Осип Станімір

Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

Життєпис автора

Осип Станімір, сотник УГА, народився 21-го квітня 1890 р. в селі Ладичин, повіт Тернопіль. Народну школу закінчив в Ладичині, а гімназію з матурою в Тернополі в роках 1904–1912. Однорічну військову службу зі старшинською школою відбув 1912–1913 р. при 27-ім полку піхоти в Любляні з ранґою кадет-аспіранта. В році 1913–1914 студіював право на Львівському Університеті. Від 1914–1918 р. брав участь в 1-шій світовій війні як фронтовий старшина в ранзі хорунжого, лейтнанта і оберлейтнанта. В міжчасі, тобто 14-го лютого 1915 р. дістався до російського полону, де перебув майже три роки в таборах полонених в Бєльові, Саратові, Самарі, Новоузенську, Верхних Мулах під Пермою і Щадрунську за Уралом. З вибухом революції в Росії 1917 р. дістався до Києва і там зголосився до Червоних Гайдамаків от. Симона Петлюри, до галицької пів-батерії полевих гармат зформованої зі студентів Львівського Університету. З тою батеріею брав участь у боях проти большевиків під Кононівкою в напрямі Полтави, а відтак в здобуванні Дарниці і ланцюгового моста на Дніпрі під Києвом та в десятиденних вуличних боях в самому Києві. По залишенні Києва під напором большевицької армії Муравйова, галицьку студентську пів-батерію здемобілізовано і тепер він вернувся до Австрії та зголосився у свойому 95-му піх. полку в Меріш Шенбері. По списанні відповідного протоколу, як діставсь до полону, йому привернено ранґу лейтнанта і оберлейтнанта і з кінцем жовтня 1917 р. вислано його з сотнею поворотців (Не' ikehrerie) на італійський фронт, в район Фонцазо, де на Монте Бонато і Монте Пертіка перебував аж до 1-го листопада 1918 р. до розпаду Австро-Угор-ськог Монархії. З кінцем листопада 1918 р. повернув з італійського фронту до своєї кадри в Станиславові і по двох днях побуту тамже, відійшов з двома сотнями на польський фронт під Перемишль. — З У ГА перебув всі воєнні фронтові страхіття в Галичині і на Східній Україні, як ко мандант куреня а відтак корпусу (за большевиків червоної бриґади) та з послідиою галицькою військовою частиною під проводом ген. А. Кравса перейшов чехословацьку границю через гору Стіг 31-го серпня 1920 р. й діставсь до табору полонених в Ліберці (Reichenberg). В роках 1921–1924 закінчив у Відні Високу Торговельну Школу (Hochschule fur Welthandel) з дипломом і вернувся на Рідні Землі, де працював в Кооперації і Просвіті в Підгайцях, Дрогобичі і Перемишлі. В році 1944 виїхав на еміграцію до Німеччини. Тепер перебуває в Канаді, в місті Торонто.

Торонто, дня 10 квітня 1960 р.

Осип Станімір, сот. УГА

Пізнаймо себе

(Замість вступу)

Старшинам, Підстаршинам і Стрільцям мого II-го Куреня 8-мої самбірської бриґади та всім грядущим борцям за Українську Державність — присвячує

Автор

Є німецька приповідка: „Die Erfahrung der anderen macht mich klug“, тобто — «досвід інших робить мене мудрим» і польська — «Мондри поляк по хпкодзє» та українська — «Я не винен, сусід винен!» — 3 повищого слідує, що німець вчиться на чужих помилках, поляк на своїх власних, а українець зовсім не вчиться, бо він не винен, а винен сусід: поляк, німець, москаль і т. д.

І тому наші святочні доповіді, спомини з минулого, а навіть і історія, переповнені чи то самохвальбою, чи наріканням на інших, на сусідів. А тверда дійсність говорить нам, що ми і тільки ми винні в нашому теперішньому положенню. Ми не знаємо себе, своєї історії і тому робимо ті самі помилки, що їх робили батьки і діди. На це маємо аж надто багато доказів у минулому й сучасному.

Для прикладу візьмім хочби три найсвітліші події з наших Визвольних Змагань 1917–1920 рр., а саме: 1-ший листопад, 1918 р. у Львові, 22-гий січень, 1919 р. і 31-ий серпень, 1919 р. у Києві. Про ці події є багато у нас споминів, а ще більше патріотично-бомбастичних святочних промов, але реальної і критичної оцінки тих подій під оглядом військовим, політичним та національним і досі в нас нема. Є нарікання на поляків, на білих і червоних москалів, на німців і Антанту, та й це нас вдоволяє, тим оправдуємо себе і свою нездарність творити власну державу. Про сутєві і вирішальні власні похибки не згадуємо, бо ми — не винні. Забуваємо, що людською річчю є робити помилки, але й людською річчю є їх направити. Не робить помилок тільки той, хто взагалі нічого не робить. Тому маймо сміливість признатись до своїх промахів і їх у майбутньому направити та їх вистерігатись.

1) 1-ший листопад, 1918 р. дав нам надсподівано багато: галицьку армію і галицьку державність. Але й тут не було все в нас в порядку. Як доказ, хай нам послужить хоч би та обставина, що на протязі 21 дня, від 1-го до 21-го листопада 1918 р., було в нас аж трьох начальних вождів, а саме: від 1. 11. до 5. 11. 1918 р. — сот. Вітовський, від 5. 11 до 9. 11 — от. Гриць Коссак і від 9. 11 до 21. 11. 1918 р. підп. Гнат Стефанів, і під цим оглядом ми, здається, добули рекорд всіх армій світу. А кінцевий вислід був такий, що ми залишили столицю Львів і тимсамим втратили галицьку державу. Головною причиною нашої програної була заслаба підготовка листопадової акції в загальному, тобто — так у Львові, як і на провінції. Не зорганізовано у Львові сильної військової одиниці, а зформовано доривочно з різних полків слабі військові відділи, незіграні з собою і не обзнайомлені з тереном діяння та не стягнено на час УСС-ів і австрійських військових відділів з найближчих околиць, які в цих перших днях могли відограти решучу ролю. Вслід за тим пішла хаотична і нервова обсада Львова, програні бої та часті зміни начальних вождів. Цивільна обсада важніших установ Львова рівнож не дописала з браку відповідних урядовців, які в більшості ухилялися ВІД пропонованих їм vpflflOBHX становищ. Ще гірше представлялася підготовча акція провінції, де поодинокі повіти, просто заскочені подіями у Львові, почали на швидку руку перебирати владу на місцях, організувати військові відділи, збирати військове майно і т. под. Все це однак робилось поспішно, під власним кутом бачення, не оглядаючись на потреби столиці, де вже йшов бій і треба було негайної військової і матеріяльної допомоги, щоб назад відбити Львів від ворога. А поміч ця йшла по думці народно’ приповідки — «забув, заспав, спізнився», — отже була спізнена і невистачальна, і тому прийшлось покинути Львів в дні 21 листопада 1918 р. Отже слаба і невідповідна підготова листопадової акції була одною з головних причин нашої програної, бо сказано — «добра підготова всякої акції, це половина виграної».

2) 22. січня, 1919 р. — це світлий день проголошення соборности української держави в Києві. Соборність проголошено, та не зважаючи на те, ми і дальше мали два українські уряди — Петлюри і Петрушевича, і дві українські армії — наддніпрянську і галицьку, а з приходом большевиків на Україну аж чотири українські пров’дні центри: два наддніпрянські уряди — в Кам’янці Подільському і в Харкові і два галицькі ревкоми — у Вінниці і в Балті. Так на практиці виглядала українська соборність. Значить, батьки помилялись щодо соборности, а їх нащадки роблять те саме, бо й сьогодні на еміграції маємо рівнож два українські центри УНРади й УГВРади. Отже все йде втертою дорогою І по давньому робимо ті самі похибки. Тимчасом світ і події не стоять на місці, все удосконалюється, і тому сини повинні бути кращими від батьків, повинні пізнати і направити їхні хиби та знайти правдиву дорогу до української соборности, творячи один спільний і сильний український уряд.

3) День 31. серпня 1919 р. це світла пам’ятка здобуття столиці Києва об’єднаними українськими збройними силами, а рівночасно повчальний доказ на те, що може зробити збірне зусилля, сміливе і доцільне рішення, що може одноцілий фаховий та енергійний провід. Обезсилені морально і матеріяльно обидві українські армії — наддніпрянська і галицька — стають боєздатними і з безвиглядного розпучливого положення в районі Кам’янця Подільського ідуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня, 1919 р.

Так об’єднана українська стратегія здала іспит зрілости, здобуваючи Київ від червоних москалів-большевиків, а нездарна українська політика причинилась до того, що вже другого дня вночі віддано Київ білим москалям т. зв. денікінцям… Завинив тут не так військовий, як розсварений політичний провід. Оба наші уряди — наддніпрянський і галицький — знали добре, що при офензивному поході на Київ мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з військами Денікіна, але нічого позитивного в тій справі не зробили і не д?ли армії ясних вказівок — битись чи миритись! І тут треба шукати причини нещасного приказу Штабу Гол. Отамана, виданого українським військовим частинам у Києві: «Обсадити, але не стріляти», який гтав початком кінця обох українських армій і української держави. Цей нерішучий і недоцільний приказ був виданий в надії, що ще в останнім моменті, в самому Києві, наш політичний провід вспіє договоритися з денікінцями щодо дальшої долі Києва.

(Отже головна вина за київські події спадає на політичний провід, бо до Штабу Гол. Отамана належали тільки оперативні справи, а справи політичного чи економічного характеру належали до дотичних міністрів, гл. «Похід Укр. Армій на Київ-Одесу в 1919 р.» стор. 128, ген. М. Капустянський).

Тому, що наш політичний провід в слушний час не знайшов жодного порозуміння з денікінцями, ген. Антін Кчавс, комендант Центральної Армійської Групи при зустрічі з ними вже в самому Києві, був змушений заключити з денікінським ген. Бредовим тимчасову військову угоду (як полонений) вночі, 31. 8. 1919 р., на підставі якої УГА залишила Київ і відступила на демаркаційну лінію Попільня — Сквира. За київські події існує до нині взаємне обвинувачення наддніпрянської і галицької армій, по думці: «Я не винен, сусід винен», а властивого виновника, політичного проводу, ніхто не чіпає, бо політикам все можна! Генералів за найменше недотягнення віддавали і віддається під воєнний суд, а грубі промахи політиків не підлягають жодному судові. Тому в нас така маса безвідповідальних партійних політиків.

Події у Львові і в Києві вказують нам наглядно, що легше є державу здобути, ніж її вдержати. До вдержання і закріплення державности є необхідні два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія, а того в нас тоді не було, а зате була воля і сваволя! Тому програна у Львові — це кінець галицької державности, а залишення Києва — це вже втрата соборної української держави. Ці світлі події, є рівночасно й трагічні, і ми повинні їх пізнати ближче. Наші архіви — військовий і політичний — здебільшого пропали. Тому обов’язком оставших ще при житті військовиків і політиків є ці події з наших Визвольних Змагань дорогою спогадів відновити, докладно і всесторонньо їх представити, з усіма подробицями, з добрими і злими сторонами, та відповідно насвітлити зі становища військового, політичного, економічного і національного, і в той спосіб дати нашим науковцям матеріял до критичної оцінки тих наших визвольно-державницьких змагань.

Пізнаймо себе, бо це є в інтересі дальших наших Визвольних Змагань!

Автор

Перша частина

З Сибіру на Київський Фронт 1917–1918 р

(Поворот до австрійської армії)

Революція в Росії 13 березня, 1917 р. (28 лютого 1917 р. ст. стилю) застала мене в таборі для австрійських воєнно-полонених, в селі Верхнії Мулли, під Пермою. Подібно, як в цілій російській державі, так і в нашім таборі зайшли зміни — нова влада, нові порядки. Сторожну сотню донських козаків усунено, як контрреволюційну, а на її місце прийшла піхотна сотня російських ратників, зорганізована на новий революційний лад з солдатською радою і виборними старшинами. В таборі дещо покращало, настала т. зв свобода. Полонені ожили неначе бджоли в вулію. Пішли в рух пляни, сподівання, мрії. Кожний день, година, а навіть мінута приносили різні новостг про зміну урядів — такого чи іншого, про самосуди, про своєрідні розправи з контрреволюціонерами і т. п. Та нас, українських полонених, інтересував тільки Київ і Україна. Про Львів і рідні нам галицькі сторони ми й не думали. Всякі вістки з Києва про Богданівців, Полуботківців, Січових Стрільців і Центральну Раду, пролітали блискавкою по цілім таборі. Одиноким нашим бажанням було — якнайскоріше дібратись на Україну, до Києва. Над цим ми радили і дебатували цілими "рями та плянували в нескінченість, аж поки знайшли вихід. В червні 1917 р. наш табір полонених перенесено за Урал, до міста Щадринська. Був це повітовий город з кінцевою залізничою станцією на далекий Сибір. Тут примістився російський піхотний полк, а в нім приблизно одну третина становили українці. Саме тоді прийшов до голосу уряд Керенського, а за ним пішла жива пропаганда по цілій розбурханій Росії під кличем — «Всьо на юґо-западний фронт для защити родіни»! Ми це використали по своему. Один з наших полонених хор. Василь Косаревич запізнався припадково з прапорщиком вище згаданого полка, який, як пізніше показалось, був одиноким українським старшиною в цілім полку. Ми зійшлись з ним на нараду і виготовили наборзі плян, як перевести українізацію полку і як нам українцям дістатися на Україну, а саме: Прапорщик (хорунжий) мав піднайти собі певних українських солдатів і підстаршин та створити з них т. зв. солдатську раду. Ця рада мала зорганізувати окремий український батальйон та вислати до команди полку депутацію з жаданням відіслати цей батальйон на південно-західній фронт для оборони України. На випадок, коли б плян удався, батальйон мав забрати з собою і нас — кільканадцять полонених старшин — галицьких українців — до Києва. Цей в загальному виготовлений плян мав виконати один одинокий український хорунжий на спілку з українською солдатською радою. Минуло кілька днів непевного очікування. Це ж воєнний час, а до того революція! А що буде як плян не вдасться? Такі гадки нас мучили. Десь на п’ятий чи шостий день в місті проголошено тривогу: українські солдати збунтувалися, забрали з собою зброю і наплечники, зайняли праве крило казарми та вивісили блакитно-жовтий прапор. Це була перша вістка, а вечором наспіла до нас записка хорунжого: «Бодріться, діло на добрій дорозі». Минуло знову два дні в непевності. Аж третьої ночі, коло І-шої год. прийшла до нас військова стежа з листом від хорунжого, що його батальйон завантажується, і щоб ми негайно прийшли під ескортою присланої патрулі на станцію. За кілька хвилин ми — сімнадцять старшин-галичан, були готові і відійшли з патрулею на вантажну станцію. Тут був рух і поспіх. Батальйон вагонувався. Нам відступлено осібний вагон і приділено сторожу — на всякий випадок. За дві години все було готове і потяг рушив в дорогу. Понеслось грімке, трикратне — «Слава Україні!» Так відбулась українізація українського батальйону в Щадринську, на Сибірі. Нашій радости не було кінця і ми дружньо стискали руки хорунжого й нашої сторожі. Подорож до Києва тривала повних 8 днів. В дорозі ми наглядно переконались, що значить «українська стихія». Всюди, по станціях рух, гамір і поспіх, потяги переповнені, площадки і дахи вагонів дослівно обліплені людьми і клунками. Це черталася братія, засланці і полонені з Сибіру, солдати з розкинених російських Гарнізонів, переселенці з самарських степів, з-над Волги, з Уралу і Зеленого Клина — до своєї батьківщини, на вільну Україну. Дзвеніла бадьоро українська мова і лунала широким гомоном українська пісня серед російського хаотичного краю-колоса.

На 8-мий день з полудня ми прибули до Києва і тут спіткало нас прикре розчарування. На головнім двірці, в столиці України, ми знайшли всіх і вся тільки не українців. Весь двірець був завалений людською сірою масою солдатів й офіцерів-золотопогонників. Їхня поведінка була визиваюча і кепкуюча, на все дивились з погордою і презирством — «з наплюватєльной точкі зренія». Російська мова, перемішана з поганою солдатською лайкою, була загальна. Площа перед станцією була рівнож заповнена різноманітним народом. Більші й менші гуртки запальчиво мітингували, яка має бути Україна — федеративна, чи самостійна, з поміщиками, військом і поліцією, чи без них і т. д Наш транспорт «вивагонувався», військо відійшло до касарень, а ми, звільнені полонені, подались до Галицько-Буковинського Комітету, щоб там зголоситись. В комітеті було гамірно і повно народу. Нас привітав сам голова д-р Сабат словами: «Добре панове, що ви приїхали, нам треба рук до праці, ми вас потребуємо», а звертаючись до мене додав: «ви, пане товаришу, знаменитий організатор і промовець, ви підете на повітового комісара до Білої Церкви. Прийдіть завтра до комісаріяту під число «х», там отримаєте дальші вказівки і 200 000 карбованців на потрібні видатки». Це мене заскочило і я не знав, що відповісти! По короткій надумі я промовив: «Пане докторе, я щойно пізнав вас і ви мене, я не є ані організатор ані промовець, я собі звичайний молодий старшина, а в цивілю студент прав, і на такий пост, як повітовий староста (комісар), не надаюся, тимЄільше, що не знаю ні людей, ні обставин, і тому пропонованого мені посту не можу прийняти». Відповідь голови була коротка і шорстка: «В такім випадку я не маю для вас посади»! Я вклонився і відійшов з нічим. Вечором я зайшов до галицького касина (харчівні). Тут застав я багато знайомих і при їх помочі дістав зайняття окружного секретаря для переведення виборів до Українських Установчих Зборів на Київський Округ і на цім пості я перебув до кінця січня, 1918 р. Я замешкав в Києві і пізнав його ближче. Тут була свобода в повнім значенні того слова, без пана й Івана, без війська, поліції й міліції. Кожний громадянин робив, що хотів і як хотів. На вулицях і площах Києва, а навіть в самому будинку Центральної Ради відбувалися безнастанно мітинґи і дебати, Україна стала найдемократичнішою державою на світі. І тому не диво, що на протязі кількох місяців у Києві і на Україні згуртувалась майже вся російська контрреволюція, себто — вищі російські офіцери і генерали, урядовці, поміщики, фабриканти, купці і т. п. Тут був ще сякий-такий порядок і тут вони могли жити свобідно й достатньо та безкарно робити свою юдину роботу щодо України й українства як такого.

Між тим українська стихія не вгасала. До Києва прибували українці, військові й цивільні, з усіх закутків великої Росії. Військові частини йшли в казарми і там десь щезали. Ними ніхто не піклувався, бо модерна українська держава армії не потребувала. Цивільні розміщувались по комісаріятах й урядах, в Києві і на провінції. Поважну кількість творили галичани. Були це в більшості т. зв. воєнні мародери — менше вартісний людський матеріял — утікачі з війська чи перед військом, недокінчені гімназійні учні і студенти, москвофільські «юноші» та різні пройдисвіти. Ними обсаджувано в початках майже всі важніші уряди. А вони урядували по своєму, урядували так, що тоді прийнялась була загальна опінія — галичанин, це ворзлодій. Цю неславу змила пізніше Галицька Армія і правдиві галицькі урядовці. Такий був стан в Києві, так було по всій Україні до кінця 1917 року.

Прийшов рік 1918-тий і проголошення 4-го Універсалу в дні 22 січня, 1918 р. Ця всеукраїнська маніфестація випала мляво, бо большевицька армія Муравйова йшла походом на Київ. З кінцем січня, 1918 р. проголошено всенародну тривогу: большевики під Бахмачем, треба боронити столицю, треба армії! А її вже не було, бо приблизно 100 тисячна армія в Києві й околиці, віддана власній судьбі, розбіглась по домах. Тоді щойно я зрозумів суть і значення зненавиджених австрійських салютових вправ (Salutierubung).

Якщо б укр. уряд був занявся тим військом, що напливало до Києва, якби був ним вправляв хочби звичайними військовими мирними вправами і не дозволив на мітинґовання, армія була б урятована і Київ міг би тепер дати належну відправу наступаючій большевицькій навалі. Тимчасом українська армія вже не існувала. Треба було її наново творити, і то скоро, і тому всенародна тривога. Зійшлись галичани до Центральної Ради на віче. Виступило кількох промовців і в коротких, палких словах представили в чім суть тривоги, після чого одноголосно ухвалено: «Завтра всі галичани, як один муж, мають ставитись до українського війська на большевицький фронт». Рівночасно на університеті св. Володимира радили студенти-наддніпрянці в тій самій справі. Ми, галицькі студенти пішли й на їхній мітинґ. Тут була зовсім інша атмосфера. Реферував старший вже студент мляво й розлізло, реферував так, наче б то большевики були десь далеко під Владивостоком, а не під Бахмачем, 40 верст від Києва, реферував — нада йти між народ і в казарми, нада поширить пропаґанду, нада постаратися про потрібну літературу, нада народ обучать і т. д. Хтось з нас не видержав і викрикнув: «Нада брать зброю в руки і на фронт! Власний приклад більше значить, ніж спізнена пропаганда». Це подіяло. Виступив другий промовець і в ядерних словах подав зборам до відома вище дану ухвалу галичан в будинку Центральної Ради, після того студенти-наддніпрянці перевели аналогічну ухвалу що й галичани і розійшлися з твердою постановою негайно діяти і голоситись до війська. Ці два мітинги — галицький в будинку Центральної Ради і наддніпрянський на університеті св. Володимира дали початок до творення нової української революційної армії в мітинговий спосіб.

На другий день рано ми, студенти львівського університету, утворили галицьку групу з 22-ох людей, в якій переважали студенти-тернопільці, і під проводом пор. Яреми удались на Фундуклеївську вулицю до коша СС-ів (Січових Стрільців), який щойно почав організуватись і числив всього дві неповні сотні під командою сотника Василя Дідушка і сотника Романа Сушка. Весь кіш був в жалюгіднім стані. Всюди нелад і безпорядок. Була своя військова революційна влада, тобто Стрілецька Рада і виборна старшина, але їх ніхто не слухав, бо зреволюціоновані на наддніпрянський лад галицькі УСС-и перемішані з наддніпрянськими солдатами мітингували незгірше київської вулиці. Це ще не було військо і ми рішили тут не вступати, а вислати делегацію до отамана Петлюри з проханням прийняти нас до наддніпрянської частини, до т. зв. Червоних Гайдамаків. Отаман Петлюра радо згодився й утворив з нас галицьку гірську пів-батерію під командою штабскапітана Алмазова і пор. Яреми, як його заступника. Ще того самого дня нас обмундуровано і ми удались до артилерійських казарм по виряд. Тут ми застали правдивий, революційний безпорядок. На подвір’ї було повно всякого воєнного знаряддя, але все це в більшості порозбиване й понищене — магазини пограблені, харчові припаси перемішані з болотом і різною нечистю, артилерійський виряд обсніжений, гармати поржавлені і т. д. Та найприкріше вразила нас артилерійська стайня. Гній був по коліна. Кінські трупи лежали в суміш з конаючими ще живими шкелетами — одні на припоні, інші свобідні. Кругом ні стебелинки, бо виголоднілі і лишені власній долі звірята все визбирали та зрезиґновано дожидали свого сумного кінця. 'Упряж, ціла і понищена, була порозкидана й перемішана з гноєм і т. д. Так марнувалось державне майно без найменшого догляду. Ми забрались гуртом до роботи. Попідносили щокращих коней, напоїли і легко покормили знайденим вівсом. Відтак повіднаходили і направили упряж, вибрали дві підходячі гарматки і все як слід приготовили до відмаршу на фронт. На цьому минув нам перший день служби в українській армії. Другої днини нас приділено до обслуги поодиноких гармат, поучено як наставляти, ладувати і стріляти, і на тім наш кількагодинний артилерійський вишкіл скінчився. Після обіду прийшов приказ до відмаршу на большевицький фронт в напрямі Полтави. По дорозі до залізничої станції ми стрінули студентський курінь, пізніших Крутянців. Йшли бадьоро і спішно. Були зодягнені різноманітно — в студентських мундурах, солдатських шинелях та з різною зброєю в руках і на раменах. До нас підбіг якийсь гімназист і попросив: «Товаришу, покажіть як ту ґвінтовку нарядить!» Значить, що й студенти перейшли подібний військовий вишкіл як ми, два чи три дні, і необучені спішили на фронт проти наступаючих большевиків. Ми розійшлись, студентський курінь подавсь на північ у сторону Бахмача, а ми завагонувались і від'їхали в напрямі Полтави. Десь в половині дороги до Полтави до нас долучено сотню піхоти СС-ів під командою сотн. Романа Сушка і над ранком на станції Кононівка ми вивагонувались і бойовим порядком рушили до наступу. Сотня СС-ів пішла вперед, а ми, артилерія, зайняли позиції на право від залізничого двірця, за невеликим горбком і зараз же відкрили огонь Бій почався і тривав до пізнього вечора, зате ніч була спокійна. На другий день, вчасним ранком ворог привітав нас гураґанним огнем. Ґра-нати і шрапнелі падали на переміну довкола нас, на щастя нікого не ранили. Ми лежали в напруженні біля гармат, чекаючи приказу нашого коменданта, що був на обсерваційному пункті. Зближалось полуднє, бій перед нами кипів, скоростріли клекотіли, а ми все ще мовчали. Нараз відізвався телефон і впав короткий приказ нашого штабскапітана — «віддати гарматну серію з обох орудій на такий, а такий приціл». Ми вистрілили, а по короткій мовчанці штабскапітан зголосив телефоном — «другий стріл розбив большевицьку панцерку, між ворогом метушня, тепер скорий огонь на попередній той самий приціл». — Почалась сильна обопільна стрілянина. Наші СС-и, підбадьорені нашим удачним обстрілом, наперли ще сильніше і большевики подались взад на Полтаву. Під вечір все успокоїлось й ми тріюмфували упоєні побідою. Та не довго ми тішились. — В ночі, 1-го лютого 1918 р. прийшов алярмуючий приказ такого змісту: «большевики заняли Дарницю і напирають на Київ, залишайте полтавський фронт і продирайтесь через Дарницю до Києва». — Знов вантаження і вивантаження, а відтак наступ на Дарницю. — Большевики загрожені з двох сторін, з Києва і від Полтави, довго не видержали і ми зайняли Дарницю та перейшли зводний міст на Дніпрі. Тут нас розділено. СС-и пішли наступом на арсенал, а ми артилерія, мали посуватись дорогою вздовж Дніпра і заняти Подол. Ніч була темна і морозна. Ми вислали в сторону Подолу передну сторожу з трьох гарматчиків. Коло водопроводу (водокачки) її обстріляно при чому одного убито, другого ранено, а третий вернув ціло. Ми були змушені заночувати на дорозі, висуваючи напепед одну гармату з картачами, як забезпечення від сторони водогону та через цілу ніч держали строге поготівля. Ранком прийшла до нас підмога в силі 13-тьох чорношличників-піхотинців й ми в своєрідний спосіб уставились до дальшого вуличного наступу. По обох боках наперед висуненої гармати, попід домами, уставились гусаком піхотинці і мали в міру потреби обстрілювати навхрест протилежні доми, — а ми, гарматчики мали взяти під обстріл цілу вулицю перед нами. Друга гарматка мала йти за нами позаду, як буде спромога належно розвинутись до бою. Ми рушили з місця і малими рішучими скоками посувались вперед стріляючи картачами наперед себе. До більшого спротиву на Подолі прийшло аж на самім ринку і біля Десятинної церкви. Большевики окопались, виставили барикади і жарили по нас скорострілами. Ми задержались, підтягнули другу гарматку та почали обстрілювати їхні позиції гранатами і картачами. По двогодиннім бої барикади розтрощило впрах, большевики вивтікали й ми зайняли Подол. Найзавзятіші бої йшли за Арсенал і Хрещатик через повних 10 днів. Нашу батерію кидано на всі боки, на Хрещатик, Володимирівську Гірку, Софійську Площу й знова на Подол. Цілий Київ представляв собою одно велике боєвище. Забракло світла, води і харчів. Так почались перші бої о столицю Київ з початком лютого 1918 р. з большевицькою армією Муравйова.

Десятого дня вуличних боїв дійшла до нас чутка, що Січові Стрільці (СС-и), як охорона Центральної Ради, залишила Київ в дні 9. 2. 1918 р. й подались на Житомир, та що большевики окружають Київ зі всіх сторін. Наш комендант потвердив цю вістку і зарядив, щоб усі галичани покинули Київ, а наддшпрянці, яких мова не зрадить, щоб розбрились по Києві і в той спосіб укриваючись зберегли себе до слушного часу. Була 9-та година вечором. Ми зложили і поховали зброю та відійшли на Житомир. Довжелезна Житомирська вулиця була наслідком воєнних дій засипана побитим шклом та відламками цегли й каміння. Падав сніг і було холодно. Ми йшли з поспіхом, надслухуючи. Через якої пів години сніг перестав падати і ми побачили далеко перед собою маленькі білі дімки. Це вже були «дачі» на передмістях Києва. Нараз ізза вугла дому вискочило кільканадцять озброєних солдатів і дико закричали: «Пастой! Руки в верх, держи їх, це Петлюровци». Нас обскочили довкола і почали стягати наші наплечники. Я обізвався перший: «ми не Петлюрівці, ми австрійські воєнно-полонені вертаємось додому, в Австрію». «Врьош!» — закричали і піднесли приклади гвинтівок. «Ось вам посвідка!» і я показав свою виказку воєнно-поло-неного. Засвітили сірники і почали читати. Успокоїлись дещо і запитали другого з ряду, тов. Павла Дідуха: «А у тебе єсть документ?» Він показав виказку біженця з Сибіру з-над Єнісею. «Довольно, ухадіте і ночію не шляйтесь» — впав наказ.

Ми пішли спішно дальше й опинились між дачами, що позамикані, стояли пусткою. До одної з них ми дістались крізь вікнс і тут дещо відпочали, бо були докраю вичерпані 10-денними вуличними боями. Вчасним ранком ми вийшли крутими стежками і доріжками на битий шлях Київ-Житомир, що рівнож світив пусткою. Бої в Києві відстрашили не лиш дооколичне населення, але і фронтових солдатів, які окружними дорогами виминали Київ, щоб не попасти в халепу. Першого дня ми зробили 50 верст маршу і заночували в одному селі при шляху. Тут уже було повно російського війська, що самочинно верталося з фронту й обчімхало село зі всього. Наша хазяйка бідкалась, що не може дати нам повечеряти, бо все, що мала — хліб, борошно, крупи, бараболю й сиру капусту — голодні солдати з’їли дощенту. Все ж таки, видоївши корову, дала нам і двом своїм дітям по горнятку молока. На щастя ми ще мали при собі дещо сухарів і тими присмаками поділилися з нею й її дітьми, з чого вона була дуже рада. На другий день ми рушили в дальшу дорогу. Битий шлях аж надто ожив. З заходу, тобто з фронту, сунула непроглядна сіра маса солдатів на схід в найбільшому безпорядку — хто верхом, дехто на військових чи цивільних підводах, а більшість піхотою, а зі сходу на захід вертались пішим маршем виголоднілі й вимучені воєнно-полонені австрійської і німецької армій додому. Ніхто тими двома колонами колишнього війська, що йшли тою самою дорогою, але в протилежному напрямі — не командував, ніхто ними не опікувався — обидві вони мусіли на свій спосіб здобувати харчі і засоби льокомоції. На тім найбільше потерпіло місцеве населення тих околиць, кудою ця людська лявіна посувалась. Ми прийшли до Житомира. Тут ще була українська влада, а повітовим комісарем був Кульчицький, студент львівського університету, уродженець Самбірщини. Він поінформував нас ближче про наше безвиглядне положення і ми рішили вертати до Галичини. При допомозі цього нашого старости ми здобули д^що харчів на дальшу подорож і місце в потязі, що йшов у напрямі Проскурова і Підволочиськ. В потязі ми стрінули солдатів-большевиків, які нав’язали з нами розмову на актуальну тоді тему — яка має бути влада на Україні. Мій шкільний товариш-од-носельчанин Павло Дідух запальчиво обороняв Центральну Раду і це було причиною, що його визнано контрреволюціонером і як такого на найближчій станції хотіли розстріляти. Ми обороняли його всіми можливими способами, та це нічого не помогло. Як тільки потяг станув, його витягли з ваґону і повели на розстріл. Я вискочив за ним і в крайній розпуці став благати: «Товариші опам’ятайтесь що робите, та ж він зумашедший, він був на фронті контужений і тепер болтаєт сам не знає що». Це подіяло, його звільнили і напівпритомного вкинули назад до вагону. По цім інциденті ми всі вже мовчали. Після Проскурова і ще кілька станцій ми висіли і по кількох днях добились до австрійських окопів, десь в околиці Підволочиськ. По стороні російській в окопах не було нікого, а по стороні австрійській, фронт був ще обсаджений німцями. Ми перейшли фронтову лінію і зголосились j німців, як австрійські воєнно-полонені, після чого нас ще того самого дня вантажним автом відставлено до Тернополя. Туї ми відбули 14-денну кварантанну, почім нас розділили — цивілів відіслали додому, а військовиків до їх приналежних кадр. Я опинився в Меріш Шенберґ, в кадрі 95-го австр. піхотного полку. Тут стягнено з мене протокол — де і серед яких обставин я дістався до російського полону — та приділено до запасної сотні поворотців, зразу як коменданта чоти, а відтак сотні. Мій протокол відіслано до міністерства війни і за кілька тижнів мені привернено ранґу лейтнанта, а відтак оберлейтнанта. Після цього я дістав одномісячну студійну відпустку до Відня і там записався на І-ший семестер Експортової Академії. Вернувши з відпустки мене назначено комендантом сотні поворотців і відіслано на італійський фронт в Альпи і тут, на горі «Бонато», я перебув аж до розпаду Австро-Угорської монархії.

З Італійського фронту на Український

(в листопаді 1918 р.)

Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені — ні трави, ні деревини, і птиць не чути — дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекольним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розривак гь< я, вдаряють об скелі, а ті з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається многократним відгомоном об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи, що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі похкають протяжним свистом — пак, пак! І коли вправне людське око приглянеться ближче, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. По одній стороні австрійські вояки по другій італійські. Вже третій місяць перебуваю на «Монте Банато», між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри, а я, з моєю сотнею, коло 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки, це одинокий наш засіб комунікації з запіллям.

Тут застав мене 1-ший листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв’язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а пліткам і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь коло 11-тої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайно по денервований приніс ось таку вістку: «Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку подається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон». По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Наборзі вислав лучбу на право і ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи виявились безуспішними. Телефон не грав, а вислані стежі знайшли тільки порожні окопи без військової обсади. Довше не можна було зволікати і в 4-тій год. ранку я дав приказ до відвороту. Аж тут сильний тріск і свист, і чотири ґранати експльодували перед нами. У висліді був один убитий і трьох ранених. Сотня вмить розбіглась і припала до землі, але пострілів більше не було і ми рушили в дальшу дорогу. По чотирогодиннім марші ми прийшли до міста Фонцазо. Місто було знищене і напів спалене, команда корпусу відійшла, залишилися тільки розбиті, порожні магазини. Я зарядив одногодинний відпочинок для видачі обіду й упорядкування сотні. Стан сотні виносив: 173 стрільців і двох старшин, хор. Єґер і я. З харчів ми мали всього мішок сушеної городовини і одного осла — це є прохарчування на два дні. Я глянув на карту, щоб зорієнтуватись, кудою нам іти? Перед нами була одна-однісінька дорога на Лінц, це приблизно 10-денний марш серед пустих скель Дольомі-т. в. Сполудня ми рушили в дальшу дорогу. З різних сторін широко розкиненого фронту напливали розбитки і весь битий шлях зароївся людською сірою масою. Між нами десь з’явився на коні капітан генерального штабу, скликав нас, около двадцять старшин, і заявив ось що: «Мої панове, загальна ситуація більш ніж критична, цісар зрікся престолу, війна програна, а її вислід — повний хаос і катастрофальний е ідворот армії. Перед нами відмашерували з фронту в повному узброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини так, що нам загрожує голодова смерть. Якщо хочете рятуватись, лишайте свої відділи на призволяще і поодиноко чи малими гуртками пробивайтесь назад і то скоро, бо фронтова лявіна Вас розторощить». По цих словах він почвалував назад, а ми старшини, ще більш прибиті вернулися до своїх частин. Я зібрав сотню, представив наше тяжке положення і закінчив тим, що поодиноко пропадемо як руді миші, а разом в сотні якось собі порадимо. Зрештою, як хто хоче, може собі вертатися домів одинцем. Всі в один голос заявились за організованим відворотом. Я видав відповідні накази з поясненням, що якщо маємо видістатися ціло з матні, мусить у нас бути дисципліна 1914 року. Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчева база. Тут ми заночували й я видав приказ перетрусити всі маґазини і все, що надається до їди, принести до команди сотні. Сам я рівнож подався на розшуки до колишніх харчових складів. Всякі харчові припаси, як: мука, цукор, кава, сухарі, мармеляда, сушена городовина і т. п. були перемішані з болотом, муніцією, з подертою й понищеною упряжею та іншим воєнним добром. З великим трудом нам удалось роздобути 50 кілогр. мармеляди в розбитих брудних скринках та 200 кг. муки, решта харчів була не до ужитку. На третій день маршу нас стрінула несподіванка: — Нас випередили італійці, роззброїли та голіруч пустили домів. Ми йшли все дальше і дальше в глиб Каринтії. Перед нами і за нами непроглядні маси відступаючого самочинно війська, а по обох боках дороги, по ровах і яругах повно всілякого воєнного знаряддя: розбитих авт, польових кухонь, понищеної артилерії, безліч військових та цивільних возів і т. д., та кінських білих шкелетів, бо м’ясо, що на них було, голодні вояки вискробали до білої кости. На 5-тий день ми осягнули гірський просмик «Бремерпасс», високий на 2170 метрів, де вже був сніг і звільна почали сходити вдолину. Наші харчі ск нчились, послідну резервову порцію-осла ми з’їли і марево голоду зависло над нами. Крайно вичерпані з сил ми відпочивали. Я був близький розпуки. Невже ж прийдеться марно згинути серед пустих скель на чужині? Виголодніла і перевтомлена сотня лежала непорушно на скелястій землі, в безвиглядній резиґнації. Мій мозок працював в найбільшому напруженні. Треба щось зробити, треба рятувати тих людей, з якими пережив так багато воєнних страхіть. І нараз ці мої вояки стали мені такі близькі, такі дорогі, рідні! Я схаменувся, схопивсь на рівні ноги та крикнув несамовито: «Всі підстаршини до мене». За хвилину стануло кругом мене кільканадцять підстаршин, виструнчившись по військовому. Вказуючи рукою на сотню, я промовив: «Дивіться на цих людей, це вже не військо, це просто нещасні люди, і ми обов’язані їх рятувати та завести там, звідки їх забрали — в рідні сторони. Старайтесь за всяку ціну роздобути якусь поживу! Розглядайтесь на всі боки, за кожним кушем, за скелею, за горою, чи незнайдете якої живини: коня, осла, мула, дикої кози, зайця і т. п., словом щось до їдження. Мусимо роздобути конечні нам харчі!» На тім я закінчив і ми рушили дальше вдолину, розглядаючись на всі сторони. Нараз прискочив до мене капраль Федорів і радісно зголосив: «Пане оберлейтнант, погляньте ось там на право, коло скали щось ворушиться. Я наставив далековид і розпізнав коня, а відтак ще два коні, як паслися. Не було сумніву, що це якесь кінське «депо». Урадуваний я вислав зараз хор. Єґера з патрулею, щоб зареквірував ці коні. Показалось, що в цій пустій закутині було кінське «депо» під командою лейтнанта-мадяра, який ще нічого не знав про кінець війни й противився добровільній видачі жаданих коней. Щойно під загрозою насильного забрання, видав їх за посвідкою хорунжого. В цей вечір у нас був дійсний празник. Забито коня, зготовлено вечерю і настрій поправився. Ми були врятовані, і сотня, хоча втомлена, гомоніла пізно вніч. Дальших п’ять днів маршу минуло скоро. Ми йшли і йшли вздовж Дольомітів, а мармурові скелі блищали на сонці брилянтами і рубінами. По 10-тьох днях ми прибули до першої дійсно людської оселі, до міста Лінц. Тут аж кипіло від війська різних національностей та їхніх цивільних представників з національними відзнаками. Українського представництва не було і його ми не знайшли. Австрійські власті працювали гарячково днями і ночами, стараючись якнайскорше відправити маси війська до місця їх призначення. Поодиноким націям попризначувано районові збірні пункти. Нас, українців, приміщено в поблизькім селі Анлях. Для орієнтації і щоб рятувати безпомічне українське вояцтво я подав при в’їзді до Лінцу ось таке оповіщення в німецькій і українській мовах: „Alle Ukrainer sammeln sich bei Obi. Stanimir in Aniach. Всі українці збираються коло пор. Станіміра в селі Анлях».

За два дні до мене зголосилось понад 1000 людей. Маючи стільки голодних і обдертих вояків я кинувся по командах і урядах та просьбою й грозьбою роздобув дещо харчів — хліба, муки, кави й одного вола — себто харчив приблизно на 8 днів дальшого повороту домів. Відтак я удався на залізничий двірець і зголосив транспорт на 1 500 люда до Галичини, до міста Станиславова. Надійшли з Відня часописи і ми вперше довідалися, що австрійська монархія розпалася на поодинокі національні держави, що у Львові перебрали владу українці, і що в цілій Галичині йдуть бої між українськими і польськими військовими частинами. Ми наборзі зукраїнізувались, себто — австрійську рожечку на шапці обвинули блакитно-жовтою стяжкою, і на третій день «завагонувались» як українська військова частина. З великим блакитно-жовтим прапором ми рушили залізницею домів. Серед веселих вояцьких співів і жартів ми приїхали до Вінер-Нойштадт. Тут ми довідались, що транспорта на Краків не йдуть, бо в Галичині бої, і тому я спрямував наш транспорт через Будапешт і Ясінню до Станиславова. Дорога через Мадярщину була страшна. Майже на кожній станції впадали до наших вагонів озброєні банди і грабили що попало, а опірних побивали до крови. З вагонів можна було чути голоси:

Пане оберлейтнант нас б’ють, мене роззувають, чи роздягають. Тому на станціях я заздалегідь вискакував зі свого вагону й інтервенював у залізничних властей і команд, взиваючи помочі, на жаль часто-густо без успіху. Поки ми приїхали до Будапешту ³/і мого транспорту була боса і без верхньої одежі. В Будапешті ми задержались довше, кілька годин. Я повідомив військову команду на двірці про грабунки банд і ми спільно з нею оглянули наш транспорт, виготовили і підписали відповідне меморандум та вислали до міністерства внутрішніх справ. Команда уболівала і перепрошувала за надужиття банд, заявляючи при тому, що те саме діється з їхніми вояками, які вертаються з України через Галичину та просила, щоб ми у себе, в Галичині, відповідно впливали й усували надужиття, а вони будуть те саме робити в себе. З Будапешту ми проїхали декілька станцій спокійно. Аж десь недалеко Ясіння, на одній зі станцій, грабунки знову повторились. Я заалярмував залізничну військову команду і грабіжників прогнано. При цій нагоді ми віднайшли ще один український транспорт, що стояв на сліпім торі. Стан цього транспорту був жалюгідний. Більшість вояків була тільки в нічній одежі, боса і покалічена, деякі стрільці гарячкували. Комендант транспорту хор. X лежав непритомний, поранений баґнетами. Я зайнявся тим транспортом. Хорунжого віддав до шпиталю, під опіку мадярської команди, а весь транспорт около 300 людей казав прилучити до нашого і ми поїхали дальше в напрямі Ясіння. На самій граничній станції в Ясінні ситуація була цілком інша. Нас прийняли мадяри людяно, видали ситу м’ясну вечерю з хлібом, цвібаком, кавою і румом, а мене запросили до старшинської харчівні і рівнож погостили. При столовій гутірці виявилось, що все це має бути ніби відплата за грабунки на мадярських вояках в Галичині і ми рішили спільно протидіяти цим обопільним нападам і грабежам, повідомляючи про це свої дотичні власті, військові і цивільні. Вчасним ранком ми переїхали границю й опинились на станції по українській стороні. Рух був великий, станція була завалена поїздами, бо саме перед нами прибуло тут аж два мадярських транспорти з поворотцями. Довідавшись про це, мої стрільці кинулись на мадярів, що були рівнож без зброї, та почали їх роздягати і забирати що під руки попало. Мої погрози заперестати грабунок на ніщо не придались. На щастя наші залізничники зорієнтувались в час, у грізній ситуації і відсунули мадярський транспорт далеко поза станцію. Поладнавши граничні формальності, ми рушили в дальшу дорогу, вже на Рідній Землі. Наш потяг посувався звільна вперед, бо залізничний шлях був ушкоджений. Непривітні тягарові вагони заскрипіли. Я не пізнає своїх вояків. Виснажені і виголоднілі людські шкелети оживали, очі блищали якимсь дивним, щасливим блиском, дехто тихо-сердешно молився, інші співали, а радісним вигукам не було кінця. Ми ж на Рідній Землі, у своїй вимріяній Державі! Так ми їхали майже добу, поки прибули до Станиславова, десь около 3-тої години вранці. На станції було спокійно, все спало, тільки військові вартові стійки звільна походжали, розглядаючись на всі сторони. Я зголосився у дижурного старшини. Задзвонив телефон і мій транспорт згочошено в касарні 95-того піхотинного полку. На протязі пів години ми, станиславівці, виладувались в числі около 900 люда, а решта вояків около 300, уродженці Городенки, Заліщик і Коломиї, поїхали дальше, до Коломиї. Падав дрібний сніг. Ми йшли вулицями міста босими і лахміттям обвиненими ногами не як військо, але як обдертий похоронний кондукт. На щастя ніч була темна і ніхто нас не бачив. В касарні за містом вже на нас чекали і дбайливо розквартирували.

Щось нове і незнане очікувало нас. Я не міг заснути і вчасним ранком вже був на ногах, ходив сюди і туди, відшукував знайомих і товаришів та розпитував їх в нескінченість про переворот й перебрання влади в українські руки. О годині 11-тій перед полуднем я став до звіту перед комендантом полка сотником Ляєром, зголосив свій приїзд з італійського фронту та попросив про видачу мундурів та взуття для свого обдертого транспорту. Весь цей день ми відпочивали. Над вечір прийшла до команди полка телеграма такого змісту: «13-тий полк польських уланів, вертаючись з України, зайняв місточко Микулинці і йде на Тернопіль. Вислати туди негайно дві сотні піхоти зі скорострілами!» Сотник Ляєр скликав старшин, відчитав телеграму і завізвав старшин голоситись добровільно на новий фронт, на український. Настала гробова тиша. Молоді і гарно вдягнені старшини запілля дивились тупо перед себе і мовчали. Мені стало гарячо і стидно. Невже ж так поступають українські старшини? Аж тут виступив з ряду найстарший віком і ранґою пор. Микола Байрак, гімназійний професор і зголосився на фронт. Я не видержав, станув на позір перед комендантом полка і зголосив: «Пане сотник, я йду на фронт замість пор. Байрака. Він жонатий і має діти, він робив з вами переворот, він обізнаний зі всіми і вся, він тут, у Станиславов! ще потрібний, а я щойно вернувся з італійського фронту і піду на український». У відповідь на це сотник Ляєр дружно стиснув мені руку і назначив мене комендантом «нового пів-куреня». «А тепер, пане сотнику, дозвольте, що доберу собі старшин» — сказав я, і не чекаючи згоди відчислив 7-мох з них по три до кожної сотні і одного до скорострілів. Комендантом І-шої сотні став четар Володимир Караван, 2-гої четар Капеніс, скорострілів четар Ганчак, а я комендантом цілого відділу, пізніше 11-го куреня 8-ої самбірської бриґади. Ми спішно упорядкували і вирядили сотні найконечнішим воєнним знаряддям та від'їхали на українсько-польський фронт. В Ходорові ми одержали телефонограму, яка здержала наш транспорт і спрямувала його на захід, до станції Глибока під Хировом, до диспозиції підп. Антона Кравса. Так нас виряджено на українсько-польський фронт у район Хирова.

