

Альберт сів поряд зі мною та поплескав по спині.

– Мені справді шкода, – сказав він.

– Дякую, що спробував, – прошепотів я.

– Але одну річ я таки з’ясував, – сказав він.

Я швидко глянув на нього.

– Ваші почуття одне до одного такі сильні тому, що ви – споріднені душі.

Я не знав, як сприймати це, як реагувати. Звичайно, я чув цю фразу, але в найбанальнішому контексті – в контексті тривіальних віршів та пісень.

– Буквально це означає, – продовжував Альберт, – що ви обоє перебуваєте на одній хвилі, ваші душі вібрують в унісон.

Реакція все не приходила. Що за користь у цьому відкритті, якщо воно не допоможе Енн?

– Ось чому ти так швидко закохався в неї, коли зустрів на пляжі того дня, – вів далі Альберт. – Твоя душа святкувала возз’єднання з її душею.

Я лише дивився на нього. Чомусь ця новина мене не здивувала. Ніколи в житті я не був забобонним, але завжди наполягав у розмовах з Енн, що наша зустріч не була випадковістю.

І все одно, навіщо мені знати все це?

– Ось чому після смерті ти так сильно прагнув бути з нею, – сказав Альберт. – І чому ти не припиняв…

– То ось чому вона прагнула цього так сильно? – спитав я. – Вона мала покінчити з собою, аби приєднатися до мене. Досягти знов цього унісону.

– Ні, – Альберт похитав головою. – Вона зробила це не для того, щоб приєднатися до тебе. Як вона могла, якщо не вірила у таку можливість?

Він знову похитав головою.

– Ні, вона вбила себе, щоб покласти кінець власному існуванню, Крисе. Як, на її думку, обірвалося й твоє.

– Щоб покласти край власному болю, Альберте.

– Гаразд, болю, – погодився той. – Але вона не мала права приймати таке рішення. Хіба не розумієш?

– Я знаю, що вона страждала. Це все, що я знаю.

Він зітхнув.

– Це закон, Крисе, повір мені на слово. Ніхто не має права…

– Навіщо мені знати все це, якщо воно не допоможе її знайти? – засмучено перебив я.

– Тому що, – сказав він, – оскільки ви є спорідненими душами, я уповноважений і далі допомагати тобі, попри всі мої застереження.

Я дивився на нього, збентежений.

– Якщо її не знайти… – я безпорадно замовк, вражений раптовим видінням: ми двоє, наче потойбічні летючі голландці, приречені навіки скитатися в пошуках Енн. Чи це він мав на увазі?

– Лишився єдиний шлях, – він поклав руки мені на плечі. – Єдина прикра можливість.

Втратити Енн назавжди

Відчуття дежавю може набувати зловісного відтінку, залежно від того, в який момент життя трапляється. Зараз це було відчуття холодного всепоглинаючого гніту, з яким я простував крізь туман до будівлі попереду. Забери від мене цей темний нескінченний кошмар – пригадав я свою мовчазну молитву.

Зараз усе повторювалося.

Як тоді, лави були переповнені людьми. Як тоді, їхні силуети були сірі й безлиці. Як тоді, я брів центральним проходом, намагаючись зрозуміти, навіщо я тут. Я не знав, що це за церква. Знав лише, що цього разу не чую ридань Енн, адже Енн померла.

Вони сиділи в першому ряду, близько одне до одного. Побачивши їх, я скрикнув у розпачі впізнавання. Я чітко бачив їхні обличчя, бліді й змарнілі від горя, сльози в їхніх очах, доріжки сліз на щоках.

Разом з емоціями прийшло забуття. Не подумавши, я посунув до них і спробував обійняти. Тієї ж миті я збагнув, що вони не підозрюють про мою присутність і дивляться просто в бік кафедри. Мука, яку я пережив на власному похованні, тепер повернулась до мене, помножена вдвічі, адже я знав, що ховають Енн.

Раптом у мене з’явилася думка, і я озирнувся.

Я був спостерігачем на власному похороні. Чи можна припустити…

– Ні, Крисе, – сказав Альберт. – Її тут немає.

Я намагався не дивитися на дітей – не міг винести скорботи на їх обличчях, знаючи, що тепер вони самі.

– Цю жінку любили у багатьох відношеннях, – почув я розспівану промову.

Я глянув у бік вівтаря і побачив розмиту фігуру священика, що виголошувала надгробне слово.

«Хто він?» – здивувався я. Особисто я не був з ним знайомим. Він не був знайомим з Енн. Як він міг говорити про неї так, ніби знав її?

– Як дружину і матір, друга й товариша. Її любили чоловік Кристофер і діти, Луїза й Марі, Ричард і Йєн.

Вкрай пригнічений, я відвернувся від нього. Яке він має право так казати?

Думка розтанула безслідно, щойно я побачив, чим займається Альберт.

Той стояв перед Ричардом, простягнувши праву руку до його голови, ніби даруючи моєму синові безмовне благословення.

– Що ти робиш? – спитав я.

Без жодного слова він підняв ліву руку, і я зрозумів, що він хоче тиші. Я здивовано спостерігав за ним. За кілька секунд він облишив Ричарда і встав перед Марі, так само поклавши руку їй на голову. На мить те, як вона дивилася крізь його щільне (для мого зору) тіло, не бачачи його перед собою, вразило мене своєю гротескністю. Я знову з цікавістю подумав, що ж робить Альберт.

Тоді я знову відвернувся – надто боляче було дивитись на Марі.

Як же я не помітив цього одразу? Відчуття хворобливого розпачу огортало мене на шляху до труни. Дякувати Богу, вона закрита, подумав я. Принаймні, діти не змушені споглядати її.

Раптом у мене виникла інша думка. Я згадав, як на моєму похороні Альберт казав, що я можу зазирнути до труни, якщо спробую. Чи так само було і зараз? Відчай зростав. Ні, подумав я. Не хочу бачити її у такий спосіб. Вона справжня була десь в іншому місці. Навіщо дивитись на оболонку?

Я примусив себе відвернутися від труни. Натомість заплющив очі й почав молитися за Енн. Допоможи їй знайти мир, будь ласка, дай їй розраду.

Мій погляд сам собою повернувся до дітей. І знову мені стало нестерпно боляче від погляду на них. Будь ласка, завершуй, подумки благав я Альберта. Я довше цього не винесу – дивитися на вбиті горем обличчя моїх дітей, не в змозі втішити їх, не в змозі хоч якось до них догукатися.

Альберт тримав руку на голові Йєна. Раптом він обернувся, на його губах промайнула посмішка.

– Ти маєш дякувати за свого Йєна, – сказав він.

– Я вдячний за них усіх, – відповів я, не зрозумівши.

– Звісно, – сказав він. – Але річ у тому, що молитва Йєна може допомогти нам знайти твою дружину.

* * *

Ми йшли, прямуючи до межі Саммерленду. Ми могли б дістатися туди силою думки, але, як пояснив Альберт, стрес від того, що я так різко покидаю цей край, мав завдати мені неприємних відчуттів.

– Зрозумій же, – казав він, – Йєнова молитва не є прямою стежкою до Енн. Вона лише вказує нам шлях. Знайти її буде непросто.

– Але не неможливо, – відповів я.

Він кивнув:

– Не неможливо.

І знову молитва Йєна, подумав я, згадавши, як він уже допоміг мені одного разу.

– Він наче розуміє, – сказав Альберт. – Мабуть, не свідомо, але десь глибоко в душі. Це те, на що я сподівався. Коли жоден з твоїх дітей не молився (не тому, що вони недостатньо люблять свою матір, а тому, що вважають молитви лицемірством), я гадав, що нашу справу програно, – і так би й сталося, попри всю твою рішучість. Але потім я встановив контакт з розумом твого молодшого сина, і надія відродилася.

– Скільки часу знадобиться, аби знайти її? – спитав я.

– Ти повинен зрозуміти, – відповів він. – Ми можемо ніколи її не знайти. В нас є лише загальний орієнтир, а не детально описаний маршрут.

Я поборов паніку й кивнув.

– Розумію, – сказав я. – Але поквапимось.

Альберт зупинився. Ми йшли повз великий красивий парк, обнесений високим залізним парканом, – видовище цілком аномальне.

– Крисе, ходімо туди зі мною, – сказав він. – Перш ніж ми продовжимо, я маю дещо сказати.

Я хотів йти якомога швидше, а не зупинятись і слухати. Але наполегливість у його голосі не залишала мені вибору, тож я рушив поряд з ним крізь ворота до парку, проминаючи декоративний ставок. Я помітив, що риби в ньому немає і що ґрунт навколо виглядає дещо бруднуватим.

Також цієї миті я помітив, що дерев і чагарників було мало, і не те щоб негарних, але тут і близько не було того розмаю, що я бачив скрізь у Саммерленді. Та й серед трави траплялися голі ділянки.

У парку я побачив людей, частина з яких прогулювалися, решта сиділи на лавах. На жодному не було мантії, натомість усі вони були вдягнені в модну земну одежу. Ці люди виглядали не дуже задоволеними й трималися з напускною гордістю. Ті, що сиділи на лавах, здавались напруженими, обличчя їхні застигли. На кого б я не глянув, усі мали демонстративно безжурний вигляд. Жоден не розмовляв.

Я вже хотів спитати про них, коли ми досягли лави, яку – дивно, як на мене, – не зайвим було б пофарбувати. Альберт жестом вказав на неї й запросив мене сісти.

Я сів, він зайняв місце поряд зі мною.

– Я веду тебе до межі Саммерленду з двох причин, – почав він. – Перша – це, як я вже казав, дати твоєму організму потроху налаштуватись на досить неприємні зміни в оточенні. Друга – дати тобі знову звикнути до ходьби як до основного засобу пересування. Щойно ми покинемо Саммерленд, ми потрапимо до умов більш грубого середовища і втратимо здатність переміщуватися силою думки.

Я дивився на нього з цікавістю. Невже він зупинився, аби розповісти мені ось це?

– Здебільшого так, – продовжив він, відповідаючи на моє запитання. – Хочу звернути твою увагу на серйозну небезпеку, якої ти зазнаєш під час нашої подорожі нижчою сферою. Тебе схвилював наш візит на похорон твоєї дружини. Та це ніщо порівняно з тим, що ти скоро відчуєш. Під час похорону ми тримались на відстані від впливів того рівня. У нижчій сфері нам фактично доведеться відчути ці впливи на собі, аби діяти. Я можу захистити тебе певною мірою, але ти маєш бути готовим до навали, що спіткає тебе, – усіх негативних емоцій, які ти покинув за межами Саммерленду.

– Ти повинен також бути готовий побачити деякі жахливі видовища. Як я вже казав, шлях до Енн не є прямий. Можливо, нам доведеться перетнути страшні місця. Я хочу, аби ти зрозумів це зараз. Якщо відчуваєш, що не готовий з цим зіткнутися…

– Мені байдуже, з чим я маю зіткнутися, – сказав я.

Він мовчки подивився на мене, вочевидь гадаючи, чи маю я хоч найменше уявлення про те, що він розповідає мені.

– Дуже добре, – сказав він нарешті. – Припускаю, в тебе вистачить сил боротися з тим, що на тебе чекає. І попереджаю, навіть наголошую на тій небезпеці, яка загрожуватиме тобі, якщо і коли ми все ж таки знайдемо Енн.

Зізнаюся, що тієї миті я злякався.

– Її пошуки можуть містити чимало страшних загроз, – вів далі він. – Але то лише зовнішні загрози. Якщо ми знайдемо Енн і ти спробуєш їй допомогти, тебе спіткає загроза внутрішня. Повернувшись до рівня примітивного розвитку, ти опинишся під його впливом. Знизивши власну вібрацію до земної, ти більше не зможеш міркувати чітко, але зазнаєш того ж сум’яття думок, в якому постійно живе твоя дружина. У такому послабленому стані ти ризикуєш не лише змарнувати докладені заради неї зусилля – ти легко можеш зазнати такої шкоди, що перетворишся на в’язня нижчого світу, як і вона.

Альберт поклав руку мені на плече і міцно стиснув його.

– Тоді ти втратиш все, що здобув, – сказав він. – Не лише Енн, а й самого себе.

Тривога стрімким потоком захлеснула мене, і я не зміг відповісти.

– Ти можеш повернутись туди, де був, – запропонував Альберт. – Якщо чесно, мені було б набагато легше, якби ти так і зробив. Тоді лише доведеться чекати на неї двадцять чотири роки, що для тебе швидко пролетять. Вирушаючи туди, ти ризикуєш втратити її на значно довший час.

Я заплющив очі, почуваючись наляканим і слабким.

«Я не повинен залишати її там, – думав я. – Я маю їй допомогти».

І все ж мені було страшно – і небезпідставно, враховуючи те, що сказав Альберт. Що, як мені бракує сил? Хіба не краще було би перечекати ці двадцять чотири роки, знаючи напевне, що ми знову будемо разом? Хіба це не безкінечно краще за спробу допомогти зараз, можливо, ризикнувши втратити Енн назавжди?

Всередині нижчої сфери

– Джентльмени?

Почувши чоловічий голос, я розплющив очі.

Він стояв перед лавою і звертався до нас.

– Боюся, ви маєте піти, – сказав він. – Це приватний парк.

Я ошелешено глянув на нього. Приватний парк у Саммерленді? Я почав був говорити, але Альберт обірвав мене.

– Звичайно, – сказав він. – Ми про це не подумали.

– Все гаразд, – відповів чоловік. Він був середнього віку, вишукано вдягнений і чепурний. – Якщо ви підете зараз же, – вів далі він, – подальшої розмови не знадобиться.

– Цієї ж миті, – погодився Альберт, підводячись із лави.

Я дивився на нього, не розуміючи, що відбувається. Без жодного слова дозволити цьому чоловікові виставити нас із парку в Саммерленді – це було на нього не схоже. Я зупинився і спробував заговорити знову, але Альберт взяв мене за руку і прошепотів:

– Не зважай.

Чоловік з виразом чемного відсторонення дивився, як ми прямуємо до воріт.

– Що це таке? – спитав я.

– Марно сперечатися з ним, – сказав мені Альберт. – Він не зрозуміє. Люди тут перебувають у дивному становищі. В житті вони нікому не заподіяли суттєвої шкоди й не творять її тут, звідси відносна приємність їхнього оточення.

– З іншого боку, не можна ніяк пробитися крізь мушлі їхнього зарозуміння. Вони живуть обмеженим життям, втім, вірячи, що воно цілком відповідає їхньому класу.

– Вони гадають, що мешкають у «вишуканому» місці, бачиш – у місці, доступ до якого мають лише люди їхнього суспільного стану. Вони не уявляють, що тут, в Саммерленді, немає каст і угрупувань. Вони перебувають в ілюзії класової вищості, і ніякими словами на це не вплинути.

Я хитав головою, покидаючи парк.

– Абсурд, – сказав я.

– Це ніщо порівняно з тим, що чекає на тебе попереду.

Деякий час ми йшли в тиші. Якось я відчував, що ми не рухаємось до межі Саммерленду, а йдемо по колу. Так Альберт давав мені час прийняти рішення.

Нарешті я зібрався з думками.

– Оскільки це мій ризик, не Енн, – сказав я, – я хочу йти далі. Їй можна лише допомогти.

– Якщо не враховувати, – нагадав він, – що в разі твого ув’язнення в ефірному світі ваше возз’єднання може бути відкладене… – він замовк, і я зрозумів, що він ледь не прохопився, як надовго наше возз’єднання може бути відкладене. На сотню років? На тисячу? Мною знову заволодів страх. Чи не була ця спроба звичайною дурістю? Чи не краще почекати двадцять чотири роки, ніж…

Рішення прийшло. Я думав про Енн, одну, ув’язнену в бозна-якому жахливому місці на чверть століття. Я не міг допустити цього й не спробувати допомогти.

Не міг.

– Добре, – сказав Альберт, знаючи мій вибір одразу, як я його зробив. – Тоді підемо. І ще: я захоплююсь твоєю відданістю, Крисе. Ти можеш не усвідомлювати цього, але те, що ти збираєшся робити, – дуже сміливий вчинок.

Я не відповів, але, крокуючи далі, усвідомив, що напрямок нашого руху дещо змінився і ми знову йдемо до межі Саммерленду.

Попереду я побачив маленьку церкву.

Як і парк, вона не була негарною, але їй бракувало досконалості, властивої всьому, що я бачив у Саммерленді раніше. Вона була тьмяно-коричневого кольору, цегляна кладка її осипалася й поблякла. Коли ми наблизилися, я почув, як співає паства.

«Втомлений землею, від гріхів смутний, до небес здіймаю спраглий погляд мій».

Я здивовано глянув на Альберта.

– Але ж вони тут, – сказав я.

– Вони цього не знають, – відповів він. – Тож і проводять час, співаючи тужливі гімни й слухаючи тужливі проповіді.

Як відчув, як у душу знову вторгається неспокій. Якщо це можливо в самому Саммерленді, що ж буде, коли ми повністю покинемо цю сферу?

* * *

Альберт зупинився.

Перед нами простягалася кам’яниста дорога, крізь яку деінде пробивалася трава, суха й зів’яла.

– Зараз нам краще перевдягнутися, – сказав він. – І взутися.

Я хотів спитати навіщо, але знав, що він не запропонував би цього без необхідності. Я зосередився на перевдяганні. Цього разу було відчуття, ніби метелики над моєю шкірою пурхають повільніше, наче це вимагає зусиль. Я глянув униз і здригнувся, побачивши на собі той самий одяг, у якому був у ніч автокатастрофи.

Я перевів очі на Альберта. На ньому були блакитні штани, така ж сорочка і бежева куртка.

– Одяг, що був на мені, коли мене забрали до лікарні, – пояснив він.

Я мимоволі скривився, почувши це.

– І тепер весь час так і буде? – спитав я. Горлом відчув повітря – воно було рідким і зернистим.

– Треба починати звикати до змін у середовищі, – сказав він. – Уяви себе таким, яким міг би існувати тут, не відчуваючи дискомфорту.

Я спробував, і нарешті в мене виникло відчуття, ніби я товщаю. Відчуття було легким, але чітким. Структура моєї плоті набула суттєвої щільності, повітря входило з диханням. Але наскільки ж інакше почувались мої легені – вже ніякої свіжості й кришталевої чистоти. Повітря було важким. Воно лише підтримувало мою життєдіяльність, і все.

Ідучи, я озирав сільську місцевість – якщо тільки те, що я бачив, можна так назвати. Ніякого мальовничого пейзажу навколо, лише безплідна земля, зів’яла трава, хирляві, позбавлені листя дерева, жодної ознаки води. І жодних будинків, що не надто мене здивувало.

«І хто б тут оселився з доброї волі?» – подумав я.

– Ти побачиш тих, хто – з доброї волі – оселяється в місцях настільки моторошних, що це порівняно з ними – взірець краси, – сказав Альберт.

Я зробив зусилля, аби не здригнутися.

– Ти намагаєшся відмовити мене? – спитав я.

– Приготуйся, – сказав він. – Що б я не казав, навіть так ти не зможеш уявити собі все, що змушений будеш побачити.

Я знову зібрався був знову спитати його і знову передумав. Він знав щось, а я ні. І краще було не гаяти сил на суперечки, піддаючи сумніву його слова. Вони були потрібні мені для зустрічі з тим, що чекало попереду.

А просто перед нами лежав пустельний безлюдний простір. З кожним кроком земля під ногами ставала все менш і менш пружною, і я помітив зазубрені тріщини на дорозі. Не було жодного вітерцю, повітря стояло нерухоме й важке, стаючи дедалі холодніше, поки ми просувалися вперед. Чи, може, назад?

– Мені лише здається, що знову темнішає? – спитав я.

– Ні, – відповів він тихо. Мені здалося, що тон його голосу змінюється на нижчий, як змінювався і вигляд землі, з кожним моментом відчуженішої. – От тільки темнішає не для того, щоб дати тобі відпочити. Темно стає, бо ми впритул наблизилися до нижчої сфери – яку також називають темною сферою.

Попереду був чоловік. Він стояв, байдуже спостерігаючи наше наближення. Я вирішив, що це хтось, хто з якихось невідомих причин обрав жити тут.

Я помилявся.

– Звідси починається нижча сфера, – сказав він нам. – Цікавим тут не місце.

– Я тут, щоб декому допомогти, – відповів я.

Чоловік подивився на Альберта, який кивнув і сказав:

– Це так.

– Ви не йдете туди, щоб просто подивитися, – попереджувальним тоном сказав він.

– Ні, – відповів Альберт. – Ми шукаємо дружину цього чоловіка, аби спробувати їй допомогти.

Сторож кивнув і поклав руки нам на плечі.

– Тоді йдіть з Богом, – сказав він. – І будьте пильними весь час. Будьте насторожі.

Альберт знову кивнув, і чоловік прибрав руки з наших плечей.

Тієї ж миті, коли ми перетнули кордон, я відчув себе ніяково, пригнічено, мене сповнило майже нездоланне бажання розвернутися і втекти до безпечнішого місця. Довелося опанувати себе, щоб не відступити.

– Скажи мені, якщо захочеш повернутися, – сказав Альберт. Чи він почув мої думки, чи просто було очевидно, що я думав у той момент?

– Гаразд, – сказав я.

– Коли б ти це не відчув, – додав він.

Тоді я зрозумів, що він більше не має доступу до моїх думок.

– Тепер ми маємо говорити вголос, так? – промовив я.

– Так, – відповів Альберт. Незвично було бачити, як його губи знову рухаються. Чомусь це видовище більше, ніж будь-що з баченого й відчутого, переконало мене, що ми в нижчій сфері.

То що ж я бачив? Майже нічого, Роберте. Ми йшли крізь безбарвний пейзаж. Похмуре небо зливалося з землею такою мірою, що здавалося, ніби ми пробираємось крізь суцільну сірість.

– Тут немає ніякої природи? – спитав я.

– Нічого постійного, – відповів він. – Усе, що ти можеш побачити: дерево, кущ, скеля – лише уявна форма, створена кимось на цьому рівні. Загальний вигляд відбиває колективний внутрішній світ місцевих мешканців.

– Оце їхній колективний внутрішній світ? – здивувався я. – Беззвучний, безбарвний. Неживий.

– Це він, – відповів Альберт.

– І ти тут працюєш? – я був вражений, що хтось, маючи вибір, обирає працювати в такому непривітному місці.

– Це ще нічого, – тільки й відповів він.

Я не помилився у своїх спостереженнях. Його голос був тихішим, ніж у Саммерленді. Млява атмосфера цього місця негативно вплинула на його мовлення. Цікаво, як же тоді звучав мій голос?

– Стає холодно, – зауважив я.

– Уяви тепло навколо себе, – порадив Альберт.

Я спробував і поступово переконався, що холод зробився менш суворим.

– Краще? – спитав Альберт.

Я відповів, що краще.

– Але пам’ятай, – нагадав він мені, – подальше просування вимагатиме все більшої адаптивної концентрації, аби ти міг пристосуватись до впливу оточення. Концентрації, якою тобі буде все важче керувати.

Я неспокійно озирнувся навколо.

– Стає темно, – сказав я.

– Уяви світло навколо себе, – порадив Альберт.

«Уявити світло?» – подумав я. Спробував, хоча й не розумів, як це може допомогти.

Але допомогло. Потроху тіні, що обступили нас, почали світлішати.

– Як це діє? – спитав я.

– Світло тут можна отримати виключно впливом думки на атмосферу, – відповів він. – «Хай буде світло» – це більше, ніж просто фраза. Ті, хто потрапляє до цієї сфери, не досягнувши певного розвитку, почуваються «в темряві» в буквальному сенсі цього слова. Їхня свідомість ще не розвинена настільки, щоб продукувати достатньо світла, аби бачити.

– І через це вони не можуть піднятися вище? – спитав я, з тривогою думаючи про Енн. – Бо насправді не можуть знайти свій шлях?

– Частково, може, й так, – сказав він. – Втім, якби очима вони й бачили, їхні організми непридатні до існування у вищій сфері. Повітря, наприклад, здасться їм таким розрідженим, що нестерпно буде дихати, якщо взагалі можливо.

Я обвів поглядом нескінченну голу місцевість.

– Це можна було б назвати – Вінтерленд, Край вічної зими, – промовив я, засмучений видовищем.

– Можна, – погодився він. – От тільки спогади про зиму на землі здебільшого приємні. Тут нічого приємного немає.

– Твоя робота тут… успішна? – спитав я.

Він зітхнув, і, глянувши на нього крізь присмерк, я помітив журбу. Ніколи раніше не бачив цього виразу на його обличчі.

– Ти знаєш з особистого досвіду, як важко змусити людей на землі повірити у потойбічне життя, – сказав він. – Тут набагато важче. Прийом, який я тут отримую, схожий на той, на який наштовхується наївний служитель церкви у найнікчемнішому гетто. Мої слова зустрічали глузливим сміхом, грубими жартами, словесними образами будь-якого ґатунку. Неважко зрозуміти, чому так багато жителів цієї сфери мешкали тут століттями.

Я подивився на нього з таким сумом, що він здивувався, а тоді, зрозумівши, що сказав, одразу ж розкаявся. Навіть він втрачав чутливість у цьому місці.

– Вибач, Крисе, – сказав він. – Я не мав на увазі, що Енн пробуде тут так довго. Як довго, я тобі казав.

Він знову зітхнув.

– Ти бачиш, що я маю на увазі, коли кажу, що атмосфера цього місця шкодить мисленню. Попри те, у що я вірю, я вже дозволив їй вплинути на мої переконання. Звичайно ж, головна правда полягає в тому, що будь-яка душа зрештою підноситься. Я ніколи не чув, щоб чийсь дух залишався відлученим навіки, байдуже, наскільки злий. А твоя Енн далека від зла. Я лише хотів сказати, що існують заблудлі душі, для яких час перебування тут сягає – принаймні, так їм здається – вічності.

Більше він нічого не сказав, і я не наполягав на тому. Мені не хотілося думати про Енн, замкнену тут на безкінечний проміжок часу, або про себе, ув’язненого всередині нижчої сфери.

Впустити в себе темні думки

У повітрі висів важкий сморід, що можна було описати як запах тління.

Попереду простиралася місцевість, заповнена хаотично розкиданими хатками. Я сказав би – селище, але не бачив жодного ладу в цьому скупченні бараків і халуп.

– А це що за місце? – спитав я.

– Тут мешкають люди, однакові за сутністю, – промовив Альберт.

– Вона ж не… – почав я, але не зміг завершити. Надто страшною була здогадка, аби промовляти її вголос.

– Я так не думаю, – відповів Альберт.

«Дякувати Богу», – ледь не вихопилося в мене, коли я збагнув, що Енн може перебувати у значно гіршому місці. Я опирався думці, але ніяк не міг витіснити її з голови. Я знав, що це несправедливо щодо неї, але нічого не міг вдіяти – згубний вплив цієї місцини відчутно відбивався на моїй свідомості.

Без жодного звуку наближалися ми до купи безладно натканих дров’яних хижок. Все, що я чув, – це лише човгання наших чобіт по сірій крем’янистій землі.

Трохи праворуч я побачив кількох людей. Частина з них безцільно блукали, інші нерухомо стояли на місці. Усі були вдягнені у старе занедбане вбрання. Ким вони були? – гадав собі я. Що вони зробили – чи не зробили, – через що мали опинитися тут?

