ОЛЕКСАНДР МІРЕР

“ГОЛОВНИЙ ПОЛУДЕНЬ”

Фантастична повість

Переклад із російської Анатолія Стася

Художнє оформлення Анатолія Дев’яніна

Перекладено за виданням:

А. Мирер, “Дом скитальцев”,

М., “Детская литература”, 1976

ЧАСТИНА І,

РОЗКАЗАНА АЛЬОШЕЮ СОКОЛОВИМ

РАНОК

Федя-гітарист

Того дня зранку було дуже спекотно й сонячно. Від спеки я прокинувся рано, поснідав разом із матір’ю і, хоч було ще далеко до восьмої, пішов до школи. Пам’ятаю, як на проспекті сильно й терпко пахло тополиними сережками, і липи стояли немов задимлені, ясно-зелені, і сонце палало у вітринах універмагу. Двері магазину були ще замкнені, та Федя-гітарист уже сидів на східцях із своєю гітарою і мружився. Я подумав собі, що на молокозаводі скінчилася нічна зміна, і Федя просто з роботи поспішив на побачення з Неллою, продавщицею взуттєвої секції. Пройшовши протилежною стороною вулиці, я звернув. за ріг, до школи, і аж тоді здивувався — не така він людина, Федя, щоб сидіти й чекати. Він напевне зустрів би дівчину біля дому і провів би з жартами, з гітарою — е-ех, розійдися!.. Він такий хлопець. Ранок, вечір — йому море по коліна. Я думав про нього і всміхався, бо мені такі люди подобаються. Потім я перескочив на інше: чи пощастить удень, після школи, накопати черв’яків, щоб порибалити.

Я пройшов порожніми сходами, поклав портфель у парту і поглянув у вікно.

Федя-гітарист так само сидів на східцях універмагу й тримав на випростаних руках гітару. Розумієте? Він її розглядав і хмурився: мовляв, що воно за штукенція така? Знизав плечима. Взяв кілька акордів і знову знизав плечима… Потім він заходився притупувати ногою і з подивом розглядав свій черевик, зазираючи збоку, по-півнячому, — гітара напевно йому заважала.

Я знову посміхнувся — наш знаменитий гітарист немов заново вчився грати на гітарі. Ну й витівник — отак бавитися, та ще й спозаранку!

Хвилини через дві-три біля універмагу з’явився завідуючий поштою. Мабуть, Федя його покликав. Мені не чутно було крізь вікно, що сказав Федя-гітарист, але завідуючий поштою звернув і Підійшов до східців.

І тоді сталося ось що. Завідуючий зробив непевний крок, обома руками схопився за груди, відразу випростався, опустив руки і пішов далі, не озираючись. За півхвилини скляні двері пошти кинули відблиск сонця, завідуючий зник за ними, а потім я почув, як різко стукнули двері. Федя сидів на східцях, наче нічого й не трапилося, і тарабанив по гітарі зігнутими пальцями. А я вже пильно дивився на нього — що він утне знову? На вулиці стало людно — йшли службовці на роботу, з під’їздів вибігали хлоп’ята і мчали до шкільних воріт. До дзвінка залишалося п’ять хвилин. Стьопка, поспішаючи, скатував із мого зошита задачки з геометрії. Я дивився, отже, цілих півгодини, а Федя все сидів, опустивши гітару до ноги, і байдуже мружився на перехожих. І раптом він підвів голову… Важко здригаючись при кожному кроці, до пошти квапився сивий, натоптуватий телеграфіст, поважний, як генерал. Він завжди проходив тут у цей час, завжди поспішав і перед наріжною вітриною універмагу поглядав на годинник та намагався наддати ходи. Він важить кілограмів сто, слово честі! Саме його Федя обрав між перехожими і щось йому казав, схиливши голову, ніби звертався з проханням. Той обернувся — навіть його спина, туго обтягнута форменою курткою, висловлювала невдоволення.

Я підвівся. Старий телеграфіст немов наштовхнувся на невидиму вірьовку. Хитнувся важким тілом, задріботів і спинився, схопившись обома руками за груди. Мені здалося, що він упаде. Гітарист байдуже дивився на свій черевик, притупуючи ним, навіть не підвівся, скотина. така! Адже старий міг скалічитися, якби звалився на східці. На щастя, він утримався на ногах — випростався і неначе взяв у гітариста щось біле. І відразу ж попрямував далі своєю важкою ходою. Ще раз грюкнули двері пошти, але сонце вже не блиснуло у склі. А Федя-гітарист підвівся й пішов собі своєю дорогою.

Гітара залишилася на східцях.

Я огледівся — вчителя ще не було — і стрибнув через парти аж до дверей. Хтось вигукнув: “Ух!” — я вилетів у коридор і щодуху припустив униз, поспішаючи прослизнути мимо вчительської, щоб ненароком не зіткнутися з Тамарою Євгенівною.

Дзвінок заливався на всю школу, коли я вибіг із під’їзду. Вулиця здавалася зовсім іншою, ніж хвилину тому, коли я бачив її згори, і гітари не було на східцях універмагу. Я пробіг уперед, по бульвару, між тополями, і побачив зовсім близько Федю — він устиг вернутися по гітару й знову відійти кроків на двадцять. Чорний лак інструмента відбивав усе, як випукле дзеркало в автобусах: будинки, дерева, палевий корпус вантажної машини, що проїздила мимо. І мене, а поряд зі мною ще когось. Я озирнувся. Поруч мене стояв Стьопка, весь аж білий від хвилювання.

Таксі

— Ти чого? Тривога? — запитав Стьопка.

— З ним щось коїться. — Я кивнув на спину гітариста.

— З Федором? А тобі яке до того діло? Ну й псих…

Я не знав, що мені робити. Ми стовбичили серед вулиці, де будь-хто з учителів міг узяти нас на замітку і завернути назад у школу. А гітарист віддалявся, крокуючи по проспекту вниз, до Синього Каменя — це у нас селище так зветься, два десятки будинків за лісопарком. Тут визирнула із школи технічка тьотя Ніна, і ми, як зайці, чкурнули через вулицю.

Гітарист повагом крокував далі довгими смугами тіні, вітався до знайомих, стріпував чубом. Ми йшли за ним. Навіщо? Я цього не знав, а Стьопка й поготів. Він наїжачився від злості, однак поводився правильно — йшов поряд і мовчав. Так ми пройшли квартал, до нового магазину “Фрукти-соки”, перед яким стояло вантажне таксі. Воно теж було нове. Дорослі на таке не звертають уваги, а ми знали, що у місті з’явилося два нових вантажпих таксі, голубі, з білими смугами й шашками на бортах та з білими написами “таксомотор”. Сур нам пояснив, чому “таксомотор”: коли автомобілі тільки з’явилися, їх називали “моторами”. Отож одне з нових таксі красувалося над тротуаром і затишно світило зеленим ліхтариком. Мизатий водій сидів на підніжці, насвистував улюблену Федину пісеньку “На Смоленській дорозі сніги, сніги…”. Ми бачили по гітаристовій спині, що він і таксі помітив, і водія, і свою “Дорогу” почув. Він ішов розвалькуватою ходою — високий, стрункий, у чорних штанях і сорочці, з чорним інструментом під пахвою. Звичайно, водій поздоровкався до нього. Федя зупинився й сказав:

— А, привіт механіку!

Я підхопив Стьопку за лікоть, і ми пройшли мимо й зупинилися за кузовом машини. Стьопка мовчки, сердито висмикнув лікоть. Машина здригнулася, завищав стартер… Я пригнувся, заглянув під таксі й побачив ногу в чорній холоші. Нога підіймалася з землі на підніжку. Це гітарист сідав у кабіну. “Давай!” — сказав я, і ми разом ухопилися за задній борт, перевалилися в кузов, під брезентовий дашок, пробігли вперед і сіли на підлогу. Ми притискалися спинами до переднього борту, й нас не могли помітити з кабіни. І машина відразу ж рушила. Поки вона йшла тихо, я ризикнув підвестися й заглянути у віконце — чи Федя там? Він сидів у кабіні. Гриф його гітари постукував об скло.

Я притиснувся губами до Стьопчиного вуха й розповів про завідуючого поштою, телеграфіста і взагалі про Федині фокуси. Машина їхала швидко. На вибоях нас било спинами й головами об дошки борту. Можливо, тому на середині розповіді я почав сам із собою сперечатися. Сказав, що я дурень і панікер і даремно вплутав Стьопку в історію. Звичайно, Федя поводився дуже дивно, але яке нам до того діло? Він узагалі дивак. А я панікер.

Стьопка відхилився од мене й скривився. Він моєї самокритики терпіти не може. Він показав, як грають на гітарі, й прошепотів:

— А оце він що — розучився? Ти бачив, щоб він гітару десь забував?

Я зашепотів у відповідь, що після нічної зміни можна голову забути, а не гітару. Що Феді просто надокучило чекати Нелку. Він сидів, йому було нудно, і він жартував із знайомими. Скажімо, отак: “А пошту вашу пограбували”. Поштарі — ще б пак! — хапалися за серце. Потім він вирішив поїхати Нелці назустріч, скористався із своєї популярності й сів на вантажне таксі. Звичайнісінька поведінка. Друзів у нього в місті кожен третій. Ну кожен п’ятий, не менше…

— До Нелки поїхав? — сказав Стьопка. — Вона живе зовсім на протилежному кінці міста. — Він подумав і додав: — Нічого собі жарти. А з гітарою на завод не пускають.

— Його всюди пропустять.

— Це молокозавод, — сказав Стьопка. — Там чистота й дисципліна. А ти — бовдур.

Я все-таки розсердився:

— Ну, панікер, ну, шпигунських книжок начитався, але чому я бовдур?

— Тому. Федько вчора виступав у радгоспі, в їхньому клубі. Загулявся, напевно. А ти — глевтяк. Взявся за діло-доведи його до кінця.

— От сам і доводь до кінця, — огризнувся я і поплазував до заднього борту, щоб зіскочити, та в цю мить по кузову затарабанили камінці, машина різко збільшила швидкість, — місто скінчилося, почалося шосе. Ми чули, як сміються в кабіні ті двоє, а машина вже летіла, немов реактивний літак. Доводилось їхати далі. Ми враз проскочили стадіон, зараз буде підйом, і там зіскочимо… В-з-з-з! — зненацька завищали гальма, машина зупинилася, і ми виразно почули голос гітариста:

— …Пілотуєш, як молодий бог. Бувай здоровий!

— Та де там! — відповів водій. — Бувай здоровий!

Стьопка луснув себе кулаком по коліну… Тут, на белебні, з машини не вилізеш — кругом поле. Та гітарист недбало кинув:

— Їдьмо зі мною, механіку… Тут поруч. Покажу таке — не пошкодуєш!

Стьопка розвів і склав долоні: капкан, мовляв… Я кивнув. Ми чекали, витріщившись один на одного. Навдивовижу простакуватий був цей “механік”! Він тільки промимрив:

— Поїхати, чи що… Не засядемо?

Дверцята стукнули, машина покотилася до лісопарку і звернула на путівець.

Нас жбурляло в кузові, пилюга валила під брезент. Ми клацали зубами. Я чхнув Стьопці в живіт.

Та машина скоро зупинилася.

— Ну й пилюга, жах, — почувся Федин голос. — Потюпаємо, механіку?

Водій не відповів.

— Е, хлопче, ну й дивак ти! — весело сказав Федя. — Скільки проїхав, півсотні метрів лишилося… Лінуєшся? То їдь собі додому.

— На “не можу” дурнів ловлять, — прошепотів Стьопка.

Водій ішов знехотя, озираючись на машину. Місцина була підходяща для темного діла — узлісок ялинового розсадника. Спершу зникла за верхівками русява чуприна гітариста, потім голова шофера у брудній кепці.

Ми стрибнули в пилюку, перезирнулися, пішли. По міжряддю, по м’якій торішній хвої. Попереду, кроків за двадцять, чувся хрускіт гілля і голоси.

Ялиновий пень

Міжряддя було недовге. Ще метрів п’ятдесят — і відкриється кругла галявина. Туди й вів Федя таксиста, причому їхня алейка виходила якраз на середину галявини, а наша — трохи вбік від неї. Я заспішив, але Степан махнув рукою, показуючи: “Спокійно, не гарячкуй!”

Ех, глянули б ви на Стьопку! Він скрадався нечутно, як кішка, прискаливши рудуваті очі. Ми з Валеркою знали, і Сур знає, що Стьопка — справжній сміливець, а що він блідне, так це через шкіру. На цьому багато хто спотикався. Бачать — побілів, думають, що хлопець злякався, і нариваються на його випробуваний удар — свінг зліва.

Отже, Стьопка, такий блідий, що все ластовиння можна перелічити, і я — поповзом подолали останні два-три метри попід лапами ялин і визирнули на галявину.

Сонця на галявині не було. Крізь гущавину пробивалися лише вузькі смужки променів, і перш за все я побачив, як у цих смужках золотими монетами сяють ранні кульбаби. Дві пари ніг крокували просто по кульбабах.

— Ну от, друже мій механіку, — промовив Федя. — Бачиш он пень?

— Бачу. То й що?

— Та нічого. Чудовий пень, можеш мені повірити.

— Пе-ень? — перепитав шофер. — Пень, кажеш… Так… Пень… — Він аж поперхнувся і заревів: — Ти на нього милуватися заманив мене… балалайко?

— А ти цить, — сказав Федя. — Тихше, механіку. Цього пеньочка вчора не було, ясно? Се ля ві.

— Ля ві? — верескливим голосом передражнив шофер. — Значить, я тебе довіз. А хто твою балалайку понесе? — загорлав він, і я швидко подався вперед, щоб побачити не тільки їхні ноги. — І хто тебе назад понесе?

Федя відскочив убік, і між ним та шофером опинився той самий пень. Шофер кинувся на Федю. Ні, він хотів кинутися, він пригнувся вже і раптом охнув, підняв руки до грудей і осів на кульбаби. Все було точнісінько так, як із тими двома, але вони встояли на ногах, а цей упав.

А втім, він одразу ж підвівся. Спокійно так підвівся і закрутив головою, оглядаючись. І гітарист спокійно дивився на нього, притримуючи свою гітару.

Я штовхнув ліктем Степана. Він — мене. Ми намагалися не дихати.

— Це красива місцевість, — мовив шофер, немов через силу добираючи слова.

Гітарист кивнув. Шофер теж кивнув.

— Я — Кут третій. Ти — Трикутник тринадцять? — запитав гітарист.

Шофер тихо засміявся. Вони й говорили дуже тихо.

— Атож, — сказав шофер. — Жолнін Петро Григорович.

— Знаю. І де мешкаєш, знаю. Слухай, Трикутнику… — Вони знову заусміхалися. — Слухай… Ти водій. А тому план ми поміняємо. Я ще не встиг доповісти, але план, без сумніву, буде змінено…

— Порозвозити ці… ну, коробки, на всі об’єкти?

— Називатимемо “посередник”. План я запропоную такий — відвезти “великий посередник” до центру міста. Берешся?

Шофер замотав головою. Стиснув губи.

— Риск надзвичайний… Доповідай, Кут третій! Про мене — як накажуть…

Стьопка знову штовхнув мене. Я притискався до землі всім тілом, гострі голки хвої вп’ялися мені у підборіддя.

— Мене звати Федором, — сказав гітарист. — Вулиця Повстання, п’ять, гуртожиток молокозаводу. Кисельов Федір Аристархович.

Шофер усміхнувся й перепитав:

— Аристархович? — Та раптом крякнув і докінчив іншим голосом: — Пробач мені. Ця клята… ну як її… рекуперація?

— Асиміляція, — сказав гітарист. — Читати треба більше, пити менше. Я доповідатиму. А ти подрімай хоч десять хвилин.

Вони обоє полягали на землю. Шофер захропів, присвистуючи, а Федя-гітарист підклав долоні під потилицю і теж ніби заснув. Його губи й горло потрапили у смугу сонячного світла, і ми побачили, що під ними ворушаться плями тіней. Він щось говорив, не розтуляючи рота, нечутно: він був зелений, як дід Павло, коли лежав у домовині. Я примружився й почав рачкувати, і так ми відповзли далеченько, потім підхопилися й дали драла.

Далеко ми не втекли. Над дорогою, біля голубого таксі, що спокійно світило зеленим оком, зупинилися й прислухалися. Ніхто за нами не гнався. Чомусь ми обоє стали чухатися — хвоя набилася під сорочки чи просто так — одне слово, ми боялись чухатися на відкритому місці і сховалися. Поруч із машиною, за ялівцем. Ця частина лісопарку була неначе навмисне пристосована для всіляких козаків-розбійників: повсюди або ялини, або сосонки, ялівець іще, а влітку височенна трава.

— Чортівня! — сказав Стьопка. — Вони бачили нас… Ох, як свербить тіло.

— Вони — нас? І при нас усе говорили?

— Авжеж, — відповів Стьопка. — Вони навмисне. Щоб легше від нас відкараскатися, вони заходилися комедію грати. Чортівня!.. Щоб ми злякалися і втекли.

— Добре придумано, — мовив я. — Щоб ми втекли, а опісля всім роздзвонили, що шофер Жолнін — “Трикутник тринадцять”. Тоді всі знатимуть, що він божевільний або шпигун. Т-с-с!..

Ой, здалося. Ні кроків, ні голосів. Через дорогу, на обочині, стояла вантажна машина. Сонце підбиралося по колесу до напису “таксомотор”.

— Так, даремно втекли, виходить, — прошепотів Стьопка.

Даремно? Я здригнувся, наче від холоду. Все, що завгодно, тільки не бачити, як один хропе, відваливши щелепу, а другий говорить із затуленим ротом!

— Добрий мені слідопит! — пирхнув Стьопка. — Тремтиш, як цуценя.

— Ти сам чкурнув перший!

— Е, ні, брешеш. Я за тобою поповз. Та перестань тремтіти!

Я перестав. Кілька хвилин ми думали, мимоволі чухаючись.

— Ходімо, — промовив Стьопка. — Ходімо назад.

Я подивився на нього. Не розуміє він, чи що? Ці двоє нас приб’ють, якщо попадемося. А підкрадатися, не бачачи противника, — пропаще діло.

— Вони ж шпигуни, — сказав я. — Ми повинні повідомити про них, а ти на рожен пхаєшся. Чув — клички, паролі, “великий посередник”? А “коробки” — бомби, чи що? Треба в місто добиратися, Стьопко. Ти біжи, а я їх вистежу.

— У місто зачекаємо. Паролі… — пробурмотів Степан. — Навіщо вони сюди забралися? Припустімо, вся розмова була парольною. А місце що, теж парольне? Хто їм заважав обмінятися паролями в машині?

— Гаразд, — згодився я. — Основне, щоб не вислизнули.

— У нього, гада, ларингофон, — сказав Стьопка. — Розумієш? У кишені передавач, а на горлі така штука, як у льотчиків, щоб розмовляти. Мікрофон на горлі. Чортівня! Кому він міг доповідати? Отже, або вони клоунаду корчили, або шпигуни. Здорово! І ми їх виявили.

Я промовчав. По-моєму, шпигуни — гидота, і нічого путнього в них немає. Вистежили ми їх вдало, тільки я, хоч убийте, не розумів, чому так перемінився шофер біля того пенька… Був звичайним шофером і раптом став шпигуном! Цей — Кут третій — зранку викидав фортелі, а шофер був цілком нормальний… Може, і “Смоленська дорога”, яку він насвистував, теж пароль?

У Степана дуже тонкий слух. Він перший почув кроки і швидко зашепотів:

— Я причеплюся до них, а ти шквар у місто. До Сура. Там і зустрінемося.

Я заперечив:

— Ні, я причеплюся!

Та сперечатися було пізно. Затріщало гілля над самою дорогою. Першим з’явився Федя — розчервонілий, засапаний, він ніс щось важке на плечі. За ним потяглася колода — другий її кінець ніс шофер. Він пихтів й спотикався. Повільно, сильно натужачись, шофер і Федя перебралися через канаву. Оце так-так — вони цурпелили пень! Той самий, про який гітарист казав, що вчора його не було, з білою заглибиною від великої тріски, — знаєте, коли валять дерево, то не підпилюють до кінця, залишають краєчок, і на цьому місці відколюється шматок.

Шофер відчинив дверцята в задньому борту, й удвох вони засунули пень усередину — машина скрипнула й осіла. Надто вже він виявився важкий, слово честі…

Федя обтрусив сорочку. Гітара стриміла у нього за спиною. Вона була засунута грифом за пояс, а торочка кудись поділася. Федя зігнувся і висмикнув гітару з-за пояса, а шофер простяг йому вузлик, зв’язаний із носової хустки.

Мені здалося, що там мають бути цукерки, з півкілограма.

І Федя промовив:

— Цукерок купити, ось що. У папірцях. — Він обережно труснув вузликом, шофер кивнув. — Домовилися, Петю. Я сяду в кузов.

— Не треба, — сказав шофер. — Сідай у кабіну.

— Мені б треба бути з ними.

— Слухай, — заперечив шофер, — ці речі я знаю краще, я водій. Увімкну лічильник, поїдемо законно. Побачать, як ти вилазиш із порожнього кузова, будуть підозри. Поглядай у заднє віконце. Довеземо!

— Ну, гаразд. — Кисельов доторкнувся до чогось на грудях під сорочкою.

Нахилився, щоб стріпнути штани, і на шиї в нього майнула чорна смужка. Щось висіло в нього під сорочкою на торочці від гітари…

Вони полізли в кабіну.

Я знав, що нам слід вискочити не раніше, ніж машина рушить, бо водії озираються наліво, коли від’їжджають. Я притримав Стьопку — він відкинув мою руку. Федя в кабіні запитував:

— Гроші у тебе знайдуться внести до каси? Я порожній.

— Знайдуться, які тут гроші… Кілометрів тридцять — троячка… Навіщо вони тепер, ці гроші?!

Вони раптом засміялися. Заіржали так, що машину хитнуло. Заревів мотор, і прямо з місця машина рушила задом, із поворотом, наїжджаючи на наш ялівець. Ми розскочилися врізнобіч.

Голубий кузов просунувся в кущі — р-р-р! — машина рвонула вперед, і Стьопка стрибнув, як блоха, й учепився за задній борт. Я ледь відстав, і цього вистачило, щоб Стьопка відштовхнув мене ногами, збив на землю й перевалився в кузов. І от вони поїхали, а я лишився.

Порожнє місце

Я не забився, мені просто зробилося зле. Хвилин зо дві я валявся, де впав, а потім угледів перед носом Стьопчину авторучку, взяв її і підвівся. Пилюга на дорозі майже вляглася, лише вдалині ще клубочилася над деревами. Я постояв, подивився. Закувала зозуля — близько, надривно: “Ку-ку! Ку-ку!..”

Вона голосно прокррічала двадцять два чи двадцять три рази, замовкла, і тоді я побіг на ялинову галявину. Мені слід було поспішати у місто, бити тривогу, виручати Стьопку від цих людей — все я знав і розумів. Мене, як собачку на повідку, тягло на галявину, я мусив подивитися — той пень чи не той?

І я вилетів на це місце і ледве не закричав: пень зник.

Та якби тільки зник!

Він не лишив ніякого сліду, земля кругом не була розрита, ніякої ями, тільки втоптана, прим’ята трава.

Значить, Федя не збрехав, що вчора цього пня не було. Його притягли звідкись. Судячи по траві, недавно — вночі або вранці. Трава під ним не встигла зів’янути. А ось сліди шофера і Феді. Навіть на галявині, де земля добро просохла, вони відбилися, а в сирих алейках були дуже глибокі.

Пень важив центнер, не менше.

“От де справді чортівня, подумав я. — То тягнуть сюди цей нещасний пень, то відвозять… І надто він важкий для ялинового пня”.

Федя сказав так: “Узяти в машину “великий посередник” і відвезти у місто”.

“Великий посередник”… Посередники бувають на військових іграх, вони начебто судді на футболі й хокеї — бігають разом із гравцями.

Так, але люди, не пеньки ж… Ставлять, відвозять…

Зовсім заплутавшись, я заходився шукати сліди тих, хто приніс “посередник” сюди. Не міг він прилетіти на крилах і не міг поважчати, стоячи тут, правда? Так от, жодних слідів я не виявив, хоч облазив геть усі алейки. Хвилин п’ятнадцять нишпорив, власні сліди почав вважати за чужі, і так мені зробилось дивно, не можу передати. Коли поряд зі мною випурхнув птах, я зовсім перелякався і не оглядаючись помчав на велику дорогу.

Автобус

Я вибіг на шосе, на свіжий степовий вітер. Він ураз висушив спину, мокру з переляку й бігу, і я здивувався, який чудовий сьогодні день. Сонце було яскраве, а не затуманене, як кілька ранків підряд. Синиці співали так дзвінко й густо, ніби над лісопарком висіла сітка із скляних голочок. Хоч було ще рано, асфальт уже вгинався під підборами, й кортіло викупатись. Я уявив собі, що скидаю важкі штани і лізу у воду. Купання!.. Про нього годі було й думати. Треба було мчати до Сура, бити тривогу.

Табличка автобусної зупинки жовтіла ліворуч від мене, високо на підйомі. Пробігши до неї, я збагнув, що треба було бігти в протилежний бік, не назустріч автобусу, а від нього, і не вгору, а вниз. Та вертатися було вже не варто, і, якщо нема коли скупатися, я хоч міг поглянути з пагорба на ставки.

І справді, від зупинки відкривалася панорама: прямо по шосе — будинки й водокачка Синього Каменя, лівіше — ліс і ставки з піщаними берегами, потім лісопарк і, нарешті, все наше містечко як на долоні. Три вулиці вздовж і п’ять упоперек, завод тракторного електрообладнання, елеватор, молокозавод — от і все. Мені, як завжди, стало прикро. Люди мешкають у справжніх містах, із справжніми заводами, а наше — тільки назва що місто. Це електрообладнання виготовляють у чотирьох цегляних сараях. Правда, молокозавод хороший.

Я повертався далі, ліворуч, обводячи поглядом довкола. По той бік шосе тяглися поля і радгоспні ставки, переліски, а далі пасмо горбів, що зникало за обрієм. Їх я навмисне приберіг наостанок, бо на найближчому пагорбі стояв радіотелескоп. Його було чудово видно — плоска чаша антени на наскрізній розчепіреній підставці. Антена теж наскрізна, вона тільки здавалася суцільною й маленькою, як блюдце. Насправді вона мала майже сто метрів у діаметрі, нам розповідали на екскурсії. Під телескопом біліли три коробочки: два службових корпуси і один житловий, для науковців. Паркан здавався білою ниточкою, що облямовує пагорб. Чудово! Дуже хотілося побачити, як телескоп повертається, але чаша нерухомо дивилася в небо, і її величезна тінь нерухомо лежала на схилі. Я задивився, а тим часом наближався автобус. Маленький, синій, із написом “службовий”. Не варто було й руку підіймати, цей автобусик був із радіотелескопа.

І раптом він зупинився. Дверцята навіть відчинили і гукнули: “Сідай, хлопчику!”

Я не став би розповідати так докладно про автобус і дорогу до міста, якби не Вячеслав Борисович. Він їхав у цьому автобусі, він мене і посадив: водієві й Ленці Медведєвій це й на думку не спало б. Про нього я знав, що він інженер, науковий співробітник із радіотелескопа. Досить молодий, ясночубий, у сірому костюмі. Приїжджий. Їх там чоловік десять приїжджих, решта тутешні, як Ленка Медведєва — радіотехнік.

Вячеслав Борисович повадився не по-начальницькому. Він увесь час сміявся, кепкував із мене; чому я такий розчервонілий і скуйовджений і що я робив у лісопарку, коли в школі уроки. Я трохи розгубився і грубо спитав:

— А ви чому в робочий час катаєтесь?

Він зареготав, ляснув себе по нозі й вигукнув:

— Питання руба, еге? А чи знаєш ти, що таке нетерпіння серця?

Я похитав головою.

— На пошту прийшов пакет, — сказав він ніжно. — Голубенький. Ти вожені не посміхатися. Настала моя черга. І Нетерпіння серця велить мені одержати голубого листа негайно. Навіть у робочий час— Він потер долоні і вдавано насупився: — Та облишмо це. Як твої успіхи в королеві наук — математиці?

Я відповів:

— Не блискучі.

Вячеслав Борисович мені страшенно сподобався, і ми дуже весело доїхали. Навіть Ленка поводилася по-людському. Розумієте, ці дівчата, тільки-но вдягнуть капронові панчохи, починають на людей дивитися… ну, як би вам сказати? У них на обличчі написано: “Ні, ти не прекрасний принц і ніколи ним не будеш”. Але весела вдача Вячеслава Борисовича діяла на Ленку Медведєву позитивно. Вона всміхалася цілу дорогу і сказала на прощання: “Будь здоровий, привіт Симочці”. Симка — це моя сестра, старша.

Мене висадили на розі вулиці Героїв Революції, навскіс від тиру, і я перебіг вулицю, спустився в підвал і смикнув двері зброярні. Вона була замкнена. Все ще сподіваючись, що Стьопка в залі разом із Суреном Давидовичем, я кинувся туди.

У стрілецькому залі було темно, лише вдалині біліли мішені. Різко, сухо тріщали малокаліберні гвинтівки — троє Хлопців із технікуму стріляли, Сурен Давидович сидів біля корегувальної труби, а Стьопки не було.

Тривога!

Призвичаївшись до темряви, я побачив іще Валерку — він махав мені з купи матраців. Сурен Давидович проговорив, не одриваючись від труби:

— Чого прийшов?.. Добре, Верстович! — Це вже стрільцеві.

Ми могли увірватися до Сура хоч серед ночі у якій завгодно справі або й просто так. Тільки не під час роботи. Сур — чудовий тренер, і сам стріляє найкраще за. всіх. Проклята астма! Сур був би чемпіоном Союзу, якби не астма, я в цьому впевнений.

— Вісімка на “четверту”[1] — сказав Сур. — Дихайте, Ільїн, правильно.

Я спитав у Валерки:

— Давно стріляють?

— Щойно почали, — прошепотів він. — А Стьопка де?

— Помовчте, гвардійці, — сказав Сурен Давидович. — Добре, Ільїн! Бийте серію з мінімальними інтервалами!

Я сам бачив, що тренування почалося недавно — мішені чисті. Отже, Сур звільниться за годину. Раніше не відстріляються.

— Не пізнаю вас, Оглоблін! Уважніше, мушку завалюєте!

Неможливо було цілу годину чекати. Я підійшов до Сура й прошепотів:

— Сурене Давидовичу, тривога, Стьопа в небезпеці…

Він уважно глянув на мене, кашлянув, підвівся:

— Стрільці, продовжуйте серію! Валерію, корегуй…

Валерка, щасливий, кинувся до труби, а ми вийшли в коридор. Мені здавалося, що Сурен Давидович дуже сердитий, і я почав поспіхом, збиваючись, розповідати:

— Стьопка поїхав на новому таксі з лісопарку, а в таксі сиділи шпигуни…

— Які шпигуни? — запитав він. — Звідки шпигуни?

Я почав із того, як ішов до школи й побачив Федю-гітариста. Сур слухав неуважно, поглядаючи на двері, очі так і світилися в темному коридорі. Я заспішив. Швиденько розповів, як шофер упав біля пня. Сурен Давидович повернувся до мене:

— Що-о? Теж схопився за серце?

— І ще впав. Це не все, Сурене Давидовичу!