Бої за посідання Хирова і Перемишля

В дні 29-го листопада 1918 р. о год. 3-тій рано ми прибули до місця призначення, до залізничої станції Глибока, десь у половині дороги між Самбором і Хировом. Тут містився штаб підп. Антона Кравса, коменданта хирівського відтинку, і я зголосився там по дальші прикази. Нас спрямовано до місточка Фельштин, з тим, що маємо наразі держати гостре поготівля, бо поляки — зайнявши Перемишль, Нижанковичі, Добромиль і Хирів — намагались іти дальше на Самбір. Курінь заквартирувався в школі на ринку, а команда куреня примістилась на приходстві. Опинившись у приютній, теплій кімнаті, я заснув моментально. Десь коло полудня збудив мене плач і метушня в сінях. Я скочив на рівні ноги й відчинив двері. Гурток селян з плачем намагавсь іти до коменданта, а священик успокоював і не впускав, бо «комендант спить». Побачивши мене, тобто коменданта, всі разом заголосили, що військо реквірує худобу! Заскочений тим я в першій хвилі думав, що ворог напав на місто і тому скоро спитав, яке військо? Та те, що на ринку в школі, впала відповідь. Не було найменшого сумніву, що це мої стрільці, і ми гуртом рушили на ринок. Тут дві мої польові кухні приготовлялись до обіду, а недалеко, з боку стояло на припонах 6 штук худоби й одна була вже розчетвертована. Я спитав, гострим тоном, що це за худоба й отримав відповідь, що це наші стрільці з 2-гої сотні зареквірували в селі. Не питаючи дальше, я з місця звернув худобу селянам, а власникові убитої штуки казав виставити посвідку, з якою має удатися до староства в Самборі по заплату. Показалось, що реквізицію зарядив рахунковий підстаршипа 2-гої сотні у своїй запопадливості щодо належного запровіянтовання куреня, бо інтендатури у нас тоді ще не було. Я скликав збірку обох сотень й гострими словами нап’ятнував самовільний вчинок рахункового підстаршини та загрозив, що на будуче, якщо б щось подібного трапилось, то віддам виновника під польовий суд. Ми ж українське військо, а поступаємо як наїздники. Дивіться, як наші люди нами втішились, незадовго будуть нами своїх дітей страшити, як так будемо воювати? При цій нагоді я видав ось такий наказ щодо майбутньої заготівлі харчів: «До часу, поки буде у нас зорганізована інтендатура, всі коменданти сотень мають забезпечуватися в живність дорогою реквізицій по дворах і багатших селянах, а на зареквіровані продукти мають виставляти посвідки, які відтак будуть зреалізовані військовою інтендатурою чи цивільною політичною владою». Того наказу ми в порозумінні з вищою командою, придержувались десь до половини січня 1919 р., бо щойно тоді почала діяти наша військова провіянтура.

Наводжу цей інцидент тому, щоб доказати, що в перших початках через цілих два місяці, листопад і грудень 1918 р., наш фронт був зданий виключно на себе, бо наше запілля було ще неупорядковане. Ми воювали, а рівночасно в місцях постою доповнювали свої відділи новобранцями і їх вишколювали, старались про зброю, муніцію і мундури, про санітарний і телефонічний матеріял та про так конечні харчі. Вояцької плати ми ще не мали. Найприкрішою справою того часу був цілкові ітий брак підручних перев’язочних матеріялів, яких ми ніяк не могли роздобути, і тому були змушені перев’язувати ранених частинами, з білизни, рушників і т. п. В тім часі ми були армією без запілля.

При видачі сотням обіду причвалав до нас на коні пор. Цапяк, адьютант підп. Кравса з приказом негайно йти до протинаступу на Посаду Хирівську і Хирів. Через кілька хвилин курінь був готовий і ми рушили бойовим порядком через Фельштин і Городовичі до наступу. Наближаючись осторожно до Посади Хирівської ми дістали сильний огонь з правої сторони, з двора Слухиня. Короткий наказ і ми розвинулись у розстрільну до наступу на двір, звідки впали стріли. Одна сотня пішла фронтально, друга вдарила з лівого боку. Заграли скоростріли і бій почався. Короткими і скорими скоками ми посувались вперед, все ближче й ближче до ворога. Нараз грімке «гурра» — і ми вдерлис ь до двора. Поляки пішли в розтіч, а ми зайнявши Слухиню, пігнали за ними дальше і здобули Посаду Хирівську, а відтак по короткім, але завзятім бою, станцію і місто Хирів. Ворог вивтікав в безпорядку в двох напрямках — на Старяву і на Добромиль. В міжчасі стемніло і почав падати сніг. Щоб не дати нагоди розпорошеному ворогові зібратись ми напирали дальше і пізнім вечором, около 11-тої год. ми зайняли Добромиль. Тут ми заночували і вислали до коменданта відтинку, підп. Кравса, звідомлення про вислід боїв. Над ранком долучилася до нас сотня пор. Антона Тарнавського і ми перевели тим часову обсаду Добромиля в той спосіб, що сотня пор. Тарнавського мала держати залізничний двірець в Добромилі, а мої дві сотні узгір’я в напрямі сіл Ляцке і Нижанковичі. В Добромилі ми задержались всього два дні. Прийшов свіжий приказ до дальшого наступу на Нижанковичі і Перемишль. Я вислав дві сотні — сотнн, пор. Тарнавського і сотню чет. Капеніса — до фронтального наступу на Нижанковичі, а сам з сотнею чет. Каравана і одним скорострілом, як забезпекою лівого крила, пішов в обхід через Гійсько і Сиракізці до села Горохівці. Тут ми наскочили несподівано на слабо обсаджений горохівський форт), прогнали ворога й обсадили форт і ціле село. Звідси я вислав одну чету на санях з чет. Караваном в погоні за ворогом і ця чета зайняла вечором форт «Оптень» в Пикуличах, віддалений 2 км. від Перемишля. Так заскочений і частинно окружений ворог вже не ставив більшого опору і під заслоною ночі вивтікав з Нижанкович до Перемишля. Ці два перемиські форти — в Горохівцях і Пикуличах — це були найдальше висунені на захід наші позиції, які нам удалось здобути з початком грудня 1918 р. під час т. зв. першої офензиви на Перемишль під проводом підп. Кравса.

Не довго ми тішились перемогою. Саме тоді, коли ми зайняли Нижанковичі, Горохівці і Пикуличі, ворог дістав з заходу підкріплення. До Перемишля прибула бриґада ген. Зелінського і поляки перейшли до протинаступу на нас з двох різних сторін, з Перемишля і від Старяви. До нас наспів вночі наказ, на підставі якого пор. Тарнавський зі своєю сотнею мав обсадити мої пози ції в Горохівцях і Пикуличах, а я зі своїми двома сотнями мав негайно відмашерувати назад і йти наступом на Старяву. Заледве ми відійшли декілька кілометрів, в Горохівцях почався бій і по кількох годинах поляки зайняли село. Підп. Кравс кинув до протинаступу свіжо прибулий курінь пор. Турка, та йому вже не вдалось здержати ворога. Бачучи загрозливий стан, я задержав свій дальший марш і набирзі обсадив село Кормансзичі, а до команди вислав відповідне звідомлення. Тут прийшло до завзятого бою, що тривав два дні. Ми зайняли позиції в давніх російських окопах так, що сотня чет. Каравана обсадила двір по обох боках дороги з правої сторони села, розбитки сотні пор. Тарнавського зайняли середину села, а сотня чет. Капеніса лівий бік села, напроти гори з малими кущами. Один скоростріл на санях я задержав при собі як резерву.

Над вечір поляки наперли на нас великою силою, аж двома розстрільними, та нам удалось їх здержати свохм скорострільним і крісовим огнем. Тимчасом почав падати густий сніг і зовсім стемніло. В ночі поляки вже не наступали. Зате вчасним ранком заклекотіло наче в горшку. Нас привітано гураґанним артилерійським і скорострільним огнем, після чого ворожа піхота рушила вперед. Почався завзятий бій. Поляки пробували в кількох місцях проломити наш фронт, але це їм не вдалось. Туди я негайно посилав свій скоростріл на санях і ворога здержано. Десь коло полудня відізвалась несподівано наша артилерія. Це пор. Гриць Сенечко викотив на горб за нами дві гармати і прямим огнем почав жарити по ворожій розстрільній. Це нас підбадьорило і ми кинулись вперед та відперли ворога дещо назад. На жаль наша артилерія не довго могла стріляти на відкритому полі. Поляки скоро її знайшли і обсипали густо своїми ґранатами. Наші гармати подались дещо назад, за горбок. За кілька хвилин з’явивсь у мене задиханий пор. Сенечко і казав собі дати кількох стрільців, щоб при їхній помочі можна зробити живий телефон, бо правдивого телефону його батерія ще не вспіла роздобути. Той живий телефон пор. Сенечко устроїв в той спосіб, що між своїм обсерваційним пунктом і батерією уставив гусаком моїх стрільців у віддалі кількадесят кроків один від одного, а їх завданням було передавати його прикази, з обсерваційного пункту до батерії. Маючи такий телефон його батерія почала знову обстрілювати ворога Гранатами і шрапнелями. Бій ішов дальше і заєдно кріпшав. Показалась свіжа польська розстрільна на моїм правім крилі, яка звільна підсувалась під горбок, з наміром нас окружити. Туди я післав одну чету, щоб обсадила той горбок і відкрила скорий огонь. Як тільки ця чета найшлась на горбку, я дав приказ до протинаступу. Дві сотні, тобто — чет. Каравана і пор. Тарнавського — піддержані скорим скорострільним огнем, кинулись на ворога. Наш наскок був такий сильний, що поляки на цілій лінії подались назад до села, звідки почали були свій наступ.

Ми заночували на зайнятих позиціях в строгім поготівлі. Пор. Тарнавський ранений в руку, відійшов на перев’язочний пункт, а його сотню обняв найстарший ранґою чет. Стефанишин. Вночі поляки дістали підмогу в силі одного батальйону (нам донесли селяни) і ранком вдарили на нас на цілому фронті. Почалась знову сильна обопільна стрілянина, що тривала через цілий день. Я кидав свій резервовий скоростріл на санях на всі боки, де лиш показалась потреба. На щастя дорсга серед гущі сільських забудовань цьому сприяла. Над вечір я завважив, як ворожа розстрільна, використовуючи лісистий терен на моїм лівім крилі, наперла сильно на сотню чет. Капеніса. Я вислав туди резерве вий скоростріл, але він вже не вспів на час прибути, бо поляки вдерлись до наших окопів і до села. Тут прийшло до рукопашного бою на баґнети, але ворога не вдалось здержати і ми були змушені відступити бойовим порядком дещо назад і обсадити село Сиракізці. Ворог вже не напирав і ми упорядкувавши сотні, ствердили, що наші втрати в людях були: двох убитих і одинадцять ранених, між ними пор. Тарнавський. По двох днях ми одержали наказ відійти назад, на оборонну лінію — Гійсько, Нижанковичі і Нове Місто. Мої дві сотні обсадили село Гійсько і терен між Гійськом та Нижанковичами, а дальше йшла обсада сотень пор. Підгірного, чет. Стефанишина і розбитків куреня пор. Турка. На цій лінії прийшло до вирішного бою за Нижанковичі, Добромиль, а головно Хирів.

Дня 16. 12. 1918 р. поляки повели свій дальший наступ на цілому фронті, ударяючи більшою силою на місто Нижанковичі. Бій почався вчасним ранком канонадою і сильним скорострільним огнем, що заедно прибирав на силі. Десь після полудня стрілянина в районі Нижанкович втихла. Я вислав туди розьід іу стежу, яка скоро вернулася і донесла, що ворог зайняв Низ шнковичі і пішов дальше на Добромиль. В той спосіб відтято нам відворот — тобто нас окружено. Пробиватись за дня було ризиковно і ми обезпечившись заставами, чекали вечора в найбільшому поденервованні. Як тільки стемніло я даз приказ вдарити нагло на село Губичі, здобути його, а там уже покажеться, як нам добитись до своїх. В супроводі місцевого селянина ми підсунулись польовою доріжкою близько Губич і розвинулись обережно в розстрільну, висилаючи до села стежу під проводом хор. Войткова на звіди. Вона скоро повернула і зголосила, що в селі є тільки невеличкий відділ польської піхоти, правдоподібно якась резервова сотня, а головна ворожа сила пішла на Добромиль. Це нас піднесло на дусі. З грімким «гурра» ми вдерлись до села. Наш наскок був такий наглий і несподіваний, що поляки без жадного спротиву розскочились на всі боки, залишаючи по хатах кільканадцять полонених і п’ять верхових коней з двома сідлами. Наша розстрільна, не задержуючись довго, перейшла крізь село і зібралась на битому шляху Нижанковичі-Добромиль. Підбадьорені цим успіхом ми рушили битим шляхом у сторону Добромиля з твердою постановою пробиватись дальше. Прибувши до села Ляцко, ми довідались, що в другому кінці заночувала в окопах ворожа розстрільна в силі одного чи двох батальйонів, фронтом до Добромиля. Тепер треба було рішатись, чи вдарити на ворога фронтально з заду, чи обійти його і шукати зв’язку з другими частинами. Наразі ми скупчились у невеличкому саді довкола залізничної будки. Я увійшов до кімнати, щоб при світлі зорієнтуватись на карті у новій ситуації. Нараз хтось крикнув — «польська панцерка»! Я вискочив моментально з хати і хотів дати приказ обкидати ворожу панцерку ручними ґранатами але моїх стрільців уже не було, розкочились відрухово на всі боки, тільки плоти під ними затріщали. Я кинувся доганяти і знайшов їх долині коло млина, вистрашених і неупорядкованих. Аж тепер я побачив, що пробиватись ніччю серед гущі будинків, аж у другий кінець села, це річ аж надто небезпечна, тимбільше, що ворожа панцерка вже нас завважила і скоро заалярмує цілий фронт. Тому, упорядкувавши сотні, я рішився піти обходом через гору Страч та обсадити село Вовчу Долішню. В тій цілі ми піднайшли провідника-селя-нина, який нас попровадив гористою лісовою доріжкою, а радше стсжкою засипаною снігом через гору Страч повів нас до Вовчі Долішньої. Важка це була дорога, а мої стрільці формально на плечах викотили весь наш невеличкий бойовий обоз на гору, а відтак з немсншим трудом спустили його вдолину. Вже добре розвиднілось, як ми дістались до Вовчі Долішньої й обсадили село. Тут ми довідались, що весь наш фронт з-під Добромиля і Старяви стягнено назад, на давні позиції перед Хировом і Посадою Хирівською, і що наша команда находиться дальше на залізничій станції Глибока, та що до місточка Фельштина прибуло багато нашого війська. Це нас піднесло на дусі і я вислав до команди обширний звіт включно з обсадою села Вовчі Долішньої. Поляки чомусь дальше не наступали, а ми, окопавшись і забезпечивши себе заставами, розмістились вигідно в теплих хатах, чекаючи дальших приказів. По кількох днях такого нашого відпочинку прибуло до нас те заповіджене військо з Фельштина, тобто курінь пор. Шльосера, з приказом від підп. Кравса зайняти наші становища, а ми мали відмаршувати до села Городовичі і його обсадити. При цій нагоді я довідався від пор. Шльосера, що в скорому часі має наступити реорганізація цілої нашої армії в більше централістичному дусі на спосіб австрійський, а саме, що поодинокі сотні мають бути зорганізовані в курені, курені в групи, групи в бриґади, а бриґади в корпуси, і що відповідно до того має наступити обсада цілого фронту. Про ближчі дані цеї реорганізації він ще не знав. По проведеній зміні ми відійшли до місця призначення, до села Городовичі та обсадили східну частину села фронтом до Хирова і залізничого шляху Самбір-Хирів, що був віддалений біля 200 кроків. Ще того самого дня, вечором, прибув до нас пор. Гриць Сенечко з одною гарматою і примістив її на лівім крилі між нашою розстрільною з метою обстрілювати ворожу панцерку прямим артилерійським огнем. Комендантом цеї гармати, а заразом артилерійським обсерватором цілої своєї батерії, що находилась дещо позаду, на приходстві, пор. Сенечко назначив чет. Лазора. По кількох днях цю нашу обсаду скріплено ще сотнею пор. Тарнавського, яку приділ ено на стало до мого куреня і від тепер курінь мав три сотні, 5-ту, 6-ту і 7-му. Комендантом 5-тої сотні був чет. Володимир Караван, 6-тої пор. Антін Тарнавський і 7-мої чет. Іван Капеніс, а по його відході до провіянтури, чет. Іван Вовк. Ми сильно окопались та забезпечились відповідно заставами, бо ходили чутки, що ворог має дальше продовжувати свій наступ. На цих позиціях ми задержались довший час.

Наближались наші Різдвяні свята і я постановив відвідати своїх батьків, яких не бачив повних 4 роки з причини воєнних дій. Я став до звіту і підп. Кравс дав мені 6-денну відпустку додому з тим, що по дорозі маю вступити до команди групи «Південь» в Стрию і до військового секретаріяту в Тернополі та поінформувати їх про потреби фронту. Я подякував за одержану відпустку і ще того самого дня був у Стрию, в команді групи «Південь». Тут я представився як висланник фронту, але до коменданта групи, полковника Коссака мене не допущено, мовляв, полковник дуже зайнятий! Я поїхав дальше і ранком був уже в Тернополі, та зайшов до військового секретаріяту. Мене прийнято ввічливо, і я з місця почав реферувати про найконечніші потреби фронту, а саме: про цілковитим брак підручних перев’язок так, що ранених приходиться перев’язувати чиж попало, частинами нічної білизни, ручниками, хусточками і т. п., про брак телефонічного виряду і тому між фронтовими частинами, та командою нема сталого получения, а артилерія з браку так конечного телефону є змушена стріляти прямим огнем, або помагати собі т. зв. живим телефоном, тобто — уставленими низкою що кількадесят кроків стрільцями, що мали передавати прикази старшини з обсерваційного пункту до батерії і в той спосіб дириґувати артилерійським сгнем. Недостача інтендатури змушує нас до реквізиції потрібних харчів і мундурів між місцевим населенням, часто-густо з кривдою цього населення. Брак і.іуніцп зменшує боєздатність, а брак виплати т. зв. «льону» причиняється в значній мірі до упадку вояцької моралі і т. д.

На цю мою скаргу з фронту я одержав приблизно ось таку відповідь: «про всі ці і подібні нестачі фронту військовий секретаріят знає, але наразі не в силі лиху зарадити. Всі наші кадри галицьких полків остали в Чехії, Моравії і на Мадярщині, а в них весь воєнний виряд. До нашої диспозиції є тільки це військове майно, що походить з розброєння австрійських і мадярських військових частин, що вертаються з України додому. Із заграницею ще не вдалося нам нав’язати контакту, і тому скрута у нас тепер велика».

Я забрав по-раз другий слово і вказав, що не всі засоби і способи у нас використано, і що в краю є ще багато порозкиданого цінного воєнного матеріалу, тільки треба вміти його знайти. Для прикладу я подав три місцевості з коломийського і станиславівського повітів, де находяться артилерійська муніція, телефонічні апарати і кільчастий дріт. Ці місцевості подали мені мої стрільці з тих околиць. Тому хай військовий секретаріят звернеться до всіх окружних команд і повітових секретарів, щоб вони у своєму заряді завізвали місцеве населення до збирання всякого воєнного знаряддя та доставлювання того матеріялу до вказаних збірних пунктів. Ця пропозиція подобалась мому розмовников^-референтові і він заявив, що зараз це буде зроблено. На цьому закінчилась наша розмова про потреби фронту. Ми розпрощались і я подавсь у дальшу дорогу до свого рідного села, до Ладичина.

Вдома було сумно-невесело. Батько лежав у ліжку, хорий на ґіхт, мати калікувала на ногу, молодший брат Олекса згинув на війні, десь під Перемишлем, а господарство найшлось у цілковитому занепаді. До того всього наше село дісталось між два воюючі фронти — австрійський і російський — та через декілька тижнів було шд обопільним безпосередним обстрілом. Наслідком того село понесло важкі втрати в людях і матеріалі, поля опустіли і були зриті окопами та ґранатами, а два сусідні села: Людвиківка і Конопгівка були цілком розбиті і спалені. Мій несподіваний приїзд став милою несподіванкою для всіх домашніх — для батька, матері, молодшої сестри і малого брата Костя. Ми тішились і плакали на переміну та розпс відали собі всячину. Зійшлась дальша родина, свояки і сусіди та стали рс зпитувати і розказувати пережиті воєнні страхіття. При цій нагоді я довідався, що моє село, Ладичин, мало крім австрійської ще й свою, українську війну, яка закінчилась нашою виграною. А відбулась ця війна в ось такий спосіб: десь коло 20-го листопада 1918 р. прибув пішим маршем з України до містечка Микулинці 13-ий австрійський полк польських уланів і розтаборився в дворі ґрафині Рейової, з наміром йти дальше на Тернопіль і його зайняти. Проти цього полка — Окружна Команда (от. Гірняк) в Тернополі, вислала все своє військо — дві піхотні сотні. Сили ці були заслабі, щоб належно розправитись із ворогом, і тому команда тих сотень завізвала дооколичні села, щоб вони своїми міліціями допомогли. Села наказ виконали і вже в першому дні Микулинці були окружені зі всіх сторін, при чому село Ладичин стало свого рода випадовою базою. Тут прибули підводи з Настасова, Людвиківки і Заздрости з підпомогою та різними припасами, з муніцією і хлібом на санях, пирогами в нецках і діжках, борщем у коновках, капустою в більших і менших горшках і т. д. Всі ці харчі і муніцію доставлено ніччю на фронт, що находився в давніх російських окопах між Ладичином і Микулинцями. З того т. зв. ладичинського фронту вислано до ворога парляментарів під проводом Скакуна, голови нашої читальні «Просвіти», з жаданням негайного зложення зброї на протязі двох годин. Тимчасом поляки тих наших парляментарів важко побили і замкнули в пивниці, а самі почали спішно приготовлятись до пролому нашого фронту. Коли ж проминуло дві години і вислані парляментарі не верталися, наші відділи рушили до наступу. Почався бій, що тривав повних три дні. Поляки пробували пробитись у кількох різних місцях, але всюди їх відбито. Третього дня ранком поляки звільнили і відпустили наших парляментарів, а вслід за тим вислали до нашої команди своїх парляментарів в цілі обговорення акту здачі. Цих їхніх парляментарів відіслано до окружної команди в Тернополі, а поляків у дворі повідомлено, що в міжчасі мають зложити зброю. Коли ж наші частини зблизились до двора, щоб відібрати зброю, поляки засипали їх ручними ґранатами і скорострільним огнем, і тим завдали нам поважних втрат. Аж тепер прийшло до рішального бою. Тернопільські сотні кинулись до наступу фронтально, вздовж битого шляху Тернопіль-Микулинці, а цивільна обсада вдарила збоків. По кількох годинах одчайдушного бою поляків роззброєно, й відставлено до окружної команди в Тернополі. Так закінчився бій з тльськими уланами 13-того австрійського полка в Микулинцях — згідно з оповіданням ладичинських учасників цього бою.

Бої за Городок і Судову Вишню

Шість днів моєї відпустки минули скоро і вночі 13-того січня 1918 р. я прибув назад до станції Глибока і зголосивсь у підп. Кравса, коменданта групи (Хирів). В команді був рух і поденервування. Підполковник Кравс привітав мене ось такими словами: «Добре, що ти вже приїхав, ти дістанеш новий спеціяльний приділ на фронті. Ситуація на нашому хирівському відтинку більш ніж грізна. Поляки з Городка і Любіня Великого йдуть наступом на Рудки і Самбір і тим загрожують задам моєї хирівської групи. Групу Рудки віддано під мою команду і туди я вислав твої дві сотні, під командою пор. Антона Тарнавського, до протинаступу. Досі не знаю, що діється з рудецьким фронтом. Повітовим комендантом Рудок є пор. Укарма, але він сидить у Рудках і нічого не знає, де його фронт і скільки має війська. За кілька хвилин доставлять з Самбора паровіз і ти зараз від’їдеш до Рудок та перебереш від пор. Укарми команду групи, усталиш фронт та подаш мені якнайскорше ситуаційний звіт. Якщо б полк. Коссак в міжчасі назначив там іншого коменданта, ти не смієш передати йому команди без мого відома». По одержанні цього наказу я зараз від’їхав присланою з Самбора льокомотивою до Рудок. В команді я застав пор. У карму і його адьютанта підх. Котецького в безрадному очікуванні на вісті з фронту. Про наступаючого ворога оба вони не могли мені нічого конкретного подати. Сказали тільки, що рудецька сотня чет. Йовика розбита в районі Поріччя Ґрунтове, та що пор. Тарнавський з моїми двома сотнями пішов до протинаступу. Пор. Укарма хотів зараз же передати мені команду групи, але я заявив, що це зробимо ранком, а тепер я мушу негайно об’їхати фронт, віднайти і усталити наші сили і позиції та якнайскорше вислати ситуаційний звіт до підп. Кравса. Я попрощавсь сів на коня і з двома їздцями почвалав на фронт. Через несповна пів години ми прибули до села Гошанид. Падав густий сніг було темно, але спокійно. Нас задержав стійковий і при його помочі ми віднайшли пор. Тарнавського в одній з придорожніх хат. Тут щойно я довідався, як мається справа з нашим фронтом. Пор. Тарнавський по прибутті до Рудок зголосився в команді групи по ближчі інформації, щодо ворожого наступу і наших сил, а не одержавши тих інформацій, рушив на осліп до протинаступу в північному напрямі вздовж битого шляху Рудники — Львів. Осягнувши лінію села Гошани, там де шоса роздвоюється на північ до Городка Ягайлонського і на схід до Любіня Великого, вислав розвідчі стежі в сторону Угерець Незабитівських, Завидович і Хишевич. Одержавши вісті, що поляки в силі одного баталіону находя гься в У герцях Незабитівськи к, а сильний відділ їхньої кавалерії концентрується під Бучалами — обставив одною сотнею село Гошани, а другу сотню післав проти ворожої кавалерії в сторону Бучал. В селі Хишевичі ця друга сстня наскочила несподівано серед густої мряки на польську кавалерію і тут при помочі місцевих селян і нашої панцерки, що під командою чет. Швеця і хор. Верхоли нагло появилась з Рудок, удалось нам розбити ворога, та змусити його до панічної втечі в сторону Черлян і Городецького Передмістя. Після цього бою обі наші сотні з-під Бучал і Гошан вдарили на ворожу піхоту в У герцях Незабитівських і зайняли село. В той спосіб мої дві сотні під командою пор. Тарнавського здержали ворожий наступ на Рудки і Самбір. Зв’язку з нашими частинами на право і ліво пор. Тарнавський ще не вспів нав’язати, сказав тільки, що на станції Комарно-Бучали находиться наша панцерка під командою чет. Швеця, що належить до сотні чи куреня пор. Гладиловича, а на ліво десь аж в Довгомостиськах має бути невеличкий відділ нашої піхоти, 70–80 стрільців, під командою чет. Чайківського. Отримавши ці інформації я щиро подякував пор. Тарнавському за його удачний протинаступ та подавсь дальше вздовж фронту в сторону Комарна, шукати пор. Гладиловича. Знайшов його на станції Комарно-Бучали. Під його командою було дві сотні піхоти, що держали фронт в Поріччю Ґрунтовім проти Поріччя Любінського і Любіня великого в силі яких 250 крісів і панцерний потяг ч. 2 з 8-мома скорострілами й одною полевою гарматою, що патрулювала вздовж залізничого шляху: Бучали — Любінь Великий. В той спосіб удалось мені на протязі ночі усталити лінію нашого фронту, що йшов з-під Бучал-Комарно через Поріччя Ґрунтове, Угерці Незабитівські і Довгомостиська з приблизною обсадою: курінь пор. Гладиловича — 250 крісів, курінь пор. Тарнавського — 400 крісів і відділ чет. Чайківського — 70 крісів. Над ранком я повернув до Рудок і тут перебрав команду групи від пор. Укарми, який зараз від’їхав до Стрия, до розпорядимости штабу пол. Коссака. Ще того самого дня я виготовив і вислав до штабу підп. Кравса обширний ситуаційний звіт щодо здержання ворожого наступу на Рудки та нашої обсади рудзцького фронту. На приказ стрийської воєнної области, тобто полк. Гриця Коссака я передав команду рудецької групи сотникові Карлові Гофманові, а сам згідно з цим приказом перебрав наново свій курінь та повідомив про це підп. Кравса. За кілька днів долучилася до мене з хирівського фронту моя третя сотня, якої комендантом був пор. Тарнавський, що її він знову перебрав, так що курінь був у комплеті і я назначив хор. Мазяра курінним адьютантом. При передачі фронту показалось, що сотник Карло Гофман зовсім не визнавався на обсаді фронту (він був технічним старор: ною в запіллі австрійської армії) даючи мені приказ, щоб я довільно поробив поправки в обсаді фронту, такі, які буду уважати за відповідні й доцільні, та щоб відтак получивсь телефонічно з групою і щоденно подавав туди ситуаційний звіт. На цьому передача фронтового відтинку скінчилась і сотник Гофман від’їхав до Рудок. Небавом по його від’їзді прийшла до нас вістка, що до Рудок має прибути з Великої України артилерія — «Дніпровська Гарматна Бриґада», під командою от. Білокриницького. Ця бриґада складалась із двох полків по З батерії, з 4-ма дводюмовими гарматами, разом 24 гармати. Команда цієї бриґади примістилася в селі Дубаневичі, а поодинокі батерії розміщувалися в міру потреби по селах ближче фронту — на Рущині в У герцях, в Гошанах, Шоломиничах, Путятичах і т. д.

З прибуттям наддніпрянської артилерії наш фронт значно скріпився і прибрав більш стабільний характер. Тепер підп. Кравс зарядив дальшу розбудову рудецької групи, а саме — її вужчого і ширшого штабу. На його домагання стрийська воєнна область (полк. Коссак) відкомандувала до Рудок декілька фахових старшин і при їх помочі в прискоренім темпі зорганізовано команду групи в ось такий спосіб: Вужчий штаб — комендант сот. Карло Гофман, шеф штабу й адьютант в одній особі чет. Гриць Йовик. Ширший штаб — 1) Інтендатура — сот. Вербенець, 2) закуп худоби — сот. Бізанц, 3) польова лікарня — пор. Сілецький, медик, 4) ліквідатура — хор. Петро Вергун, 5) польове душпастирство — о. Іван Косонога, 6) ветеринарний відділ — чет. Штенцлер, 7) розвідчий відділ — хор. Войтович, 8) телефонічна чета — хор. Михайло Лалак, 9) польова жандармерія — пор. Сенета, 10) булавний відділ й обоз — пор. Іван Станчак, 11) стаційна команда — чет. Луцик, 12) команда двірця в Рудках — підх. Володимир Котецький. Так зорганізована група дістала подвійну назву — «група Рудки» або «група Гофмана». В подібний спосіб була зорганізована і група «Крукеничі» під командою підп. рос. служби Щ'епеля, а відтак підп. Федоровича. З кінцем січня 1919 р. з тих трьох груп, це є: з групи «Глибока», «Крукеничі» і «Рудки» утворено на приказ Начальної Команди 8-му «Самбірську Бриґаду» під командою полковника Кравса і його шефа штабу пор. Карла Шльосера та приділено її до ІІІ-го Галицького Корпусу.

В часі, коли команда рудецької групи була зайнята організуванням допоміжних установ ширшого штабу, її частини на фронті зовсім самочинно без наказу згори, тобто з групи, були приневолені зводити в різних місцях бої позиційного характеру. Поляки, боячись дальшого наступу українців, повели оживлену розвідчу акцію, більшими чи меншими випадами з наміром відтиснути нас якнайдальше від залізничого тору Городок — Судова Вишня. Ми відповідали тим самим, а відбиваючись, старались найближче дістатись до залізничого шляху, щоб перервати залізниче получения ворожого фронту з його запіллям. Наші старшини і стрільці ніяк не могли спокійно приглядатись, як перед їх очима раз-у-раз курсували ворожі потяги, довозячи до Львова підкріплення, муніцію і харчі. З тої причини були навіть деякі негодування і нарікання на нашу команду.

На саме Богоявлення, це є 19. 1. 1919 р. прийшов приказ, що бувша сотня чет. Йовика з 1-го куреня пор. Гладиловича робить позірний наступ на Любінь Великий, та щоб рівночасно одна з сотень сотн. Станіміра вдарила на село Черляни. Згідно з приказом я вислав до наступу сотню пор. Тарнавського, що находилась на моїм правім крилі, в селі Нойгоф, фронтом до Городецького Передмістя і с. Черлян. Пор. Тарнавський приказ виконав і зайняв частинно Черляни, однак мусів скоро відступити і зайняти давні позиції в Нойгофі, бо вміжчасі поляки з Городецького Передмістя повели протинаступ на зади його сотні. Колишня сотня чет. Йовика рівнож потерпіла невдачу і зі стратами обсадила знову Поріччя Ґрунтове. Другої чи третьої ночі після цього бою чет. Волод. Караван вислав з Угерець, з 5-тої сотні, розвідчу стежу в сторону Попелів іБраткович. Стежа вернулась над ранком і зголосила, що вона дійшла аж до залізничого шляху і там з власного почину коло вілдукту в Братковичах висадила ручними ґранатами кілька рейок у псвітря. У відплату за це поляки зараз же на другий день пішли наступом наУгерці з двох сторін — з Городка Ягайлонського і Попелів. По цілоденному бою ми наступ відперли та посунулись дещо вперед, ближче Городка й Попелів, зайнявши й обсадивши Стоділки й Ебенав.

Зірвання залізничих рейок в Братковичах звернуло увагу наших вищих команд на цей мій фронтовий відтинок та дало почин обом воюючим сторонам до стягання чимраз то більших сил вздовж залізничого шляху: Городок — Судова Вишня. Вслід за тим я поправив обсаду фронту в той спосіб, що 6-та сотня пор. Тарнавського зайняла позиції в с. Нойгоф та сильно укріпила роздоріжжя: Любінь Великий — Гошани й Городок — Зашковичі, 5-та сотня чет. Каравана обсадила У герці Незабитівські й Ебенав, фронтом до Городка і Попелів, а 7-ма сотня чет. Івана Вовка с. Годвишню і фільварок Генриківку напроти Долинян і Вовчух. Одна батерія Дніпровської бриґади примістилась на Рущині в У герцях зі змогою обстрілу Черлян, Городка і Попелів, а друга батерія — с. Гошани, для обстрілу Долинян і Вовчух. Команда куреня була рухома і находилася в міру потреби в У герцях на Рущині та Годвишні.

Мій побут в селі Годвишні замітний тим, що тут місцеві селяни дали нам повну піддержку, так щодо укріплення фронтових позицій, як і довозу харчів та муніції з запілля. А відбулось це в ось такий спосіб: я прикликав до себе війта, старшого ржє віком около 60-тки і сказав: «Я тут у вас комендант на фронті, а ви комендант в селі. Ми на фронті будемо воювати, а ви в селі маєте нам помагати так щодо підвод, як і шарварків та інших військових потреб, з якими я до вас звернуся. Зима гостра, мої хлопці повнять службу на узгір’ях між Годвишнею а Долинянами легко зодягнені і напів босі. Їм треба якось помочи, подумайте, якби цему зарадити». На цьому я скінчив, а війт м’яв свою шапку і мовчав. По кількох мінутах піднявсь і з повагою промовив: «Пане коменданте, все буде зроблене як накажете». З тим він відійшов і почав діяти. З власної ініціятиви пішов по селі і назбирав кільканадцять старих кожухів для нашої передньої сторожі, що постійно держала службу на горбі перед селом, а ці кожухи визичив нам на весь час нашого побуту в селі. Відтак на мій наказ зорганізував на швидку руку шарварок з кількадесят селян, які на протязі двох днів, ночами, під надзором і вказівками сотенного коменданта значно поправили і поглибили наші окопи, а для передньої сторожі побудували вигідну землянку з камінною печею включно. Стрільців, що квартирували в селі, гостили чим хата багата, а хворих чи ранених доглядали дбайливо як своїх рідних. До того всього селяни через своїх кревних і знайомих давали нам цінні інформації щодо руху ворожих сил в передфронтових селах. Ось так прийняло нас с. Годвишня зі своїм стареньким війтом на чолі.

Моя обсада нашого фронту показалась доцільною, бо поляки, хотячи відсунути нас якнайдальше від залізничого тору, збирали сили і вдаряли на нас в різних місцях, роблячи випади з Черлян, Городка, Браткович, чи Долинян. Про ці ворожі рухи ми заздалегідь були інформовані місцевим населениям, чи нашими стежами, і тому могли успішно відбиватись, посуваючись обережно вперед. До команди групи ми щодня посилали докладні звіти про зведені нами бої і про рухи ворога, алярмуючи команду, щоб надсилала підкріплення. З початком лютого 1919 р. такі підкріплення почали надходити. Першим прибув коломийський курінь пор. Володимира Левицького з-під Львова, з Дублян, з трьома сотнями, 1-шою — чет. Теодора Палійчука, 2-гою — чет. Степана Свириди і з 3-тою — чет. Андрія Палія, а відтак 1-ший курінь У СС-ів — пор. Онуфрія Івановича з трьома сотнями піхоти, сотнею скорострілів, батерією піхотних гарматок і відділом кінних Гайдамаків, разом около 1000 стрільців бойового стану. Комендантами сотень були: 1-ша сотня — чет. Степан Волинець, 2-га сотня — чет. Володимир Верхомий, 3-та сотня — чет. Василь Кривоус, 4-та сотня скорострілів чет. Кость Третяк, 5-та батерія піхотних гарматок — хор. Гриць Цьокан, 6-та чета кінних Гайдамаків — пор. Липчук. Заступником коменданта куреня й адьютантом був пор. Володимир Калина.

Третім з черги прибув до нас 1/24 курінь чет. Ясінчука впрост з кадри в Коломиї і його я примістив в селі Добряни як забезпечення мого лівого крила. Всі ці три курені команда рудецької групи прислала на наш відтинок з коротким приказом — «до диспозиції сотника Осипа Станіміра». Вслід за тим я був змушений діяти самостійно, тобто командувати аж 4-ма фронтовими куренями. Саме тоді поляки повели на нас свій другий наступ з Попелів в сторону Стоділок й Ебенав. Я вислав до протинаступу 2/24 курінь пор. Левицького, який відбив наступ і зайняв Попелі, Малі і Великі, фронтом до Браткович та обсадив північну частину села Долинян. Десь 12 лютого 1919, прийшов приказ, що курінь пор. Гладиловича має відійти в район Добряни — Милятин— Бар, а курінь сотника Станіміра своєю правою сотнею пор. Тарнавського має тимчасово обсадити село Поріче Ґрунтове, поки не змінить її курінь пор. Михайла Ліщинського з групи «Щирець». По думці приказу сотня поручника Тарнавського рушила ніччю до обсади Поріча Ґрунтового. Тимчасом поляки вдарили на неї з Поріча Любинського і її, необізнану з тереном, розбили. Частина розбитої сотні подалась до села Завидович, а друга частина з пор. Тарнавським пробилась на схід, за річку Верещицю і там в селі Піски стрінула 1-ший курінь УСС-ів, що був у перемарші з-під Львова до рудецької групи. Комендант, цього куреня пор. Онуфрій Іванович вислав зараз до протинаступу на Поріча Ґрунтове одну свою сотню, яка відбила село назад, взяла кількох полонених та здобула один скоростріл. Під вечір прибув з групи «Щирець» курінь пор. Михайла Ліщинського, який змінив сотню УСС-ів й обсадив Поріча Ґрунтове. Сотня пор. Тарнавського зібралась у Рудках, її доповнено новобранцями і по кількох днях прислано назад до мого куріня на фронт. В половині лютого 1919 р. прибув до Угерець на Рущину 1-ший курінь УСС-ів пор. Онуфрія Івановича і його двома сотнями ми зайняли село Долиняни та обсадили горби перед селом фронтом до залізничого тору, залишаючи одну сотню в резерві. Вечором, дня 16 лютого 1919 р. я дістав наказ з команди групи, щоб на другий день, 17 лютого 1919 р. вдарити і зайняти село Вовчухи в ціли засягнення язика щодо фактичної сили і рухів ворога. Я вислав до наступу 7-му сотню чет. Івана Вовка, що держала обсаду фільварку Генриківка. Вчасним ранком, як ще було темно, сотня підсунулась близько села і як тільки наша артилерія відчинила огонь, сотня рушила до бою. Наш наскок був такий сильний, що по короткій стрілянині ми зайняли село, забрали в полон 20 поляків, між ними їхнього коменданта сотні, пор. Монда, та обсадили коту 307, звідки вже можна було обстрілювати залізничий шлях. Тепер почались завзяті бої, що тривали без перестанку цілий тиждень в день і в ночі. Поляки стягнули з Городка і Судової Вишні більші сили і вже 19-того лютого пішли наступом на Вовчухи й Долиняни. Через цілий день 7-ма сотня чет. Івана Вовка з мого куреня ставила завзятий опір та вкінці розбита мусіла вечором відступити і поляки заняли село Вовчухи. Чет. Івана Вовка ранено і він відійшов до перев’язочного пункту. Вночі бій не уставав, а заатакована з Вовчух сотня УСС-ів чет. Верхомого в Долинянах відограла поважну ролю. Ніч була морозна і тому декілька скорострілів пришилось стягнути з фронту з причини різних дефектів. Четар Верхомий скоро усував всякі ушкодження й моментально відсилав направлені скоростріли з поворотом до їхніх позицій. Ранком 20-го лютого поляки вдарили по нас сильним артилерійським і скорострільним огнем. Це був знак, що їх наступ продовжується. Тимчасом впала густа мряка й не було видно навіть на кілька кроків. Бій кріпшав і наше ліве крило дісталось в перехресний огонь. Настав критичний момент і ми були змушені відстрілюватись на два боки, здержуючи ворожий наступ. На борзі я стягнув до Долинян запасну сотню з 1-го куреня УСС-ів, а її комендант чет. Степан Волинець з’явивсь у мене по дальші накази. Я вказав тільки напрям куди сотня має вдарити, бо з причини мряки не можна було бачити ворожих рухів. Сотня розвинулась у розстрільну й рушила до бою. Почалась дика стрілянина й наступ навмання. По кількох годинах такого бою дещо прояснилось і стрілянина втихла. Показалось, що ця резервова сотня чет. Волинця проломила ворожу лінію і найшлась на задах польських частин, що зайнявши Коців і фільварок Генриківку, йшли дальше боєм на Добряни і Шоломиничі. Так заскочені поляки вивтікали на цілій лінії й ми заняли з поворотом Вовчухи і горб 307 та обсадили узгір’я перед Долинянами, через що була вже спромога обстрілювати ворожі потяги на залізничім шляху Львів — Перемишль. Наступні два дні: 21-го і 22-го лютого, були дещо спокійніші. Щойно на 23-го лютого поляки знов зібрались і зі сторони Браткович повели наступ на наші позиції в Попелях і Стоділках, однак 2/24 курінь пор. Левицького, скріплений моєю 6-тою сотнею чет. Стефанишина, наступ цей відперли, при чому сотня чет. Стефанишина здобула два ворожі скоростріли.

В дні 24-го лютого 1919 р. вже не було боїв і наш фронт усталився ось так: мій 2-ий курінь держав Поріче Ґрунтове, Нойдорф, У герці Незабитківські, Стоділки й Ебенав, 2/24 курінь пор. Левицького обсадив Попелі Великі і Малі та частину села Долиняни, 1-ший курінь УСС-ів пор. Івановича зайняв решту Долинян і село Вовчухи, 1-ий курінь пор. Гладиловича обороняв Милятичі, Бар, і Довгомостиска, — а 1/24 курінь чет. Ясінчука стояв у резерві в Годвишні і Добрянах.

Артилерія примістилась: 1-ший гарматний полк Дніпровської Гарматної бриґади в селі Путятичі, а 2-гий полк в Гошанах і на Рущині (українська частина Угерець Незабитківських), а команда «Дніпровської Гарматної Бриґади», з от. Білокерницьким, в селі Дубаневичі. Команда групи «Рудки», з сотником Гофманом, залишилась і надальше в Рудках.

В той спосіб закінчилась перша фаза т. зв. «Вовчухської офензиви» в районі групи «Рудки» на залізничий шлях Львів-Перемишль. Не була це справжня офензива, бо не було в нас точно означення пляну діяння, ні ясних приказів з групи чи корпусу — де й як треба вдарити, щоб дістатись до залізничого тору та відтяти комунікацію Львова з його польським запіллям. Це була радше оборонна офензива, бо поляки, бажаючи відтиснути нас якнайдальше від залізничого шляху, напирали на нас в різних місцях нашого фронту. Ми знову, обороняючись, заєдно посувались вперед та обсадили горби перед Вовчухами, Долинянами і Попелями, звідки почали обстрілювати ворожі потяги, що йшли з Перемишля до Львова. В цей спосіб через три послідні дні, тобто 22, 23 і 24-го лютого 1919 р. ми не допустили до Львова ані одного потягу. Так загрожені поляки постарались при помочі Антанти про завішення зброї, яке почалось 25-го лютого 1919 р. о 6-тій годині ранку. Рівночасно з повідомленням про завішення зброї ми дістали з команди групи приказ — що на добу можемо пропустити до Львова тільки три потяги. Надчисельні потяги належить обстрілювати і задержати. А що на поодиноких станціях між Перемишлем і Судовою Вишнею задержалось в наслідок нашого обстрілу більше потягів, то зараз же ранком по розпочатті завішення зброї, всі вони рушили один за одним у сторону Львова. Згідно з приказом ми пропустили три потяги, а 4-тий обстріляли і змусили задержатись таки на залізничнім шляху. Цей інцидент був причиною, що поляки з Городка вислали до нас на санях своїх парляментарів з білою хоругвою і сурмачем. Десь в половині дороги між Городком й Ебенав польські парляментарі задержались вимахуючи білою хоругвою. Я вислав до них чет. Каравана з двома стрільцями, які позав’язували їм очі опасками і привезли до постою куреня. Польські парламентарі зажадали, щоб команда нашого відтинку вислала негайно до Городка своїх парламентарів, де в присутності антантських відпоручників мали рішатись всякі спірні квестії і непорозуміння фронту. Про це я повідомив телефонічно команду групи «Рудки» й вона рівнож телефонічно назначила мене і пор. Михайла Ліщинського своїми парламентарями до Городка. По двох годинах очікування нам доручено відповідні повновласти та письменний протест проти того, що поляки посилають до Львова на добу більше ніж три поїзди. Маючи потрібні документи, ми знову позав’язували польським парламентарям очі і разом з ними, їхньою таки підводою, рушили в сторону Городка. В дорозі, між нашим і польським фронтом, відбулась знову церемонія розв’язування і зав’язування очей і над вечір ми опинились на залізничій станції в Городку. Нас прийняв англійський полковник Сміт, в товаристві італійського майора Стабіле та двох польських старшин. Ми виказались обопільно своїми повновластями, полагодили справу обстріляного потагу так, що надобов’азково пропустили його в дальшу дорогу до Львова та остали на станції ак контрольний орган потагів, щодо їх кількости та щодо надсилання війська, зброї й муніції. Цим парламентарем був а впродовж два дні. Коли ж завішенна зброї, згідно з умовою, почало автоматично продовжуватись на дальших 24 години, то комендант групи «Рудки», сотник Карло Гофман, відкликав мене з Городка, а на моє місце назначив чет. Оґродніка, старшину Дніпровської Гарматньої Бриґади. Тимчасом переговори в справі перемир’а затагнулись і завішенна зброї продовжувалось щораз то дальше на 24 години. Українська делеґаціа домагалась, щоб демаркаційною лінією між обома воюючими сторонами була ріка Сан. Знову ж польська сторона, під проводом франко-англійської місії ген. Бертельмі, жадала, чи пак диктувала, щоб ця демаркаційна лінія йшла рікою Бугом, вздовж границь повітів — Жовківського, Камінецького, Львівського, Бобрецького і Перемишлянського, аж до станції Вибранівка, а дальше вздовж південної границі львівського повіту та вздовж східніх границь повітів — Дрогобич і Турка (Це т. зв. лінія Бертельмі). Українська сторона не могла на це погодитись і в дні 1 березня 1919 р., о год. 4,30 вечором виповіла остаточно завішення зброї, так, що властиві бойові операції згідно з умовою мали початись щойно за 12 годин, тобто 2-го березня 1919 р.

По виповідженні завішення зброї обі сторони розпочали в приспішеному темпі свої бойові приготування — українці до дальшого продовжування офензиви, а поляки до її здержання і відбиття. В тій цілі вже в перших днях березня пересунено з-під Львова на наш рудецький відтинок два дальші курені УСС-ів, тобто — 4-тий курінь пор. Струця і 3-тий курінь пор. Іваницького, з групи «Щирець» — курінь пор. Михайла Ліщинського, з групи «Хирів» — курінь сотника Антона Ліськевича, з групи «Крукеничі» — курінь сотника Корабейка, з Самбора — пробойовий гуцульський курінь — чет. Гриця Голинського та V/36 коломийський курінь. Артилерію рівнож скріплено трьома батеріями, себто — батерією польових гармат сотника Поліхи, батеріею гірських гармат пор. Івана Балешти (мій шкільний товариш згинув у бою під Судовою Вишнею) та пів-батеріею далекострільних тяжких, 42-лінійних гармат пор. Костинчука. В той спосіб до повної офензиви сконцентровано на відтинку групи «Рудки» між Городком Ягайлонським і Судовою Вишнею 12 куренів піхоти й 8 і пів батерій артилерії. Бойовий стан цих сил виносив около 6 000 крісів, 90-100 скорострілів та 34 гармат.