Ми наблизились на кілька метрів до групи людей, чоловіків і жінок. Хоча Альберт і запевняв, що, на його думку, Енн тут не було, я став уважно роздивлятися жінок. Жоден навіть не глянув у наш бік.

– Вони бачать нас? – спитав я.

– Ми їх не цікавимо, – відповів Альберт. – Усіх їх поглинули власні турботи.

Я побачив людей, що сиділи на кам’яних брилах, і з подивом зрозумів, що ті брили є витворами їхніх уяв. Вони сиділи, похнюпивши голови, безвільно опустивши руки, дивлячись у землю, непорушні у своїй самотності. Я знав, що, коли не глухі, вони нас чують, але жоден не виказав, що помічає нашу присутність.

І знову я впіймав себе на тому, що роздивляюсь жінок.

«Припини! – подумки обірвав я себе. – Її тут немає».

Але ж Альберт цього не казав! – осяйнуло мене. Він лише казав, що не знає.

«Чи таке можливо?» – думав я, придивляючись пильніше.

Ми були так близько від кількох людей, що, незважаючи на темряву, я зміг роздивитися їхні риси.

Від цього видовища мені відібрало подих.

– Звикай, – промовив Альберт. – Буде й гірше.

У його голосі майже не було співчуття. Я швидко глянув на нього, смутно гадаючи, чи це місце так на нього вплинуло. Якщо навіть він не здатен опиратися впливу, на що можу сподіватись я?

З тремтінням я озирнувся на людей. Енн не могла бути тут. Просто не могла.

Риси людей, чоловіків і жінок, були гіпертрофовані, як при гігантизмі. Вже не обличчя, а якісь роздуті карикатури.

Попри власне рішення я пильно роздивлявся жінок. Чи оте спотворене обличчя – не Енн?

Я відігнав цю думку. Ні! Її тут немає!

– Вона ж не тут, правда? – благальним тоном спитав я кілька секунд потому, вже ні в чому не впевнений.

– Ні, – прошепотів він, і я зробив довгий глибокий видих.

Ми пройшли повз молодика, який лежав на землі в драному й замурзаному одязі. Спочатку мені здалося, що він дивиться на нас, але з виразу очей я збагнув, що він повністю зосереджений на власних думках. Це був погляд людини, що замкнулася у своєму відчаї.

Я ковтнув, глянувши на його розгублене обличчя.

Відчув, як смердюче повітря стікає горлом, наче холодний клей.

– Чому вони такі? – спитав я, болісно скривившись від вигляду цих нещасних.

– Зовнішність людини деградує разом з її свідомістю, – відповів Альберт. – Те ж саме трапляється на землі, людські обличчя змінюються протягом деякого часу, слідом за їхніми діями й думками. Це лише логічне – хоча й жахливе – продовження процесу.

– На вигляд вони такі страшні, – сказав я.

– Вони і є страшні, – відповів він. – Страшні у своєму захопленні власними персонами.

– Вони завжди були… є такими гидкими? – спитав я.

Він вагався перед тим, як відповісти. Нарешті вимовив:

– Спробуй зрозуміти, Крисе, коли я кажу, що це ніщо в порівнянні з тим, що лежить попереду. Люди, яких ти бачиш, можуть бути невинуваті у по-справжньому страшних гріхах. Та навіть незначна провина набуває страшнішого вигляду в оточенні людей з такими самими провинами. Кожна людина примножує й підсилює вади інших. На землі кажуть: «Біда не приходить одна». Правильно було би: «Гірша біда, коли вона не одна».

– Як бачиш, тут немає рівноваги. Всюди суцільні недоліки, тож цей зворотний розвиток сам себе прискорює, спричиняючи все більший розлад. Це рівень крайнощів – а навіть менше зло, доведене до крайнощів, здатне зробити умови проживання нестерпними. Ти бачиш їхні аури?

Досі я не помічав їх через брак світла, але тепер, коли він звернув на це мою увагу, побачив. Там були лише мутнуваті відтінки коричневого й сірого, гнітючі брудні кольори.

– Тож усі ці люди однакові, – підсумував я.

– За великим рахунком, так, – відповів Альберт. – У цьому полягає одне з проклять цього світу. Тут не існує злагоди між людьми. Усі вони однакові за сутністю, але ніколи не знайдуть між собою друзів – лише довіку споглядатимуть відображення власних вад.

Раптом він обернувся праворуч. Я глянув у тому ж напрямку і побачив перший відносно швидкий рух у цьому місці – незграбне шкутильгання чоловіка, що поспішав сховатись за хатку.

– Марку! – гукнув Альберт.

Я глянув на нього, приголомшений. Він знав того чоловіка?

Альберт сумно зітхнув – невідомий залишався поза зором.

– Тепер він завжди тікає від мене, – сказав він.

– Ти знаєш його?

– Я працював із ним довгий, довгий час, – відповів він. – Були часи, коли я гадав, що в нього майже вийшло. Переконував його, що він не в’язень, а сам довів себе до такого стану. – Альберт похитав головою. – Але він не вірить.

– Хто він? – спитав я.

– Бізнесмен, – відповів Альберт. – Людина, що за життя не переймалася нічим, окрім здобуття капіталу. Він майже не приділяв часу друзям та родині. Вдень і вночі, сім днів на тиждень, п’ятдесят два тижні на рік він думав лише про грошовий зиск.

– А тепер він почувається зрадженим. Він гадав, що заслуговує на винагороду за все, що зробив. «Я працював, як чортів кінь» – от його постійний рефрен. Що б я не казав, він повторює те саме. Так, наче його цілковита одержимість прибутками сама себе виправдовує. Наче більше ніякої відповідальності в нього немає, ні перед ким і ні за що. Рідкісні внески у ту чи іншу благодійну справу переконали його у власній щедрості.

– Пам’ятаєш Марлі з його ланцюгами? – нагадав Альберт. – Доречне порівняння. Марк теж обтяжений ланцюгами. Він їх просто не бачить.

Я подивився ліворуч і завмер, охоплений тривогою. Я побачив жінку, настільки разюче схожу на Енн, що був упевнений – це вона. І рвонувся до неї.

Альберт втримав мене.

– Це не Енн, – сказав він.

– Але… – я виривався від нього.

– Не дозволяй своєму прагненню до Енн засліпити тебе настільки, щоб бачити її там, де немає, – застеріг він.

Із подивом я глянув на нього, а тоді став знову розвертатися до жінки. Вона таки схожа на Енн, сказав я собі.

Я дивився на неї. Справжньої схожості було мало. Я моргнув і придивився уважніше. Ніколи в житті не страждав на галюцинації. Чи це почалося зараз?

Я не зводив з неї очей. Вода сиділа, знітившись, на землі, вкрита з голови до ніг сіткою з тонких чорних ниток. Вона не рухалась, а просто дивилася перед собою неживими очима. Ці слова беру назад. Як і молодик, вона зазирала всередину себе, вдивляючись у темряву власної душі.

– Вона не може розірвати ті нитки? – спитав я.

– Найменшим зусиллям, – відповів Альберт. – Річ у тому, що вона не вірить у таку можливість, а розум – це все. На землі, я переконаний, її життя було суцільним розчаруванням, сповненим почуття жалощів до себе. Тут же це почуття роздулося до міри, у якій ти й бачиш його тепер.

– Я гадав, що вона схожа на Енн, – присоромлено сказав я.

– Пам’ятай, що казав той чоловік, – нагадав мені Альберт. – Увесь час будь насторожі.

Я востаннє глянув на жінку, ідучи геть. Ця жінка зовсім не скидалася на Енн. І все ж вона пробудила в мені цікавість. Чи була Енн у такому ж становищі, ув’язнена в такому ж місці? Ця думка не давала мені спокою.

Ми продовжили наш шлях крізь тихе безформне селище, повз його жалюгідне німе населення. Я був такий виснажений, що на мене нахлинули спогади про втому, яку я відчув одразу після смерті. Не маючи сил на інше, я впіймав себе на тому, що сутулюся на ходу, набуваючи тієї ж осанки, що й деякі люди навколо.

Альберт взяв мене за плече і змусив випрямитися.

– Не дозволяй собі втягнутись у це, інакше ми ніколи не знайдемо Енн, – застеріг він. – Ми лише починаємо.

Я змусив себе йти прямо, зосередившись на боротьбі з втомою. Це миттєво допомогло.

– Пильнуй, – повторив Альберт слова сторожа.

– Вибач, – відповів я.

Хвиля смутку оповила мене. Альберт мав рацію. Ми лише починали. Якщо вже тепер я був такий вразливий, як міг сподіватися досягнути…

– Ти знову сутулишся, – попередив Альберт.

Боже ж мій, подумав я. Це сталося так швидко. Найменша думка вражала мене. Але я опиратимусь, поклявся я. Не дозволю собі піддатися темному вмовлянню цієї сфери.

– Впливове місце, – прошепотів я.

– Лише якщо дозволити йому впливати на себе, – відповів Альберт.

Розмовляти, думав я. Тиша – це ворог. Негативне відбиття.

– Що це за нитки навколо тієї жінки? – спитав я.

– Розум – як колесо прядки, – сказав Альберт. – За життя постійно плете павутиння, яке, на щастя чи на горе, огортає нас у день смерті. У випадку тієї жінки павутиння перетворилося на сильце, сплетене з егоїстичних турбот. Вона не може…

Я не чув, що він казав далі, адже мій погляд було прикуто до групи людей, які навприсядки й навколішки оточили щось, чого я не бачив, розвернувшись спинами до нас. Їхні руки щось швидко закладали до ротів. Усі вони наче розпухли.

Почувши звуки, що долітали від них – рохкання, гарчання, роздирання, – я спитав, що вони роблять.

– Їдять, – відповів Альберт. – Ні, краще сказати так: жеруть.

– Але якщо в них немає тіл…

– Звісно, вони ніколи не бувають задоволені, – сказав він. – Вони роблять це з пам’яті, лише вірячи, що їдять. Так само вони можуть бути пияками й дудлити оковиту, якої не існує.

Я відвів очі від цього видовища. Ті люди, Роберте, нагадували створінь, що пожирають труп. Ненавиджу це місце, подумав я.

– Крисе, йди прямо, – нагадав Альберт.

Я ледь не застогнав. Мить ненависті була настільки сильна, що змусила мене зігнутися. Я все більше починав цінувати сказане тим чоловіком: будьте насторожі.

Ліворуч від нас я бачив високу сіру будівлю, що нагадувала зотлілий склад. Його масивні двері були відчинені, і, побачивши сотні людей, що стікаються туди, я рушив у тому ж напрямку. Може, Енн…

Довелося зупинитись, адже вібрації, що йшли від неї, вдарили по мені так, що я ахнув, як від удару фізичного.

Я дивився на фігури, що рухалися в глибокій млі, їхній одяг вільно хилитався на їхніх тілах, обличчя були витягнутими й блідими. Кожен з них йшов, похнюпивши голову, не помічаючи нікого навколо, відштовхуючи інших, без жодної реакції, якщо траплялося зіткнення. Не знаю, яким чином, але мені були відкриті їхні думки, у яких бився один похмурий рефрен: «Ми тут навіки, і немає надії для нас».

– Це неправда, – сказав я. Заради Енн я не міг дозволити собі повірити в це.

– Це правда, доки вони так вважають, – сказав Альберт.

Я відвернувся, аби не бачити цього. Це має бути пекло, думав я, похмуре й безмежне, місце…

– Крисе!

– О Боже, – прошепотів я, наляканий.

Я знову зігнувся, мої рухи уповільнювалися, згасали. Невже я ніколи не зможу протистояти згубному впливові цієї сфери? Невже не було жодної надії, що я…

– Крисе! – Альберт зупинився й силою змусив мене випрямитися. Міцно тримаючи мене за руки, він зазирнув мені в очі, і я відчув, як щось розтікається моїм тілом, відновлюючи енергію.

– Ти повинен залишатися насторожі! – сказав він.

– Вибач, – буркнув я.

«Ні, не вибачайся, а будь сильним!» – наказав я собі.

Намагаючись зосередитись на протистоянні, я рушив з Альбертом далі крізь туманне світло, залишаючи позаду тьмяний розсип хаток.

* * *

У цьому місці не було тиші.

Наближаючись, ми чули крики гніву й суперечок, що вповні долітали до нас. Крики людей, що сварилися, різкі, дикі, мстиві голоси.

Скоро я побачив їх.

Жоден не торкався одне одного. Сутичка відбувалася цілком на словах – злих, жорстоких, нищівних словах. Зловісний туман нависав над зібранням людей – переплетення їхніх темних аур, між якими проблискували загрозливі червоні спалахи люті.

Альберт попередив про те, що ми наближаємось до зони скупчення агресивних душ. На цій ділянці, яку ми наразі перетинали, градус агресії був найнижчий, сказав він. Тут, принаймні, вона обмежувалась вербальними образами.

– Це одне з місць, у яких ти бував раніше? – спитав я. Довелося говорити голосно, аби мене можна було почути.

– Одне з них, – відповів він.

Оминаючи групки сперечальників, я відчув, як на нас виплескуються струмені їхньої крижаної жовчі. Вони навіть не знали, хто ми, а вже несамовито нас ненавиділи.

– Вони можуть зашкодити нам? – неспокійно спитав я.

– Ні, якщо ми не переймемо їхнього гніву, – відповів Альберт. – Їм значно легше зашкодити живим людям, які не підозрюють про їхнє існування. На щастя, вони рідко продукують спільну думку. А якщо це випадково трапляється, могутні розуми вищих сфер про це дізнаються і розсіюють виплеск так, щоб він не заподіяв шкоди невинним людям на землі.

– Звичайно, і на землі є особи, чия природа сприйнятлива до таких думок; люди, що стають їхніми провідниками. Цим не можна допомогти. Ось у чому полягає пастка доброї волі. Будь-який чоловік або жінка має здатність впустити в себе темні думки.

На дні пекла

Що далі ми йшли, то більшу відразу я відчував і більш нервовим ставав. Якийсь болісний неспокій переповнював мене, я почувався здавленим, придушеним, наче сама атмосфера стискалася навколо мене. Повітря в легенях було затхлим, нечистим, густим, як слиз.

– Налаштуй організм знову, – скомандував Альберт.

І знову, вже вшосте – чи, може, всьоме? – я уявив себе таким, яким мав би бути, щоб існувати в цих нових умовах. Існувати, бачить Бог, не з комфортом – сама думка про комфорт давно вже покинула мене. Виживання – от і все, на що я зараз міг сподіватися.

Я відчував, що моє тіло ніби зсідається. Настільки, що я міг би знову жити на землі, – плоть одубіла й обважніла, кості згустіли.

– І розум налаштуй, – сказав мені Альберт. – Зараз буде найгірше з усього, що ти побачиш.

Я глибоко вдихнув, скривившись від смаку й запаху несвіжого повітря.

– Це справді допоможе? – спитав я.

– Якби був інший спосіб знайти її, будь впевнений, що ми обрали б його, – сказав Альберт.

– То ми хоч наблизилися до неї?

– Так, – сказав він. – І ні.

Я роздратовано обернувся до нього.

– Що це означає? – спитав я.

Його спішний погляд закликав мене притлумити злість. Спочатку мені це не вдалося, але, зрозумівши всю необхідність, я силою волі опанував себе.

– Ми стали ближчі до неї? – спитав я.

– Ми рухаємось у вірному напрямку, – відповів він. – Мені просто ще не вдалося визначити її місцезнаходження.

Він зупинився і глянув на мене.

– Пробач, я просто не можу пояснити це краще, – промовив він. – Можна сказати, що так, допомагає. Прошу, вір мені.

Я подивився на нього й кивнув.

– Скажи мені, якщо захочеш повернутися, – сказав він.

– Повернутися?

– Дозволь мені пошукати її…

– Я хочу знайти її, Альберте. Зараз.

– Крисе, ти маєш…

Я розгнівано відвернувся від нього, потім так само швидко озирнувся. Він лише попереджав мене. Те, що я так нетерпляче з ним поводився, означало, що оточення відновило вплив на мене.

Я став вибачатися, а тоді відчув, як мене знову розбирає злість. Я ледь не зірвався на нього. А тоді промінь розуму пробився крізь темну завісу обурення, і я знову, вкотре зрозумів: він лише намагається допомогти. Хто я був такий, щоб сперечатися з людиною, яка приходить сюди допомагати іншим? Що, заради Бога, зі мною коїться?

Мої почуття ще раз змінили напрямок. Я знову почувався невтішним, враженим власною нездатністю…

– Крисе, ти знову сутулишся, – сказав Альберт. – Зосередься на чомусь позитивному.

Спалах тривоги. Я змусив свій помутнілий розум думати про Саммерленд. Альберт – мій друг. Він привів мене на пошуки Енн з єдиної причини – з любові.

– Вже краще, – сказав він. – Продовжуй у тому ж дусі, хай там що.

– Спробую, – відповів я. – Пробач, що я знову зірвався.

– Тут непросто весь час пам’ятати, – сказав він. – І легко забути.

Навіть ці слова, що мали на меті лиш пояснення, містили таємничий магнетизм, що тягнув мене донизу. І знову я став думати про Саммерленд, а потім про Енн і про моє кохання до неї. Стало краще.

Я вирішив зосередитись на Енн.

Що далі ми йшли, то темніше ставало. Попри зосередження на світлі, що огортало мене, оболонка сяйва стискалася, наче щось тиснуло на неї ззовні. Світло навколо Альберта було сильнішим, але навіть його сяяння було тепер не яскравіше за вогник свічі, що згасає. Здавалося, я відчував, як густішає повітря. Ми наче рухалися по дну глибокого темного моря. Ніде не було видно ані людей, ані будівель. Все, що я бачив попереду, – лише скелі, низка крутих валунів.

Кілька хвилин по тому ми досягли межі кратеру. Нахилившись уперед, я зазирнув у його темряву і різко відсахнувся – щось злісне й отруйне ринуло звідти.

– Що? – пробурмотів я.

– Якщо я бував колись у місці, що заслуговує називатися пеклом, ось воно, – сказав Альберт. Вперше я чув побоювання в його голосі, і це ще більше підсилило мій страх. Досі він скрізь залишався сильним, і якщо це місце налякало його…

– Та все ж ми маємо спуститися туди, – сказав Альберт. Не впевнений, чи звертався він до мене, чи збирався на силі перед тяжким випробуванням.

Я важко вдихнув.

– Альберте, вона ж не там, – благально промовив я.

– Не знаю, – відповів він. Його обличчя було суворим. – Знаю лише, що маємо піти туди, якщо хочемо знайти її.

Здригаючись, я заплющив очі й спробував пригадати Саммерленд. На моє горе, виявилось, що я не здатен цього зробити. Напружено я намагався викликати в уяві те озеро, на якому я був, вишуканий краєвид…

Думка зникла. Я розплющив очі й побачив перед собою безмежний темний кратер.

Він був окружністю в кілька миль і мав круті стіни. Все, що я міг розгледіти на його дні (все одно як намагатись розрізнити щось посеред долини глупої ночі), були величезні нагромадження скель, наче тут стався катастрофічний зсув ґрунту мільйон років тому. Здається, я бачив проходи серед них, але не був впевнений. Чи були тунелі в скелі? Я знову здригнувся, намагаючись не уявляти, якого роду створіння можуть кублитися в них.

– Ми справді повинні йти цим шляхом? – спитав я. Подумки я вже знав відповідь, та все ж чув власний голос, що тремтів від жаху.

– Крисе, ходімо назад, – запропонував Альберт. – Дозволь, я пошукаю сам.

– Ні, – я опанував себе. Я кохав Енн і мав допомогти їй. І ніщо в глибинах пекла мене не зупинить.

Альберт зустрівся зі мною поглядом. Його зовнішній вигляд змінився – він став таким, яким я пам’ятав його на землі. Ніщо досконале не могло вціліти в цьому місці, і його риси тепер були такі, як я пригадував з юності. Завжди трохи блідий, трохи хворий. Таким він був і зараз – і я був впевнений, що виглядав не краще за нього.

Я міг лише молитися, щоб під цією блідістю ще зберігалась незламна рішучість людини, яку я зустрів у Саммерленді.

* * *

Ми спускалися донизу нерівною скелястою ущелиною. Було занадто темно, аби щось розібрати, та я відчував слиз на поверхні скель, желеподібну речовину, від якої йшов запах гниття. Іноді я з жахом відчував, як дрібна істота повзе по моїх пальцях. Я скручував пальці, і тварини, хоч ким би вони були, спритно ховалися по тріщинах. Стиснувши зуби, я змусив себе зосередитись на Енн. Я любив її й був тут, аби їй допомогти. Ніщо інше цього не пересилить. Ніщо.

Що далі ми спускалися, то більше відчуття – як би це описати? – матеріальності наповнювало повітря. Так, наче, рухаючись вниз, ми продиралися крізь невидиму в’язку рідину. Пристосування забрало лише кілька секунд. Ми були частиною навколишнього середовища, і наша плоть автоматично адаптувалася до нього.

Повітря (якщо його можна було так назвати) було цілком відразливим – густим і липким, смердючим на запах. Я відчував, як воно приставало до мого тіла, заповзало в легені, доки ми спускалися все нижче й нижче.

– Ти справді був тут? – спитав я. Дихати було важко, я задихався. Так само ми могли бути живими, думав я – настільки складним було відчуття життєдіяльності власного тіла.

– Знову і знову, – сказав Альберт.

– Я би так не зміг.

– Хтось має допомагати, – відповів він. – Ці люди не можуть допомогти собі самі.

Вони, подумав я. Конвульсивний спазм скрутив моє тіло. Як вони виглядають, мешканці цієї Богом забутої діри? Я сподівався, що мені не доведеться це з’ясовувати. Я молився, щоб Альберт – через якесь раптове осяяння – збагнув, де саме перебуває Енн і відвів мене туди, подалі від цього страшного місця. Я не витримаю довше…

Ні, зупинив я себе. Я не повинен думати так. Я витримаю все, що треба, аби знайти Енн.

Нижча сфера. Не дуже влучний опис для цієї місцевості. Не передає навіть половини всього жаху. Тут немає світла – тільки чорна незбагненна ніч. Немає рослинності. Нічого, окрім холодного каменю. Важкий, відразливий нескінченний сморід. Атмосфера, здатна примусити найсильнішу людину почуватись слабкою й безсилою.

Чорна порожнеча огортала нас. Вона забирала кожну крихту зосередження, яке залишалося в мене, аби підтримати найменший проблиск світла. Я більше не бачив власних рук. Промайнула думка: мабуть, це схоже на спелеологію. Темрява тиснула на моє тіло, що нижче, то важче.

«Чи не безпечніше було би йти зовсім без світла? – думав я. – Аби не привертати уваги…»

Від цієї думки я ахнув. Мертвотна темрява накрила мене.

– Альберте! – прошепотів я.

– Уявляй світло! – швидко підказав він мені.

Я притулився до холодної скелі й напружено спробував зробити, як він казав. Мій мозок з важкістю вимальовував образ світла. Подумки я запалював сірника, який відмовлявся горіти. Знову й знову я черкав його голівкою об кам’янисту поверхню. Але найкраще, що мені вдалося видобути, був короткий випадковий спалах вдалині.

Я намагався уявити факел у моїй руці, лампу, ліхтарик, свічу. Ніщо не спрацьовувало. Темрява стискалася навколо мене, і я запанікував.

Раптом я відчув, як рука Альберта опустилася мені на плече.

– Світло, – промовив він.

На мене нахлинуло полегшення, коли світло знову засяяло, як бліда корона навколо моєї голови. Я відчув приплив заспокоєння: завдяки світлу, але також завдяки Альберту, чия незламна здатність відновлювати в мені силу допомогла викликати світло знов.

– Думай про нього невпинно, – сказав він. – Жодна темрява в світі не зрівняється з темрявою нижчої сфери. Ти не захочеш лишитися тут без світла.

Я простягнув праву руку, аби вдячно стиснути йому плече. В той самий момент щось холодне й багатоноге дременуло вздовж моєї лівої руки, і я ледь не відірвав її від стіни, лише в останню мить втримавшись. Я знову вхопився за стіну правою рукою і заплющив очі. За кілька секунд я прошепотів:

– Дякую.

– Все гаразд, – сказав Альберт.

Продовжуючи наш шлях, я гадав, що було б, якби я не втримався і впав. Померти я не міг. Хоч якесь заспокоєння. Смерть у пеклі – найменша з загроз.

Згустіле повітря ставало зараз все холоднішим, липнучи до шкіри повзучою вогкістю, що справляла враження істоти. Уяви теплоту, наказав я собі. Я намагався відтворити в уяві повітря Саммерленда, відчути його тепло на своїй шкірі.

Це трохи допомогло. Але сморід ставав ще гіршим. Про що він нагадував мені? Вперше я не міг згадати, спускаючись все нижче й нижче. Невже ми ніколи не досягнемо дна?

А тоді я згадав. Літній день. Марі поверталася з кінної прогулянки на Кітті. Саме перед тим, як вона обтерла змилене хутро кобили, я вдихнув цей запах. Я стиснув зуби до болю. Запах пекла – це запах спітнілого коня, подумав я. Чи не з цим місцем зіткнувся Данте у своїх жахливих видіннях?

У той момент я збагнув (повільно, надто повільно, кожна думка давалася через силу), що, так само як пригнічував темряву й холод, я міг, розмірковуючи логічно, відгородитися й від смороду.

«Як?» – запитував себе я. Мій розум перевертався, наче корабель, що йде на дно. Думай, наказав я собі – і спромігся викликати спогад про свіжий аромат повітря Саммерленду. Спогад аж ніяк не бездоганний, але достатній, щоб полегшити сморід і зробити мій подальший спуск униз більш терпимим.

Вирішивши розповісти йому про те, що зробив, я озирнувся до Альберта і завмер від несподіваного жаху – я його не бачив.

Я промовив уголос його ім’я.

Жодної відповіді.

– Альберте?

Тиша.

– Альберте!

– Я тут, – лише цієї миті його голос досягнув мене, і я, напружено вдивившись, побачив слабке сяйво, що наближалось до мене, – знак його присутності.

– Що трапилося? – спитав я.

– Ти втратив пильність, – відповів він. – І я, глянувши вниз, зробив те саме.

Я подивився вниз, і мені відібрало подих. Все, що я побачив, була повна й безмежна чорнота. Як він міг там щось розгледіти?

Я затримав дихання, прислухаючись.

З темної діри до моїх вух долинала суміш майже нечутних звуків: крики й стогони, наче в агонії, різкий несамовитий регіт, божевільні завивання. Я намагався не тремтіти, але сил бракувало. Як я міг спускатися туди? Заплющивши очі, я благав:

«Боже, допоможи мені вижити».

Що б не чекало мене на дні пекла.

Свої окремі пекла

Мені цікаво, чи, бува, не хтось із правом духовного первородства – хтось, хто завітав сюди на рівні надсвідомості, – дав англійській психіатричній лікарні назву «Бедлам».

«Содом і Гомора» – ця фраза спливла в моїй пам’яті, коли ми досягли дна кратеру.

Повітря роздирали всі різновиди жахливих звуків, на які тільки здатна людська істота.