— Он як, не все… — пробурмотів він. — Розказуй, Лесику, розказуй.

Я розказував і мені ставало дедалі страшніше. В лісопарку я на чверть — де там, на десяту так не боявся. Там ми були разом. А де зараз Стьопка? Я боявся, страх як боявся.

Коли я скінчив, Сур пробурчав:

— Незрозуміла історія… Особисто у мене Кисельов викликав симпатію.

— Федя? Ще б пак! — сказав я. — А тепер бачите, що виходить!

— Поки що бачу мало. Пень був дуже важкий, кажеш? — Він скосив очі на двері, звідкіля чулися постріли, і тоді я збагнув…

— Зброя в ньому, а в хустці патрони! — закричав я. — Сурене Давидовичу! А на шиї автомат, на шнурі від гітари!

— Лесику, не поспішай. Зброя? — Він вів мене за плече до зброярні. — Шпигунам нема чого ховати зброю. Я навіть гадаю, що шпигуну просто не потрібна зброя. Пістолетик, можливо. Але маленький, маленький. Бандит, грабіжник — інша річ.

— Шпигун і без зброї? Що ви, Сурене Давидовичу! Завжди пишуть: безшумний пістолет, авторучка-пістолет…

— Авторучка — зрозуміло, — казав Сур, заходячи в зброярню. — Маленький предмет, сховати можна. На тілі зберігається. Навіщо повний пень зброї? Через пень-колоду… Де мій блокнот? Ось мій блокнот. Сядь, Лесику. Я думаю, Що шпигунові зовсім не потрібен пістолет. Шпигун, який вистрілив хоч раз, уже небіжчик… Збігай, будь ласка, і запроси сюди Валерика.

Валерка не дуже зрадів, що його покликали. Він корегував постріли дорослих хлопців, покрикував гордим голосом. Вони теж покрикували: Валерка плутав, де чия мішень. Він зітхнув і побіг за мною, питаючи:

— А що? Тривога? Оце так!

Сур уже написав записку. Він сказав:

— Валерику, час дорогий. Лесик усе розповість тобі потім, тільки не дорогою. Так? (Я кивнув). Так. Ось що я написав заступнику начальника міліції капітанові Рубченку: “Дорогий Павле Остаповичу! Ти знаєш, я через хворобу не можу вийти “на поверхню”. Дуже тебе прошу: зайди до мене в тир, негайно. Не зволікай, будь ласка. Твій Сурен”. Валерику, біжи. Якщо немає дяді Павла, передай записку майорові. Якщо немає обох — черговому по відділу. Запам’ятав? Ти ж, Лесику, шукай Степана. Маєш на це півгодини… ні, двадцять хвилин. А ти, Валерику, передай записку і відразу ж повертайся.

Він глянув на нас і, щоб підбадьорити, додав:

— Гвардія вмирає, але не здається. Бі-ігом, ар-рш!

Ми починаємо діяти

Ми вискочили “на поверхню” і припустили дворами. Що я міг устигнути за двадцять хвилин? Пробігти вулицями та заглянути на пошту. Міліція тут же поруч. (Пошта виходить на проспект, а міліція — на вулицю Леніна, але двір у них спільний разом з універмагом та хімчисткою).

У нас є правила, як діяти під час “тривоги”. Сьогодні я оголосив її, а взагалі міг оголосити кожний, від Сура до наймолодшого, тобто Валерика. Сурен Давидович ніколи не наказував, його й так слухали, але завжди обговорювали, як краще зробити те чи те. Коли ж оголошувалася тривога, суперечки-розмови кінчалися. Сур ставав командиром. Мені було наказано за двадцять хвилин розшукати Стьопку, а Валерці — передати записку й повернутися. Отже, я не повинен заглядати в міліцію, хоч Стьопка, певно ж, постарався навести міліцію на слід. І Валерка даремно поглядав на мене, довелося йому йти самому. Я подивився, як він нерішуче підіймається на ґанок, а сам побіг далі. На розі зупинився, пригладив чуба. Здавалося, всі наскрізь бачать, чого я йду на пошту.

…Сонце тепер світило уздовж вулиці, мені в обличчя. Хтось визирав із вікна математичного кабінету на третьому поверсі школи. Дивно було думати, що зараз мене видно з цього вікна, точнісінько так, як було видно Федю-гітариста й інших дві години тому. Тільки я йшов до школи обличчям, а не спиною, як поштарі, і Федя не сидів на східцях.

Грюкнули скляні двері. Запахло сургучем, штемпельною фарбою-нормальний запах пошти. Я змусив себе не задивлятися на тих двох, що хапалися за серце. Заклав руки в кишені й оглядався, ніби хочу купити марку.

Людей було мало, по одному біля кожного віконця. Стьопки не було. Справді-бо, на біса йому ця пошта. Хтось оглянувся на мене. Довелося для конспірації купити листівку за три копійки. Від бар’єра я побачив, що обидва поштарі на місцях: один сидів за столиком із табличкою “Начальник відділення зв’язку”, другий працював за апаратом, що тріскотів, як кулемет. Поряд із віконцем, де продавали листівки, висіло оголошення, написане червоним олівцем: “Оголошення!!! До 16.00 сьогодні міжміський телефон не працюватиме — лінію поставлено на вимірювання”. “Як вони її вимірюватимуть, ту лінію? І як її можна “поставити?” — подумав я, взяв свою листівку, і тут мені назустріч відчинилися двері й увійшов Федя-гітарист. Листівка вислизнула у мене з рук і відлетіла в куток, до урни…

Я не поспішав підняти листівку. Носком черевика загнав її під урну і, крекчучи, почав вивуджувати, зім’яв, звичайно. А Федя з своєю невідразливою усмішкою, присунувся до віконця й попрохав своїм чудовим баритоном:

— Тамаро Юхимівно, півдесяточка конвертів авіа дайте щедрою рукою!

Та, певно ж, заусміхалася. Я підібрав листівку і з придуркуватим виглядом почав підходити до усміхненої Тамари Юхимівни, а Федя, ставши в граціозній позі, заливався далі:

— Погода — душа співає, а ви тут сидите, не жалієте своєї молодості… — і всякі такі нісенітниці.

Аж дивно, як швидко я його зненавидів. Дві години тому я дивився на нього із захопленням, — аякже, Федір Кисельов, перша гітара в місті, тьху ти! Сур щойно сказав, що Кисельов йому подобається, а зараз тривога, тому “подобається” Сура слід вважати за наказ.

Розумієте, до чого треба очманіти, щоб такі думки бралися в голову?

— А, пацан! — сказав Федя. — Тримай цукерку.

Він витяг із правої кишені карамельку “Казка”. На обгортці худий рожевий кіт із чорним бантиком на шиї й чорними лапами. Всередині — справжня цукерка. Я розгорнув її, але не їв. Купили вони цукерок усе-таки! Навіщо?! От чортівня!

А Суру я забув розповісти про цукерки!

— Це вам, Тамаро Юхимівно, — сказав Федя і подав їй таку саму цукерку. — Вам… прошу вас… — пригощайтеся. — Він обійшов усі віконця, всі йому дякували.

Минуло вже десять хвилин, проте я звідси йти не збирався.

— Ті-тонько Тамаро Юхимівно, — забелькотав я, — ось погляньте, зіпсував. — І показав їй зім’яту листівку.

— То візьми іншу, ціна три копійки, — почув я.

Почув. Обличчя Тамари Юхимівни я не бачив, бо дивився на Федю, а він дістав із лівої кишені цукерку і вправно кинув її на стіл начальникові відділення:

— Вгощайтеся, товаришу начальник!.. І ви, будь ласка! — Це вже старшому телеграфістові. — І вам одну. — Він звертався до дівчини, яка подавала телеграму, і простяг їй цукерку знову з правої кишені… — Я сьогодні деньнародженець, вгощайтеся!

— Ті-тонько, у мене грошей більше немає, — з жахом гудів я в цей час, бо був певен: цукерки з правої кишені отруєні.

І я не міг закричати: “Не їжте!” Мені й досі соромно, коли згадую ту мить. Мені, бовдуру, здавалося важливішим спіймати шпигуна, ніж врятувати людей…

— Тітонько, дайте тоді цуке-е-ерку…

Та пізно, пізно! Вона вже хрумтіла тією карамелькою, а папірець із рожевим котом, акуратно розгладжений, красувався під склом на її столі.

— Он ти який! — сказала Тамара Юхимівна. — Які нахабні тепер діти, просто жах! Ви чули, Федечко?

Всі втупилися в мене очима, лише огрядний телеграфіст стукотів на своєму апараті. Федя обмахувався конвертами, як віялом.

— Любиш солоденьке, так? Ти ж своєї ще не з’їв, ласун… — Він придивлявся до мене дуже пильно.

Я почав задкувати до дверей, бурмочучи:

— Симці, по-справедливості… Одну мені — одну їй… Сестрі, Симці… — Без будь-яких зусиль я враз став схожий на жалюгідне нещасне створіння.

Дівчина, що подавала телеграму, почервоніла — їй було соромно за мене. Федя сказав:

— Тримай, сімейна людино, гоп-ля!

Я не поворухнувся, і цукерка (з правої кишені) впала на лінолеум.

Цієї миті я відчув, що телеграфіст, не підводячи голови і нічого не говорячи, подав Феді знак. І відразу ж зі мною сталося щось страшне: немовби мене проковтнуло щось величезне і я помер, але тільки на секунду чи дві. Величезне виплюнуло мене. Цукерка ще лежала на чистому квадраті лінолеуму, між мною й гітаристом, і він дивився на мене неначе з переляком.

Хтось промовив: “Дуже нервова дитина”. Дівчина хотіла підняти цукерку, та Федя нагнувся сам, поклав цукерку мені в руку й легенько підштовхнув мене до дверей. Бом! — грюкнули двері.

Я стояв на тротуарі, мокрий від хвилювання, як ломовик.

А за склом пошти уже всі рухали щелепами, жували кляті цукерки. Навіть огрядний телеграфіст — я бачив, як він кинув карамельку за щоку.

Вони жваво розмовляли. Хтось показав пальцем, що я стою за вікном, і я зірвався з місця й подався до Сурена Давидовича.

Подвійна обгортка

Стьопка не повернувся. У зброярні Валерка чистив малокаліберний пістолет. Сурен Давидович голився, примостившись на своїй койці під віконцем, у глибині комірчини.

— Гітарист роздає отруєні цукерки! — випалив я. — Ось!

Сур вимкнув бритву.

— Оці цукерки? Чому ж вони отруєні? Он водичка, напийся….

Правда, я страшенно хотів пити. Ковтнув, поперхнувся. Валерка враз стусонув мене між лопатки.

— Відчепися, рудобровкін! — гримнув я. — На пошту він прийшов і роздає цукерки. У правій кишені отруєні, а в лівій — не знаю.

— Знову пошта? Сьогодні занадто багато пошти. — Сур узяв розгорнуту цукерку, оглянув. — Ти кажеш, отруєні? Тоді отруту підмішали просто на фабриці. Диви-но, поверхня карамельки зовсім гладенька. Тепер оглянемо другу. — Він почав розгортати цукерку і засміявся: — Лесику, Лесику! Ти гарячка, а не слідопит… — Сур зняв одного рожевого кота, а під ним самовдоволено рожевів другий, такий самий.

Валерка захихикав. Дурневі було зрозуміло, що той, хто хотів отруїти, не загортав би цукерку в два однакові папірці.

— Кіт у чоботях, — сказав Сур. — Автомат на фабриці випадково обгорнув двічі.

Ох який же я телепень!.. Я неймовірно зрадів і трохи розізлився. Що цукерки не отруєні і Тамара Юхимівна та інші будуть жити — це чудово. Але навіщо він роздавав цукерки? Коли б отруєні, тоді зрозуміло… А звичайні? Чи, може, він переплутав кишені і своїм дав отруєні, а чужим — і мені теж — хороші? Але ж я, я, слідопит!.. У цукерковій обгортці не зміг розібратися. Справді кіт у чоботях! А я все думав: чому намальовано кота з бантиком, а називається “Казка”? Чоботи погано намальовані — не то чорні лапи, не то чоботи. “Попався б мені цей художник!..” — думав я, розповідаючи про події на пошті.

Я настирливо думав про невідомого художника, щоб не згадувати про те, як я помирав. Про це я не розповів, а решту виклав із подробицями. Валерка витріщав на мене очі й ойкав — очевидно, Сур пояснив йому дещо, поки мене не було.

Сур записав моє донесення у блокнот. Потицяв олівцем у аркуш:

— Із правої кишені він пригощав усіх, а з лівої — на вибір. Так, Лесику? В лісопарку він же казав, що треба купити цукерок… Нічогісінькі діла!..

— У лівій отруєні! — страшним шепотом мовив Валерка. — Точно, дядю Сурене!

— Не треба поспішати. — Сур увімкнув бритву. — Романтика добре в міру, гвардійці. Гадаю, що все з’ясується просто і не надто романтично.

— Шпигуни! — сказав я. — Тут не до романтики.

Сур вимкнув бритву.

— Скажи, а я, часом, не шпигун?

— Ви?!

— Я. Живу в підвалі, додому не ходжу, даю хлопчакам дивні доручення. Підозріло?

— Ви хороший, а вони шпигуни, — відповів Валерка.

— Ніхто не має права, — сердито мовив Сур, — звинуватити людину в злочині, не з’ясувавши суті справи. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — сказав я. — Але ж ми не юристи і не слідчі. Ми ж так, припускаємо просто.

— Не юрист? От і не припускай. Якщо я скажу тобі, що, можливо, — розумієш, можливо, — Кисельов затіяв пограбування? Гарячка! Ти вважатимеш його винуватим! А так навіть думати не можна, Лесику.

— Оце так-так! А що ж можна?

— Викласти всі факти Павлові Остаповичу, коли він прийде. Тільки факти. Щось довгенько він…

Валерка сказав:

— Він обіцяв швидко прийти. Каже, звільниться і негайно ж прийде.

Сур поглянув на годинник. Я його зрозумів. Він думав про Стьопку. Але хто ж розшукає Стьопку краще, ніж міліція?

Ми стали чекати. Сурен Давидович звелів мені залишитися в зброярні, а сам пішов у стрілецький зал. Валерка побіг у двір, виглядати капітана Рубченка. Я від хвилювання заходився надраювати пістолет, щойно вичищений Валеркою. Ганяючи шомпол, зазирнув у блокнот Сура.

На аркуші внизу було написано і двічі підкреслено: “Чому всі троє хапалися за серце?”

Він мав рацію. У пеньку зберігається зброя, з цукерками передаються, припустімо, записки, але чому всі хапалися за серце?

Аж тут Валерка примчав у тир із криком:

— Дядю Сурене, дядя Павло прийшов!

Капітан Рубченко

Павло Остапович Рубченко — друг і однополчанин Сура. Раніше вони дружили втрьох, але третій — Валерчин батько, вмер позаминулої осені. Для нас Павло Остапович був неначе часткою Сура, і я ледве на шию йому не кинувся, коли він увійшов. Великий, охайний, у білосніжній сорочці під синім піджаком. Він рідко вдягав форму.

— Доброго здоров’я, хлопці! Я сказав весело:

— Доброго здоров’я, товаришу капітан!

— Що у вас діється? Поки що бачу — чистите зброю. Знову школою нехтуєте?

— Ой, тут таке діється… Ви Стьопки не бачили?

Він Стьопки не бачив. Тут зазирнув Сур і попрохав хвилину зачекати, поки він прийме гвинтівки. Рубченко кивнув на тир і похитав пальцем. Сур сказав: “Вас зрозумів” — і покликав мене віднести гвинтівки. Ого! Рубченко не хотів, щоб його тут бачили, виходить, уже відомо дещо… Я вискочив, бігом потяг гвинтівки. Сур навіть чистку відмінив, щоб скоріше спровадити студентів із тиру, і сам замкнув вхідні двері. Тепер нам ніхто не заважав, а Стьопка, коли що, відімкне тир своїм ключем або подзвонить. Я всівся так, щоб бачити двір крізь вікно. Сурен Давидович причинив двері в зброярню, закурив свій астматол і показав на мене:

— Ось наш доповідач.

Рубченко підняв брови і поглянув досить непривітно. Мабуть, кожен міліцейський начальник здивується, якщо його притягнуть у спеку слухати якогось хлопчиська.

Сур почервонів і сказав:

— Альоша — хлопець серйозний. Розповідай з подробицями, будь ласка, — і розгорнув свій блокнот.

Я почав розповідати і хвилювався що далі, то дужче. “Де ж Стьопа?” — пульсувала в голові думка. Я раптом забув, як Федя познайомився з таксистом, які слова вони говорили біля пенька. Сур підказав мені по блокноту. Рубченко тепер слухав уважно, кивав, піднімав брови. Коли я дійшов до розмови про цукерки — першої, ще на путівці, — грюкнули вхідні двері, і в комору влетів Стьопка.

Ми закричали: “У-рур-ру!” Сурен Давидович сплеснув руками. Степан поривався щось сказати і зненацька побілів, як стіна. “Що за халепа, неначе він найнявся бліднути! — подумав я. — Проґавив він гітариста, чи що?”

Стьопка стояв під дверима, втупившись очима в підлогу — як води в рот набрав. Таким білим я його ще не бачив.

Мабуть, Сур щось збагнув. Відчув, точніше. Він швидко підвів Стьопку до віконця, посадив на койку і налив води, як мені щойно. Стьопка ковтав голосно і випив дві склянки підряд.

— Набігався хлопчик, — ласкаво мовив Рубченко. — Вода не холодна в графині? Наковтаєшся холодного — раз-два — і ангіна!

Стьопка і тут промовчав. Навіть Валерці-нетямі стало ніяково — він заусміхався й засяяв своїми очищами: не ображайся, мовляв, дядю Павле, Стьопка хороший, тільки чудний.

Сурен Давидович сказав:

— Стьопа брав участь у цьому ділі. (Рубченко кивнув). Після Альоші він теж дещо розкаже. Добре, Стьопику?

Стьопка пробурмотів:

— Як скажете, Сурене Давидовичу.

Сяк-так я розповідав далі, а сам дивився на Стьопку. Вони з Суром сиділи навпроти світла, тому облич не можна було відрізнити. Я бачив, як Сур подав йому гвинтівку і шомпол, підсунув мастило. Сам також узяв гвинтівку. І вони заходилися чистити. Стьопка відразу витяг затвор, а Сур, притримуючи ствол під пахвою, відчинив тумбочку й дістав пляшечку із пілюлями проти астми. Я в цей час розповів про порожню галявину і про сліди в один бік, а Рубченко кивав і примовляв:

— Так, так… Не було слідів? Так, так… Стривай, Альошо. — Він повернувся до Стьопки. — Ти, хлопчику, до самого міста проїхав на таксі?

Стьопка відповів:

— До місця доїхав.

— Куди ж?

— В’їхав у ваш двір, з боку вулиці Леніна. Через арку.

— Вони тебе виявили?

— Я зіскочив під аркою. Не виявили.

— Молодець! — гаряче мовив Рубченко. — Спритно! Простежив, що вони робили потім?

Цієї миті Сурен Давидович клацнув затвором і пробурчав:

— От негідники! Патрон забули у казеннику…

Капітан повернувся до нього:

— Прошу не заважати! Тут ідеться про державний злочин!

Бач! Я ледве не луснув від гордощів. Казав я їм, казав — шпигунство! І я страшенно здивувався, чому Стьопка не зрадів. Він жбурнув гвинтівку на ліжко і сказав тихим, сповненим відчаю голосом:

— Сурене Давидовичу… Ось він, — Стьопка тицьнув пальцем просто в Рубченка, — він теж хапався за серце перед пеньком. Він — П’ятикутник двісті. Я бачив.

Ми завмерли. Ми просто остовпіли. Уявляєте? І капітан сидів нерухомо, дивлячись на Стьопку. Сурен Давидович прохрипів:

— Остаповичу, як це могло бути?

Та капітан мовчав. А Стьопка раптом заплющив очі й відкинувся до стіни. Тоді Рубченко випнув підборіддя й відповів:

— Поясню без свідків. Державна таємниця! — і знову вшнипився очима в Степана.

Він дивився суворо, ніби чекаючи, що Стьопка повинен зректися своїх слів. Та де там! Стьопа підхопився й вигукнув:

— Пояснюйте при нас!

Сур прохрипів знову:

— Остаповичу, як це могло бути?

— Дрібниці, дрібниці, — відповів Рубченко і гарячково запорпався руками в себе на грудях, під піджаком. — Нічого не могло бути…

Упоперек кімнати палахнуло прозоре полум’я, і тріснув постріл з гвинтівки. Я ще нічого не зрозумів, а капітан Рубченко вже падав із стільця. Сурен Давидович дивився на нього, стискаючи гвинтівку; і з стіни, з величезної чорної діри сипався шлак. Діра була поряд із головою Сура.

Нещастя

Кажу вам, ми нічого не зрозуміли. Ми стояли як укопані. В косому стовпі сонячного світла блиснув сивий їжачок на голові у Павла Остаповича, — капітан падав головою вперед, якось повільно, при повній тиші. Тільки шурхотів чорний шлак, засипаючи білу клейонку на тумбочці. Стьонка ще стояв із піднятою рукою — так раптово все сталося. Я ще без страху, ніби уві сні, дивився, як капітан грудьми

й обличчям опустився на підлогу, як з-під його грудей знову шугнуло полум’я, вдарило під ліжко, і звідти відразу повалив дим. Потім Сур вигукнув: “Остаповичу!” — і спробував підняти капітана, а Стьопка невпевнено вхопив графин і заходився хлюпати під ліжко, звідки йшов дим. Я отямився, коли Валерка закричав і підкотив очі.

Мені довелося витягти його в коридор. Він перестав кричати і вчепився в мене. У мене досі синці — так він міцно вхопився за мої руки. Я сказав йому:

— Негайно облиш істерику! Треба допомагати Суренові Давидовичу. А ще гвардієць…

Він трохи послабив руки. Кивнув.

— Ти, може, додому побіжиш? — запитав я.

— Я допомагатиму, — відповів Валерка.

— Ні, йди додому, — сказав я, так, для годиться.

Валерка по-дитячому, з паузами, зітхнув і пішов за мною.

В коморі гостро пахло димом. Павло Остапович лежав на ліжку. Сур стояв над ним і жалібно говорив по-вірменському, б’ючи себе по лобі кулаками. Він зовсім задихався. Похмурий, але нітрохи не зляканий, Стьопка стояв насупившись і не дивився в той бік.

Я прошепотів:

— Стьоп, як це сталося? Він номер?

Стьопка смикнув плечем. Я зрозумів: помер.

Але я досі ще думав про випадковий постріл. Як же Сур, такий досвідчений стрілець, міг випадково вистрілити, дістаючи патрон із казенника?

Тоді Стьопка ггромовив:

— Поглянь, — і показав кудись убік.

Я не міг відвести очей від Сура і не розумів, куди Стьопка показує. Він за плечі повернув мене до столу.

Там лежав дивовижний предмет. Він був ні на що не схожий. З першого погляду він скидався на сталеву палицю. Та коли пильніше придивитися, то можна збагнути — ця штуковина не сталева, і навіть не з металу, і зовсім не палиця. Навіть не кругла. Овальна? Ні, бугриста, наче її м’яли пальцями. Зеленувато-блискуча. На одному кінці був чорний, дуже блискучий кристал, а на другому виступали дві пластинки, як два плавники. Кілька секунд я думав, що це висушений кальмар — пластинки були схожі на хвіст кальмара чи каракатиці. Завдовжки штуковина мала сантиметрів тридцять.

— Бачиш? Це бластер, — прошепотів Стьопка.

У мене аж підігнулися ноги. Бластер! У деяких фантастичних оповіданнях так називаються рушниці, що стріляють аптиматерією або вбивають променями. В оповіданнях, розумієте? Але ж ми були не в оповіданні, а в будинку три по вулиці Героїв Революції, у підвальному приміщенні, обладнаному під тир. І тут, на столі зброярні, раптом опинився бластер, який приніс під піджаком капітан Рубченко, заступник начальника міліції.

Я повірив відразу — бластер справжній, Стьопка казав правду. Під скісним світлом бластер відливав то зеленим, то сірим, вовчим кольором. Він був зовсім ні на що не схожий. Тепер я зрозумів, що за полум’я палахнуло двічі, чому в бетонній стіні випалило отвір завбільшки як голова і, основне, чому вистрілив Сурен Давидович.

Я тримався за край столу. Ой, надто багато трапилося за один ранок, і кінця подіям не було видно!

Шнурок

Іще лишалося тіло Рубченка на ліжку.

Мені було страшно заговорити, взяти в руки бластер, поглянути на Сурена Давидовича. Стьопка ж був не такий. Він помацав бластер і сказав навмисне голосно:

— Холоднісінький!

Сур почув і повернувся. Ох, згадаю я цю картину… Як він дивиться коричневими лютими очима на розгардіяш, на тремтячого Валерку, на гвинтівки, що валяються в калюжах, і на бластер… Він глянув і зненацька заметався, відчинив залізну шафу із зброєю й швидко-швидко почав запихати в неї гвинтівки. Потягнувся по бластер — Стьопка перехопив його руку.

— Це спуск, Сурене Давидовичу, оці крильця.

Сур почав міцно терти скроні. Тер із злістю, довго. Потім промовив:

— Звичайно, спуск. Отож… Де шнурок?

Стьопка показав пальцем — на підлозі, а я підняв. Чорний шнурок від черевиків, точніше, два шнурки, зв’язані докупи. Всі чотири накінечники були цілі, стриміли на вузлах.

— Розумію, — сказав Сур. — Гидуєш… — Взяв у мене шнурок, поклав у шафу. — Даремно все-таки гидуєш, Степане.

— Він зрадник, — мовив Стьоцка, показуючи на Рубченка, — а ви його жалієте!

Я здригнувся — поряд зі мною закричав Валерка:

— Брешеш! Дядько Павло — татків друг, а не зрадник, брешеш!

— Так, мій хлопчику… Степане, слухай мене: якщо Павло Рубченко — зрадник, то й я зрадник. Таких людей, як він… — Сур закашлявся. — Він не тільки чесний воїн. Не тільки хоробрий і добрий чоловік. На моїх очах він двадцять років працював у міліції. І на фронті. І завжди був справжнім рицарем…

Стьопка мовчав.

Важко було не погодитися — така людина на виду, як у скляній будці. Сур угамував свій відчай і говорив далі:

— Ми втратили багато часу… Потрібен лікар. Хто подзвонить у швидку допомогу? Ти, Лесику? Притримайте двері! — Він обережно підняв бластер і переніс у шафу. Замикаючи, двічі повернув ключ. — Ох, Остапович!.. Ох, Остапович!.. Краще б… — Він затнувся.

Я знав чому. Він сто разів дав би себе спалити цим бластером, тільки б не стріляти в друга. Він вистрілив, рятуючи нас.

І, подивившись на нас, Сур підібрався, труснув головою, став зовні таким, як і раніше, навіть погладив Валерку, як завжди, від носа до потилиці.

— Так, тяжке становище… У швидку не можна звертатися. Стьопо, Альошо! Загляньте в четвертий під’їзд, квартира шістдесят один. Лікарка Ганна Георгіївна… Запросіть її сюди. Що сказати? У нас поранений.

Ми побігли. Стьопка на ходу сказав:

— Правильний наказ.

— Чому? — запитав я.

Він відповів:

— А раптом ц і вже на швидку пробралися?

— Хто — ці?

— З бластерами.

— А навіщо їм пробиратися?

Стьопка тільки свиснув. Тоді я заперечив:

— Лікарка Ганна Георгіївна теж могла пробратися.

— Дивак… — пропихтів Стьопка. — Вона пенсіонерка, вдома приймає. Бачиш табличку?

Я бачив. Квартира 61, мідна яскрава табличка: “Лікар Г. Є. Владимирська”. Степан подзвонив і раптом сказав:

— Він мене хотів… теє. Рубченко ваш…

— Він же не в тебе стріляв — у Сура!

— Та ні, — прошепотів Стьопка. — Не з бластера. Він так… Очима, чи що. Я неначе вмер на півсекунди.

— Ой, а мене… — заквапився я, та двері відчинилися, і з темного коридора запитали:

— До мене?

Стьопка підштовхнув мене вперед. Я відповів, що до лікаря і що в тирі лежить поранений.

— Зараз, зачекайте тут, — сказав голос, як мені здалося, чоловічий.

У передпокої спалахнуло світло. Ми увійшли, але там уже нікого не було. Ніби з нами розмовляв величезний годшіпик, що стукав напроти дверей. Надзвичайний годинник! Вищий від мене, з трьома гирями, начищеними яскравіше за табличку на дверях. Годинник заграв мелодію дзвіночками, потім ударив густим потрійним дзвоном — була одинадцята. Я охнув, бо все почалося рівно о пів на дев’яту, лише дві з половиною години тому. В школі минуло три уроки — і стільки всього відразу! І Валерка ще. А Валерка ніжний і довірливий. Позавчора підійшов до міліціонера і спитав: “Дядю, а чому вам не дають кийків?..”

Дзенькнуло скло. Хтось заголосив тонким, старечим голосом. Різко розчинивши двері, в передпокій вискочила жінка в білому халаті, з чемоданчиком, геть сива. Вона вмить оглянула нас синіми емалевими очима. Спитала басом:

— Поранений у тирі? — і вже була на сходах.

Ми ледве встигали за нею. От так пенсіонерка! Із квартири пищали: “Єгорівно!” — вона мовчки мчала вниз сходами, потім доріжкою вздовж будинку і чотирма східцями в підвал.

Стьопка забіг наперед, відчинив двері й повів лікарку по коридору в зброярню.

Лікар Ганна Єгорівна

Сурен Давидович був у зброярні наодинці з Рубченком. Стояв, прихилившись до шафи, і хрипів астматолом. Коли ми зайшли, він уклонився й промовив:

— Здрастуйте, Ганно Георгіївно. Ось… — Він показав на ліжко.

— Бачу. Мене звати Ганна Єгорівна… Ого! Дітей — за двері.

— Я розстебнув йому сорочку, — сказав лікарці Сур.

Вона дістала стетоскоп із чемоданчика. Ми, певно ж, залишилися в кімнаті, у найдальшому кутку, під вогнегасниками. Ганна Єгорівна щось робила із стетоскопом, зітхала, потім стукнула наконечником і кинула прилад у чемоданчик.

— Давно стався нещасний випадок?

Сур промовив повільно:

— Вбивство сталося двадцять хвилин тому.

Ганна Єгорівна знову сказала: “Ого!” — і швидко, пильно поглянула на Сурена Давидовича. На нас. Знову на Сура.

— Що тут роблять діти?

Стьопка ступив уперед:

— Ми свідки.

Вона хотіла сказати: “Я не міліція, мені свідки не потрібні”. У неї все було написано на обличчі: здивування перед такою дивною історією і від майже прямого зізнання Сура. Ми теж здалися їй не зовсім звичайними свідками. Вона сказала:

— Моя допомога тут не потрібна. Смерть настала вмить, — і повернулася до дверей.

Та Сур зупинив її:

— Ганно Георгіївно…

— Мене звати Ганна Єгорівна.

— Прошу пробачення. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви погодитесь нас вислухати. Слово офіцера, вам нема чого боятися.

