Павло Місько

ГРОТ АФАЛІНИ

_{Перекладено за виданням: Місько П. Грот афаліны. — Мінск, «Юнацтва», 1985.}

_{Художник В. І. Бариба.}

Частина перша

АРХІПЕЛАГ ВЕСЕЛИЙ

Розділ перший

1

Чутки підтвердилися: султан Муту (щоб йому жити ще сто років і всі сто рачки лазити!) продав їхній острів, їхній улюблений Біргус, американцям за півмільйона доларів. Казали, нібито султанові не вистачало грошей на нові піхви для ножа. А піхви не прості — відлиті із золота й оздоблені діамантами. Такий ніж — символ Верховної влади. Подібні є тільки в раджі Його Величності Верховного Правителя Малайзії та в брунейського султана. Далеко Малайзія і Бруней, не одна тисяча кілометрів звідси. Дехто називав іншу причину продажу: любив Муту влаштовувати пишні процесії і вистави, дуже подобалося йому, як несли його уквітчані портрети, водили двох куплених для таких урочистостей білих слонів. То хіба дивно, що буде пуста скарбниця!

Люди сиділи під баньяном, Деревом Зібрань. Прийшли навіть жінки й діти, хоч їх ніколи сюди не пускали. Немовлята й однорічні діти були в матерів на руках, голосно плямкаючи, гучно смоктали груди й з цікавістю зиркали на людей. Якщо ж розібратися, то хіба тут місце жінкам і дітям? Тут тільки старшим чоловікам дозволялося мудро морщити лоби і чухати потилиці.

Знову й знову змушували ходаків розказувати, як усе було на Головному острові, у Світтауні, як їх прийняли у султановому палаці, що говорили. Ні староста Ганеш, ні дід Амос, ні дядько Амат не могли нічого додати до своєї розповіді. Усе здавалося дуже неймовірним, дивовижним, і в людей відбирало мову. Зовсім недавно англійська королева подарувала архіпелагу самостійність. Утворився султанат, архіпелагом став керувати султан, а не англійський губернатор. Але ж хіба для того дістав султан владу, щоб розпродувати архіпелаг частинами?! Хоч і багато в ньому островів, а з атолами і атольчиками не одна сотня набереться, але ж куди подітись людям?

Янг відчував, як гаряче дихає йому в голі плечі мати, гладить його по голові, заспокоює. А як ти заспокоїшся, коли і молодь хвилюється? Стоять юнаки й дівчата, підперши плеченятами корені-стовбури баньяна, і гудуть, гудуть…

— … Я чую, що ви знову нам не вірите! — підсліпуватий Ганеш загарячкував, шепелявлячи, почав бризкати червоною від бетельової жуйки слиною. (Янгу здалося, що Ганешу ще там, на Головному, вдарили кулаком у зуби, і в нього й досі йде кров). — Убийте мене тут під цим деревом, якщо не вірите! Я хочу вмерти на своїй землі… Хіба ви стали сліпі й глухі? Хіба на ваші очі найшла полуда, як на мої? Хай уже я кепсько бачу, але ж зате добре чую і нюх маю. Послухайте й ви! Послухайте!.. — Ганеш, утихомирюючи людей, підняв угору скоцюрблений палець, що його колись, укусивши, знівечила змієподібна риба — мурена.

Не треба було й затихати. Уже третю добу, вдень і вночі, у кілька змін вищали лебідки, ревли й гуркотіли мотори, чути було вигуки — команди англійською мовою. У бухті, яку утворила лагуна їхнього острова — атола, вивантажували безліч ящиків і ящичків, а також великі частини машин, обшиті з усіх боків дошками. Повзли бульдозери, схожі на танки без башт і гармат, з величезними відвалами-ножами, скрепери й екскаватори-навантажувачі, машини-самоскиди. Ящики й ящички вивантажували з мотоботів, різні машини — з моторизованих понтонів-площадок. Бульдозери сповзали на берег своїм ходом, тільки-но солдати встигали закріпити понтони та покласти широкі пандуси-з'їзди. А на рейді, за входом у лагуну, стояла величезна самохідна баржа, у кормі якої відкинулась, наче підйомний міст, стіна і зяяв темний прямокутний отвір. З палуби баржі, з її бездонного черева і брали всю цю техніку та ящики. Чужинці поспішали, наче боялися, щоб султан не передумав, не став вимагати назад купчого паперу.

— То що ж нам робити?

— А як з рештою селищ? Може, їх не чіпатимуть? — почулися знову вигуки.

— Чіпатимуть! Я говорив із старостами тих сіл. Усім наказано збиратися і виїжджати! — відповів Ганеш.

Знову голосно загомоніли:

— Як це збиратися? Куди-и?!

— Хіба я заберу з собою кокосові пальми?

— А куди ж подітися мені-і-і?! А мої ж ви ні-женьки! А кому я де потрібна, коли й тут мені життя нема-ає?! — голосила бабуся Рата. Вона сиділа попереду Янга, виставивши товсті, як колоди, ноги. Скільки пам'ятає Янг, у неї були такі ноги. Всю силу вона віддавала на те, щоб тягати їх. Родичі відцуралися Рати — слонова хвороба невиліковна, — і бабуся жебрачила.

— У мене дев'ять пальм. Як я проживу без них, годувальниць? — вигукував хтось плаксивим голосом.

— А султан обіцяв на коронації: столичний острів, Головний, берегтиме, наче квочка кожне своє курча. А тепер що? Сам клює нас, як шуліка! — Це був голос брата Раджа. Янг виділив його з усіх голосів.

— О, великий Вішну! Всемогутній Вішну! Найкращий Вішну! За які гріхи послав страждання? Сотвори чудо, врятуй нас!

Вигуки, голосіння… Дивлячись на матерів, заплакали й діти.

— Тихо-о! Дайте і мені сказати! — надривався в цьому гармидері китаєць Лі Сунь. Він протовпився на середину, уклонився на всі боки. Ріжки зав'язаної косинки метлялися позаду, як дві кіски. — Ну чого ви панікуєте? Все йде на краще, а не на гірше. Хоч світу побачите, а то деякі з вас за все життя далі Біргусу й носа не потикали.

— Правду каже! Хай він згорить цей острів! Сидимо, як у норі! — кричав Пуол. За віком він рівня Раджеві, бавилися разом, навіть товаришували. «Але чому він не любить наш Біргус?» — думав Янг.

— Вас же не просто виганяють звідси! — надривався Лі Сунь.

— «Вас»… А тебе хіба — ні? Ти тут залишаєшся? — кинув йому Радж.

— Нас… нас… Я просто обмовився! — спохопився Лі Сунь. — Нас же не-ре-се-ля-ють! На інше місце, на інший острів. Транспорт дають.

— Не потрібен нам інший! Знаємо, яка земля на Гірському! Чули! З одного боку — гора, з другого — болото! А добра земля вся зайнята!

— Кажу: дадуть добрі ділянки — вирощуйте кокоси, сушіть копру. А хто не захоче… — Голос у Лі Суня охрип.

— Посадиш пальму — чекай шість-вісім років, поки будуть ті горіхи. А всі ці вісім років зуби на полиці тримати? У мене ж п'ятеро дітей!

— … А хто не захоче… Я хотів сказати — хто захоче поміняти своє життя на міське, влаштуватися на іншому острові, а не на Гірському, — будь ласка, перевезуть і туди з усім майном! — кричав Лі Сунь. — Чуєте? Ще й п'ятдесят доларів на сім'ю дадуть, — китаєць закашлявся.

«І чого цей крамар горло дере? Певно, йому заплатили? Здирник проклятий…» — думав Янг.

— А де знайдеш роботу? Хто нас чекає там? Кому ми потрібні? — сипалися вигуки.

— Аби добрі гроші — всюди можна жити! — кричав своє Пуол.

— Лі Сунь! Твій язик сьогодні легко ходить! Чим це його змастили? За скільки доларів продався? — гнівно говорив Радж, і його слова збуджували людей.

Янг сів боком, щоб добре було і за Раджем стежити. Замилувався братом: біла трикотажна теніска щільно облягала опуклі плечі й груди, підкреслювала кожний горбик його м'язів. На грудях малюнок: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь цей обруч стрибає синій дельфін. Ні в кого в селі немає такої шикарної одежини. Радж працює на острові Рай у дельфінарії — не абищо!

Крамар німо роззявив рота — раз, другий: перехопило подих. Але впорався з собою, знов заусміхався.

— Чуєте! По п'ятдесят доларів! Ви таких грошей і не нюхали… А ти, юначе… — звернувся він до Раджа. — Ти міг би й помовчати! Ти тут уже не живеш-ш-ш. І не маєш-ш-ш права голосу! — сичав, як кобра. — Ти лети на свій острів Рай — і розважайся! Розважай туристів! Хлюпайся!

— Як це не маю?! — скипів і Радж. («Як це не має права голосу?» — підтримали його хлопці, особливо Амара). — Хіба я не звідси родом? Хіба не тут живуть мої батьки? Хіба не тобі, глитаєві, вони за безцінь віддають копру і сушену рибу? — Радж кілька разів витягнув з піхов і з ляскотом загнав назад ніж-крис. Шрам-місяць під лівою щелепою то червонів, то білів.

— Радже, вгамуйся… Не сором мене перед людьми… — слабим голосом попросив батько. Хворобливий, тихий і мовчазний, він і сьогодні міг просидіти мовчки.

— Ах, юначе… — Лі Сунь поправив косинку на голові. З обличчя не сходила усмішка, але це була вже не усмішка, а застиглий вищур. — Скрутиш ти собі шию… Згадаєш моє слово. Побережи її! А вам, люди, я скажу ще ось що: хто не розрахувався, зі мною за позики, прошу сьогодні ж розрахуватись. Моя жінка вдома, вона прийме. Не маєте грошей — віддавайте натурою. Прийму горіхами, прийму свиней, курей, качок. Домашні пожитки… Все одно вам важко буде з собою все забрати.

— З цього б і починав! Тебе тільки це й турбує! — знову не стримався Радж.

Лі Сунь уклонився на всі боки. Біла коротка сорочечка з боковими розрізами щоразу, коли він нахилявся, задиралася на спину, оголюючи товстий озадок.

Лі Сунь не постояв з людьми, не посидів у натовпі. Покотився, часто перебираючи ногами, геть. Але не додому, не в свою крамничку, а туди — на пронизливі звуки, на задушливий сморід від моторів.

Люди сиділи або стояли в заціпенінні, і чути було, коли затихали чужі звуки, як з лагідним хлюпанням-шумом котилися на пісок утихомирені лагуною хвилі прибою. Сонце було вже за лісом, над самим крайнебом, і промені час від часу вогняно проривалися крізь частокіл пальмових стовбурів та стовбури-корені баньяна. Спека спадала, дихати ставало легше. У заростях почали обзиватися птахи. За ними ожили й діти. Трохи старші, голопузі й голозаді, позалишали своїх матерів, стали наввипередки бігати з собаками і верещати, потім сипонули на обмілину — похлюпатися в лагуні.

Не рушав з місця Янг, сиділи і його друзі. Янгові скоро дванадцять років, він уже багато чого розуміє, починає розбиратися в житті. Янг чекав, до чого додумаються дорослі, що. вирішать. Недитяча тривога за долю людей, долю всього острова, стискала його серце.

— Чуєте, люди? Ось він, злий дух… Нюхайте! — мовив тихо Ганеш, відчувши запах солярки, що знову долетів з лагуни. Він сплюнув під ноги, і багато хто з чоловіків, які жували бетель, теж сплюнули. — Гнати треба цей дух з нашого Біргуса! Гнати! — потряс Ганеш палицею.

— До бома треба йти! Хай нашле на них прокляття!

— Раніше треба було до цього додуматись!

— Раніше… А раніше думали, що ходоки чогось доб'ються! А вони не добилися!

— Тебе треба було посилати, такого спритного! Ти б добився!

— Годі, люди! Ніякий бома не допоможе! Треба посилати гінців у чужі села! Піднімати народ! Загородити човнами вхід у лагуну! — намагався перекричати всіх Радж.

— Правильно! Чого сидіти склавши руки! — підтримав його Амара, кращий Раджів друг.

— Коли вас усіх посадять до в'язниці — там вам і місце! — відокремився од них Пуол і пішов на берег лагуни.

Перемогли ті, що хотіли йти до бома.

Першим рушив Ганеш. Він стомлено обпирався на бамбукову палицю, обмацував дорогу. За ним затупотіли всі. Позад усіх ішла Рата, її гуртом підняли на ноги — «Іди», і вона, задихано сопучи, човгала по піску своїми розпухлими колодами.

Ганеш ішов і говорив, що з пустими руками до бома нічого ходити. Треба одразу нести подарунки. І він назвав, кому сьогодні ловити курей чи півнів, брати сушених тунців, кому нести варений рис і тодзі — виброджений, з градусами, сік кокосів.

Молодь відстала, йшла позаду. Посередині крокував Радж, ліворуч від нього був Амара, праворуч — Янг. Він тримався за братову руку і старався ступати широко, щоб потрапляти з ним у ногу, бути схожим на брата.

«Нервовий став Радж… — думав Янг. — Особливо останній місяць, відколи з'явився в нього цей шрам. Ніколи про шрам нікому не розказував. Таємниця якась, загадкова… Невесела в нього робота, небезпечна — багато часу доводиться бути під водою. Але як би ми жили без Раджевої допомоги, без його заробітків?»

— От же дурні люди… От же темні… — говорив Радж, ніби шепотів заклинання. Але його добре чули всі хлопці. — Хіба в цьому бома допоможе?

2

О їхній острів дуже схожий на кокосового краба біргуса (звідси й назва). Великого краба з тулубом-панцирем розміром три на чотири кілометри. Маленькі рифи кругом — ніби його підтяті ніжки. У острова і клешні є, як у краба, — ліва, ширша і довша, охоплює лагуну зі сходу. Вона складається з вузького мису-півострова і чотирьох зелених острівців-скель, розташованих один за одним через вузькі проточки. А права клешня Біргусу ще вужча, в ній сім білих коралових атольчиків, на тих семи майже нічого не росте, тільки гніздяться чайки. Янг не раз вибирав з друзями з гнізд яєчка — смокчеш їх і відчуваєш запах риби.

Люди йшли до півострова-мису, бома жив там — відокремився од села, понаставляв навколо хатини і коло дверей дерев'яних ідолів зі злими витрішкуватими очима, з широченними ікластими ротами. На бамбукових жердинах здіймалися догори пучки якогось зілля — теж захист від злих духів. Хатина серед коренів-ходуль великих панданусів здавалася якимсь настовбурченим гніздом. Навіть за тихої погоди на стрісі ворушилося і шелестіло сухе пальмове і бананове листя, ніби хтось невидимий швиденько, ледь торкаючись, бігав по ньому. Може, якісь добрі духи? Бома дружить з ними, то, певно ж, і вони мають у нього притулок.

Підійшли, насторожено спинились. У людей перелякано повитягувалися обличчя, тільки Радж кривив губи в іронічній посмішці. Жінки поопускали додолу дітей, розклали подарунки, посідали самі. Зв'язані кури не хотіли сидіти тихо: то та, то інша завзято били крильми.

Бома почув кудкудакання і лопотання крил, висунувся з дверей.

Бома Яп — чаклун і лікар. Кощавий, наче йог, голий до пояса, на животі відбилися від довгого лежання якісь смужки і кліточки. Позіхнув, криво роззявивши щербатого рота, почухав під пахвою, поправив на голові чи шапочку, чи корону, за яку було навтикано різнобарвного пір'я. Замість штанів чи, може, поверх них метлялися смужки якогось лахміття. У бома, хоч він і знався з духами, розбирався у лікувальних травах, були червоні білки очей, гноїлися повіки — як і в багатьох людей на острові. Чаклун називається, а цю хворобу ні в себе, ні в інших вилікувати не може.

Усі впали навколішки, ніби перед богом Вішну. Потім порозгиналися, долоні склали перед грудьми, ніби кожний упіймав собі метелика. А Радж ліг на бік, щоб не височіти над людьми, і стежив за всім, ніби за якоюсь виставою. Янг присусідився до нього, ліг на живіт. Ганеш тим часом плутано пояснював бому, чого хочуть люди.

— Знаю. Я все знаю, хоч ніде й не буваю, — сказав Яп. На худому обличчі спокійна закам'янілість, і ні проблиску думки. — Треба порадитися з добрими духами.

Ганеш махнув лівою рукою жінкам, ніби вигріб щось із-за вуха. І ті взяли подарунки, ще раз схилилися в поклоні перед бомом, по черзі занесли їх до хатини. А великого кухля бражки, зробленого з цілого коліна товстого бамбука, Ганеш сам подав у руки бому. Той щось пошептав над ним і випив, не передихнувши. Голосно відригнув, дістав із-за пояса якийсь корінчик, пожував, і на губах виступила піна.

— Буду радитися з добрими духами, поки не випливе з води Небесний Човен. Тихо!.. — і зник, рвучко смикнувши за собою циновку, завісив вхід.

Люди поворушилися, зручніше влаштовуючись на піску. Кожний у думках, а то й пошепки благав добрих духів допомогти у нелегкій справі. Чекали довго, поглядаючи в небо, у той бік, звідки завжди випливав місяць. Люди наелектризували себе моліннями і були ніби в трансі.

— Подуріли… Геть подуріли, — шептав Радж. — Кожна секунда дорога, а вони… Американці ж не молитися приїхали сюди!

Нарешті місяць, ніби червоний великий човен, виплив з океану і, здалося, загойдався, затремтів на хвилях. І в цей час у хатині щось глухо загуркотіло, забренькало, запищало пронизливо, ніби чаклун спіймав за хвіст кокосового пацюка і закрутив над головою, щоб шпурнути у хвилі. Хатина дрижала і тряслася, крізь щілини пробивалися відблиски вогню.

І от на порозі з'явився бома з палаючим смолоскипом у лівій руці. Відблиски вогню гуляли на страшному, розмальованому білими і червоними смугами і трикутними знаками обличчі. У правій руці похитувався довгий бамбуковий кий, схожий на спис. Та й сам бома заточувався, наче п'яний, щулив, як від холоду, плечі. Обидві руки від плеча і до зап'ястя були перев'язані кольоровими стрічками, кінці яких метлялися на вітерці, вигиналися, мов змії. Бома пильно подивився в один бік, у другий, витягуючи шию, як черепаха, і раптом скочив сюди, скочив туди, штрикнув повітря списом. А сам пронизливо вищав, певне, заклавши листок за зуби, хотів, мабуть, щоб люди думали, що пищать і тікають злі духи. Він то йшов по колу на зігнутих ногах, то скакав на обох зразу, як горобець, і в такт штрикав списом на всі боки, креслив вогнем якісь знаки. В очах бома палали вогненні відблиски, здавалося, що з них, як із смолоскипа, сипляться іскри.

Янгові стало страшно, його затрясло.

— Усі… Беріть смолоскипи… Беріть киї. І за ним! — пояснював Япові жести староста. Голос Ганеша теж став писклявим і хрипким, і всі загукали, завили не своїми голосами, щоб духи зла не впізнали нікого, не знали, на кого нападати. Усі пішли за бомом, пританцьовуючи, підскакуючи кожен по-своєму, і всі кололи палицями і киями повітря. Янг не тямився, він уже не помічав, хто відділявся од натовпу, щоб озброїтися й запалити смолоскип, хто бухкав по пустому стовбуру бамбука. Вогнів ставало дедалі більше, через запах горілої олії вже не чути було злого машинного духу. Чад і дим потягло в зарості, й там затривожилося нічне птаство. Вогні відбивалися в листі пальм, і здавалося, що там теж загоралися маленькі смолоскипи, а на небі ставало більше зірок тому, що туди піднімалися іскри від смолоскипів. Блищали очі, блищали зуби, зяяли скривлені чорні роти, самі люди були схожі на обвуглені головешки. Янг бачив, що і Радж уже озброївся цурпалком кореня пандануса і в батька в руках палиця. Тільки мати несла, притискуючи до повного живота, чорний горщик з кокосовою олією, і ті, в кого згасав смолоскип, підбігали вмочати, знову запалювали.

Зійшли аж до берега. Вода біля рифів зблискувала фосфоричним світлом, раз у раз поверхню лагуни прокреслювали бліді смуги, ніби хтось черкав величезними сірниками по сірці, а вони ніяк не хотіли спалахувати. Піщана, в шумовинні смуга прибою була пошматована рваними слідами-рубцями від коліс машин.

Зовсім близько було місце, де розвантажувалися й висаджувалися чужинці, як раптом — «Па-ах!» — у небо злетіла червона ракета і полетіла в їхній бік. Знижувалася просто на голови, сичала й бризкала іскрами, і дехто перелякано відбіг осторонь. Але ракета погасла, не долетівши до землі. У ту ж мить з рейду, з-за лагуни, де стояла величезна баржа, спалахнув стовп світла, уперся в небо — засвітили прожектор. Світлий стовп хитнувся, упав на воду, потім занишпорив на березі, вихоплюючи з темряви силуети нахилених у бік води пальм, то гори розвантажених ящиків під брезентами, то машини й бульдозери, то брезентові намети. Люди заплющували очі, оберталися спинами до кинджального вогню.

— Ти… біжи додому! Ти малий ще… — тривожно прошепотів Радж, боляче стиснувши Янга за лікоть. — І маму забери звідси!

— Ай, — вирвався Янг. Не міг він у ці хвилини залишити і Раджа, і всіх своїх. Не міг не побачити, як злякаються злі духи, почнуть — шубовсть, шубовсть! — кидатися у воду, пливти на свою баржу.

«Па-ах!!! Ш-ш-ш-ш…» — знову злетіла червона ракета, і цього разу в одному з наметів, високо на березі пролунав різкий вигук чужою мовою. З наметів почали вискакувати, на ходу одягаючись, солдати, шикувались у шеренгу.

Бома Яп дотанцював до вартового, завив, рвучко підстрибуючи то праворуч, то ліворуч, прицілюючись києм в обличчя, у шию, але в останню мить завдаючи уколів мимо. І всі завили дикими голосами, заскакали, повторюючи рухи бома, погрожуючи палицями, смолоскипами. Прожектор знову засліпив усіх. Потворні тіні захиталися, здибилися вище від пальм, а смолоскипи потьмяніли, стали зовсім не грізними.

Солдат задкував, наставивши автомат перед собою, погрожував ним, щось вигукував і показував, щоб люди йшли геть. Та от уже й відступати йому нікуди, уперся спиною в гору ящиків. Киї загрожують і праворуч, і ліворуч, хтось довбнув палицею солдатові в груди. Якась жінка схопила жменю піску й сипнула йому в очі…

І тут оглушливо застрочив, забризкав вогнем автомат. Янг, збитий Раджем з ніг, устиг іще помітити, як бома впав на коліна, потім ліг на бік, як Радж блискавично змахнув крисом, ткнувши солдатові під бік, як американець сповзав на землю, шорхаючи спиною по ящику з написом «US navy engineer troops», як зверху, від пальм, тупотіли вниз чужі солдати.

Люди зі страхом розбігалися. Янг біг з усіма односельцями і раз у раз оглядався туди, на гору ящиків, де тремтіло світло прожектора і в цьому світлі старенька Рата, яка тільки ще дотупала до ящиків, підхопила із землі кинутий горщик з олією, вилила її на ящики, підпила залишений смолоскип і притулила до брезенту, підпалюючи. Ще не розгорілося добре, як знову застрочив автомат… За солдатами не було видно, де впала Рата, де лежить Яп. Американці метушилися, відриваючи брезент з вогнем, гасячи його піском. І тут пролунала нова команда, залящали постріли. Кулі стукали у стовбури пальм, гупнули в пісок кілька збитих горіхів.

Люди розсипалися по хатах, ховалися в глухі кутки. Боялися, що солдати кинуться слідом, усіх повбивають, а хати попалять.

Янгова мати стогнала, схлипувала, а батько гладив її по голові, як малу. А потім вони перешіптувалися, а мати все стогнала і скаржилася на болі в животі. Янг лежав на циновці у своєму кутку й тремтів усім тілом, клацаючи зубами. Куди подівся Радж? Чи не підстрелили його в цій метушні?

Тільки на світанку просунувся в хатину Радж.

— Спиш? — прошепотів він. Тамуючи глибоке і важке дихання, ліг біля Янга.

— Ні-і… Тебе чекав! — прошепотів і Янг.

— Я зараз піду… Птаха, коли він засидиться на одній гілці, можна й каменем збити. Попливу на Рай.

— На чому?

— Щось придумаю.

— Оце зараз, уночі?!

— Уночі. А зірки навіщо на небі? Та й над Раєм заграву від вогнів здалеку видно. Може, вранці шукатимуть чи питатимуть про мене, кажи, що я не був увечері біля ящиків. Поїхав на Рай відразу після сходу. І мамі з татом скажи, щоб так само говорили.

— А люди ж бачили, що ти був з усіма.

— Люди бачили, звичайно. Але думаю, що і їм вигідно казати, що мене не було. Ю андестенд мі? Розумієш мене?

— Йес, сер. Але всякі є люди, кому вигідно і на одного тебе звалити провину. Я ж бачив, як ти ножем…

— Тс-с-с…

— Лі Сунь перший тебе викаже. — Янг міркував зовсім зріло, і Радж скуйовдив йому чуба: «Ростеш, малий!»

— Не було ж китайця з людьми… Ну, прощавай… — Радж поцілував Янга. — Ти ж знаєш, де мене шукати — у дельфінарії. Ух! — раптом скреготнув Радж зубами. — У такий час доводиться вас залишати!

— А коли знову вдома будеш?

— Не знаю. Важко в містера вирватись. У вихідні подвійне навантаження. А знаєш, що на тих ящиках, на березі, написано? Що майно належить військово-морському флоту США. Базу хочуть будувати.

Янг у темряві обняв Раджа за шию.

— Ну, хлопче, бережи матір і батька. З Амарою дружи — він вірний мій товариш. — Радж поцілував Янга ще раз і відповз до дверей.

Стогнала уві сні мати…

Янг витер сльози на щоках.

3

— Янг… Я-янг! — хтось покликав його здушеним голосом. Потім постукали ціпком об поріг. — Ти ще спиш?

Янг упізнав голос старости Ганеша, і його сон відразу зник. Такого ще не бувало, щоб сам староста звертався до нього, якогось хлопчака.

— Я знаю, що не спиш… Збери друзів і біжіть купатися. Довго сьогодні купайтеся… І було б добре, якби весь час хтось хлюпався в лагуні — по черзі. І коли щось побачите, негайно повідомляйте. Янг, ти будеш командиром розвідки.

Хлопець не вірив своїм вухам. Йому довіряють таку важливу справу?! Схопився так, що аж задвигтіла хатина.

— Тихіше гарцюй… А то завчасно розвалиш, — сказала мати кволим голосом. Вона і батько ще не вставали, ніби враз і назавжди втратили цікавість до життя. — Насічи горіхів, кинь поросяті, а тоді вже лети. Курей випусти.

Їхня хатина, як і все у селі, збудована на високих палях. Під бамбуковою підлогою-настилом можна ходити пригну вгайсь. Тут і загородка для поросяти, і клітка для курей. Тут і комора, де ще є трохи кокосових горіхів торішнього урожаю.

Янг працював і прислухався до того, про що перемовляються Ганеш з батьком. Один стоїть біля порога, другий — у дверях.

— … Так користі ж немає із зелених. Сік, молочко… Хіба що бражку робити. Так на бражку ж можна і з самої пальми соку наточити! — говорив батько. — Але ж на біса вона, і без неї гірко!

— А я раджу позрізати горіхи, хоч зелені. Усе-таки якась користь буде, — каже Ганеш. — А може статися — не встигнемо і такі спожити. Знищать усе бульдозерами… Я чув, що сюди, на Біргус, великі літаки сідатимуть, кораблі військові припливуть.

— Боже милосердний! Отаку навалу послати…

— Треба нам усім триматися разом. Може, прийдуть американці карати, то будемо в одно говорити: ми тільки молилися, проганяли злих духів. І що Раджа не було з нами, поїхав на Рай. Я всім так скажу, попереджу… (Янг подумав: «Ну й добре, що сам староста скаже»)… А солдат перший напав на нас… І треба готуватися до поховання Япа і Рати… — Ганеш пішов, постукуючи ціпком.

— Великий Вішну! — схлипнула мати. — Вони ж цілу ніч лежали на березі. Краби очі повиїдали… Як я тепер буду родити? Бома немає, нікому буде відганяти злих духів.

— Ти не горюй… Дасть бог, усе буде добре, — зітхнув батько.

— А Лі Сунь і сьогодні пішов до американців. Потягнув мішок більший за себе — мало носом землю не орав.

— Торгівлю налагоджує, відчуває — поживитися можна, — відповів батько.

Янг вибрався з-під хатини.

— Я все зробив. Нате вам по яєчку… — поклав у зашкарублу батькову руку яєчка, знайдені в курячому гнізді. — Я побіг!

Голопузиків, що бігають без штанців чи трусиків, Янг не братиме помічниками. І дівчаток не візьме… Хоча одну і можна було б — Натачу. Її так назвали на честь радянської лікарки. Добре, що саме тоді, коли народжувалася Натача, стояло недалеко радянське дослідне судно. І тепер люди пам'ятають, що над ним майоріли два прапори — червоний і синьо-білий. Якби не приїхала з судна лікарка, то могло б не бути ні Натачі, ні її матері, люди вже молилися Вішну, щоб забрав собі їхні душі. Бойовою росла Натача, спритною. Але Янг не кликатиме сьогодні і її, у нього суто чоловіче завдання.

Насамперед покличе Туна. Завжди, коли спадала денна спека і в селі починався хоч якийсь рух, Янг будив Туна так: підлазив під поміст його хатини і гострою тонкою тичкою совав знизу поміж бамбуковими жердинами. Янг знав, у якому кутку спить Тун, і звичайно влучав якщо не з першого, то з другого разу. І сьогодні пробрався Янг… Раз штрикнув, удруге…

— Ой, що це?! — пролунав переляканий чоловічий вигук. Хтось підскочив, хатина задрижала, як від землетрусу: — Нечиста сила! Нечиста сила!

Янг кинувся навтікача від хати. У ту ж мить почувся Тунів сміх:

— Янг, це ти? Ха-ха, трохи живота батькові не пропоров!

— Я-а… Виходь скоріше!

— Чого ти встав так рано?

— Нам є доручення. Бойове. — І Янг розказав, що до чого.

Уже вдвох помчали до Мансура.

Мансурова хатина стояла на тій половині села, яка була ближче до лагуни. Знайшли його на пальмі — зрубував горіхи. Уся земля вже була вкрита ними, зеленими, шорсткими. Мансур і слухати не хотів, що йому кричать знизу хлопці, поки вони не стали кидати в нього палицями, а Янг пригрозив, що вилізе до нього і стягне за ногу. Допомогли Мансурові зібрати горіхи в мішок, занесли до хати. Допомогли й умовити його суворого батька, бо тому не подобалося, що син не виконав його розпорядження, а вже зривається кудись бігти. «Викупайтеся і бігом назад. Коли через півгодини не прийдеш, можеш взагалі не вертатись!» — пригрозив Мансурові батько.

Побігли до лагуни наввипередки з худим Мансуровим собакою, орієнтувалися на дивні звуки: там щось пронизливо дзвеніло, тріщало і вило.

Вибігли — і очам своїм не повірили: таким незнайомим став берег! Голий, чужий: навхрест і прикорнями догори, а то й покотом лежали всі прибережні пальми, ніби пронісся шалений ураган. Ще біля двох дерев порпалися двоє білих дядьків у шортах. У їхніх руках і вили ті штуковини, на очах підгризали дерева. Третій дядько, такий же незасмаглий і майже голий, чикрижив стовбури на колодки.

— Чого роти пороззявляли? Бензопилок не бачили? Готі, звідси! — закричав на них, ніби він тут був господарем, китаєць Лі Сунь.

Хлопці оглянулися. Крамар назносив під великий банан цілу купу горіхів, розклав там на рогожці такий-сякий товар і торгував. То пилярі, то солдати, які розпаковували ящики і складали з металевих частин якісь механізми, підходили до Лі Суня, і він їм розкривав горіхи, давав пити сік. Кому не подобалося, тим розпорював бляшанки з консервованим соком або пивом. Лі Сунь робив свій бізнес.

— Чужі пальми обібрав! Я побіжу розкажу Ганешу! — Тун готовий був зірватися з місця.

— Чекай, а там що? — спинив його Янг.

Біля входу в лагуну, який дуже звужували рифи й атольчики, нерухомо завмер той понтон, що переправляв з баржі на берег машини й вантажі. На ньому стояла й татахкала прямокутна брила на колесах. На понтоні працювали кілька чоловік. Щось робили, щось подавали з понтона вниз, до води. Ось на понтон виліз майже голий чоловік з ластами на ногах і оранжевими балонами за плечима. Його обличчя не було видно, блискали тільки скельця маски. От він стягнув маску на лоб, крутив пальцем у вухах…

Понтон сьогодні був оздоблений різнобарвними прапорцями — чорними, червоними, жовтими, синіми. Казав якось Радж, що коли проводяться підводні роботи, то виставляють такі прапорці.

— Острівцями підкрадемося ближче до понтона, розвідаємо, що вони роблять! — Янг кинувся униз.

Пісок біля води був потоптаний — залишилися вчорашні сліди людей. Подекуди валялися смолоскипи. А де ж бома Яп? Де старенька Рата? Скільки не придивлялися в той бік, де працювали коло ящиків солдати, трупів не помітили. А може, їх не вбили? Може, вони встали уночі й пішки вернулися додому?

Мчали смугою прибою, а собака весело гавкав і намагався то одного, то іншого хапнути за п'яти. Добігли до мису і відразу шубовснули у воду — білопінну, бурхливу у вузькій протоці. Собака поскавучав, потупцяв на березі й поліз обережно у воду, задираючи голову, поплив за ними.

Біля останнього острівця хвилі були великі, все пінилося й вирувало. Причаїлися за скелями, постежили… І зрозуміли, що тут люди справді щось роблять під водою. Від тієї чотирикутної машини на колесах клубами шугав смердючий чорний дим. Від неї йшли під воду чорні гумові шланги. Раз у раз до понтону підпливав чоловік з балонами за плечима і в масці, і йому подавали зверху то якісь важкі пакети, то дроти.

— Хлопці! Щось так гуркоче під водою! Так б'є у вуха — аж болить! — устиг пірнути і відразу ж вискочити Мансур.

Спустилися в протоку між третім і четвертим острівцями. Янг з Туном упірнули і відразу ж виринули.

— Не витримати! Голова розколюється!

І тут їх помітили з понтона: закричали, замахали руками, щоб вилазили з води і забиралися геть. Але хлопці тільки запливли за острівець і знову почали стежити зі схованок, дивитися, що робиться на понтоні, біля понтону і рифів.

Ось із води один за одним виринули двоє у масках і з балонами за плечима. Їм допомогли вилізти на понтон, зняти балони. А маски позривали вони самі, важко дихаючи й прочищаючи пальцями вуха. Собака нетерпляче скімлив, хотів загавкати на незнайомих, але Мансур затиснув йому писок, пригнувши до скелі. Робітники, які працювали на понтоні, витягували з води чорні шланги з гострими залізними наконечниками.

— Може, якийсь скарб сховали? — у Мансура загорілися очі.

— Дурня такого, як ти! — плюнув Тун.

— Я підпливу туди під водою, подивлюся. Я вмію дивитися під водою! — Мансур посунув зі скелі ногами вниз.

— Тихо, вони відпливають! — показав Янг на корму понтона, де заторохтів двигун, завирувала буруном вода.

Понтон відпливав поволі, коло борту стояв чоловік у шортах і пропускав через долоні дроти, які вели під воду.

— Гуд! Стоп! — прозвучала команда на понтоні.

— Я пірнаю! Бо потім не знайдеш цього місця! Потримайте собаку! — Мансур відіпхнув собаку, який вбирався лізти за ним, і впірнув. Спинити його не встигли.

У ту ж мить на понтоні один з дядьків махнув рукою, і глухий вибух стрясонув усе навколо. На місці рифів і атольчиків, що перегороджували вхід у лагуну, здійнялися величезні білі стовпи води і уламків коралів. Упали, зашльопали важко у воду уламки рифів.

— Мансур!!! — закричали перелякано Янг і Тун, ластівками злетіли в повітря, шубовснули у воду. Скочив за цими і собака.

Мансур сплив серед різнобарвних риб якось неприродно, догори животом, потім перевернувся на бік, почав занурюватися у воду. І тут його підхопили Янг і Тун, потягли до острівця. Повернув за ними й собака.

З Мансурових вух і носа текла кров. Його трохи поторсали і він закашлявся, випльовуючи воду. Живий!

— Мансуре! Скажи хоч слово! Мансуре! — благали хлопці. Собака тихо заскавучав.

А Мансур тільки стогнав і скреготав зубами, очей не розплющував.

— Та що ж це робиться?! — закричав Тун. — Учора двох убили і сьогодні… Що нам його батько скаже?!

— Швидше в село, можливо, хтось йому допоможе… Переверни долілиць! Трохи підніми! — коли Тун підняв Мансура, Янг підліз під нього так, щоб голова й одна рука Мансура були на одному плечі, а друга рука — на другому. Ступив, зігнувшись, у воду. — Збоку пливи, страхуватимеш.

Важкий був Мансур. Поки дісталися до третього острівця, а потім до другого, Янг сам наковтався води. Далі вже тягли Мансура удвох, під руки, поклавши його на воду горілиць. Янг гріб лівою, Тун — правою рукою.

На мисі-півострові відпочили — не довго, щоб тільки трохи вернулася сила. Кілька разів притиснули Мансурову спину, поклавши животом на коліно Янгові, бо хлопець, поки тягли, знову наковтався води.

Так-сяк посадили Мансура на зчеплені в замок чотири руки, понесли в село.

Вищав, бігав навколо них собака.

4

Було і плачу, і крику.

І не тільки в Мансуровій хатині, а по всьому селу. «Людоньки, та що ж це робиться?!» — звідусіль голосили жінки. Стискували щелепи похмурі чоловіки — у безсиллі й гніві. Кому поскаржишся? Хто допоможе? До бога — високо, до султана — далеко. Та й ходили ж до султана, скаржилися і просили милості. Ну, а що з того? Не батько він своєму народові, ні… Добре, що ще ходаків живими відпустили.

Дехто побіг на берег лагуни. Якщо не врятують свої пальми, то хоч зелені горіхи зберуть. Не було вже у людей ні страху, ні поваги до Лі Суня. І відлупцювали його, і розкидали все його ошмаття, відібрали горіхи. Особливо старався Амара.

— Я вам це пригадаю… Я вам пригадаю!.. — погрожував Лі Сунь.

На американському катері він поторохтів на Гірський.

Повернувся майже опівдні з п'ятьма поліцейськими і чиновником з папкою під пахвою. Поліцейські були у чалмах, з карабінами і кривими тесаками, більшими, ніж криси-кинджали. Чиновник був одягнутий, як індієць — у чорній шапочці, схожій на пілотку, в білому сюртуку і білих штанях. Катер з ними ввійшов у лагуну, не зменшуючи швидкості, з розгону ткнувся у білий пісок. Скинули трап і всі п'ятеро поліцейських, чиновник і китаєць зійшли на берег.

Пішли одразу не в село, а до наметів, де розташувалися американські солдати й офіцери. Перешіптувалися, розмовляли там, може, з годину, про щось домовлялися.

Гострі очиці в Лі Суня…

— Гей, ви! — помітив він Янга і Туна, які залягли під кущами і стежили, що діється в лагуні і на березі. — Покличте сюди Ганеша! І швидко: одна нога тут, друга там!

Янг і Тун показали йому язики, перекривили і… зникли в гущавині.

— Не покличуть. Але я сам знаю, де Ганеш живе і де той розбійник. Будь ласка, йдіть за мною! — покликав він поліцейських.

Амару зловили, привели під Дерево Сходів. Привели старосту.

— Іменем Його Величності султана!.. За замах на священну і недоторканну приватну власність!.. — вигукував високим, ледь не зривався, голосом чиновник, ніби виступав перед багатолюдним натовпом.

Амару поліцейські кинули на землю й відлупцювали бамбуковими палицями. Так само побили й Ганеша — за то, що зовсім розбестив своїх односельців, не стежить за порядком. Добре побили — не зміг підвестись.

— Не прикидайся, негіднику! — почали штовхати його ногами. — Скажи спасибі, що не арештували й не віддали до суду!

Але Ганеш не вставав.

— Краще зовсім добийте… Я не переживу цього сорому… — стогнав він.

Знову підрядився скликати всіх крамар Лі Сунь.

Поки люди збиралися, поліцейські знемагали від спеки. То один, то другий брали кокосові горіхи, одним ударом зрубували їм маківки, ніби голови ворогів султанату і смоктали сік. Підносили й американцеві-офіцерові, який стояв тут таки і байдуже дивився на екзекуцію.

Прийшло зовсім небагато людей — може, третина тих, що були вчора на сході.

Топким гавкітливим голосом чиновник говорив, що часу на роздуми у людей було багато. Тепер усі мають зібратися за дні години. У лагуні біля берега на них чекають катер і вельботи, американці всіх безкоштовно доставлять на Гірський.

— Хто голова сім'ї, будете підходити сюди по допомогу. Кожному буде вручено чек на пред'явника, по чеках можна на Гірському або на Головному в конторах банку одержати п'ятдесят доларів.

У відповідь чувся тільки плач-скиглення, ніби в людей уже й сили не було, щоб заплакати на весь голос. Не переставав стогнати і Ганеш.

Потім говорив офіцер, а чиновник перекладав. Американці нікого не будуть звинувачувати, що поранили їхнього солдата.

— Сталося непорозуміння, якого більше, я сподіваюся, острів'яни не допустять. — Голос офіцера був ледь не батьківський.

— А як же… А як же тоді… — застогнав, закашлявся кров'ю Ганеш. — Ваш солдат двох наших застрелив!.. І йому нічого за це не буде?!

Чиновник швидко переклав сказане офіцерові.

— Цього не може бути, тому що бути такого не може! — відповів офіцер.

— Такі факти і мені невідомі, — додав від себе чиновник. — А вам ми могли б ще добавити за цей наклеп. Але ви мені потрібний живий… Називайте кожного голову сім'ї. Складемо списки, акт на витрати.

Поліцейські підтягли Ганеша до баньяна, посадили під дерево, прихиливши спиною до стовбура.

5

Плач і голосіння лунали над селом, над усім Біргусом.

Люди не знали, що брати, що залишати. Може, десь у великому цивілізованому світі, на Головному, на Раї, бляшанка з-під консервів, що правила за кухлик, не варта була виїденого черепашачого яйця. А біргусівцям у їхніх злигоднях усе було дороге, усе миле.

Минула година, минула друга, а ніхто не був готовий залишити свою хатину. Люди щось зв'язували, перев'язували, залишали і знову брали. А хто і був готовий, то не висувався, оглядався на інших. Раніше люди йшли за бомом, за старостою, а тепер їх не було. І всі в розгубленості ховалися в темні кутки, в кущі, думали відсидітися, врятуватися.

Батько навантажив на Янга стільки всього — віслюк не поніс би. Сам узяв в оберемок порося, через плече перекинув в'язки курей, і вони тріпоталися, пробували летіти, дряпали кігтями і дзьобами спину й ноги. У матері був тільки один клуночок з одягом і лампа без скла й гасу (коштовна річ, хоч нею ніколи не користувалися). Матір неможливо було витягнути з хати, вона цілувала кожну бамбучину, кожну деревинку. А коли вийшла, то вчепилася за криву пальму, що схилилася біля хатини, і ридма заридала. За нею заплакав і Янг, хоч досі тільки крадькома витирав то одне око, то друге. Злизував сльозини з тремтячих губів батько, раз у раз підштовхуючи порося коліном знизу, щоб не сповзало з рук. Потім батько опустив порося на землю, затиснув його ногами і покликав Янга. Попорпався у його клункові, що гнув хлопця, як циклон пальму, дістав мотузок, перев'язав порося, кінець намотав на кулак.

— Ну — ходімо… Ходімо вже помалу… — гладив він плече матері вільною рукою, умовляв. А вона тільки хиталася з боку в бік, наче од вітру, рвала на собі волосся.

Тим часом у селі почало діятися щось жахливе. Мотори заревли зовсім близько, між хатинами. Бульдозери йшли щільно один біля одного — будівлі розсипалися і лигали під гусениці з сухим тріском і пилом. А пальми піддавалися не одразу. То один, то другий бульдозер з натугою ревів мотором, пальма, у яку впирався ніж, судорожно тремтіла. І от… соковитий скрегіт-тріск, дерево п шумом гупає, аж земля здригається. А бульдозер ще й проповзе по пальмі, ніби йому хочеться причавити дерево до землі.

Янгові здалося, що з одного бульдозера щирив зуби Пуол. Придивився — він! Пуол сам трощив свою хатину!

— Виродок! Щоб ти маленьким здох!.. Проклинаю тебе! Проклинаю навіки! — потрясав кулаками його батько Джива.

Сплески-вибухи плачу спалахували то там, то тут. У розгардіяші, серед машин і людей, метушилися, і поліцейські, витягували з хатин людей — трохи не з-під самих гусениць, били палицями по спинах, по головах. До хто пробував відбиватися, а жінки пускали в хід нігті йI зуби. І поліцейські тоді зовсім навісніли.

Батько носі, тремтів, давав Янгові кінець мотузка і не міг попасти у хлопцеву долоню. Але віддав зрештою, щоб Янг і свинку-рябуху вів. А сам ще попорпався у Янговому клунку, дістав портретик бога Вішну. За рамку образка подекуди трималися засохлі квіти ліан та орхідей, папорові квіти. (Янг любив Вішну на цьому портретику: три обличчя в нього — і всі такі світлі, добрі; шість рук, і в кожній що-небудь тримає; коло бога сумирні собаки, гарний і ситий буйвол). А батько тим часом підпалив сірником священну запашну паличку для обкурювання, почав ходити з образом і паличкою навколо хатини і найближчих пальм. Потім став коло пальми, яку все обіймала і цілувала мати, задимів направо, наліво і на них. А грізні, страшні машини з ножами-відвалами уже зовсім близько, уже прямують в їхній бік…

— Ні-і-і!!! — страшно закричала раптом мати. Кинула свій клуночок і лампу, полізла на пальму. — Не віддам ніко-ому! Не віддам!!!

Хоч і нахилена була пальма, але обважнілій матері лізти було незручно. І все-таки лізла, дряпаючи собі ноги, вище й вище. Ось уже зосталася тільки та частина стовбура, яка, розпрямившись, простяглася вгору.

— Геть, геть! Ідіть по розрахунок! — кричали поліцейські. — Чого тут стоїте? Геть! — накинулися вони на Янга і його батька. — А ти?! Злазь зараз же, товста мавпо! — затряс кулаком на матір поліцейський з вусами.

— Не злізу! Не відда-ам!!! — кричала зверху мати. — Люди! Вилазьте на дерева! Вони не посміють нас…

Але її ніхто, може, й не чув за ревінням моторів, людським голосінням. Страх за матір скував Янга, він не міг зрушити з місця.

— Іменем Його Величності султана Муту — злазь!!! — вусатий поліцейський, схопивши якусь ломаку, пожбурив у матір. — Дістанеш тридцять ударів палицями! Злазь!

— Лю-доньки!! — кричала мати своє. — Не піддавайтеся!

— Ану — потряси її трохи! — крикнув вусань водієві бульдозера і ще щось додав по-англійському.

Бульдозер ревнув загрозливо, крутнувся на одній гусениці, зайшов збоку. Ніж-відвал у цього бульдозера був не рівний, а складався ніби з двох, поставлених під кутом один на одного, утворився ніби тупий ріг з гострими ребрами. Бульдозер ревів-газував, розхитував ножем пальму. Янг бачив, як метлялася вгорі мати, міцно обхопивши стовбур руками й ногами і щодуху репетуючи. Бачив, як щирив зуби в дурній посмішці водій-здоровило, висунувшись з кабіни; мабуть, забава йому подобалась.

— Матусю, не треба! Матусю, зла-азь! — кричав, голосно плакав Янг.

— Стривайте, душогуби! — зайшов наперед і щосили вперся у відвал бульдозера батько. — Вона злізе! Вона вже злазить! — і знову виставив для захисту образок Вішну.

Але що було водієві до їхнього бога, коли він, видно, і свого не поважав.

І раптом… страшенний тріск, пальма зламалася в тому місці, куди впирався бульдозер. Махрова верхівка, описавши велику дугу, впала на землю. Батько ледве встиг відхилитись: кінець дерева, його прикорень, теж майнув у повітрі, бухнув на землю.

Янг пронизливо закричав, аж самому вуха заклало, кинувся до матері…

І хай би він краще не бачив її такою!..

Нехай би навіки вона зосталася в його пам'яті з живим і чистим, таким добрим і рідним обличчям.

— Ма-а-а-а… а-а-а!!! — Янг боявся підступитись до того, що лишилось від матері, що видно було з-під пальмового стовбура. А батько підбігши, побілів і онімів, очі його стали каламутними, мов у божевільного…

Бульдозерист висунувся з кабіни вже до пояса, витягував шию, вдивлявся вперед, у те місце, де лежала розтрощена жінка, дурнувато кліпав білими повіками.

Вусатий поліцейський рушив з місця, потоптався, покликав до себе ще одного. Закидали матір пальмовим листям і поштовхали Янга і батька в спини: «Ви їй уже нічим не допоможете… Сама винна… Бог покарав її за непокору…»

6

Під Деревом Сходів тривав розрахунок. Ланцюжком, навантажені хатнім скарбом і живністю, проходили поди. Чиновник у чорній шапочці видавав тим, кого називав Лі Сунь, чеки.

— А цей мені винен… Узяв позику під майбутній урожай і не повернув. Йому виписуйте половину, двадцять п'ять доларів. А двадцять п'ять — мені! — указував крамар. — А цьому двадцять досить — решту мені… Цей теж заборгував… І цей!

У руці Лі Суня була вже добра пака чеків. Долари — це найкраще: ні їсти не просять, ні місця багато не займають.

Мансурів батько з братом несли Мансура на саморобних ношах. У хлопця була перев'язана голова. Він міцно притискав до себе собаку.

Уже наї катері Мансурові обійми послабшали, і собака вислизнув із рук. Високий на зріст матрос, який поспішав у рубку до штурвала, спіткнувся об собаку, той заскавучав, відскочив, потрапив під ноги ще одному. Другий швиденько схопив собаку за шкірку і шпурнув за борт. Мансурів батько не встиг ні спіймати його, ні де-небудь сховати.

Катер заревів, заторохтів мотором, швидко пішов до виходу з лагуни. У тінистих бурунах, що вусами розходилися за кормою, довго ще гойдалася собача голова. Собака плив услід, з останніх сил молотив лапами по воді.

«А де наша свинка?!» — раптом схопився Янг. Зовсім не міг пригадати, коли вона вирвалася від них, коли її загубили.

А далі було забуття. Може, спав, а може, був непритомним…

Розділ другий

1

Радж, вислизнувши з хати, завмер на хвилину біля східців, прислухався. І пішов. Хода була легкою, сягнистою. Тіла свого, напруженого від настороженості, не відчував: загострилися всі почуття. Стежка була поцяткована темно-світлими плямами й смугами, місяць мерехтів, біг поміж листям і гілками наввипередки.

Верещали цикади, скрикнув якийсь нічний птах.

Ішов він не до берега, де в маленькій затоці біля мису знахаря Япа були повитягувані за лінію припливу і прив'язані рибальські човни — котрі з балансирами, котрі без них. Дехто знімав, відв'язував балансири, заносив додому. Так було спокійніше: човна ніхто не візьме. Ішов Радж до центру острова, де була викопана у лощині єдина криниця. Хотілося востаннє напитися з неї води — своєї, рідної. Цю воду не можна було забути — завжди теплувату, з лісовими прілими запахами. Часом була вона трішки солона й гіркувата, коли зачерпнеш необережно глибоченько. З-під їхнього острова-атола підступала, просочувалася в криницю важка морська вода. І хоч здавна вже на острові Рай споживав Радж солодку артезіанську воду (Рай — острів вулканічного походження, і можна було копати глибоко), і хоч пив-куштував він багато чого екзотичного, привезеного і неблизького світу для туристів, але вода з острова Біргус ніколи не забувалася.

І всьому цьому настане кінець. Американці побудують на острові військову базу — і морську, й авіаційну водночас, як на тому відомому на весь світ острові Дієго-Гарсія, що теж тут, в Індійському океані. На їхньому Біргусі буде все вирубано, викорчувано, зрівняно. Може, саме через цю криницю простягнеться злітна смуга для важких бомбардувальників.

Чому нікому на архіпелазі це не болить? Чому плачуть на острові тільки біргусівці? О, проклятий народ, який ще не став нацією… Общини, угруповання, касти — за походженням, за племенами й родами, за релігією, за місцевістю, за родинними зв'язками… Таміли, сінгали, яванці, китайці, сунданці, мадурці, негрити, нащадки португальців та арабів, голландців і англійців… Що з того, що нібито архіпелаг Веселий дістав незалежність від британської корони? Кожний острів відособлений, з кінця в кінець архіпелагу сотні кілометрів. Що діється на сусідньому острові, людям уже нецікаво, а в світі — тим більше. Цивілізація зачепила тільки Головний, Гірський і Рай, на них і електрика є, радіоприймачі. А на решті знайти хоча б якийсь транзистор — диво дивне, виявити освічену людину — ще більша рідкість. Це щастя, що на Біргусі жив грамотій, колишній матрос Дуку — торік помер. У нього всі діти біргусівців училися читати й писати. По-англійському, звичайно. Отой Дуку і помітив, що в Раджа неабиякі здібності до навчання, до чужих мов. Дуку й умовив батька віддати Раджа в приватну школу на Гірському, щоб підготувати для вступу до коледжу. Поки Радж навчався в тій школі, то батько ще якось викручувався, вишукував кошти. А про коледж не можна було й мріяти, коледж був тільки на Головному. Де візьмеш гроші, щоб і за навчання платити, і квартиру наймати?

Радж пив воду довго, смакував, а думки, важкі й болісні, уяви-малюнки дитинства переповнювали голову… Чомусь вода сьогодні здалася гіркішою і солонішою. Може, це домішувалися вже до неї Раджеві сльози?

Линув рештки води півколом перед собою, почепив кухля на кілок. Ну от і все… Прощавай, Біргусе, назавжди… Хоча ні, трішки ще побуде, посидить на ослінчику її бамбукових палиць, помилується зеленими вогниками світлячків. Може, вщухне біль у серці, перестане тиснути під грудьми.

На цьому ослінчику завжди відпочивали жінки, перед тим як узяти на себе вантаж, нести воду додому. Сюди й молодь приходила гуляти, особливо закохані. Багато років, покоління за поколінням…

«Ну все… Уставай, Радже!» — наказав собі. І встав, рвучко обернувся до гущавини. Піде навпростець, орієнтуючись за місяцем. Туди, на берег лагуни, до табору американців. Що там зараз робиться? Куди вони поділи убитих Япа і Рату?

З-за останніх кущів виходив обережно, раз у раз завмираючи, напружуючи слух і зір.

Хропуть американці в наметах, не чути й кроків вартового.

Безшумно, як тінь, кинувся Радж до прикритих брезентом ящиків. Зайшов від води, щоб не можна було помітити його з боку наметів. Побачив: до крайнього ящика прихилено гумовий човен. Весел не видно ні біля човна, ні за човном. Радж поколупав ногою пісок — немає і в піску. «Ну — нічого, знайдемо чим замінити… Вони у нас Біргус відібрали, батьківщину. Коли я човна позичу — дрібниця для них…»

Скрадаючись, дійшов до того місця, де звечора стояв вартовий і де відбулася трагедія. Трупів боми і Рати не видно, навіть плями присипані, зосталися тільки сліди босих ніг. А-а, ось він, вартовий… Сидить, спершись руками на автомат, схилив голову на груди. Не той, певно, якому штрикнув ножем під бік… І цього вояку можна було б прирізати, забрати автомат… А потім підпалити все… Раджа аж затрясло, ледь стримався. Що тоді буде з односельцями? Можуть розправитися з усіма, і ніякого суду на чужинців не знайдеш.

Пішов обережно назад, потім — уздовж прибою.

Хто шукає, той знаходить: он гойдається на хвилях якийсь уламок дошки. Можна її використати замість весла. А ось і бляшанка — буде чим воду вичерпувати…

Зняв з себе білу теніску, щоб не так світилась у темряві, поволі відштовхнувся од берега…

2

Жителі Біргусу, та й не тільки біргусівці, називали морем усе, що було між островами архіпелагу або поблизу островів. Всю решту простору, який навіть у думках було важко охопити, називали океаном. Навіть не Індійським — просто океаном, і все. Десь на схід, понад три тисячі кілометрів звідси, Суматра і Ява, це вже Індонезія — найближчі сусіди. А на північ і на захід, де Індія та Шрі Ланка, ще далі — вода, вода, вода… А який же великий світ, кінця-краю немає!.. Які великі є материки, а ще більші — океани! І це ж треба, щоб світ клином зійшовся на їхньому Біргусі, щоб якраз на нього впало несите око янкі. Хіба Радж не читає газет? Читає. І місцеву «Фрідом» («Свободу»), гіркий сміх з цієї свободи, і ті, що забувають туристи — англійські, американські, французькі, німецькі, австралійські. Була в одній газеті карта-схема, весь світ американці вкрили своїми базами, на всі материки й океани їхні лапи простягнулися. Найближче до Біргусу, до всього архіпелагу — база на острові Дієго-Гарсія в архіпелазі Чагос.

Думки Раджа йшли по колу: то про Біргус і Рай, про весь архіпелаг Веселий, то про свою роботу, про дельфінарій…

Уламок дошки кострубатий, не візьмешся по-людському, не повеслуєш як слід. А човен занадто широкий, треба нахилятися то до одного борту, щоб дістати до води, то до другого.

Дедалі частіше перекидав дошку в ліву руку, щоб вирівняти хід човна, плисти прямісінько на схід, на заграву Рая. У воді після ударів дошки міріади біло-фосфоричних іскринок. Сріблясті сліди завихрень не відразу блякнуть, а ще довго світяться на воді, ніби проступає величезна казкова тварина. Довгий і широкий фантастичний слід залишається і за кормою човна. Радж знав, що це спалахують і світяться малюсінькі рачки та всякі інші істоти мікроскопічних розмірів. І все-таки йому хотілося вірити у щось казкове.

Вічна краса вічного моря-океану…

А під водою вночі Радж іще не був — тільки перед самим смерканням, і то через те, що запізнився повернутися на берег.

Було це тоді, коли його підводна прогулянка ледь не скінчилася трагічно. От, під лівою щелепою ще й сьогодні трохи болить шрам-місяць…

Ще під владою британської корони Рай забудовувався за єдиним загальним планом. Згідно з цим планом, острів цілком мав перетворитися на місце відпочинку — заморський рай з вічним літом. У ньому й свої товстосуми, і англійські, і з усього світу могли скинути або нагуляти жир, спорожнити товсті гаманці, позабавлятися й потішити грішне тіло.

Місто на острові в плані нагадувало неправильне приплющене з півночі на південь колесо з вісьмома спицями. Обід — кільцева пішохідна дорога вздовж пляжів. Ринг-стріт, авеню, «бродвей», шпацірштрассе — як тільки не називали ту дорогу! Спиці — радіальні вулиці, які ділили острів-місто на вісім секторів і сходилися на овальній площі. Шість північних найсонячніших секторів були віддані туристам, індустрії відпочинку. Уздовж ринг-стріт у зелені стояли готелі, пансіони, санаторії, глибше до центру — нічні клуби, дансінги, казино, ресторани, бари, кафе. Найменші і найкоротші, ніби сплющені під вагою інших шести секторів, були сьомий і восьмий — південні. Тут були порт з причалами і господарськими будівлями та квартал жилих будинків. Дельфінарій займав куток між першим і восьмим секторами, врізувався трохи і в море. На всьому острові не було жодної машини, каталися тільки велосипедисти і рикші, тихі електромобілі.

Містер Джеральд Крафт, власник дельфінарію, не раз кликав Раджа до свого кабінету, довірчо садовив у м'яке крісло перед столом, сам примощувався у другому. Говорив і раз у раз обережно простягав до плеча Раджа свою пухку руку, навіть погладжував:

— Радж Сінгх, я люблю тебе, як сина… Ти — потрібна людина на потрібному місці. Ти не медмен, як Судзір, не божевільний. У того тільки самі мекінейшн у голові, Судзіру головпе — мейк мані… Гроші, тільки гроші!

Радж роззявляв рот, хотів вставити у швидкий потік Крафтових слів хоч кілька своїх. Що й він, Радж, не може за одну й ту саму платню займатися ще й обстеженням акваторію острова. Досить і того, що містер Джері перетворив його на затичку для кожної дірки, замість того щоб узяти на роботу ще чоловіків зо два.

— За це я тобі окремо заплачу — о'кей? Але нам треба добре знати, що робиться навколо острова під водою. Я хотів би підвищити плату за підводні прогулянки. Хотів би мати два маршрути: теперішній, легкий, залишиться як є. Другий зробимо складнішим — тому й гроші більші. Дали б рекламу шикарну:

«Чудеса підводного гроту! З аквалангом — у казку! З обіймів восьминога — на волю! Чи гладив ти акулу?»

І ще багато чого можна було б придумати…

— Та придумати можна, але…

— О, ти мене розумієш! Грот потрібний! Знайди хоч маленький гротик! І чим глибше, глибше… Щоб був і маленький жах, легке лоскотання нервів. О, на страху можна добре заробити!

— А ви знаєте, що запас повітря в акваланзі обмежений? Та й небезпечно: і акули, і… Кесонку можна схопити.

— Вот із кезонка?

— Хвороба така… Від різкого перепаду тиску — з високого на низький. Кров може скипіти в жилах, бульбашки повітря закупорять судини мозку — і гуд бай, май френд! Зустрінемося на тому світі…

— О, не треба «гуд бай». Це буде страшно, це підірве увесь наш бізнес! А гротик треба… — і сумовито зітхнув, розвів руки: — Мейк мані, май френд… — вигляд у Крафта був жалісливий, хотів і Раджа розчулити.

Довелося шукати якщо не грот, то хоч «гротик». Радж уже добре обстежив два східні і два північні сектори, знав, що діється під водою біля пляжів. Коралових скель вистачало, не було тільки на доступній глибині грота.

Усе не міг вибратись обстежити море біля західних секторів. До них треба було йти і йти, тягти на собі двадцятикілограмовий акваланг, півторакілограмовий пояс. Через порт або через центр міста було б набагато ближче, але ж не підеш у пластикових капцях і плавках або гідрокостюмі та ще з таким вантажем.

Так от — того дня туристи трапилися літні, переважно сімейні пари з тих, що вже доживають свій вік, але перед смертю вирішили побачити світ, трохи розвіяти нажиті капітали. З такими туристами Раджу було і легше і важче. Легше, бо вони човна не хитають, сидять статечно і спокійно, учепившись за борти «Нептуна», не перехиляючись то сюди, то туди, не сунуть руки в море, а тільки витріщають очі під ноги, на акрилове дно, розглядають, що робиться під водою, слухають Раджа і по-дитячому ойкають і ахкають: «А це що? А те що таке?» Ну, а важче, бо треба під час посадки притискувати борт щільно до містків причалу, прив'язувати і ніс, і корму, щоб бува, якась бабуся не впала у воду. До того ж треба детально вчити, як користуватися рятувальними жилетами і кругами, і тільки це вже наганяло на них страху, змушувало обома руками хапатися за борт. А веслувати доводилося уже так плавно та обережно — склянку води на голові можна тримати.

Відпливав од берега, обходив купальників, здається, все було нормально, а потім звідкись налетів свіжий вітер. Одній сухоребрій туристці у шортах і з свинячими іклами[1] на руках стало млосно. Звичайно ж, під водою були і дива, і красоти. Але хіба матимеш естетичну насолоду, коли хтось по сусідству гикає, ніби йому виривають нутрощі, і раз у раз перехиляє голову через борт? Терпіли бабусю тільки тому, що долари за морську прогулянку все одно були заплачені і треба було мати від грошей хоч якусь віддачу. Та зрештою терпець урвався, всі зажадали від Раджа повертатися назад.

Радж висаджував усіх поволі, кожному, чи жінка, чи чоловік, подавав руку — обіпертися, раз за разом повторював:

— Леді енд джентльмени! Хто хоче здійснити підводну прогулянку з аквалангом і в масці, проходьте до каси, оплачуйте і записуйтеся.

Охочих цього разу не знайшлося — ну й гаразд.

Доповів містерові — так і так, звільнився раніше, зможе поцікавитися західними секторами. Чи не можна взяти «Нептуна»? Можна було б скоріше оглянути акваторію на заході, а потім уже «підозрілі» місця обстежити під водою детально.

Не дозволив містер Джері, злякався. Надто вже дорога річ «Нептун», зроблено цей величезний шлюп на спецзамовлення у самій Англії. А що як наскочить на підводну скелю, і прозоре акрилове дно «Нептуна» трісне, розколеться? Хто тоді оплатить збиток, витрати? А якщо не розіб'ється, то можуть украсти або зажене вітром у відкритий океан, поки Радж пірнатиме і плаватиме під водою. Дозволив тільки взяти ялик, невеличку шлюпку. Той самий ялик, у якому щодня їздили в порт по рибу, для дельфінів і який так просмердів цією рибою, що Раджу довелося довго відтирати його піском, чистити віхтем, обливати з відра, щоб і самому не просмердіти. Однак містер Джері й тут пожалкував, не пустив Гугу, асистента дресирувальника Судзіра, поїхати з Раджем, побути за вартового. У Судзіра й Гуги була ще вечірня вистава у дельфінарії… Містер Джері поквапив тоді Раджа:

— Давай, давай! Скоріше! Тайм із мані! Час — гроші!

У таких речах, як підготовка до підводного плавання, ніякої квапливості не може бути. І хоч багато часу заорав ялик, Радж усе перевірив досконало: який тиск у балонах — треба 150 атмосфер, — чи працює вмикач подачі резервного повітря, чи справний дихальний автомат і редуктор. Подумав, чи одягати гідрокостюм — і пошкодував часу на це. Пришпилив на ліву руку глибиномір, на праву — магнітний компас, на праву литку прив'язав двома ремінчиками піхви, сунув у них ніж. Під водою кинджал краще мати на нозі, а не на поясі, де і грузина, і поясний ремінь акваланга. Що ще? Візьме шток-списа, це ніби збільшена вдвічі копія стріли підводної рушниці, тільки без зазубнів на кінці. І шток, і ніж — під акул.

Якби Радж тільки сам був господарем комори, де зберігаються акваланги і все необхідне спорядження, де стоїть у кутку електричний компресор, якби не мав ключа від дверей ще й Судзір, то можна було б так і не перевіряти. В усякому разі, за свій особистий акваланг Радж був спокійний найбільше. А так хіба знаєш, що на тебе чекає, який сюрприз? Судзір часом користується і гідрокостюмами з комори, і аквалангами, а повернеться з моря, кине все напризволяще — прибирайте за ним, прислуговуйте.

Стільки бундючності в цього Судзіра, стільки мух у писі! Таким уже маестро-панком себе тримає, ніби тільки пін один на всьому світі знає, як поводитися з дельфінами. А Радж певен, що це не так. Чого ж би Судзір так ховався зі своїми дресируваннями-репетиціями? Борони боже, щоб хтось піднявся на вишку або сів де-небудь на трибунах, постежив за його способами і методами. Ні Раджу, ні Гугу не довелося жодного разу це пробити. Судзір кричав і лаявся найгіршими словами, погрожував звільнитися з роботи. Містер Крафт у таких випадках аж тремтів: тільки не це, тільки не це!

Умів Судзір набити собі ціну…

… Ялик плив тоді за попереджувальними буйками. Сонце стояло на вечірньому крузі, гріло ласкаво, не пекло. Охочих купатися в такий час було багато, узбережжя аж кишіло. Радж обминув одного човна з матросами рятувальної служби, другого. Нудьгували вони, вудили рибу. Привітався з ними, віддавши салют рукою: усі давні знайомі. Потім його самого випередив. глісер на підводних крилах. Промчав ще далі в море, майже біля самісіньких рифів повернув на крутому віражі, зробив круг довкола Раджа, на другому витку наблизився упритул і застопорив, осів у воду. Ялика гойднуло на піднятій хвилі.

— Ти куди? — грубувато спитав його схожий на араба чоловік з густими чорними вусами — здається, не було такого в рятувальній службі.

— А ви куди? — так само грубувато перепитав Радж.

— Ми на роботі!

— У мене теж робочий день не закінчився.

Вусатий глянув на свою руку з годинником.

— Я радив би тобі, хлопче, плавати поблизу дельфінарію. («Знає мене?!» — неприємно здивувало Раджа). Тут приватні пляжі. Можеш наскочити на неприємність. — І глісер ревнув мотором, помчав навколо Раю на північний захід — проти годинникової стрілки.

А Радж повернув ялика до берега, туди, де заходили у воду дві величезні скелі з черепашника. Кинув нейлонову шворку на прискалок, прив'язав. Швидко просунув руки у ремені акваланга, застебнув поясний ремінь, сполоснув маску водою, насунув її на очі й ніс. Загубник у рот, шток у праву руку — беркиць спиною вниз із корми…

Проплив трохи від берега, спинився на триметровій глибині. Треба огледітися, продути вуха. М'яке, розсіяне світло ніби розлите всюди. Виграють сонячні відблиски на поверхні, скачуть на піску зайчики. Усе немов збільшене, наближене, уже вкотре дивується з цього Радж, а звикнути не може. Ах, море-океан, море-океан!..

Повз маску вниз пропливає різна жива дрібнота. Отже, він сам спливає нагору — мало начепив грузил. З шумом вириваються з пелюсткового клапана бульбашки повітря. Осяйні, ніби з живого срібла, вони стрімко летять угору і збільшуються, збільшуються, щоб тут-таки розбитись об поверхню на тисячі дрібненьких. Простягнув руки похило вниз, запрацював ластами — глибше і глибше, просто в табун перістих, жовто-синіх риб-метеликів, що пурхають і кружляють, танцюють навколо зарослих червоними і фіолетовими губками, жовтими, рожевими і білими коралами скель. Риби розпливаються трохи ліниво, трохи лякливо, щоб відразу ж знову з цікавістю повернутися назад, подивитися — а хто ж це потривожив? Чи треба рятуватися, зникати в зарості? Глибина понад сім метрів, тіло врівноважилося, ніби потрапив у невагомість, але збільшився тиск на грудну клітку, дихати стало набагато важче. Не дає забути, де ти і холод. Колір води набуває вже синювато-зеленого відтінку, позначається на всьому. Ось колонія поліпів — немов пухка подушка або шапочка гриба. Густо стирчать сотні живих, уже фіолетових у розсіяному світлі, а не червоних квіточок. Не втримався, погладив живу щітку, і поліпи, ніби по них провели праскою, повтягували в чашечки маленькі тільця, щоб тут же знову висунути їх, затремтіти.

Глибше не буде спускатись… Глянув на компас і повернув уздовж берега. Пропливе отак на північний захід метрів сто, потім поворот на сто вісімдесят градусів — і ще раз, уже ближче до берега. І досить на сьогодні.

Яке нагромадження скель, які химерні форми! І якісь гриби, і колони з наростами, і шпилеподібні, схожі на храми, споруди.

Радж повертав то праворуч, то ліворуч, то забирав угору, щоб відразу ж знову опуститися нижче. Не забував поглядати і на компас.

Скелі порідшали, ніби хтось накидав їх урозсип, етапі траплятися галявинки. Повернув ближче до берега, проплив під якоюсь аркоподібною спорудою, навіть зробив круг навколо неї. Усе це добре, все цікаво, але ж містерові Крафту давай грот.

Он іще лабіринт скель, глибина понад десять метрів. Тут набагато темніше — заблудитись можна. А скільки всяких риб! І перістих, і смугастих, і в цяточки, і величезними фальшивими очима, намальованими на хвості. Оглянувся туди-сюди — чи не підкрадається звідкись акула? Можна було б і ту арку, і цей хаос рифів та скель включити в новий маршрут, але ж… Але ж грота немає! А що там, ліворуч, ближче до берега? Якісь пласти, напливи приступками, козирками, деякі з них примхливо порізані каньйонами, темніють вирвами.

Заглянув під один козирок, де вода була темніша. Погляд не вперся в дно чи в стіну, склепіння дедалі підвищувалося, забирало ліворуч. Розхилив водорості… Невже знайшов?! Очі трохи призвичаїлися до сутінків, і мін побачив на стелі і стінах цілі колонії актиній, коралів, юрмища мідій та устриць. Повільно ворушили численними ніжками і вусиками лангусти… Зачепив ненароком балоном за виступ скелі, скреготнув, і врозтіч кинулися червоні риби-солдати. Деякі — під Раджа, до виходу, деякі глибше, де щось світліло з лівого боку. Може, другий вихід? Поплив обережно вглиб, помітивши, як кинувся тікати від нього величезний окунь… Так і є, це — другий вихід, навіть ширший за той, крізь який заплив. Риби тут плавають смішно, ніби стоячи на хвостах, усе намагаються триматися спинами до світлого, до виходу.

Щось схоже на грот… Але ж тут майже зовсім темно, треба плавати з електричними ліхтарями, щоб роздивитися усе всередині. Чи захоче містер Крафт придбати кілька підводних ліхтарів? Це ж не прості електричні ліхтарі, і, мабуть, вони коштують чимало.

А це що за металева штуковина виглядає з-під листя ламінарій? Радж поторкав її штоком, почув залізний скрегіт… Наче бочка літрів на п'ятдесят, тільки сплющена з обох боків, денця овальні, а не круглі. Відхилив листя більше… З одного кінця не денце, а міцна накривка з гумовою прокладкою. Віко тримається на затискачах, вони схожі на ті, які бувають у каністрах для бензину. Збоку пригнуті ручки. Хотів уже братися за ручку, щоб зрушити контейнер з місця — важкий чи ні? Але підсвідомо відсмикнув руку, ніби обпікся. Поворушив штоком листя, прикрив знахідку, як і була.

Бр-р, чи це холод дошкуляє, чи підступає до серця страх? Здалося, що хтось стежить за ним, ніби хто потилицю свердлить з глибини грота… Не втерпів, оглянувся — ні, нікого. Поплив з грота геть. Зробив коло: подивився на вхід з боку моря: контейнера Звідти не побачив.

Що робити зі знахідкою? Що може бути в контейнері?

«А коли в ньому крадене, награбоване або якась контрабанда, наркотики? Може, треба скоріше поліції заявити?»

Радж виринув на поверхню, огледівся. На всякий випадок треба запам'ятати орієнтири… Ага, закінчується фасад готелю «Сельют», три пальми стирчать серед похилих гілок казуаринів, за ними нічний клуб «Кракен». А де ж ті скелі з яликом? Ого, далеченько заплив. А сонце? Зовсім низько сонце…

«Що робити? Що придумати? А може, забути про все. Нібито нічого не бачив, нічого не знаю? Далі від гріха…»

І відчув, що просто так залишити свою незвичайну знахідку не зможе. Пірнув знову, заглибився… Проплив спочатку в бік ялика, може, знайдеться по дорозі інший грот. Але піймав себе на тому, що нічого не помічає під водою, усе стало нецікавим. У голові одне — таємничий контейнер.

Повернув до грота…

«Хоч посмикаю добре, якщо не можна заглянути в контейнер». Раджа і вабило до грота, і тривожило відчуття невідомої небезпеки.

Як поблякло все під водою, посіріло!.. Промені сонця вже майже не пробиваються в глибину, а ковзають і відбиваються од води. Скоро зовсім споночіє, а він так далеко від дельфінарію…

Обігнув останню скелю біля грота і… ледь устиг підігнути ноги, загальмувати, сильно запрацювавши ластами. Двоє незнайомців у чорних гідрокостюмах з жовтими аквалангами піднімали за ручки той самий контейнер. Один тримав вільною рукою величезний елетроліхтар, другий — підводну рушницю. Незнайомці вже сильно працювали ластами, щоб набрати швидкості. І тут один оглянувся і зреагував на Раджа блискавично: підкинув рушницю, клацнув гарпун, розтинаючи воду. Радж підняв руки, перевертаючись на спину, але відхилитися не встиг: стріла таки влучила у щелепу. Цілився, гад, у шию, але удар припав трохи скісно. Радж згарячу сильно смикнув гарпун. Вирвав легко, але випав з рота і загубник. Задихаючись, кинувся угору, на поверхню — щоб не потонути і не привабити акул. Кров вони відчувають за милю.

2

… Набридла ця дошка-весло… Але Радж намагався веслувати рівно і розмірено, з якимось навіть завзяттям. Рай наближався, видно було вже не тільки заграву, але й окремі вогні. Де-не-де світилися ще вікна в готелях і пансіонатах. Найтемніші квартали були в сьомому і восьмому секторах. А он те сузір'я вогнів — «Кракен», нічний клуб. Якби це було не так пізно, а годині о дванадцятій ночі, то побачив би над ним різнобарвні спалахи. А так уже вакханалія вогнів і підсвічувань пригасла, затих музичний одур, вистава давно закінчилася. Не хвицяють ніжками стандартні, наче вирізьблені на одному верстаті, майже голі дівчата… Раджу не доводилося ще там бувати, чув тільки краєм вуха, як один турист-американець розказував іншому, облизуючись, і все повторював: «Фентесцік! Фентесцік! Мудріше, ніж колись у Гавані!», а той слухав, розвісивши вуха, і трохи слину не пускав.

Куди краще спрямувати човна? Якщо огинати острів праворуч, пливти через район порту, буде набагато ближче до дельфінарію. А якщо вздовж усіх пляжів довкола острова — набагато довше. А може, зовсім поки що туди не плисти? Аби тільки добратися до берега, сховати де-небудь гумівку — і далі пішки… А може, і не ховати тут, а спустити повітря, взяти на плечі й тюпати собі потихеньку?

… Тоді, коли виринув, задихаючись і кашляючи, затискаючи рану, опинився трохи праворуч, ближче до «Сельюта». Виплив, видряпався, розкарячено шльопаючи ластами, на берег. З правої руки не випускав ні штока, ні чужого гарпуна, ні маски. Спочатку впав був навколішки, потім сів на ще теплий пісок, такий привабливий і ласкавий, щоб добре викашлятись, але відразу ж підхопився: «Та що це я? Так і кров'ю можна зійти…»

Кров і справді лилася сильно, цебеніла між пальцями, хоч як затискував рану долонею. Уся рука від кисті до ліктя розмалювалася струмками крові, краплі часто зривалися з ліктя, потрапляли на бік і на ліву ногу. Побіг до скель, де був схований ялик. Звідси, з берега, добиратися до шлюпки було важче — руки зайняті, на ногах ласти. Позбивав коліна, пробуючи лізти на скелю в ластах. Позривав їх з ніг і, забувши про рану, видряпався нагору, заглянув в ущелину. Ялика не було!

Спочатку розгубився і не помітив, що в прибої ворушиться кінчик нейлонового мотузка. А як помітив, злетів униз, стукаючи балонами об скелю, схопився за нього обома руками. Потягнув з усієї сили, і ялик показався трохи з води. Фібролітове дно ялика було в двох місцях пробите, дірки — двома долонями не закриєш.

Залишив усе так, як було, — на дні. Повільно зняв акваланг.

Змив кров на шиї, на руках, але гарячі струмені відразу ж знову залили плече й руку. У воді від удару стріли болю майже не відчув, а тепер рана страшенно боліла, наморочилося в голові й нудило. Затиснув рану долонею, правою рукою підніс до очей гарпун. Схожий на саморобний, ніде немає фабричного тавра. Тільки там, де обірвалася волосінь, вибито на залізі якісь навскісні риски, ніби хто викарбував одну біля однієї кілька «пташок». Вони були схожі чи то на дві англійські літери дабл ю — «WW», чи то на дабл ю і ві — «WV». В очах розпливалося…

Затиснув між камінням під водою шток і гарпун, притопив ласти, накривши брилою вапняку, надів акваланг ременями на праву руку — надто дорога річ, щоб залишати, — і вибрався з кам'яного гнізда.

Він то брів знесилено, то біг підтюпцем, обливаючись кров'ю і чомусь задихаючись, до готелю «Селыот» — найближчого пункту, де йому могли надати допомогу. Десь праворуч на лужку чути було удари по кулях — грали в гольф. З усіх вікон і дверей водоспадами вивергалася музика. На балконах-галереях, що оперізували кожний поверх, людей — мов насипано. Вечір був тихий і ясний, небо на заході грало рожевими і багряно-ліловими барвами, мережива легеньких хмарок сяяли вогнем. Туристи милувалися заходом, дихали посвіжілим повітрям і чекали-сподівалися, що сонце, ховаючись у воду, раптом пошле останній прощальний зелений промінь. Хто побачить таке диво, той буде щасливий до кінця днів своїх.

Усі дивилися тільки на захід, тільки в океан, ахали й мліли від насолоди. Ніхто й не глянув на Раджа. А йому здавалося, що всі дивитимуться тільки на нього — голого, і в крові!

Наробив переполоху в готелі… Дівчина-портьє вибігла з-за стойки, від переляку сунула пальця в рот: думала, що хтось із постояльців. Кинулась до телефону, набирала номер лікаря і кілька разів збивалася…

… Радж перестав веслувати. Що це застує, яка стіна? Чому зникли всі вогні на березі? Човен за інерцією ще трохи проплив і м'яко уткнувся у темний високий борт. Якесь судно… Наставив руки, щоб більше не било хвилями об борт. Чиє воно? Чому без вогнів? Червоного — праворуч, зеленого — ліворуч… Хоч тут і не проходять водні шляхи, але ж правила є правила, хіба мало хто може наткнутися… Стоїть на якорі, чогось чи когось чокає. Ті, що привели судно в цю затоку, не наткнулися на риф або скелю, вони добре знали, що робиться в цьому місці під водою.

— Ти чув? Здається, щось хлюпнуло… — долинув раптом тихий басовитий голос із катера. Але не над головою Раджа — з того борту.

— Хвилі… Вітер посвіжішав, розвиднятися, мабуть, починає.

— Ага… Сто чортів їм у печінку! Будемо розвантажувати, а то не встигнемо вернутись.

— Собаки!.. Зайві півтори години через них простирчали.

З того боку судна чути гучний плюскіт — щось кинули важке. Під цей шум Радж сильно відштовхнувся од борта долонями, а потім обережно поплив — щоб не хлюпати і менше було видно фосфоричні сліди. Ще один важкий плюскіт за судном, і Радж взяв у руки дошку. Гребок, другий, третій… Чим далі, тим швидше!.. «Контрабандисти… І того разу під водою або вони були, або їхні поплічники… Добре, що зняв сьогодні білу теніску…»

Борт судна віддалився, став нижчий, його вже майже не видно було на тлі пляжу, зате дружно висипали, наче спливли, вогні «Кракену».

Чи не можна знову повертати до берега? Хай їх люди не знають, цих паразитів…

Несподівано дошка зачіпляється за гумове вухо, в яке вставляється весельце, виривається з натруджених пальців і дзвінко вдаряється об бляшанку-черпак.

— Пероул?! — відразу окликнули з катера.

Ніякого паролю контрабандистів Радж не знав і знати не хотів. Запрацював з усієї сили дошкою, щоб відпливти якнайдалі від цих піратів.

На судні сяйнули спалахи, вдарила автоматна черга. Кулі віялом зачеркали по воді, дві чи три влучили в човен. Пфхху-у… Пху-у… — рвонулися струмені повітря з пробоїн, ніби виринули поруч, стомлено зітхнули дельфіни.

Радж ковзнув за борт униз головою…

Розділ третій

1

Груба рука смикнула Янга за плече, потім жорсткі пальці покрутили за вухо. Хлопчик ще добре не проснувся, але почав уже сприймати звуки: на сходнях тупали босі ноги, сходні прогиналися і хлюпали по воді, гула, двигтіла залізна палуба, дзвенів від ударів борт катера. Він дихав жаром, обпікав, ніби побував у вогні… Сонце немилосердно смалило в голову, в скронях бухала кров. Янг розплющив очі, але побачив над собою не батька, а широке й спітніле обличчя матроса з рудими бакенбардами.

— Ну, прочумався? Викидайся звідси скоріше… І батька свого забирай… Твій батько що… той? — матрос покрутив пальцем біля скроні.

Янг сів, приголомшено похитав головою. Він ледве збагнув, де він, що з ними сталося. Вони тільки удвох на палубі катера. Батько обіруч учепився за радіомачту, обхопив її і ногами, ніби силкувався вирвати з «коренем».

— Моя пальма… Моя пальма… — бурмотів він, ласкаво усміхаючись. — Я заберу її з собою, почекайте… Вона ще молода. Вона прийметься на новому місці… Пальмочка моя!

Двоє матросів розгублено поглядали на це дивацтво, а потім силоміць розчепили його руки. І тоді батько пронизливо й дико, ніби його колють у серце, закричав, задриґав ногами, чіпляючись ними, як гаками, за троси розтяжки.

— Таточку! — кинувся до нього Янг. — Не треба! Заспокойся, таточку! — спробував обіймати, тішити, а батько безтямно водив очима, сина не впізнавав і не слухав.

Матроси потягли батька по трапу, його босі ноги стукалися кісточками об кожну поперечку, обдиралися до крові. Збіг за ними і Янг… Матроси кинули батька на пісок — і бігом на катер, витягли за собою сходні. А той рудий, що залишився на катері, розгойдав забутий Янгів клунок і шпурнув на берег. Від кидка клунок розв'язався, і речі з нього, не долетівши до сухого, попадали у воду. Янг не кинувся рятувати їх. Він перевертав у цей час батька, витирав на його обличчі пісок, кричав, як глухому. І не міг докликатись, батькові очі залишалися безтямними, дихав він важко. Янга давили сльози і розпач: що робити?

— На… Поклади йому на голову… Може, стане легше… — почув Янг голос Мансурового батька. Той тримав якусь вихоплену з прибою одежину, з неї дзюрчала вода. Віддав — і пішов до гурту односельців під дерева.

Янг трохи протер батькові обличчя. Той став дихати рівніше, заплющив очі.

Янг поглянув на всі боки: катер уже відійшов далеко, гуркіт мотора ледве долітав. Вигнанці з Біргусу сиділи під пальмами похмурі, пригнічені від горя. Ніхто не знав, що робити, куди податись… Ніхто їх тут не зустрічав, ніхто не чекав. Від близького дерев'яного причалу йшли рибалки, які щойно розвантажували з баркасів і човнів сітки й рибу. Ідучи сперечалися, чи варто підходити, чи треба допомагати прибулим. «Це не мусульмани. Хай цим прибульцям їхній Вішну допомагає, а не ми…» — «Нам самим немає роботи, а тепер ще й ці…» — «Що вам — шкода якоїсь рибини?» — «На всіх не наловишся, і так сіті порожні».

Рибацькі човни з трикутними різнобарвними вітрилами стояли і коло дерев'яного причалу і лежали витягнуті носами на піщаний берег. Багато човнів ще підпливали, увесь простір широкої протоки між островами був поцяткований ними, і ці човни були схожі на жуків-водомірів, що якось умудрилися тримати над собою ще й по листочку-вітрилу. За ніжки жуків легко можна було прийняти поперечки, які стирчали з човнів праворуч і ліворуч або на один бік — з балансирами, бамбуковими стовбурами. Янг помітив, що серед вітрильників стрімко ріжуть воду великі моторні вельботи, прямують сюди — мабуть, теж з Біргусу.

Рибаки, підійшовши, постояли коло біргусівців, стримані, з кам'яними обличчями. Розмовляли скупо, холодно: «Вам би на Головний проситись. Там міста є, заводи. Там роботу легше знайти». — «Де ви тут дінетеся? Тут і землі вільної немає…» — «Їх же силоміць вивезли… Хіба не бачите? Нема їхньої провини», — чути було співчутливий самотній голос. Обернулися рибалки, пішли. Тільки один поклав біля ніг літньої жінки товстого, аж круглого, тунця кілограмів на два. Пішли знову до човнів, де все ще метушилися жінки й діти, собаки й птахи.

З розгону всунулися на пісок вельботи, з них теж почали зганяти біргусівців, скидати їхні жебрацькі пожитки. Янг побачив нарешті Туна й Натачу. Приїхали! Тун ніс чимось напханий мішок, а Натача — меншу сестричку і чорний, полакований жбан-урну з прахом предків. Така посудина мала бути і в Янговім клунку. Всі хінду з їхнього села не ховали померлих у землю, а спалювали, цим займався бома на своєму мисі, біля води. Янг виловив з води клунок — чи не випала урна-дзбан? Це було б жахливо — згубити родинну святиню. Тоді в людини взагалі обриваються всі коріння, що з'єднували її з життям предків, з тією землею, яка виростила їх самих.

Є урна, слава всемогутньому Вішну!

— Ну, куди ви надумали? — Натача віддала матері сестричку, підійшла до Янга, опустилася колінами на пісок. — Мій батько каже, що треба всім гуртом іти до правителя острова. Так йому той чиновник сказав, на Біргусі. І чим скоріше, тим краще, бо сьогодні ще з інших сіл привезуть людей.

— Не знаю… Нічого я не знаю… Батько… — кивком голови показав Янг, і рясні сльози полилися з його очей. А так не хотілося плакати перед цією дівчинкою! Здавлені схлипування розпирали йому груди, спазми перехоплювали горло. І Натача, точнісінько як мати, погладила його по голові, хотіла навіть і ніс витерти, але Янг не дався. Багато собі дозволяє! Хай іде своїм сестричкам витирає. Чорнопузі всі, кучеряві — негрити, в матір пішли. А батько їхній, Амат, — хінду, як і всі біргусівці.

— Бери батька під другу руку, ходімо. — У голосі Натачі було більше рішучості, ніж у Янга, ніж у інших дорослих односельців.

— Стривай… — Янг швиденько прив'язав за плечі клунок. — Татку, вставай! Татку, пішли! — засмикав він батька.

— Дядечку Ханг, ну, дядечку Ханг! — Натача і Янгового батька ласкаво гладила по голові, по щоках. І той послухався, підвівся на тремтячі ноги.

— Може, ти моя донечка?! Тільки ж я не пам'ятаю, коли ти народилася, коли виросла… Янге, ти бачиш, яка в тебе сестра? — батько почав радісно озиратись. — А де ж мати? Хай би і вона полюбувалася. Янге, поклич матір!

— Вона скоро буде! Вона прийде… — Янг одвернувся, до крові прикусив губу, щоб знову не розплакатись.

Уже всі повставали, хто був прилаштувався під деревами. Уже було за ким іти. Натачин батько забрав собі на руки більшу дівчинку, скликав людей.

— Скоріше до правителя острова! Він допоможе, врятує нас! — з надією гомоніли біргусівці.

Довго довелося блукати по розпечених від жари вулицях Кампонга, поки добралися до резиденції правителя. Не було в кого добре розпитати дорогу, позачинялися всі крамнички й лавочки, кав'ярні й лоточки — спека! Дрімали в затінку пальм на своїх триколісних візках велорикші — беча. Усе живе поховалося від сонця в затінок, чекало, коли спаде жара і парка духота. Тільки увечері почне знову оживати місто. Довелося і біженцям поховатися під кущі та дерева в невеличкому скверику перед будинком правителя й чекати вечора. Бо на їхній стукіт вийшов тільки охоронець з карабіном і сказав, щоб не барабанили даремно, інакше він застосує зброю. До шостої години вечора нікого, певно, не буде. А чи буде о шостій і пізніше — теж невідомо. «Чекайте!»

Охоронець сказав правду: не дочекалися правителя острова і після шостої. Люди, що проходили повз їхній табір, пояснювали, що звичайно правитель вечорами їздить на Рай повеселитись: бо там безліч усяких ресторанів і барів, різних закладів для розваг.

Минув марно і наступний день. Частина біженців порозходилися — начхали на все, почали самі шукати свою долю. Пішла куди очі бачать і сім'я Мансурова, загубилася в Кампонгу. Але замість тих, що не витримали, з'явилися нові нещасні, з інших сіл Біргуса. Янг не міг нікуди відійти навіть пожебрачити, боявся залишити батька самого, щоб не встряв у якусь біду: старий став безпомічним, гіршим за дитину, нічого не тямив.

Харчувалися тим, що приносила Натача з базару. Чек, що його дав чиновник на вказівку Лі Суня, Натачи батько Амат обміняв у місті на гроші. Віддав їх Янгові і просив, щоб економив, бо невідомо ще, коли дочекаються правителя, невідомо, де доведеться притулити голову. Та треба ж буде показати Янгового батька лікареві. А хто захоче дивитись хворого без грошей?

Дочекалися правителя тільки на третій день. Він прийняв делегацію найстарших чоловіків. Янгові ніхто розказував усі подробиці розмови у правителя. Але хлопець сам багато що зрозумів: люди, не приховуючись від дітей, сперечалися, куди краще податись на поселення в гори чи на північне узбережжя Гірського, в джунглі. Гори всіх лякали: не жили на них. Може, краще податись у джунглі, розчистити місце ближче до води, океану?

Назавтра збиратися в дорогу почали на світанку. Чиновник-мусульманин, схожий на малайця, переписав усіх, хто залишався ще біля будинку правителя і сів на ішака: «За мною!» Ніякого інструменту чи речей провідник-землемір з собою не віз. Але так за всю дорогу ні разу з ішака не злазив, навіть малої дитини не підвіз.

Одразу за містом простяглися ліворуч і праворуч кокосові і чайні плантації, подекуди траплялися сільця з хатинами на палях і міцні будинки фермерів та плантаторів з виблискуючими табличками на воротах — «PRIVATE». Потім дорога скотилася нижче, стала грязькою.

Сирі, похмурі джунглі стиснули її з обох боків, швидко дорога перетворилася на стежку. Який несхожий був цей ліс на їхній біргусівський! Не впізнати, які дерева ростуть, усі закриті чужим листям, обвиті ліанами і ротанговими пальмами — як потворними джгутами-зміями. Та й самі дерева, придушені повзучими рослинами, мали вигляд якихось страховищ, покалічених у небувалому побоїщі. Звідусіль звисали гнучкі гірлянди, спліталися у непролазні хащі. Ротанги невідомо де починалися, може, за десятки чи сотні метрів попереду, збоку або позаду, але неодмінно долазили ще й сюди, ніби навмисно заступали людям шлях. Нудотний, якийсь жирний запах квітів — ліан та орхідей, гниття гумусу наморочив голови, терпко забивав дихання. Роями дзвеніли москіти, з гілок падали на голови, за комір огидні сіро-зелені п'явки, відразу ж присмоктувалися до тіла. Люди безперестану обгрібалися від п'явок, відмахувалися од москітів. Покусані обличчя й руки, ноги, відкриті частини тіла порозпухали і нестерпно свербіли, безупинно кривавили укуси п'явок. Зовсім зникла стежка кілометрів за десять від Кампонга.

Провідник зупинив віслюка.

— Пройдете ще з кілометр — і буде струмок, прісна вода. Праворуч — берег океану, до нього теж майже кілометр. Увесь цей куток — ваш. Тут землі султанату, державні. Корчуйте, розчищайте, оселяйтеся. Хто скільки зможе окультурити землі — вся і буде його. Перші три роки ніяких податків у казну платити не будете… — І, хльоснувши ішака дубчиком, бігом погнав назад. Трясся і хапався то однією, то другою рукою за шию, віддирав п'явок.

Коли дорогою нарікання на долю, плач жінок і дітей були ще слабкі, люди на щось сподівалися, то тепер почулося суцільне жіноче голосіння. На загибель їх сюди привели! Хіба можна жити в цих гнилих нетрях? А як же злагідно було на їхньому Біргусі! Яке там повітря, який білий пісочок на березі! Як добре росли пальми! Який урожай давали — по три рази на рік!

— Ма-амо, п'явки!!! А-а-а-а!.. — не стихав дитячий крик.

— Тихо! Ми ще не бачили ні струмка, ні берега моря! — старався всіх перекричати Амат, Натачин батько. — Треба ще потерпіти годину-дві. Я піду розвідаю, як і що, а ви розпалюйте багаття, робіть побільше диму… Щоб москітів розігнати! — Він витягнув з мішка сокирку. — Хто ще зі мною?

Згодилися йти багато хто, але Амат вибрав Амару, в нього був на поясі ніж, як і в Раджа. Янг такими очима дивився на Амару, на Натачу, що дівчинка почала просити батька:

— І Янга візьми! Він добре по деревах лазить… Він… плаває краще за всіх нас! — І зашептала голосно Янгові: — І сам просися, язика проковтнув? А я понаглядаю за твоїм батьком, не турбуйся.

Жінки і всі, хто залишався на місці, почали виривати й витоптувати траву, обламувати над головами гілля, щоб не так зручно було нападати п'явкам. Інші збирали найсухіший хмиз, щоб роздмухати огонь.

Птахи, що були притихли від людських голосів, знову почали перекликатися в кронах дерев. Один реготав, аж заходився, ніби знущався з обдурених людей, яких кинули в джунглі на поживу п'явкам і москітам.

2

Перший пробирався дядько Амат, спритно махав сокиркою, прокладаючи дорогу. Подекуди залишав і зарубки на деревах, щоб легше було знайти дорогу назад. Ліани були і з круглими стеблинами, і з гранчастими, грані часом були гострі, з шпичаками і колючками-гачками. Петлі зі стеблин не завжди піддавалися з одного удару, спружинювали і гойдалися, доводилося підлазити під них, пірнати, відхиляти з дороги. З деяких розрубаних стеблин струмували то білий сік, то вода, з деяких вилазили бліді мурашки або терміти. А раз на ніс Янгові упав жмут синюватого жабуриння надеревної жаби.

До струмка вийшли непомітно, бо він не дзюрчав, не булькав. Просто раптом побачили, що калюжі злилися в одну і, здається, стали чистішими. Але течії майже неможливо було помітити, каламуть і гнилизна, піднята ногами, так і залишалася біля слідів. Задоволено пополоскали руки, груди, обличчя від липкого поту й павутиння і пішли далі. Все більше й густіше траплялися якісь водяні рослини з круглим листям. Буяли папороті, схожі на пальми, і пальми ніпа з довжелезним, ніби порізаним листям.

Потім усе-таки побачили, куди веде течія, і мацали дно палицями, щоб не потрапити на глибоке або в якусь драговину. Почалися мангрові зарості, вони дедалі густішали, поки біля самого моря не стали суцільними. Часом під водою нога натикалася на гострі піки паростків — це попадали з деревець-кущів з готовими корінчиками і стеблинкою, жадібно вхопилися рости насінні зачатки. У Янга вже не вистачало сили витягувати з драговини й мулу ноги, спотикався на кожному кроці, шкандибав, але перепочинку не просив.

Щоб ненароком не впасти у драговину, Янг ухопився за стеблини, завис грудьми на кущі. Все! Сили більше ані крапельки… Хай вони йдуть собі куди хочуть, а він ні з місця не зрушить. І голосу не подаватиме, щоб не турбувати, не зривати їм походу… І раптом Янг помітив на стеблинах біло-сольові позначки і мимоволі приміряв до себе: ого, доходять до шиї! А якщо ноги більше загрузнуть, то й до очей… Це ж океанський приплив позалишав мітки! Невже Амат і Амара не бачать іх, не розуміють, що може статися, коли вода почне прибувати?!

— Ге-е-ей!.. — прокричав хрипко. — Сті-ійте!

«А-я-яй, уже і вода назад повернула, пухне, росте…»

Янг побіг, хлюпаючись, спотикаючись, падаючи. З коріння градом сипались у воду мангрові краби і стрибуни. Коли вже той океан покажеться, коли закінчаться оці прокляті мангри?

— Ну чого ти кричиш? — Амат сів на вигнутий корінь. Обличчя і шия в крові від роздушених комарів. Дядька вже теж не тримали ноги.

— Приплив!.. Дивіться!.. — показав Янг на білі мітки на стеблинах і під ноги, на течію. Спіткнувся і плюхнувся животом, подряпавши бік.

Натачин батько глянув скоса на смужки на стеблинах і почав лаятись:

— Сволота! Злі духи, а не люди! Хіба ж можна жити в такому місці?! Та тут же ніде ніякого пагорба немає! Де тут з човном приткнешся? Де хату будувати?!

— Там теж скрізь глей і мул, нема твердого берега, — вернувся до них Амара, махнувши в бік моря рукою. Устиг хлопець пройти уперед метрів на тридцять.

— Навмисно на загибель нас сюди послали… Нікому ми не потрібні! О, Вішну, о, всемогутній! Чи бачиш ти, як знущаються над твоїми дітьми?! — піднімав Амат угору кістляві руки, а по щоках текли краплі поту чи сліз.

— Так нам, дурням, і треба, — плюнув Амара. — Не гроба було піддаватися янкі, не треба було залишати Біргус! Ці американці готові увесь світ проковтнути, тільки поступись.

Янг почув майже те саме, що говорив брат Радж. Значить, Амара і Радж — заодно?! О, якби всі біргусівці були такі, як Радж і Амара!

— А що ми могли зробити голими руками? У них і права, і сила, і зброя… — розпачливо зітхнув Натачин батько.

— Що? Багато чого… Шкода, що Раджа немає з нами… Султан не менший ворог, ніж оці янкі!

Дядько Амат перелякано оглянувся, він забув, що перебуває не на вулиці Кампонга, а в безлюдних чагарниках. Потім насторожено глянув на Янга — а може, його треба остерігатись? Може, він проговориться про такі розмови? І сказав:

— Не будь дурною черепахою, не лізь напролом. Та як упреться в дерево, то пнеться, лізе, поки не здохне.

— Він свій хлопець, — поклав Амара руку на Янгове плече. — У нього в самого великий рахунок і до янкі, і до султана.

Янг захопився рибками-скакунами, вони вже посміливішали і знову почали видиратися з води, міцно стискуючи плавниками стеблини й коріння, ніби присмоктуючись. Та варто було рвучко махнути рукою, як рибки падали у воду, миттю знаходили там якусь опору, виставляли над поверхнею лупаті цікаві оченята: «Хто це лякає?»

Янгові пощастило схопити двох рибок.

Там, де мав бути океан, щось протяжно і важко плюснуло, ніби обвалився підмитий берег. Усі насторожилися.

— Ходімо швидше, вода прибуває! — підвівся Амат.

— Дядьку, а крокодили тут водяться? — запитав Янг, переляканий сильним плюскотом позаду.

— Не повинно бути: і острів не дуже великий, і річка мала, — замість нього відповів Амара. — Іди посередині, якщо так боїшся, — і пропустив Янга йти другим.

Чи приплив підганяв, чи той уявний крокодил — верталися скоріше. Хотілось бути якомога далі від згубного місця.

Біля вогню знайшли менше десяти чоловік, і то сиділи тільки сім'ї Амата, Амари і Янгів батько. Сиділи, оповиті димом, і позакутувавшись хто як міг.

Янг підпік на жару принесених скакунів, одну рибку дав батькові, а другу зхрумкав сам. Це була єдина їжа, якою сьогодні підживилися. Але хіба це харч? Тільки дужче їсти захотілося, розвереджений шлунок нив і бурчав.

І хоч була страшенна спека, а ліс до краю наповнився задушливими запахами, парким туманом, рушили назад. Далі, далі, подалі звідси! Здавалось, коли вони ще трохи затримаються, то разом з цими випарами наповзе на них якась пошесть, і не буде вже від неї ніякого порятунку. Янгів батько скаржився на біль і чи то скиглив, чи то плакав, як маленький. Янг і втішав його, і пригортав, умовляв потерпіти ще трішки. Спинилися відпочити тільки через якусь годину. І то, може, ще повзли б, якби не виявили, що ті, хто втік раніше, не дочекавшись наслідків розвідки, теж лежать покотом у затінку дерев, сплять як убиті. Тут було вже сухо, і ліс мав вигляд не такий похмурий і дикий. Попадали майже непритомними й вони.

Через години дві, коли люди почали просипатись і потроху ворушитись, Натачин батько спробував поміркувати вголос, чи варто завтра лізти в гори, щоб подивитися, яке там місце. І до самого Кампонга про це говорили, де влаштували ще один привал. Жінки люто нападали на нього, їм треба було на комусь зігнати злість. А хіба Амат у всьому винуватий? Докричалися до того, що нікуди вони з Кампонга не підуть. Коли чоловікам хочеться, хай поневіряються. Але ж хай не забувають і про сім'ї, про те, що треба годувати дітей.

Звідкілясь з'явився п'яний Пуол. Насміхався і глумився зі своїх земляків. Хоч як чіплявся, ніхто не хотів з ним розмовляти. Зрештою Амара надавав йому стусанів.

— Т-ти ще мене запам'ятаєш! Кров'ю вмиєшся! — п'яно погрожував він і, випинаючи бороду, похитував головою, ніби хотів вигвинтити її з коміра.

