В цій повісті сучасного дитячого письменника Франції Поля Берна йдеться про цікаві пригоди ватаги дітей з провансальського містечка Порт-Біу. Діти вирішили помогти старим пенсіонерам, яких спіткало лихо — пожежа. Щоб вирятувати їх, треба мільйон франків. Діти заснували орден лицарів Спільного Скарбу, виявили справді надзвичайні завзяття й винахідливість, шукаючи способів зібрати мільйон. Та навряд чи спромоглися б вони настарати такі гроші, аби не щасливий випадок…

Поль Берна

МІЛЬЙОНЕРИ З ПОРОЖНІМИ КИШЕНЯМИ

Малював Валентин Чернуха

Перекладено за виданням: Paul Berna. Millionnaires en herbe. Ed. G. P., Paris, 1958.

I

ВЕЛИКА ДИЧИНА

Шарлюн саме доснідував, коли вбіг його помічник Маріус Каньоль, прозваний Смішком, і доповів, що олень уже хвилин із десять реве в хащах Іспанського Рогу, аж на ціле містечко розлягається.

— Ну, цим разом він од нас не втече! — гукнув Шарлюн, схопившись із стільця. — Де собаки?

— Я покликав Міке, — відповів Смішко. — Вона вже, певне, подалася туди з усією зграєю…

Довготелесий Шарлюн зірвав із стіни свій оліфант, повісив його за шкіряну шворку на шию, приклав губи до голосника й набрав повні груди повітря. Насправді то був ніякий не оліфант, а стара кондукторська дудка — їх ужиткували років зо двадцять тому в марсельських трамваях. Шарлюн дмухнув — з дудки порснула спершу хмара куряви, а тоді розітнувся такий пронизливий гук, що двоє котів ураз, мов ошпарені, дременули до дверей. Мосьє Шарлі, митник, знагла розбурканий, мало не впав з крісла.

— Здуріти можна з цим хлопцем! — скрикнув він, бгаючи спересердя газету. — Що на тебе напало, шибенику?

Босий Шарлюн хутко взувався в найветхіші свої еспадрільї,[1] а Смішко нетерпляче тупцював поруч.

— Олень у вересових хащах Рогу! — вигукнув хлопець, пойнятий радісним збудженням. — А реве так, що аж у Порт-Біу чути.

Мосьє Шарлі стенув плечима.

— Олень? — перепитав він спантеличено. — Чом би вже й не лев!..

Шарлюн і Смішко скрушно перезирнулися: ніхто не годен їх зрозуміти!

Та за мить Шарлюн так дудонув у дудку з нестримної втіхи, що йому волосся стало руба. З-за кухонних дверей виткнулось люте обличчя мадам Шарлі.

— Знов починається історія з оленем? — розгнівано кинула вона. — Вже в печінках у всіх ваші свистки та біганина! Кара божа з цією дитиною! Ану геть мені звідси! Біжи, лови свого оленя…

Вона підступилася, наставивши мітлу, котра в її руках щомиті могла стати небезпечною зброєю. Хлопці гайнули з хати, аж лобами буцнулйсь у дверях. На вулиці Шарлюн ще раз звитяжно засурмив у свій оліфант. Пополуднє сонце немилосердно пражило містечко, і всі мешканці поховалися переспати спеку. Лише під платанами кав'ярні Вьє сиділо кілька туристів, перших цього літа, з яро-червоними від сонця плечима й литками.

— Пожежа десь, чи що? — гукнув котрийсь із них до хлопців.

Шарлюн знов несамовито задудів, а Смішко ще й завив у відповідь. Вони поминули припарковані біля тераси розкішні авто й спрожогу вихопились на кепсько бруковану набережну. В затінку під рундуками куняв мосьє Пастурель та його приятелі — старі рибалки. Вони й вухом не повели на цю навальну атаку: звикли-бо до Шарлюнових витівок. На розі вулиці Ромпі-Кюу, яка круто вилася згори, Шарлюн мало не збив з ніг Міке — дівчина як із землі вродилася зі своєю зграєю, що мчала за нею назирці. Норін, Янгол, Тітен-солодкі-очка, Сандрін та Фріске — ці двоногі гончаки лише вчора дістали підвищення в чині, тож ревно доконували свого обов'язку. Восьмиліток Янгол Деспардьє гавкав достоту як сторожовий пес, вискрібав бліх і з запалом піднімав «ніжку» під кожною стіною. Решта гарчали, вили, клацали зубами так щиро й завзято, що справдешні собаки, які їм зустрічалися, підбигали хвости й щодуху тікали від цих скаженюк.

— Чуєте? — спитався Смішко.

Олень і досі ревів за новими віллами Іспанського Рогу. Вітер то віддаляв, то наближав його зухвалий голос — подеколи він чувся майже поруч.

— Гайда туди! — вигукнула Міке, струснувши золотавими кучерями. — Я прихопила лассо, може, згодиться.

Вона тримала під пахвою скрутень мотузки на білизну із хитромудрим зашморгом. «Собаки» нервувалися, нюшили, грізно вишкіряючи ікла.

— Де ж решта? — спитався Шарлюн. Він полічив усіх. Як завше, бракувало Рудика, Зозулика й Розет. Але чекати їх було ніколи.

— Рудик, мабуть, на корабельні, забіжимо по нього дорогою, — надумався Шарлюн. — А Зозулик із Розет доженуть нас… Нумо, вперед!

Він завзято дудонув у свою кондукторську дудку, «собаки» люто завалували, й ватага рушила. Мадам Аморетті, що, стоячи при вікні, наслухала змову, знишка прохилила віконниці й вихлюпнула на хідник миску води, наладновану ще п'ять день тому. Водоспад не влучив у ціль, а ринув на спину безневинному чорному котові, що саме нагодився. Кіт одчайдушно нявкнув і блискавкою майнув у підвальне віконце.

Ватага, регочучись, вимчала до припадистого схилу перед корабельнею. Рудик, звісно, був тут, сидів у затінку й цікаво дивився, як робітники відскрібають водорості з корпуса великої барки, що стояла на стапелі. Він байдужно глипнув на ватагу. Шарлюн на знак осуду тричі задудів у дудку.

— Тобі що, позакладало? Олень зіпає у вересових хащах Рогу, а ти тут висиджуєшся!

Рудик здивовано витріщив очі, але не порушивсь.

— Та я охоче пішов би з вами, — протяг він по хвилі,—тільки не за псаря. Аби за собаку — бути собакою куди цікавіш…

Узявшися в боки, Шарлюн заходився вичитувати непокірному:

— Де це видано таке самоправство! Якщо кожен почне коверзувати — то й гра зійде нанівець! Мені одного схочеться, а тобі іншого, а комусь іще чогось… А за оленя часом не хочеш бути, щоб тебе полювали?

— Ото було б дуже добре, — засміялась Міке. — Тоді б ми гналися за оленем коли завгодно, а надто як Шпиндель заноровиться…

— Рудик може помінятися з котримось собакою, — устряв Смішко, аби залагодити справу.

Мала Норін підвела руку: її куценьким ніжкам страх як кортіло погнатися за оленем, але шкода було тільки-но надітої, чистенької сукні, що її випрасувала мама…

Вогняна Рудикова чуприна зайнялася ще яріш. Він скочив на ноги й видряпався схилом нагору.

— Гайда мерщій! — гукнув Шарлюн. — Смішко попереду — шукатиме сліди. Норін біля мене, собаки за Міке! І мовчіть — аж доки ми його оточимо!

Він видобув з дудки переривчастий звук — умовне гасло «Вперед!». Ватага навзаводи помчала до пінійового гаю.

Зозулик із сестрою Розет, онуки тутешнього нотаря, мешкали в горішній частині містечка, в новій віллі, що правила водночас і за контору. Попри свист і гудіння вітру, вони виразно чули рев оленя й гасло Шарлюнової дудки. Завзятий Шарлюн так запалював своїм шаленством приятелів, що жоден із них не ремствував, навіть попадаючи в найгірші халепи. Худий Зозулик тихенько закрив альбома з марками, моргнув Розет і покрався тихою ступою до краю тераси. Треба було втекти від всевидящого ока бабусі, уникнути суворих напучувань дідуся Кабассоля, та ще й обдурити пильність мосьє Туссена, старшого клерка, що обійняв самохіть обов'язок лицемірного піклування дітьми.

За спущеними завісами контори ані шелесне.

— Здається, всі сплять, — прошепотів Зозулик. — Гайда з тилу, Марі й куховарка нас не викажуть…

Вони шаснули під балюстраду, пролізли навкарачки попід скляними дверима контори, навшпиньках обійшли віллу й чимдуж помчали до гавані.

Геть захекавшись, вони наздогнали Шарлюна з ватагою вже на головній вулиці селища.

— Годі вам бігти, не поспішайте, — мовив Шарлюн поблажливо. — Знаєте, де заплутався олень? У самісіньких хащах Рогу!

— Тепер ми його напевне вполюємо! — докинув Смішко.

Ватага грунтовно приготувалася до полювання — навіть «собаки» вимахували кийками, і то такими, що и бика можна порішити. Зозулик виламав на порослій олеандрами галявині дві бамбукові палиці — собі й Розет. Вишикувавшись у звичному ладові, загін негайно рушив на лови.

Було їх одинадцятеро: семірко хлопців і четвірко надійних дівчат. Але був ще й дванадцятий — невидимий— товариш, який мчав, вистрибував, гнався вкупі з ними: містраль.[2] Він уже другий день віяв од Вару[3] шаленими шквалами. Лютий вітрище: як задме — краще не виходь з дому, а то, чого доброго, скрутить в'язи. «Це вони дуріють через містраль», — казали матері, дивлячись, як їхні діточки раптом заводять таку химерну гру, що вони аж нетямилися з великого дива.

Містраль, певно, запаморочив і оленя, який ревів дедалі відчайдушніше.

— Ви чуєте? — гукнув Смішко. — Та він, клятий, з нами ще й дражниться…

Вони вийшли на галявину. Обсаджені квітами доріжки губилися в незайманих хащах, що хвилями збігали до червонястих скель Іспанського Рогу. Мастикові кущі, вербняк, мучниця поспліталися скрізь під рідко розкиданими пініями. Подекуди здіймалися кущі деревистого вересу метрів зо два заввишки, утворюючи тінявий підлісок; схоронившись од недоброго вітру, несамовито сюрчали там коники. Навсебіч по цих нетрях розбігалися звивисті стежки. Ліпшого місця на гру в схованки годі й шукати!

Перш ніж спустити «собак», Шарлюн довгенько обмірковувавсь. Досі вони полювали оленя тільки на іншій околиці, де було чимало горбків та долинок. Мереживо палісадів та живоплотів створювало неабиякі перепони — і дичині, й ловцям. Це вперше олень забрів у добре знані дітям зарослі, але була в нього й одна перевага — тут він мав де сховатися й куди втекти; спробуй-но, знайди його в таких хащах…

Міке завмерла на хвилину, дослухаючися, — де ж той олень. «Собаки» відсапували, смикаючи за уявні шворки.

— Я знайду його, — мовила вона до Шарлюна. — От побачиш, він у нас вибіжить зі сховку на четвертій швидкості. А ви заступіть дорогу до селища та стежку до пляжу. Якщо його не поставить прямцем з великого ляку, то він напевно побіжить хоч туди, хоч туди.

Шарлюн похитав головою: до своїх підлеглих він ставився досить скептично.

— Надто вже просто ти уявляєш собі ці лови! А що коли він вийде безбоязно, а ви його зразу кийками заб'єте? Хіба ж то справжні лови?! Ні, так нецікаво. Я не хочу, аби оленя забивали відразу, хай матиме змогу втекти… Нумо полювати, як завше…

Міке зразу вихопилась наперед і пустила «собак», що кинулись прожогом між хащі, ґвалтуючи, мов навіжені. Ловців Шарлюн поставив шерегою, метрів за п'ятдесят одне від одного — аби пильно прочесали всю гущавину. Коротке гасло дудки — і ватага, галасуючи й шпортаючи кийками зарослі, подалась услід за «собаками». Олень, мабуть, сполохався, зачувши цей шарварок, бо спершу ревнув ще голосніше, а тоді, певно, гайнув тікати, бо голос його віддалився.

— От йолоп! Мчить простісінько на скелі Рогу! — гукнув Шарлюн ліворуч до Смішка. — Ще шубовсне в воду! Скажи Розет, хай не поспішає.

Зграя помчала щодуху, аж у вухах їй засвистіло. Тупіт і гвалт мисливців та «собак» помалу-малу губився в свисті й гудінні містралю. Небавом чулося саме тюкання псарів — раз тут, раз там, — як бігли слідами польованого оленя. Шарлюн щомиті дудів, якмога гучніш, аби чули псарі й знали — він тут! Ватага вскочила у вересові зарослі й погналася крутовиною, вкритою колючими чагарями, що розлогим віялом збігали до самого берега моря.

Раптом Шарлюн зробив знак спинитися. Притлумлене валування враз затихло. Олень і собі закляк та занімів. Не чекаючи гасла, псарі небавом позбігалися до свого верховоди. Заслонившись рукою від сонця, Шарлюн вдивлявся в вершечок найвищого стрімчака Рогу.

— Куди ж забіг Шпиндель? Може, засів у казематі…

— Надто він для того хитрий, — озвався Зозулик. — Колись він уже спробував був заховатися в буді старого Коста, і ми його тоді добряче провчили…

— Нумо вперед, тільки без галасу!

Міке із «собаками» заховалася в тамарискових чагарях, метрів за двісті; серце їй калатало. Коли олень перестав ревіти, вона свиснула «гончакам», аби й вони помовкли. Кожен завмер, простягшися ницьма, нашорошивши вуха, втупившись у чагарі, що облямовували підніжжя старого розваленого блокгауза. Підступний олень мав собі за звичай отак нагло ціпеніти, а тоді викидав яку-небудь штуку, таку хитру, що ловці хоч-не-хоч пошивалися в дурні.

Янгол вирвався вперед разом з Рудиком. В мисливському завзятті вони не бачили й не чули нічого довкола, забувши про всі правила перестороги, що їх годилося доконувати в такій ситуації. Низенький Янгол скрадавсь од куща до куща, мов той тхір. Рудик, зігнувшися вдвоє, пробирався за ним скоком. В тамарискових зарослях під казематом, куди, очевидячки, забіг олень, — жодного звуку. Янгол випроставсь, щоб обдивитися довкола. Шарлюн побачив, як його білява голова вигулькнула з кущів, наче бісеня з тавлинки.

— Бачили такого! — мовив він до Смішка. — Дограється колись…

Він стиха дудонув у дудку, щоб закликати малого до порядку, але звук пропав у свисті вітру.

Янгол і Рудик знов поставали на чотири, підкрадаючися до каземату стежкою, що вилась навколо горба. З тилу ця здоровезна брила потрісканого бетону майже зовсім губилася в непрохідних чагарях. До неї можна було дістатись лише спереду чи з лівого боку, де виднілися низенькі дверцята з давно вже пообпадалою бронею.

— Мерщій на правий фланг, Шпиндель, мабуть, пасеться на березі! — пробурмотів Рудик, вправно шпортаючи кийком. — Шарлюн з Міке стрибнуть йому просто на каок…

Рачкуючи, хлопці видерлись крутою стежкою на кам'янистий, порослий де-не-де зжовклою травою майданчик, що похило збігав до скель Іспанського Рогу. Янгол випроставсь і сторожко позирнув довкола. Анікогісінько… Рудик, заінтригований, звів випадком очі до каземату, що дивився на морський розліг двома глибокими сліпими стрільницями. Ту ж мить він зірвався на ноги й притлумлено крикнув: з ближчої стрільниці стриміла подовгаста чорна голова із здоровими пелехатими вухами. Янгол крутнувся на місці й утупився в стрільницю стуманілими очима, так наче з неї виткнулось жерло морської гармати. Тварина подивилася на своїх ворогів блискучими баньками, вишкірила довгі жовті зуби й зухвало заревіла, ніби кидаючи виклик… Її скажене «і-а!» моторошно відлунювало в стінах каземату.

— Агей! Он він! — вереснув Рудик. — Шпиндель у блокгаузі! Бий його! Бий!

Нараз голова віслюка Шпинделя — а для хлопців Порт-Біу оленя — щезла, мовби чарами, із стрільниці. Янгол і Рудик, горлаючи, подралися крутою стежкою, аби заступити йому вихід з каземату. За хвилю надбігли Шарлюн з ватагою, Міке з «собаками», і всі кинулись на приступ фортеці.

Рудик та Янгол перші опинились біля дверей, але не встигли вони вскочити усередину, як повз них промчав чорний вихор. Рудик беркицьнув на землю, жахливі Шпинделеві щелепи клацнули на волосину йому від вуха. Решта хлопців кинулися врозтіч. А Шпиндель устругнув свою звичайну штуку.

Він став на невисокому голому пагорку, дав завзятішим підбігти метрів на два-три, а тоді зненацька хвицнув і дременув навпростець у хащу, вибрикуючи й гарцюючи, як справжнісінький тобі огир.

— Він тікає до пінійового гаю! — закричав Шарлюн. — Переймайте його від вересу, заганяйте в селище.

Ватага завернула й помчала назад, позначаючи свій шлях галасом і гвалтом. Розшалілий містраль летів обіч ловців, шарпав зарослі — і тоді в прогалинах мелькав Шпиндель, що біг петляючи туди й сюди.

— Он він! — гукала Міке. — Всі лівобіч? Зграя «собак» завертала лівобіч, решта тюпки за нею.

— Он він! — кричав незабаром Шарлюн. — Всі правобіч!..

Коли-не-коли хтось із ловців, зашпортнувшись за коренище, гепався й починав зойкати. Але дразливе Шпинделеве «і-а!» вмить повертало всіх до тямку. Часом віслюк замовкав, певно, щоб обдурити гонителів. Вони бігли навмання і коли вже його минали, — вистромляв із чагарів довгасту чорну голову, глузливо ревів і щезав, мов мара.

Вже десять місяців тривала ця гра. І хоч дітям не пощастило виграти жодного разу, вони ладні були продовжувати її без кінця-краю…

— Ну, годі! — зрештою зітхав упрілий Шарлюн. — Але ближчим разом він од нас не втече!

— Не втече! — хекаючи, влад одгукувались «собаки».

І, річ певна, Шпиндель, цей норовистий віслюк мосьє Мазета, їх чудово розумів. Коли хазяїн запрягав Шпинделя до роботи, його норову наче й не було — він ходив у запрязі, сумирно схиливши голову. Але щойно віслюка зачиняли в обору, він умить ламав огорожу — і тільки його й бачили! Шпиндель гасав околицями, допроваджуючи сусідів до нестями своїми капостями й безугавним ревінням. А Мазет тільки всміхався в довгі вуса, спокійнісінько поливаючи баклажани.

— Дайте йому духопелів! — казав він невдоволеним.

— От побачите, я таки вб'ю цього паскудника. Єй-єй! — вб'ю! — нахвалявся дехто з них.

І справді, вночі у Шпинделя двічі стріляли, та він лишився цілий і здоровий, а роззухвалився ще дужче. Не раз і не два він війн мутив цілу округу. Забрьоханий, весь у поросі, але завше бадьорий, ганяв Шпиндель Вулицями, хапаючи все, що вистромлювалось і ні парканів чи звисало з вікон. Того самого дня, як Шарлюн уперше вийшов полю-nu пі його із своєю кондукторською дудкою й двоногими собаками, Шпиндель радо обійняв роль оленя та й довів, і то небавом, що він маху не дасть. Справді, перед у грі провадив він.

Віслюк тричі оббіг скоком круг каземату, годі чкурнув у вересову хащу, а далі завернув й почухрав до селища. Згубивши слід, «собаки» шукали його геть з іншого боку, тицяючи в зарослі кийками, аж поки гучне ревіння навернуло їх на певний шлях. Шпиндель чекав їх на головній вулиці — стояв і нахабно пряв вухами. Мабуть, обурювався з їхньої недотепності, але не втратив спокою.

— Біжімо — тільки непомітно — до могіканських вігвамів! Заскочимо його ззаду.

Псарі, «собаки», навіть Міке так задихались, аж жаль брав на них дивитися, проте нова надія додала їм бадьору. Шарлюн ледь чутно дмухнув у дудку, і ватага тихо посунула в пінійовий гай.

Небавом там, де вони щойно стояли, заворушилися кущі. На узлісся вийшов хлопець літ дванадцяти: одну мить він розглядався довкола, наче вагаючись, у який бік піти. Його блідувате лице світилося радістю, під стриженим русявим чубом весело виблискували очі. Він мав на собі білі шорти, блакитну майку, з-під якої стирчали худі-прехуді плечі, й виношені еспадрільї. Хлопець нахилився зав'язати шнурки й водночас кинув цікавим оком на алею.

Шпиндель, що стояв метрів од нього за двісті, на самісінькому перехресті, як і завше, ловив гав, жуючи довгу галузку, що її виламав за парканом найближчої вілли. Хлопець у білих шортах неквапом попрямував до нього, заклавши руки в кишені й байдуже поглядаючи обіч. Віслюк, ремиґаючи галузку, так само байдуже дивився, як він іде. Він не порушивсь і тоді, коли хлопець зійшов на узгірок. А той виписав чималу кривулю, ніби виглядаючи, куди ліпше тікати, коли бува прийдеться, й зупинився просто перед Шпинделем. Хвилю хлопець і віслюк незворушно дивились одне на одного. Здорові віслюкові очі палали диявольським вогнем, але неквапливе помахування вух свідчило, що він у миролюбному настрої.

— Як ся маєш, старий плутяго? — приязно спитався хлопець. — Все гультяюєш?

Здивований Шпиндель нашорошив вуха. Хлопець, розхоробрившися, ступив уперед і простяг руку, забувши на мить, що Шпинделеві примхи, як і містраль, годі було передбачити. Цієї миті над гаєм пролетів вихор, засвистів у алеї, зриваючи листя з олеандрів, гойдаючи тремтливі пінії. Шпиндель здригнувся, вдарив копитом у землю, поволеньки загрозливо нахилив голову й кинувсь на хлопця, мов той бик на арені. Хлопець гайнув у поперечну вулицю. Віслюк побіг за ним, ревучи несамовито. Зненацька ліворуч між двома віллами хлопець угледів стежку, що вела в хащі, серед яких виднілися півдесятка хатинок, побудованих з усякого базалуччя. Туди він і метнувся, рятуючись од знавіснілого віслюка.

Ловці, що бігли од бухти, почули тупотняву й налягли на ноги. Міке повела зграю найкоротшим шляхом до могіканського селища. Раптом вітер ущух. Стало тихо наче у вусі. І Шпиндель не ревів, тільки чути було, як недалеко потріскують гілки. На узліссі й досі гойдалися високі кущі. Шарлюн звелів усім шикуватися, приклав до вуст дудку й дав гасло «У наступ!». Ловці стрімголов кинулись у хащі.

Над гаєм знову пронісся порив вітру. Знову погнулись додолу пінії. І нараз Зозулик, котрий біг перший ліворуч, побачив пасмо сірого диму, що слалося попід кущами.

— Пожежа! — закричав він.

Смішко, Сандрін та Рудик кинулись до нього й спробували прибити вогонь кийками.

За хвилю наспів і Шарлюн з ватагою. Та ба: було вже пізно. Жовтогарячий струмок полум'я пробіг по землі, лизнув долішні гілки, поліз угору й розлився по зарослях.

— Мерщій до вігвамів! — крикнув Шарлюн. — Вогонь суне туди. Треба попередити могікан!

Пирхаючи, кашляючи, плачучи від ядучого диму, вони чимдуж побігли гаєм до селища. Снопи іскор, підхоплені вітром, вихорились у них над головами. Та вогонь їх випередив. Хатина Пастуреля, що стояла скраю, вже палала, як оберемок хмизу, решту халуп повивав дим.

Тулячи до грудей котів та злиденне збіжжя, мешканці вискакували надвір і безладно метушились навколо хатин.

Кинулися до помпи, але вода з неї текла лиш тонесенькою цівкою. Постававши ланцюжком, Міке та інші дівчата передавали одна одній налиті до половини відра. Шарлюн із хлопцями збивали полум'я, яке гадюками звивалось на всі боки, валили очеретяні загороди, що їх жадібно лизали вогняні омахи. Аж ось у містечку жалісно завила сирена. З молу поприбігали рибалки й собі кинулися гасити вогонь. Нарешті прикотив старенький пожежний джип з трьома пожежниками, тягнучи цистерну на п'ятсот літрів; та заливати довелось самі лиш купи курного сміття. Від селища зосталися чорні стіни; вціліла одна-однісінька найдальша халупа, де жила родина Ескофьє — вогонь тільки трохи підпалив її з навітряного боку.

Ветхі меблі, сінники, клунки з пожитками, клітки з птахами — все це звалили купою па піскуватій дорозі, що вела до бухти. Коли минувся перший переполох, потерпілі й помагачі заходилися порпатись у руїнах, аби врятувати все, що мало хоч яку ціну. Серед юрби цікавих, що позбігалися з ближчих осель і обступили пожарище, відчайдушно лементували жінки. Гладка мадам Ескофьє, найдобріша в світі жінка, перша вимовила те зловісне слово, від якого все й почалося. Вгледівши Шарлюна та його ватагу, що, чорні, засмалені, проходили повз її двері, вона гукнула:

— Ну що, догралися!

Саме цю мить на алеї з'явився мосьє Аморетті, помічник мера, — засапаний, червоний на виду, в білому полотняному кашкеті.

— Так он воно як! — гарикнув він, заступаючи Шарлюнові дорогу. — То це ти підпалив ліс? Ну, начувайся!

І він посунув на хлопця, стискаючи кулаки.

Міке зразу зміркувала, що справа кепська. Роздумувати було ніколи. Вона протиснулась крізь юрбу, вибігла на алею й помчала неоглядки до школи, яка красувалася новими стінами край селища. Мадмуазель Блан, учителька, одчинила їй двері свого бунгало.

— А я саме намірилась іти до могіканських хатин, — мовила вона. — Що там скоїлось?

Дівчинка коротко розказала їй, в яку халепу вскочив Шарлюн з ватагою. Мадмуазель Блан була не сама. Скінчивши оповідати, Міке вгледіла в кутку перелякане обличчя Філіпа Віаля — сина паризького архітектора. Він був одягнений у білі шорти й блакитну майку. Міке насупилась і ледь кивнула йому головою.

— Ходімо туди, — мовила мадмуазель Блан. — Спробуємо залагодити справу. Я не боюся мосьє Аморетті…

— І мені йти? — боязко спитав Філіп, виходячи з ними.

— Не треба! — відказала мадмуазель Блан. — Стане мені клопоту і з самим Шарлюном…

II

ВІГВАМИ МОГІКАН

А на пожарищі розгорілась голосна суперечка. Пожежники, власники вілл і чимало заїжджих крикунів стали на бік Аморетті й винуватили дітей; місцеві рибалки й кілька сміливих чужинців боронили їх. Коли мадмуазель Блан з'явилася на це відкрите судилище, всі замовкли.

— Ви нагодились вчасно! — вигукнув помічник мера, показуючи на тих, кого він вважав винуватцями пожежі.— Оці ваші шибеники розважалися тим, що палили сірники в пінійовому гаю. От і маємо: двадцятеро сердешних погорільців! Гарні пустощі, нічого сказати…

Вчителька спокійно повернулась до приголомшених дітлахів:

— Ви часом нікого не бачили в хащах? — спиталася вона Шарлюна.

— Нікого. Ми були самі. Нас одинадцятеро, і всі йшли шерегою. Якби котрийсь із нашого гурту почав здуру палити сірники, ми б відразу це зауважили. А то ж навіть Шпинделевих вух не бачили, хоч і чули, як він реве десь недалечко…

— Ну, звісно! — посміхнувсь мосьє Аморетті.— То либонь Шпиндель бавився сірниками? А я не вірю побрехенькам про самочинні пожежі. Ви були там, де зайнялися хащі, отже ви й винні! Не викрутитесь в мене…

— Мосьє Аморетті, я забороняю вам зводити на дітей наклеп! — промовила мадмуазель Блан, приступаючись до товстуна. — Коли ви не відкинетесь од ваших слів, я зараз же піду до містечка й першому-ліпшому скажу, що палій — ви!

Мосьє Аморетті сполотнів.

— Отакої! Он куди ви хилите…

— І навряд чи б я помилилася, — додала впівголосу мадмуазель Блан. — Геть усі знають, що ці могіканські хатини вам як сіль у оці…

Аморетті збілів іще дужче і, щоб якось зам'яти розмову, звернувся до дітей:

— По той бік Рогу — два кілометри чудового пляжу! Так ні — вам, лобурям, там тісно! Доконче треба гратися в Тартаренів[4] і гонити оленя саме тут, у пінійовому гаї… Бідолашний віслюк! Чого ви його мучите, скажіть мені!

— Ми його не мучимо — ми полюємо його, як оленя! — завзято гукнув Шарлюн. — І полюємо з гончаками, чесно, без рушниць та стрілянини… По-вашому виходить — то моя дудка вистрелила й підпалила чагарі!

Всі зареготали.

— Нещасний Шпиндель! — зітхнув хтось крізь сміх. — Якщо він не встиг утекти — то з нього вже готова печеня!

Пожежники побігли в димучі хащі. Шпинделя не було ніде — ні живого, ані мертвого.

Вдовольнившися чагарями, які відмежовували хатини од вілл, вогонь тільки трохи лизнув гладенькі стовбури високих піній. Але він не пощадив благеньких, обсаджених квітами халуп, де ось уже двадцять років тулилися найубогіші мешканці Порт-Біу — могікани.

Звідки взялося це назвище? Діти й самі до пуття не знали. Старі люди розказували, що колись давно тут був лиманчик, зарослий по краях очеретом, і той лиманчик названо Муйєкан.[5] По тому, як звели велику греблю, лиманчик зник, але назвище лишилося, ближчі мешканці інакше й не казали, і колишні муйєкани перетворилися на нинішніх могікан.

— А містраль ущух, — промовив якийсь рибалка.

Ніхто цього не помітив за гармидером та метушнею. Тим часом, аби вітер заліг хоч би хвилин за десять перед таємничою пожежею, — вогонь понищив би хіба з арпан[6] чагарів! А зараз весь навколишній обшир огорнула велична тиша. Ласкаве море мінилося найніжнішою блакиттю. З-за молу показалися перші рибальські човни, наладувані сітями, й попливли до острова Біу. В тихому повітрі гучно розлягався гуркіт моторів.

Юрба біля дітей почала рідшати.

Переможений мосьє Аморетті одвернувся і з відразою озирнув понівечені вогнем хатини. Переконавшись, що в цій суперечці вона взяла верх, мадмуазель Блан моргнула до дітей — мовляв, кивайте звідсіля п'ятами! Всі вони щезли за одним духом — тільки Шарлюн не зрушив з місця — він і досі палав обуренням.

— Тікай! — шепнула вчителька.

— Ні, спершу я притну йому носа! — задерикувато вигукнув хлопець.

— Носа йому вже притнуто, — лукаво всміхнулася мадмуазель Блан. — Невже ти цього не збагнув?

— Іще б пак не збагнути! Я чудово збагнув те, що могікан звідси виженуть! Але я хочу подивитись, як цей пузань приступиться до свого мерзенного діла…

— Не клей дурня, хлопче! Могікан і так спіткало страшне лихо.