Як вона скинула сиву голову! Справді: “Ого!” Вона була хоробра жінка, не гірше нашого Степана. Вона вже встигла добре засмагнути і мала чудовий вигляд: кругле коричневе обличчя, біле волосся, накрохмалений халат і яскраво-сині очі.

— Слухаю вас, — сказала Ганна Єгорівна.

— Дозвольте спершу поставити вам два запитання.

Вона кивнула, не зводячи з нього очей.

— Перше запитання: ви вчений-лікар?

— Я доктор медичних наук. Що ще?

— Коли ви востаннє виходили з дому?

— Вчора о третій після обіду. — її бас зазвучав погрозливо. — Чому я зобов’язана цим допитом?

Сур притиснув руки до серця так схоже на тих, що ми здригнулися. Та це був його звичний жест вдячності.

— Лікарю, Ганно… Єгорівно, зараз ви все-все зрозумієте! Дуже прошу вас, сідайте. Будь ласка, будь ласка. Сьогодні о восьмій ранку…

Сурен Давидович розповідав зовсім не так, як я. Без подробиць. Самі факти: завідуючий поштою, старший телеграфіст, поїздка на таксі, обидві розмови Феді-гітариста з шофером, історія з цукерками, потім капітан Рубченко.

Про постріл він розповів так:

— Цю історію повідомили Павлові Остаповичу не всю до кінця. Він перебив Альошу… Коли, Лесику?

— Коли пень вантажили в таксі, — квапливо підказав я.

— Так, у таксі. Павло Остапович почав розпитувати другого хлопчика…

— Оцього, — сказала Ганна Єгорівна.

— Авжеж, його, Стьопу. Він повідомив, що пень привезли у двір міліції.

— І пошти…

— Еге ж. У цей момент я дозволив собі вигукнути кілька слів, що не стосувалися справи. Павло Остапович мене осадив. Мене це дуже здивувало. Ми з ним дружили майже тридцять років… — Сур закашлявся.

Лікарка дивилася на нього крижаним поглядом.

— Так, тридцять років! Хлопчики про це знають. І Стьопа в цю секунду схопився і заявив, що капітан Рубченко теж хапався за серце, стоячи перед пеньком.

— Он як… — мовила Ганна Єгорівна.

— Павло Остапович не заперечив. Навпаки, він почав гарячково виймати з-під піджака якийсь предмет, підвішений на шнурку під пахвою. Не пістолет, Ганно Єгорівно. Пістолет, почеплений у такий спосіб, стріляє миттєво. Цей же предмет… Я вам його покажу.

Шафа відчинилася, звично мило дзенькнувши. Стьопка пробурмотів: “Чортівня!” Ось він, бластер… Не приснився, значить.

— Цей предмет, лікарю, висів на оцьому шнурку, бачите? Прошу вас поглянути, не торкаючись його.

— Дивна штуковина.

— Атож, лікарю. Вона висіла на петлі-удавці, ніяких антабок не було. Висіла незручно. Йому довелося виймати цей предмет три-чотири секунди.

— Ви так точно замітили час?

— Я кадровий військовий. Це моє коло специфічних навичок.

Вона кивнула дуже несхвально.

— Ви розумієте, Ганно Єгорівно, я стежив за Остаповичем з великим інтересом. Предмет не скидався на зброю, і я подумав, що це якийсь речовий доказ, і він хоче з ним нас познайомити. Але… дивіться сюди. З кінця предмета зірвалося полум’я, пролетіло поряд із моєю головою… Я сидів отак — бачите? Отвір у бетонній стіні він пропалив за частку секунди. А діти? Тут були діти, розумієте?

— Скоріше ніша, аніж отвір, — задумливо мовила лікарка. — Покажіть ваше ліве вухо… Та-ак, опік другого ступеня. Боляче?

— Яка нісенітниця! — вигукнув Сур. — “Боляче!” Ось де біль! — кричав він, показуючи на мертвого.

І знову затнувся.

Помовчали. Тепер Ганна Єгорівна повинна була спитати, чому Сур, розмовляючи з Рубченком, тримав у руках гвинтівку. Або просто: “Чим я можу допомогти, я нічого не бачила”. Вона сказала замість цього:

— Я забинтую ваше вухо. Поверніть трохи голову.

— Ви мені не вірите, — мовив Сур.

— Хіба від цього щось зміниться?

— Лікарю! — сказав Сур. — Якби йшлося про зграю бандитів…

— Та-ак… Про що ж ідеться? — Вона бинтувала йому голову.

— До сьогодні я думав, що подібної зброї на землі немає. На всій землі.

— Ви марите, кадровий військовий, — промовила лікарка. — Лазерних скальпелів не дістанеш — що правда, то правда. Стривайте… Ви серйозно так думаєте?

— Ех, лікарю… — відповів Сур. — Лесику, відчини двері. Дивіться обережно, із-за одвірок. І ви, лікарю, вийдіть. Дивіться з коридора.

Він щільно притиснувся до стіни, штовхнув ногою двері й сказав: “Стріляю…” Ми почули — ш-ших-х! — і стіна над шафою спучилася і бризнула вогневими кульками, як електрозварка. Сурен Давидович, із потемнілим, страшним лицем, у білому шоломі з бинта, вийшов у коридор.

— Заходьте. Цією штуковиною, лікарю, можна за п’ять хвилин спалити наше місто дотла. Можливо, люди з такою зброєю вже захопили пошту, міліцію, телеграф… Ви розумієте, про що я кажу?

Що бачив Стьопка

Тіло Павла Остаповича накрили простирадлом. Нам трьом лікарка дала по заспокійливій таблетці. Ми влаштували військову раду. Першим виступив Стьопка.

Його пригоди почалися біля кондитерського магазину, де водій купував цукерки, а Федя охороняв свій цінний вантаж. Стьопка цілу дорогу сидів у правому передньому кутку кузова. Пень лежав під лівим бортом, на м’яких вірьовках для прив’язування меблів. А тільки-но машина зупинилася біля кондитерської, Федя-гітарист вискочив із кабіни й поліз у кузов.

Стьопка встиг заповзти під лавку — знаєте, такі решітчасті лавки вздовж бортів. Втиснувся, загородився згорненим брезентом і визирав, як ховрах із нори. Федя ж оглянув “посередник” і заходився його гладити. “Чортівня! — розповідав Стьопка. — Я навіть повірив, що чурбак живий. Курка так із яйцем не носиться. Ну, потім шофер приніс цукерки і сказав, що решту дороги — останні два квартали — їхатиме повільно, щоб Федя встиг підготувати хоч би одну-дві дюжини. І вони поїхали поволі”.

Стьопка не наважився зазирнути у віконце, що вони там роблять у кабіні. Він виповз із схованки і, коли машина в’їхала під арку, кинувся до заднього борту й стрибнув. Таксі проїхало у глиб двору — Стьопка йшов за ним — і розвернулося так, що задній борт опинився напроти одного з сараїв. Гітарист швидко перебрався в кузов. А шофер попрямував до водія міліцейської “Волги”, що стояла трохи віддалік. Водії поговорили, підійшли до заднього борту таксі й заглянули всередину. І тут, як висловився Стьопка, “почалася справжнісінька чортівня”.

Сержант із міліцейської машини був кремезним хлопцем, ще міцнішим за таксиста. Він заглянув у кузов, крякнув, схопився за серце й почав падати. Шофер Жолнін не зміг його підтримати, такого здоров’ягу, і він ударився об борт машини, розбив губи до крові. Кисельов із машини схопив його за чуба, струснув. Тоді він пробурмотів: “Це красива місцевість”, на що Жолнін відповів: “Бачу, все гаразд” — і заходився витирати йому обличчя носовою хусточкою. Причому сержант дуже гнівався й спльовував кров’ю. Жолнін щось йому сказав на вухо. Тримаючи хусточку на обличчі, сержант пішов у міліцію, повернувся з ключем від сарая і встромив його у висячий замок. Другий міліціонер — старшина Потапов, ми його знали — спитав, якого дідька він лізе в сарай і що у нього з фізіономією. Сержант відповів: “Меблі з ремонту привезли”. — “Ніяких меблів ми в ремонт не віддавали”, — заперечив Потапов і, звичайно, заглянув у кузов машини. Ну, знову хапання за серце і “красива місцевість”, і вже через півхвилини старшина Потапов разом із Кисельовим витягали з машини цей пень… От чортівня! Вони поставили пень відразу за дверима, і Стьопка зрадів було, що зможе все бачити, та рано зрадів, — вони попоралися в сараї і розчистили від мотлоху невеликий майданчик углибині. Вони працювали як несамовиті, а влаштувавши “посередник”, почали водити до нього різних людей. Стьопка примостився на порожніх ящиках і коробках, навалених біля “чорного” входу в універмаг, і, хоч не міг бачити “посередника”, занотовував усіх людей, що приходили в сарай. Ось список. Продавщиць універмагу — п’ятеро. Першою була, звичайно, Нелла, і привів її Федя-гітарист, а решта приводила одне одного, ланцюжком. З міліції побувало вісім чоловік, із пошти й телеграфу — шестеро. Інших людей, яких Стьопка не знав, двадцять три чоловіки. Ага, ще дві продавщиці газованої води. Вони йшли і йшли, ці люди, поки Степан не збився з рахунку. Ті, хто побував у “посередника”, вже поводилися у дворі як господарі, Стьопку прогнали з ящиків, біля сараю поставили міліціонера. Тоді Стьопка здогадався забігти в сусідній двір і почав шукати дірки в задній стіні. Пощастило! Сарай був щілястий. “Відразу треба було сюди…” Припавши до щілини, Стьопка добре бачив все, що відбувалося біля “посередника”.

Стьопка змінив позицію саме тоді, коли я в тирі розказував Суру про ранкові чудеса. Ось чому я це зрозумів: першими Степан побачив у сараї начальника пошти і Вячеслава Борисовича Портнова наукового співробітника з телескопа.

Вячеслав Борисович гнівався і говорив роздратовано-ввічливо:

— Чи не заходить жарт надто далеко? Дзвонять про лист, потім кажуть: помилка… Чому ви зберігаєте мою посилку в цьому бедламі!..

— Тільки для швидкості, товаришу Портнов… (Вони підходили до “посередника”). Зараз під’їде ваш водій… не спіткніться…

Готово! Він схопився за серце, бідолашний веселий чоловік. Постояв, немовби розмірковуючи над чимось, і спитав:

— Це красива місцевість? Безглуздя…

— Що ж вдієш, — сказав поштар. — Ось і автобус.

— Де Кут третій?

— Ти пройшов повз нього — гітарист Федір Кисельов.

— Ага, вдало! Кличу водія. Зв’язком забезпечить Кисельов?

Поштар кивнув.

Вячеслав Борисович вийшов і повернувся з водієм автобуса…

Стьопка каже, що Вячеслав Борисович залишався зовні таким же веселим і чарівним, а всі зверталися до нього шанобливо і називали його Кут одинадцять.

Так, Стьопці було про що розповісти! Одним з останніх з’явився Павло Остапович Рубченко. Він говорив сердитим начальницьким басом:

— Відлучитися не можна і на півгодини! Паноптикум! Що тут коїться, товаришу черговий?

— Диво природи, товаришу капітан! — відрапортував черговий. — Он, під задньою стіною!

Капітан ступив уперед, приглядаючись у напівтемряві… Ну і ясно, чим це скінчилося. Правда, він теж показав свій характер. Ще не промовивши пароля, наказав виставити охорону біля задньої стінки сарая, знадвору:

— Увесь склад пройшов обробку? Добре. Потапова на пост, із зброєю!

Черговий сказав:

— Єсть Потапова на пост.

І воші вийшли.

Степанові довелося знову поміняти місце. Він згадав, що вікна універмагу також виходять у двір, побіг туди і ще добрих півгодини дивився. З трьох спостережних позицій він приблизно нарахував п’ятдесят чоловік, що приходили в сарай, окрім тих, хто приходив удруге як проводир. З нового поста було видно, як Кисельов порядкує біля сарая і кожному, хто виходить, щось пхає в руку. Потім він пішов. Так, ще з самого початку міліцейський “газик” кудись помчав і повернувся через сорок хвилин. Сержант привіз важкий рюкзак, затяг його в сарай. За ним поспішило кілька чоловік, що, видно, чекали цього моменту. Стьопка помітив, що вони тепер виносили з сарая невеликі предмети — хто в кишені, хто за пазухою. Серед них був і Вячеслав Борисович. А дітей у сарай не пускали.

Знову капітан Рубченко

Поки Степан розповідав, я тільки кректав від заздрощів і досади. Як я не здогадався пройти на пошту через двір, сам не збагну! Був же поруч із Стьопкою, розумієте?

Ганна Єгорівна слухала й дедалі частіше витягала з кишені цигарки, та щоразу поглядала на Сура й не запалювала. Сур списав другий аркуш у блокноті. Коли Стьонка закінчив словами: “Я подумав, що ви з Альохою турбуєтеся, і побіг сюди”, Ганна Єгорівна знову витягла цигарку. Сур сказав:

— Прошу вас, не соромтеся, Ганно Єгорівно.

Вона жадібно схопила цигарку губами, Сур запалив сірника.

— На літр диму більше, на літр менше, — мовив Сур.

— Мабуть, таке й уві сні не присниться, — озвалася Ганна Єгорівна. — Ялинове поліно!.. Покажіть ваші записи, будь ласка… Так, так… Кисельова весь час називають Третім кутом. Нічого собі кутик! Вік керує, він же забезпечує зв’язок… Вимальовується досить струнка картина.

— Яка? — швидко запитав Сур.

— Гіпноз. Пень, що його вони називали “посередником”, маскує гіпнотизуючий прилад. Жахлива штука! Однак дещо випадає з картини. Двічі гіпнотизував сам Кисельов, і ось ця розмова: “Розвеземо коробки по всіх об’єктах”.

— Бачу, — сказав Сур. — Коробки ці міг потім уже привезти у рюкзаку сержант. Насмілюся вас перебити, Ганно Єгорівно. Картина може бути та чи інша, справи все одно кепські. Час іде. Найперше завдання — повідомити в райцентр. Що робити з ним, як ви гадаєте? — Сур показав на ліжко.

— Зараз треба турбуватися про живих, — відповіла Ганна Єгорівна. — Правильно. Треба їхати в район. — Вона повернулася до Стьопки: — Працівників міськради ти знаєш в обличчя? Декого… Вони приходили в сарай? Ні? А втім, час пе стоїть на місці, могли й побувати поки…

— Телефон і телеграф відпадають, — сказав Сур.

Вона кивнула, наморщила чоло. Тепер було видно, що вона вже стара.

— У мене машина, — сказала лікарка, — “Москвич”. До райцентру їхати недалеко, дві години, але хто знає, як там на дорогах? От негідники! — додала вона і вдарила об стіл. — Знати б, яку капость вони затіяли.

Стьопка промовив:

— Може, все-таки шпигуни?

Сур промовчав, а лікарка презирливо махнула рукою:

— У Тугарині шпигуни? Облиш це, слідопите… Секрет виготовлення кефіру і реле запалення для “Запорожців”! Облиш… У мене таке крутиться в голові, — повернулася до Сура, та Степан не вгавав:

— Нечиста сила? — спитав він.

Лікарка серйозно відповіла:

— Це б іще півбіди, бо чорти — прості істоти, їх звичайним хрестом можна спровадити. Як діє ця зброя?

Сур розвів руками, сказав, що не може судити про цю зброю, бо за ту коротку мить, поки бластер плювався вогнем, нічого не можна було збагнути.

— Зрештою, річ не в тому, як вона діє, — сказала Ганна Єгорівна. — Для мене ось що важливе: надто вже дивної вона форми. Змодельовано зовсім не під людську руку. Звичайна палиця. Ні ручки, ні приклада… Антабок отих ваших немає, прицілу…

— Ганно Єгорівно, — зауважив Сур, — саме на ці особливості я й звертав вашу увагу на (Початку розмови.

— Ви гадаєте… — почала лікарка.

Сур кивнув кілька разів. Тепер я не витримав і встряв у розмову:

— Марсіанська зброя бластер! Бачили, як жахнуло? Анігіляційний розряд, ось що!

— Ну, хай і марсіанська, — сказала лікарка. — Я не люблю зброї, слідопити. Надто добре знаю, як погано вона гармонує з організмом людини. Товаришу Габрієлян, я хотіла б забрати цей бластер із собою, в район. Для переконливості. Та й одного з хлопчаків. Краще оцього. — Вона показала на мене. — Другий знадобиться тут, ви зовсім задихаєтеся. Властер придумали!..

— Бластер, — поправив я.

— Бластер, властер… — пробурмотіла Ганна Єгорівна. — Капость! Щось у мене було протиастматичне, для ін’єкцій…

Вона нахилилася до Свого чемоданчика. Сур розглядав бластер, спрямувавши його кристал у стелю. Раптом лікарка тихо промовила: “Ого!”, опинилася біля Рубченка, торкнула його повіку й швидко нагнулася до грудей. Ми схопилися. Ганна Єгорівна підвелася теж. Обличчя в неї було червоне, а очі звузилися. Вона сказала:

— Серце б’ється нормально. Він ожив.

Ну, це вже було занадто… Ожив! Степан і той позадкував у куток, а в Суреиа Давидовича почався серцевий приступ. Ганна Єгорівна “вцідила йому слонову дозу анальгіну”, потім заходилася біля “колишнього покійника” — це все її фрази, звичайно. Рухи її стали швидкі, злі, а голос зовсім хрипкий і басовитий. Раз-раз! — вислуховувала, вистукувала, вимірювала, а бідолашний Сур дивився здивовано-радісними очима з-під бинтів. От де було видовище! А стрілки годинника ледве підбиралися до дванадцятої, розумієте? За чотири години різних подій накопичилося більше, ніж за двадцять шість років — стільки ми із Степаном вдвох усього прожили.

Коли Сур трохи оговтався, лікарка наказала запакувати бластер для дороги. Я приніс із майстерні футляр для креслень, забутий кимось із студентів, — коричнева розкладна труба з ручкою збоку. Сур обмотав бластер ганчір’ям, опустив його в трубу, щільно набив зверху шматтям, як пиж, поверх бластера і закрив кришку. Вона оберталася вільно, Сур підмотав аркуш паперу. Ми допомагали. Лікарка в цей час іще морочилася з Павлом Остаповичем. Йому теж забинтувала голову; бинтів пішло менше, ніж на голову Сурена Давидовича. Виявляється, вухо забинтувати важче, ніж лоб із потилицею.

— Ну, я готова, — сказала Гшна Єгорівна. — Поранений догляду не потребує. — Вона поглянула на Стьопку й пробасила: — Нечиста сила! На вихідному отворі вже з’єднувальна тканина.

Для нас це була китайська грамота. Сур запитав:

— Лікарю, ви не помилилися, коли встановили… гм…

— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися й має вигляд триденної. Зрозуміло?

— Ні, — відповів Сурен Давидович.

— Правду кажучи, і для мене це незрозуміло. Ага, ось іще, погляньте…

Ми наблизили голови. На шматочку бинта лікарка тримала овальний шматочок такого самого матеріалу, з якого було зроблено бластер. Сірий із зеленим вилиском або зелений із сірим — він увесь час мінився і був схожий на трав’янистого слимака.

— Це було прикріплено до піднебіння пораненого уздовж.

— Як прикріплено? Боже мій… — простогнав Сур.

— На присоску. У вас знайдеться коробочка?

Стьопа пірнув під стіл, вивудив порожню коробочку з-під малокаліберних патронів. “Слимак”, який поклали на дно, відразу прихопився до нього — прилип.

— Гоп-ля! — сказала Ганна Єгорівна. — І в вату класти не треба. Ховай у кишеню, Альошо. Через п’ять хвилин я піджену сюди свою машину.

Я засунув “слимака” в кишеню. Лікарка потиснула руку Суренові Давидовичу:

— Ну, тримайтеся. Врахуйте, через півгодини він може й підвестися. Моє шанування…

— Оце так жінка! — приголомшено сказав Сур. — Гвардійці, ви познайомилися з російською Жанною д’Арк!

Цієї миті на мене найшло. Якщо з вами не траплялося, то ви й не зрозумієте, як накочується страх недоречно і неждано. До п’ятдесяти п’яти хвилин на дванадцяту я не боявся, а тут мені аж млосно стало. Ми із Степаном звикли завжди були вкупі. І раптом — їхати. Я сказав:

— Не поїду нікуди.

— Отакої! — кинув Стьопка.

— Чому я маю їхати? Я залишуся із Суреном Давидовичем!

— Ти краще розповідаєш, ти гостріший на язик, — умовляв Сур.

— Усі гострі на язик! — огризався я. — Не поїду!

— Бойовий наказ, — сказав Сур. — Виконуй без балачок.

Я здригнувся. Біля моєї ноги заговорив дуже тихий, дуже чіткий голосок: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”. Пауза. Потім знову: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”.

Стьопка засичав:

— Рація. Зрозуміло? Федя з галявини доповідав. Зрозуміло? Знову геометрія — п’ятикутники!

Я дістав цю штуковину з кишені. Вона пищала: “П’ятикутнику двісті, відповідай!” І відразу ж на півтону нижче: “Пятикутнику, говорить Кут третій. Я йду до тебе”.

— Кисельов, — тоскно мовив Сур. — Ну гаразд, Кисельов…

Його знічена постать раптом випросталася. Він висмикнув із шафи бойовий пістолет “Макарова”, засунув за пазуху, замкнув шафу, опечатав її, ключі кинув Стьопці, вихопив у мене “слимака” й переклав його у металеву коробочку від печатки, запхав її в мою нагрудну кишеню і гримнув ще нечуваним нами голосом:

— Олексію! Бігом! Перехопи лікарку біля гаража, сюди не повертатися! Степане! Вести спостереження надворі, не встрявати! Марш!

Він, задихаючись, протяг нас по коридору, виштовхнув надвір і зачинив двері. У мене в руках був бластер у чохлі для креслень.

Я “інфекційний хворий”

— Ну, виконуй наказ, — вимовив Стьопка, сильно зморщивши піс і губи. — Виконуй!

— А ти?

Він лайнувся і побіг. Кроків за двадцять оглянувся, крикнув: “Іди!” — і побіг далі. Я зрозумів, куди він біжить, — до порожнього голубника серед двору. Я, здається, заревів. До гаражів прийшов із мокрою фізіономією — це я пам’ятаю. Із третього чи четвертого цегляного гаражика виповзав сірий “Москвич”, мирно фуркаючи мотором. Ганна Єгорівна, як була, в халаті, сиділа за кермом. Вона відчинила праві задні дверцята, і я заліз у машину.

— Утри лице, — сказала лікарка. Я поліз у кишеню по хусточку.

— Стривай, Альошо. Знаєш, не витирай. Так буде краще.

Я не зрозумів її. Тоді вона пояснила:

— Бачиш, я в халаті? Везу тебе в районну лікарню. У тебе дуже болить під ложечкою і отут, запам’ятай. Лягай на заднє сидіння, моє пальто поклади в голови… Чекай! А це сховай під моє сидіння…

Я засунув бластер під сидіння і ліг. Здається, я таки й справді був схожий на хворого — лікарка схвально кивнула.

— Більше нічого не сталося, Лльошо?

— Сталося. Кисельов іде до Рубченка на підмогу.

— Ти бачив його?

— Ні. Маленька штуковина заговорила…

— Зрозуміло, — перебила Ганна Єгорівна. — Тримайся.

Ми поїхали. Від гаражів одразу наліво, пробираючись західною околицею, огинаючи місто. Так було трохи ближче, і дорога нітрохи не гірша за бруківку на вулиці Леніна, і все-таки я знав: ми навмисне об’їжджаємо місто. “Лежи, друже, лежи”, — примовляла Ганна Єгорівна. За останнім будинком вона поїхала навпростець, по ледве підсохлій дорозі, тимчасово прокладеній будівельниками, щоб поминути приміську ділянку шосе. Потім сказала: “Сідай”. Я сів і глянув у заднє віконце. Місто було вже далеко. Вікна будинків зливалися із стінами, тоненькі стрічки диму висіли над червоним кубиком молокозаводу.

— У сумці їжа, — сказала лікарка, не обертаючись. — Підкріпися.

— Дякую, не хочеться.

— Відкуси перший шматок — захочеться.

Я послухав, але дарма. Ледве зжував бутерброд, закрив сумку. І трясло добряче — вона так гнала машину, що вітер стугонів по даху.

— А гараж ви навмисне залишили відчиненим? — запитав я.

— То пусте… Ти дивися, щоб твій властер не бабахнув з-під сидіння.

— Ні, Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.

— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?

Я сказав.

— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!

Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.

Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:

— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…

— А очі навіщо?

— Швидше повірять, що ти хворий.

“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.

Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:

— Попутних не беру — інфекційний хворий!

Відповів чоловічий голос:

— Проїзд закрито. На дорозі аварія.

— Я об’їду. Дитина в тяжкому стані.

— Проїзд закрито до сімнадцятої години.

Втрутився другий чоловічий голос:

— Вибачайте, лікарю, — служба. Ми б із дорогою душею пропустили, так начальство нас не помилує…

Перший голос:

— Зайві балачки. Вертайтеся! В Тугарині є лікарня. Поки проговорите, хлопчина й помре.

Гаяна Єгорівна:

— Покажіть ваше посвідчення, сержанте. Я мушу знати, на кого скаржитися в області.

Другий голос:

— Будь ласка, будь ласка! Ми б із дорогою душею!

Новий чоловічий голос:

— Лікарю, не прихопите до міста? Вони мене затримали, і моє мотодиво зіпсувалося від злості.

— Не можу, голубе… — флегматично промовила басом Ганна Єгорівна. — У мене хворий. Жиклер продуйте… Сержанте, гарантую вам стягнення.

Хтось відійшов од нашого “Москвича” — посвітлішало. Тоді третій голос зашепотів:

— Лікарю, я знаю об’їзд через Березове… У район треба, до зарізу… Візьміть, я імунний!

— А машину кинете?

— Одружуватись їду, не до машини. А ці відбуксирують, я їм троячку дам! — поспішав голос.

— Змалку на що хворіли? — спитала Ганна Єгорівна.

Я ледве не пирснув.

— На свинку, вітрянку і оцей… коклюш…

— Домовляйтеся про машину, тільки скоріше! — І після паузи: — Альошо, ти лежи. Якщо я чхну, починай стогнати… Мерщій, мерщій!

Передні дверцята ляснули, сонце з моїх ніг перебралося на голову — ми їхали назад.

— Що з хлопчиком? — запитав новий попутник.

— Свинка, — відрубала лікарка.

— Ой-йой-йой… Дуже погано?

Вона промовчала. Потім спитала:

— Повертати на Березове, кажете? Там же колода, шлагбаум.

— Об’їдемо, це нічого. Грунт твердий. Я рибалити їздив туди дві тисячі разів. Або трохи менше.

— Пустуєте, жених…

— Моє діло женихівське, лікарю. Майже новоженець.

— Отже, об’їзд через Березове теж заборонений? І там аварія?

— Це ж чому? — запитав попутник.

— Не знаю. Ви ж не сказали при міліції про цей варіант… До міста просилися…

Мовчання. Я обережно розтулив повіки і по мітив, що пасажир пильно дивиться на лікарку. У нього був кирпатий ніс і руді вії.

— Ось і колода, — сказала вона. — А ви для жениха не підстаркуватий, юначе?

Тоді він випалив:

— Ох, лікарю! У Тугарині коїться щось недобре.

Автомобіль зупинився. Нас обігнала вантажна машина. Ганна Єгорівна примружилася на пасажира.

— У вас ангіна, — сказала вона.

— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?

— Покажіть горло… Ну?

Він злякано розтулив рота.

— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?

Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.

— Я хлопчаком залишався в окупації, під фріцами. Ви, мабуть, військовий лікар? Майор медичної служби? Ну, ви страху не знали…

— Як сказати…

— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…

— Чого ж ви поїхали без фактів?

— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.

— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.

— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.

— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.

Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.

Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом — палі ще диміли. Шипіли вуглини, падаючи у воду. Косяк перед радіатором машини застилало димом.

— Чиста робота, — сказала Ганна Єгорівна. — Порома тут немає?

Хлоп’ята з галасом підбігли до машини:

— Тітонько, за старорічищем брід! Непоганий, ваговози перебираються!

Один, маленький, прошепелявив:

— Вівші теж перебираються.

Другий малюк відкопилив губу, заревів і гайнув щодуху — злякався білого халата. Попутник мовив:

— Справді, хороший брід! Як вода невелика, гальма будуть сухі.

— Їдьмо! — Вона повела машину в об’їзд старого річища.

Я теж знав ці місця — трохи вище по річці водилися чималі раки. До міста звідси не більше п’яти кілометрів, і з високого старого берега можна було розгледіти телескоп. Я з самого початку не хотів їхати, і тепер, коли ми почали кружляти, не віддаляючись від міста, мені зробилося зле. Хай тепер рудий боягуз удає з себе хворого! І я страшенно зрадів, коли Ганна Єгорівна Спитала:

— Відправити тебе додому, Олексію?

Вона курила й понуро дивилася на темний схил протилежного берега. Кращого місця для засідки не придумаєш: ми внизу осяяні сонцем, — бий, як куріпок…

— Я постою тут, поки ви переїдете, — сказав я. — Не заблукаю, звідси телескоп видно.

— Видно, та по дорозі все-таки надійніше, — відповіла вона. — Візьми згорток із бутербродами, коробочку дай сюди.

Я віддав коробочку із “слимаком”, узяв непотрібні бутерброди, відчинив дверцята й зачепився ногою за футляр із бластером. “Навіщо мені оці бутерброди?” — подумав я і скоса глянув на Ганну Єгорівну. Вона щось регулювала на приладовому щитку. Я підчепив футляр носком черевика, викинув у траву, виліз і зачинив дверцята. Попутник, засукавши холоші, вже хлюпав по воді — він піде попереду машини.

— Щасти тобі, мій хлопчику…

Сірий “Москвич” обережно поповз у воду, заблищали мокрі колеса, а я стояв на березі й дивився, аж поки машина, беручи вліво, перевалила через гребінь високого берега. Майнув білий рукав, стукнули дверцята, й лишився тільки запах бензину. Тоді я підняв футляр із бластером і навпростець, через горби, побіг у місто.

Чорна “Волга”

Чудовий сонячний був день. Тихий, по-весняному спекотний. Над березовими перелісками кували зозулі, в яру співали зяблики. Штук двадцять, не менше — стільки зябликів відразу я зроду не чув. Переліски світилися наскрізь: між березовими стовбурами сяяли вруна, як спинка рибалочки. А я мчав, як мотоцикл, притискаючи до грудей бластер і пакунок із бутербродами. Телескоп на пагорбі був мені орієнтиром, я тримав його справа, майже під прямим кутом до свого напрямку. Розумієте, я міг вибрати далеко коротший шлях, прямо до східної частини Тугарина, через радгоспну садибу. Іти через садибу не хотілося, і я знав чому. У радгоспному клубі, що стоїть посеред садиби, вчора виступав Федя-гітарист.

На бігу я думав про боягузів. Рудий попутник — безперечно боягуз. У них завжди нюх на небезпеку, як у Кольки Берсенєва з нашого класу. Ледве запахне бійкою, він зникає. Він як барометр. Якщо він зник із компанії, то напевно чекай неприємностей — поб’ємося, або з кіно виведуть, або затіємо в яру слалом і потрощимо лижі… Та цур їм! Боягузи є боягузи. Цей принаймні побіг у точному напрямку.