Крики й виття. Голосні прокльони. Сміх будь-якої градації божевілля. Шипіння й гарчання. Тваринний рев. Несамовиті передсмертні стогони. Пронизливі крики болю. Дикий рик і лемент. Виски, завивання, голосіння, вигукування, скрики. Галаслива метушня незліченної кількості душ в муках душевного розладу.

Альберт нахилився близько й прокричав мені в ухо:

– Тримайся за мене!

Мене не треба було вмовляти. Як дитина в полоні всіх відомих і невідомих страхів, я вхопився за його руку, і ми рушили днищем кратеру, прокладаючи собі шлях між людськими тілами, розпростертими майже скрізь. Одні з них імпульсивно рухалися, інші смикалися й билися в конвульсіях, хтось повз просто як змія, хтось лежав нерухомий, як труп.

Усі вони нагадували мерців.

Те, що я міг розібрати крізь наше власне тьмяне світло, налякало мене до глибини душі.

Хмара диму нависала над заваленою брилами землею. Нам загрожувало задихнутися, і знову – вже невідомо вкотре – ми перелаштовували наші тіла, щоб вижити.

Під шаром диму снували істоти. Одяг на них звисав брудним лахміттям, крізь великі просвіти відкриваючи очам сіру й синю плоть. Очі, що горіли на неживих обличчях, витріщалися на нас.

І я чув гулке дзижчання.

Люди сиділи на брилах, стуливши голови, наче змовляючись. Люди злягалися на землі й на скелях з верещанням і сміхом. Люди били одне одного, душили одне одного, гамселили одне одного камінням, мордували одне одного. І все це з криками, ревом і прокльонами. Жива маса плоті, що повзала, перепліталася, скручувалася, смикалася, перекидалася, зіткалася й тіпалася, заповнювала влоговину кратеру.

Я чув це дзижчання.

Тепер, коли мій зір пристосувався до димного присмерку, я бачив зграї мавпоподібних людей, що блукали разом, розмовляючи між собою гортанними голосами, рухаючись – це лише моя здогадка – в пошуках скоєння якого-небудь зла, якого-небудь акту жорстокості й насильства.

А дзижчання тривало, нескінченний гул з непомітного мені джерела.

Тепер я бачив, що скрізь цією ділянкою, яку ми перетинали, розкидані були калюжі темної, брудної на вигляд рідини (не насмілюся назвати це водою). Найогидніший сморід з усіх, які я коли-небудь відчував, підіймався з поверхні цих калюж. І я з жахом помітив ворушіння в них, наче якісь нещасні зіслизнули туди й не в змозі були піднятися.

А дзижчання тривало, зростаючи все більше, – безперервна звукова імла, що перевершувала будь-яку какофонію людських і нелюдських звуків.

Раптовий спалах агресивних думок різко налетів на мене!

«Але я гадав, що ми не можемо чути думки», – промайнуло в голові. Я почувався розчавленим під важкістю видінь, що атакували мене. І зміг лише дійти висновку, що ті думки були настільки несамовитими, що сприймалися без будь-якої телепатії. Що вони насправді були добре відчутні, більше як хвиля фізичного шоку, ніж як скупчення нематеріальних ідей.

Відчуваючи цю хвилю, що вдарила й обпалила мене, я озирнувся й побачив купку людей, що стояли метрів за дев’ять від нас у світлі брудного, вогненно-рудого спалаху. В когось на лицях були глузливі посмішки, в когось – тваринна ненависть. Це була хвиля їхніх думок…

Раптом я скрикнув, приголомшений – і не почув власного крику в цьому божевільному галасі.

Дзижчання, що я чув, виходило від мух.

Мільйонів мух.

По кожному повзала купа комах. Ними ворушилися обличчя. Вони сиділи на кутках очей, зловісно заповзали в роти, виповзали з ротів.

Жахливе видовище постало перед очима: Кітті з проволокою, що розрізає її губи; щільна зграя мух, що обсідає проволоку, наче шмат живого рухомого вугілля; ті, що знизу, впиваються її кров’ю, роздуті, з червоними пузами. Навіть коли я замахав рукою на них, скрикуючи від відрази, ті мухи навіть не заворушилися.

Моторошний жах, який я відчував зараз, був ніщо порівняно з цим. Мої пальці вдавилися в руку Альберта, і я заплющив очі, намагаючись втекти від видовища.

Але стало гірше.

Тієї миті, коли мої очі закрилися, ціла низка інших видінь захопила мою свідомість. Білолиці упирі, що жеруть гнилу плоть. Вампіри, що з кривими посмішками упиваються краплями темної крові з горлянок дітей, які кричать. Фігури зі сміття й екскрементів, що обіймаються в жахливих позах. Чоловіки й жінки…

Я здригнувся й розплющив очі. Хай які страшні, видіння навколо мене були все ж кращі за ті, що я змушений був дивитися з заплющеними очима.

– Не піддавайся їхнім думкам! – кричав Альберт. – Не дай їм послабити тебе!

Я глянув на нього з безмовним острахом. Чи знав він?

Я спробував опиратися. О, Роберте, як я опирався. Намагаючись уникнути зловісних видовищ і звуків, які постійно спричиняли ці люди, запахів, смаків й відчуттів цього місця. Енн не могла бути тут, казав я собі.

Я не дозволю собі повірити у таке.

І раптом, тієї ж миті, наче у відповідь на згадку про Енн, мою свідомість почали затоплювати найвитонченіше страждання і відчай.

Можу лише сказати: ніщо в моєму житті навіть близько до цього не підходило. Адже фізичний мозок не може пропустити крізь себе таку кількість думок водночас, тоді як духовний розум здатен отримувати масові враження. Навіть розум такого низького рівня, яким мав стати мій.

Враження палили мій мозок, наче виплески кислоти. Відверта безнадія й біль сперечалися за саме існування в моїй свідомості. Туга була настільки безмежна, що проковтнула мене, наче бездонна яма. Енн тут немає – думка, що стала моїм єдиним захистом.

Не серед цих.

Я стрепенувся і скрикнув, шокований, – переді мною виринув чоловік, вдягнений у те, що колись було тогою, а тепер – почорнілим лахміттям, обвислим навколо тіла. Його кінцівки були настільки позбавлені плоті, наче належали скелету. Руки простягалися до нас, як лапи хижого птаха, з нігтями на пальцях, що нагадували чорні пазурі. Його обличчя важко було назвати таким – викривлене, деформоване. Крихітні червоні очі блищали, а рот був огидний, повний зубів, більш схожих на жовті ікла.

Більша частина його обличчя згнила, крізь роз’їдену плоть проглядала сіра кістка. Я скрикнув від жаху, коли він схопив мене за руку. Від його дотику мене ледь не знудило.

– Он де! – крикнув він, вказуючи кудись своєю пазуристою лапою.

Мимоволі я глянув туди, куди він вказував, і побачив, як чоловік волочить по землі жінку до одного з темних в’язких ставків. Вона верещала, нетямлячись від жаху, і її голос різонув мене, наче лезом бритви. Я скрикнув знову, адже впізнав її.

– Енн!

– Крисе, ні! – попередив Альберт.

Надто пізно. Я вже випустив його руку, вже ухилився від його відчайдушної спроби вхопити мене.

– Я йду! – закричав я, кидаючись до Енн.

Ціле пекло розверзлося.

Ніколи раніше я не розумів по-справжньому значення цієї фрази.

У той момент, коли я вирвався від Альберта, його захист зник, і маса людських істот ринулася на мене, виючи від демонічної веселості.

За мить, коли вони були вже близько, я з жахом збагнув, що той чоловік обдурив мене.

Невже він знав, що я шукаю свою дружину? Його розум був настільки спритним?

Хай там як, він лише змусив мене думати, що то Енн. Тепер уже я знав, що це була помилка. У той момент, як я віддалився від Альберта, обличчя жінки зробилося таким же потворним, як і в решти.

Різко зупинившись, я марно спробував повернутися, крутнувшись на місці в несамовитій паніці.

Даремно. Не встиг я ворухнутись, як вони вже оточили мене з усіх боків, цілі хвилі галасливих фігур, що чіплялися до мене.

Я запнувся й втратив рівновагу, спробував утриматись – і полетів з ніг. Вигуки дикої насолоди оповили мене з усіх боків. Я налякано скрикнув, повалившись на кам’янисту землю, їхні тіла навалилися на мене згори, руки дряпали моє обличчя й тіло, розриваючи мій одяг, мою плоть.

Обличчя нерозбірливо виринали перед моїми очима. Деякі – обвуглені, деякі – полум’яно-червоні, і кожне було позначено шрамами, або опіками, або виразковими ранами. У деяких не було обличчя взагалі, а замість нього – жмут волосся аби кістка там, де мали бути риси.

Я викрикував ім’я Альберта, а потім з огидою відчув, як рій мух набивається мені у відкритий рот, у мої вуха та очі. Їх наче збуджувала моя безпорадність. Я намагався виплюнути їх. Я божевільно плескав руками по вухах і очах.

І знову я намагався кликати Альберта, але єдиним звуком, який я міг видати, було задихане булькання, оскільки напливи мух почали забивати мені горло. Я намагався перевернутися на живіт, щоб виблювати їх, але люди, які горлали й верещали поряд, не давали мені цього зробити. Вони тягли мене спиною по землі, смикаючи за руки й ноги, копаючи мене і звискуючи в божевільному захваті від моєї безпомічності.

Світло, яке я ніс із собою, фактично згасло. Все, що я бачив, були спотворені форми й тіні, що сновигали наді мною. Все, що я чув, були вигуки несамовитих радощів, коли вони тягли мене по землі, розриваючи мій одяг і розрізаючи шкіру гострими, як бритва, каменюками. Це, і ще мушине дзижчання.

«Альберте! – подумки благав я крізь біль. – Допоможи мені, будь ласка!»

Повна темрява. Оглушливе дзижчання мушиних роїв у моїх вухах, відчуття їхнього повзання, сотнями, в моєму роті й горлі, через мої широко розкриті очі.

А тоді раптом я відчув, як мене занурюють у крижану рідину, штурляючи під її поверхню.

Тієї ж миті вона хлинула вниз по горлу, заліпила мені обличчя. Непередаване відчуття – поєднання всіх огидних запахів і смаків, які лише можна уявити.

Я відчув, як кігтясті руки штовхають мене в ту рідину, і нажахався ще більше – хоча як це було можливо? – коли під поверхнею інші руки почали чіплятися за мене.

Я намагався кричати, але здатен був видати лише якесь придушене булькання, тоді як руки тягли мене, передаючи з одних невидимих пазурів до інших, затягуючи мене все глибше в отруйні глибини.

До мене вже притискалися тіла, скелетоподібні, зі стрічками плоті, торкнутої гниттям. Мої очі були міцно заплющені, але попри це я бачив їхні обличчя. Обличчя живих мерців, що свердлили мене веселими, палаючими очима, дивлячись, як я занурююсь глибше, глибше й глибше.

«Енн! – подумав я. Моя свідомість починала згасати. – Я підвів тебе!»

* * *

Я шоковано скрикнув і сів.

Альберт тримав руку на моєму плечі. Я ошелешено дивився на нього.

Нарешті озирнувся.

Ми сиділи на пустирі, абсолютно сірому, під небом кольору брудної черепиці. Холодний вітер завивав над суворою безмежною рівниною.

І скажу тобі, Роберте, що порівняно з тим, де я щойно був, цей пустир виглядав справжнім раєм.

– Як ти витягнув мене? – спитав я. Те, що я був з ним, не вкладалося в межі мого розуміння.

– Ти був у їхніх руках лише кілька секунд, – сказав він.

– Кілька секунд? – я розкрив рота від подиву. – Але вони збили мене з ніг, і потягли до калюжі, і штовхнули в неї, де…

Він з похмурою посмішкою похитав головою.

– Увесь цей час ти був у моєму полі зору, лише за кілька метрів. Вони торкнулися тебе тільки своїми думками.

– Боже, – я мимоволі затремтів. – Це має бути пекло, не інакше.

– Одне з них, – відповів він.

– Одне! – я вражено дивився на нього.

– Крисе, – сказав він. – Існують пекла всередині пекла, а в них – свої окремі пекла.

Де тепер перебувала Енн

Ми йшли широкою сірою рівниною, наші сандалії човгали по жорсткій землі.

– Немає єдиного місця, яке зветься пеклом, – казав мені Альберт. – Те, що звуть ним люди, – це вакуум, у якому опиняються недорозвинені душі після смерті. Рівень існування, над яким вони не можуть піднятися, бо не здатні абстрактно мислити, але можуть лише існувати у тимчасових категоріях.

– Навіщо ми мали туди йти? – спитав я. – Енн точно…

– Можу тільки сказати, Крисе, що певні сигнали, якщо хочеш, вели нас крізь те місце, – відповів Альберт. – І, дякувати Богу, уводять нас звідти.

– Ми слідуємо за ними? – схвильовано спитав я.

Він кивнув.

– Я вірю, що тепер ми стали ближче до мети.

Я озирався в усіх напрямках, нічого не бачачи, окрім неживої рівнини.

– Наскільки ближче? – спитав я.

– Будь терплячим, – сказав він мені. – Ще трохи далі.

Певний час ми йшли в тиші. Тоді, пригадавши, я сказав:

– Той чоловік, що обдурив мене.

– Трагічна істота, – відповів Альберт. – Більшу частину свого життя він завдавав іншим фізичної й душевної муки. Його злочини, обернувшись проти нього, сторіччями тримають його в’язнем того місця. Шкода тільки, що, хоч спогади про кожен непривабливий вчинок довіку закарбовані в його пам’яті, він до цього моменту не розкаявся та анітрохи не шкодує про свої дії.

– То чому ти називаєш його трагічним? – спитав я, згадавши його злий, дикий вираз обличчя.

– Тому, – відповів Альберт, – що в Давньому Римі він жив життям не злочинця, а верховного судді.

Я лише похитав головою.

– Звісно, правосуддя, яке він встановлював, було не більше як пародією на таке, – вів далі Альберт. – А тепер він зазнає кари від справжнього правосуддя – око за око.

Він різко зупинився, озирнувшись праворуч. Я глянув у тому напрямку і побачив, на свій подив, низку невисоких пагорбів удалині.

– Вона за ними, – сказав Альберт.

Я глянув на нього з несподіваною радістю.

Вираз його обличчя радості не заохочував.

– Не треба почуватись щасливим, – сказав він. – Це не привід для свята. Зараз починається найважча частина.

* * *

Дивно, але після всього, що я пережив у кратері, я мав би більше побоюватися. Незважаючи навіть на те, що пейзаж перед очима був заспокійливо знайомий – пагорб, що веде до нашого будинку.

Я стурбовано й розгублено глянув на Альберта. Чому ми зайшли так далеко, якщо вона ніколи не полишала будинку?

– Вона тут? – здивувався я.

– Тут? – перепитав він.

– У нашому будинку, – сказав я.

Але, кажучи це, я вже знав, чому він відповів запитанням на запитання.

Це був не той дім, який я знав, хоча звідси він здавався ідентичним.

– Що ж це тоді? – спитав я.

– Ти побачиш, якщо підеш туди.

– Якщо? – я глянув на нього, спантеличений.

– Краще б ти залишився, – сказав він. – Так, навіть тут, коли до неї лишилося кілька кроків.

Я похитав головою.

– Крисе, – він взяв мене за руку і міцно стиснув її. Якою щільною і – земною – ось, мабуть, найкраще слово – почувалася моя плоть тепер. – Те, що сталося з тобою в кратері, сталося лише в твоїй уяві – і лише твій розум постраждав. Те, що станеться тут, може завдати шкоди твоїй душі.

Я знав, що він каже правду. І все ж я похитав головою.

– Я маю побачити її, Альберте, – сказав я.

Він посміхнувся, але це було не більше, ніж сумна посмішка розуміння.

– Тоді пам’ятай, – сказав він. – Опирайся, увесь час опирайся розпачу, який відчуєш. Твоє астральне тіло повинно ще більше огорнутися в плоть, аби Енн бачила і чула тебе. Таким чином воно зробить тебе вразливим до всього, до чого вразлива вона. Ти це розумієш?

– Так, – кивнув я.

– Якщо ти відчуєш, що тебе… як це краще сказати?.. затягує, – сказав Альберт, – опирайся цьому всіма силами. Я спробую допомогти тобі, але…

Я перебив:

– Допомогти мені?

– Зробити що можу, аби підтримати тебе, поки…

Мабуть, мій вираз обличчя зупинив його. Він стривожено глянув на мене.

– Крисе, ні, – сказав він. – Ти не повинен.

– Так.

Я подивився на будинок, дах якого виднівся на верхівці пагорба.

– Я не знаю, що там відбувається чи що має відбутися. Але я маю допомогти їй сам. Я так відчуваю, – сказав я, не давши йому заперечити.

Він глянув на мене з глибоким занепокоєнням.

– Я так відчуваю, – повторив я. – Я не можу цього пояснити, але я знаю це.

Він довго мовчки дивився на мене, вочевидь гадаючи, чи слід сперечатися зі мною.

Нарешті, без жодного слова, він зробив крок уперед і неквапно обійняв мене. Він довго тримав мене в обіймах, потім відступив, тримаючи руки на моїх плечах, і змусив себе посміхнутися.

– Пам’ятай, що тебе люблять, – сказав він. – На тебе чекають дім і люди, яким ти небайдужий.

Він випустив мої плечі з рук.

– Не дай нам втратити тебе, – сказав він.

Я не мав що відповісти. Жодним чином я не міг знати, що чекає на мене на пагорбі. Я зміг лише кивнути і посміхнутись у відповідь, перш ніж він розвернувся й пішов від мене.

Я дивився йому вслід, доки він не зник з поля зору, а тоді обернувся і рушив під’їзною дорогою в напрямку будинку. Раптова думка осяйнула мене. Під’їзна дорога? Вона мала машину? А якщо мала, куди вона могла їздити?

Я зупинився й озирнувся. Очевидна відповідь була напоготові. Поблизу нічого не було, не було будинків і на відстані, не було Гідден-Гіллз – не було нічого. Будинок був ізольований.

Я рушив далі, прислухаючись до своїх кроків на дорозі. Бруківка була потріскана і закопчена, і я помітив бур’яни, що жовтими жмутками пробивалися крізь неї.

І знов я подумав про те, що казав Альберт перед тим, як мене покинути.

– Вона не повірить жодному твоєму слову, пам’ятай це постійно. Немає сенсу переконувати її, що вона не жива. Вона вважає себе такою. Вона вважає, що помер лише ти. З цієї причини буде краще, якщо ти не назвешся одразу, а спробуєш у якийсь спосіб – я не знаю, в який саме, Крисе! – поступово переконати її в тому, що ти – це ти. Залишаю це на твій розсуд, ти знаєш її краще, ніж я. Просто пам’ятай, що вона не впізнає тебе і не повірить, якщо ти напряму скажеш, хто ти.

Я був на півдорозі до пагорбу. Яким похмурим було тут усе! Я вже описав дорогу. На додачу до цього всі дерева обабіч неї були мертві й безлисті. Проминаючи одне з них, я нахилив гіллячку і відчув, як вона сухо ламається в моїх пальцях. Трава на землі була випалена, сама земля вкрита зигзагоподібними тріщинами. Я згадав, як часто жалівся на вигляд нашого пагорбу минулого літа.

Він був просто чудовий порівняно з цим.

Раптом я зупинився й позадкував, побачивши дещо на землі просто перед собою. Через дорогу проміж бур’янів повзла змія. На моїх очах вона повільно звивалася по потрісканій бруківці. Я намагався побачити її голову, аби з’ясувати, чи вона не трикутна. Не зумівши роздивитися, я глянув на хвіст, щоб побачити, чи не було на ньому брязкальця. У нас іноді траплялися гримучі змії. Якось одна, метрова, оселилася під картонною коробкою за гаражем.

Я не рухався, доки змія не зникла в бурій траві праворуч від дороги. Тоді я рушив далі, гадаючи, що сталося би, якби я простягнув до неї руку. Очевидно, що вона не могла мене вбити, але, на цьому рівні, чи відчую я пекучу отруту в моїх венах?

Глянувши нагору, я побачив дах будинку чіткіше. Він виявився затьмареним і розмитим, і я зрозумів, що маю знизити свою вібрацію ще раз, аби досягти цього рівня.

І це сталося знову, само собою: відчуття, подібне до тих, що я вже переживав раніше, – відчуття замерзання. Я вже не йшов, а плентався. Прозора плівка застелила мені очі, освітлення стало ще тьмянішим, безбарвна гама – ще похмурішою. Крізь гнітючий туман я тепер чітко бачив будинок.

«Який він смутний», – подумав я.

Я впіймав себе на цій думці. Почалося, сказав собі я. Те, про що попереджав мене Альберт, – відчуття розпачу. Бачить Бог, його було неважко відчути. Моє обважніле тіло, бурий висушений схил пагорбу, похмуро-сіре небо – гірше, ніж найбрудніший, найнеприємніший день будь-коли в моєму житті.

Але я не дозволю цьому торкнутися себе. За кілька хвилин я буду з нею, і байдуже, які настануть наслідки чи як довго це триватиме, – я зроблю щось, щоб їй допомогти.

Щось.

Я досягнув верхівки схилу і озирнувся праворуч – до будинку, де тепер перебувала Енн.

Досягнути її душі

Будинок виглядав меншим. Тьмянішим. Занепалим.

І знову я згадав, як за життя скаржився на дах, що його треба було покривати заново. Я пам’ятав, як Енн нервувала через зовнішній вигляд будинку, який слід було пофарбувати. Кущі навколо будинку зазвичай вимагали підрізання, гараж – ремонту.

Та порівняно з тим, що я бачив перед собою зараз, той будинок був втіленням досконалості.

Покрівельна плитка розтріскалася та заросла брудом, у багатьох місцях її бракувало. Фарба на стінах, дверях і віконних рамах і ставнях вицвіла й вкрилася плямами, місцями стіни були спотворені довгими звивистими тріщинами. Кущі, як і ті, на пагорбі, були бурі й сухі, гараж являв собою сумне видовище, його заляпана мастилом підлога була вкрита нанесеним вітром сміттям і палим листям. Усі сміттєві баки були переповнені, два з них перекинуті, і худий кіт їв з одного з них.

Помітивши мене, він чкурнув з переляку і вибіг крізь задній гаражний вхід, у якому тепер не було дверей. Крізь той отвір я побачив в’яз, що стояв висохлий, і тріснутий паркан, що покосився до схилу пагорбу.

«Хонда» Енн стояла припаркована перед будинком. Спочатку я здивувався, побачивши лише її авто, і озирнувся навколо в пошуках інших, зокрема трейлеру.

А тоді я згадав, що це її особиста душевна в’язниця і тут є лише те, що вона очікує бачити.

Я підійшов до її машини й оглянув її. Від її вигляду мені стало недобре. Енн завжди так пишалася нею, тримала в такій чистоті. Тепер же автівка виглядала старою, її жовту фарбу проїла іржа, колір побляк, вікна були смугасті від бруду, один бік подряпаний, одна шина спущена. Невже тут все було таким?

Я намагався про це не думати, але тут обернувся до вхідних дверей.

Вони теж були старі на вигляд, заплямовані, а двері ручки іржаві. Скло лампи над входом було розбите, і осколки скла лежалі розсипані по всьому ґанку. Частини плитки на підлозі бракувало, решта була розколота і вкрита брудом.

І знову це відчуття холодного смутку. Я відігнав його.

«А це я ще навіть не увійшов усередину», – подумав я, і мені стало моторошно від цієї думки.

Опанувавши себе, я постукав у ліві двері.

Це видалося мені абсурдним – стукати в двері власного будинку (ну, гаразд, це виглядало, як мій будинок, нехай і в спотвореній формі), але я знав, як лякали Енн раптові появи. Часто, повертаючись додому в незвичний час, я входив у спальню і натикався на неї тієї миті, як вона виходила з убиральні. Вона ахала від несподіванки і буквально відстрибувала зі словами: «О! Я не чула, як ти увійшов!»

Тож я постукав. Це було краще, ніж налякати її.

Ніхто не відповів. Деякий, дуже довгий, як мені здалося, час я стояв на ґанку, а тоді, здавшись, повернув ручку і став відчиняти двері. Нижній край дверей шкрябнув по підлозі, коли я штовхнув їх.

«Мабуть, дверні петлі просіли», – подумав я.

Я увійшов всередину. Плиткова підлога у передпокої виглядала не краще, ніж на ґанку.

Я здригнувся, зачиняючи двері. Тут, у будинку справді було холодніше, ніж ззовні, в’язкий холод пронизував повітря. Я стиснув зуби й увійшов до вітальні. Що б там не було, поклявся я собі, я не дозволю цьому відволікти мене від моєї мети.

Я завжди любив нашу вітальню, Роберте: з шикарною дубовою панельною обшивкою, вбудованими книжковими шафами, важкими меблями в земляних тонах, величезними розсувними дверима й вікном, що виходило на задню терасу й басейн.

Цю кімнату я любити не міг.

Її обшивка і книжкові шафи потріскалися й втратили блиск, а меблі були старі й линялі. Килимове покриття, що на моїй пам’яті мало насичено-зелений колір, тепер було якогось бруднуватого відтінку, середнього між мутно-зеленим і чорним. Біля кавового столику красувалася величезна охриста пляма, а сам столик був подряпаний і розколотий, його дубовий відтінок цілковито вицвів.

Цей столик був ручної роботи, зроблений на замовлення, і я дуже його любив. Підійшовши до нього, я побачив шахівницю і фігури, які Енн подарувала мені одного Різдва. Це був витвір вражаючої майстерності: дубова шахова дошка з інкрустованою срібною філігранню, відлиті вручну олив’яні фігури з дубовими обточеними донцями – відтворити таке було неможливо.

Тепер же дошка була вкрита тріщинами й пилом, і п’ятьох фігур бракувало, а дві погнулися, майже зламані. Я відвернувся від столика, сказавши собі, що це не ті шахи, які я мав за життя. Однак важко було триматись цієї думки, адже все навколо виглядало таким знайомим. Книжні шафи залишились такими, як я пам’ятав, от тільки були лише наполовину заповнені пильними старезними книгами. Такі ж самі були віконниці, лише одна з них була відламана і лежала на брудній, вигорілій на сонці подушці в кріслі біля вікна.

Я визирнув на терасу і побачив безплідне шовковичне дерево. Ні, це було не те саме дерево – воно засихало. Тераса була засмічена сухим листям, а басейн виглядав застійним, на його нерухомій поверхні лежали слизькі водорості.

Відвернувшись (і одразу помітивши тріщину в розсувних дверях), я підійшов до кабінетного піаніно. Його корпус, колись блискучо-коричневий, перетворився на брудно-сірий. Я торкнувся клавіш – з-під них вилітав деренчливий звук. Інструмент був цілковито розладнаний.

Я відвів очі від похмурої кімнати й покликав Енн.

Відповіді не було.

Я кликав її, а тоді, не почувши нічого, крім тиші, рушив крізь буфет до залу, пригадуючи день (наче сто років тому), коли йшов цим самим шляхом крізь наш земний дім, у день мого похорону, ще не зрозумівши на той момент, що сталося.