Але Шарлюн затявся — чоло йому під русявими кучерями насупилось. Мадмуазель Блан одступилася.

Онімілі з відчаю могікани скупчились перед хатиною Ескофьє. Всі були тут: Пастурель, Фереолі, Мужени, сестри Тестенегр та їхня столітня кузина, дід Кадюс та стара-престара Сезарін — її жовтий зморшкуватий вид чаклунки губився під чорним вицвілим капелюшком. П'ятнадцятеро немічних старих — вони тільки й мали, що мізерну пенсію, з якої і досі ледь животіли, а віднині ця пожежа остаточно прирікала їх на злидні. Вони недовірливо дивилися на мосьє Аморетті, що, простягай руки, прибрав святобожного вигляду й удавав, буцім-то йому страшенно їх жаль. Але могікани чудово знали — від нього їм годі сподіватися захисту, бо він завше тяг руку за багатіями. Мосьє Понс, сімдесятирічний мер Порт-Біу, був щедрий лиш на обіцянки, але нічого не міг удіяти проти ділків, що ось уже три роки розбудовували на околиці Порт-Біу великий курорт і чинили всілякі утиски місцевим мешканцям, що здебільшого були рибалки.

— От бачите: таки на моє вийшло! — лицемірно зітхнув пузань, надимаючи щоки. — Ваші хижі неодмінно мали згоріти, хоч рано, хоч пізно…

— Наші хижі стояли двадцять років і ще простояли б стільки ж, аби клятий містраль не нагнав того бісового вогню! — гостро відказав дід Кадюс. — Це ти винен, Альфонсе! Ніякого лиха б не сталося, аби не чагарі, які давним-давно треба було повирубувати.

— Ну що ж, нам багато чого треба зробити, та не до всього руки доходять.

— А нам тепер доводиться іти з торбами по світу! — зітхнула стара Сезарін. — Альфонсе, ти хоч трохи нам допоможеш?

Аморетті засяяв масною усмішкою:

— Авжеж, допоможу! Будьте певні — просто неба не ночуватимете! — мовив він поблажливо. — За кілька день скінчиться навчання, і мадмуазель Блан одчинить перед вами двері школи. Там і перебудете якийсь час, поки щось ліпше нагодиться.

— А наші хатини? — не відступавсь Пастурель. — їх відбудують? Ти за це подбаєш?

— Я не казав, що їх відбудують! — збентежено промимрив мосьє Аморетті.— Я обіцяю вам прихисток на два-три місяці, відтак самі давайте собі раду…

— В такому разі я звідси не зрушу! — затято гукнув Пастурель. — І жоден з нас нікуди не піде. Бо ледве ми покинемо гай, як твої люди зразу його обсядуть… І аж ніяк не з тим, аби лагодити нам хатини!

Шарлюн стояв поблизу й пильно дослухався до розмови.

— Не забувайте, — озвався, помовчавши, мосьє Аморетті,— що за два місяці буде вам ще одна халепа! До містечка приїдуть люди з префектури, а ви ж знаєте — вони всюди впхають свого носа…

— То й що? — відгукнулись могікани.

— Вони мають право застосувати статтю сьому, — драматично виголосив мосьє Аморетті.— Себто — хатини буде приречено до знищення. Зрештою, вас застерігали про це ще рік тому. Хоч-не-хоч — доведеться перебратися куди-інде. Маєте ще сорок днів, аби знайти собі інший притулок…

На обличчях могікан відбилися розпач і гнів.

— Так не годиться робити, Альфонсе! — вигукнув дід Кадюс, метляючи бородою перед самісіньким носом мосьє Аморетті.— Це ганьба! Ми маємо право на поміч, люди з префектури не можуть вигнати нас звідси, як тих собак…

— Ви, звісно, маєте один спосіб залагодити справу, — кинув мосьє Аморетті, микуляючи очима. — Порадьтеся з мосьє Кастераном, підприємцем із Ла Сьота. Коли він погодиться збудувати вам на виплату якісь годящі оселі — про мене!

— Ти що, з глузду спав? — озвався хворовитий Ескофьє.— Той Кастеран злупить із нас три шкури за етернітові халупи, ще гірші від оцих!

Мосьє Аморетті недбало стенув плечима..

— Ну, тоді я умиваю руки.

Могікани обурено загомоніли.

Шарлюн протиснувся наперед і став між Кадюсом та Сезарін. Він був на цілу голову вищий за них.

— Скільки ж заправить мосьє Кастеран? — спитав він голосно й дзвінко.

— Ще цього палія тут бракувало! — гарикнув, спалахнувши, мосьє Аморетті.— Замовч, шмаркачу! А то я заткну тобі пельку твоєю дудкою…

І пузань шарпнувся, наміряючись провчити зухвальця. Та Шарлюн тільки того й чекав — він рвонувся й гайнув навтіки, дмухаючи, як несамовитий, у дудку. Мосьє Аморетті погнався був слідом і зопалу пробіг метрів із сто, не вважаючи на одностайний регіт, що ним зустрінуто це цікаве змагання, але зрештою йому довелося скласти зброю. Мить — і він умчав з пожарища на пожежному джипові.

Шарлюн відшукав Міке з «собаками» на круглій галявині. Він продудів раз і другий — з ближньої алеї вигулькнула решта ватаги. По двох годинах ловів та мотанини на пожарищі всі вони геть потомилися, але доконче треба було обговорити всі події…

— В чому ж річ? Звідкіля взявся вогонь? — спитав Смішко. — Це діло ми повинні вияснити.

— Ви часом не бачили в гаю кого-небудь чужого? — запитав Шарлюн у «собак» — адже вони перші вгледіли вогняні омахи.

Та жоден з них не примітив у зарослях нічого підозрілого. Втім, Міке завагалася.

— Скільки нас було, коли ми почали гонитву? — спитала вона.

— Одинадцятеро, як і завше! — здивовано відказав Шарлюн. — Опецьок Дуду — страхополох; він з нами не ходить відтоді, як Шпиндель зжував у нього капелюха…

Міке засміялась з усіма, а тоді повела далі:

— Нас було повсякчас шестеро, я й «собаки» — попереду. Шарлюн біг із Норін, Зозуликом, Розет та Смішком — уп'ятьох. Стривай! Одну мить мені здалося, наче вас було шестеро!

— Коли саме?

— Як ми лізли до каземату. З вами був ще хтось, він біг позаду. Це мене вразило. Перегодом я обернулась — аж вас знов п'ятеро. Той уже зник…

— Може, якийсь хлопчина з пляжу, — сказав Смішко.

— Як він був зодягнений? — допитувався Шарлюн.

Міке поміркувала хвильку.

— Хіба здалеку роздивишся? Здається, шорти й сорочка, як усі тут ходять…

Вона видимо дещо замовчувала, але ніхто того не завважив, — всі охоче пристали на Смішкову думку. А Шарлюнові вже крутився в голові новий прецікавий задум.

— Мені щойно сяйнула грандіозна ідея, — мовив він раптом, і очі йому заблищали. — Гран-ді-оз-на!

Це слово в нього завше знаменувало якусь справді незвичайну вигадку. Всі зажадали пояснень. Та хлопець таємниче відмовив:

— Ні, зараз я вам нічого не скажу! Але знайте: ця нова справа куди захватніша, аніж лови з гончаками. Проте вона куди й клопітніша… Ну то як, усі згодні до неї взятися?

На це запитання могла бути лише одна відповідь.

— До речі, де Шпиндель? — похопився Зозулик.

І справді, здурілого віслюка треба було б відшукати. Тож Шарлюн вирядив Сандрін та Смішка, доручивши їм обійти увесь гай і узлісся.

А тим часом мадмуазель Блан стояла біля вікна свого бунгало і з утіхою дивилася на цей квітник русих та чорнявих голів, між якими палала одна руда чуприна. З усіх шістдесяти її учнів найдужче вона любила Шарлюна та його завзятих друзів. Любила їх тому, що всі одинадцятеро аж іскрилися життєвою енергією, яку вона цінувала понад усе. Вони ніколи й ніде не сиділи склавши руки. Звісно, клопоту з ними вона мала по самі вінця: поза домівкою ці діти, полишені на самих себе, могли заблукати й звернути на слизьку стежку. Але мадмуазель Блан втручалася завше вчасно, і то так обережно, що вони зовсім того не помічали. Вона ніколи не картала цих бісенят і не спиняла лету їхньої буйної фантазії. Слухаючи їх, вона тільки всміхалася. І усмішка та промовляла: розважайтеся собі на здоров'я, аби ви тільки мали перед собою шляхетну й добру мету.

Сандрін та Смішко повернулися за півгодини й радісно сповістили, що Шпиндель потрюхикав на мосьє Мазетове дворище; він був ніби трохи пригнічений, але загалом йому все те зійшло, очевидячки, як вода з гуски.

— Навіть кінчика хвоста не обпалив! — захоплено вигукнув Смішко.

День схилявся до вечора, затока повивалася тінями.

— Ходімо до хатин, — сказала Міке. — Хоч трохи поможемо могіканам.

— Саме до часу туди нам ходити! — посміхнувся Шарлюн. — Вони як угледять наші чорні мармизи, зразу знімуть галас, що то ми підпалили хащі! Проте ми могли б помогти могіканам у інший спосіб…

Він суворо глянув на приятелів і простяг одкриту долоню:

— Вивертайте кишені!

Наказ був виконаний незагайно — вони здавна мали за звичай складати всі свої кошти докупи. Шарлюн вийняв сто франків, Сандрін та Смішко — теж по сто, Міке — п'ятдесят, Тітен-солодкі-очка, син бакалійника, найзаможніший поміж усіх, витяг чотири монети по п'ятдесят франків. Фріске дав сто су, Рудик — стільки ж.

— В мене є п'ятдесят франків, — несміло сказала Норін, — але я мушу купити хліба, як вертатиму додому.

Гроші їй зоставлено. У Розет не було нічого, у Янгола — й поготів. Ощадливий Зозулик, котрого дехто називав скнарою, спробував був ухилитися:

— В мене є сто франків, — мовив він, — але мені їх треба…

— Давай їх сюди! — невблаганно урвав Шарлюн.

Всі мовчки дивились, як він лічить гроші. Ніхто, навіть Міке, і на догад не мали, до чого воно йдеться.

— П'ятсот шістдесят франків! — проказав зрештою Шарлюн засмучено. — Отож ми всі гуртом коштуємо лише п'ятсот шістдесят франків. Цих грошей ледве стало б на кіло яловичини! Яка мізерія!

— Та й то не найкращої! — захихотів завше легковажний Фріске.

Син аптекаря Жімона, Фріске вважався найздібнішим серед усіх місцевих учнів, але в школі посідав лише друге місце, бо перше ще рік тому виборов Філіп Віаль, хлопець з незрадною пам'яттю й надзвичайними здібностями, які вражали навіть мадмуазель Блан.

Шарлюн глянув на жартуна зизим оком:

— Чи ти ба, як йому смішно! Він скорий визбирати двісті п'ятірок за тиждень, а як ідеться про добродійну справу, то королівським жестом простягає нещасні сто су! Ні, далі так діло не піде…

— Навіщо ми складаємо гроші? — спитав Зозулик.

Ніби й не чуючи його, Шарлюн повів далі, вже спокійніше:

— Певна річ, на світі є сила-силенна способів заробити великі гроші—звісно, коли за це діло гарненько взятися! Коли ж ми вважатимемо це за гру, то нічого в нас не вийде — шкода й праці! В кожному разі впорати це діло було б куди цікавіше, аніж без кінця гонити бідолаху-віслюка, котрий ніколи не дасться спійматися.

— Але навіщо нам стільки грошей? — з цікавістю спитав Янгол.

Це саме питання було на вустах у всіх. Жоден із дітей ніколи не був ласий до грошей — багатші й бідніші, вони просто не надавали їм ніякого значення. Але Шарлюн завагався: йому не хотілося відкривати зразу всі карти.

— Ми не маємо права втручатись до справ дорослих, — озвався він перегодом. — Але чому б не помогти тому, хто потребує допомоги — звісно, хто на неї заслуговує. От якби Шпиндель, бува, здурів і кинувся б на котрогось із наших малих — Норін або Янгола… Як би ми повелися?

— Кинулись би на нього з ломаками! — гукнув Фріске.

— Ми маємо вчинити щось подібне, тільки на інший штиб. Мосьє Аморетті не відчепиться од могікан. Він, ясна річ, багато за пас дужчий, але, може б, нам і вдалося утерти йому носа…

— Як-то? — загукала ватага.

— Здобувши грошей для тих, хто їх не має — он як!

— А скільки ж треба тих грошей? — спитала Міке.

Шарлюн замислено надув щоки:

— Грошей треба чимало. Завтра я підрахую й скажу вам точно…

— Бридня! — стенув плечима Фріске. — Коли б ми навіть обійшли догори ногами цілу округу — здобули б хіба три дулі.

— Ми вже маємо п'ятсот шістдесят франків, — заперечив Смішко. — А це ж тільки початок!

— То гра вже почалася? — спитався Янгол: поки що його вабив не сам величний задум, а ті розваги, що їх він передвіщав.

— Так, почалася! — ствердив Шарлюн.

Потому обернувсь до Зозулика:

— Ти будеш нашим скарбником. Дідусь твій — нотар, є з ким порадитись. Ось п'ятсот шістдесят франків. Занотуй їх, поклади в гаман і гарненько сховай. Через тиждень нам знадобиться броньований сейф — або ж ми нічогісінько не варті!

З усіх найдужче запалилися Міке, Норін, Янгол, Смішко та Сандрін. Фріске й Зозулик поставились до замислу з певним скептицизмом. Рудик і Тітен-солодкі-очка трималися, своїм звичаєм, поміркованої середини. Щиро кажучи, жоден з цих шибайголів — і Шарлюн найперш — не взяли замислу на поважне. Але він уже вроївся в найшаленіші голови. Поштовх дано — цього було досить. І слід клепати, поки тепле, бо, диви, днів за два охолоне запал, — як не раз траплялося цим нестримним вигадькам.

Раптом діти вгледіли на головній вулиці двох поліцейських — Кюка та Гарідана. Вони з гідністю возсідали на древніх велосипедах з високими кермами. Одинадцять голів ураз сховалися в кущах. Поліцейські перетнули круглу галявину й покотили піскуватою дорогою до могіканських хатин. Ледве вони зникли, одинадцять голів вигулькнули знов.

Шарлюн повернувся до гурту й пильно глянув кожному в очі. Коли дійшов до малих — насупився:

— Тримайте язика на припоні! — мовив він стиха. — Як Аморетті щось винюшить — гамкне нас усіх і не вдавиться! Стережіться шпигунів — їх усюди повно, навіть у школі!

— Ти маєш на гадці Філіпа Віаля? — підморгнув Смішко.

— Авжеж, передовсім Філіпа! Він — не нашого поля ягода. Батько його зав'яз по самісінькі вуха в цій справі з курортом, яка збаламутила цілу округу… Тож майтеся на бачності!

По цьому ватага знялася й попрямувала до гавані, а мадмуазель Блан засмучено дивилася їй услід. Вона, дарма що ані слова не чула з тієї розмови — праве все вгадала н ладна була заприсягтися: в житті ватаги настають великі зміни. Шпинделя заступив інший ворог, двоногий, але куди грізніший. Діти є діти — їх завше вабить небезпека… А проте її брала досада на Шарлюна та його приятелів за те, що вони нікого не допускали до свого кола. Два місяці тому вони вигнали з свого гурту страхополоха Дуду — і їх зосталось одинадцятеро. Це не дуже тішило мадмуазель Блан. З якою радістю вона прилучила б до них дванадцятого — Філіпа Віаля, що нудив світом, бо почувався він тут геть самітнім і зневаженим.

Філіп вернув додому зразу після пожежі. Батькова вілла стояла на бульварі Монфлері, сливе поруч вілли Кабассоля, але онуки старого нотаря вперто нехтували сином паризького архітектора.

Архітектор Віаль приїхав до Порт-Біу на початку того літа — його принесла хвиля ділків, принаджених розквітом нового курорту. Тут він і зостався жити. За його проектами побудовано найгарніші вілли селища, і місцеві будівельні підприємства гарантували йому роботу на ближчі десять років. Хоч-не-хоч, Віалі мусили осісти й, поки там що, віддати Філіпа до тутешньої школи. І від першого ж дня діти Порт-Біу, парості давнього місцевого кореня, ощирилися проти малого парижанина. Був він неговіркий, сором'язливий — то й уславився за пихатого: до того ж, уважаючи на батькову діяльність, його залічували до завойовників. І вже цілий рік Філіп жив мов зачумлений, попри всі шляхетні старунки мадмуазель Блан. Він, щоправда, не держав ні на кого серця, але така ситуація, безперечно, була йому не дуже до вподоби.

Архітектор Віаль приїхав близько восьмої години своїм чорно-жовтим «Версалем». Мадам Віаль — чорнява, маленька й тендітна, в квітчастій сукні,— накривала на терасі стіл до обіду. Філіп поливав із шланга прибиті містралем петунії. Він квапливо розчинив гараж перед батьковою машиною.

— Кажуть, що згоріли могіканські хатини? — гукнув до нього батько. — Ти там був?

— Я проходив поблизу, — неохоче мовив Філіп. — Бачив, що горить, та й уже.

— Підемо туди по обіді. Я хочу роздивитися все на місці. От бідолахи — в них біда на біду чіпляється… Але, ручуся — дехто, дивлячись на їхню скруту, руки потирає з утіхи.

— Хто це?

— Не хто інший, як мосьє Аморетті! Адже могіканську землю вирізнили поза межі селища. А зараз, коли оселі їхні згоріли, землю заберуть назад. Цікава то історія! Я розкажу її по обіді…

Філіп був уражений. Він зрозумів не все, але ця пожежа, яка спочатку видалась йому кумедною пригодою, почала прибирати розмірів катастрофи.

Ще не осмеркло, коли Віалі вийшли крутою стежкою до селища. Сюди ж сунули від гавані й пляжу юрби цікавих. Віалі спинилися на узліссі, там, де вогонь повипалював у чагарях здорові чорні діри. У глибині гаю, облиті червоним світлом вечірнього сонця, метушилися могікани — наспіх латали свої хатини тим, що було напохваті. І хатини прибрали зовсім чудернацького вигляду — ця скидалася на курінь, та на сінник, ця на ескімоський іглу, інша на траперську халупу чи на патагонську буду. Тут же товклася черідка доброхітних помічників — вони підсобляли старим ставити палісади.

Мосьє Віаль якийсь час споглядав цю картину, пахкаючи пригаслою люлькою.

— Марна річ — могікани вже програли свою справу, — мовив він урешті незворушно. — Ще до пожежі ці хатини сяк-так уходили за житло. Але отаке руйновище тільки псує навколишній краєвид. Мосьє Аморетті вижене могікан…

— Як це він зможе їх вигнати? — спитала мадам Віаль.

— Хіба ти не знаєш? Вони ж орендують цю землю, а орендна угода закінчується в липні.

— Ну, то вони однаково мусять звільнити землю.

— Не конче. Коли двадцять років тому могікани тут оселилися, ділки з мерії ще не знали справжньої ціни цього чудового куточка — то вони й оддали його в оренду за мізерний чинш. Але часи змінилися: нині земля коштує п'ятдесят мільйонів. Глянь, який гарний краєвид відслоняється звідси на пляж і затоку.

Філіп, насупившись, уважно слухав батька.

— Ось уже два роки, як туристи відкрили Порт-Біу, і громада врадила відчужити частку землі під курортне селище. Могіканський куточок теж увійшов у цю частку. Земля, безперечно, для них задорога, тож мосьє Аморетті пропонував їм оселитися на горбі. Та вони не схотіли, бо горб далеко від містечка. Зрештою старий Пастурель тицьнув Аморетті під ніс орендну угоду, де передбачено умови її поновлення. Мосьє Аморетті хоч-не-хоч мусив дати могіканам відстрочку на два роки, щоб вони за цей час опорядили як слід свої жалюгідні халупи, котрі псували краєвид. Старі тішились: два роки — не малий час, а там буде видно. Вони, власне, прагнули єдиного: лишитися тут і спокійно доживати віку. А тепер — і не пізніш як завтра — мосьє Аморетті нагадає про те, що термін угоди закінчується і що в угоді є грізна стаття, за якою орендарі мають утримувати свої житла в належному стані…

— Як ти добре все це знаєш, — дивуючись, пробурмотів Філіп.

Батько всміхнувся куточками вуст:

— Торік мер Шабр порушив був питання про те, щоб мерія купила ділянку для могікан за громадські кошти. Члени пристали на те, але з умовою, що ділянка буде не тут, над морем, а десь-інде. Мосьє Шабр дуже квапиться вирішити цю справу.

— Чому?

— Він хоче побудувати тут найрозкішніший на ціле узбережжя готель. Я вже накреслив його проект…

— Ще скажуть, що ти наживаєшся на чужому лихові,— зітхнула мадам Віаль.

Заходив вечір; крізь пінії й мімози один по одному замиготіли ліхтарі. Віалі поволі вертали додому, милуючися гладенькою затокою, в якій осяйними низками відбивалися вогні набережної.

— Ай справді,— мовив архітектор, — оце як глянеш на затоку такої чудової години, то відразу збагнеш, чому могікани не хочуть кидати свого укоханого пінійового гаю!

— Але ж навколо містечка чудових місць не бракує,— заперечив Філіп. — Твій готель можна побудувати де-інде…

— Ми вже про це заводили мову, — відказав батько. — Кілька день тому мер Шабр обдивлявся землю за нашою віллою — чи не можна затичити там ділянку.

— Чом же він не затичив? — глузливо спитав Філіп. — Може, сподівався цієї пожежі?

Мосьє Віаль гостро глянув на сина.

— За такі слова годилося б дати тобі доброго поличника! — сухо кинув він.

Філіп прикусив язика. По малій хвилі, коли вони звернули на алею, що вела до вілли, хлопець спитався в батька:

— А що то за каверзна стаття в тій угоді? Чи не можна якось її витлумачити по-іншому?

— Е ні, не можна, — зітхнув мосьє Віаль. — У статті цілком ясно мовиться, що оренду можна поновити лиш тоді, коли земля відповідає умовам, зазначеним в угоді — себто коли вона не занедбана й «належно» забудована. Сьогоднішня пожежа аж ніяк не поліпшила стану речей. Селище перебуває під контролем префектури, а її експерти — не в тім'я биті. За двадцять чотири години по їхніх одвідинах могікани муситимуть забратися звідси геть — нема в тім жодного сумніву.

— Але ж вони ще можуть відбудувати свої оселі, у них є час! — вигукнув Філіп.

— Саме це їм і радив зробити мосьє Аморетті. Один підприємець з Ла Сьота пропонував їм поставити панельні будиночки, що начебто відповідають зазначеним в угоді вимогам. Але вони відмовились, бо ті будиночки задорого для них коштують.

— Скільки ж той підприємець заправив?

— Щось близько мільйона.[7] Не такі вже й великі то гроші, але ж треба їх мати! А в цих сіром тільки й є, що мізерна пенсія… Та й де взяти мільйон людям, які вже стоять одною ногою в могилі?

— І що, невже їх полишать напризволяще? — схвильовано вигукнув Філіп.

Мосьє Віаль стенув плечима:

— Громада, звісно, їм допоможе, але пожертвувати цілий мільйон їй незмога. Витрачаючи громадські кошти, найперше дбають за суспільну користь…

До самої вілли Філіп ішов мовчки, похнюпивши голову. Він почав розуміти, що навколо жменьки безпорадних могікан стискається кільце якоїсь потаємної змови, — і видима нерівність сил боляче вразила хлопця.

— Отже, — зауважив він нарешті,— їх може врятувати хіба що чудо.

Зійшовши на терасу, мосьє й мадам Віалі посідали в шезлонги і з утіхою дивилися на сина — яке в нього чутливе серце…

— Чого ти так переймаєшся? Можна подумати, що доля могікан особисто тебе обходить! — сміючись, вигукнув архітектор. — Годі вже, годі, а то я почну гадати, що це ти, сину, підпалив пінійовий гай…

III

РУДИК ГОТУЄ БУЙЯБЕС

Пастурель та дід Кадюс куняли на своїй улюбленій лавці в затінку під платаном. Дзиґарі в кав'ярні Вьє продзвонили другу.

Кадюс розплющив одне око, глянув на ряхтливий розліг моря, купи піній, що обступали затоку, ближні будиночки й кепсько бруковану набережну. Закинуті ген-ген сіті малювали на тихій воді довгі рівненькі лінії й погойдувались влад з течією. Вряди-годи звід-даль набігала хвиля й один по одному колихала човни, пришвартовані біля молу, відтак розбивалась з тихим плюскотом і вмирала.

— Як здумаєш, що всю цю красу нам доведеться покинути! — зітхнув Кадюс. — Скажи, Пастурелю, куди ми дінемось? В цілому світі у нас немає жоднісінького притулку. Навіть немає, де голови прихилити!

— Ох, спіймати б того негідника, що підпалив наші хатини! — буркнув Пастурель у пожовклу від тютюну бороду.

І вони знов задрімали.

— Можна нам узяти «Морського лева?» — раптом почувся біля них несмілий голос.

Пастурель помалу розплющив одне око — перед ним поштиво стояли двоє хлопців — Рудик і Фріске. Рудик, попри зелені свої очі й вогняну чуприну, був хлопець надійний. До того ж він умів добряче правити човном, навіть коли море грало. Але з Фріске, такого на взір смиренного й тихого, був неприторенний отряха-шибеник.

— Куди це ви зібралися? — буркнув Пастурель.

Рудик показав дві чудові нейлонові волосіні, намотані на шмат кори. А Фріске тримав іржаву бляшанку з поживком — п'ятьма дюжинами скойок, що їх назбирав уранці під скелями в затоці.

— Та чи ж зараз ловиться риба, шибайголови? — гукнув дід Кадюс. — Хіба що козячих балабушок натягаєте…

Фріске звів брови:

— Рудикові байдуже коли ловити, — проказав він недбало. — Він закида вудку — і риба чіпляється на гачок, однаково, чи голодна, а чи ні!

Пастурель похитав головою. Рудик і справді мав якесь шосте чуття — ловив рибу там, де її зроду не бувало. «Замкніть цього малого чаклуна в хаті — і він у ночвах виловить вам кита!» — жартували в містечку.

— Ми попливемо недалечко, за Біу, — показав Рудик на зарослий деревами острівець, що виднів біля входу в затоку.

— Ну, гаразд! — зітхнув Пастурель. — Беріть «Лева», але дивіться мені, пильнуйте…

І коли хлопці метнулися геть, він додав — несподівано лютим голосом:

— Тільки глядіть — не надумайтесь плавати під скелями Рогу! Буде з мене й того, що позавчора згоріла моя хатина. Не потопіть мені ще й човна…

Рудик побіг до молу, виглядаючи «Морського лева» поміж барвистих човнів, що погойдувались на воді. «Лева» було пришвартовано там, де й звикле — між «Марі-янголом» та «Несамовитим». Це невеличке доладне суденце, помальоване яскраво-жовтою фарбою, добре трималось на воді й чудово піддавалося вітрові.

Рудик ураз одчепив швартов, а Фріске скочив у човника з волосінню та поживком. Вони упоруч потихеньку одвели «Лева» від облавку «Несамовитого». Човник вільно полинув гаванню. Вздовж щогли піднялося трикутне шарлатове вітрило. Воно нап'ялося, а тоді затріпотіло й безсило зависло. Рудик задер голову й двічі свиснув, прикликаючи вітер. І бриз, що порхав поблизу гавані, зразу прилинув, надув вітрило, і човник, під тихий плескіт зрушеної хвилі, веселенько поплив до острова Біу.

Небавом «Морський лев» проминув маяк. Пінійовий гай й перші червонясті стрімчаки Рогу лишилися правобіч. Рудик, стернуючи, мимохідь повернув голову, шукаючи очима понівечених вогнем хатин. Та здалеку майже нічого не побачив. Діряві покрівлі, почорнілі стіни сяк-так залатано аби чим — камінням, дошками чи ветхим вицвілим брезентом. Але ця нужденна купка халуп становила прикрий контраст з новими віллами. Проте хай тим клопочуться дорослі, а він, Рудик, робитиме своє — витягатиме рибу з морських глибин у знаних тільки йому місцинах. А втім, хлопець мав щодо пожежі свою певну думку, й ця думка побільшувала йому втіху від риболовлі.

Фріске простягся на носі, поклав голову на схрещені руки й, примруживши очі, пильно вдивлявся в берег. До хатин було йому байдуже. Як на нього, єдина принада Іспанського Рогу — це старий каземат; тут починалися, тут і кінчалися всі відчайдушні витівки ватаги.

— Ти не забув, що Смішків велосипед буде сховано в блокгаузі й що ми виїжджаємо о шостій? — спитався він у Рудика.

— Звичайно ні. Ось наловимо риби, і я висаджу тебе з двома сажами біля Рогу під великою скелею, — відмовив Рудик. — Гляди тільки, не розтруси дорогою рибу. Об'їдеш пагорок і зачекаєш на мене під пальмами біля мерії. Там зроду нікого не буває. А я тим часом одведу «Лева» до гавані. Якщо все йтиме гаразд, ми вправимось за десять хвилин…

Фріске сперся на лікоть і поглянув за корму. Гавань майже зникла з очей. Просто них палав під сонцем червоно-рудими чагарями острів Біу, на якому височіла величезна, схожа на волячу голову, скеля. А наоколо — осяйне море й ніжна-ніжна блакить, ледь побрижена тихим легітом.

Рудик повернув човна ліворуч, не спускаючи з ока берега — на заході загрозливо стриміли бескеття Ла-Сьота, що їх названо Орлиним Дзьобом.

— Ще трохи — і ми на місці!

«Морський лев» поплив фарватером—посередині між Біу та Іспанським Рогом. Вітрець, що підганяв човника, помалу-малу стихав і врешті ущух; «Лев» застиг на воді. Хлопці вихилились через облавок. Під ряхтливою водою бовванів килим водоростей, де-не-де перетятий ясно-зеленим скелястим пасмом або піщаною смугою. Далі підводна лука губилася в непроникній пітьмі.

— Ну, де ж твоя риба? — неймовірно спитав Фріске.

— Ми зараз над реданом, — неквапом проказав Рудик. — Отут кінчаються прибережні сторчові скелі, які утворюють немовби ще один, підводний берег. Хай мене грім поб'є, коли де-інде риби більше, аніж тут!.. Ти готуй скойки, а я приладнаю волосіні…

Вони вмостилися під шарлатовим вітрилом, яке безвладно висіло вздовж щогли. Фріске, всівшися поперек лавки, розбивав скойки й обережно витягав слимаків. Рудик тим часом розмотував волосіні та спускав їх у воду, аби розм'якли. «Морський лев» праве не рухався, заколисаний тихим лелінням води. Навколо пустизна, тільки ген лівобіч, біля червонястих скель і великого пляжу, ліниво погойдувались кілька білих водяних велосипедів.

Рудик востаннє кинув оком на кіль «Лева», тоді причепив поживок до чотирьох гачків і попустив волосінь за облавок. Десять метрів, двадцять… врешті грузило торкнулося дна. Рудик підняв його на метр. Фріске, сидячи на прові, зробив те саме. Хлопці стали чекати. Збігло п'ять хвилин. Нічогісінько! Тільки вряди-годи човник легенько здригався — то під ним пропливала якась дрібна рибинка.