В дні 6 березня, 1919 р. відбулась у селі Гошани, на приходстві, воєнна нарада, чи пак воєнна відправа, на якій подано нам до відома, у формі приказу, плян нашої дальшої офензиви на Вовчухи і Братківці. В цій відправі взяли участь: полковник Гриць Коссак, комендант ІІІ-го Галицького корпусу та його шеф штабу отаман Долежаль, підполковник Антін Кравс, комендант 8-мої самбірської бриґади, з шефом штабу поручником Шльосером, отаман Букшований, комендант бриґади УСС-ів, отаман Білокриницький, комендант Дніпровської Гарматньої бриґади і сотник Карло Гофман, комендант групи «Рудки». З нижчих комендантів були присутні: сотник Носковський, комендант полку УСС-ів, сотник Станімір, комендант ІІ-го куреня групи «Рудки», сотник Антін Ліськевич, комендант ІІІ-го куреня групи «Хирів», сотник Корабейко, комендант куреня групи «Крукеничі», поручник Іванович, Струць та Іваницький, коменданти куренів У СС-ів: 1-го, IV-гo і ІІІ-го, поручник Михайло Ліщинський, комендант щирецького куреня, поручник Володимир Левицький, комендант 11/24 коломийського куреня, четар Ясінчук, комендант 1/24 коломийського куреня, четар Гриць Голинський, комендант пробоєвого гуцульського куреня та комендант V/36 куреня. Від артилерії були приявні: штабскапітан Цибульський, комендант 1-го полку і штабскапітан Левковцев, комендант 2-го полку Дніпровської Гарматної Бриґади та три коменданти самостійних батерій — сотник Поліха, поручник Іван Балешта і поручник Костинчук.

Нарада почалась о год. 1-шій по полудні. Отаман Долежаль, шеф штабу ІІІ-го корпусу, запізнав приявних з пляном офензиви та вияснив поодинонким комендантам частин їхні завдання. Про оцінку пляну не було мови, бо це вже не був плян, а готовий приказ, затверджений Начальною Командою. Після цього приказу поділено всі сконцентровані до наступу частини на три групи: 1) Групу «Городок», що складалась з двох куренів — з ІІ-го куреня сотника Станіміра Осипа з групи «Рудки» і куреня поручника Михайла Ліщинського з групи «Щирець», під командою сотника Осипа Станіміра. 2) «Вовчухівську групу» отамана Букшованого творили три курені У СС-ів, І-ший, ІІІ-тий і ІV-тий та курінь II/24 Володимира Левицького. 3) Групу «Судова Вишня» під командою сотника Антона Ліськевича, в склад якої входили:

ІІІ-тий курінь сотника Ліськевича з групи «Глибока», І-ший курінь поручника Гладиловича з групи «Рудки», курінь сотника Корабейка, з групи «Крукеничі», 1/24 курінь чет. Ясінчука і У/36 коломийський курінь. Окремий пробойовий гуцульський курінь четаря Гриця Голинського творив осібну тактичну одиницю до спеціяльного призначення і був під безбосередньою командою підп. Кравса. Ціллю офензиви було проломання залізничої лінії поміж Городком Ягайлонським і Судовою Вишнею, а відтак окрилюючий наступ на Городок і дальше на схід. Удару на захід з метою заняття Судової Вишні не передбачувалось. Вступне завдання, а саме — проломання польського фронту в околиці Вовчух і Родатич, мав виконати окремий загін чет. Голинського, після чого центральна група отамана Букшованого мала йти на північ, щоб получитись із Янівцями і відтак з півночі, заходу і півдня вдарити на Городок і його здобути. Група «Городок» мала обороняти праве крило наступаючої центральної групи і зайняти городецьке передмістя та сильно укріпитись від сторони Черлян. Група «Судова Вишня» мала чисто дефензивний характер, тобто мала сильно вкопатись і здержувати ворога до слушного часу, це є — мала забезпечити зади обох наступаючих на Городок груп від сторони Перемишля. Всіми операціями мав керувати підп. Антін Кравс та його шеф штабу поручник Шльосер, з осідком в Рудках. Команда групи «Рудки», з сотником Гофманом й адьютантом поручником Йовиком, мала перенестись до Гошан, на приходство, а її допомогові установи залишились у Рудках для обслуги цілого фронту харчами і муніцією. Так в загальному виглядав плян, чи пак приказ, вовчухської офензиви у її другій фазі. Початок акції був назначений на 8-го березня, 1919 р., 5-та година ранку.

Тим часом ще заки ми вспіли належно угрупуватись, поляки нас випередили і вже 7 березня вдарили на нас більшими силами від сторони Черлян і Вовчух, тобто на наше праве і ліве крило, з наміром нас окрилити і розбити. Цього однак не вдалось їм осягнути. Їхній наступ з Черлян на У герці Незабитівські застав уже нас, тобто групу «Городок», відповідно приготованими. Ще ніччю, з 6-го на 7-го березня, ми зайняли випадові позиції, напроти городецького передмістя і Черлян та дещо укріпились. Ранком поляки почали несподівано свій наступ. Наша артилерія привітала їх гураґанним огнем і вдачними флянковими пострілами з Рущини в У герцях та нанесла їм поважних втрат. Після артилерійської підготови відізвались наші скоростріли і ми пішли до протинаступу. Терен був засипаний глибоким снігом і бій затягнувся до пізного вечора, після чого поляки, на відтинку куреня поручника Ліщинського, вивтікали назад до Черлян, а мій 2-гий курінь рушив вперед і зайняв південну частину городецького передмістя.

Наступ поляків, того самого дня, на наше ліве крило в районі Вовчух мав спочатку успіх. Вони використали густу рані тину мряку, підтягнули сили та вдарили нагло на наші позиції, при чому здобули горб 307 і село Долиняни. Заскочений тим підп. Кравс кинув до протинаступу гуцульський пробойовий курінь четаря Голинського та І-ший курінь УСС-ів поручника Івановича, які ще того самого дня, вечором, у важкому бою, відбили Долиняни і Вовчухи та дійшли до залізничого шляху між Вовчухами і Братковичами. Наш удар був такий сильний, що розбиті ворожі частини, в панічному безладі, вивтікали в напрямі Судової Вишні і Городка, залишаючи нам як добичу одну тяжку батерію, 7 скорострілів і 200 полонених. Так закінчились оба польські наступи на наше праве і ліве крило повною невдачею.

На другий день, тобто 8-го березня, почався загальний наступ всіх трьох наших груп згідно з пляном та з устними директивами згаданої воєнної наради в Гошанах з дня 6. 3. 1919 р., з головним напрямом на північний схід і на Городок. Бриґада УСС-ів перейшла широким фронтом залізничий шлях, зайняла приступом село Братковичі й узгір’я за селом та знищила основно залізничий шлях — тобто позривано рейки, висаджено в повітря братковецький міст і кілька віядуктів та розкопано на більшому просторі залізничий насип, при чому вживано до помочі місцевого населення.

В тому самому дні курені групи «Городок» пішли теж вперед. Курінь поручника Михайла Ліщинського підступив під Черляни і там згідно з наказом почав окопуватись як забезпечення нашого лівого крила, а мій ІІ-гий курінь в рукопашному бою поміж хатами зайняв майже половину городецького передмістя, довгого на кілька кільометрів.

Та найбільше завзяті бої цього дня відбулися в районі групи «Судова Вишня», де гуцульський курінь четаря Голинського бравурним наступом здобув село і залізничу станцію Родатичі, а ІІІ-тий курінь сотника Ліськевича під командою поручника Петра Савицького зайняв присілок Княжі Мости, здобувши перед тим, при помочі чет. Вайгамера та його 8-ох кавалеристів, ворожий панцерний потяг з одною гарматою й 2-ма скорострілами. Цей потяг називався «Всцєкли» і був опанцерений тільки з боків. По знищенні цеї панцерки приступлено до основного знищення залізничого шляху коло Княжих Мостів при помочі дооколичного населення.

Бої 7-го і 8-го березня принесли нам значний успіх, це є — остаточне перервання залізничого шляху Перемишль-Львів на просторі від Княжих Мостів аж під сам Городок та розбиття головних польських сил, що панічно вивтікали на Судову Вишню й Городок. Цеї перемоги наше командування не використало як слід і не поширило свого наступу за утікаючим ворогом на Судову Вишню, а держалось дальше попереднього пляну — наступу з головним ударом на Городок. Тому група "Судова Вишня" не переслідувала утікаючого ворога, але згідно з наказом окопалась і зайняла оборонні позиції, подібно, як це мало місце і в групі «Крукеничі». Це занедбання з нашої сторони причинилось у значній мірі до нашої програної під Городком, а в слід за тим і під Львовом. Завинила тут в першій мірі команда ІІІ-го корпусу — полковник Гриць Коссак та його шеф штабу отаман Долежаль, що ніяк не хотіла погодитись на пропозиції підп. Кравса і вдарити на Судову Вишню за утікаючим ворогом.

В наступних трьох днях 9-го, 10-го і 11-го березня йшли дальше наші офензивні бої з метою окружения Городка. Ударна група У СС-ів взяла напрям на північ та зайняла Бурґталь, Галичанів і Гартфельд, нав’язуючи зв’язок з янівською групою. ІІ/24 курінь поручника Левицького і Попелів і Ебенав наступав з південного заходу, а дійшовши до залізничого шляху, обсадив залізничу рампу. Група «Городок» вдарила з півдня і здобула ІІ-гим куренем сотника Станіміра городецьке передмістя, аж по рільничу школу, а куренем поручника Михайла Ліщинського Черляни і черлянські передмістя. Та найзавзятіші бої йшли під самим Городком за сильно укріплені городецькі цегольні і за посідання залізничої рампи. На цегольні наступало аж два наші курені: ІІ-гий курінь УСС-ів сотника Білинкевича та пробойовий курінь чет. Гриця Голинського, яким у важкому бою удалось здобути тільки одну з тих цеголень. Залізничу рампу обороняв 11/24 курень поручника Левицького, але під сильним обстрілом панцерного потягу «Піонер» мусів рампу залишити. Також тяжко пробивався вперед ІІ-гий курінь сотника Станіміра на городецькому передмісті, який в рукопашному бою, поміж хатами, при помочі ручних ґранат й підкопів, (як на італійському фронті!), посувався під ворожі окопи і наглими випадами здобував їх, поносячи при цьому важкі втрати в людях. В той спосіб в дні 11-го березня 1919 р. ми осягнули лінію Верещиці й городецьких озер та замкнули бойовий перстень довкруги Львова. Це були наші максимальні успіхи з Вовчухської офензиви.

В тому самому часі, тобто 7-11-го березня, група «Судова Вишня» сотника Ліськевича не використала панічної втечі ворога і не вдарила на Судову Вишню, але згідно з пляном офензиви з 6. 3. 1919 в Гошанах, зайняла оборонні позиції й обсадила: яворівським куренем четаря Гриневича, під проводом поручника Петра Савицького, село Бортятин, куренем сотника Ліськевича, під проводом пор. Александра Трача, відтинок обабіч залізничого шляху від Бортятина по Довгомостиська, І-шим куренем поручника Антона Тарнавського село Довгомостиська, куренем сотника Корабейка село Никловичі, а 1/24 куренем четаря Ясінчука село Дмитровичі. Курені окопались, а в важніших місцях обезпечились дротяними перегородами. Артилерія цього відтинку, в силі 22-ох гармат, зайняла становища: яворівська батерія поручника Івана Балешти — на схід від Бортятина, батерія сотника Поліхи за куренем сотника Корабейка, а 1-ший гарматний полк «Дніпровської Гарматної Бриґади», під командою штабскапітана Цибульського, і батерія двох тяжких гармат 42-ох лінійних поручника Костинчука розташувались у Никловичах. Команда групи «Судова Вишня» і V/36 курінь, як резерва, примістились в Довгомостиськах.

Польська Начальна Команда, заалярмована проломанням залізничого шляху Львів-Перемишль, почала поспішно стягати різні свої бойові відділи з цілої Польщі, включно з Познанщиною, до Перемишля й Ярослава для евентуальної оборони лінії Сяну. Коли ж однак побачила, що головний наш наступ звернений на Городок, а не на Судову Вишню — вислала з Перемишля групу генерала Александровича в силі З 000 крісів для поновного здобуття залізничої лінії Перемишль — Львів. В дні 11. 3. група ця зайняла два перемиські форти в Яксманичах і Селиськах, «завагонувалась» у Медиці і 12. 3. доїхала, без перешкод з нашої сторони, до Судової Вишні, де получилась з розбитками групи Бекера, що вспіла вже переорганізуватись й зайняти догідні позиції.

Про прибуття таких значних польських сил до Судової Вишні наша розвідка з групи сотника Ліськевича повідомила підп. Кравса, командуючого вовчухської ударної групи. Підполковник Кравс негайно звернувсь до команди ІІІ-го гал. корпусу з пропозицією — заперестати наступати на Городок і кинути більшість наших бойових сил проти Судової Вишні, звідки грозила найбільша небезпека. Корпусна команда не погодилась на це і дальше держалась первісного пляну щодо наступу на Городок. З того приводу прийшло до поважних непорозумінь між підп. Кравсом і полк. Коссаком, у висліді чого підп. Кравс враз із своїм шефом штабу пор. Шльосером подавсь до димісії. Димісію прийнято і 8-ма самбірська бриґада дістала нову команду в особах ген. Ґембачева (кол. старшина рос. інтендатури) і його шефа штабу пор. Якверта. В той спосіб ударна рудецько-вовчухська група в критичному моменті остала без досвідченого в боях коменданта-фронтовика, що в значній мірі причинилось до нашої програної в цьому районі.

Тим часом польські бойові частини, сконцентровані в Судовій Вишні, під проводом ген. Александровича повели акцію з метою привернення залізничого получения Перемишля зі Львовом і вже 13. 3. пішли наступом проти групи сотн. Ліськевича. По дводеннім завзятім бою удалось їм розбити яворівський курінь чет. Гриневича і зайняти Бортятин та коту 279. Звідси поляки завернули на південний схід проти 3-го куреня пор. Трача і 1-го куреня пор. Тарнавського та криловим ударом змусили їх відступити до села Милятин, після чого зайняли — Кути, Діброву і Довгомостиська в дні 16. 3. В цей спосіб поляки відсунули групу сот. Ліськевича від Судової Вишні і задержались на лінії Бортятин — Довгомостиська, чекаючи на підмогу познанців, які прибули щойно вночі в силі около 5-тьох куренів і 4-ох батерій під командою полк. Токаржевського.

Під натиском поляків з Судової Вишні наші бої під Городком від 12–17. 3. стали дефензивними тимбільше, що в цих днях стягнено з нашого відтинку аж чотири курені й поодиноко кинено їх в різні сторони для латання загроженого фронту. Гуцульський пробоевий курінь чет. Голинського відіслано до Братковець як корпусну резерву, а три курені бриґади УСС-ів розділено в той спосіб, що І-ший курінь пор. Івановича спрямовано під Янів, ІІ-гий курінь сот. Білинкевича на північ за Бортятин, а ІІІ-тий курінь пор. Іваницького звернено на Судову Вишню як скріплення розбитків групи сот. Ліськевича. На городецькому фронті залишилось усього чотири курені — два коломийські 1/24 і ІІ/24 на захід від Городка і два курені групи «Городок» на городецькім передмісті і в Черлянах.

В дні 18 березня 1919 р. прийшло до рішального бою за посідання залізничого шляху Судова Вишня — Городок. Ранком, о год. 4-тій поляки рушили до наступу в сторону Городка двома більшими групами, в силі около 10 батальйонів піхоти і 8-мох батерій артилерії. Група ген. Александровича пішла на північ, вздовж залізничого шляху Судова Вишня— Городок, а познанська група полк. Токаржевського на південь від цього шляху. До обопільного зудару прийшло на сильно укріпленій нами лінії Бар — Вовчухи, яку обороняли два слабі курені УСС-ів — 3-тий пор. Іваницького і 4-тий пор. Струця і курінь пор. Тарнавського з розбитками 3-го куріня пор. Трача, разом около 1000 крісів. Ці наші частини ставили ворогові завзятий, просто розпучливий опір до пізного пополудня, а понісши величезні втрати в людях і матеріялі, мусіли вкінці відступити назад перед переважаючими силами ворога. Дорога на Городок стала вільною, бо в міжчасі всі наші частини дістали приказ відступити на давні передофензивні, лютневі позиції.

Вночі з 18-го на 19-го березня група «Городок» згідно з наказом, залишила Черляни й городецьке передмістя та обсадила: куренем пор. Михайла Ліщинського — Поріччя Ґрунтове, Мальованку і Нойгоф, а куренем сот. Станіміра — Угерці Незабитівські, узгір’я між Годвишнею й Гошанами і Шоломиничі. Інші курені групи «Рудки» зайняли ось такі становища: новоприділений до групи курінь сот. Корабейка обсадив село Добряни, 1-ший курінь пор. Антона Тарнавського, скріплений розбитками ІІІ-го куреня сот. Ліськевича, укріпився в Путятичах і Никловичах, а розбитий ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця приміщено в запасі в Угерцях, на Рущині, поповненого доповнення. Прочі курені, тобто чет. Голинського, пор. Левицького, чет. Ясінчука, три курені бриґади УСС-ів, — І-ший, ІІ-гий, ІІІ-тий, та V/36 коломийський курінь відійшли до нового місця призначення. На фронті залишились чотири курені й один в резерві. Команда групи «Рудки» остала й дальше в Рудках з тим, що до неї приділено пор. Олександра Трача як шефа штабу. Так закінчилась наша т. зв. Вовчухська офензива.

На цій оборонній лінії група «Рудки» остала аж до 15 травня 1919 р. зводячи дефензивні бої, які мали місце головно від 20–24 березня під У герцями і Годвишнею та в районі Добряни — Путятичі, і які відперто з великими втратами для ворога. Після того запанував на нашому відтинку деякий спокій, перериваний зчаста артилерійським огнем чи зустрічною стріляниною стеж. Більших боїв у цьому часі в нас не було, бо поляки кинули свої частини на північ — на Яворів, Янів і Немирів та південний схід від Городка — в район групи «Щирець».

Тепер щойно фронтові старшини всіх трьох груп 8-ої самбірської бриґади пригадали собі димісію підп. Кравса, а порозумівшись із собою телефонічно, вислали до Начальної Команди депутацію під проводом сот. Федика з проханням назначити Кравса поновно Комендантом 8-ої самбірської бриґади. Прохання узгляднено, і з кінцем березня підп. Кравс обняв знову команду 8-ої бриґади з тим, що його шефом штабу остав пор. Якверт, бо пор. Шльосера приділено в міжчасі, як шефа штабу, до гірської бриґади отамана Перського.

По програній під Вовчухами запанувала у нас певного рода моральна депресія. Фронт і запілля почали себе взаємно обвинувачувати у нашій невдачі, шукаючи виновників. Ми сварились і дебатували, а поляки приготовлялись до рішального удару на нас. В тій цілі вони збирали бойові сили з цілої Польщі та поробили заходи в Антанти щодо стягнення армії ген. Галера з Франції до Польщі. Наш Уряд і Начальна Команда знали добре про ці приготування поляків, але не почали жодної позитивної акції. Замість того, щоб вияснити фронтові і запіллю, що Вовчухська програна, це тільки хибний стратегічний маневр та поробити енерґічні заходи щодо скріплення і вивінування армії по думці — «все для воюючого фронту», — як це мало місце у поляків по нашому проломі під Вовчухами, наш військовий і політичний провід стратив довіря у власні сили, надіючись на всесильну Антанту, мовляв — «прийде хтось і зробить чи дасть нам щось». До того причинилась в значній мірі й Найвища Рада Мирової Конференції в Парижі, яка саме тоді, за старанням поляків, наказала обом воюючим сторонам — полякам і українцям — здержати негайно воєнні дії та заключити завішення зброї, а відтак перемир’я. В тій цілі відбулися в Хирові 27. 3. 1919 р. ще одні польсько-українські невдачні переговори, які спричинили у нас в запіллі т. зв. психічну демобілізацію. Ця духова демобілізація причинилась до того, що запілля цілком занедбало фронт і еідносилось до нього більше обоятно як прихильно. Ніхто фронтом не журився, ні уряд, ні суспільність, і тому фронтовики чулись осамітнені й опущені та нікому не потрібні. Уряд і Начальна Команда поставили свою політичну карту всеціло на Антанту, та й радили і дебатували в нескінченість, а підлеглі їм військові і цивільні установи господарили по своєму, перетримуючи в себе надмірну кількість здорових старшин і стрільців та маґазинуючи безпотрібно всяке воєнне знаряддя, якого фронт так дуже потребував. Тимчасом армія на фронті розпливалась, дух її падав, а стрілецтво, що осталося на фронті було обдерте, босе і перемучене, без відповідного узброєння і без надії на краще, на будьяку зміну чи відпочинок. Це стало причиною, що стрільці, як тільки настала весна й потепліло, почали з фронту втікати, зразу поодиноко, а пізніше ці дезерції прийняли більше масовий характер, тим більше, що обставини за фронтом цьому сприяли. Цивільне населення радо тих дезертирів скривало — бо це ж свої люди, а польові суди були для них надто поблажливі і часто-густо їх звільняли від заслуженої кари та приділювали до запільних військових частин. Такий стан довів до цего, що фронт заперестав відсилати дезертирів до полевих судів й у власному заряді запровадив чи там відновив т. зв. «козацьку кару», себто хлосту киями. Цей традиційний козацький звичай удостоївся був навіть спеціяльного засідання Національної Ради, де поодинокі радикальні посли накинулись на фронт з лайкою і погрозами, мовляв молоді старшини дірвалися влади і катують безпомічних стрільців і т. п. Начальна Команда знала про ці настрої фронту і запілля, але не могла чи не вміла лиху зарадити. Її комендант ген. Павленко був лагідної вдачі, він тільки просив, а не приказував. Тому всі його запільні конференції з членами уряду, повітовими комісарами та виднішими політиками в справі належного підкріплення фронту старшинами і стрільцями та воєнним знаряддям не мали більшого успіху. Вони звичайно кінчились пустою балаканиною і паперовими резолюціями та ще більше причинились до поширення замішання, бо учасники таких конференцій, видячи грізну ситуацію, зневірювались у свій провід та почали думати тільки про себе й своїх близьких, а це ще більше деморалізувало широкі маси населення. Такі були наслідки нашої психічної демобілізації.

Хаотичні порядки і настрої запілля не оминули й рудецької групи на фронті. Ферменти почались у Дніпровській Гарматній Бриґаді. Наддніпрянські гармаші дізнавшись, що большевики дійшли до Збруча, а наддніпрянська армія подалась на Волинь, не хотіли вже воювати, бунтувались і підбурювали наших стрільців проти старшин та в різний спосіб сприяли дезерції. Дійшло до того, що декілька гармашів арештували й хотіли розстріляти коменданта 5-тої сотні чет. Володимира Каравана за те, що він покарав свого дизертира буками. На щастя мене повідомлено в сам час і я вспів ще вирвати його з рук розбішених гармашів. Я зарядив збірку 5-тої сотні і наддніпрянської батерії, а звертаючись до гармашів схвильованим голосом спитав: «що ви є — військо чи банда?! Коли військо, то маєте слухати наказів, коли банда, то треба вас роззброїти і віддати під польовий суд, а як польовий суд карає в часі війни, ви це добре знаєте! Розстрілом!» Ця моя відправа мала успіх, гармаші вже більше не мішались у наші справи, а щодо дизертирів, то й сами помагали їх виловлювати. Про цей інцидент я зараз повідомив команду групи в Рудках. У відповідь на це мене покликано телефонічно до Рудок. Тут комендант групи сот. Гофман поінформував мене дещо докладніше про безпорядки в Дніпровській Гарматній Бриґаді і про її бешкети в Рудках, та що корпусна команда носиться з гадкою розв’язання цієї бриґади, щоб не деморалізувати наших стрільців. При тому подав властиву причину, чому завізвав мене до себе, а саме: я своїм ІІ-гим куренем маю роззброїти курінь сотника Корабейка в Добрянах, який збунтувався і відмовив послуху. Роззброєння має відбутись у найбільшій тайні перед ворогом і по можности безкровно. Такий приказ прийшов з 8-мої бриґади в Самборі.

Щоб цей приказ належно виконати, ми вдвійку — тобто сот. Гофман і я виготовили ось такий плян: команда групи має негайно замовити в Самборі купелевий потяг для відвошивлення фронту. Як тільки цей потяг прибуде до Рудок, тоді команда групи видасть приказ щодо черги і реченців таких купелів. Першим має купатись курінь сотника Станіміра, а відтак курінь сотника Корабейка і т. д. Добряни, в часі купелі куреня сот. Корабейка, має тимчасово обсадити котрась із сотень пор. Тарнавського, а становище куреня сот. Станіміра має зайняти запасний курінь УСС-ів пор. Струця. Такий був нібито офіціяльний наказ з команди групи, а неофіціяльно — що мій ІІ-гий курінь мав відповідно обсадити залізничу станцію в Рудках і лісок перед станцією, і як тільки курінь сот. Корабейка прийде на станцію і зложить в кізли кріси, одна з моїх укритих сотень має нагло вискочити з укриття і взяти в полон (роззброїти) весь курінь. Три дні пізніше, тобто 8-го квітня, плян цей вповні виконано, курінь сот. Корабейка роззброєно, винних по карано — по козацькому — «киями», а всіх стрільців і старшин розділено між всі курені групи. В той спосіб мій ІІ-гий курінь значно підкріпився і ми зайняли з поворотом свої становища в Угерцях, Гошанах і Шоломиничах та позиції куреня сот. Корабейка — в Добрянах. В тому часі курінь пор. Ліщинського на приказ корпусу відійшов до своєї групи в Щирці, а його становище в Поріччю Ґрунтовім, Мальованці і Нойгофі обняв 4-тий курінь УСС-ів пор. Струця, що був у запасі на Рущині в Угерцях.

По роззброєнні куреня сот. Корабейка, прийшла черга на усунення головного огнища деморалізації на рудецькому відтинку, себто на розв’язання Дніпровської Гарматної Бриґади, в дні 15 квітня 1919 р. Бриґаду поділено на дві частини, а саме — три батерії: 2-гу, 4-ту і 6-ту перебрали гармаші галичани і з них утворено осібну артилерійську групу під командою сот. Омеляна Царевича і його адьютанта чет. Костика. Група ця дістала назву Артилерійська Група сот. Царевича. В дні 1 травня 1919 р. команду цієї групи перебрав сот. Омелян Бранднер, а сот. Царевич перейняв команду одної батерії. Другу частину Дніпровської Гарматної Бриґади, в силі 3-ох батерій відіслано над Дністер в район Жидачева і там її рівнож роззборєно. Після т. зв. фронтової купелі на станції в Рудках й усунення наддніпрянських гармашів з рудецької групи, запанував на нашому фронті знову порядок, дисціпліна зросла, дезерція припинилась, а обсада фронту, хоч зменшена, держалась бадьоро і кріпко. Тут застав нас Великдень 19-го квітня 1919 р.

Була весна в повному розцвіті, соняшна, весна з зеленню й квітами та оксамітним цвітом на деревах. В таку то пору мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, зарившись глибоко в землю, держав позиції між Городком і Судовою Вишнею, від Угерець Незабитівських аж до села Добряни включно. Погода була гарна, болото в стрілецьких окопах висохло, стало приютно. Рідка крісова й артилерійська перестрілка та гудіння артилерії десь далеко на право під Львовом вказували на те, що навіть у таке велике свято ворог не залишає нас у спокою. Вже на кілька днів перед Великоднем кружляли поголоски, що поляки приготовляються на наш Великдень до наступу і пролому нашого фронту. Тому бриґадна команда видала відповідні прикази, а в слід за тим і я в своєму куреневі зарядив гостре поготівля. На сам Великдень, як тільки почало світати я подавсь з ордонансом до окопів, провірити фронт та зложити сотням святочні побажання. Було погідно, тут і там пахкали крісові стріли, артилерія мовчала. Першою з черги була 5-та сотня чет. Володимира Каравана, що держала обсаду горбів напроти села Годвишні. Наближаючись до сотні нас збентежив якийсь підозрілий рух в окопах. Ми припали до землі уважно надслухуючи, чи випадково ворог не зайняв наших позицій. По кількох мінутах ми почули притишений оклик: «Пане вістун, дивіться, там знов хтось до нас підсувається, мабуть ідуть хлопці з паскою». Тепер вже не було жадного сумніву, що це наші стрільці і ми скорим кроком подались вперед. Мене зараз пізнали. Вискочив з рова чет. Кліш і одним духом радісно зголосив: «Пане сотнику і в нас Христос Воскрес, у нас свячена пасха, у нас Великдень». За хвилину з’явився комендант сотні четар Караван і ми дружньо стиснули собі руки, похристосувались та склали собі взаємно і всім стрільця сотні святочні великодні побажання. Після того ми пішли вздовж сотенного фронту. Всюди вітали нас радісним «Христос Воскрес»! Кожний стрілець хотів щось сказати, чимсь від душі з нами поділитись. Настрій був якось дивно піднесений, святочний. Я не пізнав своїх стрільців і спитав про причину і^ого настрою. Комендант сотні, вказуючи на стрілецькі окопи сказав: «Дивіться, пане сотнику, у нас пасха, сир, яйця й свячене — у нас справжній Великдень». Всі ці великодні ласощі доставило нам ось це нещасне, напів спалене й розбите, село Годвишня, що перед нами, між двома фронтами, польським і нашим». В міжчасі зголошені хлопці зближались до наших окопів, а через кілька хвилин привели до нас трьох сільських хлопців-школярів, в білих полотняних свитках, з клунками в руках і на плечах. Хлопці підійшли несміло, поздіймали нові солом’яні капелюхи і хором зголосили: «Христос Воскрес! — Татуньо і мамуня посилають вам свячене, абисьте боронили нашого села!» Цих кілька щирих й невинних хлоп’ячих слів зворушило нас глибоко. Мене щось здавило в горлі і сльози підійшли до очей. Ми мовчали, мовчали і хлопці, не знаючи, що зробити зі своїми капелюхами. Нараз зі сторони ворога впала сальва, кільканадцять крісових куль пролетіло зі свистом понад наші голови. Ми позіскакували до окопів і потягнули за собою хлопців. Тут щойно ми їм подякували і щедро обдарували, а один зі стрільців дав їм стрілецьку шапку. Показалось, що це був найцінніший дарунок. Хлопці таки зараз почали її оглядати і по черзі примірювати до своїх голов. Стрільці тішились і приговорювали всячину. Було весело в наших окопах. Стрілянина втихла зовсім і ми чимскоріш відправили хлопців додому, вказуючи, кудою мають йти, щоб не попасти під ворожий обстріл. Сходило сонце і на душі стало якось так легко, так добре. Я попращався і пішов дальше вздовж фронту — до 6-тої і 7-мої сотні. І тут було весело і гамірно, але не було того душевного підйому, бо не було нашого рідного, сільського свяченого. Сотні стояли в чистому полі, далеко від села і мусіли вдоволятись військовим свяченим пайком. Через цілий день на нашому відтинку був спокій, не було вбитих ні ранених — на землі був мир. Так пройшов Великдень у мойому курені 19 квітня 1919 р., на польському фронті.

Та не так спокійно було цього дня на право від нас, в районі 7-мої бриґади й дальше під Львовом, на що вказувало далеке гудіння артилерії. Над вечір прийшов алярмуючий приказ з корпусної команди, щоб група «Рудки» негайно стягнула з фронту курінь пор. Тарнавського і відіслала його до розпорядження 7-мої бриґади, де йшли вперті бої з поляками. Приказ виконано й ночію курінь пор. Тарнавського відійшов скорим маршем до Щирця, а команда групи «Рудки» перевела нову обсаду свого фронту оставшими двома куренями в той спосіб, що ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця обсадив Поріччя Ґрунтове, Мальованку, Нойдорф і У герці, а ІІ-гий курінь сот. Станіміра обняв становища на узгір’ях перед Годвишнею, в Добрянах, Путятичах і Никловичах. Стан спокою на моєму відтинку продовжувався дальше аж до 25-го квітня. В цьому дні поляки, заохочені мабуть своїми успіхами під Львовом, повели наступ 3-ма куренями на мої дві сотні в Добрянах і Путятичах. Бій тривав повних два дні і ми не тільки що вдержали свої позиції, але ще в добавок зайняли лісничівку в Путятичах. Після цих боїв була ще одна спроба з боку поляків проломити чи відтиснути наш фронт в районі села Годвишня, але 5-та сотня чет. Каравана контрударом їхній наступ відперла. Занепокоєні цими ворожими випадами ми вислали до команди групи звідомлення з жаданням якнайскорше надіслати нам підкріплення. Та замість сподіваної помочі прийшов приказ, щоб ще більше укріпити свої позиції, бо поляки приготовляються до загального наступу на цілому фронті, а на яку небудь підмогу з нашого запілля числити не можна, бо запасних бойових частин у нас нема. В цьому ж приказі було повідомлення, що полк. Коссака усунено з команди 3-го корпусу, а на його місце назначено ген. Ґембачева в дні 25-го квітня.

З початков травня мене покликано до штабу групи і її комендант сот. Гофман в коротких словах поінформував мене про т. зв. Дрогобицьке Повстання, яке вже було здушене, та передав мені акт обжалування з польового суду в Самборі проти чет. Івана Вовка, коменданта 7-мої сотні мого ІІ-го куреня в ціли видання опінії, як він заховувався на фронті? В акті обжалування було заподано, що чет. Іван Вовк, комендант 7-мої сотні, ІІ-го куреня, групи «Рудки», 8-моі самбірської бриґади, ранений на фронті під Вовчухами, по виході зі шпиталя, був на відпусці вдома в Дрогобичі і тут з 13-го на 14-го квітня 1919 р. був учасником дрогобицького бунту, бо на чолі місцевого військового відділу причинивсь у значній мірі до усунення законної української влади. За це грозила йому кара смерти. Це мене заскочило і здивувало. Я знав, що в запіллі, а головно в Стрию і Дрогобичі є якісь безпорядки чи надужиття, але щоб з тої причини прийшло аж до явного бунту проти своєї влади та ще при співучасті мого бойового старшини, чет. Вовка, тяжко було якось повірити. Тим часом судовий акт обжалування вказував, що це не якась уявлена, але справжня дійсність. Тут ми, себто сот. Гофман і я, стали в обороні свого старшини-фронтовика і видали про нього як найкращу опінію, з проханням відіслати його якнайскорше на фронт до нашого розпорядження.

Наша інтервенція показалась успішною, бо бригадний польовий суд, по розслідженні справи, звільнив його від вини і кари. Чет. Іван Вовк прибув з поворотом на фронт, зголосивсь у команді групи, а відтак у команді куреня та обняв команду своєї 7-мої сотні. На цьому пості чет. Іван Вовк перебув цілу дальшу воєнну кампанію в Галичині і на Великій Україні та з рештками УГА діставсь до Чехо-Словаччини, де скінчив медицину і став лікарем на Закарпатті.

Катастрофа 15.5.1919 і панічний відворот

Паніка, це найстрашніший ворог армії, а здержання паніки, це найтрудніше завдання кожночасної воєнної тактики.

З приходом армії ген. Галера до Польщі, яку французи модерно озброїли, поляки повели генеральну офензиву на цілому українсько-польському фронті з головним ударом на праве і ліве крило УГА, в районах 1-го і ІІІ-го галицьких корпусів. Наша група «Рудки», що входила в склад ІІІ-го корпусу, мала в той час всього два курені — ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця і ІІ-ий курінь сот. Станіміра і держала фронт від Поріччя Ґрунтового через Мальованку, Нойдорф, Угерці, Годвишню, Добряни, Путятичі аж по Никловичі включно. Напроти неї стояв ворог у переважаючій силі, около вісім батальйонів, в тому чотири познанських. В дні 15 травня 1919 р., о 3-тій годині ранку поляки почали свій наступ сильним артилерійським огнем. Відозвалась і наша артилерія і загуділо на цілому фронті. По півгодиннім артилерійськім двобою, рушила до наступу ворожа піхота, широким фронтом аж трьома розстрільними. Ми привітали їх крісовим і скорострільним огнем і заклекотіло мов у горшку. Обопільна стрілянина раз-у-раз кріпшала. Познанці напирали великою силою, кілька разів намагаючися вскочити до наших окопів, але без успіху. Короткими випадами та сильним огнем ми змусили їх до відвороту. Бій заєдно змагавсь і ні на хвилину не уставав. Десь коло 9-тої год. перед полуднем на моїм правім крилі, де був IV-тий курінь УСС-ів пор. Струця, стрілянина нагло втихла. Це був знак, що наші або поляки пішли вперед. Я вислав негайно туди розвідчу стежу. Показалось, що познанці, розбивши курінь УСС-ів пор. Струця, почали нас окрилювати. Треба було рішатись скоро, щоб не попасти в халепу і я дав 5-тій сотні приказ відступати бойовим порядком назад, почавши з правого крила та обсадити старий гошанський цвинтар. Скорими скоками сотня подалась назад у вказаному напрямі і зайняла догідні позиції Hą цвинтарі. Обстрілюючи ворога збоку, з лівого крила, ми здержали наступ, але не надовго. Надтягнула друга польська розстрільна від сторони Черлян, яка йшла просто на Гошани, щоб відтяти нам відворот. Ми знов були змушені покинути свої становища й обсадити село Гошани, обабіч битого шляху Львів-Самбір. Туди перла головна ворожа сила, щоб як найскорше зайняти місто Рудки, де була наша команда групи. По короткім спротиві з’явились у нас розбитки з моєї 7-мої сотні з під Никлович з вісткою, що поляки проломивши наш фронт в районі групи «Крукеничі» йдуть рівнож на Рудки. Треба було дальше відступати бойовим порядком під ворожим обстрілом. Терен був хвилястий і ми майже на кожному горбі ставили ворогові опір, аж поки опинились на узгір’ї перед самими Рудками. Приказів з команди не було жадних, бо телефонічне получения було зірване і я дальше діяв самостійно. Упорядкувавши сяк-так сотні ми пішли до протинаступу. Наш удар був такий сильний, що ворог не видержав і почав утікати. Ми пігнали за ними, але надсунула свіжа польська розстрільна і нас здержала. Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-тої сотні пор. Каравана та його чет. Кліша ранено, а команду сотні поребрала хор. Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись. Нараз хтось із стрільців крикнув: «В Рудках огонь!». Оглянувшись, я побачив величезний стовп чорного диму на мості в Рудках. Я дав моментально приказ до відвороту. Повним ґальопом рушили назад муніційні і скорострільні вози зі свіжими раненими, а за ними подалась і ціла наша розстрільна. Команди групи в Рудках вже не було, а міст підпалила жандармерія групи і рівнож опустила Рудки.

Горіючий міст частинно врятувало місцеве населення і наші вози змогли ще по нім переїхати. За Рудками мені в друге удалось зібрати свої сотні і ми подались до села Новосілки Гостинні, де мала находитись наша друга оборонна лінія. Переходячи попри приходство, нам на зустріч вийшов отець декан Ковальський зі своїм 16-літним сином-одинаком, Титусом, гімназіяльним учеником. Привітавшись зі мною, отець декан відізвавсь ось такими словами: «Маю одного сина і того віддаю вам, най іде там, де всі йдуть, заопікуйтесь ним». Після того ми попращались і відійшли, а отець декан ще довго стояв на місці, дивлячись за нами і своїм сином.

Опинившись за Новосілками, я побачив страшні наслідки польського пролому під Городком і Крукеничами. Весь наш фронт, як далеко глянути оком на право і на ліво, відступав в безпорядку. Фронтова лявіна сунула назад, на Самбір, здавалось, все пропало і жадна сила не зможе її задержати! До мене приґальопував на коні комендант групи сот. Гофман і в найбільшому поденервуванні дав ось такий приказ: «Станімір, ради Бога рятуй, що вдасться врятувати. За всяку ціну старайся здержати ворога в ось тих резервових наших окопах під Новосілками Гостинними». Сказавши це, пігнав ґальопом назад. Така поведінка коменданта групи викликала ще більшу паніку — бо є засада, що при наступі команда повинна бути якнайдальше від фронту, а при відступі якнайближче фронту. Цей поступок коменданта сот. Гофмана, роздратував мене до крайности. Я крикнув на вістового, щоб подав мені коня, а вскочивши на нього, повним ґальопом пігнав у сторону Самбора. Випередивши утікачів з фронту, я став їх завертати і гнати в напрямі Новосілок для обсади нашого фронту. Вистрашені і невдоволені з того стрільці тільки з трудом посувались у вказанаму напрямі. По кількох хвилинах такого маршу вони задержались і заявили, що дальше не підуть, бо старшини їх лишили. «Так!? Старшини вас лишили? Покажіть мені хоч одного старшину між вами, а я вже з ним розправлюся!» Настала мовчанка. «Значить, нема між вами старшин, отже не старшини вас, але ви старшин лишили, а діставши заячі вуха, женете на осліп наперед себе, самі не знаєте куди?» Я витягнув револьвер і скомандував: «Вперед, бо стріляю!» Повільно рушили з місця, забираючи з собою надходячих. Натовп вояцтва з різних частин фронту значно збільшився. Нараз юрба станула і сказала, що дальше не піде. Я погрозив револьвером по-раз другий. У відповідь на це, кільканадцять стрільців грізно станули переді мною, з крісами готовими до стрілу. Дим заскочений, я змірив юрбу гострим зором, сховав преспокійно револьвер, розпростер рамена і крикнув несамовито: «Стріляй вражий сину, стріляй! Мені однаково гинути від твоєї чи ляцької кулі. Стріляй!». Констернація і мовчанка. «Стріляйте! Не хочете — так я застрілю кожного, що не послухає мого приказу, а витягнувши бистрим рухом револьвер, скомандував по-раз третій: «Вперед, бо стріляю!». Непевно рушили з місця і йшли мов на заріз. По якімсь часі знову станули і заворушились, прибираючи грізну поставу. Поденервований до крайности, я в повній розпуці зіскочив з коня і кричав у безтямі — «Старшини! Вас нема! Другий курінь збірка! Ми зараз зробимо тут порядок!», а дальше не тямлю. Я втратив притомність і поваливсь на землі. Опам’ятавшись — мене розхрістаного підтримували стрільці — я остовпів з дива! Переді мною стояли в лавах — мій ІІ-гий курінь та кілька стрілецьких колон, більших і менших. Десь, неначе з під землі, з’явились старшини та підстаршини й упорядкували здержасу мною стрілецьку масу. Першим приступив до мене пор. Петро Савицький і зголосив: «Пане сотнику, голошу слухняно, що мій відділ числить…» стільки, а стільки старшин, підстаршин і стрільців. Я зовсім прийшов до себе, відбув короткий перегляд всіх частин та видав відповідні прикази щодо обсади нового фронту, висилаючи наперед і на боки розвідні стежі. Так мені вдалось здержати паніку під Новосілками Гостинними в дні 15 травня 1919 р.

На цій другій оборонній лінії під Новосілками, в провізорично збудованих окопах, ми заночували. Вернулись розвідчі стежі й донесли, що на право нема нікого, перед нами під Рудками окопуються поляки, а на ліво, коло села Загіря зайняв становища курінь пор. Миколи Підгірного з крукеницької групи. Наша команда групи має находитись в селі Корналовичі, за Дністром. По півночі прийшов з групи Гофмана приказ, щоб сот. Станімір зі всіми зібраними в Новосілках частинами відступив негайно на південь, за Дністер і обсадив село Гординю, бо поляки проломили вдруге фронт між крукеницькою і хирівською групами і цілою силою напирають на Самбір. Користаючи з ночі, ми зараз залишили Новосілки і ранком, 16-го травня прибули до місця призначення. Тут вже були розбитки з групи «Крукеничі» і разом з ними ми стали творити нову лінію спротиву під командою групи Гофмана. Мій курінь обсадив село Гординю, пор. Петро Савицький зі своїми розбитками зайняв позиції перед селом Корналовичі, курінь сот. Корабейка обсадив село Калинів, а курінь пор. Підгірного село Бабина. На право від мого куреня находилась полоса наддністрянських болот. Та не довго ми залишились на зайнятих позиціях. Ще того самого дня, пізнім вечором, прийшла вістка, що поляки зайняли Самбір, і тому команда групи Гофмана стягнула всі крукеницькі курені назад і обсадила ними села Дубляни і Кранцберґ. Ранком 18-го травня поляки вдарили на нас великою силою і коло полудня зайняли оба села — Дубляни і Кранцберґ. Наші частини подались назад, не вспівши повідомити мого куреня про свій відворот. Ми дальше держали фронт, відстрілюючись. Щойно, коли ми дістали огонь з боку, тобто від сторони Дублян, стало ясним, що нас ворог окружує і я дав приказ до скорого відвороту вздовж Дністра, в північно-східньому напрямі. Одинокою польовою доріжкою, серед мочарів, ми рушили в дорогу, залишаючи одну сотню як прикриття, з тим, що по 10-тьох мінутах ця сотня має долучити до куреня. Перемучені й оболочені стрільці мусіли часто попихати і витягати вози з болота чи калабань. Таким утяжливим маршем ми дістались вночі до села Волоща і тут заночували, з тим, щоб ранком якнайскорше дістатись до Дрогобича. Тимчасом селяни донесли нам, що поляки вже як не в Дрогобичі, то під Дрогобичем і ми рішились іти дальше вздовж Дністра в напрямі Стрия, де мала бути команда 3-го корпусу. Вийшовши з села Волоща, нас обстріляла якась артилерія зі сторони села Горуцько. Моментально ми розвинулись у розстрільну й обсадили невелике теренове підвищення обабіч дороги, відсилаючи обоз з поворотом до села, звідки щойно вийшли. Чия це була артилерія, наша чи ворожа, ми не знали, і я вислав двох вістових з імпровізованими білими хоруговками на звіди. Вістові рушили чвалом вперед вимахуючи білими хустинками й артилерія перестала стріляти. По півгодиннім очікуванні, ми запримітили наших вістових, як повним ґальопом, гнали до нас, вимахуючи шапками. Це був знак, що в Горуцьку були наші частини, і я дав куреням приказ до збірки й дальшого маршу вперед. Між тим вернули вістові і згопосили, що в Горуцьку є наші частини, а іменно — курінь сотника Стефанова з одною батерією. Скорим маршем ми рушили в дальшу дорогу і перед полуднем були вже в Горуцьку. Нам на зустріч вийшов сет. Стефанів і почав оправдуватись та питати, чи його артилерія не спричинила нам якої шкоди? Від сот. Стефанова я довідався, що він рівнож втратив зв’язок зі своєю бриґадою, що начебто відійшла десь на Жидачів, і тепер він не знає, як до неї дістатись, бо поляки з Миколаєва йдуть на Стрий, який як кажуть, ще в наших руках. По короткім відпочинку та видачі сотням обіду, оба наші курені рушили в дальшу дорогу, мій — на південь, у сторону Стрия, а його — на схід, в напрямі Жидачева. Пізнім вечором ми прибули до Стрия. В Стрию не було ні наших, ні польських частин і ми бойовим порядком перемаршували через місто і подались до села Фалиш, де знайшли нашу групу Гофмана, і там заночували. Сотник Гофман поінформував мене про критичне положення його групи, яка силою обставин найшлась на крайньому, лівому крилі УГА і зависла у повітрі, бо гірська бриґада от. Перського і більша частина групи «Глибока», відтяті поляками, перейшли до Чехо-Словаччи-ни. Його група, це фактично розбитки зі всіх трьох груп 8-мої самбірської бриґади, незіграні і нездисципліновані з собою, чого серед безнастанних відворотів не можна ніяк осягнути і, як така, не є вповні боєздатна. Саме тепер приділено до групи ще один свіжий курінь з-під Львова, 3/24 курінь пор. Данила Бізанца, так, що обсада нашого відтинку представляється в той спосіб, що курінь пор. Савицького держить село Верчани, на ліво від нього курінь пор. Данила Бізанца обсадив оба мости, залізничий і дерев’яний, курінь сот. Корабейка зайняв становища в селі Братківці, а курінь пор. Підгірного в селі Довге. Мій ІІ-гий курінь остав у Фалиші, як резерва групи. На цих позиціях група Гофмана залишилась два дні, бо поляки, увійшовши до Стрия без бою, в дні 20 травня 1919 р., дальше не наступали. Щойно вечором 21-го травня поляки зробили випад вздовж залізничого шляху Стрий — Ходорів, розбили цілковито курінь пор. Савицького і зайняли залізничий міст та села: Верчани, Підгірці й Лопатники. Мій курінь дістав з групи приказ перейти ніччю до Бережниці і звідтам рушити до протинаступу. Згідно з наказом ми рушили ранком, 22 травня до наступу, здобули село Лопатники, а коло полудня зайняли з поворотом Підгірці і Верчани. Тим часом, майже рівночасно з нашим протинаступом, поляки зі Стрия повели свій наступ вздовж битого шляху в напрямі Болехова, і група Гофмана була змушена відступити аж за річку Свічу. Про цей відворот ми дізнались щойно від цивільного населення і я дав сотням приказ вицофатись бойовим порядком до села Бережниці. Звідси я вислав розвідчу стежу в сторону Болехова. Стежа скоро вернулась і привела з собою кількох полонених польських телефоністів з двома возами з телефонічним знаряддям, які затягали телефонічне получения за своїм батальйоном, що мав находитись вже на наших задах, в районі Болехова. Супроти цього нам прийшлось відступати манівцями крізь камеральні ліси, взявши собі за провідника місцевого селянина. Крутими доріжками серед густого лісу ми дійшли до ріки Сукіл, яку перейшли вбрід і по 2-ох днях утяжливого маршу дістались до села Волі Задеревицької, де знайшли зв’язок зі своєю групою і переправились за ріку Свічу. Вздовж цеї ріки група Гофмана готовила нову оборонну лінію й обсадила: ІІІ/24 куренем пор. Бізанца — Дідушинці Малі, ІІ-гим куренем сот. Станіміра — Заріччя Долішнє і частину Заріччя Горішнього. Другу частину Заріччя Горішнього обсадив курінь сот. Корабейка і розбитки 1/24 куреня чет. Ясінчука, а дальше на ліво, до Гозієва і Підбережжя курінь пор. Підгірного. Артилерія і команда групи примістились у Белеєві. Тут долучили до групи ще два наші курені — курінь пор. Тарнавського, що брав участь в боях під Хировом та ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця зі своїми розбитками з-під Угерець Нєзабитівських. На право від нашої групи находилась 2-га коломийська бриґада, а на ліво не було вже наших частин. Мимо безнастанних відворотів, оборонних боїв та дизерції, група Гофмана все ще числила около 1000 стрільців бойового стану і була в спромозі ставити ворогові поважний спротив.