Я не замислювався, чи правильно було красти бластер у Ганни Єгорівни. Пишаючись своєю хоробрістю, я мчав стежками, сподіваючись сьогодні ж пустити бластер у діло, неждано вискочив на шосе поряд із пам’ятним місцем. Праворуч, метрів за тридцять, темнів проїзд на той самий путівець, що вів до галявини “посередника”. Дуже хотілося спочити, та я побіг далі — до міста, звичайно, інстинктивно тримаючись бічної ґрунтової стежки. Так само інстинктивно зупинився за кущами, коли почув шум зустрічної машини. Ф-р-р-р! — чорна “Волга” промчала мимо. І ніби в ній я помітив Сура на задньому сидінні.

Спершу я вирішив, що обізнався. Для Сурена Давидовича просто загибель у таку погоду вилазити з підвалу. Він і додому ходить тільки ночами, щоб викупатися у ванні. Через ту кляту астму він і в тирі став працювати — у сирому підвалі йому легше дихати. “Їхня хвороба — наше здоров’я”, — каже він про підвал… Ні, в чорній “Волзі” Сура бути не могло…

Стривай! Кисельов, туди збирався Кисельов! У підвалі залізні двері, і на вікнах грати, але ж Сур сам відчинить двері, не побоїться! І я помчав за машиною, вискочив на пагорб. Так і є… Порожнє шосе виблискувало на сонці — “Волга” звернула в лісопарк. Вони приходили до Сура і повезли його на галявину “посередника” — для машини іншого шляху не було. Або по шосе прямо, або на ту дорогу, в лісопарк.

І я перескочив через канаву й побіг назад. Лише тепер я здогадався кинути лікарчині бутерброди.

Знахідка і пропажа

У лісі стояла тиша. Тут, за дорогою, навіть синиці мовчали. Задушливе повітря пахло пилюгою, що вже встигла осісти на землю після машини. Сліди шин на м’якій дорозі звивалися узорчастими зміями. Метрів за сто п’ятдесят від шосе звернули вліво. Я здивувався: галявина “посередника” була справа. Але машина петляла між деревами, впевнено тримаючись одного напрямку. Іноді буксувала, продираючи траву до землі… Шусть! Із-під моїх ніг метнувся заєць. Це було здорово! Це було б здорово, якби заєць тікав від мене як і годиться. А він, перш ніж сховатися за кущем, зупинився і кілька секунд сидів і крутив лівим оком угору-вниз — роздивлявся мене, розумієте?

І тоді я помітив, що “Волга” йшла по колії іншої машини. Такої самої ширини колія, але колеса іншого малюнка…

Я навіть позадкував і пошепки спитав у зайця: “А твоє яке діло?” Виходило, що він показав мені другі сліди: довгі відбитки його задніх лап тяглися акуратно по слідах невідомої машини.

Це було досить далеко від дороги. Я стояв і розглядав сліди, коли захурчав мотор. Я відступив, сховався за ялиною. Чорна машина пливла між деревами назустріч мені. Водій сидів сам і дивився на дорогу, витягнувши шию. Виявляється, обидві машини зупинялися зовсім близько: ось два півкола слідів, де вони розверталися і поїхали назад. А довкола стоптано підборами — густо і не одною людиною. Та людей не видно. Ні кроків, ні голосів — тихо. І птахи мовчали, ніби вони риби, а не птахи.

Я пошукав очима, чи хоч заєць тут?

Він був тут. Сидів перед ялівцевим кущем, задерши товсту морду над купкою хмизу. Коли я тупнув на нього ногою, заєць стріпнув вухами й ліниво стрибнув за кущ. Я змусив себе не зважати на нього й заходився шукати сліди Сурена Давидовича.

Прямо переді мною була торішня стежка до яру, вона тьмяно блищала під густою ліщиною — ще не висохла. Здалеку здавалося, що після снігу по ній не ходили. Я кинувся туди— на узбіччі сліди… Кроків за десять далі, просто посередині стежки, відбиток лівого черевика Сура. Тупоносий, з рифленою плоскою підошвою, так звана танкетка.

Я для чогось зважив на руці бластер і рушив до яру.

Тепер послухайте. Я йшов цією стежкою всоте за останні два роки і добре знав, що вона виводить до глибокої ями в ручаї, що на дні яру. Я ногами — не головою — знав, що від місця, де розвернулася “Волга”, і до яру метрів п’ятдесят. Перший поворот наліво, біля сухої сосни, а ще через двадцять метрів, де кінчається ліщина, другий поворот і відразу спуск у яр. Так от, я проминув перший поворот, не втрачаючи слідів Сура, але після другого повороту стежка зникла. Разом із слідами вона неначе розчинилася в землі, а попереду, замість кручі, ріс рівний, густий осичняк.

Спершу я подумав, що проскочив другий поворот. Повернувся до сухої сосни… Знову те саме! Проминувши ліщину, стежка зникла разом із слідами. Ну гаразд. Стежку навесні могло змити. Я рушив навпростець через осичняк і вийшов до яру, але не до ями, а далеко лівіше. Дивна річ… Я пішов направо, тримаючись над яром, і загубив його. Я аж завив — заплутався, як останній міський хлюст! А плутатися ж нема де, яр увесь час був праворуч від мене. Звичайно, я звернув ще крутіше вправо, щоб вернутися до кручі, й опинився знаєте де? На тому самому місці, звідки починав, — на повороті стежки. Вкрай розлютившись, я продерся крізь кущі вниз по схилу і пішов понад ручаєм, ледве витягаючи ноги з багнюки. І через двадцять метрів побачив схил. Яр, що мав тягтися ще на кілометр, раптом скінчився. Лаючись, ледве не плачучи, я видряпався нагору й опинився знову біля другого повороту стежки! Неподалік, під кущем глоду, сидів заєць — стовпчиком — вдавав, що мої муки його аж ніяк не цікавлять…

Я зголоднів і стомився. З черевиків текла грязюка. Футляр із бластером був увесь заляпаний болотом. Я ніяк не міг уторопати, що діється, поки не виникла одна думка. Під кришкою футляра був підмотаний папір, а в кишені у мене лежала Стьопчина авторучка. Я дістав і те й друге і намалював план місцевості, як я пам’ятав її, до всіх цих зсувів. Ось він, цей план.

Маршрут І — я пішов від хрестика, із стежки, прямо і мав вийти до ями, а опинився бачите де? Далеко справа. Маршрут II — від хрестика звернув лівіше й опинився зліва від ями. Маршрут III — коли я йшов низом, понад ручаєм, наштовхнувся на схил і виліз до хрестика, хоч уявляв, іцо лізу прямо, нікуди пе звертаючи. Розумієте? Великого шматка яру — разом із піщаною ямою, заростями малинника, чортовими пальцями на дні ручая, таволгою, пташиними гніздами, чудовим лижним спуском не існувало. Частина яру щезла, і нічого не лишалося натомість. Як би вам пояснити? Якщо ви візьмете простирадло і посередині ножицями виріжете дірку, то шматка тканини не буде. Але залишиться дірка. Якби яр провалився в одному місці, то лишалося б щось схоже на діру. А тут виходило, ніби навколо вирізаного місця пропустили нитку й затягли її, так що зовсім нічого не було — ні вирізаної тканини, ні дірки. Збожеволіти можна! Мені здавалося, що треба спробувати ще раз, іще і ще. Я весь подряпався об кущі й ліз до неіснуючої ями, як черепаха на стінку ящика. А заєць мелькав то тут, то там і нахабно вмощувався віддалік, коли в мене опускалися руки.

Потім він показав мені цукерку. Чи приніс— я так і не знаю досі. Він перестрибнув через дорогу, задер морду — одне вухо сторчма — і зник, а за метр від кінця стежки, під листком подорожника, блиснула на сонці паперова обгортка. Та сама, з рожевим котом у чоботях-недомірках.

Я підняв кота. В ньому було щось загорнуто-не цукерка, інше за формою… “Слимак”! Зелена штуковина, що говорить!

Розгортаючи її і роздивляючись, я мимохіть ішов уперед. І, підвівши очі, побачив, що стою на зниклому шматку стежки, за другим поворотом. Піді мною був схил, стоптаний підборами, зліва світився обідраний стовбур сухого дерева, за яке всі хапаються, видираючись угору, а внизу, на піску ями, виднілася свіжа стежина…

Стривай, де ж футляр із бластером? Я поклав його на землю, коли піднімав “слимака”.

Озирнувшись, я побачив, що позаду немає ліщини, з якої я щойно вийшов. Що немає стежки, немає слідів і, звичайно ж, немає чохла із бластером. Я попав усередину “діри”. Її краї стулилися, немовби невидима рука акуратно й нечутно затягла нитку.

Зона корабля

Чесно кажучи, мені кортіло втекти. Та я лишився. Я не хотів бігати по колу, як оса, затулена в банці від варення. Про те, що “слимак” править за перепустку і на вхід і на вихід, я просто не подумав, і взагалі не міг же я кинути Сурена Давидовича!

Ось сліди його черевиків — негусті й глибокі. Певно, він біг униз крутим схилом. Я, посковзуючись підошвами, йшов по слідах. На середині сухого русла, на мокрому, темно-рудому піску їх можна було читати, як на папері. Сліди танкеток Сурена Давидовича, і поряд розгонистий слід вузьких, гладеньких підошов. Потім ще якісь сліди, дуже великі й тупоносі.

Я опустився на повалений стовбур верби. По моєму коліні метушливо пробіг рудий павучок. Свої очі він ніс окремо, на цілий міліметр попереду голови. Поряд зі мною по схилу ходила кругла сонячна пляма — пересувалася в листя ліщини над головою і знову поверталася до ніг. Я глянув угору. Там не було сонця — дивний зелений туман із жовтими смугами.

Пам’ятаю, я закліпав очима, покрутив у пальцях “слимака”, лизнув його і засунув у рот. Я не знав, яке там тверде чи м’яке піднебіння, і приліпив штуковину над серединою язика. Вона прилипла й заговорила в ту мить, коли я зрозумів, що круглий промінь шукає мене, схованого за схилом. Я не здивувався. З чого вже тут дивуватися…

Всередині голови лунав тонкий голосок, знайомо розтягуючи закінчення слів: “Ти увімкнений, назви своє ім’я”. Я помацав штуковину язиком — вона замовкла. Відпустив — знову: “Ти увімкнений”.

Штуковина пищала голосом Нелли з універмагу — манірним і нерозумно-кокетливим. Я пробурмотів:

— Ей, Нелко, це ти? (Знайома все-таки!)

Голос утретє спитав, як мене звати. За правилами їхньої гри слід було назвати ім’я. Гаразд. Я навмання сказав: “Трикутник одинадцять”. Голос відчепиться, і я встану. Я все одно підведуся й розшукаю Сура.

— Трикутник одинадцятий, — грайливо повторив голос і змовк.

Коли він говорив, у роті ставало лоскотно. Я звівся й пішов. Промінь гойдався у мене на грудях, як медаль. Дивна споруда виблискувала маківкою, тримаючи мене у промені. Вона стояла на дні яру. Вежа, схожа на велетенську пробку від графина із зеленого, тьмяного, непрозорого скла. Заввишки вона була метрів п’ять, із широкою пласкою основою. Куля вгорі — аспідно-чорна, з гранями, як наконечник бластера. Я почав пробиратися яром, тримаючись якомога далі від зеленої вежі, і раптом грані сипнули вогнями по гіллю й траві, по моєму обличчю. Мене засліпило, я спіткнувся, упав на руки. Світло було таке сильне, що майже обпікало, але в моїх очах, під червоними плямами, лишилося відчуття, ніби я бачив біля підніжжя вежі людську постать, напівзатулену гіллям. Не розплющуючи очей, я поповз через кущі. Якщо туди пішов Сур, я піду теж. Піду, піду…

— Дев’ятикутник в зоні корабля! — заговорив Нелчин голос. — Дозвольте глянути на дитинча. Всюди довкола спокійно.

Кілька секунд мовчання: Нелка вислухувала відповідь.

Знову її голос:

— Дев’ятикутник іде в зону.

Уявляєте, я ще здивувався, що пришельці возять із собою дитинчат. І дозволяють нашим — загіпнотизованим, звичайно, — дивитися на своїх дитинчат. Звівшись, я обережно розплющив очі — куля не блищала. Листя поряд із нею було жовте й скручене. І дитинчати я не побачив, та чоловік, що сидів на плоскій опорі корабля, підняв руку і крикнув:

— Альошо, годі ховатися, йди сюди! Я тебе чекаю.

Я пішов як уві сні, чіпляючись носками черевиків за пісок, дивлячись, як Сурен Давидович сидить на цій штуковині у своїй звичній, спокійній позі, і куртка на ньому застебнута, як завжди, до горла, на лобі сині цятки — сліди пороху, а пальці жовті від астматолу. Я підійшов упритул. Товстий заєць підскакав і сів поряд із Суреном Давидовичем.

ЧАСТИНА II

ПОЛУДЕНЬ

Навідники і “посередники”

Коли Сурен Давидович вигнав нас із підвалу, Стьопка заліз на старий голубник. Він був у відчаї: Сурен Давидович зостався в тирі сам — хворий, обпалений. Як він одіб’ється від Кисельова з його бандитами? А Стьопка міг відстрілюватися не гірше за дорослого, він із пістолета вибивав на другий розряд. І його витурили!

Степан сидів у запиленому ящику голубника і гриз нігті. У дворі, на купі піску, бавилася малеча. Потім примчав Валерка — тільки його тут бракувало… Він утік від бабусі, з-за столу. Рот увесь у яєчні. Стьопці довелося свиснути, і Валерка, вельми вдоволений, теж виліз на голубник. Наближався полудень, млявий вітерець гнав пилюку на вікна підвалу. Там Сур чекав ворогів, і під третім вікном від дверей лежав на вузькому ліжку Павло Остапович. Дивлячись на ці помутнілі, вкриті тьмяним шаром пилу, райдужні від старості вікна, Степан зрозумів: настає його головний полудень, про який мовилося в улюблених віршах Сура: “Це неправда, ніби промайнув він — головний наш полудень в житті!..”

— Ти на кота схожий! — раптом чмихнув Валерка.

— Помовч, замазура, — сказав Степан.

— А дядю Павла вже закопали? Стьопка дав йому по потилиці.

І тоді у підворітті пролунали кроки. Весь у чорному, підтягнутий, спокійний, Кисельов спустився до дверей підвалу — чекав, поки відчинять. Він навіть не оглядався — стояв і дивився на двері. Потім трохи нахилився і заговорив у щілину біля одвірка. “Бу-бу-бу…” — долинуло до голубника. Поговоривши, він витяг із кишені плоску зелену коробочку і приклав до замкової шпарини. До ручки дверей гітарист не доторкався, її повернули зсередини: він штовхнув двері коліном і зник у темряві коридора. Стрілянини, шуму — нічого цього не було. Зайшов як до себе в дім.

Валерка запхикав:

— Я теж хочу до дяді Сурена!.. — Стьопка пригрозив, що відведе його додому, до бабусі.

Це було о дванадцятій. Тітка з балкона третього поверху кричала на весь двір: “Льоню, Льо-оню, йди-но полуднувати!” По ній можна звіряти годинник. Стьопка роздратовано озирнувся на крик. Він знав, що Сурен Давидович не дасть гітаристові вистрілити. Навіть кашель не завадить Суру вистрілити першим, його знати треба… Та Сур поки що не стріляв. А Кисельов… Бластер б’є безшумно. При світлі сонця та ще крізь скло спалаху не помітиш…

“Чортівня! Що ж там сталося? Сур не міг спізнитися з пострілом, — думав Стьопка. — Він тримає Кпсельова під прицілом, і я саме потрібен — зв’язати гітариста абощо. А двері в підвал не замкнені. Цей гад не здогадався зачинити на замок”.

— Ану вниз, Валерко!

Вони злізли. Валерці було наказано посидіти з малюками — він заскиглив. Степан посварився на нього кулаком, прошмигнув у прохолодний, напівтемний коридор і відразу почув через перегородку голос Кисельова:

— …Не-чу-ва-но! Віддав ключі та зброю хлопчиську — неймовірна безпечність!

Сурен Давидович спокійно відповів:

— Кут третій, не забалакуйся! Ключі та зброю віддав Габрієлян, а не я.

Чортівня! “Габрієлян, а не я”! А він — хто?

Втрутився слабкий голос:

— Братця, чи так уже потрібні ці тріскачки? В міліції цілий арсенал. І своєї зброї вистачає… як ти її називаєш?

— Бластери, — сказав Сур. — Хлопчики так називають.

— “Хлопчики!” — гаркнув Кисельов. — Негайно, негайно ізолювати цих хлопчиків! П’ятикутнику, ти встановив зв’язок із постом?

— Дорожній пост не озивається, — доповів слабкий голос. — Контроль показує перешкоди від автомобільних двигунів. Роз’їздилися…

— Лікарка гасає хвацько, — пробурмотів Кисельов. — Дамо Обчислювачеві запит на блюдце. Ти ще не бачиш, П’ятикутнику?

— Поки що сліпий.

— Ну зачекаємо. Дай запит на блюдце, — сказав Кисельов. — Квадрат сто три! Негайно розшукай хлопчину з ключами.

Голос Сурена Давидовича відповів:

— Єсть привести хлопчину… Зарипів відсунутий стілець.

— Так чи інакше, його необхідно… — заговорив Кисельов, та Стьопка більше не слухав.

Вискочив надвір, підхопив Валерку й потяг його через вулицю, за кіоск “Союздруку”. Тепер їх сам Шерлок Холмс не побачив би, а вони крізь скло могли дивитися навсібіч.

— Валерику, терміновий наказ! — випалив Стьопка. — Дуй до Малгосі, випроси у неї плаття в горошок, синє, скажи — мені треба. Наказ! І ні слова нікому!

Валерка так і витріщився. Стьопка сказав, щоб плаття загорнули якнайкраще, зав’язали чим-небудь. Якщо Малгосі немає вдома, хай Валерка зачекає її. Плаття принести на голубник. І нікому, нізащо хай не каже, що в згортку та де перебуває Степан. Навіть дяді Суру.

Валерка пропищав: “Єсть!” — і побіг. А Сурен Давидович вийшов із підвалу й зник у глибині двору. Постояв трохи, обсмикнув куртку й пішов.

От лиха година, він мусить боятися Сура! Прокляті гади! Вони добралися до Сура, розумієте? Цього неможливо пояснити. Ви не знаєте, як ми любили Сура. Тепер Стьопка за ним стежив, а наш Сурен Давидович по-дружньому розмовляв із ворогами й сам став одним із них під кличкою “Квадрат сто три”.

— Ну, тримайся… — пробурмотів Степан.

Перемахнув через вулицю. На бігу кинув зв’язку ключів крізь решітку в колодязь перед замурованим вікном підвалу. Визирнув із-за труби й побачив Сурена Давидовича.

А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”

Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”

У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.

“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні мовчали. Скільки ж часу Валерка бігатиме по плаття? Якщо Малгося прийшла із школи і якщо відразу дасть плаття — хвилин двадцять. Поки що минуло хвилин п’ять. Сур, мабуть, обходить під’їзди. Тільки б Валерка не наскочив на нього.

Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.

У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.

— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.

— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.

Рубченко засміявся.

— Е-хе-хе.

Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.

— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…

— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.

— Ти про що це?

— Та так…

— Про що, питаю?!

— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.

— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?

— Мовчить.

Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:

— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…

— Ну-ну?

— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…

— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.

Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.

— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути, чи небезпечний цей факт. Поки районне начальство розкумекає, поки з командуванням округу з’єднається, а генерал запросить Москву — о-го-го! Не раніше, як через шість годин вони піднімуть підрозділи. Не раніше. І відразу не рушать, не повірять, уповноваженого пошлють переконатися, а ми його…

— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.

— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.

— Тут тобі видніше. Ти ж міліцейський, “лягавий”…

— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!

Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.

Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.

— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.

— Ти бачив це?

— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.

— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?

— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?

— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…

— Ну-ну?

— Забув. Склероз клятий.

— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.

— Не посміють вони кинути, адже на своїх!

— Можуть і посміти.

Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!

— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.

— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…

— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.

— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.

Степан усе-таки зашарівся від задоволення. Кисельов вилаявся, промовив:

— Не будемо гаяти часу, Десантники. Квадрат сто три, корабель без охорони, а ситуація ускладнюється. Впораєшся? Там іще Дев’ятикутник. Попереджаю: променеметами не користуватися!

— Єсть! — відповів Сур. — П’ятикутнику, машину!

— Викликаю.

— Машин вистачає? — запитав голосом Сура Квадрат сто три.

Кисельов відповів:

— Штук тридцять. Поки що вистачає.

— Я бачу, ви часу не гаяли справді.

Вони замовкли. Мабуть, Квадрат сто три дивився у вікно — голос Сура промовив:

— Який сильний вітер. Пилюга.

— Не гаяли… — підтвердив Кисельов. — Айн момент! Квадрате, а ти ж був у “малому посереднику”!

— Атож. Ти мене й випустив.

— Ти ж не в курсі щодо дітей. Сюрпризик. На цій планеті дитинчата…

В цю мить Рубченко кашлянув, і Стьопка не розчув останнього слова. Квадрат сто три прохрипів:

— Що-о-о?

А Кут визвірився:

— Те, що я кажу! І нема чого перепитувати! До шістнадцяти років приблизно — зараз уточнюють.

Степан знову стиснув зубами кулак. Говорять: “дитинчата” і щось страшне “уточнюють”, і Федя-гітарист кричить на Сура, а той своїм звичним, сумним голосом каже:

— Яка несподіванка! До шістнадцяти років — третина всього населення. Третина, хто б міг подумати! А до сигналу наведення ще сім годин, ой як недобре… Треба ретельно охороняти навідника.

Кисельов промовчав, і, певно, підбадьорений цим, Рубченко підтримав Сура:

— Клята робота! Знаєш, скільки Десантників на телескопі? Не беремо свого навідника…

— Мов-чати! — гримнув Кисельов. — Згадай про розпилювач, П’ятикутнику двісті! Ану марш у місто і дій за розкладом… Знайдеш хлопчину — знешкодь його. Гайда! Ескадра чекає на орбіті, а тут кожен П’ятикутник розпатякує…

Щур знову заворушився під вішалкою. Рипнули двері зброярні, — важко ступаючи, пройшов Рубченко. Бинтів у нього на голові не було.

Майже відразу за ним вийшли Сур і Кисельов. Та спершу вони поговорили про те, що сигнал буде послано о двадцятій плюс-мінус п’ять хвилин, а до цього треба триматися, хоч лусни. Йдучи коридором, Сур запитав:

— Отже, вищі розряди зосереджені на телескопі?

— Поки що весь штаб у роз’їздах.

Вони зачинили двері тиру знадвору.

У коридорі стало зовсім темно. Акуратний завідуючий тиром не забув вимкнути світло. Степан, щоб утішитися, пробурмотів: “Ви — з носом, а я — із зброєю…” Пробрався в зброярню і вже простяг руку до сейфа…

Дідько б його взяв! Адже ключі валялися на протилежному боці будинку в колодязі перед замурованим вікном стрілецької зали! Він схопився бігти по ключі. Спинився. Вони попередили всіх своїх через “слимаки”. Скільки їх, невідомо. Будь-хто може схопити за комір. Навіть Валерці тепер не можна довіряти — зустрінеться йому один із цих типів, і все. Валерка, Валерка… Щось там у них іще з дітьми… Перевіряють… Степан присів до столу, щоб подумати. На підлозі зброярні валялися бинти, вата впереміш із бетонним шлаком із стіни. Сур зачинив вхідні двері. Отже, вертатися не збирається. То можна відсидітися тут, аж поки все скінчиться.

Є хліб, цукор, коробка яєць. Вода у крані. Вночі вибереться, дістане ключі — і він озброєний, як у фортеці. Почнуть ломитися — стрілятиме крізь двері. Є газова плита і вермішель. І книжки.

Він бачив у вікно голубник — яскраво-зелені стовпи, сітку. Уявив собі, як він сидітиме, неначе щур під вішалкою, а Валерка чекатиме в голубнику, поки т і не знайдуть. Малюк от-от мав прийти.

Хвилин п’ять Стьопка просидів, дивлячись у вікно. Його думки билися, наче об кам’яну стіну, об “малий посередник”. Он, значить, як вони орудують! Цей зелений ящичок, який Кисельов приклав до дверей підвалу, от що привіз у рюкзаку сержант — “малі посередники”. Вони й навіюють людям про Квадрати й Кути і змушують діяти заодно з пришельцями. Стьопка вперше твердо вимовив подумки це слово. Так, пришельці, і вони хочуть загіпнотизувати всіх людей! Не вбивати, а підкорити гіпнозом. Це огидливо. Однак ще не так страшно, якщо в них тільки один “посередник” — гіпнотизер. Багато людей ним не обробиш. А якщо кожен із загіпнотизованих розгулює з такою штукою в кишені? Тоді їм ціла армія не страшна. Що ж робити? Чортовиння! Про маленькі “посередники” Альошка не знав, від’їжджаючи… на “Москвичі” в району і Ганна Єгорівна не знала…

Сонце обігнуло будинок і світило в запилені вікна, довелося стати на ліжко ногами, щоб упевнитися: це Валерик. Він біг із коричневим маленьким чемоданчиком, ноги в коротких штанцях так і мелькали. Стьопка знизав плечима, зітхнув і пішов надвір. Огледівся, з розбігу вискочив на голубник.

Він ледве умовив Валерку піти додому і там чекати наступного наказу. Лишившись наодинці, натяг плаття, сховав штани у чемоданчик і зліз із голубника. Страшенно незручно було в платті. Малгося — розумниця, здогадалася прислати й хусточку з такої ж, як і плаття, тканини в біленький горошок. Вони недавно прочитали про Гека Фінна, як він перевдягався дівчинкою. Степан твердо запам’ятав: не можна пхати рук у кишені, а коли тобі щось кинуть на коліна, треба їх не стулити, а розтулити, щоб піймати. Там так написано.

Насамперед він витяг із привіконного колодязя ключі — в платті лазити було страх як незручно. Повернувся в тир, переніс усі гвинтівки із зброярні в стрілецький зал і сховав під мішками з піском. Потім взяв у чемоданчик два бойових пістолети, дві коробки патронів, обойми. Замкнув сейф, комору, поклав ключі теж у Малгосин чемодан і вийшов із тиру.

Куди податися?

Степан хотів прорватися в район або у військову частину, яка неподалік від шосе. О другій він прийшов на автобусну станцію. Адже він не знав, що автобусні рейси відмінено, що за вісім кілометрів від міста стоїть застава і нікого не пропускає далі. Все це йому сказали вже на станції. Там вирував збуджений натовп, голосно плакала жінка в чорному вбранні. При Стьопці повернулася вантажна машина, набита людьми, вони з криком стрибали на землю: “Завернули! Міліція не пропускає! Місток завалився!” Касирка, стоячи на східцях автостанції, заспокоювала народ.

Якийсь парубок запитав Степана, маючи його за дівчинку:

— Далеко зібралася?

— В район, дядечку. Парубок кивнув.

— У гості?

Стьопка не заперечував — у гості.

Парубок похитувався з ноги на ногу, руки засунув у кишені й із злістю курив, не зводячи очей із касирки. Він був високий, з чорним, як вугілля, чубом. Рот у нього був примітний — вигнутий, як серп місяця, так що виходила усмішка на блідому, злому обличчі.

— Як тебе звати?

— Малгося, — бовкнув Стьопка, не подумавши, і позадкував, бо парубок опустив очі й пробурмотів:

— Ти ба, як виросла. І не впізнати… — Він виплюнув недокурок. — Ішла б додому.

Він повернувся широкою спиною і зник у натовпі. За хвилину його антрацитова голова блищала вже далеко осторонь — він сів на лаву серед скверика й знову закурив.

Степан почав пробиратися до нього, бо хлопець викликав довіру. І був не з тих. Як він про це дізнався? Дуже просто. Вони з Малгосею зовсім не схожі. Вона смаглява, чорнобрива, а Стьопка — білявий і веснянкуватий. Людина з тих, що знає Малгосю, відразу б насторожилася, адже Стьопчині прикмети передав Рубченко — Десантник.

Проте чубатий виявився непосидючий. Схопився, знову виплюнув недокурок, протиснувся до касирки й закричав на неї.

— Коли переправу наведуть, кажіть точно! Коли? Саперів викликали?

— Я людина маленька! — верещала касирка. — Я саперами не командую!

— А Березове? — гаркнув чубатий.

— Грязюка там, грязюка! — аж надривалася касирка. — Грязюка, машини грузнуть!

— Зро-озуміло, — сказав парубок і знову кинувся в натовп.

Степан став навшпиньки, побачив поряд з його шевелюрою міліцейський кашкет. Парубок енергійно наступав на міліціонера. Їх відразу ж обступила юрба. Степан заліз на лаву. Лелечко! Рубченко встиг перевдягтися в мундир. Чубатий говорив із воскреслим капітаном!

Рубченко взяв парубка під правий лікоть. Збоку це скидалося на звичайну розмову: ввічливий офіцер міліції пояснює ситуацію схвильованому городянинові. Справи, певно, кепські — той вільною рукою схопився за серце…

Він ще не опустив руки, а Стьопки вже не було поблизу. Тепер справа часу — рано чи пізно чорнявий згадає про фальшиву Малгосю…

Стьопка забився в щілину між ларком “Овочевий базар” і порожніми ящиками. Годинник на автостанції показував чверть на третю. Він думав так, що волосся ворушилося. До таємничого “сигналу” залишалося менше як шість годин. Якби Степан якимось чудом пробрався в район, то за годину до сигналу, ну, за півтори. Це перше. Друге: Альошка з лікаркою могли й прорватися. Вони на машині, та ще з бластером. І третє: він, Стьопка Сизов, кинувся на автостанцію як боягуз, тільки як боягуз. Злякався цих, що вирішили з ним розправитися.

Коли Стьопка починав сумніватися в своїй хоробрості, то тоді начувайся! Тоді його вже ніщо не зупинить. Тепер він знав, що не поїде, навіть коли по нього пришлють персональний літак. Він має зброю. Йому відомі їхні плани. Він надійно замаскувався, і наплювати йому, що він сам і нікому не може довіритися!

— Наплювати! — пробурмотів Стьопка. — Та їм на мене ще більше наплювати. Ех, дідько б його взяв! З ескадрою ж на орбіті…

Ту-туру-та… — проспівав автомобільний гудок. Простуджений голос вигукнув:

— На Синій Камінь везу й до телескопа! Безкоштовно!

До телескопа? Стьопка промчав через сквер, мимо дітвори з скакалками й заліз на вантажну машину — ту саму, що при ньому повернулася на автостанцію. Засвистів вітер, замелькали один за одним: молокозавод, другий мікрорайон, школа, універмаг, пошта, синя вивіска міліції, будинок із тиром. Степан сидів, притискаючи до грудей чемоданчик. Він усе-таки добряче заплутався, і просте рішення, що крутилося десь поряд, вислизало від нього, як мокрий шматок мила з рук.

Ту-ру-та… — знову засигналив водій, і Стьопка схопив це рішення. Сигнал! Сигнал о двадцятій — навідник — ескадра!