— Мільга принадить велику, — буркнув Рудик, підбадьорюючи товариша. — Тримай міцніше волосінь…

Відплив сповільна тяг волосіні у відкрите море — саме туди, куди й треба було.

— Що й казати — здорову ти здибав рибну зграю! — пустив перегодом шпильку Фріске. — Шарлюн чекає, що ми привеземо кілограмів десять, а ми наловимо сто грамів — саме котові на обід… Місце твоє, може, й рибне, та ось риба чомусь на побачення не квапиться!

Рудик мовчки стенув плечима — він був певен себе. Фріске зробив на кінці волосіні зашморг, встромив туди великого пальця ноги й розлігся на лавці, заклавши під голову руки.

— Я ловлю ногою, — ліниво мовив він. — Однаково що…

Він не доказав. Волосінь ураз нап'ялася, зашморг затягся, викручуючи йому пальця. Фріске застогнав, шарпнувся, силкуючись скинути зашморг. Рудик зайшовся сміхом. Нап'ята волосінь тремтіла в руках Фріске, як ванти в бурю.

— Щось є! — гукнув Фріске. — Здорове, ну й здоровезне ж!

— То тягни! — загорлав Рудик. — Чого моняєшся? Гадаєш, воно само випливе й подасть тобі через облавок руку?..

Фріске, розгубившися, шарпнув волосінь обома руками. Живий тягар, що борсався в глибині, кидав його то в той, то в інший бік. Хлопець ледве втримував рівновагу. Отож Рудик зачепив свою волосінь за кілочок на облавку й кинувся на поміч Фріске.

— Ой! Зірвалася! — простогнав Фріске, почувши, що волосінь зненацька ослабла.

— Тягни! Тягни! — гукнув Рудик — Адже волосінь така, що вдержить найбільшу рибину! Навіть акула не відчепиться!

Фріске потяг дужче, і волосінь знов нап'ялася. Хлопці вихилились через облавок і вгледіли в чорно-зеленому нурті червонясту тінь, що шалено звивалася на гачку.

— Каплун! — радісно вигукнув Рудик. — Це ж така смачна риба, що її напевне купить великий ресторан!

Фріске ледве здужав утягти здобич у човника. Каплун заборсався, заляскав хвостом по днищу, відтак роззявив широку пащу й завмер, придавлений власною вагою. На його пурпуровому в білі паси тілі стовбурчились колючі плавці.

— Фунтів п'ять або й шість заважить, — збуджено мовив Рудик. — Але ти його не торкайся…

Він ураз висмикнув гачка, так щоб не вколотись об отруйні колючки. Тоді обвинув руку ганчіркою, схопив здорованя за хвіст і кинув у вербовий саж, що стояв на кормі.

— Одна є! Чіпляй поживок і закидай, тільки не лови вже ногою. А коли б то була рибина фунтів на п'ятдесят — затягла б на дно.

Риба впіймала б рибалку! Часом і таке буває…

Рудик переліз через лавку й знову сів на своє місце. Почеплена за кілочок волосінь була нап'ята до останку — ось-ось, здавалось, лусне. Фріске, хапаючись, одчепив її. Нервовий трепет здобичі оддався в долоню, мов електричний струм. Рудик потяг волосінь, зціпивши зуби, мугикаючи з утіхи.

О щедре море! Риба спіймалась на всі чотири гачки; важкий кетяг шалено вихилявся, кроплячи хлопців бризками. Двоє здорових окунів та двійко губанів!

Фріске аж рота роззявив з великого дива:

— Ти їх принаджуєш чарами!

— Не лови гав! — гримнув Рудик. — Пильнуй свого телефону. Риба чіпляється на дротину аж ніяк не з тим, аби побазікати з тобою! Лови її, поки ловиться!

За хвилину Фріске витяг нову здобич. Ще за хвилину витяг і Рудик. Хлопці вже чули дух буйябес!

Шарлатове вітрило плескалося на щоглі, вряди-годи затуляючи сонце, яке нещадно пекло в потилиці нашим рибалкам. Вони трудилися в поті чола — одно тягли й закидали, щоразу вітаючи улов притлумленими вигуками. Телефон дзвонив без упину. Хвилин за двадцять вони наловили з добре кіло губанів, чабака й двох окунів. Відтак знову шарпнуло волосінь, і Рудик кинув у саж ще одного каплуна.

— Довго ще ловитимемо? — спитав очманілий Фріске.

— Поки стане поживку. Диви, його вже праве немає! Лишився тільки десяток скойок. Треба пожертвувати губаня чи и двох…

Поки Рудик і Фріске спустошували таким маніром темні логовиська редану, Шарлюн із рештою ватаги вештались набережною, ловлячи рибку іншого гатунку. Операцію розроблено в деталях і відрепетирувано того самого ранку в відлюдному закутку бухти. Аби ви збагнули її сенс уповні, треба вам нагадати, що середземноморське узбережжя між Марселем та Ментоною дуже вбоге на рибу, і влітку попит завше куди більший за пропозиції. А в Порт-Біу, де всю рибу скуповують хазяї ресторанів Бандоля та Санарі, «щойно зловлена риба» потрапляла на стіл здебільша з Дьєппа чи з Булоні. А це аж ніяк не вдовольняло знавців.

Операція розпочалася пополудні, коли тераси кав'ярень захрясли спраглими пляжниками. Першу сцену розіграно в кав'ярні Вьє. Під платаном на довгій лаві сиділи й весело щебетали Міке, Норін та Розет. З противного боку зненацька вихопився Шарлюн з Тітеном-солодкі-очка; вгледівши дівчаток, хлопці — ой, і актори! — стали як укопані.

— Міке! — якнайгучніш загорлав Шарлюн, перекриваючи гомін на терасі.

Дівчатка скочили на лавку й заходились розглядатися на всі боки, тільки не туди, де жестикулювали Шарлюн з Тітеном.

— Хто мене кличе? — спитала зрештою Міке, щиро здивовижена.

— Це я! — репетнув Шарлюн з того боку тераси. — Міке! Слухай-но, Міке! Дід Кадюс доручив мені…

— Що доручив? — заверещали влад Міке, Норін та Розет.

Всі в кав'ярні попідводили голови, забавляючись з цього дзвінкого перегуку дитячих голосів. Шарлюн приклав до рота долоні й зіпнув — аж луна залящала:

— У «Адмірала» сьогодні варитимуть грандіозну буйябес! Порцій на двадцять, а може, й на тридцять…

— Буйябес чи рибну юшку? — спитала Міке, зневажливо відкопиливши губу.

— Буйябес! — загорлав Шарлюн і аж ногами затупав. — Сам бачив рибу! Здоровенна! Біжи духом до Сандрін, скажи отим двом, що квартирують у її матері. Якщо вони зателефонують вчасно, то, може, в них приймуть замовлення на вечір.

Він казав це з легким серцем, спокійнісінько покладаючи відповідальність на Рудика. Відтак хлопці помчали в один бік, дівчата — в інший. Невдовзі вони стрілися на розі й побігли розігрувати ту саму сцену в іншій кав'ярні. А в кав'ярні Вьє події розгорталися достеменно так, як і передбачали діти. За хвилину один опасистий мосьє підвівся з місця, ніби знічев'я, і мерщій рушив до телефону. За ним схопилися ще двоє. Ще інші кинулися до авто — найскорше звістити й зібрати приятелів. І набережною полетіла, як блискавка, надзвичайна новина: «В «Адмірала» сьогодні варитимуть буйябес!»

По недовгім часі в розкішному ресторані «Адмірал», що стояв на бандольській дорозі, за два кілометри від Порт-Біу, став без угаву дзвонити телефон. «Адмірал», чоловік обачний, зважив за краще не хвалитися про свою рибну мізерію й покірно прийняв перших десять замовлень. Але по двадцятому дзвінкові він мовив собі: «Годі!», — та й побіг до кухні. Шеф-кухар, почувши, чого від нього чекають, вражено зойкнув:

— Та що ж я робитиму! В холодильнику є тільки двадцять однобочок, із п'ять лангустів та півската. До Бандоля їхати пізно, нічого я там не знайду. Де ж це видано — запрошувати на буйябес геть усіх і кожного!

А час збігав — надходила вже шоста. Телефон дзвонив не змовкаючи. Люті «Адмірал» та шеф-кухар лаялись на всі заставки. Аж ось їхню увагу привернув якийсь рух на шосе. Од берега простували двоє розхристаних хлопчаків, насилу штовхаючи поганенького іржавого велосипеда. До багажника було прив'язано два грубих вербових сажі; з них капала вода, полишаючи на закуреному шосе темні сліди. Діставшися ресторану, хлопці завернули на бічну алею, що вела до кухні. «Адмірал» та шеф-кухар чекали на порозі, уперши руки в боки.

— У нас є риба, ще й яка гарна! — почав Фріске. — Чи вам, часом, не треба?

— Ану покажи! — неймовірно мовив кухар.

Сажі розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув:

— Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…

«Адмірал» помчав до телефону.

— Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців.

— П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять…

Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце:

— Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків…

Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився.

— Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля…

Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь.

— Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше…

Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку, востаннє підплигнув, як тобогган[9] і гепнувся перед самісінькими дверима каземату. Їздці беркицьнули в кущі.

— Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі.

Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші.

— Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей!

Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися.

— Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн.

— Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні…

Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся.

Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам.

— Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник.

Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір.

— Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити…

Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала:

— Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей!

— Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка.

Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню:

— Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду…

— Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків!

Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін.

— Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн.

_ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів:

— Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою…

Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце.

— Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін.

— Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан?

— Ні! — загукали всі.

— Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів…

— Мільйон! — вжахнувся Янгол.

— Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили.

— Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-очка.

— Анітрохи! Глянь лиш, скільки грошей здобули Рудик і Фріске. Коли їм щаститиме так щодня, — нам тільки й лишиться, що байдики бити…

Весь гурт вибухнув сміхом, глянувши на розгублені обличчя героїв дня. Збентежений Рудик кинувся в оборону:

— Отакої! Невже ви гадаєте, що я сам один здобуватиму той мільйон?

— Та ні! Я гадаю, кожен з нас повинен робити те, до чого має хист, кожен повинен внести до спільної скарбниці свою частку. Навіть Янгол, хоч, звісно, він зірок із неба не здіймає…

І знову всі засміялися. Шарлюн завше вмів підбадьорити ватагу, збудити у всіх завзяття. Так, вони щиро прагнули до своєї мети, але найбільше пишалися з того, що прокладають до неї свою власну путь, нову й незвичайну.

— А тим часом, — вів далі Шарлюн, — тільки Рудик і Фріске гідно впорались із своїм завданням. Що ж до решти — кожен із нас сам по собі коштує не дорожче за кіло старої солонини, і я теж! Годі нам уже тертися та м'ятися…

Ватага засміялася знову. Лиш один Зозулик образився й почав боронити свою честь, — хоча це, як згодом ми побачимо, коштувало йому дуже дорого.

— Пхе! — кинув він спогорда. — Я, в кожному разі, вартий більше, аніж кусень м'яса! У мене є давня марка, що вважається унікальною, — в останньому каталозі її оцінено у вісімдесят тисяч франків. І ця марка належить мені й тільки мені…

Запала мертва тиша. Аж ось Шарлюн кинув на Зозулика лукавим оком — достоту наче кіт, що вгледів забутий горщик із сметаною.

— Ти диви! Оце так Зозулик! — гукнув він, ляснувши хлопця по плечу. — Вісімдесят тисяч франків! Що ж то воно за марка?

— Зелена двоцентова англійська Гвіана.

— А чом би її не продати, любий Зозулику? — вкрадливо запитав Шарлюн.

— Нізащо в світі! — нестямно вигукнув Зозулик.

— І що тобі з тієї марки? — озвалася Міке. — Тільки й того, що милуєшся нею один раз на місяць. А для могікан вісімдесят тисяч франків — це ж справжнісінький скарб! Гроші зберігатимуться в тебе — ти ж бо наш скарбник. До того ж, ти зробиш шляхетний вчинок…

— Вона каже слушно, — промовив Шарлюн. — Так, кожен повинен робити те, до чого має хист; але це також означає, що кожен мусить важитись і на особисті жертви. О, вісімдесят тисяч — це таки добрі гроші… Зозулику, треба продати твою зелену двоцентову англійську Гвіану…

Зозулик стуманіло глянув на приятелів — чи вони, бува, не жартують…

— Дідусь зроду на це не погодиться, — сказав він. — Такі цінні марки не продають…

— Та-та-та! — дошкульно засміявся Шарлюн. — Хіба ми не знаємо, що дідусь вволює всі твої забаганки. Правда ж, Розет?

— Зозулику, продай марку! — зграйно зарепетували Порт-Біуські бісенята.

— Це змова! — зойкнув Зозулик, задкуючи до дверей.

Цього вечора за марку не згадували більше ані словом, але досить було й того, що зерно посіяно; всі задуми, що бгалися до шаленої Шарлюнової голови, конче мусили здійснитись…

Вертаючи до містечка, діти спіткали на круглій галявині мосьє Аморетті, який квапливо чимчикував піскуватою дорогою від могіканських хатин.

— Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! — упівголосу проспівав Смішко.

Міке штовхнула його ліктем, аби замовк.

Мосьє Аморетті кинув на них лихим оком і, сердитий, попрямував далі.

Він тільки-но мав розмову з Кадюсом та Пастурелем — старшими серед цих обідранців, що посіли найкращу землю в Порт-Біу: всі п'ятнадцятеро навряд чи стяглися б на п'ятнадцять тисяч франків. Отже, він переміг. Мосьє Аморетті мусив би почуватися вдоволеним, але зразу по цій нежданій зустрічі його пойняло лихе передчуття.

— Цікавий я знати, що мені ще втнуть ці урвителі! — процідив він крізь зуби. — Треба матися на бачності, а то, диви, одного чудового дня візьмуть і висадять мерію петардами власного виготовлення…

IV

ЗЕЛЕНА ДВОЦЕНТОВА АНГЛІЙСЬКА ГВІАНА

Мадмуазель Блан чекала відвертої розповіді. І зрештою вона таки почула її з уст Міке — дівчинці хотілося забезпечити надійну союзницю в «хрестовому поході на мільйон», що його замислили приятелі. Вчителька розуміла дітей краще за будь-кого іншого, і вони завше могли важити на її пораду, яка до того ж вгамовувала шал цих урвиголів. Почувши про «хрестовий похід», вона спершу сторопіла. Задум здався їй безглуздим, а шанси на успіх — мізерними.

— Невже ви гадаєте, що здобудете мільйон за такий короткий час? Де це видано, де це чувано? Багатство не дається так легко до рук, а тим паче дітям!

— Отим-то ми й зважились спробувати! — вигукнула Міке. — Не думайте, що ми ходитимемо, наче старці, од порога до порога з картоновою карнавкою. Цього домудрувався б перший-ліпший бойскаут. А ми важимо на більше…

Ця розмова відбувалася на невеличкому шкільному подвір'ї, де ще недавно галасували учні. Скісні промені вранішнього сонця, сіючися крізь струнку колонаду піній, пестили зелений, рівненько підстрижений моріжок, біля якого не покладаючи рук ходила мадмуазель Блан.

— Ну, гаразд, поговоримо про це згодом, коли ви назбираєте принаймні десяту частину тих грошей, — мовила сміючись учителька. — Шарлюнові ця витівка небавом обридне, і вам закортить розтринькати гроші. В який саме спосіб? Мене прямо в жар кидає, скоро про це здумаю. І що більше ставатиме грошей, то дужче вас мучитиме спокуса… Чи стане вам духу їй опиратися?

— Безперечно! — відказала Міке. — За тиждень ми вже зібрали п'ятнадцять тисяч франків. А коли Зозулик зважиться продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану—в нас буде біля ста тисяч франків. Мадмуазель Блан щиро здивувалася:

— Ого! Я й гадки не мала, що ви такі скорі! Ну, коли вам і справді пощастить зібрати цілий мільйон, тоді я повірю, що на світі є чудеса. Але Зозулик — міцний горішок: як і личить справжньому колекціонерові, він свого так просто не облишить…

— Ми упадаємо біля нього від ранку до вечора! — мовила Міке. — Він уже праве готовий.

І вона побігла з двору.

Справді, вже цілісіньких десять днів, шукаючи способу заробити якомога більше грошей, Шарлюн водночас керував детально розробленою кампанією, що мала справляти поступовий тиск на Зозулика. В кампанії цій кожному з ватаги надавалася своя, певно визначена роль. Вони прагнули втовкмачити в голову Зозуликові, що знаменита двоцентова англійська Гвіана псує його колекцію і що найкраще обміняти марку на новенькі банкноти. Зозулик стояв поки що твердо, але з розвіяності, з нестями, що мелькали в нього на лиці і в очах, — було видно: хлопець — на волосину від поразки. Ніде правди діти: приятелі просто дихнути йому не давали, і благодатні канікули поступово ставали для нього пеклом.

Щоранку й щовечора ватага збиралася в казематі на велику раду. Ні, жоден з них не докоряв Зозуликові й словом за його скнарість. Але щоразу, відкриваючи засідання, Шарлюн гучно виголошував:

— Любий Зозулику, продай свою зелену двоцентову англійську Гвіану! Це треба зробити для нашої справи!

А гурт в одно скандував:

— Зо-зу-ли-ку! Про-дай мар-ку!..

Саме в такий спосіб Катон переконав колись римський сенат у тім, що треба зруйнувати Карфаген. Зозуликові, звичайно, далеко було до римських патриціїв, але надії ватаги він зраджував майже так само вперто, як і Шпиндель.

Навіть коли він був сам, навіть тоді голос сумління незмовкно лунав йому в вухах і геть тлумив гомін навколишнього світу. А часом, гуляючи набережною чи простуючи додому, він чув позад себе вкрадливий шепіт:

— Зозулику, ну продай зелену двоцентову англійську Гвіану! Це треба для нашої справи! Доведи, що ти серед нас — найкращий! Продай марку! Ну, на бога, продаси чи ні?

Страдник обертався й бачив Янгола, що тягся за ним назирці, заклавши руки в кишені, з широкою усмішкою на повному, справді херувимському видочку.

І вже останнього вдару завдала йому рідна сестра Розет. Сталося це вдома, ввечері. Брат і сестра, стоячи навколішках, спиною до спини, відбували вечірню молитву під розчуленим поглядом бабусі Кабассоль. Зозулик помолився перший і пірнув під ковдру. А Розет, знаючи, що бабуся недочуває, швидко й доволі голосно промовила:

— Милостивий боже! Зроби, будь ласка, так, щоб Зозулик продав зелену двоцентову англійську Гвіану! Оборони могікан від напасті! Вволи моє прохання!

Це була та краплина, яка вщерть переповнила чашу. Зозулик мучився мало не до ранку і заснув у сльозах. А збудився він бадьорий, з легким серцем, і відчув — він люто ненавидить кляту марку, через яку зазнав таких страждань. Колись він знайшов ту «Гвіану», риючись у давніх конторських документах. Перший-ліпший службовець міг би любесенько її привласнити. То ж краще вже втратити її з честю!

Сидячи за сніданком, він вичікував слушної нагоди, щоб сповістити про свою велику офіру. Розмова саме торкнулася збільшення поштових тарифів.

— До речі,—байдуже промовив Зозулик, — я хотів би продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану…

Мосьє Кабассоль здивувався:

— Чи ба! А яку марку ти купиш замість неї?

Зозулик гарячково думав, що б його сказати вірогідне й водночас безпечне. Не розголошувати ж таємниці! Помовчавши, він глянув на дідуся, мосьє Туссена та ще одного молодого клерка з їхньої контори, що сидів край столу, і об'явив.

— Я покладу гроші в банк!

— Вже в банк! — зітхнув старий нотар. — Ну й діти нині!..

Мосьє Туссен увічливо всміхнувся й пильно глянув на хлопця поверх здорових своїх окулярів, але промовчав. Розет, що сиділа поруч клерка, із захватом дивилася на брата. Зозулик розважив, що він дотримав усіх належних правил пристойності щодо родинних властей. Тож від цієї хвилі його турбувало єдине — як збути з рук марку? Це треба було зробити якомога швидше, щоби свідки тієї розмови не забули про мовчазну згоду дідуся.

Мосьє Туссен по сніданкові мав їхати в справах до Тулона. Набравшись зваги, Зозулик перехопив старшого клерка, як той сідав за кермо своєї легківки.

— Я поїду з вами, — рішуче мовив Зозулик. — Дідусь дозволив мені продати марку, і ми зайдемо до філателійної крамниці мосьє Бодена на Алжірській вулиці. Я знаю — моя марка дуже йому до вподоби…

Ця квапливість видалась мосьє Туссенові трохи підозрілою. Клерк глянув у бік тераси, де сидів дідусь Кабассоль, присьорбуючи каву. Той недбало махнув рукою на знак згоди. Старий нотар про все знав. Мадмуазель Блан йому зателефонувала. Він надто цікавився душею людською й надто любив дітей — тож волів не заважати подіям іти своїм пливом.

Мосьє Туссен та його пасажир дісталися до Тулона менш аніж за годину. Старший клерк узявся до своєї справи поважно, не кваплячись — заради втіхи бачити, як виповнюються розпачем Зозуликові очі. Нарешті о четвертій годині він спинив авто перед філателійною крамницею. Зозулик простяг мосьє Боденові свій скарб.

— О, це зелена двоцентова англійська Гвіана! — впізнав той марку. — Я був певен— рано чи пізно вона буде в мене. О, яка вона гарна…

Він засунув марку до прозорої кишеньки й довго роздивлявся її в лупу, задоволено мугикаючи собі під ніс. Зозулик чекав, боячись дихнути.

Мосьє Боден обережно поклав марку на бюро, накрив її лупою й схопив класифікаційну картку. Відтак повернувся до Зозулика, що дивився на нього, як зачарований:

— Любий хлопче! — урочисто мовив він. — Я даю тобі дев'яносто тисяч франків за цю чудесну марку. Але, може, ти хотів би замінятися— тоді я буду щедріший: вибереш у моїх альбомах марок на сто двадцять тисяч франків. Незле, хіба ж ні?

Зозуликові голова пішла обертом. Він і в думці не мав, що справа може повернутися таким-от робом, і в ньому збудилися приспані біси-спокусники. Сто двадцять тисяч франків! За такі гроші він міг би придбати цілу новітню серію, яка за три-чотири роки подорожчає втричі.

Мосьє Туссен помітив, що хлопець вагається.

— Обидві пропозиції мосьє Бодена дуже вигідні,— мовив він повчально. — Як на мене— краща друга. Справжній колекціонер не збіднює свого надбанку, а прагне збагатити його шляхом розумного обміну… Хіба ж ні, мосьє Бодене?

Втручання головного клерка спричинилося до наслідку, геть протилежного очікуваному. «Чого він суне носа?» — обурено подумав Зозулик. Почувши, що його вмовляють, вій зразу згадав про могіканський мільйон.

— Я волію гроші,— сказав він рішуче. Мосьє Боден, якому обмін був вигідніший, спробував набавити ціну:

— Он як? А коли б я дав марок на сто тридцять тисяч франків?

Зозулик невблаганно похитав головою. Мосьє Боден з жалем погодився, відмикнув шухляду-сейф й умисне неквапом заходився лічити банкноти. Зозулик уже простяг був руку. Але мосьє Туссен, що мав руки куди довші, владно простяг свою і схопив паку перед самісіньким носом ураженого хлопця.

Вони чемно попрощалися з мосьє Боденом. Після прохолодної крамниці Алжірська вулиця видалась пеклом, але Зозулик був блідий, як комір його сорочки. Мосьє Туссен одчинив дверцята легківки.

— Сідай, упертюху!

Але Зозулик мов прикипів до хідника. Стиснувши щелепи, він процідив загрозливо:

— Коли ви зараз не віддасте моїх грошей — я зчиню бучу, кричатиму, що ви оббираєте дітей, і сюди збіжиться ціла вулиця! Присягаюся — я це зроблю, і вам не минути поліції!

На зміцнення загрози він пронизливо вереснув. Мосьє Туссена вкинуло в такий пал, що він, здавалось, от-от упаде непритомний. Він мерщій тицьнув хлопцеві гроші й упхнув його в авто.

Цілу дорогу вони мовчали. Зозулик не тямився із захвату — стільки ж од власної відваги, скільки од владання такими грішми.

Вдома старший клерк притьмом побіг до контори, аби про все доказати дідусеві. Зозулик покірно чекав, наставивши вуха. Почувся гучний голос мосьє Кабассоля, відтак стало тихо. Хлопець напружено вслухався.

— Цссс! — зненацька долинуло згори. Поміж геранями вистромилось усміхнене личко Розет.

— Ну?

Замість відповіді новоявлений набоб[10] значущо обмахнувся пакою грошей.

— Дев'яносто тисяч франків! — урочисто промовив він, випнувши груди. — Мені дали на десять тисяч більше. Дві години я торгувався, як тандитник. Мосьє Боден мало не плакав…

— Зараз принесу скарбничку! — шепнула сестра. — Мерщій до каземату! Там усі чекають майже годину…

Гроші віднедавна вже не вміщалися в тавлинці, і її заступила ветха вишивана торба. Зозулик бережно поклав туди свій скарб, уболіваючи, що торбу так обважнюють дрібні гроші. Найпевніший спосіб добігти мільйона — це напихати туди великі банкноти, як оце він зробив.

— Гайда! І біжімо поза будинками! Обачність і ще раз обачність!

Під дірявим дахом каземату зібралася праве вся ватага. Холодок підземелля свіжив розпашілі голови. Ось-ось мала статися надзвичайна подія — може, лиха, а може, щаслива, — і ця дразлива непевність заткнула роти найбалакучішим. Всі чекали мовчки. Глибоку тишу вряди-годи порушували придушені смішки.

— Йдуть! — зненацька сповістив Смішко, що розглядався довкола, вистромивши носа в стрільницю.

Зачулася поспішна хода, й на поріг зумисне поволі ступив Зозулик. Він був надто з себе гордий, щоб таїти хоч яке зло на приятелів, але йому кортіло дістати відплату за муки останніх днів. Тож хлопець явив перед ними смутний вид і похмурі очі, ніби говорячи: «Зелена двоцентова англійська Гвіана не варта ламаної копійки». І, глянувши на нього, найзапальніші з ватаги враз геть занепали духом.

— Чому ви так дивитесь? — гукнула Розет, що з'явилася слідом на порозі.— Гроші є! Дев'яносто тисяч франків!

— Не може бути! — пробелькотів Шарлюн. — Ти нас дуриш!

Зозулик неквапом розшморгнув торбу, витяг паку грошей й магічним рухом штукаря розкинув їх віялом. Хлопці й дівчата кинулись до нього, горлаючи з радощів. Зозулик захитався під їхньою нестримною навалою.

Всі попадали додолу — пручалися, хвицялись, кусалися з нестримної втіхи, як малі цуценята.

— Годі! — гукнула врешті Сандрін. — А то, чого доброго, потопчемо гроші…

Норін та Янгол стали навкарачки й заходилися збирати банкноти. Зозулик перелічив і склав гроші докупи — спокійно, поважно, як і годилося людині, що почувається господарем становища. Він усміхався широкою усмішкою й визивно зорив на тих, хто досі в нього не вірив.

— А що — я заплатив за моє кіло яловичини? — мовив він зрештою. — Тепер ваша черга.

Перший спалах радості минув, і кожен зараз питав себе подумки, на що здатен він сам. Цей несподіваний золотий дощ збудив у всіх жадобу діяти. Зозулик показав, що можна спромогтися на, здавалося б, неймовірні зусилля. Ще кілька таких зусиль — і поруч одиниці вишикуються шість нулів…

— Я продам велосипеда! — рішуче вигукнув Смішко.

Цю заяву зустрінуто щирим реготом. Смішковому велосипедові було мало не тридцять років; в нього бракувало крил, помпи, сумки, дзвінка й половини педалі. Та ще й деренчав він так, що за два кілометри було чути.

— Тобі не дадуть за нього й чотирьох су, — зневажливо кинув Шарлюн. — Хай краще лишається в тебе—він нам іще згодиться…

Зозулик заглибився в розрахунки.

— Сто одинадцять тисяч п'ятсот франків! — сповістив він.

— Уже сто тисяч франків! — вигукнула Міке, зашарівшись з утіхи. — Мені аж не віриться! Я вважаю, що не варто гайнувати часу на дрібні заробітки — сто франків тут, сто франків там… Треба гуртом заробити великі гроші.

— Чудово! — підхопила Сандрін. — Але в який спосіб?

— Бачили об'яву про свято в Бандолі? Окрасою дня буде морський парад. Учасникам його присуджуватимуть премії. Перша премія — сто тисяч франків… А що коли б попросити в мосьє Пастуреля «Морського лева?» Хлопці зробили б з нього джонку або піратський човен, ми повбиралися б у маскарадні костюми та й спробували б щастя. Чим ми ризикуємо?

Цю пропозицію підтримала тільки малеча, Сандрін та її бідовий брат Смішко, яких вабила нагода добряче побавитись. Решта не взяли її на поважне.

— Бандольці знімуть нас на сміх, — сказав Шарлюн. — Уявляєте «Морського лева» поруч яхт мільярдерів? Ми дістанемо в нагороду зливу гнилих помідорів…

— Але ж фантазії ми маємо не менш як на мільярд, — не відступалась Міке. — А Де таки дещо важить…

Проте її вже не слухали. Розмова звернула на інше.

— Ось послухайте-но сюди! — мовив обачливий Фріске. — Я вважаю, що Зозулик, тиняючись по всіх усюдах з своєю торбинкою, неодмінно впаде людям у око. Сьогодні він носить торбинку, але завтра з'явиться з адвокатським портфелем, позавтра — з валізою. За тиждень йому знадобиться лозовий кіш — і нашому любому Зозуликові переріжуть кінець кінцем горлянку десь на перехресті. Тож буде найрозумніше, коли ми всі по черзі стерегтимемо скарб. Сьогодні один, завтра інший!

Генеральний скарбник скривився — адже він був такий гордий з виняткового свого обов'язку. Але зрештою йому довелося погодитись з мудрим рішенням Шарлюна, який призначив за скарбників найстарших — тобто себе, його, Міке, Тітена-солодкі-очка та Фріске. — Передовсім, — мовив Тітен, — треба позбутися дрібної монети, яка тільки обважнює торбу. Я обміняю її в батьковій крамниці. Не варто тягатися з таким дріб'язком, коли ми полюємо мільйон!

— А я? — заволав Смішко, якого Шарлюн навмисне обминув. — Хіба ж із мене гірший скарбник, аніж з кого іншого?

— Ще б пак! — глузливо мовив Шарлюн. — Якби ти став скарбником, то за дві години торба чи там валіза примандрувала б до бюро загублених речей! Уявляєш, аби Аморетті винюшив, яку ми готуємо йому штуку? Він духом пустив би за нами назирці поліцейських…

— І ще одне, — повів далі мудрий Фріске. — Годилось би нам тепер придбати вивіску. Ми збираємо великі гроші, і гроші ці належатимуть нам усім, аж поки їх використаємо. Тож конче треба охрестити нашу фірму, як це й заведено в поважних підприємствах.