Зал був у не кращому стані, ніж решта кімнат, – обшарпані й пильні меблі, потьмяніла панельна обшивка й завіси, брудна плитка на підлозі. У каміні горів слабкий вогник. Я ніколи не припускав, до цього моменту, що вогонь може бути яким завгодно, тільки не веселим. Втім, цей був настільки малий і жалюгідний (кілька неяскравих язичків вогню облизували уламки дерева), що, схоже, не давав жодного тепла і точно не створював затишку.

Немає музики, збагнув я тоді.

Наш дім був завжди наповнений музикою, часто одразу з двох-трьох джерел у поєднанні. Цей будинок – його похмура, непривітна версія – був обважнілий від тиші, холоду й тиші.

Я не дивився на фотографії на стінах. Я знав, що не винесу вигляду облич дітей. Натомість я рушив до кухні.

Брудний посуд, горнятка й столові прилади в раковині, вікна, замурзані сажею, плями на підлозі. Двері духовки були відкриті, і я побачив всередині деко, наполовину заповнене стверділим білим жиром з кількома обривками засушеного м’яса.

Я відкрив холодильник і зазирнув всередину.

Видовище викликало в мене гостру відразу. Зів’ялий салат, висохлий білий сир, запліснявілий хліб, пожовтілий скраю майонез, майже порожня пляшка темного червоного вина. З ледь прохолодної камери йшов важкий запах гниття, і я закрив двері. Відвернувшись, намагаючись не дати вигляду й атмосфері будинку зламати мій душевний опір, я рушив крізь зал і далі крізь передпокій до задньої частини будинку.

Кімнати дітей були порожні. Я постояв у кожній з них. Тут було не так холодно й похмуро, як у решті будинку, та все одно неприємно. Лише кімната Йєна виглядала обжитою, його ліжко було нерозібране, папери лежали на столі, наче він щойно робив уроки.

Мені було цікаво чому.

* * *

Енн сиділа на траві позаду нашої спальні.

Я стояв за скляними дверима і дивився на неї очима, повними сліз.

На ній був важкий темно-синій светр поверх блузи, зморшкуваті штани, старі черевики. Її шкіра, наскільки я міг бачити, була блідою й потрісканою. Волосся звалялося так, ніби вона довгий час не мила його.

На мій нещасливий подив, я помітив Джинджер, що лежала біля неї. Тоді я ще не знав, але коли пішла з життя Енн, Джинджер від горя припинила їсти й померла за місяць. Тепер вона була тут, сповнена любові настільки, що обрала життя в цьому понурому оточенні, аби не кидати Енн.

Енн сиділа, зсутулена, нерухома, тримаючи щось у складених докупи долонях. Я ніколи не бачив її в позі настілки жалюгідній і нещасній. Ворухнувшись, аби глянути, що вона тримає в руках, я побачив – то була крихітна сіра пташка, заклякла після смерті.

Раптом я згадав, що це вже траплялося раніше.

Вона знайшла на дорозі пташку, збиту й не помічену якимось автомобілістом. Енн принесла її додому й сіла з нею на задній галявині, тримаючи маленьке тільце, що пульсувало, в теплі своїх долонь. Я пам’ятаю її тодішні слова: вона знала, що пташка помирає, і хотіла, аби в останні свої хвилини та почула звуки, що оточували її в житті, – шелест вітру в деревах та співи інших птахів.

Мною оволодів приступ раптової люті. Вона не та людина, що заслуговує на життя в настільки жалюгідному становищі! Що це за ідіотське правосуддя таке?

Мені довелося побороти цей спалах. Я відчував, як гнів наче магнітом тягне мене у невідоме, у якому я не хотів опинитись. Якби я не передчував водночас, що це невідоме так само віддаляє мене від Енн, я міг би не витримати на самому початку.

Та, будучи озброєним передчуттям, я ще раз згадав попередження Альберта і зміг придушити гнів. То не було засудження, сказав собі я. А якщо було, то лише як наслідок власних дій. Вона тут, бо її вчинки привели її сюди. Це не покарання, це закон. Моє обурення було лише марнуванням сил. Все, що я міг, це спробувати допомогти їй зрозуміти. Ось навіщо я тут. І прийшов час починати. Я дістався до її тіла.

Тепер я мав досягнути її душі.

Провальний початок

Розсувні скляні двері відсунуто наполовину вбік – і, зробивши крок у прохід, я окликнув її на ім’я.

Ані вона, ані Джинджер не відреагували. Я подумав, що, можливо, вона не чула мене, але я знав, що Джинджер почула би неодмінно.

Вочевидь, я ще не «зійшов» до потрібного рівня.

Кілька хвилин я вагався. Думка про те, щоб знизити свою вібрацію і набути додаткової щільності й додаткової ваги, викликало в мене таке… нице відчуття – ось єдине слово, яким можна це описати.

Але я знав, що мушу, тож, опанувавши себе, дозволив цьому статися. Здригнувся він нового відчуття. А тоді, взявшись за ручку відсувних дверей, з легкістю їх відчинив.

Тієї ж миті Джинджер ривком підняла голову, нагостривши вуха, і Енн почала обертатися. Побачивши мене, Джинджер з риканням опустила голову до ніг і обернулась до мене, дряпаючи землю.

– Джинджер, не треба… – почав я.

– Джинджер.

Від звуку голосу Енн я ледь не розридався. Я заворожено дивився на неї. Джинджер позадкувала, озираючись навколо. Енн підводилася з землі, і на якийсь щасливий момент я подумав був, що вона впізнала мене. Із зойком радості я зробив крок до неї.

– Хто ви? – спитала вона.

Я завмер на місці. Її тон був такий холодний, що я відчув, як моє серце стискає крижаними лещатами.

Я дивився на неї, стривожений її жорстким підозрілим голосом.

Джинджер ричала, шерсть на її спині стала дибки – вона явно теж мене не впізнавала.

– Підійдете ближче – вона нападе, – попередила Енн. Я відчував у її голосі більше побоювання, ніж загрози, та все одно жорсткість її тону лякала мене.

Я гадки не мав, як бути далі. Звичайно, я впізнав її. Вона глянула мені у вічі та побачила цілком незнайому людину. Чи можливо, думав я, що й зараз певна відстань у вібрації розділяє нас?

Я боявся з’ясовувати це.

«Чи бачить вона мене чітко? – гадав я. – Чи так само розмито, як я бачив Альберта вперше після смерті?»

Не можу сказати, як довго ми стояли б там мовчки, якби я не заговорив. Ми були нерухомі, наче статуї. Вона і Джинджер не зводили з мене очей, Джинджер більше не ричала, та все ще трималась напружено, готова захищати Енн, якщо знадобиться. Я відчув приплив симпатії до неї. Любити Енн так сильно, щоб обрати це замість Саммерленду. Що ще можна сказати на славу її відданості?

Мені здавалося, що мій мозок працює, як старий годинник, чиї коліщатка ледь обертаються. Мало бути щось, що я можу сказати, думав я. Щось, від чого можна почати. Але що саме?

Не знаю, скільки знадобилося часу, аби в моїй голові склалася початкова ідея. Як я зазначав, Роберте, час у потойбічному житті тече не так само – і нехай це місце було ближче до землі, ніж до Саммерленду, його часова шкала аж ніяк не збігалася з календарем і годинником, до яких ми з Енн звикли за життя. Я маю на увазі, що той проміжок часу, який ми витратили, роздивляючись одне одного, міг забрати чимало хвилин або лише одну-дві секунди; принаймні я вірю в останнє.

– Я щойно переїхав до сусіднього будинку, – сказав я нарешті.

Мій голос звучав, наче сам по собі. Я не знав, що робитиму далі. А якщо й знав, це знання було заховано десь у глибинах моєї свідомості. У будь-якому разі, слова вихопилися мимовільно; втім, початок був дуже слабкий.

Не можу передати той біль, що я відчув, побачивши, яку недовіру викликали в неї ці слова.

– Чийого будинку?

– Горманів, – відповів я.

– Вони не продавали свій будинок, – заперечила вона.

Я вдався до зваженого ризику.

– Ні, продали, – сказав я. – Деякий час тому. Я переїхав учора.

Вона не відповіла, і я змушений був гадати, чи вже програв справу, впіймавшись на відвертій брехні.

А тоді, коли вона не стала викривати мене, я подумав, що мій розрахунок був вірним. Вона мала певні спогади про Горманів, але була відокремлена від всього, що виходило за межі її нагального оточення, і не могла знати, чи те, що я сказав їй, правда, чи ні.

– Я не знала, що вони продали свій будинок, – промовила вона нарешті, підтвердивши тим моє припущення.

– Так. Продали, – я відчув, що здобув невеличке досягнення, відігравши одну позицію. Та навіть кажучи це, я знав, що попереду ще довгий шлях.

Я намагався викликати в уяві свій наступний крок. Мав бути якийсь чіткий підхід, якийсь поетапний метод пробитися до неї.

Та коли я спробував уявити його, мене осяйнуло. Не було ніякого визначеного підходу. Я мушу шукати свій шлях навпомацки, крок за кроком, постійно виглядаючи якийсь особливий шанс.

Втім, Енн сама запропонувала мені ідею наступного кроку. Впевнений, несвідомо.

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – спитала вона.

– З адресної книги Гідден-Гіллз, – сказав я, з задоволенням бачачи, що відповідь вона прийняла.

Від задоволення не лишилося й сліду, коли вона спитала, ще більш підозрілим тоном:

– Що ви робили в будинку?

Я завагався, і це була помилка – Енн напружилась і подалася назад. Тієї ж миті Джинджер – шерсть дибки – загарчала знову.

– Я постукав у двері, – сказав я якнайбільш буденним тоном. – Відповіді не було, тож я увійшов і покликав. Крізь цілий дім пройшов, гукаючи до вас. Гадав, що ви мене не чули.

Я бачив, що відповідь її не задовольнила, і відчуття безнадії захлеснуло мене.

«Чому вона не впізнала мене? – думав я. – Як можна сподіватися їй допомогти, якщо вона навіть мого обличчя не пам’ятає?»

Я опирався цьому почуттю, вкотре згадуючи попередження Альберта. Скільки ще я маю битися з безнадією, перш ніж вона мине?

– Я просто зайшов привітатися, – почав я не роздумуючи – слід було тримати дію в русі. Потім, відчувши натхнення, я зважився на новий поміркований ризик.

– Ви начебто впізнали мене, коли побачили, – сказав я. – Чому так?

Я знову подумав, на якусь дивовижну мить, що здійснив раптовий прорив, коли вона відповіла:

– Ви трохи схожі на мого чоловіка.

Я відчув, як швидко забилося серце.

– Справді?

– Так. Зовсім трохи.

– Де він? – спитав я не розмірковуючи.

Прикра помилка. Вона помітно відступила, звузивши очі. Чи моє запитання прозвучало загрозою для неї? Відповідь на це стала очевидна, коли Джинджер загарчала знову.

– Його звуть Крис? – спитав я.

Вона ще більше звузила очі.

– Я бачив це в адресній книзі, – сказав я їй, сподіваючись, що така квапливість не викличе підозри. Раптом я напружився, усвідомивши, що з її точки зору мого імені більше не могло бути в адресній книзі. Але вона лише прошепотіла:

– Так. Крис.

Чи слід, Роберте, казати тобі про ті муки, які я відчував, прагнучи обійняти її, втішити? Попри те знаючи, що це буде, можливо, найгірша річ, яку я тільки можу зробити?

Я змусив себе продовжувати.

– Гормани казали мені, що він писав для телебачення, – сказав я, намагаючись надати голосу не більш як добросусідського тону. – Це так? Що?..

– Він помер, – обірвала вона мене. Її голос був таким гірким, що мені зробилося моторошно.

І тоді я остаточно, в усій повноті зрозумів, що за завдання стоїть переді мною. Як міг я сподіватися, що Енн коли-небудь впізнає моє обличчя, мій голос, а тим більше – мене самого? Для неї я був мертвий, а в життя для мертвих вона не вірила.

– Як він помер? – спитав я. Сам не знаю, чому заговорив про це – жодного плану в мене не було. Я лише мав продовжувати, сподіваючись натрапити на щось корисне.

Спочатку вона не відповіла. Я думав, що вона не говоритиме взагалі. Та нарешті Енн промовила:

– Він потрапив у автокатастрофу.

– Мені шкода, – сказав я, подумавши при цьому, що вираз тихого співчуття буде найбільш доречним підходом. – Коли це трапилося?

Незрозумілий, дещо тривожний подив. Здається, вона не знала. На її обличчі проступило збентеження.

– Ну… певний час тому, – нерішуче промовила вона. Я подумав, що слід обернути її збентеження на свою користь, але не міг придумати як.

– Мені шкода, – повторив я. Це все, на що я спромігся.

І знову тиша. Я намагався вигадати щось, що-небудь, хоч щось нарешті, аби відродити свою другу спробу.

– І я на нього схожий? – спитав я.

Чи можливо, думав я при цьому, що постійне повторення тієї самої думки може з часом відкрити їй очі на те, що я більше ніж нагадую її чоловіка?

– Трохи, – відповіла вона. І здригнулася. – Не надто.

Я миттєво подумав, чи не допоможе мені, якщо я скажу, що мене теж звуть Крис. Але щось застерегло мене від такого кроку. Це занадто, вирішив я. Треба діяти повільно, або я можу все програти. Я ледь не сказав: «Моя дружина теж померла», але вирішив, що це також небезпечно, і відмовився від цієї ідеї.

Вона ніби прочитала мої думки, хоч я був впевнений, що це неможливо.

– Вашій дружині подобається Гідден-Гіллз? – спитала вона.

Заохочений тим, що вона поставила звичайне світське запитання, я, однак, був неприємно збентежений, адже не знав, як на нього відповісти. Якщо я підтверджу, що в мене є дружина, чи дозволить мені це зрештою навести її на думку про самого себе? Чи це безповоротно встановить бар’єр між нами, адже вона вважатиме, що в моєму житті є якась інша жінка?

Я інтуїтивно вирішив, що ризик завеликий, аби насмілитися, і відповів:

– Ми з дружиною розсталися.

Фактично це була правда, і вона мала задовольнити її.

Я сподівався, що вона спитає мене, чи плануємо ми розлучення, – в цьому разі я міг би відповісти, що наше розставання має інший характер, і це відкрило би новий простір для думок.

Але вона нічого не сказала.

І знову тиша. Я ледве не застогнав, бачачи, що це відбувається знову. Невже моя спроба допомогти їй перетвориться на серію фальстартів, обрублених такими мовчанками? Я відчайдушно намагався вигадати підхід, що викликав би в неї миттєву реакцію.

І не міг нічого придумати.

– Від чого померла пташка? – експромтом спитав я.

Ще одна помилка. Її обличчя посмутнішало.

– Тут все помирає, – відповіла вона.

Я невідривно дивився на неї, і лише за кілька секунд збагнув, що вона не відповіла на моє запитання. Я вже зібрався спитати знову, коли вона заговорила.

– Я намагаюся дбати про все, – сказала Енн. – Але ніщо не виживає.

Вона глянула на пташку в своїх долонях.

– Ніщо, – прошепотіла вона.

Я почав був говорити, але промовчав, адже вона мовила далі.

– Одна з наших собак теж померла, – сказала Енн. – В неї стався епілептичний напад.

Але з Кеті все гаразд, подумав я. І ледь не промовив це вголос, але зрозумів, що, звичайно ж, не маю цього робити. Я гадав, чи є по цій темі взагалі хоч щось, про що я можу казати.

– Ми з дружиною теж мали двох собак, – сказав я. – Німецьку вівчарку, схожу на вашу, і фокстер’єра на ім’я Кеті.

– Що? – вона приголомшено дивилася на мене.

Я більше нічого не казав, сподіваючись, що ця думка матиме свій вплив на її свідомість: особа, що виглядає, як її чоловік, що розсталася з дружиною і мала таких самих собак, як у неї, одну – з тим самим ім’ям. Чи слід було додати, що нашу німецьку вівчарку теж звали Джинджер?

Я не наважився.

Хай там як, у моїй душі зажевріла надія, коли очі Енн немов затяглися майже видимою плівкою; так, ніби щось помітили вдалині, що одразу ж було рішуче прибрано з поля зору – без сумніву, її власною волею. Це й був той самий процес, що тримав її ув’язненою в цьому місці?

Вона відвернулася від мене й стала дивитися на забруднену зелень басейну. Я наче зник з її очей.

То був провальний початок.

Прихисток туги

Коли вона нарешті заговорила, я не міг зрозуміти, чи звертається вона до мене, чи до себе.

– Мої сосни теж загинули, – промовила вона. – Мені казали, що так і буде, а я не вірила. Тепер вірю.

Вона повільно похитала головою.

– Я намагаюся поливати їх, але напору немає. Мабуть, десь по сусідству лагодять труби чи ще щось.

Не знаю, чому тієї миті це вразило мене з такою страшною силою. Може, через повсякденність сказаного. Але я згадав слова Альберта: «Немає сенсу переконувати її, що вона не жива. Вона вважає себе такою».

І в тому був увесь жах ситуації. Якби вона знала, що скоїла самогубство і це були кінцеві наслідки, певний зв’язок міг бути встановлений. А в нагальних умовах не було ані можливої назви для її скрутного становища, ані логічного пояснення, чому вона в ньому опинилася.

Я справді не знав, що казати, але знову почув власний голос.

– У моєму будинку вода є, – промовив я.

Вона обернулася, наче здивована тим, що я досі тут.

– Як це можливо? – спитала Енн. Вигляд вона мала збентежений і роздратований. – А що з електрикою?

– Також є, – сказав я, зрозумівши тоді, чому я заговорив саме про це. Я сподівався, що шляхом порівняння вона виявить всю логічну неправдоподібність того, що відбувається в її будинку, і це спонукне її ретельніше придивитися до свого оточення.

– Як у вас з газопостачанням? – спитав я, розвиваючи ідею.

– Його також вимкнено, – відповіла вона.

– А в мене ні, – зауважив я. – Як щодо телефону?

– Він… не працює, – сказала Енн. Я відчув миттєвий проблиск надії в її голосі, в якому лунало питання: «Як це можливо?»

– Не розумію, – продовжував я, намагаючись зміцнити свою перевагу. – Це якесь безглуздя, що всі ваші комунікації вийшли з ладу водночас.

– Так, це… дивно.

Вона не зводила з мене очей.

– Дуже дивно, – погодився я, – що лише у вашому будинку всього цього немає. Цікаво, чому?

Я пильно стежив за нею. Чи з’явиться в неї хоч на йоту розуміння? Я дивився і з нетерпінням чекав.

Я мав здогадатися.

Якби її так просто було переконати, цілком ймовірно, хтось вже зробив би це. Я зрозумів це, щойно сумнів на її обличчі змінився виразом байдужості – змінився миттєво. Вона знизала плечима.

– Тому що я на вершині пагорба, – відповіла вона.

– Але чому?..

Вона перебила:

– Чи не могли б ви, заради мене, набрати телефонну компанію і сказати їм, що в мене немає зв’язку?

Я дивився на неї, збентежений власним розчаруванням. На якийсь момент мені нестерпно закортіло сказати їй все прямо: хто я і чому вона тут. Але якимось чином я втримався від цього кроку, відчувши, як небезпечно намагатися переконати її у такий спосіб.

Інша ідея спала мені на думку.

– Чому б вам не зайти до мого будинку і самій їм не подзвонити? – спитав я.

– Не можу, – сказала вона.

– Чому?

– Я… не виходжу, – сказала вона. – Я просто…

– Чому ні? – мій голос звучав майже нетерпляче, настільки я був засмучений невдалою спробою хоч якось їй допомогти.

– Просто не виходжу, – повторила вона. Потім відвернулася, але перед тим я встиг помітити, як на її очах закипають сльози.

Не подумавши, я автоматично простягнув руку, аби своїм дотиком заспокоїти її. Джинджер заричала, і я відсмикнув руку.

«Якщо вона вкусить, я це відчую? – промайнула думка. – Чи можу я відчувати біль, стікати кров’ю?»

– Басейн виглядає так жахливо, – сказала Енн.

І знов це відчуття холодного відчаю. Яким страшним було її існування, нескінченні дні в цій місцині без будь-якої можливості пом’якшити цей сірий краєвид.

– Раніше я любила його, – сумно промовила вона. – Це було моє улюблене місце. А тепер погляньте на нього.

Моє запитання отримало відповідь. Я міг страждати від болю на цьому рівні. Я відчував його глибоко всередині, дивлячись на неї, пригадуючи, як вона щоранку виходила на терасу зі своєю кавою, сідала на пригріві в халаті поверх нічної сорочки й дивилася на кришталеву поверхню води в басейні, обкладеного по краю каменем, милуючись рясними зеленими насадженнями. Вона любила це. Дуже сильно.

В її тоні прорізався сарказм.

– Якесь ексклюзивне місце, – промовила вона.

– А в моєму будинку все працює, – спробував я ще раз.

– Як чудово для вас, – холодно відповіла вона, і цієї миті я зрозумів, що жоден прийом не спрацьовує двічі. Я знову повернувся на клітину номер один у цій жахливій грі, і змушений був починати все спочатку.

Знову тиша. Енн стояла нерухомо, вдивляючись в огидну шир басейну, Джинджер була поряд з нею і очей з мене не зводила.

«Що мені робити?» – думав я в розпачі. Здавалося, що більше часу спливало, то менш впевнений у своїх можливостях робився я.

Я примусив себе зосередитись. Чи це й була небезпека, про яку повідомляв мене Альберт? Що я дозволю цьому жалюгідному середовищу затягнути мене, стану його частиною?

– У вас є діти? – спитав я.

Вона озирнулась і глянула на мене, оцінюючи здаля. Тоді відповіла:

– Четверо.

І знову відвернулася.

Я хотів був розпитати про них, а тоді вирішив спробувати ще раз створити в її уяві серію провокуючих «збігів». Теми дітей ми поки що не торкалися.

– В мене теж четверо дітей, – сказав я. – Дві доньки і двоє синів.

– О! – промовила вона, не озираючись.

– Моїм двом дівчатам двадцять і двадцять шість років, – сказав я. – Моїм синам сімнадцять і двадцять три.

«Чи не надто я поспішаю?» – подумав я.

Вона знову дивилася на мене. Вираз її обличчя не змінився, але мені здалося, що я помітив напруження навколо її очей.

Я опанував себе і вів далі:

– Моїх дітей звуть Луїза, Марі, Ричард і Йєн.

Вона знову відступила назад. Її обличчя виражало недовіру. Це було обличчя жінки, яка відчуває, що її зваблюють, але не розуміє, як саме й навіщо. Від виразу її очей на мене нахлинув страх. Чи не припустився я жахливої помилки?

Розмірковуючи над цим, я чув, як кажу:

– Як звуть ваших дітей?

Вона нічого не відповіла.

– Місіс Нільсен? – окликнув я. Ледь не назвавши її Енн.

І знову цей вигляд, ніби щось застилає їй очі, – і раптове усвідомлення, від якого все в мені захололо.

Байдуже, як близько я підійду – мені ніколи не переконати її. Щоразу, як я наближався впритул, щось вражало її зсередини, змушуючи відгородитися. Вона вже подумки отряхнулася від моїх слів, мабуть, повністю стерши їх з пам’яті.

І все ж я продовжував, з якимось сліпим мимовільним жахом.

– Моя старша донька одружена, в неї троє власних дітей, – сказав я. – Моя молодша…

Я змовк, адже вона розвернулася й попрямувала до будинку, не помітивши, як випустила мертву пташку з рук. Я рушив за нею, але Джинджер, що невідступно слідувала за нею, озирнулась з попереджувальним риком. Я зупинився і стежив за тим, як Енн віддаляється від мене.

Чи настав вже кінець?

Раптом Енн глянула вбік і несамовито скрикнула, а тоді вбігла в будинок крізь вхід до залу, зі стуком зачинивши розсувні двері.

Я подивився на землю, в напрямку її погляду, і побачив величезного тарантула, який повз через камінь.

Я застогнав, не від страху перед тарантулом, але від здогадки, що в ньому втілився найглибший зі страхів Енн. Вона завжди до нестями лякалась тарантулів, від одного їхнього вигляду їй робилося погано. Яка жахлива передбачуваність – звичайно ж, її особисте пекло мало містити цих гігантських павуків.

Підійшовши до тарантула, я глянув на нього згори вниз. Опухлий, волохатий, він ліниво дерся через камінь. Я озирнувся і побачив Енн за скляними дверима – моя дружина спостерігала за ним зі страхом і відразою.

Я озирнувся знову й побачив лопату, притулену до стіни будинку. Підійшовши, я взяв її та повернувся до тарантула. Прихиливши лопату перед ним до землі, я чекав, доки створіння заповзе на неї. А тоді, підійшовши з лопатою до краю тераси, я жбурнув павука так далеко, як міг, гадаючи, доки він креслив дугу в повітрі над басейном і до плюща, чи був він справжній, чи ні. Існував він сам собою чи лише тому, що Енн його боялася?

Я глянув у бік дверей залу, які легко розчинилися. І моє серце підскочило, коли я побачив по-дитячому щиру вдячність на обличчі Енн.

– Дякую вам, – прошепотіла вона.

Навіть у пеклі є місце для вдячності, захоплено подумав я.

І одразу ж поквапився зміцнити свою позицію.

– Я помітив, що ваш контейнер для води порожній, – сказав я. – Чи можу я поставити вам новий?

Вона зробилась миттєво підозрілою, і, побачивши це, я ледь не застогнав.

– Чого ви хочете? – спитала вона.

Я примусив себе посміхнутися.

– Просто привітатися, – сказав я. – Запросити вас у гості на каву.

– Я казала вам, що не виходжу, – відрізала вона.

– Невже ви ніколи не ходите на прогулянки? – спитав я, намагаючись бути по-приємному звичайним. У житті ми з нею багато гуляли по Гідден-Гіллз.

Я хотів, щоб вона усвідомила власне відчуження й поставила собі кілька питань з цього приводу.

Вона ж не ставила жодних питань, лише відверталась від мене, наче мої слова образили її. Я увійшов за нею до будинку і зачинив скляні двері. Щойно я зробив це, Енн обернулась і подивилась на мене, а Джинджер загарчала знову, шерсть на її шиї встала дибки. Черга безкінечно марних спроб переконати Енн нав’язливо поставала перед очима. Я знову мав опиратися відчаю.

Тоді я помітив десятки фотографій у рамках на стінах, і ще одна ідея спала мені на думку. Якби я змусив її поглянути на одну з моїх фотографій, очевидна схожість з моєю зовнішністю могла би справити на неї враження.

Не звертаючи уваги на гарчання Джинджер, я рушив до найближчої стіни й став шукати свій портрет.

Та всі фотографії вицвіли, і неможливо було на них щось розгледіти.

«Чому це сталося?» – думав я. Чи було це частиною самовідданого покарання Енн? Я хотів був вказати на це, але передумав. Це могло лише засмутити її.

Інша ідея. Я розвернувся до неї та промовив:

– Раніше я не казав вам усієї правди.

Вона дивилась на мене, підозріла й невпевнена.

– Ми з дружиною розлучені, – вів далі я. – Але не так, як ви подумали. Нас розлучила смерть.

Я мимоволі здригнувся, відчувши, як вона затремтіла від моїх слів, побачивши її обличчя – наче в серце їй встромили ножа.