Тим часом наспіла до нас алярмуюча вістка, що румуни несподівано виповіли нам війну і 24-го травня перейшли границю. Їхні війська мають зайняти ціле наше Покуття по Дністер, з залізничою лінією Снятин — Коломия — Ворохта для безпосереднього получения з Мадярщиною. Поява нового ворога, румунів, була для нас страшним ударом так на фронті, як і запіллі. Прийшла цілковита дезорганізація Уряду і Нач. Команди, які в обличчі тієї наглої і несподіваної небезпеки, не знали, що робити й як лиху зарадити? Настав переполох, замішання і розтіч на всі сторони, передусім в окружних командах, в коломийській і станиславівській. Команди ці, не маючи жадних вказівок ні доручень з боку Уряду чи Начальної Команди, не вспіли видати жадних заряджень щодо евакуації державного майна чи приказ в щодо евентуального спротиву наступаючому ворогові. Відрухово і самочинно почавсь хаотичний відворот запільних військових та цивільних установ у сторону Дністра. Це замішання використали місцеві поляки і в дні 25. 5. 1919 р. зайняли тимчасову столицю ЗУНР Станиславів, без бою. В їхні руки попало величезне державне майно, якого ми на фронті так дуже потребували. Всі ці події мали такий вплив на хід операцій на фронті, що ліве крило УГА, на південь від Дністра мусіло поспішно відступати на лівий беріг.

В дні 25. 5. група Гофмана наказала загальний відворот з-над Свічі на лінію ріки Лімниці коло Калуша, а в дальшому через Галич за Дністер. Згідно з цим приказом курені групи переправились через ріку Лімницю та зайняли становища: ПІ/24 курінь пор. Бізанца в с. Копанка, ІІ-гий курінь сот. Станіміра і І-ший курінь пор. Тарнавського в Калуші, курінь пор. Підгірного в с. Гпйло, курінь сот. Корабейка в с. Тужилів, а ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця в с. Берлоги. Та вже слідуючого дня ситуація наших частин на південь від Дністра значно погіршилась. Поляки натиснули на 2-гу коломийську бриґаду й вона подалась назад, а в слід за нею і група Гофмана мусіла рівнож відступати. Мій курінь і курінь пор. Тарнавського відступили з Калуша в повному порядку, зате інші курені групи під напором польської кавалерії попали в паніку і понесли важкі втрати. Курінь сот. Корабейка втратив всі скоростріли, харчовий й бойовий обози та більшу частину стрільців, а курені пор. Бізанца, пор. Струця і пор. Підгірного змаліли від 60 до 90 стрільців в кожному. Остаточно всі частини нашої групи форсовним маршем дістались до Галича і ніччю з 26–27 травня перейшли на лівий беріг Дністра. Звідси ми рушили вздовж Дністра на схід і зайняли такі становища: мій ІІ-гий курінь — Довге й Устя Зелене, курінь пор. Тарнавського — Луку і беріг Дністра аж до Петрилова, а ІІІ/24 курінь пор. Бізанца — Петрилів. Три розбиті курені сот. Корабейка, пор. Струця й пор. Підгірного примістились в Усті Зеленім. Тут приділено до нашої групи курінь пор. Панькова, що в запіллю держав службу при муніційних маґазинах в Калуші. Нашим завданням була — охорона лівого берега Дністра. В цьому районі ми дещо відпочали і переорганізувались, доповняючи свої сотні переловленими дезертирами. Дня 30 травня наша група на приказ корпусу відступила без бою аж над Золоту Липу та зайняла становища: І-ший курінь пор. Тарнавського — напроти Нижнева, ІІІ/24 курінь пор. Бізанца — в селі Бобрівники і Ляцке, ІІ-гий курінь сот. Станіміра обсадив село Лазарівку, а курінь пор. Панькова село Нисколози. Артилерія примістилась напроти Нижнева з курінем пор. Тарнавського, а команда групи Гофмана в селі Комарівка. На зайнятих становищах ми перебули спокійно три дні. Противник не показувався, тільки наша артилерія час від часу обстрілювала Нижнів, де вже збирались ворожі частини. Дня 2 червня прийшов приказ до дальшого відвороту без бою на лінію ріки Стрипи і вечером п’ятого червня ціла наша група закватирувалась у селі Торське.

В трикутнику розпуки

В селі Торське ми задержались довше, майже тиждень. Тут щойно ми побачили справжні наслідки нашого катастрофального відвороту. Ціла УГА, обезсилена морально й матеріально, опинилась у «трикутнику розпуки», між Збручем, Дністром та Стрипою, тобто: І-ший корпус в районі Борщева, ІІ-гий корпус в районі Озерян, а ІІІ-тий корпус в районі Звиняча. В наслідок безнастанного відвороту армія втратила приблизно ³/4 свойого бойового стану та величезне військове майно, що знаходилось у запіллі — в Тернополі, Станиславові, Коломиї і Калуші та по всіх Окружних і Повітових Командах. Закуплених з тяжким трудом в Чехословаччині кілька вагонів муніції не можна було доставити, бо вони десь застрягли в Лавочнім. В районі розташування армії накопичилось багато військових і цивільних запільних установ, а там і урядовців зі своїми родинами і свояками, а їхні обози значно перевищали обози фронту. Все це спричинило загальний хаос і паніку. Всі втікали, але ніхто не знав куди й як? В Уряді і Начальній Команді настала цілковита дезорганізація й ніяк не можна було лиху зарадити. Державні секретарі і посли всюди нервово дебатували, навіть на мості в Заліщиках.

Наша група Гофмана мала теж поважні втрати в людях і матеріялі. Головною її силою був мій ІІ-гий курінь, який все ще числив понад 300 стрільців бойового стану та мав в цілості збережений обоз. Решта куренів групи — І-ший пор. Тарнавського, ІІІ-тий пор. Бізанца та ІV-тий пор. Підгірного мали заледве по 50–90 стрільців-бойовиків. В групі настала певного роду депресія й бойовий дух підупав. Вистрашені стрільці ходили та збирались гуртками, підслухуючи, що говорять між собою старшини. А старшини — одні цілком зневірились і збайдужніли, а другі дебатували завзято, що й як дальше робити, шукаючи винних. Я належав до тих других і ми скликали в цій справі старшинську нараду. Під час дискусії виявилось, що головним виновником нашої програної були — уряд і Національна Рада, які замість того, щоб провадити політику згідну з воєнним часом, себто в дусі «все для воюючого фронту і перемоги» на ділі цей фронт занедбували, не доставляючи йому ні старшин ні стрільців ні так конечного воєнного матеріялу, — муніції і зброї. Перед у цьому вели соціялістичні та радикальні посли, які своєю пропаґандою проти старшин, «що дірвались влади і катують бідних стрільців і т. д.» та своєю розкладовою роботою проти армії, як цілости, накоїли багато лиха так на фронті як і в запіллі. У висліді цієї наради ухвалено: поробити заходи щодо встановлення якнайскорше військової диктатури, про яку вже від довшого часу ішли розмови між старшинами та переведення деяких змін в обсаді вищих команд. Щодо нашої 8-мої самбірської бриґади, рішено просити полк. Кравса, щоб усунув свого шефа штабу пор. Якверта, до якого старшини не мають довір’я, закидаючи йому нефаховість, а навіть і злу волю, покликаючись на його прикази недоцільного розпорошування наших сил під час вовчухської офензиви й дефензиви за командування ген. Ґембачева. З такими ухвалами вислано в делеґації до полк. Кравса — мене від піхоти і сот. Йосипишина від артилерії. Полк. Кравс вислухав нас уважно і заявив, що подасть це все до відома вищій команді службовою дорогою, а нас обох діймаючо скартав, що ми, як військо, повинні слухати приказів, а не мітинґувати в справах, які до нас не належать.

Подібні наради старшин мали відбутись і по інших корпусах, що в значній мірі причинилось до пізніших важних змін політичного й військового характеру. Дня 9 червня 1919 р. Президія Національної Ради і Державний Секретаріят передали всю владу д-р Євгенові Петрушевичові та проголосили його уповноваженим диктатором ЗУНР. Ставши диктатором д-р Петрушевич звільнив негайно ген. Омеляновича-Павленка з армії, на його місце іменував новим начальним вождем УГА енергійного наддніпрянського генерала — Олександра Грекова, а шефом штабу назначив полк. Карла Штіпшіц-Тернову. Ці зміни на найвищих щаблях державної драбини вплинули успокоюючо в запіллі та піднесли бойового духа на фронті.

Чортківська офензива

Плян наступу на Чортків вийшов начебто з низу, з ініціятиви 3-ої і 7-мої бриґад, які спонукали Начальну Команду до видання оперативного наказу ч. 7 з 7-мого червня 1919 р. — ударити на Ягольницю і Чортків, за підп ісом ген. Омеляновича-Павленка і сот. Вільгельма Льобковіца, начальника оперативного штабу. Згідно з тим наказом бриґади ІІ-го корпусу, 3-та і 7-ма, під проводом полк. Арнольда Вольфа та підп. Альфреда Бізанца здобули 7-го червня Ягольницю, а 8-го червня — Чортків, після чого нова Начальна Команда, під проводом ген. Грекова, видала в дні 9-го червня 1919 р. наказ до загального наступу на цілому фронті, а саме: І-ший корпус мав іти на Теребовлю і Тернопіль, ІІ-гий корпус — на Бучач, а ІІІ-тий корпус здовж лівого берега Дністра — на Язловець — Коропець — Нижнів.

Наша група Гофмана мала рушити до наступу на Язловець ранком, дня 10-го червня. Напередодні цього наступу приїхав до нас полк. Кравс в товаристві польового духовника отця Пелеха, зарядив збірку цілої групи, включно з артилерією, відбув перегляд всіх частин групи, після чого отець Пелех виголосив палку промову релігійно-національного змісту. По цій промові полк. Кравс скликав усіх старшин і в формі відправи пояснив нам плян наступу, а саме: всі піхотні частини мають сьогодні вечером зайняти випадові позиції в давніх російських окопах, між селами Цапівці і Базар, напроти Новосілки Язловецької й Язлівця. ІІ-гий курінь сот. Станіміра, як найсильніший, має наступати фронтально просто на Язловець, на ліво від нього, в напрямі Дуліб і Новосілки Язловецької, має вдарити ІІІ-тий курінь сот. Бізанца, а на право мають розвинутись І-ший курінь пор. Тарнавського і 4-тий курінь пор. Підгірного. Наступ має відбутися в той спосіб, що піхотні частини, з браку муніції (5-20 набоїв на кріс), не сміють стріляти, тільки під огневим прикриттям власної артилерії мають скоро посуватись вперед і в рукопашному бою змусити ворога до втечі. Згідно з цим наказом ми віднайшли вказані нам позиції і ранком, як тільки почало сіріти, розвинулись у дві рідкі і широкі розстрільні, сто кроків одна за одною та скорими скоками вперед, рушили до бою. Наша артилерія відкрила гураґанний огонь, обстрілюючи влучно польські становища так, що ворожі скорострільні та крісові кулі перелітали понад наші голови і ми могли скоро посуватися вперед. Відізвалась і ворожа артилерія, обстрілюючи нас ґранатами і шрапнелями. Я з ордонансами і адьютантом примістивсь між розстрільними та кермував боєм, даючи прикази і знаки щодо відповідних скоків вперед у догідні до цього моменти. По чотирогодиннім бою, моя передова розстрільна наблизилась до ворога на яких 200 кроків і я дав приказ задній розстрільній, щоб вона скоро долучила до передньої і в розгоні пірвала її до штурму на ворожі окопи. Між перебігаючими стрільцями я запримітив босого старшого десятника Сорочака і в поспіху спитав: «А черевики де?» «Шкода їх дерти! — впала відповідь — нових нема звідки дістати». Так наші стрільці берегли своє взуття! Понеслось грімке «гурра», ми кинулись на ворожі окопи і ворог подавсь у безладі назад. За кілька хвилин приґальопувала батерія сот. Царевича і прямим огнем та картачами почала обстрілювати утікаючих поляків. Решта батерій звернули свій огонь на міст на Стрипі і в той спосіб відворот для ворога був частинно замкнений. Ми зайняли місто, забрали в полон около 200 поляків та здобули їхній полковий обоз з великою кількістю крісової та скорострільної муніції, вісім скорострілів, чотири польові кухні, понад 300 крісів та кількадесят підвід з мундурами, білизною, черевиками й харчами, між якими було кілька мішків рижу, що в той час був рідкістю. Тим добром ми забезпечили свій курінь, а решту відставили до групи. Так ми здобули Язловець, в дні 10-го червня 1919 р. — і так виглядав наш перший офензивний наступ без крісової муніції.

Ми переночували в Язлівці, направили розбитий міст на Стрипі та рушили здовж Дністра в дальшу дорогу і над вечір прибули до села Порхова. Тут я дістав приказ, що завтра 12-го червня маю наступати своїм куренем на Коропець, що був обсаджений поляками в невідомій силі. Оглянувши передпілля, я побачив, що Коропець тяжко взяти фронтально, бо він находився в долині над річкою цієї самої назви, між двома великими горбами, і як донесли мені селяни, був обсаджений поляками подвійно — в долині над рікою і на протилежній горі. Тому я попросив до себе коменданта батерії сот. Царевича і ми в двійку оглянули ще раз терен й умовились, що завтра рано, як ще буде темно, мій курінь розвинеться в розстрільну і скоро збіжить з гори, а в міжчасі його батерія візьме під сильніш обстріл протилежну гору. В тій цілі його батерія ще сьогодні віддасть на гору кілька пробних стрілів, щоб добре встрілятись. На другий день, як тільки почало світати, я з куренем був уже над рікою Коропець, коло моста, який був обмотаний дротяними перешкодами. Поляки привітали нас сильним огнем з двох скорострілів, що находились у вікнах коршми на протилежному березі ріки. Ми автоматично скрились за домами і я дав приказ кільком сильнішим стрільцям кидати ручними ґранатами в сторону скорострілів в коршмі. Річка була широка і ґранати падали у воду, не долетівши до цілі. Тоді я покликав курінного великана чет. Дониґевича й казав йому попробувати щастя. Четар Дониґевич дібрав собі більшу яйцеву ручну ґранату, підсунувся ближче мосту та сильним кидом пустив ґранату в сторону скорострілів. Тим разом ґраната експльодувала перед самою корчмою й оба ворожі скоростріли замовкли. Ми кинулись на міст, понищили дротяні перепони і мостом дістались на другий беріг Коропця. Розвинувшись знову в розстрільну, ми пішли скорим наступом на протилежну гору і около 9-тої години перед полуднем здобули її. Тут ми побачили наглядно наслідки обстрілу нашої артилерії під командою сот. Царевича. Ворожі окопи були впрах розбиті та завалені трупами і раненими, а рештки їхньої обсади вивтікали на Нижнів.

Ми обсадили гору по обох боках битого шляху, що йшов з Коропця на Нижнів та вислали до команди групи зголошення про здобуття Коропця й обсаду коропецької гори, фронтом до Нижнева. За якої пів години прибув до нас з групи хор. Лалак зі своїми телефоністами, щоб получити нас телефоном з групою та зірвати перед нами телеґрафічні і телефонічні дроти, що йшли здовж гостинця в сторону Нижнева. При цій роботі йому удалось найти телефонічне получення з польською командою в Нижневі і ми довідались, що поляки приготовляються до протинаступу на нас ще сьогодні, о год. 4-тій по полудні. Це ми зголосили телефонічно команді групи і вона наказала нам випередити поляків та о год. 2-гій по полудні продовжувати дальше свій наступ на Нижнів. При цьому команда групи повідомила нас, що рівночасно з нами ІІІ-тий курінь пор. Бізанца і І-ший курінь поручника Тарнавського мають вдарити на Нижнів з північної сторони села Комарівки. Точно о год. 2-гій після обіду ми почали свій наступ. Терен був непригожий-хвилястий та скалистим, з невеличкими корчами, до того цілковито відкритий з ліва від сторони Дністра. Це використали поляки і взяли нас в перехресний огонь, фронтально і з ліва ізза Дністра, наносячи нам поважних втрат. Та це нас не здержало. Сотні, підбадьорені ранішним наступом на Коропець, напирали на ворога з нечуваним завзяттям так, що пізнім вечором ми здобули сильно укріплений причілок Нижнева та обсадили його одною сотнею. Цей наш наступ серед непригожого терену, хотяй удачний, був аж надто болючий, з 16-тьма убитими і 65-ма раненими, та мимо того курінь держався на причуд бадьоро. Ми заночували на здобутих позиціях, не знаючи нічого про те, що з зайняттям Нижнівського причілка, ми фактично окружили два польські батальйони, що стояли в бою з нашими куренями під Комарівкою. Ці польські батальйони, зорєнтувавшись в своїй грізній ситуації, залишили ніччю свої позиції, несподівано вдарили на нас з заду, а розбивши мою сотню напроти Нижнева зайняли з поворотом нижнівський причілок. Такий був вступ до пізніших важких боїв за причілок Нижнева, що тривали повних чотири дні й закінчились нашою виграною.

На другий день мій ІІ-гий курінь, що потерпів такі важкі втрати, стягнено з фронту як резерву 8-мої самбірської бриґади, а його становища зайняв ІV-тий курінь пор. Підгірного. Опинившись у запасі курінь дістав поважне доповнення т. зв. добровольцями (дезертирами) так, що на протязі кількох днів курінь мав вже 4-ри сотні з приблизно 800 стрільцями бойового стану. В міжчасі бої за Нижнів ішли дальше, аж поки не стягнено до остаточного удару більших сил — около 10 куренів піхоти з артилерією й панцерним потягом, і вони під командою полк. Кравса по двох днях завзятого бою здобули Нижнів в дні 16-го червня 1919 р.

Після цеї побіди, у нашому 3-тому корпусі зайшли поважні зміни. 8-му самбірську бриґаду полк. Кравса поділено на дві бриґади, 8-му і 11-ту, і приділено їх до ІІІ-го корпусу. Комендантом 8-мої бриґади став сот. Карло Гофман, а 11-тої бриґади сот. Карло Шльосер. Обох їх підвищено до ранґи отаманів. Команду 3-го корпусу перебрав від ген. Ґембачева Антін Кравс іменований ген. — четарем. До складу ІІІ-го корпусу увійшли: 2-га коломийська бриґада отамана Тінкля та 14-та бриґада отамана Василя Оробка, новоутворена з евакуйованих запільних частин Покуття.

З зайняттям Ягольниці, Чорткова, Нижнева, Бучача, Теребовлі, Тернополя і т. д. бойовий запал в армії піднісся до нечуваних розмірів, а в усьому народі зазначився великий підйом духа. В зайнятих нами місцевостях голосилось до війська усе здібне до зброї населення так, що в кількох днях ми доповнили свої частини до первісного стану, а запільні команди приступили до творення ще двох нових корпусів, ІV-го й V-гo. Тих корпусів нам не вдалось створити з браку потрібної кількости зброї і муніції. Поляки знали про це, і тому на скору руку почали стягати проти нас галерівські дивізії з Холмщини, щоб здержати наш наступ й погасити наш офензивний запал. Тіш часом наші корпуси, упоєні перемогою, з небуденним завзяттям посувались скоро вперед, здобуваючи від ворога щораз то нові села і міста. Бриґади ІІІ-го корпусу продовжували свій наступ здовж Дністра і в боях зайняли ось такі місцевости: 11-та бриґада отамана Шльосера — Сороки, Григорів, Слав’ятин, Лопухину, Рогатім і Псари. 2-га коломийська бриґада отамана Тінкля — Підгайці, Скоморохи, Свистільники, Чагрів, Журів, Бурштин, Підмихайлівці, Явці і Васютин. 8-ма самбірська бриґада от. Гофмана — Монастириска, Комарівка, Тростянці, Деліїв, Межигорці, Болшівці і Болшів. Мій курінь ішов понад самим Дністром — із боєм зайняв села — Петрил ів, Устє Зелене, Маріямпіль, Вашків, Дубівці, Мартинів і Букачівці.

В тому самому часі ІІ-гий корпус зайняв Галич та цілий ряд сіл та в дні 20-го червня у важкому бою здобув Бережани, а 1-ший корпус зайняв в днях 21-го і 22-го червня Підкамінь, Лукавець, Пуків і Броди. В дні 26-го червня т. зв. чортківська офензива дійшла до лінії Дністер — Свирж — Букачівці— Перемишляни — Красне — Броди.

На цій лінії поляки стягнули цілу армію (6 дивізій) ген. Галера і вдарили на нас протинаступом. Прийшло до завзятих дводенних боїв і в дні 28-го червня поляки перервали наш фронт під Янчином та повели свою протиофензиву. Начальна Команда з причини цілковитого браку муніції видала приказ до загального відвороту на цілому фронті. Тим разом відворот армії був вповні упорядкований. З початком липня армія опинилася знову між Стрипою й Збручем. В цьому районі зайшла знову зміна в Начальній Команді, а саме: диктатор Петрушевич звільнив Начального Вождя УГА, ген. Грекова і шефа штабу полк. Штіншіц-Тернову, а на їх місце іменував Начальним Вождем ген. Мирона Тарнавського, а шефом штабу — полк. Альфреда Шаманека. Нова Начальна Команда видала приказ до переходу УГА за ріку Збруч, в дні 16-го липня 1919 року.

З УГА на Східній Україні

Перехід УГА за Збруч

Дня 16 липня 1919 р. УГА перейшла на Велику Україну, за річку Збруч і згідно з наказом зосередилась: І-ший корпус в районі Лянцкоруня, напрям на Балин, ІІ-гий корпус біля Ориніна, напрям на Шатаву, ІІІ-ий корпус в околиці Фридрихівка-Ходорівці, напрямом на Янчиці. Начальна Команда УГА примістилась в Камянці Подільському.

ІІІ-тий Галицький корпус переправився за Збруч в районі Ґермаківка—Іване Пусте, вночі, з 15-го на 16-го липня 1919 р. 8-ма самбірська бриґада того ж корпусу одержала приказ обсадити останню оборонну лінію перед Збручем, а саме: ІІІ-тий курінь пор. Данила Бізанца обняв оборону міста Борщева, ІV-тий курінь пор. Миколи Підгірного обсадив догідні становища перед селом Ґермаківка, а ІІ-гий курінь сот. Станіміра і І-ший курінь пор. Антона Тарнавського зайняли позиції на ліво від села Ґермаківки, захищаючи залізничий шлях і містечко Іване Пусте. Приказ звучав — за всяку ціну здержати ворога, щоб уможливити етапові і запасовим частинам перехід за Збруч та перевіз військового майна із потягів, що накопичились на лінії Борщів—Ґермаківка—Іване Пусте. Наші курінні обози мали помагати виладовувати з вагонів всяке воєнне майно, навантажувати на підводи та перевозити його-за Збруч. На фронті було спокійно. Щойно по полудні ворог рушив в наступ на Ґермаківку і Борщів. В Ґермаківці ІV-тий курінь пор. Підгірного, маючи догідні становища, задержав ворожий наступ, зате на відтинку ІІІ-го куреня пор. Бізанца ворог вспів вдертись до міста Борщева. Тоді ми одержали приказ знищити решту воєнного майна на двірці і перейти бойовим порядком за Збруч. Ми приказ виконали і знищили досить поважну кількість бензини, нафти, а то й соли (в тих товарах на Великій Україні відчувався діймаючий брак) і над вечір перейшли вбрід річку Збруч. Мій ІІ-гий курінь примістився на узгір’ї села Ніври, в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших приказів. Дерева були обильно обліплені спілими і сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, а то й голод, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий наказ не рушити чужої власности! Селяни прийняли нас недовірчиво, а навіть і ворожо, як небажаних австріяків. Вони боялись, що поляки підуть за нами війною і знищать їх село. Ми були змушені заночувати на тім же узгір’ї, обезпечившись сильно від сторони Збруча і від села. На другий день, вчасним ранком, ми рушили в дальшу дорогу і зполудня прибули до місця призначення, до села Фридрихівки. Тут ціла 8-ма бриґада розтаборилась на великому майдані перед селом, на кількаденний відпочинок. Вступ до села команда бриґади заборонила, бо селяни погрожували нам роззборснням. Мимо душного дня селяни ходили в довгих російських шинелях краєм села, гуртками й одинцем, щось говорили чи дебатували і ворожо споглядали в нашу сторону. Це нас непокоїло і пригноблювало. Невже ж це відпочинок для нас, струджених боями і форсовними маршами? Ми були змушені обезпечуватись заставами як на справжньому фронті. Дотого ми прийшли за Збруч цілковито неприготовані до дальшого ведення війни, так під зглядом прохарчування, як і належного узброєння. Наші обозні валки вспіли забрати з собою тільки невеличку кількість харчів і муніції, весь прочий воєнний матеріял ми були змушені залишити чи знищити перед Збручем. Галицькі вузькоторові залізниці доходили тільки до Збруча, а за Збручем були вже наддніпрянські, широкоторові шляхи, непридатні для галицьких потягів. Тому треба було переладовувати весь воєнний матеріял з галицьких потягів до наддніпрянських, а де не було залізничого получения, треба було весь той матеріял навантажувати на підводи та перевозити за Збруч. На це не було ні часу ні потрібної кількости підвод, бо ворог наступав нам на п’яти. В слід за тим УГА опинилась на Східній Україні так сказати б, голіруч, без належного запровіянтовання й узброєння. Вже по кількох днях нашого т. зв. відпочинку забракло харчів, головно хліба, а подекуди і соли. Подібно малася справа і з нашим австрійським узброєнням — крісами, скорострілами й артилерією, до яких австрійської муніції не було, а давна російська муніція ніяк не надавалася. Про це все Начальна Команда УГА вже в перших початках мусіла сама подбати тимбільше, що наддніпрянська армія не була в силі нам багато помогти, бо й сама находилась в подібному положенні з причини безнастанних боїв і малого терену запілля.

В той спосіб обі українські армії, галицька і наддніпрянська, найшлись силою обставин у т. зв. Камянець Подільському кітлі, замкнені з заходу поляками, а з півночі, сходу і півдня большевиками — у віддалі гарматнього стрілу від ворога. Був це вузький клаптик української землі, обмежений з півдня рікою Дністер, з заходу річкою Збруч, з півночі лінією — Городок — Ярмолинці—Бар, а зі сходу лінією — Ярошенка — Рахни — Вапнярка. Тут опинились обі українські армії і оба українські Уряди, Галицький і Наддніпрянський. Обі українські армії були в оплаканому стані — без зброї і технічного виряду, без муніції, харчів, взуття, мундурів і ліків. Обі в безнастанному відступі, здесятковані боями і форсовними маршами. До цих матеріяльних недостач долучились — загальний упадок бойового духа та безвиглядність критичного положення. Здавалось, що все пропало. Аж прийшла несподівана поміч, наша власна не чужа, з нашого таки нутра, з подільського чорнозему. Прийшло об’єднання обох українських армій — наддніпрянської і галицької. Під натиском фронтових старшин пішла жвава акція щодо реорганізації обох армій по думці — «фахові люди на відповідальні становища»! На протязі кількох тижнів, по тяжких зусиллях з боку обох Армій, акція ця увінчалась успіхом. В дні 10. 8. 1919 р. на спільній нараді утворено один спільний військовий провід т. зв. «Штаб Головного Отамана». Начальним вождем став Головний Отаман Симон Петлюра, начальником штабу, ген. Микола Леонтович Юнаків, проф. військової академії, його заступником — ген. Віктор Курманович, бувший старшина австрійського генштабу і шеф штабу Начальної Команди УГА, начальником оперативного відділу — підп. Долежаль, бувший старшина австрійського генштабу, а його заступником — сот. Кузьмінський, начальником розвідки — підп. генштабу Гриців. Обсягом діяння Штабу Головного Отамана — виключно оперативне керування обома арміями. Політичні і господарські справи належали до дотичних міністерств.

Пролом Кам’янець-Подільського кітла та здобуття, Проскурова і Жмеринки

Своїм переходом за річку Збруч УГА не тільки спасла себе, але й рівночасно врятувала Дієву Армію від неминучої загибелі. Армія ця, притиснена большевиками до Збруча і замкнена в Кам’янець-Подільському Кітлі, до того вимучена важкими дефензивними боями, не мала вже спромоги власними силами здержати ворога. Поява УГА за Збручем піднесла її на дусі, а рівночасно затривожила большевиків, які з нечуваним завзяттям почали перти на Кам’янець-Подільський з півночі, з району Проскурова і зі сходу, від Жмеринки, щоби в той спосіб перешкодити УГА зайняти догідну бойову позицію. Тому деякі галицькі бриґади (5-ту і 7-му) 1-го і ІІ-го корпусів негайно по переході на Велику Україну спрямовано на підмогу наддніпрянським частинам, що завзято відбивались, стримуючи напір большевиків. В дні 22. 7. 1919 р. видано відповідні прикази щодо пролому Ка-м’янець-Подільського кітла і зискання терену діяння, так конечного до дальших воєнних операцій. До того треба було опанувати проскурівський район та зайняти важний залізничий вузол — Жмеринку. В тій цілі частини Дієвої Армії — Січові Стрільці, Запоріжці та ІІ-гий галицький корпус рушили до протинаступу в район Проскурова і вже в першому дні, тобто 22. 7. розгромили ворога, при чому СС-и зайняли Смотрич, Запоріжці обсадили Солобківці, а підп. Бізанц з двома галицькими бриґадами підійшов аж під Зіньків. Розбитий ворог вивтікав у напрямі Проскурова. В дні 26. 7. 1919 р. Штаб ДА і Начальна Команда УГА видали спільно приказ до властивого наступу на місто Проскурів. Згідно з цим приказом наші частини рушили дальше вперед: Запоріжці, зломивши опір ворога, зайняли лінію Скаржниці—Райківці, а їхня кіннота захопила Кудринці і переправи через річку Самець, СС-и з невеличкими боями осягнули лінію Фельштин — Доброгоша, а ІІ-гий галицький корпус трьома бриґадами підійшов до лінії: Михалполя — Охримівці—Зіньків. Після цього концентраційним наступом здобуто місто Проскурів в дні 29. 7. 1919 р., до якого увійшли Чорні Запоріжці і 4-та галицька бриґада ІІ-го корпусу о год. 7-ій ранку. З Проскурова 4-та галицька бриґада, під командою полк. Чмелика, рушила дальше в погоні за ворогом. По двох днях маршу прийшло до більшого спротиву в районі станції Гречани, а відтак коло села Зарудя, де ХІ-тий курінь сот. Павла Іванова і 10-тий курінь сот. Ґаздейка 4-тої галицької бриґади, розбили большевиків дня 2. 8. 1919 р. та здобули два їхні бронепотяги дуже сильної конструкції, з 6-ма гарматами і 12-ма скорострілами кожний. Цей цінний трофей відправлено до ІІ-го галицького корпусу в Проскурові. Тут оба броневики переіменовано на «Галичина» і «Черепаха». Бронепотяг «Галичина» оперував весь час на відтинку ІІ-го корпусу, а «Черепаху» відставлено до розпорядимости Начальної Команди УГА.

Після зломання ворожого спротиву над річкою Богом, частини ІІ-го галицького корпусу пішли на північ і дня 4. 8. 1919 р. зайняли Староконстантинів. 4-га гал. бриґада обсадила район Кузьмин — Красилів, займаючи дуже широкий відтинок та маючи за собою річку, що в’язала цілий ланцух ставів з майже непрохідними болотами та одним тільки мостом на річці. В цьому непригожому районі 4-та бриґада простояла безчинно кілька днів. Большевики це використали, переорганізувались, а зібравши резерви, сильним контрнаступом вдарили по слабо обсаджених позиціях 4-тої бриґади та змусили її до відступу і залишення Старо-константинова в дні 10.8.1919 р. В той спосіб спільними зусиллями наддніпрянських і галицьких частин удалось нашому військовому проводові поширити терен діяння поза Проскурів, в околиці Староконстантинова і забезпечити себе з півночі.

Зате бої, які велись у тім же часі з большевиками в районі Жмеринки самими тільки наддніпрянськими частинами, без галичан, не увінчалась таким успіхом. Бої ці зводила група от. Юрка Тютюника, що складалась з 5-тої і 12-тої повстанських дивізій, повстанського загону от. Шепеля і 2-гої повстанської дивізії (т. зв. «Запоріжська Січ») от. Еожка. Бої велись зі змінним щастям від 22. 7. до 5. 8. 1919 р., але Жмеринки не здобуто з причини самовільної чи свавільної дисципліни Запоріжської Січі, яку вкінці, згідно з наказом ШДА з 5. 8. 1919 р., роззброєно, а майно і персональний склад перебрала група от. Тютюника.

В часі повищих боїв за посідання Проскурова і Жмеринки, І-ший і ІІІ-тий гал. корпуси посунулись дальше на схід, в район Нова Ушиця — Мильківці, на короткий відпочинок. 8-ма самбірська бриґада ІІІ-го гал. корпусу розташувалась у містечку Снітків І-шим і ІІІ-тим куренем, а мій ІІ-гий курінь і ІV-тий курінь пор. Підгірного дістали приказ іти дальше вперед, на т. зв. другий фронт і зайняти позиції: ІІ-гий курінь в селі Лужок, а ІV-тий в селі Долинки, фронтом до Бару. Перед нами мав находитись наш властивий фронт з повстанською обсадою от. Божка. Не був це суцільний фронт у військовому значенні і тому траплялися випадки, що большевицькі патрулі перекрадались крізь бойову лінію аж до нас і ми мусіли їх ліквідувати чи проганяти. На цім другім фронті нам поводилось незле. Місцеві селяни прийняли нас ввічливо і щиро гостили «чим хата багата». Ми добре відпочали, дещо зодягнулись та забезпечились крісовими і скорострільними набоями, російськими, а то й австрійськими, які нам селяни звідкись позносили.

В дні 5. 8. 1919 р. два галицькі корпуси — І-ший і 3-тий рушили, згідно з приказом, на схід, з метою наступати на Жмеринку, а саме: І-ший попрямував на Васютинці, а ІІІ-тий корпус перейшов в район Бар — Ялтуїчків. 8-ма галицька бриґада ІІІ-го корпусу скупчилась на південний захід від Жмеринки і зайняла випадові позиції в той спосіб, що І-ший курінь пор. Антона Тарнавського мав наступати вздовж залізничого шляху на залізничу станцію в Жмеринці, ІІ-гий курінь сот. Осипа Станіміра — на місточко Станіславчик, ІV-тий курінь пор. Миколи Підгірного — на Малу Жмеринку, а ІІІ-тий курінь сот. Данила Бізанца остав як резерва за І-шим куренем. Повстанська група от. Юрка Тютюника мала натискати з заходу, вздовж залізниці Проскурів— Жмеринка, а 5-та галицька бриґада 1-го корпусу мала вдарити з північного заходу, впюост на залізничу станцію. Дві інші бриґади 1-го галицького корпусу мали зайняти місто Браїлів й окружити ворога в Жмеринці. Запоріжський корпус з району Лятичів — Літинь мав здобути Вінницю і цілком відтяти відворот большевикам в напрямі Києва.

На відтинку Жмеринки большевики скупчили около 6000 червоних бійців з 7-ма бронепотягами.

Дня 8 серпня 1919 р. ми почали загальний наступ на ворожі позиції під Жмеринкою, Браїловом і Вінницею. Прийшло до завзятих боїв на цілому фронті, що тривали весь день до пізнього вечора. Ворог ставив розпучливий опір, маневруючи своїми бронепотягами у всіх можливих напрямах. Мимо важких втрат в людях ми перли вперед і над вечір опинились перед самою Жмеринкою, а саме: ІІ-гий курінь сот. Станіміра здобув з боєм місточко Станиславчик, ІV-тий курінь пор. Підгірного зайняв Малу Жмеринку, повстанці от. Ю. Тютюника і 5-та галицька бриґада захопили Пост Подільський і підступи до Жмеринки, а І-ший корпус окружним маневром зайняв місто Браїлів. Ніччю ми чомусь дальше не наступали, а тільки вислали вперед стежі, які дальше непокоїли ворога, а рівночасно донесли про великий рух большевицьких частин у самій Жмеринці. Це був знак, що ворог або пригої овляється до протинаступу або до відвороту. На другий день, ми наперли на Жмеринку зі всіх можливих сторін, при чому 5-та галицька бриґада й повстанці от. Ю. Тютюника вдерлись на залізничий двірець з північного заходу, а 8-ма самбірська бриґада зайняла місто Жмеринку з південного заходу. Большевицькі розбиті частини вивтікали на схід, а їхні броневики продерлись через Браїлів у напрямі Вінниці, якої Запоріжці вчас не зайняли, бо спізнились. В наші руки дісталась величезна воєнна добича — багато паровозів й залізничого табору та непроглядна кількість вагонів з різним військовим майном, де вже господарили по своєму повстанці отамана Тютюника, а 5-та галицька бриґада старалась щось придбати для своїх частин. Найбільший натовп був при вагонах зі шкірою, обувям, упряжею і сідлами і тут малощо не прийшло до бійки між поганцями і галичанами, бо галичани виставили при своїх здобутих вагонах стійки і не хотіли допустити до самовільного розбазарювання воєнного матеріялу. Побіч кількох вагонів соли галичанам припала ще цінніша добич, а саме — один вагон польових російських карт цілої Наддніпрянщини, які відтак розділено між усі галицькі частини, включно до сотенних команд. Так два галицькі корпуси, І-ший і III— тий, наспілку з повстанцями от. Тютюника здобули Жмеринку і Браїлів, згідно з наказом в дні 9. 8. 1919 р. Зате Запоріжці і 10-та галицька бригада спізнилися з зайняттям Вінниці на один день і це дало большевикам змогу вицофатись із загроженої Жмеринки в напрямі Києва та забрати з собою 7 бронепотягів і багато воєнного та залізничого матеріялу. В той спосіб ми розбили Кам’янець-Подільський котел та здобули важний залізничий вузол Проскурів — Жмеринка— Одеса і Жмеринка — Козятин — Київ, такий конечний для дальших наших операцій на Київ і Одесу.

Блискавичний похід на Київ

По проломі Как’янець-Подільського кітла і здобутті випадових позицій, Проскурова і Жмеринки, прийшла черга до властивого походу на Київ під проводом новоутвореного в дні 10. 8. 1919 р. Штабу Головного Отамана. Відносно дальших військових операцій було два пляни: наддніпрянський: похід на Київ, і галицький: похід на Одесу. Наддніпрянський плян передбачував здобуття Києва, як столиці цілої України. Під оглядом політичним це мало б величезне значення для української справи не тільки в краю, але й за кордоном. Під економічним оглядом посідання на Київщині цукроварень, гарбарень, горалень та великих військових маґазинів причинилося б до вивінування обох українських армій найконечнішим воєнним матеріялом. Галицький плян, це похід на Одесу, щоб вибити собі вікно до Европи. При посіданні Одеси був би Чорним морем доступ до Европи і змога наладнати з нею торговельні та політичні зв’язки, бо Херсонщина і Катеринославщина це т. зв. шпихлір Европи щодо збіжжя і залізної руди. В такий спосіб була б змога одержати з закордону зброю, одяг, взуття і ліки. Щоб це осягнути, треба було осібного договору з Антантою, якого не було і який ледви чи далося б було тоді заключити?

Стратегічне положення воюючих з сої іою армій було під тодішну пору приблизно таке: обі українські армії, наддніпрянська і галицька, находились в районі Кам’янця-Поділь-ського, замкнені з заходу поляками, а з півночі, сходу і півдня большевицькими арміями, 12-тою і 14-тою, у віддалі гарматнього стрілу. Знову ж денікінські війська, зайнявши Лівобережжя, посувалися вздовж Дніпра на Київ і поволі відрізували 14-ту большевицьку армію на Катеринославщині. При бистрому поході українських армій на Київ, 14-та большевицька армія була б відтята і зліквідована, а ціле Правобережжя з усіми воєнним і залізничим майном попало б у руки українців. І якраз це стратегічне положення було причиною, що Штаб Головного Отамана рішився випередити денікінців і повести головні воєнні операції на Київ, а слабшими силами йти на Одесу, щоби в такий спосіб окружити і знищити 14-ту большевицьку армію та обсадити побережжя Чорного моря враз з Одесою.

В тій цілі наказом Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. поділено обі українські армії на три армейські групи, а саме: Центральна Армейська Група, як головна і ударна — два галицькі корпуси, І-ший і ІІІ-тий, без 11-тої галицької бриґади та наддніпрянський корпус Запоріжців — під командою ген. Антона Кравса, мали зайняти Сквиру, Козятин і Бердичів та вдарити на Київ, б) Східна Армейська Група — Наддніпрянська Армія, без Січових Стрільців (СС-ів) і Запоріжців, та 11-та галицька бриґада ІІІ-го корпусу, як охорона правого крила Центральної Групи, під командою от. Василя Тютюника, мала йти на Одесу і зайняти район Бірзуля — Умань — Володарка, в) Західня Армейська Група — ІІ-гий галицький корпус і СС-си, як охорона зліва, під командою полк. Вольфа мала зайняти Шепетівку, Житомир і Коростень.

Бої Центральної Армейської Групи йшли вздовж залізничого шляху Жмеринка — Київ і були незвичайно бистрі й удачні. По здобутті Вінниці, в дні 10. 8. 1919 р. і залишенні там залогою 14-тої галицької бриґади ІІІ-го корпусу. Центральна Армейська Група ударними боями і форсовними маршами посувалась скоро вперед. Мій курінь, тобто ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, ІІІ-го корпусу, завагоновано і нашим завданням було доганяти ворога і наступати йому на п’яти, щоб він не мав спромоги упорядкуватись та ставити який небудь опір. Витропивши в такий спосіб ворога, ми заздалегідь вискакували з вагонів, розвивались у розстрільну і піддержувані огнем нашої імпровізованої панцерки, починали бій. Заалярмовані тим другі наші частини, скорим маршем долучували до нас зправа чи ліва і ми змушували ворога до відступу. Так ми зайняли Калинівку в дні 17. 8. 1919 р. Звідси І-ший галицький корпус рушив наступом на Бердичів, а ІІІ-тий галицький корпус двома своїми бриґадами, 8-мою і 2-гою, вдарив на важний залізничнії вузол — Козятин. Тут ворог боронився завзято, головно з кількох бронепотягів на станції. Мій ІІ-гий курінь і ІV-тий курінь пор. Підгірного пересунено дещо на захід і ми знищили частину залізничого шляху на лінії Бердичів — Козятин та ранком, дня 18. 8. 1919 р. вдерлися до міста, а 2-га галицька бриґада, підсилена сильним артилерійським вогнем, зайняла з південного сходу вантажеву станцію. В Козятині захоплено багато полонених і воєнного майна та здобуто маґазин соли, яка тоді була цінніша від цукру.

В тім самім часі І-ший галицький корпус сильним концентраційним боєм, а саме: 2-ма бриґадами з південного заходу — від Райгородка і двома бриґадами з півдня — від Махнівки, здобув місто і станцію Бердичів в дні 19. 8. 1919 р., о год. 8-мій ранку. Тут захоплено цілий вагон грошей, два ворожі бронепотяги і багато шкіри та готової обуви, таких конечних для нашої армії. До міста, враз з галичанами увійшов повстанський загін от. Карого. Його повстанці робили погане враження. Вони вештались по місті, ширили паніку і дальше воювати на фронті не думали. Щоб не допустити до небажаних безпорядків, комендант І-шого корпусу, полк. Микитка, був змушений залишити в місті залогою цілу 9-ту галицьку бриґаду. (гл. Літопис Червоної Калини ч. З, з 1936 р. стор. 17-та).

Після зайняття Козятина ІІІ-тим галицьким корпусом, Бердичева І-шим галицьким корпусом і Сквири корпусом Запоріжців, Центральна Армейська Група прискореним темпом рушила дальше в напрямі Києва, а саме: ІІІ-тий галицький корпус пішов на Фастів, а Запоріжці на Білу Церкву. Бровки, Попельня і Фастів, це дальший шлях світлих боїв ІІІ-го галицького корпусу, в першій мірі його 8-мої бриґади. Особливо тяжкі були бої за залізничий вузол Фастів. Тут большевики згромадили поважні сили, щоб за всяку ціну втриматись і забезпечити відворот їхній 14-тій армії, що пробивалась на північ з-під Одеси. Терен до наступу був нам непригожий — лісистий і пісковатий, при чому большевики були добре замасковані у своїх окопах. Ми йшли впрост навмання аж натрапили на сильний опір червоних бійців зі станції Китайка — Ставище. Рішучим і вчасти несподіваним ударом з південного заходу ми проломили їхні позиції і в дні 22. 8. 1919 р. зайняли Фастів. Здеморалізований ворог вивтікав у найбільшому безпорядку в напрямі Києва. Саме тоді, тобто 24 і 25. 8. 1919 р. Запоріжський Корпус враз із повстанцями от. Зеленого розбили большевицьку бриґаду і захопили Білу Церкву. В цей спосіб замкнено відворот 14-тій большевицькій армії, що з-під Одесси через Фастів намагалась знайти зв’язок з 12-тою большевицькою армією в районі Києва.

Бої на фронті Васильків — Глеваха — Київ

В дні 23. 8. 1919 р. Центральна Армейська Група осягнула лінію: Білгородка — Боярка — Глеваха — Васильків — Велика Бугаївка. Була це остання большевицька оборонна лінія і тут прийшло до вирішного бою за Київ. Дві галицькі бриґади ІІІ-го корпусу — 8-ма самбірська і 2-га коломийська, дістали приказ проломити цю лінію, а саме: 2-га коломийська бриґада мала йти на місто Васильків, а 8-ма самбірська мала посуватись вздовж залізничого шляху на залізничу станцію Васильків і село Глеваху. Бій тривав цілий день зі змінним успіхом. 2-га коломийська бригада зайняла переходово Васильків, але вечором того самого дня мусіла його залишити під сильним натиском большевиків. 8-ма самбірська бриґада зайняла залізничу станцію Васильків і її вдержала. Моя частина, ІІ-гий курінь 8-мої бриґади, дістала наказ продовжити ліве крило бриґади і повести наступ на село Глеваху. Вечором того ж дня я прибув з куренем до місця призначення та зайняв позиції на краю лісу перед Глевахою, обезпечившись сильно зліва. Там мала бути 5-та галицька бриґада 1-го корпусу, з якою я ще не вспів знайти зв’язку. Перед нами простягнувся хвилястий терен і залізничий шлях з трьома большевицькими бронепотягами, що патрулювали вздовж залізничого шляху. Большевики мали догідні становища перед Глевахою, на узгір’ях і на залізничому насипі. Ми почали окопуватись на всякий випадок. На ліво від нас, за лісом, десь коло Боярки, почалась сильна стрілянина. Хто наступав, наші чи большевики, не можна було доглянути. Щоб зорієнтуватись, я подавсь до поблизького вітряка, видряпався високо на вітрак і побачив ось таку картину: з села під горб наступала широка і рідка розстрільна якогось нашого куреня з 5-тої галицької бриґади. Скорими скоками ця розстрільна посувалася вперед, аж поки найшлась недалеко большевицьких окопів на узгір’ї. Понеслось грімке «гурра», наші вдерлись до окопів і большевики пішли в розтіч. В тім власне моменті з села, з-поза нашої розстрільної, вискочив невеличкий відділ нашої кавалерії, около ЗО їздців, випередив нашу піхоту, окружив півколом утікаючих большевиків і забрав їх в полон. Цей влучний маневр мені заімпонував і мій бойовий досвід збільшився. Після цього фронт затих і ми заночували в зайнятих позиціях на краю лісу.