Ідея захопила всіх. Адже в такий спосіб стверджувалась солідність їхнього задуму. Геть усі почали пропонувать назви, викликаючи шалений регіт — такі вони були вельми пишні й незвичайні: «Чорна рука Порт-Біу», «Братство незалежних будівничих», «Месники Іспанського Рогу», «Комітет боротьби за поразку антимогікан» тощо…

Та найбільш припала всім до серця назва, що її пропонував Зозулик: «Лицарі Спільного Скарбу».

— Прийнято! — гукнув Шарлюн.

Ці слова потонули в зливі оплесків. Орден лицарів Спільного Скарбу існував, діяв, скарбниця його важчала, а відтепер можна було безмежно поширити поле діяльності і то в незнаних царинах. Надихнувшися перспективою, лицарі знов згадали про свято в Бандолі. Мабуть що справа варта заходу…

— Я візьмусь до неї завтра зранку, — промовив Шарлюн. — Коли нічого нам не завадить, спробуємо ризикнути.

Час спливав, і великому командирові ордену довелося закрити збори. Зозулик передав свої повноваги черговому скарбникові — Тітену-солодкі-очка, і той подався із скарбом, скрадаючись, мов злодій. Малеча побігла на великий пляж. А Шарлюнові з приятелями було не до купання — вони мали повну голову клопоту. Сп'янілі від успіху, хлопці не зчулись, як опинились біля могіканських хатин.

— Ось ці шмаркачі! — гукнула стара Сезарін, що на порозі своєї халупи, малесенької, наче пляжна кабіна, варила вечерю котам — вона мала їх аж восьмеро.

Життя вернуло на це вигоріле стійбище, над яким ще витав ядучий дух згарища. Діри на стінах і дахах, вибиті вікна абичим забито й запнуто. Мосьє Пастурель з Фереолем, зодягнені в латані сорочки й благенькі полотняні штани, неквапом сходили до піскуватої дороги, голосно розмовляючи. Сердита мадам Ескофьє сиділа на порозі з плетивом, поглядаючи довкола.

— Палії! — гукнула вона до хлопців.

Всі знали — їй завше треба з кимось завестися, коли під рукою нема її миршавого чоловіка.

— Не кричіть так, — примирливо озвався Шарлюн. — А то мосьє Аморетті й справді хто зна що подумає…

Почувши ненависне ім'я, могікани заходилися проклинати помічника мера.

За ці кілька день понівечені хатини вже стали скидатися на людське житло. Але щоб надати їм більш-менш пристойного вигляду, самого бажання й смаку будівничих було замало. А Фереолі й Мужени — ті мешкали просто неба, обгороджені двома стінами з дощок, однією з каміння й однією з брезенту.

Мосьє Ескофьє порався на своєму городі.

— Оце так! — чухаючи худу потилицю, журився він над помідоровою розсадою. — Купив аж на триста франків — а тепер що з нею робити?

— Садіть її! — гукнув Шарлюн. — Переселятися звідси вам доведеться ще дуже не скоро…

— А ти звідки знаєш? Мосьє Шабр оце приходив сьогодні з межовиком, уже виміряв землю…

— Забирати вашу ділянку він не має жодного права, — твердо проказав Шарлюн. — Якщо він знову нагодиться, женіть його геть…

Його впевнений тон очевидячки справив деяке враження, але більшість могікан не дуже тішили себе оманою…

— Аби хоч мешканці Порт-Біу склалися та дали нам яку поміч! — пробурчав Мужен. — На той рік ми б усе їм виплатили… А то наче нікому до нас і діла немає. Хіба ж наша вина, що ми старі та немощні? Старість чекає кожного…

Ці гіркі слова вразили дітей у самісіньке серце. Відколи кожен із них себе пам'ятав, могікани жили тут, були невід'ємною часткою їхнього світу. Вони оселилися гуртом, аби в такий спосіб боронитися від самотності, що завше загрожує людям на старість. Їм хотілося спокійно дожити віку, і це їхнє прагнення слід було поважати, тим більше що воно аніскілечки не суперечило інтересам місцевої громади. Навіть малеча, Норін та Янгол, розуміли, що з могіканами повелися нелюдяно.

— Куди ми звідси подінемось? — частенько казала найстаріша з усіх бабуся Сезарін. — Якщо Альфонс нас звідси вижене, я не доживу до ста років.

З усіх могікан Міке найдужче любила діда Кадюса. Не побачивши його в гурті, вона пішла на розшуки. Дід сидів у своєму городі на перевернутому цебрі й щось голосно розказував. Біля нього, спершися на палісад, стояв якийсь хлопець. Міке підійшла ближче й упізнала Філіпа Віаля.

Старий моряк оповідав — у котрий уже раз! — про загибель «Невгамовного», який п'ятдесят років тому розбився, наскочивши на стрімчаки Біу. З усієї команди врятувався один-єдиний Кадюс і, коли всі в Порт-Біу давно й згадувати забули про катастрофу, то, їй-право, не з його вини, — бо він розказував про неї двадцять разів на день і на двадцять різних ладів. Ніхто не знав напевне, що то був за корабель; з волі оповідача він ставав бригантиною, бриг-шхуною, трищогловиком, міноносцем або лінійним крейсером. Втім, Сезарін — вона бачила катастрофу на власні очі — твердила, що «Невгамовний» був усього-на-всього скромною тартаною[11] водотоннажністю в сто п'ятдесят тонн, команда якого складалася з трьох матросів та одного юнги. Жоден з них не загинув — море того дня й трохи не хвилювалось, але команда, хильнувши доброго карб'єрського вина, що його везла в трюмі, та зморившися зі спеки, захропла на палубі, а хмільному стерничому вузький фарватер Порт-Біу видався гаванню Ніцци.

— … за першим же вдаром мене кинуло через облавок! Шубовсть! — і я пірнув у здоровенну хвилю, — просторікував Кадюс, жестикулюючи. — Матір божа! Оце мене і врятувало. Друга хвиля потягла корабель назад — бух! — і вергнула його просто на риф — трах! Саме цієї миті я випірнув і глянув довкола. Ой лишенько! «Невгамовного» нема й сліду, тільки діра на воді…

Тут з'явилася Міке. Забачивши її, Філіп видимо збентежився. Він одсахнувсь від палісаду й силувано всміхнувся, немов спійманий на гарячому.

— Кого-кого, а тебе я найменше сподівалась тут бачити, — суворо промовила Міке.

Філіп почервонів як жар, але йому стало рішучості дати відсіч.

— А то чому ж? — спитав він завоїсто.

— Ти знаєш не гірше за мене: поліція й досі шукає паліїв…

Філіп глянув їй у вічі, тоді повернувся й пішов геть.

— Вона зроду їх не спіймає! — кинув він через плече.

Навздогін йому лунав глузливий сміх Міке. Однак Філіп не міг її ненавидіти. Хлопець мав передчуття, що саме з її поміччю він здужає подолати ворожість її приятелів й вибороти собі гідне місце серед дітей Порт-Біу.

V

«ГОНДОЛЬЄРИ ПРЕКРАСНОГО ГОЛУБОГО ДУНАЮ»

На другий день про орден лицарів Спільного Скарбу вже знало все містечко. Сталося те з мимовільної вини Янгола Деспардьє — він вибовкав таємницю, не відаючи, що чинить. Проходячи повз терасу кав'ярні Вьє, Янгол угледів на закуреному хіднику двадцять франків і кинувся до монети, мов пес до ласої кістки. Мосьє Вьє, що з двома кельнерками саме порядкував на терасі, завважив незвичайну Янголову квапливість і дуже здивувавсь.

— Нащо тобі ці гроші? — спитався він сміючись.

— Нінащо, — відказав Янгол. — То для ордену…

— Якого ордену?

— Ордену лицарів Спільного Скарбу, — вигукнув Янгол, збентежений тим, що така поважна особа не втаємничена в справу.

Мосьє Вьє відразу збагнув, що це якась нова дитяча вигадка і що, певна річ, тут не обійшлося без його рідної донечки та Шарлюна, сина митника ІІІарлі.

— Ну і як, скарбниця вже натоптана? — спитався він ледь підозріло.

— Ще ні! — заявив Янгол, напинаючи свої маленькі біцепси. — Але от-от матимемо мільйон! Не менше!

Ця відповідь одразу заспокоїла мосьє Вьє.

— Ну, то щасти вам! — промовив він. — Гляди не згуби тих двадцяти франків: ти вже тримаєш мільйон за кінчик хвоста…

В такий-от спосіб орден лицарів Спільного Скарбу вписано до хроніки Порт-Біу. Мосьє Вьє вельми полюбляв фантастичні вигадки. За годину про орден знали геть усі завсідники кав'ярні та всі швенді з набережної. А пополудні Шарлюна та хлопців величали лицарями-мільйонерами на всіх перехрестях.

Спершу лицарі розлютилися, але небавом усі ці жарти й кпини так їх дійняли, що вони ще дужче зміцнилися в своєму шляхетному замислі.

— Сміється той, хто сміється останній! — промовив Шарлюн, аби вгамувати гнів приятелів. — Нас вважають за дурників — тим краще, так певніше ми добудемось мети…

Надвечір він на власний страх і ризик покотив Смішковим велосипедом до Бандоля. Командор яхтклубу записав без зайвих слів на конкурс «Човна з Порт-Біу під командою юніорів». Іншим разом він би, певне, глянув зизом на виношені шорти й заяложену сорочку хлопця. Але зараз йому саме й треба було чогось виняткового, і він вирішив приголомшити глядачів незвичайною з'явою.

— Як ви назвете вашу команду? — спитав він. — Назва має бути зазначена в програмі…

Шарлюн збентежився. Не маючи часу на роздуми, він бовкнув з натхнення те, що йому спало на гадку:

— «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!

Статечний командор скривився, але вручив йому чималенький картоновий квадрат з номером 86, і Шарлюн стрілою помчав до Порт-Біу. У Порт-Біу зроду не бувало велосипедних перегонів, проте люди, дивлячись на цей нумерований болід, гукали:

— Крути педалі, Шарлюнцю! Фініш близько…

Ватага чекала на нього в казематі. Картон з номером справив неабияку сенсацію. Свідомість того, що можна виграти першу премію, запалила всіх жагою діяльності.

— Лишається тільки знайти човна! — промовив Фріске. — Коли ми його матимемо, тоді вже все, відступати нікуди.

Але Рудик, смутний, невеселий, повідав Шарлюнові невтішну новину:

— Мосьє Пастурель не дає «Морського лева». Мовляв, дорога од Порт-Біу до Бандоля задовга для такого маленького суденця. Він каже: «Якщо схопиться вітер, мені серце холонутиме!» І я його розумію, адже «Морський лев» — єдине, що в нього лишилось… То радше пошукаймо човна де-інде.

Аж тут устряв Смішко.

— Човен? Про що йдеться? — спитався він, блазнюючи, як завше. — У мене є човен! Еге ж, уважайте, що він у мене в кишені…

Всі зажадали пояснень. Так от: у його батька, знаного на ціле Порт-Біу теслі, вже два чи три роки мокнуть на корабельні кілька нічиїх човнів. Один серед них — «Святий Анатоль» — гарний прогулянковий човен з мотором — годиться на таку оказію. Батько ладен позичити його днів на кілька, тільки ж боронь боже попсувати, і навіть дає десять літрів бензину на рейд до Бандоля.

— За моториста, звичайно, буду я, — скінчив Смішко. — Я знаюся на механіці, й тато мені довіряє…

Цю звістку зустрінуто гучним односердним «ура!». Тільки Шарлюн мовчав. Але в душі він не тямився з захвату, бачачи, як одна по одній зникають перепони, що їх мав за нездоланні. Варто було тільки захотіти — і замисли, ніби самі собою, ставали дійсністю.

— Сьогодні четвер, — сказав Фріске. — До свята лишається всього два дні. Це дуже мало: адже ми мусимо вбратися гондольєрами, а з човна зробити гондолу…

Він обернувся до Шарлюна:

— І надало ж тобі ляпнутн отаку назву тому чолов'язі з яхтклубу! Уявляєш собі картину: ми пливемо гондолою по Дунаю…

Всі зареготали.

— Командорові саме того й треба, щоб програма параду рясніла якнайгучнішими назвами! — сердито відмовив Шарлюн. — Назва ні до чого нас не зобов'язує. Вбирайся хоч пожежником, коли тобі охота!

— Сьогодні ввечері хай кожен поміркує над тим, як нам прибратися, — промовила Міке, — а завтра виберемо з усіх пропозицій найкращі й — головне — найдешевші.

Зозулик, побачивши, що нарада доходить кінця, нараз схопився:

— Вигортай кишені! — гукнув він урочисто, розшморгуючи здорову шкіряну суму, що відучора заступила вишивану торбу прабабусі Кабассоль.

Вигортання кишень уже стало ритуалом. Щовечора ватага складала докупи й підраховувала те, що перепадало кожному за цілий день: кишенькові гроші, дрібні випадкові заробітки тощо. Кожен чесно витрушував усі свої кишені. А що було їх одинадцятеро, за день назбирувалась тисяча, а то й дві франків. Ці даяння аж ніяк не були зайві, надто як не щастило «наварити буйябес» — бо ледачі рибалки Порт-Біу часом виходили в море всім гуртом.

Янгол оддав свої двадцять франків.

— Оце й усього! — протягом мовив Зозулик, відкопиливши губу.

Янгол і трохи не збентежився.

— Ой, як мені кортіло морозива! Я цілу годину крутився біля візка. Ще мить — і не втерпів би, витратив двадцять франків… Врешті я так обрид італійцеві, що він дав мені ворочок задарма.

— Тобі бракує сили волі,— сухо зауважив Зозулик. — Ти ж міг продати те. морозиво й заробити цілих сорок франків! Тільки так і можна настарати мільйон — ані в жоден інший спосіб!

По цих мудрих словах лицарі розійшлися.

Міке забігла дорогою до мадмуазель Блан — розказати дорослій своїй приятельці, що перепони на шляху до Бандоля усунено.

— Ну, на якусь із перших премій вам нема чого, звичайно, важити, — промовила вчителька. — У Бандолі стоїть ціла флотилія яхт, і їхні власники мають таку змогу пишно вирядитись, якої не маєте ви. Та скоро вас допущено до змагання — спробуйте щастя й покажіться якомога краще.

— Але на опорядження нам зосталося тільки два дні,— заклопотано мовила Міке. — Могіканських грошей ми не займемо. Що ж нам робити?

— Простота й добрий смак — ось що найпевніше забезпечить вам успіх, — відказала вчителька. — На параді, безперечно, буде тьма-тьмуща корсарів та флібустьєрів усіх гатунків. То й полишіть цей маскарад тим, у кого грошей більше, аніж фантазії… Знаєте, чого конче там бракуватиме? Квітів! На початку літа їх майже немає на узбережжі, і надто вони дорогі, щоби їх замовляти. От і скористайтеся з цього…

Міке здивувалася:

— Коли бандольські яхтсмени не в змозі купити двісті або й триста кілограмів квітів, то що можемо ми?

— А ви нарвіть квітів там, де вони споконвіку ростуть, несіяних квітів…

— Та де ж їх нарвати?

Мадмуазель Блан узяла Міке за руку й підвела до широкого вікна, звідки відслонялась затока й вихід з неї в море.

— Ти нічого не бачиш?

— Бачу острів Біу, червоний од променів вечірнього сонця! — відмовила Міке.

— Хай Рудик попливе туди човном рано-вранці,— сказала мадмуазель Блан. — Хай пристане в глибокій бухточці Мор з південного боку острова й видереться стежкою, що веде до руїн маяка. Може, й здибає дорогою те, що вам треба…

Міке духом пригналася до чемпіона буйябес і переказала йому розмову.

На світанку Рудик і Фріске, не спитавшись мосьє Пастуреля, відв'язали «Морського лева» й попливли за ходовим вітром до острова Біу. Вони дуже поспішали, тож Рудик, попри всі перестороги, повів човна просто через рифи фарватеру.

— Тримай за вітром! За вітром! — відчайдушно гукав Фріске. — Бо «Лев» просвердлить дірку в воді й ляже поруч «Невгамовного»…

Під бескеттям південного берега ще сонна вода лиш ледь-ледь помітно леліла — вітер сюди майже не долітав. Побратими-мореплавці мусили взятися за весла, аби швидше дістатися бухти. Нарешті «Лев» ткнувся провою в прибережний пісок. Хлопці подерлися стежкою.

Вони ще не бачили жодної квіточки, аж раптом на них війнуло чудовими пахощами. По недовгім часі вони добулися глибокої тінявої долинки, що прослалася до руїн маяка. Саме сходило сонце. Пурпурові промені червонили бескеття й розсівали по долинці м'яке присмеркове світло. Зненацька Рудик притлумлено крикнув і, схопивши приятеля за плече, став як укопаний: затулена од морського вітру й палючого сонця, долинка буяла блакитним цвіттям. Якусь мить хлопці стояли мовчки, зачаровані цією казковою щедротою, красою цього дикого квітника, загубленого поміж голих скель Біу. Фріске ступив кілька кроків і схилився над тою розкішшю.

— Нам казали, що тут є сокирки, — пробурмотів він непевно. — Але ці квіти куди гарніші… А які блакитні!

Для загального огляду треба було привезти взірці. Рудик нарвав цілий оберемок — важкі кетяги суцвіть аж гнулися на стеблах із метр заввишки.

Вони щосили веслували до фарватера, аби вітер швидше нап'яв вітрило. Щойно продзвонило шосту, а «Морський лев» уже огинав маяк на молі. В гавані — жодної душі. Тільки Міке стояла на березі, зустрічаючи розвідників. Вона ще здалеку вгледіла блакитний оберемок і просяяла.

— Ну, це абищиця! — гукнув Рудик, кидаючи їй швартов. — Там їх стільки, що стане замаскувати два аеродроми…

За дві години всі старші члени ватаги посходились на шкільне подвір'я. Квіти, що їх зірвано на світанку, були ще свіжісінькі.

— Тут немає ніякого дива, — сказала мадмуазель Блан. — Це різновид сокирок. Вони ростуть тільки на Балеарських островах, Сардінії, Корсіці, та де-не-де в нашому Провансі. Треба просто їх знати. Зірвана квітка в'яне через добу, тож ви мусите привезти квіти й закосичити човна в найкоротший строк.

— А як же нам прикрасити «Святого Анатоля»? — спитав Зозулик.

— Головне — не химерувати! Хай цей прегарний ужинок промовляє сам за себе! Проста снасть з обструганих лат, метрів двадцять п'ять старої рибальської сіті — оце і все. Заквітчаєте сіть і завісите цим живим килимом корпус і місток. Направду, Шарлюн вигадав незле: ви будете чудові серед цього плавучого букета, о Гондольєри прекрасного голубого Дунаю!

Кількома штрихами олівця вона намалювала загальний ескіз. Смішко, цим разом серйозний, уважно роздивився малюнок.

— Зараз же візьмуся до діла, — мовив він, ховаючи папірця. — Тато дасть мені цвяхів, дерева, струмент і весь надібок.

— А я добуду сіть, — сказав Рудик. — На смітнику за фарб'ярнею лежать їх аж три здорові купи.

Міке клопоталася одягом.

— Чи ба, як вам щастить! — засміялась мадмуазель Блан. — Чого доброго, ви таки дістанете премію, — за вашу юність та ці чудові квіти. Вберіться по-святковому — просто й гарно. Просте вбрання виглядатиме куди миліше, аніж маскарадні ганчірки. Ну, а зараз вам треба обрати команду. Ви ж не влізете всі одинадцятеро до вашої заквітчаної гондоли.

Ніхто з них і в голові не покладав, що команду треба обирати. Обличчя всім ураз повитягались: адже не велика втіха геть усе опорядити, а тоді зостатися за лаштунками. По запеклій суперечці врадили вибрати шість душ. Ясна річ, передовсім Смішка та Шарлюна: одного за стерничого, другого за механіка. Лишилося поділити чотири місця. Кожен завзято боронив свої права, і хто зна, чи дійшли б вони згоди, аби Рудик не подав прикладу великодушності.

— Не дуже я пасуватиму до квітів «Святого Анатоля»! — мовив він просто. — Я вибуваю з гри. Але можете виряджати мене по квіти, і взагалі я працюватиму не покладаючи рук. Адже ми взялися за це діло не ради власної забави, правда?

Рудикова добровільна пожертва справила потрібне враження. Невдоволені самохіть відступилися й, порадившись, вибрали односердне: Міке й Сандрін — двох найгарніших, Норін та Янгола — двох найменших. Тепер можна було братися до роботи.

Зразу пополудні Смішко й Рудик відвели «Святого Анатоля» до Калеруса, маленького пляжу, схованого в бухточці, на схід од Порт-Біу. Там можна було працювати, не боячись цікавих очей. Решта ватаги за годину теж подалася туди вузенькою стежкою, що зміїлася вздовж берега. До самого вечора й цілісінький день назавтра скреготала на пляжі пилка, гупав молоток — лицарі трудилися в поті чола. «Святий Анатоль», під дерев'яною снастю, що тяглася од прови до корми й від облавка до облавка, скидався скорше на плавучий курник, аніж на прогулянковий човен, але вони вже уявляли, як він повільно плине по воді під запоною квітів. Рудик, сидячи віддаль на піску, латав ветху сіть — в діри її могла б любесенько пролізти акула на півтонни.

Все було готове до жнив. А що сокирки швидко в'яли, вирішено збирати їх якнайпізніше — себто в ніч проти неділі. Зозуликові й Розет дідусь не дозволяв гуляти пізнього вечора, малечу вирядили додому — отже Шарлюн мав під своєю орудою решту— шість душ. То, власне, було й забагато, бо «Морський лев» — не «Святий Анатоль», та ще ж і треба лишити місце на квіти. Кінець кінцем він призначив, окрім Рудика — незмінного стерничого, — Міке й Тітена-солодкі-очка, який досі ще нічим путящим Орденові не прислужився. Перед обідом Тітен поїхав велосипедом до мосьє Мазета — позичити в нього чотири серпи. Він, звичайно, не поминув нагоди жартома покартати Шпинделя. Рудик наготував обклеєного червоним папером ліхтаря — ходове світло. Близько десятої години все було налаштоване. Набережною гуляла весела суботня юрба, і ніхто не звернув уваги на четвірку дітлахів, що подалися до темного молу.

По малій часинці «Морський лев» уже плив до морського розлогу, обминаючи з осторогою прогулянкові човни, що сповільна линули в ясноті ночі. Море було тихе, наче ставок. Повний місяць ховався за островом Біу, висріблюючи крайнеба. Ось човен вийшов на фарватер, і стало видно як удень. Тиха вода тільки ледь леліла біля підніжжя скель.

Шарлюн із Рудиком завзято веслували, і невдовзі «Морський лев» був у затоці Мор. Міке цілу мандрівку мовчала. Небавом усі взялися до роботи — поставали упоруч і заходилися жати квіти. Вряди-годи Шарлюн кидав серпа й односив до човна свіжі духмяні снопи. Десять таких мандрівок — і «Морський лев» занурився в воду по самісінький планшир. Усі четверо збігли на берег, аби кинути оком на ужинок.

— Гадаю, що досить, — мовив Рудик. — А як трохи не ставатиме, я ще раз припливу сюди вранці під вітрилом.

Човен вийшов на східний фарватер і взяв курс прямісінько до пляжу Калерус. І хоч навколо була повінь світла, Рудик засвітив ліхтаря — аби додати краси. Збляклі в місячному сяйві сокирки знов заясніли блакиттю. Принаджена ліхтарем, навколо човна грала риба. Хлопці заходились сміхом, дужими вдарами весел посуваючи цей духовитий стіжок квітів. Міке, опустивши руку в воду, мовчала, як і перш.

Десь опівночі кіль «Лева» черкнувсь об пісок Калеруса. Набережна й мол Порт-Біу світилися безліччю вогнів. Човна виладувано за десять хвилин. Сокирки покладено в сховок поміж двох шарів свіжого листя.

— Ну, а тепер додому! — промовив Шарлюн. — Сьогодні ми попрацювали добряче…

Вони тихцем причалили до молу. Рудик і Тітен зразу побігли додому, а Шарлюн провів Міке до батькової кав'ярні.

— Що це з тобою? — спитав він прощаючись. — Ти за цілий вечір і рота не розкрила…

Дівчина зітхнула і врешті промовила:

— Більше ніколи в житті я не побачу такої краси!

Шарлюн зрозумів її по-своєму, бо, ясна річ, він, хлопець, не так чутливо сприймав поезію літніх ночей. Але йому пощастило відгадати потаємну думку Міке:

— Не журися, стара! — мовив він удавано сердито. — Ще трапиться не одна нагода виручати могікан…

В неділю з дев'ятої ранку на Калерусі знов закипіла робота. Всі одинадцятеро були тут — вони стояли навколішки над простеленою сіттю. Кожен заквітчував свій шмат, більший чи менший залежно од спритності рук. Обіч на вологому піску купчилися блакитні оберемки — сокирки, окроплені вранішньою росою, показували як тільки-но зірвані. Подеколи Сандрін та Міке — майстрині-вишивальниці — підводились і оглядали роботу інших.

На стежці, що вела до митниці, ніким не помічена, з'явилась мадмуазель Блан. За нею скрадався зляканий паж — Філіп Віаль. Сховавшись за чагарями, обидвоє зачаровано споглядали блакитне диво, що від нього погарнішав навіть самітний Калерус.

По двох годинах роботи метрів із двадцять п'ять сіті прослалися довгим шлейфом блакитного оксамиту. Ще півгодини — і цим прегарним килимом завішано снасть «Святого Анатоля». Смішко вивів човна на тихі води Калерусу. Лицарі збилися гуртом посеред пляжу й дивилися мовчки, опустивши руки, і мовчанка ця знаменувала — вони в захваті. І справді — незграбний човен обернувся на гондолу. Все було як і належить: висока прова на кшталт сокири, зграбний закруток на кормі й ледь вигнутий верх «шатра» посередині палуби.

— Ми дістанемо премію! — гукнув Шарлюн. — Не знаю яку, але Зозуликова сума сьогодні ввечері вдвічі поважчає!

Рудик витяг з паперової торбинки грубезного бутерброда.

— Йдіть додому, поснідайте, — мовив він до всіх. — Я постережу човна, доки вернеться команда. Матінко рідна! Це ж уперше в житті я снідатиму в гондолі!

Він чекав, од часу до часу повертаючи «Святого Анатоля» так, щоб на нього не падали палючі промені. Море, ясне та погідне, дрімало під сонцем. А сокирки голубіли чистіш та яскравіш од середземноморського неба.

О третій пополудні вернула команда із Шарлюном та Смішком на чолі. За порадою Міке, всі повбирались у білу одіж, що пасувала до засмаглих рук і ніг, до свіжих, умитих облич. Рудик підвів човна до самісінького берега, аби їм зручніше було стрибати. Мотор зробив перший оберт. Блакитна гондола з її білими гондольєрами, що прегарно малювалась на спокійній воді, несподівано прибрала святкового вигляду. Рудикові стислося з хвилювання серце, коли він побачив, як «Святий Анатоль», випливши з тіні на сонце, зненацька засяяв у всій своїй красі. Човен тихо полинув ряхтливими водами й скоро зник, як марево, за рогом.

Рудик осідлав Смішкового велосипеда, схованого в заростях, і помчав до Бандоля. На обидва моли й майдан перед гаванню ще заздалегідь понаходило сила людей. Він здибав Тітена, Фріске, Зозулика й Розет під пальмами набережної, неподалік од чималого червоно-білого намету, що під ним містилася трибуна жюрі. Звідси відкривалася вся затока й вихід у море. Ще треба було чекати мало не дві години. Приятелі нудилися знічев'я, посідавши рядком край басейну й погойдуючи ногами над водою.

— Перша премія буде наша! — мовив Рудик, і голос його затремтів.

— Наставляй кишеню! — озвався Фріске, настроєний, як завше, скептично. — Тут є дві великі яхти вартістю мільйон франків кожна.

Глядачі вже загодя певні, що нагородять саме їх. А Шарлюн із Смішком зароблять на сіль до оселедця!

О п'ятій годині, коли ясна блакить неба іі моря злилися в одно, з тераси яхтклубу злетіла ракета, звістивши початок параду. Його учасники — десь із сто суден — стояли по той бік острова, невидимі глядачам. Поминувши південний мол, вони стали випливати в затоку, на відстані кабельтова одне від одного. Їх стрічали вітальними вигуками або й свистом. Мадмуазель Блан мала слушність: кожні два човни з трьох були напхом напхані піратами — розхристані, вимазані в чорне, вони горлали й потрясали дерев'яними шаблюками та картоновими сокирами. Саме їх і привітали свистом.

Та коли показалася яхта «Тайфун» — її посідачка була місс Угтон, — а тоді «Арабелла II» італійської кінозірки Міли Клара і ще кілька гарних яхт, що сяяли під своїми барвистими святковими стягами, — залунали оплески. Одна по одній пливли вони вздовж набережної н молів, а відтак ставали, облавок до облавка, перед трибуною.

— Номер 86! — залунало з гучномовців. — «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!..

Навкруги розлігся сміх. Рудик із приятелями поблідли з розпачу, але через мить усміхнулися, почувши гучні оплески. «Святий Анатоль» з'явився з-за рогу й полинув звільна іі гордовито, мов лебідь. Сокирки бриніли свіжою блакиттю. Всі вголос милувалися на ці несподівані квіти — справжні, не паперові! — і на цих білих гондольєрів, яким не треба було маскувати свою квітучу юність.

Величезний плавучий букет під захоплені вигуки глядачів поволі підпливав до трибуни. Лицарі на березі заволали, аби звернути увагу лицарів на човні. Міке, що сиділа в «шатрі» поруч Сандрін, угледіла їх і послала поцілунок. Норін та Янгол, умостившись ближче до прови, широко всміхалися до публіки. Шарлюн поважно стернував. Пильнуючи, щоб човен плив рівно, він не повернув голови до берега, але Смішко, що сидів навпочіпки біля нього, впізнав приятелів і показав їм «довгий ніс».

Гондола проминула обидва моли й набережну, зронивши в воду кілька квіток, і стала поруч яхт, простісінько під високого лакованою провою «Арабелли II».

— Яка вона маленька! — зітхнув Зозулик.

— Яка блакитна! — зітхнув хтось під біло-червоним наметом.

До жюрі входили імениті особи, світські люди, мецената й актори. Поміж них був старий художник, який над усе полюбляв блакитну барву. Тож гондола одразу впала йому в око. Коли судді заходилися радитись, він собі мовчав, але як настав вирішальний момент, утрутився вельми доречно:

— Ваш парад, — мовив він розважно, — це не конкурс мод, і ви схибите, нагороджуючи розкішне та ексцентричне убранство. Ви вагаєтесь, кому віддати першу премію — «Тайфунові» чи «Арабеллі II», себто місс Угтон чи синьйорині Мілі Клара. Фатальна помилка! Дасте одній — то друга позеленіє із заздрощів і зроду більше й носа не поткне до Бандоля! А гроші не потрібні ні тій, ані другій. Тож поставте обох поза конкурсом і похваліть обох однаково — більшого їм не треба. Ну, а розчистивши таким маніром грунт, ми спроможемось гідно оцінити решту…

Якийсь час гучномовці заколисували нетерпіння глядачів ніжними мелодіями. Рудик, Тітен, Зозулик і Розет, німі та недвижимі, пасли очима «Святого Анатоля». А команда гондоли, відколи вщухли оплески, втратила надію, що нею жила ось уже три дні.