І знову я мав розвивати це, сподіваючись, що нарешті опинився на вірному шляху.

– Її теж звали Енн, – сказав я.

– Вам подобається тут, у Гідден-Гіллз? – спитала вона так, ніби я нічого не казав.

– Ви чули мене? – спитав я.

– Де ви жили раніше?

– Я сказав, її звали Енн.

І знову спазм і вираз розгубленого смутку.

А потім знову повернувся порожній погляд. Вона рушила від мене, попрямувавши на кухню. «Енн, повернися», – хотів сказати я і ледве не сказав. Мені кортіло крикнути: «Це я, невже ти не розумієш?!»

Не крикнув. І чимось холодним і важким у моїх грудях розлився відчай. Я намагався опиратися йому, але цього разу менш успішно. Щось від нього лишилося.

– Погляньте на це місце, – сказала Енн. Вона говорила так, наче була в будинку сама, її голос звучав механічно. Я мав відчуття, що це – частина процесу, який з нею відбувається. Постійне згадування деталей її становища підсилювало її прив’язаність до них.

– Нічого не працює, – сказала вона. – Їжа псується. Я не можу відкрити консерви, бо немає електрики, а пристрій для відкривання зник. Без води я не можу помити посуд, і він накопичується. Телебачення немає. Гадаю, телевізор все ж зламався. Ніякого радіо, ніякого програвача, ніякої музики. Ніякого опалення, окрім уламків дерева, що я спалюю в каміні. В будинку постійний холод. Я змушена лягати спати з сутінками, бо немає світла, а всі свічки в домі зникли. Компанія з вивозу сміття більше нас не обслуговує. Все це місце смердить недоїдками і сміттям. І я не можу ні на що поскаржитись, тому що телефон не працює.

Вона перервала цю похмуру сповідь і вибухнула сміхом, від якого в мене мурашки побігли.

– Поставити контейнер з водою? – сказала вона. – Нам не доставляли воду так давно, що я вже не пригадую, коли це було востаннє.

Вона знову засміялася жахливим гірким сміхом.

– Гарненьке життя, – промовила вона. – Богом клянуся, я почуваюсь, наче героїня з якоїсь п’єси Ніла Саймона – все навколо мене розвалюється, а всередині мене все висихає.

Її тіло здригнулося від ридань, і я інстинктивно потягнувся до неї. Джинджер заступила мені шлях, оголивши зуби, лютий рик виривався з її грудей. Вона наче пекельний цербер, подумав я, і відчай знов повернувся до мене.

Я дивився на Енн. Я точно знав, що вона робила, але не мав сил зупинити її.

Вона тікала від правди, занурюючись у відносну безпеку болісних подробиць – у прихисток туги.

Лише біль та кров

– Що ви п’єте? – спитав я – нова ідея осяйнула мене.

Вона подивилась на мене, як на дурня.

– Що ви п’єте? – повторив я. – Якщо воду відімкнуто і контейнеру в вас немає.

– Я не знаю, – буркнула вона, розлючено дивлячись на мене. – Сік або…

– Він не зіпсований? – перебив я.

– Консервований сік – не знаю.

– Ви казали…

Вона відвернулася від мене.

– Що ви їсте? – наполягав я.

– Я не можу готувати без електрики, – сказала вона так, ніби це була відповідь, а не ухиляння від такої.

– Ви зараз голодні? – спитав я.

І знову той зловісний погляд.

– Ви коли-небудь голодні?

– Нечасто, – холодно відповіла вона.

Чи щось із цього до неї доходило? Я вже втомлювався від нестерпних зусиль. Необачно я спитав прямо:

– Ви коли-небудь їсте чи п’єте?

Енн роздратовано видихнула й відвела очі.

– А ви як гадаєте? – грубо спитала вона.

Я спробував підійти до неї ближче – лише щоб зупинитися, тільки-но Джинджер заричала знову.

– Навіщо вона постійно це робить? – спитав я. Тепер уже мій голос звучав роздратовано. – Я тут не для того, щоб завдати вам шкоди.

– Ви б і не змогли, навіть якби хотіли, – сказала вона.

Я ледь не відповів у тому ж дусі. Боже мій, Роберте. Прийшовши допомогти їй, я мало не зірвав на ній свою злість. Замружившись, я з усіх сил намагався згадати мотиви, що привели мене сюди.

Коли знову розплющив очі, я помітив її машину надворі, і у мене з’явилась іще одна вигадка.

– Це єдине авто, яке у вас є? – спитав я.

І втретє я зустрів її гострий погляд.

– В нас у всіх є машини, – сказала вона.

– Де ж вони тоді?

– На них їздять, звичайно.

– Ваші діти?

– Звісно.

– Як щодо машини вашого чоловіка?

– Я вже казала вам, він потрапив у автокатастрофу, – відповіла вона, ціпеніючи.

– Хтось казав, що ви маєте трейлер.

– Маємо.

– Де ж він?

Вона подивилась туди, де ми завжди тримали його припаркованим, і збентежений погляд проступив на її обличчі. Вона ніколи навіть не думала про це раніше, зрозумів я.

– Ви знаєте, де він? – не відступався я.

Вона роздратовано накинулась на мене.

– Його ремонтують, – випалила вона.

– Де? – спитав я.

Вона моргнула й миттєво стривожилася. А за мить знову дивилась на мене спустошеним поглядом.

– Не пам’ятаю, – сказала вона. – Я впевнена, це десь записано…

Вона змовкла, коли я вказав на її машину.

– Звідки на ній подряпини?

– Хтось вдарив її на парковці, поки я була в магазині.

Вона посміхнулась гіркою посмішкою.

– Ось такі люди, – сказала вона. – Той, хто це зробив, просто поїхав, не сказавши мені.

– Ви були в магазині? – перепитав я. – Здається, ви казали, що ніколи не залишаєте будинку.

Я почув відтінок непевності, коли вона відповіла:

– Це було до того, як сів акумулятор.

Ми повернулись туди, звідки й починали. Звивистий лабіринт її розуму чинив мені нескінченні перешкоди. Байдуже, що я пробував, – все одно я не міг навести аргумент, на який би вона більш-менш зреагувала. Цей сірий світ мав для неї сенс. Жахливий, безрадісний, але сенс.

Коліщатка мого розуму оберталися вже повільніше. Нічого нового я вигадати не міг, тож повернувся до одного з попередніх методів. Може, якщо я сильніше натисну в цьому напрямку…

– Ви так і не сказали мені, як звуть ваших дітей, – промовив я.

– Хіба вам не треба йти? – спитала вона.

Я стрепенувся, бо не очікував цього. Я забув, що все це було для неї справжнім життям. А в житті вона б поцікавилася, чому незнайомий чоловік вештається її будинком.

– Я скоро піду, – сказав я. – Просто хочу ще трохи поговорити з вами.

– Навіщо?

Я ковтнув.

– Тому що я новий у цій місцевості.

Це здалося мені слабким аргументом, але з якоїсь причини вона не піддала його сумніву.

– То як, ви казали, звуть ваших дітей? – допитувався я.

Вона відвернулася від вікна і попрямувала до вітальні.

Це вперше вона уникала запитання, просто відмовившись на нього відповідати, подумав я. Чи був це добрий знак? Я пішов слідом за нею і Джинджер, питаючи:

– Вашого молодшого сина звуть Йєн?

– Він у школі, – відповіла вона.

– Його звуть Йєн?

– Він буде вдома пізніше.

– Його звуть Йєн?

– Вам краще піти. Він дуже сильний.

– Його звуть Йєн?

– Так!

– Мого сина теж звуть Йєн, – сказав я їй.

– Справді?

Байдужість. Награна чи справжня?

– Вашу старшу дівчинку звуть Луїза? – спитав я.

Вона глянула на мене через плече, рухаючись до вітальні.

– Чому б вам не…

– Луїза?

– Чому ви не підете додому?

– Луїза?

– То й що з того? – сердито спитала вона.

– Мою старшу доньку теж звуть Луїза.

– Як цікаво.

В хід пішла оборона за допомогою сарказму. Вона наблизилась до скляних дверей, Джинджер слідом за нею. Тепер Енн віддалялася від мене фізично? Чи усвідомлювала вона, що робить це?

– Вашого старшого сина звуть Ричард?

– Подивіться на цей басейн, – прошепотіла вона.

– Вашого старшого сина звуть Ричард?

Вона обурено обернулась до мене.

– Послухайте, чого ви хочете? – спитала вона підвищеним голосом.

Я мало не виклав усе – як є, без прикрас. А тоді щось зупинило мене. Дивовижно, що я досі не втратив пильності. З плином часу мої почуття притуплялися все більше й більше.

Я посміхнувся, так мило, як тільки міг. Кохання, подумав я. Це має бути зроблено за допомогою кохання.

– Я лише зацікавився дивовижними збігами наших життєвих обставин, – сказав я.

– Якими ще збігами? – накинулася на мене вона.

– Наприклад, тим, що я схожий на вашого чоловіка.

– Ви не схожі, – відрізала вона. – Анітрохи.

– Ви казали, що схожий.

– Ні, не казала.

– Так, казали.

– Тоді я помилялася! – спалахнула вона.

Джинджер знову заревіла, показуючи зуби.

– Гаразд, вибачте, – сказав я. Слід бути обережнішим. – Я не намагався стурбувати вас. Просто мені здалося це дивовижним.

Енн знову дивилася крізь скляні двері.

– Не бачу взагалі нічого дивовижного, – буркнула вона.

– Ну… мою дружину звати Енн. Моїх дітей звуть так само, як і ваших.

Вона розвернулася до мене знову.

– Хто сказав, що їх звуть так само? – сердито спитала вона.

– А мене звуть Крис, – сказав я.

Вона різко здригнулась, не зводячи з мене здивованих очей. На мить її погляд прояснився замість затьмаритись. Я відчув, як шалено прискорюється серцебиття.

Все минуло так швидко, як і прийшло.

Нестерпна зліть переповнила мене.

«Чорти б узяли це паршиве місце!» – подумав я. Мене трясло від гніву.

І від цього я відчув, як моє тіло стає щільнішим.

«Стій!» – наказав я собі. Але не міг. Я не здатен був повернути процес у зворотний бік. Замість того щоб допомогти їй, я опускав себе до рівня її світу.

Ні, подумав я. Більше цього не робитиму. Я тут, аби забрати її з цього місця, а не для того, щоб приєднатись до неї.

На той момент вона знову відвернулася від мене і дивилася крізь темне скло, огорнувшись своєю пригніченістю, мов захисним плащем.

– Не знаю, чому я просто не виставлю це місце на продаж і не поїду звідси, – сказала вона і знову розсміялася гірким сміхом. – Та хто ж його купить? – вела вона далі. – Найкращий в світі агент з нерухомості не зміг би його продати.

Вона з відразою похитала головою.

– Найкращий у світі агент з нерухомості не зміг би позбутися його.

Вона заплющила очі, опустивши голову.

– Я досі полірую меблі, – сказала вона. – Але пил збирається все одно. Тут сухо. Так сухо. Ані краплі дощу не було так довго, що я…

Вона змовкла. І це теж, понуро думав я. Звичайно ж, це неодмінно мало бути присутнє в особистому пеклі Енн: відсутність дощу і зелень, що в’яне.

– Терпіти не можу бруду й безладу, – сказала вона голосом, що зривався. – А все, що я бачу, – це бруд і безлад.

Я знову зробив крок уперед, і Джинджер підібралася, готова стрибнути.

– Чорт забирай, хіба ви не розумієте, що я лише хочу допомогти, – промовив я.

Енн різко обернулася й відступила від мене, і я відчув, як болісний докір обпікає мене зсередини. Я швидко позадкував – Джинджер з гарчанням підступала до мене.

– Гаразд, гаразд, – пробурмотів я, підіймаючи руки перед собою.

– Джинджер, – різко промовила Енн.

Джинджер зупинилася і глянула на неї.

З почуттям поразки мій розум онімів. Усе, що я намагався здійснити, провалилося. Тепер іще цей промах. Наскільки я міг зрозуміти, зараз я був далі від того, щоб допомогти Енн, ніж перед прибуттям сюди. Як чітко я бачив те, що мав на увазі Альберт.

Цей рівень був жорстокою підступною пасткою.

– Люди беруть почитати книги й не повертають, – повела далі Енн так, наче нічого не сталося. – Мої найліпші прикраси загубилися. Я ніде не можу їх знайти. Мій найкращий одяг зник.

Я дивився на неї, гадки не маючи, що слід сказати або зробити. Вона знов ховалася, відгороджуючись подробицями свого становища від того, щоб зрозуміти їх.

– І я не знаю, хто взяв ті фігури з шахівниці, – додала вона.

– Моя дружина замовила таку шахівницю для мене в подарунок, – сказав я їй. – Якось на Різдво. Її зробив чоловік на ім’я Александер.

Енн здригнулася.

– Чому ви не дасте мені спокій?

Я не витримав.

– Ти маєш знати, чому я тут, – сказав я. – Ти маєш знати, хто я.

І знову той несамовитий погляд, і знов завіса на очах, сліпий відступ.

– Енн, – сказав я. І простягнув руку, торкнувшись її.

Вона ахнула, наче мої пальці обпекли її, і я відчув, як зуби Джинджер жорстко вчепилися мені в руку. Я скрикнув і намагався вирватися, але вона тримала мене такою міцною хваткою, що я протягнув її задніми ногами по килиму.

– Джинджер! – викрикнув я.

Мій голос, називаючи її ім’я, злився з голосом Енн. Тієї ж миті щелепи розімкнулися, і вона повернулась до Енн, тремтячи від збудження.

Піднявши руку, я глянув на неї. Так, біль тут цілком існував. І кров. Я дивився, як вона повільно сочиться з місць укусу.

Життя після смерті, думав я. Це здавалося злим жартом.

Ніякої плоті, лише біль та кров.

Є тільки смерть!

Я відірвав погляд від руки, тільки щоб побачити, як заплакала Енн. Вона йшла, спотикаючись, через кімнату, по її щоках збігали сльози. Я дивився, як вона важко опустилася на диван і затулила очі лівою рукою.

Біль у моїй руці здалася дрібницею порівняно з тим розпачем, який я відчув зараз. Не задумуючись, я знову рушив до неї, тоді завмер на місці, щойно Дринджер зробила грізний рух у моєму напрямку. Її гарчання змішувалося тепер з несамовитим звуком, схожим на свист, що свідчило про те, яка вона роздратована. Я швидко відсахнувся. Енн підняла очі. Її обличчя було перекошене від гніву.

– Ви заберетеся? – викрикнула вона.

Я повільно відходив, стежачи за Джинджер. Коли та, досі знервована, заспокоїлась і присіла, я зупинився. Озирнувшись, я помітив стілець для піаніно і, зробивши ще кілька кроків назад, повільно опустився на нього, спостерігаючи за Джинджер.

– Я хочу Криса, – тихо сплакнула Енн.

Я глянув на неї, цілковито безпорадний.

– Я хочу, аби він повернувся. Він потрібен мені, – сказала вона. – Де він? О, Боже мій, де ж він?

Я ковтнув. Моє горло пересохло, ковтати було боляче. Рука боліла від укусу. Так само я почувався би, якби був живий. Цей рівень був настільки жахливо близький до життя. І так страшенно від нього далекий. Самі лише нестерпні відчуття. І нічого, що здатне було б їх пом’якшити.

– Розкажіть мені про нього, – почув я власний голос. Я не знав, навіщо сказав це. Я відчував напруження. З кожною хвилиною зусилля ставали все більш виснажливими.

Вона лише плакала.

– Як він виглядав? – спитав я. Тепер, вже вкотре, я знав, що роблю. Не знав тільки, чи спрацює. З чого б то? Все інше не спрацювало.

І все ж я продовжував.

– Він був високий? – спитав я.

Вона нерівно вдихнула, стираючи сльози зі щік.

– Був?

Вона різко кивнула.

– Високий, як я?

Вона не відповіла. Натомість забилася в риданнях.

– Я метр дев’яносто один на зріст. Він був такий саме високий?

– Вищий, – вона стиснула губи.

Я не звернув уваги на цю реакцію.

– Якого кольору волосся він мав? – спитав я.

Вона потерла очі.

– Якого кольору волосся?

– Забирайтеся, – пробурмотіла вона.

– Я лише намагаюся допомогти.

– Мені не можна допомогти, – кинула вона крізь стиснуті зуби.

– Усім можна допомогти, – наполягав я.

Вона подивилась на мене без жодної емоції.

– Якщо вони просять, – уточнив я.

Вона опустила очі. Чи сутність сказаного мною хоч трохи досягла її свідомості?

Я поставив інше запитання.

– Він був блондин?

Вона знову кивнула.

– Як я?

Вона знову стиснула зуби.

– Ні.

Я поборов неймовірне бажання махнути рукою, встати, вийти з дому, повернутись до Саммерленду і зачекати. Все це здавалося відверто безнадійним.

– Чим він займався? – спитав я.

Її очі були заплющені. Сльози стікали з-під замружених повік і котилися по блідих щоках.

– Я чув, що він писав для телебачення.

Вона щось пробурмотіла.

– Це так?

– Так.

Знову крізь стиснуті зуби.

– Я теж пишу, – сказав я.

Здавалося неймовірним, що вона нездатна побачити зв’язок. Він був настільки очевидним. Та вона не могла. Ніколи ще я так добре не розумів значення слів: «Немає більшого сліпого, ніж той, хто не хоче бачити».

Я хотів піти. Але не міг покинути її.

– В нього були зелені очі? – спитав я, не втрачаючи наполегливості.

Вона мляво кивнула.

– Мої теж зелені, – сказав я.

Жодної відповіді.

Я конвульсивно здригнувся.

– Енн, хіба ти не бачиш, хто я? – благально спитав я.

Вона розплющила очі, і на якийсь – іще один – момент я відчув, що вона впізнала мене. Я напружено нахилився в її бік.

Потім вона відвернулася, і я здригнувся знову. Боже мій, невже ані в раю, ані в пеклі немає шляху переконати її?

Вона хутко обернулася до мене.

– Навіщо ви робити це зі мною? – спитала вона.

– Я намагаюсь довести вам, хто я.

Я чекав на її невідворотне запитання: «Хто ви?» Але його не було. Натомість вона відкинулася на диван, заплющивши очі, і повільно, втомлено похитала головою з боку в бік.

– В мене нічого немає, – сказала вона. Я не міг зрозуміти, говорить вона до мене чи до себе. – Мій чоловік помер. Мої діти виросли. Я зовсім сама. Покинута. Якби я мала сміливість, я вкоротила б собі віку.

Її слова нажахали мене. Скоїти самогубство й опинитись у місці настільки жахливому, щоб думати про самогубство. Безжальне перекручене відображення всередині відображення.

– Я почуваюсь важкою, – сказала вона. – Втомленою і важкою. Я ледве ворушу ногами. Я сплю і сплю, але завжди прокидаюся виснаженою. Я почуваюсь порожньою. Цілком порожньою.

На свою муку я згадав слова Альберта.

– Що відбувається з самогубцями, – казав він, – це те, що вони відчувають себе спорожнілими всередині. Їхні фізичні тіла були передчасно знищені, порожнину було заповнено ефірними тілами. Але ті ефірні тіла відчуваються ними як порожні мушлі увесь той час, який мали б існувати фізичні.

І в той момент я зрозумів, чому для мене було неможливо досягнути її душі.

Помістивши себе в це місце, вона видалила з власної свідомості всі щасливі моменти. Її покарання, хоча й спричинене нею самою, полягало в тому, щоб викликати в пам’яті самі лише неприязні речі з її життя. Бачити світ, який вона пам’ятала, крізь лінзу цілковитого негативізму. Ніколи не помічати світла, самі лише тіні.

– На що це схоже – перебувати тут? – спитав я не роздумуючи. Я відчував холод у животі. Страх потроху оволодівав мною.

Енн дивилась на мене, але здавалося, що, відповідаючи, зазирає в темряву власних думок. Вперше вона заговорила детально.

– Я бачу, але нечітко, – сказала вона. – Чую, але нечітко. Трапляються речі, яких я не можу збагнути. Неначе розуміння завжди за якихось кілька сантиметрів від мене. Але я ніколи його не досягаю. Все це просто поза межами мого розуму. Мене злить нечіткість мого зору, мого слуху, мого мислення. Тому що я знаю, що це не я неуважна. А що все навколо мене розмите й тримається за ті кілька нещасних сантиметрів від мого розуміння. Що мене обдурили якимось чином. Розіграли.

– Речі трапляються просто переді мною, і я бачу, як це стається, але я не впевнена, що розумію їх, навіть коли здається, що розумію. Завжди відбувається щось більше, чого я не можу виявити. Щось, що я постійно випускаю з поля зору, хоча й не знаю, як саме я це випускаю й чому.

– Я намагаюся зрозуміти, що відбувається, але не можу. Навіть зараз, розмовляючи з вами, я відчуваю, ніби не помічаю чогось. Я кажу собі, що зі мною все гаразд, що все навколо мене викривлене. Та хоч я й думаю так, у мене недобре передчуття, що справа в мені. Що в мене стається ще один нервовий зрив, але зараз я не можу цього визначити, бо все це занадто тонко й виходить за межі мого розуміння.

– Все навколо уникає мене. Я не можу описати цього краще. Просто, як ніщо не працює в будинку, ніщо не працює у мене в голові. Я завжди плутаюся, збиваюся з думки. Почуваюся, як, мабуть, мій чоловік почувався у своїх снах, котрі йому снилися.

Я спіймав себе на тому, що нахилився в її бік, жадібно намагаючись впіймати кожне слово.

– Що, наприклад, він у Нью-Йорк-Сіті й не може зв’язатися зі мною, хоч як би намагався. Він спілкується з людьми, і ті начебто розуміють його, і він начебто розуміє їх. Але ніщо з того, що вони кажуть, не вдається. Він телефонує і потрапляє не туди. Не може встежити за власними речами. Не може згадати, де зупинився. Він знає, що він у Нью-Йорку з якоїсь причини, але не може цю причину згадати. Він знає, що в нього бракує грошей, аби повернутися в Каліфорнію, а всі його кредитні картки загубилися. Він не здатен з’ясувати, що відбувається. Ось як я почуваюся.

– Звідки ви тоді знаєте, що це не сон? – спитав я. Проблиск.

– Тому що я бачу і чую речі, – відповіла вона. – Я відчуваю їх.

– Ви бачите й чуєте… ви… відчуваєте й уві сні, – відповів я. Мій розум працював з натугою, але я передчував, що тут щось є. Зв’язок.

– Це не сон, – сказала вона.

– Звідки ви знаєте?

– Це не сон.

– Міг би бути.

– Навіщо ви це кажете? – вона знову була засмучена.

– Я намагаюсь допомогти вам, – сказав я.

Вона відповіла:

– Хотіла б я в це повірити.

Здалося, наче слабкий промінець світла торкнувся темряви в моїй голові. Раніше вона мені зовсім не вірила. Тепер вона хотіла б повірити. Це був маленький крок, та все ж крок.

До мене прийшла нова ідея – перша за довгий час, збагнув я. Мій розум яснішав?

– Мій син Ричард… – я зробив паузу, бо не міг знайти потрібне слово. – Досліджував екстрасенсорне сприйняття, – закінчив я.

Коли я промовляв ім’я, її обличчя напружилося.

– Він розмовляв з екстрасенсом, – сказав я.

І знову напруження. Я шкодив їй чи допомагав? Я не знав. Але треба було продовжувати.

– Після довгих розмірковувань він дійшов думки, що… – я зібрався на силі, – існує життя після смерті.

– Це тупо, – миттєво відповіла вона.

– Ні, – я похитав головою. – Ні, він вірить у це. Він відчуває, що існують докази, ніби життя після смерті існує.

Вона похитала головою, але промовчала.

– Він вірить, що вбивство – найгірший злочин, який може здійснити людина, – сказав я. І зазирнув просто їй в очі. – І самогубство.

Вона різко смикнулася. Спробувала встати, але їй забракло сил, і вона знову опустилася на диван.

– Я не бачу… – промовила вона.

Міркувати стало легше.

– Він вірить, що право забирати життя належить лише Господу, – сказав я.

– Навіщо ви мені це кажете? – спитала вона тихим переривчастим голосом. Говорячи, вона тремтіла, притулившись до дивану. Джинджер налякано дивилася на неї, прищуливши вуха. Вона знала, що щось негаразд, але не могла здогадатись, що саме.

Я знову зібрався на силі.

– Я кажу це тому, що моя дружина скоїла самогубство, – промовив я. – Випила надмірну дозу снодійних пігулок.

І знову та порожнеча затьмарила її очі. З якоїсь причини вона зникла майже миттєво, так, наче Енн не змогла втримати її. Вона похитала головою.

– Я не вірю… – почала вона. Її голос був зовсім слабким.

Мій розум остаточно прояснився.

– Що мене турбує, так це те, що Ричард вірить, ніби вона досі існує, – сказав я.

Жодного слова. Енн лише похитала головою.

– Ніби вона перебуває в місці, яке мало відрізняється від нашого будинку, – продовжував я. – Але в його похмурій, негативній версії. Все холодне й гнітюче. Ніщо не працює. Самий бруд і безлад.

Вона далі хитала головою. Бурмотіла нечутні слова.

– Гадаю, він має рацію, – сказав я. – Гадаю, смерть – лише продовження життя. Що люди, якими ми є, існують і по тому.

– Ні.

Звук вирвався, наче від нездорового дихання.

– Хіба ви не бачите? – спитав я. – Ваш дім був гарний, теплий і яскравий. Чому б він став отаким? Чому?

Вона все ще тікала. Я знав, що вона налякана, але мав продовжувати. Це була перша спроба, що дала хоч якийсь результат.

– Чому ваш будинок виглядає так огидно? – спитав я. – Це має якийсь сенс? Чому і газ, і електрика, і вода, і телефон – усе вийшло з ладу? В цьому є якась логіка? Чому газони, кущі й дерева висихають? Чому всі птахи помирають? Чому немає дощів? Чому все у вашому житті так погано в той самий час?

Її голос був слабкий. Здається, вона промовила:

– Дайте мені спокій.

Я не здавався:

– Хіба ви не бачите, що цей дім – лише копія дому, який ви знали? Що ви тут лише тому, що вірите в його реальність? Хіба не бачите, що ви самі створюєте для себе ці умови життя?

Вона хитала головою, схожа на налякану дитину.

– Хіба ви не розумієте, навіщо я кажу вам усі ці речі? – продовжував я. – Не просто тому, що моїх дітей звуть так само, як і ваших. Не просто тому, що мою дружину звуть, як вас. Ваші діти і є мої діти. Ви і є моя дружина. Я не просто хтось схожий на вашого чоловіка. Я і є ваш чоловік. Ми пережили…

Я замовк, адже вона підхопилась на ноги.

– Брехня! – викрикнула вона.

– Ні! – я підстрибнув з місця. – Ні, Енн!

– Брехня! – кричала вона. – Ніякого життя після смерті немає! Є тільки смерть!

Битва скінчилася

Ми дивились одне на одного, наче гладіатори у пісках якоїсь загадкової арени.

«Битва на смерть, – промайнула дивна думка. – Але ж ми обоє вже мертві. За що ж ми тоді б’ємося?»