На другий день, вчасним ранком, ми завважили ворожу стежу, як вона обережно підкрадалася до нашого лісу. Я дав наказ причаїтися і не стріляти, а відтак нагло обскочити і забрати цілу стежу в полон для «засягнення язика». Мій плян не вдався! Хтось із нервових стрільців не видержав і вистрілив. Патруля моментально завернула назад, а ми в погоні відкрили огонь і це нас зрадило. Через декілька хвилин большевики обсипали нас артилерійським огнем. Довше не можна було чекати і ми рушили до наступу. З обох сторін заклекотіли скоростріли, ще дужче загриміли гармати і почався бій. Ворожі броневики раз-у-раз підїжджали, винаходили собі догідні місця та обстрілювали нас з різних сторін, завдаючи нам поважних втрат. Та це нас не здержало і ми уперто посувалися вперед. Коменданта 6-тиї сотні Стефанишина ранено тяжко в ногу, а його сотню перебрав найстарший ранґою, чет. Заблоцький Ярослав. Я заопікувався раненим і казав його відвезти на коні до перев’язочного пункту. Через неосторожність санітаря пор. Стефанишин упав з коня і зломив собі в додатку руку. Тільки з тяжким трудом удалось його відставити під опіку санітетів. Бій ішов дальше. Кілька разів большевики пробували малими випадами перейти до протинаступу, але без успіху мусіли з втратами вертати назад до своїх окопів. Під вечір наше ліве крило почало наближатись до залізничого шляху — Боярка— Глеваха. Це запримітили ворожі броневики, а боячись, щоб їх не відтято, скорим маневром вицофались один за одним з поля бою. Ми це використали, наперли ще сильніше і большевики в неладі почали втікати. Ми пігнали за ними, та їх не вспіли дігнати, бо саме в тім часі на моїм правім крилі счинилось щось для нас зовсім несподіване. Це вискочила із-за залізничого насипу большевицька кавалерія Буденного і повним розгоном почала нас окружувати з усіх сторін. Прийшов критичний момент, здавалось, що нас усіх виб’ють до ноги. Настало замішання, але тільки на кілька хвилин. Старшини вмить зорієнтувались у грізній ситуації. Впали короткі й різкі прикази: «Кавалерія! Стріляти!» Це з електризувало стрільців. З широко розкиненої розстрільної потворились моментально більші й менші гуртки та скорострільні гнізда. Почалась дика стрілянина на всі боки — в напрямі ґальопуючої до нас кавалерії. Так привітана ворожа кіннота, вспіла тільки на моїм правім крилі зарубати шаблями 8-мох стрільців, а дальше не видержали і розскочилась на всі можливі сторони. На полі бою остали ранені й кількадесят кінських та людських трупів. Курінь був врятований, Глеваха здобута, большевики пішли в розтіч. По заході сонця 2-га коломийська бриґада і два курені 8-мої самбірської бриґади, ІІІ-тий сот. Данила Бізанца і ІV-тий пор. Миколи Підгірного — зайняли місто Васильків і забрали в полон около 300 болыпевицышх бійців, китайців. В той спосіб в дні 24 серпня 1919 р. проломано останню большевицьку оборонну лінію та промощено дорогу на Київ. Наступного дня ранком прибув до Глевахи сам Головний Отаман Петлюра, оглянув побоєвище і казав собі подати спис старшин та стрільців ІІ-го куреня, що спеціяльно визначились у вчорашньому бою, для відзначення.

В міжчасі, тобто по 4-ох днях задержки, з причини опізнення 1-го галицького корпусу, наспіли свіжі прикази до дальшого наступу, тим разом на самий Київ. Наша 8-ма самбірська бриґада мала йти на Демидівку і вантажевий двірець у Києві. По коротких і удачних боях ціль була осягнена. Ми зайняли Демидівку і вантажевий двірець в Києві та забрали в полон понад 1000 червоних бійців, а між ними большевицького коменданта дивізії. Вечором, дня ЗО серпня 1919 р. Київ був вільний, Київ був наш.

Бої Західньої Армейської Групи від 13.8 — 31.8.1919 р

Згідно з наказом Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. західня армейська група під командою полк. Вольфа, як охорона з ліва, мала зайняти Шепетівку і йти на Зв’ягель і Коростень. В тій цілі ІІ-гий галицький корпус почав загальну офензиву і сильним контрнаступом вибив ворога зі Староконстантинова й Острополя, в дні 13. 8. 1919 р. та переслідував його дальше в напрямі Шепетівки. Тут же діяли повстанські відділи от. Соколовського і Мордалевича, тому бриґади ІІ-го корпусу, 4-та і 7-ма, скоро посувались вперед без більших боїв. Щойно в районі Полонного 4-та галицька бриґада звела більший бій з Таращанською дивізією, розбила її й забрала в полон около 800 бійців. В слід за тим здобуто Шепетівку дня 16. 8. 1919 р., висуваючись на схід від міста в напрямі Зв’ягеля і Коростеня. Тим часом первісний наказ наступу змінено в той спосіб, що ІІ-гий галицький корпус мав вдарити на Житомир, а СС-и мали йти на Зв’ягель. Прямуючи на Житомир бриґади ІІ-го корпусу стрічали лише слабий опір ворога, бо дооколичкі селяни, обороняючись перед грабунками відступаючих большевиків, вже заздалегідь розбирали залізничі рейки, нападали на евакуаційні потяги та відбирали заграбоване у них майно. З наближенням галицьких частин ті ж самі селяни скорим темпом направляли залізничий тор, так, що галичани без більшої задержки могли йти дальше вперед. Дня 22. 8. 1919 р. 4-та і 7-ма бриґади ІІ-го корпусу зайняли Житомир, забезпечившись сильно з півночі коло Черняхова і зі сходу коло Коростишева, а корпус СС-ів здобув Зв’ягель. В той спосіб дві залізничі лінії Бердичів — Житомир і Шепетівка — Зв’ягель найшлись у розпорядженні УГА. В Житомирі знайдено незакриті ями, наповнені трупами українських патріотів, помордованих большевиками при відступі з міста. Крім цього в одній з пивниць відкопано і врятовано трьох українських старшин, живцем замурованих. Так большевики помстились на мирних жителях, і так повелися з полоненими залишаючи Житомир. По кількох днях відпочинку ІІ-гий галицький корпус дістав приказ зайняти Коростень. Згідно з цим приказом частини ІІ-го корпусу рушили вперед до наступу. По дорозі стрічали вони тільки невеликі стежі червоних, які після короткої перестрілки десь нагло зникали. До Коростеня бриґади ІІ-го корпусу наближились десь коло 28 серпня. Тут стрінули вони сильний спротив большевиків, які вицофуючись із Києва, скупчились у районі Коростеня й утворили певного роду рухому твердиню з 19-ма панцерними потягами, щон кріпко держали залізничий шлях. Кромі цього большевики зібрали більшу скількість кавалерії і часто-густо робили нею несподівані випади, так, що наші галицькі частини мусіли зрезиґнувати з дальшого наступу і прийняти оборонну позіщію. Тому Коростеня не можна було в час здобути.

Так в загальному представлявся похід УГА на Київ.

Хресна дорога УГА з Києва на Одесу (від 1 вересня 1919 — 23 квітня 1920 р.)

Хресна дорога УГА з Києва до Одеси — це сумна дійсність. Саме тоді прийшлось УГА двигати тяжкі хрести: політичні — перемир’я з Добрармією і залишення Києва, війна з білою Москвою-Денікіном — і заключения з нею договору в днях 6. 11. і 17. 11. 1919 р., примусовий побут УГА під большевиками і договір з ними в днях 31. 12. 1919 і 12. 2. 1920 р. та перехід УГА до Отамана Петлюри в Польщі в дні 23. 4. 1920 р. економічні — брак гроша і військового виряду — харчів, муніції, ліків, взуття, одягу і т. д. бойові — невдачні протиофензивні бої — Попільня, Сквира, Монастирище, Погребище, Дашів, Сороки і т. д. тифозні — тиф плямистий і поворотний.

Саме тими хрестами був встелений шлях від Києва по Одесу.

Галицька Армія в Києві

В дні ЗО серпня 1919 р. УГА здобула Київ около 8-ої години вечором. В наші руки дісталась величезна воєнна добич, якої ми не вспіли навіть обчислити. Обі залізничі станції, вантажева й особова, були впрост завалені потягами, наповненими всяким добром. Серед гущі вагонів вирізнялись три грізні большевицькі панцерні потяги, коло яких скупчились цікаві наші стрільці. Для збереження цього воєнного матеріялу ми виставили тільки охоронні стійки. До відтранспортування його взад не було приказу. Наші команди І-го і ІІІ-го корпусів, оголомшені успіхами, чулись такими безпечними, що стягнули до Києва не лиш оперативні штаби, але навіть ширші штаби та провіянтури. Ба що більше, сам Головний Отаман Петлюра зі своїми адьютантами з’явився під Києвом чи в Києві скорше, ніж Начальна Команда УГА. Всі ці команди, на рівні зі стрільцями, перли до Києва наосліп, п’яні побідою, злегковаживши чи забуваючи про найконечніші засоби охорони перед підступаючою до Києва Добрармією.

Моя частина 8-ма самбірська бриґада ІІІ-го галицького корпусу, що в дні 30 серпня 1919 р. вечором зайняла Демидівку і вантажевий двірець у Києві та забрала в полон 1000 большевицьких бійців і їхнього коменданта дивізії — лишилась на нічліг на здобутих позиціях. Вечір був напричуд гарний і спокійний, хоч час до часу большевики обстрілювали нас далеконосною артилерією із-за Дніпра. Ми тріюмфували, відпочиваючи по тяжких боях і форсовних маршах. Вночі прийшов приказ просто з корпусної команди такого змісту: «Завтра, це є 31. 8. 1919 р., о годині 9-тій перед полуднем відбудеться парадний в’їзд Головного Отамана Петлюри до Києва. В тій цілі всі бриґади ІІІ-го корпусу мають вислати о год. 5-тій рано на головний двірець в Києві по одному найліпшому куреневі і по одній батерії в цілі сформування парадної бриґади для привітання Головного Отамана й його вмаршу до Києва. Комендантом тої почесної бриґади назначається сот. Осипа Отаніміра, коменданта ІІ-го куреня 8-мої самбірської бриґади, який особисто має завтра зголоситись у корпусній команді по дальші прикази. Постій 30.8.1919 р. — корпусна команда — підпис. Через несповна пів години наспів другий приказ, з 8-мої самбірської бриґади. По думці цього приказу І-ший курінь пор. Антона Тарнавського, ІІІ-тий курінь сот. Данила Бізанца і IV-тий курінь пор. Миколи Підгірного мають остати на зайнятих позиціях, а до Києва мають негайно вночі вислати стежні патрулі і ними провізорично обсадити: І-ший курінь — зводний міст на Пододі, ІІІ-тий курінь — Городську Думу й арсенал, ІV-тий курінь — міський театр і залізничий міст на Дніпрі. Сотник Осип Станімір, зі своїм ІІ-гим куренем має завтра 31. 8 1919 р. о год. 5-тій рано з’явитись на головнім залізничім двірці і там зголоситися в команді ІІІ-го корпусу по дальші прикази щодо в’їзду Головного Отамана до Києва. Постій ЗО. 8. 1919 р. — команда 8-мої самбірської бриґади — підпис.

В дні 31. 8. 1919 р. о год. 5-тій рано мій курінь прибув по думці одержаних приказів на головний залізничий двірець у Києві і я зголосився в команді корпусу. Тут застав я полк. Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, який заступав ген. Кравса, коменданта центральної армейської групи. В команді мимо вчасного ранку панував рух і поденервування. Що хвилини з’являлись вістові з різних сторін Києва з трівожними вістками, що денікінці переправляються човнами через Дніпро, що більші їх частини йдуть в напрямі мостів на Дніпрі, що в самім Києві вже є денікінські патрулі і т. п. В порозумінні з вищою командою, мабуть з генералом Кравсом, що начебто був у постою Головного Отамана десь на одній станції між Києвом і Хвастовом, полк. Вольф заявив мені коротко, що справа творення парадної бриґади не актуальна, бо в’їзд Головного Отамана до Києва відкликаний, і що вже наспіли свіжі прикази. За хвилину з’явився шеф штабу 1-го корпусу, майор Куніш і видав прикази щодо обсади цілого Києва, а саме: 8-ма самбірська бриґада має обсадити ІІ-гим куренем сот. Станіміра Городську Думу і головну пошту, ІІІ-тим куренем сот. Данила Бізанца Печерськ, І-шим куренем пор. Тарнавського Арсенал, а ІV-тим куренем пор. Підгірного міський театр і вантажевий двірець. Оба мости на Дніпрі мали обсадити 2-га галицька коломийська бриґада і Корпус Запоріжців (ланцюговий і залізничий міст). Приказ звучав: «Обсадити але не стріляти»! На мій заміт, що приказу не розумію, бо що маємо робити, як ворог наближиться, а ми не будемо стріляти, тоді він зможе нас роззброїти і пройти собі спокійно до міста, — полк. Вольф безрадно розвів руками і пояснив, що такий приказ прийшов зі штабу Головного Отамана і він не може його змінити. Тому не сміємо стріляти, але в разі потреби належить переговорювати, щоб ворог остав на зайнятих позиціях аж до вияснення ситуації. Після того, я з куренем відійшов до місця призначення, до Городської Думи.

Мимо вчасної пори Київ не спав і вєпів вже прибратись у святочні шати. З вікон звисали різнобарвні килими, на домах повівали блакитно-жовті прапори, а на бальконах там й там появились портрети Шевченка чи Головного Отамана Петлюри, прикрашені зеленню, з відповідними написами. На вулицях і в вікнах домів повно всякого народу. Нас засипано цвітами з усіх сторін а радісним окликам: «Слава Україні!», «Слава галичанам!», «Хай живе Головний Отаман Петлюра!» і т. п. — не було кінця. Тільки з тяжким трудом ми добились на Софійську Площу. Під пам’ятником Богдана Хмельницького уставилась команда нашої 8-ої бриґади з майором Гофманом на чолі. Ми відбули почесним черемарш і подались дальше вниз де Городської Управи. Тут ми застали подібний образ, як і на Софійській Площі. Вся площа перед Думою, всі дооколичні вулиці й обширний Хрещатик, були завалені різнобарвним народом, — а цілість представляла собою одно велике людське муравлище, що безнастанно колибалось на всі боки. Вкінці ми осягнули свою ціль, ми прийшли під Думу. Розентузіязмована публіка заворушилась! Понеслись грімкі, бадьорі оклики на честь України, Головного Отамана Петлюри і Галицької Армії. Мене стягнено з коня і майже на руках занесено до Городської Думи. Тут уже радила Городська Управа, очікуючи нової влади от. Петлюри. Я видав відповідний приказ, щодо обсади, зарядив гостре поготівля та вивісив великий курінний блакитньо-жовтий прапор на бальконі Думи і примістив його в середині між двома меншими прапорами, що вже там повівали. Понеслось грімке трикратне «Слава Україні!»

Київ, столиця України, був наш.

До Городської Думи напливали щораз то свіжі маси народу, а між ними озброєні різного рода повстанці і денікінці, що верхи, на підводах, тягарових автах чи пішим маршем, гордо дефілювали вулицями Києва. Всіх їх однаково вітали київляни як своїх спасителів. Що це все мало означати і звідки взялися ці озброєні відділи своїх і чужих, що самовільно і визиваючо вештались по Києві на очах регулярної армії? Я раз-у-раз голосив це команді корпусу і жадав приказу до їх роззборєння. Відповідь була коротка і відмовна, тобто — не можна цього робити, бо це наші повстанці, а щодо денікінців, то армія має з ними переговорювати. Десь коло полудня мені зголошено, що від Купецького Саду їде в напрямі Думи відділ денікінських кіннотчиків, около 20 люда. Я подав це дальше до команди корпусу з запитом, чи маю їх роззброїти? Одержав приказ — не роззброювати, а спитати, куди і за чим вони їдуть? Я вийшов напроти, здержав денікінський відділ і спитав коменданта, російського полковника, куди вони наміряюють їхати? «Ми не йдьом, нас народ несьот» — впала горда відповідь денікінського полковника і його відділ рушив дальше в напрямі Хрещатика. Я стояв ні в цих ні в тих! Це сталось на очах багатотисячної юрби народу. А народ цей ніяк не міг собі пояснити цього дивовижного галицько-денікінського братання. Пішли в рух дебати і вигуки невдоволення. З кожною годиною ситугщія ставала щораз прикріша і більш неясна. Мені удалось стягнути заступника коменданта армейської групи, полк. Вольфа, до Думи, щоб він на власні очі все побачив і видав відповідні прикази. Над вечір наспіли звідомлення з інших наших частин. І там була подібна ситуація, а місцями ще й грізніша. Денікінці концентрували більші сили біля мостів на Дніпрі і намагались ними дістатися до міста. Дотичні коменданти нашої обсади були просто в розпуці, як практично виконати приказ — обсадити але не стріляти — і засипували корпусну ком шду алярмуючими вістками про різні спроби денікінців дістатись до середини міста. Перед заходом сонця мене повідомили, щоб я зараз же прибув на головний двірець, бо має приїхати комендант армейської групи, ген. Кравс, з важними приказами. Я моментально удавсь на станцію і там застав ген. Кравса і його шефа штабу майора Льобковіца. Привітавшись зі мною, ген. Кравс поспішно сказав: «Вези мене до полк. Вольфа, до Думи!» Про наслідки приказу — обсадити, але не стріляти — і про ситуацію в Києві він вже знав і подорозі жадав від мене тільки деяких пояснень. По кільканадцятьох мінутах їзди автом ми опинились під Думою. Перед головним входом ми запримітили, серед натовпу, відділ кіннотників з російськими прапорцями, що намагався промостити собі дорогу до Думи. Зчинився крик і галас! Юрба прибрала грізну поставу. На бальконі і в вікнах Думи уставлено скоростріли, а при головнім вході стояли непорушно мої стрільці з наїженими багнетами. Це дало притоку до ще більшого замішання й паніки. Затривожений, вскочив я між юрбу і крикнув щосили: «Генерал! Дайте дорогу!» Вмить ока зроблено шпалір і ми скорим кроком дістались до середини. Тут нам зголошено, що з денікінським відділом приїхав генерал і хоче говорити з городською управою. Ген. Кравс казав мені попросити денікінського генерала до середини Думи, що я й зробив. Генерал зразу вагався, а потім згодився і ми ввійшли до Думи. Оба генерали взаємно собі представились. Показалось, що оба були німцями, наш — Кравс, денікінський — Штакельберґ. Оба генерали удалися негайно на нараду, у якій взяли участь з нашої сторони: ген. Кравс, полк. Вольф, майор Льобковіц і пор. Купчанко і ще дехто, від денікінців: ген. Штакельберґ зі своїм адьютантом. Я дістав приказ пильнувати порядку. Нарада тривала коротко, всього пів години, а її вислід був ось такий: обидва генерали мають зараз від’їхати до головної кватири ген. Бредова для устійнення демаркаційної лінії між УГА і денікінською арміями, 2) всі частини в Києві, так галицькі як і денікінські, мають остати вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) на Думі біля українських прапорів має повівати й російський прапор для успокоения російської публіки. Я дістав від ген. Кравса приказ взяти від денікінських кіннотників російський прапор і вивісити його на бальконі Думи біля українських прапорів. Денікінські кіннотники не хотіли мені дати свого великого прапору, а вручили мені малий прапорець-хоруговку одного з кіннотників і цей російський прапорець я заткнув на бальконі Думи побіч трьох українських прапорів. Вчинився страшний галас: «Галичани зрадники, геть з ними!» Вигуки, свисти, крики не втихали! Я знов дістав приказ від ген. Кравса успокоїти товпу. Зденервований до крайности, я вийшов на балькон і піднесеним голосом промовив: «Так, правда ваша, галичани зрадники! Але які ж вони ці зрадники? Ці зрадники власним потом і кров’ю зросили шлях від Львова до Києва, ці зрадники вибороли вам свободу, ці зрадники здобули столицю Київ, ці зрадники…» — і не докінчив. Мені перервали грімкими окликами: «Слава галичанам! Хай живе Галицька Армія!» і т. д.

На кілька хвилин на площі перед Думою успокоїлося. Обидва генерали, в супроводі своїх старшин зійшли перед Думу, а ген. Штакельберґ, запримітивши на бальконі малий російський прапорець, взяв від своїх кіннотників великий російський прапор і власноручно примістив його на бальконі біля наших прапорів. Після цього обидва генерали від’їхали в сторону Купецького Саду. Ген. Штакельберґ зі своїм почотом до денікінської частини, а ген. Кравс, в товаристві майора Льобковіца та кількох старшин, до головної квартири ген. Бредова. Спокій на площі був тільки сповидний. Публіка ніяк не могла собі пояснити, що має те все означати — себто нарада в Думі, вивішення російського прапору та від’їзд собі ворожих генералів кудись у незнане. Дебати йшли дальше й оживлялись.

Тимчасом широким Хрещатиком парадували Запорожці у напрямі Думи. Частина публіки подалась зустрічати Запорожців і дали їм знати, що галичани вивісили російський прапор на бальконі Городської Управи. Гарячі Запорожці вмить галопом пригнались під Думу і зажадали від мене скинення російського прапору. Цього жадання я не міг виконати, бо дістав наказ від своєї влади прапор повісити. Я вийшов-цофнувся з балькону, а за той час хтось (припускаю, що хтось із запоріжців) дістався на балькон і скинув прапор під ноги коням. У тому моменті з протилежних кам’яниць впало кількадесять пострілів — дві короткі скорострільні серії пролетіли зі свистом понад людські голови. Настала страшна паніка. Публіка розскочилась на всі можливі сторони. Кінні Запоріжці на місці завернули і пігнали назад, тратуючи все по дорозі. Військо і цивільне населення перемішалось і кинулось навмання до втечі. Площа перед Думою опорожнилась і світила пусткою. В Думі остав тільки мій курінь. Треба було скоро діяти, щоб паніка і до нас не дісталась. Я розгялнувся в новій ситуації і видав сотням приказ обсадити довколичні вулиці, від Купецького Саду, Арсеналу і Хрещатика та вислати наперед стежі. Окрема старшинська стежа мала перевести трус у протилежних домах, звідки впали скорострільні постріли. Сам я пробував получитись із командою корпусу, але телефон був уже не чинний. Я вийшов перед Думу і пильно наслухував. В районі Купецького Саду дались чути короткі постріли зі скоростріла, а в слід за тим прибігли до Думи задихані: майор Льобковіц, шеф корпусного штабу і пор. Купчанко (молодший), адьютант 8-мої бриґади. Оба вони їхали автом з генералом Кравсом до штабу армії генерала Бредова. По дорозі їх авто попало під обстріл і вони повискакували, а генерал Кравс поїхав дальше і не відомо, що з ним сталося. Я представив майорові Льобковіцові в коротких словах перебіг подій з Запоріжцями перед Думою та стан нової обсади. Так обезпечившись, ми чекали перед Думою на поворот генерала Кравса в непевності, що діється з рештою обсади Києва по панічній утечі Запорожців з-під Думи. Між тим настала ніч і стало темно. Около 11-тої год. вночі нам зголошено, що від сторони Арсеналу наближається денікінська артилерія. Я скріпив обсаду дотичної вулиці ще одним скорострілом і казав негайно відкрити огонь. Льобковіц уневажнив мій приказ словами: «Бійся Бога, саме тепер ідуть переговори між генералом Кравсом і генералом Бредовим, щодо демаркаційної лінії, не смієш цього робити! Обсаду стягни назад до Думи, а ми ходім назустріч і будемо переговорювати». Ми вийшли в напрямі ворога і по кількох мінутах стрінули денікінців, що звільна й обережно, бойовим порядком сходили спадистою вулицею від Арсеналу вниз до Думи. Попереду їхав генерал мабуть призначений комендантом міста Києва, з двома полковниками. Ми їх задержали, а представившись як відпоручники галицької корпусної команди, в коротких словах пояснили, що перед кількома годинами відбулась у Думі зустріч і нарада відпоручника Галицької Армії, генерала Кравса і відпоручника Добрармії, генерала Штакельберґа, де установлено, що оба генерали мають удатись до штабу генерала Бредова для установлення демаркаційної лінії, а в міжчасі частини Галицької і денікінської армій мають остати на місцях і ждати дальших приказів від своїх команд. «Так, нам це відомо» — відповів генерал, — «але бачите, ми в марші на вузькій спадистій вулиці і тут не можемо стояти. Позвольте нам зійти вниз, на Хрещатик, ми там розташуємось і будемо ждати, поки нам скажуть битись чи миритись». На таке жадання ми не могли погодитись і довший час опирались, покликуючись на тимчасову умову в Думі. Щойно під сильним натиском й обіцянкою генерала, що нам нічого не грозить, бо вони, як дисциплінована армія, будуть спокійно чекати на вислід нарад. Льобковіц згодився на просьбу-жадання настирливого генерала і дозволив на дальший марш униз, в сторону Хрещатика. Зійшла артилерія і розмістилась на Хрещатику, кавалерія замкнула вулицю від Купецького Саду, а піхота окружила Городську Думу. Таке розміщення денікінських частин віщувало щось недобре. Їхні салдати перешіптувались між собою і недовірливо споглядали на наших стрільців в Думі. Зате їхні старшини і сам генерал були аж надто чемні й облесні. Вони обступили нас, тобто мене і Льобковіца і ніби з цікавости розпитували нас про Галицьку Армію та її бої з поляками і большевиками. Нараз з вікна Думи дався чути сильний голос: «Пане сотнику, нас хочуть роззборїти!» Це мене збентежило. Я глянув в сторону Думи і завважив при головнім вході метушню. Це денікінська піхота з наїженими штиками хотіла дістатись до середини, а мої стрільці з насадженими на кріс багнетами їх відпихали і не впускали. Я прискочив до генерала і, вказуючи на метушню перед Думою, спитав: «Пане генерале, а це що має означати?» Генерал змірив мене своїм пронизливим поглядом від стіп до голови і з цинічним спокоєм промовив: «Да, ви должни ружьо зложіть». Поражений такою відповіддю, я став неначе вкопаний. Де ж генеральське слово, де запевнення, що нам нічого не станеться? А тимчасом ми в пастці, нас обманули, зрадили й окружили. Що ж тепер робити, що почати? Не було путнього виходу, хіба здатись. І я дав приказ куреневі залишити Думу та зложити зброю. Курінь зійшов униз на вулицю, уставився в лаву, зложив в кізли кріси та віддавши останній салют зложеній зброї, відійшов на вказане місце. Так ми з вчорашніх переможців над червоною Москвою стали полоненими білої Москви, т. зв. денікінців.

Ми стояли мовчки у бічній вулиці, безрадні і зрезиґновані. Майор Льобковіц над чимсь уперто роздумував, а підійшовши до мене, відізвався шепотом: «Станімір, ради Бога, ми мусимо щось зробити! На станції находяться провіянтура 1-го і ІІІ-го корпусів і їх ширші штаби. За всяку ціну треба їх рятувати». Що ж було робити, як зарадити лиху, щоб майно і ширші штаби двох корпусів не дістались ворогові? Ми вдвійку думали і плянували. Вкінці я піддав думку, щоби звернутись до генерала з проханням дозволити нам піти на станцію і забрати свої найконечніші речі. Ми сподівались, що станція повинна бути ще в наших руках і тимсамим буде спроможність якось лиху зарадити. Плян мій увінчався успіхом, генерал дав дозвіл і ми втрійку — тобто: майор Льобковіц, поручник Купчанко і я, в супроводі денікінського прапорщика, удались на двірець по речі. В місті був рух, перемарш і відмарш наших частин та вмарш денікінців. Прапорщик, боячись стрінути «петлюрівців», відпустив мене і пор. Купчанка на станцію, а сам з майором Льобковіцом мав нас дожидати під одною з кам’яниць, недалеко Думи. Так ми з пор. Купчанком опинились на волі, але не довго нею тішились. З бічної вулиці надтягнув денікінський відділ, нас задержав і забрав з собою як полонених на головний залізничий двірець. Була год. 1-ша вночі. Наші частини, не знаючи, що діється в місті, преспокійно спали на станції. Тут почалось їх роззброєння, а в слід за тим замішання. Я це використав, перескочив крізь відчинене вікно на перон й опинився між нашими вагонами. За хвилину долучив до мене тою самою дорогою пор. Купчанко. При помочі вартових ми віднайшли начальника оперативного відділу третього корпусу, сот. Купчанка (старшого), представили йому ситуацію в Києві та передали приказ шефа штабу майора Льобковіца, якнайскорше вицофати всі наші транспорти на Хвастів. Та ми вспіли відправити назад тільки один потяг, весь інший воєнний матеріял двох наших корпусів попав у руки денікінців. Мене полонено по-раз третій, але й цим разом під покровом темної ночі і гущі вагонів на станції, мені удалось втекти, а ранком дня 1 вересня 1919 р. я опинився на Демидівці серед своїх. Так я пережив один день в Києві — день 31 серпня, 1919 року.

Генерал Кравс, мимо ворожого обстрілу, не завернув з дороги — як це зробили майор Льобковіц і пор. Купчанко — але поїхав дальше до головної квартири ген. Бредова і там заключив тимчасову угоду — по думці директив, одержаних зі штабу Головного Отамана, ось такого змісту: 1) УГА має залишити Київ і відступити на демаркаційну лінію Попільня — Сквира, 2) весь воєнний матеріял УГА, що попав в Києві у руки денікінців — це є — провіянтури двох корпусів, 1-го і ІІІ-го та їх ширші штаби, звертається УГА назад, а вся величезна воєнна добич галичан на большевиках включно з трьома бронепотягами залишаються при денікінцях. Урятувавши в той спосіб майно двох корпусів та звільнивши з денікінського полону їх ширші штаби і майора Льобковіца, ген. Кравс прибув до Начальної Команди УГА для зложення звіту й одержання дальших приказів.

Мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, що дістався до денікінського полону під Думою, приміщено в Дарниці за Дніпром. Одної ночі удалося мойому куріневі при помочи повстанців от. Зеленого видістатись з полону на волю і відтак малими групами переправитись на правий беріг Дніпра, а там місцеве населення допомогло поодиноким групкам передістатись через бойову лінію до своїх, так що на протязі двох-трьох неділь курінь долучив до своєї 8-мої бриґади.[1]

Відступ УГА з Києва на Одесу та бог з большевиками і денікінцями

По обсаді Києва в дні 31. 8. 1919 р. УГА була змушена ще до того самого дня ніччю залишити столицю без бою і вицофатись на демаркаційну лінію Попільня — Сквира, згідно з перемир’ям, заключений між денікінським ген. Бредовим і галицьким ген. Антоном Кравсом. Наш відмарш з Києва став початком кінця УГА. Бадьорий дух нашої армії підупав, бо кожний її вояк бачив наглядно, що дальша війна на три фронти — з большевиками, денікінцями та непевною Польщею за плечима, є вже безцільна і безвиглядна. Дотеперішня тиха ворожнеча між галицьким Диктатором і наддніпрянським Урядом Головного Отамана вийшла на світло денне і значно зросла. Оба наші Уряди й обі Команди — Штаб Головного Отамана Петлюри і Начальна Команда УГА — взаємно себе обвинувачували за події в Києві. Обопільні обвинувачення були, але слідства не перепроваджено жодного, бо здається, обі наші найвищі команди, а в першу чергу оба уряди були співвинні. У нас була засада, що військовиків за їх провини політичного, стратегічного чи тактичного характеру, віддавано під воєнний суд (полк. Болбочан, ген. Тарнавський. полк. Шаманек і ін.), зате політиків такий суд не обов’язував. Шкода з того вийшла велика. Їхні політичні потягнення і занедбання, навіть найгірші, не підлягали жодному судові і це було причиною, що слідства за залишення Києва без бою не було жодного. Обопільна ворожнеча мала величезний вплив на моральний і матеріяльний стан УГА та причинилась до того, що оба наші уряди були змушені для власної охорони держати в Кам’янці Подільському до< ить поважну залогу війська: «Диктатура — бригаду УСС-ів і два курені піхоти, т. зв. румунський, сот. Саєвича і V-тий пор. Петра Прибитківського, а Уряд Головного Отамана — бригаду Гайдамаків от. Волоха, Юнацьку Школу та кілька тисяч старшин, в більшости без жодного приділу. Таку величезну кількість війська держано в Кам’янці Подільському і то в часі, коли на фронті не бриґади, але два-три курені могли причинитись до нашої побіди. До того всього прийшло до армії автентичне повідомлення, що наддніпрянський уряд заключив з командою польської армії перемир’я, при чім річка Збруч стала демаркаційною лінією. У зв’язку з тим стала поширюватись поголоска, що уряд Петлюри в імені всього українського народу зрікся всіх прав до Галичини. Це вже зовсім придавило галицьких стрільців, а галицьким старшинам припала незавидна доля, проти власного переконання, успокоювати своїх стрільців та запевнювати їх, що це все тільки сплетні, що треба за всяку ціну видержати до кінця, значить, обманювати тих стрільців, що мали до своїх старшин безмежне довір’я. Клич «Через Київ до Львова», втратив свою вартість. Від тепер недостача ясно означеної мети ціхує дальшу діяльність УГА. Вона вже розмишляє над тим, як би якнайдовше вдержатись як цілість.

Щоб оминути дальші непорозуміння й евентуальні боєві зустрічі з денікінцями та залишити собі вільний шлях до дальших переговорів з ними, Начальна Команда УГА відтягнула в дні 2 вересня 1919 р. армійську групу ген. Кравса з передмість Києва на лінію Ігнатівка — Васильків. Тут поодинокі корпуси зайнялись упорядкуванням своїх бриґад, розпорошених у Києві, а політичний наш провід вислав на переговори до денікінців в Києві ще дві спільні делегації, яким ніяк не пощастило добитись будь-якогось порозуміння. З галичанами денікінці згідні були переговорювати, але уряду УНР вони не признавали, а стоячи на становищі єдино-неділимої Росії, жадали, щоб наддніпрянська армія зложила зброю.

Міжтим передні частини 14-ої совєтської армії під проводом начдарма Якіра, що пробивалась з-під Одеси на північ в напрямі Хвастова, щоб получитись із 12-тою совєтською армією в Коростені — наближались до району розташування УГА. Щоб забезпечитись від 14-тої совєтської армії, Начальна Команда видала приказ до дальшого відступу, — Київській Армійській Групі — на лінію Козятин — Бердичів, а II-гому галицькому корпусові — в район Житомира. Під час цього відвороту 8-ма самбірська бриґада ІІІ-го корпусу, яка найбільше потерпіла під час обсади Києва, перевела в місцях тимчасового свого постою успішну мобілізацію серед місцевого населення і тими новобранцями виповнила свої люки, головно мого ІІ-го куреня, що майже в цілості попав в Думі у денікінський полон. В селі Ревуха, Сквирського повіту, прислано мені як доповнення понад 200 новобранців на вишкіл. Ми відступали і рівночасно в місцях постою вишколювали їх. В міжчасі почали прибувати до куреня малими групами мої стрільці і старшини, яких звільнив з денікінського полону в Дарниці повстанський от. Зелений, так, що протягом двох чи трьох тижнів курінь став в комплеті боєздатний. Наддніпрянські новобранці, під проводом галицьких старшин і підстаршин, показались добрими вояками, а в наступі значно перевшцали галичан.

З днем 10 вересня 1919 р. оп. ч. 236 мене назначено тимчасовим комендантом 8-мої бриґади. Того самого дня вечором покликав мене до телефону генерал Кравс і дав приказ ось такого змісту: «14-та совстська армія пробивається з-під Одеси на північ, а її частини найшлись вже між нашим і денікінським фронтом та під Володаркою переправляються на другий беріг ріки Рось. 8-ма галицька бриґада має негайно відмаршувати до села Топори, там віднайти повстанського от. Сокола і разом з його повстанцями вдарити на большевиків». Згідно з одержаним приказом ми відійшли до місця призначення і ранком 11. 9. 1919 р. зайняли позиції на право від села Топори фронтом до Володарки. Звідси я подався на розшуки повстанців і знайшов їх в поблизькій цукроварні, як навантажували цукор на свої підводи. На мій запит, чи не міг би я бачитись з от. Соколом, одержав зухвалу відповідь, що «отаману некогда разґаваривать», бо він на позиції, ось там за цукроварнею біля високого дерева-грушки. Я пішов у вказаному напрямі і знайшов отамана зі скорострілом на вершку грушки, як стріляв короткими серіями на большевиків, яких я ніяк не міг доглянути навіть через свій далековид. На цій т. зв. позиції, крім самого отамана, нікого більше з повстанців не було. Запримітивши мене, отаман зліз з дерева і ми взаємно собі представились, при чому я передав йому приказ галицької корпусної команди щодо нашого спільного наступу на большевиків в районі Володарки. На це от. Сокіл заявив коротко: «А я не пайду!» Тоді я прийняв військову поставу і промовив: «Я є комендант 8-мої галицької бриґади і вам приказую». Неначе вжалений, отаман крикнув несамовито — «Полковнікі, ко мнє». З’явилось кількох його старшин, станули кругом, а отаман преспокійно видав приказ — «сейчас разом з галичанами маємо вдарити на большевиків». За якої пів години повстанці продовжили праве крило моєї бриґади й около 11-тої год. перед полуднем ми рушили до наступу. Вже на далеку віддаль большевики привітали нас сильним артилерійським і скорострільним огнем. Ми не відстрілювались, бо щадили муніцію, але скорими і короткими скоками посувалися вперед. Зате повстанці жарили без перестанку зі своїх скорострілів по цілому ворожому фронті. Відізвалась наша артилерія і бій почався на добре. Мимо страт раненими ми заєдно перли вперед, а повстанці бадьоро додержували з нами кроку, при чому їхній скорострільний огонь не вгавав ані на хвилину. Ми дивувались звідки повстанці мають стільки муніції? Бій тривав пізно в ніч, бо большевики, окопавшись, ставили завзятий опір. Тим часом стрілянина на відтинку повстанців цілком затихла. Комендант IV-гo куреня, пор. Підгірний, вислав туди стежну патрулю, але повстанців вже не було, щезли десь безслідно так, що наше праве крило зависло в повітрі. Обезпечившись сильно з права, ми рушили обережно дальше вперед. Опір большевиків був уже слабий і ми дістались до їх окопів, а над ранком без вистрілу зайняли Володарку. Показалось, що це були задні частини 14-тої большевицької армії, які, мимо нашого наступу, вспіли переправитись через ріку Рось і відійшли з поспіхом на північ. Її передні частини, зайнявши Сквиру, перейшли 14 вересня 1919 року залізничий шлях між Попельнею, а Хвастовом і попрямували на Житомир. Від 15–20 вересня бриґади 1-го і ІІІ-го галицьких корпусів звели низку боїв з дивізіями 14-тої большевицької армії, — 45-тою, 47-мою і 58-мою, але їх розбити нам не пощастило, бо з півночі, від Коростеня прийшли їм з допомогою частини 12-тої большевицької армії. Обі ворожі армії, 14-та з-під Одеси і 12-та з Коростеня, получились разом, вдарили великою силою на ІІ-гий галицький корпус в районі Житомира і в дні 20 вересня 1919 р. зайняли місто Житомир. При цій операції УГА понесла важкі втрати в людях і воєнному матерія лі, головно в муніції.

Наслідком тих боїв, денікінці, не маючи вже загрози від 14-тої большевицької армії, що продерлась на північ аж до Житомира, почали наступ на УГА на лінії Умань — Піщани— Балта і після кривавих боїв зайняли місто Балту. В той спосіб УГА силою обставин опинилась між двома ворогами, з півночі — большевики, з півдня і сходу — денікінці. З огляду на таку ситуацію, Начальна Команда УГА рішила припинити бої проти большевиків, а головні свої сили кинути на Добрармію. Штаб Головного Отамана цей проект затвердив. В тій цілі переведено перегрупування бойових сил УГА, а саме: ІІ-гий галицький корпус пересунено в район Козятина, а ІІІ-тий галицький корпус перейшов в околиці Погребище — Литовець, ближче наддніпрянської армії. Серед таких несприятливих обставин Директорія УНР здобулась на рішучий крок і в дні 24 вересня 1919 р. проголосила війну Добрармії й урядові Юґа Росії та зарядила мобілізацію. Проголошення нової війни викликало серед населення депримуюче враження, і тому мобілізація не принесла більшого успіху. Головною причиною мобілізаційної невдачі був брак військового виряду, а в слід за тим недбальство мобілізаційних чинників.

З початком жовтня 1919 р. денікінці зайняли Бершадь, Ольгопіль і Чечельник, зосереджуючи свої головні сили в околицях: Умань — Христинівка — Манастиршце, щоб кинути їх проти наддніпрянської армії в напрямі: Вапнярка — Жмеринка. Але заки вони почали свій наступ, ІІІ-тий галицький корпус дістав приказ вдарити на денікінців під Монастирищем. І тут почались завзяті й важкі бої УГА з новим ворогом, з білою Москвою, з т. зв. денікінцями, випосаженими обильно воєнним знаряддям та великою кількістю кавалерії донських козаків з хитрою повстанською тактикою, чужою для УГА. Вони так, як і большевики прийшли визволяти Україну від українців. Як це відбувалось на практиці, хай нам послужить ось такий приклад: дня 10 жовтня 1919 р. мій ІІ-гий курінь зайняв позиції напроти села Росоховата, ліворуч від Монастирища, що находилось у руках донських козаків. Терен перед нами був легко хвилястий з дещо більшим горбком на моїм правім крилі і туди я вислав розвідувальну стежу. День був мрячний і похмурий. Десь коло години 7-мої рано показалися з села, спершу поодинокі їздці на конях, а за ними рідка розстрільна ворожої кавалерії. Ми відкрили огонь і кавалерія миттю завернула назад до села. Там вона залишила коні і вже як піхота густою розстрільною почали наступати на наші окопи. Я дав приказ своїм трьом сотням до протинаступу, залишаючи при собі одну сотню, як резерву, на евентуальні несподіванки з боку ворожої кінноти. Почався бій, затарахкотіли скоростріли, загриміла артилерія, заклекотіло мов у горшку. Обі розстрільні, наша і ворожа, короткими скоками звільна наближались до себе. Обопільна стрілянина з кожною мінутою прибирала на силі. Наша патруля з права дала знак, що й там є ворог. Я подавсь з резервовою сотнею в сторону висланої стежі. Нам на зустріч вибіг вістовий і зголосив, що за горбком, в долині, є маса-масенна денікінської кавалерії. Я підповз на сам горбок і побачив, що в долині, по обох боках потока, розтаборилась ворожа кіннота і позлазивши з коней, відпочивала чи чекала на пригожий момент, щоб ударити на нас збоку. На даний знак ціла сотня підсунулась на сам горбок і ми привітали ворога сильним крісовим і скорострільним огнем. Нагло заскочена ворожа кавалерія розлетілась на всі сторони, хто верхи, а більшість пішки, оставляючи на бойовищу цілу масу ранених і побитих козаків та коней. В селі зчинилась паніка і ціла ворожа лінія в найбільшому безпорядку подалась назад, в напрямі Монастирища. Мої сотні пігнали за ворогом і зайняли село Росоховату. Тут щойно ми побачили наглядно, що значить визвольна акція білої Москви. Стрівожене село завмерло і представляло собою одну велику руїну. Мужчини вивтікали перед бранкою, а вистрашене жіноцтво скривалось по стодолах і стрихах. Остались тільки старики і заплакані діти. На однім подвір’ї, біля стайні, я побачив два зарізані барани і порубаного шаблями трупа мужчини. Над ним стояв непорушно старенький дідусь і з піднесеними до неба руками щось шептав-моливсь чи проклинав. Запримітивши нас, він заголосив у розпуці: «Сам Бог вас посилає, але запізно» — а вказуючи тремтячою рукою на лежачого трупа, продовжував — «Його, мого сина, зарубали шаблями москалі за те, що не хотів дати їм своєї праці, овець». Відтак попросив нас до хати. Тут вся хатня обстановка була понищена і порозкидана по всіх кутах, лавки, стільці, ліжко, порожня скриня, постіль, солома, пір’я з розпорених подушок, побите шкло, горшки, образи, кухонне начиння, порубана шаблями одежа, і т. д. — все перемішане і понищене. Ми остовпіли з дива! А дідусь зрезиґновано пояснював дальше: «Так господарили денікінські козаки через два дні, викрикуючи — дєнґі принімаєм старії, но одьожу новую (гроші приймаємо старі — миколаївські, але одежу нову). Отак забирали даром — збіжжя, сіно, худобу, коні, вівці і все вартісніше, що попало під їх руки.