— Напевне ми дістанемо якийсь дріб'язок натурою, — роздражнено мовив Смішко. — Дадуть нам два жалюгідних пуделечка скам'янілих льодяників абощо…

Музика раптом замовкла, гомін ущух.

— Оголошуємо рішення жюрі морського параду, що його організував Бандольський яхтклуб за ініціативою міської управи! — урочисто виголосив диктор. — Дві великі почесні премії присуджено місс Угтон та синьйорині Мілі Клара за чудовий показ яхт «Тайфун» та «Арабелла II»…

Лицарі зроду не чували, як розподіляються на таких конкурсах премії, й не знали, що за почесну премію править часто-густо пальмова гілка чи то келишок. Почувши оплески, вони враз занепали духом.

Далі оголошено, кому присуджують першу премію за елегантність та художність убранства, велику премію за спортивний виступ тощо.

— Настає наша черга, — сердито буркнув Шарлюн. — Напевне дістанемо велику заохочувальну премію моторних гондол. Публіка посміється, але могікани тим не забагатіють…

Міке чекала мовчки. Для неї ці квіти, що їх нажато місячної ночі, зберігали свій чар— могутній та принадний. Цей чар неодмінно подіє — навіть зараз, серед сонячного дня. Тож вона праве не здивувалася, коли почула:

— Перша премія — сто тисяч франків — од Бандольської міської управи… Жюрі одностайно присудило її номерові 86: «Гондольєрам прекрасного голубого Дунаю». Вони зробили справжню сенсацію на цьому параді, такому вбогому на квіти!

Злива вигуків «браво!» заглушила останні слова. Шарлюн та Смішко втупились один у одного широкими з радощів очима. Міке вгледіла, як у натовпі, мов вогняний омах, заскакала в шаленому танці Рудикова чуприна.

До «Святого Анатоля» повільно під'їхав катер яхтклубу.

— Хай хтось із вас перескочить до мене! — гукнув командор. — Зараз жюрі вручатиме премії…

Шарлюн відмовився їхати, не бажаючи випускати з рук керма.

— Їдь ти! — шепнув він Смішкові.

— Не можу! — збентежено відказав той. — Я вишмарував мастилом обидві руки. Воно безнастанно сочиться з мотора…

Гарненькій Міке, річ певна, не сором було показатися, але вона розважила, що найліпше буде вирядити малих — Норін та Янгола; чи ж не вони принесли їм удачу? Дітлахи миттю перескочили на катер — кожен із великим букетом квітів.

Командор зібрав решту нагороджених і урочисто припровадив їх до біло-червоного намету. Норін та Янгола, геть ошелешених вітанням, передавали з рук до рук. Їх обцілували дві актриси, адмірал, сенатор, депутат та мер Бандоля. Янгол був трохи спантеличений, коли президентка жюрі вручила йому маленького рожевого папірця. Він, важачи на таку урочисту оказію, чекав чогось істотнішого, торби з золотом. Якийсь мосьє у першім ряду, схожий з лиця на пірата, мружачи вицвіли очі, дивився на квіти в руках Норін:

— Вже п'ятдесят років я по всьому світу шукаю такої блакиті! — пробурмотів він захоплено.

— Візьміть собі, прошу! — простягла дівчинка букета старому художникові.

Трохи згодом катер приставив дітлахів на «Святого Анатоля». Норін усміхалася, але Янгол мав незвичну для нього похоронну міну.

— Мені дали тільки оцього папірця, — показав він. — Він чогось вартий?

— Ста тисяч франків! — гукнув Шарлюн, схопивши дорогоцінного папірця. — Це чек. Мадмуазель Блан завтра ж віднесе його в банк.

Знов стрельнула ракета, як гасло того, що парад закінчено. Судна зламали шик. «Пірати» кинулися брати одне одного на абордаж. Шарлюн, звісно, й собі не пас задніх, витинав усякі штуки, але так, щоб не попсувати блакитної гондоли. Глядачі тішились. Щоб іще раз усолодитися перемогою, Шарлюн зробив коло пошани поміж обома молами. Потому «Святий Анатоль» виплив із затоки й зник за рогом так само непомітно, як і з'явився.

Близько сьомої години здоровий прогулянковий човен, голий, як блокшив[12] огинув мол Порт-Біу. Водночас із-за молу випливла чудова яхта з англійським вимпелом. Прогулюючись набережною, люди милувалися на яхту, і ніхто й оком не кинув на одоробало поблизу неї. А то був «Святий Анатоль» — пахкаючи мотором, він вертав до свого водоймища. Незадовго перед тим оберемок за оберемком полетіли в воду блакитні сокирки, які так гарно обмаювали його цілий день. Вздовж крутого берега, що відмежовував Бандоль од Порт-Біу, тихо линула по червоній од вечірнього сонця воді довга-довга блакитна гірлянда.

Ясна річ, «роздягання» човна передбачено заздалегідь, бо Шарлюн конче дбав за те, щоб зберегти в таємниці рейд до Бандоля; але то Міке надумалась віддати в такий гарний спосіб морю те, що море подарувало їм.

VI

ТРУБАДУРИ КОРОЛЕВИ ЖАННИ

Мосьє Аморетті читав газету при одчиненім вікні у великій залі мерії. Бандольське свято описувалось на чотирьох шпальтах. Хвалили морський парад і — гляньте-но! — першу грошову премію дістали діти з Порт-Біу!

— Що за дурниця! — пробурчав помічник мера. — Я й разу не бачив у Порт-Біу гондоли! І якби хто-небудь тут заробив сто тисяч, усі про це знали б…

Саме цю мить сто тисяч франків проїхали майданом із швидкістю двадцять кілометрів на годину: мадмуазель Блан везла моторолером з Бандоля тугеньку торбу.

Всі лицарі, опріч Рудика — він саме «готував буйябес» — чекали на шкільному подвір'ї. Старших, які вже починали розуміти ціну грошам, просто кидало в дріж, коли вони бачили, як невпинно важчає могіканська остаточно втратив свого завсідного покупця— Янгола Деспардьє.

Ледве лицарі потикалися на вулицю Ромпі-Кюу, як відчували на собі цікавий погляд мадам Аморетті, що зорила крізь шпарину в рожевій віконниці; а в селищі разів двадцять на день вони здибували добродушного Кюка або його напарника Гарідана. Треба було вдаватися воістину до індіянських хитрощів, аби збивати із сліду цих дойд.

Найбільшого страху набрався хоробрий Фріске. Якось вернувши додому з текою в пляжній торбі, він застав у аптеці мосьє Аморетті, який жваво розмовляв з батьком. Фріске хотів був шмигнути в кімнату, але помічник мера схопив його за плече й видивився на торбу.

— Ну як, гарна днинка? — спитав він наче мимохідь. — А що це в тебе в торбі?

— Я був на пляжі,— відказав Фріске, і серце йому закалатало. — Тут у мене рушник і плавки…

— Ану подивимось!

Злорадо всміхаючись, Аморетті поклав важку руку на торбу й намірився її розшморгнути. Аж тут утрутився аптекар Жімон:

— Йди до кімнати, — сухо мовив він синові.—Мати вже давно чекає з обідом…

Ця пригода відкрила Фріске очі. Лицар: мали за певне, що жодна жива душа не знає про їхній замисел, але батьки тим часом потай прилучилися до змови, вдаючи, буцімто їхня хата скраю.

За лицарями невсипуще мишкував — що правда, не підходячи близько, — ще один шпигун. Але він був куди безпечніший за Аморетті, і вони тільки сміялися з його боязких обходів. То був Філіп Віаль; знетямлений з захвату й заздрощів відтоді, як йому довелося бачити з бандольської набережної тріумф «Святого Анатоля», він одчайдушно кружляв навколо ватаги й не важився зробити перший крок.

Якось уранці мадмуазель Блан, вихилившись з вікна, вгледіла Міке, яка простувала до каземату; вони трохи погомоніли про справи ордену, а тоді вчителька раптом спитала:

— Скажи, що ви всі маєте проти Філіпа?

— Нічого, — відповіла заскочена зненацька Міке. — Він — чужий нам та й годі!

— Що ти балакаєш! — засміялася вчителька. — Серед дітей, на щастя, не буває своїх і чужих. Зрештою, Філіпів батько бідніший за твого, Тітенового й за деяких інших. То нащо отак по-дурному комизитись? Ви ж не маленькі!

Міке похнюпилась, не знаючи, що сказати.

— Зайди-но в кімнату! — мовила вчителька.

Міке переступила поріг бунгало й побачила Філіпа: він удавав, що переглядає книжки. Обоє зніяковіли, але — нічого не вдієш! — потиснули один одному руки. Мадмуазель Блан усміхнулася й мовила:

— Я не хочу втручатися в ваші справи, Міке, але гадаю, що настав час, аби ви зміцнили свої сили. Адже поповнювати могіканську скарбничку вам буде що далі, то важче. Тому задля успіху вашої справи вам конче треба прийняти до гурту нового товариша, що може порадити щось корисне. А Філіп — саме такий товариш, повір мені, Міке!

Дівчина відвела очі. В пам'яті зринув злощасний вечір пожежі й постать Філіпа, що зникла в курних чагарях. Вона єдина з усіх бачила його, але досі не прохопилась і словом, боячись несправедливо звинуватити хлопця. Та підозри її ще не розвіялись. І коли вона знову глянула на Філіпа, очі горіли їй гнівом:

— Скажи спершу, хто підпалив тоді пінійовий гай?

Філіп вирішив, як то кажуть, клепати, поки тепле: збадьорений підтримкою вчительки, він мав певність, що розвіє сумніви Міке.

— Я й сам хотів вам це розповісти. Але присягнися, що нікому не скажеш, бо ця історія просто таки неймовірна.

— Згода!

Філіп обійняв Міке за шию й зашепотів їй на вухо. Мадмуазель Блан дивилася в інший бік. Обличчя Міке помалу-малу осявала широка усмішка. Їй було тринадцять років, Філіпові трохи більше — а в цьому віці геть усе видається веселою розвагою, навіть ті неподобні форми, що їх часом прибирає лихо. Коли Філіп скінчив, Міке зайшлася сміхом, аж сльози виступили їй на очах.

Проте Філіп ще не допевнився, що перемога — на його боці.

— Хлопці зроду в це не повірять, — промовила Міке. — Треба винайти якийсь спосіб, щоб вони мимоволі самі переконалися! Беру це на себе!

Вона налагодилась бігти, але Філіп притримав її за руку.

— Я зразу хочу довести, що буду не зайвий у вашому гурті,— сказав він усміхаючись. — Слухай-но уважно! Ближчими днями тут в околиці можна заробити чималі гроші…

— Як-то? — запалилася Міке.

— Вчора ввечері я їздив з батьками до Кадьєра. Поблизу монастиря отаборилась група з якоїсь кіностудії — знімає сцени до історичного фільму «Трубадури королеви Жанни». І там щодня набирають статистів за добру платню. А вам цього й треба. Я бачив — на мерії висить об'ява: для знімання їм терміново потрібен хлопець. Варто б зацікавитись…

Міке стрілою помчала до командного пункту ордену — себто до каземату — й повідала приятелям незвичайну новину, яку вона, мовляв, почула випадково від одного туриста.

— Треба зараз же поспішати туди, де знімають цей фільм!

Смішко осідлав велосипеда й мерщій покотив до Кадьєра. Туди було вісім кілометрів. Та вже за годину він улетів до каземату, вимахуючи копією об'яви.

«Терміново. Потрібен хлопець 12–14 років на епізодичну роль погонича віслюків — бажано чорнявий, кучерявий і з чорними очима. Віслюк має бути якнайпоказніший. Приходити в понеділок на восьму годину ранку. Фосіне-фільм, Кастель-д-Азюр».

Шарлюн притьмом засурмив збір, і всі лицарі позбігалися до каземату. Шарлюн уголос прочитав об'яву, склав папірця й, уважно оглянувши зосереджені обличчя товаришів, втупився в одне з них.

— Їм потрібен саме Тітен! — гукнув Шарлюн. — Це його роль!

Лицарі одностайно ствердили Шарлюнову думку. Тітен спершу відмагався як міг: вайлуватий зроду, він волів не братися до цієї морочливої справи. Та Шарлюн почав його лаяти:

— Ви гляньте на це ледащо! Раз у житті його млосні баньки могли б нам прислужитися, а він, бачте, комизиться!

— Я ніколи не знімався в кіно! — заволав бідолаха.

— Ми тим паче! Але ти з нас усіх найфотогенічніший. Зрештою, скільки того діла: всміхнешся, покажеш зуби, повториш разів сто якусь нісенітницю, що її підкажуть, а ввечері дістанеш міністерську платню!

Стороплений Тітен удався до останнього аргументу:

— А віслюк?

Лицарі вибухнули нищівним сміхом:

— Ну, хіба ж ми не спроможемось знайти віслюка? Тебе ж знає тут кожна душа: невже тобі його ніхто не позичить?

Цілий день лицарі блукали околицями, шукаючи потрібного віслюка. Вони здибали їх аж одинадцять, але жоден не годився: цей був замалий, той застарий, цей сухоребрий, а отой шолудивий. Надвечір стало ясно: задум не вдався. Шарлюн, збентежений до краю, визвірився на нещасного Тітена:

— А йому, бач, і за вухом не свербить! Йому байдуже, що ми втрачаємо таку чудову нагоду! І через що? Через якогось віслюка!.. Ну що ж, іди спати, Тітене-телячі-баньки! А коли бува за ніч розхоробришся — спробуй уранці піддобритись до Шпинделя!

Ясна річ — піддобритись до Шпинделя було неможливо — і лицарі, зареготавши, порозходились по домівках. А Тітен вернув додому мало не плачучи. Він ліг спати й, дарма що не чув нічиїх молитов, спалося йому так само кепсько, як нещодавно Зозуликові. Проте міцний сон, який зійшов на нього нарешті, сотворив те, що поважні люди іменують по-вченому «кризою сумління».

Хлопець збудився о шостій годині, сповнений зваги, енергії і в такому доброму гуморі, що вчорашні страхи видались йому за ніщо. Він підбіг до вікна. Був один з тих погожих золотих ранків, що ними славиться цей благодатний край. Перші промені сонця вигравали на тихій воді.

— А чом би мені цього не зробити? — мовив Тітен, уявивши, як потерпають його товариші на саму згадку про норовливого Шпинделя.

Він побіг до мосьє Мазета. Той тільки-но встав і порався в себе на винограднику — він вирощував найкращий на ціле Порт-Біу «клерет». Побачивши хлопця, мосьє Мазет щиро здивувався.

Тітен звичайненько привітавсь до нього, а тоді спитав:

— Чи ви б не дали мені на сьогодні Шпинделя?

Старий здивувався ще дужче:

— Як на мене — будь ласка! Але Шпиндель не схоче тебе слухатися… А навіщо він тобі?

— Мені треба віслюка, щоб зіграти в Кадьєрі роль трубадура, — пояснив Тітен. — І віслюк має бути якнайпоказніший…

— Шпиндель — найпоказніший віслюк на всю нашу округу! — ствердив мосьє Мазет. — Але сам знаєш — слухатись він буде чорта пухлого!

— Де він?

Мосьє Мазет пронизливо свиснув. З-за найближчої огорожі зразу виткнулись хитрі Шпинделеві очі й довгі вуха. Тітен, хоч і приготувався до зустрічі, мимоволі позадкував.

— Як ви гадаєте — чи я на нього зможу сісти?

Мосьє Мазет засміявся:

— Я не пробував, хлопче! Куди вже мені! Та присягаюся — навіть ковбой десяти секунд не висидить на ньому верхи!

— А я мушу висидіти! — буркнув крізь зуби Тітен, стискаючи кулаки. — Це останній мій шанс…

— Я зараз його загнуздаю, — мовив мосьє Мазет, ховаючи усмішку, — а далі вже сам давай собі раду… Говори до нього ласкаво, всміхайся, може, якось і вмилосердиш. Він ще сьогодні не ревів — значить, у доброму гуморі…

Шпиндель роззявив страхітливу пащу і з видимою огидою дав себе загнуздати. Він знав, що ця церемонія завше передувала осоружній мандрівці на ринок до Бандоля чи Санарі. Але цим разом господар ласкаво поплескав його по спині й пустив на волю. Тітен. позеленілий з ляку, походжав оддаль, заклавши руки за спину. Ось він ступив кілька непевних кроків до Шпинделя. Віслюк підвів голову, наставив вуха й, не зворухнувшись, дивився на нього.

— Любий Шпинделю! — солоденько почав Тітен. — Ти найгарніший віслюк з усіх, яких я тільки бачив… Ти віслюк надзвичайний… Та що там казати! Такого, як ти, немає в цілім світі!

Шпиндель, бачилось, ґречно здивувався на ці компліменти й двічі злегка махнув вухами, що означало стриману приязнь. Відтак він завмер, чекаючи, що буде далі.

— Шпинделю! — завів знову Тітен тремтливим голосом. — Я певен— ми з тобою порозуміємось! Якої ти думки про невеличку прогулянку до Кадьєра?

Шпиндель знов махнув вухами. Віслюк ділив двоногих тварин надвоє: великих і малих. Він і трохи не боявся перших, які ставилися з повагою до віслячої братії; але від останніх краще було триматися далі. Однак хлопець з ласкавим голосом геть різнився од інших, і лице його в м'якому вранішньому світлі здавалося віслюкові таким вельми приязним…

Тітен наважився, підступив ближче й опинився просто перед жахливими Шпинделевими щелепами.

— Шпинделю! — проказав він іще солодше. — Я ж і разу не замірявся на тебе ломакою! І пожежа тобі зовсім не зашкодила. Може, ти погодишся скуштувати чогось смачненького?

І хлопець розкрив долоню, повну цукру. Шпиндель змахнув приязно вухами, схрумав шість грудок і смачно облизнувся. Розмова починала видаватись йому цікавою. Тітен трохи осмілів: перш ніж вийти з дому, він висипав у кишеню цілу цукорницю — а з таким припасом, очевидячки, можна було прийти до згоди.

— Шпинделю, любий Шпинделю! — мовив Тітен, торкнувшись недоуздка. — Пройти вісім кілометрів пішки — мені за дурничку, але я волів би проїхати їх верхи на тобі. Що ти на це скажеш?

Шпиндель змахнув правим вухом уперед, наліво й назад — це був знак, що він вагається. Тітен пригостив його ще однією жменею цукру. Обидва вуха стали сторч і застигли: барометр показував «ясно». І Тітен, усолоджуючи віслюка манірними й облесливими речами, повів його до узгірку.

Спантеличений мосьє Мазет стояв з краю виноградника і не важився рота розкрити, боячись розізлити тварину. Він не повірив власним очам, коли побачив, що Тітен сходить з віслюком на узгірок і вилазить йому на спину. А Шпиндель, посолодивши душу, сомів і ласо облизувався, дозволяючи Тітенові сісти верхи.

Тітен учепився в недоуздок обома руками.

— Коли тобі важко, Шпинделю, скажи радше одразу — тоді ми не поїдемо! — пробурмотів він боязко. — Але сам побачиш — шлях до Кадьєру буде якнайкращий… А чому б і ні? Я ж бо маю ще з двадцять п'ять грудок цукру в кишені й тонни дві вдома… Ну то як, зволиш рушити?

Шпиндель зволив; він рушив у путь розміреною ступою, помахуючи влад вухами. Тітен зовсім збадьорився, вигідніше вмостивсь на гострій Шпинделевій хребтині й навіть зважився разів кілька його погладити, базікаючи безперестану. Він знав — Шпинделева розважливість висіла на волосинці, і тільки чаром голосу можна було його улестити так, щоб тихо-мирно дістатися Кадьєру.

— Любий Шпинделю, — розводився Тітен, — ти неабияк виграєш при ближчому знайомстві. Ми з тобою сходимось у головному: ти не любиш працювати, я — й поготів. До речі — я, звісно, тебе не силую, — але ми могли б їхати хутчій.

Шпиндель пішов веселеньким трюхом — це був тяжкий спиток для Тітенових сідниць. Вершник мужньо терпів. Ще одне льє — і кадьєрські трубадури наллють йому стременного.

До шосе зоставалось може з півкілометра — аж коли віслюк і погонич почули гамір, що грубо увірвався в тишу цього погожого ранку. Вони з'їхали з узгірку — і світ померк перед Тітеновими очима. Перехрестя затопило сонмище віслюків — одні сунули від Сен-Cipa, інші — від Боссе. В юрмищі відчайдушно гули сиренами кілька авто з туристами. Горлали погоничі, ляскали киї по спинах віслюків. Хмари білої куряви здіймалися над цим шарварком, де двісті Тітенів запекло змагалися з двомастами затятих Шпинделів.

О лихо! Справжній Тітен, Тітен з Порт-Біу, побачив — вуха його мустанга загрозливо прищулились. Мить — і клятий віслюк грізно заревів — тим ревом, що від нього хололи мешканці містечка.

— Вперед, Шпинделю! — гукнув Тітен, забувши про будь-яку осторогу.

Шпиндель узяв разом ногами й помчав шаленим чвалом на те збіговище, ревучи, як скажений. Віслюки з Боссе шарахнули навсебіч — і Шпиндель стрілою кинувся поміж ними. Перед очима Тітена, що вчепився віслюкові в карк, мелькали переполошені або люті обличчя, підняті ломаки, водії, що відчайдушно повчеплювались в керма. Шпиндель зірвав мимохідь капелюшок з якоїсь дами у відкритому розкішному авто…

— Вперед! — одно гукав Тітен. — Роль має. належати нам, а не цим козопасам…

Шпиндель так само навально прорвався крізь стовпище Сен-Сірських віслюків — і перед ним нарешті відкрився вільний шлях. Тітен силкувався здержати свого мустанга, але той мчав без пам'яті — куди там! — і добувся Кадьєру в рекордний час.

Вони спрожогу вихопились на якийсь дивоглядний ярмарковий майдан, що кишів ваговозами, візками, кіноапаратами, рефлекторами й людьми в середньовічних строях. Сонце підбилося вже височенько; нещадно припікаючи, воно сліпуче вигравало на нікелевих частинах спорядження.

Нагла поява Шпинделя спричинилася до загального переполоху. Ошелешений Тітен мовчки дивився на базар люду навколо нього.

— Стій! — загукав хтось. — Ні кроку далі!..

Тітенові пощастило враз осадити Шпинделя. Він угледів у полотняному кріслі перед себе маленького чоловічка з зеленим козирком над очима. Чоловічок дивився на нього крізь окуляри.

— Саме вас обох мені й треба! — мовив чоловічок за мить. — Ви — перші, ви — й найкращі… Ану подай трохи назад, а тоді під'їдеш під самісіньку вежу. Тільки клусом!

Тітен звів очі й побачив перед себе, між двома жердинами, кумедний шмат картонової декорації, яка мала являти камінний балкон. З балкона суворо на нього зорила, спершись граційно на балюстраду, великоможна дама в енніні.[13]

Шпиндель милостиво згодився дати задній хід.

— Вертай назад повільніше, — промовив режисер. — Підведи голову, всміхнися якнаймиліше до дами й скажи:

«Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…»— А королева Жанна на це: — «Мерщій увійди в потаємні двері, прегарний погоничу, мої слуги відчинять тобі». — Відтак зразу повернешся й щезнеш з поля зору. Втямив? Повтори.

Тітен повторив п'ять разів, намагаючись говорити дзвінко і якомога виразніше.

— Годиться! — буркнув урешті режисер. — Знімемо перший дубль… Всі по місцях! Тихо! Ти готовий, хлопче? Почали…

Тітен зробив те, що сказано. Він підвів голову. Королева Жанна дивилася на нього вже милостивіше зі свого сідала.

— Ясновельможна королево! — ніжно гукнув Тітен. — Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…

— І-а! — оглушливо ревнув Шпиндель.

Всі покотилися з реготу. Королева Жанна, люта, вихилилась через балюстраду.

— Цікава я знати, — кивнула вона режисерові,— хто з нас має подавати репліку? Я чи віслюк?

Знов розлігся регіт.

— Хай твій віслюк замовкне! — гукнув до Тітена якийсь з асистентів.

— Мовчи, Шпинделю! — скрушно шепнув Тітен.

— І-а! — ревнув віслюк ще голосніш.

— Це «і-а!» псує мені звук! — гримнув звукооператор, витикаючи з машини закустрану голову. — Чого він так репетує? Хай би тихше!

— А мені він до вподоби! — сповістив оператор. — Отака сіро-чорна худобина на плівці вийде сіро-блакитною, а на екрані — сіро-рожевою. Чудово!

— І-а! — ствердив Шпиндель.

— Погонич гарний, але віслюк нікуди не годиться! — гнівно просичала зневажена королева.

— І-а! — заперечив Шпиндель.

— Може, ви хочете поставити замість нього опудало? — уїдливо всміхнувся режисер до енніна.

— Мій віслюк найпоказніший на цілу околицю! — вигукнув Тітен, бачачи, що акції його падають.

— І-а! — ствердив Шпиндель.

— Ну що ж, подавайте репліку зразу після «і-а!», — мовив режисер до зірки.

— Стоп! — загорлав зненацька сценарист, білявий молодик у золотих окулярах. — Того «і-а!» в моєму тексті нема! Я не згоден!

— І-а! — ревнув Шпиндель.

— Браво! — загорлав натовп.

— Вбийте цього віслюка! — простогнала зірка.

— Але ж це «і-а!» тут саме на місці! — опирався режисер. — Якби ця сцена відбувалась сьогодні, посланець примчав би мотоциклом, і було б чути гуркіт. Я лишаю це «і-а!». Воно ж таке природне для тринадцятого сторіччя!

— Шпиндель — віслюк значного роду, — мовив Тітен.

— І-а! — просурмив Шпиндель.

Це останнє «і-а!» потонуло в шаленому реготі. Глядачі аж качались, мало не лопаючися зо сміху.

— Зараз же знайдіть гвинтівку і вбийте віслюка! — гукнула королева Жанна, вихилившися з балкона, сердита, як фурія.

— Знімаємо ще один дубль! — гукнув режисер.

— Чудово! — крикнув оператор.

— Заткніть пельку віслюкові! — загорлав звукооператор.

— І-а! — репетнув Шпиндель.

— Дванадцятий дубль! — заволав режисер. — Всі по місцях! Тихо!

— Вбийте віслюка, бо я зараз кинуся з балкона! — заверещала королева.

— І-а! — відповів Шпиндель, бо ж він не вмів сказати інакше…

По двох годинах шалених суперечок Тітена найнято на три дні, «і-а!» внесено до сценарію, королеву вмовлено відповідати на Шпинделеву репліку, — і всі подалися снідати. Очманілий Тітен зліз нарешті з бідолашного Шпинделя. До нього, гортаючи папери, підійшов асистент режисера.

— Тобі заплатять як за третю маленьку роль, — мовив він. — Правда ж нічогенько?

— А режисер сказав, що платитимуть як за другу маленьку роль. І продюсерові він так сказав…

— Але ж у тебе тільки одинадцять слів тексту, — відказав асистент. — А за правилами, на другу маленьку роль їх мусить бути дванадцять.

— Мій віслюк кричить «і-а!», і його крик уписано до сценарію, — заперечив Тітен. — Це аж на два слова більше, і я маю право вимагати, щоб їх зарахували!

— Невже? — спитав асистент режисера, прикидаючись дурником. — Про яке «і-а!» йдеться?

— І-а! — проревів Шпиндель над самісіньким вухом скнари.

Таким-от робом Тітен остаточно виборов роль погонича віслюків у «Трубадурах королеви Жанни» з оплатою дві тисячі вісімсот сімдесят п'ять франків за годину. Варто було змагатися!

На другий день Шарлюн зібрав лицарів, і всі гуртом подалися потай глянути на кінематографічний дебют їхнього Тітена.

Хлопець ночував ці дні в свого дядька, що жив поблизу Кадьєра, а Шпинделя випускав на ніч пастися. Надвечір третього дня він повідав про послання мессіра Ліонела Антремона у вісімсотий раз. Тож, ясна річ, голова йому геть очманіла, і дорога додому видалася всипаною трояндами.

Мосьє Мазет порався, як завше, біля свого виноградника, і, забачивши Тітена верхи на віслюкові, стерявся.

— Олле! Все пройшло як по шнурочку! — щасливо вигукнув Тітен. — Повертаю вам видресированого Шпинделя: він став покірний, як овечка…

Старий розкрив рота, але слова застрягли йому в горлі.

— Ти, хлопче, мариш! — видушив він нарешті нестямно. — Шпиндель вже два дні як удома…

— І-а! — ствердив справжній Шпиндель, вистромивши з-за поближнього живоплоту свої довгі вуха.

Тітен знетямлено глянув на худобину під собою. Поволеньки, обережно пустивши недоуздок, він зліз додолу і покрався на зднбочках геть од віслюка-привида.

Мадмуазель Блан побачила його на круглій галявині — хлопець мчав, аж за ним куріло. І хоч бідолаха вочевидь пускався духу — все ж повернув голову до вчительки і глянув на неї млосно-солодкнми очима. В брудному носовичку вій ніс сімдесят тисяч франків — винагороду за двадцять п'ять годин кінематографічних тортур.

Лицарі чекали на свого трубадура в казематі. Всі мовчали. Увійшов Тітен — і всі безмовно в нього втупились. Тітен неквапом витяг з кишені грубого сувертка й простяг його Шарлюнові.

Він не міг розтулити сухих вуст. Хотів був сказати: «Я приніс свою частку. Не такі вже й малі гроші — отож, гадаю, я заплатив своє». Але голова йому враз пішла обертом, і, звівши очі на гарненьку Міке, він промимрив сонно:

— Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…

— І-а! — влад відгукнулися лицарі.

VII

МОГІКАНСЬКИЙ СКАРБ ЗНИКАЄ

Дякуючи старанням усіх лицарів, могіканська скарбничка досі щодня важчала. Ці старання позначилися також і на деяких лицях — вони втратили округлість та свіжість, притаманні звичайно всім дитячим обличчям під час веселої пори шкільних канікул.

Шарлюн та Смішко, двоє здорованів, схудли кожен на два чи й більше кіло. Рудик ніколи не був гладкий, але зараз лопатки його мало не проривали вбогу заношену сорочку. Красунчик Тітен спав з тіла зразу по пам'ятній мандрівці до Кадьєра. Зозулика сушила та в'ялила повсякчасна турбота за скарб, надто коли його стеріг хто інший, і він без кінця лічив і перелічував гроші.

— Доки мільйон буде в нашій кишені,— казала сміючись Міке, — з вас лишаться самі кістки та шкіра!

Цей вівторок замість грошей приніс несподіванку, що її годі було й передбачити. Сидячи на своїй улюбленій лавці перед терасою кав'ярні Вьє, дівчатка весело цокотіли, усолоджуючись вранішньою свіжістю. На затіненій набережній не було жодної душі, і все навкіл схиляло до безтурботності.

Сандрін та Міке ніколи не виходили з дому без пляжних торбинок. Міке, що сиділа скраю, почепила свою на поперечину бильця. Цю торбинку з блакитного прогумованого полотна куплено за триста франків на майдані Маріна, у крамничці мадам Деспардьє, матері Янгола. Сьогодні торбинка коштувала двісті дев'яносто п'ять тисяч франків. Міке випало стерегти скарб — тож вона ще звечора поклала туди чорну Зозуликову теку. Дорослий, напевне б, щомиті хапався за скарб, але діти нічим не клопочуться довго. Міке, теревенячи, розвіяно поглядала навсебіч, забувши про будь-яку осторогу.