Вона чекає на якійсь орбіті — ескадра, і пришельці там, а тут — не справжні пришельці. Вони повинні підготувати плацдарм і о двадцятій послати сигнал із “навідника”. Що таке “навідник”? Вони самі сказали, що свого “навідника” у них немає. Телескоп використають як “навідник”. Адже наш радіотелескоп не простий, він приймально-передавальний, нам розповідали на екскурсії. Він може приймати радіовипромінювання з космосу і може керувати польотом космічних кораблів. Наводить їх на ціль. Навідник, розумієте? Загіпнотизовані працюють як передовий десант, і о двадцятій пошлють справжнім пришельцям сигнал: “Плацдарм захоплено!” По променю нашого радіотелескопа псевдопришельці зуміють спрямувати хоч тисячу кораблів, і вони сідатимуть довкола нашого містечка цілком спокійно! У нас навіть телефону тепер немає, наче в кам’яному віці! Кораблі сідатимуть, а кругом нічого не дізнаються.

“Ті аж тремтіли, коли говорили про телескоп, — думав Степан. — Коли П’ятикутник сказав: “Не беремо свого навідника”, гітарист так і гаркнув… Вони й Тугаршю обрали через телескоп”.

…Добросерда тітка з кошиком, у якому пищали курчата, нахилилась до Степана і спитала:

— Дівчинко, ти на тиф хворіла? — Він промовчав, а вона голосно заохкала: — Та я б таку матір послала рибу чистити, а не дітей виховувати!..

Хтось засміявся і спитав, чому рибу чистити, а тітка все бідкалася, що дівчатко стрижене, бліде і бурмоче не до ладу, а рибу чистити — не дітей виховувати. Виявляється, Малгосина хустка валялася на підлозі, і тітка запнула її на Стьопці “по-модному”, під бородою, — ледве не задушила.

— Вертоліт! Вертоліт! — вигукнув хтось у машині.

Правда! З півдня, від району, торохтіла зелена бабка, і Стьопка мало не випав із кузова, бо машина стишила хід, мабуть, водій задивився в небо.

У-ру-ру! Вертоліт, військовий! Значить, добралися лікарка з Альохою, і буде тепер порядок!

Він забув, що через Березове вони ледь-ледь через півгодини могли прибути до райцентру, і кричав “у-ру-ру!”, поки вертоліт сідав на радгоспний вигін, розмітаючи пучки торішньої вики. Тільки-но він сів, з поблияшього переліска вихопився міськрадівський газик і підкотив упритул до вертольота, під гвинт, що поволі обертався. Було видно, як тріпоче брезентовий дашок “газика” — машина, в якій сидів Степан, проїжджала зовсім близько від місця посадки.

З пузатої кабіни злізли двоє — військовий і в цивільному. Двоє місцевих зустрічали їх біля газика. Стьопка не роздивився тих, що зустрічали, — заважав кузов автомобіля.

Приїжджих він бачив добре: майор, туго підперезаний ременем, з моложавим гарним обличчям, а чоловік у цивільному — невисокий, з блискучою сивиною, в примітному темно-сірому костюмі, він по-начальницькому тримав голову.

Всі пасажири намилувалися зустріччю, вантажна машина загула, і чи не вп’ятдесяте за цей безкінечний день Степан побачив проклятий жест — обома руками за серце: два чоловіки, чотири руки…

Він забився в свій куток. Два чоловіки, ще два. Раптом його огорнули відчай і безнадія. Так спритно, так спокійно це робилося. Вони брали нас без пострілу. Екіпаж вертольота напевно нічого не помітив: привезли пасажирів, куди було наказано, і — т-р-р! — заторохтіли назад. Т і могли й вертоліт захопити, але чомусь не схотіли. Змилувалися. З усіх глядачів це розумів один лише хлопчина чотирнадцяти років. Він їхав до телескопа, і на колінах у нього стояв чемоданчик із двома пістолетами й сотнею патронів до них. Усе. Більше нічого не було.

Заходь!

— …А яка ото була насолода випити чарчину і капусткою квашеною закусити!..

Від Синього Каменя машина йшла порожня. Стьопку розважав останній попутник т— маленький голубоокий дідусь, пряменький, з високим випуклим лобиком і смішним ротом. Нижня губа — одвисла, як у Валерки, коли він збирається несамовито заревти. Стьопка не знав його, бо дідусь був сільський і просто з села прийшов і найнявся охоронником на телескоп. По дорозі від Синього Каменя він розповідав, який він колись, у селі, був здоровий і як його дві війни не зігнули, а сидяча робота прикрутила так, що він чотири тижні пролежав у районній лікарні. Він од реготу наливався кров’ю, згадуючи, як йому “їжу непосредственно до ліжка підвозили, на гумовому ходу”. І заборонили йому пити і пшеничне вино, і легке вино, і навіть пиво…

Отак він розпатякував, витріщаючи пустотливі очі, а Стьопка думав про своє і, здавалося б, зовсім його не слухав. Коли ж дідусь запитав, чого “мадемазель” їде до телескопа, Стьопка враз бовкнув:

— Посилку везу, дідусю.

— При роботі, значить, — зауважив старий. — Для кого ж передача?

— Для Портнова Вячеслава Борисовича, — знову ляпнув Стьопка.

— Зна-атний чоловік! — захоплено мовив попутник, та на його рухливому личку промайнуло щось іронічне. — Зна-атний… Непитущий.

Мабуть, іронія й стосувалася останньої характеристики Вячеслава Борисовича. Дід не міг уторопати, чому здоровий, молодий і “знатний” чоловік із доброї волі відмовляється і від пшеничного вина, і від легкого вина, і навіть, як казали, від пива.

— А що в посилці?

— Не знаю, — сказав Стьопка. — Моє діло передати.

Він розраховував, що дід, як охоронник, проведе його до Портнова. Дідусь був, безперечно, не з тих, — сміявся весело, заливчасто і дуже кумедно розтуляв великий рот із міцними чорними зубами. Т і сміялися грубо, уривчасто. Неначе гавкали.

— Передаси, передаси, ось зараз і передаси, — просторікував попутник. — Вважай, приїхали… Вартовий подзвонить, Портнов пришле на прохідну Зойку-секретарку, дістанеш шоколадку — і давай дьору… Михаличу! — заволав він просто з кузова до вартового, що стояв біля воріт. — Михаличу, тут мадемазель із посилкою для Портнова!

Стьопка дивився на носки своїх черевиків. Ускочив! Певна річ, він не збирався віддавати чемодан із зброєю одному з тих. Він хотів під виглядом посильного пробратися до Портнова, а ще ліпше — до професора Бистрова, директора телескопа. А тепер що? Казати, що пожартував, тобто — пожартувала, і ніякої посилки немає? Чи вимагати, щоб його самого провели до Портнова?

Він сидів у машині, аж поки водій його витурив. Зіскочив. Пістолети глухо стукнули в чемодані. Дід-попутник метушливо обтрушувався. Охоронник від воріт пробасив:

— А я гадав, що ти з онукою приїхав. Здоровий?

— Е-е, була у собаки хата… — заторохтів старий.

— Завівся, — сказав охоронник. — Йди у вартівню, Прокоф’єв… Статут тобі прочитають… новий. Ха, ха…

Степан, напевно, побілів: він-бо знав, який “статут” прочитають веселому дідусеві у вартівні. Охоронник кілька секунд розглядав Степана з похмурою цікавістю.

— Що привезла?

Стьопка промовчав, виграючи час.

— Ану покажи! — Охоронник простяг руку по чемодан.

Стьопка відступив на два кроки.

Охоронник усміхнувся і, схиливши голову, почав дивитися на дівчинку. Стьопка рішуче витримав його погляд. Дожени, спробуй… Михалич повів плечем, сплюнув і показав на ворота:

— Біжи он туди, ліворуч, у лабораторний корпус, по сходах на другий поверх і наліво до кінця.

Стьопка пішов. У ворота і ліворуч по бетонній чистій доріжці, по непевних смугах тіні, що падали від сталевих ферм телескопа. Він ішов у клятому платті, й не можна було засунути руки в кишеню, і позаду, від воріт, на нього дивився похмурий Михалич. І неможливо було знати, що чекає попереду. Цілком вільно невідоме дещо, яке вміло гіпнотизувати людей за частку секунди, мало бластери, зелені радіостанції-“слимаки” та іншу чортівню, — цілком вільно, думав Стьопка, воно змогло простежити за кожним його кроком, і дізнатися, що він везе в чемодані, і зумисне наказати, щоб його пропустили.

От і корпус. Двох кроків вистачало якраз від однієї смуги тіні до іншої. Ось корпус і двері. Заходь! Скільки часу ти мріяв про пістолет у правій руці і пістолет у лівій, — заходь! Ти вмієш стріляти лівою, стріляти швидко і несхибно. Охота тобі стріляти, Степане? Не звертай на ґанок, іди прямо, довкола пагорба і до паркану… Тобі ж зовсім не хочеться стріляти…

Він увійшов. За скляними дверима м’який синтетичний килим зовсім глушив кроки. По сходах, немов річка, збігала м’яка доріжка. Стьопка підіймався через силу, неначе плив проти течії. Корпус стояв тихий і безлюдний, тиша аж дзвеніла у вухах. Порожній коридор дивився на Степана блискучими очима ламп… Двері були товсто оббиті кремовим пластиком.

Таблички висіли похило на випуклій оббивці: Стьопці відсвічувало, на зріст він був малий. Спинався навшпиньки, щоб прочитати: “Липилієнь Р. А.”, потім “Кротова З. Б.” і нарешті “Портнов В. Б.”.

Степан озирнувся. Здалося, що невидимі пришельці-гіпнотизери висять над дверима, як повітряні кулі, і дивляться невидимими очима. І він, рятуючись від цих невидимих очей, смикнув двері й опинився в темному, вузькому тамбурі. Набравши повні груди повітря, штовхнув другі двері й опинився в кабінеті, навпроти письмового столу.

Ви думаєте, що вас не можна вбити

— Добридень, добридень! — Портнов усміхався й кивав, виглядаючи з-за настільної лампи. — Ти до мене, дівчинко?

Сліпуче сонце пронизувало скляну стіну кабінету. Стьопка примружився.

— Ти до мене? — повторив Портнов.

Він, підвівшись, поглянув на чемодан. Стьопка кивнув: він не міг одвести голосу.

— Ну, розповідай…

Стьопка швидко сів на стілець праворуч від дверей, смикнув чемодан на коліна, прикрив. Портнов, посміхаючись, поставив руба на стіл плоску зелену коробку завбільшки як від цигарок. Таку саму коробку гітарист прикладав до дверей тиру. Стьопка впізнав її, та вже ніколи було лякатися. Він притримав кришку чемодана лівою рукою, правою намацав рукоятку “Макарова”, вихопив його і застеріг:

— Спуск із “шнеллером”, стріляю без попередження… Руки!

Руки інженера як неживі лежали на столі. Сірі, безкровні губи промовили:

— Пістолет — не іграшка для дівчаток. Дай сюди.

— Ще б чого… А тій штуковині дайте спокій!

Рука відсунулася од зеленої коробки. Інженер глибоко зітхнув, щоки немов порожевіли.

— Бавишся в розвідників, дитя віку? Чого тобі треба, власне?

— Стривайте, — перебив Стьопка. — Я вам спершу скажу ось що. І не забувайте про “шнеллер”. (Той обережно кивнув). Я знаю: ви думаєте, ніби вас не можна вбити. Ви оживете, так?

— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів інженер. — Ти щось плутаєш…

— О ні. Це ви не розумієте, що на такій відстані вашу голову рознесе на шмаття…

Інженер знову кивнув і примружився. Стьопка подумав, що даремно він почав про оживання.

— Припустімо, я це розумію, — мовив Вячеслав Борисович. — Що ж далі? Звідкіля ти взяла, що мене не можна вбити?

— Це для вас не має значення. Ви повинні вивести з ладу телескоп.

— Навіщо?

— Ви самі знаєте.

Інженер осміхнувся:

— Можна почухати потилицю? Не можна… Ну, вважай, я почухав. Як же я виведу з ладу телескоп, по-твоєму?

— А мені наплювати як.

— Поміркуй сама, дитя віку. Скажімо, я дав згоду і попрямував до апаратної з кийком — ламати й трощити. Адже й ти підеш зі мною, із своїм “шнеллером”, інакше я просто замкну тебе з коридора. Так?

Стьопка мовчав.

— Так. А при вході до апаратної та ще подекуди стоїть озброєна варта. Вона буде трохи здивована нашою поведінкою. Тут не заведено водити начальство під дулом пістолета. Та ще із “шнеллером”. Віддай-но пістолет і забирайся, поки не пізно…

“Дорослі мають нас за ніщо, — думав Стьопка. — Цей навіть під гіпнозом не порозумнішав. Не вірить, що дівчисько зможе в нього пальнути. А и справді, як він зіпсує телескоп? Це ж не просто так, не дротинку встромити в розетку”.

— А мені наплювати, — сказав він уголос. — Ви інженер. От і думайте. Я полічу до десяти, потім випущу всю обойму вам у голову. От і думайте. Раз…

Він швидко нахилився і, не зводячи очей з Портнова, поставив чемоданчик на підлогу. Випростався, підвівся. Плаття сильно різало під пахвами, і було моторошно бачити перед собою лице людини, в яку зараз доведеться стріляти, — ось що відчував Стьопка. Він відлічував: “Чотири… п’ять… шість…” — і підступав дедалі ближче, дивлячись у нерухомі очі інженера, що дивно блищали. Зупинившись перед самим столом, він вимовив: “Вісім”, — і раптом зрозумів, що помирає.

…Здавалося, він щойно сказав “вісім”. Чомусь він лежав на спині, із заплющеними очима, голова була повернена вліво. Він трохи розтулив повіки — поряд із головою були ноги у світлих штанях.

Вячеслав Борисович стояв над ним. У правій руці він тримав пістолет — за ствол. Нечиста сила! Це був Стьопчин пістолет! Певно, він тільки що перейшов до інженера. Стьопка несвідомо рвонувся, щоб схопити пістолет за рукоять, але Портнов відскочив — обличчя в нього було сіре, а очі розширені, як від переляку, і він незграбно перехопив пістолет за рукоять, випростав руку і натиснув спуск. Клацнув бойок. Осічка.

Стьопка не злякався, коли дуло глянуло йому в очі. Світ здавався йому несправжнім. Таким він, напевно, уявляється жуку, перевернутому догори лапками. Стьопка сидів і безпорадно дивився на інженера. А той, не випускаючи з лівої руки зеленої коробки, відтягнув затвор пістолета, заглянув у казенник і знизав плечима:

— Не заряджений, звісно… Козаки-розбійники!

Не заряджений, дідько б його взяв! Звичайно ж, він зарядив тільки один пістолет і забув про це, а в руку йому попав саме порожній! Заряджений лежить у чемодані. І це врятувало йому життя.

Інженер зітхнув. Обличчя його зарожевіло, і губи розпливалися у звичну усмішку. Він опустив пістолет у кишеню, зміряв Степана поглядом і пробурмотів:

— Невже — комонс?

Ступив до столу. Зупинився. І, ніби зважившись, підняв коробку, щось смикнув у ній, і Степан знову, втретє за день, відчув смертельну нудьгу й смертельну непритомність і втретє отямився.

Його млоїло, і дуже хотілося плакати. Він знову лежав горілиць. А інженер Портнов сидів за своїм величезним столом і дивився на нього.

— Р-рило! — сказав Степан. — Ти! Рило! Фашист! Зрадник!

Він лежав і лаяв Портнова, від ненависті втискаючись у пластик підлоги.

— Зрадник, зрадник, зрадник!!!

— Ну-ну, — обізвався Портнов. — Попрошу без крутих слівець. “Фашист, зрадник…” Хто до кого увірвався з цим, як його там, “шнеллером”? Ти лежи, не вставай. Підлога, правда, брудна… — Він гмукнув. Все-таки він був дуже здивований і поглядав на Стьопку з острахом. — А втім, підводься. Я погано бачу тебе з-за столу.

— Що ви мені заподіяли?! — несамовито закричав Степан і підхопився.

— А чи треба тобі знати, от що! — Інженер тримав його під прицілом своєї дивної зброї. — От що… З другого боку, ти вже знаєш надто багато. Га? Так, здається, слід казати? (Стьопка мовчав). Я двічі пробував помістити в тебе Десантника, і двічі ти його не прийняла. Хоч “посередник” стоїть на повній потужності…

Стьопка раптом спитав:

— Це — “Малий посередник”?! А що означає — помістити в мене Десантника?

— О, суцільна грамотність, — пробурмотів інженер. — О чудеса Всесвіту… Ти справді надто багато знаєш. Де Степан? Кажи!

— Який Степан, дядечку? — відповів Стьопка.

Тоді інженер зняв телефонну трубку, затиснув її між плечем та головою й заходився постукувати по важелю. У вільній руці він тримав зелену коробку “посередника”. А Стьопка враз спітнів. Він зрозумів, що Портнов зараз викличе когось, можливо, й веселого діда-охоронника, і накаже дівчинку вивести й прикінчити. І раптом до нього дійшло, що Портнов не зміг помістити в нього “Десантника”, або, як Стьопка це називав, загіпнотизувати. І тому не міг дізнатися, що ще лежить у чемодані. Про другий, заряджений пістолет не знає…

Портнов сердито дмухав у трубку, міцно тримаючи в руці “посередника”. Чемодан, трохи прокритий, лежав за два кроки від дверей і за три кроки від Стьопчиних ніг. Язичок замка загнувся всередину і не дав кришці стати на місце.

Стьопка примірявся. Інженер, скосивши очі, набирав номер. Стьопка стрибнув, відкинув кришку… Блиснула синя рукоятка, він схопив її і вистрілив навмання, водночас натиснувши і на спуск і на запобіжник. Ра-ах! Ра-ах! — затряслися вікна. Перша куля на друзки рознесла телефонну трубку, друга пішла вбік.

Інженер випустив трубку й заплющив очі.

Стьопка обімлів. Йому здалося, що череп інженера бризнув білими осколками. Пощастило — поцілив у трубку… Ледве дихаючи, він наблизився до столу і витяг “посередник” із великої, ослаблої руки. Коробка була важка. З одного боку на ній було маленьке заглиблення, з другого — дві нитки: довга і зовсім коротка. З маленькими кульками на кінцях.

— Оце так-так, — прошепотів Степан. Вячеслав Борисович саме розплющив очі.

Контузило його не сильно, тільки подряпало щоку скалками пластмаси. Він уп’ялився в коробочку у Стьопчиних руках і тихо, зривистим голосом промовив:

— Віддай… Віддай… Вибухне!

— Еге, дзуськи, — сказав Стьопка, сам собі не вірячи.

Інженер дивився на нього з жахом. Беззвучно ворушив сірими губами.

— А ви мене боїтеся, — мовив Степан.

— Віддай! — Голос був здавлений, хрипкий.

Степан підняв “посередник”, прикинув довжину обох ниток. Щоб увімкнути “посередник”, сидячи за столом, інженер повинен був смикнути за довгу нитку. Коротка малувата. Навіщо тут дві нитки? Він сам собі не вірив. Він лише бачив, що інженер завмирає від жаху, а вистрілити ніколи не пізно. І смикнув за коротку нитку.

Коробка поважчала. Інженер заплющив очі. Більше нічого не сталося.

Степан позадкував, наштовхнувся на стілець. Сів. Підкошувалися ноги. Пістолет ходив ходором у руці. Треба б замкнути двері, подумав він. Знадвору могли почути постріли, хоч дверей двоє і одні оббиті. Але де взяти ключ?

Портнов поворухнувся й забурмотів, не відтуляючи очей:

— Чому ви зберігаєте мою посилку?.. Що? — Він раптом ясним поглядом глянув на Стьопку: — Ти до мене, дівчинко? Я задрімав. Дивно…

Стьопці здавалося, що кожен поштовх серця притискає його до спинки стільця. Невже вдалося? Ой, невже вдалося?

— Облиште прикидатися, — пробурмотів він. — Не допоможе.

Інженер провів долонею по щоці й подивився на закривавлені пальці. Підняв розбиту трубку, оглянув, сяк-так приладнав на апараті. І зненацька помітив пістолет у Стьопчиній руці, — почав переводити погляд із трубки на пістолет. Озирнувся, знайшов у стіні отвір від кулі — знизав плечима.

Якщо він прикидався, то артистично. З кривою, безглуздою усмішкою він пробурмотів:

— Чи не могла б ти наступного разу розбудити мене делікатніше?

— Ви не прикидайтеся, — ще раз сказав Степан.

Вячеслав Борисович заплющив очі, розплющив, сильно насупився і попросив:

— Послухай, дівчинко, якщо тобі чогось треба від мене, поклади куди-небудь свою пукавку. Я під дулом не розмовляю.

Степан раптом здогадався, як його перевірити.

Він поставив “посередника” на стілець, а сам, задкуючи, відступив до вікна.

— Хочете побитися об заклад, що поцілю з першого пострілу?

Колишній Вячеслав Борисович, безперечно, помертвів би від жаху за свій дорогоцінний апарат. А цей, навпаки, пожвавився й запропонував:

— Пали всю обойму, дитя віку! Ставлю оцю авторучку, що більше одного разу не поцілиш, — і ще витріщив для щирості очі.

Стьопка як стояв, так і сів. Подіяло, значить… “Посередник” спрацював навпаки! А інженер тим часом розтулив рота, поколупався в ньому пальцем і витяг зеленого “слимака”. Сумно глянув на нього й пробурмотів:

— Може, я ще сплю, га? Навіщо ти запхала мені в рот оце? Ти спритна дівчинка, та все одно схибиш, можу побитись об заклад.

Тобто він і далі хитрив, щоб Степан випалив усю обойму в “посередник” і пістолет став безпечним. Якщо він не прикидався, то, напевно, нічогісінько не пам’ятав з того моменту, як його загіпнотизували.

Стьопка боявся вірити своєму щастю. Невідомо, скільки він іще б вагався, та інженер вийняв з кишені другий пістолет і так перелякався, що ви б тільки глянули! Він сполотнів і жбурнув пістолет геть, а Стьопці стало смішно, що чоловік не злякався зброї в чужих руках і так здрейфив, знайшовши її в своїй кишені. Йому стало смішно, чомусь бризнули сльози, і, захлинаючись ними, він забурмотів:

— Вячеславе Борисовичу, Вячеславе Борисовичу! — а інженер сидів за столом і дивився на нього, відкривши рота.

Стьопка дістає інструкцію

Становище все одно було надзвичайно важке. От-от могли з’явитися інші загіпнотизовані — Стьопка не мав сумніву, що всі співробітники телескопа з тих. Вони могли з’явитися, почувши постріли або просто в справах, могли викликати Портнова по “слимаку”. А Вячеслав Борисович нічого не пам’ятав. Для нього час зупинився у міліцейському сараї, куди його заманили під приводом “голубенького листика”. Він неначе заснув у сараї, а прокинувся в кабінеті. І нічогісінько не знав. А тут іще Степан, перевдягнений дівчинкою, пістолети, подряпана щока й голова, що гула після контузії…

— Вячеславе Борисовичу, я ж вас розгіпнотизував! — кричав Стьопка.

Інженера угнало в піт, він чомусь забурмотів тонким голосом:

— Для хворих, що живуть у селищі, влаштовано кімнати для потіння з платою за ліжко 50 копійок.

— Які кімнати? — запитав Стьопка.

— Для потіння, а ж сказав… Дівчинко, на ласку божу, що сей сон означає?

— Я не дівчинка, — бовкнув Степан. — Це не сон, а пришельці.

— А! Звичайно, звичайно, я й забув, — задушевно сказав інженер. — Пришельці, певна річ! І треба повідомити про них кому слід? Е, телефон мій тю-тю… А я, от невдача, проспав пришельців… Які вони на вигляд? Ти, значить, не дівчинка?

Стьопка зірвав з голови хустку.

— Ага… — Очі у Вячеслава Борисовича зшь ву округлилися. — Ти й справді хлопчик… Ну, ходімо розказувати про пришельців?

Стьопка підбіг до нього:

— Вячеславе Борисовичу! Я не божевільний псих, слово честі! Зрозумійте, ви ж не спали, вас пришельці загіпнотизували в сараї! Пам’ятаєте? А я вас розгіпнотизував оцією штуковиною… Це їхній апарат для гіпнозу, тільки за нитку не смикніть.

Про всяк випадок він не випускав із рук “посередника”.

— У сараї — це точно… — пробурмотів Портнов.

Видно було, що він силкується пригадати й не може. Він сказав:

— Точно… Повели вони мене в сарай, та що було далі, хотів би я знати. Звідкіля тобі відомо про сарай?

— Так я ж сидів за стіною, підглядав. У них у сараї стояв “посередник”, яким вони гіпнотизували! Спершу вас, потім вашого шофера, а потім ви взяли “маленький посередник” і поїхали. Не пам’ятаєте?

— Не пам’ятаю, анічогісінько не пам’ятаю, — відповів інженер.

Він блукав поглядом по столу, намагаючись зачепитися за що-небудь, згадати хоч якусь дрібницю, заповнити бодай чим-небудь чотиригодинний провал у пам’яті. Він знову спітнів, наче викупався, але вже не говорив про кімнати для потіння.

— Вони гіпнотизують, — шепотів Стьопка. — Вони вже всіх-всіх — і міліцію, і пошту, і міськрадівських… Вони хочуть послати сигнал по вашому телескопу своїм кораблям на орбіту, о восьмій вечора. Вони телескоп називають “навідником”, розумієте? Не смикніть!! — Він одсунув коробку.

— Що? — скрикнув інженер. — О двадцятій годині?! — Його погляд нарешті зачепився за щось на столі. — Як тебе звати? А-а, Степаном? — Він узяв зі столу календар, покрутив, поставив. — А оце що — маленьке?

Стьопка заходився пояснювати: радіостанція така, її приліплюють у роті, до піднебіння. А цією, коробкою людей гіпнотизують, вони тільки встигають ухопитися за серце — і все. Але коробка також і знімає гіпноз, якщо смикнути за коротку ниточку. І він, Стьопка, саме так і звільнив Вячеслава Борисовича від гіпнозу. Вони називають штуковину “малим посередником”…

Він розповідав поспіхом, не дуже послідовно, бо дорога була кожна секунда. Чортівня! Портнов виявився дуже дивною людиною. Зрозумівши, що самих пришельців ніде не бачили, він раптом зареготав і крикнув:

— Правильно! Якого біса тягати в Космосі тлінне тіло, коли можна обмежитися свідомістю! Молодці!

Він схопився, пробіг од вікна до стіни, знову до вікна, постукав по склу й пробурмотів незрозумілим тоном, чи то злим, чи то веселим:

— Так що? Проблема контактів! Спершу ти мене повози, а потім я на тобі покатаюся…

— Вячеславе Борисовичу, треба скоріше, — нагадав Стьопка.

— Так-так, я дещо придумав… — Він повернувся, одним махом опинився за столом і з тим самим незрозумілим виразом поглянув на Степана. — Будемо вважати, що твій приятель не доїхав до міста. І що відповідальність за долю Землі навалилася на наші слабкі плечі. Відпочинь хвилин п’ять… — І почав швидко писати у великому блокноті. — Зараз ми придумаємо для них дещо цікавеньке… Жартівники! Навідник їм знадобився… Так зневажати благородний інструмент!

Степан зазирнув через його плече. Він швидко написав угорі на аркуші: “Інструкція, як зіпсувати телескоп” — і відразу ж густо закреслив цей напис. Стьопка подумки похвалив його: про диверсію говорити вголос було не варто. Якщо вже ц є підслухають, не помилують… Він, напевно, вдесяте згадав розмову, яку сам підслухав, сидячи під кожухом Сура. Як Кисельов гримнув, коли Рубченко заїкнувся про телескоп: “Згадай про р-розпилювач!”

Він похитав головою. “Розпилювач” мав бути жахливою річчю — вся компанія перелякано змовкла після цих слів. Було приємно думати, що й вони можуть боятися. Аж ось Степан помітив на перекидному календарі своє ім’я, дрібно написане рукою Портнова.

На календарі було зроблено такий напис:

“1. Степан Сизов, 1,5 м, коренастий, чуб світло-русий, очі сірі, швидко блідне, стрижка “бокс”, 13–14 років.

Надійно ізолювати для акселерації, або +.

2. Завершення підготовки 19.40”.

— Ага, це мої прикмети, — сказав Стьопка. — Це ви писали під гіпнозом, так? (Інженер промимрив щось нерозбірливе собі під ніс). -А хрестик чому?

Перо нечутно бігало по аркушу. Не зупиняючи його бігу, інженер відповів:

— На вічну пам’ять. Ясно тобі? Тоді запни хустку як слід, ти ж дівчинка… — він тицьнув рукою наліво, в куток.

Куток був відгороджений завіскою. Там виявився умивальник і дзеркало. Стьопка зітхнув і вмився, — надто вже брудний був як для дівчинки. Втерся вафельним казенним рушником, запнув хустку. Скорчив у дзеркало гримасу — викапана дівчинка, огидно навіть. Стурбовано вискочив із кутка, підбіг до дверей… В коридорі — анітелець. Якщо т і підслухують, уже давно були б тут. Після пострілів — напевно. А втім, “слимак” сам не повинен нічого чути, для розмови т і лягали й заплющували очі.

Вячеслав Борисович ще писав. З вікна нічого цікавого не було видно — нерухомо стояли припилені берези, а телескоп і прохідна були з іншого боку, за рогом. Монотонно стукотів десь мотор. Стьопка згадав про зброю й зарядив обидва пістолети. В один уклав вистрілені два патрони, а в другий усю обойму. Повагавшись, поставив “посередник” на стіл. Вячеслав Борисович з тріском видер аркуш із блокнота й сказав:

— Дай і мені одну іграшку. Дякую… — і з огидою засунув пістолет у кишеню. — Боюся, що він мені знадобиться ще до заходу сонця. “Посередника” залишаєш, це правильно… А оце, — він простяг списаний аркуш, — прочитаєш за ворітьми, у безпечному місці. Сховай надійно. І тікай звідси скоріше. Іграшку раджу тримати за пазухою, до часу, — прочитаєш у папері, до якого. Сиди в безпечному місці, подалі звідси, на очі людям не навертайся. Годинника в тебе немає? Візьми мого. Йде точно.

Стьопка знизав плечима, але годинник усе-таки взяв.

Лиха година! Як йому не хотілося знову залишатися самому! Він похмуро згорнув аркуш, сховав за пазуху. І раптом Портнов сказав:

— Ти знаєш, хто я? Надувенна жаба.

— Як? — перепитав Стьопка.

— Надута жаба, по-сербському. Я ж забув про Благово!

Він осяйно усміхнувся, і Стьопка зрозумів, що тікати нікуди не треба. Слово честі, це було чудово!

Хитрий Портняжка

Вячеслав Борисович ховав розбитий телефон, примовляючи:

— Добре бути мурахою — колективна відповідальність… Бігай собі по крайку тарілки й уявляй, що тримаєш курс на Полярну зірку.

Стьопка ввічливо посміхнувся. Інженер пояснив:

— Мураха шпарить по колу, а думає, що біжить прямо. Не буду я сидіти в затишному кабінеті — побіжу… Мій номер, здається, Кут одинадцять?

— А що?

— А те, що я — з начальства. Старші від мене тільки Лінія та Крапка. Зрозумів?

— Ага, — кивнув Степан. — Правильно! П’ятикутника вони мають за ніщо. То й що з того?

— Ми їм влаштуємо кімнату для потіння, — сказав Портнов, схиляючись над столом. — Зою! Зоєчко! Агов!..