Хтось порадив: коли будувати якусь халупу, то найлегше це робити на околицях Кампонга. Там скоріше можна і готовий куток найняти. На смітниках і звалищах можна назбирати якихось картонних коробок, фанерних ящиків на стіни, нарозламувати порожніх бочок, вимудрувати з целофанових мішків шматки плівки на покрівлю. Поступово приставали до розмови всі чоловіки, тільки Янгів батько мовчки хитався на всі боки, щасливо усміхався, потім спробував щось плести з лозинок і пальмового листя, надягав ці незграбні плетенки-капелюшки на голову й усміхався ще щасливіше.

Зробив чоловік дах над головою!

— Він уже не чує нас… Він з Вішну розмовляє… Він божа людина, хіба ви не бачите?! — зашепотіли жінки, поглядаючи загадково на Ханга. Потім почали перешіптуватися так, що Янг нічого не міг розібрати. Жінки й чоловіків покликали. Першими — діда Амоса і старосту Ганеша. У всіх був змовницький вигляд.

Дедалі таємнішим і глухішим здавався шепіт. Але повіки Янга, як на лихо, важчали й важчали — хоч розпірки вставляй. І він не помітив, як знову заснув.

Прокинувся від того, що Натача делікатно затискувала йому ніс, посмикувала за вухо.

— Сонько, встава-ай… Проспиш усе на світі!

Односельці були вже на ногах, прилаштовували за плечима клунки, дітей. На Янга і особливо на його батька поглядали шанобливо, з блиском надії в очах. Такий блиск Янг не раз бачив, коли односельці молилися Вішну, розмовляли з самим Вішну… Янгів клунок теж хтось узяв на плечі. — «Нічого, нічого, ви — відпочивайте…» Батька чимось почастували, він жував, злизував з долоні крихітки і був дуже задоволений життям. Нічого не розумів Янг: що могло змінитися? Чому раптом така увага й повага? Усі ці дні кожний був зайнятий сам собою, думав передусім про себе і свою сім'ю, тільки одна Натача, спасибі їй, допомагала. То що ж сталося? Що проспав Янг — дуже важливе і для нього, і для батька? Спробував розпитати Натачу, але вона відмовчувалася або загадково поглядала на всі боки і стискувала губи. Хіба їй заборонили до пори до часу говорити про це?

Опікувати Янгового батька став дід Амос, худий, як висохла цикада. Помічником у нього був дядько Амат.

Коли нарешті сяк-так розселилися у хатинках на околицях (за гроші бідняки ладні були порозумітися, дати куточок і біженцям), для Ханга дід Амос найняв хлівець без вікон. А Янга до батька не пустили, хоч як він просився, хоч як умовляв. На двері хлівця почепили замок і Янга проганяли, щоб чого-небудь не передав батькові. Раз на день дядько Амат приносив Хангові воду і більше нічого не давав. Батько спочатку стогнав і вив — якось жахливо, по-звіриному, просив їсти і плакав. На третій день уже тільки стогнав і не вставав з купи листя, нагорнутого в кутку хлівця. Янг підглядав за ним у щілини, і серце обливалося кров'ю. Якось підкрався, щоб підсунути під двері пару бананів, куплених на базарі. Звідкись виринув дід Амос, перелякано поштовхав Янга від дверей, вернувся і сів під стіною вартувати.

— За що ви його посадили до в'язниці? За що знущаєтеся?! Що він вам поганого зробив? Його лікувати треба, лікареві показати! А ви… а ви… — сльози душили Янга.

— Він повинен усі ці дні постити справжнім постом, — сказав дід Амос і почухав худі груди. — Ти не загубив тих грошей, що по чеку видали?

— Є ще трохи…

— Бережи. Дуже скоро знадобляться. Так на жодне запитання й не відповів.

Янг і без того зберігав гроші. За всі дні потратив тільки два долари і тридцять п'ять центів. Янг пам'ятав, що гроші потрібні будуть, щоб показати батька лікареві. Тільки коли це станеться? Навіщо посадили під варту хворого батька? Якби жили на Біргусі і коли б живий був бома, то все лікування могло б коштувати значно дешевше: занесли б знахареві двох курей, і він вигнав би з батька злого духа. Бо батько став не святою людиною, не божою, а навпаки — у нього вселився злий дух і мутить розум. Цікаво, чи є в Кампонзі бома? Чи може лікар замінити його?

І що односельці вирішили зробити з батьком, навіщо примушують його голодати? Янг вирішив нікуди далеко не відходити від хлівця, на ніч залазив у якийсь курятник. Добре, що господареві кури не хотіли там ночувати, а кожного вечора вилітали, кудкудакаючи, на панданус. А будка гарна, так затишно в ній — аби ще довша, то можна було б і ноги випростати. І курми майже не пахне, всю підлогу Янг застелив сухим листям, на стіни приліпив кольорові знімки моря, зелених островів і рожевих палаців — повиривав з якогось часопису, знайденого на звалищі.

Сама того не бажаючи, видала таємницю Натача. Якось в присмерку забігла у двір, стала на коліна коло будки. У руці за спиною щось тримала.

— Ти вже спиш? Ой, як у тебе тут гарно! От якби й мені таку хатку! — щебетала вона. — Навіщо люди роблять великі хати? Аби залізти можна було, від дощу сховатись. А не захотілося на цьому місці жити, устав, перебіг з хаткою на спині на інше місце. Так і мандрувати можна — з хаткою на спині!

— Уночі добре. А спробував удень залізти, то трохи не спікся.

— Ще б пак! — Натача побомкала пальцями по бляшаному дашкові, який був зроблений з розплесканих бідонів. — Сонце як напече… Слухай, тебе теж беруть на Головний острів.

— Куди-и-и? Хто бере?!

У Янговому голосі було стільки здивування, що Натача перелякано затиснула собі рот.

— Ой, а я ж думала, що ти все знаєш! — Вона поквапно почала вставати, щоб утікти, але Янг висуну і спритно ухопив її за руку.

— Ану — лізь сюди! І розказуй… Усе, що знаєш!

Ахкаючи від цікавості й повискуючи, Натача залізла в будку.

— Ти знаєш, що скоро наше храмове свято?

— Ну… — відповів Янг. Справді, щось про це чув. Щороку буває.

— Твого батька повезуть на Головний. Він кавадзі понесе з жертвами Вішну! Він тепер найближча до бога людина, і його Вішну послухається. Вішну повинен нам усім допомогти, усім біргусівцям!

— А якщо з сусіднього села більшу жертву Вішну занесуть? То бог їх послухається, їм допоможе, а не нам? — наївно питав Янг.

— Ні, Вішну і нас пожаліє, він добрий і всемогутній! — палко шептала Натача. І так близенько від Янгового обличчя, що він відчував її гаряче дихання, а кучеряві пухнасті кіски Натачі ні-ні та й лоскотали йому ніс. — Роздягайся! — раптом сказала Натача, хоч Янг і так був тільки в трусиках. І вона розтулила кулак, показала, що принесла. У твердому, наче картон листочку фікуса із загнутими ріжками лежала якась сірувато-жовта смола. — Дід Амос мазь зробив. Давай я тобі помажу, де покусано. Скоріше заживе.

— Батькові треба було б помазати. У нього на всьому тілі утворилися виразки.

— Не можна батька лікувати, дід казав. Чим більше він страждатиме, тим більше очиститься його душа, ближче буде до бога. Лягай! — наказала Натача і навіть штовхнула у плечі.

Янг простягся з кутка в куток спиною догори — якраз вистачило місця. Натача подихала на мазь, ще дужче розігріваючи, почала умочати в неї пір'їнки і змащувати шию, спину, руки — легенько, делікатно, похукуючи на ранки.

«Якби ж послухав Вішну! — думав Янг. — Якщо послухає, варто для цього й постраждати. Зате всім односельцям буде полегкість, почне щастити з роботою, знайдуть де і за що свої хатки будувати. А може, і на батька зверне Вішну увагу? Усе ж таки кавадзі понесе… Боже, зроби так, щоб став він нормальною людиною, щоб його розум прояснився!»

— А ти собі мазала? Давай я тобі… — поворухнувся Янг.

— Мазала! Лежи спокійно… От, бачиш, на руках — підсихати ранки почали… Тут трішки мазі залишилось, заховай на інший раз. Ну, я побігла! А то ще побачать нас разом! — Натача схопилася на ноги — буц головою об дах! Трохи не звернула його набік.

Майже цілу ніч лив дощ. Гримів, не стихаючи грім, краяли небо сліпучі блискавки. Двором мчали потоки води, виносячи сміття й нечистоти. Янг сидів по кісточки у воді — халабуду підтопило — і, жахаючись і молячись, слухав грозу, слухав, як стогне і скаржиться комусь батько.

3

Заснув, може, на світанку, притиснувшись у куток, і тільки намучився, а не виспався. Потім перебрався під хлівець, де був замкнутий батько. Янг устиг заснути під дверима знову, як розбудив його Амара.

— Здоров, володарю землі й неба! — дивно привітався він.

— Безсмертний[2], ти?.. Знайшов володаря!

— А що? Уся земля під тобою, небо — над тобою. Хто все це зможе у нас відібрати? Ніхто. Поки будемо живі — ніхто.

— Піді мною землі на крок, та й та чужа. Острів відібрали, хату зруйнували… Ні мами, ні тата… — Янг боляче скривився, ще мить — і він розплакався б.

— День, розпочатий зі сліз, не приносить удачі, як каже дід Амос. На ось, підкріпися. Та підемо… — Амара простягнув йому два варені плоди пандануса. На плечі в Амари висіла біла целофанова торбинка, видно, не порожня, бо спід її важко відвисав, розпирав торбинку на всі боки.

— Куди… підемо? — навіть трохи злякався Янг. Протер очі, почав вигризати, висмоктувати м'якіть із твердих волокнин-жил, якими були пронизані плоди.

— Ми повинні з тобою взяти на себе те, від чого відмовилися дорослі. Коли найстарші сходять з дороги, уперед повинні виходити ми.

— Ще сонце низько, а вже напекло тобі голову.

— Не бійся, я не заговорююся. Нам треба оглянути гори. А може, й справді знайдемо там вільну землю? Усе, що виявимо, побачимо, розкажемо людям.

— Виявиш, роззявляй рота… Як на болоті, у манграх… У тебе нічого більше немає з їжі? Може, батькові підсунемо поки немає діда Амоса? — Янг поглянув на Амарову торбинку.

Цікаво, як він ставиться до ув'язнення батька? Амара ж більше освічений, уміє читати й писати, а не такий темний, як дід Амос. З Раджем дружив, а Радж багато чого бачив, багато що знає. Щодня з усякими буржуями зустрічається, з усього світу з'їжджаються ті буржуї на Рай. А Радж з ними і по-французькому, і по-англійському…

— Взагалі… я дещо припас… — поплескав Амара по торбі, збентежено покашляв. — А раптом ми нашкодимо? Нагодуй зголоднілого — одразу померти може.

Янг мовчки злизав сльози з губів, витер щоки. Подивився на двері хлівця, ніби попрощався навіки.

— Я готовий.

Пішли не в той бік, де кінчалися халупки бідноти й починалося звалище, а значно лівіше, на південний захід, угору по схилу. Тут були привілейовані квартали, білосніжні котеджі серед плантацій бананів, ананасів, кокосів і горіхових пальм. То тут, то там на обплетених дротом огорожах, на парканах, на воротах висіли вивіски «PRIVATE».

— І тут прайвіт, прайвіт… — читав ці надписи Амара і зціплював зуби. — І тут не сунься, давно все стало приватною власністю.

Нарешті передмістя закінчилось. Схил гори став набагато стрімкіший. Земля була вже скеляста, помережана ярами і ровами, зарослими лісом. Деякі дерева — нахутакові — були схожі на велетенських багатоніжок з потворними довгими лапами, їхні стовбури майже лежали, розстеливши крони по камінню. Зрідка траплялися на терасах вузенькі латки городів, були й покинуті ділянки, зарослі колючими кущами і бур'яном. Дерло в горлі від диму — подекуди вирубували й випалювали ліс, щоб розчистити хоч маленьку ділянку, наносити туди землі. Чоловіки, які цим займалися, лазили по схилах, як мавпи, були майже голі, з невеличкими пов'язками на стегнах. Темні тіла блищали від кіптяви й поту. Хворостиння горіло слабо, більше диміло, було ще сире від нічного дощу. Амара спробував заговорити то з одним, то з іншим.

— А що — оті покинуті ділянки, на терасах, нічиї вже?

— Можеш вважати — нічиї. Там що-небудь зможе рости тільки років через п'ять. А то й ніколи — поливай не поливай.

У голосі чоловіків були втома і розпач, і хлопці зрозуміли: люди нічого доброго від своєї праці не ждуть.

Дедалі частіше траплялися величезні напливи чорно-бурої лави — ніздрюваті, вкриті мохом. Ніби якийсь велетень, а може, й сам бог Вішну замісив десь там, угорі, тісто, а воно так бурхливо підходило й пухкотіло, що розповзлося на всі боки.

Видиралися, подавали один одному руки або гілки ліан і зрештою опинилися ніби на плоскогір'ї. Подивилися на всі боки — і крізь гущавину зелені побачили внизу воду. Не рівнина тут була, а западина з озером. Справжня ж гора височіла ще далі за озером. Сама верхівка її була не зелена, а буро-синя, затягнута завісою туману чи диму. В одному місці серед чагарників білів, пінився невеликий водоспад. Але до нього, мабуть, було далеко, бо шуму води не чули.

— На ту гору не поліземо, ми ж не божевільні… — якось байдуже сказав Амара. Відчувалось, що він втратив уже всяку надію щось знайти.

— То давай хоч озеро обійдемо, спустимось до води, — запропонував Янг.

— Кальдера називається… На місці цього озера було колись жерло вулкана, — сказав Амара. — Дивно, правда? Не на самій маківці гори, а збоку.

— Не вигадуй, — не повірив Янг. — Я на малюнку бачив вулкан, там з верхівки гори дим, огонь і каміння летить.

— Був, кажу, вулкан, але погас. Може, сотні, може, тисячі років тому. А тепер у кратері вода й ліс.

— А може бути виверження знову?

— Може. А коли — ніхто не знає. Зійдемо нижче?

Янг ліз за Амарою, старався повторювати всі його рухи, хоч іноді важко було дотягнутися до гілок або до виступів, якими той користувався.

— Вода!… Холодна… І чиста, а здавалося спочатку, що чорна.

Хлопці повисли, тримаючись однією рукою за гілки, а другою зачерпуючи воду, і пили, ніяк не могли напитись. Смачна вода, тільки, здається, трохи чимось пахне, ніби тухлим яйцем. Янг устиг виголодніти за цей час і захотілося знову підкріпитись. Але Амара навіть не заїкнувся про їжу.

— Ходімо, ходімо далі…

Легко Амарі квапити — «Ходімо…». Аби Янг мав такий зріст і стільки сили, то й він би так спритно стрибав, ліз, зависав на руках, розгойдувався, щоб стрибнути з виступу на виступ.

Потім метрів сто йшли берегом озера, повз саму воду вела обмілина з сіро-бурого гравію, гальки, латок вулканічного синього попелу, закам'янілого від давності, а над головою зависали кам'янисті брили. Чули вже шум води, але це був не той маленький водоспадик, що бачили здалека серед скель і зелені. І струмок був менший, і вода тут скакала з каменя на камінь, як по приступках. Біля гирла і береги струмка, і берег озера, навіть обмілина скрізь розриті, перекопані. Купи піску, гравію були слизькими, стоптаними людськими ногами, помітні сліди й від босих ніг, і від грубих черевиків або чобіт.

— Хтось рився, як свиня, — ніби сам собі сказав Амара. Щось йому не подобалося, щось тривожило. Він озирнувся на всі боки, але що-небудь побачити далі на березі й навколо було неможливо — перешкоджали скелі, кущі й дерева. — Що він тут шукав? — Амара присів, поводив рукою по піску, погрібся в ньому.

Янг теж помацав, потер пісок, пильно придивився до крупинок і камінчиків.

— Може, якісь самоцвіти коштовні, — сказав він.

— Давай трішки піднімемось угору.

Амара майже на карачках поліз по воді, по каміннях, Янг за ним. Вони швидко намокли з голови до ніг. Коли отак піднялися на плоскогір'я, то побачили, що струмок тут спокійніший і ширший. Скрізь на березі пісок насипаний пагорбками, навіть у воді, можна було побачити каміння, зсунуте зі своїх місць. Пройшли ще трохи до місця, де струмок розділявся скелею на два. Перейшли через перший струмок, обігнули скелю, побрели вниз лівим берегом найширшої протоки, який усе далі брався праворуч. Сліди невідомих шукачів або дослідників помічалися і тут: то у воді на мілкому, то на самому березі сіріли купки гравію й піску, камінчиків, ніби хтось розсортував зачерпнуту з дна дрібноту. Сліди й тут були подвійні — від грубого черевика або чобота і від босих ніг. Отже, шукач був не один?

З-за невеликого повороту вдарив у вуха шум водоспаду. Перед самим водоспадом течія в струмка була бурхлива й стрімка, хлопці не наважилися заходити у воду, щоб не збило й не покотило по камінню вниз. Пішли й далі теж лівим берегом. Скелі тут ледь не заходили в озеро, а водоспад зостався трохи позаду й праворуч. На самому урвищі сіли, зачаровані красою.

Звідси можна було оглянути добру половину озера. Там, де поверхню освітлювало сонце, вода здавалася ніжно-блакитною, трохи зеленуватою, а там, де була тінь, — темно-зеленою і фіолетовою. Дальню частину озера приховував схожий на здвоєний пухкий корж, зарослий кущами острівець. Унизу, під хлопцями, простяглася бухточка, майже всю її огортав затінок. Бухту оточував низький, густо засипаний камінням берег. Біло-сині пасма водоспаду (звідти несло на хлопців холодну мжичку) обрушувалися на цей природний брук, губилися між камінням, залишаючи на їхніх боках і лисинах клубки білосніжної піни-шумовиння. І скрізь повз бухту, де тільки можна, були насипані пагорбки, багато каменів були зрушені з місця.

Янг хотів уже шукати спуск униз і першим скотився на берег бухточки, як Амара ухопив його за плече: «Ховайся!»

Майже з-за такого самого виступу скель праворуч від бухточки плив під поверхнею води якийсь чоловік у чорному гідрокостюмі з жовтою смужкою на боці. Руками не гріб, руки були чимось зайняті, перебирав тільки ногами з ластами. Ось над водою показалася половина блискучої чорної кулі — голови плавця, висунулась і трубка. З трубки бризнув фонтанчик води… Плавець повернув до берега, голову підняв з води більше, але обличчя не можна роздивитися — закрите було склом маски. Ось уже дістав він ногами дно, випростався, важкий свій вантаж взяв під одну руку, нахилившись на другий бік, щоб урівноважити вагу. Тримав під рукою ніби обрізок з якогось бака із зачерпнутим десь на дні піском. Мабуть, у днищі металевого бака були пробиті дірочки, бо знизу численними струмочками текла вода. Невідомий зірвав маску і трубку, поклав на своє металеве решето, взяв його вже обома руками, притискуючи до живота.

— Піт! — покричав заклопотано на обидва боки. — Піт!

Той, кого кликали, не відгукувався, його ніде не було видно.

— А що! Я так і думав: не один чоловік тут колупався, — прошепотів Амара. — І не один день.

Незнайомий видибав на берег, поставив своє решето, зняв з ніг ласти і стомлено сів на камінь.

— Що будемо робити? Може, спустимося запитаємо, що вони тут шукають? — запропонував Янг.

— Цс-с-с… Дивись! — кивком показав Амара ліворуч.

З-під навісу скель, уже з їхнього боку, виплив на невеличкому гумовому човні, веслуючи широкою і короткою лопаточкою, ще один незнайомий. Був він у смугастих, ніби американський прапор, трусах і пляжній білій шапочці з прозоро-синім довгим дашком. Може, він плив від того струмка, де тільки що мацали пісок і хлопці? Як вони не помітили цього човняра, а він — їх?

Човен насунувся днищем на берег. Човняр виніс бордове пластмасове відро з піском і мілке, але довге пластмасове коритце з виламаним з одного вузького боку бортом. Поставили коритце трохи похило, насипали на нього пісок, поливали водою. Топталися навпочіпки, мацали і, мабуть, нічого доброго не вимили, не знайшли, бо той, у шапочці, раптом зі злістю шпурнув відро. А той, що в гідрокостюмі, щось сказав, і вони засперечалися, показуючи в різні боки і навіть на острів.

— Про що вони? — прошепотів Янг.

— А ти хіба не розумієш по-англійському?

— Слабо. Дуку-матрос трохи вчив, але…

— І я слабо. Щось про золото говорять.

— Ама-а-ара?! — видихнув схвильовано Янг. — Вони шукають золото? А що, коли нам спробувати? А раптом пощастить!

— Не сподівайся. Ніколи ніхто ні на Біргусі, ні тут не казав, що на Гірському є золото. Якби хтось знайшов його, то знаєш, що б тут почалося? Кінець світові.

— Але ж вони не так собі шукають! — палко заперечив Янг.

— Шукають! Може, якісь дурні туристи. Думають, коли від'їхати на тисячі кілометрів, потрапити на якийсь острів в океані, то можна повні кишені самородків або золотого піску нагребти. Ходімо звідси!

4

Обхід озера забрав ще з годину. Поки лазили, видиралися, виявили із західного боку, ще два струмки, які впадали в озеро.

— Хіба воно бездонне? — здивувався Янг. — У нього он скільки ллється, а з нього — ні струмочка.

— Висихає… — сказав Амара, але відразу ж додав: — Ні, не може стільки висохнути. Куди ж дівається вода? Он, по камінню можна побачити — не змінюється рівень.

— Воно хоч і в колишньому кратері, але набагато вище від рівня океану. Якби прорвалася вода через ці скелі — от шугонуло б!

— А може… А коли воно під землею тече в океан? Може бути таке?

— Може. Вулкан, землетрус чого хочеш можуть наробити. Але якби вода провалювалася, то вона б кружляла, вир був би. От дурні, треба було краще приглядатися до поверхні.

Янг зійшов по камінню до самої води, нарвав листя, шпурнув на воду. Листя розлетілося, впало, може, за якихось два метри від берега. Упало і лежить собі спокійно, нікуди його не несе, не крутить.

— Вдруге не будемо обходити! — зітхнув Амара. — Нам треба ще південний схил гори розвідати — до самого моря. Якщо і тут нічого не знайдемо… — Амара не договорив, розпачливо махнув рукою.

Південний схил здався не таким довгим, і був він набагато крутіший, ніж східний, який вів до міста. Нагромадження скель, тріснутих і розірваних напливів лави було більш дике і малодоступне. Тут дерев і кущів було менше, та й ті надто вже покручені й зігнуті. Ніде не помітили навіть маленької, хоч трохи рівної латочки, щоб можна було зачепитись, наносити туди землі й розбити хоч невеличкий город. Скелі закінчилися раптово обривом, далі внизу простягався піщаний берег, до білого прибою було метрів сімдесят. Подекуди на піску було розкидане поодиноке каміння і скелі, росли колючі кущі-молочаї, стирчали волоті султанської трави, сиділи кактуси. Чималий клапоть піщаного пляжу коло води був відгороджений щільним парканом, поверху якого було насновано три ряди колючого дроту. Згори хлопцям було видно, що діється за огорожею: зі східного боку площадки стояли два намети, підіткнуті з боків, щоб продувало вітром. Із західного долинало густе й часте чахкання. Там стояв на чотирьох колесах двигун, трохи схожий на той, що бачив Янг на понтоні в лагуні їхнього Біргусу. Посередині, ближче до паркану і до хлопців, підіймався автомобільний причіпний вагончик з високими й низькими антенами нагорі. Майже по прямій лінії за ним близько біля води лежали якісь ящики й смугасті бочки з паливом, а вже зовсім на воді при березі видно було катер чи глісер.

Довго стежили хлопці, поки дочекалися хоч якогось руху за парканом. З одного намету вийшов робітник, попрямував до двигуна. Постояв там, постежив за приладами і знову вернувся у намет. Тільки добре придивившись, хлопці помітили, що від двигуна до вагончика з антенами і від нього до берега нібито повзуть чи шланги, чи проводи-кабелі.

І ще одне вразило: на морі гойдалися розкинуті великим півколом гігантські поплавки — біло-червоні смугасті бочки. Вони були з'єднані рамами попарно, і з середини кожної пари стирчав угору стержень з вивіскою. Що було написано на тих вивісках, можна було прочитати хіба що тільки, в бінокль.

Хлопці зійшли вниз, насторожено пішли повз паркан. Із східного боку, де Кампонг, виявили на паркані бляшану вивіску з написом. Текст був охоплений справа і зліва червоними знаками оклику — один крапкою вгору, другий — крапкою вниз. Амара довго вчитувався, щоб зрозуміти, і Янг нетерепляче підганяв: «Ну що? Про що тут?»

— Якась наукова експедиція з вивчення океану. Американська, здається… Заборонено наближатись, особливо морем, ближче ніж на двісті метрів.

— Якби Радж був, він би геть усе переклав! — прошепотів Янг.

— А що тобі не зрозуміло? — ніби розсердився Амара, відтягуючи Янга від паркана. — Ходімо, поки нас не спіймали… Там зовсім з острова прогнали, тут — заборонені зони. Наче не в своїй країні живемо, а…

Амара йшов смугою припливу — швидко, розмашисто. Янгові довелося пришвидшити ходу, аж у лівому боці закололо. Збирався вже запхинькати, та Амара спохопився:

— Розігнався я… Їсти хочеш?

Про це можна було й не питати! Яку вже добу надголодь.

Зійшли до самої води, посідали на гарячий, мов жар, камінь. Янг не витримав, похлюпав на камінь водою і сів удруге, на мокре. Поопускали натруджені, поколоті ноги у воду, в ласкавий прибій. Часом вода била в камінь і не дуже мирно, обдавала з головою. Але хлопці не зрушували з місця, було приємно.

Підкріплялися вареною маніокою, кожний думав про своє. Пожвавили їх трохи дельфіни — двоє їх пливло уздовж берега по цей бік рифів, раз у раз плавно і граціозно вискакували з води, описували в повітрі то малі, то великі дуги, майже без бризок зникали під водою.

— Ось кому добре живеться — позаздрити можна, — сказав Янг, милуючись.

— Що, Радж тобі про це казав? — іронічно посміхнувся Амара. — Чи самі дельфіни?

— А кажуть, що вони вміють говорити, тільки не по-нашому. От якби навчитися розуміти їх!

— Дельфіна?! Тут і людину важко зрозуміти… Навіть ту, котра однією й тією ж мовою з тобою говорить. Яка то цяця? Чим дихає? Пуол отой… Хто б міг подумати, що в нього проявиться таке? А ми з Раджем один час навіть спілкувалися з ним.

Дельфіни вернулися, пропливли уже набагато ближче до берега, навіть були спинилися, ніби прислухалися до чогось. Потім тихо віддалилися, описуючи півкруги навколо бочок-буйків.

Щось їх тривожило.

Розділ четвертий

1

А Пуол у цей час був на Головному острові. Привіз туди його худий рибак на моторизованій джонці з намальованими спереду човна, на «щоках», великими: очима дракона. Як сідав у човен у Кампонгу з трьома іншими пасажирами, сказав господареві, що віддасть гроші на Головному: немає дурних раніше платити. А раптом мотор зіпсується, чи ще щось? А тицьнулися в причал на Головному, то показав човняреві замість грошей ніж, покивав бородою: «Пискни — умить п-приріжу!» Тинявся вулицями Світтауна — столиці, Духмяного міста, посвистував, радів життю й тому, що вирвався на волю, на простір. Раз у раз засовував руку в кишеню, де шаруділи новенькі долари. Украв у батька чек, коли заявився був на Гірський, одержав на нього гроші, і тепер відчував себе незалежною людиною. Як влаштовуватимуться батьки на новому місці без грошей, він не хотів і думати. Забув він і приказку: продавши матір і батька — не розбагатієш.

Дурний отой матрос Дуку, що вчив їх колись грамоти. Як почне розказувати, де побував та що бачив, які дива є на світі… Не могло простому матросові спасти на думку, якою отрутою лягають в душу Пуола його звабливі розповіді.

І ось тепер він вільний, як пташка. Ходитиме, де хоче, робитиме, що заманеться. Тут такий простір, стільки можливостей! Краще було б, звичайно, зовсім нічого не робити, а тільки їсти й пити — чого душа забажає. Це не на їхньому зачуханому Біргусі, де, крім моря, пальм і хатинок, нічого немає. Які крамниці у Світтауні! Цілий би день стовбичив біля вітрини, милувався б виставленими товарами, уявляючи себе власником усіх цих розкошів — дорогих костюмів, транзисторів, блискучих гітар, мотоциклів, машин. А як люди в столиці гарно одягаються, які дівчата цокають каблучками, перебігаючи з установи в установу, в різні офіси й крамниці. Тут і кінотеатри є, і різні бари-ресторани. Щоправда, аби скрізь побувати, усе покуштувати й спізнати, треба дідько зна скільки грошей.

Що оці п'ятдесят доларів! Навіть не п'ятдесят, а вже менше — устиг розтратити. Якби була набита грошима кишеня, то тоді б він розвернувся, тоді б показав, чого вартий. Хай би тоді дивилися на нього оті нікчеми біргусівці й заздрили.

Пуол випив цілу склянку соку з цукрової тростини. Гендляр, з вигляду китаєць, відганяючи мух і ос, при ньому ж пропустив між валиками преса довгу палицю-стеблину тростини, вичавив сік, підставивши посудину під лоток… Пив Пуол і кривився: нічого особливого, солодкий, аж губи злипаються, теплий, пахне зеленню і спраги аніскільки не утамовує. А як уявив, що під прес потрапили десь мухи й оси і китаєць з них теж соку начавив, то аж занудило й підкотило до горла. Плюнув, пішов далі.

Коло якогось шинку, що виходив дверима у скверик, повиносили під дерева столи й стільці і обслуговували клієнтів на свіжому повітрі. Пуол теж прибрав поважного вигляду панка-багатія, сів у затінку, за стіл. Не встиг поглянути — де ж кельнер? — як той уже сам підбіг, схопив з лівого ліктя серветку, махнув нею по столу, нахилився: «Що накажете?» Ах, як сподобалося Пуолу, що йому кланяються, як потішило це його самолюбство, піднесло у власних очах! «Щось у мене є таке… отаке… А хлопець не старший літами за мене. І мені кланяється!» Кельнер неспокійно зиркав ще за один столик, де сідала літня пара, з вигляду малайці. «Що накажете?» — ще раз перепитав кельнер. «Оранжаду! Найхолоднішого!» — «Бу' зроблено!» — хлопець від нього підлетів до тієї пари і там схилився зо два рази в поклоні, потім помчав звідти і зник за дверима шинку, з дренькотом розкинувши на обидва боки бамбукові висульки-ширмочку з намальованими пальмами. Може, через хвилину вискочив з тацею, на якій стояли три високі різнобарвних пластмасових фужери з напоєм, поставив один біля Пуола — об стінки фужера застукав кубик льоду, — помчав до літньої пари.

Пуол спочатку вийняв поліетиленову трубочку, як непотрібну, сьорбнув соку просто з фужера, аж лід заскочив у рот. Так і тримав уже на язику крижинку, смокчучи сік. Але побачив, що малайці не поспішають проковтнути питво, а попивають його крізь трубочки, зосереджено і заспокійливо поглядаючи навкруги. Криги вони не беруть у рот, і шматочки глухо подзвонюють об стійки фужерів, особливо коли малайці починають колотити сік соломинками. «Он воно що…» — Пуол нагнувся над своїм фужером — тьфу! — виплюнув туди кригу і тож поганяв її соломинкою. Потім і сам уже засмоктав оранжад крізь трубочку — поважно, з незалежним виглядом позираючи довкола. Пуол робитиме все так само, як оті двоє бізнесменів, начебто небагаті на вигляд, а насправді — ого-го… Пуол усе що треба, запозичить, усього навчиться. Він нічим не гірший за них, то чому б і йому врешті не стати багатієм? Щоб усі кланялися йому…

— Ще скляночку! — наказав кельнерові. Уже сьогодні, в перший день свого байдикування по столиці, хотілося зробити всі можливі кроки до того життя, яким колись житиме, тієї кар'єри, що принесе йому гроші, гроші, гроші… Будь-які, у всякій валюті.

Досмоктав другу склянку, аж забурчало в животі, крижинки засунув, як мавпа, за щоку, пішов далі.

Минав вулицю за вулицею, брів коло високих будинків і низьких, широкими вулицями і брудними завулками, пройшов кілька майданів. Постояв, поспостерігав трохи за тим, як змінюється почесна варта біля палацу султана. «Ха, одні остолопи тупають ногами, інші роззявляють на них рота і витріщають очі…» — подався далі. Заглядав у якісь лавочки-крамнички, аптеки, де теж щось пив. Повештався по базару. Навмисне спотикався об розкладені на циновках фрукти, овочі, та ще перший і сваритися починав, коли продавці обурювалися. То в одного, то в іншого брав що-небудь покуштувати, прицінювався, торгувався, а потім гудив і йшов далі.

Потрапив у кінотеатр, хоч спочатку хотів пройти повз нього. Привабила намальована на афіші потвора — чи то людина-велетень, чи то гігантська мавпа; паща червона, ікласта, сама в шерсті, лазить по місту, перевертаючи на купу хмарочоси, душачи людей. Сидів у залі, дерев'янів від жаху, але жодного разу не скрикнув, не пискнув, хоч мавпа-гігант на екрані розривала на шматки людей, смоктала з них кров.

Був уже вечір, коли він вийшов з кіно. На Рекріейшн-стріт — вулиці відпочинку й розваг — палахкотіли різнобарвні реклами, приваблювали ресторани й кабаре. Біля якихось не дуже виразних дверей без будь-якої вивіски його спинила молода парочка. Пуол піддався на умовляння, ступив за ці двері…

… Викинули його, п'яного, після півночі. У голові сильно гуло, а в кишені було тихо-тихо.

2

Підняв його з тротуару поліцейський. Пуол уже трохи протверезився. «Геть звідси! Де твоя домівка?» — нібито грізно питав охоронець порядку. «Там!» — махнув непевно Пуол кудись у бік порту.

Решту ночі він провів у тому сквері, де пив оранжад. Зігнав з лави якогось жебрака. Коли той почав обурюватись, пригрозив зарізати. Щоб показати свою огиду до жебрака, постелив на те місце витягнуту із ящика для сміття «Свободу» («Фрідом»). На світанку його знову підняв поліцейський: «Тут спати небезпечно…» — «Можуть пограбувати…» — закінчив за нього Пуол насмішкувато і вивернув порожні кишені.

Він сам ладний був кого-небудь обчистити, та всі гуляки вже розбрелися по домівках, а доброчесні мешканці ще не прокинулися.

Через якийсь час почали вже роз'їжджати мото- і веловізки, машини-фургони доставляли в крамниці продукти. Багатим мешканцям міста замовлення доставляли по домівках. Пуол простежив, як високий індус у чалмі спинив візок біля якогось особняка, витягнув з-за спини прикриту білим корзину, поставив її на стовп воріт — високо, на рівні голови, натиснув у дверцях на ґудзик дзвінка, викликаючи кухаря або слугу. І відразу ж сів за кермо, поїхав далі. Але від'їхав він, може, кроків десять, як Пуол уже був коло воріт, запустив руку в кошик. Трапилась величезна, присипана поруділим цукром булка. Не став перемацувати, що там ще є, а накивав п'ятами.

Цього дня починали прикрашати столицю до свята коронації султана. По місту розвозили й чіпляли прапори, плакати, гірлянди, портрети султана і членів його сім'ї, будували арки, обвивали їх вінками, ставили додатково торговельні палатки, напинали на пустирях тенти їдалень, де роздаватиметься юшка для бідних. Було вже багато приїжджих, помітно збільшилось людей на вулицях. Пуол тинявся серед них і відчував себе як риба у воді. У однієї дамочки вихопив з рук господарську сумку, бо побачив, що на дні її лежить пузатенький з кнопочками гаманець, і кинувся навтіки. Заплутував свої сліди у якихось провулках, а через деякий час знову подався у центр. У гаманці разом з дрібними грішми було вісімнадцять доларів і двадцять центів. Нічого собі! І так легко заробив він ці долари. Шкода, що гаманець старенький, не продаси…

Зайшов у крамничку, купив легенькі черевики, оглянув ноги в низько поставленому дзеркальці — сам собі сподобався! Як джентльмен, а не злодій… Він ще не знав, що справжні великі злодії, маклери і гангстери, мають пристойний, навіть респектабельний вигляд.

Поки що не думав, де мине його друга столична ніч.

З ночівлею все вирішилося зовсім несподівано.

Йшов Томіроудом повз колишні англійські казарми і зі здивуванням помітив, що ця «Солдатська дорога» перехрещується з тією вуличкою, де з нього висмоктали все, що можна, і викинули як непотріб на тротуар. Пішов далі, за перехрестя, вулицею Томіроуд, помічаючи, як дедалі меншають будинки, стає глухішою і бруднішою вулиця. Це була, мабуть, остання вулиця, яку він ще не обстежив.

Постояв трохи, зайшовши в один такий двір, подивувався, як люди знаходять у цьому хаосі своє житло. І раптом десь позаду, на Томіроуд, чи ще далі, почулися постріли. Глухо, без відлуння. Пуол миттю обернувся… Під склепіння проїзду вбігав, сильно накульгуючи, китаєць з пістолетом у руці. Діти й бабусі з вереском сипонули по домівках, а один малюк-кривоніжка спробував підвестися із землі і раз у раз падав, лементуючи на весь голос. Пуол спантеличено підхопив його на руки… І в цей час побачив крізь отвір проїзду, що по той бік Томіроуд, із завулка, вискочило ще двоє озброєних. Поранений китаєць оглянувся на них і стрельнув туди, не цілячись. Очі китайця бігали сюди-туди, шукали схованку, і Пуол показав йому на прочинені двері найближчої прибудови. Утікач збагнув, пострибав туди на одній нозі і зник усередині.

За хвилину в двір забігли й ті двоє, в одного в руці теж був пістолет, у другого щось схоже на маленький автомат з довгим стволом.

— Куди він побіг? — автоматник штовхнув зброєю Пуола в груди.

— Вай-ва-а-ай! — лементував, вириваючись з Пуолових рук, малюк.

— Он… туди! — показав у темний лабіринт завулків. — На сусідню вулицю!

Переслідувачі кинулись у напівтемряву.

Малий заревів ще дужче, почав дряпатися, і Пуол відпустив його. Подекуди заскрипіли, попрочинялися двері. Одні відчинилися навстіж, з них вискочила молода жінка, підхопила малого, обпікши Пуола недобрим поглядом, і сховалася знову. «Дурна…» — зібрався вилаяти її, та прочинилися й ті двері, за якими сховався утікач.

— Ей, іди сюди! — покликали Пуола крізь шпарину.

Він підійшов до дверей.

— Ти господар цієї хатини?

— Ні-і.

— Байдуже! — китаєць розчинив двері ширше, потягнув Пуола за руку всередину, підпер двері.

У глибині приміщення чулося притлумлене голосіння мешканців.

— Я чув… як ти їх. Дякую, що допоміг, — китаєць раптом застогнав, опустився на стільчик, випростав поранену ногу. — Завдання, значить, таке… Та цитьте ви там! Ріжуть вас, чи що? — гримнув він на переляканих мешканців. — Значить так… Ти повартуй надворі, поки мене тут перев'яжуть. Дивись, щоб ніхто не виходив у двір. Може, бігтимуть ті назад, — щоб не було їм у кого розпитати.

Пуол метнувся за двері. Він якимось десятим чуттям уловив: це той Його Величність Випадок, який треба хапати за хвіст. Усе відбулося не так собі! Ні!.. «Дурний лоб гулю знайде!» — раптом ніби почув він докірливий голос батька і аж головою крутнув, щоб відв'язатися від нього. «Гулю… Гулю… Моїй гулі ви ще не раз позаздрите!» — огризався в думках.

Не стояв стовпом, а походжав туди-сюди. Де прочинялися двері, бив по них ногою:

— Не висовуйте носа, коли хочете жити!

І люди не висовували.

Виглянув і на Томіроуд. Скрізь була тиша, тільки десь гули машини. На цій ділянці вулиці увечері не освітлювалося, темрява була б майже суцільною, якби не падали подекуди смужки світла з вікон, та не кольорова заграва над центром, примарні відблиски якої сягали й сюди.

Повернувся у двір. Тут ніде з вікон не пробивалося світло. Люди сиділи притаївшись, як миші.

Переслідувачі не верталися у двір, мабуть, махнули на втікача рукою. Та й знайти людину в цих лабіринтах було не легше, ніж терміта в джунглях.

Знову прочинилися ті самі двері, Пуола покликали…

І ось вони вже йдуть темними вулицями і провулками. Поранений незнайомець однією рукою спирається на палицю, другою вчепився в лікоть Пуолу. Наказав: «Веди!» І Пуол повів, не розпитуючи куди. Пуол у цій частині міста не був, навіть не уявляв, що є таке місце в місті. Впадали в око численні вивіски і написи китайськими ієрогліфами на транспарантах, порозвішуваних на дротах через вулицю. Китайське місто!

Перед якимось під'їздом зупинилися. Китаєць зняв з шиї косинку, зав'язав Пуолові очі і повів його, раз у раз попереджаючи: «А тепер сюди!.. Ліворуч! Ноги піднімай, тут починаються східці». Цих поворотів, переходів коридорами, спусків і підйомів сходами було безліч. Як сам китаєць подолав усе це, було просто дивно. Нарешті знову спустилися східцями прольотів на два, і китаєць постукав умовним стукотом у двері. Відчинилися вони не скоро і, мабуть, ледь-ледь на довжину ланцюжка. Певно, хтось розглядав Пуола, бо китаєць сказав після паузи:

— Він зі мною.

Ланцюжок ще раз брязнув, рипнули двері. Китаєць штовхнув Пуола перед собою і стягнув з його очей пов'язку. Однаково не було нічого видно, і Пуол наставив поперед себе руки, щоб не виколоти чим-небудь очі. Слухав, як сам китаєць зачиняє, брязкаючи замками і ланцюжками, двері, і в грудях напружено дзвеніло і стискалося від страху і цікавості. Попереду загорівся сірник, освітивши старечу руку і змарнілі, у зморшках щоки, запалий рот. Старий китаєць чи китаянка? Такий хвостик-кіска з мотузком міг бути і в чоловіка. Виявилось, таки жінка. Китаянка засвітила дві рожеві свічки в підсвічнику, що стояв на причепленій до стіни поличці. Понесла його поперед себе, затуляючи одну свічку долонею, пройшла з нею у чималу кімнату, обставлену м'якими меблями. Нічого схожого Пуол ніколи не бачив, це було ніби в якійсь казці. Став, наче закам'янілий, не насмілюючись ступити далі. Вся підлога в кімнаті була застелена м'яким квітчастим килимом, посередині стояв низенький стіл з акуратно розкладеними навколо нього подушками.

Китаянка поставила на стіл свічки і мовчки вийшла.

— Сі-сі, — подякував китаєць. — Мамо, звари нам кави! — кинув він навздогін. — А ти роззувайся і проходь далі. І сідай, хочеш — на подушку, хочеш — на канапу.

Сам китаєць дошкандибав до червоної з химерною спинкою канапи, упав на неї.

Скидаючи біля порога черевики і кривлячись (устиг намуляти й порозтирати ноги), Пуол спідлоба розглядав господаря і всю розкішну, з картинами на стінах квартиру. Китаєць сидів, приплющивши очі, обличчя в струмках поту, на лобі виступили краплі. Немолодий господар уже, років під сорок. Терпить, мабуть, жахливий біль і ні разу не застогнав за всю дорогу.

— А тепер мене, — виставив до нього китаєць здорову ногу.

Пуол ступив на м'який килим, відчуваючи ласкаве лоскотання ворсу на підошвах. Став на коліна біля канапи, коло ніг китайця. Він ладен був повзати на колінах (поки що!), готовий слугувати для того майбутнього, що чекає його. Виніс господареві черевики за двері, лівий був липкий від крові.

— А тепер подай ближче апарат… он там у кутку… — показав господар за торець канапи під вікном.

Пуол кинувся туди, а як брати — не знав. Упала, торохнула трубка.

— Зараз… Він розвалився… І він прив'язаний, я зараз відв'яжу, — почав смикати шнур.

— Ха-ха… — не втримався китаєць. — Не треба відривати, відв'язувати. Давай так, як є.

Пуол поставив телефон йому на коліна.

Китаєць зняв трубку, поторкав пальцем у кнопки з номерами. Почекавши, сказав у трубку:

— Залишаємось при своїх інтересах… Навіть пукалками почали забавлятись… Про подробиці пізніше — і не по телефону. — Послухав якусь відповідь з трубки і ще сказав: — Я теж думаю. Більше того: я про це свого часу попереджав. — І поклав трубку, передав апарат Пуолу, щоб той поставив його на шкіряну тумбу, схожу на відрізану від товстого дерева колоду.

Ставив телефон на місце Пуол вже обережно.

— Дай мені дві подушечки під спину.

Пуол швиденько взяв дві подушечки від стола, повітря сколихнулося, ледь не погасли свічки.

— А тепер сідай сам і розказуй, — владно показав китаєць коло своїх ніг.

— Що? — Пуол підмостив під себе подушку, внутрішньо тремтячи від захоплення: де це було бачено чи чувано, щоб хоч один біргусівець сидів на такому!

— Усе! Хто ти, звідки ти… Чому на тому місці опинився… Як звати… Чи є сім'я… Де живеш…

Багато що цікавило китайця! Але Пуол розказував усе щиро, сам дивуючись зі своєї щирості: звичайно любив прибрехати. Старався бути діловим, говорити без зайвих подробиць.

Китаянка принесла каву. На таці стояв високий кавник, дві чашечки на блюдечках, блискуча цукорниця з цукром, чотири сухарики на паперовій серветці. Пуол здивовано поглядав на матір китайця: син сидить із зав'язаною якимсь шматтям, закривавленою ногою, а вона не поцікавиться, не запитає, що сталося. І не охкає, як охкали б усі матері в таких випадках.

— Підтягни стіл ближче сюди… Та свічок не перекинь… І пий, не соромся. Ти пив коли-небудь справжню чорну каву? Думаю, що й уявлення не маєш.

Пуол обережно підтягнув стіл до ніг китайця, несміливо взяв у руки гарячу чашечку, сьорбнув гіркого напою і обпік собі язика, губи. Вигляду, однак, не подав.

— А ви хто? — насмілився запитати.

— Цього тобі не треба знати. Чим менше людина знає, менше виявляє цікавості, більше слухається і виконує то, що наказують, тим довший її вік. Закарбуй собі на носі!

— Я нічого такого не хотів… — пробурмотів він і відрину ж спохопився: — Закарбував, закарбував!

— Забагато хотіти теж шкідливо. Але ти мені подобаєшся… Хоч ти й не хуацяо, не китаєць… Як я зрозумів, тобі потрібні гроші, а щоб мати гроші, треба знайти свій бізнес. І тобі потрібне місце, де жити… Так?

— Ага… — облизав обпечені губи Пуол.

— Усе це ти матимеш… трохи згодом… Коли пройдеш іспитовий термін. Житло, правда, знайдемо раніше. Я напишу записку, зайдеш на одну адресу… За кімнату там заплачено… Як заведуться свої гроші, повернеш борг. Я скажу суму, яка до того часу набіжить.

— Щиро дякую! — не втримався Пуол.

— Дякувати будеш потім. Та «дякую» і не відбудешся. Робитимеш те, що тобі накажуть. Ніякої ініціативи не проявляти, чув? Ні про що не запитувати, не бачити того, чого не треба тобі бачити. Коли пройдеш іспитовий термін, на своє ім'я в банку відкриється рахунок. На нього перераховуватимуться гроші за разові послуги… Це означає: після кожного конкретного випадку, коли буде визначено, що завдання ти виконав бездоганно. Ти матимеш зв'язок тільки зі мною і не безпосередньо, а через когось… Ох, допоможи покласти ногу… на канапу… А подушечки ці під голову… Щоб вище…

На лобі китайця блищали великі, як перлини, краплі. Він змахував їх рукавом. Дихання почастішало, стало уривчастим, мабуть, починалася гарячка.

— Ну й, звичайно, ти матимеш кишенькові гроші, на перший випадок — харчування, гардероб… — спроквола говорив китаєць… — Ні, видно, без ескулапа не обійдеться… Куля в нозі сидить, рана не наскрізна. Я тобі напишу записку, збігаєш до аптекаря, покличеш… Мама вас зустріне біля під'їзду, приведе сюди. Подай… он на вікні блокнот і ручка.

3

Коло того під'їзду, де китаєць зав'язав Пуолу очі, сиділа на східцях його мати — ніби купка жебрацького лахміття. Підійшли, і вона відразу встала, витягла з-за пазухи темні хустинки, пропахлі потом і давно не митим тілом, зав'язала очі Пуолу і аптекареві. Пуол ухопився за аптекаря, а стара — за аптекареву сумку і повела.

Знову повторилася плутанина якихось переходів і сходів. Тільки у свої двері стара не стукала умовним стукотом, а відімкнула ключем. Навіщо посилали його, Пуола, він так і не зрозумів добре: могла аптекаря привести сама бабуся. Хіба що поранений не хотів, щоб вона зайвий раз з'являлася на людях, муляла їм очі?

Китаєць, чути було, закінчував телефонну розмову:

— … а провчити не завадило б! Не нам грати в піддавки! Отих даблів тільки биттям можна чомусь навчити! — І спохопився, почувши старечий кашель у коридорі: — Мамо, ти?! Заходиш, одразу знак подавай, а то я можу всю обойму всадити! — З брязканням поклав телефонну трубку.

— Ми це, ми, дорогий Чжане. Привіт! — вийшов на світло, яке падало з кімнати в коридор, аптекар.

І відтепер командував у кімнаті, розпоряджався він. Готували на спиртівці воду, розрізали штанину, знімали пов'язку з пораненої ноги, обмивали ногу навколо рани. Потім наказав застелити білим стіл (бабуся після цього зникла), поклав на нього Чжанову ногу. Нарешті старанно помив свої руки і почав мацати ногу довкола рани, тикати в рану пінцетом, від чого поранений китаєць закочував очі під лоба і тягнув: «Уу-у-у!»

— Не забув ще моє ім'я? Правильно. Мене звати У, просто У. Я так думаю, що зачеплена трохи кістка, стегно. Куля ковзнула, відскочила рикошетом. Де ж вона? А-а… ось вона, убік звернула трохи, стричить, як гуля… Зробимо маленький надтин, вилущимо. Замість сліпої рани буде наскрізна. Скоріше загоїться, не так буде гній затримуватись. Ну от… Ось вона, можеш на пам'ять собі взяти.

— Візьму… на пам'ять… — Чжан простяг руку. — Я цю кулю ніколи не забуду. І не прощу її.

— Ну от… А тепер обробимо рану. Через місяць танцюватимеш.

— У, дорогенький, я не можу так довго. Тиждень, не більше.

— Ну, тиждень не тиждень, а два — неодмінно. — У промив рани якимись рідинами, і в кімнаті запахло сильно і неприємно, аж у носі засвербіло. — Травок тобі пропишу, навар, усередину прийматимеш… Для загального тонусу мишеняток треба поковтати. Живеньких… По десятку на добу… Маленьких таких, червоненьких… Організм омолоджується. Більше користі, ніж від порошків і таблеток.

— Ну ні! Це ти вже сам ковтай!

— А банкір Ду Шань тільки облизується, розуміє, що це йому корисно. Для нього самого цілу ферму тримаю… Ах, якби ти бачив, які біленькі самки! Як сніг на горах… Не встигають розмножуватись… Нікого не цікавлять деталі, їм подавай максимальний вихід чистого товару. А коли буде поповнення бази? І целофан закінчується, і пластмаса…

Останні фрази балакучий У додав упритул до всієї своєї розмови, і Пуол спочатку думав, що й вони стосуються мишей. Але Чжан відразу ж суворо обірвав У:

— Ти-хо… Все буде свого часу і на своєму місці. — Чжан швидко поглянув на Пуола.

А Пуол навмисно пильно стежив, як аптекар бинтує Чжанові ногу. «Хай думають, що я нічого не чую, нічим не цікавлюся…» А в самого, здається, аж вуха ворушилися і забивало дух від усіх цих таємниць і секретів.

І відчував Пуол, що з сьогоднішнього вечора він почав ходити на вістрі леза або по тонкому канату над безоднею.

Розділ п'ятий

1

Упряж сірого віслюка і візок на двох величезних колесах, який він тягнув, були прикрашені гірляндами паперових і живих квітів. Із вуздечки біля вуха віслюка стирчала барвиста парасолька, вона прикривала віслюкову голову і погойдувалася в такт ході. На візку лежали здоровенні барабан та літавра, і в них то по черзі, то водночас бухкали набалдашниками правий і лівий барабанщики. На кожний удар набалдашників у віслюка здригалася шкіра на боці, він крутив хвостиком з прив'язаним рожевим бантиком. Ба-бух! — круть-верть, ба-бух! — круть-верть…

— Уох-ха-ха! Авох-ха-ха! — аж заходилися хлопчаки. Пританцьовували, щось вигукували, метушилися. Назбиралося їх за оркестром ціла юрба — усяких: і добре вдягнутих, і майже голих, і обшарпаних.

— Глянь — тільки вправо крутить хвостом! Он, крутить — знову вправо… Ха-ха-ха, і не зіб'ється! — особливо потішався один, широкоротий і худий, гнучкий, мов гумовий. Хлопець навіть спробував ходити на руках, подригуючи в повітрі ногами.

Для Янга все було таким дивом, що він аж онімів. То йшов за візком з дивним осликом, то забігав збоку музикантів. Які дивовижні в них сурми і сопілки: і білі, й жовті, і чорні, малі й великі, товсті й тонкі. Одна така широка, що реве, як слон, — голову в розтруб можна засунути! Усі музиканти — європейці, усі в білих рукавичках, у білих костюмах, під пахвами й між лопатками попроступали темні плями поту, піт струменить по обличчях з-під високих конусоподібних шапок із султанчиками над дашком. Попереду йде спиною до музикантів керівник оркестру, на оркестрантів не дивиться, а все махає блискучим києм, ніби товче пшоно в ступі. На киї метляються якісь кульки-боми і золоті китиці. Диригент одягнутий трохи химерніше, ніж решта оркестрантів: шапка з таким пишним султаном, як і в усіх інших, але через плече перекинута плямиста леопардова шкура.

Янг відстає, пропускає оркестрантів повз себе — і знову до віслюка, по-свійському лоскоче його пальцями. Віслюк відповідає одним — круть-верть хвостом! Хлопчаки регочуть, весело і Янгові. Тільки барабанщик насупив брови і кивком бороди показав — «Не заважай, а то…». І підкинув набалдашника в руках, пригрозив ним.

Весело Янгові, він уже свій серед хлопчаків. Йому по-дружньому дають стусанів, плещуть по плечу. Він знову проштовхується крізь глядачів, випереджає оркестр, щоб іще трохи помилуватись диригентом. Смішний цей диригент з рудими вусами-кільцями. Він уже не товче пшоно в ступі, а розважається своїм блискучим києм — то хитає на всі боки, то крутить його млинком.

З-за прикрашених будинків вириваються останні промені сонця, яскраво відбиваються від блискучих сурм… Масть віслюка здається незвичайною, ніби це величезний і стомлений пальмовий пацюк… Янгові вже шкода його, пропускаючи оркестр повз себе, він погладив віслюка по крупу й відступив, щоб не потрапити під колесо, вище за нього.

— Уй, а вчора що було! Ти був учора на прошпекті? — звернувся до Янга той хлопчик, що ходив на руках.

— Ні, ми тільки сьогодні приїхали з Гірського, — Янг не сказав, що вони біргусівці.

— Мене Абдула звати, а тебе?

— Янг.

— Ой, тут учора процесія була із слонами… Карнавал!.. Фейєрверки! Смолоскипи!.. Слони під золотими попонами, із золотими балдахінами на спинах, ратички на кожному пальці позолочені!.. Один слон на смолоскип наступив — що тут почалося! Розлютився, мабуть: ятки-лотки поперевертав, людей потоптав… Махаута[3] схопив хоботом і як ударить об землю! Така паніка почалася, люди самі себе стали топтати, давити, розбігатися. А я на пальму виліз, і все-все було видно. Слона поліцейський застрелив, у вухо просто — ба-бах! Слона бензопилкою розрізали, цілу ніч вивозили… Те місце тепер не впізнати, піском засипали — бігав дивитися вранці.

— І ти все це бачив?! — Янг уявляв усе, що розказував Абдула, і від хвилювання аж язик присихав до піднебіння.

— Бачив! Я такий! Я скрізь устигаю… Давай ще до султанського палацу збігаємо, покажу, як варта змінюється біля воріт. Ой, кишки порвеш зо сміху!

— Ні… Мені нема коли! — раптом спохватився Янг. І так загулявся з цим оркестром, там уже, мабуть, його шукають.

— А де ви зупинилися, в якому готелі? — в голосі Абдули не було ніякої іронії.

— Готелі?! Хіба ми буржуї? Коло пристані наші… І батько.

Янг не хотів розказувати, у який «готель» вони упхнулися: якийсь склад-піддашок без вікон, без дверей. Там навіть сидіти було тісно, а не те, що лежати.

— То я сам побіг. Прощавай! — Абдула ящіркою шмигнув у натовп і зник.

Янг повернув до пристані. Йшов і зітхав: як шкода, що вони не приїхали на Головний раніше, скажімо, відразу, як їх вигнали з Біргусу. Тоді це було б і дешево, і він стільки б усього побачив. Свято коронації почалолося вчора, відзначалася третя річниця царювання султана Муту. Заможніші архіпелагівці з'їхалися на Головний за день, за два до свята. Про це Янгові земляки не могли й мріяти: власники баркасів (широчезних і мілких, з покрівлями-балдахінами, дуже схожими на застелені скатертинами столи) дерли з пасажирів сім шкур. Наживалися, як тільки могли, і власники моторок і вітрильних джонок. Човном було б і дешевше, але в один усі десять біргусівців, яких вибрали везти жертву Вішну, це змогли б поміститися, а розлучатися вони боялись: хоч би не загубитися на Головному!

Не могли поїхати і в перший день свята, бо плата за проїзд зменшилася тільки на третину. Вибралися на другий і пливли півдня — за півціни: бог з нею, з тією коронацією, головне, щоб потрапити на храмове свято. Янг віддав тридцять п'ять доларів — двадцять за батька і п'ятнадцять за себе. На зворотну дорогу зосталося в нього неповних дев'ять доларів — на двох! Але про те, як будуть повертатися назад, ніхто нічого не говорив, нібито воно зробиться само собою.

… Янг обминав багатолюдні групи людей, які дотримувалися земляцького принципу або кастового, через когось переступав, об чиїсь ноги спотикався. Не поменшало людей на пристані, поки він бігав за оркестром: вируюча і гомінка людська маса заповнила не тільки всю набережну, але й дерев'яні причали-пірси, і бетонні, що виступали далеко в море. Біля них стояли великі баркаси, лопочучи вітрилами, великі й малі катери і навіть океанські, схожі на білу гору або багатоповерховий будинок, теплохід-лайнер. Деякі, не хінду, кого не цікавило завтрашнє храмове свято, уже сідали на баркаси й катери, відбували до своїх островів. Люди юрмилися, щось обмірковуючи, або сиділи чи лежали, дрімаючи. Тільки не під кокосами: торохне по голові горіх, може вбити. Деякі щось варили або смажили на маленьких багаттях. Шастали, спритно лавіруючи між людьми, лоточники, пропонували бетельову жуйку, смажені горіхи, пиріжки й цукати, всілякі фрукти, овочі, дерев'яних божків, маски, сандалові палички для обкурювання богів, жертовне молоко. Дим і чад, різні запахи паморочили голову. Особливо сильно пахло чимось кислим і пригорілим.

Насилу Янг пробрався у піддашок до своїх. Десять найстарших чоловіків у їхній групі, в тому числі староста Ганеш, дід Амос і Натачин батько Амат — жінок не було жодної. А чому було б не обрати в цю групу й Амару? Було б хоч до кого Янгові прихилитись.

— Де ти вештаєшся? — накинувся на нього Амос. Дядька Амата не було видно, а Ганеш лежав, прикривши обличчя хустинкою, жалібно стогнав. — Сідай коло батька і не дозволяй йому виколупувати черв'яків з ран. А то зв'яжемо йому руки… Ти ж не хочеш, щоб зв'язали йому руки? — Голос старого став ласкаво-солодкуватий.

Ні, Янг цього не хотів.

«Добренького вдає з себе… А за що ж він, усі вони батька катують? Спробуй витримай оту сверблячку…» — Янг з жахом дивився на батькові страждання, на те, як він з якоюсь насолодою і очманілою несамовитістю роздирає виразки. «Мало їм ран… Бачте, треба, щоб і черви були, щоб більше всіх вражало… Щоб самого Вішну пробрало до печінок, коли дивитиметься на батькові страждання». Янг докоряв собі: не треба було утікати звідси, а сидіти з батьком. А то все кинув напризволяще, захотілося, бачте, послухати музикантів, повеселитися. І це йому веселитися? Йому, який втратив усе в житті?!

«До Раджа треба було податися, йому показати батька. Радж краще потурбувався б про нього…»

— Таточку, не треба! Таточку, потерпи! — хапав батька за руки, не давав роздирати виразки, колупати їх. А той виривався, мугикав, як без'язикий, кусав заструпілі губи, норовив покачатися по землі, почухатися спиною об стійку-стовп чи об стіну. Хоч і ослабнув він, але хіба порівняєш силу дорослого і силу хлопчика? Вириваючись, батько кілька разів сильно вдарив сина — раз у вухо, раз по щоці, — око почало підпливати й запухати. Янг мовчки плакав від кривди на батька, на Амоса, на весь світ…

— Та не рюмсай ти! Отакий великий хлопець, а гірше за малого. Треба, щоб у батька такий вигляд був. Треба! — з'явився звідкись і опустився на коліна біля Янга дядько Амат.

— Такий, та не такий… — незадоволено бурчав Амос. — Уже не покажеш Хангову терплячість і покірність. Навпаки виходить — нетерплячість. І бунт плоті, почуттів! Якби він хоч місяць постив, страждав, а то…

— Що маємо… Наварили каші з маніоки, а хочемо їсти рисову… Значить так, Янге: вартуй, щоб батько нікуди не втік. Завтра усі страждання закінчаться, його полікують. — Амат як стояв на колінах, так і впав на бік і швидко заснув.

«Полікують… Хіба можна вже вилікувати оті страшні виразки? Які круги синюшні навколо кожної — боже, боже… У батька гарячка, увесь трясеться, горить. Може, якесь зараження крові почалося? А хто розум його вилікує? Хто?!» — страдницькі думки душили хлопця.

Несподівано запала тропічна ніч. І майже одразу густо задихали, засопіли, захропли навколо люди. А Янг не спав, він боявся заснути. Прив'язав батькову ногу до своєї якимсь обривком мотузка — хай смикає, аби не заснути ненароком, не випустити батька.

Тільки на пристані та в гавані ще не було спокою. По воді снували різнобарвні вогні, сюди-туди ревли й чмихали, глухнучи, мотори баркасів, чулися якісь притишені гудки й свистки. Десь далеко, може, на тому білосніжному теплоході-красені, задзенькали у дзвін-ринду — відбивали склянки. Але Янг не міг зрозуміти — що це.

2

Янг ладний був поклястися, що не спав. Ну, може, зімкнув трохи повіки, прихилившись спиною до стовпа, щоб дати відпочити очам. Прокинувся від гуркоту тамбуринів і тамтамів, щенячого вищання флейти. Помацав біля себе… Тут батько, не втік! От — стогне-дихає.

— Уставайте скоріше! — штовхав біргусівців дід Амос.

— Пити! Води-и!.. — проснувся батько і почав чухатися, шкребтися.

Янг перев'язав мотузка — вже за пояс, а не за ногу.

— Потерпи, потерпи… Ми й так нагрішили. Люди й цілий місяць постять, а в останні дні навіть слину не ковтають, а ми… У струмку нап'ємося… Ведіть його, чоловіки, а то не протовпимося, — розпоряджався дід Амос.

— Ведіть… — прошепелявив староста Ганеш, ніби дав згоду.

Тріск і гуркіт барабанів густішали. Було ще темно, поодинокі лампочки на стовпах мало допомагали, і дехто почав запалювати смолоскипи і яскраві, іскристі бенгальські вогні на довгих, півметрових дротинах. Навколо цих вогнів лякливо завирували, обпалюючись, нічні мошки й метелики.

Біргусівці йшли щільно, вишикувавшись клином, — щоб легше пробиватися крізь натовп. Першим, на вістрі клина, йшов батько Туна, він був найсильніший. За ним, обнявшись, а вільними руками ухопившись за його пояс,

Ганеш і дід Амос. За ними троє — дядько Амат і батько Пуола — Джива, тримали попід руки Янгового батька. Позаду батька, схопившись за шворку його пояса, тупотів Янг. Решта замикали процесію.

Мабуть, вони зробили помилку, не треба було пертися на «прошпект», як назвав головну вулицю Янгів знайомий Абдула. По обхідній, що простягалася в тому ж напрямку, було б швидше, хоч і відстань більша. Але всі чомусь ломилися на «прошпект», на перехрестях з вулицями й провулками утворилися великі завихрення-людоверті. Подолати їх було важко. Біргусівці, що замикали процесію, загубилися. Не стали чинити опору течії, і вона знову винесла їх на «прошпект». «Чіпляйтеся міцніше один за одного!» — кричав хрипло Ганеш. І дядько Амат і Джива учепилися за старосту й Амоса. Хоч як кричали — і поодинці, і всі разом, — не могли догукатися, загублені так і не обізвалися. А може, й ті кричали, загубившись, але в цьому людському бедламі й галасі, барабанному гуркоті упізнати їхні голоси було важко. Багато хто гукав, наче блудив у джунглях. Янгів батько не йшов, а ледь ноги переставляв, і його довелося тягти попід руки.

Чим ближче підходили до центру, тим ставало світліше. Але не від сонця, сонце ще тільки думало сходити. Над вулицею звисали від стовпів до стовпів гірлянди різнобарвних електричних лампочок, такими ж гірляндами були обвиті стовпи, стовбури пальм. На вершечках стовпів сяяли дивні зірки, виготовлені з кольорових скляних трубочок. Світло в цих трубочках тремтіло, як живе, і ніби переливалося сюди-туди. На великих будинках різних контор, банків, крамниць, готелів стрибали, бігали всякі написи, заклики, оголошення. На височенній глухій стіні якогось хмарочосу вогненний чоловік усе наливав з пляшки в зелену склянку пепсі-колу, підносив до губів і випивав — рот усміхався до вух від приємної смакоти.

Янг тупотів за батьком, наступав йому на п'яти, спотикався, не тямлячи, куди бредуть, а сам усе крутив головою праворуч, ліворуч, угору, щоб нічого не пропустити. І в цьому неймовірному, запаморочливому світі живуть люди?! І їм не страшно?! Але чого їм боятися — звикли. Їм цікаво, їм весело, ситно… Ні, не спить Янг, усе це наяву.

Минали центр міста, і почало світати. Швидко, враз — як завжди в тропіках, і вся вакханалія вогнів почала стихати, згасати, поки не пропала зовсім. Ще далеко було до кінця міста, а там треба буде брести до святого струмка-криниці, робити омовіння, а потім підніматися вгору, до храму. Як вони дійдуть, коли батька вже й ноги не тримають? І не жарко ще, а по ньому вже течуть патьоки — спітніло-криваві і брудні.

Але все на світі має свій кінець, прочалапали по калюжах помий на околичних провулках, пробралися крізь нетрі за місто. Струмок угадувався в низині, там хмара людей — пістрява і довжелезна, скільки сягає око. В багатьох місцях цю хмару закривали плями кущів, купи величезного каміння, чорно-жовті дими ритуальних вогнищ. Звідти долітав густий гул, як з базару в Кампонгу, і цей гул пронизували тріскотня барабанів, вищання флейт.

У струмку кишіло. Хто роздягався догола, обмивав свої болячки і виразки, хто плескався в одязі або в самій пов'язці на стегнах — вешці. Багато хто набирав воду пригорщами, занурював туди обличчя, потім пив цю воду — скаламучену, брудну і, певно ж, заразну. Дід Амос дозволив Янговому батькові тільки напитись, помив йому руки, змочив шию і груди, щоб трохи очуняв, зібрав сили на найвідповідальнішу ділянку шляху. Тепер уже йому не забороняли роздирати себе нігтями, і невдовзі по спині, грудях, по шиї батька заструменіли криваві патьоки.

Хто закінчив омовіння, пританцьовуючи наближався до вогнищ. Біля них з підстрибом топталися голомозі чопці й проповідники в довгих жовто-шафранових хітонах. У божих прислужників треба було одержати благословення. Пройшли і біргусівці біля священнослужителів, шепочучи молитви, склавши долонями руки коло грудей. Кожному ченці насипали на голову жменьку попелу, малювали на лобі між бровами оранжеву цятку — знак мудрості. Амос пошептався з ченцем, і той прохромив Янговому батькові щоки довгим сріблястим прутиком, присипав рани попелом. На плечі батькові почепили дерев'яну раму, схожу на дві з'єднані коромислом літери «А», — каваді. Каваді було пообвішуване важкими кокосами й мідними посудинами з молоком — жертвою для Вішну, квітами кокосової пальми, схожими на величезне пшеничне колосся. Вага неймовірна, а для знесиленої людини — просто непосильна.

Вийшли всі разом на кам'янисту дорогу, що вела вгору, до храму. Пекло сонце, з-під сотень і тисяч ніг здіймався білий їдкий пил. Кожний старався ще й пританцьовувати, раз у раз вигукуючи слова молитв. Натовп дедалі густішав… От іде молода мати, на руках хлопчик із сліпими білими очима… Повзуть на колінах, дріботять на дощечках, стоячи на гострих гвіздках, і кожний слід на камінні — кривавий. За біргусівцями сунеться бородатий здоровило… За ним тягнеться маленький візок, на якому лежить скорчений дід з підігнутими руками й ногами, суглоби розпухли, як набалдашники. Візок з'єднаний зі спиною бороданя мотузочками, кожний мотузочок з гачком… Гачки позастрявали в спину, шкура на тих місцях повипиналася конусами, з кожної ранки цебенить кров.

Шастають між людьми, потрапляють під ноги облізлі, шолудиві собаки. Бреде, мов п'яна, заважає людському потокові худа корова. Свята тварина, ніхто не насмілиться її прогнати.

По обидва боки дороги сидять на сонці голі й чорні, як головешки, святі — садху. Дехто підходив до них, кидав у бляшанки монетку: святі теж не самим духом святим живуть. Янг чув шепіт людей, шепотілися поштиво і з заздрістю: «О-о, он той був у Бенаресі, в Індії… Пив воду із священного Гангу… А той — у Ришикеші… А той — у Хардварі…» Де та Індія, де місто Бенарес? Янг мав про це невиразне уявлення. Може, це взагалі казка-легенда, в яку можна вірити, а можна й не вірити.

Мабуть, вітер трохи повернувся, бо дим від величезних вогнищ, які палали поблизу храму, почало закручувати й гнати якраз на потік людей. Люди кашляли, плакали від диму, задушливого, акі хапала ядуха від паленого м'яса. На вогнищах спалювали небіжчиків. Бути спаленим під час такого храмового свята — велика честь, заплатити за таку честь могли тільки багаті люди. Про все це Янг теж почув у натовпі.

Янгів батько, мабуть, був уже непритомний. Голова обвисла на груди, ноги волочилися по камінню, як неживі. Але йому не давали впасти, не знімали каваді з його плечей. Допомагали нести і батька, і каваді незнайомі чоловіки, не біргусівці: жертву треба донести до Вішну, інакше всі намагання будуть марними, молитов і прохань бог може й не почути.

Майдан біля самого храму скрізь заставлений чи то дзвонами, чи то маленькими храмиками, навколо них у чашах з піском горять сандалові палички, жевріють ґноти у каганцях з олією. Тіснота і штовханина неймовірні… Ченці пробують надати людському розгардіяшу якогось порядку, ділять потік людей на струмки — до головного входу і до бокового, намагаються стримувати людський натиск, пригальмовувати. Хто взутий, сходили з дороги під стіну, роззувалися, скидали з себе все, що було з натуральної шкіри, і знову поспішали до входу. Кожний поривався до Вішну потрапити якнайскоріше, поки той не стомився вислуховувати людські скарги і прохання.

Обабіч головного входу стояли величезні білі скульптури корови і лева. Чернець показав Янгові на боковий вхід. Кинувся туди, щоб скоріше наздогнати своїх, але наткнувся тільки на чужі спини. «Мамо!.. — якийсь страх пройняв душу. — Тату-у! — протискувався усе глибше в храм, пробирався то праворуч, то ліворуч, облипаючись потом, хоч у храмі було холодніше, ніж іззовні. — Дядьку Амате! Діду Амосе!» Біргусівців у натовпі не було, вони, мабуть, зайшли крізь головний вхід і протискалися до вівтаря в іншому потоці. Туди, де над людськими головами височить шестирукий бронзовий Вішну з лагідною, ласкаво-дитячою усмішкою на обличчі. Сидить він у позі лотоса, а отак здіймається над усіма…

— Дядочку, підніміть мене, я подивлюсь! Дядечку, підніміть! — смикав Янг за рукави, за сорочки чоловіків. Але вони ніби оглухли чи були в трансі, нічого не хотіли чути, нічого не помічали, крім Вішну. Нарешті один ніби прокинувся, підхопив Янга під руки: «Ди-вись… І молися, молися!..» Янг крутив головою на всі боки, видивлявся своїх, шукав батька. Коло самого Вішну в цей час відбулося якесь сум'яття, мигнула знайома каваді. Але жодного біргусівця Янг не впізнавав, тільки метушилися там люди в жовтих довгих хітонах з блискучо-чорними головами. Кого вони виносять звідти ногами вперед? Чого схиляється над тим, поваленим, жінка м білому халаті та білій косинці?

— Ну, надивився? — Чоловік опустив його на землю.

— Дякую… — Янг вислизнув з його рук, протискувався до Вішну, до тих ченців, що ковзалися на мокрому, проштовхувалися до виходу, когось несучи. Янг спробував опуститися на землю, проповзти під ногами, але наступали на руки, і довелося випростатись, устати… Он уже ті ченці, біля самого виходу — другого бокового виходу. Ліз туди осатаніло — кого вони несуть?! Таке знайоме до кожної подряпини-синця тіло, такі знайомі пороздирані виразки…

— Тату!!! — вирвався крик нелюдського болю.

У батька безпорадно теліпалися руки, хиталася відкинута вниз голова. Очі були примружені і ніби з каламутного скла. Не відгукнувся батько, жодним словом не обізвалися ченці.

Ось уже двір, тут трохи вільніше. Янг забігав то з одного, то з другого боку батька, підхоплював його руки — «Обдере об каміння… Йому ж болить!..» І відчував, що руки були холодні.

Занесли батька під повітку, збиту зі свіжих дощок. Там уже лежало кілька тіл, накритих простирадлами. Батька поклали в один ряд з ними.

— Іди, хлопчику звідси… Ти син його? Усе одно — іди. На ось понюхай — і йди… — жінка в білій косинці з червоним хрестиком над лобом дістала з брезентової сумки пляшечку, відіткнула і сунула корок Янгові під ніс.

Перехопило дихання, сипонули з очей сльози…

— От… Поплач — і йди. У твого батька гарна смерть. Ти пишайся ним — він не пожалів життя для Вішну. Його спалять на найголовнішому жертовнику — як знатну людину. Ти пишайся ним… Ну — іди! — поквапливо підштовхувала в плечі до виходу. Вистачало в неї сьогодні роботи.

Не бачачи за слізьми білого світу, Янг брів униз до струмка разом з іншими прочанами. А потік тих, що підіймалися до храму, все ще не рідшав.

Ніхто з біргусівців його не шукав. Кому він був потрібний?

За два кроки позаду кульгав за ним, метляючи довгим язиком, бездомний рудий собака.

3

У центрі столиці хрипіли від натуги репродуктори:

Світтаун[4] — улюблене місто,

Світтаун — перлина моря,

Світтаун — як пісня серця.

Світта-а-аун! — у даль несеться, –

Світтаун! Світта-а-а-аун!!!

Духмяний наш, солодкий наш

І милий наш — Світтаун!

Янгові здавалося, що репродуктори-висульки на стовпах, схожі на гігантські приплющені, з решіточкою знизу, невідомі і неїстівні плоди, аж дрижать і трясуться. Вони от-от полопаються від напруження й спекоти, упадуть на землю дзвінкими цурпалками. Слухати цю безкінечну залізну пісню було нестерпно, в голові дзвеніло і від недосипання, і від спеки, і від того, що пережив уже тут, у столиці. Янг уже кілька годин бродив по місту, не розуміючи, куди йде-бреде, кого чи чого шукає.

Хотів спочатку вернутися на Гірський, де були люди їхньої общини. Потім зрозумів, що повертатися немає до кого. Є, щоправда, кілька друзів — Амара, Натача, Тун. Але чи на місці вони зараз? А якщо сьогодні на місці, то де опиняться завтра? І хіба замінять вони батька-матір, у них своїх клопотів доволі. Шкода, звичайно, друзів: може, більш ніколи не пощастить побачити. Але ж йому треба думати, як перебратися на Рай, а не на Гірський. На Раї брат Радж, коло нього і знайде притулок.

Океанські теплоходи не ходять на Рай, там і порту немає такого, щоб їх прийняти, вони розвантажуються тут, у Світтауні. Пасажирів одразу направляють у довгий одноповерховий будинок з коротким написом — «Митниця», після цього тим, хто приїхав, можна вільно бродити по місту, поселятися в готелях. А деякі до міста не хочуть іти, хочуть одразу на Рай. І представники туристичного бюро аж із шкіри пнуться — усім треба догодити, усіх задовольнити. Морськими трамваями або катерами на підводних крилах гостей відправляють на Рай. Янг довідався про все від хлопчаків-лоточників, вони роїлися біля теплохода, а найспритніші пробиралися навіть на теплохід. Один китаєць-гендляр з лотком на животі кілька разів потрапив на очі.

Біля борту теплохода косо звисають два довгі трапи з балясинами, по них тупотять і тупотять десятки й сотні ніг. Потоку пасажирів і носіїв, здавалося, не буде кінця.

Проклятий дзвін у голові… Здалося, що звідкись, наче з неба, хтось дзвінко покликав, ніби в якусь залізяку блямкнув: «Я-я-ян-нг!» Він став поглядати навкруги. Перебрав очима один косий частокіл людей на трапі, другий… Якийсь смаглявий хлопець махає йому зверху правого трапа — хто ж це? А той нетерпляче шмигає попід руки пасажирів, наскакує і спотикається на їхні валізи, сумки, ледь не вивалюється під балясини, котиться вниз. Абдула?! На трапі лайка, дехто з носіїв пробує ляснути проворного непосидька по потилиці, але Абдула тільки розкотисто-дзвінко регоче, викручується і катає униз.

— Янге! — знову кричить він радісно.

Янг сунеться назустріч, на душі одразу стає легше. От кого б він хотів зараз бачити — Абдулу!

Кинувся до нього в обійми:

— Ти що тут робиш?

— А ти? Від'їжджаєш уже звідси?

— Нема куди… І… нема до кого… — Янг одразу спохмурнів і зціпив зуби, щоб не розплакатись.

— Розказуй! Кажи, що трапилось… — Абдула тягнув його за руку далі від причалу.

Довелось розповідати — хоч почасти.

— Не журись. Будемо триматися вдвох — не пропадемо. Я ж теж сирота! Кругленький! Дядько, правда, є — ліфтер. Наркоман. Я в нього і живу, в комірчині під сходами. У мене знаєш який широкий тапчан? Удвох помістимось… А зараз наїмо-о-ся — щоб пузо тріщало! Я знаю тут близенько одну харчевню дешеву, там портові робітники харчуються… Ха-ха, ну й дурна буржуйка мені трапилася сьогодні! Пластмасовий гребінець продав їй за черепаховий. Кажу: «Це ж неабиякий, а з панцира трирічної слонової черепахи!» Повірила, ха-ха… У двадцять разів більше, ніж коштує той гребінець, увірвав! Бізнес! — і без того широкий рот Абдули розпливався в усмішці до вух.

— Ти не Абдула, а Абдурило.

— Ха! А з ними так і треба. Не знають, куди гроші подіти. Думають, що тут черепахами всі острови кишать.

— А я думаю: чого це ти летиш по трапу, ніби шию хочеш собі зламати? Ти від неї тікав!

— Ага. Ха-ха-ха!

Вони закінчували обходити напівкруглий пристанський майдан. Уже видно на розі майдану і вулиці вивіску «Тридакна» з грубо намальованим молюском. От і сама харчевня з банеподібною покрівлею.

— Ей, пірати! Зупиніться на два слова — у мене ноги не казенні, щоб за вами бігати, — почувся раптом знайомий голос.

Хлопці оглянулися. Янг одразу впізнав Пуола, і в животі недобре похололо. Пригадалися всі його витівки: як трощив американським бульдозером свою і чужі хатини в селі, як насміхався і знущався над односельцями на Гірському. «Хто він такий?» — прошепотів Абдула. «Земляк… Щоб його земля не носила…» — пошепки відповів і Янг.

— Здорові були! — швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. — Закуримо? — дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.

— Ми не куримо, — разом відповіли хлопчаки.

— То т-так вам і треба, мені більше буде, — заховав пачку. — А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. — Пуол обережно глянув на всі боки.

— Ми разом, і нікуди він не піде, — заперечив Янг.

— Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? — Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. — Через п'ять хвилин відпущу.

— Янг, я замовлю і чекатиму тебе, — кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.

Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.

Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:

— Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?

— Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п'явка… — Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п'ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.

— Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… — Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. — У тебе грошей скільки?

— Скільки є, всі мої!

— Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! — показав п'ятдесят доларів.

Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.

— Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п'ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п'ятдесят доларів. Вони твої. У правій — вісім доларів, що ти дав, — мої. Вони будуть мені як здача з п'ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.

— Нема дурних! А тоді шукай тебе, як рибу в морі… Віддавай назад мої!

— Тихіше, дурень. У нас уже немає часу сперечатись. Он, бачиш, іде сюди джентльмен у кепочці з довгим козирком, у шортах і з рожевою косинкою на шиї? Рудий баул у правій руці…

— Ну… — припав Янг до щілини у воротах.

— Він зараз піде Портовою, ти — за ним, я — на відстані протилежним тротуаром, назирці. Коло будинку номер п'ятнадцять він візьме баул у ліву руку. Ти приноровися, щоб у цей час якраз опинився поруч з ним. Скажеш: «Може, вам допомогти?» Він повинен відповісти: «Нічого, нічого… Тут уже недалеко. У готелі відпочину». Ти: «А в який готель вам треба?» Він повинен сказати: «Санта-Клара». Ти відповіси: «Там уже місць немає. Вам треба в «Гонконг», ваш апартамент сорок перший». Повертаєшся назад і йдеш до мене по гроші. Усе запам'ятав?

— Усе.

— Будь дуже уважний. Якщо візьме баул у ліву руку не біля будинку номер п'ятнадцять або взагалі триматиме в правій — не підходь. Ну — йди! А то відстанеш… — Пуол злегка ляснув його нижче спини.

«Джентльмен» з рожевою косинкою уже йшов пружинистим кроком Портовою, лівим тротуаром, біля будинків з непарними номерами. Янг поглядав на будинки, прискорював ходу. Відстань скорочувалася… Заважала тільки стежити за незнайомим у шортах парочка, яка вийшла звідкись на тротуар і старанно тупотіла перед Янгом. Дев'ятий помер будинку… Одинадцятий… Янг оглянувся: метрів на двадцять позаду цим же тротуаром ішов гладенько прилизаний фертик з вусиками, покручував у правій руці стек. Пуол тримався на правому тротуарі далеченько. Ось уже тринадцятий будинок… Янг рішуче випередив парочку, закохані більше не йшли під ручку, а розмахували руками. Жінка здалася надто широкоплечою, з темними плямами поту між лопатками й під пахвами, довгій, схожій на індійське сарі, дивній сукні з рукавами.

«Джентльмен» не оглянувся назад жодного разу, часом повертав голову ліворуч, ніби звірявся з номерами будинків.

Напроти будинку номер п'ятнадцять коло тротуару стояв легковик з відкритим капотом. У моторі порпалися два чоловіки, їхні вигнуті спини теж були у плямах від поту.

Поки Янг розглядав парочку, а потім дядьків-ремонтників, він зовсім забув про те, що «джентльмен» повинен узяти баул у ліву руку. Швиденько порівнявся з ним…

— Може, вам допомогти? — спитав те, що треба було.

«Джентльмен» глянув скоса на нього, голови не повернув. Процідив крізь зуби:

— Вот ду ю вонт, кідзі? Ай дон'т андестенд ю![5]

Цього Янг ніяк не чекав.

— Дядечку…

— Згинь, шмаркач! Помічник знайшовся…

Янг зовсім розгубився: усе не те говориться! Але встиг іще сказати:

— Вам не в «Санта-Клару» треба!

Ті двоє, що старанно ремонтували машину, раптом опинилися попереду, на тротуарі, наставили їм у животи пістолети. Янг розпачливо оглянувся: Пуола не було — як крізь землю провалився!

Позаду на них теж зяяли зіниці двох пістолетів. Один тримала панянка в сарі, рукав заїхав до ліктя, оголивши волосату руку.

З машини вийшов високий офіцер у поліцейському мундирі, грайливо побризкуючи наручниками.

Розділ шостий

1

Десь у зеленій зоні дельфінарію жалібно, ніби перелякане дитя спросоння, скрикував павич.

Радж спинився біля воріт. Їхні половинки, зварені із залізних прутів, провисли у двір і, якби не стримував їх великий ланцюг із замком, розхилилися б під вагою навстіж. Ліворуч, упритул до воріт, сторожка — прохідна. Частина її відгороджена глухою стіною, з двору в неї свій хід, там каса продажу квитків.

У сторожці світла немає. Може, спить Малу, а може, пішов робити обхід території дельфінарію. Радж не захотів стукати у вікно сторожки — хай краще Малу не знає, коли він повернувся з Біргусу.

Відійшов далі од воріт, поліз на огорожу — частокіл із залізних списів, високий — два з половиною метри. Подолав без труднощів, завис на руках з внутрішнього боку, потім спустився. Гепнув важкувато — земля з того боку була набагато нижче.

Побачив Малу, коли звернув з алеї на місточок через канал. Сторож сходив з трибун великого басейну і, здається, заточувався.

— Хелоу! — подав Малу веселий голос. — Ти, Радже?

— Я.

— Ну й вигляд у тебе сьогодні… Може, якісь злодії роздягли? І мокрий ти, чи що?

— Ага, — відповів Радж, відчуваючи, як почервоніло обличчя. — У штанях купався.

— І зі мною раз таке було… — хотів розказати сторож історію, але Радж сухо попрощався:

— На добраніч, Малу! — І намірився йти.

— Яка там добра ніч! З дельфінами щось діється. Непокоїлися, хлюпали цілу ніч. І тепер збилися до купи, а щоб присвітити добре, нема чим… Я вже думав, може, якийсь злодій забрався, чи що…

— Може, на зміну погоди. Циклон вони добре відчувають… А може, касатки підпливали до перемички? Їх теж відчувають.

— Скажеш! У каналі для касаток мілко, не полізуть вони туди. — Малу теж уже трохи розбирався в тому, що торкалося життя дельфінів та інших морських тварин.

— Не полізуть, твоя правда. Ну то хай хоч решта ночі мине спокійно. Прощавай!

Раджу хотілося скоріше забратися в свою комору-склад, поспати хоч зо дві години. Добре, що містер Крафт не забороняє користуватися складом як квартирою. Може, думає, що зайва людина вночі на території дельфінарію не зашкодить. Хіба мало що може трапитися?

«Чи ключа не загубив?» — мацнув по кишенях штанів. Ні, ось він, у правій… Ледве виплутав його, довелося вологу кишеню вивертати.

Зняв замок, зачинив за собою двері, взяв на защіпку. Увімкнув світло — і одразу до тапчана. Він відкидається, прив'язується верхом до стіни, прихоплюється брезентовим ременем. Відстебнув, випрямив ніжки, опустив. Зітхнув стомлено, заздалегідь смакуючи, з якою насолодою він простягнеться на весь зріст.

Стомлено сів на краєчок…

Знайомі запахи пропилених залізяк, сируватих гідрокостюмів, житлом зовсім не пахне. Обвів поглядом комору — все знайоме, все, здається, на своєму місці.

І відчув, що буде не до сну. Треба приводити до ладу забруднені холоші штанів, може, навіть краще замити їх прісною водою, висушити праскою, щоб не було соляних плям і розводів. Треба ще пошукати, де стара теніска. Доведеться її заштопати, випрати, випрасувати. Не може він з'явитися вранці на очі містеру Крафту, одягнутий не за формою. Вимагає містер, щоб у робочий час усі працівники дельфінарію дотримувалися «трейд марк» — фабричної марки. Можна було б, звичайно, і вихідні штани надіти, є в Раджа ще одні штани. Але ж будь-коли одягати їх шкода, та й дуже великий контраст буде між заштопаною теніскою і святковими штаньми.

Скупуватий містер Джері… Одну теніску видає на півроку, хоч коштує вона всього якихось два-три долари. Це в Раджа тільки виходить, що він ще й економить, бо багато часу доводиться ходити тільки в плавках або взагалі бути з аквалангом під водою.

Пішов у душ, набрав у тазик прісної води. Далі робив усе як заведений. А думками був уже далеко від того, що робив.

Сьогоднішній обстріл з автомата (це щастя, що не зачепила куля) одразу зіставив з пострілом з підводної рушниці. Висновок напрошувався сам: чи не кільця то одного й того ж ланцюга?

Пригадалося, як обробляв йому тоді рану лікар у готелі.

«Вам до лікарні треба, у Світтаун. Зашити потрібно рану, а то великий шрам залишиться, — говорив лікар на прощання. — Якщо сьогодні не зможете, то завтра — неодмінно. Вам рахунок на дельфінарій надсилати?»

«На дельфінарій. Тільки не мені, а на ім'я містера Джеральда Крафта», — сказав Радж.

«А чого ж? — думав він, виходячи з «Сельюта». — Через Крафта мене покалічили, Крафт мене посилав — то хай і сплачує послуги лікаря».

Брести через усе місто, та ще з аквалангом, голому, несила. Довелося брати велорикшу, а потім просити Гуга, щоб виніс тому рикші гроші.

Хотілося тоді тільки лежати, лежати й не ворушити ні рукою, ні ногою. І пити хотілося… Посмоктав теплої води і не стільки проковтнув, скільки пополоскав у роті, сплюнув гіркоту. Відчув себе трішечки краще, вийшов на повітря. З вікна кабінету Крафта ще падало світло. Зайшов з торця, де тулилися до стіни, вели на другий поверх зроблені зі щільно підігнаних одна до одної бамбукових палиць скрипучі сходи. Ніс Крафтові показати трофейний гарпун, ішов показатися сам.

Ну й перелякався ж тоді містер Джері! Може, подумав, що до нього завітав якийсь привид-гангстер або сам Дейві Джонс[6]. Зігнувся, ніби хотів зростися зі своїм столом, сховатися за купу паперів-рахунків. Широке обличчя з мішкуватими щоками й носом, як малий горіх кеш'ю, пополотніло.

«Май бой! Мій хлопчику… Чи це ти? Що сталося?» — Крафт втупив очі на його забинтовану голову.

«Ось… — подав йому гарпун. — Почастували під водою. Під щелепу довбонули… Якби трохи нижче або вище, то й капут. Комусь ми перешкоджаємо своїми пошуками грота».

«Май бой!.. — містер Крафт обережно простяг руку до гарпуна, повільно встав. Відставляв гарпун далі від очей, і руки тремтіли. Провів очима від наконечника стріли до початку, де ще стричав капроновий хвостик ліня. — Розпливається в очах, нічого не бачу…»

«А ви окуляри візьміть»

«Ага, ага… — Крафт нап'яв на носа окуляри. Малий ніс майже сховався за великими голубуватими скельцями. Знову придивився до того місця стріли коло ліня, і руки ще дужче затремтіли, захитав головою: — Ноу-ноу… Не може цього бути!..»

«Чого не може бути, містере Джері?»

«Подивись ти, у тебе очі молодші. Що тут викарбувано — дві дабл ю, «WW», чи дабл ю і ві — «WV»?»

Радж підійшов, нахилився до стріли. Тепер він уже добре розгледів карбівку.

«Дабл ю і ві — «WV».

«О, боже мій!» — «Уайт вайпе»… «Біла змія»… «White viper».

«Що це означає, містере Крафт?»

«Ти наче з неба впав. Ми стали на дорозі «Білої змії» — «тріади чайна», китайських піратів і бандитів, гендлярів наркотиками».

«А якби було дві літери дабл ю — «WW»?»

«White women»… «Уайт вумен» — «Біла жінка». Та. сама лихоманка і трясця… Даблами їх звуть. Ті ж самі риф-реф, покидьки суспільства… Тільки кажуть, що жінка ними керує, європейка. Вони колись були однією тріадою, а потім розкололися на дві, ворогують між собою. Вони ворогують, а в нас чуби тріщать. То одній тріаді викупи платили, а тепер ще й друга банда з'явилася, і тій давай. Ніяк не можуть поділити сфери впливу… До злиднів доведуть, до розорення!.. О, мій боже! І так майже доводиться вести страгл оф лайф… боротьбу за існування… А що буде далі? Скоро якась із них знову підкине листа — «Плати!»

«А якщо не платити, збунтуватися?»

«Ах, юначе… Я ще хочу пожити, хоч мені скоро шістдесят років. Можуть і зарізати, і дельфінарій висадити в повітря, і дельфінів отруїти… Може, чув, був випадок у Світтауні? Один забарився на тиждень заплатити відкупного — фабрику висадили в повітря! Самі руїни — не бачив?»

«Містере Крафт, я з ними не задирався. Я вже знайшов був більш-менш пристойний грот, а тут вони… напали…»

«Радже, я тебе не звинувачую. Я навіть співчуваю тобі, щиро співчуваю… Я готовий навіть вибачитись перед тобою за те, що штовхав на таку авантюру, посилав на загибель…»

«Лікар за обробку рани пришле рахунок на ваше ім'я».

«Ах, мій боже! Але я заплачу, Радже, ти не турбуйся».

«Казав, що треба мені в лікарню в Світтаун. Щоб операцію зробили, зашили рану».

«Боже, боже, цього ще не вистачало!»

«Я вирішив не їхати у кепітл, не вимагати від вас такого лікування. Але…»

«Радже, містере Радж… Я завжди вважав тебе пристойною людиною. Ти не такий, як Судзір… Той оформив замовлення на сувенірні дельфінчики, сам їх приносить у дельфінарій і вважає, що робить велику ласку, вимагає надбавку до зарплати».

«Містере Крафт, я хочу, щоб ви не примушували мене ремонтувати човна».

І Радж уже докладніше про все розповів. Як кричали на нього з катера рятувальної служби, щоб не лазив у західних секторах, як побачив проламаного й затопленого ялика, а до того, до удару гарпуном — підозрілого контейнера…

«Чи немає зв'язку між усіма цими подіями?»

«Усе може бути, усе може бути… О боже, скоро не знатимеш, на кого можна зі своїх працівників розраховувати, а хто встромить тобі ножа під ребро».

«Може, поліції заявити?»

«Про що?!» — знову пополотнів Крафт.

«Ну… про все! І про те, що під водою бачив. Може, це в них якась перевалочна база наркотиків?»

«Борони тебе боже! Ти говориш сьогодні, як маленький… Певно, в тебе температура піднялася… Може, ти підеш, полежиш?»

Раджа, й справді, не тримали ноги. Перед столом Крафта стояло м'яке крісло і стілець, але містер сісти не запрошував.

«Та я піду, але ж… Якщо так поступатись… Та куди, зрештою, дивиться поліція? Чому не веде з цими тріадами боротьбу?»

«Ах, наївний, наївний юначе… Хіба ти не чуєш, і не бачиш, що діється навколо? Це не архіпелаг Веселий, а… І який дурень дав йому таку назву? Це… це… гніздо піратів і бандитів! Заявиш, то не встигне поліція і двох кроків ступити, а «тріада» усе вже знатиме. А вона ж не церемониться… Я проклинаю той час, коли не поїхав у метрополію, слідом за доньками… Тоді, як ця ваша самостійність тут створювалася. Дурний, пожалів укладених капіталів. А тут не стільки заробиш, як втратиш те, що мав. Жебраком швидко пустять по світу! Боже, боже, хай би я краще купив якийсь готель, спокійніше було б…»

Любив поплакатись Крафт, викликати співчуття. Не знав тільки Радж, чи з усіма своїми працівниками містер вдавався до таких міркувань, чи всіх пробував розчулити, щоб не дуже вимагали підвищення платні, пожаліли його, бідолашного.

Але треба бути справедливим: поки загоювалася рана, Крафт не посилав Раджа на підводні прогулянки з аквалангом. Тільки зітхав голосно, ламав руки: таких втрат зазнає, таких втрат!

«Спочатку позашивати, поштопати, а потім прати чи навпаки?» — подумав був Радж, знайшовши стару теніску, і вирішив, що спочатку треба заштопати. А то поки попере, то вона розлізеться на решето.

«Цікаво, чи потонув той гумовий човен? Не міг потонути, хоч у одному відділенні та зосталось повітря. Значить, плавав… А якщо ті з катера, виловили човна? І знайшли мою теніску?.. Там і емблема дельфінарію, і мої ініціали…»

На якого біса він вишив ті ініціали… От, і на цій, старій, яку штопає, на подолі є синювато-вицвілі літери «R. S.» — Радж Сінх.

«Можуть з цією теніскою прийти в дельфінарій шукати — чия. Другий уже випадок, друга сутичка з ними. Той самий разбійницький клан чи інший?» «WW» чи «WV»? Якщо той самий, то в спокої не залишать. Подумають, що я спеціально за ними стежу. Захочуть прибрати з дороги…»

Виправ і теніску, і штани, висушив праскою. Був уже райок, яскраво світило сонце, навперебій співали пташки. До початку роботи залишалося ще години півтори, і можна було б хоч трохи подрімати. Але ввімкнув електроплитку, поставив чайник. І ліг, підклавши під голову руки.

Подумати було про що.

Радж почув тупіт ніг і скрип бамбукових жердин на перекидному місточку, потім шорстке хрумкання підошов по піску. Хтось біг.

— Радже! Радже, ти ще спиш? — двері хтось сильно засмикав, аж задрижали стіни. — Біда Радже.

Упізнав голос Гуги.

— Почекай, відімкну! А то ще будинок розтрясеш, — говорив наче спокійно, але Гугова тривога передалася вже і йому. Відчинив — і, вражений, відступив, даючи увійти: вигляд у хлопця був переляканий, вся його худорлява довга постать ще більше витягнулася, аж згорбилася.

— Біда, Радже! Джейн, мабуть, нежива!

— Говори, та не заговорюйся… Така весела завжди була, жвава.

— Плаває абияк, животом догори. Я думав, вона отак грається, а вона… не дихає! Дельфіни виштовхують її з води, а все одно не дихає!

— А може, це Бобі, а не Джейн? — Радж рушив до перекидного місточка.

— Сюди! Вони в демонстраційному басейні… Я добре упізнав — Джейн! У Бобі жовта подряпина на верхній щелепі…

Посеред басейну майже напроти вишки з площадками вода була неспокійна. Дельфіни вирували, ніби показували номер — «морська зірка».

— Там тільки дельфінки — Єва, Дора, Бела… І Джейн… — шепотів, нахилившись до води і пильно придивляючись до дельфінів, Гуга. — Джейн посередині…

І справді, то одна, то інша дельфінка піднирювали головою під Джейн, підбивали її рострумом угору. Але поштовхи були уже мляві, ніби мати й тітка втратили надію оживити дитя. Неживе тіло Джейн трохи піднімалося і оберталося безпомічно. Відпливали по черзі вбік, шумно-тужливо видихали повітря. З правого наростка-закутка басейну, куди весь час подавалася помпою свіжа вода, з крейсерською швидкістю вискочив Дік. Вода за хвостовим плавником вирувала — так енергійно крутив ним. Промчав повз самісінький край басейну, аж хвилею облило хлопцям штани, ніби хотів відгородити свій гарем від цікавих. Раджу здалося, що темне, без зіниці, око самця злісно блиснуло. І ще раз промчав, уже назад, і затаївся праворуч, біля північної стінки. Радж був певний, що він не зводить з них погляду.

Зате приплив до них Бобі, поклав голову підборіддям на цементний берег басейну. Роззявив рожевого, у сіруватих плямах, як у Мансурового собаки, рота, поволі виштовхував з рота язиком воду. Проскрипів тоненько, жалісливо, потім затринькав дихальцем, затремтіла плівка-перетинка, що його прикривала: понк-пенк-пинк-пінк, р-риу-рин-н, — ніби хтось провів нігтем по зубцях-металевого гребінця.

— Що, Бобі? Ти маленький бебі, а не Бобі… Що ти хочеш сказати, на що поскаржитись? — присів Радж, погладив його по гладенькій, ніби полірованій, голові, поштовхав у боки за рострум. — Біда у вас, малюк, біда… Що тут сталося, бебі? Чому ти не розкажеш?

Бобі поплив до дельфінок, закрутився біля них, подаючи скрипучі звуки.

О, якби міг Бобі або інший дельфін розказати, що тут сталося!

Радж підвівся. На душі було важко: дельфіненят усі любили, як рідних дітей.

— Радже, повір, я ні в чому не винен! — Гуга говорив це, і аж губи тремтіли. — Учора я залишав їх живих і здорових, ніяких підозрінь не було.

— Ніхто тебе не звинувачує, заспокойся.

— Ага! Ти не знаєш Судзіра! Він тепер з'їсть мене… Він же починав з маленькими якийсь номер готувати.

— Увечері всі добре їли?

— По-різному, як завжди. Хто більше брав участь у виставах, той нахапався за цілий день. Решту догодовував. Джейн, здається мало їла. Усе плавала тихенько, не пірнала… Але я подумав, що і їй перепало, не голодна.

— Судзір був увечері? Проводив репетицію?

— Ні.

— До Крафта ти не бігав? Треба швидше йому доповісти.

— Не було ще його.

Була восьма година ранку. О пів на дев'яту приходить містер Крафт, а о пів на десяту — Судзір. Робочий день у Гуги починається о восьмій годині, бо йому треба і рибу готувати — Судзір дельфінам не кидає по цілій, коли заохочує після виконання номера. У решти працівників початок роботи о дев'ятій.

Об одинадцятій починається перша вистава, о чотирнадцятій — друга. У середу, суботу й неділю — по три вистави, остання — о шістнадцятій. Після кожної вистави Судзір розігрує «лотерею», вручає деяким глядачам пластмасових дельфінчиків, приклеєних до ящичків-підставок. У ті дні, коли немає третьої вистави, Судзір займає ці години на репетиції та інші заняття з дельфінами.

Стояли з Гугою на місточку, кожний думав про своє. Під ним кілька разів проплив, могутньо працюючи хвостом, Дік.

— Гуга-а! — почулося із затоки. Приплив на відремонтованому ялику, привіз рибу з порту завідувач господарства Абрахамс.

Гуга зірвався з місця, побіг туди.

— Скажи йому про Джейн! — крикнув навздогін Радж. — Треба ж скоріше виловлювати, а то й так дельфіни хвилюються.

А самому спало на думку чортзна-що. Може, Джейн отруїли? Почали з Джейн — як попередження, а потім і до решти доберуться. Може, доклали рук ті з «WW» чи «WV»? Але ж випадок з гарпуном був понад місяць тому, якби і захотіли налякати ще раз, то зробили б відразу, не зволікали б стільки. І з сьогоднішнім обстрілом теж не зв'яжеш. Обстріл був хоч на кілька годин, але пізніше, ніж почалось усе з Джейн. Сторож говорив, що цілу ніч дельфіни непокоїлися. А Гуга помітив, що Джейн була наче сама не своя ще звечора.

У дельфінарії тільки афаліни, інших представників сімейства дельфінів не тримали. Малі дельфіненята були по сімдесят-вісімдесят кілограмів, самки — по сто сімдесят-двісті. Дік — усі триста. Раджеві самому нема чого й лізти в басейн, не справишся з ними. Випадків нападу на людину не було. Але хто гарантуватиме, що такого не може бути?

Пішов до себе в комору роздягтися, щоб бути готовим. Протягом цього часу підійшли містер Крафт і сторож Малу, потім Абрахамс. Малу навмисне, мабуть, чекав Крафта у сторожці, щоб першим повідомити про таку подію, ніби поспішав виправдатись.