— Навряд чи ми дочекаємось Смішка, — промовила Сандрін. — Шарлюн, мабуть, застане його в ліжку…

— Ну, то ходімо самі. Дорогою забіжимо до мадмуазель Блан.

Учителька поливала у дворі герані.

— Де це ви забарилися? — гукнула вона. — Всі вже на пляжі… Ну, що у вас сьогодні буде цікавого?

— Це ми ще побачимо, — лукаво відказала Міке, — але, звісно, щось воно та буде…

Сонце ще не дуже пекло, і хлопці сиділи під бетоновим муром, на осонні, лицем до червонястих стрімчаків Рогу. Всі пильнували очима вузький фарватер — там повільно дрейфувало шарлатове вітрило «Морського лева». То Рудик ловив підсакою рибу. Хоч відстань була й далеченька, вони бачили рівномірний помах його руки, яка витягала линву. Хлопці розважалися тим, що лічили ті помахи.

— Спіймав! — гукнув Зозулик. — Я бачу, он він кидає в човна. Третя рибина за п'ять хвилин. Присягаюся — ввечері буде буйябес за п'ять тисяч франків!

— Витягни записника, щоб не марнувати часу! — в'їдливо всміхнувся Шарлюн. — Полічи-но ту рибу, що плаває в воді!

Та коли прийшли дівчата, Зозуликові все ж довелося витягати записника: кожен-бо день починався коротким фінансовим звітом, який неабияк підохочував запал та уяву здобичників скарбу.

— Ну, як там наші справи? — спитав

Шарлюн.

— Вже три дні ми б'ємо байдики! — гостро відмовив скарбник. — Вчора за цілий день лише вісім тисяч франків! Такими темпами нам доведеться збирати могіканський мільйон цілих сто літ!

Він підбив загальну суму, вишпетив бідолашну Норін, яка за три дні принесла всього три франки — три франки! — й, закривши записника, скінчив:

— Сьогодні, у вівторок, скарбницю стерегтиме Шарлюн. Прошу передати йому повновага!

Він повернувся до Міке, яка зразу нахилилася взяти торбинку. Та раптом вона поклала на вуста руку й видивилась на приятелів перестрашеними очима.

— Де твоя торбинка? — гримнув Зозулик, який враз почув — сталася біда.

— Я, мабуть, забула її на лавці,— пробелькотіла Міке.

— Оце маємо! — вигукнув Шарлюн. — На якій лавці?

— На терасі біля кав'ярні…

— Дурепа нещасна! — нестямно заволав Смішко. — Гадаєте, мадам пам'ятає, що в неї в торбині триста тисяч франків? Де там! Вона кидає її, як непотріб. Їй до неї байдуже! Хлопці, мовляв, розшукають!

Всі гуртом напалися на безталанну Міке. А вона й так уже ридма ридала, затуливши обличчя.

Шарлюн був білий як мрець.

— Зараз же біжімо туди й обшукаємо всю терасу, — промовив він хрипко. — Може, торбинку знайшов мосьє Вьє чи хто інший знайомий…

Він помчав уперед Смішковим велосипедом. Решта подалися бігцем через пінійовий гай, повз могіканське стійбище. Сполохані шумом, старі притьмом повискакували з халуп.

— Куди це ви мчите такі переполошені? — гукнув мосьє Пастурель. — Чи не пожежа знов?

— Гірше! — кинув на бігу Тітен. — В нас поцупили…

— Мовчи! — просичала Міке, яка затамувала плач.

На набережній вони здибали Шарлюна — вертав неквапом, похиливши голову, ведучи одною рукою велосипеда.

— Мосьє Вьє нічого не знаходив, — мовив він розпачливо. — І ніхто не сідав на лавку, відколи пішли дівчата. Торбинку взяв якийсь перехожий. А якщо йому спало на думку зазирнути всередину, то він помчав додому, мов той метеор…

— Не всі люди — злодії,— заперечив Фріске. — Торбинку треба пошукати. Вона, мабуть, нікуди не ділася…

Метрів за двадцять через дорогу прочинились рожеві віконниці — мадам Аморетті вистромила цікавого носа. Перехожі теж почали озиратися на купку засапаних, схвильованих дітей.

— Ходімо звідси, бо всі на нас дивляться, — сказав Шарлюн. — Я із Сандрін та Смішком пробіжу по всіх найближчих крамничках. Зозулик із Розет розвідають вулицю Ромпі-Кюу й завулки. Янгол, Норін та Міке побіжать до майдану Маріна. Фріске й Тітен чатуватимуть під кав'ярнею… За гроші, звичайно, анітелень! Питайте тільки за блакитну торбинку з білою шворкою, пляжну торбинку — та й годі!

— Теку сховано на самісінькому споді, під купальником та рушником, — озвалася Міке. — Нікому й на думку не спаде, що там — скарб. Тож будемо сподіватися на краще…

— Авжеж, будемо! — люто гаркнув Шарлюн. — Стрінемось за півгодини, на цьому самому місці. Поспішайте й — глядіть—ані пари з вуст! Не треба розказувати людям, що нам трапилась така притуга. Бо з нас усі сміятимуться…

Минуло півгодини. Перші вернули Шарлюн, Смішко та Сандрін. Завваживши, які сумні повертаються решта, вони збагнули: всякі запитання — зайві!

Всі були пригнічені до краю. А тут ще й сонце припікало, а італієць-морозивник перед самісіньким носом вимахував знадливими ворочками, які дражнили ванільно-малиновим духом. Сказитися можна!

— Що ж, немає іншої ради. Хтось із нас мусить піти до мерії,— промовив нарешті Шарлюн. — Може, торбинка — в бюро загублених речей…

— Аби хоч не наскочити на мосьє Аморетті,— зітхнув Фріске. — Він і так пильно до нас придивляється, а тут, певне, зразу щось запідозрить… Коли Аморетті встиг покопатися в торбинці, так собі просто він нам її не оддасть. Але якщо наш посланець не скаже про гроші, і Аморетті знайде їх потім, зазирнувши в торбинку, то зчиниться страшна буча!

— Треба вирядити такого, що не зверне на себе уваги, — запропонував Сандрін, глянувши на малечу.

— Я піду! — рішуче вигукнув Янгол.

— Гаразд! — сказав Шарлюн. — Тільки не нароби дурниць. Можеш сказати, що тобі до вподоби, але боронь боже натякнути хоч словом про могіканський скарб…

Янгол покатав до мерії — тільки замелькали товсті куці ноги.

Тим часом діти посідали в затінку під парапетом, звідки було добре видно всю набережну. Пробило одинадцяту, а Янгол не повертався.

— Здумати тільки, як нам довелося настраждатися, поки ми зібрали ті гроші! — зітхнув Зозулик, згадавши про зелену двоцентову англійську Гвіану.

Одна лише Міке зберігала повний спокій, навіть усміхалася злегка — наче острів погідності серед загального збурення.

Янгол вельми полюбляв перепони — тож побачивши мосьє Аморетті у великій залі мерії на першому поверсі, він аж затремтів з утіхи. Помічник мера провадив неквапливу балачку з обома секретарями й поліцейським Кюком.

— Чого тобі треба? — мимохідь спитав він, уздрівши над конторкою біляву Янголову голову.

— Я загубив одну річ… — затинаючись пробурмотів Янгол. — Таку собі штуку…

— Яку штуку?

Щоб не бовкнути, часом, зайвого, Янгол вирішив показати на мигах — здійняв догори руки й трохи розвів їх.

— Ну, штуку… отаку блакитну штуку, — промовив він урешті.

Мосьє Аморетті підвів очі й уже пильніше глянув на хлопчака.

— Та яку ж? А чого це ти прийшов сам, а не з бандою отих навіжених, що ганяють слідом за Шарлюном? Здається, я тебе з ними бачив…

— Шарлюн — мій друг! — відважно заявив Янгол. — Але я прийшов сюди в іншій справі.

— Якій? — Мосьє Аморетті підвівся з крісла.

— Я ж вам сказав! Я загубив… ну… одну штуку, і дуже хотів би її знайти. Блакитна штука, отака завбільшки.

Він знов показав руками, яка та штука. Аморетті, секретарі та Кюк мить мовчки перезиралися, спантеличено пороззявлявши роти. Але мосьє Аморетті був зовсім не такий дурний, яким себе показував. Він зразу зметикував—за цією кумедною історією із «штукою» щось ховається.

— Ну, то поясни ж! — знетерпеливився він. — Що то за штука — валіза, скринька, відро, коробка, підставка на парасолі, футляр на скрипку, чи що?

— Але ж ні! — промимрив Янгол, удаючи з себе бевзя. — Це штука… отака завбільшки, отака завширшки, а згори дірка й біла шворка зашморгувати дірку. І блакитна-блакитна…

— Ти щось не дуже точний, — сказав поліцейський Кюк. — Але треба все ж порозумітися. Для чого та твоя штука?

— Багато для чого, — обережно відповів Янгол — він боявся прохопитись. — Туди можна покласти що завгодно…

— А, ясно! — вигукнув мосьє Аморетті.— І, певна річ, там лежало щось, у тій знаменитій штуці?

— Мабуть! — знов затнувся Янгол. — Тільки я не пам'ятаю що.

— Щось цінне? — вкрадливо допитувався мосьє Аморетті.— Чи не гроші?

— Може, й гроші! — ляпнув Янгол, який вже не знав, що й казати.

— І ти не боїшся, що тебе сваритимуть?

Янгол ковтнув слину й прикусив язика. Мосьє Аморетті штовхнув ногою двері, що вели до комори.

— Ходи сюди! — гукнув він Янголові. — Може, твоя штука тут.

Янгол, стороплений, боязко підійшов і, ставши на порозі, широко розплющив очі. Комора була захаращена всяким мотлохом, який громадився під самісіньку стелю. Чого тільки тут не було — а в кутку навалом лежало із п'ятдесят блакитних торбинок.

— Моя штука трохи скидається на оці,— показав Янгол. — Зараз я подивлюся…

— Не квапся! — промовив мосьє Аморетті.— Ми їх вигорнемо одну по одній. Коли штука тут — ти її впізнаєш.

Він махнув Кюкові й обидва ревно взялися до роботи — перебирати й витрушувати всі ці погублені торбинки, що їх визбирано на всіх тутешніх пляжах.

Янгол, заклавши руки в кишені, споглядав, як ті двоє метушаться, здіймаючи хмари пилу. Він дочекався, поки вони переворушили одна по одній всі торбинки.

— Ні! — раз по раз повторював він, і в голосі його чулася полегкість. — Це не вона…

За чверть години, коли впрілі чоловіки перевернули шкереберть усю комору, Янгол, і трохи не бентежачись, заявив:

— Моєї штуки тут нема. Саме це я й хотів знати. Що ж, доведеться вам покласти все на місце…

І він трьома стрибками опинився біля дверей.

Мосьє Аморетті витер зарошене потом чоло.

— Біжи зараз до жандармерії! — наказав він Кюкові.— Візьмеш Гарідана й удвох обшукаєте все містечко. Треба будь-що знайти ту торбинку.

— Яку торбинку? — спантеличено спитав поліцейський.

— Блакитну штуку, отаку, як ці! — гримнув помічник мера.

О шостій вечора «штуку» ще не знайдено. Поліцейські нишпорили безнастанно, лицарі теж. Шарлюнові трохи відлягло від серця, коли він упевнився, що скарб не попав до рук Аморетті, хоч то була слабенька втіха. Оббігавши ще раз усе містечко, ватага зібралася в казематі. Хоч які були товсті бетонові мури, але вони не приглушили хору ремствувань, що ними зустрінуто спізнілого Рудика, котрий нічого не знав про лиху пригоду.

— Не треба впадати в розпач, — спокійно мовив він, вислухавши сумну повість. — От побачите — ми знайдемо гроші. Вони — наші, і коли їх знайдуть, ніхто не має права забрати їх у нас.

— Хтось іде! — сповістив Смішко, який чатував біля стрільниці.

— Кюк чи Гарідан? — занепокоєно спитав Шарлюн.

— Ні! — відказав вартовий. — Не вони…

Він приглядався якусь мить, відтак здивовано обернувся:

— То Філіп!

— Тільки його тут і бракувало! — скривився Шарлюн. — Гукни, хай забирається звідсіля к лихій годині!

Смішко слово в слово повторив усе Філіпові, але це не справило ніякого враження на прибульця.

— Простує собі далі,— пробурчав Смішко. — Зараз його не видно. Либонь хоче зайти з тилу…

Біля дверей зачулися боязкі кроки. Всі замовкли. Хтось стиха кахикнув на знак остороги. За мить в пронизаній сонцем стрільниці мелькнула Філіпова постать. Він увійшов, зграбним рухом скинув ношу, що висіла в нього на лівому плечі, і поклав до ніг занімілим лицарям. То була торбинка Міке!

— Я знайшов її вранці біля кав'ярні Вьє,— ознаймив він холодно. — Здається, вона ваша. Я збирався віддати вам її зранку, але в нас дома були гості, і я ніяк не міг вибратись…

Зозулик кинувся до торби, хапаючись розшморгнув її й витяг чорну теку. Ватага опала його, горлаючи з радощів.

— Все на місці? — спитав Шарлюн у скарбника.

— Все, навіть три франки Норін!

Філіп стояв скромненько осторонь, трохи схиливши голову.

— Ти, звичайно, зазирав до торбинки? — підозріло мовив Шарлюн. — Знаєш, що в ній…

— Так, зазирав! — признався Філіп. — Інакше я не був би тут. Відніс би її до мерії — та й годі.

— Ой! — зойкнув Зозулик.

— Я побачив там червону хусточку Міке й здогадався… — Філіп замовк, примружив насмішкувато очі й мовив:

— Я здогадався про все, коли знайшов на споді здорову теку, напхану грішми…

— Ти нікому не розпатякав? — стурбовано спитав Шарлюн.

— Нікому! Хіба я такий дурний…

Щасливі лицарі затанцювали в своєму любому казематі шалену сарабанду.[14] Вони обцілували Міке, щоб утішити її за всі кривди, яких вона зазнала за цілий день.

— Зроду більше в руки його не візьму, ваш скарб! — промовила вона, відштовхуючи найзавзятіших.

Коли минув перший спалах радощів, лицарі почали пильніш приглядатись до Філіпа. Шарлюн трохи розгубився. Нелегко було йому скласти подяку цьому зневаженому ними хлопцеві, й досі для них чужому. Філіп, певне, це відчув.

— Не клопочіться мною, — сказав він, повернувшись до дверей. — Мені не потрібна нагорода…

— Хай би зостався, — озвалася Сандрін. — Аби не він, мали б ми хіба ж таку халепу.

— Авжеж, — промовив Фріске. — А що він майже все знає — то нічого іншого не лишається, як прийняти його до ордену.

— Радше проголосуймо! — сказав Зозулик, який завжди дбав про додержання формальних правил.

— Проголосуймо! — згодився Шарлюн.

Кожен дістав по чорному й білому камінчикові. Янгол обійшов гурт із старою консервною бляшанкою. Шарлюн кинув у бляшанку чорного камінчика—його й досі не залишали сумніви. Смішко сподівався, що перший тур не дасть ніяких певних наслідків — в такий спосіб можна продовжити забаву. Але його спіткало розчарування. Янгол вивернув бляшанку посередині кола: один чорний камінчик і десять білих!

— От негідники! — вилаявся Шарлюн — його обурила ця односердна прихильність. Та хоч-не-хоч, а довелося підкоритися.

— Сідай біля Міке, — мовив він до Філіпа. — Будеш однині дванадцятим. Але затям добре: наші таємниці — не для твого батька.

Він зразу втаємничив неофіта в справи ордену. Філіп був у захваті, довідавшись про ті чудеса терпеливості й винахідливості, що їх хоронила в собі чорна тека.

— Отже, ми тебе прийняли не з тим, щоб ти ловив гав, — мовив Шарлюн наостанку. — Буде з нас і одного телепня, який ні на що не годен!

І він нищівно позирнув на Фріске. Той притьмом огризнувся. За хвилю в казематі все ходило ходором. Всі цілий день потерпали зі страху — тож нині чули потребу попустити віжки. Зозулик єдиний сидів незворушно, лічив скарб і нотував його в записнику. Фріске, підтриманий дівчатами, збунтувався:

— Ви гляньте на наших Лицарів-Залізні-Руки! Бач, як завзялися — а чи самі зробили досі щось путнє! Нічогісінько! Тільки й знають, що іншими попихати.

— А хіба не ми здобули перемогу на параді в Бандолі? — заперечив Смішко.

— Хай собі балакає! — мовив Шарлюн, стенувши плечима. — Що ж до наших рук — ви про них ще почуєте днів за кілька.

В казематі запала тиша.

— Ви, мабуть, щось назнали? — спитала Міке.

— Атож! — ствердив Шарлюн. — Я й Смішко винюшили діло! Це не якась дрібничка, ні, а справжнє чоловіче діло!

Він нізащо не схотів сказати більше: одне зайве слово — і все може зненацька піти нанівець…

На цьому й скінчили. Зозулик схопив Янголову бляшанку й обійшов товариство:

— Вивертай кишені!

Ужинок був небагатий, бо ж цілісінький день згаяно дурно. Наостанку Зозулик спинився перед неофітом. Філіп саме сьогодні дістав свої кишенькові гроші: п'ятсот франків. Він оддав їх усі.

— Якби ти навіть дав удесятеро більш, усе одно я б на тебе не звірився! — пробурчав Шарлюн; він і досі не позбувся недовіри до Філіпа.

Лицарі вертали повз могіканські хатини.

— Ну що, скінчили вже свій марафон? — насмішкувато гукнув мосьє Фереоль. — Од самого ранку гасаєте як навіжені…

— Все гаразд, татуню! — приязно відказав Шарлюн. — Вас ніхто сьогодні не турбував? Не приходив мосьє Шабр чи хто-небудь з межовиків?

— Ні,— відповів Фереоль. — Було тільки двоє отих… ну, поліцейських, що завше крутяться тут у гаї.

Він обернувся до селища. Серед мастикових кущів тупцювали Кюк та Гарідан.

— Ви щось загубили? — гукнув до них Смішко.

Кюк дав щигля по козирку кепі. Він був ледь живий од спеки.

— Ми шукаємо таку штуку, — мовив він з відразою. — Блакитну штуку…

— Отаку? — спитала Міке, здіймаючи з плеча торбину.

— Таку, таку! — гукнули поліцейські.

Мадмуазель Блан читала біля вікна. Вона осміхнулась до дітей і помахала їм рукою. Нарешті їх було дванадцятеро!

Філіп та Міке, побравшись за руки, простували трохи позаду вервечки.

— Ну й набралися вони муки! — шепнула Міке, всміхнувшись, як змовниця. — Не треба було аж стільки їх мордувати!

VIII

НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ!

Давно відомо, що незначні причини призводять часом до значних наслідків — тож нема чого списувати тут усі загадкові випадки, які надалися до геніальних відкриттів, чи проводити паралелі між шортами Янгола Деспардьє та славнозвісним сандвічем професора Флемінга, батька пеніциліну. Однак Янголові шорти — вузькі, виношені шорти — відіграли надзвичайну роль у збагаченні могіканської скарбнички, і не можна заводити розмови про подвиг Шарлюна та Смішка, не згадавши звичайнісінького, дрібного на огляд випадку, від якого все почалося.

Багато вже днів справи ордену, ознаменовані трьома славними подіями — продажем зеленої двоцентової англійської Гвіани, перемогою на морському параді в Бандолі та акторським дебютом Тітена-солодкі-очка, — не посувались і на дещицю; Зозулик таки сказав щиру правду, сумно мовивши: «Доробишся до синього поту, поки назбираєш якусь тисячу франків». І лицарі нишком чекали на четверту щасливу оказію, поглядаючи одне на одного — себто ніхто з них і пальцем не кивав, єдиний Рудик щовечора клав до теки свіжі грошики. Тож аби Янгол одного дня не вбрався в найгарніші свої білі шорти — цей тривалий застій поставив би під неабияку загрозу жаданий мільйон, а отже й долю любих могікан.

Янгол цілий день проходив чистий, але ввечері повернувся додому в таких шортах, що мадам Деспардьє дала йому пару добрих ляпасів. Назавтра, вгледівши Шарлюна, що саме проходив мимо, вона спиталася, де це вчора лазив її шибеник.

— Ми до самого вечора були на Розі,— здивовано відказав Шарлюн. — І Янгол нікуди від нас не одходив.

— Але ж його шорти геть вимазані ззаду іржею. Вже я їх прала-прала — все надаремне: такі гарні шорти пропали. Надалі приглядайте за ним.

Шарлюн пообіцяв приглядати й зразу про те забув. Коли полюєш мільйон, немає часу клопотатись чиїмись там шортами.

За два дні Янгол знов надів білі шорти — мадам Деспардьє все ж таки їх одіпрала — і знов прийшов додому вимазаний іржею. Ясна річ, спіткала його кара, і мати, поремствувавши, вдруге сказала Шарлюнові, щоб він назирав малого.

Шарлюн мимохідь обмовився про це Смішкові — і саме від тої хвилі обидва зацікавились Янголовими шортами, що й призвело кінець кінцем до того знаменитого діла, що його, як ми сказали в назві цього розділу, не знаєш, де знайдеш!

— Сандрін та Міке носять білі шорти по два дні, і вони в них чистенькі,— зауважив Смішко. — Вони гасають з нами всюди й ніколи не вимазуються. Це мене дивує…

— Я не бачу ніякого дива, — відповів Шарлюн. — Мабуть, Янгол сідає в таке крісло, де, опріч нього, не сидить ніхто. Тож слід дізнатися, в яке саме!

— Але я зроду не бачив на Розі нічого залізного, — заперечив Смішко. — Каземат порожній, а узгірок голий, як голова в мосьє Пастуреля…

— Ми щодня буваємо на Розі години дві, не більше. Решту часу тиняємось деінде.

Яким іншим разом хлопці навряд чи звернули б увагу на ту загадкову іржаву пляму. Але висвятивши себе в лицарів Спільного Скарбу вони повсякчас були насторожі; врадивши порятувати могікан, не пропускали повз око жодної дрібнички. А що тями їм не бракувало, то, не мовлячи нікому й слова про таємницю Янголових шортів, ці двоє вирішили невсипуще пильнувати кожен крок і рух хлопчини.

Жвавому та завзятому Шарлюнові дещо бракувало спостережливості, а от Смішко — той підмічав геть усе і з усього сміявся. Отож він і завважив, що Янгол у вісім років уже визначався своїми дивацтвами — достеменно як старий парубок. Так, коли йому випадало бути за дозорця, він, замість героїчно чатувати біля стрільниці, волів вартувати зовні й, тішачись, гучно сповіщав у отвір стрільниці про все, що йому щастило помітити, чим непомалу полохав лицарів у розпалі якої-небудь поважної наради.

— Полиш його на мене! — мовив Смішко до командора.

Діти збігли з узгірку до сірих мурів каземату. Один по одному вони прослизали крізь низенькі дверцята. Янгол ішов останній. Шорти його, звичайно, не сяяли чистотою, але плям на них не було. Хлопчина намірився й собі гулькнути в каземат, але Смішко спинив його.

— Поки ми радитимемось, постій на чатах, — сказав він. — Придивляйся обома й ледь помітиш щось підозріле, зразу гукни нам.

Янголові тільки того й треба було. Як Смішко й сподівався, він зоставсь надворі. Спершу тричі обійшов круг каземату, карбуючи крок і голосно висвистуючи, відтак виліз на узгірок і вмостився на своєму камені. Звичайнісінький камінь — гладкий, опуклий, глибоко вгрузлий в пісок. Але Янгол так собі його уподобав, що сідав єдине на нього й віддавна мав його за свою власність, дарма що ніхто на ту власність не зазіхав.

Смішко дав Янголові посидіти хвилин із скільки, а тоді підступився до нього з байдужою міною.

— Встань і покажи мені шорти, — мовив він зненацька.

Янгол схопився й повернувсь до Смішка спиною. Так і є — на шортах здорова руда пляма!

— Знову! — вдоволено гукнув Смішко. — Начувайся — ввечері заробиш од матері пару личманів. І що воно за звичка — сідати абиде.

— Це мій камінь! — вигукнув уражений Янгол.

— Ото ж бо воно й є! — відказав Смішко. — Мажеться він, твій камінь. Надалі буде краще, коли ти сідатимеш деінде.

Він нічого більше не сказав, але вирішив обстежити цей камінь, що так підступно бруднить шорти.

Коли рада доходила кінця, він шепнув Шарлюнові:

— Я, здається, вже знаю, в чім річ! Нехай усі йдуть, а я зостанусь і роздивлюся гарненько Янголів камінь. У ньому є дещо цікаве. Вертайся сюди скоренько і нікому ані слова.

Вернувшися до каземату, Шарлюн застав Смішка за чудною роботою. Стоячи навколішках перед Янголовим каменем, хлопець завзято очищав з нього пісок. Камінь видовжився, і перед ними з'явилася наче вузька скеля, зарита рубом в узгірок.

— Це не камінь, — ознаймив Смішко. Очі йому блищали збудженням. — Дивись…

Він послинив носовика й потер ним край скелі. Поверхня з сірої ураз стала темно-зеленою, з тоненькими чорними жилками, як на старому, потрісканому від часу фаянсі. Смішко потер іще — лінії з чорних стали червоними.

— Ану дай я, — промовив Шарлюн, одкриваючи складаного ножика.

Він став навколішки й колупнув лезом темно-зелену поверхню. З-під неї показався чистий метал, тьмяно вилискуючи в вечоровому світлі.

Шарлюн скочив на рівні ноги, узяв чималий кругляк і щосили жбурнув ним у пруг скелі. Вам! — Янголів камінь відповів глухим дзвоном, що завмер десь у глибині узгірку.

Мовчки перезирнувшися, хлопці обернулись до каземату, стіни якого червоно висвічували під вечірнім сонцем.

— Ми напали на справжнісіньку золоту жилу! — вигукнув Шарлюн. — От якби ця земля та була наша!

— То байдуже, — промовив Смішко. — Ми свого не попустимо. Нам треба укласти угоду з мерією і забезпечити свої права. Але надто поспішати не слід: спершу нумо гарненько все обмізкуймо, щоб часом не дати маху…

— Ходімо до мадмуазель Блан. Вона певне дасть нам добру пораду, що і як робити.

Смішко миттю замазав розколупане місце і навіть про всяк випадок засипав Янголів камінь грубим шаром піску. Потому вони стрілою помчали до вчительки.

Мадмуазель Блан дуже любила й поважала двох своїх, здавалося б, найлегковажніших учнів. Так, вони не вельми старанно бралися до науки, але чи ж мало не дуже дбайливих, а, бува, й лінькуватих учнів, дійшовши пори, сягають у житті неабияких успіхів! Вона вислухала їхню розповідь і відразу запалилася.

— Тільки не гарячкуйте, — сказала вона проте розважно. — Коли права на вашому боці, що дуже ймовірно, ви мусите їх собі забезпечити. Ти, Смішку, сьогодні ж розкажи про все батькові. Він напевне в курсі справи, бо працював у Військово-морській інженерній службі саме тоді, як виганяли звідси німців. А я поговорю з мосьє Кабассолем, з'ясую все, що стосується юридичних прав.

В такий спосіб трьох дорослих осіб утаємничено в справу Шарлюнової та Смішкової знахідки. Але втручання дорослих було тільки побічне, і заслуга двох лицарів через те анітрохи не поменшала. Мосьє Каньоль розповів синові про походження й вартість «золотої жили» Іспанського Рогу. Захоплений Смішко не стулив очей цілісіньку ніч. Мосьє Кабассоль, вислухавши вчительку по телефону, сказав, що дасть відповідь завтра, і справдив своє слово.

Від тої хвилі події стали шпарко розвиватися. Шарлюн, домовившись із Смішком, затримав ватагу до полудня на маленькому пляжі в гавані, аби звільнити Ріг для деяких відвідувачів і одвернути увагу цікавих. Сам він біля одинадцятої тихцем подався до каземату із Смішком. Невдовзі на узліссі показалися три постаті: мосьє Кабассоль, мадмуазель Блан і хтось третій, незнайомий хлопцям. Вони вибрали найвигіднішу стежку й неспішно попрямували до каземату, як звичайні погуляльники. Нотар був у крислатій панамі, в тіні якої ховався його вид і гарна біла борода. Мадмуазель Блан була вбрана в простеньку сукню ясного кольору. Чорні коси покривала яскраво-червона косинка, їхній супутець, хирлявий чоловічок, зодягнений по-міському, в м'якому капелюсі, чимчикував слідом з течкою під пахвою.

— Ось і наші молодці! — гукнув мосьє Кабассоль, забачивши Шарлюна із Смішком. — Ну, де ж ваш камінь?

Смішко приніс з каземату лопатку. Хвилини за дві він очистив Янголів камінь так само ретельно, як і вчора. Хирлявий чоловічок став навколішки й пильно вдивлявся у камінь, надто в те місце, де Шарлюн колупав ножиком.

— То це ви відкрили цю штуку? — спитав він у хлопців.

— Ми! — влад відповіли вони.

— Коли саме, о котрій годині й за яких обставин?

Вони сказали. Чоловічок розшморгнув течку, витяг здоровий аркуш паперу й заходився шпарко писати. За хвилю він повернувся до мосьє Кабассоля.

— Як я маю назвати той предмет? — мовив, показуючи на камінь ручкою.

— Як завгодно, тільки не справжньою назвою, — сміючись відказав нотар. — Найголовніше — це накреслити його положення щодо каземату. Навряд чи злодій потягне його вночі: він важить тонн вісім, а може, й усі десять!

І, відповідаючи на німе запитання хлопців, нотар пояснив:

— Це мосьє Естев, судовий виконавець з Бандолю. Він складає протокола про вашу знахідку. Я дам вам увечері копію. Маючи цей офіційний документ, ви зможете завести розмову в мерії. Але пильнуйте, щоб ніякі крутії вас не обдурили!

По обіді Смішко подався велосипедом до Сьота, аби порадитись з батьковим приятелем — майстром на заводі, де переплавляли металевий брухт. Справа починала набирати реальних обрисів, і, як вияснилося за цих відвідин, зиск мав бути вдвічі більший, ніж передбачалося.

Всі ці дні, заклопотаний біганиною, Шарлюн майже не бачився з лицарями.

Напередодні Чотирнадцятого липня в скарбничці було трохи більше трьохсот тисяч франків, а до строку вже зоставалось усього два тижні. Часу було обмаль, але тепер вони мали «золоту жилу», яка враз поправить становище.

Ні Шарлюн, ані Смішко не брали участі в нічних розвагах, танцях, маскарадах та феєрверках, що ними відзначалося в Порт-Біу свято Чотирнадцятого липня. Вони тайкома розробляли сценарій останнього акту.

І ось, нарешті, час діяти настав. Мосьє Аморетті був у чудовому гуморі. Зранку в понеділок він сидів у великій залі мерії й вихвалявся перед обома секретарями й поліцейським Кюком.