З динаміка відповіли:

— Слухаю, Вячеславе Борисовичу…

— Машину, Зоєчко. Хай Леонідович піджене, я поведу сам. Швиденько… — Він відпустив кнопку й підморгнув. — Поїдемо до сентиментального боксера, комашко.

— А з інструкцією як же?

— Тримай про запас. Ми поїдемо до розумної людини, Стьопо. Не голова — а трактор. З ним у парі я дещо зможу провернути… якщо він чистий.

— А чому він — сентиментальний боксер?

— Він такий, — відповів Вячеслав Борисович. — Побачиш. Він уже три доби сидить під замком і думає сумну думу. Він фізик-теоретик. Ось і машина…

Водій не помітив Степана і почав було:

— Кут одинад…

— Мовчати! Ви залишитесь… гм… Петре Леонідовичу. Ясно? Сідай, Машо, — це Степанові.

Потім знову водієві, голосним шепотом: — Кут третій викликає…

— Так машину ж розіб’єте! — винувато всміхнувся шофер.

— Пропадай моя підводо, — відповів Портнов і заіржав, підробляючись під загіпнотизованого.

Втретє того дня Стьопка їхав у машині. Вячеслав Борисович справді був кепським водієм-вчепився в кермо й витяг шию. Однак машини не розбив, а досить плавно зупинив її біля під’їзду ітеерівського гуртожитку молокозаводу.

— Кисельов живе тут, — попередив Стьопка.

— Гадаєш, що він і моєму приятелю приклав до замкової щілини “посередника”?

— М-м…

— Перевіримо, — сказав Вячеслав Борисович. — Ти на око їх не розрізняєш, своїх підшефних?

— Поки що ні, — відповів Стьопка.

— Ну, ризикнемо, Машенько. Він дуже метикуватий хлопець, Митя Благоволін.

— Дивне прізвище, — мовив Стьопка.

— У нього прадід був із духовних, із попів, — говорив інженер, пробираючись вузькими сходами. — їм у семінаріях давали нові прізвища, милозвучні…

Вячеслав Борисович трохи боявся і розказував про милозвучні прізвища для хоробрості. Стьопка подумав: нічого, звикне. Він ішов і примічав дорогу. Запам’ятав, що в гуртожитку двоє сходів. Що, крім центрального входу — з вулиці, є ще двоє дверей у двір, просто з нижніх майданчиків. Що на третьому поверсі дуже незручно стоїть ящик із піском, легко зачепитися на бігу. А ось і п’ятий поверх. Коридор був порожній. У просторій кухні дзвінко перемовлялися жінки. По коридору побіг хлопець у довгих футбольних трусах, розмахуючи рушником.

— Кімната шістдесят восьма, — сказав Портнов. — Він дома.

У замковій щілині зсередини стримів ключ.

— Постій тут, — прошепотів інженер. — І акуратно, акуратно…

Стьопка притиснувся спиною до стіни поряд із дверима. Хлопець із рушником уже зник в умивальні. Інженер постукав.

— Благово! Відчиняй, хитрий Портняжка прийшов!

З кімнати відповіли негучним басом:

— Іди геть.

— Відчиняй, кажу! Новий “Нейчур” одержали!

Клацнув замок.

— Знову сенсація? — спитав бас.

— Тут красива місцевість, — швидко мовив інженер.

— Що-о? — здивувався бас. — Сла-авко, та ти ж білий, як стіна!.. Заходь, кави хочеш?

Вячеслав Борисович схопив Степана за плече і підштовхнув у кімнату, мимо господаря.

Це був височезний і широчезний, дуже красивий чоловік. Великий, як шафа, весь у коричневих мускулах. Біцепси — кожен як Стьопчина голова. Золотава чуприна. Сонце немилосердно пекло у вікно, і господар був у трусах і пляжних капцях-підошвах. Він жалісно поглянув на Степана і напівголосно запитав:

— З нею щось сталося? Потрібні гроші?

— Тут красива місцевість… Га?

— Ти що, знущаєшся?

— Гаразд, — сказав Портнов. — Якщо так, налий кави. Це Машенька, для неї теж кави.

— Ну, знаєш, Портняжко… Це ні в які ворота не лізе!

— Лізе, Благово, — промовив Вячеслав Борисович. — І сенсація є. Зелені чоловічки дісталися до планети на ймення Земля.

Сентиментальний боксер

Стьопка сьорбав холодну каву з печивом і слухав. Насамперед він зрозумів, що вчені прозвали інопланетних мешканців “зеленими чоловічками”. Ще давно, заздалегідь. Вони давно припускали, що повинні бути ці мешканці, і для виразності дали їм таке прізвисько.

Потім Стьопка зрозумів, що величезний засмаглий хлопець боїться — обличчя в нього побіліло навіть під засмагою.

“Що ж, і злякаєшся”, — подумав Степан. І тут розмова стала незрозумілою і звернула, здавалося, в інше русло.

Благоволін запитав:

— Отже, транспортують чисту інформацію? — Він обережно доторкнувся до “посередника”, що лежав на столі.

— На якомусь субстраті. Стьо… Маша каже, що оця штука поважчала, коли мене… як би це сказати?

— Зреверсували. Набагато поважчала?

— На трохи, — відповів Степан.

Господар повернувся до нього:

— Ага! На трохи… А в грамах?

Степан знизав плечима. Благоволін ще раз торкнувся до “посередника”.

— Скільки їх там? Сидять і чекають… Скільки їх там, Портняжко?

— Відкриємо й поглянемо, — понуро мовив Вячеслав Борисович. — Помилуємося.

— Мабуть, не варто. А кортить, Портняжко… Покласти б на аналітичні ваги і смикнути за ниточку…

— Поклади, — сказав Вячеслав Борисович. — Мені в кишеню поклади і більше не чіпай, я тебе знаю.

— А хто в ньому сидить? — запитав Стьопка. — Це ж гіпнотизер.

— Справді-бо, хто ж там буде сидіти? — пробурмотів Благоволін.

— Пришельці, — серйозно пояснив Вячеслав Борисович. — Точніше, їхні уми, особистості, розумієш? Ну, зміст їхнього мозку, якщо так дохідливіше.

— Кому ти пояснюєш, Славо… Он книжка з малюнками, то для її віку.

— Машенька — людина, — мовив Вячеслав Борисович. — У неї із зелененькими свої рахунки. — Він помацав садна на щоці.

— Ну, сиди, якщо людина… Отже, транспортують чисту інформацію. Я мав рацію. Пам’ятаєш нашу розмову про кембріджські спостереження?

— Митьку, я завжди вважав тебе великою людиною. Все правильно. Навіть те, що цивілізації з ядерною енергією не виживають, самоспалюються.

— О, і про це була розмова? Коли?

— Машо, повтори, — попрохав Портнов.

— “Мерзенна зброя, — пробурмотів Стьопка. — Варто дикунам її винайти, як відразу ж пускають її в хід і знищують увесь матеріал”. А матеріал — це що? Уран?

— Це ми. Дикуни. Ми для них — матеріал. Гаразд, Дмитре, що ти пропонуєш?

— А мерзенна зброя — ейч-бамб.

Вони раптом замовкли, неначе злякавшись сказаного. Портнов закурив. Рука із сірником тремтіла. Потім він вимовив через силу:

— Можливо. Знищити всіх одразу. Але ми повинні перешкодити їм розповзтися.

— Яким чином?

— Основні сили десь на орбіті. Я гадаю, що без них Десантники не вирушать із Тугарина. А сигнал вони готуються послати через наш телескоп.

— Можуть і без них. Я обміркував би це діло ширше. Адже й комару дзижчати не забороняється.

— Часу обмаль.

— Стратегію слід обдумувати серйозно, — сказав Митя. — І в казці комарі по дзижчали, обрали стратегію і ведмедя подолали… Портняжко, а навіщо вони пішли в Космос? Чого їм треба, цим Десантникам? Га?

— Перенаселення, нестача корисних копалин… Що ще?

— Хитрий Портняжка вдягає пришельців у земний сіряк… Корисні копалини зручніше шукати на ненаселених планетах. Що ж до перенаселення… Зверни увагу: “зелені чоловічки” уміють стискати особистість до розміру вишні, судячи з цієї коробки. Тож на біса їм життєвий простір, якщо у твоїй кишені затишно розташується десяток живих створінь?

— Інстинкт завоювання, — сказав Портнов.

— Ну! Ти ж марксист, вивчав політекономію! Інстинкти, пристрасті — пан Шопенгауер, ай-я-я… Інстинкт — це для перелітних птахів, а для розвиненої цивілізації потрібно щось серйозніше. Перенаселення, перенаселення… Ось воно — щось. Робоча гіпотеза: вони перенаселені мертвими.

— Оце загнув-ув… — промовив Вячеслав Борисович.

— Лелечко, це ж простіше простого. У тебе в кишені лежить апарат, що списує з живого мозку повну картину свідомості і зберігає її необмежено довго. Точніше, поки не трапиться підходяще тіло, в яке можна вмістити цю консервовану свідомість.

Інженер крякнув.

— А-а, закректав… Відгадка ж лежить на поверхні… Припустімо, ти вигадав цю штуковину… з найгуманістичних міркувань, щоб перемогти смерть. Але що далі? Старих та безнадійно хворих починають рятувати. Ховають їхню свідомість в оцей апаратик, щоб знайти коли-небудь потім вільне тіло. Наприклад, тіло злочинця. Можна й божевільному поміняти свідомість на нормальну, розумієш? Та що буде далі?

— Далі почнуться неприємності, — підхопив Вячеслав Борисович. — Злочинців і божевільних мало. І взагалі це не метод.

— А! Розумієш тепер? Покоління два-три вони могли викручуватися. Можливо, створили касту безсмертних володарів, котрі віками кочували з одного тіла в інше. Можливо, щось іще, однак довго це не могло тривати, бо…

— …коло втаємничених розширювалося, і на планеті зростав запас безсмертних свідомостей!

— Нестерпне становище — друзі, рідні, кращі уми планети томилися у “вишнях”…

— І вони рушили в Космос по тіла!

— Як заморські колоністи по рабів у Африку.

— Струнка картина, — сказав Вячеслав Борисович. — Ось іще що — як бути з моральними заборонами? Вселити свого старшого родича в інопланетянина… Гірше, аніж у щура або в гієну! По-моєму, це непоборна заборона…

— А, мораль? — промовив Благоволін. — Мораль завжди відповідає потребам суспільства.

— Мабуть, так… Це могло минути поступово. Знайшли на сусідніх планетах собі подібних, потім звикли…

— Ну от і домовилися. Практичні висновки ясні?

— Поки що ні, — відповів Портнов.

— Ну боже мій! Навіть хами-работоргівці намагалися зберегти своє “чорне дерево”, бо живий раб давав прибутки, а мертвий — тільки збитки. Якщо наша гіпотеза правильна, то “зелененькі” мусять просто трястися над кожним тілом. Для них втрата одного раба не вимірюється піастрами. Кожна людина, знищена під час вторгнення…

— Ага! Відповідає одному їхньому життю! — вигукнув Портнов. — Тому-то вони й обходяться без кровопролиття — їм потрібні тіла для “вишень”!

— І далі старатимуться в тому ж дусі. Вбивати — ні-і, це для іншої психології… — сказав Митя. — Якщо у тебе в чемодані знемагають твої батьки, бабусі та прапрадідусі, ти мимоволі любитимеш і пеститимеш такого хлопця, як я.

Стьопка всміхнувся. Подумки він став називати цього чудового дядька Митею.

— Не тебе, — мовив Портнов. — Твою тлінну оболонку.

— Ну нехай буде й так, — згодився Митя. — Важливо інше. У них чіткий метод завоювання: підміна особистості. Без убивства. Кинули на них полк, вони вселяються в офіцерів — і штик у землю… Вони намагатимуться захопити відразу якомога більше людей. А тому ядерна зброя, здатна знищити все живе у певному районі, для них найноприємніша несподіванка. Трех! — і всі освоєні тіла загинули. Отже, вони повинні рвонутися з району Тугарина. Перший висновок: нам треба оточити Тугарино, щоб муха не вилетіла…

— Так, — сказав Портнов. — Так, так! А в них обмаль Десантників, не вистачає навіть для охорони корабля.

— Зоряний корабель… — замріяно мовив Митя. — Хоча б одним оком… Гаразд. Я думаю ось що. Оточити, пригрозити бомбою — тільки пригрозити. Тоді десантові доведеться відступити. Та перед цим він наведе всю армаду. Скажімо, просто на генштаби ядерних країн.

— Так… Перше — оточення, друге — погроза… Запам’ятав. Якщо твоя гіпотеза справедлива…

— Ти слухай, — перебив Митя. — Психологія є психологія. У мене своя, в них своя. Можливо, все якраз навпаки, і вони мріють поглянути на мегатонні вибухи, як я — на їхні кораблі. Та поки що я пригрозив би їм цими вибухами і не дав би скористатися телескопом для сигналу наведення.

— Так я з цим і прийшов! — вигукнув Вячеслав Борисович.

— “Ай ду-ду…” — басом проспівав Митя. — За одним махом сімох побивахом. Ти зваж, їм потрібна тільки антена від нашого телескопа. Якщо ти збираєшся псувати не антену, а підсилювач, то це треба зробити в останню мить. Щоб вони не встигли до восьмої приєднати свого підсилювача.

— Так я з цим і прийшов! Сподівався почути від тебе практичну пораду.

— А, практичну? Дай знати в Москву, в Міністерство оборони. Без цього все інше не має сенсу. Нехай ворушаться, коли ще не пізно. Якщо “зелені” розповзлися, не допоможе й ейч-бамб…

Після цього дивного слова знову запанувала мовчанка. Потім інженер благально промовив:

— Митю, я сам не впораюся.

— Я тут — пас… Чому? Ти вважаєшся обробленим, а я — ні. Більше скажу. — Благоволін безтурботно всміхався. — 3 міркувань конспірації тобі слід би мене ліквідувати, правда ж?

— Не базікай!

— А чому ж ні? Я втаємничений у твої плани і, якщо мене оброблять — завербують, так би мовити, — попереджу. А тому я й знати не хочу, як ти зоираєшся вчинити. До речі… радіоаматора знайомого в тебе немає? Їдь-но краще до нього і викликай Москву. А я…

В очах Вячеслава Борисовича щось промайнуло, і він невпевнено повів плечима. А Стьопка зовсім розгубився. Щойно він сидів і з блаженним відчуттям спокою дивився на спину Благоволіна — вона була як стіна, вона була могутня й надійна, — і раптом ці слова: “Тобі слід би мене ліквідувати”! Він жахнувся. От чому Вячеслав Борисович змушує його розігрувати перед Митею “дівчинку Машу”… От чому мовчить про інструкцію, написану в кабінеті… Він із самого початку пам’ятав, що Митю можуть обробити і він попередить пришельців про Стьопчине спеціальне завдання!

Стьопка відвернувся від усього цього і став думати про своє. Ейч-бамб. ч десь він чув… Дивне слово якесь. Він дивився у вікно й не міг думати. Митя говорив:

— Я спробую якомога довше не попадатися.

— Може, пістолет?

— Тобі він потрібніший, Славо. Я в живого не стрельну.

— Зараз не до сентиментів.

— Я теж так думаю. У мене свій план. Телескоп — твій об’єкт, а мій об’єкт інший… За мене ти не хвилюйся.

— Значить, домовилися, — сказав Вячеслав Борисович. — Машо, їдьмо!

Стьопка не обернувся, він відчував, їм ще треба поговорити. І справді, Портнов відразу ж запитав:

— Ну, який план?

— Не секретний. Я тепер попереджений, сяк-так поінформований, трохи уявляю собі схему їхнього впливу на мозок і спробую з ними позмагатися.

— Що?!

— Мені здається, — дуже лагідно пояснив Митя, — що могутній і поінформований розум може позмагатися з підсадженою свідомістю. Вони не чіпають деяких вищих ділянок мозку — я, правда, не спеціаліст, — однак центри мови, письма, вся пам’ять… Вони лише додають свою пам’ять.

— І волю, — сказав інженер. — Машо, відійди од вікна нарешті! А ти, Дмитре, не на часі вдаєшся в науку. Двері їм сам відчиниш? Щоб позмагатися?!

— Я не поспішаю стати піддослідним собакою, — відповів Благоволін. — Не поспішаю, але й не боюся. І мені дивно чути, що вчений ототожнює науковий експеримент із зрадою.

Знову сам

Згодом Степан згадав ці суперечки і збагнув, що Портнов тоді ще все вирішив, але тепер Стьопка був зовсім приголомшений. Хай буде й так, хай Благоволіну й немає чого їхати на телескоп — “слимака” й особистого номера він не має, і ще біля воріт його зупинить варта. Та все ж він якось не по-товариському залишав Портнова самого. Його задум — пересилити “гіпноз” — у Стьопки викликає сумнів, звичайно. Сурен Давидович не пересилив… Колупаючи нігтем фарбу на підвіконні, Степан дивився на вулицю.

Зашурхотіли колеса. Тихо підкотив і зупинився перед гуртожитком зелений “ГАЗ-69”. З нього вийшли двоє і неквапливо рушили до під’їзду.

Напевно, у Стьопки піднялося на голові волосся — Благоволін миттю присунувся до вікна, подивився і — твердо, пошепки:

— На сходи праворуч, на чорний хід і у двір!

І Стьопка з Портновим опинилися в коридорі. Відразу ж клацнув замок, і за дверима затріщало й заскреготіло.

— Шафу потяг, — шепнув Вячеслав Борисович, і тихо прохолодним коридором вони проскочили до сходів.

На площадці Степан кинув: “Коли що — свисну” — і побіг уперед. І, не зустрівши тих двох, вони вскочили в машину. Вячеслав Борисович запустив мотор і поспіхом, ривками перемикаючи швидкості, погнав навтіки. Звернувши на вулицю Леніна, він промовив стомлено:

— Вийдеш за поворотом на радгосп. Іди до високовольтної, там прочитай інструкцію і дій.

— Краще я з вами, — сказав благально Степан і перевірив, чи не загубився з-за пазухи пістолет.

— Зі мною не можна.

— Ви псуватимете цей… підсилювач?

— Тепер уже в апаратну й миша не проскочить. — Інженер озирнувся, машина вильнула. — Ет, чорт!.. Справді, треба було його…

— Ну це вже ні! — заперечив Стьопка.

— Не знаю. Одну розумну думку він мені подав… Не знаю… Слухай, Стьопо. Якщо зустрінеш мене — тікай. Не навертайся мені на очі, бійся більше, ніж інших.

— Чому?

— Якщо мене знову оброблять, я ж тебе й викажу.

Машина знову вильнула. Стьопка запитав:

— А чому він “сентиментальний боксер”?

— Він чудова людина, — із сумом відповів Портнов. — Дуже чудова. Не те що вбити — вдарити нікого не може. Я гальмую. Приїхали.

“Еге, такий велетень, та ще боксер, ударити не може, — щось не віриться!” — подумав Степан, і зважаючи на те, що позаду от-от з’явиться газик, і ніколи буде зупинятися, і удвох з інженером вони примчать на телескоп і там дадуть жару, Стьопка спитав неквапливо:

— А хто такий ейч-бамб?

— Воднева бомба по-англійському, — відповів інженер і натиснув на гальма.

Стьопка увібрав голову в плечі.

— Ну, іди. Спокійно йди, я за всяку ціну — за всяку, розумієш? — протримаюся, а ти дій спокійно. І бережися, вся надія на тебе.

— А ви туди не їдьте. Навіщо їдете?

— Про людське око. За тебе Благоволін не знає, а мене почнуть шукати. І все одно знайдуть. Прощавай.

Він цмокнув Стьопку в лоб, виштовхнув із машини, гукнув:

— Спробую їх обігнати! — і помчав.

На повороті його занесло вліво, мотор заревів, і Степан знову залишився сам.

Сурен Давидович

У цей час я, Альошка Соколов, сидів поряд із Суреном Давидовичем на опорній плиті зеленої штуки, схожої на перевернуту величезну пробку від графина. Я сидів праворуч від Сура, а ліворуч примостився гладкий заєць із дивовижно незалежним, хвацьким виглядом, випроставши задні лани, так що вони стриміли далеко вперед і трохи вгору. Ніколи б не подумав, що зайці можуть сидіти в такій позі! Його вигляд вразив мене дужче, ніж невидима стіна навколо “зони корабля”. Дужче, ніж здорове, легке дихання Сура. Очевидно, від біганини у мене розум помутився або щось подібне — я витріщився на зайця, доки не зметикував, чого він так сидить, простягти задні лапи по-панському. Зайці та кролі завжди сидять, підібравши задні ноги, правда? Тому що бояться. Вони щомиті напоготові — стрибнути й чкурнути, а щоб стрибнути відразу, задні ноги їм доводиться тримати зігнутими. Я плутано пояснюю. Цього й пояснити не можна. Якби поряд не було Сура, я злякався б цього зайця.

Тепер я не боявся нічого.

Сурен Давидович знайшовся! Ці. не вбили його, він їх сам перехитрив і пробрався в їхню “зону”! Я ладний був замурчати, як ситий кіт, я так і знав — ніяким пришельцям не впоратися з нашим Суреном Давидовичем!

Сур мовчав, поглядаючи то на мене, то на зайця. Іноді він робив руками якісь рухи, немов під час розмови, а заєць поперемінно піднімав вуха й ворушив носом.

Зрозумійте, я ж нічого не знав — поїхав із лікаркою, провів її до Березового і ось повернувся. Нічого не знав, нічогісінько! Я всміхався і мурчав. Потім запитав:

— Сурене Давидовичу, у вас уже немає астми? І як вам вдалося сюди пробратися?

Заєць чомусь підстрибнув.

— Скажи, будь ласка, як ти сюди пробрався, — непривітно відповів Сур. — Де взяв мікрофон? Де твій мікрофон, скажи!

— У роті. Витягти? — Я зрозумів, що так він називає “слимака”.

— Будь ласка, не витягай. Навіщо тепер витягати? Як ти назвав себе селектору?

— Якому селектору? — здивувався я. — Що голосом Нелки розмовляє? А-а, я сказав — Трикутник одинадцять. Неправильно?

Він дивно, похмуро глянув на мене і заплющив очі. Я неначе отямився на хвилину і побачив його обличчя не таким, яким звик бачити і тому змушував себе бачити, а таким, яким воно тепер стало: вузьким, непривітним, обпаленим. Вузьким, як сокира.

Рот чорнів між запалими щоками, розтинаючи обличчя навпіл.

У мене тьохнуло серце. “Не може бути, цього не може бути!! Ні, чуєте ви, цього не може бу-ути!” — завило у мене всередині. Завило й заквапилося: “Не може бути. Сур перехитрив цих. Він бувалий солдат. Він обвів їх круг пальця. Астма у нього зникла, як на війні, — він казав, що на фронті не хворіють”.

І я отямився, але мені здавалося, що я бачу сон. Тому що сиділи ми тихо, мовчки на круглій шершавій опорі дивної споруди, що була, напевно, кораблем пришельців. Було ясно, але сонце не з’являлося. Від дерев, корабля, від нас самих не падали тіні. Я знову поглянув угору і знову не побачив неба, схили яру зійшлися над головою, дуже високі, у напівтумані. В жовтому сонячному світлі, що сяяло десь зокола. Було так ясно, ніби довкола нас стулився пузир, що випромінював сяйво. Сур розплющив очі.

— Альошо… Послухай нашу розмову — Дев’ятикутник двісті вісімдесят один цікаво про тебе висловлюється. І не бійся. Я взяв тебе під свою опіку. Слухай.

У роті лоскотно запищав “мікрофон” голосом Сурена Давидовича.

“Дев’ятикутнику, що ти казав про дитинча?”

“Чому б його не прикінчити? — відповів Нелчин голос. — У нас турбот по саму зав’язку, а ти морочишся. Прикінч його, Квадрате сто три!”

Голос Сура сердито відрізав:

— Як ти смієш говорити про вбивство?! Я взяв дитинча на виучку! Скажи, не пора тобі на патрулювання?”

Селектор вилаявся. Ніколи не подумав би, що Нелка знає такі слова. Заєць підстрибнув. “Та ви, вищі розряди, завжди казна-що верзете, — пищала Нелка. — Горе з вами! Ти краще б діло робив, Чотирикутнику!”

Сур уголос сказав:

— Нікчемний перекладач! Жаргон, лайки… Подобається тобі Дев’ятикутник, Альошо? — Він почухав зайцеві живіт.

Заєць невдоволено відсунувся і сів стовпчиком. Я обімлів:

— Це він — Дев’ятикутник?! Вони й зайців гіпнотизують?

— Раніше ти був кмітливіший, — сухо відповів Сур. — Не гіпнотизують. У нього підсаджено Десантника.

— Десантника, якого, Сурене Давидовичу? Він же заєць, погляньте!

— Десантник. Той, хто висаджується першим на чужі планети.

Я замружився і, намагаючись прокинутися, пробурмотів:

— Висаджується на чужі планети. То он вони які — схожі на наших зайців…

Сур зненацька дерев’яно засміявся. І я зрозумів, що він теж, як цей нещасний заєць, уявляє себе Десантником. Не перехитрив він пришельців, вони його зім’яли.

Я почав розгойдуватись і щипати себе за литки, щоб прокинутися. Голос Сура запищав у мікрофоні: “Дев’ятикутнику, поцікався! Пускаючи воду з очей, люди висловлюють засмучення…”

Він знав мене добре. Від насмішки я підхопився, але промазав ногою по зайцю: він весело відскочив убік, а я загорланив:

— Сурене! Давидовичу!! Вони вас загіпнотизували-и! Не піддавайтеся!!

Він сказав:

— Витри сльози.

Я витер. І загорланив знову:

— Не піддавайтеся їм! Зайці паскудні! Тоді він мовив майже колишнім своїм голосом:

— Вище голову, гвардіє! Ти ж мужній хлопець. Чому така істерика? Бачиш, я за тебе поручився, а ти верзеш казна-що про гіпноз. Який же це гіпноз?

Я принишк.

— Бачиш, тобі й самому незрозуміло. Поговори хоч із Дев’ятикутником і поміркуй: хіба можна за допомогою гіпнозу навчити зайця розумно бесідувати? До речі, під час розмови мікрофон притискають язиком до піднебіння і говорять, не розтуляючи губів. Ти швидко навчишся.

— Я не хочу навчитися. Я не заєць, а людина! А вони — фашисти, вони гірші за фашистів, бо прикидаються й сидять у схованці, а людей примушують чинити підло замість себе!

Він розгублено-терпляче кивав, поки я викрикував.

— Ти скінчив говорити? Скінчив. Пояснюю тобі, Альоіно: ніхто не прикидається. Пришельці не ховаються. І я і оцей заєць — досить великий, але звичайний заєць, — ми обидва пришельці, як ти висловлюєшся. Не підкочуй очей. Спробуй це зрозуміти. Ми прилетіли на Землю в цьому кораблі.

— Брехня це, брехня! — крикнув я і задихнувся. — Брех-ня!..

Я-а-а! — відповіла луна і покотилася. Крик витав довкола, гудів на стінках пузиря.

— Цей заєць дресиро-ований, — вимовив я. — А ви захво-орі… — Чомусь я почав заїкатися. На букві “о”.

— Зітхни тричі глибоко і потряси головою, — сказав Сурен Давидович. — Дев’ятикутнику час на патрулювання, а ти спочинь поки.

Як Дев’ятикутник пострибав на своє патрулювання, я ще бачив: він скакав трохи боком, заносячи задні лапи вперед голови, і дивно блищав вилупленим оком. Зник на схилі, потім уже вгорі підстрибнув свічкою і щез. І в мене відразу ж почало темніти в очах, усе щезло, зійшовшись в одну точку. Опритомнів я на сирому піску в яру, а поряд навпочіпки сидів Сур.

Пришельці

Я сів. Сурен Давидович акуратно засовував у кишеню куртки невеликий зелений ящичок. Засунувши, застебнув “блискавку” й запитав:

— Скажи, тобі вже краще? (Я кивнув). Чудово! Адже я хочу тобі добра, а зараз відкриваються блискучі можливості для тебе…

Я знову кивнув. Я почував себе незграбним і спокійним, наче гіпсова статуя, які ставлять у парках. Сурен Давидович це помітив і сплеснув у долоні — перша ознака його вдоволення.

— Скажи, ти зрозумів щодо пришельців?

— Не зрозумів.

— Знову не зрозумів! Спитай, я поясню… Не розуміє! — Він знизав плечима.

— Авжеж, — мовив я. — Якщо я доводитиму, начебто я — не я, а кіноактор або Петро Перший, ви теж не зрозумієте.

Тоді він мені й пояснив відразу все. Ну, ви знаєте. Як вони вигадали машинки для запису свідомості, стали безсмертними, а їхні тіла вмирали. І тому вони вирушили в Космос по тіла. Він сказав, що корабель Десантників зовсім маленький. У ньому міститься кількасот кристалічних записів завбільшки як крупнокаліберна куля. А великий корабель, для переселенців, вміщує кілька мільйонів таких записів. Саме ці кораблі й спустяться на землю. Вони так уже робили чимало разів — захоплювали чужі планети. Без пострілу. Вони просто підсаджували в кожного “дикуна” свідомість одного із своїх. Для Землі укомплектовано якраз три мільярди кристалічних записів. За кількістю людей…

Не плутайте моїх пригод із Стьопчиними. Він уже знав про “вишні”, а я — ні. Сурен Давидович називав їх “Мислячими”. Він говорив, говорив… Можливо, пришельцеві, який сидів у його мозку, хотілося вибалакатись. Я слухав і з жахливою ясністю уявляв собі зелені кораблі, що летять в чорній порожнечі. Не такі, як десантний, — величезні. Вони розповзалися по всій Галактиці, без екіпажів, без запасу води і їжі. Навіть без зброї. Тільки Десантники мали зброю. А величезні кораблі мчали, наповнені кристалічними записами, як отруйні мухи, що несуть мільйони личинок. Корабель Десантників підшукував для них підходящу планету, спускався і викидав “посередника”. Розумієте? Не було кому навіть вийти назовні. Вилітав робот і неподалік від корабля залишав замаскований “посередник”. І перший, хто випадково підходив до нього, ставав першим пришельцем. Як оцей нещасний заєць. Він просто підскакав до “посередника”, і — раз! — у нього пересадили кристалічний запис Десантника дев’ятого розряду. Він став одним із Дев’ятикутників. А над ранок на пень набрів Федя-гітарист.

“Так було всюди-скрізь, — чув я суцільну вимову. — Тисячоліття ми йшли по Космосу. Сотні, сотні, сотні планет!”

Потім він замовк, а я сидів зіщулившись, було дуже холодно. Холод виходив із мене в спекотливе, застояне повітря яру. Я знав, що довкола тепло, і відчував тверду теплу поверхню, на якій сидів, і теплий, тужавий пісок під ногами, і жар, випромінюваний кораблем. Однак я замерзав. У мене перед очима стояв чорний, безмежний, крижаний Космос, і в ньому впевнено повзли вогні кораблів. Я через сітлу ворухнув губами:

— Який ви маєте вигляд насправді? Він сказав:

— Ти не зрозумієш. Не маємо “насправді”. Я стенув плечима і спитав:

— Як вас звати?

— Квадрат сто три. Такі імена у Десантників. Квадрат — я Десантник четвертого розряду. “Сто три” — мій номер у розряді. Квадрат сто три.