Я знав лише, що, коли мені не вдасться перемогти, ми обоє загинемо.

– Життя після смерті немає, – почав я.

– Жодного.

Вона дивилась на мене гнівними очима, майже лякаючи своєю зухвалістю.

– Тоді я не можу знати нічого, що сталося після моєї смерті.

Миттєве збентеження на її обличчі перед тим, як вона прошепотіла:

– Вашої смерті.

– Я кажу, що я Крис, – промовив я.

– Ви…

– Ваш чоловік Крис.

– А я кажу, що ви дурний, якщо кажете це.

Тепер, схоже, перевага була в неї.

– Вірте у що завгодно, – наполягав я. – Але, хоч хто б я був, я не міг би знати, що відбувалося з вами після смерті вашого чоловіка, так? Я маю на увазі деталі, – додав я, перебиваючи її. – Чи не так?

Вона дивилася на мене підозріло. Я знав, що вона намагається збагнути, що в мене на думці. Я ж промовляв швидко, аби не дати їй отямитись:

– Ні, не міг би, – відповів я на власне запитання. – Ви знаєте, що не міг. Бо якби зміг…

– Які ще деталі? – розлючено перервала вона.

– Такі, наприклад: ви з дітьми сидите в церкві на першому ряду. І хтось торкається вашого плеча, змушуючи вас стрепенутися.

З її реакції я зрозумів, що мій початок провалився. Очевидно, що вона не пам’ятала мого дотику. Вона дивилася на мене з відвертою зневагою.

– Такі деталі, як повний дім людей після похорону, – продовжував я. – І Ричард розливає напої в буфеті…

– Ви гадаєте?.. – почала вона.

– Там ваш брат Білл, Пет, ваш брат Філ, його дружина і…

– І це ви називаєте?..

– Ти у замкнутій спальні, лежиш на нашому ліжку, Йєн сидить поряд з тобою, тримаючи тебе за руку.

Я знав, що потрапив у ціль, адже вона здригнулася так, наче я її вдарив. Це було щось, що вона чітко пам’ятала, момент скорботи. Я зайняв безпечнішу позицію – сумну, але безпечнішу.

– Йєн каже тобі, що знає, що це звучить, як божевілля, але він відчуває мою присутність поряд з вами.

Енн затремтіла.

– Ти кажеш йому: «Я знаю, ти хочеш допомогти…»

Вона щось прошепотіла.

– Що?

Вона прошепотіла знову. Я досі не міг розчути.

– Що, Енн?

– Дайте мені спокій, – хрипко промовила вона.

– Ти знаєш, що я маю рацію, – сказав я. – Ти знаєш, що я був там. Що доводить…

Знову ефект плівки на її очах. Так швидко, що був помітний майже фізично.

Вона відвернулася.

– Хотіла б я, щоб пішов дощ, – сказала вона.

– Я маю рацію, чи не так? – наполегливо спитав я. – Ці речі справді траплялися. Хіба ні?

Вона важко піднялася на ноги, хитаючись.

– Ви боїтеся почути правду?

Вона опустилася назад.

– Яку правду? – її тіло спазматично здригнулося. – Про що ви кажете?

– Життя після смерті немає?

– Ні! – її обличчя перекосило від страху й гніву.

– Тоді чому ви погодилися на сеанс із Перрі?

Енн здригнулась, наче від удару.

– Він казав, що я сиджу біля вас на цвинтарі, – сказав я. – Я повторю вам те, що він сказав, дослівно. «Я знаю, як ви почуваєтесь, місіс Нільсен. Але повірте моєму слову. Я бачу його просто поряд з вами. На ньому темно-синя сорочка з коротким рукавом, сині картаті штани…»

– Ви брешете. Брешете.

Її голос був гортанний, зуби міцно стиснуті, на обличчі палав лютий гнів.

– Сказати вам, що ви говорили Перрі вдома?

Вона знову спробувала піднятися, але не змогла. Завіса на її очах з’явилася й зникла.

– Нецікаво, – буркнула вона.

– Ви казали: «Я не вірю в життя після смерті. Я вірю, що, коли настає смерть, ми помираємо, і на цьому все».

– Так і є! – скрикнула вона.

Приплив марної надії.

– Ви справді це казали?

– Смерть справді кінець всього!

Я не зважив на миттєвий програш.

– Тоді звідки я знаю всі ці речі? – спитав я.

– Ви їх вигадали!

– Ти ж знаєш, що це неправда! Ти знаєш: все, що я описав, саме так і трапилось.

Цього разу їй вдалося втриматися на ногах.

– Не знаю, хто ви, – сказала вона, – але краще вам забиратися звідси, доки ще не пізно.

– Пізно для кого? – спитав я. – Для тебе чи для мене?

– Для вас!

– Ні, Енн, – сказав я. – Я знаю, що сталося. Це ти не розумієш.

– І ви мій чоловік? – спитала вона.

– Так.

– Містере, – сказала вона, наче випльовуючи це слово в мене. – Я дивлюся просто на вас, і ви не мій чоловік.

Я відчув раптовий болісний холод у грудях.

Вона помітила глибину моєї реакції й миттєво нею скористалася.

– Якби ви були моїм чоловіком, – мовила вона, – ви не стали б казати мені такі речі. Крис був добрий. Він кохав мене.

– Я теж тебе кохаю.

Я відчув, як наростає смуток.

– Я тут, бо кохаю тебе.

Вона розсміялася в’їдливим сміхом, від якого стигла кров.

– Кохаєте, – сказала вона. – Ви мене навіть не знаєте.

Земля попливла в мене з-під ніг.

– Знаю! – скрикнув я. – Я Крис. Хіба ти не бачиш? Крис.

Моя поразка була повною – вона посміхнулася з холодною радістю переможниці.

– Тоді як ви можете бути тут? – спитала вона. – Він помер.

Це все було дарма. Не існувало способу переконати її, тому що вона буквально не уявляла собі потойбічного життя. Ніхто не може уявити собі неможливого. А для Енн життя після смерті було неможливе.

Вона розвернулася й вийшла з вітальні в супроводі Джинджер.

Спочатку я не відчув ніякого потрясіння. Я сидів і спостерігав, як вона йде, наче для мене це нічого не означало. А тоді відчуття прийшло, і я підскочив, нетямлячись від шоку. Я зробив усе, що міг, аби переконати її, і вже думав: ще зовсім трохи – і вона повірить, а виявилось, що я нічого не досяг.

Нічого.

Я рушив за нею, але тепер вже без надії. З кожним кроком я відчував все більшу конденсацію мого розуму й тіла – згущення думок, замороження плоті, що ставало дедалі гірше.

На один страшний момент я подумав, що я знову вдома, що до цього місця я й належу.

Зупинившись, я опирався страшному процесу. Перебування в цьому місці було для мене нестерпним. Це було надто жахливо.

Я почув наляканий крик Енн з нашої спальні й кинувся бігти.

Я кажу «бігти», але це було швидше шкандибання – мої ноги наче свинцем налилися. Тоді я зрозумів відчуття, які описувала Енн. Як і вона, я ледве міг переставляти ноги. І для неї це було на гірше.

Я зупинився в дверях спальні, Джинджер крутнулася до мене. Енн притискалася до стіни, не зводячи очей з нашого ліжка.

Через його тьмяне, линяле покривало повз тарантул розміром з людський кулак.

Все завмерло. Енн у стіни. Джинджер очима до мене. Я в дверях.

Єдиним, хто рухався, підкреслено мляво, був величезний волохатий павук.

Коли він ступив на подушку з боку Енн, вона придушено скрикнула.

На якусь жахливу мить я подумав, чи не сама вона це собі заподіяла – несвідоме покарання за те, що не повірила моїм словам. Тим самим викликавши образ найогиднішої речі, яку тільки могла уявити, – величезного тарантула, що розгулює там, де покоїться її голова уві сні.

Не знаю, чому Джинджер не ворухнулася, коли я увійшов до кімнати. Може, тепер відчула, що я справді прийшов допомогти Енн? Я не міг відповісти. Знаю лише, що вона дозволила мені пройти повз Енн і наблизитись до ліжка.

Обережно взявши подушку, я став розвертатися. Я охнув і кинув її від себе, коли павук зробив несподіваний стрімкий рух до моєї правої руки. Енн скрикнула від огиди, коли той важко впав на покривало.

Похапцем я схопив подушку і кинув її згори на павука. А тоді якомога швидше я взяв покривало за кутки і натягнув його поверх подушки. Підхопивши вузол, я підніс його до дверей і поштовхом відчинив їх. Жбурнувши вузол назовні, я зачинив двері й замкнув їх.

Коли я обернувся, Енн, спотикаючись, підійшла до ліжка і каменем впала на нього.

Не рухаючись, я дивився на неї.

Більше ходів не лишилося. Я вичерпав усі можливості.

Сутичка була позаду, битва скінчилася.

Нехай пекло буде раєм для нас

Енн нерухомо лежала на лівому боці, підтягнувши коліна до грудей, міцно стиснувши долоні під підборіддям. Сльози вже не текли, але досі виблискували на очах, які сліпо дивилися перед собою. Вона навіть не ворухнулася, коли я присів на інший бік ліжка, і, якщо й відчувала мій погляд на своєму скам’янілому обличчі, нічим цього не виказала.

Джинджер, виснажена, заснула в ногах ліжка. Я озирнувся до неї й відчув порив співчутливої любові – настільки безумовна була її відданість. Якби тільки вона здатна була зрозуміти, що відбувалося.

Я знову подивився на Енн. Моє тіло змерзло й боліло, і я знав, сідаючи поряд з нею, що те темне, страшне магнітне поле тільки й чекає, аби затягти мене у прірву, в якій живе вона. Варто було мені лише піддатись – і його атмосфера повністю поглине мене, перетворивши, як і її, на в’язня, що забуває все.

Зі страшною ясністю я зрозумів, якими дурними й безпідставними були мої надії. Альберт намагався попередити мене, але я не слухав. Тепер нарешті я зрозумів.

Шляху до Енн не існувало.

Та слова все одно прийшли. Слова, які я хотів, аби вона почула. Зараз, коли я міг сказати їх особисто. Слова, які – я знав – не здатні були зашкодити їй, але переповнювали мій розум і серце.

– Пам’ятаєш, як раніше ти весь час писала записки з подяками різним людям? – спитав я. – За вечері, гостинці, послуги? Я часто дражнив тебе через те, що ти писала їх так багато. Але то були милі знаки уваги, Енн. Я завжди знав це.

Жодного звуку від неї. Вона лежала на ліжку, цілком нерухома. Потягнувшись до неї, я взяв її за праву руку – рука була холодна і безвільна. Я тримав її обома долонями і говорив.

– Зараз я хочу на словах подякувати тобі, – сказав я. – Не знаю, що станеться з нами далі. Молю Бога, щоб ми були разом, де-небудь, коли-небудь, але не уявляю собі, чи це можливо.

– Ось чому я збираюсь подякувати тобі зараз за все, що ти для мене зробила, за все, що ти для мене значила. Дехто, кого ти не знаєш, казав мені, що думки матеріальні й вічні. Тож, якщо навіть ти не сприймеш моїх слів зараз, я знаю, прийде час, коли те, що я кажу, стане зрозумілим для тебе.

Я затис її руку між своїми долонями, аби зігріти, і заговорив про те, що було на серці.

– Дякую тобі, Енн, за все, що ти зробила для мене в житті, від найдрібнішої речі до найзначнішої. Кожен твій вчинок був по-своєму важливим, і я хочу, аби ти знала, наскільки я тобі за них вдячний.

– Дякую тобі за те, що тримала в чистоті мій одяг, наш дім, себе. За те, що завжди залишалася свіжою і приємно пахла, завжди була доглянутою.

– Дякую тобі за те, що годувала мене. За те, що готувала так багато чудових страв. За те, що робила для мене випічку в часи, коли більшість жінок взагалі не турбувалися про це.

– Дякую тобі за те, що хвилювалася, коли в мене виникали будь-які складнощі. За те, що співчувала мені, коли я бував засмучений.

– Дякую тобі за твоє почуття гумору. За те, що смішила мене, коли я цього потребував. За те, що веселила мене, коли я ані потребував, ані очікував цього, та все одно насолоджувався цим додатковим присмаком у житті. Дякую тобі за твоє неординарне ставлення до нашого подружнього життя і до світу, в якому ми мешкали.

– Дякую тобі за те, що піклувалася про мене, коли я хворів. За те, що завжди стежила при цьому за тим, аби ліжко й піжама були чистими, я був добре нагодований і в мене був свіжий сік або вода. За те, що я завжди мав що почитати, за ввімкнуті радіо чи телевізор, за тишу в будинку, аби я міг поспати. І це все на додачу до твоєї іншої праці.

– Дякую, що розділяла мою любов до музики і ділила свою любов до музики зі мною. За нашу спільну любов до краси і природи.

– Дякую тобі за те, що допомагала мені знаходити приємне в нашому житті. За те, як ти меблювала, і прикрашала, і любила наші різні домівки, за те, що тримала наші двері відчиненими для людей, яких ми знали.

– Дякую тобі за те, що була приязна з моїми друзями і люблячою з моєю родиною. Дякую, що допомогла нам збудувати так багато взаємних дружніх стосунків.

– Дякую тобі за те, що була кимось, із ким я пишався бути поряд, хай де б перебував, кого б зустрічав.

– Дякую тобі за наші фізичні стосунки. За те, що розділяла своє жіноче єство зі мною. За те, що робила тілесну форму наших стосунків такою солодкою й пристрасною. За те, що не ображала моє статеве его. За те, що насолоджувалась моїм тілом так само, як я насолоджувався твоїм. За тепло твоєї плоті холодними ночами і тепло твого кохання завжди.

– Дякую тобі за те, що вірила в мою роботу і в мій кінцевий успіх. Я знаю, це було нелегко, коли на нас тиснули діти, рахунки і безліч інших речей. Але ти ніколи не похитнулась у своїй вірі в те, що я досягну успіху, і я вдячний тобі за це.

– Дякую тобі за спогади про те, що ми робили разом і з дітьми. Дякую, що запропонувала придбати трейлер для нашої родини, аби подарувати радість подорожей мені й дітям. Я знаю, що це буде частиною їхнього життя, як було частиною нашого. Дякую тобі за всі чудові національні парки, які ми відвідали разом. За Секвою і Йосеміті, Лассен і Шасту, Олімпік і Маунт-Рейнір, Глейшер і Єллоустон, Великий Каньйон і Брайс. За Канаду і всі штати, якими ми подорожували, від берега до берега.

– Дякую, що допомогла нам знайти і розділила з нами радість подорожей на Гаваї та Південні моря, до Європи і Сполученими Штатами.

Ти пам’ятаєш усі наші Різдва, що ми святкували разом, Енн? Як зазвичай, всією родиною, в трейлері ми їхали до осередку Юнацької християнської асоціації в Резеді та купували ялинку? Як ми блукали крізь ряди пухнастих, з терпким запахом сосен і ялинок та обирали одну, зі сміхом, голосуваннями й суперечками, доки не знаходили ту, що всім подобалась? Як ми везли її додому, і встановлювали, і прикрашали вогниками, потім іграшками й блискітками? Як сиділи разом, дивилися на неї, і єдиним звуком були записи різдвяних пісень? Як ми завжди казали, щороку, що ця ялинка – найкраща з усіх, що в нас були, і це завжди було правдою? Я пам’ятаю всі ті чудові моменти і дякую тобі за них.

– Дякую тобі за спогади про нас двох, мене й тебе. Наші подорожі й поїздки на вихідних до різних цікавих місць. Ходіння за покупками разом. Прогулянки. Як ми сиділи на лаві й милувалися пагорбами на заході сонця. Я обіймав тебе за плечі, а ти прихилялась до мене, і ми разом дивилися, як воно сідає. То було справжнє задоволення, Енн.

Ти пам’ятаєш овець, що зазвичай паслися на тих пагорбах? Як ми спостерігали за ними, посміхаючись через їхнє постійне бекання і ніжний передзвін дзвіночків на їхніх шиях? Пам’ятаєш худобу, що була там час від часу? Солодкі спогади, Енн. І я дякую тобі за них.

– Дякую тебе за спогади про тебе з птахами. Про те, як ти піклувалася про них і лікувала їх, дарувала їм свою ласкаву турботу, рік за роком. Ті птахи чекають на тебе, Енн. Вони люблять тебе.

– Дякую тобі за те, що давала мені приклад сміливості й завзятості, коли відновлювалася після нервового зриву. Це був страшний період у твоєму житті, в житті нас обох. Безсонні ночі, страхи й невпевненість, болісне переживання минулого. Роки намагань, боротьби, сподівань.

– Дякую тобі за те, що всі ці роки не змусили тебе здатися. Що, попри душевні травми твого дитинства, ти ніколи не припиняла намагань зростати й ставати сильнішою. І, хоч я ніколи не бажав цього від тебе, дякую, що весь той час ти робила все, щоб втримати мене від споглядань твоєї муки.

– Дякую тобі за те, що ти цінувала свій шлюб і родину так високо, а все ж не припиняла розвиватися як особистість. За твоє прагнення зростати і твої успіхи в цьому.

– Ти пам’ятаєш, як знову пішла до школи? Спочатку слухала один курс або два, потім, пізніше, посилено взялася до навчання, аж поки не отримала диплом з гуманітарних наук, а потім ступінь бакалавра, а тоді почала працювати за професією як психолог? Я так пишався тобою, Енн. Хотів би я, щоб ти і далі цим займалася. Ти була б чудовим психологом – сповненим співчуття та любові.

– Дякую тобі за наших дітей. Дякую, що твоє тіло стало гарним чистим джерелом їхніх фізичних життів. Ти знаєш, що я досі пам’ятаю точний час народження кожного з них? Луїзи – о 3:07, 22 січня 1951 року, Ричарда – о 7:02 ранку 14 жовтня 1953 року, Марі – о 9:04 вечора 5 липня 1956 року і Йєна – о 8:07 ранку 25 лютого 1959 року. Дякую тобі за радість, яку я пережив, побачивши кожного з них вперше, – і за всі радощі, які кожен з них привніс у моє життя. Дякую за те, що навчила мене бути уважним до них і поважати їхні окремі особистості. Дякую тобі за те, що була таким чудовим прикладом для наших дочок і синів, демонструючи їм власні здобутки як дружина і матір.

– Дякую тобі за те, що дозволяла мені бути самим собою. За те, що сприймала мене таким, як є, а не таким, яким ти уявляла або хотіла б уявити мене. Дякую, що так добре ладнала з моїми думками та емоціями. За те, що допомагала моїм легковажним думкам триматися землі, за те, що не була ані владною, ані покірливою, але і тим, і тим – залежно від вимог кожного окремого випадку. За те, що була справжньою жінкою і приймала те, що я міг дати тобі як чоловік. За те, що давала мені почуватися справжнім чоловіком, завжди.

– Дякую тобі за те, що ти терпіла мої помилки. За те, що ніколи не принижувала моє его, але й не дозволяла йому розростися за межі здорового глузду. За те, що підтримувала в мені розуміння, що я є людською істотою з обов’язками. Дякую за те, що змінювала мене, але ніколи не робила цього нав’язливо. За те, що допомагала мені краще зрозуміти самого себе. За те, що з тобою я досягнув більшого, ніж міг би будь-коли досягнути сам.

– Дякую тобі за те, що заохочувала мене до обговорення наших проблем, особливо з плином років. Зростаючи, наше вміння говорити одне до одного робило наш шлюб все кращим. Дякую, що допомогла мені об’єднати мої ідеї, почуття і спілкування з тобою в єдине ціле. Дякую за те, що любила мене не лише як чоловіка, а й як людину, що була мені не тільки дружиною й коханкою, а й другом.

– Дякую за присутність твоєї уяви в нашому житті. За те, що допомогла мені навчитися більше цінувати нову діяльність і нові ідеї. За те, що до краю урізноманітнила мої смаки в усьому, від найдрібнішого до найвеличнішого.

– Дякую тобі за те, що не словами, а вчинками нагадувала мені, як правильно слід чинити з іншими. За те, що на власному прикладі вчила мене, що самопожертва може бути виявом любові й доброти. Дякую тобі за надану можливість ставати зрілою людиною.

– Дякую тобі за твою надійність. За те, що завжди перебувала там, де ти мені була потрібна. Дякую тобі за твою чесність, твої цінності, твою моральність і співчуття. Дякую тобі навіть за важкі моменти в наших стосунках, адже вони теж навчали мене зростати.

– Пробач мене за кожен раз, коли я підводив тебе, кожен раз, коли мені забракло розуміння, на яке ти заслуговувала. Пробач мене за те, що не був добрим і терплячим, коли мав бути. Пробач за всі випадки, коли я був егоїстом і не зміг зрозуміти твоїх потреб. Я завжди кохав тебе, Енн, але часто не виправдовував сподівань. Пробач мені все це, і дякую за те, що з тобою я почувався сильнішим, ніж насправді, мудрішим, ніж насправді, здібнішим, ніж насправді. Дякую тобі, Енн, за те, що благословила моє життя своєю присутністю, за те, що збагатила моє існування ніжністю своєї душі.

– Дякую тобі, кохана, за все.

* * *

Тепер вона дивилась на мене – з виразом такої муки, що на мить я навіть пошкодував про все сказане.

Тієї ж миті той вираз зник.

Було щось в її очах.

Щось розмите й безформне, щось, що билося за існування. Наче вогник свічі під вітром.

Але точно було.

Як вона боролася. Всевишній Боже, Роберте, як вона боролася. Я бачив кожну мить цієї боротьби в неї на обличчі. Щось у моїх словах запалило крихітну іскру в її свідомості, і тепер вона напружено намагалася підтримати її спалах. Не знаючи, що саме покликало його до життя. Не знаючи навіть, що його було запалено, – лише відчуваючи. Усвідомлюючи щось. Щось інакше. Щось, що відрізнялося від нужденності, в якій вона існувала.

Я не знав, що робити.

Чи варто заговорити, аби роздмухати той вогник? Чи й далі мовчати, даючи їй можливість підтримувати його самостійно? Я не знав. У той найважливіший момент усіх наших стосунків мій розум блукав без керма і вітрил.

Тож я не робив нічого. Просто дивився їй в обличчя. Обличчя дитини, що жадібно намагається осягнути якусь безмежну далеку таємницю.

Борися, думав я.

Це було єдине слово, що тільки й спало мені на думку. Борися. Здається, я кивнув із заохоченням. Борися. Гадаю, я посміхнувся. Борися. Я так міцно стискав її руку. Борися. Я відчував, як ми обоє починаємо тремтіти. Борися, Енн. Борися. Наша довга близькість, кожна мить її – від того, як ми зустрілися, до цих неймовірних хвилин – досягла зараз свого піку. Борися, Енн, борися. Борися. Будь ласка, борися.

Полум’я згасло.

Я бачив, як воно помирало. Секунду тому воно було тут, ледь жевріючи. А тоді згасло, і його тендітне сяйво зникло з її свідомості. І те, як занепадав вираз її обличчя – від хвилювання й надії до похмурого забуття, – було найстрашнішим видовищем, яке я бачив з моменту своєї смерті.

– Енн! – скрикнув я.

Жодної відповіді. Ані слова, ані зміни в обличчі.

Справу було програно.

Я дивився на неї мовчки. Час спливав.

Допоки остання відповідь не спала мені на думку.

Я не міг залишити її тут саму.

Дивно, як найжахливіше рішення з усіх, що я приймав у житті, сповнило мене спокою.

Тієї ж миті я дозволив підступному магнетизму огорнути мене.

Тепер цього вже було не спинити. Я відчув крижане застигання плоті, жахливе згортання, мертвотне ущільнення всього мого тіла.

Сліпий жах застелив мені розум, і я ледь не спробував вирватися з тенет.

Я припинив боротьбу.

Це було єдине, що я міг для неї зробити.

Скоро я втрачу розуміння того, що відбувається. Не матиму навіть втіхи від усвідомлення власного вчинку. Але тепер, цієї швидкоплинної миті я точно знав, що роблю. Єдине, що мені лишилося.

Зректися раю, аби бути поруч з нею.

Виявити любов, обравши залишитися тут з нею на відведені їй двадцять чотири роки.

Я молився про те, щоб моя присутність – чим би це не обернулося, коли я втрачу розуміння, – могла хоч трохи полегшити їй муки проживання в цьому жахливому місці.

Але я залишуся, хай там як.

Я стрепенувся, озираючись.

Джинджер лизала мені руку.

І коли я дивився на неї, не вірячи, я почув те, що було для мене найчарівнішою музикою в світі.

Голос Енн промовляв моє ім’я.

Я здивовано обернувся до неї. В її очах стояли сльози.

– Це справді ти? – прошепотіла вона.

– Так, Енн. Справді.

Я бачив її крізь мерехтливий туман сліз.

– Ти зробив це… заради мене?

Я кивнув.

– Так, Енн, так. Так.

Все. Я відчував, як розуміння слабшає. Як швидко воно зникне? Як скоро переможе спустошення?

Байдуже.

На ті кілька секунд ми возз’єдналися.

Я притягнув її до себе, обійняв обома руками, відчув її руки навколо себе. Ми плакали в обіймах одне одного.

Раптом вона відсторонилася, на її обличчі проступив жах.

– Тепер ти не можеш піти, – сказала вона.

– Це не має значення, – я сміявся й плакав водночас. – Це не важливо, Енн. Рай ніколи не був би раєм без тебе.

І за мить до того, як темрява поглинула мою свідомість, я промовив востаннє до моєї дружини, моєї долі, моєї дорогоцінної Енн. Останні слова, які я прошепотів тоді:

– Нехай пекло буде раєм для нас.

Куди приводять мрії

Індія

Відчуття, що прокинувся, було дуже яскравим – неначе виринув зі щільного важкого кокону. Я розплющив очі й став дивитись у стелю. Вона була м’якого блідо-блакитного тону. Я нічого не чув, окрім найглибшої тиші.

Намагаючись повернути голову, я, на свій подив, виявив, що занадто слабкий, щоб рухатися. Кілька секунд я з жахом думав, що мене паралізувало.

Потім зрозумів, що це лише виснаження, і знову заплющив очі.

Як довго я спав, сказати не можу. Наступне, що я пам’ятаю, це як вдруге розплющив очі. Та сама блакитна стеля, світла й сяюча. Я глянув униз на своє тіло. Я лежав на кушетці, і на мені був білий халат.

Я знову був у Саммерленді?

Спираючись на правий лікоть, я повільно підвівся й озирнувся навколо.

Навколо мене був величезний зал, що мав стелю, але не мав стін, опорами слугували високі іонійські колони. У кімнаті стояли сотні кушеток, майже на всіх лежали люди. Чоловіки й жінки в мантіях кольору стелі рухалися поміж кушеток, час від часу схиляючись, аби перемовитися з фігурами, розпростертими на ліжках, м’яко торкаючись їхніх голів. Я був знову в Саммерленді.

Але де була Енн?

– З вами все гаразд?

Я озирнувся на голос жінки. Вона стояла в мене за спиною.

– Я в Саммерленді? – спитав я.

– Так, – вона нахилилася й погладила мене по голові. – Ви в безпеці. Відпочивайте.

– Моя дружина…

Щось втекло до мого мозку з кінчиків її пальців, щось заспокійливе. Я знову ліг.