— Ой, як гарно ми відсвяткували Чотирнадцяте липня! — просторікував він. — Щоправда, феєрверк улетів мені в копієчку, але ми надолужимо на лісових податках. Дякуючи мені, громада має двадцять тисяч франків зиску…

— Вона могла б мати більше! — почулося ззаду.

Аморетті обернувся ii насупив брови, вгледівши біля конторки двох «шибеників» — Шарлюна та Смішка.

— Чого вам треба? — роздражнено спитався він.

— Анічогісінько! — відповів Шарлюн. — Тільки маленьку довідочку. Лише ви, мосьє Аморетті, можете нам її дати.

Аморетті був улещений і трохи подобрішав.

— Про що ж ви хочете довідатись?

Шарлюн заплющив очі, начебто прагнув зосередитись. Відтак почав:

— Припустімо, я знайшов скарб. Що з ним робити?

Мосьє Аморетті стенувся, згадавши «штуку» Янгола Деспардьє. А зараз — скарб!

— Це залежить від того, де ти знайшов свій скарб, — відказав він неприязно. — Коли знайшов його в себе — весь скарб буде твій. А як десь-інде — половина його належить власникові дому або землі.

— А коли земля нічия? — спитав Смішко.

— Якщо земля ця загального користування й нею порядкує адміністрація тієї чи іншої громади, тоді знову ж таки половина скарбу — твоя, а половина — громадська…

— Саме це я й хотів з'ясувати, — об'явив Шарлюн, весело всміхаючись. — І я знову повторюю: громада могла б мати куди більший зиск, аніж той, про який ви щойно згадували.

Мосьє Аморетті ляснув себе по голові, домізкувавши, про що йдеться.

— То ви знайшли скарб! — вигукнув він, посварившися пальцем на двох хитриків.

Шарлюн та Смішко відповіли ґречно, але ухильно:

— Ми цього не сказали! Нам кортіло де в чому впевнитись та й годі. Щоправда, ми напали на один цікавий слід, але це не значить, що він конче приведе до скарбу…

— Який слід? — гримнув мосьє Аморетті, спаленівши з гніву. — Кажіть негайно й забирайтеся геть!

— Це дуже таємний слід! — промовив Шарлюн. — Я вважав би себе останнім йолопом, аби так вам все і вибовкав. А що вам хочеться заволодіти скарбом — то й собі пошукайте… Коли в нас виспіє щось новеньке, ми знов сюди завітаємо. Сподіваюсь, ви будете в кращому гуморі!

По цих словах обидва зникли, а мосьє Аморетті зразу ж пойняв страшенний неспокій. Шарлюн надумав з'явитися в мерії тричі— він знав, як допекти помічника мера до самих печінок.

Наслідки не забарилися. Ледве хлопці встигли повернути за ріг, як угледіли поліцейського Кюка — він ішов назирком, удивляючися кудись вбік. Вони довели його до гавані й примусили цілу годину пектися на сонці.

Близько полудня Шарлюн із Смішком, у супроводі вірного Кюка, знов навідались до мерії. Мосьє Аморетті розважив, що зараз, коли його авторитет похитнувся, дрібка зичливості матиме благотворніші наслідки. Тож він мовив до хлопців майже приязно:

— Ну, чого вам ще треба?

— Всього-на-всього поради, мосьє Аморетті! — відповів Шарлюн, широко й щиро всміхаючись. — Наша таємниця — дуже важлива. І мені раптом спало на думку — ану якийсь цікавий увіпхне свого носа туди, куди ми впхали свого? Діло б зірвалося, і громада багато б утратила. Що ж нам робити?

Мосьє Аморетті схопився за голову й насилу стримав прокльони.

— Треба діяти! — вигукнув він. — І найліпший спосіб прискорити події — це посвятити мене в таємницю. Кажіть, де той скарб?

Шарлюн повернувся до приятеля:

— Сказати?

— Та кажи вже!

— Ну що ж! Мосьє Аморетті, дуже ймовірно, що цей скарб — на громадській землі, себто — половина його в нашій кишені, а половина — у вашій. То я й боюся — а раптом ви загарбаєте собі до рук усе? Отже, ми мусимо мати певні гарантії, що забезпечать наші права.

— Не буде гарантій — не буде й скарбу! — докинув слівце Смішко.

Мосьє Аморетті побагровів.

— Ви що, смієтесь із мене? — хрипко спитався він.

— Та що ви! Ні в світі! — влад заперечили бісенята. — Але справи є справи, і ми не хочемо, щоб нас ошукали…

— Невже ви вважаєте мене за шахрая! — вигукнув помічник мера. — Обіцяно — значить обіцяно! Чого ви боїтеся?

— Ми обіцяємо знайти скарб, але оборудувати справу доведеться вам, — промовив Шарлюн. — І нам, річ певна, не дуже хотілося б, аби ви водили нас за ніс!

Смішко штовхнув Шарлюна ліктем, показуючи на годинника.

— Шарлюне! — сказав він докірливо. — Може, мосьє Аморетті хоче поснідати…

І вони повагом рушили до дверей.

— Верніться! — гаркнув помічник мера. — Зараз же верніться, бо вам буде гірше!

Та хлопці були вже надворі й реготалися, аж відляски йшли вулицею.

— Ну, він готовий, — заявив Шарлюн. — Ми нокаутуємо його в третьому раунді.

Мосьє Аморетті чекав на хлопців ледь живий та теплий. І лиш о четвертій годині він їх побачив з вікна: вони покволом простували через майдан до мерії.

Їм ще стало жорстокості добрих дві години простояти, базікаючи, під дверима. Помічник мера мало не втратив тямок.

— Це знову ми! — співуче мовив Смішко, широко всміхаючись до мосьє Аморетті.— Слід був таки певний.

— То ви справді знайшли скарб? — пробелькотів Аморетті.— Де він? Покажіть його!

Хлопці засміялися на цю хапливість.

— Гай-гай! — весело мовив Шарлюн. — Ми лишили його на місці. Щоб його витягти, треба трактора на тридцять тонн.

— Тридцять тонн!

Мосьє Аморетті втомлено потер чоло:

— Ходіть сюди й поясніть усе до ладу.

— Смішко зараз вам усе розкаже, — вів чалі Шарлюн, — Він це вміє куди краще за мене.

— Що він розкаже?

— Ну, історію про скарб…

— Я зараз ума рішуся, — пробурмотів помічник мера.

— Але перше вислухайте нас… Ну, розказуй, Смішку!

— Ви, мосьє Аморетті, певне, знаєте ті два старих каземати, що стоять у нашому Порт-Біу? — почав Смішко. — Один на Калерусі, другий — на Іспанському Розі…

Аморетті нетерпеливо кивнув головою:

— Так, знаю. Німці поставили там у сорок третьому році дві здорові морські гармати…

— А під час відступу, — повів Смішко далі,— майже дванадцять років тому, вони з дурного розуму заходилися стріляти по кораблях союзників, що супроводили крейсер «Массачузетс».

— Ну й що?

— «Массачузетс» одкрив вогонь — бах-бах! — і снаряд влучив прямісінько в каземат на Розі, обернувши його на руїну.

— Ну, далі, далі!

— По двох місяцях приїхали морські експерти зробити опис того, що покинули німці. На Калерусі — розбиті гармати, кулемет і автомати, металеві захисні споруди, зокрема сталева броньована башта, яка важила дванадцять тонн — добрий кавалочок! На Іспанському Розі, де земля була переорана вибухами, трофеїв виявилося менше. А башта кудись щезла!

— Звідки ти про це знаєш?

— Батько розказав — він супроводив тоді експертів. Ну, опис кілька разів було перевірено, кілька разів підписано, а тоді переплавщики з Ла Сьота взяли підряд на купівлю якісного брухту. Тож башту на Калерусі куплено — за скільки б ви думали? — за п'ятсот вісімнадцять тисяч франків!

— Я й гадки не мав, що за брухт так добре платять…

— Бо то спеціальна сталь. І башта на Іспанському Розі коштувала б так само дорого…

— За умови, що її знайдуть!

— Ми її знайшли! — гукнули влад Шарлюн та Смішко.

Мосьє Аморетті вибухнув сміхом:

— Оце він і є, ваш скарб, йолопи нещасні? Таж Морське міністерство накладе заборону на вашу башту в двадцять чотири години…

Проте Шарлюн не дав збити себе з пантелику. Він одразу виклав аргументи, що їх почув од мосьє Кабассоля:

— Згідно закону, права власності на предмети й речі, покинуті на громадській території, за десять років назавше втрачаються. Міністерство й Військово-морська інженерна служба вже нічого не мають з тим спільного. Башта — наша.

— Ні! — вигукнув мосьє Аморетті, торохнувши по столу кулаком. — Каземат стоїть у прибережній смузі, він — у володінні Морського міністерства. Я знаю, що кажу!

— Ви трішечки помиляєтесь! — відповів Шарлюн. — Щодо каземату—згоден! Але башту висаджено снарядом, і вона впала на тридцять метрів далі — ми зміряли! — на узгірок, що в межах громадської землі. Мосьє Кабассоль усе вчора перевірив. Он воно як!

— Ви не маєте жодних прав на цю башту!

— Овва! — вигукнули хлопці.

— Доведіть!

— Прошу! — простяг Шарлюн документ мосьє Естева.

Помічник мера схопив папір, уважно прочитав його, а тоді зразу порвав на дрібні клапті.

— Ось вам іще один! — мовив Шарлюн, видобуваючи з кишені копію. — Мосьє Кабассоль зробив їх дванадцять. Жоден суд у світі не може спростувати цього акту. Башта — наша!!

— Аби не ми, — підхопив Смішко, — башта лежала б у піску на Іспанському Розі до другого пришестя. Це ми її знайшли. Громада дістане свою частку, а ми — свою. Так буде справедливо.

Мосьє Аморетті, знеможений, упав у крісло. А Шарлюн провадив своєї:

— За цю бісову башту сьогодні дадуть більше, ніж п'ятсот вісімнадцять тисяч франків. Багато більше… Ми вже маємо покупця: він зразу заплатить готівкою.

Очевидячки, мосьє Аморетті остаточно здався.

— Гаразд, я подивлюся, що можна зробити, — мовив він знесилено.

— Але не зволікайте! — застеріг його Смішко. — Бо інакше нам одріжуть нашу частку автогеном, і ми продамо її осібно. Кожному своє!

Шарлюн схвально кивнув головою.

— Наші інтереси в цій справі представляє мосьє Кабассоль, — мовив він згорда. — Він дістав од наших батьків усі юридичні повновага й має простежити за тим, щоб ми одержали належну нам частку грошей. Ми завше до ваших послуг, мосьє Аморетті!

Заступник мера недовго нехтував оборудкою, яку йому пропоновано. За кілька день на Іспанському Розі з'явилися два бульдозери, здоровий трактор та автокран. По восьми годинах тяжкої праці башту викопано. Величенька юрба курортників з цікавістю споглядала цю операцію.

Ясна річ, дванадцятеро лицарів були в першому ряді глядачів—вони сиділи, вмостившися на розвалених мурах каземату.

— Ну, попрощайся із своїм каменем! — шепнув Шарлюн, ляснувши Янгола по спині.

Назавтра мосьє Кабассоль, порадившись спершу з батьками, запросив до себе Шарлюна й Смішка і вручив їм їхню частку: чотириста п'ять тисяч франків готівкою. Вони скочили на велосипеда й чимдуж покатали до каземату.

— Ось як треба доконувати діло! — промовив Смішко, тицяючи німим із захвату лицарям грубу паку грошей.

— Наша тека вже замала, — промовив Зозулик. — Я попрошу в дідуся шкіряний портфель.

Він підбив рахунки: сімсот п'ятнадцять тисяч франків! Гучне «браво!» потрясло мури каземату.

Та Шарлюн зразу вилив на всіх відро холодної води:

— Сьогодні двадцяте липня, — сказав він глухо. — Лишається десять день, а треба ще здобути близько трьохсот тисяч франків. Отже, ми зробили все, що тільки могли. Нема чого сподіватись, що нам пощастить домовитись з мерією — не далі як учора мосьє Аморетті сказав могіканам, аби вони вибрались по-доброму з гаю до кінця липня. Ми взялися до цієї справи забавляючись. Але нині — забаві кінець! Попереду — найважчий відтинок шляху, а відступати нам не вільно. Звичайно, могіканам згодяться й ті гроші, що ми вже маємо, але їх замало, щоб одвернути від них біду.

І він пильно озирнув приятелів, зважуючи подумки, що зробив кожен з них зокрема. Малеча віддала справі всю душу, годі було вимагати з неї більшого. Дівчата дали чимало пожиточних порад і не раз ставали в пригоді, але ж вони невдатні були верховодити чи вершити великі діла так, як хлопці. Фріске, сам собою непромітний, співпрацюючи з Рудиком, неабияк прислужився орденові: дякуючи їхнім чудодійним уловам, у скарбничці повсякдень бряжчала свіжа копійка. Тітен-солодкі-очка заплатив сповна, Зозулик— так само. Лишався новачок — Філіп Віаль. Так, він охоче вносив свою лепту, і скарбник, беручи його внесок, щоразу розчулено всміхався. Але цього було замало. Пора йому дати поважні докази своєї відданості спільній справі, придумати якусь надзвичайну оборудку й показати — він не гірший за інших лицарів.

— До чого він здатен, цей книжний хробак? — питався подумки Шарлюн, дивлячись на бліде, серйозне обличчя Філіпа, що здебільшого виднілося поряд гарненької Міке.

IX

«ВДВОЄ БІЛЬШЕ АБО НІЧОГО!»

Наступного тижня в лицарів було доволі всього, а найбільше — сміху пополам із слізьми. Довелося їм зажити гірких розчарувань, насперечатися й нареготатися нестримним реготом, що трохи тамував гнітюче почуття безпорадності перед непомірно важкою справою.

Рудик та Фріске щоранку виходили світом у море, взявши з собою харчі й повне відро поживку. Вони ловили цілісінький день і вертали ввечері, мертві з утоми, спалені сонцем, але зі щедрим уловом, який продавали часом дорого, а часом і дешево, залежно від дня.

Решта лицарів, що їх Шарлюн та Міке без угаву спонукали до роботи, бралися до вельми клопітного й мало зискового діла — продавали букети лаванди, що саме цвіла на луках, збирали «піньони» — дрібненьке насіння пінії, продаючи його цукерникові Шарасу, підробляли, прислужуючи крамарям чи туристам, — але все то були злиденні, копійчані заробітки. Цілих два дні Сандрін та Смішко продавали на великому пляжі довірений їм італійцем давній запас шоколадного морозива. А заробили на цьому ледве тисячу франків. Зовсім не варто було гаяти дорогоцінного часу!

І з огляду на мізерність усіх цих здобутків Шарлюн зважився на крайній захід. Він упорядив день розпродажу. Кожен з них мусив продати все, що мав найкоштовнішого. Цілий день безталанні лицарі металися містечком, шукаючи покупців.

Ніхто не схотів і дивитись на Смішкового велосипеда — зрештою він так і лишився в нього. Зозулик пожертвував свою колекцію марок — вісімсот штук, Міке — золотий, ще прабабусин хрестик, Шарлюн—туалетний несесер[15] червоного сап'яну, подарунок одного англійського яхтсмена, Філіп Віаль — готовальню (мав їх дві). Тітен-солодкі-очка так заповзявся, що ладен був продати всю крамничку Джакоміні, аби батько його не осадив. Втім, він дозволив синові взяти ящик зіпсутої локшини, і Тітен вигідно збув його одному фермерові, який мав двадцятеро свиней. Отже, того вікопомного дня наші лицарі пожертвували всім, чим могли. Вони сподівалися, що їхня скарбничка збагатиться надзвичайно щедрими внесками. Та ба! Коли Зозулик зібрав гроші й підбив рахунок, то виявилося: вони вторгували лише тридцять тисяч франків! Це була справжня мізерія, а день сплати невблаганно наближався.

Правду кажуть: як пішло вже на лихо, то дійде до погибелі. Саме так сталося й зараз. Вимріяний мільйон, цілий, кругленький, вислизав, як тінь, їм із рук— і Шарлюн зрештою погодився з тим, що головою стіни не проб'єш. То чи не можна якось використати ті гроші, які вони настарали досі?

— Скільки нам ще бракує? — спитався він у Зозулика. — Близько двохсот п'ятдесяти тисяч франків! Ми були вирішили не брати грошей в могікан, але якби вони доклали різницю, наші зусилля не пішли б намарне. Я не бачу іншої ради.

— А я бачу, — замислено промовила Міке. — Цікаво, та сума, що її сказав Пастурель, остаточна? Може, мосьє Кастеран зголосився б трохи збавити ціну? Що, якби хто-небудь із ним побалакав?

Ідея була слушна. Як це вона досі не спала їм на думку?

— Я можу поїхати до міста по обіді, це мені за іграшку, — сказав Смішко — він хотів підняти ціну своєму зневаженому велосипедові.

О другій годині, вбравшися якнайошатніше, Смішко сів на деренчливого велосипеда й помчав курним шляхом до Ла Сьота. Решта, до краю знеохочені й знебулі, зібралися в казематі й уперше за останні місяці сиділи, тішачися безділлям.

А що Смішка довго не було, то вони заходились гадати, пощастить йому домогтися свого чи ні.

— Якщо Смішко трохи пізниться — значить, він завів суперечку, — сказав Шарлюн. — Якщо ж він завів суперечку — значить, підприємець торгується. Нічого не вдієш. Підождемо…

О шостій Смішко ще не з'явився.

— Мабуть, велосипед поламався, — мовив сміючись Янгол. — Він у Смішка старенький нівроку, то, певно, й спустили обидві шини. З ним уже не раз таке бувало.

— Ні, Смішко, мабуть, таки домігся свого, — сказав Зозулик. — Він не квапиться додому — от і все! Ще кілька хвилин, і він устромить у стрільницю свій блазеньський писок.

Але блазень не з'явився і о восьмій годині. Лицарі розійшлися по домівках.

— Сталося щось надзвичайне, — пробурмотів наостанку Шарлюн здушеним голосом.

А Смішко вернув додому пізно ввечері — тайкома, накинувши круга. Старий велосипед ламався разів кілька, але, звичайно, не тим можна було пояснити квасну міну, що її побачила Сандрін, одчинивши похнюпленому братові двері.

— Ми — йолопи з йолопів! — мовив до неї бідолашний блазень. — Мосьє Пастурель питав тоді про кошторис лише на три домочки: свій, Фереолів та Ескофьє. А за шість хатинок мосьє Кастеран править півтора мільйона франків! Майже вдвічі більше від того, що ми маємо! То Шарлюн винен: завше бере все на віру і спішиться поперед батька в пекло. Аби він розпитав докладно мосьє Пастуреля, ми нізащо не встряли б до цього дурного діла…

Було вже пізно, і Сандрін побоялася вийти з дому, щоб повідати приятелям лиху вістку. І тільки вранці, під платанами набережної, лицарі дізналися про свою поразку. Вони сподівалися чого завгодно, але не цього! Коротке повідомлення Смішка впало їм як сніг на голову і враз одібрало рештки бадьору навіть у наймужніших.

— Нашій справі кінець! — розпачливо мовив Шарлюн. — Нумо ділити скарб між могіканами, і хай собі домовляються з Аморетті як самі хочуть.

— Ходімо спершу до мадмуазель Блан, — сказала Міке. — Найрозумніше буде порадитись з нею: адже вона стільки для нас зробила.

Вони гуртом подалися до круглої галявини. Ще здалеку, щойно між пініями показалася ошатна школа й залите сонцем подвір'я, Міке пойняло лихе передчуття: все загинуло, на них повстала сама доля. Вікна бунгало замкнено, замкнено й двері, що завше так гостинно відчинялись перед дітьми. Міке довго стукала. Будинок мовчав.

Вона поволі вернула до приятелів, намагаючись показувати як спокійна. Доконче годилося стримати їх, не дати вкоїти непоправної дурниці: від таких грошей голова хоч кому могла піти обертом.

— Лишилося тільки три дні до кінця місяця, — понуро сказав Шарлюн. — Три дні! А тут ще й мадмуазель Блан нас покинула напризволяще.

— Неправда! — заперечила Міке. — Вона ніколи не кине нас у безвиході. Треба будь-що її зачекати. Вона, певне, повернеться вдень. Чи ж велике діло— підождати дві-три години.

— Точнісінько так учора ми чекали з надією Смішка.

Проте, зрештою, лицарі послухали розумної ради. Фріске лишився чатувати перед школою, решта подались купатися до стрімчаків Рогу. Досі ніхто, опріч Міке, не завважив, що з ними немає Філіпа Віаля, але вона нікому про те не сказала. О дванадцятій, коли вони вертали до школи, Сандрін мимохідь згадала про хлопця.

— Зрадник! — буркнув Шарлюн. — Але ми небагато втратили в особі перебіжчика, що прибився до нас в останню хвилину.

Зозулик про всяк випадок підійшов до Філіпової вілли. Мадам Віаль стріла його дуже мило й сказала, що Філіп поїхав з батьком на цілий день до Марселя.

— Вони вернуться хіба що після обіду, — додала вона. — У них там ціла купа справ…

Зозулик уже рушив до порога, тож він не зміг угледіти ледь помітної усмішки, що супроводила ці слова.

Мадмуазель Блан теж не було цілий день — о восьмій вечора бунгало стояло ще замкнене. Сандрін та Міке мало не плакали.

— Цілий день згаяно! — кинув Шарлюн, простуючи круглою галявиною. — Це вперше ми не заробили за день жодного су. Треба було б Зозуликові покласти гроші в банк: принаймні дістали б відсотки.

Цілий день стояла страшенна спека, і ввечері юрба туристів та тутешніх мешканців заполонила набережну, мол та естакаду, щоби трохи відсвіжитися. Шарлюн, Смішко, Сандрін, Фріске та Рудик залізли в «Морського лева», що тихо погойдувався на швартових. Вони були до краю зневірені, а ласкаве море ніби заколисувало їхню журбу. Аж ось зачулися похапливі кроки, і вони враз стрепенулися.

— Де ви? — долинув схвильований голос Міке. — Ходіть мерщій до кав'ярні! Там Філіп… Ще нічого не загинуло!

П'ятеро лицарів духом опинилися на березі. Міке помчала вперед, мало не збиваючи з ніг усіх стрічних. Приятелі догнали її аж у малій залі кав'ярні Вьє, де півроку тому батько Міке поставив телевізора. Завсідники дивились передачі задарма. Але в таку спеку в цій майже темній залі з низькою стелею нікого не було. В глибині тьмяно висвічував невеличкий білий екран.

— Де ж Філіп? — спитав Шарлюн, роззираючись довкола.

— Там! — показала Міке на екран. — Третій ліворуч… Я зразу його впізнала.

Шестеро голів повернулись до екрана. Так, там і справді був Філіп, статечний і стриманий, як завше, і тільки ледь нервова усмішка свідчила — він хвилюється. Хлопець сидів, мабуть, перед самісінькою камерою, бо очі його, хоч і здалеку, дивилися просто на друзів, на тих вимогливих друзів, що лишилися в Порт-Біу. Міке, невідривно дивлячись на Філіпа, повільно присунула стільці й запросила гостей сісти.

На екрані крупним планом показався диктор — усміхнений білявий молодик у смокінгу.[16]

— Любі глядачі, близькі й далекі,— почав він, — ми зібрали перед вами семеро фіналістів нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Сьогодні останній тур. Як бачите, всі вони — в окремих, засклених спереду кабінах. Вони не можуть спілкуватися один з одним і не чують жодного звука зовні. Але зі мною кожен із них з'єднаний осібним мікрофоном, і я чую кожного через репродуктор.

На екрані знову показалася сцена, сім вузьких, яскраво освітлених кабін з сімома конкурентами, що терпеливо очікували шквального вогню запитань. Шарлюн з приятелями нашвидку їх роздивилися: скраю сидів черевань, далі високий чолов'яга, худий, як тріска, далі Філіп, тоді голомизько, огрядний здоровило, бородань і врешті мосьє в чималих окулярах з високим чолом ученого в розкішному ореолі скуйовдженого, нечесаного волосся.

— Що може виграти Філіп? — спитала тихенько Сандрін.

— Не знаю, — відказала Міке. — Може, навіть цілий мільйон, коли вийде переможцем.

Шарлюн аж стенувся.

— Це неможливо! Перемогти всіх оцих дорослих чоловіків у нього нема ані найменшої надії.

— А може, й є: він уже пройшов усі попередні тури. Ось побачимо.

— Ну й потайний же він хлопець! — пробурмотів Фріске. — От бачиш, Шарлюнцю, першість у школі Порт-Біу все ж таки що-небудь важить!

— Тихо! — цитьнула Міке. Диктор повів далі:

— Ми поставимо перед фіналістами десять дедалі складніших запитань, щоб визначити переможця. А він матиме змогу або закінчити на цьому гру, діставши обіцяний виграш, або, коли схоче, продовжити її, подвоюючи виграш аж до мільйона.

— Мільйон! — здушено вигукнув Смішко. — От якби Філіп виграв!

— То мільйон опиниться в його кишені, а не в нашій, — злостиво прошепотів Шарлюн.

— Гадаю, що ні,— сказала Міке. — Адже Філіп — лицар Спільного Скарбу, а це щось для нього та важить.

— Увага! Ви готові? — спитав диктор в учасників конкурсу. — Нагадую — ми починаємо з двох тисяч франків! Почали! Запитання до номера першого!

Черевань завмер у бойовій поставі, нашорошивши вуха й прикипівши очима до молодика в смокінгу, який нараз прибрав загадкового вигляду сфінкса.

— Він, здається, подвоїв своє черево, — пирснула Сандрін. — Ще трохи, і кабіна вибухне.

— Скажіть мені, будь ласка, — виголосив сфінкс, — скільки крові за добу перепомповує здорове людське серце? Маєте дві хвилини.

Перед глядачами крупним планом з'явився великий годинник з секундною стрілкою, що оббігала циферблат, а тоді — черевань, який надимав щоки, напружено міркуючи у своїй скляній комірчині. З глядачевої зали долинав глухий гомін, чулися жарти, свистки й вигуки.

Черевань одкрив рота. Голос його, неприродно писклявий, пронизливо залящав у гучномовці.

— Е… е… сім чи вісім літрів! — видушив він.

— Номер один вибуває! — гукнув молодик у смокінгу.

— Одним менше! — тріумфував Рудик.

— Заберіть череваня! — гукнув Смішко.

— Номер другий! — оголосив диктор.

Він перевів стрілку хронометра на нуль і спитав те саме в худого, мов тріска, чолов'яги, який, бачилось, ще дужче зіщулився. Хронометр показав сто секунд, а він мовчав.

— Скажіть яку завгодно цифру! — посміхнувся сфінкс серед загального сміху.

— Сто літрів!

— Вибуваєте!

— Двома менше! — скрикнув Шарлюн — він аж тремтів, спостерігаючи цей незвичайний поєдинок.

Настала Філіпова черга. Шестеро лицарів затамували дух і мало не ткнулися носами в екран. Сфінкс ласкаво звернувся до наймолодшого фіналіста конкурсу й поставив йому те саме запитання. Хронометр зацокотів знову.

— Близько десяти тисяч літрів! — вигукнув упевнено Філіп. — Стільки ж уміщає цистерна ваговоза.

— Він з глузду спав! — простогнав уражений Фріске.

— Браво, юначе! — гукнув сфінкс. — Ви лишаєтесь на другий тур.

Злива оплесків прокотилася залою.

— Десять тисяч літрів! — проказав Рудик, повертаючись до Шарлюна. — Ти це знав?

— То все бридня! Хіба ж у моєму тілі вміститься десять тисяч літрів крові?

— Йолоп! — промовила Сандрін. — Йдеться про кількість крові, що її перепомповує серце. І то за цілу добу!

— Ану замовкніть, зараз відповідатиме здоровило.

— Оцей може влучити, — шепнув Смішко. — Він на взір тупак, але не варто покладатися на перше враження.

Здоровило за тридцять секунд дав точну відповідь: десять тисяч п'ятсот двадцять літрів. У залі засміялися.

Голомизько відповів зразу, як і Філіп. Бородань схибив і, ясна річ, вибув.

— Шкода, — промовив Рудик. — Він мені подобається.

Учений відповідав по-вченому, почавши з купи технічних подробиць. По ста двох секундах диктор нагадав:

— Швидше відповідайте! Наведіть остаточну цифру. Лекцію скінчите іншим разом.

Учений назвав правильну цифру на сто двадцятій секунді. Його вітали оплесками. Він лишився четвертим конкурентом. Сфінкс повернувсь до Філіпа:

— Ви згодні подвоїти?

— Так, — відповів Філіп.

— Ще б пак, — недобре всміхнувся Шарлюн. — З двома тисячами недалеко поїдеш.

— Друге запитання! — виголосив сфінкс. — Тепер трохи математики. Яке найбільше число, що його можна виразити трьома цифрами.

Тінь розгубленості промайнула в Філіпових очах, відтак він опанував себе.

— Дев'ятсот дев'яносто дев'ять! — підказав йому Смішко.

— Це не так легко, — промовив Шарлюн. — Таке нікчемне запитання — не що інше, як пастка.

Стрілка хронометра оббігла циферблат. Філіп одкрив нарешті рота:

— Це цифра дев'ять, піднесена до дев'ятого степеня, що його так само піднесено до дев'ятого степеня.

— Браво! — вигукнув сфінкс. — Ви виграли чотири тисячі франків.

Зала несамовито плескала в долоні.

— Для мене це китайська грамота, — признався Шарлюн. — Але нема чого казати — Філіп має в голові трохи лою.

— Дивіться на здоровила! — прошепотіла Сандрін.

Здоровило притьмом відповів, не змигнувши й оком. Голомизько ж вочевидь був лютий ворог математики. Він одкрив широкого рота, довго мовчав, а тоді ледь видушив: «Дев'ятсот дев'яносто дев'ять». Його духом виряджено з кабіни.

— Вже четвертий! — гукнув Смішко, мало не падаючи із стільця.

Вчений заходився просторікувати так само, як і перше.

— Ви ходите навколо відповіді околясом, — глузливо промовив сфінкс. — А стрілка тим часом обертається. Нагадую — лишилося двадцять секунд.

Учений з розчарованою міною сказав точну алгебраїчну формулу й забився в куток кабіни.

— У Філіпа лишилось тільки двоє суперників, — сказала Міке, ледве переводячи дух. — Ще одне невелике зусилля — і він звалить вченого та здоровила.

— Тримайся, Філіпе! — прошепотіли приятелі.

— Третє запитання! — мовив диктор до Філіпа. — Ви подвоюєте, юначе?

Філіп кивнув головою. — Чудово! Ну ж бо, скажіть мені результат математичної дії отаких цифр.

І він зразу написав на чорній, оберненій до глядачів таблиці, три дев'ятки на такий манір: [[9]9]9.

— Це неможливо! — гукнув Філіп, приголомшений.

— Ми пропали, — пробелькотіла Сандрін.

— Це таки пастка! — кинув Шарлюн.

Сфінкс жестом угамував гомін у залі й повернувся до Філіпа.

— Ваша правда! — об'явив він. — Але скажіть, чому саме неможливо?

Філіп тепер щиро сміявся в своїй кабіні.

— Дуже просто, — відповів він. — Ця дія дала б триста сімдесят мільйонів цифр. Ціле життя довелось би їх писати або проказувати…

Злива «браво!» вітала цю відповідь.