— А справжнього ймення у вас немає?

— Ми служимо Шляхові. Наша робота — готувати плацдарм для великих кораблів. Вони прибувають — ми відбуваємо. П’ятсот-сімсот тіл, які ми тимчасово займаємо, звільняються, і їх беруть переселенці. Ми йдемо далі, висаджуємося на іншій планеті, з іншими мовами, якими не можна вимовити імені, притаманного попередній планеті…

— Стривайте, — сказав я. — У вас що, немає своєї мови? Є? А як вас звати вашою мовою?

— Квадрат сто три. Пояснюю тобі: я — Десантник. Ми не маємо справжніх імен.

— Стривайте… На своїй планеті теж?

Він хрипло розсміявся.

— Коли настане ніч, поглянь угору. Вибери будь-яку зірку і скажи нам: “Це ваше сонце!” Ми відповімо: “Можливо”.

Я чомусь кивнув, хоч і не зрозумів його слів. Потім усе-таки перепитав, чому перша-ліпша зірка може виявитися їхнім сонцем.

— Ми не знаємо, звідки почався Шлях, — відповів він.

— Не знаєте? Як це може бути?

— Космос безмежний. Шлях почався, коли зірки ще були іншими. Шлях велить нам дивитися вперед.

Він говорив байдуже, немовби про гривеник, що випав із подертої кишені, і мене це вразило. Сильніше за все інше. Я дістав масштаб для порівняння: планета дешевша за гривеник! А я? Напевно, як гусениця під ногами. Захотіли — змахнули з дороги, захотіли — розчавили. І не захотіли, а просто не помітили. Хіба моє тіло їм знадобиться під Мислячого.

І я замовк. Хоч ріжте, мовчатиму і все одно втечу. А якщо ви захопите всю Землю, піду на край світу, і ви до мене не дістанетесь.

Отак я вирішив і повернувся спиною до Квадрата сто три. Більше я не називав його Суреном Давидовичем. Годі.

Він заговорив знову — я мовчав. Аж тут прибіг заєць Дев’ятикутник, заверещав Нелчиним голосом:

— Паскуда, паскуда, собака! Високої думки про себе! Він тиняється біля проходу, Квадрате сто три.

Квадрат швидко пішов нагору. Я зачекав хвилину. Заєць знову вирячився на мене і підстрибував. А коли я підвівся і спробував піти, корабель осліпив мене променем. Заєць попередив:

— Сидів би ти, щеня… Променемет головешки від тебе не лишить…

Я сів і про всяк випадок притиснувся спиною до корабля — туди промінь не дістане… Я пам’ятав, як Дев’ятикутник вимагав, щоб мене прикінчили. Все-таки я хотів жити і вибратися звідси.

…Я заплющив очі й уявив, ніби сплю, лежачи в своєму ліжкові біля відчиненого вікна. Зараз задзвонить будильник, я прокинуся, мати нагодує мене сніданком. Піду до школи, виглядаючи по дорозі Степана, а на східцях універмагу анікогісінько не буде, і сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від усіх весняних днів.

— Собака зник, — сказав заєць. — Квадрат сто три повертається. — Він підстрибнув кілька разів, дедалі вище й вище, і заходився розписувати, який страшний був собака.

У породах він, звичайно, нічого не тямив. За описом виходило — дог. Величезний, короткошерстий, світло-сірий. Морда квадратна, тупа. Хвіст довгий, голий, як змія, — тут зайця пересмикнуло. Я зловтішно спитав:

— Боїшся собак, гаденя?

Повернувся Квадрат сто три, прогнав зайця на патрулювання. А мені наказав:

— Альошо, твій мікрофон! — і підставив РУку.

Я виплюнув на неї “слимака”. Квадрат сто три недбало засунув його в кишеню і пішов. Я не міг утекти, через це в мене й відібрали цю штуку — вона була перепусткою в “зону”. Залишився в проклятому пузирі і міг мовчати досхочу.

Допит

Я відповз від корабля, забився між купки моху на схилі й там лежав. Чув, як повернувся Квадрат сто три. Потім вухо, притиснуте до землі, вловило чиїсь кроки. Вони задріботіли по схилу і стихли неподалік. А моє тіло відмовлялося рухатись. Повіки не хотіли розтулятися… Розв’язуйте свої справи без мене, я полежу, тут м’яко. На світі два мільярди дорослих людей. Що ви причепилися, чому я повинен турбуватися і де це сказано, що один хлопчина на велетенській Землі зобов’язаний і мусить? У вас армії, ракети. Кидайте сюди ракети, і нехай усе скінчиться, я згоден. Не хочу вставати.

…Ще кроки. Щось важке гупнуло об землю. Потім голоси. Знову Кисельов — Кут третій! Він розмовляв десь поблизу…

Нехай. Мене це не обходить. Чути не хочу їхніх розмов. Я сам, мені ще чотирнадцяти немає, я чинив опір. І раптом над лісопарком затріскотів мотор літака. Гул наближався, став дуже сильним, потім почав віддалятися і стих.

— Заворушилися…

Це сказав кремезний чоловік, сивий, поважний. У Тугарині я його ніколи не бачив. Він сидів на плиті корабля, підтягнувши на коліна дорогі сірі штани, а піджак тримав у руці. Поряд примостився Федя-гітарист. Крутячи головою — шнур бластера, мабуть, муляв йому шию, — він промовив:

— Ще дев’яносто п’ять хвилин. Доведеться битися, Лінія вісімнадцять?

Сивий неквапно відповів:

— Зажадає служба — будемо вживати заходів. Вирішимо питання. — Він випнув губи і скоса глянув на Кисельова. — Як самопочуття, Кут перший?

Я подумав, що Лінія — високе начальство в Десантників і плутає їхні імена. Наш завуч, наприклад, намагається всіх учнів називати на ім’я і завжди плутає. Проте Кисельов не поправив сивого. Знизав плечима і почав струшувати пісок із штанів і сорочки.

— Та-ак, наламав дров Кут третій, наламав… — сказав сивий.

— Чудовий, перевірений Десантник, — заступився Кисельов. — Це ситуація. Абсолютно!

— Мені захисників не треба, Кут перший, — урвав його сивий. — Вихід інформації, — він загнув товстий палець, — втрата зброї та ще історія з Портновим. Мало? О-хо-хо… Лише за один із цих пунктів Десантників посилають у розпилювач!

Я аж закліпав. Про інформацію — зрозуміло, Ганна Єгорівна доїхала до району. Ось чому літаки літають, у-ру-ру! Зброя — теж зрозуміло. Це бластер, який ми вивезли з підвалу і який зараз лежить біля самого входу в “зону”. Якась “історія з Портновим” мене не цікавила. А от чому Кисельов змінив номер?..

Я ще подивився, як він струшує пісок із лівого боку, і ледве не захихотів. “Ось що вдарилося об землю, поки я лежав. Кисельов падав, коли в ньому міняли Мислячого… А-а, заворушилися-таки, гади! Кута третього змінили. Дров наламав, кажете?”

— Ти не панікуй, — казав сивий. — Поки що ми на висоті, на висоті. І Кут третій не тільки помилки робив. Скажімо, для мене підібрав підходяще тіло — цілком обізнаний екземпляр.

— Кут третій — перевірений Десантник, — повторив Кисельов. — Увага, блюдця!

Вони витягли шиї, прислухаючись. Кивнули один одному й відбігли на кілька кроків, ледве не наступивши на мене. Я вперто лежав.

Корабель гучно загув і піднявся над піском. Я побачив круглий слід плити на піску. Він швидко світлішав — пісок вбирав воду, витіснену вагою корабля на поверхню. Та-ши-х-х!… Кругле, плоске, райдужне тіло вирвалося з-під плити й полинуло в зеніт. Угорі лунко ляснуло, майнув клапоть голубого неба — і пелена, що огортала зону, знову стулилася. А корабель уже стояв на місці. Через дві-три секунди все повторилося: корабель трохи підіймається, вилітає райдужна штуковина, корабель опускається. Коли вилетіла з шипінням третя штуковина, Кисельов заплющив очі й прислухався. Доповів:

— Обчислювач ще думає, Лінія вісімнадцять!

Сивий поважно відповів:

— Добро! Поки що з цим поговоримо, угу… — і показав на мене.

— Хлопчику, підведися! — наказав Кисельов.

— Ну, що? — пробурчав я і всівся, підібгавши ноги.

Вони удвох сиділи на опорі корабля, а я — на бугорку, кроків за п’ять-шість від них. Сивий заговорив повчально:

— Обчислювач обдумав твою долю. Вирішив тебе помилувати, угу… Ти будеш тут. Коли що — спалимо. Зрозумів?

Я промовчав. Сивий важко нахилився до мене:

— От що, Олексію. Де ти покинув зброю? Ти не прикидайся, діло нехитре! Опиратимешся — підсадимо в тебе Десантника. І він за тебе все й скаже, то вже краще ти сам виправдовуй виявлену довіру.

— А я не набивався до вас у довірені…

Чомусь вони залишилися дуже вдоволені моєю відповіддю. Зареготали. Кисельов відгукнувся схвально про мою психіку. І знову почулося слово “комонс”, яке я вже чув, поки лежав у моху. Гітарист сказав, що начебто не комонс, а хтось інший. Я теж спробував усміхнутися. Хвацько сплюнув на пісок, ніби дуже вдоволений їхньою розмовою, тільки не хочу вдавати. Насправді ж я зненацька збагнув, що вони могли підсадити в мене “копію” назавжди. Раніше я про це не думав. Не вірив. Ну, ви знаєте, як не віриш, що помреш, хоч усі люди вмирають…

Я знову сплюнув і саме тієї миті, коли було треба, сказав:

— Зброю вашу я загубив тут, неподалік. Мені відповів сивий:

— Та-ак. Дев’ятикутник бачив, як ти з нею бігав. Де точно?

— Не помітив. — Я знизав плечима. — Набігався я тут, знаєте. Здається, поруч, біля входу.

— І це знаємо…

— Навіщо ж питаєте, якщо знаєте?

Вони ще раз перезирнулися. Повірили, що я кажу правду.

Я й справді тільки крихту збрехав. Я пам’ятав кущ, під яким залишився лежати бластер у коричневому футлярі для креслень. Біля самого входу. Як його не знайшли, коли вже взялися шукати?

Літак прогудів ще раз. Тепер він пролетів трохи осторонь. Ці двоє й вухом не повели, немов так і треба. Сивий пробурмотів: “Обчислювач” — і заплющив очі. Потім Кисельов допоміг йому підвестися й відвів до корабля. При цьому на руці в сивого заблищав годинник. Я розгледів стрілки — двадцять до сьомої. Тобто залишалося вісімдесят хвилин до моменту, в який їм “доведеться битися”.

Я зробив бездумне обличчя і спитав:

— Федоре, чуєш, Федоре… Що буде о восьмій?

— Цить! Схопиш ти у мене цукерку…

Сивий розплющив очі і скомандував:

— Ще один вертоліт сідає біля радгоспу! Ану, відеозв’язок!

Полковник Ганін

Федір підбіг до корабля, махнув рукою, і на зеленій тьмяній поверхні, за метр від землі, відкрився круглий люк. Безшумно, як велике кругле око з круглою коричневою зіницею, тільки зіниці цієї спочатку не було, а потім вона випливла з темряви і, погойдуючись, застигла посеред ока. Я позадкував, спіткнувся об бугорець, а Десантники, навпаки, присунулися до корабля і нахилилися, вдивляючись.

У зіниці щось миготіло, крутилося… Гвинт вертольота, он воно що! У корабельному люкові похитувався телевізійний екран дивного червоно-коричневого кольору. На ньому дуже чітко виднівся маленький вертольотик — червона зірка здавалася чорною, — і між головами Десантників я бачив на екрані, як відчинилися дверцята кабіни, на землю зіскочив чоловік. Телеекран мигнув і показав цього чоловіка широким планом. Він був у військовому кашкеті.

— Полковник Ганін, з округу. Напевно, парламентер, — сказав сивий. — Дай звук!

Від корабля долинуло шипіння. В цю мить полковник схопився за серце й пробурмотів:

— Тут красива місцевість. Парламентер! Військовий посол, схоже?..

Тільки він уже не був парламентером — йому підсадили Мислячого. Він усміхнувся і спитав:

— Ти Лінія шість? Другий голос відповів:

— Я Лінія шість. Доповідай, з чим прибув. Два розряди слухають нас.

Дивлячись на когось невидимого за екраном, полковник сказав:

— Прибув з ультиматумом. Від моменту приземлення вертольота нам дається шістдесят хвилин на евакуацію. Гарантується безпека літальних засобів у межах зльотного коридора, який ми запросили.

— Після терміну ультиматуму?

— Ядерна атака…

— Це не блеф?

— Хтозна. Очевидно, ні. Настрій пригнічений. Навколо району розгортається авіадесантна дивізія. В її розпорядженні частина радіаційного захисту.

— Звідки у них інформація?

— Надійшла радіограма з телескопа.

Сивий сказав Кисельову:

— От тобі твій Портнов…

Голос за екраном питав:

— Про час сигналу вони поінформовані?

— Не знаю. Із змістом телеграми мене не ознайомили.

— Твоя особиста думка про план дій?

— Зажадати дев’яносто хвилин на евакуацію. Навести кораблі на Москву, Вашінгтон, Нью-Йорк, Лондон, Париж, на всі ядерні штаби. Десантний корабель евакуювати демонстративно, повідомивши їм координати зльотного коридора. Залишити резидентів, звичайно. Все.

— Ми встигнемо дати наводку за п’ятдесят п’ять хвилин.

— Вони погодяться на дев’яносто. Рада?

Неживий голос, крякаючи, прокричав:

— Рада для трьох розрядів! До обчислювача!

Я бачив, як у сивого й гітариста опустилися плечі, екран потемнів, у мене сильно, болюче калатало серце і затерпло лице. Потім сивий сказав:

— Так, правильне рішення! — І екран знову засвітився.

Зірвалося

Я присунувся ближче. Федір і сивий стояли трохи віддалік один від одного, пригнувшись, щоб краще бачити екран. На мене вони зовсім не звертали уваги. Наче мене тут і не було. І я посміливішав і став між ними — ледь нахилившись, як і вони. Справжнього сенсу їхньої недбалості я не розумів, звичайно. Чому вони вели при мені секретні розмови? Чесно кажучи, я думав — уб’ють, щоб не вибовкав їхніх секретів. І не боявся. Надто стомився. Тьмяна зелена поверхня корабля, коричневі фігурки на екрані тремтіли й розпливалися, але я дивився. Екран показував частину вигону, на якому сів вертоліт. Гвинти машини ліниво оберталися, з відчинених дверцят хтось виглядав, а довкола полковника Ганіна зібрався цілий натовп.

— Ну, ну! Акуратненько! — мовив сивий.

Вони там щось робили з полковником. Я подумав — остаточно гіпнотизують, і відразу ж побачив, що зовсім не гіпнотизують, а передають йому такі самі прямокутні ящички, який я бачив тут, у колишнього Сурена Давидовича. Решта зображення була коричнева, а ящички світилися зеленим. Полковник поклав їх у нагрудні кишені мундира. Майор, що зустрічав Ганіна, спитав:

— Досить тобі двох “посередників”? Візьми третій.

— Не в руках же його нести! — заперечив Ганін.

— Спостерігають ретельно, — мовив другий. — Запідозрили? — Він говорив про людей 148 у вертольоті. З відчинених дверцят виглядали вже двоє.

— Уявлення не маю, — сказав Ганін.

— Дій “посередником” просто з кишені. Нитки виведи!..

Ганін промовив:

— Слухаю, Лінія шість! — козирнув і стройовим кроком попрямував до вертольота, до драбинки, спущеної з борту на землю.

А у вертольоті відбулося ось що. Один спостерігач почав дивитися вгору, а другий зник, і замість нього з’явився новий — без кітеля і з пістолетом у руці.

Федір вилаявся. Сивий теж.

Чоловік із пістолетом висунувся з дверцят і крикнув:

— Полковнику Ганін! На місці!

Полковник зупинився.

— Прошу доповісти їхню відповідь, товаришу полковник.

— Вимагають дев’яносто хвилин на евакуацію, — нетерпляче сказав Ганін. — У чому річ, капітане?

— Вам наказано лишатися тут. Простежити за евакуацією, — квапливо промовив капітан і зачинив дверцята.

Закрутилися гвинти. З полковника Ганіна. здуло кашкет, вертоліт стрибнув угору, і відразу ж екран погас. Федір злісно сплюнув. І вони з Лінією витріщилися один на одного. Потім однаковим жестом виплюнули “мікрофони” на долоні. Я відійшов — про всяк випадок.

— Що скажете? — видихнув сивий.

— Один-нуль на їхню користь, — відповів гітарист. — Слухай, Лінія, так же не буває! Не буває! Припустімо, Портнов повідомив про пересадки Мислячих. Ще про щось…

— І про засилку резидента з “посередниками”, ге?

— От і я про те саме! Звідкіля їм було знати? Ти бачиш, усе як по нотах — містечко оточують, бомбардування готують і оцього, — гітарист тицьнув пальцем в екран, — оцього послали подалі.

— Гадаєш, десь просочується? — спитав сивий.

— Авжеж.

— Гадаєш… Е… Замкнені?

— Так! Ти зобов’язаний доповісти Обчислювачу, Лінія вісімнадцять…

— Бо-овдур! — ліниво протяг сивий. — В Обчислювачеві зараз шість Ліній — вони дурніші за тебе, гадаєш? Підемо в маршрут — учистимо загальну перевірку всіх Десантників. Зараз усе одно перевірки не влаштуєш, іде операція… Зараз завдання — дати наводку.

Я жадібно слухав. Он воно що! Вони хотіли заслати Ганіна як постійного шпигуна, резидента… І ще — з “посередниками”. Щоб він перетворив на пришельців і інших людей. “Зірвалося, зірвалося!” — думав я зловтішно. І більше не відчував себе самотнім, покинутим, ні! Напевно, ці думки щось змінили в моєму обличчі. Сивий показав на мене:

— Бачиш, очима б так і з’їв… Не шукай складних причин, Кут. Причини всі прості. До Портнова прибігала якась дівчинка, досі не знайшли… А, ось і Квадрат!

Згори спускався Квадрат сто три.

— Зброю заніс собака, — доповів він. — Пес Емми Бистрової, Кут її знає. (Кисельов кивнув). Близько години тому він погнався за Дев’ятикутником, біля входу в “зону” підхопив футляр із зброєю і зник.

— Блюдце послав?

— Зроблено, Лінія вісімнадцять. Жінку з собакою виявлено біля радгоспу, зброї при них немає. Зараз їх перехопить Шестикутник п’ятдесят дев’ять із “посередником”. Хвилин через десять ми дізнаємося, куди поділася зброя. Я розпорядився: Десантнику в собаці лишатися, зброю доставити до навідника і там приєднатися до охорони.

— Схвалюю, — сказав сивий. — Кут, їдьмо! Заводь свою молотилку. (Кисельов повернувся, побіг по схилу). Квадрат, із малюком вирішили питання позитивно. Виконуй. Дані хороші, щоб на старті було нормально, дивись! — 3 цими словами він зник, і відразу ж глухо захурчав мотоцикл.

Вони поїхали.

Квадрат сто три

Я взагалі-то кисляк. Так мене Стьопка лає, і він має рацію. В тому розумінні, що я гублюся, коли треба діяти рішуче. Дивно, як у мене вранці вистачило сміливості піти за гітаристом, але тоді надто вже взяла цікавість. А зараз, коли я вдруге побачив колишнього Сурена Давидовича, зі мною сталося щось дивне. Я просто осатанів — серце гупало, як молот, лице німіло дедалі дужче, і я всіх Десантників ненавидів. Навіть нещасного полковника Ганіна, який зовсім ні в чому не був винуватий, якого послали по-чесному, як військового парламентера, передати чесне попередження. І від ненависті я став хитрим і швидким. А, з вас мало захопити весь світ! Ви зі мною ще “вирішили питання позитивно”, і вам подобаються мої дані…

Ні! Я твердо знав: ліпше розвалю собі голову об їхній проклятий корабель, але нічого не дам із собою зробити. Я, як собака, відчував, що робити хочуть недобре. І чуттям розумів, що єдиний порятунок — триматися якомога далі від “посередників”. Надивилися ми із Стьопкою, як діють ці “посередники”, так що я твердо знав одне: вони діють не далі, як за кілька кроків. “Від корабельного бластера не втечеш”, — подумав я і відповів собі вголос:

— А плювати, нехай спалює…

— Ти про що? — мирним голосом запитав Квадрат сто три.

Він скидався на Сурена Давидовича і говорив як Сурен Давидович, та я відскочив, коли він ступив до мене. У мене тільки вихопилося:

— Що ви хочете зі мною зробити?

Він усе розумів. Він завжди і всюди розумів усе наскрізь і зараз, звичайно, розкусив мій план — триматися від нього подалі. А тому він усівся на корабельну опору і не став мене доганяти. Я помітив, що Десантники при кожній слушній нагоді намагалися доторкнутися до “посередника” або до корабля. Він сказав: — З тобою треба відверто, Альошо. Я розумію. Тож слухай…

І почав мене умовляти.

Я намагався не слухати, щоб не дати себе заговорити, заколисати, щоб не втратити ненависті і не проґавити тієї секунди, коли він підбереться до мене з “посередником”. Дещо я запам’ятав із його балачок. Незабаром їхні основні сили захоплять столиці великих держав, і вся Земля буде підкорена. Однак тоді виникне “трагічне становище”, як він висловився, бо діти, років до п’ятнадцяти-шістнадцяти, не можуть прийняти Мислячого. Це для Десантників несподіванка, проте вони вже придумали, як виправити становище. Вони мають такі штуки, випромінювачі, від яких усе росте страшенно швидко. Усе живе. У кораблі, всередині, є такий випромінювач, і якщо я зайду всередину, то за кілька годин підросту на кілька місяців. Це буде перша проба, а потім вони мене зможуть доростити і до шістнадцяти років.

Я бачив, він бреше про випромінювач. Я сказав:

— Не піду. Не хочу.

— Але чому, скажи?

— Я вас ненавиджу!

Він заходився пояснювати знову. Казав, що вся Земля стане щасливою і здоровою, що люди житимуть до трьохсот років, і не буде воєн, і всі матимуть літальні апарати й механічних слуг, і всі діти виростатимуть до юнаків за кілька місяців. Він промовив:

— Он які будуть чудові досягнення. І врахуй, Альошо: корабель стартує, а ти будеш усередині і зможеш дивитися в ілюмінатор. Непогано, правда?

Тепер він говорив щиро, і я ледве не попався — глянув на корабель і уявив собі, як він підіймається, а я всередині не гірше за Гагаріна. А Квадрат уже витяг із кишені плоску зелену коробочку.

Я відразу отямився й відскочив. Він підвівся і сказав дуже знервовано:

— Умовляння закінчені! П’ять хвилин даю на роздуми! Через п’ять хвилин умикаю променемет, і ти станеш маленькою купкою попелу. Доведеться так учинити — ти чув переговори штабу. Станеш жертвою, дуже жаль…

Було видно, що Квадрат не обманює, що йому шкода мене. У нього сумно відкопилилися губи, але я крикнув:

— Брешете! Всі брешете! В ілюмінатор, так? Самі казали, там тільки кристали і більше нічого, там і кабіни немає!

Він промовив із фальшивою бадьорістю:

— Як ти міркуєш, Лесику! Прекрасно міркуєш! Кабіни, звичайно, в кораблі немає. Ти будеш Мислячим, а твій зір підімкнемо до ілюмінатора.

Мені стало так моторошно, як ні разу ще не було за цей страшний день. Він хотів мене перетворити на кристал. Мене! Мене! Я почав задкувати, не спускаючи з нього очей. Затинаючись від жаху, пробурмотів:

— Чому — мене?

— Тебе вибрали, бо ти знаєш усе необхідне. І в тебе хороша психіка.

Я мовчки стрибнув убік, і тоді корабель ударив мене променем. Це був не бойовий промінь, він лише засліпив мене, немов хлюпнули в очі гарячою водою. Я зойкнув і наосліп кинувся праворуч, до проходу, під захист крутого схилу, і рачки поліз угору, хапаючись за кущі. Скотився, налетів на тверду стіну захисного поля, воно відкинуло мене, я перевернувся через голову, і Квадрат схопив мене, але при цьому впустив зелену коробочку. Я почав пручатися, спершу сліпма, потім став дещо бачити, а Десантник ніяк не міг звільнити руку й підібрати “посередник”. Я виривався й невиразно чув, що він мене настирливо умовляє:

— Дитяча солідарність… Усі діти мріють вирости… ти їх зраджуєш… не хочеш їм допомогти вирости…

Я швидко втрачав сили. Він повернув мене на бік, притиснув, звільнив праву руку і за^ нишпорив по схилу, підбираючись до “посередника”. Видер пучок моху, відшпурнув його, піймав коробку і знову випустив, коли я вдарив його головою, — при цьому з кишені штанів випав пістолет із приліпленим до нього мікрофоном.

Десантник покосився на нього і схопив рукою “посередник”, що лежав поруч. Притиснув мене коліном, звільнив другу руку, а я вивернувся й піймав пістолет за рукоятку, боком. І в ту мить, коли Десантник звівся на коліна й націлився на мене зеленою коробкою, я попав великим пальцем у скобу й натиснув на спуск.

Це був бойовий пістолет, я впізнав його. Макаровський, із тиру. Напівтонний удар його кулі кинув Сурена Давидовича на бік. Він лежав, як мертвий, в обпаленій куртці, що тліла на ньому, і раптом виразно промовив:

— Лесику… тікай звідсіля. Бігом…

Інструкція

Степан дістався до високовольтної лінії рівно о п’ятій дня — за годинником Вячеслава Борисовича. Більшу частину шляху він пробирався низиною, яром. Загубив хустку і ледве знайшов її в чагарнику. Він усе думав, чи здогадається Вячеслав Борисович скористатися з “посередника” й розгіпнотизувати своїх співробітників? Щодо “вишеньок” він розумів не дуже ясно й називав усе це діло гіпнозом.

Він вийшов до високовольтної лінії на межі радгоспних угідь, біля греблі, за якою був ставок. В одному місці через греблю тонкою цівкою пробивалася вода, і Степан напився й довго спльовував пісок. Щогли високовольтної були поруч. Тепер треба підшукати добру схованку, щоб до неї не можна було підібратися непомітно.

Таке місце знайшлося відразу — сторожова вишка птахоферми. Як правило, на ній висиджував сторож із двохстволкою, “дід”. Сьогодні вишка була порожня. Навіть качок не видно на ставку.

Стьопка замружився і одним духом опинився на вишці. Знаєте, не дуже-то весело за кожним поворотом чекати засади. Йому скрізь ввижалася засада. Але вишка була порожня. Під дашком на обгородженому дошками майданчику стояв табурет. У кутку лежав великий прілий валянець. Між дошками світилися широчезні щілини, сиди собі на підлозі, на валянці, і дивися навсібіч.

Степан так і зробив. Розгледівся довкола і нікого не помітив. Десь за будиночками сперечалися птахівниці, і на шосе хурчала машина. Більше нічого.

Тепер він міг спокійно прочитати інструкцію Портнова.

“1. Йди до високовольтної лінії і сховайся якомога краще. (Зроблено, — відзначив Стьопка). Дочекайся 19 год. 30 хв. і аж тоді починай діяти.

Твоє завдання: залишити телескоп без енергії на 19 год. 55 хв. Можна на 19 год. 45 хв., але не раніше!”

“Правильно! — захоплено вигукнув Стьопка. — Щоб послати сигнал по радіо, потрібна електроенергія, і вона підводиться до телескопа по цій високовольтній лінії. Добре придумано, і як просто!” Він квапився дочитати до кінця:

“2. Ти повинен порвати два дроти високовольтної лінії між радгоспом і містом. Одного теж вистачить, але два надійніше. Постарайся.

3. Щоб порвати дроти, обери один із двох способів:

а) Розбий пострілами гірлянду ізоляторів на будь-якій щоглі, щоб дріт упав на землю. Стій якомога далі від лінії й обов’язково перпендикулярно до неї. Ближче як на 50 метрів не підходь — уб’є струмом. Стій, стуливши ноги докупи. Після того як провід упаде, відходити слід бігцем, не кваплячись, так, щоб обома ногами водночас не ступити на землю. Якщо доведеться спинитися — став ноги вкупі, підошва до підошви. Це необхідно тому, що струм піде по землі. Дві розтулені ноги — два провідники, по них піде струм і вб’є. Пам’ятай: на землі одна нога або дві ноги вкупі.

б) Другий спосіб. Біля кінцевої щогли (радгоспн. ставок) стоїть біла халабуда, до якої спускаються дроти. Треба розбити пострілами ізолятори, до яких підходять ці дроти (на даху халабуди). Розбити дві штуки якнайближче до даху”.

Щогла високовольтної лінії маячіла верхівкою якраз на рівні майданчика — чотири косі металеві підпори і шість гірлянд коричневих ізоляторів, що тьмяно виблискували. Під щоглою стояв акуратний білий будиночок. На його дах, на три високі ізоляторні колони, збігали з щогли яскраві мідні дроти, що сяяли проти сонця. Все це господарство було як на долоні— елегантне й нове, і від нього далеко пахло металом. Щогла сріблилася алюмінієвою фарбою, будиночок побілено напевно із синькою, його двері-ворота були густо-зелені, і навіть плакати з черепом і блискавками мали веселий і приємний вигляд. Від будиночка збоку виходили інші три дроти й по невисоких дерев’яних стовпах тяглися до садиби радгоспу.

Звідсіля, з вишки, навіть кепський стрілець спокійно міг розтрощити ізолятори. Хоч усі три. У-ру-ру!

— Не “у-ру-ру”, а ідіот, — пробурмотів Степан. — Так тобі й дадуть дві години тут відсиджуватися. Все одно проженуть…

Він вдивлявся у лінію високовольтної передачі. Щогли і дроти, масивні зблизька, здавалися здалеку намальованими пером на зеленому папері. Сьома щогла була вища за попередні, бо дроти від неї йшли над радгоспним шосе, і Стьопка пригадав, що поруч із шосе була копичка торішнього сіна. Маленька, рознесена на три чверті коровами. Якщо проженуть, можна там і сховатися… Ох, дідько б його взяв! Все було б добре, якби він догадався прихопити запасну обойму. Коли бити знизу, то два-три патрони неодмінно піде на пристрілку, і залишиться тільки по дві кулі на ізолятор. Якщо не одна. А відстань буде чималенька. Він підрахував, користуючись формулою Піфагора: п’ятдесят метрів до щогли і тридцять висота… добути корінь… Метрів шістдесят. Це коли стріляти вгору з пістолета, розумієте? Будуть недольоти, до яких не відразу пристосуєшся — білого поля довкола ізоляторів немає, як довкола мішені. Навіть із гвинтівки навряд чи поцілиш одразу…

— А ще науковий працівник! — злився Стьопка, шматуючи кляте плаття.

Чортзна-що! Вячеслав Борисович мусив розповісти йому на місці, що треба. Тоді вія прихопив би не одну навіть, а дві обойми, про запас.

Стьопка вирішив залишатися на вишці. У нього тремтіли руки від утоми й голоду. Як стрілець він у такому стані не вартий був і копійки, стріляти знизу не варто було й пробувати. А якщо пришельці такі пронозливі, що здогадаються шукати його, то знайдуть скрізь. Чудовий план Вячеслава Борисовича висів на волосинці.