Радж вийшов до них, почувши ойкання і стогін Крафта. Усі стояли на березі басейну біля вишки, дивилися на дельфінів, і ніхто поки що не пропонував, що робити.

— П'ятсот доларів! П'ятсот доларів з кишені фіть! — трагічним голосом шепотів Крафт.

— Добре, що не Єва чи Дора… Або Дік… Не п'ятьма сотнями пахло б, — говорив Малу те, що знали всі.

— О, тоді б одразу дві тисячі викреслюй! Та де там дві?! Дельфіни ж навчені вже, не сирець. Спробуй десь дістати таких! — бідкався Крафт.

— А тому проспіваємо: «Богові слава!» За те що ще не найгірше обрушив на голову, — набожно зауважив Абрахамс. Щовечора він ходить молитися в якусь молитовню, навіть вважають його там правою рукою проскурника. — Піду хіба що сітку візьму.

Радж як стояв, одразу шубовснув у воду. Думав, відбере Джейн у дельфінок, прибуксує ближче до берега, щоб легше було підчепити сіткою. Але почалося несподіване: тільки Єва, мати, зосталася біля Джейн, всі інші дельфінки збуджено закружляли навколо Раджа, довше залишаючись з того боку, де була Джейн і куди плив Радж. Як торпеда примчав з північного кутка Дік, самки шанобливо розступилися перед ним, щоб не перешкоджати маневру. Могутньо розвернувшись, аж здибилися хвилі, захлюпали в береги, Дік загрозливо, але з меншою швидкістю кинувся на Раджа. Рострум тримав під водою так, ніби приготувався для тарана. Радж уповільнив рух, звернув убік… Хіба знаєш, що в Діковій голові? Дельфіни ударами рострумів по зябрах убивають могутніх багатометрових акул — океанських тигрів. Дік плеснув хвостом коло обличчя Раджа, водою аж забило дух, і повернув назад. Радж закашлявся, відплив ще далі.

— Де Гуга? Хай би він рибою поманив їх у рукав… Гуга! — закричав містер Крафт.

— Узяти якусь добру бамбучину, повідганяти їх — і все, — порадив сторож.

— Ти не Малу, а малий, — усе ще кашляючи, сказав іншу з води Радж. — Не можна з дельфінами грубо, це народ гордий.

Та коли прибіг Гуга, то Крафт наказав йому принести бамбучину і рибу.

— Судзір мене битиме. Він не дозволяє годувати дельфінів перед виставою, — потоптався на місці Гуга, зчищаючи з рук риб'ячу луску.

— Скажеш: я наказав. Я, чув?! Джеральд Крафт. А не якийсь там Судзір! — з показним гнівом промовив містер Джері.

Гугу ніби вітром здуло.

2

— Радже, до Крафта! — покликав Абрахамс.

Радж зрозумів, що містер Джері провадить якесь своє слідство і що перед цим була вже мало не сварка. У куточку стояв заплаканий Гуга. У Крафта й Судзіра розчервоніло-збуджені обличчя. Хлопець торкався за свіжий синець під оком. У другому кутку кабінету був Малу.

— Я не винен, містере Крафт, не винен! — схлипував хлопець. — Не звільняйте мене! Риба була не гнила, хай Абрахамс скаже… Та й не їдять дельфіни протухлу!.. Не могла Джейн отруїтися рибою!

— Радже, ти сідай поки що, — показав йому Крафт на стільця, але Радж сідати не хотів, усі стояли. — А вам, містере Судзір, дозвольте оголосити догану. Розпускати руки — дикунство, пробачте… Ви могли йому брейк… зламати, значить, щелепу, — а далі Крафт ще більш пом'якшив тон: — Це просто непристойно. Якщо вам хочеться нарікати на роботу Гуги, ви скажіть мені. Тільки я маю право карати, я господар тут, а не ви!

Радж дивився на Судзіра. У дресирувальника було чорняве, аж синє, худе обличчя. На щоках провалини, рот саркастично й зневажливо усміхається — одним кутком.

— Гуго, він тебе ударив? За що? — запитав Радж, поглядаючи то на хлопця, то на Судзіра.

Гуга прикусив губу, відвернувся до вікна. Воно сиділо глибоко, ніби в ніші, а стіни кабінету тут, у піддашку, нависали всередину.

— Як завжди — ні за що, — відповів за нього Радж. — То чому ти не впявся йому нігтями в пику, якщо не подолаєш у бійці? Чому дозволяєш так себе кривдити? Ти ж уже дорослий… Та врешті-решт і містеру Крафту можна поскаржитись.

Радж підійшов до хлопця, тернув йому долонями під очима. І зрозумів, що не треба було цього робити. Від такого співчуття Гуга ще більше засмутився.

— Не плач. Більше він тебе не зачепить. А якщо зачепить, то матиме справу зі мною. Це я при всіх кажу.

Судзір скривився ще зарозуміліше. Обернувся йти, але кинув через плече, ніби всім робив велику ласку:

— Я відміняю ранкову виставу.

— Як відміняю?! — Крафт аж скипів. — Як відміняю, коли вже квитки продають?!

— А ви гарантуєте, що все пройде добре, не зірветься? Що дельфіни слухатимуться? — Голос Судзіра був крижаний аж до сухості. — Мені здається, містере Крафт, у ваших же інтересах відмінити одну виставу, ніж… Бо коли щось станеться, то на весь Рай піде розголос: «У дельфінарії нема на що дивитися, сама халтура. Не йдіть, тільки гроші викинете!» Полічіть, які можуть бути у вас втрати, ви людина освічена… — І грюкнув за собою дверима так, що затряслась уся будівля.

— Навіжений… Чи бачите? Він же мед! — похитав головою Крафт і пішов за стіл у своє крісло. Розстебнув більше комір білої сорочки, глянув на великі крила вентилятора, що ледь ворушилися під стелею і не давали ніякого вітру. Видно було, що Крафтові у печінках сидить Судзір, але нічого не вдієш. Не подобається ніс, але ж не поміняєшся ним з іншою людиною.

— Малу… Ти можеш іти. Скажеш по дорозі касирці, хай повісить об'яву: «Вистава об 11.00 не відбудеться через технічні причини. Адміністрація просить пробачення. Продані квитки дійсні на 14.00». І хай продає тільки зі штампом «14.00». І ти, Гуго, іди займайся спокійно своєю справою… Та вмийся, а то мене нудить на тебе дивитися. П'ятнадцять років, а ти все ще такий маленький…

Голос у Крафта був стомлений, але Ради; у не здавалося, як у ті рази під час розмов, що Крафт не тільки трохи неправильно будує фрази, але ще й розігрує роль бідолашного і обманутого всіма простачка..

— Друже Абрахамсе… Тобі таке завдання. Привезеш лікаря з приватної клініки Ентоні Рестона. Патологоанатома. Ріже тих, хто помер. Хай подивиться нашу Джейн… — Містер Джері говорив тихо, ніби на похоронах, і Радж ще раз подивувався: не схожий чоловік на самого себе.

Коли і за Абрахамсом зачинилися двері, Крафт сказав Раджу:

— Що ти думаєш про все це? Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Здогадуюсь. Я вже думав… Здається, що — ні. Розумієте? Ніякого відношення до загибелі Джейн «тріада чайна» не має.

— І я такої думки. З їхньою жорстокістю і швидкістю на розправу — і така делікатна помста. Але на всякий випадок хай подивиться лікар. Цікаво, що він скаже…

«Говорити йому чи ні про нічний обстріл?» — подумав Радж перед тим, як іти. І сам собі похитав головою: не скаже. Невідомо, що захоче зробити Крафт. Може, просто надумає звільнити, щоб позбавитися від небезпечного працівника, який уже вдруге потрапляє в таку ситуацію.

Розділ сьомий

1

Янга обмацали, обшукали, штовхнули в машину. Затиснутий між двома дорослими, Янг не бачив, якими вулицями машина мчить, куди повертає. Їхали довгенько — тільки це й відчув. І ще дивувався: чому отого чоловіка з баулом не посадили з ним — машина ж була велика, фургон на сім місць.

У поліцейській дільниці Янга увіпхнули у велику кімнату, з грюкотом зачинили двері.

Передусім відчув гострий сморід. Кімната була дивною, віконце одне, під самісінькою стелею, з ґратами. На стелі ледь блищить лампочка у дротяній сітці. Світла вона дає мало. На підлозі майже темно. Хотів прихилитися до стіни — відсмикнув плече: настільки боляче кольнуло. Стіни були поштукатурені так, що густо стирчали соски-шипи, ніби луска акули. Пофарбовані вони були брудно-синьою фарбою і поглинали все світло, яке падало на них. Коли очі трохи призвичаїлися, Янг розгледів, що немає в кімнаті ні лавок, ні табуреток, у кутках під віконцем лежать якісь волоцюги у лахмітті. Один з них трохи підняв кудлату голову і знову опустив, підклавши під вухо лікоть.

Янг боявся підходити до них, сів навпочіпки біля дверей. Добре сісти гидував — такою брудною, із якимись висохлими патьоками і плювками була цементна підлога.

Терпів отак майже годину. В голові спалахували уривки думок: «Ускочив… До в'язниці кинули… А що ж тепер буде? А як же Радж? Він же нічого не знає, де я, що зі мною… А Пуол — гад… Гад з гадів! Останні гроші видурив, та ще й поліції підсунув…»

Потім заскреготав ключ у дверях, всунувся до половини тулуба поліцейський, поглянув на всі боки. «Тебе!» — смикнув за плече.

Привів до якоїсь кімнати чи кабінету. Біля вікна за столом хтось сидів. Янг не встиг роздивитися, як поліцейський козирнув і боком, наче краб, вийшов.

Янг знову подивився за стіл. Так це ж сидить той офіцер-поліцейський, що виліз на вулиці з машини, подзенькуючи наручниками. Високий, з красивими рисами обличчя, з великими горбатим носом. Сьогодні він у цивільному і без головного убору. Дивився офіцер на Янга і по-батьківському усміхався. Янг не піддався на цю підлесливу посмішку, відвів очі.

Праворуч від входу був ще один стіл, набагато довший, і сиділи за ним двоє: один — той піжон з вусиками, що йшов вулицею за Янгом і крутив блискучою палицею, другий — дебелий і огрядний, наче перегодований, європеєць, у сірувато-блакитному мундирі. Коло нього на столі лежав кашкет з написом на околичці «Interpol». А ліворуч, біля глухої стіни, сидів за маленьким столом коло машинки ще один поліцейський.

— Як тебе звати, хлопче? — ласкаво звернувся офіцер і навіть усміхнувся.

— Янг. Янг Сінх.

— Дуже приємно. Класичне ім'я для хінді. Краще і не придумаєш. Скажи, будь ласка, ти читати-писати вмієш?

— Умію.

— У-о-о?! — здивувався офіцер. — Молодець. Тоді бери ручку і розпишися ось на цьому папері.

— Як це? — підійшов Янг до стола начальника-офіцера.

— Ну — напиши своє ім'я і прізвище. Цим самим ти даси клятву, що будеш говорити тільки правду, чистісіньку правду. Коли збрешеш, посадимо до в'язниці.

Янг повільно надряпав своє ім'я і прізвище. Рука тремтіла, авторучка не слухалась. Написав і відступив далі від стола. Надто вже солодким і клейким був погляд офіцера, що й не відліпитися.

— То, кажеш, як тебе звати? — ще раз перепитав офіцер. — У мене син такого віку, як ти. До речі, він ніколи не бреше.

— Янг Сінх. Дванадцять років скоро.

«Трет-те-те-те» — застукав по машинці той, що сидів ліворуч, за малим столиком.

— Де ти живеш?

— Ніде.

— Як це ніде? Не в повітрі ж ти висиш.

І весь час, поки тривала розмова з офіцером, скрекотала машинка. Янг розказував про Біргус і про те, як виперли їх звідти американці (під час цих слів усі, хто був присутній у кімнаті, переглянулися між собою і навіть покректали, покрутилися). Як завезли їх на Гірський, як потрапили потім на Головний на храмове свято, як помер батько, як відцуралися Янга земляки„.

— То, кажеш, мати померла і батько помер? Ай-яй-яй, бідолашний хлопчик…

— Мати не померла, її деревом убило, — уточнив Янг.

— Ай-яй-яй… — ніби не чув офіцер, відчинив шухляду стола, перегорнув папери і знайшов там цукерку. — Візьми, будь ласка. Візьми, не бійся! І більше нікого в тебе з близьких родичів немає?

— Є брат Радж. Він на Раї працює в дельфінарії.

Поліцейський ліворуч і це вистукав на машинці. А ті двоє, що сиділи праворуч за довгим столом, навіть і бровою не повели — ніби зробили їх з каменю. Доля Янга їх аніскільки не зворушила.

— Давно ти знаєш того чоловіка?

Янг, не зрозумівши, подивився на офіцера.

— … того, з ким тебе разом арештували?

— Я його зовсім не знаю.

— Ти хочеш сказати, що вперше підійшов до нього?

— Ага.

— Що ти мав йому сказати?

— Що в готелі «Санта-Клара» місць немає. Що йому треба в «Гонконг», апартамент сорок перший… Але я все не встиг йому сказати, він почав кричати на мене.

Офіцер швиденько сунув руку під стіл. Одразу ж за спиною Янга скрипнули двері, хтось заглянув.

— Засідку в номер сорок перший «Гонконга». Усіх впускати, нікого не випускати!

— Стоп, стоп! — могутнім басом сказав той, коло якого лежав кашкет з написом «Interpol». І далі вже заговорив по-англійському. Офіцер вислухав його і погодився:

— Правильно. Візьміть документи того… Зрозуміло? І зареєструйте спочатку в портьє. Нібито приїхав той, кому було заброньоване місце. А портьє пригрозіть, щоб не проговорився. І самі в засідку!

Двері за спиною Янга тихо скрипнули.

— Продовжимо нашу розмову. То чого, як ти думаєш, той чоловік лаяв тебе? Ти все правильно йому сказав, як тебе вчили?

— Не знаю. Здається, правильно, тільки не все. Але я забув подивитись, у якій руці в нього був баул. Можна було підходити й говорити тільки тоді, коли він буде біля будинку № 15 і візьме баул у ліву руку.

— Зрозуміло. Пароль не міг спрацювати, бо був неточний. Після того як ти йому сказав про «Гонконг», що ти мав далі робити?

— Нічого. Відійти од нього. Мені повинні були за це дати гроші.

— Он як? Хто, цікаво?

— Пуол.

— Це він тебе й підсилав?

— Ага.

— Де живе? Швидко адресу!

— Не знаю.

— Хто він такий?

— Земляк. Він приїхав з Біргусу. Я не думав, що й він уже тут, на Головному… — І Янг розказав, як Пуол перейняв його у порту, як навчив, що сказати тому чоловікові з рожевою косинкою на шиї, пообіцяв за це заплатити, а сам, навпаки, відібрав гроші.

— Ах, негідник!.. І вір після цього землякам… А ти молодчина. Ти все правдиво розказав?

— Ага. — Янг говорив щиро: йому зовсім не хотілося вигороджувати Пуола.

— Останнє запитання. У що вдягнутий Пуол?

— У що? Ну — сорочка біла, штани сірі.

— Дорогий мій! Це не прикмети. Так ходять тисячі людей у Свійттауні. Пригадай, може, є щось на обличчі особливе, на голові, на руках?

— Ні, нічого такого. Черевики нові купив — хвалився. Мозолі мабуть, натер — накульгує.

— Колір черевиків?

— Теж, здається, сірий.

— Та-ак… — розчаровано промовив офіцер. Затарабанив пальцями лівої руки по столу, а праву сховав під стіл. За спиною Янга знову скрипнули двері. — У камеру його! Хоча ні, потримай трохи в приймальні, може, ще буде потрібний.

Янга взяли за плече, вивели у передню кімнату. Поліцейський старанно зачинив подвійні двері до кабінету, але і одні, й другі трохи відхилилися.

— Сідай! — показав Янгові на стільця під стінкою, а сам сів за стіл, удав з себе поважного: дуже, мабуть, хотілося бути схожим на начальника.

У кабінеті розмовляли бурхливо, часом переходили на англійську мову. Янг напружив слух — ах, як погано, що англійська мова така важка, так повільно піддається йому!

— Ми його вели з самого Гонконга! Разом з ним плив і наш агент! З рук у руки, можна сказати, передавали… А ви втрутилися і на фініші все зірвали. Як тепер виявити продовження ланцюга? До кого їхав цей з рожевою косинкою?

— У сорок першому номері засідка.

— Користі з цієї засідки! Туди і випадкові люди можуть завітати, скажімо, покоївка, офіціант… — гуркотів голос того, що сидів біля кашкета «Interpol». — Телефон у цьому сорок першому є?

У кабінеті трохи помовчали, мабуть, чи сам офіцер, чи той поліцейський, що сидів за машинкою, дивилися в довідник.

— Є, — нарешті пролунав голос офіцера.

— Ну от, перш, ніж зустрітися з «косинкою», йому подзвонять у номер. Чи є він… А коли є, то чи той це, хто потрібний, і розмова буде з паролем.

— … ми підслухаємо, про що вони розмовляють. Усі номери прослуховуються!

— Ваші там сидітимуть, подзвонить телефон. Піднімати трубку чи ні? Якщо піднімати, то що говорити? Коли почують, що хтось підозрілий зняв, то й говорити не стануть.

— А ми випотрошимо цього, з косинкою. Запевняю, ми зуміємо взяти в нього все, що треба… По-друге, випустимо малого… — далі офіцер перейшов на англійську мову, видно, він володів нею непогано.

— Ви так думаєте? А кому він потрібний, тим більше після того, як провалився? Хлопця використали випадково і одноразово. Міг на його місці бути і не земляк цього… як його… Пуола, а інший хлопець. Пуол підсунув замість себе цього малого тільки тому, що побачив підозрілих осіб… які за «косинкою» стежать.

— З цих підозрілих міг бути і ваш вусатенький молодик.

— Я попрошу! — підвищився третій голос, тонкий.

— Можете не просити! — став твердішим голос офіцера. — Я розумію: ті двоє наших, що розігрували парочку, учинили незграбний маскарад. Але ж і ви, пробачте, не далі відійшли. У всіх дешевих кіно таких сищиків-незграбників показують. Моїх очей у порту було більше, ніж ви думаєте… І ще… Звідки ми, по-вашому, знаємо про цього з рожевою косинкою? Отож-то! Не такі ми простачки, як вам здається.

Виглянув з дверей той поліцейський, що сидів за машинкою.

— У камеру! — махнув на Янга і знову зник.

— Вставай! Прилип… — встав той із-за стола.

«Усе-таки до в'язниці?! А я ж геть усе правдиво розказав!» — ноги Янга не хотіли слухатися.

У коридорі зустрілися двоє вартових, вели на допит чоловіка з рожевою косинкою на шиї. Один вартовий був скований з арештованим спільним наручником.

2

Коли на чоловіка з рожевою косинкою і Янга спрямували з усіх боків зброю, Пуол завмер на місці. За кроків двадцять попереду бачив двері під'їзду зі східцями. Поки йшов до них, ледь стримувався, щоб не кинутись бігом. Устиг ще побачити, як на «косинку» надівали наручники. Шмигнув у під'їзд, пробіг будинок наскрізь повз сходи, смикнув за двері, що вели у двір. Вони не піддалися. Тоді він штовхнув їх з усієї сили — ні з місця. Закалатало серце, у голову вдарив жар… «От і попався… Сам ускочив у пастку!» Кинувся назад, за три стрибки подолав проліт сходів. На першій площадці було зовсім невелике і вузьке, як бійниця, віконце. Розбивати, виламувати не став — однаково не пролізе. Інстинкт самозахисту погнав його східцями вище. Пригадалося з кіно, що встиг подивитися на Головному, як отак рятувалися від погоні «агент №…». З останньої площадки до квадратного люка в стелі прямовисно стояла драбина. Опинився нагорі швидко, як кіт, штовхнув у щит люка руками і головою… Піддався!

Біг у напівтемряві під низько навислою покрівлею, ледь не стукався головою об крокви. Зі страшенним лопотінням злітали голуби, липла до обличчя павутина. Біг на світло, що струменіло з боків, з лівого і правого схилів покрівлі, де в нішах були віконця. «Це — на вулицю, а це — у двір…» — зорієнтувався, пірнув у праве, раму вирвав одразу.

Біг дахом, гуркотів бляхою, ковзаючись, перескакував на черепичні й шиферні покрівлі, а кінця будинкам, кінця вулиці, здавалось, не буде ніколи. Уже видно було мачти теплоходів у порту (біг не вперед, а назад), нарешті побачив крізь віконце мотузки з білизною.

Коли лазять вішати білизну, значить, мусить бути хід на сходи, вниз.

Перед тим як вискочити у двір, обтрусив трохи з себе пил, голубиний послід, обібрав павутину. Двором перейшов на сусідню вулицю і пішов уже поволі в той бік, куди йому було треба.

«От так я! Молодчина…» — Пуол був задоволений собою. Чим не супермен з кіно? Подобалося йому таке життя, з риском і небезпекою. Ішов додому, насвистуючи на обидва боки, і назад не оглядався.

А того не знав, що на кожного розумного знаходиться ще розумніший.

Чим ближче підходив до своєї конспіративної квартири, тим більше відчував, як цей піднесений настрій і самовдоволення виходять з нього, ніби повітря з проколотої шини. Ще й ще раз перебрав у думках, що говорив Янгу, що той міг розказати поліції. «А він розкаже, усе розкаже, навіть не сумнівайся!.. Злість у нього на мене… Про готель «Гонконг» скаже, про апартамент сорок один». Пуол відчував, що ця адреса — найважливіше, що було довірено йому особисто. Йому, а не Янгу, якомусь хлопчиську. «А я передовірив таємницю, віддав її в руки поліції… — Пуола почав проймати то жар, то холод. — Краще, аби я сам попався… Називається, врятувався… Від кого? Від поліції — так, а від Чжана? Якби сам попався, то я їм нічого б не сказав. Викрутився б або сказав, що випадково опинився біля того чоловіка з рожевою косинкою. Хіба мало хто ходить вулицею? У центрі люди як мурашки метушаться. Так будь-кого можна схопити, до будь-кого причепитися… Але я і не підійшов би до нього, хіба я дурний, очей у мене немає? Незнайомець же не взяв баул у ліву руку!.. А може, був ще один чоловік з рожевою косинкою?! — Пуол аж зупинився від цієї думки, йому знову стало жарко. — Може, я не помітив іншого, переплутав?»

Гарячково перебрав у думках те, що було в порту. Усе, здається, йшло як слід. Вештався серед гендлярів-лоточників, навіть прицінювався, видавав себе за примхливого покупця. Один дорослий китаєць-лоточник мало не нахрапом ліз, тикав під ніс намисто — «Коралі для вашої кралі! Чорний корал! Чорний корал!» Не витримав, аж зашипів, щоб не чіплявся. А той, з рожевою косинкою, теж побродив трохи по крикливому базарчику. І просто випадково впало Пуолу в очі, що надто вже однаково виходить і в цього, з баулом, і в того вусатенького піжона з блискучою палицею. Стане один, щоб подивитися на якийсь товар, прицінитися, навіть у руки взяти, а біля сусіднього гендляра або через одного — зупиниться й піжон, теж нібито щось розоглядає, крутить у руках, а сам так і стежить за «косинкою».

«Діло нечисте… Стежать… А мене ж попереджали, щоб дивився пильно…» — згадав він тоді. То хіба міг після цього сам лізти на рожен?

Треба вже повертати у провулок, що веде до лабіринту будинків того двору, де його квартира. Оглянувся… Здається, нічого підозрілого, йдуть люди, як ішли, — кому куди треба. Ніхто не витріщає очей на нього.

Кімната зустріла затхло-нудотними запахами, ніби десь гнила копра. Постояв біля трюмо, вдивився в своє обличчя… На ньому тривога і розгубленість… Унизу на столику безліч всіляких флакончиків, тюбиків, баночок з кремами, духами, мазями. Хотілося змахнути їх, щоб аж осколки задзвеніли… Подивився на ліжко з балдахіном. До високих спинок був причеплений шнурок, на якому пересувалася завіса з матерії з грубими плямами-візерунками. Не кімната для чоловіка, а дамський будуар. Чи не для любовних зустрічей використовував Чжан цю квартиру? Смикнув від злості завісу вбік, аж порвався шнурок, і впав на постіль одягнутий.

Треба зосередитись, треба продумати, що після всього цього може статися? Що загрожує йому особисто?

І що більше лежав, то більше холонуло під серцем. Як подивиться на все, що сталося, Чжан? У нього ж довгі руки, багато помічників, багато очей… А може, все-таки пощастить утекти? Свійттаун великий, острів і архіпелаг ще більші — дідька знайдуть. Добре, що є в кишені долари — «аванс», який треба ще відробити. Так сказав посильний, коли передавав разом з грошима перше завдання. Завдання, яке він не виконав!

Не витримав, підхопився. Під три чорти страждання і роздуми! У нього ж є п'ятдесят доларів, навіть більше, коли врахувати і Янгові. З ними можна непогано провести вечір або ніч. Ніхто йому не вкаже, як коротати вільний час, як витрачати гроші. Він сам, собі голова! І він знає, де та Рекріейшн-стріт, вулиця забав і втіх.

У якихось шиночках просто біля стійки, не сідаючи, не закушуючи, пив джин, пив американське віскі з содовою. Чаркувався з якимсь підозрілим забрезклим гулякою, частував його. І, мабуть, той гуляка завів його у якесь підвальне приміщення. З нього взяли останні сорок доларів, замість них дали сигарету. Одну-однісіньку за сорок доларів!

— Не жалій грошей, не вони нас наживали, а ми їх… Викуриш — потрапиш у нірвану… Звідаєш щастя й насолоду, які тільки можуть приснитися… — нашіптував той горілчаний брат.

І Пуол не жалів, йому вже було море по коліна. Узявшись попідруки, зійшли ще на кілька східців нижче, відхилили темну заяложену руками завісу. У ніс ударило кислятиною і їдким димом. Потрапили в довгий зал із низькою стелею і запліснявілими розмазаними кутками. Вздовж стін не дуже густо лежали циновки, деякі з плямами і пропалинами. Майже на кожній сиділи, хитаючись, заплющивши очі, напівроздягнуті люди, деякі дряпали, роздирали себе нігтями, ніби хотіли і шкіру здерти. Дехто лежав то скорчившись, то розкинувши руки й ноги у найнеймовірніших позах. Обличчя перекривлені в ідіотських гримасах-усмішках.

— От… От якраз вільні підстилки… Сідаймо, покуримо… — горілчаний брат посадив Пуола обережно, як дитину, дав припалити і сам припалив.

Пуол ще і звичайних сигарет не призвичаївся курити. Купив, щоправда, одну пачку, чмокав для форсу і солідності, хоч ставало нудно і наморочилася голова. А тут з жадібністю чмокав і чмокав, поки й знепритомнів.

А може, це не була втрата свідомості? Якісь сни-галюцинації, марення. Він ніби плавав у рожевому тумані, не відчуваючи свого тіла. Здавалося, що кожна клітинка організму розчинилася у млосній насолоді. Він ніби стежив збоку за своїм тілом, а воно розпадалося на частини, і кожна частина виростала до жахливих розмірів і лопалась, як ракети феєрверка в день коронації султана. Потім здалося, що це горять-спалахують асигнації — долари, франки, фунти стерлінгів, динари. Пекучі іскри падають на голову Пуола і знову вибухають. Якісь вибухи звучать праворуч і ліворуч, від них аж голова метляється, ледь не зривається з плечей. Хтось б'є, не жаліючи — по одній щоці, по другій, аж коле в мозку, здається, розривається на частини голова.

Блимнув очима, важко приходячи до пам'яті. Але ще нічого не розумів, і той чоловік, що стояв, зігнувшись, над ним, ввижався примарною, розпливчастою плямою. «Де я? Що зі мною?» — здається, пробурмотів, зібравши сили, але Пуола схопили за грудки, смикнули так, що трохи не одірвалася голова. Його посадили, знов ударили по щоках, і дзвони в голові загули нестерпно, попливли кольорові круги перед очима.

Ах, краще було б не приходити до пам'яті… Той незнайомий не бив більше, а в голові все одно бухало молотом, кололо в потилиці і в скронях, очі наче вилазили з орбіт, у шлунок нібито свинець залили, язик розпух, ледве повертався у смердючій рідині-слині. Обняв обома руками голову. Страшенна млявість і біль охопили все тіло…

Об зуби стукнув якийсь посуд… Відчув запах води і схопив бляшанку, пив теплу, залізисту на смак воду, хотілося пити нескінченно, поки не лопне. У голові трохи прояснилося… А очі ще бачили, як крізь москітну сітку, і Пуол не впізнавав того чоловіка, що термосив його, а тепер поїв водою, хоч і здавалося знайомим його обличчя.

Бляшанку відібрали, брязнули під ноги, Пуола підняли під лікті. З підвалу вивели силоміць, і під стіною на тротуарі він страшенно, до жовтої немочі блював. Коли трохи відпустило і зміг розігнутися, ноги аж підкошувалися від слабості.

Вели його довго, плутано. Час від часу проводир струшував його за барки, щоб очунював скоріше. Потім зав'язали очі і знову вели. Зрозумів: до Чжана, на розправу… Звідкілясь узялося ще трохи сили, зірвав з очей пов'язку і кинувся тікати.

Догнали, сіконули ребром долоні по шиї, і Пуол упав непритомний. Коли прийшов до пам'яті, його знову струсонули, відібрали великого складаного ножа, зав'язали очі.

Перед Чжаном Пуола кинули, наче мішок лахміття або якоїсь дохлятини. Лежав, і не хотілося вставати. Освітлення в кімнаті було слабке, горів тільки в кутку червоний нічник, і Пуол подумав, що це добре, не бачитимуть, яке в нього змучене обличчя. Почув загрозливо-розтягнуте:

— Ну-у-у?

І тоді підхопився на коліна, поповз до покладеної на крісло, у рожевих бинтах Чжанової ноги.

— Я ні в чому не винен… Я хотів як краще!

Чжан штовхнув милицею, її гумовим набалдашником, Пуола в плече — «Сиди там!». А той, що невідступно стояв за його спиною, смикнув назад за друге плече.

— Розказуй… — Голос у Чжана був такий, що сподіватися на милість було даремно.

Розказував, збивався, знову починав спочатку, не забув похвалити себе за хитрість: розкусив поліцейських агентів! І отак обдурив!

— Так, це все чудово… Чоловік дійшов куди треба… Тільки не той, що з рожевою косинкою.

Пуол почув це, і йому знову стало погано аж до нудоти.

— Чудо-о-во, що ти проявив винахідливість та обачність. І чудово, що послали тебе пустити сищиків по фальшивому сліду. А для справжньої справи ти не підходиш: довірив сторонній людині пароль, довірив секрети. Уяви, чим могло б усе закінчитися, якби і справді йшло так, як розігралося? Ти начебто урятував себе для подальшого діла, а по суті — продав це діло, тремтячи за свою шкуру. Що заслуговує така людина?

– Смерть! — коротко кинув із-за спини Пуола той чоловік, який привів його сюди і зараз стояв як охоронець.

Пуол з жахом оглянувся на нього. Цього разу його обличчя здалося ще більше знайомим. І голос знайомий! Десь зустрічалася ця людина на дорозі. Але де?

— Передоручивши свою справу першому стрічному, ти почав виробляти фокуси, чогось лазив на покрівлі, на горища, бігав по сходах… — як обвинувач, що виносить присуд, карбував Чжан.

— Я замітав сліди… Можливо, могли і за мною стежити.

— Стежили. Ти привів «хвіст» до самої квартири, розкрив явку.

— Не може цього бути! — затремтів Пуол усім тілом, з очей сипонули сльози. — Дайте… води!

Охоронець підійшов до вікна, налив там склянку води, подав. Пуол жадібно її випив — текло по бороді, по шиї. Поставив склянку на столик.

— Так воно і є, — сказав охоронець. — Я стежив і за тобою і за тим, хто стежить за тобою від самого порту.

— Не може цього бути! Не може бути. Я оглядався!..

— Може. «Коралі для вашої кралі! Чорний корал!» Пам'ятаєш?

Пуол заридав.

— Що заслуговує людина, яка приводить «хвіст», провалює конспіративну квартиру? — карбував Чжан.

— Від такої людини позбавляються, — відгукнувся з-за плечей китаєць-лоточник.

— Ти й себе особисто викрив, там уже знають твої прикмети.

— Вони мене не можуть знати! — Пуол аж вискнув.

— Янг знає, твій земляк, а ти віддав його поліції. Він і викладе їм усе. Так от, ти для нас уже не тільки непотрібний, а навіть шкідливий. Від таких людей позбавляються.

— Їх убивають, — уточнив лоточник.

— Для нас це легко зробити — як плюнути й розтерти. — При цих словах Чжана лоточник ухопив Пуола п'ятірнею за чуба, смикнув назад, від чого шия випнулася. Китаєць підніс ножа, полоскотав горло гострим лезом.

Пуол завив німим криком…

Він уже відчував себе наполовину мертвим. Його можна було і не вбивати, просто викинути під паркан, то й здох би там. Навіть довго плакати-скиглити було несила.

— Так де, кажеш, ти його знайшов? — спитав Чжан лоточника.

— На Рекріейшн-стріт, у підвалі, з наркоманами. Надумав сховатися від нас.

— Запам'ятай, молодий чоловіче, як перший заповіт. Винуваті перед «Білою змією» ніде не сховаються і завжди зазнають кари. Ми не з тих, що прощають… Іч ти, у підвали допер… Широко ступаєш, кузько, дивись — штани лопнуть! Наркотиками краще гендлювати, ніж споживати їх.

— Кги-кгикм… — попереджувально кашлянув лоточник.

— Так от, Пуоле. Дарунок за дарунок… Ти врятував мене, тепер я рятую тебе. І квити. Надалі тебе вже ніщо не врятує і ніхто. Будда прощає до трьох разів. А ми не боги, ми не прощаємо жодного разу. Почнемо знову, з нуля… Поклади ключі на столик! Про ту квартиру забудь — вона випарувалась, висохла. Живи де хочеш. Часом заходь у «Тридакну» обідати, займай столик у правому кутку. Коли ти будеш потрібний, там тебе знайдуть… І можеш заслужити нашу довіру, коли ви конаєш одну невеличку справу. У туфлі виткнувся цвях, він заважає нормально ступати, ходити. У таких випадках що роблять з цвяхом?

— Виривають… Забивають… — пробурмотів Пуол, нічого не розуміючи.

— Краще друге. Ну, а тепер поясни йому, що до чого… — Чжан сказав це і стомлено відкинувся на подушки.

Лоточник вийшов з кімнати в коридор і відразу ж вернувся. Розстелив на столику білу теніску, вона теж здалася блідо-рожевою при світлі нічника. Майже на всі груди теніски була відбита емблема дельфінарію: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь обруч стрибає синій дельфін. Така теніска, як у Раджа!

Лоточник відвернув подолок теніски і трохи кривим пальцем ткнув у дві вишиті на рубці сині літери: «R. S.»

— Термін — п'ять днів.

— Три, — поправив Чжан.

3

Янга покликали на допит вдруге. І, мабуть, трохи раніше, ніж треба, упхнули його в кабінет до офіцера. Бо коло дверей струнко стояли двоє поліцейських, і аби що-небудь бачити, він відступив у бік довгого стола, за яким був тільки один чоловік — той, що з кашкетом «Interpol». А перед столом офіцера, закинувши ногу на ногу, сидів чоловік у рожевій косинці.

— Так що, — виявляється, зайнятий номер сорок перший? — запитав офіцер поліцейських біля дверей.

— Так точно! — пристукнув той, що ліворуч, каблуками. — Цей номер — здвоєний люкс. Там уже три дні засідають представники «Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн», ведуть переговори з представниками нашого «Нейшонол бенк», маючи на меті купити його зі всіма бебехами!

— Ну це тебе не стосується, — відрізав офіцер.

— Так точно! — виструнчився поліцейський.

— Документи містера… містера… запнувся офіцер, приляснувши пальцями, і чоловік у косинці ніби зробив спробу встати:

— Говард Хоякава, представник концерну «Міцубісі». Японські мікро- і малолітражки — кращі в світі.

— Давайте паспорт та інші документи Хоякави, — простягнув офіцер над столом руку.

Поліцейський, що стояв праворуч, ступив кілька кроків уперед, дістав із-за пазухи документи і подав йому, відступивши назад, не обертаючись.

— Хоякава-сан, а чим пояснити ваш маскарад? Не будете ж ви стверджувати, що весь цей одяг — ваш? — У голосі офіцера додалося шанобливості.

— Так, мій. З учорашньої ночі. Якщо дозволите, я повторю свої показання.

— Дозволяю. Коротко, — кивнув офіцер, трохи розгублено гортаючи маленьку книжечку, можливо, паспорт.

— Так от. Пізно увечері… Ні, скоріше глибокої ночі, я вже спав… До мене в каюту постукав сусід, людина спортивного вигляду… ось у цьому костюмі… З баулом у руці. Він одразу запропонував мені помінятися одягом, поміняти баул на чемодан-«дипломат». І на додаток до всього — помінятися каютами. Запропонував зробити це не задарма, давав триста доларів. Я прикинув різницю вартості наших костюмів, баула і «дипломата» і погодився за чотириста. Ну а за обмін каютами я запросив ще сто доларів. Але розмова на тому не закінчилася, незнайомий попросив, щоб я в новому вбранні, неодмінно з косинкою на шиї, зав'язаній по-мексіканському, пройшов по Портовій вулиці Свійттауна. А тоді вже йти, куди мені захочеться або куди треба. Я підвищив ціну до шестисот доларів.

— Дешево ви цінуєте своє життя, Хоякава-сан, — стиснув губи офіцер.

— Що це означає? — випростався на стільці і навіть зняв ногу з ноги Хоякава.

— А те… Вас підставляв замість себе член банди «тріада чайна». Якщо врахувати, що на архіпелазі Веселому кілька китайських тріад і всі вони воюють між собою, то… За ваше життя я не дав би навіть порції бетельової жвачки.

Хоякава осів, ніби поменшав на зріст.

— Дякую… Дякую, що мене арештували. Ви не випускайте мене поки що… Я великого гардеробу з собою не брав, відрядження коротке — тільки підписати контракт на продаж автомобілів… Я дам долари, купіть мені пристойний костюм. За послугу будуть комісійні — я не пожалію.

— З цим ми допоможемо. У кімнаті вам дадуть папір, ви опишете одяг, у якому ви їхали до тієї ночі з переодяганням. І опишіть усі можливі прикмети людини, яка так легко дала вам заробити шістсот доларів… — У голосі офіцера навіть прозвучала щира заздрість. — Тільки ще одна маленька формальність, очна ставка… Ви раніше ніколи не бачили цього хлопчика? Янг, підійди сюди ближче.

Янг зайшов наперед поліцейських.

— Його — ні. А схожих на нього — тисячі.

— І ніякого паролю, виходить, ви не знаєте?

— Клянусь чим хочете! Я думав, що він заробити хоче, через це і просить піднести.

— Янг, а ти коли-небудь зустрічав цього містера?

— Ні. Я вже вам казав, як було.

— Усім можна йти. А у вас просимо пробачення… — Офіцер козирнув чоловікові в косинці і подав документи. — Янг залишиться. І покличте, будь ласка, «парочку».

Поки люди виходили і заходили нові, офіцер і той, з «Interpol», іронічно і знущально поглядали один на t одного. І обидва були задоволені: кожен вважав, що втер носа іншому. Представник «Interpol» прокашлявся.

— Та-а-к… Візьми їх голими руками.

— А ви думали, все просто. Приїхав, побачив, переміг… Повірте, ми теж гав не ловимо. Тільки результатів — кіт наплакав.

У цей час зайшли агенти, що грали закохану парочку. — Янг упізнав їх. Офіцер не дав їм довго роздумувати.

— Які прикмети того хлопця, що підмовляв Янга на зустріч з «рожевою косинкою»?

Один агент, той, що грав дівчину, вискалив зуби:

— Він отак ось робить… Ми з вікна бачили… — І якось смішно відставив нижню губу, випнув уперед бороду і повів нею в обидва боки, ніби йому душив тісний комір.

Янг аж засміявся: здорово! Дуже подібно! І як він міг забути про таку прикмету!

— Є така звичка в Пуола? — спитав офіцер.

— Ага… — шморгнув носом Янг. — І він ще трохи заїкається, коли сердиться або розхвилюється… І лівша він.

— Ну от, бачиш. А казав, що в нього немає ніяких особливих прикмет. Треба бути спостережливим: у житті все знадобиться. — І офіцер махнув на нього рукою з таким вивертом, ніби викидав за шкірку. Одразу заклопотано схилився над паперами.

Янга вивели з кабінету, а ще через якусь хвилину він опинився на тротуарі.

Розділ восьмий

1

Абрахамс вернувся з клініки Ентоні Рестона і сказав, що лікар зможе прийти тільки увечері. Чого йому так уже летіти до мертвого, коли в приймальні чекають живі пацієнти? Тим більше що віддала богові душу навіть не людина, а…

Порадившись з Раджем, Абрахамс пішов з лопатою на мис Кіптюра, який трохи прикривав від морських хвиль вхід у затоку і рукав-канал. Там і вирішили поховати Джейн під пальмою, недалеко від естакади, по якій електротельфером до води спускали «Нептуна».

Почав копати могилу Абрахамс, потім прийшов на допомогу і Радж. А поки старий не вилазив з ями, Радж ні дів поруч із кучугурою сирого піску і слухав, як той філософствує.

— От скажи, тварину бог створив. Розумна, мозок навіть великий, кажуть, як у людини. А сказати нічого не може! І рук немає, щоб пальцем на щось або на когось показати. Не можуть дельфіни пристосуватися до нашого життя.

— А ми до їхнього можемо? — кидав репліки Радж. — Теж ні… Ви подивіться, як їм добре у воді, як вони плавають, як усе в них пристосовано до води. Тільки що зябрів немає, дихають, як люди.

Радж ліз у яму, Абрахамс сідав на його місце.

— Це правда. Куди бог на яке місце призначив тебе, там і сиди, не рипайся. І в людей отак… — Абрахамс розтирав коліна — занили від того, що побув у сирій холодній ямі, — і морщився.

— А як же тоді пояснити, що люди борються за кращу долю? Не чекають ласки від господарів-роботодавців, а домагаються від них і зарплати кращої, і кращих умов праці. Страйки влаштовують, коли щось не так.

— Це їх нечистий, злий дух підбиває на непокору.

— От раділи б кровопивці, якби вас почули. Ви всі їхні дії готові заздалегідь виправдати: мовляв, від бога це, терпіть, люди, покірливо, інакше це й проти бога бунт.

— З господарем можна і полюбовно домовитись. Розум, як і пов'язка на стегнах, у кожного свій.

Абрахамса в голові відклалися догми раз і назавжди.

— Абрахамс, Абрахамс… А коли багатій і слухати вас не захоче, одразу поліцію викличе? То, може, оті власники заводів, готелів, капіталісти, всякі мільйонери — і є злі духи? Бо вони ж самі змушують людей страйкувати, не дають людям добре жити, заробляти.

— Терпи — і потрапиш у царство небесне. Бо все від бога.

— Значить, у тому, що є багатії, мільйонери і є безробітні, жебраки, винен бог? Один панує-бенкетує, на нього працюють сотні — так і повинно бути? Один їсть, а інший тільки слинку ковтає?

— Еге, так було і буде. Без волі бога навіть волосинки з голови не впаде.

— От… — скубнув Радж п'ятірнею себе за чуба. — Будь ласка, штук п'ять волосин вирвав. Так це я їх вирвав чи бог?

— Бог підбив тебе на це — вискубнути.

— Бог зробив так, щоб проти нього бунтували?

— Ну, не бог, то злий дух.

— Крім святих книжок, ви що-небудь читаєте? Що на світі діється, знаєте хоч трохи?

— Уся мудрість у святому письмі. У християн — у Біблії, у мусульман — у Корані, в індусів — у книзі Вед. Так навіщо більше що-небудь читати? Зате я радіо слухаю, часом такі цікаві проповіді передають…

— Ну а про соціалістичні країни ви чули? Там немає вже багатіїв-експлуататорів, народ сам собі господар. Бог захотів, щоб так було? Ви ж кажете, що все від бога.

— А-а… Там самі безбожники живуть.

— Не думаю, що самі безбожники. А якби навіть і так, то можна, видно, і без бога багато чого досягти?

— Гм, кхи… Дай краще я покопаю, а ти. посидь у затінку. Напекло тобі голову.

— Не бійтеся за мою голову.

— Думаю, нижче рівня води не треба копати.

— Не треба… Гарне місце вибрали для Джейн — під пальмою… — Радж обіперся руками об краї, відштовхнувся ногами і спритно викинув їх наверх. — Так-от, папо Абрахамс, пояснювати все, і добре, і погане, що робиться на світі, волею бога не можна. Ви ж знаєте, я з Біргуса… Так от: немає вже Біргуса… Точніше, Біргус залишився, але там уже господарюють американці, острів продали їм. Американцям потрібен тільки острів, тільки земля для бази. А люди, що на острові, заважають, їх і викинули, як тухлу рибу.

До них підійшов Гуга. Постояв, позітхав: «Бідна Джейн…», пішов знову.

Докопали могилу, пішли по Джейн, яка лежала під покрівлею в затінку, прикрита рогожкою. Поклали на носилки, перенесли на мис, не відкриваючи.

Увечері прийшов лікар. При розтині були присутні Абрахамс і Крафт, Радж підійшов трохи пізніше, наміть гідрокостюма не знімав після підводної прогулянки. Лікар розтинав, розглядав, відразу ж робив зауваження, дивувався, що у дельфінів усе, як у людей. З'ясувалося, що Джейн померла від великого внутрішнього крововиливу у ділянці шиї. Найімовірніше, що її вдарили тупим предметом. Ніяких прикмет отруєння виявлено не було.

Лікар помив руки, одержав готівкою, підхопив свою сумку і пішов. Час — гроші, а він і так затримався тут.

Абрахамс залишився сам засипати могилу. Крафт і Радж ішли з мису разом, мовчали.

— Кажи свою думку: хто міг ударити? — нарешті обізвався Крафт.

— Гуга не міг, він любить дельфінів. Судзір?.. Важко сказати. Думаю, що ні.

— А самі дельфіни не можуть?

— Ну що ви! Хіба, може, навмисно якось.

— Хоча б ненавмисно.

— Може, підлізла якраз. Дорослі стрибають через бар'єр, крізь кільця. Дік триста кіло важить, уявляєте, який може бути удар? Та ще сконцентрований на рострум.

Кілька днів Радж був у напруженні. Чекав якоїсь каверзи від кожного туриста, особливо від охочих до підводних прогулянок. З крисом не розставався ніколи. Гарпуна зі знаком тріади заховав на полицю за різний непотріб.

Коли трибуни головної арени заповнювалися глядачами, Радж непомітно обмацував поглядом кожного відвідувача, навіть жінок і підлітків. Але робити це перед кожною виставою не вдавалося, вільних хвилин було мало.

Під час деяких вільних вечорів годину-дві займався з Гугою. Дорослий хлопець, а прийшов у дельфінарій, не вміючи ні читати, ні писати. А гроші лічити вмів — до ста… Був від природи кмітливий, хоч і затурканий, всю науку схоплював на льоту. Хвалив його Радж за успіхи, подарував йому навіть кулькову ручку, і Гуга болісно усміхався. Вигляд у Гуги був нездоровий, наче сонний, під очима синіли підкови. Варто було щось раптом гучно сказати, як він увесь здригався. Від різкого несподіваного стуку він мало не втрачав свідомість.

— Не сплю я, Радже, майже зовсім… Уже понад місяць, і кожної ночі все гірше. Лежиш, очі заплющені, а в голові що завгодно роїться, і думки всякі, думки… Замучуся до ранку від думок. Встаєш, а голова наче розпухла, важка — на плечах не втримати, аж на всі боки водить… Годую дельфінів і боюся: от-от пірну в басейн…

— У тебе нервове виснаження. Тобі треба пити на ніч якісь порошки, щоб заснути. — Радж підливав йому в склянку чаю, підсовував ближче цукор та галети і, хоч той відмовлявся, змушував пити і їсти ще.

— Порошки… На порошки гроші потрібні. Усе, що одержую в Крафта, мамі віддаю. Нас шестеро у, матері… Було семеро, але один братик утопився. Може, з рочок йому було.

— Як це… з рочок — і втопився? Він же не ходив купатися у такому віці?

— Де там купатися… Він ще й ходити не вмів, ніжки тоненькі, криві… Ми у джонці живемо біля сьомого сектора, ближче до пристані. Там ціле селище таке на воді, ти ж, мабуть, бачив… Мати залишила малого на двох старших. Три роки одному, а другому — чотири… Ну а сама побігла на пристань риби купити. Уранці не було… Приходить, а малий висить за бортом голівкою у воді… за ніжку прив'язаний… Вивалився… Так ті двоє, значить, сплять, а малий висить за бортом, утопившись… У нас ще двоє між тими трьома і мною, я найстарший.

А тих двох якраз не було: побігли в місто чи на пристань пожебрачити чи перепродати щось. Комерсанти!

— То як ви там, на човні, восьмеро розміщуєтеся? Там же, мабуть, і сидіти тісно, а не тільки лежати.

— Половина човна з піддашком. Батьки з малими внизу, а ми втрьох у гамаках висимо. Не сон, а…

— Ти не ходи кожного разу додому, можеш і тут, зі мною, коли переночувати. Зробимо другі нари.

— Не знаю, Радже, що робити. Ти мені — як брат. Але ж і тобі увесь час надокучати не хочеться. Може, я тобі неприємний, а буду мозолити очі.

— Облиш!

— Я знаю, як це важко, коли не можеш терпіти якусь людину… Я побачу Судзіра, і в мене вже пухирі червоні вискакують на шкірі… Слово честі! Аж трясе й тіпає… Якби десь знайти якусь роботу, я пішов би звідси. Тільки із-за Судзіра пішов би! Хоч тебе мені й шкода… Люблю я тебе.

— Я розпитуватиму то там, то там у місті. Може, щось і трапиться.

— Ти вже закінчуєш оте карате чи тільки почав заняття?

— На середині програми. Ще з місяць ходитиму. А шпігелі вчитися карате можна все життя… Скажи, яку б ти хотів роботу?

— Будь-яку, Радж. Аби самому не здохнути і що-небудь матері давати.

— А батько в тебе є?

— Є. Вантажник у порту. Але в нього така робота — Навперебій. Буває, що й по кілька днів нічого не приносить. У Свійттауні бачив крани у порту?

— Ну?

— Кажуть, тут один такий встановлюватимуть. А коли поставлять, то вже ніякого заробітку не буде… Скажи, а джіу-джицу — це те саме, що й карате?

— Майже.

— Радже, ти не заїдайся з Судзіром. Він дуже небезпечна людина, знає прийоми джіу-джицу. І він м'ясо їсть… Щодня їсть м'ясо — уявляєш? Він дуже сильний, не дивись, що такий худий.

— Про м'ясо звідки знаєш?

— Сам бачив. Уранці перед виставою виймає таку коробочку, як з-під цукерок, пластмасову… А там шматочки сирого м'яса, посолені, з приправами, з часником. Ковть, ковть! Не жуючи… Від нього часником за милю чхне. Я й не знав би, що там, у коробці. Але якось… Він же примушує, щоб і в його «резиденції» я прибирав… — Витирав стіл і зіпхнув ту коробочку. А вона бенц — і розкрилася на підлозі. Дивлюсь — м'ясо… А Судзір почув стукіт коробки, заскочив, пронизав мене очима, як шилами: «Що впало?» Я показав на коробку з м'ясом, а він зітхнув з полегшенням: «А я думав…» — і похапав зі стола дельфінчиків-сувенірів, повкидав у свій «дипломат», замкнув.

— Я чув, що дехто мишенят бере у китайських аптеках, живцем ковтають.

— Бр-р… Радже, а яке м'ясо на смак? Я ще ніколи не куштував.

— Коли-небудь я запрошу тебе в шикарний ресторан. Посидимо, як якісь панки, м'ясо будемо їсти, вино пити…

— Ой, Радже! Розказуй, може, хтось і повірить.

— Повір. Буде таке.

Там, де всі радіальні вулиці міста сходяться, утворився трохи сплющений майдан з фонтаном посередині. Фонтан так собі, нічого особливого, забавні тільки четверо пухкеньких бронзових діток посередині. Одне забралось на дельфіна, ще двоє лізуть, спихаючи вершника, четверте годує дельфіна рибкою. Із сопел, які встановлені скрізь по борту фонтана і утворюють круг, з шипінням вивергається вода. Струмені злітають угору і падають на хлопчиків і дельфіна — з усіх боків падають усередину. Часом напір води зменшується, струмені води не дістають до фігур, і бронзові хлопчики ніби лисіють, обсихаючи, чітко видно на них білі смуги і патьоки солі (вода у фонтані морська), ніби хтось цих безкривдних ангелочків розмалював білилами.

_ Тільки коли найжаркіше — площа стає пустою, а так на ній завжди людно. Люди ходять навколо фонтана. Окремі закохані парочки довго сидять на гранітному бережку, забавляються з водою: то полощуть руки, то затикають котресь сопло, оббризкуючи одне одного. У воді то тут, то там просвічуються монети, за кожну з них, визбируючи пізно вночі, б'ються хлопчаки, а сентиментальні туристи знову й знову кидають. Є там і зілля, в одному місці розпласталося на воді якесь кругле листя, плавають перісті риби-папуги.

Особливо бурхливі людські приливи, коли висипають на вулицю глядачі з кінотеатру, що поблизу, або сунуть потоком на нічне шоу в «Кракен». Чомусь багатьом ще хочеться обійти хоч одне коло на майдані, потовктися в натовпі, заглянути в крамнички з сувенірами або в бари-забігалівки. А ще тут і базарчик, і чорний ринок, на якому відбуваються блискавичні угоди на контрабандні товари. У вируючому натовпі та багатомовному гомоні робиться це непомітно, а для грошей закони не писані. П усякому разі поліцейські, що інколи з'являються тут, не помічають або не хочуть помічати нічого протизаконного.

Коли Радж повертався із занять у містера Ромеша, де брав уроки карате, він теж заходив до фонтана. Від тієї приватної школи карате, яку відкрив Ромеш у одному з підвалів будинку сьомого сектора, до майдану — лише якихось метрів двісті. І Радж сідав на бортик фонтана. Приємно було посидіти, слухаючи лагідний плескіт і шипіння води, відчувати, як утома залишає розвереджені й натруджені суглоби, затихає біль у м'язах. Давав містер Ромеш навантаження максимальне, кімоно щоразу доводилося вивішувати сушити від поту, а то й прати.

Сидів розслаблено, бавився з водою і в думках перебирав Ромешеві повчання. Щоб добре служити своєму народові, треба бути фізично досконалим. Тільки така людина може і за себе постояти, й іншому допомогти, і народові користь принести. Ромеш ледь не молився на фізичну досконалість людини і бачив у карате і порятунок, і зброю в боротьбі за краще майбутнє народу. Смішний і наївний Ромеш: нібито небо можна проткнути кулаком! Та прийомами карате можуть досконало володіти й вороги народу, всякі кровопивці та пригноблювачі.

Одне добре: завдяки гурткові познайомився з кількома порядними хлопцями-вантажниками з порту, електриками з готелів, музикантами з ресторанних оркестрів, офіціантами, матросами з рятувальної служби. Прості, наські люди.

Погляд Раджа ковзає по обличчях. Механічно відзначає, хто місцевий або в усякому разі — з тропіків, а хто приїхав здалеку. У місцевих шкіра темно-руда, часом навіть коричнево-синя, тільки китайці жовті.

Пройшли двоє під ручку, один з них товстун з виблискуючим кийком. Вухо Раджа спіймало:

— Тут таке казино-рояль! Краще, ніж у Монако, — у захопленні змахував кийком товстун.

— А я в рулетку не наважуюсь. Жебраком можна зостатись.

— Хе, у карти теж можна програти.

Коли проходили дівчата, погляд Раджа затримувався на них довше. Прикидав, чи міг би він у якусь з них закохатися чи ні. Йому хотілося вже когось кохати — він такий. Двадцять років уже!.. «А я і уявлення не маю що таке кохання…» — зітхалось йому.

Уже можна було і попити, і він покликав хлопчика візком. Той розвозив у скляному чані, схожому на акваріум, кокосовий сік з дольками апельсинів, мандарині ананасів, шматочками льоду.

— Черпни разок.

Пив, а сам усе придивлявся до людей. І здалася йому одна постать знайомою. Навіть не постать, а хода людини. Віддав швиденько хлопчикові кухлика, кинув п'ятицентовик — і бігом за тим юнаком. Він знав ходу цієї людини з дитинства: рівненько йде — ніби глечика з водою на голові тримає. Він чи не він? Він чи не…

— Амара!

— Радж?! — оглянувся юнак.

Обнялися, утворивши серед людей нерухомий острівець. Посипалися звичайні в таких випадках запитання: «Ну де ти? Що поробляєш? Як тут опинився?» Більше, звичайно, питав Радж, бо в нього самого майже нічого не змінилося.

— Ти як зник з Біргуса, то більше й не знаєш нічого, що там сталося? — У цьому запитанні Амари Радж відчув прихований біль і співчуття. Заперечливо похитав головою, уп'явся очима в очі друга, а серце вже боляче занило. — То мені багато що є розказати… Чого ми тут стоїмо? Давай сюди, у «Летючу рибу», — показав Амара на бар-ресторан, на фронтоні якого стрибали різнобарвні неонові риби з плавниками-віялами. — Мені до роботи ще ціла година, посидимо, посмокчемо коктейлю.

— А де ти працюєш?

— А тут же, у «Летючій рибі». Ночами… Сьогодні четверта ніч буде. Посудником… Я попрошу буфетника, позичить.

— Ні, дорогенький. Платитиму я, готівкою. Ти ще обживайся.

— Ну гаразд, тільки наступного разу — я.

Пішли обнявшись.

Усі місця за столиками були зайняті. Амара організував два місця за службовим столиком, сам і коктейлі приніс із соломинками.

… Радж слухав його розповідь про все, що сталося на острові, і плакав, щосили притискуючи долоні до обличчя, щоб не так виривалися придушені ридання.

— А де… поховали матір? — знайшов нарешті сили спитати.

— Не знаю… Нас, живих, загнали на катери й повезли… А там, на Біргусі, бульдозери все нищили. Скрепери рівнятимуть, екскаватори копатимуть котловани під усякі сховища… Немає місця для могили на Біргусі!

Амара ще розказав, як шукали притулку на Гірському — спочатку в болоті, потім, з Янгом, у горах. І нічого не знайшли, не було місця біргусівцям і там, і всі розбрелися хто куди.

— А батько де? Янг? На Гірському зосталися?

— Коли я від'їжджав сюди, то були на Гірському… Кахи-и… Не хотів тобі ще й це говорити, але скажу. І з твоїм батьком негаразд: у нього розум помутився… Як побачив тоді, що з матір'ю сталося, так і…

Склянка приглушено хруснула в руці Раджа, на столі розтікся напій…

— Пробач, друже… Не про таке я хотів би говорити тобі. Але ж… Я від'їжджав, то батька тримали під замком… Дід Амос і Ганеш опікувалися ним, на самій воді тримали. Пост йому робили, очищення. Я чув, що хотіли, щоб на храмовому святі на Головному ніс каваді з дарами Вішну.

— Так уже ж минуло це свято! Де вони зараз, не знаєш?

— Ні. Нікого з біргусівців потім не бачив… Кров на столі… Порізався?

Радж посмоктав долоню, сплюнув під столик.

— Глибоко? Посидь… Я зараз щось пошукаю, щоб перев'язати. І приберу тут.

Радж уже не чув Амару. Ганяв по рожевій калюжці на столі прозорі осколки. У вухах дзвеніло… То хотілося зірватися з місця і кудись бігти, трощити-ламати все на своєму шляху, то схопитися за крис, пустити його в хід. Але на кого піднімати руку? Проти кого конкретно? Конкретні винуватці були там, на Біргусі. «Бідний Янг, скільки йому довелося пережити за ці дні! Де вони тепер, як житимуть?» — гарячкові думки роїлися в голові.

Коли повернувся Амара і почав забинтовувати йому долоню, Радж попросив і його напитувати роботу для одного доброго хлопця.

2

«Усе… Дременути звідси! Якнайдалі! І більше не попадатись…»

Ніде ні душі, на вулиці майже цілковиті сутінки. Дві-гри лампочки світилися подекуди на стовпах жовтими плямами. Біля них тріпотіли кажани, ловили нічних живих метеликів. Вороже і лякливо чорнів через вулицю якийсь сквер. Там, мабуть, був і ставок. На фоні неба віялові пальми здавалися понатикані шаблями. На Біргусі Янг не знав ніяких нічних страхів, міг іти в ліс у будь-який час ночі. А тут, у найголовнішому місті султанату, на Головному острові, йому було страшно.

Повернув праворуч — там, на його думку, мав бути порт. І в ту ж мить почув зі скверика притишене: «Е-ей!» Через низенький тинок перестрибнула невисока постать, кинулась до Янга через вулицю.

— Хай тобі… Я вже думав, якийсь бандит. — Янг перелякано сплюнув під ноги Абдулі.

— А що в тебе можна забрати? Голий як риба. Зате в мене… На от, їж… Холера, папір розмок… — Абдула дістав із-за пазухи якісь темні грудочки з прилиплими рештками паперової серветки. Один шматочок упав під ноги, і Абдула підняв його, нібито дмухнув для годиться, кинув собі в рот. — Чого дивишся? їж! Це з «Тридакни». Твоя порція чучі. М'ясо, вимочене в соусі, підсмажене на цурках. Смакота!

Янг підставив обидві долоні, потім, помістивши усе на лівій долоні, один шматочок укинув собі в рот. Потекла слина, у животі почало різати. Тільки тепер він відчув страшенний голод. Смачне було м'ясо, пекуче від перцю, трохи кислувате від соусу. Проковтнув, майже не жуючи, один шматочок, другий, і схаменувся: Абдула проводив очима кожний шматок. Далі вже їв так: один шматок кидав у рот собі, другий — Абдулі.

— Ти не ковтай, як акула. Жуй довго-довго, а потім смокчи, як цукерку, і знову жуй, — повчав Абдула. Але вчитися їсти так, як казав Абдула, не було вже на чому, м'ясо закінчилось.

— Ти звечора і сидів у скверику?

— Ну! Я тебе чекав, чекав у «Тридакні», бачу у вікно — пішов ти на Портову. «Що таке?» — думаю. Ми ж домовилися пообідати. Я ще не зустрічав такої людини, яка б від цього відмовилася. Я швиденько проковтнув своє і з твоєї тарілки соус вилизав. Ага… А тут бачу, якісь типи відірвалися од вікна і на вулицю, за тобою. Я твоє м'ясо в папір загорнув і теж вискочив. Пройшов трохи і бачу: тебе цап-царап, геп у машину, фир-р-р… Ну, куди ж, думаю, якщо не в поліцію? І бігом слідом.

— І цілу ніч сидів?! — не переставав дивуватися Янг.

— Я і лежав, не тільки сидів. Задрімав був і злякався: а раптом тебе в цей час випустили?

— А якби мене взагалі не випустили — скільки б ти сидів?

— Цю ніч до кінця і ще день. Я. так вирішив. Я все за вікнами стежив, які світяться, хотів угадати, в якому ти. Прикидав, чи можна залізти, щоб виручити тебе.

— Авжеж, залізеш! Там же грати на- всіх вікнах, а зсередини біля дверей вартовий з пістолетом.

— Он як… А я чекаю і чекаю… Не може такого бути, думаю, щоб дітей довго тримали… безневинних. А ти ж сумирний, як черепаха. На тобі їздити можна! Тебе хто захоче, той і обдурить!

— Не дуже… — сказав Янг і покашляв. Правду каже друг, чистісіньку правду. Не пристосований він до міського життя зовсім.

— Слухай, а куди це ми розігналися? Я живу не в тій стороні! — спохватився Абдула. — Давай от сюди… — звернув на якусь перехресну вулицю. — У мене ж, я тобі казав, тапчан — от який! — ступив три великі кроки. — А завширшки — от! — розвів руки.

Житло Абдули було близько від проспекту. Зайшли у вестибюль височенного будинку подалися в закуток біля сходів. Янг побачив що схованка під першим маршем сходів відгороджена від вестибюля стінкою, вставлені дверцята, в них можна зайти зігнувшись. У верхній частині дверей чотирикутна дірка — як пацюкові пролізти. Стукали довго і за ручку смикали — ніхто не відчиняв.

— Дрихне, наркоман нещасний… — зітхнув Абдула.

Узяв у кутку мітлу, відламав цурочку і просунув у щілину між дверима і одвірком, хоч від того одвірка тільки сама назва, підчепив защіпку. Вона впала, дзвякнувши об двері.

Відчинили, в обличчя дихнуло важке, сире повітря. Абдула простягнув руку десь праворуч, клацнув вимикачем. Янг побачив комірчину, яку колись зробили для того, щоб прибиральниці ховали там мітли й відра. Канапа стояла ліворуч, де нависали сходи. Поруч з канапою можна було навіть стояти, на цьому місці спав, простеливши циновку, худий, як скелет, дід.

— Завалюйся… — показав Абдула на тапчан. — Ага, а ти все зробив надворі, що треба? Бо в нас тут ніяких туалетів немає.

Янг на це нічого не сказав.

— А чому він спить на підлозі, а не на тапчані? Ви могли б і вдвох поміститися.

— Могли б. Але йому там більше подобається: нікуди падати. Ти вже ліг? Вимикаю… Абдула зачинив двері на защіпку, а тоді вже вимкнув світло. Пробрався до Янга навпомацки.

— Жалко… Старий він усе-таки.

— Та який він старий? Тридцять п'ять — сорок років. Це він із-за наркотиків став як дід. Усі свої гроші пускає на героїн. Не дядько мене, а я його утримую. Жалко — хвора, нещасна людина… І тапчана шкода, нічого більше в нас немає. Тут хоч над головою не капає… А так хочеться утекти світ за очі!

— Ти про мене все знаєш, а я про тебе — нічого. Де твої батьки поділися?

— Батько рибалкою був, загинув під час шторму. Несподівано тоді шторм налетів, багато човнів не вернулося. А мати умудрилася вдруге заміж вийти за якогось гендляра. Виїхала аж в Індонезію.

— Ти хто за вірою? — поцікавився Янг.

— І сам не знаю. Може, мусульманин? Пам'ятаю, колись дядько, поки не став наркоманом, водив мене в мечеть. Тут, у Свійттауні, і мечеть є, і буддійські храми, і церкви всякі.

— Мені байдуже, якої ти віри. Я дружитиму з тобою все життя!

— І я з тобою, Янг… — Абдула обняв його. — Я тобі братом буду. Нас тепер троє братів — ти, я і Радж. От якби побувати на Раю, з Раджем познайомитись, у дельфінарій заглянути! Дельфіна зблизька подивитися, погладити.

— Побуваєш! Я думаю перебиратися до Раджа, а коли-небудь і ти переберешся. Я теж іще не бачив зблизька дельфінів. Радж казав, вони майже ручні, свійські. А що під водою робиться — як у чарівній казці! Я нічого так не хотів би, як поплавати під водою. З аквалангом!

— Немає дитячих аквалангів, не розганяйся.

— А хіба не однаково, дитячий чи дорослий? Маску підігнати можна, а балони… Нам же менше треба повітря, ніж дорослому, на тих самих балонах можна і довше пробути під водою, і запливти глибше. А ти знаєш, як я плаваю? Звідкіля-а! Я краще за всіх малих на Біргусі плавав і під водою можу більше пробути не дихаючи.

— Не хвалися дуже.

— Хочеш — об заклад? Я тебе враз пережену.

— Я слабо плаваю, ніколи було бігати до моря.

— А ще знаєш, про що я мрію? Побувати з аквалангом на озері… Є на Гірському озеро, ми там з Амарою були, хотіли землю знайти, щоб біргусівцям поселитися. І ми таке там бачили! Тільки ти дай слово, що нікому ні гу-гу!

— Щоб мене чакула зжерла! — поклявся Абдула.

— Золото в тому озері є. Там двоє англійців чи американців, одного Пітом звати, лазили… Усі річечки і струмки обшукали, землю перерили. Усе промивали породу в бляшаних решетах — крутять, крутять, крутять. Потім те, що зверху, найлегше, викидають, осадок роздивляються. Так золото шукають — Амара казав.

— Оце так штука-а! — Абдула аж сів.

— Вони і з дна озера черпали пісок, гравій, роздивлялися. Якби нічого не знаходили, то стільки б не рилися… Золотий пісок і самородки дуже важкі, вони на дно осідають. Ті двоє без акваланга плавали, тільки з маскою і трубкою. А от якби з аквалангом пірнути!.. Ми пішли звідти з Амарою, а ті зосталися лазити.

Абдула часто задихав:

— От якби ми знайшли по самородку! Обміняли б на. гроші… За золото багато грошей дають.

— Золото — найкращі гроші. А щоб ти зробив із самородком, якби знайшли?

— За золото можна знайти лікаря, лікарню, де наркоманів виліковують. Якби дядька на ноги поставити, тоді б я від нього поїхав… А так — не можу залишити старого… І ще: я вступив би учитися до коледжу.

— І я! Найперше — учитися… Щоб потім і на капітана вивчитися, по всіх морях і океанах плавати. Увесь світ об'їхати! Можна пливти на захід, моряк Дуку розказував, а вернутися зі сходу… Усе пливти і пливти, а припливеш зі сходу.

— Я чув про це. Але не віриться.

— Правда-правда, бо земля кругла. От дивись… Дай сюди голову… Ось так: попливемо від лівого ока…

— Не виколи, капітане далекого плавання.

— … від лівого ока попливли… — Янг став перебирати пальцями по голові Абдули. — Кругом, кругом… Над одним вухом, над другим… А от уже й праве око, і от — знову ліве. Припливли! З другого боку… Зрозумів?

— Ага… Ми будемо сьогодні спати чи ні?

— А мені й не хочеться. Чого ти чухаєшся, як свиня?

— Та клопи, мабуть, попросипалися, полізли.

— А що це таке? Москіти?

— Не зна-аєш клопів?! Щаслива людина… Комахи такі, руді, плескатенькі, смердючі. У щілинах живуть… А кусючі — страх!

— Не було на Біргусі клопів. Хіба що американці завезуть… Ой, і мене куснув! Давай побіжимо де-небудь у сквер, на свіже повітря. На травку ляжемо… А то задихнемося втрьох.

— Нічого, нічого… Ти ще не знаєш, не відчув добре, „що таке не мати покрівлі над головою.

Чухаючись, полягали. Янг, зморений усіма пригодами, почав дрімати, як Абдула штовхнув його під бік:

— Чуєш? Ми все-таки побуваємо на озері. Давай поклянемося!

— Клянуся!

— І я клянуся!

3

Пуол бродив, як безпритульний. Суперечливі почуття краяли душу. Страх, як туман, огортав з голови до ніг. Через приступи цього страху відмовлялася варити голова. Думки гарячково перескакували з одного на інше. Що робити, куди кинутися? Як перебратися на Рай без цента в кишені?

Половина дня минула, зосталося ще два з половиною дні, які дали йому для виконання завдання. А він ще й на пшоняне зернятко не придумав, як виконати те завдання, знайти таємничого «R. S.». «Шукатиму на Раї Раджа… Усе-таки товариш, дружили нібито колись. Він теж у Дельфінарії працює, усіх там знає. Може, підкаже…»

Ніч добув Пуол у знайомому скверику на знайомій лавці, навіть бродягу скинув того самого. Голодний, невиспаний, із зашкарублими зі сну очима, побрів на базар — там легше що-небудь роздобути. Ішов і на всі боки, вироблялася вже звичка, озирався. Часом здавалося (а може, у страха очі великі?), що якісь підозрілі особи стежать за ним.

Йому пощастило: натрапив на колишнього старосту Ганеша і діда Амоса. Ганеш, мабуть, зовсім осліп, бо Амос тримав його під лікоть, підказував, як ступати, куди повертати. На поясах у одного і в другого висіли довгенькі бляшанки з-під консервів, у них бряжчали мідяки.

— О, земляки, кого я бачу! Здорові були! — першим зачепив їх Пуол, і привітання його було зовсім не шанобливим для їхнього віку. Для годиться почав розпитувати про здоров'я, про життя-буття на Головному. Запитав, чи не чули, як там батько з матір'ю на Гірському поживають.

Амос охоче відповідав, увесь час звертаючись до Ганеша: «Ти чуєш, хто це з нами говорить? Син Дживи… Такий міський став, такі черевики взув…» — «А-а, той вітрогін, що батька обікрав… Знаю, знаю…» — відповідав Ганеш.

— Старий! Коли хочеш знати, я нічого не крав. Позичив просто. Розбагатію — удвічі більше віддам. А в тебе що тут бряжчить? — Пуол перевернув бляшанку Ганеша собі в жменю, відразу ж швиденько і Амосову. — І у вас позичаю, віддам з процентами. О, та у вас тут крихта якась… Ви жалісливіше просіть… Ну, за мною не пропаде. Ад'ю, дідусі! Шліть телеграми на Гірський з привітанням від мене! — і навіть не оглянувся, зник у натовпі. Старі потопталися, покрутилися приголомшено: хто сказав, що злодій не страшний тому, в кого кишені порожні?

«Тепер у порт… Пообідаю в «Тридакні» і сьогодні ж спробую перебратися на Рай. А може, пощастить… Ех, мало діди нажебрачили…» — пожалкував Пуол.

І все-таки його настрій покращав. Ішов і навіть підгойдувався на пальчиках. Але голова була забита думками, і, переходячи вулицю, зіткнувся з рикшею. «Дивитись треба, шалапут!» — гаркнув на худого, жилавого чоловіка. Той не змовчав, теж вилаяв його, підняв голобельки-раму коляски з літньою японкою і з місця набрав розгін.

Ішов Пуол і плювався. Сутичка здалася недоброю прикметою.

Він пам'ятав Чжанові слова, що обідати у «Тридакні» треба в правому кутку. Мабуть, першому кутку, а не дальшому, бо дальший був десь за буфетною стойкою.

Сів спиною в самісінький куток. За цим столиком уже сиділи похмурий бородатий індус у чалмі і старий з головою, посипаною білою щетиною від підборіддя до маківки. Підборіддя старого дрібненько тремтіло, ніби він ніяк не міг поцілити зубом у горошину. Ні один, ні другий не викликали в Пуола підозрінь. Намагався чекати замовлення спокійно, а сам крадькома оглядав залу, обмацував очима всіх, хто жував, сидів, хто пив коло буфетної стойки. Час від часу крутив головою, ніби його душив комір.

Бородань у чалмі і щетинистий старий пішли. На їхні місця від буфету одразу прийшли двоє спітнілих здорованів у костюмах, з пляшками пива і склянками в руках, хоч можна було знайти вільні місця і за іншими столиками. Сіли на стільці упритул до Пуола — праворуч і ліворуч, поцмокали трохи пива зі склянок. Один подався головою ближче до Пуолової тарілки.

— Пуол? Не схоплюйся, поводься спокійно і просто. Ми з поліції… — прошепотів він.

— Доїдай, доїдай — ми почекаємо, — сказав другий. — Пива сьорбнеш? Добре спрагу заспокоює під час спеки… Не хочеш? Ну, як хочеш. Поглянь тепер під стіл…

Пуол трохи подався від стола, нахилив голову. Той, що праворуч, показав йому наручники і тихенько, щоб не дзвякати, заховав їх у кишеню. Пуол механічно кинув у рот грудочку ямсової каші-пюре. М'яке, жувати не треба, а вона прилипла в горлі — ні туди ні сюди, аж тикнулося, потягло на блювання.

— Підеш звідси спокійненько, прогулюючись. Ти ж не хочеш, щоб тебе брали в наручники? Ти достатньо провинився для цього… Ллє ти спокійненько встанеш і підеш. На майдані звернеш на Портову, за рогом стоїть «Тойота». Відчиняєш задні дверцята і сідаєш… Поводься пристойно, солідно, бо від кулі не втечеш, — поплескав по випнутій кишені перший.

Пуол спокійно вийшов з «Тридакни». За два кроки позаду, теж прогулюючись і бурмочучи якусь пісню, йшли ті двоє. Зробив усе точнісінько, сів у машину на заднє сидіння. Ті двоє відразу ж сіли праворуч і ліворуч від нього, водночас грюкнули дверцятами.

У поліцейському участку він потрапив до носатого офіцера. Посадили перед столом.

— Закурюй… — посунув офіцер Пуолу сигарети. Пуол простягнув до пачки руку, але пальці не слухалися, сигарету впустив, довелось піднімати її з підлоги.

— Мені доповідали: ти поводився спокійно. — Офіцер клацнув запальничкою, підніс прикурити. — Це плюс тобі… Уся твоя епопея з чоловіком у рожевій косинці і Янгом нам відома. Ти звинувачуєшся в тому, що вступив у злочинний зв'язок з підпільною бандою-тріадою, яка займається наркотиками. Одного цього достатньо, щоб згноїти тебе у в'язниці. Але свою долю ти можеш полегшити, звичайно… Щиросердо розкажи, хто тобі доручав іти на зв'язок з тим чоловіком, до якого ти підіслав Янга. Де він живе, які прикмети?

— Вони мене уб'ють!.. — Пуол не витримав, затрясся від плачу. — Вони т-такого мені ніколи не простять!

— А вони і не знатимуть, що ти нам щось розказав. Ми ж тебе публічно не арештовували, у наручниках не вели… — голос у офіцера лагідний, навіть батьківський.

— Ага! Ви не знаєте «Білої змії»… У них скрізь очі й вуха, скрізь свої люди…

— Навіть тут? — криво усміхнувся офіцер, постукавши пальцем об свій стіл.

— Чжан усе знає. Навіть про те, що ви стежили за мною до самої квартири. Вони вже прикрили ту квартиру — і кінці в воду.

— Чжан — це хто? Ім'я справжнє чи вигадане?

— Не знаю. Він китаєць, зараз поранений у ногу, з квартири не виходить.

— Адреса!

— Не знаю. Обидва рази мені зав'язували очі, навіть уночі. Довго водили, задурювали — управо, вліво, угору, вниз…

— А коли ми голочок під нігті заженемо тобі? Не багато, по одній на кожний пальчик. О-о-от такеньких! — розвів офіцер пальці сантиметрів на десять. — Кажи правду! — прикрикнув.

— Я і т-так… правду… — Пуол скреготнув зубами, стримуючи тремтячий плач. — Я ще нічого не знаю! Мене нікуди не допускають! Завдання випробне давали…

— Грошей хочеш заробити? Ти можеш і в нас непогано заробляти, коли трохи щось розкажеш. Нас цікавлять явки, телефони, квартири членів тріади, адреси підпільних лабораторій по переробці опіуму, хто агенти по забезпеченню сировиною, місце зберігання її, агенти по збуту… Де їхня морська база, яким транспортом володіють, що мають на озброєнні… Про те, що ти нас інформуєш, ніхто, крім мене, не знатиме. Звідси ми тебе вивеземо таємно, щоб ніхто не бачив, що ти був у нас… Підпиши оцей папірець, ось отут… Покажемо тобі тайник, захочеш щось написати — кинеш туди. А ще краще — подзвониш по телефону 11–00–22. Запам'ятав? Будь-кому, хто зніме трубку, скажеш усе, що хотів сказати… Кличка твоя буде… Ну, скажімо, Контужений… І ми цього разу помилуємо тебе, не будемо притягати до судової відповідальності. Через тайник одержиш перший аванс — після першого дзвінка-повідомлення.

Пуол затиснув долоні між колінами, зігнуто хитався, ніби збирався упасти під стіл, сховатися від погляду офіцера, від його слів.

— Ну?!! — грізно прикрикнув офіцер, і Пуол здригнувся, розігнувся.

— Із т-такою умовою… — вирішив поторгуватися Пуол. — Ви мене зараз т-таємно відвезете на Рай, у вас є на чому. Мені треба виконати завдання для Чжана, а то мені не віритимуть.

— Це для нас дрібниця. Яке завдання — не питаю. Потім, коли захочеш, розкажеш. — Офіцер схилився над столом, ще ближче посунув до нього папірець для підпису.

Пуол тремтячою рукою взяв ручку… «А хай би ж запитав, яке завдання! Хай би ж!.. Мені ж людину треба вбити… Може, самому сказати? Може, вони щось придумають, щоб. якось відкрутитися від цього? Але що вони можуть придумати? І для «Білої змії» ніякого виправдання не існує. Не зроблю — самому смерть…»

Була мить, коли вставав зі стільця, хотів застогнати: «Мамо-мамочко! Навіщо ти мене народила на світ?!»

Частина друга

КОЛИ ПЛАЧУТЬ ДЕЛЬФІНИ

Розділ перший

1

— Я є італьяно… Ти мене розумієш? Ти мене називай синьйора Тереза. Добре? Або донна Тереза.

Італійка не могла помовчати і хвилини. Сипала й сипала словами і все добивалася уваги від Янга: «Ти мене розумієш?»

— Ти ніколи не був у Рома? Ні? О, повера бамбіно, бідне дитя… Це краще місто в світі! Які там палаццо! Таких гарних будинків ти не побачиш більше ніде! Ну, чому ти все мовчиш? Ти такий малінконіко, сумний… Треба бути оттіміста! У вас тут така природа, такий океан!

Синьйора Тереза на кожному кроці вигукувала «Ой!» та «Ой!» — усе з чогось дивувалася. Янг у думках так і прозвав її: «мадам Ой».

— Ой, мама мія! Де у вас південь? Там?! Ой, так у вас сонце не туди йде! Не зліва направо, а справа наліво! І воно у вас… Ну так, трошки на північ, не над самою головою!

Янг ішов попереду синьйори Терези, ніс на руках її Тота, чорного смішного і кошлатого собачку. З-під довгих кудлів Тота виглядали сумирні й веселі оченята. За груди собачка був по-особливому обв'язаний ремінчиком.

Коли Тота відпочив, Янг накрутив кінець ремінчика на кулак і пустив собачку на землю. Побіг Тота, старанно теліпаючи рожевим язичком, дихав важко: душно! Кожний ріг будинку, кожний стовп чи пальму він обнюхував, задирав ніжку. Мадам Ой попереджально піднімала палець: не перешкоджай, а то буде нервовий.

Янг знав тільки породи собак, які були на Біргусі, і тих бродяг, що бачив біля храму. А таке диво, як Тота, бачив уперше. Та й жінки такої не бачив: плаття біле, прозоре, плечі зовсім голі, на голові величезний білий капелюх, а над капелюхом ніби ще один капелюх, тільки удвічі більший — японська парасолька від сонця. Парасольку синьйора тримала в лівій руці, а в правій порожній волохатий мішок і величезну сумку, схожу на гаманець. А оскільки в італійки не було третьої руки, щоб вести Тота, то вона й найняла Янга одразу, як тільки вийшла з готелю «Біла орхідея» погуляти, познайомитися з Свійттауном. Янг якраз тоді поспішав з Абдулою в порт, друг обіцяв повчити його комерції — торговельній справі.

«Звільнишся, приходь туди!» — прокричав на прощання Абдула і підморгнув Янгу: мовляв, не розгублюйся, від цієї тіточки можна добитися непоганого приварку.

— Янг, чого ти мовчиш? — перервала донна Тереза його спогади. — У тебе є мама?

— Немає.

— Мадонна мія… А падре, папа?

— Теж немає… — зітхнув Янг. — «Пришелепувата якась… Чого вона лізе в душу? Хоче, щоб я розревівся на всю вулицю?»

— Ой, ой!.. Я одразу відчула інтуїто, що в тебе щось не так. Бель бомбіно — гарний хлопчик, і така трагедія. Так що, ти так і живеш сам?

— Так і живу. Брат у мене є, на Раї працює.

— О, Рай! Увечері я теж їду на Рай. Цілий місяць побуду в Раї!

Заходили в черговий магазин, і синьйора Тереза широко розплющеними очима розглядала чорні дерев'яні маски з вищиреними зубами і вирячкуватими очима, приміряла намисто: «Каралльо! Каралльо!», капелюхи з пальмового листя. Різного намиста, в тому числі з чорного кораля, вона вже купила кілька. Пхала в сумку і бамбукові серветки, блискучі черепашки, стирчали з сумки і дві маски. Продавець, побачивши, що вона не купить у нього намисто, посунув до неї іграшковий черевичок. Натиснув щось у ньому, і з черевичка жваво висунувся чортик, дико, ніби в нього від сміху болів живіт, зареготав, черевичок задриґав, засовався по прилавку.

— Мадонна міа! Дияволо! Беру. Скільки коштує?

Платила синьйора Тереза не торгуючись, і її, звичайно ж, обдурювали, беручи удвічі, а то й утричі більше. Швидко її сумку заповнив усякий непотріб.

Дійшли до базару, і донна Тереза стала, ніби остовпівши. Скільки рядів гендлярок. І біля кожної гори всякої садовини і дивовижних, небачених раніше овочів. Грейпфрути — як дитячі голови, грона бананів — для двох нести…

— Тутті-фрутті! Тутті-фрутті! — шептала і аж тремтіла. Раптом зірвалася з місця: — Коко! Коко! Який величезний! Янг, давай поп'ємо соку з цього кокоса, я чула, що це дуже смачно!

Вона вибрала два найбільші й найспіліші кокоси, подала продавцеві, щоб розкрив. Але той сказав, що в таких уже не буде соку, а тверде ядро, і вибрав сам, спритно зрубавши маківки, подав.

А далі пішло-поїхало. Італійка накидалася на банани, сирі й смажені, приплющувала від смакоти очі: «Грандійозо!» Частувала і Янга: «Премійо! Премійо!» Пару кокосів і фунтів чотири бананів запхнула в мішок і дала його нести Янгові. Куштувала вона і папайю, рамбутан, мангіс, дуку, знову запихала в мішок і те і се, і той розбухав і розбухав. «Тобі не важко, миленький?» — питала щоразу і вмить забувала про це. Спокусив її один продавець і дуріяном. Донна Тереза, хоч і зморщила від запаху ніс, відважно гризнула білу м'якоть скибочки, посмоктала кісточку. І завмерла з гидливою гримасою, роззявивши рота і замружившись. Сплюнула під ноги, почала нігтями шкребти язик, витирати і його і пальці носовою хусточкою, потім шпурнула хусточку від себе. «Ой, коко! Коко!» Янг здогадався, приніс розрубаного молодого кокоса, щоб пополоскала в роті. Навколо них уже стояв регіт: «Синьйора, треба з'їсти весь плід, тоді відчуєте справжній смак!» — «У мене смачніший, купіть ще і в мене!» Назбиралося хлопчаків, гладили Тота по голові, посмикували за хвостик. А той хлопець, що дав їй покуштувати дуріяну, розрізав його на шматки і зі смаком, з найбільшою насолодою вишкрібував їх ножем, запихав у рот, ніби рекламував фантастичний овоч.

— Це знущання над людиною! Навіть мій Тота не буде їсти таку гидоту! Це малина з часником, перцем і клопами!

Чим дужче вона обурювалася, тим більше реготали. Під цей регіт вони і йшли далі.

Не пройшли і половини базару, як у мішок уже не можна було нічого впхнути, а сама синьйора так накуштувалася всяких «тутті-фрутті», що їй зовсім стало погано. Віддала Янгові і сумку.

— Аванті, Янг! Уперед! У готель! — і частенько зацокала каблучками.

2

— Ну от… Пока а пока[7] і прийшов! — почув Янг позад себе голос синьйори Терези і здригнувся. Замлів уже, стоячи на осонні біля дверей готелю, а Тота ліг на бік і простягнув усі чотири лапи, ніби збирався здихати. Усередину, до вестибюля, зайти з собакою він не насмілювався. — Який ти браво, молодець! Іди ж скоріше! — Голос у синьйори був уже веселіший.

Зайшов у вестибюль і відразу подав мадам Ой і собачий повідець, і сумку, і мішок.

— О, ні, ні! У номер, будь ласка! Я тебе дуже прошу! А коли зайшли в номер; додала:

— Граціо, милий! Велике дякую! Але ти не залишай мене. Мені так сумно одній, я у вас відчуваю себе сиротою, як і ти. Я пропаду без тебе! І Тота пропаде! Ти тільки подивись, як він сумує, плаче… А на шосту годину ми повинні бути в порту, а о пів на сьому теплохід вирушає на Рай. Я тобі вже за все разом заплачу. Слухай, а може, ти зі мною і на Рай поїдеш? І мені, і Тота так потрібна близька душа!

— У мене немає грошей на квиток, — відповів Янг, ледь приховавши радість: невже так просто йому пощастить потрапити на Рай? Уже навіть сьогодні?!

— Граціо а діо! Слава богу, я ще маю чим заплатити за приємність. А ти для мене робиш тільки самі приємності. Побудеш моїм пажем.

Що таке паж, Янг не розумів, але ліг на канапу із задоволенням. Тота примостився поруч. Трохи дрімали, трохи спостерігали за синьйорою Терезою. А та ходила по кімнаті, у спальні наполовину роздягнута, не соромлячись Янга, готувалася приймати ванну. Хлюпалася у вапні довго, потім вийшла, намотавши на голову рушник, як чалму. Халатик її був дуже коротенький, ніби не на неї пошитий. Вона граціозно сіла до телефону, закинула ногу на ногу і замовила в номер обід.

Майже всім тим, що привезли, вона нагодувала Янга — «Ти такий магро… худий!» — і Тота, а сама випила тільки зо дві малесеньких чарочки вина.

Синьйора сіла в спальні до туалетного столика і трюмо, почала причепурюватися, а Янг лежав у кімнаті на канапі, забавлявся з Тота і думав, що, може, й непогано побути отим самим… як його… пажем?

Потім він ходив кликати таксі для синьйори, бо на звичайній триколісній моторній колясці з тентом, механізованим рикшею, усі чемодани, баули, валізи, коробки й сумки донни Терези завезти в порт було неможливо.

У порту, поки шофер таксі допомагав мадам Ой упоратися з речами й оформити проїзд для Янга, сам Янг востаннє прогулював на причалі собаку і розпачливо поглядав на всі боки: Абдули ніде не було видно! Покликав до себе хлопчика-лоточника, трохи вже знайомого, запитав, чи знає він Абдулу.

— А хто його не знає! — відповів той і присів погладити дивного собаку.

Янг попросив передати Абдулі, що він переїздить сьогодні на Рай.

— Зрозумів? Хай шукає мене в дельфінарії, у брата.

Хлопчик кивнув, посмикав Тота за кудлате вухо і зник у натовпі.

Теплохід був невеликий. Одразу як перейдеш на борт з трапа, можна або сходити в носовий чи в кормовий салони, або підніматися на палубу — на передню чи задню площадку. На обох площадках стояли решітчасті лавки, багато пасажирів-туристів облюбували собі місця там. Один сивий і худий європеєць стояв на носі теплохода, як орел, вдихав свіжий вітер так смачно — аж ніздрі роздималися. Усі вдягнуті були просто, по-дорожньому, і важко було відрізнити мільйонера від не мільйонера.

Теплохід заревів, загрюкав мотором одразу, як тільки підняли трап. Від причалу він відповзав помалу і задом, начадивши чорним димом. На рейді розвернувся і взяв курс на Рай.

Синьйора Тереза сиділа коло своїх речей у кормовому салоні і весь час перелічувала їх, навіть пальці загинала, все не могла перевірити, скільки в неї було і скільки зосталося місць: одинадцять чи тринадцять? Янг, узявши Тота на руки, прогулювався на теплоході. З кормового салону перебрався був у носовий, потім виліз на передню площадку. Там бив в обличчя пружний вітер, і треба було добре замружуватись, щоб не висікало сльози. Нахиливши за поручні голову, бачив, як завихрювався дугою пінистий вус, лизав щоку теплохода. Зустрічні хвилі розбивалися об ніс, злітали вище поручнів. За кормою кружляли чайки, сідали на широкий бурунний слід, хапали оглушених риб.

Постояв і біля капітанської рубки, розглядаючи крізь широку шибку, як дядько в морському кашкеті, але без кітеля, тільки в білій сорочці з короткими рукавами покручує рульове колесо — штурвал. Як хотілося Янгу бути на його місці, покрутити цей штурвал! Відчути самому, як махина теплохода слухається тебе: «Уліво руля! Управо руля!» Або хоч би постояти поруч з капітаном, подивитися крізь оту шибку вперед, і то був би щасливий. Мабуть, дуже забавний був у нього вигляд, бо дядько-капітан навіть співчутливо підморгнув йому й усміхнувся. Л може, не йому, а Тота? Бо в Тота був кумедний вигляд, язик висунувся, може, на п'ядь, метлявся, наче погано прив'язаний.

Янг хотів уже й сам усміхнутися доброму дядькові-капітану, але побачив щось дивне: у рубку зайшов ще один дядько, молодший, китаєць. Капітан сказав щось йому не оглядаючись: мабуть, думав, що хтось свій — помічник або машиніст. Аж раптом капітан здригнувся, обличчя його посіріло і витягнулося. Швиденько, наче уколовшись, глянув на свій бік, під руку, і знову погляд уперед. Губи капітана вже тремтіли, на лобі виступили краплі поту — як перлини. «Що з ним? Може, погано стало…» — Янг теж поглянув туди, праворуч капітана. Там були сутінки, і Янг подався ближче до шибки. Побачив: китаєць наставив у бік капітанові револьвер з якоюсь трубкою-насадкою — може, глушителем? Китаєць тримав револьвер у лівій руці, а правою рішуче і сильно обривав якісь проводи й антени…

У Янга від страху прикипіли до палуби ноги. Бачив: капітан хитає головою на якусь вимогу китайця. Тихо пролунав постріл, потім другий — по радіопередавачу. Курортники нічого не почули. Янг устиг ще помітити: китаєць підтримує капітана, щоб не впав, підштовхує до штурвала, щоб крутив туди, куди потрібно було бандитові.

У цей час швидко встав з лавки молодий чоловік, підійшов до Янга, схопив його за лікоть і повів перед собою до салону на кормі, штовхнув по східцях униз. Падаючи, Янг боляче вдарився. Але відразу ж схопився на ноги, озирнувся. Той, що так пустив його по східцях, замість пальця приклав до губів дуло пістолета — «Цс-с-с!». В цю мить відчинилися двері з машинного відділення, показався машиніст чи помічник капітана, смикнув двері рубки: «Відхиляємося од курсу! Що трапилось?» Назустріч йому з рубки бахнули два постріли, помічник схопився за живіт і впав під ноги молодому бандитові. Той одразу відштовхнув убитого від себе і став біля дверей машинного відділення, щоб більше ніхто не вийшов.

Янг приєднався до синьйори і сторопіло дивився, що буде далі. У салоні вже. судорожно схлипували-стогнали від страху. «Мадонна міа! Мадонна міа! Така траджіко морте! І нас… можуть… морте…» — шептала синьйора Тереза.

Тим часом на дверях машинного відділення з'явилася ще одна голова — матроса, і бандит, що стовбичив біля дверей, тріснув його рукояткою пістолета по голові, і той осів, зник з очей. Тоді бандит став спихати униз, у ті двері і вбитого. А в салоні в цей час чулися схлипування жінок. З однією сталася істерика. Крізь судорожні схлипування і ридання вона скрикувала: «Мамочко моя! Дітоньки мої!» Чоловіки спробували обуритися вголос, мовляв, будуть скаржитись, хай тільки теплохід… Однак варто було грабіжникові, який стояв біля дверей, ворухнути пістолетом, щоб усі відразу ж замовкли.

— Сидіти й не ворушитись! Речей не чіпати. Стріляю без попередження! — І в ту ж мить вистрілив по сумці однієї дами, яка спробувала підсунути її ближче до себе. — Я ж сказав — не ворушитись!

З капітанської будки вийшов перший бандит і подався у носовий салон, де почалося якесь сум'яття, прокричав майже ті самі погрози: «Не вставати! Не ворушитись! Застрелю на місці!»

У вікно салону Янг бачив, як розтає на горизонті острів Головний, як подекуди маячать рибацькі моторні й вітрильні баркаси і джонки. Рибаки займалися своєю справою, і жоден не підозрював про те, що діється на теплоході.

«Куди ми пливемо? Куди наказали тримати курс? Чи надовго вистачить сили у пораненого капітана?» — діймав себе думками Янг.

«Відвезуть далі убік, пограбують і затоплять… Висадять у повітря разом з кораблем! А тут і шляхів морських немає, ніхто й не шукатиме…» — перешіптувалися в салоні.

А теплохід усе плив і плив у напрямі Блакитного острова, і навіть найвищих дерев Головного уже не було видно — розтанули в імлі.

Звідки взявся чорний катер з кулеметом на носі, Янг не помітив. Глянув в ілюмінатор тоді, як інші пасажири завзято закрутили головами, стежачи за маневрами катера. А той раз обійшов навколо теплохода, наче брав його в петлю, вдруге. Люди, що стояли біля кулемета на катері і вздовж бортів, мали в руках зброю, махали цією зброєю капітанові, щоб загальмував хід. І скоро теплохід став, поволі загойдався на хвилях. Чорний катер відразу ж підплив до правого борту, з катера полетіли на теплохід мотузки з чотирилапими гаками на кінцях. Пірати підтягли і пришвартували свій катер упритул, поперелазили на теплохід спритно, як коти. Кожен тримав у руках целофановий мішок і зброю — пістолет або автомат, — усі вмить розбіглися по салонах і палубах. Пірати по всі були на вигляд китайцями, були і схожі на малайців.

У маленькій метушні, коли була відвернута увага того, що стояв біля дверей машинного відділення, донна Тереза встигла зірвати з пальця один перстень з брильянтом, укинути його в гаманець, а гаманець засунути під Тота, у вигин Янгового ліктя.

І тут знову пролунав постріл — пальнув той, що стояв біля машинного відділення. Одна жінка, що почала заздалегідь знімати з вуха золоту сережку, ойкнула і схопилася за руку — з під пальців заструмувала кров.

— Сидіти спокійно! Не ворушитись, поки не дійде до вас черга! — прокричав вартовий.

Пірати діяли спритно. У кого не знімався перстенець, здирали силоміць мало не зі шкірою. В однієї тітки так рвонули сережку, що потекла по шиї кров. У мішки летіли перстенці, кулони, кольє, хрестики з ланцюжками, браслети, перлинні буси, гроші. Виверталися сумки, навіть деякі чемодани, баули і коробки, але в «ганчір'ї» довго не копирсалися, самого «ганчір'я» не забирали. І без нього мішки наповнювалися швидко. Янг з жахом чекав наближення піратів, гаманець аж пік у руку.

— Екск-'юз мі! Міль пардон, мадам! — від шанобливості й делікатності піратів бігли по спині мурашки.

Янг бачив тільки очі, очі, очі… Витріщені, повні страху очі пасажирів. Навіть схлипувань більше не було чути, а якесь напівпридушене «гмг… гумг…» — боялися роззявити рота. У багатьох були золоті зуби або коронки, щоб хоч не вирвали!

Синьйора Тереза познімала з себе прикраси швидко, за що заслужила знущальну подяку-уклін. Янга пірат зігнав з місця, думав що-небудь заховано під ним. А під собаку подивитися не здогадався!

Ще хвилин через десять потрошити закінчили, і звідусюди почулися вигуки піратів: «Усе, закругляйтеся, черепахи! Відчалюємо!» Потім тупіт ніг, скреготання відчіплюваних гаків… Густе ревіння мотора чорного катера…

Хтось запізно закричав-залементував:

— Радіо! Скоріше по радіо передати, поліцію викликати!

— Розбито уокі-токі, прострілено! — відповів йому хтось.

З машинного відділення виліз переляканий матрос із засохлими патьоками крові на лобі. Відчинив капітанську рубку… Капітана біля штурвала вже не було, осунувся вниз.

— Лікаря треба! Чи нема серед вас лікаря?! — кричав матрос, витягаючи з рубки тіло капітана. «Лікаря! Лікаря!» — повторили його прохання багато голосів, навіть нагорі, на передній площадці.

Лікар знайшовся — жінка. Вона швидко спускалася східцями з передньої палуби, а за нею тупотів товстенький дядечко, мабуть, її чоловік: «Еллен, не треба! Не ходи, яке тобі діло до всього цього? Може, вони ще повернуться!» Але лікарка йшла у кормовий салон за матросом, куди той утягнув капітана і поклав на лавку. Потім жінка-лікар, кинувши сумку на руки товстунові, мовчки витрушувала на свої долоні духи чи одеколон, мила ними руки: «Роздягніть його!» Перед нею розступилися, пропускаючи до капітана, і знову зійшлися люди. Подивитися, що вона робитиме пораненому, Янг не зміг. Якби хоч собаки не було на руках!

Матрос вибрався з натовпу, став до штурвала. Теплохід набрав швидкість, ліг на потрібний курс.

— Янг! Де ти, Янг! — перелякано кричала синьйора Тереза, і йому довелося вийти з-за людей. — Сідай, миленький, осюди! І не ходи нікуди, а то я збожеволію! — підняла за шкірку Тота, дістала з-під нього гаманця: — Мої діаманте… брильянте… золоті речі… Аби ще трохи, то ці бандіто зробили б мене жебрачкою. Ви врятували мене від розорення! — І вона поцілувала Тота в ніс, а Янга в щоку… — Навіть не віриться, що врятувалися від смерті… — І вона з запізненням заплакала-заридала.

3

— Ти ж, дивись, приходь назад! Провідай брата, передай йому моє привітання і вертайся. Скільки братові років — тільки двадцять? Як шкода, а мені за тридцять… Тільки ти про це нікому не кажи, гаразд? Запам'ятай номер апартаменту — триста сімнадцять… Гоголь «Морська лілія»… На ось тобі на морозиво… — Синьйора Тереза дала йому три долари. — Потім я з тобою розплачуся краще… О, я тебе не скривджу! Я тобі таке подарую, що тобі й не снилось! — Мадам Ой спокушала, вона не дуже вірила, що Янг вернеться до неї. — Арівердерчі, миленький!

Перші, самим зароблені гроші… Янг відчув себе зовсім дорослим і самостійним.

Поки біг у дельфінарій, морозиво купував двічі. Ніколи в житті його не куштував — смакота!

Усі, кого питав, знали, як пройти до дельфінарію, усі правильно йому показували. Але дійшов до воріт побачив, що вони зв'язані ланцюгом, висить замок.

Постояв, подивився з сумом крізь грати на те, що було на території дельфінарію. А бачив тільки гущавину кущів і дерев — парк. Крізь листя трохи проглядала круглими боками якась не дуже висока будівля з віконцями-ілюмінаторами.

І в цей час заскрипіли двері прохідної, звідти вийшов чоловік з рушницею за плечем, ще не дуже старий.

— Ти кого тут виглядаєш? Зачинено давно все… Приходь уранці, — мовив той чоловік.

— Брат мій тут десь… Казав — шукай мене у дельфінарії… Радж.

— Ах, Ра-адж?! То так би й сказав… Нема його, до міста пішов. Ти можеш зайти, почекати, якщо хочеш. — Чоловік зайшов у прохідну, почав відмикати знадвору двері. — Ну, чого переступаєш з ноги на ногу? Боїшся мене?

— Я не боюсь. — Янг зайшов, і чоловік знову примкнув двері.

— Я сторожем тут… Хочеш — іди зі мною, я починаю обходити територію. Заодно і розкажу, що знаю… Малу мене звати, дядько Малу. Радж у нас фігу-ура… От! — показав він великий палець. — Не те, що деякі… От я, скажімо, хто? Простий сторож. А Радж мене за людину вважає, не так, як деякі. Тому і я його люблю… Ти надовго до Раджа? Назовсім?! А як ти сюди добрався? Сам чи з батьком?

Довелося почасти розказати Малу всю свою історію.

— Ай-яй… А Радж мені нічого ж не говорив. Бачу тільки — сумний, дуже сумний, переживає весь час. А не каже!

Ходили спочатку зеленою зоною, алеями. То тут, то там траплялися павичі — походжали вони по доріжках або галявинках, тягнучи довжелезні хвости, пробували злетіти на дерева. Один розпустив хвіст — і Янг завмер на місці. Такої краси зроду не бачив.

— Райські птахи… Райські на острові Рай… — зашепотів захоплено.

— Ні-і, райські не такі. У тих пір'я всіма кольорами веселки переливається, а найбільше пір'їн рожево-оранжево-золотистих. Райські дикуваті, в гущавину лізуть. Може, пощастить, то побачиш.

Підійшли до тієї напівкруглої будівлі, що помітив із-за воріт. Смішні в стінах круглі вікна — як ілюмінатори на кораблі. Заглянув у одне зблизька і ахнув: у будинку було налито до самого верху води. І чого там тільки не плавало! І риби всяких кольорів і розмірів, невеликі черепахи, повзали лангусти, під каменем згорнувся спрут.