– Не турбуйтеся зараз ні про що, – сказала вона. – Просто відпочивайте.

Я відчув, як сон знову накриває мене, теплий, м’який, оксамитовий сон. Я заплющив очі і почув, як жінка каже:

– Правильно. Заплющте очі і поспіть. Ви у надійній безпеці.

Я думав про Енн.

А тоді знову заснув.

І знову, не можу сказати, як довго тривав мій сон. Знаю лише, що прокинувся знову, щоб побачити блакитну осяйну стелю над головою.

Цього разу я подумав про Альберта, подумки назвавши його ім’я.

Коли він не з’явився, я стривожився і ривком підвівся на лікті.

Зал був той самий – безтурботно спокійний. Я побачив, що підлога вкрита товстим килимом, деінде згори звисали чарівні гобелени. Вся підлога, як я вже казав, була заставлена кушетками. Я подивився праворуч і побачив за півтора-два метри від себе жінку, яка спала на одній з них. Ліворуч від мене, на іншій кушетці лежав старий чоловік, він також спав.

Я примусив себе сісти. Треба було з’ясувати, де Енн. Я знову подумав про Альберта, але безрезультатно. В чому річ? Раніше він завжди приходив до мене. Може, він не повернувся до Саммерленду? Досі перебував у тому жахливому місці?

Я з силою звівся на ноги. Я почувався неймовірно важким, Роберте. Неначе після того, як я розірвав той кокон, моя плоть досі була замкнена в камені. Я ледве рухався по залу, повз безкінечні ряди людей, що спали, чоловіків та жінок, старих і молодих.

Я зупинився на вході до прилеглого залу.

Тут вже не було атмосфери відпочинку. Люди билися в неспокійному сні або, у напівсвідомому стані, пробували сісти і, не маючи сил, падали знову на ліжко, або ж намагалися підвестися. Чоловіки й жінки в блакитному стримували їх.

Не було тут і тиші, як у залі, що його я покинув. У цьому повітря розривалося від схлипів і скриків, незгодних і озлоблених голосів.

Поруч я побачив чоловіка в блакитному, що говорив до жінки на кушетці. Вона виглядала розгубленою й сердитою і намагалася сісти, але не могла. Чоловік гладив її по плечу і заспокійливо промовляв до неї.

Я обвів зал приголомшеним поглядом, коли загорлав якийсь чоловік:

– Я християнин і послідовник Спасителя! Я вимагаю, аби мене відвели до мого Господа! Ви не маєте права тримати мене тут! Не маєте!

Я побачив, як один з людей в блакитному дав знак своїм помічникам, і ті згуртувалися навколо розлюченого чоловіка, аби доторкнутись до нього. За кілька секунд він заснув важким сном.

– Ви маєте відпочивати, – промовив якийсь голос.

Я озирнувся і побачив молодого чоловіка в блакитній мантії, що посміхався до мене. Я намагався відповісти, але мій язик почувався опухлим і важким. Все, що я міг, – мовчки роздивлятись його.

– Ходімо, – сказав я.

Я відчув його руку на своєму плечі і з тим дотиком – оксамитовий спокій. Все почало розпливатися навколо мене. Я знав, що він веде мене, але нічого не бачив.

«Що за витончений наркотик міститься в їхньому дотику?» – гадав я, знову відчуваючи під собою м’яку кушетку і поринаючи у глибокий сон.

* * *

Коли я прокинувся, на краю кушетки сидів Альберт і посміхався до мене.

– Зараз тобі краще, – сказав він.

– Що це за місце? – спитав я.

– Зал відпочинку.

– Як довго я пробув тут?

– Зовсім трохи, – відповів він мені.

– Ті люди в сусідньому залі… – вказав я.

– Ті, хто помер раптово і насильницькою смертю і прокидається вперше, – відповів Альберт. – Вони відмовляються вірити, що їхні тіла загинули, а вони й досі існують.

– Той чоловік…

– Один з багатьох, хто очікують сісти по праву руку Господа і вірять, що всі, хто не поділяє їхніх ідей, приречені на вічні муки. У багатьох відношеннях ці й є найбільш заблудлі з усіх душ.

– Ти не приходив раніше, – зауважив я.

– Не міг, допоки ти не відпочив як слід, – сказав він. – Я отримував твої заклики, але мені не було дозволено відповідати на них.

– Я гадав, ти досі… – я змовк і потягнувся до нього, аби стиснути його плече.

– Альберте, де вона? – спитав я.

Вів не відповів.

– Вона ж не в тому жахливому місці?

Він похитав головою.

– Ні, – сказав він мені. – Ти позбавив її цього.

– Дякувати Богові! – я відчув шалену радість.

– Пішовши туди і залишившись із нею з власної волі, ти дав їй досить розуміння, аби врятуватися звідти.

– То вона тут, – сказав я.

– Ти пробув із нею певний час, – сказав він. – Ось чому ти перебував тут, відновлюючи сили.

Він поклав руку мені на плече і стиснув його.

– Я справді не думав, що таке можливо, Крисе, – сказав він. – Я ніколи не передбачав того, що ти здатен зробити заради неї. Я міркував у рамках логіки. А мав би зрозуміти, що лише кохання здатне переконати її.

– Вона у безпеці, – промовив я.

– Те місце, де вона була, їй більше не загрожує.

Я затремтів від хвилювання.

– Вона тут? – спитав я. – У Саммерленді?

Він не поспішав відповідати.

– Альберте, – я стривожено дивився на нього. – Я можу бачити її?

Він зітхнув.

– Боюся, що ні, Крисе.

Я дивився на нього порожніми від розпачу очима.

– Бачиш, у чому річ, – сказав він. – Незважаючи на те, що кохання близької людини здатне, у деяких випадках, піднести душу до Саммерленду (хоч я ніколи не бачив, щоб таке траплялося з самогубцями), ця душа рідко коли зможе залишитися тут, якщо взагалі зможе.

– Чому? – спитав я. Повернення до Саммерленду раптом здалося мені сумнівною перемогою.

– На це може бути сотня різних відповідей, – сказав він. – Навіть тисяча. І найпростіша з них полягає в тому, що Енн іще не готова для цього.

– Де ж вона тоді?

Я вже сидів, не зводячи з нього стривожених очей.

Він намагався опанувати себе. Чи то була посмішка?

– Ну, – почав він, – відповідь зачіпає тему настільки глобальну, що я не знаю, звідки почати. Ти надто довго не був у Саммерленді, щоб відкривати тобі її.

– Яка тема? – спитав я.

– Повторне народження.

Я був спантеличений і розгублений. Що більше я дізнавався про потойбічне життя, то більше губився в ньому.

– Повторне народження?

– Насправді ти вже проходив крізь смерть багато разів, – сказав він. – Ти пам’ятаєш власну особистість за щойно прожитого життя, але в тебе було – в нас усіх було – безліч попередніх втілень.

З темряви мого розуму виринув спогад: котедж і старий чоловік у ліжку, двоє людей поряд, сивоволоса жінка і чоловік середнього віку, обидва в іноземному одязі, незвичний акцент жінки, коли вона каже: «Думаю, він помер».

Той старий був я?

– Ти кажеш мені, що Енн знов на землі? – спитав я.

Він кивнув, і я не міг стримати стогін розчарування.

– Крисе, ти вважав би за краще, якби вона залишилася там, де ти її знайшов?

– Ні, але…

– Через те, що ти допоміг їй зрозуміти, що вона скоїла, – говорив він, – Енн змогла замінити самоув’язнення миттєвим повторним народженням. Це, безумовно, можна оцінити як значне покращення.

– Так, але… – і знову я не знав, як завершити. Звичайно, я був вдячний, що вона звільнилася з того жахливого місця.

І все одно, тепер ми знову були нарізно.

– Де? – спитав я.

Він тихо відповів:

– Індія.

Шлях розпочинається на землі

Нарешті я заговорив. Одним словом.

– Індія?

– Цей варіант був доступний одразу, – сказав він. – А крім того, містив випробування для її душі. Фізичну ваду, перемігши яку вона зможе урівноважити негативний ефект від самогубства.

– Фізичну ваду? – занепокоєно спитав я.

– Тіло, яке вона обрала, в подальші роки здобуде хворобу, що спричинить тяжке порушення сну.

Енн позбавила себе життя за допомогою снодійних пігулок. Аби урівноважити шальки терезів, їй довелося прийняти умову, яка не дозволить їй нормально спати.

– І вона обрала це? – спитав я, бажаючи бути впевненим.

– Саме так, – відповів Альберт. – Повторне народження – це завжди питання вибору.

Я повільно кивнув, дивлячись на нього.

– Як щодо… решти? – спитав я.

– З рештою все добре, – відповів він. – Як винагорода за біль, якого вона зазнала, і розвиток, якого вона досягла в останньому житті. Її нові батьки – розумні приємні люди, батько – член місцевого уряду, мати – успішна художниця. Енн (тепер вона, звісно, матиме інше ім’я) отримає чимало любові й можливостей для творчого й інтелектуального розвитку.

Я трохи розмірковував про це, перш ніж заговорити. А тоді сказав:

– Я теж хочу повернутися.

Альберт засмутився.

– Крисе, – сказав він. – Якщо тільки це не необхідно, не слід обирати повторне народження, доки не навчишся і не вдосконалиш свій розум настільки, що наступне життя перевершить попереднє.

– Я впевнений, це так, – поступився я. – Але я повинен бути з нею й допомагати, якщо можу. Я почуваюся винуватим за те, що не досить допомагав їй у нашому минулому спільному житті. Я хочу спробувати ще раз.

– Крисе, подумай, – сказав він. – Ти справді хочеш так скоро повернувся до світу, де люди масово обдираються й обдурюються купкою пройдисвітів? Де їжа знищується, коли мільйони голодують? Де служіння державі перетворюється на грубе лицемірство? Де вбивство є простішим розв’язанням проблеми, ніж любов?

Його слова були жорсткі, але я знав, що він каже їх задля моєї користі, намагаючись переконати мене лишитися в Саммерленді й зростати.

– Я знаю, що ти маєш рацію, – відповів я. – І знаю, що ти всім серцем піклуєшся про мене. Але я кохаю Енн і маю бути з нею, допомагаючи їй усім, чим можу.

Він посміхнувся, сумно, але з розумінням.

– Я розумію, – кивнув він. – Що ж, я не здивований, – продовжив він. – Я бачив вас двох разом.

Я стрепенувся.

– Коли?

– Коли вас обох забрали з тієї ефірної в’язниці.

Тепер його посмішка зробилася ніжною.

– Ваші аури зливаються. У вас однакова вібрація, як я і казав. Ось чому ти не можеш винести розлуки з нею. Вона – твоя споріднена душа, і я цілком розумію твоє прагнення бути поряд. Я впевнений, що Енн обрала нове народження в надії, що ви двоє знову якимось чином поєднаєтесь. І все ж…

– Що?

– Я хотів би, щоб ти зрозумів усі складнощі повернення.

– Це ж можна зробити, чи не так? – занепокоївся я.

– Це може бути непросто, – відповів він. – Можуть виникнути ризики.

– Які саме ризики?

Він вагався, а тоді сказав:

– Нехай краще знавець тобі розповість.

* * *

Я думав, що можу повернутися миттєво. Мені слід було знати, що така складна процедура так просто не здійснюється, що, як і все в потойбічному житті, вона вимагає вивчення.

Спочатку була лекція.

Я був у величезній круглій вежі близько центру міста, що вміщувала тисячі людей. Стовбур білого світла падав на неї, цілком видимий, незважаючи на велику кількість освітлення.

Коли ми з Альбертом увійшли до вежі, ми не вагаючись попрямували до двох місць на півдороги до кафедри промовця. Не скажу тобі чому. Вони не були пронумеровані й нічим не відрізнялися від інших місць. Та все ж я знав, що ті місця – наші, раніше, ніж ми їх дісталися.

Масова аудиторія перемовлялася – під чим я, звісно ж, маю на увазі беззвучне спілкування. Багато хто посміхався до нас, коли ми сідали.

– Усі ці люди планують народитися знову? – дивувався я.

– Сумніваюся, – відповідав Альберт. – Ймовірно, більшість із них тут, щоб навчатися.

Я кивнув, намагаючись не звертати уваги на власне занепокоєння, що зростало. Те саме я відчував, коли вперше потрапив до Саммерленду, коли щось у мені підсвідомо відчувало наближення самогубства Енн.

Я сказав: те саме. Це не могло бути те саме. Я знав, що тепер Енн житиме, а не помре. Та все ж наше розставання засмучувало мене не менше. Не можу розповісти тобі, Роберте, наскільки важливі наслідки має спорідненість душ. Втім, я можу тобі розповісти. Допоки ти відлучений від своєї половинки, ти не почуватимешся спокійно. Байдуже, за яких обставин, байдуже, наскільки витончене середовище, в якому ти перебуваєш.

Бути половинкою єдиного цілого – сама лише мука, якщо другої половинки немає.

* * *

На кафедру зійшла приваблива жінка і, посміхнувшись до нас, заговорила.

– Шекспір казав про смерть так, – почала вона. – «Той край незнаний, звідки ще ніхто не повертався».

Вона знову посміхнулася.

– Красивий вираз, – вела далі вона, – хоча й цілком невірний. Ми всі досліджували цю країну, в якій опинилися після наших «смертей». Більше того, з цього краю кожен з нас має врешті-решт повернутися.

– Ми триєдині, – казала вона далі. – Дух, душа й тіло. Останнє з цього – фізичне тіло у земному житті складається з фізичного, ефірного й астрального тіл. Наш дух ми цього разу обговорювати не будемо. Наші душі містять всередині Божу сутність. Вона направляє наш життєвий курс, веде душу крізь чисельні життєві випробування. Щоразу, як частинка душі наділяється плоттю, вона накопичує досвід і розвивається, збагачуючи себе ним. Або… – вона зробила паузу, – применшуючи себе.

Це повністю збігалося з тим, що я пригадував зі слів Альберта. Самогубство Енн завдало втрати її душі, і тепер вона вирішила увібрати достатньо позитивного досвіду, аби відновити втрачене.

Як додається чи віднімається ця вища часточка себе? З пам’яті. Кожен з нас має зовнішню й внутрішню пам’ять, зовнішня належить до нашого видимого тіла, а внутрішня – до невидимого, або ж духовного тіла. Кожне, що будь-хто з нас коли-небудь думав, бажав, казав, робив, чув чи бачив, закарбовується у внутрішній пам’яті.

Ця всеосяжна пам’ять завжди залишається у власному «домі Мого Отця», зростаючи або зменшуючись за результатами кожного нового фізичного життя. Астральне – або духовне – тіло повертається на землю, але лишається тим самим. Лише тіло з плоті та його ефірний двійник зазнають змін.

Існує лінія зв’язку між вищою часточкою себе і будь-якою фізичною формою, яку на цей момент має душа. Наприклад, якщо фізична частка отримує натхнення, воно надходить з душі. Так званий «тихий внутрішній голос» – знання, засвоєне з попередніх уроків, що попереджає особу утриматись від вчинку, який завдасть шкоди її душі.

Та загалом, проникнення в матерію справжнього «я» сприймається дуже рідко – окрім випадків вродженої чутливості до його існування або появи усвідомлення через заглиблення в самого себе – медитацію.

– Отже, процес такий, – розповідала жінка. – Життя за життям, сповнені зусиль, чергуючись із періодами відпочинку й навчання на цьому рівні, в кінцевому результаті надають душі тієї форми, яку вона прагне мати. Іноді те, чого їй не вдалося досягнути за життя, вона здатна надолужити після смерті, таким чином наступне народження супроводжується більшим усвідомленням, більшою здатністю скерувати передостаннє прагнення до Бога.

– Таким чином, триєдність, якою ми є, переживає три етапи: інкарнацію, дезінкарнацію та реінкарнацію. Людина має бути добре обізнаною, як слід помирати, адже вже робила це багато разів. Але щоразу, як вона повертається до плоті, за рідкісними винятками, вона забуває все.

* * *

У мене виникло запитання. Дивовижним чином жінка відповіла на нього так, ніби читала мої думки.

– Зараз ви виглядаєте, як під час вашого останнього втілення, – сказала вона. – Звичайно ж, ви мали багато різних зовнішностей, а інколи були протилежної статі. Але ви зберігаєте той вигляд, який мали у попередньому житті, оскільки він найяскравіше закарбувався у вашій пам’яті.

– Коли це життя завершилося, ваша свідомість по кроках відступила до свого джерела, відокремлюючись від втілення в матерію. Цей процес вивільнення відбувається в ефірному світі, де ваші бажання й почуття загострені, а всі невідновлювані сили з вашого життя спрямовуються й перетворюються. З точки зору довжини ваша свідомість відходить до цієї ментальної або «небесної» стадії, на якій вона цілковито звільняється від матерії.

Я не знав, чи жінка отримала мою подяку за відповідь, але я кивнув один раз. Може, це й був плід моєї уяви, але мені здалося, що вона посміхнулася й кивнула у відповідь.

– Довжина перебування у потойбічному житті змінюється, – вела вона далі. – Трапляється, що між двома інкарнаціями минає до тисячі років. Коли розуміння приходить по смерті, початковий імпульс особистості – реінкарнуватися. Новачки незмінно починають практикувати метод керування вібраціями так, щоб змогти народитися знову.

– Справжньою дисципліною для душі є вирішити залишитися в Саммерленді й навчатись, аби вдосконалювати себе, щоб наступне втілення стало більшим кроком на шляху зростання душі.

Інше питання спало мені на думку, і знову я миттєво отримав на нього відповідь. Мені було цікаво, чи я єдиний про це подумав.

– Не кожен з нас народжується повторно, – сказала жінка. – Деякі душі настільки розвинені, що не потребують подальших реінкарнацій, але переходять на рівень існування, на якому земля вже не може нічого запропонувати, тим самим досягаючи кінцевого возз’єднання з Богом.

– Ці душі, яким не бракувало ані каяття за прикрі вчинки, ані знання, обирають приєднатися до Творця і долучаються до стану довершеної єдності з Ним, стаючи таким чином невід’ємною складовою побудови Всесвіту.

Вона не стала вдаватися в деталі так званої «третьої» смерті, оскільки ця тема заскладна і всім нам треба здобути ще чимало досвіду, чималого навчитися й подолати чимало обмежень. Тих обмежень, з якими зіткнутися можна лише на землі, тому що це єдине місце, де вони можуть бути втілені. Саммерленд набагато більш піддатливіший, занадто легкий для керування. Лише у щільності матерії особистість може зазнати найсуворіших випробувань. Це первинний випробувальний майданчик для людини, місце діяти та експериментувати.

Кожен з нас має шлях, який повинен подолати, і цей шлях розпочинається на землі.

Крізь вічність

– Як же конкретно це робиться? – питала доповідачка. – Для тих, хто зацікавлений, таким чином.

Я спіймав себе на тому, що похилився вперед. Те, що вона казала до цього моменту, було цікаво. Але тепер вона збиралася розповісти нам – розповісти мені, – що саме я мав зробити, аби знову бути разом з Енн.

Ось що вона розповіла нам, Роберте.

Коли душа, яка шукає вороття до плоті, визначається зі своїми побажаннями щодо батьків, він – чи вона – узгоджує це з тим, що можна назвати комп’ютером. Потім, якщо існує, так би мовити, конкурс на певне місце, комп’ютер вирішує, яка з душ більше відповідає призначенню – чи, краще сказати, більшою мірою його потребує.

Я називаю це комп’ютером, але, звичайно ж, це дещо складніше, здатне перемішувати зразки думок тих, хто претендує на однаковий тип спадковості й оточення. І коли ця маса розумового матеріалу синхронізується у всеосяжну схему, найбільш підготована душа дізнається, що його чи її було обрано, а решта, безперечно, шукає далі.

Жінка застерегла нас, що існує спокуса, насолоджуючись станом свободи в Саммерленді, амбіційно планувати життя наперед.

– Дозвольте мені попередити будь-якого з вас, хто планує нове народження, – сказала вона, – пам’ятати про обмеження, з якими ви зіткнетеся у фізичному житті. Вимагати меншого, аби досягти більшого, – ось найкращий метод.

Деталі тебе вразять, Роберте: на Далекому Сході душі, що бажають перевтілитися в матерію, мешкають у притулках для чоловіків та жінок і, коли настає час, уявляють себе клітинами і займають місце в утробах майбутніх матерів. Це легко і не передбачає складнощів.

Але це також небезпечно. Якщо дитина народиться мертвою, душа опиниться замкненою в комі на ефірному рівні, вже не життєздатною особою, але чимось, що не може вивільнити власну свідомість. Це тому, що розум душі перебуває в глибокому сні, коли відбувається повторне народження. Жодна розумова діяльність неможлива, доки здібності дитини не готові до використання.

Інша небезпека цього методу полягає в тому, що душа може ненавмисно обрати тіло з розумовим або фізичним дефектом. У такому разі вона змушена жити з цією помилкою все життя. Трапляється, звісно, що душа навмисне обирає такий шлях для «сплати» кармічних боргів (карма є доктриною невідворотних наслідків кожного вчинку). Душа, що вселяється до хворого чи спотвореного тіла, що зустрічає й долає ці вади, не втрачаючи присутності духу, духовно зростає швидше, ніж та, що за земними стандартами має все необхідне для життя. Як, дякувати Богові, у випадку Енн.

Оскільки в будь-якому куточку світу душа має можливість увійти до нового прихистку на будь-якій стадії, від зачаття до перших років після народження, західний метод полягає в тому, щоб зачекати, доки дитина народиться. У такий спосіб душа нізащо не опиниться в комі, про яку я казав.

Фактична процедура повторного народження залежить від здатності душі вступати до духовних тіл – астрального, потім ефірного, – допоки вони можуть узгоджуватись із тілом дитини. Така координація зазвичай відбувається одразу після народження, і її нелегко досягти. З цієї причини процес зазвичай потребує допомоги духовного лікаря, який бачить своїм внутрішнім оком хребцеві ниті дитини й духовних тіл і з’єднує їх.

Як я зазначав, інший метод реінкарнації застосовується так: душа не входить до тіла, доки дитині не виповниться п’ять-вісім тижнів. У такий спосіб остаточно набувається впевненість у придатності фізичного «носія».

– Після інкарнації, – вела далі жінка, – всі спогади про переднє життя та інтервал між життями стираються, і розпочинається набуття свіжих розумових вражень. Трапляється, що, коли реінкарнація була спішною, спогади залишаються – і це пояснює значну частоту таких випадків у Індії, наприклад.

– Протягом кількох місяців душа спить у малюку, який застосовує тваринні інстинкти, аби вивчити функції власного тіла: прийняття їжі, сон та відправлення органічних потреб. Лише коли душа починає прокидатися, дитина починає активно виявляти інтелект.

– Душа не прокидається одразу, але робить це поступово протягом дитинства і юності нової людини. Зрідка трапляється так, що душа прокидається раніше й пригадує якщо не минуле життя, то навички звідти; так відбувається періодична поява вундеркіндів.

– Поступово душа зливається з тілом так, що приблизно у двадцять один рік стає повністю інкарнованою. Буває так, що душа не прокидається аж до середнього віку тіла. У цьому разі до того віку особа не виявляє ознак повноцінної розумової діяльності.

– І, пройшовши новий життєвий шлях, безсмертна душа, яка вдалася до інкарнації, аби боротися за вдосконалення власної природи, повертається знову додому задля відпочинку і нової порції навчання, перш ніж повернутись на землю в циклі пошуку досконалості – і возз’єднання з Богом.

* * *

Не скажу більше нічого про лекцію. Подальші відомості щодо реінкарнації не мають суттєвого стосунку до моєї історії; ти можеш почитати книги, якщо тебе це цікавить.

Моїм наступним кроком було відкрити давно закриту книгу моєї пам’яті й ще раз проглянути її.

За допомогою використання моєї особистої «частоти» мені були продемонстровані мої минулі життя.

Це було запаморочливе видовище, Роберте, без жодних замовчувань. Я майже не встигав реагувати на деталі, що нескінченним потоком захлеснули мене, яскравим спалахом подій, кожну з яких було відтворено в усіх подробицях.

В мене було багато життів, але я згадаю лише два, у яких ми з Енн були разом.

Я був поряд із нею в 1300-х роках, коли наші душі були представлені, так би мовити, «в жіночому обличчі». Ми були сестри, з віковою різницею в одинадцять років (і я був старшою з них), але такі близькі у стосунках, що друзі й родина відзначали це з захватом. Усе наше тодішнє життя ми були психологічно нероздільні.

Ми знову зійшлися разом у 1700-х у Росії, я в чоловічій подобі, вона в жіночій. Ми зростали, знаючи одне одного, потім на певний час розлучилися, а тоді зустрілися знову в підлітковому віці, закохалися й одружилися. У тому життя я також був письменником, писав романи й оповідання. Енн (тоді її, звісно, звали інакше) незмінно вірила в мене, хоча мій успіх був дуже скромний.

Кінець того життя я й пригадував під час моєї другої смерті.

Тепер я побачив не лише його завершення – я побачив його цілком, отримавши перспективу, що дозволила мені оглянути широкий план і напрямок не лише мого попереднього життя, а й решти життів так само.

Не буду зараз вдаватися в деталі – це, знову ж таки, немає стосунку до того, що я повинен сказати. Досить зауважити, що головним чинником, в першу чергу необхідним для прискорення розвитку моєї душі, була допомога іншим. Що ідеально узгоджувалося з моїм прагненням бути знову з Енн. Альберт казав мені, що з часом вона потребуватиме більше медичного догляду.

Я стану лікарем.

Спочатку я розглядав можливість теж народитися в Індії. Втім, складність народитися там і стати лікарем була настільки близька до нездоланної, що я мав змінити думку. Врешті-решт, мета не в тому, щоб там народитися. А в тому, щоб дістатися Індії, аби допомогти Енн.

Ось чому я обрав собі наступних батьків: доктора Артура Бренінгвелла з Філадельфії та його дружину. Вони молоді й забезпечені, і я стану їхньою єдиною дитиною. Я виховуватимусь в комфортних умовах, навчатимусь у медичному училищі й вважатиму, що маю піти по стопах батька.

У віці тридцяти років це рішення кардинально зміниться з причин, в які я не стану вдаватися, і я зійду зі стежки комфорту, аби займатися медициною в найбільш знедолених куточках світу.

Врешті-решт я приїду в Індію, стану лікувати, покохаю і, нарешті, одружуся з молодою жінкою з душею Енн. Чи знатимемо ми, чи відчуватимемо, що насправді відбувається, неважливо. Ми знову будемо разом.

Решта не має значення.

* * *

Тілу маляти, яке я обрав, зараз чотири з половиною тижня. Воно ще не досить сильне для входження астрального й ефірного тіл, і до семи тижнів таким не буде.

Я постійно витаю над ним, експериментуючи з процедурою скорочення цих тіл до розміру дитини. Коли я буду готовий до переходу, лікар, що знається на процедурі, запустить радіоактивний потік, який уможливить поєднання тіл крізь залозу в основі дитячого мозку.

Тоді я увійду.