Волосинка лопається

Через годину Стьопку підняв на ноги надто пронизливий, гучний жіночий голос. На протилежному березі ставу з’явилися дві жінки в білих халатах, і одна допікала другу на всю околицю:

— А хто ж це розпорядився? — кричала вона. — Три години ще до смерку-у!! — Вона набрала повітря побільше. — А пта-ахів позаганяли під дах!

Від її пронизливого крику задрижали зуби і з’явилося недобре передчуття. І справді: навколо жінок зчинився шарварок, качки повалили на ставок, як піна з-під рук гігантської прачки… Стьопка плюнув униз. По воді плив човник із бородатим дідом-сторожем. Він причалив до вишки. Стьопка сидів як горобець — не дихав.

— Тьху, баби… — мовив дід. Потім глянув на вишку і так само неголосно: — Стрибай униз, кому сказано!

І понуро, тягнучи ноги, рушив до драбини. Дійшовши, задер борідку і сипливим голосом знову:

— Нінко! Стрибай униз!

Степан сидів, затиснувшись у куток. Від злісної розгубленості й голоду у нього в голові ходили якісь хвилі й гула колись чута пісенька: “Ніна, Ніночка — Ніночка-блондиночка!” А дід кректав угору по драбині. Він висунув голову з пройми у підлозі вишки, похмуро кинув:

— Ще одна повадилася… Стрибай униз! — і поставив валянець на місце, в куток.

— Не піду! — люто огризнувся Степан. — Сидітиму тут!

Дід повагом простяг руку і стиснув коричневі пальці на Стьопчиному вусі. Той не пробував вивернутись. Дідусь був такий старий, худий і рухався, як муха восени… Штовхнеш — упаде. Степан не міг із ним битися. Він дозволив довести себе до драбини і вимовив тільки:

— Зле ви чините, дідусю.

— Киш-ш! — сказав дід.

Степан скотився на землю. Ех, діду, діду… Знав би ти, діду, кого проганяєш…

Він обтрусився. Качки гомоніли на ставку, сонце надвечір пекло вогнем.

— Гвардійці не відступають, — пробурмотів Стьопка і кинувся вбік, огинаючи ставок по правому березі, щоб дістатися до радгоспного шосе, а там — до сьомої щогли.

Часу й тепер залишалося багато, понад годину, та Стьопка від злості й нетерплячки біг цілу дорогу. На бігу він бачив дивні речі і дивних людей.

Провезли повну машину з мішками — кормом для птахів, а нагорі лежали й співали дві жінки в синіх халатах.

Ціла сім’я — гладкий дядько в джинсах, гладка тітка в сарафані і двоє хлопчиків-близнят, теж гладких, несли розібране дерев’яне ліжко, просто з магазину, в паперовій упаковці.

На воротах радгоспу яскраво, у скісному промінні сонця, червоніла афіша клубу: “Кіно “Війна і мир”, III серія”. Вчорашню афішу про співака Кисельова вже зняли.

Кремезні хлопці з радгоспу, у білих сорочках і галстуках метеликом, ішли до клубу. Стьопці здавалося, що в такому гарному одязі вони не повинні лаятися лихими словами, а вони йшли і лаялися, як пришельці.

Всі ці люди йшли в кіно, несли покупки, працювали у вечірню зміну на фермах, вели вантажні машини на молокозавод, навіть співали, неначе нічого й не сталося.

Промайнула підвода на гумовому ходу, запряжена світло-рудим білогривим конем. Збоку, звісивши ноги, сидів довготелесий дядько у вигорілому синьому комбінезоні й картузі, а коня поганяла дівчинка з кісками і проділом на круглій голові, й обличчя у неї сяяло від захоплення. Стурбований своїми думками, Стьопка все-таки оглянувся. Кінь ішов красиво. Поправляючи хустку, він дивився услід підводі і раптом насторожився, перебіг до живоплоту, за дорогу.

Перед ним було зоране поле. За його темно-коричневою смугою зеленіло узлісся лісопарку, точніше, невеликого клину, що виступав на правий бік шосе. По узліссю, перед молодими сосонками, перебігав чоловік із пістолетом у руці. Він рухався справа наліво, туди ж, куди й Стьопка. Ось він зупинився, і стало видно, що то жінка у джинсах. Вона дивилася в ліс. Пробігла кроків двадцять, озирнулася…

Погоня.

“Знову жінка”, — подумав Степан. Він давно думав, що жінок на світі занадто багато. А пришелець не дуже-то розумний — бігає з пістолетом у руці. Ще б плакат почепив на палицю: ловлю, мовляв, такого-то… Тільки чому він дивиться в ліс?

Дідько б його взяв! Як добре було на вишці!

Загуркотіло, завищало в повітрі — низько, над самим лісопарком і над дорогою, пролетів військовий гвинтовий літак. Було видно кришки на місцях увібраних коліс і тоненькі стволи гармат попереду крил.

Жінка на узліссі теж підвела голову й обернулася, проводжаючи літак. І хлопці на дорозі, і дві дівчини в ошатних вихідних сукнях провели його очима. Один хлопець промовив: “От дають!”, а другий, зосереджено пихкаючи, розстебнув ззаду на шиї галстук, а дівчина взяла галстук і сховала в сумочку, й цієї миті загуркотів другий винищувач.

Один літак міг випадково пролетіти над лісопарком. Але два!..

Стьопка з-за кущів показав жінці носа. І побачив, що вона стоїть задерши голову серед поля й тримає в руках не пістолет, а якийсь прутик чи ремінець. Потім вона повернулася спиною до шосе і, пригнувшись, стала дивитися в ліс. І з лісу вискочив дивний білий звір і широченною риссю помчав узліссям… Та це ж собака, знаменитий “мармуровий дог”, єдиний у Тугарині! Його господиня — донька директора телескопа! Стьопка навіть засміявся. Він же прекрасно знав, що ця сама донька тренує дога у лісопарку. Ось вона, у штанях, а в руці у неї собачий повідок…

Він стояв із щасливою усмішкою на обличчі. Немає за ним погоні, а лікарка з Альошкою добралися! Вже пройшли перші літаки. Зараз підуть війська на вертольотах, хвилями, як у кіно, і густо почнуть сідати довкола телескопа, і солдати з нашивками-парашутами на рукавах похапають пришельців, віднімуть ящики “посередників” — і все!

Та вечірнє повітря було тихе. Стьопка збудженими очима вдивлявся в горизонт — порожньо. Над телескопом ані шелесне. “Дідько б Його взяв! — вигукнув він подумки. — Альошка ж нічого не знає про телескоп! Він же поїхав раніше, а я дізнався після того… Літаки зробили розвідку, чогось тривожного не виявили, і наші не поспішають собі…”

Він зітхнув, звично огледівся: на дорозі позаду спокійно, попереду теж. А у полі…

Жінка підбігала до узлісся, а дог сидів, повернувши морду їй назустріч, і тримав у зубах довгу товсту палицю.

— Оце так так… — прошепотів Стьопка й мимоволі зійшов з дороги.

Поліно вже було в господині, а дог крутив хвостом. Стьопка пригнувся і побіг до них через поле.

Жінка в штанях відкривала футляр для креслень.

— Оце так поліно! — шепотів Стьопка, підбігаючи до них.

Він навіть не подумав, що у місті сотня таких футлярів — коричневих, круглих, з акуратними ручками. Ось випав папір, підмощений під кришку. Потяглася шматина…

Жінка повернула до Стьопки добре, безтурботне обличчя, наказала собаці: “Сидіти!” З футляра стирчало ще шмаття. Стьопка сказав:

— Це моє. Я загубив…ла.

Пес дихав — “хах-хах-хах”, і неприязно дивився на Степана.

— Твоє? Візьми, будь ласка, — привітно мовила донька директора телескопа. — Навіщо ж ти розкидаєш свої речі?

— Я не розкидала, — відповів Степан, потроху опановуючи себе. — Я сховала… там… — Він махнув у бік шосе. — Бачу, собака… Спасибі! — крикнув він і побіг, поки жінка не передумала і не спитала щось зайве.

Вона, зрештою, й не збиралася питати. Покликала собаку і побігла з нею в ліс.

Вогонь!

Степан засунув руку під ганчір’я. Бластер лежав так, як його вкладали в тирі: хвостовою частиною догори, обмотаний шматтям. Оце пощастило. З такою зброєю не ізолятор — цілу щоглу звалимо вмить… Як його нести? Ці — через Сура повинні знати, в чому запаковано їхню зброю. Степан викинув футляр і поніс бластер, залишивши його в масляній ганчірці.

“Значить, Ганна Єгорівна й Альошка не доїхали. Їх перехопили, і вони викинули бластер із машини”, — подумав Степан. І змусив себе не думати про стороннє. Зараз усе — стороннє, окрім діла.

Точно о пів на восьму він вийшов на місце й побачив торішню копичку. Навколо знову ані душі. День був такий — порожній. Він промовив уголос фразу із “Квентіна Дорварда”: “Все сприяло відважному зброєносцеві в його благородній місії”. І відразу ж знайшовся вихід. Луг перетинала канава, вузька й глибока. Схил її давав опору для стрільби вгору. Степан не поспішаючи відміряв шістдесят метрів від щогли, стрибнув у канаву і ліг на лівий бік. Дістав бластер і здивувався, як зручно лежить у руках чужа зброя. Вона була не кругла, а неправильна, з багатьма заглибинами й виступами. Щоб вистрілити, треба натиснути відразу обидва крильця біля рукоятки — отак… Десять хвилин Стьопка пролежав у канаві нерухомо. Чи то ввижалося йому, що в вишині виблискують дзеркала, чи то й справді блищало. Він чекав. Потім уперся носками в землю, рихлу на схилі, встановив лівий лікоть, ледь зігнувши руку, і переконався, що бластер лежить міцно й не “дихає” на долоні. Поставив його на лінію з правим оком і верхівкою щогли, а двома пальцями правої руки стиснув крильця… Ш-ших-х! Здригнувшись, бластер метнув блискавку, невидиму при сонці, що яскраво, синім спалахом освітила ізолятори. Розплющивши очі, Стьопка побачив, що одна гірлянда ізоляторів оплавилася, але ціла. І дроти цілі. Чорт би його взяв! Цією штуковиною треба різати, як ножем, а не стріляти в точку!

Аж тут у вишині знову щось блиснуло, за щоглою, далеко вгорі. “В очах замигтить від такого”, — подумав Степан, прицілився під ізолятори і повів бластером знизу вгору, не відпускаючи крилець, — ш-ших-х! ш-ших-х! Третього пострілу не вийшло, а блискучий кристал голівки помутнішав.

Один провід — ближній — валявся на землі. “Можна й один, але два — надійніше”, — згадалася інструкція Вячеслава Борисовича. Бластер вже не стріляє…

— Чортівня є чортівня! — пробурмотів Стьопка, поклав бластер і дістав з-під плаття пістолет.

Над дротами знову блиснуло, як маленька, кругла райдуга в блідому небі… Боляче й сильно кольнуло серце. Він стрибками кинувся під копицю, — блискавка вдарила за його спиною, вдарила спереду. Спалахнула копиця. Над першими струменями диму розвернувся й косо пішов у небо райдужний диск. Півсекунди Стьопка дивився, не розуміючи, що він бачить і яке передчуття змусило його тікати. Але тут диск знову почав збільшуватися. Яскравіше й яскравіше спалахуючи на сонці, падав із висоти на Стьопку. Він знову помчав через увесь луг зигзагами. Полетів у канаву, і раптом його зсудомило. Вигнуло. Перед очима попливли чорні й червоні кола, і крик не проривався з горла. “Гину. Вбиває струмом”, — майнула остання думка, а рука ще стискала пістолет. І ще він відчув, як струм проходить із пістолета в руку.

Кілька секунд “блюдце” висіло над канавою. Потім, не витрачаючи заряду на нерухому фігурку в голубому платті, переімістилося до бластера, втягло його в себе, косо злинуло над лугом і зникло.

На волі

…“Бігом!” — наказав Сур. І я побіг, не думаючи про страшні променеві лінзи корабля. Мене врятувало те, що прохід був у глибокому відгалуженні яру, і чорна куля, що блиснула після пострілу пошуковими спалахами, не змогла мене піймати.

Корабель був надто добре замаскований. Він міг спопелити весь ліс на відстані, а поблизу було повно “мертвих зон”. Я біг. Промені танцювали над моєю головою, кожен лист сяяв, як скалка дзеркала. Вже кроків за п’ятдесят від проходу я почув схожий на стогін гул корабля і впав на землю. Проповз під гіллям ялини, опинився у відгалуженні яру і завмер, весь осипаний сухими голками й лусочками кори. Корабель гудів. Я хотів поставити пістолет на запобіжник, щоб не виказати себе випадковим пострілом, — не було сили. Пальці не слухалися.

Весь ліс наповнився гудінням. Та промені вже не сяяли.

Дещо я розумів, хоч ледве дихав і був страшенно наляканий. Навряд чи вони схочуть заради мене демаскувати корабель, б’ючи променеметами по всьому лісопарку. Отже, треба виповзати, не підіймаючись із рятівного ярка. Тоді мені загрожуватиме тільки зовнішня охорона — заєць Дев’ятикутник. Корабель гудів досить довго. Можливо, шукав мене всередині захисного поля. Трохи піднявся і висвічував кожен куток. Обчислювач, мабуть, не здогадався, що втікач прихопив “мікрофон” і вже вийшов із зони.

Були ще різні думки, коли я лежав під сухою ялиною. Що я єдина людина, яка знає плани пришельців, ї тому повинен утекти за всяку ціну. Я не вбивця, бо Сур регенерує, як і Павло Остапович. Він сказав: “Тікай звідси”. Я не думав, чому він зненацька заговорив, як людина. Згадав його наказ і поповз.

Я повз довго, завмираючи від кожного шереху. Потім канава скінчилася, і треба було переповзати через просіку. Я згадав про “летючі блюдця”. Вони літають безшумно. Добре, що ліс такий густий. Я не боявся зайця. Розряд у нього найнижчий, і взагалі це звір, дрібнота, а в мене — пістолет…

Нарешті я наважився перебігти просіку і знову на животі поповз до шосе. На узбіччі заліг утретє. Там було дивне пожвавлення… Хурчали автомобільні мотори, чулися голоси, вітерець гнав по асфальту якесь сміття, папірці. Пробіг Десантник у бік Синього Каменя. Худий, лоб із залисинами й великі темні очі. Він промайнув, часто дихаючи на бігу. Я бачив зблизька лише п’ятьох людей — Десантників: гітариста Кисельова, шофера таксі, Сурена Давидовича, Рубчеика і Лінію вісімнадцять. Однак сухого, опаленого виразу їхніх облич я ніколи не забуду і ні з чим не сплутаю. Повз мене по шосе пробіг Десантник.

Через двадцять секунд проїхав фургон “Продовольчі товари” з розчиненими задніми дверцятами, і я ризикнув виткнутися й побачив, як окатого Десантника підхопили в ці дверцята. Всередині було повно людей. Тільки-но я сховався — промчав велосипедист, низько нагинаючись до руля, вишкірений, з темними плямами поту на картатій сорочці. Під сорочкою на животі при кожному ривку педалей випинався квадратний предмет. Велосипедист промчався дуже швидко, але я міг запевнити, що він теж Десантник. За ним проїхало відразу кілька критих вантажних машин, і я не розібрав, хто в них сидів. Вони здавалися набитими битком.

Наступна машина — сірий “Москвич”, як у Ганни Єгорівни.

Я поглянув у чисте, світле надвечірнє небо. Там і досі не було ані хмарини і літаків теж не було. Виходить, паші пішли в наступ усе-таки? Минуло не більше сорока хвилин із півторагодинного терміну. П’ятдесят від сили. А якщо пішли, то чому без авіації? А потім, чого б це пришельцям бігти до Синього Каменя, мимо корабля? Вони ж до корабля повинні втікати. Незрозуміле щось діється…

Я лежав на узбіччі, дивився, мене мучила цікавість. Щойно я думав, що з мене вистачить на все життя, а тут захопило; я аж підвівся трохи. Якраз пробігла спортивним кроком група молоді з універмагу. Вони бігли добре, в робочих тапочках. Дівчата — попідкочували спідниці. Нелчина подруга, касирка Ліза, стрибала в білих гостроносих туфельках з відламаними підборами. Уявляєте?.. Вони з вереском повскакували в порожню вантажну машину.

Потім за деревами скрипнула гальмами невидима машина, крикнули: “Сідай!” Перед моїм носом плавно прокотився велосипед без велосипедиста. Машина вискочила з-за дерев, обігнала його і зникла.

Узвіз тут досить крутий, — блиснувши синцями, велосипед загримів у канаву за найближчим кущем.

З міста неодмінно набіжить піший Десантник і забере велосипед. Сяде й поїде. А я що— не такий?! Ні, ви погляньте — “Турист”, на вісім швидкостей, новісінький… Чий же це може бути велосипед?

Я відкотив його від дороги, опустив до кінця сідло, заховав ключі у сумку й поїхав за Десантниками.

Завершення

Сідало сонце, обійшовши своє коло по небу. Чаша телескопа стала ажурною на просвіт, як чорна густа павутина. Вона підіймалася й росла, поки я під’їжджав. Затулила півнеба, коли я вирулив на асфальтовий майданчик перед ворітьми.

Майдан аж кишів порожніми машинами. Криво й навскоси, упритул до воріт і далі по піщаній обочині стояли автобуси, бортові ваговози й самоскиди, зелені газики і “Волги”. Стирчали, як роги, велосипедні рулі. Від “Москвича”, що врізався радіатором під задню вісь самоскида, текла калюжа й валувала пара.

Я поставив велосипед поруч з іншими. Прислухався. З-за паркану долинали дивні звуки. Верещали жінки, глухо ревли чоловічі голоси, бабахнув постріл. Коротко, сильно скрикнули, забубоніли. І все стихло.

Цієї миті я. побачив на кабіні ваговоза, що стояв найближче до воріт, Десантника з гвинтівкою. Він сидів спиною до радіатора. Коли я протиснувся між машинами, він зробив красномовний жест: геть звідси! З його чобіт капала вода. Він погрозливо підняв гвинтівку — я відскочив і, пригинаючись, пробіг довкола майданчика до паркана й поліз на пагорб.

Тут схил круто здіймався вгору, тому бетонні ланки паркана нагадували драбину з чотириметровими східцями. Під нижньою частиною кожної ланки лишалася клинувата щілина, присипана піском. Далі по схилу маячіла постать із гвинтівкою напереваги. Я дочекався хвилини, коли вартовий повернувся спиною і пішов угору, підскочив до паркана, підпірнув, опинився на тому боці й відразу ж плюхнувся обличчям у молоді лопухи. Перший Десантник піднявся на кабіні. Він постояв і сів, гупнувши чобітьми. Я кинувся нагору, до найближчого будинку. Крики долинали згори, хвилями. Спершу скрикує один, потім кілька голосів, потім суворий чоловічий окрик — і тиша. Після тиші через нерівні проміжки часу все повторювалося.

Я пробіг до будинку, обігнув його по бетонному борту фундаменту, мимо дверей чорного ходу, і висунувся за ріг. Нікого. Зовсім близько жіночий голос кричав: “Господи, що ж це?”, і здушений чоловічий голос: “За яким правом…”, і владні, ревучі крики: “Лицем уни-с-с! Руки за гол-лову! Лежати!” Тримаючись за ринву, я дивився на дальший ріг, за яким тепер була тиша, і відразу ж новий окрик і безжалісна команда: “Руки за гол-лову! Ле-ежати!” І ще. І ще. І гучний ляскіт удару.

Я відповз за ріг. Озирнувся. Новий звук наростав і поволі заповнював свіже надвечірнє повітря. Забряжчали у вікнах шибки. Мені здалося, що виє і бряжчить у мене всередині від страху й самотності. Звук став оглушливим, і, не тямлячи себе, я вскочив у двері — вони пищали й ходили ходором, — і зненацька все стихло. А переді мною була скляна стіна вестибюля. Вона виходила на протилежний бік будинку. Дуже близько від стіни стояв корабель пришельців. З-під широкої плити ще вилітали струмені пилу, він осідав погойдуючись. Крім нього, я міг бачити тільки небо. Я подумав, що не хочу нічого бачити, й цієї секунди з-за корабля поповзла вгору сіра ї зелена пелена, почали здійматися кущі, біла смуга доріжки, чорний диск клумби. Неба не стало видно. Це корабель поставив навколо себе захисне поле, як і в яру.

Поле немовби вигнуло простір перед скляною стіною. Тепер я бачив майданчик справа. На ньому тісно, як колоди на плоту, лежали люди. Обличчями вниз. Їх було чоловік сто, у всіх руки закладені за потилицю. Над ними, спинами до мене, стояла ріденька шеренга Десантників — самі чоловіки, з пістолетами й гвинтівками напоготові. Коли хтось піднімав голову або скрикував, Десантники підскакували до нього, били ногами чи прикладами. Зліва, з-за корабля, безперервно підводили нових — підтюпцем, з руками, вивернутими за спину. Швиргома вкладали упритул з іншими. Перш ніж я опам’ятався, вклали чоловік десять. Я отямився, коли підвели й швирнули на землю худого, окатого Десантника, якого я першим побачив на шосе.

Що коїться, це вони своїх! Он касирка з універмагу плаче й намагається скинути черевика з відірваним підбором… А ось і Нелку притягли й горланять на неї: “Рук-ки за голову! Лежати!”

Я пробіг порожнім вестибюлем ліворуч і побачив, звідки їх тягнуть. Із черг. Акуратно один за одним стояли ланцюжки Десантників, як у черзі по квитки в кіно. Три черги, і в кожній, напевно, чоловік по п’ятдесят чи й більше. Крізь скло важко було розгледіти — всередині захисного поля все виходило вигнуте, спотворене, особливо скраю майданчика. Та я розгледів, що середня черга тяглася до сивого — Лінії вісімнадцять. Він стояв обличчям до черги, тримаючись витягнутими руками за зелений стовп. Десантники спокійно один за одним підходили до стовпа, виймали “мікрофони” й відразу, як від удару, підгинали ноги й падали на руки задньому. Той тримав, а збоку підскакував дебелий Десантник і відводив удареного, викручуючи йому руки на ходу. Задній, звільнившись, сам підходив до стовпа і теж падав. А дебелі без упину снували між чергами. Хапали, викручували, тягли. Їх було багато, бо в двох бічних чергах діялося те саме. Там Десантники підходили не до зеленого стовпа, а до зелених ящичків у руках Кисельова й Потапова. Бічні черги посувалися повільніше, але так само неухильно, спокійно. Без страху. Неначе не бачачи, що їх чекає: непритомність, викручені руки, і лицем у землю або на бетон. А ось їх уже кладуть просто на клумбу…

Високий рудочубий парубок увесь час міняв Кисельову й Потапову зелені ящички.

Директор телескопа професор Бистров теж стояв у черзі, я впізнав його по чорній шовковій шапочці. Він добродушно всміхався. І раптом на майданчик вибіг його пес, що заніс бластер від корабля. І став у чергу! Тоді професор задріботів до сивого, показав на собаку. Сивий різким, сердитим рухом штовхнув його без черги. Професора відвели двоє здорованів, не заломлюючи йому рук, посадили осторонь. Хтось підійшов до пса, і він кивнув — я сам бачив! — і вийшов із черги. Кинувся праворуч, до Десантників, які стерегли лежачих… Там уже набралося сотні три, вони лежали рядами, і стояло безугавне виття і гуркіт. Деякі намагалися сісти, кричали, вартові стрибали як скажені й дедалі частіше стріляли над головами. І собака носився між рядами й бив корпусом тих, хто сідав… Вія одразу навів лад, тільки надто вже страшно стало дивитися, Я мало не збожеволів. Я ж не знав, що людина нічогісінько не пам’ятає, коли Десантник із неї висаджується. Я думав, хоч трохи повинна пам’ятати. А оці нещасні люди! Багато хто з них ще зранку носив у собі Десантника, і раптом — вечір, стрілянина й удари чобітьми. Опісля я дізнався, що ніхто з них не бачив черг до “посередників”. Точніше, не пам’ятав. Їх били, штовхали й горланили страх як, але змусили всіх лежати вниз обличчями. І, мабуть, так було краще. Побачили б вони черги — напевно б збожеволіли.

Я зовсім уже збожеволів, аж тут з’явився заєць Дев’ятикутник. Вій клубком прокотився під ногами, підстрибнув до стовпа, і вся черга зареготала, а передній спіймав його за вухо, витяг “мікрофон” і, подержавши зайця біля стовпа, кинув його на землю. Ой, як же він тікав!.. Він мелькав угорі й унизу, він знову став простим товстим зайцем і не міг вийти із захисного поля!

Коли він востаннє майнув за кораблем, черги вже розтанули. Дужі Десантники підбігали до сивого — він досі стояв біля “посередника” й байдуже дивився, як Кисельов і рудий здоровань підхоплюють здоровенних Десантників і розкидають довкола майданчика. Тіла падали безшумно, бо справа дедалі голосніше горланили люди й скажено, хрипло гарчав собака. За хвилину впав і сивий. Я раптом помітив, що він лежить біля “посередника”, і Кисельов переступає через нього. Кисельов удвох із здорованем підхопили зелений стовп “посередника”, потягли його до корабля; рудий на ходу звалив когось кулаком. Відкрився люк. У нього закинули “посередник” і мішок із бластерами. Пес крутився перед люком, відкидав усіх, хто пробував підійти. Якась жінка стояла, затуливши собі рот обома руками, і раптом зойкнула — рудий здоровань зазирнув у люк, і почав падати повільно, як сосна. Відразу ж біля корабля опинився пес. Ослизаючись лапами, став цапки, приклав морду до люка і впав навзнак, як людина.

Кисельов був останнім. Не кваплячись, погойдуючи бластер на шнурку, відтяг рудого од корабля. Відкотив собаку. Підійшов до люка. Бластер спустив у люк, а шнурок сховав. Примірявся, тримаючись однією рукою за край отвору і звісившись усім тілом назовні. Я ясно пам’ятаю, як він висів на руці, а на нього і на корабель дивилося кілька чоловік, що вже отямилися. Він крикнув:

— Відійдіть! Відійдіть, йолопи! — і покотився їм під ноги.

І відразу ж із дзвінким ляскотом зникло захисне поле. Присмеркове небо впало згори, немов завіса. Відкрилися вечірні пагорби, дорога, ланцюжок квадратних машин на ній. Застугоніли, заспівали шибки — повільно і плавно, як ліфт, піднявся корабель, піщані вихори забарабанили по вікну перед моїм обличчям. Незграбно, хапаючись один за одного, підводилися люди. Кисельов дивився то вгору, то на чорну торочку від гітари, яку витяг із кишені.

Величезний пес сидів поряд із професором і намагався лизнути в щоку.

Професор слабо відштовхував його й дивився в небо, притримуючи шапочку.

Відступили!

Я натиснув на важкі скляні двері й нерішуче вийшов із схованки.

Розуміючи, що пришельці відступили, я боявся в це повірити, хоч і бачив яскраву райдужну пляму, що зникала в зеніті. Від неї кільцями розбігалися по небу веселі кучеряві хмари.

Відтоді я не люблю дивитися на хмари, що швидко біжать по небу.

Ще кілька хвилин я був при пам’яті. Стояв на ґанку і намагався збагнути, хто переді мною — Десантники чи вже люди. З натовпу на мене дивився полковник Ганін.

Він крутив головою, поправляв галстук, немов його душило, і струшував об коліно кашкет. Полковник попався пришельцям пізніше за всіх і тому дещо розумів.

Побачивши, що я вийшов із дверей, він наблизився до мене і спитав:

— Ти що-небудь знаєш? — і показав рукою на небо.

— Здається, вони відступили, — сказав я.

Він кивнув. Пробурмотів:

— Коли б знаття, де впадеш, — знову поправив галстук і крикнув: — Увага! Увага! Військовослужбовці, до мене!

Стало тихо. Або ж у мене в голові стало тихо. Пам’ятаю, Ганін наказав кільком військовим і міліціонерам зібрати зброю і швидко пішов до воріт. А я біг за ним, щоб розповісти про плани пришельців, але в мене язик не повертався, бо годину тому сам полковник запропонував цей план — захопити Москву, Нью-Йорк і Лондон, — і я все ще не зовсім вірив, що полковник більше не пришелець. Отак ми й вийшли до воріт, назустріч броньованим машинам парашутистів, що розверталися довкола загорожі телескопа, а далі я нічого не пам’ятаю. Тільки великі колеса та синій дим вихлопів…

Решту я знаю від інших людей. Як парашутисти оточили машинами пагорб і попередили4 в мегафон, щоб ніхто не виходив за ворота, інакше стрілятимуть. Полковник не зважився порушити наказу, а я проскочив у хвіртку і побіг до найближчого бронетранспортера, під дулами кулеметів, навпрошки. Кажуть, я виліз на броню, як жук, і заходився кричати: “Де у вас командир?” — і мене з’єднали по радіо з командирською машиною й переконали, щоб я все сказав у мікрофон. Я розповів про пришельців, а потім згадав про Сурена Давидовича і так загорланив у мікрофон, що командир полку наказав відвезти мене у лісопарк. Я знепритомнів аж у яру: показав на Сурена Давидовича, який лежав у руслі струмка, і сам упав.

Сурен Давидович вижив, у нього навіть астми не стало.

Він одужав раніше за мене. Ми з ним лікувалися в одній лікарні, і він приходив мене провідувати, коли я ще не міг голови підвести з подушки.

Вячеслав Борисович

Ну от, я написав про все, як було. Досить нудне заняття — писати. Нудніше, ніж розв’язувати задачки з алгебри. Та Стьопка, який сам нічого не написав, а тільки втручався — тут я наплутав, тут забув, — Стьопка каже, що треба ще написати про нас. Виходить, піби ми герої. Те розвідали, там попередили, тут бабахнули і таке інше. Дурниці, звичайно. Степан правду каже. Ми ніякі не герої, просто нас — дітей, я хочу сказати, — нас “посередники” не брали. В нас не можна було підсадити Десантників. Тому Степан зумів пройти на телескоп, а я — побувати біля корабля і все запам’ятати. Як це виходить, я не дуже розумію. В такого, як я, не можна підсадити Мислячого, от і все. А справжній герой був один. Вячеслав Борисович Портнов. Писати про нього важко.

Через нього я не можу бачити цей проклятий телескоп. І ніколи не прощу собі і всім іншим, що ми кричали, тішилися, перев’язували подряпини. Згадати цього не можу. Ми були живі й раділи, а він, врятувавши всіх нас, був мертвий і лежав біля столу радіостанції, випроставши руку.

Він повернувся на машині до телескопа і пішов просто в апаратну. Вартового знешкодив “посередником”, зачинився в апаратній і викликав Москву.

Він устиг передати майже все, одного не встиг — сказати, щоб вимкнули високовольтну лінію, й цієї миті пришельці висадили двері, схопили його, а він вирвався і застрелився.

Пришельці вийняли у нього з руки пістолет і залишили Вячеслава Борисовича в апаратній. Ми не знали, що він там. Ніхто не знав, що Вячеслав Борисович застрелився, щоб не видати Стьопки, і цим врятував його, а можливо, і всіх, хто живе на Землі.