— А черепахи тванню заросли! Водорості на собі тягають, маскування! — не втримався Янг.

— У нас і велика черепаха є, слоновою називається, — сказав Малу. — Кажуть, їй сто років.

Бабуся-черепаха жила в загінці під фікусом. Урівні з землею там була укопана і ванночка з водою. Черепаха сиділа зараз над ванночкою, широко розставивши ноги, і стогнала. Коло її слізливих очей літали мухи. «Бідна!» — пожалів її Янг.

Цікаво, чи такі припливали на їхній Біргус відкладати яйця? Не раз з іншими хлопчиками і Натачою ходили з кошиками збирати їх. Місця кладок легко можна було знайти по незграбному маскуванню, по слідах, які залишають черепахи, знову повзучи до моря. Хлопці ніколи не вигрібали кладки до кінця, брали, тільки по п'ятнадцять — двадцять яєць. А їх у кожної, казали, буває до сотні штук. Решту загрібали піском, креслили хрест — знак, що тут уже не можна брати. Які чудові яєчні смажили в ті дні матері! І самі наїдалися досхочу, і навіть свиней годували… Коли наставав час вилуплюватися черепашенятам, на берег виходили і малі й старі, чергували майже біля кожного гнізда, відганяли фрегатів, кайрів, чайок, не давали хапати малих. Зелені, схожі на жабенят, вони вигрібалися з-під піску і — дай боже ноги! — якомога поспішали до прибою. Ніби самі розуміли, що їхній порятунок у воді…

— От і дійшли, — перервав його спогади Малу.

Янг зітхнув: батьківщина, рідна батьківщина, ніколи вже не пощастить її побачити!

— От, дивись!.. Це трибуни, чоловік двісті п'ятдесят — триста уміщується… А це сам басейн… А он і дельфіни пливуть, побачили нас…

Янг не вірив своїм очам: оці сіро-сині ситенькі тіла і є справжнісінькі дельфіни?! І отак близько?!

— Роструми повисовували з води, розглядають нас! Ха-ха, на бортик голови кладуть! А вони вискочити не можуть? — присів біля бетонного бар'єра Янг, простягнув під червоно-жовті поручні руку, щоб дістати до дельфіна.

— Вони тільки он на той поміст вискакують, під пишкою. Це входить до програми вистави. Накаже Судзір, покаже рукою — вискакують, лягають, як дрова.

— А вони не кусаються? Стільки зубів гострих, і всі однакові, жувальних немає.

— Не кусаються, можеш поторкати за рострум, погладити.

— У них дзьоби теж шкірою обтягнуті, не голі. А тіло яке гладеньке, наче шліфоване! І холодне, а не тепле! А Радж казав — теплокровні тварини.

— Теплі. Але спробуй доберися до тепла, на них жиру, як на свині.

— Ой, і маленькі є! Он, он, сміється нам! Як дитя крізь сон сміється. А з очей вода дзюрчить… Може, він отак плаче?

— Ніхто не знає, коли вони сміються, коли плачуть. А отого малого Бобі звати. Було ще маля, Джейн, загинуло. Відійдемо, а то ще помітить Судзір, біди не обберешся. Не любить він, коли хтось сторонній забавляється з дельфінами. Тут він ще сьогодні… Он, чуєш? Гомін у «резиденції».

Обходили повз трибуни басейн, а Янг розглядав будинок на тому березі. Дивний будинок. Є тільки торцева стіна, а бокових майже немає, круті схили покрівлі під рожевим шифером починаються зовсім низько від землі. На схилах покрівлі на другому поверсі стирчать, як собачі будки, вікна.

— Он там Радж живе, збоку, де середні двері, — показав Малу. — Там така комора-склад, у коморі він і живе. — Помовчав і додав: — Судзір чомусь довго сьогодні тут…

І тільки встиг він це промовити, як розчинилися двері під вишкою. До нижнього помосту, на який вискакують дельфіни, вийшов європеєць у синюватому кашкеті з довгим козирком, слідом — Судзір. Він був на голову нижчий від білого, смуглястий і кощавий.

Щось здригнулося в грудях Янга. У високій огрядній людині він упізнав Піта. Того самого Піта, що лазив з напарником на озері Гірського острова, шукав золото.

— Ти чого зіщулився? Судзір не бачив, як ти гладив дельфінів, не бійся.

— Я… так… А куди до міста пішов Радж?

Малу не встиг нічого сказати, бо в цей час його голосно окликнув Судзір:

— Гей, ти! Випусти містера Уілсона.

Малу не сподобалося це «гей, ти!», неначе в нього не було ім'я. Зітхнув.

— Янг, ти ото… Можеш почекати Раджа тут, а якщо ні, то ходімо зі мною. Чаєм почастую… Ти пив коли-небудь справжній чай? — говорив це і чекав, поки містер Піт Уілсон передибає своїми довгими ходулями місточок.

— Радж не казав, куди піде? — знову запитав Янг, а на пропозицію сторожа нічого не відповів.

— Десь у ресторані або в барі твій Радж. До нього земляк заходив. Із земляком пішли.

— А хто… земляк? Не називали його?

— Чому ж ні… Знайомив мене: Пуол, чи як його…

— Пуо-о-ол?! Сюди вже добрався? — Янга ніби чимось по голові торохнули.

Він кинувся через кущі до паркану. Поліз на нього спритно, як мавпа. Мить — і був уже на тому боці.

Щось кричав навздогін Малу, але Янгові було не до нього.

Пуол. Мерзотник і гад, він же не просто так перебрався сюди. Щось уже надумав. Янг нутром відчув, що над братом нависла небезпека. Яка? Та хоч би яка, а Раджа треба попередити. Тільки куди спочатку кинутись?

Розділ другий

1

Не кожний той рибак, що у мокрих штанах. Пуол переконувався в цьому чим далі, тим більше. Який він дурний, який наївний! Хотів з теніскою заявитись у дельфінарій, до Раджа, показати йому, ненароком спитати — чи не знає чия? Він же всіх співробітників там знає. Радж Сінх… Радж Сінх… «Р. С.», «R. S.». Могла і йому теніска належати. Не раз бачив на ньому таку — з емблемою дельфінарію… «Проклята, проклята, проклята…» — аж зубами скреготав. Теніска вже так пекла в-живіт, що не міг витримати.

Тільки-но поліцейські висадили його в порту Рая і навіть помахали глузливо на прощання, попрямував до переповненої сміттям бочки з-під бензину, від якої тхнуло смородом. Налякав безліч котів, поглянув на всі боки і сунув теніску під сміття.

«Не можна Раджу показувати. Одразу підозра буде, насторожиться: «Звідки вона в тебе? Хто передав? Я ж не можу сказати, що «Біла змія» дала. А що сам знайшов — не повірить…»

«У дельфінарії не один Радж працює. Ініціали можуть збігтися повністю. Скажімо, якийсь Сулейман Радха або Раджа-крішна. Чи ще якось… Пристукнеш абикого, а завдання так і залишиться невиконаним. Тоді пощади від Чжана не жди…»

«Аби якось почати розмову на цю тему… про теніску. Випитати, чи не загубив хтось… І за яких обставин це сталося…»

«Запрошу Раджа у якийсь ресторан, напою. У п'яного можна що хочеш випитати. Ну, а коли з'ясується, що то його теніска? Як підняти руку… вбити? Разом росли, ходили разом… Та й зброї у мене ніякої немає, навіть ножа складаного відібрали. Якби десь іти через якийсь пустир, темної ночі… І каменем — трах! Але ж не такий Радж простачок, щоб завести його будь-куди… Напоїти, напоїти під зав'язку! З п'яним легше справитися. Його і втопити можна. Скажу, ходімо купатися, остудитись треба після ресторану. І… Хто доведе потім, допомогли втопитися чи сам утопився. А можна і сварку затіяти, напившись, причепитися до чогось, розсердити його. І… пляшкою по кумполу! П'яна бійка, з ким не буває. Якщо й схопить поліція — виручать… свого. Той офіцер виручить… Скажу: подзвоніть по телефону 11–00–22, а то будете мати неприємності… А як прізвище офіцера? От бовдур, навіть прізвище не спитав. Хоча він міг і не сказати його».

Допитався, де той дельфінарій. Купив квиток на останню виставу. Перед початком ходив по території, розглядав малий басейн з рибами і черепахами — і не бачив того, що розглядав.

Попрямував до трибун головної арени. Ходив там, поглядав на всі боки, придивлявся до тих, хто підходив і займав своє місце. Йому здавалося, що серед глядачів є поліцейський агент, стежить за ним. А що є люди від «Білої змії», то неодмінно. Бачив худенького, ніби виснаженого, хлопця по той бік басейну, приніс лоток з порізаними тунцями, поставив коло смугастого помосту на тому березі. Дельфіни одразу завирували, захлюпали біля того місця, полізли головами на борт басейну, чекаючи подачки. «Як собаки голодні…» — подумав Пуол. Наблизився до горбатого мостика з товстих бамбучин, перекинутого аркою через воду. Вхід на нього був загороджений низенькими, до колін, на всю ширину мостика ворітцями. Повз нього пройшов невисокий чоловік з «дипломатом», стрельнув на Пуола чорними пронизливими очима, аж похололо в грудях. Відчинив ворітця ривком, як господар, одразу ж і зачинив за собою. Швидко зник за дверима під вишкою. За каналом у кущах промайнув що якийсь чоловік, але він не був схожий на Раджа.

Не з'явився Радж і під час вистави з дельфінами. Прислуговував чоловікові з пронизливими очима той худорлявий хлопчисько.

Сидів Пуол і більше стежив за публікою, аніж дивився на дельфінів. Заздрив він цим багатіям-туристам лютою заздрістю. Не міг Пуол отак безтурботно, як вони, захоплюватись усякими «штучками» дельфінів, плескати в долоні, ніби якимсь артистам.

Не можна було всидіти, наче під його штанами стирчали гострі черепашки або хтось підштрикував його знизу ліановою колючкою. Йому хотілося весь час озиратися, спіймати зненацька хоч один з тих поглядів, що кололи потилицю. Але не спіймав жодного. Глядачам було не до. нього, глядачів цікавили тільки дельфіни.

Як тільки дресирувальник роздав сувеніри, вигукуючи номери ряду й місць, Пуол схопився, заспішив. Наступаючи людям на п'яти, обійшов басейн.

— Ей, друже! Підійди сюди! — покликав худого хлопця, а сам почав відчиняти червоні ворітця на місток.

— Сюди не можна. Що ви хотіли? — хлопець, підійшовши, зачинив ворітця, узяв на защіпку.

— Як тебе звати?

— А вас?

— Ти мені ще свого імені не сказав, а вже…

— Гуга. А що?

— Дуже гарне ім'я. Раджа мені треба побачити. Земляки ми, друзі.

— Він ще не скоро буде. Поліз під воду з туристами.

— Як це… під воду?

— Ну як — з аквалангом.

— Шкода… А ти що тут поробляєш?

— Вистачає всього. — Гуга зібрався йти.

— Почекай! Де можна дістати таку теніску з емблемою, як у тебе?

— А ніде. Це нам містер Крафт видає як фірмовий одяг. Будете тут працювати, дасть і вам.

— Та не викай ти! Ми ж майже однолітки… А що, тут є місце вільне?

— Якби ж то було!

— А багато тут людей працює?

— Скільки треба.

— А чи є в когось по дві, по три таких теніски?

— Може, і є, якщо не зносив.

— А в тебе? Ти не продаси мені?

— Немає в мене. От пристав! Іди, вистава закінчилася!

— Я не пристав. Ти можеш мені порадити, до кого звернутися? Щоб теніску купити… Ну, одного я вже знаю — Радж Сінх. Навіть двох і тебе…

— Ну Судзір ще. Судзір Рам. Потім…

— Гу-га-а! — пролунав з-під вишки гучний, ніби металевий голос. — Мерзотнику, де ти пропав?

— Судзір кличе… — прошепотів Гуга.

Побіг він на голос, а Пуол постояв, відчуваючи слабість у руках і ногах. «Судзір Рам… Рам Судзір… Це ж такі самі ініціали — «Р. С», «R. S.». Ось тобі й знайшов… А що, коли цей «R. S.» не Радж, а Судзір? Чи, може, навіть хтось третій — четвертий є?» І знову захололо в грудях, пригадався його зміїний погляд. Ні з ним не хотів би мати справу.

«Сволота! Усі сволота! Даєте завдання, то давали б і чим його виконувати! Дали б пістолет, то я із-за рогу тут усіх би перестріляв… Бути не може, попався б і той, хто потрібний! І, головне, на відстані вбивати не страшно — все одно, наче й не ти…»

Пішов поблукати по місту, щоб вернутися години через дві.

Рай йому подобався більше, ніж Свійттаун. Стільки люду безтурботного, з роззявленими ротами! Не будеш сам роззявою, то можна і поживитись добре. І він заглянув у гаманець, якого встиг витягнути із задньої кишені шортів якогось туриста. Ого! Під сотню доларів… І якісь документи в другій кишеньці.

Підходив знову до дельфінарію і відчував не щастя удачі, а знайомий холодок під грудьми. «На біса він зачепив того Гугу, поліз із розпитуваннями про теніски. Може, збігав до Раджа… Або до тієї змії… Розпатякав усе. Радж буде вже насторожений. Як з ним повестися спочатку, про що говорити?»

2

Перший, кого побачив Радж, видибавши з води на мис Кіптюра, був Гуга. Хлопець, мабуть, розгубився, побачивши три однаково одягнутих постаті в чорних гідрокостюмах, з жовтими смугами на боках, з оранжевими балонами за плечима. Усі майже водночас появилися з води. Завагався, до котрого кинутись? І тільки коли Радж стягнув з обличчя маску, подався до нього, схопився за акваланг — допомогти зняти, донести до дельфінарію.

— Ти не мені… От їй допоможи, якщо хочеш, — Радж кивнув на третього, найменшого на зріст підводного мандрівника — дівчину. Руки в неї були зайняті, в кожній тримала по уламку корала, білого й рожевого. Костюм на неї був великий, і на ногах розбухли, обвисли складки — набрала води.

Гуга допоміг дівчині зняти з себе акваланг, надів ременями собі на ліву руку, почекав, поки Радж розстібне й зніме з ніг ласти. А в цей час третій мандрівник допоміг своїй напарниці звільнитись від ластів, і всі пішли до головної арени. Молода пара йшла до будинку попереду, ноги вони ставили ще невпевнено. Юнак ішов зігнувшись, не знімаючи акваланга, в руках ніс свої і дівчини маски й ласти, палиці із загостреними металевими шпениками — штоки від акул. Ішли всі і таємниче мовчали. Для Раджа не було новиною приголомшення підводних мандрівників. Вони все ще були думками там, у глибинах моря, не могли ніяк отямитися від того неймовірного, що побачили й відчули під водою.

— Душ — перші двері ліворуч, не забули? — нагадав Радж по-англійському. Молоді люди, не оглядаючись, похитали головами на знак згоди.

— Звідки вони? — тихо запитав Гуга, ідучи поряд з Раджем.

— Австралійці. Медовий місяць у подорожуванні проводять… — так само тихо відповів Радж, а голосно додав по-англійському: — Акваланг залиште на лавці, костюми — в душовій.

— Гу-уд, — цього разу турист коротко глянув на Раджа.

Пройшли трохи мовчки, голий пісок закінчився, почалися кущі й дерева, від доріжки їх відділяли дуги з бамбукових жердин, увіткнутих у землю кінцями.

— Ти уже все поробив? — спитав Радж, скидаючи акваланг на лавку біля зелені. Таких лавок стояло три, кожна ховалася під навісом магнолій, коли сонце припікає, тут завжди затишно.

— Ще. дельфінів догодувати треба і «резиденцію» Судзіра прибрати. Великим паном став, вимагає, аби щодня пил витирав, як і в кабінеті Крафта… Зачинився з якимсь американцем чи англійцем. Чарки дзенькали…

— Ого! Це на нього не схоже.

— Я підмітав під вишкою, так проганяє. Чи щоб не піднімав пил, чи щоб не підслухав нічого… Ага, трохи не забув: про тебе земляк запитував. Зліз із трибун, мабуть, виставу дивився… Не сподобався він мені: оченята бігають, як у злодія, головою крутить.

— Пуол?!

— Не називався, а моє ім'я випитав. Усе цікавився хто тут працює, як звати. Питав, скільки тенісок ми маємо з емблемою, чи можна їх де-небудь купити.

— Цікавився тенісками?! От воно що… І хто б міг подумати!.. Невже він… — здивувався вголос.

— Ти про що? — В очах Гуги все-таки відбилося непорозуміння, навіть переляк.

— Нічого, нічого… Це я, мабуть, стомився сьогодні. Ледве витурив туристів на берег. Повітря вичерпується, а їм усе мало: ще оце, ще оте, ще осюди… — Радж розсмикнув на грудях «блискавку», розгорнув камзол-сорочку, виставив руки: — Допоможи зняти.

Гуга стягував камзол, і рукава загорталися, виверталися наверх жовтим.

— Ніяк не уявляю, як костюм допомагає під водою, У нього ж все одно набирається вода.

— Трохи набирається. Але та, що набирається, стає теплішою від тіла, а свіжа майже не надходить. Зовсім без костюма заклякнеш, — сказав Радж.

— Чим ти миєш зсередини? Я — порошком… Може, допомогти тобі?

— Я сам… Ти тільки акваланги порозбирай. Не казав той земляк… чи прийде ще?

— Не казав. Мабуть, прийде.

Гуга порозбирав на лавці акваланги, розклав частини.

— Ну дякую, братухо. — Раджу хотілося побути самому, подумати про все. Але Гуга не відходив.

— Знаєш… — притишив він голос до шепоту. — Я трохи почув, про що Судзір з тим говорить. Про дельфінів говорили… Але по-англійському, то я мало зрозумів. Гість щось назве, якусь цифру, а Судзір: «Ноу, ноу, ноу…» — і свою цифру. Торгуються про щось… А ще знаєш, звідки добре чути, що в «резиденції» робиться? З душової, звідти, де шафочки стоять.

Радж устиг сказати: «Ціка-аво!..» — і побачив, що з того боку до басейна підходять Малу і Пуол, у земляка в руках якийсь газетний згорток. Гуга прошепотів: «Той самий…» — і пішов до дельфінів — догодовувати.

Радж відстебнув з правої литки піхви з крисом, почав швидко знімати з себе штани, сів на лавку. Поки Малу і Пуол переходили через горбатий мостик, він стояв уже в самих плавках. Малу підняв руку, вітаючи Раджа, і повернув до Гуги.

— Здоров, друже мій! — нібито зрадів Раджу Пуол, подав руку.

— Здоров, — стримано подав руку і Радж, пронизливо глянувши йому в очі. Пуол одразу відвів погляд, подивився на Гугу. І знову обернувся до Раджа, надав привітного виразу обличчю.

— Гарно в тебе тут. Робота ж по блату!

— А що ти розумієш у моїй роботі, що знаєш про неї? Нічого… Ото й з висновками не поспішай.

— По блату, по блату… От, аби мені таку роботу! Ти б закинув слівце про мене перед містером… містером… як його…

— Крафтом… Нема чого закидати, бо брати він нікого не збирається. Кажи одразу, що хотів, бо в мене ще багато роботи.

— Перестань морщитись, як сушена копра. А може, зуби болять? Забув хіба, що ми були друзями?

— Не треба лицемірити. Ніколи ми друзями не були.

— А я до тебе зі всією душею. Завжди! Нам і тепер треба триматися один одного. Хоч і не на Біргусі ми, порозкидало нас, як вітром… Давай зайдемо кудись, посидимо, поговоримо про життя-буття.

— Розбагатів?

— Г-гм… І поганий коваль може добру річ викувати, — він розгорнув газету і поплескав гаманцем по долоні. — Для друга мені нічого не жалко.

— На крадені я не звик.

— Ху, і що за слова в тебе якісь… Просто допоміг одному товстосумові потратити гроші. Тут у вас такі можливості — у-у-у… Так і ти допоможи мені від цих грошей позбавитися, а то сили в самого не вистачить.

«М'яка в тебе циновка, а спати — боки намуляєш», — не вірив Радж у його добрі наміри.

— Сідай… — показав на лавку, — і чекай. Мені треба ще помити костюм, повісити його сушити. — Радж пішов зі своїм гідрокостюмом у душову. Уже зсередини крізь віконце у дверях побачив, як Пуол відразу ж кинувся до піхов з крисом. «Аг-га…» — пробурмотів Радж. А Пуол витягнув кинджал, виважив у руках, полюбувався лезом, з ляскотом загнав на місце, обережно поклав, сів на лавку, закинув ногу на ногу, а руки врозкид на спинці, підборіддя вгору…

Радж відступив, пропускаючи австралійців, які вже і сполоснулися і переодяглися: «Будь ласка! Нема за що дякувати! Захочете ще — приходьте, будемо раді!» — сказав на прощання.

Пуол нетерпляче крутився на лавці. Час від часу Радж підходив до дверей, щоб подивитися, як він поводиться. І бачив, що нерви в земляка на зводі: то тарабанить пальцями по спинці лавки, то дриґає ногою, то походжає: три кроки в один бік, три — в другий. Радж прокричав із-за дверей: «Вже, вже, кінчаю!»

Потім вийшов, костюми кинув угору на кущі. Частини механізмів і балони попереносив до себе в комору, порозкладав на полицях сохнути, переодягнув плавки, надів святкові штани. Хотів і сорочку одягти святкову, все-таки доведеться йти в ресторан чи в бар, та раптом усміхнувся сам собі й натягнув на плечі стару теніску з емблемою дельфінарію. Теніска застряла трохи на плечах, закотилася, вивернувся лівий бік рубця з вилинялими літерами «R. S.». Так і пішов із сандалетами в руках до Пуола.

— Обсмикни! — обернувся до нього спиною.

— Ага… Зараз… — Пуол тремтячими руками засмикав низ теніски. Радж посміхнувся і пішов у душ, щоб обполоскати від піску ноги, взутися. На Пуола нібито не дивився, але краєм ока бачив, яке витягнуте в нього і посіріле обличчя.

Крізь щілину дверей з душової ще раз глянув на Пуола. Земляк то сідав, то підхоплювався на ноги, потім сів, витер рукою лоб, видихнув повітря на всю силу — і раз, і вдруге, ніби задихався…

«Ось ти й відкрився, голубчику… Тепер я знаю, яка ти пташка…» Але вийшов Радж з душової спокійний, навмисно ще підійшов до лавки: «Ах, забув!», забрав піхви з кинджалом, заніс у комору. Вийшов, замкнув двері.

— Я до ваших послуг, сер! — і кинув у кишеню ключ.

3

Вони йшли, поряд. На вулиці товклося багато людей, був улюблений курортниками час вечірнього моціону, саме в розпалі роботи нічних гендлярів. Тому йти поряд було важко, часто перехожі роз'єднували їх, ніби клинами, в сторони. Ні Раджеві, ні Пуолу не хотілося опинитися позаду або спереду один одного. Пуол жваво розмахував руками. Обидва були неприродно збуджені, і ніхто навіть подумати не міг, що це йшли два смертельних вороги. Двобій-поєдинок, ніби вибух міни, міг спалахнути між ними щомиті, і тільки він міг покласти край напруженню.

Пуол говорив і говорив, а жестикулював так, ніби відмахувався од москітів або показував комусь дорогу чи розштовхував на всі боки людей. І все для того, щоб притупити Раджеву пильність, щоб той розслабився, відкинув свої підозри.

А Радж навіть заспокоївся, був у сконцентрованій готовності блискавично ударити у відповідь будь-яким способом — ногою, кулаком, ребром долоні, ліктем, головою. Стежив краєчком ока за Пуолом: здається, в кишенях у нього нічого немає, великий гаманець несе загорнутим у порвану газету. А хоч би й було щось, Радж був певний — з Пуолом справиться. «Може, хіба тільки якоїсь отрути сипне у питво… Доведеться бути пильним, від стола не відпускати. Місце, де сісти, виберу сам. Може, навіть у «Літучу рибу» заведу…. Будемо сидіти, а тут раптом Амара: «Здорові були!» От Пуол закрутиться…»

Позаду почулися свист, гикання. Оглянулися разом: посередині вулиці мчали два рикші, в одного бідарка двоколісна з голобельками, у другого триколісний візок з педалями. В обох візках хиталися, розмахували пляшками солдати-янкі. Той рикша, що біг пішки, був у довгих трусах і сандалетах, у другого замість трусів були білі штани, він крутив педалі стоячи, босоніж, майже навалившись на кермо. Американці і підскакували, й гепали на сидінні, задираючи ноги, знову схоплювалися, криком і свистом підбадьорювали своїх «коней» і самі кричали-гоготали, як мустанги в преріях. «Скоріше! Дохлятина, скоріше! Приз! Премія переможцеві!»

На тротуарах осторонь і слідом за колясками бігли люди, потішалися незвичайним видовищем, чекали чим закінчиться це змагання. Пуол і Радж, підхоплені натовпом, теж побігли. Але в кожного були різні почуття. Пуол сам ладен був гикати й улюлюкати, а Раджа душив гнів: «Забаву влаштували… Вони ж просто знущаються над нами!.. Невже ніхто не бачить у цьому зневаги?! О, бечі дурні, і як вони погодилися на це?!»

Рикші вилетіли на майдан, люди розбіглися на всі боки, щоб не потрапити під колеса. Візки помчали по кругу навколо фонтана. У якусь мить і Радж і Пуол опинилися якраз навпроти них. У того, що біг, шльопаючи сандалетами, тіло блищало, руки з голобельками були підігнуті й відтягнуті назад, ніби його почали піднімати на дибу. Очі витріщені, рот роззявлений, аж, здавалося, метлявся язик. У того, який щосили натискував на педалі, поспадали до самих ліктів плічка брудної, мокрої від поту майки, щербатий старечий рот був теж вискалений. У педалях вищало-стогнало, і здавалось, що візок от-от розсиплеться на частини, і поряд з ними упаде господар. Майже два повних круги об'їхали рикші навколо фонтана. Той, що тримав візок за оглобельки, почав уже випереджати. І тут сталося те, що, мабуть, і мало статися: швидкість по кругу перейшла за критичну, а може, янкі хитнувся убік. Бідарка перекинулася, американець випав, як мішок з глиною, тернувшись об асфальт вухом. Рикша вискочив з голобельок, ніби випряжений кінь або віслюк, і дивився перелякано, як крутиться і ніяк не може спинитися верхнє колесо таратайки. А велорикша, щоб не налетіти на голобельки, крутнув руль до фонтана. Здавалось, він відразу ж і назад повернув, але було пізно: налетів заднім колесом на борт фонтана. Пасажир шубовснув у воду…

Одні реготали, інші допомагали «купальникові» вибратися з басейну. Навколо обох колясок стовпилися люди. Американець з обідраним вухом бив свого рикшу, закривавлював йому обличчя. Люди вже хапали янкі за руки, але американець ревів, як бізон, відмахувався від усіх: «Не підхо-о-одь!»

Радж розштовхав людей, протовпився до американця. Пуол не помітив із-за спин, які блискавичні рухи зробив він, але янкі враз осів під ноги людей.

— В'яжіть!.. Руки в'яжіть! — кричав Радж.

І, мабуть, знайшлося, чим в'язати, знайшлося, кому. Бо коли підбігли туди поліцейські, засвиставши у свистки, то янкі вже лежав зі зв'язаними за спиною руками розідраним вухом догори. Качав голову по асфальту, скреготав зубами:

— Пекла хочу-у! Пе-екла! До біса ваш рай! Пе-е-е-кла!

Радж сам знайшов Пуола, як тільки вибрався з натовпу.

— Ходімо… Зараз тут почнуть розпитувати, записувати, хай розбираються. Пасажири, мабуть, з тих вояків, що висадилися на Біргусі… Думають, що в нас скрізь джунглі і все дозволено. У-ух! — Радж сильно зціпив зуби, смикнулися на щоках жовна.

— А я і не втручався б. Хай би хоч повбивали один одного, — сказав Пуол.

— Так вони ж наших б'ють, а не один одного! Дурні бечі наввипередки пустилися, заробити хотіли… От я їх повозив би, цих янкі! Десятому б замовили!

— Скільки ми будемо ходити? І кабаре проминули, і дансінг — пройшли… Давай от сюди, в «Летючу рибу», — показав Пуол.

— Мені байдуже, — погодився Радж.

Він не впізнав бару. Тоді, коли заходив з Амарою, зала була, може, втричі меншою. А тепер у сторони розсунули рухому чорно-перетинчасту, як крило кажана, порегородку, і зала відкрилась у всій своїй величині й красі, в тому кінці її було синьо від сигаретного диму, численні гірлянди різнобарвних китайських ліхтариків не так світили, як створювали таємничий сутінок. І в цьому сутінку біля сцени-подіума смикалися-танцювали іноземці в яскравих сорочечках. На сцені тряслися і оркестранти, то виймаючи, то вставляючи в труби сурдінки. Неймовірні колінця з мікрофоном біля рота виробляв співак-мулат.

За стойкою буфету відбивалися в дзеркальцях численні пляшки. За прилавком спритно змахував якоюсь посудиною, тряс і перекидав її відгодований буфетник у білому кітелі, розливав потім у фужери коктейль. Ліворуч на прилавку сипів автомат для приготування кави, дрібно дзинчали наставляні на ньому маленькі чашечки. Радж зрозумів: того разу був або вихідний в оркестру, або не працювала кухня, тому й відвідувачів було мало і всі купчилися за перегородкою, коло буфету.

«Цікаво, де Амара, чому не показується?»

Десь у глибині зали праворуч був ще один буфет і хід на кухню, бо туди й звідти шмигали офіціанти з підносами. Темп у них був такий, що з-за плечей, здавалося, валив пар. Був час «жнив» і «молотьби», тому й моторність обслуги можна легко зрозуміти. Поки Пуол, роззявивши рота, розглядав пляшки на полицях за стойкою, Радж пройшов далі в залу, спинив офіціанта. Прохання підкріпив доларом, і той швидко організував столик і пообіцяв навіть більше за нього нікого не садити.

Сіли напроти один одного. Радж підсунув Пуолу меню: якщо він платить, то хай і «музику» замовляє… І тут короткий перепочинок і відносна тиша закінчилися. На подіумі знову засмикалися, заграли музики. Знову цілував мікрофон, пританцьовував і плескав у долоні мулат. З-за столів повставали парочки, а деякі чоловіки запрошували дам із-за інших столиків. Усі вливалися у ворушливий натовп, смикали руками й ногами, вигиналися й тряслися. Пуол щось сказав, знизавши плечима, і Радж нахилився до нього через стіл.

— Розібратися не можу!.. У тебе більше досвіду, давай ти!

— Пити що будемо? Я пропоную вино.

— Давай чогось міцнішого — душа горить! — Пуол витяг із-за пазухи того товстого гаманця, хвацько плеснув ним по долоні, потім поклав перед собою на стіл і ще поплескав зверху: «Знай наших!»

Коли до них підійшов офіціант, Радж сказав кілька речень по-англійському, і той відповів: «Зрозумів, куріть поки що…» — поклав на стіл блискучу пачку сигарет, сірники. Пуол з цікавістю потягнувся до них.

Радж не курив і взагалі важко переносив тютюновий дим. З прокуреними легенями, з кашлем під водою нічого робити. Він болісно втягував носом переповнене димом повітря. «Чому не вмикають кондиціонери?» У скронях починало стукати. Трохи очманілий від розгардіяшу й диму, він уже байдуже думав про небезпеку, поволі обводив поглядом сусідні столики. За правим, хоч і був заставлений питвом і закусками, ніхто не сидів — усі танцювали. За лівим сиділи троє чоловіків і одна жінка. Усі в літах, може, вдвічі старші за Раджа. Жінка сиділа до нього у фас. Зачіска в неї химерна, на лоб спущена гривка, від чого обличчя стало квадратним і якимсь дурнуватим. Тітка була ще не засмагла, може щойно приїхала в тропіки. Напроти неї сидів худорлявий чоловік з високо підстриженою потилицею. «Виправка військового, хоч і в цивільному…» — відзначив Радж. Праворуч, у профіль до Раджа сидів громило-боксер, теж за виправкою військовий. Із-за того, що з підстриженою потилицею, час від часу нагинався до жінки (чи не чоловік її) ще один, середнього віку, кремезнячок.

«Хоч би вікна повідчиняли…» — болісно думав Радж. І тут ніби спинився гірський обвал оркестру, аж дихати стало легше. Танцюристи почали розходитися до своїх столиків, деякі кавалери шанобливо цілували дамам ручки, церемонно кланялися. Але церемонистих було мало, більшість таких, що завалювалися за свої столи з гуркотом, важко дихаючи, обмахувались віялами і хустинками.

Сусіди ліворуч ніби зраділи, що можна поговорити, почали жваво перемовлятися, як і раніше схиляючись одне до одного і до середини стола, ніби все ще перешкоджав оркестровий лемент. Говорили по-англійському. Незнайомі згадували в розмові їхній Біргус!

— Ні, спільного мало! Хоча якусь подібність можна й побачити. Тисячі атолів схожі один на одного! — говорив «боксер». — Лагуни особливо схожі.

— На Біргусі менша… Може, навіть удвоє менша. Але вигода в тому, що і Дієго-Гарсія, і Біргус розташовані однаково: вони найпівденніші в архіпелагах, нижче них — відкритий океан. Зручно!

— А я вважаю, що купівля не зовсім вдала, — сказав кремезнячок. — По-перше, і острів набагато менший, і лагуна менша. По-друге, дуже близько інші острови. Літакам доведеться робити розвороти над сусідніми островами, заходячи на посадку. Та й злітних смуг таких не збудуєш, як на Дієго.

— І не треба! Головне — острів наш, лагуна. Я, коли перший раз приїжджав на Дієго-Гарсія, то теж не міг повірити, що можна всього стільки наробити, — говорив з притиском «боксер». — Дієго в плані трикутний, а Біргус — як панцир черепахи. І лагуна в Дієго з півночі, а не з півдня, як на Біргусі… На Дієго в проході в лагуну три невеличкі острівці. Між ними добрі протоки. А на Біргусі довелося висаджувати в повітря, очищати прохід від рифів. І в середині лагуну доведеться ще почистити. Зате така стоянка для субмарин буде — люкс! І тільки за півмільйона доларів, для нас це як раз плюнути.

Знову заграв оркестр, тепер щось мелодійне і спокійне. Але розібрати, що говорилося за сусіднім столиком, було вже важко. Товстун з жінкою прихилилися головами і зашепталися про щось своє, раз у раз стривожено поглядаючи на гаманець біля Пуола.

Співак не співав, сидів на краю подіуму і ліниво цідив з шийки пляшки якийсь напій. Був він блідий, наче як сухотний, і дуже стомлений: п'ючи, трохи булькав у роті, полоскав горло. З усього видно було, що йому страшенно набридли ці концерти, — одне й те саме щовечора.

Офіціант приніс замовлення — питво у штофах, тарілки. Сам наповнив келихи: Пуолу — «Рашн водка», Раджу — «Мартіні».

Пуол ніби пробудився від якихось тривожних думок, втупив очі на свою чарку, а потім на Раджеву. Хотів заперечити, що не на рівних правах, та Радж випередив його:

— Не гіпнотизуй чарок… Справи ще в мене.

Брав Пуол свою чарку, і рука тремтіла. Понесли до губів, не чаркуючись. Пуол хильнув і відразу витріщив очі, поперхнувся і закашлявся. І поки він кашляв, одвертаючись від стола і синіючи (горілка потрапила «не туди»), з-за сусіднього стола підвівся схвильований товстун з «Гаваною» в руках. Уже стоячи, відкусив кінчик, сплюнув під ноги і підійшов до їхнього стола.

— Дозвольте вашими сірниками покористуватися, — пробурмотів він невиразно, не випускаючи сигари з рота. Потягнувся до сірників, не чекаючи згоди.

Пуол усе ще кашляв і синів, не маючи змоги щось сказати, і Радж кивнув сам, дозволяючи. Пуол не помітив, а Радж бачив, що така сама коробка сірників лежить і на тому столі, з-за якого встав товстун, від них там припалювали не раз. Радж знову перевів погляд на товстуна і побачив, що в того тремтять руки, вогник не потрапляє на кінчик сигари. І не дивно: очі товстуна дивилися не на вогник, а на гаманець! Ніби мацав ними, обстежував бумажник. Припалив зрештою, кивком подякував — і за свій стіл. Пуол, хоч і перестав уже кашляти, одвертатися від стола, не помітив, на що дивився товстун, який у нього був вираз обличчя і очей.

— Ти що мені замовив! — просипів Пуол. — Ти отруїти мене хочеш?! — говорив ніби жартома, але з погрозою.,

— А що — сподобалася? — вдав із себе безневинного Радж. Дивився на перенісся Пуола, а боковим зором бачив, що за сусіднім столом товстун з жінкою знову перешіптуються. Жінка встала, швидко пішла до виходу.

«Аг-га… Пуол зараз пожне те, що посіяв… Бумажник пізнали…» Радж трохи навіть зрадів: так дурневі й треба.

«Що робити? Можуть визнати за співучасника крадіжки… Чекати розв'язки чи придумати якусь причину залишити Пуола? Але тоді він подумає, що я злякався його».

Встав з місця, попрямував до вікна, сам відщепнув, штовхнув на двір стулки. Вертаючись, подумав: «Може, пошукати Амару чи запросити когось на танець?» Ні розмовляти, ні сидіти з Пуолом за столом не хотілося. Але оркестр замовк.

Пуолові теж не сиділося.

— Облиш забавлятися «Мартіні». Хоч разок оцього… — потягнувся зі штофом До келиха Раджа. Линув, Радж не встиг відхилити чарку. — Хо-хо! Коктейль «Білий ведмідь»… Я й собі так зроблю… Пуол узяв в обидві руки по штофу, налив у свій келих з одного і з другого. І не встиг поставити штофи на скатертину, як у нього за плечима виросли двоє поліцейських — непомітно зайшли повз стіну од вікна. Пуол побачив, як чужа рука простяглася до гаманця, — і сам цапнув його. Але другий поліцейський натиснув рукою на плече.

— Сиди, юначе!

— Це гаманець — ваш? — запитав перший поліцейський, відкопилюючи товсту губу.

— А чий же ще! — знову хотів схопитися Пуол, і другий поліцейський знову натиснув йому на плече.

А до стола підсунулися уже впритул, мало животами не налягли товсті чоловік і жінка.

— Брехун він! Це злодій!

— Ага! У мого чоловіка гаманця витягнув!

— Перелічіть, що було в гаманці, — звернувся до товстуна поліцейський.

Той назвав спочатку, скільки було грошей. «Але їх стільки може вже й не бути!» — додав, спохватившись. Назвав, які документи пропали разом з гаманцем, на чиє ім'я виписані. «Їх теж може не бути, може, викинув десь на смітник!» — поки це товстун додавав, жінка простягла руки до Пуолової чуприни, учепилася за чуба: «Злодюга! Мафіозі!»

Поліцейському, що стояв позад Пуола, довелося вже обороняти його, розчіплювати жінчині пальці: «Ма-да-а-ам! Мадам!» Товстогубий поліцейський тим часом потрошив гаманця над столом і розкладав те, що було в ньому. Товстун вигукував: «Паспорт цілий! І права водія!.. І квитки на авійон… І страховий поліс! І чекова книжка!» Він і руки простягав до того, що розкладалося, але відсмикував, ніби обпікався чи боявся залишити відбитки пальців, і все витирав мокрий лоб і залисини великим картатим носовиком.

— Ну от… І чорт з ним! Відпустіть! — говорив поліцейському.

— Не пускайте! — мало не вищала жінка. — Це одна зграя! Заодно вони! — показувала і на Раджа.

— Ну, ходімо, панове, у поліцейську дільницю. І ви тож з нами! — наказав Раджу перший поліцейський.

Радж підвівся, прикидаючи, скільки коштує замовлене ним, вийняв гроші. Поліцейський поквапно зібрав зі стола все, що повикладав з гаманця. І в цю мить од вікна пролунав дзвінкий хлопчачий голос:

— Раджа не зачіпайте! Радні ні в чому невинен! — Янг зіскочив з підвіконня, підбіг до стола.

— Ти?! — аж сторопів Радж.

— Дядечки, він невинен! — засмикав поліцейських за рукави. — Пуола беріть! Він — гад!

Навколо них уже зібрався натовп. Нервував, тупав адміністратор, пориваючись щось сказати.

Пуол зацьковано озирався, втягував голову в плечі:

— Сам ти гаденя… Ти мене ще згадаєш!

— Янг, ти — іди! Без тебе розберуться… У дельфінарії мене шукатимеш. Іди! — Радж устиг обняти Янга й підштовхнути від стола.

Товстогубий поліцейський, однак, розміркував інакше:

— Хлопчику, і ти з нами підеш. До з'ясування всіх обставин.

— Правильно! — лізла під руки товстуха. — Усіх! Під корінь! Випустите, а вони нас пристукнуть!

Поки виходили, Радж заспокійливо гладив Янга по плечах. Коли пробував щось сказати, товстогубий наказував мовчати.

Услід їм гриміла весела музика.

Розділ третій

1

Ніхто не чекав, що буде ураган, бо час зимових циклонів і безперервних штормів закінчився в листопаді.

Янг, відпущений з поліцейської дільниці, йшов до готелю, а пальмове листя тривожно шаруділо, вулицею здіймалися вихори. Майже не чути було нічних птахів і цикад. Дихати було важко, повітря згустилося настільки, що його, здавалося, можна було мацати в пальцях. Шпиль на вежі одного будинку блакитно світився. У проміжках між будинками на горизонті безперервно спалахували блискавиці.

І все-таки, незважаючи на задушливу атмосферу і всі циклювання, Янг устиг заснути. Поруч з його канапою у вітальні номеру синьйори Терези лежав Тота. Собачка довго непокоївся, і Янг час від часу його гладив та так і заснув, звісивши руку в його собачі кудли. Прокинувся від сильного удару грому, навіть заплющені очі сліпнули від блискавок. Тота трохи скавучав і лизав його руку. Крізь ревіння і виття вітру, дзенькіт шибок у вікнах, хлюпотіння і шум зливи було чути гуркіт водяних бурунів на пляжі, гарматні удари хвиль у районі пристані тріск дерев на алеях.

— Мадонна міа, матер деї… — голосно молилася в спальні донна Тереза. — Янге, хлопчику мій, ти тут? — вигукувала вона між словами молитви.

— Тут, тут, — відповів Янг.

— Іди до мене, а то я боюся.

«От іще не вистачало! Нав’язалася на мою голову…» — Янг знехотя пройшов до спальні.

— Увімкни світло!

Янг клацнув вимикачем — світло не загорілося. Вернувся до вітальні і там клацнув. Немає! Чи щось зіпсувалося, чи підстанція відключила струм.

— Не горить, — зайшов знову, став біля дверей.

— Боже, боже… Кінець світу, не інакше. І часто у вас такі страхи?

— Часто.

— Може, ляжеш біля мене?

Добре, що не ввімкнулося світло. Але і при блискавицях донна Тереза, якби не заплющувала очей від страху, могла б побачити, як почервонів Янг.

— Ні-і! — хитнув головою. — Може, Тота вам покласти?

— Поклади!

Янг відступив ще на крок, ліг на пластикову підлогу — вона здалася холодною.

— Ти тут, Янге?! — перелякано вигукнула синьйора.

— Тут, не бійтеся.

Пориви вітру не зменшувалися, у вікні спальні гуло й свистіло, аж стогнало, у шибки то періщили потоки води, то барабанили великі краплі. Ревли на пляжі в рифах водяні буруни. Але блискавок і грому, здається, стало менше, грозовий фронт відкотився далі, десь під Біргус.

Задрімав ще разів зо два чи зо три, і щось верзлося уві сні потворне. На світанку і добре заснув, але його розбудив Тота: почав скімлити, лизати руки, проситися на двір. Синьйора Тереза спала як убита.

— Ну, ходімо, ходімо… — неохоче встав Янг, відімкнув двері.

У коридорі під скляними кришками горіли на столі кумедні, з трубок, лампи, світили блакитним світлом. Біля кожних дверей стояло, ніби на параді, взуття — по кілька пар. Усі черевики сяяли і були повернуті носками до стіни. У номерах хто спав, а хто й не спав, а невидимий чистильник робив своє діло цілу ніч.

Надворі було свіжо, дихалося легко. Асфальт біля «Морської лілії» був увесь ніздрюватий: курортниці попротикали гострими каблуками туфлів. Величезні калюжі на асфальті диміли, ніби хтось поналивав окропу. Міріади сонечок спалахували в листі дерев, гущавина алей була затягнута туманом. У двірників було клопоту, хоч відбавляй: стягували на купи гілки, згрібали обламаний хмиз, збите листя, вантажили на тачки.

Янг помчав з собакою наввипередки, розбризкуючи калюжі, аж поки не добіг до пляжу. Море ще було неспокійне: по той бік рифів бурунами здіймалися мутно-зелені хвилі, гребені їхні здиблювалися щораз вище, кучерявилися піною, падали, з гуркотом розбивалися об рифи. По цей бік рифів усе було біле від піни, вирувало й клекотало.

Янг побіг до дельфінарію. Тота вже очуняв після ночі і зовсім розвеселився, з гавкотом кружляв навколо нього, або, догнавши, старався хапнути за литку. Янг за звичкою дивився під ноги — може, щось знайдеться? І знайшлося; з обшарпаними скельцями димчасті окуляри, кілька монет — ціленьких, це стертих, їх можна було пустити в обіг. Сунув окуляри за пазуху, оглянувся. Ех-ха, якби хоч півдня побігати по пляжу, можна було б нашукати грошей до біса! Але, мабуть, прибиральники самі вже обгасали не раз.

… Малу щойно закінчив уранішній обхід дельфінарію, бо якраз вертався до прохідної.

— О, рання пташка, — привітно обізвався до Янга. — Зараз відімкну. Але ж немає Раджа. Як пішов увечері з дружком-земляком, то й не вернувся. А що, ти так і не знайшов їх?

— Не вертався? — В голосі Янга було стільки неспокою, що й Малу затривожився.

— Виходить, ти не бачив його… А я думав, загулялися десь разом.

Янгові не хотілося нічого йому розказувати. Обернувся і пішов геть, понуривши голову. Знову на пляж? Бо й до синьйори не хотілося йти.

Плівся нога за ногу по пляжу, потім сів на решітчастий тапчан, ще вологий, у плямах присохлого піску. Поклав на задрані коліна долоні, на долоні — підборіддя. Незряче втупився очима в пінні буруни біля рифів. Як самітно, як одиноко відчував він себе на білому світі!

Що з Раджем? Невже його довго не пустять? А все через того тричі проклятого Пуола.

А Янга вчора не тримали довго. Розпитали, хто він і звідки, як опинився на острові, записали ім'я синьйори Терези і номер апартаменту в готелі «Морська лілія» — може, довідуватимуться? Виходив з участка і зустрів у коридорі Раджа, його ще вели на допит (Пуол сидів окремо). Радж бадьоро усміхнувся Янгові: «Шукай мене там…» — кивнув він у бік дельфінарію.

2

Крізь розірване клоччя хмар праворуч виблискувало ще не гаряче і невисоке сонце. Вітер дув поривами, і океан-море ніяк не хотів заспокоюватись — гудів і бушував, рокотав.

Не подобалося Янгові на Раї. Який же це Рай, коли немає такої тихої, спокійної лагуни, як на Біргусі! І пісок на Раї не подобається. На Біргусі він білий-білий, аж засліплює на сонці, а тут якийсь сіруватий і крупніший.

У шумі хвиль Янг чув шум кокосів на узбережжі лагуни Біргусу, уловлював навіть мелодію материної пісні, її завжди співали жінки гуртом, коли збиралися посидіти надвечір.

Коло Янга стріпнувся мокрий Тота — Янг схаменувся від бризок, притягнув собачку за вухо до себе, погладив. Той лизнув у коліна, в руки, ліг на Янгові ступні.

— Дурненький… Тебе ж могла хвиля змити і назад не вибрався б… Пробач, що я забув трохи про тебе.

Тота солодко примружив очі, і Янг знову задрімав-задумався. Цього разу в думках з'явилася Натача. Де вона тепер і що робить? Чи знайшов Натачин батько хоч якусь роботу? Чи вдалося їм на Гірському зліпити свою хатину-притулок від непогоди? Чи зберігає Натача Янгові речі? Небагато їх лишилося, зовсім трохи, найдорожча — урна з прахом предків. Легко зберігати, коли маєш свою хату, а не блукаєш по чужих кутках. Чи пощастить коли-небудь поїхати на Гірський? І її побачити хочеться, і урну забрати.

Як вона тоді делікатно і ласкаво, по-материнському змащувала йому виразки — сліди п'явок і укусів комарів… Які чутливі були в неї пальчики! І як вони тоді соромилися одне одного, як бентежилися… Згадалося це зараз, і ніби ласкавий вогник теплився в грудях.

«Цікаво, а чи с тут «морські оси»? Треба буде Раджа запитати… Мабуть, немає, бо стільки курортників з усього світу не з'їжджалося б».

Коло Біргусу їх теж немає, цих отруйних медуз. Але розповіді про них живуть. Таке страхіття, може, сам диявол вигадав. Матрос Дуку розказував, як біля Австралії раз купалися і двоє матросів потрапили на цих «ос»-медуз. І хоч зовсім близько від берега були, а так і не вибралися, загинули. У цих медуз зонтики великі, а щупальців тонких і довгих, може, тисячі, і на кожному клітки-присоски з отрутою. Одна ужалить, і досить — параліч, смерть. Отрута в них сильніша, ніж у кобри. На перших порах, після того як Дуку розказав про такі страхи, боялися у воду лізти, купатися в лагуні. І потім часто лякали одне одного: «Оси пливуть!» А Натача не боялася ніяких ос, перекидалася й переверталася у воді, наче бісеня якесь.

— Ай глед ту сі ю![8] — пролунав раптом над вухом рідний голос. — Ти що тут робиш?

— Радж! — Янг підхопився, уткнувся обличчям братові в груди, схлипнув і сам же затамував це несподіване схлипування.

— Перестань, усе ж добре. Ходімо до мене… У-у, а звідки це в тебе звір такий?

Ішли, обнявшись, уздовж прибою, і Янг розказував почасти про свої пригоди на Головному острові. А як сказав, що вже немає в них і батька, а не тільки матері, за яких обставин і де помер, то плакали разом і не соромилися сліз. Добре, що пляж був майже безлюдний, — де-не-де тільки лягло кілька чоловік загорати. Потім і про Абдулу розказав, і про Пуола, в яку авантюру був утягнув землячок. Розказав про італійку з собачкою, про те, як пощастило сховати від піратів її цінності.

— А тепер вона вимагає, щоб жив у неї. Собачку на прогулянку водив. Прислужував… — Янг цвіркнув крізь зуби під ноги слиною. Ішли вони швидко, пісок шарудів і хрупав під ногами. Тота бігав кругами навколо них, метляв рожевим язиком, з гавкотом кидався на чайок.

— І поживи… А що? На скільки вона сюди приїхала, не знаєш? — спитав Радж.

— Може, на місяць.

— Ну от, бачиш. Місяць поживеш у шикарних апартаментах. У нашому становищі треба хапатись за будь-яку можливість, щоб прожити. Добре було б, якби тобі якусь постійну роботу підшукати. Чи Гугу… Хлопець у нас у дельфінарії є, Гуга, хоче знайти іншу роботу. От якби він десь улаштувався, то я тебе посватав би на його місце. Справився б, у нього не дуже важкі обов'язки…

— Ой, Радж, це було б чудово! Я один раз побачив дельфінів, погладив їх — і полюбив на все життя! Я з ними б день і ніч займався…

— Ну-у… день і ніч. Нікому це не потрібно. Та й Судзір у нас такий — ганяє всіх від дельфінів. Отже, ти поки що побудь з італійкою, але до мене прибігай щодня. Придивлятимешся до того, що я роблю. Допомагатимеш. Може, коли-небудь і мене потрібно буде замінити на роботі. Як називається така порода собак?

— Я думав — пудель. А синьйора каже — тер'єр шотландський.

— Ти з маскою, трубкою і ластами плавав коли-небудь? — спитав Радж.

— Ні! — І Янг з такою радісною надією подивився н обличчя Раджу, що брат усміхнувся, дужче притиснув Янга до себе.

— Для початку освоїш маску з трубкою. А потім і за акваланг візьмемося.

— Ой, Радже… — від щастя, що раптово наринуло, Янг потерся вухом об його бік. І не міг від хвилювання більше нічого сказати. Це ж була його найбільша, найсвітліша мрія, яку плекав у душі не один рік. — Одразу пригадалися всі Раджеві розповіді про те, що бачив під водою, і аж у голові запаморочилось. Скоро, скоро і він побачить усі ті дива!

— Тебе назовсім відпустили з поліції?

— Назовсім. Пуол сказав, що я ні в чому не винуватий, просто він запросив мене як земляка у бар, щоб почастувати. За крадіжку всю провину взяв на себе… Не такий він уже й поганий, як виявляється.

— Радж, ти не знаєш його, хоч і росли разом. Він гад і хитрун! Обманщик! У мене гроші видурив… Він щось знову придумав!

— Поживемо — побачимо. А в нього теж вистачить часу подумати, якщо посадять.

Радж чогось не договорював, якісь думки пригнічували його. Деякий час ішли мовчки, у кожного на думці було своє.

Сторож Малу топтався коло воріт, чекаючи змінника. Його очі були червоні, мало не такі, як у бома Япа. Пропускав їх у дверці й хитляво поточився вбік. «П'яний?!» — здивувався Янг. Здурів чоловік, попереду день, спека, а він… А може, вночі пив, і тепер у нього тільки похмілля?

— Радж! Меткий у тебе брат! У мене такий шибеник є — не дам ради! Ти дивись за ним, а то влізе в якусь шкоду! — сказав їм навздогін Малу.

— Нічого, він уже не маленький, — оглянувся на мить Радж і притиснув Янга до себе. У грудях хлопчика щось щемливо заворушилося. Зараз Янг любив Раджа неймовірно — він же був йому і за тата і за маму.

— Радж! — знову вигукнув услід Малу. — Тільки що вантажний автомобіль повіз до головної арени пісок. Я пропустив, хоч мені про це містер Крафт нічого не казав… Ти нічого не чув про пісок?

— Ні! — прокричав Радж, обернувшись до Малу. — Може, Абрахамс щось вирішив ремонтувати. І цемент теж повезли?

— Цементу не бачив. Тільки пісок-черепашник!

Йшли алеєю до головної арени, і Янг бачив, що на газонах між кущами старанно працюють дві тітки з граблями.

Вийшли алеєю до трибун і басейну, відразу почули коротке: «біп-бі-іп!» і гудіння мотора. З-за північного торця трибун задом виїжджав невеликий грузовичок, він ледь не терся здвоєним заднім колесом об бетонний борт басейну. Не бачив таких машин Янг — оранжева, низенька, кузов тригранний зовсім не димить. Шофер, прочинивши дверці, дивився на колеса, стежив, щоб якомога щільніше під'їхати до борта з поручнями. Янг постояв коло перекидного містка й побачив, що з-за машини вийшов невисокий чоловік у білій курті[9]. Не боючись, що грузовик може на нього наїхати, він притулився до поручнів і рукою подавав знаки шоферові: ще трішки, ще…

— Стоп! — рвучко опустив руку вниз той чоловік. — Вивалюй!

Кузов самоскида повернувся набік. Ш-шух!

— Що він — здурів, цей Судзір?! — обернувся до Янга Радж. — Басейн чистити треба, а він…

Біла хмарка пилу пливла повз кабіну, і шофер помахав рукою біля обличчя, ніби розганяв тютюновий дим, сів за руль. Машина проїхала метрів на два уперед, і шофер знову виліз, натужно тримаючи в руках великий фанерний ящик. Щось важке було в тому ящику, бо й Судзір, узявши його, зігнувся від ваги.

Грюкнули дверці, машина крутнула навколо трибун, а на алею вискочила так, ніби брала участь у гонках.

Судзір, тримаючи ящик поперед себе, поніс його до своєї «резиденції». Ставив ящик біля дверей, і в ньому щось металеве дзв'якнуло. Швидко відчинив двері й так само стрімко зник за ними з ящиком.

— Ну й ну… — похитав головою Радж. — Але немає такого таємного, щоб воно не стало явним… Ходімо, покажу свій притулок!

Тота за ними не поспішав: став лапами на бортик і пустотливо гавкав на дельфіна, похитував головою, ніби слухав його скрип. Здається, то був малий Бобі. Дельфіненя тея? висунулося з води і з цікавістю розглядало собаку.

— Пан, бог і воїнський начальник, — казав Радж, відмикаючи свої двері. — Ніхто ніколи не знає, що думає робити Судзір. Навіть містер Крафт не наважується запитувати про його плани.

Янгу сподобалася Раджева комора. Просто чудо, а не житло! Ніби каюта на якомусь фантастичному кораблі. І скільки всього в ній на стінах, на полицях і стелажах! Цілий рік можна дивитися, і всього не передивишся. Про призначення деяких речей, дуже дивних, тільки здогадувався. Акваланги! А це довга гостра стріла-гарпун із зазубнем на кінці… Для чого Радж заховав її на полиці? Водив очима направо-наліво й зітхав.

Радж одразу пішов у дальній правий кут, там стояло щось схоже на мотор і на ту машину на колесах, що бачив з хлопцями на понтоні, тільки ця набагато менша. Радж ввімкнув її, вона запрацювала майже безшумно, тільки десь посвистувало повітря.

— Компресор японський. Електричний… Ми ним повітря накачуємо в балони, — пояснив Радж. — Піднось, будемо заряджати, — показав на стелажі, де лежали спарені оранжеві балони з ременями.

Ухопився Янг за одну пару — ог-го! Ледь з місця зрушив. Подивився на Раджа — насміхається з нього, чи що? Радж усміхався, але доброзичливо, по-дружньому.

— Що — кишка тонка? Увесь заправлений акваланг майже двадцять кілограмів важить… Кажу, щоб одразу зрозумів: з аквалангом плавати — не дитяча справа. Щоб не скиглив даремно: «Коли з аквалангом, коли з аквалангом? Маска з трубкою для тебе — якраз поки що. Освоюй і плавай. Акваланг вивчиш поступово, за цей час і сам підростеш, подужчаєш. А знаєш, цієї ваги акваланга у воді не відчуваєш! Навпаки, ще грузила на пояс прив'язуєш, бо виштовхує нагору.

Підніс одну пару балонів Раджу й почув, що на дворі нервово заскавучав Тота. Такий голос він подавав, коли сумував без господині чи без Янга або коли хотів іти гуляти. Янг вибіг з комори і побачив, що Тота бігав коло містка, принюхувався до їхніх слідів, а куди ведуть ті сліди, не розумів. Покликав його до себе, але собачка тільки покрутив хвостиком, подивився на нього з-під навислого волосся, загавкав.

— Радж, я скоро повернуся! Тота, мабуть, їсти хоче, треба бігти годувати, — крикнув братові й побіг на місток.

… Донна Тереза ще спала, і Янг аж чортихнувся. Якби знав, то так не поспішав би. Запитав би Раджа, може, знайшовся б якийсь коржик для Тота… Але пестун цей навряд чи їв би просту їжу.

Янг грався з собакою у вітальні, поки ненароком не вдарив ногою маленький столик. І в цей час донна Тереза почула їх — вийшла в нічній сорочці, натиснула, позіхаючи, на якусь кнопку біля дверей. Поки прийшов кельнер з ресторану, вона дивилася у велике дзеркало при стіні, масажувала повіки і зморшки у куточках очей, сумно зітхала. Потім наляпала собі на обличчя чогось білого і рожевого, понавитискувавши з тюбиків. З таким страшним обличчям-маскою і замовлення на сніданок зробила, хлопця-офіціанта не соромилася.

«Ця європейка і за людей нас не вважає…» — зовсім по-дорослому подумав Янг.

Потім синьйора надовго сховалася у ванній кімнаті. Уже офіціант прикотив у номер двоповерхового столика на коліщатах, цілком заставленого тарілками, вже Янг і Тота і тарілки майже всі почистили, навіть з деяких соус вилизали, а синьйора все не з'являлася.

Крикнув їй, що піде з Тота гуляти, — і скоріше до дверей.

3

Коло каси дельфінарію стояла черга людей. На будиночку, де розміщалася каса і прохідна, висіло оголошення, що сьогодні будуть три вистави, перша — о десятій годині за місцевим часом. Мабуть, містер Крафт зорієнтувався: море бурхливе, купатися не полізуть, а загорати цілий день ніхто не витримає, отже, посунуть шукати інших розваг.

Коло воріт дельфінарію з внутрішнього боку походжав інший сторож, не Малу. Це або нащадок негрів, або чистокровний негр. Обличчя блискуче і чорне, ніс широкий і плескатий. Сторож на вигляд був лютий, величезний і сильний, як міфічний герой Роксаса. Хоч і боязно було до нього звертатись, та довелося проситись, щоб пустив до Раджа, пояснювати, хто Янг такий.

— Своя, значить, людина? — широко усміхнувся негр, осліпивши Янга білістю зубів. Почав відчиняти йому двері.

— Ага, — усміхнувся і Янг, не можна було не зреагувати на таку усмішку. Взяв на руки Тота, бо коло нього вже присіли дві білі дівчинки, почали тицяти в рот собачці розм'яклі шоколадки.

— Проходь і пам'ятай: брат мого друга — мій брат. Алі мене звати… — Негр пригнувся і трьома величезними пальцями делікатно відігнув Янгову руку, що прикривала Тота зверху, потряс за долоню — ніби поздоровкався. Це теж розвеселило Янга: дивак, видно, цей Алі. Йому й ім'я батьки правильно дали[10]. Цікаво, яка сила в його ручищах? Що було б з рукою Янга, якби Алі поздоровкався як слід?

Радж зустрів заклопотано:

— Ти ще жодного разу не бачив програми вистави?

— Ні.

— Біля перекидного містка лавка — це ніби директорська ложа. Сядь там і дивись. Це напроти трибун, видно все добре, на ранковій виставі сонце тобі збоку буде — теж добре. А в мене поки що справи.

Янг відійшов, щоб не заважати йому. Сів на. лавку, собачку посадив на коліна, щоб не ліз нікуди. Але Тота весь час неспокійно поглядав на воду, там пропливали туди й сюди, виринали і шумно видихали повітря дельфіни. «Ай-яй, точнісінько, як люди, коли довго пірнають і випливають…» — не переставав дивуватися Янг. Він уже не звертав уваги на Тота, який смикався на руках, шкрябав ногами, щоб вирватися на волю. Янг стежив тільки за дельфінами, особливо за маленьким Бобі. Малюк частіше, ніж дорослі, виставляв з води голову. Привітно роззявивши рота, він оглядав трибуни, що їх почали заповнювати люди, або підпливав і дивився на… Тота.

— Бобі, Бобі, малюк ти мій… — ласкаво шепотів Янг, хотів, щоб дельфіненя дивилося на нього.

Бобі ніби послухався, наблизився до самого борту, поклав голову підборіддям на кант. «Скір-р-р, трин-н-н, трин-н-н», — подивився у самісінькі очі Янга, щось запитав. І ніби зрозумівши, що контакту не відбудеться, знову втупився в Тота, заусміхався на весь рот. Те кошлате і чорне, що борсалося в Янгових руках, цікавило більше — наче дитину нова іграшка. Очі дельфіненяти, здавалося, аж благали: пусти, дай це кошлате створіння, погратися, позабавлятися з ним у воді.

Янг уперся колінами в бетонний борт, присів. Собачку підсунув під червоно-жовтий поручень — нюхайтеся, знайомтеся. Бобі широко роззявив рот, повний води. Довгі ряди білих і гострих зубів здалися Тота дуже страшними. Завищав, задриґав лапами і хвостом: подумав, що Янг хоче сунути його в ці страшні зуби. І тоді Бобі линув водою з рота на собачку — як з кухля! Від такої несподіванки злякався не тільки Тота, але і Янг — підхопив собачку, відскочив сам.

— Ха-га-га! — вибухнув регіт на лавках. З трибун давно уже стежили за Янгом і собачкою.

Глядачі, які влаштувалися раніше, нетерпляче розглядали басейн і те, що в ньому діється. «Он один! А он ще два!» — захоплено вигукували то там, то тут, помітивши дельфінів. Діти плескали в долоні від радості.

Ось уже трибуни заповнилися цілком. Десь на вишці озвався невидимий репродуктор, полилася чарівна музика. З-за будинку вийшов з тазиком нарізаної риби Гуга, поставив його біля нижнього помосту. Чоловічий голос по-англійському, а потім по-французькому і по-іспанському щось розказував про дельфінів. Потім у репродукторі клацнуло, і знову полилася тиха музика. Під вишкою — навстіж, рвучко — розчинилися двері. З'явився чоловік, закутаний в широчезний чорний плащ до самого носа. Ступив кілька кроків до басейну і знову велично завмер. Повільним жестом, ніби якийсь факір, скинув плащ з плечей. Не оглядаючись назад, шпурнув його. В ту мить позаду опинився Гуга, зловив плащ на льоту й відразу ж зник з ним за дверима. Чоловік залишився в чорному й гладенькому, аж виблискував, гідрокостюмі, без шолома. «Той самий Судзір, дресирувальник! Туману напускає, щоб сильніше вразити публіку…» — подумав Янг. Поки лунала музика, дельфіни теж, видно, готувалися до вистави, бо їхні рухи ставали дедалі спокійнішими.

Раптом Судзір рвучко підняв руку, ніби висмикнув з води рибу, і один дельфін високо злетів угору, смикнув зубами за мотузочок дзвінка, який звисав з другого помосту вишки. Бебехнувся назад з таким хлюпанням, що вода ринула з басейну на береги, відкотилася, знову хлюпнула, а біля містка глухо застукав об берег легкий, з пінопласту човник. І тільки тепер помітив Янг, що там спущена у воду трубчасто-металева драбинка.

Глядачі заплескали в долоні, заплескав і Янг, затиснувши Тота під лівим ліктем. А Судзір узяв з тазика шматок риби, кинув виконавцеві номера. Котрий з дельфінів був той, що злітав, Янг не впізнав: вони всі повисовували з води роззявлені роти.

Упоперек басейну на тросі висіли три обручі, середній був трішки нижче за два крайніх. Судзір подав знак рукою, і Гуга, який опинився біля вишки, щось відв'язав чи покрутив, і обручі опустилися; до води лишилося, може, метр.

Янга дивувало, що голосу Судзіра не було чути, команди подавав дельфінам, мабуть, тільки жестами. Змах руки — і три дельфіни виринули водночас біля обручів, подивилися на них, ніби примірялися, на яку висоту злітати, і відразу ж зникли під водою, щоб розігнатися. Знову помах руки, і три виблискуючі сіро-сині тіла вигнулися боками, стрибнули крізь обручі, разом плавно шубовснули у воду. «Ай-яй-яй, — знову здивувався Янг. — Який точний розрахунок! Ні хвостами, ні плавниками жодний не зачепився!» Цього разу він затиснув Гота між колінами і плескав так, що долоні аж горіли.

Потім дельфіни стрибали через мотузок з надітими на нього кольоровими трубками з колінець бамбука. Спершу Гуга закріпив мотузка за метр від води, вдруге — метрів на три. Стрибали через бар'єр не троє, а двоє дельфінів, але не можна було розпізнати, чи це інші, чи:і тих трьох. У роззявлені роти полетіли шматки риби, і це чомусь Янгові не подобалося, ніби Судзір принижував дельфінів до рівня собак. Маленький Бобі теж роззявляв біля Судзіра рота, але йому не дісталося жодного шматочка. «У-у, скупердяй!» — незлюбив Судзіра Янг.

Потім дресирувальник кинув у воду схожого на кокосовий горіх м'ячика. Дельфіни навперебій ринулись до нього, один з них схопив м'яч ротом і, підпливши, кинув у руки Судзіру. Вдруге дельфін кинув м'яч не в руки, а в баскетбольну корзинку, прикріплену теж на середній площадці. І знову всі задоволено заплескали в долоні, а Янг відчув, що відразу закохався в дельфінів. А коли Судзір став кидати у воду різнобарвні кільця, то дельфіни почали їх ловити, надівати на роструми і нести Судзіру. Двічі кидав кільця Судзір, і обидва рази один і той же найверткіший дельфін ловив по два кільця і подавав дресирувальнику. Бобі крутився, незадоволено скрипів: йому теж хотілося хоч один раз зловити кільце, але через дорослих не щастило.

Янг забув, що в нього під рукою Тота. Став біля поручня і так заплескав у долоні, що собачка смикнувся і… висковзнув з-під руки. Упав на трубу, шкрябнув по ній кігтями, потім на краєчок бетонного бар'єру — шубовсть у воду. Сховався з головою, виринув — голова стала маленька, волосся прилизане, замолотив по воді передніми лапами, доплив до стіни. Дряпає кігтями, а зачепитися нема за що. Глядачі плещуть, кричать, деякі повставали.

Янг нічого з себе по знімав, переступив через поручень і шубовснув униз головою.

Виринув, може, посередині басейну, повернув назад до собачки. Але скоріше за нього коло Тота опинився Бобі. Виставив голову, біля собачки, роззявив в усмішці рот — «Привіт, дорогий!». Тота вискнув від страху, ще дужче замолотив лапами, став дряпати стіну, щоб вилізти, — і падав, пірнав з головою. І тоді Бобі штовхнув рострумом Тота в живіт, підняв його над водою. Собачка завис, заколихався — переважував то хвіст, то голова. Бобі опустив його нижче, потім знову штовхнув угору, як м'ячик. А тут і Янг доплив, схопив лівою рукою Тота за шкірку. Кілька змахів правою, і Янг уже біля човника, що погрюкував бортом об стіну. Посадив у нього собачку, а сам — однаково вже мокрий! — пірнув спочатку під Бобі, ковзнувши спиною йому по животі. Виринув, і те ж саме одразу ж зробив Бобі — підпірнув під Янга, провівши йому по животі пругким плавником. Янг крутнувся, схопився лівою рукою за спинний плавник, і Бобі сильно запрацював хвостом. Обидва поряд швидко пропливли по басейну.

— Стій! Хто такий? — кричав з берега Судзір. — Гуга, чому в басейні сторонні особи?!

Ніхто йому не відповідав.

Бобі в цей час обернувся плисти назад, і Янг захотів показати ще один фокус — сісти на Бобі верхи. А пругке слизьке тіло не змога було втримати ногами, та й Бобі був замалий для цього. «А на дорослому якраз було б!» — устиг подумати Янг, подивившись у бік Судзіра. Той стояв блідий, губи щільно стулені і тільки загрібав повітря правою рукою, ніби вимітав його з басейну: «Геть! Іди геть!»

Поряд з Бобі поплив до човна. Його саме відв'язував Гуга, мабуть, хотів підтягнути ближче і забрати собачку. Тота в цей час так стріпувався, аж з ніг падав. І тут сталася ще несподіванка: Бобі вихопив зубами повідець з рук Гуги і потягнув човна до середини басейну. На трибунах здійнявся регіт і свист: такого цікавого номера ще не доводилося бачити.

Янг, збентежений, виліз по драбині з басейну, почав стягувати з себе сандалети і виливати з них воду. І йому було смішно з усього, й він реготав. Та якби знав, що переплутав усю програму вистави і що Судзір уже шаленіє від злості, то не сміявся б.

У Бобі вистачило бажання затягнути човника тільки на середину басейну. Далі не знав, що з ним робити. А може, вирішив, що пожартував, і досить. Вискочив радісно з води, плюхнувся і поплив до Янга, виставивши:і поди роззявленого рота — просив на винагороду рибку. Не Янг, а Гуги підійшов до тазика, узяв шматок рибини, кинув Бобі.

— Гуга! — Голос Судзіра зірвався на якийсь рик. Очі палали від люті.

Тим часом дорослі дельфіни оточили човника, штовхали його носами. Тота, спершись передніми лапами на Портик, боязко поглядав на них, трохи скавучав. Дельфіни теж не знали, що робити з човником, такого номера не розучували, та й Судзір не подавав ніякої команди.

Янг знову переступив поручень, трохи присів і відштовхнувся, змахнувши руками. Описав дугу, увійшов гарно у воду, мабуть, жодної бризки не злетіло. Виринув біля човника, і Тота завищав дужче, захвилювався, загупав передніми лапами. Янг схопив човника за повідок, прибуксував до драбинки, подав його Гугу. Затиснув Тота під пахвою і виліз із басейну.

Глядачі були задоволені. Наступні номери, які показував Судзір, уже майже не захоплювали людей. Дельфін тягне за повідок човна з Судзіром? От дивина, так це ж саме робив Бобі, тільки віз не людину, а собачку. Пливе Судзір, учепившись за плавник дельфіна? І це було, Янг робив таке. Обпирається Судзір руками на спіши двох дельфінів, і всі разом летять, як три з'єднані торпеди? Це цікаво, цьому номеру можна поплескати. Навіть Янг поплескав Судзірові, затиснувши знову Тота між колінами.

Судзіра дельфіни примчали до драбинки, і він виліз поволі з басейну — чорний, виблискуючий. «Нате!» — кинув у роззявлені роти по шматку риби.

Легка музика, що супроводжувала усі номери, закінчилася, а програма вистави виконана не була. Янг із собачкою і Бобі забрали кілька хвилин. Через те останній номер тривав уже без музики. Дельфіни на знак Судзіра вискакували на нижній поміст, лягали один біля одного, як поліна дров. Навіть Бобі кілька разів стрибнув, щоб прилаштуватися хоч на краєчку, але щоразу зісковзував у воду — місця було мало.

Усім дельфінам у роззявлені роти Судзір сунув по рибині, а на малого навіть не глянув. Дельфіни поволі зісковзували-падали у воду, відпливали. Глядачі трохи поаплодували і за цей номер, і Судзір, уклонившись, простяг руку до середньої площадки вишки, взяв мікрофон.

— Програма вистави закінчилася. За моїми спостереженнями, зразково і водночас активно поводилися багато глядачів. Трьом кращим зараз вручимо сувеніри… — Судзір узяв з середньої площадки прозорий багатогранний ящичок-вертушку, покрутив його, відсунув вічко. Дістав згорнутий трубочкою папірець.

— Третій ряд дванадцяте місце! — вигукнув він, розгорнувши папірець. Потім дістав ще два папірці: — Сьомий ряд четверте! Дванадцятий — десяте!

Коли всі, хто сидів під названими номерами, обійшли басейн, проминули місток, Судзір вручив їм сувеніри — пластмасових дельфінчиків на підставках.

— Бажаємо всім приємного відпочинку на Раї. Будемо раді ще раз зустрітися з вами! — ці слова він повторив по-англійському і по французькому.

Усі почали вставати й вибиратися з-за лавок, а дельфіни продовжували вирувати біля нижнього помосту, чекали частування. То той, то інший вискакували на площадку, ворушили хвостами, роззявляли роти. Вискочив і Бобі, і Янг не втримався, підбіг до тазика, взяв рибу і дав дельфіняті. Із задоволеною мордою малюк з'їхав у воду, якийсь час його не було видно, потім знову висунувся, роззявив рота. Хитренько поглядав Янгові в очі, скрипів і хрокав, ворушив плавниками. «Ах ти, дурнику малий!» — Янг сів навпочіпки біля нього, почухав під плавниками, погладив по голові, посмикав у сторони за дзьоб-рострум. Бобі задоволено скрипів, пробував стиснути зубами руку.

Янг так захопився, що й не помітив, як Судзір запросив до себе в кімнату Гугу. Почув тільки глухий удар і скрик хлопця, потім — другий. Гуга вивалився з кімнати спиною, двері з грюкотом стукнули об стіну. Вставав хлопець поволі, зігнувшись і притискуючи долоні до живота. Поплентав через місток, задихаючись від болю і сліз.

— Гуга! Гуга! — двічі покликав Янг, схопившись. Але хлопець навіть не оглянувся — попрямував до алеї.

— А ти хто такий? Зайди-но до мене! — Судзір стояв біля дверей, ще в гідрокостюмі, не кліпаючи вирячив на нього очі. — Погово-о-римо… — останнє слово сказав з притиском.

Янг ступив тільки два кроки, встиг прочитати над дверима незрозумілі слова: «Ex aqua omnia»[11] і в цей час пролунав голос Раджа:

— Янге, ти де? Давай сюди, я вже звільнився…

Одірвав ноги від землі, побіг на братів голос. На Судзіра навіть не глянув.

Розділ четвертий

1

Коли Янг розповів Раджу, чим закінчилась вистава, той кинувся до Судзірових дверей, бив у них кулаком, смикав за ручку — не відчинив. «Садист! Кат!» — крикнув Судзірові Радж і вернувся до своєї комори.

До другої вистави залишалося якихось півгодини. Ніхто не знав, чи буде вона, хоч квитки всі розпродали. Судзір з «резиденції» не виходив.

Шукали Гугу і Абрахамс, і Янг, оббігали всю територію дельфінарію — немає! Алі, блискаючи білими, аж блакитними зубами, сказав, що через прохідну він не виходив. Гуга не миша, Алі помітив би. На це Янг тільки усміхнувся: потрібна йому ота прохідна. У будь-якому місці можна перелізти через паркан.

— Ах, бідний хлопчик… Ах, нещасний… Пішов, назовсім пішов. Та хто ж може витримати знущання отого біснуватого! — Абрахамс оглянувся, боявся, щоб Судзір не підслухав.

Прийшли знову до будинку, під двері «резиденції».

— Пане Судзір! Містере Судзір, містер Крафт кличе! — не знав Абрахамс, як краще назвати фанаберистого дресирувальника. Постукав навіть у двері, спочатку тихо, а потім і дужче. — Швиденько, а то Крафт гніваються!

— Іди ти під три чорти! — вилаявся Судзір. Але через якусь хвилину все-таки відімкнув двері. Був він без гідрокостюма, з мокрим, абияк налиплим чубом, стегна обгорнуті кошлатим рушником.

— Мене нема! Ясно вам? Захворів! — грюкнув дверима, аж жалібно відізвався дзвін на середній площадці вишки. Янг у цей час ходив по трибунах між лавками, шукав гарні «фантики» від цукерок і поглядав через басейн на Абрахамса і на двері.

Абрахамс зітхнув — на повні груди, розвів руки, — розпачливо плеснув ними по стегнах. Подивився на Янга.

— Хлопчику, не в службу, а в дружбу — позбирай папірці або ще, може, якесь сміття з-під лавок. Он там урна. — Коли побачив, що Янг послухався, став швидко збирати між лавками, покричав йому ще: — А рибу ти зможеш підготувати дельфінам? Хоча тут і науки великої не треба. Прибіжиш сюди, то я покажу, де, що і як.

— От-от! — відчинилися двері «резиденції». — У вас з'явився новий дресирувальник, з ним і майте справу! — Судзір стояв, зігнувшись на один бік, і тримав у руці пляшку. — Він на всі руки майстер! І Гугу, і мене замінить! — знову грюкнув дверима, зачинився.

Абрахамс підтюпцем кинувся навколо будинку до другого торця. Полізе доповідати містеру Крафту.

У Янга був веселий настрій. Ну хіба не сміх? Грізний і незамінимий Судзір капризує, як розбещене дитя. Аж надто йому хочеться, щоб просили, благали. Звичайно, Янг нашкодив Судзірові під час вистави, навіть дуже. Але щоб через такі дрібниці відбивати печінки Гугу?!

«Кричить, що я і Гугу заміню, і його… А що? І заміню! Аби мені трішки підучитися самому, з дельфінами деякий час зайнятися… І я не задирав би отак носа, як він…» — Янг у цю мить щиро вірив, що таке може бути.

— Де… де він, цей душогуб? — прибіг із-за будинку захеканий містер Крафт. — Він мене пустить з торбами по світу! Він за всі мої страждання, за все добро… інфарктом нагородить! — Однак у двері «резиденції» постукав шанобливо: — Містере Судзір! Нам треба поговорити.

Підійшов Абрахамс з переляканим виразом на обличчі, показався Радж, витираючи клоччям руки. Янг теж подався до них з Тота на руках.

— Містере Судзір! Киньте смоктати віскі: у нас ще сьогодні дві вистави… Вам хлопчик допоможе…

Янг підійшов саме тоді, коли «резиденція» відчинилася. Стояв Судзір у білих штанах, у тенісці з емблемою дельфінарію. Мокрий чуб гладенько зализаний назад. Янг ступив ближче до брата.

Суворий був Судзір, нібито й не він кілька хвилин тому мав такий розкуйовджений вигляд, не його згинала набік пляшка. Видно, щось надумав, бо в руках тримав такі самі кільця, які кидав дельфінам під час вистави. Не дивився ні на кого, кивнув на басейн і віялом шпурнув туди кільця: «Апорт!» — показав рукою на воду.

Янг блискавично сунув Тота в руки Раджу.

— Стій! — крикнув Радж. — Ти ж не собака, щоб ношу в руки приносити!

Але Янг тільки п'ятами мелькнув, шубовснув у басейн. Ось воно, жовте кільце, вже й руку до нього простягнув. Та раптом воно підскочило як живе, і… опинилося надітим на рострум дельфіна. Ніколи було роздивлятися, який дельфін був такий спритний, рвонувся саженками до наступного, рожевого. Устиг схопити! Решту похапали дельфіни, хоч їм ніхто не давав команди підбирати.

— Далі цей номер так і будемо робити: людина змагається з дельфіном — хто скоріше. — Судзір говорив твердо, мабуть вирішив це остаточно.

— Я згоден! — Янг відчував себе на сьомому небі від щастя. Якби не вважав, що треба в цю мить мати вигляд поважний, то пішов би на руках, як Абдула.

— Ну, от і добре! О'кей, синки! Готуйтеся, через п'ятнадцять хвилин будемо впускати людей. — Крафт полегшено витер лоба і товсту шию носовою хусточкою.

— Так-то воно так, — втрутився Радж, — та не зовсім так. Гуга не займався з дельфінами в басейні. Якщо Янгу виконувати всі обов'язки Гуги, та ще й у виставі брати участь, то можна й ноги простягти. А зарплату ж містер Крафт не набавить?

— Ноу, ноу! Хай містер Судзір доплачує. Янг робить полегшення йому, а не дельфінарію.

— Чому ж не дельфінарію? — стримано, але косо блиснув очима Судзір. — Ми можемо і зовсім нові номери придумати, не тільки старі удосконалювати. «Хлопчика рятують дельфіни!», «Верхи на дельфінії», «Дельфіни й діти!». Можна шикарну рекламу придумати, люди валом посунуть. Думаю, що й вам вигода чимала буде.

— Побачимо, побачимо… — пробурмотів Крафт і пішов.

— Дядьку… Містере Крафт! — не втримався Янг. — Л ви дасте мені таку теніску, як у Раджа, — з емблемою дельфінарію? — в Янга аж серце завмерло: що він відповість?

— Теніску? Ну, теніску, якщо не вернеться Гуга, допадеться дати. — Крафт оглянувся і щось схоже на усмішку торкнуло його губи.

— Тоді я згоден на все-е-е! — Янг підняв руки й потряс ними.

— Дурень! Молокосос! — сплюнув сердито Радж. Обернувся йти до себе в комору й зупинився: — Іди поскидай одяг, треба попрати, та хай сохне. Виступатимеш у трусиках… — А ти, шановний новоспечений містер, — звернувся до Судзіра, — будеш ставитися до нього якнайделікатніше. Зачепиш хоч пальцем — не поздоровиться.

«Хай лає, як хоче… Зате з Раджем буду! У дельфінарії працюватиму!» Янг стояв, очманілий від щастя, і тільки носом шморгав. У цей час він зовсім забув, що його щастя постало на нещасті іншого.

Про це нагадав Радж, познімавши з нього одяг в душовій та ще ляснувши по тому місцю, звідки ноги ростуть. Янгові не заболіло, йому хотілося сміятися й пустувати. Ах, Радж! Не може зрозуміти, скільки пережив Янг на всі дні після вигнання, скільки наскиглилась і наплакалась його душа від горя й самітності. І ось тенор, коли все так чудово складається, раптом знову треба переживати через те, що ти — не з своєї волі! — займаєш місце іншого.

— Надвечір підемо в порт. Гуга живе на човні, у плавучому селищі… Знайдемо!.. Поговоримо, що він думає далі робити. А тепер біжи! — Радж ще раз намірився ляснути, але Янг вискочив як підсмалений.

І закрутився, як собака за своїм хвостом. Судзір одразу захотів включити його в програму вистави замість себе. Порепетирували транспортування човна з Янгом — це далося зовсім легко, потім заплив на двох дельфінах, вірніше — дельфінках, Єві й Дорі. Не цілком виходило, не було такої синхронності, як тоді, коли плив, обпираючись на них, Судзір. Та не біда, все прийде з часом! А не вийде на двох, то навчиться сідлати одного й пливти.

Судзір так і не одягав гідрокостюма на час вистави, стояв на нижньому помості в білих штанах і тенісці й тільки подавав команди. Янгом він був задоволений, тільки не подавав виду… А наприкінці денної вистави, коли мокрий і збуджений Янг ще спихав з нижнього помосту пустуна Бобі, а той все висовувався й висовувався, підставляв живіт і плавники, щоб гладили й чухали, від глядачів відділилися дві жінки й пішли до перекидного містка. Одна, маленька китаянка, у штанах з широкими колошами, несла пишний букет квітів, друга висока в крислатому капелюшку і білій сукенці — паперовий пакуночок у руці. Судзір пішов їм назустріч, на місток, прийняв букет, поцілував китаянці ручку, вийняв з букета блакитний конверт і поцілував його. Потім помахав листом услід китаянці і зник в «резиденції». А жінка в крислатому капелюшку ще здалеку почала говорити, простягаючи руки в напрямку Янга: «Поверо бомбіте, поверо бомбіно… Я не знала, що ти такий маестро!» А коли підійшла ближче, сказала:

— Грандійозо, любий… — і погладила мокру Янгову голову.

Донна Тереза! І вона була на виставі… А він же зовсім забув про її існування! Забув і про Тота, який, почувши голос синьйори, почав скавучати і стогнати, смикатися з прив'язі (Янг прив'язав його до лавки напроти входу в Раджеву комору).

— Ой, ви зовсім забули про обід! Приходьте з Тота скоренько! А поки що ось вам підкріплення, — сунула пакунок йому в руки. — Бутербродики, ковбаска… Та не бавтеся довго, а то в мене ще сьогодні запланований один захід.

— Ми увечері і обід, і вечерю з'їмо, бо зараз не встигнемо. Та не турбуйтеся, собачка не голодний.

— Міраколо! Це просто жахливо! У Тота може статися розлад шлунку… Ти вже, миленький, погодуй його, добре? Ну, чао! Я люблю вас обох… Ой, я побігла. — Синьйора помахала їм пальчиками.

Янг смикнув за ручку дверей:

— Що далі робити, містер?..

Судзір лежав на канапі, поклавши ногу на ногу і розглядаючи папірець, схаменувся, сховав його в блакитний конверт, якого сунув під магнітофон на столі.

— Що?.. Насамперед стукати перед тим, як заходиш. А ще краще зовсім не заходити і не совати нікуди носа, коли тебе не просять. Зрозумів?

— Умгу.

— А взагалі я тобою сьогодні задоволений… Хоч ти мені й багато попсував крові… Думаю, ми з тобою порозуміємося, так? — Янг на це знизав плечима, а Судзір говорив далі: — Ти думаєш, чому в нас з Гугою були конфлікти? Нездатний він для цього діла, не любить його. У тебе все горить в руках, а в нього — як мокре горить. Є різниця? Ти відпочинь з півгодинки, і спробуємо ще покататися на дельфінах… Ну і… все спочатку почнеться, все спочатку! Така карусель.

Янг сторожко причинив за собою двері.

«Задоволений…» Звичайно, буде задоволений. То стояти на помості в сухому й чистому, тільки команди подавати, а то пріти в гідрокостюмі, лазити у воду, бовтатися для людської втіхи з дельфінами… Є різниця! Крафт правду казав: велике полегшення Янг робить для Судзіра.

2

Йшли з Раджем у район порту. Через центр, знайомою дорогою. Радж навмисно запропонував такий маршрут, хоч набережною було б скоріше. Хотів по дорозі зайти в якусь крамничку купити Янгові нові штани — відзначити його перший робочий день. Старі були вже доброго слова не варті: почав Радж викручувати після прання — розлізлися на клапті. Виявляється, ледве трималися, вже аж просвічувалися. Так і не надівав більше. Йшов у трусиках.

Ноги Янг насилу волочив, собачка трохи не випадав з рук. Напрацювався, виходить, у перший же день по саму зав'язку. Та й не виспався минулої ночі через грозу.

— Радж, а що таке маестро?

— Досвідчений спеціаліст, майстер, талант у повному розумінні цього слова. А що?

— Нічого… — Янг усміхнувся сам собі. Ну, до майстра йому ще рости та й рости, може, всього життя не вистачить.

Але як поєднати те, що йому хочеться бути капітаном далекого плавання з сьогоднішнім бажанням? Що краще? Важко розібратись, коли тобі неповних дванадцять. А так не буває, щоб поєднувати одне й друге.

По хотілося зараз Янгові думати, де він візьме грошей на школу, потім на коледж, потім щоб вивчитися на капітана.

Штани купили на площі, навіть з пластиковим поясом. Янг відразу ж надів їх і став майже як панич. Радж жартома натиснув великим пальцем йому на ніс — угору, ніби отак задерся він від радості. Янг розчулено потерся йому об груди лобом.

Шукати Гугу довелося довго, блукати у човновому селищі, розпитувати. Човни стояли біля берега на приколі, рядами, багато їх було прив'язано і до крайнього, східного молу. Деякі трималися на якорі самостійно або були пришвартовані до інших човнів, але всі притискувалися якомога глибше у заводь між бетонним молом і пірсом-набережною; у затишок. Це мало рятувало, нічна буря позривала в багатьох будках-надбудовах покрівлі, склала стіни, і човнове містечко виглядало так, паче тут погосподарював якийсь хижий звір-велетень. Подекуди було чути стук молотків, скреготання пилок. Люди знову лаштували притулок… Радж і Янг перебиралися з човна на човен по містках-дошках або по бортах, розширених дошками, які нагадували кладки. Хапаючись руками за хисткі стіни й покрівлі, переступали з борта на борт, а човни хиталися й присідали, між бортами хлюпала вода.

Нарешті знайшли Гугу, він теж ремонтував свою покрівлю. Обличчя хлопця було болісно скривлене, білки очей пожовтіли. Говорив з ними і хворобливо усміхався, скаржився на біль у правому боці, мабуть, Судзір пошкодив печінку. Треба було б піти до лікаря, але де взяти грошей на візит, а потім і на ліки? Може, стихне біль, перестане… І поки говорив з Раджем і Янгом, його малі брати й сестри, хто трохи вдягнутий, хто зовсім голий, лізли йому на руки, на коліна, і він тільки лагідно відхиляв їх або, скривившись від болю, зсаджував, але не проганяв.

— Немає чим і почастувати вас… пробачте… — подивився сумно в очі Раджу, потім Янгу.

— Радж… — почав Янг, і той зрозумів, що треба все-таки говорити головне, для чого прийшли.

— Візьміть, ось… — Радж дістав з кишені пакетик цукатів, віддав дітям. — Гуга, а ти видужуй і приходь назад. А поки що Янг тебе замінить.

— Я не вернуся… Прийду тільки розрахуватися — і все.

— Ти пробач… Я винен, це через мене перепало тобі… — язик не слухався Янга: так погано він себе ще ніколи не відчував.

— При чому тут ти! Я давно збирався піти від Судзіра. І треба було йти, поки не покалічив… Ну, а це була остання крапля.

— А як же ти далі житимеш? — зітхнув Радж.

— Не загину. От одужаю трохи, ходитиму в порт з батьком. А якщо й здохну, то це навіть краще, ніж працювати у Судзіра.

— Я свого слова назад не беру: коли напитаю десь роботу, одразу ж повідомлю тобі. Ну, тримайся! — Потиснули йому руку, навіть поплескали по плечах. Гугу понурився, щоб приховати сльози.

— Дякую вам… Ви — як брати мені.

Попрощалися, того не знаючи, що ще раз, уже в темряві, доведеться пробиратися на цього човна. Нести добру звістку: побачили в «Летючій рибі» Амару, і той сказав, що його беруть уже офіціантом, а місце посудника він замовив для Гуги: Амара теж пам'ятав колишнє прохання Раджа.

3

Добре, що хтось пройшов під вікном з транзистором, а то Янг прокинувся б опівдні. Швиденько схопився, сунув під пахву Тота — і до дверей. Сніданку ніколи було чокати. «Я-я-янг, це ти?» — мляво пробурмотіла спросоння донна Тереза і перевернулася на другий бік.

Сьогодні в Янга перший повний робочий день, треба поспішати.

Та хоч як він поспішав, а прийшов до прохідної само тоді, коли й містер Крафт. Зовсім не зарозумілий цей містер Крафт: перший поздоровкався, наче батько, поклав на плече Янгові руку, пропустив поперед себе в прохідну. На шанобливий уклін Малу теж кивнув.

— Ключі! — коротко мовив він Малу, і той заметушився, забряжчав своїми ключами, відмикаючи невелику висячу шафочку, де під склом були розвішані ключі. — Будеш цьому хлопцеві замість Гуги видавати ключі… — поки Крафт говорив, Малу ухитрився по-дружньому підморгнути Янгові. — Оцей — від вхідних дверей, цей — від мого кабінету… — показував тим часом Крафт. — До мого приходу ключі повинні знову висіти на місці. — Там робота невелика. Абрахамс міг би тобі все розказати й показати, але краще зроблю це я. Трошки прибереш. Танцюючи це зробиш замість фіззарядки. Ходімо, я розкажу, що можна переставляти, протирати, а що не можна чіпати… Шах-мах — і ти вільний, займайся своїм ділом.

І іони йшли алеєю, де ще лежав під пальмами й кущами туман, а Крафт не переставав говорити:

— І вільний… У душовій теж прибиратимеш, митимеш. Абрахамс скаже — як і чим мити, дезинфікувати. І вільний… На трибунах прибереш після вистав — і вільний… Абрахамс учив як рибу готувати? Ну от… І вільний.

«Ага… — думав Янг, гірко усміхаючись, — і лежи-відпочивай. А ще ж репетиції, вистави… І вільний, і відпочивай! Заліз у кабалу… О котрій же годині я маю вставати, о котрій прибігати, щоб поки він прийде все зробити й повісити на місце ключі? А коли ж учитися з маскою плавати, з аквалангом? Ще цей собака звалився на мою голову…»

Скрипучими й хиткими сходами (східці аж стогнали під вагою Крафта) містер піднімався перший. Сопів і казав:

— У нас ще є малий басейн — з рибами і черепахами. Якби ти погодився іноді й там поплавати, було б просто о'кей! На буксирі в черепахи? Публіка любить незвичайні штучки.

— А Гуга там плавав?

— Ні. Мені здається, Гуга навіть плавати не вмів. Жодного разу його у воді я не бачив. — Крафт відімкнув вхідні двері, штовхнув їх. — Ну от, бачиш — міні-коридорчик, двічі мокрою ганчіркою змахнеш — і добре, — помахав поперед себе рукою, ніби показував, як прибирати. — А от у кабінеті… — ступив два кроки, сунув іншого ключа в інші двері, потягнув їх на себе. — А от у кабінеті…

На підлозі біля дверей лежав блакитний конверт, такий самий, якого бачив Янг у Судзіра. На ньому були написані друкованими літерами два слова: «Джеральду Крафту». Містер закректавши зігнувся, підняв конверт, покрутив його між пальцями. Поштового штемпеля на конверті не було. Янг обійшов Крафта і побачив, що його обличчя стривожене, а рука з конвертом дрібно тремтить.

— Ага, так про що я говорив? — схаменувся містер Крафт. Руку з конвертом він опустив униз.

— Про кабінет. А тільки я хочу сказати одразу, що в малому басейні я плавати не буду. Та іі Радж не дозволить. Янг вирішив сховатися за брата. Дай цьому містеру палець, то він і руку відкусить.

— Ну ми про це ще будемо говорити. І з Раджем поговоримо… Протирати тут будеш підлогу, стіл, стільці, табурет, лампу, телефон, вентилятор настільний, сейф, підвіконня… На столі нічого не переставляй, місцями не міняй. Корзинку зі сміттям можеш виносити не щодня, усі папери з неї обов'язково спалювати. Читати нічого не треба, нічого тебе не повинно цікавити.

— Я такий самий конверт учора в Судзіра бачив. Йому якась китаянка разом з квітами піднесла, — несподівано для себе сказав Янг. Тота виривався з рук, скавучив, йому хотілося побігати.

— Такий чи цей самий? Що було написано на ньому?

— Не помітив.

— Такі конверти можна купити на кожному розі, і в кожному готелі. І на кожному який-небудь заклик. Тут: «Наркотикам — бій! Врятуємо націю від «білої смерті»! От… Сьогодні можеш тут не прибирати, а завтра — прошу. Усе, що буде потрібно для цього, питай у Абрахамса. Ну я тебе не затримую… — Містер Крафт знову втупив очі у конверт.

Янг вишмигнув за двері. З'їхав на поручні сходів, сівши бочком, і відразу пустив Тота погуляти.

Почув, що біля «резиденції» Судзіра гомін. Упізнав голоси Раджа й Судзіра, попрямував туди.

— Ти магнітофона не брав? — Голос Судзіра був злісний.

— Коли-и?! Навіщо?! Учора я пішов з Янгом раніш за тебе. Ти ще збирався з аквалангом на глибину лізти… І не забувай, я тебе скоріше можу звинуватити в чому хочеш: це ти маєш ключ від моєї комори, а не я під твоєї, — казав Радж теж уже роздратовано.

— Не заходь! Сліди затопчеш… — Судзір розчепірившись на дверях, загородив рукою вхід. Біля ніг у нього стояв чорний «дипломат», з яким він завжди приходив на роботу.

Радж усе-таки заглянув у «резиденцію» поверх Судзірової руки. Янг теж сунув голову в двері — нижче його руки. І справді, усередині було все порозкидано, дельфінчики валялися де попало.

— І хто тут що шукав? Хотілося б мені знати… І невже ти не чув ніякого шуму? — поцікавився Судзір.

— Я спав, — відрубав Радж. — А що ще пропало?

— Не знаю. Дельфінчики, здається, всі… Магнітофон на столі стояв, на видноті — немає. Добре, що «дипломат» не залишав на ніч. Я до тебе занесу його, хай у коморі побуде поки що… І ходімо до Крафта, треба дзвонити в поліцію… І хай виставу відміняє. — Судзір мацнув п'ятірнею Янга за обличчя і грубо відштовхнув. Янг трохи не хапнув зубами за палець, долоня Судзіра смерділа якимись ліками.

Янг перший примчав до дверей Крафта, не стукаючи, натиснув на ручку…

Містер, багровий, налитий кров'ю, сидів у єдиному м'якому кріслі перед своїм столом. Голова закинута на спинку, рот трохи роззявлений. На колінах лежав надірваний блакитний конверт, а під опущеною до підлоги, ніби неживою рукою — невеличкий папірець. На їхній тупіт і грюкіт не ворухнувся.

Радж перший опинився біля містера Крафта, посмикав його за плече, більше розстебнув сорочку, взявся за пульс.

— А-а, це ти, Радж… — розплющив тремтячі повіки Крафт. Вони були червоні, водянисто-набряклі. — Там… Там… — злегка ворухнулася права рука на поруччі, вказівний палець кивав кудись на стіл. Крафт знову прикрив повіки, задихав уривчасто, стогнучи.

Судзір зайшов за Крафтів стіл, відчинив праву шухляду, забрязкотів чимось металевим і скляним. От уже руки Судзіра над столом, у них складений шприц з голкою. Взяв у шухляді якусь ампулу, відламав голівку і набрав з неї шприцом ліки. Робив усе впевнено, ніби лікар. Висмикнув з розетки електричний шнур від лампи.

— На, перехопи йому руку вище ліктя… Міцно! — скомандував Раджу. — І краще ліву… На поруччя її поклади!

Вена на вигині ліктя нижче перев'язки розпухла, як вірьовка. Судзір підніс до неї навскіс голку шприца. Ще, може, й не кольнув, а вже у шприц пирснула з вени кров. Янг швидко відвів очі: стало погано. Погляд упав на того папірця, що лежав ліворуч біля крісла. Підняв…

Щось надруковано на машинці, по-англійському. І тут Радж перестав тримати шнур, розмотав його, забрав у Янга папірець.

Читав сам собі, ворушив беззвучно губами.

— Викуп вимагають… — сказав голосно. — Двадцять тисяч доларів. Гроші привезти не пізніше як через тиждень від дня отримання попередження. Підпис: «Уайт вайпе»… «Біла змія».

— Ум-м… — містер Крафт знову розплющив очі. — Я ж їм уже платив… у цьому році… десять тисяч… Тільки забув, який підпис був у першому папірці. Дві дабл ю чи дабл ю і ві.

Ніхто нічого йому не сказав на це. Судзір брязкотів, розбираючи над шухлядою шприц, і нібито не чув. Нарешті сильно стукнув долонею по шухляді, засовуючи її на місце.

— Я ж їм плати-ив… Люди, що ж це діється?! — з болем стогнав Крафт.

— Тріада? — одним словом спитав Судзір. — Вона жартувати не любить. Краще їх не дратувати.

— А дідька лисого їм! Де я візьму стільки грошей? — Крафт трохи ворухнувся, подивився на Судзіра, ніби той міг підказати.

— Де, це вам думати. Ми ж не в курсі ваших фінансових справ.

— Містере Судзір, не заходьте більше в ту майстерню за сувенірами. І скажіть їм хай більше не виготовляють. Треба економити.

— Навпаки, будемо вручати не по три, а по п'ять на кожній виставі. Я сказав, щоб збільшили випуск. А почнемо економити на центах, то втратимо долари.

— Ум-м-м… — Містер Крафт заплющив очі.

— І в мене лихо. Хтось погосподарював уночі, обікрав. Магнітофон пропав з робочою стрічкою, усі речі перевернуті. Може, одна компанія діє? Треба дзвонити в поліцію! — швидко промовив Судзір.

Містер Крафт мугикав, не розплющуючи очей. Янгові здалося, що в голосі Судзіра немає вже ніякої тривоги.

«А може, Судзір і підкинув цього листа? І сам у себе вкрав магнітофон, щоб відвести підозру?» — Янг подивився на Раджа: чи так думає і він? Але на обличчі брата нічого не можна було побачити, і Янг сам злякався своєї думки. То що ж тоді виходить? Хто ж такий після цього Судзір?

— Лист прийшов не поштою. Підсунули під двері сьогодні вночі… — сказав Крафт безбарвним голосом. — Ніхто з вас нічого не помітив підозрілого?..

«Ні!» — похитали головами.

— Двері в коридор відімкнули, не ламали. Користувалися, мабуть, відмичками. У сторожа й питати не слід, нікому він ключів не давав. Окрім Гуги й мене, нікому не мав права, а тепер Янгу даватиме… Містер Судзір, а якого ото вам листа вчора подали з букетом? — несподівано запитав Крафт.

Судзір полоснув Янга ненависним поглядом.

— Хіба мало які записки можуть передавати жінки чоловікам! Або навпаки… Навіть лопотливий індик не розказує своїх інтимних секретів індичці, — сухо сказав він.

— Еге ж, а проте… Пробачте… Подзвоніть поліції самі, мене ще ноги погано тримають. А про записку від «Білої змії» не кажіть, а то можуть і не приїхати. Я знаю їх — всі вони там боягузи. О, якби це було в старій добрій Англії! Можна було б увесь Скотланд-Ярд на ноги підняти.

Судзір зайшов за стіл, переставив зручніше телефон. А поки переставляв і набирав номер, говорив:

— За успіх сьогоднішніх вистав я не ручуся. Дельфіни звикли до музичного супроводу… Може, варто відмінити хоч ранкову виставу, а провести репетицію зайвий раз?

— Відміняти будемо тільки тоді, коли, не доведи господи, не буде жодного живого дельфіна. Я ж не можу знімати капелюх, жебракувати біля воріт… Містере Судзір, вам доведеться самому сказати кілька слів про дельфінів. Що саме — не мені вас учити.

Янг перший шмигнув з кабінету. Треба було терміново готувати рибу. Де той копун Абрахамс ходить, чи хоч підвіз свіжу?

4

Янг помітив: Судзір задоволений. Але й стривожений: чому так легко йдуть дельфіни на контакт з Янгом, а з ним — туго, не допомагає іноді й риба? Може, дельфіни просто люблять дітей — хоч своїх, хоч людських?