«Прийшли визволяти Україну і визволили нас від всього», — закінчив дідусь. В той спосіб завойовували Україну червона і біла Москва. Зайнявши село Росоховату ми скорим темпом рушили дальше, перейшли попри церкву, де правилось Богослужения без людей, обійшли біля млина став і приступом здобули від денікінських розбитків узгір’я за селом і ставом. При тім ми понесли важкі втрати раненими, між ними хор. Володимир Левицький, тяжко ранений в крижі. Над вечір інші наші частини ІІІ-го корпусу зайняли Монастирище й ворог вивтікав у напрямі Уманя. Та не довго ми тішились перемогою. Денікінці скоро отямились і кинули проти нас, тобто ІІІ-го корпусу, більшу скількість кавалерії, донських козаків. Прийшло до важких і затяжних боїв у районі Монастирище — Дашів — Сороки. Тут щойно ми стрінулись із хитрою повстанською тактикою донських козаків, які, використовуючи пригожий хвилястий терен, з’являлись там, де ми їх найменше сподівались. При тому вони часто-густо робили сповидний наступ спішеною кавалерією, а коли ми в розгоні розвинулись до протинаступу, їх змасована кавалерія вдаряла на нас збоку, а то й з-заду. Такий спосіб боротьби вичерпував нас нервово і мучив фізично. Кавалерії ми не мали, а наші піхотні розвідувальні стежі не могли ніяк дорівняти денікінським кінним патрулям, і тому наша бойова розвідка не мала більшого значення. В слід за тим ми знаходились у безнастанній трівозі та були змушені обезпечуватись і відбиватись на всі сторони. Такі бої тривали через цілу першу половину жовтня 1919 р. і закінчились перемогою денікінців над нами. Наш ІІІ-тий корпус вийшов з них напів розгромлений, поносячи важкі втрати в людях і матеріялі. Найбільше потерпіли 2-га і 8-ма бриґади, а мої стрільці з того часу змінили слова відомої пісні на: «Там під Дашевом під Сорокою 8-ма бриґада пропала». Тому ІІІ-тий галицький корпус був змушений відступити в околиці Каменівки і зайняти позиції поміж Животовом — Кантеліною й Оратовом. Оба інші наші корпуси, І-ший і ІІ-гий, мали до деякої міри спокій, бо саме тоді йшли бої між большевиками і денікінцями за посідання Києва. Зате наддніпрянська армія, яка в тім часі вела наступ в напрямі Балти, була рівнож приневолена відступити на зад. Після цих успіхів денікінці звернули головний свій удар на наддніпрянську армію, в напрямі Брацлава і Жмеринки, щоб захопивши ці місцевості, роз’єднати обидві українські армії, наддніпрянську і галицьку. Серед такого скрутного положення Штаб Головного Отамана видав остаточний приказ — кинути всі свої сили в розпучливий наступ проти Денікіна. В тій цілі заряджено, щоб ІІ-гий галицький корпус залишив свої позиції напроти большевиків під Бердичевом і скорими залізничими транспортами переїхав до Вінниці, а група СС-ів мала перенестись до Жмеринки. Загальний наступ обох українських армій мав початись в дні 17 жовтня 1919 р. Тимчасом, з вини цивільного заряду залізниць, транспорт ІІ-го галицького корпусу спізнився на повних три дні, так, що наша офензива почалась аж 20-го жовтня 1919 р. Це опізнення дало Добрармії час не тільки приготовитись до оборони, але й кинути вільні свої сили на ріку Бог для зебезпечення переходів через цю ріку. Проект, який свого часу внесла була Начальна Команда УГА до уряду Головного Отамана Петлюри, щоб на просторі, на якому находилась УГА, змілітаризувати залізниці і передати армії, був тоді відкинений. Тому керму над залізницями мали тільки цивільні урядовці і надуживали дуже часто своєї влади для різного роду саботажів та особистих користей. Спізнену офензиву започатковано в той спосіб, що ІІ-гий галицький корпус ударив на Брацлав, а І-ший корпус змагався переможно на південь від Липівця. Тут його бриґади, 6-та і 9-та, в бою під Хутором Романовим, завдяки очайдушній атаці кінноти чет. Вайгамера, розгромили два ворожі полки, захопили в полон 6 старшин і 260 бійців, здобули 6 скорострілів з муніцією та багато обозів. Та ці місцеві успіхи УГА не мали вже більшого значення, бо якраз на головнім фронті акції, на переходах Богу, не тільки що не було з нашого боку ніякого успіху, але навпаки — нові протинаступи денікінців відтискали нас щораз дальше на захід. В тім самім часі наддніпрянські війська були рівнож змушені перервати свої бої і згуртуватись в околиці Вапнярка— Тим’янівка. Начальна Команда УГА стала тепер перед фактом, що всі спроби, здобути якийсь вирішний бойовий успіх над армією Денікіна, завели. УГА, виснажена боями, без обуви, одягу і муніції, не могла вже на довший час здержати ворога, добре вирядженого й узброєного. А елітна і зимна осінь принесла з собою ще грізнішого ворога — тиф. Погано зодягнені і виснажені стрільці почали масово хорувати. За один тільки тиждень відійшло до шпиталів понад 2 000 недужих на плямистий і поворотний тиф, себто приблизно 10°/о усієї армії на фронті. Цей загрозливий стан спонукав Начальну Команду видати армії приказ до загального відвороту в дні 24 жовтня 1919 р. Етап армії спрямовано в околиці Бар — Котюжани — Нова Ушиця, а для фронтових частин УГА був предвиджений відступ разом з наддніпрянською армією. Сама Начальна Команда мала перенестись з Вінниці до Бару. Однак ця евакуація стрінулась з двома непереможними перешкодами: 1) цивільна управа залізниць не була в силі чи не хотіла доставити потрібний залізничий матеріял, тобто — вагонів і льокомотив, так, що обози й установи були змушені пересуватись пішим маршем, 2) санітарний стан армії не дозволив навіть на такий перемарш, бо всі шпиталі у Вінниці, Жмеринці, Хмельнику, Літині і Немирові були переповнені хворими, яких число сягало до 10 000 стрільців і старшин. Для санітарної обслуги цієї маси хворих стояло до диспозиції армії всього 32-ох лікарів, з яких майже половина вимерла вже на початку епідемії. Про хід евакуації приходили до Начальної Команди звіти в тому змислі, що тільки здібні до пішого переходу етапні частини армії прибули до місця призначення, а все інше, тобто — хворі і весь санітарний та воєнний матеріял, або взагалі не могло бути завантажене задля браку вагонів, або застрягло денебудь на якійсь заваленій залізничій станції. Про всі ці труднощі бойового, господарського і санітарного характеру Начальна Команда звітувала докладно своїй політичній владі, Військовій Канцелярії Диктатури, представляючи рівночасно конечність рятування цілости армії політичними засобами, цебто перемир’ям з Денікіном. В той час денікінська армія тішилася явною підтримкою Англії і Франції, отже стояла в безпосереднім контакті з західньою Европою, з т. зв. Антантою. Її тодішнє запілля — південна Україна — найкраще надавалась на відпочинок, лікування й упорядкування УГА. Доступ до моря в районі Одеси був тим віконцем в Европу, через яке можна було дальше провадити переговори з Заходом та дістати від нього помічні засоби для лікування і належного узброєння та доповнення армії. Тим часом Диктатура мовчала, а тифозна пошесть забирала щораз то нові жертви і бойовий стан армії заєдно зменшався. Серед такого скрутного положення скликано до Вінниці в Дні 20 жовтня 1919 р. воєнну нараду обох українських армій, наддніпрянської і галицької, в присутності Головного Отамана Петлюри, Диктатора д-ра Петрушевича, вождів обох українських армій, генерала Сальського і генерала Тарнавського та декількох політиків і військових референтів. Нарада ця мала остаточно вирішити, що дальше робити — битись чи миритись. Представники обох наших армій згідно заступали становище, що продовжувати боротьбу в таких невідрадних санітарних і матеріяльних обставинах є виключене, тимбільше, що шаліюча епідемія тифу, сама вже війну викінчує. Коли ж ця нарада, крім взаємних обвинувачень, не дала ніяких конкретних вислідів, а вирішення порушених на ній справ відложено до наступної наради, що мала відбутись 4 листопада 1919 р. в Жмеринці, тоді Начальна Команда — щоб за всяку ціну рятувати і зберегти Цілість УГА, — зважилась на рішучий крок і на власну відповідальність заключила з денікінською армією договір в Зятківцях, дня 6. 11. 1919 р. на основі якого УГА увійшла в склад збройних сил Юґа Росії, зберігаючи у внутрішніх справах повну автономію. В міжчасі відбуто в приспішенім темпі ще дві воєнно-державні наради обох наших урядів і армій в Жмеринці, 4 листопада і в Деражні, 8 листопада 1919 р., на яких Начальна Команда УГА була заступлена тільки кількома референтами. У висліді тих двох нарад порішено: 1) вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію (полк. Камінський і сот. Олесницький), яка мала переговорювати від обох українських армій і Добитись лише перемир’я, залишаючи політичні переговори Урядові УНР, 2) усунути з Начальної Команди генерала Тарнавського і полковника Шаманека, а на їх місце назначити генерала Осипа Микитку начальним вождем, а генерала Ґустава Ціріца шефом штабу УГА, 3) уневажнити договір Начальної Команди з Добрармією в Зятківцях з дня 6. 11. 1919 р., не зриваючи формально дальших переговорів з нею, 4) арештувати генерала Тарнавського і полковника Шаманека враз з дєлеґацісю, яка той договір підписала та розпочати проти них судово-карне поступовання під закидом державної зради. Приказ арештування, підписаний Головним Отаманом Петлюрою і Диктатором Петрушевичем, передано новій Начальній Команді, генералові Микитці і Діріцові до негайного виконання. В днях від 11 до 13 листопада 1919 р. відбувся над генералом Тарнавським і полковником Шаманеком воєнний суд, який, по докладнім прослідженні справи, звільнив їх одноголосно від вини і кари. Оба вожді були дуже скоро Нач. Командою зрегабілітовані і так: полковника Шаманека вже в три дні після закінчення процесу, дня 19 листопада, назначено комендантом 1-го гал. корпусу, а генерал Тарнавський після занедужання на тиф генерала Микитки в дні 16 грудня 1919 р. був знов назначений комендантом УГА аж до видужання ген. Микитки.

Всі ті потягнення, політичного і військового характеру, причинились до того, що в обох арміях піднявся крик невдоволення, а то й явного ворогування. Оба наші уряди, а головно преса, замість того, щоб ці відносини якось злагіднювати й усувати, ще більше їх загострювали, обвинувачуючи себе взаємно у чорній зраді — галичан в сторону Москви, а наддніпрянців — у сторону поляків. Ці відносини найкраже характеризує тодішній вислів самого Диктатора — «Я тут (тобто в Кам’янці — прим. авт.), наче в’язнений». Тим часом денікінці, ще заки по кінчились нові переговори з ними, зайняли в дні 10. 11. 1919 р. Жмеринку і відтяли сполуку між обома нашими арміями. Дня 14 листопада Дієва Армія втратила Могилів і почала панічний відворот на північ, в сторону Староконстантинова і Любара. Тепер вже війна була дійсно покінчена силою самих подій на фронті, спричинених катастрофою тифу. Тому нова Начальна Команда УГА звернулась до Диктатора д-ра Петрушевича з конкретною пропозицією заключения з денікінською Добрармією договору, хочби й окремого. Дня 15 листопада 1919 р. прийшла відповідь Диктатора, що дає виразну свою державно-правну згоду на заключения договору з Денікіном, навіть окремого, однак застерігає для себе переговори політичного характеру. Таким чином нова Начальна Команда УГА, змушена обставинами, відновила зятківський договір з Добрармією в дні 17 листопада 1919 р. в Одесі. По думці цього договору УГА мала піти на відпочинок в район: Козятин — Вінниця—Ілинці—Оратово — Погребище, а її етапні установи мали розташуватись на лінії: Христинівка — Ольгопіль — Вознесенськ — Миколаїв. В міжчасі ситуація на фронті змінилась. Денікінці, розбиті большевиками в районі Києва, почали відступати в напрямі на Одесу. В зв’язку з тим, Начальна Команда видала в дні 24. 12. 1919 р. приказ — залишити всі лічниці з тифозниками в околиці Вінниця — Жмеренка — Браїлів — Немирів під командою от. Никифора Гірняка і теж відійти в район Одеси.

Серед лютих морозів і навальних снігів почався утяжливий марш поодиноких корпусів в напрямі Одеси, з хорими і виздоровцями на возах, що цілими десятками умирали по дорозі. Тодішні наші шпиталі були в жалюгідному стані, а переповнені так, що хорі ніяк не могли цього видержати й утікали до своїх частин. Один такий шпиталь мав я нагоду бачити у Вінниці. Туди я вислав кілько:: тяжко хворих на тиф стрільців, а між ними й свого шкільного товариша-од-носельчанина, підхорунжого Павла Дідуха, студента прав. В перемарші попри Вінницю, я поїхав їх відвідати. Шпиталь був приміщений в давній російській казармі, що була напів здемольована. В канцелярії я застав тільки одного санітара. Він довго шукав за прізвищем «Дідух», вкінці знайшов і сказав, що Дідух перед 4-ма днями умер і вже похований. Ця вістка мене дуже а дуже прибила. Я хотів щось більше про нього довідатись, але лікаря не було, поїхав до хворих в другому шпиталі. Тоді я пішов з санітарем шукати решту своїх хлопців, але їх не знайшов. Зате я побачив наглядно наш шпиталь, якого здасться ніколи в житті не забуду. Перша з черги кімната була простора і напів темна, бо тільки одно вікно було ціле, а інші вікна були понищені, з повибиваними і соломою та шматами позатиканими шибами. Не було ні одного ліжка. Всі хворі лежали покотом на долівці, в соломі, а радше в гною. Ця солома була перемішана з різною нечистю, бо безтямно хворі часто-густо блювали та робили під себе, а не було кому їх як слід обслужити. Постелі не було жодної. Кожний стрілець лежав у соломі у свойому мундурі, прикритий плащем чи накривалом. Цілий шпиталь мав заледве кількох санітарів, що пюосто валилися з ніг від утоки. Їм помагали доривочно виздоровці поки не вирвались на волю, до своїх частин. Лікар був тільки доходячий, сестер не було жодних. Одна невелика залізна піч з комином на двір крізь вікно, ніяк не могла огріти просторої кімнати з повибиваними шибами, тому було видно, як над хорими стояла пара з віддихів і поту. В одному куті лежав старшина-пор. з жінкою, прикритий накривалом і плащами. Обоє були в гарячці і непритомні. Він лежав спокійно. Зате вона кидалась на всі боки, кричала, то знов тихо шептала ніби молилась, сідала, вставала і знов клалась, очі горіли якимсь дивним блиском, лице вистрашене, довге волосся на голові розбурхане, виглядала несамовито, як фурія. Я не міг на все дивитись, зрезиґнував з дальших оглядин і вийшов. Так приблизно виглядали наші військові шпиталі в спокійному запіллі і так мирні жителі по містах дбали про свою героїчну армію.

До того всього треба було там і тут зводити бої з большевицькими партизанами, яких і мені прийшлось стрінути. Десь у другій половині січня 1920 р. ІІІ-тий гал. корпус найшовся на Херсонщині, в районі села Антонівки, де мав находитись штаб большевицької партизанки під проводом тов. Дубенки. Само село Антонівка і декілька сусідніх сіл були заселені москалями. В однім з тих сіл, недалеко залізничої станції Мордарівка, примістився на нічліг мій курінь. Мешканці села москалі, прийняли нас аж надто гостинно і це збуджувало підозріння. Пізнім вечором зголосився до мене несподівано сот. Степан Мацькевич, комендант 2-го полку артилерії. Його зверхній вигляд — сотник був вистрашений і заклопотаний, при тім обсніжений й заболочений — вказував, що щось прикрого йому приключилось. Привітавшись, він поспішно розказав, що в селі Фльорія большевицькі партизани розброїли в ночі 21 січня цілий 2-гий полк артилерії, а йому самому удалось втекти з їхнього полону і тепер шукає можности, якнайскорше повідомити про це нашу команду. Ця вістка мене цілком придавила. Так Антонівка як і Фльорія були від нас віддалені около 8 км. і партизани могли і на нас наскочити та розправитись по свому, тимбільше, що майже ^SU куреня, це були хворі, в тифозній гарячці, або ослаблені виздоровці. В тій ситуації я зробив те, що було можна, а саме я зарядив гостре поготівля та виставив подвійні стійки, щоби в разі потреби в час заалярмувати цілий курінь. Так обезпечившись, ми, нероздягаючись положились відпочити. Сотник Мацькевич моментально заснув, а я лежав і надслухував. Мої господарі рівнож не спали, наче б на когось чекали. Світло в кімнаті слабо блимало. Нараз двері з лоскотом відчинились і до кімнати впало кількох селян з крісами готовими до стрілу. Один з них з револьвером у руці, прискочив до мене і засичав — «руки в верх», а вихвативши рівночасно мій револьвер з футерала, вже спокійно скомандував — «ложись і не шевелісь, а утром будем розґаваривать, а ти хозяїн двері закрой і светло затуші». Залишивши нас в кімнаті, зникли в темряві ночі. Сот. Мацькевича, прикритого коцом, вони в поспіху якось не запримітили. Тепер ми оба скочили на рівні ноги і як стій опинилися в сінях. Та наш господар вспів нас випередити, замкнув на ключ сінешні двері і став нас здержувати словами: «Ґаспада, раді Бога — ви куди, там все село цепом (розстрільною) обведено, вас поймають і тогда попадьот вам і мнє! Ще щось хотів говорити чи уговорювати, та я зловив його за гортанку, стиснув і потряс з цілої сили, при чім загрозив: «Відчиняй, а то тобі зараз буде кінець»! Це подіяло. Вистрашена і налякана хозяйка віднайшла ключ, відчинила двері і ми опинились на волі. Сот. Мацькевич відразу побіг в чисте поле, а я скрився на подвір’ї, біля стіжка з соломою і став надслухувати. В селі був рух, біганина, брехання собак, незрозумілі голоси чи накликування — це означало, що большевицькі партизани розброюють мій курінь. Нехотячи в друге попасти в халепу, я рівнож подавсь у чисте поле, але сот. Мацькевича вже не знайшов. Падав дрібний сніг, було мрячно і темно. Я ніяк не міг зорієнтуватись кудою йти, тому йшов навмання з балки в балку. З правого боку зробилось темніше, аж чорно. Я попрямував туди і натрапив на лан соняшного бадилля. Тут щойно обгорнув мене якийсь страх. Я пригадав собі злющих степових собак і для безпеки вирвав з корінням два великі соняшники та узброївся ними на всякий випадок. Продиратись крізь гущу соняшників було неможливо і я завернув вліво та дальше йшов навмання. Нараз блиснуло десь далеко передо мною світло, блиснуло і згасло. Я попрямував у сторону світла і найшовся в балці, недалеко якогось хутора, де брехали собаки. Тут я на хвилину пристанув, бо не міг рішитись, чи зайти до хутора чи його виминути? Безпечніше і доцільніше було хутір минути і я це зробив. Вийшовши з балки на горбок, світло блиснуло ясним полум’ям, так, що можна вже було запримітити людські постаті при огні. Не було найменшого сумніву, що це таборувала якась військова частина, але хто саме — повстанці, большевики, наддніпрянці, чи галичани? Я приспішив ходи, а опинившись ближче огню, під якимсь будинком, став надслухувати, припавши до землі. Коло огню вештались вояки, щось говорили чи сперичались, але тяжко було розпізнати, яке це військо. Нараз впав галицький проклін — «а шляґ би тебе трафив»! І я пізнав своїх, галичан. Це квартирувала батерія пор. Костинчука. Звідси язголосив телефонічно корпусній командо про роззброєння большевицькою партизанкою 2-го полку артилерії сот. Мацькевича в селі Фльорія та свою особисту пригоду, бо що сталось із моїм куренем, мені не було ще відомо. Ранком я випозичив собі з батерії пор. Костинчука коня і верхи подавсь шукати своєї 8-мої бриґади. Опинившись далеко в чистому степу, я запримітив невеличкий відділ їздців, як чвалом гнав у мою сторону. Відділ скоро наближався і по кількох хвилинах я розпізнав свого адьютанта, чет. Собечка з курінними вістовими. Вони привітали мене радісними окликами і навипередки стали розказувати про події останньої ночі в нашому курені, а саме: по моїм роззброєнні й утечі, місцеві большевицькі партизани роззброїли ще 5-ту сотню й осмілені успіхом рушили дальше до чергової 7-мої сотні. Та тут стрінула їх невдача. Старшини сотні квартирували всі в одній хаті і ще не спали. Почувши гамір, вони повискакували на двір, а пізнавши партизан, почали стріляти і тим заалярмували цілий курінь. Почалась біганина і стрілянина на всі боки. Так заскочені большевицькі партизани, вивтікали і щезли в темряві ночі. Курінь не спав вже до самого ранку, шукав за мною, за своїм комендантом, а не знайшовши мене в селі рушив рано в дальшу дорогу під командою пор. Петра Вовка, а адьютант, чет. Собечко з курінними вістовими подавсь на дальші розшуки і знайшов мене аж тут у степу. Урадувані обопільною стрічею, ми поїхали степом навпростець до нашої бриґади. При цій нагоді ми пізнали ближче український степ. Неуправлена земля була вкрита густим періем і така тверда, що аж видзвонювала під кінськими копитами, знову ж управлена була така пухка, що коні западались у ній по самі коліна. Тут ми надибали й оспівану Шевченком степову тирсу. Була це трава попереростана різними бур’янами, а така висока, що нас, їздців на конях ледви було видно. Продертись крізь неї було неможливо і ми мусіли завернути вбік, де не було тирси і аж тоді рушили в дальшу дорогу та над вечір долучили до нашого куреня.

З кінцем грудня 1919 р. большевицька армія увійшла в район розташування наших галицьких шпиталів та стала господарити по своєму, тобто — за законами революції. Вона наближалася звільна до Винниці. Тут під напором оставших по шпиталях хворих стрільців і старшин, що хотіли себе фізично рятувати та під натиском місцевих українських большевицьких партій, що бажали нам якось помогти у скрутному положенні, засновано т. зв. Галицький Ревком під головуванням от. Никифора Гірняка, популярного старшини УСС-ів. Той Галицький Ревком проголосив себе Начальним Політичним Проводом УГА, заборонив виконувати дальші накази Начальної Команди та заключив з місцевими революційними угрупуваннями України, тобто КПбУ, УКП і лівих російських СР-ів, договір в дні 31 грудня 1919 року, на основі якого УГА дістала назву «Червона Українська Галицька Армія» (ЧУГА) та стала автономною складовою частиною большевицької армії.

Властивого нашого політичного проводу вже тоді не було, бо наші Уряди виеміґрували — галицький до Відня, а наддніпрянський до Польщі і тимсамим весь тягар відповідальности за дальшу долю УГА впав на Начальну Команду. В тій цілі створено при Начальній Команді в дні 25. січня 1920 р. т. зв. «Політичний Відділ», під проводом проф. д-ра Андрія Музички, який разом з Начальною Командою мав зайнятись дальшою долею УГА. Поодинокі корпуси і команда етапу армії відкомандували до того політичного відділу по двох своїх делеґатів. Представниками ІІІ-го гал. корпусу були — пор. Шпанюк і сот. Станімір Осип, а від команди того ж корпусу — сот. Осип Навроцький. Той політичний відділ, разом з Начальною Командою, відбув одну спільну нараду в днях 2–3 і 4. лютого 1920 р., а перебіг цеї наради був у загальному ось такий: Начальна Команда — ген. Микитка і ген. Ціріц, здали звіт з критичного положення армії, яка саме тепер найшлась без політичного проводу, бо наш уряд виїхав 16. 11. 1919 р. до Відня, незабезпечивши армії ні грошем, ні вирядом, ні потрібними інструкціями, що дальше робити і як поступати, щоб зберегти цілість армії. Майже 1/2 армії находиться в тифозній гарячці по шпиталях, обозних возах і приватних домах, без жодної санітарної опіки. Нема ліків, ні санітарного виряду, брак крісів й амунції, взуття і мундурів, а харчі на вичерпанні. Оставша 1/2 армії, це в більшості виздоровці, які потребують відпочинку. Така армія не може ставити наступаючому ворогові, большевикам, жодного опору тимбільше, що ми вже окружені з трьох сторін — з півночі від Києва, з південного заходу від Жмеринки і з південного сходу від Одеси-і цей перстень з кожним днем звужується, так, що найдальше до двох тижнів може взяти нас у свої обійми. Наш союзник — денікінці, розбиті під Одесою вивтікує панічно вздовж Дністра до Польщі. Силою обставин ми опинились на розпучливому бездоріжжі і маємо саме тепер вирішити, кудою нам іти — чи за наддніпрянцями до Польщі, чи пробиватись до ген. Павленка на большевицькі зади, робити повстання, чи договорюватись із наступаючим ворогом-больше-виками, чи здатись румунам? Над тим маємо радити і винести остаточне рішення, що нам робити і куди кинутись, щоб зберегти цілість армії. Оба генерали були надто перечулені і заклопотані, говорили з душі, з цілого серця, так і видно було, що хотіли від нас засягнути якнайкращих інформацій, щоб ціло видістатись з матні. Повага хвилі вимагала застанови і рішучих та обдуманих потягнень. Перехід до Польщі не ворожив нам нічого доброго. Поляки зовсім певно нас роззброять і тоді кінець УГА неминучий. Пробиватись до ген. Павленка наражувало більшість армії, це є всіх хворих на тиф, на повільну загибіль від большевиків, які безпощадно з ними розправляться, тому це не актуальне. Договорюватись із большевиками небезпечно, бо поляки напевно це використають політично і представлять нас перед Антантою як большевиків, а тоді справа Галичини пропаща. Перехід до Румунії був би для нас ще найкращим виходом із зачарованого кола, бо хоч румуни нас роззброять, то наш уряд все таки буде міг дальше переговорювати з Антантою і при догідній констеляції армія зможе бути назад реактивована. Питання тільки чи румуни нас приймуть. Так ми радили три дні і дві ночі, але рішення не прийняли жодного, а обмежились тільки до заяви, що ми є військо, маємо свою Начальну Команду і що та Команда зарядить, який видасть приказ, ми, як дисциплінована армія, той приказ виконаємо. На тім нарада скінчилась і ми, представники корпусів, роз'їхались до своїх частин з тим, що остаточне рішення для цілої армії видасть Начальна Команда у формі відповідного приказу. При Начальній Команді осталась тільки президія політичного відділу під проводом д-ра Андрія Музички та відпоручників етапу армії — сот. Омеляна Палієва і от. Лисняка.

Міжтим большевицька армія, посуваючись скоро вперед, увійшла в район розташування 1-го і ІІ-го корпусів, так, що команди тих корпусів — 1-го в Чельнику і ІІ-го в Бершаді були змушені розпочати на власну руку переговори з поодинокими большевицькими частинами. Наслідком тих подій президія політичного відділу удалась до команди 1-го корпусу в Чечельнику і тут в дні 6. 2. 1920 р. утворено Начальний Ревком ЧУГА з д-ром Андрієм Музичкою, як головою і сот. Цапяком, як секретарем та декількома старшинами з політичного відділу, як членами. (Д-р Степан Шухевич у своему спомині, частина 4, стор. 81, подає, що склад цього Начального Ревкому був такий самий, як політичного відділу, але це не відповідає дійсності. Доказом цього хочби ця обставина, що представників ІІІ-го корпусу, тобто — пор. Шпаньока і сот. Станіміра в цім Начальнім Ревкомі не було). Цей ревком став силою обставин начальним проводом ЧУГА. В той спосіб УГА дістала аж три Начальні Команди, а саме — стару Начальну Команду, Ревком ЧУГА у Вінниці і Начальний Ревком у Чечельнику. Дня 10. 2. 1920 р. УГА дістала два собі суперечні прикази: від старої Начальної Команди — переходити до Румунії і від Начального Ревкому — остати на місцях! Перехід до Румунії став неактуальним, бо румуни нас не прийняли, а в слід за тим ціла УГА залишилась на місцях, віддана на ласку й неласку большевиків. Тепер щойно фактичну команду над УГА обняв Начальний Ревком ЧУГА. Перш за все той ревком (от. Лисняк) наказав пор. Люнцові арештувати Начальну Команду УГА, тобто генералів — Микитку і Ціріца, а на їх місця покликав полк. Шаманека як шефа штабу і тимчасового начального вождя ЧУГА в одній особі, при чому склад Начальної Команди остав той самий з тою хіба зміною, що вона від тепер одержала назву «Начальна Команда Червоної Української Галицької Армії» (Н.К.Ч.У.Г.А.) та перенесла свій осідок до міста Вал ти. В міжчасі представники вінницького ревкому — Кондрацький й Опока — заключили в Києві договір з командуванням 12-тої большевицької армії в дні 12. 2. 1920 р. На підставі цього договору УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись у бриґади і як такі мали ввійти в склад окремих радянських дивізій. Це дало притоку до виїзду цілого Начального Ревкому, враз з полк. Шаманеком, до Вінниці і тут на спільній нараді вирішено — об’єднатись в один спільний ревком з постійним осідком при армії в Балті та вислати до Києва делегацію з 4-ох осіб: от. Ерлього і сот. Миколу Хробака як військових знавців та сот. д-ра Омеляна Палієва і Володимира Ґадзінського, як представників Ревкому, для виправлення деяких похибок в договорі з 12-тою совєтською армією з дня 12. 2. 1920 р. Той новий ревком утворене в той спосіб, що до вінницького ревкому, з якого уступили д-р Гірняк й Опока, кооптовано всіх членів Начального Ревкому. Головою Об’єднаного ревкому вибрано сот. Франца Кондрацького, його заступником підстаршину Миськова, а секретарем д-ра Андрія Музичку. Той саме Об’єднаний Ревком ЧУГА, на жадання воєнкома одеської округи тов. Краєвського (жида) видав Начальну Команду, ген. Микитку і ген. Ціріца, до розпорядимости ревтрибуналу 14-тої совєтської армії в дні 24. 2. 1920 р.

З кінцем лютого 1920 р. ціла ЧУГА найшлась в районі Чечельника, Бершаді, Балти, Бірзулі і Берґдорфу. Тут приступлено до реорганізації ЧУГА по думці договору з 12-тою совєтською армією, а саме: ІІ-гий галицький корпус переформовано в першу бриґаду УССів, І-ший галицький корпус — в другу бриґаду, а ІІІ-тий галицький корпус — в третю бриґаду ЧУГА. Кожна бриґада мала складатися з команди бриґади, з трьох полків піхоти трьохкорінного складу, одного легкого гарматнього полку та одного важкого гарматнього дивізіону. З дотеперішніх бриґад потворено полки з задержанням давніх чисел. 4-та галицька бриґада перейшла до 1-го корпусу і її розділено між нові полки, 5-ту бриґаду вжито до формування кінноти 1-го корпусу, 14-ту бриґаду розміщено між нові полки ІІІ-го корпусу (бриґади), а етап УГА приділено до 1-го і ІІІ-го корпусів. Начальна Команда ЧУГА дістала назву «Полевий Штаб Червоної Української Галицької Армії» (П.Ш.ЧУГА). Тимчасовим начальним вождем ЧУГА став тов. Порайко, його заступником тов. Солодуб, начальником польового штабу тов Іванов, бувший полковник генштабу, політкомом тов. Михайлик (жид), а комісарем оперативного штабу тов. Пучко. В цілій армії заведено большевицькі порядки, це є: покасовано старшинські і підстаршинські ранґи та відзнаки, заборонено носити тризуби, співати національний гимн і уживати українських прапорів, усунено генералів і польових духовників, покликано до життя політкоми і ревтрибунали і т. д. До Києва покликано відпоручників ЧУГА на нараду, а засягнувши у них інформацій, назначено свіжо утвореним бриґадам нових комендантів з поміж молодих старшин-фронтовиків, а саме: комендантом 1-шої бриґади став сот. Богдан Білинкевич, відтак комуніст Михайло Баран, 2-гої бриґади — сот. Юліян Головінський і 3-тсі бриґади — сот. Осип Станімір. Так перегрупована ЧУГА мала вкоротці відійти на большевицько-польський фронт.

ІІІ-тій Галицький Корпус під большевиками

Большевицький переворот застав мене в районі Тирасполя, в селі Нойдорфі, де квартирував мій курінь. Я лежав хворий на плямистий тиф у німця-колоніста, шість днів притомний, а вісім непритомний. Чотирнадцятого дня прийшла криза і я відзискав пам’ять. В очах було темно, а в вухах шуміло. Мене обступили старшини куреня і на переміну оповідали подробиці про большевицький переворот та їхні нові порядки. Я не все зрозумів, бо був дуже ослаблений, знав тільки, що ми вже під большевиками. На третій день після кризи я встав з ліжка і звільна та осторожно ходив по хаті, ставляючи непевно кроки, начеб на ново вчився ходити. В сінях дався чути стукіт і до моєї кімнати ввійшло 4-ох незнаних мені мужчин з курінним адьютантом, чет. Собечком. Поздоровивши, один з них спитав: «Здєсь поміщається тов. Станімір?» Я дав притакуючу відповідь і попросив гостей сідати. Показалось, що це була політична і військова верхівка ЧУГА, а саме: тов. Затонський, член реввійськради 12-тої радянської армії, тов. Порайко, начальний вождь ЧУГА, тов. Михайлик, полії ичний комісар штабу ЧУГА і тов. Федір Замора, політком 3-ої галицької бриґади (кол. корпусу). До мене звернувсь комісар Затонський з ось такими словами: «Товаришу Станімір, ми до вас з ділом, вас назначується комендантом ІІІ-го галицького корпусу — тепер 3-ої бриґади на місце ген. Кравса». Це мене заскочило не абияк, тож я з місця відмовився, кажучи, що такого високого командного посту прийняти не можу, бо не надаюся. Я можу щонайвище бути комендантом полку, але ніколи комендантом бриґади. У відповідь на це комісар Затонський змірив мене від стіп до голови своїм пронизливим зором і сказав: «У нас, большевиків усе можливо — сьогодні сапожник, а завтра командір бригади чи дивізії. Коли ви, товаришу Станімір, добровільно не хочете обняти команди 3-тої галицької бригади, в такім разі ми вам приказуємо!» «Якщо так, то я, вояк приказ мушу виконати, який би він не був» — була моя відповідь. «Вас однак прошу, щоб товариш Кравс провадив дальше команду бриґади, поки я цілком не виздоровію». Всі на це погодилися! На тім офіціяльна частина відвідин скінчилась і почалась товариська гутірка. Мене засипано різними питаннями, стараючись вислідити, що в мені сидить? Дуже несимпатичне враження зробив на мене комісар Затонський. Він був до мене аж надто ласкавий й облесний, але ця ласкавість була цього роду, що ось-ось він встромить ніж у свою жертву і буде насолоджуватись її судорожними муками. Інші учасники відвідин держались стримано і гідно. До кімнати увійшов пор. Вовк і зголосив, що всі військові частини стоять зібрані в німецькому народному домі на мітинґ. Гості попрощались і вийшли, я остався сам, оголомшений.

Перебіг мітинґу, напідставі заподань учасників, був приблизно ось такий: як перший промовець виступив комісар Затонський. Він говорив довго і краснорічиво, говорив про революцію в Росії і потребу революційного осведомления галичан, а на кінець ядерними словами завізвав стрільців до розправи зі своїми старшинами, які в більшості є буржуї чи буржуазного світогляду і як такі є ворожо наставлені до всякої совєтської влади. По його промові настала довга і прикра мовчанка, аж нагло встав один зі стрільців і випалив як зі скоростріла: «Товаришу комісар, ми знаємо краще, які наші старшини. Вони з-під такої стріхи, як і ми, вон^ті гнили разом з нами в стрілецьких окопах, їх гризли воші нарівні з нами, вони не є жодні буржуї, а буржуєм є ви, товаришу комісар, бо маєте золоті зуби». На тім скінчив і сів спокійно на своє місце. Заля заніміла, настала констернація, а кінцевий вислід був такий, що наступний промовець говорив уже більше стримано. Смілий виступ стрільця був довший час улюбленою темою між стрільцями і старшинами.

Я звільна приходив до здоров’я. Минуло ще три дні і до мене приїхав бриґадний комісар, Федір Замора, з тим, щоб я, без огляду на стан здоров’я негайно перебрав від ген. Кравса команду бриґади, бо в противному разі Начальна Команда пришле нам чужого коменданта, нам небажаного. Довше зволікати не було можна. Я передав свій ІІ-гий курінь пер Петрові Вовкові і разом з комісарем прибув до бриґадної команди в селі Берґдорф. Тут застав я ген. Кравса з цілим оперативним штабом в комплеції. Почалась передача командних аґенд у чисто австрійський спосіб, докладно і подрібно, що тривала до пізнього вечора. По спільній вечері ген. Кравс попросив мене до себе і в довірочний спосіб подав мені дальші вказівки і характеристику важніших старшин штабу, спиняючись довше над чотирма старшинами: майором Льобковіцом, шефом штабу, сотником Миколою Хробаком, начальником інтендантури, комісарем Заморою, головою бригадного політкому і Іваном Чайковським, комісарем оперативного штабу, з яккими мені прийдеться тісно співпрацювати. Майор Льобковіц, це старшина австрійського генерального штабу, здібний, амбітний, притім дещо повільний і такий якому можна вповні довіряти. Сот. Хробак, це людина хрустального характеру, чесна, совісна й обов’язкова. Йому можна вповні довіряти, не лиш щодо запровіянтування бриґади, але і в політичних справах та в справах ближчого контакту з іншими нашими бриґадами. «Всі важніші справи старайся з ним спільно обговорювати» — казав генерал. Комісар Замора це гімназійний учитель, ідейний комуніст з переконання, але при тім щирий українець-са-мостійник. Він нам може тільки помогти, але ніколи пошкодити. Комісар оперативного штабу Чайковський, це тип сільського війта на услугах староства, хитрий і підступний. Його належить вистерігатись і тримати здалека від оперативних справ і потягнень. Після цього ген. Кравс попрощав мене зі сльозами в очах, щиро і з задоволенням, що команду дорогого йому корпусу передав у добрі руки свого старшини-фронтовика, а не якогось там політикана.

Надмір вражень і церемонія передачі командних аґенд так мене вичерпали й ослабили, що діставшись до своєї кімнати, я цілком обімлів і поклавсь до ліжка. Та ніяк не можна було заснути. Пішли думки за думками — що дальше? Доля армії була незавидна — без рідного проводу, політичного і військового, без уряду і Нач. Команди, без власного запілля і засобів прохарчування, без зброї і ліків, до того здесяткована плямистим і поворотним тифом, небоєздатна, у ворожих кігтях червоної Москви. Тепер весь тягар відповідальности за цілість армії, силою обставин, спав не на досвідчених політиків і генералів, а на трьох молодих фронтових сотників, необізнаних як слід з життям, а тим більше з большевицькими махінаціями. Та нема такого положення, з якого не було б виходу, і я старався той вихід знайди. Перш за все я постановив скріпити дисципліну й одноцілість бриґади, всупзреч большевицьким заходам нас порізнити, роз’єднати і розпорошити. В тій ціли я попросив до себе майора Льобковіца, якого я хотів собі з’єднати своєю щирістю, як найближчого співробітника і звернувся до нього ось такими словами: «Я знаю, ти старший від мене ранґою, ти абсольвент військової академії, ти сильніша індивідуальність і тим самим ти властиво будеш вести бриґаду, не я, але в інтересі служби і дисципліни та нашого скрутного положення є, щоб я був тим комендантом в повнім значенні цьсго слова. Тому мусиш мене піддержувати і шанувати, як свого зверхника, як коменданта бриґади». Майор Льобковіц вислухав мене з вдоволенням і торжественно, подав мені руку та прирік якнайтіснішу співпрацю для добра бриґади і цілої армії. До підлеглих військових частин ми видали відповідний приказ, а до Начальної Команди (нової) вислали звідомлення про обняття бриґади товаришем Станіміром, згідно з приказом ЧУГА. Наступного дня вечером покликав мене до телефону комендант 45-тої совєтської дивізії і приказав негайно вислати один полк піхоти на зміну його частин на фронті. Я сказав, що приказу не можу виконати, бо йому не підлягаю. Ми маємо свою Начальну Команду і тільки її прикази нас обов’язують. Тому хай звернеться з цією справою до нашої Нач. Кеманди, щоб вона видала мені такий приказ, тоді я його виконаю. Це розлютило большевицького командира до крайности і він почав грозити, що віддасть мене під суд до ревтрибуналу, бо це ж непослух, явна контрреволюція і т. д. Я знов відмовився, подаючи ті самі причини. Це був перший пробний крок, щоб нас відлучити від нашої Начальної Команди, а підчинити прямо совєтській команді. Про це я зараз повідомив Начальну Команду і вона мій поступок одобрила. На другий день я знов дістав подібний приказ від того ж командира з різними дальшими погрозами не лиш для мене, але й для цілої бриґади. Щоб тим і подібним шиканам положити кінець та засягнути інформацій, як нам поводитись із совєтськими частинами, я вибрався з майором Льобковіцом до Начальної Команди в Бірзулі. Тут нас прийняли — тов. Солодуб, заступник начальника армії (Начдарма), тов. Іванов, шеф армійського штабу, незнаний нам комісар штабу і сот. Омелян Паліїв, член армійського політкому. Ми здали докладний звіт зі стану бриґади та зажадали в першій мірі гроша на виплату стрілецького «льону», зброї і муніції для виздоровпїв, ліків, обуви і харчів. Нас збули обіцянкою, що всі ці справи будуть полагоджені в порозумінні з 12-тою совєтською армією. А щодо зносин з большевицькими частинами чи приказів з їхньої сторони, то нас обов’язують прикази Начальної Команди і тільки такі прикази ми маємо виконувати. З тим ми відійшли, пильно бережені, щоб ніхто з галичан з нами не стрічався. Все ж таки сот. Омелян Паліїв, якого я передтим особисто не знав, переходячи попри мене вспів висказати притишеним голосом ось що: «На днях має вийти приказ, щоб усіх старшин без приділу, всіх польових духовників і генералів, і відправити до Києва, але ви того не робіть! Зайдуть зміни і нам буде їх потрібно». Це для мене вистачало, я був зорієнтований, а вернувши до бриґади ми зі сот. Хробаком і майором Льобковіцом все як слід обговорили і поладнали, так, що як прийшов той приказ, то ген. Кравса вже не було, а священиків і старшин без зайняття поприділювано по куренях і сотнях як писарів, санітарів і т. п. До Начальної Команди ми вислали зголошення, що ген. Кравс десь утік, а старшин без приділу і польових духовників у нас нема. Цей поступок причинився до того, що наша бриґада дістала марку контрреволюційної. З кінцем березня 1920 р. зайшли дальші зміни в нашу некористь. ЧУГА обезголовлено, це є, знесено Начальну Команду, а її бриґади, 1-шу і 2-гу, приділено до 12-тої совєтської армії, а 3-ту бриґаду — до 14-тої радянської армії. В той спосіб наша армія, як цілість, перестала існувати. Тепер усякому стало ясно, що нас чекає, а саме: нас хочуть розложити внутрі, знищити нашу популярність між місцевим населенням, ослабити боєздатність, розпорошити по большевицьких частинах і в боях винищити до щенту. Треба було бути осторожним і приготованим на все. Бриґадний тайний розвідчий комітет поробив всякі зарядження, щоб держати тісний зв’язок з іншими нашими бриґадами і власними, собі підчиненими, частинами та бути в курсі справ надходячих подій.

До бриґади прийшов приказ, щоб тов. Комбриг (комендант бриґади) негайно з’явився у начальника 14-тої совєтської армії для звіту щодо боєздатности 3-ої Червоної Галицької Бриґади, яка внедовзі має відійти на польський фронт. Я вибрався туди з шефом штабу, майором Льобковіцом. На нас вже чекали: начдарм 14-тої радянської армії, бувший царський генерал і комісар армійського штабу (жид). В коротких словах, подібно, як перед Начальною Командою, ми представили стан бриґади — що вона ще не є боєздатна, бо не має зброї та муніції для виздоровців, ліків і санітарного виряду, обуви і мундурів та грошей на виплату стрілецького «льону» і на закуп так конечних харчів. Начдарм вислухав нас з увагою і сказав: «Ваша бриґада має вкоротці відійти на польський фронт, в район Могилева і там щойно дістанете зброю і муніцію, а щодо обуви, ліків, мундурів, харчів чи гроша — то радьте собі самі, як знаєте, ми не в силі вам помогти». Щодо офіціяльної назви вашої бриґади, то вона від тепер буде називатись — 3-та Червона Галицька Бриґада». Я цьому спротивився і просив, щоб наша назва була — «3-та Червона Українська Галицька Бриґада», мотивуючи тим, що ще може бути — «3-та червона польська галицька бриґада». Мій арґумент мав успіх і ми дістали на письмі, що наша бриґада матиме назву «3-та Червона Українська Галицька Бриґада». Це письмо десь у нас в штабі нагло затратилось (комісар Чайковський знищив його), а в армійськім приказі появилась наша офіціальна назва — «3-та Червона Галицька Бриґада».

З армійської команди ми вернули з нічим, а властиво — з повного відмовою всякої помочі. Тим хотіли большевики змусити нас реквірувати все потрібне між місцевим населенням, щоб у той спосіб підкопати добру славу галицької армії, мовляв — галичани граблять незгірш большевиків. Найпекучішою для нас справою було роздобуття потрібної кількости харчів. Не легке це було завдання тимбільше, що в той час на Україні курсували різного роду гроші: гривни, карбованці, царські рублі, керенки, каледінки, денікінські та совєтські рублі і т. д., і в різних околицях різно їх приймали, або цілком не признавали і відкидали. Щоб ці харчі якось роздобути, треба було самим промишляти і діяти скоро, проворно і доцільно, щоб не зразити собі і большевицької влади, і місцевого населення. В порозумінні з інтендантурою ми видали до підлеглих собі частин кілька приказів, щодо способів забезпечування в живностеві продукти та щодо постепенного збільшування резервових пайків (приділів). Найуспішнішим показавсь наш усний приказ про т. зв. добровільну реквізицію харчів, яка полягала в тому, що кожний комендант, до сотні включно, мав скликати у своєму районі всіх сільських старостів (війтів) і їм коротко пояснити, що ми є армія без держави і рідного свого запілля, і тому змушені реквірувати, а реквізиція хочби яка справедлива, не може бути правильно переведена, бо ми не знаємо ні людей ні обставин, не знаємо хто, що і скільки може дати? Тому, щоб нікого не скривдити, буде найкраще, як самі війти по своїх селах переведуть півдобровільну збірку збіжжя, муки, товщу та м’яса, і зібрані провіянти доставлять до бриґадного складу, чи полкових та курінних провіянтур. Це наше зарядження увінчалось повним успіхом. На протязі двох тижнів бриґадна інтендантура не тільки що доповнила своїх два потяги всяким добром, але і полкові та курінні провіянтури рівнож дещо придбали — «бо галичани хороший народ, їм треба вигодити». Так ми забезпечились у потрібну кількість харчів і не зразили собі населення. В загальному беручи, в Україні, а головно на Херсонщині, було тоді ще подостатком збіжжя й худоби, доказом чого хочби ця обставина, що десь з кінцем грудня 1919 р. сот. Навроцький з доручення начальника корпусної інтендантури, сот. Хробака, закупив був у батюшки з-під Балти аж два ваґони сала, а інтендантура заплатила за них готівкою.

Серед таких турбот прийшов з початком квітня 1920 р. приказ зі штабу 14-тої совєтської армії такого змісту: «3-та Червона Галицька Бриґада має негайно відійти на польський фронт, в район Могилева, на зміну 45-тої совітської дивізії». Пішли в рух приготування і відповідні прикази. Я з сот. Купчанком, начальником оперативного відділу і двома піхотними полками, 8-им і 11-тим, мав зараз завагонуватись і рушити на фронт, а майор Льобковіц з пор. Арієм, як помічником, мав удатись на залізничу станцію Вапнярка і звідтам дириґувати дальшими бригадними транспортами — артилерії, полку кавалерії, 2-го полку піхоти, провіянтури і шпиталю та наладнати зв’язок між фронтовими частинами і запіллям щодо достави харчів і муніції. Пішла жвава підготовка по всіх частинах. Хворі та знеможені стрільці й старшини ніяк не хотіли залишатись у шпиталі під большевиками і масово голосились до своїх частин на фронт. Бойовий стан бриґади зростав з кожним днем і дався відчути великий брак крісів та крісової муніції, чого большевики не хотіли чи не могли нам дати, обіцюючи, що це все дістанемо аж на фронті. Так приготовившись, ми рушили в дорогу, на фронт.

Підчас подорожі трапився нам прикрий випадок на залізничій станції Вапнярка. Стрільці з 11-го полку моєї бриґади стрінули припадково патрулю з 2-гої бриґади (кол. корпусу), що ескортувала приарештованого большевицького комісаря Михайла Табукашвіллі, а дізнавшись, що той комісар застрілив нашого старшину от. д-ра Ярослава Воєвідку за те, що не хотів дати йому свого коня, зробили над ним самосуд і в рові розстріляли. Цей поступок не ворожив нам нічого доброго. У Великодну суботу вечером я прибув зі згаданими вище двома полками на фронт, до місця призначення. Ми розташувались у двох селах недалеко міста Курилівці Муровані, а команда бриґади в селі Буцнях, як армійська резерва. Тут застав нас Великдень, дня 11-го квітня 1920 р.

Вчасним ранком всі стрільці і старшини, немов на команду, рушили на майдан під церкву, де о. Євген Гаврилюк, бувший польовий духовник 8-мої самбірської бриґади, на власну відповідальність правив Воскресну Утреню і Службу Божу. Ударили дзвони, понеслось грімке «Плотію» та «Христос Воскрес». Військо і місцеве населення злилось разом в одну велику громаду і набожно співали воскресні пісні. По Службі Божій о. Гаврилюк виголосив зворушливу проповідь зі святочними побажаннями. Всі слухали з напруженням, здержуючи сльози, що так і котились по обгорілих й вимучених вояцьких обличах. Я стояв зворушений докраю. Нараз хтось легко штовхнув мене в рам’я, а оглянувшись я запримітив бриґадного ордонанса, що давав мені якийсь незрозумілий знак. Ми вийшли з натовпу, а ординанс відізвавсь до мене півголосом: «Пане сотник, вас кличе якийсь комісар, що приїхав з Києва». Скорим кроком ми подались в сторону бригадної команди. Нам на зустріч вийшов незнаний мені комісар в товаристві бриґадного політкома тов. Замори, а вказуючи рукою на непроглядну масу людей під церквою закричав несамовито: «Товариш Комбриґ, я вас віддам під суд! Був приказ відіслати всіх попів до Києва, а ви цього не виконали. Тепер погляньте, що зробив піп зі стрільцями ї цілим селом — це ж прямо бунт!». У відповідь на це, я стримано, але піднесеним голосом сказав: «Не мене, але вас, комісарів належить віддати під суд!» А вказуючи на церкву, продовжав: «Це ж найкращий доказ, що ви — комісари варті враз з цілим політкомом, коли один нужденний піп потрапив забрати вам всіх людей! Моє діло фронт і стратегія, і за це я відповідаю, — ваше діло, політичне виховання бриґади! А як ви вив’язались зі свого завдання, найліпше вказує цей наш Великдень під церквою! Отже не мене, а вас-комісарів належить віддати під суд!» Так заскочений комісар здурнів, зайнявся, щось ніби оправдував себе й мене, але вже більше не грозив. Ми розійшлись поєднані, як годилось на Великдень.

В армійській резерві нам не судилось довго бути, всього кілька днів. В дні 14. 4. 1920 р. почалась на нашому фронтовому відтинку стрілянина, що тривала цілий день. Я казав вислати туди розвідчі стежі. Показалось, що поляки пішли наступом на Курилівці Муровані, розбили большевиків та зайняли місто. Не маючи жодних приказів з армійської команди, я рішивсь діяти самостійно і післав до протинаступу 8-ий піхотний полк сот. Шміда, який здобув Курилівці Муровані назад та нав’язав телефонічний зв’язок з осідком бриґади на малій залізничій станції «X». Так ми зовсім самочинно, без жодного приказу згори, опинились на справжньому фронті. На другий день, десь з полудня, заїхала на станцію сальонка — цебто поїзд з кількома люксусовими вагонами. Я вийшов напроти, а стрінувши коменданта 14-тої совєтської армії, зголосився у нього, як комендант 3-тої Червоної Галицької Бриґади. Начальник армії (начдарм) був роз’ярений і лютий, щось говорив і не договорював, ходив нервово сюди й туди, мірив мене проникливим зором, перешіптувався зі своїм комісарем та поводився зі мною так, гей-би мене не було. Серед такої, прикрої для мене ситуації прибігло на станцію двох большевиків, босих і оболочених, а ними були — начальник 45-тої совєтської дивізії (начдив) і його шеф штабу. Побачивши начдарма, прискочили до нього і в двійку зарапортували: «Товариш начдарм, 45-та дивізія розбита, Курилівці Муровані зайняті поляками, артилерія пропала, фронт не існує, ми скрились під бочками з оселедців і ніччю пробились аж сюди, утікаємо, щоб нас не захопили поляки». Тут я не видержав, виступив наперед і зголосив: «Успокійтесь товаришу начдив, Курилівці Муровані назад відбиті, артилерія ваша врятована, весь фронт стоїть на давнім місці». Розлючений начдив накинувся на мене з лайкою, що це не є правда, це не може бути, бо він щойно вертається з фронту і все ліпше знає і т. п. Начдарм дивився здивовано то на мене, то на свого начдива, не знаючи, кому вірити? Вкінці я попросив начдарма на станцію до телефону і викликав сот. Шміда, коменданта 8-го піхотного полку та передав слухавку начдармові, щоб особисто перекопався, де правда? Сот. Шмід потвердив мій звіт, що він зайняв Курилівці Муровані, відбив артилерію й обсадив фронт так, що ціле місто є в наших руках. Начдив хотів ще щось доказувати, але начдарм зіґнорував його цілковито, а приступивши до мене стиснув мені руку, дякуючи, що ми так гарно зі всім справились, включно з телефонічним получениям. Відтак взяв мене дружньо під руку і разом з комісарем ми вийшли зі станції та присіли на залізничім насипі. Тут щойно начальник 14-тої совєтської армії подав мені властиву причину свого приїзду, а саме — він і комісар приїхали на фронт, щоб цілу 3-ту Червону Галицьку Бриґаду роззброїти і, як контрреволюційну, передати ревтрибуналові. Отаман Едмунд Шепарович зі своїм кінним полком і бриґадною технічною сотнею зробив повстання, розоружив ширший штаб 3-тої Червоної Галицької Бриґади в Берґдорфі та відійшов на наші зади до ген. Павленка. А тому, що частини нашої бриґади так гарно справились на фронті з поляками, ціла наша бриґада врятована й остається дальше складовою частиною 14-тої совєтської армії Ця вістка мене заскочила і прибила так, що я не знав, що сказати. Вибавив мене з клопоту сам начдарм словами: «Дело кончене» — і дальша наша розмова була приязна, про потреби фронту, про бойовий стан бриґади, про брак муніції і зброї та про бойову тактику ворога, тобто поляків. На відхіднім начдарм видав мені усний приказ щодо обсади решти фронту надходячими нашими частинами та цілковитої зміни 45-тої совєтської дивізії. Після того разом з комісарем від'їхав.