— Ви виграли вісім тисяч франків, — промовив сфінкс. — Ну, далі!

Здоровило й цього разу не схибив, але загаявся з відповіддю на півтори хвилини. Здавалось, він розгубився і вже не був такий певний себе, його теж привітали оплесками.

Настала черга базіки-вченого. Він, бачилося, й трохи не збентежився і враз відважно почав:

— 387. 420. 489. 872. 518. 229. 341. 117. 765. 675. 688. 981…

За дві хвилини пролунав гонг, — і вчений вибув з гри. Глядачі реготали.

— Ви добре почали, — безжально мовив сфінкс. — Але, зважаючи на ваш вік, не встигнете скінчити до самої смерті. Тож раджу вам міркувати проворніше.

— Заберіть ученого! — гукнув Смішко.

— Ну, далі! — пробурчав Шарлюн, кинувши лютим оком на здоровила.

— Ви згодні подвоїти ставку? — спитав сфінкс у Філіпа.

— Згоден!

— Тепер трохи історії…

Лицарі, тісно притулившись одне до одного перед телевізором, нічого не бачили й не чули довкола. Душею вони були вкупі з Філіпом, шанси котрого зростали від запитання до запитання, кожне з яких могло проте вибити його з сідла.

Хвилин із десять Філіп мужньо відбивав підступні атаки усміхненого сфінкса. Він не схибив жодного разу. Здоровило теж тримався, але згубив уже свою незворушність, і його грубе, плескате обличчя залисніло потом, Філіп був нервовіший, імпульсивніший, кожне запитання било його ніби електричним струмом. На щастя, незабаром він з полегкістю осміхнувся, і лицарям одлягло від серця.

— Виграли двісті п'ятдесят шість тисяч франків! — оголосив сфінкс після восьмого запитання. — Згодні подвоїти?

— Подвоюй! — заволали лицарі, тупаючи ногами.

— Подвоюю! — відповів Філіп, начебто їх почувши.

Сфінкс знав, з ким мав до діла. За два роки цієї гри він допевнився — десь на двадцятій хвилині в суперників щоразу з надмірної напруги макітриться голова, і найбезглуздіші запитання заганяють їх у глухий кут.

І він спитав:

— Де сіють клобук, у горах чи на долинах, на піску чи на грунті?

Філіпові очі широко розкрилися. Якусь мить здавалось — земля захиталася йому під ногами. Хронометр одцокав п'ятдесят, сто секунд. Глядачам у кав'ярні Вьє забило дух.

— Клобук, — прошепотіла Сандрін. — У кожному разі, він у нас не росте…

Аж ось Філіпове лице проясніло: йому сяйнула думка.

— Клобук — не рослина! — мовив він обурено. — Це чернечий одяг з каптуром.[17]

— Виграли п'ятсот дванадцять тисяч франків! — гукнув сфінкс. — Ще один тур, і мільйон — ваш. Розляглися шалені оплески.

— П'ятсот дванадцять тисяч франків! — повторив Шарлюн. — Це майже стільки, скільки нам треба, а решту можемо навіть настарцювати! Могікани врятовані!

— Ще ні! — зітхнув Рудик. — Якби Філіп не подвоїв в наступному турі…

— Далі! — гукнув сфінкс.

Він підійшов до кабіни, де сидів геть упрілий здоровило.

— Скажіть нам, любий мосьє, де сіють клобук? — спитав він якнайлюб'язніше. — На долинах чи в горах? На піску чи на грунті?

Здоровило й гадки про те не мав. Цей таємничий клобук якось випав з його енциклопедичних розвідок. І він навмання мовив:

— І на грунті, й на піску, з березня по вересень.

— Вибуваєте! — невмолимо гукнув сфінкс.

— Заберіть здоровила! — закричали хором шестеро лицарів.

— Чи ви нарешті замовкнете? — гукнув мосьє Вьє, заглядаючи в двері.

Філіп у своїй скляній кабіні на порожній сцені здавався дуже самотнім і ще тендітнішим, як завше.

Сфінкс повернувся до зали:

— Отже, перед вами — лідер нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Він зараз може вибути з гри з п'ятистами дванадцятьма тисячами франків, що їх уже виграв. Може він іще раз — востаннє — подвоїти, але ризикує все втратити. Проте як відповість правильно — виграє мільйон двадцять чотири тисячі франків. Прошу вас — пильнуйте зараз тиші й не ворушіться — я поставлю останнє запитання. Філіп не чує вас, але добре бачить. Хай ніщо не заважає йому обдумати свій рішенець.

У залі запанувала мертва тиша. Сфінкс, карбуючи кроки, підійшов до кабіни.

— Розважте гарненько, Філіпе! — мовив він уже не весело, а сухо. — Вам вільно зараз вибути з гри з вашим виграшем — це справжнє багатство для хлопця вашого віку. Хай не спокушає вас мільйон, що маячить оце перед вами. Неправильна відповідь — і ви втрачаєте все. Останнє, десяте, запитання може збавити весь ваш здобуток.

— Хай він не подвоює! — простогнав Фріске, ламаючи руки. — Він же все втратить!

— П'ятсот дванадцять тисяч франків — це ж куди краще, як нічого! — промимрив Шарлюн.

— Філіпе, не подвоюй! — одним духом видихнули всі.

— Філіпе, ви подвоюєте? — вигукнув зненацька сфінкс.

П'ять хвилин тиші. Філіп напружено вдивлявся перед себе, ніби питаючи поради якоїсь любої йому істоти, — чи бути йому розсудливим, а чи зважитись на ризик.

— Філіпе, милий, не подвоюй! — волали лицарі, скрегочучи зубами.

— Подвоюю! — чітко виголосив Філіп.

— Ні! Ні! Ні! — загорлав Шарлюн, схопившися за голову. А Сандрін та Міке забилися в куток маленької зали, щоб більше нічого не бачити й не чути.

Сфінкс повільно витяг з внутрішньої кишені останнього папірця і знов прибрав підступного вигляду—як тоді, коли питав про клобук.

— Наостанку трохи географії… Яка завдовжки протока Вірсунга — на Верхньому Рейні?

Смішко, Фріске та Рудик упнулися очима в екран — ось зараз станеться катастрофа… В застиглих очах Філіпа промайнула тінь. На чолі йому виступив легкий піт.

— Протока Вірсунга? — прожебонів Смішко. — Це, мабуть, десь у Голландії…

Закляклий Шарлюн прохрипів:

— Ось як утрачають півмільйона франків за дві хвилини! Півмільйона франків!

Філіп, очевидно, не міг утямити, до чого тут Верхній Рейн. На екрані показався хронометр: стрілка його вже відлічила сто секунд. Рудик мимоволі поклав палець на екран, аби її спинити. Але вона цокотіла й цокотіла далі.

Сфінкс осміхався, схиливши набік голову: це ж він заощадить телебаченню цілий мільйон!

— Ну, Філіпе, останнє зусилля! — промовив він співчутливо. — Вам лишилося десять секунд. Питаю ще раз: яка завдовжки протока Вірсунга?

— П'ять сантиметрів! — вигукнув Філіп. — Це труба, що з'єднує підшлункову залозу з дванадцятипалою кишкою… Ви хотіли збити мене з пантелику вашим «високим попереком»,[18] але саме цим і навели мене на слід!

— Мільйон — ваш! — вигукнув сфінкс, звільняючи свого останнього в'язня.

Хвиля оплесків затопила сцену, хвиля оплесків розляглася в маленькій залі кав'ярні Вьє.

Мосьє Вьє, сполоханий галасом, зазирнув у двері: шестеро дітей, горлаючи, танцювали навколо телевізора несамовиту сарабанду.

Передача доходила кінця, і музику оркестру заглушали гучні вигуки «браво!», що ними вітали щасливого переможця.

Диктор попросив Філіпа сказати кілька слів глядачам. Якщо неймовірний Шарлюн досі мав хоч які-небудь сумніви, то цю мить вони мали розвіятись до останку.

— Сподіваюсь, що одинадцятеро моїх приятелів в Порт-Біу задоволені з мене, — промовив Філіп, весело всміхаючись.

Камера, блукаючи сценою, зазирнула за лаштунки — там юрмились люди. Поміж них діти вгледіли лукаву усмішку й ласкаві очі мадмуазель Блан.

— Отже вона там! — зітхнула Міке. — Звичайно, там, де вона, все має скінчитися щасливо.

За дві години чорно-жовтий «версаль» підкотив до сонного Порт-Біу й завернув на бульвар Монфлері. Мосьє Віаль сидів за кермом, а поруч, на передньому сидінні, тісно вмостилися поряд Філіп і мадмуазель Блан.

Машина минула останній закрут, і світло фар вихопило зненацька з темряви тісну купку людей перед віллою Віалів. То були Філіпова мати й одинадцятеро лицарів. Всі зібралися, навіть малеча, попри пізню годину, — і всі тремтіли з радощів цієї ночі, такої теплої й погідної.

Філіп виліз із авто. Він не пишався, він просто був щасливий. Всі шугнули до нього й не відпускали доти, поки вицілували двадцять чотири рази в ліву щоку й двадцять чотири — в праву.

— Це правда? Правда? — питав захоплений Шарлюн. — Мільйон — справді твій?

— Та ні! Не мій, а — наш…

— Ану покажи! — зажадав Янгол. — Чи то багато грошей?

Мосьє Віаль сміючись простягнув йому великого конверта: в ньому був мільйон — гарними новенькими банкнотами. Лицарі хвилю зорили мовчки, не важучись торкнутися цього багатства, що впало їм як з неба. Філіп побачив на лицях старших легке розчарування.

— Отак на вигляд мільйон, здається, мовби й дрібничка, — промовив він вимушено. — Але коли даруєш його — він ураз набирає іншої вартості.

Ясна річ, скарбник був на посту. Він, як і обіцяв, замість старої теки приніс здоровий шкіряний портфель з трьома замками.

— Вивертай кишені! — мовив він поважно. І конверт з мільйоном притьмом щез у портфелі.

Віалі та мадмуазель Блан стояли осторонь в тіні, споглядаючи лицарів. А трохи згодом, коли всі дванадцятеро, весело гомонячи, розбіглися по домівках, до трійці дорослих, що любенько собі розмовляли, стоячи під зоряним небом, зненацька озвався чийсь голос;

— Отже й ви доклали до цього рук? — запитав сміхотливо нотар Кабассоль — то був не хто інший, як він. — Ви дозволяєте дітям гратися з грішми? Це все одно, що бавитись з вогнем…

— А чом би й ні? — всміхнувся архітектор Віаль. — Що в тім лихого?

— Та, мабуть, що нічого, — відказав старий нотар, — бо ці діти, хоч і добрі шибайголови, мають доволі здорового глузду. Вони збагнули — не вільно зроду нічого здобути, не вільно зроду нічого дати, коли не докласти дрібку тої монети, якої ніхто не бачить, але яка надає ціни всьому на світі: до мільйона франків — на два су серця!

X

ХАТИНИ СХІДНОГО СОНЦЯ

Назавтра вранці в Ла Сьота, десь біля десятої, до мосьє Кастерана зайшов головний бухгалтер і сказав, що його хочуть бачити якісь юні клієнти.

— Там їх ціла делегація, — додав він, чухаючи потилицю. — І серед них отой дивак, що позавчора морочив нам до вечора голову…

Мосьє Кастеран не мав часу. До того ж йому спало на думку, що ці відвідини — якась каверза. Однак зрештою цікавість узяла гору.

— Хай увійдуть, — мовив він до бухгалтера й усівся біля вікна.

Дванадцятеро лицарів Спільного Скарбу зайшли до бюро упевнено й статечно—так і годиться входити людям, що владають великими грішми. Всі як один були ошатні, мов лялечки — у легкому, веселому вбранні, що в нього вдягаються всі діти тут, на Лазурному березі. Гарні сорочки — жовті, зелені, червоні, блакитні, однобарвні або пасасті, на шортах — бездоганна складка. Лише Міке була в коротенькій блакитній сукенці з білими квітами, що так личила до її золотистих кіс та засмаги. Рудик, найбідніший з усіх, позичив у Фріске картату шотландську ковбойку і в ній видавався гарнішим, як завше.

— Ми прийшли в справі наших могікан, — почав Шарлюн урочисто. — В останню хвилю ми спромоглися настарати потрібну суму й хочемо зробити вам замовлення.

— Браво! — вигукнув мосьє Кастеран, не ховаючи дива. — Коли у вас є гроші, то все гаразд! За півтора мільйона франків я зобов'язуюсь вибудувати вам домочки до кінця серпня.

На ці слова в бюро знялася справжня содома:

— Ви з нас смієтеся! — загорлав Шарлюн, підскочивши до підприємця. — Та ж куди не глянеш — всюди ваші проспекти, де пишеться: «Будиночок за двадцять чотири години!». Як хочете собі, а мусите справдити ту заяву, інакше ми не згодні! Шість хатин мають бути зведені до завтрашнього ранку! Ми сорок днів пнулися з шкури, аби заробити ці гроші— то невже тепер нам сидіти, як рак на мілині…

Мосьє Кастеран звів руки до неба:

— Матеріал я маю, але мої люди зараз роз'їхались. Доведеться вам почекати, доки наспіє ваша черга.

— Могіканам ніколи чекати! — обурено промовила Міке. — Якщо до завтрашнього ранку в тому гаю нічого не зміниться, люди з мерії виселять їх звідти за двадцять чотири години! Ви не маєте права до того допустити!

На підтвердження цих слів Шарлюн гупнув кулаком по столу — владання скарбом піддало йому хоробрості.

Мосьє Кастеран спробував одкрутитися, посилаючись на те, що юні відвідувачі за своїм віком ще неправосильні укладати угоду.

— Наш поручитель — дідусь Кабассоль, — урвав його мову Шарлюн. — Зателефонуйте до нього! Він ураз поставить усі крапки над «і»!

Мосьє Кастеран волів без цього обійтися. Тож йому лишилося тільки спитати:

— А гроші?

— Ось! — Зозулик, пишаючись, ступив наперед з портфелем у руках.

Він поважно відімкнув замки манюсіньким ключиком, святобливо, одну по одній, вийняв пачки й розклав їх на столі перед мосьє Кастераном.

— Коли ви маєте якісь сумніви щодо походження цих грошей, — промовив він, — то ось касова книжка…

І він простяг записника з до решти списаними сторінками.

Бухгалтерія ордену мала особливість — в ній зовсім не було дебету: геть усі гроші записувались на кредит могікан. Все занотовано тут, од першого дня — від трьох франків Норін до мільйона Філіпа Віаля.

Мосьє Кастерана — великого ділка — мільйон і трохи не засліпив. Але як людину його вразили до краю три франки Норін і нагромадження сміховинних, мізерних сум, — вони так промовисто свідчили про невидане завзяття цих дітлахів, пойнятих безумним замислом.

Коротко кажучи, три франки Норін, офіровані в день великого безгрішшя, повалили останню перепону.

Мосьє Кастеран не спромігся на слово: він знітився перед дванадцятьма парами очей, звернених на нього. І він кинувся до телефону й заходився коренити своїх майстрів так, що малі відвідувачі не тямилися з надмірного захвату.

По недовгім часі він, осміхаючись, повернувся до дітей:

— Не беруся поки що твердити напевно, але можете мені повірити: могікани завтра спатимуть в нових будиночках. А зараз вертайтеся додому й чекайте.

Зозулик, який нічого не брав на віру, зажадав офіційної розписки.

Від скарбу зоставалося ще двісті сімдесят чотири тисячі франків.

Перш аніж сісти в автобус, що їхав до Порт-Біу, Шарлюн запропонував приятелям купити подвійні пайки малинового морозива з фісташками.

Але жага самопожертви згасла ще не у всіх серцях: ласун Янгол єдиний з усіх не схотів купувати морозива.

— Про мене! — сказав Смішко. — Ковтай собі слинку…

— Я з принципу! — гордо виголосив Янгол.

З'ївши морозиво, лицарі вражено перезирнулися: важкий, виявляється, лише перший крок. Скупенькому Зозуликові запекло біля серця: Розет уже зняла мову про подарунок мадмуазель Блан — сріблястого лиса.

— Ти її не знаєш, — сказала Міке. — Вона б розсердилась. Та, зрештою, ніхто з нас не схотів би користатися цими грішми. Ми так настраждалися, поки їх зібрали!

— Та й хто б то дарував хутра, коли в тіні тридцять шість градусів! — додав Тітен-солодкі-очка.

Години за дві всі лицарі зібралися під пініями, поблизу хатин, і стали чекати подій.

Шарлюн, що прибіг останній, приніс утішну звістку: мосьє Аморетті поїхав на цілий день до Тулона, а двоє його підданців — поліцейські Кюк та Гарідан — крутилися біля Кадьєра. Тож небезпеки нізвідки було чекати.

Таємницю збережено: могікани й досі нічого не знали про скарб. Вони тягнулися од хатини до хатини із скрутнями мотузок, папером на обгортку, порожніми валізами.

— Щось довгенько ми вас тут не бачили, — тижнів два або й три! — мовив до дітей хирлявий Ескофьє.

— Ніколи було — мали клопітну роботу, — поважно відповів Шарлюн. — Віднині бачитимете частіше.

— Ти що, з глузду спав? — одказав старий, хитаючи головою. — Тільки вчора приходив Альфонс: завтра мусимо вибиратися — конче мусимо!

І справді, перед кожною халупою виднілися сліди розгардіяшу, як це буває, коли назавше вибираються з дому. Стара Сезарін, оточена вісьмома своїми котами, обшивала два клумаки з білизною.

Угледівши дітей, що базікали, сидячи кружка під пініями, мосьє Пастурель здивувався:

— Я ще зроду не бачив, щоб ви отак сиділи без діла. Може, помогли б нам трохи?

— А нащо? — відгукнулася Міке. — Ви нікуди звідси не підете… Ми ж так часто це вам кажемо, що годилося б нам вірити!

Ті слова справили враження. Могікани зійшлися до гурту, стиха між собою порадились, несміло позираючи в бік дітей, а тоді кожен подався додому.

Минула п'ята година, а з Ла Сьота ще нікого не було. Янгол побіг до містечка по морозиво, а Філіп з Міке — до школи, порадитись з мадмуазель Блан. Вчителька зателефонувала до мосьє Кастерана.

— Почекайте ще трохи й не хвилюйтеся, — відповів підприємець.

Тільки о восьмій, коли половина ватаги вже розійшлася, вдалині за олеандрами, на перехресті, показалися два здорові ваговози, наладувані будівельними матеріалами. Там же сиділи із двадцятеро робітників. Вони повернули ліворуч, загальмували, тоді стали повільно з'їжджати вибоїстою дорогою до могіканських хатин.

— Наші! — загорлав Шарлюн.

Слідом їхав у авто мосьє Кастеран. Сполохані шумом, могікани повиходили з хатин і ошелешено зорили на ваговози.

— Це безумство! — вигукнув мосьє Пастурель, пізнавши підприємця. — Ми ніколи не спроможемось заплатити…

— Вже заплачено! — незворушно відказав мосьє Кастеран.

— Але хто ж то заплатив?

Тільки зараз Шарлюн та його приятелі здали собі справу в тім, що вони доконали дійсно таки чимале діло і що їх очікує велика подяка. Досі нікому з них не спало це на думку. І вони тихцем, мов злодії, побігли до містечка.

О десятій Шарлюн, Міке, Сандрін із Смішком, Тітен-солодкі-очка, Філіп Віаль, Фріске та Рудик повтікали з дому — хто за дозволом, хто ні, хто в двері, а хто й у вікно. Вони підбігали — по одному, по двоє — до гаю й зупинялися віддаль, налякані сліпучим світлом, що променіло поміж стрункими пініями.

Зібравшися всім гуртом, лицарі осміліли й. скрадаючись, підступились ближче до хатин.

Там кипіла завзята робота. Робітники поспіхом вивантажували з ваговозів частини будівель: панелі, балки, рами, плити на підлогу, шибки, — й копичили їх на узліссі. Інші дужими вдарами кирок розбивали ветхі халупи, щоразу весело регочучи, коли валилися благенькі, висушені сонцем стіни. Меблі перетягували до найпросторішої садиби — Ескофьє. Сюди ж ізносили клумаки й валізи, складали на купу безліч дрібничок, кумедних чи зворушливих. Могікани, посідавши в крісла, споглядали цей хаос, не знаючи, вірити очам чи ні. Але на ділянці Муженів уже починали зводити домочок — білі стіни із зграбними віконцями.

— Вони нізащо не скінчать всього до ранку! — зітхнув Рудик.

— Скінчать! — заперечив Шарлюн. — Це вони загаялись з цегляними підмурками — ті підмурки хоч і старі, а ще міцні. Біля них поморочишся години зо дві. Та й працює зараз лише одна бригада. Скоро впораються з розчисткою — робота піде куди швидше.

Біля півночі Сандрін та Міке побігли додому— трохи поспати. Але вони збудились ніби якимись чарами — саме коли треба. Схопились серед ночі й помчали до хатин. Ряхтливі зорі освітлювали їм шлях.

Проминувши круглу галявину за школою, дівчата зразу завважили: щось змінилося в знаному пінійовому гаї. Шість майже вибудуваних домочків стояли мов казкова декорація — їх незаймано білі стіни відбивали сліпуче світло прожекторів.

Робітники трудилися вже не самі. Щохвилі з містечка та з ближчих осель надходили доброхітні помічники й незагайно бралися до роботи. Найменші будиночки — старої Сезарін та діда Кадюса — вже зведено, чепурні віконця з червоними й зеленими віконницями гляділи на сонну затоку.

Шарлюн з приятелями порядкували в маленьких, майже лялькових кімнатах, де пахло свіжою фарбою — носили клумаки, розставляли меблі, посуд. Восьмеро котів Сезарін уже ганяли, мов навісні, в своїй новесенькій оселі.

— Не вірю, не вірю! — тремтливим голосом прошепотіла стара, обмацуючи долонями стіни. — Невже це все наше?

— Все наше! — відповів Шарлюн, прилаштовуючи в кухонній шафі газову плитку.

Мадмуазель Блан теж була тут. Її усмішки й жарти ще побільшували принадність цієї ночі. Разом з Філіпом та Рудиком вона перенесла сюди із шкільного подвір'я половину гераней і посадила їх перед кожним домочком. Помалу-малу будиночки оживали.

Небо над морем тільки-но зарожевіло, а робітники вже навантажили обидва ваговози інструментом та обгорілими рештками старих халуп. Ваговози поїхали. Слідом за ними порозходились сусіди. Новеньке прегарне сільце—чепурне й ошатне — змінило, мов чарами, цей куток гаю.

Незабаром біля могіканського селища залишились тільки діти з мадмуазель Блан.

— Вже сходить сонце, — сказав Смішко. — Пізно лягати спати. Зостаньмося тут.

— Ходіть усі снідати! — гукнула мадам Ескофьє.

Перші промені сонця осяяли довгий стіл— біля нього, весело розмовляючи, сиділи за кавою двадцять душ.

— Попрацювали добряче, — мовив Шарлюн до мосьє Пастуреля. — А тепер добряче посміємося!

— Я хочу все це побачити! — промимрила Міке — очі їй злипалися.

Жоден з ближчих сусідів могікан не прохопився й словом про події цієї ночі, і мосьє Аморетті зранку був у найкращому гуморі. Сьогодні приїдуть експерти з префектури — і з цими старцями-могіканами буде назавше покінчено.

Близько дев'ятої перед мерією спинилось авто — це прибули з Тулона двоє очікуваних урядовців. Помічник мера належно приготувався до відвідин — поліцейські Кюк та Гарідан, що їх попереджено звечора, чатували біля дверей.

— Ви поїдете за нами велосипедом, — гукнув до них мосьє Аморетті.

Він уліз в авто, і всі покотили до Іспанського Рогу.

Вже напівдорозі, коли вони проминули круглу галявину, мосьє Аморетті глянув у вікно — і його щось кольнуло в серце. Попереду, між густих піній, він не побачив того бридкого ветхого брезенту, що укривав дірявий дах оселі діда Кадюса. Але далі піскувата дорога запетляла, і лише в останню мить перед ними виринуло нове селище — ошатні домочки, білі поруччя, чепурні садочки й квіти у вікнах.

Урядовці, що сиділи спереду, здивовано повернулись до помічника мера:

— Це напевне тут?

— Тут! — розгублено пробурмотів мосьє Аморетті.— Але я не розумію…

Хряпнувши дверцятами, він виліз із авто. У вікнах показалися могікани, за ними — усміхнені дітлахи.

— Здоров, Альфонсе! — сміючись, крикнув дід Кадюс. — Куди це ти налагодився такого гарного ранку?

— О, Альфонсе! Ми дуже раді тебе бачити! — озвався мосьє Пастурель. — Завтра зранку я завітаю до мерії — складемо угоду ще на двадцять років! Бо нам тут дуже подобається.

Урядовці, бачилося, не мали ніякого наміру оглядати селище.

— Ви що, не при собі? — мовили вони до ошелешеного помічника мера. — Ви хочете виселити цих людей та розвалити оці новенькі будиночки? Та тут ще й дітей повно… За кого ви нас маєте? За кровожерних акул? Це найгарніше селище на все узбережжя. Чого ж ви морочите нам голову? Доведеться повідомити про все префекта — вашу роботу перевірить комісія. На все добре!

Вони посідали в авто — і вмить за ними й слід прочах. А мосьє Аморетті й двоє охоронців порядку стояли, мов скам'янівши, перед селищем.

Зрештою помічник мера отямився й напав на поліцейських:

— Ну й телепні, ну й лежні! Невже ви не спромоглися стати їм на заваді — загородити дорогу абощо?

— Хіба ж ми можемо розірватися! — обізвався Кюк. — До того ж ще вчора домочків не було. Їх зведено за ніч! Ви ж такий розумаха, що куди нам до вас, — і то не догледіли…

— Йолопи! Опудала!

І всі троє, лаючись на всю губу, поплентались до містечка, а вслід лунав глумливий сміх могікан та дітлахів. Звинувачуючи один одного, вони завернули на набережну, а тоді — на вулицю Ромпі-Кюу. Мадам Аморетті, зачувши під вікном гомін, подумала, що то Шарлюн з ватагою, — і, тручнувши віконниці, вихлюпнула повну миску води. Люті прокльони враз дали їй знати — цього разу вона попала, та не в того, в кого треба.

Полудень під високими пініями Іспанського Рогу. Зозулик журився, а заразом і радів: портфель з трьома замками — порожній, гроші пішли на добре діло.

— Ліквідуймо рештки й почнімо все заново! — гукнув Шарлюн, і лицарі влад закивали. — Ми тепер знаємо, як здобути мільйон за два-три дні… Навряд чи знайдеться в Порт-Біу хоч десять душ, які могли б сказати те саме!

Рештки скарбу поділено нарівно між могіканами, вкрай збентеженими цією невиданою щедрістю. Та мадмуазель Блан удалося вмовити їх узяти гроші. Дехто навіть зронив над ними сльозу.

Проте завбачливий скарбник приховав кілька банкнот — він хотів учинити бенкет «на всі сто», щоб відсвяткувати входини як подобає. В затінку, від садиби Ескофьє до обійстя Муженів, простяглися три столи, заставлені склом і порцеляною. Мадмуазель Блан принесла дюжину своїх тарілок, шість ножів і вісім келихів на шампанське.

Мадам Ескофьє, майстриня-куховарка, всього наварила й насмажила, а по такій ночі на апетит ніхто поскаржитись не міг. Веселе було це застілля — радість бурхала через вінця. І, ясна річ, розмова повсякчас точилася навколо «хрестового походу на мільйон», і лицарі по-доброму кепкували з самих себе, згадуючи про недавні спитки.

За десертом кожен осідлав свого коника. Дід Кадюс, звичайно, повідав про загибель «Невгамовного». В його устах корабель побільшав аж так, що самі його уламки мусили б захарастити геть усю затоку Порт-Біу!

Тітена вмовлено продекламувати одинадцять слів своєї другої маленької ролі. Зашарівшися по самісінькі вуха й ґречно повернувшись до дам, він сповістив про послання мессіра Ліонела Антремона. Шарлюн ствердив послання таким гучним «і-а!», що його, певно, почули аж на набережній.

Мосьє Пастурель веселився з усіма — йому вже не було чим журитися. Втім, коли підняли перший келих — за старшин цієї громади, — він зненацька вигукнув:

— Невже я так і заберу з собою в могилу свою найтяжчу турботу! Стонадцять тисяч чортів йому в печінку! Я хочу знати, хто підпалив пінійовий гай?

Нестямний сміх, який знявся по цих словах, видався ніжним леготом порівняно зі шквалом, що схопився по відповіді:

— Підпалив його Шпиндель! — вигукнув Філіп Віаль, зірвавшись на рівні ноги.

Від Філіпа притьмом зажадали пояснень. Ось що він розказав:

— Того дня, коли ви, — обернувся він до Шарлюна, — востаннє полювали оленя, — я волочився за вами, хоч ви про те й гадки не мали. Шпиндель дременув до селища, і ви намірились обложити його в пінійовому гаї. Я загубив ваш слід і повернув праворуч, на головну алею. Шпиндель стояв на перехресті й щось жував. Я глянув — і на мені шкіра отерпла: то була довга зчорніла галузка, яка скраю курилася…

— Не може бути! — вигукнув Шарлюн. — Де ж він її взяв?

— Гадаю, що на ближчій віллі незадовго перед тим пекли морського вовка по-тутешньому — себто завинувши в сухий кріп. Коли риба спеклася, вогонь погасили, а в'язку поклали на підвіконня чи десь біля порога, Шпиндель саме пробігав повз, а що цій бісовій тварині все смакує,— він пхнув писок у в'язку й хапнув найдовшу галузку. Я хотів був її забрати. Та де там — він знавіснів і погнав за мною до пінійового гаю. Небавом зайнявся підлісок, а тоді — й хатини.

— То Шпиндель мусив би тут сидіти на почесному місці! — захоплено вигукнув Шарлюн. — Аби не він — не було б нового могіканського селища! Піднімемо келиха за Шпинделя!

Мадмуазель Блан майже не втручалася до розмови, лиш усміхалась, радіючи з цих веселощів, що поєднали самітніх старих і чудових дітей, яким вона була за вчительку.

Проте до її радості долучався й смуток. Одчайдушний Шарлюн забився об заклад — і виграв, але грі вже настав кінець! Ще недавно Міке сказала: «Ніколи в житті я більше не побачу такої краси!». В цих простих словах відбився й безмежний жаль за минущою красою, і мрії дівчинки, яка переживала золоті свої літа, й жадання, щоб ці літа ніколи не минали.

— Ні! Не треба ніколи ні за чим жаліти! — мовила подумки мадмуазель Блан. — О кожній порі життя, за кожної оказії, навіть у найтяжчих спитках дзиґар часу відбиває у вірних серцях кращі години з минулого!

strong
strong
strong
strong
strong
strong
Йдеться про т. з. старі франки, які були в обігу до 1960 р. 1 січня 1960 р. у Франції проведено реформу й запроваджено нову грошову одиницю — новий франк, що дорівнює 100 старим.
strong
strong
strong
strong
strong
strong
strong
strong
strong
Французьке
Гра слів: французькою мовою вирази «Верхній Рейн» і «високий поперек» звучать однаково, хоч пишуться по-різному.