Єва, він упізнавав її по трьох білих подряпинах-смужках на лівому боці за грудним плавцем, лащилася, як собака. Може, згадувала в цей час свою доньку Джейн? Може, людська дитина чимось заміняла малюка? Коли Янг довго залишався під водою, пірнала і вона, рострумом делікатно, але рішуче підштовхувала під живіт, під груди, щоб скоріше випливав. І вона, і Дора, і Бела, навіть могутній Дік (у нього з правого боку в нижній щелепі зуб сидів не в ряду, а ніби ступив крок до язика, а з лівого боку чотири зуби вже стерлися аж до коренів) любили тертися об Янга, брати його за литку зубами, проводити сюди-туди, ніби чухати. Коли першого разу отак зробила Єва, Янг з переляку смикнув ногу, і на литці зосталися багряні смуги від зубів. Дельфінки відчули запах крові, розтривожилися, заджеркотіли, як горобці. Може, ті, інші самки, докоряли Єві за необережність, а вона виправдувалася, що Янг сам винуватий, не треба так впадати в паніку. Наджеркотівшись, Єва підпливла до Янга, далася почухати себе під плавцями, сама тернулася щокою об його бік — ніби просила пробачення. Всі інші самки дружелюбно кружляли навколо, висовували з води голови, посміхалися на весь рот. Тут же і Дік плавав й аніскільки не хвилювався за свій гарем, не ревнував до Янга.

Бобі, коли Янг давав йому цілу невелику рибинку, не пірнав, щоб з'їсти, а брав делікатно за хвостика й підкидав так, що рибка робила тройне сальто і падала в рот. Нагулявшись, нахвалившись своїм умінням, Бобі з'їдав рибку — під водою, звичайно.

Малюк бачив, що під час вистави Судзір дає дорослим дельфінам рибу тільки тоді, коли ті правильно виконають якийсь трюк. І він ловив у воді то листик, то шматок медузи, ніс Судзірові або Янгові, роззявляв рот: «Дайте і мені!» Якось Бобі подав Янгові медузу, а натомість Янг нічого не дав. Бобі пірнув і так плеснув хвостом біля обличчя, що на Янга хлюпнув потік води. Виринув малюк після цього і насмішкувато дивився, як Янг відкашлюється.

У проміжку між першою і другою виставами Янг майже весь час хлюпався з дельфінами. Судзір щодо цього нічого не говорив, мовчки погодився. Привчив малого до сигналів-свисту. Варто було двічі довго і двічі коротко свиснути, а потім ще двічі коротко (за ритмом, ніби слова: «Ти де, Бобі? Пли-ви сю-ди»), і дельфіненя мчало стрімголов.

Посинілий, як дельфін, зголоднілий, вилазив Янг з басейну і тільки тоді згадував, що треба взяти маску з грубкою, тренуватися з нею. Радж відігрівав його гарячою кавою, запаси провізії в Раджа катастрофічно зменшувалися, на апетит Янг не скаржився. Добре, що донна Тереза знову, не дочекавшись їх у готелі, прийшла з візитом у дельфінарій. Пакунок з їжею цього разу був значно більший. Зворушено дивилася, як вони знищують котлети і ковбаски, особливо Тота: «Бідний собачко, як ти схуд… Зовсім зіпсуєш шлунок, а тут, мабуть, ветеринара немає. Янге, хлопчику мій, ти все-таки старайся приводити Тота на обід. І вранці годуй неодмінно, я зроблю деякі запаси в холодильнику. Бери, не соромся…» Янг згадав білу шафочку-холодильник біля стіни спальні в номері готелю. Не заглядав у неї ще жодного разу, а варто було б.

— Донно Терезо, не можу я у вас більше! Я вже на службі… Пошукайте собі когось іншого, — почав Янг проситися, щоб відпустила.

Але синьйора і слухати не хотіла.

— Як іншого?! Ой, що ти говориш — чужого взяти з вулиці?! Тота звик до тебе! У нього може бути нервовий стрес! Зіпсується шлунок, зіпсується характер… І в мене буде стрес! Я тебе полюбила. Мені буде дуже прикро, якщо ти нас залишиш! Навіть і не думай, чуєш?

І пішла. А Янг дивився їй услід, і хотілося плюнути зі злості. Чудовий Тота, потішний, він сам звик до нього. Але ж дельфіни! Він має тепер дельфінів! Одного Бобі, товстенького, ніби накачаного повітрям і зробленого з блискучої гуми, Янг не проміняє на десяток собачок. Тим більше таких розпещених, як Тота, безпомічних… От у Мансура був собака, оте собака! Ніхто з ним не няньчився, не брав на руки, хіба тільки, коли був цуценям. Бігав, де хотів, дружив з усіма хлопчиками, любив купатися, умів добре плавати. Мансур якось жартував, що скоро виучить його плавати наввимашки. «Ха-ха, собаку — наввимашки?!» Мапсурів собака завжди перший зустрічав рибаків на березі лагуни, за його поведінкою біргусівці визначали, чи все добре у рибаків і який улов. І рибаки любили його, одразу частували рибою.

Де хоч той Тота? А-а, заснув у затінку під кущем. Ну, хай поспить… Шкода, Раджа немає, поплив з туристами під воду, море трохи вже заспокоїлося.

Друга вистава давненько закінчилася, а третьої не буде. Зовсім засмутився Судзір: поліцейський, який приходив розслідувати крадіжку, сказав, що хай не сподіваються на швидкий і позитивний результат. Розслідування — справа тонка.

Судзір, випровадивши поліцейського, забрав з Раджевої комори «дипломат», переніс до себе в «резиденцію». Потім одяг гідрокостюм, акваланг і заліз під воду в басейн. Що він там робить — невідомо, але дельфіни вирують над ним, пірнають, випливають, гучно віддихаються.

Янг позбирав папірці на трибунах, знайшов у схованці ключ від Раджевої комори. Відімкнув, узяв на полиці маску з трубкою, ласти, знову замкнув і сховав ключ. Радж показував уже, як користуватися маскою і трубкою — теоретично показував, не заходячи у воду. А тепер Янг тренуватиметься практично. Не святі горшки ліплять, оволодіє і він цими штуками.

Натягнув ласти, застебнув ремінчиками і сам із себе розреготався: ну й шльопало мале! Якби ще рот до вушей, то був би на жабу схожий. Нахилився над бортом басейну, зачерпнув жменю води, промив скельце маски зсередини. Надів на очі й ніс, підсунув під ремінчик дихальну трубку, загнутий кінець повернув так, щоб зручно було брати в рот загубник. «Судзір біля північного кінця басейну… Ну, а я тут буду, коло місточка, і в рукаві. Вистачить і йому місця, і мені…»

Переступив поручень — шубовсть!

Вода з бульканням заповнила трубку. Виринув, виставив трубку, сильно дмухнув, видувши з неї воду. Одразу вдихнув повітря — і трохи не втопився: захопив трубкою і води. Страшенно кашляючи, задихаючись, зірвав з себе маску, вхопився за металеву драбинку, що вола з басейну. От чортівня… Легені розривалися від судорожного кашлю, боліло горло.

Янга впертості навчило життя — інакше нічого не доб'єшся. Віддихавшись, знову прилаштував маску з грубкою і поплив уже тихо, опустивши у воду тільки обличчя.

У воді сірий присмерк, каламуть. Він ніколи не думав, що в басейні і в рукаві аж до греблі така забруднена вода. Бідні дельфіни, як їм хочеться з цієї каламуті на полю і простір, в чистоту і прозорість! А люди спіймали їх, тримають у солоній калюжі собі на забаву… Абрахамс казав, що весь час працює помпа, подає свіжу воду, вода потроху замінюється. І щоб отакий незначний був результат?!

Тільки біля драбинки з басейну на дні посипано свіжим піском. А так дно скрізь вкрите мулом і баговинням, з'явилася навіть якась брудна лопушиста рослинність. А колись, певно ж, був чистий бетон. Валяються шматки цегли, каміння, осколки пляшок.

А яка ото темна торпеда летить назустріч йому? Дзьоб-рило так і цілиться прямо в обличчя, темніють оченята, могутньо працює угору-вниз хвіст… За якогось півметра «торпеда» стрімко злітає вгору, засвітивши білим животом. Янг піднімає з води обличчя і впізнає веселу морду Бобі. Дельфіненя уважно, з посміхом придивляється до скельця, здається, от-от підморгне: «Не сховаєшся, братику… Під будь-якою маскою впізнаю…»

Вони пливуть поруч до північного, правого краю басейну, де пірнають, кружляють, шумно віддихаються дельфіни. Що там діється на дні? Янга охоплює цікавість, хочеться постежити за Судзіром.

У глибині попереду видно розпливчасті довгі й неспокійні тіні дельфінів. З кожним гребком руки їх видно виразніше, он і Судзір у чорному костюмі з жовтими балонами за плечима. На поясі в нього торба, він раз у раз дістає звідти шматки риби, суне в рот то одному, то іншому. Але дає й інше — плескаті ручки бляшаних совків-черпаків. Задні борти черпаків круто загинаються вгору, впираються в шию дельфінам. Спереду в черпаків зубці. То один, то інший дельфін намагається удовбнути черпак зубцями в купу, набрати хоч трохи піску. Але пісок відразу ж змивається з черпака. Угору летять бульбашки, хмари каламуті повільно розсовуються на» всі боки… Янг трохи заплив у правий рукав і завмер на воді, ледве ворушачи руками й ногами. Судзір від нього внизу і праворуч, і Янг бачить, як той лізе рукою в торбу, витягає по шматку риби і суне в рот тим, у кого виходить краще, більше залишається піску на совку. А краще виходить це в Дори і Бели, а не в Єви.

Бобі залишає Янга, пірнає до ніг Судзіра, в того лежить на ластах як додатковий вантаж-якір ще один черпак. Бобі пустує, хапає його зубами то за дужку, то за бортик, тягне вбік. Судзір відбирає, шльопає малого по боці і дає дужку совка в рот Діку. Але той різко метляє головою, і черпак відлітає за купу піску. Судзір більше не пристає до нього. Зате Белу, яка зачерпнула трохи не повний совок піску, поплескав, погладив по голові, повернув рострумом до протилежного кінця басейну, де місток, повів за плавник з собою. Янг ледве встиг глибше відплисти в рукав, а потім погріб назирці за ним. Не відстати від Судзіра і Бели було легко, іноді доводилося уповільнювати рух, щоб не налетіти на них. А може, Бела тому повільно пливла, що перешкоджав черпак?

Судзір і Бела допливли майже до перекидного місточка. Дресирувальник незграбно поліз по драбинці з басейну, смішно вивертаючи ноги, щоб ставати на щаблі п'ятами. Його коліна ще були у воді, а він уже одвернувся від стіни й двічі ляснув пальцями над дельфінкою. Зсунув маску на лоб, вийняв з рота загубник. Бела показала голову з води, пирснула з дихала фонтанчиком. А підняти совок так, щоб він цілком завис над водою, не змогла. Чи не вистачало сили, чи не розуміла, чого від неї хочуть. Щелепи розслабилися, черпак перекосився, і пісок зсунувся-змився з нього. Судзір не забрав у Бели совок, а тільки підправив, щоб дужка була посередині рострума. «Репете, Бело! Репете!» — Судзір рвучко махнув рукою в північний кінець басейну. Бела потонула, зникла з очей… І тут Судзір звернув увагу на Янга… — Ти довго будеш мої нерви на шпульку намотувати?! Та я тобі… вуха… — поквапно насунув маску, вхопив у рот загубник, кинувся у воду.

Янгові чомусь стало смішно, боявся, щоб через це знову не вдихнути води. Набрав повітря і пірнув назустріч Судзірові, під нього, пройшов по самісінькому дну. З балонами Судзіру було не так спритно у воді… Коло драбинки Янг миттю зняв з ніг ласти і побачив, що на дні лежить кинутий Белою черпак. А може, це був не той? Засунув під дужку руку, ласти в ту саму руку — туп-туп по щаблях угору. Виплив Судзір, погрозив йому кулаком.

— Дядьку Судзіре! А ви будьте там, відправляйте дельфінів з вантажем, а я прийматиму їх тут! — прокричав йому і виважив у руках важкий, із залізної товстої бляхи совок.

Але Судзір не почув або не захотів почути, бо ще раз погрозив кулаком і жестом наказав кинути йому совок. Янг розмахнувся — плюсь! Нате, беріть… І пішов до Тота.

«Тіпається від злості… А чого тіпатись? Разом удвічі б скоріше видресирували».

Собачка умлівав від насолоди, лежав, відкинувши убік усі чотири ноги, посмикував спросоння вухом, відганяв муху-настиру.

А Раджа ще немає. Не запитав, скільки часу забирає кожна підводна прогулянка. Може, піти на мис Кіптюра? Там підводники заходять у воду, там початок маршруту. Посмикав за вухо Тота: «Ходімо…»

«Ех, Абдуло! Мало днів минуло, а я вже засумував за тобою. От якби й ти був тут! І Радж уже зі мною, і дельфіни, і Тота, а ніхто тебе не замінить. Ні з ким так по поговориш. Де ти тепер, Абдуло?»

Ліворуч, де замість огорожі були тильні стіни пристанських пакгаузів і складів, розрослися кущі, зарості плюща і ліан забиралися на стіни й покрівлі. І от, коли Янг вигукнув у думках — «Де ти тепер, Абдуло?», на одній плескато-нахиленій покрівлі із зелені висунулася давно не стрижена голова хлопчика на довгій шиї, а за пою голі плечі. Янг ще не впізнав його, а хлопчик уже свиснув по-розбійницькому, догори злетіли, мов крила, дві руки.

— Ге-ге-ей!!! — закричав, затанцював на місці. — Хо-хо, Янг!

Це був Абдула; з'явився ніби в казці. А кажуть, що чудес не буває!

Абдула зник у гущавині заростей, почав спускатися вниз.

Хвилина-дві — і ось він, увесь подряпаний, зі свіжими смугами на голих руках, грудях, животі. У самих старих штанах, босий. Янг кинувся назустріч, і вони міцно обнялися.

— Ти з неба впав? Я тільки-тільки подумав…

— Не з неба — з покрівлі! — рот Абдули на худому обличчі усміхався до вух. — Звідти, згори, так зручно стежити за всіма! Там і спати можна, аби тільки щось під бік постелити.

— Як це тобі вдалося? На Рай як потрапив?

— Упросився на ваговоз… Так усю дорогу машину драїв у трюмі, а на пристані розвантажуватись допомагав. Не дуже за спасибі привезуть.

— Дядька залишив, значить…

— Він мене залишив — фі-іть! — Абдула крутнув вказівним пальцем, ніби хотів просвердлити небо. — Ліг спати і не проснувся… А мене наступного дня після поховання за шкірку й на вулицю. Іншого ліфтера взяли і дядькову комірчину цід східцями віддали йому. Тепер я вільний як вітер, хоч до піратів наймайся.

— Не треба до піратів. Бачив я їх — піх-пах, і немає людини. На моїх очах одного чоловіка вбили, а тітку поранили. Грабували нас, коли ми пливли на Рай.

— Ну-у?!

— Ось тобі й ну… Розкажу потім.

— А я бачив твого брата і ще двох з ним. Он там заходили в море, з жовтими балонами. Самі чорні, у масках — бр-р-р, наче якісь марсіани. Я чекав поки повиходять, щоб про тебе запитати.

— А тут і сам я.

— А тут і ти! Та ще з собакою. Такого я вже десь бачив.

— Пам'ятаєш ту італійку? Котра була попросила пронести собачку?

— Ну?

— Так от відтоді я і забавляюся з ним. Терезою італійку звати. Ой, слухай! Я ж тебе можу засватати на своє місце! Бо я вже у дельфінарії працюю, в мене роботи — от, — чиркнув великим пальцем по підборіддю.

— Не годжуся я в собачі пастухи. Та я зразу продам його туристам!

— Абдулку! Абдулячка-скиглячка! Ти ж не знаєш, що це таке — за пастуха. У першокласному готелі житимеш, у одному номері разом з нею і собакою. Жрання — від пуза і чого тільки душа забажає! А роботи — усього-на-всього собачку прогулювати та іноді трохи прислуговувати донні Терезі.

— Рай на Раї?

— Авжеж!

— То чого ж сам відмовляєшся?

— Сказано — я в дельфінарії! Мабуть, на постійну навіть узяли. А з Тота мені треба розв'язатись, а то заважає. Ну, згодний?

— Гм…

— Ти не гмукай, пан мені знайшовся. Краще й не придумаєш. Будеш як сир у маслі плавати, а там — бог батько.

— Гм…

— А, щоб тобі… Абдурень ти, а не Абдула. От дочекаємося Раджа, допоможемо йому костюми й акваланги до ладу привести, і я тебе поведу. Візьме донна! З моєю рекомендацією — візьме.

— А тебе хто їй рекомендував?

— Ніхто. Сама зустріла мене. Я їй сподобався. Сумління у мене на обличчі прочитала. Ясно? А в тебе на обличчі…

— Ну-ну!

— Ти злодійкуватий хлопець, — пом'якшив Янг своє визначення. — У тебе в кожному оці по чортеняті скакає, так і чекай, що устругнеш якусь штуку.

— Хо-хо!

— Абдурахманчику, мені стільки всього треба тобі розказати!

— Он… уже вилазять!

Хлопчики кинулися наввипередки до берега.

Радж сидів стомлений на лавці, обсихав після душу. Поруч був накинутий на спинку вивернутий на лівий бік гідрокостюм. Янг і Абдула хлюпалися в душі, милися і самі і обмивали зсередини, прополіскували ще два гідрокостюми. Але більше, мабуть, пустували й прискалися, бо аж заходилися од вищання й сміху.

У руці Раджа був папірець, список бажаючих здійснити підводну прогулянку. Проти кожного прізвища та ймення стояв номер костюма, зріст. Двоє перших уже плавали. Третій і четвертий зараз прийдуть.

Третім у списку значився Пуол.

Розділ п'ятий

1

У Пуола був такий стан душі… Не піднесений, ні, найімовірніше йому пекло зле, диявольське натхнення. Досі все якось обходилося. У різні халепи ускакував, навіть був на волосок від смерті — вивертався. І в руках поліції двічі побував — «Х-хе!» — викрутився!

Випустили його з райської поліції тільки наступного дня. Ішов нога за ногою, поки знову не опинився на площі з фонтаном. У голові було пусто, ніяк не міг придумати, що робити далі, як підступитись до Раджа. Зупинився біля збірного щита-реклами, вірніше, трьох щитів, поставлених трикутником. На всіх трьох щитах висіли однакові плакати. Через десять днів морське свято, вибори «міс Рай». І портрет минулорічної «міс Рай»: голова — фотознімок, а тулуб домальовано художником, ніби сидить вона кокетливо боком на дельфіні, а той мчить у бризках. Диво-діва «міс Рай» показує в усмішці всі тридцять два зуби, витріщається просто в очі тому, хто розглядає її, і махає ручкою.

«Бетель, бетель! Кому бетель? Кращого бетеля не знайдете на всьому архіпелазі!» — спиняється біля плаката якийсь завчасно зморщений низенький лоточник-коробейник. Спереду в нього твердий, ніби з бляхи, фартух — від самих пахів і майже до землі. Не фартух, а вітрина й лоток водночас, на ньому нашиті сотні трикутних кишеньок рядами, з кожної кишеньки стирчить черешок листочка. Згорнутий листок бетеля особливий, як цигарка, в ньому є всі компоненти — зерно горіхової пальми, шматочок негашеного вапна, а хвостик проткнутий так, що ніби застібає увесь згорточок — бери за хвостика і в рот. «Покуштуй, юначе! Ти такого ще не куштував! — пристав і до нього продавець і шепнув: — Тільки два долари!» Судячи з такої великої ціни, у жвачку певно щось додали, чи не порошок героїну. Поки Пуол визбирував у своїх кишенях монети, щоб набрати потрібну суму дрібними грішми, той бурмотів крізь зуби: «Привітання від Чжана… Цікавиться успіхами… Термін продовжується ще на дві доби, закінчаться ці дві о двадцятій годині. Не зробиш що треба — смерть… Бетель! Кому бетель? Пожуєш — і раю не треба!»

Відійшов од нього Пуол, відчуваючи, як лякливо тремтить руки, а в животі стає недобре. Контроль, виявляється, є, про Пуола не забули. Хай буде проклятий той день, коли він ступив на стежку цих гангстерів! Будьте ви всі прокляті!

Сунув у рот листок бетеля, почав жувати. Рот заповнила шипуча рожева слина, відчувався і в'яло-нудотний присмак, як від тієї цигарки, що курив у підвалі. Занудило, захотілося блювати — виплюнув жвачку під пальму.

Бродив цілий день, живіт підтягувало від голоду, та чомусь, як тільки думав про їжу, в роті ставало погано іі нудило. Уже ввечері в якомусь виносному кафе сів на вулиці за столик. Затуляючись забутою кимось газетою «Фрідом» підчистив з тарілок усі недоїдки, ненавидячи себе за таке приниження. Вирішив: залізе в дельфінарій, перевірить «резиденцію» Судзіра-дресирувальника. Чи не знайдеться в нього теніска з такою самою позначкою — «R. S.»? Від результатів перевірки залежатиме дальший хід подій.

І заліз — далеко за північ, двері відімкнув зігнутим дротиком. Теніску знайшов, тільки ніякої позначки не виявив. Підсвічував собі крадькома якимсь важким, мабуть, підводним електричним ліхтарем. Щоб не було видно світла з вікна, залазив майже під канапу. «Немає тих літер…» І стало легше, але й тривожніше: ніби наблизився до фатальної межі. Згріб зі стола магнітофон, важкий, стаціонарний, загорнув у якесь простирадло, закинув за плечі. Хотів узяти кілька пластмасових сувенірів — барвистих дельфінчиків на гранованих підставках — і посміхнувся: кому потрібні ці іграшки?

Прихопив тільки ще ліхтар — і ходу.

Назад вибирався тим самим шляхом — через огорожу.

Удень, коли навколо фонтана завирував «блек мекіт», чорний ринок, магнітофон загнав. Правда, дешево, за п'ятдесят доларів, якомусь перекупщикові, аби позбутися цієї іграшки. У нього ж виміняв за ліхтар ніж-крис. Звичайно, не такий шикарний, як у Раджа, але гострий. Це вже зброя, а зі зброєю сміливіше.

На пристані у якійсь примітивній харчевні наївся од пуза. До 15-ї години спав під кущем, залізши в скверик біля «Кракена». І пішов у дельфінарій купувати квиток на підводну прогулянку.

2

— Ніхто з вас не хворий? Кашлю, нежитю немає? — запитував як завжди Радж. — Ну, гаразд. — Він прискіпливо почав оглядати екіпіровку Пуола і четвертого екскурсанта, якогось Грехема з американського штату Каліфорнія. Чи добре прилаштовані за плечима балони аквалангів, чи туго застебнуті поясні і брасові ремені, чи не будуть сковувати маневру, чи добре прилаштовані пояси з грузилами, чи показують манометри 150 атмосфер тиску в балонах, чи відкриті запірні вентилі і чи загвинчені вентилі резерву? Пловці-новачки стояли біля самісінької води, хвилі прибою, шипучи піною, набігали на ласти. Янг і Абдула, який тримав на колінах Тота, бачили екскурсантів ззаду і трохи збоку. Радж стояв глибше, по литки у воді, і здавався на цілу голову меншим за Пуола і на дві — за Грехема. На диво спокійним було Раджеве обличчя.

— Глибше семи — десяти метрів спускатися не будемо. Спеціального тренування ви ж не маєте? — вів далі Радж. — Не маєте. І з аквалангом ніколи не плавали? Не плавали… Щоб вернутися на берег живими, прошу суворо виконувати всі мої вимоги. Не відпливати від мене далі, ніж на два метри. Ви… — показав на Пуола, — будете пливти праворуч від мене, а ви — ліворуч… — (обидва на знак згоди похитали головами). — Рукавиць у наших костюмах немає, а тому нічого під водою голою рукою не чіпати і не брати, хоч і буде велика спокуса. Коли захочете мати черепашку або шматок корала, купіть у кіоску біля дельфінарію. Були випадки, що екскурсанти не виконували моїх попереджень, і зазнавали опіків та уколів, які довго не загоювалися. Коли покажу рукою «Підійматись!», негайно ж підніматись. Але не скоріше за бульбашки видихуваного повітря. Ми намагалися підібрати костюми на ваш зріст, але ідеально підігнати не можна. От чому, як тільки зайдемо у воду до шиї, обтиснемося гарненько, щоб не було під костюмом повітря — легше буде опускатися і менше зробиться складок. А я ще раз огляну шланги, всякі з'єднання — чи герметичні, щоб не було витоку повітря. Потім зануримо у воду обличчя, перевіримо, чи добре прилягають маски. А найголовніше ось що… — Радж відкашлявся, ніби збирався добре крикнути або взяти чисту ноту.

Янг засовав ногами по піску, збиваючи його в купи від захоплення! Надто ж усе, що чув, здавалося цікавим. А Абдула все гладив і лащив Тота, привчав до себе.

— А головне — не забувайте під водою дихати… — Пуол і Грехем гмукнули, а Янг ще й засміявся. Але Радж сказав: — Це не так смішно, як здається. Дихати під водою значно важче, ніж тут. Тиск на грудну клітку буде зростати ще майже на одну атмосферу. Не хвилюватися, не метушитися, не робити різких рухів. Дихати спокійно, протяжно, повітря глибоко вдихати й видихати, хоч будете відчувати деякий опір. Хай вас це не тривожить, не лякає. А якщо все-таки робитимете короткі, слабкі вдихання-видихання, то потрібної порції чистого повітря можете не одержати і самоотруїтися, бо ганятимете сюди-туди тільки вуглекислий газ. А якщо дихання все-таки порушиться, почнеться безладне, поверхневе, то підніматись не поспішайте, а то можете й не встигнути. Краще спокійно лягти на дно, постаратися вирівняти дихання кількома тривалими, глибокими вдихами й видихами.

Радж бачив, що від усіх цих повчань та інструкцій Пуол не заспокоювався, а ставав більш схвильованим і нервовим. Неспокійно переступав з ноги на ногу, а потім відставив праву ногу, а коліно тремтить, тремтить… У роті, мабуть, пересохло, бо Пуол похитував головою і облизував губи. Радж, хоч і відчував, що надто затягує інструктаж, робив це свідомо: хотілося, щоб землячка пройняло до печінок.

— Під час занурювання можуть заболіти перепонки — від зміни тиску. Видихніть повітря через ніс у маску, зробіть кілька ковтальних рухів, у вухах ніби щось лусне, тиск вирівняється. Хто літав на літаку, тому це повинно бути знайомим. Кажуть, відчуття майже однакові. Далі… Хоч у вас і пояси з грузилами, та спочатку занурюватися буде важко. Однак це треба перебороти, не допустити, щоб вас викинуло на поверхню ногами вгору. Отже, промиваємо маску водою зсередини, щоб не запітніла.

Пуол і незнайомий Грехем ступили глибше у воду, скоса поглядаючи на Раджа, — як він робить? — намочили скельця.

— Зверніть увагу на загубник. Він хоч і називається загубником, але оці штучки треба щоб потрапили за зуби. Не бійтеся брати в рот, усе продезинфіковано. Коли затиснеш ось так, то тримається добре… — Радж закопилив верхню губу, показавши майже всі зуби, вставив загубник, стулив губи, зробив глибокий вдих і видих і вийняв. — Ну, засвоїли? Ще раз вставте і вийміть. Виходить? Ну от, ви й готові до занурення. Забув сказати: гідрокостюми у нас «мокрого» типу. Це означає, що вода подекуди буде просочуватися, але вона нагріється від тіла, а нова вже не поступить. Запитання є? Під водою їх може виникнути багато, але, на жаль, я не зможу там відповісти. Це не прогулянка по садку зі «спікером» у руках… Шкода, що ніхто з вас попередньо не зробив прогулянку на «Нептуні» — човні з прозорим дном. З нього добре все видно, і я зміг би відповісти на багато запитань. Завжди перед підводною прогулянкою мене запитують, чи є тут акули. Відповідаю: є, особливо за рифами, але поки що вони на людей не нападали. Однак будемо пильними і дивитимемося у три пари очей — береженого і бог береже. Так?

«Підводники» у відповідь на це тільки витирали лоби, знизували плечима (сонце пекло ще сильно, а костюми чорні), топталися на місці, ніби мліли в них ноги.

— Повторюю, далі двох метрів від мене не відпливати. Візьміть у руки ось ці піки. — Показав Радж на штоки, які стирчали біля них з піску. — Якщо нападуть акули, станемо спинами один до одного. Відіб'ємося, не бійтеся! Ну, занурюємося, спочатку до шиї.

Радж вирвав з піску свій шток, уклав загубник у рот, натягнув маску, почав відступати задки у воду. Пуол і Грехем теж зробили ті самі маніпуляції і обернулися обличчям до суші, пішли, незграбно переставляючи ноги. Янг устиг помітити, як побіліло Пуолове обличчя.

Радж востаннє вийняв загубник з рота, хоч вода діставала вже до шиї і під час накатів накривала бризками з головою.

— Обтискуйтеся… Обтиснулися? Ногами під водою перебирайте, як під час плавання кролем. А можете і обома разом, як дельфіни. Руки краще тримати вперед або назад уздовж тулуба. — Радж знову взяв загубник у рот і перший занурився з головою.

Над ним завирували, вириваючись, повітряні бульбашки — раз, другий, третій… Рівномірно, як треба, дихає Радж. Янг і Абдула підбігли до прибою, потім зайшли у воду по коліна, дивилися, забувши про все. Бульбашки вивергалися і там, де занурилися під воду Грехем з Пуолом. Білі гребені на хвилях накату намагалися стерти їх, погасити, а вони вивергалися знову й знову, ніби невеличкі підводні вулкани.

Не усвідомлена ще до кінця тривога стискувала Янгове серце.

— Абдуло… Ніде не подінеться мадам Ой… Будемо чекати Раджа. — Янг загородив ногою шлях відступу крабові-сигнальщикові, схопив його за панцир і виніс на сухе, сів на пісок. Абдула сумно опустився поруч. Янгона тривога почала передаватися і йому.

Гралися з крабом без особливої цікавості, їхні думки були там, під водою. Трохи був розвеселив Тота: хотів обнюхати краба, а той миттю виставив і відразу ж сховав оченята-телескопики, цапнув клешнею собачку за носа. Тією, що велика й фіолетова, якою він любить кивати, ніби підкликаючи когось до себе.

3

Уперед, уперед… Ось тут ще раз оглянутися на одного й на другого: як дихають, як пливуть? Грехем майже нормально, мабуть, має досвід. А Пуол відстає, незграбно перегрібає ногами — з ластами не плавав, видихає частіше, ніж треба було б… Постояв перед ними майже вертикально, перебираючи ластами, — і головою вглиб, ногами вгору. Треба спочатку вразити підводних мандрівників глибиною, показати прірву-тіснину, похмуру й жахливу. Вона ліворуч від пристані. Вода в ній туманно синіє, а потім чорніє. Хай заглянуть туди, відчують, чим дихає безодня… Маршрут так і розрахований, щоб враження нашаровувалися за контрастом.

Тіло вже урівноважилося, ніби зовсім втратило вагу, кожна клітинка відчуває насолоду. Скільки разів таке було, і все до дрібниць знайоме на маршруті, а зовсім байдужим не вдається бути. Радж ніби птах-велетень над лісом, а під ним безліч різнобарвних дрібних птахів, навіть бабок і метеликів, і ці птахн-рибки, бабки й метелики майже не зважають на людей, займаються своїми справами. Щоправда, коли тінь від людини підступає до риб, ті круто повертають убік. І рук бояться: здається, дуже просто погладити котрусь, узяти за хвіст. Ще б пак! За кожним твоїм рухом підводні мешканці стежать пильно.

Про зарості теж не завжди скажеш, рослина це чи тварина. Кущі, деревця, букети, нарости… Стерлися всі прикмети, обриси і форми химерно-фантастичні, у глибині розпливаються у зеленувато-синьому світлі. Оранжеві лілії плавно ворушать мереживними пір'їнками-щупальцями, то кожною окремо, то вигинаються всі разом, ніби піддаючись підводній течії. А он там ритмічно дихає-пульсує щось блакитне, схоже на гриб з віночком щупальців. Актинія… Біля неї розкинулося ніби усохле дерево з тонкими гілочками — чорний корал. Дорога річ…

Кожний виступчик, кожна ямка, камінь-риф чимось або кимось зайняті, заселені, і кожну особину можна розглядати нескінченно. Вибирає Радж найрівнішу площадку, опускається на дно, стає вертикально. Хай і супутники спустяться, намилуються вдосталь… На краю цієї площадки між двома виступами скелі раковина тридакни — уся в коралових наростах, якихось рослинах, зморщена і негарна. Краї раковини в оборках-складках, молюск увесь час то стискує стулки, то відпускає, і тоді між ними висовується щось драглисте, рожево-синє… Гасають за такими черепашками туристи, ця тридакна майже єдина, що залишилась в околиці, і її Радж оберігає, їй ще рости та рости, зараз вона, як невеличкі ночовки-коритце, а може вирости до двох-трьох метрів.

Помилувалися? Заклик-змах рукою, і Радж прямує до скелі-рифу. По дорозі зависає ще над «східним базаром». Тут ніби виставка різнобарвних бочок, мішків з копрою, торбинок і кишеньок, горшків, глечиків, келихів, груш, свічок… У кожного «виробу» різної товщини стінки, різні розміри отворів зверху. Усе це губки. Між «торговельними рядами» губок повільно, випинаючись і підтягуючи колючо-костричні щупальця, повзуть морські зірки.

Риф завжди обгинали з боку пляжу. Вірніше, групку рифів, бо навколо того, що стримів над водою, притулилося ще кілька недоростків. Під водою вони схожі на китайські або японські пагоди-храми з багатоповерховими покрівлями, майданчиками під ними, а також нішами, заповненими всілякою живністю.

На зворотному шляху, зробивши повну петлю навколо облюбованого рифу, ще раз спиняються біля «східного базару», навіть опускаються на дно помилуватися.

Звідти останнє півколо по мілководдю — і на берег. Уся подорож триватиме близько години, години і п'ятнадцяти хвилин.

Радж обгинає рифи повільно. Хай дивляться, хай милуються. Повертає голову туди-сюди весь час, стежить, щоб туристи не розпливалися, не лізли в щілини між рифами. Можна застряти, зачепитися аквалангом, що-небудь порвати-пошкодити або самому поранитись, прищипнути ногу з ластом. Ласт не спаде, не загубиться, ласти пристебнуті ремінцями. Та… чого не буває! Ще раз пригальмував, оглянувся… Ось Грехем, а де Пуол? Грехем підпливає до Раджа, теж оглядається. Радж подає йому знак рукою: «Почекай мене на місці!», а сам повертається за риф, ніби відкручує виток назад. Так і є, прищипнув ласт у розколині… Злегка смикає, потім згинається і щось робить, може, хоче відстебнути. Ну, це даремно, не так легко потім його під водою взути. Видихи в Пуола короткі, часті…

Радж планерує униз, до самої Пуолової ноги, щоб добре роздивитись. Пуол розгинається, показує вниз, на ласт. На якусь мить спина Раджа опинилася нижче пояса Пуола. Радж нічого не встигає розгледіти: майнула на рифі тінь Пуолової руки, відчулося коливання води. Крутнув головою уліво-вгору і відразу ж викинув назустріч напівзігнуту ліву руку. Пуолова рука з крисом ковзнула по ній, відлітаючи вбік. Крис, кремсонувши трохи плече, випав. Краєчком ока побачив: скочується з приступки на приступку рифу, лякаючи рибок і здіймаючи невелику каламуть. Розігнувся, а Пуолові руки із зігнутими пальцями вже коло шиї; цілиться, щоб вирвати загубник або здавити за горло… За скельцем маски — витріщені божевільні очі Пуола. Пірнув під його руки, а права вже у стрімкому русі: контрудар у щелепу. Стрімкість руху відносна, під водою все робиться в уповільненому темпі, щільність води не дає змоги. Пуолова голова смикнулася, відкидаючись назад, з рота випав загубник. А до поверхні цілих п'ять метрів!

Махає безладно руками, відбивається — не підступитись. Приловчився вхопитися ззаду за його балони — скоріше нагору! Із-за рифів на великій швидкості випливає Грехем, доганяє і чіпляється за лікоть Пуола, допомагає. Скоріше, скоріше… Пуол борсається, руки деруть себе «за груди… Та ось і зовсім перестав дриґати руками й ногами, знепритомнів.

Виринули, повернули Пуола обличчям догори і попід руки — до берега.

Менше всього хотілося Раджеві його втопити. Щоправда, коли побачив Пуола в списку, а потім і самого з крисом на поясі, зрозумів, що поєдинку не минути. Сутички з ним під водою не боявся, навіть подумалося, що в критичний момент вирве в нього загубник — зразу втихомириться. А тепер, коли ненавмисно сталося те, що треба, занепокоївся: хоч би добре все закінчилося. Хай би жив, хай би коптив небо, погань…

Назустріч кинулися Янг і Абдула, допомогли стягнути з Пуола акваланг і ласти.

— Радже, у тебе кров капає з плеча! — перелякано вигукнув Янг.

— Нічого, нічого… — Радж, поклавши Пуола грудьми на своє коліно, видавлював з легенів воду.

Довелося и штучне дихання робити Пуолу, оживляти. Коли зрештою очумався, душачись страшенним кашлем, він ще довго був блідий і синій, як мрець.

— Янг… Віддихається — заведеш землячка до душової, — Радж змахував з лоба піт і дивився на Пуола не тільки з огидою, але й з жалістю. — Приймеш від нього акваланг і гідрокостюм. І нехай котиться на всі чотири боки. А ви, Грехем, пробачте мені, що так сталося. Психоз… Під водою і не таке трапляється. Можемо з вами продовжити прогулянку… якщо хочете… — Мабуть, Радж чекав, що той відмовиться. Та ще б пак!

— Ага! Від кожного капіталовкладення мусить бути прибуток, користь або задоволення. — І Грехем перший ступив у воду, на ходу беручи в рот загубник і натягуючи маску.

Радж помахав піднятою рукою. Може, хотів підбадьорити Янга та Абдулу або сказати, що довго не затримається.

4

— Ну як вони… пляшконоси[12]? Піддаються?

— По різному.

— Посувається справа?

— Повільно. Але посувається.

— Ми могли б і аквалангістів найняти. Але там є глибина до сімдесяти метрів. Ехолотом перевіряли. І темрява одвічна.

— Містере Піт, а дельфінам і не потрібне світло. Вони в цілковитій темряві можуть працювати. Сонар у них, ультразвукова локація… Посилають сигнали, серії сигналів на різних частотах, ловлять їхні відбитки. І повна картина в голові, усе видно, що перед ними робиться, які предмети, навіть з чого зроблені.

— Той самий принцип ехолокації… Я розумію, містере Судзір.

— Вони своїми сонарами і хеморецепторами можуть навіть відрізнити залізо, скажімо, від міді.

— О-о?! Те, що треба.

Власник чужого, незнайомого голосу чогось не договорив. А може, сказав тихо? Радж ще більше напружив слух.

Правду казав Гуга: усе чути, ніби якийсь спеціальний канал для підслуховування вбудований. А може, стіна має такі незвичайні акустичні властивості, не глушить голоси, а ще більше посилює? Цікаво, а звідти теж чути, що діється в душовій? Мабуть, ні, інакше Судзір був би дуже обережний під час розмов.

Радж, сполоснувши гідрокостюм під прісним «дощиком», протирав його гумовою пористою мочалкою, щоб видалити воду. Мимоволі знову прислухався. Розумів поки що одне: розмова торкається дельфінів. Хто вій такий, містер Піт, якого так цікавлять дельфіни?

Голос Судзіра:

— Легшими черпаки треба зробити. Може, навіть не із заліза, щоб і міцні були, і легкі.

— Дюралюміній підійшов би. Але його так швидко не дістанеш.

— Може, дюралюміній, а може, ще якийсь сплав. За рахунок зменшення ваги черпалок можна більше набирати породи, грунту… Щодо конструкції… В цілому добра, але задню стінку, що притискується до підборіддя, краще робити не простою, а з вирізом, за формою шиї. Щільніше буде прилягати, менше розсипатися, змиватися під час транспортування. А то при максимальній швидкості пісок струменіє повз боки. Поки до місця доставить, мало що в черпаку залишається… А вони ще не розуміють, що я від них вимагаю не порожній ківш донести, а з грунтом.

— Проблеми, проблеми… Чорт би їх побрав! А коли ви зможете показати, що вони вже можуть робити?

— Найменше через тиждень. А то й через два.

— Ч-чорт… Кожний день на вагу золота.

— Набирати, зачерпувати ВЯІЄ майже всі можуть… Окрім Бобі, малюка. Але ж цього мало. Треба, щоб і зачерпнув, і виніс нагору, віддав у руки. Людина наверху забиратиме повні й даватиме в зуби порожні, відправлятиме назад. Ага, от іще що: добре було б дужки покрити якимсь пластиком. Не люблять дельфіни голе залізо в рот брати.

— Гаразд… А коли саме їм винагороду давати, заохочувати?

— Потім, я все розкажу. Найкраще, звичайно, коли винесе і вручить повний черпак. Я так їх і привчаю — чим повніший, тим більша винагорода.

— А скільки за день вони з'їдають?

— Дивлячись який. Дікові, може, й двадцяти кіло мало… Самки менше їдять — десять-п'ятнадцять кілограмів риби. Але коли працюватимуть, то кількість витраченої ними енергії значно зросте, отже, й риби треба більше. Скумбрію дуже люблять.

— Обжори… А так не може статися, що принесе, скажімо, разів десять, нахапається, нажереться — і будьте здорові? Не захоче більше й дивитися в той бік?

— Усе може бути. Наказати працювати по десять годин на добу ми не зможемо. — Усе на добровільних началах. Під час вистав ми не нагодовуємо їх досхочу. Увечері догодовуємо, кому мало.

— А якщо, скажімо, так: аквалангіст на дні зачерпує і дає в зуби — неси! Тільки транспортування лишити на дельфінів.

— Це було б простіше. Але ж ви самі казали, що там є і сімдесят метрів глибини.

— Не скрізь, але є.

— Людина довго не пробуде на такій глибині. А потім треба буде декомпресію проходити, швиденько не піднімешся нагору.

— Ч-чорт…

— Це, якби, скажімо, аквалангісти жили в підводному домі, не потрібно було повертатися за кожним балоном на поверхню.

— Підводний дім! Ви забуваєте про витрати… Та й скільки мине часу, поки замовиш та зроблять, поки сюди доставлять, змонтують. Ні-і, це для нас фантастика. Ніхто не дасть позику під таку авантюру. А раптом кокос порожній і не проросте?

— А я думаю, якби нічого там не було, то ви не крутилися б коло того острова.

— Якого острова?! Ви що?

— Гірського.

— Не фантазуйте.

— Я знаю більше, ніж ви думаєте. Гірського?

— Гм-м… одне скажу: в цьому архіпелазі.

— На Гірському, можете не викричуватися. Мої люди вистежили вас, містере Піт! Ховаєтеся під вивіскою «Ocean science and Enqineering» — OSE[13]. Знаю також, що це американське товариство, і займається воно видобутком алмазів біля берегів Південної Африки. Має також концесії на розробку площ континентального шельфу коло берегів Австралії, Таїланду, Малайзії, Аляски. Не чув я, щоб султан Муту дозволив вам займатися цими справами і на нашій території. Виходить… Виходить, ви тут контрабандним шляхом! Або видаєте себе не за тих, ким ви є. Висновок робіть самі, чим буде все пахнути, коли вас викрити.

— Ви нас шантажуєте? Погрожуєте?

— Ні в якому разі. Я веду з вами ділову розмову. Далі… Я все-таки постараюсь довідатись, хто ви такі насправді. Це по-перше. А по друге, OSE шукає тільки алмази. А у вас, якщо судити з натяків, не алмазами пахне, а… золотом. Так? Так, так, заспокойтеся, містер Піт… Так ось, третє: у вас немає іншого виходу, як узяти й мене на паях!

Запанувала мовчанка. Мабуть, містер Піт, притиснутий до стіни, збирався з думками.

— Але ж так ми не домовлялися, містере Судзір! Минулого разу ми не про таку оплату послуг говорили! І ви вже взяли у нас завдаток.

— Минулого разу було так, а тепер буде ось так. По-перше, навчити дельфінів того, чого ви хочете, не так просто. Я поки що не знаходжу аналогів у світовій практиці. По-друге, під час минулої нашої зустрічі я ще нічого не знав про вас, розмова точилася наосліп. По-третє, в таємниці від містера Крафта ми це залишити не зможемо. Отже, ще і його доведеться в пай брати. Коли справа обернулася таким чином, то давайте займатися бізнесом чесно.

— Чесно! — іронічно гмукнув містер Піт. — І це ви називаєте чесним прийомом — брати за горло?

— Не перебільшуйте. Ви робите свій бізнес, я — свій.

— Але ж ми ще не впевнені, знайдемо там щось чи ні!

— То чого вам хвилюватися? Ви нічим не ризикуєте. Вам порожній кокос і мені порожній.

— Я повинен порадитися з моїми компаньйонами.

— Радьтеся, мені поспішати нікуди. Одне тільки зрозумійте: коли я теж буду зацікавлений у справі, то й робота з дельфінами набуде для мене нового інтересу. Можуть і терміни скоротитися.

— Я пораджуся… Я повідомлю… цими днями… Що і як… — розгублено пробурмотів Піт.

— Всього найкращого, містере Уілсон. Своїм компаньйонам передавайте від мене привіт… А сторожу на прохідній скажіть, що я просив пускати вас до мене в будь-яку годину дня. — В останніх словах Судзіра вчувалася пихатість і нахабство господаря становища.

— А він мене вже добре знає, — кинув Піт.

Почулося легке скрипіння Судзірових дверей, ще через хвилину — поскрипування бамбукових жердин на перекидному місточку.

Пішов, значить, Піт. А Судзір? Менш за все хотів би зараз бачити Радж Судзіра. А він же може ткнути свого носа сюди, бо ще не мив свого костюма, не приносив балони для заправлення. Що робити, побачивши його? Промовчати? А чи вистачить витримки, почувши таке, такі переговори? А якщо не витримає, то що сказати?

Ну й діється на світі… Спочатку Пуол із сьогоднішнім нападом, а тут і Судзір… Добра штучка цей Судзір! Якби цій свині та ще роги, як у буйвола, то наробив би справ.

Послухаєш Судзіра, то виходить, ніби він господар дельфінарію, а не Крафт. Як він зможе разом з якимсь Пітом використати дельфінів за межами дельфінарію? Тимчасово повезуть їх туди, а потім вернуть, чи як? А може, Крафт у курсі справ, може, й він хоче побічного заробітку? Як тоді буде з дельфінарієм? Тимчасово відмінять вистави?

«А що я можу Крафту розказати? В чому я можу звинуватити Судзіра? Як зможу довести, що в нього злі наміри? У будь-який час він може відмовитися від своїх слів і від Піта: знати нічого не знаю, відати не відаю. А про експерименти з черпаками скаже: хочу навчити дельфінів басейн чистити. Поганого нічого, тільки користь для дельфінарію, для Крафта. Ну і, звичайно, для науки. В усьому світі з дельфінами досліди проводять. Он у США навіть навчають дельфінів атакувати з мінами ворожі кораблі…»

Радж почув, як знову злегка скрипнули двері Судзірової «резиденції». Пішов нарешті, навіть костюм не віддав мити. Надто. довго він сьогодні сидить тут!

Нервове напруження спало. Радж відчув себе страшенно стомленим, руки й ноги просто не слухалися. А треба ж іще раз перев'язати плече: у недобре місце пирнув Пуол, пов'язка не тримається. І треба було б заклеїти костюм. Крізь дірку надто багато потраплятиме в нього води.

Та добрався до комори, так-сяк розвішав костюми на натягнутих дротах, на стелажах, мимохідь глянув у відламок дзеркальця на одвірку. Ого, які червоні в нього сьогодні очі, поналивалися кров'ю. Відпочивати треба, більше відпочивати…

Відкинув тапчан од стіни. Упав на нього, не роздягаючись. Останнім проблиском думки було: «Янг… у готелі ночуватиме чи повернеться?»

Розділ шостий

1

Минуло кілька днів.

Ще ніколи Янг не жив у такому напруженні. З нього вимагали, як з дорослого, і він працював, як дорослий. І ні на кого не нарікав, нікому не скаржився. Енергії витрачав багато, і Радж аж дивувався з його апетиту. Вечорами, хоч Радж і примушував учити англійську мову, іноді не дослуховував, що втлумачував йому, — засинав. Якось Радж запитав його кілька нових слів — не знає.

— Ти мені не говорив їх! — обурився Янг.

— Говорив. Ти спав, а я все говорив-повторював. Думав, крізь сон запам'ятаєш. Я читав — так вивчають зарубіжні мови. Лягають спати, а магнітофон із записом уроку крутиться, довбає по мізках.

— Дурниця все це.

— Мабуть, дурниця, якщо в тебе ніякого сліду в голові не зосталося, — погодився Радж.

Янг справлявся зі своїми обов'язками, крім участі у виставах, якнайшвидше, щоб іще й Раджу допомогти доводити до ладу акваланги й костюми. Щоранку приносив у «резиденцію» Судзіра сухий і чистий гідрокостюм, заправлений як слід акваланг. І не розумів, чому Радж, бачивши усе це, злиться? Отак і при Гугу було. І Гуга доводив до ладу Судзірів гідрокостюм, приносив перевірений і заправлений акваланг. Не так часто було? Бо тепер Судзір щодня довго, майже до самого смерку дресирує дельфінів, учить носити черпаки, зачерпувати пісок. А це ж так цікаво!

Двічі Янг разом з туристами плавав на «Нептуні», дивився у прозоре дно під воду, слухав Раджеву розповідь англійською мовою і радів: усе розуміє! У голові складалися чарівні казки про підводне царство і морського царя Нептуна, ім'я якого має цей величезний шлюп.

Кілька разів їм вдалося поплавати з масками і трубками удвох, поряд. І Радж раз у раз виймав з рота загубник і пояснював те, що бачили на дні. Знову забирав загубник у рот, і — опля! — пірнали разом, на мить показуючи над водою, мов ті качки, свої сідниці, збовтували ластами.

Абдула за цей час двічі подивився програму вистави. Його тепер важко було впізнати: і поправився на обличчі (навіть, здається, рот став менший), і одяг новий йому донна Тереза справила. А коли не дивився на дельфінів, то йшов на берег подивитися, як плавають Янг і Радж. Від заздрощів братам сварився і муштрував ні в чому невинного Тота: «Нав'язався на мою голову!»

— Терпи, душа, в рай потрапиш! — кричав йому Радж.

— Я й так у Раю! — відповідав Абдула і сам уже кричав з берега: — Янге! Янге! І ти, Радже… Знаєте, що сьогодні було? Скандало грандійозо! Я взуття попереставляв під дверима! В готелі! Якісь чоловічі черевики, може, сорок сьомого розміру приніс через три номери і поставив під двері синьйори Терези… Йо-ха! Що там бу-ло-о-о! Жінка з того номера прибігала до Терези, за волосся вчепилася… Багато які пари пересварилися — страх і жах! Збираються подавати на розлучення, роз'їжджаються в різні готелі!

Янг і Радж мало не втопилися від реготу. Повиймали з рота трубки, повиходили з води на берег.

— А хай тобі… — попадали знеможено на пісок, щоб віддихатися.

— А що? Я їм, буржуям проклятим, ще й не «таке влаштував би! — нахвалявся Абдула.

— Абалдуй ти, а не Абдула! Ти хоч розумієш, що ти натворив? — докоряв йому Янг. — Дідько їх не візьме, ті пари — помиряться. А от чистильника можуть прогнати з роботи. Подумає хазяїн готелю, що він винуватий.

— Я так не хотів… — затих Абдула.

Одного дня настала мить, коли збулася Янгова мрія.

— Ну, гаразд, — сказав Радж. — Теоретично ти підкувався, акваланг знаєш. Так тому й бути — поліземо під воду… Костюма, правда, на тебе не підберемо… Але не замерзнеш і голий: глибоко не поліземо, довго не будемо. Гууд?

— Йес, сер! Сенкю вері мач! — Янг розхвилювався, став частіше дихати.

— Дихання! Не забувай про дихання! — прищипнув Радж пальцями його ніс.

Брат допоміг йому надіти пояс з грузилами, плечові ремені, застебнути поясний. Простежив уже на самому березі, чи добре надів і застебнув ласти. Сам, як завжди, мав на литці крис, у руці шток з гострим наконечником.

Янг уже надивився під воду і крізь дно «Нептуна», і плаваючи з трубкою та маскою. Але все-таки коли опинився під водою з аквалангом, наче вразили в саме серце. Якби й можна було говорити під водою, то не міг би вимовити жодного слова. Він відчував себе занімілою малою дитиною, якій хотілося до всього доторкнутися, помацати, а то й потягнути в рот. Казка, дивовижна казка!.. Ледь ворушив ногами, а руки тримав поперед себе, як лунатик.

Кожний листочок, кожна стеблинка виточували з себе нескінченні черги повітряних бульбашок. Блискучих, ніби із срібла: на-на-на-на-на-на… Ударяються бульбашки об тіло, об руки, злегка лоскочуть, повзуть за спину — і вгору, вгору розбиваються об поверхню.

Вивів із стану захоплення Радж, натиснувши на плече: «Далі далі!»

Попливли до каньйону-безодні, він ніби стріла напрямлявся на берег, на причали. На самісіньке «вістря» накидано бетонних кубів-брил, щоб не дуже осідав берег.

Радж і Янг пливли біля самої безодні. Янгові здавалося, що в цій безодні гойдаються, снують сюди-туди величезні потвори з вогненними очима і страшенними ротами, і ці потвори здатні проковтнути не тільки людей, а навіть і човни. Видно було розпливчасті контури бетонних брил. Вони позаростали вже водоростями, губками, актиніями…

Раптом Радж щось помітив серед бетонних брил, показав Янгові рукою і почав планерувати туди. Янгу здалося, що й він розпізнає там людський силует, голови не видно, занурена вниз, а тулуб і ноги спливли, ворушаться.

Спустилися, і сумнівів не лишилось: людина, труп людини. Навколо нього вирують, як вороння, риби. Людина одягнута і взута, ще не стара. Шматок дроту в'ївся у шию, кінці дроту прив'язані за монтажну петлю куба. За ці залізні арматурні петлі колись кран зачіпляв куби і скидав їх у море. Янг боявся дивитися в обличчя утопленика, боявся зрушити з місця, а Радж зробив круг навколо трупа і показав рукою наверх.

Коли випливли, стали на мілині, Радж звільнився від загубника і маски. Похитуючись від хвиль прибою, сказав:

— Пуол це… За всіма прикметами — Пуол… Обличчя вже пороз'їдали краби, але можна впізнати. Поліції треба заявити… — А коли видибали на сухе, то гірко зітхнув і сплюнув: — Доскакався землячок… Завели криві стежки!

Поки додзвонилися з прохідної до поліції (кабінет Крафта був зачинений), поки прибули двоє поліцейських і медексперт, минула не одна година.

А потім довелося Раджу і одному поліцейському, який умів добре плавати, прикріплювати акваланги й опускатися на дно, діставати Пуола. Другий поліцейський і медексперт залишилися на березі, спробували допитувати Янга. Але що він міг особливого розказати? Внаслідок огляду трупа з'ясувалося, що в його лівому боці рана, якраз навпроти серця. Медексперт дістав з рани лезо ножа, сантиметрів дванадцять завдовжки. Є такі ножі: натиснув кнопку — стріляє лезом, за десять метрів може вбити людину.

2

Радж стягнув мокре від поту кімоно і, переодягаючись, мовчки, запитливо поглядав на Амару: ну як — сподобалося? Чекав захоплення, схвалення, чекав слів: «І я проситимусь до Ромеша…» Але Амара нічого не говорив, мовчки ходив з кутка в куток темного, з однією підсліпуватою лампочкою передбанника, міцно стулював уста і думав. Радж підвівся з низенької, на всю довжину стіни, лавки, почав складати й запихати кімоно в сумку. І трохи сердився: для Амари ж старався, упрошував Ромеша пустити на заняття стороннього.

— Ну то що? — зрештою не витримав Радж, ще раз поглянувши на Амару. — Зваж на те, що Ромеш скоро набиратиме групу новачків.

— І радий би в рай, та гріхи не пускають, — зітхнув Амара.

— Якщо ти про оплату, то не думай. Упросимо, щоб платити в розстрочку.

— Ні, Радже. Просто часу немає. У мене лише один вихідний вечір на тиждень — щопонеділка. А Ромеш провадить заняття по два рази. Якби хоч не вечорами треба було ходити, а в першій половині дня… Але тільки із-за мене він не переноситиме заняття.

— Хо! Так він якраз і набиратиме денну групу!

— Ну то й що з цього? Усе одно ми не можемо бути разом. Ти увечері, а я вдень, та ще в різні дні.

Нарешті вийшли з сирого і душного підвалу. П'ять східців угору, і вже вулиця. Радж перший вибрався наверх і, чекаючи, то поглядав униз на Амару, то вгору на ящірку, яка осідлала заплетену дротом лампочку над входом і ловила мошкару й метеликів, що летіли на світло. Ящірка чавкала ротом гучно, із схлипом, мабуть, зголодніла за цілий день.

— Ромеш каже, що прогрес народу і взагалі людства залежить тільки від фізичної досконалості людини, — мовив Радж, ніби пробний камінь кинув. Як зреагує Амара?

— Досконалість… Фізична… Яка користь з неї? — Амара щільно зачинив двері, вибрався нагору. — Якби ви хоч навчалися боротьби по-справжньому, а то… Жодного разу ніхто нікого не стукнув як слід.

— Ні як слід, ні навіть трохи… За це штрафні очки нараховуються. Тільки імітація удару, тільки імітація! Удар нищівний, може, навіть смертельний, але зумій спинити кулак, або ребро долоні, або ногу за якийсь сантиметр від противника, зумій встигнути відбити контрудар і відразу ж завдати знову свого удару. Для цього треба бути дуже натренованим фізично, досконало володіти прийомами, мати точний розрахунок і гострий зір. Це тобі здасться, що ми тільки махаємо руками чи ногами, приймаємо стійки й пози. Сто потів виливається. Поклади одну на одну кілька цеглин, а добрий каратист ударить ребром долоні, і всі розлетяться. Така сила удару. Може, ти читав, а може, й ні… В Англії був випадок… Муніципалітет хотів знести один старий цегляний будинок. Так віддав каратистам, щоб його зруйнували. Ті за два дні голими руками й йогами розмолотили його на щебінь!

— Не агітуй. Краще я тебе поагітую… Найтклаб «Кракеп» знаєш?

— Ну.

— Був там хоч раз?

— Не доводилося. На такий шик грошики потрібні. Та й… не тягне мене в той притон. Там тільки буржуї розбещуються.

— Дивак… Щоб туди потрапити, не обов'язково мати товсту кишеню. До того ж… — Амара оглянувся довкола себе. Ніхто поблизу не йшов, тільки попереду, де вулиця вливалася в яскраво освітлену кольоровими вогнями площу з фонтаном, було багатолюдно. — До того ж… Кращого прикриття, конспіративного місця і не придумаєш. Жоден шпик не додумається туди заглянути.

— Прикриття — для чого?

— Потім узнаєш. Ти за мене просив Ромеша, а я за тебе — там. Поручився я за тебе. О десятій годині там заняття, ще встигнемо. Прискоримо ходу!

— Не піду, поки не скажеш, що там таке, — навмисно уперся Радж, хоч і був уже заінтригований. Здивовано приглядався до Амари. Думав, що добре знав його — друг усе-таки. А виявляється, не дуже. Останнім часом Амара вельми змінився. Стало суворішим його обличчя, зникли юнацька припухлість губів, наївний вираз в очах. До нього придивлятися було цікаво: от який земляк у нього є.

— Ну, гаразд, — сказав, пройшовши трохи мовчки, Амара. — От проминемо площу, щоб народу не було… — А коли вийшли на вулицю, що вела до «Кракена», сказав: — Це революційний гурток. Називається «Молода земля». Вивчається теорія і практика революцій, читаються лекції з сучасного марксизму-ленінізму.

— Так там тільки комуністи, агенти Москви! — пошепки вигукнув Радж і теж поглянув на всі боки.

— Не бачив я там агентів Москви. А комуністи, мабуть, є. Але багато там і не комуністів, так би мовити — широкий фронт… І запам'ятай, товаришу анархіст і стихійний бунтівник: це тобі не кинджалом пороти під бік янкі на Біргусі. Усе на світі набагато складніше, потрібна величезна підготовча робота, найсуворіша конспірація… Комуністична партія у нас на архіпелазі заборонена, перебуває в підпіллі. Можливо, що з ініціативи комуністів цей гурток організувався. Але за це їх треба не в штики зустрічати, а спасибі сказати і в ноги поклонитись. Мало стихійно, так би мовити, природно ненавидіти експлуататорів, капіталістів-запроданців. Треба ще й знати шляхи, як можна весь порядок змінити на кращий, щоб сам народ керував країною, щоб усі її багатства всьому народові належали, а не купці багатіїв.

— Усе. Загітував, веди! Про такий гурток, таку організацію я давно мріяв. А можна буде ще декого привести? Там, у Ромеша, чимало добрих хлопців.

— Ні-ні, навіть натяку не роби. Приглядайся добре, вивчай, а потім буде видно. Коли хтось зацікавиться, чого зачастив у «Кракен», думаю, знайдеш, що сказати.

— Знайду, не турбуйся. Не підведу.

— Турбуватися треба. Але якби я тебе не знав, то ти від мене і слова про «Кракен» не почув би. А я навіть порекомендував тебе!

— Дякую… — обняв за плечі Амару. — Раз на те пішло, то і я тобі одну таємницю розкажу. І ти повинен порадити, що робити, ти ж людина розумна.

І Радж розказав, як Судзір вчить дельфінів управлятися з черпаками, копати грунт, переносити. Про Піта Уілсона, який зачастив у дельфінарій до Судзіра. При згадці імені Піта Амара пожвавився, намірився щось сказати. Але на запитання Раджа — «Ти що? Ти знаєш його?», тільки сказав квапливо: «Нічого, нічого… Доказуй до кінця, я потім». Радж докладно переказав підслухану з душової розмову Піта з Судзіром.

— От і допоможи розібратися, що тут і до чого. Де на Гірському може бути місце, куди хочуть завезти дельфінів? Це раз. По-друге, невже й справді ота наукова експедиція фальшива, а під її маркою ховаються справжнісінькі авантюристи? Третє, невже й справді вони щось там знайшли і хочуть за допомогою дельфінів видобути?

Вони дійшли вже до «Кракена». Всі вікна найтклубу світилися, різнобарвно переливалися рекламні надписи, кидали перисті плями на людей, що поспішали в нічний клуб, на дерева й кущі. Обличчя Раджа й Амари то спалахували рум'янцем, то синіли й зеленіли.

— Давай пройдемо ще разок навколо «Кракена», устигнемо, — Амара взяв Раджа під руку, як панночку. — Так от, друже, знаю я твого Піта. Бачили з Янгом. Тоді ще, як на Гірському шукали вільні землі. Там є озеро в горах, у колишньому кратері вулкана. Так отой містер Піт з напарником перерили всі струмки й річечки, які в озеро впадали. Все породу промивали, розглядали осадок. Я добре почув, ми тоді в засідці з Янгом сиділи, про золото в них була розмова. Якби я так знав англійську мову, як ти, то, може, й більше щось розібрав. Якби нічого не знайшли, то отак би не крутилися. Вони і з трубками, масками плавали по озеру, з озера проби брали. А на березі моря в них табір розкинутий, дошками щільно обгороджений. Думаю, що той самий, якого і Судзірові агенти винюхали, — OSE. Я пам'ятаю, були там такі літери на вивісці. Воші й море там пригородили до табору, буйки поставили метрів за двісті від берега — заборонену зону створили. Думаю, що вони і в морі лазять по дну, колупаються… І знаєш що? В озеро багато струмків і річечок впадає, а з нього — жодної. А рівень води не підвищується… Отже, десь вона витікає в море, тільки під землею. Може, вони хочуть дельфінів у озері використати? Але ж туди й без нічого важко добратися, а не тільки з дельфінами.

— Озеро відпадає. Афаліни — тільки морські тварини, вони не зможуть жити в прісній воді. Я гадаю, що їх хочуть все-таки в морі використати. Ти не помітив, між буйками не натягнута сітка?

— Здається, ні. Хіба, може, під водою.

— Щоб утримати дельфінів, потрібна добра сітка до самого дна, та ще й над поверхнею щоб стирчала. Вони легко можуть її перескочити. Піт із Судзіром балакали про цілковиту темряву. У темряві дельфіни працюватимуть. Отже, на великій глибині, вздовж берега. А сітку… сітку можуть ще натягнути.

— Твоя правда, товаришу Сінх.

— Ех, товаришу Безсмертний!.. Якби заглянути туди… Підкрастися під водою таємно і…

— Думаю, що коли там пахне золотом, то вони й охорону організували.

— Удвох?!

— Це ми тільки на озері двох бачили. За огорожею табору ще одного, моториста. А там же і вагончик на колесах, і намети. Скільки там усередині людей, ніхто не знає.

— Цікаво, чи в курсі усіх цих задумів містер Крафт?

І не знаю, що мені робити: говорити йому про підслухану розмову чи ні… Судзір з компанією можуть йому таку свиню підкласти.

— Ти разом з ним володієш акціями дельфінарію?

— Смієшся?

— А от Судзір, з усього видно, не в такому настрої! Цей готовий урвати де тільки може. І не переживає за Крафта.

— Так що ж робити, питаю?

— Почекаємо, подивимося, що з цього вийде.

— А про Пуола ти не чув нічого? Убили його… Ми з Янгом знайшли під водою. Дротом прив'язаний… Мабуть, з китайською тріадою був знюхався. Не догодив чимось, от і прибрали з дороги. Він же і за мною полював. Отой Пуол.

— Ну-у?

— Ось тобі й ну. Є що розказати!

— Ми запізнюємося… Побігли скоріше!

3

Це не було схоже ні на лекцію, ні на бесіду. Швидше на диспут про життя і його проблеми… Слухачі сиділи за зсунутими столами, на яких стояли прості закуски і легке питво. Всього було чоловік двадцять, і хлопці прилаштувалися скраю від входу. Біля горця сидів проповідник. Проповідником Радж його назвав для себе. Квадратний, голова кругла, мов куля, поголена до блиску, навіть світло двох бра зі стіни відбивалося від тім'я. Якби на нього накинути шафранову тогу — точнісінько як буддійський монах. На стіні, окрім бра, нічого не висіло, за спиною проповідника височіла дощана перегородка. Ліворуч від Раджа була скляна стіна, крізь яку було видно, як на арені шість напівголих, у рожевих трико дівок, взявшись попідруки, дружно підкидають ногами під джазову мелодію. Їх метушливо освітлюють кольорові прожектори, встановлені аж на верху величезного амфітеатру, майже велотреку. Там, де мали бути навколо арени лавки, уступами зроблено широкі яруси зі столиками, щоб добре проглядалося все, що діється на арені. До гуляк і випивох за столиками підкочували на ковзанах-роликах офіціанточки, блискавично міняли страви і пляшки, так само стрімко від'їжджали. Летіли, мабуть, з жиканням і гулом, але цього не було чути. Радж навіть помітив, як летіли з-під роликів на поворотах іскри. Десь сидів оркестр, вивергав мелодію за мелодією, але музика в кабіну долітала слабо, і все, що говорив проповідник, який обмінювався зауваженнями зі слухачами, було виразно чути. Увага Раджа розпорошувалася, приголомшений усім побаченим, він не міг зосередитися на тому, що говорилося, стиха крутив головою: хотілося стежити і за ареною. А слухачі ніхто жодного разу не повернув голови у бік арени.

— Ти думаєш, нас видно із зали? — шепнув Амара Раджеві. — Скло з фокусами: натискують на якусь кнопку, і ми їх бачимо, а вони нас ні, блищить скло, як ртуть. Чудо!

Радж кивнув: еге ж, багато тут чудес.

— … А скажіть, як це так виходить: коли бандит грабує людей, то його ловлять і садять до в'язниці, а коли він увесь народ, всю країну грабує, його садять на трон? — почув Радж чергову репліку-запитання.

— У кожного владики норов дикий! — підкинув інший слухач.

Проповідник відразу ж давав відповідь. І був у його відповідях сплав східного фольклору з мудрістю «Цірукурала»[14], про який Радж чув ще змалку.

— Не народ посадив султана на трон, ви ж знаєте. А люди по своєму народженні всі однакові, рівні… Величність і велич людини залежать від того, що вона зробила. Справжнього керівника, як каже Цірувалувара, відрізняє від інших безстрашність, великодушність, мудрість і енергія.

Серед слухачів пробігло пожвавлення, дехто й зареготав. Надто вже далекими були ці класичні вимоги від тих якостей, які мав султан Муту!

— Скажу ще: один володар, без народу, ніщо. А однією рукою навіть у долоні по плеснеш, — вів далі проповідник.

— Сидить, як болячка, і нічого йому не зробиш!

— Ага! Близько пуп, та не вкусиш!

— А чи не схожі ми зі своїм гуртком на цвіркуна, який хоче брикнути осла? — чути було репліки.

— Народ може терпіти до певного часу. Навіть Будда терпів до трьох разів. Та, аби щось зробити, потрібна підготовка: навіть жаба, не підготувавшись, не стрибне. Перш ніж вирвати кілок, треба його розхитати. Якщо ви хочете розкласти великий вогонь, то треба починати з маленького. Перш ніж лікувати неміч, треба добре звати, яка то хвороба. І ще: вилікуватися самим. Від наївності, затурканості, темноти, неписьменності. Тільки ті, що володіють знаннями, можуть називатися видющими, а на обличчях неуків замість очей болячки. Лежачи животом на циновці, плавати не навчишся. У революційну практику треба вводити теорію, а теорію збагачувати практикою. Сокира без топорища — не сокира. Так і теорія з практикою взаємозв'язані. Смикнеш за ліану — всі джунглі стривожиш… Одразу багато хотіти — нічого не мати… Кожний великий шлях починається з першого кроку. Уникайте нерішучості в досягненні мети. Людина народжена для діяння. Той, хто нічого не робить, втрачений для народу. Важко перемогти народ на його власній землі, якщо він навіть позбавлений і могутніх фортець та інших переваг. Будь схожий на чаплю, яка підгортає крила і чекає потрібної хвилини, але дій з її рішучістю, коли настає час діяння. Якщо ти не маєш друзів і бачиш перед собою двох ворогів, то одного з них зроби своїм близьким спільником…

Радж відчув, що голова пухне від усіх цих премудростей. Хіба вони мають відношення до марксизму-ленінізму? Але тут, у цьому дивному кабінеті, в цій незвичайній обстановці, від отакого непростого проповідника можна було чекати ще й не таке.

Тим часом керівник заняття закінчив розмову про життя-буття й оголосив:

— А тепер почнемо знайомитися з книжкою Володимира Леніна «Держава і революція». Написав цю мудру працю керманич російської революції у 1917 році, коли якраз і ставилося питання про державу й відношення до неї пролетаріату. Через те зрозуміло, чому Ленін дав такий підзаголовок чи уточнення назви своєї праці: «Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції».

І всю свою лекцію-розповідь керівник гуртка викладав, ходячи навколо довгого стола то в один, то в другий бік. Слухачі, переважно такого віку, як Радж, повертали вслід за проповідником голови, пильно стежили за виразом його обличчя, очей, ніби це допомагало розуміти то, про що розповідалося. Раджеві здавалося, що він у школі, а керівник гуртка — учитель, що от-от він кого-небудь з особливо старанних учнів погладить по голові. Хвилюючий, теплий сплеск затопив Раджеве серце, під горло підкотив давкий клубочок. Нахилився, поквапно став прокашлюватися: «Що зі мною?» А напружені за останні дні і ночі нерви відпускалися, послаблювалися, і треба було збирати сили, щоб не розплакатися вголос. «Невже це те, про що мріяв, на що сподівався? Є ще в моєму народі життєдайна сила, є!.. — І підступила злість на себе: — А я кваша… Кваша! Треба гартувати себе по-справжньому, бути готовим до майбутніх рішучих сутичок… А я розчулився, розкис — надто вже переболіла душа… Амарі докорятимуть — якого це ти слабодуха привів?»

— Здається, ніхто нічого не записував. Якщо ненароком щось записалося, зараз же, не встаючи, спаліть. Усе повинно бути в голові і в серці! — сказав наприкінці керівник. — Усім можна йти, а керівній трійці, Амарі й новенькому залишитися для розмови. Познайомимося ближче, ху із ху[15].

З кімнати можна було потрапити в службовий коридор, до якого вели окремі кручені сходи. Дехто поспішив до них, а інші ще наостанку наливали собі прохолодного оранжаду, заспокоювали спрагу і теж поквапно прямували до виходу.

Члени трійки і керівник гуртка сіли біля Раджа й Амари. Почалися розпитування.

А за склом стіни вирувала шалена веселість. У різних позах між столами мляво рухалися парочки, не стільки танцювали, скільки виламувалися. Повно парочок було і на арені, де вже закінчилася вистава. Один здоровило з офіціанточкою на руках виліз у прожекторне коло, і Радж помітив, як кокетливо мадамочка обнімала партнера за шию, як грайливо злегка дриґала ніжками у білих черевичках з ковзанами-роликами. І нікому не було діла до того, що говорилося в цій скляній кабіні-кімнаті, наплювати їм було на те, що під їхній безумний світ готується вже міна уповільненої дії.

4

Настав Янгів день народження — виповнилося дванадцять років. Радж упросив містера Крафта дати і йому і Янгу відгул хоч на один день. Півмісяця Радж без вихідних, та і Янгові, хоч і нещодавно поступив на роботу, не зашкодить відпочинок. А в дельфінарії можна зробити день профілактики: хай Абрахамс увімкне пересувну асенізаційну помпу і хоч трохи висмокче з дна бруд, а потім повністю поновить воду.

Крафт хоч і позітхав чимало — кожний день простою завдавав витрат, змушений був погодитись. Чистити басейн треба, а то можуть захворіти дельфіни.

Раджеві потрібен був відгул ще й тому, що на душі весь час було неспокійно. Урна з прахом предків десь у Гірському в Натачі або її батьків, і не можна, щоб таке довго тривало. Нехай уже ниє вічна незагоєна рана — не знає, де спочиває прах матері, прах батька, так ще й урну з прахом предків трохи не згубили. А це ж великий гріх! І добре було б роздобути хоч жменьку землі з Біргусу. Острів же теж тепер небіжчик, і хотілося б мати хоч що-небудь з нього.

У порт з Гірського щодня припливали рибалки. Острів Рай був ласим, ненажерним черевом, і цей шлунок щодня вимагав багато риби. І не тільки риби. Свіжих омарів, лангустів і крабів, устриць, креветок, голотурій, каракатиць, кальмарів, акулових хвостів, плавців та печінки молодих мантів, черепах, ікри морських їжаків… Важко перелічити все, що могло наверзтися на думку товстосумам. І господарі ресторанів із шкури вилазили, щоб задовольнити, ублажити, догодити. Коли чогось раптом не було, то відвідувачам-завсідникам обіцяли приготувати страву на завтра. Аби прийшли, аби не відцуралися їхнього стола! Коли Амара розказував про все це Раджеві, то тільки підсміювався з дивацтв буржуїв. А Радж слухав і трохи не скреготав зубами: обжираються, божеволіють, а інші не мають і шматка сушеного тунця, якого можна цілий день жувати, розмочуючи слиною, і не розжуєш.

Радж одразу попрямував з Янгом у порт, до причалів. Там щодня продавали морську живність просто з човнів. Їм пощастило: побачили земляка — дядька Джипу, батька Пуола. Може, і не впізнали б його, давно неголеного, у самій пов'язці на стегнах — вішці, — зігнутого між ящиками з рибою на дні великої моторки. Але він сам перший окликнув їх.

І зраділи землякові, і засмутилися. Доведеться розказувати про Пуола. А як розказати, і чи про все розказувати?

— Може, чули щось про мого лайдака? — якраз про Пуола і запитав Джива… — Пішов з дому, і ніякої звісточки… Мати місця собі не знаходить… Я вже казав їй: дідько його не візьме, заспокойся! Може, десь уже роботу добру знайшов. А вона: ой, чує моє серце, ой ниє-горить серце!

Янг швиденько прошепотів Раджеві: «Пуол обікрав батька, усі викупні долари забрав. А Джива прокляв його». І Радж шепнув йому: «Нічого не знаємо про Пуола, зрозумів?» На це Янг тільки очима блиснув: ні, такого не зрозуміти. Як можна змовчати про Пуола, коли він устиг так допекти до кісток і йому, і Раджеві? Та й бачили ж його! Бачили під водою, роз'їденого крабами!

— Не чули, дядьку. Казав, правда, хтось, ніби бачив його на Головному острові. Вдягнутий кумедно, як панок, паличкою махає… — Радж це казав і ховав очі: не вмів він брехати.

— Ей? Дай оте, боже… Можливо, як заживе добре, то й нас коли-небудь згадає, підкине якийсь цент. А я ось у рибалки записався на старості.

— Це ваша посудина? — поцікавився Радж.

— Ні, найняв мене добрий чоловік. Його помічник загинув… Ногу акула відкусила, поки привезли на берег, то й кров'ю зійшов… Може, молодшого взяти, при доброму здоров'ї.

— А ми вже хотіли проситися, щоб підкинули до Гірського, — Радж подивився на інші човни і на людей біля кожного.

— З хазяїном поговоріть, він пішов покупця шукати. Не прийшов наш оптовий покупець сьогодні… Але ж і їхати вам нема до кого — ні батька, ні матері. Була сім'я — і нема сім'ї…

— Ми походимо трохи, а через кілька хвилин підійдемо, — Радж поштовхав у плечі Янга, бо той усе збирався щось сказати.

Хотілося сховатися в затінок, бо сонце піднімалося швидко й починало пекти немилосердно.

— Про Натачу з батьком треба було одразу розпитати, — нагадав Янг. — Може, їх немає на Гірському, а ми даремно поїдемо.

— Розумник… Я й сам про це розпитав би, якби хтось інший нагодився, а не Джива. Він мені всю голову заморочив… Ох-ха, не витримати просто. Таке відчуття, ніби я чимось завинив перед ним. А в чому моя… наша провина? Хай би не сунув голову в зашморг. — Радж виправив себе: — Не ліз, куди не треба.

Поки ходили-штовхалися між людьми, Радж кілька разів несподівано й різко озирався, ніби хотів зненацька виявити якогось переслідувача.

— Ти чого? — щоразу питав Янг, і Радж відповідав: «Нічого, нічого…» Але Янг бачив, що це не так собі, Радж чогось остерігається.

І справді, Радж усі дні, після того як знайшли труп Пуола, відчував неспокій. Часом йому здавалося, що за ним стежать чиїсь погані очі, що хтось лічить кожний його крок. Розумів, що коли Пуол мав завдання прикінчити його, але цього зробити не вдалося, то тріада не може так легко відступитись. Завдання перейшло до когось іншого. Хто він, цей інший? Коли почне полювання, п якому образі з'явиться? А може, вже з'явився?

Вернулись до моторки. Джива закінчував вивантажувати на причал ящики з рибою. Робив це, вичерпуючи останні сили, худий живіт від напруження аж провалювався. Хазяїн човна, жилавий японець у шортах і розпашонці (на лобі біла косинка з крислатим ієрогліфом), обережно витрушував з одного ящика рибу в глибоку миску чи казан, підвішений на ланцюжках до коромисла. На другому кінці важеля така сама миска з гирями. Перекупщик, такий самий японець чи китаєць, але без пов'язки і в довгих штанах, гидливо стискував губи: «Ну й дрібнота! І де ви таке назбирали? І що — у всіх ящиках така?» — «Ні, ні, там більша, і ящики ті більші…» — Та які вони більші? Не будемо усі переважувати, решту так прикинемо. А то протухне, поки будемо церемонитись…» — «Так ті ж у півтора рази більші! По два долари мінімум, треба за ті додати». — «Висипай назад… І зв'язався я тут з вами. А в риби вже от… зябра побіліли…» — «Де побіліли? Де?! Рожеві, на світанку зловлена!» Нарешті безкінечний торг був закінчений, вся риба пересипана в ящики, що стояли на електрокарах. Хазяїн з покупцем плеснули долоня об долоню, японець з пов'язкою швиденько перелічив гроші й показав Раджеві і Янгу сідати в човен. Мабуть, Джива вже говорив йому про пасажирів.

Радж охоче схопився за мокрий, у рибній лусці ящик, щоб допомогти Дживі перенести їх у човен. Але той лякливо запротестував.

— Я сам, я сам… Забруднишся! Ти став такою великою людиною, Радже, тобі вже не можна братися за таку чорну роботу! Отут сідайте, на лавку, я чистий мішок вам підстелю… Спасибі Вішну, і мій Пуол у люди вийшов… Хазяїне, ви чуєте? Вони мені таку добру новину сьогодні сказали! Мого Пуола бачили в дорогому костюмі, з краваткою… З блискучої машини вилазив, у руках портфель тримав і ціпок позолочений.

— Уга. тепер у нього ціпком носа не дістанеш, — підсміюючись, пробурмотів японець і почав заводити мотор. — Знаємо таких вискочок, знаємо… У самого такий. Батьків потім і пізнавати не хочуть, соромляться.

Мотор сильно затріщав, і більше не можна було почути, що іще говорив японець. А те, що повторював, усміхаючись, Пуолів батько, розбирали чи здогадувалися по губах:

— Ні, мій не такий… Мій — ого! Він ще малий був, а я вже казав дружині: «О, цей вирвикишка далеко піде!» І бачите — правда. Дасть бог, та ще ожениться на багатій…

Моторка робила різкий крен то ліворуч, то праворуч, поки вирулювали на вільний простір, і доводилося хапатися за борти, щоб не вивалитися. А Джива усе хвалився Пуолом: який вродливий… який сміливий, який здібний та грамотний.

— Та брехня все це! — наче з прив'язі зірвався Янг. — І Пуола вже на світі немає! Убила його тріада і в морі утопила! Ми бачили, як поліція його діставала!

Радж схопив його однією рукою за потилицю, а другою затиснув рот, але Янг викручувався і мугикав, кричав, поки не викричався. А Джива схилився спиною на ящики, почав хапати повітря ротом, як риба. Радж відштовхнув од себе Янга — «Дур-рень!», кинувся до Дживи, зачерпнув за бортом долонею води, линув йому на обличчя.

Нарешті Джива почав дивитися нормально, але дихав стогнучи.

— Що з ним? — прокричав з корми японець, тримаючи руку позад себе, на важелі руля. — Чи хоч живий? Не доведи господи, ще один небіжчик буде на човні, тоді доведеться човна міняти. Злий дух поселився в ньому.

— Нічого, хазяїне… Пробачте мені, хазяїне… — постарався сісти Джива. А Радж, балансуючи руками, вернувся на своє місце. Човен уже вийшов у відкрите море, і хвилі потроху захлюпали через борти, довелося і йому, і Янгу взятися за черпаки, вихлюпувати між шпангоутами воду. — Хазяїне, ви чуєте? Мені вже зовсім добре… Я ще дужий, і ви мене не проганяйте. Я ще все можу робити… — і не витримавши, згорбившись і тремтячи, заплакав.

Янгові було прикро і соромно, хоч за борт стрибай.

5

Натачу з батьком знайшли кілометрів за п'ять від Кампонгу на кокосовій плантації. Це кілометрів чотири по тій дорозі, якою йшли на болото шукати вільні землі, іще ліворуч з кілометр. Здалеку відчули запах диму і солодкувато-приторний дух гарячої, щойно з печі копри. Побачили на краю плантації і повітку з пальмового і бананового листя — довгу, не такі курені, як робили в них на Біргусі над ямками-жаровнями. Біля повітки стояла бідарка-візок, запряжений осликом. Вусатий дядько в капелюсі скидав з візка підвезені горіхи.

Підійшли ближче і впізнали: перший чоловік за візком Амат, Натачин батько. Бере кожний горіх і довбає ним об гострий, забитий у землю кілок, облущує з горіха верхню волокнисту шкаралупу — койру. Голенькі горіхи, без сорочок, з кістяним звуком падають під ноги іншому чоловікові, а той змахнувши із-за плеча широким і довгим, важким парангом — розрубує, розколює голі горіхи пополам, відкидає половинки до повітки.

Привіталися палко, Амат і Радж навіть обнялися, причому Амат смішно відставляв долоні, клейкі від шкаралупи, — щоб хоч не забруднити гостя. А з Янгом Амат привітався кумедно — притулився лобом до лоба, ніби хотів зробити «буц-буц», кольнути рогами, а потім виставив пальці літерою «V» і вколов ними Янгів живіт. Гарний настрій був у дядька Амата!

— А де Натача, дядьку? — запитав Янг, викручуючись, рятуючи свій живіт.

— А он, під кущами. Там і мати… Копру виколупують.

Янг залишив Раджа розмовляти з дядьком Аматом, який знову схопив горіх і почав облущувати його об кілок, а сам повернув за повітку.

Натача з матір'ю сиділи під крислатим кущем бугенвілів і виколупували з іще гарячих половинок шкаралупин сухі, руді, зморщені шматки ядер — ту саму копру. Натача і так темна, негритка, а тут ще замурзалась… Не стримався Янг, розреготався.

— О-ой, Я-янг?! — ніби проспівала Натача. — Ти що, а неба впав? — і засвітилась уся, засоромилась. — Мамо, поглянь, а Янг виріс! Їй-богу, вусики навіть позначилися.

Тут уже і Янг засоромився: та ну, отаке вигадала… А вголос сказав:

— Мені дванадцять років сьогодні.

І краще б не говорив: ця вертуха підхопилася на ноги і… цмок Янга у щоку, цмок у… Ні, в другу не встигла, Янг відхилився — і ще дужче засоромився.

— Я вітаю тебе!.. Ми з мамою вітаємо. Тільки подарувати тобі нема чого. На, хоч копри погризи… Може, не снідав сьогодні.

— Коли те було… Але я не хочу їсти, — сказав Янг, й сам підставив пригорщі, узяв Натачине частування. Сів коло них на траву, потроху заспокоюючись. Не думав, що так розхвилює зустріч з Натачею!

— Ну, розказуй, Янге, де ви тепер і що поробляєте, — попросила лагідним голосом Према, Натачина мати. — А ми от, бачиш, де опинилися. Курені тут поробили з гілля — недалеко. Малі там сплять. А коли почнуться дощі, то не знаю, як буде. Але спасибі Вішну, хоч таке місце знайшли. Платять тільки батькові нашому і он тому чоловікові, що рубає на половинки… Ну й збирачам. А ми вже так тут допомагаємо батькові, бо запарка у них. Треба і горіхи готувати для сушіння, і за вогнем дивитися, і перевертати-сушити, і виколупувати із шкаралупин, запаковувати в мішки. Від тонни копри платять, а на тонну потрібно тисяч сім-вісім горіхів. Без рук лишитись можна.

Янг слухав вродливу Натачину матір, думав, що Према[16] дуже підходить для неї ім'я. Крадькома любувався і Натачею, порівнював їхні обличчя і бачив, Що Натача і цяточки матері побрала. Він відчував, що після Раджа вони найближчі і найдорожчі йому люди. На запитання відповідав повільно, старався говорити поважно, як дорослий. Навіть похвалився, що тепер працює в дельфінарії і Судзір-дресирувальник не може без нього обійтися. Натача щиро реготала з фокусів Бобі, вона вже заочно полюбила це хитреньке дельфіненя.

— Піди вже, донечко, відпочинь трохи, побігай з Янгом, — відпустила їх Према.

Натача зраділа.

— Пити хочеш? — запитала вона Янга: побачила як важко він плямкає губами, ворушить язиком, жуючи копру. І не дочекавшись відповіді, схопила в зуби свій ніж, підвела голову: на яку пальму полізти? Ага, ось на цю, трохи нахилену… І кинулась крізь кущі до пальм. Невдовзі Янг побачив її над кущами — видиралася на пальму спритно, як мавпа. Через кілька хвилин на землі загупали горіхи. А скоро і сама з'явилася з оберемком горіхів на руках, задихана, очі палають.

— Коліно он подряпала, — не знайшов що сказати Янг.

— А-ат… — байдуже махнула рукою і побігла з горіхами до дядька з парангом. — Зрубайте їм маківки!

Дядько зрубував, а Натача роздавала: Раджу… батькові… самому рубщикові… А три відкриті принесла до кущів, найбільший подала Янгові.

— Донечко, ти так більше не роби. Не доведи господи плантатор побачить… Розпоряджаєшся, як на своїй плантації.

— Так що ж нам — знемагати від спраги? Та не збідніє він із-за шести горіхів! — відмахнулась Натача. Дочекалася, поки Янг висмоктав свій горіх, ухопила його за руку: — Побігли!

— Почекай, — заперечив Янг. — Я подивлюся, як у вас тут зроблено… — і завернув під повітку.

Поки роздивлялися, Натачина мати вигребла під кущем чималу ямку, позносила туди випиті горіхи, присипала землею і листям. Так буде спокійніше.

Янг побачив, що принцип сушильні такий самий, як вони робили і на Біргусі. Тільки тут розмах — не порівняти. Не якась там ямка з вугіллям, перекрита бамбуковими палицями, а довга канава… На дні горять сухі шкаралупи горіхів, тільки жар, диму майже немає, над канавою не поміст з палиць, а залізна решітка з товстого дроту. За один раз можна розкласти майже тонну горіхів.

— Ну, побігли, — мовив Янг після оглядин. — А куди?

— Куди очі бачать!

Як це чудово — бігти куди очі бачать! І вони бігли спочатку вздовж кокосової плантації, заплутуючись у тростях трави і кущів. Подекуди траплялися сині квіти бугенвілів або червоні махрові гібіскуси з довгими маточками, схожими на йоржики, що ними пляшки миють. Натача їх зривала й утикала собі в кучері. Під кінець прогулянки її голова нагадувала дивовижний, чарівний букет. Трохи були і заблудили в кущах, потім розібралися, повернули назад. Янгове серце аж тремтіло від замилування і симпатії — такою гарною він Натачу ще ніколи не бачив.

Натачине світло-рожеве платтячко на грудях зашнуровувалося і зав'язувалося бантиком. Та поки лазили по кущах, він розв'язався і кінчики білого сплетеного шнурка метлялися.

— Давай я тобі зав'яжу… — сказав Янг і, не чекаючи згоди, став зав'язувати. Вузлик вийшов. як квіточка з трьох пелюстків. Схилив голову набік, хоч іще не розумів, що з ним діється.

— Подобається?

— Ага… — усміхалася Натача. — Навчи і мене.

Янг і її навчив зав'язувати «квіткою».

У пориві щирості він розказав їй, як надумали з Абдулою обстежити з аквалангом озеро на Гірському, пошукати на дні золоті самородки. Здивувався тільки, чому Натача не захоплюється так, як колись Абдула, а навіть злякалася трохи.

— Янгу, це ж дуже небезпечно! А раптом щось з аквалангом станеться? З вами ж Раджа не буде, не знатимете, що робити, повтоплюєтеся.

— Я сам полізу, Абдула буде нагорі. А я вже знаю, як з аквалангом поводитися.

— А раптом ті, що шукали золото, нападуть? Вони ж, мабуть, озброєні! Вони ж перестріляють вас!

— Я тебе не запрошую, якщо боїшся. А знайдемо самородки, то й з тобою поділимося.

— Ні, я піду! — твердо сказала Натача. — Ви ж там без мене нічого не зробите. Або влізете в якусь халепу, знаю вас… Я вам обіди варитиму!

— Ти думаєш, ми цілий місяць там пробудемо? Один день — не більше. Ми ж зайняті на роботі, а в містера Крафта не дуже вирвешся.

— Усе одно без мене вам не обійтися. Що треба підготувати, взяти з собою? Не будете ж усе з Раю тягти.

— Потрібне старе відро, дірочок у дні цвяшком густо напробивати. А якщо цинковий тазик — то ще краще.

Натача спитала:

— А коли ви прибудете? Я ж тут усього не знайду, до Кампонга треба буде навідатися. Я там і заховаю, у Кампонзі, все що дістану. Звідти буде ближче нести.

— Не знаю коли. Старатимусь, щоб скоріше.

Янг навіть уявити не міг, що все відбудеться дуже швидко. Не міг уявити і того, що може трапитися в дельфінарії.

Розділ сьомий

1

Ще здалеку побачили: коло воріт дельфінарію стоїть запряжений двома мулами величезний брезентовий фургон. На півкруглому передку халабуди на білій плямі намальований червоний хрест і червоний півмісяць. Навіть не півмісяць, а так — ніби очищений банан. Мули дружно скубуть траву з туго натоптаного рептуха, що важко погойдується на дишлі. З воріт був показався поліцейський, за ним якийсь дядько в білому халаті, про щось поговорили, озираючись на ворота. Дядько витягну її з фургона складені носилки — дві бамбукових жердини з прикріпленим до них брезентом, узяв їх навпереваги і пішов у ворота, поліцейський — за ним.

Радж сунув у руки Янгові важку сумку, прискорив ходу. Янг — слідом за ним.

За воротами біля прохідної побачили чимало людей. Трохи віддалік на винесеній з прохідної табуретці сидів, як арештований, Абрахамс — руки на колінах, голова сумно нахилена. Позад нього, опираючись на мітли, мов ми рушниці, ніби в почесній варті, стоять дві жінки-двірнички. Янг бачив їх уперше, мабуть, вони прибирають зелену зону дельфінарію.

Ближче до прохідної двоє поліцейських, біля ніг у них саквояж. Один, у мундирі, щось записує до блокнота, а другий, у цивільному, може, старший начальник, щось диктує і раз у раз поглядає на двері прохідної. Там двоє чоловіків у білому, обидва тримаються за поставлені сторчма носилки і заглядають у середину будинку.

— Що трапилось? — Радж, нічого не розуміючи, обводить усіх очима і зупиняє свій погляд тільки на поліцейських і на Абрахамсі. Поліцейські незнайомі, не ті, що приїжджали за Пуолом.

Цивільний і далі розмірено диктував результати огляду місця події, не звертаючи на нього уваги.

— Ой, Радж!.. Ой, Радж! — мовив Абрахамс, ніби він чекав хлопців, щоб поскаржитись. — Нещасний Малу! Бідні дельфіни! О, що мені скаже містер Крафт?! Я ж йому служив вірою-правдою. Краще б мені на світ не народжуватися.

— Помовчте ви! — з притиском кинув Абрахамсові цивільний. — А ви чого тут рот роззявили? Театр знайшли… А-а, ви — Радж Сінх? Згадували тут такого… Стійте, коли з'явилися, і мовчіть. Дійде черга і до вас.

Янг нахилився під руку дядька в білому, заглянув у прохідну. На підлозі хтось лежав скорчившись. У нього цілився фотоапаратом то так, то сяк лисенький підстаркуватий малаєць, раз у раз сліпучо блискав спалах. Змінюючи місця для. чергового знімку, лисенький усе підштовхував і відкидав собі за спину важку сумку з батареєю. Був у прохідній і лікар, він стояв у глибині спиною до виходу і дзв'якав інструментами в сумці. Янг знову глянув на того, що лежав, і в яскравому світлі спалаху розгледів його синьо-почорніле обличчя. Янгові стало недобре, перевів погляд на стіл, де стояла надпита пляшка вина «Дримз сейл» («Парус мрії»), валялися шматки корка і вареного ямсу. Фотограф двічі клацнув і те, що було на столі, двічі — засклений стенд з ключами — і обернувся виходити. Попрямував до дверей і лікар, що складав у сумку інструменти.

— Можете забирати, — кинув він санітарам з носилками.

Янг відступив убік, учепився в Раджеву руку.

— Пане офіцер, за всіма ознаками — отруєння, — коротко сказав лікар тому, що в цивільному одязі. — Отрута швидкодіюча, смерть настала години чотири тому. Отрута була у вині… Зрештою, патологоанатомічне обстеження покаже.

Санітари пронесли носилки з трупом. Обличчя в мертвого не було прикрите.

— Малу-у?! — вигукнули Радж і Янг. Упізнали нарешті сторожа.

Лікар тим часом частував сигаретами фотографа, поліцейських. Радж упізнав його: той самий, що був у дельфінарії, коли загинула Джейн, з клініки Ентоні Pecunia.

Офіцер зайшов до прохідної, згріб на папір те, що лежало на столі, а пляшку виніс, засунувши в шийку мізинця.

— Корком треба заткнути. Хай і вміст пляшки дослідять, і дактилоскопічні відбитки знімуть, — сказав поліцейський-писар.

Офіцер віддав йому в руки паперовий згорток, а сам з пляшкою вернувся в прохідну пошукати корок. І знайшов, виніс пляшку вже інакше — вказівним пальцем правої руки тримав під денце, а таким же пальцем лівої руки натискував на корок. І згорток, і пляшку сховали в саквояж, що стояв поряд.

— Ну, як ви себе почуваєте? — звернувся офіцер до Абрахамса. — Зможете вести нас до басейну?

— А я, мабуть, там уже не потрібний? — запитав лікар і нібито пожартував: — Сподіваюся, більше трупів не буде? Протокол судмедекспертизи я завезу вам.

— На все добре, — кивнув офіцер, відпускаючи його. Абрахамс стояв біля табуретки на тремтячих напівзігнутих ногах, божився й говорив уголос:

— А я ж і душею не винуватий… За що ж ви мене тримаєте як арештанта? Я ж перший побачив, що дельфінів немає. Приплив з рибою до шлюзу, дивлюсь — а чому ж це дельфіни не хлюпаються, не зустрічають мене? Раніше було вони відчувають рибу, хвилюються, на хвіст стають, за шлюз заглядають, на берег дзюби кладуть… А цього разу — тихо-тихо… — Абрахамс говорив усе, мабуть, для Раджа, ніби шукав у нього порятунку й підтримки, бо поліцейські слухали неуважно, з іронією. Може, не вперше уже? — Біжу до Малу… — Ноги наче ватяні… Що ж це таке, як це він не устеріг дельфінів? Я ж не думав, що їх покрали, думав — шлюз хтось відчинив, а вони й повтікали… Прибігаю, а там і Малу лежить неживий… Я ж перший подзвонив вам, а за що ж ви мене арештували? Чому нікуди не пускаєте? У мене ж риби стоїть повний човен, протухне на сонці. Може, хтось ще купив би… хоч не всю… І то меншими були б витрати.

— Помовч, діду. Знявши голову, за волоссям не плачуть, — кинув офіцер. — Тупай скоріше… От як будемо тебе допитувати для протоколу, тоді й розкажеш усе по порядочку.

— Алі прийшов! — дзвінко вигукнув Янг, оглянувшись, поставив сумку. — На зміну прийшов, а Малу немає…

Усі спинилися, подивилися в бік прохідної. На обличчях поліцейських навіть загуляли усмішки, побачили, як Алі розгублено топчеться біля прохідної, розводить руками, зрештою кричить їм: «Е-ей!»

Офіцер наказав Раджеві:

— Бігом туди, бігом назад… У двох словах поясни, що сталося. Скажи, щоб нікуди не відлучався з поста. З ним ще буде окрема розмова.

Радж швидко збігав і зразу приєднався до групи. Усі йшли повільно, чекаючи його.

— А містер Крафт де? — це запитав Абрахамса другий поліцейський. — Ви ж казали, що в таку пору завжди і він приходить.

— На Головний поїхав, у Свійттаун. Справи в нього… Обіцяв сьогодні повернутися, а коли — хтозна?

— Ясно. Помовч, діду.

— Боже, я ж мовчу як риба.

Підійшли до перекидного містка, зупинились, водячи очима по басейну, по берегах, по трибунах.

— Що змінилося у порівнянні з учорашнім днем? — запитав старший поліцейський Абрахамса.

Завідувач господарством глянув то в один, то в другий бік, знизав плечима. Радж і Янг теж пильно придивлялися. Одне нове помітили: за містком праворуч, на березі рукава стоїть на чотирьох колесах пересувна помпа. Один товстий, ледве долонями обхопиш, гофрований рукав опущений у воду, а другий, довший, відведений і перекинутий за шлюз. Але ж ця новина ні про що особливе не говорить.

— Нічого, їй-богу, нічого… — промовив нарешті Абрахамс. — Я тільки там, де ялик стоїть, на березі багато слідів бачив на піску.

Пішли через місток, відхиливши з дороги хвіртку. Від містка ліворуч на березі й коло «резиденції» Судзіра — асфальт. А праворуч — пісок-черепашник з галькою, таке покриття було і на площадці біля душів, і біля Раджевої комори і третіх дверей, де склад Абрахамса, і на доріжках між газонами з кущами. Здається, можна було розпізнати на піску біля містка і на доріжці, що вела за шлюз, сліди чоловічого взуття.

Пройшли берегом уздовж поручнів, під вишкою. Пройшли — і нічого підозрілого теж не помітили. Верталися назад, і Радж звернув увагу на те, що край помосту ніби в крові — засохлій, побурілій. Стали більше придивлятися і поліцейські, помітили бурі плямки і на асфальті, і на піску. Офіцер показав рукою, щоб і плямки і сліди не затоптували, а фотограф почав знімати. Повернули на доріжку праворуч і помітили, що сліди стали глибші (пісок був вологіший), в одному місці навіть вивернута бамбукова дужка з плотика-загородки. Видно, люди йшли навантажені. Фотограф ще кілька разів клацнув, зняв і вивернуту дужку.

— Скільки чоловік потрібно, щоб понести дельфіна? — запитав цивільний Раджа. Може, вирішив, що він більше розбирається в цій справі.

— Малого Бобі удвох можна підняти. А такого, як Дік, то й учотирьох не понести, — відповів Радж.

— Скільки вони можуть прожити без води? — знову напитав той.

— Кілька годин. Але поливати треба… А найкраще їх перевозити у величезних ваннах з водою.

Коло ялика з рибою фотограф покрутився довше. Бо и слідів тут видно більше, виявили навіть ум'ятини від двох сходнів, їх клали, певно, на відстані кроку одні від одних, щоб можна було підніматись на борт одразу групою.

— Яка тут глибина? Катер може підійти? — спитав офіцер, витягнувши до води свою шию.

— Може. Наш «Нептун» сюди заходить, — разом відповіли Абрахамс і Радж.

— Виходить, підпливали на катері… Дельфінів несли двома сходнями. Одного поранили, коли виловлювали. А як ви їх ловите — сітками? — запитав старший поліцейський Абрахамса.

— Ага… тільки треба дуже обережно з ними, а то і втопити можна, — охоче пояснив Абрахамс.

— Я думаю, їх не сітками виловлювали, — сказав Радж. — Не дуже легко сітками… Їх просто брали одного за одним з помосту. Вони у нас люблять на поміст вискакувати. Є навіть трюк такий: вискакують, лягають, як дрова. Ну, а їм за це рибку дають. Хтось знав про це або бачив і скористався цим.

— І вони будь-кого слухають? Кожен може наказати, помітити? — запитав той, що писав.

— Судзіра найкраще слухаються, дресирувальника, — сказав Радж.

— Бобі сам любить вилазити, без команди, — встряв у розмову Янг. — Побачить мене, і перший — шмиг на поміст, роззявляє рота… — Голос Янга затремтів, йому раптом стало до сліз шкода Бобі. Отак мало разом поплавали — і на тобі! Злі люди розлучили. «Бідолаха Бобі… Де він тепер? Чи хоч живий? Чия це кров була на помості й на доріжці?»

— Так ви казали, що чули, як уночі гуркотів мотор? — звернувся офіцер до однієї двірнички. Тітки поволі підходили слідом за всіма.

— Ага!.. Я біля малої арени була. І чула, якраз із цього боку — ду-ду-ду-ду, — пожвавилась вона.

— Чого ж ви не підійшли, не поцікавилися? — не втримався той, що писав.

— Я подумала… Та тут же багато чого літає по воді, може, хтось заблудив.

— Двірники чергують щоночі? — спитав Абрахамса офіцер.

— Ні, вони зрідка. Тільки в ті ночі, коли немає на місці Раджа. А цієї ночі його не було, відпросився з хлопчиком на добу. — Абрахамс почав уже трохи оживати, дещо розуміти.

— О котрій годині приходить на роботу дресирувальник… Судзір, чи як його? — розпитував офіцер.

— Ага, Судзір. Повинен уже підійти. Учора він тільки заглянув у дельфінарій і пішов. А сьогодні ж нормальний робочий день, — сказав Абрахамс і ніби спохопився: — Хоча який же він нормальний? Боже, боже…

— Приблизна картина вже вимальовується… Нікому нікуди не відлучатись, будемо ще розбиратися з кожним окремо, — обернувся йти з берега офіцер. — Вільне приміщення у вас є? — звернувся до Абрахамса.

— Немає. Кабінет Крафта замкнутий, я не можу без нього пустити вас туди. І Судзіра ще немає… А в Раджа комірчина, склад, там навіть стола пристойного немає.

— Гаразд, діду… Ми в прохідній влаштуємося. Почнемо з вас, містере Абрахамс.