Минуло ще кілька днів і до нас долучила решта частин бриґади з майором Льобковіцом. Почалась дальша обсада фронту та зміна 45-тої совєтської дивізії, прийшли бої, алярми і різні фронтові несподіванки. Кожний день чи ніч приносили щось нового. Большевики не тільки, що не дали нам обіцяної зброї і муніції, але ще й не допустили на фронт наших потягів з харчами, так, що ми були змушені зареквірованими підводами довозити харчі і муніцію з наших вагонів у Вапнярці аж на фронт, в район Могилева, віддале ний около 200 км. До того весь фронт не був сталий, себто рухомий. Вночі оольшевицькі частини на наших обох крилах, десь нагло щезали і нам грозило окружения ворогом. Щоб до цього не допустити треба було ночами цофати оба наші крила бриґади дещо взад, так, що наша фронтова лінія прибрала форму зразу півкола, а пізніше трикутника з широкими боками. Та не зважаючи на те все, ми держались кріпко, аж поки на фронт проти нас не прийшла наддніпрянська дивізія полк. Удсвиченка. Станули проти себе українці як вороги — наддніпрянці по стороні поляків, галичани по стороні большевиків. Створилася ситуація надзвичайно прикра, а частинно і грізна. Стрільці заворушились, тут і там почали на власну руку переговорювати з наддніпрянськими частинами, заносилось на масову дкзєрцію в сторону поляків, до от. Петлюри. Один курінь 2-го коломийського полка відмовив послуху, не хотів іти на фронт проти своїх. Я поїхав тамтуди успокоювати. З тяжким трудом удалось мені привернути порядок та чи на дозго? Нервово вичерпаний і до-краю огірчений я вернувся до бриґади. Та тут стрінула мене ще прикріша несподіванка. Старшини штабу доведені до розпуки повищими подіями на фронті, постановили зробити тому кінець і вислати до наддніпрянського командування делеґацію під проводом сот. Табори для обговорення негайного акту здачі цілої 3-тої Червоної Галицької Бриґади на сторону Дієвої Армії. Я цьому спротивився з цілою ріш\чістю, бо ніяк не хотів брати на себе відпові дальности за долю цілої армії, а в першій мірі за долю оставших під большевиками двох наших бриґад — 1-шої і 2-гої. Сепаратний перехід нашої бриґади до військ Головного Отамана Петлюри був би нічим іншим як тільки сумним кінцем ЦІЛОі УГА. Не маючи спромоги уневажнити рішення старшин, я попросив до помочі комісара Замору і ми вдвійку вспіли переконати сот. Хробака і товаришів, щоби плян переходу до військ Головного Отамана Петлюри занехали до слушного часу, до часу, аж всі три наші бриґади зроблять те саме.

Довго не треба було ждати, бо у всіх трьох наших бриґадах була подібна ситуація, що й у нас, а то й гірша. Кілька днів після цієї події, десь коло 20. 4. 1920 р. прибув з Вапнярки до штабу нашої бриґади в селі Бободівка наш зв’язковий старшина сот. Осип Навроцький з небуденними відомостями, які одержав від курієра пор. Семена Галицького, що від старшин УГА в Києві їхав до всіх наших частин вздовж шляху Жмеринка — Одеса, щоб поінформувати їх про майбутні, надходячі події. Зміст цих інформацій: большевики мають відомості, що поляки приготовляються до загального наступу на цілому б ольшевицькому фронті вже в найближчому часі. Старшини УГА мають ще й сві відомості, що в складі польської армії є українська наддніпрянська частина під командою полковника Удовиченка. Старшини УГА в Києві добиваються від большеви’^ького штабу згоди на получения всіх трьох бриґад УГА в один корпус, чи там у давну УГА і це має бути переведене незадовго, на всякий випадок перед загальним наступом поляків. Коли так станеться і поляки розпічнуть наступ, тоді гой новостворений корпус УГА не має вступати в бій з поляками, а вицофуватись на схід в напргмі Балти, куди в міжчасі має пробитися зі сходу Армія УНР, під командою генерала Павленка. Тоді обидві українські армії получаться разом, а що дивізія полковника Удовиченка буде наступати в тому самому напрямі, то й з нею можна буде злучитись. Ці вістки нас підбадьорили й утішили.

Тим часом події на фронті йшли дальше своїм порядком. Зі штабу 14-тої совєтської армії наспів приказ до перемаршу нашої бриґади до села Митки, з залізничою станцією того самого імени. Відмарш мав наступити в дні 23. 4. 1920 р. Серед метушні приготувань з’явився несподівано в команді бриґади вночі з 22. 4. на 23. 4. 1920 р. пор. Макарушка з приказом до протибольшевицького перевороту. Приказ видали і підписали — сот. Юліян Головінський, комендант 2-гої Червоної Галицької Бриґади і сот. Мирон Луцький, шеф штабу тої ж бриґади, а умовленими тайними знаками були дві горизонтальні криски олівцем, одна довша друга коротша, вгорі по лівій стороні картки паперу. Пор. Макарушка не міг вияснити, чи цей приказ сот. Головінського видано в порозумінні зі старшинами УГА з большевицького штабу в Києві, про що інформував нас пор. Галицький. Ми однак в штабі допускали думку, що це є не лиш правдоподібне, але навіть певне. В приказі сот. Головінського взято під увагу дві евентуальності, а саме: 1) спробу продертись на зади большевицької армії до військ ген. Павленка, що мали находитись десь в районі Гайсина, а на ві падок невдачі 2) перехід до військ Головного Отамаїг а Петлюри в Польщі. Перша евентуальність, — дістатись до генерала Павленка, згори була засуджена на невдачу, бо большевики нам не довіряли і заздалегідь себе обезпечили, розміщуючи безпосередньо за нашим фронтом один полк своєї артилерії, два броневики на залізничім шляху Жмеринка-Могилів та одну піхотну бриґаду 45-тої совєтської дивізії. Не зважаючи на те, ми рішились пробиватись до військ генерала Павленка і видали відповідний приказ до загального наступу на большевиків в дні 23 квітня 1920 р. Десь о год. 6-тій рано ми зайняли село і станцію Митки та тут натрапили на завзятий спротив большевиків головно їхніх бронепотягів й артилерії. Бій тривав цілей день без більшого успіху, і тому над вечір ми перейшли на сторону поляків до отамана Петлюри, виславши наперед парляментарів під проводом отамана Льобковіца до польської команди дотичного відтинку. Нас, це є 3-ту Червону Галицьку Бриґаду поляки роззброїли в містечку Ялтушків і як полонених відправили до Проскурова, а відтас через Львів до Тухолі на Помор’ї. Подібна судьба стрінула і 2-гу Червону Галицьку Бриґаду. Зате 1-ша Червона Галицька Бриґада не повідомлена вчас (сотник Носковський приказ до протибольшевицького перевороту начебто задержав у себе) осталася з большевиками й її большевики роззброїли та в більшості заслали на Сибір Так закінчилась хресна дорога УГА з Києва до Одеси, і такий був кінець Української Галицької Армії.

В польському полоні

В дні 24 квітня 1920 р. нас, тобто 3-ту Червону Галицьку Бриґаду, поляки роззброїли в містечку Ялтушків і відправили до табору полонених в Проскурові, де вже були полонені частини з 2-гої Червоної Галицької Бриґади. Тут я передав команду своєї бриґади найстаршому ранґою старшині, майорові Карлові Шльосерові, згідно з службовими приписами УГА. В цьому таборі ми не були довго. Поляки перевели спис всіх полонених старшин і стрільців та почали їх відтранспортовувати на захід, до Польщі. В першому транспорті найшлись команди обох наших бриґад, 2-гої і 3-тої та коменданти полків і курзніз, числом около 200 старшин. Нас уставлено чвірками і під сильним конвоєм відведено на станцію, де відбулась кишенькова ревізія. Все, що мало щось спільного з папером — прикази, приватні і військові документи, фотознимки (приватні й особисті) і т. д. — нам відібрано і понищено.

В часі цієї ревізії з’явивсь у нас полковник Аркас, бувший комендант кавалерії ІІ-го галицького корпусу з алярмуючою вісткою: «На станцію заїхав потяг Голозного Отамана, вишліть до нього делеґацію з проханням, щоб усі полонені частини УГА приділив до Дієвої Армії». В делеґації післано майора Карла Шльосера і мене. Головний Отаман прийняв нас у своєму вагоні в присутності полковника Сальського, весь час у стоячій позиції, як при звіті. Представившись, як відпоручники старшин, ми попросили, щоб обі наші полонені бриґади, 2-гу і 3-ту, приділено до армії УНР. На це Головний Отаман в шорстких словах сказав, що він галицької армії не потребує! Вона зрадила наддніпрянців, денікінців і большевиків і їй не можна довіряти!.. Закид зради нас вразив до глибини і ми з місця зареаґували піднесеним голосом: не армія зрадила, але армію зрадили! Так було з Києвом, так було і з Денікіном. А якщо приходиться взагалі говорити про якусь зраду, то цю зраду треба записати на рахунок політичного проводу, але ніколи на рахунок армії! Армія, як дисциплінована одиниця, виконувала тільки прикази»! Після цих слів Головний Отаман злагіднив свій тон та почав нам викладати і нарікати, що то він хотів зробити для України й Армії, але Уряд і Диктатура його не піддержали. Це нарікання Головного Отамана зробило на нас враження, начеб до нас говорив не високий державний і військовий муж, але звичайний собі вічевий агітатор, звалюючи вину на інших. Ми вклонились і віддійшли з нічим. Ця наша делеґація до гол. от. Петлюри, була вже спізнена, бо ще передтим відійшла до міністерства війни у Варшаві телеграма такого змісту: «Кам’янець Подільський, 27 квітня 1920 р. ч. оп. 2369 (Ґ.Ш. До міністерства воєнного Варшава. На депешу Н.Д.В.П. з 25. 4. 1920 р. і В. М. з 26 квітня JI. 4592/IV). — Повідомляється, що головний Отаман не бажає мати у своїй армії галицьких старшин, а то з огляду на пануючого серед них, большевицького духа. Проситься забрати їх до табору полонених. Підпис: полк. ген. штабу Сальський, міністер війни», (гл. стор. 559 УГА. Ви-тво хор. Дм. Микитюка).

Тимчасом кишенькову провірку покінчено і всіх старшин стали ладувати до вагонів, по 40 люда до кожного. Ми віднайшли свої клунки й подались здовж потягу шукати для себе місця, повідомляючи стрічних старшин про нашу невдачну місію. Примістившись у вагоні, ми стали розважати, чому саме полковник Аркас казав нам іти до Головного Отамана і чи він зробив це з власної ініціятиви, чи може на чийсь приказ з довкілля Головного Отамана? Ми роздумували, але нічого путящого не могли видумати.

Ніччю наш транспорт рушив у сторону Підволочиськ, а а на другий день перед полуднем ми вже були у Львові. Нас приміщено в переходовім таборі для полонених на Ялівці, в кавалерійській стайні. Стайня не була ще як слід приготована — одноповерхові дерев’яні причі не були викінчені, без соломи і сінників, а під нижчими причами були рештки кінського гною. Посередині стайні стояв у куті великий двоушний цебрик для фізичної потреби. Нас замкнено на ключ і виставлено сторожу з приказом нікого не випускати надвір! Вечером принесено нам чорну каву і по 1/2 бохонця хліба. При цій нагоді якийсь наш стрілець з таборової обслуги доставив нам потайки польську ґазету «Вєк Нови». В ґазеті представлено нас, тобто Українську Галицьку Армію, як большевиків, яких у бою розбито й роззброєно та забрано в полон. Після розділу кави і хліба нас знову замкнули. Цього ж таки дня, по докладнім прочитанні польської Газети, старшини знову вислали нас, мене й майора Шльосера, до команди табору з проханням: 1) дати нам можність спростувати фальшиві донесення польської преси про УГА, як большевиків та 2) дозволити нам заспокоювати свої фізичні потреби поза нашим приміщенням у відповідно до цих цілей призначених лятринах. З тим ми прийшли до команди табору, а її комендант, бувший австрійський майор, полагодив справу так, що спростувати донесення польської преси про УГА нам не дозволив, бо ми полонені, а зможемо це зробити щойно тоді, як будемо на волі, а щодо лятрин, то вони будуть ще сьогодні готові і ми зможемо їх уживати. Полагодивши так справу, ми вернулися до свого табору, де вже застали певного роду зміну, а саме — смердячий цебрик усунено і двері стояли отвором, так, що ми вже могли користуватись невеличким подвір’ям, обведеним високо кільчастим дротом. При роздачі обіду приступив до мене, з хохлею в руках, кухар і спитав: «чи пізнаєте мене? Я глянув і мало не крикнув з несподіваної зустрічі. Це ж був мій сусід-односельчанин Гринько Свистун з села Ладичин. Ми привітались і він поспішно розказав мені, що поляки взяли його в полон під Тернополем і він тепер є помічником кухаря в таборі, а щодо моєї рідні, то батько й дальше хворіє, а мати померла перед двома місяцями. По тих словах він пішов дальше розділювати обід. Вістка про батьків зворушила мене до краю, я стояв непорушно, а сльози текли по лиці. Цілий день ходив я мов несвій, згадуючи рідних і рідний дім.

Десь по півночі впала до нашого приміщення польська патруля і забрала з собою сот. Головінського та майора Лянґа враз з їхніми клунками. Зчинився переполох — де й куди їх повели ніччю та щей з речами? Пішли в рух різні припущення і до самого ранку майже ніхто не спав. В день, дебати, що з нами станеться — продовжувались. До мене підійшов сотник Гриць Сенечко з ось такою порадою: «Виривай брате звідси якнайскорше, сотника Головінського й майора Лянґа поляки вже спрятали і ніхто не знає, що з ними сталося, те саме жде й тебе. Ви ж були вищими комендантами і на вас полюють. Наша роля скінчена, ми вже не армія, а полонені, віддані на ласку й неласку ворога. В таборі поширилась чутка, що сьогодні після обіду має відійти наш транспорт десь на захід в глиб Польщі. Якщо це правда, так тоді треба тобі десь скритись і ніччю видістатися з табору на волю». По тих словах він відійшов, а я остав з важкими думками, що й як робити?

Поголоска про від’їзд нашого транспорту в глиб Польщі показалась правдивою. О годині 10-тій перед полуднем прийшов до нас з таборової команди сержант, а з ним канцелярист, галицький полонений, що ніс течку з паперами. Сержант проголосив остентаційно, що сьогодні о 2-гій годині після обіду має відійти 1-ший транспорт галицьких старшин на захід, до місця призначення та почав відчитувати з поодиноких лист імена старшин, призначених до цього транспорту, між якими було й моє прізвище. Під час цього відчитування приступив до мене той галицький полонений-канцелярист і представився як підх. Березовський з команди двірця в Рудках. Цим знайомством я дуже втішився і попросив його таки зараз, щоб допоміг мені в утечі з табору, бо я вже є на списку до виїзду. Підх. Березовський зрозумів мій поспіх і відповів коротко, що попробує, хоч це трудна справа, бо є заряджене в таборі гостре поготівля. З тим він відійшов разом з сержантом. За якої пів години підхорунжий прийшов знову до нас з двома польськими вояками і відчитав з записки прізвища 4-ох старшин, що мають негайно з’явитись у команді табору, подаючи при цьому й моє прізвище. Переходячи попри табір денікінців, він задержав мене й моментально відчинив двері та казав скоро бігти на 1-ший поверх і там чекати на нього, а сам пішов дальше за ескортованими старшинами. Опинившись на 1-шому поверсі я став помалу ходити по коридорі, заглядаючи час від часу крізь вікна. Полонені денікінці виходили з кімнат і входили, не звертаючи уваги на мене. По якімсь часі прибіг задиханий і поденервований підхорунжий та приніс стару стрілецьку блюзу й позичену у денікінського поручника таборову посвідку на свобідний вихід поза брами табору. Я скоро переодягнувся, взяв з подякую принесену мені посвідку та спитав, що маю дальше робити? Підхорунжий підвів мене до вікна і показав два виходи з табору — головний і побічний. Я маю з посвідкою йти до побічного, а він вийде головним і в парку за табором маємо оба зійтись. Згідно з цим пляном я подавсь до побічного виходу, виказавсь перед дижурними постами таборовою посвідкою на ім’я денікінського поручника і мене пропущено поза табір. За хвилину долучив до мене в парку підхорунжий Березовський і ми умовились, що для обопільної безпеки він піде наперед, а я кількадесят кроків за ним. Так ми зайшли на Ринок, завернули в бічну вуличку й увійшли до помешкання незнайомої пані, що жила зі своєю шестилітньою донечкою в одній кімнаті з кухнею. Тут підхорунжий залишив мене й заявив, що мусить скоро вертатися до табору, бо там будуть його потребувати, а відтак думає зайти до українського комітету шукати для мене цивільного убрання та якогось сталого пристановища. Я щиро подякував за його ризиковну поміч у моїй утечі та просив, щоб він взяв собі на пам’ятку мій наплечник, в якому містився мій військовий дорібок.

В кімнаті було привітно й затишно. Господиня поралась у кухні, а дівчатко щось собі рисувало. Вполудне добра хозяйка угостила мене скромним обідом та стала розказувати про події у Львові — про українсько-польські вуличні бої, про підпал поляками жидівської божниці, про арешти серед українців, про брак харчів і дорожнечу і т. д. Вечором вбіг до кімнати підхорунжий Березовський з двома наддніпрянськими стрільцями і радісно зголосив: «Пане сотнику, все в найбільшому порядку, ви можете таки зараз їхати на Східню Україну. До Львова приїхало 15-тьох галицьких старшин, перебраних за стрільців, під командою полковника з дивізії Удовиченка фасувати мундури і мають безіменну маршруту на 17 стрільців, отже можуть з собою забрати вас та ще когось одного». Прибулі старшини представились, а ними були — підх. Микола Дідух і хор «X» (прізвище забув). Мені вручено маршруту й я став гейби комендантом транспорту. Ми подякували господині за гостину і відійшли на станцію. По дорозі ми ще вступили до ресторану і там повечеряли, після чого я щераз подякував підхорунжому за поміч і ми розійшлись. Більше я його в житті не стрічав. Прийшовши на вантажевий двірець, ми віднайшли решту наших старшин у наладованих мундурами вагонах, де вони чекали на прихід полковника. Я познайомивсь з ними та просив, щоб мене не кликали сотником, але по імені, бо це могло б мене зрадити перед полковником. Після цього ми розділились по чотирьох до кожного вагону та стали приготовлятись до далекої подорожі, бо аж до Могилева. Пізно вночі прийшов полковник і примістивсь у нашому вагоні, а внедовзі потяг рушив з місця. Почалась своєрідна балачка на актуальні тоді теми — про Львів, Київ й обі українські армії. В тягу оживленої дискусії звернувсь відрухово до мене підх. Дідух з запитом: «не правда пане сотнику?!» Я остовпів, а здивований полковник звільна повторив: «Пан сотник»! Я скочив на рівні ноги, а прийнявши військову поставу, зголосив: «Пане полковнику, я є сотник Осип Станімір, що утік з польського полону і хоче дістатись до наддніпрянської армії». Старенький, ще з царської армії, полковник добродушно подав мені руку й промовив: «Так би й одразу сказали»! Після цього інциденту я коротко розказав про свою утечу з польського полону і дальша наша розмова була спокійна й дружня, як між старими знайомими.

В Херсонській дивізії

Десь коло 10 травня 1920 р. ми прибули до Могилева, де був кіш Залізної Дивізії полковника Олександра Удовиченка. Стрільці з полковником остали на станції для вивантажування мундурів, а підхорунжий Дідух поїхав зі мною до міста, до старшинської харчівні, де збирались галичани. Була обідня пора і ми застали тут кільканадцять галицьких старшин та підстаршин, що пообідавши, над чимсь завзято дебатували. Запримітивши мене, обскочили нас кругом та стали розпитувати, звідки приходимо і з якими вістями, добрими чи злими? Я поінформував їх коротко про свою втечу зі Львова та про львівську польську пресу, яка представила нас, тобто УГА, як большевиків, яких в бою розбито та забрано в полон з величезним воєнним майном. Старшин і підстаршин мають поляки вислати до табору полонених у Тухолі, а стрільців частинно звільнити додому, а решту запроторити за дроти в Пикуличах та Домб’ю. Ця вістка поразила всіх громом. Хтось важко зідхнув: «Ось і довоювались до самого краю!» Настала мовчанка, прикра мовчанка, а цей хтось продовжував: «Сталося і не відстанеться. але мусимо подумати про себе, що нам дальше робити, чи залишитись у дивізії полковника Удовиченка чи вступати до Херсонської Дивізії полковника Андрія Долуда, яка саме тепер організується з галичан у районі Ямполя, і в якій є вже наша кавалерія отамана Едмунда Шепаровича та старшини — ген. Антін Кравс, полк. Арнольд Вольф, майор Фердинанд Льонер, майор Волощук, майор Дибуляк». По короткій дискусії всі рішили вступити до Херсонської Дивізії, а два дні пізніше ми вже були в постої цієї дивізії в містечку Яруга і зголосились у начальника штабу сот. Микитки. Херсонська Дивізія складалась тоді з двох бриґад — з 1-шої стрілецької імени Сірка під командою сотника Баковича та його шефа штабу сотника Клея і 1-шої запасної з майором Кнітелем, як комендантом і сот. Губером, як шефом штабу. Мене приділено до запасної бриґади, як коменданта куреня. В часі большевицької офензиви на Польщу, Херсонська Дивізія під натиском большевиків відступала на південний захід, перейшла річку Збруч, Серет і Стрипу, а перейшовши Золотий Потік, переправилась 2 серпня в селі Лука на правий беріг Дністра. Тут 1-ша бриґада імени Сірка зайняла фронт — від буковинської границі до села Незвиськ, команда дивізії примістилась в Городенці, а запасна бриґада заквартирувала в селі Тишківці. На тих становищах ми стояли аж до 25 серпня 1920 р. Побут у дивізії полковника Долуда став для галичан впрост неможливий. Нас трактовано не як чесних вояків, але як зрадників, яким не можна довіряти, і тому були ми під постійним наглядом. Таке поступування наддніпрянців нас болючо вражало й ображало. Зі сторони поляків ми рівнож не чулись безпечними, хоч були ніби їхніми союзниками. З запілля доходили до нас тривожні слухи, що й там не все в порядку, бо навіть наших хворих відпустковців поляки арештують, що мало місце у Львові, де заарештовано двох наших старшин з леґальними відпустковими документами.

У мойому курені переховувались — державний секретар внутрішніх справ ЗОУНР д-р Іван Макух і д-р Лисий, з важними урядовими документами. Майже що ночі треба було для їхньої безпеки зміняти квартири і виставляти сторожу, бо в селі була чота польської жандармерії, яка пильно за нами слідила. Десь коло 10 серпня з’явивсь у нас поручник Галицький з важним довірочним листом з Диктатури для генерала Кравса. (Мене тоді не було в курені і той лист перебрав та прочитав д-р Макух, а зміст його подав до відома кільком моїм старшинам. В цьому листі був приказ для генерала Кравса приблизно такого змісту: «Диктатура назначує генерала Кравса комендантом всіх галицьких частин, що находяться в армії УНР, в районі Дністра. На випадок походу наддніпрянської армії на схід, за Збруч, всі галицькі частини мають залишитися в Галичині і на лінії Дністра обороняти наше Покуття. Якщо цього з якихнебудь причин не можна буде виконати, тоді ці наші частини мають обсадити й держати лінію ріки Прута, а як і цеї лінії не можна буде вдержати, тоді належить вицофуватись через Карпати до Чехо-Словаччини. Наша політика вимагає, щоб ми якнайдовше могли втриматись, хочби на найменшому клаптику галицької землі». Довідавшись про зміст цього листа, я заразже скликав всіх втаємничених старшин і зобов’язав їх словом чести держати в найбільшій тайні все те, що почули від д-ра Макуха. Поручника Галицького вже не було, бо він по передачі листа від’їхав до Львова. Після цього я удався до д-ра Макуха та звернув йому увагу на невластиве його поступування з довірочним листом Диктатури для генерала Кравса, бо він, як державний секретар внутрішніх справ, не тільки що сам цей лист прочитав, але ще й втаємничив кількох моїх старшин з його змістом. Д-р Макух оправдувавсь тим, що він, як член уряду мусить знати, які зарядження дає Диктатор, а щодо старшин, то вони тайни не зрадять, бо на те ж вони старшини! На відхіднім ми умовились, що заразже завтра поїдемо оба з тим довірочним листом до генерала Кравса. На другий день ми прибули до постою кавалерійського полку отамана Едмунда Шепаровича, де перебував генерал Кравс. Д-р Макух передав йому того розпечатаного листа з Диктатури, після чого оба вони відбули довірочну нараду. Як зареаґував ген. Кравс на поступок д-ра Макуха щодо листа з Диктатури — мені не відомо, бо в цій їхній нараді я участи не брав.

Дня 15 серпня сталась подія, яка дещо приспішила відхід галичан за річку Прут, а відтак на Закарпаття. Того дня новим комендантом запасної бриґади, на місце майора Кнітеля, назначено полковника Цвіньова, а шефом штабу сотника Білого. Оба вони були наддніпрянцями й оба начебто служили в армії Денікіна. Ця зміна стала причиною різних балачок і непорозумінь, а рівночасно доказом недовір’я до галичан, у висліді чого старшини бриґади вислали до коменданта дивізії, полковника Долуда, меморандум з проханням не усувати майсра Кнітля з коменданта запасної бриґади. Відповідь не надходила й майор Кнітель оставав дальше на своєму пості.

Дня 25 серпня 1920 р. генерал Антін Кравс, згідно з вказівками Диктатури видав приказ всім галицьким частинам з Херсонської Дивізії залишити Дієву Армію УНР і перейти через Карпати до Чехо-Словаччини. По думці цього приказу всі наші фронтові і заг ільні частини зібрались у Ясенові Пільнім, в дні 26 серпня і звідси через Стецеву— Белєлую — Виднів — Княже та Джурів прибули на нічліг до Рожнева. Тут ми довідались, що в Косові є поляки в силі опного піхотного батальйону та невеличкого відділу жандармерії. Наша команда вислала до них парляментарів, з жаданням цілковитої невтральности з їхнього боку та зложення зброї для запевнення нам свобідного перемаршу через місто Косів в південному напрямі. Польський комендант Косова, майор Павловський, не згодився на зложення зброї і ми дістали приказ до наступу на Косів, приказ за підписами полковника Вольфа, як коменданта і майора Льонера, як шефа штабу. Піхотних бойових частин у нас було мало, а були тільки рештки персоналу різного роду запільних установ, переважно старшин, і тому до наступу післано дві сотні кавалерії отамана Шепаровича. Кавалерія бундючно рушила з місця і з витягненими шаблями пігнала чвалом вперед. Почулись кілька скорострільних серій, а в слід за тим й наша кавалерія з’явилась з поворотом у Рожневі та заявила, що терен для атаки кавалерії не пригожий, бо гористий! Тоді отаман Льонер покликав мене до себе і казав — негайно сформувати зі всіх обозників старшинський курінь і вдарити на Косів. З тяжким трудом мені удалось на борзі зорганізувати тільки дві сотні з двома скорострілами. Комендантом 1-шої сотні став сотник Іван Рудницький, 2-гої сотник Кравець, а скорострільної чоти четар Баран-Витанович. О годині 9-тій ранку старшинський курінь був уже готовий до бою. На початок віддано два гарматні вистріли з батерії сотника Зубрицького, після чого старшинський пів-курінь під моїм проводом рушив до наступу. І-ша сотня сотника Івана Рудницького пішла на Кути, як забезпечення нашого лівого крила, а одна ескадрона кавалерії почвалувала в сторону Пістиня, як охорона з правого боку. Ми, тобто 2-га сотня сотника Кравця і два скоростріли четаря Барана наступали фронтально, при чому счинили такий крик і галас, що поляки після короткого спротиву вивтікали до Коломиї і ми около полудня зайняли місто. Ворог втратив 5-ох убитими, а по нашім боці згинув від заблуканої кулі один гуцул, який орав на полі. Рівночасно ліва охоронна сотня сот. Івана Рудницького зайняла Кути і взяла в полон 80 поляків, а решту ворога прогнала в сторону румунської границі. Права охоронна ескадрона прогнала рівнож ворога аж поза Пістинь. Так ми зайняли Косів в дні 27 серпня 1920 року.

По двогодиннім відпочинку в Косові, наша група генерала Кравса посунулась головною силою до Соколівки, висилаючи кінноту до Яворова, як передню сторожу. Старшинський пів-курінь, з батерією сотника Зубрицького і четою кавалерії остались у селі Город, як задня охорона групи, а обидві бічні охорони групи залишились у Кутах і Пістині.

Так обезпечившись, ми заночували. На другий день десь коло полудня ми прибули до Жаб’я. Команда групи, розглянувшись у терені, побачила, що яканебудь оборона Жаб’я від сторони Косова чи Ворохти є неможлива, рішилась через Ворохту й Ясінь перейти до Чєхо-Словаччини. В цьому ж дні наспіли до групи дальші непотішаючі вісті. Наша розвідка донесла, що поляки в погоні за нами, зайняли назад Косів, маючи около 150 піхотинців і 50 юнаків Дієвої Армії, а кінний полк отамана Шепаровича зголосив, що польські патрулі з Арджелюздекі доходили сьогодні аж до Кривополя, перед нами. Це стало причиною, що наша група приспішила свій відворот в Карпати і вже ранком 29 серпня рушила скорим маршем у сторону Ворохти, з наміром скорим наскоком кавалерії і піхоти зайняти Ворохту і пробитись на Чехо-Словаччину. Тим часом наші передні відділи стрінули на східнім краю Арджелюздекі ворожу заставу, в силі около 40 піхотинців, а піймані з неї два вояки зізнали, що сьогодні рано прийшов до Ворохти більший транспорт польського війська з артилерією і двома батальйонами піхоти, а одна компанія з цього транспорту мала вже прибути до Арджелюздекі. Супроти того, що дорогу на Ворохту загородив нам більший ворожий відділ, а наша головна сила, кавалерія, була в гористім терені майже не до ужитку, команда групи звернула назад до Жаб’я і почала докладно студіювати на карті дороги й доріжки та розпитувати гуцулів, куди б нам найліпше переправитись на Закарпаття? На щастя найшлась учителька-українка, яка вказала нам досить вигідну дорогу в Карпати, що її збудовано з дерева в часі світової війни, а яка на карті не була ще зазначена. Цею дорогою ми прибули з обозом й артилерією аж під гору Стіг, високу на 1599 метрів. Тут ми відпустили полонених поляків додому, гармати висадили в повітря, та зліквідували обоз в той спосіб, що частину військового майна, головно харчів і обуви, ми перевантажили на коні, а решту майна залишили на возах для наших гуцулів. Після того ми, серед прикрого гірського дощу, видряпались довжезною колоною на гору Стіг, де й заночували при ватрах, обсушуючи мокру одіж і білизну.

В дні 31 серпня 1920 р., о годині 9,30 перед полуднем ми вислали до найближчої чеської команди своїх парляментарів в особах — полковника Вольфа, майора Волощука і поручника Івана Лисого, а з полудня ціла наша група зійшла з гори Стіг на чеський бік і долиною потока Стігівця, а відтак вздовж Білої Тиси прибула до села Луги. Тут генерал Кравс обняв особисто команду групи та припоручив мені перевести провірку старшин, щодо їхніх старшинських ранґ, щоб не зблямувати себе перед чехами. Між тим наші парляментарі знайшли чеську станицю жандармерії, в селі Богдан і там зголосили наш перехід. Чеський комендант жандармерії поїхав негайно до Рахова і зателеграфував до вищої військової власти про прихід нашої групи та попросив дальших приказів. Після цього зголошення наспів чеський приказ — роззброїти нашу групу і розквартирувати її аж до дальшого зарядження в селах Луги і Богдан. Згідно з наказом ми зложили зброю в станиці граничної сторожі в Лугах та перейшли на квартири до села Богдан. Вночі, з 31 серпня на 1 вересня приїхали до нас автом представники чеської влади — жупан і повітовий староста, і по розсліді справи, признали нас урядово за зорганізовану частину УГА. В слід за ними прибула ще й військова чеська місія, під проводом підп. Страніка, зложена з майора інтенданта, сотника касієра, лікаря і ветеринаря, і вони рівнож признали нас за правильну військову частину, що зі зброєю в руках перейшла границю і буде трактована згідно з міжнародним правом. Після того перебрано від нас касу, около 7 мільйонів гривень, всі кавалерійські коні та все оружжя. По цій передачі ген. Кравс надав депешу до Диктатури у Відні зі зголошенням приходу групи до Чехо-Словаччини та з заподанням її стану. Дня 3 вересня пороблено приготування до відтранспортування нас в глиб Чехії. Нашу групу поділено на три транспорти і через Чоп, Кошиці, Іглаву й Берно відправлено до Ліберця (Райхенберґ), де нас розміщено за містом, в давніх австрійських бараках. Генерал Кравс прибув до Ліберця десь 15 вересня 1920 року разом з сотником Ярим. Так я дістався до чеського полону і так закінчив свою військову службу в обох українських арміях.

Друга частина

Мої особисті завваги до побуту УГА в Галичині і на Східній Україні

Прорив Кам’янець-Подільського кітла і заняття Києва вказують нам наглядно, що може зробити збірне зусилля, сміле рішення та об’єднаний фаховий й енергійний провід! Обезсилені морально і матеріяльно обі українські армії — Наддніпрянська і Галицька, стають боєздатними і з безвиглядно-розпучливого положення проривають Кам’янець-По-дільський котел, здобувають Проскурів і Жмеринку, йдуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня 1919 року.

В поході на Київ УГА відограла головну і децидуючу ролю. Як доказ хай нам послужать ось такі дані: а) Большевицька стратегія при завоюванні України послуговувалась у великій мірі залізничими шляхами, здовж яких йшли головні їхні сили з бронепотягами, панцерними автами, з масованою артилерією та більшими піхотними з’єднаннями, а менші піхотні загони і кавалерія оперували дещо дальше, обабіч залізничих доріг. Такими залізничими магістралями в районі УГА були дві залізничі лінії: Волочиська — Проскурів — Жмеринка — Вінниця — Козятин — Хвастів — Київ та Волочиська — Проскурів— Староконстянтинів — Шепетівка — Коростень, і тут прийшлось УГА воювати з головними большевицькими силами, б) Дотичні прикази Штабу Дієвої Армії і Начальної Команди УГА та Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. і згідно з тими приказами важніші офензивні бої, як пролом Кам’янець-Подільського кітла, заняття Проскурова, Жмеринки та Вінниці, які то бої звели спільним зусиллям наддніпрянські і галицькі частини, потім, важкі бої вже самої УГА, як здобуття Калинівки, Бердичева, Житомира, Козятина, Хвастова, — пролом останньої оборонної большевицької лінії: Боярка — Глеваха — Васильків та світле зайняття столиці, як завершення цих боїв. Це був тріюмф дисципліни і боєздатности УГА.

Події в самому Києві й досі не вияснені. Події ці в більшості заплутані і представлені тенденційно, а то й фальшиво, наслідком чого прийнялась опінія, що галичани з генералом Кравсом спричиї или т. зв. київську катастрофу, тобто видачу Києва денікінцям без бою, що не є згідне з правдою. Тому я, як учасник тих подій в Києві, уважаю своїм обов’язком представити їх так, як вони на моєму відті_нку і в моєму обсягу діяння відбувались. Штаб Головного Отамана Петлюри і його уряд знали добре, що при розвою нашої офензиви на Київ, мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з денікінцями, проте нічого позитивного в цій справі не зробили і не дали арміям ясник приказів — битись чи миритись? Отже не галичани ані генерал Кравс були спричин^иками видачі Києва денікінцям без бою, а спричинив цю видачу Штаб Гол. Отамана, чи його уряд своїм зарядженням, виданим до обох наших армій, наддніпрянської і галицької — «В ніякому випадку не входити в бойові сутички з денікінцями, а при зустрічі з ними, тільки переговорювати щодо усталення демаркаційної лінії обопільних бойових дій, їхніх і наших, в напрямі Києва». Це зарядження вказувало нам, що денікінці тоді не були нашим ворогом, а радше були тихим союзником у поборюванні большевиків. Цей нефортунний приказ Штабу Гол. Отамана фактично обеззброїв обі наші армії, бо їм наказано не битись, а переговорювати! Це наглядно показалось уже в самому Києві, де вийшли ще два доповняючі прикази в тому самому дусі, а саме: приказ щодо парадного в’їзду Гол. Отамана до Києва, виданий вночі з 30 серпня 1919 р. і приказ шодо відкликання цього парадного в’їзду та обсади Києва, виданий ранком (год. 5-та) 31 серпня 1919 р. з виразним натиском — «обсадити, але не стріляти». Генерала Кравса в тому часі в Києві не було, а заступав його полк. Арнольд Вольф, комендант ІІ-го корпусу. Ген. Кравс мав бути у Хвастові, чи десь у постою Гол.

Отамана між Хвастовом і Києвом, а до Києва прибув 31. 8. около 4-тої год. пополудні і тут зараз же пришилось йому переговорювати з денікінцями по думці приказу — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — зразу в Думі з денікінським генералом Штакельберґом, де заключено ось таку вступну умову: 1) Обидва генерали мають зараз від’їхати до головної квартири генерала Бредова для устійнення демаркаційної лінії між галицькою і денікінською арміями, 2) Всі частини в Києві, так галицькі, як й денікінські мають залишитись вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) На Думі біля українських прапорів має повівати і російський прапор для успокоювання російської публіки, щоб відтак в ставці ген. Бредова дальше вести переговори, щодо демаркаційної лінії і завішення зброї, бо заповіджена Штабом Гол. Отамана в дні 26. 8 місія ген. Павленка для переговорів з головним командуванням Денікіна чомусь до Києва не прибула.

Вивішення й скинення російського прапору з балькону городської Думи в Києві вказує нам на тодішню дисципліну обох українських армій, галицької і наддніпрянської й на її наслідки. Бо те, що зробив комендант Центральної Армійської Групи, ген. Антін Кравс, який, згідно з умовою в Думі з ген. Штакельберґом, мав ще дальше переговорювати з головною квартирою ген. Бредова щодо демаркаційної лінії та завішення зброї, і як перший вступний крок до тих переговорів казав вивісити російський прапор на бальконі Думи, — це анулював заступник коменданта Запоріжського Корпусу, полк. Загродський, наказуючи своїм козакам — «скинути цей російський прапор з балькону Думи» — не здаючи собі справи, що тим уневажнить умову в Думі і тимсамим зробить медвежу прислугу дальшим переговорам з ген. Бредовим, а теж і українській справі. І сталось так, як співається в народній пісні — «захотів козак Мадай славоньки зазнати, зібрав хлопців тай поїхав Турка воювати» — бо ніщо його не обходили зобов’язуючі граничні трактати. Зараз після скинення російського прапору з балькону Думи прийшло до провокативної стрілянини під Думою та панічної втечі Запоріжців, що спричинило загальну паніку. Вслід за тим денікінці вмаршували більшою силою до Києва, обеззброївши передтим охорону мостів, а відтак ніччю й мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади в Думі. Наші бойові частини — галицькі й наддніпрянські не могли ставити жадного опору, бо був приказ — «обсадити, але не стріляти», а щоб не дістатись у полон, відійшли, а властиво вивтікали з Києва. Приказу до залишення Києва без бою не було жадного! Отже ген. Антін Кравс не віддав Києва денікінцям без бою, бо тоді, коли ген. Кравс з ними переговорював, тобто вночі з 31. 8. на 1. 9. 1919 р. Київ вже був у руках денікінців, а з ген. Кравсом переговорювано вже тоді як з полоненим. Не знаємо, чи ген. Кравс переговорював з денікінцями з власної ініціятиви, чи може мав якісь повновласті з вищої кома ади? На всякий випадок ген. Кравс, як комендант Центральної Армійської Групи, поступив в цій прикрій для нас київській ситуації згідно з наказом Штабу Гол. Отамана — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — та згідно з вояцькою честю коменданта й бойовою засадою — „Kiihner Entschluss immer der beste“ — тобто сміле рішення все найліпше! А кінцевий вислід його переговорів — це угода що до демаркаційної лінії Попельня — Сквира та звільнення з полону двох ширших штабів 1-го і ІІІ-го Галицьких Корпусів та їхніх провіянтур, чим фактично врятував УГА від передвчасної загибелі.

Не знаємо, що спонукало ген. Кравса в найкритичнішому моменті нашого побуту в Києві передати команду армійської групи полк. Арнольдові Вольфові, а самому переговорювати з ген. Бредовим, щодо дальшої долі Києва. Чи він це зробив з власної ініціятиви, просто змушений обставинами, чи може на приказ вищої команди? На всякий випадок це потягнення було помилкове і для нас некорисне. Денікінці маючи в руках головного коменданта київського фронту, переговорювали з ним не як з фактичним вождем, але як з полоненим. В таких випадках головний комендант повинен бути при своїх частинах, щоб мати змогу видати у відповідний час залежні від ситуації прикази. Для переговорів повинна була б бути визначена спеціяльна комісія.

Не знаємо чому Гол. Отаман Петлюра, який безпосередньо по зайнятті нами столиці тобто вночі 30 серпня, мав бути в Києві, а відтак на станції Пост Ролинський був поінформований київськими патріотами про критичний стан Києва, не видав відповідних приказів щодо забезпечення столиці проти наступаючого Денікіна, а тільки поспішно від’їхав до Кам’янця-Подільського?

Не знаємо, хто видав приказ до параднього в’їзду Гол. Отамана Петлюри до Києва і хто той приказ відкликав? Ген. Кравс не міг сам видати того приказу без порозуміння з вищими властями, в першій мірі з гол. Отаманом, як рівнож сам не міг того приказу анулювати. Начальна Команда УГА знала, що такий приказ видано, але нічого не знала, що його відкликано. Доказом цього хочби ця обставина, що дня 31. 8 рано, около 8-мої години Начальна Команда найшлась у самому Києві, щоб узяти участь у цій всенародній маніфестації, але дізнавшись, що в Києві є вже денікінські патрулі, завернула назад на залізничий двірець, завагонувалась і виїхала з поворотом до Вінниці, не даючи армії жодних приказів так щодо евентуального роззброєння денікінських патруль, як і вицофування взад двох наших провіянтур 1-го і ІІІ-го корпусів та їхніх ширших штабів, бо решту воєнного добра, здобутого на большевиках включно з трьома панцерними потягами, ледве чи можна було б вивезти з причини великого накопичення потягів й евентуального саботажу залізничників.

Не знаємо, хто і в якій цілі, в дні 31 серпня по полудні, дав Запоріжцям приказ до парадного маршу вулицями Києва аж під городську Думу, де прийшло до скинення російського прапору з балькону Думи й короткої провокативної стрілянини та загальної паніки. Парадний марш в цім дні був відкликаний о год. 5-тій ранку, а в слід за тим була заряджена обсада цілого Києва з приказом — «обсадити, але не стріляти!» Запоріжці і 2-га галицька бриґада мали обсадити оба мости на Дніпрі — залізничий і ланцюховий, з висуненими мостовими причілками в районі Дарниці. Того не вдалось їм осягнути, бо денікінці були вже на другому березі Дніпра, а їхні патрулі в Києві. Тому обсаджено оба мости тільки по цьому березі Дніпра, що й так не мало значення, бо був приказ — «не входити в бойові сутички з денікінцями». — Заповщжений, а відтак відкликаний парадний в’їзд Гол. Отамана Петлюри стягнув до Києва цілу нашу військову верхівку, це є: Головного Отамана Петлюру, Начальну Команду УГА з ген. Тарнавським і полк. Шаманеком, полк. Арнольда Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, що заступав ген. Кравса, полк. Осипа Микитку, коменданта 1-го корпусу, якого назначено комендантом гарнізону міста Києва, полк. Володимира Сальського, коменданта Запоріжського корпусу та двох представників державної інспектури, інж. М. Скидана з 1-го гал. корпусу і полк. Дерещука при Запоріжцях. Всі ці коменданти в критичному дні не були при своїх частинах, а були в Києві, знали про спроби денікінців увійти до Києва, ба що більше, самі особисто стрічались у Києві з їхніми патрулями (гл. Літопис Червоної Калини ч. З, 4, 5, за 1936), але не поважились дати приказ роззброювати ці патрулі, навпаки виразно наказували не роззброювати, а переговорювати, себто питати, куди і за чим вони йдуть, — як це мало місце на моєму відтинку під Думою, чи на головному залізничому двірці, де переговорювано з денікінською патрулею, що під командою прапорщика прийшла перебирати телефон і телеграф. З повищого виходить, що прикази — «не входити в бойові сутички з денікінцями» чи «обсадити, але не стріляти» — видав найвищий наш політичний і військовий провід, а обі армії включно з Гол. Отаманом до цих приказів застосувались, себто прикази ці виконали. Зроблено це мабуть в тій цілі, щоб не зразити собі Антанти, а денікінців приєднати собі як союзників. Тому слідства за залишення Києва без бою не було жодного, так зі сторони уряду як і армії. Всі ці вкоротці наведені факти вказують нам наглядно, що штаб Гол. Отамана Петлюри і його уряд не мали в пляні оборони столиці Києва перед денікінцями, бо навіть після їхнього підступного загарбання Києва, йшли дальші переговори з ними, а проголошення їм війни наступило аж 24 вересня 1919 р., тобто майже місяць по залишенні нами Києва.

З залишенням Києва без бою прийшло між обома українськими урядами й арміями до обопільної незгоди та взаємного обвинувачення себе у зраді і тим ми себе звоювали. Народна приповідка, що «згода будує, а незгода руйнує» — показалась правдивою. До Києва була в нас згода і світлі офензивні бої, після Києва прийшла незгода і невдачні дефензиви: бої та караюча рука тифу. Але мимо того всього ми не спам’ятались, навпаки — роз’єднані я і взаємна ворожнеча дійшли до того, що обі наші армії опинились над пропастю. Щоб рятувати цілість цих армій, розсварені наші уряди і Начальні Команди, замість того, щоб об’єднатись, як це мало місце в Кам’янці-Подільському, почали шукати сепаратних доріг — галичани в сторону Москви, а наддніпрянці в сторону Польщі, мовляв, прийде хтось і зробить нам щось. І дійсно той хтось прийшов і зробив щось, але для себе, не для нас. А могло бути інакше при добрій злагоді! Програна в Києві, це не зрада, а хибний тактичний маневр уряду і головного командування, спричинений надто великим довірям до чужих, в першій мірі до Антанти. Катастрофи ще тоді не було — вона прийшла пізніше, як наслідок розсварення. Загальне наше положення було на багато корисніше, ніж у Кам’янець-Подільському кітлі. Обі наші армії стояли на вершку своєї боєздатносте У наших руках находилось майже ціле Правобережжя, себто свого роду арсенал, щодо зброї, харчів і:лундурів. Рятунок для нас був. Треба було нашому проводові ще тісніше об’єднатись і по мужеськи признатись до вини чи хибного промаху, а хитрому і підступному ворогові проголосити війну, заряджуючи рівночасно всенародну мобілізацію. Того не зроблено в слушний час, бо на перешкоді стала наша питоменна прикмета — «забув, заспав, спізнився». Отже проволока і нерішучість наших провідних чинник’"з та спихання вини одних на других — «я не винен, сусід винен» — стали причиною нашої політичної і бойової програної.