В останні миті перед інкарнацією я спробую викликати в себе чітку уяву про потрібний мені тип тіла. У такий спосіб я можу допомогти видобувати здоров’я й сили, необхідні для виконання роботи, яку я запланував. Якщо мені не вдасться це зробити, тіло дитини з певною долею ймовірності може забрати дитяча хвороба, або ж я можу, як Енн, опинитися хворобливим і слабким.

Зізнаюся тобі, Роберте, що повторне народження викликає в мене сильну відразу. Минуло досить часу, щоб ідея повернення до плоті більш не здавалась мені привабливою. На сьогоднішній день лише те, що Енн повернулася, змушує мене хотіти вертатися слідом. Бо, насправді, немає жодної сміливості в тому, щоб померти. Справжня сміливість потрібна для того, щоб добровільно народитися, покинувши розмаїті красоти Саммерленду, аби знову зануритися в глибини темної ув’язнюючої матерії. Травмує не смерть, травмує життя. Померти можна і не знаючи про це.

Народження невід’ємно тягне за собою шок визнання.

Я заспокоюватиму себе, думаючи про свою мрію.

Про те, що одного дня ми будемо разом тут, у Саммерленді. Що ми розділимо наше кохання у цьому витонченому кліматі, в єдності й незмінній турботі одне про одного.

Напевно, як запропонував Альберт, ми знову одружимося колись в одному з величних соборів на небесах, обряд буде виконано самим Господом з вищого рівня, і хор проспіває гімн радості на славу нашого возз’єднаного кохання.

Я даруватиму їй власноруч створені квіти, одяг, коштовності й прикраси, предмети затишку для дому, який ми створимо разом. Дім, у якому зіллються наші смаки й вподобання, розташований у гарному куточку природи, який ми завжди плекатимемо.

Я молюся про те, щоб там ми й залишилися, навчалися й зростали до того моменту, коли разом піднесемося до найвищих висот, змінившись зовнішньо, та не у відданості, разом крізь віки пронісши переможну славу нашого кохання.

До мого кохання

Залишалася ще одна річ, яку я мав зробити перед тим, як вирушити в дорогу.

Продиктувати цю книгу і потурбуватися, щоб вона потрапила до тебе.

Знову ж таки, не уточнюватиму, як я встановив контакт з жінкою, що передала тобі рукопис. Спочатку я планував передати його своїм дітям. Але коли виявилося, що єдиний сприйнятливий з них перебуває на східному узбережжі, я вирішив натомість переправити її тобі.

Сподіваюсь, вона буде опублікована і її прочитають багато людей. В мене є слабка надія, що хоч кілька з них будуть підготованими до невідворотного переходу, що станеться після закінчення їхніх життів.

* * *

Мій звіт добігає кінця.

Пам’ятай: все, що я розповів тобі, лише частинка. Інакше й не могло бути. Я міг розповісти лише те, що я особисто бачив і чув. Тут тільки мої спогади про те, що сталося, нічого більше. Згадай, що казав мені Альберт.

Розум – це все.

Особливо на тому наголошую. Цей досвід був мій досвід, більше нічий. Хоча все – цілковита правда, це аж ніяк не є показовим щодо чужого посмертного досвіду.

Інша людина розповіла б іншу історію.

Пам’ятай іще дещо: речей, про які я тобі не розповів, вистачило б на сотню томів. Повір мені на слово, різноманітність потойбічного життя не має меж. Існує в ньому так багато всього, що мій звіт у порівнянні з цим – наче піщинка на фоні усіх пляжів і пустель світу.

Маю також згадати, що все, що я описав, відбулося на відносно низькому рівні духовного існування. Існують рівні, про які я ніколи не знав і можу не дізнатися мільярди років.

Якщо коротко, не існує стандартного післяжиттєвого шляху. Я виклав тобі власний досвід. Твій буде інакшим. Ти можеш бути впевнений лише в одному.

Це станеться.

Я вважаю життєво важливим ширше пояснити свою точку зору.

Ніщо не відбувається так просто, як я це описав.

Насправді умови потойбічного життя не можуть бути викладені в термінах часу, місця й форми. Я описав людей, місця та події, але це згідно з моєю здатністю – чи браку її – бачити речі такими, які вони є.

Фактично весь мій досвід міг бути точнісінько тим, чим я і вважав його одразу ж після смерті.

Сном.

Коли ти спиш, світ твого сну для тебе так само реальний, як саме життя, хіба не так?

Так само може бути і тут.

Це лише доводить природність того, що місце, називане Саммерлендом, справді виявиться таким. Оскільки феноменом цього рівня є переважно уявні картини, що приносять у своїй свідомості новоприбулі з землі, чим іще може бути Саммерленд, як не ідеалізованою версією землі?

На самому початку Альберт казав мені, що рай є станом душі.

Так і є.

Але подумай, хіба земля не є так само станом душі? Матерія – не більше, ніж енергія, що людському інтелекту видається статичною. Життя – стан свідомості, що сприймає цю енергію як матерію. Смерть – стан свідомості, що більше не сприймає її такою.

Життя на землі – лише панорама яскравих картин, що здаються тобі справжніми.

Чому життя після смерті має здаватися менш справжнім?

Але не дозволяй мені тебе заплутати.

Воно здасться тобі досить реальним.

І будь ласка, брате мій, не бійся цього.

Смерть – не вінець всіх наших жахів.

Смерть – наш друг.

Думай про це так. Хіба ти боїшся заснути вночі? Звичайно ж ні. Адже ти знаєш, що прокинешся знову.

Думай про смерть тим самим чином: як про сон, від якого ти неодмінно прокинешся.

Справжнє життя – це процес становлення. Смерть – етап цього процесу. За життям не йде не-життя.

Існує лише єдина послідовність буття.

Ми – частина плану. Ніколи не сумнівайтеся в цьому. Плану, згідно з яким кожен з нас має піднестися на найвищий рівень, і це те, на що ми всі здатні. Цей шлях буває іноді темним, але він беззаперечно веде до світла.

Але ніколи не забувай, що ми сплачуємо за кожен наш вчинок, думку і почуття.

Це можна висловити одним рядком з Біблії.

Що тільки людина посіє, те саме й пожне.

Люди не караються за свої діяння, вони караються ними.

Якби тільки кожен вірив у це.

Якби кожен чоловік і жінка в світі знали – без тіні сумніву, – що вони мають зіткнутися з наслідками своїх життів.

Світ міг би змінитися за один вечір.

Боже, благослови тебе.

Я повертаюся до мого кохання.

Епілог

Я щойно повернувся з Філадельфії.

Може, це було дурістю з мого боку. Цілком можливо, що жінка, яка принесла мені рукопис, знала про існування доктора Бренінгвелла та його дружини. Цього не можна з’ясувати напевне. І знов-таки, я можу лише гадати. Якби все було так, навіщо вона доклала таких зусиль, щоб обдурити мене?

Спочатку я зібрався був постукати в двері Бренінгвеллів і розповісти їм усю історію.

А тоді прокинувся здоровий глузд.

Що я зробив? Дочекався, коли їхня няня вивезла дитину в колясці на прогулянку. Я йшов за нею до маленького сусіднього парку і там, поки вона сиділа на лавці, зупинився й недовго побалакав з нею, поглядаючи на маля. Почувався при цьому цілковитим дурнем. Але відчуваючи також дещо інше тієї миті, як зазирав в очі дитини.

Благоговіння.

Чи справді цей крихітний хлопчик має душу мого брата Криса? Чи він справді поїде до Індії по своєму тридцятиріччю, зустріне молоду жінку з душею дружини мого брата Енн і одружиться з нею?

Бачить Бог, я хотів би це знати.

Однак мені шістдесят три роки. Зрозуміло, що я не проживу достатньо, аби пересвідчитись. Я можу заповісти перевірити це моїм дітям, але впевнений, що вони навряд чи зберігатимуть цікавість до сумнівної, малоймовірної події, що може статися, а може й не статися десятиріччя по тому в країні за тисячі миль звідси.

Тож на цьому вона, без сумніву, і завершиться.

Все, що я можу, ще раз повторити: якщо цей рукопис – правда, кожному з нас слід задуматись про своє життя.

Глибоко задуматись.

КІНЕЦЬ

Бібліографія

Бейлесс, Реймонд. Інший бік смерті. Нью-Гайд-Парк, Нью-Йорк: Юніверсіті Букс, 1971 р. (Bayless, Raymond. The Other Side of Death. New Hyde Park, N.Y.: University Books, Inc., 1971.)

Бейлесс, Реймонд. Примари і життя після смерті. Нью-Гайд-Парк, Нью-Йорк: Юніверсіті Букс, 1973 р. (Bayless, Raymond. Apparitions and Survival of Death. New Hyde Park, N.Y.: University Books, Inc., 1973.)

Борджіа, Ентоні. Життя в невидимому світі. Лондон: Олдгемс Пресс, 1954 р. (Borgia, Anthony. Life in the World Unseen. London: Odhams Press, Ltd., 1954.)

Борджіа, Ентоні. Більше про життя в невидимому світі. Лондон: Олдгемс Пресс, 1956 р. (Borgia, Anthony. More About Life in the World Unseen. London: Odhams Press, Ltd., 1956.)

Борджіа, Ентоні. До і після смерті. Нью-Йорк: Сітадел Прес, 1959 р. (Borgia, Anthony. Here and Hereafter. New York: The Citadel Press, 1959.)

Босс, Джуді. Безмовно, вони повертаються. Сент-Пол, Міннесота: Ллевелін Публікейшн, 1972 р. (Boss, Judy. In Silence They Return. St. Paul, Minn.: Llewellyn Publications, 1972.)

Брендон, В. Втілення. Нью-Йорк: Сі енд А Ентоні, 1936 р. (Brandon, W. Incarnation. New York: C. & R. Anthony, Inc., 1936.)

Брендон, В. Кохання в потойбічному житті. Нью-Йорк: Сі енд А Ентоні, 1936 р. (Brandon, W. Love in the Afterlife. New York: C. & R. Anthony, Inc., 1956.)

Брендон, В. Ми знали цих людей. Нью-Йорк: Сі енд А Ентоні, 1957 р. (Brandon, W. We Knew These Men. New York: C. & R. Anthony, Inc., 1957.)

Брендон, В. Відчиніть двері! Нью-Йокр: Сі енд А Ентоні, 1958 р. (Brandon, W. Open the Door! New York: C. & R. Anthony, Inc., 1958.)

Бреннан, Дж. Г. П’ять ключів до минулих життів. Нью-Йорк: Семюел Вайзер, 1971. (Brennan, J. H. Five Keys to Past Lives. New York: Samuel Weiser, Inc., 1971.)

Браун, Р. Незавершені симфонії. Нью-Йорк: Вільям Морроу і К°, 1971 р. (Brown, R. Unfinished Symphonies. New York: William Morrow & Co., 1971.)

Велика таємниця потойбічного життя. Лондон: Годдер енд Стоутон, 1957 р. (Great Mystery of Life Hereafter, The. London: Hodder & Stoughton, 1957.)

Ван Дузен, Вілсон. Наявність інших світів. Нью-Йорк: Гарпер енд Роу, 1974. (Van Dusen, Wilson. The Presence of Other Worlds. New York: Harper & Row, 1974.)

Вайсс, Дж. Е. Вестибюль. Нью-Йорк: Покет Букс, 1974. (Weiss, J. E. The Vestibule, ed./written. New York: Pocket Books, 1974.)

Вайт., С. Е. і Г. Крізь невідоме. Нью-Йорк: Е. Р. Даттон і К°, 1939 р. (White, S. E. & H. Across The Unknown. New York: E. P. Dutton & Co., 1939.)

Вайт, Стюард Едвард. Зорі й досі там. Нью-Йорк: Е. П. Даттон і К°, 1946 р. (White, Steward Edward. The Stars Are Still There. New York: E. P. Dutton & Co., 1946.)

Вайт, Стюард Едвард. Книга Бетті. Нью-Йорк: Берклі Медальйон Букс, 1969 р. (White, Steward Edward. The Betty Book. New York: Berkley Medallion Books, 1969.)

Ватсон, Лайолл. Помилка Ромео. Нью-Йорк: Даблдей, 1975 р. (Watson, Lyall. The Romeo Error. New York: Doubleday, 1975.)

Велч, Вільям Аддамс. Розмови з померлими. Нью-Йорк: Піннекл Букс, 1975. (Welch, William Addams. Talks With the Dead. New York: Pinnacle Books, Inc., 1975.)

Вівіан, Маргарет. Врата. Лондон: Сайкік Пресс, 1941 р. (Vivian, Margaret. The Doorway. London: Psychic Press, Ltd., 1941.)

Віллінк, А. Світ невидимого. Нью-Йорк: Макміллан і К°, 1893 р. (Willink, A. The World of the Unseen. New York: Macmillan & Co., 1893.)

Дезмонд, Шоу. Ви можете говорити з вашими померлими. Лоднод: Метьюен і К°, 1941 р. (Desmond, Shaw. You Can Speak With Your Dead. London: Methuen & Co., 1941.)

Др. Деніелс, Джон К. Інкарнація та реінкарнація. Нью-Йорк: Піллар Букс, 1975 р. (Daniels, Dr. John C. Incarnation and Reincarnation. New York: Pillar Books, 1975.)

Делякур, Дж. В. Побіжне знайомство з потойбічним світом. Нью-Йорк: Делякорт Пресс, 1974 р. (Delacour, J. B. Glimpses of the Beyond. New York: Delacorte Press, 1974.)

Дрессер, К. Духовний світ і духовне життя. Сан-Хосе, Каліфорнія: видавництво «Космос», 1927 р. (Dresser, C. Spirit World and Spirit Life. San Jose, Calif.: Cosmos Publishing Co., 1927.)

Ебон, Мартін. Вони знали незнане. Нью-Йорк: видавництво «Ворлд», 1971 р. (Ebon, Martin. They Knew the Unknown. New York: The World Publishing Co., 1971.)

Еванс-Вентц, В. Й. Тібетська книга померлих. Нью-Йорк: Оксфорд Юніверсіті Пресс, 1960 р. (Evans-Wentz, W. Y. The Tibetan Book of the Dead. New York: Oxford University Press, 1960.)

Еплман, Джон Алан. Ваші духовні сили і безсмертя. Нью-Йорк: Фредерік Фелл, 1968 р. (Appleman, John Alan. Your Psychic Powers and Immortality. New York: Frederick Fell, Inc., 1968.)

Еткінсон, В. В. Реінкарнація та закон карми. Чікаго: видавницька спілка «Йогі», 1936 р. (Atkinson, W. W. Reincarnation and the Law of Karma. Chicago: Yogi Publication Society, 1936.)

Гемптон, Чарлз. Перехід на ім’я Смерть. Іллінойс: Видавництво теософської літератури, 1943. (Hampton, Charles. The Transition Called Death. Illinois: Theosophical Publishing House, 1943.)

Гайндел, Макс. Смерть – і подальше життя. Оушенсайд, Каліфорнія: Розікручіан Феллоушип, 1971 р. (Heindel, Max. The Passing – and Life Afterward. Oceanside, Calif.: The Rosicrucian Fellowship, 1971.)

Гейвуд, Розалінд. За межами досягнення розуму. Нью-Йорк: Е. П. Даттон і К°, 1961 р. (Heywood, Rosalind. Beyond the Reach of Sense. New York: E. P. Dutton & Co., 1961.)

Годсон, Джеффрі. Крізь врата смерті. Індія: Видавництво теософської літератури, 1967 р. (Hodson, Geoffrey. Through the Gateway of Death. India: Theosophical Publishing House, 1967.)

Годсон, Джеффрі. Реінкарнація: Правда чи обман? Вітон, Іллінойс: Видавництво теософської літератури, 1967 р. (Hodson, Geoffrey. Reincarnation: Fact or Fallacy? Wheaton, Ill.: Theosophical Publishing House, 1967.)

Ґаррет, Ейлін. Чи переживає людина смерть, ред. включно з Вступом і Примітками. Нью-Йорк: Гелікс Пресс, 1957 р. (Garrett, Eileen. Does Man Survive Death, ed. with Introduction and Notes. New York: Helix Press, 1957.)

Др. Джейкобсон, Нілс О. Життя без смерті. Нью-Йорк: видавництво «Делл», 1973 р. (Jacobson, Nils O., M.D. Life Without Death. New York: Dell Publishing Co., 1973.)

Кейс, Г’ю Лінн. Життя після смерті (касета). Голлівуд, Каліфорнія: Дак Ентерпрайзес, 1975 р. (Cayce, Hugh Lynn. Life After Death (cassette). Hollywood, Calif.: Dak Enterprises, 1975.)

Кеннеді, Девід. Вторгнення у безсмертя. Джерард Кросс, Англія: Колін Смайт, 1973 р. (Kennedy, David. A Venture in Immortality. Gerrards Cross, England: Colin Smythe, 1973.)

Кіт, М. Р. Отже, ви плануєте потрапити в рай. Палмер Паблікейшнс, 1969 р. (Keith, M. R. So You’re Going to Heaven. Palmer Publications, 1969.)

Колтон, Енн Рі. Люди в білих одежах. Каліфорнія: видавництво «Арк», 1961 р. (Colton, Ann Ree. Men in White Apparel. California: Arc Publishing Co., 1961.)

Конан Дойл, Артур. Нове одкровення. Нью-Йорк, Джордж Г. Доран, 1918 р. (Conan Doyle, Arthur. The New Revelation. New York: George H. Doran Co., 1918.)

Круколл, Роберт. Ознаки безсмертя. Грінвуд, Півд. Кароліна: Аттік Пресс, 1965 р. (Crookall, Robert. Intimations of Immortality. Greenwood, S.C.: The Attic Press, Inc., 1965.)

Круколл, Роберт. Ще один світ – і ще один. Лондон: Видавництво теософської літератури, 1966 р. (Crookall, Robert. The Next World – and the Next. London: Theosophical Publishing House, 1966.)

Ленглі, Ноел. Едґар Кейс про реінкарнацію. Нью-Йорк: Пейпербек Лайбрері, 1967 р. (Langley, Noel. Edgar Cayce on Reincarnation. New York: Paperback Library, 1967.)

Лідбітер, К. В. Життя після смерті. Індія: Видавництво теософської літератури, 1952 р. (Leadbeater, C. W. The Life After Death. India: Theosophical Publishing House, 1952.)

Лік, Сібіл. Реінкарнація: другий шанс. Нью-Йорк: Стайн енд Дей, 1974 р. (Leek, Sybil. Reincarnation: The Second Chance. New York: Stein & Day, 1974.)

Ле Шан, Лоуренс. Медіум, містик і фізик. Нью-Йорк: Вікінґ Пресс, 1974 р. (LeShan, Lawrence. The Medium, the Mystic and the Physicist. New York: The Viking Press, 1974.)

Лодж, сер Олівер. Реймонд. Нью-Йорк: Джордж Г. Доран, 1916 р. (Lodge, Sir Oliver. Raymond. New York: George H. Doran Co., 1916.)

Лоер, Франклін. Посмертний щоденник. Лос Анджелес: Реліджіес Рісерч Фронтір Букс, 1976 р. (Loehr, Franklin. Diary After Death. Los Angeles: Religious Research Frontier Books, 1976.)

Метсон, Арчі. Потойбічне життя. Нью-Йорк: Гарпер енд Роу, 1977 р. (Matson, Archie. Afterlife. New York: Harper & Row, 1977.)

Медгьорст, Р. Г. Крукс і духовний світ. Нью-Йорк: видавництво «Таплінгер», 1972 р. (Medhurst, R. G. Crookes and the Spirit World. New York: Taplinger Publishing Co., 1972.)

Майкл, Расс. Смерті не існує. Лейкмаунт, Джорджія: Сі Ес Ей Пресс, 1971. (Michael, Russ. There Is No Death. Lakemont, Georgia: CSA Press, 1971.)

Монтґомері, Рут. Потойбічний світ. Нью-Йорк: Фосетт Крест, 1971 р. (Montgomery, Ruth. A World Beyond. New York: Fawcett Crest, 1971.)

Др. Муді, Реймонд. Життя після життя. Нью-Йорк, Бентем Букс, 1977 р. (Moody, Raymond, M.D. Life After Life. New York: Bantam Books, 1977.)

Мур-Дуґлас. Реінкарнація. Йорк-Кліффя, Мен: Аркейн Публікейшні, 1968 р. (Moore-Douglas. Reincarnation. York Cliffs, Maine: Arcane Publications, 1968.)

Мосс, Тельма. Ймовірність неможливого. Лос Анджелес: Дж. П. Тарчер, 1974 р. (Moss, Thelma. The Probability of the Impossible. Los Angeles: J. P. Tarcher, Inc., 1974.)

Осіс, Карліс і Нестер, Меріен Л. «Спостереження лікарів і медсестер біля смертного ложа», Міжнародний журнал з парапсихології, том 14, №2. (Osis, Karlis & Nester, Marian L. “Deathbed Observations by Doctors and Nurses,” International Journal of Parapsychology, Vol. 14, No. 2.)

Преподобний Оуен, Дж. Вейл. Життя за завісою в п’яти томах: Низини раю; Верхів’я раю; Міністерство раю, Небесні батальйони; Провінції раю. Лондон: Велика всесвітня асоціація, 1964 р. (Owen, The Rev. G. Vale. The Life Beyond the Veil in five volumes: The Lowlands of Heaven; The Highlands of Heaven; The Ministry of Heaven; The Battalions of Heaven; The Outlands of Heaven. London: The Greater World Association, 1964.)

Панчадасі, Свамі. Астральний світ. Видавець і дата видання невідомі. (Panchadasi, Swami. The Astral World. No publisher or publication date given.)

Почард, А. Інший світ. Лондон: Райдер і К°, 1952 р. (Pauchard, A. The Other World. London: Rider & Co., 1952.)

Перкінс, Джеймс С. Крізь смерть до відродження. Вітон, Іллінойс: Видавництво теософської літератури, 1961 р. (Perkins, James S. Through Death to Rebirth. Wheaton, Ill.: Theosophical Publishing House, 1961.)

Райт, Л. Л. Після смерті – що? Сан-Дієго, Каліфорнія: Пойнт Лома Паблікейшнс, 1974 р. (Wright, L. L. After Death – What? San Diego, Calif.: Point Loma Publications, 1974.)

Рамачарака, Йогі. Життя після смерті. Чікаго: видавницька спілка «Йогі», 1937. (Ramacharaka, Yogi. The Life Beyond Death. Chicago: Yogi Publication Society, 1937.)

Рендалл, Е. К. Кордони потойбічного життя. Нью-Йорк: Альфред Кнопф, 1922 р. (Randall, Edw. C. Frontiers of the After-Life. New York: Alfred Knopf, 1922.)

Робертс, Джейн. Говорить Сет. Нью-Йорк: Прентіс-Холл, 1972 р. (Roberts, Jane. Seth Speaks. New York: Prentice-Hall, 1972.)

Робертс, Джейн. Матеріал Сета. Нью-Йорк: Прентіс-Холл, 1975. (Roberst, Jane. The Seth Material. New York: Prentice-Hall, 1975.)

Роґо, Д. Скотт. Дослідження незвичайного досвіду з «того світу». Нью-Йорк: Юніверсіті Букс, 1970 р. (Rogo, D. Scott. NAD, A Study of Some Unusual “Other World” Experiences. New York: University Books, 1970.)

Салліван, Ейлін. Промова Артура Форда з потойбічного світу. Нью-Йорк: Фосетт Крест, 1975 р. (Sullivan, Eileen. Arthur Ford Speaks from Beyond. New York: Fawcett Crest, 1975.)

Сент-Клер, Мей Джимберт, (упорядник). Про життя і смерть: читаючи Едґара Кейса. Вірджинія-Біч, Вірджинія: Асоціація досліджень і просвіти, 1973 р. (St. Clair, Mae Gimbert, Compiled by. On Life and Death: The Edgar Cayce Readings. Virginia Beach, Va.: Association for Research and Enlightenment, 1973.)

Скалторп, Ф. К. Подорожі до духовного світу. Лондон: Олморріс Пресс, 1962 р. (Sculthorp, F. C. Excursions to the Spirit World. London: Almorris Press, Ltd., 1962.)

Сміт, С’юзі. Книга Джеймса. Нью-Йорк: Дж. П. Патнем і сини, 1974 р. (Smith, Suzy. The Book of James. New York: G. P. Putnam’s Sons, 1974.)

Розкриття духовних таємниць: Перша. Гемпшир, Англія: видавницька спілка «Білий Орел», 1972 р. (Spiritual Unfoldment: One. Hampshire, England: The White Eagle Publishing Trust, 1972.)

Спраґґет, Аллен. Випадок безсмертя. Нью-Йорк: Нью Амерікан Лайбрері, 1974 р. (Spragget, Allen. The Case for Immortality. New York: New American Library, 1974.)

Стерн, Джесс. В пошуках душі. Нью-Йорк: Даблдей ент Компані, 1972 р. (Stearn, Jess. The Search for a Soul. New York: Doubleday and Company, Inc., 1972.)

Преподобний Томас, К. Дрейтон. Поза заходом життя. Лондон: Сайкік Пресс, 1940 р. (Thomas, The Rev. C. Drayton. Beyond Life’s Sunset. London: Psychic Press, Ltd., 1940.)

Фартінґ, Джеффрі. Коли ми помремо. Лондон: Видавництво теософської літератури, 1968 р. (Farthing, Geoffrey. When We Die. London: Theosophical Publishing House, 1968.)

Фіндлей, Артур. На межі ефірного світу. Великобританія: Сайкік Пресс, 1931 р. (Findlay, Arthur. On the Edge of the Etheric. Great Britain: Psychic Press, 1931.)

Фіндлей, Артур. Життєвий шлях: вказівник до ефірного світу. Лондон: Сайкік Пресс, 1956 р. (Findlay, Arthur. The Way of Life: A Guide to the Etheric World. London: Psychic Press, Ltd., 1956.

Форд, Артур. Життя поза межами смерті. Нью-Йорк: Берклі Медальон Букс, 1971 р. (Ford, Arthur. The Life Beyond Death. New York: Berkley Medallion Books, 1971.)

Форд Артур. Незнане, але відоме. Нью-Йорк: Гарпер енд Роу, 1968 р. (Ford, Arthur. Unknown but Known. New York: Harper & Row, 1968.)

Форчюн, Дайон. Крізь врата смерті. Лондон: Акваріан Пресс, 1968 р. (Fortune, Dion. Through the Gates of Death. London: The Aquarian Press, 1968.)

Френсіс, Дж. Р. Енциклопедія смерті. Емгерст, Вісконсін: Емгерст Пресс, 1896 р. (Francis, J. R. The Encyclopedia of Death. Amherst, Wisconsin: Amherst Press, 1896.)

Шервуд, Джейн. Країна поза межами життя. Лондон: Невілл Спірман, 1969 р. (Sherwood, Jane. The Country Beyond. London: Neville Spearman, 1969.)

Шерман, Геролд. Ви живете після смерті. Нью-Йорн: Сі енд А Ентоні, 1949 р. (Sherman, Harold. You Live After Death. New York: C. & R. Anthony, Inc., 1949.)

Шерман, Геролд. Ви можете спілкуватися з невидимим світом. Нью-Йорк: Фосетт Голд Медал, 1974 р. (Sherman, Harold. You Can Communicate With the Unseen World. New York: Fawcett Gold Medal, 1974.)