— Матір божа, свята діво Маріє… Не обминай мене своєю милістю… — зашепотів молитву Абрахамс. — А я ж думав, що уже все!

2

Лежали під кущами напроти прохідної, нудилися. Тітки прилаштувалися окремо, розв'язали вузлики з харчами. Алі, чорний і великий, як безсонна ніч, мовчки курив. З розпитуваннями до Раджа не приставав, бо піхто не знав, як тут усе сталося, а Радж — тим більше: був далеко звідси, на Гірському.

А от де був Судзір? Походжає вже нервово по доріжці біля прохідної, хоч намагається мати вигляд незалежний і бундючний. Хотів він сходити у свою «резиденцію», подивитися, може, знову там щось покрали, але поліцейські не дозволили.

Абрахамса ще мучили, мабуть, з годину. Вийшов з прохідної мокрий, як миша, поплентав наче не своїми йогами у бік головної арени. Може, думав про рибу.

— Вас хоч не били? — стиха запитав Радж.

— Ні-і… О, господи, як усе пережити? — говорив старий, бредучи. — Що мені містер Крафт скаже?

Покликали Судзіра, а не Раджа і не ту тітку, що чергувала вночі біля малої арени.

— Радже, а як тепер буде? — Янг лежав потилицею на його нозі, руку тримав на сумці — у ній урна з прахом предків, кілька горіхів. — Дельфінарій закриється?

— Не знаю. Якщо не знайдуть дельфінів, то все може бути. А може, Крафт нових роздобуде.

— А де вони продаються?

— Не знаю. Цих, що пропали, були наловили… Може, знову найме людей, щоб ловили.

— За гроші?

— А хто тобі задарма що-небудь зробить?

— А раптом у Крафта не вистачить на це грошей? Він же мало не знепритомнів, як записку від тріади одержав. Казав, нема чим платити викуп.

— Відстань! Прилип… Хай Крафтові й болить голова, а не мені.

Але й Раджу вже боліло. У такій ситуації легко залишитися без роботи. Самими надводними й підводними прогулянками Крафт займатися не буде, скаже, невигідно… А куди тоді подітися? Йти шукати місце якогось посудника? Страшна ця крадіжка і дивна. Злодії знали, що цієї ночі в дельфінарії не буде Раджа. Хто їм підказав про це? Тільки той, хто знав напевно. А напевно міг знати той, хто працює в дельфінарії. Підказати чи навіть брати участь у крадіжці могла тільки зацікавлена людина, а то й підкуплена… Абрахамс відпадає, Малу мертвий — отруїли вином. «Ага, ще штришок! Той, хто частував сторожа, знав його слабість. А від чужого, невідомого, Малу і не взяв би пляшку, не дійшов він ще до такого становища…»

Чим більше думав Радж, тим більше напрошувався висновок: уплутаний Судзір. Самі його вправи з дельфінами можуть у будь-кого викликати підозру. А розмови з Пітом? Навіть з того, що підслухано, можна зробити висновок: підозрювати можна й Судзіра. «Немає прямих доказів? Хай здобувають ці докази… На те вони й поліцейські, слідчі… А коли мене запитають, кого підозрюєте, що відповісти? А скажу те, що знаю напевно».

— Радж, а коли поліцейські і мене допитуватимуть, що мені говорити? — перепинив його думки Янг.

— А що ти можеш сказати? Ти нічого не знаєш. Розумієш? Нічого… Ти у дельфінарії недавно. А протягом цієї доби ми були на Гірському. В кого були, з ким туди пливли, з ким назад, можеш говорити. Це ти знаєш. У нас повне алібі, не бійся.

— А в Судзіра немає цього алібі?

— Судзір хай сам викручується. Головне — зайвого не базікати.

На диво, Судзіра тримали на допиті не дуже довго. Вийшов, постояв коло дверей, шукаючи поглядом Раджа. А коли побачив, то примружив ненависно очі.

— Ти що це наплів про мене? Ти бачив, що я командував, щоб дельфіни вискакували на поміст? Щоб їх брали готовеньких?

— Радж Сінх, зайдіть! — вигукнув поліцейський, прочинивши двері.

Радж пішов просто на Судзіра, йшов і говорив:

— Це я бачив на репетиціях, а не сьогодні вночі. На виставах… І я сказав, що тебе дельфіни слухаються більше, ніж будь-кого. То хіба це неправда?

Судзір гмукнув, стулив і без того вузькі губи. Але відступив ліворуч, дав дорогу Раджу. Ради? не бачив, як поволі сів на траву Янг, той уже був підготувався кинутись на допомогу братові, якщо почнеться бійка.

Поліцейські сиділи за маленьким столиком біля вікна носом до носа. Більше табуреток не було, та ніхто й не збирався запрошувати його сісти. Радж став під шафочкою з ключами, руки заклав за спину, ніби арештований.

— Я мушу зробити заяву, протест, — сказав рішуче. — Для протоколу… Я не стверджував, що Судзір брав участь у крадіжці і допомагав брати дельфінів. І прошу в цьому на мене не посилатись!

— А хіба я на тебе посилався? — безневинно спитав офіцер. Подивився на Раджа знизу вгору, але все одно вийшло, ніби згори. Верхні повіки поліцейського опустилися так, що, здавалося, закривали й зіниці. — Ми встановили… майже встановили, що в містера Судзіра алібі. Він дав адресу, де був цієї ночі, залишилось тільки перемірити ще раз, — сказав той, що писав протокол.

— Краще скажи, що ти знаєш про Піта Уілсона, — ніби між іншим, кинув офіцер.

Радж аж здригнувся. «От воно як… Я вагаюсь, чи говорити, а вони вже знають. Сам Судзір сказав?»

— Я його добре не бачив. Голос чув. По голосу міг би впізнати. Цей чоловік кілька разів приходив до Судзіра. Мабуть, на прохання Піта Судзір останнім часом учив дельфінів черпати з дна пісок, переносити його в піше місце. З їхньої розмови… ненароком почутої… я зрозумів, що дельфінів хочуть використати десь на великій глибині біля Гірського, щось шукати з їхньою допомогою.

— Усе це готувалося з відома містера Крафта? — запитав офіцер. Умів він вилущувати головне.

— Не знаю. Нібито збирався Судзір ввести Крафта в суть справи. Такий натяк я чув у розмові Судзіра з Пітом.

— Цей ваш Малу… Він добре знав Піта? — підкинув питання той, що писав.

— Думаю, що знав. Він же кілька разів пускав його до Судзіра.

— Так, так… Отже, Піт міг вивідати про ситуацію в дельфінарії від Малу. Від Піта він міг і пляшку з вином одержати… — міркував сам з собою офіцер і дивився в низьку стелю.

«Не порозумівся Судзір з Пітом… Сам сказав про нього поліцейським. Хоче всі підозри навести на нього? А яка Судзірові від цього користь? Без користі він же нічого не зробить…» — думав Радж.

— Ми знаємо, що ти був, з братом на Гірському, повернувся тільки вранці, — сказав той, що писав. — З ким їхав туди, у кого був там?

Радж усе розказав.

— Як ви гадаєте, крадіжка магнітофона в Судзіра, крадіжка дельфінів і підкинутий Крафтові лист мають якийсь зв'язок? — офіцер заговорив на «ви». — Судзір казав, що ви читали ту записку. Не пам'ятаєте, який там указаний термін виплати? Може, минув уже цей термін? Погроз у записці не було ніяких?

— Були погрози, здається… — Радж сказав усе, що знав, знову дивуючись: «Судзір і про записку їм сказав?! Крафт боявся навіть заїкнутись про неї, щоб не розгнівити ту тріаду». — Вам краще з Крафтом про це поговорити, — додав обережно.

— Поговоримо з Крафтом, поговоримо… Ну, гаразд, можете йти.

Поліцейські викликали ще до себе Алі і ту жінку, що чергувала вночі. Довго їх не тримали, мабуть, заповнювали протокол для формальності.

Невдовзі й самі пішли з дельфінарію. Вигляд у них був заклопотаний.

3

Чутка про події в дельфінарії якимсь чином розповсюдилася на пляжах, по всьому місту. Натовп цікавих біля каси і прохідної дедалі густішав. У всіх раптом прокинулась полум'яна любов до дельфінів, новину обговорювали на різні лади. На вистави з дельфінами квитків не продавали, і бажаючих прогулятися на «Нептуні» чи зробити підводну прогулянку набагато збільшилося. Раджеві довелося йти до каси і давати всьому якийсь лад, не міг же він розірватися на шматки. Вирішив так: спочатку він поведе дві пари на підводну прогулянку, потім покатає бажаючих на «Нептуні». Після обіду три пари під воду і одна прогулянка на шлюпі. Усіх інших — наступного дня.

— Шановний містере Судзір, може, і ти поїхав би хоч разок на «Нептуні», — пішов до нього Радж, коли побачив, що Судзір з аквалангом і ластами теж з'явився на мисі Кіптюра. — Або візьми двох на підводну прогулянку… Ось цих, я їх уже проінструктував.

— Це не мій обов'язок, — сухо кинув Судзір, сунув пальці в рот і пронизливо свиснув. Якраз за рифами розвертався глісер рятувальної служби, і там його почули. Глісер став лавірувати між рифами, повільно наблизився до берега. Матрос подав Судзірові руку.

Другий, що сидів за рулем, хоч Радж бачив його збоку, видався знайомим. Здається, це був той вусань, що кричав: «Ти куди?», коли Радж плив на ялику шукати в західному секторі підводний грот.

Оголошений графік був дуже ущільнений. Ще жодного разу Радж не брав такого навантаження. Янг устиг прибрати в коморі, звільнити на покуті й оздобити гілочками місце для урни, поставив туди посудину. Підібрав костюми для чергової пари, підзарядив балони аквалангів, а хвилин за десять до закінчення першої прогулянки повів чергову пару, вже у костюмах, з аквалангами й ластами в руках, на мис Кіптюра. Радж ніс нові балони і фляжку з гарячою кавою. Ніс і повторював екскурсантам майже все, що сам почув на інструктажах брата: менше буде Раджеві роботи перед зануренням.

— За каву ти молодчина, — похвалив Радж, — і за все молодець. А цих відведи в душову, дай лад їхнім костюмам. Та ви сядьте, панове… — звернувся він до новеньких —…і послухайте, що я вам скажу… — Радж простягся на гарячому піску, гріючись.

— Я їм уже все розказав! Веди одразу в воду, — не витримав Янг.

— Я коротко, основне, — Радж не відступав од своїх правил.

Тих, що відплавалися, Янг завів у душову, прополоскав їхні костюми, старанно витер зсередини губкою і рушником — скоріше висохнуть, виніс розкинути на лавці. І тут почув за шлюзом стукіт весел. «Абрахамс вернувся!» — побіг туди доріжкою.

Абрахамс уже витягував ялика на пісок, і це в нього ніяк не виходило. Ніби розгубив він сьогодні всі сили. Підбіг Янг, схопився за трос, допоміг.

— Майже нічого не продав. Роздав так — не викидати ж у море рибу… — ніби поскаржився він. — Хай люди споживуть.

А Янг уже не чув його, пильно дивився на ялик, мацав борти, обійшов навколо, пом'яв у руках нейлоновий трос. Те, що треба! Легкий ялик, зручний, і двом не тісно. На ньому і в море можна йти.

— Дядьку, я його вимию, добре?

— Зроби ласку, синок… А в мене сьогодні ні до чого руки не горнуться. — Абрахамс не забирав весел, пішов до головної арени, втомлено ступаючи ногами. — Поліцейських уже немає? — оглянувся, наче спохопившись.

— Немає.

Ах, з яким замилуванням Янг ще і ще оглядав ялик! Навіть подих стримував, завмирав на місці та тільки головою крутив, як півень, приглядаючись. Під ногами пекло, і не тому, що сонце розпалило пісок: час, про який мріяли з Абдулою, настає! Не треба вигадувати, як і від роботи звільнитись — дельфінів немає! Не треба горювати, на чому добиратися — на ялику, тільки на ялику! Не було щастя — нещастя помогло…

Бігом до комори, схопив відро й віхоть, бігом назад. Ялика тягнули на берег удвох з Абрахамсом, а назад на мілководдя стягнув сам. Поставив на бік, підпер веслом… І на ялик ніби обрушився величезний водоспад — отак запрацював відром.

Тут і знайшов його Абдула. Він уже знав про дельфінів і хотів поговорити про це з Янгом. Але побачив ялика, і руки самі розслабилися. Тота зісковзнув на землю. Очі запалали — зрозумів усе без пояснення!

— Коли?! — кинув палко тільки одне слово.

— Не зна-ю… — відповів протягом Янг, і так багатозначно, що Абдула зметикував: цими днями, а може, й раніше.

— А оці латки не повідклеюються? — стримуючи радість, показав Абдула на колишні пробоїни в днищі.

— Ні, — відповів Янг, хоч у самого такої впевненості не було.

— Слухай! Ми і собаку з собою візьмемо… Я попрошусь у Терези поночувати в тебе у дельфінарії. І випрошу в неї потрійний сухий пайок! Пригодиться, правда?

— Ще й як!

— А я за ці дні такого наївся! Аж шлунок розладнався… Донна-мадонна папірець блискучий з ресторану попросила, меню називається. Там усяких страв понаписувано — за рік не запам'ятаєш! Ха-ха, не я їй прислуговую, а вона коло мене увивається: «Вибирай, миленький! Ну що б ти хотів з'їсти, миленький?» А я, як панич, і заплющу очі, ткну пальцем: «Подати на стіл оце й оце!» Ха-ха, а ресторанщики все носять та носять. У цієї Терези, мабуть, грошей — кури не клюють:.. Ага, ти їв таке? Молюски у кокосовому молоці… Відбивна котлета з акули, запечена в середині плоду хлібного дерева… Варені біргуси з салатом та овочами… Смажені банани в тертому кокосі з цукром та ізюмом.

— Досить! У мене вже спазми в животі, — не витримав Янг.

— Хо, не треба було залишати таке місце! Та я тобі назвав тільки те, що Тота не хотів їсти. А скільки було такого, що й собаці до смаку, і для моєї утроби до вподоби.

— А ти ж не хотів іти в собаківники.

— Клепки не вистачало. Дай боже здоров'я і Тота, й італійці.

Доріжкою між кущами й газонами швидко йшов до них Абрахамс.

— Радж іще під водою? — здалеку запитав він хлопців. — Святий Єзус, там Крафт з'явився. З головою в нього щось… Сидить, як китайський божок, нічого не говорить. Блідий як смерть.

4

Раджа водило трохи на всі боки, хоч старався ставити ноги якнайширше. Здавалося, що гойдається земля, а вага акваланга за спиною аж пригинала до землі. Навіть ласти й маска в лівій руці були наче свинцеві, як і грузила на поясі. Думав, що матиме хоч короткий перепочинок перед прогулянкою на «Нептуні» (кому прогулянка, а кому й робота), а тут Абрахамс причепився: піди та піди до вартівні, Алі не знає, що робити з Крафтом.

«А що казати тому Крафту, як утішати? Як поводитись?» — дошкуляли думки.

Хоч Янг і допоміг, прийняв амуніцію в підводників, привів її до ладу, минуло хвилин п'ятнадцять. А треба ж було і самому сполоснутися.

Коли нарешті прийшов до прохідної, Крафта у вартівні не було. З кущів вийшов на алею Алі, в руках тримав склянку.

— Яв затінок його перевів, — гучно прошепотів Алі. Беча привіз, ледве з коляски витягли… Сунеться, як зачумлений, очі невидющі, руки розставив… Беча з нього гроші вимагає, а він наче й не чує, не розуміє. Мені довелося розрахуватися… Підсовую табуретку, а він і сісти не вміє — топчеться, хитається… Садовлю його, і се і те кажу — мовчить. Схоже, що поліцейські перестріли його з теплоходу, наговорили всякого.

Радж мовчки пішов до Крафта. Той сидів, прихилившись спиною до волохатої пальми, руки на стегнах, очі поперед себе. Обличчя бліде, щоки одвисли, як порожні торбинки. Нагнувся Радж, поторкав за плече:

— Містере Джері, ви мене чуєте? Це я — Радж!

Ніякої реакції. Тоді він потермосив за плече дужче, Крафт перевів очі на нього. Погляд був ще нетямущий.

— Я Сіту, касирку, до аптеки за нашатирем послав, — підступив ближче й Алі. — Дамо понюхати.

Радж слухав у Крафта пульс. Серце билося уповільнено, неритмічно, а тоді, в кабінеті, як листа від тріади одержав, грюкало, ніби в барабан.

— Радж… побудь… — раптом подав голос Крафт. — Стань ближче… Скажи, все це правда?

— На жаль, так.

Крафт протяжно, сипло зітхнув.

— Ти працюєш — молодець… А Судзір тут?

— Поїхав десь на катері. З аквалангом.

— Візьми мене під руку… Допоможи дійти до кабінету.

Радж вів Крафта по алеї і мовчав.

— Це кінець, Радже… Я ж і досі ще не виплатив проценти під кредити. Двадцять років сам кредит виплачував, напозичався, коли будували дельфінарій… І ніхто відстрочки не дасть… Думав, під кінець року розплачуся, хоч трохи зберу грошей на старість. А тут тріада ніж у бік… Знову заліз у борги, їздив відкуплятися від тих бандитів. А тепер… з дельфінами таке… А доньки-перестарки в Лондоні приданого вимагають, про заміжжя мріють… — Крафт гірко крізь схлипування хихикнув. Замовк, дістав хусточку, почав витирати очі, лоб. — Ти пробач старому. Сам я тут, ні рідних, ні друзів… Навіть щиро поговорити немає з ким.

— Вам Судзір казав, для чого він учив дельфінів?

— Учора тільки перед моїм від'їздом… Так і так, концесіонери зі Штатів хочуть найняти дельфінів для дослідних робіт під водою… І нібито це вигідно, у півтора рази більше можна заробити, ніж у дельфінарії за той самий час… Кажу: подумати треба… А тепер що хочеш думай.

— Поліцейські кажуть — у нього алібі, не має Судзір відношення до крадіжки.

— Дай боже почуте бачити.

— Не треба забувати принципу кішки, містере Крафт. Вона хоч як падає, та все на лапи приземляється.

— Радже, мене поклали вже на лопатки, мені немає куди далі падати.

— Ви сказали, що знову взяли позику.

— Взяв. Короткочасну, на три роки… Під двадцять процентів річних! Збожеволіти можна… А чим віддаватиму?

— Візьміть ще. Все одно дельфінів треба купувати.

— Думаєте, тих не знайдуть?

— А що, обіцяли знайти?

— Постараємося, сказали…

— Стараються… Магнітофон теж обіцяли знайти. Де він?

Крафт гірко зітхнув. Вони зупинилися біля великого басейну. Крафт зняв капелюх, як перед небіжчиком, згорбився.

— Люди вже йдуть з квитками… На прогулянку треба вести.

— Ага. Ти йди. Мені вже краще… Появиться Судзір — зайдете разом.

5

Увечері в кабінеті Крафта були не тільки Радж і Судзір. Запросив він і Абрахамса й Алі. А Янг сам прийшов, хоча й не запрошували. Усі посідали на стільцях біля стін, тільки Судзір розвалився у м'якому кріслі перед столом Крафта. Сиділи й мовчки дивилися на Крафта.

— Панове… Я завжди ставився до вас добре, — почав Крафт, зітхнувши. — Мені не хочеться думати, що хтось мною незадоволений або приховує на мене якусь злість… Я демократ за вдачею. Я сам, коли хочете знати, починав колись гендлярем-лоточником. А зараз і моє життя, і ваше залежить від дельфінарію. Відтепер я вважатиму вас у складі ради керівництва дельфінарієм. То давайте і думати разом, що робити. Аби не продали дельфінарій з молотка.

Але поговорити, подумати не встигли: заскрипіли сходи під чиїмись важкими кроками. Потім у коридорчику почувся і голос тітки-двірничихи, не тієї, котру допитували поліцейські: «От сюди… Тутечки вони…»

Не стукаючи, зайшов високий горбоносий чоловік у цивільному одязі, за ним — той офіцер, що вів розслідування зранку. Горбоносий здався Янгові знайомим. Авжеж, цей горбоносий допитував і його, і того японця-мішанця у Свійттауні! Видно, поліція з Раю викликала підмогу з Головного. Може, горбоносий — великий спеціаліст по боротьбі з тріадою і контрабандою наркотиків?

Горбоносий ступив кілька кроків до стола, потиснув Крафтові руку. Ще й руки його не відпустив, а вже оглянув усіх присутніх:

— У вас нарада? Інструктаж? Я хотів би поговорити тільки з вами… Довго не затримаю — з півгодини.

— Будь ласка, будь ласка… Панове, усі на півгодини вільні.

Однак чекати й нудитися довелося майже годину, поки відвідувачі пішли.

Піднялися сходами знову до кабінету.

— Панове… Я змушений вам сказати… — пальці у Крафта дрібно тремтіли. — Поліція оперативно побувала на Гірському в таборі Піта Уілсона. Немає в тому таборі ніяких дельфінів, немає загородок у морі. Містер Піт Уілсон щиро сумує і шле нам своє співчуття. Він не винуватий ні в чому. Пошуки триватимуть.

Судзір це слухав і криво усміхався.

Частина третя

ГРОТ АФАЛІНИ

Розділ перший

1

— Навіщо вона нам? Не вистачало ще дівчаток!

— Я обіцяв її взяти, розумієш? Ми не зможемо без неї обійтися.

— Без дівчинки? Х-хе…

— Без дівчинки! Вона підготувала все необхідне. І нам на озері допомагатиме.

— Чим менше людей знатиме про це, тим краще.

— Та Натача така… така… Ну — як добрий хлопець!

— Навіть краща за мене?! — у голосі Абдули відчулася ревність.

Янг хотів відповісти «краща!», але спохватився.

— Ви обоє мої найкращі друзі!

— Ну, гаразд. Вірю… — ревність все ще відчувалася в голосі Абдули. — Веди!

— Веди… Вийдемо за місто, заховаємо все в кущах. А то поки до Натачі донесемо, поки назад…

— А де її схованка? Забрали б, що вона підготувала, і пішли б.

— Ти знову за своє! По-перше, я не знаю де. По-друге, це було б просто свинством, якщо не зрадою.

Йшли нагнувшись, обливаючись потом, дихали важко, як загнані. На Янгові був акваланг, не надівав тільки маску й ласти, а то хоч зараз кидайся у воду. Абдула ніс на руках Тота, а за плечима пару запасних балонів.

— Ще цей собака на мою голову! — обурився Абдула. — А чи добре хоч ти примкнув ялик? Краще було б дістати якийсь ланцюг і за петлю — р-раз! А трос і розв'язати можна, або перерізати.

— Даремно я тобі не дав на Раї спробувати перерізати трос або розв'язати вузол. Кишка тонка!

Ще пройшли мовчки, але кожен думав про ялик. Може, не слід було його примикати на причалі разом з човнами рибалок? Може, краще було б десь за містом витягнути на берег, замаскувати в кущах. Але ж справу зроблено, і нема коли переробляти. Абдулу турбувало, що на якусь Натачу треба гаяти хтозна-скільки часу.

Тота смикався з рук, метляв рожевим язиком, тоненько повискував. Може, хотів води? Але ж і хлопці з задоволенням напилися б, та немає.

За містом дійшли тільки до повороту на кокосову плантацію, і Абдула закомизився:

— Я тут вас почекаю, — скинув з плечей балони. — Тота погодую, постережу.

— Гаразд, нічого удвох бити ноги. Постережи тоді й акваланг, — Янг скинув важку ношу. Звільнене від вантажу тіло втратило рівновагу. Янга потягло вперед, і він аж пробіг, щоб не впасти. — Я швиденько, не сумуй! — І припустив підтюпцем.

Однак це «швиденько» розтягнулося години на дві.

Коли Янг вернувся з Натачею до розвилки, то побачив: Абдула з Тота лежать під кущами і хропуть, аж трава стелиться. Якби хтось хотів, то можна було б і акваланг, і їх самих украсти.

— Відпочинемо трохи, хай посплять, — запропонувала Натача, і сама сіла коло них, поклала під кущ свою торбинку.

— Час гається! — сказав Янг, але теж сів поруч з нею. — Давай зав'яжу… — побачив, що дівчинка однією правою рукою і зубами намагається тугіше зав'язати великий і вказівний палець лівої руки. — Одразу видно, що ніколи молотка в руках не тримала.

— А я без молотка… Я каменем била. Раз по цвяшку, раз по пальцях… З ящиків навитягала цвяшків, а вони іржаві, гнуться.

— А якби з сокирою треба було працювати, то повідрубувала б пальці?

— Хіба я дурна?

— Дай подму, не виривайся… Я знаю, як болить, коли по нігтю ушквариш… І в нас от мозолі од весел, а ми не пхикаємо.

— А хіба я пхикаю?

Він легенько дихав на Натачині пальці. У серці розливалася ніжність.

— Нігті чорні, понабігали кров'ю… Позлазять, мабуть… — Натача не виривала від нього руку.

— Так, так, так… — почули голос Абдули і здригнулися, відхилилися одне від одного. — То у вас, може, кохання, хі-хі?

Абдула лежав спершись ліктем, скалив великі зуби.

— Абдулику… По шиї заробиш!

— А я лежу і любуюся: так щебечуть, так щебечуть — як пташечки.

— Замовкни, сказано! І досить валятись, біля озера належишся. Натачо, ти бери Тота і веди нас.

— Розкомандувався… — Абдула сів, на весь рот зівнув, ледь щелепа не вивихнулася, а потім нахилився і стиха гавкнув на вухо собаці: — Гав! Гав!

Тота схопився, нестямно закрутив головою туди й сюди, спробував настовбурчити обвислі вуха. Абдула сказав:

— Чого крутишся? Підйом!

Натача розсміялась.

— Ой, так оце ти такий, Абдуло?

— Ой, а це ти така, Натачо? — перекривив її Абдула. Устав, приклав руку до серця, нахилився, уклоняючись: — Міледі, прийміть моє шанування!

— Здоров, — просто подала йому руку Натача. — Отже, так, хлопчики. Будемо прямувати просто на міське звалище.

— Не хочу я на звалище! Я ще жити хочу! — вдаючи з себе дурня, запхикав Абдула.

Янг широко ступав за Натачею і усміхався. Розказав їй, що цей чорний собачка — вельможний іноземець Тота.

Натача і справді привела на смердюче міське звалище — зарослу з усіх боків кущами улоговину між пагорбками. Кілька грифів з голими шиями і брудно-сірих чорногузів марабу, важко махаючи крилами, неохоче злетіли на засохлу акацію.

Стримуючи дихання від смороду, Натача вивела хлопців на західний бік улоговини, видерлася на одну скелю, на другу. «От!» — показала собі під ноги. Хлопці залишили все унизу і полізли до неї. Абдула розчаровано свиснув.

— Із оцим дрантям ви думаєте щось намити?!

Коло Натачиних ніг лежало в ямці руде від іржі колись оцинковане відро з пробитими в дні дірками. Лежав і емальований тазик, емаль з дна вся повідбивана. Дірочки в тазику були пробиті дрібніші і значно густіше. Усі зазубрини витикалися назовні, не так, як у відрі, — всередину. Абдула підфутболив ногою відро, і воно з дзенькотом полетіло на дно улоговини, сполохало худого собаку, який підібгав хвоста і кинувся в кущі.

— Ти що? — розсердився Янг. — Біжи, футболісте, за «м'ячем».

— А на біса воно? В ньому не можна перегрібати, руки подряпаєш.

— А носити чим будеш? У пригорщах? Руками черпати з дна, у руках носити? — Натача скривдилась: отак старалася, всі пальці повідбивала, а тут…

— Давай! — підштовхнув Янг Абдулу зі скелі. — Любиш бити, люби й м'ячі подавати.

У Янга останнім часом якось разом з'явилася самостійність, стало більше рішучості. Може, вплинуло те, що почав працювати у дельфінарії, сам заробляти на життя? А може, й те, що відчув себе дорослим. Нічого, що зросту йому ще не вистачало, він був нижчий від брата мало не на голову.

Натача зглянулась, забрала в Абдули відро, кинула в нього свою торбу і збігла зі скелі.

— Не поспішай, тепер першим піду я, — сказав Янг.

Узяли собі на плечі вантаж, пішли один за одним на західну околицю міста. Поки траплялися заміські віли і бунгала багачів, старалися йти стежками-доріжками або кам'яними приступками, прокладеними до них. Але закінчилися стежки-доріжки, а гори стали круто дибитися, перегороджуючи шлях, і почалися справжні муки. Тоді з Амарою лізли-видиралися з пустими руками, і то Янг ладен був язика висолопити, як собака. А зараз тягли великий вантаж, і ноги аж підломлювалися, боліли в стегнах і литках. Повітря ловили широко роззявленими ротами, а його все одно не вистачало, задихалися.

Відпочивали дедалі частіше. Гірше було Натачі: хоч і вантаж менший, але обидві руки зайняті, нічим хапатися за каміння й гілки, корчі, коріння… Спробувала посадити Тота у відро на торбу і вивільнити таким чином одну руку. Але собачці там не сиділося, кілька разів він вивалювався у найнесподіваніший момент, і не можна було його підхопити чи вловити. Тота ударявся, скочуючись з каменя на камінь, обдирав боки й голову об колючі кущі, скавучав-плакав. Нарешті Натача додумалась: витягла торбу, настелила на дно побільше листя, щоб не кололися задирки, посадила у відро собаку, а верх обплела молоденькими ліанами. На них поклала торбочку і сама зраділа: добре вийшло. Так і переставляла відро поперед себе з брили на брилу, з виступу на виступ. Один раз і відро покотилося, прогриміло вниз разом з Тота.

— Йому до кінця днів снитиметься ця прогулянка… — Абдула ледь говорив від утоми, йому не хотілося вже й золота.

— Хлопчики, а може перехопите трохи? — спитала Натача. — Я взяла дещо.

Перекусити не зашкодило б, бо зголодніли добре. Але обидва в один голос заявили: «Ні, ні! Там, на озері…»

:— І в мене є перекусити, от! — поплескав Абдула «о відстовбурченій спереду майці. — Якби Янг не прибіг несподівано, то й більше міг би запастися.

— Ситуацію треба було використати. Судзір ще на світанку підігнав катери, поїхали дельфінів ловити. Я теж міг би з ними. Радж запрошував. Дуже цікаво! А я кажу: живіт болить, ріже… Момент не можна було пропустити! — Янг поторкав свій живіт. — А він і справді болить, холера.

— Це від голоду. І в мене так бувало, а коли поїси щось або наллєш повний живіт води, перестає, — зауважила Натача.

— Абдуло, що ми купимо Натачі, як золото знайдемо? — спитав жартома Янг.

— Будинок триповерховий у Кампонзі… Ні, краще у Свійттауні! Легковий автомобіль, слуг наймемо дюжину… Ну й заміж віддамо за принца. І вона одразу нас забуде, задере носа.

Натача кинулась на Абдулу з кулаками. А той упав від реготу на спину, підняв руки й ноги, обороняючись:

— Рятуйте-е-е!!!

— Тс-с-с, йолопе! — Янг шльопнув ластом по відстовбурченому заду Абдули. — Ще хто-небудь прибіжить… Ходімо! А то й до вечора не доберемось. — Він надів на плечі акваланг, поліз вище.

Уже чути було булькотання струмка, і охоти у всіх додалося. Янг почав упізнавати місця і швидко вивів на невеличке плоскогір'я, де крута скеля ділила струмок на два рукави. Обернувся до своїх супутників:

— Я досі вам нічого не казав про небезпеку, — мовив тихо, майже пошепки. — А вона може підстерігати нас на кожному кроці. Того разу, коли ми були тут з Амарою, по струмках і в озері нишпорили двоє англійців чи американців… По-англійському говорили… Пітом одного звати… Якщо їм пощастило знайти тут золото, то вони й захищатимуть його. Можуть пустити в хід зброю… А ми проти них зовсім беззбройні. Щоб не натрапити несподівано на них, я спочатку піду в розвідку. Коли щось, будемо обходити берегом, підемо на протилежний бік. А може, і на острів доведеться пливти. — Янг зняв на землю акваланг. — Постережіть… І нікуди не висовуйтеся!

Як усе добре пам'ятається… Он з того навісу скелі вони любувалися озером. Звідти і за Пітом стежили, і за його супутником, бачили, як розглядали вони те, що винесли з дна озера, як сперечалися.

Пішов до тих навислих скель нагнувшись, а на самий краєчок виповз на животі, висунув ніс.

Нічого підозрілого. Тільки пронизливо кричать якісь схожі на чайок птахи, шумить водоспад.

Обережно зійшов аж до води. Потоптався на камінні, оглядаючись, поторкав пальцями грудочки шумовиння. Перескакуючи з каменя на камінь, пройшов трохи праворуч. Ніде ніяких свіжих слідів…

Мабуть, Пітова компанія перестала тут бродити, може, знайшла десь краще місце. А якщо готуються до ґрунтовнішої експедиції сюди? Вони й сьогодні можуть бути тут, скажімо, на тому боці озера, де-небудь за островом. Але там немає низького берега, скелі круто звисають у воду.

«Хай сновигають там, хай бовтаються, ми їм не заважаємо. А ми тут спочатку полазимо…»

2

Про їжу забули. Кожне відро кам'яного друзу і гравію, гальки перегрібали утрьох. Янг не поспішав у воду. Деякі підозрілі балабушки товкли камінням на плитах-ковадлах.

Ніде не блискала жодна металева іскринка. — Амара казав, що самородки золота зверху не блищать. Перевіряйте кожну гальку, а я поплив! — Янг знову брав відро, клав у нього камінь-грузило і шльопав обережно у воду.

Круг пошуків щоразу розширювався, зачерпував грунт з різної глибини. Запливи ставали щораз довші. Чим далі від берега, тим менше було гравію і гальки, все більшими ставали каміння-напливи, частіше траплялися тріщини, заповнені майже доверху мулом. Вода не була каламутною, але видно було все гірше, ніж у морі. Не було і тієї рослинності, кольорових коралів і губок, актиній, мало було і риб. А головне — тут було холодніше, ніж у морі.

Нагріб чергове відро, витягнув на берег. Віддав Абдулі й Натачі, а сам сидів на сонці, думав. Не хотілося признаватися навіть самому собі, що весь їхній задум з цим озером і пошуками золота — авантюра. Хоча б розпитали когось або десь почитали, як шукається це золото, як «миється». Кажуть, що є ще «золотий пісок», — а що це таке, на що він схожий? Чи блищать піщинки-крупинки? А коли щось і блищить, то чи все те золото, що блищить? Як упізнати-переконатися, чим визначити? Бо бачив золото тільки у вигляді готових ювелірних виробів, прикрас… Хоч би в тієї НЇ донни Терези. Вогнем палають її перстеньки, сережки, кулони, браслети. Щодня вона змінювала їх або комбінувала по-іншому, особливо коли збиралася на танці.

Чому той Піт з компаньйоном, перш ніж залазити в озеро, перегрібав пісок і гальку в струмках? Чи не тому, що там уже сама вода попрацювала немало, промиваючи і пісок і гравій, осаджуючи на дно найважче — метал?

Виходить, треба і струмки перевірити, не тільки глибоку частину озера. Піт не дурний, коли грібся в них.

— Копуни, треба сісти й щось поїсти! — не витримав Янг. — Не полізу більше, поки добре не нагодуєте.

Абдула сипонув рештки з тазика в озеро, зітхнув.

— Це можна. Їсти і я завжди готовий.

— Янге, тобі треба добре підкріпитись, — сказала Натача і пішла під навислу скелю, де лежала торбинка. — Бувало, як накупаєшся, помокнеш у воді — і чорта з рогами, здається, з'їв би!

— Найтерплячіший це я. У тебе торба он де, а мій згорток під майкою уже мозоль натер на пупі. — І Абдула дістав із-за пазухи свій пакунок. — Ось… привітання від донни Терези.

У згортку були дві надрізані булочки, з надрізів спокусливо виглядали смажені шматочки акулячого м'яса.

А Натача дістала з торби каструльку з пшоняною кашею, добре заправленою кокосовою олією і смаженою цибулею, підсмажені кільця манійоки, п'ять бананів, вузлик, жмень зо дві товченого пшона, сірники, складений ніж з відламаним вістрям.

— З крупи кашу зваримо завтра, а цю зараз розігріємо. Абдула, дрова потрібні! — розпорядилася вона.

— У-у, я й так з'їв би, — завів Абдула, але Янг сказав: «Піди, піди, я потерплю…» — І той поліз на кручу.

Коли Абдула відійшов настільки, що почута їх не міг, Янг промовив:

— Ти знаєш, яке золото в самородках на вигляд? Ні… І я не уявляю. І Абдула… Так от, може статися, що ми і не знайдемо нічого.

— Ну й що? Хай воно згорить! — різко відповіла Натача.

— А я думав, будеш насміхатися.

— Янг, тут так чудово, таємниче… Побудувати б хатку біля води… Або он на тому острові.

— Ага… Чудово!

— …І вдвох жити… Я і він, і нікого навколо, тільки птахи співають.

— А хто він?

— Один казковий принц… на тебе схожий. Янг відчув, як його щоки почали палати.

— Принци не живуть на такому пустирі. Їм столиці подавай, палаци, розкоші.

— А мій принц не буде королевської крові.

Янг подивився на неї, і Натача не витримала, опустила очі і теж зашарілася. Це і Янга збентежило, і він відвернув голову вбік. Але бачив Натачу, хоч і не дивився на неї. Яка гарна вона, як до лиця їй світло-рожеве, з жовтими і блакитними квіточками платтячко! Шнурок, зав'язаний трьома пелюстками…

— З чого тільки проживеш тут? Риби і то пристойної немає. Якби можна було з риби тут жити, люди давно б поселилися. Та й одному чи вдвох — здичавіти можна… Людині люди потрібні.

— І все одно! Озеро — це ти чудово придумав. Така пригода у нас… Я ніколи ще такого не переживала.

— Улетить тобі від батька: кинула роботу, пригод захотілося.

— Я записку залишила, що через добу вернуся і все-все їм розкажу.

— А ще що написала?

— Правду написала… Що йдемо з тобою обстежувати озеро. Тільки про золото жодного слова!

— Ну й правильно… — прокашлявся Янг. — А я забув… Раджу записку… Ех, якби можна було розриватися на дві половини! Щоб і тут побути, полазити і подивитись, як дельфінів ловлять.

— Не горюй, житимеш — побачиш, — розсудливо, наче її мати Према, сказала Натача.

— Абдулі нічого не кажи… про наші сумніви. Хай поки що вірить у золото.

З кущів загукав, забувши про все, Абдула, і Янг пригрозив йому кулаком.

Коли зрештою так-сяк трохи підігріли, трохи припекли кашу й зібралися їсти, з'ясувалося, що немає ложок, не взяли.

— Будемо по-китайському, паличками. А можна і просто п'ятірнею… — Абдула перший запустив пальці в каструлю — і задув на них, забурмотів. Мабуть, обпік. — А краще не паличками, а якісь лопаточки вистругати. — Але він не став робити ні паличок, ні лопаточок, знову запустив у каструлю пальці.

А Янг обстругав кору на двох паличках і подав їх Натачі, потім так само обчистив і собі. Так-сяк пристосувавшись, похапцем їли. Після каші Натача на закуску виділила по одному банану. А потім більшістю голосів вирішили, що Янгові цього замало; він же мокне у воді. Хай з'їсть булочку. Посперечавшись, Янг погодився, але м'ясом поділився з Тота.

— Та що там ложки — дрібниця. А от ліхтар підводний забули, глибиномір забули — це погано. — І несподівано навіть для себе Янг оголосив: — Пошукайте ще в струмках, а я попливу на південний бік озера. В акваланзі повітря хвилин на тридцять, вистачить на одне глибоке занурення. Із запасними балонами завтра лазитиму… тут скрізь… А ви в струмках. Пильно перевірте ті місця, де Піт з напарником лазили… І от що: давай і твою майку, наверху і в трусиках перебудеш, а там холодно… — показав Янг на озеро.

Абдула, як завжди, мовив протягом: «У-у-у…», але майку зняв.

— Допоможе тобі ця майка, як кашель хворобі. Вона ж все одно намокне! — здивувалася Натача.

— Зробимо гідрокостюм «мокрого типу». Вода, що буде під одягом, нагріється від тіла, а свіжа надходитиме повільно. Його майка, моя сорочка — вийде подвійний прошарок.

Натача швидкими рухами розв'язала шнурівку, зняла з себе плаття, зосталася в сорочці.

— На, роби потрійний. А низ у штани убереш.

— Плаття одягати не буду.

— Ну й дурень. Он малайці, майже всі у спідничках-саронгах ходять. Одягай! — Натача знову простягла плаття Янгові.

— Я не малаєць.

Натача уп'ялася зубами коло пояса плаття — тр-р-р. А потім ще й руками рвонула широко, на весь розмах. Плаття розірвалося навпіл.

— От, блузка вийшла і спідниця. Одягни блузку як сорочку, — подала йому верхню частину плаття.

— Дурна… Таке плаття порвала. Правильно Абдула казав: не треба зв'язуватися з дівчатками, — витяг шнурок з блузки, кинув його Натачі.

— Ти про мене отаке варня-якав? — Натача кинулась до Абдули знову. Той не став падати на спину, а поскакав по камінню, як козел. Натача не доганяла.

Янг одягнувся так: спочатку майку Абдули, потім Натачину «блузку», аж тоді свою сорочку. Натача і Абдула подали акваланг йому на спину.

— Довго там не будь… — говорила Натача, ніби мати відпускала погуляти неслуха-сина. Делікатно-ласкаво розправляла складки сорочки під плечовими ременями, допомогла застебнути поясний, ніжно глянула йому в очі й сором'язливо потупилась. — Може, і нам підійти берегом до південного боку? На всякий випадок… — підвела вона очі.

— Берегом туди важко. По воді простіше… Я зверху попливу, без загубника. І скоріше буде, і повітря зекономлю. Ну, не сумуйте! — сунув ноги у ще мокрі зсередини ласти, і вони відразу аж чмокнули, зняв їх. Вимив, похлюпавши, піщинки з ластів і знов «узувся», застебнув ремінчики. Забрів у озеро до пояса, помахав рукою і кинувся грудьми на воду.

— Треба було йому відро взяти, — сказав Абдула. — Зачерпнув би з найглибшого місця, а раптом… Ми тазик крутили, щоб найважчі часточки на дно сіли. А уяви собі, що це озеро теж тазик і його трясуть землетруси. Були ж тут землетруси, і не раз! От найважчі часточки найглибше і закотилися.

Натача слухала його і мовчала.

3

Янг плив просто на острів. Думав, що туди не більше ста метрів, а почав пливти і пливти, то відчув: помилився. На воді відстань скрадається майже вдвічі. Однак вертатися не хотів. Відпочине на острові, огляне його… А тоді можна і прямовисний південний берег обмацати, обстежити. Минулого разу, коли обходили озеро з Амарою, біля води не змогли пройти, карабкалися зверху, по кручах. Пам'ятає тільки, що глянув з обриву вниз і жахнувся: «Ух ти… Якби шубовснув звідси…»

Птахи кричали на острові дедалі пронизливіше, а в повітрі їх кружляла вже ціла хмара.

Вилазити на острів не став, оглянувся на залишених друзів. Помахав Натачі, вона стояла біля води і дивилася в його бік, а Абдули не було видно. Ліг животом на гарячий камінь, полежав, відпочиваючи. Знімати ласти не захотілося, а з ними не дуже походиш по цих брилах, що спеклися, сплавилися в одну. Аж дивно, були тут і густі кущі, знайшли за що вчепитися корінням. «Тут, мабуть, гнізд, гнізд… І яєчка можуть бути…» — але ця думка не спокусила його. Лежав, прислухався до крику птахів і, крім цього крику, нічого не чув. Відпочивши, поплив ліворуч довкола острова на південний його бік. Однак зразу висуватися не став, причаївся під навислими гілками, постежив. Ні, нічого підозрілого, навіть птахи менше стали кричати… Як гарно звідси, з острова, виглядає південний обривистий берег озера! Він ніби листковий пиріг, а сама оборка оздоблена зеленню. Листки-шари і сірі, й жовті, і руді, трохи зламані й похилені набік. Зливи або вітри поробили в них ніші й нори, і біля цих схованок кружляють гострокрилі, схожі на великих стрижів птахи.

Янг перевів погляд на водяну гладінь, де яскраво, тільки догори ногами, відбивалася вся ця круча. Світла тут було більше, ніж деінде на острові, сонце з північного заходу било променями в цей берег-обрив, розсипаючи навколо золотисті, святкові відблиски.

Тихий вітерець зовсім не здіймав хвиль, не сипав на воді брижів. Та коли подивитися просто на кручу, а звідти опустити погляд на воду, то можна в одному місці помітити якісь неповні круги-завитки із спільним центром. По цих завитках-кругах повільно рухалися пташині пір'їни/ листя. Ще не збагнув, що це може означати, а вже не витримав, поплив на самий південний бік острова, налякавши і тут птахів. В одному місці на мілководді побачив роздроблене на щебінь каміння. Порозгрібав трохи його, попересипав з долоні на долоню, пильно придивляючись. Нічого цікавого…

Спробував у ластах, розхиляючи, гущавину заростів, вибратися на берег. Але піднявся, може, метрів на два й відмовився: тут і босому, без акваланга, нелегко вилазити. Із досягнутої маленької висоти знову подивився на те місце, де кружляла вода.

«Чи не там і є те місце, звідки вода витікає з озера? Бо Амара казав: коли вода провалюється, неодмінно кружляє на тому місці і може навіть прогнутися, як лійка… А тут і кружляє, і прогнулася, здається…»

Золото геть-чисто забулось. У голову полізло інше: а чи не можна оглянути, обмацати те місце, де стікає вода? Що там — яма-криниця чи щілина в скелях? Зникає вода, а куди? Десь там, за кручею, море… Так що — туди веде підземна річка?

«Подивлюся… Я ж і хотів під цим берегом дно оглянути, то заодно огляну і місце стікання…»

Ніякої тривоги, ніякого сумніву в тому, що занурення в цій частині озера може бути небезпечним, Янг не відчував. Але здогадувався, що глибина озера тут повинна бути набагато більша.

Зліз до води, пошукав камінь-грузило завбільшки з голову. «Щоб швидко опуститися, часу не марнувати…»

… Спускався стрімко, під якийсь одноманітний гул. Янг не встигав ковтальними рухами вирівнювати тиск у вухах, і кілька разів боляче кольнуло в перетинки. Дихати ставало все важче, вода тиснула на груди з такою силою, що на кожний вдих доводилося витрачати багато зусиль. Хотілося не на всі легені вдихати, а потрошку і якнайчастіше, щоб скоріше забезпечити себе повітрям. Густим і тягучим повітрям… Але пам'яталося Раджеве попередження, що буває з аквалангістами, коли дихання збивається на такий ритм.

Таємнича холодна темрява насувалася стрімко, і не витерпів більше, випустив камінь з рук. Здалося, що почув, як він стукнувся об дно. «Ага, близько вже… Тепер і без каменя можна занурюватись…» Проплив трохи в напрямі кручі, хоч ноги й руки не дуже слухалися, дерев'яніли від холоду. Нагнув голову на груди, кинув униз руки, запрацював ластами. Темрява згустилася вже так, що дно швидше вгадувалося, ніж бачилося. Майже в ту саму мить пальці шкрябнули по дну, відчули липкий мул і глей. Густе й рівномірне гуготіння, зловісне клекотання чути було тут дужче, через нього не помічалося булькотання бульбашок видихуваного повітря, сипіння і свисту легеневого автомата. Що там може так ревти? Може, якийсь мотор працює або механізм? Тоді, на Біргусі, коли пірнали з Мансуром, під водою так гуркотіло, що аж вуха закладало. Потім гахнуло-бабахнуло, і бідолашного Мансура довелося нести на руках додому. Може, і тепер тут готується якийсь вибух?

Слизу й мулу на камінні майже не було. Дно все опускалося й опускалося, ревіння води ставало нестерпним. Янг уже хапався за каміння не для того, щоб підтягнутися вперед, а щоб затриматись. Якась нездоланна сила відривала його, розвертала і сюди й туди, навіть ногами вперед. І раптом руки зірвалися з каміння, Янга закрутило й понесло по кругу. Чинив опір безжальній дивовижній силі як тільки міг, гріб руками і ластами — щоб якнайдалі відплисти від цього ревіння, від цього дикого місця! Наверх! Туди, де сіріє вода, де повинні бути повітря й сонце! Гаряче, живе сонце.

Цього разу Янг гріб руками довше, над головою вже добре посвітлішало. Його носило кругами, а він усе гріб і гріб, відштовхувався ластами. Варто було трохи зупинитися, вирівняти тиск у вухах і дихання, як знову засмоктувало в глибину. Круги звужувалися, швидкість обертання зростала, дужчало ревіння. Янг уже здогадувався, що це реве вода, провалюючись під землю, зрозумів, що і його може туди засмоктати. На межі жаху й запаморочення зробив ще один відчайдушний ривок угору й відчув, як ліву литку полоснув дикий біль, ногу звела судорога… Порушилось і дихання, воно стало безладним. Янг уже задихався без повітря. Може, з основного балона все видихав? Кинув руку за шию, намацав вентиль резервного, крутнув з останніх сил.

«Лягти на дно, вирівняти дихання…» — крізь ревіння води почув Раджів наказ.

Безладне, некероване перевертання… Глухий дзвін балонів, Янга вдарило об скелі, притиснуло до щілини горілиць. Лежав упоперек щілини, а його трясла, душила, смоктала дика сила. Думав тільки про одне: «Не випустити загубника… Вдихати — протяжно, видихати — протяжно… Ра-а-аз — два-а-а-а… Ра-а-аз — два-а-а-а. Вдихати — довго, видихати — довго… А скільки там ще повітря, чи вистачить, щоб подолати цей вир? — Янг стогнав від болю і дихав, дихав. — Коли ж та судорога відпустить?»

І от відчув уже, що ядуха минає, повітря стало вистачати, дихання вирівнялося. От дотягнутись би тепер до литки, пощипати її задубілими від холоду пальцями… І якось дотягнувся, потер, пощипав, не відчуваючи цих щипків. Біль у литці став затихати, розтікатися, але нога не слухалась, шалений потік її тряс, бив, метляв, мняв, шпурляв, і були такі хвилини, коли здавалося: от-от вона відірветься і зникне в прірві. І все-таки в якусь мить Янгові пощастило її підігнути, а за нею і праву, впертися п'ятками ластів у край глибокої щілини, відштовхнути тіло трохи вбік від основного потоку. Буйство води, нестерпний масаж відчували тепер тільки ноги, ласти тряслися й смикалися, їх клало водою то сюди, то туди… Зробив зусилля, перевернувся на живіт… Упиратися ногами стало гірше, зате можна було хапатися руками. Тільки самими руками й підтягувався, відсовувався від ненаситного жерла — здавалось, повз дуже довго, дуже далеко. Потім відштовхнувся з усіх сил від дна, запрацював ногами, але зразу відчув, що відповз мало. Його знову понесло по кругу, потягло вниз, хоча й опирався, махав руками й ногами. А потім перестав чинити опір, стало приємно від того, що дав рукам і ногам спокій, що пливе по кругу. В якомусь маренні уявилося, що це буря або смерч, який десь ще зовсім близько реве і виє, підняв його над землею, і він ширяє в густому повітрі, а руки, звичайні людські руки служать за крила.

І знову протяжний удар об дно над розколиною, його трохи поперевертало туди й сюди, ніби потік сам розмірковував, як краще умостити його, розпорядитися Янговим тілом. Здавалось, що Янга грубо роздягають, здираючи живцем не тільки одяг, але й шкіру, смикають за ласти. Навіть стало смішно від цих марних намагань водяного вихору. «Почекай, не рви… Розстебну зараз…» — дотягнувся до правої, здоровшої ноги, відстебнув ремінчика. Дика сила миттю зірвала ласт, а прірва із задоволеним ревінням проковтнула його. Другий ласт не відстібав, Янг просто забув, що в нього дві ноги… Йому привиділися якісь зблиски-спалахи, ніби відблиски далекої грози. Здалося, що його кличуть — звідти, з розколини-жерла, з віковічної темряви. Писклявий голосок пронизував усі звуки: «Ну йди ж за мною… Іди-и-и!» Янгові стало смішно: це ж голос того, відстебнутого ласта! А раніше ж він ніколи не подавав звуку, чи, може, соромився? «Я зараз… Почекай, тільки зніму акваланг — заважає… До біса його!» Намацав поясний ремінь, відстебнув… Востаннє вдихнув на всі легені й вирвав загубник з рота. Водяний вихор допоміг зірвати акваланг з плечей, і Янг наостанку навіть з огидою відштовхнув його від себе. Не чинив опору вже, коли його почало розвертати, усмоктувати в щілину, стежив тільки, щоб менше чіплятися одягом, а коли це траплялося, то відривав себе, проштовхувався з п'яною одержимістю. «Іду-у! Я вже іду-у-у!» — кричала вся його істота. І коли застряв у вузькому місці, затулив собою жерло, засмикався, ніби в передсмертній агонії, разом з видихом крикнув просто у воду. Крик був сповнений дикого жаху, бо свідомість на мить прояснилась, збагнула — «У пастці!». Судорожно засмикався і вниз і вгору, проти потоку, а легені вже кричать-благають — «Повітря-я!»

Потопаючи, непритомніючи, відчув іще, що чиїсь зубасті, як у крокодила, щелепи обхопили хвору ногу вище кісточки, безжально смикнули, ніби вправляли вивих…

4

Натача й Абдула, прив'язавши Тота до деревця, шукали золото. Не на березі озера, а в струмку, високо, ще перед водоспадом. І треба ж було такому трапитись! Крутили сьомий тазик — камінчики, галька, гравій, пісок. Збирали, розглядаючи, зверху велике каміння, відкидали, зсипали, греблися. Зачерпували воду і знову крутили, перемацували осадок. Знайшли сочевичку-горошину, трішки сплюснуту, ніздрювату, з ямкою при боці. За звичкою поклали на камінь і вдарили іншим зверху. І просто диво, вона не розсипалася, а сплющилась. Свіжі подряпини від каменю» яскраво-вогненно засяяли. Ще не вірячи сам собі, Абдула по інерції гахнув удруге, з усієї сили, а третього удару не зробив: рука зависла з каменем біля вуха.

— А де… те? — ледь промовив, бо в роті раптом стало сухо. — Золото де?!

На камені-ковадлі нічого не було.

— А от! Прилипло… — Натача взяла з його руки камінь, відколупнула жовто-оранжевий струпок. — Золото! Слово честі — золото!

Покрутила в пальцях, оглянула з усіх боків, придавила навіть зубами: піддається на зуб, м'яке! Отже, метал.

— Дай сюди! — ледь не вирвав той струпок-оладочок Абдула. І він оглянув струпок з усіх боків, і він попробував його на зуб. — Ух ти-и… — схопився на ноги, закрутив головою на всі боки.

— Заспокойся, — остудила його Натача, сама з колін не вставала. — Скільки вже часу минуло? Щось Янга довго немає.

— З годину… А може, й більше.

Натача глянула на сонце.

— Більше! А він же сказав, що повітря в акваланзі на півгодини! Я-янг!!!

Схопилися на ноги, крикнули разом. Луна відбилася від південного берега, прилетіла назад: «… а-а-ах!» Ніби хтось подражнив і змовк.

Ледве не зламавши собі шию, хапаючись за виступи, за гілки кущів, Натача злетіла крутим схилом вниз на берег, до води.

— Я-янг! — Пробігла сюди-туди і знову: — Я-янг! Від-гукнися-я-я!

— Сховався десь, пожартувати хоче… — зійшов униз і Абдула. — Я сам люблю такі жарти. Почекаємо трохи.

— Почекаємо? А акваланг де? Якби хотів пожартувати, то не тягав би з собою таку вагу.

— І на острові ніякого руху… Птахи спокійні.

— Побіжімо на той бік озера! Шукати треба! — гарячилася Натача.

— Давай тазиків три переберемо, промиємо, і якщо за цей час не прийде, то підемо шукати. — Абдула намагався бути спокійним. Не вірилося, що з Янгом може що-небудь трапитись. Бо він і без акваланга добре плаває, і з аквалангом навчений.

— Золото жовте, а серце від нього чорніє. Хапуга! Бляшки тобі дорожчі за людину! — мовила гнівно Натача і побігла повз воду низьким берегом ліворуч.

Але довго тут не пробіжиш, мілина скоро закінчилась, і треба було лізти вгору.

Абдула пробирався за нею назирці, не раз гукав: «Почекай, не біжи наосліп!» А потім і гукати перестав. Натача скакала через ями, оббігала скелі, пролазила під кущами, спускалася в рови, чіпляючись за гілки й коріння — спритно, легко, як мавпа.

Коли вилізли на самісіньку кручу південного берега, були мокрі від поту, замурзані. Тримаючись за кущі, звисли над обривом, обшукали очима і острів, і воду аж до кручі. Ніде нікого!

— Я-я-янг!!! — закричали удвох, без будь-якої обережності.

З острова з криками піднялася хмарка білих птахів, а з-під ніг, з-під обриву ще більша хмарка чорних. Але навіть відлуння не почули тут.

— А що там жовтіє на воді? — показав Абдула майже під самий берег.

Жовта, ніби здвоєна пляма повільно описувала на воді круг.

— Акваланг! — видихнула з острахом Натача. — А де ж сам?

Абдула не встиг нічого сказати, Натача відступила від кручі на кілька кроків і рвонулась з місця, розганяючись. На самому краю відштовхнулася ногами і, описуючи велику дугу, полетіла вниз. Руки тримала перед головою клином, увійшла в воду майже прямісінько, навіть бризків було мало — шубовсть! Не бачив Абдула такого гарного стрибка навіть у хлопців, а не те, що в дівчаток. Звиснув, шукаючи її очима на воді… Яка тут висота — п'ятнадцять метрів, двадцять? Тільки глянеш — дух захоплює!

Натача виринула не скоро, мабуть, трохи оглушилась від удару об воду. Струснула головою, пирхнула — і попливла саженками, як хлопець, до жовтої плями.

Так, це був акваланг. Натача рвонула його сильно вгору, певно, думала, що під ним завис Янг. Блиснули сонячно балони, знову плюхнулись на воду.

— Нема-а-а! — крикнула з відчаєм. Поклала руки на балони, сильно забарабанила ногами, прямуючи до берега.

— Туди!.. Туди!.. Тут не вилізеш! — кричав їй зверху Абдула, показуючи на східний берег. Потім кинувся туди й сам: біля самісінької води, у прибої була смужка піску, на яку можна було вибратись.

Підхопив акваланг за ремінь, подав і Натачі руку. А сам уже розглядав вентилі.

— Який з них від резервної подачі повітря?

— Оцей… — Натача швидко покрутила вентиль. — Він відгвинчений! — злякано вигукнула вона.

Зрозуміли: у Янга не вистачило на підйом повітря. Але чому тоді він відстебнув акваланг? Навмисно, щоб подати їм якийсь сигнал? Позначити місце загибелі?

Зрозуміли: де золото, там і лихо.

Розділ другий

1

Не зловити сіткою вітер. Птах у небі, а дельфін у воді не залишає сліду.

«Де ж ті дельфіни, куди вони поховалися?» Радж, та й не тільки Радж, — усі, хто був на катерах і глісерах, озиралися на всі боки, мацали очима по воді і близько, і далеко, скільки сягало око, — немає дельфінів! І погода стоїть ніби на замовлення, завжди при такій погоді табуни дельфінів, крутяться біля Раю, найсміливіші наближаються навіть до купальників.

Три катери й два глісери в їхній групі. Середній катер ніби матка, він і більший за інших разів у п'ять, не рівняючи вже з глісерами, і забезпечений двома лебідками на бортах. В ньому й бак — підвищена передня частина судна підноситься набагато вище, ніж у двох інших: як другий поверх з каютами і кубриками. На баку, тримаючись за радіомачту, стоїть Судзір. Притуляючи до очей то долоню, то бінокль, він вдивляється в океанську далечінь. Глісери праворуч і ліворуч від катерів, гасають кругами далеко, підскакують на водяних валах від катерів, показуючи яструбині «ноги», а часом і саме «взуття» — підводні крила.

Немає дельфінів, ніби хтось попередив їх — рятуйтеся, братики, облава!

Розгорнутим строєм судна обійшли Рай по великій дузі. Готелі на острові здавалися меншими, ніж чверть сірникової коробки. Будинки гарно біліли, жовтіли й рожевіли серед зелені, а пляжі й білі мережива прибою навколо острова надавали особливої краси — ніби з океанської синизни постав коштовний, у візерунках оправи камінь-самоцвіт.

Потім пройшли трохи в напрямку до Головного острова, але по дорозі траплялося багато то рибальських човнів, то суден, що поспішали на Рай, і Судзір подав сигнал повертати на схід — у той бік, де виступав з води надламаний, але ще гострий ріг гори острова Блакитний.

Незаселеним вважався острів Блакитний. Єдиними видимими мешканцями були птахи, від їхніх юрмищ аж біліли прибережні скелі. Раптом Судзір показав і рукою, і біноклем на північний захід від Блакитного. Усі стали вдивлятися в той бік: ледь помітні темні коски вислизали з води. Дельфіни!

Судзір нахилився з бака і щось прокричав униз рульовому, а потім, ніби пригадавши про портативну рацію, підхопив її, підніс до рота. Такі самі рації були у всіх рульових, усі прислуховувалися до його команд. Лівий катер, на носі якого стояв Радж, збільшив швидкість. Додав швидкості і правий, де був містер Крафт. (Судзір спочатку не хотів брати його в море — користі ніякої, а тільки заважатиме, втручатиметься непотрібними розпорядженнями. І Крафт змушений був сказати, що буде лише глядачем). Усі три катери повернули на піврумба[17] ліворуч і трохи більше розійшлися. Тепер між середнім і крайніми було метрів по сімдесят, а може, й по сто. Судзір ще щось командував, бо глісери перестали гасати будь-де, а швидко помчали наперед, ніби від крайніх катерів раптом потяглися, охоплюючи якийсь простір, руки-кліщі.

Радж зрозумів маневр: треба скоріше охопити табун, скупчити дельфінів, закружити на місці. А що буде далі? Радж уперше брав участь у відловлюванні дельфінів, усе було новим. Цього разу, коли Судзір привів у порт армаду суден (а деякі найняв на місці) і поставив Крафта перед фактом, містер Джері аж зніяковів. Усе! Немає відступу назад! Нові страшенні видатки, яких він смертельно боявся, — реальність. Навіть не втішило Крафта те, що заздалегідь платити не треба. Все одно доведеться потрошити гаманець. А наскільки? Ніби саме лихо потягнуло тоді за язик, підтакнув Судзіру, погодився на ловлю нових дельфінів (як топишся, то й за піну схопишся), а тепер уже все, відступу не може бути. Усе робить Судзір сам: і флотилію привів, і розпоряджається, як господар становища, віддає накази. За наказом Судзіра Радж узяв з собою всю збрую аквалангіста, а тепер упріває в чорному гідрокостюмі, чекає сигналу, щоб стрибнути за борт. А стрибати доведеться, бо дельфіни заплутуються в сітках. Під водою вони можуть пробути десять — п'ятнадцять хвилин, а звичайно виринають через три-п'ять хвилин. Вразливі дельфіни страшенно: якщо не утопиться, то може бути з переляку інфаркт або інсульт. Як у людей.

Табун дельфінів не здогадувався, що діятиметься далі. Вони дозволили, щоб їх обігнали, закружили на місці. Деякі весело вискакували з води, шумно плюхалися назад, зовсім близько підпливали до глісерів, пускалися з ними наввипередки по кругу і якби захотіли, то легко перегнали б, утекли. Один великий дельфін, мабуть, ватажок табуна, то запливав навперейми середньому катерові, то летів до крайніх, здиблювався на хвіст, баламутячи воду, ніби хотів заглянути, що робиться на борту, чим займаються люди.

— Ну, зроби сальто! Ну — оп-ля! — махав йому рукою Радж.

Але дельфін і не думав слухатись. Раптом він протяжно й різко свиснув, зник під водою. І відразу занепокоєно завирували дельфіни.

На катерах спішно готували сітки. Великою купою лежала сітка і на Раджевому катері, стирчали з неї то тут, то там рожеві довгасті поплавки з пінопласту, іржаві великі гайки грузил. Від сітки і до лівого борту поставали віддалік один від одного троє напівголих, з видубленою шкірою ловців, самий крайній, що коло борту, тримав у руках канат і край сітки, ще двоє розпинали її крило. Четвертий ловець стояв біля правого борту, поглядав на середній катер.

Тим часом Судзір знову підніс до губів рацію з антеною-штирем, і глісери хутко підлетіли з боків до «матки», яка уповільнила хід. З одного і з другого борту їм покидали кінці сіток, і глісери відпливли в сторони, розтягуючи їх, з'єднуючи сітками середній катер і крайні.

До катера, на якому смажився на сонці Радж, сітка не діставала, і з глісера прокричали:

— Тисяча чортів! Правіше давай!

Катер підвернув правіше і притишив хід, на борт полетів канат. Четвертий ловець спритно підхопив його, підтягнув і зав'язав за борт. «Гаразд, давай до лівого борту!» — крикнув він людям на глісерах, хоч вони й без того знали, що робити, — підхопили кінець сітки з лівого борту й помчали з нею напереріз табуну дельфінів, закриваючи шлях відступу. Такий самий маневр робив і глісер біля правого катера.

О, якби можна було миттю заскочити дельфінам наперед! Глісер тягнув сітку щосили, а вона шорхала, грюкала об борт поплавками і грузилами, поправляти й розплутувати її не встигали. Однак і дельфіни не гаялись. На мить стовпилися посеред загону — і раптом ринули за вожаком у останні «ворота».

— Скоріше, морського їжака вам у горлянку! — надривався в мегафон Судзір, тряс кулаком, але глісери не могли прискорити хід, не ризикуючи порвати сітку. «Ворота» звузилися вже до ширини 10–15 метрів, а дельфіни шугали крізь них стрімко, аж бризки розліталися. Зійшлися глісери, а від величезного табуна залишилося в загородці тільки дельфінів десять — п'ятнадцять.

Радж прикріпив пояс із грузилами, «взув» і застібнув ласти, надів маску, — чекав команди. І команда надійшла:

— Аквалангіст! За борт. Пропливти із зовнішнього боку сіток, розплутати, де заплуталися! А потім усередину, до дельфінів!

Судзір, прокричавши це йому в магафон, підніс до губів рацію. Усім рульовим він подав команду зводити судна разом, а лебідникам — «Вір-ра помалу-у!»

— Братове, допоможіть… — підійшов до ловців Радж. І ті, як тільки він проминув сітку, не дуже делікатно підхопили його під ноги, під лікті, посадили на борт.

Раджу доводилося пірнати з човна: сідав спиною до води і перекидався догори вниз головою. Така поза була найкращою, скоріше занурювався на потрібну глибину. А тут цього не можна було зробити, катер гойдало, і Радж просто відштовхнувся, полетів ногами вниз.

2

Занурився метрів на два. Плавучість була поганою, мабуть, замало почепив грузил. Запотіло і скельце маски, вмить утворилася сіра плівка, нічого не було видно. Крутнувся — де сітка? Так легко й самому заплутатись.

Ударив ластами, вискочив на поверхню. Зняв маску, занурив її в воду. Огледівся — ага, он де глісер, отже, і сітка приблизно туди веде. Знову натягнув маску, випрямив добре гумові закраїни і пірнув сторч головою, запрацював ластами.

Сітку він бачив праворуч, вічка великі, руку можна просунути. Такими рибу не ловлять. Так звідки ж оці ловці дельфінів, що й сітки дивні мають, і досвід ловлення?

Радж плив уздовж зовнішнього боку сітки. Вона зовсім не схожа на аламан, гігантський мішок із закрилками. Це просто плетена загородка. Зверху, біля каната, сітка натягнута туго, нейлон, здавалося, аж дзвенить від напруги. Мабуть, на крайніх катерах теж працюють уже лебідки, підтягують сітки разом з глісерами, зменшують коло охоплення. Чим глибше ішла сітка, тим зменшувалося натягання. Цікаво, яка вона завширшки? Нижній край розтає, зникає в синизні.

Почав ще більше занурюватись, чіпляючись за вічка правою рукою, туди-сюди посмикуючи, розправляючи. Тут сітка була ще слабіше натягнута, випиналася у зовнішній бік, як вітрило.

Не доводилося Раджу плавати з аквалангом у відкритому морі. Яка тут прозора синя вода! Яка пустота!.. Дна не видно, там де повинно бути дно, синіє, сутінок, за яким угадується фіолетова чорнота безодні. Мерзлякувато тягне звідти холодом і жахом.

Синя вода, бо немає планктону. А немає планктону, немає й риби. То чого товклися тут, коли немає риби, дельфіни? Вони ж не дурні, щоб просто так припливти сюди, позабавлятися, поперекидатися. Може, якийсь свій сход провадили у нейтральних водах?

Радж побачив заплутаний шматок сітки і спустився до самого низу. Від тиску зробилися на костюмі жорсткі складки, ніби металеві ребра, важко згинати-розгинати ноги. Здалося, що й думки тут, на глибині, повільніше ворушаться. Як може заплутатись нижній край? Адже там свій канат, там же грузила. А от як: одна гайка потрапила у вічко та ще перекинулась разів зо два, закрутилась. Наверху — то й придивився б краще, і скоріше збагнув би, як витягти оту гайку. А тут поки зрозумів, у який бік розкручується, а в який закручується, минули довгі хвилини. Хотів уже діставати крис, щоб шарахнути по впертій петлі. А тут іще гума маски так прилипла до обличчя, так присмокталася, ніби якісь присоски восьминога. Щосили кілька разів видихнув носом під маску, аби вирівняти тиск.

Спливав до верхнього краю сітки і бачив за нею високо-високо вгорі силуети дельфінів — то темнішим боком обернуться, то блиснуть животом. Ніби дивні безкрилі птахи кружляють у небі, спливаються разом, прямують до сіток, знову різко відвертають. Двигуни суден мовчали, і між видихами-булькотанням бульбашок чув щебет, дуже схожий на лемент горобців, коли збереться їх ціла тьма-тьмуща і щось не поділять між собою. Пташиний гармидер прорізували різкі тривожні свистки.

Темніють дві нерухомі плями — майже упритул одна біля одної. «Глісери», — здогадався. Радж. Зчепилися, щоб не залишилось ніяких «воріт» між сітками. Хотів спочатку спливти коло них, помахати рукою — «З однією все гаразд!», але передумав. Бог з ними, не викликають Судзірові люди симпатій. Поки був на катері, не почув від них жодного слова. Обмінювалися вони тільки якимись односкладовими вигуками-сигналами і, видно, добре розуміли одне одного. Стоячи на носі катера, Радж часом обертався до них, оглядав ловців. Засмаглі, мускулисті здоровані, на вигляд або китайці, або малайці.

Плив біля сітки, розтягнутої між другим глісером і правим катером, і дивувався недогадливості дельфінів: для них ніякої складності немає пірнути на глибину, шмигнути під сітку. А вони гасають біля поверхні, пірнати бояться — запанікували, мабуть.

Ця сітка така сама, як і перша. А треба ще третю й четверту оглянути, хоч зовсім но хочеться цього робити. Узяв би та крисом — р-раз, р-раз, щоб від цих загородок лишилося саме дрантя. Хай би пливли дельфіни на всі боки — на волю, в синій простір.

Містер Крафт, певно, теж був би радий. Йому десь не сидиться і не стоїться. Дивиться і переживає: з яким розмахом усе організував Судзір! От, мовляв, як турбуюсь я про дельфінарій, про справу. А чи від чистого серця все це? Судзір така людина, що в нього з курячих яєць змії вилуплюються.

А де зараз і що поробляє Янг? Не пуголовок він уже, але ще й не дорослий, хоч хвостика дитячого й відкинув. Багато дурниць у голові, за ним треба пильно дивитись… Добре, що Янг не поїхав на ловлю. Не сподобалося б і йому все це. Особливо коли почнуть піднімати сітки з дельфінами або самих дельфінів у якихось гамаках чи фартухах. Неприємне видовище. Вони не смикаються, не стріпуються, як риби. Вони зразу припиняють спроби утекти, ніби розуміють що це не хтось інший зловив їх, а людина, то хіба можна від людини чекати зла? Людина допоможе їм в останню хвилину, врятує, полікує. Так було у великому басейні дельфінарію, коли якось виловлювали Джека, щоб обробити рану на боці, зашити її (десь прищикнувся — чи в басейні вже, чи ще як ловили в морі). Зупиняли, ловили сітками у воді, тоді ще ні Джек, ні інші дельфіни не вміли вискакувати на поміст. У воді й вислизав, і чинив опір, а сила в нього була непомірна, та коли вийняли з води на берег — жодного разу не стрепенувся, навіть коли лікар колов голкою шкіру, зашивав рану. Лежав і сумно-довірливо поглядав темними оченятами на людей. Аж недобре ставало від цього погляду, ніби дельфін дуже багато знав про людей, значно більше, ніж вони самі про себе.

Закінчилася і друга сітка, ніде заплутаних місць не знайшов. Проплив під носом правого катера, виринув. Он містер Крафт, перегнувся через борт, сумно дивиться на воду, ніби вирішує проблему — шубовснути зараз через борт, утопитися чи ще трохи почекати. Радж помахав йому рукою, і Крафт кволо усміхнувся, запитав:

— Усе гаразд?

Радж вийняв загубник з рота.

— Ол райт! — і знову сунув у рот.

Перед тим як пірнути углиб, помітив на грудях у одного з ловців почеплену на шию маску. В іншого така маска була насунута на лоб. Ловці теж приготувалися стрибати у воду, коли охоплений простір стане найменшим і треба буде або виплутувати дельфінів із сіток, або підводити під них гамаки-фартухи зі стропами.

У сітках між катерами і «маткою» теж були заплутані місця. Розплутував і чув, як вони «живуть» під руками, натягуються або слабшають, коли одна лебідка відключиться, чекає іншу, щоб дати можливість скорочуватися сіткам рівномірно. Чим меншою ставала загородка, тим нервовіше гасали, кидалися в ній дельфіни. Скільки їх удалося затримати? Радж випливав посередині круга і намагався їх полічити. Здається, одинадцять, є двоє малюків такого віку, як Бобі. Один з матір'ю, бо весь час тулиться до неї, аж пливти заважає. Другий, видно, самотній — а може, мати опинилася за сіткою, на волі? Він то підпливав до дельфінки з малюком, наче хотів прилащитись, та не наважувався, то віддалявся, роблячи ривки праворуч-ліворуч, ніби когось шукав.

І раптом із зовнішнього боку сітки, тієї, що була ближче до Блакитного, з'явилася велика дельфінка. Вона неспокійно промчала в один бік, у другий, шукаючи дірку. І може, подала якусь команду, або покликала, бо малюк, наче з прив'язі зірвавшись, навпростець кинувся до неї. Радість зовсім помутила йому розум — на великій швидкості врізався в сітку, завис, засмикався, запищав.

Ось він, той випадок, те нещастя, якого треба боятися…

Полонені дельфіни враз перестали метушитись. Лихо, яке вони чекали з усіх боків, уособилось в одному, конкретному — і всі стрімко ринули до дельфіненяти. Поплив і Радж — з усією швидкістю, на яку вистачило сил. Але це була швидкість черепахи на суші у порівнянні з тією, яку могли розвинути дельфіни.

Штовханина — не пробитись. Дельфіни смикали малюка за хвіст, за плавці, деякі хапали ротом за сітку й трясли, ніби так можна було витрясти з неї дельфіненя. До Раджа одразу спрямувалося кілька роззявлених пащ, утиканих зубами-кілочками. Але жоден дельфін не вдарив рострумом, не схопив зубами, і Радж розштовхував їх у всі боки, давав стусанів то під живіт, то в голову, відштовхував ластами… Ось він малюк, застряв дзюбом так глибоко, що петля в'їлася під лобом, прорізала плоть. І що більше смикався малюк, тим дужче упивалася капронова нитка, у воді вже закручувалися струмочки темної крові… І правий плавець заплутаний, але на ньому, здається, порізів не було.

Радж підчепив нитку крисом…

Спливаючи слідом за дельфінами, які кинулись до поверхні, штовхаючи собою і малого, він зовсім забув про порізану сітку, про те, що пускав у хід ніж. Радість переповнювала груди, і якби це було не під водою, то заспівав би або засвистів.

Ось уже дельфіни на поверхні, Раджу видно, як двоє, а потім навіть троє, світячи білими животами, з боків і ззаду, ніби в почесному ескорті, супроводжують малого, не відстаючи ні на метр. Коли Радж досягнув поверхні, одразу глянув за сітку — де дельфінка? І раптом вода завирувала, величезне й гнучке тіло здійнялося дугою вгору і з шумом-плескотом упало знов у воду, але вже всередині загородки (Радж ледве встиг відхилитись, його облило водою, як з бочки). І зразу дельфінка рвонулась до тих, що водили, супроводжували її дитя, замінила одного з лівого боку.

«Оце так, — здивувався Радж. — Дитя дорожче за волю». Але й іншому здивувався: чому не можуть зробити такий самий маневр оточені дельфіни, тільки навпаки — стрибнути із загородки на волю? Невже для цього в них не вистачає глузду? Навіть дурна риба, коли тягнуть невід на берег, старається вискочити.

— … за борт!!! — почув Радж уривок Судзірової команди.

Оглянувся: з середнього, головного катера скочили з обох бортів у воду двоє ловців. З двох крайніх шубовснули по одному. По одному перекинулися і з глісерів, усі були в оранжових надутих жилетах. Ловці стали загонщиками: кричали, били руками по воді, бовтали ногами в тих місцях під бортами, де сітки задиралися вгору, — відстрашували дельфінів.

Радж спробував наблизитися до тих дельфінів, що не відходили від малюка. Хотілося краще оглянути його, може, вдалося б першого відлучити й виловити, щоб скоріше надати медичну допомогу. Але дорослі не підпускали близько, швидко віддалялися, заходячи на черговий круг уздовж загородки.

А невдовзі в загородженому просторі все завирувало у поквапності й метушні. На середньому катері, виявляється, була ще і шлюп-балка, її «рука» виступила над правим бортом, але ближче до носа. На стропах замахався під вітром обвислий шматок парусини. Виступили стріли таль-блоків з лівого і правого катерів. Дивно, Радж не помітив, був такий таль-блок на його катері чи не було. Може, його так повернули стрілою, що зовсім не впадав у очі. А може, це були якісь тимчасові примітивні пристрої, зручні, щоб можна було їх швидко зібрати й розібрати. З цих таль-блоків теж спускали стропи з гамаками-сітками, один уже ліг на воду.

Радж кидався на допомогу то одній групі ловців, то другій, допомагав підганяти дельфінів до цих полотнищ чи підсовувати полотнища під дельфінів. Плескіт, вигуки, лайка… Радж то виймав загубник з рота, щоб не заважав, то знову хапав його, коли треба було пірнути під дельфіна, трохи підняти його балонами над водою. Іноді пірнав без загубника, а коли випливав — брав у рот. Він уже кашляв — нахапався води, але вовтузитися з дельфінами не переставав. — Он уже завищали два таль-блоки під вагою дельфінів… Довгі тіла здіймалися над водою повільно, дельфіни поволі ворушили хвостами.

Судзір раптом визвірився з «матки» на Раджа:

— Займайся своєю справою! Он… дивись!!! І он!!! — ніби клюнув рукою в один бік, у другий.

Біля глісерів гарячково скакали, смикалися поплавки, мабуть, заплуталися дельфіни, а ловці, що копошилися у воді, не звертали уваги — не до того було. А може, не розуміли танцю поплавків?

Радж поплив до тієї сітки, що між правим катером і глісером. Почув знову гидку лайку Судзіра й оглянувся: Судзір і сам уже летів з борту головою вниз. Попливе, мабуть, до лівої сітки. Дурень, не багато зробиш під водою без маски, без акваланга, без ножа.

Де багато рульових, корабель потрапляє на мілину. А де жодного немає — сідає ще швидше. Усі борються з дельфінами, навіть трохи зарано почали це робити, а треба було звужувати обхват, вартувати щілини-пролази до останньої миті. Коли вивільнив дельфіна і виплив на поверхню, на таль-блоках і шлюп-балці висіло ще по дельфіну, а ловці кричали один одному: «Не туди!.. Скоріше!.. Не пуска-а-ай!!! Тікають!» Викрикував щось і Крафт, перегнувшись з борту. А дельфіни стрімко, мов стріли-торпеди, розштовхуючи людей, летіли повз борт «матки» на волю.

А де ж Судзір? З ловцями його не було, на катер він не міг так швидко вилізти… Глянув на сітку між лівим катером і глісером — поплавки її безладно, не в ритмі хвиль стрибали на воді. Радж одразу пірнув і навскоси поплив до середини сітки. Побачив два тіла, людини й дельфіна, вони вовтузилися кожний окремо, хоч і близько одне від одного. Спочатку до людини…

У Судзіра були витріщені від напруги і страху очі, перекривлене гримасою обличчя. Зачепився пряжкою ременя за сітку, порізав навіть пальці, рвучи її, — звивалися струмочки крові. А зараз спробував розстебнути ремінь, скинути штани, але й це не виходило. Радж вирвав загубник з рота, підніс до його губів. Судзір зметикував: випустив повітря з легенів, ухопив загубник. Затиснув собі ніс і зробив кілька глибоких судорожних вдихів і видихів. Але розум його ще не працював як слід, бо коли Радж показав йому пальцем — «Віддай назад! Потерпи, я допоможу…», той і не думав віддавати загубник. Радж сам уже задихався, але ще кілька секунд витерпів би, якби треба було тільки випливти наверх і все. Але випливти не можна було, вони були вже взаємозв'язані, залежали один від одного. Радж зігнув ногу, вихопив з піхов крис… Судзір перелякано випустив загубник, і Радж швиденько сам двічі вдихнув і видихнув. Полоснув ножем по сітці, обрізуючи міцні нитки, вивільняючи Судзіра. «Наверх!» — штовхнув його під зад. Судзір судорожно запрацював руками й ногами — ривками, безладно, — почав випливати.

Ще раз пустив крис у хід, визволив дельфіна. Застряв він у тій дірці, що зосталася від дельфіненяти, застряв глибоко — сітка в'їлася в тіло між грудними й спинними плавцями. Не схотів тягнути його назад у загородку, ляснув по спині — пливи на волю, герою!

Виплив наверх, підтримав Судзіра: той кашляв і ледве тримався на воді.

— Допоможи… до катера… Погано мені… — прохрипів Судзір.

Радж допоміг йому добратися до катера. Усі вже вилазили з води по мотузяних драбинках, дерев'яні поперечки грюкали по бортах, як кістки. Брати, виловлювати більше не було кого — дельфіни повтікали.

Зовсім близько від глісерів раптом висунувся з води гострий і високий, загнутий назад плавець, пішов різати, креслити воду навколо сіток і суден. Метрів за сто висунувся ще один. Акули… Відчули кров, примчали на свіжину.

Витягували на «матку» праву сітку і витягли… дельфіна! Заплутався й захлинувся, а в метушні й розгардіяші ніхто не помітив, як тримаються на воді поплавки з цієї сітки. Піднімали дельфіна на борт лебідкою разом із сіткою, ніхто вже лізти у воду не хотів. Поки діставали праву сітку з дельфіном, на ліву не дивилися. А коли подивились, то жахнулися: вода біля неї вирувала, раз у раз висувалися довгі й криві, як турецькі ятагани, спинні плавці. Тягнули цю сітку й побачили, що в ній теж заплутався й утопився дельфін. Його туша вже була безформна, з вирваними великими ямами, а вода навколо густо забарвилася в темний колір. Тіло дельфіна зависло вже над водою, акули все скакали й рвали його, як собаки. Одна навіть високо підскочила, загнула ніс якомога вгору, рот з гострими, як бритва, зубами аж випнувся. Цапнула дельфіна за бік, шарпнула головою, Раджу здалося, що він навіть почув собаче «Р-р-р-р!», шубовснула з шматком м'яса у воду…

Море кишіло акулами. Їм на поживу викинули не тільки мертвих дельфінів. Судзір зробив ревізію всьому улову — сім штук зуміли ловці підняти на борт катерів — і наказав викинути ще одного: правий плавець майнує відірваний, глибока рана на голові. Даремно Радж умовляв Судзіра, аби пожалів, залишив, просив, що сам його догляне, вилікує. Судзір був безжальний і невблаганний: рани зараз опрацювати не було чим, поки довезуть, то помре.

— Усім, усім! — підніс Судзір до губів рацію — Повний уперед! — Замінив рацію на мегафон і додав: — Зробити дельфінам затінок! Поливати безперервно!

Дельфінів поливали — де зі шлангів, а де просто опускали за борт на мотузках відра, черпали воду.

На душі в Раджа було сумно й важко. Все пригадувалися тужливі очі пораненого дельфіна, якого шпурнули акулам.

2

— А що — хіба Янга немає? — перепитав Абрахамс. — Ялика теж немає. Може, взяв та відплив рибу половити… Ах, ах, а вже ж скоро вечірній улов рибалки на Рай привезуть, треба було б поїхати на пристань.

— По рибу не поспішайте. Не до їжі дельфінам поки що… Хай освоюються, — сказав Радж.

І Радж, і Абрахамс стояли над великим басейном поблизу нижнього помосту й дивилися на воду. Дельфіни тісною групкою — тільки чи всі? — знаходились у завороті з південного боку, біля греблі. Час від часу поважно, теж не відстаючи один від одного, пропливали повз самісінькі трибуни на північний бік. Ні свистів, ні скрипіння не було чути, а коли й перемовлялися, то на ультразвукових хвилях, щоб люди не чули їх і, не дай боже, раптом не зрозуміли розмов. Не одне прокляття, мабуть, посилають вони людині, може, навіть складають плани помсти за все зло, яке заподіяли їм сьогодні люди. Так думалося Раджу.

— Почекаємо трохи, може, скоро вернеться, — сказав Радж про Янга і пішов у комірчину.

Двері залишив навстіж. За день назбиралося стільки духоти, що хоч копру суши. Вдихаєш повітря, і здається, що воно обпікає все зсередини. Припав до банки з прісною водою, але вона була така тепла й несмачна, що стало нудно.

«Бісів син… Гроші так і лежать, по продукти не ходив», — Радж підняв зі столика п'ять доларів, які залишив уранці Янгові, сунув у кишеню.

Потоптався трохи, не знаючи, що робити, і вийшов на двір, сів на лавку під кущами. Сидів, то нагнувшись і підперши рукою щоку, нервово подригуючи ногою, то відхилявся на спинку, втупивши очі в небо. Чогось дедалі дужче спирало в грудях, серце смоктав тривожний біль. «Куди він міг подітися? Хво-о-ренький… Цікаво, вудки на місці чи ні?» — підвівся, пішов у комору, глянув на стіну над компресором, де вони звичайно висіли. На місці! Пробіг очима по аквалангах — одного немає. «Не може бути!..» — почав ще раз оглядати. Виявив, що не вистачало не тільки акваланга, але й комплекту балонів. «От воно що-о-о… А може, Судзір узяв, до себе затягнув? Свого не приніс, а взяв два. Треба запитати Судзіра!» — вискочив стрімко, але двері зачинив і примкнув.

Судзір десь у Крафта. Одразу, як тільки познімали дельфінів з катерів, з м'яких поролонових підстилок, пустили в басейн, Судзір з Крафтом зачинився в його кабінеті. Не вдвох, повів Судзір з собою ще й одного з ловців. Понад годину вже сидять, а малий катер чекає того ловця, гойдається на прибої біля входу в затоку. Важка, мабуть, у них розмова, притиснули Крафта з оплатою до стіни…

Уже ногу поставив на приступку сходів — і роздумав. Ні, до Судзіра піде в останню чергу. Якщо він не брав акваланга і запасних балонів, то ошаленіє. Та й не треба, щоб і Крафт дочасно знав, що з комори пропадають акваланги. Пішов за греблю, побрів біля самої води, придивляючись до піску, і нічого не помітив підозрілого. Отак і на мисі Кіптюра — ні слідочка, був уже приплив і все злизав.

Вернувся назад до комори. Постояв, потоптався — пішов шукати тітку-двірничку. Певно ж, ходила парком, виходила до затоки, а раптом щось бачила?

Ні, тітка нічого не бачила. Навіть образилась, що запитав:

— Тільки що Абрахамс лаяв за човна, доповідну збирається подавати Крафту! А ви ще и про хлопчика!

Дурень зрозуміє: між пропажею ялика і пропажею балонів, акваланга є прямий зв'язок. Янг узяв і те й друге, кудись вирушив. А куди? Чому досі не вернувся? День закінчується, можна і наплаватись, і риби наловити… «Риби! Вудки ж на місці… Ну я ж йому покажу рибу, покажу плавання! Дорослих не пускаю самих плавати, неодмінно супроводжую, та ще й штоками озброюю. А тут… І я добрий дурень… Треба було все розказати про підводне плавання. Особливо техніку безпеки утовкмачити в голову… Він ще не знає, чим загрожує глибина людині. Оп'яніння глибинне може бути після шістдесяти метрів. Невже Янг лазив на глибину? А може, вибрався за рифи, згубив весла і погнало у відкрите море?»

А зорова пам'ять відновила малюнок: випинається зубастий акулин рот… Кровожерний хапок — і на боці дельфіна зяє кривава рана — двома долонями не закрити. Бр-р, страшно таке побачити навіть уві сні. І не доведи господи опинитися серед цих людоїдів у воді!

«Почекаю ще… Він же голодний, повинен примчати… Але ж і всиплю, ох і всиплю!»

Примусив себе сісти на ту саму лавку, хоч зовсім не сиділося. Хотілося зірватися з місця і кудись бігти. А куди?

Вертаючись від Крафта, пройшли повз лавку Судзір з тим ловцем. Обидва глянули на Раджа, але нічого не сказали. Не зачепив і Радж Судзіра запитанням — хай ідуть.

Вирішив прийняти душ. Легше буде тілу, полегшає, може, й на душі. Та й час скоріше спливе: просто сидіти й чекати було нестерпно.

Довго стояв під слабкими, зовсім не було напору, струминками…

Витирався у прихожій, де були шафочки, ще довше. Почув, що Судзір не попрощався з гостем, там навіть чарки дзвенять. Не інакше як відзначають бариш, добре злупили шкуру з Крафта. «Поздоровляю… Тримайся тепер…» «І тебе поздоровляю… Тепер — Гірський?» — «Не обзиваються поки що. Та ніде не дінуться…» Розмова приглушена, іноді можна розібрати тільки окремі слова. Вино чи коньяк потроху розв'язувало язики, заговорили голосніше. Уже й деякі фрази можна розібрати.

Судзір:

— Це легко було зробити. Як і з тим… Я ж на місці… А навіщо?

Ловець:

— Закон є закон.

Судзір:

— Я переконав тоді… Шеф передав, що згоден почекати. Він нам ще буде потрібний… Особливо тепер.

Ловець:

— Ну, дивись. Сам знаєш… що на карту поставлено. Потім пізно буде розкаюватись!

Судзір:

— У будь-який момент устигну. Він не донощик, у поліцію не бігав. І в лікарню тоді не ходив… У роботі старанний… Потенційний дресирувальник.

Рипнули й грюкнули в Судзіра двері. Голоси зовсім затихли. І Радж зрозумів акустичний фокус: чути тільки тоді, коли відчинені двері у персональну Судзірову душову.

Про кого зараз говорив, кого мав на увазі Судзір? Знову якісь підозрілі розмови, невідомі плани.

У Судзіра зашуміла, захлюпала вода. Чи сам він, чи гість зайшов пополоскатися.

«До міста треба… Купити чогось, хоч макаронів якихось… Трохи олії ще є…» — думав, замикаючи комору.

Коло прохідної чути гомін. Тітка-сторожиха уперто й голосно повторює:

— Ніякого Абдули я не бачила! І Янга немає… Я тут із самого ранку — немає, не бачила!

— Санта Марія! Та йому ж нікуди більше ходити! Це Янгів друг, аміко… І собачка з ним чорний був, кучерявий такий…

— Ні кучерявого, ні простоволосого не бачила. А на територію не пущу, мадам. Усе!

Раджу теж довелося вислухати їхню розмову і підтвердити, що хлопчаків справді немає. Сам хотів би знати, де вони вештаються.

— Це жахливо! У нього серця немає — цілий день морити Тота голодом… Ви не брат Янга? Такий схо-о-жий… Скажу вам компліменто: ви дуже приємний молодий чоловік… Будь ласка, з'явиться Абдула — пошліть його скоріше до готелю. І скажіть цьому розбійникові, що в. мене починається нервове знесилення від його фокусів… Я вже не можу розпоряджатися своїм часом, усе його чекаю! Я не відпочиваю, а тільки нервую і хвилююся! Це не просто коміко, це партиджано… Скинув з плечиків мою найкращу сукенку — півмільйона лір заплатила! А своє дрантя повісив у шафу! Саме дрантя, самий бруд, у сміттєпровід треба було викинути. Я ж йому все нове купила! А він…

Ніколи було слухати балакучу італійку. Радж пообіцяв усе зробити так, як синьйора просила, й відкланявся.

Майже година минула, поки вернувся назад. Про тренування каратистів так і не згадав, а сьогодні ж треба було йти до містера Ромеша у підвал.

Італійки біля прохідної не було. Подивився запитально на сторожиху. Та зрозуміла погляд:

— Не було, не з'являвся ще.

«А чого вони підуть через ворота?.. Вони з моря підпливуть». Радж усе ще сподівався, що пригода хлопчиків закінчиться добре. Він і уявити собі не міг, де вони зараз знаходяться і що могло скоїтись.

Він і макаронів наварив, і захолонути вони встигли.

Знову підігрів і їв сам, а вони росли в роті, застрявали в горлі. Сонце вже сіло, швидко насунулася темрява. Увімкнув світло, і в розчинені двері ринули малі й великі товстопузі метелики. Напружено прислухався до звуків на морі, на алеях дельфінарію. І зрештою почув жіночі голоси, навіть схлипування. Заскрипіли бамбукові мостини на місточку…

— Ось тут… Он двері відчинені… — почувся голос сторожихи.

Радж вискочив надвір, але тітки вже не побачив — пішла назад до прохідної. У смугу світла увійшла кучерява смуглянка — заплакана, змучена, в якійсь обірваній зверху, ніби обгризеній спідничці.

— Натача?! — упізнав Радж. Схопив за руку, швидко потягнув у комору. — Як ти тут опинилася?

Натача нахилилася, затуливши обличчя руками, затряслася в плачі.

Розділ третій

1

Штовхани були не грубі, але сильні, тривалі, більше під груди і живіт, іноді діставалося по бороді й по носі — трохи не спускали юшку. Це тоді, коли глибоко занурювався обличчям і міг знову вдихнути води. Янг ще не опритомнів добре, але вже відчував, як горло відпустила спазма-судорога, як страшенний, з блювотою кашель роздирав пазурами горло й бронхи. А коли зміг сприймати трохи більше, відчув біль у грудях, у животі, в черепі. Німим болем нили суглоби, тупо смикали м'язи на руках і ногах, щемливий свербіж перебирав шкіру. Між литкою і кісточкою на лівій нозі пекло, як вогнем — шкіра там, певно, була зідрана.

«Пху-ух-х! Ф-фуш-х-х… Ху-ф-ф… — здається, почув крізь шум дивні й дуже знайомі звуки. Захитав, затряс головою, щоб вилилася з вух вода, і з правого вуха витекла тепла струминка. «Пфу-ух!» — почув уже виразніше. Спробував сам поворушити руками й ногами, щоб триматися на воді. Так, він був на воді, а не під водою… На воді! Притому вода здалася теплішою, ніж в озері, на глибині. Але цього тепла було так мало для його переболілого, змученого тіла!

Стулив губи, затиснув ніс, спробував продути вуха, роблячи ковтальні рухи. Важкі видихи і праворуч і ліворуч, чув і свист, і скрип, і якесь мекання чи бурмотання. «Дельфіни?! — пробилося крізь біль і каламуть у голові. — Зі мною дельфіни?!» Махнув кілька разів саженками до найближчого «Хуф-фх!», і долоня ковзнула по гладенькому, наче відполірованому, холодному тілу. Провів долонею, намацав спинний плавник. За його розміром зрозумів: не на дорослого дельфіна натрапив він, а на малюка. І не тікав він від Янга, а дужче запрацював хвостом, як тільки відчув, що взялися за плавник. Можна було трохи підгрібати лівою рукою, допомагати дельфіненяті, але в Янга було ще так мало сили!

Куди ж везе його малюк? Де Янг опинився? На тому світі, напевно. Пригадалося, як топився, як помирав на дні озера, як засмоктував його водяний вихор… Справді, тільки на тому світі може бути така непроглядна темрява, без жодної зірочки над головою. Але чому тоді він усе відчуває, як живий? Янгові болить, як живому, а на тому світі повинна бути тільки легкість і насолода для душі й тіла, цілковита нірвана. Щоправда, тільки для праведників, для тих, хто ніколи ніякого гріха не допускався. А які гріхи за дванадцять років життя мав він, що Вішну розгнівався і шпурнув його в пекло, в темряву?

Вода здається не чорною, вона, як розведене молоко, там-сям навіть пробігають якісь іскринки чи крапки… Отже, і на тому світі є море і дельфіни?!

«А де ж люди? Вони ж сотнями помирають, тисячами… Чому я один тут? Може, це ще тільки дорога в пекло, на той світ…» Над головою побачив невеличку світлу пляму, вона весь час поширювалася, а потім різонула світлом по очах. Просвіт у вишині був не круглий, а ніби викривлена й худенька вісімка. Дельфіненя завмерло на місці, перестало працювати хвостом, а дорослі дельфіни повільно і поважно, зрідка посвистуючи, закружили навколо Янга. Ніби давали можливість досхочу налюбуватися світлом, що пробивалося згори. І Янг дивився на здвоєну світлу плямку, як на незвичайне диво і помітив уже, що вона блакитна і на цій блакиті видно навіть кілька вогнистих іскринок. «Небо?! І зірки?! На світлому небі — зірки? Там ще день, а так не буває, щоб удень — зірки! Тільки на тому світі такі фокуси бувають…» Потім Янгу здалося, що на тій світлій плямі ніби щось метушиться, літає, здалося навіть, почув мишачий писк. «Невже кажани?!» А як високо до них! Та світла дірка видалась проломом у куполі височезного храму-палацу. Якась дивовижна сила розламала, розірвала землю, створила це склепіння, шпилястий грот.

Справді, це печера, грот, залитий водою. Янга усмоктало на дні озера в щілину, провалювався туди з пригодами, застрявав, і його не дуже делікатно хтось тягнув за ногу, рятував. Хто кинувся йому на поміч у водяний хаос і тісноту, хто міг почути його останній, передсмертний крик? Радж якось казав, що дельфіни страшенно бояться вузьких щілин, ніколи не лізуть у них, щоб не застряти. Ця боязкість у них передається з роду в рід, з покоління в покоління. Але ж хтось із них зважився на подвиг, переміг страх.

Дельфіни розташувалися навколо Янга на найсвітлішому місці. Видно як повиставляли з води морди, пороззявляли роти, можна помітити навіть гострі кілочки зубів. Скільки ж дельфінів? Три, чотири… Малюк — п'ятий… Усміхаються, ніби в загадки граються: угадай, хто перед тобою? Один виткнувся з води настільки, що показалися три білі царапини на боці.

— Єва-а-а! — крикнув Янг охрипло й радісно, упізнаючи. Під склепінням прозвучала луна, метушливо за-пурхали кажани. — А це Дік! Це ти, ти!!! Не крути головою… — Янг підплив до нього. — От, і зуб той, що не в ряду, і чотири пеньки праворуч… Ти, хитрун, ти! А малюк — Бобі! Наші дельфіни-и! Ура-а-а!!!

Розкотами загриміла луна, зверху навіть щось відірвалося і плюхнуло у воду. Янг залишив Діка, обернувся до Бобі. А той уже і сам плив назустріч. Потерлися щоками, Янг навіть поцілував його. Навколо кружляли і з полегкістю зітхали дельфіни. Ніби і їм було досі страшно самим у цьому підземеллі. Хто їх сюди загнав, запроторив? «Їх сховали тут… Отже, десь повинен бути вихід у бік моря… І чимось загородили той вихід, щоб не повтікали. Самі дельфіни не можуть розгородитись. А якщо я їм допоможу?»

Він ледве знаходив сили, щоб триматися на воді. Варто було зісковзнути руці з Бобі, і він міг би втопитися. Сили, щоб обіпертися на дельфіненя, уже не зібрав би.

«Нікуди не дінеться той вихід… Якщо він є…»

От якби відпочити, обсохнути… Задубів зовсім, дерев'яніють руки й ноги. Хочеться стогнати й плакати — не вистачає духу терпіти страждання.

Покерував Бобі за рострум уздовж стіни, спробував сяк-так перебирати ногами. Пливли повільно, дуже повільно у глиб грота, у темряву від світлої плями. Очі, побувши трохи на світлішому, не хотіли нічого бачити, сльозилися від напруження. «Стій, Бобі, стій… Я зміню руку…» Переліз на правий бік дельфіненяти, взявся за плавник лівою рукою, а правою вів по слизькому камені, по мокрій скелі, мацав. От уже й гострий кут, тупик. Захлюпала у воду з невеличких виямок якась живність — може, краби, може, ще що-небудь. Повернув Бобі назад, повз другу стіну, протилежну…

Попереду, куди навпомацки просувалися, проминувши світлу пляму, чути було той глухий, нудний і рівний шум. Грот мав подовжену, з гострим тупиком форму. А в цей бік стіни розходяться дедалі більше. «Бобічок, не смикайся, не виривайся… Потерпи, любий…»

Раптом права рука провалилася в пустоту, і з-за повороту у вуха вдарив шум і ревіння водоспаду. Нога натрапила під водою на якусь приступку, слизьку, з наростами. Спробував стати на неї обома ногами і… плюхнувся навзнак. Забовтався, обертаючись на живіт, пливучи до скелі. На підводну приступку став коліньми, учепився, як тільки міг, руками — виповз вище. Розлазилися на всі боки, часом потрапляли під руку більші й менші краби, плюхали у воду. Зробив кілька незграбних кроків навкарачки — і стукнувся головою об скелю. Вибився із сил зовсім, руки й ноги підкосилися.

Так і заснув обличчям на простягнутих руках, а може, й знепритомнів.

2

Ноги гойдалися, ворушилися, а щось важке сиділо на нозі, де закінчувалася штанина, і гризло, царапало за ранку вище кісточки. Ще добре не очунявши, тернув другою ногою по тій штанині — зіпхнулося щось кострично-колюче, безформне, як гострокутний каменюка. Від огиди й страху, здригнувся: краб, щоб він здох…

Скільки він проспав? У голові ясно і не дуже болить, та й увесь почувався міцнішим. Обережно, поволі розгинаючись, спробував устати. Ні, виступу немає, помахав угорі рукою — пусто. Обернувся обличчям до скелі, обмацав її руками. Круто дибиться холодний мокрий камінь, жодної зачіпки. Сів знову, обхопив себе за плечі руками, потер, помасажував, подавив. Відчував під долонями, що сорочка на плечах хоч і волога, але від тіла висохла, не тече з неї. Але цього так замало! А як би хотілося одягнутися в сухе, зігрітися! Щоправда, тут і сухе враз відволожиться: повітря густе від вологи, зверху ціляють по голові важкі краплі. Ех, якби на сонечко скоріше вибратись, на волю. Яке це щастя — мати сонце над головою!

Пригадав, як доплив з Бобі до цього виступу з площадкою, як вилазив на неї. Тепер він сидить спиною до того виступу, об який стукнувся. Виходить, коли встати і обернутися до нього обличчям, а потім тихенько, учепившись, нахилитися праворуч, то можна заглянути в грот-храм з діркою в куполі, звідти він плив, там трохи світліше. Янг і проробив усе це дуже обережно, привчав себе до остороги та обачливості, привчав орієнтуватися в темряві. Нахилився — і нічого не побачив: чорнота, тільки подекуди плямами сіріє вода, іноді по ній пробігають ледь помітні фосфоричні смужки. Певно, ніч уже, глибока ніч. Бо він не знає, скільки проспав.

А може, й не треба стежити за часом? Яке це має значення, коли весь час темно й темно!

«Ти де, Бобі! Пливи сюди!» — просвистів умовний сигнал. І подумав, що не почує його малюк. Шумить безперестану водоспад, хоч і не так дзвінко, як раніше: прилив заглушує, вода піднялася в печері.

Та минуло, може, якихось хвилин зо дві, як біля Янгових ніг почулися «Пху-уф…» і коротке скрипіння. Нахилився до води і намацав мордочку Бобі. Той дався полащити і відразу ж зсунувся у воду, зник з-під руки.

— Ти куди, дурненький? — не стримався і почав свистіти знову.