Це типове спізнення відбилось від’ємно так на наших політичних, як й бойових починах. Нарада в Кам’янці-Подільському в справі спільного командування для обох наших армій, наддніпрянської і галицької, та походу на Київ чи Одесу тривали около 20 днів, поки осягнено порозуміння йти на Київ та поки створено спільний й об’єднаний провід — Штаб Гловного Отамана, в дні 10 серпня 1919 р. Цю проволоку використали большевики, стягаючи проти нас щораз то нові сили, а рівночасно й денікінці, прискорюючи свій похід на Київ.

По прориві послідньої большевицької оборони на лінії Боярка — Глеваха — Васильків в дні 24. 8. 1919 р. ми мали зараз же на другий день рано вдарити на сам Київ. Тимчасом Штаб Гол. Отамана видав наказ припинити наступ на Київ, поки не підійдуть вперед частини 1-го гал. корпусу з під Бердичева і наш наступ здержано аж до 29. 8. За той час спізнення большевики вивезли з Києва багато воєнного добра та зорганізували спротив, який наніс нам утрат раненими й убитими, а Добрармія вспіла підійти до Дніпра аж під сам Київ.

Безпосередньо перед здобуттям Києва, в дні 26 серпня обі наші армії дістали повідомлення, що до денікінського командування має виїхати наша місія під проводом ген. Омеляновича Павленка, в цілі взаємного порозуміння щодо столиці України, Києва. Тимчасом ця місія спізнилась, чи пак зовсім не виїхала, так що Центральна Армійська Група найшлась у Києві в глупому положенні, з приказом — «обсадити, але не стріляти», а її комендант, ген. Антін Кравс, щоб рятувати ситуацію, вже як полонений був змушений заключит з денікінцями угоду щодо демаркаційної лінії Попельня — Сквира.

Після залишення Києва українськими арміями в ночі 31 серпня та підступного заняття того ж Києва Добрармією, виповідження війни денікінцям зі сторони Директорії наступило аж 24 вересня 1919 р. отже було спізнено 24 дні.

Загальний наступ обох наших армій проти денікінців маз початись, згідно з наказом Штабу Гол. Отамана, 17 жовтня 1919 р., та це не сталось. З вини цивільного заряду залізниць транспорт ІІ-го гал. корпусу з-під Бердичева до місця призначення спізнився повних три дні, так що наша офензива почалась аж 20 жовтня 1919 р. Це опізнення з нашої сторони дало Добрармії час відповідно приготовитись до оборони і наш наступ не вдася. Ці наведені приклади вчать нас, що всякі накази, політичні чи бойові, треба виконувати точно і в час.

Тифозну лявіну, яка розчавила УГА, можна було здержати як не в цілості, то бодай частинно, але цього не зроблено в слушний час. Зараз по переході Галицької Армії на Східню Україну, начальний лікар УГА д-р Бурачинський вислав до уряду відповідне меморандум, в якому вказував, що Поділля, це домена тифу, а щоб його унешкідливити, домагався, щоб забезпечити армію ще перед осінню ліками і санітарним вирядом. Це меморандум знехтовано в цілості, а тимчасом прийшла елітна осінь, а з нею п’ятнистий і поворотний тиф, який знищив боєздатність обох наших армій так, що прийшлось шукати аж сепаратних доріг для збереження цілости тих армій.

Перехід УГА до військ ген. Денікіна, згідно з сепаратним договором з 6 і 17 листопада 1919 р. це не зрада, а конечність, це розпучливий крок Начальної Команди, для оборони й самозбереження цілости галицької армії, спричинений ваганням обох наших урядів зайняти рішуче становище в цій справі і то швидко. Правильність цього потягнення виказали: 1) воєнний суд над ген. Тарнавським і полк. Шаманеком під замітом державної зради, який по докладнім обсліді справи звільнив їх одноголосно від вини і кари, та 2) всі три воєнно-державні наради обох наших Урядів і Начальних Команд з 30 жовтня 1919 р. у Вінниці, 4 листопада в Жмеринці і 8 листопада 1919 р. в Деражні. У висліді тих нарад порішено вправді уневажнити Зятківський договір з 6 листопада 1919 р. з Добрармією, але не зривати формально дальших переговорів з нею, та вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію під проводом полк. Камінського від наддніпрянців і сот. Олесницького від галичан, яка мала добитись тільки перемир’я, полишаючи політичні справи Урядові УНР. Цій однак делегації, подібно як і попередним нашим спільним делегаціям у Києві, не пощастило осягнути будь-яке порозуміння. З галичанами денікінці згідні були переговорювати, але Уряду УНР вони не признавали, і маючи повну піддержку Антанти та стоячи на становищі єдино-неділимої Росії, жадали, щоб наддніпрянська армія зложила зброю. На це не можна було погодитись, і тому нова Начальна Команда УГА в порозумінні з диктатором Петрушеричем і за його згодою була змушена відновити Зятківський договір з денікінцяніи в дні 17 листопада 1919 р., як одинокий спосіб збереження цілости армії під цю пору. Цей договір не приніс нам рівнож сподіваної користи, бо був спізнений, як і попередній договір в справі перемир’я в Києві. Саме тоді денікінська армія, розбита большевиками в районі Києва, почала свій панічний відворот зразу на Одесу, а в дальшому вздовж Дністра до Польщі. Тому УГА не мала вже змоги належно відпочити, вилікуватись із тифу, узброїтись та відповідно перегрупуватись, щоб поставити тривкий опір наступаючим большевикам. Під тодішню пору оба наші відвічні вороги, Польща і Москва, стояли під опікою всесильної Антанти і тому наші спільні делеґації до Польщі і Москви не мали жодного успіху, бо поляки хотіли договорюватись (нещиро) тільки з наддніпрянцями, а москалі лише з галичанами. Силою таких політичних обставин політика наддніпрянців пішла в сторону поляків, а галичан в сторону москалів, щодо збереження цілости своїх армій. Цей політично-тактичний маневр не був правильний, бо Антанта вже заздалег_дь поставила свою карту на велику Польщу і велику Росію, даючи їм свою повну піддержку, моральну, матеріяльну і політичну, а Україну поборювала. Тому взаємне обвинувачування себе в чорній зраді, наддніпрянців у сторону Польщі, а галичан у сторону Москви — це що найменше національний злочин, бо годі навіть подумати, щоб оба наші уряди і обі армії могли діяти на шкоду українській справі.

Щодо переходу УГА до большевиків, то УГА до большевиків добровільно не переходила, тільки большевики прийшли і забрали її обезсилену і зболілу тифом, без вистрілу. До такого переходу не було жодного зарядження від галицького Уряду (Диктатури) ні приказу з Начальної Команди, значить — фактичний і відповідальний провід УГА не зробив з большевиками жодної умови, ні добровільної, ні примусової, а зробив її т. зв. «Галицький Ревком», утворений самочинно зі старшин і стрільців та кількох політиків, що були під цю пору у Вінниці. Цей Галицький Ревком заключив з большевиками два договори, а саме: з місцевими українськими большевицькими партіями (КПбУ, УКП і СР-ів) дня 31 грудня 1919 р. у Вінниці і з командуванням 12-тої совєтської армії, дня 12 лютого 1920 р. в Києві. На основі договору з місцевими большевицькими партіями УГА стала автономною складовою частиною большевицької армії, а на підставі умови з 12-тою большевицькою армією УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись у бриґади і як такі мали увійти в склад окремих совєтських дивізій. Оба договори — це розпучливі акти самооборони перед фізичним винищенням цілої УГА. Вінницький Ревком постав вже в послідньому моменті, тобто тоді, коли большевицькі військові частини увійшли в район галицьких шпиталів та стали господарити по своєму, це є — «по законам революції». Тоді то під напором оставших по шпиталях хворих старшин і стрільців, що хотіли себе фізично рятувати, та під напором місцевих українських большевицьких партій, що бажали галичанам прийти з поміччю у їхньому скрутному положенні, утворено т. зв. Галицький Ревком (революційний комітет) під головуванням д-ра Никифора Гірняка, популярного старшини УСС-ів. Того Ревкому УГА зразу не узнавала, його заряджень не виконувала, а слухала приказів тільки своєї Начальної Команди, посуваючись звільна на південь, у сторону Одеси та переговорюючи з Румунією, щодо переходу УГА на її територію. Коли ж румуни її не прийняли, а большевики скорим маневром найшлись у районі розташування 1-го гал. корпусу в Чечельнику і ІІ-го корпусу в Бершаді, і команди тих корпусів були змушені на власну руку переговорювати з поодинокими большевицькими частинами, або їм здатись, тоді Президія Політичного Відділу при Начальній Команді зважилась на рішучий крок: удалась до команди 1-го гал. корпусу в Чечельнику і тут в дні 6 лютого 1920 р. утворено т. зв. Начальний Ревком ЧУГА, з д-р Андрієм Музичкою як головою і сот. Цап’яком як секретарем. Цей Ревком увійшов відтак у склад вінницького Ревкому і став силою обставин начальним політичним проводом ЧУГА. В той спосіб ціла УГА найшлась під большевиками, значить не добровільно, але примусово. Однак большевики не роззброїли і не полонили УГА, як це зробили дещо пізніше поляки, бо їхня політика вже тоді була наставлена на довшу мету. Не роззброїли її з двох головних причин. Перша причина була чисто пропаґандивного характеру. Большевики аж надто добре знали, яку ролю відограла УГА на Великій Україні в поході на Київ, а її добру славу та популярність серед місцевого населення хотіли використати для себе, мовляв — дивіться наддніпрянці — галичани йдуть разом з нами, з совєтською владою, а ви бунтуєтесь. Та ж ми всі українці і совстська влада на Україні рівнож українська, отже ходім разом одним фронтом проти поміщиків, буржуїв і т. п. А дальше — сам факт збереження УГА мав з’єднати большевикам симпатії і в Галичині, бо звідтам ця армія походила. Друга причина — це моральний і матеріяльний стан УГА. Армія ця без власного запілля, виснажена форсовними боями та знеможена тифом, без гроша, зброї і харчів не представляла собою більшої бойової сили, тому наразі можна було її залишити, як небоєздатну на своїх тилах. А щоб УГА у майбутньому не могла їм загрожувати, то вже заздалегідь пороблено відповідні заходи політичної і військової натури, які зміряли до того, щоб цю армію використати для своїх цілей, а відтак її розложити і розпорошити та в боях винищити до щенту. І тому всупереч умові, заключеній з Галицьким Ревкомом у Вінниці дня 31 грудня 1919 р., що УГА задержить свою дотеперішню організаційну цілість та буде включена в Червону Армію як автономна військова формація, змушено той самий Галицький Ревком заключити з 12-тою совєтською армією другу умову з 12 лютого 1920 р., на підставі якої УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись в бриґади і ввійти в склад окремих большевицьких дивізій.

Так званий протибольшевицький переворот УГА, а в слід за тим перехід двох галицьких корпусів до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі, відбувся не самочинно, але в тіснім порозумінні зі Штабом Головного Отамана, який надіслав до шефа штабу 2-гої галицької бриґади (б. корпусу), сотника Мирона Луцького докладні інформації, що й як робити, та плян розміщення військ генерала Павленка і поодиноких важніших повстанських отаманів. По думці тих інструкцій 2-га бриґада видала для цілої УГА приказ до протибольшевицького перевороту в дні 23 квітня 1920 р. за підписами сотника Юліяна Головінського, як коменданта і сотника Мирона Луцького, як шефа штабу. В тім приказі взято на увагу дві евентуальності: 1) спробу продертись на большсзицькі зади до військ генерала Павленка, а на випадок невдачі — перехід до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі. Спроба пробитись до генерала Павленка не вдалась, і тому перехід до військ Головного Отамана Петлюри в Польщі став конечністю. Тимчасом поляки нас роззброїли і взяли в полон, а в своїй пресі і перед Антантою представили нас як полонених большевиків.

Мобілізація й організація УГА відбулась у вийняткових обставинах, не в тихому та спокійному запіллі, але на справжньому польсько-українському фронті. Організували українські старшини і підстаршини колишньої австрійської армії, в часі повоєнного і воєнного лихоліття, зараз же по розпаді австро-угорської монархії, в чисто демократичний спосіб, з низу до верху, після австрійського зразка з 1-шої світової війни. Організація ця йшла в запіллі і на фронті. В запіллі — за вказівками т. зв. Окружних Військових Команд, а на фронті — згідно з приказами дотичних військових команд, які густо-часто, в скрутному положенні, були змушені цих свіжо змобілізованих новобранців кидати до бою, чи обсаджувати ними фронтові позиції. Первісне організаційна структура — це чети і сотні, які в більшості творено самочинно в місцях, де показалась конечна потреба фронту. Нормальна воєнна чета числила 4 рої по 15 стрільців, разом 60 піхотинців. Сотня складалась з 4-ох чет по 60 вояків, разом 240 стрільців. Комендантами роїв були підстаршини, чет нижчі старшини-хорунжі й четарі, а сотень четарі і поручники. В початках ці чети та сотні діяли самочинно, обсаджуючи довільно фронт, де зайшла потреба. Властивий фронт почав творитись у Львові й довкруги Львова, а відтак поширивсь на захід, обабіч залізничого шляху аж по Перемишль. В першій половині грудня 1918 р. прийшов приказ, яким пов’язано ці самостійно діючі чети і сотні в той спосіб, що 4 чети творили сотню, 3–4 сотні курінь, а 3–4 курені групу. Всім тим частинам надано відповідних командантів та приділено точно означений відтинок фронту, за який вони мали відповідати. В подібний спосіб, за австрійським зразком, були зорганізовані артилерія, кавалерія, польова жандармерія, літунство, інтендантура, технічні відділи і т. д. З кінцем січня 1919 р. наказом Начальної Команди (генерал М. Омелянович Павленко начальний вождь УГА від 10 грудня 1918 до 9 червня 1919 р.) всі групи переіменовано на бриґади та утворено з них три корпуси по 4 бриґади кожний. На півночі зформовано І-ший галицький корпус до якого належали: 5-та — сокальська, 6-та — равська, 9-та — белзька і 10-та — янівська бриґади. Комендантом цього корпусу був полк. Осип Микитка, а шефом штабу отаман Вурмбрандт, а відтак отаман Куніш, з осідком в Камінці Струмиловій. На південному сході зорганізувався ІІ-гий корпус під командою полковника Мирона Тарнавського та шефа штабу підполковника Альфреда Шаманека, з осідком в Ходорові. В його складі були: 1-ша бриґада — УСС-ів, 2-га — коломийське, 3-та бережанська і 4-та — золочівська. На заході в Стрию утворено ІІІ-тий галицький корпус з бриґад: 7-мої — львівської, 8-мої — самбірської, 11-тої — стрийської і гірської бриґади майора Василя Черського. Комендантами цього корпусу були: полковник Гриць Коссак, по нім генерал Ґембачів, а відтак генерал Антін Кравс, а шефом штабу підполковник Карло Долежаль і майор Вільгельм Льобковіц. Всі ці три корпуси тим самим приказом Начальної Команди (шеф штабу генерал Євген Мишковський) получено в Українську Галицьку Армію. Ця Армія заєдно збільшалась і вже в березні 1919 р., згідно з заподанням харчового уряду при державному Секпетаріяті Внутрішніх Справ, число акту 1.400 числила: на фронті — 4.000 старшин і 65.000 стрільців, а в загсллі — 2.000 старшин і 55.000 стрільців разом — 126.000 вояків. В той спосіб з малого військового відділу, около 1.200 стрільців в дні 1 листопада 1918 р… у Львові, на протязі 5-ох місяців безнастанних боїв зформовано в приспішенім темпі міцну й боєздатну УГА. Її начальними вождями у Львові були: сотник Дмитро Вітовський від 1. 11. до 5. 11. 1918 р., отаман Гриць Коссак від 5. 11. до 9. 11. і підполковник Гнат Стефанів від 9. 11. до 10. 12. 1918 р., який по примусовім залишенні Львова в дні 21 листопада 1918 р. продовжував дальше визвольну боротьбу, видаючи рівночасно перші прикази, щодо організації УГА в ширшому маштабі, вже як армії. Ці такі часті зміни начальних вождів, чи шукання за ними вказують нам наглядно, як важко приходилось нам воювати у Львові, не маючи до розпорядимости відповідних старшин, достаточно! скількости зіграних з собою військових частин, не знаючи Львова та способу провадження вуличних боїв і не маючи жодних технічно-допомогових відділів, включно з інтендантурою і телефонічним получениям. До того всього організація нашого запілля, хоч як спішна, не могла ніяк відповісти потребам фронту. В слід за тим пішла нервова і хаотична обсада Львова, програні бої та зачасті зміни в Начальній Команді і тому прийшлось нам залишити Львів. Та бої йшли дальше, а з ними й поспішна організація українського війська в запіллі. Дня 10 грудня 1918 р. підполковник Гнат Стефанів передав начальну команду генералові М. Омеляновичу Павленкові (від 10 грудня до 9 червня 1919 р.), який в загальному докінчив організацію УГА.

Поважну ролю в організації УГА, так в запіллі як і на фронті, відограло й наше патріотичне галицьке духовенство, яке все жило з народом та між народом, і тому при творенні рідної армії втілилося в її ряди понад 100 польових духовників. Ці власне духовники, через весь час наших Визвольних Змагань, ділили вояцьку долю й недолю армії, а в т. зв. Чотирикутнику смерти на Східній Україні з нечуваною посвятою піклувались хорими на тиф стрільцями і старшинами, несучи їм будьто фізичну поміч, як санітети, чи духовну розраду, як священики. Самі заражувались, хворіли і вмирали (около 40 померло), а нами опікувались і доглядали, сповідали та з Богом у вічну путь відправляли. Тому не диво, що в критичних большевицьких часах, армія не видала своїх польових духовників большевикам, хоч був такий приказ, але скрила їх у фронтових формаціях, як санітетів, писарів і т. д. та в той спосіб зберегла їх від большевицької заглади.

Бадьоро держалась Галицька Армія! Через цілих дев’ять м: сяців йшли завзяті бої в Галичині, офензивні й дефензивні, з модерно узброєною Антантою польською армією за Львів, Городок Ягайлонський, Судову Вишню, Перемишль, Рудки, Хирів, Ягольницю, Чортків, Теребовлю, Нижнів, Тернопіль, Бережани і т. д., аж поки виснажена боями і непіддержана як слід своїм запіллям, не маючи зброї ні муніції, була змушена перейти річку Збруч та получитись з східньо-українською Дієвою Армією до дальших важких боїв, але вже за Соборну, Самостійну Українську Державу.

Опинившись на Східній Україні, УГА стала армією без певного запілля і тимсамим була здана на власні сили, ще більше ніж в Галичині. Її чисельний склад виносив: 85.000 вояків, 550 скорострілів і 160 гармат. Наддніпрянська армія не могла прийти її з більшою поміччю, бо й сама найшлась без свого запілля, на малім клаптику української землі, довкола Кам’янця-Подільського. Вже в перших днях побуту УГА за Збручем дався відчути великий брак харчів, у першій мірі хліба, і треба було знайти спосіб, як їх роздобути. В тій цілі Начальна Команда (генерал Тарнавський від 6. 7. до 8. 11. 1919) покликав до життя нову військову організацію т. зв. Етап Армії під командою полковника Гната Стефанова, яка в районі розташування УГА, мала зайнятись заготівлею харчів, паші, муніції, мундурів і санітарного виряду, мала збирати й молотити на хліб збіжжя, мала улаштовували варстати для направи зброї, мундурів й обуви та мала зорганізувати етапні військові шпиталі з переходовими станицями для виздоровців. Таке зорганізування УГА причинилось в значній мірі до чисельного розросту й тому прийнялась у нас поговірка: «Мала Україна і велика армія та Велика Україна і мала армія».

Своїм переходом на Східню Україну УГА причинилась в значній мірі до національно-державницького освідомлення тамошнього населення, а своєю військовою поставою, удачними боями, дисципліною й людянністю, здобула собі загальну прихильність і довір’я. На практиці це відбувалось ось так: зайнявши квартири в будь-якому селі, галицький старшина чи стрілець входив спокійно до призначеного йому дому, а знімаючи шапку, чемно поздоровляв: «Слава Ісусу Христу» або «Добрий день» чи «Добрий вечір». Господарі, заскочені таким привітом, дивувались, як це так, москаль (так в українських селах називали вояків), а здоровить по людськи! Приємно вражені й осмілені таким привітом, господарі починали розмову — хто ви такі і звідки, за що воюєте, з ким ідете — з Петлюрою чи проти Петлюри і т. д. Така розмова кінчилась звичайно гостиною — «чим хата багата» і добрі відносини нав’язувались. Зовсім інакше малася справа з большевиками, денікінцями та деякими, ніби своїми повстанцями. Вони впадали до хат з криком вереском та бундючно диктували: «Хазяйн, дай лошадям вівса, сіна чи конюшини, а ти хозяйка роби яєшню, жар куріцу, давай хліб, сало, молоко, масло і т. д.». На випадок відмови грозили побиттям чи розстрілом, стріляли на пострах та грабили, що попало. Такі революційні загони, а то й армії, бушували по Україні та несли з собою страх і сваволю. Тому з приходом УГА на Східню Україну симпатії місцевого населення відразу стали по її стороні. Армія ця, зорганізована на німецько-австрійський лад, своєю військовою поставою й удачними боями здобула собі загальне признання й прихильність широких мас, а її дисципліна була впрост подиву гідна! Як приклад хай нам послужить ось така маловажна але замітна подія: по переході за річку Збруч 16 липня 1919 р. мій курінь, відпочивав на узгір’ї в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших наказів. Дерева були обильно обліплені спілими, сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий приказ — «не рушити чужої власносте»! Всі дотичні прикази ми виконували в сто відсотках. Тому не диво, що українські селяни до нас горнулись, нам помагали, а під час тифозної пошести приміщували нас у своїх хатах. Самі заражувались, хорували і вмирали, а нами опікувались, переховували в себе і доглядали. Серцем відчули, що ми свої. Ми прийшли на Східню Україну, як зненавиджені «австріяки», а відійшли як свої й рідні!

Щодо моєї особи, то й досі не знаю, чому саме мене в тих важких і прикрих часах, назначено комендантом 3-тої червоної галицької бриґади (бувшого ІІІ-го корпусу) на місце генерала Кравса? Я ж був собі звичайним сірим старшиною-фронтовиком, як кажуть незлим, але без жадних партійних зв’язків та без вищих військових кваліфікацій і на пост коменданта корпусу не надавався. До того, в часі приходу большевиків, я лежав непритомний в тифозній гарячці. Підозріваю, що до мого назначения комендантом причинилась загальна опінія доброго вояка-фронтовика і рекомендації ген. Кравса та сот. Хробака. Мої переживання під большевиками на пості коменданта 3-тої червоної галицької бриґади належать до найтяжчих у моєму житті, а користь з того хіба така, що я раз на все вилічився з т. зв. «війтівства», себто зі стремління бути на провідному становищі.

Причини невдачі наших Визвольних Змагань

Війну з нашим головним ворогом — білими й червоними москалями ми програли і тим самим втратили власну державність. Війну ми мусіли програти, бо війну провадив не весь наш нарід, а тільки найсвідоміша його частина, мала горстка, зорганізована в Українську Армію, яка була здана на власні слабі свої сили. Вона була змушена й воювати на різних фронтах і при цьому мала сама себе прохарчувати, узброїти, зодягати та лікувати з недуг. Наше запілля про це недбало і відносилось до рідного фронту часто байдуже, а деколи навіть вороже. (Пашківська волость). Така опіка запілля над своїм фронтом не підносила той фронт на дусі, а зневірювала в. остаточну побіду, бо військо на фронті без віри в побіду навіть без бою буде переможене. Запілля в часі війни повинно бути тісно зв’язане з фронтом згідно з засадою — «все для бойового фронту!» Воєнна засада голосила й голосить — як в запіллі безпорядок, то й військо на фронті не видержує напору ворога, і навпаки — як на фронті невдача, то й у запіллі замішання і хаос. Що ця засада правдива, доказали нам події як на Східній Україні, так і в Галичині, і тому ми війну програли.

Державу ми запропастили мимо догідних та сприятливих революційних обставин, а причина цьому наше незнання й невміння творити власну державу та загальна непідготованість — національна, політична, господарська, військова й адміністраційна, а в слід за тим брак ясної визвольно-по-літичної ідеї, ідеї української державности. Держава повинна спиратись на двох головних силах — моральній і фізичній. Моральна сила — це Церква, яка стояла б на сторожі Божих законів, а фізична сила — це армія, що могла б берегти людські закони. Тих сил ми не могли відповідно використати при будові власної держави, бо не були належно підготовані. Ця непідготованість була наслідком довгого, бо 260-літнього перебування українського народу під московською владою, яка ставилась до українців й українства ворожо. Ця влада загарбала нам Козацьку Державу й її обезголовила, це є — знищила її провідну верству-інтеліґенцію, заборонила вчитись на рідній мові, не дозволила організуватись по товариствах, а що найголовніше — ця влада поневолила нашу Православну Церкву і зробила з неї засіб до московщення широких мас українського народу. А Церква ця була наскрізь державно-московська, бо на чолі т. зв. Святішого Синоду, стояв голова московської держави — цар. Тому ця Церква викляла нашого славного гетьмана-самостій-ника Мазепу, як зрадника, а всякий відрух українського релігійного і національного життя п’ятнувала, як зрадницько-мазепинський впродовж цілих століть аж до наших часів включно. Це стало причиною, що український нарід під Росією замало мав національної свідомости та своєї національно й державнипько вишколеної інтелігенції, бо занадто зжився з московською державою, з її Церквою і культурою. Тим пояснюється факт, що коли після вибуху революції треба було приступити до будови власної держави, то Центральна Рада в Києві не могла поставити відразу справи незалежности України, а домагалась тільки автономії і федерації з майбутньою пореволюційною московською державою.

Матеріялістично-соціялістичний світогляд українського революційного проводу знехтував вищі моральні закони, дані Богом і Церквою, тому й світські закони пішли внівець. Центральна Рада злегковажила собі в цілості ролю Церкви так, що в Центральній Раді не було представників духовенства, які стояли б на сторожі особистої і суспільної моралі. Подібно малася справа за Директорії, бо навіть для армії не установлено польових духовників. Той світогляд став з часом загальним так, що хто не був соціялістом — не був українцем. Спонтанного відруху нашого вояцтва т. зв. стихійної українізації українського війська в запіллі і на фронті Центральна Рада не тільки не використала для будови власної держави, але це військо відповідною пропагандою здеморалізувала, а відтак декретом військового міністра Миколи Порша з дня 17 січня 1918 р. цілковито здемобілізувала, боячись української організованої військової сили, мовляв — Українська Держава має бути модерною, тобто соціалістичною, це є — без Церкви, війська чи поліції, про що явно голосили всякі мітинги на вулицях Києва та в передсінках Центральної Ради. Тодішні порядки найкраще характеризує висказ українського селянина-соціяліста: «У нас., соціалістів є так — Бога не боїться, людей не встидається, значить — все можна!» І так воно було на практиці. Усякий робив, що хотів і як хотів, не оглядаючись ні на Божі, ні на людські закони, бо не було авторитетної влади, опертої на повазі Церкви і на здисциплінованій армії, які стояли б на сторожі цих законів. Брак державницько вишколених політичних діячів в уряді і в теренових проводах, і тому були партійні свари, бунти та державні перевороти. Партійні програми уважались чимсь святим, непорушним, а державність стояла на дальшому пляні. Нема соціалістичної, то най не буде жодної України — така була ментальність багатьох партійців. Тому українські' уряди не могли творчо працювати внутрі — при наладнанні адміністрації і назовні — при заключуванні так конечних оборонно-політичних умов. Адміністрацію обсаджено молодими, нефаховими й недосвідченими партійцями, що перед чужими плазували, а своїх тиранізували і в той спосіб підкопували авторитет української влади. Подібно малася справа і в наших дипломатичних представництвах, де рівнож переважали молоді і недосвідчені політики. Тому при нав’язуванні дипломатичних зв’язків знехтовано молоді національні держави, що постали після революції на терені колишньої московської імперії: Білорусь, Литва, Лотва, Естонія і Грузія — а в першу чергу дві, одна однокровна, друга близька нам по крові, національні республіки кубанських і донських козаків, бо пішла поголоска (непровірена), що це старорежимці і контрреволюціонери. Це занедбання було просто каригідне, бо ті козацькі республіки використав Денікін, в яких змобілізував около 200.000 добірного війська, і воно воювало проти нас та в значній мірі причинилось до нашої програної. Але і їм не вийшло це на користь.

Грубо спізнену мобілізацію нової української армії Центральна Рада, чи пак 3-тий Український Військовий З’їзд доручив політикові, Симонові Петлюрі, бо фахових генералів — українців з колишньої царської армії тоді ще не признавали, їм не вірили і їх боялися. Тому то мобілізація й організація перших бойових частин була переведена доривочно і нефахово, в мітинґовий спосіб — з добровольців, за московським революційним зразком, з солдатськими радами та виборною старшиною, без ранґ і старшинських чи підстаршинських відзнак. До вибраних старшин попадали люди в більшості необізнані з військовим ділом — підстаршини, рядовики, а то й цивільні люди, ще вміли гарно говорити чи обіцянками з’єднувати собі вояцтво. Такі старшини не знали як поводитись із рядовиками і були або надто суворі, як за царської служби, або надто м’які і лагідні, як за революції, і ніяк не могли завести такої конечної військової дисциплін: і. Цим пояснюється існування в нашій армії т. зв. невтральних військових частин, що було анормальним явищем. Через це та наша революційна армія не мала тоді більшого бойового значення. Правда, і большевицька армія була зорганізована в той сам спосіб, з тією однак різницею, що всі вищі команди, від армії до батальйону включно, займали російські фахові генерали й старшини, під пильним наглядом політичних і оперативних комісарів. З повищого бачимо наглядно, що в тім переломовім часі ми з власної вини не мали належно зорганізованої армії, бо стару, зорганізовану на царський лад і українізовану армію ми розпустили по домах, а нової, української армії ми не вміли і не вспіли належно зорганізувати. А шкода з цього велика, бо в тодішніх обставинах, в часі першого революційного замішання і хаосу добре здисциплінований корпус війська міг не тільки оборонити Київ та українську державність, але міг гнати большевиків ген далеко поза межі України. Доказом цього революційного замішання був хоч би чеський леґіон, в силі одної дивізії, який з району Проскурова перейшов в повному бойовому виряді цілу Україну, а відтак Росію і Сибір, діставшись аж до Владивостоку, а звідтам до Чехії. Нової пореволюційної армії нам не вдалось як слід зорганізувати, ані за Центральної Ради, ані за Гетьманату, ані за Директорії. Воєнного і людського матеріялу ми мали аж надто багато. По розвалі царської армії і залишенні нею фронту, Україна, як прифронтова полоса, стала свого роду воєнним арсеналом, так щодо всякої зброї, муніції і мундурів, як і санітарного виряду. Однак це величезне мільйонове майно, без належного догляду, та в наслідок нездарности наших урядів і їхньої адміністрації в терені, пропало безслідно. Його розграбили і розбазарили різного роду повстанські отамани, дооколичні села і міста, а відтак тим майном торгували вдома і публічно на базарах. Тому нарікання на брак зброї, муніції, мундурів та ліків зовсім безпідставні. Це все в нас було, тільки ми не вміли чи не хотіли цього господарно змобілізувати і використати. Зробили це за нас большевики своєю твердою владою. За весь час наших визвольних змагань не було проголошено у відповідному часі загальної примусової мобілізації (з вийнятком Галичини), а проголошувано тільки частинні мобілізації, в більшості з добровольців, та й то в невідповідну пору. Ці однак добровольці під впливом різного рода агітацій розуміли свсю службу ь українській армії так, що не раз самовільно залишали фронт і вертали додому, або переходили до повстанців, большевиків чи денікінців, і тим ще більше підривали дисципліну українського війська. Головна причина невдач при творенні української армії — це в загальному брак довір’я до своїх українських старшин, в першій мірі до визначних генералів та старшин генштабу бувшої царської армії. Їх не покликувано до чинної служби, а якщо й покликано, чи хтось з них добровільно зголосився, так тоді обсаджували ними нижчі військові становища, а вищі надавано своїм довіреним, але нефаховим партійним отаманам. Як приклад хай нам послужить ось такий фактичний стан у верхах обсади Дієвої Армії. З приходом Директорії начальником штабу Дієвої Армії назначено полковника СС-ів Андрія Мельника, поручника УСС-ів, його помічником полковника генштабу Василя Тютюника, а генерал-квартирмайстром генерала В. Сінклера, відтак по нім полковника генштабу М. Капустянського. Визначний український генерал Ярошевич командував в наддніпрянській армії тільки дивізією, під час коли партійний отаман Оскілко (втік до Польщі) був комендантом північної армійської групи, авантюрист отаман Волох, по усуненні полковника Болбочана, очолював команду Запоріжського Корпусу, а своєвільний отаман Божко став комендантом дивізії «Запоріжська Січ». Всі ці вичислені отамани діяли самочинно і не все підкорялись приказам Дієвої Армії. Тодішнім нашим справжнім військовим керівникам як — генерал Скоропадський, генерал Мандрика, генерал Зелінський, генерал Ярошевич, полковник генштабу Петрів й інші — важко приходилось здобувати довір’я наших керівних політичних чинників, і тому не вдалось нам зорганізувати належної нашої збройної сили, щоб дати добру відправу наступаючим на нас ворогам в нутрі і на зовні.

Причинилася до невдачі — господарсько-економічна недорозвиненість та чужий нам ворожий капітал. Майже вся велика земельна посілість і великий промисл та торгівля на Україні були в руках чужинців — німців, москалів, французів, англійців, поляків і т. д. А що українська соціялістична влада мала на меті це все знаціоналізувати, тобто удержавити. тому більші землевласники, фабриканти і купці поставились ворожо до творення української держави, а за ними пішли — чуже й вороже нам міщанство та частина робітництва, що були на їх услугах, чи від них залежні.

Внаслідок нездарности урядів та їхньої хибної і зхаотизованої державної адміністрації появилась на Східній Україні т. зв. отаманщина, себто — свого роду повстанська партизанщина. Та отаманщина — це витвір української революції під гаслом: «З Києва революція йде, чабан отаманом нехай буде!» — отже постала спонтанно в поодиноких селах зразу проти поміщиків і буржуїв та німців, що їх захищали, а відтак проти большевиків і денікінців. Їхніми отаманами були переважно місцеві селяни чи півінтеліґенти, які діяли самочинно і не слухали нікого. Їхні т. зв. повстання не мали для війська більшого значення, а державі і селянам нанесли багато шкоди, бо большевики чи денікінці такі села відтак палили, а селян розстрілювали. Толерування, а до деякої міри піддержування отаманщини, тобто різних повстанських загонів, організованих державою чи диких, накоїли нам немало лиха. Ці повстанські загони мали рацію існування на задах ворога, большевиків чи денікінців, але ніколи в запіллі української реґулярної армії, де вони ширили тільки заколот між населенням, нищили державне майно — цукроварні, горальні і т. п. — та грабили безкарно власних громадян (контрибуції і погроми жидів, а то й своїх). При тім усі вони не признавали в засаді жодної влади, знали тільки себе та держали народ в постійному нервовому напруженні, в т. зв. перманентній революції, себто в боротьбі всіх проти вся! Доказом цього хочби та обставина, що зі всіх тридцяти кількох важніших повстанських отаманів, тільки один-однісінький отаман Юрко Тютюник дався втягнути до Дієвої Армії. Всі прочі пішли самопас та покінчили не завжди славно. Ця перманентна революція вичерпала нарід так, що він попав у розпучливу апатію і вже не знав, кому має вірити — своїм чи чужим? Серед таких прикрих обставин зродилась між народом туга за твердою владою, яка положила б кінець усім безправствам та завела справжній правопорядок. Тому славний Зимовий Похід під командою ген. М. Омеляновича Павленка та одчайдушний рейд по Україні отамана Юрка Тютюника не викликала вже загального повстання, навпаки — принесли нам тільки болючі втрати.

Почуття меншевартости і брак довір’я у власні сили — це спадщина довголітньої неволі, і тому ми уважали себе нездібними до творення власної держави. Всі ми сподівались, що прийде хтось і зробить нам щось — нарід легковажив собі свій провід, бо це наші люди, а провід не знав, чи той нарід піде за ним і буде його слухати. І тому був брак рішучих потягнень уряду та твердих і доцільних законів щодо своїх і чужих. Брак довір’я у власні сили, які в той час були відосередньо розпорошені та почуття меншевартости стали тою причиною, що ми ніяк не могли створити одного державного представництва, уряду, а мали їх кілька, які взаємно себе поборювали, а саме: Харківський уряд, настановлений Москвою, спровадив на Україну большевиків, а уряд Центральної Ради для оборони покликав німців. Гетьманський уряд, збойкотований своїми, шукав підпори у німців і в московських монархістів проти харківського уряду большевиків та своїх загорілих партійців. За Директорії ми мали аж три уряди — уряд Директорії, харківський і галицький. Директорія орієнтувалась на Антанту та її сателіта Польщу, харківський уряд державсь уперто большевиків, а галицька Диктатура шукала порятунку в Антанти і Денікіна. З собою ми не змогли договоритись, бо вірили занадто в чужі сили, їхні ідеали та доктрини. Тому наші Визвольні Змагання пішли внівеч.

Московський большевизм зайнявши цілу Росію, присвоїв собі право говорити й управляти в імені всіх народів давної царської імперії. На перешкоді цьому станула українська держава і тому треба було Ті повалити. В тій цілі большевики вислали на Україну своїх вишколених агітаторів, а в слід за ними і свої військові загони, які обіцянками і погрозами мали викликати бунт проти української влади та заводити комунізм — обіцяний рай на землі. Час і хаотичні обставини сприяли большевикам. Так звана перманентна революція на Україні вичерпала нарід до краю. Нарід бажав спокою, порядку та твердої влади, яка б положила кінець всім безправствам. Того не дала йому ні Центральна Рада, ні гетьманська влада, ні Дирекотрія разом з галичанами, тому очі української маси почали звертатись на північ, до большевиків, мовляв — большевики є та сподівана тверда влада, що має завести рай на землі. Цю тугу українського народу за твердою владою і правопорядком відчули большевики і в сам час вдарили цілою силою на Україну, а зломивши всякий спротив, завели комунізм та дали народові цю тверду владу у формі т. зв. диктатури про летаріяту. Так ми несвідомо приготовили зольшевикам догідний ґрунт та запропастили українську державу, а наслідки цього відчуваємо по сьогоднішній день.

Надто велика потурливість української влади супроти чужонаціональних елементів, так у Києві, як і у Львові. За Центральної Ради величезна кількість московських монархістів та різного роду капіталістів, а з ними й большевицьких агітаторів опинилася на Україні, а головно в Києві. Тут вони, маючи повну свободу рухів, повели безкарно свою юдину роботу, щодо України й її уряду, так, що вже з кінцем січня 1918 р. прийшло в Києві до явного большевицького повстання проти української влади. Центральні Рада не могла цього повстання здушити, бо її полки — Богданівський, Наливайківський і Полубот^тозсь]: ий, розагітовані большевиками, проголосили себе невтральними, а зліквідував це повстання щойно отаман Петлюра своїми слобідськими Червоними і Чорними Гайдамаками та окремою галицькою пів-батерією штабскапітана Алмазова, зформовану зі студентів львівського університету. Так відплатились московські приблуди українській владі за свій азиль. Подібно малася справа з нашою потурливістю й у Львові. Після перебрання нами влади в дні 1 листопада 1918 р. зголошено сотникові Вітовському і Національній Раді, що для більшої безпеки Львова треба б декілька визначних польських діячів та представників їхнього підпілля арештувати абс інтернувати. На це сотник Вітовський начебто дав відповідь, що його завданням є дати охорону українському урядові, а не боротися з польським населенням, а деякі члени Національної Ради пішли ще дальше і загрозили уступленном з Ради, якщо б з українського боку прийшло до будь-яких репресій щодо польського населення. Польські провідники підпілля негайно це використали і вже 2 листопада рушили до протинаступу. Зовсім інакше поступили поляки в відношенні до українців. По залишенні Львова українським військом 21 листопада 1918 р. польська команда зараз же інтернувала митрополита Шептицького, всіх визначних українців заарештувала і вивезла до табору інтернованих в Домбю коло Кракова. Так поступили поляки з нами, щоб забезпечитись на всякий випадок.

Тодішнє міжнародне політичне положення рівнож не сприяло творенню української держави. Антанта, вигравши 1-шу світову війну в роках 1914–1918, під натиском Франції поставила собі за мету не допустити в майбутньому до надто вели сого розросту Німеччини. Для цього вона потребувала великої Польщі і могутньої Росії, які мали поділитись та скріпитись українськими землями. Тому Антанта дала Польщі і московським монархістам під проводом Денікіна та Колчака повну свою піддержку — моральну, матеріяльну, військову і політичну, а Україну поборювала й обдурювала при помочі своїх різних місій, а ми в своїй наївності їм вірили. Залишена власній долі Україна політично зреволюціонована і розсварена, економічно слаба, військово незорганізована, без жодної помочі ззовні, навіть санітарної, була змушена обставинами вести в±йну аж на три фронти — на сході з большевиками і денікінцями, а на заході з поляками, і тому встоятись не було сили. Україна війну програла та втратила державну незалежність.

Війну з поляками і москалями ми програли і втратили свою державу. Та це тільки тимчасова втрата, бо ідея Української Самостійности і Соборної Держави живе між нами. Вона є всюди, де тільки живуть українські люди. Ми втратили тільки добру нагоду створити тоді власну державу, а причиною цього — наші власні недомагання внутрі і міжнародне положення назовні. Ідея української державности невміруща, як і невмирущий український страдальний нарід. Нищили його дикі орди половців і печенігів, нищили турки і татари, нищили поляки та білі й червоні москалі, а над усе нищили його і нищать наші власні міжусобиці. Але той нарід все ще живий, хоч прибитий, скривавлений і понижений, бо живі у нього — світла княжа і козацька традиція, жива ідея української державности в роках 1917–1920. Тому й ми, розпорошена по цілому світі українська еміграція, мусимо жити, мусимо об’єднатись та заховати себе релігійно, національно й економічно. Для Рідного Краю маємо жити!

Післяслово

Мій спомин — це не історія, а особисті пережиття, тобто опис того, що я сам бачив, що пережив, чого був учасником, або про що читав, чи чув від інших. Тому він по своїй суті є чисто суб’єктивний, а тим самим не є і не може бути в сто відсотках вірний. Правда, я старався подані мною події представити якнайбільш об’єктивно, але чи мені це вдалось — не знаю.

Завданням моїм, чи пак мойого спогаду — є побороти нашу традиційну нехіть до пізнання себе і своїх історичних промахів, а вказуючи рівночасно на важніші причини невдачі наших Визвольних Змагань в роках 1917–1920, причинитися до того, щоб майбутні наші покоління, при творенні нашої держави, не робили тих самих помилок, що їх робили батьки і діди. А що помилки були й мусіли бути, це наявний доказ на те, що ми щось робили. Не робить помилок тільки той, хто нічого не робить. І хоч революція застала нас непідготованими до такого великого діла, як творення власної держави, — то наші державні провідники не дармували і будували державу з такого людського матеріялу, який був тоді до диспозиції. На це вказує нам сам факт, що з сирої етнографічної української маси, на протязі розмірно короткого часу, бо несповна одного року, постала справжня українська нація і в дні 22 січня 1918 р. Центральна Рада, своїм 4-тим універсалом, проголосила українську Самостійну й Незалежну Державу. Пізніше, при творенні держави показалось, що легше державу здобути, ніж її вдержати. Держава це організація найвищого ступеня, яка має об’єднувати не лише свої партії чи групи, але й етнічно чужі елементи, що входять в її склад. До вдержання і закріплення державности необхідні є два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія для оборони того правопорядку внутрі і назовні. Цього вчать нас Визвольні Змагання і в тім дусі належить виховувати майбутні покоління.

Ми, старша генерація, створили Українську Державу, але її не вдержали через наш прадідний гріх, якому на ім’я — незгода! Молодша генерація має бути кращою від своїх батьків і мудрішою — вона не сміє робити тих самих помилок, що робили батьки, а має піти дальше і згармонізувати український нарід державницько, має наладнати власне економічне життя, має створити міцну і здисциплїновану українську армію, має не тільки здобути українську державність, але і її вдержати!

Щасти Боже на Велике Діло!

Осип Станімір сотник Української Галицької Армії

Додаток

Ключ від Київської Думи

Хор. інж. Микола Яримович

Вислідом перемоги українських армій над большевицькими наїзниками було здобуття Києва 30 серпня 1919 року.

У неділю 31 серпня 1919 року, під час незабутнього тріюмфального походу вулицями Києва та дефіляди частин Української Галицької Армії біля пам’ятника гетьмана Богдана Хмельницького на Софійській площі, здавалося, що вже прийшов кінець того історичного обману, що почався 1654 р. у Переяславі.

Старий гетьман Богдан Хмельницький дивився тоді на нас і неначе говорив: «Я підписав, бо мусів, бо мав запало таких, як ви, хлопців. Але ви не вірте їм ніколи, цим нелюдам. Вони, як оті їх попередники, з Джінгінсханом на чолі і вас спалять і на весь світ пожежу розпалюватимуть. Не вірте їм, що як вовки в овечій шкурі виступають на всяких мирових переговорах, що у професорських тогах у своїх і чужих університетах, що у ризах московських патріярхів, наставлених білими чи червоними імператорами, що у робітничих кашкетах на трибунах оборони прав робітничої кляси. В усіх них одна мета: Росія понад усім світом».

Тоді 31-го серпня 1919 р. прийшлося нам тільки пару годин ждати на потвердження Богданової перестороги.

Навпроти нас стали ті, що прийшли на зміну розгромленим нами большевиками. Ті, їх союзники у спільному змаганні до панування над усім світом, прийшли під командою генерала Денікіна.

По коротких переговорах, обманних крутійствах і диктатах, обсадили денікінці ввечері 31-го серпня площу і всі вулиці Київської Думи, великими військовими силами, що підступно вдерлись того дня до здобутого нами Києва.

Залога Думи складалася із двох сотень 2-го куреня 8-го бриґади 3-го корпусу Української Галицької Армії. Комендантом куреня був сотник Осип Станімір. Денікінський генерал зажадав тоді увечері від сот. Станіміра, щоб дав наказ залозі Думи зложити зброю. Правда, залога ця мала від нього наказ стріляти до озброєних неукраїнських військових частин, але наказ цей не був ще апробований вищою командою.

Положення було неясне і мінялося з хвилини на хвилину. Воно було для сотника Станіміра і для нас дуже важке. З військового боку ми знали, що робити: битися. З політичного боку, ми знали, що треба додержувати послуху покликаним до цього чинникам нашої молодої держави. Бо національна карність — це також закон для кожного жовніра. Крім цього, величезна перевага денікінських військ та брак зв’язку з іншими українськими військовими частинами і вищою командою накладала велику відповідальність за введення залоги Думи у безвиглядний бій з денікінцями.

Обидві сотні залоги вийшли з Думи і уставилися перед нею. Сотник Станімір, у цій майже останній хвилині хотів ще раз вернутися до Думи і спробувати ще раз нав’язати телефонічний зв’язок з вищою командою. Тим часом сторож Думи замкнув головні двері на ключ.

Член залоги із 5-ої сотні куреня (в склад куреня входили 5-та, 6-та і 7-ма сотні), хор. Микола Яримович якось добився до сторожа і звелів йому відчинити голивні двері. Сотник Станімір пішов нагору до телефону. Сторож, мабуть москаль, дуже обурювався, що його непокоять. Хор. Яримович прогнав його від дверей Думи до помешкання. Сотник Станімір вийшов з будинку, не добившись телефонічного зв’язку.

Хор. Микола Яримович замкнув тоді головні двері Думи ключем, що його сторож залишив на його жадання у замку дверей. Цей ключ опісля вложив хор. Яримович до своєї кишені з думкою, що може ще придасться в потребі.

Вкоротці денікінські частини з багнетами на крісах зблизилися до залоги Думи і приневолили її скласти зброю. Після роззброєння залоги, а з нею сот. Станіміра та хор. Яримовича денікінці взяли в полон. Полонених завезли до Дарниці, літниськової оселі на лівому березі Дніпра навпроти Києва.

На другий день хор. Яримович був здивований, знайшовши у своїй кишені ключ від Київської Думи.

Невдовзі сот. Станімір, а опісля і хор. Яримович, разом з іншими старшинами та стрільцями втекли з полону. Допомогли їм в цьому повстанці, якими командував недалеко Трипілля отаман Зелений. Майже усі добилися до своїх частин, які стояли в боях з денікінцями, уже десь біля Вінниці.

На світлчні бачимо ключ, яким головний будинок столиці України був замкнений тоді ще дуже молодим старшиною армії незалежної Української Держави, — армії, що сама, без чужої помочі й опіки, прогнала ворогів і здобула хоч на короткий час нашу золотоверху столицю. Колишній хор. Микола Яримович, здаючи собі справу з музейної вартости ключа, що його заховав, привіз його з собою на чужину, а потім до ЗДА, де тепер живе.[2]