Пропав Бобі, як і не було. «Скривдився… Рибки не даю… — А де ж її взяти, ту рибку? Може, і є в цій печері риба, то хай сам ловить… І я сказав би «дякую», якби хтось почастував, та ще смаженою…» — в Янга набігло повний рот слини, занило в животі. Аж тепер відчув страшенний голод.

Знову почув «Ф-фу-ух!» близько біля себе і якесь ласкаве, ніби кошаче мурликання. Нагнувся в той бік, простяг руку. І відразу намацав голову дельфіна. Мала голова, отже, Бобі… «Ну й пустун малий…» Провів рукою до рострума, хотів ухопити за верхню щелепу, поводити в боки. А рука намацала щось тверде, широке.

— Що в тебе? Давай, давай… Ну, пускай же! — Янг і другою рукою посмикав. — Ласт? Справді, ласт… Ну й Бобі, ну й малюк! Якби ти знав, який ти молодець! — ніжно погладив його, поводив за ніс. — А другий де? Може, й другий знайдеш? Шукай, братіку, шукай!

Бобі щось промурмотів, а зрозумів чи ні? Мабуть, ні, бо не зсовувався у воду, лежав і чмихав дихалом, ніжився під Янговою рукою. Янг попхнув його в рострум, зсовуючи: «Пливи, пливи! Шукай!»

Не бачив, поплив чи не поплив. Здалося тільки, що зітхання й сплески навколо почастішали. Багато зітхань! Підпливли сюди, мабуть, усі дельфіни.

— Другий ласт шукайте! Маску шукайте! Ну, чого ж ви?»

Ніхто не поплив, наказу не розуміли. Прислухався крізь шум водоспаду і, здається, чув їхні зітхання й тихе похлюпування.

Янг добре обмацав ласт. Ремінчика не було, відірвався разом з вушком. Але гніздо для ноги було ціле. Він одразу сунув туди праву ступню, «взувся». Не хочеться знову лізти у воду, а треба. Міг би ще потерпіти, не лити, але вирішив налити шлунок водою — не так болітиме. Посвистів: «Ти де, Бобі?» Намацав руками дельфіна. Бобі!.. Слабак цей Бобі, от якби Дік слухався. «Сюди, сюди…» — відвертав його голову ближче до скелі, праворуч. Лікоть перекинув, звісив на той бік Бобі й долонею натискував на лівий бік, керував. Два орієнтири — скеля праворуч і шум водоспаду. Коли попливе назад, теж по них керуватиметься. Інакше не знайдеш ту площадочку, де відпочивав. Мала вона і нерівна, спадиста, але що робив би без неї? Може, де-небудь і краща є, але спробуй знайди у такій темряві!

Стіна під правою рукою подавалася на Янга. Цей печерний завулок теж звужувався, як і той храмоподібний. Шум і плескіт збільшилися, в обличчя полетіли бризки. Ззаду почулися короткі тривожні посвисти, мабуть, дельфіни пливли за ним і Бобі. Почувши сигнали, Бобі одразу крутнувся під рукою, як веретено, вирвався і сам засвистів тривожно. І в цю мить Янг коліньми намацав каміння, нагромаджені уламки, зачепилися за них руки. «Дуролоби… Бояться сюди лізти… А як же мене рятували й не боялися? Щось же затьмило їм розум, змусило кинутись на допомогу людині».

Обережно підвівся і ледве втримався на ногах: у ноги били буруни-коловерті. Простяг руки уперед, у невідомість, і холодна вода ринула по руках до плечей. Наповнював долоні і пив, пив, ледве не лопався од води, а все пив. І думав: що робити далі?

Можна пробратися назад на свою площадку і дрімати, чекати ранку. Але чи зміниться щось уранці? Тільки в храмі була хоч якась крихта світла, але там немає ніякого виходу. І тут, у Водоспадному гроті, немає. Вірніше, щілина є, але веде вона в озеро. Про те, щоб вибратися крізь цей лаз, годі й думати. Просто загадка, як він сюди потрапив і не захлинувся на смерть.

Отже, шукати, шукати, шукати… Поки є трохи сили, поки не задубів зовсім, шукати!

За тим самим принципом — права рука повинна весь час обмацувати стіну. Триматися тільки правої стіни, і зрештою прийдеш на те ж саме місце. «А якщо не на те, то в Храм, а з Храму я вже знаю, як добратися до тієї площадочки… Якщо нічого кращого по дорозі не намацаю… або виходу не знайду».

Обережно, хитаючись під ударами потоків, обернувся спиною до водоспаду. «Ти де, Бобі?» — Янг уже сміливіше ринувся грудьми на воду. «Пливи сюди!» — посвистував і відпливав від водоспаду все далі. Нарешті відчув, що вода біля нього загойдалася по-новому, не так, як від водоспаду, здається, почув і зітхання дельфінів, тонке «кр-рин-н, пр-рин-н…» коло обличчя. Викинув руку вперед і намацав малюка, учепився за спинний плавник. «Праворуч, Бобі!» — повернув трохи його за рострум. І той зрозумів, поплив правіше. Янг запрацював одним ластом, допомагаючи йому. Але через якихось метрів два Бобі різко звернув уліво. «Ти що…» — не встиг запитати, як стукнувся головою і правим плечем об слизький і гострий виступ.

Так, розслаблятися тут не можна. Слід більше довіряти Бобі. Малюк ніби остаточно зрозумів, що від нього вимагається. А кам'яна стіна то відступала управо, й доводилося запливати в кожний вигин, то раптом виступала, і знову треба було пливти зайві метри. «Ех, якби був ліхтар!»

Ще кілька уступів… І раптом здалося, що вода зарожевіла, навіть задралася чогось угору, як водоспад. Тихий водоспад, безшумний. Ця хмара рожевості праворуч чимось перетиналася, ніби хтось провів ламану лінію між нею і чорнотою. Контраст між чорним і рожевим з кожним ударом ласта збільшувався, вода попереду вже не світилася зсередини, від неї відлітали відблиски. Очі, поки підпливав, звикали до більшого світла, хоч треба було сильно примружуватись, щоб не дуже різало. Що там? Від нетерплячості гребнув кілька разів правою рукою, думав уже, що там вихід і звідти підсвічує вечорове (чи, може, вранішнє уже?) сонце. І раптом крикнув від болю в очах, випустив з-під руки Бобі, притиснув до очей долоню. Інстинктивно повернув назад — небезпека! Але Бобі не відпливав, не утікав, поблизу мирно пихкали решта дельфінів. І Янг, примружившись, як тільки міг, знову повернув до світла…

На нерівній кам'яній стіні горіла електрична лампочка. Гумовий чорний провід висовувався біля стіни з води і ліз угору до лампочки, як ліана. Сяяла лампочка, як дивовижний казковий плід, від неї розліталися на всі боки міріади тонесеньких і болючих промінчиків-голок. Вона освітлювала широку площадку. І висіла ця лампочка, виявляється, на протилежній стіні нового, третього гроту-відгалуження.

«Чому ж я не бачив її з Храму і з Водоспадного? Як повернуті входи в них до цього, третього гроту?» — думав Янг, підпливши до освітленої площадки і схопившись за берег однією рукою. Другою затуляв очі, залишивши тоненьку щілинку між пальцями. Розгледів спочатку щось нагромаджене і прикрите рогожею — праворуч від лампочки. Потім вирішив оглянути всю площадку по черзі. «Невже тут бувають люди?! Може, й тепер вони є, але заховалися?» Повертав голову якомога далі праворуч і ліворуч, щоб побачити, що діється за межами площадки, і не міг нічого розгледіти — чорнота. Невідомо було, чи далеко вправо простягається площадка і закуток-ущелина, в яку не запливав, не обмацував. Ліворуч від товстого гумового проводу теж угадувався затемнений прогин. Стеля над площадкою проглядалася, вона була невисока, перекошена до центру печери.

Обережно на колінах і руках виліз на площадку, повільно встав, слухаючи, як стікає з одягу вода і, розбігаючись, шарудять клешнями краби. Деякі — бовть, бовть — падали у воду, деякі затаювалися у виямках, виставляючи очі-перископики. Янг незграбно шльопав ластом, і коліна тремтіли від хвилювання. Додибав до прикритої купи, смикнув рогожу. Одразу почувся металевий брязкіт, із дзенькотом зсунулася під ноги така сама черпалка, як і ті, що носили в зубах дельфіни у дельфінарії. Усіх черпалок на купі Янг налічив десять. Підняв ту, що впала, навіщось постукав нігтем об днище. Не із заліза зроблена, не дуже важка, а на задньому бортику — напівкруглий виріз.

Ланцюг замкнувся… Ті золотошукачі на озері, довгий Піт з компаньйоном мають відношення і до печери. Дельфінів Судзір теж не так собі навчав: не басейн думав чистити, а щоб могли черпати на дні моря або тут, у печері, породу, виносити наверх. Усе робилося за одним планом! Компанія Піта отруїла і Малу, і дельфінів покрала, запроторила сюди. Злочинці, справжнісінькі злочинці!.. Табір на березі моря, обгороджений дошками, що його колись роздивлявся з Амарою, теж їхній. Може, стоїть якраз над входом у печеру.

«А той бовдур-офіцер завалився до Крафта: «Ми все оглянули в таборі Піта… Немає в них дельфінів, немає загородок у морі». Сказав би краще, що й не пробував шукати… У самісіньке їхнє гніздо потрапив… Ух, аби тільки вибратись! Накрили б тут усіх, як горобців ночвами…» Хотів уже шубовснути з площадки у воду, пливти якнайдалі звідси, щоб десь заховатись. Але розсудливість взяла гору: «Зараз же тут нікого немає. Бо нагорі глибока ніч. Сплять усі в таборі». Тільки в такий час Янг і може плавати безкарно. А вдень — ховатися. Тільки де? Коли вони з'являться тут з електричними ліхтарями, то знайдуть одразу. А під водою довго не всидиш. «А чому й ні? Засвітять, а я упірну… Одведе вбік — вирину… Ні, краще зразу шукати вихід звідси… Куди веде цей провід?»

Янг повів очима від самого гака, забитого у щілину в стіні, на якому висів кінець провода з лампочкою, і донизу. Провід і справді зникав під водою, а не йшов біля поверхні у прогин, у темряву. Постояв біля провода нагнувшись, спробував навіть потягнути за нього. Він майже не піддавався. Янг сів знову.

Вихід з печери під водою, туди веде провід. Навіть у їхній лагуні на Біргусі були невеликі гротики серед рифів. Зверху нічого не побачиш, а пірнеш і… «Цікаво, чи глибоко знаходиться вихід з печери? І скільки треба пливти під водою, щоб вибратися в море? І потрібний ще буде час, щоб піднятися на поверхню… О, якби на все вистачило хвилини дві-три! Можна було б пірнути одразу. Але ж там ще повинна бути загородка або сітка від дельфінів. Якщо вдасться її швидко ліквідувати, то й дельфіни зможуть вибратися. Учепитися за Діка і… Разів у три-чотири швидше буде…»

Ліхтар! Хтозна-що віддав би за ліхтар! Без нього як без рук. А якби ще був і акваланг, то й зовсім добре було б. Зостався акваланг десь у озері, а запасні балони біля озера.

«Що там тепер Натача робить, Абдула? Перелякав я їх своїм зникненням… Вирішили, що загинув… І я на їхньому місці так би подумав…»

Краби, побачивши, що їх більше ніхто не лякає, посміливішали, полізли з води на берег, повиповзали з ямок. Під лампочкою вже їх зібралося багато, ніби грілися на сонці.

«А що я робив би на місці Натачі? — прикидав Янг. — Комусь одному треба добиратися на Рай, сказати про все Раджу. Бідолашний Радж!.. Бідолашна Натача!.. Як їй пережити все це, як розказати Раджеві?» — Якось само подумалось, що добиратися до Раджа буде Натача. Вона сміливіша й рішучіша і плаває добре.

Праворуч від Янгових ніг і вправо від провода, який ішов під воду, щось білувате повільно погойдувалося коло _берега, іноді не в лад з водою, іноді затемнювалося, зникало. Там було чути шарудіння крабових клешень, якийсь скрегіт. Але це не дельфіни скрипіли, дельфіни повільно курсували на межі повних сутінків і напівсутінків, притискувалися більше до входів у Храм і Водоспадний грот. Янг лінувався вставати й дивитися, над чим бенкетують краби. Він відчув мляву насолоду від нерухомості.

«Які ноги!.. Кісточки пооббивані, зідрані… А скільки подряпин і синяків!..» — Підтягнув штанину на тій нозі, де все ще відчував сліди зубів. Ось вони, знаки… Прокусів не було, видно тільки два ряди плямок-синяків, навіть шкіра здерта на тих місцях. «Залізна хватка… За шириною рядів — не малюкова робота. Найімовірніше — Дікова… А може, Єви або Бели. Єва — мати Джейн. А котра мати Бобі? Здається, Дора… Перший міг і Бобі кинутись у ту розколину, а мати за ним, Бобі рятувати… і мене заразом…» — Янгу хотілося думати, що було саме так. Похукав, подув на синяки, навіть слиною промив — і встав. Підійшов до того, що біліло коло берега. Це була рибина, навіть завелика, п'ядей на дві. На ній безліч крабів — і більших і менших. Замість хвоста у риби ребринки-ниточки, на боках повигризані ямки. «А чого тут дохне риба? Може, вода якась застійна, отруйна?»

Очі звикли до напівтемряви, і коли Янг відвів погляд праворуч, за прогин стіни, то помітив унизу щось гранчасте і височеньке, ніби скриньку. Одразу ступив туди.

Так, це була скринька. Металева, важка… Підняв, щоб піднести ближче до світла, а вона несподівано смикнулася з рук, трохи не впустив. Помітив, що до скриньки веде скручений удвоє дріт. Вилазив той дріт теж з-під води, кроків на три глибше в темряву від того, товстого. Янг обережно поставив скриньку на місце. Серце тривожно калатало. «Не чіпатиму, ну її…» А цікавості не міг перебороти, руки вже намацали засувку. Відсунув засув, потягнув за нього — відчинилася кришка, зависла на завісах. Руки намацали укладену вздовж скриньки на важелі телефонну трубку. «Телефон?! З табору сюди дзвонять, а звідси в табір… Дивний телефон… Як по ньому дзвонять, коли немає ні диска, щоб набирати, ні кнопок?»

Зняв трубку й відразу почув, як вона ожила, загула, якраз так, як у Крафтовому телефоні. Знімав якось, витираючи пил. Але Крафтова гула, і все, а тут…

— Хелоу? Майкл біля апарата! — гучно сказала трубка по-англійському. — Що за чорт… Ф-фу-у… Ф-фу-у-у! — подули в трубку. — Зіпсувався чогось… Нікого ж там не повинно бути.

Клац… Тіу, тіу, тіу, тіу.

Янг забув, що треба дихати. Обережно поклав трубку на місце і так само обережно-стримано видихнув.

Дозабавлявся!.. Тепер можуть і серед ночі примчати сюди… «Мало тоді не буде…» Повільно закрив вічко скриньки як було, клацнув засувкою. «Як ця скринька стояла? Здається, отак…» Щоб не помітили, що хтось чіпав апарат.

І не хотів, а ще більше ускладнив своє становище. Той черговий біля телефону (а може, сам головний начальник табору, бо тільки у начальників телефони) розкаже уранці всім, як сам по собі задзвонив телефон з печери. Чорти з пекла чи дельфіни подзвонили, тільки сказати нічого не змогли. А хтось із табірників скаже, що не така вже й таємниця їхня печера, коли можна в неї забратися і звідти дзвонити…

Часу на роздум не було. «Ти де, Бобі? — посвистів дельфінчикові. Треба хутко перевірити, куди веде гумовий чорний провід. Може, пощастить ще сьогодні втекти звідси.

Бобі підплив до берега площадки, висунув голову, роззявив рота. Трохи ближче підпливли і всі інші дельфіни, але збилися докупи ліворуч від освітленої водяної прогалини, а туди, де опускалися під воду проводи, не наближалися.

— Сюди давай, сюди… — присів навпочіпки, підкликав Бобі рукою. — І ти, Дік! До мене! — покричав і ватажкові. Але ні Бобі, ні Дік, ні Бела, Дора, Єва не підпливали. Усі тривожно посвистували, насторожено поглядали на Янга. — Ну й дідько з вами! — Янг кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім узяв у ліву руку товстий провід, вдихнув добре наостанок і пірнув.

Пропускав провід крізь кулак, а правою гріб і гріб, допомагав і ластом. А потім почав перебирати провід обома руками, підтягуватись. Царапнув плечима об камінь… Ага, виходить, заглиблення більше немає, провід іде під скелю. Там вихід, там! Розплющив був раз очі — чорнота, через кілька метрів ще раз. Побачив попереду якусь білу заграву, почув шипіння чи дзюрчання. Кілька разів стукнулися об Янга здохлі чи оглушені (плавали абияк) рибини. Глибоко у вухах відчував болюче поколювання, аж гарячим швиргало в голову. І тут щось величезне й стрімке налетіло на нього збоку, хвостом вибило чи зубами вирвало з рук провід. З переляку Янг видихнув майже все повітря, а це було небезпечно: спливати далеко, і дуже важко буде подолати бажання вдихнути. А страховисько, розвернувшись, безцеремонно штовхнуло його під груди, а потім Янг відчув, що ліва литка опинилася в зубастій пащі. «Дельфін?!» Янга тягли й штовхали водночас, кілька разів зачепив головою і плечем за скелястий навіс, і тоді дельфін трохи опускався глибше, але щелепів не розчіплював, ноги не випускав…

Виринули разом на освітленій латці води біля площадки з лампочкою. Дельфін тільки раз фукнув повітрям і помчав у лівий бік. А Янг дихав і дихав, як загнаний. Дік (а це був він!) щось сердито свистів і скрипів, самки закружили коло нього в нетерплячому хороводі, ховаючись у темряві і знову випливаючи.

— Зараза… Щоб тебе чорти волочили… — ледве не плакав Янг. Виліз знову на площадку під лампочкою. — Допоміг, називається!

Поганявся трохи за крабами, ловив і спересердя шпурляв їх, цілився в Діка. І чого дельфіни так панічно бояться виходу з печери? Самі бояться і його не пускають. «А я без вас туди попливу, нишком, ви й не знатимете… Все одно розвідаю, що треба!» Попався на мілкому і лангуст, відламалася клешня, і Янг механічно сунув її в рот, потиснув зубами, висмоктав м'ясо. Відірвав і шийку… Смак не дуже, але терпіти можна. І вже навмисно ходив по площадці, ловив не тільки лангустів, але й крабів. Голод — не свій брат.

Зрозумів остаточно: утекти звідси буде нелегко і непросто. А як подати про себе звістку на волю? Аби вона потрапила до рук Раджу, чи Натачі, або Абдулі… Щоб знали, що живий, знали, де знаходиться… «На черпаку-совку нацарапати камінчиком листа, дати в зуби Бобі або Діку — хай пливе… — і сам усміхнувся зі своєї наївності. — Куди попливе, до кого? Як утлумачиш дельфінові, де Рай, хто такий Радж? Так буває тільки у фантастичних книжках, а не в житті. А як звідси вибратися дельфіну, коли він боїться навіть близько підпливати до виходу… Пляшку із запискою… Чи кілька пляшок… Звідси ж повинен бути якийсь стік води. І під час відливу вода відходить, понижується…» Але й цей спосіб висміяв. Ну, де візьмеш пляшку, папір, чим напишеш? І до кого швидше вона потрапить? Тільки себе виявиш, почнуть шукати… А то ще й не так буває. Радж у газеті читав, що недавно виловили пляшку, яку минулого століття кинули моряки, зазнаючи корабельної аварії. Понад сто років проплавала, і нікому не потрапила до рук!

От якби що-небудь придумати таке… Яке нікому нічого не говорить, а тільки Раджу, Натачі або Абдулі… А що?

Почав стягувати з себе мокрий одяг, аби повикручувати штани, сорочку. Поліз у воду, і знову почало трясти від холоду.

Викручував штани, намацав у кишені ножик з надламаним лезом. Зрадів, наче потрапила до рук якась невідома зброя. Натачина річ… І як він потрапив у кишеню? Викрутив штани, знов засунув ножик у кишеню. А ноги які «гарні»! До самого паху в синяках, подряпинах.

Сорочка пристала — ледве зняв. І тільки знявши, помітив, що з сорочкою знялася і та «блузка», що її відірвала Натача від свого платтячка, і майка. А він уже й забув про цю «блузку»!

Роз'єднав одежинки, викрутив кожну окремо. І знову дивувався, розглядаючи себе. Синяки були на всьому тілі, на руках. А правий рукав сорочки був трохи відірваний, з подолу вирваний і метлявся клинець. Приклав його, притулив до дірки, пригладив.

І раптом простісіньке спало на думку. Він порве на клаптики сорочку, пустить їх на воду. Може, кілька штук випливе, може, якийсь потрапить на очі Раджу. Брат неодмінно ж шукатиме його живого чи мертвого, і не тільки в озері, а й у морі коло берега. Він повинен здогадатися про цю печеру, про витік з озера в море. «Ні, краще блузку порву… Вона яскравіша, легше клаптик помітити… І матерія оригінальніша, а таких сорочок — тисячі. Натача упізнає клаптик зі своєї сукенки, якщо Радж не здогадається…»

Пройшов праворуч, за проводи, навпомацки назбирав ошмаття водоростей біля берега. Наприбивало з волі, а може, і в печері ростуть, на виході? Поробить маленькі «ляльки», в кожну загорне і шматочок водоростей. Будуть вони плавучішими… Навитягає з подолу й ниточок, поперев'язує згорточки, щоб не розкручувалися. По-своєму наперев'язує, з трипелюстковими бантиками.

Пливіть у білий світ, несіть звістку на волю!

3

Може, з годину, а то й більше подрімав, накрившись рогожею і прихилившись плечем до стіни. Боліли від холодного каменю стегна, нив хребет. Рогожа була волога, тхнуло цвіллю. Невідомо, чи допомагала вона зігріватись, може, відбирала тепло, просихаючи від тіла. Треба було забрати її звідси, можна використати якщо не на бік, то під бік, усе-таки не голий і слизький камінь. А краби, відчувши тишу, зовсім знахабніли: повзали по ногах, пробували викарабкатися вище. І доводилося їх відстрашувати або відбрикувати ногами, глушити ластом. Крабовий пляж…

Янг чиркав об виступ скелі лезом ножика, гострив, перевіряв жало на нігті. Виявив, що в нього не просто шматок рогожі, а мішок, на дні навіть зосталося трохи брудного, в мулі, друзу. Вивернув на лівий бік, а потім зійшов до води, виполоскав і викрутив. Можна перевернути дном догори, прорізати дірки для голови і рук — і будь ласка, одягай на себе.

Коли дивитися з Крабового пляжу, то праворуч від нього чорніє ще один грот. Великий він чи малий? З'єднується з Храмом чи ні? Янг відчував, що не заспокоїться, поки не обстежить його. Спочатку почне без дельфінів, а під кінець, може, й вони насміляться, підпливуть.

Залишив рогожу на пляжі, зайшов за проводи, надів ласт і ринув грудьми на воду, піднявши велику хвилю. Після трьох-чотирьох гребків піднімав праву руку вперед і вгору, відставляв праворуч — чи тут стіна? Знову гріб, знову мацав… Хоч ласт і один, але додавав хуткості. Переконався в цьому на ґулях: кілька разів сильно стукався лобом. Стіна потроху повертала в лівий бік, зрештою закінчилася тупим кутом, починалася стіна зліва. Видно, цей грот найменший з усіх обстежених. Дивна печера, не трилисник, а чотирилисник. Щось на зразок чинари, або інакше платана, часточки-лопаті загострені. Вихід, куди ведуть проводи, уявляється як черешок листу.

Через двадцять шість гребків обмацалася площадка чи поріг. Потримався трохи за бережок, відпочив. Знову плив і лічив гребки — площадка простягається до сорок першого гребка, потім знову здіймається стіна. Не встиг її помацати зо два рази, як вона зникла з-під руки. Ага. поворот… Ріг скелі гострий, як ніс у «Нептуна». Посунувся вперед і одразу обмацав стіну-втікача. Оглянувся назад — лампочки не видно, подивився вгору і ясно побачив дві великі зірки. Ні, більше! П'ять… сім… Отже, потрапив знову в Храм?

Можна навпомацки вернутися, обстежити виявлену площадку.

Мацав стіну тепер уже лівою рукою, підгрібав правою. Почув біля себе стримане «Пфу-ух-х…». Бобі підплив, його видих більш високий за тоном.

— Ну що, боягуз, засумував без мене? — Янг завернув за той гострий ріг і незабаром ухопився за початок площадки. Вилазив на неї з такою ж пересторогою, як і на ту, де перший раз спав. Уставав обережно — головою не стукнувся, виставив руки уперед, не зачепився ні за що. Так ступив два кроки, три… Наткнувся на стіну, хоч і не дуже круту. Пішов, мацаючи ногами, уздовж неї, виставивши поперед себе тільки ліву, а правою шкребучи по стіні. Стіна нерівна, та й під ногами теж то бугорки, то ямки. Не обстежував до кінця, перед черговим виступом повільно повернувся до води. Неширока, виявляється, ця площадка, але значно краща за ту, де спав. І лампочку добре видно, навіть латку стіни біля неї. Водоспаду майже не чути.

Тут і поселиться, швендяти більше не буде. Звідси і до Крабового пляжу не більше як п'ятдесят метрів. Добре туди пливти — просто на лампочку. А звідти? От якби й тут щось блищало…

Залишилось тільки попливти за тим мішком з рогожі, і на сьогодні буде все. Бо вже ноги-руки не слухаються.

Відпочивати треба, набиратися сили. Щоправда, звідки та сила візьметься, невідомо: їсти ж нічого.

Сів навпочіпки, потім ліг на живіт, щоб ногами вниз сповзти у воду. Але почув, як нетерпляче заскрипів, затринькав дихалом Бобі. Янг сів, у воді вже простяг до малюка руку.

— Пробачення просиш? Я не серджусь, дурненький.

Бобі щось тримав у зубах, сунув йому в руки… Маска від акваланга! З несподіванки Янг трохи не впустив її. «Ну й Бобі! Це ж треба…» А руки вже гарячково обмацували маску. Ремінчик цілий… Гума ціла… У склі, здається, тріщина… Навіть дві, вони схожі разом на літеру «ві»: «V». Будуть осколки триматися під тиском чи ні? Пропустять чи не пропустять тріщини воду? Зразу ж надів маску, зсунувся до Бобі.

Здається, нормально… Ех, якби ще щось було видно! Не знімаючи маски, посвистів Бобі і поплив просто на огонь лампочки. Про відпочинок забув одразу.

Бобі проплив поруч, потім позаду. Зрештою зовсім відстав, бо дельфіни тривожно засвистіли.

Не вилазив на Крабовий пляж, а посунувся повз берег, чіпляючись руками, до товстого провода. Віддихався добре, провентилював легені. Зловив кілька «ляльок», що наробив з Натачиної сукенки, сунув за пазуху. І пірнув, хутко перебираючи провід обома руками.

Цього разу спускався набагато упевненіше. Незабаром вода спереду ніби затуманилась, потім і добре посвітлішала. Ось уже ця просвітлина набула форми широкого й нерівного зверху пологу чи запони. Провід ліг на дно і пішов під низ цього пологу, і Янг випустив його з рук. Шипить полог. Вода крізь тріщини скельців майже не просочувалася в маску, добре було видно вже, що полог складається ніби з тисяч шнурків намистинок, розтягнутих від низу до стелі. Бульбашки-намистинки не більші ніж зернятка маїсу і світяться білим, мов ті лампи, що бачив у коридорі готелю.

У голові вже дзвеніло, кололо у вухах, під груди підверталася нудота… Ще підсунувся на крок ближче, ще… Бульбашки здіймаються не просто з дна, там щось покладено металеве, схоже на іграшкове, з низенькими бортиками і дуже довге, на всю ширину полога коритця.

Здавалось, що вода тут значно тепліша, наче на самій поверхні моря. І це насторожило більше, ніж нестерпний дзвін у голові та колючий біль у вухах. Але поспішав, як і раніше, метушливо намацав за пазухою «ляльки». Хотів голою рукою пропхнути їх на той бік гарячих бульбашок, але знову ж спохопився. Зігнувся як тільки міг на лівий бік і почав бовтати ногою, стараючись ластом проштовхнути згорточки на той бік заслони. «Ляльки» не слухалися, скакали угору-вниз, мов комарі, «товкли кашу». Кілька разів ласт доторкнувався до бульбашкового пологу, і по нозі ніби бігали мурашки. Устиг помітити, що самий край ласта скручувався і розтавав від бульбашок, як від вогню, шматочки відривалися і падали на дно.

Від болю у вухах уже хотілося кричати німим криком. Побачив, як скельця в масці зсередини раптом укрили червоні кров'яні патьоки. З якимсь відчайдушним диким жахом загріб руками, замолотив ногами (забув і за дороговказний провід!)… Наверх, швидше назад, до повітря!

І виплив наверх, але раніше, ніж треба, бо стукався, царапався об нерівний кам'яний навіс стелі, вкритої черепашками. Мало не в агонії драв нігтями стелю, боровся з бажанням видихнути, щоб не розірвалися груди. Повітря! Коли буде оте повітря?!

Мало не знепритомнівши, виповз трохи на Крабовий пляж, зірвав маску. Упав долілиць.

Під щокою і носом розпливалася тепла пляма крові. Поволі, як мокриця, повз кров'яний струмочок і з правого вуха…

Розділ четвертий

1

Радж біг до Амари. Коли на когось у сутіні натикався, бурмотів: «Пробачте!» — і ще більше підганяв сам себе.

Швейцар на дверях «Летючої риби» не впізнав його і хотів заступити дорогу — «Немає місць!» Але Радж так глянув на нього, так гребонув-відхилив з дороги, що той аж поперхнувся і розгублено став озиратися, шукати когось на допомогу.

— Аніль, підміни мене на моїх столиках! — крикнув комусь Амара в другій половині залу «і поспішив назустріч. Його теж вразило Раджеве обличчя. — Що трапилось? — одразу потягнув Раджа до службового столика, показавши буфетнику два пальці. — Розказуй…

Радж сидів деякий час, затиснувши голову долонями, важко дихав.

— Знаєш… Він обдурив мене! Обвів навколо пальця! А Натача прибігає… Пропав, не виплив!

— Хто обманув? Хто пропав? Кажи до ладу! — Амара сів поруч з Раджем, заспокійливо, як малого, погладив по плечу.

— Янг… Хто ж іще! Прокляте озеро… І треба ж було вам на нього підніматися!

Рука Амари ковзнула з плеча. Обидва мовчки безтямно дивилися на бокали з пивом, що приніс і поставив їм буфетник. Обидва згорбилися, ніби й на плечі Амари ліг неймовірний тягар лиха. Але не все було зрозуміло, і він, вимучуючи слова, розпитував більше, поки не уявив усе, що сталося.

— Що робити, Безсмертний? В мене більше нікого не лишилося… — Радж нагнув голову, з усієї сили затискуючи рот, скрегочучи зубами, щоб не застогнати. — Жити не хочеться…

— Насамперед візьми себе в руки. Незважаючи ні на що, треба жити. Треба! Тепер кожний чесний чоловік на обліку. Ми вже не належимо тільки собі, не можемо самі розпоряджатися своїм життям.

— Це в майбутньому. Ти мені скажи, що тепер робити?!

— Піти й постаратися хоч трохи відпочити. Треба дочекатись ранку… І будемо шукати… Одного не можу зрозуміти: чого він з акваланга вивільнився?

— Могло бути глибинне оп'яніння… Я ж йому нічого про нього не казав… Тільки про елементарну техніку безпеки… Хіба я міг подумати, що Янг буде опускатися на таку глибину? Сам, без будь-якої страховки!.. Я і то ще жодного разу на таку глибину не спускався.

— Іди, друже, додому. Поспи, якщо зможеш… Важкий буде завтра день. Я до тебе прийду, як тільки розвидниться. А вночі нічого не зробиш, нічим йому не допоможеш.

«Допоможеш…» Хоч би тіло знайти… Хоч би тіло…» — розпачливо думав Радж.

До пива навіть не доторкнувся. Пішов від стола мовчки, не попрощавшись.

2

Натача закінчила обдирати довгу, як пакіл, криву бульбу ямса. Порізала на кружечки, щоб обсмажити. І в цей час вернувся Радж.

— А я й забув тобі сказати… Макарони ж є зварені. Їж.

— Це я на ранок підсмажу, з собою візьмемо. — У Натачі тужливо тремтіли губи.

— У Крафта ще огонь горить — забіжу. Може, дасть «Нептуна» на завтра, — сказав Радж тихо, мов прибитий, і вийшов.

— Ага, сходи, — як господиня, погодилася Натача.

Піднімався Радж скрипучими сходами важко, по-старечому.

Для годиться постукав, але двері відчинив, не чекаючи відповіді.

За столом Крафта сидів, уткнувшись у папери, Судзір.

— А де містер Крафт? — запитав здивовано.

— Був, та загув… — неохоче підвів голову Судзір. Вигляд незадоволений: перешкодили. — Правда, завтра ще зможеш його побачити — буде тут з нотаріусом. І до Англії поїде.

— У гості? У відпустку? — все не міг очуматися від такої несподіванки Радж.

— Багато запитань ставиш. Кажи, що ти хотів…

— Я хотів… З хазяїном мені треба було б поговорити.

— Слухаю тебе. — Судзір подивився на ручний годинник.

— Так ти… так ви…

— Можеш говорити «ти», як і раніше. Я не кривдитимусь. Правда, були у нас сутички по роботі… Але де їх не буває? Служба є служба. А хто давнє пом'яне, той лиха не мине.

— Так що, у тебе тепер треба проситись… просити?!

— Ага. Ніхто не знає, хто в кого буде на поминках. Завтра решту паперів на купівлю-продаж підписуємо.

Радж помовчав, збираючись з духом і думками.

— Горе в мене… Янг утопився… На Гірському… Треба їхати шукати.

— О, боги… Коли ж це могло трапитись? Я ж учора його бачив.

— То вчора, а це — сьогодні. «Нептуна» проситиму… І щоб самого з роботи відпустив.

— Мені з тобою треба багато про що поговорити. Але зараз в тебе клопоти, і в мене. Цими днями неодмінно поговоримо.

— Так я про «Нептуна»…

— Візьмеш. Я тобі зобов'язаний, можна сказати, життям… Думаю, що потім усі витрати від простою наженеш. Так?

— Так, містере Судзір.

— Ну, навіщо так офіційно? Я хотів би, щоб стосунки між нами залишились дружніми. Бувай! — трохи підняв над столом забинтовану праву руку.

— На добраніч! Дякую.

«От як… Проковтнув Крафта і не поперхнувся. І де він грошей на це стільки взяв? Зарплата в нього була тільки наполовину більша за мою…

Червоні губи викажуть того, хто жував бетель. І сліпому видно: сам Судзір приклав руку до розорення Крафта. Інакше не говорив би про це з таким спокоєм і задоволенням. Навіть звістка про загибель Янга не вивела його з цього настрою. А хлопчик же щиро любив дельфінів, охоче, навіть надмірно допомагав Судзіру в роботі.

Тісно думкам у Раджевій голові.

Віддав тапчан Натачі, а сам, узявши дещо під бік, улаштувався на лавці у дворі. За всю ніч навіть і на мить не задрімав. Хворобливе уявлення малювало жахливі картини, і все про те, як гинув, топився Янг. «Я… Тільки я винуватий у загибелі брата… Не допильнував, не доказав того, що мусив йому сказати. А треба було всю увагу йому віддати — і за себе, і за батька, і за матір…»

І була така тяжка мить, так облягло серце болями і стражданнями, що хотів уже заподіяти собі смерть. Та застогнала, почала скрикувати уві сні Натача, і це трохи протверезило.

Пройшов у комору, поторкав Натачин лоб. Він був гарячий, аж палав, і Радж узяв рушник, пішов у душ, намочив. Вийшовши, послухав ще, як непокояться, плюхаються у басейні заполонені дельфіни. Рушник трохи допоміг, хоч і невелика була від того прохолода. Натача стала дихати рівніше, тільки схлипувала іноді тоненько, не прокидаючись. «Бідолашна дівчинка… Напереживалася… Нічого не сказала — може, на її очах загинув Янг?»

Рештки ночі прислухався, як Натача дихає. І те, що не залишився сам на сам зі своїми думками і переживаннями, а довелося турбуватися про іншу людину, врятувало його.

Переконавшись, що заснути не зможе, над ранок зарядив повітрям три комплекти балонів, підготував два акваланги і два костюми — собі й Амарі, бо зріст його знав.

Ці три комплекти балонів і той запасний, що десь на Гірському — чотири. Повинно вистачити надовго.

3

Уранці Натача встала майже здоровою, жару не було. Поки Радж з Амарою готувалися в похід, виносили все що треба на берег затоки, поки спускали тельфером до води «Нептун», прилаштовували до корми мотор, Натача збігала в булочну, аж у центр міста. Їх троє, Абдула — четвертий. Тога — п'ятий. Компанія назбиралася велика, і треба буде пробути на Гірському, може, цілий день. «Горе горем, а людині все одно треба підкріпитись», — міркувала вона по дорослому.

Коли пливли до Гірського, Радж про все розпитував Натачу — аби не мовчати, не залишатися сам на сам з думками про Янга. Спочатку про ялик запитав: «Де залишили?», потім: «А де Абдула чекатиме?» Помовчав, поприглядався до панорами Кампонга, і знову: «Не казав Янг — добре він заряджав балони, повністю? Який був тиск на манометрі?» Натача відповідала, але коротко й ніби неохоче: настрій був пригнічений.

Домовленості, де приставатимуть до Гірського, не було, і Амара спрямував ліворуч від Кампонга, а потім узяв ще більше в море, щоб обійти попереджувальні буйки на смугастих бочках біля табору. Здалека буйки здавалися якимись комашками, що поснули на воді.

— Це і є той табір? — покричав Радж.

— Ага-а! — крикнув і Амара.

— А де ти причалиш? Там ще є селища?

— Немає! На чистий берег висадимося!

— Розвертайся назад!

— А що таке?

— А те-е! Я вже раз приставав до безлюдного берега, з яликом. На Раї! Так мені — от! — показав Радж на шрам-місячник під лівою щелепою. — А ялик проламали і втопили. Давай до причалу.

Амара зробив коло у бік відкритого моря, покерував до Кампонга. Але не витримав, усе-таки прокричав Раджу:

— Порівня-яв! Там же контрабандисти були або пірати!

— Тут теж… Ще невідомо хто!.. А коли щось з «Нептуном» трапиться, Судзір у в'язниці згноїть!

Додав усім тривоги Радж. Він і раніше відчував, що з цим табором не все просто, а підслухана розмова Піта з Судзіром і зовсім насторожила. Бо надто вже настирно ліз Судзір у компаньйони до Піта і дуже відбрикувався від цього Піт! Може, табірники і наукою займаються, хтозна. А якщо та наука тільки камуфляж, як і Судзір підозрював? Може, вони справжнісінькі хижаки, здатні не тільки на викрадення дельфінів. У таких людей нічого святого за душею немає.

Спочатку побачили Абдулу — сидів на причалі, а потім і ялик. Упритул до ялика підплисти не змогли, він був густо обставлений човнами. Вибрали місце, де вільніше, біля містків, уклинилися і закинули кормовий ланцюг за причальний залізний прут, прикутий до дощок уздовж усього причалу. Старанно замкнули на замок.

— Ти чого тут? — першою вискочила на дошки Натача.

Абдула, мабуть, закляк сидячи, бо вставав незграбно, крекчучи і тримаючись лівою рукою за поперек. Права була засунута за пазуху.

— Я ж тобі сказала: залишатися біля акваланга і балонів! Там ночувати!

— Я їх замаскував у кущах… — сказав Абдула, підходячи і здоровкаючись з усіма. І відразу перейшов на плаксивий голос: — Ага, тобі гарненько! Кинула-ринула все і побігла! А я сам на голому камінні… У дикому лісі, серед звірів.

— Пугача злякався чи сича… А там, може, хтось покрав і акваланг і балони.

— А я Тота прив'язав до акваланга.

— От знайшов сторожа! Сконав десь там з переляку… — Натача поглянула на обличчя Абдули, на його руки. — Справді, дісталося тобі. Руку чого так тримаєш? Ану, покажи!

— Тихо, я сам! — Абдула почав допомагати лівою, вивільняючи праву з прорізу манишки. — От… Як колодка напухла… Переламав, мабуть, зі скелі падаючи, як у Кампонг уночі пробирався.

— Так ти присмерком звідти утікав, не чекав до ранку?! Оце так-так, добре, що не зламав собі шию… — У голосі Натачі відчулося трохи поваги. — Хіба ти бачиш, як кіт, уночі?

Натача обережно обмацала його руку, але все одно на опухлому місці залишилися білі ямки від пальців. Абдула роззявляв рот від болю і тільки охкав.

Повела його до Раджа, який розмовляв з незнайомцем, стоячи біля купи розвантажених речей. Трохи поодаль від причалів під деревами рибаки лагодили сітки, і незнайомий, говорячи з Раджем, весь час обертався до них і навіть рукою показував або підкликав ще когось.

Радж теж обмацав Абдулову руку, обережно покрутив кисть у боки.

— Поки женитися — загоїться. Може, якась тріщинка де-небудь і є, а найімовірніше порвав зв'язки або розтягнув. Добре було б до якоїсь дощечки прибинтувати, прив'язати, щоб рука цілком відпочивала.

— Бабу[18], я знаю такі кущі… Прикладеш листочків — і опух спаде, і рана швидко заживе, — сказав незнайомець. — Будемо йти в гори, то я покаяїу.

— Гаразд, Даяле, гаразд. Клич того другого… Як його — Мамада? І розбирайте речі.

Абдула не збирався шукати дощечку, буркнув: «І так заживе як на собаці…» — і знову сховав руку за пазуху.

Вистачало вантажу всім: два акваланги, три комплекти балонів, два гідрокостюми, вісім рятувальних кругів, твердих, залитих пінопластом, дві дошки, два металевих штоки, ласти, маски, торба з харчами, бухта нейлонового ліня завдовжки метрів сто, два важких підводних ліхтарі у водонепроникних боксах. І… носилки для перенесення дельфінів: дві бамбукові жердини, з'єднані шматком парусини. Ніхто не запитував, для чого вони. Носіїв це не цікавило, а діти здогадувалися. У носилках думали нести назад Янга. Коли знайдуть тіло…

Захований Абдулою акваланг і балони довго шукали б, якби не Тота. Абдула не міг пригадати, куди затягнув їх уночі і закидав ломаччям і листям. Але почули тоненьке і хрипле, як на останньому диханні, скавучання собачки і пішли на голос. Побачили його і жахнулися: Тота так заплутав і закрутив за ніч поводок, що нашийник ледве не задушив його. У багатьох місцях поводок був погризений, пожований.

— Бідолашний… — Натача розплутувала і ніжно лащила Тота. У собачки знайшлося ще сили, щоб лизнути її в ніс. — Ти хоробріший за деяких боягузів.

— Знайшли вартового… Якби хтось тут був, то не пройшов би повз нього, повернув би на скавучання, — додав Амара.

Абдула морщився і одвертав обличчя, щоб не бачили очей.

Радж насамперед обстежив Янгів акваланг. Він був без ніяких пошкоджень, навіть резервне повітря було. Запасні балони теж заправлені як слід — 150 атмосфер тиску.

4

Поки зробили з тих восьми рятувальних кругів і двох дощок щось схоже на пліт, минуло чимало часу. Складність полягала в тому, аби примудритися усе зв'язати, розмотуючи один кінець ліня і не ріжучи його на шматки. Такого на островах Веселого архіпелагу не купиш, треба спеціально замовляти у Малайзії або навіть у Гонконгу. І треба було умудритися, щоб пішло на зв'язку не більше двадцяти метрів. Решта, більша частина, ліня послужить за рятувальний кінець. Прив'яжуть його, скажімо, до пояса Амари, і Даял сидітиме на плоту, травитиме потроху, відпускатиме — страхуватиме хлопця. І буде прислухатися, щоб не пропустити ні найменшого сигналу, посмикування. Три ривки — термінове підняття наверх. Піднімати треба буде хлопця із зупинками-передишками, щоб не схопив кесонну. Інструктував Радж Даяла і все-таки боявся, щоб не наробилося лиха ще більше, бо Амара спускатиметься під воду вперше (те, що пірнав у дитинстві в лагуні Біргусу, — не береться до уваги). Був момент, ще коли в'язали пліт, що Радж хотів оголосити: «Сиди хлопче, і не рипайся… Сам полізу». Але зрозумів, що Амара дуже скривдиться. Навіщо ж тоді було город городити, кликати його з собою? Навіщо було тягти з собою в гори стільки зайвих речей, спорядження, витрачати кошти на носіїв? Міг би Радж сам обплавати все озеро, і пліт не знадобився б…

І от по озеру повільно сунеться пліт. На ньому сидять три чоловіки, Радж і Амара в комбінезонах і аквалангах, а Даял — без нічого. Гребуть і руками, і ногами з ластами, прямують у бік острівка. Натача і Абдула дивляться, щоб бути урівні з ними, видираються берегом у бік південної кручі. То Натача, то він не витримують, кричать зверху плотарям, куди пливти, у який бік гребти, щоб потрапити якраз на те місце, де виплив і кружляв Янгів акваланг.

А потім вони сідають на самісінький краєчок кручі, спускають униз ноги і не зводять очей з плота. Що там діється? От — понадягали уже маски, узяли в руки важкі ліхтарі й штоки, кинулися спинами у воду… От — дядько Даял, розчепіривши ноги на дошках, перебирає в руках лінь, відпускає його дедалі більше і більше. Зрештою стає на коліна, потім сідає, а лінь тримає, хоч він увесь розмотався… От — натягується вже лінь, а пліт починає пливти то вправо, то вліво, то крутиться на місці навколо себе і навколо якоїсь латки води. Ніби гігантський поплавок величезної, як на кита, вудки. А раптом і справді візьметься якась потвора, і пліт-поплавок заходить, заскакає, як шалений, а потім косо стрибне під воду?

«Як це стрибне? — жахається Натача. — Там же не принада… Не черв'як… Там же Амара прив'язаний!» — дівчинка аж головою хитає, щоб відчепитися від страшної уяви.

І знову дивляться на пліт-поплавок, злившись зі скелею, закам'янівши. Дивляться і чекають дива. З води повинні виринути утрьох, а не вдвох. З ними і Янг буде, живий і здоровий, навіть зарегоче на все озеро: «Ха-ха… от і я! Ну й пожартував же я з вами!..»

Ніяк не можна було уявити хлопця мертвим.

А пліт описує все ширші круги. А сонце пече в потилиці дедалі нещадніше, і в Натачі і Абдули болять голови, стукає в скронях. Час повзе так повільно, що хочеться закричати не своїм голосом, аби щось зупинити або прискорити, зруйнувати нестерпну тишу. Натача засовує в рот пальці, з усієї сили натискує зубами на кісточки…

«Ну що-о, ну як там?» — хочеться кричати й Абдулі. А кому крикнеш? Лопаються тільки, може, сотнями бульбашки навколо плота. Інколи бульбашок не видно, лопають десь якраз під плотом.

І раптом побачили, що Даял схопився на ноги, став перебирати руками лінь, кидав його собі під ноги петлями. Радж і Амара, отже, пішли на підйом…

І знову час ніби застиг на місці, сонце завмерло над самісінькою головою, не хоче ступити убік ні кроку. Нещадне сонце, убивця-сонце… Натача і Абдула схоплюються на йоги, і хлопець враз захитався і трохи не впав, Натача його підхоплює. Дивляться на Даяла, запитують у нього, запитують у озера — німо, без голосу: «Ну що-о там? Що-о?!»

І раптом разом з бульбашками коло плота з'явилися чорні м'ячики голів, блиснули скельця масок. Радж і Амара випливли водночас, Даял допоміг їм вилізти на пліт.

Без Янга випливли!.. Посідали на краєчок, нахиливши голови, і… мовчать!

Натача розридалася. Абдула підтримав її за плечі, посадив на землю. І в нього текли по щоках сльози, і він не міг нічого з ними вдіяти, хоч старався стримуватися.

Мовчать хлопці на плоту. Ось один, а потім і другий повільно стягують маски і знову сидять, зігнувшись. Даял стає на коліна і просить Раджа підняти ногу, розстібає в нього один ласт. Гребе Даял ластом, поволі керує до берега — туди, звідки й відпливали на пошуки.

Натача і Абдула нічого не кричать їм, не запитують, підтримують одне одного і пробираються верхом, бредуть туди ж. Там, схрестивши руки на грудях, стоїть мов укопаний другий носій, Мамада. Стоїть і аніскілечки, мабуть, не переживає:, чуже горе ніби й не горе. Його найняли не плакати, найняли на цілий день, і він терпляче відробляє час.

Вийшли Амара і Радж на берег, похитавшись на каміннях, поковзавшись ластами. Радж одразу зняв і другий ласт, вибрав великий камінь і сів. Даял поглядав то на Раджа, то на Амару, чекав дальших розпоряджень. А вони нічого не говорили, Амара відкинув кілька каменів, розчистив площадку і ліг лицем до землі на теплий пісок. На ногах в Амари були два ласти, коло Раджа лежав один. Зате на плоту були два… Два, а не один!

— А той зайвий — чий? — схопила його Натача, підбігла до Раджа. Упала на коліна, почала водити пальцями по рубчиках, ребрах ласта. А пальці тремтять, тремтять!..

— Янгів… ласт… — вимучив Радж. — Застряв у розколині під водою… А самого засмоктало, мабуть, під землю… Там така вертушка, вода вирує…

Абдула відв'язав од запасних балонів Тота, взяв на руки, бо той усе поривався, ставав дибки. Підійшов до Натачі, сів навпочіпки і теж поторкав ласт.

— Ви з Янговим аквалангом, як виловили з води, нічого не робили? — зітхнувши, запитав Ради?

— Ні, — за обох відповіла Натача, витираючи сльози.

— Ремінь поясний нормально розстібнутий. Отже, сам, свідомо розстібнув під водою. А може, й несвідомо… І ласт акуратно відстібнутий. Янг був п'яний!.. Глибинне оп'яніння — є така підступна штуковина.

— Про це озеро в нас різні легенди ходять… Страшні! — Даял потупцював і теж сів на камінь. — Нібито на дні живе дракон вогненний. Часом як дихне — дим і пар шугають! Усе з'їдає дракон, що потрапить живе в озеро, і реве: «Ма-ал-о-о!» Тому й риби тут майже немає, і люди не хочуть поселятися, бояться навіть ходити сюди.

— Тут було так… — озвався нарешті і Мамада. — Кидали рибалки пляшки під кручу… Так наливали води й затикали, щоб пляшка ніби тонула, ніби плавала. А через тиждень виловлювали… о-он там, коло Гірського, — не оглядаючись, Мамада показав за спину. — І навіть на захід туди, коло Зубів Дракона… Як течія тягне.

— Радж… Миленький, рідненький… Сьогодні. треба шукати, не чекати цілий тиждень! У морі шукати, коло берега… Може, і Янга туди винесе. Там, певно, річка підземна.

— Будемо, Натачо, будемо…

— Але ж людина не пляшка, — сказав Амара, не підводячи голови.

— Будемо шукати… Хоч надії ніякої… — хрипота перехопила горло Раджа.

— Так що, пліт розв'язувати? — спитав Даял.

Радж хитнув головою.

Саме враз було б підобідати, сонце давно ополудні. Натача знала, що ні Радж, ні Амара навіть не перекусили, крихітки зранку в роті не було. Але на пропозицію похитали головами. Носії мовчали, бо ніхто з ними, наймаючи, про харчі не говорив. І Натача погодувала зі своїх запасів тільки Абдулу і Тота.

5

— Он вони… Зуби Дракона… — кивнув Мамада вправо, навіть рукою показав. — Літні люди розказують… Рибалки якось спробували закинути сітки в озеро. Ледве втекли… Дракон так розгнівався, так плювався камінням навздогін… А потім не було чим шпурляти, так він зуби виплюнув.

Унизу, ніби на першому поверсі берега, панував кам'яний хаос, а праворуч, куди ткнув рукою носій, гостроверхих і тупих брил-скель було навалено купами.

З води теж стирчало кілька гострих, мов кипариси, зазубрин-шпеників. Чорні, височенні… Між ними було накидано і малих, ніби покришених. У закутках, лабіринтах і вимоїнах між ними море збивало білі коктейлі.

— Ми з Янгом не тут спускалися… Туди, ближче до табору, — сказав Амара.

Після переходу, видирання по каміннях усі дихали як загнані. Вантажу стало більше, довелося нести ще і Янгів акваланг, його запасні балони.

— Прийдемо і туди… Вірніше, вони підійдуть. Ви потроху переносьте і переносьте речі берегом, — звернувся Радж до носіїв. — А ми морем. Під водою пропливемо, а ви зверху дивіться, прибій дивіться… — і згріб жменею краплі з лоба. Хотіли з Амарою зекономити час, не скидали гідрокостюмів, але, видно, даремно: запарилися зовсім. Струмочки поту лоскітливо дзюрчали по жолобку на спині, по ногах. Хотілося швидше залізти в морську прохолоду, але було й небезпечно, у такому стані можна й простудитися.

Поміняли в аквалангах балони на запасні і полізли з ними вниз. А носії і Натача з Абдулою злазили повільніше, подавали одне одному руки, спускали речі. Поки попереносили все на більш-менш рівне місце і зробили перший привал, бачили, як випливали Радж і Амара, а потім зникли під водою надовго.

І тоді понесли речі на нове місце, ближче до табору, звідки ледь чутно долинало чахкання двигуна.

6

Радж і Амара пливли зигзагами, то забираючи далі в море, то повертаючи до берега. І чим більше наближалися до табору, тим чистішим ставав берег, меншало каміння і тим крутішим здиблювався на відступі другий, гористий берег.

Обрив під водою теж був крутий, підводна стіна, мов різнобарвна палітра: на коралах жили, горіли, злегка тремтіли щупальцями-пелюстками тисячі червоних і рожевих квіточок — живих поліпів, ніби притрушених білою маніоковою мукою. Дивовижний підводний пейзаж захоплював Амару, він забував, чого знаходиться під водою, куди пливе. Усе видно й без ліхтарів, і він раз у раз зупинявся, завмирав у дитячому здивуванні: рожевий кущик з гілочками виявлявся живим! Пливе, сам не знаючи куди… А який величезний омар сидить на стіні, які клешні! А морські гребінчики, схожі на двійчасті гаманці, виявляється, можуть рухатись, а не лише лежати! Тільки-но наближається до них морська зірка, шмигають убік, здіймаючи хмарку каламуті. І як вони чують, оті зірки?! «Далі! Вперед!» — махає йому Радж, і вони знову пливуть, оглядаючи дно і особливо уважно всі виямки на дні і під берегом, зарості коралів.

Амара мимоволі весь час забирав управо, у відкрите море, втрачав берег-орієнтир, і Радж помінявся з ним місцями, тримав його ліворуч і раз у раз притискав ближче до берега. Підводний компас був тільки у Раджа. Але швидко і сам Радж повернув на глибше, бо побачив залізний строп, який тягнувся з дна, мабуть, від якоря, на поверхню. Що це таке? І тільки випливши, побачили попереджувальний буйок з бочок. Отже, вони допливли до забороненої зони?.. А де ж сітка? Ніякої сітки між буйками не натягнуто, дельфінів тут тримати не можуть.

«Куди тепер?» — притиснувся Амара склом маски до Раджевої, запитав очима. Радж показав рукою: «Ближче до берега!» Він і не думав проминати заборонену зону.

Трималися біля самісінького берегового обриву. Ставало дедалі глибше, обриси дна внизу розтушовувалися у фіолетовому сутінку. Стіна пішла дуже нерівна, з виямками і розколинами, кожний її сантиметр заріс кольоровими коралами, губками, актиніями, устрицями. З нори виглянула довга і товста, у плямках мурена. Посунулась назад у нору, загородила вхід, роззявивши зубастий рот. Амара не витримав, дав їй шток, щоб цапнула, але та злякалася, відступила глибше. Радж показав йому кулак, і Амара кинувся наздоганяти його.

Доплив і бачить: Радж щось уважно розглядає в чорних заростях мадропорів на стіні. «Дивись…» — показує. Зверху, з поверхні тягнулися вниз три проводи, два товстіші, в чорній гумі, третій тонший, сплетений у дві сталки. Радж підчепив їх штоком — натягнуті туго. Показав Амарі вниз і перший перевернувся туди головою, бовтнув ластами.

Опускалися, а назустріч випливали, а може, тільки так здавалося, паралізовані риби — котра боком, судомно ворушачи хвостом, котра догори черевцем. Під берегом чомусь не темнішало, а світлішало, і це інтригувало, насторожувало. Ось уже те, що світліло, набуло обрисів нерівно приплюснутої арки, входу в грот.

Якась незатишність, тривога охопила хлопців. Захотілося озиратися на всі боки. Мізки ніби просвердлюються цією тривогою, у головах забив пульсуючий, розпираючий біль. У вухах задзвеніло і закололо. Кожний думав, що це йому тільки болить, нічого не говорили один одному. І ось побачили заслону, зіткану з безлічі сяючих повітряних бульбашок. Ніби сотні кулеметів, поставлених на дні в ряд, безупинно строчили вгору сяючими круглими кулями. На лінію вогню, під черги трасуючих потрапив великий оглушений окунь — і вмить розвалився на шматки. Ці шматки ворушилися, сіпалися вгору-вниз, потрапляли під нові кулі і розпадалися на ще дрібніші.

«Назад!» — посмикав Амара Раджа за плече. Але той уперто захитав головою, підігнув ногу, щоб вихопити з піхов крис. І тоді Амара рвонув його за плече дужче, аж розвернув до себе обличчям, постукав Раджу пальцем по тім'ю: «Збожеволів?!» Показав на свої вуха, схопився за голову і попрямував до виходу. Радж трохи проплив за ним, а потім відстав, виловив лівою рукою проводи. Поплив угору, пропускаючи проводи крізь кулак. Шток заважав, і Радж засунув його за пояс, а крис усе-таки вийняв, тримав у правій руці, збирався різонути по проводах. Амара, оглянувшись, замахав йому руками хрест-на-хрест — «Боронь боже!». Радж неохоче випустив проводи, неохоче сховав крис. Але раптом рухи його стали квапливими. Він випередив Амару, на ходу показуючи, ніби просовує нитку в голку і веде пальцями по нитці. Амара зрозумів: швидше пливти до того буйка на залізному стропі.

І, здається, випливли вже на лінію того буйка, а таки покрутилися, поки його побачили. Виринули, схопилися за іржавий прутик, один з двох прутиків, якими були з'єднані на торцях бочки. Разом зірвали маски, разом випхнули з рота загубники…

— Усе зрозумів? — Радж похлюпав на обличчя водою, витер з нього краплі.

— Не все…

— Печера в них там, під берегом! — ледь не крикнув він.

— Тихо… І придумали загородку — бульбашки. Не прості бульбашки… Бачив, як окунь розвалився? У мене голова аж розколюється і чую погано.

— І в мене щось з вухами… Підпливи ближче, щоб не кричати. Тепер зрозуміло, чому поліція не знайшла дельфінів. Вони в печері, за бульбашковою заслоною! їх у печері хочуть і використати… Судзір навчав їх пірнати з ковшами, черпати і виносити пісок.

— Ті, з табору, думають, що в печері на дні є золото.

— Ух, це золото!.. Якби міг, зібрав би його все! З усього світу! — і втопив би у найглибшому місці океану.

— І після цього, гадаєш, зло зникне? — іронічно усміхнувся Амара.

— Якщо не все, то на три чверті — неодмінно.

— Той витік з озера потрапляє в печеру, не інакше. То невже й тіло Янгове там?

— Я ще під водою про це подумав, хотів шарахнути крисом по проводах — і туди…

— Авжеж! Вони під струмом. Чуєш тахкає двигун?

— Чую, здається… — Радж покрутив пальцями у вухах. — А мене струмом не вдарило б. Перевірено: колодочка — ізолятор.

— Ну й що, якби не вдарило? А ти знаєш, що опісля могло відбутися? Ті, з табору, одразу кинулися б шукати пошкодження і застукали б нас.

— А дельфіни за цей час — фіу-ф'ють!

— А тобі ножем під ребро — і ф'ють на дно.

— У мене теж ножичок непоганий. Звичайно, не такий, що лезом стріляє, але…

— Скільки людей у таборі — ти знаєш? Ні… Гадаєш, вони церемонитимуться з нами, коли довідаються, що їхні махінації викриті? Сюди треба заявлятися із загоном поліції або… Щоб усіх одразу накрити… І цю печеру обстежити.

— Ти сказав — «або». Що — «або»?

Амара зам'явся:

— Ну — гаразд… Я тобі не казав, а ти не чув. Той гурток пам'ятаєш? Що в «Кракені» засідав?

— Ну…

— Так гурток гуртком, а… Є ще у підпільної організації загін бойовиків. Навчені як слід, озброєні… Їх створюватимуть дедалі більше, до того ж — у суворій таємниці. Сам міг здогадатися, що тільки лекціями і гуртками султана не переможеш.

— Вважаю, що це «або» ти не казав. Щоб розпатрати табір, досить і поліції.

— Додумався: ножем по проводах! У печеру все одно ж не поліз би одразу, ліхтарів з собою не брали. А там же темрява!

З берега почувся короткий скрик чайки. Обернули туди голови… По коліна у воді стояли Даял і Мамада. Абдула і Натача залізли аж до пояса. Усі махали їм руками, кликали до себе.

— Щось трапилося… Знайшли, мабуть, щось… — Радж, не одягаючи маску, поплив до гурту, шльопаючи по воді маскою. Амара за ним.

Носії були майже на лінії буйків, до табору залишалося метрів сто п'ятдесят — двісті. Близько! Тому Радж і Амара, щоб не маячити в гідрокостюмах, полягали на живіт у прибої.

— Ось, дивіться! — Натача впала перед Раджем на коліна, простягла до нього долоню, ледве не в ніс, і відразу ж — Амарі: — Він живий, живи-и-ий… — вона притиснула долоню з тим, що показувала, до губів.

Радж схопив її за руку, з силою одвів униз.

— Та покажи-и ти-и… чортова…

Але Натача вихопила лівою рукою з правої якусь ганчірочку, затрясла нею.

— І ось! — засмикала подолок своєї спіднички. — З мого плаття це! Така сама матерія… Отут виловили, у прибої!

— Ага! Правда! — допомагав Натачі, то присідав, то схоплювався на ноги і Абдула. Тота метлявся у нього під рукою і трохи скімлив.

— Хіба мало в прибої сміття.

— Яке сміття?! Диви-ись… як згорнутий шматочок… і зв'язаний… А як зв'язаний? Три петлі, як квіточка… Зовсім недавно Янг учив мене в'язати такі бантики! — Обличчя в Натачі палало, губи тремтіли.

Радж обережно взяв двома пальцями шматок, поклав собі на долоню. Торкав пальцями у вологий згорточок, пробував нігтем підчепити петлі, щоб розібратися, як зав'язана тоненька нитка. Але вони були мокрі й злипалися… Гмукнув недовірливо, хотів уже кинути за спину, в море.

Натача схопила згорточок, порвала нитку, розгорнула шматочок, витрусивши з нього трохи зілля.

— Чого б тоді цьому шматочку бути тут? Навіщо комусь робити такі згорточки і в'язати Янговими вузлами? — гарячилась Натача. — Він ніяк не міг подати про себе звістки! Не напишеш, не винесеш, не пошлеш… Що було під руками, з того і робив. Воді довірив, а вона винесла… Мою блузку порвав. Він знав, що його і тут шукатимемо, і зробив, аби тільки нам було зрозуміло… Ну і Янг, який він розумний, який хитрий! Він живи-и-ий!..

— Якщо все так, як ти кажеш… — почав щось говорити Амара, але подивився на Раджа. Той заплющив очі. — Ти що? Тобі погано?!

— Нічого, нічого… — відповів Радж, не розплющуючи очей, подихавши. — Затискує щось там… Перевтомився сьогодні.

— Якщо все так, Натачо… — Амара обернувся до неї. — То до твоїх рук потрапив один шанс із тисячі. А може, і ще менший, — він узяв у Натачі клаптик, розгладив на долоні.

— З тисячі? Він же не міг тисячу клаптиків з блузки нарвати, — не збагнула Натача.

— Я не в тому розумінні… Щоб зостатися живому, в нього не було шансів. А вижив! Щоб потрапив тобі до рук цей клаптик… Хай він хоч десяток чи два їх пустив… Але теж шансів майже не було. Диво, та й годі!_

— Дай сюди! — вихопила Натача ганчірочку. — От руда пляма скраєчку, бачите? Уся пляма на зірку схожа… Братик ударив у плечі каракатицею, а вона чорнило — випустила… На спині пляма була… Чого ви сидите? Шукати треба!.. Рятувати Янга треба! — Натача знову розплакалася.

— Бабу… — подав занепокоєно голос Даял. Досі носії сиділи мовчки, ніби заніміли від усього почутого. — Бабу, я такий радий… Я поздоровляю вас. Я вірю дівчинці, що брат ваш живий. Але ви на нас не розраховуйте, коли підете в табір. Ми не наймалися на це. Ми погоджувалися тільки речі нести. А тут… з оцим табором… справа нечиста.

— Ми не можемо вам усього говорити про табір, що знаємо. Але «нечиста» — не те слово. Слабо сказано! — Радж відстібнув ласти, сів по-турецькому. — Там печера її них під берегом. Якщо Янг живий, то він у печері… Вихід з неї під водою на глибині чотирьох, а то й п'яти метрів. А загороджений хитромудро, по-науковому. Сичить Янг у темряві…

— А може, й не в темряві — проводи забув? — обперся на лікті Амара, а потім теж сів. — То якщо там світло, могли й виявити Янга, спіймати… Але якби схопили, то чи зміг би він пускати такі цидулки? Коли в печері і там вода — то зміг би… А коли десь під замком сидить, уже на березі?

— Сидячи під замком, цидулок не пустиш — факт, — погодився Радж. — У печері він — це теж факт… А вдвох чим у табір не можна потикатися. А якщо все-таки учотирьох, то як? — подивився прохально на Даяла.

— Радж-бабу, ми тебе дуже поважаємо, але ти нас відпусти! Діти в мене… — став благати Даял.

— А я женитися збираюсь, наречена чекає! — поквапмо додав Мамада.

— Не будемо поспішати, Радже, — розсудливо сказав Амара. — Головне — він живий. А то поспішиш різати роги і відчикрижиш заразом вуха. Виявлять вони там Янга, то це йому так не минеться. У самісіньку ж їхню таємницю проник!

Від цих слів Натача знову захлипала.

— Ух, такі пригоди в Янга! Якби ми там разом були, тако-ого б натворили! — заблискав очима Абдула.

— Помовч, вояко, — скривилася Натача. — Сича в лісі злякався, а ще хоче…

Абдула шморгнув носом, йому стало трохи неприємно. Але прорізалася і впертість.

— Я пішов би зараз у табір і зажадав: «Давайте нам Янга!»

— На банановому листку, під соєвим соусом… — додав Амара насмішкувато.

— Радж-бабу, не роздумуй довго, відпусти нас додому… — став просити Даял. — Ми і плати всієї не будемо правити, а тільки як за півдня. Усе ж так добре закінчилося, і хлопець живий.

Нічого не сказав Радж, розсмикнув на грудях «блискавку», став скручувати поділ сорочки трубкою. Коли трубка дійшла до грудей, схрестив руки, схопився за сорочку — стягнув через голову.

— Роздягайся і ти… — кинув Амарі. — Хепі енда[19] немає, але на сьогодні досить.

«Так добре закінчилося… Добре закінчилося… Хлопець живий», — товклося у Раджевій голові. І не тільки Радж повторював ці слова на різні лади.

Нічого ще не закінчилося. Не починалося навіть. Коли пускав Янг ці листи-криптограми, то був ще живий. А що з ним тепер? Дві третини дня минуло, а нічогісінько не зробили, щоб витягти Янга.

— Розбирайте манаття… — махнув Радж на речі.

Розділ п'ятий

1

Нещасному і голодному — кожний рік високосний, кожна доба — рік.

Янг не пам'ятав, як перебрався з Крайового пляжу на поріг. Не пам'ятав, як забирав з собою рогожаний мішок, підстилав під бік. Але очумався на порозі, отямився від різкого й дзвінкого гуркоту — наче ото б'ють по пустій бочці з-під бензину. Сів, несамовито хитаючи головою, не тямлячи, де він і що з ним. Одне вухо боліло й не чуло, друге чуло добре. Може, вже ранок? А очі враз накололися на світло лампочки, а потім намацали і те місце, звідки долітав такий оглушливий, помножений луною звук: дон-дин, дон-ден-дин… Два чоловіки в чорних гідрокостюмах поралися на Крабовому пляжі біля смугастих бочок — точнісінько таких, як під буйками, майстрували щось схоже на пліт. Мабуть, усе, що треба було, підготували в таборі, бо пліт збирався з готових деталей. Чотири бочки були зварені торцями по дві, а зараз ці видовжені пари з'єднували на краях дошками, щоб вийшло щось схоже на раму. Недалеко від робітників лежала купа коротших дощок, а біля самої води однобалонні акваланги.

Аквалангісти все це доставили сюди через підводний вхід, витягли на пляж, гуркоту-дзвону, певно, вистачало. А отже, не чув Янг, спав як убитий. Можна було підпливти до нього, взяти сонного голими руками.

Основу плота зі скреготом зсунули у воду, один аквалангіст, похитуючись, одразу перебрався на нього. Погойдався, присідаючи, вигукнув щось схоже на «Го-го!», потім «Ол райт!». Сказав, щоб другий подавав йому з берега коротенькі дошки. Прибив одну, прибив другу. Той, що на березі, набрав дощок цілий оберемок і переліз туди сам, розклав усі помостом. Теж погойдався, сказав, що з однієї бочки не всю вилили воду, бо пліт осідає на один кут, А потім стояв, узявшись у боки і дивлячись у напрямку до Храмового гроту, майже що на Янга. Може, виглядав дельфінів? А перший повзав на колінах, крутився, стукав молотком, поки все поприбивав. Час від часу той, що стояв, обертався до прибивальника, щось говорив, але через стукіт розібрати було неможливо.

У Янга першило в горлі, хотілося добре прокашлятись, але він тільки тихенько пирхав, боявся, щоб це пирхання не дуже виділялося з шуму водоспаду. Допікав нежить, доводилося часто витиратися або сякатися. Простиг у цій мокроті й холоді… Розумів, що його становище ускладнилося: важче буде з нежитем і кашлем сховатися від чужих вух. Важко буде й під водою, коли доведеться пірнати.

Приступами калатали дрижаки: сонного добре пройняло холодом. Довелося пом'яти за боки, надавати самому собі стусанів, порозтирати живіт і спину, груди, ноги, руки. Намацав складаний зламаний ніж, дістав з-під себе рогожу. Довго мацав, крутячи поперед себе, міркуючи. Ось дно, в ньому виріже дірку. І дві зверху з боків, щоб просунути в ці дірки голову й руки.

Різав-пиляв, допомагав ножеві зубами. Зрештою натягнув на себе одежину з усмішкою: «Опудало городнє…» Кілька разів ловив ще на шиї окремі волокнинки, навпомацки відрізав, щоб не лоскотали, не кололи.

А очей не зводив з тих двох на плоту: «Що вони робитимуть далі? Навіщо їм цей пліт? Не дуже розженешся на ньому тут у темряві. Та коли мати весла або щось подібне, то можна обплавати всю печеру, обстежити… І мене знайти! Але біля них, здається, немає ліхтарів, хіба, може, десь на пляжі…»

— Ге-гей, Магомет! — закричав голосно той, що стояв руки в боки. Під склепінням розсипалося громом-гулом: «… мет… мет… мет!» — Коли не йдеш до гори, то гора прийде до тебе!

Янг утиснувся в скелю: здалося, що аквалангіст йому крикнув, у його бік дивився. «Але хіба мене Магометом звати?»

— Тихо! Здурів? Дельфіни не люблять шуму, — прибивальник теж підвівся на ноги. Обидва на фоні світлішої стіни біля лампочки виглядали як тіні-силуети.

— Це науці невідомо. А що ультразвуку свині не люблять, бояться — можна відзначити.

— Це афаліни, а не морські свині.

— Один чорт. Хто б міг подумати, що з простих бульбашок можна створити таку заслону.

— Це не прості бульбашки. Зворотний п'єзоелектричний ефект.

— Ти кумекаєш трохи, з чим його їдять?

— Ну…

— Давай лекцію, професоре.

— Отже, так… Якщо з кришталю кварцу вирізати своєрідним способом пластинку, то, стискаючи і розтискаючи її, на гранях виникають електричні заряди, протилежні за знаком. Це прямий п'єзоелектричний ефект. А якщо, навпаки, до цієї пластинки підвести електричний заряд, то вона змінить свої розміри. Чим більший заряд, тим більша вийде деформація пластинки або пластинок. Коли перемінним струмом діяти, то пластинка буде стискатися і розтискатися у такт зі зміною плюса на мінус. Є спеціальні ультразвукові генератори, коли їхньою допомогою змінювати плюс на мінус з ультразвуковою частотою, виникнуть ультразвукові хвилі. Так от зміни у розмірах пластинки під дією струму і називаються зворотним п'єзоелектричним ефектом. Але тепер такі пластинки роблять не з кришталю кварцу, а з п'єзокераміки. Це в десятки й сотні разів дешевше. І з інших речовин роблять… Щоб отримати великої інтенсивності ультразвукове випромінювання, його фокусують спеціальними концентраторами. У нас, якщо ти помітив, такі жолобки з трубок зроблені… Вони і концентрують, фокусують ультразвукові хвилі настільки, що у воді аж бульбашки виникають… У них температура — тисячі градусів, а на воду передається тиск страшенний… Сотні атмосфер!

— Як ріпу гризеш… А мені начхати на всі ці бульбашки… Аби вони робили для нас те, що ми хочемо.

Багатьох почутих від «професора» слів Янг не зрозумів, деяких, може, й не дочув. Але запам'яталася «лекція», і він вирішив усе переказати Раджу. Якщо живий зостанеться, звичайно… Цікаво, чи зрозуміє все це брат?

— Отже, дельфіни не можуть звідси втекти?

— Не можуть. Хіба що двигун зупиниться, електростанція.

— Ми могли б і біля берега цією самою заслоною з бульбашок відгородити загін, і хай би плавали.

— Авжеж! А як ти їх потім примусиш лізти в печеру? А тут вони на місці, а з плотом взагалі удвічі моя? — на прискорити обертання, не треба буде тягати породу до лампочки.

— Треба зробити переносний світильник, пустити проводу футів[20] триста, щоб з плотом переносити. І мити будемо на плоту.

— Майкл тобі не казав? Годині о другій ночі телефон зазумерив. З печери… Алло, алло, а в трубці — мовчок.

Янг і дихати перестав. Невже — влип?

— Вогкість велика. Замкнуло контакти.

— Вогкість? Вогкості, правда, вистачає. Ревматизм можемо підхопити… Ха-ха, у тропіках, у чортячому пеклі! Якби хоч добре знали, що недаремно змарнуємо час.

— Не змарнуємо. Море чому велике? Бо й від малих річок і струмків не відмовляється. Так місцева мудрість каже… Ну, а ми будемо клювати, клювати… По зернятку, по дві-три унції[21], по самородку.

— Самородків захотів?

— Будуть і самородки… Учора скільки ми тут полазили, а п'ять унцій намили. Не те, що в струмках.

— А спочатку здалося, що в струмках повинно було бути більше.

— Як де. Аби добре розвідали, пошукали, то, може, і в струмках могли на родовище натрапити… А з туземців ніхто нічого не знає про золото. Бояться цього озера.

— Старий, то ти, може, кумекаєш, як і з цими пляшконосами справлятися? Я вчора і на ймення кликав, і рибою принаджував — жоден не підплив. Курсують віддалеки, поглядають.

— Може, не нам треба було з ними займатись. Хай би ті, хто не брав участі у викраденні, транспортуванні. Може, вони нас по запаху впізнають?

— Дідько їх знає… А може, просто до лампочки бояться підпливати? І заслона бульбашкова сильно впливає на них — здалека відчувають, хоч там і спрямоване випромінювання. Спробуємо з плота…

Вода в печері хоч помалу, а все-таки рухалася в напрямку до виходу. Бо стояли ті двоє на плоту спочатку так, що лампочка виблискувала з-за плеча лівого. А поки постояли, поговорили — почала виблискувати між ними, потім — із-за плеча правого. Пліт ледь помітно рухався за водою.

— Піт був у дельфінарії, а нічого не може сказати, які команди подавав той дресирувальник.

— Він дельфінів бачив під час вистави, а не на заняттях.

— Я ж казав Піту: рано! Хай краще вивчаться. Ні-і, давай-давай, хап-хап. А тепер хоч під хвіст їм труби.

— А якщо більше не було б такого зручного випадку?

— Не було б, то самі влаштували б. Терпінням треба було запастися, терпінням!

— Терпінням… А забув, що час — гроші? Не знаєш, де виграєш, де програєш. Спробуємо, не вийде нічого — доведеться Судзіра в долю брати.

— Це той дресирувальник?

— Еге ж… Штучка — пальця в рот не клади.

— Шеф сьогодні припливає, то скаже, що робити.

— У шефа, думаєш, парламент, а не голова?

— Не парламент, але — голова.

— Погодиться шеф… Не бачу я іншого виходу. Якщо на одному втратимо, то на іншому виграємо.

— Сніданок де? На пустій каві скоро ніг не потягнеш. Злопати б хоч зо два сандвичі.

— Он… на ті черпалки я поклав.

— Мішка рогожного ти не брав? Я кинув учора на черпалки, щоб трохи просох.

— Не бачив… Може, краби стягнули.

— А рибу куди поклав?

— Там же… Не доберуться, не турбуйся.

— З оцими крабами… Відбою немає. Лізуть, як мухи на струп.

— Гадаєш, допоможе ота риба? Дельфіни не голодні, начхати їм на наше частування.

У Янга давно свербіло в носі. Він і на перенісся натискував, і сякався тихенько, і чухав пальцем у ніздрях. Не допомогло, чхнув — вибухово, бо затискував і ніс і рот долонями.

— Будь здоровий! — сказав правий аквалангіст.

— Це ти мені? Я не чхав… Може, дельфін.

— А що, дельфіни теж чхають?

— Може, і чхають. Кажуть, у них мозок дуже на людський схожий.

— Якщо такий схожий, то, може, їх і спокушати треба чим-небудь іншим… Скажімо, вином, а не рибою.

— Ха-ха, ну й придумав!

— Риби у печері вистачає, поки не переловлять всю — не сунься. А переловлять — самі на поклін прийдуть. А ми їм: хто не працює, той не їсть.

— Старий, ти не соціаліст? Тепер модно під соціаліста маскуватись.

— Ти що — того? — правий аквалангіст покрутив пальцем біля скроні.

— Гм… Виходить, ти самостійно відкрив один з основних соціалістичних принципів.

— Виходить, соціалісти — не дурні, якщо до цього додумалися.

— Розбалакалися ми тут…

— Ніхто не почує.

— Я не про те. Працювати треба, а ми… Зволікаємо час, зволікаємо. А потім Піт або шеф спитають: а що ми зробили за цілий день?

— Ага-a… Щоб вони виздихали, ці дельфіни… Знаєш. давай поснідаємо, а тоді й почнемо.

— Давай, хіба я проти?

Обидва на плоту стали на коліна, загребли руками воду, щоб щільніше пристати до пляжу. Неначе боялися намочити гідрокостюми. А пристали, то перший, що, ступив на берег, почав виробляти ногами всякі викрутаси, ніби стукав ними туди й сюди, щось розкидав на всі боки. Спинився біля купи совків, заглянув з одного боку, з другого, потупав грізно, лякаючи крабів.

— Старий, ти не пам'ятаєш, що робиш. Ніякої рогожі тут немає.

— Ч-чорт… Я ж не з'їхав з глузду. Невже краби могли потягнути? — той, що чортихнувся, озирався довкола, оглядаючи всю площадку. Потім пройшов повз самий край, вдивляючись у воду. Звідкись з правого боку, де була вже темрява, приніс дві круглі речі, схожі на решета, поперевертав їх. Обидва аквалангісти посідали на них лицем в лице, і стали потрошити виблискуючий прозорий мішок з харчами. Сиділи так, що один закривав трохи другого і закривав те, що діставали з мішка. Говорили далі напівголосно, і Янг, хоч і наставляв здорове вухо, нічого не міг розібрати.

Уявив, що вони їдять, яку смакоту, і в шлунку почалися голодні болі. Зачерпнув долонею солоної води, ковтнув. Почало нудити.

Сидів на ласті, зігнувшись, притиснувши долоні до живота, а лікті до боків. Дрижаки вже не били, рогожа і ласт усе-таки допомагали. Старався більше не думати про їжу, зосередитися на тому, що почув з розмови цих двох.

Очікується сьогодні приїзд якогось шефа… Сподіваються, що шеф дозволить покликати сюди Судзіра…

Так, це — головне. Так що — одразу підпливти до Судзіра? Так і так, мовляв… Усе-таки знайома людина, разом у дельфінарії працювали. Можливо, допоможе вибратися?

«Перелякається, як побачить мене. І так підозри на нього падали, що допомагав дельфінів красти. А тепер будуть явні докази, що співучасник. І я — свідок… А навіщо йому свідки? Чи не краще позбавитися від них?»

«Стривай, стривай… Він же не дурень. Він сам бачив, як горнуться до мене дельфіни… Не обійтися йому без мене. Злякається тільки спочатку, а потім захоче використати. Без мене йому як без рук! З чужинцями ж дельфіни не йдуть ні на які контакти…»

«Триматиме, як у тюрмі-темниці, світу білого не побачу ніколи. А Радж пошукає трохи, пошукає і… перестане…»

Гірко Янгу й сумно, кривдно за свою долю. «А я ж не жив ще, мені ж тільки дванадцять років…»

«От якби акваланг у них украсти… Не потрібний костюм, не потрібні ласти, маска… Аби загубник у зуби, аби вдихнути зо два рази… А-а-а! Бульбашки… Розріжуть, як ножем… Як крізь них пробратись?»

«Дурень… Треба було дивитися краще, чи не можна ті залізні штуки, на яких бульбашки робляться, трохи підняти. Щоб під них підлізти… А я «ляльки» просовував… Оце так дурень! А тепер уже й сили не вистачить другий раз у масці підпливти…

Тим часом аквалангісти поснідали. Усього, здається, не з'їли, бо щось скидали назад у прозорий мішок. Один потім устав, поглянув куди викинути, але кинув тихо під лампочку до купи черпалок. Потім, певно, приберуть, винесуть нагору… Обидва одразу стали квапитися, ніби захотіли наздогнати згаяний час. Перенесли на пліт кілька совків, ті круглі штуки на яких сиділи, мішок з рибою, підводні ліхтарі, ласти, маски, акваланги і ще якийсь згорток.

— Дурниця оці ліхтарі. Довго при них не напрацюєш, — сказав один.

— Я взяв пару запасних батарейок.

— Все одно це не робота. Ну, дві години промучимося, три, а користі? Лінію треба тягнути — я казав уже.

— Скажемо мотористові, хай сьогодні ж зробить.

— Безголові ми… Треба було хоч пару веселець з гумового човна взяти.

— Ага… Та й гумовий човен знадобився б: скільки вже часу минуло, а ми ще добре печеру не обстежили.

— Піту це нецікаво. Йому головне, щоб рилися в грязі, як свині, гнали чистоган.

— Де сьогодні будемо? У Дірявому гроті чи коло водоспаду? Давай до дельфінів, у Дірявий.

— Давай.

Один аквалангіст, взувшись у ласти, відштовхнув пліт від Крабового пляжу, плюхнувся сам животом на воду, вхопився за дошки. Другий увімкнув ліхтар, поставив його на ту круглу штуковину так, щоб пучок світла спрямувати вперед, і теж сунув ступні в ласти, скочив з плота у воду, учепився поруч з першим.

Пліт рухався хутко і якраз на Янга. Кругла, трохи розтягнута пляма світла ковзала по воді, часом посвічувала трохи управо, коли пліт здригався, навіть здіймалася і вгору. Янг відчував себе як у пастці. Лізти у воду, ховатися там від аквалангістів? Не хотілося: тільки-тільки почав підсихати й зігріватися. Забрався від води далі, мацаючи руками й ногами. Добре, що стіна була тут похила і намацувалися виступи і виямки. І раптом рука, простягнута вперед і вгору, не знайшла опори! Замацав нею на всі боки — диво, не стіна це була похила, а нібито ще один великий вал чи поріг. Почав вилазити й мацати ще обережніше — так і є, за валом іде зниження. Закинув туди одну ногу, підтягнув другу і зсунувся за вал ногами уперед. Западина була неглибока, може, трохи глибша, ніж півметра, і рівна, ніби якесь лігво. Зрадів неймовірно: недаремно вибрав цей поріг для житла. Тепер у нього і гніздо буде таке, що не скотишся у воду, і крабів тут немає, і ховатися добре — знизу, з води дідька лисого помітиш, хоч як світи. Якби Янг знав, що таке окопчик з бруствером, то порівняв би своє лігво з ним. Одразу скористався цим бруствером, виглянув із-за нього обережно вниз. Пліт був зовсім близько, ліхтар осліплював. Довелося затулятися рукою, світло вже скакало по тому місцю, де Янг тільки що був.

— От, уперлися… Греби ти, я пригальмую. Управо будемо брати, — почувся зовсім близько, як над вухом, чужий голос.

— Уліво, а не вправо. Я пам'ятаю цей виступ. Дірявий грот за ним, зліва.

Бочка скреготнула, зачепивши під водою камінь. Пліт гребці відтягли трохи назад, а потім спрямували в лівий бік, а коли дивитися від Янга — у правий. Світло ліхтаря зникло за мисом-скелею, ледь видний відсвіт уловлювався над гребенем бруствера. Чим більше праворуч до Храмового грота, тим більше задирався угору бруствер. Бачивши світліше «небо» і чорний силует гребеня на його фоні, Янг сміливо рушив туди, тільки виставивши поперед себе руки. Тут можна було майже стояти, обпираючись або тримаючись за гребінь, спостерігати, що робиться унизу, на воді.

Контур плота ледве виднівся, з нього углиб грота і на воду падав сніп світла. Світліли трохи і плями за плотом, де бовтали ноги плавців — фантастична, казкова картина! Янг спрямував погляд угору — а де ж та дірка в склепінні, схожа на вісімку? Очі звикли вже до світла ліхтаря, хоч і не прямого, не хотіли вловлювати те, що повинно було проникати зверху. Нарешті щось побачилося, тільки не вісімка, а ніби пуголовок з хвостиком, і зовсім блідо. Не помітив на тій плямі ні зірок, ні літаючих кажанів. Мабуть, отим пуголовком було не саме небо, а тільки відсвіт денного світла, а саме небо чимось прикривалося. Янга охопила нестерпна туга, хотілося завити, як Мансуровому собаці. Був випадок, що той завив на березі, чекаючи рибалок. І накликав біду: не вернувся з ловів двоюрідний Мансурів брат, старший за Янга на чотири роки. Бідолашний Мансур, де він тепер? Чи вилікувався? У нього ж тоді, коли він пірнув у лагуні під час підводного вибуху, полопалися барабанні перетинки, і сам він був контужений. «У мене одне вухо болить, і то не стерпіти… А як йому тоді було?»

Тим часом пліт опинився серед дельфінів. У сильно розтягнутій овальній плямі на воді побачилися спини з плавниками, дельфіни кружляли навколо плота то в один, то в другий бік. Нарешті скупчилися і відійшли в найдальший куток, куди світло не діставало.

Обидва аквалагангісти видерлися на пліт, світло ліхтаря погойдалося по воді.

— Ну от… Хоч бери ласо та кидай, як ковбой… — голосно зітхнув один аквалангіст. — І як до них піддобритися?

— Ти ж кричав: коли гора не йде до Магомета…

— Ага… Попливу до них без акваланга, спробую з рук погодувати… Як дикі, не віриться, що з дельфінарію.

Той, що згадував ласо, взяв мішок з рибою і кинувся грудьми на воду, аж хвилі захлюпали в стіни. Другий підтягнув до ліхтаря акваланг, став щось у ньому підгвинчувати чи ремонтувати. Янг був упевнений, що дельфіни не піддадуться на їхнє підлабузнювання, і відхилився од гребеня. Довго ще тут аквалангісти забавлятимуться, ще й на дно полізуть з черпаками. Треба використати цей момент!

Він миттю переліз через бруствер, сповз, мацаючи руками, до води. Скинув рогожу, роздягся догола — так, як вони купалися без дівчаток у лагуні Біргусу. Тихо ліг на воду, обережно й рівномірно запрацював руками. З Храмового гроту його не побачать, перевірено. Звідти навіть пляжну лампочку не видно. Але довго не буде на пляжі, тільки схопить той целофановий мішок з рештками їжі і назад. «Тут роздивлюся, що в ньому… Ха, а як ти роздивишся в темряві? Де хвилина, там і дві, нічого це не змінить…»

Плавав недаремно. У зім'ятому мішечку знайшовся підгнилий банан, зовсім добрий усередині, блискучий від жиру недогризок хліба і дві продовгуваті свинячі шкурки від бекону. На шкурках подекуди можна було ще обгризти, обсмоктати сало, та й самі шкурки добрі ласощі. Тільки треба вміти їх їсти… Хліб і банан проковтнув за мить, а шкурки сунув за щоку — і назад у воду.

Аж настрій покращав!

Плив, плив і виплив… у Храмовий грот! Коли несподівано посвітлішало попереду і заворушилися на цьому світлому постаті аквалангістів, він навіть розгубився: «Трохи на пліт не наткнувся!» Узяв праворуч, хутко намацав мис-виступ і свій поріг за ним, озирнувся: усе правильно, звідси лампочку видно. Обережно, щоб не позбивати коліна, виліз. Обтер з себе долонями воду, порозтирав трохи груди, спину, ноги, щоб розігріти кров. Насилу розібрався з одягом, понатягував на себе. І поки робив усе це, стікав слиною, прицмокував. Хай їм грець, цим шкуркам, так і хочеться ковтнути не жуючи. І одразу до гребеня — а що робиться на плоту? Жував, молов зубами, мліючи від насолоди, і наглядав, прислухався.

А там вилазив уже на пліт аквалангіст, що плавав з рибою до дельфінів.

— Ну як? — запитав той, що залишався на плоту.

— А хай вони поздихають… І близько не підпустили. Думав, може, не бачать, темно. Вийму рибину поплещу нею, щоб запах пішов по воді. Жоден не підплив!

— Треба було хоч так накидати. Вони не дурні, зрозуміють, що ми з добром до них.

— Кидав! Ось, у мішку, може, третина тільки зосталася. Ще раз спробую, наприкінці.

— Я пропоную так: перше занурення — удвох. А потім чергуватися. Ліхтар постав, щоб світив на воду. Для орієнтування…

Далі вони не обмовилися жодним словом, ніби посварилися. Мовчки зібралися, причепили акваланги. Один узяв підводний ліхтар, не той, що горів скраю плота, другий, і два черпаки. Занурювалися так, ніби хотіли сісти на уявний бортик плота, але знічев'я перекидалися догори ногами у воду.

Розійшлися і зійшлися круги, похитався трохи ліхтар, помигувала пляма світла на воді…

Янг набрався нахабства: поки вони занурюватимуться, а потім зачерпуватимуть, вимиватимуть, він похазяйнує у них на плоту. Ніяких мук совісті не відчував, здалося навіть, що долетів до нього схвальний голос Абдули: «Молодець! Так їм, грабіжникам, і треба!» — «Я нічого не братиму. Я тільки термос з кавою… Вони обійдуться без нього, а я вже не можу: нутро хочеться погріти… Підкину потім порожній, от здивуються!» Роздягнувся Янг другий раз швидко, хотілося скоріше дорватися до солодкої, духмяної і гарячої кави. Плюхнув у воду сміливо — не було кого остерігатись.

Ледве вибрався на пліт, царапаючи коліна об кострубаті дошки. І одразу попідпливали дельфіни, повиставляли півколом зубасті пащі, чмихаючи, муркотять, скриплять. Ну й створіння! Бобі коло самісінького помосту, задер високо голову і поклав її підборіддям на край, роззявився як тільки міг. Ніби просив-благав: погодуй! І Янг забув про термос, взявся за плівчастий мішок з рибою. Бобі делікатно взяв рибку і зсунувся у воду. Іншим кидав у роти по черзі. Дісталось кожному по дві, по три, а Бобі навіть дав четверту, маленьку. Малюк спробував вискочити на поміст, як робив це у дельфінарії, але наколовся об край дошки, зсунувся у воду, незадоволено посвистуючи.

— Немає більше… от, бачиш? — Янг навіть вивернув мішочок перед його очима, кинув його на круглу річ, зауваживши між іншим, що вона схожа на решето.

Кепська справа: дельфіни більше голодні, ніж він. Вони просто досі терпіли, а тепер, мабуть, терпіння закінчилося. Стануть поступливішими, затанцюють під дудку чужинців. Голод — не тітка.

Узяв ліхтар, поводив пучком світла по воді, провів повз стіни, по самих стінах грота. Світло розсіювалося, але можна було розібрати, що ліва стіна нахилена, як покрівля, вона нерівна, у напливах і западинах. У самому кутку, де темніше, ніж будь-де, ці напливи повилазили з колишніх щілин, як висолоплені ніздрюваті язики. Ці стіни і «язики» сіро-бурого кольору, інколи коричневі, а то й чорні. Стіна праворуч теж має нахил, але початок її близько від мису ніби викусаний. Там і створилася ота сідловинка, в яку він забирався, як у лігво. До самого верху гострого склепіння, світло ліхтаря не доходило, але світла пляма, схожа на пуголовка з хвостиком, від нього зникала.

Янг спохопився: чим він займається?! Жах… Зараз випливуть аквалангісти… А де той термос? Он, у другому решеті.

Ставлячи ліхтар на попереднє» місце, трохи не зіпхнув його у воду. Затиснув термос під пахву і плюхнув животом на воду, запрацював правою рукою. До нього одразу підплив Бобі, потім випередив, розвернувся, хлюпнувши хвостом так, що Янг закашлявся. Хотів, мабуть, сказати — чого повзеш, як черепаха?

Кашляючи, вибрався на свій берег. Клав здобич під ноги і добре обмацував навколо, щоб термос не скотився у воду. В ту ж мить почув за стіною невиразні, спотворені луною голоси: випливли аквалангісти. Добре, що встиг утекти… А що вони говорять? Не розібрати… Одягнувшись, переліз через бруствер, притискуючи термос до грудей. Зайняв місце біля свого спостережного пункту, слухав, поглядав, а руки робили своє — відкручували кришку; зуби смикнули корок, у ніс полетіли гарячі бризки. Налив трохи у кришку-чашечку, подув — і зацмокав, умліваючи від насолоди і тепла в животі.

— Бач, посміливішали без нас… Кружляють навколо плота.

Обидва аквалангісти сиділи навпочіпки на плоту один проти одного, не знімаючи аквалангів зі спини. Між ними на черпалці стояв ліхтар.

— Я зараз візьму рибку, поманю, — підвівся один на ноги, роздивився. — Ч-чорт… Зіпхнули, мабуть, у воду, вилазячи. Не бачу мішка.

— А он, на решеті. Порожній.

— Я-як порожній? Там ще кілограмів три було! Я добре пам'ятаю, що не клав його на решето!

— Старий, лікуватись треба… Склероз — погана річ.

— Іди ти!.. Дурнем мене вважаєш, чи що?

— Ну то де тоді риба? І хіба мішок з ногами, щоб перескочити на решето?

Устав і той, що називав другого старим. Підняв ліхтар, провів світлом по воді, повз стіни, ковзнув трохи по стінах, потім знову по воді. У кружок світла потрапив величезний плавник, мабуть, Діка. Ще раз промінь ковзнув по стіні — біля самого Янга, і йому довелося пірнути за гребінь.

— Не подобається мені все це. Нечисте тут місце… Недаремно туземці на озеро не ходять. Багато сьогодні всяких загадок. Випливали — ти бачив, як огонь танцював, потім зник був?

— Ну-у…

— Не подобаються мені такі фокуси… Слухай, а пам'ятаєш, як Піт розказував про виставу? Дельфіни вискакували на поміст, лягали… Може, й тепер побували тут, поковтали рибу.

— Авжеж! Вони в крайньому разі стягнули б мішок у воду і там термосили б його. А він лежить пустенький на решеті. До того ж… ще й вивернутий! І якби вони скакали на пліт, то ліхтар би зіпхнули.

«А що ви ще заспіваєте, коли побачите, що термос…» — не встиг додумати Янг.

— Не ліхтар зіпхнули, а термос… Термоса немає! — той, що стояв з ліхтарем, незграбно затупав ластами, світячи навколо плота на воду. — Ніде не плаває.

— А термос і не могли зіпхнути, я його в решето клав. І добре це пам'ятаю, можеш не посміхатись! Знаєш, у печерах іноді поселяються величезні восьминоги. Для них тут добра схованка… Восьминог може щупальцями чого хочеш наробити.

— Перестань… А то я більше у воду не полізу.

— Полізеш, нікуди не дінешся.

Вони поприсідали біля черпаків, почали ритися. Потім залишився на плоту один, а другий з ліхтарем на грудях і черпаком у руках ковзнув за борт. Той, що зостався, зняв із-за плечей акваланг, обережно поклав на дошки. Помахав трохи руками, порозгинався, натискуючи обома руками на середину і крутячи стегнами. Висипав з черпака щебінь у решето.

«Знаходять вони щось чи ні? — мляво подумалося Янгу. — Якби знаходили, то, певно, кричали б з радощів…»

Набридло йому стежити за маніпуляціями того, що на плоту. Не бадьорість відчував Янг від кави, а навпаки — захотілося спати.

Сповз у лігво, підклав лікоть під голову. І весь він відчув тепло й затишок, навіть кам'яна постіль здалася не такою холодною і твердою.

2

Спочатку спав без снів. Потім сни, мабуть, були, навіть страхітливі, бо кілька разів прокидайся від жаху, але заспокоювався і знову засинав.

Потім проснувся остаточно. Звідкись долинала невиразна, з великими паузами розмова… Склепіння печери по губиться у віковічній темряві, а Сіріє, можна розгледіти навислі брили, неправильні, ніби зламані арки. Десь стрімко проноситься, ковзає сліпуче світло, бо навіть його відблиски на каменях стелі болючі для очей. Звіриний інстинкт обережності примусив Янга не схоплюватися одразу, не висовуватися. Він прикинув, де може бути оте сильне джерело світла, перевернувся на живіт і по-пластунському поповз до бруствера. Потім ліг на бік, задер, завернув рогожний поділ, затулив ним обличчя й очі, щоб не так різало світло. Навіть крізь мереживо волокон дивитися було боляче.

Плота у Храмовому гроті не було. Біля входу в нього плавало щось довге і товсте, разів у три-чотири довше за Діка. Ні носа, ні хвоста не видно, вони занурені у поду. Спина сіро-срібляста, ледь здіймається над водою. Зате надбудова на половину зросту людини. Вона висовується посередині, де в дельфінів спинний плавник. У цій надбудові-кабіні Янг налічив п'ять вікон-ілюмінаторів, розташованих в одну лінію. Шосте віконце трохи видно спереду, над ним рухалася туди-сюди кругла фара, і це з неї світло різало, пронизувало простір, скакало по склепінню, ковзало по воді. Зверху кабіни-рубки були два люки, і в цих люках виднілися до пояса два чоловіки — у звичайному одязі, не в гідрокостюмах. Фара нарешті погасла, проти її яскравості і сліпучості віконця, здається, ледь жевріють. Янг поступово розбирає на боці плавучого тіла червоний напис: «PERRY CUBMARINE». «Кабмарин, кабмарин… Підводний човен! — здогадався Янг. — Але хіба бувають такі малі підводні човни?!» Він відкидає з обличчя рогожу, дивиться вже без неї, прислухається.

— Виходить, не сифон? — Янг розібрав: це сказав той, що стирчав з першого люка і обертав фару.

— Ні! — відповів задній. — І ми спочатку думали — сифон. А потім дивимося — дірка в склепінні… — і показав рукою вгору повз вухо переднього.

— Куди веде печера, не обстежували?

— Нікуди, ви ж самі світили, бачили. Чотири заводі, ця найбільша.

— Вважай — грот, а не печера.

— Хоч верть-круть, хоч круть-верть. А глибоко тут… У цій — футів сто вісімдесят, у тих — по тридцять — п'ятдесят.

— Це тут ви черпали проби?

— І тут, і там, де водоспад. А дві заводі ще не обстежували.

— А чи варто займатися?

— Думаю, що варто. Навіть коли не пощастить експеримент з дельфінами, то будемо самі. Аквалангів тільки більше треба, у нас лише три.

— Витрати, витрати… І на дельфінів даремно розщедрилися.

— Шеф! Ми на них ані долара не витратили.

— Поясни, будь ласка.

— Провели одну операцію, бомбонули дельфінарій на Раї.

— Хвіст застряв?

— Чисто! Приїжджала поліція, ми їм акваторій табору показали — дивіться, шукайте. А про печеру ніхто не знає.

— Ну й що?

— Ви про що?

— Про дельфінів. Є від них користь, годівлю хоч виправдовують?

— Ще жодного разу їх не годували. Тут вистачає їь. і риби, і крабів, і лангустів, а біля виходу — і молюсків, Самі харч здобувають.

— Та-а-ак… Не подобається мені справа з дельфінами. Можете поставити під загрозу всю справу!

— Шеф, усе буде о'кей. Правда, без дресирувальника капризують. Він з ними займався на Раї, учив черпати породу на дні, виносити наверх. За моїм завданням… Успіхи були вже.

— Та-а-ак… І тут хвіст загруз, ще й дресирувальника вплутали. Зважте, Піт: коли щось трапиться, відповідаєте головою.

— Шеф, усе буде о'кей, от побачите. Дозвольте тільки взяти його в долю, щоб він і тут з дельфінами займався.

— Ти думаєш, про що говориш?

— Думаю, а як же.

— Думаєш, тільки не головою. А коли нічого не дасть забавка з дельфінами? Усі карти відкрили… цьому твоєму дресирувальнику.

— Це не мій, а дельфінячий… І я думаю все-таки головою. Якщо нічого не вийде з дельфінами, Судзір звідси не вийде живий.

— Це хто такий — Судзір?

— Той самий дресирувальник. А зараз він уже й господар дельфінарію. Крафт збанкрутував. Такі останні відомості.

Від такої новини Янг аж устав, забувши про все. Але спохватився і знову прилип до скелі — добре, що не глянули в його бік.

— Та-а-ак… Ну що ж — під твою відповідальність.

— То на який процент погоджуватися?

— Вирішуй сам. Я фінансую всю справу, мої п'ятдесят п'ять процентів видобутку. Твої десять, решта — всім іншим. Чим більше набереш людей, тим менше припаде на вас. От зі своїх сорока п'яти процентів можете кинути йому кістку.

— На голу кістку він не погодиться. А не запросити — надто багато він знає, про багато що здогадується. Нас тепер шість з вами, з ним буде сім. Якщо тільки нам з ним ділитися, а ви збоку, це буде несправедливо, шеф. Я ж турбуюся про спільні інтереси, про ваші доходи. Але чому ми самі повинні взяти на себе Судзіра? До вас потече річка, а до нас якісь струмочки, та й ті треба ділити. Шеф, поступіться трьома процентами зі своєї частки!

— Ані долара, Піте, я ж сказав. Мені не експерименти потрібні, а робота, робота… І зваж: мої видатки з кожним роком зростають, а доходи… А доходи поки що ні. Ось довелося цей брухт купити.

— Чому брухт? Добра ще посудина.

— Позавчорашній день. Через п'яті руки дістав… Їздив сам в Уест-Палм-Біч[22] зустрічався з шефом «Пері камбарин компані», торгував нову камбарин. Не докупитись! Теперішні малятка порівняно з цим і запас ходу мають у кілька разів більший, і глибину занурення більшу, і потужність акумуляторів, і швидкість. У мого 15–20 вузлів[23], а в нових — тридцять. Транспортувати їх можна на палубі інших суден, у десантному кораблі-доку. В наше малятко тільки два чоловіки можуть забратися, а в ті — по три. І люк у тих є спіднизу, можна просто на грунт виходити в аквалангах.

— А як ви цей «брухт» доставили сюди? Стільки тисяч кілометрів.

— Військові допомогли, до самого Біргусу приперли. Ну, а в межах архіпелагу своїм ходом плаваю. Обіцяли військові трохи модернізувати, наше малятко: двигун дизельний поставлять, генератор струму, лопаті гвинта замінять.

— Не за так же, не за добре слово?

— Звичайно ж! «Ти мені, я — тобі». Будемо ділитися з ними зібраною інформацією. Шкода, печера ця мала… А то можна було б і за неї поторгуватися з ними, поступитися потім.

— Вони і таку з радістю схоплять. Тут при бажанні можна добру схованку зробити: і на атомну зброю, і на хімічну, і на бактеріологічну.

— Досить про це. І кажани можуть підслухати.

«Кажани… — посміхнувся в цей час Янг. — А я? А ті двоє, що на плоту були? Чи від них вони не ховаються? Копошаться чогось на пляжі, і пліт там припалений…»

«PERRY CUBMARINE», не занурюючись і не розвертаючись, тихо посунувся по воді у бік крабового пляжу.

«Добра посудинка… — зітхнув Янг, заздрячи. — От якби мати такого підводного човника. Я б тоді… Тоді б я…» — а придумати, що він робив би на ньому, так і не міг. Занадто багато було бажань. Насамперед, звичайно, виплив би на ньому звідси. Мабуть, човну ті бульбашки зовсім не страшні. У нього корпус сталевий або з такого металу, що витримує під водою надзвичайний тиск. Що йому якісь там бульбашки! Але, поміркувавши, Янг прийшов до іншої думки. Не полізе човен у ті бульбашки — навіщо ризикувати такою дорогою річчю? Оператор з табору відключає заслону. Так і для аквалангістів робить. Знімуть у печері телефонну трубку, а з табору — «Хеллоу? Майкл біля апарата!» А вони йому: «Через хвилину відключай, ідемо на вихід». А може, використовують якийсь пароль? Ні, навряд, щоб… Оператор і так знає їхній голос, знає, хто в печері в дану мить знаходиться.

«От якби забрався в човен — і шмиг з ним… Ага, заберешся, а як вибратися? Цапнуть за шкірку і викинуть у морі акулам… Може, на човен? Пригнутися за тією руб-кою-будкою, сісти верхи… Якщо й не відключать бульбашкову заслону, то корпус захистить…» Хотів уже спускатися до води і стримався: «Дурень… А ти знаєш, з якою швидкістю вони попливуть у цьому проході? Може, ще повільніше, ніж я сам. Захлинешся враз, не вистачить духу. Та вони й побачать через віконце, як я сяду, навмисне пригальмують, щоб захлинувся, сама маска нічого не допоможе. Це якби акваланг поцупити…» Але знову подумав, подумав і вирішив, що й акваланг не допоможе. «Залізеш з аквалангом на човен, а ті побачать, дадуть задній хід. Зразу спіймають!»

«Ой же султан Муту! Нічого не знає, що в нього в султанаті робиться… Одне тільки знає — острови розбазарювати…» Уперше Янг думав по-державному, широко й зріло.

Ті, що стовбичили з люків кабмарина, про щось напівголосно перемовлялися з тими двома, що возилися на пляжі. Розібрати, про що вони говорять, було важко.

У Янговій голові виник сміливий план: а що, коли підпливти тихо під водою до плота, учепитися там під дошками? Ніхто не здогадається про таку схованку, а почуєш геть усе. Та знову спрацював інстинкт перестороги: «А чи все ти обдумав, щоб лізти в зуби дракону? А що, коли під плотом не буде за що вчепитися? Або зімліють руки, зірвешся, плюхнеш, виявиш себе? Чим тоді все скінчиться?»

Звідкись із темних закутків повипливали дельфіни, їх примушував ховатися від тих людей теж інстинкт. Фукнув, підпливши, Бобі, захрюкав по-поросячому, потім запхикав, як дитина, яка хоче, щоб з нею погуляли. І Янгу захотілося погладити його, поштовхати в боки, потермосити за рострум, але… Що буде, коли хтось надумає полоснути в цей бік прожектором?

У кабмарині брязнули вічка люків. Ще через кілька хвилин почала осідати, ховатися під воду рубка з віконцями — нижче, нижче… Ось уже ледь просвічуються крізь воду очі-ілюмінатори. Ще мить — і все зникло в чорноті.

Один з тих, що зосталися на Крабовому пляжі, зняв трубку телефону:

— Хеллоу? Майкл, виключи свою машинерію, а то з одного шефа зробиш двох.

Розділ шостий

1

— Містере Сінх, я запросив вас ось чому… Ага, до речі, як з'їздили? З «Нептуном» усе гаразд?

Судзір сидів за столом Крафта рівно, як забитий у землю довбнею кілок. Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі, поки говорив, жодного разу не підскочили вгору брови, здається, навіть не розтискував вузьких губів. Радж був. здивований таким тоном: тільки що, учора, розігрував з себе демократа, і раптом такий офіційний тон і «ви». Радж теж вирішив говорити на «ви».

— З «Нептуном» нормально. А чому ви… чому ви не спитаєте, що з Янгом?

— Спитаю, чому ж ні: що з Янгом? Знайшли тіло?

— Ні, не знайшли… Я хотів би, щоб і на завтра мене відпустили. За свій кошт.

— Сьогоднішній день теж за ваш кошт, утримаємо із зарплати. А на завтра відпустити не можу — треба працювати. І так ми щодня зазнаємо величезних втрат… («Знайома пісенька… Крафт нив так само…» — подумав Радж)… До речі, я і запросив вас так пізно тільки тому, що коваль клепле, поки тепле. Я думаю, що для нової групи дельфінів потрібен і новий дресирувальник, сам я не зможу ними займатися. За справу візьметеся ви… Шкода, що загинув Янг, він був би у вас добрим асистентом… Та й у рекламі можна було б закрутити: «На арені брати Радж і Янг Сінхи з дресированими дельфінами!» Звучить?

— Боюсь, що не справлюся. Я ніколи не займався дресируванням.

— Я ще не все сказав. Ви будете одержувати мою колишню ставку, я навіть не візьму до уваги період учнівства… Я навіть надбавлю двадцять доларів, якщо ви зможете за місяць навчити дельфінів, підготувати програму.

— Ви свою програму готували майже три місяці, і у рас уже був досвід дресирувальника.

— Ви забуваєте, що в мене не було з ким радитися, не було наставника. А у вас є — я.

— А хто водитиме на підводні прогулянки, готуватиме все спорядження?

— Хай це вас не турбує. Візьмемо нову людину, навіть не одну. Треба ставити все на широку ногу. У нас не було досі підводного полювання — і цей вид забави надамо, хай бавляться. Тепер про асистента… Самі не підбирайте, я вам дам людину.

— Ви так про все говорите, ніби я вже погодився.

— А вам нічого не залишається робити. Така робота ніде не валяється — це по-перше. А по-друге, не погодитеся дресирувальником, я вас і від підводних прогулянок звільню, і від надводних. Ідіть на всі чотири сторони… Дивак, та хтось інший у ноги впав би, щоб подякувати, що даю таку роботу, підвищую зарплату.

— Я ні перед ким ще не падав і не збираюся падати.

— Ви людина з гонором, я знаю. Коли хочете, я поважаю таких. І не люблю слимаків і медуз… Якби я міг, то залишив би жити тільки сильних, вольових осіб, а всіх слабаків і виродків топив би з каменем на шиї. Ми повинні протягом найближчих п'ятдесяти років вивести й виховати таку расу людей, щоб у нашій державі були тільки сильні особи.

— Хто це ми?

— Ми — це теж сильні особи.

— Щось я чув таке: Європа… Гітлер… Расова теорія. Друга світова війна… П'ятдесят мільйонів загиблих…

— Тебе лякають ці цифри? А мене — ні. От ти жив на Біргусі… («А-а, не вистачило духу, почав «тикатись»)… Мабуть, і городик був у батька, і росло дещо на грядках… Я теж мрію купити бунгало[24]. Так от, коли густо насіяно, то там же не рослини виростають, а… Криві бляклі ниточки, які не можуть дати ніякої користі, не можуть навіть лишити після себе потомство… А якби й залишили, то кому потрібне, скажи, таке слабосиле потомство? Тому добрий городник виполює з грядок бур'ян, потім проріджує посіви, робить видове прополювання… Чому б і з людьми таке не робити?

— Пробачте, у мене ще багато роботи… — Радж тривожно глянув на зап'ястя лівої руки, ніби там у нього був годинник.

— Отже, так: вважай, що ми домовилися.

— Містере Судзір, я прошу вас, дайте мені і на завтра вільний день.

— Ось ти кажеш, що в тебе ще багато роботи. Зваж, роботи буде щодня прибавлятись. Я думаю перетворити дельфінарій у моренаріум, а то й меринленд. Збудуємо підводний театр з усякою морською живністю. Навіть русалок туди запустимо… Пару дівчат голеньких, гарненьких… Вони ціле підводне шоу розігруватимуть, розважатимуть. У Японії щось подібне є, в Іоміурі. То чому повинно бути тільки в Японії, а не в нас? Що ми — гірші?

«Цьому кровопивцеві Крафт і в підметки не годиться… Не шукай у змії ноги», — правильно в народі кажуть. Судзір не просто людиноненависник, це — фашист. І не маскується навіть, відкрито проповідує свої ідеї, не приховується. А кого йому боятися? Султан комуністів загнав у підпілля, на судзірів не звертає уваги… А вся небезпека — саме від таких! Вони й султанові потім під зад дадуть, захоплять владу…»

— Містере Судзір, я подумав і вирішив погодитись, — сказав уголос. — Тільки дайте мені право підібрати собі асистента, який припаде до вподоби. Мені з ним працювати, а не вам, повний контакт мусить бути. Якщо за три дні не знайду хлопця, який задовольняв би мене, тоді візьму першого-ліпшого, кого призначите.

— От, це вже ділова розмова. Три дні даю — підбирай. А я ці три дні думатиму, як нам краще організувати роботу.

— Завтра я в дельфінарії не буду, дозволите ви це мені чи не дозволите. У мене вже нікого не зосталося на світі, я повинен виконати свій обов'язок перед братом до кінця.

— Шкода, що не слухаєшся. Мене теж не буде цілий день, і хотілося б, щоб хоч одна розумна голова зоставалася на місці. Цей Абрахамс на старість рештки розуму втратив, залишати на нього самого дельфінарій ризиковано.

— Даремно ви на нього так. Він дуже старається на роботі, усе виконує сумлінно.

— Занадто навіть старається, суне свого носа куди не треба. З сьогоднішнього дня повинно бути так: сумлінно виконуй тільки свої обов'язки, а я їх розпишу для кожного, все інше не повинно тебе цікавити… А все Крафт винуватий, грався тут з вами в лібералізм, порозпускав… Коротше: «Нептуна» більше не дам. Підготуй мені на завтра акваланг, костюм, заряди балони, постав під вишку біля дверей. Я скоро йтиму, заберу.

«Чорт з тобою…» — подумав Радж, залишаючи кабінет.

Постояв трохи на площадці, подихав свіжим бризом. Мав таке відчуття, що в кабінеті не повітря було, а якась отрута, чад.

«Чим йому насолив Абрахамс? Куди він совав свій ніс? Треба при нагоді розпитати старого…»

Десь з порта по-бичачому, але стримано, нібито боявся когось розбудити, подав голос теплохід — може, хотів швартуватися або, навпаки, відчалював з Раю. Тілікали і верещали цикади, у зеленій зоні дельфінарію перелякано й плаксиво скрикували павичі, чути було лопотання крилами. «Чи не на зміну погоди?» — подумалося Раджу з тривогою. Хай би постояла добра погода ще кілька днів, бо коли зіпсується — у море не вийдеш, сполучення з іншими островами майже не буде.

Повільно, прикидаючи, що треба зробити насамперед, ступав по скрипучих східцях. Зробить спочатку те, що наказує Судзір, треба поки що догоджати йому, як лихому фурункулу. Потім слід привести до ладу всі інші акваланги, балони й костюми. Амара не допоміг з ними розібратися, тільки-но причалили до затоки, — вискочив на берег. Він запізнювався на роботу, не мав часу навіть прийняти душ. Устиг крикнути, що вранці прибіжить знову. Другу добу без сну — як він витримує? Абдула теж — собачку під пахву і гайда. Ну, цей міг би й не поспішати, міг допомогти. Але щось бурмотів: «Донна… Синьйора… Донна…» Проголодався, певно, як звір, тому й поспішав. Не хотілося Раджу погано думати про Янгового друга, але дещо у поведінці хлопчика не подобалося. Було в ньому немало від міського шпанюка. Так і довелося самому розвантажувати «Нептун», заганяти його. тельфером у гараж, самому все переносити до комори. А тут і сутінки настали.

«Куди він знову намірився пуститися з аквалангом?» — подумав про Судзіра.

Радж відчував себе страшенно знесиленим, і не так фізично, м'язево, як нервово. І як тільки побачив, що Судзір залишив кабінет, прийшов у «резиденцію» приховати до ранку спорядження, вирішив не доводити до ладу все інше, а прийняти душ, переодягнутися і сходити в місто. Там підвечеряє і загляне в поліцейську дільницю. Розкаже про підводну печеру. Хай зацікавляться табірниками не відкладаючи, щоб, ті не змогли замести сліди. Певно ж, захочуть поліцейські самі переконатися, запливти в печеру. Отже, треба буде підготувати і їм пару аквалангів. Але це вже зробить, коли прийде з міста. Головне завдання — умовити поліцейських послати в табір озброєний загін. Завтра ж! Він сам їх супроводжуватиме, сам усе покаже і розкаже, що знає… «Тільки от якби Янг витримав там ще добу — якщо живий, звичайно… У ті ганчірки, що Натача показувала, важко повірити. Але… чого тільки на світі не буває!..»

Через шум і плескіт води не почув, коли Судзір залишив «резиденцію». Та коли вийшов сам, то з лавки, з-під магнолії, обізвався Алі:

— Здоров, Радже. Посидь трохи, розмова є. Коли Радж сів поруч, одразу вів далі:

— Прийми мої співчуття — таке в тебе горе… Мені тільки сьогодні Абрахамс сказав, і треба ж такому трапитись! А такий хлопчина був, він мені зразу сподобався.

— Дякую за співчуття… Але може так статися, що він живий. Ти зараз у мене про це не розпитуй, потім усе розкаяну. І сам нікому не говори, що може бути такий поворот. Наплелося стільки — у голові не вкладається.

— Що, і тебе звільняє? — випростався, ніби хотів устати, Алі.

— Ти про Судзіра? Ні, мене залишає, у дресируваники переводить. Я інші справи маю на увазі.

— А мене звільняє. І Абрахамса, і тих тіток-прибиральниць. Сказав, щоб шукали роботу, тиждень дав на це. Усіх своїх набиратиме, і тільки чоловіків. Крутилися тут сьогодні якісь підозрілі типи, розмовляв з ними Судзір. Здається, я вже бачив деяких в лице… Може, з тієї компанії, що ловили дельфінів? А надвечір англієць був, Піт. Правда, зайшов і одразу назад.

— Не думай, що мені дуже хочеться з ним працювати, навіть дресирувальником. Але згодився поки що… А для прогулянок на «Нептуні» і підводних прогулянок теж своїх поплічників набиратиме. Хвалився своїми планами тільки-но. Хоче мудріше зробити, ніж у Японії. Там є в Іоміурі, під Токіо, підводний театр. Дівки голі під водою плавають, всякі штуки виробляють, а на них дивляться крізь скло.

— Боже, боже… Був дельфінаріум, а хочуть його в притон з розпутними дівками перетворити.

— Не знаєш, чого він на Абрахамса уївся? Казав, що старий соває свого носа куди не слід.

— А-а, це… Скаржився Абрахамс… Образив його Судзір, трохи не побив. А через що? Побачив старий, що «резиденція» не замкнута, вирішив там прибрати, лад навести, хоч не його це діло. А Судзір налетів, як тигр: «Геть! Щоб і ноги твоєї тут не було!» Може, і не визвірився б так. Та побачив, що Абрахамс крутить у руках приз, дельфінчик той на підставці. «Продайте один, — каже. — Вони дуже мені подобаються, хочу внучці на день народження подарувати. Десять доларів дам». А Судзір його в потилицю, в потилицю і виштовхав за двері. Ота цяцька, може, й долара не коштує, тільки й вартості, що в продажу немає, на замовлення Судзіра десь виготовляються.

— У людей профспілки є, допомагають обстоювати свої права перед капіталістами, під час страйків допомагають протриматись. А в нас… нікому не поскаржишся. Що господар хоче, те й робить, б'є і плакати не дає.

— Радже, а чому б і в нас на острові не організувати профспілку? Одну на весь Рай, — щоб до неї всі працівники обслуги входили… От якби обслуга застрайкувала, що б тоді було? Брудом по вуха заросли б, з голоду подохли б усі оті мільйонери, що готелі позаповнювали.

— Ми з тобою про це ще поговоримо. А зараз пробач мені, хочу до міста збігати. — Радж пішов у комору переодягатися.

— Ти тільки не затримуйся. А я поки що думатиму.

— Думай. Нам усім багато про що треба думати.

2

Трапилося так, що в той самий час, коли Радж ще тільки подумав іти в поліцію, туди вже йшов, розпитуючи дорогу, Абдула. Примусила його йти незвичайна знахідка.

Хоч жив він у номері італійки не гірше за якогось панича, своєї давнішньої звички не полишав — заглядав у всі урни і на смітники, які зустрічалися. У Свійттауні іноді можна було знайти на смітниках, особливо в багатих кварталах, і цікавий журнал з малюнками, і якийсь одяг, і надламану цяцьку, і пляшки з недопитим питвом і трохи підгнилий овоч. У деякі дні торгівля, перепродаж всілякої дрібноти тривав погано, заробити не щастило, і тоді виручали смітники або кафе на відкритих верандах і виносні столики. Там можна було іноді підібрати недоїдки. У такі дні коли п не приносив нічого дядькові, то хоч свій живіт набивав.

І тепер, примчавши з дельфінарію, схопивши в портьє ключ, заскочив у номер і одразу до холодильника. Підмів усе, наївся сам і Тота нагодував. Але, мабуть, зайвого напхався, бо розболівся живіт. Чогось такого, щоб запити, в холодильнику не. було, і довелося напитися у ванній з-під крана. Живіт перестав боліти, і Абдула замкнув Тота в номері, а сам пішов шукати донну Терезу. Хай би замовила чогось з ресторану тепленького, може, живіт зігрівся б і перестав. Тереза могла бути в такий час або в холі, де грають у карти, або в дансінг-холі на танцях. Відчинив картярську кімнату, перебрав очима столики — немає її. Певно, на танцях на другому поверсі. Музика з дансінг-холу лупає на всіх поверхах, то тішить слух, то свердлить перетинки.

Абдула пам'ятав цей хол, з нього ведуть троє чи четверо скляних дверей на відкриту круглу площадку — обгороджений балюстрадою дах ресторану. Коли гарна погода, то більше танцюють там, ніж у холі. Абдула зійшов на площадку між четвертим і третім поверхом, заглянув звично в блакитну урну в кутку — нічого цікавого. Спустився на площадку між третім і другим поверхами, теж заглянув. У цій урні було більше сміття. З-під цукеркових обгорток майнуло щось блискуче, пластмасове. Не втримався, розгріб — і з-під сміття виглянув веселий синій дельфінчик, приклеєний до лілової підставки. Іграшка! Та не абияка, такі він бачив у дельфінарії на виставі. Судзір, дресирувальник, вручав глядачам на пам'ять. Абдула дістав іграшку, подув на неї, обтер обгортками з-під цукерок, щоб очистити від тютюнового попелу. Як шкода, що йому зараз не п'ять або хоча б якихось сім років! Скільки б радощів було, скільки забави! Але й тепер дивився на іграшку із замилуванням, потім сунув за пазуху.

Ступив нижче на кілька східців і не витримав, дістав дельфінчика, щоб знову полюбуватися. Яка краса! Тільки чому один кінчик роздвоєного хвостика відрізаний? Видно запилене чимось пусте нутро дельфінчика. У під-ставці-коробочці теж відпиляний один ріжок, на краях зсередини напилена якась жовтувата мука. Подув у дірочку, хотів свиснути, і в ніс пихнуло цим пилом, відчувся якийсь дуже знайомий, ледве вловний запах. Не переплутає цей запах Абдула ні з чим, він зненавидів цей запах за час, коли жив з дядьком у комірчині під сходами. Запах героїну — наркотика, який звів дядька в могилу. Та сама «біла смерть», про яку і радіо торочить, і газети трублять, і лякливі плакати вивішують, і на конвертах друкують, і на штампах вибивають, якими марки погашаються… Як він ненавидів цю отруту! Вона ж не тільки дядька занапастила, але і його життя зламала. Якби дядько не став наркоманом, то все могло б скластися по-іншому: міг би Абдула навчитися грамоти, здобути добру спеціальність, роботу і не був би безпритульним бродягою.

«Так ось які призи-сувеніри роздає Судзір! І не будь-кому, видно, роздає. Усе підстроєно, знає, кому давати… І не даром дає, а за великі гроші…»

Абдула забув про Терезу, забув про хворий живіт. Злетів, стрибаючи через один східець, униз, на перший поверх, кинув портьє ключ і вискочив за двері.

Де знаходиться поліцейська дільниця, розпитав у людей.

Смикнув двері сміливо — чого боятися? Скільки всюди пишуть, щоб допомагали боротися з розповсюдженням наркотиків.

За обшморганим рудим бар'єром виднілася лисенька, з налиплим на лоб ріденьким чубом голова. Черговий поліцейський… Без кашкета сидить, сорочка з погончиками розстібнута, видно чорні волохаті груди, водить головою вправо-вліво, підставляючи обличчя й груди струменю повітря від пропелерчика. На Абдулу підвів очі повільно, напівсонно, вони були затягнуті поволокою, ніби в тих бродячих корів, що бачив коло базару в Свійттауні.

— Що… хлопчику? — байдуже запитав Абдулу і поправив пропелерчик, щоб краще дув на нього.

— Ось… — простяг Абдула іграшку. — В готелі знайшов, у «Морській лілії».

Поліцейський, скривившись як середа на п'ятницю, покрутив дельфінчика в руках і, не встаючи, шпурнув у сплетений із ротангових стеблин кошик. Не попав, іграшка брязнулася об кам'яну підлогу, дельфінчик і підставка розлетілися в різні боки.

— Геть звідси, шмаркач, поки не арештував! Хіба мало де сміття валяється, так усе сюди тягти?

— Я можу піти, але потім будете самі мене шукати. — Абдула не розсердився на дурного поліцейського, спокійно підняв дельфінчика і коробочку, знову простяг їх через бар'єр. — Ви понюхайте! Он дірочки в ріжках — нюхайте!

Поліцейський обережно, ніби чекав якогось розиграшу, підніс коробочку відпиляним ріжком до носа, гидливо скривився.

— Ну й що? Брудом пахне, сміттям… — і знову замахнувся, щоб кинути.

— Героїном пахне! Наркотики! Я цей запах з сотні можу виділити.

— Носик у тебе… — недовірливо сказав поліцейський, але на обличчі вже з'явилася цікавість. Знову понюхав по черзі з коробочки і з дельфінчика. — Кажуть, що собаки добре відчувають його запах…

— Якщо хочете знати, де їх беруть, то скажу. У дельфінарії! Ціленькі, заповнені порошком! Сам бачив, як дресирувальник Судзір роздавав такі призи. Покрутить крутилку-барабан, витягне папірці з номерами. Нібито випадковим людям, а сам добре знає, кому давати. Це мій висновок.

— Іч, сищик знайшовся. Надивився фільмів?

— Я в кіно був тільки два рази в житті.

— А хто ти такий? Як потрапив у готель, хто тебе туди пустив?

Довелося трохи розказати про себе. «Аги… Аги…» — слухав поліцейський, а сам щось позначав на папері. Ліва рука лягла на трубку телефона і так і лежала, ніби не наважувалася знімати. Потім поліцейський наказав йому сісти й посидіти, поки він складе протокол на такий випадок. Абдула не знав, що це за штука, але сів.

— А тепер. зайди сюди… Штовхай дверці в бар'єрі, от… Підпиши, що все розказане — правда.

Абдула нерішуче зайшов, узяв ручку, так-сяк вивів кривулі. Хотів віддати поліцейському ручку, але той не ручку взяв, а стиснув його зап'ястя.

— Пустіть! — рвонувся Абдула. — Я правду сказав! Я вам допомогти хотів! Я буду Терезі скаржитись! — белькотав що попало. — Думав хапонути поліцейського зубами, але той заламав йому руку за спину так, що Абдула скрикнув, присів. Поліцейський штовхнув двері, що були позад нього в стіні. Абдула побачив напівтемряву коридора і ще кілька дверей направо і наліво.

— Посидиш до ранку, а там розберемося, — поліцейський пхнув його в камеру ліворуч і замкнув за ним двері.

3

— Я з дельфінарію. Звати — Радж Сінх.

— А мене звуть Махамуд, звання сержант. Ну й що? — поліцейський дивився на Раджа через бар'єр, той на нього — очі в очі, ніби в дитячій грі: хто кого передивиться.

— Дуже приємно. — Радж вирішив брати ввічливістю. — Якщо ви служите в поліції, то, напевно, чули, що в дельфінарії покрали дельфінів.

— Чув. Я приїжджав навіть до вас — не пригадуєте? Принесли мені новину!

— Я приніс інше. Я знаю, хто покрав дельфінів, знаю, де дельфіни.

— О, аллах… І що це за чергування в мене сьогодні? Дельфінарій вважався найтихішим районом, і раптом стільки всього.

— Потрібна оперативна озброєна група. Злодіїв можна накрити з доказами злочинства, — доводив своє Радж.

— Один шмаркач у сищики лізе, другий — в оперативники. Немає у нас вакансій, і, наскільки мені відомо, штат поліції на Раї не збільшуватиметься. Казна порожня… — поліцейський удавано покашляв, ніби спохопився, що наговорив зайвого.

— Я з вами не жартую.

— І я теж. Сідайте! Я мушу ваш донос записати в журнал подій. Але зважте, що коли це наклеп, вам доведеться відповідати.

А коли записав, то попросив Раджа пройти за бар'єр, нібито щоб підписати якийсь папірець. І одразу схопив за лікоть, поштовхав поперед себе в той самий коридор, що й Абдулу. Тільки в іншу камеру посадив. На Раджеве обурення відповів:

— Уранці захоче з вами розібратися начальник. А де я вас тоді візьму?

4

Однак сержант Махамуд не чекав ранку. Спочатку вагався, борючись сам з собою, прикидав, як краще подати начальникові все, що записалося в журналі чергування. А треба так доповісти, щоб створилося враження: не інакше і Махамуд приклав руку, щоб дечого добитися, щось викрити. А ще вагався тому, що дзвонити треба начальникові на квартиру. А раптом візьме трубку дружина і скаже: «Не можу покликати його… Він з роботи ще не прийшов. На службі його шукайте». Ось так… Горить начальник на роботі, не продихнути, майже цілу добу зайнятий. Отак він, певно, виправдується дома, коли пізно вертається, змарнілий від карт або рулетки, під хмельком. Начальник і всіх підлеглих привчив відповідати на дзвінки дружині, коли його немає: «На оперативному виїзді… Терміновий оперативний виїзд…» У деталі не вдаватись, усе має бути оповите таємницею.

Десь за північ, коли, за підрахунками Махамуда, пан начальник не міг не заявитися додому, подзвонив. Попросив пробачення, за турботи, але служба є служба. Доповів спочатку про дельфінчиків з героїном, насмілився навіть висловити думку, що ці призи — ниточка, за яку можна витягнути цілий клубок. Почув Махамуд у трубці приглушене: «Ну от бачиш, дорога… Справа ще більше загострюється». Мабуть, начальник звертався до дружини. Потім і про другий візит доповів, Раджів, який дає можливість і друге нерозкрите злочинство розкрити. «Дорога… — почув сержант схвильований голос начальника. — Може статися, що твій чоловік одержить орден…» — І в трубку: — Дякую за службу, сержанте! Буду зараз же!»

І начальник справді прибув швидко, за півгодини. Сам допитував Абдулу і Раджа, потім звів їх разом. «Це ти-и?!» — сильно здивувався Радж, побачивши хлопчика. З перехресного опитування Радж почув про героїн у дельфінчиках — і не стримався, ахнув. Начальник ухопився і за це:

— Що ще знаєте — висловлюйте.

— Нічого більше. Просто капловухі ми всі у дельфінарії, ні про що не здогадувалися… Не зволікайте, коли хочете здобути докази. Здається, у йото «резиденції» є такі нереалізовані дельфінчики.

Раджу не хотілося одразу висловлювати всі здогадки, хоч у голові вже виник висновок: «Судзір — член тріади. Підкинутий лист Крафту — його робота. Це він і Пуола прибрав, з тіла тоді дістали Судзірове лезо, у Судзіра є ніж, що стріляє лезами. Не дуже дресирувальник показує кому-небудь цю дорогу річ. Чотирма лезами стріляє, п'яте, основне, при потребі відкидається, ледь натиснеш на кнопку… З компанії Судзіра були й ті, що забирали прихований під водою контейнер, а також поранили Раджа з підводної рушниці. А розмова в «резиденції» Судзіра, коли частувався один з тих, що ловили дельфінів? Про Раджа вели розмову, було в Судзіра завдання і Раджа прибрати. Але не вбив, відстояв його перед тріадою. А чому? Уже тоді мав плани на весь дельфінарій, на нього. А може, тому, що тигр біля свого лігва старається не полювати? Дельфінарій прибрав до рук, здійснив мрію. Добре тепер буде у них прикриття для тріади, легальне гніздо…»

Коли начальник закінчив допит, то посадив їх уже в одну камеру. Наказав навіть Махамуду видати їм дві ковдри. «Ого!» — зрадів Абдула. «Що — не гірше, ніж у готелі?» — усміхнувся Радж. Постелили обидві ковдри в кутку на цементну підлогу, лягли обійнявшись. Зворушив Раджа вчинок Абдули: треба було мати неабияку мужність, щоб насмілитися заявити поліції про героїн. Тим самим Абдула вступав у смертельну боротьбу з контрабандистами, з членами тріади. Як і Радж.

Абдула сопів, уткнувшись носом йому в плече, а Раджа сон не брав. Думки, думки, думки…

Піт приїжджав, виходить, до Судзіра, вів переговори. Судзір збирається завтра їхати з Раю на цілий день. Куди? Ну звичайно ж, на Гірський, у табір! Піт і компанія погодилися на домагання Судзіра, взяли його компаньйоном. І не тому, що боялися, щоб Судзір не викрив їх перед властями. Не з руки Судзіру доносити на них: почнуть розбиратися, можуть і самого вплутати. Хоч як відмивайся від дуріану, хоч як полощи рот, та коли брав у руки або в рот, смердітимеш.

У табірників не ладиться з дельфінами, це ясно. Треба нічого не знати про дельфінів, щоб думати, що вони будь-кого послухаються. Похапали дельфінів і думали, що Судзір продовжить з ними роботу, на місці доведе все до ладу. І Судзір на це сподівався, розраховував на додатковий заробіток — завдаток одержав, хотів мати і другу частку суми. Поспішали табірники і тільки загострили ситуацію. Судзір міг подумати, що хотіли обійтися без нього.

Судзір буде в печері… І Янг у печері… Якщо залишився живий… Що буде, коли вони зустрінуться? Захоче мати хлопця за помічника чи здумає позбавитися його?

Коли Судзір побачить, переконається, що в печері справді можна. начерпати, намити золота, як поведеться?

Ради; сів, обхопивши коліна руками. Що вони собі думають, оці недотепи поліцейські? Чому не діють зараз же? Кожна хвилина дорога… Могли б Судзіра застати на квартирі, підняти з ліжка тепленького… А інші в цей час обнишпорили б «резиденцію» і кабінет. Судзіра, схопивши, треба одразу притиснути як слід, щоб сказав адресу майстерні чи людини, від якої одержує цих дельфінчиків. Щоб і на них несподівано наскочити.

5

А в цей час начальник дзвонив на Головний острів у департамент поліції. Не міг сам нічого робити. Міністр внутрішніх справ видав колись директиву «333», щоб усі справи зв'язані з наркотиками, концентрувалися в спеціальному відділі, вирішувалися централізовано.

І ось нарешті з Головного примчав спеціальний катер з офіцером і чотирма поліцейськими. Усі були в цивільному одязі, але озброєні, на стегнах піджаки настовбурчувались.

Знову допити-розпитування, знову йде час. Раджу офіцер сподобався: чорнявий, горбоносий, з дитячим чубком на лобі. І тямущий, мабуть, усе схоплює на льоту, робить висновки одразу. Коли Радж сказав, що Судзір зв'язаний з тріадою, і виклав ланцюжок фактів, офіцер одразу ж з ним погодився. Швидко створили дві оперативні групи, двоє приїжджих поліцейських і один місцевий на чолі з начальником поліції, яких теж примусили переодягтися в цивільне, повинні були затримати Судзіра, зробити обшук у нього вдома. Другу групу також з трьох чоловік очолив горбоносий офіцер. І перша, і друга групи потім об'єднаються в дельфінарії, де на той час повинен теж закінчитися обшук.

— А так не трапиться, що спалимо сто смолоскипів, а зловимо одну жабу? — сказав начальник поліції Раю офіцерові з Головного. Мав на увазі розголос, який неодмінно піде далеко і може зашкодити припливу туристів.

— Мені не жаба потрібна! Судзір потрібний! Живий! І якнайскоріше! — накричав на нього офіцер.

… Улетіли в дельфінарій по затоці. Рульовий так крутнув кермо, що катер аж висунувся на берег — коло самого ялика з Абрахамсом. Ялик так гойднуло хвилею, що старий трохи сторчма не полетів, вивалив за борт величезну миску риби. Устав, роззявивши від здивування рота, та так і стояв, поки всі не позіскакували на землю. Останніми — Радж і Абдула.

— Ви — з нами, — наказав горбоносий Абрахамсу. — Хтось ще є в дельфінарії?

— Є. Двірничка біля малої арени. Прибирає там, черепаху годує… У прохідній — сторож… Новий сьогодні, другий раз тільки його бачу, — Абрахамс хоч, може, й здогадався, хто ці люди, що висадилися, але запитально дивився на Раджа, і той шепнув:

— Поліція, дядьку…

— Новий? — зацікавився горбоносий. — Тоді так; підете за ним ви і ви! — ткнув пальцем у груди Абрахамсу і одному поліцейському. — Покличте його сюди… У розмови з ним не вступати, нікуди його не відпускати ні на крок.

Абрахамс у супроводі поліцейського зник у алеї. Горбоносий офіцер, оглянувшись на всі боки, ніби орієнтуючись на місці, питав: «Це куди веде?» — кивав на бамбукові сходи. «А що там?» — показував на троє дверей — у склад Абрахамса, у Раджеву комору, в душову. Радж пояснив. Дійшли до басейну, офіцер крутнувся і одразу побачив двері «резиденції»: «Тут?» Радж кивнув, дивуючись: «Бувалий цей офіцер… І розторопний». Офіцерові далі не стоялося, ходив по два кроки туди-сюди, поглядав на трибуни, на дельфінів, а думки його, видно, були не тут. Поліцейські не підходили до нього, посідали на лавку напроти Раджевої комори.

І ось показалися з алеї Абрахамс і новий сторож. Ішли вони поруч, а поліцейський — на два кроки ззаду. Поки підходили, Радж роздивлявся новачка: з вигляду схожий на японця або китайця, не такий силач, як Алі, але зшитий міцно; за легким пружистим кроком можна визначити — спортсмен. І раптом Радж упізнав його: бачив кілька разів на тренуваннях у Ромеша. Щоправда, не на самих тренуваннях, а зустрічалися або в роздягальні, або вже на східцях з підвалу, займався новенький карате у зміні, яка закінчувалася перед Раджевим приходом.

— Усе нормально? — насторожено подивився офіцер на поліцейського, який так і спинився за спиною новачка. — Нічого не говорив, нікуди не відпрошувався?

— Нікуди. Я тільки дозволив додому подзвонити, хворі у нього дома, — їв очима горбоносого офіцера поліцейський.

— Прокляття!.. А що він говорив — не чув?

— Нічого такого… «Батько захворів… Сходи в аптеку за ліками, а то я зайнятий».

— Капшуки прокляті! Нічого не можна доручити, — вилаявся офіцер. — Пильнуй його добре! — прикрикнув на роззяву поліцейського, і той підняв полу піджака, підіткнув її за кобуру з пістолетом, а саму кобуру розстебнув і тримав праву руку на ній. — А ви ламайте двері! Не бійтеся, під мою відповідальність… -. — наказав офіцер Абрахамсу.

— Ага… Я сокиру тільки… — Абрахамс, божачись, побіг підтюпки до свого складу.

Але руки в Абрахамса тряслися, ради дверям дати не міг. І тоді взявся за роботу один з приїжджих поліцейських — засунув лезо в щілину між одвірком і дверима, ламанув.

Довго й шукати не треба було. Іграшки лежали в ящичку під канапою. Блакитні дельфінчики на рожевій коробочці-підставці. Сім штук… Виклали їх на стіл, і офіцер кожного виважив у руках, кожного потряс біля вуха. Порожні! Для певності розтрощив одного каблуком на підлозі — порожній… Більше нічого підозрілого поліцейські не знайшли, і офіцер незадоволено побарабанив пальцями об стіл. Абдула поривався сказати, що той дельфінчик, якого він знайшов у «Морській лілії», трохи не такий за кольором. Але Радж притримав його за плече: «Не поспішай…»

Офіцер узяв з вікна прозору многогранну крутилку-барабан, з якої Судзір, покрутивши, діставав трубочки лотерейок для глядачів. Відсунув убік прозору накривку, вийняв жменю папірців. Розгортав один за одним, гмукав, потім не втримався, став читати вголос:

— Третій ряд, дванадцяте місце… Сьомий ряд, четверте… Знову третій ряд, дванадцяте… Дванадцятий, десяте… Сьомий ряд, четверте… Одні й ті самі місця понаписувані… Ні, от і нове є — п'ятий ряд, двадцять перше. Новим, видно, порожні роздає… Вони й на колір трохи відрізняються… Та-а-ак, тепер залишився кабінет. Ключів, звичайно, нікому не залишав?

— Ні, — підтвердив Абрахамс. — Нові порядки… А раніше, за Крафта, один ключ був коло сторожа у прохідній. Я поміняв учора всі замки там, Судзір наказав.

— Отже, сокира пригодиться. Ходімо туди, протокол — потім.

Поліцейський що пильнував сторожа-новачка був біля лавки напроти Раджевої комори. Новачок сидів — руки на потилиці — на лавці спиною до дверей, ноги спущені під спинку, в кущі. Поліцейський усе тримав руку на кобурі.

Сокиру пускали в хід двічі, відчиняючи двері до коридорчика і до кабінету. Робив це той самий поліцейський, що й «резиденцію» виламував, робив спритно, досвідчено. Як зайшли, Радж, Абдула і Абрахамс мовчки постояли біля дверей — як поняті. А поліцейські розкривали шухляди стола, заглядали під килимову доріжку, перевертали, обстукували та обмацували м'яке крісло і звичайні стільці, розкрили й поставили перед офіцером Судзірів «дипломат». Офіцер дістав з чемоданчика кімоно, мило, мочалку, туалетні дрібниці. Залишався неоглянутим сейф, він замкнутий був на два замки, дві дірочки від ключів прикриті стальними язичками-вертушками. Поліцейський поклав сокиру на стіл, дістав із-за пазухи, з-під руки «пушку», запитально глянув на офіцера. Той згідливо кивнув. Три оглушливо-дзвінкі постріли пролунали один за одним. Горбоносий навіть у вусі полоскотав…. Той, що стріляв по замках сейфа, знову пустив у хід сокиру…

Дельфінчики у сейфі були сині, на лілових коробочках-підставках. Якраз такі, як той, що Абдула знайшов у готелі. П'ять штук… Офіцер виважив один у руці, другий… Перебрав руками всі — на обличчі було задоволення.

— Один кілограм героїну — півмільйона доларів! Відпиляй ріжок в якому-небудь, — попросив він поліцейського, що вигріб з сейфа на стіл ще й купу паперів, кілька пачок доларів. Офіцер сів у крісло перед Судзіровим столом, посунув ближче до себе папери, почав їх переглядати. За столом на місці Судзіра сидів другий поліцейський і швидко-швидко писав, час од часу запитально підводячи очі на горбоносого, чекаючи, що він продиктує. Почав, мабуть, складати протокол.

З надрізаного ріжка підставки і справді сипнувся жовтуватий порошок. Поліцейський натрусив його трохи на долоню, понюхав сам, підніс понюхати горбоносому офіцерові. Навіть Абдулі сказали понюхати, ніби якомусь кримінальному експерту-хіміку: «Такий?» І він авторитетно підтвердив: «Такий… Усе таке…»

Коли нарешті залишили кабінет, зійшли вниз, то побачили: коло лавки лежить, скорчившись, притискуючи руки до живота, той поліцейський, що пильнував новачка-сторожа. Стогнав страшенно, не розціплюючи зубів — мабуть, у нього була розбита печінка. Клапан кобури стирчав, як собаче вухо, а в кобурі було пусто. Новачок зник разом з пістолетом поліцейського.

Розділ сьомий

Певно, ніхто з табірників так не чекав появи Судзіра, як Янг. Від хвилювання і думок довго не міг заснути, а потім чи спав, чи галюцинував наяву. Часом кидало то в піт, то в дрож, охоплювала млявість. Боліли очі, смикало, кололо вуха.

Коли нарешті задрімав, то приснився натовп людей. Гомонить натовп, перекочується в ньому гул, люди натискують одне на одного, пориваються скоріше до храму. Нібито це той самий храм на Головному, куди вони прийшли поклонитися Вішну. В натовпі штовханина, наступають одне одному на ноги батько, Ганеш і дід Амос. Не батько несе кавадзі, а він, Янг, хоч найменший і найслабший. Зігнувся Янг під вагою в три погибелі, рама муляє плечі, шию ніби хтось скручує, як тій курці. «Іди! Та швидше ж ти, не барись!» — підштовхує Янга в спину Ганеш. «Іди, іди! Заснув? — Амос і батько теж підштовхують його, щипають від злості: Через тебе можемо спізнитися! Усі милості Вішну пороздає!» А от уже здається, що Янг на базарі разом із синьйорою Терезою. Снують між нескінченними рядами, що їх утворили зі своїми товарами продавці. На голій землі, на циновках, на підстилках, на лавках, табуретках, на столиках, на прилавках, напнуті на жердини, розвішані на гілках і мотузочках, висять і лежать дари лісу, поля, городів, плантацій, моря. «Туцці-фруцці! — безперервно повторює синьйора. — Туцці-фруцці!» І все гребе до себе, звалює на спину Янгові, на плечі, чіпляє на шию, на пояс, ставить на голову. — «Неси в готель!». І раптом уже не італійка, а батько суне йому на руки рябеньку свинку: «Це наша, бери! Неси в готель! У апартамент синьйори! Вона буде тобі за матір!»

Від такої новини Янг кліпає очима і прокидається, серце бунтівливо калатає, пульс болюче стукає у хворе вухо. Янгу вже страшно засинати знову, щоб не приверзлася якась нісенітниця. Дрімота сама знаходить його, зліплює повіки, підсовує нові страхіття. Нібито хтось боляче стискує Янга за ноги і суне головою вперед у бульбашкову заслону, щоб відчикрижити голову… Шкребуть лапками і клішнями краби, омари, лангусти, йдуть на нього в наступ… У шумі Янг навіть відрізняє окремі крики крабів: «Янг уже здох! Здох і лапки простягнув! Сюди всі, сюди! Велика пожива буде! Не зрівняєш з рибою!»

А коли почув справді живі голоси людей, зітхнув з полегшенням: «Спасибі Вішну, закінчилися страждання-страхіття. Я — живий, і новий день настав… Що принесе новий день?»

Слів людей ще не розібрати, голоси задихані, зриваються. Люди тільки що повиймали загубники з рота. Янг стежить з-за бруствера і перелічує чорні, ледь помітні голови тих, що виринули з-під води: один… два… три… Троє всіх? Ні, он і четвертий, вилазить на пляж зі згортком чорного гумованого дроту і лампочкою на кінці. Голоси деяких здаються знайомими, один так навіть і дуже…

«Судзір!.. Он той, найменший… Останнім на пляж вилазить. А найбільший — «старий» — учора був на плоту. І Піт, він учора стовбичив на камбарині… Запросили-таки Судзіра, не обійшлося без нього…»

От уже всі топчуться на пляжі, шльопають ластами. Від чорних, ніби полірованих костюмів відблискує лампочка. Той, що з дротом, одразу приступив до роботи, став забивати в стіну гак.

Янг почав заспокоюватися, щось відлягло від серця. Нібито побачена реальна небезпека — Судзір — перестала бути небезпекою. З цього моменту Янг цілком перетворився на зір і слух. Не все дочував із того, що говорилося, не все розбирав з почутого, не все розумів. Говорили як і в ті дні, по-англійському, щось вантажили на пліт, а щось — з плота на пляж. Янг спробував підставляти свої слова замість недочутих, щоб збагнути зміст. І щось виходило, хоч, може, й не зовсім те, що говорилося.

Голос Судзіра:

— Ну й… (страховище) у вас тут!.. І людям, не тільки дельфінам. А дельфіни… (печер не люблять).

Піт:

— На жаль, так… (Кращих умов) їм створити не можемо. Якби були добрі умови… (то й без дельфінів обійшлися б).

— І як ви їх сюди… (загнали)? — знову Судзір. — Давали… (на сон чи наркоз)?

Піт:

— Професійний секрет.

«Старий»:

— Я читав: дельфіни наркозу… (не витримують). Не просинаються. А в даному випадку могли утопитись.

Піт:

— Слухайте увідні дані… Сюди… (дельфіни підпливати) не люблять. Вони й на відстані… (відчувають ультразвук; бульбашкову заслону); займайтеся з ними з плота, пліт можна… (відігнати далі звідси; загнати в Храмовий грот)… на місце роботи. З переносною лампочкою.

Судзір:

— Як виглядає слон, навпомацки не впізнаєш. А я хочу не тільки помацати золото… (але й побачити). Щоб знати, чи варто займатися.

Піт:

— Переконаєтеся, почекайте… (Разом з нами упірнете, самі зачерпнете). Разом промиємо, подивитеся.

Судзір:

— Пісок? Самородки?

«Старий»:

— Пісок в основному… Самородочок був один — як наперсток.

— Не будемо гаяти часу. — Судзір перший ступив до плота.

Поки дочекалися карети «швидкої допомоги», поліцейський уже конав. Носилки з потерпілим несли і санітари, і Радж хапався — до самої прохідної (ключа, щоб відімкнути ворота і впустити карету на територію, не знайшли). Всі інші йшли слідом. Абрахамс не переставав стиха бідкатися: «А що ж тепер буде? Кому ж я служитиму, що буде з роботою? У мене ж сім'я…» Ніхто йому нічого не відповідав.

Не хотів думати, про своє майбутнє і Радж. Одне знав: настав час рішучого повороту в його житті.

Горбоносий офіцер і з кабінету дзвонив, а коли дійшли до прохідної, то й з будки. Викликав додатковий наряд поліції для охорони дельфінарію. Наказував: усіх підозрілих затримувати, нікого не відпускати до особливого розпорядження. Дзвонив і на Головний, розмовляв незрозуміло, шифровано.

І нервував (по ньому було видно), чому затримується група, що пішла за Судзіром. Та перш ніж з'явилася група, прийшов стомлений Амара. Його відразу схопили за лікті. Радж ледве довів офіцерові, що ця людина ніякого відношення до Судзіра не має, що вони збиралися удвох з ним знову добиратися до Гірського, шукати брата (довелося коротко викласти історію зникнення Янга).

— А я думав, що це поліцейські підготувалися виїхати в табір, — з якимось розчаруванням промовив Амара, коли його відпустили. І Раджу довелося пояснювати йому тихо, що сталося за той час, поки він був у ресторані і вдома. І з цього часу з Амариного обличчя не сходили здивування і тривога.

І ось діждалися другої групи. Прийшла без Судзіра.

— Ну що? Відправили під варту? — звернувся офіцер до начальника поліції Раю.

— Не було вже. Ні дома, ні в коханки… Обшук теж нічого не дав.

— А коханку затримали? Хто вона?

— Відправили під замок. Касирка з дельфінарію… — начальник поліції говорив стомлено, ніби розвантажив до цього баржу.

— Не розпитували нічого? — не відставав офіцер.

— Трохи розпитував. Але, видно, не багато знає. А може, й прикидається. Сказала тільки, що кожного дня Судзір вказував їй, які номери квитків затримувати й продавати тільки за паролем. Про наркотики не здогадувалася.

— Я знаю, де Судзір, — вигукнув Радж. — Швидше треба на Гірський, до тих, що покрали дельфінів.

Абрахамса залишили в дельфінарії. Хотів офіцер і Абдулу не брати, але той несподівано так розплакався, що Раджу довелося упрошувати, щоб узяв. Офіцер відмінив своє розпорядження і наказав: після прибуття на місце з катера не сходити, під ногами не плутатись, щоб не потрапити під кулю.

На плоті — знайома, вчорашня картина. Тільки вчора сиділи біля черпалок двоє, а тепер троє, і сьогодні пліт ближче до виходу з Храму — далі не вистачило проводу з лампочкою (монтер, зробивши своє діло, одразу бовтнувся з пляжу і зник під водою). Третій з тих, що сіли навпочіпки, — Судзір. Він зняв маску, поклав її біля себе на дошки, а Піт і «старий» тільки посунули на лоб. Греблися в черпалках довгенько — то мовчки, то перемовляючись, наче бурмочучи. І хоч зовсім близько були від Янга, разів у чотири ближче, ніж тоді, коли були на Крабовому пляжі, слів не розбирав… От почали щось показувати один одному, потім Судзірові. Далі крутили й промивали в решетах, відбирали, просіювали і знову промивали, роздивлялися. Окрім черпалок і решіт, сьогодні були в них і відра, і ночви.

І Піт, і «старий» увесь час пересувалися так, що можна було бачити тільки їхні затягнуті в лискучі костюми спини й потилиці, зрідка — торбуваті, обтягнуті шоломами щоки. У Судзіра костюм без шолома, дресирувальник сидів обличчям до Янга, і коли щось знаходилося, вставав, простягаючи долоні до лампочки. Жоден м'яз не здригався на його обличчі, схвильованості своєї не виявляв.

— Ну, гаразд, переконали… — остаточно підвівся Судзір. — Тільки прошу пліт віддати в повне моє розпорядження. І щоб сторонніх біля мене не було.

— Як — сторонніх? Що ви хочете цим сказати? — разом насторожено сказали Піт і «старий».

— Ви не так мене зрозуміли. Коли я працюю з дельфінами, більше нікого біля мене не буває. А то в дельфінів розпорошується увага, вони нервують, не слухають наказів і так далі.

— Он що… То ми можемо біля водоспаду попрацювати. Салют — підняв руку Піт.

— Прохання невеличке… Рибу забули там… — Судзір махнув у бік пляжу. — Не в службу, а в дружбу — доставте сюди, га? — Голос його був майже дружній. — Черпалки залиште тут, решту… — Судзір махнув рукою, наче згріб з плота все начиння. — Ганчірку залиште… Хай дельфіни понюхають, чим воно пахне.

— Судзіре, дельфіни — не собаки… І золото не пахне, — зауважив Піт.

— Пахне, друзі, пахне.

«Старий» притягнув на пліт прозорий мішок з рибою, а деякі речі частково перенесли на пляж, а частково «старий» і Піт взяли з собою. Судзір перестав триматися за кийок з лампочкою, який був прилаштований до краю плота і від метушні хитався й нахилявся, і сів, звісивши ласти у воду. Лампочка опинилася позад нього, і Судзірове обличчя було в напівтемряві.

Сидів довгенько, ніби прикидав, що робити, з чого починати. А може, йому не хотілося взагалі розпочинати, може, розчарувався в усьому? Відхилився назад, навпомацки взяв мішок з рибою, підтягнув і поклав поруч. Потім повільно нагнувся до черпалки, узяв там щось, загорнуте в ганчірку, поволі розгорнув. Може, золотий пісок? Було його там мало, бо придивлявся до нього здалека і зблизька, ніби нюхав, чи пахне, доторкався до ганчірочки і розглядав те, що прилипло до пальця, обертаючись до лампочки так, що Янгові було видно все його обличчя. Не було вже на обличчі спокою, воно пересмикалося, а очі гарячково блищали. Брав налипле з пальця на язик, легенько стискував зубами, потім обережно повипльовував крупинки назад у ганчірочку. Зав'язав навхрест, поклав з лівого боку. А праворуч, не дивлячись, узяв з мішка рибину, очі в цей час нишпорили по воді, намацували ледь помітні спини з плавниками. Дельфіни повільно пропливали то далі, то ближче, стримано фукали повітрям, іноді висовували голови і завмирали на місці, розглядаючи Судзіра, ніби впізнаючи його чи принюхуючись.

Судзір поплескав рибиною об воду, покликав співучо: «Бо-обі-і!.. Бо-обі-і-і…» І дурний малюк спокусився, мабуть, проголодався, підплив і роззявив рот. Не зовсім близько, метрів за два або півтора. Чекав почастунку, а сам подавав такі звуки, ніби людина бурмотіла крізь зуби, потім дзвінко затенькав перетинкою. Судзір не кинув йому риби, а підняв праву ногу, зняв з литки щось гранчасте, ніби кілочок. Клац — відкинулося гостре лезо, появився ніж-кинджал. Відрізав шматочок риби, кинув Бобі в рот.

— Смачно? Давай ближче, коли ще хочеш… А ті хай облизуються… — казав Судзір, і Бобі підсунувся зовсім близько. Можна було, нахилившись, поторкати за рострум, але Судзір не доторкнувся, вкинув малюкові в рот другий шматочок. — Ну от, чавкай голосніше. І клич свою матір… До-ора-а, До-ора-а… Ну, клич!

Янг розтер лікоть, ліг на другий бік, бо зомлів, стежачи. Він відчував пекучу ревність до Судзіра, зовсім не хотів згадувати, що Бобі знав Судзіра набагато раніше, ніж його. «У-у, зрадник…» — Янгова рука сама шукала навколо, щоб що-небудь намацати й шпурнути в Бобі. Янг ладний був це зробити, видати себе, аби відігнати Бобі від дресирувальника.

— А це ти нюхав? — Судзір опустив з плота ліву руку з ганчіркою, зав'язаною вузликом, теж поплескав. — Ну — що ти відчуваєш? Чи нічого не відчуваєш? Ніяких емоцій у тебе золото не викликає? А ти нюхай, нюхай… До-о-ра-а, До-ора, До-ора! — знову покликав він, а права рука теж опустилась у воду з рибиною, заплескала. Підпливла близько і Дора, теж роззявила рот, здається, навіть щось проскрипіла чи промурмотіла, Судзір і їй кинув шматочок риби, і Дора на мить зникла під водою. Дік з Белою і Свою товпилися віддалеки, ніби радилися, що робити. Зрідка Дік сильно плескав хвостом, ніби кулаком пристукував, підтверджував своє рішення: не робити і кроку назустріч Судзірові!

А дресирувальник перестав мочити ганчірку з золотом, кинув її на середину плота, порізав на шматки ще одну рибину, пополоскав ніж і знову заховав його в піхви на литці. Зісковзнув у воду без маски, спіймав рукою Дору за спинний плавник і поплив поруч, погладжуючи її по спині, по лобі, коли-не-коли частував її шматочком риби, дістаючи десь з-за пояса. Вернувся до плота, забрав з нього черпалку і сунув ручкою в зуби Дорі — так, як робив у дельфінарії. Пропливли поряд навколо плота, Судзір увесь час лащив її, погладжував, потім забрав черпалку і знову почастував рибою. Викинув черпалку на пліт, виліз туди сам.

— А тепер, дорогенька, складніше завдання зробимо. Ти вже таке робила, треба тільки пригадати… — казав, а сам чіпляв на груди електроліхтар, надівав маску, а Дора й Бобі стежили неподалік, фиркали, задравши носи з води. — До мене! — в тоні Судзіра почувся наказ, він і жестом показав, що означає ця команда. Коли Дора підпливла ближче, кинув шматочок риби. Бобі теж підплив, але Судзір нічого йому не дав, і той незадоволено проскрипів, свиснув.

Узявши черпалку, цього разу Судзір сповз із плота якось незграбно, навіть балонами грюкнув об крайню дошку. Підплив до Дори, дав ручку черпалки їй у зуби, трохи підправив, щоб виріз акуратно приліг до шиї. — Зі мною! Аб! — схопив загубник у рот і пірнув, притискуючи і Дору лівою рукою під воду. Трохи подумавши, і Бобі пірнув. А Дік, Єва і Бела припливли на те місце, покружляли, але через якусь хвилину знову попрямували в темніший куток.

Здалося, що Судзіра з Дорого і Бобі не було довго, як тільки повітря у дельфінів вистачило. Перший вискочив, одфиркнувся Бобі. Дік та інші самки повернули до нього, ніби їм кортіло розпитати: «Ну як там? Чого він пристає до вас?» Але виринули Дора і Судзір. У Дори в зубах боком висіла черпалка, піску в ній не було ані жмені. Але Судзір поплескав її по спині і довів до самого плота, забрав і викинув на дошки черпалку, а дельфінку винагородив шматочком риби. Цього разу вилазив на пліт зовсім незграбно, здавалося, безпомічно дриґав у воді ногами. А коли виліз, то знову звісив ласти, поринув у роздуми.

За той час, поки Судзір займався з Бобі і Дорою, Піт і «старий» двічі винесли на пляж по відру піску, зсипали його там на купу і попливли за новою порцією. Янг усе відзначав, обертаючи голову і в той бік, підраховуючи їхні рейси. Судзір цього не бачив, але в голові теж, мабуть, підраховував, що за цей час можна було зробити самому і скільки взагалі потрібно буде часу, щоб чого-небудь навчити дельфінів.

— Дора, репете. — Судзір узяв черпалку, знову зсунувся у воду.

Поліз ближче до води і Янг. Не міг терпіти, бачивши, що мішок з рибою майже повний, а дельфіни плавають голодні.

Море починало розгулюватися, на гребенях хвиль скипали білі гриви. Катер летів на максимальній швидкості, часом урізаючись носом так, що бризки злітали вище голів. Але ніхто не ховався від цих бризок, тільки мружилися і напружено вдивлялися уперед. На носі біля правого борту стояли двоє — Радж і Амара, офіцер із Свійттауна і начальник поліції Раю міцно трималися за поручні.

— Я думаю, що треба було б висадитися коло табору й оточити його з усіх боків, — говорив начальник поліції.

— Аз боку моря як оточиш? Висаджуватися тільки з моря! І штурмом… Насамперед захопити їхні плавзасоби. А берегом вони далеко не втечуть, — заперечив офіцер.

— Он будиночок на колесах їхній, з антенами. Там у них, мабуть, радіостанція… Його теж треба передусім захопити, щоб перервати зв'язок зі світом, — сказав Амара.

— Правильно, юначе. Скільки їх там усіх? — У голосі офіцера була твердість.

— Думаємо, що не більше десяти… За нашими спостереженнями, — одночасно сказали Радж і Амара. — З правого боку, он, бачите намети? Два, чотиримісні.

— Зараз частина людей може бути в печері під водою, — додав Радж.

— Розпорядіться там, у кубрику, кому куди треба буде бігти, і командуйте «До зброї!» — сказав офіцер тоном, який не залишав сумніву: він здійснює загальне керівництво операцією, і тільки він. Обернувся до рульового, який виглядав з-під довгої трохи піднятої фрамуги з бризками на склі. — Бачиш їхній глісер на березі? Притрися щільненько, щоб можна було перескочити на нього. І повний уперед!

— Слухаюсь, пане офіцер.

… Дік став на хвіст, мотнув головою так, що черпалка пролетіла в повітрі, із дзенькотом брязнулася в стіну зовсім близько від Янга і плюхнула у воду. «Ой молодчина!.. Друга вже, одну Дора втопила…» — устиг подумати Янг. І тут Дік пірнув. Пірнув з ним і Судзір, не випускаючи з лівої руки обруча з провода, накинутого на голову дельфіна. Судзір, певно крутив цей обруч, дедалі тугіше скручуючи петлю. Провід урізувався в тіло, душив дельфіна. Дік, мабуть, думав, що, рвучись уперед, зможе позбавитися петлі й Судзіра, думав, що людина-хижак, який зумів підкрастися до нього разом з Дорого і несподівано накинути петлю, не витримає довго. Люди ж не можуть довго бути під водою, змагатися в цьому з дельфінами. А те забув Дік, що людина хитра, що вона озброїлась аквалангом і сама хоче взяти його змором. І вже, навпаки, у дельфіна не вистачить духу, бо треба суперничати не з людиною, а з технікою. Судзір і притопити може, і коли повіє холодом смерті з безодні, коли від ядухи заблискають вогненні кола в очах, на все підеш, аби виринути, аби вхопити повітря. І кривдно стало Янгові, що Дік стане сумирним і покірливим, що буде, як той раб-каторжник, слухняно пірнати з черпалкою, слухняно виносити Судзірові на пліт золотоносну породу.

«Так ось які в Судзіра секретні прийоми дресирування! От чому він не хотів, щоб хтось бачив його в цей час… А хіба ж можна спокійно дивитися, як дельфіна топлять і душать?!»

«Не здогадується Дік дати задній хід… Може, дельфіни не вміють плавати задом наперед? Міг би отак петлю зняти, вилузатись…»

«Кат! Недолюдок!… Сволота! — проклинав Янг Судзіра. — Отак і погубити можна людину!» Шепотів «людину», а думав про Діка.

Нарешті дресирувальник і Дік виринули. Дельфін шумно, мало не стогнучи видихнув — Янг добре почув. Видно було, що обидва втомлені до краю. Однак Судзір усе ще тримався рукою за петлю, крутив, натягував. Повів Діка до плота, а підвівши, взяв з дощок останню, третю черпалку, натиснув ручкою на зуби Діка силоміць. Мабуть, Дікові дуже заболіло, бо він не витримав, роззявив рот… Тр-р-р… — ручка перелічила зуби дельфінові. Судзір виштовхнув з рота загубник: «Аб!» — і знову вхопив загубник у рот, штовхнув Діка зверху, примушуючи пірнути. Дельфін, однак, повторив свій маневр, здиблюючись на хвіст і випручуючись, — аж Судзіра трохи підняв з води. Але вже тієї сили, з якою шпурнув черпалку до цього, не було. Просто випхнув ручку з рота, і черпалка, падаючи, вдарила Судзірові по голові, ковзнула і зникла під водою.

Судзір розлютився. Схопився за петлю правою рукою, а лівою — за спинний плавник. Рвонув петлю з Діка і почав шмагати нею по голові, по очах, по роструму… Дік якось вискнув, крутнувся веретеном, позбавляючись мучителя, потім скочив угору, шумно плюснувся всією тушею. Дельфіни, які товпилися в темному закутку храму, раптом пропали з очей, зникли під водою.

Судзір, кашляючи, виліз на пліт. Сів на краєчок, важко дихаючи. Потім зірвав з себе маску, зняв ласти, зняв акваланг, ще посидів, нагнувшись, обпираючись з обох боків руками і якось неприродно випнувши лікті. І раптом щось надумав чи на щось наважився. Згріб целофановий мішок з трьома рибинами у воду (цього разу, частуючи дельфінів рибою, Янг зробив хитріше: залишив трохи в мішку, а поклав його так, нібито він оце сам перекинувся, а риба попадала у воду). Рішуче встав — утоми як і не було. Провід з лампочкою, який з'єднував пліт з пляжем, за час вовтуження сильно провис, його середина осіла в воду. Піддаючись вазі проводу, пліт ще більше виплив з Храму. Судзір, підвівшись, став поволі тягнути провід до себе, прискорюючи хід плоту. Середина проводу час від часу плескалася по воді, але в руках дресирувальника ставало дедалі більше петель-витків.

Янг перевернувся у своїй схованці, наліг на бруствер, щоб краще було стежити за Судзіром і пляжем. І почув, що до порогу підпливали дельфіни, фукають унизу біля самого берега, жалісливо скриплять, ніби скаржаться, а котрийсь із них коротко і тривожно посвистує — подає сигнал тривоги, небезпеки. Не втримався, сповз до води.

— Ну — чого ви? — прошепотів ласкаво. — Нічого більше не можу для вас зробити. Зовсім нічим не можу допомогти… — Янгові зробилося гірко, знову стало шкода себе і дельфінів: усіх чекає марна загибель.

«Птр-рин-н… Тенк-тк-тк-ткриї…» — Бобі висунувся підборіддям на берег, виставив дзюб. Майже не видно малюка, лампочка з мотком проводу десь за животом Судзіра, сюди ніяк не світить. Янг простяг у бік дельфіненяти руку — полащити, погладити, поводити за ніс. Але рука на щось наткнулася, Бобі тримав щось у зубах. Узяв ту річ — і ледве не випустив: не сподівався, що та річ така важка. Наче залізо якесь, і холодне, як залізо. «Дивак малий… Що він дістав, притягнув? — подумав, лізучи назад у свою схованку.

Сидів і обмацував знахідку Бобі. Не гладенька вона і товстожила, нагадує гілочку з ледь помітними листочками чи пупирчиками. Там-сям щось присохло, ніби уплавилося — може, піщинки або шматочки магми. Мацав-мацав шишки, і спало на думку інше порівняння: дракончик-семиніжка, а не гілочка. І голівка є, і ніжки — дарма, що на одному боці чотири, а на другому три, і хвостик викривився вбік закарлючкою. Постукав іграшкою об камінь і не почув ніякого дзвінкого звуку. Удари були якісь в'язкі, глухі. Сунув за пояс — хай побуде там, може, пощастить підібратися до лампочки, тоді й роздивиться добре.

Судзір тим часом причалював до пляжу. Ось бочка плота шкрябнулася об берег, дресирувальник хитнувся. Дійшов до стіни із забитим кілком-гаком, повісив скручений провід з лампочкою. Від двох лампочок на пляжі стало видніше. Судзір вернувся до плота, забрав з нього на берег електроліхтар, акваланг, ласти й маску і став, руки в боки, чекати Піта і «старого». Вони теж якраз виринули — цікаво, вкотре уже? — і робили останні змахи ластами. Судзір нагнувся, однією рукою взяв з рук Піта відро, другу подав, щоб допомогти вибратися на сушу. Поставив відро, а коли Піт став розстібати ремені, зайшов йому ззаду взяти акваланг.

— Ну як, слухалися троси? — спитав Піт, ще не обертаючись до нього, смикнув маску вгору, стомлено потер долонями обличчя.

— Усяк було… — відповів Судзір. Поклав акваланг, стрімко випростався. У руці блиснув ніж — Судзір з силою штрикнув ним Піту під лопатку і відразу ж вирвав, відскочив. «А-ай!..» якось по-дитячому вигукнув здоровенний Піт, вигинаючись, і впав на бік.

Судзір крутнувся до «старого», який у цей час ставив на берег відро. Миттю наставив йому в обличчя ніж, свиснуло білою блискавкою лезо, і аквалангіст, схопившись обома руками за горло, осів у воду. У два стрибки Судзір опинився біля нього, виловив за плече, підтягнув трохи на берег і ще раз ударив ножем — уже спереду, в груди. Не відпускаючи, витяг вище на берег, відв'язав тіло від акваланга. Далі рухи Судзіра стали ще квапливішими: розсмикнув на грудях «старого» «блискавку», вибрав з купи породи каміння, не забувся оглянути їх, постукати один об один і засунув за пазуху вбитому. Знову тринькнув замком, але не до кінця, зашкодило каміння, скотив тіло у воду. Зігнувшись, рачки тупотів уздовж пляжу, «старого» тягнув по воді — туди, де була темрява, куди не діставало світло лампочок, і вже там сильно штовхнув від берега.

З тілом Піта зробив те ж саме.

Присів біля води навпочіпки, обмив на руках кров, підібрав на березі й помив ніж. Спокійно склав його, засунув у піхви на литці і пішов до телефону. Зняв трубку.

— Алло? Пришліть електрика. Погано він провід підключив… Замикання, мабуть, було, лампочка перегоріла… Що? Та помаленьку. Та тут усі… Повиносили добра, сидимо, перегрібаємо, а трохи темно: звикли до двох лампочок.

«Неправда!.. Не слухайте!.. Це вбивця!..» — хотів крикнути Янг на всю печеру, але жах відібрав мову.

Улітаючи в зону, обгороджену буйками, побачили: у воду заходить аквалангіст. Припинився, зайшовши по коліна, подивився в їхній бік. Але катер не викликав у нього підозри — занурився з головою. Мотор виключили і відразу ж почули, як чахкає, гуркоче двигун ліворуч біля плоту. Катер всунувся на берег упритул з табірним глісером. Одразу на нього стрибнув з борту один поліцейський, інші хто за ним, а хто перебігав на ніс катера і звідти стрибали просто на пісок. Начальник поліції з Раю побіг зі своєю групою до наметів, офіцер зі своєю — до вагончика.

Радж і Амара зійшли останніми. Хотів і Абдула слідом стрибнути, але його покликав рульовий, показав місце поруч із собою в рубці.

Намети виявилися не однакові — один на чотири місця, другий — на два. Нікого в них поліцейські не виявили, але перевернули все догори дном. Пробігли ще по території, заглянули за купу ящиків і бочок, за двигун-електростанцію — і там нікого. Один залишився біля двигуна, другий пішов на катер, третій до воріт за наметами.

— Я тут побуду, — повернув Амара до ящиків.

Начальник поліції слідом за Раджем поліз на східці, що збоку вели у вагончик. З маленької передньої видно троє дверей. Праворуч — до лабораторії, прямо — у комірчину, ліворуч — до операторської. Радж відчинив ліві двері, звідки долинали голоси, начальник поліції — праві.

Віконце було одне, зліва. Направо при глухій стіні здіймалася панель з приладами, схожими на манометри зі стрілками, мигали червоні лампочки. Низ панелі був скособочений, як вічко шкільної парти, на ній теж були якісь перемикачі та кнопки, стояв низенький мікрофон. Коло панелі було порожнє крісло, а оператор стояв біля глухої торцевої стіни з руками на потилиці — поліцейський скрізь його обмацував.

— Що трапилось? Це самочинство, я скаржитимусь властям! — погрожував оператор, намагаючись обернутися лицем до всіх, але його штовхав поліцейський у спину, примушуючи дивитися на стіну.

— Можете… Можете скаржитись… — горбоносий офіцер сів у крісло біля мікрофона, а на друге, коло невеличкого столика поруч з панеллю, показав іншому поліцейському, подав йому папку з паперами. Той розклав усе і завмер, чекаючи, що диктуватиме офіцер. Ще один поліцейський стояв коло дверей, де і Радж зупинився, але їм довелося відступити вбік — зайшов якийсь в окулярах і білому халаті, за ним начальник поліції. Того, що в окулярах, поставили біля тієї самої стіни, що й оператора, тільки в іншому кутку, теж обшукали.

— І всі? — здивувався офіцер, обертаючись разом з кріслом до присутніх.

— Більш нікого не знайшли, — сказав начальник поліції.

— Тільки що ми бачили — під воду пішов аквалангіст. Він у печеру? — ніби між іншим спитав оператора офіцер.

— Яку печеру? Може, риби захотів на вечерю настріляти, — відповів той.

— Не радимо корчити дурня. Ми знаємо більше, ніж вам здається. Де всі інші? Теж у печері?

— У печері… — буркнув оператор. — Фауну вивчають.

— Ага… Ваше ім'я?

— Майкл Стоун.

— А вашого вченого приятеля?

— Джордж Стоун.

— Угу — брати? Щось не схожі.

— А ми від різних матерів.

— Так от, брати-розбійники, розказуйте, чим насправді ви тут займаєтеся. Тільки швиденько, і не темнити. До речі, Судзір теж у печері? З дельфінами?

— У печері. І більше я вам нічого не скажу.

— Ну-ну, твердокам'яні…[25] Не забувай, що ви в наших руках, а не ми у ваших. Кажи! — крикнув так, що Раджу аж заклало вуха. — Скільки золота вже намили?

У Майкла опустилися плечі.

— Про золото запитайте Піта. І Джорджа, він у лабораторії працює. А моє діло — от… — обернувся на мить, кивнув на пульт керування.

Судзір затягнув акваланги вбитих на правий кінець пляжу за виступ, де починалася темрява. Потім швидко висипав породу з одного відра на купу, набрав води — хлюп на те місце, де лежав Піт. Коли вода збігла, підійшов туди, нагнувся подивитися, чи не видно чогось підозрілого. Нахилившись, щось підняв, подивився, знову нахилився, пополоскав у маленькій калюжці, поперекидав з руки в руку, як гарячу вуглину, навіть, здалося Янгові, подув собі на руки. Вийняв ніж, відклацнув основне лезо, шкребнув ним знахідку — і вкинув «вуглину» на дно піхов, а зверху засунув ніж, задоволено плеснув себе по литці. Озирнувся на всі боки, подивився на купу породи і вже ступив до неї, хотів погребтися. Але згадав про лампочки. Підійшов до стіни, викрутив одну — ту, що була в зібраному кругами проводі, шпурнув її далі від пляжу. Янг почув, як лопнула-дзенькнула вона, ударившись десь у темряві об скелю.

А тут і електрик виринув неподалік од виходу. Голова його загойдалася, як поплавок, подалася до пляжу. Вилазив електрик поважно, неквапливо. Розігнувся, вибравшись. Шльоп, шльоп ластами.

— Ну, що тут у вас? Я ж робив усе як треба.

— Ось… — показав Судзір на згорток на стіні. — Кілька хвилин погоріла, а потім блись, і нема. Я викинув… І горілим запахло, ізоляція, мабуть, починала горіти.

Електрик повернув до стіни, Судзір за ним — майже впритул.

— Не ві-і-ірте, дя-ядечку!!! — закричав Янг таким високим голосом, що зірвався. — Він вас убити хоче!

Електрик, не розуміючи, обернувся на голос.

І враз Судзір ударив — не ззаду, як думав спочатку, а в груди. Ще й відштовхнув електрика від себе, і той загримів балоном, падаючи. Дресирувальник лишився стояти, тримаючи наставлений ніж. Отак і в бік Янга обернувся, завмер на підігнутих ногах. Круть-верть головою на всі боки… Нічого не помітив підозрілого, що примусило б одразу стріляти лезом чи кидатися з ножем у руках. І випростався, розслаблено підійшов до води, присів пополоскати ніж.

Нелюдська витримка. І спокій… А може, була тільки витримка? Відступив од води і, не розгинаючись, не дивлячись на литку, ціляв ножем у піхви і не одразу попав, уповільнив. Очі Судзіра вже свердлили темряву біля Янга. Пішов до електроліхтаря, включив його, спрямував світло в Янгів бік — і нічого не побачив. Поставив ліхтар, почав одягати свій акваланг. Застібнув старанно ремені, причепив на груди ліхтар. Згадав про ласти — взув і застібнув їх. Переступив на пліт, зашльопав до його краю, взяв загубник у рот і кинувся боком у воду.

Ні, залишатися Янгові на місці не можна. Він швидко спустився до води, ще й не посвистів — «Бобі, ти де?», а малюк і сам підплив. Наблизилися і всі дельфіни, Янг чув їхні важкі видихи. Безшумно з'їхав на штанах у воду, схопився лівою рукою за плавник Бобі, а правою повернув за рострум так, щоб спрямувати в Храмовий грот.

Поплив з почесним ескортом — дельфіни оточили його з усіх боків.

Уже звідти, з Храму, побачив: над мисом по склепінню загуляли спалахи світла. Мабуть, Судзір уже нишпорив там, освітлював кожну виїмку лігва. Ось пучок вирвався з-за гребеня, дістав стелю в Храмі… — Он і голова Судзіра над гребенем. Світло ліхтаря впало на воду, розпливчасте жовте коло засковзало по поверхні, намацуючи то одного дельфіна, то іншого… Янг занурився з головою, але Бобі з-під руки не випускав. І, мабуть, його руку помітив Судзір, бо коли Янг виринув, то почув Судзірів вигук:

— … ти де, голубчику!

І різке світло зникло. Судзір уже десь світив собі під ноги, скускаючись до води.

У цей час близько до малюка підпливла Дора і Янг швиденько перекинув руку на неї. В неї було більше сили, ніж у Бобі, і Янг спрямував її до пляжу: «Швидше! Швидше!» Дора попливла так, що вода завирувала вслід.

Янг поквапно, ранячи коліна, виліз на пляж. Оббіг тіло електрика і спіткнувся об ящичок телефону. Відкинув вічко, схопив трубку… Крикнув захекано, аж перехоплювало дух:

— Судзір убив трьох ваших! Ганяється за мною! — і хляпнув трубку назад.

«Судзір убив трьох ваших! Ганяється за мною!» — переляканий хлопчачий голос увірвався в вагончик і своєю несподіваністю мало не паралізував усіх. Офіцер перший схопився за мікрофон:

— Алло! Алло-о! — та з підсилювача більше нічого не почулося.

— Він поклав трубку, не алокайте, — обернувся від стіни Майкл. — Хто там ще може бути?!

— Це брат мій!.. Янг! Живи-й! Другу добу я його шукаю! — від хвилювання, Радж навіть не чув, що викрикував.

— Але там його не може бути! — вигукнув оператор.

— Мо-оже! У мене акваланг на катері… Я попливу в печеру. А ви відключіть заслону! — він рвонувся до дверей.

— Стривайте, Радж! Чули — трьох убив? Йому не важко і вас убити. Він же у вигідному становищі, зненацька може… Інше щось треба придумати!

— Тоді в мене ідея… — зупинився Радж. — Слухайте.

Судзір був уже коло плота. Виставив з води руку, щоб ухопитись за край дошки. І тоді Янг з усієї сили штовхнув цей рухомий поміст на Судзіра, і пліт підм'яв його під себе. А сам скочив у воду, не встиг і кілька разів змахнути руками, як Дора опинилася поруч. Янг вдячно учепився за неї: «Швидше!» Дельфінка і цього разу попливла щосили. От і поріг на мисі близько, його схованка. Оглянувся: Судзір вилазив на пліт… Ага, тоді і йому можна вилізти, перепочити. Пустив Дорин плавник.

— Ти!.. Ей! Ти чуєш? Я знаю — ти Янг! Я дарую тобі життя! Але знай, що вбити можу в будь-яку хвилину! Табір тепер у моїх руках, і ти в моїх! Я господар становища! Я збережу тобі життя, буду поїти й годувати од пуза, якщо ти мені допомагатимеш, працюватимеш з дельфінами.

— А чорта лисого не хочете?!

І в цю мить зазумерив телефон. Судзір повагався, йти до нього чи ні, і ступив на берег.

— Тут «дабл ю» і «ві»! Ви переграли, Судзіре! Шеф буде вами не задоволений!

Пауза…

— Я не переграв. Я тільки виграв! Табір у моїх руках.

— Табір у наших руках. І ви в наших! Не треба бути таким жадібним, шеф цього не любить. Ваше коло діяльності — дельфінарій, а ви всунули свого носа куди не треба, зірвали плани шефа.

— Я хотів, піднести шефу подарунок… Я хотів йому подарувати чудову схованку і золоті копальні. Шеф зрозуміє мене… Я вимагаю аудієнції з шефом!

— Багато хочете, мало одержите! Ніхто не має права бачити шефа, як і обличчя бога. Сидітимете в печері доти, поки з вас не зробиться свята мумія. Житимете стільки, скільки вам захочеться, але в печері! Усе, зв'язок закінчено.

— Алло! Алло! Стривайте!.. Я все поясню! Ал-ло-о-о…

— Говоріть. Ви маєте право, як і кожний перед смертю, на останнє слово.

— Відключіть оту скажену заслону! Випустіть мене звідси!

— Вас зрозуміли. Але самі вирішити не зможемо. Зв'яжемося по рації з шефом… Чекайте дзвінка!

Горбоносий обережно поставив мікрофон, глянув на Раджа, ніби запитав: «Ну — як? Правдиво?» І Радж підняв угору великий палець.

— Куримо хвилин десять і дзвонимо, — сказав офіцер.

Але ніхто не курив. Повільно спливали хвилини.

— У мене ще є ідея. На кожну рибину — свій гачок, — сказав Радж. — Вам же він потрібний живий?

— Тільки живий!.. Єдина ниточка, можна сказати.

Судзір нервово походжав по крабовому пляжу. Янг не все зрозумів з реплік, які він кидав по телефону, але головне уловив. Судзір — член тріади… Судзір копав яму іншим, а потрапив сам у яму, яку викопали йому.

Нарешті пролунав зумер телефону. Судзір пошльопав, щоб підняти трубку.

— Шеф дозволив вас випустити. Для збирання даємо вам п'ять хвилин. Заслона буде відключена на одну-дві хвилини. До речі, хто там ще, чий голос ми чули?

— Хлопчик один. Його брат Радж Сінх працює в дельфінарії.

— Радні Сінх, якого ви мали вбити і якого залишили живим? Шеф уже тоді гнівався на вас. Чи не занадто багато ви його злите?

— Клянуся: я будь-який наказ виконаю. Можу і тепер Раджа вбити, і брата його відправлю рибам!

— Хлопчик хай посидить там. Він ще буде потрібний. А про Раджа домовимося, як вилізете. Чекаємо вас у таборі!

«Хоче вбити мене?!» — Янг знову подався до води, свиснув Бобі. Ні, просто за так він не піддасться. Та в нього ні дельфіни є, вірні друзі.

— Будь тут, Бобі. Не відпливай… — прошепотів йому, сидячи вже на самому краєчку, ногами у воді. Стежив за Судзіром. Ніякого холоду тепер Янг не відчував.

Судзір не до виходу готувався, а поквапно повзав по купі винесеної породи, метушливо розгрібав її. Щось хапав у руки, придивлявся, ніби нюхав. Здавалося, зараз почне хапати ротом пісок і ковтати, жерти, давитися ним. Нарешті Судзір встав, пішов до води. Зсунув маску на очі й ніс, рішуче взяв загубник.

Згадав про ліхтар, почепив і його на груди. Сів на бережок пляжу, глузливо помахав рукою в бік Янга — мовляв, до швидкої зустрічі — і зсунувся у воду.

«Так що ж тепер буде? Я так і загину тут?»

«Якщо тріада захопила табір, мені не жити. І Радж загине, Судзір комусь обіцяв прибрати його, піддобритися до шефа».

Знову розпач охопив Янга. Безсилля, цілковите безсилля… Навіть на плач не вистачало духу.

Не скоро він зреагував на зумер телефону. Кому вони дзвонять? Нікого ж тут не лишилось, усі мертві. Помилково?

А телефон не змовкав.

Янг кинувся грудьми на воду, намацав спину Бобі, повернув за рострум туди, до пляжу. Сам не гріб — хай везе. Ледве вистачало сили, щоб триматися за плавник.

Обминув неживого електрика повз самісіньку воду — раптом злякався трупа.

Тримав трубку обома руками…

І почув голос Раджа — такий рідний, такий дорогий!

— Янгу, братику мій… Ти мене слухаєш? Це я — упізнаєш? Ти не плач, скажи мені, що ти живий-здоровий. Ти мене чуєш?

— Чую… — ледь вимучив. — Я не можу говорити… Я не вірю, що це ти… А як же тріада, бандити?

— Найбільший бандит пливе до нас, підемо зустрічати. Слухай, мій дорогенький, акваланги там є?

— Є.

— Ти ж умієш ними користуватися. Одягай один — і в воду. Сам випливеш?

— Випливу.

— Зараз знову відключимо заслону. Та не ридай ти так, а то ще захлинешся під водою! Візьми себе в руки! Чуєш?

— Чую. А як же дельфіни?

Відповіді не почув. У трубці запіпікали короткі гудки.

Раджеві офіцер заборонив поки що висовуватись з вагончика. Побачить Судзір, і може зіпсуватись уся справа.

… Судзір вийшов з води поволі. Ще стоячи на мокрому піску, зняв акваланг і ліхтар, скинув ласти й маску. Умудрився взяти все в одну руку. А поки знімав амуніцію, поглядав у бік Амари, який сидів на ящиках. Здається, хлопець не викликав у нього підозри, міг і в тріаді такий бути. Радж і офіцер, притискуючись до стіни, виглядали з віконця вагона в той бік. І не так бачили Судзіра, як те, що рульовий вийшов з рубки і, схилившись над бортом, запізніло закривав якимсь шматтям на борту напис «Police». Судзір і на всі боки подивився, і на катер озирнувся — здається, нічого підозрілого не помітив. Повільно побрів по піску вгору.

Амара, як тільки Судзір проминув його, встав і зайшов ззаду від моря. Десь із-за намету і з-за бочок, з-за двигуна швидко вибігло кілька поліцейських, беручи Судзіра у напівкільце. І раптом Судзір кинув акваланг, цапнув за литку. Миттю крутнувся до Амари і виставив у його бік піж. Радж не помітив, як мигнуло лезо. Побачив тільки, як Амара ніби спіткнувся, хапаючись за груди.

Офіцер перший вискочив з вагончика.

— Не стріляти!

Радж вискочив слідом.

А коло води вже сплівся клубок тіл. Хтось вибив з рук Судзіра ніж, той крутнувся у повітрі млинком, довбонувся у пісок. Радж пробіг мимо купи тіл до Амари, підхопив його під плечі. З куточка рота друга цідилася ниточка крові. Він дихав часто, неглибоко, із захлипами. Мабуть, були пробиті легені.

— От… — розплющив очі Амара і розтулив закривавлені пальці. На долоні було витягнуто лезо — загострений з обох боків клинець сталі. — Але ти не бійся… Не в серце…

Радж обережно опустив голову Амари, подивився туди, де ахали і стогнали. Дехто вже корчився від ударів Судзіра. Радж кинувся в гущу, шаленіючи від гніву. Судзір миттю підкинув назустріч ногу, цілячись у пах. Радж перехопив ногу і смикнув на себе. Судзір упав, але по-кошачому крутнувся спиною вгору, щоб прикрити живіт. І вдарив другою ногою Раджа по ногах, підкосив його. На мить, падаючи, Радж послабив пальці рук, і цього було достатньо. Судзір підхопився і ще раз високо підкинув ногу — поцілив п'ятою в сонячне сплетення начальникові поліції Рая. І кинувся до води.

Залишилось на ногах тільки двоє поліцейських і горбоносий. Поліцейські безладно, не прицільно заляскали з пістолетів, і навколо Судзіра у воді здіймалися китички води.

— Не стріляти! — кричав, як божевільний, офіцер. — Заводь мотор! — покрутив у бік катера кулаком і побіг до судна. Поліцейські, хто міг, за ним.

Судзір плив розмашисто, саженками у бік відкритого моря. На що сподівався — невідомо: від катера ж не втечеш.

Радж знову хотів бігти до Амари, але побачив, що біля правого закрилка плота, який заходив у воду, виринуло кілька дельфінів. І хлопчача голова в масці показалася…

— Янг! — кинувся туди. З катера, хоч він уже відпливав, скочив через борт Абдула, теж вигукуючи: — Я-я-янг!

Янг виходив з води, обома руками затуляючи очі. Не бачивши нічого, спотикаючись, побрів на берег.

— Радж… де ти? Я, мабуть, осліп. Я нічого не бачу… Бо-ля-я-ять дуже! — схлипуючи, вимовляв Янг. — Бобі загинув… І в Діка хвіст поранений. Ми ще не пропливли усі, а хтось знову включив заслону. Бобі позаду був, і якраз на нього попало… Янг, ридаючи, притулився обличчям до грудей Раджа.

А той гладив його по плечах, по голові, як зовсім малого, однією рукою знімав акваланг.

— Братику мій, ти живий!.. А на кого ж ти схожий, боже!… Увесь побитий…

— А хто тут ще плаче?

— Абдула тут… Підійди, Абдуло.

Абдула підійшов, і Янг навпомацки, не розплющуючи очей, пригорнув його до себе і ще дужче притиснувся обличчям до грудей Раджа.

— Ой, дивіться! — раптом оглушливо крикнув Абдула. — Дельфіни перші догнали Судзіра!

— Кинуться, мабуть, рятувати Судзіра, — сказав Радж.

Янг спробував відірвати обличчя від Раджевих грудей, але знову притиснувся.

— Ой, ви розказуйте мені, розказуйте!..

— Дельфіни нападають на Судзіра! — вигукнув Абдула.

Пролунав постріл з катера і крик офіцера:

— Вогонь по дельфінах! По дельфінах, а не по Судзіру!

Стрілянина почастішала.

— Варвари, що вони роблять?! Не стріляйте в дельфінів, варвари!!! — закричав щосили Радж.

— Дивись, Ра-а-дж!.. Дельфіни б'ють Судзіра, як акулу! — . кричав Абдула.

— Ага-a… Дік, здається… І з розгону!

— Усе-e! Немає вже Судзіра на ваді! — аж завищав радісно Абдула.

— Ага, на дно пішов… Катер кружляє навколо того місця.

Чути було, як лаявся офіцер, але нерозбірливо. Може, виганяв когось з поліцейських за борт, щоб пошукав Судзіра.

— А якщо хитрує Судзір? Посидить під водою і випливе? — сказав Янг.

— Після удару Діка?! — Радж дістав з кишені носову хусточку, склав у кілька сталок і зав'язав очі Янгові.

Пішли хутко до Амари. Поліцейських, які корчилися від ударів Судзіра, на тому місці вже не було. Пришкандибали чи приповзли до води, махали катерові руками.

Амара лежав блідий, із заплющеними очима, як і раніше, дихав з хрипами і хлипанням. Крізь пальці притиснутої до грудей руки проступала кров.

— Потерпи, Амаро… Катер причалює, зараз заберемо тебе… Ти чуєш? Ти житимеш, Безсмертний! Такі, як ти, треба щоб жили! Ти постарайся жити, чуєш? — Радж розірвав на широкі стрічки свою теніску з емблемою дельфінарію. — Абдуло, підніми трохи його під плечі.

Підтримували Абдула і Янг, а Радж як зміг перебинтував Амарі груди.

— Дельфіни летять сюди! Не сюди, убік трохи! — закричав Абдула. — Чого ж вони… Чого ж ви, дурні?!

Підлітаючи до мілкого, дельфіни злітали дугою в повітря і геп, геп, геп — Дік, Єва, Бела — попадали на пісок. Дори не було, Дору, мабуть, застрілили поліцейські.

— Допоможіть їм… Чого ж ви?! — підвівся на руках, пробуючи сісти, Амара.

Янг присів, підтримуючи під спину Амару. Радж з Абдулою побігли до дельфінів, стали штовхати, тягати за хвости. Діка навіть з місця не зрушили, та за нього й братися було боязно — такий понівечено-закривавлений був хвіст. Залишили його, вхопилися за Єву, навіть до пояса у воду зайшли, тягнучи дельфінку, а потім ще й поштовхали її якнайдалі від берега. Єва поворушила хвостом, ніби проснулася, відпливла метрів на десять і знову з розгону стрибнула на пісок, важко гепнулась поруч з Діком.

Абдула виліз із води і знову схопився за Єву. Сам він не міг дати ради, з жалем і розпачем дивився то на помираючих дельфінів, то на Раджа: «Ну чого ж ти?!»

— Не треба, Абдуло… — Голос Раджа осікся.

Неможливо було дивитися на дельфінів. Вони стогнали, як люди, кліпали очима й дивилися з таким страшенним сумом, ніби збагнули якусь таємницю.

Радж обернувся й пішов на поміч Амарі і Янгу. Вони, допомагаючи один одному, встали на йоги і, обнявшись, поволі рушили в напрямку до катера.

Чути було розлютований голос офіцера: спочатку він розпікав когось на катері, потім навалився на того поліцейського, що виводив з вагончика, тримаючи напоготові револьвер, оператора і лаборанта, потім підбіг до дельфінів на березі і розрядив свій пістолет, цілячи їм у голови. Давав волю своєму гніву? Мстив за те, що не залишили в живих Судзіра?

— Мені знайомий його голос. Він мене допитував на Головному… Дельфінів… гад… — розплакався Янг.

— Тихо, ну… — заспокоював його Радж. — Може, для дельфінів це і краще. Не страждали хоч довго.

— Я знаю, чому вони не захотіли жити… — говорив схлипуючи Янг. — Може, я, читав… Може, приснилось… А може, дельфіни мені свої думки передали? У них є такий закон — не вбивати ніколи людину. Хоч би там що люди з ними робили.

— Так вони ж Судзіра вбили, а не людину! — обурився Абдула.

— Для Судзіра простої смерті мало, — зітхнув Радж.

— Не людину вони вбили — справді… — Убивцю! Він на моїх очах… у печері… трьох на той світ… Але дельфіни порушили свій закон, самі й покарали себе за це, — говорив своє Янг.

— Казки! — не погоджувався Абдула. — Іноді й кити викидаються на берег табунами… То що — і вони людину вбивали, гріх свій відплачували?

— З китами не знаю. А з дельфінами, мабуть, правда.

Амара раптом осів на руки, ледь устигли підтримати. Знепритомнів.

ЕПІЛОГ

Зафрахтований Індонезією в Японії супертанкер «Сікока-мару» віз до Австралії експортну нафту — півмільйона тонн одразу! Озброєним охоронникам і екіпажу вже здавалося, що небезпека зосталася позаду. Проминули острів Різдва, до австралійського порту Перт лишилось менше трьох тисяч кілометрів. Малоймовірно, щоб у цих водах могли появитися пірати. І от, коли притупилася пильність, ті й напали вночі, з двох бортів пришвартувавшись до танкера. Уся охорона і частина екіпажу була перебита, танкер завернули на південний захід, у напрямку Південно-Африканської Республіки. Можна було зірвати величезний куш, коли загнати расистам стільки нафти.

Минав третій день після захоплення танкера, коли на Раї і на Гірському відбулися щойно описані події.

Минав четвертий день плавання танкера під охороною піратських катерів, коли Абдула і Янг потрапили до Натачі на ту далеку плантацію кокосів. Не могли не піти туди, дуже просив Янг. Треба було показатися їй і Натачиним батькам — мовляв, ось я, живий і майже здоровий. Не переживайте і не горюйте.

І добре, що сходили. Натачу, виявляється, тримали цілодобово у курені, прив'язану і зв'язану, щоб не втекла знову на те озеро, не захлинулася ще й сама. А вона у відповідь оголосила голодовку, нічого не їла, воду, щоправда, пила і твердо вирішила померти. Не могла вона жити й утішатися усім живим, коли не було на світі Янга. І могла б померти, упертості в неї вистачило б, якби Янг сам не з'явився з того світу.

І був сміх крізь плач, і плач крізь сміх, була істерика.

— Янг, любий, ти чи не ти?! Зніми ті окуляри, я не впізнаю тебе… — і сама зняла чорні окуляри і цілувала його в сплющені повіки (не міг він ще без чорних окулярів дивитися на білий світ), а Янг червонів і потів — кидало в жар. Абдула делікатно вибрався з куреня і сидів під стінкою, посвистуючи: хай налагоджують стосунки.

Потім були нескінченні розпитування, і доводилося Янгові знов і знов розказувати печерну епопею.

— І всі-всі дельфіни загинули?! — не могла повірити Натача.

— Усі… — гірко зітхнув Янг. — Бобі дуже шкода — як братик мені був! — він засовував пальці під скельця окулярів, витирав сльози. — Тільки ось… Іграшку мені виніс із дна, на дракончика схожа, — пригадав Янг ту річ, що засунув собі за пояс у печері.

Почувши це Абдула враз опинився в курені.

— Так це ж золото!!! — вигукнув він, узявши в Янга тремтячими руками дракончика. — Зливок золота! Самородок… Ось, оббито, бачите, як горить? А важкий!

Передавали з рук у руки, оглядали з усіх боків, колупали нігтями. Абдула витягнув шию в той бік, де на його думку було озеро. Зітхнув.

— І ти стільки терпів оцю вагу за поясом і не міг досі згадати про самородок?! — накричав на Янга.

— Я ще й не таке терпів… — спокійно відповів Янг. Чомусь золото не викликало в нього ніяких емоцій.

Минав п'ятий день плавання украденого танкера, коли, переночувавши біля Натачиного куреня, хлопці прийшли з Натачею в Кампонг, у лікарню.

А Радж цілу ніч був у палаті коло Амари. Лікарі дозволили переночувати біля нього, понаглядати після операції. Переливали Амарі кров — два літри! Хотів Радж поділитися з другом своєю, а лікарі взяли пробу і сказали — не підходить.

І ось другий день після операції, Амарі стало трошки краще. Янг, Абдула і Натача просять головного лікаря, щоб пустив їх до хворого — хоч на п'ять хвилинок. Вони хочуть тільки побачити Амару, переконатися, що він живий, — і більше нічого не треба.

І допросилися, пустили їх. І побачили, хвилюючись, як одразу посунув до них по простині знесилену руку Амара. Четверо рук кинулися назустріч його руці, і всі п'ять сплелися в одному гарячому потиску.

— Завдав я вам клопоту… — тремтить на устах Амари усмішка. — І як тільки розплатимося ми за операцію, за кров, за лікарню?

— Ти не забивай собі цим голову. Все буде гаразд, — каже Радж.

— І гроші знайдуться, — тоном мільйонера говорить Янг, але з-за пояса нічого не дістає, не показує. Вони в палаті не самі, є і чужі, у кутках стоять ще чотири ліжка.

— Може, хтось побачить моїх… наших… Не кажіть, що зі мною таке. Що підсковзнувся… — попросив Амара. — А гроші вам поверну. Одужаю і зароблю.

Чотири кулаки потягнулися до його носа.

— Не буду… Не буду… — кволо усміхається Амара.

— Твоє завдання зараз — видужати, — сказав Янг.

— Якнайшвидше, — додав Абдула.

— Я до тебе щодня приходитиму, — пообіцяла Натача. — Казатиму, сестра твоя.

— Видужуй, друже. Багато у нас справ попереду, багато роботи, — багатозначно мовив Радж.

— А ти, Радж, остерігайся… знаєш кого. Тричі будь пильним. Ти теж потрібний для справи.

— Ну, ми підемо. Горбоносий дав два дні і наказав, щоб з'явилися на Раї в поліцейську дільницю одразу, як тільки приїдемо. Розмова в них ще є… І акваланг десь у них…

Уже заглядала в двері сестра, кивком кликала всіх до виходу, але друзі ніяк не могли розстатися. Нарешті пішли.

На вулиці, йдучи до причалів, коли трапилося більш-менш затишне місце, Янг показав Раджу «дракончика».

Приголомшений Радж довго мовчав, виважуючи «залізяку» в руці.

— Янге… Усі твої страждання були недаремні… Прив'яжи добре, з-за пояса може й випасти. У мене поки що… — поплескав по голих грудях, — заховати нікуди, а з кишені стирчатиме. Гроші нам будуть потрібні. 6 одна велика, свята справа… Коли-небудь скажу і вам.

Натача, довівши їх до причалів, подала кожному з них руку. Янгова рука довгенько затримала її руку, очі дивилися в очі так, що дівчинка засоромилася, вирвала свою, подалася з місця бігом.

Була четверта година опівдні, коли друзі добралися до Рая. Довелося спеціально наймати моторку, бо в таку пору попутних човнів не знайшлося.

У цей час захоплений піратами танкер і їхні катери були за п'ять кілометрів від Рая, збиралися вже обходити півострів з півдня. І тут їх перестріли катери берегової охорони султанату, яких послали на перехоплення, мабуть, за найвищим наказом. Зав'язався бій, і був він швидкоплинний. Невдовзі два з трьох султанських катерів були потоплені торпедами. Третій відійшов якомога далі і чогось чекав. За цей час танкер наблизився до острова на відстань двох кілометрів…

І тут з'явилися бойові вертольоти, знову зав'язався бій. Піратські катери були розстріляні зверху ракетами й затоплені.

Ніхто не міг потім сказати, від чийого пострілу на танкері спалахнула пожежа. А може, його підпалили самі пірати, що були на борту, — гинути так з музикою! Довжелезний некерований танкер вітер і хвилі погнали просто на Рай. Течія теж була зі сходу, і все це допомагало одне одному. Сміливці, що перебралися з третього султанського катера на танкер, нічим зарадити не могли: і штурвал, і всякі пульти були підірвані.

Тим часом довжелезна хмара чорного задушливого диму досягла Рая. Сунулася вона низько, по самій воді і землі, за короткі хвилини застелила всі вулиці, закутала будинки. У готелях і пансіонатах почалася паніка… Різношерста публіка ринула в порт. «Катастрофа! Катастрофа!» — було у всіх на устах, і це слово зв'язувалося не тільки з танкером, але й з самим островом.

Земля, місяць і сонце на той час стояли на одній прямій. Починався найвищий за півроку прилив. А вітер зі сходу дедалі дужчав. Починався шторм, який збирався вже кілька днів.

Вітер приніс якесь полегшення, бо трішечки відвернув від острова зловісну задушливу хмару. Але прийшло друге лихо: некерований танкер розпоровся на рифах, проломи були у багатьох танках, бо в море ринули потоки нафти. А буря ніби навмисно ще кілька разів розвернула танкер і так, і сяк, підіймаючи то ніс, то корму, і нарешті танкер розламався на дві половини. І ці величезні половини вже кожна окремо скреготали, оберталися, западали набік.

Спалахнула нафта і на воді. Широкий палаючий потік почав охоплювати острів з півночі, де пляжі, і з півдня, де був порт.

А в порту панував уже дикий розгардіяш і паніка, люди з боєм захоплювали все, що могло плисти чи триматися на воді, сподіваючись вибратися з вогняного напівкільця, поки палаюча нафта не відрізала шлях до відступу. Деякі судна з пасажирами, а деякі і без них пощастило вивести до західних секторів. Не солодко було їм у розбурханому морі, але поступово судна пробивалися у напрямку до Головного острова.

Почали горіти джонки, з плавучого селища здійнявся лемент і зойк людських голосів…

Радж і Янг розлучилися з Абдулою, як тільки висадилися на Раї. Побіг Абдула повинитися перед синьйорою. А вони заглянули в дельфінарій. Устигли побачити тільки Абрахамса. Він неухильно ніс службу, годував дельфінів. Сказали йому про загибель Судзіра, і Абрахамс заойкав і заайкав: «А як же тепер дельфінарій? А як же я… ми всі?!»

До поліцейської дільниці не дійшли, почули рокотання вертольотних моторів і далеку стрілянину. Повернули в бік порту, куди бігли вже і діти, й дорослі і звідки добре було видно, що діється на рейді і аж до самого обрію. І вся катастрофа з танкером відбулася на їхніх очах…

Потім, коли очманілий натовп почав тягати їх з собою то туди, то сюди, їм ледве пощастило вхопитися один за одного, щоб не загубитися в людському вирі. Чуманіючи від криків і галасу, пробилися до восьмого сектору, де палали від підпаленої нафти рибальські джонки-хатини. Хотілося допомогти рибалкам у цьому апокаліпсисі[26] допомогти Гугу, його сім'ї. Про свій порятунок брати не думали. Приймали на руки чиїхось дітей, якісь клунки, відносили щонайвище від берега, знову пробивалися до води… Човни спалахували дедалі ближче. У димовій кіптяві люди метушилися, мов чорти. Ніхто не знав, чи все населення човнів урятувалося, ніхто нічого не міг сказати про Гугу і його сім'ю.

Потім стомлені, замурзані пленталися кільцевою дорогою на захід, куди прямували й люди. На пляж навскоси йшли перемішані з нафтою водяні вали, нафтою був залитий уже весь пісок до роздягалень і душових, і навіть будочки-роздягальні. Нафта тут ще не горіла, та лихо від неї було не менше. Славнозвісним на весь океан пляжам настав кінець.

Десь у четвертому чи п'ятому секторі зустріли Абдулу. Протовпився назустріч людському потокові з Тота на руках. Його очі перелякано обмацували кожного стрічного. Побачив Раджа і Янга — і аж собачку впустив з радощів.

— Немає ніде синьйори… А Тота в коридорі спіймав, бігав і скавучав, бігав і плакав.

— Може, встигла виїхати, — сказав Радж.

Пройшли і п'ятий і шостий сектори, тут було найбільше збіговисько людей. Тут не було диму, не дійшла сюди ще й нафта.

Посідали всі троє на бетонний парапет, який захищав дорогу від хвиль прибою. Дивилися, як котяться на берег брудні вали, дивилися ліворуч, на дельфінарій. Він ще був цілий, ще нібито існував, але здавалося, що його вже й не було.

«Що ж далі? Чим усе закінчиться?» — боляче нило в кожного серце.

Одне тільки знали хлопці: вони не туристи, утікати їм нікуди. Їхня доля зв'язана з Раєм, з архіпелагом Веселим.

І майбутнє Веселого зв'язане з ними…

Сонце було над самим заходом. Воно раз у раз ховалося за чорні, страшні клуби диму. На таке сонце і Янг уже міг дивитися без окулярів.

Сховається сонце, але настане ранок, і воно знову зійде.

І сходитиме ще не один раз…

1980–1982 рр.